ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД «УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»
МИКОЛА ВЕГЕШ, МАРІАН ТОКАР
КАРПАТО-УКРАЇНСЬКЕ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ ДО 70-РІЧЧЯ ПРОГОЛОШЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ
Ужгород Видавництво УжНУ «Говерла» 2009 1
УДК 94(477.87) “1918/1939” ББК Т3 (4Укр-4Зак)6 В – 26
Вегеш М., Токар М. Карпато-Українське державотворення: до 70-річчя проголошення державної незалежності Карпатської України. – Ужгород: Видавництво УжНУ «Говерла», 2009. – 536 c. У виданні комплексно досліджуються суспільно-політичні проблеми розвитку Карпатської України в процесі державного будівництва. Автори аналізують перспективи державотворення через призму участі місцевого населення в суспільному житті краю впродовж 1918 – 1939 років, їх участі в політичних процесах тощо. Монографія, котра виходить у світ з нагоди 70-ї річниці проголошення державної незалежності Карпатської України, стане в нагоді всім, хто цікавиться славетними й трагічними сторінками історії національно-визвольної боротьби закарпатських українців у ХХ столітті. Рецензенти: Марчук Василь Васильович – доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Задорожний Володимир Євгенович – доктор історичних наук, професор кафедри історії України Ужгородського національного університету.
Видання виходить у світ відповідно до Указу Президента України № 213/2008 від 12 березня 2008 року «Про відзначення 70-річчя подій, пов'язаних із проголошенням Карпатської України»
ISBN 978-966-2095-28-9 © Вегеш М.М., Токар М.Ю. Карпато-Українське державотворення, 2009 © Видавництво УжНУ «Говерла», 2009 2
ЗМІСТ Передмова ...................................................................................................... 5 Частина 1. Джерелознавча база та ступінь дослідження проблем Карпато-Української державності............................................................... 8 1.1. Джерельна база історії Карпатської України................................. 8 1.2. Карпатська Україна 1938 – 1939 рр. у спогадах очевидців і активних учасників подій ................................................... 17 1.3. Історія Карпатської України у працях вітчизняних дослідників.......................................................................... 26 1.4. Зарубіжна історіографія Карпатської України .............................. 63 1.5. Еволюція багатопартійності в Закарпатті у 20 – 30-х роках ХХ століття: характеристика джерел ...................... 81 1.6. Історія політичних партій у працях вітчизняних дослідників.......................................................................... 85 1.7. Зарубіжна історіографія партійного життя міжвоєнного періоду................................................................................ 97 1.8.Політико-партійне життя у мемуаристиці ..................................... 102 Частина 2. Першооснови та перспективи державотворення................... 109 2.1. Спроби державотворення................................................................. 109 2.2. Державність Гуцульської Республіки............................................. 123 2.3. Проведення Хустського конгресу ................................................... 130 2.4. Значення Центральної Руської Народної Ради .............................. 138 2.5. Зміна державно-правового статусу Закарпаття................................ 141 Частина 3. Українські політичні партії на шляху до державності Карпатської України.......................................................... 145 3.1. Виникнення політичних партій української орієнтації ................ 146 3.2. Державотворча спрямованість українських партій у 1925 – 1938 роках.................................................................................. 162 3.3. Пошук шляхів консолідації українських політичних сил наприкінці 30-х років............................................................................... 183 3.4. Становлення політичної монополії партії УНО ............................ 187 Частина 4. Русофільська політична опозиція та її ставлення до Карпато-Української державності.......................................................... 197 4.1. Зародження русофільських політичних партій ............................. 200 4.2. Діяльність русофільських партій в другій половині 1920-х – середині 1930-х років .............................. 229 4.3. Боротьба русофільських партій за лідерство в політичному житті Закарпаття (друга половина 30-х років)............ 247 3
Частина 5. Роль національних меншин в політико-партійних процесах.......................................................................276 5.1. Угорці в політико-партійних процесах...........................................277 5.2. Єврейські політичні організації .......................................................290 5.3. Німці в політико-партійному житті Закарпаття.............................299 Частина 6. Виборчі процеси як показник рівня політичної культури ......................................................................................307 6.1. Передумови формування парламентської демократії в Закарпатті ............................................................................307 6.2. Підготовка та проведення перших парламентських виборів у Закарпатті 1924 року...............................................................308 6.3. Політична криза та парламентські вибори 1925 року ...................311 6.4. Особливості виборчих процесів у 1929 році ..................................313 6.5. Парламентські вибори 1935 року ....................................................316 6.6. Вибори до Сойму Карпатської України..........................................317 6.7. Загальні підсумки виборчих процесів.............................................322 Частина 7. Міжнародний чинник утворення Карпатської України .....................................................................................325 7.1. «Мюнхенська змова» ........................................................................325 7.2. Переговори в Комарно......................................................................338 7.3. Віденський арбітраж .........................................................................339 7.4. Німеччина і КарпатськаУкраїна ......................................................345 7.5. Югославія і Карпатська Україна......................................................347 7.6. Румунія і Карпатська Україна..........................................................348 7.7. Іноземні терористи в Карпатській Україні .....................................349 7.8. Кінець «великої гри».........................................................................359 7.9. Організації української еміграції і Карпатська Україна ...............371 Частина 8. Незалежність Карпатської України.........................................388 8.1. Суспільно-політична діяльність автономних урядів.....................388 8.2. Соціально-економічний розвиток....................................................396 8.3. Діяльність автономних урядів краю в галузі культури і релігії ........................................................................424 8.4. Організація Народної Оборони Карпатська Січ – збройні сили Карпатської України .........................................................449 8.5. Організація державного будівництва..............................................465 8.6. Проголошення незалежності Карпатської України.......................468 Післямова .......................................................................................................474 Список використаних джерел ......................................................................480 4
ПЕРЕДМОВА Утворення Карпато-Української держави – результат багаторічної діяльності українських патріотичних сил у всіх сферах суспільнополітичного життя. Однак, не можемо не вказати, що короткочасне існування автономного, а згодом самостійного Закарпаття (Підкарпатська Русь, Карпатська Україна) співпало з гострою політичною кризою в Центральній Європі, яка мала місце напередодні Другої світової війни. Закономірно, що міжнародний фактор робив свій відбиток на суспільно-політичні процеси, які відбувалися в Європі взагалі, Чехословаччині та Закарпатті – складовій її частині, зокрема. Незважаючи на складність тогочасної міжнародної обстановки, Закарпаття вибороло автономні права й будувало свою державність у союзі з чехами і словаками. З’ясування цих, та деяких інших проблем, об’єктивне і всебічне вивчення місця і ролі Карпатської України в контексті українського державотворення, а також центральноєвропейської політичної кризи напередодні Другої світової війни заслуговує спеціального дослідження. Віддаючи належне авторам змістовних праць з історії Закарпаття, необхідно констатувати, що з’явилася величезна кількість публікацій, які не тільки грішать фактичними помилками, а й заполітизованістю, що нерідко призводить до спотворення загального історичного процесу і місця в ньому Карпатської України. Вперше введені до наукового обігу документи дозволяють по-новому дивитися на події піввікової давності, радикально переосмислити попередні оцінки, повернути із забуття десятки забутих імен. Становище Карпатської України наприкінці 30-х років необхідно розцінювати в двох площинах: як суб’єкта політичних процесів, що відбувалися напередодні Другої світової війни у Центральній Європі, і як один з етапів боротьби українського народу за відновлення власної державності, враховуючи при цьому той факт, що мова йде про окрему частину українських земель. Двадцятирічне перебування в складі демократичної Чехословацької республіки створило оптимальні умови для різнобічного національно-культурного розвитку Закарпаття, хоча не варто його ідеалізувати. Завдяки активній діяльності українських політичних партій, товариств, окремих громадсько-культурних діячів поступово зростала національна свідомість краян, які, фактично, пройшли своєрідну еволюцію від угорських русинів до закарпатських українців, самоусвідомлення своєї ідентичності, до ідеї політичної єдності з усім карпатським народом. У праці також досліджується перший досвід місцевих жителів історичного Закарпаття стосовно їх політичної активності в умовах багатопартійного плюралізму, пропорційної виборчої системи, демократичних проявів суспільного буття, формування першооснов 5
громадянського суспільства. Саме місце і роль політичних партій в державі, їх можливість впливати на прийняття важливих загальносуспільних рішень, а також, що найголовніше, залучення громадян до цього процесу і стали запорукою вдалого розвитку демократичних інституцій та відносин в краї у першій половині ХХ століття. Ні в попередній період (до 1919 року), ні в наступні, після 1939-го, роки такої ситуації не існувало. Ставлення Чехословаччини до Закарпаття й української проблеми загалом суттєво відрізнялося від політики щодо української ідеї інших країн Європи, перш за все Польщі. Цей факт, безперечно, сприяв у проведенні А.Волошином чіткого українського курсу, хоча й з орієнтацією на заступництво Німеччини, а автономні уряди Закарпаття одержували всебічну підтримку з боку українців Східної Галичини, європейських країн, США і Канади, які бачили в автономній державі зародок майбутньої соборної України. З’ясування цієї проблеми має незаперечне науково-пізнавальне значення. Невелика гілка українського народу, одержавши матеріальну і моральну підтримку української еміграції, викликавши здивування в цілому світі, здобула можливість в певній мірі проводити власну внутрішню і зовнішню політику, наслідком якої була спроба формування української державності. Такої можливості не мали українці, які знаходилися під тоталітарним режимом в СРСР, у складі Польщі та Румунії. Актуальність даного дослідження полягає також у необхідності розвінчування тверджень сучасних теоретиків неорусинства, які ставлять під сумнів належність краю до України. Вони всіляко заперечують закономірність політичних процесів, що мали тут місце в 1918 – 1919 років і, особливо, наприкінці 30-х років, роблять спробу довести, що ідея самостійності Карпатської України була привнесена на Закарпаття ззовні, зокрема з Галичини. Використані автором джерельні матеріали ряду вітчизняних і зарубіжних архівів аргументовано доводять всю безпідставність і псевдонауковість таких сепаратистських тлумачень. Вони, навпаки, переконують, що Карпатська Україна була творінням місцевих чинників, хоча на неї мали вплив ряд міжнародних і внутрішніх факторів. Наукове дослідження ставить своєю метою об’єктивно, в комплексі, висвітлити процес соціально-економічного, суспільно-політичного і національно-культурного розвитку Карпатської України напередодні Другої світової війни. Для її досягнення автор намагався розв’язати ряд конкретних завдань: проаналізувати внесок вітчизняних і зарубіжних істориків у дослідження різноманітних проблем історії Карпатської України наприкінці 30-х років, наголосити на питаннях, які вченими недостатньо вивчені, або перекручувались та фальсифікувались; зробити критичний аналіз джерел та мемуарної літератури про 6
Карпатську Україну; окреслити міжнародне становище Закарпаття – складової частини Чехословаччини, акцентуючи увагу на його взаємовідносинах з Німеччиною, Угорщиною, Польщею, Румунією, Югославією, СРСР та іншими державами, висвітлити «закарпатську проблему» під час роботи конференцій у Мюнхені і Комарно та Віденському арбітражі (1938 р.); уточнити мотивацію орієнтації автономних урядів краю на Німеччину, з’ясувавши еволюцію зовнішньополітичного курсу Третього Рейху щодо Карпатської України; показати роль організацій української еміграції в підтримці національновизвольних змагань закарпатських українців у 1938 – 1939 років; висвітлити проблему громадсько-політичних взаємовідносин між українськими політичними організаціями Східної Галичини і урядом А.Волошина; з’ясувати роль розвитку народного господарства краю наприкінці 30-х років, наголосивши на змінах, які відбулися після прийняття рішень Віденського арбітражу 2 листопада 1938 року; показати значення і роль культурно-просвітницької праці автономних урядів, перш за все кабінету А.Волошина, в національно-культурному відродженні закарпатських українців, висвітлити розвиток освіти, літератури, театру та ряду інших культурних чинників, з’ясувати роль українських емігрантів у національно-культурному відродженні краю; простежити релігійні відносини у Карпатській Україні; дослідити вплив зовнішньополітичного фактору на внутрішньополітичне становище Закарпаття; визначити мету і напрями політики автономних урядів у національному питанні; охарактеризувати демократичні процеси в краї, аргументувати причини відходу уряду А.Волошина від демократії та встановлення авторитарного режиму; дати оцінку збройних сил Карпатської України – ОНОКС, з’ясувати питання їх кількісного складу, озброєння, показати роль ОУН в утворенні січових загонів; показати еволюцію державно-правового статусу краю (Підкарпатська Русь – автономна держава в складі Чехословаччини, Підкарпатська Русь (Карпатська Україна) – складова частина федеративної Чехо-Словацької Республіки, Карпатська Україна – незалежна держава). Пропоноване видання має також на меті подати процес суспільнополітичного і національно-культурного розвитку Карпатської України впродовж 1918 – 1939 років. Розгляд подій хронологічно прослідковує послідовність і закономірність державотворчих змагань українців Закарпаття впродовж міжвоєнного періоду у ХХ ст. Важлива увага приділяється українським політичним партіям, котрі сприяли піднесенню рівня національної свідомості закарпатців, самоусвідомлення себе, як складової частини великого українського народу.
7
ЧАСТИНА 1. ДЖЕРЕЛОЗНАВЧА БАЗА ТА СТУПІНЬ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМ КАРПАТО-УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ 1.1. Джерельна база історії Карпатської України Використавши здобутки історичної науки з досліджуваної проблеми, автор вважав одним важливих своїх завдань пошук, виявлення і введення у науковий обіг нових архівних джерел. Зокрема нами опрацьовані документи, які зберігаються в Державному архіві Закарпатської області (ДАЗО) в м.Ужгороді та Берегові, Центральному Державному історичному архіві України у Львові (ЦДІА у Львові), Центральному Архіві Міністерства Державної Безпеки Росії в Москві (ЦАМДБ Росії), особистих архівах закарпатського священика Ф.Горвата і члена ревізійної комісії УНО М.Бандусяка, Архіві Міністерства Закордонних Справ Чеської Республіки (AMZV) і Військово– Історичному Архіві Чеської Республіки (VHA) в Празі, Державному архіві Угорщини (OL) та Військово–Історичному Архіві Угорщини (HL) в Будапешті, архівах м.Клуж і Бая Маре (Arhivele Cluj-Napoka M.J.; Arhivele statulni Baia Mare) в Румунії тощо. Найбільший науковий інтерес для нас становили фонди ДАЗО. Особлива історико-пізнавальна цінність міститься у третьому фонді під назвою «Президія уряду Карпатської України». Це сотні документів про України, внутрішньополітичну діяльність уряду Карпатської різноманітні розпорядження, директиви, постанови і звернення, а також матеріали 17-го фонду «Президія Міністерства внутрішніх справ Карпатської України», що досі вивчалися лише частково, їхній аналіз дає можливість з’ясувати такі складні питання, як діяльність угорської іреденти, відносини між чехословацьким і українським урядами тощо. У фонді 1148 під назвою «Центральна Рада в Хусті» особливу цінність являє собою справа №2, в якій міститься доповідна записка М.Бандусяка про спробу державного перевороту з метою усунення від влади уряду А.Волошина. У другому фонді «Президія крайового управління і Президія земського уряду Підкарпатської Русі», фонді 4с/18 «Міністерство внутрішніх справ Карпатської України», фонді 63 «Цивільне управління Підкарпатської Русі» містяться цікаві матеріали про діяльність угорських агентів на території Закарпаття, численні угорські та польські листівки, в яких місцеве населення закликалось до збройної боротьби проти законного українського уряду тощо. У 72-му фонді поміщені матеріали, які дозволяють простежити участь членів товариства «Просвіта» в розбудові Карпатської України. Матеріали 19-го фонду – «Міністерство господарства Карпатської України» – дають можливість 8
прослідкувати розвиток сільського господарства, промисловості та торгівлі, рівень безробіття, соціальне становище населення краю. Після прийняття Закону України від 17 квітня 1991 року «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» Президія Верховної Ради України (постанова від 6 квітня 1992 р.) та Кабінет міністрів України (постанова від 11 вересня 1992 р.) підтримали пропозицію Академії наук України, Служби безпеки України, Державного комітету України по пресі, Українського культурно-освітнього товариства «Меморіал» ім. В.Стуса, Всеукраїнської спілки краєзнавців про підготовку і випуск багатотомної науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». Перетворюючи в життя вищезгадані постанови, архівно-слідчі кримінальні справи про репресованих громадян Закарпатської області післявоєнного періоду були передані з архіву Управління СБУ в Закарпатській області ДАЗО. Цей фонд, одержав найменування 2558, сконцентрував кримінальні справи на реабілітованих громадян області всіх категорій, засуджених за так звану антирадянську, антиколгоспну пропаганду, український буржуазний націоналізм, участь в діяльності уряду Карпатської України та Карпатської Січі, підпільній антирадянській організації ОУН (Закарпатській крайовій організації ОУН) та антирадянських молодіжних організаціях [308, С. 15]. Особливий інтерес викликають стенограми допитів команданта Карпатської Січі Д.Климпуша, які зберігаються в фонді 2558. Вони допомагають краще з’ясувати роль опозиції, яка виникла в Карпатській Січі в лютому 1939 року. З галичан, на думку Д.Климпуша, до неї ввійшли Кульчицький, Чорний, Волянський та інші. «Пригадую, що лідер опозиції Роман або Росоха одного разу прямо мені зробив пропозицію підтримувати не Волошина, а визнати вождем якогось Мельника, якого іменував вождем всього українського народу, – розповідав слідчим МДБ Д.Климпуш. – Після цього мені стало зрозуміло, що опозиція не бажає керуватися статутом, а ставить перед собою значно ширші завдання, а саме: створення великої української держави шляхом об’єднання всіх українських земель. Логічно випливає, що стояло питання про приєднання до Карпатської України галицьких земель і Радянської України, але про це відкрито опозиція не заявляла. Визнати своїм ідеологом і вождем названого Мельника я відмовився і взагалі попереджував, що «Січ» політикою займатися не може. Цим нехай займається УНО. Здається, Роман мені тоді прямо заявив, що «Карпатська Січ» є національною українською організацією. Після цього опозиція без моєї участі приймала якісь рішення з питань «Січі», влаштовувала мені закулісні інтриги і навіть загрожувала уряду Волошина поваленням» [1, ф. 2558, оп. 1, спр. 3742]. У фонді зберігаються оригінальні документи про підпільні організації на 9
території Закарпаття в 1939 - 1950 рр. та про їх керівників – М.Габовду, А. Цугу, М. Ороса та ін. [1, ф. 2558, оп. 1, спр. 3733, 5386, 3893, 3895]. Матеріали ДАЗО значною мірою доповнюють документи «Особистого архіву Ф.Горвата», які теж вперше вводяться в науковий обіг. Вони характеризують соціально-економічне становище населення гірських районів, відношення його до уряду А.Волошина. Цінним джерелом для дослідження громадсько-політичних відносин між політичними організаціями Східної Галичини і Закарпаття є матеріали 205 фонду «Прокурор апеляційного суду у Львові» ЦДІАУ у Львові. В них йдеться про масові нелегальні переходи польськочехословацького кордону українцями Східної Галичини та судові процеси над перебіжчиками. Використані автором документи допомагають краще з’ясувати роль ОУН в організації та керівництві нелегальними переходами. У фонді 201 зберігаються листи А.Волошина до Галицького митрополита Андрея Шептицького. Зокрема, лист від 11 грудня 1942 року, в якому А.Волошин вітав митрополита з нагоди Дня св. Андрія [10, ф. 201, оп. 1т, спр. 221, арк. 91] і лист від 28 липня 1941 р., в якому А.Волошин вносив свої пропозиції щодо створення Українського Патріархату [10, ф. 201, оп. 1т, спр. 221, арк. 90]. Великий науковий інтерес викликає лист представника ЗУНР в Югославії Григорія Микитея до митрополита Андрея Шептицького про приїзд Апостольського Візитатора Джованні Дженоккі в Галичину і становище в Югославії та Підкарпатській Русі. В ньому йдеться про спроби прихильників А.Шептицького добитися переміщення Крижевацького єпископа Д.Няраді на Закарпаття [10, ф. 201, оп. 4б, спр. 2045, арк. 1-3]. Великий джерельний матеріал міститься у Центральному державному архіві вищих органів влади і органів управління України (ЦДАВО України), зокрема у фондах 2188 – «Начальна команда Галицької Армії Західної області УНР»; 2192 – «Диктатор Західної Області УНР»; 3696 – «Міністерство іноземних справ УНР»; 4069 – «Редакція газети «Стрілець» за 1919 р. Українське бюро преси при Диктатурі ЗУНР»; 4440 – «Представництво ЗУНР у Празі 1919-1923 рр.». Серед документів Державного архіву Івано-Франківської області заслуговує на увагу фонд 2 – «Станіславське воєводське управління», в якому містяться численні документи про посилення денаціоналізації та полонізації місцевого українського населення та акції протесту з боку українців [2, ф. 2, оп. 11, спр. 2, 34; оп. 1, спр. 123] тощо. Заслуговують на увагу матеріали ф. 129 – «Прокурор обласного суду у м.Львові» Державного архіву Львівської області. Вищеназвані архівні фонди нами використані для аналізу історичних подій, які передували Карпатській Україні. Важливі документи про діяльність ОУН на Закарпатті зберігаються в «Особистому архіві Івана Коршинського» [4] – активного учасника 10
підпільного руху 40 – 50-х рр. в Закарпатті. Вони включають в себе листування членів крайового ОУН з автором та листи І.Коршинського до них. Ніде не опублікований матеріал міститься в машинописі лекції підполковника МДБ СРСР Макарова «Українська буржуазнонаціоналістична контрреволюція» [6]. У фонді Н-17681 ЦАМДБ Росії в Москві міститься «Особова справа А.І.Волошина», з якої почерпнуто цінні й маловідомі факти про політичну діяльність А.Волошина у 1938–1939 роках. Президенту Карпатської України доводилось відповідати на численні запитання слідчого МДБ СРСР майора Вайндорфа. Перший допит був проведений 22 травня, після чого послідували наступні – 24 травня, 5, 9, 12, 14, 19 і 20 червня 1945 р. Понад стосторінкова «Особова справа А.І.Волошина» дала змогу з’ясувати такі дискусійні питання, як мотиви орієнтації уряду Карпатської України на Німеччину, відносини між політичними силами Закарпаття і ОУН, часткову зміну орієнтації А.Волошина та членів його кабінету після окупації краю Угорщиною. А.Волошин детально описав хід переговорів з керівництвом Проводу Українських Націоналістів у Венеції (Італія) 21 липня 1939 року. У дослідженні використані ксерокопії та мікрофільми документів 3го фонду AMZV, одиниці зберігання (картони): 606, 620 – політичні справи; 642 – антидержавна агітація проти ЧСР; 655 – партії в ЧСР (1921–1939). В цих документах містяться важливі дані про політичну ситуацію в Чехословаччині та Закарпатті, міждержавні стосунки ЧСР з Угорщиною, Польщею, Румунією. Згадані архівні фонди характеризують політичні організації, що симпатизували Угорщині, висвітлюють діяльність українських емігрантських організацій, аналізують окремих політичних діячів краю. Цікавими у цьому плані видаються справи про античеську і антиукраїнську діяльність польських та угорських терористів, угорську іреденту на Закарпатті. Немаловажне значення мають також матеріали про роль українського населення Східної Галичини у становленні та розвитку Карпатської України. Документи VHA в Празі, зокрема, картони 24 – «Справа про останні події», 23 – «Головний штаб армії» проливають світло на рівень військової підготовки збройних сил Чехословаччини до захисту кордонів країни, про оборонні бої 14 – 18 березня 1939 р. Вони яскраво свідчать, що чехословацька армія мала всі можливості до відбиття нападу ворога, однак планомірно відступала, виконуючи наказ генерала Л.Прхали про евакуацію. У названих картонах наводяться сотні свідчень про збройні сутички між чехословацькими прикордонниками та угорськими терористами. Документи VHA висвітлюють відносини між закарпатськими націоналістами та керівництвом Німеччини. Особливої уваги заслуговують матеріали справи «Німеччина», які доводять, що вже з листопада 1938 року встановилися тісні стосунки між 11
керівництвом Карпатської Січі та німецькими службами безпеки. Карпатська Січ систематично проходила вишкіл в Німеччині, а група січовиків готувалася до ведення активних бойових дій на боці Німеччини проти Польщі. Важливі фактичні дані про підготовку нападу Угорщини на Закарпаття знаходяться у фондах HL. Це, зокрема, щоденні записи угорських офіцерів про сам хід наступу, бої з чехословацькими військами та карпатськими січовиками, різноманітні військові оперативні плани. Неабиякий інтерес викликають доповідні записки угорських агентів «Коффи», «Г» та інших про національно-визвольний рух в Закарпатті, інформативні повідомлення про діяльність «неблагонадійних» політичних діячів краю. У фондах HL знаходяться поіменні списки «ворогів святостефанської корони», яких після захоплення Закарпаття мали репресувати. Угорські архівні документи аргументовано доводять, що гортисти заздалегідь готувалися до репресивних дій та масових розстрілів. Це нам дає підставу переглянути висновки окремих істориків, що, нібито, репресії були викликані опором проти агресора з боку карпатських січовиків. Сотні свідчень про діяльність угорської іреденти містяться у фондах OL в Будапешті. Окремі справи, віднайдені автором в румунських архівах Клужа і Бая Маре, переконують, що угорські терористи не менш активно діяли в румунських селах Закарпаття («Залізна гвардія», загони Геяша), що змушувало місцеве населення втікати на територію Румунії. До джерельної бази дослідження увійшли публікації документів і матеріалів [20, 27-32, 47]. Хоча переважна їх більшість видана за роки радянської влади, проте в них поміщені оригінальні документи, які проливають світло на зовнішньополітичну діяльність Німеччини, Польщі, Румунії, Угорщини, Італії, Югославії відносно Чехословаччини і Закарпаття. Окремі аспекти внутрішньополітичного життя краю наприкінці 30-х років відображені у збірниках документів, підготовлених вченими Ужгородського державного університету [26, 55]. В останні роки з’явилися збірки документальних матеріалів з досліджуваної теми, які дозволяють по-новому подивитися на різні сторони суспільно-політичного життя Закарпаття напередодні Другої світової війни [18, 25, 41, 42, 46]. Заслуговують на увагу збірники документів про зовнішньополітичну діяльність Угорщини, видані угорськими істориками. В них міститься значний фактичний матеріал про шпигунську діяльність А.Бродія, польсько-угорські терористичні акції проти Закарпаття, ставлення Німеччини до краю, підготовку гортистів до вторгнення та окупацію ними цілого Закарпаття [56]. Окремого розгляду заслуговує щоденник відомого українського письменника і активного учасника подій 1938 – 1939 років В.ГренджіДонського «Щастя і горе Карпатської України» [23]. Ще в жовтні 1938 12
року В.Гренджа-Донський почав писати щоденник, присвячений Карпатській Україні. Тоді він не являв собою чогось єдиного, цілого, завершеного. Проживаючи в Словаччині, складав докупи розрізнені записки і вирішив їх видати окремою книжкою під назвою «Мадярські звірства». Однак цього зробити не вдалося. Словаччина стала союзником Угорщини і Німеччини в роки війни і вихід у світ таких обвинувачувальних матеріалів міг, як вважали, зашкодити «братньому» союзові угорців і словаків. Не вдалося видати цю книгу і пізніше. Втративши всі надії, В.Гренджа-Донський повністю віддав себе роботі над художніми творами. В останні роки життя він працював над романом «Сини Верховини». В 1974 році письменника не стало. Після смерті батька його дочка Зірка Гренджа-Донська вирішила на свої кошти видати 12-томне зібрання його творів. У 8-му томі цього видання поміщено щоденник В.Гренджі-Донського «Щастя і горе Карпатської України». В передмові до нього упорядники тому й пишуть: «Ми раді, що, хоч із великим спізненням, – бо майже по 50-ох роках після цих історичних подій, – маємо можливість сповнити бажання автора й опублікувати його цінні матеріали» [23, передмова]. Мрія письменника здійснилася, але вже після його смерті. Щоденник В.Гренджі-Донського складається з двох великих за обсягом розділів, які доповнюють один одного. У першому – «З великих днів Карпатської України» – описані події з 7 жовтня 1938 року, коли політичні сили краю вибороли автономні права, до 15 березня 1939 року, коли закінчилося останнє засідання Сойму Карпатської України, на якому була проголошена незалежна держава і обрано президентом Августина Волошина. Автор у першому розділі щоденника детально описав прихід до влади А.Бродія, його арешт і призначення Прагою прем’єр-міністром А.Волошина, соціально-економічну і політичну діяльність обох автономних урядів. На сторінках цього розділу читач знайде великий фактичний матеріал про напади угорських і польських терористів, антиукраїнську діяльність проугорської «п’ятої колони». Письменник не замовчує також конфлікти, які виникали в українському таборі. В.Гренджа-Донський детально описав вибори і самі засідання Сойму Карпатської України. Він наводить наслідки голосування по всіх округах краю, не обминаючи жодного населеного пункту. Як відомо, із 92,5% населення, яке взяло участь у голосуванні, 92,4% – проголосували за Українське національне об’єднання, яке очолював Ф.Ревай. «Цим успіхом можемо бути горді, – пише В.Гренджа-Донський, – ніхто не сподівався, навіть крайні оптимісти не очікували такої перемоги. Скажіть тепер, будь-ласка, чи після цього наш народ не є зрілим до державного життя?!» [23]. Перший розділ завершується вторгненням 13
угорських гортистів у Карпатську Україну, коли «дикий азіят рішив брутально своїм брудним чоботом здавити вимріяну Волю». Другий розділ щоденника – «Під чоботом окупанта» – присвячений трагедії Карпатської України та її мужніх захисників. Його хронологічні рамки охоплюють період з 15 березня до кінця серпня 1939 року, коли В.Гренджа-Донський емігрував до Словаччини. Цей розділ, фактично, обвинувачує звірства угорських гонведів та терористів над місцевим населенням. Знаходячись у тячівській тюрмі, а згодом у концтаборі Вор’юлопош, В.Гренджа-Донський скрупульозно записував свідчення військовополонених, причому робив це нелегально, ховаючись від адміністрації концтабору. У другому розділі поміщені матеріали, в реальності яких сучасний читач почне сумніватись. Однак, так воно було в дійсності. Самі за себе говорять назви свідчень – «Знущання в Кривій», «Мадярський вояк полоненому вибиває око», «Замордування учителя Дмитра Остапчука», «Знасилування і морд жінок», «Мадяри порють черева, щоб вилазили кишки», «Топлять січовиків живими в Тисі», «Штаба заліза до шиї січовика», «В державній лікарні в Кривій ранених розстрілюють кулями «дум-дум», «Гонведи грабують, штиком видовбують золотий міст із рота» тощо. Неабияку цінність становить додаток до щоденника, в якому поміщено список загиблих січовиків. Він налічує 116 осіб [271, С. 51-53]. «Щастя і горе Карпатської України» – це не стільки книга автора, як збірник споминів багатьох людей, які пережили радість і трагедію 1939-го року. І саме тому щоденник В.Гренджі-Донського – цінне джерело для вивчення історії Карпатської України. В ньому історик наших днів може почерпнути для себе безліч фактів, яких не знайде ніде. Не випадково, що щоденник високо оцінив відомий історик П.Стерчо. Говорячи про важливість щоденника, він писав: «Ці хронікерські записки мають більшу документальну важливість від якого-небудь старовинного літопису, що на нього історики покликуються з повагою і достовірністю, бо писані вони кожного дня, коли ті події відбувалися, тому і відображені в них безпосередні враження» [23, передмова]. Архівні та опубліковані документи доповнюються матеріалами закарпатської та галицької періодики – цінним джерелом у висвітленні міжнародного, політичного, соціально-економічного та культурного становища Карпатської України досліджуваного періоду. На сторінках газети «Нова свобода», яка видавалася в Хусті, міститься великий фактичний матеріал про стан розвитку промисловості, сільського господарства, торгівлі та фінансів Карпатської України. Чимало статей, репортажів і повідомлень описують внутрішньополітичне становище країни, руйнівні дії угорських і польських терористів, античеську і антиукраїнську діяльність проугорської «п’ятої колони» тощо. «Нова 14
свобода» постійно повідомляла своїх читачів про фінансову і моральну підтримку Карпатської України українською діаспорою світу. Перший номер українського незалежного щоденника «Нова свобода» вийшов 15 червня 1938 року під редакцією Василя Фірцака (пізніше головним редактором призначили В.Гренджу-Донського). Газета видавалася в друкарні «Свобода», яку очолював майбутній голова УНО Ф.Ревай. Вона була майже єдиним друкованим органом в Закарпатті, який видавався масовим тиражем. Вихід у світ першого номера газети високо оцінили відомі політичні діячі, представники освіти, науки і культури краю. Майбутній міністр внутрішніх справ Карпатської України Ю.Ревай відзначив, що «справа щоденника є загальною справою нашого суспільства, не дивлячись на його партійнополітичний стаж. Наше відродження відповідно до сьогоднішньої доби в рамках демократичної республіки скорим темпом йде вперед. Народні маси освідомлюються, отже ми, що держимо руку на живчику нашого суспільного життя, не могли не бачити, що без щоденної преси нам більше не обійтися. Пускаємо в світ «Нову свободу» й тільки одне бажаю щоденникові, щоб всі українці спільними силами піддержували його» [68, 1938, 16 черв.]. На глибоке переконання головного лікаря Карпатської України М.Долиная, «мірилом культурности кожної нації є його преса. Покажи мені пресу, я тобі скажу який це народ… Ми не можемо чекати підмоги від чужих, тільки від самих себе. І я надіюся, що ввесь український загал своєю жертволюбивістю підопре нашу «Нову свободу» [68, 1938, 16 черв.]. Його колега, видатний український хірург О.Фединець розмірковував: «Політикою не маю часу займатися, але розумію вагу українського щоденника, який має появитися власними силами. Це велике діло, мало щоденників є на світі, які б виходили на власні сили. Українське громадянство може бути горде на себе, що спромоглося на щоденник» [68, 1938, 16 черв.]. Вихід першого номера газети «Нова свобода» підтримали шкільний інспектор Юлій Гуснай, керівник гуцульської «Просвіти» у Рахові Михайло Марущак, директор торговельної академії в Мукачеві Августин Штефан та сотні інших. В період існування Карпатської України великим авторитетом серед молоді націоналістичного спрямування користувався журнал «Пробоєм», який періодично видавався в 1933 – 1938 роках. Активізував роботу по відновленню журналу і однойменного видавництва С.Росоха. «Я з’ясував докладно справу подальшого видавництва «Пробоєм» і попросив зацікавлених охотників, які готові продовжити дальше видання, на окрему нараду… На наради «Пробоєм» прибуло кілька добровольців, які хоч і були зацікавлені ним і щиро бажали його продовження, не мали бажання перебрати на себе відповідальність за його видання. Щоб вийти з тієї ситуації, я погодився бути в майбутньому фактичним власником видання і фінансово відповідати за 15
подальше видання «Пробоєм» [141, С. 61]. Редактором було обрано С.Росоху, а членами редколегії стали Д.Галай і С.Бреза. Насправді всю редакторську ношу ніс на своїх плечах І.Рошко-Ірлявський. На сторінках цього часопису були опубліковані статті І.Рошка-Ірлявського «По конференції у Відні – до нового життя», «В річницю смерти вождя (Є.Коновальця – авт.)», «Під прапором націоналізму», «В день іменин пана Президента (А.Волошина – авт.)», «Перемога» та ін. [383]. Стаття «В день іменин пана Президента» була опублікована вже після поразки національно-визвольних змагань Карпатської України. Даючи оцінку діяльності А.Волошина, І.Ірлявський відзначав, що «найбільшою його заслугою, чим він навіки записався в історію як активний член української національної революції, було те, що вже будучи головою Уряду Карпатської України, став на грунт українського націоналізму, працював і змагався під прапорами націоналістичного руху і потім, виїхавши на еміграцію, – не заломився… Нехай же цей Муж Срібної Землі – Перший Президент Карпатської України, який був вибраний її Соймом, – піде далі по прямій дорозі до ясної Мети, хай бореться далі в перших рядах за право українського народу, а ми всі будьмо Йому на помочі» [383, С. 220]. Упродовж 30-х років у Східній Галичині видавалися десятки українських газет і журналів, які висвітлювали історичні події, пов’язані з Карпатською Україною. Лише один їх перелік засвідчує, що українське населення цього регіону мало широкий вибір інформації про міжнародне, соціально-економічне і внутрішньополітичне становище Закарпаття в 1938 – 1939 роках. Такі видання, як «Літопис Червоної Калини», «Неділя», «На переломі», «Авангард», «Жіноча доля», «Жіноча воля», «Діло», «Новий час», «Нова зоря» та ряд інших, намагалися поміщати на своїх сторінках найширшу інформацію про події за Карпатами. З нею читач матиме змогу ознайомитися дещо пізніше. Майже вся європейська п’єса кінця 30-х років прихильно ставилася до Карпатської України. Статті й повідомлення про розвиток політичних подій у краї опублікували друковані органи Великобританії, Франції, Італії, Югославії, Румунії, Ірландії, Швеції, Німеччини. Виняток становить угорська і польська періодика, яка чи не найбільше поміщала дезінформативного матеріалу. «Нова свобода» постійно давала свої пояснення з цього приводу. Отже, історія Карпатської України знайшла своє відображення в архівних джерелах, опублікованих документах, щоденниках, на сторінках тогочасних газет і журналів. Архівні документи з численних фондів України, Росії, Угорщини, Чехії, Словаччини і Румунії дають відповідь на складні проблеми соціально-економічного, політичного і культурного становища Карпатської України кінця 30-х років. Значна кількість документів із архівосховищ СРСР, Угорщини, Чехії, 16
Словаччини, Румунії, Німеччини поміщена на сторінках опублікованих збірників документів, які до сьогоднішнього часу продовжують залишатися важливим джерелом з історії Карпатської України. До такого типу джерел необхідно також віднести і унікальний щоденник В.Гренджі-Донського «Щастя і горе Карпатської України», який нещодавно перевиданий в Україні більш масовим тиражем, ніж це зроблено в США [23]. 1.2. Карпатська Україна 1938 – 1939 рр. у спогадах очевидців і активних учасників подій Після окупації Карпатської України військами гортистської Угорщини її захисники емігрували за кордон, де видали спогади про події кінця 30-х років. Авторами мемуарів стали не тільки відомі політичні діячі краю, міністри Карпатської України, але й рядові карпатські січовики, які брали безпосередню участь в боях. Враховуючи той факт, що з цілого ряду проблем історії краю джерельна база надзвичайно скромна, або відсутня взагалі, спогади учасників подій 1938 – 1939 років мають неоціниме значення. Разом з тим, ми змушені врахувати і те, що автори мемуарів висловлюють свої власні думки, міркування, переживання тих чи інших подій, в яких брали участь і які не завжди є об’єктивними. Історія Карпатської України була надзвичайно суперечлива і її неможливо оцінювати однозначно. Саме тому відсутня єдність думок, тверджень, точок зору з приводу подій, які розгорталися в Закарпатті наприкінці 30-х років. За цілі десятиліття панування однопартійної системи в колишньому СРСР, учасники Карпатської України не мали можливості поділитися своїми думками про особисту участь в утвердженні Карпато-української держави та захисті її під час агресії гортистської Угорщини. Таку можливість вони одержали тільки на початку 90-х років. На противагу їм, за кордоном перші спогади з’явилися вже в 1939 – 1940-х роках. Піонерами в цьому відношенні стали автори збірника «Карпатська Україна в боротьбі», який побачив світ у Відні в 1939 році [112, 392]. Наступного року опублікував свої спогади відомий український письменник, очевидець закарпатських подій В.Бірчак [96]. Починаючи з 1939 року опубліковано близько сотні спогадів про Карпатську Україну, які носять як загальний характер, так і висвітлюють ті чи інші ділянки роботи їх автора (участь у оборонних боях, робота Сойму Карпатської України, закарпатці в еміграції тощо). Уже з часу надання краю автономних прав (жовтень 1938 р.) у Карпатській Україні з’явилася велика кількість членів Проводу Українських Націоналістів (ПУН), який очолював полковник 17
А.Мельник. Одним із перших прибув у Карпатську Україну Олег Кандиба, більш відомий під псевдонімом Ольжич, який тут виконував функції керівника культурної референтури ОУН. Однак, О.Ольжич не обмежувався проведенням культурно-просвітницької роботи. Він ніс відповідальність за відносини Закарпаття з українською еміграцією в Празі, був членом військового штабу Карпатської Січі. О.Ольжич повністю віддав себе Закарпаттю. Його спогади мають особливо велике значення. «П’ять місяців державного життя Карпатської України, – пригадував він, – пробігало в нерівних та неспокійних умовинах» [128, С.275]. Однак, сили молодої держави були нерівні в двобої з агресором – гортистською Угорщиною. Близько двох тисяч захисників краю загинуло в боях, або були закатовані в фашистських таборах і тюрмах. Заарештували і О.Ольжича. Завдяки деяким впливовим закарпатським друзям, О.Ольжичу пощастило уникнути плачевної участі і його звільнили. Покинувши окуповану угорцями територію Карпатської України, він емігрував за кордон. Перебуваючи у Відні, О.Ольжич виступив з ініціативою опублікувати по свіжих слідах спогади активних учасників оборони Карпатської України. Так з’явився в 1939 р. збірник «Карпатська Україна в боротьбі», редагований О.Ольжичем, і який сьогодні являє собою бібліографічну рідкість. Хоча, необхідно констатувати, нещодавно він перевиданий львівським видавництвом «Світ» [112]. О.Ольжич був одним із перших, хто почав досліджувати історію Карпатської України в 1938 – 1939 роках. Цю проблему він піднімав у статтях мемуарного характеру «Вояки-будівничі» та «Український націоналізм». Необхідно відмітити, що його думки, висловлені на сторінках названих праць-спогадів, в основному поділяються дослідниками історії Карпатської України [390]. О.Ольжич детально описав процес виникнення і діяльності Карпатської Січі, яку «так названо з традицією української історії та останніх визвольних змагань» [128, С.273]. Він вірно підмітив, що Січ «поставила собі великі завдання націоналістичного виховання та військового вишколу найширших мас українського народу на Закарпатті для служби ідеї української державності» [128, С.273]. Вона швидко зростала в кількісному відношенні, бо «майже не було села на Карпатській Україні, де не повстала б своя Січ» [128, С.274]. Проте, найболючішим питанням був брак зброї, без якої Січ «була не військовою, а тільки спортивновиховною організацією» [128, С.274]. Саме відсутність зброї привела до кровопролитних сутичок карпатських січовиків з чеським військом, під час яких загинуло близько сотні українців, і які радикальнішим чином негативно вплинули на подальший хід українсько-чеських відносин. Однак, О.Ольжич не назвав ініціаторів цієї трагедії. 18
О.Ольжич довів, як важко було діяти уряду Карпатської України. Адже, не припинялися напади угорських і польських терористів, активізувала свою діяльність проугорська «п’ята колона». Негативно впливали також суперечності в українському таборі. У цьому відношенні актуальними залишаються міркування О.Ольжича, що «вся історія України – це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, щоб звернути її назовні, і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопожиранні та несе розбиття і розлад, а вслід за цим завжди йшло панування чужинців над Україною» [128, С.293]. Незважаючи на дію подібного роду факторів, український напрямок в краї справедливо і переконливо переміг [128, С.277]. О.Ольжич детально описав бої карпатських січовиків і студентської молоді з угорським військом на окремих ділянках фронту (Севлюш, Копаня, Королево, Свалява, Перечин, Рокосово, Іршава, Хуст). 18 березня 1939 року виснажені в боях січовики, залишали територію краю. Переважна їх більшість вирішила перейти кордон Румунії. «В Бичкові, – писав О.Ольжич, – дня 19 березня видали румунам 273 січовиків з десятьма старшинами, з того 6 з Головного Штабу Січі. В Тячеві видано відділ 30 душ під командою старшини, що перейшов румунський кордон біля Бедевлі, і менший відділ з 15 душ, який пробивсь був на румунський бік біля Тячева» [128, С.281]. На території Закарпаття встановився жорстокий окупаційний режим. О.Ольжич з сумом констатував, що «тюрми набито арештованими, з якими поводилися мадяри нелюдсько. Кількадесят січовиків з тячівської в’язниці та Веречанщини видано полякам, що розстріляли їх на кордоні. Найбільший відділ січовиків, виданих з Румунії, задержано в Бичкові, де їх катовано протягом кількох днів» [128, С.282]. Однак, навіть з повною окупацією краю, місцеві патріоти не припинили боротьбу. О.Ольжич відзначив, що «в горах переховуються партизанські групи січовиків, що ведуть дрібну війну з мадярами. Вся країна живе легендами про криваву боротьбу Січі та її партизанських відділів» [128, С.282]. О.Ольжич дав високу оцінку діяльності членів ОУН під час подій 1938 – 1939 років у Карпатській Україні. На його глибоке переконання, «державність Карпатської України завдячується тільки пляновій внутрішньо-організаційній та зовнішньо-політичній акції ОУН. Тому теж все будівництво Карпатської України несе слід впливу націоналізму. Ентузіязм народних мас та гарячкова праця провідного елементу створили незабутню традицію» [129, С.305]. Величезний вплив ідеології українського націоналізму на розвиток політичного життя в Карпатській Україні відзначають у своїх спогадах Д.Андрієвський, А.Дад, М.Капустянський, А.Мельник, С.Росоха [48, 87, 105, 139 – 142]. 19
Спробу акумулювати своє розуміння історії Закарпаття з найдавніших часів до наших днів зробив Ю.Химинець [157-160]. На думку В.Худанича, «видання Юліяна Химинця – оригінальне дослідження, яке ліквідує значну частину білих плям в історії краю, хоч окремі роздуми, викладені в роботі, вимагають глибшого осмислення. У деяких випадках з автором можна не погодитися, але не можна йому відмовити у відвертості й об’єктивності» [160, С.377]. Деяку однобічність оцінок Ю.Химинця відзначив А.Пекар, на думку якого автор «інші питання, пов’язані з Карпатською Україною, розглядає під кутом ОУНівської ідеології, з чого часом виходять однобічні висновки та загострені оцінки чи спостереження» [160, С.378]. Разом з тим, вважає А.Пекар, «праця д-ра Ю.Химинця не є наукова праця й тому він мав повне право йти своєю дорогою, щоб дійти до своїх висновківспостережень» [160, С.378]. У спогадах Ю.Химинця чітко простежується історія виникнення і діяльність ОУН в Закарпатті: «З 1932 р. на Закарпатті почав оформлятися український національний рух. Він розвивався двома шляхами: легальним, що його очолив С.Росоха, видаючи часопис «Пробоєм» у Празі. До цього руху належали переважно студенти університету, об’єднані в союз в Празі і Братиславі. Друга частина складалась із студентів середніх шкіл і селянської молоді. Провідником Крайової екзекутиви ОУН у 1932 – 1940 рр. був Юліян Химинець» [158, С.68]. У вересні 1938 року Ю.Химинець очолив Закордонну делегацію Карпатської України, а «роль політичного й дипломатичного напівофіційного представництва справ Закарпаття взяло на себе представництво ОУН у Берліні, що офіційно діяло під назвою Українська пресова служба і було акредитовано при міністерстві закордонних справ та міністерстві пропаганди» [158, С.88]. «Наша закордонна делегація, – пригадував Ю.Химинець, – тісно співпрацювала з Українською пресовою службою» [158, С.88]. Із спогадів Ю.Химинця видно, що ОУН і Закордонна делегація Карпатської України уважно слідкували за розгортанням політичних подій в Чехословацькій республіці (ЧСР) і Закарпатті. Коли 11 жовтня 1938 року Прага призначила автономний уряд А.Бродія, пресовий відділ делегації випустив декларацію, у якій домагався для Закарпаття повної самостійності. Ю.Химинець досить детально описав свою діяльність в Берліні, де протягом жовтня 1938 року «зустрівся з полковником Михайлом Колодзінським. У його товаристві я відвідав японське посольство і склав меморандум про наше становище. Ми просимо японського генерала підтримати нашу справу, а його особисто – відвідати Карпатську Україну. Це і сталося 15 грудня 1938 року, коли полковник Р.Ярий, японський генерал і я з дружиною поїхали з Берліна через Відень і Словаччину до Хуста» [158, С.90]. 20
Спогади Ю.Химинця заперечують твердження окремих істориків, що між урядом Карпатської України і Закордонною делегацією не існувало ніяких контактів. «Коли 1 листопада 1938 р. прем’єр А.Волошин зі своєю делегацією прибув на Віденськй арбітраж, – писав Ю.Химинець, – він одержав у своє розпорядження всі матеріали, підготовлені закордонною делегацією Карпатської України» [158, С.91]. 3 листопада 1938 року Закордонна делегація Карпатської України видала декларацію, в якій засудила рішення Віденського арбітражу. Незважаючи на трагічність прийнятих у Відні рішень, А.Волошин, писав Ю.Химинець, «послав мене 8 січня 1939 р. в Берлін, щоб я через відомі контакти, що їх мала ОУН, підготував зустріч нашого прем’єра з Гітлером» [158, С.92]. Однак, ця зустріч так і не відбулася. Ю.Химинець детально описав наслідки своєї поїздки в Берлін 9 березня 1939 року. На засіданні ПУНу 10 березня 1939 року було прийнято рішення «проголосити самостійність і офіційно просити німецький уряд про охорону й допомогу» [158, С.93]. На той час ПУН і уряд Карпатської України вже добре усвідомлювали всю трагічність ситуації і знали позицію Німеччини. «Правдою є те, – пригадував Ю.Химинець, – що майже всі учасники драми Карпатської України ясно усвідомлювали: стовп, який ми забиваємо в рідну землю під гуркіт угорської канонади, хоч і ціною власного життя, буде історичним і вказівним» [158, С.94]. Ю.Химинець, на нашу думку, об’єктивно оцінив роль ПУНу в подіях 1938 – 1939 років. у Карпатській Україні: «Після падіння Карпатської України майже весь уряд осів у Празі. Минуло кілька місяців, проте ніхто з уряду, насамперед Президент д-р А.Волошин, не шукав контакту з Проводом Українських Націоналістів. Через героїчну боротьбу карпатських січовиків і народу Закарпаття було здобуто особливий моральний капітал. Хоча ПУН у справі Карпатської України зробив великі зусилля (переважно дипломатичні і фінансової допомоги), однак через те, що в останній дії закарпатської епопеї відійшов в тінь, після трагедії Карпатської України він не міг приписувати собі заслуги героїчної боротьби Закарпаття» [158, С.94]. Впродовж квітня – липня 1939 року ПУН шукав нових контактів з урядом Карпатської України в еміграції. На думку Ю.Химинця, «така нагода трапилася 21 липня 1939 р., коли встановлено взаємовідносини і шляхи співпраці між Проводом Українських Націоналістів і владою Карпатської України. Це домовлення зафіксоване актом у Венеції» [158, С.94]. Однак, дане однозначне твердження не підтверджується архівними документами, про що йтиме мова нижче. Заслуговують на увагу спогади відомого закарпатського поета, редактора газети «Нова свобода» В.Гренджі-Донського, підготовлені до 21
друку видавництвом «Карпатського Союзу» в США [103]. Спогади В.Гренджі-Донського «складаються з довших та коротких фрагментів та статей спогадів», з яких упорядники і дочка поета З.Гренджа-Донська «зробили цілість» [103, С.VII]. Автор спогадів висловив свої міркування з приводу наслідків конференції в Мюнхені (29 – 30 вересня 1938 р.), Віденського арбітражу (2 листопада 1938 р.), описав евакуацію з Ужгороду, дав оцінку діяльності автономних урядів А.Бродія і А.Волошина тощо. На сторінках спогадів В.Гренджі-Донського знаходимо відомості про боротьбу карпатських січовиків з угорськими і польськими терористами, антиукраїнську діяльність проугорської «п’ятої колони», наводиться цікавий статистичний матеріал про соціально-економічне і культурне становище краю. Значне місце у своїх спогадах В.Гренджа-Донський відводить виборам до Сойму Карпатської України, які українці «виграли майже на повних сто відсотків... Велика наша перемога просто заголомшила противників. Чеська преса, за дуже малим виїмком, прийняла результат виборів дуже холодно» [103, С.181]. В.Гренджа-Донський вважав, що після виборів «політична ситуація може... сконсолідуватися» [103, 181]. Він яскраво описав засідання Сойму Карпатської України, який «одночасно ухвалив проголошення самостійності, яка здеклярувалася попереднього дня і ухвалив новий уряд» [103, 181]. Нещодавно «Спогади» В.Гренджі-Донського перевидані ужгородським видавництвом «Закарпаття» [23]. Всі шість засідань Сойму детально описав і дав їм високу оцінку С.Росоха [142; 257, С.5–26]. Цінність спогадів В.Гренджі-Донського передусім у тому, що він, перебуваючи в оточенні А.Волошина, об’єктивно описав обстановку, в якій доводилося діяти уряду Карпатської України 15 березня 1939 року [103, С.196]. Угорський ультиматум був неоднозначно сприйнятий членами уряду Карпатської України. Перу В.Гренджі-Донського належать яскраві описи героїзму карпатських січовиків і молоді на Красному полі. «Коли мадярське військо почало наступати і переступило кордон, зустріло тут сильний збройний відпір самих тільки українців. Селяни, робітники, учні, студенти із шкіл, інститутів, інтернатів та майстерень масами вступали добровільно оборонити границі перед мадярами. Семінаристи, студенти торговельних шкіл біля Севлюша, Королева над Тисою та інде клали відпір, в рукопашних боях билися як леви» [103, С.198]. Оборонні бої на різних ділянках фронту і героїзм карпатських січовиків описали у своїх спогадах М.Бандусяк, В.Ком’яті, В.Костак, Ф.Попович, С.Росоха, Ф.Сас, Є.Стахів, С.Сулятицький, Г.Яворенко, О.Волянський, Я.Голота, С.Єфремов, М.Кульчицька, І.Маргітич, С.Пап, В.Поштак, М.Чумалівський та ін. [112, 90 – 9 2, 134, 135]. 22
У спогадах названих авторів міститься величезний фактичний матеріал, який відсутній у фондах вітчизняних і зарубіжних архівів. У цьому й полягає їх значна документальна вартість. При їх допомозі вдалося з’ясувати імена багатьох захисників Карпатської України, які донедавна були невідомими. Перелік воїнів Карпатської Січі й активістів краю, що загинули в боях проти угорських агресорів у 1939 році або були страчені окупаційним режимом, опублікований у збірнику матеріалів науково-практичної конференції «Карпатська Січ» [390] та на сторінках колективної монографії закарпатських істориків «Вони боронили Карпатську Україну» [308]. Переважна більшість мемуаристів сходяться на тому, що Карпатська Січ, яка «була збройною формацією уряду Карпатської України, кров’ю юних бійців, героїчним опором фашизму засвідчила прагнення закарпатських українців до волі та їхню приналежність до великого українського народу. А саме це й доводило фашистських окупантів нашого краю до шаленства, яке виявилося в масових розстрілах січовиків, у репресіях проти чесних українців краю» [390, С.4]. Репресії гортистів по відношенню до місцевого населення і встановлення жорстокого фашистського режиму на території Карпатської України знайшло своє відображення у спогадах Л.Баботи, Р.Борковського, Ф.Іванчо, О.Пайкоша, С.Папа, П.Потушняка, М.Чирського, В.Гренджі-Донського, Ю.Химинця та ін. [98, 132, 134, 135, 112, 160]. У мемуарах названих авторів наводиться безліч фактів нелюдських катувань, розстрілів ні в чому не винних людей. Особливо значний документальний матеріал міститься у спогадах В.ГренджіДонського. Відомий закарпатський письменник, який особисто провів кілька місяців у тюрмах і таборах, чітко довів, що угорський уряд нехтував елементарними юридичними правами та міжнародними угодами [103, С.199 – 232]. Особливо важким було становище галичан, які опинилися в угорському полоні. На перших порах, писав В.ГренджаДонський, угорці розстрілювали всіх січовиків без винятку, а через деякий час почали формувати окремі групи із галичан і передавати останніх полякам [103]. Спогади очевидців про масові розстріли галичан на польсько-угорському кордоні записав і опублікував В.Довгей [359, С.157 – 164]. Про масові переходи польсько-чеського кордону українцями з Східної Галичини в Карпатську Україну наприкінці 30-х років та про їх участь в розбудові держави, писали у своїх спогадах Д.Куп’як і В.Онуфрик [118, С.196 – 197; 130]. Переважна більшість очевидців і учасників подій в Карпатській Україні твердять, що уряд А.Волошина користувався всебічною підтримкою населення краю, а численні сутички між карпатськими січовиками і чеським військом, зокрема ті, які мали місце в ніч з 13 на 23
14 березня 1939 року, були спровоковані Прагою. Більшість мемуаристів твердять, що в українському таборі не існували суперечності, а панувала загальна злагода. Однак, протилежної точки зору притримуються М.Бандусяк, Г.Божок, П.Кореневич, С.Решетило, І.Сарвадій, В.Шандор, С.Сабол (Зореслав) [90, 97, 117, 136, 145-147, 161, 143]. Вони вважають, що не чехи, а січовики, зокрема члени ОУН, виступили ініціаторами захоплення чеської зброї, що вилилося у кровопролитні бої 13 – 14 березня 1939 року. Названі автори вважають, що радикально настроєні керівники Карпатської Січі готували державний переворот з метою скинення уряду А.Волошина, який вважали надто ліберальним і малоенергійним. Наведені ними факти переконують у тому, що в українському таборі існували серйозні розбіжності, які значно ускладнювали і без того нелегке становище уряду Карпатської України. Оцінюючи події 13 – 14 березня 1939 року в Карпатській Україні, В.Шандор справедливо відзначив: «Без огляду на те, як історія оцінить сутичку, сьогодні можемо наголосити на тому, що вона не була потрібна і не була корисною ані для чехів, ані для нас. Крім сутички смертельної зброї, був це і моральний удар для обох народів, які після 20-літнього спільного життя, завершеного федеральним державним устроєм, трагічно розлучились, чого собі напевно ні один не бажав» [161, С.335]. Згубні наслідки та викликане взаємне недовір’я показалися вже наступного дня, коли «частина відступаючої чехословацької армії відмовилася передати зброю нашій Національній обороні, яка перебирала на себе оборону краю перед агресивною Мадярщиною, спільним ворогом чехів і українців. У цім полягає трагізм створених умов, сумний результат тогочасних політичних обставин» [161, С.335]. Роздуми В.Шандора поділяє переважна більшість сучасних дослідників, зокрема, автор цих рядків. Що стосується спогадів В.Шандора, який в 1938 – 1939 роках виконував функції головного представника Карпатської України в Празі, то вони містять у собі величезний документальний матеріал про міжнародне становище, соціально-економічний і внутрішньополітичний розвиток Карпатської України. В.Шандор першим грунтовно дослідив діяльність Представництва уряду Карпатської України в Празі, Державної Господарської Ради, Чехо-Словацького закордонного інституту, делегації УНО тощо. Наукова цінність спогадів В.Шандора полягає в тому, що їх автор використав велику кількість архівних документів, зокрема тих, які зберігаються в його особистому архіві. Окремі аспекти історії Карпатської України знайшли своє відображення у спогадах А.Кущинського, С.Клочурака, В.Маркуся, М.Папа, А,Штефана, М.Химинець, М.Ігнатишин-Логуш, Є.Мацяха [119 24
– 121, 116, 124, 133, 168-170, 155, 156, 113, 114]. Спогади про А.Волошина, Ф.Тацинця, М.Колодзінського, З.Коссака, О.Блестіва, Д.Климпуша та багатьох інших опублікували М.Бандусяк, Г.БлестівКорж, М.Вайда, В.Герзанич, А.Дад, А.Кущинський, В.Лар, М.Могорита, Ф.Сас, А.Штефан та ін. [191, 192, 99, 105, 106, 119, 148, 149, 168]. Оцінку діяльності членів ОУН в Карпатській Україні зробив С.Ленкавський [122]. «Міжнародна політична ситуація загострювалася, – пригадував С.Ленкавський. – Наближалася війна. Після Австрії, Судетів – на черзі в планах Гітлера стала Чехословаччина. Для Закарпаття настав шанс будувати своє самостійне життя. Націоналістичний рух, який тут діяв здавна, але слабо, вирішив використати сприятливу політичну ситуацію, хоча рівень національної свідомости був тут досить низький (москвофіли). Після відірвання Словаччини від ЧСР – Закарпаття проголошує Самостійну Карпатську Україну (15.3.1939 р.). Зібрався перший парламент, усталено столицю в Хусті, видано перший державний закон. Твориться за ініціятивою військової референтури ОУН – закарпатське військо «Карпатська Січ», налагоджується державне життя, зростають ентузіязм карпатськоукраїнського населення і національна його гордість. Серед українців інших земель виринає думка, що Карпатська Україна є першим зав’язком УССД (Українська Соборна Самостійна Держава – авт.). Одначе фальшиві союзники молодої держави (Німеччина) ціною її здобувають собі союзників для дальших своїх планів. Починається наступ мадярів на Карпатську Україну. Проти переважаючої сили ворога стає молода «Січ», заповнена юними сміливцями, які прийшли через кордон, щоб оборонити цей зав’язок Української держави. Через непостачання в час… зброї, закупленої організацією у чехів, «Січ» відступає. До боротьби дійшло на Красному Полі, яке стало для Хусту тим, чим колись Крути для Києва. Після героїчної боротьби Карпатська Україна опиняється під окупацією нового ворога – мадярів. Загинули там полк. Михайло Гузар-Колодзінський, шеф оперативного штабу «Січі» й Зенон Коссак – крайовий військовий референт ОУН» [122, С.77 – 78]. Нехай читач вибачить за дещо довгу цитату, однак С.Ленкавський в цих рядках своєї праці зробив досить об’єктивний, хоч і стислий, аналіз подій 1938 – 1939 роках у Карпатській Україні. Таким чином, спогади очевидців і активних учасників національновизвольних змагань у Карпатській Україні наприкінці 30-х років є цінним джерелом, яке дозволяє краще збагнути різноманітні суспільнополітичні процеси, що тоді відбувались. Мемуаристи висловили свої думки про події, в яких брали участь (вибори і засідання Сойму Карпатської України, діяльність УНО, Карпатської Січі, ОУН, бої захисників Карпатської України з агресором, становище втікачів із 25
Закарпаття, репресії гортистів проти січовиків і мирного населення тощо). У спогадах міститься величезний фактичний матеріал, який відсутній у фондах вітчизняних і зарубіжних архівів. Зокрема, мемуари В.Шандора написані з використанням важливих архівних джерел. В цьому і полягає їх значна документальна вартість. 1.3. Історія Карпатської України у працях вітчизняних дослідників Перші праці з історії Закарпаття з’явилися ще тоді, коли молода автономна держава робила свої перші кроки. За незначним винятком, всі вони носили загальний і науково-популярний характер. Нерідко національна, всеукраїнська упередженість заважала авторам побачити проблематику Закарпаття в усій її складності й багатогранності. Найінтенсивніше вели наукову розробку історії краю дослідники із Східної Галичини і, власне, Закарпаття. Автором цілого ряду публікацій був прем’єр-міністр Підкарпатської Русі (Карпатської України) А.Волошин. Його численні статті, інтерв’ю, звернення, які друкувалися на сторінках «Нової свободи» – офіційного органу УНО, дають нам можливість краще зрозуміти обстановку, в якій розвивалося соціально-економічне, політичне і культурне життя краю наприкінці 30-х років [303 – 306]. Про головні завдання, які мав вирішити автономний уряд, А.Волошин писав у статті «Про актуальні проблеми Карпатської України», яка була опублікована наприкінці 1938 року [305, С.92 – 93]. Автор торкнувся таких питань, як будівництво залізничних колій, розбудова столиці Карпатської України – Хуста, розвиток народного театру, музейної справи, перенесення із Праги в Закарпаття Українського вільного університету тощо. Окремих аспектів внутрішньополітичного розвитку Карпатської України А.Волошин торкнувся в інтерв’ю газеті «Нова свобода» від 20 січня 1939 року, зверненнях «Солодкий мій народе!», «До всіх громадян Карпатської України», «До всього українського народу», «Громадяни Карпатської України», маніфесті уряду Карпатської України «До всіх громадян Карпатської України», датованих 1938 – 1939 роками. Наприкінці 30-х років з’явилися перші публікації, присвячені життю і діяльності А.Волошина [103]. Відомий закарпатський письменник В.Гренджа-Донський, виконуючий обов’язки головного редактора «Нової свободи», є автором цілого ряду статей про нього [103, С.181 – 183; 189 – 190; 214 – 215]. Автор підкреслював, що «боже провидіння дало нам оцього нашого великана» (А.Волошина – авт.). Не даром дав йому наш народ почесне ім’я «Батько нашого національного 26
відродження» [103, С.215]. Перу В.Гренджі-Донського належать короткі біографічні нариси про відомих політичних діячів краю кінці 30-х років Ю.Ревая, Ю.Бращайка, М.Бращайка, А.Штефана, Ф.Ревая, М.Долиная, С.Клочурака, В.Комаринського, Ю.Перевузника, С.Росоху та багатьох інших [103, С.214 – 226]. На початку 1939 року у Львові вийшла друком перша наукова праця «Карпатська Україна: географія – історія – культура», яка складалася з дванадцяти розділів, авторами яких були відомі вчені європейських університетів В.Кубійович, П.Біланюк, С.Пастернак, І.Федів, Я.Пастернак, М.Андрусяк, В.Сімович, Є.Пеленський, В.Витвицький, І.Гургуля [394]. «Зібрати за межами Закарпаття протягом трьох місяців (з листопада 1938 по лютий 1939) такий багатий і різноманітний, свіжий, високої достовірності фактичний матеріал, опрацювати його на належному науковому рівні справа не з легких. Сума статей, уміщених у колективній монографії, рисує дуже конкретну, досить повну, а найголовніше – об’єктивну картину про державу, яка на зламі 1938 – 1939 років народжувалася в серці Європи», – відзначив сучасний дослідник П.Чучка [646, С.119]. На сторінках названої монографії зустрічаємо відомості про Карпатську Січ, боротьбу її з угорськими і польськими терористами, наслідки Віденського арбітражу 2 листопада 1938 року для Закарпаття тощо. Автори книги високо оцінили результати виборів до Сойму Карпатської України 12 лютого 1939 року, в яких УНО «віднесло повну перемогу. Вибори ці мають значення акту самоозначення народу Карпатської України, вияву його незламної волі жити власним державним життям» [394, С.101]. Ще раніше, наприкінці 1938 року, у Львові побачила світ науковопопулярна книга відомого галицького письменника В.Пачовського «Срібна Земля. Тисячоліття Карпатської України» [538], написана в цілеспрямованому національному дусі. Автор прослідкував історію краю з найдавніших часів до кінця 1938 року. В.Пачовський відзначив, що «продовж двох десятиліть закарпатські українці домагалися даремно автономії. Останній раз дня 3 травня 1938 року зібралося 1100 представників, що вислали депутацію до Праги у справі автономії» [538, С.80]. Їх боротьба завершилася успіхом 11 жовтня 1938 року (В.Пачовський помилково вважав, що 9 жовтня), коли було утворено перший автономний уряд. Необхідно погодитися з твердженням В.Пачовського, що цей уряд був «зложений... як вислід компромісу між трьома партіями: української, москвофільської й автономічної. До цього компромісу склонялися всі з огляду на державнотворчу єдність, на основі якої могли утворити державу й забезпечити границі» [538, С.81]. До цього необхідно додати, що компромісний уряд очолив А.Бродій 11 жовтня 1938 року, а 26 жовтня його було заарештовано і новий уряд 27
очолив А.Волошин. В.Пачовський охарактеризував останнього як лідера українського напряму. Автор дав оцінку мюнхенської конференції 29 – 30 вересня 1938 року, в ході якої було прийнято рішення про передачу Судетської області ЧСР Німеччині. На нашу думку, автор не зрозумів до кінця трагічних наслідків Віденського арбітражу, обмежившись констатацією факту, що 2 листопада 1938 року «відділено жидівсько-мадярські міста Ужгород і Мукачів разом із Береговом від Карпатської України» [538, С.81]. «Хуст буде сполучений залізницею з західними землями, що належать до Словаччини, через Довге, Сваляву, Перечин, Снину, Гуменне та Пряшів, – писав В.Пачовський. – Ця залізниця сполучить всі поперечні залізничні шляхи, що їх п’ять йде з Галичини через Карпати» [538, С.81 – 82]. На сторінках галицької періодики з’явилося ряд статей про економічне і внутрішньополітичне становище Карпатської України, окремі брошури. Галицький економіст Є.Храпливий опублікував працю «Карпатська Україна в числах» [627], в якій доводив, що незважаючи на певні труднощі, населення Закарпаття не відчуватиме продовольчої проблеми. За його підрахунками, Карпатська Україна була забезпечена хлібом до березня 1939 року. Окремі аспекти економічного і внутріполітичного становища Закарпаття піднімав О.Пріцак [554 – 556]. Період між лютим і березнем 1939 року детально описав власний кореспондент львівської газети «Діло» Р.Голіян [59, 1939, 16 лют., 19 лют., 10 лют.]. Автор дав оцінку діяльності урядів А.Бродія і А.Волошина, виборів до Сойму Карпатської України тощо. Наприкінці 30-х років Чехословаччина взагалі, і Закарпаття зокрема, знаходилися в центрі уваги провідних членів ОУН. Уже наприкінці вересня 1938 року О.Чемеринський під псевдонімом «Ярослав Оршан» видав книгу «Закарпаття», в якій відмітив: «Політично проблема Закарпаття не може бути відірваною проблемою. Вона належить до цілості і змагань 45-ти мільйонової нації. Цього мусить бути свідоме Закарпаття, і це воно мусить недвозначно дати зрозуміти світові. Тільки в рамках розв’язки всієї України лежить майбутнє Закарпаття. Так само і доля Закарпаття на ближчий час мусить вирішитися по лінії інтересів всієї української нації. Це перша передумова успішності і правильності поставлення питання Закарпаття» [516, С.8]. Наприкінці 30-х років з’явилися праці М.Колодзінського «Українська воєнна доктрина» і «Воєнне значення і стратегічне положення Закарпаття» [411, С.28]. Він теж не відривав Закарпаття від решти українських земель. «Наша воєнна доктрина, – писав М.Колодзінський, – має достосовуватись до політичних змагань України. В нашій визвольній війні бере участь увесь нарід, тому воєнна 28
доктрина мусить будуватись на охоплюванні цілого життя народу» [411, С.28 – 29]. Свою воєнну доктрину Колодзінський називав націоналістичною, бо в Україні «не може бути нічого не націоналістичного. Така доктрина дасть тверді моральні й політичні підстави для української армії» [411, С.29]. В 1938 році М.Колодзінський завершив роботу над своєю працею «Воєнне значення і стратегічне положення Закарпаття». Автор доводив, що після підписання радянсько-чехословацького договору до Закарпаття прикута особлива увага політичних і військових кіл світу. На думку М.Колодзінського, Закарпаття може стати «авія-маткою для большевицько-московської повітряної фльоти». Виходячи з цього, даний регіон становить певний інтерес для стратегічної оборони всієї України. М.Колодзінський зауважував: «Під оглядом стратегічним Закарпаття було б неоціненним для оборонної системи української держави... Сильно уфортифіковані Карпати зможуть здержати ворожий наступ зарівно з полудня, як і з заходу. В цьому випадку має для нас неоцінне значення Лемківщина. З неї ми вічно будемо загрожувати полудневій Польщі. Ніякий поляк не відважиться перейти на схід від Висли, якщо поперед не буде здобутою Лемківщина, сполучена фортефікаційною системою з Перемишлем і Львовом» [258, С.956]. Отже, М.Колодзінський, будучи відомим військовим теоретиком того часу, добре розумів важливе значення Закарпаття напередодні другої світової війни. На початку 1940 року була написана стаття О.Борканюка «Про становище Закарпатської України напередодні окупації хортистською Угорщиною» [227, С.269 – 289], яка протягом тривалого часу знаходилася в рукописі. Її автор, який очолював Закарпатську організацію КПЧ, негативно відносився до політики, яку проводив автономний уряд А.Волошина. О.Борканюк твердив, що «реваї, волошини, клочураки, бродії і фенцики» зрадили український народ Закарпаття і «готувалися далі служити Гітлерові й Хорті» [227, С.269]. Автор вважав, що закарпатські комуністи були єдиною силою, яка стояла на захисті інтересів трудящих мас краю. Незважаючи на таку однобічність в оцінці подій 1938 – 1939 років в Карпатській Україні, О.Борканюк досить об’єктивно висвітлив такі питання, як боротьба різних політичних сил краю за автономні права, міжнародне становище ЧСР наприкінці 30-х років, наслідки Мюнхенської конференції і Віденського арбітражу для подальшої долі краю, антиукраїнська діяльність угорської агентури, зрада А.Бродія та С.Фенцика тощо. О.Борканюк помилково твердив, що при допомозі емігрантів уряд Карпатської України почав створювати напіввійськову організацію «Січ», в якій головні посади дісталися агентам гестапо. Таке твердження не витримує ніякої критики. Це також стосується твердження, що 29
«активні міністри стали виступати публічно на зборах за створення «великої соборної України», за приєднання Радянської України до так званої Карпатської України. Петлюрівські емігранти, агенти гестапо почали виховувати в «Січі» терористичні банди для здійснення терористичних акцій на Радянській Україні і в сусідніх державах» [227, С.283]. Архівні документи, які б підтвердили такі висловлювання, відсутні. Сучасними дослідниками доведено, що міф про приєднання Радянської України до Закарпаття створив Гітлер та його оточення. Що стосується А.Волошина та очолюваного ним уряду, то вони беззмінно притримувалися прочехословацької орієнтації, вважаючи, що умови для возз’єднання з рештою українських земель не створилися. О.Борканюк вважав, що вибори до Сойму Карпатської України були фальсифіковані, а «народ цими виборами був ще більше обурений, на власному досвіді переконався у шахрайстві фашистів» [227, С.287]. Рукопис статті О.Борканюка обірвався подіями 12 березня 1939 року, коли Чехословаччина, фактично, розпалася. Необхідно відзначити, що основні положення статті О.Борканюка здобули своє продовження в працях радянських істориків. Протягом 1939 року з’явилися перші праці, в яких робилися спроби проаналізувати короткочасний період існування Карпатської України. Маємо на увазі публікації М.Добриловського, Д.Донцова, І.Карпатського [347, 362, 396]. Із встановленням в краї угорського окупаційного режиму, дослідження історії Карпатської України стало неможливим. У 1940 – 1945 роках не з’явилося жодної статті чи монографії. Після возз’єднання краю з Радянською Україною на цю тему було накладено табу. В працях радянських істориків, виданих в 50 – 80-х роках, захисники Карпатської України на чолі з президентом А.Волошином зображувалися лише чорними фарбами, а національновизвольний рух у краї – як антинародна діяльність закарпатських націоналістів, як спроба політичних авантюристів і зрадників народу захопити владу в свої руки. Саме в такому руслі написані праці С.М.Білака, Б.І.Співака, Д.М.Буковича, М.М.Болдижара [199 – 202, 218, 233, 579]. Радянський історик С.М.Білак прийшов до висновку, що УНО, яке очолював Ф.Ревай, «як і вся буржуазно-націоналістична партія, аж ніяк не виражало інтересів трудящих мас», а його програма «була наскрізь людиноненависницькою ідеологією буржуазного просякнута націоналізму в економічному, політичному і культурному житті, спрямована проти Радянської України, на підготовку нового «хрестового походу» проти Радянського Союзу» [201, С. 173]. Дослідник твердив, що тільки закарпатські комуністи, «озброєні марксистсько-ленінською теорією, згуртували навколо себе прогресивні 30
сили для боротьби за свободу під прапором антифашистського народного фронту» [201, С. 174]. Таке твердження є псевдонауковим і не відповідає історичній правді. Внутрішньополітична діяльність уряду Карпатської України зображувалася як така, що цілком проникнута «всякими обмеженнями і терором» [233, С. 41]. На думку Д.М.Буковича, результати виборів до Сойму Карпатської України «були явно фальсифіковані». У фондах Державного архіву Закарпатської області відсутні документи, на підставі яких можна б було зробити подібні висновки. Усні й опубліковані спогади очевидців тих подій свідчать про протилежне. Новий фактичний матеріал ввів Б.І.Співак у своїй монографії «Нариси історії революційної боротьби трудящих Закарпаття в 1930 – 1945 роках». Це, перш за все, документи Державного архіву Закарпатської області, опубліковані документи Міністерств закордонних справ Угорщини, ЧСР та Німеччини. Автор справедливо відзначив, що Мюнхен «був великою національною поразкою народів Чехословаччини» [579, С.225]. Однак, він не задовільнив імперіалістичні апетити Угорщини й Польщі, уряди яких почали засилати на територію краю банди терористів, а для здійснення своїх задумів використовували «п’яту колону» – профашистську агентуру. Історик аргументовано довів, що Автономно-Землеробський Союз та його керівництво в особі А.Бродія і С.Фенцика проводило зрадницьку, антинародну політику. Негативно оцінюється призначення прем’єрміністром А.Волошина, який, на думку вченого, «був давно відомий своїми зв’язками з фашистською Німеччиною і не приховував їх» [579, С.265]. Насправді, А.Волошин почав орієнтуватися на Німеччину тільки наприкінці 1938 року, сподіваючись на її покровительство. Саме А.Волошина Б.І.Співак звинувачує у всіх бідах Карпатської України. Давши досить об’єктивну оцінку Віденського арбітражу, дослідник констатував, що відразу після його закінчення, уряд А.Волошина почав «створення терористичного режиму за відомими фашистськими зразками», а «некоронованим правителем «Карпатської України» став німецький консул в Хусті Гамількар Гофман», який «контролював все внутрішнє життя Закарпаття» [579, С.266]. Важко погодитися з твердженням Б.І.Співака, що «зміни в галузі економіки в період правління Волошина характеризувались значним посиленням позицій німецького капіталу» [579, С.267]. Документи свідчать, що німецькі делегації справді доволі часто відвідували Закарпаття, однак до впровадження в життя запланованих економічних проектів справа не дійшла. Автор проаналізував виникнення і діяльність Карпатської Січі, діяльність комуністів краю в період Карпатської України, утворення УНО, вибори до Сойму, які, на думку вченого, «були грубо 31
фальсифіковані» [579, С. 276]. Б.І.Співак помилково вважав, що за уряд А.Волошина голосувало 92,8% виборців, що не підтверджується архівними документами. Історичні засідання Сойму Карпатської України вчений трактує як «зборище жалюгідних політиканів», на якому було обрано президентом А.Волошина. До речі, історик ставить перед собою завдання «розвінчати ореол мученика та мужнього борця проти угорських загарбників», яким пізніше намагався оточити себе Волошин [579, С.283]. Архівні джерела свідчать, що навіть після окупації краю гортистами, перебуваючи на еміграції, А.Волошин переслідував єдину мету – звільнити Карпатську Україну від Угорщини. Праці радянських істориків 60 – 80-х років, як правило, зводилися до висвітлення двох проблем: 1) діяльність Закарпатської організації КПЧ наприкінці 30-х років, зокрема, ставлення закарпатських комуністів до політики, яку проводив уряд А.Волошина; 2) Закарпаття в міжнародних відносинах напередодні Другої світової війни. Історія Закарпатського крайкому КПЧ наприкінці 30-х років детально описана в працях М.Ротмана, В.Хайнаса, І.Гранчака, Б.Співака [325, 565, 579, 622]. Завершенням цієї роботи стала колективна книга «Нариси історії Закарпатської обласної партійної організації» [507], в якій, одначе, односторонньо висвітлювалася історія краю. Об’єктивну оцінку цим працям дали автори другого тому «Нарисів історії Закарпаття»: «У читача складалось враження, ніби на Закарпатті, крім комуністів, взагалі ніяких політичних угрупувань, партій не було. Пропагандистські постулати були доведені до абсолюту... Складається враження, що вся попередня історія краю одержала своє завершення в комуністичній організації, яка «вела», «піднімала», «керувала», «направляла», одна все розуміла і була непогрішима. Сьогодні з цих робіт можна взяти для переосмислення хіба що багатий фактичний матеріал» [326]. В 60 – 80-х роках побачили світ праці І.Попа [547 – 549], А.Пушкаша [558], Ю.Сливки [575], В.Ганчина [315], П.Халуса [624], М.Швагуляка [660], в яких становище краю висвітлюється на фоні зовнішньої політики Угорщини, Польщі, Чехословаччини, Румунії, Німеччини. Незважаючи на певну заідеологізованість, дослідження названих істориків необхідно розцінювати як значний вклад у розвиток вітчизняної історіографії Закарпаття. Карпатській Україні присвячений третій розділ монографії І.Попа «Чехословацко-венгерские отношения (1935 – 1939 гг.)», який охоплює період з березня 1938 року до березня 1939 року. Автор детально зупинився на травневій кризі 1938 р. та угоді в Бледі, наслідках конференції в Мюнхені, переговорах в Комарно, Віденському арбітражі, спробах Угорщини окупувати Закарпаття наприкінці листопада 1938 року тощо. Дослідник справедливо відзначив, що «загалом угода в Бледі не принесла Чехословаччині в той час суттєвого полегшення. Політика 32
сприяння агресору, яку проводили Англія і Франція, зайшла так далеко, що договір держав Центральної і Південно–Східної Європи на цім фоні не мав великої ваги» [548, С.148]. Даючи оцінку Мюнхенській конференції, І.Поп стверджував, що «угорські правлячі кола вважали це першим успіхом своєї ревізіоністської політики, яку проводили протягом всього міжвоєнного періоду» [548, С.174]. Однак, «успіх цей був сумнівний, так як вирішення питання переходило повністю в руки Гітлера і, відповідно, будь-яка поступка повинна була компенсуватися посиленням залежності Угорщини від Німеччини» [548, С. 174]. Трагічні наслідки для Чехословаччини і Закарпаття мав Віденський арбітраж, під час якого виграла тільки Німеччина. «Утримуючи в своїх руках Закарпатську Україну, – писав І.Поп, – вона могла і далі здійснювати поперемінно тиск на Угорщину і Польщу» [548, С.208]. Вона, фактично, перетворилася в арбітра у Центральній Європі. Історик чітко простежив еволюцію угорсько–німецьких відносин наприкінці 30х років, зумів дати відповідь на питання, що ж було причиною гітлерівського опору окупації Угорщиною Закарпаття наприкінці листопада 1938 року. Причина полягала в тому, вважав І.Поп, що «нацисти планували уже в той час підпорядкування і експлуатацію всієї території Чехословацької Республіки. Але це не виключало політичну маніпуляцію Німеччини з проблемою Закарпатської України в німецько–угорських, польсько–угорських і польсько–німецьких відносинах» [548, С.214]. І.Поп розглядає Закарпаття як складову частину Чехословаччини. 15 березня 1939 року свідчило не тільки про початок окупації Закарпаття, але й «нове примноження Угорської держави за рахунок втрати державної самостійності Чехословаччини... Саме її кінець означав зникнення з карти Центральної Європи досить важливого, якщо не основного, опорного пункту Версальської системи в цьому районі, пункту, перейшовши який гітлерівці вже не мали в південно-східному напрямі якого-небудь серйозного противника. Угорщина стала всього тільки слухняним васалом і сировинною базою Німеччини» [548, С.229]. Хоча праця І.Попа, на відміну від багатьох публікацій його попередників, в достатній мірі об’єктивна і науково обгрунтована, однак і він не зміг обійтися від вживання таких тверджень, як «карпатоукраїнська національна єдина партія фашистського типу», «лідер українського буржуазно-націоналістичного руху А.Волошин» тощо [548, С.200, 220]. Детальне висвітлення польсько–угорських відносин наприкінці 30-х років теж зроблено І.Попом. Прослідкувавши політику Польщі відносно Закарпаття, яка була спрямована на встановлення спільного польсько– угорського кордону, дослідник аргументовано довів, що поразка польсько–угорського альянсу була закономірною. Територіальні 33
«надбання» 1938 року Польщі і Угорщини стали тою приманкою, за яку вони в підсумку заплатили втратою національного суверенітету [547, С. 197]. На величезній джерельній базі написана монографія М.Швагуляка, останній розділ якої присвячений висвітленню агресивної політики Німеччини щодо України напередодні другої світової війни. Простеживши зовнішньополітичну діяльність Німеччини з вересня 1938 року, М.Швагуляк зупинився на рішеннях Мюнхенської конференції, яка свідчила про початок розпаду ЧСР. Однак, важко погодитись з твердженням вченого, що «чехословацький уряд пішов на поступки сепаратистським елементам», які «з радістю зустріли звістку про мюнхенську змову» [660, С.167, 174]. Доля Чехословаччини не залежала від її уряду, а політичні діячі Закарпаття, зокрема А.Волошин, добре усвідомлювали весь трагізм наслідків Мюнхена не тільки для краю, але і всієї ЧСР. М.Швагуляк детально висвітлив політику польського уряду у відношенні до ЧСР, довівши, що між Угорщиною і Польщею встановилися дружні взаємовідносини, повна солідарність з приводу Карпатської України. Варшава активно підтримувала терористичні акції гортистів, приділяла значну увагу сплановуванню спільних бойових акцій угорських і польських диверсантів. Польща постійно захищала територіальні домагання Угорщини на угорсько–чехословацьких переговорах в Комарно, під час роботи Віденського арбітражу [660, С.175 – 201]. Необхідно погодитися з думкою М.Швагуляка, що «після мюнхенської змови і проголошення «автономії» Закарпаття воєннополітичне керівництво Німеччини затіяло складну дипломатичну гру, в яку, крім Чехословаччини, були втягнуті Угорщина, Польща, Румунія та інші країни. Результатом цих політичних маневрів стало перетворення Угорщини в сателіта фашистської Німеччини, загострення угорськорумунських відносин, зростання недовір’я між Польщею і Німеччиною і різке посилення позицій Німеччини в Центральній Європі» [660, С.242]. Заслуговує на увагу і висновок автора, що «підтримка Карпатської України» в перші місяці після Мюнхена, як і рішення про передачу області Угорщині в березні 1939 року, розглядалось гітлерівцями тільки в загальному плані політики, направленої на встановлення свого панування в центрально-європейському районі і підготовку наступних агресивних актів» [660, С.242 – 243]. Цікавою у всіх відношеннях є стаття В.Ганчина, в якій автор простежив історію Карпатської України від Мюнхенської конференції до окупації краю Угорщиною. Дослідник звернув увагу на той факт, що «хоч у Мюнхені мова йшла про вирішення питання Судетської області, голови урядів Англії, Франції, Німеччини та Італії в «Додатковому проголошенні» заявили, що зацікавлені сторони – ЧСР, Польща і 34
Угорщина протягом трьох місяців повинні вирішити питання про долю населення польської та угорської національностей, яке проживало на території ЧСР... Таким чином, рішення мюнхенського диктату безпосередньо стосувалося і Закарпаття, на території якого у той час проживало майже 100 тис. угорців» [315, С.231]. Історик зупинився на переговорах між Угорщиною і ЧСР в Комарно, наслідках Віденського арбітражу тощо. Проте, найбільшою заслугою В.Ю.Ганчина було те, що він проаналізував нове державно-правове становище Закарпаття після Мюнхена і арбітражу 2 листопада 1938 року. Мова йде про закон від 22 листопада 1938 року, згідно з яким були «ліквідовані функції губернатора, віце-губернатора, ліквідована губернська рада та канцелярія губернатора. Вся повнота влади повинна перейти в руки сейму та крайового уряду, за винятком питань, віднесених до компетенції Національних зборів та центрального уряду» [315, С.234]. Давши правильну оцінку закону від 22 листопада 1938 року про федеративний устрій ЧСР, В.Ганчин, разом з тим, теж не відійшов від стереотипів, які склалися в радянській історіографії з приводу оцінки Прем’єр-міністр діяльності автономного уряду А.Волошина. Карпатської України продовжував вважатися агентом Німеччини, який не приймав жодного рішення без дозволу Берліна. Експансіоністська політика Угорщини по відношенню до Закарпаття набула грунтовне висвітлення в монографії А.Пушкаша [558, С.21]. Автор довів, що вже на початку 1938 року угорська дипломатія активно втягнулася в підготовку агресії проти Чехословаччини. Дослідник констатував, що після Віденського арбітражу Німеччина «формально зберегла Закарпатську Україну в формі «автономної республіки» у рамках Чехословацької держави. Зробила вона це для того, щоб, по-перше, створити бар’єр між Польщею і Угорщиною і, подруге, мати коридор, який би зв’язував її з Румунією» [558, С.55]. А.Пушкаш, аналізуючи архівні документи Державного архіву Угорщини, переконливо довів, що вже 18 листопада 1938 року угорський уряд завершив підготовку до захоплення Карпатської України, однак їх спроба виявилася безуспішною через опір Німеччини. Така нагода трапилася тільки в середині березня 1939 року. Вчений притримується думки, що вже в січні 1939 року Берлін «пообіцяв Угорщині Закарпатську Україну при умові одночасного німецько– угорського наступу проти Чехословаччини», що і було незабаром здійснено [558, С.77]. У відповідь на «щедрість» Гітлера, 17 березня 1939 року угорський уряд заявив про вихід із Ліги Націй. Безперечно, правий А.Пушкаш, коли робить висновок: «Коли перший Віденський арбітраж задовільнив апетити угорських фашистів тільки частково і гітлерівці не тільки самі, але разом з італійськими фашистами виявили протест проти спроб хортистів діяти самостійно, будапештські 35
правителі зробили для себе висновок за необхідне підпорядкуватися Німеччині, з тим, щоб у майбутньому ціною поступок німецьким агресорам оволодіти Закарпатською Україною» [558, С.78]. Окремі аспекти культурно-освітньої діяльності уряду Карпатської України піднімалися в працях В.Гомонная [318, 319] та А.Ігната [381]. Однак, протягом 50 – 60-х років не з’явилося жодної спеціальної праці, в якій би аналізувалася багатогранна діяльність уряду А.Волошина в галузі освіти і культури. Численні документи свідчать, що незважаючи на короткочасність свого існування, в краї було чимало зроблено у цьому плані. Історія Карпатської України подавалася у спотвореному вигляді і в колективних монографіях радянських вчених. Для авторів праці «Шляхом до щастя» підтримка Карпатської України світовою громадськістю розцінювалася як втручання у справи краю імперіалістичної реакції. Автори названої книги переконували, що «народ вірив комуністам, йшов за ними», а «трудящі засуджували зрадницьку діяльність націоналістів» [663, С.31]. У такому ж дусі дають характеристику Карпатській Україні автори багатотомної «Истории Украинской ССР». Вони твердять, що головною метою Карпатської Січі було «посилення терору проти трудящих», а уряд краю був маріонетковим і сепаратистським [379, С.557]. Архівні документи, використані автором даного дослідження, переконують, що Карпатська Січ, навпаки, була створена для захисту Закарпаття від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Незважаючи на псевдонауковість таких висновків, автори «Историографии истории Украинской ССР» прийшли до висновку, що «в дослідженнях радянських істориків на основі конкретного матеріалу викриваються прислужництво українських буржуазно-націоналістичних організацій іноземним державам» [375, С.338]. Аналогічна оцінка працям радянських істориків дається в монографії Д.Данилюка . Вчений твердив, що «радянські історики створили грунтовні праці, в яких досліджується «еволюція» виникнення на Закарпатті буржуазнонаціоналістичних партій всіх мастей від їх зародження до ганебного кінця» [339, С.79]. Із вищесказаного видно, що дослідження історії Закарпаття бере свій початок в 1938 – 1939 роках. Першими, хто зробив аналіз внутрішньополітичних процесів у Закарпатті наприкінці 30-х років були А.Волошин, В.Гренджа-Донський, І.Рогач, тобто ті, хто перебував на керівних посадах в уряді, або брав активну участь в суспільнополітичному житті краю. Протягом 1938 – 1939 років з’явилися перші праці про Закарпаття в Східній Галичині, які належать перу В.Пачовського, Є.Храпливого, О.Пріцака, Р.Голіяна, авторів колективної монографії «Карпатська Україна: географія–історія– 36
культура». Ставлення комуністів Закарпаття до подій 1938 – 1939 років знайшло своє відображення в узагальнюючій статті О.Борканюка, яка була високо оцінена радянськими істориками у післявоєнний час. Місце Закарпаття в міжнародній політиці напередодні другої світової війни намагалися висвітлити керівники ОУН Я.Оршан, М.Колодзінський, Д.Донцов. Всі ці публікації носили загальний, популярний і нерідко пропагандистський характер. Для них характерна певна ідеалізація суспільно-політичних процесів, що мали місце в краї наприкінці 30-х років. Під час панування угорського окупаційного режиму в Закарпатті історія Карпатської України не досліджувалась. Незначна кількість праць про Карпатську Україну з’явилася протягом досить тривалого проміжку часу – в 50 – 80-х роках. Переважна їх більшість носила загальний і описовий характер. Найбільша увага приділялась дослідженню історії Закарпатського крайкому КПЧ наприкінці 30-х років. Авторами цих праць були Б.Співак, С.Білак, В.Хайнас та інші. Вони, як правило, ідеалізували закарпатських комуністів, зображуючи їх єдиними захисниками інтересів місцевого населення, засуджуючи «українських буржуазних націоналістів» як агентів фашизму і розпалювачів другої світової війни. Заполітизованість притаманна також працям Д.Буковича, М.Ротмана, І.Гранчака, авторам цілого ряду колективних монографій та історіографічних праць. Піддаючи справедливій критиці радянську історіографію Закарпаття, необхідно відзначити, що в 50 – 80-х роках з’явилися також праці, які внесли вагомий вклад у дослідження міжнародного становища ЧСР і Закарпаття в 1938 – 1939 роках. Їх автори – І.Поп, Б.Співак, В.Ганчин, А.Пушкаш, Ю.Сливка, М.Швагуляк та інші детально висвітлили розвиток політичних подій від Мюнхенської конференції 29 – 30 вересня 1938 року до окупації Закарпаття військами гортистської Угорщини в березні 1939 року. Досить об’єктивно досліджено угорсько–польські, угорсько–чехословацькі, угорсько–німецькі відносини наприкінці 30-х років. Незважаючи на притаманні для радянського часу стереотипи, праці названих авторів, написані на основі великого джерельного матеріалу, містять у собі висновки, які не втратили своєї актуальності і наукового значення по сьогодні. Якщо для праць радянських істориків було притаманне замовчування, а нерідко й безпосередня фальсифікація Карпатської України, то, починаючи з 1990 років з’явилися більш-менш об’єктивні наукові дослідження. Їх автори, аналізуючи архівні документи, які протягом десятиліть панування однопартійної системи були для них закриті, зробили спроби грунтовно висвітлити міжнародне, соціальноекономічне і внутрішньополітичне становище краю наприкінці 30-х років. Вони намагалися по-новому оцінити події п’ятдесятирічної 37
