Олексій Філіппов
Збірник публікацій
по геральдиці 1994-2010 років
Історія геральдики Закарпаття для більшості українських науковців є справжньою «terra incognita». Вона докорінно відрізняється від методики створення полкових і сотенних печаток Запорізької Січі, від міських гербів лівобережної України, розроблених Геральдичною канцелярією і Герольдмейстерською конторою Російської імперії. Для того, щоб краще зрозуміти особливості закарпатської територіальної геральдики, треба вивчати середньовічну європейську історію і знати геральдичні традиції Угорщини і Польщі, Чехії і Німеччини, Австрії і Трансільванії. Даний збірник є п’ятою книгою з числа тих, що пояснюють територіальні герби Закарпаття. Він здійснений на основі документальних матеріалів Державного архіву Закарпатської області (ДАЗО – Україна), українських істориків і авторських досліджень. Олексій Філіппов
© Філіппов Олексій, 2012 © “Поліграфцентр “Ліра”, 2012
ВІДРОДЖЕННЯ ГЕРАЛЬДИКИ НА ЗАКАРПАТТІ На початку 1991 року в газеті «Новини Закарпаття» був надрукований цикл статей професора УжДУ Якова Штернберга «Регіональні, міські та містечкові герби краю». У своїх оповідях професор подавав описи гербів і печаток та розповідав про історію тих комітатів, міст і сіл, які складають сьогодні Закарпатську область – адміністративнотериторіальну одиницю України. У той час, а пройшло лише три роки, ці статті викликали неабиякий інтерес серед вчителів шкіл, краєзнавців, усіх, хто цікавиться історичним минулим нашого краю. Треба додати, що публікації статей передувало прийняття IV сесією Закарпатської обласної Ради народних депутатів XXI скликання рішення про «Положення про герб Закарпатської області» 18 грудня 1990 року. Це був період відродження історичного минулого, відродження усього того, що було заборонено на Закарпатті носіями комуністичної ідеології протягом 45 років. Хоча, заради справедливості, треба сказати, що інформація про герби Закарпаття подавалася у довідковій та туристичній літературі радянського періоду. Але це була настільки мала інформація, що вона фактично не робила належного впливу на свідомість наших краян, бо, на жаль, більшість закарпатців книжок не читають, у ліпшому разі – тільки газету з телепрограмою. Тому багато людей, можливо вперше у своєму житті, за допомогою статей професора Штернберга у «Новинах Закарпаття» змогли більш детальніше дізнатися про цікаву сферу діяльності людської свідомості – гербознавство або геральдику. —3 —
Так, у мене ці статті, а також цілий ряд інших обставин того часу, викликали бажання зайнятися геральдикою на рівні постійного захоплення. Звернутись до професора Штернберга змусила мене ще й така обставина, як прийняття рішення Мукачівською міською радою про святкування Дня міста у день, коли було прийнято рішення про встановлення на будинку ради («білого дому») синьо-жовтого прапора міста, тобто 3 серпня. Професор Штернберг відразу ж сказав, що депутати зробили помилку. День міста Мукачево треба святкувати 22 травня, коли королева Угорщини і Польщі Єлизавета дала місту грамоту на право користуватися власною печаткою із зображенням святого Мартіна. Мушу зізнатися, що статті професора Штернберга не дали мені відповідей на ряд запитань, які виникли після прочитання його розповідей. Одним із таких запитань було: чому саме такий герб чи печатку мало місто або село у минулому? Не можу сказати, чи мав відповідь сам професор, але знаю, що його постійна і наполеглива пошукова робота, яку він проводив в архівах Закарпаття і Угорщини, одного разу із кількісного накопичення матеріалів перейшла б у якісно новий підхід до вивчення геральдики. Сьогодні вивченням і дослідженням геральдики займаються інші люди. Але і їхнім завданням також є поширення і поглиблення знань з гербознавства у різних верств населення та підготовка молодого покоління фахівців з геральдики, тим самим продовжуючи справу професора Штернберга його останніх років життя. На початку 90-х років відроджено Українське геральдичне товариство з центром у Львові, яке своєю науковою та видавничою діяльністю сприяє розповсюдженню знань з геральдики та обміну інформацією між геральдистами різних регіонів. Серед членів УГТ є також закарпатці з Ужгорода і Мукачева. На Закарпатті у сфері геральдики є надзвичайно багато роботи. Сучасний стан геральдичних знань у населення об—4 —
ласті можна оцінити як незадовільний. Не набагато ліпша ситуація серед наукової інтелігенції, чиновництва, підприємців та журналістів. Так, у «Положенні», яке прийняла обласна рада у 1990 році, опис герба зроблено з серйозними геральдичними помилками. Підприємці і журналісти при використанні геральдичної символіки також постійно роблять багато помилок, що не йде на користь їхньому іміджу. Тому потрібно активніше пропагувати справжні знання давньої науки – геральдики. 16 лютого 1994 року, істфак УжДУ
—5 —
Герб Львова «народився» У Баварії П’ятого липня 1990 року друга сесія 21-го скликання Львівської міськради народних депутатів затвердила міський герб та хоругву міста Львова. Опис герба, над яким працювала авторська група у складі архітектора Андрія Гречила, історика-архівіста Івана Зварника, архітектора Володимира Турецького і художника Івана Турецького, депутати прийняли таким: у синьому щиті зображена золота брама з трьома вежами, кожна з яких завершена трьома зубцями і має по одній бійниці. Центральна вежа вища від двох інших. Брама відкрита, без воріт і грат. В отворі брами крокує у правий геральдичний бік золотий лев. В історичній довідці, яка супроводжувала дане рішення міськради, повідомлялося, що «найдавніша відома печатка з гербом міста Львова (крокуючий лев у міській брамі, а над нею три вежі) була підвішена до документа з 10 січня 1359 року. Цей герб можна трактувати, як так званий «гласний герб», який відображає першу назву міста «Львівград» (лев – як ілюстрація назви, брама з вежами – символ міста). Можливо, герб відбивав ще й роль Львова як «стольного града» Галицько-Волинської держави, і тому у міській брамі був зображений державний знак – лев. Хоча пер—6 —
