Свій за свого! by kaf_mediadesign

СВІЙ ЗА СВОГО! випуск №2/14 жовтня 2017

#захисник #війна #cвято #пам’ять #традиції #чоловічий_день #свої #вірa #вдячність #батьківщина #оборона #надія #незламність #розбіжності #армія #єдність #свобода #випадковості #важливо #протистояння #чекаємо

А що таке армія? Відверті відповіді від солдатів із досвідом. Чи кожен юнак мусить «відслужити»? Як армія змінює особистість: ламає чи створює? Подробиці на с. 4

vs 14 23

Чи вітають українці чоловіків у жовтні? Дізнайтеся ставлення громадян до нововведень. Деталі на с. 2

Світові традиції

Як у світі відзначають День захисника? Оригінальні австралійці vs традиційні поляки. Продовження на с. 3

#історія

СВІЙ ЗА СВОГО!

ВИБРИКИ ЕВОЛЮЦІЇ

14 жовтня Україна уже вп’яте відзначає День захисника на державному рівні . Проте ще донедавна свято асоціювалося в українців із 23 лютого, офіційною датою в Радянському Союзі. У цей день було прийнято вітати всіх чоловіків, незалежно від їхнього віку як потенційних захисників.

1918 рік Усе почалося 15 січня в м. Петрограді. Рада народних комісарів СРСР створює робітничо-селянську Червону армію. Запис у “вояки” був примусовий, тому не дивно, що новоспечена дружина виявилася недієздатною. Але це не завадило встановити дату для святкування річниці. Після деяких відмов і відкладень з боку влади такою датою стало вже знайоме нам 23 лютого. Відсвяткували на славу й на фронті, і у містах, а потім забули на кілька років. А все чому? Бо назви не мали.

1923 рік П’ята річниця, що набула справжнього розмаху. Тоді й була встановлена офіційна назва свята — День Червоної армії та флоту. Почалися спроби винайти якусь подію, що виправдала б дату. Але тривало то недовго, й К.Ворошилову на урочистому засіданні довелося визнати, що святкування річниці армії саме 23 лютого має досить випадковий і важко зрозумілий характер та не збігається з історичними датами. Отак нелогічно.

1999 рік Україна вже незалежна. Президент Леонід Кучма видає Указ, відповідно до якого 23 лютого названо Днем захисника Вітчизни. Радянська традиція продовжує жити.

2008 рік Президент України Віктор Ющенко назвав 29 січня («День подвигу героїв Крут») «справжнім національним Днем захисника Вітчизни» та підтримав ініціативи щодо державного встановлення такого пам’ятного дня. Попри це, 23 лютого в Україні так і залишилося офіційним Днем захисника Вітчизни.

2014 рік Минуло шість років. У зв’язку з військовими діями на території України Петро Порошенко видав Указ про заснування нового свята — Дня захисника України. Датою було обрано 14 жовтня і не дарма. Досить символічно вшановувати українських захисників у День українського козацтва і Покрови Пресвятої Богородиці.

У соціальній мережі Facebook Президент повідомив, що захист Батьківщини став справою всіх українців. День захисника України, який визначений вихідним днем, повинен стати всенародним святом, таким же значущим, як Різдво, Великдень або День Незалежності. Президент підкреслив, що найбільшою мірою це свято буде асоціюватися зі справжніми героями України, учасниками антитерористичної операції та бойових дій, учасниками війни за нашу незалежність, з нинішніми Збройними Силами, Національною гвардією, волонтерами, а також працівниками оборонних підприємств. При цьому дуже важливим з позиції об’єднання суспільства, його консолідації є й те, що, як повідомляють експерти і соціологи, українці підтримали святкування Дня захисника України, призначене на дату 14 жовтня. Про досить широку підтримку свята громадянами нашої країни активно говорили і в експертних колах. Фахівець та керівник соціологічної групи «Рейтинг» Олексій Антипович зазначив: «Десять років тому українці більше довіряли церкві й армії. Армія була єдиним інститутом держави, до якої українці мали високий рівень довіри. Радянське минуле відходить, і українська держава, український патріотизм на цьому тлі в суспільних настроях ростуть, тому свято Дня захисника України ... підтримане нашими громадянами». Крім того, український експерт заявив, що український народ на сьогодні перестав вірити «спотвореній історії», що раніше викладалася в школах України. «Радянські міфи потихеньку руйнуються ... Тому тут, скоріше, мова йде не про різних захисників Вітчизни, а про різне трактування історичних подій, ностальгія по Радянському Союзу знижується, ставлення до Росії вирівнюється», — заявив О.Антипович. Слід також зазначити, що святкові концерти, виставки, фестивалі, приурочені до свята, проходять по всій країні. У цілому ж, свято, що відбулося в усіх областях України, свідчить про схвалення суспільством ініціативи Президента. А вшанування мужності й героїзму захисників незалежності України є потужною складовою підтримки патріотичних настроїв громадян нашої держави. Богдана ДЕХТЯРЕНКО

14 VS 23:

ЧИ ПРИЖИВЕТЬСЯ В ЖОВТНІ?

Усе нове завжди викликає різні реакції. Іноді це добре забуте старе. А іноді не дуже хочеться і забувати. Тож намагаємось розібратись, що і як станом на 2017. 14 жовтня 2017 року Україна вже вчетверте святкуватиме День захисника України. Вперше з ініціативою скасувати 23 лютого як свято виступив Петро Порошенко під час своєї промови на День Незалежності України в 2014 році. «Словосполучення «захисник Вітчизни» перестало бути абстрактним ритуальним висловлюванням. Воно наповнилося конкретним змістом, багатим на подвиги українського воїнства, безліччю битв і дат. Я наполягаю: Україна ніколи більше не буде відзначати це свято за військово-історичним календарем сусідньої держави. Ми будемо вшановувати захисників своєї Батьківщини, а не чужої», — сказав Порошенко. 14 жовтня 2014 року Порошенко своїм указом заснував нове свято - День захисника України, скасувавши старе, 23 лютого, яке в СРСР було Днем Радянської армії та військово-морського флоту. «14 жовтня, Покрова

Пресвятої Богородиці, ще з козацьких часів був святковим днем захисників Вітчизни. Тому в минулому році, свідомо викреслюючи з українського календаря чуже, штучно до нас привнесене свято російської армії-окупанта, я природно зупинив свій вибір на 14 жовтня», — прокоментував Порошенко. Уперше День захисника України у 2015 році відсвяткували під гаслом «Сила нескорених». Тоді ж він став офіційним вихідним днем. «Це свято засноване в нелегкі часи для вшанування мужності і героїзму захисників незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України», — заявив раніше президент України Петро Порошенко. Хоча свято молоде, певні традиції святкування вже склалися. В містах країни проводяться мітинги і військові марші, влаштовуються виставки військової техніки, а також патріотичні ходи. Щорічно в історичному комплексі «Запорізька Січ» про-