давності, доводячи їх певну історичну закономірність. Для праць, опублікованих на початку 90-х років, характерною стала розкутість їх авторів, можливість вільно висловлювати думки тощо. У березні 1990 року відбулося перше урочисте святкування річниці Карпатської України. Напередодні цієї історичної події на сторінках газет, причому теж вперше, з’явилися матеріали про неї. Вони різноманітні і прямо протилежні в оцінці тих подій. Хоча більшість дослідників почала оцінювати діяльність А.Волошина та очолюваного ним уряду позитивно, В.Пашкевич продовжував її називати антинародною і авантюристичною, тобто дотримувався стереотипів, вироблених у радянській історичній науці [539]. Цю чергову фальсифікацію рішуче засудили не тільки історики, але й учасники тих подій. Через деякий час засідав «круглий стіл» вчених Ужгородського державного університету [395], який поставив за мету пошук істини, але так її і не знайшов. Важко було знайти істину тим історикам, хто її десятиліттями обливав брудом. Однак, необхідно відзначити, що під час роботи «круглого столу» в деякій мірі було переглянуто попередні оцінки історії Карпатської України. Саме тоді, 15 березня 1990 року в Ужгороді пройшла перша наукова конференція, присвячена Карпатській Україні. Виступили українські вчені Г.Дем’ян, Ю.Сливка, П.Чучка, М.Швагуляк, Б.Якимович, учасники подій. Вони дійшли до спільної думки, що проголошення 15 березня 1939 року незалежності Карпатської України було актом волевиявлення гілки українського народу, актом рішучим, сміливим, гідним пошани [272, С.74]. В липні 1990 року відбулося вшанування пам’яті президента Карпатської України А.Волошина. Цій події була присвячена наукова конференція, в якій взяли участь провідні українські вчені. Так відбувався хоч запізнілий у часі, але закономірний процес повернення А.Волошина і Карпатської України. З цього часу і почалося всебічне висвітлення історії Карпато-Української держави 1938 – 1939 років. Хоча переважна більшість праць вітчизняних істориків, опублікованих в 90-х роках, була присвячена передусім внутрішньо-політичному становищу Карпатської України, проте продовжувалася розробка міжнародного становища краю. Монографії, брошури і статті на цю тематику опублікували М.Болдижар, В.Галас, І.Поп, О.Богів, І.Гранчак, В.Марина, І.Гапоненко, В.Приходько, О.Гринів, О.Довганич, З.Пашкуй, М.Троян, С.Кульчицький, В.Лемак, І.Ліхтей, П.Петрище, О.Росул, А.Трубайчук, В.Худанич, В.Боднар та інші. Найповніше проблему «Закарпаття в міжнародних відносинах наприкінці 30-х років» висвітлено на сторінках «Нарисів історії Закарпаття». І.Гранчак і І.Гапоненко довели, що в 1937 – 1938 роках міжнародна обстановка в Європі, особливо у Центральній та Південно38
Східній, ще більше загострилася. Якщо для попередніх років був характерний уже традиційний вплив у цьому регіоні Франції та Англії, то з кінця 30-х років ініціативу в свої руки взяли Німеччина, Італія, Польща та Угорщина [327, С.264]. Давши об’єктивну оцінку результатам Мюнхенської конференції, в ході якої Чехословаччина зазнала першого відчутного удару, дослідники детально зупинилися на переговорах між ЧСР і Угорщиною в Комарно (9 – 13 жовтня 1938 р.). На них Угорщина сподівалася заволодіти землями, які були заселені угорцями і провести плебісцит на територіях із змішаним населенням. Безперечно, твердять автори, що «Чехословаччина не могла погодитися на такі умови» [327, С.269] і переговори завершилися безрезультатно. У вирішенні проблеми Чехословаччини, після зриву переговорів у Комарно настав новий етап. Угорщина почала готуватися до розв’язання проблеми з допомогою сили. Трагічною сторінкою історії Закарпаття був Віденський арбітраж 2 листопада 1938 року, внаслідок якого почався перший етап окупації краю гортистською Угорщиною. Працюючи в празьких архівах, М.Болдижар знайшов цікаві дані про наслідки арбітражу у Відні для Закарпаття. Автор використав значний статистичний матеріал, який свідчив про серйозні втрати малої автономної країни в основних галузях народного господарства. Проаналізувавши становище, яке склалося в краї після арбітражу, М.Болдижар справедливо писав, що «у складних умовах розбудови нового життя перед її урядом (Карпатської України – авт.) стало надзвичайно складне завдання: максимально використати наявний господарський потенціал та створити й примножувати нові можливості. На жаль, дальший розвиток політичних подій не дав можливості проявитися молодому урядові у вирішенні проблем господарського будівництва» [222, С.296]. Міжнародне становище Карпатської України ще більше ускладнилося наприкінці 1938 – на початку 1939 років. Автономна Підкарпатська Русь (Карпатська Україна) у міжнародних відносинах знаходилася в центрі уваги І.Гранчака і В.Приходька [330, С.318 – 327]. Автори праві, коли твердять, що події кінця 30-х років яскраво засвідчували, що Закарпаттям цікавилися не лише сусідні країни, але і великі держави Європи – Німеччина, Італія, Англія, Франція, США. Дослідники простежили пронімецьку орієнтацію уряду А.Волошина, який розраховував лише на її заступництво, проаналізували ставлення до Закарпаття Угорщини, Польщі, Румунії. І.Гранчак і В.Приходько, навівши безліч фактів дипломатичної і військової підготовки нападу Угорщини на Закарпаття, підсумували, що гортисти виступили «не тільки ініціаторами захоплення Підкарпатської Русі, але й ліквідації Чехословаччини як держави» [330, С.327]. 39
Окремі аспекти міжнародного становища Карпатської України напередодні Другої світової війни висвітлили О.Довганич, З.Пашкуй і М.Троян [358]. Вони намагалися з’ясувати проблему, чим же Закарпаття привертало до себе таку посилену увагу з боку великих європейських держав. На сторінках їх спільної монографії описано наслідки Мюнхенської конференції, переговорів у Комарно, Віденського арбітражу, значна увага звернута на масові факти втручання Угорщини у внутрішні справи ЧСР, яке проявилося у засиланні загонів угорських і польських терористів. Дослідники піддали критиці твердження окремих угорських істориків і політичних діячів (А.Уллейн-Ревіцькі, І.Кертес, Д.Шуйок, М.Каллаї), що «саме весною 1939 року угорська зовнішня політика проявила свою самостійність і Угорщина незалежно від Німеччини загарбала Закарпатську Україну. Незаперечні історичні факти переконливо свідчать, що окупація Закарпаття Угорщиною була здійснена за згодою фашистської Німеччини. Закарпаття було віддане Угорщині як плата за вступ останньої до антикомінтернівського пакту» [358, С. 23 – 24]. О.Довганич, З.Пашкуй і М.Троян одними з перших описали вторгнення угорських військ на територію краю і опір їм з боку захисників Карпатської України. Більш детально це питання висвітлено в працях І.Гранчака, І.Гапоненко [328]. Історики І.Поп, П.Петрище та І.Ліхтей, на основі нових архівних документів, передусім матеріалів військово-історичного архіву в Празі, простежили евакуацію чехословацьких військ в ніч з 14 на 15 березня 1939 року. Вони довели, що попередні звинувачення чехословацьких прикордонників в тому, що вони «боягузливо утікали», «озброювали мадярську національну армію», «не виконали свій обов’язок по захисту республіки» тощо є безпідставними [551, С.42]. Після проголошення 14 березня 1939 року незалежності Словаччини і окупації Чехії і Моравії німецькими військами в ніч з 14 на 15 березня, справедливо вважають науковці, «захищати з юридичної точки зору не було що. Залишалося здійснити організовану евакуацію, якій перешкоджали угорські війська» [551, С.42 – 43], що і було зроблено. В центрі уваги вітчизняних істориків знаходилися відносини Карпатської України з Німеччиною і Румунією [252, 275, 440]. Автори розглянули українсько-німецькі економічні і політичні відносини, дали аналіз публікаціям у німецькій періодиці 1938 – 1939 років карпатоукраїнської проблеми, зробили спробу з’ясувати мотиви орієнтації уряду А.Волошина на Німеччину. Вона «була єдиною країною, яка обіцяла Карпатській Україні своє покровительство. Враховуючи той факт, що жодна з великих країн того часу цього не робила, політичну орієнтацію кабінету А.Волошина на Німеччину слід вважати оправданою і такою, що була спрямована на забезпечення територіальної цілості кордонів молодої держави» [275, С.18]. 40
Місце Карпатської України в політиці країн Центральної Європи наприкінці 30-х років намагалися висвітлити О.Богів, О.Гринів, С.Кульчицький, І.Поп, А.Трубайчук, В.Худанич, І.Гранчак, В.Галас, В.Боднар [203 – 207, 333, 430, 546 – 550, 599, 631 – 633]. Незважаючи на те, що з цілого ряду питань названі автори притримуються різних, інколи протилежних, поглядів, однак всі вони сходяться на тому, що історію Карпатської України необхідно висвітлювати як складову частину єдиної ЧСР, принаймні до 15 березня 1939 року. В.Худанич піддав критиці твердження окремих істориків, що уряд А.Волошина сприяв розпаду і розчленуванню Чехословаччини. «Насправді ніхто так не боявся зникнення ЧСР, як уряд Карпатської України. Навколо неї були ворожі країни: Угорщина, Польща, які прямо зазіхали на наш край. А.Волошина задовільняло становище триєдиної федеративної Чехословаччини. Усім було ясно, що розпад ЧСР – це одноразово і трагедія Карпатської України» – твердить історик [640, С.127]. Однак, важко погодитися з думкою В.Худанича, яку він наводить в своїй іншій статті, що «український національно-визвольний рух на Закарпатті, уряд А.Волошина ставили собі за мету не тільки зберегти Карпато-Українську державу, але й допомогти усім українцям в їх змаганнях за створення соборної Української держави» [631, С.60]. Протилежної точки зору притримується І.Поп, який вважає, що «говорити про «український континуїтет» подій в краї на межі 1938– 1939 рр., тисячолітня історія якого і політичні проблеми ХХ ст. не мали ніякого зв’язку з проблемами Наддніпрянської України, більш ніж натяжка. Ці події були складовою частиною європейської передвоєнної кризи, розпаду Версальської системи, до якої східна Україна, як адміністративна частина СРСР, не мала ніякого відношення. Інша інтерпретація цих подій є тільки суб’єктивною уявою провінційних мрійників, що не витримує найменшої позитивістської критики» [550, С.11]. На думку І.Попа, «галас з приводу т. зв. «українського П’ємонту» в Карпатах в 1938 – 1939 років, гідний провінційної театральної сцени епохи романтизму, не міг викликати гострої негативної реакції у Варшаві, Будапешті, Бухаресті та Москві і бажання негайно ліквідувати небезпечне для них вогнище, що саме себе таким прокламувало» [550, С.11]. Відкидаючи як необгрунтовані вищеназвані твердження істориків, вважаємо, що уряд А.Волошина дійсно бажав возз’єднання краю з рештою українських земель, однак, будучи політиком-реалістом, прем’єр розумів, що в умовах, які склалися наприкінці 30-х років, це є нереальним. Саме тому Волошин добивався єдиного – збереження автономних прав у складі федеративної Чехословаччини [297, С.15]. У відповідях на запитання слідчого НКВС в Лефортівській тюрмі 19 червня 1945 року А.Волошин заявив: «Добре пам’ятаю тільки те, що 41
Мельник запропонував мені і решті членам делегації погодитися на приєднання території Карпатської України до решти українських земель, тобто до Галичини і Радянської України для створення «Самостійної України»... На позицію Мельника я згоди не дав і відповів, що моя ціль полягає в тому, щоб удалити угорців з території Карпатської України і зберегти автономію» [297, С.23]. Окремої уваги заслуговує монографія В.Задорожного і О.Богіва «Карпатська Україна (Підкарпатська Русь) у міжнародних відносинах (травень 1938 р. – березень 1939 р.)» [206], у передмові до якої автори скромно зауважили, що присвятили свою працю лише окремим питанням міжнародного становища Підкарпатської Русі (Карпатської України) у І938 – І939 роках. «Ми не претендуємо на висвітлення цілісної картини цього становища, – констатують О.Богів і В.Задорожний, – а лише намагаємося звернути увагу на окремі аспекти тодішньої міжнародної ситуації, яка зробила значний вплив на історію Закарпаття наприкінці 1930-х років. І, навпаки, як це і звичайно є, підкарпатські (карпатоукраїнські) події стали детермінантою зовнішньої політики малих і великих європейських держав» [206, С. 5]. Якщо раніше історики розглядали події в Карпатській Україні у зв’язку з загальною чехословацькою кризою, то автори монографії вирішили звернути більше уваги саме на ті аспекти міжнародних європейських відносин, які конкретно торкалися закарпатських явищ І938 – І939 років. Ця сторона питання і становить наукову новизну монографії О.Богіва і В.Задорожного, роблячи її актуальною для сьогоднішнього дня. У першому розділі монографії – «Карпатська Україна (Підкарпатська Русь) і політика європейських держав у дослідженнях іноземних істориків» – дається глибокий і неупереджений аналіз широкого масиву історичної літератури з досліджуваної авторами проблеми. Автори запропонували свою періодизацію зарубіжної історіографії, з якою необхідно погодитись. Праці іноземних істориків умовно поділені на кілька груп. До найбільшої відносяться дослідження європейських дипломатичних відносин напередодні Другої світової війни. У цих працях історія закарпатської автономії розглядається переважно у контексті німецької, угорсько-польської, німецькоугорської, античехословацької зовнішньої політики. До другої групи праць відносяться історичні огляди міжнародних відносин 20 – 30-х років XX ст. Дослідження історії Закарпаття першої половини XX ст. складають третю групу. До останньої умовної групи вчені зараховують праці, присвячені різним аспектам української проблематики. О.Богів і В.Задорожний дали об’єктивну оцінку працям визначних зарубіжних істориків В.Крала, І.Фляйшхауер, В.Сетон-Ватсона, У.Шірера. Б.Гарта, М.Адам, М.Козмінського, Ж.-Б.Дюрозеля та багатьох інших. На превеликий жаль, поза увагою авторів залишився ряд фундаментальних 42
праць В.Косика, який теж торкався досліджуваної проблеми. Загалом, можна погодитись із висновком, що «зарубіжні дослідники більше уваги приділили саме зовнішньополітичному аспекту закарпатської автономії І938 – І939 років. Аналіз цих досліджень дозволяв стверджувати, що в межах історіографічної школи тої чи іншої країни оцінка карпатоукраїнських (підкарпатських) подій не була сталою, а зазнавала певної еволюції протягом 40 – 90-х років XX ст.» [206, С. 7 – 19]. У другому розділі – «Проблема автономії Підкарпатської Русі у політиці європейських держав (травень – жовтень 1938 року)» – акцентується на причинах затримки чехословацьким урядом надання краю автономних прав, аргументовано доводиться, що АвтономноЗемледільський союз, очолюваний А.Бродієм, займав яскраво виражену проугорську позицію, що й призвело до падіння першого автономного уряду. Аналогічну позицію займала Руська національна автономна партія, очолювана соратником А.Бродія С.Фенциком. Можна погодитись з мотивацією призначення А.Волошина прем'єр-міністром уряду Підкарпатської Русі. Автори справедливо відзначають, що від середини жовтня 1938 р. у середовищі українофільської течії на Підкарпатті складається пронімецька зовнішньополітична орієнтація. О.Богів і В.Задорожний наводять чотири причини орієнтації уряду А.Волошина на Німеччину. По-перше, відносна пронімецька орієнтація як Чехо-Словацької держави взагалі, так і її федеральних елементів у постмюнхенський період і особливо з часу президентства Е.Гахи. Подруге, потреба зовнішньої міцної протидії угорським, та польським домаганням щодо підкарпатської території. По-третє, наявність з боку Німеччини, хоч і нещирих кроків у підтримку українських визвольних змагань. По-четверте, наявність пронімецьких традицій серед частини організацій української діаспори, які встановили контакти з українським рухом на Закарпатті [206, С. 304 – 305]. У третьому розділі монографії О.Богіва і В.Задорожного аналізується робота угорсько-чехо-словацької делімітаційної комісії (листопад 1938 - березень 1939 рр.). Розділ побудований на значній кількості архівних документів, значна частина з яких введена до наукового обігу вперше. Архівні документи доповнюються статтями з «Нової свободи» та періодики європейських країн і Східної Галичини. Варто погодитися з міркуваннями авторів, що «якби віденські угорськочехо-словацькі кордони проіснували довгий час і делімітаційні угоди вступили б у повноцінну дію, то результати роботи делімітаційної комісії мали б великий вплив на подальші закарпатські події» [206, С. 45]. Однак, до цього справа не дійшла. Четвертий розділ монографії присвячений впливу закарпатських подій І938-І939 років на українців у Польщі та Румунії. Розділ насичений багатьма архівними документами, основу яких становлять 43
матеріали Центрального державного історичного архіву у Львові. Опрацювання та узагальнення різного роду джерел дозволило О.Богіву і В.Задорожному зробити ґрунтовні висновки, які розділяють більшість сучасних фахівців з історії Карпатської України. Якщо раніше в історіографії акцент робився на вплив галичан в розвиток карпатоукраїнських подій, то автори монографії зуміли простежити також зворотні процеси. «Карпатоукраїнська автономія, – відзначають дослідники, – вплинула на активізацію українських політичних партій і організацій Галичини у боротьбі за українську автономію... Одночасно падіння Карпатської України і вороже ставлення до неї офіційної Польщі привело до зростання впливу підпільної ОУН як у Галичині, так і на Буковині» [206, С. 74]. Заслуговує на увагу твердження, висловлене на сторінках монографії, що «українське політичне лобі було заслабким, щоб вплинути на ворожу політику Варшави щодо Карпатської України. Всі українські заходи в Польщі стали лише свідченням солідарності, виявом свого ставлення до карпатоукраїнських подій, моральною їх підтримкою» [206, С. 74]. Монографію завершує розділ, в якому з’ясовується вплив карпатоукраїнського (підкарпатського) фактору на зовнішню політику Радянського Союзу у період чехословацької кризи І938 – І939 рр. Дана проблема вперше піднімається в українській історіографії, і уже один цей факт заслуговує уваги. Розглядаючи зовнішньополітичну діяльність СРСР крізь призму карпатоукраїнського фактору, О.Богів і В.Задорожний умовно виділили кілька періодів. На першому (травеньжовтень 1938 р.) підкарпатським питанням Москва цікавилися лише у межах проблеми угорської національної меншини. На другому (кінець 1938 р.) формується негативне ставлення радянських офіційних кіл до української автономії, відбувається певне потепління польськорадянських відносин на антиукраїнському грунті. На початок 1939 року припадає, на думку дослідників, третій період, коли спостерігаються перші риси радянсько-німецького зближення по мірі відмови Берліна від активної підтримки українського руху. Завершуючи монографію, О.Богів і В.Задорожний дуже слушно відзначають, що «у період чехословацької передвоєнної кризи, у значній мірі під впливом закарпатського фактору, формуються два головні пріоритети європейської політики СРСР напередодні Другої світової війни: недовіра до західних демократій та пошук реальних шляхів до зближення з фашистською Німеччиною» [206, С. 90]. У 1999 році побачила світ колективна монографія «Закарпаття під Угорщиною 1938 – 1944 рр.», серед авторів якої були відомі дослідники історії Карпатської України В.Худанич та О.Довганич [370]. В.Худанич у розділі «Розчленування Чехословаччини й окупація Закарпаття Угорщиною. 1938 – 39 рр.» відзначив: «Зовнішній фактор визначався 44
тим, що сусідні держави мали територіяльні претензії щодо Чехословаччини. Це, зокрема, були вимоги Угорщини щодо своїх співвітчизників, які жили у південній частині Закарпаття і Словаччини. Угорщина ще в 1922 році не хотіла примиритися з реальністю, що в результаті поразки у Першій світовій війні вона втратила владу над значними територіями, поставила перед собою завдання про ревізію Тріанонського мирного договору і відновлення великої Угорщини, в дійсності, загарбання усіх територій, якими володіла до 1918 року. Її союзниця мала також вимоги супроти ЧСР щодо Тешіна і підтримувала ідею спільного угорсько-польського кордону за рахунок окупації Угорщиною Закарпаття» [370, С. 13]. Необхідно погодитися з твердженням В.Худанича, що «наприкінці 30-х років на Закарпатті постав ще один центр західноукраїнського національного життя. Отже, крім зовнішнього тиску на ЧСР, вирішенню державности на Закарпатті сприяв і внутрішній фактор. У кінці 30-х років в ЧСР загострилися і міжнаціональні відносини. Кризу в цих відносинах спричинили вимоги судетських німців стосовно приєднання Судетської области ЧСР до Німеччини» [370, С. 14]. Правий В.Худанич, коли констатує, що «незадоволення національною політикою «єдиного» чехословацького народу висловили і словаки. Вони рішуче виступили проти чехословакізму і вимагали своєї рівної участи в розбудові ЧСР. Словацькі лідери мали значну підтримку з боку гітлерівської Німеччини, яка використовувала їх для розчленування ЧСР» [370, С. 14]. Отже, події 1938 – 1939 років допомагають нам краще зрозуміти суперечності в ЧСР наприкінці 80-х років уже минулого століття. Таким чином, вітчизняними істориками опубліковано чимало праць, в яких висвітлено міжнародне становище Карпатської України наприкінці 30-х років. Це дало змогу зробити певні теоретичні узагальнення, прослідкувати уроки Карпатської України. Ужгородські історики В.Галас та І.Поп вважають, що «можна по-різному оцінювати цей історичний феномен (проголошення Карпатської України – авт.) – від тріумфу до трагедії і фарсу. А втім в історії все набагато складніше. Карпатська Україна – це і успіх, і надія, і трагедія одночасно. Успіх – німецької дипломатії і військової стратегії... Трагедія – для Закарпаття, яке знову стало розмінною монетою в руках сильних політичних і державних націй і вже вкотре змушено було спокутувати чужі гріхи» [312, С.116]. На думку І.Гранчака, «проголошення суверенітету Карпатської України хоч і йшло в руслі політики гітлерівського блоку поділяти Чехословаччину, але було вимушеним кроком, історично виправданим. Проголошуючи незалежність Карпатської України, А.Волошин відображав потяг українського населення краю до свободи» [326, С.338 – 339]. В. Худанич переконаний, що «утворення Карпатоукраїнської держави стало логічним завершенням довгого процесу 45
самостійницьких змагань закарпатських українців самовизначити себе як органічну частину українського народу. Саме існування в 1938 – 1939 роках Карпатської України як держави сприяло тому, що про неї заговорив світ. Карпатська Україна в той час була єдиним клаптиком української землі, на якому творилась своя українська державність і, певна річ, була предтечею сучасної суверенної Української держави» [631, С.62]. На нашу думку, оцінюючи сам акт проголошення незалежності Карпатської України, необхідно враховувати, що на нього вплинули два фактори: 1) міжнародний, тобто спроба Німеччини розколоти і послабити єдину і сильну ЧСР; 2) прагнення українців Закарпаття жити державним життям. Віддавати перевагу одному з цих факторів, означає недооцінювати інший. Такий підхід буде одностороннім і однобічним у з’ясуванні досліджуваної нами проблеми. Аспекти соціально-економічного та культурного розвитку Карпатської України досліджували М.Болдижар [213 – 216], В.Міщанин [496], М.Тиводар [595], М.Вегеш [250], В.Гомоннай [317], Д.Данилюк і М.Кляп [340], В.Зілгалов [372, 373], І.Ліхтей [450], М.Палінчак [530, 531], П.Федака [610 – 613], І.Хланта [625], О.Хланта [626], С.Віднянський [300, 301], Н.Бенько [198] та ін. Досліджуючи соціальноекономічне становище Закарпаття після рішень Віденського арбітражу, вітчизняні дослідники довели, що воно значно погіршилось. М.Болдижар зробив аналіз різних груп населення за родом занять. Ці дані дозволили М.Болдижару «конкретніше аналізувати специфіку трудових ресурсів і їх потенційні можливості у розбудові народногосподарського комплексу краю» [213, С.101]. Серйозні втрати мали всі основні галузі народного господарства, перш за все, транспорт і зв’язок, мінімальними були й ресурси краю в сільському господарстві. Вчений констатував, що найбільші надії уряд покладав на розвиток лісового господарства і соледобування. Незважаючи на складність міжнародного становища і негативний вплив рішень Віденського арбітражу, продовжували розвиватися промисловість, сільське господарство і торгівля Карпатської України. Фактично, тільки лісове господарство і видобуток солі продовжували залишатися прибутковими галузями промисловості. Саме ліс повинен був становити переважну частку закарпатського експорту за кордон. Робилися спроби реорганізувати і централізувати лісове господарство, провести його націоналізацію [284, С.12 – 13]. Певне місце у структурі промислового виробництва посідали підприємства хімічної промисловості, в розвиток яких робилися спроби залучити іноземний капітал. Немаловажну роль в реалізації державних планів Карпатської України відводилися розвитку електрифікації, харчової промисловості. 46
Українськими істориками зроблено аналіз життєвого рівня закарпатських українців, акцентується на головних завданнях уряду Карпатської України восени 1938 році, які полягали передусім у забезпеченні народу продуктами харчування. Були скасовані окремі податки, виділені додаткові кошти [250, С.29 – 36]. Дається аналіз розвитку медицини, страхування населення, боротьби уряду з безробіттям та інфляцією. Використаний дослідниками джерельний матеріал дає підставу вважати, що автономна держава не мала можливості нормально функціонувати. Після Віденського арбітражу уряд Карпатської України змушений був перенести столицю з Ужгороду в Хуст. М.Болдижар вважає, що на початку 1939 року його населення досягло 30 тис. чоловік [213, С.102]. Уряд Карпатської України, продовжуючи наївно вірити обіцянкам Гітлера захистити цей маленький клаптик української землі, розробив проекти розбудови Хуста. Це викликало щиру підтримку українців, які проживали в різних країнах світу. У працях вітчизняних істориків наводяться конкретні факти з цього приводу [269, С.160]. Економічне життя Ужгорода дослідив М.Тиводар. За його підрахунками в 30-х роках в Ужгороді нараховувалось 18 тис. працездатного населення, а з окупацією міста угорськими військами його покинуло 7376 чоловік, переважно урядовців і технічної інтелігенції чеської, словацької і української народності [595, С.125]. Сільське господарство Карпатської України теж уповільнило темпи свого розвитку після рішень Віденського арбітражу, адже від краю до Угорщини відійшли найбільш родючі землі півдня країни, що різко погіршило продовольчу ситуацію. Однак, вважають дослідники, Закарпаття ще до 2 листопада 1938 року відчувало продовольчу кризу. Головним завданням уряду Карпатської України було прогодувати населення. Неспроможність вирішити цю проблему власними силами змусила А.Волошина шукати допомоги за кордоном. У працях В.Марини, М.Вегеша та ін. досліджено економічні переговори уряду Карпатської України з Німеччиною та Румунією, внаслідок яких почалися поставки кукурудзи, бартерний обмін закарпатських лісу і солі на продукти продовольства і промислові товари [252, 275, 468]. Хоча вітчизняними істориками не написано спеціальних робіт з проблем культурного розвитку краю в 1938 – 1939 роках, однак дані питання неодноразово ними піднімались. П.Федака детально дослідив діяльність товариства «Просвіта», яке відіграло чи не вирішальну роль у національному самоусвідомлені українців Закарпаття. Проаналізувавши наукову, видавничу і виховну діяльність названого товариства, дослідник підсумував, що «без щоденної самовідданої праці просвітян, їх невпинних і невтомних зусиль в утвердженні і поширенні поміж широкими верствами суспільності національної свідомості ми не мали б 47
ні тріумфальних виборів до Сойму Карпатської України 12 лютого 1939 року, ні безприкладного в історії засідання Сойму Карпатської України 15 березня 1939 року, ні повторення карпатськими січовиками і студентською молоддю героїзму і трагедії Крут – на Красному полі під Хустом та в інших місцевостях Карпатської України, ні чисельної молодої порослі, яка пізніше у важких умовах мадярського, а відтак тоталітарного комуністичного режимів на материнській землі та в країнах поселення українців у всьому світі усіма доступними засобами боролась за майбутнє України, за її незалежність і соборність» [612, С.17]. Погоджуючись з такою оцінкою ролі товариства «Просвіта», необхідно також відзначити, що в 1938 – 1939 роках його члени почали діяти менш активно, що пояснювалось багатьма факторами соціальноекономічного і політичного плану [296, С.13 – 19]. Розвиток освіти Закарпаття знаходився в центрі уваги В.Гомонная, М.Кляп, В.Зілгалова, С.Віднянського та ін. істориків і педагогів. Дослідниця М.Кляп відзначила, що в 1938 році на Закарпатті нараховувалось 803 народні школи, тобто в 3 рази більше, ніж в 1920 році [402, С.353]. Різко зростала кількість гімназій, семінарій тощо. Автор наводить цікавий статистичний матеріал про розвиток шкільної освіти в середовищі національних меншин краю. Дослідниця високо оцінила внесок у розвиток педагогіки краю А.Волошина, Ф.Потушняка, Ю.Боршоша-Кум’ятського, О.Маркуша та ін., піддаючи критиці твердження окремих вчених, що провідні кадри в освіті Закарпаття становили пришельці. На глибоке переконання М.Кляп, «основу складали місцеві педагоги, корінні жителі краю» [402, С.359]. Розвиток шкільної освіти серед національних меншин Карпатської України досліджували Г.Павленко, В.Марина, Ф.Куля [428, 429, 468, 526]. Після окупації краю Угорщиною в березні 1939 року, «школи національних меншин, в тому числі і німецькі, закрились» [526, С.54]. В.Гомоннай вважає, що з приходом гортистів, «докладались максимальні зусилля, щоб змадяризувати і фашизувати українську цивільну молодь» [317, С.31 – 32]. В.Гомоннай розглянув педагогічні погляди О.Маркуша, Ю.Боршоша-Кум’ятського, А.Волошина та ін., діяльність яких припадає на період існування Карпатської України. В часи існування Карпатської України уряд, очолюваний А.Волошином, неодноразово піднімав питання про перенесення Українського вільного університету з Праги в Хуст. До речі, між відомими культурними діячами краю і вченими УВУ протягом десятиліть існували тісні стосунки. Їх вивченням займалися С.Віднянський, В.Пагиря, В.Зілгалов та ін. [300, 301, 372, 373, 527]. В.Зілгалов описав діяльність О.Ольжича, О.Блестіва, Р.Голіяна, В.Старосольського, які в свій час студіювали в УВУ і внесли вагомий вклад у розбудову Карпатської України [373, С.161]. Інститут історії 48
України Національної Академії Наук України видав монографію С.В.Віднянського «Культурно-освітня і наукова діяльність української еміграції в Чехословаччині: Український вільний університет (1921 – 1945 рр.)». УВУ по-справжньому запрацював тоді, коли його було переведено в Прагу. Це був найбільш плідний період в історії УВУ. Саме Прага на початку 1921 року стала основним центром української еміграції. В 1921 році до Праги прибули 6 тисяч чол., в 1923 – 23 тис., 1924 – 20 тис., 1925 – 25 тис., 1932 – 10,5 тис., 1936 – близько 9 тис., 1939 – 8 тис. [300, С.18]. Автор довів, що в 1921 році з 5209 зареєстрованих емігрантів-українців 52,4% були селянами, 12,4% – робітниками, 32,4% – представниками інтелігенції, по 1,4% – торговцями і землевласниками. Вік 82,6% українських емігрантів коливався між 15 і 34 роками. Майже половина мала закінчену середню, фахову і вищу освіту. Найбільше емігрантів було з Галичини – 40,9%, Правобережної (29,9%) і Лівобережної (І9,3%) України, а також з Буковини (2,9%), Бессарабії (0,8%), Кубані (0,7%) і деяких інших регіонів Країни [300, С. 19]. Серед викладачів УВУ зустрічаємо імена видатних українських вчених О.Колесси, В.Біднова, І.Горбачевського, Д.Дорошенка, С.Рудницького, І.Панькевича, В.Щербаківського, Д.Антоновича та багатьох інших. У 1939 – 1945 роках викладачем, а згодом ректором УВУ працював видатний закарпатоукраїнський культурно-освітній і громадсько-політичний діяч, президент Карпатської України Августин Волошин. До цього йому було присвоєно звання почесного доктора права [300, С. 65]. Чіткими і розважливими є висновки автора монографії. «Український вільний університет, – пише С.В.Віднянський, – був заснований насамперед з огляду на потреби міжвоєнної еміграції і діяльність за межами рідного краю його керівництво вважало тимчасовою, готове в будь-який сприятливий момент переїхати на українську землю, туди, де він найбільше потрібний. Але сталося так, що протягом майже четверті століття (1921 – 1945 рр.) місцем його перебування стала Прага, де він тривалий час лишався єдиним українським університетом в світі, хоч і недержавним, приватним, але вільною всеукраїнською вищою школою і водночас науковою установою. З початку діяльності в Празі УВУ перебував у центрі культурно-наукового життя української еміграції в Чехословаччині» [300, С. 67 – 68]. Необхідно погодитися з висновком автора, що «УВУ успішно виконав поставлені на нього завдання, здобув авторитет й міжнародне визнання» [300, С. 68]. Літературні процеси в Карпатській Україні досліджували М.Кляп, І.Хланта, О.Мишанич [293, 492, 625]. Названими авторами висвітлено творчість В.Гренджі-Донського, Ю.Боршоша-Кум’ятського, А.ПатрусаКарпатського, С.Сабола (Зореслава), О.Маркуша, Л.Дем’яна, 49
Ф.Потушняка, Ф.Могіша, М.Рішка, І.Ірлявського, О.Ольжича та ін. Зверталася увага на перебування в краї наприкінці 30-х років і вказано на великий вплив на літературне життя Закарпаття О.Олеся, У.Самчука, С.Черкасенка, Ю.Горліса-Горського, Є.Маланюка, М.Аркаса, М.Чирського, М.Михалевича. Ужгородські вчені Д.Данилюк і М.Кляп досліджували розвиток науки в Закарпатті [340, С.361 – 372], І.Ліхтей – періодичну пресу [452], І.Ліхтей, В.Керецман і Н.Керецман – діяльність громадських організацій [453], І.Поп [552] та М.Тиводар [595, С.142 – 159] – будівництво та архітектуру. Окремі аспекти релігійного життя в Карпатській Україні піднімали в своїх працях М.Палінчак, М.Болдижар, І.Ліхтей, К.Панас, О.Хланта, Н.Бенько [530, 531, 450, 198, 534]. Знаходилися в центрі уваги дослідників взаємовідносини А.Волошина і митрополита А.Шептицького [192]. Найповніше вітчизняними дослідниками вивчена проблематика внутрішньополітичного становища Карпатської України з жовтня 1938 року до середини березня 1939 року. В центрі уваги українських істориків знаходилися такі питання, як 1) боротьба різних політичних сил за автономні права і прихід до влади першого автономного уряду А.Бродія; 2) заміна кабінету А.Бродія автономним урядом А.Волошина; 3) політична діяльність А.Волошина в 1938 – 1939 років; 4) політичні партії та об’єднання часів Карпатської України; 5) вибори до Сойму Карпатської України та оцінка рішень першого українського парламенту в краї; 6) виникнення і діяльність Карпатської Січі; 7) ОУН і Карпатська Україна; 8) вплив на внутрішнє становище краю нападів угорських і польських терористів, античеська і антиукраїнська діяльність проугорської «п’ятої колони»; 9) участь українців Східної Галичини в розбудові Карпатської України; 10) оцінка подій 13 – 14 березня 1939 року; 11) матеріальна і моральна підтримка уряду Карпатської України світовою громадськістю; 12) оборонні бої карпатських січовиків, репресії гортистів проти місцевого населення, становище біженців з Карпатської України, діяльність уряду в еміграції; 13) історичні постаті Карпатської України; 14) преса про Карпатську Україну; 15) Карпатська Україна і ідеологія політичного русинства. Наприкінці 30-х років українці Закарпаття нарешті здобули автономні права. Аналізуючи розгортання політичних подій 1938 – 1939 років у Карпатській Україні, М.Болдижар зробив висновок, що «вони розгорталися надзвичайно швидко і бурхливо. У боротьбі за надання давно обіцяної автономії особливу активність проявили політичні партії «руського» та «українського» напрямів, і ця боротьба завершилася певними політичними наслідками: такої автономії було досягнуто» [213, С.86]. Такий висновок автора слід розцінювати як зовсім новий підхід до вивчення політичних сил, які спричинилися до здобуття краєм автономних прав. Якщо радянська історіографія приписувала цю 50
перемогу виключно закарпатським комуністам, то зарубіжна – місцевим націоналістам на чолі з А.Волошином. Обидва вищеназвані твердження не можуть вважатися достовірними, а є неповними і однобічними. М.Болдижар і В.Лемак [219] детально зупинилися на зусиллях представників американських русинів об’єднати обидві народні ради – русофільську і українську (травень 1938 р.), що незабаром і було зроблено. Значного успіху в цьому відношенні було досягнуто в червні 1938 року, коли об’єдналися в один блок аграрна партія і АвтономноЗемлеробський Союз. Необхідно погодитися з твердженням істориків, що «консолідація найвпливовіших політичних партій краю мала велике значення для досягнення автономії» [219, С.39 – 40]. Після цілого ряду переговорів, 21 вересня 1938 року вперше у Підкарпатській Русі представники обох орієнтацій підписали спільну декларацію з вимогою автономних прав. 8 жовтня 1938 року із представників обох орієнтацій була створена Народна Рада Карпатської Русі, а 11 жовтня перший автономний уряд очолив А.Бродій. Його діяльність знаходилася в центрі уваги М.Болдижара, В.Лемака, В.Ганчина, В.Разгулова, В.Худанича, В.Боднара, Б.Якимовича та ін. [213, 221, 224, 313, 560, 640, 669, 670]. Якщо В.Разгулов [560] ідеалізує А.Бродія, зображуючи його захисником інтересів корінного населення, то переважна більшість істориків однозначно вважає прем’єра Підкарпатської Русі платним агентом Угорщини, який працював на її розвідку під псевдонімом «Берталон». В.Лемак відзначав, що А.Бродій «намагався поєднати питання про чехословацько-угорський кордон із питанням регулювання русинськословацького кордону і вимагав одночасного вирішення їх: мовляв, якщо ви все таки віддаєте частину Підкарпатської Русі, то поверніть нам те, що забрали у 1919 році, тобто заселену русинами Пряшівщину. Інакше, заявив він, ми проведемо плебісцит під міжнародним контролем» [438, С.89 – 90]. В.Лемак вважає, що саме запланований А.Бродієм плебісцит став головною причиною його арешту 26 жовтня 1938 року. В.Худанич і В.Боднар притримуються думки, що арешт А.Бродія був пов’язаний з постійним використанням гасел автономії, з допомогою яких той намагався розчленувати Чехословаччину [640, С.124]. Архівні документи свідчать, що ідея проведення плебісциту з’явилася не в А.Бродія, а була запропонована йому угорським урядом. Виходячи з цього, вважаємо, що необхідно погодитися з твердженням В.Худанича, В.Боднара та ряду інших дослідників. Призначення А.Волошина прем’єр-міністром та діяльність очолюваного ним уряду досить повно висвітлені в працях вітчизняних істориків. Проте, вчені, нерідко переслідуючи не стільки наукові, як політичні цілі, по-різному оцінюють його. На думку М.Болдижара, на призначення А.Волошина прем’єр-міністром мали вплив ряд факторів, зокрема, висока освіченість, прочехословацька орієнтація і підтримка 51
цієї кандидатури прем’єром Словаччини Й.Тісо [213, С.81 – 82]. Вважаємо, що думка Й.Тісо з цього питання не мала вирішального значення. Суть полягала в тому, що русофільський напрям в особі А.Бродія і С.Фенцика себе не оправдав, а єдиним сильним напрямом залишився український, який і уособлював А.Волошин. Тобто, його призначення прем’єр-міністром було закономірним. М.Болдижар, В.Худанич, В.Лемак та деякі інші дослідники вважають, що А.Волошин був яскравим представником українського напряму, хоча і не висував через несприятливу міжнародну обстановку ідеї про возз’єднання краю з Україною. Позитивно оцінюючи проукраїнську спрямованість уряду Волошина, історики відзначають, що сформувавши свій кабінет виключно з українських політичних діячів, прем’єр-міністр Карпатської України посилив проти себе опозицію в особі русофілів. Таке повне відхилення А.Волошина від досить масового руху, яким був русофільський, було неоправданим і помилковим [284, С.15]. Неоднозначно оцінюється орієнтація уряду А.Волошина на Німеччину. В.Галас та І.Поп твердять, що Німеччина була близька Карпатській Україні «по ідеї, духу і психології» [312, С.16]. І.Гранчак вважає, що А.Волошин «відображав потяг українського населення краю до свободи. Але його вимушена орієнтація на фашистську Німеччину все ж була помилковою» [326, С.339]. М.Болдижар у своїй монографії «Закарпаття між двома світовими війнами» наводить резолюцію Всеамериканського Карпаторуського Народного Конгресу 11 – 12 лютого 1939 року, в якій було засуджено пронімецьку орієнтацію кабінету А.Волошина [213, С.134]. Вважаємо, що необхідно погодитися з твердженнями тих дослідників, які пишуть, що у 1938–1939 рр. «не було ні одного керівника європейської держави, який би не підтримував дипломатичних відносин з Гітлером. Не був винятком і Волошин» [640, С.124]. У працях вітчизняних істориків дається неоднозначна оцінка підготовці і проведенню виборів до Сойму Карпатської України. Р.Офіцинський, вивчаючи листівки з часів Карпатської України, констатував, що на початку 1939 року в Закарпатті точилася боротьба в усіх сферах суспільного життя. Особливо відзначалася «четверта влада» – преса. Проте важлива роль, окрім підривних видань, відводилась і наочній агітації – плакати, листівки, буклети, панно тощо [523, С.130]. Тексти цих листівок були співзвучні терористичним акціям союзників – угорських і польських диверсантів 1938 – 1939 років. Р.Офіцинський підкреслив, що «інтенсивно працював ідеологічний апарат і Карпатської України» [523, С.131]. Українські дослідники довели, що листівкова пропаганда особливо посилилась напередодні виборів до Сойму, адже «уряд доклав усіх зусиль, щоб за короткий час переконати населення в 52
необхідності голосувати за УНО, хоча протилежної політичної сили не було, а вибори проходили на безальтернативній основі» [250, С.56]. Істориками також зроблені спроби з’ясувати причини відходу А.Волошина від демократії: «Важке внутрішньополітичне становище карпатського уряду, на яке одночасно впливали... внутрішні і зовнішні фактори, а також невпевненість А.Волошина у всебічній підтримці всього населення краю, змусили його піти на певне згортання демократичних процесів. Воно проявилося у забороненні всіх політичних партій і створенні єдиної партії – УНО, що свідчило про авторитарний характер влади у Карпатській Україні. Мали місце також закриття окремих видань, товариств, відкриття концтабору, до якого потрапляли як відкриті вороги, так й інакомислячі» [250, С.78]. На нашу думку, відхід уряду А.Волошина від демократії пояснювався необхідністю створення оптимальних умов для консолідації всіх патріотичних сил Закарпаття і проведення соціально-економічних перетворень в краї. Грунтовні праці про діяльність окремих партій і об’єднань періоду Карпатської України опублікували М.Болдижар і Р.Офіцинський та ін. [213, 214, 308, 521, 524]. Згортання демократичних процесів знайшло своє відображення в працях М.Болдижара [213], М.Вегеша [250], В.Лемака [439], В.Худанича і В.Боднара [640]. Названі дослідники високо оцінили рішення Сойму Карпатської України 15 березня 1939 року, хоча відзначили, що вони мали більш символічне значення, ніж являлися свідченням реальної політики. «Якщо б А.Волошин не проголосив незалежність Карпатської України, – відзначив І.Гранчак, – то угорські правителі могли оголосити її «нічийною територією» і захопити як колишні землі «святостефанської корони» [326, С.338]. На думку М.Болдижара «боротьба за самостійність Карпатської України проходила в умовах гострої передвоєнної політичної кризи, а Закарпаття межувало з країнами, що мали до нього свої чіткі плани» [213, С.96]. Історик вважає, що на шляху боротьби за незалежність нашого багатостраждального краю були окремі елементи тріумфу, – здобуття автономії, проголошення самостійності, – але значно більше на цьому було трагедії. Про перевагу трагедії над тріумфом писали В.Галас та І.Поп [312, С.16]. Скептично відносячись до акту проголошення А.Волошином незалежності, названі історики, разом з тим, підкреслили, що «незважаючи на те, що суто національна державна ідея методично руйнувала і руйнує локальну самобутню закарпатську державність – вона несла в собі і позитивний заряд» [312, С.17]. Однак, В.Галас та І.Поп вдаються до політиканства, коли заявляють: «Закарпаття по крупинці збирало і збирає безцінний державотворчий досвід (мається на увазі і досвід Карпатської України – авт.), який рано чи пізно неминуче реалізує в історичній перспективі» [312, С.18]. Автори звинувачують закарпатців у відсутності політичної 53
волі, що виробило в них комплекс державної неповноцінності. Аргументовану критику таким антинауковим твердженням дав у своїх працях О.Мишанич [489 – 491, 493]. «Створення Карпатської України у 1939 р. з її законом про українську мову, – відзначав він, – було природним наслідком розвитку національної свідомості населення краю, що мав свої особливості і був виявом внутрішніх сил і бажання народу» [493, С.11]. З такими міркуваннями необхідно погодитися. Внутрішньополітичне життя Карпатської України ускладнювали постійні напади угорських і польських терористів, антиукраїнська і античеська діяльність проугорської «п’ятої колони». Вітчизняними істориками опубліковано чимало праць з даної проблеми. Вони не тільки фіксують факти, але й наводять конкретні приклади організації урядом боротьби з терористами через посилення охорони кордонів, збільшення кількості прикордонників, формування відділів Карпатської Січі тощо. Висвітлюється робота місцевої поліції, яку очолював Ю.Білей, простежується її співробітництво з чехословацькими прикордонниками. Автори праць аргументовано довели, що напади терористів, як і діяльність проугорських елементів, не припинялися аж до вторгнення угорських військ на територію краю в березні 1939 року. Виникнення і діяльність Організації Народної Оборони Карпатська Січ досліджували В.Ганчин, М.Болдижар і В.Лемак, Ф.Попович, П.Годьмаш, В.Пагиря, В.Пальок, Ф.Фрідманський, О.Хланта, В.Худанич, Б.Якимович, М.Вегеш [213, 221, 244, 247, 308, 350, 634, 637, 670]. Названі автори висвітлили такі питання, як виникнення, кількісний склад і озброєння Карпатської Січі, боротьбу січовиків з угорськими і польськими терористами, участь Січі в захисті краю під час угорського вторгнення тощо. Разом з тим, відзначимо, що дослідники не притримуються спільної думки з цілого ряду питань. М.Болдижар і В.Лемак акцентують увагу на фактах активного втручання січовиків у справи уряду Карпатської України, організацію ними арештів, проведенні погромів та інших акцій [213, 135]. Праця вищеназваних авторів побудована так, щоб із всієї суми джерел вибрати ті, які зображують діяльність січовиків у виключно непривабливому плані. Відкидаючи різноманітні спроби фальсифікації окремих сторін історії Карпатської Січі, історики відзначають, що неможливо заперечити того факту, що саме вона першою в Європі дала бій фашизму, а саме тому імена карпатських січовиків навіки будуть вкарбовані в історію визвольних змагань українського народу за свою державність [247, С.17]. Позитивно оцінюючи діяльність Карпатської Січі, українські історики намагалися також з’ясувати деякі дискусійні питання. Це, передусім, спроба січовиків захопити чеську зброю в ніч з 13 на 14 березня 1939 року, участь окремих керівників організації в підготовці 54
змови проти уряду Карпатської України тощо [294, С.186 – 190, 439]. Дискусійними залишаються питання кількісного складу Карпатської Січі. З цього приводу наводяться різні цифри – від 2 до 10 тисяч чоловік [247, С.3 – 6]. Ряд праць вітчизняні історики присвятили участі ОУН в подіях 1938 – 1939 років у Карпатській Україні [245, 264, 265, 571, 572]. Об’єктивності ради, необхідно відзначити, що члени ОУН відіграли неоднозначну роль у розвитку політичних подій кінця 30-х років. Окремі його члени взяли активну участь у спробі державного перевороту, а штаб Карпатської Січі, за винятком М.КолодзінськогоГузара і З.Коссака-Тарнавського, залишив територію краю й емігрував за кордон. Цей факт мав немаловажне значення для подальших політичних стосунків між Проводом Українських Націоналістів та урядом А.Волошина на вигнанні [308]. Однак дана оцінка не перекреслює той великий вклад, який внесли провідні чини ОУН у налагодження стосунків уряду Карпатської України з численними українськими організаціями Європи, США і Канади, про що неодноразово писали дослідники [273, С.48 – 60]. Дану проблему чомусь обминули своєю увагою автори другого тому «Нарисів історії Закарпаття», який побачив світ в 1995 року. Державно-правову діяльність уряду Карпатської України досліджували М.Болдижар, В.Лемак, Ю.Ганчин [213, 220, 221, 225, 313]. Проаналізувавши функціонування судової системи Карпатської України, М.Болдижар і В.Лемак зробили висновок, що «система судів того часу не виступала незалежною судовою владою» [220, С.292]. Дане твердження мотивується тим, що «по-перше, перестав діяти основний принцип законності, що полягає у положенні: тільки суд може позбавити громадянина належних йому конституційних прав і свобод...», а «по-друге, судові функції здійснювали й окружні начальники, представники виконавчої розпорядчої влади. Такий стан речей робив судову систему фактично «зайвою». Це не могло не привести до свавілля і політичного переслідування з боку чиновників» [220, С.292]. Автори переконані, що «створення жорсткої вертикальної структури виконавчої влади та обмеження громадян у їх конституційних правах свідчать про ознаки авторитарного політичного режиму» [220, С.293]. Ці думки поділяють і деякі інші дослідники [312]. На правотворчу діяльність Ради Міністрів Карпатської України, вважають М.Болдижар та В.Лемак, впливали зовнішні (ОУН, сусідні держави й Німеччина, українська діаспора) та внутрішні (етнокультурна і політична орієнтація населення) фактори. Тому вона не була прагматичною, а інколи мала яскраве ідеологічне забарвлення. Оцінюючи рішення Сойму Карпатської України з юридичної точки зору, В.Лемак справедливо відмітив, що прийняті на ньому 55
державотворчі акти «мали статус конституційних і визначали форму нового державного утворення» [313, С.316]. З таким твердженням необхідно погодитися, адже проголошення незалежності Закарпаття свідчило про кінцевий розпад федеративної Чехословаччини. Діяльність Сойму та уряду припинилася відразу після проголошення Карпатської України незалежною державою, оскільки край був окупований Угорщиною [313, С.150]. 13 березня 2003 року в Закарпатському інституті імені Августина Волошина МАУП проходили наукові читання, присвячені 64-й річниці Карпатської України на тему «Автономний статус – важливий етап на шляху державотворення Карпатської України і сучасність» [485], в роботі яких взяли участь В.Бедь, В.Худанич, П.Федака, О.Довганич, О.Чужа, М.Болдижар та О.Хланта. В центрі уваги дослідників була проблематика державно-правового статусу Карпатської України. Дослідниця О.Чужа констатувала: «Оцінюючи правотворчу діяльність уряду Августина Волошина в галузі державно-правових відносин, зазначимо, що цей напрямок політики був пріоритетним. Саме він був покликаний наповнити реальним змістом права краю як суб’єкта федерації у складі Чехословацької республіки. Проблеми соціальноекономічного та культурного розвитку краю в основному залишалися в розмовах, дискусіях та в розробці проектів» [485, С. 28]. Необхідно погодитись із дослідницею, що «створення жорсткої вертикальної структури виконавчої влади вело до обмеження конституційних прав громадян, особливо права на захист» [485, С. 28]. Цікаві думки висловила О.Чужа з приводу реорганізації всієї судової системи Карпатської України. «Аналіз функціонування судової системи дозволяє констатувати, – вважає автор, – що система судів того часу не виступала незалежною судовою владою, судочинство істотно відрізнялося від судової процедури домюнхенського періоду. По-перше, перестав діяти основний принцип законності, що полягає у положенні: тільки суд може позбавити громадянина його конституційних прав і свобод. У розпорядженні про створення концтабору від 18 листопада 1938 року недвозначно вказувалося, що до нього будуть направлятися особи, проти яких «не можна виступити судовим шляхом». По-друге, судові функції здійснювали й окружні начальники, представники виконавчорозпорядчої влади. Такий стан речей робив судову систему фактично «зайвою». Це не могло не привести до свавілля і політичного переслідування з боку чиновників» [485, С. 28]. З приходом на територію Закарпаття угорських військ «однією з форм виховання закарпатського населення в «святостефанському дусі» було інтернування та відправка його в робочі та концентраційні табори. Уже в перші місяці окупації всі тюрми і навіть окремі будинки у багатьох містах і селах були переповнені» [485, С. 30]. 56
М.Болдижар, справедливо вважаючи Карпатську Україну «безумовно унікальним явищем в історії державності України» [485, С. 39], разом з тим, підсумував: «На п’ятому та шостому засіданнях Сойму розглядалося питання створення уряду самостійної Карпатської України. Питання про обрання уряду відкритим голосуванням було практично вирішено уже на п’ятому засіданні Сойму, але щоб витримати формальні дії щодо прийняття закону ч. 2 про обрання уряду Карпатської України було проведено ще й шосте засідання, на якому відбулося друге і третє читання законопроекту ч. 2. Він був прийнятий одноголосно. 15 березня 1939 року о 18 год. 42 хв. закінчила свою роботу перша сесія Сойму Карпатської України. Основними підсумками її роботи були: прийняття закону (Конституції) про проголошення самостійної Карпатської України і затвердження її державної форми – Карпато-Української республіки, вибори президента цієї держави, затвердження основних державних символів та обрання уряду республіки. Такими, з нашої точки зору, є основні правові аспекти проголошення Карпатської України. На жаль, Карпатська Україна відбулася лише на етапі проголошення. Інвазія проти неї чужоземних держав перешкодила її діяльності та розквітові» [485, С. 44]. «Самостійність Карпатської України має для нас велике значення як в зовнішньому, так і у внутрішньому аспектах, – відзначив В.Худанич. – Про Україну заговорили всі народи світу. А період державного будівництва Карпатської України консолідував закарпатців і став величезним фактором їх політико-державницького дозрівання. Він доказав, що Закарпаття належить українському народові, що Закарпаття – це земля Української держави» [485, С. 10]. В.Худанич проводить паралелі між Карпатською Україною кінця 30-х років і нашими днями. «Розглядаючи Карпатську Україну з точки зору минулого і сучасності, – твердить вчений, – цілком правомірним є твердження, що вона, Карпатська Україна, навіки увійде в історію, що події 1938 – 1939 років будуть записані в історичні аннали України» [485, С. 11]. На думку О.Хланти, «досвід діяльності Карпатської України використовувався згодом Народною Радою Закарпатської України (НРЗУ), створеної на основі рішень першого з’їзду народних комітетів 26 листопада 1944 року» [485, С. 50]. На початку 90-х років істориками опубліковано чимало праць про участь українців Східної Галичини в обороні Карпатської України. Їх оцінки, знову ж таки, прямо протилежні – від визнання заслуг галичан в подіях кінця 30-х років, до відкритого перекручення фактів, а то й фальсифікації. Нехтуючи архівними документами, М.Макара заявляє, що «в 1938 – 1939 рр. тутешня державність творилася за задумом і під диктовку Берліна руками націоналістичної еміграції, стараннями якої автономна Підкарпатська Русь перетворилася у Карпатську Україну, яка 57
без відома більшості населення мала стати «зародком самостійної соборної України» під гаслами національної ідеї («нація понад усе»), національної винятковості, місіонерства, що в таких умовах виявилось справою ілюзорною, точніше – авантюрною» [462, С.101]. Із вищесказаного видно, що галичани в оцінці М.Макари є авантюристами, які нав’язали закарпатцям ідею незалежності, хоч ті її не хотіли. На думку М.Болдижара, українська еміграція тільки «рвалася до активної політичної діяльності» і не бажала «займатися господарською діяльністю» [213, С.102]. Про роль галичан в подіях 1938 – 1939 років у Карпатській Україні вони судять всього з одного джерела, згідно з яким галичан Закарпаття цікавить рівно настільки, наскільки воно може бути базою для здійснення великоукраїнських ідей. Безумовно, названий документ відображає далеко не всі форми багатогранної діяльності українців Східної Галичини в подіях кінця 30-х років у Карпатській Україні. Публікації вітчизняних істориків довели, що українці Галичини взяли участь в підтримці Закарпаття. Солідарність галичан проявилася у різноманітних акціях протесту проти окупації Карпатської України, чимало з них виявили бажання особисто допомогти молодій автономній державі. Ця допомога вилилися у масові переходи польсько-чеського кордону, до яких польський уряд віднісся негативно [240, 243, 292]. Нелегальні переходи кордону, в той же час, ускладнювали становище Карпатської України, яке і без того було складним [250, С.105]. Галичани разом із закарпатцями взяли активну участь в безнадійному захисті Карпатської України. Чимало їх загинуло в боях, або потрапили до угорських тюрем і концтаборів. Сотні галичан були розстріляні поляками на гірських перевалах [243, 308]. Українськими істориками проведена певна робота по вивченню публікацій української преси Східної Галичини про розвиток подій кінця 30-х років у Закарпатті [266, 267]. Українську пресу Закарпаття і європейську періодику досліджували Г.Божук, М.Болдижар, В.Задорожний, І.Ліхтей, П.Петрище [208, 210, 273, 452, 541]. Опрацьовані вченими матеріали української і зарубіжної періодики допомагають краще з’ясувати тогочасну обстановку і розширити наші знання про Карпатську Україну. Сприйняття суспільно-політичних процесів у Закарпатті різноманітними організаціями української діаспори в США і Канаді досліджували М.Болдижар і В.Лемак, М.Палінчак [213, 219, 530]. В українській історіографії зроблені спроби описати оборонні бої захисників краю проти агресії угорських військ [244, 245, 328, 352, 358], наводяться статистичні матеріали про кількість жертв, масові репресії проти місцевого населення [308, 403], описано становище біженців з Карпатської України [250, 251]. Серед монографічних досліджень про репресії відомих діячів Карпатської України радянськими органами 58
влади заслуговує на особливу увагу праця О.Довганича «В тенетах «Смершу». Репресовані діячі Карпатської України: статті і нариси» [354]. Героями нарисів О.Довганича є А.Волошин, Ю.Бращайко, С.Клочурак, Д.Климпуш, М.Долинай, Ю.Перевузник, Ф.Ревай та Е.Бачинський. У зв’язку з окупацією Карпатської України угорськими військами у березні 1939 року вони опинилися в еміграції. Але це не допомогло. Після визволення Закарпаття і Праги більшість з них були арештовані радянською контррозвідкою «Смерш», засуджені за так званий український буржуазний націоналізм, а то й без суду відправлені в табори ГУЛАГу. Вітчизняні вчені опублікували праці про А.Волошина в еміграції [282, 297, 522]. Хоча деякі аспекти цих проблем знайшли своє відображення в українській історіографії, однак їх важко вважати дослідженими остаточно. На нашу думку, це пояснюється браком архівних джерел, адже угорські окупанти не вели обліку своїх жертв. Це ж стосується відомостей про діяльність членів уряду Карпатської України в еміграції. Відомо, що після окупації краю Угорщиною, правлячі кола Німеччини не цікавились долею Закарпаття. Доказом цього є той факт, що дослідниками не віднайдено жодної відповіді Гітлера на численні меморандуми А.Волошина. На відміну від публікацій радянських істориків, на початку 90-х років спостерігається новий підхід до висвітлення окремих постатей часів Карпатської України. Переважна більшість з них присвячена її президенту – А.Волошину. У цьому контексті заслуговують доброго слова публікації останніх років, що з’явилися з-під пера М.Болдижара, В.Задорожного, В.Туряниці, І.Чаварги, В.Ганчина, В.Гомонная, Г.Дем’яна, О.Колянчука, М.Литвина, К.Науменка, О.Мишанича, П.Чучки, М.Олашина, В.Пагирі, І.Підкови, Р.Шусти [213, 214, 221, 270, 277-279, 297, 344, 345, 413, 434]. Окремі автори слушно переглядають свої висловлювання про А.Волошина, що мали місце в попередніх працях. Так, приміром, М.Болдижар справедливо визнав, що А.Волошин «для свого часу була освічена і авторитетна у своїх колах людина» [213, С.33]. Переважна більшість дослідників сходиться на тому, що А.Волошин більше зробив як педагог і науковець, ніж політичний діяч. На думку вже згадуваного вище М.Болдижара, А.Волошин «ніколи не займався розробкою проблем самостійності Карпатської України, тим більше, утворенням на її основі Великої України за рахунок приєднання Радянської України, Галичини, Буковини тощо. Разом з тим, аналіз документів однозначно підтверджує, що такі ідеї йому постійно і досить активно нав’язувалися різними емігрантськими силами» [213, С.106]. Погоджуючись в деякій мірі з такими міркуваннями історика, вважаємо помилковим його твердження, що «незважаючи на участь А.Волошина в діяльності різних організацій..., він не готувався до політичної кар’єри і 59
ніколи не мріяв про неї» [213, С.105]. «Чітко усвідомивши уже в зрілому віці свою національну приналежність і ставши прем’єром автономного уряду, – писав М.Болдижар, – Волошин прагнув домогтися кращого життя для свого народу, утвердити справжню самоуправу та автономію у краї. Але, в цей же час, прем’єр не завжди проявляв твердість, рішучість і самостійність, піддавався впливу різних політиканів, які намагалися використати його авторитет для своїх інтриг» [213, С.116]. Та незважаючи на це, «Августин Волошин – колоритна постать в історії нашого краю» [213, С.115]. Авторами змістовного нарису про А.Волошина є О.Мишанич і П.Чучка. Вони, об’єктивно підійшовши до оцінки А.Волошина як політичного діяча, відзначили, що президент «і всенародно обраний Сойм розуміли своє трагічне становище, але вони свідомо пішли на засідання..., щоб не підкоритися угорсько-фашистській окупації... Не можна докоряти й А.Волошину, ні його уряду за те, що сталося в березні 1939 року. Карпатська Україна яка займала не останнє місце в міжнародних відносинах, опинилася у сфері інтересів багатьох країн – Німеччини, Радянського Союзу, Польщі, Угорщини, Чехословаччини» [495, С.16]. Заслуга А.Волошина в тому, вважають дослідники, «що в умовах іноземного поневолення зумів консолідувати закарпатських українців на боротьбу за свою державність, утвердити українську національну ідею за Карпатами. Від подій 1938 – 1939 років на Закарпатті, в епіцентрі яких був А.Волошин, розпочинається новий відлік історії закарпатських українців, який завершився у 1991 року проголошенням незалежності Української Держави» [495, С.36]. Вітчизняними істориками опубліковані нариси про В.ГренджуДонського, М.Колодзінського, С.Клочурака, П.Стерча, І.Рогача, М.Шимоню, М.Бращайка, О.Ольжича, Ф.Тацинця, О.Борканюка, Д.Климпуша, О.Блистіва, С.Єфремова, Д.Няраді, І.Григу, Ю.Химинця, А.Штефана, А.Бродія, Є.Врецьону, З.Коссака, У.Самчука та ін. [246, 258, 263, 283, 296, 308, 317, 348-352, 361, 431, 450, 454, 464]. Проблематика Карпатської України найшла відображення на сторінках фундаментальних узагальнюючих праць з історії України. С. Віднянський у окремому розділі монографії «Уряди України у ХХ ст.», опрацювавши великий джерельний та монографічний матеріал, підсумував: «Отже, протягом півроку в Карпатах існувала українська держава двох типів. Від 11 жовтня 1938 року до 14 березня 1939 року Підкарпатська Русь – Карпатська Україна була автономною частиною федеративної ЧСР. 14 – 18 березня 1939 року Карпатська Україна заявила про себе світу як незалежна держава. При оцінці цієї історичної події важко не погодитися із твердженням дослідників, що акт проголошення Карпатської України самостійною, незалежною державою «був більше результатом спонтанного і стихійного характеру, 60
який став можливим у зв’язку з певними об’єктивними причинами: політичною кризою в Європі, розпадом Чехословаччини, проголошенням самостійності Словаччини тощо». Більше того, через агресію та окупацію Угорщиною, здійсненими за згодою недавнього «покровителя» Карпатської України – Німеччини, молода незалежна держава, так і не розпочавши свою діяльність, припинила своє існування. Однак, незважаючи на це, вона залишила слід в історії боротьби українського народу за національну державність. Виникнення Карпатської України як держави також зайвий раз продемонструвало перед усім світом, що Закарпаття – українська землч, де живуть українці, які бажають мати свою соборну державність разом зі своїми кровними братами на інших українських землях» [605, С. 288]. Автори колективної монографії «Нариси з історії дипломатії України» справедливо відзначили, що «Третій райх використав Карпатську Україну як пішака на шахівниці агресії й без вагань пожертвував нею, щоб привернути на свій бік Угорщину та заспокоїти Кремль, наляканий можливістю якогось П’ємонту. Напередодні Другої світової війни Захід був байдужим до України, а Радянський Союз і Німеччина вбачали в ній лише плацдарм і джерело ресурсів. Однак прецедент правонаступництва держави й фермент відродження давали підставу сподіванням на майбутнє за сприятливіших обставин» [506, С. 484]. Отже, на сьогоднішній день зроблено чимало щодо дослідження актуальних питань історії Карпатської України. Вже один той факт, що вітчизняними істориками опубліковано кілька сотень грунтовних праць, свідчить про такий висновок. Але час заспокоєння ще не настав, попереду чимало роботи. Цікаві думки з цього приводу висловив С.Федака: «На сьогодні ж Карпатська Україна ставить перед нами більше загадок, аніж дає чіткі відповіді. І головна з них – чому процес державотворення перервався на самісінькому піднесенні? Абсолютно жодна з досі пропонованих відповідей на це сакраментальне питання не здатна задовільнити прискіпливого дослідника. Падіння Карпатської України не пояснюється до кінця ні позицією Німеччини (власне – особисто Гітлера), ні так званою економічною нежиттєздатністю Карпатської України, ні збройною перевагою гортіївців, ні нереалізованістю власного військового потенціалу. Інтуїтивно відчувається, що причина носить комплексний характер. Але яке співвідношення мають різні її складники? При яких інших співвідношеннях першопричин Карпатська Україна могла уникнути ліквідації? Чи існували реальні можливості для зміни цього співвідношення на користь Карпатської України? Яку ціну за це довелося б заплатити? Це тільки частина запитань, викликаних лише одним – останнім актом карпато-української драми. Загалом же усіх 61
актів було дуже багато, і кожний з них порушує своє коло запитань та історичних загадок, які виводять нас на головну проблему сучасної світової історіографії – проблему альтернативності історичного процесу» [615, С. 4 – 5]. Таким чином, перші праці з історії Карпатської України з’явилися ще наприкінці 30-х років, тобто тоді, коли існувала автономна, а згодом незалежна Карпато-українська держава. Однак їх важко вважати науковими. Як правило, вони носили популярний характер. У розвитку вітчизняної історіографії Карпатської України необхідно виділити два етапи. Якщо для першого (40 – 80-ті роки) – характерне замовчування і відверта фальсифікація історії Карпатської України, то на початку 90-х років українські дослідники намагалися по-новому оцінити події кінця 30-х років. Тематика праць радянських істориків, опублікованих в 40 – 80-х роках, надзвичайно бідна і одностороння. Фактично, в центрі уваги дослідників знаходилися тільки діяльність комуністів Закарпаття і міжнародне становище краю напередодні другої світової війни. Разом з тим, незважаючи на заполітизованість робіт І.Попа, Ю.Сливки, М.Швагуляка та інших вчених, ними опрацьована значна кількість джерел, на основі яких об’єктивно досліджено угорсько-польські, угорсько-чехословацькі та угорсько-німецькі відносини наприкінці 30-х років та місце в них Закарпаття. Переломний момент у дослідженні Закарпаття припадає на початок 90-х років, коли відбулося засідання «круглого столу» вчених Ужгородського державного університету і були опубліковані перші праці з досліджуваної проблеми. Їх автори в значній мірі переглянули попередні оцінки історії краю. Заслуговують уваги праці М.Болдижара, І.Гранчака, В.Лемака, В.Худанича, В.Боднара та інших дослідників. Найповніше історію Карпатської України висвітлено на сторінках другого тому «Нарисів історії Закарпаття». Серед проблем, які знайшли висвітлення в працях вітчизняних істориків, необхідно назвати такі, як «Закарпаття в міжнародних відносинах наприкінці 30-х років», «Внутрішньополітичне становище Карпатської України», «Соціально-економічний і культурний розвиток краю в 1938 – 1939 рр.». Українськими вченими зроблені спроби проаналізувати державно-правовий статус Карпатської України, висвітлити діяльність автономних урядів А.Бродія і А.Волошина, Карпатської Січі, Українського Національного Об’єднання тощо. Цілий ряд проблем залишаються дискусійними. Серед них – події 13 – 14 березня 1939 року в Карпатській Україні, зокрема збройні сутички між січовиками і чехословацьким військом, спроба державного перевороту, роль провідних чинів ОУН в обороні краю, оцінка виборів до Сойму, їх результатів. Неоднозначно оцінюється також підтримка 62
уряду А.Волошина різноманітними організаціями української діаспори США, Канади, європейських країн. У працях українських істориків, опублікованих протягом 90-х років, не з’ясовано в кінцевому підсумку таке складне питання, як кількість жертв захисників краю під час першого періоду угорсько-гортистської окупації. Отже, вітчизняними істориками проведена значна робота по дослідженню історії Карпатської України, зібрано й узагальнено значну кількість історичних джерел, на основі яких показано бурхливі процеси складного політичного життя краю протягом короткого часу. Однак ряд питань, зокрема соціально-економічне становище Закарпаття наприкінці 30-х років, культурний розвиток краю, охарактеризовані спорадично, описово, або зовсім не згадані. Потребують нової оцінки міжнародні відносини наприкінці 30-х років в Європі і визначення місця в них Закарпаття. Назріла необхідність комплексного дослідження процесу державотворення Карпатської України. 1.4. Зарубіжна історіографія Карпатської України Вагомий внесок у дослідження історії Закарпаття зробили зарубіжні вчені. Хоча більшість їх праць має переважно мемуарний характер, однак у них використано велику кількість джерел, невідомих вітчизняним історикам. Для цілого ряду цих праць характерна певна ідеалізація подій, в яких автори брали безпосередню участь. Однак ми не маємо права не враховувати той факт, що «лише там можна було писати вільно» [342, С.65]. Одна з перших праць, в якій йдеться про Карпатську Україну, належить перу німецького вченого, що перебував у дипломатичній місії консула Німеччини в Хусті Г.Гофмана, Аксела Шмідта [708]. Для радянських істориків популярна праця А.Шмідта «Україна. Країна майбутнього» була нічим іншим, як черговою спробою фальсифікувати історію України. На думку М.Швагуляка, А.Шмідт був відвертим прихильником і пропагандистом загарбницьких планів Німеччини щодо України і бачив завдання своєї книги в ознайомленні німецької громадськості, щоб вона була краще підготовлена до участі у вирішенні української проблеми, ніж в роки першої світової війни [660, С.70 – 71]. Важко погодитись з твердженням М.Швагуляка, що праця А.Шмідта відкрито висловлювала головну мету фашизму – «перетворити Україну в свою колонію і використати її як плацдарм для продовження агресії далі на схід» [660, С.74]. А.Шмідт не писав книгу на замовлення німецької офіційної влади, про що яскраво свідчать як передмова, так і весь зміст книги. «Коли у листопаді минулого року (1938 – авт.), – писав А.Шмідт, – до мене 63
звернулося видавництво «Reimar Hobbing» з проханням написати книжку про Україну, українське питання було гарячою темою... Останнім часом в емігрантських газетах за кордоном появляються принизливі матеріали про її колишні території – Галичину і Карпатську Україну, які є гарячими точками на карті Європи» [429, С.82]. В ході написання книги А.Шмідт радився з професорами Українського вільного університету І.Мірчуком та З.Кузелею, що теж свідчить про її проукраїнський зміст. Необхідно погодитись з думкою сучасного українського літературознавця Ф.Кулі, що «книжка Аксела Шмідта дала німецькомовному читачеві достатньо цілісну уяву про історію України, її культуру, життя і боротьбу українського народу в історичному аспекті майже за тисячоліття» [429, С.83]. А.Шмідт простежив історію Карпатської України в загальноукраїнському ракурсі. Об’єктивно оцінивши наслідки Віденського арбітражу 2 листопада 1938 р. для Закарпаття, він відзначив, що навколо краю вміло плели інтриги Польща, Угорщина, Німеччина, СРСР, а «коли Словаччина стала «незалежною», а Чехія підпала під протекторат Німеччини, Карпатська Україна повисла в повітрі» [708, S.187]. А.Шмідт розумів, що уряд Карпатської України, перебуваючи в політичній ізоляції, змушений був подбати про захист кордонів краю. Для цього і формуються загони карпатських січовиків, які «були необучені військовій справі, але сповнені обов’язку і духу захищати волю, свою державність» [708, S.187]. Праця А.Шмідта побачила світ у червні 1939 р., тобто вже тоді, коли Карпатська Україна була окупована військами гортистської Угорщини. Але, не дивлячись на це, автор писав: «Карпатська Україна була сповнена бажання, доказуючи волю і стремління українців, в майбутньому бачити і створити свою власну державу» [708, S.188]. Книга А.Шмідта була не єдиною, яка побачила свого читача наприкінці 30-х років, і яка розвінчувала міфи про терор, голод, хаос, які, ніби-то, панують у краї. В середині березня 1938 р. до Хусту прибув кореспондент італійської газети «Стампа» Тідо Тонеллі. Після зустрічі з А.Волошином і ознайомлення з ситуацією, він у своїх кореспонденціях спростував ці наклепи [429, С.82]. За підрахунками сучасних дослідників, з жовтня 1938 р. по 20 березня 1939 р. у зарубіжній пресі з’явилось більше 80 кореспонденцій про Закарпаття, зокрема в пресі Німеччини, Франції, Італії, Англії [429, С.83]. На нашу думку, їх було значно більше. В 30–40-х роках з’явилися праці Г.Бальрайха, Краузе-Серволи, М.Корскі та інших авторів [677, 687, 692], в яких давалася оцінка подіям 1938–1939 рр. у контексті загально-європейського історичного процесу. Популярний характер носить праця М.Чулюкідзе «Україна» [717], яка з’явилася на німецькому книжковому ринку в лютому 1939 р., тобто ще 64
до виборів у Карпатській Україні. Були завершені цілий ряд науковопопулярних видань, зокрема, «Карпатська Україна», «Українська література на службі своєї нації», що свідчило про актуальність «української проблеми» [252, С.15]. В 1939 р. з’явилися перші праці про Карпатську Україну в США [436, 694, 710] і Англії [718]. Свої думки з приводу короткочасного існування Карпато-української держави виклав С.Росоха [707]. Вищеназвані автори високо оцінили сам факт утворення незалежної Карпатської України, однак для них є характерним односторонній підхід до цього унікального явища. На відміну від них, у проугорському дусі написані роботи керівника терористів М.Козми і Т.Ортутая [690, 702]. Вони намагалися виправдати експансіоністську політику гортистської Угорщини стосовно краю. Угорський дослідник В.Балог-Берій ідеалізував діяльність М.Козми [184]. Оригінальні думки висловив у своїй праці, яка була опублікована в березні 1939 року, професор Клужського університету (Румунія) Д.Софронія [711]. Автор влучно підмітив, що українці в Чехословаччині дещо не вчасно почали висувати свої вимоги, бо країна, починаючи з травня 1938 р., перебувала в глибокій кризі [711, S.46]. Якщо до цього додати, що в результаті Віденського арбітражу Карпатська Україна втратила свою південну частину, а в середині держави готувалася «змова», то результат мав би бути закономірним – загибель. Д.Софронія справедливо писав, що «рутенська проблема» налякала Варшаву, яка боялася піднесення національно-визвольної боротьби з боку українців Галичини. Українські депутати в польському парламенті вимагали негайної автономії для території, на якій проживають українці» [711, S.48]. Лояльність, яка була характерна для румунського уряду відносно Чехословаччини наприкінці 30-х років, переважає і в працях сучасних румунських істориків, зокрема авторів «Історії Румунії між 1918 і 1981 роками» [686]. В 50–90-х роках дослідження з різноманітних проблем історії Закарпаття з’явилися в Німеччині, Франції, Угорщині, Польщі, Чехії, Словаччині, колишній Югославії, США і Канаді. Помітною сторінкою німецькомовної історіографії про Україну і Закарпаття є праця Н.Коцауера «Карпатська Україна у поміжвоєнний період» [689]. Автор більш-менш детально описав перебіг політичних, економічних та культурних подій в міжвоєнний період, зокрема, історію німецьких поселень на Закарпатті. Чільне місце історія краю посідає у праці німецької дослідниці з Бонна І.Фляйшхауер [620]. Автор розглядає історію Закарпаття через призму підписання радянсько-німецького пакту про ненапад 1939 року. «В лютому 1939 р. Гітлер, як видно, – пише І.Фляйшхауер, – тимчасово відстоював намір використати так звану Закарпатську Україну в якості пропагандистського і воєнного засобу захоплення Радянської України. В 65
березні він відкрито поступився нею в нагороду за приєднання до антикомінтернівського пакту угорському регенту Хорті... З свого боку Хорті за згодою Гітлера вимагав в ультимативній формі відторгнення Закарпатської України від Чехословаччини» [620, С.93]. Дослідниця довела, що радянський уряд, завдяки проникненню своєї агентури через групу Шульце–Бойзена–Харнака («Червона Капелла»), був добре поінформований із планами Гітлера відносно Чехословаччини і Закарпаття. Москва знала про виступ Гітлера 8 березня 1939 року, в якому «канцлер перед широкою аудиторією виклав свої плани на найближчий час. Він оголосив про окупацію решти території Чехословаччини гітлерівськими військами не пізніше 15 березня і уточнив подальший хід: на черзі була Польща» [620, С.94]. Оптимістичну доповідь Й.Сталіна на XVIII з’їзді ВКП(б), де йшлося і про Карпатську Україну, І.Фляйшхауер оцінила як таку, що свідчила про переборення радянським диктатором почуття страху. В центрі уваги німецького дослідника Д.Злепка знаходилися польсько-угорські відносини з жовтня 1938 року до 15 березня 1939 року [720]. Дослідник проаналізував міжнародне становище ЧСР після мюнхенської конференції у вересні 1938 р., зупинившись на територіальних вимогах Угорщини щодо Закарпаття. Автор приділив увагу Віденському арбітражу та його наслідкам, підсумувавши, що захопленням Ужгорода, Мукачева і Берегова Угорщина не задовільнилась [720, S.70-97]. Не одержавши згоди Берліна на повну окупацію Закарпаття, Угорщина разом з Польщею почала проводити спільні терористичні акції [720, S.98-137]. Д.Злепко детально проаналізував роботу дипломатії Угорщини, Польщі, Чехословаччини і Німеччини до 15 березня 1939 року, коли німецькі війська окупували Чехію та Моравію, а угорські – Карпатську Україну [720, S. 138-160]. Значний джерельний матеріал міститься у статті Д.Злепка «Українське питання у 1938 – 1939 роках і Третій Райх», опублікованій у 1994 році [374]. Автор довів, що «теорія Велико–України» виникла в листопаді–грудні 1938 р. з ініціативи Німеччини. «Українську проблему» вивчали спеціальний відділ зовнішньополітичного управління НСДАП «Схід» та Міністерство закордонних справ Німеччини. Радник МЗС Німеччини Альтенбург офіційно доручив німецькому Інститутові зовнішньополітичних досліджень та гамбурзькому Інститутові зовнішньої політики цю проблему [374, С.251]. Д.Злепко констатує, що названі Інститути не завжди встигали за розвитком зовнішньополітичного курсу Німеччини. «Коли в кінці листопада, – пише автор, – інформації Льоша і Коха (про Карпатську Україну – авт.) лежали на столі у Альтенбурга, ситуація змінилася: на той час уже були вказівки не підтримувати контактів ані з українцями, ані з їх організаціями» [374, С.253]. Тобто, наприкінці листопада 1938 66
року дискусія про Карпатську Україну як німецьку ідею П’ємонту Великої України затихла. Д.Злепко наводить цікаві факти про співробітництво керівництва Карпатської Січі з абвером, про діяльність ОУН (Р.Ярий, Ю.Химинець) [374, С.260 – 261]. Автор приділяє значну увагу висвітленню реакції уряду А.Волошина на призначення чеського генерела Л.Прхали міністром Карпатської України. Вчений писав, що «призначення Л.Прхали стояло на порядку денному під час зустрічі державного секретаря М.Долиная у Берліні 20 січня 1939 р. з Альтенбургом» [374, С.272]. Отже, призначення Л.Прхали не відбулося без участі Німеччини. Керівні чини абверу висловлювали різні думки, нерідко протилежні, відносно ставлення Німеччини до Карпатської України [374, С.302 – 304]. Із величезного фактичного матеріалу, введеного до наукового обігу Д.Злепком, видно, що Німеччина використовувала ідею створення Великої України на базі Карпато-української держави, бо цього найбільше боялися СРСР, Польща і Румунія, де проживали українці [374, С.250 – 251]. Близькими до праць Д.Злепка, перш за все, за обсягом використаних джерел, є роботи Й.Гоєнша [684, 685]. Вчений проаналізував вересневу кризу 1938 року в Чехословаччині, територіальні претензії Польщі до Словаччини, хвилювання Будапешту з приводу ідеї створення польсько-словацької федерації. Він висвітлив хід і наслідки Мюнхенської конференції, переговорів у Комарно, Віденського арбітражу. Й.Гоєнш ввів до наукового обігу документи про спроби окремих політичних діячів ЧСР передати Закарпаття Угорщині, мотивуючи цей крок тим, що існування краю в обрізаному вигляді є нерентабельним. На думку Й.Гоєнша, зміни в уряді Карпатської України, які планувала провести Прага, повинні були привести до порозуміння між ЧСР, Польщею і Угорщиною [684, S.253]. Однак, до цього справа не дійшла. Описуючи вторгнення угорських військ на територію краю, Й.Гоєнш підкреслив, що Будапештом володіло таке велике прагнення заволодіти рештою території Закарпаття, що гортистська армія одержала наказ навіть відкинути румунські частини в разі потреби [684, S.263 – 265]. Окремі аспекти історії Карпатської України та діяльності А.Волошина піднімали німецькі історики І.Жегуц та М.Лабунька [364, 434]. Угорська історіографія Карпатської України бере свій початок з кінця 30-х років. У 1938 – 1939 роках Закарпаття відвідали окремі угорські кореспонденти. В лютому 1939 р. поїздку здійснив власкор угорського друкованого органу «Уй Гірек», підсумком подорожі якого була серія статей під назвою «Від Праги до Хуста». Автор писав про господарські труднощі краю, невідрадний стан автобусного сполучення, відсутність товарів у хустських крамницях [272, С.49]. Угорські засоби 67
масової інформації фальсифікували результати виборів до Сойму, доводили, що «українська організація Січ тримає в постійному страху населення, що ця організація з найбільшою злістю накинулася після виборів і проти угорців, і на тих «автохтонів», які в виборах голосували проти влади Волошина [272, С.49]. Вже тоді з’явилися перші праці угорських істориків і політиків, написані в шовіністичному дусі [682, 683, 713, 715]. Думки угорських авторів кінця 30-х – початку 40-х років в деякій мірі співзвучні з твердженнями сучасних вчених Й.Ботліка і Д.Дупки [678]. Змістовним є дослідження угорського історика Д.Ранкі [705]. У його праці акцентується увага на зусиллях Угорщини щодо проведення плебісциту в Карпатській Україні, наслідках Віденського арбітражу, переговорах між Німеччиною і Угорщиною 15 жовтня 1938 р. у зв’язку з прагненням останньої захопити Закарпаття. Автор зупинився на політиці урядів Югославії і Румунії – членів Малої Антанти – по відношенню до ЧСР. Д.Ранкі першим ввів до наукового обігу ряд джерел, зокрема ультиматум міністра закордонних справ Угорщини І.Чакі до чехословацького уряду з вимогою негайної капітуляції [705, 368 – 369 оld]. Праця Д.Ранкі, написана на основі великого джерельного матеріалу, з об’єктивних позицій висвітлює міжнародне становище ЧСР і Закарпаття напередодні другої світової війни. Соціально-економічні і культурні умови розвитку Закарпаття в перші місяці угорської окупації дослідив Л.Тілковскі [716]. Окремі питання історії Карпатської України знайшли висвітлення в працях О.Русина [566]. Простежуючи угорсько-українські відносини, вчений відзначив: «Історія угорсько-українських відносин багата прикладами щирих добросусідських взаємин, але у 1938 – 1939 роках їх такими назвати не можна. Суть у тому, що тоді взаємини між цими двома країнами будувалися з допомогою сили, підкріплювалися різними імперськими теоріями. Угорщина намагалася зміцнити позиції за рахунок слабших сусідів. Свої цілі вона намагалася «обгрунтувати» історичними та геополітичними мотивами, передусім несправедливістю Тріанонського миру. Зразком державності проголошувалася святостефанська держава, у якій усі підкорялися угорцям, вважалися християнами» [566, С.146 – 147]. Проаналізувавши угорську пресу кінця 30-х років, О.Русин підсумував: «Взяття Карпатської України, «героїзм», «доброту», братерство гонведів, рондьошгвардійців, чорносорочечників угорські газети описали широко, а страждання населення Карпатської України у цій бійні, становище населення після «прилучення» до Угорщини забуто цілком» [566, С.157]. О.Русин детально описав бої карпатських січовиків з угорськими гонведами і початковий етап окупації краю. 17 березня 1939 року угорські війська вийшли на новостворений польсько68
угорський кордон, а 18 березня закінчилося «визволення Русинів» [390, С.109]. За підрахунками дослідника, тільки 14 березня 1939 року загинуло 120 січовиків. В іншому місці, посилаючись на документ, О.Русин пише про 4500 розстріляних бійців Карпатської Січі [390, С.110]. Ця цифра, безумовно, перебільшена. Ввівши до обігу значний архівний матеріал, передусім із фондів угорських архівів, О.Русин підсумував, що для Німеччини «Закарпаття було необхідне як територія, через яку гарантовано і безперебійно можна постачати всім необхідним антирадянський фронт війни» [390, С.111]. Великий вклад у дослідження історії зовнішньополітичної діяльності Угорщини наприкінці 30-х років внесла відома угорська дослідниця М.Адам [173, 174, 674 – 676]. Нею опубліковані невідомі раніше архівні документи, які проливають світло на цілий ряд проблем історії Закарпаття. Донедавна вони залишалися дискусійними. М.Адам довела, що починаючи з 8 жовтня 1938 року, тобто ще до надання Закарпаттю автономних прав, Німеччина була проти угорської окупації краю [173, С.78]. Вона вважає, що проукраїнська політика уряду А.Волошина відродила в керівників Третього Рейху надії на можливість створення ідеї «Великої Соборної України», для якої Карпатська Україна могла стати П’ємонтом [173, С.91]. Переконавшись, що Німеччина виступає проти окупації краю Угорщиною, остання добивалась, принаймні, нейтралітету з боку Берліна [675, 94 оld]. М.Адам детально описала угорські плани щодо окупації Закарпаття. Вся надія, згідно них, покладалася на терористів, які повинні були своїми акціями викликати замішання в краї, а заздалегідь створений «Руський Народний Комітет» мав попросити військової допомоги. Акцію дали згоду підтримувати польські збройні сили [675, 97 оld]. Аналізуючи зовнішню політику Угорщини відносно Закарпаття, М.Адам висвітлила також угорсько-італійські, угорсько-німецькі та угорсько-польські відносини наприкінці 30-х років. У її працях йдеться про угорсько-чехословацькі переговори в Комарно (жовтень 1938 р.), які не увінчалися успіхом для Угорщини [676, 754–765 оld]. На основі достовірних архівних джерел дослідниця довела, що попередник А.Волошина А.Бродій працював на угорську розвідку, хоча йому важко було вільно діяти через пильність чехословацької служби безпеки [676, 833 оld]. Що стосується його ідеї приєднати до Підкарпатської Русі Пряшівщину, то вона теж зароджувалась в Будапешті. Угорщина також вимагала від А.Бродія домагатися самовизначення краю в складі ЧСР [676, 774 – 777 оld]. М.Адам опублікувала угорський ультиматум відносно Закарпаття, адресований уряду Чехословаччини. Історія Закарпаття в контексті другої світової війни займає чільне місце в праці відомого вченого із Сорбоннського університету (Париж, Франція) В.Косика [419]. «Проголошення автономії Карпатської 69
України відбулося у той момент, – відзначав дослідник, – коли західна дипломатія займалася здогадами про найближчі плани Гітлера й засоби захисту західноєвропейських країн від можливого конфлікту. Оскільки переважала думка, що Німеччина кинеться на завоювання України, то автономія Карпатської України розцінювалась як німецька ідея, перший етап на шляху завоювання Радянської України» [419, С.59]. В.Косик переконливо довів, що надання Закарпаттю автономних прав найбільше перелякало Угорщину і Польщу, які почали підготовку до встановлення спільного кордону [419, С.60]. Становище Карпатської України різко погіршилось після Віденського арбітражу. В.Косик чітко простежив еволюцію політики Німеччини відносно Карпатської України. «За наказом фюрера, – констатував історик, – Німеччина все більше віддалялась у справі Карпатської України... Угорщина не відкинула ідею анексувати Карпатську Україну й пропагувала негайну окупацію власними силами» [419, С.60 – 61]. Угорщина розробила детальні плани нападу на Карпатську Україну з метою повної її окупації. Німеччина дала згоду тільки в середині березня 1939 р. В.Косик дав оцінку Карпатської Січі, ОУН в подіях 1938 – 1939 рр. у краї. На основі німецьких архівних документів В.Косик довів, що ОУН займала антинімецьку позицію, включаючи й Карпатську Україну [419, С.70]. Про роль ОУН в розвитку політичних подій кінця 30-х років у Закарпатті писали З.Книш, Ю.Пундик, М.Плав’юк [404 – 406, 544, 557]. Якщо Ю.Пундик і М.Плав’юк ідеалізують діяльність ОУН в Карпатській Україні, то М.Туряниця вважає, що вони, оунівці, були авантюристами і відіграли згубну роль в житті краю, прискоривши падіння української влади [601, 602]. Ряд історичних нарисів присвячено відомим діячам ОУН, що діяли в Карпатській Україні – М.Колодзінському, З.Коссаку, Є.Врецьоні та ін. [309, 316, 412, 421]. В американській історіографії авторами праць про Карпатську Україну є П.Р.Магочій, І.Лисяк-Рудницький, В.Маркусь, П.Стерчо, В.Шандор, М.Пап та ін. Американський вчений, який викладає в Торонто, П.Р.Магочій – автор фундаментальної монографії «Формування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь (1848 – 1948)» [456]. Дослідник, об’єктивно проаналізувавши міжнародну ситуацію кінця 30-х років у Європі, відзначив, що «рік 1938 був фатальним для Чехословацької Республіки. Німецька загроза, що ставала дедалі більшою, відколи до влади прийшов Гітлер, у вересні, коли було підписано Мюнхенську угоду, таки стала згубою для країни. Ця угода була першим етапом розпаду Чехословаччини. Отже, на національну проблему й політичний розвиток Підкарпатської Русі почали значно впливати зовнішні події» [456, С.142]. Безперечно, міжнародний фактор суттєво впливав на розгортання політичних подій в 70
краї, де політичні сили русофільського і українського напрямів добилися довгоочікуваної автономії. П.Р.Магочій чітко довів, що «під час неспокійних місяців автономії серед великої частини місцевого населення значно виріс авторитет і вплив українофільської орієнтації. Тим часом, коли такі русофіли, як Бродій і Фенцик та русинофільські греко-католицькі клірики, як-от єпископ Стойка і прелат Олександр Ільницький, прихилилися до Угорщини, українофіли здебільшого зоставались лояльними підданими Чехо-Словаччини і противились усім угорським та польським інтригам проти батьківщини. Оскільки представники українофільської орієнтації проповідували виразні антиугорські погляди, вона швидко поширилась, надто серед молоді» [456, С.148]. З такими думками варто погодитись. Це стосується також твердження історика, що «повернення угорців невдовзі поклало край такому розвиткові: нова адміністрація докладала всіх зусиль, щоб затерти будь-які сліди зв’язку краю та його народу з українським рухом» [456, С.148]. П.Р.Магочій високо оцінив результати виборів до Сойму Карпатської України 12 лютого 1939 року, які «виявилися надзвичайно втішними для українофілів», і «пройшли в спокійній поважній атмосфері, без залякувань і підкупу» [456, С.147]. Що стосується проголошення А.Волошином незалежності, то вона на думку вченого, «швидше була символічна, ніж справжня. Край був покинутий празьким урядом, який і сам припинив існування, а також і Гітлером, що змінив свої плани щодо України і не мав потреби в цій, тепер неважливій карпатській території» [456, С.148]. Загалом об’єктивно оцінюючи події 1938 – 1939 років у Карпатській Україні, П.Р.Магочій здивовано зауважує, що «автономний уряд, надто після листопада, вважав себе представником не окремої національності, а радше частиною української нації» [456, С.148]. Не маючи можливості заперечити факту формування національної свідомості закарпатських українців, П.Р.Магочій, разом з тим відмічає, що «по суті, оборона політичної структури, що склалася на той час, і протести проти зазіхань угорських ревізіоністів аж ніяк не конечне свідчили про свідомі українські погляди частини місцевого населення» [456, С.148]. Приєднання Підкарпатської Русі до Угорщини, завершене в березні 1939 року, було другим важливим етапом ревізіоністської політики Будапешта. Однак, справедливо відзначає П.Р.Магочій, «майже за шість років панування угорського режиму не пощастило завоювати довіри місцевого населення» [456, С.150]. На думку П.Р.Магочія, «події в Карпатській Україні теж спричинилися до відчуження американських русинів. Коли після мюнхенської угоди у вересні 1938 року Чехословаччину перетворено на федеративну республіку і Підкарпатська Русь нарешті здобула 71
довгождану автономію, американські русини спершу раділи. Але коли в листопаді того ж року до влади прийшов уряд о. А.Волошина, який переіменував Підкарпатську Русь на Карпатську Україну, американські русини зовсім відчужилися. Незадоволення українською орієнтацією Волошина було таке велике, що провідні американо-русинські організації не висловили протесту, коли Угорщина захопила Підкарпатську Русь у березні 1939 р.» [456, С.151]. Такий підхід, на нашу думку, є надто прямолінійним і однобічним. П.Р.Магочій багато зробив для дослідження історії Карпатської України в бібліографічному плані [696-699]. У 1994 році українське видавництво «Основи» та Інститут державного управління і місцевого самоврядування при Кабінеті Міністрів України видали двотомник І.Лисяка-Рудницького «Історичні есе», до якого ввійшли основні праці відомого американського дослідника історії України. На сторінках цієї великої за обсягом праці (1127 с.), вчений не залишив поза своєю увагою історію Закарпаття кінця 30-х років. Перші праці І.Лисяка-Рудницького про Карпатську Україну з’явилися вже в 1939 році. Відразу по свіжих слідах трагедії Карпатської України, 30 березня 1939 року, часопис «Нація в Поході» опублікував його статтю «Карпатській Україні» [445]. Студіюючи історію в Колумбійському університеті протягом 1951 – 1953 років, І.Лисяк-Рудницький збирав матеріали для великої за обсягом праці про Карпатську Україну, однак так і не встиг її завершити. Зате він опублікував змістовну статтю «Карпатська Україна: народ у пошуках своєї ідентичності» [444]. Автор дав оцінку монографії П.Р.Магочія «Формування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь (1848 – 1948)», охарактеризував основні напрями в суспільнополітичному житті Закарпаття, динаміку націотворчих процесів у краї тощо. На думку І.Лисяка-Рудницького, пошуки закарпатськими русинами своєї національної ідентичності досягли найвищої точки у 1938 – 1939 роках, коли їхній край, офіційно перейменований на Карпатську Україну, здобув автономну державність у складі сфедералізованої Чехословаччини. Карпатська Україна, як автономна, а згодом самостійна держава, проіснувала всього п’ять місяців. Однак, незважаючи на це, як писав вчений, «короткий період автономії мав один тривкий і необоротний ефект: народні маси на Закарпатті перейнялися українською національною свідомістю» [444, С.468]. Якщо ряд сучасних вітчизняних і зарубіжних дослідників звинувачують А.Волошина в тому, що він послав юнаків на вірну смерть, то І.ЛисякРудницький відзначив: «...не буде перебільшенням сказати, що це «хрещення вогнем» остаточно скріпило українську національну ідентичність цього краю» [444, С.469]. Піддаючи критиці П.Р.Магочія, 72
