І ПОЛІГ НАШ НАРОД, НАЧЕ СКОШЕНЕ ЖИТО... Частина 1 by kovyka alli

«І

п о л і г

н а ш н а р о д , н а ч е с к о ш е н е ж и т о...»

Го л о д о м о р

1 9 3 2 – 1 9 3 3

р о к і в

н а

Д н і п р о п е т р о в щ и н і

Дніпропетровськ АРТ-ПРЕС 2008

Редакційна рада: Євгеній БОРОДІН, заступник голови Дніпропетровської обласної держадміністрації Віктор СИЧЕНКО, начальник Головного управління освіти і науки Дніпропетровської обласної держадміністрації О л е к с а н д р Р А Т Н Е Р, член Національної спілки письменників України Леся СТЕПОВИЧКА, голова правління Дніпропетровської обласної організації Національної спілки письменників України Микола ЧАБАН, член Національної спілки письменників України Надія КАПУСТІНА, директор Дніпропетровського історичного музею ім. Д. І. Яворницького Надія ТИТОВА, директор Дніпропетровської обласної універсальної наукової бібліотеки

Автор проекту, головний редактор: О л е к с а н д р РА Т Н Е Р

До видання увійшли документальні матеріали і свідчення очевидців та твори дніпропетровських письменників і художників про Голодомор 1932 – 1933 років на Дніпропетровщині.

З М І СТ

Переднє слово Євгеній Б ОРОД І Н «І вирій жахнувся країни Вкраїни…»

Передмова Олекс андр РАТНЕР, Л ес я СТЕПО В ИЧКА, М и ко л а ЧАБАН За велінням народного болю 17 Розділ І « ТАК ОС Ь , ІСТОРІ Є , Я КІ ТВО Ї СТЕЖКИ . . . » Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років Ігор КОЧЕРГІН 1933 – біль, який не минає

Л юдми ла М АРКОВА Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Документи і матеріали керівних партійних та урядових органів щодо голодомору 1932–1933 років на Дніпропетровщині

К атерина ТЕЛЕЖН ЯК Документи з історії голодомору 1932–1933 років у зібранні Дніпропетровського історичного музею ім. Д. І. Яворницького. Огляд колекції 13 Н адія ТИТО ВА Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині. Бібліографічний покажчик 134 Розділ ІІ «В И Ї В ГОЛОД НЕСИТИЙ УСЕ, ЩО ЖИЛО. . . » Свідчення очевидців голодомору 1932–1933 років на Дніпропетровщині Апостолове і Апостолівський район Семен К У ЗЬМЕНКО Того року я втратив маму

166

Васильківський район

170

Верхньодніпровський район

171

Дніпродзержинськ

194

161

Людми ла ЯЦ ЕНКО, Олекс андр СЛОН Є ВС Ь КИЙ Голодомор в Камянском районе (із книги «Дух ушедшей эпохи») 197 Дніпропетровськ Жовті Води

209

220

Тамар а Ж У РБА Голоси із 33-го. Голодомор на Кіровоградщині Кривий Ріг і Криворізький район Криничанський район

238

Магдалинівський район

248

236

Микола ЧА БАН Спасибі предкам за духовний спадок

249

Нікополь і Нікопольський район

251

Новомосковський район

267

Павлоградський район

275

Петриківський район

284

Петропавлівський район

322

Покровський район

326

П’ятихатський район

333

Солонянський район

340

Томаківський район

348

Царичанський район

348

В олодимир ЛОЙК Голодомор. Роздуми над матеріалами архівів і преси Широківський район ЮР’ївський район

370

381

Микола ЧА БАН Зі спогадів українців Канади Ми понесли великі втрати У пеклі 1933-го я вціліла одна

393 393 402

352

223

Перед чорною пащею голоду Пережите в голодні роки

407 412

Микола ЧА БАН «Надсилайте їстівного!»

417

В олодимир ЄФ ИМОВ Розсекречена пам’ять

421

Розділ ІІІ « Б І ДИ У З ОР – ГОЛОДО М ОР. . . » Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини Григорій БІ ДНЯК Як страшно дихає земля… Тридцять третій 428 Що діялось… 431 Як вижив я 432 Ірина ВІ РЛИК Молитва

427

433

Яна ГЛАДИР Похвала царствію Аїда

434

Вік тор ГРИ ЦЕНКО Балада про 300 карбованців. Оповідання Юлія ДМ ИТРЕНКО «Люди косять жито…»

445

Федот ЖИВАГА Хуртовина. Оповідання Олекс андр ЗАВ го р од н ій 1933

452

Олекс андр ЗА ЙВИЙ Голод. Трагедія

453

Юрій КІБЕ ЦЬ Лихо повоєнне 478 Забутий роман 479 Герри – скіфське місто 480 Розправа над кобзарями Український хліб. Еволюція

446

481 483

435

Федір КЛИМЕНКО «Пішла біда з торбиною…» В а лерій КО ВТ У НЕНКО Україні…

490

492

Анатолій КРА ВЧЕНКО- РУС ІВ На хвилях голоду

493

Микола М ИКОЛАЄНКО Біди узор – голодомор 496 Наче чорна ніч упала на Україну Спогади про голодомор 1932-1933 рр. Микола НЕВ ИДАЙЛО Сумна пісня про корову. Новела

498

504

Н ата лк а НІК УЛІНА Непоховані 512 «Чуєш, Доле! Ходімо з тобою…» 1933 513 «Босі ніжки ступають на гостру траву…» «З історії виходимо, як з пущі…» 1944 514 «Так ось, історіє, які твої стежки…» В а лер’ян ПІДМОГИЛ Ь НИЙ Син. Оповідання

518

Гаври ло ПРОКОПЕНКО Не забуду, не прощу – ніколи!

536

Михай ло ПРОНЧЕНКО Забирали останню зернину Україна в сльозах утопала

541 542

512 513 514 515

Микола САРМА-СОКОЛОВС ЬКИ Й Ланцюг та цурпалок. Документальна новела Голодний 546 Книга життя 546 В олодимир СІРЕНКО Голод. Оповідання Чорна кобила. Оповідання Владлен 554

547 549

544

Юрій СОЛОВ Е Й Люблю тебе, село моє. Уривок із книги Лес я СТЕПОВ ИЧКА Свято солодкої лободи. Новела Балада про Петриківську скриню Реквієм за Джеймсом Мейсом

558 568 570

Борис ТЕНЕТА Місто. Оповідання Гармонія і свинушник. Уривок

572 576

В аси ль ХВОРОСТ «Біда та чорная дорога...»

584

555

Микола ЧА БАН Гарнік Хачатрян працює над Меморіалом жертв Голодомору Григорій ЧАПЛ Я Чи зрадник я? Жебрак

593 594

Михай ло ШЕРЕ МЕТ Панахиди по убієнних Н ата ля ЯКИМА ХА Батьківщина

603

НАРОДНА Т ВОРЧІСТ Ь

604

595

589

Є в геній Б ОРОД І Н , заступник голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації, доктор історичних наук

« І В ИР І Й ЖА Х Н У В С Я КРА Ї НИ В КРА Ї НИ … » Переднє слово Лелеку останнього з’їли в селі… І вирій жахнувся країни Вкраїни. Мільйони опухлих волали в землі… Ох, пам’ять полинна все плине і плине…

О. Завгородній

і рядки, написані нашим сучасником, українським поетом Олесем Завгороднім, повною мірою характеризують жахливий стан, у якому перебував український народ у часи Голодомору. Що там казати, зараз про національну трагедію України написано вже багато, хоча можу впевнено стверджувати: скільки б не писали про той печальний період – все буде обмаль. І ось тримаю у руках напрочуд важливу для нашого народу, нашої молодої незалежної держави книгу «І поліг наш народ, наче скошене жито…», над якою працювали люди високої душі та великого таланту, письменники – Олександр Ратнер, Леся Степовичка, Микола Чабан. Гірка, пекуча правда про Голодомор, його перебіг і наслідки, постаті дійових осіб та виконавців – увесь масштабний пласт історії зібрано на її сторінках, вихоплено з мороку забуття. …Люди не спроможні щось змінити у минулому – це правда. Але вони здатні дати йому всебічну, чесну і об’єктивну оцінку, а також вказати, що необхідно запобігати повторенню гірких і драматичних колишніх подій. Указом Президента України Віктора Ющенка 2008-й рік оголошено в Україні Роком пам’яті жертв Голо-

домору. З метою забезпечення належного вшанування пам’яті жертв геноциду українського народу, Дніпропетровською облдержадміністрацією розгорнуто широкомасштабну роботу. На теперішній час завершується робота над упорядкуванням регіональної «Книги пам’яті» жертв Голодомору 1932–1933 років. Книга пам’яті складається з трьох основних розділів: «Мартиролог Голодомору», «Джерела до вивчення Голодомору», «Свідчення очевидців». Це видання буде включати і поіменний список жертв, складений на основі широкої джерельної бази. Збір свідчень у населених пунктах області здійснювали пошукові групи, якими зібрано майже 7,4 тисяч свідчень очевидців Голодомору 1932–1933 років. Системна робота органів виконавчої влади з виявлення громадян, які пережили Голодомор, дає можливість вжити заходів щодо їх соціального захисту. На початку осені 2008-го року на території Дніпропетровської області встановлено 122 пам’ятника та пам’ятних знаки. Саме на Дніпропетровщині за участю Президента України Віктора Андрійовича Ющенка 14 вересня було урочисто відкрито найвищу скульптуру увічнення пам’яті жертв політичних репресій та голодоморів в Україні (автори роботи: заслужений художник України, скульптор Гарнік Хачатрян і архітектор Дмитро Голік). Проводяться численні виставки, конкурси, семінари, «круглі столи», історико-краєзнавчі експедиції, створюються документальні фільми, направлені на об’єктивне висвітлення подій 1932–1933 років. Розроблено карту маршрутів, пов’язаних із трагічними подіями 1932–1933 років. Книга «І поліг наш народ, наче скошене жито…»

– не перша, і, сподіваюсь, не остання у черзі художніх, науково-дослідницьких, публіцистичних видань, котрі вийшли друком на нашій рідній дніпропетровській землі. Серед них: «Голодомор. Реквієм на відстані часу» народного художника України Федора Клименка, «Не підлягає забуттю. Голодомор – геноцид українського народу 1932–1933 рр.» публіциста і письменника Фіделя Сухоноса, «Голодомор 1932 – 1933 років на Дніпропетровщині та Запорожчині» авторитетного історика професора Валентина Іваненка та доцента Наталії Романець, «Голодомор. Ціна життя» дніпропетровського поета Григорія Бідняка, тощо. Робота триває. Голодомор вичавлював із людських душ такі чесноти як постійну природну схильність і силу волі людини робити добро. Духовне спустошення – це головний наслідок Голодомору, спричиненого українській нації сталінським режимом. Дуже важливо, що автори книги «І поліг наш народ, наче скошене жито…» не зупинились тільки на документальному висвітленні подій Голодомору, а й зібрали поезії та картини дніпропетровських письменників та художників. Бо не завжди цифри та факти вражають розум – мистецтво завжди глибше вражає душу й серце. І ось на теренах Дніпропетровщини з’явилась ще одна справжня літературна перлина. Ця книга несе громадянам нашої держави та світової спільноти разом із художньою правдою правду історичну.

Дніпропетровськ, жо в т е н ь 2 0 0 8 р .

З А В ЕЛ І НН Я М НАРОДНОГО Б ОЛ Ю П е р едмова

Ця книга народилася не за примусом згори, не за певною округлістю дати чи забаганкою моди, а – за велінням народного болю, який не вщухає ось уже сім з половиною десятиліть. Штучний голод 1932–1933 років, спричинений антилюдською політикою сталінського Кремля, обернувся голодомором українського народу, вихоплював кістлявою рукою із його надр діточок, немовлят, поглинав цілі родини, села й містечка. Чорні підводи їхали дорогами України, підбирали труп за трупом. Смерть святкувала свої криваві жнива. У великих містах жилося заможніше. Пізніше за вказівкою Сталіна вийшла у світ лицемірна «Книга о вкусной и здоровой пище», за рецептами якої готували страви ті, в кого було з чого їх готувати. А в пам’яті поколінь мало закарбуватися – за «батька Сталіна» столи вгиналися від крабів, ікри, шампанського. «Жить стало лучше, жить стало веселей»... Чи не тому сьогодні стільки людей кривиться від самого тільки слова «голодомор», їм так не до шмиги прояви народної пам’яті: «Ах, оставьте, не было такого, всё это выдумки руховцев, демократов, помаранчевых во главе с Ющенко!» І ці люди не винуваті, вони справді не знали голоду, адже місто і село мали різний соціальний досвід. Так з самого початку було задумано на нараді у «ротонді душогубців» – перемішати «народні маси», мов колоду карт, розділяти і володарювати, славословити і губити водночас. «И какие агрессивные, никак не угомонятся!» – так відреагувала одна екс-компартійна дама на пропозицію письменників спорудити у Дніпропетровську пам’ятник жертвам Голодомору. Чи не тому, що ця

товаришка звикла пишатися «героїчним минулим» своїх предків, їхніми досягненнями (кривавими розпорядженнями) під час жовтневого перевороту, насильницької колективізації, електрифікації, сов’єтизації. Все перевернуто з ніг на голову. Невже й через три чверті століття ситий не зрозуміє голодного? А порозумітися не так вже й важко. Варто лише зробити над собою моральне зусилля, божественний порух небайдужої душі, перейнятися співчуттям до ближнього. Адже тільки черстве серце не почує стогону мільйонів безневинних жертв, тільки порожні очі не побачать, яких кількісних і якісних втрат зазнав наш народ через геноцид 1932–1933 років, якого тяжкого удару завдано його інтелектуальному і фізичному потенціалу. Наша книга складається з трьох розділів. У першому представлено документи партійних та совєтських органів щодо голодомору 1932–1933 років на Дніпропетровщині. При підготовці цих матеріалів ми спиралися, зокрема, на монографію «Голодомор 1932–1933 років в Україні», видану у 2007 році Національним університе-том «Києво-Могилянська Академія». Значну частину матеріалів, що увійшли до першого розділу, надано Дніпропетровським історичним музеєм імені Д. І. Яворницького (директор Надія Капустіна), а бібліографічний покажчик літератури на тему голодомору на Придніпров’ї – Дніпропетровською обласною універсальною науковою бібліотекою (директор Надія Титова). У другому розділі книги читач порине у спогади свідків голодомору, які мешкали у 1932–1933 роках в селах, містах і районах Дніпропетровської області. На жаль, обсяг книги не дозволив представити шир-

шу географію голоду на Дніпропетровщині, хоча наведений матеріал є типовим для всіх населених пунктів області. При укладанні цього розділу використано факти, надані Головним управлінням освіти і науки Дніпропетровської обласної державної адміністрації (начальник Віктор Сиченко), а також деякі матеріали із книги Б. Іванченка «Викорінення», яка вийшла у Павлограді в 2003 році. Розділ доповнюють спогади наших земляків, що мешкають нині у Канаді, низка статей про трагедію геноциду 1930-х років, а також деякі роздуми над матеріалами архівів і преси. Третій розділ склали твори поетів, прозаїків та художників Придніпров’я, присвячені болючій темі голодомору, а також український фольклор 1930-х років ХХ століття, частину текстів якого зібрано у 1970–1980 роках студентами-філологами, учасниками фольклорних експедицій селами Дніпропетровщини під егідою наукового керівника Науководослідницької лабораторії фольклору, народних говорів та літератури нижньої Наддніпрянщини імені Олеся Гончара Дніпропетровського національного університету, доктора філологічних наук, професора Клавдії Фролової. Ми вдячні за надану допомогу науковим співробітникам музею «Літературне Придніпров’я» (завідувачка Олена Аліванцева) і директорові ТОВ «Обласний бібліотечний колектор» Ніні Сергєєвій. Наша книга – це палаюча і незгасна свіча пам’яті. Вона не погамує болю (це неможливо), вона тільки роз’ятрить його, але не будемо цього боятися. Без болю не буває очищення. Сподіваємося, що книга стане в нагоді кожному, кому «неоднаково» до історії рідного краю, послужить порозумінню і кон-

солідації між людьми з різним історичним досвідом, адже Україна у нас одна і нам у ній разом жити. Ця книга – вінок із колючого дроту, який ми кладемо на могилу тоталітарної cистеми, що намагалася поставити Україну на коліна. Тимчасово це вдалося, але ми вижили. Ми – понівечений, але незнищенний народ хліборобів і поетів, гірників і металургів, льотчиків і моряків. Зернятко за зернятком, колосок за колоском, тягнеться до небесної блакиті, підводиться поволі золоте наше жито…

Олександр РАТНЕР, Леся СТЕПОВИЧКА, Микола ЧАБАН

Дніпр оп е т р о в с ь к – С і ч е с л а в , се р п е н ь 2 0 0 8 р .

Розділ I « ТАК ОС Ь, І СТОР ІЄ, Я К І ТВО Ї СТЕЖКИ ... » Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

І го р К о ч е р г і н , кандидат історичних наук, доцент Національного гірничого університету

1933 – БІЛЬ, Я КИ Й НЕ М ИНАЄ

років минуло з того часу, як комуністична влада влаштувала в Україні штучний голод, який забрав мільйони життів українців. У ХХ ст. Україна пережила безліч трагедій більших чи менших, але про Голодомор 1932–33 років писати найбільш важко і боляче. Взагалі люди про нещастя воліють згадувати менше, оскільки вони викликають негативні емоції та хвилювання. За кількістю жертв Голодомору 1932–33 років Дніпропетровська область займає перше місце серед регіонів України. Оскільки совєтська влада точної статистики про голод в Україні не мала, бо органи державного політичного управління її не вели, то ми ніколи не дізнаємося про реальну кількість жертв серед цивільного населення. Наприклад, органи загсу Павлоградського району у 1933 р. реєстрували приблизно 60% від загального числа смертей через велику кількість непохованих трупів, а також значну частку сільських жителів, які пішли до залізничного полотна і станцій, там померли й поховані як невідомі [10]. В цілому ж по Україні, за оцінками дослідників, лише за два роки внаслідок Голодомору загинуло від 5 до 14 млн. осіб. З усієї кількості зареєстрованих смертей на Дніпропетровщину припадає 70% випадків [25, с.8.]. Таким чином, Дніпропетровщина за 1932–33 рр. втратила від 3,5 до 9,8 млн. людей. Щоправда, треба врахувати, що в період Голодомору площа Дніпропетровської області була більшою за сучасну. Вказана вище кількість жертв аж ніяк не може бути випадковою. Голод в Україні ретельно готувався і

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

продумувався, а тиск на селянство, незважаючи на колосальні втрати, не зменшувався – навпаки збільшувався. Яким же чином совєтська влада спровокувала голод в Україні? Першим кроком до появи голоду стали хлібозаготівельні плани 1932–33 pp., які перевищували плани 1928 р. удвічі при менших урожаях. Дніпропетровщині було встановлено план у 88 млн. пудів зерна, що становило четверту частину загальнореспубліканського плану. Для кращого визискування хліба у селян в Україну було надіслано додатково 150 співробітників ДПУ. З них в Дніпропетровську область прибуло 20 осіб на три місяці для розверстки [29, арк.28]. Для тих районів, які виконували план найгірше, було суттєво скорочено підвіз товарів, крім гасу і сірників (цих товарів було не шкода, бо в їжу вони не годилися): Апостолівський район – на 28%, Васильківський – 23%, Н-Василівський – 21,4%, Велико-Лепетиський – 17,4%, Михайлівський – 25,8%, Нікопольський – 23,7%, Солонянський – 19,3% [32, арк.111-113]. Жахливим ударом по селу став вихід постанови Центрального Виконавчого Комітету та Ради Народних Комісарів СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцнення громадської (соціалістичної) власності» від 7 серпня 1932 р. Цією постановою за крадіжку державного майна встановлювалася вища міра покарання [24, с.140]. Крадіжкою вважалося зрізання декількох колосків у колгоспному полі. 25 грудня 1932 р. селянку Н.М. Клименко засудили на 10 років ув’язнення за лантух колосків, з яким її затримали біля колгоспного поля [24, с.149].

З інформації Дніпропетровської обласної прокуратури і обласного суду обкому КП(б)У: «З початку збирання врожаю до 1 листопада, в тому числі до видання закону від 7 серпня засуджено за крадіжки хліба (колосків. – І.К.) 3973 людини, з них до розстрілу – 112. З першого листопада до 5 грудня засуджено 1242 чоловіка, в тому числі до розстрілу – 62, до ув’язнення на строк від 5 до 10 років – 480...» [24, с.146] В цілому станом на 10 грудня 1932 р. за невиконання планів хлібозаготівель було засуджено 2482 людини, 5752 людини засуджено за крадіжку зерна (1888 з них – до розстрілу) [8]. Доходило до абсурду. Селян засуджували навіть за те, що вони рвали колоски пшениці або жита на своїх городах. Верхньодніпровський дільничний прокурор у листопаді 1933 р. звернувся до Народного комісаріату юстиції за роз’ясненням, чи можна вважати злочином різання колосків на власних городах, на що отримав відповідь: «В тих випадках, коли різання колосків на власних городах набуває поширеного характеру, притягати винних до судової відповідальності» [24, с.158]. Та попри посилення тиску Україна з виконанням планів хлібозаготівель не могла впоратися. В постанові Дніпропетровського обкому КП(б)У від 9 листопада 1932 р. зазначалося, що в ряді районів області хлібоздача припинилася. Причина була одна – відсутність зерна. Комуністи ж вважали, що це результат куркульського саботажу [7]. Тоді 22 жовтня 1932 р. в Україну було надіслано комісію на чолі з В. Молотовим. Буквально за тиждень

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

з’явилася постанова ЦК Політбюро КПУ за підписом В.Я.Чубаря. Згідно з цією постановою для контролю за хлібозаготівлями на Дніпропетровщину було відряджено наркома М.О. Скрипника [19, арк.140-144].

йни. Колишній голова колгоспу Гаврило Панасович Ляшенко згадує, що після занесення на «чорну дошку» в село приїхав якийсь уповноважений Кравченко з 50-ма озброєними міліціонерами. Оточили село. Не дозволялося вивозити та виносити сільгосппродукти, продавати товари. Зобов’язували кожен двір здати 40 кг м’яса – брали ж по 80. В такому порядку відбирали й хліб. З села вигнали всю худобу. Активісти ходили по селу і відбирали все зерно. Всі магазини були закриті, а посівний матеріал вибрано [11]. Коли у селян забрали все, люди почали пухнути з голоду, оскільки це сталося взимку, ніякого підніжного корму не було. Село загинуло майже повністю. Таких фактів набереться безліч. Той, хто й досі не визнає факту голодомору і вважає, що були лише деякі ускладнення на селі, нехай пояснить, чи можна віднести вищенаведені факти до ускладнень.

Врешті-решт адміністративний тиск дозволив зібрати з України ще кілька десятків тисяч тонн зерна, але план так і не був виконаний. Наступним кроком совєтської влади стало застосування так званих «чорних дощок», які можна порівняти з проскрипційними списками часів римських імператорів. Як правило, на «чорні дошки» потрапляли села, які мали велике недовиконання планів заготівель. Тим, хто потрапляв на ці дошки, загрожувало повне вимирання. 6 грудня 1932 р. на «чорну дошку» потрапили села Вербки Павлоградського району і Гаврилівка Межівського району. Згідно з наказом, до тих сіл, які потрапили на «чорні дошки», застосовувалися такі засоби впливу: 1) негайне припинення підвозу товарів, повне припинення кооперативної та державної торгівлі; 2) повна заборона колгоспної торгівлі; 3) припинення всілякого роду кредитування; 4) перевірка і чистка кооперативних та державних апаратів від... ворожих елементів [20, арк.5354]. Через два тижні – 23 грудня 1932 р. бюро Дніпропетровського обкому занесло на «чорну дошку» 23 колгоспи [8]. Страшну трагедію села Гаврилівка, яке майже повністю вимерло від голоду, можна порівняти хіба що з трагедією села Кортеліси на Волині, яке було спалене німцями в часи радянсько-німецької ві-

Зима 1932–33 років для українського села виявилася неймовірно жорстокою. В грудні 1932 р. рішенням Раднаркому СРСР в Україну надсилається ще одна комісія на чолі з Л. Кагановичем і П. Постишевим для запровадження заходів організаційного й адміністративного порядку для виконання хлібозаготівель для корінного перелому хлібозаготівель на Дніпропетровщині та інших регіонах [31, арк.55]. Оскільки й ця комісія не впоралася зі своїм завданням, Політбюро ЦК КП(б)У 29 грудня 1932 р. прийняло рішення вислати на Північ 700 сімей з 20-25 районів, які відстають у хлібозаготівлях. Дніпропетровському обкому було запропоновано виставити на продаж май-

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

но 500 господарств «злісних одноосібників» [30, арк.83-87]. В таких нелюдських умовах селяни, щоб вижити, намагалися вирватися з села. Щоб запобігти цьому, 27 грудня 1932 р. в СРСР було запроваджено паспортну систему. Колгоспникам паспорти, звісно ж, не поспішали видавати. Безпаспортні селяни були закріплені, а простіше кажучи – закріпачені за колгоспом як безправні державні найманці аж до 1956 р.

масові репресії, у ході яких у селян забрали взагалі будь-яке продовольство. Першими під удар звісно ж потрапляли одноосібники. З 1 листопада по 5 грудня 1932 р. було репресовано 867 селян, які здавали хліб за контрактом (так звані куркулі), 3973 – засуджено за крадіжку хліба (з них до розстрілу 112 людей) [17, арк.43-44]. Якщо реквізиція зерна, висилання селянських родин на Північ совєтська влада обґрунтовувала необхідністю виконання плану хлібозаготівель, то

22 січня 1933 р. Й. Сталін і В. Молотов підписали ще один наказ, яким не допускався виїзд селян з України до Росії і Білорусі. Вся Україна була оточена військовими загонами, які не випускали селян за кордони Радянської України. На залізницях чатували патрулі, а навколо сіл діяли заслонові загони військ наркомату внутрішніх справ (НКВС). Без довідки сільської ради селянин не мав права залишати село. Його затримували і повертали до місця проживання, що нагадувало резервацію.

наступний її крок не вкладається в жодні логічні

По суті, українське селянство було засуджено без суду і приречено на вимирання від голоду. Причому голод застосовувався як до одноосібників, так і до колгоспників. В одному з рапортів районного начальства зазначалося, що «переважна більшість голодуючих – колгоспники» [34, арк.149-151].

картоплю, соління, сухарі, фруктову сушку тощо.

Після того як Україна у 1932 р. здала 75% від плану зернозаготівель, пересічній селянській родині в середньому лишалося 80 кг зерна для харчування протягом усього року. Але після цього реквізиція зерна не припинилася. Розпочалися

пояснення. Восени 1932 р. на всі продовольчі запаси селян було поширено грошові та натуральні штрафи. У разі відсутності зерна для здачі плану совєтська влада застосовувала конфіскацію всіх продуктів, що малися у господарстві, до того ж – у збільшених нормах. У »боржників», що не виконали плани здачі хліба, конфісковували будь-які запаси їжі, заготовлені до нового врожаю – м’ясо, сало, По селах здійснювали подвірні обшуки. Наприклад, в селі Аули (Кам’янський район) сільрада наклала на 20 одноосібників штрафи від 20 до 1000 рублів за відмову надіслати насіннєвий матеріал [7]. Такі дії совєтської влади ні в яку логіку соціалістичної доцільності не вкладаються. Їх можна пояснити лише тим, що комуністичний режим прагнув знищити вільнолюбного, мислячого українського селянина фізично і морально.

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

Варто відзначити, що деякі керівники районів, бачачи, що ситуація з продовольством перетворюється на критичну, зверталися до вищих органів влади і тодішнього партійного лідера України С.В. Косіора особисто з проханнями зменшити плани хлібозаготівель, допомогти селу продовольством тощо. В найважчому стані були Новопразький, Долинський, Межівський, Лихівський райони [21, арк.1; 21, арк.8].

партійне керівництво не застосовує всіх засобів впливу до сіл, занесених на «чорну дошку», і наполягав на посиленні тиску в плані хлібозаготівель [33, арк.116.]. Через 10 днів обласним та районним комітетам партії було надіслано розпорядження ЦК ВКП(б), згідно з яким колгоспи мали здати не лише планове зерно, але й насіннєві фонди. «Досі, – зазначалося в документі, – районні начальники не зрозуміли ... що все зерно, яке є в наявності в колгоспах, в тому числі й, так звані, насіннєві фонди, повинно бути здане в план хлібозаготівель. Будь-яку затримку у вивозі цих фондів ЦК буде розглядати як саботаж хлібозаготівель з боку районного керівництва і застосує відповідні заходи» [30, арк.83-87]. Ось так! Не зрозуміло районне керівництво того факту, що українське селянство необхідно задавити голодом, тому комуністична партія й змушена була ще раз нагадати про це.

Влада на подібні звернення реагувала по-своєму. У відповідь на одну з таких заяв у листопаді 1932 року В. Молотов відповів керівникам Синельниківського району: «Плани виконати під силу, заяви про неможливість виконання плану вважаю небезпечним для партійної організації проявом слабкості політичного керівництва Синельниківського району» [31, арк.37-38]. Йому вторив секретар Дніпропетровського обласного комітету КП(б)У В. І. Чернявський: «Пхикання, розгубленість проявлені багатьма районами під час доведення планів хлібозаготівель. Рішучими діями зламайте супротив по здачі хліба» [16, арк.133]. Отже, серед обласного і, особливо, районного начальства знаходилися люди, які не тільки попереджали владу про негативні наслідки тотального викачування хліба, але намагалися запобігти лиху на селі. В тоталітарній державі подібні вчинки межували з подвигом, оскільки комуністична влада розцінювала їх як зраду. Відповідь республіканського партійного керівництва на такі дії Дніпропетровського та інших обкомів та райкомів не забарилася. 19 грудня 1932 р. секретар ЦК КП(б)У М. Хатаєвич ставив на вид, що обласне

Представників місцевого керівництва, які «потурали» голодному селянству, совєтська влада піддавала репресіям. Лише в кінці осені – на початку зими 1932 р. було репресовано 1062 співробітники влади від голів колгоспів до полезнавців [17, арк.43-44]. Декілька процесів над керівниками зробили показовими – щоб інші начувалися. Найбільш гучною справою була так звана Оріхівська. В Оріхівському районі (нині Запорізька область) у 1932 р. стався недорід і керівництво району просило переглянути плани хлібоздачі. Протягом всього літа і початку осені в обласній пресі «оріхівців» піддавали моральному тиску, а 28 жовтня 1932 р. Дніпропетровський обком прийняв постанову «Про перебіг сівби й хлібозаготівель по

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Оріхівському району», в якій звинуватили керівників району в розкладницькій роботі, що призвело до зниження хлібоздачі. На початку грудня 1932 р. в район виїхала надзвичайна комісія на чолі з товаришем Синайським, а вже 25 грудня відбувся показовий суд над 16-ма «зрадниками інтересів комуністичної партії». Всі вони, колишні наймити, вихідці з сіл району, були засуджені (окрім двох чоловік): одного до розстрілу, інших до різних термінів ув’язнення [13, с.135, 142]. В період процесу над «оріхівцями» в газеті «Зоря» в піднесеному тоні описується, як селяни Оріхівського району з початком судового процесу почали здавати хліб. Оскільки радянська преса була «найправдивішою в світі», то всім стало зрозуміло, що лише через шкідливі дії керівництва Оріхівський район відставав у хлібозаготівлях. Коли ж «керівників-шкідників» було знято, район знову став здавати хліб. Подібна психологічна обробка керівників на місцях в часи панування совєтської влади була звичайним явищем не лише в роки Голодомору. Згодом в області відбулося декілька схожих на «оріхівський» процеси. Наприклад, у Великому Токмаку (нині Запорізька область) було арештовано групу адміністративних працівників за захист селян проти хлібозаготівель. У 5 районах проведено чистку за зрив осінньої сівби і хлібозаготівель, але результатів ці чистки все одно не давали [22, арк.96-107]. Взагалі ж, тільки за листопад 1932 р. органи ДПУ арештували 340 голів колгоспів, 750 членів правлінь, 140 рахівників, 140 бригадирів, 265 вага-

рів, 195 інших працівників колгоспів [25, с.5]. Після низки судових процесів ті, хто прийшов на зміну заарештованим, знаючи, чим їм загрожує невиконання плану, вже не звертали уваги на цілковите виснаження селянства і намагалися будьщо виконати план. Так чи можна вважати подібні дії лише недоліками роботи місцевого керівництва? Гадаю, що ні, оскільки загнані в глухий кут люди готові були йти на злочин заради виконання наказів партійного керівництва області, республіки і СРСР в цілому. Постає питання: як же люди виживали в таких просто нелюдських умовах? Селяни з появою перших складнощів почали шукати засобів порятунку. Одні купували на ринку харчі, інші продавали майно, міняли речі на зерно за межами України. Однак швидко ці можливості були перекриті: селян перехоплювали на шляхах сполучень, забирали куплений хліб під приводом боротьби проти спекуляцій [4, с.124]. Після виходу постанови ЦК ВКП(б) від 7.08.1932 селяни втратили альтернативний шлях отримання зерна. Коли вже порятунку не було звідки чекати, селяни перейшли на підніжний корм. «Сподіваючись врятувати родину від голоду, – згадував очевидець, – мати пекла «хліб» з лободи, варила «борщ», де замість овочів плавали щавель та кропива... Інколи батькові вдавалося дістати 2 рибини, тоді в сім’ї наставало свято» [28, с.2]. «Мамі іноді вдавалося принести із свиноферми жменю дерті, – згадував ще один постраждалий від голоду. – До неї додавали лободу й пекли коржики.