ходить традиційний козацький фестиваль «Покрова на Хортиці», присвячений українському козацтву і сучасним захисникам України. Минулого року святкування Дня захисника України почалось з молитовного чину у всіх військових частинах, на передовій і в Софії Київській. У Софії Київській відбувся центральний молебень за участю президента України, прем’єрміністра, керівників українського війська. Після молебню на Майдані Незалежності урочисту клятву на вірність Україні склали ліцеїсти Військового ліцею імені Івана Богуна. Після цього Петро Порошенко відкрив на Майдані Незалежності виставку військової техніки, яка працювала три дні. Також на Майдані Незалежності відбулись концерти військових оркестрів ВСУ, МВС і Нацгвардії, багатьох гуртів і виконавців. Ганна ОВЧАРЕНКО

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

14 жовтня ми святкуватимемо День захисника України. Чи знаєте Ви, чому свято Покрови Пресвятої Богородиці таке важливе для сучасних українців? Звідки пішла традиція цього свята, і яке значення воно відіграло в історії нашої країни? Чому саме цей день став Днем захисника?

радиція святкування Покрови характерна суто для християн східного обряду. Легенда стверджує, що під час облоги Константинополя давніми русам на чолі з Аскольдом, жителі столиці Візантії звернулися до Богородиці у молитві про спасінння. Та явилася перед людьми і, накривши їх своєю покровою, зробила невидимими для ворогів. Так було врятовано тодішній центр православ’я, і, за оповіданнями, хрещено перших слов’ян. Аскольда і його дружину так вразило диво, що вони вирішили прийняти християнство.

фото: Анастасія Паніван У нас це свято було запроваджено з часів хрещення Русі і відтоді глибоко українцями шанується. Багато важливих історичних подій пов’язано з цією датою. Покрова Пресвятої Богородиці була великим святом для українських козаків, які вважали Божу Матір своєю покровителькою та збудували багато храмів у її ім’я. Саме у цей день запорожці збиралися на Велику раду, де обирали гетьманів та визначали подальші військові плани. Ще з тих часів вшановувати бійців українського війська прийнято саме 14 жовтня.

З Покровою також пов’язана і новітня історія українського народу. Саме цей день вважається днем створення Української повстанської армії, важливої віхи у боротьби українців за незалежність. Таким чином для багатьох поколінь українського народу ще з часів козаччини Покрова Пресвятої Богородиці є не просто релігійним святом, а днем пошани тих, хто бореться і захищає нашу державність. Продовжуючи багатовікові традиції наших предків, у цей день ми віддаємо свою повагу усім захисникам України. Маргарита КОЗЛОВА

#наразі

СВІЙ ЗА СВОГО!

МИ ЗАПИТАЛИ КИЯН...

Молебень, концерти, присяга… Це все ж таки свято чи день пам’яті? І що відзначають люди? Саме з такими питаннями ми вийшли на вулиці Києва, щоб зрозуміти, як іде «процес переходу». Усього в опитуванні взяли участь 30 осіб.

Ми з родиною «старорежимні» - за звичкою святкуємо 23 лютого. В радянські часи нас, дітей, привчали, що саме в цей день треба вітати чоловіків. Відзначати їхню мужність і силу. Щодо Дня захисника України, я цілком підтримую ідею власне українського свята, не пов’язаного з минулим. І дата має вважатися справжнім святом, щоб кожен чоловік отримав увагу і привітання. Взагалі ж можу сказати, що наше суспільство до нового ще не прийшло, а від старого вже відходить». (Оксана, 40 років) Я народився в Радянському Союзі, служив у армії… Напевно, це не дивно, що День захисника Вітчизни відзначаю 23 лютого. Але якщо говорити про 14 жовтня

— цю дату треба зробити днем жалоби і пам’яті. Щоб люди згадували тих, завдяки кому стало можливе мирне життя в їхньому місті». (Спартак, 37 років) Уже третій рік поспіль я буду вітати чоловіка 14 жовтня. Знаю, що не всі поділяють однакову думку щодо цієї дати, але особисто мені приємно знати, що зміни відбуваються і ми поступово відходимо від святкування 23 лютого. Хочу вірити, що нова дата буде радісним святом, позбавленим болісних асоціацій». (Людмила, 29 років) Я відзначаю 14 жовтня. На мій погляд, цей день має бути чимось середнім між легким і веселим святом та днем скорботи. Ми маємо, святкуючи, пам’ятати, що є у цьому дні і сумний контекст.

« «

Відзначають 23 Лютого - 9 Відзначають 14 Жовтня - 15 Відзначають обидві дати - 4 Не відзначають жодної дати - 2

Потрібні різні заходи і всебічне освітлення теми захисту Батьківщини». (Володимир, 25 років) Зараз ми з родиною відзначаємо 14 жовтня, хоча раніше святкували 23 лютого. Взагалі, це абсолютно правильно, відзначати День захисника своєї рідної країни, а не значущу дату чужої армії. Єдине, що мені не подобається, коли вітають хлопців-школярів. Вони ж не мають до збройних сил жодного стосунку, це не їхнє свято. Тому я завжди вітаю лише батька. Раніше робила це у лютому, тепер — у жовтні.» (Ольга, 16 років) На мою думку, 14 жовтня — це день пам’яті Українського Козацтва, а ще свято Покрови. Його відзначають, зазвичай, лише дуже релігійні люди. Але, якщо

говорите про те, чи слід когось вітати, вважаю, що слід. Наших захисників, які відстоюють права України з 2014 року по сьогоднішній день. І борються за свободу і життя. В такому разі мова не йде про розподіл за статевими ознаками. Це не є чоловічий день. Бо сьогодні захисниками є і чоловіки на війні, і жінки, і волонтери. Тому не збираюся у цей день вітати колег по роботі, як дехкто звик робити., лише тому, що вони чоловіки. Жоден з них не має стосунку до свята Захисника України.» (Олена, 44 роки) Напевно, це опитування якнайкраще ілюструє зміни, які відбуваються у суспільстві. Не всі до них готові (майже всі опитані зійшлись на думці, що 23 лютого залишиться з нами як свято,

адже є покоління, яке його святкуватиме, і це зрозуміло, бо вони народжені у СРСР). Багато хто підтримує ідею свого, окремого свята як частини історії нової, молодої країни («Звісно, Україна повинна мати свій День захисника. Тільки 27 років минуло. І святу кілька років. Я думаю, треба повторити опитування років через п’ять».) Також дійшли думки, що День захисника не треба ототожнювати з днем чоловіків, який у багатьох країнах має назву Дня батька. Але в День захисника не повинен бути дуже скорботним. А якнайкраще підсумувати словами з опитування: «До нового ще не прийшли, а від старого вже відходимо».