ше зображення й зустрічається у 1359 році, але очевидно, що знак походить з кінця ХІІІ століття і був територіальним гербом Галицько-Волинської держави, а також династичним знаком княжої гілки Романовичів... Зараз із процесом українського національного відродження Львівська міська Рада народних депутатів затвердила малюнки відкоректованого герба та хоругви міської Ради» (1). На початку 90-х років ця думка поширювалася серед широких верств населення іншими істориками. У тижневому часописі «Україна» у 1992 році доктори історичних наук Володимир Замлинський і Марія Дмитрієнко писали: «Герб міста Львова пов’язаний в часі з історією ГалицькоВолинського князівства. Крокуючий лев перейшов як органічний елемент в герб міста на початку XIV століття та затверджений був польським урядом лише 1526 року» (2). Тоді ж Андрій Гречило разом із Іваном Сварником подали у російському «Гербоведе» аналогічне пояснення: «Впервые изображение льва (один из основных компонентов львовского герба) встречается на печати галицковолынских князей Андрея и Льва ІІ, которые называли себя правителями всея Руси, Галича и Владимира. Авторитетные исследователи считают, что лев был династическим знаком княжеской династии Романовичей и территориальным гербом Галицко-Волынского государства, центром которого с ХІІІ века стал Львов. Изображение на городской печати объединило символ названия (тождественный с именем сына основателя, Льва Даниловича) и эмблему города» (3). Якщо уважно прослідкувати за думкою сучасних українських істориків, то виникає запитання: як могла скластися досить дивна юридична ситуація, коли жителі міста цілих два століття користувалися своєю печаткою (гербом), а польські королі чомусь не помічали цього. Загальновідомо, що у середньовіччі місто могло мати печатку зі своїм символічним зображенням у разі надання королем певного міського привілею. Невже тогочасні володарі були настільки безграмотними, що не зуміли вчасно впорядкувати свої відносини з мешканцями Львова? —7 —
Та зовсім іншу картину подає зміст грамоти польського короля Казимира ІІІ від 17 червня 1356 року про надання місту Львову магдебурзького права, яка була надрукована в 1986 році у збірнику «Історія Львова в документах і матеріалах», виданому Академією наук УРСР, Інститутом суспільних наук, Центральним державним історичним архівом УРСР у м. Львові та Державним архівом Львівської області. «Для втіхи згаданого міста і збільшення кількості його вірних мешканців надаємо і встановлюємо цьому місту на вічні часи німецьке право, яке звичайно називається магдебурзьким, усуваючи там усі руські права і всі руські звичаї, будь-ким ухвалені, які можуть якимсь чином стояти на перешкоді цьому німецькому праву... Вищезгадане магдебурзьке право належить тим, що проживають у цілому вищезгаданому місті. Іншим народам, що живуть у цьому місті, а саме: вірменам, євреям, сарацинам, русинам та іншим будь-якого стану чи становища з особливої нашої ласки дозволяємо користуватися відповідно до їх звичаїв, зберігати необмеженими їхні права, надаючи одночасно їм можливість, щоб будь-які кримінальні справи, які виникнуть між ними і іншими, вирішувати за магдебурзьким правом і при війті відповідно до їхніх прохань» (4). Чому тоді львівські історики не звернули уваги на цей документ? По-перше, у тексті королівської грамоти 1356 року нічого не повідомлялося про міську печатку та її зображення, на відміну від грамоти польського короля Сигізмунда І Старого 1526 року і булли папи римського Сикста V 1583 року. По-друге, хвиля українського національного відродження, яка панувала у Львові на зламі 80-90-х років ХХ століття, не сприйняла б неукраїнське трактування міського герба. Та й автори проекту герба міста Львова у 1990 році не ставили перед собою такої мети. Видавши у 1998 році книгу «Українська міська геральдика», Андрій Гречило подав у ній вже дещо змінене тлумачення герба міста Львова: «Одним із найдавніших українських міських знаків є львівський герб. Його перше відоме зображення зустрічаємо на печатці, прикладеній до докумен—8 —
та за 1359 р. (хоча дослідники, зокрема Іван Крип’якевич, припускали, що цей символ походить ще з кінця ХІІІ ст.). Цікаво, що у Львові вже на другу половину XVI ст. існувало тверде переконання, що герб місту був наданий князем Львом. Сьогодні важко з’ясувати, чи це дійсно було так, чи маємо справу з історичною легендою. Правдоподібно, що знак, у якому використано зображення Льва у брамі з трьома вежами, міг виникнути в німецькій громаді Львова. Архітектурні мотиви – реальні або умовні – мали велике поширення в тогочасній німецькій геральдиці для окреслення самого поняття міського самоврядування і, напевно, були впроваджені до львівського знака під впливом цієї традиції. На більшу увагу заслуговує інший елемент – зображення лева, що є основною фігурою герба. Він однозначно має місцеве походження, поза як не тільки вказує на автохтонну українську назву міста, але й функціонує з початку XIV ст. як територіальний символ» (5). В багатьох публікаціях українські історики вважають лева династичним знаком Романовичів. Хоча львівський історик Ярослав Дашкевич ще на ІІІ-ій науковій геральдичній конференції, яку проводило УГТ в 1993 році у Львові,
Два срібні брактеати Генріха Лева. Напис по колу на обох: +HEINRICVS LEO DVX. —9 —