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

Щастя наше в тому, що мали корівчину, то вона нас годувала. Глибокої осені мама й тато поїхали до батькового брата у Запорізьку область і звідти привезли кілька відер зерна. Дядько працював головою колгоспу, там і врожай кращий зібрали, то їм трохи легше було. У школі готували гарячі обіди з води і макухи. Цим нас підтримували. У скиртах соломи шукали зернинки, на полі збирали залишки мерзлої картоплі, ловили ховрахів» [12, с.3].

що «в 14 регіонах відзначається низка фактів, коли окремі колгоспники харчуються м’ясом мертвих коней, котів і собак, дикими травами і різного роду сурогатами» [8].

Священик В. Котляревський з села Пескошене Мелітопольської округи (нині Запорізька область) в листі до Д. Яворницького писав, що їсти нічого, дружина варить суп з товченого кукурудзяного листя, приправленого щавлем [1]. Трохи кращою була ситуація в тих селах, які лежали біля великих промислових міст або залізниць. У 1933 році, за словами О. Мельника, Кривбас не справлявся з планом видобутку руди (всього 72% від плану), тому терміново на допомогу було мобілізовано селян. Це врятувало від голодної смерті багатьох жителів сіл, адже гірники, як би там не було, в 1933 році отримували по 400-500 грамів хліба [26]. Однак щастило не всім. Для більшості українських селян 1932–33 роки стали останніми в їхньому житті. Голод був настільки сильний, що комуністи вже не могли його приховувати, але в океані голоду партійна влада помічала лише низку окремих фактів. В доповідній записці Дніпропетровського обкому партії в ЦК від 4 березня 1933 року зазначалося,

В доповідній записці відділу охорони здоров’я виконкому Дніпропетровської обласної ради депутатів трудящих від 23.02.1933 р. зазначалося, що «протягом останніх місяців в ряді міст і сільських районів Дніпропетровської області помітно значне підвищення смертності і захворюваності на ґрунті недоїдання... різке зростання підкидання дітей... отримані дані свідчать, що ці явища не поодинокі... а набувають збільшених розмірів» [4, с.240]. Особливо сутужно стало взимку-весною 1933 р. Люди помирали тисячами. Ховали людей прямо у дворах, бо не було сил донести до цвинтаря (спогади мешканки с. Андріївка Широківського району Є.Л. Журавської) [2, с.446]. За лютий і першу декаду березня 1933 р. голод охопив 738 населених пунктів України. Найбільш складною виявилася продовольча ситуація в Дніпропетровській, а також Київській, Донецькій, Вінницькій областях. На 1 березня 1933 р. в області згідно з явно заниженими офіційними даними померло 1600 людей, а 16 тисяч – опухлих і хворих [25, с.6]. До літа 1933 р. голод досяг апогею. За свідченням голови Магдалинівського райвиконкому, влітку 1933 р. в районі були господарства, де дорос-

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

лого населення майже не залишилося. У жнива 1933 р. населення, яке залишилося, не змогло зібрати врожай, оскільки площа посівів зросла на одного працездатного в 10 разів [25, с.6].

доїдства у сільській місцевості, у березні 1933 р. канібалізм набув характеру епідемії. В архіві МВС України лише по Дніпропетровській області зберігається 73 справи про людоїдів [25, с.6].

Незважаючи на ці факти, совєтська влада не зглянулася на вмираючого селянина. Більше того, вивіз збіжжя з України продовжував зростати. З телеграми заступника голови Ради праці й оборони Куйбишева в ЦК КП(б)У: «Пропоную терміново посилити першу чергу відправку порти, відвантажити до кінця місяця тонн пшениці 30 тис., ячменю – 20 тис., жита – 10 тис., не рахуючи вже відвантаженого. Приміть як бойове завдання щоденних відвантажень» [13].

Доведені до відчаю люди піднімалися проти влади, яка називала себе народною.

На голод не тільки ніхто не звертав ніякої уваги, але вважалося антидержавним на нього реагувати. З листа секретаря ЦК КП(б)У С.В. Косіора секретарю ЦК ВКП(б) Й. Сталіну: «В нас є окремі випадки і навіть окремі села, які голодують, однак це лише результат місцевого головотяпства. Всілякі розмови про «голод» в Україні необхідно категорично відкинути» [18, арк.67-71]. Лише після того як люди почали помирати десятками тисяч, влада почала завозити до області продовольчу допомогу. Але майже вся ця допомога була передана активістам, що здійснювали хлібозаготівлі. Робітникам МТС та радгоспів було виділено 15 тис. пудів, школам і дитячим садкам – стільки ж, колгоспникам – 30 тис., а колгоспному активу – 750 тис. пудів. Помираючим від голоду масам колгоспників практично нічого не дісталося. Документи того часу свідчать про факти лю-

Ще на початку колективізації у березні 1931 року у с. Знаменівка (Новомосковський район) повстанці сокирами зарубали 20 членів з артілі «Спартак», що були активістами колгоспного руху. У с. Пальмирове (П’ятихатський район) селяни намагалися підпалити приміщення з колгоспним інвентарем, убили голову сільської комісії сприяння хлібозаготівлям А. Деркача. У с. Роздори (Синельниківський район) повстанці пограбували кооперацію і вчинили вбивство активістів Петра Чубура та В. С. Твердохліба. У с. Лозуватка (Криворізький район) спалили хату місцевого активіста Хохла і знищили сім’ю активіста С. Ю. Шкарупського. В 1931–32 pp. ДПУ знешкодило «контрреволюційні повстанські організації» в селах Магдалинівського, Криворізького, Томаківського, П’ятихатського, Царичанського та інших районів і заарештувало чимало людей, в основному селян-одноосібників, а також сільських вчителів і священиків. Обвинувальні висновки були дуже суворими, зазвичай вимагали для арештованих застосування вищої міри покарання чи тривалих строків ув’язнення. Проте, як правило, покарання пом’якшували до 3-5 років таборів чи висилки до Сибіру з позбавленням права жити у великих містах [25, с.3]. Форми опору селян більшовицькій владі були різ-

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

ними: скарги в різні владні інстанції, міграція в регіони, не охоплені голодом, ну і, звісно ж, силовий опір. З повідомлення голови радгоспу Мацієвича М. Хатаєвичу від 5 грудня 1932 р. стає відомим, що у Дніпропетровському зернорадгоспі було вбито 5 активістів. Також розповсюджувалися панічні та провокаційні чутки (а по суті правда про голодомор) серед населення [20, арк.61-62]. Однак змучені голодом, морально пригнічені селяни не могли протистояти озброєним і, головне, ситим групам комсомольських активістів і підрозділам Червоної армії.

й деморалізації людської свідомості, до божевілля й канібалізму, перетворювало людей на тварин.

Частіше писали листи. З села Покровського Нікопольського району скаржилися Й. Сталіну і керівництву країни на те, що за роботу в колгоспі нічого не дали і їм залишається лише йти просити милостиню. Колгоспники Долинського району скаржилися Й. Сталіну, що хліб забрали, а люди гинуть з голоду, селянство кляне радянську владу [9]. Ці, втім, як й інші, листи в ЦК ВКП(б) як правило не доходили, а осідали на обласному рівні. Восени 1934 р. з Дніпропетровської області намітилося неорганізоване переселення колгоспників разом з сім’ями на Кубань і Дон. З деяких сіл емігрувало до чверті селян і навіть більше. Отже, селянство не мовчало. Та роки суцільного піднесення повстанського руху початку 1920-х були далеко позаду. Деморалізоване, загнане в колгоспи, неодноразово репресоване, голодне селянство не могло становити серйозної загрози для потужного тоталітарного комуністичного режиму. Тривале голодування призводило до апатії

Наслідки репресивних дій совєтської влади стосовно українського селянства у 1932–33рр. були жахливими. Менше ніж за півтора року з літа 1932 р. до кінця 1933 р., тобто приблизно за 500 днів, в Україні загинули мільйони людей. Причому найбільше втрат припадає на весну 1933 року. За підрахунками демографів, в Україні тоді від голоду помирало 17 людей щохвилини, одна тисяча – щогодини, майже 25 тисяч – щодня... [5; 27, с.1, 2]. Ціною за ці жертви стали лише 89,5 млн. пуд. зерна, які вдалося видавити з селян з листопада 1932-го по січень 1933-го [14]. У 1933 р. у с. Вольному Новомосковського району кожна сім’я втратила кожну другу дитину або одного з батьків [3]. І так буквально в кожному районі. В селі Кочережки Павлоградського району померло більше половини людей [2, с.446]. Совєтська влада цих втрат не помічала. Секретар Дніпропетровського обкому КП(б)У М. Хатаєвич повідомляв С. В. Косіору і В. Я. Чубарю, що протягом останнього кварталу 1932 р. і перших місяців 1933 р. мало місце значне зростання захворюваності з інфекційних хвороб і смертності [2, с.432]. Тобто, жодної трагедії – лише зростання захворюваності. 12 березня 1933 р. начальник секретнополітичного відділу ДПУ УСРР Александровський у довідці голові ДПУ УСРР В. Балицькому зазначав: «Найбільше вражені продовольчими ускладненнями Дніпропетровська, Київська області й

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

Червона валка з хлібом, с. Дмухайлівка Магдалинівського району Дніпропетровської області. 1930-і роки

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

АМСРР. За кількістю голодуючих сімей із захворюваністю й смертністю особливо виділяється Дніпропетровська область» [34, арк.149-151].

що як слід взялися за роботу на селі, і вирішило успіхи 1933 р.» [35, с.578]. В доповіді С. Косіора Голодомор, не багато не мало, називається успіхом.

Яскравою ілюстрацією масштабів Голодомору 1932–33 рр. може слугувати такий факт. «В нашому селі Троїцькому Павлоградського району, – пише член КПРС з 1943 року, інвалід Великої Вітчизняної війни Олександр Антонович Костенко, – в 1933 році померло від голоду 415 чоловік. У війну (радянсько-німецька війна 1941 – 1945 рр. – І.К.) загинуло 200 чоловік, а з 1914 по 1920 – 86» [6].

Кампанія проти українського селянства розгнуздала найганебніші приховані інстинкти людей, одним з найжахливіших серед яких був канібалізм. Совєтській владі треба було довести людей до такого стану, щоб вони не думали про волю, а думали про їжу. Спотворені моральні норми штовхали людей на людожерство.

Страшна, жорстока і значна за кількістю жертв та тривалістю Друга світова війна забрала в Україні людей менше, ніж два роки мирного існування в умовах панування комуністичної влади. В Україні сама природа заперечує можливість голоду на цій землі, то як же треба було керувати, щоб призвести до такої кількості жертв. Напрошується доволі небанальний висновок. Голод в Україні було спровоковано, щоб учинити масове винищення кращих сил українського народу, тримати його в страхові й покорі [2, с.430]. Голодомор став помстою більшовицької влади за волелюбність українського селянства, яке на початку 1920-х років не бажало коритися комуністам. Кампанія хлібозаготівель 1932–33 рр. сприймалася комуністичними партійними бонзами не інакше як війна проти українського селянства. С.В. Косіор, виступаючи на XVII з’їзді КП(б)У, зазначав, що «ми (комуністи. – І.К.) розгромили націоналізм, те,

Вищим ступенем цинізму совєтської влади можна вважати той факт, що одночасно в Червоній армії служили хлопці, батьки, сестри і брати яких помирали від голоду в країні, яку вони захищали від ворога. Результатом Голодомору 1932–33 років стало знищення значної частини населення краю, а також ринково-товарного сільськогосподарського виробництва. Ліквідувався традиційний устрій, культура українців, значною мірою змінювався етнічний склад населення краю, посилилися процеси русифікації, в суспільстві запанували авторитарні засади функціонування в усіх сферах соціального життя. На початку 1930-х років світ із усією очевидністю йшов до нової війни, а Україна без населення втрачала своє економічне значення. Для Кремля значно важливішим було знищити волелюбне українське селянство, ніж підвищувати обороноздатність країни за рахунок цих селян. Тільки вдумайтесь! У мирний час протягом менше ніж за два роки дії Комуністичної партії СРСР

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

призвели до загибелі мільйонів людей (не лише українців за національністю). За роки свого існування Націонал-соціалістична партія Німеччини знищила декілька мільйонів людей різних національностей, за що була засуджена на Нюрнберзькому процесі. Комуністична партія за свої жахливі вчинки і досі не покарана, ба більше – вона продовжує існувати. На жаль, багато людей в Україні і досі живуть в полоні міфів. Найжахливіше те, що серед них є нащадки тих, хто помер від страшного голоду. Як же «шанують» пам’ять жертв Голодомору на Дніпропетровщині? В обласному центрі, і як і в багатьох інших населених пунктах області, і досі існують вулиці С. В. Косіора – одного з організаторів Голодомору в Україні. В центрі Дніпропетровська і досі є вивіски (не кажучи вже про саму назву міста) з іменами тих, хто прямо чи побічно причетний до розв’язання Голодомору. Мова про Куйбишева і Петровського. Власну історію необхідно добре знати і пам’ятати, бо той, хто не аналізує поразок – не знає перемог.

Біб ліографічні поси ланн я:

1. Абросимова С.В., Мицик Ю. А. Лист з 1933 року… // Прапор юності. – 1990. – 5 червня. – С.3. 2. Веселова О. Пам’ять про жертви голодугеноциду 1932 – 33 років в Україні: смертність й вшанування загиблих. – С.430-485. 3. Гарбуз П. Голодомор на Присамар’ї // Днепровская панорама. – 1993. – 1 июля. – С.2. 4. Голод. Хроніка, документи та матеріали голоду 1921–23, 1932–33 років на Криворіжжі. – Кривий Ріг: Видавничий дім, 2003. – 384 с. 5. Голодомор на Дніпропетровщині // За агломерат. – 2006. – 29 листопада. – С.2. 6. Зайвий О. Ф. Чорний час. Роздуми про трагедію 1933 р. // Зайвий О. Ф. «Свище вітер в багряній діброві...»: Вибрані твори. – Дніпропетровськ: Січ, 2000.– С.413-430. 7. Кальченко Ю. Голодомор в Приднепровье. По материалам облгосархива // Днепр вечерний. – 1993. – 25 июня. – С.2. 8. Кальченко Ю. Голодомор на Приднепровье // Днепр вечерний. – 1993. – 30 июня. – С.2. 9. Кальченко Ю. Голодомор на Приднепровье. По материалам облгосархива // Днепр вечерний. – 1993. – 2 июля. – С.2. 10. Касьянов О. Скільки ж їх упало в цю безодню?: [За документами Державного архіву Дніпропетровської області] // Зоря. Глас народу. – 2006. – 28 листопада. – С.2. 11. Корявцев О. Голодомор в селі Гаврилівці // Радянське слово. – 1990. – 20 грудня. – С.3.

12. Леонова А. Згасали українці того року, від злочину здригалася земля // Васильківський вісник. – 2006. – 5 грудня. 13. Матющенко Б. У жорнах голодоморів. Хроніки. Документальне видання. – Д.: ІМА-прес, 2004. – 232 с. 14. Нікілєв О.Ф. Одна з найбільших трагедій в історії // Вісті Придніпров’я. – 2006. – 21 листопада. – С.4. 15. Палій О. Голодомор як масове вбивство за етнічною ознакою // Pravda.com.ua. – 2006. – 15 листопада. 16. Партійний архів Дніпропетровського обкому Компартії України (далі ПА Дніпропетровського обкому КПУ). – Ф.19. – Оп.1. – Спр.39. 17. ПА Дніпропетровського обкому КПУ. – Ф.19. – Оп.1. – Спр.494. 18. Партійний архів Інституту історії партії при ЦК Компартії України (далі ПА ІІП при ЦК КПУ). – Ф.1. – Оп.1. – Спр.2029. 19. ПА ІІП при ЦК КПУ. – Ф.1. – Оп.6. – Спр.237. 20. ПА ІІП при ЦК КПУ. – Ф.1. – Оп.6. – Спр.238. 21. ПА ІІП при ЦК КПУ. – Ф.1. – Оп.101. – Спр.1107а. 22. ПА ІІП при ЦК КПУ. – Ф.1. – Оп.101. – Спр.1113 23. ПА ІІП при ЦК КПУ. – Ф.1. – Оп.101. – Спр.1139. 24. Свідчення з минувшини. Мовою документів. – Дніпропетровськ: Моноліт, 2001.– 320 с. 25. Сиченко В.В. Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині: причини та передумови, сутність ознаки, результати // Нива знань. – 2006. – №4. 26. Соловйов С. Про голод на Криворіжжі // Червоний гірник.–2006.–28 листопада. – С.3.

27. Слабишева Я. Страшна трагедія // Вісті Придніпров’я. – 2006.– 28 листопада.– С.1, 2. 28. Страх голоду залишився назавжди // Козацька вежа. – 2006. – 25 листопада. – С.2. 29. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі ЦДАГОУ). – Ф.1. – Оп.16. – Спр.8. 30. ЦДАГОУ. –Ф.1. – Оп.16. – Спр.9. 31. ЦДАГОУ. – Ф.1. – Оп.20. – Спр.5381. 32. ЦДАГОУ. – Ф.1. – Оп.20. – Спр.5384. 33. ЦДАГОУ. – Ф.1. – Оп.20. – Спр.5394. 34. ЦДАГОУ. – Ф.1. – Оп.20. – Спр.6274.

Л юдми ла М а р к о в а , завідувачка відділу Дніпропетровського історичного музею ім. Д. І. Яворницького

Го л о д о м о р 1 9 3 2 – 1 9 3 3 р о к ів н а Д н і п р о п е т р о вщ и н і

Для втілення в життя грандіозних планів «вождя усіх народів» «соціалістичної індустріалізації» радянській державі були потрібні чималі кошти. З метою вилучення цих коштів, сталінським керівництвом була проведена «суцільна колективізація». Селян силоміць заганяли до колгоспів, використовуючи засоби адміністративного тиску, які переростали у терор. Селянство відповідало пасивним опором, а іноді й активним, аж до збройних виступів. На Дніпропетровщині такий виступ був відомий із справ ДПУ як «Павлоградське повстання», яке відбулося 5–6 квітня 1930 р. і було придушене частинами ДПУ та міліцією. З 213 його учасників 210 було притягнуто до відповідальності за ст. 54-2 Карного кодексу УСРР – «участь у створенні контрреволюційної підпільної організації». Надзвичайна сесія Дніпропетровського окружного суду, яка проходила з 7 по 19 травня 1930 р., ухвалила вирок, згідно з яким 27 активних учасників повстання було засуджено до вищої міри покарання – розстрілу, а інші до позбавлення волі строком від 3 до 10 років. 19 осіб були виправдані і звільнені з-під арешту. Грандіозний розмах селянських заворушень в районах суцільної колективізації серйозно стурбував уряд. 2 березня 1930 р. в газеті «Правда» була надрукована стаття Й. Сталіна «Запаморочення від успіхів», у якій за «перегини» процесу колективізації він звинуватив місцеву владу. Вимушене переміщення акцентів у селянському питанні одразу призвело до «небажаних» наслідків. Почався масовий вихід селян з колгоспів. Більшість селян бачило в колгоспах «черговий експеримент» ра-

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

дянської влади і сприймало це як якусь «комуністичну панщину», де колгоспників примушували працювати безкоштовно: «Вставай, Ленін, Вставай з ями. Плохо живе Сталін з нами. Срака гола, спина гостра, Ледве вискочив з колгоспу. Вставай, Ленін, дивись сам, Як працює комнезам». «А в колгоспі добре жить, Один робе – сім лежить. А як сонце припече, То і той утече». 15 листопада 1932 р. судовою трійкою при колегії ДПУ УСРР «за антисоветскую агитацию, направленную к срыву хозяйственно-политических мероприятий партии и Советской власти на селе» був засуджений на три роки ув’язнення в концтаборі мешканець с. Терни Черноглазівської сільради Павлоградського району Коваленко Василь Дмитрович, одноосібник 52 років. В заключній постанові Павлоградського райвідділу ДПУ від 3 червня 1932 р. було записано: »…После появления в газете статьи т. Сталина «Головокружение от успехов» – Коваленко пытался использовать такую с целью разложения колхоза, призывал колхозников разбирать имущество и выходить из колхозов. В результате колхозники действительно делали попытку разобрать имущество, угрожая при этом избиением председателя колхоза…».

Тим часом, закупівельні ціни на хліб знижувались, а обсяги хлібозаготівель щорічно збільшувались. Тому проблема хлібоздачі з кожним роком загострювалась. Внаслідок труднощів з хлібозаготівлею більшовицьке керівництво повернулося до методів «розкладання», тобто союзного плану заготівель на республіки, республіканського на округи (пізніше області), обласного на райони, районного на села. На початку 1932 р. сільське господарство Дніпропетровщини перебувало у такому стані, що неспроможне було впоратись з планом хлібоздачі, який був встановлений Постановою РНК УСРР від 22 липня 1932 р. в розмірі 1.441,5 тис. тонн, (або 88 млн. пудів) з загального плану по Україні на 1932 р. – 5.831,300 тонн (356 млн. пудів). Примусова тотальна хлібозаготівля сприяла наближенню драматичних подій. Для того щоб запобігти трагедії, що наближалась, частина керівників колгоспів, радгоспів, райкомів та виконкомів давали вказівки створеним на місцях спеціальним обліковим контрольним комісіям визначити занижену врожайність у колгоспах. Але такі дії були рішуче припинені з центру. У грудні Дніпропетровські обком КП(б)У та облвиконком приймають постанову про встановлення районам конкретних термінів остаточного розрахунку за річним планом хлібозаготівель з вказівкою усім судовим органам та прокуратурі області суворо карати тих, хто їх не дотримувався. З постанови Дніпропетровського обкому КП(б)У і облвиконкому від 24 грудня 1932 р.: »…Визнати, що голова РВК Васильківського району Манже-

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

лей вів явно куркульську роботу, скеровану на зрив державного плану хлібозаготівель. За його вказівками складались фіктивні, явно фальшиві документи про загибель посівів і зменшення урожайності, була організована спеціальна комісія, яка, роз’їжджаючи по селах і колгоспах, орієнтувала їх на дачу фальшивих матеріалів, які зменшували урожайність і показували врожай нижчим від фактичного. Тому Манжелея, як лютого ворога партії, робітничого класу й колгоспного селянства, саботажника хлібозаготівель з партквитком у кишені, організатора обдурювання держави, організатора провалу завдань партії, уряду в угоду куркулям і іншим антирадянським елементам, усунути з роботи голови РВК, з партії виключити, заарештувати, віддати до суду».

членів «контрреволюційної» групи були голова колгоспу Г. Пойда та швець колгоспу Лелека, заарештований за складання та розповсюджування «контрреволюційних» віршів поміж земляками.

Такого ж саме покарання зазнав і директор Покровського свинорадгоспу Жебровський (липень 1933 р.), за «…спробу обманути партію і державу, приховати дійсний урожай, показавши на 1.07.1933 р. врожай жита 9,4%, пшениці 5% проти фактичних 15%, приховавши від здачі державі 15.000 пудів хліба». За даними оперативного бюлетеня ДПУ УСРР від 6 грудня 1932 р., на Дніпропетровщині обласним ДПУ тільки в листопаді 1932 р. було ліквідовано сім «контрреволюційних» груп у шести районах області і заарештовано 34 особи, серед яких 5 голів колгоспів. Одна така група в складі десяти чоловік була заарештована в с. Ново-Миколаївка колгоспу «Велетень» Софіївського району «…за срыв хлебозаготовок, развал колхоза и других хозяйственно-политических кампаний». Серед

Один із примірників «крамольних» віршів був направлений до вищих органів ДПУ (як доказ) з перекладом на російську мову одним послужливим співробітником обласного ДПУ: КОГДА ПРОСНЕТСЯ УКРАИНА Когда проснется Украина, Когда же проснется она? Чтобы встала, взглянула на себя, Что здесь творится у котла. О, здесь творится превеликое, Крестьян выгоняют со двора, Выгоняют их, сердешных, бедных, И им приюта нигде нет. А Украина спит, дремает, Когда же проснется она? У них же дети малые Сидят и плачут у окна. Они то плачут, то умолкнут, Нигде покоя не найдут, Хлеба их родители не имеют, А Украина спит, дремает. Когда же проснется она? У нас селян ограбили, Все имущество у них забрали, Не только главное имущество, Но и все порванные тряпки.

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

И снова здесь плачут дети малые, Им нечего обуть и поесть, А Украина спит, дремает. Когда же проснется она? У нас на заговине случилася беда: Администрация избила мужика. Она избила его и заперла в каземат. А Украина спит, дремает. Когда же проснется она? А як натхненно лунали б ці вірші рідною мовою автора. За «контрреволюційну пропаганду» проти хлібозаготівель до концтаборів потрапило багато селян нашої області. Із обвинувального висновку Криворізького міськвідділу ДПУ від 25 серпня за справою жителів села Недайвода: »На общем собрании артели 9.08.1932 г. Ярыжко заявил: «Мне, кладовщику, известно, сколько у нас будет урожая, и такой цифры не только зерна, но и соломы у нас не будет и преподанный план совершенно нереальный и принимать его нельзя». Ревенко на том же собрании настраивал массы план не принимать, потому что, если примете план, то останетесь голодными и подохнете от голода. Таким образом, собрание было сорвано и план был не принят». За цей виступ на зборах Юхима Ярижка та Якова Ревенка засудили на 5 років концтабору, 5 років заслання і 5 років пораження в правах. За постановою Дніпропетровського суду від 4 серпня 1932 р. на десять років позбавлення волі

з конфіскацією майна був засуджений Шулик Іван Онуфрійович, селянин с. Олексіївки Нікопольського району, «за биття уповноваженого РВК при розкритті виявленої у нього ями з хлібом». Найбільш резонансною була справа проти керівників Оріхівського району. Коли Й. Сталіну довели до відома, що представники району дозволили колгоспам залишити собі фонди на посів і страхфонд, він наказав (7 грудня 1932 р.) оголосити таких керівників «жуликами» з партійними квитками, що вміло проводять куркульську політику під гаслом «согласия» з генеральною лінією партії, і вимагав позбавити волі кожного «саботажника» хлібозаготівель. 25 грудня 1932 р. в с. Оріхове Оріхівського району відбувся показовий процес, організований ЦК ВКП(б)У над «нерадивыми» членами партії. Згідно з вироком Дніпропетровського обласного суду 14 керівників Оріхівського району були притягнуті до відповідальності і засуджені на строк від 5 до 10 років позбавлення волі, серед них В.П. Головін – секретар райкому, М.С. Паламарчук – голова райвиконкому та інші. Відбували покарання «винуваті» в Бамтаборі НКВС на будівництві БайкалоАмурської залізничної магістралі. Звільнені були за постановою ЦВК СРСР №365 від 14 серпня 1935 р. Вони не визнали себе винними в саботажі хлібозаготівель, бо були впевнені в тому, що виконання запланованого завдання хлібозаготівель для виснаженого району було нереальним. «… Руководителями района и местными органами принимались все необходимые меры к тому, чтобы собрать урожай до единого зерна и как

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

можно больше хлеба сдать государству, – з допиту 18 травня 1934 р. І. М. Дем’яненка, дільничного агронома Оріхівської МТС, – однако удалось выполнить план только на 35%. А весь хлеб сдали государству. Не оставили ничего для колхозников и фуража для скота, а также не засыпали семенной и фуражные фонды. В результате в районе возник сильный голод. В обслуживаемой мною зоне хозяйств умерло не менее 1000 человек от голода. Начался массовый падеж скота…».

цією всього майна, або позбавлення волі на термін не менше 10 років. Амністія в справах цього роду не була передбачена. У народі цей закон назвали «Закон про п’ять колосків».

Підхльостування хлібозаготівель призвело до того, що вже зиму 1931–1932 рр. селяни ледве пережили. «Не просіть ви, діти, сала, бо радянська власть забрала», – такі зворушливі рядки були в народних частушках. – «Їжте січку, пий водичку та виконуй п’ятирічку». Коли влітку заколосилися поля, співробітники ДПУ за допомогою активу з числа незаможних селян почали ловити «перукарів», тобто тих, хто зрізав на ланах колоски молочної стиглості для їжі. А з початком обмолоту ранніх зернових у лексиконі чекістів з’явилося нове слівце «несуни», це ті, хто брав (викрадав) трохи зерна з токів. Обібраних хлібозаготівлею селян штовхнули на крадіжку. Для захисту від «перукарів» та «несунів» соціалістичної власності 7 серпня 1932 р. ЦВК та СНК прийняли постанову «Об охране имущества государственных предприятий, колхозов и кооперации и укреплении общественной (социалистической) собственности». Згідно з цим законом за крадіжку колгоспного майна вводилась «вища міра соціального захисту» – розстріл з конфіска-

Від покарання селян партійне керівництво перейшло до покарання районів та сіл. 8 грудня 1932 р. місцева газета «Зоря» надрукувала постанову раднаркому УСРР і ЦК КП(б)У від 6 грудня 1932 р. «Про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі». В постанові було оголошено: »За явний зрив плану хлібозаготівель і злісний саботаж, що його організували куркульські й контрреволюційні елементи, занести на чорну дошку такі села – (по Дніпропетровській області с. Вербки Павлоградського району та с. Гаврилівка Межівського району). До цих сіл вжити такі заходи: «негайно припинити завіз товарів, цілком припинити кооперативну й державну торгівлю на місці й вивести з відповідних кооперативних і державних крамниць усі наявні товари», по-друге, «припинити всіляке кредитування, провести дотермінове стягнення кредитів і інших фінансових зобов’язань», а також «перевірити й очистити колгоспи цих сіл, вилучивши контрреволюційні елементи, організаторів зриву хлібозаготівель». Що принесла «чорна дошка» селянам с. Гаврилівки (нині Покровського району), згадує мешканець села Дем’яненко Серафим Максимович, 1918 р. народження, уродженець села:»… В багатьох селах був голод, але наше село було ще й під «чорною дошкою». Навіть ходили перемолочували

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Молотьба зернових у с/г артілі «Червоний партизан» Синельниківського району Дніпропетровської області. 1932 р.