травня австралійці вшановують пам’ять усіх полеглих за долю Батьківщини. До того ж святкування відбуваються дійсно масштабно: урочисті паради та марші ветеранів проходять по всій країні. З подією пов’язана одна цікавинка. Від 1926 року після ранкових церковних служб всім учасникам пропонують «вогненний сніданок». Це такий напій, що складається з кави та рому. Австралійцям варто віддати належне за те, що значимість Дня захисника для більшості населення набагато перевищує День Австралії. Проте, коли мова заходить про масштабність святкувань, тут неможливо не згадати Америку. Сполучені Штати відзначають День збройних сил щорічно кожної третьої суботи травня. Але назвати це «днем» складно. Адже події, приурочені до цієї дати, тривають протягом тижня. Гаррі Ес Трумен, 33 йамерикан-

ський президент, започаткував це свято з метою об’єднання всіх військових підрозділів під керівництвом Збройних сил. За даними веб-сайту Міністерства оборони США, День Збройних Сил було створено для заохочення єдності серед служб та цінування вкладу військовослужбовців. Підрозділи можуть призначати свої святкування на будь-який період травня через особливості графіків навчань. Масштабність подій дійсно вражає: рух і паркування часто ускладненні у деяких районах Штатів протягом цілого місяця. У Бразилії ж прийнято вітати службовців армії на День солдата. Дата припадає на день народження головнокомандувача армії Бразилії, маршала Луїса Альвеса де Ліма е Сільва. Військовий герой був обраний покровителем бразильської армії. За звичаєм у Військовій академії проводять церемонію «малень-

кої шашки» військовий парад на честь випускників. На жаль, не так давно цей день втратив свою популярність та перестав вважатися державним святом і вихідним днем. Ще один маршал став символом захисника державності — Карл Густав Еміль Маннергейм. Дата народження фінського полководця є Днем Оборонних сил Фінляндії. Однак тут вже своєї значущості подія не загубила. Для фінів це свято є загальнонаціональним. У цей день присвоюються нові звання й нагороди, проходять грандіозні паради. Ба більше, у День Оборонних сил почали відзначати ще й День прапора. Як би там не було, а чоловіки варті власного Дня. Оборона і захист відповідальність не з легких. Подякуємо ж їм за те, що ніякі перешкоди не змусять їх відмовитись від цього обов’язку.

Катерина ГАНЕНКО

СВІТОВІ ТРАДИЦІЇ Як у світі відзначають День захисника? Вітати захисників Батьківщини за кордоном здебільшого не прийнято. У світі практикують відзначати суто професійні свята військовослужбовців, а в рамках святкувань вшанування уже полеглих за долю Вітчизни. Тим часом низка країн має власні аналоги до нашого Дня захисника. Але подібність балансує з «оригінальностями».

ерелічити країни, де відзначають День захисника, можна на пальцях. Окрім радянських «вихідців», таке свято існує ще в двох-трьох державах (і того більше: воно збігається тільки у назві святкування). У світі ж прийнято віддавати шану військовослужбовцям на День армії. Однак, якщо у нас свято набуло характеру «чоловічого» дня, то для закордоння це тільки військова урочистість та день вшанування пам’яті. Європейці розцінюють дрібні «знаки уваги» чоловікам у такий день, як нікому вже не потрібну комерційність. Натомість представники чоло вічої статі не позбавлені шансу отримати свої подарунки та привітання. Для цього існує День батька. За уставом ООН свято відзначається у третю неділю червня. І загалом проходить воно в тих же традиціях, що й наше 14 жовтня: смаколики, листівки, записники і шкарпетки (куди ж без них!) для сильної половини людства. Школярам у Британії ж пощастило куди менше: їх у класі не вітають. Однак у деяких держав усе ж існують дні, коли вітання дістаються тим, хто мужньо обороняє рідні землі. Розпочати варто з Польщі. Тут святкують День Війська Польського. У країні це офіційний вихідний. Особливість свята в тому, що припадає воно чітко на

15 серпня, тобто день Успіння Пресвятої Богородиці. Це одразу наштовхує на певну паралель з українським Днем захисника, який відзначають у церковне свято Покрови. Для Польщі це особливий збіг. Ця дата увійшла в державну історію як перемога над Червоною армією у 1920 році. Тоді поляки вчинили релігійну ходу, благаючи Богоматір про порятунок Польщі від навали ворога. Наступна країна теж обрала свою покровительку захисників. Мова йде про День святої Жанни Д’Арк у Франції. Звичайно, це не офіційна врочистість для військовослужбовців, проте солдати й офіцери відчувають у цей день особливу гордість і честь. Проста сільська дівчина у 1429 році очолила французьку армію і принесла Батьківщині низку перемог над англійцями. Вона віддала життя за свободу рідної землі. Кращого приводу для підняття національного, тим більше чоловічого, духу годі й шукати. День захисника Вітчизни відзначають у далекій Австралії. Щорічно 25 травня оголошується державним вихідним. Однак Днем захисника подію іменують лише в народі. Насправді у переліку державних свят він зазначається як День ANZAC, тобто День австралійського й новозеландського військового корпусу. Традиційно у кінці

Олена ГЕРАСИМОВА

#ближче_до_справи

СВІЙ ЗА СВОГО!

МОЛОДЬ КРАЇНИ ОБИРАЄ: захищати себе чи державу? Змалку у більшості хлопців улюбленою іграшкою є зброя. Вони бігають по дитячих майданчиках, граючись у війну. Але тільки згодом юнаки усвідомлюють те жахіття, яке несуть за собою реальні збройні конфлікти. Питання, на яке молодь має дати відповідь: чи варто ставати захисником своєї держави?

рмія є автономним суспільним інститутом, над яким завжди панували особливі асоціації. Це сфера підвищеного ризику, адже служба несе загрозу участі в справжніх бойових діях. Утім, ставлення суспільства до такого обов’язку може бути різним. За усталеними традиціями, після виповнення повних 16-ти років перед кожним хлопцем поставало питання неухильної військової служби. Йому приходила повістка, що зобов’язувала з’явитися до військкомату. У такій ситуації хтось одразу уявляє, як його будуть жбурляти від кабінету до кабінету, не даючи навіть нормально прочитати, що він підписує. Перед кимось же у свідомості зростають престижні армійські лави, де з нього викують національного героя. Сучасний політичний стан України зобов’язує чоловічу половину суспільства виконувати

свої громадянські та військові обов’язки. Чинне законодавство стверджує, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційною повинністю українців. Першого жовтня 2017 року за березневим вказанням президента, розпочався четвертий традиційний призов до армії. Під нього потраплять 10 тисяч 460 чоловік. На службу викликають юнаків віком від 20 до 27 років, які не служили раніше і не мають права на звільнення від військової служби або її відстрочку. На строкову службу в армію можуть забрати не тільки молодих парубків, але й чоловіків до 43 років, які закінчили військову кафедру. Для хлопців, що досягли повноліття, є можливість піти служити на добровільній основі. Однак нещодавно вік проходження служби в армії був змінений. Раніше всі юнаки, які тільки закінчили школу та не вступили