зауважив: «Жодна з печаток, прикріплених до грамот князя Льва (як автентичних, так і фальсифікованих), не дійшла до нашого часу. Посередні сфрагістичні дані та канцелярські описи вислих печаток XV-XVIII ст. свідчать, що князь Лев Данилович уживав, згідно з багатовіковою традицією, родовий знак Рюриковичів, відомий тоді під назвою «Зуб». «Лев» як геральдичний символ з’явився, ймовірно, під впливом західноєвропейської лицарської геральдики і увійшов до вжитку як герб галицьких князів, ймовірно, лише на початку XIV ст.» 6). Михайло Грушевський в «Історії України-Руси» так дослідив даний етап галицької історії: «Цікавим і досї загадковим явищем з князювання Юрия зістаєть ся його королївський титул: «король руський»,rex Russie, як титулуєть ся він на своїй печатці, тим часом як йего наступники: Андрій, Лев, Юрий, всї титулують себе в своїх грамотах тільки князями, dux. Чи не зістала ся отся печатка, що потім, як інсігнїя, уживала ся його наступниками на володимирськім столї (Андрієм і Юрієм-Болєславом) одиноким слїдом коронації Юрия на короля, прикладом його діда? Юрий представлений на нїй «в маєстатї», на троні, в зубчатій короні і з скіпетром в руках; він має довгу бороду й волосє. На около напись: s(igillum) domini georgi regis russie; на другім боцї печатки оружний їздець зі щитом і навколо напись: s. domini georgi principis ladimerie. Печатка ся заховала ся в фрагментах на грамотї 1316 р. і 1325 р., майже цїла на грамотї 1327, зовсім цїла на грамотах 1334 і 1335. Завважу, що ся печатка Юрия (звістна нам з грамот його наступників, що тої печатки уживали), становить найранїйший документальний слїд західноевропейських культурних впливів на княжім дворі, в княжій канцелярії Галицько-волинської держави, - впливів, задокументованих ще докладнїйше грамотами наступників Юрия» (7). „В 1325 р. Юрий-Болеслав видає вже грамоту, титулуючи себе dux Russie. Означення місця на нїй бракує. Привішена до грамоти маєстатична печатка Юрия Львовича, котрої й пізнїйше уживає Юрий-Болеслав, пока— 10 —
зує, що Юрий-Болеслав тодї мав в руках інсігнії галицьковолинських князів» (8). Як відомо, святий Георгій вважався в європейській геральдиці покровителем рицарства. Тому на печатці князя Юрія св. Георгій виконує функцію не тільки «гласного знаку». Чи міг у XIV ст. міський герб Львова мати одночасно німецькі геральдичні впливи і місцеве походження основної фігури – лева? Жодних ґрунтовних досліджень щодо німецьких впливів на міську геральдику Львова сучасні українські історики, на жаль, не проводили. Так само, як і щодо можливості місцевого походження головної фігури – лева – у гербі міста. В іншому випадку для них би відкрилися зовсім нові, відмінні від пануючих нині, уявлення про стан геральдики у XIV ст. на землях Руського князівства. Так, наприклад, ще в академічній «Історії держави і права Української РСР», яка вийшла в Києві у 1987 році, зазначалося: «Православные мещане, особенно западноукраинских городов, должны были жить в специально отведенных кварталах, им запрещалось строить и покупать дома, они были лишены права приобретать и владеть землями вне городской черты, не могли занимать должности священников и епископов. Города интенсивно заселялись иноземными колонистами польского, немецкого, греческого и другого происхождения с целью социально-экономического и политического порабощения местного населения, насаждения католической веры. Ограничивались права горожан по национальному и религиозному признакам. Трудовое население крупнейших городов сопротивлялось введению магдебургского права, которое нередко насильственно насаждалось на украинских землях. Горожане на протяжении столетий отстаивали свое древнее право» (9). Михайло Грушевський в «Історії України-Руси» (тт. ІІІ, V) порівнював: « ...міське житє в давній Руси було дуже розвинене. Місто було осередком політичного житя землї, огнищем її економічної й культурної сили, її репрезентацією й центром, але при тім не було нічим відграничене від зем— 11 —
лї й її станів, репрезентувало й містило в собі всї верстви й складники суспільно-полїтичного її укладу. Людність міста складаєть ся з тих же верств, з яких складаєть ся й земля, «гражане» – тіж земські «людиє», поставлені тілько в фактично відмінні обставини. Се ядро, густїйше, щільнїйше заповнене тими ж клітинами, які виповняють собою весь організм землї. Так виглядає міське житє взагалі в Словянщинї, поки воно не підпадає нїмецькому міському устроєві, що зміняє сї старі земські відносини. На Заходї, й спеціально в Нїмеччинї, звідки було перейнято потім до нас, як і до иньших деяких словянських земель, міське право, середновічний міський устрій уложив ся, противно, на основі імунітету. Грошем і оружем виломлюєть ся город з феодального устрою землї, здобуває собі крок за кроком незалежність від всїх звичайних чинників управи й власти, приватноправних і державних, і так зближаєть ся до своєї мети – стати осібною державою в системі держав середновічної Німеччини. Вкінцї – вповнї чи невповнї, в більшій або меньшій мірі він доходить до сього становища осібної держави, замкненої в мурах міста і ними відгороженої від своєї околицї й цїлого сьвіту. Функції й права всяких давнїйших властей переходять тодї на більше або меньше тїсну громадку міського патриціату, що виборола чи викупила сї права, й тепер безконтрольно й без гранично править сею малою державою, держачи в своїх руках міські уряди й диктуючи закони иньшим верствам і корпораціям міста, - о скільки сї зносять се панованнє і дорогою революцій чи иньших способів боротьби не потраплять розширити круг міської олїгархії й нарушити ексклюзивність її режиму» (10). Поширення німецької колонізації на Русі почалося задовго до її захоплення Польщею. «Нїмецьку кольонїзацію й організацію на німецькім праві бачимо ми на Волини й Галичинї ще в ХІІІ і початках XIV в., і прихильність та зажилість з німецькими осадниками показують старші князі, як Василько, Лев й ин. Може бути, що Юрий (до прийняття православ’я – Болеслав, син Тройдена, князя мазовецько— 12 —