історик однозначно стверджує: «Магочій не зміг оцінити вирішального значення подій 1938 – 1939 рр. для формування національної ідентичності... Таку хибну інтерпретацію можна порівняти з відображенням у викривленому дзеркалі: усі предмети на місці, але їхні пропорції спотворені» [444, С.469]. З такими думками І.ЛисякаРудницького важко не погодитися. Серед дослідників історії Карпатської України особливе місце посідає наукова спадщина відомого американського історика, уродженця Закарпаття, П.Стерча. Він – автор кількох десятків праць з історії Карпатської України [583 – 592]. Хоча головна увага ним зверталася на висвітлення міжнародного становища Закарпаття, однак П.Стерчо також детально проаналізував внутрішньополітичний розвиток краю, зокрема, руйнівний вплив на нього безперервних нападів угорських і польських терористів, яскраво описав захист молодої країни від військ агресора, доводячи, що репресії проти її захисників були грубим порушенням міжнародних правових норм. Автор наводить поіменний список загиблих оборонців краю, великий статистичний матеріал, окремі документи. Монографія П.Стерча «Карпато-українська держава...» – символічний літопис Карпатської України. Значна частина його праці висвітлює події з жовтня 1938 року до другої половини березня 1939 р., тобто від надання краю автономних прав до окупації Закарпаття військами гортистської Угорщини. Аналізуючи міжнародне становище Карпатської України, П.Стерчо довів, що долю краю вирішував не уряд А.Волошина, а «сильні світу цього», зокрема Німеччина. Даючи оцінку Карпатській Україні, вчений стверджував: «П’ятимісячне існування Карпато-української держави, хоч навіть у федерації з чехами і словаками, в загальному мало колосальне значення не тільки для карпатських українців на даному відтинку часу, але й вирішило раз і на всі часи приналежність Закарпаття до України. Для загальної української справи ці події прислужилися тим, що при їх наявності небувало зактуалізовано ідею визвольної боротьби, і то не тільки в усіх родах світової преси. Події в Карпатській Україні поставили українську проблему у даному відтинку часу в позицію найважливішої проблеми міжнародної політики багатьох держав» [587, С.221]. Монографія П.Стерча написана на великому джерельному матеріалі. Сам автор писав про це в передмові: «При написанні своєї праці автор користався 21 збірником публічних документів, 25 творами, що користувались публічними документами, 8 статистичними творами, 85 джерельними матеріалами, 139 книжками, 14 брошурами, 2245 статтями та вістями і 9 неопублікованими джерелами» [587, С.16]. Недоліком праць П.Стерча є ігнорування соціально-економічних проблем, а без їх аналізу, на нашу думку, неможливо з’ясувати 73
економічні і політичні можливості Карпатської України. Це стосується відповіді на цілий ряд дискусійних питань. У монографії відповіді на них нема. Незважаючи на це, праці П.Стерча внесли вагомий вклад у дослідження історії Карпатської України. Тому не можна погодитися з твердженням авторів колективної монографії «Историография истории Украинской ССР», що його публікації були покликані применшити роль трудящих краю у визвольній боротьбі [375, С.351]. На нашу думку, дослідник, навпаки, дещо навіть перебільшив їх роль. Карпатська Україна в планах Німеччини і СРСР знаходилася в центрі уваги американського дослідника М.Папа [535]. Аналізуючи виступ Й.Сталіна на XVIII з’їзді ВКП(б) 10 березня 1939 року, вчений констатував, що «ця декларація Сталіна відкрила широко двері до порозуміння між Третім Рейхом і Радянським Союзом. Кілька місяців пізніше, 23 серпня 1939 року, підписаний у Москві договір, на базі якого Гітлер і Сталін стали союзниками і розпочали другу світову війну проти західного демократичного світу. Іронія долі призначила Карпатській Україні відіграти історичну роль між Сходом і Заходом» [535, С.215]. Незважаючи на цей зговір, вважає М.Пап, «збройна боротьба Карпатської Січі, в якій взяли участь крім закарпатців сини і дочки земель Соборної України в обороні своєї рідної держави, ще раз засвідчила перед байдужим світом, що український народ ніколи не зречеться своїх природних і Богом даних прав бути господарем на своїй, потом і кров’ю зрошеній землі» [535, С.214 – 215]. Оригінальні думки висловив у своїх працях В.Шандор [649 – 656]. Він першим зробив спробу дати відповідь на такі дискусійні питання, як бої карпатських січовиків з чеським військом 13 – 14 березня 1939 р., мотиви орієнтації уряду А.Волошина на Німеччину, суперечності в українському таборі, зокрема, підготовка змови з боку молодих націоналістів проти карпато-української влади. «Із зміною політичного статусу Карпатської України на сфедеровану державу, – писав В.Шандор, – змінилася позиція і роль українців у державі. Із національної позиції (за першої республіки) українці стали провідним державно-творчим чинником з обов’язком діяти не тільки з позиції держави, але й на власну відповідальність. Цю зміну у федеративній Чехо-Словаччині не усвідомили собі декотрі карпатські діячі на провідних постах у Хусті. Неправильно зрозуміли її і декотрі наші брати з Галичини. Певним чеським колам одночасно було тяжко зрозуміти і погодитися з думкою, що український уряд став у Карпатській Україні повноправним екзекутивним органом» [653, С.70]. Що стосується конфронтації відносин з чехами, то, на глибоке переконання В.Шандора, «вона не була потрібна і не була корисною ані для чехів, ані для нас» [653, С.72]. Відступаючі чеські війська відмовилися передати зброю січовикам і, фактично, Карпатська Січ опинилася віч-на-віч з агресором. 74
У цьому й «полягає трагізм створених умов, сумний результат тогочасних європейських політичних обставин» [653, С.72]. На науково виважених фактах, широких узагальненнях і роздумах про велич і трагедію Карпатської України, написані праці відомого американського політолога та історика, професора університету ім. Лойоли в Чікаго, головного редактора «Енциклопедії української діаспори» В.Маркуся [469 – 483]. У центрі зацікавлень дослідника знаходилися такі питання, як боротьба закарпатських українців за надання краю автономних прав, виникнення і діяльність Карпатської Січі, реакція організацій української діаспори на розвиток політичних подій в Карпатській Україні, угорська окупація Закарпаття і репресії гортистів щодо його населення, діяльність А.Волошина тощо. В.Маркусь зробив аналіз державно-правового статусу Закарпаття наприкінці 30-х років. На думку вченого, «утворення автономного уряду Закарпаття в жовтні 1938 року та конституційне оформлення нового юридичного статусу Карпатської України як державного утворення в рамках другої Чехо-Словацької Республіки за конституційним законом з 22 листопада того ж року стали милевими стовпами на шляху політично-державного становлення українського народу Закарпаття» [480, С.33]. Що стосується юридичного статусу Карпатської України з жовтня 1938 до березня 1939 років, то він «далеко переходив рамки автономії, визначені в Сен-Жерменському договорі та чехословацькій конституції з 1920 року. Він наближався до федеративної моделі міждержавних та понаддержавних структур. Очевидно, це була своєрідна модель федералізму, бо перебувала ще в процесі свого розвитку» [480, С.33 – 34]. Проголошення незалежності Карпатської України, глибоко переконаний В.Маркусь, було природним і закономірним явищем. Закарпатці дійшли до «свого повноцінного дозрівання від «народу– племени» і «terra incognita» до самоусвідомлення своєї ідентичности, до програми державного оформлення та ідеї політичної єдности з усім українським народом й українською державою. Хочеться підкреслити, що цей шлях вів Закарпаття «від угорських русинів до Соборної української держави» [473, С.22]. Що стосується окупації краю угорськими військами, вважає В.Маркусь, то найважливішим її результатом було те, що «населення, а насамперед українське, але також і жидівське та румунське, позбулося решток симпатій, які дехто міг мати в 1930-х рр. до давньої Угорщини, до «старих добрих часів». Угорська репресивна політика і зухвалий, часто сліпий, угорський шовінізм, підтримуваний і групою ренегатів серед місцевих людей, викликав у всіх прошарках населення глибоке антиугорське наставлення, що виявилося в діях активного руху опору. Закарпатці скоро почали розглядатися за альтернативами – незалежною Україною, відновленням 75
Чехословаччини чи за комуністичною Росією... Епізод 1938 – 1944 рр. і його фінал повинен стати доброю лекцією для наших південно-західних сусідів. Але чи той урок історії Угорщина, навчена гірким досвідом, зуміє прийняти й погодитися з новою дійсністю на Сході Європи?!» [370, С. 220 – 221]. Визначним здобутком зарубіжної, зокрема американської, історіографії є видання багатотомної «Енциклопедії Українознавства», на сторінках якої чимало місця відведено історії Карпатської України. Її автори стисло висвітлили такі питання, як наслідки Віденського арбітражу для Закарпаття [299], Організація Народної Оборони Карпатська Січ [335], політичний статус Карпатської України [391, 424, 664]. В «Енциклопедії Українознавства» поміщені невеликі статті про окремих діячів Карпатської України [193, 230 – 232, 363, 401]. Біографічні нариси про А.Волошина, М.Долиная і Ю.Ревая опубліковані в збірнику «Бойківщина» [606 – 609]. Нарис про життєвий шлях В.Гренджі-Донського видала З.Гренджа-Донська [331]. Канадський історик О.Баран – автор цілого ряду праць, в яких намагався з’ясувати взаємовідносини між українцями і чехами в складі єдиної федеративної держави та окупацію краю військами гортистської Угорщини [187 – 189]. Скрупульозне опрацювання празьких архівів дозволило О.Барану стверджувати, що «чехо-словацький уряд кінцем 1938 року вповні підтримував уряд Карпатської України, який, зі свого боку, залишився до кінця відданим чехо-словацькій федерації. То правда, що карпатські українці мріяли також про свободу і незалежну велику Україну, але в тому часі хотіли бути з чехами, які найбільше допомогли в культурному, економічному та національному розвитку малого Закарпаття» [189, С.47]. Відносно ставлення американських українців до уряду Карпатської України, то на глибоке переконання вченого, підкріплене достовірними джерелами, таку місію виконував «один із найбільших ворогів карпатоукраїнського уряду з 1938 року… завзятий русофіл галицького походження др. Олексій Юліянович Геровський» [189, С.41]. Аналіз міжнародної ситуації, яка склалася наприкінці 30-х років, дав можливість О.Барану зробити висновок, що «Карпатська Україна в 1939 році не мала жодної можливости про існування. Вона стала тільки пйонком на шахівниці великодержав Європи» [188, С.136]. «Мадярська агресія, – твердить дослідник, – була не тільки несправедлива, але і нечесна. Мадяри, апробуючи ноту Третього Райху, обіцяли, що вони не будуть переслідувати представників Карпатської України. Але цієї обіцянки вони не додержали» [188, С.136]. О.Баран описав проугорську діяльність Й.Камінського, О.Ільницького, М.Демка, С.Фенцика, Ю.Марини. Що стосується угорського уряду, то він обіцяв закарпатцям автономію зразка 1918 року, однак так її і не дав [187, С.12]. Загальну 76
характеристику політичних процесів у Карпатській Україні зробили канадські історики О.Субтельний і А.Жуковський [593, 365]. Релігійні відносини в Карпатській Україні досліджував відомий історик історії церкви із Риму А.Пекар. В монографії «Нариси історії церкви Закарпаття» він зробив аналіз розвитку православного руху в краї, охарактеризував становище греко-католицької церкви після Віденського арбітражу, коли вона була поділена між Угорщиною та Чехословаччиною. А.Пекар яскраво описав діяльність апостольського адміністратора в Карпатській Україні єпископа Д.Няраді, якого підтримала «подавляюча більшість духовенства» [540, С.157]. Мукачівського єпископа О.Стойку А.Пекар охарактеризував як «оборонця народніх прав», діяльність якого «останеться бодай частинно загадочною, доки не будуть доступні архівні матеріали цієї доби» [540, С.151]. Біографічні нариси про єпископів Д.Няраді та О.Стойку А.Пекар помістив у своїй праці «Єпископи Мукачівської Єпархії» [703]. Його перу належить також біографія єпископа П.Гойдича [704]. У статті «Мукачівська єпархія і Галицька митрополія» А.Пекар констатував, що Угорщина робила все для того, щоб Мукачівська єпархія не ввійшла до складу Галицької митрополії. Лише за короткий проміжок часу між 1937 і 1939 рр. Мукачівська єпархія була безпосередньо підпорядкована Апостольському Престолові, а влітку 1939 р. вона знов опинилася під владою угорського митрополита-примаса [540, С.402]. Польський історик М.Войциховський [719], розглядаючи німецькопольські відносини в 1933 – 1938 роках, довів, що в травні 1938 року вони не були настільки дружніми, щоб Польща мала який-небудь вплив на Третій Рейх. Автор простежив основні етапи зовнішньої політики Польщі, акцентуючи увагу на відносинах з Югославією і Румунією, які намагалися притримуватись нейтралітету. М.Войциховський детально описав зближення між Угорщиною і Польщею, яке, на думку правлячих кіл цих країн, мало завершитися встановленням спільного кордону. Польща, вважає автор, радила угорському уряду постійно тиснути на ЧСР. Що стосується Угорщини, то вона не завжди знайомила Варшаву із своїми планами. Польський дослідник М.Козмінський [691] розглянув польськоугорські відносини напередодні другої світової війни. На думку вченого, зміцненню співробітництва Польщі з Угорщиною сприяв аншлюс Австрії і підготовка Німеччини до розчленування Чехословаччини. Польща поступово відмовлялась від своїх попередніх планів відносно Словаччини. М.Козмінський наводить свідчення польського консула у Відні, згідно з яким між ОУН і військовим командуванням Рейху встановилися тісні стосунки. У праці М.Козмінського йдеться про боротьбу Польщі та Угорщини за створення спільного кордону, який був не чим іншим, як «особистою інтригою К.Кані» [691, S.184]. 77
Різноманітні проблеми історії Закарпаття піднімалися в працях дослідників Чехії та Словаччини. Переважна більшість чеських і словацьких істориків справедливо вважає, що Мюнхенська конференція 29 – 30 вересня 1938 року перетворилася в трагедію Чехословаччини. «Питання про капітуляцію чехословацьким урядом, – вважає В.Крал, – було принципово вирішено 29 вересня», а, фактично, «між 19 і 21 вересня» [423, С.330 – 331]. На думку В.Крала, Е.Бенеш «не вважав мюнхенську угоду історичною поразкою; він наївно вірив в обіцяні Заходом гарантії, а відповідно, в можливість дальнішого існування республіки в урізаному вигляді» [423, С.332]. У монографії «План Зет» В.Крал детально описав план нападу Німеччини на Чехію, який завершився її окупацією [422]. Великий фактичний матеріал міститься в монографії Ф.Лукеша [695]. Автор зробив глибокий аналіз ходу і наслідків конференції в Комарно, Віденського арбітражу, висвітлив ставлення до Карпатської України Румунії, Італії, Польщі, Угорщини, Німеччини. Діяльність А.Бродія і С.Фенцика, вважає Ф.Лукеш, які саботували переговори з Угорщиною, давала привід останній до окупації Закарпаття. Під час підготовки до окупації території краю в листопаді 1938 року, уряд Польщі намагався «залишитись в тіні» [695, S.139]. Дослідник детально зупинився на ідеї створення спільного польсько-угорського кордону і висвітлив позицію Німеччини відносно нього. Цікавими є міркування Ф.Лукеша про відносини між урядом ЧСР і Карпатською Україною. Він вважає, що в Празі боялися викликати незадоволення Німеччини, а тому Р.Беран взяв на себе зобов’язання придушити націоналістичний рух в Карпатській Україні. Цю місію повинен був виконати генерал Л.Прхала. Історик висловив думку, що празький уряд зондував грунт в Польщі і готовий був до покращення відносин з Угорщиною [695, S.242 – 243]. Р.Квачек досліджував відносини Чехословаччини з країнами Малої Антанти – Румунією та Югославією. Історик зробив аналіз переговорів країн Малої Антанти з Угорщиною, висвітлив відносини Німеччини з Румунією і Югославією, конференцію в Бледі [693, S.427 – 430]. Чеськими і словацькими істориками неодноразово піднімалась проблема об’єднання Пряшівщини з Карпатською Україною. Ще в серпні 1937 року у Пряшеві відбулися збори культурно-освітніх діячів Пряшівщини, які висловили бажання «жити в автономній Закарпатській Україні». Збори надіслали чехословацькому урядові меморандум, однак відповіді не отримали. Безуспішною була і спроба 10 травня 1938 року. Дану проблему піднімав І.Ванат [237 – 239]. Політичний розвиток ЧСР від вересневої кризи 1938 року до середини березня 1939 року, акцентуючи увагу на становищі Закарпаття, дослідив Л.Сушко [712]. Словацький дослідник Я.Кокошка простежив стосунки ОУН з Німеччиною, зокрема описав зустріч керівництва Карпатської Січі з 78
А.Мельником і німецьким консулом Г.Гофманом в Перечині (листопад 1938 р.) [688, S.120]. М.Мушинка [501 – 503] і Т.Беднарджова [195, 196] опублікували історико-біографічні нариси про А.Волошина і С.Клочурака. В центрі уваги істориків колишньої Югославії знаходились питання взаємовідносин між Карпатською Україною та українцями Югославії. Про це писали Р.Мизь, В.Паплацко, М.Цап, Я.Олеяр, Д.Латяк [435, 488, 537, 641, 511]. Названими дослідниками грунтовно висвітлені матеріали про Карпатську Україну, які друкувалися на сторінках української періодики Югославії, робиться висновок, що югославські українці зробили все для того, щоб втікачі з Карпатської України мали все необхідне для нормального існування під час свого перебування в Загребі, Руському Керестурі, Шіді. Таким чином, історія Закарпаття знаходилася в центрі уваги дослідників Німеччини, Франції, Угорщини, Польщі, Чехії, Словаччини, Ватикану, колишньої Югославії, США і Канади. Переважна більшість їх праць присвячена висвітленню міжнародних відносин напередодні другої світової війни і місця в них Чехословаччини та Карпатської України. Зарубіжними істориками доведено, що Мюнхенська конференція, а згодом Віденський арбітраж, мали згубні наслідки для Чехословаччини. Міжнародний фактор впливав на внутрішньополітичний розвиток краю. Характеризуючи його, зарубіжні дослідники роблять висновок, що Карпатська Україна не мала жодних можливостей існувати як незалежна держава. З цілого ряду проблем історії Карпатської України зарубіжні вчені не притримуються спільної думки. Перш за все це стосується оцінки подій 13 – 14 березня 1939 р., коли набула кульмінації конфронтація у відносинах між українцями і чехами. Проголошення незалежності Карпатської України зарубіжною історіографією зображується як, з одного боку, вплив міжнародного фактору, так, з другого, зростання національної самосвідомості закарпатських українців. Сам акт проголошення незалежності 14 березня 1939 року був більш символічним, ніж свідченням реальної політики. У працях дослідників зарубіжжя відображено державно-правовий статус Закарпаття, роль церкви в суспільному житті краю. Однак, ними проігноровано, за незначним винятком, соціально-економічний розвиток Закарпаття в 1938 – 1939 роках, а культурне життя краю висвітлюється тільки в загальних рисах. За кордоном, поки-що, не видано дослідження, в якому б робився комплексний аналіз соціально-економічних, політичних і культурних процесів у Карпатській Україні наприкінці 30-х років. Із вищесказаного випливає, що історіографія історії Карпатської України бере свій початок з кінця 30-х років, коли з’явилися перші праці. Їх авторами були українські, німецькі, американські дослідники та вчені інших країн. Історія Карпатської України була суперечливою, а тому неоднозначність і суперечливість притаманна для перших публікацій про 79
неї. Автори, залежно від своїх політичних переконань, по-різному давали оцінку історії виникнення і діяльності карпато-українського уряду. Одні з них його ідеалізували, інші, навпаки, називали авантюристичним і таким, що привів закарпатських українців до національної трагедії. З приходом радянських військ в Закарпатську Україну і встановленням радянської влади, на історію Карпатської України було накладено заборону. З’являлися тільки праці, в яких розвінчувався «український буржуазний націоналізм» в особі А.Волошина, Ю.Ревая, братів М. і Ю.Бращайків, С.Клочурака. Більш-менш об’єктивні дослідження почали з’являтися тільки на початку 90-х років, коли перед науковцями відкрилися архіви і вони могли вільно висловлювати свої думки. Протягом другої половини 40-х–80-х років не було надруковано жодної об’єктивної праці про внутрішньополітичні процеси кінця 30-х років у Закарпатті. Виняток становлять, хіба-що, дослідження міжнародних відносин в 1938 – 1939 рр. У цьому плані вітчизняними істориками зроблено чимало. Вони проаналізували Мюнхенську конференцію і Віденський арбітраж 1938 року, довівши весь трагізм їх наслідків для Чехословаччини і Закарпаття. Незважаючи на значну джерельну базу цих досліджень (використані архівні фонди Німеччини, Угорщини, Чехословаччини, Польщі), однак міжнародна ситуація кінця 30-х років у Європі зображувалася виключно на фоні зовнішньополітичної діяльності СРСР – єдиної країни, яка, на глибоке переконання авторів, хотіла миру в світі. Період другої половини 40-х – 80-х років у розвитку історіографії Карпатської України можна вважати застійним. Цього не можна сказати про праці зарубіжних істориків, які мали можливість вільно висловлювати свої погляди на те чи інше суспільно-політичне явище. Праці про Карпатську Україну з’явилися в Німеччині, Франції, Польщі, Угорщині. Чехії, Словаччині, Ватикані, колишній Югославії, США і Канаді. Їх авторами були, в основному, уродженці Закарпаття, які в свій час емігрували за кордон. Зарубіжні історики внесли значний вклад в дослідження історії Карпатської України. Вони детально проаналізували міжнародні відносини напередодні другої світової війни, показали місце в них Чехословаччини і Карпатської України. Їх праці написані на основі величезної джерельної бази архівних і опублікованих матеріалів. На жаль, це не відноситься до дослідження ними соціально-економічного і внутрішньополітичного становища Закарпаття, що необхідно пояснювати браком архівних джерел, які знаходяться в Україні. На нашу думку, брак цих матеріалів і призводить до певної ідеалізації суспільно-політичних процесів, які відбувалися в краї. Для переважної більшості зарубіжних дослідників Карпатська Україна – держава, де все населення щиро 80
підтримувало українську політику А.Волошина, бажаючи якнайшвидшого проголошення незалежності. Ними обходяться, або замовчуються, такі дискусійні питання історії Карпатської України, як суперечності між українцями і чехами, конфронтація в самому українському таборі, яка згодом переросла у спробу здійснення державного перевороту проти законної влади. У цьому плані виняток становлять, хіба-що, праці В.Шандора, В.Маркуся, Й.Сарвадія та деяких інших дослідників. На початку 90-х років побачили світ перші дослідження історії Карпатської України, написані з об’єктивних позицій. З того часу опубліковано понад триста праць. Їх автори підійшли з нових позицій до характеристики суспільно-політичних процесів у краї наприкінці 30-х років. Ними були опубліковані монографії, наукові і науково-популярні статті, в яких зроблено спробу висвітлити різні аспекти соціальноекономічного, політичного і культурного розвитку Карпатської України. Вітчизняні дослідники не обійшли такі проблеми, як державно-правова діяльність уряду А.Волошина, роль церкви в суспільно-політичному житті краю. Багато зроблено для з’ясування дискусійних питань, встановленню вірогідної кількості жертв захисників краю, діяльності уряду Карпатської України в еміграції. Поряд із узагальненням великої кількості архівних документів, вітчизняними істориками широко залучаються мемуари (опубліковані й усні), які є цінним джерелом у з’ясуванні складних історичних процесів наприкінці 30-х років. Даний історіографічний огляд дає можливість стверджувати, що вітчизняними і зарубіжними істориками зроблено чимало в плані дослідження історії Закарпаття. Однак, як видно з наведеного матеріалу, комплексного і сюжетного аналізу вітчизняної та зарубіжної літератури з основних проблем історії Закарпаття ще не проведено, маються лише окремі фрагментарні праці з обмеженим, нерідко поверховим, діапазоном проаналізованих питань. Прийшов час підготувати дослідження історії Карпатської України, в якому б робився комплексний аналіз міжнародного становища, соціально-економічного, внутрішньополітичного і культурного розвитку Закарпаття наприкінці 30-х років. 1.5. Еволюція багатопартійності в Закарпатті у 20 – 30-х роках ХХ століття: характеристика джерел Джерельна база дисертаційного дослідження великою мірою залежить від збережених в архівних фондах оригінальних документів, що можуть стати основою вивчення процесу становлення та розвитку політичних партій упродовж 20 – 30-х років ХХ століття, дають 81
можливість проаналізувати їх структурно-організаційну будову, політико-партійне лідерство, підтримку електоратом тощо. Ознайомившись і використавши для дослідження здобутки історичної науки з даної проблеми, автор намагався ввести в науковий обіг ряд нових архівних джерел. Зокрема, нами опрацьовані документи, які зберігаються у фондах Державного архіву Закарпатської області (ДАЗО) в містах Ужгород та Берегово [1], Закарпатського краєзнавчого музею (Фонди ЗКМ) в м. Ужгород [2], Центрального державного архіву Чеської Республіки в м. Прага (Statni Ustredni Archiv v Praze (SUA)) [5], Aрхіву Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в м. Прага (AMZV) [3], Словацького народного архіву в м. Братислава [4]. Зокрема, цінними матеріалами є програми й статути політичних організацій, передвиборчі агітаційні листівки та прокламації, кандидатські списки та бюлетені для голосування на виборах різних рівнів. Неопубліковані архівні джерела складають першу групу джерелознавчої документації. Другу групу становлять опубліковані джерела, як вітчизняні, так і зарубіжні. Збірники опублікованих архівних матеріалів виходили у світ не регулярно. Незважаючи на те, що більшість документів, які було видано в радянський період, мають однобокий ідеологічний зміст, містять велику кількість оригінальних матеріалів стосовно досліджуваної проблематики. Окремі аспекти політико-партійного життя знайшли своє відображення у збірниках документів, виданих ученими Ужгородського університету. Тільки об’єктивний аналітичнокритичний аналіз документів, відмежування від комуно-радянського викладення змісту в окремих із них, дозволяє реально оцінити їх наукову вагу. Нарешті, до третьої групи джерел відносимо матеріали тогочасної періодичної преси, а особливо газети та журнали, які виступали офіційними друкованими органами політичних партій. Науковий інтерес щодо досліджуваної теми привернули фонди Державного архіву Закарпатської області (ДАЗО), в яких міститься цінний матеріал з проблем становлення та розвитку політичних партій міжвоєнного Закарпаття. Серед них особливо слід назвати фонд 2 «Президія земського уряду Підкарпатської Русі в Ужгороді» [1.1], фонд 13 «Мукачівське жупанське управління, м. Мукачево» [1.3], в яких знаходимо інформацію про розгортання первинних партійних осередків різних національно-культурних і політично-ідеологічних орієнтацій. У фонді 3 «Президія уряду Карпатської України в Хусті» [1.2], фонді 14 «Брегівське жупанське управління, м. Берегово Підкарпатської Русі» [1.4], фонді 29 «Президії Цивільного управління Підкарпатської Русі» [1.6], фонді 46 «Канцелярії губернатора Підкарпатської Русі в Ужгороді» [1.7], фонді 63 «Цивільного управління Підкарпатської Русі» [1.8], фонді 1056 «Адвокатська контора Бращайка» [1.10], фонді 1146 82
«Секретаріат Руської хліборобської партії» [1.11] містяться матеріали про діяльність різних політичних партій, їх структуру, програмні та статутні положення, передвиборчі агітки, плакати тощо. Із матеріалів фондів дізнаємось також про активну антидержавну діяльність угорської агентури. Великий фактичний матеріал дають і Фонди Закарпатського краєзнавчого музею в м. Ужгород (Фонди ЗКМ) [2]. Зокрема, нами використано документи УМ – 8073 під інвентарним номером 69, в якому знайомимося із програмними засадами партії Підкарпатський Земледільський Союз (ПЗС). Інвентарний номер архіву 2403 дає цінні відомості про становлення й діяльність Руської НаціональноАвтономної Партії, а інвентарний номер архіву 2390 – про Партію Невдоволених Автохтонів (Тутешняків). Архівні джерела УМ – 7987, І – 866 зберігають інформацію про розбудову та реорганізацію місцевого крайкому Комуністичної Партії Чехословаччини. До того ж нами використано фонди під інвентарними номерами архіву 2405, 2862, 2864, 4400, 4822, 4823, 4843, 5363, 5819 (І – 107), УМ – 7895, 10755. У них містяться матеріали, що стосуються як буденної життєдіяльності політичних партій, так і в час виборчих процесів. Тут знаходимо й списки членів керівництва політичних організацій, кандидатські списки, передвиборчі інструкції, партійні циркуляри, агітаційні прокламації та звернення, афіші тощо. Цінним доповненням вітчизняних архівних документів є матеріали Центрального державного архіву Чеської Республіки (Statnі Ustredni Archiv v Praze (SUA)) [5]. Найбільшої зацікавленості для даної проблеми потребує фонд Президії Ради міністрів, у якому зберігаються справи: 56 – «Організація політичного управління Підкарпатської Русі» (Organisace politicke spravy Podkarpatske Rusi) [5.1.1], 84 – «Повідомлення про діяльність політичних партій на Підкарпатській Русі» (Hlaseni o cinnosti politickych stran na Podkarpatske Rusi) [5.1.2], 92 – «Справи політичних партій на Підкарпатській Русі: Автономний Земледільський Союз» (Zalezitosti politickych stran na Podkarpatske Rusi. Zemedelsky autonomni sojuz) [5.1.3]. Оригінальними також є відомості про участь партій у виборах, їх можливості використовувати агітаційну кампанію тощо. Подібну інформацію маємо можливість отримати з фонду Архіву канцелярії президента Чехословацької Республіки, що знаходиться в Словацькому народному архіві м. Братислава, зокрема справи, що стосуються агітації в прикордонних районах зі Словаччиною [4.1.1]. Використаний нами фонд архіву Міністерства закордонних справ Чехословацької Республіки подає інформацію про античеську проугорську пропаганду [3.1.1]. Джерельну базу дисертаційного дослідження складають і опубліковані документи. У радянські часи було підготовлено до друку 83
та видано цілу низку архівних документів, що виходили в серії «Шляхом Жовтня» [22 – 26], а також такі як «Документи розповідають» [11], «Документи свідчать» [12], «Таємне стає явним» [18]. Щоправда, відбір архівних матеріалів носив заполітизований характер. Упорядники цих видань, як правило, включали документацію, яка була пов’язана виключно з комуністичним рухом у краї (його позитивний бік), натомість ігнорували об’єктивними оригінальними справами, які б розкрили повну картину тогочасного суспільно-політичного життя. Автор підходив критично до вивчення цих та інших документів. Перш за все тут знаходимо відповіді на запитання щодо виборів різних рівнів, передвиборчої агітації, міжпартійних суперечок та партійного протистояння в сільській місцевості, діяльності комуністичних партійних осередків та багато іншого. На допомогу досліднику видано й тексти промов та інтерпеляцій депутатів-комуністів у чехословацькому парламенті впродовж 1921 – 1938 років, які також носять переважно тенденційний характер [6, 14, 27]. Заслуговують на увагу й архівні матеріали поміщені в празькому збірнику документів «Антифашистська і народно-визвольна боротьба чеського і словацького народу в 1938 – 1945 рр.» [30]. Тут зокрема, нас зацікавили матеріали кінця 30-х років минулого століття. Цінним історіографічним джерелом виступають також програми та інші офіційні документи політичних партій, що розглядаються у дослідженні [7, 8, 13, 15, 16, 17]. В останнє десятиліття з’явилися у світ нові збірники документів, які проливають світло на окремі аспекти досліджуваної проблеми. На принципах об’єктивного історизму вони подають фактичний опис політико-партійної життєдіяльності краю. Особливий науковий інтерес становлять збірники документів про зовнішньополітичну діяльність урядів Угорщини та Польщі, що мали безпосередній вплив і на розвиток внутрішньополітичного життя міжвоєнного Закарпаття [28, 31]. Особливо цікавими є збірник документів виданий у Польщі «Акція «Лом», де знаходимо багато необхідної для даного дослідження оригінальної інформації [31]. Джерельну базу монографії доповнює документальний щоденник відомого українського громадсько-політичного та культурного діяча, письменника В.Гренджі-Донського «Щастя і горе Карпатської України» [9]. Він є цінним джерелом з історії становлення та діяльності партії УНО. Особливої уваги заслуговує опис процесу розбудови структурноорганізаційних основ партії та її участі у державотворенні Карпатської України. Детальний опис партійного апарату, структурних та організаційних основ політичної організації подано автором з такою точністю, що дослідник може скласти мозаїку щоденних трудоднів 84
партапаратчиків. Тут знаходимо відомості і про підготовку та участь у виборах до Сойму Карпатської України, вплив партії на електорат тощо. Важливе значення серед опублікованих джерел мають і законодавчі документи Чехословацької Республіки, зміст яких стосується суспільнополітичного життя Підкарпатської Русі [29, 32, 33]. Архівні й опубліковані документи доповнюються матеріалами періодики, передусім офіційних друкованих органів партій, де знаходимо багатий матеріал як із внутріпартійного життя, так і міжпартійної боротьби. Серед використаних нами періодичних видань слід назвати «Вперед» [35], «Земля і Воля» [37], «Земледельская Политика» [38], «Карпатська Правда» [41], «Карпато-русский Вестник» [42], «Народня Сила» [43], «Нова Свобода» [44], «Руська Нива» [45], «Русская Земля» [46], «Русскій Вестник» [47], «Свобода» [50], «Українське Слово» [51], а також журнали-альманахи «Календар «Землі і Волі» [39], «Русскій земледельческій календарь» [48 – 49] та ін. Таким чином, джерельна база досліджуваної проблеми є достатньою для наукового опрацювання і сприяє вивченню однієї із «білих плям» політичної історії Закарпаття в ХХ столітті. 1.6. Історія політичних партій у працях вітчизняних дослідників Перші праці вітчизняних дослідників, що привертали увагу до політико-партійної розбудови в тогочасній Підкарпатській Русі знаходимо вже у двадцятих роках минулого століття. Як правило авторами цих праць були безпосередні свідки політичної життєдіяльності місцевих жителів, а подекуди й самі учасники партійного життя краю. Так, один із відомих лідерів проукраїнського громадсько-політичного руху в Закарпатті Михайло Бращайко став автором цікавої статті «Політична ситуація Підкарпатської Руси 25 років тому назад і теперь», в якій вказав на партійну роздробленість та назвав найбільш потужні політичні організації краю [86]. Цінними для першочергового значення є праці Л. Мишуги [187] та Й. Камінського [139], в яких автори досить послідовно, хоча й стисло, подають інформацію про політичні організації. Якщо перший дослідник робить огляд політичних партій, які діяли на території краю станом на 1921 рік, то Йосиф Камінський більшу увагу зосередив на участі в політичному житті Закарпаття крайової еліти та її представницькому органі – Центральній Руській Народній Раді. Не менш цікавою для нас є опублікований курс лекцій Іларіона Цуркановича, в якому автор безпосередньо торкається ідейних засад і політичних напрямків «карпаторуських» партій [304]. Про історію становлення та розвитку 85
партії Підкарпатський Земледільський Союз розповів один із її засновників та лідерів Василь Рижак [211]. На рубежі 20 – 30-х років виходить у світ чергова праця вітчизняного дослідника О. Бадана, що привертає увагу, перш за все, постановкою комплексного питання розвитку тогочасного Закарпаття [53]. Автор, зокрема, одним із перших у вітчизняній історіографії розглянув процес становлення та діяльності політичних партій у краї через призму класової оцінки. І хоча О. Бадан, висвітлюючи дану проблему, виходив із марксистських позицій, його спроба має цінне значення і свого часу дала добрий стимул для продовження досліджень у політико-партійній сфері. Більшої уваги заслуговує стаття про стани й партії, що існували на той час в Підкарпатській Русі [54]. Майже одночасно із виданням О.Бадана побачила світ праця І.Лакизи, де питання партійного розвитку краю знайшло подальше висвітлення [157]. Акцентуючи увагу більше на діяльності Закарпатського крайового комітету партії комуністів автор висвітлив і такі проблеми, як підготовка і проведення парламентських виборів, аспекти агітаційної кампанії тощо. Поряд з політичними моментами, які спиралися на безпосередні дії політичних організацій, інший автор Г.Піддубний [200] не оминув питання міжпартійних суперечок. Після угорської окупації Карпатської України та під час Другої світової війни вітчизняна історіографія не залишила нам які-небудь праці про політико-партійне життя краю. Виключенням може слугувати стаття колишнього лідера Закарпатської організації Компартії Чехословаччини Олекси Борканюка «Про становище Закарпатської України напередодні окупації Хортистською Угорщиною» [6, 269 – 290]. Зокрема, автор зупинився на аналізові політичної боротьби в Підкарпатській Русі та виклав свою власну думку щодо суспільнополітичної ситуації. Висвітлення подій О.Борканюк подав однобічно, безапеляційно звинувачуючи у всіх «гріхах» українських національних лідерів тогочасного Закарпаття, яких у зневажливому дусі називав «реваями», «волошинами», «клочураками», «зрадниками українського народу Закарпаття». Форма подібного звернення використовувалася місцевими комуністами упродовж усього міжвоєнного періоду як в періодичній пресі, листівках, промовах тощо, так і в офіційних партійних зверненнях. Більше того, автор статті безрозбірливо змішував українських політичних лідерів з русофільськими «невдахами» «бродіями» і «фенциками», які «готувалися далі служити Гітлерові й Хорті». Вказуючи на боротьбу різних політичних сил краю за автономію, діяльність проугорських лідерів (Андрія Бродія, Степана Фенцика), міжнародне становище, автор статті не сумнівався, що комуністи були єдиною силою, яка відстоювала інтереси місцевого населення, 86
передусім трудового народу. Уникаючи бодай загальної характеристики політичних партій О. Борканюк категорично відносив партію УНО та уряд Августина Волошина до античехословацької орієнтації, з чим цілком не можна погодитися. Ще більшій критиці необхідно піддати думку автора щодо підготовки українцями терористів «для здійснення терористичних акцій на Радянській Україні і в сусідніх державах» [6, 269 – 290]. У такому ж дусі викладене твердження автора про те, що вибори до Сойму Карпатської України були сфальсифіковані, а народ «переконався у шахрайстві фашистів». Загалом оцінка тогочасних подій не могла бути інакшою, оскільки вийшла з під пера постійного і незмінного противника табору проукраїнських автономних політичних партій, прихильника комуно-радянської ідеології. У період панування угорської окупаційної адміністрації нагадування про двадцятирічне перебування у складі Чехословацької Республіки було не бажаним, а тому праці про політико-партійне життя суспільства того часу не з’являлися. На новий рівень вийшли наукові дослідження суспільнополітичного життя 20 – 30-х років ХХ століття у радянський період. Проте якість матеріалів мала досить суб’єктивний характер, оскільки дослідження зводилися до однобічного висвітлення тих чи інших політичних явищ, а подекуди носили заангажований, фальсифікаційний характер. Зрозуміло, що ідеологічні перебільшення стимулювалися необхідністю пошуку підгрунтя «споконвічності» комуністичних ідей в краї. Політико-партійному життю Закарпаття міжвоєнного періоду присвячена ціла низка монографій і статей радянських істориків. Видані в 50 – 80-ті роки ХХ століття публікації висвітлювали діяльність автономних політичних партій не інакше як антинародну й буржуазнонаціоналістичну. Особливо діставалося проукраїнським політичним силам. Національно-визвольний рух закарпатських українців на чолі з їхнім лідером Августином Волошином подавався вченими як безальтернативне намагання «політичних зрадників» захопити владу в краї. Внаслідок цього відкидалися факти намагання консолідувати суспільство наприкінці 30-х років минулого століття. Зокрема, таких поглядів у процесі дослідження дотримувалися С.М. Білак [63 – 66], С. Бойко [71], М.М. Болдижар [72], Д.М. Букович [87], Б.І. Співак [226 – 228]. Дослідження інших радянських вчених Н.П. Баженової [56 – 57], В.І. Бєлоусова [61 – 62], Г.В. Божук [70], І.М. Гранчака [115 – 118], В.В. Делегана [123], І.Н. Мельникової [184 – 185], М.П. Повча [201], М.Є. Ротмана [216 – 217], П.С. Сірко [222], Ю.Ю. Сливки [223 – 225], В.В. Хайнаса [249], О.В. Хланти [253 – 255], Ф.П. Шевченка [265], А.М. Шлепакова [266] мають одну характерну особливість. Вона 87
виражається, насамперед, безпідставним вихвалянням діяльності політичної партії комуністів у 20 – 30-ті роки ХХ століття. До переліку проблем, які знаходилися в центрі уваги суспільно-політичного розвитку входили «злиденне становище народних мас під іноземним пануванням», розгортання «революційної боротьби трудящих», пролетарська солідарність тощо. На цьому фоні в однобічному ракурсі подавалися проблемні аспекти внутрішньополітичної боротьби, причому уникалася градація причин і наслідків політичного конфлікту русофілів та українців. Детальний аналіз багатовекторної політики партій також не розглядався, оскільки достатньо було охарактеризувати її в цілому як антинародну. Тому більшість радянських дослідників, звертаючи увагу на історико-партійний аспект детально розписували життєдіяльність крайового комітету КПЧ, перебільшуючи роль і місце політичної організації в багатопартійній системі Чехословацької Республіки. Здебільшoго у працях названих учених відчутно велику кількість взаємоповторень, що впливало тільки на кількість і аж ніяк на якість досліджуваної проблеми. Вивчення історії Закарпатської комуністичної партійної організації здійснювалося як в окремих виданнях, так і в колективних працях. Однак, незважаючи на факти заангажованого висвітлення діяльності комуністів авторами зібрано й узагальнено значний фактичний матеріал про структурно-організаційну основу партії, її кількількісний склад і активність партійних лідерів (В.І. Бєлоусов [61 – 62], В.В. Делеган [123], М.Є. Ротман [216 – 217], Б.І. Співак [226 – 228], В.В. Хайнас [249], О.В. Хланта [254 – 255]). Своєрідний підсумок досліджень з історії крайової Комуністичної партії зроблено в колективних виданнях «Нарисів історії Закарпатської обласної партійної організації», де особливий акцент базований на життєдіяльності партійних осередків, визначено й аналіз тактикостратегічних елементів комуністичного руху в Закарпатті, але знову ж таки в ідеологічно заангажованому руслі [190 – 191]. Політика ж інших політичних партій, що діяли в Закарпатті упродовж міжвоєнного періоду, подана настільки, наскільки це необхідно для висвітлення діяльності партії комуністів. У подібному стислому стилі можна ознайомитися з науковим баченням проблеми в працях С.М. Білака [65 – 66], Ю.Ю. Сливки [224 – 225] та Б.І. Співака [226 – 228], Й. Яновича [270]. Незважаючи на це, саме вони дали аналіз найбільш потужним політичним партіям тогочасного Закарпаття. З їхньою оцінкою ми не вправі погоджуватися. До того ж абсолютно відсутня увага з боку дослідників до менш відомих і слабо структурованих політичних організацій. Із вище названих дослідників, більш детально охарактеризував нарізно орієнтовані політичні партії історик С.М. Білак у праці «Народ за ними не пішов» 88
[65]. Тут дано загальний аналіз як деяким загальнодержавним партіям, так і суто крайовим. Проте погляд ученого не виходить за межі ідеологічного вивчення проблеми, а тому ставить її в один ряд радянських досліджень політико-партійної історії Закарпаття 20 – 30-х років ХХ сторіччя. Особливої уваги радянські вчені приділили дослідженням ідеологічного характеру в період Карпато-Українського державотворення 1938 – 1939 років. Політичним партіям українського спрямування «діставалося» за активну боротьбу в справі автономії, від якої відмежовувалися й комуністи міжвоєнного періоду. Нищівній критиці піддавалася життєдіяльність партії Українське Національне Об’єднання (УНО). Інші політичні організації, які діяли в часи багатопартійності одностайно вважалися «антинародними», «буржуазно-націоналістичними» й «продажними». Радянський історик С.М. Білак характеризує УНО так само «буржуазно-націоналістичною партією», яка «аж ніяк не виражала інтересів трудящих мас» [65, 173]. Автор притримується такої ж думки щодо програми партії, яка «була наскрізь просякнута людиноненависницькою ідеологією буржуазного націоналізму в економічному, політичному і культурному житті, спрямована проти Радянської України, на підготовку нового «хрестового походу» проти Радянського Союзу» [65, 173]. Така позиція дослідника не є науковою і далека від історичної правди. Інший відомий дослідник Б.І. Співак у своїй праці «Нариси історії революційної боротьби трудящих Закарпаття в 1930 – 1945 роках» цілком справедливо зазначає, що уряди Угорщини і Польщі були зацікавлені в античехословацькій діяльності деяких автономістських сил, використовуючи їх як «п’яту колону», регулярно стимулювали їх тощо [226, 265]. Серед таких названо партії Автономний Земледільський Союз (АЗС) та Руську Національно-Автономну Партію (РНАП). Щодо діяльності українських політичних організацій і, зокрема партії УНО, то думка вченого витримана в стандартному для радянського часу стилі. Детальний аналіз життєдіяльності інших політичних партій відсутній, проігноровано й проблему міжпартійних суперечок. Упродовж 60 – 80-х років ХХ століття побачили світ ще декілька праць учених-дослідників, серед яких слід назвати І.І. Попа [204 – 205] та М.М. Швагуляка [264]. Своєрідність творів згаданих авторів полягала у тому, що політичне життя Закарпаття подавалося ними через призму зовнішньої політики сусідніх держав. У монографії «Чехословацковенгерские отношения (1935 – 1939)» історик І.І. Поп аргументовано доводить проугорську діяльність деяких автономних партій [205, 174]. Об’єктивний підхід до висвітлення проблеми значно виділяється серед інших думок радянських істориків. Його ж перу належить праця, що 89
висвітлює польсько-угорські відносини наприкінці 30-х років минулого століття, в якій неостанню роль відведено зовнішньому впливу на політичну обстановку в Підкарпатській Русі [204]. На міжнародних стосунках Польщі та Угорщини в 30-х роках зупинився у своїй праці М.М. Швагуляк [264, 175 – 197], так само дослідивши вплив урядових кіл цих держав на політику русофільських політичних організацій. На це звернув увагу ще один дослідник експансіоністської політики Угорщини щодо Закарпаття А. Пушкаш [208]. Політико-партійного життя 20 – 30-х роках ХХ століття торкалися й автори колективних видань, зміст яких зводився до заполітизованого висвітлення проблеми. Продовжувалося звеличення ролі партії комуністів у суспільно-політичних процесах. Так, авторський колектив книжки «Шляхом до щастя» в черговий раз підкреслював, що «народ вірив комуністам», «йшов за ними», засуджував «зрадницьку діяльність націоналістів». Вони вважали, що «для зміцнення свого панування чеська імперіалістична буржуазія штучно підтримувала на Закарпатті, як і в усій країні, багатопартійну систему» [267, 99]. Ми не згідні з такою мотивацією, оскільки, на наш погляд, на першому місці все-таки стояв плюралістичний характер демократичної основи чехословацького суспільства. Не вдаючись до детального аналізу діяльності політичних партій, автори констатували, що політичні організації «утримувались урядом, великими монополістичними об’єднаннями, а їх лідери вірно служили імперіалістичній буржуазії» [267]. У цілому подання матеріалу носить характер відмежування комуністичних організацій від усіх інших, однозначно констатуючи, що «підлу роль відігравали українські буржуазні націоналісти, реакційна білогвардійська русофільська еміграція, які сіяли національну ворожнечу і виступали заспівувачами антирадянщини і антикомунізму» [267]. На такому фоні позитивну оцінку автори давали діяльності партії комуністів. Вони досить детально зупинилися на процесі утворення комуністичних партійних осередків, вказали причини та джерела партійної еволюції. Детально названі й факти масових виступів робітників під керівництвом комуністичних лідерів та участь політичної організації в парламентських виборах. Незважаючи на дещо суб’єктивний підхід до дослідження даної проблеми, автори цілком справедливо підкреслили один із найважливіших аспектів життєдіяльності комуністів у краї, а саме послідовність і невідступність щодо захисту національно-культурних цінностей закарпатських українців, їх мовної ідентичності з українцями по той бік Карпат та віри в об’єднання всіх українців у одну державу. Негативно ставлячись до політичної діяльності Августина Волошина та його однопартійців у цілому, автори колективної праці констатували, що він «почав пропагувати ідею створення на базі 90
Карпатської України «великої соборної України», в яку вкладали негативний зміст [267]. У цьому ж дусі висловлювали думки автори академічного видання «История Украинской ССР» [134, 555 – 557]. Не відійшли від догматичних міркувань і автори «Историографии истории Украинской ССР» [136, 338], котрі констатували, що в дослідженнях радянських істориків викриваються «прислужництво» українських «буржуазнонаціоналістичних» організацій іноземним державам. Аналізуючи праці радянських учених інший історик Д.Д. Данилюк не заперечував результати попередніх досліджень, а навпаки підкреслював, що «радянські історики створили грунтовні праці, в яких досліджується «еволюція» виникнення на Закарпатті буржуазно-націоналістичних партій всіх мастей від їх зародження до ганебного кінця» [122, 79]. Такий підхід, на наш погляд, не є об’єктивно аналітичним і не може претендувати на реальну оцінку досліджуваної проблеми у радянські часи. У радянський період виходили окремі праці вчених, присвячені партійним друкованим органам міжвоєнного Закарпаття, щоправда знову ж таки тільки комуністичним. Серед таких слід назвати П.М. Лісового та М.І. Бабидорича, які стали авторами книжок «Трибуна трудящих» (спільне авторство) [169] та «Комуністична преса Закарпаття 20 – 30-х років» (автор П.М. Лісовий) [170]. Згадані праці детально аналізують комуністичну пресу досліджуваного періоду, показуючи діяльність та активність комуністичного руху в Закарпатті. Незважаючи на пропагандистський характер першої названої праці, необхідно визнати детальне опрацювання характеру партійних видань крайових комуністів, їх видозмін в залежності від поточного моменту або ідеологічного спрямування. Що ж до монографії П.М. Лісового «Комуністична преса Закарпаття 20 – 30-х років» [170], то слід зауважити, що це перше подібне видання присвячене окремо взятій політичній організації, тобто її друкованим органам. Аналіз розвитку комуністичної преси поданий автором саме через призму діяльності крайового комітету Комуністичної Партії Чехословаччини. Монографія містить ряд суб’єктивних суджень щодо політико-партійної активності комуністів, однак основний зміст видання заслуговує на увагу. До історії комуністичної преси звертався й дослідник В.М. Молнар [188]. Натомість ігнорування друкованих органів інших політичних партій Закарпаття 20 – 30-х років ХХ століття є признаком радянського наукового «об’єктивізму». Таким чином, радянську історіографію досліджуваної проблеми необхідно сприймати з точки зору справедливої критики. Характеризуючи зміст праць радянських учених, слід відзначити, що проблема еволюції багатопартійності в міжвоєнному Закарпатті 91
досліджувалася не в комплексі, а епізодично. Вибірковість дослідників, які ідеалізували життєдіяльність комуністичної політичної організації і нехтували детальним вивченням інших партій змушує визнати необ’єктивність окремих досліджень, які часом супроводжувалися грубою фальсифікацією та плюндруванням реальних кроків інших політичних партій упродовж 20 – 30-х років ХХ століття. Дослідження носили загальний характер, висвітлення структурно-організаційних і програмних основ партій мали описовий характер із закладеною ідеалізацією окремих процесів. Заполітизованість була притаманна як авторам наукових монографій, колективних та багатотомних праць, так і історіографічних та біографічних нарисів про політичних лідерів. Якщо судження радянських учених щодо діяльності політикопартійної еліти русофільських та угорських партій були здебільшого логічними, то активність проукраїнських політичних сил в питаннях створення незалежної соборної України ними замовчувалася або подавалася у спотвореному вигляді. Та все-таки, незважаючи на факти заполітизованості досліджень щодо даної проблеми, необхідно визнати, що вони не втратили своєї актуальності і наукового значення, оскільки в процесі вивчення періоду і співставлення думок різних учених маємо можливість полемізувати і доводити власні судження. На якісно новий рівень дослідження даної проблеми вийшли вітчизняні вчені у період становлення і розбудови Української незалежної держави. 90-ті роки ХХ століття позитивно вплинули на переоцінку історичних цінностей, надали можливість об’єктивно підійти до вивчення невідомих, а то й свідомо сфальсифікованих політичних процесів. Особливого значення набуло критично-аналітичне мислення вчених щодо демократичних перетворень, які відбувалися в Україні. Це у свою чергу сприяло наведенню аналогій з історії тощо. Належним чином було сприйнято процес розбудови багатопартійної системи. Останнє наштовхнуло на пошук традиційності багатопартійного життя українців. У цьому відношенні науковці Закарпаття, яке одне із небагатьох українських земель, що мало двадцятирічний стаж політикопартійного життя в демократичному його виявленні, отримали можливість об’єктивно дослідити одну із «білих плям» минулого в повну силу. Незважаючи на це, необхідно констатувати, що упродовж останнього десятиліття ХХ століття комплексного дослідження всіх проявів партійного життя закарпатського суспільства не було. Переважна більшість опублікованих у 90-х роках минулого століття праць вітчизняних учених висвітлювала внутрішньополітичне становище Карпатської України 1938 – 1939 років. Позитивний прояв дослідників до визнання державотворчих процесів закарпатських українців наприкінці 30-х років сприяв пошуку передумов величі Карпато-Української держави. Саме початок 90-х років, становлення 92
незалежної України, дали поштовх до подальшого дослідження суспільно-політичного життя Закарпаття у міжвоєнний період. Виходять у світ перші об’єктивно-аналітичні праці вчених М. Болдижара [73 – 82], О. Богіва [67], М. Вегеша [89 – 105], І. Гранчака [119], О. Довганича [125 – 131], В. Задорожного [67, 91], І. Короля [150], В. Лемака [158 – 167], І. Ліхтея [171 – 177], О. Мишанича [185], Р. Офіцинського [192 – 195], І. Попа [203], В. Худанича [256, 257, 260, 261]. У своїх працях дослідники аналізували як внутрішньополітичний розвиток краю в часи його входження до складу Чехословацької Республіки, так і окремі аспекти життєдіяльності суспільства. Вагомий внесок було зроблено у висвітлення місця і ролі відомих політичних особистостей, серед яких в новому обрамленні постали політичні портрети Августина Волошина, братів Бращайків та Реваїв, Андрія Бродія, Степана Фенцика та багатьох інших партійних діячів тогочасності. На відміну від радянських дослідників учені 90-х років почали вивчати політико-партійну палітру минулого Закарпаття на основі об’єктивного історизму, відкидаючи політичну заангажованість. Так, історики Михайло Болдижар і Василь Лемак досліджували проблеми взаємовідносин політичних кіл русофілів та українців, детальніше зупинившись на автономних змаганнях наприкінці 30-х років ХХ століття [79 – 81]. Зокрема, вони високо оцінили консолідацію у цьому питанні найпотужніших русофільських політичних партій. У поле зору дослідників потрапили також шляхи пошуку мирної співпраці між політичними партіями проукраїнської та русофільської орієнтацій, що врешті-решт у 1938 році дало свої позитивні плоди спочатку підписанням угоди, а згодом і отриманням автономних прав. Дані дослідження повністю відкидали «одноосібну» перемогу комуністів у автономних перипетіях Закарпаття, що ідеалізувалося радянською історіографією. М. Болдижару належать праці в періодичній пресі, де висвітлювалися життєдіяльність деяких політичних організацій [76, 78]. Подібні матеріали знаходимо за авторством В. Ганчина [114] й В. Лемака [158 – 167]. Ужгородський учений Михайло Болдижар у праці «Закарпаття між двома світовими війнами» зупинився на окремих аспектах партійного життя тогочасного суспільства. Зокрема, його перу належить короткий нарис про діяльність русофільської політичної організації АЗС [73, 20 – 34]. Учений проаналізував процес становлення однієї із найпотужніших автономних партій, її програмні положення та безпосередню участь у суспільно-політичному житті краю. Водночас М. Болдижар зазначив, що раніше «вивчалася діяльність лише комуністичної організації, і то досить однобічно та нерідко й тенденційно. Разом з тим, реалії сьогодення однозначно підтверджують, що глибоке дослідження діяльності всіх, або принаймні, основних партій має важливе й актуальне значення не лише для історії минулого краю, але й для 93
використання досвіду, а він мав і позитивні, і негативні моменти для наших днів» [73, 21]. Щодо життєдіяльності партії АЗС то Михайло Болдижар пропонує розглянути її розвиток упродовж двох періодів – «ПЗС (перша офіційна назва партії) – АЗС» [73, 21 – 22]. З аргументом ученого варто погодитися, «оскільки саме її приклад дає можливість прослідкувати зміни організаційного й політичного характеру, які були властиві майже для всіх партій» краю [73, 22]. Неоминув дослідник і замаскованої проугорської політики партії та її лідерів, а також формування з її представників першого автономного уряду. Загалом дослідження ужгородського вченого дали новий імпульс вивченню політико-партійного та юридично-правового життя Підкарпатської Русі. Його чисельні праці з історії міжвоєнного Закарпаття вирізняються своїм аналітично-критичним підходом і неопосередкованим поглядом, а також визнанням власних помилок у дослідженнях в попередні (радянські) часи. Ця риса характерна і для інших праць ученого. Так само критично ставиться М. Болдижар до становлення монополії партії УНО в 1939 році та проведення виборів до Сойму Карпатської України, які, на його думку, «пройшли на задовільному рівні», хоча й проводилися на безальтернативній основі [73, 93]. Подібні матеріали знаходимо і в інших виданнях М. Болдижара [74, 75, 77]. Ще більш критично до факту виборів 1939 року віднеслися інші вітчизняні дослідники (В. Лемак, В. Разгулов та ін.), які вважають їх політичним фарсом, хоча й документальних аргументів не доводять [165, 166, 209]. Безальтернативність виборів та й взагалі існування єдиної урядової партії УНО, на наш погляд, було виправданим, оскільки в умовах як внутрішньополітичної, так і зовнішньополітичної кризи запобігало анархії та повного безладу в краї. Безумовно, цим самим було нанесено відчутного удару по демократичним засадам Чехословацької Республіки, однак реалії тогочасності диктували автономному уряду власні правила гри. Антидемократичні кроки уряду Августина Волошина по відношенню до партійного життя (ліквідація багатопартійності, утворення єдиної партії) підтверджують і вчені Микола Вегеш, Володимир Боднар, Василь Худанич [68, 89 – 98, 103, 256]. Відомий український учений Олекса Мишанич, займаючись дослідженням проблеми «політичного русинства», вказує на витоки його еволюції та розпорошеність серед політичного русофільства в 20 – 30-ті роки минулого століття. На прикладі Партії Невдоволених Автохтонів (Тутешняків) він доводить слабоструктурованість деяких політичних сил русофільського напряму, безпорадність на політичній арені краю і, в деякій мірі, абсурдність їх програмних ідей та й взагалі політико-партійного існування [185, 28]. Згадки про існування політичних партій в згадуваний період знаходимо і в колективній праці «Історія Ужгорода», зокрема у розділі 94
підготовленому українським ученим Михайлом Тиводаром [231]. Крім того, з’являються матеріали про тогочасну періодичну пресу, в тому числі офіційні друковані органи політичних організацій 20 – 30-х років, авторами яких були Ганна Божук [69], Михайло Болдижар [76], Микола Вегеш [99 – 101], Іван Добош [124], Роман Офіцинський [193]. У 1995 році побачив світ другий том «Нарисів історії Закарпаття», в якому окремі розділи присвячені суспільно-політичному життю Закарпаття у складі Чехословацької Республіки. З проблемами становлення і розвитку політичних партій згаданого періоду на його сторінках виступили Михайло Болдижар [79 – 81], Іван Гранчак [119], Василь Делеган [152], Іван Король [152], Василь Лемак [79 – 81], Ігор Ліхтей [171 – 172], Олексій Хланта [152]. Науковий погляд учених був спрямований на найбільш відомі політичні партії краю, тому аналіз їх діяльності виявився дещо епізодичним. Поряд з цим, детально висвітлено характер міжпартійної співпраці та взаємодії окремих політичних сил краю. У деяких випадках більше уваги відводилося розвитку комуністичного руху та її партійної організації. Менше уваги, на нашу думку, автори приділили характеристиці основних причин градації різноорієнтованих національних партій та їх електоральним можливостям. Матеріали деяких авторів суперечать один одному. Проте, в цілому значення поданого матеріалу в колективній праці має велике значення, оскільки вперше знайомить із політико-партійним життям в хронологічній послідовності. Вчені зробили спробу проаналізувати структурно-організаційні основи партій тощо. Важливим є постановка питання про роль потужних політичних організацій у встановленні суспільної стабільності. Окремі аспекти життєдіяльності політичних партій міжвоєнного Закарпаття досліджувалися і на рубежі ХХ та ХХІ століть. Серед авторів-дослідників даної проблеми слід назвати таких учених як Микола Вегеш [89, 92 – 95, 104 – 105], Степан Віднянський [107], Володимир Гиря [89], Омелян Довганич [125, 129, 131], Іван Король [89, 149], Ігор Ліхтей [173, 177], Олександр Малець [181], Олекса Мишанич [186], Іван Поп [206], Маріан Токар [232 – 244], Василь Худанич [257, 261]. Багатий матеріал щодо вивчення досліджуваної проблеми дає колективна праця ужгородських вчених М. Вегеша, В. Гирі, І. Короля «Угорська іредента на Закарпатті між двома світовими війнами» [89]. Автори на основі архівних документів розвінчують антидержавну діяльність угорських партій, що функціонували на території краю, а також деяких русофільських політичних організацій, які виступали в ролі «п’ятої колони» [89, 78 – 98]. Особливо цікавим для нас є висвітлення координаційної співпраці угорських політичних партій, які прикриваючись офіційним визнанням демократичних засад Чехословацької Республіки ні на мить не призупиняли своєї активності, 95
спрямованої на підрив суспільно-політичної стабільності і успішно йшли до своєї мети. Участь політичних партій Закарпаття міжвоєнного періоду в розбудові профспілкового руху знайшла своє відображення у колективній праці «Профспілки Закарпаття: турбота про людей», авторами якої стали І.І. Король, В.П. Мельник, С.В. Баранчиков [148]. Заслуговують на увагу дослідження істориків Ігоря Ліхтея та Василя Худанича. Зокрема, молодий учений І. Ліхтей вивчав питання становлення політичних партій у Закарпатті на початку 20-х років ХХ століття та проукраїнську діяльність частини із них [173, 177]. Більш змістовними за формою вивчення є опубліковані з даної теми матеріали професора В. Худанича. Основний акцент він робить на життєдіяльності політичних організацій напередодні Другої світової війни, в часи активної боротьби місцевого населення за автономію та становлення перших автономних урядів [260]. Автор відзначає, що у всіх цих політичних процесах неможливо було обійтися без участі політичних партій. Особливо цікавою для нас є стаття В. Худанича «Участь політичних партій Закарпаття у боротьбі за автономію напередодні Другої світової війни» [261]. Вчений вказує на процес необхідного розвитку партій в умовах демократичної Чехословаччини, відзначаючи, що своєрідністю тогочасності було існування «політичних партій національного типу» [261, 65]. Черговий раз підкреслюючи небезпечну для держави діяльність проугорських політичних організацій, дослідник констатує, що під таким тиском «1938 р. став роком великих випробувань для політичних партій українського спрямування, як і русофільського» [261, 69]. Проте вони зуміли все-таки порозумітися на певний час і здійснити важливий крок до автономії – утворити автономний уряд. Грунтовний аналіз політичного життя 1938 – 1939 років міститься у працях ужгородського вченого Миколи Вегеша [89, 92 – 95, 98]. Щодо досліджуваної нами теми, то в його монографіях і статтях знаходимо детальний опис життєдіяльності партії УНО та її політичних провідників. До вищесказаного слід добавити, що питання партійної еволюції в міжвоєнному Закарпатті та діяльності окремих політичних організацій знаходимо в грунтовних академічних виданнях «Енциклопедія Сучасної України» [104, 128 – 105, 153], «Уряди України ХХ століття» [245, 275 – 301], «Політична історія України ХХ століття» [202] та колективної монографії ужгородських істориків «Вони боронили Карпатську Україну: Нариси історії національно-визвольної боротьби закарпатських українців» [111, 155 – 184, 208 – 222]. Остання стала символічною вершиною досліджень історії Карпатської України. Автори, виданої в 2002 році колективної монографії (М. Вегеш, М. Делеган, О. Довганич, В. Міщанин, М. Токар, 96
П. Федака, І. Хланта, О. Хланта, В. Худанич, П. Чучка), на основі введених у науковий обіг нових архівних документів, ставлять доленосну місію Карпатської України на якісно новий рівень. Ця праця є найбільш комплексним науковим виданням про згадуваний період, що коли-небудь з’являлася книжкою у світ. Формування і діяльність політичних партій в краї протягом 1920 – 1938 років, як зазначають автори, проходило в умовах політичного плюралізму Чехословаччини. Підсумовуючи перегляд здобутків вітчизняної історіографії з досліджуваної теми слід відзначити наступні своєрідні, на нашу думку, моменти. По-перше, дослідження політико-партійного життя у часи входження Закарпаття до складу Чехословацької Республіки носили епізодичний характер і не могли сприяти поглибленому вивченню їх життєдіяльності. По-друге, розпочате вивчення проблем багатопартійності дослідниками в радянський період мало чітко однобічний характер із великою долею грубого порушення принципів об’єктивності. З одного боку ідеалізувалась діяльність крайкому Комуністичної Партії, з іншого – нехтувались і плюндрувались здобутки на політичній арені краю інших політичних організацій. Фальсифікація та перекручування фактів нанесли радянськими дослідниками важкої травми історичній науці, яка є відчутною і до нині. Третій етап досліджень даної проблеми пов’язаний із становленням нової наукової думки в Україні, що вилилось у активне вивчення раніше заборонених або перекручуваних історичних фактів тощо. Цей період характерний якісно новим підходом до наукових досліджень у сфері політико-партійного життя міжвоєнного Закарпаття, переоцінкою важелів об’єктивного висвітлення історичних подій. Значно більше дослідників почало в тій чи іншій мірі торкатися проблемних питань партійного життя, вивчати життєдіяльність окремих політичних організацій тощо. І хоча комплексного вивчення становлення та еволюції багатопартійної системи в Підкарпатській Русі у 20 – 30-ті роки ХХ століття не було, це ні в якій мірі не применшує здобутки вітчизняних учених у дослідженні даної теми, а тільки сприяє їх подальшому вдосконаленню. 1.7. Зарубіжна історіографія партійного життя міжвоєнного періоду Перші праці з історії політико-партійної еволюції в Підкарпатській Русі 20 – 30-х років ХХ століття з’явилися ще в процесі розбудови багатопартійності. Перебуваючи в епіцентрі бурхливого розвитку демократичних засад новоствореної Чехословацької держави, найкращі можливості подати аналіз партійної розбудови мали чеські дослідники. Одним із перших, хто приступив до перегляду процесу становлення та 97
розвитку політичних партій в краї був Я. Нечас. Його стаття «Політичні партії на Підкарпатській Русі» конкретно стосувалася перших кроків крайових політичних організацій та їх характеристики [295]. Юридичноправову основу даної проблеми через призму конституційних положень розглянув чеський вчений К. Кадлец [283]. Деякі аспекти політичного життя тогочасного Закарпаття знаходимо також у праці Б. Кочі [285]. Заслуговують на увагу збірники «Підкарпатська Русь», які виходили упродовж 20 – 30-х років. На сторінках цієї колективної праці крім загальносуспільних проблем, висвітлювалися й суто політичні. Зокрема, у виданні збірника від 1923 року подано статтю Й. Хмеларжа, в якій автор одним із перших визначив класифікацію політичних організацій, що діяли в краї [276]. Цінний матеріал міститься і в працях Р. Душека, де поряд з іншими розглядаються й політико-партійні проблеми [280], та К. Матовшека, де знаходимо відомості про Руську Народну Партію та наслідки парламентських виборів у Закарпатті в 1924 році [294]. У 1936 році побачив світ черговий збірник «Підкарпатська Русь», в якому досить змістовними є статті Яна Брандейса [273] та Є. Недзельського [296]. Перший дослідник коротко, але зрозуміло подав аналіз найвпливовіших політичних партій, що діяли в краї, охарактеризував, подавши статистичні дані, їх участь у парламентських та муніципальних виборах, визначив їх класифікацію. Цінними для нашого дослідження є й матеріали запропоновані в статтях Є. Недзельського та А. Раушера [298]. В період окупації Карпатської України угорська влада, намагаючись виправдати свої дії, видала узагальнюючий історикопопулярний збірник, в якому діяльність проугорських політичних партій подається як звичайний патріотичний вияв, що сприяв поверненню закарпатських земель у лоно Святостефанської держави [305]. Наприкінці 40-х років ХХ століття у Вінніпезі побачила світ праця одного із учасників національно-визвольної боротьби закарпатських українців Степана Росохи «Сойм Карпатської України» [215]. Для нас вона є цікавою передусім тим, що вміщує цілий розділ, в якому йдеться про партійне життя Закарпаття у міжвоєнний період. Зокрема, Степан Росоха вказує, що «політичне партійне життя закарпатського населення концентрувалося біля експозитур чеських партій, що їх централі знаходилися переважно в Празі» [215, 15]. Далі автор наводить перелік найвідоміших на той час політичних організацій і дає досить вмілу їм характеристику. Окремий розділ праці присвячений партії УНО, де дано найдетальніший з усіх подібних видань аналіз як статутно-програмових положень, так і структурної розбудови та партійної діяльності [215, 24 – 28]. Детально проаналізовано процес підготовки та проведення виборів до Сойму Карпатської України, подано наслідки голосування [215, 29 – 98
54]. Про діяльність партії УНО дізнаємось із статті С. Росохи, вміщеної у збірнику, присвяченому державотворчості Карпатської України [213, 21 – 24]. У праці іншого представника української діаспори на американському континенті Петра Стерча «Карпато-Українська держава» також знаходимо відомості про партійну градацію місцевого населення у 20 – 30-ті роках ХХ століття [229, 330]. Особливу увагу історик звернув на проугорську орієнтацію партій АЗС та РНАП. Петро Стерчо показує й факти матеріально-фінансового стимулювання згаданих партій угорськими й польськими зовнішньополітичними відомствами [229, 32 – 33]. Взагалі праця П. Стерча дає багатий матеріал з політичної історії краю напередодні Другої світової війни, періоду боротьби за незалежність Карпатської України, насичена законодавчими документами тощо. Вона містить цінний матеріал з історії партійного життя Закарпаття згаданого періоду. Подальші дослідження даної проблеми в чехословацькій історіографії зазнали такої ж еволюції як і в радянській науці. Насамперед широкого висвітлення діставали моменти життєдіяльності лівих партій міжвоєнного Закарпаття, натомість тотальній критиці піддавалися інші політичні організації. Зокрема, такого змісту є праця І. Кремпи [153]. Інший словацький дослідник І. Сушко зупинився у своїй статті на боротьбі політичних організацій за автономію у 1936 – 1938 роках [299]. Аспектам політико-партійного життя через призму навколоавтономної боротьби присвячено епізодично і в праці відомого сучасного словацького історика Івана Ваната [88]. Його оцінка цікава тим, що співставляє бажання політиних сил боротися за автономні права з їх реальними можливостями. Найближче до нашого тематичного дослідження підійшов словацький історик М. Барновський у статті, що розглядає життєдіяльність основних політичних партій Підкарпатської Русі та їх участь у парламентських виборах [272]. Дотичним є матеріал про словацькі політичні організації, які досліджував Л. Ліптак [292]. Окремі аспекти політичного життя тогочасних закарпатців знаходимо також у праці В. Будіна [275]. Дослідник У. Душан присвятив свою працю виключно життєдіяльності республіканської Аграрної партії упродовж 1918 – 1938 років [279]. Заслуговують на увагу численні наукові статті відомих вчених, які публікувалися в різних збірниках та журналах. Такі автори як Р. Квачек [291], С. Фано [281, 282] особливе місце в своїх дослідженнях відводили політичній боротьбі, яка чимдуш розгоралася наприкінці 30-х років минулого століття. Певна характеристика політичних партій була притаманна й виданню «Історії Чехословаччини» [135]. 99
Серед угорських дослідників найбільш цікавим відрізком історичного дослідження був рубіж 30 – 40-х років. У центрі уваги їх вивчення стояли проблеми українсько-угорських політичних відносин, ревізіоністська політика Угорщини. Про діяльність на цьому етапі політичних партій краю і вплив на їх лідерів угорських урядовців писав Л. Тілковский [303]. Цінний внесок у дослідження політичного життя Карпатського регіону наприкінці 30-х років зробила відома угорська дослідниця М. Адам [271]. Автор детально описала угорські плани щодо окупації Закарпаття і підтвердивши документальними свідченнями довела, що вся надія угорців покладалася на терористів і проугорських лідерів місцевих партій. Зокрема, вона підтвердила, що голова АЗС Андрій Бродій був платним агентом Угорщини. Одним із відомих зарубіжних дослідників історії Закарпаття міжвоєнного періоду є Павло Роберт Магочі. Його праці характерні глибоко критичним аналізом політичного розвитку краю та намаганням не ідеалізувати ті чи інші події. Особливо цікавою для нашого дослідження є монографія «Формування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь (1848 – 1948)», в якій автор досить детально описав внутрішньополітичну ситуацію в краї, вказав на кризові проблеми його життєдіяльності і звичайно не оминув партійної боротьби та еволюції багатопартійності взагалі [178]. Так, П.Р. Магочі дає короткий аналіз ідеологічним засадам політичних партій, визначив міру їх опозиційності до чехословацької влади, вказав на основні протиріччя між русофілами та проукраїнськими політичними силами [178, С.118 – 141]. Багато уваги приділено Аграрній партії, яка фактично управляла всіма справами в краї і маніпулювала різними політичними орієнтаціями на свою користь. І як наслідок П.Р. Магочі вважає, що «чехословацька адміністрація невдовзі нажила собі чимало ворогів…» [178, С.128]. Окремим розділом у праці виділено проблему «угорського ревізіонізму і розквіту автономістських партій» [178, С.130 – 133]. Дослідник пише про те, що зв’язки деяких автономних партій із Угорщиною були відомими празькій владі, однак остання нічого особливого у відповідь не застосовувала. У подібній ситуації розглядалися взаємини русофільської РНАП із Польщею [178, С.132]. Прискіпливо П.Р. Магочі вивчає таке болюче питання тогочасності як автономія Підкарпатської Русі і розглядає його через призму участі в політичному житті партій. На його думку, «вирішальний вплив на чехословацькі плани щодо автономії Підкарпатської Русі мали парламентські вибори, що відбулися в травні 1935 р.» [178, С.136]. З думкою автора слід погодитися, оскільки наслідки виборів показали втрату авторитету загальнодержавних партій і взагалі владної адміністрації серед місцевих жителів. Не менш цікавими є розділи присвячені політичній еволюції 100
напередодні Мюнхенської угоди, де вчений розглядає аспекти політичного росту українських сил Закарпаття [178, С.138 – 141]. Сучасна іноземна історіографія, яка торкається проблем партійного будівництва тогочасного Закарпаття, зосерджена передусім увагою словацьких дослідників. Так, вчені з Банської Бистриці П. Мартульяк і К. Фремал у виданій спільно праці «Історія Словаччини в 1914 – 1945 роках» вказали на політико-партійне розшарування тогочасного чехословацького суспільства, подали політичну структуру країни, систему багатопартійності [293]. Акцентуючи увагу на політичному розвитку Словаччини дослідники показали й градацію автономних політичних партій в Закарпатті [293, С.35]. Автори також зупинилися на розгляді результатів парламентських виборів, які відбувалися в міжвоєнний період [293, С.41 – 45]. Безпосередньо торкається досліджуваної теми й праця словацького вченого Петра Шворца про розвиток Закарпаття в першій половині ХХ століття [300]. Вказуючи, що нормальним політичним життям місцеве населення зажило з часу входження до складу Чехословаччини, дослідник міркує над тим, чому закарпатці були позбавлені можливості участі у перших парламентських виборах. Серед основних причин цього П. Шворц, в іншій відомій праці, називає нестабільність політичної ситуації в краї, діяльність проугорських політичних сил та ін. [301, 65]. Як і на всій території Чехословаччини важливу рольпочали відігравати політичні партії, які стали своєрідним каталізатором політичного життя суспільства. П. Шворц детальніше дав оцінку перебігу парламентських виборів 1924, 1925, 1929, 1935 років, використавши статистичні дані їх наслідків [301, 65 – 71]. Зупинившись на парламентських виборах 1935 року в Підкарпатській Русі автор коротко охарактеризував одну із впливових політичних партій, яку очолював відомий русофільський лідер Степан Фенцик. Учений називає цю партію Руським народним об’єднанням [301, С.70]. Насправді ж новосвореною політичною організацією, про яку очевидно йде мова, є Руська Національно-Автономна Партія, створена в березні 1935 року. Назване ж об’єднання слід вважати виборчим блоком партій, до якого партія Степана Фенцика залучилася через неспроможність отримання перемоги власними силами. Незважаючи на це монографія, як і інші праці П. Шворца, є добрим помічником у вивченні даної проблеми [301, С.70]. Політико-партійним сторінкам історії краю присвячена й інша моногрфія словацького вченого [302]. Відомий український вчений Словаччини Микола Мушинка, вивчаючи життя і діяльність громадсько-політичного діяча Закарпаття Степана Клочурака, досить детально описав його роль у становленні української фракції соціал-демократів, а згодом і аграрників, розкрив 101
проблеми політичної консолідації українців, вказав на труднощі, які спіткали закарпатців наприкінці 30-х років ХХ століття. Цікавими є й показ функціонування партійної преси згаданих політичних організацій [189]. Заслуговує на увагу стаття ще одного сучасного словацького дослідника С. Конєчного, в якій мове йде про вирішення різних суспільно необхідних питань тогочасності політичними партіями краю в тридцятих роках минулого століття [287, С.288]. Вартими уваги є й статті про політичне життя краю М. Данілака [277, С. 278] й М. Земка [306]. Діяльності політичної еліти міжвоєнної Чехословаччини, в тому числі й Підкарпатської Русі присвячена праця Ф. Колара [286]. Загалом, необхідно відмітити, що зарубіжна історіографія досліджуваної проблеми є досить насиченою. Зрозумілим, на наш погляд, є те, що більшість праць належить чеським та словацьким авторам, оскільки Закарпаття і як колишня територія Чехословаччини, і як сучасний сусідній регіон знаходиться в постійному полі зору істориків та політологів, що звичайно не може не радувати всіх, хто цікавиться минулим краю. Що ж до загального огляду, то політикопартійне життя вивчалося зарубіжними дослідниками через призму тіє чи іншої основної проблеми і комплексного вираження як центрального явища не отримало. 1.8. Політико-партійне життя у мемуаристиці Мемуарна література, в якій знайшло своє відображення партійне життя міжвоєнного Закарпаття, є досить скромною. Її авторами були переважно безпосередні свідки тогочасних суспільно-політичних подій. У своїх працях вони висловлювали власні судження та описували ті чи інші факти з суб’єктивної точки зору, подекуди відходячи від об’єктивності. Основний акцент авторами робився на загальних проблемах тогочасної суспільної життєдіяльності. Передусім, авторами спогадів висвітлювалися державотворчі процеси кінця 30-х років ХХ століття, однак серед деяких знаходимо й невеличкі мемуарні екскурси, що є цікавими для даної досліджуваної теми. Специфіка мемуарної літератури полягає і в тому, що період входження Закарпаття під назвою Підкарпатська Русь до складу Чехословацької Республіки, викликав неоднозначну оцінку з позиції юридично-правового та суспільно-політичного аналізу. Тому й виклад змісту спогадів-мемуарів, у яких відсутня єдність міркувань з тієї чи іншої проблеми, є досить суперечливим, що змушує уважно підходити до їх вивчення.
102
Одним із перших зразків мемуарної літератури, в якій є згадки про політичні партії тогочасності, стали «Спомини» відомого громадськополітичного й національно-культурного діяча Закарпаття, лідера проукраїнських політичних сил, згодом президента Карпатської України Августина Волошина [108]. Ці матеріали були видані і в творах лідера проукраїнських сил краю, що вийшли в останні роки [109, 110]. В розділі «Ко исторіи нашого новинарства» автор згадує про функціонування в краї періодичних друкованих органів, частина з яких виступала в ролі партійних газет. Серед таких Августин Волошин назвав видання «Руська Нива», «Вперед», «Карпаторусскій Вєстнік», «Село». До кожної газети автор подав невеличкий коментар [108, С. 65 – 66]. Незважаючи на те, що події далеких 20 – 30-х років ХХ століття постійно перебували в полі зацікавленості дослідників, безпосередні свідки тогочасних подій довгий час не радували своїми опублікованими спогадами. У вітчизняній історіографії за весь період існування радянської системи не з’явилося жодного подібного видання. Цьому є об’єктивне виправдання, що криється у боязні за власне життя та життя рідних, які були учасниками суспільно-політичного руху упродовж 20 – 30-х років, з боку тоталітарно-репресивних служб Радянського Союзу. Тому авторами мемуарних видань спочатку виступили емігранти із Закарпаття, які без перешкод випускали у світ власні спогади у видавництвах зарубіжних країн. Серед таких слід назвати перш за все Августина Штефана [268, 269] та Степана Клочурака [143]. На початку 70-х років ХХ століття побачила світ перша книга спогадів одного із активних громадсько-політичних діячів Закарпаття 20 – 30-х років, відомого представника української інтелігенції А. Штефана «За правду і волю». Саме у його творі знаходимо спогади про політикопартійне життя міжвоєнного Закарпаття. У своїх спогадах автор приділив увагу і проведенню перших парламентських виборів у Закарпатті, які були призначені на 1924 року [268, С. 61 – 62]. Перебуваючи безпосередньо у вирі тогочасних політичних подій, він виклав своє бачення виборчих перегонів і активності політичних партій, оскільки сам був «бесідником в кількох селах на політичних зборах Христ.-Нар. Партії о. директора А. Волошина та д-ра Михайла Бращайка» [268, С.57]. Опис подібних зборів є також цікавим, оскільки Августин Штефан досить детально показав, у якій формі вони проводилися, на які запитання звертали особливу увагу виборці тощо. Важливим було вміле роз’яснення місцевим жителям про необхідність участі у виборах, пояснення найважливіших для населення програмних положень партії та ін. [268, С.58]. Крім того, Августин Штефан подав у своїх спогадах загальну характеристику виборчої системи, процес голосування та виборчі «хитрощі». Зокрема, автор згадує, що «виборча корупція при цих 103
виборах була неймовірна. Карпато-українські організації чсл. народньосоціялістичної партії (Гагатко, Ед. Бенеш, Клофач), аграрної (Камінський, Розсипал, Швегла), комуністичної (Мондок, Готтвальд, Сталин), куртяківської (Куртяк, Міклош Козма, Горті), мадярськонаціональної партії (Корлат, Міклош Козма, Горті) мали в достатній кількості добре плачених і вивчених агентів, які сотками розбрились в «Підкарпатській Русі», маючи до диспозиції тисячі долярів» [268, С.63]. Там само А. Штефан коротко аналізує партії, які брали участь у виборах до чехословацького парламенту в 1924 році. Загальний огляд є обмеженим, але досить чітким. Так, він вказує, що «шість з них належали до «штатотворних – державнотворчих» партій і мали «матірну» партію в Празі [268, С.64]. Далі А. Штефан пропонує своє бачення механізму створення централістських політичних організацій, вказує на існування потужної коаліції п’ятьох партій, які входили до так званої «всемогучої «п’єтки» [268, С.64]. Окремий розділ Августин Штефан присвятив парламентським партіям. Він має назву «Політичні партії і вибрані посли 16 березня 1924» [268, С.67 – 70]. Автором спогадів названо одинадцять політичних організацій, що діяли в краї. Огляд схематизовано у такій послідовності: назва партії, кандидати, друкований орган (не у всіх – авт.), загальний результат виборів, кількість відданих за партію голосів [268, С.67 – 70]. Отже, книжка спогадів Августина Штефана «За правду і волю» (Книга перша) стала першою спробою в мемуарній літературі простежити деякі аспекти партійного життя в міжвоєнному Закарпатті. І хоча поданого матеріалу досить мало, значення цього видання є великим, оскільки в тій чи іншій мірі доповнює джерельну основу досліджуваної проблеми. Друга книжка «За правду і волю» А. Штефана побачила світ на початку 80-х років ХХ століття і продовжила серію мемуарної літератури, що стосувалася історії Закарпаття. Щодо політикопартійного життя в 20 – 30-х років, свідком розвитку якого був автор, слід виокремити матеріали, в яких коротко інформується про деякі друковані органи політичних партій, зокрема: «Руська Нива», «Народ», «Вперед», «Земля і Воля» [269, С.183, 186 – 187]. Крім назви періодичного видання та партії А. Штефан подав і склад редакційної колегії. Окремий розділ у своїх спогадах Августин Штефан присвятив «Чеським партіям». Розмірковуючи з приводу свідомого порушення чехословацькою владою політичних прав закарпатців, пов’язаних із небажанням проводити в краї парламентські вибори, автор подав партійний склад тогочасного чехословацького парламенту [269, 270].
104
Цінною для дослідження партійного будівництва в краї є розповідь А. Штефана про одні із партійних зборів Руської Хліборобської (Земледільської) Партії, що відбулися в Ужгороді 7 серпня 1920 року [269, 286 – 287]. Автор описав зустріч із А. Волошином, в розмові з яким торкалися партійного життя, подав власні враження із почутого на зборах. Проте, на наш погляд, А. Штефан помилково назвав згадане зібрання установчими зборами партії, оскільки такі відбулися раніше [1, 1.9, оп.3, спр.33, арк.10]. Зміст спогаду Августина Штефана вказує на те, що це могли бути установчі збори первинного партійного осередку. Окремі матеріали спогадів містять інформацію про партійну діяльність С.Клочурака [269, С.326 – 327], М. Гулянича [269, С.328]. У книжці подано також одну із передвиборчих листівок 1935 року, виданої членами української фракції Аграрної партії [269, С.330]. Таким чином, і в «Книзі другій» споминів А. Штефана знаходимо цінні відомості про партійне життя закарпатців, їх участь у політичній боротьбі за власну свободу і політичні права. Ще одним учасником політичної боротьби закарпатських українців за державотворчу волю був відомий громадсько-політичний і культурний діяч Степан Клочурак. У своїх спогадах «До волі», виданих у США наприкінці 70-х років минулого століття, він акцентував увагу на процесі становлення та розвитку Гуцульської Республіки, визнаним лідером якої був сам [143]. Що ж до досліджуваної проблеми, то на превеликий жаль автор уникнув споминів про подальшу громадськополітичну діяльність, зокрема у лавах соціал-демократів та аграрників. Про це коротко повідомлено у передмові видання, автором якої виступив Вікентій Шандор [143, С.7 – 8]. Незважаючи на це, цікавою є розповідь Степана Клочурака про знайомство та подальшу співпрацю з одним із партійних соратників Євгеном Пузою, який спочатку працював нотарем у с. Ясіня, а згодом став одним із провідників місцевої партії соціал-демократів [143, С.85 – 88]. Кардинально змінилася ситуація із написанням і виданням мемуарної літератури у часи розбудови незалежної України. Демократизація сучасного суспільно-політичного життя ніби привнесла нового дихання безпосереднім учасникам подій 20 – 30-х років ХХ століття. Мемуаристи зуміли акумулювати великий матеріал і послідовно простежити проблемні аспекти політичного життя краю, що розгорталися в них на очах. Зовсім небагато матеріалу, що стосується партійної розбудови міститься у спогадах М. Бажанського «Моя Карпатська Україна» [55]. Зосередивши основну увагу на державотворчих подіях 1938 – 1939 років, автор згадує про зустріч із політико-партійним лідером закарпатських українців, «головою Християнської Партії» Августином Волошином, якого назвав «професійним політиком»: «Керівник народу, 105
його апостол, який виконує історичне завдання, ставав на очах усіх нас неповторною індивідуальністю того часу» [55, С.17]. Чи не найкращим зразком сучасної мемуарної літератури, яка стосується досліджуваної теми є опублікований двотомник Вікентія Шандора «Спомини» [262, 263]. Цінність даного видання полягає у тому, що автор власні спостереження підкріплює документальними фактами, архівними документами. Зокрема, у першому томі В. Шандор вказує на роботу по утворенню першого автономного уряду, роль відповідних комісій та делегацій, у тому числі парламентарів (представників різних політичних партій) від Закарпаття [262, С.158 – 159]. Саме політичні проблеми кінця 30-х років минулого століття лягли в основу мемуарної праці відомого громадсько-політичниого і культурного діяча краю. Будучи офіційним представником КарпатоУкраїнського уряду в Празі, В. Шандор мав можливість постійно перебувати у вирі багатьох політичних подій тогочасності. Важливим моментом у політичній мозаїці, яку описує автор, були й проблеми життєдіяльності політичних партій та функціонування партійної системи взагалі. Так, В. Шандор на основі знання юридично-правової основи критично підійшов до аналізу законних розпоряджень автономного уряду Августина Волошина, які стосувалися ліквідації багатопартійного життя в краї. Мемуарист вказав на серйозні правові неточності й помилки при оформленні офіційних документів: «щодо правової точності тексту, він не відповідав вимогам Праги» [262, С.265]. До того ж, Вікентій Шандор у книжці пропонує увазі офіційні тексти, яким дає власну оцінку. Ці документи є дуже важливими для вивчення партійної ситуації в Закарпатті наприкінці 30-х років [262, С.266 – 268]. Проте критика автора знаходить і виправдання подібним недоречностям, пов’язаним із вдосконаленням політико-партійної життєдіяльності. В. Шандор із розумінням справи констатує, що «у діях наших інструкцій помітний був брак досвіду як з роботи державних діячів, так і адміністративного апарату, що є властиве кожному народові, який не пройшов належним державним вихованням» [262, С.265]. З останнім міркуванням автора важко не погодитися. Проблеми «розв’язання політичних партій» знаходимо і в інших судженнях мемуариста [262, С.267 – 269]. Є в спогадах і думки з приводу необхідності створення єдиноукраїнської політичної організації. Тому сторення партії УНО Вікентій Шандор сприймає як позитивне і вельми необхідне явище: «Зважаючи на те, що в Карпатській Україні не було власної української політичної партії, на яку можна б спертися, потрібно було її заснувати. Так дійшло до створення Українського Національного Об’єднання – УНО, яке виступило у виборах до Сойму Карпатської України як офіційна урядова партія» [262, С.264]. 106
Серйозної уваги приділив В. Шандор темі виборів, виділивши її в окремий розділ – «Вибори до Сойму Карпатської України» [262, С.264 – 275]. Автор з притаманним йому аналітико-критичним стилем характеризує проблеми виборчого процесу. Особливо прискіпливо він відноситься до формування кандидатського списку та доцільності включення до нього окремих осіб: «Створювалось враження, що при їх виборі не враховувались політичні й державні вимоги» [262, С.272]. Подано також наслідки голосувань. З іншого боку автор описує відомі йому події не тільки з огляду критики. Важливим є те, що мемуарист визначив значення проведених виборів, та й взагалі тогочасної політикопартійної готовності активістів і простих місцевих жителів до самостійного життя: «Вибори були і наріжним каменем в психології закарпатського населення. Вони укріпили в нім почуття самовпевності, власної сили і права, якого наш народ був позбавлений довгими віками» [262, С.273]. Повертаючись до партійного життя в краї, слід відмітити той факт, що Вікентій Шандор у своїх спогадах з відчуттям суспільної справедливості ставиться до процесу створення однопартійної системи на початку 1939 року. Боляче він реагує на те, що внаслідок неграмотного, з юридичної точки зору, оформлення відповідних документів Закарпаття втратило своїх представників у чехословацькому парламенті [262, С.268 – 269]. Непорозуміння з приводу ліквідації політичних партій в краї, на погляд автора спогадів, виглядало некоректним і по відношенню до прихильників інших політичних сил: «Все це можна було здійснити іншим способом» [262, С.269]. У цілому перший том «Споминів» Вікентія Шандора є цінним доповненням оригінальних джерел з історії еволюції партійного життя наприкінці 30-х років, особливо з погляду фахівця юридично-правових основ дипломатичної документації. Автор подав також детальний огляд життєдіяльності партії УНО, дав оцінку діям окремих партійних діячів тощо [262, С.269 – 270]. Не менш цінні матеріали про політичні партії знаходимо і в другому томі «Споминів» В. Шандора [263]. Зокрема, про проугорську діяльність Автономного Земледільського Союзу автор наводить декілька конкретних свідчень, у тому числі про щорічне фінансування партії Андрія Бродія та місцевих угорських політичних організацій [263, С.39 – 44]. Спогади наводять і невідомі раніше факти, що стосуються взаємостосунків окремих партійних діячів та їх участі в процесі розбудови партії УНО [263, С.66 – 68]. Отже, можна із впевненністю говорити, що мемуари одного із активних будівничих Карпато-Української незалежності Вікентія Шандора зробили неабиякий внесок у вивчення даної проблеми і з огляду критичного ставлення до мемуарної літератури взагалі сприяли 107
розумінню багатьох аспектів тогочасного суспільно-політичного життя Закарпаття. Крім згаданих видань спогадів, окремі аспекти партійного життя 20 – 30-х років ХХ століття знаходимо і в працях М. Баботи [52], М. Бандусяка [58, 59], О. Барана [60], В. Гренджі-Донського [121], С. Росохи [214], І. Сарвадія [219, 220], Ю. Химинця [250 – 252]. У своїх працях вони частково торкалися політико-партійної градації місцевого населення, більше уваги натомість відводячи проблемам становлення Карпатської України кінця 30-х років як незалежної держави. Так, у своїх спогадах Микола Бандусяк вказував і про вступ братів Климпушів до лав партії місцевих соціал-демократів, і про ведення редакційної роботи в друкованому органі «Вперед» цієї ж партії Дмитра Німчука [59, С.12 – 13], а також про власну участь та участь своїх соратників у життєдіяльності партії УНО [58, С.169]. Про «угро-руську орієнтацію» партії АЗС згадує у своїх спогадах О. Баран [60, С.12 – 15]. Про партійних діячів, які потрапили під арешт угорської окупаційної влади в 1939 році, знаходимо відомості в спогадах М. Баботи [52, С.82]. Спогади ще одного відомого громадсько-політичного діяча Закарпаття Юліана Химинця також стосуються в деякій мірі питання партійного життя в краї у 20 – 30-х роках ХХ століття [250]. Так, у праці «Закарпаття – земля Української держави» автор привертає увагу до передвиборчих проблем у краї в 1920 та 1924 років, вказує про участь у згаданих виборах політичних партій [250, С.44 – 47]. Щоправда, ці матеріали він подає із посиланням на мемуарні спроби А. Штефана, що применшує оригінальність їх змісту [268, С.58 – 64]. Так само в цій праці знаходимо інформацію про створення та діяльність партії УНО, підготовку, проведення та наслідки виборів до Сойму Карпатської України тощо [250, С.57 – 64]. Поодинокі згадки про партійне життя можна знайти і в інших працях Ю. Химинця [251, С.97; 252, С. 60 – 63, 75 – 78]. Узагальнюючи доробок мемуаристів стосовно досліджуваної проблеми необхідно констатувати, що питання становлення та еволюції політичних партій в Закарпатті у 20 – 30-х років ХХ століття знаходило своє відображення у їхніх спогадах. Об’єктивність їх міркувань та суджень була неоднозначною, подекуди суперечливою. Проте критичний підхід до їх аналізу надає дослідникам можливість визнати позитивний аспект існування мемуаристики як джерела і використовувати в подальшому вивченні тієї чи іншої проблеми.