до вищого навчального закладу, мали йти на службу до армії. Але в 2015-му році Петро Порошенко підписав відповідний указ, який підвищив мінімальній вік для строкової служби. Президент аргументував це тим, що юнак, який досяг двадцяти років, вже більш чітко розуміє, навіщо йому потрібна служба в армії. Лави українських захисників мають поповнюватися свідомими громадянами. Останнім часом в Україні дедалі більше побутує думка, що служити в армії престижно. Події на Донбасі підвищили рівень патріотизму та бажання захищати суверенність нашої держави. Хлопців також спокушає можливість отримати нові унікальні навички та спогади на все життя. Та все ж існує площина фактів, що свідчать протилежне. За даними дослідження Ресурсного центру «Гурт», метою якого було простежити ставлення сту-

фото: Анастасія Паніван дентів до строкової служби в армії, виявилося, що 57,7% юнаків Тернопільської області не планують відбувати службу. Опитування показало, що значно вищий відсоток вихідців із села (53,95%) хоче служити, ніж ті юнаки, що народилися в місті (37, 1%) чи в малому містечку (26, 5%). «Віддати честь Батьківщині» переважно бажають хлоп-

ЩО ТАКЕ Олег Кузьмін, 50 років

–Чому Ви пішли в армію? –Просто мене вигнали з морехідного училища. А там уже якось і виходу не залишилось. Самі розумієте, що мети також особливої не було. –Що Вас здивувало найбільше? –Після морехідного училища — вже нічого (посміхається). –На Вашу думку, армія змінює людину? Якщо так, то що вона змінила особисто у Вас? –Мені було непросто прийняти те, що

я не усвідомлював — коли береш зброю до рук, ти дійсно можеш позбавити людину життя. Навіть під час навчань у тебе є влада зробити невиправне. Також я став більш «морально загартованим», адже, особливо на початку, моральний пресинг та сумнозвісна «дідівщина» дають про себе знати. –Чи вважаєте Ви, що кожному сучасному чоловікові треба «відслужити»? –Абсолютно точно ні. Це має бути свідомий вибір. Особливо не можна примушувати до цього людей специфічних спеціальностей: лікарів, інженерів, художників, музикантів тих, хто має «підтримувати форму», щоб не втратити рівень.

спілкувалася Ганна ОВЧАРЕНКО

Хто розповість відвертіше й цікавіше, аніж бувалий у бувальцях стріляний горобець? Ми намагалися зрозуміти, чи існує «до» та «після» армії. Сергій Ганський, 50 років

–Чому Ви пішли в армію? –Просто мені виповнилося вісімнадцять, от мене і призвали. Це був 1985 рік. –Що Вас здивувало найбільше? –Ти приходиш в армію, коли тобі вісімнадцять, тебе голять наголо, але ти почуваєшся так, наче тобі тринадцять. І дивишся на «дідівщину» з такими ж лисими головами, яким по дев’ятнадцять, але маєш таке відчуття, що вони вже старики. З часом, звісно, звикаєш до усього, починаєш розуміти, як воно працює, як з ким спілкуватися. Але спочатку все дивувало, незрозуміло було. –На Вашу думку, армія змінює людину? Якщо так, то що вона змінила особисто у Вас? –Це кому з ким доведеться служити. Мені, напевно, пощастило, колектив був хороший. Тоді звання сержанта півтора роки в училищах отримували,

РМІЯ?

ці віком від 18 до 20 років. Звісно, рішення кожного не може бути спростованим. Хлопці самостійно обирають свій шлях та будують власну думку. Але значна частина свідомих українців все ж пам’ятає, що вони найсильніша зброя держави. Лев КЛИМЕНКО Анастасія ДАДІВЕРІНА

а я прослужив три місяці, і мені його дали, бо більше нікого не було машиною керувати. –Чи вважаєте Ви, що кожному сучасному чоловікові треба «відслужити»? –Це питання філософське. Є люди, які просто не для цього створені. Гуманітарії. А раптом ця людина більше користі принесе, якщо займатиметься рідною їй справою? Так у Другу світову професорів, інженерів, інтелігенцію кидали добровольцями в окопи, і вони там помирали. Так, початкова військова підготовка усім потрібна, щоб зброю у руках тримати вміли, могли себе та близьких захистити. Але кидати всіх в окопи не варто. Окопи, вони ламають людей. спілкувалася Маргарита КОЗЛОВА

#крупним_планом

СВІЙ ЗА СВОГО!

УКРАЇНЕЦЬ, ІЗ ЯКИМ МАЛИ ОБОВ’ЯЗОК ВІТАТИСЯ

КОРОЛІ

Хрест Вікторії є найвищою та найпочеснішою нагородою за мужність перед лицем ворога, котрою нагороджують військовиків з країн, підлеглих Британській короні. Усі ордени Хреста Вікторії відливають з гармат, що були захоплені у росіян під час облоги Севастополя. Дрібничка, але приємно. За правилами під час зустрічі з кавалерами цього ордену королі мають вітатись та віддавати честь першими. 15 жовтня 1917 року перед Букінгемським палацом цю найвищу нагороду отримав українець. За що?

ін народився 15 вересня 1888 р. в с. Кутківцях на Хмельниччині. Жив на хуторі, підлітком працював разом із батьком-каменярем. Згодом парубок став на ноги, одружився з Анною, дочекався появи Марічки. Коли Пилипа призвали до армії, він відслужив строк, був інструктором багнетного бою. Після демобілізації Коновал повернувся додому, але прогодувати сім’ю було складно. У 1913 році Пилип Коновал сказав Анні: «Зароблю і повернусь» – та виїхав через Владивосток до канадського міста Ванкувер. Але вир Першої світової перекреслив родинні плани: Пилип став капралом 47-го канадського піхотного батальйону Канадських експедиційних військ армії Об’єднаного Королівства. 21 серпня 1917 року біля французького містечка Ланс німецькі війська взяли канадську армію в кліщі. У відділенні Коновала загинули всі старші офіцери. Про відсіч ніхто й не мріяв: безперервний кулеметний вогонь не давав підняти голови. Тоді Пилип сам рушив на кулеметне гніздо.

Із архіву родини Коновал

Всі його товариші перехрестилися: капрал вже не повернеться… Аж раптом… На горизонті з’явився Коновал з кулеметом під пахвою. Виявилося, що він вступив в рукопашну з кулеметниками, переміг десятьох солдатів, потім, атакувавши друге гніздо, знищив залогу й зі словами «А нащо мертвим кулемет? Чого добро буде пропадати?» взяв кулемет із собою. Наступного дня він знову самотужки атакував

інше кулеметне гніздо та зі словами «Палучі, фашист, гранату» знищив кулемет і трьох німецьких вояків. Вже у своєму окопі, коли рапортував офіцерові, Коновал отримав кулю в обличчя. Це й врятувало німців: хтозна, скільки б ще їх відправилося у Вальгаллу, якби не поранення українця. Ось як це описує англійська газета: «За видатну відвагу та ініціативу у командуванні відділенням під час наступу. В одному бліндажі він самостійно заколов у рукопашному бою трьох ворогів, та один атакував сімох інших у воронці, вбивши всіх. Цей унтер-офіцер самотужки знищив щонайменше шістнадцять ворогів, та доблесно бився протягом двох днів наступу аж до свого важкого поранення». (The London Gazette, випуск 30400, 1917.11.23) 15 жовтня 1917 р. король Великобританії Георг V під час вручення Пилипові Коновалу Хреста Вікторії потис героєві руку й сказав: «Ваш подвиг – один з найважливіших в історії моєї армії. Прийміть за це мою подяку».