го) показував особливу прихильність до німецької кольонїзації та до організації громад німецького права, і се дало потім причину до того обвинувачення, що він «понаводив» на Русь чужинців» (11). «На Руси, почавши від Львова – митрополїї руських міст, міста звичайно діставали право магдебурське, але взірцем їх органїзації служив зовсїм не Магдебург, а польські міста з нїмецьким правом, а далї й самі руські міста, що давнїйше одержали німецьке право – як Львів. Кардинальною точкою кожного надання нїмецького права було вилученнє міста з власти й юрисдикції всїх адмінїстраційних і судових органів держави, а навіть з під загального законодавства держави» (12). «Зведеннє нїмецького права під польським панованнєм задає руському міщанству сильний удар і зводить його на підрядне становище. Нїмецький міський устрій, уважаючи ся привілєгією, тим самим уже призначав ся за польських часів не так для тубильцїв-Русинів, як для ріжних протегованих зайдів, передовсїм Нїмців і Поляків. Тим поясняєть ся, що навіть по селах, при наданню нїмецького права, часом застерегало ся, що тільки католики можуть користати з того нїмецького права» (13). Тому з католиків складалася крайова і міська адміністрація, з католиків творилася привілейована верства людності. За польського короля Казимира такі зміни тільки розпочалися. Чи була потреба у німецьких патриціїв Львова залишати у міській печатці зображення лева, як символу «автохтонної української назви міста»? У королівських грамотах, даних міщанам Львова, лише у латинському тексті грамоти Казимира ІІІ від 17 червня 1356 року назва міста написана як «Lwow». У 17 грамотах 1360-1403 років, зміст яких зберігся до нашого часу і був опублікований у збірнику «Привілеї міста Львова (XIV-XVIII ст.)», назва міста подається як «Lemburg». Саме така назва міста фігурує й у легенді печатки 1359 року – «S. (sigillum) CIVITATIS LEMBURGENSIS» («печатка міста Лембурга»). Тільки після битви під Грюнвальдом 15 липня 1410 року, де, як відомо, війська Тев— 13 —
тонського ордену зазнали поразки від союзних польськолитовсько-руських військ, в королівських грамотах Владислава ІІ Ягайло назва міста почала писатися як Leopolis (14). Подібним до польських міст чином німецька колонізація проходила й в Угорському королівстві. Тут також на німецький лад змінювалися назви тих міст, що отримували німецьке право, а в міських печатках з’являлися зображення як німецьких покровителів, так і елементи гербів тих королів, які надавали переселенцям міські привілеї. Немає вагомих підстав вважати, що львівський патриціат залишив на своєї печатці згадку про руського князя Льва, який помер перед тим більше як півстоліття і тим самим не мав для німецьких переселенців жодного значення, або про українську назву міста, яка ними ж самими була змінена на німецьку. Який же лев міг бути зображений на міській печатці Львова у 1359 році? Найближчу до реальності відповідь дає зображення одного з двох срібляних брактеатів Генріха Льва, герцога баварського, прозваного за доблесть і честолюбство «гордим». На малюнку, поданим Оскаром Іегером у «Всесвітній історії», що побачила світ у 1904 році, геральдичні форми лева і міської брами тотожні аналогічним зображенням на міській печатці міста Львова. Як відомо, Генріх Лев був одним із наймогутніших німецьких князів ХІІ століття і змагався за імператорську корону (15). Німецькі переселенці скоріш за все використали символічне зображення герцогського «лева» як один зі своїх знаків, що заслуговує на вшанування у печатці міста, в якому вони наново оселилися. Чимало прикладів даної традиції залишилося у геральдиці XIV століття тих міст Польщі і Угорщини, які отримували німецьке право для іноземних переселенців. Помилкова ж версія тлумачення міської символіки Львова з’явилася 26 січня 1526 року, коли польський король Сигізмунд І схвалив міський знак, де «у брамі, над якою підносяться три вежі, вільний і стоячий лев, не пійманий у жодні решітки чи кайдани». Його, як подає текст королів— 14 —
ської грамоти, «від незапам’ятних часів те місто Леополіс до цього часу само по собі використовувало. Їм наново цей знак за згаданою ініціативою та повагою дали, щоб ці сучасні, і що в майбутньому будуть, райці того міста Леополіс, яке наші попередники урочисто наділили ім’ям лева, у всіх почесних актах, а також на своїх прапорах, картинах і пам’ятках згаданий знак вільно вживали. При користуванні цим знаком і опечатуванні будь-яких своїх грамот можуть вживати червоний віск без заперечення, недоброзичливості та перешкод будь-кого. Хай мужньо наслідується доблесть невтомного Лева, відвага, постійність, охорона і міць проти всіх близьких ворогів» (16). Зміст саме цієї грамоти й було поширено потім іншими дослідниками. Джерела та література 1. Рішення 2-ої сесії Львівської міської Ради народних депутатів 21-го скликання від 5.07.1990 року. 2. Замлинський Володимир, Дмитрієнко Марія. Геральдика України. – Київ: Україна, №14 (1808),червень 1992 року. – С.1-2. 3. Гречило Андрей, Сварнык Иван Возрождение древних символов Львова. – «Москва: Гербовед. – №1. – 1992. – С. 41-43. 4. Історія Львова в документах і матеріалах. – Київ: Наукова думка,1986. – С. 16-17. 5. Гречило Андрій. Українська міська геральдика. – КиївЛьвів: УГТ, 1998. – С. 21-22. 6. Дашкевич Ярослав. Родовий знак Рюриковичів у Галицькому князівстві ХІІІ ст. // зб. ІІІ-я наукова геральдична конференція, Львів, 1993. – С. 32-33. 7. Грушевський Михайло. Історія України-Руси. – Львів, 1905, т. ІІІ. – С. 113. 8. Грушевський Михайло. Історія України-Руси. – Львів, 1905, т. ІІІ. – С. 124. 9. Академия наук УССР, Институт государства и права. История государства и права Украинской ССР. – Киев: На— 15 —
укова думка, 1987, т. І. – С. 108-110. 10. Грушевський Михайло. Історія України-Руси. – Львів, 1905, т.V. – С. 223. 11. Грушевський Михайло. Історія України-Руси. – Львів, 1905, т. ІІІ. – С. 135-136. 12. Грушевський Михайло. Історія України-Руси. – Львів, 1905, т. V – С. 231-232. 13. Грушевський Михайло. Історія України-Руси. – Львів, 1905, т. V. – С. 238. 14. Капраль Мирон. Привілеї міста Львова (XIV-XVIII ст.). – Львів, 1998. – С. 27-61. 15. Іегер Оскар. Всемирная исторія въ четырехъ томахъ. Средніе века. – СПб, издание А. Ф. Маркса, 1904; СПб: Специальная литература, 1997. – С. 318. 16. Капраль Мирон. Привілеї міста Львова. - Львів, 1998. – С. 198-201. Бібліографія
„Вісник” Української академії геральдики, товарного знаку та логотипу, Київ, № 62, 2006 року, стор. 41 – 45.