108
ЧАСТИНА 2. ПЕРШООСНОВИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ 2.1. Спроби державотворення Карпатська Україна виникла наприкінці 30-х років, однак українці Закарпаття впевнено йшли до неї впродовж усього міжвоєнного періоду. Першооснови майбутньої державності були закладені на закарпатському грунті ще у вікопомних 1918 – 1919 роках. Отже, зробимо невеличкий екскурс в минуле… У ніч із 4 на 5 жовтня 1918 року, побачивши безнадійність свого становища, кайзерівська Німеччина просить Антанту про негайне укладення перемир’я. 27 жовтня міністр закордонних справ Австро-Угорщини звернувся до неї з таким же проханням, і вже 3 листопада Австро-Угорщина капітулювала. «Клаптикова монархія», як справедливо називали цю державу, розпалася, і на її руїнах виникли молоді незалежні держави. Більшість українських земель у той час перебувало під владою Росії. Поза російським кордоном залишилися тільки західні землі — Галичина, Буковина та Закарпаття. Від часу свого виникнення в 1867 році Австро-Угорська монархія була справжньою в’язницею для українського населення цих земель. За словами видатного українського вченого І.П. Крип’якевича: «Україна ввійшла в період бездержавності й мусила пристосовуватися до життєвих форм, які накинули їй чужі імперії». Та яким би важким і принизливим не був гніт непрошених гостей, український народ зберіг у собі прагнення до волі, незалежності. Після розпаду Австро-Угорщини виникла сприятлива можливість для створення Соборної Української держави. Щоб урятувати монархію від остаточного розпаду, австрійський уряд 16 жовтня 1918 року в своєму маніфесті проголосив утворення федеративної держави, в якій «кожне плем’я на області, яку воно заселює, творить свій власний державний організм» [425, С. 134]. Однак, 18 жовтня Українська парламентарна репрезентація скликала у Львові Установчі збори (Українську Конституанту), які проголосили себе Українською Національною Радою з повноваженнями парламенту. Її статут, прийнятий у Львові 18 жовтня 1918 року, констатував: «1. Українська Національна Рада є Конституантою тієї частини українського народу, яка живе в австро-угорській монархії, на цілій його етнографічній території. 2. Українська Національна Рада має право та обов’язок: а) виконати в хвилі, яку признає за відповідну, іменем українського народу австро-угорської монархії, його право самовизначення та рішати про державну долю всіх областей, заселених тим народом; 109
б) підприняти всі постанови та заходи адміністративного характеру, щоби своє рішення під а) перевести в життя. 3. Українська Національна Рада складається: а) з членів Палати Панів австрійської Державної Ради української народності; б) з усіх українських послів до австрійської Державної Ради з Галичини і Буковини; в) з українських послів Краєвих Соймів; г) з відпоручників партійних організаций з усіх українських областей, по трьох із кожної партійної організації. 4. Скликує Українську Центральну Раду й проводить на її засіданнях кожночасний голова Української Парламентарної Репрезентації, а у випадку його перешкоди, той, кого голова Української Парламентарної Репрезентації до цього уповноважить. 5. Важніші публічні заяви підписують іменем Української Національної Ради: голова Української Парламентарної Репрезентації, члени Палати Панів, президії усіх українських клубів парламентарних і соймових та по одному відпоручникові кожної партійної організації» [38, С. 92 – 93]. 19 жовтня 1918 року в «Прокламації», проголошувалося: «Стоячи на становищі самовизначення народів, Українська Національна Рада, як конституанта, постановляє: 1. Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини — творять одноцілу українську територію. 2. Ця українська національна територія уконституйовується оцим як українська держава. Постановляється поробити приготовані заходи, щоби рішення це перевести в життя. 3. Взивається всі національні меншини на цій українській області, — при чім Жидів призначається на окрему національність, щоби уконституйовалися й негайно вислали своїх представників до Української Національної Ради в кількості, відповідаючій їхньому числу населення. 4. Українська Національна Рада виготовить конституцію для утвореної тим способом держави, на основах: загального, рівного, тайного й безпосереднього права голосування з пропорціональним заступництвом, із правом національно-культурної автономії та з правом заступництва в правительстві для національних меншин. 5. Українська Національна Рада жадає, щоби зорганізована оцим у державу українська територія мала безумовно своїх заступників на мировій конференції. 110
6. Теперішньому австро-угорському міністрові заграничних справ гр. Бурянові відмовляється права пересправляти іменем тієї української території» [38, С. 93 – 94]. Будь-яка монархія, доживаючи свої останні дні, а Австро-Угорська не була винятком, робить усілякі спроби, щоб утриматися на загарбаних землях. Не викликало жодних сумнівів, що без зброї не обійтися. Голова галицької делегації Української Національної Ради доктор К. Левицький дав згоду сотнику Д.Вітовському взяти владу в Львові у свої руки. Яскраво змалював образ Дмитра Вітовського його соратник Д. Паліїв: «Літ тридцяти, середнього росту, кремезної постави, високе чоло, великі розумні очі. Один із гарячих провідників молоді, визначний член радикальної партії, у війні сотник Легіону УСС, комендант сотні й один із найкращих провідників стрілецтва. Сотня Вітовського була національно самостійницьким центром усього стрілецтва. Всі гляділи, що робить сотня Вітовського, що говорить Вітовський. Якийсь час він був на Волині, де надзвичайно заслужився на полі українського шкільництва. На Україні, в часи побуту там австрійського війська, був політичним референтом при ХХV корпусі, згодом комендантом куреня УСС. У стрілецтві займав Вітовський місце його духовного провідника. Але офіційного, вищого становища він не міг добитися. Ще до війни він був політично підозрілий і через це позбавлений старшинського ступеня. Серед українського суспільства Дмитро Вітовський був незвичайно популярний. Усі його любили й поважали, тому не дивно, що особу Вітовського в’язали з визвольним самостійницьким рухом. Тільки він одинокий мав далі стати керманичем революції...» [104, С. 60 – 61]. Заключна нарада Української Генеральної Команди відбулася 31 жовтня. Її детально описали автори фундаментальної «Історії українського війська» Б.Гнатевич та О.Думін: «... Генеральна Команда укладала план захоплення столиці. Ввечір зібралися в «Народному Домі» втаємничені в змову старшини. До присутніх промовив сотник Вітовський, указав їм на вагу хвилини, обговорив вигляди акції і розділив завдання. В декого з присутніх виринав сумнів, чи перебрати владу вдасться, але сотник Вітовський не допустив до дискусії на цю тему й заявив, що год. 4 ранку 1 листопада відділи мають приступити до виконання поставленого їм завдання... Точно в 4 години українські відділи приступили до акції в місті» [385, С. 469 – 470]. П.Мірчук у своїй книжці «Перший листопад» писав, що «... в 4 години ранку 1 листопада 1918 року почався збройний виступ..., до ранку було занято ратуш, намісництво, команду площі, головну пошту, австро-угорський банк, залізничні станції та ще декілька важливих будинків» [126, С. 31]. На львівській ратуші замайорів український прапор. Це вже була перемога. Австрійський генерал Гуйн передав усі 111
повноваження Дацикевичеві, а останній — делегації Української Національної Ради. Однак, це вже була формальність. У повстанні взяло участь не більше 1500 чоловік. Необхідно погодитися з авторами «Історії українського війська», що «переворот переведено надзвичайно вміло, і взагалі ціла акція робила вражіння добре підготовленої, хоч, сказати правду, – це була імпровізація. Та вона вдалася...» [385, С. 471]. Переможні повстання мали також місце в Коломиї, Золочеві, Станіславові та інших містах Галичини. Міста на українськопольському пограниччі захопили поляки [104, С. 175-404]. 1 листопада 1918 року Українська Національна Рада видала «Прокламацію до українського населення Львова». «Волею українського народу, – говорилося в ній, – утворилася на українських землях бувшої австро-угорської монархії Українська Держава. Найвищою державною владою Української Держави є Українська Національно Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла владу в столичному місті Львові і на цілій території Української Держави...» [280]. Того ж дня була видана відозва Української Національної Ради до всього українського народу: «Український Народе ! Голосимо тобі вість про твоє визволення з віковічної неволі. Від нині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави. Дня 19 жовтня твоєю волею утворилася на українських землях бувшої австро-угорської монархії Українська держава і її найвища власть, Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла власть в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави...» [280]. Незважаючи на порівняно мирний перехід влади в Галичині до рук Української Національної Ради, незабаром мали місце ряд сутичок з польськими військами. «Українських військ було замало, – писала Н.Полонська-Василенко, – і тому 6 листопада О.Назарук та М.Шухевич прибули до Києва просити у Гетьмана допомоги» [545, С. 510]. 9 листопада Українська Національна Рада оголосила про створення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) на чолі з головою Секретаріату К.Левицьким. На думку вже названої Н.ПолонськоїВасиленко, «замість єдиної Української Держави з’явилися дві, і на цьому багато втратили обидві частини» [545; 334, С. 155-164]. До цього необхідно додати, що таке рішення Української Національної Ради пояснювалось складністю міжнародної обстановки і внутрішніми суперечностями між гетьманом П.Скоропадським і В. Винниченком, який готував проти гетьмана повстання. 13 листопада 1918 року Українська Національна Рада схвалила Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських 112
земель колишньої австро-угорської монархії, який являв собою тимчасову конституцію: «Артикул І. Назва. Держава, проголошена на підставі права самовизначення народів Українською Національною Радою у Львові дня 19 жовтня 1918 року, обнимаюча весь простір бувшої Австро-Угорської монархії, заселений переважно українцями, має назву Західно-Українська Народна Республіка. Артикул ІІ. Границі. Простір Західно-Української Народної Республіки покривається з українською суцільною етнографічною областю в межах бувшої Австро-Угорської монархії — то є з українською частиною бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковини та з українськими частями бувших угорських столиць (комітатів): Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча і Мармарош, — як вона означена на карті австрійської монархії Карла барона Черніга. Артикул ІІІ. Державна суверенність. Отся державна територія творить самостійну Західно-Українську Народну Республіку. Артикул ІV. Державне заступництво. Права влади іменем Західно-Української Народної Республіки виконує весь її народ через своє заступництво, вибране на основі загального, рівного, безпосереднього тайного і пропорціонального права голосування без різниці пола. На сій основі мають бути вибрані установчі збори Західно-Української Народної Республіки. До часу зібрання установчих зборів виконує всю власть Українська Національна Рада і Державний Секретаріат. Артикул V. Герб і прапор. Гербом Західно-Української Народної Республіки є Золотий Лев на синім полі, обернений у свою праву сторону. Державна печать має довкола гербу напис: «Західно-Українська Народна Республіка» [19, С. 96]. Немаловажне значення мало прийняття Тимчасового Закону про адміністрацію Західно-Української Народної Республіки: «Українська Національна Рада на предложення державного секретаріату ухвалила тимчасовий закон про адміністрацію в республіці. 1. Всі закони і розпорядження бувшої Австро-Угорської монархії, оскільки вони не супротивні державності Західно-Української Народної Республіки, зостаються аж до зміни в повній й на основі їх мається вести далі адміністрацію держави. 2. Всі урядовці й державна служба бувшої Австро-Угорської держави, коли зложать писемне визнання, що виконуватимуть службу 113
іменем Західно-Української Народної Республіки, остаються аж до дальшого зарядження на своїм дотеперішнім урядовім становищі. 3. Ті адміністраційні уряди, які знаходяться в області ЗахідноУкраїнської Народної Республіки, підлягають державному секретаріятові у Львові, який видає рішення в тих справах, які підлягають бувшому австро-угорському міністерству. 4. Начальним повітовим органом політичної адміністрації є повітовий комісар, якого призначає й усуває державний секретар внутрішніх справ. Своєю владою обнімає цей комісар область усього політичного повіту. Він захищає інтереси української державності і протидіє всяким змаганням, направленим проти неї. 5. У справах публічної безпеки повіту підлягають повітові коменданти жандармерії українському державному повітовому комісарові. 6. Український державний повітовий комісар назначає аж до переведених громадських виборів у тих громадах, де зараз є потреба усунути дотеперішніх начальників громади. 7. Суди, пошти, телеграфи, залізниці, саліни, й домени вийняті з під влади українських державних повітових комісарів» [36, С. 116]. 1 грудня 1928 року було підписано попередній договір між ЗУНР і УНР у Фастові. В ньому було чітко заявлено, що «Західно-Українська Народна Республіка... має тверді наміри злитися найближчим часом в одну велику державу з Українською Народною Республікою, тобто виражає намір перестати існувати у вигляді окремої держави, а замість того ввійти зі своєю територією в Українську Народну Республіку» [280]. Новостворена держава займала біля 70 тис. км кв і зосереджувала 6 млн. населення [425, С. 139]. Перший уряд ЗУНР очолив доктор Кость Левицький, Лонгин Цегельський — внутрішні справи, доктор Василь Панайко — закордонні справи, доктор Сидір Голубович — судові справи, Олександр Барвінський — освітні та віросповідні справи, полковник Дмитро Вітовський — військові справи, доктор Степан Баран — земельні справи, Антін Чарницький — працю і суспільну опіку, доктор Іван Коровець — здоров’я, Іван Мирон — шляхи, доктор Степан Федак — харчові справи, Ярослав Литвинович — торгівлю і промисли, Олекса Пісецький — пошту й телеграф, доктор Іван Макух — громадські роботи. У січні 1919 року був створений новий уряд ЗУНР. До нього ввійшли: доктор С.Голубович — голова і секретар фінансів, торгівлі й промислу, доктор І.Макух — внутрішні справи, полковник Д.Вітовський — військові справи, доктор В.Панайко — закордонні справи, І Мирон — шляхи й телеграф, С.Бурачинський — судові справи, доктор А.Артимович — віросповідальні справи та освіта, І.Мартинець — земельні справи, М.Козаневич — праця, доктор Л.Цегельський — без 114
портфеля. 13 лютого полковник В.Курманович зайняв посаду Д.Вітовського, а 10 березня доктор Лозинський замінив доктора Цегельського. Першим президентом ЗУНР було обрано Євгена Петрушевича. ЗУНР, як вважають сучасні дослідники, «будувалась на загальнодемократичних принципах, які були взяті за основу розвитку західноєвропейських держав. За силою національного руху західні українці не поступалися цим державам. Вони зуміли створити працездатний управлінський апарат, славну Українську Галицьку Армію, яка за організованістю та дисципліною не поступалась європейським арміям» [467, С. 36]. ЗУНР вела нерівносильну польськоукраїнську війну, яку можна поділити на окремі етапи. На другому (березень-квітень 1919 р.) війна переросла у сутичку між українцями Галичини і польським військом. 60-тисячна армія генерала Йозефа Галлера відкинула УГА до річки Збруч. 16 липня військові відділи УГА переправилися через Збруч у Східну Україну. Так закінчилася збройна боротьба ЗУНР, а попереду була боротьба дипломатична. Делегацію УНР на Паризькій мирній конференції 1919 року представляли: Г.Сидоренко — голова, В.Панайко — заступник, О.Шульгин та А.Марголін — члени делегації. Окрему делегацію у галицьких справах представляли М.Лозинський та Д.Вітовський. Однак, завдання, які були поставлені перед делегацією УНР на конференції, вона не виконала: територія ЗУНР була передана на 25 років під владу Польщі. «Головною причиною цього, — писав сучасний історик В.Яблонський, — було несприятливе міжнародне становище. Жодна з реальних тогочасних зовнішніх сил не була зацікавлена в існуванні державної України» [668, С. 50-51]. З таким твердженням варто погодитись. Політичні сили Закарпаття досить швидко відреагували на проголошення ЗУНР, наводячи стосунки з його урядом. Наслідком цих контактів і стала поява Українських січових стрільців на Закарпатті. Однак, вони не вперше з’явилися на теренах нашого краю. УСС були напіввійськовими (парамілітарними) товариствами, які існували у Галичині ще напередодні Першої світової війни. Засновані К.Трильовським у Львові при Українському січовому союзі, вони займалися організацією військового вишколу молоді. Перший осередок «Січі», заснованої у 1900 році К.Трильовським, знаходився у с. Завалля на Снятинщині. З його ініціативи було написано «Статут», на основі якого 18 березня 1913 року у Львові відбулися перші збори «Товариства Українських Січових Стрільців». Осередки товариства виникали як окремі секції при місцевих «Соколах» та «Січах». У січні 1914 року у Львові виникла студентська організація «Січові Стрільці II». Це товариство мало вже в липні 277 членів, поділених на 8 чет [298, С. 312313]. 115
У 1914 році у Галичині існувало 94 осередки товариства УСС [361, С. 975]. У складі австрійської армії, що діяла на російському фронті під час Першої світової війни, діяла окрема українська військова частина. У серпні 1914 року Головна Українська Рада у Львові створила Бойову управу УСС, яка звернулася до австрійського уряду з проханням дозволити сформувати Легіон українських січових стрільців. Загалом до УСС зголосилось 28 тисяч галичан. Основна маса галичан – понад 100 тис. – була мобілізована на італійський фронт. Під командуванням М.Галущинського 3 серпня 1914 року новобранці прийняли у Стрию присягу й відбули на доукомплектування у с. Страбичево і Горонда поблизу Мукачева [361, С. 400]. Це був перший прихід УСС на Закарпаття. Причина появи УСС на Закарпатті пояснювалася захопленням російськими військами Львова. На новому місцеперебуванні січових стрільців була проведена реорганізація. Військо поділили на 2 з половиною курені. Перший курінь (командувач М.Волошин) і третій півкурінь (С.Шухевич) разом з головним штабом розмістилися в Горонді, а другий курінь, очолюваний Г.Коссаком, обрав своїм місцем перебування сусіднє село Страбичево [361, С. 301]. У вищеназваних населених пунктах Закарпаття січові стрільці, мешкаючи у селянських хатах, проходили військовий вишкіл, хоча відчувався брак офіцерських кадрів та зброї. «Тут, на Закарпатті, – писав дослідник історії УСС С.Ріпецький, – вперше стрінулись УСС із низами українського народу, як його рідне військо. Зустріч була несподівана та цікава, бо дуже мало знали українці інших областей про цю забуту частину України. Тут пізнали УСС нового ворога українського народу, що століттями гнобив та визискував закарпатських українців та кинув їх в положення затурканого, нужденного, нікому незнаного гірського племени. Стрілецтво зразу зацікавилось життям своїх закарпатських братів, зблизилась до селянських родин, співчувало та боліло із-за їх національної несвідомости, та весь вільний від зайнять час присвячувало освідомній роботі між селянами, головно молоддю, яка найскорше зблизилась до стрілецтва» [562, С. 81-82]. З ініціативи диригента М.Гайворонського, який очолював хор січових стрільців, у Страбичеві було проведено святковий концерт. Не випадково, що «стрілецькі співи були засвоєні в цілій околиці» [562, С. 82]. неодноразово писала про успіхи Українська преса пропагандистських та національно-культурних акцій УСС на Закарпатті. Кореспондент «Вісника Союзу Визволення України» писав у статті «З Угорської України»: «Де УССтрільці стояли довше, нав’язувалися ближчі зносини з місцевою молоддю, заводилися сходини та співи. Молодь радо перебирала українські народні і патріотичні пісні, й мені 116
траплялося декілька разів почути від угорсько-українських парубків і дівчат: «Ще не вмерла Україна», «Гей там на горі Січ іде» і т.д. В Чинадієві місцева молодь присвоїла собі цілий січовий репертуар, і коли ми пробували там в якийсь час по Січових Стрільцях, то думали, що живемо в якімсь свідомім галицькім чи буковинськім селі» [562, С. 153]. Подібний матеріал помістив на своїх шпальтах часопис «Сеньйорська Ватра»: «Безперечно важливий крок у пробудженні Карпатської України належить Українським Січовим Стрільцям. Понад дві тисячі свідомого вояцтва УСС складалися у великій більшості з молоді із середньою і високою освітою. Вони в 1914 році опинилися в селах Карпатської України, де були розміщені по селянських хатах. Через безпосередній зв’язок з населенням, зжилися з ним, відвідували недільні Богослуження, організували добрі хори і вели щиросердечні розмови. Все це робило велику національну пропаганду, і не одному, вже змадярщеному українцеві, відкрилося правдиве українське серце. Пам’ять про УСС залишилася тривка і добра. Коли в 1925 році в Лугах, коло Сваляви був пластовий табір і одного дня запрошено на ватру довколишнє населення, від селян чули ми про УСС, як гарних хлопців, що йшли битися за Україну» [562, С. 153]. Значний вплив галичан на закарпатських українців відзначив Ю.Химинець: «Національну свідомість закарпатців значною мірою підняло перебування українських січових стрільців на Закарпатті від 1914 до кінця квітня 1917 року. Більші або менші формації УСС побували в карпатських селах та містах. Стрільці гостювали в селянських хатах, розмовляли з селянами, гралися з їхніми дітьми, вчили молодь народних і патріотичних пісень, в неділю ходили до церкви… Вони були розміщені в Паланку, поблизу Мукачева. У замку, на його великій, відкритій терасі зібралося 29 квітня 1915 року близько тисячі стрільців, чимало гостей з близької околиці, щоб віддати честь Тарасові Шевченкові. Промову виголосив д-р Володимир Старосольський, співали українських пісень. Свято справило велике враження на присутніх» [160, С. 45]. Найкращі спомини про четара січових стрільців Дудинського, який із своєю частиною розквартирувався в Хусті, збереглися у іншого відомого громадськополітичного діяча Закарпаття А.Штефана [170, С. 99]. У нього склалися доброзичливі відносини з колишнім директором гімназії в Рогатині М.Галущинським, який в роки Першої світової війни теж був вояком УСС [170, С. 282]. Відомий закарпатський письменник В.ГренджаДонський у своїх «Споминах» відзначав, що після січових стрільців на Волівщині залишилося дуже багато українських книжок – «белетрії, календарів та співаників» [23, С. 380]. Із Закарпаттям пов’язано виникнення преси Українських січових стрільців. Мова йде про журнал «Новініада», редактором якого був 117
Р.Купчинський, а художником В.Розумович (за іншою версією – О.Курилас). Журнал вийшов у 1915 році в одному примірнику, написаному від руки, обсягом 21 сторінку, форматом звичайного учнівського зошита. Він побачив світ на Закарпатті, у невеликому селі Замкова Паланка, де стояв кіш УСС [320, С. 62]. Весь зміст журналу – це віршований нарис про стрільця Новіну, його стрілецькі будні та «любовно-воєнну» пригоду, звідки і назва часопису, - «Новініада». Короткий зміст нарису є наступним: на Закарпатті Л.Новіна познайомився з Маргіткою, покохав її. Дівчина відповіла взаємністю. Та прийшла пора іти «на шанці». Новіна прощається з коханою, сатирично описане їхнє розставання, прощання з друзями і «бандою» (січовиками – Авт.) та її керівником, «вуйком грубим». Історія написання поеми досі не була відома, як, зрештою, і зміст самої поети [320, С. 62-63]. Повноцінного вишколу так і не відбулося, бо вже 10 вересня 1914 року сотня В.Дідушка виїхала до Верецьких. 17 вересня Горонду залишила сотня О.Семенюка. Наприкінці вересня стрілецькі сотні вступили в перші бої з російськими козачими частинами в районі Верецького і Ужоцького перевалів. Це було перше бойове хрещення УСС, хоч вони і зазнали великих втрат та були знову змушені відійти до Карпат. 28 вересня залишки сотні О.Семенюка зібралися в с. Великий Березний [385, С. 302-303]. У повідомленні австрійського генерального штабу від 9 жовтня 1914 року відзначалося, що «Українські Січові Стрільці відзначилися при відкиненні ворога з Карпат» [385, С. 314]. Поступово лінія фронту перемістилася з Бескиду на Закарпаття. Сотні були поділені на двадцятки. Австрійське командування робило все для того, щоб ці нечисельні угрупування УСС включати до своїх військових частин. Не бажаючи підпорядковуватись австрійцям, двадцятки січових стрільців пробивалися до Волівця, де на той час перебувала Головна Команда УСС. Окремі двадцятки перейшли горами до Волового, але поблукавши деякий час в горах, теж перебралися до Волівця та Горонди [385, С. 304-306]. На початку жовтня всім загонам УСС, які були розкидані на Закарпатті, наказали зібратися в Чинадієві. 7 жовтня курінь Г.Коссака попрямував до Верецьких, а півкурінь виїхав через Ужок до Турки. Коли австрійські війська під натиском переважаючих сил росіян відійшли в гори Закарпаття, на УСС було покладено функції розвідувально-стежної служби. «Зимовий похід у закарпатських горах був для УСС найважчий за ввесь час війни, – твердять автори «Історії українського війська». – Цей похід подобав по стороні австрійського фронту на малу війну. Австрійське командування, маючи на карпатському фронті дуже слабі сили та, не маючи ніяких запасів в запіллі, могло врятувати загрозливе становище тільки таким способом воюючи. В цьому допомогло йому малодоступне гористе й лісисте 118
поземелля та, як сказано, жива стежна діяльність, у якій на фронті корпусу Гофмана й деяких сусідніх груп головну ролю відіграли УСС. Їх стежі, ведені звичайно сміливими і підприємчивими провідниками, перейшли всі верхи і звори, всі долини, потоки й села між Лавочним і Свалявою на сході, та між Висоцьким і Волосянкою на заході, обабіч давньої галицько-мадярської границі» [385, С. 311]. Необхідно погодитись з авторами цитованої праці, що «у важкому зимовому поході молоді стрільці видали зі себе найбільш енергії і здоровля, напружили всю силу тіла й волі, щоб відповісти завданню, яке на них покладено. Правда, не раз і не два Стрілецтво, після втрати батьківщини, огортала зневіра, нераз доходили до голосу слабодухи, але молодечий запал не вигасав і переборював голос «холодної розваги». Стрілецтво вийшло з цього походу фізично ослаблене, але з новим боєвим досвідом, із задовіллям виконаного обовязку для рідної справи і з німбом слави незрівняних стежників» [385, С. 311]. Сотник К.Гутковський зібрав залишки УСС й 25 жовтня 1914 року виїхав із ними до Хусту. Це був район південно-східної карпатської групи генерала Пфлянцера-Бальтіна, з якої пізніше зорганізували 7 армію. В Хусті сотня залишилася до половини січня 1915 року, виконуючи сторожову службу в місті та його околицях. Тут К.Гутковський поповнив сотню добровольцями-гуцулами, зодягнувши її та озброївши. Він прагнув пробитися на Гуцульщину й там сформувати з гуцулів більший відділ, однак ці спроби не увінчалися успіхом. У березні 1915 року він помер [385, С. 315]. УСС поповнювалися закарпатцями і в інших населених пунктах Закарпаття. Так, близько 400 новобранців влилося до січового куреня, який стояв у Замковій Паланці поблизу Мукачева [385, С. 317]. Ще задовго до розвалу монархії Габсбургів, в 1915 році А.Штефан за дорученням А.Волошина поїхав до Відня і мав розмови з відомими українськими політичними діячами Є.Петрушевичем, К.Трильовським, Л.Бачинським, С.Смаль-Стоцьким. У своїх спогадах він так передав розмову з К.Трильовським: «Ми хочемо обновити Галицько-Волинську державу під назвою Західно-Українська Республіка. До неї мають належати Галичина, Волинь, Буковина та Угорська Україна. — А що з Києвом ? — Само собою, ми хочемо з’єднання всіх українських земель, до матері, до Київської Русі в одну державу. Але в Київській Україні ситуація є непевна, і тому злуку треба відсунути на пізніше. — Не думаю, що в Маромороші будуть любити Україну без Києва. — Соборну Україну проголосимо, коли на те прийде час. А Ви в Угорській Україні говоріть про Соборну країну, тобто відразу про Київ ...» [170]. 119
Цей факт ми навели не тільки тому, щоб підтвердити тезу про контакти між представниками краю і Великої України ще задовго до 1918 – 1919 років. Робимо це ще з однієї причини: окремі вчені твердять про раптову зміну орієнтації А.Волошином в 1919 році. Як видно, він вже в 1915 році дотримувався орієнтації на Україну. На початку 1918 року в багатьох містах і селах Закарпаття було помітне політичне піднесення. Відбувалися мітинги, збори селян, на яких люди обговорювали наболілі питання. Всі думали над тим, яка ж доля чекає їх у недалекому майбутньому. Серед активних діячів краю, борців за возз’єднання з Великою Україною виділявся Степан Клочурак — у майбутньому президент Гуцульської Республіки, міністр господарства і військових справ Карпатської України. Активно діяли Михайло і Юлій Бращайки та ряд інших. Делегати від Закарпаття не змогли прибути до Львова на засідання Української національної ради 19 жовтня 1918 року, але вислали привітання з нагоди цієї історичної події. Газета «Українське слово» повідомляла: «Відпоручники угорських Українців, не могучи прибути на наради, прислали письмо з привітом для Укр. Національної Ради та з бажанням щоби найблизша будучність принесла й угорським Українцям визволенє з мадярської тюрми, в якій поруч инших народів стогне частина укр. народу…» [75, 1918, 22 жов.]. Це звернення закарпатців на Національних Зборах 19 жовтня було виголошене С. Бараном. «Ви, наші рідні браття, – читаємо в зверненні, – повинні стати з нами і з’єднати з собою. Наш нарід дожидає спасення, щоби раз вже висвободитися від ярма другого народа» [36, С. 93]. В цьому документі вперше задекларовано єднання Закарпаття з іншими українськими територіями Австро-Угорщини. На Закарпатті відбувалися складні політичні процеси, йшла боротьба різних політичних сил, різних думок. Угорський уряд намагався утримати в своїх руках цю частину української землі, відірвану від Великої України. Він обіцяв різним народностям найширші права, включаючи право на самостійність. З цією метою міністр закордонних справ Угорщини Оскар Ясій почав переговори з урядами Словаччини та Румунії, однак вони не увінчались успіхом. На території краю в листопаді 1918 року виникли три Народні Ради – Пряшівська, Хустська і Ужгородська. Спочатку вони були на різних позиціях: перші дві притримувались української орієнтації, Ужгородська Рада домагалася часткових поступок від Угорщини – введення до коматетів українців-наджупанів, в школах навчання українською мовою, заснування української кафедри в Будапештському університеті. Угорський уряд, забувши колишнє принизливе ставлення до підкарпатських русинів і боячись ускладнень, почав виконувати свої обіцянки. Орест Сабов, Микола Кутка і Емілій Зомборський були призначені ужанським, березьким і марамороським жупанами. 120
У грудні 1918 року проугорськи настроєні збори в Будапешті проголосили своє довір’я новій владі. В той же час члени Хустської Ради — брати Юлій і Михайло Бращайки, Степан Клочурак, Микола Долинай — опротестували це рішення. 26 грудня уряд Угорщини прийняв так званий «Закон про Руську Крайну», згідно з яким Закарпаттю надавалася автономія, яка була обмеженою, бо військова справа залишалася в компетенції угорських властей. «Ся автономія була лише на папері, бо мадяри в дійсності не хотіли видати власть (інтрегінт) до рук руського міністра» — так писав закарпатський дослідник Іриней Кондратович [416, С. 107]. Однак, зупинимось на «Законі» більш детальніше: «1. Українській нації на Угорщині дається у внутрішній управі, судівництві, народнім шкільництві, народній освіті, в виконанні її релігії й уживанні її мови повне право самовизначення, якого напрям визначатимуть розпорядження цього закону. 2. З частин комітатів (повітів) Мармарош, Угоча, Берег і Унг, заселених українцями, твориться, під назвою «Угорська Україна», автономна правна країна. Правно-державне унормування країн, залюднених українцями в комітатах Земплен, Шарош, Абань-Торно, Сепеш, остається аж до складання мира в завіщенні. Границі Угорської України визначить аж до остаточного рішення міжнародної конференції – провізорична комісія, зложена з заступників Угорської народної й Української країн. 3. Угорська Україна провадить всі свої автономні справи власними органами. В справах спільних з Угорською народною республікою працюють спільні органи. Спільними справами є: закордонні справи, військо, фінанси, державне громадянство, законодавство в приватнім і карнім праві, а далі господарські справи, справи руху й соціальнополітичні справи. 4. Законодавчі органи Угорської України є: а) в автономних справах — Українські Народні Збори; б) в спільних справах угорський спільний парламент, де Угорська Україна має відповідне число заступників. 5. Правуючими органами Угорської України є: а) міністерство Угорської України; б) на чолі міністерства стоїть міністр для Угорської України, що відповідає й перед Українськими народними зборами й перед спільним парламентом. В спільних справах є він рівноправним членом угорського правительства, а в автономних — найвищим урядовим органом. Його заступником є: державний секретар (Місце осідку міністерства — Будапешт). 121
6. На чолі губернії стоїть губернатор Угорської України. Осідком губернії є Мункачів. Він стоїть під доглядом і контролем міністра для Угорської України. 7. Українські національні збори обираються загальним, тайним, рівним і безпосереднім голосуванням. 8. В Угорській Україні запевнена культурна автономія неукраїнським народам. 9. Всі державні грунти, копальні й ліси переходять в посідання законного заступництва Української нації. 10. Цей закон переведе угорське народне правительство в порозумінні з міністром для Угорської України: воно видасть також переходові зарядження. Про фінансове покриття цього закону піклується міністр фінансів, що укладає з міністром для Угорської України бюджет. 11. Цей закон входить в життя днем оголошення. Будапешт, 21 студня (декабря) 1918 року. Михайло Каролі, Денис Берінкей, Барна Буца, Ернст Гарамі, Оскар Ясій, Жигмонт Кунфі, Мартин Льоваші, Франц Нагі, Вінцент Нагі, д-р Павло Шенде» [35, С. 115-116]. У ці складні для Закарпаття часи, коли вирішувалася його доля, найбільш радикальною була Хустська Рада. Саме вона встановила нові зв’язки з урядом ЗУНР і через своїх кур’єрів, зокрема Дмитра Німчука, передавала інформацію до Станіславова. Відбувалися також відвідування представниками ЗУНРу Закарпаття. В газеті «Нова свобода» були опубліковні спогади одного із помічників президента ЗУНР Є.Петрушевича д-ра Йосипа Дудикевича. Наприкінці 30-х років він виконуватиме обов’язки голови Української Національної Ради у Воловому, а з приходом угорських військ емігрує за кордон. Наведемо кілька місць з його споминів: «На засіданні приймає президент д-р Петрушевич делегацію Угорської України. Сейчас, чи радше бігом авдієнції дістаю приказ у през. Петрушевича, де застаю обох делегатів, з якими мене знайомить президент. — Ви служили в Сиготі довгий час? — Так, пане президенте. — Поїдьте з делегатами Угорської України до Сигота, там має бути засідання першої Народної Ради. Поінформуйте, яка ситуація. Їдьте як приватна особа, але якщо треба виступити офіціяльно, виступіть. Одно лише, в мундирі старшини не їдьте, щоб не попали в конфлікт з мадярськими урядами...» [68, 1939, 1 січ.]. Після розмови з президентом «ми всі перейшли до секретаря військових справ — Вітовського... Я познайомився ближче з моїми майбутніми товаришами подорожі, перебрався в цивільну одежу, а ввечері коло год. 7 повіз нас поїзд на Яремче, Ворохту до Ясіня... Коло 4-ї рано заїхали до Сигота» [68, 1939, 1 січ.]. 122
2.2. Державність Гуцульської Республіки Капітуляція Австро-Угорщини в Першій світовій війні, розпад її як єдиного державного організму створили сприятливі умови для активізації національновизвольних змагань закарпатських українців. Пробуджені революційними подіями з довголітньої летаргії закарпатські українці на народних маніфестаціях рішуче вимагали возз’єднаня із своїми одноплемінниками по той бік Карпат у єдиній незалежній національній державі. Особливої інтенсивності цей рух набув у 1918 році в Ясіня, де утворилась Гуцульська Народна Рада, яка незабаром проголосила республіку. Хоча Гуцульська Республіка проіснувала недовго, та й кінець її був трагічним, однак, саме вона стала предтечею Карпатської України кінця 30-х років. Під час революційних боїв 1918 – 1919 років формувалася свідомість закарпатських українців, яка досягла своєї кульмінації напередодні Другої світової війни. На Гуцульщині, у найбільш революційному куточку нашого краю, найсвідоміша частина карпатських русинів недвозначно заявила, що хоче жити разом із усім українським народом у єдиній Українській Соборній державі. Ідея створення республіки виникла в принципі стихійно. Після повернення до Ясіня колишніх вояків австро-угорської армії почали створюватися загони міліції. Очолити їх довірили колишньому офіцеру Степанові Клочураку, який мав неабиякий авторитет серед своїх краян. Додамо, що в цьому куточку краю були розквартировані угорська жандармська станція, прикордонна міліція. Ясінянські патріоти після обговорення ситуації (а вона була незрозумілою), вирішили роззброїти місцеву угорську жандармерію, а на місце угорського старости призначити українця Дмитра Іванюка. Роззброєним угорцям дозволили вільно від’їхати з Ясіня. Вже на перших порах свого повстання ясінянці, очолювані С.Клочураком, виявилися дисциплінованими: було взято під охорону все майно, гроші, які зберігалися в сільській касі тощо. В Ясіню запроваджувався новий порядок, починалося нове життя. Розпад великої Австро-Угорської імперії призвів до можливості вільного, незалежного розвитку Австрії та Угорщини. Що стосується останньої, то її уряд, про що вже говорилося вище, обіцяв широкі автономні права закарпатцям. До Ясіня прибув окружний начальник тодішньої потиської (рахівської) округи Степан Тиводар, за походженням українець. Він приніс «радісну звістку, що угорська влада нібито готує закон, який дасть русинам автономію (мова йде про закон № 10 «Руська Крайна»). Навіть поверхове знайомство з цим законом свідчить про значимість поступок, на які погодився піти новий угорський уряд. А як на нього зреагували ясінянці? Антін Кущинський 123
писав, нібито в Ясіня С.Тиводару заявили, що народ виявив бажання приєднатися до України, а тому ніяких угорських радників присилати не потрібно [120, С. 23]. 8 листопада 1918 року, у день святого Дмитра, відбулися збори всього населення Ясіня. До речі, жодного контролю за їх ходом не було. Відкрив збори і привітав присутніх Дмитро Іванюк, попросивши керувати ними С.Клочурака. Виступ його був надзвичайно емоційним, патріотичним й діловим. «...Я впевнений, — говорив С.Клочурак, — що між членами ради не буде опору, у всіх нас є одна мета, одна ціль — з’єднатися зі Гуцули в святковому вбранні своїми кровними братами українцями, з’єднатися з Україною. Але щоб ніхто не сумнівався у цьому, я ставлю це питання на голосування: «Хто за з’єднання з Україною, хай піднесе руку!» [116, С. 106]. Жодного голосу проти не було. Перед присутніми також виступили місцеві активісти В.Климпуш, Д.Іванюк, К.Рищук. Іван Марусяк запропонував прийняти рішення про відокремлення від Угорщини і зв’язатися з Галичиною. Результатом зборів було обрання місцевої ради із 42-х членів. За пропозицією С.Клочурака щойно створена організація дістала назву «Українська Народна Рада в Ясіню». Після виборів Рада зібралася на перше засідання, під час якого були обрані люди на ряд важливих посад : Микола Сабатюк — секретар Ради, Дмитро Іванюк — староста, Юрій Кабалюк — заступник старости, Степан Клочурак (молодший), Дмитро Іванюк, Микола Сабатюк, Юрій Падотяк, Степан Клочурак (старший), Іван Дактовецький, Василь Климпуш, Іван Марусяк, Юрій Кабалюк, Іван Тимчук, Кирило Рищук, Степан Бондарюк — члени «Головної управи». Ці 12 осіб і були фактичними керівниками громадсько-політичного життя в Ясіню. На засіданні Ради було вирішено доручити С.Клочуракові передати урядові ЗУНР рішення ясінянських гуцулів про возз’єднання з Україною. Народна Рада створила ряд комісій, голови яких були зобов’язані звітуватися перед Головною управою. Ось їх склад: Іван Пасулько — шкільна комісія, Іван Тимчук — лісова, Степан Колочурак (батько) — лісових робіт, Василь Климпуш — торгівельна, Юрій Кабалюк — харчова, Дмитро Іванюк — адміністративна, голова ради, військова.
124
Між Народною Радою Ясіня і урядом ЗУНР встановилися тісні стосунки, які ні на мить не припинялися. Необхідно відзначити, що один із членів делегації — Євген Пуза, був старшиною армії ЗУНР. Він попросив у секретаря Народної оборони Західної України полковника Д.Вітовського військової допомоги. Той заявив, що ЗУНР готова допомогти, але тільки тоді, коли гуцули сформують власні військові частини. Є.Пуза запропонував створити Гуцульську народну оборону. Однак, для того, щоб це здійснити, належало ліквідувати угорську військову залогу в Ясіня [170, С. 217]. За порадою Д.Вітовського, делегати із Ясіня зустрілися з окружним комендантом Коломиї, від якого довідалися, що планується військова експедиція на Закарпаття. Військові відділи УГА повинні були вирушити зі Станіславова на Стрий, а далі — на Мукачево. Домовилися, що друга група буде організована в Коломиї і її направлять через Ворохту на Ясіня. Тим часом румунські військові частини вже рухалися у напрямку Мараморош-Сигета. І їх належало випередити. Саме з цим і пов’язане прискорення походу галицьких січовиків [54, С. 426]. 6 січня 1919 року в окружній команді в Коломиї, за цілковитої таємниці, було організовано відділ (до групи увійшли поручик Петро Зволинський, чотарі Євген Лоповецький, Юрій Циганко, Степан Забачинський). Відправлення групи призначили на 7 січня — перший день Різдва Христового [110, С. 10]. В завдання групи входило: захопивши Ясіня, сформувати відділ добровольців-гуцулів і рушити на Мараморош-Сигет, захопити його, об’єднатися зі Станіславівською групою військ, яка мала вийти на Мукачево. Всі червоні угорські загони на лінії Ясіня-Сигет потрібно ліквідувати. «Зранку 7-го січня,— пригадував очевидець,— усі зійшлися в казармі 36-го полку ім. гетьмана Мазепи і почали готуватися до відправлення. Групи складалися з трьох старшин, шістьох підстаршин, чотирнадцятьох стрільців та двох ясінянських гуцулів, які повинні були виконувати обов’язки провідників і зв’язківців. Разом — 25 чоловік, озброєних карабинами, пістолетами й ручними гранатами. Тимчасову команду над групою перебрав чотар Забачинський. Того ж вечора група виїхала до Ясіня» [110, С. 12]. За домовленістю з ясінянською делегацією і військовими з Коломиї, повстання було призначено в ніч із 7 на 8 січня. Звечора 7 січня — в перший день Різдва — ясінці, як годиться, колядували. Переходячи від однієї хати до іншої, група «колядників» остаточно узгоджувала організаційні моменти. Приблизно в той же час група, що приїхала з Коломиї, роззброїла прикордонників в Лазенщині — за 7 км від Ясіня. Залишивши там невелику залогу, решта групи вирушила до Ясіня. Об’єднавшись, обидві групи напали і обеззброїли угорських солдатів, що охороняли залізничну станцію та інші об’єкти. Повстанці захопили казарму і заарештували солдатів, що були в ній. Скільки було 125
заарештованих? Дослідники і мемуаристи наводять різні цифри. Сучасний дослідник М.Болдижар пише про 500 угорських солдатів і офіцерів, Ю.Химинець — про 250, а А.Кущинський твердить, що в полон потрапило 187 вояків на чолі зі своїм капітаном. Відразу після захоплення повстанцями Ясіня — 8 січня 1919 року оголошено про збройний наступ проти угорців із метою звільнення території Потисся аж до Сигету. Організацію добровільних частин узяв на себе Іван Климпуш. Того ж дня прибуває поручик Зволинський, якого зустрічають із військовими почестями. Далі події розгорталися так: 9-го січня з Косова прибуває сотня галицьких стрільців з двома кулеметами під командуванням поручика Миколи Саєвича та чота з Коломиї під проводом хорунжого Білецького. Прибуває поручик Воробець і очолює тактичний провід. Чотар Герасимович бере на себе організацію пропаганди. Війська виступили 14 січня. Після короткочасних сутичок захопили ряд населених пунктів, у тому числі й Рахів. Під час боїв появилися втрати в українському війську (один чоловік загинув, а кілька січовиків були важко поранені). Надвечір, 14 січня, до вже визволеного Рахова прибув із Коломиї ешелон із двома польовими гарматами під командуванням поручика Ярослава Гафтуняка. В Рахові залишено невелику військову залогу під командуванням підхорунжого А.Перги, а основні війська рушили далі. Вранці, 15 січня, захоплено Требушани (нині Ділове) і Великий Бичків. Українське військо наблизилося до Мараморош-Сигета. Відзначимо, що населення цього регіону привітно зустріло повстанське військо. Зокрема, біля села Вільховатого передовий відділ зустрів групу місцевих жителів на чолі з священиком, які рухалися їм назустріч. Значна частина місцевих приєдналася до повстанців, за що священик їх благословив [170, С. 218]. Після звільнення В.Бичкова там відразу почали формуватися добровільні гуцульські частини, які мали вирушити у напрямку на Хуст. Однак, до цього справа не дійшла: завадили трагічні події 17 січня. Місто Мараморош-Сигет було, практично, здано українським військам без бою. На залізничному вокзалі гурт студентів-українців зустрів повстанські війська піснею «Ми, гайдамаки». Під звуки військової сурми піднісся на вокзалі український прапор, гарне жовто-блакитне полотно, що його подарувала група коломийської інтелігенції [120, С.7]. Провід війська перебирає поручик Денис Маєр-Михальський. Він намагається піти на дипломатичне зближення з румунами. Для цього вступили в телефонні переговори. Поручик Гран, ад’ютант командуючого румунської бригади, повідомив, що 17 січня румуни вишлють парламентаріїв для порозуміння в справі Сигета і взагалі відносно взаємин між румунськими і українськими військами. Саме тому українським воякам було дано наказ не стріляти при наближенні парламентаріїв. 126
Проте, в ніч на 17 січня, двотисячне румунське військо напало на наполовину менше українське, яке, до того ж, не було готовим до бою. Ці події досить детально описані очевидцями. Степан Забачинський пригадував: «Я брав участь у експедиції на Підкарпатті з сигітською групою сотника Дениса Маєра-Михальського, яка виїхала з Коломиї. В складі тої групи була і сотня угро-українських гуцулів-добровольців під командою чотаря Поповецького, одна сотня гуцульських стрільців. С.Забачинський правив нею, та кілька батарей артилерії... Після захоплення Сиготу в цьому старовинному українському місті було встановлено українську владу. 17 січня з боку Надь-Бані розпочали наступ румуни. Оскільки виразний наказ Окружної команди в Коломиї і забороняв у разі наступу румунів входити з ними в конфлікт, і зобов’язував увійти з ними в переговори, група не розпочала бойових дій... З румунами не можна було договоритися, і тому на наказ одного зі старшин групи поручика Воробця група почала виготуватися до відвороту. Ввечері 17 січня група виїхала залізничним транспортом із Сиготу. В дорозі до станції Мігеш-Комори румуни почали обстріл транспорту. Почався бій, в результаті якого потрапило в румунський полон 20 старшин та приблизно 400 стрільців. Загинули тоді четар Поповецький, четар Гадоталюк, були ранені поручик Воробець, четар Посацький, четар Ковач, хорунжий Циганюк. Полонені перебували 9 місяців у румунській неволі, звідти 14 жовтня 1919 року за дозволом румунської влади переїхали на Україну 19 старшин і 320 стрільців...» [111, С. 12]. Необхідно констатувати, що учасники тих подій дають різні трактування, зокрема, про Сигетський похід. Так, учасник тієї ж виправи поручик Степан Глушко пригадував: «Дня 12 січня 1919 року одержав я наказ Окружної військової команди до виїзду на Карпатську Україну для підтримки поручика Віктора Воробця. Виїхав з моєю сотнею також сотник в напрямі на Сигіт. Моїм завданням було роззброєння мадярських жандармів, які зовсім не робили ніякого опору. Наші відділи зайняли Сигіт 16 січня 1919 року. Команду міста передали команди групи мені. Вночі з 16 на 17 січня почався бій з румунами. Наші частини направлялися на залізнодорожну станцію. Тут ми зустріли сотника Д.Маєра-Михальського, який був комендантом цілої групи. За приказом В.Воробця почався відступ і вагонування до від’їзду. Наказ був для мене незрозумілий. Сотник Маєр-Михальський і сотник Саєвич зайняли місце біля машиніста. Коли ж ми виїхали із Сиготу, румуни розпочали обстріл нашого транспорту. Як виявилося далі, частини залізнодорожної колії були зірвані. В результаті бою біля 200 стрільців вбитих чи ранених, інші потрапили в полон. У полоні румуни трактували нас, як більшовиків, пограбували й відібрали одяг, чоботи, гроші. По кількамісячному
127
перебуванні в полоні нас звільнили і відставили на Дністер...» [54, С. 426]. Про цю експедицію згадує і сотник Микола Алиськевич. Він пише, що «дня 14 грудня 1919 року в часі, коли Секретаріат був у Тернополі, вислали його як представника уряду з дорученням полковника Д.Вітовського до Будапешта. Завдання полягало в закупці зброї, амуніції, одягу в обмін на нафту. Наслідком місії був підписаний договір, на основі якого угорський уряд мав доставити 20 млн. набоїв для рушниць, 500 кулеметів, значну кількість гарматних набоїв, взуття, тощо. Одночасно сотник Алиськевич склав заяву про взаємний ненапад та дотримання мирних відносин стосовно угорського уряду. Повертаючись до Тернополя, він не застав уже там Державного Секретаріату, який перебрався до Станіслава. Під час засідання Ради Державних Секретарів подав звіт про результати переговорів у Будапешті. На Раді була присутня делегація селян із Закарпаття, яка звернулася зі скаргою про жорстокість угорців у краї. Делегати від Закарпаття просили військової допомоги. Полковник Д.Вітовський був проти військового втручання в Закарпаття, аргументуючи це браком відповідних частин. Голубовський не заперечував виправи українських військ на Закарпаття й дотримувався думки, що по злуці з Наддніпрянською Україною братам закарпатцям треба допомогти. Однак остаточного рішення прийнято не було» [86, С. 32]. Д-р Лонгин Цегельський пише, що С.Голубович на домагання полковника Д.Вітовського скликав у січні 1919 року Раду Державних Секретарів, на засіданні якої заявив, що українські війська перейшли Карпати, громлять угорські залоги, зайняли цілі повіти. «На засіданні зчинилася нечувана буря: мовляв, полковник Вітовський розпочав на власну руку світову війну. Щоб вийти з цієї ситуації, Л.Цегельський, як секретар закордонних справ, порадив вислати до Будапешта нову делегацію із заявою, що ця експедиція на Закарпаття не є ворожим проявом стосовно угорців, а тільки превентивним заходом проти осади країни чехами і румунами. Зредаговано відповідну ноту та вислано з нею до Будапешта отця Рожанковського і Гната Цегельського...» [54, С. 426]. Із вищесказаного видно, що відомості з приводу відступу українських військ на Закарпатті суперечливі. Ми не можемо відкидати і той факт, що галицькі січовики з’явилися в нашому краї без відома Є.Петрушевича. Наприкінці грудня 1918 року під час переїзду з Відня через Будапешт, Є.Петрушевич мав розмову з тодішнім прем’єром Угорщини графом М.Каролі. Відносно Закарпаття останній визнав принцип самовизначення народів, а Петрушевич зі свого боку погодився займати нейтральну політику і передати вирішення «закарпатського питання» мировій конференції [170, С. 218].
128
Які наслідки для українського війська мала ця експедиція? Ю.Химинець писав, що 41 чоловік загинули, а 400 потрапило в полон. Його думки в основному поділяє С.Забачинський. Сучасний дослідник В. Піпаш-Косівський доводить, що наслідком нічного бою 17 січня було те, що із 1000-го українського війська тільки 170 чоловік благополучно повернулося до Ясіня, а решта загинули або потрапили в полон. А.Кущинський пише про 60 убитих і 30 поранених. Що стосується преси Східної Галичини («Нове життя», «Народ», «Наддністерські вісті», «Покутський вісник», «Стрілець»), то вона не наводить причин невдачі, а обмежується констатацією факту: («...румуни перейшли в наступ»). Незважаючи на короткочасність свого існування, у діяльності Гуцульської Республіки простежуються окремі елементи державотворення. З ініціативи С.Клочурака та його соратників у Ясіня і околицях організовується адміністрація, яка бере на себе контроль і керівництво 20 тисячами населення. Гуцульська Республіка стала маленькою самостійною одиницею зі своєрідним парламентом — Гуцульською Народною Радою. Всі справи республіки обговорювали на засіданнях Ради, які були відкритими. Владу Гуцульської Республіки було поділено на чотири секції: — секція військових і зовнішніх зв’язків (голова – С.Клочурак заступники — В.Климпуш і Д.Німчук); — секція внутрішня (М.Іванюк, комендант міліції М.Могарнюк); — секція господарська (Тимчук, підсекція лісова — С.Клочурак– батько); — секція харчова ( Ю.Кабалюк) [503]. Військовим комендантом і головою Гуцульської Народної Ради був Степан Клочурак. Військо мало відзнаки української армії. У ньому існувала досить сувора дисципліна, а тому грабунки не зафіксовані. В.Гренджа-Донський писав, що за дрібні конфлікти, сварки, пиятику тощо староста М.Іванюк судив винуватців на кількагодинну чи кількаденну примусову суспільно-корисну працю [332]. Внутрішня секція піклувалася також про культурно-освітні проблеми гуцулів. У школах навчання велося українською мовою, було організовано хор, який виступав на вечорах. Найважливішим завданням господарської, лісової та харчової секцій було накормити близько 20 тисяч населення. Лісова секція видавала дозвіл на рубку лісів. Завдяки С.Клочуракові до Ясіня прибували вагони з кукурудзою, цукром, що суттєво покращило матеріальне становище селян. Гуцульська Республіка проіснувала до 11 червня 1919 року, тобто до тих пір, коли румунські війська увійшли до Ясіня. Багатьох членів Ради заарештували. Така доля спіткала і Степана Клочурака. Його батька румуни водили по селу і нещадно били, від чого він невдовзі помер. В.Климпуш і Д.Німчук щасливо дісталися до Галичини. Румуни 129
господарювали в Ясінях більше року і відійшли тільки 30 червня 1920 року, коли чехословацька адміністрація перебрала цілу Мараморощину, за винятком Сигета та 14 сіл в його околицях, що відійшли до Румунії. Та, незважаючи на окупацію румунами Гуцульщини, місцеве населення продовжувало боротьбу в партизанських загонах. Один із дослідників національно-визвольних змагань західних українців писав, що «ясінська Гуцульська Республіка в горах утрималась і давала про себе знати своїми войовничими виступами впродовж п’яти місяців» [671, С. 101]. Необхідно додати, що чимало гуцулів вступили до УГА і в її рядах брали участь у національно-визвольних змаганнях українського народу. У 1939 році гуцули прийняли рішення щороку увічнювати і урочисто відзначати день проголошення Гуцульської Республіки, без існування якої не могло бути і Карпатської України. Загальновідомим є і той факт, що уряд А.Волошина, за заслуги гуцулів у боротьбі за незалежність краю, дозволив скликати Сойм у Рахові і тільки в силу об’єктивних обставин цього не сталося. Немає сумніву, що Гуцульська Республіка залишила помітний слід в історії визвольної боротьби закарпатських українців. 2.3. Проведення Хустського конгресу 21 січня 1919 року в Хусті відбулося засідання Всенародного Конгресу українського населення Закарпаття, який обрав Михайла Бращайка своїм головою. Роботу Конгресу детально описали очевидці. Один із них писав: «Голова зборів д-р Михайло Бращайко... запитав народ: Куди ми хочемо прилучитися? До Угорщини? Чи, може, до Чехословаччини? Чи до України? — До України ! — закричали делегати» [158, С. 33]. Для більшості закарпатців Україна була державою, де жили брати по крові з древньою столицею Києвом. А. Штефан у своїх споминах так висловився з цього приводу: «Київ — святість, про яку не вільно було голосно говорити, хіба в чотири очі з Богом, Київ — це таїна, недосяжна, незрозуміла, але наша. Тайна, схована в глибині душі, щоб не знайшла її профанна цікавість. Ця тайна довго-довго дозрівала в душах. І коли дозріла — стала словом. Могутнім словом. Воно потрясло всією Карпатською Україною. Було це 21 січня 1919 року в Хусті» [170]. В офіційній радянській історіографії протягом десятиліть було прийнято вважати (інша точка зору вважалася єретичною), що делегати конгресу вимагали возз’єднання з Радянською Україною. На наш погляд, таке твердження не витримує ніякої критики, бо на той час радянська влада встановилася тільки в Харкові. Хоча ми не відкидаємо і того факту, що представники Закарпаття відвідали голову цього уряду Х.Раковського [623]. Не можна вважати науковим також твердження окремих істориків, 130
що трудящі краю вимагали приєднання до України, де селяни ділять поміщицьку землю, бо не одні більшовики прийняли «Декрет про землю». Тут нам у пригоді може стати виступ Л.Троцького перед агітаторами, які направлялися на Україну. Говорячи про труднощі боротьби з Петлюрою, він доводив у чому вони полягають: « Петлюра був покритий славою... віддачі трудовому селянству України всіх земель без викупу і негайного скликання Трудового конгресу» [280]. Однак, повернемось до Хустського конгресу. Ю.Химинець писав: «Потім Михайло Бращайко говорив: Ясно, що збори бажають злуку Угорської Русі з Українською Державою. Щоб було всім нам видно, що це воля більшості народу, прошу щоб той делегат, чи ті делегати, які мають іншу волю, голосилися до слова. — Голосіться до слова,— кричали делегати,— ми вас вислухаємо чесно і без гніву. У залі було тихо. Ніхто не голосився. Заговорив знову Михайло Бращайко: однозгідна воля всенародних зборів: з’єднати Угорську Русь з Соборною Україною. — Слава! Слава! Слава! — вирвалося з уст делегатів. Усі встали і зачали співати «Вже воскресла Україна, і Слава і Воля...» [158, С. 33-34]. Та навіть у таку урочисту для трудящих мить, коли було прийнято історичної ваги документи, не обійшлося без проугорської пропаганди. А.Штефан описав один досить дивний епізод, який, на нашу думку, є доказом того, що прийняття такого рішення було волевиявленням всього народу: «Конгрес закінчився... Делегати поспішали додому. Раптом настав крик. Селянин, одягнений помарамороськи, гукав: — Нам не треба України! Тисячу років ми жили в Громадянки на народному віче Мадярщині! Нам не треба України! Делегати окружили крикуна: Хто ти? Чи ти здурів? Чому не говорив на Конгресі? Міцні руки охопили його руки і шию. Прибігли і хустські делегати, і пізнавши його, крикнули: «Це наймит, слуга мадярів, куратор Куртяк! Треба його витверезити!» Селянські делегати кинули його в рів при дорозі, пообертали його в студеній воді з розтаяного снігу і тоді наказали йому: «Біжи додому, чорте! Висушися і навчися розуму! Бо буде гірше». Лишили його і старий Куртяк в ганьбі потягнувся додому» [170]. Газета «Руська Краина» детально описала роботу Хустського Конгресу у статті Вишнянського (ймовірно, це псевдонім А.Волошина – авт.) «Народний Собор в Хусті». Головним редактором був А.Волошин, 131
відповідальним редактором — В.Желтвай, а помічником редактора — о. Емілій Бокшай. Стаття «Народний Собор в Хусті» так описувала цю знаменну подію: «На 21-го января бив виданий держати єден собор до Мукачева... Но народ єднако так голосив, ож хоче совітоватися о своїх ділах, и сяк 21-го января подержали Собор в Хусті. По 9-ом часі била служба в церкви. Делегати свої свідоцтва. Поставили у ряд и на переді з застави (фани) украинськи (синьо-жовті) несли. Начинали з Богом. Уже на улици посхаповали калапи и заспівали Царю небесний... И сяк делегати рушилися до Церкви. По пути сміло заспівали: — Вже воскресла Украина... У церкви так било як на отпусті. Повно людей о одушевленний «Господи Помилуй». По службі священик Паркані посвятив заставу коло церкви. Дале рушилися до горожанської школи. На Собор. Засідання отворив д-р Юлій Бращайко. Он чудно било чути слова «не хочемо бити слугами чужих народов!». Засідання отворивши, за председателя вибрали єдиногласно д-ра Михайла Бращайка. Но ледве узвався председатель, коли Іван Волощук голосним словом закричить: Где хочемо стати? — До України! Сяк голосили делегати всі, числом 420, из 150 сел. Протоколи вели Михайло Тиводар и Василь Осипчук. По виборам уже розпалилися делегати. Уже наголосно кричали: Пешт нам не треба, йдемо до Києва. Кедь о декотром діле много радилися и переговорювали, доста било заголосити: «Най буде так, як є у Києві». Тогда уже всі в єдино кричали : «Най буде так, як у Києві». И уже о том діле и прорішили. Вибрали Раду і делегатов до Мирової Конференції. Собор скончився як уже заходило сонце. На конець пойшли коло церкви и там всі присягнулися на украинську заставу (фану). На соборі єдиногласно виповіли, аж хотять ставати до Украини» [72]. Після довгих років замовчування, а то і облиття брудом цієї славної події в житті краян, наводимо без скорочень «Протокол писаний 21-го януаря (січня) 1919 в Хусті на всенародніх зборах угро-руського народу, котрі відбулися в гімнастичній залі державної горожанської школи»: «1. Всенародні Збори Угорських русинів-українців з дня 21-го януара 1919 року висказують з’єднати всіх русинів-українців з комітатів Мараморош, Угоча, Берег, Земплин, Шариш, Спіш и Абауй-Торна і прилучення русинами-українцями заселених земель до Соборноїї України. Просячи, щоб нова держава при виконуванню (переведенню) сеї злуки узглядила особливе (окремішнє) положення угорських русинів-українців. Для того Всенародні збори заявляють, що руський-український нарід Угорщини Х (десятий) закон про руську країну даний в Будапешті з року 1918-го не признають законом, бо повстав без його волі і без заступництва народу. 2. З огляду на повисше рішення постановляють збори, що руський народ не пішле послів своїх до угорського парламенту. 132
3. Всенародні збори просять, щоби українські війська засіли землі, заселені русинами-українцями на Угорщині, і щоби засмотрили населення, живуче серед тяжких харчових відносин, поживою. 4. Всенародні збори вітають всі визволені народи австро-угорської монархії: Чехословаків, Югославян, Румунів, Поляків і Німців. 5. Дальше вітають збори мадярське народне правительство на демократичних основах, що признало право самоозначення (саморозпорядження) народів і не уживало ніяких насильств проти політичного організовання єго правдивої волі. 6. Дальше висказують збори подяку всім державам Антанти і її союзникам, що боронили демократичний їх рух і вибороли пригнобленим народам свободу і просять, щоби помогли здійснити ухвалу (поставу) всенародних зборів. 7. Народні збори вибирають для ведення справ русько-українську народню Центральну Раду із сто членів і уповномочують її заступати русинів на Угорщині все і всюди де сього потрібно проти інших народів і зробити все, що кожного часу в інтересі русько-українського народу уважає за потрібне. ...Із комітатів Мараморош, Угоча, Берег і Унг по постановленню легітимаційної комісії в’єдне (разом) 420 правильно і достовірно легітимованих (оправданих) послів явилися. А понеже вибори відбулися так, що від кождих 1000 душ вибрано одного посла, на зборох 420.000 жителів — отже абсолютна більшість угорських українців була заступлена. ... Президія і члени Центральної Народної Ради зложили під руськоукраїнськими прапорами отсю божбу (присягу): «Божуся одному живому і Всемогущему Богу, що права русько-українського народа боронити, нарід заступати і волю його сповнити буду. Так ми Боже помагай». По сему одноголосно вибрано Центральну Народну Раду. Председатель: Др. Михайло Бращайко. Заступники пред. Ємеліян Невицький, духовник з Уяку (Шаріш), Євген Пуза, сотник із Ізи і Іван Волощук, господар з Нанкова» [1, ф. 1148, оп. 1, спр. 3, арк. 11-13]. Доцільним буде нагадати і факт, про який в нашій літературі мало згадується, в тимчасовій конституції Західно-Української Народної Республіки від 13 листопада 1918 року Закарпаття було проглошено складовою частиною цієї республіки. Отже, де-юре Закарпаття стало складовою частиною України, хоч де-факто влада останньої не була поширена на територію нашого краю. Для визнання де-юре Закарпаття складовою частиною України служило рішення Всезакарпатського з’їзду в Хусті від 21 січня 1919 року. Сформували делегацію, щоб ознайомити з рішенням зборів київську владу. Тут радянські історики замовчували факти. Вони твердили, що «на зборах в Хусті була вибрана делегація, яка повинна була поїхати в Київ і 133
передати рішення про возз’єднання Закарпаття з рештою України... Однак, як тільки делегація поїхала до Станіслава, їй перегородили шлях петлюрівці і білополяки» [487, С. 114]. Радянські історики так і не з’ясували, чи знали про хустське рішення в Києві. До столиці, звичайно, хустські делегати не дійшли, зате в Станіславі побували. А чи знав Київ про прийняте рішення? У розмові з онуком Ю.Бращайка, який проживає в Хусті, ми дізналися про записи діда, які збереглися. В них зафіксовано факт, що Ю.Бращайко від імені делегатів Конгресу вислав до Києва телеграму. Сучасні історики, досліджуючи це питання, зробили висновок, що «... уже в 1918 році делегація закарпатських селян побувала у Станіславові й вела переговори про возз’єднання нашого краю з УНР» [280]. Закарпатська делегація у складі Євгена Пузи, Івана Климпуша і Степана Клочурака побувала у Станіславові й була прийнята Головою Національної Ради Є.Петрушевичем. Через деякий час перед присутніми виступив С.Клочурак: «Ми діти одного українського народу, після майже тисячолітнього розмежування зійшлись на нинішніх зборах, щоб в братерській згоді вирішити долю нашого народу. Нас не розмежували ні ріки, ні високі гори, ані далекі простори... Я щасливий, що мені... припала велика честь, від імені угорських українців я можу передати вам їхню тверду волю, приєднати до України землю, на якій вони споконвіку живуть, як невід’ємну частину України» [116, С. 128-129]. В Універсалі Директорії Української Народної Республіки про об’єднання земель українських говорилося: «Однині воєдино зливаються столітттями одірвані одна від одної частини єдиної України — ЗахідноУкраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України...» [35, С. 95-97]. 30 січня 1919 року часопис «Закон і право» опублікував історичні документи свята злуки УНР і ЗУНР. На сьогоднішній день вони становлять собою бібліографічну рідкість. В часописі вміщені Грамота Української Національної Ради про об’єднання ЗУНР з Великою Україною від 16 січня, вже згадуваний Універсал Директорії від 22 січня, а також резолюція, декларація і універсал Трудового Конгресу України від 28 січня. У всіх цих документах Угорська Україна вважається складовою частиною Соборної Української держави. Представник від Закарпаття, згідно з Універсалом Трудового Конгресу, мав входити до складу Директорії — найвищого органу УНР [35, С. 102-103]. У зверненні Трудового Конгресу України до народів усього світу було чітко заявлено, що «український сорокамільйоновий народ хоче вільним увійти в сім’ю народів світу й стати нарівні... Український народ не допустить, щоб хтось інший накидав йому свою волю. Ні силою міжнародних комбінацій, ні силою заліза ніхто не зможе примусити його зріктися своєї суверенності й 134
свого права самому завести лад на своїй землі згідно з власним бажанням» [35, С. 102-103]. Міжнародне становище молодої УНР було надзвичайно важким. 26 січня 1919 року князь Фюрстенберг в листі до Відня так описав тодішнє становище УНР: «...Сьогодні мілітаривне положення є того роду, що навіть дальше існування України як самостійного і незалежного державного організму є під сумнівом...» [545, С. 119]. Хоч гірка, але правдива істина. Через 13 днів після Свята злуки у Київ вступили більшовицькі війська. Різко змінилася обстановка на Закарпатті. На початку 1919 року делегація в складі А.Волошина, П.Легези і М.Кондратовича приїхала в Будапешт до представника чехословацького посольства Мілана Годжі, щоб обговорити питання про приєднання Закарпаття до Чехословаччини. Тепер, коли виникла небезпека для Закарпаття бути поділеним між окремими державами, цей крок слід вважати виправданим. А.Волошин рішуче просив чехословацький уряд захистити край від територіальних окупаційних зазіхань ряду держав, зокрема Румунії. Згода була дана, а вже 12 січня в Ужгороді з’явився чехословацький легіон. Зайняли вони і Пряшівщину. Чехословацький історик Іван Шлепецький цей акт розцінював як помилку Г.Жатковича — майбутнього губернатора Закарпаття. На його думку, «... кінцевим наслідком дружньої, але хитрої розмови професора Масарика з наївним політиком доктором Жатковичем явився наказ, згідно з яким чехословацькі війська передчасно зайняли Пряшівщину, тобто руську територію між ріками Попрад і Уж, чим і встановили «тимчасову» демаркаційну лінію між Словакією і Карпатською Руссю» [62, 1946, №5-6, С. 32]. В липні 1918 року «Американська Руська Народна Рада», яку очолював Микола Чопей, вимагала самостійності для окремих українських жуп, а 23 жовтня українці Закарпаття були прийняті до Середньоєвропейського Демократичного Об’єднання (СЄДО), в складі якого знаходилися чехи, словаки, поляки, українці, румуни, югослави та інші народи. Представником від Закарпаття в Філадельфії був Г.Жаткович. Включення до СЄДО було першим кроком Закарпаття до своєї державності. Ставши членом Унії, українці Закарпаття набули наче юридичного права самовизначення. Конвенцію про приєднання Закарпаття до Чехословаччини підписав Т.Масарик, як голова Унії і представник Чехословаччини. Хоча, більшість закарпатських емігрантів висловилася за приєднання до Чехословаччини, – писав П.Стерчо, – «серед американських русинів уже тоді було бажання злуки Закарпаття з Україною... З 1089 всіх делегатів 732 голосували за ЧСР, 310 – за Україну, а 10 – за Росію... Треба визнати, що 310 голосів за злуку з Україною – це поважна кількість» [587, С. 19]. Президент-визволитель, як будуть пізніше називати Т.Масарика, добре розумів, що голосів закарпатських емігрантів явно недостатньо. 31 135
січня 1919 року до Ужгороду прибув посол Масарика Фердинанд Писецький, який ознайомив членів Ужгородської Ради з меморандумом американських українців про приєднання Підкарпатської Русі до Чехословаччини. С. Клочурак писав, що «про угоду наших емігрантів в США з д-ром Масариком ми в той час нічого не знали. У нас, особливо у Східному Підкарпатті, крім орієнтації на Україну, іншої орієнтації не було» [116, С. 165]. Не припинялися стосунки з урядом УНР. 29 – 30 квітня – 1 травня 1919 р. в Станіславові проходив з’їзд угорських українців. Місцева преса повідомляла: «На з’їзд прибуло 35 заступників з різних угро-українських комітатів. З’їзд відкрив голова угро-української секції товариства «Молода Громада» д-р К.Кисілевський. До президії вибрано заступників всіх областей УНР: д-ра Бращайка з Закарпатської України... Від Угорських українців відповіли на привіт Климпуш та д-р Бращайко, який висловився, що недалекий той час, коли всі території України злучаться в одну соборну Україну.» [71]. Словацький дослідник М.Мушинка, який нещодавно опублікував резолюцію з’їзду, розшукану в архіві, відзначав: «Наперекір щаленій антиукраїнській пропаганді, 29 квітня 1919 р. … у Станіслав прибули 162 делегати від 62-х громад Закарпаття. З’їзд, який очолювали Михайло Бращайко та Кость Кисілевський, тривав три дні – від 29 квітня до 1 травня 1919 року. Всі делегати черговий раз підтвердили волю закарпатських українців з’єднатися з Україною в соборній державі. Після закінчення з’їзду закарпатську делегацію прийняв президент Західно-Української Народної Республіки Євген Петрушевич (1863 – 1940), якому голова У(Р)ЦНР в Хусті М.Бращайко урочисто вручив резолюцію з’їзду з проханням передати її Головному Отаманові Армії Української Народної Республіки Симону Петлюрі та на її підставі домогтися на Мирній конференції в Парижі приєднання Закарпаття до України» [504, С. 49]. Резолюція, ухвалена одноголосно з’їздом закарпатських українців в Станіславові 1 травня 1919 року, була підписана М.Бращайком та І.Волощуком від Закарпаття та К.Кисілевським і І.Ставинським від Галичини. У чотирьох її розділах йшлося про наступне: «I. З’їзд закарпатських українців в Станиславові дня 29 – 30 цвітня – 1 мая 1919 р. шле Українській Армії на руки Головного Отамана Симона Петлюри привіт і щиру подяку за геройську оборону самостійности Української Народної Республіки. II. 1. З’їзд закарпатських українців згідно з постановою Всенародних Зборів Закарпатських українців в Хусті з 21 січня 1919 р. обстоює з’єдиненє усіх українських земель в одну державу в формі Народної Республіки і протестує рішучо проти наїзду чужинців на територію Закарпатської України. 2. З’їзд звертається до провідників Соборної України, щоб она внесла протест проти цього наїзду до Держав Порозуміння. 136
3. З’їзд взиває усіх Українців Закарпаття, щоб спільно боролися за самостійність Української Держави та за дійсне прилучення своєї області до тої Держави. 4. З’їзд звертається до всіх Українців Придніпрянщини, Галичини і Буковини з зазивом допомогти Закарпатській Україні в їй боротьбі за визволення з ворожого ярма. 5. З’їзд звертається з проханням до Високої Директорії, Міністерії Української Народної Республіки та Секретаріяту Західної Області У.Н. Республіки поспішити якнайскоріше з видатною помочією в організації Закарпатської України та з харчами для голодуючого населення. 6. З’їзд домагається, щоби допустити до місії на Паризьку конференцію двох заступників закарпатських українців і уможливити їм якнайскорше виїзд до Парижу. III. 7. З’їзд стверджує конечність організації кооператив на Закарпатській Україні та просить Дніпро-Союз, як централю споживчих товариств, обняти своєю діяльністю Закарпатську Україну. IV. 8. З’їзд просить Високу Директорію, зглядно Міністерство Народної Освіти заопікуватися народною освітою в Закарпатській області, а саме: а) призначити на народну освіту в Закарпатській Україні відповідний фонд; б) подбати о відповідну шкільну книгу, як також о книжочки загальноосвітнього змісту та часописів для народа; в) установити стипендії для образовання учнів кандидатів із Закарпатської області. 9. З’їзд висказує подяку Молодій Громаді і єї угро-українській секції за дотеперішню хосенну діяльність в організації культурно-освітнього життя на Закарпаттю та просить Секцію: а) щоби дала почин до створення окремої інституції, яка би зайнялася організацією закарпатських Українців в ширшім розумінні; б) щоби припильнувала ухвал з’їзду» [504, С. 51]. Необхідно погодитись із твердженням М.Мушинки, що «для історії Закарпаття Резолюція З’їзду закарпатських українців у Станіславі має виняткове значення. В революційному 1919 році цей з’їзд був останньою спробою возз’єднання Закарпаття з незалежною Україною» [504, С. 50]. Слід також відзначити, що, незважаючи на труднощі, Велика Україна допомагала Закарпаттю харчами. З ініціативи С.Петлюри на Гуцульщину були відправлені декілька вагонів хлібної муки. На білих мішках великими літерами було написано «Україна». Як пригадував С.Клочурак, «місцеве населення довго зберігало ті міхи, як доказ багатства на Україні. Уряд УНР за надіслані харчі не вимагав ніякої плати: то був дар України гуцулам» [116, С. 170]. 137
2.4. Значення Центральної Руської Народної Ради Центральна Руська Народна Рада як надпартійний представницький орган в Закарпатті була створена 8 травня 1919 року в Ужгороді, об’єднавши всі народні ради краю, з метою вирішення державнотериторіальної приналежності краю. Серед місцевих рад найбільшою активністю й чіткою позицією виділялися Ужгородська, Хустська і Пряшівська народні ради. Спочатку Центральна Руська Народна Рада об’єднувала як українофільських, так і русофільських діячів. Її головою був обраний Антоній Бескид, а його заступниками Августин Волошин, Михайло Стрипський, Михайло Бращайко. Саме ці та інші представники взяли на себе роль провідників (політичної еліти) закарпатської спільноти, якій судилося прийняти значної ваги рішення – добровільне входження краю до складу новоствореної держави Чехословацької Республіки. Це рішення далося не просто, оскільки більшість населення все ж тяготила до возз’єднання краю з іншими українськими землями. Однак, внаслідок надзвичайно несприятливих політичних умов це бажання не було реалізоване (УНР потерпало від наступу більшовицьких, а ЗУНР – польських військ). До того ж, утворення соборної України (великої географічно й політично) не було вигідним для багатьох тогочасних її сусідів. У такій ситуації єдиним вірним рішенням, що давало прогресивні перспективи розвитку краю, стало приєднання до слов’янської демократичної країни – Чехословаччини. Це сталося у травні 1919 року, коли Центральна Руська Народна Рада ухвалила рішення об’єднатися «з Чехословацьким народом на основі повної національної автономії». Виступаючи на засіданні Ради, Михайло Бращайко недвозначно заявив, що «420 делегатів із всіх частин Карпатської України вирішили приєднати Угорську Русь до України. Цю злуку неможливо здійснити внаслідок несприятливих воєнних подій. Але це серце і душу народу не змінить». Більшість політичних діячів Закарпаття, як і весь народ, розцінювали включення краю до Чехословаччини, як тимчасове явище. Таким чином, тільки неможливість возз’єднати Закарпаття з Україною привела до того, що стало можливим включення краю до Чехословацької Республіки. Це рішення сточленна делегація на чолі з Августином Волошином передала президенту Чехословаччини Томашу Масарику. Дане питання обговорювалося на Паризькій мирній конференції. Однак, численні спроби української делегації не принесли успіху, бо Верховна Рада вже 16 серпня категорично вирішила — Закарпаття опиниться в межах Чехословаччини. 10 листопада 1919 року на конференції в Сен-Жермені під Парижем це питання було вирішено остаточно.
138
Члени Центральної Руської Народної Ради в 1919 році
До другої половини 20-х років Центральна Руська Народна Рада залишалася єдиним політичним органом, який виражав політичну волю і думку українського громадянства. Після виникнення в Закарпатті перших політичних партій її роль почала занепадати, а діяльність була паралізована. Пожвавлення суспільно-політичного життя в Закарпатті у другій половині 30-х років зумовило необхідність відродження Центральної Руської Народної Ради, однак внаслідок існування чіткої національнополітичної двоблокової (українофільська і русофільська) багатопартійної системи у краї виникли дві народні ради. Якщо русофільські партії та їх лідери об’єдналися в Центральній Руській Народній Раді, яку очолив Андрій Бродій, то українські політики Закарпаття, вважаючи себе її правонаступниками зразка 1919 – 1920 років, назвали своє об’єднання Перша Руська (Українська) Центральна Народна Рада (ПР(У)ЦНР). До неї ввійшли представники політичних партій, товариств і організацій українського напрямку Закарпаття. Коли роль політичних партій у краї почала занепадати (1937 – 1938 роки), саме ПР(У)ЦНР стала виразником політичної волі місцевого населення. Обидві народні ради прийшли до консенсусу 8 жовтня 1938 року, коли утворили перший автономний уряд Підкарпатської Русі. 21 жовтня 1938 року ПР(У)ЦНР опублікувала Маніфест «Громадяни і громадянки!» з вимогами до державної влади про забезпечення політичної та економічної самостійності краю. Його підписали 54 активісти Першої Руської (Української) Центральної Народної Ради, серед яких були Августин Волошин, Августин Штефан, 139
Михайло Бращайко. Степан Клочурак, Федір Ревай, Юрій Бращайко, Андрій Ворон, Дмитро Німчук, Василь Гренджа-Донський, Ірина Невицька та ін. 26 жовтня 1938 року автономний уряд очолив голова ПР(У)ЦНР Августин Волошин. З цього часу розстановка політичних сил остаточно перемінилася на користь українців. Після заборони діяльності політичних партій у краї (29 жовтня 1938 року) русофільська ЦРНР фактично перестала діяти. У свою чергу ПР(У)ЦНР, або як ще її називали Українська Національна Рада, існувала і надалі як надпартійний представницький національний форум, вирішуючи найсуттєвіші соціально-політичні та культурні проблеми краю. Після 2 листопада 1938 року і до 15 березня 1939 року резиденція ПР(У)ЦНР знаходилася в місті Хуст. Перша Руська (Українська) Центральна Народна Рада припинила своє існування внаслідок окупації Закарпаття угорськими військами (17 березня 1939 року). Таким чином, тільки неможливість возз’єднати Закарпаття з Україною привела до того, що стало можливим включення краю до Чехословацької Республіки. Це визнав й історик-русофіл Аллойс Раушер: «План встановлення незалежної України впав, а разом з ним бажання і вимоги Хустської народної ради...» [561]. Уже згадуваний П. Стерчо підкреслив, що «закарпатські українці, по програних визвольних змаганнях України, вибрали ЧСР тільки як менше зло в порівнянні з Мадярщиною та Румунією, як на той час одинокі виходи. Але це сталося — і це мусимо підкреслити, — під тиском, а не зі щирої волі народу» [587, С. 22]. До цього ж слід додати, що президент Т.Масарик обіцяв надати Закарпаттю найширші права. М.Кондратович, автор популярної закарпатської історії, писав, що «... подкарпатські русини, як автономна одиниця самовільно приключаються к чесько-словенськой республіці з тим, що руська автономна країна в заграничних, воєнних і фінансових справах спільно управляється, а в прочих ділах управляє самостійно, своїми урядами і своїм Сеймом...» [416, С. 109]. Прийняте 8 травня в Ужгороді рішення сточленна делегація на чолі з А.Волошином передала президенту Чехословаччини Т.Масарику. Дане питання обговорювалося на Паризькій мирній конференції. Відомий український історик Ілько Борщак, маючи доступ до архівних матеріалів, що залишилися після закінчення конференції, по свіжих слідах написав змістовну працю «Карпатська Україна у міжнародній грі». В ній вміщено документ, який свідчить про те, що навіть у майже неможливих і безнадійних умовах делегація УНР була до кінця вірна рішенню злуки і заявила рішучий протест спробам відірвати Закарпаття від Соборної України: «Вимагаючи комітатів Мараморош, Угочо, Берегово, Ужгород, Земплен, частина Сепеш, український народ виходить з таких засновків: 1. Абсолютна більшість всієї людності — українці. 140
2. У минулому ця територія належала до Галицько-Волинського князівства. 3. Усі 100 членів Ради, скликаної 21 січня в Хусті, у один голос рішили прилучитися до Великої України... 4. Українські війська згідно з бажанням людності, вже зайняли частину названої території» [280]. Цікаві думки з приводу правомірності возз’єднання Закарпаття з ЗУНР висловив відомий український історик О.Карпенко: «Отже, формально ніби все витримано: Закарпаття – складова частина Української Держави (ЗУНР). І все ж цього було недостатньо для норм міжнародного права, бо досить нагадати, що з XI ст. Закарпаття входило до складу Угорщини, і навіть коли в лютому 1918 року під час Берестейських мирних переговорів делегація Української Центральної Ради зажадала повернення його до складу України, угорський міністр закордонних справ граф Оттокар Чернін і його німецький колега Ричард фон Кюльман цілком чітко заявили, що про це не може бути й мови. Отже і УНРада, і українські політичні лідери Закарпаття відчували недостатню легітимність Акта від 19 жовтня щодо Закарпаття. Потрібна була постанова більш представницького органу, який репрезентував би волевиявлення якщо не всього, то хоча б переважної більшості населення краю. Тим паче, що звідусіль надходили відомості про бажання закарпатців бути в складі єдиної України, тож Акт про прилучення Закарпаття до Української Держави, утвореної 19 жовтня 1918 р., міг розглядатися лише як важливий крок до цього» [371, С. 147]. писав, що Польський вчений П.Журавський-Граєвський «можливості української делегації обмежував той факт невизнання її мирною конференцією за репрезентанта карпаторуської людності, а її ноти не поміщені в матеріалах... Представником людності Підкарпатської Русі визнано в Парижі карпаторуську делегацію з Жатковичем на чолі» [366, С. 135]. Численні спроби української делегації не принесли успіху, бо Верховна Рада вже 16 серпня категорично вирішила — Закарпаття опиниться в межах Чехословаччини. 10 листопада 1919 року на конференції в Сен-Жермені це питання було вирішено остаточно. 2.5. Зміна державно-правового статусу Закарпаття Отже, після розвалу Австро-Угорської монархії, на Закарпатті посилився рух за возз’єднання з Україною. Однак, необхідно визнати, що спочатку на цих позиціях стояли тільки представники Хустської народної ради на чолі з М.Бращайком та найбільш революційного куточку на Закарпатті – Гуцульщини. Поряд з проукраїнською мали місце проугорська та прочехословацька орієнтації, остання з яких, врешті-решт, 141
перемогла. Її перемога пояснюється багатьма факторами, головний з яких полягав у поразці визвольних змагань українців, зокрема ЗУНР. Необхідно відзначити, що значний вплив на формування національної свідомості закарпатських українців робили галичани. Є всі підстави стверджувати, що перебування на території краю військ українського січового стрілецтва, а згодом УГА, привертали увагу закарпатців до загальноукраїнських проблем, формували більш чітке ставлення до Соборної України, ідея якої викристалізувалася в 1918 – 1919 років. Українська ідея на Закарпатті швидко прогресувала, що й вилилось у вікопомні рішення 21 січня 1919 року, коли 420 делегатів від усіх куточків Закарпаття прийняли на Всезакарпатському конгресі в Хусті рішення про возз’єднання з Україною. Особливо послідовними в проукраїнській орієнтації були тогочасні лідери українства в Закарпатті брати Михайло і Юлій Бращайки та голова Ясінянської народної ради Степан Клочурак. Закарпаття (Угорська Русь, Карпатська Русь, Закарпатська Україна) фігурувало у всіх основних документах ЗУНРу, в тому числі й у Конституції УНР. Разом з тим, необхідно визнати, що лідери ЗУНР – УНР нерідко видавали бажане за дійсне. Вирішення закарпатської проблеми було передане міжнародним інстанціям, які визначилися однозначно: край повинен ввійти до складу щойноутвореної Чехословаччини. Діяльність делегацій ЗУНР і УНР на Паризькій мирній конференції була формальною, з якою, фактично, не рахувалися тогочасні провідні держави. Після поразки національно-визвольних змагань у 1918 – 1919 роках державно-правовий статус Закарпаття пройшов своєрідну еволюцію, основними етапами якої були: а) автономія в складі Угорщини згідно з законом №10 «Руська Крайна» від 26 грудня 1918 року; б) рішення Всезакарпатських Народних зборів від 21 січня 1919 року про возз’єднання краю з УНР; в) автономія в складі ЧСР згідно з рішень Сен-Жерменського мирного договору від 10 вересня 1919 року. Питання приналежності історичного Закарпаття (Підкарпатської Русі) до Чехословаччини остаточно врегулював мирний трактат в СенЖермені. Державно-правовий статус Закарпаття визначався статтями 10 – 13 названого договору: Стаття 10: «Чехословаччина зобов’язується, що зорганізує територію південнокарпатських русинів в кордонах, визначених Головними союзними і об’єднаними державами в межах чехословацької держави як адміністративну одиницю, якій буде надано найширше самоуправління, сумісне з цілісністю чехословацької держави. Стаття 11: Територія південнокарпатських русинів буде мати сейм самоуправління. Цей сейм буде мати законодавчу владу у справах мовних, шкільних та релігійних, а також в питаннях місцевого самоуправління та у всіх інших питаннях, який буде наділений законами 142
чехословацької держави. Губернатор русинської території буде призначений президентом Чехословацької Республіки і буде відповідальний русинському сейму. Стаття 12: Чехословаччина погоджується, щоб службовці на русинській території призначались, по можливості, з-поміж населення цієї території. Стаття 13: Чехословаччина гарантує території русинів справедливе представництво в Законодавчих зборах Чехословацької республіки, до яких ця територія буде посилати депутатів, обраних на підставі конституції Чехословацької республіки. Ці депутати, однак, в сеймі Чехословаччини не будуть мати права голосу в жодних законодавчих питаннях, які віднесені до компетенції русинського сейму» [37]. Уряд Чехословаччини, виконуючи рішення Сен-Жерменського договору, ввів основні положення ст.10 – 13 до Конституції ЧСР, прийнятої 29 лютого 1920 р. (ст.3, п.1 – 9) [37]. Ця Конституція юридично закріплювала державно-правове становище Закарпаття в рамках Чехословаччини. Необхідно погодитись з міркуваннями В.Шандора, що «між постановами Сен-Жерменського договору і Конституцією ЧСР у справі автономії є, однак, поважні розходження, як також і помилкова інтерпретація» [161, С.44]. Так, зокрема, у параграфі 3 Конституції ЧСР констатується, що «на чолі Підкарпатської Руси є губернатор, іменований президентом Чехо-Словацької Республіки на внесок уряду і є відповідальний також Сойму Підкарпатської Руси» [161, С.44]. «Мирний договір, – писав В.Шандор, – ясно постановляє, що Губернатор краю іменується президентом держави, але зовсім не передбачає, що «на внесок уряду», тобто центральної влади у Празі. З логіки Сен-Жерменського договору випливає, що президент республіки призначає губернатора на пропозицію Сойму Підкарпатської Руси і він є відповідальний перед Соймом. Призначення губернатора президентом республіки за пропозицією празького уряду ставить його в повну залежність від влади у Празі, чим віднімаються йому його автономні привілеї. У такому випадку губернатор стає вищим державним урядовцем, якого празький уряд може будь-коли замінити іншою особою. Це міняє цілий смисл Мирового договору про «якнайширшу автономію, сумісну з цілісністю держави» [161, С. 44 – 45]. На цьому порушення Сен-Жерменського договору не закінчувалися. 20 квітня 1920 року цивільну владу в Підкарпатській Русі було передано віцегубернатору, що переконало Г.Жатковича у фікції його губернаторської посади і змусило емігрувати в США. Причому посаду віце-губернатора посів чех Я.Брейха. Згідно ст.3 Конституції ЧСР від 29 лютого 1920 року віцегубернатор спільно з губернатором підписував усі урядові акти. Отже, фактично, в його руках була зосереджена вся повнота влади на 143
Підкарпатській Русі. Губерніальна рада складалася з губернатора, віцегубернатора, 10 обраних членів і 4 членів, призначених урядом ЧСР за пропозицією губернатора. Генеральна рада розглядала всі питання, які стосувалися Підкарпатської Русі [312, С.150]. Із вищесказаного видно, що «державно-правові акти (пп.10 – 13 договору від 10.Х.1919, генеральний статут, конституція та інші), хоч на словах і «гарантували» автономію для Закарпаття, на ділі ж були законодавчими актами, які замість того, щоб забезпечити автономію краю, тут же обмежували її» [312, С.251].
144
ЧАСТИНА 3. УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ НА ШЛЯХУ ДО ДЕРЖАВНОСТІ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ Українські політичні партії пройшли складний шлях у напрямку вибудови політичної незалежності Карпатської України і вибудови її державницьких основ. Період їх становлення і розвитку в Закарпатті мав свої особливості. Вони полягали в об’єктивних та суб’єктивних передумовах його зародку, своєрідному політично-партійному «природному відборі» і, що найважливіше, – в кінцевому результаті. Іншими словами, період розвитку крайових українофільських політичних партій можна поділити на три основні етапи, перший з яких припав на час, коли завершилася Перша світова війна і місцеві жителі отримали політичні права та свободи, що гарантувалися Конституцією Чехословацької Республіки 1920 року [29]. Наслідком цього стало створення перших політичних партій, у тому числі української орієнтації. Саме у цей час зародилися політичні сили, які визначалися із політично-національною спрямованістю і почали боротьбу за реалізацію своїх планів. Упродовж цього періоду лідери українського руху займалися пошуком солідних союзників у Празі, щоб мати можливість впливати на долю краю через своїх представників у сенаті і парламенті. Однак ставлення до Закарпаття чехословацької влади, яка не бажала проводити активне реформування суспільно-політичного життя в краї, змушувало автономні сили змінювати свою тактику і все гостріше вимагати виконання центром даних зобов’язань. Другий етап – це середина 20-х – осінь 1938 років. Це був час важкої боротьби за виживання в багатопартійній політичній системі, структурно-організаційного змужніння організацій і висунення ними більш конкретних цілей. На цьому історичному відрізку викристалізовується національний елемент партійних організацій. І, насамкінець, третій етап (осінь 1938 – весна 1939 років) співпав із процесом «довершеності», еволюцією партійної організації у державний інститут політичної системи та його ліквідації. Саме на третьому етапі розвитку політична активність партій українського спрямування, яка проводилася майже двадцять років, досягла своєї вершини і показала свою структурно-організаційну і політично вивірену спроможність з’єднати партійні сили і очолити державне будівництво і керівництво Карпатської України. Тому в цілому політична історія Закарпаття 20 – 30-х років ХХ століття мала певні, відмінні від інших українських земель, особливості розвитку.