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

солому на степу, щоб заново здать державі, і все з колгоспу йшло в державу. Правління колгоспу не могло виконати план по здачі, адже все вже було здано. І тоді забрали всіх членів правління, повернувся додому живим лише один. Люди почали помирати від самої осені, а зимою пішло масове помирання, сім’ями вимирали. В селі померло людей процентів п’ятдесят. Хоронили, хто на гробках, а хто де міг». А в спогадах уродженки с. Гаврилівки 1924 р. народження Водолазької Тетяни Михайлівни читаємо:»…Коли забрали всі продукти і не було чого їсти, то їли траву, лопуцьки, цвіт акації, з берестків листя. Робили ліпеники з цвіту берестків, обмочували їх в сухе листя трави, трохи піджарювали і їли, а також пекли маторженики (які робили з тертої кори дерев). Виловлювали жаб, ховрахів, клали у вагани, заливали кип’ятком та їли. Помирали сім’ями. Вимерла більша половина села. Був випадок людоїдства у сім’ї Савоцьких – зарубали і з’їли батька. Ховали на кладовищах, в горбах старих могил. Трохи підривали і засипали землею, або копали яму взагалі в коліно. Ховали людину в ковдринці. В моїй сім’ї померли батько, брат і сестра». Ознайомившись з постановою бюро Дніпропетровського обкому «О ходе хлебозаготовок и применения репрессивных мер к районам и колхозам, не выполнившим план хлебозаготовок» від 9 листопада 1932 р., дізнаємося, що керівництво області вже в листопаді зверталось до ЦК КП(б)У з проханням затвердити і застосувати

саме ці репресивні заходи до Солонянського, Васильківського, Великолепетиського, Оріхівського і Верхньодніпровського районів. А в постанові обкому партії від 23 грудня 1932 р. при розгляді питання про незадовільну роботу по хлібозаготівлі в Магдалинівському, Апостолівському, Криворізькому районах було вказано: «Применить самые решительные меры нажима… Поручить тройкам, посланным в эти районы, немедленно вывезти из колхозов все фонды, включая сюда и посевные; вместе с ГПУ выявить по колхозам наиболее злостных саботажников, расхитителей, утайщиков хлеба… и через выездные сессии облсуда организовать судебные процессы, вынося самые суровые при-говоры к этим элементам, вплоть до высшей меры социальной защиты». До колгоспів, що були занесені на чорну дошку за «розкрадання колгоспного хліба і злісний зрив плану хлібозаготівель», застосовувався ще й натуральний штраф додаткового завдання м’ясозаготівель розміром 15-місячної норми, як з суспільної худоби, так і худоби колгоспників. Спустошливі хлібозаготівлі та масові репресії прирекли селян на голодну смерть. Мешканці міст області під час голодомору забезпечувались харчами завдяки введенню з 1928 р. карткової системи, яка надавала їм хоч якусь можливість вижити. В грудні 1932 р. денна норма хлібопостачання службовцям складала «рабочим 2-го основного списка вместо 600 гр. выделялось 400, а их иждивенцам вместо 300 выделялось 200 гр.; ра-

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

бочим третьего списка вместо 400 гр. выделялось 200 гр., их иждивенцам вместо 200 гр. – 100 гр.».

Коларовский – 13 чел. Кроме этого имеются также случаи смертности на почве голода в таких районах: Высокополье – 30; Б-Лепетиха – 8; Павлоград – 22; Покровка – 4; Никополь –3; Апостолово – 30; Новомосковск – 3. В Н-Васильевском, Высокопольском, Павлоградском районах отмечены факты, когда группа умерших не была похоронена в течение 10-15 дней».

Сільське ж населення було приречене на вимирання. Певне уявлення про масштаби голоду на Дніпропетровщині надає інформаційне зведення Дніпропетровського обкому партії Центральному Комітету КП(б)У за лютий – квітень 1933 р.: «Проявления голода по имеющимся в обкоме данным имеют место в 31 районе области1. Количество отмеченных фактов голодовки по области составляет 5.000. Особенное проявление фактов голода имеет место в 8-ми районах области. Высокопольский – 1165 чел. – 6 сел2, Н-Васильевский – 3224 чел. – 4 села; Мелитопольский – 3124 чел. – 4 села, в одном лишь с. Песчаное – 84 чел.; Акимовский – 720 чел., в одном лишь с. Терновка – 70 чел.; Павлоградский – 58 чел. – 5 сел; Коларовский – 64 чел. – 5 сел3, из них: Радоловка – 13 чел., Коларовка – 22 чел., Дьяконовка – 12 чел., Вячеславка – 2 чел., В-Строгановка – 15 чел.; Апостоловский – 504 чел. На почве голода в ряде районов отмечена значительная смертность: Н-Васильевский район – 3224 (в селах Девическое, Георгиевке, Пирсовке, Гамовке); Акимовский район – 35 чел., (с. Терновка); Сталиндорфский район4 – 144 чел. по Ворошиловскому с/с, кроме этого в 4-х других селах; 1

На лютий 1933 р. область нараховувала 45 районів. Високопільський, німецький національний район, створений в 1926 р. 3 Коларівський, болгарський національний район, створений в 1925 р 4 Сталіндорфський, єврейський національний район, створений в 1930 р. 2

З інформації Мелітопольського райкому КП(б) У Дніпропетровському обкому партії від 15 квітня 1932 р.: «За последние дни снова начинает быстро увеличиваться смертность и опухание среди колхозников и особенно среди единоличников. На 15.ІV. – опухших по предварительным данным 961 человек. Смертность по шести сельсоветам доходит до больших размеров: Константиновка –78; Николаевка – 85; Пещаное – 58; Вознесенка – 44, причем значительное количество этих случаев падает на мужчин…». Смертність від голоду по селах області подекуди ставала масовою. Порятунку від неї, мабуть, вже не було, якщо знесилені люди їли людей. В березні 1933 р. канібалізм на Дніпропетровщині набув характеру епідемії. З обвинувального висновку Павлоградського райвідділу ДПУ від 8 квітня 1933 р.: «…предварительным следствием установлено, что Спичак Ирина Леонидовна, ее муж Спичак Артем Ермолаевич и сын Федор, занимались трупоедством». Справи про людоїдство, згідно з розпоряджен-

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

Видача зерна на трудодні у с/г артілі «Восток» с. Шевченкове Петропавлівського району Дніпропетровської області. 1933 р.

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

ням з центру, були вилучені з місцевих судів і пе-

РРФСР. Про це свідчить звіт уповноваженого ЦК

редані до ДПУ.

ВКП(б) і СНК СРСР по переселенню колгоспників

Із обвинувального висновку Ново-Празького райвідділу ДПУ по Дніпропетровській області від 11 липня 1933 року:» …следствием установлено, что гр. Шандера Даниил Кузьмич 1911 г. рождения, колхозник, молотком убил свою сестру Марию 1917 г. рождения, порубал труп на куски и

з західних областей в Дніпропетровську від 11 жовтня 1933 р.: «Намечено по плану переселить семейств 6.500, отправлено 6.658 семейств или 103,40%. Все переселенцы отправлены в 108 эшелонах. Для всех эшелонов требовалось 54358 вагонов. Всего перевезено 39328 человек (в том

мясо употреблял в пищу…».

числе взрослых и детей).

Із обвинувального висновку Петриківського рай-

Выдано всего кредита переселенцам 580.588 руб.,

апарату ДПУ від 20 травня 1933 р. на Кошового Костянтина Остаповича 30-ти років, Кошового Порфирія Остаповича 17-ти років і Кошової Анастасії Остапівни 20-ти років, мешканців с. Петри-

из них на ликвидацию построек 252.210 руб., на приобретение мелкого скота – 23312 руб. Израсходовано продуктов для снабжения переселенцев: муки для хлеба – 151,8 т, крупы – 8,9 т, рыбы

ківки Петриківського району: «…Выявлено, что

– 27 т, растительного масла – 3,91 т, сахару – 63,2

20 мая сего года Анастасия Кошевая пригласила

центнера, чаю – 390,5 кг…».

к себе на квартиру Николаенко, якобы пойти на

Переселення колгоспників західних областей на

плавни рвать щавель. И когда Николаенко зашла к Кошевым, то Константин Кошевой задушил ее. Через некоторое время пришел брат Порфирий и разрубил тело. Сначала была отрублена голова, а затем конечности. Туловище порезали на мелкие части, сложили в бочку, которую закопали в коридоре, ноги были повешены в печке в трубу для копчения, а руки были обнаружены в печи сожженные, при чем в плите было обнаружено много костей и человеческие черепа в сожженном виде…».

Дніпропетровщину, яке було організоване більшовицьким урядом, проходило за бажанням керівництва області, про це свідчить лист першого секретаря Дніпропетровського обкому КП(б)У М.М. Хатаєвича від 2 квітня 1933 р.: «За последние два года сельское население во многих районах нашей области значительно поубавилось… В этих же районах и селах имеется значительное количество брошенных, необжитых в данный момент жилых построек, которые приходят в упадок и разрушаются. В эти брошенные хаты

На спустошені голодомором родючі землі Дні-

было бы хорошо вселять переселенцев из других

пропетровщини почалося примусове пересе-

перенаселенных областей УССР и РСФСР с тем,

лення колгоспників із інших областей України і

чтобы они сразу при переселении вошли члена-

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

ми в соответствующие колхозы, испытывающие

матеріалами-спогадами мешканців області, які

острый недостаток рабочих рук… Вносим в ЦК

пережили це лихоліття.

предложение об организации подобного переселения. Такое переселение оказалось бы более дешевым и эффективным, чем освоение путем переселения новых земель и организации новых

В цих «спогадах серця» ми відчуваємо біль, сльози і страждання наших дідів та бабусь, наших батьків, котрі були свідками цієї трагедії.

переселенческих поселков и колхозов на таких землях. Такое переселение позволило бы нам значительно улучшить освоение наших богатейших черноземных степей, которые за последние пару лет в результате плохой обработки одичали,

С П И С О К

заросли бурьяном и сильно снизили свою уро-

використаних джерел та літератури

жайность. Для того, чтобы смягчить у нас остроту с рабочей силой к уборочной кампании, было бы

1. ГДА СБ України. Ф.16. оп.28, спр.5, арк.53

очень хорошо, если бы такое переселение орга-

2. ДАДО. Ф.19,оп.1, спр.612, арк.30-31

низовать в ближайшие 2 месяца и закончить его,

3. ДАДО. Ф.19, оп.1, спр.609, арк.5-7

во всяком случае, не позже чем в июне…».

4. ДАДО. Ф.19, оп.1, спр.609, арк.29

Понад 40 тис. »перевезених» з західних областей,

6. ДАДО. Ф.19, оп.1, спр.588, арк.22

котрі були повинні заселяти «значительное коли-

7. ДІМ. АФС-287

чество брошенных, необжитых… построек», як

8. ДІМ. АФС-267

зараз кажуть, «віртуально» визначають приблиз-

9. ДІМ. АФС-274

ну кількість померлих від голоду на Дніпропе-

10. ДІМ. АФС-288

тровщині, а точна цифра ще й досі невідома.

11. ДІМ. НВ-27399

З метою вшанування пам’яті жертв сталінських репресій в Дніпропетровському історичному музеї ім. Д.І. Яворницького в листопаді 1989 р. була відкрита стаціонарна виставка «Це не повинно повторитися». В експозиції представлені унікальні матеріали, що висвітлюють жахливі сторінки

5. ДАДО. Ф.19, оп.1, спр.587, арк.82

12. ДІМ. НВ-27400 13. Зоря. – 1932. – 22 листопада 14. Зоря. – 1932. – 26 грудня 15. Зоря. – 1933. – 24 липня 16. Немец Р. Голод на Дніпропетровщині. – Резонанс.

– №1. – 1990, вересень

17. Наше місто. – 2000. – 25 листопада

голодомору 1932–1933 рр.

18. СБУ по Дніпропетровській області. Справа П-23816

І сьогодні фонди музею поповнюються новими

19. СБУ по Дніпропетровській області. Справа П-21905, т.6

Д о к ум е н т и і м ат е р і а л и к е р ів н и х п а р т ій н и х та у р я д о в и х о р га н ів щ о д о го л о д о м о р у 1 9 3 2 – 1 9 3 3 р о к ів н а Д н і п р о п е т р о вщ и н і

Повідомлення члена ВУЦВК О. Вельме про примусову хлібозаготівлю й знущання над колгоспниками с. Калчанівка Люксембурзького району Дніпропетровської області 18 лютого 1932 р. Всеукраинскому центральному комитету от члена ВУЦИК товарища Вельме, с. Калчановка Люксембургского р-на 18 февраля 1932 г. Сообщаю Вам о работе [по] хлебозаготовке в Новокрасновском сельсовете. План по сельсовету выполнен на 93,2%. Все фонды, все продукты, все фуражные фонды, [все], что только называется зерном, под метелку вывезли, только одно – семена по пять пудов на га – оставили. Для лошадей мы имеем силос, но для людей я не могу себе представить, где взять хлеба. Организовали кухню, организуем от членов все продукты, но хлеба нет и хлебозаготовку не выполнили. Поэтому я обращаюсь к Вам дать мне совет, что и как [делать] с этим положением. Колхозники отказываются от работы, требуют хлеба, но у нас в данное время ни одного пуда муки нет, что тормозит работу в колхозе. Несмотря на все [это], бригада вместе с хлебозаготовителями от колхозников, середняков и бедняков, требуют возврата хлеба, полученного на трудодни, вызывают их по два раза в день. Я считаю, что это неправильно поступают в нашем селе, так как у нас коллективизация, а колхозник получал ежемесячно только то, что ему полагалось на свои трудодни. Примерно мы имеем едоков 333, трудодней – 40 560. Распределили муку пшеничную – 144,02 ц, фураж – 12,56 [ц], вместе – 256,58 ц, что составляет 600 г на трудодень. Но, не обращая внимания на эти данные, буксирная бригада совместно с сельсоветом вызвала ночью середняков и бедняков, заставила председателя колхоза дать 10 подвод на дежурство, на которых они этих колхозников (которым обещали) вывезли по морозу на поле, раздели их голыми и оставили их в степи. А через [некоторое] время эти самые подводы привозили их обратно и мучили их вновь, душили их за горло, побили им морды, таскали женщин, посадили их раздетыми в холодное помещение. Такими методами они целую ночь мучили людей так, что этой ночью четверо хозяев-середняков бросили все и удрали. Эта ночь похожа [на] время махновщины, об этой работе еще много можно написать примеров, которые, по моему мнению, противопоказаны. Но когда я сказала, что эти методы неправильны, представители назвали меня «подкулачница» или

«срывщик хлебозаготовки». Также весь актив, который все время работал активно с правлением колхоза, снимают с работы, исключают из партии, в том числе и меня, потому что не согласилась вывезти последний хлеб. Об этом мы пожаловались в райколхозсоюз и в секцию РКИ, которые сейчас всю работу взяли на расследование. Но самые важные вопросы – это насчет хлеба. 50 % колхозников живут на картофеле и макухе, но у некоторых бедняков и картофеля нет, так что работа в колхозе очень страдает. Если нам партия не поможет, тогда у нас может получиться срыв весенней посевной кампании. Главные руководители, которые по нашему сельсовету работали от имени райисполкома, были т. Рунковский, председатель совета т. Энглер и т. Гарсон. Этим я закончу и думаю, если исполнительный комитет [что] считает неправильным, будет содействовать. Но когда я, может быть, политику неправильно понимаю, тогда я извиняюсь. Но я считаю, что это неправильно. Вельме ЦДАВО України. – Ф. 1. – Оп. 8. – Спр. 117. – Арк. 371 – 372. Оригінал. Рукопис; 2. – С. 421, 422.

Лист до ЦК ВКП(б) від гр.. Орленка Д.К., м. Нижньодніпровськ, ст. Узел, контора Земляних. Вот я и начну с детей, которые раньше были утешением родительских чувств, но в настоящее время – что-то ужасное, так как иметь детей и не воспитывать их в человеческих условиях – лучше не иметь, а многое зависит от материальных условий, которых в настоящий момент дети не получают. Я был в ОПШ – 2-й ступени, изучал марксизм-ленинизм и нигде не встречал в их учении, чтобы детей морить голодом, ведь они невинные жертвы. Дальше жить нельзя, и я себе не представляю, как дальше так жить и на их слезах строить фундамент социализма, тот бетон поливать их слезами – это я нигде не видел и не читал. Я шел в Красную Армию, знал, за что шел на жертву, и сейчас переношу всякие трудности, знаю, для чего все это, но они малолетние и их ум не способен еще так судить, как взрослого, где быть жертвой и за что. Они, еще раз повторяю, невинные жертвы.

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Телеграма ЦК КП(б)У до Дніпропетровського обкому партії про надання продовольчої допомоги окремим районам області 21 травня 1932 р. Дніпропетровськ. Облбюро Чернявському Повідомляється постанова ЦК 21 травня: Вважати за потрібне надати допомогу в першу чергу таким районам, що перебувають у найбільш тяжкому стані: по Дніпропетровській області п’яти районам – Новопразькому, Долинському, Межівському, Лихівському, Каранському. Відпустити для організації громадського харчування колгоспників в районах і селах, що найбільш потребують допомоги: по Дніпропетровській області 200 т проса та 2 вагони тюльки. Зобов’язати обкоми всю допомогу, що її буде надаватися для районів, що перебувають в найбільш тяжкому стані, розподіляти: 80 % визначеним за списком та 20 % селам і колгоспам інших районів, що потребують на допомогу. Секретар ЦК КП(б)У С. Косіор ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 5459. – Арк. 9. Копія; 1. – С. 171, 172.

Директивний лист Дніпропетровського обкому КП(б)У до сільських райкомів партії про заходи з посилення хлібозаготівель 7 серпня 1932 р. Хныканье, растерянность, проявленные многими районами во время доведения планов хлебозаготовок, не только не поборены, а, как показывают итоги заготовок в первую пятидневку августа, нашли свое дальнейшее развитие. Область в первой августовской пятидневке едва заготовила треть пятидневного задания. При общем неудовлетворительном ходе заготовок на Украине наша область занимает последнее место. Такого положения областком более терпеть не может. Усвойте наконец, что такое отношение к хлебозаготовкам срывает снабжение хлебом армии, промцентров. Категорически

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

требуем изо дня в день выполнять данные вам пятидневные задания по хлебу, десятого обязательно должно быть выполнено задание обеих первых пятидневок. В обеспечение этого выполните практические директивы областкома о форсировании молотьбы, мобилизации всего тягла, рабсилы для работы от зари до зари для молотьбы, скирдования, вывоза хлеба. Обеспечивая правильную выдачу натуравансов, стимулируя этим повышение производительности труда, прекратите наконец разбазаривание хлеба. Решительными мерами сломите сопротивление по хлебосдаче, добейтесь немедленного резкого перелома. О принятых мерах немедленно сообщите в областком. Секретарь областкома КП(б)У В.И.Чернявский Державний архів Дніпропетровської області. – Ф. 19. – Оп. 1. – Спр. 39. – Арк. 133. Засвідчена копія. Машинопис; 1. – С. 227.

Спеціальне донесення Дніпропетровської обласної міліції обкому КП(б)У про випадок людоїдства в с. Софіївка Бердянського району 1 серпня 1932 р. 6 июля 1932 г. в Бердянскую раймилицию поступило заявление от гр. Чулкова Николая Борисовича, жителя г. Бердянска, о том, что у бывшей его жены гр. Болотниковой Ксении Ивановны (разведенная с Чулковым), проживающей в с. Софиевка Бердянского района, пропал ребенок: девочка 1,5 года. Произведенным расследованием, а также показаниями г. Болотниковой установлено следующее: Гр. Болотниква, 25 лет, разведенная, батрачка, член артели «Октябрь», проживающая в с. Софиевка, имела на своем иждивении двух детей – мальчика трех лет и девочку 1,5 года. Летом в 1931 г. в артели почти не работала, совместно с мужем выработала всего 82 трудодня, при распределении дохода за 1931 г. от артели получила хлеба разных культур 133 кг, кроме этого, имела корову и поросенка. В декабре 1931 г. за отсутствием корма корову и поросенка зарезала на питание. В это же время хлеб у нее был израсходован и она стала питаться исключительно одним мясом. В начале марта 1932 г. мясо от коровы и поросенка израсходовала и стала варить кости и этим наваром питалась сама и питала детей. От такого питания Болотникова стала опухать; последняя несколько раз обращалась за помощью в сельский совет, в правление артели, но помощи не получала.

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Оставаясь в беспомощном голодном состоянии, Болотникова решила убить ребенка – девочку – и ее мясом питаться. В последних числах марта 1932 г. уложила спать мальчика и, когда мальчик уснул, наточила большой столовый нож, подозвала к себе девочку, подняла ей голову вверх и одним движением ножа по шее перерезала гортань. Девочка стояла без движения, не шевелясь, Болотникова взяла ее на руки, посмотрела на нее, положила на скамейку, накрыла платком, сама легла спать. На утро следующего дня отрезала голову девочке, положила в котел, после чего, срезав мякоть мяса от левой ноги, остальные части тела порезала на куски, завернула в тряпки, и вынесла во двор, и зарыла в навоз. Придя в комнату, растопила плиту, поставила котел с головой от убитой девочки и стала варить, сварила голову ребенка, мякоть от костей отделилась, вытащила череп с костями головы, сняла лобную кость, вытащила мозги и положила на тарелку. Когда мальчик проснулся и стал просить кушать, она ему дала мозги и сказала: «Кушай – это телячье». Мальчик попробовал, но кушать не стал, тогда она взяла и стала сама кушать, но кушать их не могла и выбросила собаке. После чего, дабы накормить ребенка, стала варить отрезанный кусок мяса и дала мальчику, но мальчик его не стал кушать и она также не кушала, так как, по ее словам, оно было слишком жирное. Произведенным обыском с целью обнаружения частей ребенка было найдено: лобную кость черепа, лежащего в навозе во дворе Болотниковой. Медицинским исследованием установлено, что действительно лобная кость черепа подверглась вывариванию. Гр. Болотникова, ввиду ее опухлости на почве недоедания, находилась на излечении в больнице. В данный момент у Болотниковой опухоль прошла и последняя находится в больном состоянии в больнице для определения ее психического и умственного состояния. Дело по обвинению гр. Болотниковой закончено и в порядке 103 статьи Уголовно-процессуального кодекса направлено бердянскому райпрокурору на рассмотрение. Заместитель начальника РК милиции Рудов Начальник оперативного отдела Хац ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 5255. – Арк. 74, 75. Засвідчена копія. Машинопис; 1. – С. 225, 226.

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

Телеграма В. Молотова до керівників Синельниківського району Дніпропетровської області про необхідність виконання плану хлібозаготівель 6 листопада 1932 р. Синельниково. Райком КП(б)У Борщу, Поплавскому Копия: Днепропетровск. Обком КП(б)У Строганову Копия: Харьков. ЦК КП(б)У Косиору, Хатаевичу Ознакомившись с сообщениями товарищей, выезжавших 5 ноября в колхозы Синельниковщины, считаю на основе всех имеющихся у меня данных установленный для района план хлебозаготовок безусловно выполнимым, а Ваши заявления о невыполнимости плана считаю опасным для партийной организации проявлением слабости политического руководства в Синельниковском районе, слабости, прикрываемой убаюкивающими парторганизацию рассуждениями о «передовом» районе. Действительно передовым в наших условиях можно назвать только такой район, который честно и в срок полностью выполняет также и план хлебозаготовок, выполнение которого является важнейшим показателем большевистского руководства, делом организационно-хозяйственного укрепления колхозов, которое, в свою очередь, безусловно требует твердой и умелой борьбы с потерями, расхищением и сокрытием от государства колхозного хлеба, что нередко проделывается под носом у наших районных органов кулацкой агентурой в колхозах и в том числе даже некоторыми правленцами-коммунистами, безнаказанность которых является преступлением перед рабочим классом и передовым колхозным крестьянством. Никакими рассуждениями бесхребетных руководителей, будь-то в районе, или в области, или выше, нельзя оправдать беспомощности в выполнении вполне посильного плана хлебозаготовок. Если по сути дела небольшевистские руководители не осознают и не исправят своих ошибок, партийная организация должна выправить положение, не останавливаясь перед самыми решительными мерами. Не возражаю против опубликования этой записки в печати района и области. Молотов. РДАСПІ. – Ф. 82. – Оп. 2. – Спр. 141. – Арк. 19, 20. Копія. Машинопис; 5. – С. 237.

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

C. Косіор

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

В. Молотов

Л. Каганович

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Телеграма ЦК КП(б)У до обкомів партії про товарну блокаду районів, які не виконують плани хлібозаготівель 6 листопада 1932 р. ЦК КП(б)У постановил произвести сокращение завоза товаров (за исключением спичек, соли, керосина) районам, наиболее отстающим [в] выполнении плана хлебозаготовок. [По] Вашей области намечается провести эту меру [в] отношении следующих районов: (вписываются районы). Не позже 9.ХI телеграфно сообщите Ваши изменения или дополнения [к] этому списку районов. Секретарь ЦК КП(б)У Косиор

СПИСОК РАЙОНОВ Днепропетровская область

% выполнения годового плана Апостоловский р-н

28,0 %

Васильковский р-н

23,0 %

Васильевский р-н

21,4 %

В.Лепетихский р-н

17, 4 %

Михайловский р-н

25,8 %

Никопольский р-н

23,7 %

Н.Сирогожский р-н

25,5 %

Солонянский р-н

19,3 % ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 5384. – Арк. 111. Копія. Машинопис.

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

Телеграма В. Молотова до керівників Чубарівського району Дніпропетровської області, до голови Дніпропетровського облвиконкому про партійне керівництво хлібозаготівлями в районі 20 листопада 1932 р. Чубаревка. Райпар[т]ком Константинову Райисполком Булаве Председателю облисполкома Алексееву Копия: Днепропетровск. Обком КП(б)У Строганову Считаю нужным оставить Вам свои краткие замечания в связи с тем, что я успел выяснить во время пребывания в Чубаревском районе. По-моему, для улучшения партруководства по хлебозаготовкам в районе необходимо, во-первых, партактиву по-настоящему понять теперешнюю тактику классового врага в деревне, где агенты кулачества забрались во многие колхозные щели и дырки и умело прикидываются «друзьями» колхозников, пролезая в правления и иногда облюбовывая для себя посты счетоводов и завхозов, причем преступная «работа» этих примазавшихся к колхозам лжедрузей во многом облегчается оппортунистической слепотой и бесхарактерностью части коммунистов. Во-вторых, направить острие политической работы на раскрытие в колхозах всех и всяких хитростей и ухищрений кулацкой агентуры и плетущихся за нею подпевал, изощряющихся в разного рода надувательствах честных колхозников и нашего рабоче-крестьянского государства путем растаскивания и расхищения колхозного общественного хлеба, и открыть на все это глаза колхозникам. В-третьих, при всей важности постоянной агитационно-разъяснительной работы в период хлебозаготовок не полагаться всецело или главным образом на словесно-агитационные меры, хотя бы и с добавлением к ним большого числа постановлений о партвзысканиях в отношении плохих работников. В-четвертых, сосредоточить внимание в проведении хлебозаготовок на практических мерах – на действительно правильной расстановке партийных сил и организационном сплочении колхозного актива для полного и безусловного выполнения установленного плана хлебозаготовок; на организации действительно надежного контроля при молотьбе при весах, при перевозке и в амбарах при хранении колхозного хлеба; на проведении продуманных деловых мер по выявлению и возврату колхозу сокрытого и растащенного кем-либо по наущению кулацкой сволочи хлеба... И, в-пятых, проникнуться большевистским недоверием к таким постановлениям и обещаниям, про-

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

ведение которых на деле не обеспечено должной активностью и умением их выполнять. Все это требует от всех нас обеспечить зоркую повседневную проверку проведения всех этих задач и практических мер, вовремя предупреждая попытки правоуклонистских и вообще партийно невыдержанных элементов прикрыть свою оппортунистическую беспомощность «левацким» криком и метанием в крайности. На этом кончаю с пожеланием успеха в Вашей трудной, но крайне нужной рабочему классу работе. В. Молотов РДАСПІ. – Ф. 82. – Оп. 2. – Спр. 141. – Арк. 42. Копія. Машинопис; 5. – С. 239 – 241.

Телеграма В. Молотова до Дніпропетровського обкому КП(б)У про необхідність активізації хлібозаготівельної кампанії. 21 листопада 1932 р. Последняя четвертая пятидневка по хлебозаготовкам в Днепропетровской области, да и в ряде других областей Украины (позорное исключение составляет Черниговщина) – пятидневка, дающая некоторое увеличение против предыдущей, может создать у партийных и советских кадров опасные успокоительные иллюзии, которым так легко поддаются многие наши коммунисты, по-большевистски настоящим образом не воспитанные. Эту опасность надо устранить во что бы то ни стало и добиться еще большей мобилизации наших сил на практической работе для выполнения хлебозаготовительного плана. Политическая и практическая программа этой работы дана большевистской партией и, в частности, в ряде последних решений ЦК КП(б)У. Надо только обеспечить не на словах, не в обещаниях, не в новых резолюциях, а на деле, в крепко организованной работе парторганизаций и советских органов проведение в жизнь этих решений как по колхозам и совхозам, так обязательно и в отношении единоличников, не говоря уже о кулацких элементах. Со своей стороны я послал обкому свои замечания о работе по хлебозаготовкам на местах после ознакомления с делом в Чубаревском районе, а также обращаю внимание на постановление от 20 ноября Генического партактива, который в порядке основательной самокритики в общем правильно вскрывает свои слабости и намечает задачи в борьбе за хлеб, в борьбе с обнаглевшей в некоторых местах кулацкой агентурой. Добавлю ко

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

всему этому только одно: первейшей обязанностью обкома и всей Днепропетровской организации является сейчас обеспечить неуклонный подъем хлебозаготовок из пятидневки в пятидневку, вплоть до тех пор, пока выполнение установленного годового плана на деле не будет полностью обеспечено. Сделайте это делом своей пролетарской чести, двиньте силы, в большевистском порядке организуйте победу. Лозовая, 21 ноября

В.Молотов

ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 5397. – Арк. 68, 69 зв. Оригінал; 1. – С. 262, 263; 5. – С. 243, 244.

Зведені дані ДПУ УСРР про протидію хлібозаготівлям з боку комуністів і комсомольців у серпні – листопаді 1932 року 22 листопада 1932 р.

ДА СБ України. – Ф. 16. – Оп. 25. – Спр. 3. – Арк. 5. Копія. Машинопис.

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

Везуть зерно на елеватор. Чубарівський район Дніпропетровської області. 1932 р.

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Листівка «До українських селян» 1932 р. Прочитавши, не скури, а підкинь сусіду! ДО У КРА Ї НС Ь КИ Х СЕЛ Я Н Селяни-хлібороби! Чи розкусили ви нарешті свого найлютішого ворога – червону московську владу? Чи зрозуміли ви, який хижий та хитрий звір в овечій шкурі забрався до нас на Україну? Чи бачите вже ви, що більшовики прямують до того, щоб відібрати від вас не тільки ту казьонну та поміщицьку землю, що її вам наділила 1917 року наша законна влада – Уряд Української Народної Республіки, – а й зазіхають на ту землю, що була вашою з діда-прадіда? Чи не ясно ще вам, що Москва червона хоче повернути всіх селян наших на кріпаків і згноїти їх на панщині по совітських економіях? Колхози – то тільки тимчасові комуністичні штучки, бо бояться вони одразу заводити скрізь совхози і думають собі, що дядько наш не второпає зразу, куди вони прямують і попадеться на них, як та рибка на гачок. Аж вийшло, що наш дядько не ликом шитий! Побачив, що не господар вже він на своїй землі і покинув орати та сіяти не то що колхозну землю, а й ту, що ще в нього її большевики не видерли. Та й кому, справді, охота сіяти, коли не для себе він буде те, що вродить, косити та молотити. Селяне-хлібороби! Не надійтесь, що ви москаля червоного обдурите! Не думайте й того, що от ви свого ворога тепер подолали. Ворог ваш лютий і хитрий... Оті всі накази теперішнього совітського царя Сталіна про те, щоб припинити насильне запровадження колхозів, про повернення соціялізованої худоби та нарешті дозвіл продавати на вільному ринкові збіжжя та худобу, – то тільки хитрощі. Побачили комуністи, що дядько не сіє та й попустили; нехай, мовляв, обсіється, а там далі видно буде, кому хліб достанеться. Як не посіє дядько, то нічого буде совітській власті за гряницю на продаж вивозити, ні за віщо буде золота за гряницею доставати та нічого буде по загрянишних банках про чорний день складати. Все ж бо золото це царське та з церков та монастирів пограбоване, все вже вони за кордоном попристроювали. От чому вони попустили! А що народ буде мерти як мухи, то їм то не первина. 1921-го року на одній Україні пять мілійонів народу вимерло, а як цього року і вдвоє більше вимре, москалям від того не плакати! Люде вимруть, а земля ніде не дінеться і легше буде совхози заводити чи, як вони кажуть, «зернові фабрики». Народ з голоду плохий стає, слухняніший, як та сіра скотина. А їм тільки того й треба, бо ж хоч би й всі хахли вимерли, так в Москві ребят много, і коло трактора кожен Ванюха раду собі

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

дасть. А поки всі хахли не вимерли, комуністи щовесни в оранку та у сівбу їм і попускають, а з жнив і починають підкручувати. Зараз вони причаїлися і наче попускають ще й тому, що бояться війни з Японією. А щоб не боятися сусіда, то треба замиритися з своїми домашніми, щоб бува ззаду не вдарили. Бояться вони, щоб не прийшлося, як за турецької війни цареві Олександрові ІІ, кріпаків з неволі панської випустити або як Миколі ІІ за японської війни сякі-такі полегкості для своїх підданих зробити. А ще, бува, скине їх народ так, як скинув Миколу за останньої війни з німцями та австріяками. А як небезпека війни мине, як хліб уродить, то вони тоді не такої заспівають. Брати селяне! Хлібороби! Не давайте хліба совєцькій владі! Шкодьте червоним москалям як тільки і де тільки можете! Руйнуйте телеграф, телефон і залізницю, щоб не могли вони з України наше добро вивозити. Час вже нарешті з сірої скотини, що слухняно наставляє шию в московські ярма, чи то царські, чи то совітські, стати вільними громадянами своєї вільної країни, ні від кого не залежної Української Народної Республіки! Скидайте московське червоне ярмо! «Вставайте, кайдани порвіте і вражою, злою кров’ю волю окропіте!» – такий заповіт дав нам наш Великий Пророк ТАРАС ШЕВЧЕНКО. І ми його мусимо виконати! Український революційний комітет ДА СБ України. – Ф. 16. – Оп. 25. – Спр. 2. – Арк. 73. Типографський відбиток.