— 16 —
Князь Федір Корятович мав герб угорського короля Одним із відомих зображень Федора Корятовича, князя Подолії, довгий час вважалася фігура закутого у лати вершника зі щитом у лівій руці і довгим дволезим мечем – у правій. Та нарешті, наприкінці 2003 року, закарпатська історіографія визнала, що ця гравюра належить художнику Яношу Біндеру (1735-1811) і не є прижиттєвим портретом володаря Мукачівського замку, а лише зображенням герба Великого князівства ЛиКнязь Федір Корятович товського. Князь Федір (старовинна гравюра) (? – 1414), син Коріата і онук Гедиміна, використовував його на власній печатці ще на початку XV століття (1). А про те, хто цей вершник і яким чином він стосується Корятовича, розповідь піде нижче. Як відомо, князь Федір Корятович, втікаючи від нападів Вітовта, князя литовського, у 1393 році отримав від — 17 —
угорського короля Жигмонда у пожиттєве володіння на північно-східному прикордонні Угорського королівства Мукачівський замок і його околиці. З собою він привів родину. Приходу князя Корятовича на землі угорського Верхнього Потисся передували такі події у Великому князівстві Литовському та Польському королівстві. Велике князівство Литовське Перед своєю смертю великий князь литовський Гедимін (1315-1341) розділив свою державу між сімома синами. Вільно дісталося Явнуту, Кейстут отримав Трокі, Ольгерд, князь вітебський, дістав Кревно, Монівід – Кернов, Нарімут сів у Пінську, а Коріат – в Новогрудку. Любарт успадкував Волинь від свого тестя, князя володимирського. В 1343 році в місті Каліш Тевтонський орден уклав мир із Польщею і знову розпочав війну проти Литви. Взимку 1345 року Кейстут і Ольгерд усунули від великокнязівської влади Явнута, який спочатку втік до Москви, але потім помирився з братами і отримав собі уділ у Заславі. Ольгерд за згодою Кейстута став великим князем литовським і був змушений упродовж наступних років свого князювання (1345 – травень 1377) тяжко воювати із хрестоносцями, які зробили 96 військових виправ з метою знищення литовських язичницьких племен. Битви з тевтонцями приносили значні матеріальні та людські жертви не лише Литві, а й Русі Литовській. Лише у 1366 році завершився миром довголітній спір Литви з Польщею за право володіння Руссю Галицькою, яку поляки силою захопили в 1349 році. По смерті великого князя між Кейстутом і Ягайлом, сином Ольгерда, наступило непорозуміння у подальшому веденні державної політики. Цим скористалися хрестоносці, які уклали окремі угоди з Кейстутом в 1379 і Ягайлом в 1380 роках з тим, щоб між ними розпочалася внутрішня війна. В цей час несподівано для всіх великий князь московський Дмитрій на Куликовому полі на Дону переміг татар хана Мамая. Після цієї перемоги східні руські князівства Литви почали тягнутися до Москви. Православний митрополит київський — 18 —
Кипріан виїхав назавжди до Московії, а в Полоцьку стався в 1381 році народний бунт. Довідавшись про тайну змову Ягайла з тевтонцями, Кейстут зігнав племінника з великокнязівського трону і пішов воювати проти хрестоносців. Але Ягайло в червні 1382 року повернув собі Вільно і титул. В цей час Литва переживала велику політичну кризу. Сили язичницької Литви і католицького Тевтонського ордену були нерівними. Хрестоносці прагнули створити власну супердержаву на Балтійському морі. Внутрішні конфлікти роздирали Велике князівство Литовське, яке складалося з двох нерівних верств: пануючої невеличкої литовської верхівки і залежного від неї чисельного руського боярства. Волинь і Поділля, якими володіли Любарт і Коріатовичі, у цей час тільки номінально належали Литві. Змушений поступитися силі Тевтонського ордену, Ягайло на 4 роки в жовтні 1382 року уклав мирову угоду з хрестоносцями, віддавши їм Жмудь, даючи зобов’язання допомагати у воєнних походах і прийняття Христа з їх рук. У цей час, незважаючи на важкі умови перемир’я, які, зрештою, не були дотримані, політична ситуація сприяла Ягайлі. Московія в 1382 році переживала страхітливий наїзд хана Тохтамиша. Польща після смерті у вересні 1382 року Людовика Угорського залишилася без короля. Та восени 1382 року четвертий син Кейстута Вітовт, якого тримали під охороною в Креві, зумів втекти, переодягнувшись у жіноче вбрання. За сприяння мазовшан він перебрався до хрестоносців, за допомогою яких мав намір повернути собі владу в Литві. В наступному році рицарі здобули Ковно, Трокі і спалили передмістя Вільна. І хоча Ягайлі вдалося повернути захоплені міста, положення Литви стало критичним. Тоді через свою мати, яка була православною, Ягайло, що мав у православ’ї ім’я Яків, почав обережно розглядати можливість угоди з Московією. В липні 1384 року Вітовт, який мав у православ’ї ім’я Олександр, несподівано для всіх повернувся в Литву і тимчасово задовольнився уділом у Поліссі з містом Гродно. А в цей час від малопольських магнатів надійшла пропозиція одружити великого князя литов— 19 —
ського Ягайлу з польською королівною Ядвігою і, таким чином, укласти польсько-литовську унію (2). Ситуація в Польщі Після смерті в 1382 році Людовика Великого, короля Угорщини і Польщі, інтереси обох країн розійшлися. Угорщиною невдовзі став правити король з німецької династії Люксембургів Сигізмунд (1387-1437), син чеського короля, який оженився на старшій дочці Людовика Марії (3). В Кракові шукали претендента на руку королівни Ядвіги, третьої доньки Людовика Великого, оскільки її попередні заручини з Вільгельмом Габсбурзьким у 1378 році виявилися невдалими. В 1384 році 13-річну Ядвігу було короновано у Вавельському замку в Кракові, а наступного 1385 року 14 серпня відбулося підписання Кревської унії між Польщею і Литвою. За цим документом поляки приймали Ягайлу в якості свого короля і віддавали йому руку королівни Ядвіги. У замін Ягайло мав прийняти християнство з усім народом литовським, звільнити польських полонених, повернути