145
3.1. Виникнення політичних партій української орієнтації Початки становлення політичних партій українського спрямування треба відносити до періоду державно-правового оформлення історичного Закарпаття у складі Чехословацької Республіки під назвою Підкарпатська Русь. Ще у кінці 1917 – на початку 1918 років на батьківщину повернулося багато колишніх військових полонених, які перебували в Україні. Нові враження про життя за Карпатами закріплювали почуття національної приналежності закарпатських русинів до українського народу. Відчуваючи наближення неминучого розпаду Австро-Угорської монархії, частина місцевої інтелігенції та греко-католицького духовенства почали шукати шлях, який привів би до об’єднання краю з материнською Україною. Так, у вересні 1918 року на одному з таємних зібрань було вирішено розпочати підготовку акції злуки. Серед членів цієї групи виділялися відомі пізніше громадськополітичні діячі українського спрямування Августин Волошин, Василь Гаджега, Іван Фленько та інші [229, С.113]. У жовтні того ж року за дорученням цієї групи інтелігентів професор Августин Штефан провів кілька ділових зустрічей, під час яких із українськими послами у Відні обговорювався найоптимальніший спосіб об’єднання історичного Закарпаття з Україною [229, С.113 – 114]. Після цього було вирішено подати пропозиції цивілізованим демократичним шляхом у формі постанов регіональних Руських Народних Рад, серед яких – Хустська (2 листопада 1918 року), Любовнянська (8 листопада 1918 року), Свалявська (8 грудня 1918 року), Мараморош-Сигетська (18 грудня 1918 року) Народні Ради. Виступили з ідеєю приєднання Закарпаття до України [229, С.117]. А рішення Всенародного Конгресу Угорських Русинів у Хусті 21 січня 1919 року ще раз підтвердило бажання закарпатців жити і творити в Соборній Україні, однак зовнішні чинники завадили реалізувати заплановане [251, С.32 – 34]. У такій ситуації був знайдений інший можливий варіант політичного розвитку краю – у складі Чехословацької Республіки, про що свідчать протоколи загальних зборів Народних Рад і перших п’яти засідань Центральної Руської Народної Ради [17]. На цей час процес національного самоусвідомлення місцевого населення краю вже почався. Воно пробудилося до державно-політичного життя і почало утверджувати, зважаючи на можливості, проукраїнську орієнтацію. Один із важливих моментів становлення партійно-організаційної структури проукраїнського спрямування в Підкарпатській Русі на початку 20-х років ХХ століття, на нашу думку, полягав у об’єднанні українських сил навколо культурно-просвітнього товариства «Просвіта», яке було створене тут 9 травня 1920 року [248, С.11]. Хоч головна мета діяльності товариства полягала в культурно-економічному 146
«піднесенні підкарпатсько-руського народу, передусім виховання його в моральнім і патріотичнім дусі», воно зуміло залучити до своїх лав найкращих представників інтелігенції краю, у тому числі й духовної, й надалі більш згуртовано брати участь у політичному житті регіону [248, С.12]. Саме серед просвітян і виникла думка заснувати автономну політичну партію, яка б стала виразником і захисником їхніх політичних прав та свобод. Саме вони своєю активністю і масовістю підтримали діяльність однієї із впливових серед місцевого населення політичних організацій – Руську Хліборобську (Земледільську) Партію (РХ(З)П) [1.11.1, арк. 1]. Безпосередніми ініціаторами її створення стали Августин Волошин, Михайло Бращайко, Юлій Бращайко, Августин Штефан та інші активісти Центральної Руської Народної Ради (ЦРНР). На це звернув увагу у своїх спогадах відомий громадсько-політичний діяч Степан Росоха: «... українці спромоглися заложити собі власну самостійну політичну організацію, яку назвали «Руська Хліборобська партія». Започаткували її брати Бращайки, о. Августин Волошин, проф. Августин Штефан та інші. Органом її став тижневик «Руська Нива». Ця партія виступала самостійно при сільських виборах у 1920 році і пізніше» [215, С.14]. Хоча попередні зібрання партії проходили ще у червні, офіційно вона була створена на установчих зборах, які відбулися 15 липня 1920 року в Ужгороді. Її представляли майже 600 делегатів із усіх куточків Закарпаття [1.6.3, арк. 10]. На зібранні було обрано керівництво партії, її головну управу. Головою РХ(З)П обрали Андрія Товта, відомого просвітянина (член Головного виділу крайової «Просвіти», засновник читальні «Просвіти» в с.Дравці, що поблизу Ужгорода). Секретарем партії cтав адвокат Юлій Бращайко, а заступниками голови – Юрій Добей, Іван Деяк, Василь Джомурат, Августин Волошин, Іван Тенінець [1.6.3, арк. 10 – 11]. Головна управа партії розташовувалася у м.Ужгород. Офіційним гаслом «хліборобів» став вислів – «Земля — наша мати!» [1.10.3, арк. 3]. 15 липня 1920 року делегати установчих зборів офіційно затвердили партійну програму і статут, які були розроблені й прийняті ще на попередніх нарадах партії 27 червня 1920 року [1.8.4, арк. 3; 1.10.3, арк. 14; 2.26, арк. 1]. Програма РХ(З)П складалася із семи основних розділів, які у свою чергу поділялися на пункти. Перший розділ називався «Въ державно-правныхъ справахъ (дђлахъ)» і складався із дев’яти пунктів [1.10.3, арк. 4 – 6]. Основними завданнями, які ставилися перед партією у цьому розділі, були: «Соединити въ одну краеву цђлость всђхъ русиновъ, котрђ живуть подъ Карпатами одъ Попрада до Тисы» (пункт «а»); «Здобыти й обезпечити якъ найширшу автономію (самоуправу) Подкарпатской Руси» (пункт «в»); «Обезпечити мирное сожитіе разныхъ въ Подкарпатской Руси живучихъ народныхъ меньшостей и вђроисповђданій признаючи права меньшостей въ 147
културђ и мђстной администраціи» (пункт «г»); «Признати и хоронити повну свободу совђсти, вђри и церковной автономіи» (пункт «д»); «Скасовати всяки класовђ привилегіи» (пункт «и») та інше [1.10.3, арк. 4 – 6]. Багато уваги приділялося й поясненню положень щодо прав голосування до крайового Сойму, республіканського парламенту (загальне рівне виборче право), толерантного ставлення до представників різних національностей, які проживали у краї. Акцентувалася увага на веденні «практичної, справедливої і дешевої адміністрації», боротьбі з бюрократизмом (пункт «з»), скасуванні церковних податків (пункт «е») тощо [1.10.3, арк. 5 – 6]. Другий розділ Програми партії називався «Въ громадскихъ справахъ», де йшлося про введення повного самоуправління на місцях (в містах і селах) [1.10.3, арк. 6]. Третій розділ – «Въ справахъ просвђты» – складався з чотирьох пунктів і стосувався освітньокультурного розвитку краян. Зокрема «хлібороби» вимагали впроваджувати законним чином у школах й урядових інстанціях «матерный руськый языкъ», тобто місцеву руську (не російську) мову (пункт «а») [1.10.3, арк. 7]. Вони також виступали за всебічний розвиток народної культури та науки (пункти «б» і «в») [1.10.3, арк. 7]. Це питання набуло у той час особливого значення. Щодо шкільної освіти, то програма Статут і програма Руської виступала за впровадження загального, Хліборобської (Земледільської) обов’язкового й безкоштовного Партії (1920 р.) навчання (пункт «г») [1.10.3, арк. 7]. У пункті «в» цього ж розділу вимагалося забезпечити свободу науки, друку, зборів, зібрань і діяльності товариств [1.10.3, арк. 7]. Четвертий і п’ятий розділи, зважаючи на назву й мету організації, були чи не найважливішими у Програмі РХ(З)П. Розділ «Въ справахъ земельныхъ» складався з двох пунктів, де вимагалося провести справедливу і, що найголовніше, «для народа выгодну» земельну реформу (пункт «а») [1.10.3, арк. 7]. Із земельних ділянок, які перевищували площиною встановлені рамки, пропонувалося виділити частку для безземельних або малоземельних селян за ціною довоєнного часу. А ті земельні наділи, які були відібрані у населення з порушенням 148
чинного законодавства, вимагалося повернути безкоштовно (пункт «б») [1.10.3, арк. 8]. П’ятий розділ – «Въ экономичныхъ (господарськихъ газдовскихъ) справахъ» – був найбільшим за обсягом у Програмі партії. Він складався із п’ятнадцяти пунктів [1.10.3, арк. 8 – 10]. Найголовніші тези цієї частини Програми стосувалися розвитку хліборобства як основи добробуту закарпатців, створення кредитних, торгівельних і господарських спілок, відкриття торгівельних і ремісничих шкіл, проведення практичних курсових занять для підвищення рівня виробничої культури населення (пункт «а») [1.10.3, арк. 8]. Велика увага приділялася догляданню за землею, пасовищами, лісовими масивами (виступали за передачу частини державних і панських лісів сільським громадам), садівництвом (пункти «б», «в», «г», «е») [1.10.3, арк. 8 – 9]. Домагалися «хлібороби» також встановлення рівноправ’я у справах бджолярства, полювання і зменшення податкової плати за вирощування тютюну (пункти «е», «ж», «д») [1.10.3, арк. 9]. В останніх пунктах п’ятого розділу вказувалося про запровадження пільг для інвалідів, сиріт і вдовиць (пункт «л»), заснування крайового Підкарпатського Банку (пункт «м») та про необхідність існування безкоштовної медицини [1.10.3, арк. 10]. Шостий розділ називався «Въ роботничихъ справахъ» і складався з чотирьох пунктів. Партія «хліборобів» вимагала «полђпшити матеріальное, здоровное й духовное положеніе земельныхъ и промысловыхъ роботниковъ...» (пункт «а»), забезпечити 8-годинний робочий день «для фабричныхъ и промысловыхъ роботниковъ» і заборонити фізично важку й нічну працю для дітей до 16-ти років та жінок (пункт «б») [1.10.3, арк. 10 – 11]. Також тут піднімалося питання про забезпечення роботою місцевих жителів на території краю (пункт «г») [1.10.3, арк. 11]. Останній розділ Програми РХ(З)П називався «Въ финансовыхъ справахъ» і визначав принципи прогресивного оподаткування (сплати податку з наявного майна) [1.10.3, арк. 11]. У цілому програма партії носила стандартний характер, не була унікальною в своєму роді але й мала конкретно визначені цілі. Основні проблеми тогочасного життя краю знайшли своє відображення в цьому документі (автономне управління, розвиток економіки й сільського господарства зокрема, а також мовне питання). З іншого боку, своєрідних пропозицій, які б чітко визначали позицію партії щодо вирішення тих чи інших проблем, ми не знаходимо. Розуміючи тогочасну політичну ситуацію, лідери партії не висували будь-яких радикальних вимог, а обмежувалися проханням надати Закарпаттю «обіцяні» автономні права. Упродовж своєї діяльності РХ(З)П підтримувала владну політику Чехословацької Республіки. 149
Статут Руської Хліборобської (Земледільської) Партії крім програмних розділів включав ще шість положень: «Назва партіи», «Осђдокъ партіи» (місцерозтащування головної управи – авт.), «Цђль партіи», «Члены партіи», «Права и обовязки (повинности) членовъ», «Дђяльность партіи. Управа» [1.10.3, арк. 3, 12 – 14]. Основною метою діяльності члени партії вважали: «Путемъ якъ найширшой автономіи обезпечити и оборонити народнђ (національнђ) господарськђ, культурнђ и политичнђ интересы подкарпатського руського народа» [1.10.3, арк. 12]. Членом партії міг бути будь-який громадянин «Подкарпатской Руси и Чехословацкой республики, если мае заповненыхъ 20 роковъ...» [1.10.3, арк. 12]. Щодо прав та обов’язків членів партії, то у статуті вказувалося наступне: «Каждый членъ мае въ партіи однакђ права и то: може промовляти на всђхъ зборахъ и сходахъ партіи, выбирати управу партійну тай быти выбранымь до управи. Кождый членъ мае повиноватися постановамъ загальнихъ зборовъ, або управђ та взяти участь на выборахъ пословъ и сенаторовъ», тобто встановлювалися однакові права та обов’язки [1.10.3, арк. 12]. Структурно-організаційна база партії чітко розписана в останньому положенні статуту, який називався «Дђяльность партіи. Управа» [1.10.3, арк. 13]. У своїй діяльності Руська Хліборобська (Земледільська) Партія спиралася на регіональні осередки, які за прикладом центру обирали місцеву управу, її голову, секретаря, касира, контролера і раду в складі десяти чоловік. За кожною посадою були закріплені конкретні функції: «Предсђдатель (голова – авт.) стараеся о вђчахъ (зборахъ) й всђхъ справахъ (дђлахъ) мђсцевой групы и веде збори, сходины и засђданія. Секретаръ пише протоколы, съ предсђдателемъ полагоджуе и подписуе всђ писма мђсцевой групы. Контролоръ (надзиратель) проводить постоянный надзоръ у всђхъ грошевыхъ дђлах групы» [1.10.3, арк. 13]. Місцеві осередки партії об’єднувалися в окружну організацію, де також створювали окружну управу. Склад керівництва так само очолював окружний голова. Йому допомагали секретар, касир, контролер і 20 членів, які й складали окружну управу партії [1.10.3, арк. 13]. Члени місцевих і окружних управ представляли свої осередки на загальних зборах чи з’їздах партії. Саме вони мали право обирати «ширшу головну управу партіи: одного предсђдателя, трьохъ заступниковъ, одного секретаря, одного касіера, 2 контролери и 40 членов» [1.10.3, арк. 13 – 14]. Управа у такому складі повинна була скликатися один раз у три місяці або позачергово у важливих випадках. Створювався також «екзекутивный выдђлъ» у складі п’яти чоловік [1.10.3, арк. 14]. Щодо членських внесків, то як зазначалося в Статуті, вони були добровільними [1.10.3, арк. 14]. Таким фінансуванням, безперечно, було важко покрити всі фінансові витрати партії. 150
Відразу ж після установчих зборів партія розгорнула широку кампанію по створенню своїх осередків у різних куточках краю. До складу агітаційної групи входили члени головної управи партії, які виїжджали в ту чи іншу місцевість і проводили партійні збори. Таким чином лише у перші два місяці своєї діяльності РХ(З)П зросла як кількісно (на Ужгородщині, Березнянщині, Мукачівщині, Іршавщині тощо), так і якісно. Її авторитет піднімався ще й через уміння керівництва швидко і, що найважливіше, влучно реагувати на болючі проблеми селянства, про які ставало відомо з листів, що приходили на адресу організації у формі прохань про надання допомоги [171, С.130]. Маючи у своєму складі впливову інтелігенцію та частину грекокатолицького духовенства, а також зв’язки в адміністративній системі партійцям вдавалося вирішувати багато питань суспільно-політичного характеру. Як правило, ті чи інші проблемні питання піднімалися і обговорювалися під час політичних зібрань членів партії. Про одне із таких, яке відбулося у приміщенні Ужгородської греко-католицької учительської семінарії 7 серпня 1920 року, згадував у своїх спогадах відомий громадсько-політичний діяч Августин Штефан (він помилково відносив до згаданої дати день створення цієї партії). Зокрема, автор спогадів підкреслив гостроту політичних промов, серед яких відзначив виступи М. Бращайка, А. Волошина, Е. Пака, В. Желтвая, А. Товта [269, 286]. В одному із виступів говорилося: «Дорогі браття! Думаю, що ви знаєте, що значило бути русином за мадярських часів. Нічо! Були лише Верховинці, Гуцули, Земплинчани, Шаришчани... А тепер такий порядок: перші – чехи, другі – мадяри, треті – жиди, потім слідують малі народи – румуни, німці, словаки. За ними йдуть цигани. А на кінець русини. Дивно? Але це є так. Може й тому, що ми смиренні русини. Панове! Ви кров з нашої крови. Робіть так, щоб на нашій прадідній землі ми забрали те місце, що по Божому Закону нам належить!» [269, С.287]. РХ(З)П проводила велику агітаційну роботу як своєю активною діяльністю на місцях, так і через засоби масової інформації. У цьому плані багато допомагала газета «Руська Нива» (виходила в 1920 – 1928 роках) – офіційний друкований орган партії. Її редактором був один із засновників партії Юлій Бращайко, а пізніше його брат Михайло [124, С.20]. На шпальтах цієї новинки друкувалися заклики до місцевого населення організовуватися в спільні осередки, проводилася роз’яснювальна робота перед виборами різних рівнів, вказувалися завдання та цілі політичної організації тощо. В одному з номерів «Руської Ниви» був розміщений ось такий заклик: «Народе руській! Не забудь, что великіи часы переживаеме, что теперь кладеме основу (фундаментъ) нашой будучности. Не выбери до сей важной и тяжкой 151
роботы, безсовђстныхъ фушеровъ, але честныхъ, совђстныхъ, перворядныхъ майстровъ. Мы живеме у свободной, демократичной республицђ, де вся воля и сила находиться въ рукахъ народа. Не лишђмъ сесю волю и силу пусто лежати, уживайме ихъ, возьмђмъ зъ нихъ хосенъ для свого власного добра. Организуймеся, ступайме до своей хлђборобськой партіи, постойме коло свого дђла, борђться смђло за свою правду, и тогды скоро настане иншій, лђпшый и счастливійший свђтъ» [45, 1920, 20 августа]. В іншому номері партійної газети знаходимо наступне: «Сякою партією держу я нашу «Руську хліборобську (земледільську) партію». Горніться в сесю партію і виберім собі так із інтелігенції, як і з селян найщиріших, найвірніших і найрозумніших людей» [124, С.21]. За один рік діяльності РХ(З)П було створено 64 її осередки у різних населених пунктах Підкарпатської Русі [45, 1921, 11 августа]. Головна управа лише з часу попередніх зборів партії (27 червня 1920 року) до середини серпня 1920 року скликалася двадцять разів [45, 1921, 11 августа]. За згаданий період партія провела і кілька господарських акцій. Через своїх представників у господарській та земельній радах вона впливала на важливі поточні економічні справи. Як самостійна політична організація, РХ(З)П у 1920 році брала участь у виборах до сільських представництв [215, С.14]. Однак найбільшою проблемою залишалася неспроможність активно впливати на політичне життя краю, розвиток якого у той час більшою мірою залежав від столичної політики. Незважаючи на це, керівництвом партії розроблялися і надсилалися до владних структур різні меморандуми, які вказували на зацікавленість і переживання за долю закарпатців у перші роки життя у складі Чехословаччини. 9 серпня 1920 року партія надіслала губернаторові краю Г. Жатковичу меморандум з господарських питань, у грудні того ж року — фінансовій референтурі з питань обміну грошей, до уряду з питань встановлення кордонів та автономії, 9 – 10 лютого 1921 року – з питань робітничого працевлаштування, 22 квітня 1921 року – до прем’єрміністра з політичних та економічних питань. До останнього меморандуму ввійшли положення про негайне встановлення кордонів Підкарпатської Русі, проведення виборів до Сойму, встановлення коаліційно-партійної контрольної комісії, прийняття на урядові посади місцевих жителів та ін. [45, 1921, 11 августа]. За поданням партії також піднімалися питання про здійснення автономії і встановлення кордонів із Словаччиною [1.11.2, арк. 1]. Партія «хліборобів» постійно реагувала і на зовнішньополітичні повороти сусідніх держав. Зокрема, керівництво організації виступало проти передачі населених пунктів, де проживали українці, Румунії, а також проти зазіхань Угорщини на територіальну цілісність. Політичну 152
позицію РХ(З)П щодо питання державної приналежності краю визначало наступне: «Не мы потребуеме Угорщины, але она потребуе нас. Для того робить все можливе, чтобы знов достати Подкарпатську Русь. Саме зато, най нас нђхто не обманюе мадярським раем и мадярськими гораздами. Мы вже тых роскошов, тођ свободы зазнали, того щастя кушали и вже нас там нђчо не вабить. На той воз, з якого мы злђзли, бо не чули ся там добрі, не хочеме ся опять просити. Мы сказали, что в ческо-словенской републицђ хочеме жити и мы свого слова додержиме» [45, 1921, 3 новембра]. Ці красномовні слова засвідчують політичну позицію Руської Хліборобської (Земледільської) Партії щодо питання державної приналежності. «Саме зато руській народ вірний е и буде републицђ» [45, 1921, 3 новембра]. РХ(З)П активно співпрацювала з товариством «Просвіта» у культурно-освітній сфері. Упродовж 20-х років XX століття партія спільно з товариством провела сотні святкових вечорів, присвячених закарпатським і українським громадcько-культурним діячам, театральних і танцювальних вистав, хорових виступів. Таке тісне співробітництво пояснюється тим, що більшість членів партії були і членами «Просвіти», брали активну участь у оcвітньо-культурній діяльності на місцях. «Хлібороби» постійно входили до різних адміністративних комісій товариства (громадсько-політичних і мистецьких). Позитивною була і співпраця РХ(З)П із Кооперативним Союзом, Товариством інвалідів «Надія» та іншими організаціями [171, С.130]. Тому поступ партії був відчутним і її авторитет серед місцевого населення зростав. Не останню роль у цьому відіграла й чітка позиція партії щодо політичних вимог та мовного питання. 22 квітня 1921 року керівництво РХ(З)П передало меморандум прем’єр-міністру Чехословаччини, в якому пріоритетними проблемами виступали встановлення міжрегіональних кордонів, проведення виборів до Сойму, формування службових кадрів з числа місцевих жителів тощо [45, 1921, 11 августа]. Щодо політико-партійної боротьби на теренах Підкарпатської Русі, то РХ(З)П виступала за можливість створення союзів або міжпартійної коаліції, відповідного комітету, але тільки з тими політичними організаціями, які дотримувалися «руської» (проукраїнської) орієнтації і принципово відстоювали свої позиції в мовному питанні [1.11.3, арк. 1]. На таку думку наштовхує той факт, що пізніше партія спробувала укласти союз із русофільськими крайовими партіями, однак через суттєві непорозуміння щодо тактики діяльності й керівництва вона відмовилася від співпраці з ними. Незважаючи на це, питання «фузіи» (коаліції) партій постійно обговорювалося на нарадах РХ(З)П [45, 1921, 11 августа]. Цьому питанню також була присвячена зустріч кількох 153
керівників крайових партій із прем’єр-міністром Чехословаччини Е. Бенешом [173, С.136 – 137]. Показовою у цьому відношенні є ситуація, яка склалася на початку 20-х років у політичному житті краю. Питання про коаліцію автономних політичних партій для спільного вирішення регіональних проблем було вельми актуальним. Ініціатором такого союзу виступила русофільська партія Підкарпатський Земледільський Союз (ПЗС), яка надіслала свої пропозиції кільком організаціям, у тому числі й РХ(З)П [163]. Для їх обговорення 9 серпня 1921 року керівництво партії скликало нараду. У прийнятому рішенні, яке говорить про ставлення РХ(З)П до цієї справи, зокрема вказувалося: «Комісія радо вітає кожне намагання, яке має за мету єднання наших народних сил, і рада, що це бажання чимраз сильніше проявляється як із частини народних мас, так із частини інтелігенції» [163]. Таким чином, внаслідок обопільної згоди автономні партії почали робити кроки, спрямовані на об’єднання. 16 січня 1922 року в Ужгороді були скликані представники «руських» автономних партій, а саме Підкарпатський Земледільський Союз, Карпаторуська Трудова Партія (КТП), Землеробська Автономна Партія (ЗАП) і РХ(З)П, які обговорили політичну ситуацію в Закарпатті. Для того, щоб більш активно діяти і боротися за автономні права краю учасники спільної наради, вирішили об’єднатися в одну політичну партію. До її складу ввійшли по три представники від згаданих чотирьох організацій. РХ(З)П в цій комісії репрезентували Михайло Бращайко, Андрій Товт і Юрій Добей. Це нове об’єднання дістало назву — «Руська Землеробська Автономна Партія» (РЗАП) [163]. Тоді ж була створена і спеціальна комісія із восьми чоловік по розробці єдиної програми партії. Однак під час роботи комісій між її членами розгорівся конфлікт. Оскільки члени РХ(З)П не погодилися з деякими суттєвими, на їхню думку, моментами, вони вирішили вийти з цього коаліційного утворення. Каменем спотикання, очевидно, стало мовне питання і особиста неприязнь лідерів українофільської організації до деяких членів комісії, зокрема до Андрія Гагатка, який не бажав йти на компроміси із представниками українського руху. 21 січня 1922 року, перед початком роботи комісії делегація РХ(З)П оголосила, що їхня організація «в інтересах оборони своїх народних, культурних і економічних інтересів, затримає і надалі свою окремість і самостійність» [163]. Після цього «хліборобів» звинуватили в антипатріотизмі й у ставленні особистих інтересів вище державно-політичних. Так чи інакше, але РХ(З)П вийшла з цього блоку, так і не оформивши свої стосунки з іншими партіями офіційно. Беручи до уваги подальшу долю коаліційного утворення, можна сказати, що РХ(З)П проявила принциповий політичний характер і більше виграла від цього ніж програла. 154
22 січня 1922 року, тобто наступного дня після припинення співпраці з блоком «руських» партій, керівництво РХ(З)П зібралося на партійне засідання, де обговорювалася ситуація, що склалася. Позицію партії визнали правильною і як наслідок цього прийняли рішення в принциповому мовному питанні, вимагаючи введення офіційності української мови: «... чтобы на автономной Подкарпатcкой Руси урядовымъ языкомъ, языкомъ школъ и всех проcвђтныхъ институцій признавъ Соймъ наш руській (малоруській) языкъ» [1.3.11, арк. 12]. Отже, умови можливої коаліції чи союзу партій, які висували «руські хлібороби» були зрозумілими. Однак на це не могли піти русофільські політичні партії, які мали свою думку щодо цієї проблеми. 22 березня 1922 року представники РХ(З)П взяли участь у розширеній нараді за участю п’ятнадцяти політичних партій різної політично-національної орієнтації. Як вказують сучасні історики, це була перша і остання в історії краю широкопредставницька партійна коаліція [163]. Однак про утворення на її основі однієї партії мови не було. Головною проблемою цього зібрання крайові політики визначили наявність та поглиблення політичної кризи в краї й зажадали від празького уряду зупинити політичний хаос, надавши політичні права Підкарпатській Русі через скликання автономного Сойму за участю всіх політичних партій і встановлення правильних і остаточних кордонів краю [5.1.1, k. 92]. Однак ні меморандуми, що надсилалися до столиці республіки, ні реакція Ліги Націй на невиконання своїх договірних обов’язків Чехословаччиною не змогли вплинути на стабілізацію політичної ситуації в регіоні [152, С.183 – 189]. 27 лютого 1923 року в Ужгороді був скликаний звітно-виборчий конгрес РХ(З)П. На цей час партія мала 75 місцевих осередків [1.10.2, арк. 1]. Він проходив у приміщенні жупанату й згідно з програмою там були виголошені доповіді голови партії Андрія Товта (святкове відкриття Конгресу і привітання осередків та інших організацій), секретаря партії Михайла Бращайка (звіт про діяльність партії), заступника голови партії Августина Волошина (про тогочасне політичне становище Закарпаття), директора горожанської школи в Перечині, члена управи партії Павла Яцка (про культурно-освітню діяльність партії), Василя Балтовича (про економічне становище краю) та ін. [72]. Основні тези, які звучали з уст виступаючих, а також були надруковані на листівках і запрошеннях на партійний Конгрес, зводилися до наступного: «Подкарпатська Русь е скрозь хліборобська. Русины майже всђ хлђборобы! – Тож голос хлђборобов е голосом русинов, голосом цђлођ Подк. Руси, з яким кождый мае числити ся. Прийдђть та скажіть свое слово, бо лиш так буде «в своей хатђ своя правда и сила и воля» [73]. На конгресі були прийняті важливі резолюції політичного характеру, які порівняно з першими програмними положеннями значно 155
еволюціонізували й стали більш конкретними і вимогливими. Так, наприклад, Августин Волошин говорив, що до держави партія і надалі ставиться лояльно, допомагаючи уряду але тільки доти, «доки учинки його (уряду – авт.) не противляться нашим принципам, интересам народа, свободы» [45, 1923, 22 березня]. Гостро ставилося питання проведення повноцінної земельної реформи. Щодо партійного життя, то А.Волошин наголосив, що завдання партії залишаються незмінними. Однак очевидно намітився поворот курсу партії до християнсько-народної ідеї: «... наша партія стоить на основі принціпов христіанськођ віры, на основі любвы, правды и справедливости. Другій прінціп нашођ партії: народный напрям. Значить, освідомити народ и поширити та укріпити серед народу руській народный дух и народну свідомість» [45, 1923, 22 березня]. Багато було сказано про важливість існування потужної структурноорганізаційної бази партії, про залучення до партійної діяльності жінок і молоді, оскільки «и они мають однакові права» [45, 1923, 22 березня]. Велика увага приділялася необхідності партійної дисципліни й окресленню головних обов’язків членів партії в нових умовах на основах моральності: «Руська хлђборобська партія желае соединити всђх, котрђ а) хотять руководитися законами моральности, б) хотять здђлати сю краину культурною и матеріально обезпеченою, в) хотять зробити не лиш автономною, але и руською» [45, 1923, 22 березня]. Ставлення до коаліцій з іншими політичними партіями теж чітко визначалося в прийнятій партійним Конгресом резолюції: «Наша партія може кооперовати з другима партіями, але лиш з тыми, котрі не йдуть проти головних засад наших, то е котрі не виступають проти нашої руської (украинськоі) народности. Самостойности нашої партії нђколи не одкажемеся» [45, 1923, 22 березня]. Ці рядки зайвий раз засвідчують про українську національну орієнтацію партії та її невідступність від проголошуваних нею ідей. «Стоиме на основі повної свободы совісти и религії, але будеме остро боротися з тыми, хто з политичных цђлей ци особистої наживы схоче сђяти религійный роздор, бунтовати русина проти русина» [45, 1923, 22 березня]. Важливий зміст вкладено в прийнятій резолюції культурно-освітньої політики РХ(З)П. Перш за все, гостро стояло питання мовної політики. Павло Яцко, який виступив із промовою на цю тему, піддав різкій критиці намагання деяких автономних лідерів і політичних сил запровадити в системі освіти «московскій язык». Тому партія зажадала від урядових кіл виконання таких культурно-освітніх вимог: 1. Впровадження в школах і урядових адміністраціях живої народної мови. 2. Усі чиновники, службовці повинні знати і розмовляти «по руськи». 156
3. У кожному селі повинна бути школа, «бо ще 20% из наших сђл не мають школы». 4. Влада повинна підтримувати «наші культурно-просьвітнђ институціі и курсы». 5. Влада повинна створювати господарські школи [45, 1923, 22 березня]. Із господарських питань, які розглядалися на Конгресі партії, особливої уваги заслуговувала доповідь о. Вартоломея Балтовича про економічне становище краю. Він вказав на проблеми в сільському господарстві й звернув увагу на слабу підтримку аграрного сектора з боку владних структур. Негативно ставилася партія і до засилля іноземців у сільському господарстві й до безробіття. Зокрема мовилося про те, що «Народ жие, коли вcђ оддђли його господарства: хлђборобство, промысл, ремесло, торговля, банки суть в руках народа. Колиж не так есть, то е знак певнођ хвороты, або молодости. А як е у нас? ... хоть у нас есть и соль и дерево и вуголь, нафта, минеральнђ воды и инше богацтво, то все то не наше. Не наші також фабрики. Але навіть чужі стоять в большости без роботы так, що наш роботник не мае занятя» [45, 1923, 22 березня]. Зібранням було прийнято кілька економічних резолюцій, які на думку «хліборобів», мали покращити ситуацію у цій важливій сфері суспільного життя. Також вимагалося створити мережу господарських шкіл і шкіл для сільських «господинь» на базі осередків «Просвіти» та організувати земельну раду, куди б входили представники Закарпаття: «Збори протестують проти вырішованя господарських справ Подкарпатскођ Руси без участи населеня и жадають сталого покликованя представительов руських политичных и финансовых дђл, дотикаючих нашої краины» [45, 1923, 22 березня]. На партійному конгресі було обрано нову управу РХ(З)П. Головою політичної організації став Михайло Бращайко, а його заступниками — Андрій Товт, Августин Волошин та Павло Яцко. Секретарями партії стали В. Фединець і А. Рудий, касиром — В. Желтвай, а контролерами — Ю. Добей та А. Штефан. Членами головної управи партії було обрано ще 130 представників різних міст і сіл Підкарпатської Русі. Таким чином, було внесено зміни до статуту партії через розширення особового складу керівництва партії. Розширення штату головної управи говорить і про зростання партії як організаційно-якісно, так і кількісно. Розширилася і географія осередків партії в регіоні. При управі також був обраний новий екзекутивний комітет у складі чотирнадцяти осіб (замість п’яти в 1920 році): А.Товт, В. Фединець, К. Грабар, М. Деметер, А. Волошин, В. Пежанський, А. Штефан, А. Ворон, В. Гаджега, М. Бращайко, В. Струк, О. Гупаловський, В. Желтвай, П. Яцко [45, 1923, 22 березня]. 157
Намічені конгресом партії у 1923 році програмні завдання „хлібороби» намагалися вирішити в найближчому майбутньому [2.5, арк. 1]. Маючи на той час достатній авторитет серед місцевого населення, розбудовуючи свою організаційно-структурну базу, вони й надалі активно працювали у напрямку покращення суспільнополітичного становища жителів краю. Але схиляючись до правоцентристських позицій, без допомоги могутнього союзника добитися позитивного результату в справах автономії, які були пріоритетними, не вдалося, що й показали парламентські вибори 1924 року [1.8.12, арк. 2]. Треба відзначити, що у перші роки існування всіх партій їхня політиконаціональна позиція була досить нестабільною, а політична платформа час від часу видозмінювалася [152, С.186]. Підтвердженням цьому може слугувати і той факт, що лідери автономних партій, які непорозумілися ще до їх виникнення у складі ЦРНР, до цього часу не визначилися повністю і наштовхувалися на різні проблемні явища у політичній кар’єрі. Об’єктивно кажучи, РХ(З)П була єдиною автономною політичною організацією упродовж 1920 – 1924 років, яка дотримувалася української орієнтації. До того ж прослідковувалася підтримка цього національного спрямування і в колах деяких загальнодержавних партій, які розгорнули широку діяльність своїх філій в історичному Закарпатті. Перш за все, до таких можемо віднести Соціал-Демократичну Партію Підкарпатської Русі (CДППР) або, як ще її назвали, Руська СоціалДемократична Партія. Організаційне оформлення цієї політичної організації відбувалося протягом першої половини 1920 року. У квітні й травні відбувалися наради бажаючих створити партію соціал-демократів у краї. А 16 травня вже було обрано перше її керівництво, до складу якого увійшли Євген Пуза, Яцко Остапчук, Степан Клочурак, Яромір Нечас, Василь Климпуш, Володимир Шуба, Іван Михалко та інші [181, С.277]. Формально СДППР виникла як автономна партія, однак як за організацією, так і за стратегією була наближена до Чехословацької Соціал-Демократичної Партії (ЧСДП). Підтвердженням цьому є те, що вона базувалася на класовій та інтернаціональній основі, спираючись на основні принципи ІІ Інтернаціоналу. Як ліва партія, СДППР виступала за соціальну справедливість, здійснення економічних та політичних реформ законним (парламентським) шляхом і відкидала будь-які радикальні методи політичної боротьби. Основу партійної програми крім загальноприйнятих склали наступні моменти: передача великої земельної власності робочим селянам, фабрик і заводів у руки працюючих робітників, а також «просвіта на ріднім язиці аби і діти найхудобніших людей могли набрати розуму і стали на помочи бідному народови», «свобода віри для всіх віросповідань» [124, С.34]. Друкованим органом місцевих соціал-демократів став україномовний тижневик «Народ», перший номер якого вийшов у світ 24 квітня 158
1920 року [124, С.33]. Його відповідальними редакторами стали Євген Пуза та Степан Клочурак. Із 1921 року газета почала виходити під назвою «Вперед», а головним редактором до 1926 року був С. Клочурак. Видавався також «Календар «Впереду». СДППР була проукраїнською партією, що підтверджується її активною співпрацею із «Просвітою» та непримиримою боротьбою з русофілами. Очевидець Степан Росоха вказував, що «ця партія вже в своїх початках здобула для себе певну частину української інтелігенції. І не диво. Вона вже спочатку була чисто українська...» [215, С.19]. У 1921 році СДППР вийшла зі складу IIІ Інтернаціоналу. Причиною такого кроку стало невизнання завдань і мети цієї організації: «ІІІ Інтернаціонал не має на цілі організації робітничого руху взагалі, він гуртує тільки прихильників диктатури комуністів, які зобов’язуються підлягати московській диктатурі...» [124, С.35]. У цьому відношенні, треба підкреслити, що керівництво соціал-демократів знаходилося в опозиції до московського тиску на політичні організації лівого спрямування: «Наша партія поставила свою працю на тих самих основах, на яких працюють всі незалежні соціалісти, які гуртуються в «Інтернаціональному Союзі Соціалістичних партій» [124, С.35 – 36]. Отже, вийшовши із Інтернаціоналу, СДППР приєдналася до нової інтернаціональної організації. Змінилася й офіційна назва партії — «Подкарпатсько-руська Независима Соціал-Демократична Партія». У жовтні 1922 року був скликаний ІІ конгрес партії соціалдемократів, на якому прийняли розширену програму. Вона включала питання економічного й політичного характеру з вимогами широких автономних прав для Підкарпатської Русі [152, С.183]. Піднімалися також питання культурного розвитку краю та вирішення першочергових завдань СДППР на майбутнє. Повноправним керівником партії став Яцко Остапчук, який користувався великим авторитетом (Євген Пуза виїхав до Праги) [227, 18]. Загалом, хоча партія місцевих соціалдемократів і була самостійною, її організаційно-структурна база перебувала в деякій залежності від ЧСДП, про що може свідчити різного роду матеріально-фінансова допомога з Праги [1.8.11, арк. 14 – 15]. Проте відстоювання української мови й пропаганда української культури чітко вказували на її національно-політичну позицію, навіть незважаючи на перебування у лавах партії немалої кількості євреїв та угорців. Популярною партія була і серед селянства [1.6.9, арк. 10]. Напередодні перших загальнодержавних парламентських виборів у Підкарпатській Русі (1924 рік) місцеві соціал-демократи уклали союз із ЧСДП, що сприяло гарним можливостям впливу на політичну владу в країні [2.24; 142, С.128 – 132]. Трохи важче проходив процес становлення на позиції української орієнтації іншої політичної організації краю, яка офіційно називалася 159
Закарпатський крайовий комітет Комуністичної Партії Чехословаччини (крайком КПЧ). Власне поширення комуністичних ідей в даному регіоні мало свої особливості, які були викликані суспільно-історичним моментом тогочасності. Цьому сприяли деякі внутрішні та зовнішні фактори, які виходили із можливих умов існування Чехословацької держави та її складової частини – Підкарпатської Русі (низький рівень політичної культури жителів краю, демократичність і багатопартійність державної системи, актуальність соціальних вимог у заново відродженому суспільстві тощо). Спочатку комуністи й соціалісти, а також нечисленні представники соціал-демократії утворили Міжнародну Соціалістичну Партію Підкарпатської Русі (МСППР) (21 березня 1920 року) [65, С.119; 161, С.15]. «Міжнародні соціалісти» формували свій партапарат за прикладом російських більшовиків [153, 56 – 58], так само як і копіювалася їхня діяльність [2.28]. 14 – 16 травня 1921 року її об’єднали із Комуністичною Партією Чехословаччини, утворивши крайову організацію (крайком КПЧ) [190, С.60 – 61]. Стимулюючи місцеве населення популістськими закликами, розповсюджуючи ідеологічну демагогію навколо важливих соціально-економічних проблем тогочасного суспільства комуністи маніпулювали знедоленими верствами робітників і селян, підштовхуючи їх до радикальних форм боротьби у вигляді страйків, демонстрацій, саботажів тощо [2.4]. Подібні виступи висували вимоги негайної пролетарської революції, повалення «буржуазного» уряду Чехословаччини, конфіскації та ліквідації великих приватних землеволодінь, тісної співпраці з Радянським Союзом та ін. [22, 468 – 471]. Лише з наближенням передвиборчого періоду в програмних положеннях партії вже відчувалася зацікавленість представників крайкому КПЧ долею краю, хоча в цілому вони були аналогічними за змістом, повторювали традиційні для інших політичних партій Підкарпатської Русі вимоги впровадження діяльності автономного парламенту – Сойму, встановлення чітких кордонів із Словаччиною, гарантії виконання рішень Сен-Жерменського договору тощо [23, 149 – 154]. Затверджений «Проект організаційного Статуту КПЧ і виконавчих установ» включав у себе широкий спектр структурно-організаційних положень деталізованих у 67 пунктах. Перший пункт – «Назва партії» – вказував, що КПЧ – секція Комуністичного Iнтернаціоналу [2.43, арк. 1]. Вона «є організованою на підставі демократичного централізму» [2.43, арк. 2]. Багато уваги було приділено членству в партії, а особливий акцент робився на «народну приналежність» членів. Структура політичної організації будувалася за таким принципом: заводський осередок, вуличний осередок, сільський осередок, місцева організація, міська організація, окружна організація, крайова організація [2.43, арк. 10 – 15]. Найвищою крайовою інстанцією партії була крайова 160
конференція, яка у свою чергу була підзвітною загальнодержавній конференції і з’їзду партії [2.43, арк. 16 – 18]. Керівництво партією здійснював Центральний Комітет КПЧ. За матеріально-фінансові справи відповідала Центральна контрольна комісія [2.43, арк. 19 – 20]. Щодо фінансування партії, то передбачався обов’язковий членський збір коштів і надходження в бюджет організації доходів із партійних підприємств тощо. Цікаво, що з членських внесків 30 відсотків надходили у Центральний Комітет, а 70 відсотків розподіляв крайком на місцеві потреби партії, але за згодою Центрального Комітету [2.43, арк.22]. Партійна дисципліна стосувалася суворого виконання обов’язків членів КПЧ і торкалася майже всіх сфер їх діяльності. Зокрема, за тримісячну затримку сплати членських внесків передбачалося виключення з лав партії [2.43, арк. 21 – 22]. Загалом всі положення були побудовані на принципі суворого підпорядкування центральному органу: «Організація партії цілковито виключає всяке ділення на основі принципу народного федералізму» [2.43, арк. 4]. Положення організаційного статуту КПЧ обмежували самостійність місцевих осередків у вирішенні будь-яких питань, що призводило до численних непорозумінь на місцях. Залежність від центру і всеохоплюючий контроль за діяльністю нижчих органів партії не впливали позитивно у той час на її організаційну розбудову в краї. Щодо структурно-організаційної бази крайкому КПЧ, то вона спиралася на 13 окружних секретаріатів. Їм підпорядковувався 91 партійний осередок. Роботою крайової організації керували Йосиф Демко, Іван Мондок, Іван Локота, Є. Сайдлер та інші. Основний акцент уваги робився на організаційну роботу партії на місцях та її ідейновиховну основу. Серед найпоширеніших методів залучення населення до лав партії була усна агітація, проведення святкових вечорів та інформація преси. До останньої слід віднести газети «Правда» (з 4 липня 1921 року), «Карпатська Правда» (з 1922 року), «Мункаш Уйшаг» (угорською мовою) і «Календар «Карпатської Правди», які були досить популярними серед населення [1.6.6, арк. 73]. Потрібно зазначити і деякою мірою полярні за своєю суттю моменти в діяльності партії комуністів у згаданий період. З одного боку, активність в організаційно-агітаційній роботі, поширення комуністичних ідей майже на всій території краю, намагання тісно координувати діяльність партійних осередків вказували на швидкий поступ партії й безкорисливу відданість її активних членів, а отже — правильність вибраної тактично-стратегічної політики організації (такої думки дотримувалися радянські дослідники). З іншого боку, ініціативу на місцях не могли повною мірою підтримати центральні органи КПЧ у Празі, які були змушені дотримуватися комінтернівських позицій, диктату Москви, а пізніше – репресивних методів проти членів своєї ж 161
партії. Ще одна своєрідність полягала у тому, що в ідеологічному плані крайком КПЧ підпорядковувався КП(б)У, а вишкіл партійних кадрів проводився в Радянській Україні. Проте це незавадило досягти комуністам у краї певних успіхів у завоюванні чималої кількості прихильників, особливо напередодні виборів 1924 року. У Підкарпатській Русі діяла ще одна потужна політична організація – філія Аграрної партії. Її представляли русофільські та українофільські діячі краю. Проте активізувати свою роботу в напрямку відстоювання проукраїнських інтересів їм ще у той час не видавалося можливим, оскільки все керівництво партії стояло на русофільських позиціях. Цьому сприяла також антиукраїнська позиція центрального проводу Аграрної партії напередодні та під час проведення перших парламентських виборів у Підкарпатській Русі [2.21, арк. 1]. Тому, ми вважаємо, що прирівнювати її до проукраїнських політичних сил у Підкарпатській Русі у даний період не можна. Таким чином, упродовж 1920 – 1924 років із середовища політичних партій, які діяли в Закарпатті, більш чітко вираженим захисником проукраїнських інтересів була тільки РХ(З)П. Це була суто крайова політична організація із досить сталою програмою і вміло сформульованими вимогами. Незважаючи на її офіційну лояльність до чехословацької влади, вимоги найшвидшої реалізації автономних прав базувалися на національно-політичній орієнтації на єдність українського народу по обидва боки Карпат. Інші ж партії – філії загальнодержавних ЧСДП та КПЧ – у той час лише почали викристалізовувати подібний національно-культурний елемент. У деяких із них цей процес був виразнішим і проходив швидше (наприклад СДППР). Цим осередкам загальнодержавних політичних організацій притаманна спільна риса – їх залежність у питанні ведення партійної політики від центральних органів. Говорити ж про їхню відверту проукраїнську орієнтацію в тогочасних умовах досить важко, оскільки цей момент діяльності згаданих партій ще знаходився у зародковому стані. 3.2. Державотворча спрямованість українських партій у 1925 – 1938 роках Після 1924 – 1925 років сталися деякі суттєві зміни в діяльності політичних партій краю українського спрямування. Місцеві філії загальнодержавних політичних організацій поступово потрапляли в залежність від своїх центральних органів у Празі, обмежуючи цим самим самостійність власних рішень і дій. Офіційні ж кроки автономної РХ(З)П після 1924 року, на нашу думку, засвідчили, що із перших парламентських виборів у Підкарпатській Русі були зроблені вчасні, й 162
головне правильні, у тих умовах висновки. Можемо припустити, що саме останні події стали причиною припинення діяльності РХ(З)П та її переродження в Християнсько-Народну Партію Підкарпатської Русі (ХНП). Власне термін «переродження» є умовним. Як згадувалося вище, ще на конгресі РХ(З)П 23 лютого 1923 року з уст Августина Волошина прозвучали слова, які означали зміну орієнтації партії у бік християнсько-народного напрямку [45, 1923, 22 березня]. Це було зумовлене вливанням у лави партії досить великої кількості священиків, передусім греко-католицького віросповідання. Однією із основних причин виникнення нової проукраїнської партії була слабка вага РХ(З)П на політичній арені республіки і матеріально-фінансова неспроможність конкурувати із потужними політичними організаціями чехословацьких філій. Більше того, політичні сили української орієнтації витрачали свою енергію задля локальних партійних суперечок із русофілами і не могли зосередитися на більш важливих політичних проблемах тогочасності. Український рух у той час ще не мав такої сили, яка б могла вплинути на ті чи інші політичні зміни. Тому необхідним було шукати політичних союзників як у краї, так і серед вседержавних, загальночеських партій. Такою політичною організацією стала Чехословацька Народна Партія (ЧНП) [215, С.14]. Вибір саме цієї партії не був випадковим. Перш за все, зверталася увага на ідейну орієнтацію програмних положень і вагу партії на політичній арені. Очолювана Й.Шрамеком, вона спиралася передусім на католицьке населення республіки і входила до числа сильних та впливових правих політичних організацій країни [293, С.33]. Союз ЧНП і ХНП був суто передвиборчим [33], тому після 1925 року «християнські народники» діяли самостійно. Їх лідер Августин Волошин упродовж 1925 – 1929 років був депутатом чехословацького парламенту [273, С.76]. Результати виборів 1925 років можна розглядати як позитивний момент і з тієї площини, що ХНП врахувала минулу політичну діяльність партії «руських хліборобів» і тим самим стала на якісно новий ступінь розвитку політичної організації. Свою ідею партія формулювала більш чітко ніж попередня, однак у цілому повторювала притаманні всім іншим організаціям вимоги [124, С.27]. Про себе «християнські народники» говорили: «Наша Християнська народна партія найліпша для всіх, бо вона по християнській програмі заступає робітників, селян і інших, словом, наша партія не може не хотіти добра для всіх класів народу й то не лиш матеріального, але й культурного» [124, С.27]. Крім того, впливовою внутрішньою силою організації була інтелігенція, її більшість складали організатори й активні діячі крайової «Просвіти», а також члени колишньої РХ(З)П. Інтелігенції відводилася одна із провідних ролей у веденні перспективної політичної діяльності 163
християнсько-народної організації. Інтелігенції відводилася одна із основних ролей у веденні перспективної політичної діяльності християнсько-народної організації: «Інтелігент є зато інтелігентом, щоб не дав підломитися грубостям народніх низин. Якщо наша інтелігенція справді хоче заслужити ім’я інтелігенції, так сама зрівняє всі рови, які днесь ще віддаляють її від народних мас» [124, 29]. Про свою політику члени партії говорили так: «Християнська політика повинна бути соціальною, але не соціалістичною, керуватися засадами християнської справедливості і для того і требує для горожан не лише свободи, як то робили ліберальні партії, але і соціальної справедливості» [124, С.29]. З цього можна зробити припущення, що Християнсько-Народна Партія базувалася на принципах соціальної та християнської справедливості. Ідеологічна направленість ХНП була спрямована в правоцентристський бік. Національна позиція партії була вже більш радикальнішою ніж у «хліборобів». Мова газети «Свобода», яка з 1925 року стала офіційним друкованим органом партії, була ближча до фонетичної української. Це зрозуміло, оскільки керівництво партії складали постаті, які уже давно залучилися до українського національного руху і крок за кроком утверджували ідею єдності українського народу. Власником «Свободи» був Августин Волошин, а відповідальним редактором і видавцем Юрій Сопко. Щодо керівництва партії, то її головою став Августин Волошин, його заступником Михайло Бращайко, а секретарем Микола Долинай. До головної управи партії увійшли Юлій Бращайко, Василь Гаджега, Василь Лар, Іван Грига та ін. Фінансування організації повністю лежало на плечах керівництва, а, особливо, за свідченням Степана Росохи, на лідерові партії А. Волошинові [215, С.21]. Матеріально-фінансова слабкість була найбільшою проблемою партій проукраїнського спрямування упродовж 20-х – першої половини 30-х років. Однак сила організацій полягала в досить сталій кількості прихильників (ХНП займала п’яте місце в краї за кількістю членів) і відданості декларованим соціально-політичним поглядам. За рахунок цього «християнські народники» залучали до своїх лав і місцеву закарпатську молодь, чим не могли похвалитися інші автономні партії. Важливим було й те, що до партії залучалося багато освічених представників молодої генерації – випускники семінарій та студенти. Підтримували ХНП також «Студентський Союз Подкарпатських Русинів» та молодь «Просвіти». Як вказував С. Росоха, «чим більше припливало до неї української молоді, тим більше сходила вона на платформу українського націоналізму», особливо у 30-х роках [215, С.22]. Про характер національного елементу в партії порівняно з попереднім етапом 164
політичного розвитку, він говорив: «Християнсько-Народна Партія А. Волошина була ще найбільше самостійна і чисто українська партія. Цілий її апарат знаходився виключно в руках українців» [215, С.21]. Незважаючи на досить сталий авторитет ХНП серед частини місцевого населення, вона мала і багато політичних опонентів, навіть ворогів. Особливо це відчувалося перед черговими виборчими процесами. «Антихристиянсько-народна» пропаганда проводилася різними способами як із боку русофільських автономних сил разом із проугорськими політичними організаціями, так і з боку філій загальнодержавних партій, які прихильно ставилися до закарпатського українства. Зокрема, соціал-демократи виступали з різкою критикою націоналістичної діяльності української молоді, а пізніше (з 1938 року) повели наступ і на газету «Свобода» за її відвертий націоналізм. Ще раніше в одному з номерів газети «Свобода» в 1935 році Августин Волошин вказував, що «наш націоналізм є християнський, який дивиться в рід людський, як на велику родину дітей Божих, як на велику соціальну одиницю, в якій суть менші одиниці, одиниці націй, держав, країв, громад і родин. Наш націоналізм знає ширшу і вужчу координацію, знає дальшу і ближчу солідарність» [124, С.27]. Звинувачували ХНП і у клерикалізмі. Особливо «старалися» у цьому питанні про угорські церковники: «більша частина грекокатолицького духовенства, що була вихована ще в мадярських школах, ставилась до неї ворожо, скеровуючи голоси своїх «овечок» до партії Бродія» (Автономний Земледільський Союз – авт.) [215, С.22]. Існування серед членів партії представників духовенства використовувалося антиукраїнськими політичними елементами для звинувачення їх у занадто сильному впливі релігії на політику. Однак реально греко-католицьке духовенство, а точніше та його частина, що підтримувала українську орієнтацію організації, зробила великий, передусім духовно-культурний внесок у процес українізації в Підкарпатській Русі. Не останнім був момент впливу на діяльність партії галицьких емігрантів. Через згадані антиукраїнські настрої та пропаганду ХНП втрачала важливу кількість електорату серед того місцевого населення, яке ще не могло розібратися у питанні «хто є хто?» (особливо у 1935 році). Серед традиційних «стратегічних» проблем між русофілами й українофілами залишалося мовне питання. На початку 30-х років ХХ століття періодичні видання проукраїнських політичних сил уже намагалися виходити українською фонетичною мовою. На шпальтах партійної газети велася постійна полеміка з русофілами як про мовне питання, так і про їхнє бажання створити окремий карпаторуський народ. Відповідь «Свободи» часто-густо носила конкретно направлений памфлетний характер, а іноді, теж із гумором, але аргументовано 165
доводила правоту на прикладі думок самих русофілів: «Язік подкарпаторускі се є найновішою назвою офіціальною нашої мови. Незабаром напевно буде виголошений і конкурс для написання такої граматики. Неборак Русин вже дійсно так буде виглядати як у Руданського «безязика коняка» [124, С.31]. Ідеологам окремого карпаторусинського народу діставалося й так [124, С.30]. Багато уваги ХНП приділяла й боротьбі проти чехізації й мадяризації шкільної системи освіти в Підкарпатській Русі, а також впровадженню російської мови в навчальних закладах: «... Доки будуть на наших школах виучувати всякі «русскія професори?..» [124, С.29]. Усвідомлюючи, що місцеві жителі – русини є гілкою українського народу, лідери партій проукраїнської орієнтації все-таки не були в змозі розібратися у тому, яким шляхом треба вести політику на зближення, а то й об’єднання з «братами за Карпатами». Свідченням цьому є постійні запевнення лояльності до державної влади і твердження, що територія Підкарпатської Русі – складова частина Чехословацької Республіки. Така прихильність до Праги була продиктована, в першу чергу, лібералізацією суспільно-політичного життя і демократичністю суспільства. Не останню роль у визначенні остаточної позиції відіграла і наявність слов’янського духу в східноєвропейському регіоні, який почав відроджуватися після розпаду Австро-Угорської монархії. Період 1925 – 1927 років у політичній історії Підкарпатської Русі ознаменувався спадом міжпартійної боротьби, своєрідним політичним затишшям. Це було викликано завершенням важкого дворічного виборчого марафону (1924 – 1925 роки), підведенням їх підсумків [2.3], аналізом організаційної спроможності тощо. Відбулися зміни і в діяльності крайових філій загальнодержавних політичних партій. Ще влітку 1924 року на V конференції крайової організації КПЧ були виявлені внутріпартійні суперечки, які вказували на наявність зростання кризових явищ у партії. Зокрема, більшість комуністів засудили деяких членів партії, які закликали «вести боротьбу за автономію та швидше скликання сейму» [227, С.36]. Боротьба із так званими «опортуністами» призводила до спланованої чистки в лавах крайкому КПЧ не без підказки Праги (КПЧ) і Москви. Це підтвердили і результати II з’їзду КПЧ, який відбувся 31 жовтня – 4 листопада 1924 року в Празі. Партія взяла курс на посилену «більшовизацію» організації. Закарпатська делегація (І. Мондок, Є. Сайдлер, І. Локота, Е. Шафранко, Й. Гаті, Г. Феєр, В. Борканюк, Б. Кашеляк), яка репрезентувала шість тисяч комуністів краю, одностайно підтримала цей курс [227, С.47]. 6 вересня 1925 року в Мукачеві відбулася VI крайова конференція КПЧ, яка підвела перші підсумки боротьби за «більшовизацію» партії і обрала новий склад крайкому [41, 1926, 5 грудня]. Особлива увага 166
акцентувалася на культурно-національному аспекті, підкреслюючи етнічну єдність українського народу. З такою позицією представники крайкому КПЧ брали участь і у роботі III з’їзду КПЧ в Празі (26 – 28 вересня 1925 року) [227, С.55]. На час проведення VII партконференції закарпатських комуністів (20 – 21 листопада 1926 року) кількість дійсних членів, які сплачували партійні внески, дещо зменшилася і становила 3 тисячі 510 чоловік. Конференцією були прийняті резолюції, які стосувалися проблем політичного, аграрного та національного розвитку краю [227, С.78 – 80]. Упродовж наступних двох років питання національної приналежності закарпатських українців до «40-мільйонного українського народу», їх мовна і культурна спільність стали пріоритетними у діяльності крайкому КПЧ: «Ми є частина українського народа, говоримо тою самою мовою, що весь сорокамільйонний український народ» [227, 83]. Відмовившись у майбутньому використовувати слова «русин», «руський» на позначення місцевих жителів, вони безапеляційно заявили, що «остаточно розв’язати національне питання зможе «лише радянський суспільний лад» [227, С.83 – 84]. 25 березня 1928 року відбулася VIII крайова конференція крайкому КПЧ, на якій розглядалися різні структурно-організаційні питання, аналіз партійної діяльності після парламентських виборів 1925 року та інші поточні питання. У її роботі взяли участь 86 делегатів [227, С.105]. Найбільшу увагу привернув звіт керівництва про діяльність партії, який вказував на незадовільний характер дій окружних комітетів і відсутність самостійності в партійній роботі. У цілому в цей час діяли 12 заводських партійних осередків, які нараховували 151 чоловік, 106 вуличних (1 тисяча 546 чоловік) та 145 сільських партосередків (3 тисячі 215 чоловік). Слід відзначити, що останні цифри говорили про кількісне зменшення осередків КПЧ у краї, а отже і її членського складу, порівняно з минулим підзвітним періодом. Так, у 1928 році вуличних партосередків стало на 56 менше, а сільських на 17 [2.29, арк.1]. Погіршилося і становище друкованих органів партії, які втрачали своїх передплатників, незважаючи на обов’язковість їх розповсюдження осередками. «Карпатську Правду», наприклад, передплачувало у той час всього 911 чоловік. Трохи більше (965 чоловік) цікавилися матеріалами, що друкувалися в угорськомовній газеті «Мункаш Уйшаг» [2.29, арк.1]. З огляду на кількість членів КПЧ у краї ця цифра була замалою. У кінці 1928 року – на початку 1929 року позитивних зрушень у структурно-організаційній розбудові крайкому не відбувалося. Тому основний акцент політичної боротьби робився на подолання міжпартійних суперечок. Особливо відзначалася у цьому плані комуністична преса. У номерах «Карпатської Правди», крім висвітлення соціально-економічних проблем населення, давалася оцінка, передусім 167
негативна, діям різних політичних партій. Особливо діставалося проурядовій Аграрній партії, а також місцевій проукраїнській ХНП [41, 1928, 2 грудня]. Незмінною залишилася і політика безпідставного вихваляння Радянського Союзу, його «прогресивної» системи. З іншого боку, позитивним моментом і, треба підкреслити, незмінним, була негативна позиція комуністів щодо угорського реваншизму і послідовна підтримка ідеї етнічної єдності українського народу, його мови і культури. Проте відсутність кардинальних зрушень у розбудові партійної організаційної бази на території краю, що відбивалося на популярності партії серед місцевих жителів, змусила керівництво крайкому КПЧ робити кадрові перестановки, змінювати тактику організації тощо. Влітку 1929 року було скликане розширене засідання крайкому партії, на якому обговорювалися питання розвитку комуністичного руху в Підкарпатській Русі. Окрема увага зверталася на подолання недоліків у аграрному і національному аспектах через призму організаційної роботи. Першим секретарем місцевого крайкому КПЧ обрали чеха Е. Кліму, а членами керівного органу партії стали Б. Вайс, П. Варга, С. Габерман, М. Жупник, I. Локота, I. Петрущак, М. Сидоряк, П. Терек, I. Туряниця, О. Борканюк та ін. [226, С.50]. У вересні 1929 року із лав КПЧ вийшов один із багаторічних керівників закарпатських комуністів Йосип Гаті [227, С.129]. Покидали партію й рядові члени [2.40, арк. 1]. Партія залишалася на інтернаціональних позиціях, однак проукраїнський напрям серед її членів набирав більш вираженого характеру. Зокрема, мовне питання було чітко спрямоване на його українське вирішення. Здавалося, що в умовах світової економічної кризи 1929 – 1933 років, яка мала безпосередній вплив на соціально-економічні зміни в краї, під час якої посилився державний контроль за діяльністю не тільки комуністів та їх лідерів, а й соціал-демократів, крайком КПЧ виробить нові шляхи подолання спаду популярності партії і зуміє переглянути свою тактику і стратегічне ведення партійної політики [2.2]. Однак наступні офіційні кроки крайового комітету підтвердили безповоротний курс: «Революційний шлях виходу з кризи — повалення влади буржуазії та встановлення диктатури пролетаріату» [135, С.224]. Зрозуміло, що це було продиктовано тиском із боку Москви. Така позиція не сприяла росту чисельності прихильників партії, хоча, треба відзначити, комуністи продовжували відстоювати інтереси найбідніших верств населення. З іншого боку, вони вміло використовували загострення соціальних протиріч у краї і, згідно з проголошеними положеннями партії, були зацікавлені у поглибленні суспільної кризи, яка повинна б була призвести до «революційної ситуації» в чехословацькій державі. Проте офіційно до середини 30-х років програмні положення крайкому 168
КПЧ не видозмінювалися, а її партійно-стратегічна основа — курс на перемогу пролетарської революції і встановлення диктатури пролетаріату (у формі Рад) — залишалася першочерговим (і кінцевим) завданням всього комуністичного руху. Це підтверджують деякі маніфести крайкому КПЧ [14, С.62 – 92] та циркуляри [2.1]. Упродовж першої половини 30-х років крайком КПЧ найбільше уваги приділив страйковій боротьбі, небажанню контактувати із місцевою соціалдемократією і подальшій пропаганді «радянського способу життя». Національна політика партії була поміркованою у тому плані, що ідея єдності українського народу залишалася незмінною, однак тільки за умови його об’єднання в Радянській Україні: «Радянська Україна нам рідна українська держава, вона наш союзник у боротьбі за наше визволення, і ми повинні її охороняти від зазіхань на неї всіх ворогів – чужих і своїх українських» [1.1.37, 7]. Продовжували свою активну діяльність і місцеві соціал-демократи. На III конгресі СДППР, який відбувся 8 – 9 листопада 1924 року в Ужгороді, було прозвітовано про участь соціал-демократів у парламентських виборах, аналізувалися їх наслідки тощо. Багато уваги приділялося політико-економічним аспектам розвитку Підкарпатської Русі. Делегати партійного конгресу представляли 176 регіональних осередків краю, які обрали головну управу партії, яка складалася із 18 чоловік. Головою СДППР залишився Яцко Остапчук, а його заступниками обрали I. Габора та В. Малого. Генеральним секретарем партії став Степан Клочурак, який до того ж редагував партійний друкований орган – газету «Вперед». Упродовж наступних двох років головна увага керівництвом партії відводилася розбудові структурноорганізаційної бази СДППР. Виражаючи інтереси закарпатських робітників, соціал-демократи намагалися залучати більше й сільське населення. Особливий акцент робився на залучення до лав партії інтелігенції, передусім – педагогічних працівників. З цією метою у жовтні 1925 року в Ужгороді заснували Союз учителів і професорів соціалдемократів Підкарпатської Русі, який активно діяв і сприяв політичному згуртуванню українських соціал-демократів упродовж 20 – 30-х років [35, 1925, 2 листопада]. У цьому відношенні СДППР мала ширші можливості впливу на фахових учителів ніж, наприклад, крайком КПЧ. У свою чергу, багато комуністів, які не сприймали радикальних лівих форм політичної боротьби, переходили до лав соціал-демократів. Особливо це проявилося після парламентських виборів 1924 і 1925 років. Однак цей процес мав і негативні наслідки, оскільки приплив новоявлених соціал-демократів, особливо неукраїнської національності, поступово почав позначатися на національній позиції СДППР. У 1926 році був скликаний Надзвичайний з’їзд партії, який прийняв доповнення до партійної програми. Вони стосувалися кількох основних 169
аспектів реалізації реальної «справедливої» земельної реформи, а не запропонованої урядом, і «повільної» реформації аграрного сектора взагалі. Більше уваги було відведено соціально-національним положенням програми і підтверджено курс на завоювання культурнонаціональної автономії [227, С.19]. У післявиборчий період СДППР діяла як самостійна крайова політична організація, однак структурно-організаційно єдналася з правим крилом ЧСДП. Проводячи масові акції протесту у формі страйків і маніфестацій, місцеві соціал-демократи часто виступали у підтримку прав та свобод робітників Підкарпатської Русі разом із комуністами [227, С.77]. Проте їх зближення далі не проходило. СДППР засуджувала марксистсько-ленінське тлумачення класової боротьби, реалізації соціалістичної революції і встановлення диктатури пролетаріату. Друкований орган партії — газета «Вперед» неодноразово критикувала крайком КПЧ за однобокість висвітлення подій у СРСР, замовчування соціально-економічних негараздів та політичного терору. У свою чергу соціал-демократи намагалися проводити активну культурно-освітню роботу, виступаючи за єдність українського народу, відстоюючи мову й культуру, співпрацюючи з «Просвітою». Проте партійні дії у 1928 – 1929 років вказували на наявність кризи в середині політичної організації. Частково на це вплинули протиріччя, що виникли навколо автономії краю і набули особливої гостроти у 1927 році [4.1.2, k. 14]. Політичний застій був викликаний і вливанням у ряди партії, особливо до її керівництва, представників чеської та єврейської національностей, що відбивалося на партійній позиції у важливих політичних і національно-культурних моментах. Така ситуація спричинила вихід із лав СДППР багатьох українських провідників. Серед них був Олександр Бадан, а у 1926 році від соціал-демократів відійшов один із активних лідерів партії, багаторічний редактор газети «Вперед» Степан Клочурак [189, С.57]. Ще більше поглибило кризу в партії намагання її неукраїнських членів об’єднатися із ЧСДП і офіційно утворити її крайову філію, що й сталося на з’їзді СДППР (тоді її ще називали Руська Соціал-Демократична Робітнича Партія) у м. Хуст в кінці 1929 року [1.1.76, арк. 54]. Проте таким кроком ліквідувати кризу в партії не вдалося. Не сприяло покращенню внутріпартійної ситуації й те, що керівництво СДППР у погодженні із ЧСДП в Празі висунуло кандидатський лист до парламентських виборів 1929 року, в якому не знайшлося місця українським соціал-демократичним активістам. Вихід із лав партії одного із її засновників і багаторічного керівника Яцка Остапчука яскраво свідчить, на нашу думку, про суттєві непорозуміння серед керівництва партії соціал-демократів. А текст заяви Я. Остапчука про вихід з лав партії більш ніж промовисто підтверджує таку думку: «З огляду на відносини пануючі від довшого часу в партії соц. дем. на 170
Підкарпатській Руси, я уважав вже давнійше за відповідне усунутися від чинної участи в життю тої партії, чекаючи, що ачей ті відносини зміняться і поправляться. Але позаяк я переконався, що воно не іде до ліпшого і що події, при котрих були поставлені кандидатури до виборів до парламенту і сенату доказали, що ті відносини ще більш загострилися й погіршилися, я рішився лишити ряди т. зв. соц.-дем. партії Підкарпатської Руси, бо не хочу своєю участю як член управи і як член партії поносити відвічальности за дальші наслідки цих відносин. 8 жовтня 1929 р.» [50, 1929, 10 жовтня]. Незважаючи на це, об’єднання крайової партії соціал-демократів із ЧСДП мало й об’єктивні позитивні наслідки. Матеріально-фінансова підтримка з Праги успішно вплинула на зміцнення структурноорганізаційної бази партії, розширила можливість впливу на місцеве населення і уряд. У період економічної кризи 1929 – 1933 років політика чехословацької влади, намагаючись стабілізувати ситуацію в країні, посилила і політичний контроль за соціал-демократами, так само як і за комуністами, вважаючи їх розповсюдниками антидержавних ідей. Найбільшу небезпеку в цьому плані становили організації та проведення масових страйків, маніфестацій тощо. Незважаючи на деякі політичні розбіжності з комуністами, соціал-демократи проводили спільні акції протесту у формі згаданих вище виступів місцевого населення. Широко практикувалися також так звані «голодаючі походи» [1.1.69, 108 – 109]. Але оскільки комуністи використовували методи страйкової боротьби і для висування суто політичних вимог, соціал-демократи у свою чергу не відставали від них. На першотравневих маніфестаціях у 1931 році на противагу пропагованих комуністами гасел про єднання з Радянським Союзом, члени місцевої СДППР висували протилежні ідеї типу «Геть з Радянським Союзом!» або «За мир і спокій в республіці!» [226, С.63]. Офіційно ж виробити партійну програму дій в умовах кризи соціалдемократам вдалося на XVI з’їзді ЧСДП в Празі, який відбувся у вересні 1930 року. Делегати з’їзду в принципі підтримали політику владного диктату фінансового капіталу і визнали неспроможність пролетаріату у тих умовах боротися за владу [119, С.215]. Проте, маючи потужну фракцію в чехословацькому парламенті, соціал-демократи зажадали припинення каральних дій поліції проти мирного населення, відмовившись від пропаганди активних форм боротьби проти уряду, і прагнули парламентським шляхом добиватися поступового реформування. Щодо конкретної роботи, то ЧСДП почала домагатися припинення масових звільнень робітників, виділення матеріальнофінансової допомоги на громадську роботу, домагатися безкоштовного харчування для бідних тощо. Саме завдяки їх старанням упродовж 1931 171
– 1933 років від уряду було отримано дотації по безробіттю та харчуванню [35, 1935, 17 квітня]. Після подолання економічної кризи на перший план знову висувається політична й міжпартійна боротьба. У цей час партійні вимоги місцевих соціал-демократів стають схожими з комуністичними, однак шляхи їх реалізації знову ж таки залишилися різними. Зокрема, багато уваги приділялося поліпшенню соціального становища робітників, розширенню політичних прав і свобод населення, загальній мобілізації суспільства проти фашизації країни і виконанню соціальноекономічних і політичних зобов’язань урядом щодо краю шляхом переговорів та державних реформ. Через те, що представники КПЧ звинувачували місцеву СДППР у потуранні «фашистам» в уряді, налагодити зв’язки було важко. Вони обмежувалися тільки передусім взаємно підготовленими акціями соціально-економічного характеру. Подібними були й позиції щодо припинення політики чехізації й усунення із службових посад українців. Отже, вибір політичних партій українського спрямування був зроблений остаточно – політичний розвиток, еволюційна діяльність проукраїнських партій була можлива лише в умовах вільного демократичного простору, яким наповнювала «свіжий» державний організм Чехословацька Республіка. З іншого боку, визначеність із прихильністю до уряду й своєю політико-національною орієнтацією не мала закінченого вигляду. Більше того, вона знаходилася в зародковому стані. Бажання і мрії перетиналися із звичною обережністю і, деякою мірою, недовірою. У програмах політичних партій, які визнавали себе українськими, відкрито ще не звучали вимоги про приєднання Закарпаття до України як кінцевої мети. Ще більше хаотичним було становище в мовній культурі, яка лише із часом еволюціонізувала в конкретно визначені форми традиційного українства. Так само проходила еволюція радикалізації програм проукраїнських партій у 20 – 30-х роках XX століття. Однак не можна залишити не поміченим той факт, що позиція проукраїнських політичних партій суттєво розходилася із реальними діями інших автономних партій, незважаючи на схожість їхніх програмних положень. Дійсно, програмні вимоги партій у перші роки їх діяльності мали своєрідну стандартність (вимоги автономії, проведення реформ і навіть у питанні лояльності до державної влади). Проте неможливість співпрацювати в різного роду партійних блоках чи союзах говорить про принципові розходження у позиціях, які стосувалися вирішення тогочасних життєво важливих проблем краю. Саме з того часу почали викристалізовуватися два непримиримі політично-партійні табори – русофільський та українофільський. 172
І все-таки, незважаючи на недосконалість програмних тез та повільний ріст їх політичної якості можна констатувати, що політична діяльність партій української орієнтації мала об’єктивно-позитивний момент. Це усвідомлення того, що місцеве «руське» населення краю – частина української нації. У цьому і полягала основа їх політичної діяльності у той час. На середину 30-х років ХХ століття припав етап чи не найбільшого організованого спротиву українському національному рухові з боку русофільських партій. Тому згуртування українських сил у цей час набувало більш важливого значення. З іншого боку, на територіях, де вплив незалежної ХНП був досить слабким, визрівала необхідність створення нової української партії, яка б не дала можливості залучити місцеве населення до русофільських автономних сил в першу чергу, своєю практикою антиукраїнської пропаганди. Саме на середину 30-х років припав час появи на політичній арені краю ще двох українських партій – Української Селянської Партії (УСП) та української фракції Аграрної партії. За ідею створення першої із названих політичних організацій взялася вже відома на той час культурно-національна діячка Пряшівщини, активний член «Просвіти» й лідер карпатоукраїнського жіноцтва Ірина Невицька [178, С.184]. Саме завдяки її старанням було проведено велику організаційну роботу по підготовці заснування партії. Причина такої ініціативи полягала в тому, що проукраїнські партії і філії не зуміли до цього часу сформувати «щиру» національно-українську політичну організацію, яка об’єднала б усіх русинів-українців, котрі вважали себе українцями (хоча така ідея постійно визрівала). Починаючи з 1934 року, формувалася організаційно-структурна база нової партії. Найактивнішими членами організаційної групи, крім Ірини Невицької, були І. Гриць, В. Кузьмик, М. Тулек, І. Боднар та ін. [215, С.23]. Установчі збори партії відбулися 7 квітня 1935 року в Ужгороді у присутності 30 осіб [35, 1935, 14 квітня]. Якщо із політиконаціональною орієнтацією партії, її метою і завданнями все було визначено без непорозумінь, то питання назви організації стало «архіважливим». Мрії та надії українських закарпатців про єдність національно-патріотичних сил краю виражалися в думці однієї частини організаторів нової партії, які пропонували назвати її Українське Національне Об’єднання (газета соціал-демократів «Вперед» подавала назву «Українське Народнє Об’єднання») [35, 1935, 14 квітня]. Інша ж частина проводу партії стояла на традиційному підході до питання назви партії. Враховуючи, що більшість місцевого населення складали селяни, партія, а отже і її назва, мають виражати інтереси цієї верстви населення. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що серед керівництва виникли непорозуміння через використання деякими членами ідеї організації для реалізації власних інтересів [215, С.23]. 173
Про історію оформлення назви партії промовисто свідчить матеріал надрукований у газеті «Нардня Сила», яка була офіційним друкованим органом партії: « 7 квітня 1935 р. засновано «Українське Національне Об’єднання», а 29.IV.1935 р. названо цю ж партію на «Укр. Сел. парт.». II.VII.1937 р. перехрещено цю ж партію на «Укр. Нац. Сел. Роб. партію». Тоді ж обрано додатково ще й кількох нових членів до проводу партії. Саме тому, що цей новий провід не зробив своєчасно належних заходів щодо остаточного оформлення нової назви партії, то залишаються стара назва, а також і перший провід партії правіосильним. Отже, наша партія зветься надалі: Українська Селянська Партія» [43, 1936, 1 грудня]. Як бачимо, період офіційного оформлення назви партії тривав більш ніж два роки, що було у той час незвичним. Незважаючи на це, партія діяла як самостійна організаційна одиниця. Офіційний друкований орган партії «Народня Сила» почав виходити з 15 вересня 1936 року. Його редактором та видавцем був Михайло Тулек, а співредактором Ірина Невицька. Новинка друкувала багато політичних статей, у тому числі й про діяльність різних партій [43, 1938, 25 січня, 10 лютого]. Натомість радикальний зміст матеріалів привертав увагу державних цензорів [1.1.49, арк. 3 – 8]. Основне завдання партії її керівники вбачали у створенні на базі УСП об’єднавчого ядра всіх українських громадсько-політичних сил. Звідси і виходила позиція деяких членів партії, які аж до жовтня 1938 року неофіційно продовжували вживати назву партії як УНО: «Всі українці мусять зрозуміти стан сучасної політики, зливаючись в одне могутнє тіло, в одну українську лаву, яка не мала б cоперника на Підкарпатті, отже: в Українське Національне Об’єднання» [124, С.63]. Поряд із цим вживалася й назва Українська Національна СелянcькоРобітнича Партія [1.1.53, арк. 7]. Постає питання, чому навколо саме цієї організації планували об’єднати всі українські сили краю. Адже у той час діяла одна із впливових проукраїнських політичних партій ХНП, яка, на відміну від «українських селян», уже тоді була злагодженим організаційноструктурним організмом. Важко погодитися з деякими дослідниками, які вказували, що «ХНП до 1938 року не мала політичного впливу серед населення» [65, С.112]. Причину цього треба, очевидно, шукати у зневіренні в можливості закарпатських українців, які входили до складу різних політичних партій, активно впливати на політичне життя краю та республіки. Недовіру до ХНП у провідників УСП скоріш за все викликала їх близькість із верхівкою греко-католицького духовенства, частина якого не мала чіткої національно-політичної позиції [43, 1936, 15 вересня]. Ось як про це зазначалося у газеті «Народня Сила»: «Не 174
очікуємо від «володарів» жадної ласки, ані матеріальної допомоги. Не продаємось жадній партії, не вступаємо на услуги жадної держави, а хочемо вибудувати не від кого незалежну, власну, щиро-національну українську партію та її орган. На Підкарпатті нема своєї національної партії. Всі «наші» партії служать чужим інтересам, от і дочекались ми того, що з партії чеських соцдемів повикидали українців, викидуватимуть українців і з аграрної партії, а т. зв. Христіянську партію нині-завтра перебере єпископ Стойка для свого «третього напряму...» [43, 1936, 15 вересня]. Але потрібно відмітити і той факт, що багато членів ХНП схвально відгукнулися про утворення нової української політичної організації [51, 1937, 30 грудня]. Проте до цієї події вороже поставилися представники СДППР, які в україномовному партійному друкованому органі назвали її «фашистівською і виразно буржуазною» [35, 1935, 14 квітня]. Однією із суттєвих відмінностей поряд з іншими партіями української орієнтації було те, що, починаючи з 1937 року, УСП стояла на більш радикально-національних позиціях, у їхніх відозвах уже сміливо і відверто звучали вимоги націоналістичного характеру. Про це свідчать резолюції ІІ з’їзду УСП. Тут, зокрема, вказувалося наступне: «1. Вимагаємо правдивої, повної автономії і виборів до сейму, щоб народ міг собі вибрати своїх представників. 2. Вимагаємо, щоб усі посади зайняли на підкарпатті правдиві представники, то єсть діти – сини українського народу. Урядники іншої нації, які залишаються дочасно в наших урядах, повинні скласти іспит з української мови. 3. Вимагаємо як найскорше провести земельну реформу, то є парцеляцію великих земельних маєтків, як Латориця, державні лісові землі, з яких можна брати користь на посіви, пасовиська й інше та передачі цих земель нашому селянству» [124, С.63]. Однак, незважаючи на сміливість радикальних політичних положень, партія не зуміла виробити цілісну програму організації, в якій було б чітко вказано її завдання й чиї інтереси вона повинна виражати [51, 1937, 30 грудня]. Свої цілі УСП намагалася аргументувати в кількох програмних положеннях, які досить часто виходили у партійному друкованому органі «Народня Сила». У цілому вони не відрізнялися від програмних документів інших проукраїнських партій. Головні завдання і напрямки діяльності партії корегувалися лише внаслідок політичних змін у краї (або їх відсутності) і закріплювалися на нарадах та з’їздах. Це суттєво впливало на ставлення населення до УСП, хоча сам факт її існування у тих умовах можна визнати позитивним. Оскільки програма повинна була стати обличчям партії, то не зрозуміло чому її керівництво зволікало із цим питанням. Можна припустити, що до організації партії, крім Ірини Невицької, прилучилися люди, які до того часу не мали 175
достатньої практики і необхідного стажу політичної діяльності. Так чи інакше, а відсутність стабільної партійної програми у той час було негативним явищем [51, 1938, 3 лютого]. Проукраїнським партіям Підкарпатської Русі неодноразово закидали, що вони знаходяться під сильним впливом галицької інтелігенції, яка приїхала (емігрувала) сюди з іншого боку Карпатських гір, на що члени УСП відповідали так: «Ми не знаємо тут українських емігрантів. Якщо ще і є кілька галицьких українців по урядах чи де-інде, то пам’ятайте, що для нас вони не є емігрантами! Вони є українцями, як і ми: – ми різниці не робимо на основі того, чи народився в Галичині, над Дніпром, Буковині, Бесарабії чи Підкарпатті!» [124, С.63]. Виступали члени УСП і проти чехізації місцевого українського населення, через що мали неодноразові проблеми з урядовцями, а особливо з цензорами періодичних видань. Але пріоритетним завданням партії все-таки залишалася боротьба за національну автономію Підкарпатської Русі. Особливого значення вона набула у часи пожвавлення міжнародних територіальних зазіхань на Чехословацьку Республіку. Ведення правої націоналістичної політики зайняло найбільше місця в програмних положеннях. Все інше тут знаходило своє відображення поверхово, що і негативно впливало на співробітництво з партією. Оскільки основу населення краю становили селяни, то їхні інтереси повинні були стояти на першому місці. Проте без уваги залишилися і селяни, і робітники, й інтелігенція. Саме за це критикували УСП, адже вона намагалася взяти на себе роль об’єднавчої сили всіх проукраїнських політичних організацій [51, 1937, 30 грудня]. Критиці піддавалась недосконалість програмних позицій УСП. Чітко вказуючи на суттєві недоліки важливого компоненту політичної організації, подавався широкий спектр проблем, які повинні були бути відображені у її програмі. Таким чином, можна констатувати, що існування УСП хоч і мало позитивний момент у згуртуванні українських сил Закарпаття, її організаційно-структурний рівень значно поступався іншій проукраїнській політичній організації – ХНП. Упродовж 1938 року УСП активної політичної діяльності не проводила. Вона не мала широко розгалуженої мережі осередків подібно ХНП. А відсутність чіткої програми партії говорить про слабу організаційно-політичну культуру, яка аж ніяк не могла личити політичній партії на кшталт УСП у другій половині 30-х років. З іншого боку, не можна погодитися з деякими науковцями, які стверджували, що УСП «згодом перетворилася у відверто фашистську» партію [65, С.117]. Та все ж, політичні лідери згаданих партій не намагалися протистояти один одному, а навпаки — співпрацювали між собою. Така ситуація, безперечно мала позитивний 176
момент у процесі консолідації організацій проукраїнського спрямування. Позитивні зміни сталися і у середовищі однієї з наймасовіших політичних партій тогочасності – Аграрній партії. Незважаючи на відверте русофільство її лідерів, серед рядових членів була велика кількість проукраїнськи налаштованого населення. Це змушувало найактивніших представників українських аграрників боротися за рівноправство в середині політичної організації і відстоювати проукраїнські політичні і національно-культурні позиції. Починаючи з 1934 року у Аграрній партії постала потужна українська фракція, яка у мовно-національних питаннях стала опозиційною до русофільського керівництва. Серед членів української фракції Аграрної партії своєю громадсько-політичною активністю виділялися Степан Клочурак (фактичний лідер фракції), В. Курах, В. Приймак, М. Марущак, М. Гулянич, М. Рибар, Д. Андришин, Ю. Лацанич, М. Лацанич, А. Штефан, Ю.Перевузник та ін. Вони видавали газету «Земля і Воля», перший номер якої вийшов у світ 10 серпня 1934 року [37, 1934, 10 серпня]. Її редакторами були С. Клочурак і М. Попадючок. Цікаво, що перші два номери цього періодичного видання вийшли з написом «Орган членів народовців аграрної партії», що викликало спротив у чеської та русофільської частини аграрників, які у вересні 1934 року прийняли рішення про незаконність виходу «Землі і Волі», чим, у свою чергу, підтвердили антиукраїнську позицію, вироблену ще на конгресі Аграрної партії в 1923 році [50, 1934, 13 вересня]. Проте газета виходила й далі пропагуючи українську національну ідею. Хоч українська фракція Аграрної партії була змушена вести постійну боротьбу з русофілами-аграрниками, вона зробила добрий внесок у розвиток українського національного руху в краї. Такі члени партії, як Степан Клочурак, Августин Штефан, Юрій Перевузник, Михайло Марущак та інші брали активну участь у просвітницькій роботі, тісно співпрацюючи з крайовою «Просвітою». Неодноразово українські аграрники виступали у масових акціях протесту спільно з місцевими комуністами й соціал-демократами [226, С.212]. Незважаючи на це Аграрна партія постійно проводила й антикомуністичну пропаганду [65, С.108]. Активна діяльність української фракції Аграрної партії змусила рахуватися з нею центральне керівництво в Празі. Для ознайомлення з її роботою в краї делегація українських аграрників у складі С.Клочурака, Ю.Перевузника, М. Гулянича і М. Лацанича їздила в столицю республіки. Розуміючи важливість підтримки Аграрної партії в Закарпатті, центральне керівництво було змушене схвально поставитися до існування фракції [39, 57]. Незважаючи на це русофільська частина аграрників намагалася не допустити українців до парламентських 177
виборів у 1935 році. Більше того, центральне керівництво партії підтримало склад кандидатського листа аграрників від Підкарпатської Русі, куди не ввійшло жодного українського представника. Таким чином вони намагалися позбавити українців можливості впливати на політичні і соціально-економічні зміни через участь у роботі парламенту. Українська фракція Аграрної партії виступила тільки на виборах до крайового представництва і отримала майже 12 тисяч голосів виборців [35, 1935, 2 червня]. До кандидатського листа ввійшли 12 чоловік: С. Клочурак, М. Гулянич, В. Приймак, А. Штефан, А. Лацанич, В. Колька, Г.Шорбан, П. Петричко, В. Козарик, В. Лацанич, І. Русин, В. Курах [37, 1935, 23 травня]. Та все-таки запекла боротьба в середині партії між її українськими та русофільськими представниками продовжувалася. Це призвело до глибокої партійної кризи влітку 1938 року. Українська фракція аграрників постійно боролася за рівноправ’я у партії, однак політика її центрального проводу незмінно базувалася на ставленні до українців із «точки зору інтересів партії», що ніяк не могло привести до «замирення між українцями та русофілами» [44, 1938, 16 червня]. Не останню роль у цьому відігравало постійне лавірування центру Аграрної партії між її єврейськими та угорськими представниками. 2 липня 1938 року в Ужгороді відбулася розширена нарада крайової управи Аграрної партії, на якій розглядалася проблема проекту автономії краю. Найбільші протиріччя виникли з мовного питання. Внаслідок гарячої дискусії було вирішено, що «справу урядової мови в урядах має вирішити майбутній сойм» [44, 1938, 5 липня]. Для проведення переговорів у питанні автономії з владою та партіями обрали комісію із семи аграрників, до складу якої увійшов український представник Степан Клочурак. Порівняно з минулими роками офіційна позиція Аграрної партії, яка відстоювала антиукраїнську ідею у мовному питанні, значно похитнулася, що вказувало на важливий вплив української секції партії на тогочасні події. Та незважаючи на це, різні протиріччя в середині політичної організації відбивалися на її діяльності. На проукраїнських позиціях стояли аграрні представники молоді та селянства. Однак керівництво партії знаходилося в руках русофілів, які підтримували тісні контакти з лідерами опозиційних русофільських партій. Через це відчувалася відсутність партійної дисципліни, що подекуди призводило до прийняття неадекватних, суперечливих і антидержавних рішень. У такій ситуації навіть члени партії єврейської та угорської національностей намагалися не втручатися в боротьбу між українофілами та русофілами. З будь-якого важливого питання провід партії не міг виробити одностайної думки, через несерйозність позиції центрального проводу [44, 1938, 15 липня]. Тим не менше було розіслано вироблений проект автономії на основі 178
«виготовленого плану Української Народної Ради» всім секретаріатам коліційних і опозиційних партій і запропонував налагодити переговори у цьому питанні [44, 1938, 7 серпня]. Неодноразово українські аграрники брали участь у міжпартійних нарадах та переговорах із представниками празького уряду. Прихильно вони ставилися і до питання консолідації всіх українських політичних партій краю, і у процесі своєї діяльності не робили різких змін партійної позиції. Iз середини 30-х років намітилися зміни в діяльності крайового комітету КПЧ. На порядок денний почали висуватися нові стратегічно важливі питання тогочасності, а точніше — питання пошуку союзників та доцільності вимоги автономії краю. На всі ці політично-тактичні повороти керівництва крайкому безпосередній вплив мали як зовнішні, так і внутрішні обставини. Одним із акцентуючих моментів, що вплинув на подальші дії КПЧ в Закарпатті, стала перспектива фашизації Європи та — як її основний політико-ідеологічний чинник — стрімкий розвиток і офіційна політика Німеччини. Така ситуація змушувала комуністів зайнятися пошуком союзників, звичайно серед політичних лівих сил. Такими в краї могли стати, наприклад, соціал-демократи, які мали сталий вплив на населення. Висуваючи загальноприйнятну тезу про загрозу фашизму та об’єднання спільних зусиль для боротьби з ним, члени крайкому КПЧ, насамперед сподівалися очолити цей рух і під його демократичними гаслами продовжити виконання своїх програмних положень та далекосяжних цілей. Саме така політика виходила із рішень VII конгресу Комінтерну, що відбувся у 1935 році. Тут вказувалося, що союз політичних сил можливий тільки в допустимих ідеологією умовах і лише в тому разі, якщо він буде використаний для ефективної реалізації соціалістичного перевороту [17, С.13 – 15]. Саме висування демократичної «новизни» у агітаційній пропаганді, представлення партії як антивоєнного борця, лідера-антифашиста мало свої позитивні моменти для подальшої діяльності політичної організації комуністів. Від такої далекосяжної політики залежало ставлення до партії місцевого населення та її успіх у міжпартійній боротьбі. Ще на X пленумі КПЧ (1934 рік) був взятий курс на зближення із соціал-демократами («За бойову соціалістичну солідарність») [226, С.169]. Така союзна співпраця двох лівих політичних організацій виражалася передусім у проведенні під їх егідою спільних масових акцій за участю селян та робітників [1.1.79, арк. 10; 216, С.32 – 68; 226, С.187, 193, 212, 138]. У цей же час комуністи змінили традиційне для всіх автономних партій програмне положення, що стосувалося вимоги автономії краю. Ще готуючись до виборів 1935 року, вони безапеляційно заявили, «що лозунг автономії є тільки знаряддя для обману трудящих, на відрив їх від революційної боротьби за хліб, роботу і свободи» [41, 1935, 1 травня]. Такий поворот можна розглядати, як передвиборчий трюк. 179
Оскільки відчувалася мобілізація проугорських автономно-політичних сил, які активізувалися з початку поширення фашизму в Європі, крайова організація КПЧ була змушена запропонувати яку-небудь альтернативу і якимось чином відмежуватися від автономних партій. Подальша діяльність партії, яка тільки по інерції спрямовувалася на домагання від уряду Чехословаччини виконання взятих на себе політико-правових зобов’язань щодо Підкарпатської Русі, практично не змінила її тактики. Нестійкість позиції щодо автономії краю відбивалася й на ставленні до комуністів інших політичних партій, перш за все — української орієнтації. У червні 1938 року крайком КПЧ оголосив, що готовий підтримати висунуті Українською ПР(У)ЦНР вимоги до чехословацького уряду і разом домагатися виборів до крайового Сойму. Реагуючи на це, ХНП висловилася так: «Було б бажаним, щоб в справі автономії був спільний поступ не стільки Рад, але й всіх партій, які бажають добра нашому народові» [44, 1938, 15 червня]. Проте водночас вони поставили доречне запитання: «Та чи вірити комуністичним маневрам?» [44, 1938, 15 червня]. Відповідь була дана 5 липня 1938 року, коли крайова організація КПЧ вирішила взагалі відмовитися від вимоги негайної автономії [1.1.87, арк. 125]. Щодо ставлення комуністів до чехословацької влади, то вони хоча й знаходилися в опозиції, але виступали за непорушність кордонів і демократичного устрою держави. Про це заявив на зустрічі з прем’єром М. Годжею лідер закарпатських комуністів Олекса Борканюк [44, 1938, 15 липня]. У питанні єднання всіх проукраїнських політичних сил краю комуністи займали конкретну і незмінну позицію. На утворення союзу чи блоку з автономними партіями «руських хліборобів» (1920 – 1924 рр.), а пізніше «християнських народників», які найпослідовніше відстоювали проукраїнську орієнтацію, вони не збиралися йти, оскільки вважали їх буржуазно-поміщицькими й клерикальними партіями. Такої думки традиційно дотримувалися й науковці, які в радянські часи висвітлювали їх діяльність [65, С.117; 225, С.111; 227, С.16 – 18]. Ця політична тактика, на нашу думку, була негативним явищем з огляду перспектив утворення національної автономії. Саме з цього і починалися всі протиріччя, які виникали в краї між проукраїнськими комуністами, деякою мірою соціал-демократами, аграрниками та членами ХНП й УСП. Адже в окремих національно-культурних і політичних положеннях вони сходилися. По-перше, як ліві, так і праві партії бажали об’єднати українців Підкарпатської Русі з українським народом по той бік Карпат. Єдина відмінність полягала в тому, що одні (крайком КПЧ) вбачали цей союз у складі Радянської України, а інші (ХНП, УСП, СДП, українські аграрники) — в некомуністичній Соборній Українській державі. По-друге, згадані політичні організації вбачали в 180
тогочасній Угорщині та автономних політичних діячах, які потурали її реваншистським ідеям, найнебезпечнішого ворога. По-третє, і одні, і другі доводили реальну єдність українців по різні боки Карпат, відкрито і безапеляційно утверджували й відстоювали українську мову. «Нам не треба доводити, що наш народ український, бо це доводить сама історія і сама дійсність... Наше завдання — пояснити народові, що «русин» і «українець» одне і те ж, що наша материнська мова — українська мова» — писали комуністи [41, 1937, 3 жовтня]. Ці ж самі аспекти можна віднести до діяльності місцевих соціалдемократів. Газета «Вперед», яку впродовж 1926 – 1938 роках редагував Дмитро Німчук, виходила українською мовою і досить вміло висвітлювала різні політичні і соціально-економічні події в краї. Багато уваги приділялося міжпартійній боротьбі, в тому числі і з проукраїнськими політичними організаціями. Проте особливі протиріччя виникали з комуністами, які вважали боротьбу соціалдемократів за соціальні реформи не революційною і слабо ефективною. Ці та інші моменти призводили до виходу із лав ЧСДП більш радикально настроєних членів [35, 1935, 15 грудня]. У цілому, особливо після подолання світової кризи, програмні вимоги місцевої ЧСДП були схожими з комуністичними. Головна різниця полягала у методах їх реалізації. Найбільший акцент уваги соціал-демократи робили на поліпшення соціального становища населення шляхом реформування, переговорів з урядом тощо. А вимоги розширення політичних прав і свобод, виступи проти фашизації, чехізації та усунення із службових посад українців знаходили своє відображення у спільних із комуністами акціях протесту [226, С.187, 193, 212, 238]. Негативну роль відіграла і відсутність у практиці комуністів та соціал-демократів проведення регулярних національно-усвідомлюючих та релігійно-духовних акцій. У цьому відношенні єдиним моментом, який вказував на співпрацю з націоналістами, була участь членів крайової організації КПЧ у культурницьких заходах спільно з «Просвітою». Однак, незважаючи на це, самі комуністи, а також деякі радянські дослідники, ніби виправдовуючись, зазначали, що крайком КПЧ тільки використовував «Просвіту» для досягнення своїх цілей, із чим не можна погодитися [226, С.233; 225, С.143]. З огляду на те, що ЧСДП вважалася однією із масових партій у республіці, соціал-демократи дуже уважно ставилися до підготовки до виборів усіх рівнів. Із початку 1935 року на регіональних засіданнях і нарадах вони розробляли загальні положення, які б стали основою позиції партії на період виборів. 29 січня 1935 року відбулися збори «посольського клубу», на яких соціал-демократи затвердили основні вимоги до уряду на поточний рік. Серед них найголовнішими були: 181
прискорене прийняття закону про 40-годинний робочий тиждень, впорядкування заробітної плати, самоуправління на місцях, створення промислової інспекції, розробка закону про допомогу безробітним та ін. [35, 1935, 1 лютого]. Велику увагу представники партії приділили також участі у сільських виборах [35, 1936, 1, 15 березня]. 10 квітня 1935 року в Ужгороді відбулися загальнокрайові збори членів місцевої ЧСДП. Звіт про політичну ситуацію в краї подав Федір Ревай. Акцентувалася також увага на необхідності активної участі членів політичної організації як у парламентських виборах (19 травня), так і в окружних (26 травня). Проте подальші події показали наявність суперечностей між крайовим керівництвом партії і його центральним органом. Зокрема, місцеві соціал-демократи висунули на вибори до крайового представництва десять кандидатів. До кандидатського листа увійшли: Ф. Ревай, А. Кекус, Д. Яцина, Р. Цавнер, Б. Герман, М.Й. Кріз, Л. Павлюк, Ш. Горват, О. Тар, Ф. Повхан [35, 1935, 12 травня]. Однак центральне керівництво партії в Празі не погодилося з тим, що першим у кандидатському листі стояв українець Федір Ревай (до того ж у 1929 – 1936 роках він був членом центральної президії партії) і зажадало замінити його на чеха. Внаслідок того, що Федір Ревай виступив проти цього рішення, його у 1936 році офіційно виключили з партії соціалдемократів, мотивуючи це грубим порушенням партійної дисципліни [131, С.164]. Таким чином, вплив українців у середині ЧСДП обмежувався, що було викликано загальнодержавним маневруванням і недовірою до проукраїнських політичних сил після 1935 року. Не останню роль у цьому відіграла й русофільська опозиція. Та незважаючи на це, українські соціал-демократи продовжували дотримуватися своєї національної та політичної позиції. Особливо активізували вони свою діяльність у 1938 році, коли пріоритетним питанням часу стала «справа автономії». У червні 1938 року лідери місцевої ЧСДП провели ряд нарад із представниками інших політичних партій краю, на яких порушувалися питання автономії і Сойму. Зокрема, 19 червня відбулася неофіційна зустріч керівництва ЧСДП Підкарпатської Русі з лідерами Аграрної партії з приводу проектів автономії краю [44, 1938, 19 червня]. А у серпні 1938 року, коли політичні партії краю вже брали участь в обговоренні автономних проектів, соціал-демократи зволікали з рішенням про чітку позицію у питанні автономії, оскільки чекали вказівок із центрального органу партії. Реагуючи на це, партія Августина Волошина (ХНП) заявляла, що «ми цікаві на становище тутешнього проводу соц-дем. партії» [44, 1938, 7 серпня]. Ці та інші протиріччя вели до кризи в ЧСДППР. Її інтернаціональна основа і дії деяких партійних представників говорили про те, що автономія потрібна тільки українцям. Самостійність у вирішенні проблемних питань 182
обмежувалася й тим, що ЧСДП входила до II Соціалістичного Iнтернаціоналу. Лише 19 жовтня 1938 року у Празі було оголошено про вихід партії з цієї організації [44, 1938, 20 жовтня], а згодом про вливанн її до лав новоутвореної Народної партії праці [30, С.60 – 61]. Та все ж ядром автономної політики краю залишалася ХНП. Її лідери послідовно відстоювали ідеї політичної та економічної автономії Підкарпатської Русі. Керівну роль вони відігравали і в надпартійному представницькому органі – ПР(У)ЦНР, куди входили представники проукраїнських політичних партій і організацій. Їхньою культурнонаціональною опорою було товариство «Просвіта», яке в 1937 році об’єднало всі прогресивні національні сили, незалежно від їх партійної приналежності. У 1938 році ХНП закликала всіх політичних діячів краю прилучитися до боротьби за автономію. I хоча вона не була серед наймасовіших політичних організацій, але своїм бажанням вирішити найголовніше питання тогочасності безперечно займала передове місце в політичній історії краю. Недарма ХНП активно займалася вивченням і аналізом автономних проектів, подавала свої зауваження до їх змісту тощо. Позитивно вони поставилися і до положень про систему виборів до Сойму [44, 1938, 7 серпня]. ХНП перша серед інших проукраїнських політичних партій висунула тезу про єдність українських політичних сил краю і її реальну необхідність. Внаслідок антиукраїнської пропаганди русофільських, проугорських і деяких загальночеських політичних партій при повному невтручанні у цей процес державної влади кількість членів ХНП майже не зростала, і партія ще не могла підняти питання про об’єднання з українцями, що проживали по той бік Карпат. Отже, питання соборності всіх українських земель перемістилося на задній план, хоча й тимчасово. Маючи добре організовану культурно-національну базу в особі місцевої «Просвіти», яка крім згаданих партій об’єднувала й членів ЧСДП, КПЧ, УСП та ін., такі партійні видозміни не були ризикованими. Проте, важка боротьба за виживання в багатопартійній політичній системі, структурне змужніння організацій змушувало конкретизувати свою політичну мету і постійно корегувати завдання партії. 3.3. Пошук шляхів консолідації українських політичних сил наприкінці 30-х років Ситуація, яка склалася в краї у 1938 році, все ближче підводила національно-свідомих діячів українського руху до думки про об’єднання політичних сил української орієнтації в єдину національну організацію, в єдиний національний «фронт»: «Ми з національного боку дуже багато тратимо якраз через те, що наші сили роздроблені. Ми маємо за собою 183
народ, маємо інтелігенцію, але зате ми завжди є прихвостнями чужих партій. Вже сто разів висловлено на всіляких нарадах, зборах, з’їздах молоді і т.п., що ми конче мусимо мати свою, ні від кого незалежну політичну партію. Сьогодні, після славетного всепросвітянського з’їзду, ми стоїмо так далеко, що самостійна українська партія на Підкарпатті цілком оправдана» [51, 1937, 23 грудня]. Дійсно, проведення 17 жовтня 1937 року Величного Всепросвітянського з’їзду в Ужгороді показало реальну можливість об’єднання всіх українських сил краю в одну могутню громадсько-політичну лаву. Того дня чи не вперше зникли (хоч і на один день) непорозуміння між партіями української орієнтації. На всепросвітянське свято спільно зійшлися крім первинних осередків «Просвіти», «Січі», «Пласту», різних національних товариств та союзів і члени та лідери Християнсько-Народної Партії, Української Селянської Партії, українських гілок Соціал-Демократичної, Аграрної та Комуністичної партій [121 а, С.34]. Така єдність, що не мала до цього часу аналогу в політичній історії Закарпаття, промовисто засвідчила прагнення українського населення краю до політичної консолідації заради майбутності власного народу: «Тому отже мусимо відложити всі диференціяції, всі сварки між собою і ми всі «праві» і «ліві», коли не бажаємо собі національної смерти, повинні чим скорше зреорганізувати, перетворити ціле наше політичне життя» [51, 1937, 23 грудня]. Отже, питання створення єдиної української національної партії визрівало давно. А з часом воно поступово еволюціонізувало й немов саме вирвалося на поверхню. У 1938 році політичне життя в Закарпатті набуло того напруження, яке повинно було вирішити найголовнішу проблему тогочасності – здобуття автономії краю і початок кардинальних зрушень у соціально-економічній та суспільно-політичній сферах життя. Діяльність політичних партій не те що невиправдовувала себе, а скоріше не влаштовувала внутрішньо-політичні вимоги часу. Поступово їх значення в суспільно-політичному розвитку краю почало занепадати. Вони перестали відігравати цементуючу роль у побудові політично грамотного суспільства, оскільки були занадто різновидними. З іншого боку, така ситуація передусім не влаштовувала тільки політичних лідерів української орієнтації. Вони почали шукати причини такого собі «партійного затишшя», яке більше нагадувало на кризу проукраїнських партій, паралізацію їхніх дій внаслідок неприхильного ставлення до них як внутрішніх політичних чинників (загальнодержавні та русофільські й проугорські партії), так і зовнішніх (угорські і польські урядові кола). В таких умовах потрібно було знайти правильний із такого становища вихід, який не призвів би до втрат уже здобутих на той час політичних перемог. Один із таких шляхів українські лідери вбачали в консолідації своїх національно-політичних сил довкола однієї партії, оскільки участь 184
українців у діяльності інших, зокрема чеських партій, користі місцевому населенню не принесла: «Маємо, на жаль, сумні досвіди, як ті чеські партії забирають наші голоси для себе, просто долучуючи їх до своїх. А висхід такий, що – хоч і маємо українців у парламенті, – вони виконують те, що їм накажуть партії чехів і ми не можемо спромогтися на заступника, на посла, що заступав би в парламенті виключно нас, наші інтереси. Бо ні один посол чеської партії – хоч і найсвідоміший українець – не буде всилі боронити українців на сто відсотків, просто з тієї причини, що наше українство є і буде завжди червоним полотном в очах чеських партій, навіть і тих, що ще тепер це українство толерують» [51, 1937, 23 грудня]. Консолідація українських політичних сил не тільки означала об’єднання всіх українських партій та філій у партійний блок чи союз. Розглядалася можливість злиття всіх партій в одну найвпливовішу або взагалі ліквідація усіх політичних організацій української орієнтації і на основі загальнополітичного порозуміння створення партії нового типу: «Не числом побільшувати партії, а їх зліквідувати. У чеських партіях нехай будуть самі чехи, в мадярських – мадярони, але українці повинні вже раз прийти до того, що їм жадного місця нема валятися в передпокоях чужих партій! Вони можуть мати свою партію. І коли ми виступимо з чеських партій і зробимо собі свою, то тим і зредукуємо на мінімум число партій серед нашого народу. А створивши свою, щиронародну українську партію, ми могли б осягнути не тільки один але навіть декілька мандатів» [51, 1937, 23 грудня]. Щодо подібної злуки політичних сил закарпатських українців велися дискусії як на шпальтах крайової періодики, так і в особистих розмовах під час офіційних та неофіційних зустрічей. Розглядалися всі можливі варіанти та їх результати, їхній вплив на економічно-політичну ситуацію в краї. Також обговорювалася реальність вирішення всіх тогочасних проблем від соціальних і економічних до політикодержавних внаслідок об’єднання представників різних верств населення й різнобічних інтересів: «Скажете, що є нонсенс злучити всі погляди господарських інтересів і соціальних питань в одну партію. Та переживаємо переломові часи, нам наші національні інтереси, наше «бути, чи не бути» понад усе важніше і ми повинні відложити всі свої дрібнички, щоб спільними силами рятувати те, що нам найважливіше: Нашу національність. Не забуваймо, що Підкарпаття — це малий клаптик землі і наша партійна, чи краще кажучи, соціяльна диференціяція — це наша загуба. Можу я бути соціалістом, але мені дорожчий той український священик, ніж соціяліст чужої нації, хоч би клясово й ближче стояв до мене; можу я бути, наприклад, найрадикальнішим націоналістом або фашистом, але той український комуніст мені дорожчий, чим націоналіст або фашист чужої нації, що 185
мені чужий як по крові так і по мові і по культурі... До цього насамперед потрібно нам своєї, ні від кого незалежної української партії» [51, 1937, 23 грудня]. У 1938 році питання про об’єднання українських політичних сил Закарпаття почало потребувати нагального вирішення. Така постановка проблеми виходила з активізації русофільських політичних організацій, що не гребували навіть провокаціями [226, С.258]. Польсько-угорські претензії щодо Закарпаття (як зовнішньополітичний чинник напруження в регіоні) суттєво цьому сприяли. Розуміючи це, українські лідери почали поступово знімати з порядку денного практику розрізнених дій окремих українських політичних партій, їх самостійні виступи і шукати можливість створення спільного національно-політичного організованого об’єднання: «Ще ніколи не було такої пекучої потреби з’єднати наші розбиті сили, як ось тепер. Наступ ворогів з усіх боків із метою завдати смертельний удар українському населенню того клаптика землі по цей бік Карпат: відкрита аспірація поляків віддати Підкарпатську Русь мадярам, збільшена мадярська пропаганда..; найновіша польська пресова кампанія й промова Бека; «тихе» зазіхання одного «нашого» сусіда, щоб віддати йому Мараморош; непевна міжнародна ситуація (аншлюс і т.д.); отруйна діяльність русотяпської преси на Підкарпатській Русі проти українців; спільний наступ усіх «русских» парляментарних послів проти резолюції Парламентарної Культурної Комісії (спільний підпис меморандуму) й т.д., ось поважні причини, що приневолюють нас задуматися над нашою долею. Коли дочислити поважну кризу аграрної партії на Підкарпатті, незадоволення й тертя в соціял-демократів та сварки в інших партіях, а якщо до того всього візьмемо ще й приклад загального об’єднання для створення спільного фронту всіх чеських партій й т.ін., то побачимо, що вдарила дванадцята година й для нас. Прошу не забувати, що вибори до громадських рад вже за плечима! Вони вже літом відбудуться! Ще три місяці тому на цю тему на сторінках нашого часопису появився цілий цикль статтей і час нас, як ініціяторів тієї думки, вповні оправдав: Психічно наш загал до об’єднання вже підготовлений» [51, 1938, 9 квітня]. У таких умовах політична влада українофільських партій зосередилася навколо Першої Руської (Української) Центральної Народної Ради. Аналогічне об’єднання відбулося в русофільських автономних партіях, які зосередилися в Центральній Руській Народній Раді. Однак союзи партійних лідерів у Народних Радах не вирішили питання створення єдиної політичної організації із своєю чіткою програмою, метою та завданнями. Беручи за приклад культурнонаціональне об’єднання, якого добилися закарпатські українці в 1937 186
році, вони заявляли: «Але нам цього не досить, бо настав момент, щоб ми з’єднались і політично. В останніх днях зародилася думка, щоб заложити «Об’єднання» всіх українських партій на Підкарпатській Русі, надаючи їхній волі один напрям, їхній діяльності одну програму – українську програму, що випливала б із потреб і конечностей нашого українського життя... Тому вже найвищий час, щоб ми вже раз опам’яталися і кинули витирати чужі пороги, а зорганізуватися до оборони, до розбудови свого власного життя! Хтось скаже, що в нас немає фондів – засобів, грошей. Це правда, та відповідно до того й мусимо будувати партію. Не грішми будемо до неї приманювати людей, але ідеєю, правдою, шляхетними почуваннями, які завжди переважають у чесних людей. А ідейні працівники навіть і матеріальні жертви принесуть...» [51, 1938, 9 квітня]. Звичайно, матеріально-фінансова база стояла в основі створення всіх політичних партій, однак шляхи поповнення партійної казни в організацій були різними. Якщо оглянути загалом всі партії, то треба відзначити, що організації української орієнтації у цьому важливому компоненті стояли найслабше. Незважаючи на це, питання консолідації проукраїнських політичних сил на 1938 рік набуло першочергового і безповоротного водночас значення. 3.4. Становлення політичної монополії партії УНО У 1938 році порівняно із партійним розвитком 20 – 30-х років, викристалізувалися два партійні напрямки партій, які дотримувалися різних національно-політичних орієнтацій, — українофільський та русофільський. Оскільки свою діяльність вони корегували у складі представницьких об’єднань, якими виступили ПР(У)ЦНР (українофільська) й ЦРНР (русофільська), то їх роль як самостійних партійних організацій (принаймні проукраїнських) почала поступово послаблюватися. Вплив на політичне життя краю мали у той час тільки згадані Народні Ради [80, С.274 – 276]. Опинившись перед загрозою політичної анархії, викликаної як кризою внутріполітичного життя в Чехословацькій Республіці, активізацією словацького автономізму, так і небезпечною для держави зовнішньополітичною ситуацією, представники політичних сил краю зуміли порозумітися в основних важелях тогочасної політики і знайшли компроміс щодо становлення першого автономного уряду [1.2.5, арк. 12]. У цей час всі політичні партії, що діяли як самостійні організаційні одиниці, продовжували існувати і дотримувалися своїх програмних завдань. З приходом до влади другого автономного уряду на 187
чолі з лідером проукраїнської орієнтації Августином Волошином було взято курс на дотримання «найбільшої терпеливості в мовних і партійних боротьбах» [44, 1938, 27 жовтня]. Щоб запобігти вибуху політичної анархії, уряд Чехословаччини того ж дня погодився із пропозицією українських політиків, зокрема Юліана Ревая, офіційно припинити діяльність усіх політичних партій краю. Єдиною правомірною політичною організацією тут стала ПР(У)ЦНР [88, С.40]. Однак формально політичні партії існували й надалі. Винятком може бути крайовий осередок КПЧ, яку офіційно оголосили поза законом [44, 1938, 27 жовтня]. Однак наступне розпорядження вже офіційно вводилося в життя. 29 жовтня 1938 року було видано декрет про припинення діяльності всіх політичних партій, що діяли до цього часу на території Підкарпатської Русі [44, 1938, 30 жовтня]. Закриття політичних партій було здійснено, вважаємо, у вдалий момент, тому, що саме в цей час партійність вже втратила своє суспільно-організаційне значення і перетворилася на «анархічного чинника». Партійні апарати довели неспроможність, а, можливо, й небажання принципово ставитися до вирішення суспільних проблем тогочасності [44, 1938, 30 жовтня]. Потрібно підкреслити, що схвально поставилися до заборони діяльності партій передусім представники проукраїнської орієнтації. 31 жовтня 1938 року влада видала розпорядження про припинення діяльності низки партійних друкованих органів, серед яких найбільш антиукраїнськими були «Русская Правда», «Нашъ Путь», «Русскій Вђстник» [44, 1938, 30 жовтня]. Незважаючи на це, партії продовжували хоч і не так активно, як раніше, проводити свою політичну діяльність. Але враховуючи їх безпорадність у тогочасних політичних умовах, можемо припустити, що партії почали вимирати «природною смертю» і лише найстійкіші утримувалися на поверхні політичної історії аж до 23 грудня 1938 року, коли празька влада видала повторне розпорядження про заборону всіх партій [229, С.123]. Автономний уряд, вбачаючи небезпеку в діяльності неукраїнських політичних партій після Віденського арбітражу 2 листопада 1938 року, намагався не допустити створення русофільських об’єднань у будьякому їх виявленні. Підтвердженням цьому, може слугувати документ звернення прем’єр-міністра краю й лідера українських політичних сил А. Волошина до віце-губернатора О. Бескида 15 листопада 1938 року [79, С.304]. Поштовхом до такого радикального кроку стала недовіра неукраїнських політиків до автономного уряду Августина Волошина, які намагалися використати свої інтереси у розбудові автономії і противилися веденню односторонньої національної політики його керівництвом. Безперечно, з огляду на двадцятирічні традиції багатопартійної системи в Чехословацькій Республіці, це мало вигляд грубого 188
порушення політичних прав і свобод гарантованих Конституцією ЧСР. З іншого боку, в умовах концентрованої влади та політично виправданої ліквідації багатопартійності можна було спрямувати всі політичні сили на вирішення головного завдання тогочасності, а саме — на утвердження автономії краю і стабілізацію суспільно-політичної обстановки. Подальші події показали, що проукраїнський уряд Августина Волошина демократичність віддав у жертву багатопартійної системи, пояснюючи це як вимушений політичний крок в тогочасних умовах [1.2.8, арк. 4]. Після заборони діяльності всіх політичних організацій ПР(У)ЦНР, у складі якої згуртувалися партії української орієнтації, монополізувала політичне життя краю, що повинно було пом’якшити становлення стабільної суспільно-політичної ситуації. Проте політичні події кінця 1938 – початку 1939 років показали цілий спектр державно-правових моментів, які йшли всупереч ще фактично діючої конституційної основи Чехословаччини. 12 січня 1939 року, коли стало відомо, що Демонстрація у Хусті вибори до крайового Сойму відбудуться через місяць, було ще раз оголошено про розпуск всіх політичних партій (тепер уже остаточно), в тому числі й українських [262, С.267 – 268]. Це було зроблено для того, щоб зрозуміти реальну ситуацію на політичній арені краю після впровадження автономії і спокійно підійти до передвиборчої кампанії [229, С.122]. Тоді ж з’явилося доповнення розпорядження уряду від 23 грудня 1938 року про політичні партії, а 16 і 30 січня 1939 року це рішення було черговий раз підтверджене [262, С.267 – 268]. Але дане положення стосувалося тільки тих політичних партій, які діяли після Віденського арбітражу. Невдовзі почалася організаційна робота по створенню нової національно-української партії, яка б включала у себе всі розрізнені до того часу політичні організації. Над цією організацією працювали всі активні діячі Закарпаття, які входили до керівних органів проукраїнських товариств і партій — ХНП, УСП, філій ЧСДП й Аграрної партій [229, С.122]. Велику допомогу надали і безпартійні, які прихильно ставилися до національно-визвольного руху українців у краї. Упродовж тижня було проведено кілька попередніх засідань, розроблявся статут партії, її програма. Наслідком спільної роботи 18 – 189
20 січня 1939 року стало створення єдиної української політичної партії – Українське Національне Об’єднання (УНО). 19 січня 1939 року чехословацький уряд отримав офіційне повідомлення про затвердження Статуту і Програми партії УНО. Наступного дня було видано розпорядження за № 653 / 39 про дозвіл створення партії УНО, що означало право на її легімітивну діяльність [1.2.3, арк. 1 – 2]. Тоді ж оголосили про участь УНО у виборах до Сойму. Одним із результатів виникнення партії УНО стало, без сумніву, порозуміння колишніх керівників і членів різних партій українського спрямування в необхідності виступу спільними силами на виборах і вироблення єдиного кандидатського списку. Питання розбудови УНО в українській історіографії висвітлювалося неодноразово, хоча й підходи до його дослідження теж були різними. 24 січня 1939 року на установчих зборах партії УНО було обрано керівництво організації, сформовано його головний провід [9, С.140]. Головував на зібранні прем’єр-міністр і голова Української Центральної Народної Ради Августин Волошин, який виголосив промову [44, 1939, 26 січня]. Після цього було обрано голову партії УНО, яким став Федір Ревай. Заступником голови обрали М. Тулика, а генеральним секретарем – А. Ворона. До складу керівного органу також увійшли: секретар І. Рогач, редактор В. Гренджа-Донський, референт пропаганди В. Комаринський, контролери М. Бабота і М. Бандусяк. Крім того, безпосередніми членами проводу партії УНО стали: А. Штефан, М. Бращайко, І. Невицька, С. Росоха, Ю. Пазуханич, М. Долинай, С. Клочурак, В. Лар, Д. Німчук, М. Марущак, Д. Попович, І. Климпуш, М. Гупаловський [1.2.3, арк. 4]. Почесним головою УНО був і Августин Волошин [9, С.205]. Крайовий секретаріат, головний провід партії розташувався у місті Хуст, а офіційним друкованим органом організації проголосили газету «Нова Свобода», редагування якої доручили Василеві Гренджі-Донському [44, 1939, 26 січня]. Поява на політичній арені партії УНО викликала швидку реакцію у місцевого населення. У перші два дні після створення партії до її рядів залучилося близько п’яти тисяч чоловік [9, С.141]. Радянський історик Борис Співак вказує на існування за цей час „200 „низових осередків» УНО» [226, С.276]. Прихильне ставлення до партії визначалося ще й тим, що до майбутнього кандидатського листа від УНО могли ввійти й представники національних меншин, які проживали у краї (чехи, румуни, німці). Деякі місцеві угорці, хоча й не внесли жодного кандидата до виборчого списку, все ж голосували за представників цієї партії [215, С.30]. Позитивно вплинув на позицію населення щодо УНО і той факт, що об’єднавши партійні інтереси християнських народників, селян-робітників (УСП), аграрників і соціал-демократів, партія об’єднала і представників різних соціальних верств, які з надією чекали 190
від них заступництва. Цим самим лідери УНО намагалися й виправити непорозуміння, які виникли після ліквідації всіх партій. Програма партії УНО досить суттєво відрізнялася від інших програмних документів партій, що діяли в Закарпатті до її створення. Складається враження, що це – програма побудови держави або програма першочергових дій уряду. З іншого боку, платформа єдиної проурядової партії повинна була виражати спільну ідею домінуючої влади у майбутній державі. У цьому, на нашу думку, полягала основна своєрідність програмних положень УНО. Вони друкувалися в партійній пресі як настанови та пропозиції щодо «правильного» життя пересічного громадянина і вірного підданого своєї національної країни. В основі програмних розділів були поняття «нація», «українська національна спільнота», «відповідальність та дієва жертвенність членів» [215, С.26 – 28]. Широко вживане гасло «Україна – понад усе!» пронизане бажанням створити міцне національно-українське суспільство. Взагалі зміст програмних положень партії УНО вперше в політичній історії краю мав різко видозмінений вигляд і ні за своєю структурою, ні за формою не був схожим на програмні документи всіх інших політичних організацій краю. У розділі «Лицарські чесноти нації» говорилося про виховання молодого покоління [215, С.26]. Безперечно, увага до становлення фізично і морально здорової молоді заслуговує на повагу, однак у розумних і толерантних рамках по відношенню до інших національностей. Звідси також дізнаємося, що напіввійськова організація «Січ» фактично виступає партійною дочірньою молодіжною організацією. У розділі «Рееміграція синів нашої землі» прослідковується невпинне бажання об’єднати всіх українців у межах однієї держави, прагнення повернути представників своєї нації в лоно Батьківщини [215, С.26]. У поданому зверненні саме Карпатська Україна виступає об’єднуючим ядром всіх українських земель та їхнього населення. Важливий акцент робився на духовному вихованні нації [215, С.26 – 27]. Всі основоположні тези базувалися на позиціях «міцного» ідеологічного націоналізму. Відчувалася традиційна для його радикальної частини зверхність над представниками інших національностей, наприклад, у гуманітарній сфері зайнятості: «Учителями нації, журналістами, письменниками, митцями та творцями духових цінностей нації, можуть стати лиш українці по крови та по походженні, моральні якості яких перед українською спільнотою будуть неоспоримі» [215, С.27]. Таке ставлення не могло сприяти дружньому співжиттю з національними меншинами в краї. Воно виправдовувалося тільки тогочасною політичною ситуацією, насамперед недовірою до інших національностей як державотворчих чинників і, мабуть, помстою за подібне ставлення до закарпатських українців упродовж попередніх 191
двадцяти років. Документальні матеріали підкріплювалися й дієвими справами, як наприклад забороною створення національних рад, які виступали репрезентативними об’єднаннями національних меншин [79, С.309 – 310]. З таких передумов виходить і позиція про абсолютну політичну, етичну, національну та господарську єдність українського населення. А з’єднуючим ланцюгом цієї єдності і повинна була виступити партія УНО, де кожний її член відповідатиме за свої вчинки [215, С.28]. Взагалі український націоналізм УНО без приховування симпатизував німецькому націоналізмові, обрав його за приклад. За зразок були взяті й монополізація політичної влади, яка здавалася найдосконалішим виходом із тої ситуації, розбудова однонаціональної партійної проурядової організації, сприйняття ідеології фюрерства (принаймні у партії). У газеті «Нова Свобода» читаємо: «У нас ще не з’явився ні український Муcсоліні, ні український Гітлер» [44, 1939, 24 лютого]. Така позиція носила відносно виправданий характер, а її схиляння перед Німеччиною випливало із зовнішньполітичної ситуації на європейському континенті. Із цим пов’язане і наступне. Як уже зазначалося, всі політичні партії раніше були заборонені, а створення нових організацій підлягало суровому контролю. Утворення єдиної продержавної партії УНО і наявність її членів серед уряду визначало і державницьку позицію правління, яка базувалася на авторитаризмі і націоналізмі, навіть незважаючи на демократичний зміст проголошеного документу: «УНО вибере таку форму правління, яка найбільше відповідатиме інтересам української національної спільноти та стремлінням українського народу по всіх виявах свого національного, політичного, культурного і соціального життя» [215, С.28]. Співпраця уряду і партії була настільки своєрідною, що інколи важко було зрозуміти, який інститут стоїть вище [162]. У цілому можемо сказати, що політична програма партії занадто заідеологізована, базувалася виключно на позиції українського націоналізму, до чого, об’єктивно кажучи, місцеве населення не було ще готове. Вихованому в демократичному суспільстві Чехословацької республіки населенню, різка переміна в суспільно-політичному житті могла принести негативні наслідки. З іншого боку, лідери партії пішли найрадикальнішим шляхом внаслідок внутрішніх та зовнішніх кризових обставин і таким чином намагалися призупинити політичний хаос у краї. Тому цей шлях був обраний як прийнятний в тогочасних умовах і мав вирішити два основні завдання. По-перше – згуртувати і об’єднати всі національно-українські політичні й культурні сили та єдиним фронтом виступити на захист своїх завоювань. По-друге, не давати можливості організувати потужну опозицію, яка б звела нанівець всі намагання українського об’єднання створити передумови побудови 192
повної автономії Закарпаття. На становлення націоналістичної ідеології проводу УНО певний вплив мали і зв’язки з Організацією Українських Націоналістів (ОУН) [111, С.286]. Не останню роль у формуванні національно-української політичної монополії в кінці 1938 – на початку 1939 років відіграли зв’язки та морально-матеріальна підтримка заокеанської української діаспори. Вона плідно підтримувала автономний уряд, партію УНО і напіввійськову Організацію Народної Оборони «Карпатська Січ» (ОНОКС) [97, С.179 – 184]. Отримували закарпатці допомогу й від інших еміграційних організацій. Першим «бойовим хрещенням» політичної партії стала підготовка та участь у виборах до крайового Сойму, де. було подано єдиний кандидатський список від партії УНО [1.2.10, арк. 1]. Іншими словами, передвиборча кампанія проходила в умовах однопартійності, що мало свої особливості й порушувало законодавчу основу демократичності Чехословацької Республіки. Адже контроль за проведенням виборів покладався на тих, кого так чи інакше будуть обирати до Сойму. Серед 32 кандидатів по десять представляли колишні ХНП і СДППР, сім – колишню Аграрну партію, двоє – «націоналістичну молодь» і троє – національні меншини краю. Проте зараз вони виступали як члени єдиної новоствореної партії [65, С.172]. Той факт, що до єдиного списку кандидатів у більшості ввійшли члени УНО, говорить про те, що до його складання були причетні саме керівники цієї організації. Потужно працювала й пропаганда [1.2.8, арк. 1 – 5]. Провід партії УНО проводив постійні наради з членами організації, членами уряду й представниками регіонів. Такі наради відбувалися майже щоденно, і чим скоріше наближалися вибори до Сойму, тим довшими за часом вони були. Так само, майже кожного дня, відбувалися зустрічі з виборцями в різних куточках Карпатської України. Для прикладу наведемо замітку в «Новій Свободі», яка анонсувала «Публічні політичні збори», заплановані на 5 лютого 1939 року. Тут вказувалося місце проведення, година та ім’я головуючого (виступаючого) на зустрічі. На 5 лютого таких зібрань було заплановано аж 54 [44, 1939, 3 лютого]. За даними секретаря партії УНО Андрія Ворона, в «останній перед виборами тиждень генеральним секретаріатом УНО було влаштовано 98 публічних зборів, в останній день перед виборами – 64 збори» [44, 1939, 17 лютого]. Докладені урядом зусилля, спрямовані на необхідність перемоги УНО, були винагороджені позитивним результатом. Із усіх голосуючих, які становили 92,5 відсотка населення, 92,4 відсотка віддали свої голоси на підтримку УНО [1.2.9, арк. 10 – 23]. Такі результати були очікувані з огляду на проведену агітацію, афішну пропаганду, публічні зібрання та ін. «Молодий партійний апарат УНО блискучо здав свій іспит, але здали іспит і преса, і «Січ», а особливо наша свідома інтелігенція», — згадував очевидець [9, С.177]. 193
Після зняття чеською владою Юліана Ревая з посади міністра Карпатської України 6 березня 1939 року було скликано чергову нараду проводу УНО з представниками ПР(У)ЦНР, які висловили свій протест проти його усунення [9, С.200 – 201]. УНО опублікувала заяву, в якій виступило проти будь-якої реконструкції уряду Карпатської України. У відповідь чеська цензура «вибілила» черговий номер партійної газети «Нова Свобода». 8 березня 1939 року, на засіданні УНО було порушено питання про зазіхання Праги на права і здобуті свободи краю. В таких умовах було запропоновано, «щоб Сойм скликав голова Української Національної Ради, нашого найвищого політичного форуму...» [9, С.201]. Втручання чеської державної влади у внутрішні справи Карпатської України набувало все більш рішучого характеру. У відповідь на це провід УНО протестував. Розуміючи свою безпорадність і невідступність проводу партії від своїх позицій, Прага пішла на досить радикальне рішення. Оскільки питання скликання крайового Сойму було першочерговим, то чехи запропонували вирішити це питання за умови, що Федір Ревай буде позбавлений посади голови партії: «Поки прем’єр Волошин не відкличе Федора Ревая, до того часу президент Федерації Сейму не скличе» [9, С.203]. Також пропонувалося призначити на посаду голови УНО більш «поступливого» Юрія Перевузника. Його кандидатуру підтримували урядовці в Празі й міністр Степан Клочурак, з яким він був близько знайомий по співпраці в Аграрній партії [9, С.203]. Опинившись перед фактом обмеженого вибору та через те, що Ф. Ревай відмовився залишити посаду голови партії УНО добровільно, Августин Волошин як уповноважена особа своїм декретом звільнив його із займаної посади. При цьому було акцентовано увагу на «повному узнанні його заслуг» [9, С.205]. Фактично Федір Ревай став жертвою політичної змови, сліди якої вели із Праги. Декрет про звільнення голови УНО на нараді зачитав секретар прем’єра і УНО Іван Рогач [9, С.205]. Уряд автономії не стільки не хотів ризикувати, скільки не міг собі це дозволити в таких політичних умовах. Новим керівником УНО став судовий радник і державний секретар Юрій Перевузник [9, С.205]. Новообраний голова партії був більш поміркований у своїх поглядах і підтримував політику А. Волошина щодо лояльності до чехословацької влади. У його поглядах не було «сліпого» радикалізму, яким були «наділені» деякі члени проводу УНО. Цим самим він влаштовував і центральну державну владу. Уже наступного дня голова партії Юрій Перевузник дав розпорядження редагувати офіційний друкований орган організації «Нова Свобода» в більш поміркованому дусі, не виступаючи з різкою, необдуманою критикою проти празької влади, як це було до цього часу, 194
щоб не дати приводу чеській цензурі ліквідувати єдину політичну партійну й урядову газету краю [9, С.206]. Таким чином, зміна політичного керівництва партії автоматично вплинула на ведення політики УНО. Радикальна націоналістична позиція із присмаком екстремізму по відношенню до представників інших національностей (останнім часом все більше поширювалися античехословацькі настрої) змінилася ліберальною політикою, яка виражалася в лояльному ставленні до чехословацької влади і йшла в ногу з політикою автономного уряду А. Волошина. Наголосимо ще раз, що до цього спричинилися перш за все зовнішньополітичні чинники. Однак зміна керівництва партії УНО мала й інший – внутрішньополітичний чинник. Його ядром були розходження у питанні ведення політики Карпатської України в тих умовах. Якщо автономний уряд на чолі з Августином Волошином постійно підкреслював архіважливість союзу з Чехословаччиною і доцільно проводив необхідну для тодішнього розвитку краю політику лояльності, то частина членів проводу партії УНО вбачали в цьому «приховану» непатріотичність, схиляння перед старшим братом і вимагала проведення більш жорсткої політики по відношенню до Праги. 14 березня 1939 року на спільну нараду зібралися члени уряду, Української Народної Ради, посли Сойму і провід партії УНО [9, С.235 – 236]. Після цього прем’єр-міністр Августин Волошин проголосив самостійність і суверенність Карпатської України [9, С.236], що мало велику історичну вагу для становлення молодої Карпато-Української держави [9, С.243 – 260]. В умовах розпочатої угорцями агресії проти населення краю і швидкоплинного перебігу подій політичне життя уряду і провідної партії УНО було паралізоване. Політичне керівництво було неспроможне мобілізувати свій партійний апарат для необхідного опору. У таких умовах, коли багато провідних і рядових діячів УНО опинилися перед фактом фізичного знищення, про діяльність партії в краї не могло бути й мови. Із загибеллю Карпатської України перестала існувати й єдина національна українська політична партія УНО. В цілому ж, політика ліквідації багатопартійної системи в Закарпатті у 1938 році з огляду на політичну ситуацію в автономії була, вважаємо, цілком виправданою, так само, як і становлення політичної монополії в особі партії УНО у 1939 році. Упродовж двадцятилітньої політичної історії партії краю українського спрямування відшліфовували свою національно-політичну платформу і на її основі пройшли кілька етапів розвитку. Безумовно цей розвиток був важким. Він наштовхувався на різні кризові явища, які випливали як із внутрішньополітичних, так і зовнішньополітичних чинників. Але політично-національна стабільність, ідеологічна 195
спрямованість проукраїнських політичних сил мала все-таки завершений вигляд і довела доцільність декларованих ними об’єднавчих процесів. Цей момент був головним у діяльності партій і залишив конкретний слід у політичній історії краю. Характеризуючи згаданий період, треба відмітити і те, що він був насичений боротьбою між русофільськими організаціями та партіями української орієнтації на всіх суспільно-політичних «фронтах». Це була спільна риса всіх проукраїнських партій. Одностайно вони також виступали проти зазіхань на територію краю з боку Угорщини і Польщі, посиленої чехізації та русифікації, відстоювали автономні політичні, економічні і культурні права та свободи місцевих жителів. Важливим і, мабуть, пріоритетним питанням було доведення до свідомості населення об’єктивної спільності українців Закарпаття із українським народом по той бік Карпат. Проте, незважаючи на ці та на інші об’єктивні спільні риси, тактичні засади й безпосередні дії лівих і правих політичних сил суттєво розходилися і в традиційних, для тогочасних умов, лозунгових та газетних «баталіях» відмежувалися один від одного. Далося взнаки й однобоке і, що треба підкреслити, неправдиве висвітлення подій в Радянській Україні комуністичною пресою краю, за що їх справедливо піддавали критиці. Більш послідовно у своїй політично-національній позиції була ХНП, яка витримала випробування часом і стала своєрідним ядром проукраїнських політичних сил. Після припинення своєї діяльності (жовтень 1938 року) її члени й надалі продовжували відстоювати проукраїнську орієнтацію автономії, а в 1939 році влилися в ряди УНО. Пройдені етапи становлення і розвитку проукраїнських політичних партій Закарпаття засвідчили й те, що їхня національна спрямованість не була штучною і не піддавалася видозмінюванню. З перших років діяльності, хоча і в своєрідній формі, партії відстоювали ідею єдності всього українського народу, його мови, культури. Беззаперечним позитивним моментом у цьому відношенні була їхня спільна праця в культурно-освітній сфері. Їх участь у роботі товариства «Просвіта» зайвий раз це підтверджує. Таким чином, треба зазначити, що всі проукраїнські політичні партії зробили добрий внесок у розвиток політичної історії Закарпаття і незважаючи на міжпартійні суперечності, діяли в одному культурнонаціональному напрямку.