ТУТ ПОСТРІЛІВ НЕ ЧУТИ, АЛЕ НАМ НЕ БАЙДУЖЕ

итуація в Україні – не новина. Усі знають, що ті, хто пішов туди, під обстріли за спільну мету, перебували більш ніж у скрутному становищі. По телебаченню щоразу виходили сюжети про нестачу в бійців то одягу, то їжі, то коштів на медикаменти. Усіх заохочували допомогати. Але якщо про це не говорять повсякчас, це не означає, що наразі ситуація не потребує втручання. Цьогоріч у стінах Військового Інституту КНУ імені Тараса Шевченка свою присягу на вірність державі склало 200 курсантів. Журналісти зазначають: якщо ще два-три роки тому влада не бачила сенсу у підготовці кваліфікованих військових психологів та журналістів, то після вторгнення на українські землі, думка, звісно, змінилася. Вступники дивують обізнаністю. Але що ж до тих, хто перебуває безпосередньо на фронті, то тут постає питання, як часто особисто кожен із нас згадує про них? Чи це відбувається лише коли у

новинах знов пролунає «трагічно загиблі»? А може час вже звернути свою увагу трохи раніше? На теренах університету існують приклади неоціненного внеску у волонтерську справу. Найактивнішими організаціями за останні два роки виявився Інститут філології. Також усіляко підтримують бійців викладачі та студенти Інституту географії. Піком організованного волонтерства в Інституті журналістики можна вважати 2015 рік, коли ЦДБА (Центр допомоги бійцям АТО) влаштував масовий збір коштів, гуманітарної допомоги для біженців зі сходу. Надалі центр проводив заходи до Дня пам’яті Небесної сотні, займався плетінням маскувальних сіток. Також волонтери з ЦДБА відвідали молодого воїна АТО у шпиталі. Координаційна рада КНУ та ЦДБА, до речі, роботу не припинили. Із новою силою планують співпрацю з Товариством Червоного Христа, а саме: організацію тренінгів із надання першої до-

медичної допомоги, повідомляє Голова соціального департаменту Надія Юнацька. Тенденція дає надію. Адже в часи воєнних дій набуття таких знань видається суспільно необхідним. Отже, як долучитися до активного волонтерства? Тут варто згадати про Олесю Наумовську, кандидата наук, доцента кафедри фольклористики Інституту філології. Олеся Наумовська веде спільноту у Facebook з аудиторією понад 16 000. Декілька бригад: Звіробій, Азов, Правий сектор – одні з тих, хто може розраховувати на підтримку. Великі пакунки консервів, пошив балаклав та бафів, рукавичок на зиму, і це ще не весь перелік речей, зібраних волонтерами. Їхній приклад вкотре доводить, що воля породжує можливості. Реальні дії ведуть нашу державу до перемоги. В Інституті також є викладачі, що волонтерять. Достатньо тільки проявити трішки ініциатви, підійти і долучитися. Надія ГАРКУША

Після отримання ордена з рук монарха Коновал був помічником військового аташе при російському посольстві в Лондоні. Війна з німцями доходила свого кінця, але у світі ще існували, ба більше того, розгорялися масштабні воєнні конфлікти. Звичайно ж, то була велика зваба для справжніх вояків, до яких можна сміливо зарахувати Пилипа Коновала. Найбільшим конфліктом стала російська революція наприкінці 1917 року. Із різних розкиданих по світу російських службовців почали формуватися добровільні дружини. Серед цих добровольців був і Пилип. Таким чином він ще сподівався віднайти свою родину. Пилипа було приписано до 1-го Канадського Резервного Батальйону. Після повернення з Сибіру Коновала було почесно звільнено з армії 4 липня 1919 року. Повернувшись до Оттави, Пилип Коновал мав значне громадське визнання, вважався місцевим героєм і високо шанованою постаттю в асоціації ветеранів Великої війни. Найбільш крас-

номовним свідченням високої поваги до Пилипа став парад ветеранів, який відбувся 19 липня цього ж року й проходив через центр міста Оттава, поблизу Будинку Парламенту. За матеріалом «Громадянин Оттави» (Ottawa Citizen): “Парад вояків, які вишикувалися на проспекті Лор’є Картьє, очолював капрал Пилип Коновал, він гордо підняв і ніс прапор Канади. Український капрал йшов, як бувалий — досвідчений чоловік, яким він і був насправді, і було ясно, що то був найрадісніший день для нього”. Пилип Коновал помер 3 червня 1959 року у віці 72 років у відділенні Ветеранів Громадської лікарні міста Оттави після двомісячної хвороби, спровокованої старими воєЦнними ранами. Останнім записом в його книзі обліку записано «died in service» — «помер на службі». Визначальна характеристика для людини, що присвятила себе служінню суспільству як у воєнний, так і в мирний час. Марія ГЛУХ

ЮНІСТЬ У ЧОБОТЯХ

фото: Анастасія Паніван

ІСТОРІЯ ПРО ВИПАДКОВОСТІ І ПСИ Бінокль. Авдіївка. Добровольці. Ранок. Наш чувак на позиції (район Промзони) вирішив подивитися в бінокль, що там ті москалі. Ну і так дивився, дивився. А ворожий снайпер йому прям між 2 окуляри в біноклі (фактично просто між очі) зарядив. Бінокль був залізний і траєкторію кулі змінив так, що куля вийшла

не посередині, а з боку, і пошкодила трохи щоку. Хлопчина залишився живий. Залізні біноклі – forever. А пси там такі, розумієш…Рятують. Вони, коли чують звук виходу снаряда, то сідають собі і дивляться. Туди. І хлопці розуміють, що почався обстріл. Ховаються. Встигають. Марія ГЛУХ

АРМІЙСЬКІ ЕТЮДИ У мене був знайомий, який пішов в армію служити, але за покликанням музикантом був, геніально на піаніно грав. Він на дерев’яній дошці намалював собі клавіші і перед сном тренувався, щоб не забути, як грати. А прапорщик прийшов і зламав ту дошку зі словами: «Ти що, розумний тут дуже?» Знай-

омий той підскочив, зав’язалася бійка. Через декілька місяців його відпустили додому, написали: «Не придатний до служби». А він потім успішно грав у різних рок-групах, в Америку поїхав, зараз там у гурті грає. Просто є люди, не для армії створені. Маргарита КОЗЛОВА

#у_фокусі

СВІЙ ЗА СВОГО!