втрачені на півночі та сході польські і литовські землі, а також приєднати Литву до Польщі. Крім цього, Ягайло мав заплатити колишньому нареченому Ядвіги, князю Вільгельму Габсбургу, відступні у розмірі 200 тисяч флоренів. Дана сума перевищувала усі доходи Литви, тому, звісно, цих коштів австрійський князь ніколи не отримав (4). В 1386 році Ягайло прийняв християнство і нове ім’я – Владислав, на честь святого Ласло з династії Арпадовичів, короля угорського (1077-1095). Обряд хрещення відбувся 14 лютого у францисканському костьолі польської столиці – місті Кракові. Разом із новим іменем Ягайло-Владислав отримав і герб святого Ласло – подвійний хрест, який в геральдиці має ще назву – „патріарший”. Тільки в гербі Ягайла срібно-червона кольорова комбінація (кольори Арпадовичів) була замінена на злато-синю (кольори Анжу) (5). За християнською легендою св. Ласло змагався зі страшним куманом Тенепом, який захопив діву Ладіву. Атрибутом св. Ласла була алебарда, якою він переміг ворога. У часи пізнього середньовіччя він уособлював ідеал християнсько— 20 —
го рицаря в Європі, яким був св. Георгій, лише на відміну від нього мав домашній одяг. Св. Ласло був канонізований завдяки зусиллям угорського короля Бейли ІІІ, на монетах якого вперше після часів короля Ласла з’явилося зображення подвійного хреста. У роки правління в Угорщині династії Анжу св. Ласло користувався великою пошаною. Королі Карл-Роберт і Людовик Великий зображували його атрибутику на своїх монетах (6). До хрещення за католицьким обрядом Ягайло на своїх печатках користувався знаком „Колони”, частина литовських князів мали потім знак Кентавра (Стрільця) (7). У Вавелі, під час одруження з Ядвігою і наступної коронації 17 лютого 1386 року, Владислав ІІ Ягайло прийняв королівський титул і відправився восени того ж року в Литву приймати нову християнську присягу вірності за католицьким обрядом від своїх підлеглих. Для Литовської держави він запровадив герб, відомий в геральдиці як „Погоня” – вершник в латах, який швидко скаче на білому коні, у лівій руці тримає щит із королівським гербом, а в правиці – меч. Цим гербом користувалися роди Бутави-Корецькі, Коріатовичі, Лінгвеневичі, Любартовичі, Чарторийські, Сангушки, Лукомські, Олельковичі, Копильські (8). Зображення вершника в європейській геральдиці – явище досить поширене. Воно символізувало воїна Христового. Ці герби відрізнялися між собою за зображенням тої чи іншої геральдичної фігури на щиті рицаря. Окатоличення Литви Ще у 1366 році один із синів Коріата (у православ’ї – Михайло), литовський князь Олександр, як ленник польського короля Казимира ІІІ Великого отримав у володіння Володимирський уділ. Місто Володимир, що на Волині, мало у гербі зображення вершника-змієборця. Коли ж Коріатовичі заволоділи Поділлям, князівська емблема, запозичена з міського герба, стала символом цієї землі до Кревської унії (9). Після повернення в Литву, король Владислав ІІ Ягайло дав литовським боярам, що погодилися прийняти католицтво (литвинам), привілей 20 лютого 1387 року з ме— 21 —
тою урівняти їх права з правами польської шляхти. Та через два роки знову з’явилася загроза внутрішньої війни, коли Вітовт за допомоги тевтонців захотів перебрати владу в державі до себе. Упродовж 1390-1392 років тривала ця війна. Вона завершилася миром 4 серпня 1392 року, коли Владислав ІІ Ягайло доручив Вітовту, який порвав з хрестоносцями, керувати всією Литвою. Своє довгорічне князювання (з 1392 по 1430) Вітовт розпочав з централізації своєї влади, усуваючи при цьому удільних князів литовських. В 1393 році він відібрав уділи від Свидригайла вітебського, Корибута новогрудського, Федора подільського, Володимира київського (10). Федір Коріатович утік в Угорщину до короля Сигізмунда за допомогою. Літописець записав: „А в тыя лъта князь великий Витовт господарем стал на Литовской земли, и Подолская земля не хотела была послушна бытии князя великого Витовта и Литовской земли, как же пред тым послушна была. И князь великий пошел со всими силами литовскими к Подолию. И то вслышал князь Федор Корятович, выбегл из Подолской земли ко угром, а городы осадил волохи, и угорский князь Федору помочь дал. А князь великий Витовт добыл литовскими силами, а никто ему ни с которых сторон не помогал. Тогда пак король почал просити князя великого Витовта, рекучи: «Милый брате, дал тобъ бог, добыл еси Подолской земли, учини ми тую честь, дай ми Подолскую землю» (11). Джерела та література 1. Кобаль Йосип // Срібна Земля – Фест. – №50(403) від 1824 грудня 2003 року. 2. Jerzy Ochmański Historia Litwy. – Wrocław, Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1982. – S. 53-60. 3. Кондратович Иреней. Історія Подкарпатскої Руси для народа – Ужгород: Просвіта, 1924. – С. 33. 4. Jerzy Ochmański. Historia Litwy. – Wroclaw, Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1982. – S. 74-75. — 22 —
5. Heymowski A.: Herby polskie w sztokholmskim Codex Berghammar. In: Studia żródłoznawcze, Commentationes, Tom. XII/1967. – S.80, tab. XII. 6. Ladislav Vrtel. Osem storočí Slovenskej heraldiky – Martin: Matica Slovenska, 2003. – Str. 92-93. 7. Wojciech Kojałowicz. Herbarz rycerstwa W.X. Litewskiego. – Kraków, 1897. – Str. 2 - 6 8. Wojciech Kojałowicz. Herbarz rycerstwa W.X. Litewskiego. – Kraków, 1897. – Str. 8-15. 9. Савчук Юрій – Міська геральдика Поділля. – Вінниця: Континент-Прим, 1995. – С. 22-24. 10. Jerzy Ochmański. Historia Litwy. – Wrocław, Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1982. – Str. 79-82. 11. Західноруський, або білоруський літопис / зб. Українська література XIV-XV ст. – Київ: Наукова думка, 1988. – С. 83-84. Бібліографія 1. „Старий Замок”, Мукачево. – № 39-40 (657-658) від 20 травня 2004 року. 2. „Вісник Української академії геральдики, товарного знаку та логотипу”, Київ, № 61, лютий 2006 року, стор. 42-45.