196
ЧАСТИНА 4. РУСОФІЛЬСЬКОЇ ПОЛІТИЧНА ОПОЗИЦІЯ ТА ЇЇ СТАВЛЕННЯ ДО КАРПАТО-УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ Український політичний рух розвивався у надзвичайно гострій ьоротьбі зі своїми ідеологічними й політичними опонентами – русофілами, котрі мали сильні позиції в Закарпатті й, в цілому, негативно ставилися до будівництва української держави в Карпатах. Щоправда, деякі провідні представники русофільського руху були готові йти на компроміс у цьому питання. Та все ж, потужна зовнішньополітична підтримка цього руху спрямовувала його на антиукраїнську діяльність. Процес становлення та розвитку русофільських політичних партій Закарпаття в 20 – 30-х роках ХХ століття був своєрідним і неадекватним. Його особливості полягали перш за все у тому, що русофільські сили не були однорідною політичною масою. Тут існували різні специфічні напрямки, які в цілому, на перший погляд, визнавали спільну ідею — крайовий автономізм і автохтонність місцевого «руського» населення. Проте одна частина з них — русинофіли — вважала, що до такої категорії належать корінні русини, які століттями проживали в Карпатах і не здійснювали яку-небудь велику міграцію, не асимілювалися з іншими народами. Вони вважали себе єдиними власниками цієї землі. До них належала невелика кількість селян і міських жителів. Друга категорія місцевого населення, яке прихильно ставилося до русофільського руху, вважала себе частиною російської нації. Їхня мотиваційна ідея базувалася на тому, що географічна відірваність краю від Росії є тимчасовою, і завдяки їхнім зусиллям цю ситуацію необхідно виправити. Така ідея мала більшу кількість прихильників, особливо у другій половині 1930-х років. Не останню роль у цьому русі відігравали білоемігранти, інші політичні біженці (противники більшовизму), кадети, есери та інші, а також москвофіли з Галичини, Буковини та інших регіонів колишньої царської Росії. Третя категорія русофільського руху — жителі краю «мішаної» угорської національності, передусім священики, службовці і вчителі, які залишилися на старих посадах уже в новій політичній ситуації, за трансформованої суспільно-політичної системи, однак свідомо дотримувалися ідейних позицій угорського реваншизму, повернення території історичного Закарпаття у лоно Святостефанської коронної імперії. Ця категорія відіграла у міжвоєнне двадцятиріччя ще одну роль, а саме в тому, що її представники виступили активними посередниками в справі реалізації своїх планів щодо краю між політичними колами материнської Угорщини і політичними діячами, партіями та 197
організаціями русофільського напрямку, які існували на території тодішньої Підкарпатської Русі. В наукових колах такий рух прийнято називати «п’ятою колоною». Вся ця людська маса загалом була великою політичною силою і, незважаючи на деякі відмінності, мала спільні риси. Насамперед, це негативне ставлення до проукраїнських політичних і культурнонаціональних змагань місцевого населення, опозиційна діяльність щодо чехословацької державної влади та негативна позиція щодо її централістської політики в краї. І якщо в першій половині 20-х років ці ідеї знаходилися на початковому етапі, тобто в зародковому стані, то з часом русофільські політичні партії все активніше виступали проти українофілів, опозиція до чехословацької влади набувала все гострішого характеру, а їх політична орієнтація все більше схилялася у бік співпраці з іноземними політичними колами, що врешті-решт бажаних дивідендів не принесло. Тому еволюцію русофільських політичних організацій пропонуємо досліджувати через призму хронологічної поетапності, що характерно вказувала на спільні ознаки політико-партійної розбудови. Перший етап, що охоплює період 1919 – 1924 років, дав можливість хаотично, майже без будь-яких перешкод з боку політичної влади, формувати зовсім різні за ідеологічним статусом партійні структури, які у свою чергу фактично формально притримувались законодавчих основ чехословацької держави. У цей час, внаслідок розбудови багатопартійної системи в цілому в Чехословаччині, у краї зокрема з’явилися як автономні, суто крайові політичні організації, так і філії загальнодержавних партій. На цьому етапі всі згадані політичні сили виражали свою лояльність до чехословацької влади при умові визнання нею політико-правових зобов’язань щодо Закарпаття, покладених в основу як міжнародних договорів (перш за все Сен-Жерменського договору), так і Конституції Чехословацької Республіки 1920 року. Міжпартійна боротьба та суперечки політичних лідерів зводилися до пошуку об’єднавчого центру політичних сил краю. Через це характерними для того часу були міжпартійні блокування, організаційні об’єднання тощо. Проте внаслідок особистих непорозумінь лідерів партій, а також намагання чехословацької державної влади підпорядкувати своєму впливу русофільський рух, відбувалося повільне формування політичних організацій в якісному розумінні понять, а не кількісному, а також пошук інших шляхів реалізації політикосуспільних завдань тогочасності, передусім вигідних для празької влади. Великий вплив на цей процес мали і парламентські вибори, які проводилися в краї під повним контролем відповідних державних політичних структур, і які в повну силу використовували весь арсенал державної підтримки та адміністративного ресурсу. Тому період 1919 – 198
1925 років був деякою мірою визначальним для політичного групування русофільських організацій, які чим далі, тим все більше намагалися позбутися цього контролю і дедалі більше шукати собі як внутрішніх, так і зовнішніх союзників — противників офіційної Праги. Треба підкреслити, що не останню роль у такій ситуації відіграло й небажання владних структур реалізовувати намічені перспективними планами щодо Закарпаття суспільно-політичні реформи. Ще більше поглибилися розбіжності між центром і автономними русофільськими партіями в наступний період, який охоплює 1925 – 1934 роки. У цей час чехословацьку державу, як і інші європейські країни, поглинула світова економічна криза, яка негативно вплинула на можливості державної влади проводити насправді ефективну регіональну політику. Питання суспільно-економічної бідності, промислової відсталості, яке все більше віддаляло час консолідації, спричинило поглиблення й політичної кризи. Тому пріоритетним завданням русофільських партій стає політична боротьба за автономію на межі прихованої опозиційності. Поступовий вихід із економічної кризи не змінив їх позицій. У такій ситуації кризові явища у суспільстві все відчутніше сприяли бажанням русофільських політичних організацій опиратися на зовнішньополітичні чинники. З іншого боку, на цьому етапі відбувалося своєрідне партійно-політичне розшарування і боротьба всередині напряму. Відсутність єдиного, і найважливіше, дієвого координаційного центру русофільських політичних сил сприяла подальшому хаотичному росту кількості партій, якісний рівень яких не відповідав змісту поняття «політичної партії». Третій етап (1935 – 1939 роки) став свого роду кульмінаційним у діяльності партій русофільської орієнтації, оскільки вони не спромоглися спільними зусиллями вплинути на перебіг політичних подій і вирішити пріоритетні питання тогочасного суспільнополітичного життя краян. Натомість на місце проблеми першочергового вирішення поступово виходить античехословацька політика. Це було викликано як зовнішніми (великодержавні плани гітлерівської Німеччини та її сателіта Угорщини, а також активізація античехословацької політики Польщі), так і внутрішніми умовами тогочасності (поява на політичній арені потужної організації Степана Фенцика — Руської Національно-Автономної Партії (РНАП), боротьба за лідерство в русофільському колі між РНАП і Автономним Земледільським Союзом тощо). Здавалося, що активізація Центральної Руської Народної Ради (ЦРНР) як об’єднавчого центру русофілів і надпартійного координаційного органу приводить до посилення їх позицій у краї і врешті-решт, внаслідок необхідного порозуміння з проукраїнськими політичними силами — до становлення першого автономного уряду. 199
Проте політика, яку вони проводили до цього часу і навіть тоді, коли більшість у крайовому уряді знаходилася в руках русофілів, дискредитувала весь автономний рух і призвела до нищівної поразки, втрати довіри з боку влади Чехословацької Республіки. Русофільські лідери позбулися свого привілейованого становища у владних структурах, а їхні політичні партії і друковані органи були заборонені. Свої позиції вони зуміли повернути тільки через втручання у політичний процес міжнародних чинників, а саме затвердження положень Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 року, внаслідок чого частина закарпатської території відійшла під юрисдикцію Угорщини. Саме на цій території краю русофільські політичні організації продовжували свою діяльність, тим самим остаточно довівши свою причетність до антидержавної політики й проведення ворожої до демократичних цінностей чехословацького суспільства діяльності. 4.1. Зародження русофільських політичних партій Однією із перших автономних русофільських партій на політичній арені краю з’явився Підкарпатський Земледільський Союз (ПЗС), який майже відразу дістав широку підтримку серед місцевого населення, передусім користуючись авторитетом у селян. Серед його засновників були й діячі ЦРНР, які, як і інші активісти, внаслідок політичних непорозумінь вирішили заснувати власну політичну організацію. Власне, організація Земледільський Союз почала діяти ще наприкінці грудня 1919 року. Так стверджував у своїх спогадах один із засновників і активних діячів ПЗС Йосиф Камінський [47, 1939, 8 января]. Організація була створена 20 грудня 1919 року в Мукачеві, а її осередки розташовувалися в Мукачівському, Свалявському, Іршавському, Середнянському і навіть Латоричанському (Східна Словаччина) округах. Головою ПЗС став Михайло Лакес, а його заступником Франц Чулак [47, 1939, 8 января]. Проте треба підкреслити, що в той час це не була політична партія, оскільки вона не мала зареєстрованих осередків і офіційного дозволу влади на свою діяльність. Також не було затверджено програму дій організації та її структурно-організаційну базу. Та незважаючи на це, самі члени трохи пізніше створеного ПЗС вважали цей період першими кроками становлення політичної організації, підготовкою та розбудовою основ партії [47, 1939, 8 января]. Причиною затримки реєстрації партії як офіційної політичної організації могло бути й небажання центральних органів влади у Празі надавати жителям тодішньої Підкарпатської Русі політичні права та 200
можливість розбудови власних організаційно-політичних структур, що вели б до політичної консолідації та згуртування суспільства краю. Незалежно від цього, організаційний комітет ПЗС проводив активну агітаційну роботу, скликаючи насамперед збори жителів сіл Ужанського і Березького комітатів, а також розробляючи основні проблемні положення суспільно-політичного характеру, які повинні були скласти цілісну програму партії. Таким чином робота по створенню політичної організації проводилася в кількох напрямках, що надавало змогу до часу офіційної реєстрації владою партії мати підготовлену організаційну та ідейну основу. У квітні 1920 року організаційний комітет у складі Михайла Деяка, Василя Рижака, Михайла Лакеса, Василя Горвата й інших розробив програмний проект партії, який згодом відредагував Йосиф Камінський [48]. Ще задовго до офіційної реєстрації ПЗС його безпосередні засновники, серед яких, крім названих, були Йосиф Жофчак, Симеон Стегура, Михайло Зеленка, Франц Чулак, Йосиф Мергеш, Іван Камінський, вирішили у червні 1920 року скликати Установчий з’їзд політичної партії. На порядок денний було винесено ряд важливих питань, серед яких першочерговими були обговорення суспільнополітичного становища краю, затвердження партійної програми, статуту і обрання керівництва та управи ПЗС. Оскільки політична організація спиралася на заможне й малоземельне селянство, то зрозуміло, що пріоритетними питаннями, які знайшли своє відображення в програмних положеннях, були питання проведення земельної реформи й забезпечення найнеобхідніших і сприятливіших умов для нормальної землеробської діяльності. Найоб’єктивніше про ідеї партії говорять слова звернення партійців до карпатських землеробів: «Наш народ ніколи не жив у таких важких умовах, як сьогодні. Біднота, голод, недостаток панує всюди. У чому причина? Землероби, які складають 90 відсотків усього населення Підкарпатської Русі, не організувалися для захисту своїх інтересів: У об’єднанні є сила. Вступайте в нашу партію Підкарпатський Земледільський Союз. Наша програма об’єднує в собі законні і справедливі вимоги. Наш Союз, як одна людина, сильною вірою і величезною силою буде домагатися свободи і добробуту» [2.46, арк. 1]. Затверджена 10 червня 1920 року програма ПЗС складалася із трьох основних розділів, які були сформульовані у формі вимог до чехословацького уряду. Перший розділ, що називався «Господарські вимоги», передбачав такі положення: 1. Передача безземельним і малоземельним людям державних і панських земель. 2. Термінове проведення земельної реформи. 201
3. Впорядкування і розвиток тваринництва і молочного господарства, пасовиськ і полонин. 4. Дальший розвиток лісової промисловості й лісових масивів селянських общин. 5. Створення господарських і промислових спілок чи не у кожному селі. 6. Забезпечення справедливих вимог для кожного робітника. 7. Розвиток лісової і видобувної промисловості у власному регіоні, відкриття нових фабрик, забезпечення працею робітників та виконання їх вимог, врегулювання заробітної плати. 8. Запровадження справедливої податкової системи, звільнення від податків бідних людей. 9. Відкриття нових соляних і вугільних шахт, встановлення дешевої ціни на сіль. 10. Розвиток вільного тютюновиробництва для своїх потреб. 11. Забезпечення справедливої та вільної торгівлі на ринку, проте боротьба з лихварством. 12. Будівництво сільських та регіональних державних шосейних і залізничних доріг [2.46, арк. 2]. Сама постановка «Господарських вимог» на перше місце в програмі ПЗС обумовила орієнтацію партії на першочерговість створення економічних передумов для розвитку краю. Більше того, ПЗС була чи не єдиною політичною організацією на теренах тогочасної Підкарпатської Русі, яка відкинула політичні питання на другий план: «Не хочемо і не будемо займатися політикою. Бо політика не дала і не дасть хліба. А наше завдання: покращити добробут народу, щоб не голодував, не терпів злиднів, не ходив у драному одязі, щоб роботу і хліб мав і жив культурно, гідно для людей» [2.46, арк. 1]. Але така ситуація щодо формулювань програмових тез була майже відразу ж забута, а політичні питання стали наріжним каменем подальшої діяльності партії. Незважаючи на пріоритетність господарських питань у першому варіанті програми, «Політичні вимоги» також займали достойне місце. Другий розділ, зокрема, висвітлював ідеї встановлення кордонів Підкарпатської Русі в межах річок Попрад та Біла Тиса, з метою з’єднання всіх русинів держави та негайного затвердження автономії зі своєю руською (не російською – авт.) мовою і під керівництвом місцевих політиків. З огляду відсутності в краї багатих політичних традицій та процедури формування власної політичної еліти остання теза виглядала сумнівно. Багато уваги було приділено й забезпеченню свободи преси і зібрань та прав і свобод національних меншин, згідно з рішеннями мирної конференції в Сен-Жермені. Проголошувалося також «братерське» співжиття народностей краю та відмова від агресивності політики [2.46, арк.3]. 202
Вищезгадані політичні вимоги коротко, але чітко, на нашу думку, вказували на найбільш актуальні проблеми тогочасного політичного життя. Вимоги впровадження автономії краю в життя носили характер доброзичливого нагадування чехословацькій владі про взяті зобов’язання. Проте ніяких радикальних антидержавних вимог ПЗС не висувала, що вказує на її політичну лояльність до владної політики в цілому на початку своєї діяльності. Третій розділ, який називався «Релігійні вимоги», стосувався міжконфесійних відносин, свободи совісті й релігій, впровадження церковного самоврядування на демократичній основі. Піднімалося також питання врегулювання оплати священиків [2.46, арк. 3]. Ця проблема в програмі піднімалася не випадково, адже в складі партії було чимало представників греко-католицького духовенства. На соціальну основу ПЗС вказували й інші партійні документи: «Наша партія не попівська, а селянська партія. В нашій партії землеробський народ сам організовується своєю самостійною силою». Тобто партія орієнтувалася передусім на селянський прошарок місцевих жителів. У основу матеріально-фінансової бази ПЗС, згідно зі статутними положеннями, були покладені добровільні пожертвування, які покривали партійні витрати. Фіксовані членські внески не сплачувалися [2.46, арк. 1]. Через це говорити про точну кількість членів партії в згадуваний період досить важко. Архівні джерела також не дають про це інформації. Натомість відомо, що членом партії міг бути кожен громадянин і громадянка республіки незалежно від релігійної та національної приналежності [2.46, арк. 1; 1.8.10, арк. 15 – 16]. Структуру політичної організації складали крайовий виконавчий комітет, якому підпорядковувалися окружні та сільські осередки. Керівництво ПЗС закликало: «З нами воля народу і свята правда. Організовуйтесь в кожному селі і засновуйте сільські парторганізації…» [2.46, арк. 3]. Управління осередками покладалося на голову і секретаря. Головну канцелярію ПЗС у м. Мукачево очолював Михайло Демко. Незважаючи на затвердження статуту і програми ПЗС, початок її безпосередньої офіційної структурно-організаційної розбудови та реєстрація партії відбулися тільки 24 червня 1920 року. Офіційне розпорядження Цивільного управління Підкарпатської Русі (поліційний відділ) за номером 9760/20 про створення «земледільської політичної партії під назвою: «Підкарпатський Земледільський Союз» було підписано начальником політичних справ на прізвище Блага [2.46, арк. 4]. У цьому документі, адресованому організатору партії Йосифу Камінському, зокрема вказувалося, що новостворена політична партія буде називатися «Підкарпатський Земледільський Союз», її крайовий секретаріат знаходитиметься в м. Мукачево, а партійна діяльність перебуватиме в межах законності й підтримки республіканської 203
державності [2.46, арк. 4]. Таким чином існування ПЗС набуло офіційної легітимності й партія отримала право на законну діяльність в межах Чехословацької Республіки. На Установчому з’їзді ПЗС також було затверджено склад керівництва партії. Її головою став землероб Василь Рижак, а управителем, який займався безпосередньою організацією роботи ПЗС, обрали Йосифа Камінського. Головним секретарем партії став Михайло Демко, а членами головної управи — голови окружних секретаріатів: Ужгорода — П. Ревай, Середнього — Й. Жофчак, В.Березного — Івановчик, Іршави — Й. Мергеш, Волового (Міжгір’я — авт.) — І. Липей, Хуста — І. Куртяк, Тячева — П. Гопко, Жукова — А. Белла, Н.Верецьки — Г. Галус, Драчина — М. Тегзе, Ільниці — В. Горват, Угочі — А. Бродій, Дубового — М. Декет [47, 1939, 8 января]. Крім вище названих партійних діячів, до складу виконавчого комітету ПЗС у 1920 році входили: Георгій Бенце, Михайло Лакес, Іван Деяк, Федор Гулович, Михайло Лацанич, Михайло Курак, Франц Бачкай, Бела Ришков, Юлій Егрешій, Іоанн Егрешій, Іван Гапка, Георгій Шуба, Владислав Камінський, Іван Силадій, Іван Дашкуленець, Іван Гутій, Василь Будай, Стефан Яцкович, Іван Яцкович, Стефан Будай, Емануїл Карпинець, Юлій Фельдешій, Михаїл Сабов, Йосиф Гоєр, Андрій Чучка, Дезидерій Баран, Василь Бонь, Євгеній Сабов, Василь Пеняк, Юрій Липей, Франц Лелекач, Петро Дудинський, Михайло Сабов, Іван Добоній, Стефан Іванчов, Василь Плеша, Василь Гомоннай, Юрій Якубець, Юрій Пилип, Михайло Панца, Іоан Бокшай, Георгій Ігнатко, Іван Турок, Стефан Арендаський. У 1921 році кількість членів виконкому ПЗС, тобто центрального керівництва партії, становила 65 членів [48]. Майже всі вони були представниками селянства, що й визначало, як уже говорилося, соціальну основу партії, а тому й мало конкретно пропогандистський вплив на цю верству місцевого населення як найбільшої складової частини суспільства краю. Тим більше, що період літа й осені 1920 року став своєрідним вибухом політичної активності жителів Закарпаття, які, здавалося, неочікувано дістали всі умови для становлення й розвитку політичної свідомості й культури. На цій хвилі ПЗС зумів розгорнути широку кампанію по розбудові потужної мережі власних партійних осередків, залучаючи до своїх лав все більше селянського населення, у тому числі середнього і дрібного. Тому з перших років своєї діяльності партія «підкарпатських землеробів» не мала структурно-організаційних проблем і ставала дедалі масовою і впливовою політичною організацією в краї. Потрібно відмітити, що на першому етапі свого розвитку до існування ПЗС схвально поставилися деякі політичні діячі краю, зокрема тодішній губернатор Підкарпатської Русі Г.Жаткович. ПЗС користувався популярністю і серед службовців у крайовій адміністрації. 204
Важливою умовою популярності партії було й те, що вона прихильно ставилася до представників різних релігійних конфесій і національних меншин, передусім до угорської, а за своїм складом була інтернаціональною. Остання позиція зумовила досить велике вливання до рядів ПЗС угорськомовного духовенства, службовців, які ще залишалися на службових урядових посадах, а також сільських учителів, котрих влаштовувала русофільська орієнтація. Завдяки такому стратегічно правильному принципу, керівнитцтво партії могло легко концентрувати увагу на важливих суспільно-політичних проблемах тогочасного життя, які декламувалися в партійній програмі. В такій ситуації, на нашу думку, політична партія була більш послідовною, а її кроки набували рис тактично виправданих часом. Упродовж 1921 – 1922 років ПЗС продовжував діяти згідно з декларованими програмними положеннями і розбудовувати мережу своїх осередків у краї [5.1.1, k. 92 – 93]. Отже, політична партія Підкарпатський Земледільський Союз дійсно вважалася однією із найпопулярніших і впливових партій в карпатському регіоні на початку 20-х років минулого століття. Ця обставина змушувала чехословацьку владу уважніше придивлятися до політичної еволюції краю і в якійсь мірі контролювати бурхливий процес політизації закарпатського суспільства. Влітку 1920 року на політичній арені краю з’явилася ще одна русофільська політична партія — Карпаторуська Трудова Партія (КТП). Питання про її організацію було поставлено на зібраннях місцевого населення 11 і 12 липня 1920 року [1.8.7, арк. 37]. Організатори підготували програму і статут КТП, які згодом були затверджені на установчих зборах. Тоді ж обрали керівництво партії, до складу якого увійшли Андрій Гагатко, Іларіон Цурканович, Юлій Гаджега, Кирил Прокоп та інші [1.8.7, арк. 37]. У цей же час пройшли установчі конференції КТП на Мукачівщині, Свалявщині, Пряшівщині. Головною метою партії була боротьба за інтереси простого народу. Офіційним друкованим органом КТП стала газета «Русская Земля», редакцію якої очолив Василь Нічай. Прийнята програма КТП складалася із трьох розділів, перший з яких називався «Політична програма» і включав проблеми реалізації автономії Підкарпатської Русі, виборів до Сойму та визначення кордонів краю із врахуванням приєднання до Підкарпатської Русі земель Спіш, Шариш, Земплін (сучасна Східна Словаччина). Вищеназвані положення дублювали основні політичні вимоги інших політичних партій краю. У цьому ж розділі вимагалося введення російської мови як урядової, призначення на службові посади місцевих жителів, відбування військової повинності мешканцями краю на батьківщині тощо [13, С.13 – 15]. Важливе місце займало й право національних меншин на вільний розвиток національної культури й рівноправність у всіх сферах 205
суспільного життя. Неодноразово серед політичних вимог звучали тези включення тодішнього Закарпаття до складу Росії, але Росії зразка дожовтневої, царської, доби. Другий розділ, який включав «Національно-культурну програму» партії, головний акцент уваги зосередив на боротьбі за єдність російського народу, оскільки місцевих жителів «трудовики» вважали частиною «великоросійського» народу. З цього виходить і наступний пункт, який проголошував введення російської мови у систему освіти. До того ж вимагалося запровадження рівноправної шкільної освіти для всіх верств населення, свободи віросповідань і конфесій, відокремлення церкви від держави та інше [13, С.15 – 16]. Соціально-економічні проблеми складали основу третього розділу програми КТП. За своїм змістом вони були чи не найважливішими у діяльності партії. А один із перших пунктів розділу носив досить таки радикальний характер — зміна існуючого ладу, оскільки відчувалася невідповідність у положенні тих, хто працює на землі, і тих, хто користується цією працею [13, С.17]. Таким чином проголошувалося гасло: земля тим, хто її обробляє. Вагому частку в цьому розділі «трудовики» відвели питанню одержавлення лісових масивів, фабрик і рудників, надання селянам полонин для общинного користування [13, С.18 – 19]. Окрім селянства як основної маси населення краю, тут згадано і про робітників. Зокрема, вимагалося забезпечення робочої сили працею, працевлаштування місцевих мешканців на території рідного краю і припинення політики еміграції робітників за його межі [13, С.20 – 21]. На порядку денному стояло питання соціального захисту робітників та їх сімей: надання гарантій на випадок безробіття, непрацездатності внаслідок хвороб чи каліцтва тощо. Проголошувалася боротьба із пияцтвом, проституцією і спекуляцією. Для піднесення загального професійного рівня робітників пропонувалося відкриття сільськогосподарських, ремісничих і торгівельних шкіл [13, С.22]. Отже, можемо говорити, що в партійній програмі містилися доволі прогресивні положення, а їх зміст був набагато серйозніший, а ніж, наприклад, у ПЗС. Найбільш актуальніші проблеми тогочасності знайшли своє відображення у її тезах. Якщо політичні вимоги мали відбиток стандартизації, то культурні з хибною, на нашу думку, мовнонаціональною позицією були своєрідними, як і політичні партії різних напрямків. Що ж до «соціально-економічної програми» партії, то тут відчувається серйозне занепокоєння «трудовиків» незадовільним становищем і зацікавленість у вирішенні даних суспільних проблем. Незважаючи на це, у програмі відсутні конкретні пропозиції щодо подолання тих чи інших негативних явищ в соціально-економічній сфері. Зокрема «трудовики» уникнули питань аграрної реформи, 206
земельних відносин, регламентованого введеня робітничої адміністрації та іншого. Таким чином, КТП поповнила лави русофільських політичних партій і почала організовувати свої комітети на території краю. Розбудова структурно-організаційної бази відбувалася за рахунок місцевих селян, міських жителів, а також духовенства, передусім православного (напротивагу ПЗС, яку підтримувало греко-католицьке духовенство, про що вже говорилося вище). Непоганою опорою КТП були і білоемігранти, а також галицькі й буковинські москвофіли. Наявність серед членів партії білоемігрантів, пояснює і їх негативне ставлення до комуністів Росії, а особливо їх думки про повалення комуністичного режиму. Щодо членства в партії, то згідно зі статутом КТП ним міг бути кожен громадянин, котрий поділяв основні програмні положення і не мав членства в іншій політичній партії. Фінансування політичної організації здійснювалося за рахунок сплати членських внесків та добровільних пожертвувань [13, С.23 – 24]. За своєю ідейно-політичною позицією, за ідеологічним характером КТП була наближена до Чехословацької Народно-Соціалістичної Партії (ЧНСП). Упродовж міжвоєнного двадцятиліття вони постійно координували свої дії, а особливо напередодні та під час виборчих перегонів різних рівнів. Проте програмна платформа та партійні цілі КТП досить часто видозмінювалися. Незмінними залишалися позиції щодо боротьби з іредентськими ідеями Угорщини, що було характерним для православних жителів краю у цілому, і відповідно членів партії зокрема. Безупинно КТП вимагала й виконання договірних умов Чехословаччиною щодо автономних прагнень Підкарпатської Русі [5.1.1, k. 108]. Упродовж своєї діяльності КТП ідеологічно відстоювала центристські позиції. 19 листопада 1920 року у м. Мукачево відбулися Установчі збори Аграрної партії [38, 1935, 5 декабря]. Ідею її створення сюди принесли чеські урядовці й політики, які розраховували укорінити централістські порядки на щойно приєднаній до Чехословаччини карпатській території. З часом партія стала однією з наймасовіших політичних організацій і упродовж міжвоєнного періоду діяла під різними офіційними назвами, що подекуди наводило плутанину як для звичайних читачів, так і для вчених-дослідників. Від часу свого заснування і до 1923 року вона офіційно називалася Селянська Республіканська Земледільська Партія Підкарпатської Русі (СРЗППР) (ми будемо використовувати і загальну назву – Аграрна партія – авт.). На початковому етапі своєї діяльності формально партія існувала як самостійна крайова політична організація, але за програмними цілями і структурно-організаційною основою вона підпорядковувалася центральним органам у Празі. 207
Таким чином, на Установчих зборах у присутності 560 чоловік було проголошено утворення в Підкарпатській Русі Аграрної партії. Чеський представник виконкому Хлоупек ознайомив присутніх з ідеями та програмними цілями партії, а також подав коротку характеристику політичної діяльності лідера чехословацьких аграрників Антоніна Швегли. З організаційною основою партії ознайомив Павло Сидор. Після схвалення програмних положень було обрано керівництво СРЗППР. Головою партії обрали Юрія Балога, його заступником Дмитра Ситара (пізніше — П.Петригала), а касиром — Йосипа Бобура. Членами виконавчого комітету партії стали В. Павлик, Фрюгауф, В. Шенк, Ю. Гафка, Х. Вайнрех, П. Сидор, І. Лендьєл, М. Далекорей, В. Гранчак, Й. Врабель, М. Симко, І. Гавілей, А. Бенкерд, М. Івановщик, В. Ільтьо, І. Вагнер, І. Ярош та інші [38, 1935, 5 декабря]. Центральне керівництво партії розташовувалося в м. Мукачево, а жупні секретаріати в Ужгороді та Хусті. Окружні осередки партії знаходилися в Ужгороді, Мукачеві, Хусті, Рахові, Воловому, Берегові, Нижніх Верецьках [38, 1935, 5 декабря]. Офіційним друкованим органом партії стала газета «Село», яка виходила упродовж 1920 – 1924 років. Відповідальними редакторами новинки у різний час були В. Павлик, Ф. Мах і В. Бороняк [132, С.63]. У перші роки свого існування СРЗППР не проводила якої-небудь активної діяльності, обмежуючись створенням місцевих осередків, проведенням регіональних зібрань, на яких селянами висвітлювалися наявні проблеми, передусім в аграрному секторі. Негативно на розбудову партії, на нашу думку, впливала відсутність серед її членів інтелігенції. З недовірою до партії ставилося й духовенство. Лише згодом до лав Аграрної партії почала вливатися інтелігенція. Найбільший внесок у зміцнення структурно-організаційної бази цієї партії зробили А. Коссей, Ф. Гедуш, П. Петригала, А. Попович [38, 1935, 5 декабря]. Свою національну позицію партія будувала на інтернаціональній основі, серед її членів переважали місцеві (руські) жителі й чехи. Трохи менше тут було угорців. Партія твердо стояла на русофільських позиціях. Недостатню активність партії у перші роки її існування на теренах тодішньої Підкарпатської Русі можна пояснити й тим, що центральний орган Аграрної партії в Празі всіляко обмежував самостійну партійну діяльність крайової організації. Це вказувало і на обережність чеських аграрників, які намагалися зрозуміти й детально вивчити реальну політичну ситуацію у краї. У 1921 році у Мукачеві були скликані великі маніфестаційні збори земледільців, на яких виступили і посли парламенту Удржал і Я. Машата. Проте влада розігнала це зібрання [38, 1935, 5 декабря]. Така ситуація була непоодинокою у той час, що суттєво впливало на збільшення кількісного складу партії. 208
Через скрутне матеріально-фінансове становище та негативне ставлення до аграрників з боку місцевої влади («Цивільне управління»), яка робила всілякі перепони організації роботи партії, вирішили навіть на певний час припинити вихід партійної газети «Село». Перестав збиратися і виконавчий комітет партії. Ці ж причини змусили покинути ряди аграрників багатьох її прихильників: «Движеніє наше, какъ движеніе земледђльческое — ненаходило симпатий въ рядахъ тђхъ людей, которые могли стать пропагандистами аграризма, т.е. урядниками, учительствомъ и священствомъ (попами)» [51 а, С.110]. Це свідчення як ніщо інше говорить про реальну ситуацію навколо популярності Аграрної партії, або тоді ще СРЗППР. Починаючи з 1922 року у середині партії розпочалася серйозна реорганізаційна робота. Перш за все, у Мукачеві було поновлено видання партійного часопису «Село». Цьому сприяла закупівля чеськоморавського друкарсько-видавничого інвентаря. З’явилася власна типографія. Для більш ефективної пропаганди почав виходити журнал «Сельській Господарь», який займався фаховою роз’яснювальною роботою серед селян. Замість Хлоупека уповноваженим виконавчого комітету Аграрної партії став Штанцль, а згодом Я. Бернард [51 а, С.110 – 111]. Більш регулярно аграрники почали проводити збори, на яких розглядалася господарська і політична діяльність партії, обговорювалися проблеми, що найбільше турбували селян. Чималі обов’язки покладалися на партійного секретаря, яким став Ф. Гедуш [51 а, С.111]. Для більш чіткої організації регулярно проводилися політичні курси, екскурсії земледільців краю у чеські села тощо. Серед основних цілей політичної організації висувалися проведення ефективної аграрної реформи, врегулювання земельних відносин, а також традиційні політичні вимоги. Проте політика державної влади щодо реалізації автономних прав Підкарпатської Русі змушувала лідерів різних партій шукати політичних союзників. Можливість спільної співпраці підсилювалася й антиавтономними позиціями загальнодержавних політичних партій, які розгорнули активну діяльність на теренах тогочасного Закарпаття. Перш за все, бурхливий розвиток політичних партій у краї показав, що партійно-ідейні принципи, в основу яких був покладений поступовий прогрес політичного, економічного та культурного життя місцевих жителів, майже у всіх політичних організацій були ідентичні та, як правило, малоефективні. Соціальне розшарування суспільства, яке привело до появи партій, у даному випадку відігравало негативну роль для позитивного вирішення нагальних завдань, впорядкування суспільно-політичного та соціально-економічного життя краян. Оскільки більшість місцевого населення складали селяни (землероби, 209
хлібороби), то ідея об’єднання або блокування автономних землеробських політичних партій заради єдиного, але потужного виступу на захист своїх прав і свобод, мала під собою реальну основу. Тим більше, що необхідні позитивні зрушення в аграрному секторі, чого домагалися представники партій, не відбувалися. Перспективний вигляд мав партійний союз також із точки зору виконання політичних вимог, у тому числі проведення виборів усіх рівнів. Усі ці передумови і вплинули на подальші події в партійно-політичному житті краю. Ініціатива партійного блокування знову виходила з боку автономних політичних сил. У такій ситуації на початку 1922 року ПЗС, виходячи з логічної тези про аграрно-землеробський характер краю, виступив із пропозицією створити єдину політичну партію землеробів Підкарпатської Русі. Власне кажучи, питання про об’єднання руських партій піднімалося ще з осені 1920 року [42, 1922, 22 января]. Проте тоді політичні організації вважали, що такої необхідності не виникне, Прага свої зобов’язання щодо карпатського регіону виконуватиме сумлінно, а партії стануть повноцінними виразниками політичних настроїв населення. Розуміючи, що центральна влада гальмує процес нормалізації стану суспільства, влітку 1921 року ПЗС розіслав свої пропозиції щодо утворення партійної коаліції кільком автономним політичним організаціям [42, 1922, 22 января]. Потрібно підкреслити, що ця ініціатива була схвально зустрінута і партії у цьому питанні почали робити кроки назустріч одна одній. 16 січня 1922 року в Ужгороді на спільну нараду зібралися представники русофільських землеробських партій ПЗС, КТП, Земледільської Автономної Партії (ЗАП) та проукраїнської Руської Хліборобської (Земледільської) Партії (РХ(З)П) і вперше подали один одному руку «для братского соглашенія, для совмђстной роботы» [42, 1922, 22 января]. Обговоривши політичну ситуацію в краї лідери представлених партій одноголосно вирішили об’єднатися в одну політичну організацію, про що свідчить укладений ними протокол. Згідно з його змістом основна мета наради визначалася таким чином: «Фузія (об’єднання – авт.) или коалиція русскихъ партій». На цьому зібранні своїми думками з приводу майбутнього союзу поділилися Йосиф Камінський, Василь Рижак, Михайло Куртяк (усі – ПЗС), Августин Волошин, Юлій Бращайко, Юрій Добей (усі – РХ(З)П), Андрій Гагатко, Дмитро Симулик (усі – КТП), Василь Юричко та Іван Мочкош (усі – ЗАП) [42, 1922, 22 января]. Врешті-решт була досягнута домовленість розпочати організаційну роботу по здійсненню партійного об’єднання: «Представители Хлђборобской, Трудовой, Земледђльской Автономной партіи и Подкарпатского Земледђльского Союза выповђдаютъ, что соединятся въ едну партію, которой программу и прочіи нужныя составитъ 12 членова 210
коммисія», до якої увійшли М. Бращайко, Ю. Добей і А. Товт від РХ(З)П, А. Гагатко, К. Прокоп та Д. Симулик від КТП, І. Мочкош, І. Ільтьо та В. Гомоннай від ЗАП, Й. Камінський, В. Рижак і М. Лацанич від ПЗС. Під час дискусії про назву політичного новоутворення виникли гострі суперечки, які вперше показали серйозні непорозуміння й непоступливість крайової політичної еліти, навіть заради консолідації для вирішення нагальних проблем суспільства. Йосиф Камінський пропонував назвати партію «Підкарпатський Земледільський Союз», на що Юлій Бращайко категорично заявив, що партія повинна у своїй назві мати слово «Руська», оскільки є виразником надій та бажань місцевого руського населення. Вдалися взнаки й амбіції лідерів ПЗС щодо пропозиції своєї партії як єдиної прийнятної місцевими жителями. Член КТП Д. Симулик у свою чергу запропонував назву «Карпаторусскій Земледђлецъ». Інший лідер ПЗС В. Рижак домагався включення до назви слова «Автономна», оскільки метою об’єднання у той час було досягнення автономії Підкарпатської Русі. Нарешті всі члени організаційного комітету дійшли згоди й одноголосно прийняли назву політичної організації — Русска Земледільська Автономна Партія (РЗАП): «Принято было слђдующее названіе соединенной партіи: Русска Земледђльська Автономна Партія» [42, 1922, 22 января]. При цьому Ю. Бращайко домагався затвердження слова «Русска» з написанням однієї букви «с», тобто «Руська». Однак русофільські представники, які складали більшість в організаційному комітеті, настояли на своєму варіанті. Була створена також комісія по розробці єдиної програми партії, до складу якої увійшло вісім чоловік. Проте під час роботи комісій між проукраїнськими та русофільськими членами розгорівся конфлікт, який був результатом постійних розходжень представників РХ(З)П із діячами інших партій у різних, суттєвих, на їхню думку, питаннях (мовне питання, особиста неприязнь між лідерами тощо) [48]. Внаслідок цього РХ(З)П фактично припинила своє членство у новоствореному об’єднанні. Незважаючи на це, комісії продовжували працювати і 21 лютого 1922 року виробили програму РЗАП. Основні її положення стосувалися таких питань: 1. Об’єднати роздріблене й розкидане по партіям місцеве населення, з метою забезпечення захисту його політичних, національних, культурних і соціальних інтересів. 2. Домагатися встановлення справедливих кордонів краю від р. Попрад до Білої Тиси, щоб об’єднати всіх русинів Чехословацької Республіки в одній адміністративно- територіальній одиниці. 3. Виступати за введення самоуправління (автономії), яке забезпечене мирним договором. Їхня позиція в цьому питанні зводилася 211
до того, що тільки повна автономія дає свободу, культурний і економічний розвиток, а також є незаперечною умовою дружніх відносин населення краю із чехами та словаками. 4. Проведення виборів до крайового Сойму і представництв усіх рівнів. 5. Затвердження «русского языка» урядовою мовою. 6. Забезпечення місцевого населення роботою, працевлаштування на службових посадах, в жандармерії, поліції, фінансових справах, залізниці, пошті, в управлінні заводів і державних лісів. 7. Забезпечення прав та свобод національних меншин, їх культурнонаціонального розвитку, а також пропаганда «братского сожитія» народів. 8. Свободу науки, забезпечення безкоштовної, обов’язкової народної освіти, будівництво шкіл у всіх селах. Для вищого навчання вимагалося відкриття університету. 9. Проголошення свободи друку, зборів, виборів та ін. 10. В церковних справах впровадження свободи совісті та віросповідання: «Вера есть личним делом каждого». Заборона гонінь та переслідувань, відмова від взаєморелігійної ворожнечі. Партія виступала й за справедливе вирішення церковних суперечок та ліквідацію релігійних податків [42, 1922, 22 января]. Загальне враження від програмних положень РЗАП будується на тому, що їх зміст укладений на більш професійному рівні, а ніж у всіх тогочасних політичних організацій. По-перше, програма носила чітко виражений русофільський характер, що визначався позицією в мовній політиці та національно-культурній орієнтації (логічним в даному випадку є вихід із партійного об’єднання проукраїнської РХ(З)П). Подруге, політична позиція була направлена на здійснення і захист автономних прав та свобод краю забезпечених як міжнародними, так і державно-конституційними правовими документами. Це стосується встановлення кордонів Підкарпатської Русі, введенням самоуправління, проведення виборів до крайового Сойму та місцевих представництв нижчих рівнів, забезпечення прав і свобод національних меншин тощо. По-третє, релігійна політика була більш ліберальною та рівноправною. У цьому відношенні треба підкреслити те, що пропонувалося компромісне вирішення стосунків між греко-католиками, більша частина з яких була членами ПЗС та ЗАП, і православними, які складали не малу частку членської бази КТП. Отже, цим самим об’єднана партія РЗАП уникнула непорозумінь у цій сфері і ще більше сконсолідувала місцеве населення краю. Вперше в партійних програмах звучать й тези щодо вдосконалення освітньої системи, створення вищої школи тощо. Але ключовий момент своєрідності союзного утворення РЗАП полягав у тому, що ПЗС, КТП і ЗАП продовжували самостійну 212
структурно-організаційну діяльність в краї аж до літа 1923 року. Свідченням цього є те, що, наприклад, періодичне видання «КарпатоРусскій Вђстникъ» продовжувало виходити як офіційний друкований орган ПЗС. Ця ж партія упродовж 1922 року й надалі проводила активну самостійницьку партійну роботу. Зокрема у січні паралельно із роботою в комісіях по створенню РЗАП «підкарпатські землероби» створили осередки ПЗС у с. Дубове (голова – Ю. Декет, заступник голови – В. Носа, секретар – І. Балабан, члени комітету – Ф. Кушнір, Ю. Бігунець, І. Рибар, О. Мізій, В. Баршай, М. Декет, Ю. Мотринець) та с. Сіль (голова – І. Гулей, секретар – І. Пазуханич, касир – Ф. Бобрик і 12 членів комітету). На початку лютого 1922 року відбулися установчі збори ПЗС в с. Зарічово, на яких були присутні 350 чоловік. Керівництво місцевого осередку склали: голова – В. Пекарь, заступник – М. Пеняк, секретар – І. Герич, касир – В. Ковач, контролер В. Мулеса і М. Рябець, писар – П. Магада [51]. 10 лютого такі ж установчі збори відбулися в с. В. Раковець, де до складу партійного комітету увійшли: голова – А. Гудь, заступник – Г. Мельник, писар – В. Мейгеш, касир – В. Мельник, контролери – Ю. Худа, С. Химинець та Ю. Буковецький. До комітету також обрали І. Романа, І. Гудь, І. Вошкебу, І. Марущинця, В. Зелиняка, І. Васильця, С. Поштака, І. Улашина, І. Бедринця, Ю. Поляка, П. Поповича, Ю. Васильця, П. Гойдича, І. Роляка, І. Ільтя, А. Білея, В. Погаду, І. Чоповдю, М. Поляка, П. Ляха. Незважаючи на те, що партія РЗАП була утворена внаслідок блокуваня ПЗС, КТП і ЗАП, усі згадані політичні організації взяли самостійну участь у розширеній нараді п’ятнадцяти місцевих партій, яка відбулася 22 березня 1922 року. Із русофільських політичних організацій тут були представлені СРЗППР (Юрій Балог), РЗАП (Іван Мочкош), КТП (Андрій Гагатко), ПЗС (Йосиф Камінський). На цьому широко представницькому коаліційному зібранні, яке не мало до того часу аналогу в політичній історії краю, обговорювалася політична ситуація в Підкарпатській Русі та проблема поглиблення кризи в цій сфері, вимагалося скликання Сойму за участю всіх партій і встановлення кордонів краю. Загальній критиці було піддано план програми уряду на поточний момент [42, 1922, 2 апреля]. Процес структурно–організаційної розбудови РЗАП не був унікальним. Керівництво партії, яке здійснювалося колективно лідерами об’єднаних політичних організацій, займалося створенням місцевих осередків, організацією свят руської культури і політичних зборів. Такі акції за участю Андрія Гагатка, Андрія Бродія, Івана Мочкоша, Йосифа Камінського, Василя Рижака та інших проводилися 25 травня 1922 року в с. Великі Лучки, а 28 травня в Зарічові, де зійшлося біля 1500 чоловік із сіл Дубринич, Мирча, Перечин, Пасіка, Симиря [42, 1922, 4 юнія]. 213
Кожного разу виступаючими роз’яснювалася програма партії і приймалися резолюції зборів, які стосувалися як загальнокрайового (земельна реформа та вибори до Сойму і в парламент), так і місцевого значення (будівництво мосту через р. Уж в Зарічові, регуляція річки, надання зброї для захисту господарств від диких тварин тощо) [42, 1922, 4 юнія]. 5 червня відбулися масові збори в с. Ракошино на Мукачівщині, на які зібралися представники осередків РЗАП із сіл Кайданово, Червеньово, Зняцьово, Руське, Чоповці, Жуково, Іванівці, Бенедиківці, Кузьмино, Кальник, Росвигово, Клячаново, Пацканьово, Медведівці, Микулівці, Бобовище, Грибовці, Балажовці, Дубровка, Бачава, Комаровці, Ірлява, Сокирниця. Присутні, серед яких були й лідери партії Іван Мочкош, Андрій Бродій, Йосиф Камінський, одноголосно підтримали програмний курс РЗАП і прийняли резолюцію, яку для повного розуміння політичної позиції партії та її ставлення до урядової політики подаємо у повному обсязі: «Желаеме оставатися лояльними гражданами Чехословенской республики и исполняти свои граждански обязанности, но ввиду общого смутного положення нашей краины, ввиду того, что правительство не исполнило до сихъ поръ своихъ мирнымъ договоромъ и уставомъ республики установленныхъ обязанностей, ввиду того, что нашъ народъ совершенно исключенъ отъ участія въ управленіи края, требуеме: 1. Скорђйшого росписанія выборовъ въ подкарпаторусскій Соймъ и парламентъ на самыхъ демократическихъ началахъ; 2. Отстраненія теперђшного ужгородского правительства, до которого нашъ народъ не маетъ довђрія; 3. Собранія стоитъ за нашъ русскій языкъ и протестуетъ противъ искалђченія языка галичинскимъ нарђчіемъ. Въ семъ дђлђ привђтствуемъ наше учительство съ его выступленіемъ въ оборонъ языка; 4. Требуеме полну свободу въ вђрђ и церковное самоуправленіе; 5. Требуеме неотложное переведеніе земельной реформы такъ на панскихъ, якъ на кинчарскихъ маеткахъ; 6. Облегченія въ дђлђ податей (порцій) потому, что наша краина пережила всъ тяготы войны и румунскаго панованія. Требуеме скорђйшу уплату вознагражденій за военны шкоды; 7. Скорђйшого упорядкованія пенсій военныхъ инвалидовъ, вдовъ и сиротъ; 8. Протестуеме противъ того, чтобы до созванія сойма безъ согласія народа наклали на насъ новы торги (порціи); 9. Требуеме списанія всякихъ процентовъ при продажи или зарђжения худобы; 214
10. Требуеме возмђщенія всђхъ шкодъ и утратъ, причиненныхъ несправедливою выменою грошей; 11. Застановленія засажованія пасовискъ лђсомъ, окремъ охраных лђсовъ; 12. Дозволенія свободного производства дохана (табаку) въ загородахъ для домашней потребы» [42, 1922, 11 юнія]. Було наголошено також на братських відносинах з російським народом, який, як вони вважали, є однорідним із місцевим населенням. Такі само народні збори проводилися в Залужжі (16 липня) і Кайданові (23 липня) [42, 1922, 9 юлія]. Якщо уважно глянути на цей текст, то можна із впевненістю сказати, що тут стисло згруповано всі основні проблеми тогочасної закарпатської спільноти. Навіть мовна проблема, яка упродовж усього міжвоєнного періоду не була остаточно вирішена не дивує. Як вона звучала на початку 20-х років, так озвучувалася і наприкінці 30-х років минулого століття у протистоянні русофілів та українофілів. Потрібно відмітити і той факт, що прихильно до партійного об’єднання РЗАП ставилася й Руська Народна Партія (РНП), яка найбільше поширення дістала на Пряшівщині та інших територіях сучасної Східної Словаччини. Вона була створена 23 травня 1919 року й ідеологічно діяла в тісному союзі з Чехословацькою НародноДемократичною Партією (ЧНДП) [88, С.115]. Це була русофільська політична організація, яка відстоювала стандартні для цього напряму суспільно-політичні завдання. Зокрема, про це свідчить Меморандум Центрального комітету РНП в Пряшеві до чехословацького уряду про реальне здійснення автономії Підкарпатської Русі і встановлення справедливих кордонів із Словаччиною [1.11.2, арк. 1]. 2 липня 1922 року в м. Межилаборці (тепер Східна Словаччина) у присутності більш ніж трьох тисяч чоловік відбулися великі збори («Русский Народный Конгрес»). Із керівництва РНП у зібранні взяли участь голова партії Антон Бескид, його заступник Федір Райкович, головний секретар Василь Берецький, а також члени місцевого комітету РНП — М.Попович, А.Сівак, А.Сухій, А.Трукиняк та інші [42, 1922, 9 юлія]. Почесними гостями Конгресу були й лідери РЗАП Йосиф Камінський і Андрій Гагатко, які висловили щире вітання учасникам «Русского Народного Конгреса» і надію на тісну співпрацю політичних організацій у справі захисту прав та свобод краян [42, 1922, 9 юлія]. До партійного союзу із РЗАП лідери РНП ставилися дедалі позитивніше. Це пояснюється насамперед політикою посиленої словакізації руського населення Пряшівщини і державною політикою Чехословаччини, яка фактично відривала ці території від тодішньої Підкарпатської Русі. РНП неодноразово зверталася з меморандумами про права руського населення Східної Словаччини [42, 1922, 8 октобра]. Цим, на нашу 215
думку, пояснюється зволікання Прагою з вирішенням питання встановлення чітких кордонів краю. Тому зближення РНП і РЗАП було цілком зрозумілим і логічним, адже ситуація, в якій опинилася РНП, вимагала реальної підтримки і ефективної співпраці з русофільськими політичними партіями. Подальші події показали реальність цих намірів. Важливим, на наш погляд, з точки зору оформлення структурно– організаційної основи РЗАП, були рішення прийняті на партійній нараді 5 серпня 1922 року в Мукачеві (присутні 40 чоловік) [42, 1922, 6 августа]. Перш за все було обговорено політичне становище краю і висловлено підтримку діям РНП. Лідери партії прозвітували про роботу протягом 1922 року. Та все ж основним питанням стало затвердження структури РЗАП. Її своєрідність полягала у тому, що справами партії мала керувати комісія у складі рівноправних голів Василя Рижака (ПЗС), Івана Мочкоша (ЗАП), Андрія Гагатка (КТП) і управителя Йосифа Камінського (ПЗС), а не єдиного керівника, що у свою чергу унеможливлювало спроби монополізації партійної влади в руках однієї особи, або прихильників однієї партії. До складу виконавчого комітету було включено по 20 чоловік від трьох згаданих партій. Таким чином кожна політична організація, що стала організатором РЗАП, була представлена рівноправною кількістю членів і тільки цей виконком із 60 чоловік міг реально, на демократичній основі вирішувати подальшу політику партії, зокрема проведення широкої агітації серед населення за руські організації. Із інших прийнятих на нараді резолюцій слід виділити рішення скликати у вересні 1922 року великий з’їзд, на якому завершити кінцеву організацію об’єднаних партій і виробити меморандум про загальне становище народу (відповідальні Й.Камінський, І.Мочкош, А.Гагатко). Тоді ж вирішили у майбутньому створити в краї культурно-просвітницьке товариство: «Считаютъ потребнымъ заснованіе литературного Общества по имени и слђдамъ Духновича» [42, 1922, 6 августа]. Отже ініціаторами створення потужної в майбутньому русофільської громадської культурно-освітньої організації стали саме лідери названих вище політичних партій. Щодо ставлення РЗАП до політики чехословацького уряду, учасники наради зазначили, що оскільки влада не виконала обіцянок даних місцевим партіям 24 березня 1922 року, то до уряду партія не може ставитися з довірою [42, 1922, 6 августа]. Отже, відбувся вже чіткий перехід русофільських політичних організацій на опозиційні позиції. Політика на зближення РЗАП і РНП вела до логічного завершення. 24 вересня 1922 року у Свиднику (Східна Словаччина) відбулося велике зібрання РНП, яке підтвердило вищесказані наміри. Керівництво партії у складі голови РНП Антонія Бескида, його заступників М.Бескида і Ф.Райковича, головного секретаря партії В. Берецького, головного 216
писаря С. Гойдича та інших членів проводу висловилися за подальшу співпрацю із РЗАП [42, 1922, 15 октобра]. Представники Межилабірського, Гуменяцького, Станчинського, Яновського та інших округів висловили свої протести на адресу владної антируської політики і прийняли програму партії. Основні положення програми стосувалися мови, освіти, страхування, різних форм свободи, написів руською мовою в публічних місцях тощо. Тоді ж було повідомлено, що кількість членів РНП сягає 40 тисяч чоловік, а осередки партії діють в більш ніж 100 селах регіону [42, 1922, 15 октобра]. На 3 грудня 1922 року було призначено проведення конгресу РНП у Пряшеві, на який запросили й лідерів РЗАП. Згідно з програмою конгресу тут планувалося наступне: 1. Відкриття конгресу головою РНП А. Бескидом. 2. Вибори голови конгресу і двох писарів. 3. Виголошення вітальних адрес. 4. Виступ А. Бескида про політичне становище народу. 5. Звіт головного секретаря РНП В. Берецького про діяльність партії. 6. Виступ Й. Камінського про єдність руського народу. 7. Виступ А. Гагатка про матеріальне становище народу. 8. Виступ І. Мочкоша про земельну реформу. 9. Виступ М. Поповича про скарги селянства. 10. Виступ Т. Богданій про солідарність слов’ян. 11. Виступ А. Ладишинського про народну освіту. 12. Виступ Г. Бабеня про шкільні проблеми [42, 1922, 12 ноября]. За даними преси конгрес у Пряшеві був представлений 1 тисячею 300 делегатів із 176 сіл. Це були вчителі, духовенство, селяни. До представницької делегації РЗАП увійшли А. Гагатко, І. Мочкош, Й.Камінський, І. Куртяк, Ю. Якубець, Б. Рішко, І. Деяк, М. Микита, І. Ільтьо, М. Деяк, М. Петричко, В. Дурдинець, М. Мулеса, В. Пекар, Ю. Бачинський, Ю. Фелдешій, М. Риган, Й.Збіглей. Результатом цього зібрання стало проголошення резолюції до влади (8 пунктів) з вимогами забезпечення прав і свобод руського населення і необхідності об’єднання політичних сил русофільського напрямку [42, 1922, 3 декабря]. Таким чином фактично було схвалено приєднання РНП до блоку партій РЗАП. Варто відмітити і той факт, що нейтральна політика чехословацького уряду щодо політико-національного питання в Підкарпатській Русі, яка прослідковувалася на початку 20-х років ХХ століття, згодом почала зазнавати змін. Відчуваючи постійно зростаючу силу русофільского автономного руху, офіційна Прага вдалася до маневру, метою якого було послаблення опозиційного руху, підпорядкування цього напрямку загальнодержавним інтересам і 217
уникнення небажених наслідків для тогочасної влади. Оскільки ставка на аграрний блок не виправдовувала себе, було вирішено підтримувати русофільські політичні сили, котрі у той момент були кращим гарантом проведення централістської політики. Тому можна погодитися з думкою деяких дослідників, які вважали, що причина зміни політичного курсу деякою мірою полягала у прагненні досягнути політичної консолідації у провінції [178, С.126]. Саме цим і можна пояснити відчутні поступки русофілам (у 1923 році лідер РНП Антоній Бескид став губернатором краю). Проте політика уряду в даному випадку мала й зворотній бік — надавши деякі привілеї політичній еліті, утихомирити і підпорядкувати собі «непокірний» автономістський рух. Друга теза виглядає більш логічною. Упродовж першої половини 1923 року політика партій як самостійних організаційних одиниць (ПЗС, КТП, ЗАП, РНП), так і політичного об’єднання РЗАП не змінилася. Наймасовіша й найпотужніша партія краю ПЗС продовжувала знаходитися в опозиції до чехословацького уряду й проводила масові агітаційні акції серед місцевого населення. Це у свою чергу викликало моментальну реакцію владних структур, які різними методами намагалися завадити діяльності партії. Кілька разів збори ПЗС закривалися, в інших випадках плановані партією заходи заздалегідь заборонялися. Ніби допомагаючи владі діяли загальнодержавні політичні партії, які посилили прочеську й антиавтономну пропаганду. Із подібними труднощами стикалися КТП і РНП. Проте, діючи у спільному партійному об’єднанні РЗАП, місцеві русофільські політичні організації все активніше продовжували відстоювати свої позиції, власні партійні інтереси. 1 лютого 1923 року ними був прийнятий меморандум адресований чехословацькому уряду й губернатору краю. Основний зміст цього документу полягав у тому, що місцеві партії готові співпрацювати з урядом лише за умови виконання вимог, які ставилися перед Прагою за останній час. Однак з огляду на те, що ці, як і інші, прохання залишалися поза увагою уряду, було вирішено домагатися виконання законних вимог власними силами, тобто шляхом легімітивної участі у місцевих виборах. Можливість перпективного вирішення проблем внаслідок перемоги на вересневих виборах у сільські представництва не була примарною. Відчуваючи досить масову підтримку серед місцевого населення, РЗАП сконцентрувала всю свою увагу на консолідації русофільських партій. Тому на черговому конгресі землеробських партій, який проходив 28 липня 1923 року в Мукачеві, відбулося цілком закономірне, на нашу думку, об’єднання ПЗС, КТП, ЗАП (як союзного блоку РЗАП), РНП (як самостійної організації) і СРЗППР (як крайової партії, яка функціонально підлягала Аграрній партії Чехословаччини) в єдину 218
новостворену партію під назвою Карпаторуська Республіканська Земледільська Партія (КРЗП) [1.8.14, арк. 7 – 9]. Це об’єднання було суто крайовою організаційною структурою і не виступало як філія загальнодержавної Аграрної партії. Хоча друковані органи партій продовжували виходити, самі політичні організації як самостійні в цей час дійсно перестали існувати. Виконавчий комітет КРЗП складався із трьох представників від кожної партії (ПЗС, КТП, ЗАП, РНП і СРЗППР). Таким чином паритет партійних представництв було збережено. Так само було обрано по одному заступнику (всього п’ять) [42, 1924, 17 января]. Однак дуже швидко серед керівництва почали виникати суперечності, які врешті-решт у грудні 1923 року призвели до розпаду щойно створеної партії. Перш за все криза в КРЗП проявилася через небажання представників ПЗС, КТП, ЗАП і РНП підпорядковувати свою політику і партійну діяльність Празі. Це був перший невдалий крок чеських політиків підпорядкувати собі русофільський політичний рух. До такої тісної співпраці з центром зокрема схилялися республіканські аграрники краю Ю.Балог і П. Петригала, які відразу ж після створення КРЗП зайняли однозначну позицію на зближення з чехословацькою Аграрною партією. Саме це і було головним каменем спотикання між лідерами КРЗП. Навіть вдала участь партії на виборах у сільські представництва краю, які проводилися 16 вересня 1923 року, не змогла призупинити партійну кризу й спробувати спільними зусиллями підійти до вирішення тогочасних суспільно-політичних проблем. Безперечно, наслідки вересневих виборів, де КРЗП отримала 75 відсотків голосів підтримки місцевого населення, можна вважати першою політичною перемогою русофільських партій з часу входження тодішнього Закарпаття до складу Чехословацької Республіки [42, 1924, 17 января]. Але скористатися цим успіхом належним чином русофілам не вдалося. Міжпартійні суперечки, які були найбільшим головним болем політикуму усього міжвоєнного двадцятиріччя в краї, вирішили долю КРЗП. Період перших партійних коаліцій, як вважають сучасні дослідники, завершився безрезультатно [163]. Намагання частини лідерів КРЗП, а саме представників колишньої СРЗППР остаточно перетворити партію на філію Аграрної партії Чехословаччини призвело до розколу перспективного політичного утворення. Ще восени 1923 року крайовий виконавчий комітет (частина аграрників) на своєму засіданні виступив з ініціативою об’єднання з «материнською» партією в Празі, яка заявила про активну участь у парламентських виборах. Тоді ж вирішили відправити на переговори з президією Аграрної партії Й. Камінського і П. Петригала. Переговори пройшли успішно, і на зборах виконкому 20 жовтня 1923 року було підписано декларацію про об’єднання КРЗП з Аграрною партією. Після 219
цього П. Петригала став членом президії чехословацької Аграрної партії [51 а, С.112]. На основі цього об’єднання в Мукачеві був скликаний з’їзд, участь у якому взяли секретар Аграрної партії Беран і посол Я. Машата, які пояснили причини об’єднання і тісного співробітництва [51 а, С.112]. Багато уваги приділили й важливості вдалої участі у парламентських виборах 1924 року. Проте, на засіданні виконкому КРЗП 15 грудня 1923 року такі дії були засуджені більшістю членів. Лідери автономних партій висловилися за подальшу діяльність КРЗП як самостійної політичної організації та її участь у парламентських виборах 1924 року як автономної організаційної одиниці: «Исполнительный комитетъ рђшительно выскажетъ, что поддержитъ самостоятельность партіи, не принимаетъ перемђненіе названія и въ каждомъ случађ на первыхъ парламентскихъ выборахъ якъ Карпаторусская Республиканская Земледђльческая партія идетъ самостоятельно» [51 а, С.113]. Незважаючи на це рішення, частина партійців на чолі з Ю. Балогом та П. Петригалом безповоротно вирішили з’єднатися із Аграрною партією і утворити її крайову філію. Остання дістала назву Республіканська Партія Земледільського Народу в Підкарпатській Русі (РПЗНПР). Отже, 31 грудня 1923 року КРЗП, яка була на той час найбільшою партією краю, перестала існувати офіційно [42, 1924, 17 января]. У свою чергу опозиціонери в особі представників інших партій вирішили негайно відмежуватись від центристів: «Мы нижеподписавшіеся въ имени бывшего Подкарпатского Земледђльского Союза и Русской Автономной Земледђльческой Партіи симъ заявляемъ, что отъ сего времени не считаемъ себя членами «Республиканской Партіи земледђльческого народа въ Подкарпатской Руси», нашъ поступъ обсудить представимъ карпаторусскому земледђльскому народу и до тђхъ поръ рђшимъ уже днесъ остаться въ рамкахъ возобновленного П.З.С. въ Ужгородђ, дня 3-го января 1924 г.» [42, 1924, 17 января]. Цю резолюцію підписали 25 членів виконавчого комітету. Таким чином було збережено незалежну автономну політичну партію. Оскільки ПЗС був добровільно ліквідований літом 1923 року, а влада відмовила поновити його назву, 10 січня 1924 року партія дістала нову офіційну назву, яку й зареєстрували — Автономний Земледільський Союз (АЗС) [42, 1924, 17 января]. Внаслідок останніх подій керівництво АЗС вирішило скликати партійний конгрес і почати відновлювальну структурно-організаційну роботу. Конгрес відбувся 26 січня 1924 року в Хусті, куди було запрошено 218 делегатів із 163 сіл краю, 34 гостей і 8 журналістів [42, 1924, 17 января]. Цей конгрес АЗС став великою подією для всього політичного життя краю, оскільки він визначив подальші пріоритети всього русофільського політичного руху і партії АЗС як його лідера. 220
На Хустському конгресі АЗС прозвучали промови лідерів партії Івана Мочкоша, Івана Куртяка, Юлія Фелдешія, Михайла Демка, Стефана Будая, Андрія Поповича, Андрія Бродія [42, 1924, 31 января]. Одноголосно була прийнята програма АЗС, накреслено напрямки політичної діяльності тощо. Також було обрано виконавчий комітет партії, до якого увійшли: голова Іван Мочкош, помічники голови Б. Рішкота, Ю. Бенце, заступник голови М. Лацанич і Ю. Фелдешій, управитель І. Куртяк, головний політичний секретар А. Бродій, головний організаційний секретар М. Демко, касир І. Бокшай, прокуратори Василь і Стефан Будаї, контролери Ю. Липей та М. Полянський [42, 1924, 31 января]. Багато уваги приділили й підготовці до перших парламентських виборів у краї, що наближалися в 1924 році. АЗС вирішила брати в них самостійну участь, а для координаційної роботи у цій справі вибрали комітет із 100 членів [42, 1924, 31 января]. Щодо партійної програми, затвердженої конгресом у Хусті, то вона, як і попередня її редакція, складалася із трьох основних розділів. Перший з них, який називався «Экономическія — газдовственныя — требованія партіи», включав вісімнадцять пунктів. Крім уже відомих раніше вимог проведення земельної реформи, регулювання передачі земельних ділянок селянам, виділення лісових масивів, полонин, розвиток скотарства і молочного господарства та інших, зустрічаємо тут і більш конкретні. Зокрема АЗС виступала проти продажу лісів іноземним корпораціям, за врегулювання справедливого заробітку землеробських, промислових і фабричних робітників, охорону робочого класу і задоволення всіх вимог робітників. Багато уваги відводилося фінансово-економічним справам, а точніше — звільненню від податку бідного прошарку земледільського народу, справедливому обміну грошей, ліквідації мита за забій молочної худоби для домашнього використання тощо. Актуальним залишалося й питання відшкодування місцевому населенню збитків завданих воєнним періодом. Щодо торговельно-господарського розвитку, то передбачалося відкриття нових соляних та вугільних копалень, фабрик, безперешкодне й вільне вирощування тютюну для домашньої потреби, впровадження вільної і чесної торгівлі, а також переслідування лихварства [42, 1924, 7 февраля]. Другий розділ програми АЗС, який називався «Культурныя требованія», передбачав такі положення: займатися культурними, освітніми й мовними питаннями належить губернаторові краю; остаточно врегулювати оплату церковного учительства; вимога свободи совісті й віросповідання у релігійних питаннях; відмінити церковні роковини і денники, а також «нагородження» духовенства [42, 1924, 7 февраля]. Щодо вирішення мовної проблеми, то «автономісти» 221
вимагали встановити «status quo ante», як було до 1919 року, і припинити будь-який чужий вплив на культурно-просвітницькі справи [42, 1924, 7 февраля]. Проте вони не висували проблему мовної ідентичності з мовою по той бік Карпат. Майже незмінними залишилися й політичні вимоги, які висвітлювалися в третьому розділі програми («Политическія требованія»). Основні його положення зводилися до таких вимог: як найшвидшого скликання Сойму й проведення виборів до парламенту, а також надання повноправної влади у справах автономії губернаторові краю; щоб до виборів службові місця в урядових органах посіли місцеві жителі, а мовою уряду була «русская»; встановлення кордонів тодішньої Підкарпатської Русі від Білої Тиси до Попраду, з метою об’єднання всіх представників руського народу, що проживають в Чехословацькій Республіці; свободи думки і зібрань; забезпечення прав національних меншин, гарантованих мирним договором і пропоганда мирного співжиття народів, які проживають в Підкарпатській Русі. Проте у програмі партії з’явилася і нова позиція, яка в попередній її редакції не звучала. Вона стосувалася положення про незгоду з централізаторською політикою влади і створення «з Карпатської Русі» єдиної адміністративно-територіальної одиниці [42, 1924, 7 февраля]. Програма АЗС була схвалена й прийнята всіма членами партії, які представляли різні регіональні осередки і закріплена підписами таких активістів, як І. Мочкош (голова АЗС), Б. Рішко і Ю. Бенце (помічники голови), М. Лацанич і Ю. Фелдешій (заступник голови), І. Куртяк (управитель), І. Бокшай (касир), А. Бродій (головний політичний секретар, відповідальний редактор «Русского Вђстника»), М. Демко (головний організаційний секретар), Ю. Липей і М. Полянський (контролери), С. Будай і В. Будай (прокуратори), а також ще 42 членів виконавчого комітету АЗС [42, 1924, 7 февраля]. Проведення партійного конгресу в Хусті та його рішення остаточно визначили політику АЗС (принаймні на найближчий час) і вказували на незмінність автономних позицій. Після цього почалася копітка робота по перебудові та зміцненню структурно-організаційного апарату на місцях, підготовка бази для успішного проведення виборів, реалізація запланованого. Так, 10 лютого 1924 року відбулися представницькі збори АЗС у Великому Березному. На них були присутні 500 членів із 22 сіл: В. Березний, М. Березний, Мирча, Дубринич, Зарічово, Перечин, Ворочево, Княгиня, Мала Пастіль, Забродь, Стричово, Соль, Кострино, Луг, Ужок, Стара Стужиця та інші. Присутні в цілому схвалили програму АЗС і прийняли резолюцію про підтримку курсу партії. Подібне зібрання відбулося 12 лютого в с. Довге на Іршавщині [42, 1924, 7 февраля]. 222
Як правило, на таких народних зборах проводилася велика агітаційна та роз’яснювальна робота. Висувалися передвиборчі вимоги широкої автономії, підвищення заробітної плати, ліквідації безробіття, проведення земельної реформи тощо. Обговорювалися також кандидатури активістів АЗС, які б могли представити партію на виборах і стати гідними захисниками прав і свобод місцевих жителів. Врештірешт до кандидатського листа, який отримав порядковий номер 9, увійшли: І. Куртяк, І. Мочкош, В. Будай, Ю. Бенце, В. Повшин, М. Полянський, І. Газуда, В. Івановчик, А. Моцка (всі до парламенту) та Б. Рішко, Ю. Фелдешій, М. Лацанич, В. Гомоннай, Ю. Липей, І. Турок (всі до сенату) [42, 1924, 16 марта]. Під час парламентських виборів 16 березня 1924 року партія АЗС отримала відповідно 21 тисяч 117 голосів до парламенту і 20 тисяч 18 голосів до сенату [23, С.25 – 28]. Цей показник був третім серед тринадцяти партій, які брали участь у виборах, і дав можливість І. Куртяку та Б. Рішку представляти інтереси краю в парламенті і сенаті Чехословацької Республіки. З початку 1924 року самостійну діяльність продовжила й КТП. Її лідери повністю підтримали АЗС у питанні захисту автономних прав власними силами і відмежувалися від централістської політики, яку проводила РПЗНПР. З іншого боку, вони продовжували підтримувати союз із Чеською Народно-Соціалістичною Партією. Упродовж січня — лютого КТП проводила партійні зібрання в регіоні, на яких роз’яснювалися передвиборчі програмні положення. Хоча партія на парламентських виборах 16 березня 1924 року була представлена як самостійна партійна організація, вона виступила у проурядовому аграрному блоці (разом із ЧНСП) і отримала 20 тисяч 75 голосів виборців до парламенту і 16 тисяч 753 голосів до сенату [23, С.25 – 28]. Згідно з такими результатами КТП здобула одне місце в парламенті, яке посів її лідер Андрій Гагатко. У такому ж союзі з ЧНСП КТП взяла участь у парламентських виборах 1925 року, на яких отримала 15 тисяч 579 голосів [2.3]. Восени 1925 року на політичній арені краю з’явилася нова русофільська політична партія, яка отримала назву «Русское Народное Соединеніе» (РНС). Можемо припустити, що утворення РНС також стало наслідком розколу КРЗП, оскільки більшість її членів складали колишні представники ЗАП і КРЗП. Ще одна причина виникнення партії пов’язана, на нашу думку, з виходом із лав АЗС Івана Мочкоша з товаришами, який не витримав політичного протистояння та конкуренції в партії з Іваном Куртяком та Андрієм Бродієм. «Опозиціонер» І. Мочкош був американським громадянином, який повернувся із трудової еміграції після завершення Першої світової війним й відразу потрапив під нагляд Мукачівського поліцейського 223
капітанату. Брав активну участь у політичному житті краю, і зокрема у роботі ЗАП [1.3.2, арк. 1 – 16]. Маючи непоганий досвід організаторської роботи в різних партійних інститутах, він негайно приступив до створення нових партійних осередків РНС. Так, 7 вересня 1925 року відбулися установчі збори партії у с. Великі Лучки, що на Мукачівщині [218, С.87 – 88]. Присутні прийняли наступну резолюцію: «Ниже подписаны обыватели села Великихъ Лучокъ протоколарно заявлеме вступъ въ «Русское Народное Соединеніе» и просиме всіхъ братьевъ живущихъ на Подкарпатской Руси, чтобы не призвали жадну партію только «Русское Народное Соединеніе», безъ которого не можетъ существовати, ибо въ соединенію есть и будетъ сила и мы всі за едно единство будеме боротися, ибо Русской правды велико надіемся въ Соединене…» [218, С.88]. До складу місцевого комітету РНС увійшло більш як 30 чоловік. РНС не була масовою партією і активної діяльності у перші роки свого існування не проводила. Не брала вона й самостійної участі в парламентських виборах. Незважаючи на це, представники керівництва РНС були членами ЦРНР і постійно дотримувалися русофільських позицій. Матеріально-фінансовій та ідейно-організаційній розбудові партії сприяла Чехословацька Народно-Демократична Партія (ЧНДП), яку очолював К. Крамарж [273, С.77]. Це була провладна політична організація, яка шляхом підтримки русофільських партійних осередків намагалася зменшити опозиційний тиск на уряд Чехословаччини. На парламентських виборах 1924 і 1925 років ЧНДП виступала самостійно, але успіху не здобула [273, С.77]. Будучи однією з найбагатших політичних організацій в республіці ЧНДП мала вплив і на РНП, що діяла на Пряшівщині і була зближена з оточенням одного з лідерів РНС В. Юричко. Незважаючи на це, згідно програмних положень РНС виступала самостійною організаційною одиницею, яка повинна була стати політичною підпорою православного населення краю [15]. РНП також залишалася самостійною політичною партією після розколу КРЗП. У січні та лютому 1924 року, коли стало відомо, що РНП братиме участь у парламентських виборах в проурядовому аграрному блоці, проводилися передвиборчі наради, на зібраннях осередків роз’яснювалися програмні положення, оцінювалися шанси тих чи інших політичних сил. Проте наслідки парламентських виборів не були втішними для РНП. Вона отримала усього 2 тисяч 780 голосів у парламент і 2 тисяч 358 голосів у сенат, що у свою чергу залишило її представників без депутатських мандатів [23, 25 – 28]. Проте така ситуація не дуже засмучувала лідерів РНП, адже вони, як їм здавалося, користувалися певною довірою з боку празького уряду. Однак насправді все було не так. Надавши у 1923 року місце губернатора лідеру РНП 224
Антонію Бескиду, чехословацький уряд намагався вбити двох зайців одним пострілом — мати безпосередній вплив через губернатора на політику крайового уряду та контролювати ЦРНР і РНП, а через них і весь русофільський політичний рух. У свою чергу А. Бескид був змушений робити кроки на примирення з Аграрною партією. Все це вказувало на те, що РНП ставала знаряддям чехословацької владної політики, особливо у відповідальний період підготовки і проведення парламентських виборів 1924 року. Проте такий політичний хід бажаних результатів для Праги не приніс. Потужні автономні політичні партії русофільського напрямку, такі як АЗС і КТП, не «купилися» на цей хід. Більше того, вони почали відвертатися як від Антонія Бескида, так і від політики, яку він проводив у ЦРНР та РНП, а згодом взагалі позбавили його будь-якої політичної довіри в краї. Розуміючи це, чехословацька влада була змушена робити основний акцент на Аграрну партію, яка й надалі дотримувалась офіційної русофільської позиції і котра повинна була сконсолідувати навколо себе весь автономно-політичний рух та послабити опозиційні сили. Її участь у парламентських виборах 1924 року показала прихильність населення до партії. Внаслідок отриманих понад 16 тисяч голосів виборців (6,4 відсотка) Аграрна партія змогла репрезентувати в парламенті крайового представника Василя Щерецького, який згодом відмовився від посади, а його замінив Йосиф Камінський [51 а, С.114]. Незважаючи на це, празький центр Аграрної партії був незадоволений розбудовою політичної організації на теренах історичного Закарпаття. Саме цим можна пояснити те, що з Чехії було направлено кількох партійних інструкторів, які повинні були зайнятися на місцях перебудовою структурно-організаційної бази партії та зміцненням її кадрів. Наслідки цієї роботи висвітлювалися на засіданнях центрального виконавчого комітету партії у Празі, які проходили 21 і 22 жовтня 1924 року в присутності 114 делегатів із «Чехіи, Словакіи и Подкарпатской Руси» [42, 1924, 7 ноября]. Загальні результати перших парламентських виборів у Закарпатті в 1924 року показали, що автономні політичні сили користувалися досить великою популярністю. Опозиція в цілому отримала 60 відсотків голосів виборців [273, 83]. АЗС, який продовжував лідирувати в когорті таких політичних організацій, на черговому засіданні виконкому підняв питання про переорганізацію партії. Упродовж весняних та літніх місяців народні збори АЗС відбулися в селах Доробратово і Залужжя, (18 травня 1924 року), Середнє і Лінці (8 червня), Чорний Ардов, Сасфалово, Кіральгаза (10 серпня), В. Березний (17 серпня), Рокосово і В. Копаня (19 серпня) та в інших. Після проведення регіональних зборів та консультацій щодо реорганізації партійної роботи, 15 серпня 1924 року відбулася нарада всіх секретарів АЗС, які звітували про свою 225
діяльність. Врешті-решт Андрій Бродій видав усім секретарям інструкції для подальшої роботи. Було також визначено роль АЗС в надпартійному представницькому органі ЦРНР. 12 жовтня 1924 року друкований орган АЗС «Русскій Вђстникъ» розповсюдив меморандум, який лідери партії посол Іван Куртяк та сенатор Бела Рішко передали головному секретаріату Ліги Націй в Женеві 5 жовтня того ж року. Тут зокрема зазначалося, що «Меморандъ Карпато-русскихъ представителей требуетъ, чтобы Народный Союзъ (Ліга Націй – авт.) якъ ручитель автономіи (самоуправленія) Подкарпатской Руси постарался и причинился къ тому, чтобы правительство Чсл. Републики кажду точку мироваго договора исполнило» [42, 1924, 12 октября]. Однак далі розмов на цю тему європейські політики не пішли, незважаючи навіть на те, що згаданий меморандум підтримали й американські русини на чолі з головою всіх американських організацій русинів Михайлом Югасом. Про це подавала інформацію й американська щоденна «карпаторусская» газета «День» під номером 250 [42, 1924, 23 ноября]. Офіційними ж гаслами АЗС у цей період залишалися вимоги встановлення автономії краю: «А.З.С. за автономію, за свободу и права Подкарпатской Руси» [42, 1924, 23 ноября]. Проте їхня політика набувала все гострішого опозиційного характеру. Друкований орган партії «Русскій Вђстникъ» неодноразово піддавався цензурній перевірці владними структурами. Деякі номери повним тиражем конфісковувалися і знищувалися [42, 1924, 23 ноября]. Не залишалися поза увагою «автономістів» і дії сусідніх держав, зокрема Румунії, яка внаслідок тимчасового встановлення кордонів зайняла райони компактного проживання русинів на Тячівщині. З недовірою партійці ставилися й до одержавлення багатих земельних наділів. Щоб звернути увагу уряду на ці проблеми, 9 листопада 1924 року в Тячеві партією були скликані народні збори, які через депутата Івана Куртяка передали владі резолюцію про припинення знущань румунських властей над місцевими селянами [42, 1924, 23 ноября]. Проте і ці проблеми чехословацький уряд проігнорував. Наприкінці 1924 року і на початку 1925 року АЗС суттєво не змінив своєї політики. За цей час відбулися масові партійні зібрання у В. Солотвині, Н. Солотвині, Комарівцях, В. Лазах та інших населених пунктах краю [42, 1924, 5 октября]. Чим ближче наближалися чергові парламентські вибори, які були призначені на 1925 року, тим більше відчувалося загальнополітичне пожвавлення осередків, велася посилена агітація. Результати участі АЗС у парламентських виборах 1925 року вказували на швидкий ріст популярності «автономістів» серед місцевого населення. Цього разу вони отримали 28 тисяч 799 голосів, що становило 11,6 відсотка від голосуючих [2.3]. Депутатом парламенту 226
став Іван Куртяк. Таким чином тільки за один рік АЗС «придбав» більш ніж сім із половиною тисяч голосів. Чим же пояснюється таке зростання авторитету? На нашу думку, одна з головних причин успіху залежала від вдалого, тактично вивіреного підходу до передвиборчої агітації. Вимоги проведення аграрної реформи й надання автономних прав тогочасному Закарпаттю поєднувалися із посиленою критикою владної політики щодо карпатської території і розчаруванням результатами «співжиття» в слов’янській державі. Прихильність до АЗС була викликана й постійними попередженнями «автономістів» недовіряти чехословацьким партіям, а відстоювати «свої права у своїй партії». Ще одним позитивним моментом можемо вважати співробітництво на культурнопросвітницькій ниві з «Обществом им. А. Духновича», створеним при безпосередній участі «автономістів» у 1923 році [296, С.298]. Саме через читальні згаданого товариства АЗС залучала на свій бік місцевих жителів, а особливо молодь. Ними проводилися спільні акції культурнодуховного, освітнього й спортивного характеру, які згодом під час проведення різнопланових заходів все частіше перетворювалися в політичні. Оскільки критика державної влади набувала гострішого характеру, до АЗС приєднувалися й античехословацькі елементи, особливо проугорсько налаштоване населення, старе духовенство та інші соціальні верстви [5.1, inv.c. 481, k. 92]. Відчуваючи таку підтримку, керівництво АЗС почало здійснювати поступовий перехід на крайньо-опозиційні позиції. Разом з тим, різка критика непослідовної політики чехословацького уряду в питанні надання краю автономії у свою чергу зближувала АЗС із різноманітними про угорськими політичними силами. Не відставали від автономістів і загальночеські партії. Незважаючи на те, що Аграрна партія в Закарпатті отримала 16 тисяч голосів на парламентських виборах 1924 року, центральне керівництво в Празі залишилося незадоволеним загальною ситуацією у краї. Це пояснюється тим, що аграрники очікували кращих результатів виборів на їхню користь. Уповноважений керівник виконкому Аграрної партії Ф. Гедуш через це відмовився від виконання своїх обов’язків [51 а, С.114]. Проте керівництво партії настояло на тому, щоб він залишився. Його звільнили лише в серпні 1924 року, коли уповноваженим представником партії був призначений Й. Заїц. Після цього розпочалася чергова реорганізація Аграрної партії. Завдяки потужним фінансовим надходженням заново була вибудувана структурно-організаційна мережа осередків, їх тісна співпраця ставала обов’язковою [5.1.1, k. 84]. На місцях створювалися господарські спілки і дочірні громадські організації. Утворені окружні осередки підпорядковувалися жупним, а керівництво партії здійснював крайовий виконавчий комітет. У 1925 227
році його головою обрали Едварда Бачинського. Крайовий секретаріат партії розташовувався в Мукачеві, де реально вся влада зосереджувалася в руках секретаря Й. Заїца, а жупним секретарем був П. Сидор. Жупний секретаріат Аграрної партії в Ужгороді очолювали Й. Камінський і В. Баран, а в Севлюші — секретар Вагнер. У Хусті секретаріат земледільських робітників очолював Я. Краткий [51 а, С.114]. Напередодні парламентських виборів у 1925 році в середині Аграрної партії була проведена чергова реорганізація кадрового складу. Я. Краткого звільнили з посади секретаря Хустського партійного секретаріату, а його місце посів інженер Я. Мондич [51 а, С.115]. 1 квітня 1925 року крайовий секретаріат перенесли з Мукачева до Ужгорода. Колишній офіційний друкований орган — газету «Село» перейменували в «Карпаторусскій Вђстник» (орган АЗС «КарпатоРусскій Вестник» уже виходив під назвою «Русскій Вестник»), а його шефредактором став К. Бескид [51 а, С.115]. Основу програмних передвиборчих положень Аграрної партії склали вимоги проведення земельної реформи й надання краю автономних прав. Виборці віддали на користь партії 34 тисяч 916 голосів (14,2 відсотків) [51 а, С.115]. Проведена структурно-організаційна перебудова партії довела спроможність аграрників впливати на населення і здобути більш ніж у двічі більше голосів за один рік говорили самі за себе. Внаслідок цього депутатські мандати отримали А. Штефан і Ф. Кралик [273, С.79]. Розуміючи багатонаціональні особливості краю, керівництво Аграрної партії відкрило угорський секретаріат на чолі з секретарем М. Вишневським (у Берегові та Ужгороді). Була придбана також угорськомовна газета «Карпати Футар», яку перейменували спершу на «Föld müves» («Земледілець»), а згодом — «Kőztársasagi Hirado». Редактором газети став уже згаданий М. Вишневський [51 а, С.115]. Для більш чіткої організації партії було ліквідовано Угорську Республіканську Земледільську Партію, яка виступала самостійною організаційною одиницею, хоч і була філією загальнодержавної Аграрної партії [51 а, С.115]. Внаслідок перебудови партійного апарату аграрники здобували авторитет і прихильність в багатьох районах краю. До партії потягнулася інтелігенція і духовенство. У другій половині 20-х років ХХ століття навіть з’явилася можливість створити окружні партійно-фахові відділи урядовців, учителів, службовців та інших. До 1929 року таких осередків було вісім [51 а, С.116]. Причина успіху Аграрної партії у завоюванні нею авторитету серед місцевого населення полягала, на нашу думку, ще й у тому, що її керівництво всіляко намагалося уникнути проблемних на той час релігійних і мовних питань, пропонуючи політику невмішування у ці справи. Згідно з програмними 228
положеннями аграрники пропонували вирішити згадані питання майбутнім крайовим парламентом [51 а, С.116]. Дотримуючись і надалі партійної програми, аграрники найбільшу увагу звертали на господарські питання, брали участь у демонстраціях переважно економічного характеру, неодноразово і спільно із іншими партіями, виражаючи при цьому «земледільську солідарність» [51 а, С.116]. Отже, як бачимо, процес становлення та розвитку русофільських партій у перші роки входження Підкарпатської Русі до складу Чехословацької Республіки був неоднозначним. Основи демократичного плюралізму, які почали зароджуватися в краї наштовхувалися на різне розуміння їх змісту з боку владних структур та проурядових партій. Однак сила автономістського руху, передове місце в якому справедливо належало політичній партії Автономний Земледільський Союз, ще не була загрозливою для політичної системи держави, а тому як і чехословацькі, так і європейські політики без докору сумління нехтували проханнями та вимогами крайової політичної еліти звернути увагу на болючі проблеми тогочасного закарпатського суспільства. 4.2. Діяльність русофільських партій в другій половині 1920-х — середині 1930-х років Починаючи з другої половини 20-х років у лавах найпотужнiшої автономної партiї АЗС почали вiдбуватися серйознi змiни, якi торкнулися як її внутрiшнього адміністративного апарату, так i зовнiшньополiтичної орiєнтацiї. Розумiючи, що зволiкання празького уряду з питанням здiйснення автономiї краю, має далеко не тимчасовий характер, АЗС поступово переходить на бiльш радикальнiшi методи полiтичної боротьби i все гострiше критикує владну полiтику. На перший план лідери партії висунули полiтичну боротьбу за автономiю. Проте, з цього часу вiдчутним стала й орiєнтацiя партiї на змiну державного устрою та територіальної цілісності Чехословаччини, що ставило її в один ряд iз антидержавними полiтичними органiзацiями. Розумiючи це, керiвництво АЗС офiцiйно не вимагало негайних радикальних змiн, однак окремi дiї її лiдерiв пiдтверджують подiбну думку. Більше того, заглядаючи на спроби встановити автономне управління в Словаччині, місцеві політики все ревніше відстоювали свої позиції [3.1.1, k. 715]. «Психологiчна» змiна полiтичних настроїв АЗС торкнулася й внутрiпартiйного життя. Селяни, якi були основою партiї упродовж перших рокiв її дiяльностi, почали втрачати своє керiвне становище. Їх мiсце все бiльше займали представники iнтелiгенцiї та духовенства. До лав АЗС залучалася й частина службовцiв, заможне селянство. Проте 229
найбiльшої реорганiзацiї зазнало керiвництво партiї. Її очолила молода амбiцiйна група «автономiстiв», серед яких виділялися Андрій Бродiй, Михайло Демко, Iван Куртяк. Останнiй i став головою АЗС. З цього часу партія твердо зайняла позицiю полiтичного лiдера русофiльського руху. У цьому вiдношеннi їй активно допомагало «Общество им. А. Духновича». Цi органiзацiї проводили спiльнi акцiї як культурнопросвiтницького, так i полiтичного характеру. Достатньо велика кiлькiсть членiв АЗС одночасно брала участь у роботi товариства. Взагалi упродовж 20 – 30-х років «Общество им. А. Духновича» виступало своєрiдним об’єднавчим центром русофiлiв рiзних полiтичних органiзацiй, діючи на противагу товариству «Просвiта», яке виконувало таку ж роль серед проукраїнських партiй. Крiм того АЗС користувався широкою пiдтримкою серед верхiвки греко-католицької церкви, передусiм старшого поколiння, вихованої ще за австроугорських часiв. Така посильна допомога не була зайвою особливо в передвиборчих кампанiях. Особливу увагу АЗС придiляв тогочасний єпископ О. Стойка [73, С.29 – 30]. Цiкавими матерiалами є джерела фiнансування АЗС. Крiм членських внескiв, якi не могли покрити всi витрати дiяльностi партiї, казна АЗС поповнювалася також за рахунок «iноземних iнвестицiй». Безумовно такi дотацiї надавалися за виконання конкретної цільової роботи. Фiнансування ж партiї полiтичними колами Угорщини беззаперечно вказують на мету такої «спiвпрацi». Першi згадки про проугорську орiєнтацiю АЗС припадають на першу половину 20-х років ХХ століття. Уже тодi з Угорщини надходила фiнансова допомога полiтичної органiзацiї, а також її лiдерiв, зокрема Йосифа Камiнського, котрий за чехословацького періоду змінив декілька партійних квитків [1.3.10, арк. 53 – 58]. З метою поширення серед мiсцевого населення античехословацьких настроїв, i розумiючи неабиякий вплив АЗС у краї, угорськi полiтичнi кола намагалися зблизити русофiльську партiю з угорськими нацiональними партiями Закарпаття, чим самим направити їх в єдиному проугорському руслi [1.4.5, арк. 1 – 3]. З 1922 року у постійне поле зору чехословацьких спецслужб потрапляє один з лiдерiв АЗС Андрій Бродiй, який неодноразово зустрiчався з угорськими агентами [1.3.10, арк. 1]. Таку активнiсть проявляли й iншi лідери АЗС, зокрема Іван Куртяк та Михайло Демко. Особливо активiзувала партія свою дiяльнiсть пiд час так званої «акцiї Ротермера», яка була покликана вiдновити монархiчнi позицiї Угорщини. Одночасно виросли й матерiально-фiнансовi дотацiї з Будапешту. Напередоднi парламентських виборiв 1929 року за деякими свiдченнями АЗС щорiчно отримувала близько 500 тисяч чеських крон [89, С.84 – 85]. Чим швидше наближалися парламентськi вибори 1929 року, тим активнiше проводила АЗС агiтацiйну кампанiю. Проте, треба визнати, 230
що партiя почала вiдчувати послаблення пiдтримки серед мiсцевих жителiв, що було дуже невчасно. До такої ситуацiї привели, на нашу думку, щонайменше двi суттєвi причини. По-перше, монополiзацiя влади в ЦРНР дiячами АЗС (А.Бродiй, М. Демко, Ю. Фелдешiй) спричинила виникнення опозицiї в русофiльських полiтичних силах (наприклад вихiд з Ради РНС), що негативно вiдобразилося на електоральнiй пiдтримцi партiї. По-друге, далися взнаки пiдозрiлi зв’язки членiв АЗС iз угорською агентурою (багато прихильникiв русофiльської орiєнтацiї вважали себе слов’янофiлами й негативно ставилися до угорських реваншистiв). У такiй ситуацiї виконавчий комітет АЗС був змушений шукати союзникiв серед партiй, якi б могли допомогти «автономiстам» завоювати необхiдну для перемоги кiлькiсть голосiв. Розумiючи, що подальша недовiра населення тогочасного Закарпаття партiї АЗС може призвести до втрати лiдерства в русофiльському русi керiвництво полiтичної органiзацiї вперше пiшло на союз iз централiстською, загальнодержавною партiєю, яка не була надто популярною в краї – Чехословацькою Народно-Демократичною Партією (ЧНДП) [273, С.81]. До цього виборчого об’єднання, яке дiстало назву «Русскiй народний блок», приєдналися також КТП, яка переживала не найкращi часи, а також опозицiйна РНС. Цей союз партiй пiд час виборiв пiдтримали 48 тисяч 509 виборцiв (18,2 вiдсоткiв). Внаслiдок цього членом палати депутатiв став лiдер АЗС Іван Куртяк, а членом сенату – Юлій Фелдешiй [273, С.81]. Пiсля парламентських виборiв, коли Чехословаччину поглинула економiчна криза, АЗС, як i всi iншi полiтичнi органiзацiї, частково вiдiйшла вiд полiтичної боротьби i засередилася на вирiшеннi господарських проблем мiсцевого населення. З цiєю метою в регiональних осередках партiї вiдбувалися збори її членiв, на яких обговорювалися питання структурно-органiзацiйної розбудови АЗС та її участi в сiльських виборах [47, 1930, 15 мая]. Необхідно зазначити, що певною підтримкою партія користувалася і у Східній Словаччині [292, С.207]. Натомість лiдери АЗС продовжували зближатися з проугорськими силами як в серединi держави, так i за її межами. Саме цiй метi на початку 30-х років «автономiсти» придiлили найбiльше уваги. Все частiше з їх вуст звучали заклики про повернення монархiчних часiв, а тогочасна полiтика уряду Чехословаччини пiддавалась нищiвнiй критицi. Все це разом формувало відповідну громадську думку мiсцевого населення. Неостанню роль у такiй ситуацiї вiдiграла як моральна, так i фiнансова пiдтримка АЗС iз рiзних джерел [73, С.29]. У 1933 році пiсля важкої хвороби помер багаторічний лiдер партiї АЗС Iван Куртяк, який користувався у краї неабияким авторитетом. Новим головою полiтичної органiзацiї «автономiстiв» було обрано 231