ПИСАТИ ПРО ВІЙНУ. ЯК?

ідсутність координованої державної цензури в умовах конфлікту. Плюралізм у підходах, професійних орієнтирах та високий рівень невпевненості щодо «правильності» висвітлення тем. Покладання на власний досвід та самоцензуру. Емоційна напруга, відчуття співпричетності та небезпеки для власної країни. Усе це свідчить про високий рівень рефлексії журналістів щодо того, яким має бути адекватне і професійне висвітлення подій на Сході. Проаналізувавши українські медіа, можна виокремити три основних типи: усвідомлено активістський, підкреслено нейтральний та змішаний. Патріотичний, або активістський, підхід передбачає свідоме зосередження на представленні української («нашої») сторони, ігнорування «іншої» сторони як нелегітимної, можливий компроміс із традиційними професійними стандартами «мирного часу» задля боротьби з російською пропагандою. Другий тип, підкреслено професійний, або нейтральний. Він передбачає беззастережне дотримання професійних журналістських стандартів і здебільшого є характерним для медіа, які декларують роботу за західними стандартами (наприклад, українські редакції міжнародних медіа, деякі незалежні українські ЗМІ). Найпоширенішою позицією серед журналістів виявився третій підхід, змішаний, для якого притаманне розуміння важливості стандартів, дотримання окремих із них. Але тут теж є багато дилем та непевності. Такий підхід також має різні пропорції «дотримання

стандартів» vs «прагнення допомогти / не нашкодити українській стороні». Поширеність змішаного підходу, високий рівень непевності журналістів щодо різних аспектів розкриття тем, пов’язаних із конфліктом, показує брак інституціоналізації редакційних практик щодо висвітлення цих тем. Журналісти розповідають, що в їхніх редакціях немає писаних правил, утверджених стандартів щодо висвітлення конфлікту. Усне проговорення дискусійних питань відбувається за їх ініціативи, а не редактора, і дуже нечасто. Питання збалансованості та подачі кількох поглядів виявилося одним із найбільш суперечливих для журналістів, особливо

стосовно висвітлення позиції «іншої сторони». В деяких ЗМІ існує чітка позиція не цитувати «терористів», оскільки це сприяє їхній легітимації. Але багато журналістів пояснюють брак представлення іншої сторони об’єктивними обмеженнями, неможливістю отримати доступ до тієї сторони. Водночас, майже ніхто не звертався по інформацію до протилежної сторони й не робив спроб акредитуватися там. Редакційна політика лише кількох медіа передбачає обов’язкове цитування представників так званих ДНР та ЛНР. Ми вирішили запитати про це Чекмишева Олександра Вікторовича, доктора наук із соціаль-

інтерв’ю на вінницькому телебаченні. Цей сюжет виходить в ефір, а через годину до його родичів приходять люди із зброєю. Які існують проблеми? Журналістові, який є українським, який перепускає через себе ці всі процеси, дуже важко залишитися нейтральним. І справді, часто в журналістських матеріалах проявляється журналістська позиція. Формально це порушення стандартів, але ми живемо в країні, яка воює. І важко уявити, як під час Другої світової репортер на полі бою дає збалансоване висвітлення. Журналістика — це професія, яка ґрунтується на стандартах. Це як для лікаря — протокол. Якщо лікар його не дотримується, то пацієнт гине. Наш пацієнт — аудиторія. Справжня журналістика працює за протоколом. Це виробництво, це завод. фото: Анастасія Паніван Щодо зниження цікавості аудиних комунікацій, і ось яку від- торії до подій в АТО. Люди втомились. Це закономірно. повідь отримали: Можна говорити про цілу низЗараз рівень професійності українських журналістів як і в ку інструментів ремесла. Існутрадиційних, так і в нових медіа ють стандартні прийоми. Краще набагато вищий, ніж був навесні сприймається журналістський 2014 року. Коли ми говоримо про матеріал, коли він оприлюднепрофесійні та етичні стандар- ний. Коли глядач бачить перед соти, то це не ікона, яка висить на стіні, і не стовп, на який треба бою людину, коли проблема пемолитися посеред майдану. Це репущена через неї. І коли зайти те, що постійно розвивається і на стрічку новин навіть хороших змінюється. І такі речі, як вій- агенцій, то можна побачити, що на, створюють нові виклики. Це це ж не журналістські матеріали. Це довідки, написані чиновнистосується не тільки українців – така система працює в цілому цькою мовою. Новина має бути якісною. І такої якісної журналісвіті. Українські журналісти зіткну- стики у нас мало». лися з цілою низкою питань, бо раніше просто не працювали в Марія ГЛУХ таких умовах. Приклад: беруть

НА ВАРТІ ІНФОРМАЦІЙНОГО ФРОНТУ Мікрофон і відеокамера – зброя. Посвідчення журналіста замість військової форми. Неоднозначне питання, проте цілком слушне. Чи гідний журналіст звання «захисник»? У світі, де з 7,6 мільярдів людей 3,58 мільярдів є активними користувачами Інтернету (за даними доповіді ООН Global Broadband Progress від 18.09.2017), де пересічний мешканець більше чотирьох годин на день сидить перед телевізором, складно не визнавати факту, що медійники все ж таки відповідають за сучасний стан справ. На війні завжди є два кола людей – це, беззаперечно, самі військові та цивільне населення. Одні живуть на полі бою цілком безпосередньо, інші – опосередковано. Саме ця опосередкованість у сучасному світі можлива завдяки працівникам засобів масової інформації. Вони – очі та вуха тих, хто є відірваними

від епіцентру подій. Своєрідні посли інформації перебувають між двома світами, разюче різними реальностями. І їхнє завдання, як би пафосно це не звучало: примусити ці два світи перетинатись. Війну на Сході України ще жодного разу не відокремлювали від інформаційної. «Тому що ця війна почалася саме з інформаційної агресії на нашій території. Агресії на нашу свідомість, на наш мозок, на наш спосіб життя» – так висловився військовий репортер Андрій Цаплієнко. Контент людського мозку керує його діями. І коли він роками наповнювався ворожими повідомленнями, важко протистояти супротивнику.

фото: Анастасія Паніван Якщо війна в Україні у фізичному втіленні триває вже третій рік, то консцієнтальна війна пустила своє коріння не одне десятиліття тому. Її мішень – українська самоіндентифікація, значущість українців як незалежної та повноцінної

національної одиниці. Регулярні порції потрапляли у свідомість українців з телесюжетів, інтернет-статей, російської періодики та книжок. Ось звідки ростуть ноги у того болісного «української держави ніколи не було й не буде».