Листівка «Селяне, не давайте хліба большевикам!» 1932 р. З рук до рук! З хати до хати! СЕЛЯНЕ, НЕ ДАВАЙТЕ ХЛІБА БОЛЬШЕВИКАМ! Примара голоду знов насувається на Україну! Знов наш народ з ласки большевицької влади буде кинутий на голодну смерть! Зо всіх кінців України надходять трівожні звістки про недорід, а в багатьох місцях неврожай буде повний. На Московщині положення ще гірше: там уже тепер відбуваються голодні бунти селян та робітників, які московські комісари здушують розстрілами. Надія вся большевиків на український хліб, який вони будуть грабувати в українського населення та вивозити на Московщину. Знов, як шість років тому назад, забе-

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

руть останнє, а народ наш залишать умірати голодною смертю. Червоні кати московські не зупиняться перед тим, щоб знов виморити голодом міл[ь]йони нашого населення, як було минулого разу, коли від голоду вимерло біля восьми міл[ь]йонів української людности. А міл[ь]йони голодних москалів, яких посилатиме большевицька влада на Україну за хлібом? Чорними хмарами посунуться вони на українські землі, щоб видерти останній кусень хліба у нас, а нам залишити одно – покірно умірати з голоду. Що ж роблять московські кати, щоб не допустити до голоду? Чи справді вони щиро дбають про те, щоб врятувати населення від голодної смерти? Ні! Не вірте їм! Не вірте їхнім закликам і загрозам! Не давайте їм хліба! Вони вивозять хліб наш за кордон, продають чужинцям, а гроші видають чужинецьким комуністичним партіям, щоб викликати большевицьку революцію в чужих державах. Награбовані з нашого населення гроші вони видають на комуністичну пропаганду в Англії, Франції, Німеччині, Польщі, Австрії, Румунії та в інших державах. Нема такої держави, де б вони не сипали народними грішми. А скільки йде народних грошей на революцію в Китаї? А чи вона потрібна нам? Сотні тисяч большевицьких агентів, чекістів утримуються за кордоном для агітації за такий комуністичний рай, який вони завели на Україні. Якби ці гроші повернути на закупно [закупівлю] хліба для голодного населення, то про ніякий голод не треба було б і думати. Але вони цього не зроблять. Бо їм не ходить о те, щоб населення не вимерло з голоду, а про те, щоб на цілому світі завести комуну та щоб влада комісарська панувала всюди. Але чи станеться так, як хотять большевики? Ні. Чуємо, що чужі держави уже завели у себе лад після війни, дбають про мирне та спокійне життя для своїх народів та про добробут народний. Вони ще до пори до часу терплять комуну у нас, але це не довго буде тривати. Читаємо в пресі большевицькій, що чужоземні сили вже сьогодня готуються до жорстокої розправи з большевицько-комуністичною Москвою. Коли ми самі не зробимо розправи з червоними катами, то на нашу землю, чого доброго, вступить збройна сила чужих держав, щоб знищити їх. Селяне! Досить з нас вже і інтервенції чужоземної сили московської. Хай не ступить більше на нашу политу кровію землю нога хижого чужинця. Рятуймося самі! Самі організуймося, щоб власними силами скинути ненависне панування скажених московських катів! Ні одного зерна хліба червоним грабіжникам! Ні одного карбованця ненависним окупантам! Рятуймося від голоду, готуймося до розправи з проклятою московською комуною! Український революційний комітет ДА СБ України. Колекція «Голодомор 1932 – 1933 рр. в Україні». Типографський відбиток.

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

З довідки Наркомзему УСРР про виконання постанов РНК УСРР з питань хлібозаготівель 2 грудня 1932 р. Останні ухвали Ради народних комісарів УСРР та директивних органів у справі хлібозаготівель передбачають застосування до окремих колгоспів та одноосібних господарств низки репресивних заходів як адміністративного, так і економічного порядку, що в поєднанні з масово-виховною роботою мають забезпечити вивершення хлібозаготівельних планів у визначені терміни. Стан запровадження цих заходів, за відомостями ОВК та матеріалами спеціального обстеження Дніпропетровської, Одеської, Київської, Вінницької, Чернігівської областей та АМСРР, – такий: Занесення на «чорну дошку»: по Дніпропетровській області – 228 колгоспів по 44 районах. 1. Оштрафовано: твердоздавців: грішми – 233 госп. на суму 231 832 крб. з них стягнуто 88 693 крб. м’ясом – 66 госп. картоплею – 7 госп. 2. Стягнуто в безспірному порядкові хліба 540 ц. 3. Позбавлено землі – 22 господарства. 4. Продано майна 225 господарств. 5. Засуджено 427 господарств. 6. Вислано за межі району – 2. 7. Оштрафовано одноосібників: а) грішми – 945 госп. на суму 398 719 крб.; б) м’ясом – 114; в) картоплею – 166. 8. Стягнуто штрафів: грішми – 95 746 крб.; м’ясом – 16,5 ц; картоплею – 89,5 ц. 9. Позбавлено землі – 12 господарств. 10. Засуджено – 289 господарств. 11. Вислано за межі районів – 18 господарств. По Дніпропетровській області вилучено крам з 91 села 22 районів на суму – 329 237 крб.

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

В. Молотов, Л. Каганович, І. Сталін на трибуні мавзолею В. Леніна

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Постанова Політбюро ЦК КП(б)У про заходи, спрямовані на боротьбу з класово чужими та контрреволюційними елементами у Дніпропетровському зернорадгоспі 5 грудня 1932 р. ЦК констатирует, что факты, сообщенные в письме директора Днепропетровского зерносовхоза т. Мациевского на имя т. Хатаевича, в основном подтвердились. Зерносовхоз сильно засорен классово чуждыми и контрреволюционными элементами и длительное время находится в состоянии глубокого хозяйственного и политического прорыва. За короткий период (август–октябрь) в зерносовхозе убито 5 человек, в том числе зверски убиты 8 октября два лучших активиста – секретарь кандидатской группы и полевод Петровского отделения. Террористические акты и контрреволюционные действия классового врага (убийства, обстрелы объездчика и машины, массовые хищения хлеба и т.п.) сопровождались распространением панических и провокационных слухов, направленных к запугиванию и деморализации рабочих и колхозников, работающих в зерносовхозе. ЦК отмечает, что Межевской райпартком и Днепропетровский обком политически не реагировали на тревожные сигналы, поступавшие из зерносовхоза, не придали политического значения даже многочисленным убийствам, совершенным в совхозе. Принять к сведению сообщение т. Скрипника И.С., что бюро Межевского РПК с участием районного актива в своем решении от 19 ноября признало свои политические ошибки и наметило ряд практических мероприятий по оказанию помощи зерносовхозу и улучшению работы партийной организации. Указать Днепропетровскому обкому на ошибочность этой позиции, выразившейся в недооценке политической важности событий в зерносовхозе и что с его стороны не было принято решительных мер по оздоровлению и улучшению всей обстановки в зерносовхозе. Отмечая политическую близорукость редакции Межевской районной газеты «Зірка», уклонившейся от освещения обстановки в зерносовхозе в связи с убийствами, от развертывания через газету соответствующей массовой политической работы под оппортунистическим предлогом, что это внутренние дела самого зерносовхоза и что они не касаются района, – считать необходимым редактора газеты «Зірка» т. Саранчу снять с работы. Указать редактору областной газеты «Зоря» т. Никитову, что редакция «Зори» просмотрела факты классовой борьбы в Днепропетровском зерносовхозе и политически не реагировала на события в совхозе. Принять к сведению сообщение о том, что под руководством работников, посланных из Харькова, в районе произведено изъятие бандитских и кулацких элементов и что эта работа продолжается. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 6. – Спр. 238. – Арк. 61–62. Оригінал. Машинопис; 1. – С. 277 – 278.

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

З інформації Дніпропетровської обласної прокуратури та обласного суду обкому КП(б)У про судові репресії у справах, пов’язаних з хлібозаготівельною кампанією 6 грудня 1932 р. а)

Репрессии в отношении твердосдатчиков и контрактантов за несдачу хлеба

До 1 ноября было осуждено нарсудами области: твердосдатчиков – 571, контрактантов – 652. С 1 ноября по 5 декабря 1932 г. осуждено:

С начала кампании осуждено: твердосдатчиков контрактантов Всего осуждено за несдачу хлеба: б)

– 860, – 1519 – 2379 чел.

Репрессии за кражу хлеба

С начала уборки урожая до 1 ноября (в том числе и до издания закона от 7 августа) осуждено за кражу хлеба – 3973 человека, из них: к расстрелу – 12 человек, к лишению свободы от 5 до 10 лет – 756 человек, а остальные – к прочим мерам социальной защиты.

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

С 1 ноября по 5 декабря за кражу хлеба осуждено:

Таким образом, за весь хлебозаготовительный период и с начала уборки урожая до 5 декабря за кражу хлеба осуждено 5215 человек, из них: к расстрелу – 174 человека (приговоры приведены в исполнение в отношении 30 человек). в) Репрессии в отношении членов правлений и прочих должностных лиц (Утайка, разбазаривание, хищение, повторный, фиктивный учет, незаконный помол, несдача мерчука и т.п.):

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

Таким образом, усматривается, что общее количество осужденных должностных лиц по колхозному сектору составляет 1062 человека, из которых 59 человек осуждено к расстрелу. Облпрокурор Кумпикевич Председатель облсуда Румянцев Временно исполняющий обязанности Зав. оргинстр. Горенштейн Державний архів Дніпропетровської області. – Ф. 19. – Оп. 1. – Спр. 494. – Арк. 43 – 44. Засвідчена копія. Машинопис; 1. – С. 280 – 281.

Постанова бюро Дніпропетровського обкому КП(б)У про лист Й. Сталіна щодо Оріхівської справи 15 грудня 1932 р. 1. Бюро обкома отмечает, что оно допустило ошибку в том, что сняв руководство Ореховского района (Ордельяна – бывшего председателя РКК постановлением от 23 августа, а Головина и Паламарчука – постановлением от 28 октября) за разложенческую работу в районе, за срыв осеннего сева и хлебозаготовок, как не оправдавших доверия партии, дело до конца не довело, не вскрыло всей контрреволюционной сущности организованного ими сговора, направленного на срыв хлебозаготовок, не исключило их из партии, не отдало под суд, а ограничилось передачей вопроса об их партийности на рассмотрение областной КК. 2. За то, что бывшее руководство Ореховского района предало интересы партии, стало на прямой кулацкий путь обмана партии и пролетарского государства, на путь вредительства, организованного разложения колхозов, организовало саботаж хлебозаготовок, искусно прикрывая свою кулацкую жульническую работу «согласием» с генеральной линией партии, Головина – бывшего секретаря РПК, Паламарчука – бывшего председателя РИК, Ордельяна – бывшего председателя РКК, Пригоду – бывшего председателя колхозсоюза, Луценко – бывшего заведующего райЗУ, Базилевич – бывшего женорга как переродившихся, как врагов партии и рабочего класса из партии исключить, арестовать и сурово покарать.

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

3. Предложить тт. Кумпикевичу и Румянцеву организовать слушание дела в Орехове показательным порядком не позже чем через 5-7 дней. 4. Опубликовать в печати от имени прокуратуры постановление об аресте всех проходящих по делу лиц. Текст представить секретариату. 5. Обязать редакцию газеты «Зоря» подвергнуть в областной и районной печати решительному и всестороннему разоблачению всей контрреволюционной, вредительской, кулацкой работы бывшего Ореховского руководства. 6. Вопрос об уполномоченном райГПУ т. Базилии рассмотреть особо с участием т. Реденса. Державний архів Дніпропетровської області. – Ф. 19. – Оп. 1. – Спр. 20. – Арк. 69, 70. Оригінал. Машинопис; 1. – С. 294 – 295.

Телеграма Дніпропетровського обкому КП(б)У про вивіз у рахунок плану хлібозаготівлі всіх наявних фондів зерна 23 грудня 1932 р. Молния [из] Днепропетровска, Запорожье. ГПК, РВК Сообщается постановление бюро обкома 23 декабря: «Обязать секретарей РПК, председателей РИКов, председателей колхозов [в] пятидневный срок вывезти все наличные фонды (кроме семенных, вывоз которых разрешается постановлением обкома, облисполкома) [в] счет выполнения государственного плана хлебозаготовок по всем колхозам, не выполнившим план. [В] семидневный срок выявить все скрытые фонды [в] колхозах и вывезти [в] план хлебозаготовок. По истечении установленного семидневного срока [в] случаях обнаружения скрытых фондов привлекать председателей колхозов и всех лиц, виновных [в] укрытии [к] суровой судебной ответственности. Обязать председателей РИКов настоящее постановление вручить под расписку председателям колхозов [в] двадцать четыре часа». Строганов Згідно: Державний архів Запорізької області. – Ф. Р-722. – Оп 1. – Спр. 106. – Арк. 314. Засвідчена копія; 2. – С. 571 – 572.

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

Постанова бюро Дніпропетровського обкому КП(б)У про виявлення та покарання осіб, які викидають хліб у колодязі та вбиральні 30 грудня 1932 р. Обязать т. Гришина по линии ГПУ, т. Кумпикевича и т. Румянцева – по линии прокуратуры и суда и Каменской ГПК выявить действительных виновников, выбрасывающих хлеб в колодцы и уборные, и приговорить их к высшей мере наказания как за контрреволюционные действия против советской власти. Державний архів Дніпропетровської області. – Ф. 19. – Оп. 1. – Спр. 510. – Арк. 8. Оригінал. Машинопис; 1. – С. 307.

Із інформації ДПУ УСРР про справу щодо зриву хлібозаготівель у колгоспі «Велетень» Софіївського району Дніпропетровської області Грудень 1932 р. Установлено, что руководство колхоза проводило вредительскую работу во время уборки, в результате чего с поля ко дню ареста участников группировки (в ноябре) не было свезено 200 пудов намолоченной в поле пшеницы. Семена, намолоченные на 3 токах в количестве 300 пуд., были свалены в кучу на поле, мокли под дождем и гнили. В степи лежало большое количество неубранного хлеба. Хлеб, лежавший на поле, не охранялся и расхищался. Пред. колхоза Пойда систематически разбазаривал колхозный хлеб. Им были представлены преувеличенные сведения о выполнении плана хлебозаготовок. Так, в одной сводке он увеличил цифры выполнения на 1350 ц. Из указанной группы арестовано 5 человек: Пойда Г., Бобошко, Мудренко, Сидоренко и Лелека. Остальные [в связи с] за выездом из села пока не арестованы. Производится установка местопребывания их для немедленного ареста... Арестованный по делу Бобошко на допросе виновным себя не признал, а о своих взглядах на политику партии заявил следующее:

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

«…Мои взгляды таковы: необходимо обратить более серьезное внимание на село, на положение крестьянства, так как с развитием тяжелой индустрии партия совершенно забыла о крестьянстве». Следствие по делу продолжается. ДА СБ України. – Ф. 16. – Оп. 28. – Спр. 5. – Арк. 53 – 56. Засвідчена копія. Машинопис.

Постанова Політбюро ЦК ВКП(б) про репресії до селян Дніпропетровської області 1 січня 1933 р. Принять следующее предложение ЦК КП(б)У: 1. Выслать 700 семей с 20-25 сел основных отстающих районов. 2. Тт. Карлсону и Реденсу организовать высылку на Север злостных элементов и кулаков (без семей) в количестве 700 человек. Составить список исключенных в количестве до 50 из партии для немедленной высылки в концлагерь. РДАСПІ. – Ф. 17. – Оп. 162. – Спр. 14. – Арк.. 44 – 45.

З довідки про рух справ і заарештованих у справі хлібозаготівель в обласних відділах ДПУ з 1 грудня 1932 р. до 10 січня 1933 року 10 січня 1933 р. 1.

На 1 декабря в производстве областных отделов ГПУ УССР по операции состояло – 6387 дел с 8034 арестованными, в том числе: групповых – 513 дел с 2850 арестов. одиночек – 5184 » Из них по Днепропетровскому облотделу – 1205 дел с 1893 арестов./груп., одиночек – 124 дела с 664 арестов.

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

В течение декабря месяца облотделами заведено по операции 8876 дел, арестовано – 15 619 человек, в том числе: групповых 1220 дел с 7025 арестов. одиночек 8594 » Из них по Днепропетровскому облотделу – 1282 дела с 2799 арестов./груп., одиночек – 248 дел с 1393 арестов. 3. Закончено в течение месяца 5728 дел с 8136 арестов., в том числе групповых – 754 дела с 3712 арестов. Из общего числа законченных дел: передано в суд – 3866 дел с 6746 арестов. За декабрь месяц по операции закончено дел: Днепропетровский облотдел – 1361 дело; 2236 арестов.; 803 дела передано в суд; 1575 – арестов. 4. Из числа переданных в общие суды НКЮ дел за декабрь месяц рассмотрено – 2177 дел на 3574 человека, из них: осуждено к ВМСЗ – 194 чел. к лиш. своб. на разные сроки – 2851 » к др. мер. соц. защ. – 399 » оправдано – 130 » Днепропетровский облотдел: Всего рассмотрено дел – 297; обв. – 570; ВМСЗ – 71. Из них: лиш. своб. на разные сроки – 405; другие меры – 67; оправдано – 27. 5. На 1 января 1933 г. в производстве областных отделов оставалось – 8530 дел на 14 454 арестованных по операции, из них: групповых – 1079 дел с 6163 арестов. одиночек – 8301 » По Днепропетровскому облотделу: 1119 дел на 2158 арест.; из них групп. 184 дела на 1093 арест., одиноч. – 1065 арест. 6. За первую декаду января 1933 г. областными отделами (без АМССР) заведено по операции – 4124 дела, по ним арестовано – 7126 чел., в том числе: групповых дел 459 на 3125 арестов. одиночек на 4001 » Из них по Днепропетровскому облотделу: 503 дела с 965 арестов./груп. и 100 дел с 525 арестов.

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Закончено за первую декаду января – 1923 дела на 3132 арестованных, в том числе групповых – 254 дела с 1340 арестов. Из общего числа законченных дел: передано в суд – 1088 дел с 2061 арестов. » О/C и С/Т – 592 » с 712 » прекращено – 230 » с 346 » 8. Из числа дел, переданных для слушания в общие суды НКЮ, за первую декаду января рассмотрено – 629 дел на 1144 человека, из них: осуждено к ВМСЗ – 96 чел. к лиш. свободы – 921 » к друг. мерам – 78 » оправдано – 49 » 9. На 1 января 1933 г. в производстве областных отделов осталось – 10732 дела с 18 454 арестованными, в том числе: групповых – 1311 дел с 8050 арестов. одиночек – с 10 404 » Из них Днепропетровский облотдел – 1321 дело с 2600 арест.; из них групп. 243 дела с 1373 арестов. Начальник УСО ГПУ УССР Букшпан ДА СБ України. – Ф. 42. – Оп. 1. – Спр. 9. – Арк. 83–86 . Незасвідчена копія. Машинопис.

Інформація Дніпропетровського обкому партії до ЦК КП(б)У про хід виконання річного плану хлібозаготівель 12 січня 1933 р. Вторую пятидневку января по области по всем секторам поступило 11693 т или меньше против предыдущей пятидневки на 9217 т. В эту пятидневку общий годовой план хлебозаготовок выполнили Петриковский, Сталиндорфский районы. Одной из причин резкого снижения поступления хлеба в эту пятидневку является то, что ряд парторганизаций все свое внимание сосредоточил только на заго-

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

товке хлеба за счет вывоза наличных фондов из колхозов, закончив вывозку их в основном в первой пятидневке января, и совершенно ослабили организацию работы по усилению хлебозаготовок за счет других источников (возврат незаконно розданного, раскраденного хлеба, переобмолот, перевеивание, раскрытие расхищенного спрятанного хлеба и т.д.). На основании решения ЦК провели в эту пятидневку ряд дополнительных репрессивных мер по разгрому кулацкого саботажа хлебозаготовок (высылка 50 коммунистов, 700 хозяйств и т.д.). Однако обком считает, что парторганизации не сумели использовать это мероприятие для еще большего нажима на усиление хлебозаготовок, на разгром кулацкого саботажа. Обком принял ряд дополнительных практических мер по отношению к отдельным районам, колхозам и совхозам по обеспечению выполнения плана хлебозаготовок. Строганов ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 6340. – Арк. 2. Оригінал. Машинопис; 1. – С. 328.

Постанова Політбюро ЦК ВКП(б) про відпуск зерна Дніпропетровській області 7 лютого 1933 р. Отпустить 200 тыс. пудов зерна (рожь) в распоряжение Днепропетровского обкома и облисполкома на продовольственные нужды рабочих совхозов, МТС, МТМ, а также партийного и беспартийного актива нуждающихся колхозов. ДАСПІ. – Ф. 17. – Оп. 162. – Спр. 14. – Арк. 60. Оригінал. Машинопис.

Постанова П’ятихатського посівкому Дніпропетровської області про надання продовольчої допомоги колгоспам та колгоспникам 7 лютого 1933 р. 1. Поручить райземотделу и райснабу распределить продовольственную ссуду применительно к количеству людей и посева в колхозах с таким расчетом, чтобы в распоряжении посевкома оставить

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Запашний солонянський каравай Станіславові Косіору і Григорію Петровському від колгоспників, 1933 р.

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

Заява П.Тарана до правління артілі «Шлях до Комуни» Ново-Миколаївської сільради Солонянського району Дніпропетровської області з проханням допомогти «чим-небудь з харчей», бо родина голодує. 1.06.1933 р.

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

резерв 10 % этого количества, причем эти 10 % должны будут распределены также между колхозами, исходя из нужды отдельных колхозов и колхозников. 2. Из имеющейся ссуды [в количестве] 12 тыс. пудов кукурузы в зерне считать необходимым оказать срочную помощь следующим колхозам:

» » » » » » » » »

» « « «

» » »

1» 0,5 » 0,5 » 0,5 » 0,5 » 0,5 » 0,5 » 0,5 » 0,5 » 0,5 » 1,0 » 0,5 » 0,3 »

Причем указанные 8,3 т не берутся во внимание в расчет этих колхозов при общем распределении продссуды. 3. В связи с тем, что в районе имеется большое количество обнаруженных случаев опухания, что недостаточно об этом была информирована область и что указанная помощь является недостаточной, поручить тт. Кудринскому и Салипу составить докладную записку областкому КП(б)У о настоящем положении и просить облпосевком оказать дополнительную продпомощь. Председатель посевкома Грищенко Державний архів Дніпропетровської області. – Ф. 19. – Оп. 1. – Спр. 874. – Арк. 1. Оригінал. Машинопис; 1. – С. 374.

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

Спеціальне повідомлення прокурора Дніпропетровської області Наркомюсту УСРР про голодування в селах Нововасилівського району 8 лютого 1933 р. В национальных албанских селах Девическом, Гамовке, Георгиевке и Пирсовке Н.Васильевского р-на за декабрь и январь м-цы значительно возросла смертность как взрослых, так и детей. В с. Девическое за декабрь-январь умерло 112 чел., за тот же срок в Георгиевке – 90 чел., Пирсовке – 70 чел., Гамовке – 45 чел. В с. Девическое смертность особенно возросла в январе м-це, если с 1 октября по 1 декабря умерло 24 чел., то в январе за одну декаду с 18 по 28-е число умерло 26 чел., из них:

колхозников и их детей единоличников раскулаченных

17 чел. 3 » 6 »

28-го числа в Девическом было констатировано, что трупы 26 умерших не были похоронены, некоторые трупы не были преданы земле в течение 10 дней и больше. Сельсовет никаких мер к организации похорон не принимал. Судя по предварительным данным, следует прийти к заключению, что рост смертности в Девическом и др. указанных селах главным образом объясняется чуть ли не поголовным заболеванием тропической малярией, дающей большую смертность, в результате истощения организма, усиливаемого недоеданием, употреблением в качестве пищи хлопковых семян, вызывающих кровавый понос. Случаи смертности и опухания зарегистрированы среди некоторых семей красноармейцев. Следует отметить, что за последнее время в Девическом увеличились выезды целых семей за пределы села. По данным райаппарата ГПУ с июля м-ца из Девического с/совета ушло 130 дворов, в преобладающем большинстве все колхозники. По с. Георгиевка из 166 хозяйств в колхозе осталось 80. Приходится констатировать, что со стороны районного руководства, в первую очередь райисполкома, не были приняты своевременно необходимые меры по борьбе со смертностью в указанных селах. Лишь за последние дни было намечено ряд мероприятий, которые в своей совокупности должны дать положительные результаты, а именно: Назначен специальный уполномоченный по борьбе с заболеваниями в указанных селах, коему пору-

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

чено организовать в перечисленных селах приемные пункты и соответствующее питание, поместить тяжелобольных в Покровской больнице, кроме того, организовать в Н.Васильевке специальный пункт для помещения детей и лечения из указанных сел. Наряду с этим приняты меры к переброске для нуждающихся некоторых продуктов и товаров. Покровская МТС обязана бросить в Девическую бригаду из работников МТС для хозяйственной помощи колхозу, однако этих мероприятий недостаточно. Облпрокуратура считает необходимым немедленно командировать из облздрава и обл. отделения Красного Креста врачей специалистов-маляриков для более глубокой проработки на месте в самом срочном порядке мероприятий медицинского порядка. Думается, что необходимо организовать в одном из этих сел малярийную станцию. Необходимы медикаменты и т.д. Было бы чрезвычайно желательно, если бы приехал из области компетентный врач-коммунист для выяснения всех этих вопросов. Облпрокурор Кумпикевич ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 6277. – Арк. 2. Засвідчена копія. Машинопис.

Лист Сталіндорфського райкому партії до Дніпропетровського обкому КП(б)У про голод у районі 25 лютого 1933 р. Уважаемый т. Хатаевич! О положении в Сталиндорфском районе Вас немного проинформирует т. Сабсай. Мы наметили ряд практических мероприятий, которые должны создать перелом в подготовке к севу. Сегодня все до единого из работников районных организаций рассылаются по колхозам для усиления темпа засыпки посевматериала, проверки подготовки колхозов к севу, в частности для развертывания работы колхозных бригад и т.д. Положение с кадрами по всем линиям архитяжелое. Мы нуждаемся в срочной помощи и подкреплении крепкими работниками. В ближайшие дни я об этом напишу более подробно с заявкой на людей. У нас выявляется чрезвычайно тяжелое продо-

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

вольственное положение многих колхозов. Есть многочисленные случаи голодной смерти. Об этом местные работники не сообщили и никаких мер не приняли. Вчера обследовали Ворошиловский сельсовет, где умерло за последнее время 11 чел., о чем составлен акт. Вчера после составления акта получили сведения о том, что там умерли еще 3 человека. Есть случаи, когда родители оставляют детей и удирают. О случаях голодной смерти мы сегодня получили сведения из ряда других сельсоветов ( [в] Красинском, Фрайдорфском, Бухариндорфском, Озетовском и т.д.). В Ворошиловский сельсовет вчера отправили 50 пуд. муки, фельдшера с медикаментами. У нас, к сожалению, нет сил к организации медпомощи (нет врачей). Необходимо организовать детское питание (около половины умерших – дети), но для этого у нас нет ресурсов. Размеры голода, очевидно, настолько значительны, что мы без дополнительной помощи области с задачей не справимся. Сегодня посылаем людей для ознакомления с положением в ряде сельсоветов, откуда получили сведения о наличии пухнущих с голода и случаев голодной смерти. В Ворошиловском сельсовете отчаяние колхозников дошло до крайних пределов: люди перестали просить помощи, лежат в холодных нетопленых домах и ждут смерти. При таких условиях никакой серьезной подготовки к севу там и в аналогичных случаях не ведется. Так что помощь должна быть оказана чрезвычайно быстро. Необходимо, чтобы обком дал указания областным организациям по линии организации медпомощи, детского питания и дополнительной продовольственной помощи для Сталиндорфского района. Секретарь РПК Кипер ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 6277. – Арк. 81, 82. Засвідчена копія. Машинопис.

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

О. Р. Головко, колгоспниця с/г артілі «Червоний гірник» с.Широке Криворізького району Дніпропетровської області, яка вбила матір з метою вживання м‘яса з трупа в їжу.

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

Звинувачувальний висновок Криворізького міськвідділу ДПУ О. Р. Головко про вбивство матері з метою вживання м‘яса з трупа в їжу. 25.04.1933 р.

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Скарга селянки с. Краснопілля Г. Деревинської до Дніпропетровської міськради щодо реквізування продовольства в рахунок хлібозаготівлі 26 лютого 1933 р. До горсовета Днепропетровской обл. От гражданки с. Краснополья Деревинской Анны ЗАЯВЛЕНИЕ Прошу рассмотреть мое заявление на предмет самовольной работы бригады, выделенной сельрадой, и представителя завода им. Петровского. 10 февраля бригада по хлебозаготовительной кампании явилась ко мне и попросила добровольно дать по возможности фасоли. Из остатков для пропитания семьи я отпустила три килограмма, но они забрали всю (40 кг). 23 февраля вторая бригада в таком же составе пришла и потребовала картофель, который я получила за работу на рабочих огородах в выходные дни для семьи, которая работает на заводе им. Петровского в количестве четырех человек; полученный картофель из церабкоопа – только для пропитания своей семьи. Несмотря на то, что картофель был отпущен самим государством и наравне с остальными рабочими, которые также работали на огородах, возможно, в том числе и представитель бригады завода им. Петровского, не учли, что это является подрывом на весеннюю посевкампанию рабочего огородничества. Самовольно открыли погреб, забрали 125 кг картофеля и 38 кг буряка. Весь хлебозаготовительный налог по огородничеству мною выполнен. Прошу вашего содействия в возврате отобранного продукта, выданного церабкоопом. 26.ІІ.1933 г.

Просительница Деревиская

Державний архів Дніпропетровської області. – Ф. 416. – Оп. 1. – Спр. 113. – Арк. 331. Оригінал. Рукопис; 2. – С. 612.

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

З інформації Дніпропетровського облвиконкому РНК УСРР про важкий продовольчий стан області та збільшення захворювання дітей від голодування 28 лютого 1933 р. По ряду районов: Нововасильевскому, Акимовскому, Межевскому, Высокопольскому, Великобелозерскому, Апостоловскому, Божедаровскому, Молочанскому, Павлоградскому, Никопольскому, Нижнесерогозскому, Новотроицкому, Цареконстантиновскому и Михайловскому наблюдается резкое сокращение посещаемости школ, тяжелые заболевания на почве голода со смертельными случаями среди детей производственно-колхозного актива. В меньшей мере подобные случаи выявлены в районах: Долинском (села: Батузман, Новая Брузунковка), Терпеньевском, Бердянском, Софиевском, Геническом, Большетокмакском, Люксембургском и Мелитопольском. Проверкой аппарата ГПУ ряда сел и районов выявлено, что недоеданием в значительной мере задет производственно-колхозный актив, имеющий 300 – 900 трудодней. В районах: Нововасильевском, Акимовском и Межевском, где наибольшее количество смертельных случаев на почве голода, нами направлены врачебные бригады и организацией Красного Креста открываются питательные пункты в сельсоветах… Председатель облисполкома Алексеев Ответственный секретарь Дашевский ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 6277. – Арк. 78 – 79. Оригінал. Машинопис; 1. – С. 397 – 398.

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Лист В. Котляревського, священика с. Пескошено Велико-Білозерського району Дніпропетровської області, до Д. І. Яворницького з проханням допомогти якими-небудь харчами у зв‘язку з голодом. 14.05.1933 р.