молодого й амбiцiйного полiтика Андрія Бродiя, який вiдразу ж приступив до змiцнення регiональних осередкiв партiї. Його кандидатура з’явилася не випадково. Він був умілим партійцем, добрим організатором, вірним політичним ідеям АЗС. Вже з 1934 року з новою силою розпочалася агiтацiйна передвиборча кампанiя партії. Поширення дiстали так званi «Десять заповiдей кожного русина», якi друкувалися на сторiнках партiйної газети й щорiчного «Земледiльського Календаря». Подiбнi заклики з’являлися i у формi окремих листiвок. Ось кiлька таких заповiдей: «Чествуй пам’ять Iвана Куртяка, який пожертвував себе за звiльнення русинiв; вставай в члени АЗС; стидися голосувати на чужу партiю...» [38 а, С.90 – 100]. Щодо програмних положень, то вони залишилися незмiнними: «Мы автономисты строимъ новую свободную автономную Подк. Русь». Iдея автономiї продовжувала жити у вимогах надання автономiї краю в її етнографiчних i природно-економiчних кордонах вiд Попраду до Тиси. Незважаючи на подальшу радикалiзацiю автономного русофiльського руху та зближення АЗС iз проугорськими полiтичними силами, партiя, принаймнi офiцiйно, й надалi вiдстоювала територiальну цiлiснiсть Чехословаччини [38 а, С.44 – 45]. Виникнувши в серединi 20-х років XX століття інша русофільська партiя РНС хоча й не була масовою i популярною серед мiсцевого населення, проте продовжувала свою дiяльнiсть i надалi. Вона згуртувала навколо себе передусiм православне населення краю, яке вiдстоювало русофiльськi позицiї та впровадження офіційно на території Підкарпатської Русі росiйської мови. Проте протирiччя, якi виникали в русофiльських полiтичних колах не сприяли консолiдацiї, а скорiше павпаки – роз’єднували нацiонально-полiтичний рух русофiлiв. Навiть у ЦРНР, яка залишалася їх надпартiйним об’єднавчим центром, представники рiзних партiй не могли порозумiтися. Показовою у цьому вiдношеннi була ситуацiя, яка склалася в Центральній Руській Народній Раді наприкiнцi 1927 року. На засiданнi президiї партiї РНС 31 грудня було прийняте одноголосне рiшення про вихiд партiї iз складу ЦРНР i вiдкликання своїх членiв, а саме Д. Дудаша, О. Попова та I. Мочкоша. Мотивацiя такого відчайдушного кроку була проста i водночас промовиста — «узурпацiя влади в ЦРНР лiдером АЗС I. Куртяком» [38, 1928, 27 января]. Офiцiйно ж головною причиною виходу РНС зi складу представницького органу стало те, що ЦРНР «осталась равнодушной и не подала протеста противъ антирусской и антиславянской акции лорда Ротермера, чемъ наложила позорное пятно на русскiй нацiональный характеръ Подкарпатской Руси и на всехъ нацiонально чувствующихъ карпатороссовъ» [38, 1928, 27 января]. Така позицiя РНС яскраво свiдчить про рiзнобiчне ставлення до тих чи iнших полiтичних подiй у краї партiй русофiльської орiєнтацiї. Своїм ставленням до акцiї лорда Ротермера, метою якої було повернення 232
Угорщинi втрачених геополітичних позицiй, РНС промовисто пiдтвердила й свою антиугорську партiйну полiтику. На противагу iншим полiтичним органiзацiям (наприклад АЗС) партiя РНС у цьому вiдношеннi виглядала бiльш патрiотичною, а її чiтка русофiльська (мабуть більше слов’янофільська) позицiя була цiлком зрозумiлою. Мiжпартiйнi суперечки в РНС виникали також з iнших причин, зокрема економiчного характеру (наприклад з Аграрною партiєю) [38, 1934, 5 іюля]. Отже, треба визнати, що партiї подiбні РНС незважаючи на свою структурно-органiзацiйну слабкiсть умiли реагувати на рiзнi полiтичнi подiї i гiдно вiдстоювати власнi позицiї. Тому РНС вирiзнялася серед iнших однотипних полiтичних органiзацiй. Мала партія і власний друкований орган – «Свободное слово», яке редагував Дмитро Дудаш. Кореспондентом новинки працював і член РНС Олександр Попов [1.10.4, арк. 1 – 3]. У краї деякий час дiяла ще одна русофiльська полiтична партiя, яка чiтко орiєнтувалася на місцеве православне населення. Вона називалася «Карпаторусское Соединенiе Православныхъ» (КСП), а її керiвництво знаходилося в руках православних священикiв, зокрема о. Михаїла Розмана – настоятеля церковного приходу в Бiлках [2.10, арк. 1]. КСП була малочисельною й ще менш популярною полiтичною органiзацiєю в краї. В історичній науці такі утворення прийнято називати «партіямикарликами». Вона брала участь лише у земських виборах, де намагалася через своїх представникiв захищати iнтереси православної церкви та її вiрникiв. Хоча, як стверджували члени КСП, це була лише програма мiнiмум. Згодом планувалося висувати своїх кандидатiв у парламент i сенат [2.10, арк. 1]. У земельне представництво пiд першим номером КСП намагалася провести Михайла Розмана, якого називали «першим за сотнi рокiв православним священиком – висуванцем в кандидати» [2.10, арк. 2]. Другим у кандидатському листi вiд КСП був член православного комiтету з Великих Лучок Г. Гунтанович: «Наибольшему православному приходу въ Карпатской Руси дамо другое место» [2.10, арк. 2]. Передвиборчi листiвки КСП закликали вiдстоювати iнтереси «нашей Церкви Православной» i вказували, що буде, мовляв, великою ганьбою, якщо в православних селах «своя партiя православныхъ» не дiстане бiльшостi голосiв [2.10, арк. 1]. Проте реалiї були зовсiм iншими. Будучи маловiдомою партiєю, КСП не мала реального впливу на полiтичне життя краю. Вона загубилася в партiйно-полiтичнiй боротьбi i не залишила пiсля себе нiяких вiдомостей, якi б свiдчили про її активну позицію чи дiяльнiсть. З iншого боку, сам факт iснування русофiльської православної партiї вказував на ще бiльше розшарування серед мiсцевого населення i аж нiяк не мiг сприяти його консолiдацiї. Поряд з цим, слід визнати цим фактом необмежений політичний 233
плюралізм, впроваджуваний демократичною системою Чехословацької Республіки. Своєрідною за своєю орієнтацією та баченням майбутнього краю була Партія Невдоволених Автохтонів (Тутешняків) (ПНА(Т)) [243]. Тут важливо не плутати її з політичною організацією Автономна Партія Автохтонів на Підкарпатській Русі, створеної в 1921 році колишнім підполковником австро-угорської армії Аркі Акошем. ПНА(Т) виникла в 1933 році, а її керівником було обрано Михайла Гелебана. Архівні джерела свідчать про проведення одних із партійних зібрань 30 квітня 1933 року в Берегах, на яких було присутньо 150 чоловік [1.1.76, арк. 96]. Шістнадцять із них складали комітет осередку, де головуючим став Коломан Фудесі. Його заступником був обраний Андрій Нілас, помічником-таємником – Павел Копор, скарбником – Блажей Ковач, а контролерами були призначені Дезидер Голдман і Самуель Пушкаш [1.1.76, арк. 96]. Крім них на засіданні були присутні члени партії Йозеф Бачко, Андрій Лука, Густав Біро, Микола Сегеді, Войтех Гечі, Петро Яшик, Блажей Косна, Войтех Фюзеші, Гейза Фюзеші, Альберт Копр та інші [1.1.76, арк. 96]. Свою політичну позицію ПНА(Т) базувала на слов'янській єдності й спротиві проугорcьким політичним силам. Оcновною метою організації, як і в більшості політичних партій краю, була боротьба за автономію Підкарпатської Русі. Однак своєрідністю в цьому плані було те, що ця автономія мала бути складовою частиною, як вони називали, «Середньоєвропейської слов'янської держави» або країни, яка б не носила назву однієї або двох пануючих націй [2.6, арк. 12]. До складу такої країни входили б слов'янські нації цього регіону (чехи, словаки, поляки, русини-українці та ін.), але не як представники незалежних держав, а як автономні одиниці з центральною владою та спільними державними структурами. З іншого боку, лідери партії, в умовах входження історичного Закарпаття до складу Чехословаччини, не виключали можливості перспективного майбутнього автономії як складової частини цієї республіки. Але такий варіант був можливим лише за умови, яка виражалася офіційним гаслом партії: «Або вдоволено жити, або вмерти!». Тому представники партійної організації закликали — «Невдоволені соєдиняйтеся!» [2.6, арк. 12]. Взагалі більшість програмних положень мали вигляд пропозицій чи рекомендацій щодо майбутнього управління країною. Програма не дотримувалася стандартної структури, що була притаманна іншим автономним політичним партіям. Організації внутріпартійного життя і політичній діяльності більша увага приділялася в статуті партії. У своїй програмі «автохтони» відводили чільне місце організації державного управління й рівноправності націй. Кожна частина такого державного утворення мала б однакові автономні права, незважаючи на величину її території та кількість національного населення. До загально234
державної власності зі спільним користуванням «невдоволені автохтони» відносили єдину банківську систему із мережею місцевих філіалів (п.18), спільне керівництво фінансами та військом [2.6, арк. 12 – 14]. До того ж висувалися й інші вимоги, які мали б впроваджуватися на території всієї держави. Насамперед, це існування державної власності на землю (після обов'язково проведеної земельної реформи — п. 38), можливість проведення всенародних і рівноправних виборів (п. 27), запровадження єдиної грошової системи (грошова реформа — п. 37) та інше [2.6, арк. 16 – 17]. Вимагалося також підпорядкувати державі систему освіти й обмежити втручання до неї приватного сектору (п.29). З іншого боку, до структури приватних працівників, як вони зазначали, необхідно віднести таких фахівців, як інженери та адвокати, оскільки це підніме якість і відповідальність за результат їхньої роботи. Для цієї категорії фахових працівників пропонувалося запровадити погодинну оплату праці (п. 45) [2.6, арк. 17]. Велику увагу "автохтони" приділили правовим відносинам та дисципліні в державі. Однак їхні пропозиції в цій сфері були не цілком зрозумілими. З одного боку, незнання законів повинно було братися до уваги судовими органами (п. 53) [2.6, арк. 17]. З огляду того, що відсоток неоcвіченого й неграмотного населення був дуже високим, ця теза є досить абсурдною. З іншого боку, вимагалося запровадити смертну кару за окремі види злочинів (п. 56) [2.6, арк. 17]. Судові інстанції повинні були знаходитися в кожному населеному пункті, а в містах їх мало бути декілька. Контроль за правопорядком покладався на поліцейські капітанати (п. 11) [2.6, арк. 13]. Ще кілька загальних вимог стосувалися введення пільгового проїзду транспортом (п. 66), визнання неділі вихідним днем для працівників усіх галузей (п. 74), свободи преси та друку (п. 75), скасування дня 1 травня як святкового дня (п. 8І), відокремлення церкви від держави (п. 58) тощо [2.6, арк. 18 – 19]. На місцях пропонувалося всю владу зосередити в міських і сільських нотаріальних урядах. Незважаючи на єдине управління військом через координаційну військову раду, кожній автономній одиниці дозволялося б утримувати крайові військові корпуси. Служба у війську встановлювалася строком на шість місяців. Причому перші три місяці молоді солдати повинні були проходити учбові заняття, а наступні — вже як повноцінну службу (п. 56) [2.6, арк. 12]. Крім того, до автономних прав відносили: проведення власної економічної політики (розбудови промисловості, заводів, фабрик) (п. 99). Кожна автономія діставала б право на свій гімн (п. 82), місцеву верховну владу — Сейм (п. 87) і власне міністерство в Празі як столиці (п. 88). Також вказувалося на чітке визначення кордонів (п. 86) [2.6, арк. 19]. Щодо мовного питання, то партійці пропагували розвивати місцеву руську (не російську) мову через видання підручників для шкіл та іншої 235
необхідної літератури. Але треба сказати, що у програмі досить мало уваги приділено проблемі розвитку культури краю. Виконання згаданих основних програмних позицій мало забезпечити, за задумом лідерів партії, «вдоволене» автономне життя краю. Як зазначали представники цієї політичної організації в 1933 році – «Се то! Се нам треба!! Се ми хочеме!!!» [8]. Статут ПНА(Т) передбачав дванадцять параграфів, які присвячені внутріпартійній структурі та членству в організації. Перший параграф – "Назва партії" – як бачимо, мав виражати інтереси місцевого населення, яке незадоволене сучасним для них становищем та рівнем життя в суспільстві. Центральний осередок партії знаходився в місті Ужгород (§2) [2.6, арк. 21]. Керівництво організації складали центральні, окружні та сільські секретаріати (§3) [2.6, арк. 21]. Відділи секретаріатів розподілялися за національною та релігійною відмінністю. Дозволялося також утворювати відділи на основі фахового представництва (за професійними спеціальностями) (§4) [2.6, арк. 21]. В наступних параграфах вказувалися обов'язки відділів та позиція партії, яка полягала в пропаганді (і визнанні) свободи совісті, мирного співжиття народів, вільного вибору віросповідання (§6, п. 1 – 2) [2.6, арк. 21]. Політична основа партії базувалася на принципах демократичного республіканства й чітковираженої автономії кожної «історичної» землі (§6, п. 3) [2.6, арк. 21]. Крім згаданих цілей, партія переслідувала й такі, як боротьба проти тероризму в будь-якому його виявленні та підвищення господарського, політичного, культурного й матеріального рівня місцевого населення (§7, п. 1 – 2) [2.6, арк. 22]. Щодо членства у партії, то у статуті зазначалося про безперешкодне прийняття до лав організації кожного бажаючого «невдоволеного автохтона» (§8). Однак члени партії поділялися на дві категорії. До першої групи належали так звані «активні» члени, які займали керівні посади в організації та секретаріатах або ж виконували інші спеціальні доручення. Серед таких можна назвати М. Гелебана, І. Попадинця, Ю. Мотолу, В. Манайла, О. Папа, П. Корпоша та інших [2.6, арк. 22]. До так званих «пасивних» членів зараховували рядовий склад політичної партії та її прихильників. ПНА(Т) не входила до групи популярних політичних організацій, які займали передові місця на політичній арені краю, не була масовою, а тому не могла впливати на ті чи інші зміни в розвитку суспільства. Вона не мала своїх представників у правлячих колах автономії і не відігравала якоїсь значимої ролі у партійних блоках чи передвиборчих об'єднаннях. Програма партії включала в себе загальні положення без конкретизації своєї політичної, економічної і культурної позиції. В цілому з пропонованих програмних документів та діяльності партії випливає, що «автохтони» були незадоволені своїм положенням у 236
суспільстві, але конкретного виходу з такого становища в тих умовах знайти не могли. На цей же час припадає створення ще однієї малочисельної та маловпливової «карликової» політичної партії русофільської орієнтації, яка отримала досить своєрідну назву – «Карпаторусскій Рабочій Совет: Армадон» (КРС) [1.1.76, арк. 19 – 24]. Згідно змісту «Воззванія» до населення, метою партії було «соединити крестьянский рабочій народ» [1.1.76, арк. 19]. Проголошувалася також передача землі безземельним селянам, відкриття торговельних кордонів тощо. Актуальним питанням залишалося мирне співіснування різних національних спільнот, щоб «кожна народность уживала свой материнській язик, изучовала оден приватний язык котрый должен служити для порозумлення межи народностив» [1.1.76, арк. 19]. Пропагувалося в партійному документі також те, що кожна етнічна група повинна мати свою Раду (Совет). Але найголовніша увага партійцями відводилася робітничо-селянському прошарку закарпатського суспільства, для яких передбачалося вимагати від уряду введення робочих книжок та безкоштовний проїзд на робочі місця в автобусах та поїздах. Відповідно голосливо звучало й гасло: «Най жіє Крестянскій робочій народ и его Карпаторуській робочій совет (АРМАДОН)» [1.1.76, арк. 19]. КРС запровадив видання партійного журналу «Letak rabocoho a krestyanskoho soveta» [1.1.76, арк. 22]. Головний секретаріат (Централа) КРС, за даними на 10 грудня 1932 року, розташовувався в Ужгороді за адресою Городський парк, будинок 28 [1.1.76, арк. 23]. 8 березня 1933 року партія КРС отримала дозвіл (№ 8.609. аі 33) на проведення в Ужгороді партійних зборів, запланованих на 12 березня того ж року [1.1.76, арк. 40 – 41]. На цьому зібранні були присутні, згідно даних поліційного уряду, 180 осіб на чолі із головою КРС робітника із Ужгорода на прізвище Федор [1.1.76, арк. 41]. Крім нього на зборах виступили члени партії Андрій Романець, Петер Сабо та робітник з Ужгорода Тополанчік, виступ якого перервали через використання ним нецензурної лайки [1.1.76, арк. 41 – 42]. Щодо основних тем, які звучали в промовах, то вони стосувалися об’єднання всіх селян перед загрозою зубожіння, проголошення рівності національних та релігійних прав та інше. Один із виступаючих відмітив особливість КРС таким чином: «Партія не є ні антисемітською, ні клерикальною, є проти буржуазії, за рівноправність» [1.1.76, арк. 42]. Таким чином, можна прослідкувати на цьому етапі (перша половина 1930-х років) досить бурхливий процес формування нових політичних партій, зокрема русофільської орієнтації. Це можна пояснити кількома моментами. По-перше, на наш погляд, виникнення нових партій було викликане неспроможністю вирішувати ключові проблеми тогочасності вже існуючими політичними організаціями. По237
друге, період світової економічної кризи 1929 – 1933 років сприяв пошукам нових шляхів суспільного розвитку. У цей час чехословацький уряд посилив контроль за дiяльнiстю полiтичних партiй, хоча передусiм лiвоорієнтованих. У цьому процесi активними полiтичними виступами виділялися провладнi полiтичнi органiзацiї, якi досить часто загравали й із партiями диктаторського, профашистського характеру. Проте, починаючи з 1933 року уряд почав вiдчувати, що деякi партiї переходили межі законної дiяльностi, дiяли в антидержавному напрямку. Першим кроком до визначення легiтимного iснування партiй в рамках закону республiки стала пiдготовка законодавчої основи врегулювання юридичного статусу полiтичних партiй. Відсутність нормативних положень у цій сфері й була наступним чинником хаотичного збільшення кількості політичних партій, у тому числі і в Підкарпатській Русі. Подiбний закон, який передбачалося ввести в дiю восени 1933 року, включав також положення про вiдшкодування збиткiв нанесених державi внаслiдок протиправних крокiв полiтичних органiзацiй [46, 1933, 14 августа]. Отже на діяльність політичних партій покладалася вже і юридична відповідальність. Новий закон торкався всiх без виключення антидержавних партiй. Першими його «жертвами» стали двi нiмецькi нацiональнi партiї, якi дiяли на територiї Чехословаччини i проводили античехословацьку полiтику [46, 1933, 14 августа]. Наступним кроком в процесi юридичного оформлення статусу полiтичних партiй в рамках законiв республiки можна вважати появу у кiнцi 1934 року «Законопроекту реєстрацiї партiй в Чехословаччинi», який був виголошений у парламентi тодiшнiм прем’єр-мiнiстром Я. Малипетром [38, 1931, 13 децембра]. Згiдно цього положення передбачалося притримуватися стандартного порядку реєстрацiї полiтичних партiй республiки, якi були зобов’язанi базуватися в середині організації на демократичних основах i «не бути авторитарними, тобто такими, в яких одна особа користується диктаторськими правами керiвництва партiйним життям» [38, 1931, 13 децембра]. Ще одна обов’язкова вимога полягала у визнаннi статутами й програмними положеннями партiї основ чехословацької державностi, її територiальної цiлiсностi та республiкансько-демократичної форми правлiння [38, 1931, 13 децембра]. Таким чином, законодавче врегулювання партiйного життя було покликане нормалiзувати стосунки рiзних полiтичних органiзацiй з владою i унеможливити вплив на суспiльно-полiтичне життя країни антидемократичних i антидержавних партiй, якi могли виступати iнструментом зовнiшньополiтичних чинникiв сусiднiх держав. Проте цей процес не мав закiнченого вигляду, а полiтика деяких полiтичних органiзацiй i надалi носила античехословацьке забарвлення й сприяла 238
дальшому розколу суспiльства, що врештi-решт i призвело до трагiчних наслiдкiв наприкiнцi 30-х років XX століття. В іншій ситуації знаходилися загальнодержавні політичні організації. Ще у другій половині 20-х років Аграрна партія поринула у спокійне русло організаційного життя. Під серйозним контролем центрального проводу залишалися керівники осередків, тому зміни в керівних органах продовжувалися. Так, наприклад посаду секретаря Хустського окружного секретаріату замість Я. Мондича посів К. Бескид, а пізніше, перед парламентськими виборами 1929 року, лави Аграрної партії залишив Й. Камінський, який був внесений до кандидатського листа від партії АЗС (повернувся до лав «автономістів» черговий раз) [51 а, С.117]. Відбулися зміни і на друкованому фронті. Офіційним друкованим органом партії стала газета «Земледђльская Политика», яку доручили редагувати Івану Лоскоту. Враховуючи важливість для партії молодіжної підтримки, аграрники створили й організацію «підростаючої молоді», яку очолив відомий аграрний політичний діяч Я. Машата. Він приїхав у Закарпаття ще у 1922 році, коли центральний провід партії направив його сюди для розбудови політичної організації. Представники крайової організації Аграрної партії, яка цього разу офіційно називалася Республіканська Земледільська Партія на Підкарпатській Русі (РЗППР), неодноразово брали участь і у вседержавних партійних акціях та маніфестаціях. Зокрема, окремою колоною проходили закарпатці під час «всеземледільської маніфестації», яка відбулася у Празі 17 травня 1929 року [51 а, С.118]. Упродовж другої половини 20-х років Аграрна партія й далі створювала широку мережу партійних осередків. Відстоюючи питання встановлення рівноправних земельних відносин і вирішення проблем селянства взагалі, найбільшу популярність аграрники звичайно мали на селі. У деяких випадках селяни були змушені вступати до Аграрної партії, отримуючи натомість всілякі пільги. Маніпулюючи обіцянками проведення аграрної реформи, зокрема земельної, домаганнями реалізації законів про вступ і розподіл великих землеволодінь, вони не могли на повну силу зосередитися на конкретному вирішенні проблеми. Аграрна партія виробила й власну програму на період економічної кризи. Відчуваючи зростаючу підтримку серед місцевого населення, питання проведення земельної реформи вони відклали на другий план, мотивуючи це неможливістю її реалізації в умовах, що склалися. На перше місце аграрники висунули актуальну програму допомоги розореному селянству. Головними її завданнями стали домагання зменшити або ліквідувати взагалі податки на період кризи, анулювати боргові зобов’язання і надати пільгові кредити. Проте непослідовність проводу партії у вирішенні накреслених завдань, а також захист передусім заможного селянства знівелювали відсоток довіри населення 239
до Аграрної партії, що й відбилося невдовзі на загальнодержавних парламентських виборах 1935 року, де аграрники втратили значну частину голосів у порівнянні з 1929 роком [65, С.108; 226, С.177 – 180]. Після парламентських виборів 1929 року Аграрна партія, яка повинна була нести основний тягар у процесі пошуку шляхів виходу із економічної кризи, зосередила увагу на регіональних проблемах землеробів. У поглибленні кризових явищ аграрники звинувачували інші політичні організації, які, на їхню думку, проявляли бездіяльність в аграрних питаннях [38, 1930, 7 мая]. Викривалися також політичні авантюри довкола господарських питань. Так, наприклад, негативну реакцію Аграрної партії викликала політика Чехословацької НародноСоціалістичної Партії (ЧНСП), яка під виглядом допомоги селянам без їхньої на це згоди записувала у члени партії (стаття «Народные соціалісты и кукурузная акція въ Свалявскомъ округђ» [38, 1933, 18 января]. Незважаючи на загальносуспільну кризу в державі, Аграрна партія продовжувала розбудовувати свою структурно-організаційну базу. Так, 24 серпня 1930 року в с. Буковинні відбулися установчі збори партії, де у її члени записалися 21 чоловік. Головою осередку обрали Федора Софілканича, його заступником – Василя Пахня, секретарем Юрія Шебемлу, а касиром – Василя Скрипинця [38, 1930, 7 мая]. 17 листопада того ж року відбулися партійні збори в с.Білки. Цей осередок був одним із найбільших у провінції (місцевий виконавчий комітет складався із 50 членів). Головою осередку обрали П. Горзе, заступником А. Гереша, а секретарем А. Філеша. Членами виконкому стали Н. Горзе, І. Сокач, П. Фірцак, Г. Білинець, М. Цукорка, І. Бокотей, Ю. Фрідлен, П. Деркач, Ю. Сокач, І. Покровчак, П. Улинець, Ю. Староста, П. Білчак, С. Палаташ, І. Чорба, А. Вайс, І. Гаврилик, Ю. Семак, М. Данканич, М. Зейкань, С. Пап, М. Лазаревич та інші [38, 1930, 3 декабря]. 19 липня 1933 року на зборах членів виконкому окружної організації Республіканської Земледільської Партії або тієї ж Аграрної партії у Н. Верецьках була прийнята резолюція до чехословацького уряду з наступними вимогами: 1. У зв’язку із поганим врожаєм і великою шкодою від гризунів, просимо негайно надати 2 вагони кукурудзи за рахунок оплати роботи малозабезпеченим сім’ям. 2. Вимагаємо розпочати роботи на шляху Ужок – Гукливий — Воловець для забезпечення роботою жителів верховинських сіл. 3. Вимагаємо, щоб уряд негайно став на захист малоземельного верховинського населення і покрив збитки завдані господарствам дикими свинями. 4. Закрити кордони для ввозу худоби. 5. Для припинення культурного і масового хаосу вимагаємо введення автономії в Підкарпатській Русі. 240
6. Припинити переслідування вчительства «русского народного убђжденія». 7. Вимагаємо надання службових місць місцевій молодій інтелігенції. 8. Розпочати будівництво народної школи в Н.Верецьках. Цю резолюцію підписали голова місцевого виконкому Аграрної партії М. Курах і секретар Ю. Рубляк [38, 1933, 2 августа]. Подібні резолюції надсилали й інші осередки партії. Особливо організовано проходили щорічні звітно-виборчі збори. В с. Смологовиця Іршавського округу 6 липня обрали новий партійний комітет на чолі з В. Пензеником. У керівництво осередку також увійшли заступник голови М. Пензеник, касир В. Пензеник-Месиков, секретар В. Пензеник, підстароста І. Пензеник і члени виконкому В. Сикетар, М. ПензеникЮрков, А. Щока, П. Пензеник, М. Жидов та інші [38, 1933, 2 августа]. У с.Локот Іршавського округу 7 липня 1933 року новообраний комітет партії склали: голова Ю. Жидов, заступник Ю. Лутак, секретар В. Тулика, касир А. Маргітич, члени І. Лутак, А. Лутак, І. Сухань, П. Федор, Ф. Чонка та інші [38, 1934, 12 іюля]. Мабуть найбільший осередок партії знаходився в с. Загаття — 280 членів. Головою місцевого виконкому був А. Франинець, заступником І. Делеган, секретарем А. Матьовський, касиром І. Якима, а членами М. Пацкан, Ф. Камков, А. Попович, М. Франинець, А. Акерман та інші [38, 1934, 12 іюля]. Міжпартійна боротьба знаходила своє відображеня і в інших моментах. Між аграрниками і партією угорських християнських соціалістів виникли протиріччя щодо співпраці в окремих питаннях [38, 1934, 12 іюля]. Не знаходили члени Аграрної партії порозуміння і з іншими русофільськими політичними організаціями [38, 1934, 5 іюля]. Будучи урядовою політичною організацією Аграрна партія, як і влада, відверто стала на антикомуністичні позиції, що підтверджувалося посиленням контролю за діяльністю лівих партій і заграванням із профашистськими силами, які в середині 30-х років активізувалися [1.1.82, арк. 132 – 136; 1.1.86, арк. 1 – 96]. Звичайно така політика не діставала підтримки на місцях, особливо в Закарпатті, що негативно впливало на популярність партії напередодні парламентських виборів 1935 року. Ще один момент, який не сприяв авторитетові Аграрної партії в краї, полягав у невідступній русофільській орієнтації. Оскільки значну частину кількості членів партії, особливо серед молоді, складало проукраїнськи налаштоване населення, то в політичній організації визрівала внутрішня криза. Частина інтелігенції, яка представляла Аграрну партію, також виступала за відхід від старих русофільських позицій. Такі настрої врешті-решт призвели до того, що в 1934 році в Аграрній партії постала українська фракція, яка перетворилась в опозицію щодо русофільського 241
керівництва партії [241, С.61 – 66]. Проте провід аграрників намагався дискредитувати українське відгалуження партії і всіляко перешкоджав його діяльності. Лише згодом, розуміючи важливість підтримки населенням Аграрної партії в Закарпатті, центральне керівництво визнало факт існування фракції [39, С.57]. Незважаючи на це, русофільське керівництво аграрників готувалося до парламентських виборів 1935 року без української фракції. Більше того – жодного українофіла не було включено до кандидатського листа [2.35, арк. 1]. Передвиборча програма не зазнала ніяких змін у порівнянні з попередніми і залишалася однією із найстабільніших починаючи з 1923 року [38, 1935, 25 апреля]. Теза боротьби за автономію залишалася формально пріоритетною в діяльності Аграрної партії. Реальною вона була лише на папері. Для чехословацького уряду вимога автономії краю — лише знаряддя маніпуляцій місцевого населення. Насправді ж більш реальним завданням партії у тогочасних умовах був «планъ освобожденія земледђльцевъ отъ долговъ» [38, 1935, 25 апреля]. Важливість вирішення аграрних проблем і вплинула на результати голосувань. Одна із передвиборчих листівок Аграрної партії «До роботы за побђду нашей партіи» наголошувала: «Хочете ли отдолженія селянства, Хочете ли заведенія автономіи, Хочете ли поднятія цђны скота, Хочете ли русскія школы Если айно, То голосуйте всђ 19 мая на Республіканскую Земледђльскую партію. Отдайте всђ кандидатку число 1» [38, 1935, 25 апреля]. У такому ракурсі виходили й передвиборчі номери партійної газети «Земледђльская Политика». Світова економічна криза, яка залишила глибокий слід на соціально-економічному житті краю, не могла залишитися поза увагою й інших провідних політичних партій. Особливе занепокоєння ситуацією, що склалася, виразили представники Карпаторуської Трудової Партії (КТП). «Трудовики» на відміну від лідера русофільського політичного руху АЗС не зазнали у цей час партійної кризи і продовжували свою діяльність підтримуючи й надалі тісні контакти з чехословацькими народними соціалістами. Виразником партійних ідей та стремлінь був лідер КТП Іларіон Цурканович, який посідав пост сенатора в Празі. Саме через нього партія реагувала на ті чи інші проблемні явища в суспільстві, особливо на господарську та фінансову кризу, яка найбільше зачепила тогочасну Підкарпатську Русь. Зокрема, представники партії вказували на великий «земельний голод» і 242
відчайдушно критикували несправедливість проведення аграрної реформи. Особливо їх бентежив нерівномірний розподіл земельних наділів, висока податкова межа і банківські боргові сплати [38, 1935, 25 апреля]. Спеціалісти КТП уже в 1932 році констатували негативні наслідки проведення земельної реформи, яка призвела до виникнення 24 збиткових господарств у краї. Більше сотні сіл не отримали розділених державних земель [46, 1933, 1 января]. Таким чином, при частковому проведенні земельної реформи не були враховані інтереси безземельного й малоземельного населення. Навпаки, всілякі пільги діставалися великим фірмам та іноземним інвесторам. КТП виступила також проти спеціального заниження заробітної плати. Для пошуку шляхів реалізації тієї частини реформи, яка стосувалася забезпечення селян землею, «трудовики» чи не єдиними із крайових політичних партій пропонували введення системи меліорації як одного із методів створення умов для землеробської життєдіяльності місцевих мешканців. Проте поширена в державному апараті система хабарництва й кар’єризму унеможливлювала створення нормальних умов у різних галузях. Всі ці явища призводили до подальшого росту безробіття. З метою ліквідації подібних кризових явищ, КТП пропонувала чехословацькому уряду наступне: 1. Припинити інвестування непродуктивних і збиткових підприємств, а направити кошти на будівництво народних шкіл «для карпаторусскихъ дђтей, въ которыхъ наше населеніе такъ сильно нуждается» [46, 1933, 1 января]. 2. Інвестувати будівництво державних шосейних доріг, «особенно на постройку второй магистральной шоссейной дороги, которая вела бъ изъ Бадыева через Межилаборцы, Перечинъ, Н. Верецьки, Воловое, Хустъ, при чомъ опять тысячи нашихъ безработныхъ получили бы зароботокъ въ теченіи нђсколькихъ летъ» [46, 1933, 1 января]. Будівництво даної дороги, як вказували «трудовики», мало не тільки стратегічне значення, а й сприяло б пожвавленню туристичного руху у краї. 3. Почати будівництво залізничних доріг, які з’єднали б Тересву і Требушани, Хуст і Легіні Михеляни. 4. Почати роботи по меліорації і розділити землі між малоземельними і безземельним населеням, а також зайнятися регуляцією річок і будівництвом необхідних мостів. 5. Укласти торговельний договір з Угорщиною, згідно з яким Підкарпатська Русь замість кукурудзи, яку привозять з Угорщини, вивозитиме дрова і дерево, що також сприяло б зменшенню безробіття. 6. Розробити фінансовий план з метою звільнення сільського населення від банківських, лихварських та інших боргів. Для цього 243
проголошувалося створити державний селянський банк [46, 1933, 1 января]. Як бачимо, пропозиції КТП носили досить реальний характер і сприяли б вирішенню цілої низки тогочасних проблем, у тому числі й найболіснішої — безробіття: «Робота, робота, постоянная робота нашему населенію нужна, а не милостыня и постоянныя подачи» [46, 1933, 1 января]. Заслуговує на увагу й принципова позиція партії в справах освіти й виховання. Безапеляційно заявляючи, що в Підкарпатській Русі і Східній Словаччині «компактной массой живетъ единой русскій народ», а «его глубокое сознаніе своего племенного единства не могутъ быть разрушены возникшими языковыми спорами», члени КТП відстоювали позицію свого лідера Іларіона Цуркановича, який вказував, що школи повинні належати народові, а не одному напрямку, одній церкві чи одній політичній партії. Більше того вона має бути аполітичною, нейтральною [46, 1933, 1 января]. Тому КТП не переставала вимагати термінового впровадження автономії Підкарпатської Русі, «дабы въ рамкахъ краевого сейма, компетенціи котораго прежде всего и принадлежатъ дђла школьныя, мы смогли бы создать себђ нашу школу по изложеннымъ принципамъ» [46, 1933, 1 января]. КТП в основному підтримала законопроекти тодішнього міністра шкіл і народної освіти дра Дерера відносно реформи шкільного управління. Зокрема, пропонувалося відділити шкільне управління від управління політичного, ввести демократичні методи в шкільну адміністрацію тощо. А необхідність одержавлення церковних шкіл у тогочасній Підкарпатській Русі розглядалася КТП як одна з головних передумов бажаної консолідації краю і мирного розвитку. Ще один важливий акцент робився на необхідність негайної «дегунгаризаціи нашего края и рђшительнаго устраненія вреднаго духа негаціи» [46, 1933, 1 января]. Тут малися на увазі подальші спроби угорських реваншистів продовжувати політику мадяризації як в освітній, так і в духовній сферах. Навести порядок у цій справі «трудовики» пропонували шляхом методичного виховання народу, насамперед шкільної молоді. Тому важливими були фінансові інвестиції у сферу народного виховання. У цьому ж контексті була побудована позиція КТП щодо угорського ревізіонізму та його планів [46, 1933, 1 января]. Однак у цілому партія залишалася лояльною до чехословацької влади, виступала за територіальну цілісність держави, але й відстоювала автономні права краю. Продовжуючи тісне співробітництво з ЧНСП, «трудовики» мали певні шанси розраховувати на дотації з Праги. Така допомога залежала також від сили русофільського впливу в краї, антиукраїнських та антиугорських настроїв партії у всіх важелях суспільного життя та власної структурно-організаційної бази на місцях. 244
У таких умовах представники КТП постійно наголошували, що вимога автономії та її реалізація ніяк не повинна означати послаблення республіки, а навпаки її зміцнення. Однак партія намагалася обережно підходити до питань взаємовідносин чехів і місцевих жителів, а з часом її політика взагалі стала «беззубою». У будь-якому своєму кроці «трудовики» шукали виправдання: «Правда, съ автономіей прекратилась бы чехизація Подк. Руси и уменшилось бы количество чешскихъ школъ въ русскихъ селахъ, но развђ демократическая республика ставитъ себђ цђлью денационализацію нашего народа?» [46, 1933, 1 января]. КТП боролася також із ворожим впливом чехословацьких політичних організацій, які проводили політику далеко не в інтересах місцевого населення: «Эту политику чешскихъ централистическихъ партій и начинаетъ понимать карпаторусскій народъ, а потому инстиктивно находитъ свое мђсто въ рядахъ своей Карп. Трудовой Партіи» [46, 1933, 1 января]. КТП продовжувала успішно розбудовувати свою структурноорганізаційну базу і в першій половині 30-х років. На території краю створювалися місцеві партійні комітети, де члени партії називали один одного «братами» і «сестрами». Така специфіка звернень була притаманна не лише «трудовикам». 26 лютого 1933 року ініціативна група під керівництвом Іосифа Туряниці створила комітет КТП з 11 чоловік у с. Клячаново на Мукачівщині. Тут записалося в члени партії 20 чоловік, а в керівництво комітету ввійшли Павло Болдижар (голова), Василь Жеребак (заступник голови), Дмитро Росул (секретар). Тоді ж у с. Зняцьово (Мукачівщина) членами КТП стало 25 чоловік. Десятичленний комітет очолив Юрій Пойда, а його заступником та секретарем відповідно стали Михайло Кокайко і Андрій Смочко [46, 1933, 4 марта]. На Свалявщині у с. Стройне ініціативна група «трудовиків» під керівництвом Василя Губенія заснувала партійний комітет, до якого ввійшло 30 чоловік. Місцевий осередок очолив Іван Папіш, його заступником став Михайло Фалес, а секретарем – Василь Чаклей [46, 1933, 4 марта]. Такі ж комітети були створені у Нижньому Селищі та Нанкові [46, 1933, 1 января]. Влітку 1933 року крайове керівництво КТП об’їхало верховинські села Воловець, Гукливе, Репинне, Волове, Вишня Бистра, Колочава, Негровець (Імшадій), Синевир та інші населені пункти. Як вказувала партійна газета «Русская Земля», «результаты пођздки указали и подтвердили, что народъ пробудился и массами вступаетъ въ свою Карпаторусскую, автономную, селянскую, Трудовую Партію, которая боролась и борется за его права и неустрашимо защищаетъ его интересы» [46, 1933, 25 августа]. Розмах активності КТП та її авторитет серед місцевого православно-русофільського населення призвів навіть до того, що серед закарпатських емігрантів у Канаді (м. Торонто) 14 лютого 1932 року було створено свою Карпаторуську 245
Трудову Партію. Її головою було обрано Василя Сіму, секретарем – Федора Горзова, а членами правління – Миколу Вакарова, Ілька Гандера та інших [46, 1933, 9 сентября]. 3 вересня 1933 року відбулися великі партійні збори у Севлюші. У присутності більш ніж ста членів КТП виступили лідер партії Іларіон Цурканович, секретар Іван Андрашко, головуючий Юрій Корпош та інші [46, 1933, 9 сентября]. Зокрема Іларіон Цурканович виголосив промову про міжнародне становище та загрози фашизації Європи, а також про найближчі завдання КТП. Михайло Ком’ятій говорив про розподіл серед малоземельних і безземельних селян земельних наділів графа Жигмунда Перенія. Голова Севлюшської організації КТП М. Сегланич та секретар комітету М. Федоранич наголосили у своїх виступах на важливості згуртованості партії для подолання регіональних труднощів. Піднімалися також питання підвищення заробітної плати, надання допомоги постраждалим від повені тощо [46, 1933, 9 сентября]. Восени 1933 року нові осередки КТП були створені в населених пунктах Яблоново, Клиновці, Люта (27 вересня), Тихе (28 вересня), Луг (30 вересня), Факобині біля В. Копані (22 жовтня), Ільниця (27 жовтня), Чорний Поток, Волоське (28 жовтня), Колодне (29 жовтня), Костринські Ростоки (3 листопада) та інших населених пунктах [46, 1933, 14 октября; 13 ноября]. Таким чином, КТП у першій половині 30-х років минулого століття активно займалася пропагандою політико-партійних ідей на місцях. Співпраця з чехословацькими народними соціалістами прикривала тили партії у Празі. У свою чергу КТП продовжувала політику лояльного ставлення до держави, була в цілому провладною партією, хоча й надалі вимагала наділення Закарпаття автономними правами. Проте співробітництво із ЧНСП обмежувало політичний вплив КТП на ситуацію в краї. Незважаючи на активну організаційну роботу, КТП не мала масової підтримки серед православного населення, яке «трудовики» вважали своїм стовідсотковим електоратом. Причина крилася в тому, що частина православно-русофільських жителів тогочасної Підкарпатської Русі підтримувала партії «Русское Народное Соедіненіе» (РНС), а згодом – «Карпаторусское Соедіненіе Православныхъ» (КСП). Своєрідне розшарування православного населення негативно впливало на силу опозиції. На початку 1935 року у ряді сіл краю були створені нові осередки КТП і розширено вже до цього часу існуючі (у селах Нанково, Нижнє Селище, Копашнево, Чумальово, Золотарьово, Драгово, Руське Поле та ін.) [46, 1935, 18 марта]. Таким чином новостворені осередки поповнювали ряди партії «насчитывающую въ настоящее время уже нђсколько тисячъ старыхъ и молодыхъ сознательныхъ русскихъ православныхъ борцовъ за права и лучшую долю нашего народа» [46, 1935, 18 марта]. Проваливши вибори до сільських представництв, КТП 246
більш організовано підійшла до виборів у земське представництво. До кандидатського листа №5 від КТП увійшли такі члени партії як Олексій Логойда (Руське), Михайло Юришин (Урмезієво), Михайло Сеньо (Хуст), Михайло Ком’ятій (В. Севлюш), Ілля Форзан (Воловець), Василь Микита (Ракошино), Михайло Біровчак (Ярок), Стефан Макар (Егреш), Василь Желізник (Бачава), Іван Микита (Ракошино), Юрій Пицура (Рахів), Емільян Вальшецький (Мукачево) [2.42, арк. 1]. Проте й тут бажаних результатів «трудовикам» осягнути не вдалося. У цілому ж розвиток русофільських партій у згадуваний період (друга половина 20-х – середина 30-х років) носив, як бачимо, хаотичний характер і на відміну від проукраїнських політичних сил не був однорідним, функціонуючи подекуди на межі антидержавного й антидемократичного. Позиція автономних партій також зазнала певної еволюції, що відбивалося на безпосередній діяльності політичних організацій, розколу та формуванню нових, як правило малочисельних і маловпливових, політичних партій. На цьому фоні можна було визначити як партії-гегемони, так і партії-аутсайдери. Для кожної із них наступний політико-партійний етап був по своєму визначальним. 4.3. Боротьба русофільських партій за лідерство в політичному житті Закарпаття (друга половина 30-х років) Середина 30-х років XX століття ознаменувалася активiзацiєю полiтичного життя Закарпаття. Особливу активнiсть у цей час проявили русофiльськi партiї, якi посилили тиск на українофiльськi полiтичнi органiзацiї з одного боку, i свiй вплив на мiсцеве населення, з іншого. Така ситуацiя була спричинена тим, що Чехословацька Республiка щойно оговталася вiд багаторiчної економiчної кризи i через це не могла у повнiй мiрi контролювати перебiг полiтичних подiй в Закарпаттi. Потужнi русофiльськi партiї намагалися використати таке становище для своїх власних iнтересiв. Послаблений контроль за дiяльнiстю партiй сприяв i розгортанню античехословацької полiтичної боротьби, яка незримо афiшувалася автономними партiйними колами русофiльської орiєнтацiї. У цьому були зацiкавленi й полiтичні кола сусiднiх держав, зокрема Угорщини i Польщi. Всi цi обставини дали поштовх розвитку згаданих полiтичних органiзацiй у краї, можливiсть безперешкодно зайнятися реалiзацiєю запланованих цiлей. Одна iз своєрiдностей цього перiоду полягала у тому, що деякi русофiльськi полiтичнi партiї, якi розпочали свою дiяльнiсть ще у 20-х роках почали вiдходити з полiтичної арени краю (наприклад РНС). Були й такi, якi щойно з’явившись ставали незмiнними аутсайдерами, або й взагалi не подавали признакiв партiйного життя (наприклад ПНА(Т), а особливо КРС). 247
Безапеляцiйним лiдером серед русофiльських полiтичних партiй залишався Автономний Земледільський Союз. Пiсля смертi Івана Куртяка (1933 рік) керiвництво партiєю на деякий час перейшло до Георгія Бенце, а згодом її очолив молодий i амбiцiйний полiтик Андрій Бродiй. З того часу почалася в АЗС так звана «ера Бродiя», яка тривала одинадцять рокiв. Перш за все вiн розпочав змiнювати органiзацiйноструктурну основу партiї, що змусило багатьох переоцiнити її можливостi та перспективи. Безперечно, А.Бродiй розумiв, що АЗС йде у фарватерi мiсцевих русофiльських полiтичних сил, а отже її авторитет i полiтична стабiльнiсть безпосередньо залежали вiд правильно обраної стратегії, партiйної позицiї щодо тих чи iнших суспiльно-полiтичних питань тогочасності. Саме тому Андрій Бродiй особливу увагу придiляв внутрiпартiйнiй органiзацiї, передусiм, суворiй дисциплiнi її членiв. Пріоритетним завданням партiї залишилося здобуття автономiї краю. Пiдтвердженням цього можуть слугувати неодноразовi звернення до мiсцевого населення iз закликами боротьби за «новую, свободную Подкарпатскую Русь» [38 б, С.44]. Незмiнним залишався i курс критики чехословацького уряду, передусiм за невиконання взятих на себе зобов’язань. Проводилася активна пропаганда збереження цiлiсностi територiї тодiшньої Пiдкарпатської Русi в її етнографiчних i природних економiчних кордонах вiд Попраду до Тиси i в межах Чехословаччини [38 б, С.45]. Останнiй момент був бiльше пафосним, а нiж реально проголошуваний. Бiльшого успiху мали вимоги АЗС щодо подолання проблеми безробiття шляхом забезпечення мiсцевих жителiв роботою. Проте, на роль лiдера серед русофiльських полiтичних партiй в серединi 30-х років ХХ століття почала претендувати нова потужна полiтична сила в особi новоствореної Руської Нацiонально-Автономної Партiї (РНАП), яка ставила пiд сумнiв монополiю АЗС в русофiльському напрямку. Передумови виникнення РНАП треба шукати в кiлькох моментах. По-перше, вона створювалася для задоволення особистих полiтичних та матерiальних iнтересiв лiдера партiї Степана Фенцика. Вiдомий своєю полiтичною амбiцiйнiстю й пiдiгрiтий фiнансовою допомогою спочатку Польщi, а пiзнiше Угорщини, вiн був дуже схожий на Андрія Бродiя, i не збирався знаходитися в тiнi жодної полiтичної особистостi. Про це говорить i його дiяльнiсть в „Обществі iм. Духновича», де він вважався повновладним керiвником. Однак його заполiтизованiсть у згаданiй органiзацiї не всiм подобалася. Незважаючи на це, С. Фенцик продовжував використовувати культурний осередок для реалізації своїх полiтичних платформ i агiтацiї русофiльського напрямку в цілому. По-друге, РНАП виникла напередоднi виборiв до парламенту й iнших мiсцевих представництв. Це говорить про конкретну спрямованiсть її лiдерiв на отримання депутатських мiсць i проведення 248
своїх «далекосяжних» планiв у життя. У цьому вiдношеннi РНАП негативно впливала на консолiдацiю русофiльських сил i роз’єднувала прихильникiв цього напрямку. РНАП була заснована 3 березня 1935 року на народних політичних зборах у місті Хуст [40, С.41]. На цьому зібранні головував сільський землероб Василь Гаджа, який відкриваючи його зазначив, що настав час всім «карпаторосам» об'єднатися і створити єдину політичну силу, яка була б виразником ідей та боротьби за автономні права всіх верств місцевого населення. Було також зазначено, що це національне об'єднання створюється самим народом без «підказки» урядових кіл, а отже стане виразником тієї маси людей, які самі прийшли до думки оформлення своїх сподівань та надій у єдину «істинно-руську» партію. У інших виступах часто повторювалися слова «русская», «национальная», «автономная», які практично одноголосно визначили назву партії і, здається, мали говорити про її суть та мету. На цьому ж установчому зібранні було прийнято рішення про керівництво партії. За побажаннями присутніх її очолив Степан Фенцик, хоча сам він у той час перебував у США: «Стихійно возникшая, рожденная самимъ народомъ, партія призвала д-ра Фенцика стать во главе ея, разделить все ея горести й удачи, муки и радость» [40, С.42]. Однак цього дня не були вирішені основні організаційні питання. Було роздано вказівки до наступного зібрання підготувати проект програми, накреслити мету та завдання партії. Також планувалося обрати президію, виконавчий комітет та інші партійні установи. Лише 31 березня 1935 року було скликано Перший загальний з'їзд, на якому і відбулася кінцева організація РНАП. Місцем проведення з'їзду вибрали місто Мукачево. Незважаючи на досить короткий підготовчий період (менше місяця), всі програмні та організаційні документи були вироблені. У роботі з'їзду взяло участь понад триста делегатів майже з усіх куточків Закарпаття. У відозві до делегатів з'їзду зазначалося, що до 1919 року народ під Карпатами не користувався ніякими політичними правами, через що і не жив політичним, духовним і господарським життям. Він повністю був виключений із політико-державного життя Австро-Угорщини, не міг впливати на внутрішню та зовнішню політику... У краян були відсутні політичні традиції, і вони займали місце придатку імперії. За новими державами після війни закріпився статус державно-правових суб'єктів. Юридичною формою «Подкарпатской Руси стала широчайшая автономия» в Чехословацькій Республіці. Однак, як вказувалося далі, народ виявився політично не підготовленим, оскільки зустрів згадані події «без сознательной інтелигенціи, политической організаціи, финансов» [2.9, арк. 1]. Цим скористалися «чехословацька аграрна, социал-демократична, народносоциалистична партіи... Сила и мощь основана на партийно-политичной 249
организаціи. Тому партийно-политична организація для нас є необхідною і неизбежною». Було також чітко визначено, що членство в партії буде «без различія религіозной принадлежности» [2.9, арк. 1]. Головним питанням з'їзду стало, звичайно, затвердження програми партії. Вона складалася із чотирьох великих розділів, які в свою чергу поділялися на параграфи й пункти. Перший розділ партійної програми називався «Политико-правовая часть» і складався з двох параграфів та тринадцяти пунктів [16; 2.9, арк. 1]. Основними його положеннями були — «Подкарпатская Русь является неотделимой и неделимой частью ЧСР», «Широчайшая автономія Подкарпатской Руси», «Установленіе правильныхъ границъ со Словакіей» та інше. Багато уваги було приділено автономному устрою краю. Зокрема, партія вимагала всю владу в краї передати губернаторові, провести місцеві вибори до Сойму Підкарпатської Русі, призначати на службові посади місцевих жителів. У пункті «Установленіе правильныхъ границъ со Словакіей» вимагалося встановити західний кордон краю на основі історичних, етнографічних і «статистичних» даних [2.9, арк. 1]. Мовне питання в програмі було чітко спрямоване, як і вся політична програма, на русофільство: «Русскій язык и делопроизводство на русском языке въ урядахъ, въ судахъ, школахъ и воинскихъ частяхъ въ Подкарпатской Руси... Изданіе на русском языке законовъ для П. Руси» [2.9, арк. 1]. РНАП виступала за єдність слов'янських народів, але разом з тим за «укрепленіе національного фронта противъ интернаціонализма, ревизіонизма, ирридентизма и коммунизма». Це положення з огляду діяльності партії було скоріше популістичним, а ніж дієвим. Непослідовність такого роду суджень стала наслідком політики, яку проводили лідери партії. У цьому ж розділі вимагалася ліквідація централістських політичних партій і припинення державної політики культурного, мовного та політичного розколу краю. Другий розділ – «Соціально-економическая часть» – визначався девізом: «Подкарпатская Русь принадлежит карпаторосам, а значитъ и его богатства и блага». Автори програми вважали, що бідність від того, що не функціонує місцеве самоуправління. Важливим етапом до економічного приросту мала стати необхідність «поставити модерну техніку на службу народа» [2.9, арк. 2]. У першому параграфі цього розділу велику увагу приділено проблемам земледільського класу та приватній власності. Всі землі, ліси, полонини, що належали державі, вимагалося передати у власність краю і врегулювати відношення експорту-імпорту через відкриття економічних кордонів. Наступний параграф («Економічна санація Подкарпатской Руси») був присвячений в основному фінансам, які повинні були забезпечувати 250
внутрішній економічний ринок краю. Таке самофінансування повинно було гарантувати пенсійні збереження, лікарняні відрахування та інше. У «Проблемі робочого класу» (§ 3) мова йшла про методи боротьби з безробіттям. Ліквідацію цього «лиха» націонал-автономісти вбачали у використанні робочої сили для «експлуатаціи природних багатств, постройкой новыхъ железныхъ дорогъ и шоссе, постройкой фабрикъ, курортовъ, общественныхъ зданий» [2.9, арк. 2]. «Добиватися регулярной індустріалізаціи Подкарпатской Руси» та розвитку нафтової, «цементарной», мебельної, деревопильної та інших галузей виробництва, які б забезпечили місцевому населенню робочі місця [2.9, арк. 2]. У четвертому параграфі, який називався «Проблема торговлі и промисловості», головні тези звучали у підтримку кооперативних підприємств та вільної торгівлі. Загалом весь другий розділ був спрямований на автономне та рівноправне управління економікою. Останній, п'ятий параграф – «Проблема учащейся молодежи» присвячувався питанням освіти, служби в армії (виступали за крайове, незалежне від чеського офіцерства військо) [2.9, арк.3]. Досить уваги було приділено і майбутньому інтелігенції, службовцям. Третій розділ, що називався «Національно-культурная часть», складався з п'яти параграфів. Він був досить змістовним і, в деякій мірі, інноваційним. РНАП вимагала культурних прав для свого народу, відкриття театрів, бібліотек, власного Підкарпатського університету й радіостанції. Проголошуючи «доброжелательное» ставлення до інших національностей і виступаючи проти переваги однієї партії над іншою, націонал-автономісти з іншого боку закликали місцеве населення «укріпитися в націонализме» [2.9, арк. 3]. Вони також різко противилися чехізації, денаціоналізації, шкільній та мовній анархії. Особливу роздратованість представники партії відчували по відношенню до політики українізму й подібного нахилу партій. Однак чіткої позиції – чому вони це роблять? – члени РНАП не мали. Це свідчить не стільки про патріотичність їхніх ідей, скільки про політичну нерішучість і особисту неприязнь лідерів партії до українців. Останній розділ програми РНАП називався «Вероисповедная часть» і визначав принципи віротерпимості, врегулювання відносин як між різними релігійними напрямками в цілому, так і між духовенством та вірниками зокрема [2.9, арк. 4]. Загалом же партійна програма не була унікальною і від програмних документів інших політичних організацій майже нічим не відрізнялася, хіба що більш глибокою деталізацією майбутніх планів. Політикоекономічні та культурно-національні вимоги були традиційними для цілого ряду автономних партій русофільського напрямку. По-перше, 251
багато різних програмних постулатів були занадто популістичними. Подруге, відверте вороже ставлення до українського руху з одного боку й прислуговування в деякій мірі перед чехословацьким, угорським, а то й польським урядами з іншого боку, в тому числі прийняття кредитів на фінансування своєї діяльності, ніяк не могли личити щирим партій націоналістичним, патріотичним ідеям автономних русофільського напрямку (особливо під час виборних кампаній). Потретє, згадані партії ніяк не могли знайти спільної мови у необхідні моменти і зробити свій виступ рішучим та політично грамотним. Почетверте, яке випливає із вищесказаного, хиткість і нечіткість політичної мети організацій підтверджувалися продажністю їх лідерів. Гасла РНАП теж не відзначалися особливою словесною витонченістю. Можливо єдиним чим вона відрізнялася від інших русофільських автономних партій – це радикально-націоналістичніші висловлювання своєї позиції. Однак не забуваймо, що однією з цілей створення національно-автономної партії була успішна участь у виборах до чехословацького парламенту та земських і окружних представництв. Наведемо ж декілька гасел націонал-автономістів, які говорять про направленість їхньої партії у всіх сферах суспільного життя. Ось, наприклад, дещо про політичну боротьбу: «Причина нашей борьбы – отделеніе отъ великаго и безпредельнаго моря остального русскаго народа» [40, С.33]. Отже, як бачимо РНАП вважала місцевих жителів частиною російської нації. «Автономныя права, законныя и безспорныя, требуютъ карпатороссы, обладаніе которыми обезпечено Конституціей Чехословацкой республики и СенъЖерменскимъ договоромъ. Русская Національно-Автономная Партія продолжаетъ борьбу своихъ предковъ» [40, С.33]. «Русскость и національная автономія – требованія карпаторусскаго народа, борьбу за которые подтвердило Общее Собраніе Русской НаціональноАвтономной Партіи 31-го марта 1935 года въ Мукачеве, произведя окончательную організацію Партіи» [40, С.33 – 34]. «Карпатороссы! Подъ русское знамя Русской Національно-Автономной Партіи на борьбу за свои законныя права, за свой традиционный языкъ, за хлеб й традиционную программу, въ пределахъ Чехословацкой республики!» [40, С.34]. Остання теза очевидно звучала формально, оскільки подальші офіційні кроки партії показали зовсім протилежні наміри партійного керівництва. Аналіз інших партійних гасел вказує також і на мовні претензії РНАП: «Въ державные и частные уряды пишите только по-русски». «Возвращайте обратно все урядовыя бумаги, написанныя не на русскомь языке!». «Оффиціальное пользованіе украинскимъ языкомъ на Подкарпатской Руси противозаконно. Основаніе: Постановленіе Высшаго суда въ Брне ном. 5136/33» [40, С.4 (обкладинка)]. 252
І нарешті про партійний клич: «Націоналізм – борьба за правду и справедливость», «Вь защиту нашихъ законныхъ и природныхъ правъ – объединяйтесь подъ національнымъ флагомъ» [40, С. 4 (обкладинка)]. Щодо партійного прапора, то він був трикольорним на зразок російського. На верхній, білій смузі був напис «Богъ», на середній, синій – «Народъ», а на нижній, червоній – «Родина» (Батьківщина). Доказом цього може слугувати й визначення, яке давали самі партійці – «бело-сине-красный флагъ есть знакъ единства русской націи, русской народности... Он есть символъ, внешній знакъ того, что мы русскіе, что мы часть великой русской націи, что русскій народъ одинъ, как языкъ его» [40, С.68]. Як і до всього українського, так само націоналавтономісти ставилися й до синьо-жовтого прапора: «Украинствующіе элементы въ Подкарпатской Руси употребляютъ флагъ сине-жовтаго цвета и темъ хотятъ доказать ненависть свою противъ всего, что русское» [40, С.68]. Освячення партійних прапорів відбувалося в багатьох місцевих осередках (упродовж 1935 – 1936 років у 17 селах) у святкові для того чи іншого населеного пункту дні. У більшості випадків сам Степан Фенцик їздив на такі урочистості і вручав трикольорний прапор [40, С.52]. Отже, 31 березня 1935 року відбулися загальні збори (з'їзд) партії, на яких було обрано її президію. Вона складалася з дев'яти чоловік. Головою партії був обраний Василь Гаджа, головою у справах — Павло Федор, а помічниками голови – Іван Добош і Михайло Сірько. Секретарем РНАП став Василь Яній, скарбником – Василь Король, архіваріусом – Микола Ігнацій. За господарську діяльність відповідав Микола Каликов. Дев'ятим у складі президії рахувався Степан Фенцик, «единогласно провозглашеный вождемъ родившейся партіи» [40, С.34]. Фактично він був головним ідеологом та лідером партії. Виконавчий комітет склали крім С. Фенцика (голова), Василь Король (скарбник) і Василь Яній (секретар). До складу ревізійної партійної комісії ввійшли Іван Фіцай Чонка (голова), Василь Желєзняк (секретар) та члени комісії Василь Магада, Іван Пальков і Михайло Гайналей [40, С.36]. У 1935 році на РНАП чекало перше серйозне випробування, а саме вибори до державного парламенту й сенату та в інші місцеві представництва. Оскільки в цьому ж році був змінений закон про вибори (право мати своїх представників у парламенті й сенаті надавалося лише тим партіям, котрі зберуть не менше 120 тисяч голосів), то РНАП виступила у блоці «Національне Об'єднання». Незважаючи на це, перші місця в списках отримали представники націонал-автономістів. За партію 19 травня 1935 року проголосували 29 тисяч 926 чоловік, і це надало можливість провести С. Фенцика в депутати чехословацького парламенту. На виборах до сенату партія 253
отримала 25 тисяч 664 голоси, але сенатські мандати не отримала [40, С.42 – 43]. А вже 26 травня того ж року відбулися вибори до земського та окружного представництв. На цих волевиявленнях народу партія виступала самостійно, хоча деякі політичні організації врешті-решт зблокувалися з нею. В результаті вона отримала 28 тисяч 158 голосів [40, С.43]. Як бачимо, коефіцієнт зростання голосів, відданих за РНАП, у порівнянні з іншими автономними партіями виріс, що говорить про добре проведену агітаційну роботу напередодні виборів. Потрібно відмітити, що й тут націонал-автономісти вибороли депутатські мандати. Зокрема, депутатом земського представництва став голова РНАП Василь Гаджа. Депутатами окружних представництв Мукачівського округу були обрані Василь Балог, Михайло Решетар, Василь Яній, Свалявського округу – Михайло Беца, Матвій Попович, Стефан Пахирь, а Хустського округу – Іван Михалко й Василь Волощук. До окружного представництва Перечинського округу обрали Георгія Горкавця [40, С.34 – 35]. Представниками округів серед членів партії стали Василь Решетар (Берегівський округ), Федір Чурей (Великоберезнянський округ), Олексій Шуберт (Воловецький округ), Йосиф Галетка (Іршавський округ), Євген Ігнацій (Мукачівський округ), Іван Ворожильчак (Перечинський округ), Ілля Мочерняк (Рахівський округ), Іван Курах (Свалявський округ), Андрій Шаркадій (Севлюшський округ), Михайло Габор (Тячівський округ), Михайло Митровка (Ужгородський округ) і Дезидерій Павук (Хустський округ) [40, С.35 – 36]. До районних представництв від РНАП були обрані Георгій Контрадов (район Гуменного), Олександр Желтвай (р-н Михайловець), Йосиф Збіглей (р-н Пряшева), Йосиф Кришка (р-н Свидника), Георгій Чокина (р-н Спіш), Мирон Попович (р-н Собранець) та Іван Ганчин (рн Требішова) [40, С.35 – 36]. Члени партії також обиралися до представництв різних організацій-комітетів. Зокрема, студенти Іван Ковач, Степан Добош та Іван Керча – до «Молодої генерації та студентства», Іван Гуляна – до «Сільської молоді», Іван Кузьма – до «Економічного Союзу», Олена Кампій – до «Союзу жінок», Дезидерій Баран – до «Союзу журналістів», Василь Чонка – до «Професійного Союзу», Георгій Баторій – до «Відділу лікарів», Іван Федькович – до «Відділу інженерів», Андрій Кампій – до «Відділу юристів», Микола Кевер – до «Відділу вчителів», Михайло Черевка – до «Відділу залізнодорожників», Іван Пчеларь – до «Відділу водіїв», Іван Гогна – до «Відділу службовців», Дмитро Сабов – до «Відділу робітників» та Іван Шлепецький – до «Відділу молоді» [40, С.36]. Члени РНАП, які були обрані у згадані представництва, брали участь у роботі різних засідань. Зокрема, 29 жовтня 1935 року на 254
першому після виборів засіданні Земського Представництва в Ужгороді виступив депутат від РНАП В.Гаджа. У своїй промові він торкнувся болючих питань «карпаторусской жизни» і завершив її такими словами: «И самое главное – требую проведенія въ жизнь автономіи Подкарпатской Руси, ибо карпаторусскій народъ видитъ свое освобожденіе отъ невыносимаго положенія только въ осуществленіи его правъ, гарантированныхъ ему Сенъ-Жерменскимъ договором» [40, С.45]. Велику роботу проводили й окружні депутати від партії В. Балог, М. Решетар, В. Яній, Г. Горкавець, М. Беца, С. Пахирь, М. Попович, І. Михалко, В. Волощук та інші, які зайняли позицію впровадження ідейних засад РНАП в життя Підкардатської Русі. Представники партії намагалися підтримувати постійні зв'язки з місцевим населенням, організовували поїздки в села, виступали на зборах тощо. Незважаючи на проведені установчі збори, на яких було затверджено програму та склад керівництва, великої уваги протягом перших років своєї діяльності приділялося організаційній частині партії. Для врегулювання діяльності політичної організації потрібно було створити великий штат секретарів. Вони виконували функції зв'язкових різних осередків з центром, а також координували діяльність для ведення спільної політики. Це говорить і про дисципліну всередині партії. Програмні документи РНАП повинні були виконуватися однаково всіма місцевими осередками. Влітку 1935 року на території тогочасного Закарпаття працювало одинадцять окружних секретарів. Улітку наступного 1936 року їх кількість становила вже 32. Зокрема, секретарем у Берегівському окрузі був Василь Решетар, у Великоберезнянському – Іван Шаранич, Василь Желєзняк, Іван Іванига та Василь Ревта. Секретарями РНАП у Воловецькому окрузі працювали Михайло Сегляник, Георгій Герба й Василь Юртин. Іршавський округ представляли націонал-автономісти Андрій Овсяк та Іван Капустей. У Мукачівському окрузі посаду секретарів займали Василь Яній, Василь Савка, Василь Балог, Михайло Лендєл, Василь Шкоба, у Перечинському – Георгій Горнавець, Іван Суфиляк і Станко Берзак, а в Рахівському – Ілько Павлюк та Йосиф Бойчук. Свалявський округ представляли – Матвій Попович і Василь Чекета, Виноградівський (Севлюшський) – Михайло Киш та Мартин Барнич, Тячівський – Василь Чонка, а Хустський округ – Василь Гаджа. Найбільше секретарів націоналавтономної партії було в Ужгородському окрузі. Це такі як Павло Федор, Іван Макара, Георгій Кузьма, Іван Ганич, Іван Дикун та Олексій Павлов. Центральний Секретаріат розташовувався в Ужгороді, а окружні – у головних містах згаданих округів (їх було дев'ять). Також діяли районні секретаріати в Королеві, Нижніх Верецьках та Середньому [40, С.53 – 55]. 255
Існували спеціальні правила, за якими жителі мали звертатися до секретаріатів. Ці правила складалися з дев'яти положень і вимагали чіткого їх дотримання. В іншому випадку прохання «секретаріати не принимаютъ во вниманіе» [40, С.55 – 56]. Для керівництва секретарів Центральний Секретаріат перевидав програму РНАП. За перші сімнадцять місяців також було випущено 22 інструкції загального характеру, дві інструкції присвячені сільським виборам і одну по організації «Карпаторусской виставки въ Праге». Під видавництвом партії вийшли й інші видання. Серед них, праці лідера партії доктора С.Фенцика: «Національное самосознаніе – основа культурной, економической й политической жизни народа» (лекції), «Ужгородъ-Америка» (подорожні замітки) та інші. Крім вище згаданих видань побачили світ п'ять брошур (інтерпеляції та відповіді на них), листи до міністрів та інших представників уряду, парламентські виступи С. Фенцика, постановлення суду, а також проект «Конституцій Автономной Подкарпатской Руси» [40, С.50 – 51]. З метою врегулювання взаємовідносин місцевих, окружних і центральних організацій та органів РНАП був вироблений «Внутрішній регламент» [40, С.51]. Він направлявся всім діячам та секретарям партії. Організаційна схема РНАП зводилася до наступних основних положень. Члени партії, за місцем свого проживання рівнозначно були членами місцевої організації і на місцях виконували обов'язки визначені партією. Хоча інколи можна було приписатися до будь-якої місцевої організації РНАП і за власним бажанням. Місцевий осередок був найменшою організаційною одиницею в структурі партії і складався не менш як з п'яти членів. Наступною організаційною одиницею був Окружний виконавчий комітет, який складався із довірених осіб місцевих організацій округу. Його представники входили до Загального виконавчого комітету партії. Цей комітет складався ще з його голови, який обирався на загальних зборах довірених осіб партії, секретаря і скарбника. Сюди ж входили президія РНАП, голови організацій, голова ревізійної комісії, а також депутати парламенту, сенату, земського та окружного представництв. Президія РНАП обиралася строком на п'ять років. А найвищим її органом стало Загальне зібрання партії, яке мало скликатися теж один раз на п'ять років [40, С.51 – 52]. Націонал-автономісти приступили й до створення інших дочірних організацій. Зокрема, одними з таких стали професійні фахові організації, покликані на боротьбу з безробіттям. Усі разом вони склали Національне об'єднання професійних фахових організації. Члени цих організацій поділялися на класи. Всього таких класів було шість (такі класи визначалися різницею в заробітку). Важливим аспектом була грошова підтримка на випадок безробіття. Розміри такого роду підтримки теж різнилися. Наприклад, робітник II-го класу діставав 256
підтримку у розмірі від 15 чеських крон до 20 в тиждень, ІІІ-го – від 27 до 36 крон, ІV-го – від сорока з половиною до 54 крон, V-го – від 54 до 72 крон в тиждень, а VІ-го – від 65 до 87 крон [40, С.56]. Величина матеріальної допомоги того чи іншого класу залежала від кількості членів сім'ї. Постійним працівникам підтримка виплачувалася протягом 26 тижнів. Кожен член організації до того ж мав право на безкоштовний захист в особі адвоката під час судових процесів, лікарняних проблем та ін. Як зазначалося вище, РНАП широко застосовувала агітацію серед місцевого населення. Своїми гаслами, виступами проти діяльності інших політичних партій націонал-автономісти намагалися залучити закарпатців до своїх лав особливо перед черговими виборами. Як пропаганда використовувалися всі можливі на той час засоби впливу на електорат. Подамо лише кілька свідчень, які говорять про політичну позицію націонал-автономістів та їх ставлення до інших політичних сил: «Аграры пьютъ кровь русскаго народа... Погребение аграрной партіи у насъ будетъ означать воскресеніе Подкарпатской Руси. Каждый русинъ долженъ молиться, чтобы Заицъ (один з лідерів аграрників – авт.) со своей компаніей вернулся со своимъ куфромъ туда, откуда пришелъ» [40, С.98]. «Коалиціонныя партіи дали нашему народу жебрацку палицу» [40, С.97]. «Соціалисты и коммунисты отравили душу нашего народа, вырвали его языкъ» [40, С.98]. «Католики или клерикали продали церковь дияволу» [40, С.98]. Потрібно відзначити, що майже всі політичні партії Закарпаття міжвоєнного періоду не вибирали слів для оцінки своїх політичних супротивників. Таких «опонентів» паплюжили інколи й дуже брутальними висловами. Як бачимо, не була винятком і РНАП. Націонал-автономісти разом з АЗС А. Бродія становили потужний політичний фронт, однак їхня проугорська орієнтація кінця 30-х років відлякувала слов'янське населення краю. Ось зміст кількох листівок партії, що розповсюджувалися у 1938 році. Одна з них називалася «Карпаторуському народу» і, як не дивно, була написана не «чистым русским языкомъ»: «Русская Національно-Автономная Партія — чисто русска партія. За повну автономію, щоб самі собою управляти й розпоряжатися!» [2.17, арк. 1]. Деякі листівки партії 1938 року говорять про відверту орієнтацію РНАП на союз із Угорщиною. Одна із них називалася «Подкарпатскі братя!»: «Не віруйте чехам або украинцям... Мадярское отечество из белым хлебом, свободою и правдивою автономіею приближаеся до Вас!». Як бачимо, під кінець 30-х років політична орієнтація партії звучить відверто. Завершувалася ця листівка традиційним гаслом: «Да живетъ свободная, автономная Подкарпатска Русь!» [2.16, арк. 1]. 257
В агітаційних листах, на шпальтах партійних друкованих органів вихвалялися спроможності РНАП, її далекоглядність та патріотичність. Насправді ж, прикриваючись популярними серед народу гаслами, вони втілювали в життя свої локальні іредентистські «цінності». У боротьбі за національна мову, автономію та інші проблемні моменти суспільства партійна організація та її лідери ніби заплуталися і чіткої визначеності своїх позицій не мали. І те, що партія почала відкрито орієнтуватися на Угорщину, є лише підтвердженням вищесказаного. Загалом пропонуємо текст однієї агітаційної публікації, яка ще раз вказує на мету діяльності РНАП: «Русская Національно-Автономная Партія РНАП. Наша партія христіанская. Бореться за національную сознательность, за автономію. Она борется за русскій языкъ, который единственно можетъ спасти нашъ народъ отъ національной гибели. Русскій языкъ стоитъ выше чешскаго, мадьярскаго и украинскаго. Украинскимъ языкомъ мы не сможемъ конкурировать съ языкомъ чешскимъ и мадьярскимъ. Довольно было намъ слушать «бута русинъ», будемъ и мы говорить культурным языкомъ, чтобы не остались вечно «простаками» и «баганами». Съ украинскимъ языкомъ мы вечно останемся необразованными, некультурными и слугами другихъ народовъ. Наша партія борется за автономію, но не за такую, что намъ жидовскіе соціалисты съ клерикалами подготовили. Мы боремся за автономію, которая намъ гарантирована мирными договорами, а не Заицами й Кекушами (аграрниками – авт.), и которая дастъ намъ хлеба и русскость. Нас теперь ненавидятъ, преследуютъ, угрожають, називаютъ иридентами и бьютъ насъ въ 60-ти газетахъ. Распинаютъ нашего вождя д-ра Фенцика, угрожаютъ намъ арестами, но то мы все переживемъ, ибо мы тутъ родились и тутъ умремъ. Мы выдержимъ до победоноснаго конца, до національнаго воскресенія карпаторусскаго народа. И жизнь пожертвуемъ за русскость, за народь! Наша программа — хлебъ, работа, русскость!» [40, С.99]. «Не отступайте отъ заветовъ своихъ предков, бросайте и оставляйте все чужія партіи!.. Вступайте только въ Вашу русскую историческую національную партію! Наша программа: хлебъ, работа и автономія!» [40, С.97]. Ось такі патріотичні гасла, які безперечно мали певний вплив на свідомість простих закарпатців. Щодо друкованого органу партії, то у різні часи він носив кілька назв. Редакційний комітет видань відзначався відносною стабільністю свого складу. Так, ще задовго до утворення партії в травні 1932 року почала виходити газета «Карпаторусскій Голосъ», видавцем якої спочатку був Степан Фенцик, а пізніше Йосиф Камінський. Однак уже через два роки замість згаданої новинки почали видавати «Нашъ Карпаторусскій Голосъ» [176, С.407; 242, С.25 – 26]. Фінансування газет здійснювалося за допомогою зовнішньо-політичних (польських та 258
угорських) кіл. Вміщені статті носили опозиційний до державницької політики Чехословацької Республіки характер, що не могло залишитися непоміченим владною цензурою. Через свою радикальну націоналавтономну позицію уряд закрив видання на шість місяців. Відразу ж почалася підготовка до видання нового друкованого органу. Однак ні до, ні безпосередньо після виборів газета не змогла вийти в світ. Перший її номер був надрукований лише 16 червня 1935 року [40, С.43]. Видавцем і відповідальним редактором газети, що дістала назву «Нашъ Путь», став Василь Лабанич. Тематика статей обмежувалася суто проблемними питаннями закарпатського суспільства, полемікою з опозиційними виданнями та критикою діяльності уряду. Для членів партії передплата була обов'язкова. Деякий період відповідальним редактором працював С. Корнута. Але в дійсності упродовж своєї діяльності газета використовувалася для пропаганди політичних поглядів лідера РНАП Степана Фенцика. Часто друкувалася інформація про його перебування в той чи інший час в різних куточках краю та про зустрічі з населенням. Це періодичне видання виходило до 1938 року. Після загарбання угорцями Закарпаття і аж до 1944 року виходив поновлений «Карпаторусскій Голосъ», який надалі залишався інструментом пропаганди в руках С.Фенцика. В останні роки найбільше уваги приділялося публікаціям присвяченим «великому угорському визволителю» закарпатців Міклошу Горті, а під час Другої світової війни – виступам Адольфа Гітлера та його соратників. Загалом газета виходила більше з зовнішньополітичними матеріалами. Висвітлення ходу війни подавалося у вигідному для угорських фашистів варіанті. Із внутрішнього життя краю заслуговував на увагу хіба що матеріал «Поезія карпаторуського (угроруського) народу», який серійно виходив упродовж 1940 року [42 а, 1940, январь – декабрь]. Поява на політичній арені РНАП була зустрінута неоднозначно. Поперше, з'явилася досить потужна, конкурентноспроможна сила, що ставила під сумнів монополію Автономного Земледільського Союзу в русофільському напрямку. По-друге, це надавало можливість Польщі, яка не була доброю сусідкою для Чехословаччини (через приєднання до останньої промислової Тєшінської Сілезії), проводити впливові, в деякій мірі, акції саме через Степана Фенцика та РНАП. І по-третє, така ситуація аж ніяк не влаштовувала Угорщину, яка вважала себе єдиним законним претендентом на закарпатські землі. На ситуацiю, що склалася з появою на полiтичнiй аренi краю РНАП, був змушений реагувати й лiдер АЗС Андрій Бродiй. Перш за все необхiдно було якимось чином вiдмежуватися вiд новоявленої полiтичної партiї, незважаючи на деякi спiльнi мiж ними риси. З iншого боку реакцiя АЗС повинна була бути обережною, оскiльки викликав 259
ризик втрати неабиякої кiлькостi потенцiйних прихильникiв. Проте, розумiючи схожiсть полiтичних планiв АЗС i РНАП Андрій Бродiй побоювався послаблення партiйної дисциплiни i мiжпартiйного «братання». Тiльки вищезгаданими передумовами можна пояснити сувору позицiю лідера партії щодо посилення внутрiпартiйної дисциплiни i проведення контрольної перевiрки членiв АЗС на предмет вiдданостi партiйним iдеям i т.п. Саме цi причини сприяли появi документу, який дiстав назву «Циркуляръ Автономнаго Земледельскаго Союза» i був виданий Андрієм Бродiєм в Ужгородi у 1935 року [7]. Документ був розрахований тiльки для внутрiпартiйного користування, про що свiдчить попереджувальний напис на обкладинцi: «Строго доверенное!» [2.27, арк. 1] Циркуляр складався iз семи роздiлiв i являв собою своєрiдне доповнення програмних документiв, що стосувалися передусiм реорганiзацiї партiї, важливостi членства i посилення партiйної дисциплiни та, що найголовнiше, пiдкреслення мети дiяльностi полiтичної органiзацiї. Згiдно з «Циркуляром АЗС» правлiння партiї вирiшило переорганiзувати свою політичну органiзацiю шляхом лiквiдацiї дотеперiшнього членства i видачi нової легiтимацiї, тобто документу, який пiдтверджував повноваження члена АЗС. Нову легiтимацiю треба було отримати до 1 листопада 1935 року, а тi з членiв АЗС, якi до вказаного строку цього не зробили втрачали право вважатися членом партiї. Основною метою реорганiзацiї АЗС було намагання «очистити партiю отъ ненадежныхъ элементовъ» [2.27, арк. 2]. Тому поновлення членства i прийняття нових членiв до лав АЗС проходило з бiльшою обережнiстю i строгiстю. Заява, у якiй обiцялося виконання всiх членських зобов’язань бажаючим вступити до АЗС, повинна була бути пiдкрiплена двома рекомендацiями. Але особою, яка рекомендувала нового члена, мала бути вiдома й перевiрена правлiнням партiї людина. За партiйну зраду члена передбачалася строга вiдповiдальнiсть саме того, хто його рекомендував: «Партiи не количество важно, но качество, то есть намъ не то важно, сколько у нас членові будетъ, но важно намъ то, что якіе то члены будутъ» [7, С.4 – 5]. У документi давалося роз’яснення функцiй та ролi полiтичних партiй у демократичному суспiльствi: «Ввиду того, что населеніе одной державы делится на разные слои по занятію, по матеріальнымъ обстоятельствамъ, въ некоторых державахъ, якъ напр. и у насъ (в Чехословацькій Республіці – авт.), даже и по національності, интересы которыхъ тоже расходятся, было бы трудно избрати своихъ представителей-законодателей безъ всякой организованности. Поэтому те слои народа, интересы которыхъ хотя бы приблизительно одни и теже или подобные, группируются въ организаціи, которыя называются 260
политическими партіями» [7, С.7]. Також пояснювались переваги парламентаризму над диктатурою [7, С.5 – 6]. Отже, бачимо, що автор в брошурі проводив і важливу роз’яснювальну роботу, що в умовах низького рівня політичної культури краян було дуже позитивним. Особлива увага в партійному документі зверталася на те, що партiя потребує допомоги своїх членiв, а не навпаки. Першочерговiсть автономних вимог виражалася необхiднiстю спiльного органiзацiйного виступу в лавах самостiйної, незалежної вiд будь-якої центральної органiзацiї партiї. Програмнi вимоги АЗС суттєво не змiнилися – виконання всiх конституцiйних та договiрних зобов’язань щодо тодiшнього Закарпаття, передача краю територiй вiд Попраду до Тиси, встановлення самоуправлiння тощо [2.27, арк. 13 – 14]. Отже головним тогочасним завданням була боротьба за самоуправлiння: «Автономiя прежде всего» [7, С.14]. Без сумнiву, автор Циркуляру вважав партiю АЗС єдиною полiтичною силою, яка спроможна вибороти бажану для мiсцевого населення автономiю: «Организуймеся только въ такой партiи, целью которой есть прежде всего выбороти автономiю и которая по своей независимости эту борьбу можетъ вести. Такой партiей есть только Автономный Земледельскiй Союзъ!» [7, С.14 – 15]. Треба вiдзначити ще той факт, що АЗС продовжував офiцiйно виступати за територiальну цiлiснiсть Чехословацької Республiки, при цьому постiйно перебуваючи в опозицiї до державної влади [2.27, арк. 14 ]. Таким чином, поява „Циркуляра АЗС» стала наслiдком необхiдностi посилення внутрiпартiйної дисциплiни. Вона була продиктована кiлькома причинами, головними серед яких, на нашу думку, були створення ще однiєї автономної полiтичної партiї (РНАП) та її участь у парламентських виборах 1935 року, що безперечно вплинуло на електоральнi позицiї АЗС. Така ситуацiя для «автономiстiв» не була новою. Тому, як i на попереднiх парламентських виборах 1929 року, АЗС була змушена спиратися на партiйне блокування, щоб досягнути необхiдного кворуму й отримати мiсце в парламентi. Цього разу партiя Андрія Бродiя заключила союз iз Словацькою Народною Партiєю (СНП), яку очолював А. Глiнка, i отримала 44 тисяч 982 голосiв виборцiв (13,9 вiдсоткiв) [273, С.81]. Цей союз був суто виборчим i згодом партiї продовжили свою самостiйну дiяльнiсть. У свою чергу РНАП виступила на парламентських виборах 1935 року в «Чехословацькому народному об’єднаннi» (разом з ЧНДП). Нову русофiльську партiю пiдтримало 28 тисяч 954 виборцiв (8,9 вiдсоткiв), що дозволило її лiдеру Степану Фенцику посiсти крiсло депутата парламенту [273, С.82]. Особливою пiдтримкою РНАП користувалася 261
серед мiсцевого малоземельного селянства та iнтелiгенцiї, передусiм православного вiросповiдання, а також серед «руського» студентства. Незважаючи на те, що АЗС та РНАП свої парламентськi завдання виконали, мiж ними розгорнулася гостра боротьба за лiдерство в русофiльському русi краю. Через партiї зiткнулися й iнтереси двох сусiднiх держав — Угорщини i Польщi. Упродовж 1935 – 1937 років Угорщина і Польща намагалися знайти порозуміння між собою дипломатичним шляхом, даючи зрозуміти одна одному, що прагнуть одного — послаблення Чехословацької Республіки і порушення її територіальної цілісності. Більше того, залучення лідера РНАП Степана Фенцика до проугорської діяльності неадекватно сприймалося й Польщею. Якщо упродовж 1936 – 1937 років переговори між АЗС і РНАП заходили в глухий кут, перш за все через політичні непорозуміння, то вже у 1938 році угорці почали вмовляти С. Фенцика на спільний з АЗС виступом, що мало певний успіх. Польща була зацікавлена в античехословацькій діяльності політичної партії [31, С.21 – 22]. Не останню роль у цьому процесi вiдiгравала матерiально-фiнансова пiдтримка згаданих русофiльських партiй сусiднiми країнами. Якщо АЗС дiставав дотацiї на свою дiяльнiсть вiд Угорщини, то РНАП та її лiдер С. Фенцик знайшов собi фiнансових покровителiв у Польщi та серед крайової (русофільської) діаспори у Сполучених Штатах Америки. Для розумiння таких тверджень варто зупинитися докладнiше. Саме про такі обставини свідчать часті зустрічі Степана Фенцика з польським консулом в Празі Гржибовським [229, С.33], а в Ужгороді з польським дипломатом М. Свержбинським, який неодноразово писав статті до крайових русофільських періодичних видань [215, С.16]. Від першого ще в 1931 році С. Фенцик отримав 40 тисяч чеських крон на фінансування газети «Карпаторусскій Голосъ» і заручився подальшою фінансовою підтримкою [229, С.33]. Крiм того, вiд Польщi на дiяльнiсть РНАП щорiчно видiлялося 976 тисяч чеських крон [1.13, оп. 1, спр. 119, арк. 74]. За iншими свiдченнями С. Фенцик на рубежi 20 – 30-х років вiдвiдав столицю Польщi Варшаву та iншi великi мiста, пiсля чого отримав на органiзацiю партiї та її дiяльнiсть 52 тисячi чеських крон. А в 1934 – 1935 роках, перебуваючи у США, він заручився фінансовою підтримкою русофільських емігрантів. Однак досить швидко РНАП показала свою iстинну полiтичну натуру, вiдверто пiдтримуючи проугорський «фронт» краю. Цим самим вона дискредитувала весь автономiстичний рух i знехтувала сподiванням того населення, яке залучала своєю програмою та обiцянками. Головні дійові особи партії хоч і декларували лояльність до чеської влади, насправді виконували завдання, яке несло шкоду незалежності Чехословаччини. Про таку діяльність та матеріально-фінансову допомогу як РНАП, так і АЗС 262
чехословацький уряд знав, про що свідчать опубліковані документи [31, 207, 236 – 238]. Отже, досить коротке політичне життя партії зводилося до її орієнтації на Угорщину та Польщу. Підтримуючи тісні зв'язки з Будапештом та Варшавою, упродовж своєї діяльності націоналавтономісти проводили таємні наради, отримували потужну фінансову допомогу, інструкції для подальшої «боротьби». Однак антидержавницька політика лідерів РНАП не залишалася поза увагою чехословацької служби безпеки й поліції, які постійно стежили за учасниками іредентистських рухів. Особливо небезпечною стала діяльність членів партії наприкінці 30-х років. Терористичні акції угорців і поляків, збирання підписів про приєднання до Угорщини, поширення листівок з антиукраїнським та античехословацьким змістом говорили самі за себе [2.14, арк. 1]. Про це свідчать хоча б такі факти, що в багатьох селах доходило до кривавих сутичок. Зокрема, 31 жовтня 1938 року один із членів РНАП на прізвище Бодак, котрий постійно проводив агітацію за прилучення до Угорщини, мав через це конфлікт з іншим місцевим жителем Риганом (вибив у його будинку вікна) і був поранений сокирою [96, 70]. Подібних випадків було багато. А в цілому намагання використати автономію краю для його приєднання до Угорщини вказувало на активну участь націоналавтономістів у русі «п'ятої колони». Продовжувала свою дiяльнiсть i Карпаторуська Трудова Партія (КТП), яку очолював Iларіон Цурканович. Вона й надалi стояла на русофiльських позицiях, при цьому постiйно виступаючи передусiм захисником православного населення. КТП користувалася пiдтримкою сiльських жителiв, оскільки своїми програмними документами була бiльш наближена до проблем аграрного сектору i особливо в умовах виходу країни з довгорiчної економiчної кризи. Проте там, де сiльське населення у бiльшостi складали не православнi вiруючi КТП авторитету не мала. Навiть партiйний друкований орган газета «Русская Земля», яку редагував I. Цурканович, на своїх шпальтах болiсно реагувала на таку ситуацiю i дещо в iронiчнiй формi вiдгукувалася про представникiв iнших конфесiй [46, 1935, 18 марта]. Незмiнними залишалися й iншi полiтичнi позицiї КТП. Зокрема «трудовики» активно виступали проти ревiзiонiстських планiв Угорщини, критикуючи мiсцевих полiтикiв, якi пропагувалим iдею повернення до «кращих часiв», що гарантувалися закарпатцям Святостефанською короною. У цей же час КТП звертала увагу на важливiсть територiальної цiлiсностi Чехословаччини. Проте полiтика партiї залишалася опозицiйною до державної влади, особливо в питання економiчного розвитку, який не вiдчувався на територiї краю. У цьому планi актуальним завданням була боротьба за надання робочих мiсць 263
мiсцевому населенню, ефективне використання природних ресурсiв, регульоване iнвестування економiки тощо. Взагалi критика повiльної реформацiї економiки носила стандартний характер i засереджувалася суто на констатацiї фактiв без конкретизацiї пропозицiй щодо покращення умов її реалiзацiї. Щодо структурно-органiзацiйної роботи партiї, то вона продовжувала пiдтримувати зв’язки iз сiльським населенням шляхом органiзацiї мережi осередкiв. У лютому 1935 року КТП розширила свiй вплив серед населення сiл Нанково, Нижнє Селище, Копашнево, Чумальово, Золотарево, Драгово, Руське Поле. Безпосередню участь у створеннi партiйних осередкiв брало центральне правлiння КТП i керiвник органiзацiї I. Цурканович, який виступав з доповiдями на зборах мiсцевих партiйних комiтетiв. Так, зокрема 17 березня 1935 року були проведенi партiйнi засiдання в селах Вонигово, Теребля, Дулово, Буштино, де «работа партiи была народом одобрена, а сенатору Цуркановичу было выражено полное доверiе» [46, 1935, 18 марта]. Розширення партiйних осередкiв на територiї краю в 1935 році давало можливiсть членам КТП з надiєю дивитися у майбутнє, ставлячи перед собою новi перспективнi плани. Ситуацiя, яка позитивно вiдбивалася на авторитетi КТП в серединi 30-х років (особливо серед православного населення) давала шанс партiї вдало виступити на виборах усiх рiвнiв. Осередки КТП одностайно пiдтримали таку позицію правлiння i готувалися насамперед до виборiв у сiльськi представництва, вважаючи свою партiю, «насчитывающую въ настоящее время уже несколько тысячъ старыхъ и молодыхъ сознательныхъ русских православныхъ борцовъ за права и лучшую долю нашего народа», безапеляцiйним фаворитом у сiльськiй мiсцевостi [46, 1935, 18 марта]. Проте результати голосувань змусили «трудовикiв» розчаруватися в цих сподiваннях, якi нiчого крiм полiтичного фiаско їм не принесли. Головною причиною цих невдач КТП визнала масовi фальсифiкацiї виборiв i пiдтасування «трудових» голосiв на користь Аграрної партiї [46, 1937, 8 января]. Виражаючи незадоволення таким станом речей КТП продовжувала свою дiяльнiсть i настоювала на тому, що тiльки ця партiя «единственная борется стойко и неустрашимо за права нашей святой православной церкви, за лучшую долю нашего народа и за осуществленiе автономiи нашего края, которая была бы въ рукахъ народа» [46, 1935, 18 марта]. КТП висловлювала рiзке незадоволення полiтикою загальнодержавних полiтичних партiй, якi розгорнули активну дiяльнiсть в краї, створюючи партiйнi фiлiї i вiдбираючи електоральнi голоси на свою користь. Але упродовж 1936 – 1937 років КТП нiби змирившись iз тим, що великого впливу на перебiг полiтичних подiй у 264
краї мати не зможе, зосередилася на вiдстоюваннi русофiльськоправославних позицiй у сiльськiй мiсцевостi. Партiйна газета «Русская Земля» продовжувала виходити i у 1938 році КТП брала участь в обговореннi автономних проектiв, iдейно пiдтримуючи як позицiю русофiльських полiтичних партiй, так i представницького органу згаданих полiтичних сил – Центральної Руської Народної Ради. Продовжувалася й спiвпраця КТП iз Чехословацькою НародноСоціалістичною Партією, яка все активнiше залучалася до полiтичного життя. 31 квiтня 1936 року на XIII з’їздi ЧНСП, що проходив у Празi був схвалений новий статут, який стосувався органiзацiйно-структурної розбудови партiї. У перших роздiлах роз’яснювався подiл органiзацiї на мiсцевi, окружнi, жупнi, земськi та крайовi партiйнi комiтети, а також вказувалися конкретнi права та обов’язки членiв [2.19, арк. 1 – 4]. Кожен член партiї повинен був бути полiтично освіченим i вiдданим партiйним iдеалам. У внутрiпартiйному середовищi народнi соцiалiсти називали один одного «братом» i «сестрою» [2.19, арк. 6 – 7]. Багато уваги вiдводилося матерiально-фiнансовим справам органiзацiї i дiяльностi партiйного друкованого органу — газети «Чеське Слово» [2.19, арк. 7]. На видання часопису передбачалося видiлення суми не меншої нiж 10 тисяч крон [2.19, арк. 118]. П’ятий роздiл статуту стосувався внутрiпартiйної дисциплiни та покарань за її порушення. Зокрема, партiйним репресiям пiддавався той член ЧНСП, який порушував внутрiпартiйний розпорядок, подавав iнформацiю про роботу в серединi партiї на загальний розсуд, пiддавався тиску з боку iнших полiтичних сил, без дозволу правлiння кандидував у iншi полiтичнi органи тощо [2.19, арк. 9]. За це передбачалися покарання втратою членства. Визначалися й покарання штрафом за iншi провини «чесним судом» [2.19, арк. 10]. У статутi ЧНСП чiтко визначалися цiлi й повинностi мiських осередкiв, виконавчих комiтетiв, президiї та проведення пленарних засiдань. ЧНСП не втрачала можливостей брати участь i у крайових виборах всiх рiвнiв, що вказувало на зацiкавленiсть партiєю суспiльно-полiтичним життям Закарпаття [2.19, арк. 10]. Структуру керiвництва партiї доповнювали фiнансова комiсiя (5 членiв), контрольна комiсiя (5 членiв), комiсiя органiзацiї роботи партiї i пропаганди (16 членiв). Вище керiвництво складалося з голови партiї, шести його заступникiв, полiтичного, органiзацiйного i фiнансового референтiв та ще дванадцяти членiв [2.19, арк. 78 – 87]. Матерiальнофiнансовий фонд складали членськi внески (п’ять ступенiв), якi сплачувалися чотири рази на рiк i виборчий фонд. При партiї передбачалася дiяльнiсть молодiжних i жiночих комiсiй, визначалися чiткi права виборцiв [2.19, арк. 95 – 100]. Дiяла також фахова органiзацiя вчителiв – членiв ЧНСП. Останнiй Конгрес цiєї 265