Журналіст несе ставлення у першу чергу, а вже потім – інформацію. Народ можна змусити жити думками тих героїв, які перебувають на лінії фронту, а можна викликати шквал байдужості та абсурдної антипатії до цих подій. Діяльність журналіста розташована на контрольно-пропускному пункті національного світогляду. Слова як спорядження – об’єктивність як зброя. Щоб захищатись фізично, потрібно бути захищеним ментально. За останнє відповідає журналіст. Тримати небо інформаційного простору. Таке стратегічне завдання стоїть перед українською журналістикою. Чи згуртуються українці, чи переможуть спочатку власного ворога у голові, залежить від медіапрацівників. Олена ГЕРАСИМОВА

#панорама

СВІЙ ЗА СВОГО!

ДІТИ-КОМБАТАНТИ Сьогодні усе частіше до збройних конфлікти втягуються діти. Бойовики залучають їх до розвідування та дрібної допомоги. Таких дітей називають комбатантами. За даними Національного інституту стратегічних досліджень, збройні конфлікти, розв’язані людством протягом останнього десятиріччя, забрали життя близько двох мільйонів дітей. До недавнього часу Україна не мала точки дотику з такими проблемами. Але у вересні 2014-го вона була поставлена східним сусідом-агресором. Тривалий час ця ситуація залишалась замкненим колом. Та 21го лютого 2016 набрав чинності закон про заборону участі дітей у воєнних діях. Держава намагається контролювати цю проблему й запобігає вербуванню та участі дітей у збройних конфліктах. Завербованих виявляють та звільняють від військової служби. Але небажані випадки все одно трапляються досить часто. Нещодавно на території Луганської та Донецької областей були проведені дослідження щодо визначення факторів ризику залучення неповнолітніх до збройних конфліктів. Респондентами ста-

ли учні коледжів та професійно-технічних училищ, а також їх викладачі. Результати виявилися досить красномовними. Третина учнів та викладачів повідомили, що їм відомі реальні факти, коли підлітки беруть участь у діяльності збройних підрозділів у зоні АТО. Жоден із опитуваних викладачів, на жаль, не знає про існування заборони щодо участі дітей у воєнних діях. Але ми знаємо і про аргументовані факти втягнення неповнолітніх до збройних конфліктів. До прикладу, у Маріуполі правоохоронці затримали групу підлітків, які готували диверсії на території міста на вимогу терористів. На одному з російських ЗМІ опублікували матеріал про неповнолітнього хлопця з батальйону «Восток». Так названий «син полку», десятикласник Андрій Іванхо був прийнятий на службу на прохання батька, одного з місцевих офіцерів.

Кілька років тому один із українських телеканалів також висвітлив дії 17-річного Євгена як позитивні. У 2015-му хлопець вступив до ВНЗ, але одразу кинув навчання та пішов воювати до зони АТО. Через такі сюжети в українського суспільства складається неправильне ставлення до подібних ситуацій. І зараз, попри офіційну заборону, це набуває загрозливого характеру. Попередні факти свідчать про брутальне порушення прав дітей. Зокрема прав на життя та охорону здоров’я, прав на освіту і захист від усіх форм насилля. А також прав на сімейне виховання і вибору місця проживання. Керівник Управління з прав дитини Людмила Волинець наводить приклад порушення права дитини на вибір місця проживання. Вона розповідає, як із зони АТО відмовилась виїжджати 14-річна дівчинка. Дитина жила в інтернаті, але поруч з ним проживала її старенька бабуся.

фото: Анастасія Паніван «Чому ми повинні цю дитину, тільки по факту, що вона є сиротою, примусом вивозити? Треба дітей переконувати і бути готовими до того, що вони не захочуть цього робити. Або, принаймні, треба мотивувати. Діти — це особистості». Для ефективного забезпечення прав і свобод одного лише вдосконалення законодавства недостатньо. Держава зобов’язана створювати ефективні гарантії реалізації прав дітей в умовах

збройного конфлікту, здійснювати соціальні реформи, особливо у галузі охорони здоров’я, освіти, соціального забезпечення. Діти-комбатанти досі залишаються поширеним явищем як на території України, так і в цілому світі. І, вочевидь, до вирішення цієї проблеми варто залучати не лише локальний уряд, але й розглядати це питання на міжнародній правовій арені. Катерина КЛАДИК

МИСТЕЦТВО, ЩОБ ІТИ ДАЛІ

Минулорічна мистецька акція для дітей із зони АТО і бійців, що повертаються з війни, принесла гарні плоди. Проект, що допоміг великій кількості людей віднайти новий сенс життя, можна вважати дійсно великим кроком на шляху до кращого майбутнього. Українські воїни отримали можливість бути почутими, адаптуватись до колись звичного життя і «відновитись». Сьогодні багато людей йде на фронт. Але демобілізовані бійці і повертаються додому, до звичайного життя. Участь у бойових діях тягне за собою серйозні наслідки для психічного стану людини. Ці проблеми можуть стати на заваді поверненню бійця до звичного ритма та життя у суспільстві. Один із найпоширеніших розладів, характерний для учасників бойових дій – посттравматичний синдром. Але кожен з учасників АТО, демобілізувавшись, згодом знаходить новий сенс життя.

Яку ж роль у цьому пошуці учасника АТО відіграє мистецтво? З його допомогою солдати можуть «сублімувати» пережиті емоції та досвід, вивільнити те, що не дає спати ночами, усвідомити події, ніби наново адаптуючись до життя. У жовтні 2016 року під егідою Міністерства культури України проходила культурно-мистецька акція «Мистецтво зони АТО». Основна її ідея – єднання українців різних регіонів країни через мистецтво, виховання толерантності та взаєморозуміння,

фото: Анастасія Паніван

демонстрація художніх талантів дітей Донеччини та учасників бойових дій АТО. Зараз все більше громадських організацій України срямовують свої дії на те, щоб допомагати бійцям відновлюватись після повернення з фронту. Влаштовують виставки та мистецькі проекти для учасників АТО. «Мистецький проект покликаний не лише проінформувати про події на Донбасі, а й створити умови для спілкування, обміну думками. Дуже багато дезінформації про тих, хто на війні, породжується від браку знань. Одні кажуть, що це заробітчани, інші – що це романтики. Ми хочемо показати, що це – звичайні люди, – пояснює керівник мистецького проекту «Життя на нулі» Інна Єрмакова. – Хто б що не казав, та ми – суспільство, розділене на тих, хто пройшов війну, кого вона так чи інакше торкнулася, і тих, які цього досвіду не мають. Є ще певна частина людей, що, на жаль, і не хоче знати про війну в своїй країні. За допомогою цього проекту ми хочемо спробувати об’єднати людей. Лише тоді зможемо відбутися як здорове суспільство». На таких виставках часом зустрічаються дуже серйозні речі.