— 23 —
Антигеральдика Закарпаття Практичного поширення антигеральдика (неграмотне створення і використання гербів та прапорів) набула в Закарпатті у період відродження місцевих знаків із історичного небуття наприкінці 80-х – на початку 90-х років ХХ століття. Саме тоді замість символіки комуністичної системи, яка втратила народну популярність через тогочасні економічні негаразди, місцеві політики при допомозі істориків почали відновлювати герби, які існували в містах і містечках Закарпаття у давні часи. Поширенням первісних знань про геральдику у період кінця радянської перебудови займалися науковці-історики УжДУ і Закарпатського краєзнавчого музею – Василь Ілько, Яків Штернберг, Павло Федака. Їхні дослідження друкувалися в обласних газетах «Закарпатська правда», «Новини Закарпаття» та інших. Як писав у одній із своїх статей Павло Федака: «Дискусії точаться щодо давніх символів, їх змісту, кольорового вирішення гербів, прапорів, правомірності їх вживання у тих чи інших випадках тощо. Щоб погасити пристрасті й емоції, потрібний об’єктивний історичний аналіз як документальних історичних джерел, так і матеріалів вексилології та геральдики, а також літератури з цієї тематики, яка, на жаль, майже відсутня з тієї причини, що серйозно це питання у нас ніхто не досліджував» (1). На жаль, не дали ґрунтовних пояснень і статті професора УжДУ Якова Штернберга «Регіональні герби краю», цілий цикл яких протягом 1991 року друкувала газета обласної Ради народних депутатів «Новини Закарпаття» (2). Правда, ці статті частково вгамували інформаційну жагу вчителів та краєзнавців, хоча й залишили чимало відкритих питань в історії розвитку геральдики Закарпаття. — 24 —
Появі цих статей ужгородського історика передувало прийняття Закарпатською обласною радою рішення про символіку краю. Але це рішення, історичну довідку до якого готував професор УжДУ Василь Ілько, містило чимало помилок як геральдичного, так і юридичного характеру (3). У 1990 році депутати Ужгорода, Мукачева, Берегова на сесіях своїх міських рад відновлюють місцеву дорадянську символіку, хоча тогочасний закон Української РСР такого права їм не передбачав (4). Потім прийшла черга відновлення символіки Хуста, Тячева, Сваляви та інших районних центрів Закарпаття. Слід відзначити, що історики-науковці УжДУ й в 90-х роках практично не проводили дослідження історії розвитку територіальної геральдики сучасного Закарпаття, оскільки жоден з них не спеціалізувався на геральдиці. Тому невипадково, що у краї постійно збільшувалась кількість псевдогеральдичних казусів, зроблених народними обранцями і чиновниками. Фактично, основу цьому явищу заклав сам Павло Федака ще у 1990 році у статті «Прапор Русі синьожовтий»: «Синя й золота барви здавна домінують і на гербах нашого краю. Звичайно зустрічалися на гербах і інші барви, зокрема, червона, срібна, зелена, але повторюємо, домінували синя й золота» (5). Саме так, з подання депутата Павла Федаки, зробила Ужгородська міськрада 14 червня 1990 року, затвердив синьо-золоте забарвлення ужгородського герба. Підставою для такого рішення стала міська печатка 1635 року, яка, правда, мала ще зображення основи тинктурою зеленого кольору (6). Подібний, можна сказати, тоталітарний підхід до вирішення питань геральдичної семіотики позначився й на рішеннях інших місцевих рад, які, керуючись статтею 22 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (7), почали створювати нову символіку своїх територіальних громад. Так, селище Перечин, яке нічим особливим не відрізнялося від інших подібних населених пунктів краю, якщо не — 25 —
брати до уваги 100-річний лісохімзавод, після вивчення і узагальнення громадської думки, консультацій з фахівцями історичного факультету УжДУ, коледжу прикладного мистецтва ім. Ерделі приймає таку символіку своєї територіальної громади: Герб. В глибині древнього щита нанесено голубим кольором злиття річок Уж та Тур’ї. На передньому плані зеленого тла, що символізує древні ліси, зображене стилізоване дерево бука, основної породи лісів, яке впродовж багатьох століть давало перечинцям і притулок, і харч, і тепло, і роботу. Три верхні листки на буковому дереві нагадують форму тризуба, два нижні листки символізують перетин Тур’янської та Ужанської доріг в нашому селищі. В переплетінні коріння, як би доповнюючи його, нанесена дата – «1399» (тобто рік, у якому вперше в історичних документах є спомин про населений пункт). Гілля і пагіння могутнього дерева своєю формою нагадують характерну для райцентру гористу місцевість, а букова крона «утримує» Перечин (написи і обрамлення геральдичного щита виконані в національних кольорах). Прапор. За основу прапора селища було прийняте рішення взяти блакитний, зелений і жовтий кольори, які символізують нерозривну єдність з Україною, а доповнити їх орнаментом із білого, червоного, синього і чорного кольорів. Ці кольори були притаманні прапорам тих держав, які в минулі століття тривалий час диктували свій устрій на Закарпатті, в тому числі і на Перечинщині. Ці кольори також найчастіше зустрічались у характерних перечинських вишивках (8). У Виноградові місцева влада, не маючи точної інформації від істориків, вважає міським і районним гербом герб комітату Угоча, адміністративного утворення Угорського королівства до 1918 року, який належав роду Перені (9). В Хусті депутати відмовилися від герба XVII століття із зображенням в синьому полі перехрещених срібних стріл і прийняли пізніший герб, який був у міста після 1766 року і містив у червоному полі хустську фортецю, додавши до — 26 —