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Витяг із листа секретаря Дніпропетровського обкому партії М. Хатаєвича до ЦК ВКП(б) про підготовку до весняної сівби в області, важкий продовольчий стан, настрої населення та заходи допомоги голодуючим 3 березня 1933 р. Я только что вернулся из объезда южной группы районов нашей области. …Продовольственное положение колхозников во многих районах из тех, где я был, очень тяжелое. В Большетокмакском районе установлено 26 случаев голодной смерти (в 3 селах, расположенных вблизи районного центра). В Акимовском районе только в одном с. Терновка-1 умерло с 21 января по 22 февраля 35 человек. Всего в этом селе числилось хозяйств в колхозе 103, из них бросили хозяйство и выехали 38 хозяйств, умерло 35 человек, лежит больных (опухших) 102 человека. Отдельные факты по этому селу: семья Младенова – 3 трудоспособных, один тракторист, старик и старуха – имели 610 трудодней, получили 433 кг хлеба, из них 328 кг мукой на руки, 86 кг печеным хлебом во время общественного питания. 31 января умер сын – тракторист 29 лет, 19 февраля умер старик, 53 года. Семья Дылова – 3 человека, 2 трудоспособных, имели 701 трудодень, получили на руки 247 кг мукой и 230 кг печеным хлебом в порядке общественного питания. 10 февраля умер старик 55 лет, 12 февраля – старуха 55 лет и 23 февраля – дочь 12 лет. Семья Шадлай – 9 человек, выработали 622 трудодня; получили на руки и съели в порядке общественного питания 933 кг. Лежат опухшие. Семья Янколова – 5 членов семьи. Глава семьи и сын, комсомолец, проработали несколько месяцев в колхозе, заработали в колхозе 235 трудодней и получили 194 кг хлеба. Умерло 3 человека. Семья единоличника Янколова, который сам не сеял, пас колхозные стада на договорных началах, с которым колхоз не рассчитался, – умер сам и двое малолетних детей. Аналогичное положение имеет место в ряде сел Нововасильевского, Высокопольского и некоторых других районов. Сравнительно много случаев опухания и голодных смертей мы имеем, помимо этого, еще в районах Апостоловском, Васильковском, Сталиндорфском, Мелитопольском, Большелепетихском, Никопольском (всего у нас 23 района с установленными подобными фактами). За февраль по области было зарегистрировано несколько десятков случаев отравлений на почве упо-

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

требления в пищу всякого рода суррогатов и трав. Случаи отравления приходятся, главным образом, на коммуны, во многих из которых положение с хлебом оказалось наиболее тяжелым… С комприветом М. Хатаевич ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 6277. – Арк. 105 – 111. Копія. Машинопис; 1. – С. 401 – 406.

З доповідної записки Дніпропетровського обласного відділу ДПУ голові ДПУ УСРР про розширення розмірів голодування в області 5 березня 1933 р. Рядом специальных сообщений мы сигнализировали об увеличивающихся случаях опухания и смерти на почве голода, проверенных и документально подтвержденных врачебными осмотрами, какие были организованы райаппаратами ГПУ под видом выявления эпидемических заболеваний. В настоящее время нами проводится работа по определению точных размеров голода. По предварительным итогам этой работы, выясняется нижеследующее: всего по данным 35 районов, где райаппаратами ГПУ проверка в основном проведена, поражено 336 сельсоветов; голодает 6436 семей; в них 16 211 человек имеют на почве голода признаки опухания; 1700 человек умерло от голода, а по Нововасильевскому району – от болезней, вызванных голоданием. Смерть от голода подтверждается, в отдельных случаях, актами медицинского вскрытия трупов, причем акты констатируют, помимо истощения и опухания, еще полное отсутствие пищи и даже жидкости в желудке, тонких кишках и мочевом пузыре, но – в основном смерть от голода подтверждается свидетельскими показаниями и освидетельствованием оставшихся в живых членов семьи, находящихся в тяжелом состоянии. Кроме приведенных выше сведений, поступили еще не проверенные данные (проверка произведена лишь частично) по 5 районам, помимо указанных 35, о том, что там голодает 855 семей, в них 2494 человека имеют признаки опухания и 144 человека умерли от голода. Хотя отсутствие исчерпывающих проверочных материалов не позволяет сейчас судить о действительном количестве голодающих в этих районах, данные же частичной проверки свидетельствуют о том, что весьма значительные размеры голода и по этим районам – бесспорны.

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Наконец, имеющиеся отдельные донесения, не поддающиеся суммированию, указывают на то, что факты голода и недоедания имеются и по остальным районам области, в частности по Коларовскому и Молочанскому. В наиболее тяжелом положении находятся следующие районы области:

В связи с недостатком хлеба в качестве массового явления отмечается употребление в пищу различных суррогатов, в том числе вредных и опасных для жизни. Нами зарегистрировано 354 случая отравления от употребления в пищу сорных трав, хлопковых семян, отходов от пивоварения, зерен абрикосов и вишен. Из этого числа 42 отравления повлекли за собой смертельный исход. В Большелепетихском районе, по определению врача, признаки отравления сорными травами (миший и перий) наступали через несколько часов и заканчивались смертью у детей в течение одних суток, у взрослых – в течение 3-5 суток. Наряду с суррогатами в массовом порядке отмечается употребление в пищу мяса кошек и собак, а также мяса павших лошадей, которое в одних случаях растаскивается сразу же после падежа, а в других – выкапывается из скотомогильников. Межевский район. Наш оперативный работник, явившись для осмотра семьи к колхознице Мелашкун

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

А. В. в с. Хорошее, застал в хате детей, у которых лицо и руки были измазаны кровью. На вопрос – откуда кровь, ребенок 7 лет ответил: «Жарили кобылку» и показал кусок протухшего мяса павшей лошади. Лошадь эта, по словам членов семьи, вырыта ими на скотомогильнике. В момент обследования мальчик 14 лет крайне страдал от рези в животе, после того, как он наелся пережженных костей от павшей лошади. Большетокмакский район. В артели «Труд и Воля» Большетокмакского сельсовета 16 февраля с.г. пали две лошади, которые в течение 5 минут были разрублены и растащены колхозниками по кускам. Попытка воспрепятствовать этому не удалась. В Нововасильевском районе отмечается торговля трупами кошек, собак и мясом павших лошадей со стороны спекулятивных элементов, среди крестьян. Продажная цена собаки в среднем 12 руб., мясо павшей лошади 6 – 8 руб. килограмм. Расплата, в большинстве случаев, производится вещами (коврами, одеждой и проч.). Наконец, в Высокопольском и Мелитопольском районах отмечено 2 случая людоедства, а в Новопражском районе – 2 случая убийства людей и торговля мясом убитых. Высокопольский район. 16 февраля с.г. в с. Заградовка в семье единоличника-бедняка Федощенко умер сын 12 лет на почве истощения от голода. Мать умершего совместно со своей соседкой Сапиго Анной (колхозницей-беднячкой) разрубила труп сына и употребляла в пищу. Почти весь труп съеден. Остались только голова, ступни ног, часть плечей и предплечья, кисть одной руки, позвоночник и половина грудной клетки. Все эти части тела были закопаны в сенях. Федощенко объяснила это полным отсутствием пищи. Кроме этого сына, она имеет 3 опухших детей. Помощь оказана. Мелитопольский район. 3 марта с.г. в с. Константиновка житель этого села Авраменко Т.И., занимавшийся сапожремеслом, был обнаружен у себя дома мертвым. Как установлено медосвидетельствованием смерть наступила в результате отравления трупным мясом при употреблении Авраменко в пищу трупа своего умершего от голода брата. Кроме трупа брата, как установлено в результате осмотра костей, Авраменко за несколько недель до брата съел труп своей матери. При осмотре хаты вблизи Авраменко обнаружен котел со сваренным человеческим мясом. Новопражский район. Установлено, что в с. Новгородка-1 член колхоза «Пятилетка» зарезал свою жену, отрубил кисти рук, ноги и голову и зарыл во дворе, в кучу навоза. Остальные части тела разрубил на куски и вытопил из них сало. На допросе Бойко объяснил, что хотел салом накормить детей. Мотивы убийства, по его словам, – ссора. Семья Бойко не голодала, и убийству, очевидно, сопутствовали какие-то корыстные мотивы. В этом же селе установлено, что 3 марта с.г. колхозница Хильченко Анна, симулянтка, не имеющая ни одного трудодня, пригласила к себе на квартиру кулака Петренко Марка 60 лет, зарезала последнего и мясо продавала на базаре. На допросе Хильченко не отрицает убийства и заявляет, что мясо она съела. Бойко и Хильченко арестованы.

100

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Для оказания помощи голодающим, а также нуждающимся колхозникам-активистам, комиссией по оказанию помощи отпущено зерно в количестве 3450 пудов и из фонда 200 тыс. [пудов] распределено районам 75 тыс. пудов.

Приложение: Сведения о пораженных голодом в районах Днепропетровской области

19 9

194 92

327 268

3 3

52 2

125 5

246 94

452 273

6 11

24 694

97 1632

159

8 2

139

507

24 833

97 2139

212

8 3

636

1394

663

1484

4 9

30 350

45 849

26 7

13 5

2 30

4 38

3 -

2 -

32 380

49 887

29 7

15 5

166

436

169

460

10 11 12 13 14 15

5 1 4 1 11

47 3 5 11 188

86 8 31 44 748

5 20

1 3 58

3 49 142

3 12

48 3 8 11 246

89 8 50 44 890

5 3 32

216

251

1 2 3

4 5

3 3

Начальник Днепропетровского областного отдела ГПУ Крауклис ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 6274. – Арк. 124 – 133. Засвідчена копія. Машинопис; 1. – С. 406 – 413.

101

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

Витяг з інформації Дніпропетровського обкому партії ЦК КП(б)У про факти приховування хліба особами, які голодували 8 березня 1933 р. Магдалиновский район. В Магдалиновском сельсовете Вашинкова Анастасия, колхозница, имела 33 трудодня, все время ходила и просила хлеб, при проверке у нее нашли 2 ц хлеба, говорит, что «припрятала на всякий случай». Гуртовой Алексей – колхозник артели «Проминь» Поливановского сельсовета, в прошлом середняк, ходил и просил хлеба. Пошли к нему проверять и обнаружили 1 ц зерна. Колхозница Пархоменко Ивга этого же колхоза все время ходила и просила хлеб, утверждала, что у нее дети пухнут от голода, когда пришли проверять, то у нее нашли 9 пудов хлеба. Кулак Скрипник – ходил по селу, по дворам и просил хлеб, пошли к нему домой и обнаружили 4 пуда хлеба. Когда стали этот хлеб выбирать, он одного коммуниста-активиста ударил. В с. Крамарка у Шаповала Андрея – единоличника – обнаружили 2,78 ц зерна. До этого он все время ходил в сельсовет, партячейку и просил хлеб. В с. Чаплинка у колхозника Белого Якова, который получил из колхоза за все время 72 кг хлеба, обнаружили 78 кг после того, как он кормился 6 месяцев. Он все время ходил и просил хлеб. У колхозника артели им. Ворошилова Шефского сельсовета обнаружено 4 мешка кукурузы, спрятанной в сундуке, 2 мешка ячменя и один мешок проса. До этого он ходил и просил хлеб, утверждая, что дети пухнут от голода. Никопольский район. Колхозник артели «Незаможник» Борисовского сельсовета Нарыков ходил в правление колхоза и просил хлеб. При проверке у него нашли 32 кг зерна. Сам он в прошлом середняк, имел 140 трудодней. Единоличник-середняк этого же сельсовета Пряниченко просил хлеб, говорил, что дети опухшие. И действительно, при проверке дети были опухшие. Когда же пошли к нему в дом проверять, то под столом обнаружили яму, в которой нашли 87 кг кукурузы, 65 кг ржи и 1,5 ц масляничных культур. Пятихатский район. У Гарагана Григория, колхозника артели им. Затонского Саксаганского сельсовета, который систематически ходил и просил хлеба, нашли в яме 1,2 ц ячменя. У колхозника Балагуты Якова (колхоз с. Комиссаровка), который систематически требовал хлеб, нашли 2,16 ц хлеба. Он выработал в колхозе с 2 трудоспособными членами семьи 130 трудодней… Заведующий секретным отделом обкома КП(б)У М. Зайчик ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 6277. – Арк. 161–162. Засвідчена копія. Машинопис: 1. – С. 415-416.

102

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

103

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

Колгоспники в черзі за молоком. Дніпропетровщина 1932 р.

104

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Спецдонесення транспортного відділу ДПУ Катерининської залізниці Дніпропетровському обкомові КП(б)У про смертність від голоду на залізничних вокзалах 12 березня 1933 р. За период с 25.II по 3.III с.г. по 2-му эксплуатационному району отмечено 35 случаев умирания от голода и истощения на вокзалах. По станциям указанное число случаев распределяется таким образом: ст. Днепропетровск – 11, ст. Н-Днепровск – 6, ст. Синельниково – 7, ст. Пятихатки – 11. Кроме того, по ст. Мелитополь за февраль месяц зафиксировано 6 случаев смерти от голода и истощения. Из указанных 41 чел. имеется 13 человек крестьян-пассажиров. Преимущественное же количество умерших на вокзалах относится за счет освобожденных из ДОПРа. Следует отметить, что значительному количеству освобождаемых из ДОПРа проездные документы не выдаются, в связи с чем они не имеют возможности выехать к месту своего жительства и концентрируются на вокзалах. Не имея средств и не получая хлеба и других продуктов, умирают от голода. Сообщая о вышеизложенном, полагал бы необходимым обязать соответствующие организации удовлетворением освобождаемых из ДОПРа проездными документами до избираемого местожительства или места работы. Вр. нач. ДТО ОГПУ Екат. ж. д. Вецгайль ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 6277. – Арк. 198–199. Засвідчена копія. Машинопис.

105

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

З інформації Дніпропетровського обкому партії ЦК КП(б)У про важкий продовольчий стан і смертність від голоду в області 12 березня 1933 р. Положение с нехваткой продовольствия на селе оказалось здесь – в Днепропетровской области – гораздо более тяжелым и серьезным, чем я мог предполагать. Я буквально завален ежедневными сообщениями и материалами о случаях голодных смертей, опухания и заболеваний от голода. Последние дни все чаще поступают сообщения о трупоедстве и людоедстве. По данным областного отдела ГПУ, количество умерших от голода или в связи с обострившимися заболеваниями на почве голода составляло на 1 марта около 1600 человек, количество опухших или заболевших от голода составляло по 23 районам 16 тыс. чел. Эти данные в ряде случаев, несомненно, преувеличены, но зато ими не охвачен ряд других случаев, еще не зарегистрированных и не попавших под учет. Беда еще в том, что в результате усердно проводившегося здесь изъятия от колхозников «незаконно полученных» ими натуральных авансов и массовых искривлений, допущенных при этом, у нас среди опухших и оставшихся совершенно без хлеба очень велик процент колхозников, выработавших большое количество трудодней. Во время перевозки семян выяснилось, что мы имеем до двух десятков районов, где лошадь, вследствие своей истощенности, к севу совершенно не готова. Даже при перевозке семзерна на 25 км приходилось лошадей останавливать в промежуточных селах на 2-3 дня на отдых, перепрягать их и т.д. Мы вынуждены были приступить теперь же к расходованию отпущенных нам 950 тыс. пудов фуражной ссуды, ибо без этого лошадь с перевозкой семян не справилась бы и к моменту сева пришла бы в совершенно негодное состояние. С коммунистическим приветом Секретарь Днепропетровского обкома КП(б)У М. Хатаевич

ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп. 20. – Спр. 6277. – Арк. 193–196. Оригінал, Машинопис; 1. – С. 426–429.

106

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Постанова РНК УСРР від 20 листопада 1932 року, якою були створені передумови масового голодування на селі.

107

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

Заява І. Токар до правління артілі “Шлях до комуни” Ново-Миколаївської сільради Солонянського району Дніпропетровської області з проханням дати на родину “яких-небудь продуктів, хоча б березки” у зв‘язку з голодом. 10.03.1933 р.

108

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Довідка ДПУ УСРР про продовольчі труднощі та вражені голодуванням райони України 12 березня 1933 р. Наибольшее количество фактов голода зарегистрировано в конце февраля и начале марта. В отдельных местах это явление приняло массовый характер. По отдельным областям Украины приведенные цифры разбиваются:

З доповідної записки Дніпропетровського обкому партії Наркоматові постачання СРСР та ЦК КП(б)У про погіршення продовольчого постачання промислових підприємств області 21 березня 1933 р. По всем предприятиям Днепропетровской области, вследствие невыполнения планов завоза централизованных фондов рабочего снабжения, имеет место систематическая недодача рабочим и служащим продуктов против установленных норм. Так, например, рабочим завода им. Петровского в феврале вместо установленных норм фактически выдано: . .

2250

1250 -

» 1000 » » » » »

200 200 1000 800 2000

500 1000 -

500 -

1200 500 _

600

109

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

Такое же положение было [и] в предыдущие месяцы. Ход выполнения централизованного завоза продуктов питания характеризуется следующими данными: в январе 1933 г. область совершенно не получила рыбных товаров; «Руда» за 2,5 месяца 1 квартала вместо 230 т рыбтоваров получила только 6 т; заводы им. Ленина, Дзержинского, «Коминтерн», «Коммунар» не получили жиров; в феврале Криворожский железорудный бассейн не получил ни сахара, ни рыбтоваров; новостройки (Днепрокомбинат, Кривстрой, Никопольстрой, Дзержинстрой) недополучили жиров; завод «Коммунар» из 26 причитающихся ему т жиров не получил ни одного фунта; завод им. Дзержинского, «ДЗМУ», «Коминтерн», Криворожский – также совершенно не получили жиров. Вот картина выполнения плана завоза основных продуктов по отдельным крупнейшим предприятиям:

Исключительно тяжелое положение – на крупных предприятиях, проходящих по второму списку (до 3 тыс. рабочих): в Мелитополе – заводы «Победа», им. Балицкого, Воровского; в Бердянске – заводы «Красный Прогресс», Первомайский, Азовско-Черноморскиий, в В.Токмаке и др., где почти никаких продуктов, кроме хлеба, не выдается, и то в течение ряда месяцев норма хлеба была срезана с 700 до 100 г. Рабочие и служащие предприятий, проходящих по 3-му списку, ничего, кроме 200 г хлеба, не получают. План централизованного снабжения по общественному питанию выполняется также чрезвычайно неудовлетворительно – за февраль совершенно не получено макарон, не полностью получены мясо, жиры и проч. продукты. Особенно тяжелое положение в железорудном бассейне и на заводе «Коминтерн», для которых по об-

110

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

щественному питанию отпускаются значительно меньшие фонды, нежели соответствующим ОРС. Обком считает, что со стороны центральных снабженческих и регулирующих органов, несомненно, имеется недоучет значения Днепропетровской области как одного из значительных центров металлургии, машиностроения, рудодобывания и новостроек с огромными кадрами пролетариата. Секретарь обкома КП(б)У М. Хатаевич ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 6377. – Арк. 103–107. Оригінал. Машинопис; 1. – С. 464 – 467 .

Лист Павлоградського райкому партії до Дніпропетровського обкому КП(б)У про голод і людоїдство в с. Межирічі 30 березня 1933 р. 28 марта мне по телефону начальник политотдела Межирической МТС т. Стеблев сообщил о том, что в с. Межиричи повторился случай людоедства. Специально по этому вопросу мною было созвано закрытое заседание бюро РПК. Учитывая, что Межиричи у нас числится одним из наиболее неблагополучных по голодовке, решили выделить комиссию для глубокого обследования состояния этого дела. Комиссия выделена в составе – председателя РКК т. Поллюля, нач. РГПУ т. Жлей и райздравотдела – партийца т. Щеглова. Сообщаю предварительные данные о работе этой комиссии: «Некая Кудрицкая Ольга Максимовна 33 лет, уроженка с. Межиричи, из бедняцкой семьи, но сама никогда нигде после революции не работала, а занималась преимущественно спекуляцией разными с. х. продуктами и кустарной выработкой кошелок для продажи на рынке. В колхозе не состояла и враждебно была настроена по отношению колхоза. Как следствием установлено, за ней числится уже не один факт людоедства. Еще в начале января месяца с. г. Кудрицкая Ольга сама употребила в пищу труп умершего 8-летнего своего сына. Второй случай – употребила в пищу труп своего брата Кудрицкого Платона, который в декабре месяце 1932 года в Маврино бросил свою жену, переехал жить к ней в Межиричи. После этого жена Платона Кудрицкого – Кудрицкая Феодосия Степановна – брошенная, из Маврино тоже переехала в Межиричи и поселилась жить у Кудрицкой Ольги, как у родственницы по мужу, последняя также нигде не

111

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

работала, 35 лет, занималась спекуляцией (мелкой) с. х. продукцией и выработкой кошелок на рынок. В последних числах февраля м-ца с. г. Кудрицкая Ольга подговорила Кудрицкую Феодосию, совместно удушили 4-летнюю девочку-сироту, находившуюся у Кудрицкой Ольги, и употребили в пищу. Последний случай людоедства – это имело место в ночь с 26 на 27 марта с.г.: по предварительному сговору обоих Кудрицких еще с базара г. Павлоград была заманута под видом продажи керосина грка с. Маврино Пшеничная Степанида, 35-летняя колхозница-середнячка, которую затем Кудрицкие веревкой удушили, порезали мясо и, сложив в бочку, засолили. Все это при обыске изъято, только конечности были съедены. Обе виновницы – Кудрицкая Ольга и Кудрицкая Феодосия – заключены под стражу и во всем вышеуказанном сознались. Но, кроме того, по предварительным следственным данным, Кудрицкие наряду с людоедством якобы еще продавали на базаре из человеческого мяса колбасу и небольшими кусочками мясо, последнее обстоятельство еще требует проработки. На следующий день, т.е. 27 марта, дочь удушенной Пшеничной в поисках своей матери из Маврино пришла в Межиричи, и когда зашла во двор Кудрицкой, то таковую также пытались замануть к себе в хату, очевидно, с целью удушения. Аналогичный случай был и с гр-кой с. Межиричи Прихно Феклой, которую 17.III пытались уговорить зайти к Кудрицкой в хату. Все эти обстоятельства говорят за то, что Кудрицкие Ольга и Феодосия с января месяца стали систематически заниматься людоедством. При осмотре врачом обвиняемых установлены признаки безбелковых отеков, однако физически еще не настолько слабые, ходили свободно в Павлоград. Продуктов каких-либо других, кроме человеческого мяса, при обыске в хате не обнаружено. Следствие по данному делу форсируем, и в ближайшие 2-3 дня дело будет представлено на Судтройку. Касаясь общего состояния села, комиссия установила, что голодающих – значительное количество населения, как единоличников, так и колхозников. По предварительному, далеко еще не точному учету, остроголодающих колхозников около 300 чел., единоличников – около 40, всех возрастов, сильно опухших и почти не могущих передвигаться. Но при более точной проверке, которая сейчас производится, число пораженных голоданием увеличивается до 70 % всего населения села. Начиная с января месяца, постепенно увеличивается число смертных случаев. За этот короткий период всего умерло – 262 чел. всех возрастов, в большинстве – по причине недоедания. Учитывая особо тяжелое положение с продовольствием села Межиричи, мы отпустили из зарезервированных 3000 пуд. продовольствия кукурузы дополнительно 500 пудов. Разрешили выдавать единоличникам-голодающим, если они будут выполнять в колхозе работу, связанную с ве-

112

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

сенним севом. Это мы вынуждены сделать в Межиричах только потому, что предупредим этим случаи людоедства. Тов. Хатаевич! У нас по селам за последнее время появилась масса беспризорных детей, оставшихся после смерти [родителей] и брошенных родителями. По неточным данным, такой детворы насчитывается до 800 душ. Вызывается необходимость организовать специально 2-3 детских дома, что будет требовать больших денежных затрат, которых у нас по бюджету нет. Пока мы приступаем к организации детских площадок с питанием. Для этого нужны специальные продовольственные фонды. Прошу учесть это и дать указания по советской линии. Секретарь РПК Банник ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 6277. – Арк. 233 – 235. Засвідчена копія. Машинопис.

Зведення інформаційного сектору оргінструкторського відділу ЦК КП(б)У про факти голоду в областях республіки 1 квітня 1933 р. Днепропетровская область. Обком сообщает, что в 32 районах количество голодающих превышает 5 тыс. человек, наиболее поражены такие районы: Высокопольский, Н.Васильевский, Межевской, Мелитопольский, Акимовский, Коларовский, Павлоградский, Апостоловский, Ц. Константиновский, Царичанский, В.Лепетихский, Божедаровский, Сталиндорфский, Ореховский, Долинский, Чубаровский, Бердянский. По районам Днепропетровской области, которые находятся в очень тяжелом положении, имеем такие факты: В Н. Васильевском районе в селах Девическое, Георгиевка, Пирсовка и Гамовка отмечены массовые заболевания (на почве голодания) туберкулезом и тропической малярией со значительным ростом смертности. В Межевском районе в коммуне «Червоний Жовтень» выявлено 80 чел. больных от голода: хотя они не все лежат, но к физической работе совершенно неспособны. В Высокопольском районе в с. Заградовка голодал Майборода В., колхозник, бедняк с семьей 7 человек, из них 2 трудоспособных. Выработали 661 трудодень, а натураванса получили 3 ц 38 кг.

113

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

В Сталиндорфском районе положение колхозников по Ворошиловскому сельсовету отчаянное, люди перестали просить помощь, лежат в холодных, нетопленых домах и ждут смерти. По сельсовету отмечено 14 случаев смерти от голода. В этом же сельсовете у колхозника Бравермана (он сидит в ДОПРе за кражу колхозного хлеба, жена неизвестно где) в хате лежит 4 детей от 5 до 10 лет, не двигаются, опухшие, с открытыми ранами, что говорит о том, что они разлагаются живьем. В Н. Васильевском, Высокопольском и Павлоградском районах отмечены факты, когда группа умерших не была похоронена в течение 15 дней. По селу Заградовка Высокопольского района 13 непохороненных трупов лежали в открытом склепе и на снегу. В Павлоградском районе в с. Межирич ряд колхозников, умерших от голода, также не были похоронены в течение 5 – 7 дней. Колхозница Калатик артели «Коминтерн» Н.Троицкого сельсовета похоронила своего умершего мужа в соседней кулацкой хате. Колхозница Соловей своего ребенка похоронила в сенях своей хаты. В Павлоградском районе отмечено 12 случаев смертности колхозников. Вследствие того, что была мерзлая земля и трудно было рыть могилы, трупы бедняков Куренного А., Магара и Мужеренко лежали непохороненными. В Н. Васильевском районе в с. Николаевка в разное время ночью некоторые колхозники и единоличники, являясь на скотомогильники, вырывают трупы закопанных сапных лошадей, делятся мясом, которое потом употребляют в пищу. В Лиховском районе между Н.Троицким и Липским сельсоветами имеется салотопка. К этой салотопке ежедневно ходило от 50 до 70 человек за мясом. После того, как была установлена вооруженная охрана, уменьшилась явка до 10 – 15 человек. Если мяса не дают, растаскивают кишки и другие отходы. При перевозке посевматериала пала лошадь, ее тут же на дороге растащила группа колхозников. В Апостоловском районе через с. Марьянск из Воронцовского техникума ехали парой лошадей на станцию. По дороге в Марьянск одна лошадь пала. Через несколько минут население разобрало лошадь по домам. Извозчики поехали дальше, через небольшое расстояние и вторая лошадь сдохла, которая также немедленно была забрана. В ночь на 26 февраля в коммуне этого села сдохла лошадь; пока вырыли яму, лошадь растащили. В с. Заградовка Высокопольского района население ходит с мешками и занято собиранием пищи, растаскивают падаль, собирают траву. В этом селе перебили и съели всех собак и кошек, собак воруют друг у друга. В Днепропетровской области отмечено несколько случаев людоедства. В с. Заградовка Высокопольского района у единоличницы Федорченко обнаружен труп умершего мальчика, зарытый в хате, у трупа вырублены мягкие части рук и плеч, вырезаны уши, вырублены на туловище все части мяса до костей. Все это употреблено в пищу. В с. Анновка Акимовского района беднячка Кочетова (муж ушел в совхоз работать) зарубила мальчика

114

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

5 лет, сварила холодное, чтобы покормить остальных 3 детей. Кочетову на это подговорила кулачка. В Александровском районе имеем 3 случая людоедства. В селе Петрохопры колхозница, она же укрывательница бандитов, воровка, заманила к себе падчерицу 10 лет, убила ее и части изжарила. Через 2-3 дня в этом же селе застали на месте преступления мужа этой колхозницы, уголовного бандита, – убил старуху и дочь 20 лет, части тела зажарил. В с. Приютовка жена высланного кулака, убив старшую дочь 9 лет, сварила и накормила остальных детей. Информпосевгруппа ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп. 20. – Спр. 6275. – Арк. 124 – 131. Оригінал. Машинопис; 1. – С. 477 – 482.

З доповідної записки Павлоградського райкому партії Дніпропетровському обкомові КП(б)У про становище в районі 30 квітня 1933 р. Вследствие тяжелого продовольственного положения в большинстве колхозов и сельсоветов нашего района увеличилась смертность среди колхозников и единоличников на почве недоедания. Только по официальным данным райинспектуры НХУ и записям ЗАГСа за последние 3 месяца 1933 года умерло – 2353 человека (эти сведения приуменьшены минимум на 40 – 50 %, так как за последнее время выявлено много случаев непогребенных трупов). В сравнении с 1932 годом смертность увеличилась в 7 раз. За весь 1932 год по селу умерло 2425 человек, а за первые 3 месяца 1933 года – 2353 человека. Характерно отметить, что большая смертность падает на детский возраст. По далеко не полным сведениям, за половину февраля и марта месяца сего года умерло детей до 10-летнего возраста – 452 человека. Еще и сейчас из ряда сел продолжают поступать тревожные сигналы об увеличении смертности среди детей (Водяное, Кочережки, Троицкое, Вербки, Вязовок, Межиречи и др.). 1. Принимаемые нами меры для ослабления и прекращения недоеданий и смертных случаев, несмотря на выданную большую продовольственную помощь, пока резкого перелома не дают. 2. В сравнении с тем, о чем я писал в предыдущих докладных записках, я писал Вам о том, что у нас с каждым днем все более и более увеличивается беспризорность. Нами приняты все меры к тому, чтобы

115

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВОЇ С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

оказать организованную помощь детям беспризорным, оставшимся без родителей-колхозников и детям одноособников и, в частности, кулаков. Для этой цели, как Вам уже сообщалось, нами организованы питательные пункты в 7 местах на 710 детей. Из фондов продовольственной помощи нами отпущено на эти нужды 700 пудов муки. Такие же пункты нами организованы для взрослых в особо пораженных сельсоветах – Троицкое, Межиречи, Кочережки, Вязовок. Другого выхода пока у нас не было. Благодаря такому мероприятию мы добились некоторых положительных результатов; так, например, в с. Троицком и Межиречи свыше 150 человек опухших поправились и уже работают на поле. Однако все эти меры являются недостаточными, продовольственных ресурсов в районе нет, а ограниченную продовольственную помощь в большинстве случаев приходится расходовать только как предварительную помощь без всякой гарантии – учесть ее до конца, что должного эффекта не дает. Секретарь райпарткома Банник ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 6275. – Арк. 182 – 186. Засвідчена копія. Машинопис.

Звернення Українського громадського комітету допомоги Україні до українського народу1 25 липня 1933 р. Б ИЙМО У В ЕЛИКИ Й Д ЗВІ Н НА ТРИ ВОГ У! Український Народе! Велика Україна, Твій материк, цей найбагатший край в Європі, корчиться нині в голодових муках і болях і терпить невиносний національний гнет. Російські комуністи-більшовики, що вогнем і мечем знищили Українську державу над Дніпром, що багнетами насадили свою диктатуру на нашій землі, розпинають тепер український нарід. Вони нищать найкращих його синів розстрілами, мучать тюрмами й засланнями і масово виголоджують усе населення на Україні. Це не поголоски й не сплітки, це найчистіша правда! Про цю страшну правду говорить нині голосно 1

Український громадський комітет допомоги Україні створено 25 липня 1933 р. у Львові з ініціативи Української парламентської репрезентації. Звернення підписали представники Української парламентської репрезентації Д. Левицький; Українського педа-гогічного товариства – О. Базюк, М. Коновалець; Українського католицького союзу – В. Кузьмович, А. Трач; Союзу українок – М. Рудницька та інші.