фото: Анастасія Паніван Одним із елементів виставки є велетенська чорно-біла шахівниця. Її ідея полягає в тому, щоб відвідувач задумався, хто він: пішак чи ні, яку роль відіграє в історії України. «Відвідувач має замислитися про свій шлях. Над шахівницею будуть зображені хлопці «на нулі». Кожен має запитати себе: «Що я роблю у мирному житті: допомагаю воїнам чи вдаю, що нічого не відбувається?» Не може частина суспільства виборювати незалежність, а хтось бути байдужим до того, що відбувається на Донбасі», – закликає Інна Єрмакова. Дійсно, напевно, саме такі проекти повинні стати мистецькою

платформою для українських воїнів, завдяки якій вони будуть «почуті» мешканцями вільної території України. Адже у творах, народжених війною, чітко проглядається біль та надія, якими сповнені душі наших воїнів. Перебуваючи в епіцентрі війни, вони не зачерствіли, не зламалися, не закрилися від світу - вони готові нас збагатити тим тяжким і одночасно життєствердним досвідом. Їхній дарунок нам - не тільки мирне небо, а й можливість через мистецтво відчути емоції людини «на нулі». Богдана ДЕХТЯРЕНКО

ВІД РЕДАКЦІЇ Ми прийшли у цю справу тоді, коли нам ще не снився інтерліньяж, коли ми могли спокійно дивитись на рекламні постери, просто читати книжки, а не шукати помилки та коридори в текстах. Не розумітись на цьому легко, а ось робити все власними руцями та заливати клавіатуру креативними думками, це, як виявилось, титанічна праця. Редакція цьогорічного номеру газети «Свій за свого» — це 16 натхненних другокурсників спеціальності «Видавнича діяльність і медіаредагування», яких просто кинули в море верстки та помахали ручкою. Але якщо Ви читаєте це, то ми випливли. Не будемо розповідати деталі нашого «круїзу», скажемо лише, що було непросто. І підводні камені траплялись, і шторм переживали, і рятувальні жилети доводилось кидати, але було цікаво. Тільки тоді, коли ми почали збирати матеріали та брати інтерв’ю, стало зрозуміло, що тема, яку ми вирішили розкрити у цьому номері, не така вже й проста. Вона викликала багато суперечок та непорозумінь. А все це тому, що чим глибше копаєш, тим більше болить. Поки ми не торкалися найнебезпечніших ноток гімну незалежної України, не могли почути всього звучання та лейтмотиву нинішньої історії. Чи повинні ми відзначати 14 жовтня як День захисника України? Ми поділились усім, що знайшли, зверстали так, як вчора навіть не вміли, народили стільки ідей, що тепер не знаємо, де їх прописати. Вирішувати вам. Безмежно вдячні нашому натхненнику Олексію Валерійовичу Ситнику за підтримку малих і недосвідчених.

СВІЙ ЗА СВОГО!

Побажання найхоробрішим... Цікаво, чи вам так само, як і нам, світить сонце? Чи у вас також там посміхаються і говорять дурниці? Чомусь тут ми живемо звичайним життям, у нас купа справ, радості, горя, а у вас лише вона. Та ненависна й жахлива. Її очі палають людським болем, а лице скривлене від кількості побачених смертей. Волосся давно згоріло від мінометів, зуби випали ще тоді, коли пролунали перші постріли, а руки закривавлені вже від народження. Любі солдати, ми так само, як і ви, ненавидимо її, і давно б вже попросили піти геть, якби могли. Будь ласка, залишайтеся живими і незламними. Ви потрібні нам і Україні. Нехай у вас сонце буде яскравіше.

Дорогі наші захисники! За Вашими дужими плечима — ціла Україна. У затишних університетських аудиторіях тривають лекції та семінари. Ви даєте змогу нашим дітям у мирних умовах опановувати знання. І завтра сьогоднішні студенти зроблять нашу країну кращою. Уклінно дякуємо Вам за цю спокійну працю та навчання. Дай Боже, щоб Ви щонайшвидше повернулися додому, до родин і звичного життя. Живі і здорові. Тетяна КРАЙНІКОВА

Український солдате! Є так багато причин тобі подякувати. І безліч слів, якими б можна було виразити свою повагу. Та як важко їх дібрати. Ти — Захисник. Даруєш надію, відгороджуючи від страху, що по той бік барикад. Та ми все одно боїмося за тебе. Нехай захищають тебе й молитви земляків, і свята Покрова, і вірне плече бойового товариша. Козацький дух нехай живе навіть у найскрутнішу мить. Най панує довіра — у батальйоні, родині й державі. Живи, бо ти так потрібен нам. Катерина БІЛА

Катерина ГОНЧАР

Ми наче живемо під різним небом. Здається, що нічого не відбувається зверх власної рутини. Але щодня згадуємо. Щодня болить. Щодня вболіваємо. І дякуємо. А Вы щодня тримайтесь, щохвилини сподівайтесь. І скоріш повертайтесь живими! Маргарита КОЗЛОВА

Владислав МИХАЙЛЕНКО

Я бажаю Вам повернутися! Нехай війна нарешті стане минулим для кожного українця. Бажаю, щоб Ви хотіли жити. Хай і Ваші бажання стають дійсністю. Ми не забули. Ми чекаємо. Низький Вам уклін! Ганна ОВЧАРЕНКО

СВІЙ ЗА СВОГО!

Шеф-редактор: Олексій Ситник

Студентський проект здійснений у межах фахових дисциплін Інституту журналістики, за сприяння кафедри мультимедійних технологій і медіадизайу.

Головний редактор: Катерина Біла

Вітаю всіх патріотів України зі святом Покрови та Днем захисника України! Зараз, коли українська армія зі зброєю в руках захищає Батьківщину, це свято стало символом справжньої мужності, героїзму й відваги. У цей день ми вклоняємося подвигу тих, хто віддав своє життя в ім’я свободи нашої держави, всім, хто несе військову службу в зоні бойових дій на Сході України, за відданість українському народу, незламну силу волі й безстрашність. Бажаю всім захисникам України бути гідними синами своєї Батьківщини, з честю захищати рідну землю, міцного здоров’я, віри в силу нашої України та Перемогу! Миру Вам і Вашим родинам! Слава Україні! Героям Слава!

Над випуском працювали: Маргарита Козлова, Катерина Гончар, Ганна Овчаренко, Олена Герсасимова, Надія Гаркуша, Сергій Гаврилюк, Марія Глух, Катерина Ганенко, Настя Дадіверіна, Лев Клименко, Катерина Кладик, Дарина Бордун.

Завжди пам’ятайте, заради чого ви там. Знайте, за що боретесь і вірте в те, що дає сили щодня жити і виживати. Не втрачайте орієнтирів, надію і себе. Ніколи не забувайте про те, що є люди, які чекають, вболівають, сподіваються, моляться і щоденно дякують, за те, що ви там, аби тут були ми і ті, хто мають бути після нас Дарина БОРДУН

Використання матеріалів дозволяється за умови посилання. Передрук, копіювання або відтворення інформації, що містить посилання на сторонні інформагентства, у будь-якій формі суворо забороняється. Матеріали подаються українською мовою. Відповідальність за достовірність фактів несуть автори публікації.