цього герба ще й натуралістичні символи хвиль річки Тиса та квітку нарциса (10). В Мукачеві з подання начальника управління культури Василя Цигака герб міста 1902 року, який зображає фрагмент християнської легенди про святого Мартіна, відкидається у 1998 році і замість нього приймається варіант із зображенням старої печатки, де є тільки постать християнського священика, причому й тут чиновник намагався надати гербу «властиві синьо-жовті барви» (11). Подібне кольорове вирішення забарвлення герба трапилося й у Берегові, де переважає угорське населення. Там у міському гербі, де у синьому полі щита стоїть золотий лев, додали зелену основу, яка символізує угорський етнос міста (12). Починаючи з 2007 року по 2012 рік, районні ради Закарпаття почали приймати герби і прапори своїх районів, виконуючи у такий спосіб вказівку голови Закарпатської обласної ради Михайла Кічковського про створення власних гербів і прапорів. При цьому не дотримується європейська юридична норма про затвердження зображення місцевої печатки, а залишається Українська державна печатка для місцевої символіки. Згадані герби і прапори своїм змістом виходили з географічної та етнічної тематики, але аж ніякого семіотичного значення. Усі ці приклади наочно демонструють хибний шлях розвитку сучасної української геральдики, який характеризується елементами тоталітарності, провінційності, хуторянства і одночасної безграмотності у питаннях розвитку європейської геральдики. Лише централізована Державна Геральдична служба, у якій працюватимуть фахівці-геральдисти, здатна навести лад у сучасному хаосі представницько-культурного обличчя міст і регіонів України. Джерела та література 1. Федака Павло. З символіки нашого краю («Закарпатська правда», 29 травня 1990 року) // Пам’ять рідної землі. – Ужгород: Зак. краєзнав. музей, 1996. – С. 156. — 27 —
2. Штернберг Яків. Регіональні герби краю. – Ужгород: Новини Закарпаття, 1991. – №22-23 від 2 лютого, №27-28 від 9 лютого, №32-33 від 16 лютого, №37-38 від 23 лютого, №42-43 від 2 березня, №51-52 від 16 березня, №5657 від 23 березня, №61-62 від 30 березня, №66-67 від 6 квітня 1991, №70-71 від 13 квітня, № 75-76 від 20 квітня, №80-81 від 27 квітня, №92-93 від 18 травня, №97-98 від 25 травня, №107-108 від 8 червня. 3. Рішення Закарпатської обласної ради народних депутатів від 18 грудня 1990 року. – Ужгород: Новини Закарпаття, 1991. – № 1 від 1 січня. 4. Закон Української РСР «Про місцеві Ради народних депутатів УРСР і місцеве самоврядування» від 7 грудня 1990 року, статті 4. 61. 5. Федака Павло. Прапор Русі синьо-жовтий… («Закарпатська правда», 12 грудня 1990 року) // Пам’ять рідної землі. – Ужгород: Зак. краєзнав. музей, 1996. – С. 173. 6. Федака Павло. Печатка і герб міста Ужгорода. – Львів: Знак, 1995. – серпень, № 10. – С. 6-7. 7. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року, статті 19, 22, 23. 8. Ганич Йосип, Кул Юлій, Шейко Юрій. – Перечин. – Перечин, 1999. – С. 10. 9. Новини Виноградівщини, 1997. – №5 від 22 січня. 10. Вісник Хустщини, 1999. – № 50 від 1 липня. 11. Старий Замок, 1998. – № 52-53 від 20 серпня 1998 року. 12. Зубанич Ласло. А фахівців серед них не було… – Вісник Берегівщини, 2000. – № 53 від 29 червня. Бібліографія Київ: НАНУ. Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. – 2007, 36. наук. пр. число 15. – Стор. 110-113
www.history.org.ua
— 28 —
Аналіз знакА Історичного факультету УжНУ Опис знака (подається за зображенням на обкладинці книги «Історичний факультет Ужгородського національного університету. Біобібліографічний довідник)». Книга видана Міністерством освіти і науки України, Державним вищим навчальним закладом «Ужгородський національний університет» у видавництві «Гражда» в Ужгороді в 2010 році. Поле щита геральдичної форми розділене вертикально на дві рівні частини. У його правій золотій частині зображено срібну фігуру грецької музи історії Кліо зі свиткою в руках. У лівій синій частині щита зображено срібний кущ винограду без основи з двома золотими гронами і двома зеленими виноградними листками. Довкола периметру поля щита геральдичної форми синіми буквами є напис – УжНУ історичний факультет MCMXLV. Під щитом зображені два золоті колоси без стебла, а на девізній золотій стрічці є латинський напис «Нistoria est magistra vitae». Фотографічне кольорове зображення цього знаку додається. — 29 —
Аналіз знака за правилами геральдики: 1. Правила геральдики забороняють вживати метал на металі, а емаль – на емалі. У випадку, який розглядається, муза історії Кліо має срібний колір і розташована в золотому півполі. Це – грубе порушення геральдичного правила, переступати яке нікому не було дозволено, ні монаршим особам – королям, принцам, князям, ні благородним рицарям. Тільки Папа Римський мав право зображувати золоті перехрещені ключі св. Петра в срібному полі щита. 2. Рослини в геральдиці зображуються або з кореневищами, або з зеленою основою, або тільки квітками. Зображення куща винограду без зв’язку із землею свідчить, що у даному випадку рослина не має символічного зв’язку, притаманному даному виду простих геральдичних фігур. Незрозуміло, яке відношення до історичного факультету УжНУ має кущ винограду. Це символ, який вживається на гербі м. Ужгород. 3. У геральдиці не використовуються слова і речення. Уся необхідна інформація про армігера подається виключно спеціальною системою геральдичних знаків. Коротке, але змістовне гасло подається на гасловій стрічці й повинно розшифровувати зміст символіки у полі щита. Як виключення дозволяється у полі щита вживати окремі сігли (буква як символ). Напис «Історичний факультет УжНУ» не повинен облямомувати поле щита з трьох боків й взагалі бути на знаку, що претендує бути геральдичним гербом. 4. За правилами геральдики юридичний статус історичного факультету як складової структурної частини УжНУ треба було подати відповідним символічним зображенням в полі щита цього знака. Цього розробниками знака не було зроблено. — 30 —
Висновок: У геральдиці навіть одне порушення правил вважається серйозною помилкою. У випадку зі знаком історичного факультету УжНУ маємо таких помилок аж чотири. Це є свідченням повної безграмотності істориків вищого навчального закладу, на яких покладено державний обов’язок навчати сучасну українську молодь світлому, доброму і прекрасному. 9 липня 2010 року Бібліографія http://www.mukachevo.net/ua/blogs/view_post/448історики-ужну-з-геральдикою-не-дружать
— 31 —
Науково-популярне видання
Олексій Філіппов Збірник публікацій
по геральдиці 1994-2010 років
Верстка та дизайн обкладинки • Пономаренко Ганна Коректура авторська
Оригінал-макет виготовлено у «Поліграфцентрі «Ліра» Свідоцтво про внесення до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції Серія ЗТ №24 від 7 листопада 2005 року.
Підписано до друку 00.10.2012. Формат 64х90/16. Папір офсет. Гарнітура Palatino Linotype. Ум. друк. арк. 00. Тираж 00 прим. Замовл. № 00. Віддруковано у «Поліграфцентрі «Ліра»: 88000, м. Ужгород, вул. Митрака, 25. www.lira-print.com
Філіппов Олексій Ф 53 ISBN 0000 Даний збірник є п’ятою книгою з числа тих, що пояснюють територіальні герби Закарпаття. Він здійснений на основі документальних матеріалів Державного архіву Закарпатської області (ДАЗО – Україна), українських істориків і авторських досліджень. ББК УДК