116

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

світ, про цю болючу правду кажуть наші тамошні брати у численних листах до свояків і знайомих, про цю жахливу правду оповідають і численні втікачі з більшовицької неволі. Зате цю трагічну правду закривають комуністи. З усіх листів наших нещасних братів і з усіх оповідань утікачів чуємо розпачливий крик: «Рятуйте, бо загибаємо від насильства й голоду!» Український Народе! Де б ти не жив поза межами Великої України – чи в Галичині, чи за океаном в Америці, чи на Волині й Холмщині, чи в далекій Австралії, чи на Буковині й Бессарабії, чи в Китаю, чи на Закарпатті й на еміграції в Европі, чи в гарячій Африці – ніде Ти не можеш спокійно приглядатися величезному горю та мукам Твоїх неволених і голоджених братів. Ти мусиш сказати своє тверде слово гнобителям і світові цілому про їхню неволю. Ти мусиш зробити все, щоби рятувати загрожене існування 35 міліонів братів, – щоби рятувати тим самим себе, своє національне життя перед загладою. Бо ж комуністичні московські диктатори завзялися вже на само життя українського народу, що найшовся під їх владою. Вони знищили всі багатства української землі, вони зруйнували українське народне господарство, вони через насильну колективізацію геть завалили хліборобство й довели українське населення до голоду. На українських широких, урожайних ланах ростуть тепер переважно бур’яни, а український хлібороб у голодових муках докотився декуди до людоїдства. На українській землі, де недавно хвилювали непроглядні пшеничні лани своїм буйним колоссям, запанувало наслідком комуністичної господарки людоїдство. Це ж найстрашніше явище під сонцем. Щоб в хліборобській країні брат поїдав з голоду брата – цього світ не чував і земля наша досі не знала. Одначе й людоїдство не спинило російських комуністів від того, щоб тепер, при зборі цьогорічних невеликих урожаїв, не наложити своєї руки на весь український збір. Комуністи рішили вивезти з України все збіже на північ, у московські промислові осередки, а українське населення тим самим віддати масово на поталу голодовій смерти. За спротив населення проти такого обдирання краю та проти голодження комуністи нищать його немилосердно розстрілами, а всю вину за неврожай складають на українську національну свідомість і тому гноблять український нарід політично гірше московських царів. Вони касують усі рештки політичної автономії Радянської України, нищать усі українські культурні надбання та викорінюють українізацію. На виснаженому голодом народньому організмі виконують при допомозі терору ще й нечуваний і невиданий в історії ніякого народу політичний гнет.

117

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВОЇ С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

Український Народе! Урвалася міра Твого терпіння. Мовчати далі не можна. Скрізь, де б’ється українське серце, треба не тільки протестувати проти всіх комуністичних насильств, а й заворушити сумлінням цілого людства, поставити на ноги весь світ, щоби він звернув увагу на Твоє положення й прийшов Тобі з допомогою. Українська парламентарна репрезентація і всі центральні українські установи заснували у Львові Український громадський комітет рятунку України. Подібні українські комітети треба творити по всьому світі, треба їх працю узгіднювати та спільними зусиллями змагати до облекшення долі наших неволених братів на Великій Україні. Український Народе! Де б Ти не жив – чи на власній землі, чи на еміграції, чи в Европі, чи за океанами – ставали одностайно в суцільні лави боротьби з насильством. Мобілізуй опінію2 світу проти всіх комуністичних страхіть на Великій Україні. Допомагай своїм братам на Великій Україні чим можеш і як можеш. Львівський громадський комітет поведе масову рятункову акцію в краю та за кордоном і в найкоротшому часі оголосить подрібний її плян. У своїй праці Комітет рятує загальну, масову підтримку. Повний віри в успіх початого діла, Комітет кличе до дружньої співпраці всіх українців, що щиро хочуть з’єднатися в болю зі своїми гнобленими наддніпрянськими братами. А Ви, нещасні, опухлі з голоду Брати з-над Дніпра, Кубані та Дону, прийміть від нас вислови подиву для Вашої мужньої постави в нещастю, прийміть вислови найглибшого співчуття у великому горі й будьте певні, що скорше чи пізніше прийде кінець Вашим мукам, а з-поза комуністичних хмар і темряви, що повисли над Україною, засяє сонце Волі. Львів. Дня 25 липня 1933. Діло. – 1933. – 14 серпня.

Громадська думка.

118

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

119

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

Листівка «РЯТУЙМО УКРАЇНУ». Італія

120

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Меморандум європейської федерації українців за кордоном до міністра іноземних справ Великої Британії Д. Саймона про голод в Україні3 27 вересня 1933 р. Сер, Дозвольте нам звернутися до Вас і подати із цим листом меморандум про голод в Україні. Хоча тема нашого розгляду – це питання організації допомоги враженому голодом населенню Радянської України, ми вважаємо за потрібне висвітлити економічні, соціальні і політичні обставини, які спричинили це лихо. Під сучасну пору будь-які допомогові зусилля виявляться неефективними, якщо ми не зуміємо переконати радянське керівництво поставитися до них прихильно. Саме з цієї причини ми й шукаємо підтримки з боку політичних сил, а також громадських організацій. Ми беремо на себе сміливість звернутися до Вашої Світлості з проханням виявити нам свою люб’язність і подати наше прохання Вашому урядові, а також бути нашим речником у цій справі. Ми будемо безмежно вдячні урядові Великої Британії за будь-який крок на користь нашої країни. Ми будемо також дуже вдячні, якщо англійські делегати в Лізі Націй, у Міжнародному Допомоговому Союзі і в інших міжнародних органах, здатних подавати допомогу потерпілому населенню, порушать і наполягатимуть на вирішенні питання про організацію допомоги Україні. Заздалегідь дякуємо, зі щирою повагою

Генеральний секретар Дм. Андрієвський Секретар Н. Граб

Європейська федерація українців за кордоном утворена 1930 р. Діяла під егідою ОУН. Очолював її один із членів Проводу українських націоналістів Д. Андрієвський, керівник зовнішньополітичної реферантури ОУН.

121

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

МЕМОРАНДУМ ПРО ГОЛОД В УКРАЇНІ Українська Радянська Республіка, площа якої становить 452 000 км2 і населення якої становило перед 1933 роком 31 млн душ, а також Північний Кавказ, завбільшки приблизно такий самий, як і Україна, і населений переважно українцями, стали жертвами небаченого досі лиха, спричиненого голодом, епідеміями та масовими вбивствами. Протягом останньої весни та зими населення цих великих сільськогосподарських районів, майже цілком позбавлене продуктів харчування, змушене було їсти кору дерев і траву, пацюків і собак, що призвело до величезної смертності, численних випадків божевілля та людоїдства і до загального стану фізичного виснаження. А ще голодні та хворі не одержують ніякої допомоги, вулиці сіл та міст устелені трупами; цілі села тепер порожні внаслідок смерті та масового виїзду населення. Навесні 1933 року країна, яка колись була багата й квітуча, нагадувала величезний табір, у якому населення, тікаючи від смерті і шукаючи поживи, безперервно пересувалося, повсякчас наштовхуючись на кордони, які були закриті за наказом радянських органів влади. І така ситуація мало чим змінилася, навіть після врожаю останнього літа. Московський уряд уживав якнайсуворіших заходів з метою приховати правду і заборонити навіть кореспондентам іноземних газет відвідувати райони, вражені голодом. І все ж із численних приватних листів, опублікованих в українській пресі поза межами СРСР, а також завдяки свідченням гідних довіри іноземців, які побували в Україні, правда просочилася назовні. Згідно зі свідченнями авторів тих листів та іноземців, на українських землях протягом цих останніх місяців загинула величезна кількість людей – ця кількість сягає кількох мільйонів душ. Перед лицем такої неймовірної в наш час ситуації світова громадська думка, попервах збентежена й розгублена, починає тепер шукати шляхів допомоги потерпілим. Починають лунати авторитетні голоси про людську солідарність і про моральний обов’язок. Організовуються міжнародні заходи з метою врятувати людей, над фізичним існуванням яких нависла небезпека. Голод, який тепер нищить Україну, ставить перед світом проблему, яка своєю сутністю, особливостями й винятковістю виходить за межі простого питання людяності і набуває іншої ваги й характеру у всесвітньому масштабі. Слід наголосити, що голод був спричинений не поганою погодою і не поганим урожаєм. В Україні, «житниці Європи», і тепер вирощують зерна та інших харчових продуктів більше, ніж потрібно для того, щоб прогодувати її населення. Але протягом років її продукцію або марнували, або знищували без будьякої користі, або вивозили за кордон, унаслідок чого населенню немає чого їсти. За катастрофічну ситуацію в Україні відповідає комуністичний режим, що його встановив московітський більшовизм; саме

122

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Що писали про голод в Україні газети в світі. «Чікаґо Амерікан».

123

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

На вулицях Нью-Йрка 1933 року похід протестантів проти винищування голодом українців в Україні. При поході роздавалися листівки з поясненням про штучний голод.

124

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

радянське керівництво зруйнувало економіку сільського господарства, вдалося до примусової колективізації селянських господарств, монополізувало наслідки праці українських селян; саме радянська держава у своїх спробах добути іноземну валюту забирає в голодних зерно до останньої зернинки, щоб кинути його на міжнародний ринок. Український народ виступає проти комуністичного режиму, який сповідується й практикується в Московщині. Навіть більше, український народ бажає відокремлення від Росії і створення незалежної національної держави. Із самого початку нападу більшовиків на Україну московські вожді наштовхнулися на опір українського народу. Щоб підкорити країну й оволодіти її багатствами, вони змушені були роками боротися з прагненнями та домаганнями українців; спочатку вони вели війну проти України та її збройних сил, а опісля придушували спорадичні повстання населення, розстрілювали неозброєні народні маси і тисячами депортували мирне населення. Незважаючи на все це, Україна чинила опір. Щоб зламати цей опір, радянці вирішили встановити повний контроль над економікою сільського господарства. Вони оголосили про колективізацію всього сільського господарства і здійснювали її що далі, то жорстокіше, оскільки вирощений в Україні врожай планувалося вивезти за кордон (цю взаємопов’язаність політики радянського уряду і економічних заходів в Україні визнав спеціальний повноважний посланець Сталіна Постишев, відряджений до республіки на початку 1933 р. для підкорення українців). Будь-який опір цій політиці, навіть з боку комуністичних кіл, безжалісно придушується; так кілька українців, членів Комуністичної партії і Ради народних комісарів (Полоз, Лапчинський, Левицький, Волобуєв, Шумський, Максимович, Хвильовий, Скрипник) були усунені з посад, засуджені, депортовані, розстріляні або ж наклали на себе руки. Національний характер цієї боротьби, яку ведуть більшовики в Україні, намагаючись винищити українців голодом, підкреслюється в свідченнях багатьох іноземних спостерігачів. Саме умови цієї жорстокої і безжалісної боротьби показують безглуздість економічних заходів і загрожують самому існуванню радянської влади. Ще в 1921 – 1922 рр. Троцький умисне спровокував в Україні голод, щоб покінчити з українцями, які захищали політичну незалежність своєї країни. Сьогодні з тією самою метою колективізація вдарила по 80 відсотках селянських господарств, тоді як у Московщині вона торкнулася заледве 40 відсотків. Національним характером цієї боротьби можна пояснити те, чому голод зосереджено в українських областях, де найбільше вирощується пшениці, тоді як у Московщині, за багатьма свідченнями, голоду нема, а спостерігається лише нестача харчів. Радянські власті, маючи величезні запаси пшениці, не дають її голодним в Україні, вони посилають ці запаси у віддалені райони. Все це переконливо свідчить про те, що ми маємо справу з добре продуманим планом вилюднення країни і колонізації за допомо-

125

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВОЇ С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

гою російського населення, яке слухняніше і терпиміше до комунізму. Навіть більше, з цією метою в Москві створено спеціальну комісію на чолі з Мураловим4. На нашу думку, трагічні події, що розгорнулися в Україні, мають три аспекти, перед якими цивілізований світ не може залишатися байдужим. Із соціально-економічного погляду, дії радянських властей можуть спустошити найродючішу в Європі країну і знищити найдосвідченіший у рільництві народ з метою подальшого перерозподілу населення. Хоч яким божевільним і безглуздим здається цей план, авторів світових зрушень у народонаселенні це анітрохи не турбує і для того, щоб здійснити його, вони не зупиняться перед найжорстокішими заходами. З політичного погляду, знищення або принаймні послаблення України росіянами усуне природний бар’єр, що протягом століть постав між Західною Європою і Московщиною, бар’єр, який являє собою українська етнічна група, споріднена з Європою своєю ментальністю та традиціями. Цивілізація і безпека західних країн може постраждати від цього. Нарешті, з морального погляду, громадська думка і відповідальні провідники цивілізованих народів не можуть дозволити радянським властям знищити цілий народ. Енергійні протести й дипломатичні заходи, вжиті свого часу в зв’язку з масовим убивством християн на Балканах у часи Гладстона, хвилі протестів, які піднімаються в наші часи на знак протесту проти переслідування тієї чи тієї етнічної групи, дають нам підстави сподіватися на це. Крім того, існування Ліги Націй, відповідальної, серед іншого, і за захист прав народів, і за справедливість, вселяє в нас надію, що цивілізований світ не залишиться глухим і німим перед найогиднішим злочином наших часів. Ми вважаємо за свій обов’язок звернути увагу відповідальних міжнародних кіл до нагальної потреби вжити заходів щодо Радянської України і її населення, яке страждає від голоду. На нашу думку, дії моральних і політичних сил, щоб не бути запізнілими, повинні розпочатися стосовно центрального уряду СРСР негайно: а) вимагати, чи то колективно, чи індивідуально, негайно припинити економічні й політичні заходи, які фактично ведуть до винищення українського населення, яке тепер перебуває під владою радянського режиму; б) зажадати від радянського керівництва офіційного і гарантованого дозволу для іноземних місій та організацій, які захочуть допомогти голодним і хворим, прибути до СРСР, привезти туди харчі та ліки і вільно там працювати; в) поставити будь-які стосунки з урядом СРСР у залежність від виконання двох зазначених вище умов і

Йдеться про Всесоюзний переселенський комітет.

126

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

утриматися від торгівлі з радянським режимом доти, доки в країнах, включених до складу Радянського Союзу, пануватиме голод. Є підстави вважати, що новий урожай не полегшить страждань українських земель. На думку гідних довіри інформаторів, наступна зима буде для України так само смертоносна, як і попередня, бо населення вкрай виснажене, а радянська система цілком безладна і не спроможна задовільно організувати збирання врожаю. Крім того, посівна площа з низки причин неухильно зменшується; отже, минуть роки, поки в сільському господарстві України знову настане лад. Зміна ставлення Москви до України має стати передумовою для будь-якої акції, виголошуваної від імені населення, що вимирає. Цього навряд чи можна чекати від більшовиків без твердого і рішучого тиску з-за кордону. Такий тиск у час, коли радянський режим намагається відновити нормальні стосунки з Європою та Америкою, коли вони хвацько підписують пакти про ненапад, може виявитися акурат на часі і мати певну дієвість. За сучасних обставин підтримувати з ними дружні стосунки, не висунувши попередньо зазначених умов (а і б), означало б підтримувати їхні дії і допомагати їм завдати Україні смертельного удару. Прим ітк и . Жодних подробиць про цю організацію ми не знаємо. Хоча жалюгідні умови в Україні викладено в звіті в основному правдиво, цей звіт за тоном антирадянський, і я вважаю, що ми можемо зігнорувати прохання, що в ньому міститься.

4 жовтня

Т. А. Шоун5

Публікація у французькій газеті «Фігаро» «Голод в Україні» 16 жовтня 1933 р. Під сучасну пору одержано прохання про допомогу від українського уряду на вигнанні – допомогу проти голоду, що його організували радянці, які вивозять усе збіжжя з цієї багатої країни для того, щоб роздобути гроші для виконання свого п’ятирічного плану. Але надамо слово О. Шульгину, який репрезентує Українську Народну Республіку: «Від часу окупації життя в Україні втратило всю свою принадливість. Та все ж, попри одноманітність та грубість, його ще 5

Шоун, сер Теренс Аллен – британський дипломат.

127

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВОЇ С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

можна було терпіти. Тепер воно перетворилося на справжнісіньке пекло. П’ятирічний план, згідно з яким було збудовано стільки пречудливих [химерних] споруд, а серед них і широко відома гребля, що викликала захват у мсьє Ерріо6, виснажив країну. Щоб якось покрити такі шалені витрати, радянський уряд змушений був експортувати нафту і збіжжя. Північний Кавказ і Україна, як ви знаєте, мають дуже родючі землі. Але українські селяни ховали зерно. Щоб побороти цей «економічний саботаж», радянська влада вдалася до звичного комуністичного способу – до застосування сили. Селяни чинили опір: замість здавати худобу в колгоспи вони різали її. Сотнями тисяч їх депортували на примусові роботи. В Україну прислали сільськогосподарські машини, щоб замінити ними депортованих селян. Але ті, хто залишався, вже не мали відваги й охоти цілком віддаватися важкій праці в полі. З другого боку, земля вже була занедбана й виснажена і тому втратила свою колишню вартість... І все ж врожаї були гарні й достатні для того, щоб прогодувати все населення, якби комуністи не забирали в селян з року в рік дедалі більше зерна. На зиму 1931 – 1932 рр. вони залишали селянам так мало зерна, що почався голод. Цей голод був жахливий, і він мав підкорити українців. Цього ж року з небаченою жорстокістю у селян забрали майже все зерно, не залишивши нічого для сівби. Червона Армія окупувала поля, щоб ніхто не взяв жодного колоска, а того, хто наважувався на таке, безжалісно розстрілювали. Було експортовано сорок мільйонів буасо збіжжя7. ДПУ одержало свою частку зерна, і його солдати їли його, тоді як голодні селяни мусили їсти листя, гризти кору. Спалахнули епідемії, і селяни помирали мільйонами. Ніколи ще наш народ не зазнавав таких страждань, навіть у 1921 р.». – Як же міг так помилитися пан Ерріо, описуючи події в Україні? – Ви знаєте про горезвісного Потьомкіна, який, намагаючись показати Україну Катерині ІІ в якнайкращому світлі, поспіхом понабудовував декоративних сіл у безлюдних місцевостях? Ми не стверджуємо, що радянці робили те саме. А все ж безперечним є той факт, що під час реквізицій деяких сіл не чіпали, не грабували, і саме ці села служили як об’єкти для демонстрації добробуту перед зарубіжними гістьми. Якби голод був спричинений поганим врожаєм, пан Ерріо, проїжджаючи Україною, не міг би не помітити загального зубожіння. Але голод, як ми казали, є наслідком поганого керування, і влада то тут, то там вберегла окремі оази від нього. Цим і пояснюється те, що французький державний діяч бачив чудові розкішні поля, які охороняли війська. Він хотів одержати інформацію. Він просив, щоб йому показали «поля, які найбільше постраждали». Натомість йому цинічно показували зразкові ділянки, призначені для туристів, і змусили захоплюватися побаченим. Він повинен був розкрити правду, побачити справжній стан речей і викрити брехню. Адже особи, які супроводжували його, бачили при дорозі вузли з пожитками, трупи померлих від голоду людей. Він повинен був здогадатися, що голод було ор Едуард Ерріо – відомий французький політичний і державний діяч, у 1924 – 1925, 1926, 1932 рр. – прем’єр-міністр. У 1932 р. відвідав СРСР, в т.ч. Україну. 7 Буасо (фр.) – одиниця виміру сипучих тіл. 6

128

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

ганізовано, заплановано, що народ було принесено в жертву радянській містиці. Якби цей здогад спав йому на думку, він би викрив пропаганду злочинців. – Невже російський уряд не міг вжити ніяких заходів проти голоду? Чому він не звернувся до міжнародної громадськості по допомогу? – Щоб не злякати тих, у кого він просив кредити. Він стверджував, що голод – то вигадка ворогів режиму. Така жорстокість схвилювала нас. Ми звернулися до Асамблеї і передали наше звернення в пресу. Якби преса належно ставилася до своїх обов’язків і описала нашу смертельну біду, радянський уряд мусив би відмовитися від винищення українців. І щоб підтвердити ці слова, пан Шульгин розкриває величезну теку з дивними конвертами, виготовленими з обгорткового паперу. Він бере кілька зворушливих листів і передає мені. В тих листах розпачливий крик людей, які перед смертю вирішили ризикнути останніми днями свого життя, наважившись описати терористичний режим, що знищує їх, і звернутися до українців за кордоном по допомогу. Я дивуюся, бо нічого не розумію, що написано в тих листах, а мій перекладач пояснює мені, що український народ дуже відрізняється від російського народу і мовою, і традиціями, і ментальністю. Протягом усієї своєї історії український селянин був набагато цивілізованіший і розвинутіший, ніж російський мужик. Більшість землі в Україні належало дрібним власникам, які багато в чому схожі на французьких селян. Цим пояснюється прагнення українських селян до незалежності, їхній страх перед колективізацією, прагнення України скинути радянське ярмо. Figaro (Paris). – 1933. – 16 Octobre; Упокорення голодом. – С. 118 – 121.

Директивний лист Дніпропетровського обкому КП(б)У райкомам партії, райвиконкомам, начальникам політвідділів МТС, радгоспам, партосередкам про необхідність рішучої боротьби з порушеннями законності 23 жовтня 1933 р. ЦК ВКП(б) и СНК СССР в мае месяце этого года обратились ко всем парторганизациям, ко всем органам советской власти со специальной директивой по вопросам ревзаконности, о необходимости особо четкого осуществления ее и развертывании особо жесткой борьбы со всеми нарушениями и нарушителями.

129

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

Обком КП(б)У и облисполком неоднократно в самой категорической форме обязывали партийные и советские организации развернуть решительную борьбу за дело проведения революционной законности. Несмотря на все эти указания и директивы, во многих случаях на местах имеют место совершенно нетерпимые факты нарушения ревзаконности, исключительно безобразные явления, переходящие всякие границы. За последнее время вскрыт ряд таких фактов нарушения ревзаконности, издевательств над колхозниками, отдельные гнойники (Новомосковский – село Афанасьевка, Пятихатский район – село Желтое). Вы все знакомы с последним решением обкома КП(б)У по Н.-Московскому делу, суть которого сводится к тому, что в селе Афанасьевка имели место из ряд вон выходящие факты. Местная сельская власть в лице группы преступников, из которых часть пролезла в партию – братьев Пигур Ивана и Гаврила (первый из них – председатель сельсовета, кандидат партии, второй – секретарь комсомольской ячейки, член правления колхоза), Семеняки Якова (завхоз коммуны «Дружба», бывший председатель коммуны, кандидат партии), Половинки Порфирия (член правления коммуны, член партии), Козыря Никифора (кандидат партии, зам. председателя сельсовета), Ляпатуры (комсомолец), на протяжении длительного времени занималась издевательством, избиением колхозников, приведших в ряде случаев избиваемых к смерти. Наиболее характерным для действий этой озверевшей банды является истязание 14-летнего мальчика, сироты, который 5 лет работал в коммуне. Истязали его за то, что во время уборочной кампании, работая на поле, будучи голодным и опухшим, он съел полфунта хлеба в доме председателя коммуны. Ребенка избивали, подвешивали за шею веревкой, привязывали к балке, затягивали горло, требуя у него признания. Дело по селу Афанасьевка слушает сессия Верховного суда УССР. Дело это слушалось несколько дней тому назад в ЦКК КП(б)У. За это дело ЦКК КП(б)У исключила из партии бывшего секретаря РПК Зайченко, бывшего председателя райисполкома Комарницкого, начальника райотдела ГПУ, председателя райКК, прокурора, начальника милиции и др. Преступления в с. Афанасьевка имели место уже после двукратного суждения об этом вопросе обкома, после того, как обком КП(б)У еще в начале июня вынес специальное развернутое решение по Н.-Московскому району по аналогичному делу. Не менее тяжелый случай имел место в Пятихатском районе в коммунах «Шлях до комуни» и «Нова спілка» Желтянского сельсовета. Выявлен ряд случаев самосуда и расправы над колхозниками и бедняками и над отдельными единоличниками на почве совершения ими незначительных краж продуктов и вещей.

130

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

В июне месяце председатель колхоза «Шлях до комуни» Петренко, член партии, вместе с группой таких же, как он, преступников убили колхозника Ковбасу за кражу колхозных продуктов, которого после убийства бросили в колодезь. Труп был обнаружен только в октябре. В тот же период избили единоличника Коваленко, которого предварительно пытали на раскаленной плите. Самое характерное, что этот единоличник, которого потом отпустили, ныне работает на одном из рудников в Кривом Роге и до сих пор никому не рассказал об этом, боясь жестокой расправы со стороны этих бандитов. Еще более зверский факт имел место в колхозе «Нова спілка». В этом колхозе озверелая банда из председателя колхоза с партбилетом в кармане, полевода, счетовода и ветсанитара били колхозников по лицу кирпичами, прищемляли пальцы дверьми и применяли ряд других видов издевательства. Колхозники были настолько запуганы, что родные избиваемых и убиваемых, боясь мести со стороны этих бандитов, не заявляли об этом вышестоящим органам, не пускали своих же близких в дом. Исключительно возмутительный случай в этом же колхозе имел место в период косовицы. Полевод собрал бригаду и предложил коллективно избить двух колхозниц за то, что они взяли по горсти обмолоченной ржи для приварка на обед. Когда колхозники отказались это делать, полевод в присутствии всей бригады предложил колхозницам лечь; когда они отказались – он повалил их сам на землю, оголил и стал сечь кнутом, а потом лозой. Всех избиваемых полевод предупредил, что если они комунибудь пожалуются, то будут немедленно убиты. Уже в процессе следствия по делу этой банды было выявлено убийство детьми председателя колхоза и остальных правленцев 11-летней дочери колхозницы-беднячки. Можно привести еще несколько таких случаев. В процессе следствия по всем этим случаям, как правило, выясняется, что вся эта публика является выходцами из кулацкого лагеря, в большинстве связанная с контрреволюционными элементами. О чем свидетельствуют эти приведенные факты? О том, что многие местные органы власти, партийные организации недостаточно связаны с колхозной массой, не знают фактического положения вещей в каждом селе, в каждом колхозе, не знают состава своих кадров, не получают своевременной сигнализации о безобразиях, допускаемых в отдельных местах, зачастую не принимают никаких профилактических мер к предотвращению подобных безобразий, не поставлена на должную высоту массовополитическая работа, не использованы все рычаги для укрепления связи с массой. Эти факты гнусного, дикого произвола, извращений и искривлений ревзаконности, штрафной политики, незаконных арестов, еще более многочисленные факты уголовных преступлений – воровства и краж говорят о том, что органы следствия и дознания, призванные охранять революционный порядок и права колхозников, работают очень плохо, во многих случаях засорены чуждым элементом и действуют на руку классовому врагу.

131

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

Эти факты свидетельствуют о том, что в ряде сел и колхозов до сих пор еще сохранились отдельные кулацкие гнезда, которые творят свое гнусное дело, часто на протяжении длительного периода времени безнаказанно, иногда под носом у районных партийных и советских руководящих органов, у милиции, прокуратуры и суда, которые не умеют, вследствие классовой слепоты и притупления классовой бдительности в отдельных своих звеньях, распознать врага и своевременно уничтожить его. Обком и облисполком решительно требуют на фактах этих вскрытых гнойников особенно крепко развернуть борьбу за социалистическую законность, повести широкую массово-разъяснительную работу среди колхозников, чтобы последние быстро и полно начали реагировать на всякое малейшее нарушение революционной законности, взяться за детальнейшую проверку сельских кадров, чтобы каленым железом выжечь чуждый кулацкий контрреволюционный элемент, проявить максимум внимания и классового чутья к нуждам и повседневным интересам колхозников и колхозниц. Обком и облисполком предлагают обсудить настоящее письмо на бюро РПК (одновременно заслушав отчетные доклады о состоянии ревзаконности по району) на всех партийных ячейках, на совещаниях работников политотделов для того, чтобы наметить конкретные мероприятия по каждому колхозу, по каждому селу и району в целом в деле развертывания решительной борьбы за социалистическую законность, решительную борьбу со всякими нарушениями и искривлениями ее. Секретарь обкома КП(б)У К. Григорьев Председатель облисполкома И. Гаврилов Державний архів Дніпропетровської області. – Ф. 19. – Оп. 1. – Спр. 958. – Арк. 1 – 3. Оригінал. Машинопис; 1. – С. 553 – 559.

132

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

М. Хрущов

133

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

В. Чубар

К атерина Т е л е ж н я к , науковий співробітник відділу фондів Дніпропетровського історичного музею ім. Д. І. Яворницького

Док ументи з іс торії голодомору 1932–1933 рр. У зібранні Дніпропетровського іс торичного музею (огляд колекції) У зв’язку з відносно недавнім (1991р.) відродженням державної незалежності України, стало можливим відкрито розпочати дослідження теми «Голокосту 1932–1933 рр.». Так, у 1994 р. до Дніпропетровського історичного музею ім. Д. Яворницького надходять перші матеріали, що стосуються голодомору. Це копії з карних справ архіву МВС України та свідчення очевидців трагедії (спогади). Правда, слід зазначити, що чимало матеріалів про події голодомору 1930-х рр. (місцева преса з «Чорними дошками», заяви селян у колгоспи, фотоматеріали тощо) зберігались в музейному зібранні й раніше, а під час створення в 1989–1990 роках виставки «Це не повинно повторитися» саме вони дозволили співробітникам музею відтворити жахливі сторінки народної трагедії мовою музейних предметів. На початку 1990-х років студентами Дніпропетровського національного університету були зібрані і передані до музейного зібрання спогадисвідчення тих, хто пережив одну з найжахливіших трагедій в історії людства. Пізніше, у 2003–2004 роках, цю роботу продовжили студенти Національного університету Києво-Могилянська академія на чолі з доктором історичних наук, професором Юрієм Мициком. На кінець 2007 р. колекція Дніпропетровського історичного музею нараховує 237 од. зб. матеріалів архівної групи. Формування теми «Голодомору 1932–1933 рр.» «кінофотофоногрупи» комплектується усіма типами джерел: 1) кіно (відеоджерела «Жнива роз-

135

пачу»); 2) фоно (аудіокасети «Записи спогадів свідків голодомору на території Дніпропетровської обл.»); 3) фото (фотодокументальні матеріали, передані з архівів МВС України). Формування теми розпочато в 1994 р . Перші надходження – відеофільми, фото та негативи осіб, звинувачених за карними справами фактів канібалізму, внаслідок голоду на Дніпропетровщині, та жертв голоду. Чисельне поповнення колекції відбувається в останні роки, з надходженням до музейних фондів матеріалів анкетного характеру – опитувань свідків голодомору 1932–1933 рр. на території Дніпропетровської області. На вересень 2007 р. кількість колекції складає 18 од. зб. Широкий географічний діапазон колекції музею значно підвищує її інформаційний потенціал. Більша частина матеріалу стосується регіону Дніпропетровської області. В колекції представлені документи: Покровського р-ну, села: Гаврилівка, Орестопіль, Водяне, Цикове, Романки, Маломихайлівка, Вишневе, Великомихайлівка, Підгаврилівка, Березове, Олександрівка, Ново-Олександрівка, Данилівка, Покровське, Діброве (раніше Десятирикове), Андріївка, Коломієць, Малинівка (хутір Ягідна), Братське (стара назва с. Миколаївка), селище міського типу Просяна; Новомосковського р-ну, села: Піщанка, Орлівщина, Мар’янівка, Хащове, Михайлівка, Миколаївка, Івано-Михайлівка, Пшеничне, Знаменівка, Спаське; Солонянського р-ну, села: Сурсько-Михайлівка,

Трудолюбівка, Петриківка, Левенцова (нині – Березневатівка), хутір Карайкове; Синельниківського р-ну, села: Раївка, Хорошево, Криничне (нині – Грушевато-Криничне); Верхньодніпровського р-ну, села: Пушкарівка, Дніпровське, Підлужжя, Троїцьке; Магдалинівського р-ну, села: Топчино, Шевське, Сужено-Варварівка; Томаківського р-ну, села: Томаківка, Зелений Гай, Виводове; Нікопольського р-ну, села: Червоногригорівка, Капулівка; Павлоградського р-ну: село Городище; Межівського р-ну: хутір Солоно-Василівка. Окрім того, матеріали колекції містять інформацію не тільки про голодомор на території Дніпропетровщини, а також інших регіонів країни, зокрема: Полтавської, Черкаської, Миколаївської, Тернопільської, Сумської, Чернігівської, Київської областей, що свідчить про масштаб цієї трагедії. Частина матеріалів музейного зібрання, а саме спогади, зібрані студентами зазначених вище навчальних закладів під керівництвом Ю. Мицика, були упорядковані та побачили світ у вигляді багатотомного серійного видання «Український голокост»1. Звичайно, зібрання спогадів як історичне джере Український голокост 1932 – 1933: Свідчення тих, хто вижив. Т.1. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2003. – 296 с.; Український голокост 1932 – 1933: Свідчення тих, хто вижив. Т.2. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2003. – 443 с.