органiзацiї вiдбувся в Мукачевi 7 серпня 1938 року, на якому були присутнiми бiльшiсть чехiв i 15 «руських» представникiв [44, 1938, 13 серпня]. На ньому розглядалися питання про участь партiї в парламентських виборах 1935 року, обговорювалися їх наслiдки для полiтичного розвитку краю та накреслювалися першочерговi перспективнi плани. Упродовж другої половини 30-х років ХХ століття ЧНСП не змiнила своєї полiтичної орiєнтацiї i продовжувала стояти на русофiльських позицiях. Пiсля Аграної партiї вона була другою загальнодержавною централiстською полiтичною органiзацiєю, що користувалася пiдтримкою мiсцевого населення [272, С.197]. Проте її крайовий провiд був найбiльше залежний вiд центрального керiвництва партiї в Празi, що не могло не віддзеркалювати на її партiйну полiтику. Особливо це проявилося в 1938 році, коли проблема автономiї тодiшнього Закарпаття вимагала нагального вирiшення. I участь в iнформацiйних нарадах представникiв коалiцiйних партiй, що проходили у червнi 1938 року в Ужгородi, i участь в громадських виборах, зокрема в сiльськi представництва, на яких ЧНСП отримала 2 тисячі 408 голосiв виборцiв, вказували на демагогiчне ставлення народних соцiалiстiв до автономiї [2.38, арк. 1]. Цiй темi було присвячене також засiдання крайового виконавчого комiтету ЧНСП у червнi 1938 року в Ужгородi, на якому прийняли резолюцiю [44, 1938, 23 червня]. Її змiст зводився до аналiзу суспiльно-полiтичного становища Закарпаття й передумов для здiйснення автономiї. Проте умов для її позитивної реалiзацiї народнi соцiалiсти не знаходили. Головне, що зволiкало з питанням автономiї, полягало, на їхню думку, у вiдсутностi свiдомої iнтелiгенцiї та полiтичних традицiй [44, 1938, 7 серпня]. Оминули члени ЧНСП й вимоги скликання Сойму та проведення у краї виборiв. Така позицiя, що не вказувала конкретних шляхiв для подолання полiтичної кризи, говорила про небажання ЧНСП пiдтримувати автономiстськi змагання мiсцевого населення краю. Це пiдтвердилося i в серпнi 1938 року [227, С.187]. Крiм безпосередньої спiвпрацi з КТП народнi соцiалiсти проводили й масовi спiльнi акцiї з iншими партiями. Зокрема, у кiнцi 1935 року у мiстах краю члени ЧНСП, соцiал-демократи й комунiсти провели страйки та народнi зiбрання, на яких торкалися передусiм економiчних проблем [41, 1936, 16 лютого]. 6 лютого 1936 року у м. Берегово вiдбулися робiтничi збори за участю представникiв мiсцевих органiзацiй ЧНСП, Чехословацької Соціал-Демократичної Партії та Комуністичної Партії Чехословаччини, на яких пiднiмалося питання утворення єдиної професiйної спiлки. Члени ЧНСП брали участь i в полiтичних акцiях протесту. Показовою у цьому вiдношеннi була манiфестацiя на 266
пiдтримку народного фронту в Iспанiї, яка проходила 30 серпня 1936 року в Мукачевi [227, 212 – 213]. Згодом, у жовтнi 1938 року переговори про утворення єдиної профспiлки ЧСДП, ХНП, ЧНСП i Аграрної партiї наближали їх до реалiзацiї запланованого [44, 1938, 20 жовтня]. Подiбна позицiя була традицiйною для того часу i для всiх представникiв русофiльства взагалi. Можливiсть використання автономiї для власних цiлей та iнтересiв передусiм чеських полiтикiв у повнiй мiрi реалiзовувалися небажанням ЧНСП прискорювати процес самовизначення мiсцевого населення. Тому їхня позицiя щодо вирiшення даної проблеми дiставала адекватну оцiнку з боку тих автономних полiтичних сил, якi знаходилися в чiткiй опозицiї до всього русофiльського напряму [51б, 1938, 23 червня]. Така полiтика ЧНСП залишалася незмiнною аж до припинення її дiяльностi в кiнцi жовтня 1938 року [44, 1938, 15 листопада]. Кiнцева ж доля ЧНСП була вирiшена у листопадi того ж року, коли виконавчий комiтет політичної організації у Празi схвалив рiшення «призупинити дiяльнiсть партiї, а зорганiзуватись як «рух нацiональної спiвпрацi й обнови». На чолi руху стають тi самi провiдники, що були до тепер, а саме: мiнiстр др. Ценкiв, посол др. Кляпка, посол Ленгр i директор Шальда» [44, 1938, 15 листопада]. Однією із найпотужнiших у середині 30-х років серед загальнодержавних полiтичних органiзацiй залишалася Аграрна партiя. Навiть незважаючи на непослiдовнiсть полiтики партiї в аграрних питаннях вона зберiгала у своїх лавах досить велику кiлькiсть мiсцевого селянства. Керiвництво партiєю залишалося в руках русофiльських лiдерiв. У такому ж руслi була направлена вся її полiтика. Своєрідною репетицією парламентських виборів стали вибори у сільські представництва, які відбулися 10 березня 1935 року в тридцяти селах краю. Найбільшу кількість мандатів (373) отримала Аграрна партія, хоча мали місце й факти фальсифікації результатів [38, 1935, 25 апреля]. Інші партії, які підтримували русофільський напрям, були репрезентовані у сільських представництвах так: АЗС – 56 мандатів, ЧНСП – 9 мандатів, ЧНДП – 4 мандати, РНС – 5 мандатів [46, 1935, 18 марта]. КТП хоч і брала участь у цих виборах, однак не отримала жодного місця внаслідок посиленої агітації аграрників, які відібрали всі голоси «трудовиків» навіть у тих населених пунктах, де діяли осередки КТП. Аграрна партія особливу увагу відводила агітації, яка торкалася найболючіших проблем тогочасного життя. Про це промовисто свiдчить передвиборча листiвка 1935 року, яка називалася «До роботы за победу нашей партiи». Головнi питання, якi «аграрники» намагалися вирiшити пiсля перемоги на парламентських виборах знайшли тут своє вiдображення: «Хочете ли отдолженiя селянства, хочете ли заведенiе автономiи, хочете ли поднятiя цены скота, хочете ли поземельную 267
реформу, хочете ли русскiя школы. Если айно, то голосуйте все 19 мая на республiканскую земледельскую партiю. Отдайте все кандидатку число 1» [2.35, арк. 1]. Проте результати виборiв були не втiшними для Аграрної партiї, оскiльки вона отримала всього 60 тисяч 747 голосiв виборцiв (19 вiдсоткiв) [273, 79]. Безумовно це вказувало на вiдчутну поразку проурядових сил, а отже на недовiру мiсцевого електорату загальнодержавним полiтичним партiям. В умовах полiтичної кризи в Європi, яка була викликана «фашизацiєю» європейських країн, цей факт ставав вельми небезпечним для внутрiшньополiтичного становища Чехословаччини. Незважаючи на ситуацiю, що склалася, керiвництво партiї намагалося повернути лiдерськi позицiї в краї. Пiсля виборiв 1935 року Аграрна партiя висунула такi зобов’язання як продовжити земельну реформу, яка заключалася в надiленнi землею малоземельного i безземельного селянства, об’єднання земель в общинну площу, перегляд питань про пасовиська та тимчасову монополiю на худобу, розвиток господарських союзiв тощо [38, 1935, 5 сентября]. Як i передбачалося питання про автономiю краю було суто передвиборчим маневром i пiсля їх проведення його вирiшенням «аграрники» не займалися. Уникали цього питання й редактори «Земледiльської Полiтики», акцентуючи увагу на проблемах господарського розвитку. Зокрема, регулярною в газетi стала рубрика «Господарская линiя Партiи», де роз’яснювалися тонкощi аграрного сектору, його прогресивнi методи та iнше [38, 1935, 19, 26 сентября; 17 октября; 7 ноября]. Структурно-органiзацiйна основа Аграрної партiї залишилася незмiнною. Згiдно статутних положень крайовий з’їзд партiї мав вiдбуватися кожнi 3 роки за два мiсяцi до проведення загальнодержавного партiйного з’їзду в Празi [38, 1935, 26 сентября]. На з’їздi мiсцевої Аграрної партiї обирався крайовий комiтет (20 – 30 чоловiк) та керiвництво полiтичної органiзацiї. До виконавчого комiтету партiї повиннi були входити i представники всiх мiсцевих вiддiлень. До того ж на партiйний з’їзд вiд кожної окружної органiзацiї направлялося вiд 1 до 8 чоловiк (довiрник, заступник i референти) [38, 1935, 26 сентября]. Таким чином, на другу половину 1935 року припав перiод чергових партiйних з’їздiв (як крайових, так i загальнодержавних). У той же час вiдбувалися регiональнi збори довiрникiв партiї [38, 1935, 31 октября]. Пiдтверджуючи свою русофiльську позицiю Аграрна партiя робила вiдповiднi запити в урядовi iнстанцiї. Особливо важливими були меморандуми на iм’я президента Чехословаччини, голови ради мiнiстрiв, мiнiстра шкiльництва, що стосувалися мовного питання i шкiльної полiтики. «Аграрники» (звичайно крiм її української фракцiї) 268
вiдстоювали право на поширення серед мiсцевого населення росiйської мови i продовжували використовувати старий правопис. У цьому вiдношеннi доброю опорою Аграрної партiї були такi органiзацiї як «Общество им. А.Духновича», «Школьная Помощь», студентський союз «Возрожденiе», «Добрянськiй», «Друг», «Родина», «Восход» та iнші [34, С.108]. Багато уваги придiлили й вихованню молодих партiйних кадрiв: «Сельськая молодежь, воспитанная на демократическомъ принципе, должна быти крепко связана въ сельской органiзацiи, чтобы въ будущемъ могла отстаивати свои права. Такой политической организацiей для насъ является естественно Земледъльськая республиканская партiя, въ которой вся сельская молодежь должна быти организована» [38, 1935, 14 ноября]. У кiнцi 1935 року пiсля загальнодержавного з’їзду Аграрної партiї в Празi, в регiони були направленi iнструкцiї, якi роз’яснювали черговi завдання поставленi перед членами. Зокрема, у місцевій партiйнiй газетi «Земледельськая Политика» друкувався матерiал «Карпаторусское земледелие въ наступающемъ политическомъ сезоне», де широко пропагувалося гасло: «В каждомъ селе и дедине правильную местную организацiю партiи! Все организацiи оживить и усилять ряды организованыхъ!» [34, С.102]. Черговий раз Аграрна партiя в Закарпаттi отримала нову офiцiйну назву – Республiканська Партiя Земледiльцiв i Дрiбного Селянства (РПЗДС) [34, С.103]. Як зазначав її крайовий секретар В.Зеленка основою полiтичної дiяльностi РПЗДС є демократiя [34, С.103]. Програмнi положення Аграрної партiї, затвердженi ще у травнi 1929 року, були пронизанi поняттями — земля, людина, праця, батькiвщина, село, самоуправлiння, народ, уряд, держава [34, С.103]. Широкого поширення набула так звана органiзацiйна iнструкцiя, яка встановлювала права i обов’язки членiв партiї, визначала дiяльнiсть всiєї полiтичної органiзацiї та окремих її дiячiв. Все це разом було передумовою партiйної дисциплiни [34, С.103]. Заключивши договiр iз партiєю чехословацьких селян та словацькими народною та земледiльською Аграрна партiя пiдтвердила курс на посилення демократичного курсу Чехословаччини, громадського рiвноправ’я, свободи, справедливостi. Перiод 1936 – 1937 років був вiдзначений внутрiпартiйною боротьбою «аграрникiв» мiж русофiлами та українською фракцією. Першим на чому вони розходилися, було визначення статусу урядової та навчальної мови в краї. Другою проблемою стало впровадження автономiї. Суперечки навколо цих основних питань i стали каменем спотикання в серединi Аграрної партiї, не сприяли замиренню мiж ними i вели до внутрiпартiйної кризи. 269
Однак загальнополiтичний клiмат в суспiльствi вимагав вiд полiтичних партiй дiєвої участi у процесi здiйснення автономiї. Тому Аграрна партiя повинна була якимось чином реагувати на це i у червнi 1938 року проводила неофiцiйнi переговори про автономiю i Сойм iз мiсцевими соцiал-демократами [44, 1938, 19 червня]. Подальшi подiї навколо питання автономiї, як найголовнiшої проблеми тогочасностi, змушували «аграрникiв» все активнiше залучатися до його вирiшення. На розширеному засiданнi крайового комiтету Аграрної партiї 2 липня 1938 року розглядався один iз проектiв автономiї краю. Незважаючи на гарячу дискусiю лiдери партiї знайшли компромiсне рiшення. Для ведення переговорiв з урядом та партiями щодо автономiї було обрано комiсiю iз семи представникiв, а вирiшення мовного питання покладалося на майбутнiй Сойм [44, 1938, 5 липня]. Насправдi ж, провiд Аграрної партiї, який складався виключно iз русофiлiв, i надалi притримувався антиукраїнських настроїв, а отже нi мовне питання, нi проблема автономiї не могла бути вирiшена толерантно. Через те, що «ведення аграрної партiї в своїй бiльшостi несерйозно ставиться до здiйснення автономiї» криза в партiї назрiвала й ставала небезпечною для самої полiтичної органiзацiї [44, 1938, 15 липня]. Проте розумiння необхiдностi лавiрування мiж владою та автономними полiтичними силами змусило виконком «аграрникiв» виробити проект автономiї на основi виготовленого плану «Української Народної Ради» i розiслати його всiм секретарiатам колiцiйних та опозицiйних партiй [44, 1938, 7 серпня]. Подiї другої половини жовтня 1938 року, коли Закарпаття отримало таки свiй власний уряд, показали, що автономнi полiтичнi сили спроможнi самостiйно (без допомоги загальнодержавних партiй) займатися будiвництвом автономного краю. Розпуск полiтичних партiй на теренах Закарпаття, у деякiй мiрi, це пiдтвердив. Власне доля партiй була вирiшена й на загальнодержавному рiвнi. Уже в листопадi 1938 року Аграрна партiя, пiдписала угоду про припинення своєї самостiйної дiяльностi i створення Чехословацької Партiї Нацiональної (Народної – авт.) Єдностi (ЧПНЄ) [44, 1938, 17 листопада]. Діяла в Закарпаттi й Чехословацька Партiя Промисловцiв (ЧПП) [273, С.77]. Упродовж свого iснування вона мала стабiльну кiлькiсть членiв. Найбiльше в лавах партiї було ремiсникiв, промисловцiв, крамарiв. Щодо нацiонального представництва, то серед її членiв переважали чехи, євреї та мiсцевi русофiли. З другої половини 30-х років ЧПП почала користуватися дедалi бiльшим авторитетом нiж ранiше. Незважаючи на це, вона широкої популярностi серед населення не мала, i не була представлена в парламентi. У 1935 році на виборах 270
ЧПП отримала 8 тисяч 676 голосiв виборцiв (2,7 вiдсоткiв) [273, С.77]. Трохи кращими були успiхи партiї в сiльських виборах. Незважаючи на спiвпрацю з русофiльськими полiтичними органiзацiями, особливого впливу на полiтичний розвиток краю вона не мала. Протягом своєї дiяльностi ЧПП була проурядовою партiєю i припинила iснування в жовтнi 1938 року [44, 1938, 30 жовтня]. А 16 листопада того ж року центральний виконком партiї у Празi прийняв рiшення про саморозпуск i пiдписав угоду про входження до ЧПНЄ [44, 1938, 17 листопада]. Дещо меншою популярнiстю серед мiсцевого населення користувалася ЧНДП, яка поширювала свiй вплив через партiйну газету «Подкарпатська Русь» [132, С.61]. Через те, що кiлькiсть членiв партiї у краї не зростала, керiвництво ЧНДП було змушене шукати союзникiв для участi у парламентських виборах. Пiд час їх проведення у 1935 році народнi демократи увiйшли до блоку «Народне об’єднання» i отримали 28 тисяч 954 голосiв виборцiв (8,9 вiдсоткiв) [273, С.82]. Незважаючи на такi наслiдки, ЧНДП, бiльшiсть членiв якої були чеськими урядовцями, мала слаборозвинену структурноорганiзацiйну базу в краї [27, С.197]. Тому її вплив на полiтичний розвиток тогочасної Пiдкарпатської Русi був мiнiмальним. Полiтичнi подiї, якi розгорталися у другiй половинi 1938 року вимагали iнших пiдходiв до вирiшення проблем, пов’язаних з автономiєю, анiж ранiше. Новi умови змусили активiзуватися ряд полiтичних партiй в краї, якi мали неабиякий вплив серед мiсцевого населення. Ще однiєю причиною пожвавлення русофiльських полiтичних органiзацiй i, на наш погляд, не останньою, слiд вважати посилення на полiтичнiй аренi краю проукраїнських полiтичних сил, якi закономiрно i послiдовно йшли до здобуття влади. Цей аспект змусив русофiлiв розробляти проекти блокування партiй. У червнi 1938 року про такий союз говорили представники Аграрної партiї та АЗС. Однак, як з часом висловилися керiвники останньої, цей «союз бесполезный» [47, 1939, 19 февраля]. Розумiючи всi цi обставини, АЗС, яка й далi залишалася найвпливовiшою русофiльською полiтичною органiзацiєю, була вимушена дiяти на «два фронти» — лавiрувати з чехословацькою владою, намагаючись таким чином показати себе єдиною спроможною полiтичною силою, що може очолити автономiю, а реально — дотримуватися проугорської орiєнтацiї та за допомогою Будапешту лобiювати iнтереси зовнiшньополiтичних сил Угорщини. Саме така «дволика» позицiя АЗС, на наш погляд, i допомогла лiдерам «автономiстiв» не тiльки вистояти в часи формування першого автономного уряду, а й добитися керiвної ролi у ньому. На початку жовтня 1938 року був затверджений склад першого автономного уряду Пiдкарпатської Русi, де головними дiйовими особами стали 271
представники русофiльських полiтичних партiй краю Андрій Бродiй (АЗС), Едуард Бачинський (Аграрна партiя), Степан Фенцик (РНАП), Iван П’єщак (АЗС) [93, С.62 – 63; 96, С.49]. Аналiз цього складу, на нашу думку, вiдображає той факт, що саме цi названi партiї в перiод становлення автономiї були єдиними русофiльськими полiтичними органiзацiями, якi реально впливали на хiд полiтичних подiй. Отже, перший етап вирiшення своїх цiлей для згаданих партiй завершився успiшно. Проте шляхи реалiзацiї наступного кроку у них були рiзними. Якщо Аграрна партiя продовжувала вiдстоювати проурядовi iнтереси i як фiлiя загальнодержавної Аграрної партiї стояла на централiстських позицiях, то АЗС i РНАП, як найпотужнiшi автономнi полiтичнi органiзацiї, почали робити кроки, що загрожували безпецi чехословацької державностi. Незважаючи на те, що на трьох своїх засiданнях (15, 18, 22 – 23 жовтня 1938 року) перший автономний уряд розглядав питання органiв управлiння, встановлення кордону iз Словаччиною, державного й приватного майна, амнiстiї та iнше, найголовнiшою проблемою залишалася внутрiшньополiтична ситуацiя в краї [93, 66]. Офiцiйний Будапешт, який був задоволений приходом до влади кабiнету на чолi з Андрієм Бродiєм, висунув ультиматум щодо пiвденних територiй тодiшньої Пiдкарпатської Русi. Для вирiшення цiєї проблеми було створено спецiальну комiсiю, яка складалася iз представникiв русофiльських полiтичних партiй [1.2.4, арк. 142 – 144]. Саме у цей час i досягнув своєї кульмiнацiї полiтичний скандал, викликаний антидержавною дiяльнiстю лiдера АЗС Андрія Бродiя. Пiдтвердження орiєнтацiї партiї на Угорщину можна знайти i в опублiкованих документах [31, С.85 – 90]. Подвiйна гра, яку проводили «автономiсти» призвела, на наш погляд, до логiчного завершення. 26 жовтня 1938 року «Берталон» (пiдпiльне прiзвисько угорського агента Андрія Бродiя) був звинувачений чехословацькою владою в порушеннi «Закону про охорону республiки» i заарештований (знаходився пiд арештом до 11 лютого 1939 року) [73, С.81]. Це означало крах не тiльки першого автономного уряду, а й довiри центральної влади до русофiльських полiтичних сил взагалi. Доля Андрія Бродiя чекала й на лiдера РНАП Степана Фенцика, однак йому вдалося уникнути покарання, сховавшись вiд переслiдувань у польському посольствi, а згодом виїхавши до Угорщини [93, 30]. Цей факт без всiляких зайвих коментарiв та iнтерпретацiй вказує на патрiотичнiсть iдей та безпосереднiх дiй лiдерiв русофiльських партiй. Бiльше того, цим самим вони довели свою причетнiсть до антидержавної, проугорської полiтики, чим знехтували сподiванням багатьох закарпатських жителiв, якi вiрили в полiтичнi iдеали тих чи iнших партiй, у здобуття власної реальної автономiї. 272
Пiсля створення і розпуску першого автономного уряду дiяльнiсть русофiльських партiй завмерла, вони неначе перебували у своєрiдному шоцi. Єдиною полiтичною органiзацiєю, яка продовжувала вiдстоювати свої позицiї залишалася АЗС. За деякими даними членами партiї у той час були вiд 5 до 7 тисяч чоловiк [210]. Незважаючи на крах першого автономного уряду й арешт свого лiдера Андрія Бродiя, а також на рiшення другого автономного уряду Августина Волошина вiд 29 жовтня 1938 року про заборону дiяльностi всiх полiтичних партiй краю, 30 жовтня АЗС оприлюднила «Воззванiе!» для «защиты спокойствия и порядка русского населения» [47, 1938, 30 октября]. У цьому документi закликалося органiзовувати в кожному селi так звану «Гвардiю iменi Iвана Куртяка», з метою захисту мiсцевих жителiв, треба розумiти вiд «антирусского движенiя»: «За права и свободу всехъ русиновъ! Подкарпатская Русь была, есть и будетъ наша! Ваша война, ваша доля! Кто не съ нами, тотъ противъ насъ!» [47, 1938, 30 октября]. Цей заклик пiдписав крайовий голова «Гвардiї iм. I. Куртяка» Михайло Демко, один iз керiвникiв АЗС. Тодi ж для членiв i прихильникiв партiї було опублiковано програму АЗС, яка у порiвняннi з попереднньою її редакцiєю суттєвих змiн не зазнала, принаймнi в економiчнiй та соцiально-культурнiй сферах [47, 1938, 30 октября]. Проте вiдразу ж кидається ввiчi вiдсутнiсть будь-яких полiтичних вимог. Можемо примусити, що це вказувало на невизначенiсть i непорозумiння того, як себе поводити у данiй полiтичнiй ситуацiї. Єдиним полiтичним аспектом можна вважати вимогу звiльнення з пiд арешту i повернення на посаду прем’єр-мiнiстра Андрія Бродiя та невизнання уряду Августина Волошина [47, 1938, 30 октября]. Таким чином, можна назвати двi значимi подiї, якi вплинули на розвиток партiйно-полiтичного життя в краї наприкiнцi 1938 року. Перша – це декрет про заборону дiяльностi всiх полiтичних партiй, виданий автономним урядом Августина Волошина 29 жовтня 1938 року. Проте, треба вiдмiтити, що партiї формально дiяли й далi, хоча й говорити про їхню реальну активнiсть важко. У цьому вiдношеннi другою подiєю, яка вплинула на весь полiтичний розвиток краю, став день 2 листопада 1938 року, коли стали вiдомими рiшення Вiденського арбiтражу, за якими частина корiнних слов’янських територiй переходила пiд юрисдикцiю Угорщини. Це надало нового дихання русофiльським полiтичним партiям i сприяло поштовху дiяльностi їхнiх основних центрiв на цих територiях. На землях, якi залишилися в рамках тогочасної Пiдкарпатської Русi (Карпатської України) русофiльськi партiї офiцiйно не дiяли. Лише у часи пiдготовки виборiв до Сойму Карпатської України взимку 1939 року було зроблено спробу висунути кандидатський лист вiд «Групи Подкарпатских Русинов», яку очолював колишнiй член ЧНСП Михайло 273
Василенко [229, С.124]. Це була малочисельна група русофільського напрямку, члени якої не бажали залишатися під гнітом угорських властей, а вирішили співіснувати в умовах, запропонованих урядом Карпатської України. Отже, планувалося, що до неї увiйдуть русофiльськi представники антиугорської орiєнтацiї. Проте ця органiзацiя не була зареєстрована як полiтична партiя, тому дозволу на законну дiяльнiсть, у тому числі участь у виборах до Сойму, не отримала [229, С.124]. На наш погляд, це було помилковим з боку карпато-українського уряду, оскільки дозвіл на діяльність русофільської партії зняв би деяку суспільно-політичну напругу й залишився б вірним ідеї політичного плюралізму. З огляду на подiї, що сталися пiсля Вiденського арбiтражу та офiцiйне ставлення угорської влади до розвитку партiйно-полiтичного життя, можемо констатувати, що вся демократична багатопартiйна система витворена за часiв Чехословацької Республiки зазнала кардинальних змiн. Полiтичнi партiї на територiї краю, яка опинилася в «нових» угорських землях, були змушенi пристосовуватися до законодавчих основ полiтичної системи Угорщини. А через те, що офiцiйний Будапешт негативно ставився до проявiв самостiйної дiяльностi полiтичних органiзацiй в регiонi, перспектив власного полiтичного розвитку практично не було [195, 159 – 164]. Уряд Августина Волошина почав проводити політику покликану об'єднати найвпливовіші політичні організації в одну партію. Не знайшовши можливостей утворення широкопредставницької партійної коаліції український урядовий кабінет утворив єдину монопольну політичну партію на основі представників української національності та тих, хто їм довіряв. На той час це був чи не єдиний вихід із становища і монополія політичної влади партії Українське Національне Об’єднання (УНО), на нашу думку, була цілком виправданою. Однак така політика проіснувала лише до 15 березня 1939 року, коли сповнилися реваншистські мрії Угорщини щодо окупації краю. Внаслідок останніх подій відновили свою діяльність і автономісти, які на чолі з Степаном Фенциком вимагали проведення виборів до крайових національних зборів. Але ці сподівання з кожним днем танули. Ставало зрозуміло, що угорський уряд ніколи не надасть автономних прав Закарпаттю, в якій би формі вони не виражалися. Будучи проугорською автономною партією до початку Другої світової війни, у 1939 – 1940 роках, в умовах виконаних партійних «завдань», її існування ставало недоцільним. Не дивлячись на це, партійний друкований орган – «Карпаторусскій Голосъ» – продовжував виходити, і скоріш за все по інерції друкував статті на політикоавтономну русофільсько-проугорську тематику. С. Фенцик отримав місце в Будапештському парламенті, а РНАП у 1940 році увійшла до 274
складу угорської партії Е. Корлата, яка протягом свого існування мала виразно угорсько-національне забарвлення [178, 149]. З того часу партія вже називалася Угрорусская Національная Партія (УРНП). Головою УРНП залишався В. Гаджа, а С. Фенцик став керівником Виконавчого комітету організації [42, 1940, 6 января]. Таким чином, це об'єднання можна вважати припиненням самостійної діяльності РНАП. Закарпаттям керували з Будапешта, і ніякі внутрішні (автономні) сили (партії або сильні політичні особистості) не могли вплинути на суспільно-політичні зміни в краї. Тим більше, що 24 серпня 1944 року угорський уряд заборонив діяльність всіх угорських партій і розпустив їх [42, 1944, 27 августа]. Це було викликано наближенням військового фронту. Отже, пройшовши упродовж майже двадцяти рокiв еволюцiю партiйно-полiтичного життя русофiльськi полiтичнi партiї завершили своє iснування внаслiдок примусового тиску диктаторської полiтичної системи Угорщини. Якщо в перший перiод їхнього розвитку (в 1919 – 1925 роках) вони зароджувалися стихiйно, а в серединi 20-х – серединi 30-х років пройшли своєрiдний процес «природного вiдбору», який визначив мiсце й роль кожнiй полiтичнiй органiзацiї в полiтичному життi краю, то перiод кiнця 30-х років ХХ століття остаточно видiлив русофiльськi партiї-гегемони iз рiзнобарвної мозаїки багатопартiйної системи. Мета ж дiяльностi цих партiй не сприяла розквiту внутрiшньопартiйних основ, а навпаки, з огляду на виконання ними своїх планів, нiвелювала їх здобутки й позбавила можливостей подальшого розвитку. Їхня позиція щодо українського культурнонаціонального та громадсько-політичного руху гальмувала процес державотворення й носила деструктивний характер, особливо співпрацюючи з іноземними політичними силами.
275
РОЗДІЛ 5. РОЛЬ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН В ПОЛІТИКО-ПАРТІЙНИХ ПРОЦЕСАХ Початок ХХ століття був характерний нацiонально-культурним пробудженням нацiональних меншин Австро-Угорської монархії. Умови, в яких вони опинилися пiд час Першої свiтової вiйни, ще бiльше сприяли можливостям самовизначення, пошукам власної нацiональної iдентичностi. А сам факт розпаду багатонаціональної держави став для бiльшостi нацiй своєрiдним моментом iстини. Нацiональностi, якi вирiшили жити i творити в Чехословаччинi, законодавчо дiстали рiвнi полiтичнi права й свободи. Виразниками їхнiх iнтересiв стали полiтичнi партiї. Полiтичнi гарантiї, наданi державою, були вперше оцiненi мiсцевими жителями Пiдкарпатської Русi, яка на добровольних умовах увiйшла до складу Чехословацької Республiки. Запропонованi для аналiзу угорськi, єврейськi та нiмецькi полiтичнi партiї мали свої характернi риси, дещо вiдмiннi вiд бiльш поширених нацiонально орiєнтованих проукраїнських та русофiльських. У своїй дiяльностi вони корегувалися рiзними полiтичними принципами, не завжди дiючи в допустимих демократичною системою Чехословаччини рамках. Полiтично-партiйний розвиток ми запропонували характеризувати в хронологiчнiй послiдовностi, що на наш погляд, дає можливiсть краще розумiти передумови становлення полiтичних органiзацiй краю, їх еволюцiю, специфіку життєдіяльності у той чи інший історичний момент. Угорськi, єврейськi, нiмецькi полiтичнi партiї Закарпаття у 20 – 30 роках ХХ століття влилися в загальнодержавне багатопартiйне життя по-різному. Кожна з них вiдiграла певну роль на полiтичнiй аренi. Ефективнiсть дiяльностi деяких партiй вiдзначалася сучасниками миттєво. Оцiнка ролi i мiсця в тогочасних суспiльно-полiтичних вiдносинах iнших полiтичних органiзацiй робиться лише в нашi днi. Спроба показати дiяльнiсть вищеназваних полiтичних партiй виникає також iз потреби доведення реальних, хоч у деяких випадках i негативних, крокiв партiйних iнститутiв, зняття з окремих партiй ярликiв «буржуазно-нацiоналiстичних», «фашистських», «антидемократичних». Своєрідність існуючих у згаданий період політичних організацій національних меншин полягає і в тому, що процес їх формування відбувався на суто національній основі в умовах, коли панівною нацією в державі стала чеська. Однак їх роль в політичних процесах була все ж важливою.
276
5.1. Угорці в політико-партійних процесах Ситуація, в якій опинилися угорці після Першої світової війни, була дещо неочікуваною і малоприємною для амбіційного угорського населення. Тому притаманне їм згуртування виразилося в об’єднанні громадян угорської національності не стільки довкола господарських і культурних інтересів, а в першу чергу політичних. Опинившись у слов’янському суспільному середовищі об’єднання угорців у партії саме на національній основі відіграло, на нашу думку, одну із важливих ролей у процесі політичного розвитку. Ще один аспект полягав у тому, що рівень політичної культури угорськомовної інтелігенції, внаслідок нещодавного суспільно-політичного верховенства, був значно вищий ніж у місцевого слов’янського населення, яке не мало традицій політичного життя. Більше того, частина угорського духовенства, передусім римо- і греко-католицького віросповідання, службовців, інженерів, учителів і навіть військових залишилася на старих робочих місцях уже в умовах Чехословацької Республіки. Це у свою чергу давало можливість відчути рівноправність національних меншин на практиці, гарантованих Конституцією Чехословаччини. Проте зовнішньополітичні зміни, які привели угорців Закарпаття до втрати ними панівного становища, змусили переглянути важелі власного місця й ролі у житті тогочасного суспільства. Отже, виразниками поглядів і сподівань угорського населення краю стали політичні партії. Діяльність угорських національних партій Підкарпатської Русі у міжвоєнне двадцятиліття можна умовно поділити на три етапи. Перший із них припав на період 1919 – 1925 років. У цей час, внаслідок закономірного розвитку політичної багатопартійної системи, почала групуватися угорська політична еліта. Враховуючи нові умови та можливості пов’язані з цим, угорськомовна інтелігенція об’єднувалася навколо різних політичних партій. На першому етапі всі угорські партії офіційно виражали лояльність до новоутвореної політичної системи Чехословаччини і намагалися виступати в рамках законодавчих правових норм республіки. Насправді ж політика й дії політичних організацій та їх лідерів були крайньо опозиційні. Реально цей період був початком античеської та антиукраїнської діяльності угорської іреденти, яка постійно виношувала плани відродження «Великої Угорщини» і поширення антислов’янських ідей в краї. Звичайно, притримуватися таких поглядів відкрито у той час не видавалося можливим. Це було занадто ризикованою справою, оскільки у перші роки існування Чехословацької Республіки проходив процес становлення демократичного простору й правові засади держави знаходилися в зародковому стані. Проте з часом, коли чехословацький уряд ігнорував посилення антидержавної активності угорських партій, у діях останніх 277
відчувалися сміливість і розуміння безкарності (мова йде про другий етап їх діяльності, що припав на 1926 – 1935 роки). Отримуючи посильну допомогу з Угорщини (матеріально-фінансову, ідеологічну, кадрову), угорські партії історичного Закарпаття для досягнення своїх реваншистських цілей використовували всі можливі на той час форми і методи політичної боротьби. Тому ми вважаємо, що угорська іредента мала руйнівний вплив на політичний розвиток краю взагалі. Особливо це стосується третього етапу їхньої діяльності, який припав на період 1936 – 1938 років. Саме у цей час угорські партії краю стали виступати прямим інструментом агресивної зовнішньої політики Угорщини. Перші угорські партії в Закарпатті почали виникати ще у 1919 році. Власне кажучи, ці партії мали свої материнські політичні організації на території Угорщини і виступали фактично виразниками їх зовнішньополітичних позицій, зокрема щодо Чехословаччини. Процес їх швидкого зародження був закономірним, оскільки вже з перших днів існування республіки ними проводилася широкомасштабна кампанія угорсько-монархічної агітації, тобто повернення краю в лоно «Святостефанської коронної держави» [1.4.3, арк. 14]. Однією із найпотужних угорсько-національних партій в краї була Угорська Християнсько-Соціалістична Партія (УХСП). Початки існування цієї партії на теренах Угорщини припадають на період 1905 – 1907 років. [22, С.505]. Після приєднання Закарпаття до Чехословацької Республіки УХСП активізувала свою діяльність і стала інструментом угорських політичних кіл, які використовували її для руйнівної античеської діяльності. Мережа її осередків була розташована в місцях компактного проживання угорців на Ужгородщині, Мукачівщині та Берегівщині, а особливу активність проявляли її окружні центри. Так, наприклад на 1928 рік у Берегівському окрузі в десяти селах нараховувалося 1500 членів, а в м. Берегово – 550 чоловік [1.1.65, арк. 139]. Отже, найсильніші позиції УХСП мала в південно-західній частині тогочасної Підкарпатської Русі. Партійні осередки знаходилися і на території Східної Словаччини [1.6.4, арк. 6]. Основною метою діяльності УХСП було поширення угорсько-монархічних настроїв, залучення до антислов’янського руху інтелігенції, селянства, молоді та дестабілізація внутрішньополітичної ситуації в республіці. Прикладом цього можуть бути факти ініціативи УХСП в організації античеських демонстрацій. Партія підтримувала тісні контакти із політичними колами Угорщини [1.8.1, арк. 27]. Друкованим органом УХСП стала газета «Готароші Уйшаг» («Прикордонна Газета»). Партійне керівництво знаходилося в руках таких угорських радикалів, як I. Керекеш та католицький священик Балішій [171, С.133]. Участь у діяльності партії радикально налаштованих лідерів визначала і шовіністичну й антидержавницьку 278
політику УХСП. Офіційна програма партії не була такою войовничою, як безпосередні дії її членів. За основу програмних положень були взяті ідейні позиції Чехословацької Народної Партії (ЧНП) [1.6.4, арк. 7]. Тільки таким чином можна було уникнути непорозумінь під час реєстрації партії. Насправді ж це був єдиний момент, який вказував на спільність УХСП із демократичними партіями Чехословаччини. Немалою часткою членів УХСП були й службовці в різних урядових адміністраціях, які залишилися на посадах чиновників у часи становлення чехословацької державності. Своєрідним було й те, що більшість із них офіційно відмовилися присягнути новій владі або ж зробили це формально, а насправді залишилися на національномонархічних позиціях. Ядром УХСП були угорські заможні землевласники й міщани, державні службовці, колишні офіцери австро-угорської армії. Доброю опорою організації були студенти [1.6.8, арк. 36]. Молодь, яка виховувалася і навчалася в угорських вищих навчальних закладах, приїздила в Закарпаття і за допомогою угорськомовної інтелігенції проводила широкомасштабну агітаційну кампанію, розповсюджувала листівки, книжки та ін. [1.6.8, арк. 36]. На підтримку партії служили й священики [1.1.65, арк. 127]. До активної пропагандистської роботи залучалися й шкільні інспектори, які, враховуючи свою посаду, могли стати добрими організаторами проугорських акцій у середовищі освітньо-виховних працівників [1.6.8, арк. 135]. У цілому ж, як і всі угорські партії, УХСП не була масовою. Таким чином, уже з перших років свого існування УХСП здійснювала іредентську політику і шляхом агітації місцевого угорськомовного населення створювала опозиційне ядро з явно радикальним антидержавним ухилом. Використовувалися для пропаганди й культурно-масові заходи, такі як відзначення угорських національних та релігійних свят, днів святого Стефана, проведення лекційних занять про історію та звичаї угорців тощо [1.8.6, арк. 8 – 10]. Таким акціям була притаманна зверхність угорців над іншими народами, принижувалися зокрема слов’янські ідеали. Не останню роль відігравали й релігійні богослужіння, де позиція єдності церкви й держави як основоположника розквіту сильної країни за прикладом Угорщини сприймалася з великим ентузіазмом і патріотичним обов’язком. Ще одним допоміжним аспектом в діяльності угорських політичних партій в Закарпатті згаданого періоду була їхня спільна ідейно-політична спрямованість. Упродовж свого існування вони постійно координували свої дії, проводили між собою консультаційну роботу. Однією із впливових серед угорського населення краю була Угорська Партія Права (УПП), яка виникла як одна із перших угорських національних політичних організацій. За своєю ідейною сутністю УПП 279
знаходилася на крайньо-радикальних позиціях, розгортала широку шовіністичну діяльність у тих самих районах, що й УХСП, оскільки користувалася авторитетом серед компактно проживаючого угорського населення. Її ядро складали середнє селянство, інтелігенція та службовці. Лідери УПП були освіченими людьми. Це насамперед місцеві адвокати Ендре Корлат, Зомборі Деже та колишній жупан Ужгородської жупи I. Синтимрей [1.6.4, арк. 7]. Усі вони, як і більшість угорської інтелігенції, відмовилися присягнути на вірність Чехословацькій Республіці. З. Деже та I. Синтимрей були свого часу за це звільнені з посад державних службовців. Незважаючи на агресивну діяльність, УПП була офіційно зареєстрована, оскільки програмні положення були побудовані на принципах народної демократії. Проте зрозуміло, що це робилося для отримання правового статуту й немало нічого спільного з реальною діяльністю політичної організації. Підтвердженням цього може слугувати співпраця УПП з іншими угорськими партіями та офіційними політичними колами Угорщини, а також вороже ставлення до всього слов’янського і зокрема чеського [1.6.4, арк. 7]. Друкованим органом УПП була газета «Карпаті Модьор Гірлоп» («Карпатськоугорська Газета»), яка видавалася з 1920 року в Ужгороді [26, С.459]. З 1921 року партійні інтереси почала виражати й новинка «Унгварі Кезлень» («Ужгородський Вісник»), але за антидержавну діяльність і підтримку угорської агентури 5 листопада 1921 року випуск газети було заборонено [1.6.5, арк. 47]. Отримуючи повну матеріально-фінансову підтримку Угорщини, УПП була добре замаскованим центром угорської іреденти в краї. Грошові «дотації» партія використовувала для антидержавної пропаганди, поширення через друковані органи неправдивої інформації про становище в регіоні, розпалювання міжнаціональної ворожнечі, вихваляння політики й соціально-економічного розвитку в Угорщині, а також для фінансування інтелігенції та студентів, які виконували на території Закарпаття проугорські протиправні дії. Під керівництвом УПП організовувалися поїздки студентів та інтелігенції по селах, які під виглядом відвідування родичів чи звичайного туризму проводили агітаційну кампанію на користь Угорщини [1.4.5, арк. 1 – 3]. У 1923 році зокрема УПП виступила фактичним зв’язковим центром між зовнішньополітичним відомством в Угорщині, угорським посольством у Празі та місцевими іредентськими організаціями. Неодноразово лідер УПП Ендре Корлат приїздив до Будапешта на консультаційнокоординаційні зібрання для отримання інструкцій щодо подальшої діяльності в Закарпатті, хоча згодом не уникнув звинувачень однопартійців на чолі з Габор Бако у проведенні політики у власних інтересах [1.1.65, арк. 88 – 90]. Підтримуючи античехословацьку політику, Е. Корлат зустрічався і з діячами польських політичних кіл, які також були зацікавлені у послабленні Чехословацької Республіки. 280
До трійки радикальних угорських партій в Закарпатті входила і Угорська Партія Дрібних Землеробів (УПДЗ), яку очолював багатий землевласник із с. Малі Геївці, що на Ужгородщині, Франтішек Егрі (володів маєтком у розмірі 2 тисяч угрів землі) [27, С.576]. На угорських територіях УПДЗ була створена ще у XIX столітті й вважалася сильною опозиційною партією [26, С.458]. Ядро УПДЗ в Закарпатті складали в основному угорськомовні сільські жителі. Назва УПДЗ повинна була вказувати на пріоритетність вирішення проблем, які стосувалися аграрного комплексу і земельних відносин. Як і інші угорські партії краю, УПДЗ взяла за програмну основу положення демократичних організацій, а саме — словацьких аграрників [1.6.4, арк. 7]. Проте ця спільність так само була єдиною і ніяк не впливала на самостійність її дій. Крім селян членами партії було й місцеве римо-католицьке духовенство, яке займалося політичною агітацією навіть під час церковних богослужінь [1.4.3, арк. 17]. Трохи менше в УПДЗ було угорської інтелігенції. Незважаючи на те, що партія за своєю сутністю була селянською, її діяльність більше торкалася політичних сторін суспільного життя [1.3.13, арк. 46 – 48]. Вимоги впровадження на території краю автономії носили зовсім інший зміст порівняно із розумінням цього питання проукраїнськими й навіть деякими русофільськими партіями. Редактор газети «Берегі Гірлоп» («Берегівські Новини») і новоявлений член УПДЗ Габор Бако не приховував, що боротьба за автономію Підкарпатської Русі є фактично першим етапом реалізації далекосяжних планів угорського населення і розумів це поняття не як забезпечення самоврядних прав і свобод, а як боротьбу «за визволення краю від чехів» [1.6.7, арк. 63]. Наступним кроком, очевидно, угорці вбачали приєднання автономії до Угорщини. Такі погляди на мету політичної боротьби знаходили відображення і в інших представників угорської національності. У лютому 1921 року до вищеназваних угорсько-національних політичних партій Закарпаття приєдналася Автономна Партія Автохтонів на Підкарпатській Русі (АПАПР) [1.3.5, арк. 1 – 2]. Її очолив колишній офіцер австро-угорської армії підполковник Акош Аркі [23, С.503]. АПАПР не була багаточисельною, так само, як і УПП чи УХСП. Кадрове ядро членів та прихильників партії складали мешканці угорськомовних сіл (селяни, духовенство, колишні австро-угорські військові). Ця партія стояла на позиціях угорського націоналізму і підтримувала шовіністичну тезу про приєднання Закарпаття до Угорської держави. Радикальність АПАПР полягала у застосуванні широкої реваншистської агітації та проведенні антидержавної діяльності, передусім в місцях компактного проживання угорців. Згодом деякі з політичних позицій партії знайшли своє відображення в опублікованих у 1928 – 1929 років працях про автономію, автором яких був лідер АПАПР Акош Аркі [132, С.74]. 281
Виходячи із назви політичної партії, члени АПАПР відстоювали ідею автохтонності місцевого угорського населення, що у свою чергу повинно було надавати їм необмежені права та свободи в краї. Проте партія не була багаточисельною, а за структурно-організаційною базою — локальною. Партійні вимоги, аналогічні іншим угорським партіям, служили прикриттям істинної мети діяльності партії — ведення підривної антидержавної політики й сприяння виробленню необхідних умов для приєднання краю до Угорщини [1.4.5, арк. 22]. Розуміючи доцільність свого існування, вищеназвані партії відразу ж почали координувати свої політичні дії. Так, ще в листопаді 1920 року було утворено перший союз угорських політичних організацій. Офіційною метою співпраці були гасла захисту прав місцевого угорського населення. Пізніше звучали й більш широкі політичні вимоги, зокрема визначення автономного статусу Підкарпатської Русі. 22 березня 1922 року угорські партії УХСП, УПП, УПДЗ, АПАПР та їхні представники (I. Керекеш, Е. Корлат, Ф. Егрі, Г. Бако, А. Аркі) взяли участь у роботі широкопредставницької партійної наради, яку вітчизняні історики назвали «першою і останньою в історії Закарпаття партійною коаліцією». Тут обговорювалися проблемні аспекти політичного розвитку краю. Угорські партії представляли опозиційні політичні сили [150]. Поступ угорських політичних партій в Закарпатті був відчутний насамперед завдяки своїй своєрідності, яка виражалася у єдності політичних цілей та постійній координації дій [1.3.27, арк. 7]. Звичайно все це робилося під пильним контролем Будапешту, який надавав будь-яку можливу допомогу заради досягнення реваншистських планів. Крім вищеназваних суто національних партій, угорське населення досить прихильно ставилося до діяльності інших політичних утворень, а також перебувало у їх кадровому складі. Це були і як русофільські, так і чеські, словацькі, єврейські політичні організації. Найбільше угорців було в загальнодержавних партіях комуністів, соціал-демократів аграрників, торговців і промисловців (ЧПП), а також в автономній ПЗС – АЗС [1.8.14, арк. 36]. Лише упродовж лютого – грудня 1924 року активність угорського населення в роботі політичних партій майже подвоїлася, про що свідчать поліцейські донесення [1.3.22, арк. 2 – 63]. До 1925 року угорські осередки СДП та Аграрної партії діяли самостійно і взяли участь у парламентських виборах 1924 року, де одержали відповідно 2 тисячі 828 та 1 тисячу 242 голосів виборців [23, С.27]. Однак ці голоси йшли в залік загальнодержавних партій, що свідчить про обмеженість їх самостійних дій. Таким чином, характеристику політичної діяльності угорських національних партій в Закарпатті у 1919 – 1925 роках, на наш погляд, можна розглядати у загальному комплексі і виділяти окремі партійні організації тільки внаслідок проведення ними тих чи інших конкретних 282
акцій. Можемо також констатувати, що всі згадані політичні партії були змушені відкорегувати свої програмні положення згідно з організаційними правовими документами Чехословацької Республіки, що стосувалися цієї сфери діяльності. Насправді ж одностайною була їхня позиція щодо повернення території тодішньої Підкарпатської Русі в лоно Угорщини і реставрації монархічних засад «Святостефанської коронної держави». Усі угорські партії отримували постійну і посильну матеріально-фінансову, і навіть кадрову допомогу з Угорщини. Розбудова структурно-організаційної бази партій відбувалася в своєрідному замкнутому національному середовищі, що, на наш погляд, мало й позитивні наслідки – сприяло консолідації угорців краю. З іншого боку, національна єдність угорців під орудою радикальних політичних керівників партій (Е. Корлат, I. Керекеш, Ф. Егрі, А. Аркі та ін.) переводилася в іншу площину і набувала шовіністичного, антидержавного забарвлення, що не могло позитивно відобразитися на суспільно-політичній стабілізації чехословацької державної системи [1.7.3, арк. 14 – 30]. Угорські політичні партії Закарпаття відзначалися стабільною кількістю своїх прихильників, що підтверджувалося під час проведення парламентських виборів. Так, зокрема у 1924 році єдиною самостійною партійною організацією, яка представляла угорську національну меншину в краї на виборах до парламенту була АПАПР (угорські аграрники і соціал-демократи виступили як філії загальночеських партій). Внаслідок відданих за неї 28 тисяч 113 голосів виборців (11 відсотків) партія одержала по одному мандату у сенат і палату депутатів [23, С. 26, 28]. Потрібно відмітити, що факт участі тільки однієї автономної угорської партії на згаданих виборах не означав відмови від політичної боротьби інших угорських партій. Навпаки, це була чітко вивірена тактика підтримки однієї партії всім угорським електоратом. Така консолідація постійно приносила позитивні результати. Тому, можемо припустити, що із того часу почався процес блокування угорських політичних партій історичного Закарпаття, які напередодні та під час виборів утворювали єдиний союз не лише формально. На парламентських виборах 1925 року партії проугорської національної орієнтації знову ж таки виступили єдиним фронтом і завоювали підтримку в 29 тисяч 102 виборців, що становило 11,8 відсотків від загальної кількості всіх голосуючих [2.3]. Активізація діяльності угорських політичних партій в Підкарпатській Русі була викликана не лише періодом парламентських виборів, а й постійним тиском Будапешту, який вимагав створити об’єднавчі іредентистські центри на території краю. З цією метою місцеві проугорські діячі вирішили зміцнити структурно-організаційну базу угорських партій із єдиним сталим керівництвом. Так, 31 січня 1925 року виконавчий комітет «Союзу опозиційних угорських партій на 283
Підкарпатській Русі» на таємній нараді в м. Берегово обрав лідера УПП Ендре Корлата керівником опозиційних угорських сил. Це зібрання проводилося у приміщенні секретаріату УПДЗ, а його ведучим був лідер АПАПР Акош Аркі [34]. Незважаючи на те, що всі присутні представники угорських партій ставили перед собою ідентичні політичні завдання, все-таки у питанні керівництва угорськими політичними силами в Закарпатті між ними виникли протиріччя, що й показали результати голосувань з невеликою перевагою на користь Ендре Корлата. З метою більш тісної співпраці та координації практичних дій у 1926 році угорські партії, передусім УПДЗ та УПП, утворили Угорську Національну Партію (УНП) [27, С.580]. До лав новоствореної політичної організації влилися й деякі члени АПАПР. Більш самостійною залишилася УХСП. Проте треба вказати на те, що поява на політичній арені краю УНП не означала розпуск або самоліквідацію до цього часу існуючих угорських партій. Усі вони залишилися самостійними структурно-організаційними одиницями і діяли згідно своїх програмно-ідейних положень. Керівництво політичною організацією здійснювали лідери угорських партій-гегемонів у Закарпатті Ендре Корлат (УПП) і Франтішек Егрі (УПДЗ). Політична позиція партії, у порівнянні з першим етапом діяльності угорських партій краю, була набагато радикальнішою і орієнтувалася на проведення політики відриву Закарпаття від Чехословацької Республіки і його приєднання до Угорщини. У другій половині 20-х років XX століття з’явилася нова риса політико-партійного життя угорських партій Підкарпатської Русі. Свою безпосередню партійну активність вони почали зменшувати, а натомість все більше уваги стали приділяти співпраці з деякими русофільськими партіями та їх лідерами. Ця співпраця була покликана підпорядкувати нестійкі русофільські політичні сили ідеї правильного, на їх погляд, шляху – союзу з Угорщиною і за їхньої допомоги вплинути на місцеве «руське» населення, яке б, за розрахунками угорців, повірило у «райське» життя в Угорщині. Одержуючи неабияку допомогу для своєї діяльності з Угорщини, угорські партії остаточно стали базовими центрами іредентизму [1.1.2, арк. 29, 44 – 49]. Зменшення партійної діяльності компенсувалося проведенням підпільних підривних акцій антидержавного характеру: «угорські іредентисти розповсюджували різні тенденційні слухи про приєднання Підкарпатської Русі до Угорщини, про вторгнення угорського війська на територію Словаччини і Підкарпатській Русі, як і інші панічні слухи... Цю угорську кампанію всіма засобами підтримують діячі угорської опозиції на Підкарпатській Русі і в Словаччині, які шляхом таємної дрібної агітації розповсюджують серед своїх прихильників угорський іредентизм й намагаються підтримувати між угорським елементом на 284
Підкарпатській Русі настрій на користь угорської справи» [1.8.1, арк. 21, 56]. Угорські партії найактивніше використовували передвиборну агітацію для досягнення планів Будапешту і підтримували пропаганду кампанії лорда Г. Ротермера (у другій половині 20-х років): «угорська національна і християнсько-соціалістична партія, які об’єдналися для сільських виборів, намагалися як можна більше пов’язати передвиборну агітацію з іредентською пропагандою. Пропаганда ведеться в глибокій таємниці» [1.9.5, арк. 10 – 14]. Перш за все агітатори розраховували на те, що жителі прикордонних регіонів, стривожені чутками про близьке угорське вторгнення, побоюючись переслідувань, будуть голосувати за угорські опозиційні партії [1.9.5, арк. 10 – 17]. За рік до парламентських виборів 1929 року на території Закарпаття перебувала таємна угорська делегація, метою якої було ознайомлення із політичною ситуацією в краї та фінансовим становищем місцевих угорських партій. Результати роботи делегації мав оприлюднити Ендре Корлат на конференції угорських партій в Братиславі 2 серпня 1928 року [89, С.83]. Щодо фінансової бази партій, то згідно з деякими повідомленнями поліцейського комісаріату, вони одержували з Угорщини 150 тисяч чеських крон щомісяця. Фінансувалися також окремі агітатори, які різними шляхами залучали до партійної діяльності місцевих жителів [1.9.5, арк. 30]. Звичайно, що щедрі «дотації» необхідно було відпрацьовувати на повну силу, і потрібно відзначити, що це їм вдавалося робити. Активність партій, зокрема УХСП, виражалася і в тому, що «її активісти постійно роз’їжджають по селах, посилюють і організовують нові організації, а керівники ... дуже часто їздять до Угорщини» [1.1.2, арк. 67]. Треба вказати і на те, що всі ці акції носили строгий конспіративний характер, особливо, що стосувалося поширення агітаційної літератури [1.1.68, арк. 35 – 47]. Усі дії чітко відслідковували відповідні підрозділи Міністерства внутрішніх справ Чехословаччини і представники окружних урядів [1.1.75, арк. 137 – 200]. Активізація діяльності угорських національних партій Закарпаття знову припала на період підготовки до парламентських виборів 1929 року. У цей час Чехословацька держава опинилася у вирі економічної кризи, яка згодом паралізувала й інші сфери суспільного життя. Зрозуміло, що угорські політичні сили намагалися використати таку ситуацію для проведення античехословацької політики й пропаганди реваншизму. Використовуючи для агітації різні методи, члени партії Акоша Аркі АПАПР повсюдно доводили, що причиною кризи є Версальська система, яка призвела до змін на карті Східної Європи і тільки виправлення цієї «помилки», а саме зміна кордонів Чехословаччини і повернення краю до складу Угорщини нормалізує соціально-економічне становище. Особливу активність проявляла 285
угорська молодь, яка отримувала добру школу політичного життя і національної культури навчаючись в Угорщині. Такі кадри були добре підготовленими і потрібними для місцевих політичних партій проугорської орієнтації. Таким чином, угорські реваншисти використовували суспільно-політичні негаразди для підбурювання античехословацьких та антиукраїнських настроїв серед місцевого населення. Ще більшої шкоди угорські партії завдавали політикою підтримання й пропаганди кампанії лорда Г. Ротермера [89, С.76]. I хоча антидержавна пропаганда проводилася в умовах таємності, уряду було відомо про їхні цілі, а також про дії окремих керівників партій [1.1.74, арк. 19, 50; 1.1.80, арк. 62]. Провокаційні акції проводилися на території краю все більш організовано, а таємні зустрічі з угорськими агентами ставали дедалі частішими. Важливу роль у цих зв’язках відігравали угорські політичні діячі Е. Корлат, П. Рац, I. Сентівані, А. Возарій, М. Яцік, К. Гоккі та ін. Відомо зокрема, що лідер УНП Ендре Корлат отримував постійне фінансування з Угорщини для антидержавної діяльності [89, С.83]. До подібних протиправних дій залучалися й представники духовенства, за що вони неодноразово підлягали арештам [1.1.21, арк. 38 – 46]. Отже, можна сміливо констатувати, що угорські партії у краї займалися організованою роботою, спрямованою на послаблення чехословацької влади. Результати парламентських виборів 1929 року вказували на стабільність збереження електорату угорських партій – 30 тисяч 495 голосів виборців, що становило 11,4 відсотків від усіх голосуючих [273, С.81]. Такі втішні наслідки сприяли подальшій активізації угорських політичних організацій, які всіма силами намагалися зіпсувати враження десятирічного співжиття закарпатців у Чехословацькій Республіці. З початку 30-х років XX століття партійні об’єднання угорців стають на шлях войовничої діяльності. Про зв’язки материнської Угорщини із політичними діячами в Закарпатті свідчить і той факт, що у кінці 1930 року відбулися військово-інформаційні координаційні наради між угорськими офіцерами і секретарями УХСП. Проводилися також наради про об’єднання угорських партій з іншими політичними організаціями [1.9.5, арк. 12]. Таким чином, як видно із вище наведеного, всі існуючі угорські партії Підкарпатської Русі діяли й надалі. Партійне утворення УНП займалося координаційно-консультаційною роботою і підготовкою до парламентських виборів. У 1935 році УНП отримала 34 тисячі 234 голосів виборців (10,6 відсотків), що говорило про вдало проведену агітаційну кампанію [273, С.81]. Збільшення кількості прихильників партії порівняно з парламентськими виборами 1929 року пояснюється тим, що угорським закликам повірила й частина русофільського і єврейського населення. Iдея повернення тогочасних територій 286
Підкарпатської Русі в лоно Угорщини «гріла» думку багатьом діячам краю різних національностей. Отже, другий етап розвитку угорських національних партій в Закарпатті, який охопив період із середини 20-х – до середини 30-х років минулого століття, відзначався посиленням антидержавної діяльності згаданих політичних організацій, ще більшою їх взаємодією із зовнішньополітичними колами Угорщини і активізацією пропаганди реваншистських ідей за допомогою місцевих русофілів. Чи не найважливішим поштовхом активізації античеської та антиукраїнської діяльності угорських партій, стала так звана акція англійського лорда Г.Ротермера, який виступив із пропозицією негайного перегляду рішень Тріанонського мирного договору. Такий радикальний заклик із великим натхненням підтримали члени УПП, УХСП, УПДЗ, АПАПР і поринули реалізовувати його на практиці [1.1.81, арк. 40 – 47]. Дедалі щільніше проводилося й слідкування органів влади за підозрілими в агітації та за перебуванням осіб, які прибули до краю із-за кордону [1.1.82, арк. 109 – 117]. Посилений інтерес до можливостей реваншистського варіанту майбутнього перебігу подій в Закарпатті набув кульмінаційного характеру у другій половині 30-х років, що вимагало більш щільної інтеграції спільних інтересів [1.1.36, арк. 102]. Цьому сприяли як політичні важелі внутрішньополітичних чинників (різнобічна боротьба за автономію), так і зовнішньополітичних (посилення Німеччини й активізація її політичних «друзів»). У 1936 році внаслідок чергового злиття угорських партій УНП і УХСП була створена Об’єднана Угорська Партія (ОУП) [26, С.454]. Її виникнення було викликане спробою реорганізації партійного апарату і підпорядкування його новим вимогам часу. Структурно-організаційна база партії залишилася незмінною. Iдейні та політичні завдання також. Керівництво ОУП знаходилося в руках лідерів проугорських політичних сил Закарпаття Е. Корлата, I. Сентівані, головного секретаря К. Кесерю, політичного референта преси редактора П. Раца [26, С.36]. За свідченням начальника ужгородського поліцейського капітанату, який у листопаді 1938 року звітував міністрові внутрішніх справ Угорщини про політичне становище, ОУП спільно з русофільською АЗС «діяли і проводили опозиційну політику під керівництвом угорського уряду» [26, С.37]. У постійному полі зору владних структур перебували упродовж 1937 – 1938 років і активісти УНП [1.1.56, арк. 120 – 122]. Співпрацю з угорцями налагоджувала й русофільська РНАП, лідер якої С. Фенцик спирався спочатку на матеріально-фінансову підтримку Польщі, яка так само як і Угорщина була зацікавлена у послабленні Чехословаччини [1.1.56, арк. 146; 1.3.10, арк. 149]. Проте з часом, використовуючи гасло надання краю автономних прав, РНАП зайняла своє місце в угорському іредентському русі [242, С.4]. 287
Ще напередодні Віденського арбітражу (2 листопада 1938 року) в Ужгороді була утворена Угорська Національна (Народна – авт.) Рада (УНР), яка за прикладом проукраїнської ПР(У)ЦНР та русофільської ЦРНР стала надпартійним органом – представником угорської національної меншини в краї [26, С.455]. Головою УНР обрали Ендре Корлата, а ведучим справи ради – Кароя Кесерю [26, С.38]. Одним із головних аспектів іредентської діяльності угорських партій упродовж міжвоєнного двадцятиліття було залучення популярних у краї русофільських політичних організацій до проугорського руху. Уже на початку 20-х років з цією метою угорські партії проводили наради з ПЗС. Найпоступливішим у цьому питанні був один із лідерів партії Йосиф Камінський, особа якого розглядалася тоді угорцями як бажана на посаді губернатора Підкарпатської Русі. Після цього могла йти мова про утворення партійного блоку угорських та деяких русофільських партій [1.4.5, арк. 1 – 3]. Подібна співпраця прослідковувалася упродовж усього «чехословацького періоду». З 1922 року у поле зору чехословацької служби безпеки потрапив ще один лідер ПЗС Андрій Бродій. Його проугорська діяльність зазнала політичного фіаско у жовтні 1938 року [96, С.50]. Деякі русофільські діячі загравали й з іноземними дипломатами. Безперечно, що за такі послуги угорцям місцеві псевдопатріоти отримували матеріально-фінансову «допомогу» [1.1.75, арк. 207]. А тому вираз «платні агенти іреденти» є вельми влучним і об’єктивно свідчить про їх місце і роль в тогочасній політичній історії краю. Неостанню роль в іредентському русі відіграли й терористичні та провокаційні акції, які проводилися із «благословіння» як Будапешту, так і Варшави у кінці 30-х років [98]. 29 жовтня 1938 року угорські партії були заборонені внаслідок виданого декрету про припинення діяльності всіх політичних організацій тогочасного Закарпаття [241, С.93]. Після Віденського арбітражу, що призвів до фактичного розколу території краю, угорські партії та їх діячі з щирою вдячністю за «визволення» почали служити новій-старій угорській владі. Багато з них працевлаштувалися при військових комендатурах як радники [26, С.38]. Ті ж з них, які залишилися на території Карпатської України, що не відійшла згідно рішень арбітражу до Угорщини, планомірно продовжували таємну проугорську діяльність. Саме вони були натхненниками агентурної політики Угорщини в краї, підбурювали населення до антидержавних дій, створювали враження «великого бажання» місцевих жителів повернутися в лоно «Святостефанської коронної держави». Таким чином, іредентська діяльність угорських партій Закарпаття упродовж двадцяти років (1919 – 1939) тільки прискорила процес 288
загарбання краю Угорщиною. Організаційно-пропагандистська робота, яку вони проводили протягом 20 – 30-х років XX століття була доведена до логічного завершення. Проте «щасливе майбутнє», яким намагалися «нагодувати» закарпатців угорські політики та їхні агенти «щасливим сьогоденням» не стало. Політичні партії проугорської орієнтації мали на меті інші цілі, які виражалися у поверненні Закарпаттю статусу матеріально-сировинної бази і джерела дешевої робочої сили. Тому очолюючи «п’яту колону», виступаючи потужною силою угорського іредентизму в Закарпатті, вони більше шкодили суспільно-політичному розвитку краян, аніж сприяли його прогресу. А «нові часи» принесли регіональним лідерам лише розчарування. Адже, погоджуючись із сучасними дослідниками, треба констатувати, що «вихоплене з широкоформатного і багатогранного політичного простору Чехословацької Республіки, у 1939 – 1944 роках Закарпаття опинилось у політико-правовому середовищі, дуже обмеженому на можливості реалізації набутого партійного потенціалу» [195, С.159]. Угорський уряд спершу не дозволив офіційного існування жодних крайових політичних партій. Таким чином, антидержавна політика угорських партій Закарпаття нанесла відчутного удару по розвитку політично-демократичної системи суспільства. Отже, можемо констатувати, що становище угорських полiтичних партiй Закарпаття у мiжвоєнний перiод було своєрiдним i далеко неадекватним. Свою дiяльнiсть вони розпочали вiдразу ж пiсля того, як стало вiдомо про безповоротне рiшення закарпатцiв, а скорiше громадсько-полiтичного бомонду, про добровiльне виключення краю до складу новоствореної Чехословацької Республiки. Було б неприпустимо вважати, що угорцi змирилися з подiбним станом речей, проте iсторичний факт, який розставив усе на свої мiсця, став на той момент для них великим ударом. Незважаючи на це, офiцiйнi полiтичнi кола Будапешта нi на мить не припиняли активних дiй, кiнцевою метою яких, очевидно, було повернення карпатських земель у лоно угорської держави. Розумiючи, що йти на вiдкриту полiтичну конфронтацiю з новою чехословацькою владою в умовах, що склалися, є нерозумно та й неприпустимо взагалi, розглядалася можливiсть «поширення» проугорської прихильностi на територiї краю. Розрахунок зовнiшньополiтичних сил Угорщини був зрозумiлим. У силу того, що адмiнiстративно-чиновницький апарат буде поповнюватися передусiм представниками чеської нацiональностi, розраховувати на спiвпрацю з ним було неможливо. Однак на їхню користь вiдiгравав той факт, що частина квалiфiкованих службовцiв угорської нацiональностi все-таки залишилася на старих посадах. Другим важливим елементом, який позитивно впливав на складання перспективних планiв для майбутнього угорської держави, було iснування великої кiлькостi духовенства, як римо-католицького i греко289
католицького, так i протестантiв. Справа у тому, що всi вони здобули духовну освiту у вiдповiдних навчальних закладах ще при АвстроУгорськiй монархії, тому їхнiй вишкіл був направлений на служiння «святостi корони Стефана». Розумiючи можливiсть впливу духовенства на значну кiлькiсть «простого» населення, проведення пiд прикриттям «Христослужiння» проугорської агiтацiї вiдiгравало також важливу роль у планах зовнiшньополiтичних кiл Будапешта. Для такого ж прикладу можна навести сiльських учителiв, колишнiх австро-угорських вiйськових та землевласникiв. Саме з їх числа складалося ядро угорських полiтичних партiй, якi офiцiйно дiяли на територiї Пiдкарпатської Русi, як складової частини Чехословацької Республiки. Їх кiлькiсть не була значною, проте тут проявився принцип «не кiлькостi, а якостi». Факт згуртованостi представникiв угорської нацiї, єднання i цiльової концентрацiї у найважливiший момент не пiдлягає сумнiву i навiть викликає повагу. Iнше питання, що все це робилося за безпосередньою підказкою i дiєвою, активною допомогою (матерiальною, кадровою тощо) офiцiйного Будапешта. Упродовж усього мiжвоєнного двадцятирiччя угорські партiї Закарпаття дiяли на межi «фолу», тобто їхня легiтимiсть пiдтверджувалася законодавчими нормами Чехословаччини щодо партiйних органiзацiй, однак фактична дiяльнiсть проводилася в антидержавницькому руслi, що у той час можна було розглядати як полiтичний сепаратизм. Перiод розчленування Чехословаччини й окупацiйнi намiри Угорщини наприкiнцi 30-х років ХХ століття зайвий раз це пiдтвердили. 5.2. Єврейські політичні організації Політичні зміни у Європі, внаслідок яких виникла Чехословацька Республіка, вплинули й на розвиток єврейської національної меншини в Закарпатті. За попереднього, австро-угорського періоду євреї займалися передусім господарськими проблемами, що в цілому відповідало традиціям життя і побуту цієї місцевої етнічної групи. Проте, опинившись у нових умовах, серед яких найголовнішим був процес демократизації суспільства, становлення політичної думки й культури, створення абсолютно нового політико-партійного середовища, єврейське населення, передусім його інтелігенція, спробувало влитися у цей державотворчий простір на рівноправних з іншими національностями умовах. Процес групування етнічних євреїв відбувався постійно. Маючи спільну релігійну ідеологію вони створили низку невеликих сіоністських організацій у краї, яких ще не можна було назвати 290
політичними. Так, наприклад одним із перших 13 липня 1920 року в Мукачеві було створено сіоністське товариство «Хатхіян» [1.7.6, арк. 1]. Користуючись рівноправними громадсько-політичними можливостями, які надала урядова політика Чехословаччини, крайові євреї готували підгрунтя для формування політичних організацій. Переломним моментом у цьому відношенні можна назвати проведення «першої офіційної конференції сіоністів», яка відбулася 31 жовтня 1920 року [65, 116]. Саме з цього часу об’єднання євреїв республіки стало на якісно новий громадсько-політичний рівень. У Закарпатті процес розвитку політичної культури євреїв набув швидких темпів. Уже в листопаді було створено союз «Об’єднані єврейські партії», метою якого була підготовка до організаційно-структурної розбудови політичних організацій єврейської національної меншини та координація політичних дій між собою [1.9.1, арк. 1 – 2]. Відразу ж розпочалася й підготовка до участі в політичних виборах різних рівнів [1.8.3, арк. 1 – 6]. У період 1920 – 1922 років дедалі частіше в різних куточках краю почали виникати національні товариства й організації, владними структурами безперешкодно реєструвалися статути єврейських громад, затверджувалися дозволи на поведення виборів правління тощо [1.3.3, арк. 1]. Для прикладу, усі статутні документи й організаційні питання по створенню єврейської спілки «Хівре Ехевес Ахім» були зроблені упродовж 1 – 3 серпня 1921 року [1.3.4, арк. 1 – 8]. Незабаром такі об’єднання стали ядром новостворених єврейських політичних партій, в основу яких були покладені принципи групування людей за національною приналежністю. Таким чином єврейське населення, подібно угорському, політично об’єднувалося у замкнутому національному середовищі. Потрібно відмітити, що цей фактор був позитивним для розвитку політичної культури представників єврейської національної меншини в Підкарпатській Русі. Зокрема, особливих успіхів вони здобували, створюючи міські єврейські громади [1.6.1, арк. 1 – 11]. Проте, на відміну від угорських політичних партій, які на передній план своєї діяльності ставили політичні інтереси, єврейські партії більше займалися господарсько-економічними і культурними проблемами [1.6.1, арк. 1 – 4]. Можна припустити, що єврейський націоналізм у міжвоєнний період в Закарпатті був переважно аполітичним. На таку думку наштовхує факт діяльності єврейських політичних партій упродовж 20 – 30-х років XX століття, їх активність у політичному середовищі чехословацької багатопартійної системи, а також виваженість і політична витримка під час проведення виборів усіх рівнів. Своєрідність політичної культури єврейських партій, на нашу думку, полягає у поєднанні державних і релігійних інтересів, 291
співставлянні на одному рівні церкви і політики [1.6.2, арк. 2]. Тому релігійний чинник у діяльності єврейських партій розглядався як «політичний єврейський клерикалізм». Проте у поняття клерикалізму вставлено позитивний зміст, оскільки він не був національновойовничим, а ліберальним, «слухняним». Така цілеспрямованість була основоположником лояльної діяльності єврейських партій в тодішній Підкарпатській Русі. Всі вони були проурядовими політичними організаціями і активних зв’язків з опозицією не підтримували. Неодноразово вони блокувалися, особливо під час парламентських виборів. Загалом, можна констатувати, що єврейські партії діяли в рамках тогочасних законів Чехословацької Республіки. Вони не входили до складу партійної еліти і не проводили антидержавницької діяльності. Однією із впливових і популярних серед єврейського населення краю була Єврейська Сіоністська Партія (ЄСП). Її ще називали Єврейською Народною Партією (принаймі під такою назвою вона брала участь у парламентських виборах 1924 – 1925 років) Поява на політичній арені краю цієї партії пов’язана із об’єднанням чисельних дрібних сіоністських організацій, які групувалися на національнокультурній основі [23, С.502]. Керівництво політичної організації розташовувалося у м. Мукачево. Головою ЄСП була досить відома в культурних колах і освічена людина д-р А. Шпігель. Ядро партії складала єврейська інтелігенція, банкіри, торговці, крамарі, заможне селянство. ЄСП проповідувало ідеї сіонізму, однак за основними програмними положеннями була наближена до Чехословацької Соціал-Демократичної Партії (ЧСДП) і неодноразово співпрацювала з нею [273, С.78]. Офіційним друкованим органом партії виступала угорськомовна газета «Zsido Neplap» («Жідо Нийплоп») [171, С.134]. ЄСП виділялася стабільною кількістю членів та прихильників, залучаючи до партійної діяльності не лише єврейське населення. Важливим моментом у життєспроможності ЄСП був той факт, що вона постійно працювала з єврейською молоддю, що у свою чергу давало позитивні результати у питанні кадрового партійного забезпечення. У 1922 році А. Шпігель, як голова ЄСП брав участь у розширеній партійній нараді, яку сучасні історики назвали першою і останньою в історії краю широкопредставницькою партійною коаліцією [150]. Тут обговорювалися питання пошуку шляхів виходу із політичної кризи. Будучи провладною політичною партією, ЄСП не висувала будь-яких радикальних політичних вимог і зосереджувала свою увагу на покращенні умов соціально-економічного і культурного життя етнічних євреїв. Співпрацюючи із соціал-демократами, «сіоністи» сподівалися також посісти посади службовців у державному апараті [1.3.21, арк.2 – 7]. 292
Незважаючи на це, ЄСП, яка була досить організованою партією, самостійно брала участь у парламентських виборах. Зокрема у 1924 році вона отримала 17 тисяч 941 голосів виборців (7 відсотків), а у 1925 році за неї проголосувало 19 тисяч 121 чоловік (8 відсотків) [273, С.78]. Такі показники були непоганими для політичної партії єврейської національної меншини. Важливим залишалося й питання консолідації єврейського населення на теренах тодішньої Підкарпатської Русі. У цьому відношенні цікавим був взаємозв’язок між різними єврейськими політичними організаціями, особливо напередодні та під час виборів усіх рівнів [1.3.20, арк. 3 – 16]. Про це свідчить і одна із листівок, що була надрукована угорською мовою: «Євреї Підкарпатської Русі! У 1924 році основний кандидат виборчого списку здобув майже 18000 голосів, але відмовився від місця, в інтересах єдності і миру, на користь колишньої Єврейської Демократичної Партії (згодом стала Єврейською Ортодоксальною Партією — авт.). Виборча комісія Єврейської партії» [2.22, арк. 1]. Зміст цього звернення вказує, на нашу думку, на жертовність політичних ідеалів заради єдності національної спільноти, її злагоди та миру. Незважаючи на це, поліція тримала під наглядом діяльність партії [1.3.37, арк.1]. Неодноразово ЄСП проводила спільні збори з іншими єврейськими політичними партіями і в майбутньому, зокрема у 1925 році, коли велася підготовка до наступнтих парламентських виборів [1.3.29, арк. 101 – 124]. ЄСП незмінно брала участь у виборах усіх рівнів. Цікавим є кандидатський лист партії на окружні вибори в Хусті, які проводилися 30 жовтня 1927 року [2.12, арк. 1]. Перш за все він є цікавий його складом. Усі вісім кандидатів проживали в м. Хуст. Це такі члени єврейської партії, як Ян Краус, Герман Рознер, Абрагам Гартман, Вільмош Фаркаш, Самуель Гольдштейн, Рефуель Ямпель, Мор Сегаль, Герман Глюк [2.12, арк. 1]. Iз них найосвіченішими були адвокат А. Гартман і талмудист В. Фаркаш. Продавцями працювали Я. Краус та Г. Глюк. Серед інших кандидатів були шевці, взуттєві майстри і навіть трунар [2.12, арк. 1]. На більш високий структурно-організаційний рівень вийшла ЄСП, коли її очолив Хаїм Кугель. Він був емігрантом із Мінська і приїхав до Закарпаття ще перед Першою світовою війною [27, С.594]. У 1928 році на виборах до крайового заступництва він виборов від єврейської партії місце члена крайового представництва. У жовтні – листопаді того ж року члени ЄСП на зібраннях обговорювали перспективи участі у майбутніх парламентських виборах. Окремі їх засідання проходили під пильним контролем поліційного комісаріату Президії Земського уряду [1.1.10, арк. 11 – 17]. 293
У цей же час (листопад – грудень 1928 року), згідно архівним документам, проводила засідання «Єврейська Соціал-Демократична Партія», проте її організаційна самостійність ніякими фактами не підтверджена [1.1.13, арк. 1 – 9]. Тому, ми вважаємо, що це була група євреїв, які діяли у структурі СДППР. Таке саме припущення можна зробити й щодо засідань «Єврейсько-Республіканської Партії», яку, як ніщо інше, як групою-фракцією в структурі Аграрної партії не назовеш [1.1.11, арк. 1 – 4]. Взагалі це не викликає подиву, оскільки представники єврейської громади, як і в інших державах, досить активно приймали участь у роботі партій, а особливо загальнодержавних аграрної, соціал-демократичної, комуністичної. Натомість активність зібрань ЄСП не припинялася. Так, упродовж березня – жовтня 1929 року вони провели десятки засідань, на яких обговорювалася стратегія участі у виборах [1.1.17, арк. 1 – 18]. На парламентських виборах 1929 року ЄСП знову виступила самостійно, однак втратила порівняно з 1925 роком понад 2 тисячі голосів виборців (16 тисяч 762 чоловік) [273, С.78]. Цей показник становив усього 6,3 відсотка від усіх голосуючих. Це можна пояснити тим, що у період початкової стадії економічної кризи населення віддало більше голосів загальнодержавним партіям. У 30-х роках XX століття ЄСП активної діяльності не проводила, зосередившись таким чином на внутрішніх проблемах господарського та культурного розвитку національної меншини. Незважаючи на те, що деякі проугорські політичні сили краю намагалися втягнути партію у політичні ігри угорської іреденти ЄСП поспішила відмежуватися від подібних спроб і надалі притримувалася провладної орієнтації. У 1935 році під час парламентських виборів ЄСП вирішила не брати самостійної участі в них, а висунути свого кандидата у спільному списку ЧСДП. Внаслідок цього ЄСП вперше отримала місце в парламенті, депутатом якого став Хаїм Кугель [273, С.78]. З метою залучення до політичної партії молодого покоління ЄСП створила цілу мережу спортивних організацій під назвами «Хакоах» і «Маккабі» [246, С.14]. Ці спортивні клуби користувалися великою популярністю не лише серед «сіоністів», а й серед всього єврейського населення. До того ж, міцним підгрунтям політичних організацій слугували релігійні спілки, наприклад «Хевра Кадиш», створена 11 січня 1922 року [1.3.9 а, арк. 1 – 2]. Багато уваги лідери ЄСП приділяли і поширенню громадськополітичної культури серед жінок, оскільки вони становили близько 50 відсотків усього єврейського населення у краї [1.1.10, арк. 13]. Більше того, жінки єврейської національності активно працювали в апараті партії, допомагали у виборчій кампанії. Прикладом цього може слугувати зміст однієї з передвиборчих листівок ЄСП, надрукованої у 1924 році угорською мовою: 294
«Єврейки! Партія, яка бореться за ваші права, Єврейська партія з кандидатським листом № 2! Кандидати від Єврейської партії до сенату: Ернест Фішер, Вільмош Штернбах. Кандидати від Єврейської партії до парламенту: Анжело Гольдштейн, Паул Мерц, Хаїм Кугель, Жігмонд Бернштейн. Кожна єврейка голосує за кандидатським листом № 2! Від імені жінок – членів виборчої комісії Єврейської партії: Валерія Вальдштейн, Анна Штейнер, Ірина Поляк, Леопольдіна Клейн. Центральна виборча комісія Єврейської партії» [2.23, арк. 1]. Отже, як бачимо, жінки єврейської національності повинні були відігравати та й відігравали не останню роль у розвитку єврейської політичної організації. Потрібно зазначити й те, що подібні заклики позитивно впливали на результати голосувань за партію. Другою впливовою серед єврейського населення краю політичною організацією була Єврейська Демократична Партія, яка виникла у 1922 році [23, С.503]. Під такою назвою вона ще діяла у 1925 році, а згодом її стали називати Єврейською Ортодоксальною Партією (ЄОП) [23, С.167]. Керівниками партії були К. Вайс, Г. Рейзман та інші [171, С.134]. Її центральний комітет розташовувався у м. Ужгород. Серед активних членів партії були передусім ремісники, торговці, землевласники, корчмарі, проте майже не було представників інтелігенції. Це і визначало рівень та цілеспрямованість ідейних положень ЄОП, які були різнобічними як у господарсько-політичному, так і в культурнодуховному аспектах. За їхнім змістом ЄОП була наближена до Аграрної партії, з якою упродовж усього свого існування тісно співпрацювала. Проте майже всі програмні положення носили характер ортодоксальнорелігійного впливу, через що попередня назва партії («Демократична») була формальною. 22 березня 1922 року ЄОП була серед інших п’ятнадцяти політичних організацій краю, які утворили партійну коаліцію для вирішення важливих політичних питань. Партію представляв К. Вайс [152, С.187]. Потрібно зазначити, що ЄОП хоч і користувалася меншою популярністю ніж ЄСП, однак мала стабільний склад прихильників. На парламентських виборах 1924 року (ще як «Демократична») і 1925 року ЄОП виступила самостійно і одержала відповідно 9 тисяч 914 голосів виборців (3,9 відсотка) і 11 тисяч 717 голосів (4,8 відсотка) [273, С.79]. Проте на наступних парламентських виборах у 1929 і 1935 роках ЄОП як самостійна партійна одиниця участі не брала, а зблокувалася з Аграрною партією. Незважаючи на те, що парламентських мандатів партія не здобула, більш активно ЄОП діяла під час сільських та земських виборів, де успіхів було більше (1928 рік і 1935 рік). Зокрема, 295
один мандат у земське представництво двічі поспіль одержував Олександр Кроу [273, С.79]. У цілому ЄОП притримувалася провладної орієнтації і не йшла на зговір із радикальними опозиційними партіями. Партія не висувала антидержавницьких вимог і за рахунок співробітництва з Аграрною партією у другій половині 30-х років почала кількісно зростати. До когорти трьох найбільших єврейських партій у краї можна віднести Єврейську Громадянську Партію (ЄГП). Її керівниками були Гутман із Севлюша (м. Виноградово – авт.) та К. Шаламон [1.7.1, арк. 5]. ЄГП випускала газету «Келеті Уйшаг» («Східна Газета»). Ця партія була побудована на релігійній основі, стояла на консервативних засадах. Проте був один момент, який виділяв її серед інших політичних організацій єврейського населення краю. ЄГП була найпершою партією, яка пропагувала господарську і політичну консолідацію етнічних євреїв, виступала за створення єдиного національного фронту, єдиної єврейської політичної партії [1.6.2, арк. 1]. Побудована на принципах консервативного клерикалізму ЄГП об’єднувала різні верстви єврейського населення від землевласників і ремісників до адвокатів і талмудистів. Вагомим відсотком членства була й інтелігенція. ЄГП виступала за єдність євреїв, народну консолідацію заради перш за все господарського і культурного розвитку, росту політичної культури взагалі. Вагому частку агітації займали виїзди у села та ознайомлення жителів із партійною програмою, як наприклад, це було 4 червня 1922 року на Мукачівщині [1.6.2, арк. 2]. У 1922 році ЄГП, так само як і ЄСП та ЄОП, брала участь у партійній коаліції крайових політичних організацій, скликаної для пошуку шляхів подолання політичної кризи. ЄГП представляв на цьому зібранні її лідер К. Шаламон [152, С.187]. У подальшій політичній історії ЄГП не проявляла великої активності. Вона не брала участі у парламентських виборах, хоч і підтримувала проурядові партії, зокрема аграрної орієнтації. Однак ЄГП не намагалася конкурувати з іншими єврейськими партіями, а навпаки головну увагу відводила консолідації єврейської етнічної групи в регіоні. Деякий час в Закарпатті діяла і Єврейська Міщанська Партія (ЄМП), яку очолювали Путман і Неуман [152, С.186]. Вона була нечисельною, участі у виборах не брала, а тому її популярність знаходилася на рівні громадської організації. Незважаючи на це, члени ЄМП тісно співпрацювали з іншими єврейськими партіями і відстоювали думки про єдність єврейської нації, закликали консолідуватися не лише культурно, а й політично [1.1.17, арк. 14 – 16]. Як і інші єврейські партії ЄМП була побудована на консервативних позиціях семітизму, що й визначало її ортодоксально релігійний 296
характер. Оскільки партія не була масовою та впливовою її діяльність стала непомітною, і вона, очевидно, не витримала перевірки часом, зійшовши з політичної арени. На жаль, історичних матеріалів про діяльність єврейських політичних партій в Закарпатті у 20 – 30-х роках XX століття дуже обмаль. Очевидно, більшість цінних документів, що стосувалися їхнього розвитку були знищені в радянські часи. Їх спіткала доля свого народу. Всім без винятку партійним діячам приписували гриф «ворогів народу», в єврейські партії називали «вірною агентурою іноземного імперіалізму» [65, С.116]. Всі ці та інші причини залишили білі плями на історії політичних партій і ускладнили процес їх подальшого дослідження. Наприкінці 30-х років XX століття єврейські партії все менше брали участь у політичному житті краю. Своєрідне уповільнення діяльності, очевидно було викликане антисемітською істерією, роздмуханого профашистськими діячами в Німеччині, Угорщині, Чехословаччині. Участь євреїв у політичному розвитку ставала дедалі невидимою, хоча вони й надалі стояли на позиціях лояльності до чехословацької влади. Єдиним політичним лідером і представником єврейської національної меншини краю у державному парламенті був Хаїм Кугель [273, С.78]. Йому неодноразово приходилося ставати на захист етнічних євреїв, які все частіше зазнавали словесних нападів з боку лідерів угорських та німецьких партій. З цих та інших причин євреї намагалися уникати гарячих дискусій навколо автономії краю та мовного питання. Такої ж позиції притримувалися представники єврейської нації, що були членами інших партій, зокрема аграрної та соціал-демократів [241, С.65 – 66]. Більш активно вони діяли в політичних організаціях комуністів, промисловців і торговців та деяких угорських. Проте автономні єврейські партії поступово сходили з політичної арени краю, а після розпорядження другого автономного уряду від 29 жовтня 1938 року про заборону діяльності всіх існуючих на території тодішньої Підкарпатської Русі політичних партій зникли взагалі [44, 1938, 30 жовтня]. Потрібно зазначити, що уряд Августина Волошина ставився до єврейського населення прихильно. Це і спонукало лідерів етнічних євреїв шукати в урядових колах захисту від расистських дій. Тим часом, під впливом фашистської «ідеологічної машини» антисемітські настрої поширювалися із блискавичною швидкістю. Єврейська інтелігенція, яка упродовж міжвоєнного двадцятиліття притримувалася лояльного ставлення до чехословацької влади і у своїй більшості не співпрацювала з радикальними опозиціонерами, у цей час була змушена йти на більш активне співробітництво з крайовим урядом. 28 грудня 1938 року делегація єврейських релігійних громад і сіоністських організацій побувала на прийомі у прем’єра Карпатської України Августина 297
Волошина [229, С.86]. Цю делегацію, що складалася з двадцяти чоловік, очолював знаний політичний лідер єврейського населення краю Хаїм Кугель, який від імені усієї національної меншини висловив готовність підтримати державотворчий процес і обіцяв лояльне ставлення до уряду Карпатської України [229, С.86]. У свою чергу Августин Волошин висловив сподівання на реальну рівноправність усіх етнічних груп, що проживали на той час у краї. Щодо євреїв, то він зокрема сказав: «Погоджуюся з думкою заснування жидівської центральної канцелярії, яка могла б бути зв’язком між владою та жидівським населенням» [44, 1939, 1 січня]. Таким чином, на наш погляд, етнічні євреї незабаром могли мати й свою Народну Раду, подібно тим, які в умовах Чехословацької держави створювалися для інших національних меншин (русофіли, українці, угорці, німці). Враховуючи те, що євреї становили близько 12 відсотків від усього населення Карпатської України такий крок влади був би цілком зрозумілим і виправданим. Однак політичні реалії були іншими. Єврейські політичні лідери, як і їхні партії не отримали можливостей для прогресу. Міжнародна ситуація, в якій опинилася Карпатська Україна, також не сприяла розвиткові політичної культури етнічних євреїв. Свідомо ідучи на співпрацю з Німеччиною, надання рівноправних політичних умов єврейській національній меншині крайових урядом, виглядало нереальним. I навіть той факт, що більшість єврейського населення голосувало на виборах до Сойму Карпатської України за кандидатський лист УНО з надією захисту владою їх національних прав та свобод, не міг змінити історичного перебігу подій, його безжалісної та безповоротної ходи [215, С.44 – 45]. Загалом діяльність єврейських політичних партій краю мала позитивний момент. По-перше, демократичний устрій Чехословацької Республіки надав можливість євреям (як і всім іншим національностям) вільно займатися політичною самоосвітою, виховувати в населення політичну культуру, створити власну систему партійних організацій, готувати для політичної боротьби за власні національні інтереси єврейських політичних лідерів. По-друге, можливість існування у той час єврейських політичних партій в Підкарпатській Русі вивела Чехословацьку Республіку на рівень найдемократичніших держав у світі. По-третє, єврейські партії хоч і витворилися із замкнутого національного середовища і поринули у різношерстну багатопартійну систему, проте показали себе політично толерантними й повноправними представниками демократичного суспільства. Події ж кінця 30-х років знівелювали здобутки політичного потенціалу єврейського населення краю, і залишили їх тільки на сторінках політичної історії Закарпаття міжвоєнного періоду. Таким чином, дiяльнiсть єврейських полiтичних партiй Підкарпатської Русі можна оцінювати по-різному, але умовно визнати 298
«смиренними». Безперечним успiхом представникiв єврейської нацiї можна вважати створення ними полiтичних органiзацiй, якi стали справжнiми виразниками їхнiх полiтичних прав i свобод. Характерною рисою становища єврейських партiй в Закарпаттi було те, що вони неабиякої полiтичної активностi не проявляли, згуртувавшись бiльше навколо культурно-релiгiйних реалiй суспiльного життя. Проте назвати їх дiяльнiсть абсолютно аполiтичною також не можна, адже вони вважалися повноправними суб’єктами полiтичного розвитку Чехословацької Республiки, були надiленi на рiвнi з iншими нацiональностями однаковими можливостями вирiшення полiтичних проблем. Єврейськi полiтичнi партiї побудували свою дiяльнiсть на принципах полiтичної толерантностi. Прояви полiтичної активностi вiдбувалися, як правило, в перiод пiдготовки та проведення виборiв усiх рiвнiв i обмежувалися мiжпартiйною спiвпрацею. Єврейськi партiї та її лiдери лояльно ставилися до чехословацької влади й участi в антидержавних сепаратистських акцiях не брали. Проте, подiї кiнця 30-х рокiв ХХ століття як в Європi, так i в Чехословаччинi кинули їхнi полiтичнi органiзацiї у вир мiжнародної полiтики, яка крок за кроком утверджувала профашистськi порядки. На захист їхнiх iнтересiв нiкому було вступитися, оскiльки всi полiтичнi суб’єкти залишилися сам на сам з долею. У такiй ситуацiї єврейськi полiтичнi партiї зазнали найвiдчутнiшого удару. 5.3. Німці в політико-партійному житті Закарпаття Німецька національна меншина не відносилася у ХХ столітті до найчисельніших у краї. Її представляли перш за все колоністи, які з різних причин переселялися сюди упродовж кількох століть. Після Першої світової війни німецьке населення аби-якої політичної активності не проявляло. Демократичні умови новоствореної Чехословацької держави поставили їх у рівноправні для всіх національних меншин конституційні рамки, що у свою чергу мало б сприяти активізації громадсько-політичного життя німців краю. Проте вони не скористалися наданим правом і не взяли за приклад, скажімо, угорців та євреїв, які відразу ж створили власну систему політичних організацій. Таким чином, для німців краю створення партії, яка б стала виразником саме політичних уподобань та захисником їхніх інтересів не було політично необхідним явищем. Можливо, це було викликано відсутністю потужного прошарку інтелігенції. Хоча не можна говорити, що її не було взагалі. Навпаки, саме серед німецької інтелігенції й виникла думка створити національно-культурне товариство, яке б займалося передусім 299
проблемами культурно-освітнього розвитку меншини. Головним результатом його діяльності стало відкриття шкільних закладів із німецькою мовою навчання, забезпечення їх педагогічними кадрами, проведення культурно-просвітницьких акцій тощо [155, С.50 – 51]. Про політичну позицію представників національної меншини говорити досить важко – їхня діяльність особливо у 20-х роках XX століття була аполітичною. Не останню роль у такій ситуації відіграли невдачі на зовнішньополітичній арені, коли «материнська» Німеччина втратила місце світового гегемона, знаходилася у «пригніченому» політичному та економічному становищі. Це у свою чергу, очевидно, відбивалося на «пульсі нації» в інших регіонах Європи. Так чи інакше, але активізація громадсько-політичної діяльності етнічних німців у краї припала на час поступового економічного піднесення, мілітаризації деяких галузей промисловості та більш невідступної позиції у зовнішній політиці Німеччини (початок 30-х років XX століття). У Підкарпатській Русі проживало більше десяти тисяч етнічних німців [179, С.11]. Серед них переважали сільськогосподарські робітники, залізничні й адміністративні службовці, лісники, промисловці, підприємці та вчителі. Німці краю до середини 30-х років, незважаючи на активізацію зовнішньої політики Німеччини, поводилися як законослухняні громадяни Чехословацької Республіки. Передусім, вони не вступали у мовні суперечки і оминали проблемні питання щодо автономії. Проте, їх реальна політика повністю підпорядковувалася зовнішньополітичному курсу Німеччини, що чітко стало видно наприкінці 30-х років. Особливо показовим став період другої половини 1938 року в Закарпатті, який був насичений стрімкими, подекуди неадекватними політичними подіями. На їх перебіг безпосередньо впливали зовнішньополітичні зміни, що відбувалися в Європі. Піднесення німецького фашизму та його відкрита політика щодо перспектив нації у Європі, політичні авантюри, а пізніше їх реалізація на прикладі Чехословацької Республіки, вносили корективи у діяльність місцевих органів влади та опозиції в східноєвропейських державах. У Закарпатті на чолі першого автономного уряду стояв Андрій Бродій. Цей політик проугорського спрямування до свого арешту в жовтні 1938 року займав позицію єдиного правильного, на його думку, майбутнього вибору місцевого населення – приєднання Закарпаття до Святостефанської коронної держави. Ставлення автономного уряду Августина Волошина, який змінив Андрія Бродія на посаді прем’єр-міністра, до подібних перспектив та діяльності місцевих проугорських діячів і організацій було протилежним. Прихильник українського спрямування та його оточення лояльно ставилися до чехословацької влади та її політики щодо краю взагалі. Однак вплив зовнішньополітичних чинників вимагав пошуку 300