136

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

ло має свої недоліки. Треба брати до уваги, що під час збору свідчень на початку 1990-х років серед респондентів переважали особи, яким було в період 1932–1933 рр. 10–20 років, а під час другого опитування 2003–2004 рр. свідчили люди, котрим було 5–10 років. Звичайно, вони знають і пам’ятають набагато менше, ніж попереднє покоління, часто переказуючи інформацію, повідану їхніми дідами та батьками. Спогади містять певні неточності у хронології подій, деякі автори забувають або плутають прізвища, назви колгоспів тощо. Деякі респонденти відходять від теми голодомору, наводять надто детальну інформацію про своїх батьків, дідів, про свою численну рідню, про роки Другої світової війни тощо. На сторінках документів багато даних не тільки про сам голод, а й про колективізацію та пов’язані з нею події. До цих матеріалів також потрапили свідчення про інші голодомори, тобто 1921 та 1946–1947 рр., але їх небагато. Усі спогади є свідченнями епохи, які дозволяють уявити деталі життя й побуту мільйонів простих українських селян, великі працьовиті сім’ї, які заробляли свій хліб. Ці унікальні, неоціненні джерела є свідченнями тих, хто пережив цю трагедію, про яку ми та прийдешні покоління не повинні забувати. Неможливо без жалю у серці та тремтіння в голосі читати ці рядки – згадує Лисенко (Луценко) Марія Василівна, 1926 року народження, яка проживала в с. Солоне (нині – Межівського р-ну) Дніпропетровської обл.: «Під час голоду в селі голодувало все населення. Померло багато дітей… Були села, в яких померло практично все населення. Наприклад, село Гаври-

лівка, яке було занесене на «чорну дошку». У цьому селі в кожній хаті хто-небудь помер. Тут були випадки людоїдства»2. В музейному зібранні зберігається 27 од. зб. постанов суду з карних справ архіву МВС України на ув’язнення або страту через розстріл за вбивство людей та споживання людського м’яса в їжу. За документами карної справи від 18.04.1933 р. обвинувачена мешканка с. Межиричі Павлоградського р-ну Дніпропетровської області Спикач Ірина Леонтіївна, 1895 року народження, у злочині, передбаченому ст. 174 п.4. КК УРСР. Вона разом зі своїм чоловіком та сином Федором принесли додому два трупи мешканців цього ж села, які розчленували та засолили. Так упродовж тижня м’ясом померлих харчувалася родина з шести осіб, у тому числі трьома малолітніми дітьми від 3 до 9 років. Коли останні шматки м’яса були з’їдені, батьки задушили, розчленували та засолили своїх дітей, а потім ними харчувалися. На момент розгляду справи чоловік обвинувачуваної Спикач Артем Єрмолайович помер. Сама ж Спикач Ірина Леонтіївна визнала себе винною. Судтрійка постановила застосувати до обвинувачуваної вищу міру покарання – розстріл3. За матеріалами музейної колекції можна також частково встановити місця масових поховань на території Дніпропетровської області та встановлення пам’ятника або пам’ятного знака. Так, на кладовищі у селищі Дніпровське Верхньод2

Український голокост 1932 – 1933: Свідчення тих, хто вижив. Т.1. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2003. – 74 с. 3 Дніпропетровський історичний музей (ДІМ). – Афс-2010.

137

ніпровського р-ну Дніпропетровської обл. на початку 1990-х років встановлено пам’ятник жертвам голодомору 1921, 1932–1933, 1947 рр. Автором став скульптор-аматор Олексій Семенович Блоха. За його задумом абстрактні плити постаменту символізують схилені постаті людей, які тримають на своїх плечах хрест. За свідченням голови селищної ради Анатолія Федоровича Прищепи, в могилі поховано близько ста чоловік померлих від голоду 1932–1933 років. Однак списки померлих відсутні4. За матеріалами музейного зібрання можна частково встановити кількість жертв голоду деяких населених пунктів Дніпропетровської області. Так, в с. Пушкарівка Верхньодніпровського р-ну Дніпропетровської обл. померло 55 чоловік. Серед них 39 чоловіків, 13 жінок та 3 дитини5. Проте, подальший пошук джерел сприятиме виявленню нових фактів про цю трагічну сторінку в історії українського народу.

4 5

ДІМ. – НВ-27383. ДІМ. – НВ-273384.

Н а дія Т и то в а , директор Дніпропетровської обласної універсальної наукової бібліотеки

Голодомор 1 9 3 2 – 1 9 3 3 р о к ів н а Д н і п р о п е т р о вщ и н і (бібліографічний покажчик) Урядові док ументи Постанова Верховної Ради України Про Звернення до Українського народу учасників спеціального засідання Верховної Ради України 14 травня 2003 року щодо вшанування пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 30, с. 262 ) Звернення до Українського народу учасників спеціального засідання Верховної Ради України щодо вшанування пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років. Закон України Про Голодомор 1932–1933 років в Україні (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2006, N 50, с.504). Постанова Верховної Ради України Про Рекомендації парламентських слухань щодо вшанування пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 26, с.201). Схвалено Постановою Верховної Ради України від 6 березня 2003 року № 607-IV. Рекомендації парламентських слухань щодо вшанування пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років. Указ Президента України Про встановлення Дня пам’яті жертв голодоморів (Указ в редакції Указів Президента № 1181/2000 (1181/2000) від 31.10.2000 № 797/2004 (797/2004) від 15.07.2004) (Із змінами, внесеними згідно з Указом Президента N 431/2007 ( 431/2007) від 21.05.2007. Указ Президента України Про вшанування жертв та постраждалих від голодоморів в Україні від 4 листопада 2005 року № 1544/2005.

139

Указ Президента України Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932–1933 років в Україні від 28 березня 2007 року № 250/2007. Указ Президента України Про відзначення у 2007 році Дня пам’яті жертв голодоморів від 2 листопада 2007 року N 1056/2007. Міністерство освіти і науки України. Наказ 29.05.2007 № 425 Про проведення Всеукраїнського конкурсу науково-пошукових робіт школярів, студентів, учителів та педагогічних працівників «Голодомор 1932–1933 рр. Україна пам’ятає». Міністерство освіти і науки України. Лист 06.11.2007 N 1/9-673 Міністерству освіти і науки Автономної Республіки Крим, управлінням освіти і науки обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій, Інститутам післядипломної педагогічної освіти.

До к ументи, с в і дчення, дос лід ження Голод: Хроніка, документи та матеріали голоду 1921–1923, 1932–1933 років на Криворіжжі.– Кривий Ріг: Видавничий дім, 2003.– 384 с. Іванченко Б. П. Викорінення. Голодомори 1921–22; 1932–33 рр. в Дніпропетровській області.– Павлоград, 2003.– 68 с. Матюх А. Б., Заєць Є. І. Голодомори в Україні та їхній вплив на формування національної свідомості // Методологія аналізу соціально-політичних проблем сучасного українського суспільства.– Дніпропетровськ: ДРІДУ НАДУ, 2004.– С. 34–38. Матющенко Б. О. У жорнах голодоморів. Хроніки. Документ. видання.– Дніпропетровськ: ІМАпрес, 2004.– 232 с. Подоплелова Н. Голодомор 1932–1933 років // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: (Зб. статей). Вип. 7.– К., 1999.– С. 326–331. Свідчення з минувшини: Мовою документів.– Дніпропетровськ: Моноліт, 2001.– 320 с. Про голод 1932–33 років – С. 17–18. Постанова Раднаркому УРСР «Про заходи по посиленню хлібозаготівель» 20 листопада 1932 р. – С. 142–143. Витяг з постанови засідання районної контрольної комісії – робітничо-селянської інспекції Божедарівського району 23 листопада 1932 р.: [Про суд над головою сільгоспартілі «Зелений лан» Гончаровим Г.Д. за невиконання планів хлібоздачі].– С. 143–144.

140

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

З телеграми Дніпропетровського обкому партії Центральному комітету КП(б)У про хід виконання хлібозаготівельного плану 2 грудня 1932 р.: [Про репресивні заходи щодо осіб та колгоспів, які не виконали план хлібозаготівлі].– С 145–146. З інформації Дніпропетровської обласної прокуратури і обласного суду обкому КП(б)У про судові репресії у справах, пов’язаних з хлібозаготівельною кампанією в Дніпропетровській області 6 грудня 1932 р.: [Наводиться інформація про кількість осіб, засуджених за нездачу хліба].– С. 146. Дніпропетровський обласний комітет КП(б)У. Витяг з протоколу засідання бюро обкому від 23 грудня 1932 р. «Про занесення колгоспів на чорну дошку».– С. 146–147. «На чолі колгоспу – найлютіший ворог партії»: [Голова артілі колгоспу «518-1040» с. В’язівок Павлоградського району Самійленко звинувачується у саботажі хлібозаготівель].– С. 147–148. Постанова касаційної колегії Верховного суду УРСР про залишення в силі вироку, винесеного селянці Н.М. Клименко: 10-річне ув’язнення за мішок колосків 25 грудня 1932 р.– С. 149. Постанова бюро Дніпропетровського обкому КП(б)У «Про застосування додаткових репресій до окремих колгоспників, цілковито саботуючих хлібозаготівлі» 30 грудня 1932 р.– С. 150. Всім парткомам і райпарткомам 30 грудня 1932 р.: [Про посилення репресій до тих, хто не виконує хлібозаготівлі].– С. 150–151. Скарга селянки Г. Деревинської із села Краснопілля до Дніпропетровської міськради про реквізицію продовольства в рахунок хлібозаготівлі 26 лютого 1933 р.: [Насильницьке відбирання продуктів харчування у працівників заводу ім. Петровського].– С. 154–155. УРСР Народний комісаріат юстиції до Верхньодніпровського дільничного прокурора. Копія: Всім облпрокурорам 13 липня 1933 р.: [Про покарання селян за зрізування ними колосків на власних городах].– С. 158. Турченко Г. Ф. Терор голодом на Півдні України у 1921–1923 рр. // Україна модерна і сучасна (історія, історіографія та джерелознавство). Мат. наук. читань, присв. засл. діячу науки і техніки України, д.і.н., проф. Г. К. Швидько 6 трав. 2004 р.– 2004.– С. 149–155. Український голокост 1932–1933: Свідчення тих, хто вижив: У 10 т. / За ред. Ю.Мицика.– К.: Вид. дім „Києво-Могилянська академія», 2003. Т. 2 / За ред. о. Ю.Мицика.– 443 с. Дніпропетровська область – С. 54-75; Спогади жителів с. Межирічі Павлоградського р-ну. – С. 76–86. Свідчення про голодомор в Дніпропетровській і Запорізькій областях. – С. 245–247; Спогади і стаття Матющенка Бориса Миколайовича, 1937 р.н. – С. 334–402; (помилка, батьківство правильно – Олександровича); Уривок з книги спогадів Г.К. Швидько, 1944 р. н. – С. 403–404.

141

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

Український голокост 1932–1933: Свідчення тих, хто вижив: У 10 т. / За ред. Ю.Мицика.– К.: Вид. дім „Києво-Могилянська академія», 2006. Т. 3 / Упоряд.: Ю.Мицик, Л.Іваннікова.– 432 с. Дніпропетровська область – С. 60–73. Український голокост 1932–1933: Свідчення тих, хто вижив.– К.: Вид. дім „Києво-Могилянська академія», 2007.– Т. 4 / Упоряд. Ю. Мицик, Л. Іваннікова.– 2007.– 504 с. Дніпропетровська область – С. 35–52. «А на хаті – серп i молот, а у хатi – смерть i голод...» // Наше мiсто.– 2000.– 25 листоп. Абросимова С., Мицик Ю. Лист з 1933 року... // Прапор юностi.– 1990.– 5 черв. Лист священика В. Котляревського до Д. Яворницького. Анцишкiн I. Iсторiя з пожовклих сторiнок газети // Пiвден. зоря.– 1995.– 8 серп. Про жнива 1933 р. на Нiкопольщинi. Бай Л. Голодомор в Широкому // Прапор Ленiна.– 1990.– 4 жовт. Бай Л. Трагедія у людському вимірі: [Про голодомор 1932–1933 рр. та репресії у Широківському районі] // Вісник.– 2007.– 27 жовт.– С. 3. Бараєв В. М. До питання про міжнародно-правову оцінку голоду 1932–1933 рр. в Україні // Вісник ДНУ. Юридичні науки. Вип. 2.– Дніпропетровськ, 2004.– С. 28–32. Бахмат М. Жахливi факти // Приорiл. правда.– 1992.– 18 квiт. Голод у Царичанському районi. Безлiпко В. Коренi i причини // Пiвден. зоря.– 1993.– 26, 29 черв., 3, 6, 10 лип. Документальні матерiали. Бельмас І. Трагедія народу не повинна повторитися: [Спогади жительки с. Лобойківка Петриків. р-ну про голодомор 1932–1933 рр.] // Вогонь Прометея.– 2006.– 24 листоп.– C. 1. Бесараб Я. Було сутужно, але не вмирали / Виклав I.Касьян // Сiл. життя.– 1993.– 21 верес. Про с. Пустопорожнє (нинi с. Жовте) Софiївського району. Вербицький М. Найбiльший злочин Кремля // Борисфен.– 1992.– №3.– С. 6–9. Роздiли з однойменного збiрника свiдчень, виданого у Лондонi 1952 року. Вічна пам’ять 1933 / Записала I. Задорожня // Бористен.– 1997.– №2.– С. 13. Спогади про голодомор жителя с. Семенівка Криничанського району. Вічна пам’ять 1933 / Записав О. I. Турченко // Бористен.– 1997.– №1.– С. 19. Спогади про голодомор жителя с. Хутiр-Губиниха Новомосковського району. Вбивці голодом: [Уривок з книжки Б. Іванченка «Викорінення» (м. Павлоград). Про голодоморгеноцид] // Січеслав. край.– 2003.– № 19.– 19 листоп.– С. 2. Викрадення Октябрини // Червон. гірник.– 2004.– 26 жовт.– С. 3.

142

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Власенко Т. Чорне обличчя голоду / Власенко Т., Реут Л. // Синельникiв. вiстi.– 1993.– 20, 25 трав. Документальні матерiали про голод у Синельникiвському районi. Вони вижили дивом: Свiдчення очевидцiв про голодомор 1932–1933 рр. // Сiчеслав. край.– 1996.– №12.– черв. Вусик Г. Доба жорстока: [Про голод та репресії в Підгородному] // Дніпров. зоря.– 2003.– 3 жовт.– С. 6. Ганенків В. ...Вночі розносився крик сов та сичів: [Голодомор на Криворіжжі 1932–1933 рр.] // Червоний гiрник.– 2006.– 11 листоп.– С. 3. Гарбуз П. Голодомор на Присамарье // Днепров. панорама.– 1993.– 1 июля. Свідчення жителя Новомосковського району. Глєбова М. Страшне жниво 33-го // Червона зiрка.– 1992.– 10 груд. У колгоспi iм. Ворошилова Межiвського району. Глухiй Г. Не маємо права забувати // Новi рубежi.– 1993.– 28 листоп. Розповiдь жителя с. Кринички. Глущенко С. 25 листопада – день пам’яті жертв голодомору // Петрикiв. вiстi.– 2000.– 24 листоп. За матеріалами експозиції Музею Хліба Петрикiв. НСШ. Гойденко Р. Коли цвітуть каштани: [Спогади про голод 1933 р.] // Вісті Софіївщини.– 2006.– 25 листоп.– C. 1. Головко Н. Пам’ять не прощає... // Рад. слово.– 1996.– 6 лют. Свiдчення про голодомори в Покровському районi Днiпропетровщини. Головко С. Спогад про голодомор жителя с. Маламина (нині с. Адамiвка Криничан. р-ну) // Кур’єр Кривбасу.– 1998.– №95–96.– С. 173–175 Голод / Записала Л. Єсипенко // Червон. гiрник.– 1990.– 4 серп. Спогади очевидцiв. Голод 1932–1933 рокiв на Сiчеславщинi // Укр. слово.– 1994.– 3 лют. Голод 1932–1933 годов в Украине и на Криворожье // Звезда-4.– 1999.– 9 дек.– С. 4. Голодомор-33 // Днепров. панорама.– 1993.– 29 мая. Документи Дніпропетровського обласного держархіву. Голодомор-33 // Днепров. панорама.– 1993.– 19 авг., 14 сент. Добірка матеріалів з фонду облдержархіву. Голодомор-33 // Новi рубежi.– 1993.– 31 серп. Добiрка матерiалiв. Голодомор 1932–33 рр.: бiль нашої пам’ятi // Прапор Ленiна.– 1991.– 24 серп. Голодомор на Днепропетровщине: свидетельствуют документы // Днепров. панорама.– 1993.– 20 апр. Голодомор 1932–1933: причини і наслідки: [Сторінки історії] // Влада.– 2003.– №9-10.– С. 25–27; Влада.– 2003.– №11.– С. 24-26.

143

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

Голодомор у селi Межовому: Iз експедицiї студентiв Криворiзького педiнституту // Кур’єр Кривбасу.– 1994.– №8.– С. 15–16. Голодомор 1932–1933 годов: Темные страницы истории: [Н. Писная по материалам Криворож. ист.-краеведческ. музея] / Подготовила В. Головко // Металург.– 2006.– № 47.– 17-23 листоп.– C. 12. Голодомор 1932–1933 років як одна з найбільших трагедій в історії людства: [До 74-річчя трагічної історії] // Степова Зоря.– 2006.– 18 листоп.– С. 2. Голодомор був найстрахітливішою подією, що випала на долю українського народу: [Коментарі українських політиків про голодомор як політичне явище] // Придніпров. комунар.– 2006.– 25 листоп.– C. 1. Голодомор 1932–1933 років у документах // Вісник.– 2006.– 25 листоп.– С.1. Голодомор на Дніпропетровщині // За агломерат.– 2006.– 29 листоп.– C. 2. Голуб А., Шевченко А. Правда і кривда людської долі, або ще одна краплина народного болю: [До 70-річчя штучного голоду на Україні] // Бористен.– 2003.– № 2.– С. 14–15. Гопанюк О. Не маємо права забути: [Спогади очевидців про голодомор 1932–933 рр.] // Присамарська нива.– 2005.– 2 груд.– C. 2. Гопанюк О. Горе, якому немає забуття: [Спогади Миколи Ігнатенка з с. Новоселівки про голодомор] // Присамарська нива.– 2005.– 25 листопада.– C. 2. Гусейнов Г. «У справi про масовi виступи...» // Кур’єр Кривбасу.– 1994.– №8.– С. 14-15. Голодомор на Криворiжжi. Данильченко Г. Документы обвиняют / Данильченко Г., Немец Р. // Семь дней.– 1993.– 17 сент. Інформація КП(б)У про смертність від голоду в с. Межирічі Дніпропетровської області. Данильченко Г. Кровоточащая рана истории: Рассекречены архивные документы о голоде 30-х годов на Днепропетровщине // Позиция.– 1993.– 10 апр. Дейнега О.Л. «Борьба за хлеб» – ціною 12 мільйонів життів: [Спогади про голодомор мешканців Демуриного] // Червона зірка.– 2005.– 23 листоп.– С. 3. Деркач В. Цього не можна ні забути, ні простити: [Про голодомори та репресії] // Вісник.– 2005.– 26 листоп.– C. 2. До видання «Український голокост» будуть включені дослідження музею історії міста Дніпродзержинська // Відомості.– 2006.– 18 жовт.– C. 1. До дня пам’яті жертв голодомору: [Спогади жителів Хутірського про голодомор 1932–1933 рр.] // Петриківські вісті.– 2005.– 2 груд.– С. 2. Долотiй М. Як ми вижили. Спогад про голодомор-33 // Вiсник Апостолiвщини.– 1993.– 26 сiч. Спогади жительки с. Михайло-Заводське Апостолівського району. Дорошенко Л. «На прапорі серп та молот, а у хаті – смерть і голод»: [Про голодомор у Васильківському районі] // Васильківський вісник.– 2005.– 26 листоп.– C. 4.

144

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Дорошенко Л. Найтяжче було вижити весною 1933-го: [Спогади земляків з Царичан. р-ну про голод 1933 року] // Приорільська правда.– 2004.– 27 листоп. Дорошенко Л. Терор голодом як «виховний» захід: [Спогади про голодомор] // Приорільська правда.– 2006.– 29 листоп.– С. 2. Досвітня Н. Книгу пам’яті маємо доповнити: [Спогади очевидців про голодомор 1932–1933 рр.] // Червона зірка.– 2006.– 25 листоп.– С. 3. Дробiт В. «Найсправедливіше» суспільство у свiтi // Нар. трибуна.– 1997.– 7 листоп. Дьоміна А. І Петриківка, і Петровка, і голодомор: [Виставка «Дніпропетровській області – 75: події та постаті»] // Наше місто.– 2007.– 27 лютого.– С. 2. Ємець І. Перед чорною пащею голоду: [Автор наш земляк, нині житель Торонто, згадує про розкуркулювання родини, а потім про «зворушливе опікування» дитини] / Вступне слово М. Чабана. // Зоря.– 2007.– №64.– С. 4 Жеребило М. О лихе лиховском // Днепров. панорама.– 1993.– 13 мая. Спогади. Жирок Е. Нет названия // Днепров. панорама.– 1993.– 15 апр. Спогади про голод у с. Миколаївка Софіївського району. Жирок Г. Страшнi часи голодомору // Козацька вежа.– 1993.– 20 квiт. Свiдчення жительки Софiївського району. Жнива скорботи // Сiчеслав. край.– 1996.– №4.– лют. Документальні матерiали. Жуковський М. Драматичнi 30-тi // Пiвден. зоря.– 1993.– 21, 25 верес. На Нiкопольщинi. Жуковський М. Час колективізації та голодомору – найдраматичніший період історії: [Нікопол. р-н] // Півден. зоря.– 2003.– 9 верес. За вказiвками згори // Нiкопол. правда.– 1993.– 17, 19, 22 черв. Документи. «Забирали останню зернину...»: [Голодомор 1932–1933 років на Криворіжжі] // Червоний гiрник.– 2006.– 16 листоп.– С. 3. Зайвий О. Чорний час: Слово про голодомор 1932–1933 рр. / О. Зайвий // Прапор.– 1990.– №6.– С. 128-134 Звiрко В. «Лягаючи спати, ми з мамою прощалися...»: Війна проти власного народу // Наше мiсто.– 2002.– 23 листоп.– С. 13. Доля родини Литвиненкiв.

145

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

Звірко В. Розпухлі люди, схожі на скелети, снували вулицями, як привиди: [Страшного 1933 р. в с. Вербки Павлоград. р-ну померло три з семи тисяч жителів] // Наше місто.– 2003.– 22 листоп.– С. 4 Згадаємо пережите // Приднiпров. комунар.– 1993.– 11 верес. Голод у Верхньоднiпровському районi. Иванов А. Такое не должно повториться // Вісті Придніпров’я.– 2006.– 28 листоп. – С. 2. Из протоколов заседаний посевной комиссии Днепропетровского горисполкома от 11/2.1933 // Спадщина.– 1991.– №1.– С. 10. Из письма райздравинспектора Павлоградского района о голодоморе в районе...: [Архивные документы] // Семь дней.– 2006.– 1 дек.– С. 4. Iгнатенко Л. Жито вiд слова «життя» // Приднiпров. комунар.– 1993.– 11 верес. Спогади про голод у Верхньоднiпровському районi. Ільченко Г. В жорнах голодомору // Першотравенские новости.– 2006.– 24 нояб.– С. 4. Iльченко Г. Це сталося 65 років тому: [Спогади] // Под острым углом.– 1998.– 30 апр. Iльченко Г. Чорніше чорної землі // Сiчеслав. край.– 1998.– №9.– квіт. Спогади очевидця про голодомор в сел. Широкому. Илюхин И. Кто заселил бывшее Дикое поле и откуда появилась Таврия?: [10 маленьких рассказов из древней и современной истории Южной Украины] // Зоря - Город.– 2007.– 7, 8, 15, 22 марта.– С. 24. Iсаров М. Жили у злагодi i мирi // Пiвден. зоря.– 1993.– 28 серп. Спогади про голод у с. Краснодорф Нiкопольського району. Кавун О. Наче і не було великої родини: [Біографія ветерана Івана Трубіцина] // Степова зоря.– 2005.– 24 груд.– С. 1–2. Калинова Д. Моя сестричко ясноока...: [Дніпропетров. поетеса пригадує голод 1932–1933 рр. Розповідь про свою сім’ю] // Наше місто.– 2003.– 3 груд.– С. 3. Кальченко Ю. Голодомор в Приднепровье: По материалам облгосархива // Днепр вечерний.– 1993.– 25, 30 июня, 2 июля. Кан Д. Рятiвний окраєць хлiба // Червон. гiрник.– 1993.– 9 верес. Свiдчення очевидця. Касьян I. Свавiлля комiтетчикiв, або Як у Ганно-Миколаївцi вiдшукали «куркулiв»: Голодомор-33 // Сiл. життя.– 1993.– 29 лип. У Софiївському районi. Касьянов О. Скільки ж їх упало в цю безодню?: [За документами Державного архіву Дніпропетровської області] // Зоря. Глас народу. – 2006. – 28 листопада. – С. 2. Касьянов О. Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині // Червоний гiрник.– 2006.– 25 листоп.– С. 3.

146

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Кисельов В. Як готувався голодомор // Новомосков. правда.– 1993.– 1 верес. Кияниця М. «Ви ще дочекаєтесь довiльного хліба...»: Спогади очевидцiв про голодомор 1932–1933 рокiв // Новомосков. правда.– 1993.– 14 лип. У Новомосковському районі. Коваленко Г. «Покладiть бiля вишнi мене..» / Записала Л. Гуляєва // Новi рубежi.– 1993.– 17 верес. Спогади жителiв сс. Смоленка та Благодатне Криничанського району. Коваль Н. Трагедiя столiття // Червон. гiрник.– 1993.– 18 верес. Голодомор на Криворiжжi. Козинець Є. Над свічками пам’яті: [Про жертв голодомору 1932–1933 рр. в селі Спаському] // Присамарська нива.– 2007.– 30 жовт.– С. 2. Коновал О. Трагедія українського народу: До 70-річчя голодомору-геноциду в Україні // Бористен.– 2003.– №10.– С. 30. Копiя листа колгоспникiв с. Перещепине Новомосковського району секретарю Днiпропетровського обкому КП(б)У М.М. Хатаєвичу про голод, канiбалiзм у селi i самоуправство посадових осiб // Новомосков. правда.– 1993.– 1 верес. Костюк М. Незабутнє // Борисфен.– 1994.– №7.– С. 14–16. Корнiєнко Д. Роздуми про голодомори // Новомосков. правда.– 1993.– 24 лип. Корявцев О. Голодомор в Гаврилiвцi // Рад. слово.– 1990.– 20 груд. На Покровщині. Кошовий П. «Спасибi i прощай...»: Нестихаючий бiль 33-го // Приднiпров. комунар.– 1990.– 17 лип. Голод у с. Бородаївськi Хутори Верхньоднiпровського району. Кравченко В. Пам’ять потрібна живим // Дзержинець.– 1997.– 6 черв. Про голодомор у м. Кам’янському (Дніпродзержинськ) Кравчук В. Цю страшну правду маємо знати: Погляд крiзь роки // Василькiв. вiсник.– 1991.– 15 жовт. Кріпак П. Голод // Приднiпров. комунар.– 2000.– 31 трав. Спогади очевидця з с. Мишурин Ріг. Крiпак П. Тодi в тридцять третьому // Зоря.– 1990.– 14 серп. У с. Мишурин Рiг Верхньоднiпровського району. Крiпак П. Тридцять третiй: спогад пережитого // Приднiпров. комунар.– 1990.– 22 лют. с. Мишурин Рiг Верхньоднiпровського району. Кудінов В. Там, у «Чорній книзі», і мій брат Іван...: [Презентація книги про голодомор, виданої під патронажем Демократ. партії, в Будинку архітектора] // Днепровская правда.– 1998.– 17 нояб. Кульчицький С. 1933: Трагедiя голоду. Комiсiя Молотова в дiї // Спадщина.– 1991.– №1.– С. 10.

147

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

Кухта С. Вбивця – «бiлокам’яна» Москва // Сiчеслав. край.– 1996.– №11.– черв. Голод у Широкiвському районi. Лаврiненко З. Як найстрашнiший сон // Петрикiв. вiстi.– 1993.– 30 верес. Голод у Петрикiвському районi. Лебедєв В. Чорна дошка // Свiтло Жовтня.– 1991.– 9 сiч. Про голод у с. Вербки Павлоградського району. Лебедев В. «Черная доска» // Афиша.– 1991.– 6 мая. Левенець В. Голод: Спогади // Вперед.– 1990.– 17 берез. Згадує житель с. Василiвки Солонянського району. Левенець С. «А я жити хочу»: Новела [Пам’яті жертв голодомору 1933 р.] // Січеславський край.– 1998.– №6-7.– берез. Левченко Є. Далекі привиди голодної смерті 1932–1933 років: [Про події 1932–1933 рр. на Криворіжжі] // Звезда-4.– 2003.– 13 февр.– С. 48. Леонова А. Згасали українці того року, від злочину здригалася земля // Васильків. вісник.– 2006.– 5 груд.– C. 3. Лещенко М. Апокалiпсис України // Сiл. життя.– 1993.– 3 черв. Лещенко М. Так це починалося // Сiл. життя.– 1993.– 26 серп. Лещенко М. Україна вижила – Україна житиме // Сiл. життя.– 1993.– 18 верес. 70 вiдсоткiв смертей вiд голоду припадає на Днiпропетровську область. Литвиненко О.Г. Притулок смертi: Голодомор 33-го очима свiдка // Вiльна думка.– 1992.– № 7. Литовченко Г. «І вирій жахнувся країни Вкраїни...»: [Відгук про книгу Б. Матющенка «У жорнах голодоморів»] // Нові рубежі.– 2005.– 26 листоп.– C. 5. Литовченко Г. У свої 100 – ще й пісню заспівала...: [Про довгожительку Катерину Чирву з с. Кринички] // Нові рубежі.– 2005.– 26 листоп.– C. 5–6. Лозова В. 1933: трагедiя голоду // Пiвден. зоря.– 1993.– 29 трав. У Синельникiвському, Межiвському та Павлоградському районах. Мазур Т. 30-тi роки: злиднi, страждання, голод: Свiдчать документи з державного архiву // Днiпров. зоря.– 1992.– 10 верес. Мазур Т. Ярмо трагедії: [Про голодомор 1933 р. в Дніпропетров. р-ні] // Дніпров. зоря.– 2003.– 17 жовт. Макаренко М. Село продовжує вимирати: [Спогади про голод] // Берег надій.– 2006.– 19 січ.– C. 3. Малишко Н.Й. «А кісточки в садочку закопала»: [Спогади сільської вчительки сел. Васильківка] // Васильківський вісник.– 2006.– 12 груд.– C. 3.

148

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Малышко Г. Говорят дети большевистских голодоморов // Днепров. панорама.– 1993.– 14 сент. Розповіді очевидців. Маневич И. Голодомор 30-х: трагедия народа: Партийный архив открывает свои секреты // Днепр вечерний.– 1993.– 19 окт. Марочко В. «За сім колосків» // Степ. зоря.– 1998.– 3 листоп. Матющенко Б. Три голодовки за 30 лет // Днепр вечерний.– 2006.– 27 окт.– C. 4. Мельник О. Колективізація та голод 1932–33 рр. на Криворіжжі // Звезда-4.– 2003.– 6, 13, 20 марта. Мельник О. Міськрада в період колективізації та голоду 1932–1933 років: [Діяльність міськради] // Саксагань.– 2006.– № 4.– С. 60–63. Мисник Е. Умерших от голода закапывали под вишней: [О музее-часовне памяти жертв голодомора, который находится в гимназии №136 г. Днепропетровска] // Наше місто.– 2004.– 27 листоп.– С. 4. Михлик П. Пригадуючи голодомор 33-го // Днiпров. зоря.– 1995.– 21 лют. Спогади жителiв с. Кiровське Днiпропетровського району. Мицик Г. Голод 1932–33 років на Покровщині: [Спогади покровчан про голод 1932–33 років] // Покровський край.– 2005.– 23 листоп.– С. 2. Музика Т. Спогади // Бористен.– 1993.– №5.– С. 27–28. Мясоєд Г. «А дiвчинка була жива» // Новомосков. правда.– 1993.– 7 серп. Спогади про голодомор у с. Андрiївцi Новомосковського району. Нечипоренко М. Україна на «чорнiй» дошцi // Голос України.– 1992.– 20 жовт. Голод 1932–1933 рр. на Днiпропетровщинi. Нечипоренко М. Україна на «чорнiй» дошцi // Думка.– 1992.– 7 листоп. Матерiали з Днiпропетровського облдержархiву. Нiкiлєв О. Як це було на Днiпропетровщинi // Кур’єр Кривбасу.– 1994.– №18.– С. 20–22. Нікілєв О. Одна з найбільших трагедій в історії // Вісті Придніпров’я.– 2006.– 21 листоп.– C. 4. Нікополь-2003: 70-літтю голодомору та кривавих розправ над українцями міста і села // Козацька родина.– 2003.– серп.– №7. Овчинникова Л.П. Цього не можна забувати: [Науковці музею історії Дніпродзержинська віднайшли свідків голодомору 1932–1933 років ] // Знамя Дзержинки.– 2006.– 2 дек.– C. 4. Ольчук І. Дніпропетровщина: на «чорній дошці» радянського геноциду: [Про голодомор в Україні, Дніпропетровській області в 1932–1933 рр. ] // Батьківщина.– 2007.– №27, 28.– 12 лип., 19 лип.– С. 6. Особисто відповідальні: [Документи Дніпропетров. обл. архіву звинувачують партійн. діячів у голодоморі 1932–1933 рр.] // Січеслав. край.– 2003.– 19 лют.– С. 2 Палiй С. Далекi привиди голодної смертi: Рiк 1933-й // Металлург.– 1993.– 18 сент. На Криворiжжi.

149

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

Паращевіна О. Причини дитячої бездоглядності та безпритульності в Україні в 20–30 рр. XX століття: [Проблема бездоглядності, безпритульності в Україні та Катеринославі в 1920–30-х роках] // Бористен.– 2003.– № 8.– С. 15–16. Пасiчний П. Спогади // Козацька вежа.– 1993.– 17 верес. Житель хутора Кiндратiвка Павлоградського району розповідає про голод. Петрич П. Не маємо права забувати // Червона зiрка.– 1989.– 4 лип. с. Новопавлiвка Межiвського району. Пiсная Н. ...На ґрунтi голоду // Кур’єр Кривбасу.– 1995.– №35.– С.14–19. На Криворiжжi. Писная Н. Скорбная дата: Голодомор 1932–33 гг. // Металлург.– 1993.– 21 авг., 4, 11 сент. На Криворіжжі. Плис Л. Конференція в музеї: [В краєзнавч. музеї м. Жовті Води пройшла іст. конф. на тему «Жнива скорботи», присвяч. 70-й річниці голодомору 1932–1933рр.] // Жовтоводські вісті.– 2002.– 6 груд. Плужник В. Забуттю не підлягає // Вісті Придніпров’я.– 2006.– 28 листоп.– С. 2. Повод С.И. Весь урожай сдали до зернышка… // Металлург.– 1993.– 21 авг. У с. Девладове Софіївського району. Полынь И. Когда прошлое старались не ворошить: [Воспоминания В. Т. Осавуленко о голодоморе 1933 года] // Днепр вечерний.– 2004.– 30 нояб. Пономаренко Ф. Я – свидетель голодомора // Новый день.– 1993.– 1 мая. У с. Вербки Павлоградського району. Постольник В. Страшні то були часи: [Спогади очевидців з Царичан. р-ну про голод 1933 року] // Приоріл. правда.– 2003.– 19 лип. Постольник В. Той страшний рiк // Приорiл. правда.– 1990.– 9 черв. У Царичанському районi. Правда о народной трагедии // Днепров. правда.– 1993.– 7 февр. Постанова ЦК Компартії України «Про голод 1932–1933 років на Україні та публікації пов’язаних з ним матеріалів» Проводов И. Память о жертвах голодомора: [Работает оргкомитет в Днепропетровске] // Наше місто.– 2002.– 13 верес. Прокопенко Г. Голод 1932–33 рр. в Українi – зловмисний геноцид // Вiльна думка.– 1992.– № 11– 12.– С. 7–8 Разуваєва Н. Життя прожить – не поле перейти // Пiвден. зоря.– 1993.– 31 серп. Про нiкопольчан – свiдкiв голодомору.

150

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Рашевська В. Досить переосмислювати історію!: [Про голод 1932–1933 рр. у Петропавлівці] // Степова зоря.– 2006.– 21 берез.– C. 2. Рева И. Память без грифа: [В Диораме открылась выставка «Розсекречена пам’ять», на которой представлены рассекреченные документы из архива Службы безопасности Украины, относящиеся к Голодомору 1932–1933 годов] // Днепр печерний.– 2007.– 25 апр.– С. 11. Рева И. «Необходим был голод, чтобы показать им, кто здесь хозяин»: [Рассказ очевидца о голоде 1932–1933] // Днепр вечерний.– 2003.– июнь. Рева И. 1932-й. Сталин боялся потерять Украину: [О коллективизации, раскулачивании и голодоморе на Днепропетровщине] // Днепр вечерний.– 2007.– 30 марта.– C. 18. Рисiч Й. Нацiональна трагедiя не повинна повторитись // Кадри – селу.– 1993.– №14.– верес. Рiзниченко В. Ворожнеча: Iз розповiдi бабусi Параски Кирилiвни // Новомосков. правда.– 1993.– 9 жовт. Спогади жительки Новомосковського району. Романенко М. До 75-річчя створення Дніпропетровської області: [Історія області] // Джерело.– 2007.– № 1-4.– січень.– С. 4-6. Руденко І. Гляне сонце, як дитя, а у селі – голод: [Спогади про голодомор 1932–1933 рр. у селі Варварівці] // Синельниківські вісті.– 2005.– 2 груд.– C. 3. Ручiй Л. Бiль i горе мiльйонiв // Червона зiрка.– 1990.– 24 листоп. Голод у Межiвському районi. С грифом «секретно» // Спадщина.– 1992.– №2. Документи про голодомор у селах Царичанського та Нiкопольського районiв. Самарский А. Забытый голодомор, или ужасы 75-летней давности // Павлоград. ведомости.– 1998.– 3 апр. Голодомор у Павлоградському окрузі. Сауленко А. «Від голоду були ми всі пухлі...»: [Спогади очевидця голодомору 1933 р. А. Сауленка з с. Промінь] // Вперед.– 2007.– 31 березня.– С. 3. Свита И. «Так называемый голодомор?»: [О признании голодомора актом геноцида] // Днепров. правда.– 2006.– 1 дек.– C. 6. Северин В. Злочин без строку давності // Покров. край.– 2002.– 23 листоп. Сергієнко Н. Спадщина, або до питання про голодомор 1932–1933 років та репресії: [Цілісний виклад фактів, причин і наслідків голодомору для Петропавлівщини, Дніпропетровщини] // Степова зоря.– 2006.– 25 листоп; 9 груд.– С. 6. Сизова О. День народження бабусі: [Біографія довгожительки Анастасії Дзюби] // Козацька вежа.– 2007.– 24 січня.– С. 3.

151

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

Симак Г. Надо тряхнуть дворы: Из прошлого села Спасского // Днепров. правда.– 1990.– 26 июля. Сідченко В. Ні! Був голодомор!: [у м.Жовті Води] // Робітнича трибуна.– 1990.– 13 жовт. Синіченко Н. Страх голоду залишився назавжди: [Спогади про голодомор 1932–1933 рр. сім’ї Федора Семеновича Кравця] // Козацька вежа.– 2006.– 25 листоп.– C. 2. Сиченко В. Голодомор на Дніпропетровщині // Вісті Придніпров’я.– 2006.– 23 листоп.– C. 6. Сиченко В. В. Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині: причини та передумови, сутність і ознаки, результати // Нива знань.– 2006.– № 4. – С. 3–8. Сиченко В. Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині: [Особливість, причини, ситуація, наслідки голоду] // Влада.– 2006.– № 9–11.– С. 28–32. Сiдченко В. Нi! Був голодомор! // Робiтнича трибуна.– 1990.– 13 жовт. У м. Жовтi Води. Скляр Л. Исповедь перед богом. Вопли ретрограда: [Стихи, посвященные голодомору 30-х годов] // Металлург.– 1993.– 11 сент. Слабишева Я. Страшна трагедія // Вісті Придніпров’я. – 2006. – 28 листоп. – С.1, 2. Славутич Я. Спогади про голодомор 1932–1933 гг. // Бористен.– 1993.– №6.– С. 24–26. Снiсар П. Гiркi спогади: Iсторiї ганебнi сторiнки // Прапор Ленiна.– 1991.– 22 жовт. Соловйов С. Про голод на Криворіжжі // Червоний гірник.– 2006.– 28 листоп.– С. 3. Соловйов С. Широкiвський голодомор // Червон. гірник.– 1999.– 6 лип. Спогади очевидця. Спланована смерть українців: [До 70-річчя голодомору-геноциду на Україні] // Січеславський край.– 2002.– 4 груд.– С. 2 Сташек А. Голодомор-33. Запали свічку пам’яті: [Спогади очевидців про голодомор 33-го] // Никопольские известия.– 2005.– 1 декабря.– C. 10. Страх голоду залишився назавжди // Козацька вежа.– 2006.– 25 листоп. – С. 2. Талаш П. «Знаю ту «чорну дошку» // Рад. слово.– 1990.– 20 груд. Свiдчення очевидця з Покровського району. 1933: голод? Голодомор! // Ударний фронт.– 1992.– 5 берез.; Також: Злагода.– 1992.– 10, 17 берез. 1932–1933 рр.: Голодомор: Сторiнки нашої iсторiї // Червона зiрка.– 1993.– 24 черв. Межiвський район. 1932-33 гг. Голодомор / Пiдготував В.Северин // Жовтовод. вiстi.– 1993.– 2 берез. Добiрка документiв. Трагедiя 33 року // Вiльна думка.– 1992.– № 10. Спогади.

152

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

У пазурах звiра… / Записав В. Скрипка // Звезда-4.– 1992.– №32–33. Спогади очевидцiв Фiлонов К. I заболить серце // Злагода.– 1992.– 9 черв. У с. П’ятихатки. Холопов А. Организаторы голодомора // Наше мiсто.– 1993.– 3 верес. Документи облархіву. Хоменко М. Найстрахітливіша подія у долі українського народу / М. Хоменко, В. Рибалка, В. Пащенко // Вісті Софіївщини.– 2006.– 25 листоп.– C. 1. Худяев И. Урок не впрок? // Днепров. панорама.– 1993.– 13 июля. Спогади жителя м. Павлограда. Це потрiбно живим // Червона зiрка.– 1992.– 14 трав. Свiдчення очевидцiв голодомору. Чабан М. 1933-й, або Декiлька коментарiв до сталiнських висловлювань // Прапор юностi.– 1989.– 10 сiч. Чегорка Т. «Крихту хлiбця, матусю…»: Нестихаючий бiль 33-го... // Приднiпров. комунар.– 1990.– 19 черв. У Верхньоднiпровському районі. Черниш І. Промовчати не зміг, або Роздуми з приводу голоду 1947 року: [Згадує земляк з Широків. р-ну] / Вісник.– 1997.– 5 лип. Чечуро В. Так кто же людоеды?: [Голодомор на Украине 1932–1933 гг. Декларация о злодеяниях сталинского геноцида, подписанная представителями 30 стран] // Наше місто.– 2003.– 19 листоп.– С. 3. Чопенко Л. Д. «Досрочно взыскать!»: [Погляд з боку офіційних документів на голодомор 1932– 1933 рр. в Межівському районі] // Червона зірка.– 2005.– 21 грудня.– С. 4. Чорний лiтопис // Приднiпров. комунар.– 1993.– 12 трав. Документальний матерiал, що стосується Верхньоднiпровщини. Чорногуз О. Великий голодомор в... Російській федерації, або «Правда» по-кремлівськи: [Дослідження питання голодомору 1932–1933 рр. в Україні] // Бористен.– 2007.– № 2.– С. 21–23. Шевченко В. Правда про голод: [Спомини очевидця про голодомори 1921, 1929, 1933, 1947 років] // Півден. зоря.– 2003.– 23 груд.– С. 3. Шеремет Т. Бiль землi моєї, або Було село таке – Романiвка: Голод-33 // Сiл. життя.– 1993.– 28 верес. У Софiївському районi. Шинкаренко С. Iсторичнi сторiнки минувшини: Хто автор голодомору на Українi // Прапор Ленiна.– 1990.– 22 груд.

153

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

Голод у с. Явдотiвка Широкiвського району. Шматенко Л. Писали «від інаніціо», а читати слід «від голоду»: [Про голодомор в Новомосковському районі] // Присамар. нива.– 2006.– 13 жовт.– C. 2. Шуть М. Голод // Новомосков. правда.– 1990.– 7 берез. Документальне свiдчення. Юрченко Л. Знати, аби таке не повторилось / Бесiду вiв М. Чабан // Зоря.– 1990.– 27 лют. «Я дiтей не змогла народити...»: 1933: Трагедiя голоду // Iнгулец. вiсник.– 1993.– 22 лип. Згадує Н.Т. Фурдуй, мешканка м. Iнгулець. Яворський Л. Таке не забуває народ // Червон. гiрник.– 1993.– 2 верес. Голодомор на Криворiжжi. Яцунок В.I. Сатанинський задум // Сiчеслав. край.– 1997.– №8. – квіт. Про голодомор у смт. Широке. Ув ічнення п а м’яті жертв голодоморів Абрамова Т. Ой на хаті серп i молот, а у хаті смерть i голод... // Наше мiсто.– 1993.– 2 берез. Виставку «Жнива розпачу» відкрито у Дніпропетровському історичному музеї. Блик Л. Пам’ятник жертвам голодомору: [Про затвердження проекту пам’ятника жертвам голодомору у Дніпропетровську] // Зоря.– 2003.– 22 листоп. Воробйова О. ...І був голод великий... // Козацька вежа.– 1993.– 17 верес. Заходи із вшанування пам’яті жертв голодомору в Орджонікідзе. Ворфлік А. З пам’яттю про минуле, з вірою в майбутнє: [Репортаж із мітингу-реквієму з нагоди відкриття в Жовтих Водах меморіалу жертвам голодомору 1932–1933 років] // Жовтовод. вісті.– 2003.– 26 верес.– С. 2. Ворфлік А. Як будувався наш пам’ятник жертвам голодомору 1932–1933 років // Жовтовод. вісті.– 2003.– 17 жовт. Вшанували пам’ять жертв голодомору: [Про заходи, які відбулися у Покровському районі по вшануванню пам’яті жертв голодоморів] // Покровський край.– 2005.– 3 грудня.– C. 1. Вшанували пам’ять жертв голодоморів та політичних репресій: [Проведено заходи у Верхньодніпров. р-ні] // Придніпров. комунар.– 2006.– 2 груд.– C. 1. Глуховська О. Гірка правда тридцятих // Злагода.– 1992.– 9 черв. У Вільнівській сільській бібліотеці проведено вечір, присвячений 60-й річниці голодомору. Горить свіча...: [Презентація третього тому книги «Свіча пам’яті»] // Сільське Криворіжжя.– 2007.– 21 лютого.– С. 2.

154

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Гречишкина О. Черная исповедь Украины: [Итоги регионального этапа конкурса научнопопулярных работ школьников, студентов и педагогических работников «Голодомор 1932–1933 гг. Украина помнит»] // Наше місто.– 2007.– 23 листоп.– С. 7. Дабіжа М. Страшна правда довго пробивалась до наших сердець / Інтерв’ю взяв М. Крамаренко // Червон. гірник.– 1993.– 25 верес. Добриніна Н. Монумент на пустирі: [Планується встановити пам’ятник Меморіал жертвам голодоморів та сталінських репресій на дев’ятому кілометрі Запорізького шосе у Дніпропетровську] // Народна правда.– 2006.– 10 лют.– С.9. Евтушенко Е. Место расстрелов станет мемориалом: [Днепропетровский градостроительный совет утвердил проект мемориального комплекса об увековечении памяти жертв голодомора и политических репрессий] // Наше місто.– 2005.– 23 груд.– С. 1. Євтух Н. Про це треба пам’ятати: [Відзначення Дня пам’яті жертв голодоморів і політичних репресій 1932–1933 рр. в м. Дніпропетровську] // Днепропетровск. Новости. Факты. Комментарии.– 2005.– 1 дек.– С. 2. Евтушенко Е. Замученные и расстрелянные: [О создании на девятом километре Запорожского шоссе мемориального комплекса, посвященного голодомору] // Наше місто.– 2007.– 24 листоп.– С. 4 Єфімов В. Розсекречені документи про голодомор в Україні: [Про виставку «Розсекречена пам`ять» у Дніпропетровському історичному музеї»] // Бористен.– 2007.– № 6.– черв.– С. 26. Жадан М. День скорботи: [Вшанування пам’яті жертв голодомору та політичних репресій у Царичанці] // Приорільська правда.– 2005.– 30 листопада.– C. 2. Касьянов О. Пам’яті голодомору: [Виставка у держ. архіві області, присвяч. 70-річчю голодомору в Україні 1932–1933 років, «Індустріалізація селянства» (колективізація, розкуркулення, голодомор на Дніпропетровщині 1929–1933 років)] // Влада.– 2003.– № 6.– С. 24. Касьянов О. Голодомор 1932–1933 років у документах: [Документи обл. архіву початку 1930-х рр. // Вісті Придніпров’я.– 2006.– 23 листоп.– C. 6.; Також: Приоріл. правда.– 2006.– 25 листоп.– C. 2. Кисенко Л. Памятник жертвам голодомора будет напоминать о событиях 1932–1933 гг. // Вісті Придніпров’я.– 2005.– 29 листоп.– C. 3. Козачок В. Роздуми над книгою: [Про книгу нашої землячки Антоніни Хелемендик-Кокот «Колгоспне дитинство і німецька неволя»] // Петриківські вісті.– 2007.– № 41.– 12 жовт.– С. 2. Кудiнов В. Там, у «Чорній книзі», i мій брат Іван... // Днепров. правда.– 1998.– 17 нояб. Презентація в Будинку архітектора книги про голодомор, виданої під патронажем Демократичної партії. Лещенко М. Тиждень скорботної пам’яті // Сіл. життя.– 1993.– 21 верес. У Сергіївській середній школі проведено тиждень пам’яті.

155

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

Лучка В. Прости нас, пам’яте: [Про вечір-реквієм в Криничанській районній бібліотеці до Дня вшанування жертв голодоморів] // Нові рубежі.– 2006.– 29 листопада.– С. 2. Ляхімець В. Крізь мури замовчувань – до світла правди: [Бібліотечні заходи, присвячені пам’яті жертв голодомору] // Степова Зоря.– 2006.– 9 грудн.– С. 3. Матющенко Б. Сколько веревочке ни виться // Днепров. панорама.– 1993.– 10 нояб. Про книгу земляка Ю. Семенка «Голод 1933 року в Україні. Свідчення про винищування Москвою українського селянства». Мельничук И. Музей голодомора в Днепропетровске: [В днепропетров. гимназии № 136 установлен памятный знак жертвам голодомора] // Популяр. ведомости.– 2003.– 27 нояб. Мемориалу дали «добро»: [Заседание градостроительного совета области о судьбе эскизного проекта Мемориала жертвам политических репрессий и голодомора] // Днепровская правда.– 2005.– 23 дек.– C. 3. М’якшиков М. Пом’янули жертв голодомору: [Вшанування жертв голодомору на 9 кілометрі Запорізького шосе] // Зоря.– 2005.– 29 листоп.– С. 1. М’якшиков М. Колоски у траурній стрічці і поминальна свіча: [Вшанування жертв голодомору та політичних репресій] // Зоря.– 2006.– 28 листоп.– C. 1. Мякшиков Н. Колоски в траурной ленте и поминальная свеча: [О воздании почестей памяти погибшим от голодомора в городе] // Зоря- Город.– 2006.– 30 нояб.– С. 2. М’якшиков М. Розсекречена пам’ять: Виставка архівних документів про Голодомор 1932–33 років в Україні «Розсекречена пам’ять»] // Зоря. Ветеран Придніпров’я.– 2007.– 26 трав.– С. 5. Не допустимо нового голоду! // Шахтар Марганця.– 1993.– 7 верес. У Марганці працює осередок Всеукраїнської асоціації дослідників голодомору. Недавняя Т. Картины нашей боли // Никопол. правда.– 1993.– 14 сент. До 60-ї річниці голодомору в Нікопольському краєзнавчому музеї відкрито виставку робіт місцевих художників. Нікілєв О. Нове видання дніпропетровських істориків про голод-33 // Борисфен.– 1994.– №11.– С. 9–10. Никилев А. Страницы народной трагедии // Днепров. панорама.– 1994.– 1 дек. Вийшла книга «Народна трагедія: документи і матеріали про голод 1932–1933 років на Дніпропетровщині». Обращение организационного комитета по подготовке и проведению мероприятий в связи с 60-й годовщиной голодомора в Украине // Днепров. панорама.– 1993.– 23 марта. Пам’яті жертв голодомору: [Заходи по вшануванню пам’яті жертв голодомору та політичних репресій] // Приорільська правда.– 2006.– 29 листоп.– С. 2.

156

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Писарчук Н. М. Поки пам’ятаємо – ми живемо: [В Антонівській школі було проведено виховну годину «У пам’ять про скорботний 33-й»] // Червона зірка.– 2006.– 1 лип.– С. 2. Планев В. Голодомор, голодомор… // Собор.– 1992.– 12 дек. У Дніпропетровську проведено конференцію, присвячену 60-й річниці голодомору в Україні. Полынь И. Свидетельства тех, кто выжил: [В библиотеке ДНУ состоялась презентация второго тома книги «Український голокост 1932–1933: свідчення тих, хто вижив»] // Днепр вечерний.– 2005.– 11 мая.– С. 3. Полякова Н. Плакала природа, земля тужила, коли новомосковці вшановували пам’ять своїх земляків, що стали жертвами безкровної, але страшної війни влади проти свого народу – голодомору 1932–1933 років // Новомосков. правда.– 1993.– 15 верес. День скорботи пройшов у Новомосковську. Попруга Л. Документи звинувачують // Козацька вежа.– 1993.– 6 серп. Відкрито виставку документів Держархіву, присвячену 60-й річниці голодомору. Попруга Л. Документи звинувачують // Собор.– 1993.– 4 июня.– С.4. Проводов И. Память о жертвах голодомора // Наше мiсто.– 2002.– 3 верес. У Дніпропетровську працює оргкомітет з увічнення пам’яті жертв голодомору. Прудченко В. Мітинг біля Меморіалу жертвам політрепресій // Вісті Придніпров’я.– 2006.– 28 листоп.– С.2. Прудченко В. Марш пам’яті й жалобна молитва // Вісті Придніпров’я.– 2006.– 28 листоп.– С. 2. Прудченко В. «Розсекречена пам’ять»: [В ДІМ відкрилася вист. «Розсекречена пам’ять», присвячена голодомору] // Вісті Придніпров’я.– 2007.– 26 квіт.– C. 3. Прыгунов Г. Демократические преобразования в Украине позволили говорить об оказании дани памяти жертвам голодоморов и политических репрессий: [Днепропетровская область] // Днепр вечерний.– 2006.– 11 нояб.– C. 3. Рева И. Пока свидетели живы: [Совещание, посвященное подготовке к единому Дню информирования населения о голодоморе 1932–1933 гг.] // Днепр вечерний.– 2007.– 21 листоп.– С. 3. Рева И. И запоздалый плач колоколов позвал домой потерянные души: [В облгосадминистрации состоялся «круглый стол», посвященный памяти жертв голодоморов в Украине] // Днепр вечерний.– 2005.– 6 декабря.– C. 6. Стрюк М. І. Як історичний урок: [24 листопада у Палаці студентів Кривого Рогу студенти КДТУ вшанували пам’ять жертв голодомору 1932–1933 рр.] // Гірничий інженер.– 2006.– № 5.– C. 2. Супруненко Н. Ми не можемо змінити того, що було. Ми не можемо забути того, що було: [Мітинг, присвячений Дню пам’яті жертв голодомору] // Вперед.– 2006.– 2 груд.– С. 3. Тараненко В. Пам’яті жертв голоду // Зоря.– 1991.– 23 трав.; Також: Сільське життя.– 1991.– 25 трав.

157

Розділ І

« ТА К О С Ь , І С ТО Р І Є , Я К І Т ВО Ї С ТЕЖКИ...»

Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років

Відкрито пам’ятник у с. Новокурське Широківського району. Тарасенко Л. Пам’ять ця нетлінна: [Скорботний мітинг з нагоди Дня вшанування пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій у П’ятихатках] // Злагода.– 2005.– 30 листоп.– С. 1. Творча група дніпродзержинських митців завершила роботу над проектом Меморіалу пам’яті жертв голодомору та політичних репресій // Відомості.– 2006.– 18 січ.– C. 1. Терентьєва Н. Розгойдані дзвони пам’яті: [В Дніпропетровському історичному музеї відкрито виставку, присвячену жертвам голодоморів в Україні] // Вісті Придніпров’я.– 2006.– 6 черв.– С.8. Трагическая память миллионов: [Заседание политсовета на тему «Голодомор 1932–1933 гг.– одна из наибольших трагедий украинского народа»] // Першотравенские новости.– 2006.– 24 ноября.– С. 1. Філіп’єва В. Голодомор в Україні: [Про урок вшанування пам’яті жертв голодомору у Петропавлівському ПТУ № 91] // Степова зоря.– 2005.– 13 грудня.– C. 3–4. Хрипун Є. Щоб ніколи не повторилось: [В Іванівській бібліотеці Межів. району проведено вечірреквієм «Голгофа голодної смерті»] // Червона зірка.– 2006.– 28 черв.– C. 4. Чабан М. Лелеку останнього з’їли в селі: [Про презентацію книги Б. Матющенка «У жорнах голодоморів»] // Зоря.– 2004.– 27 листоп.– С. 4. Чаплыгин А. И чудится крик: «За что такие муки?!»: [Мероприятия по увековечиванию памяти жертв голодомора в Днепропетровске] // Наше місто.– 2007.– 27 листоп.– С. 5. Чопенко Л. Д. Жахливе відлуння тридцятих: [Бібліотекарі райбібліотеки для дітей провели для учнів аграрного ліцею-інтернату годину спілкування «Біль невгасимий»] // Червона зірка.– 2006.– 19 липня.– С. 3. Чорноштан С. Реквієм кривавої пам’яті: [День пам’яті жертв голодомору в Військовій СШ Солонянського району] // Вперед.– 2006.– 27 вересня.– С. 5. Чуб В. Служба безпеки України розсекретила пам’ять: [В ДІМ відкрилась вист., присвячена голодомору 1932–1933 рр.] // Наше місто.– 2007.– 25 квіт.– C. 1,2. Юрченко О. Чорна весна тридцять третього: [2003 рік – 70-річчя голодомору в Україні, відкриття виставки в краєзнавчому музеї Нікополя] // Электрометаллург.– 2003.– 28 нояб.– С. 6. В і дтворення голодомору в х удожній літер ат урі Бідняк Г. П. Голодомор: Поезії.– Дніпропетровськ: Поліграфіст, 2003.– 42 с. Гриненко Г. Тимошик (Згадка про 33-й рік) // Гриненко Г. О. Пижмо: Поезії.– К.: Рад. письменник, 1990.– С. 31–32. Заболотний П. Великий голод: Спогади очевидця: [Уривки з оповідання «Великий голод»] / П. Заболотний // Нікопольська правда.– 1993.– Ст. 31 лип., 3, 5, 7 серп.

158

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Завгородній О. Ох, я нічого не забув... // Завгородній О. С. Із подиву і подиху: Поезії.– К.: Рад. письменник, 1989.– С. 16. Вірш про голод 1946 року. Зайвий О. Літо 46-го року // Зайвий О. Ф. «Свище вітер в багряній діброві...»: Вибрані твори.– Дніпропетровськ: Січ, 2000.– С. 94. Зайвий О. Голод. // Зайвий О. Ф. «Свище вітер в багряній діброві...»: Вибрані твори.– Дніпропетровськ: Січ, 2000.– С. 197–214.. Трагедія 1933 року. Зайвий О. Чорний час: Роздуми про трагедію 1933 року // Зайвий О.Ф. «Свище вітер в багряній діброві...»: Вибрані твори.– Дніпропетровськ: Січ, 2000.– С. 413–430. Йогансен М. Посуха. Голод. // Лавріненко Ю. Розстріляне відродження: Антологія 1917–1933. Поезія – проза – драма – есей.– Париж, 1959. – С. 154-156. (Репринт. вид.). Вірші про голод 1921-22 років. Нікуліна Н. Непоховані // Нікуліна Н.П. Знамення калини: Вибране.– Дніпропетровськ: Січ, 2000.– С. 38–40. Про голод 1933 року. Мельник І. Я. У пеклі голодомору: Вірші.– Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2003.– 47 с. Підмогильний В. Проблема хліба // Підмогильний В. Оповідання, повісті, романи / Упоряд. В. Мельник.– К.: Наук. думка, 1991.– С.122–131. Оповідання про голод на Катеринославщині 1921–22 років. Підмогильний В. Син // Підмогильний В. Оповідання, повісті, романи / Упоряд. В. Мельник.– К.: Наук. думка, 1991.– С. 138–156. Оповідання про голод на Катеринославщині 1921–22 років. Сарма-Соколовський М. Крізь товщу часу: [Вірш. Хвилююча розповідь про страждання голодуючих] / М. Сарма-Соколовський // Новомосковська правда.– 1993.– Ст. 20 жовт. Сіренко В. Голод: [До 70-річчя штучного голоду на Україні, спогади, новела автора] // В. Сіренко // Бористен.– 2002.– №6.– С. 24. Славутич Я. Моя доба: Поема // Славутич Я. Твори: В 2 Т.– Т. 2: Поеми. Переклади.– К.: Дніпро, 1994.– С. 60–222. Голод. Пісня друга (уривок з поеми) –С.73–85. Таран О. Тридцять третій: Поема-реквієм: [Присвячена жертвам голодомору] // Новомосковська правда.– 1993.– Ст. 14 серп. Тичина П. Голод // Лавріненко Ю. Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933. Поезія – проза – драма – есей.– Париж, 1959. – С. 51–52. (Репринт. вид.).

159

Вірш про голод 1921–22 років. Шкурупій Ґ. Голод // Лавріненко Ю. Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933. Поезія – проза – драма – есей.– Париж, 1959. – С. 237–238. (Репринт. вид.). Вірш про голод 1921–22 років. _________________________________________ Дика К. Голодомор: [Вірш] // Присамар. нива.– 2006.– 1 груд.– C. 6. Заболотний П. Великий голод: Спогади очевидця // Нiкопол. правда.– 1993.– 31 лип., 3, 5, 7 серп. Уривки з оповiдання «Великий голод». Зайвий О. Чорний час: Слово про голодомор 1932–1933 рр. // Прапор.– 1990.– №6.– С. 128–134. Поминальный час: [Песня] / Сл. Г. Алексеевой, муз. Е. Андреевой // Семь дней.– 2006.– 1 декабря.– С. 4. Скляр Л. Исповедь перед богом. Вопли ретрограда // Металлург.– 1993.– 11 сент. Вірші, присвячені голодомору 30-х років. Сарма-Соколовський М. Крізь товщу часу: Вірш // Новомосков. правда.– 1993.– 20 жовт. Таран О. Тридцять третій: Поема-реквієм // Новомосков. правда.– 1993.– 14 серп. «Серп і молот – зате голод». Пам’яті жертв голодоморів на Дніпропетровщині: Бібліограф. покажчик / Упоряд. І. Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2003.– 42 с.

Розділ II « в и їв го л од неситий у с е , щ о ж и л о ... » Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

А п о с то л о в е і А п о с то л ів с ь к и й ра й о н

Курочкіна (Макаренко) Марфа Данилівна, 1926 р.н., село Базавлук

е можу спокійно читати про голодомор 1932 – 1933 рр. Мені було тоді 6 років, старшій сестрі Надії – 8, а меншій Галині 4 роки.

Жили ми в той час у дідуся і бабусі, маминих батьків. Батька мало бачила – працював трактористом. Мама увесь час десь ходила, продавала чи міняла свій одяг, приносила трохи картоплі, пшона та інше. Одного разу вона затрималась десь в дорозі, а ми дуже просили їсти, тоді Надя дістала високо на миснику зерно, яке мама берегла на насіння, і ми його поїли. Як же ми боялися та плакали, що зробили таку шкоду. А мама нас і не сварила, рада була, що ми живі, і привезла кусочки хліба. У наших сусідів померло троє дітей, які вдома залишилися зовсім одні. На долівці лежали боком скрючені. Хоронити було нікому. Тому наша мама і сестра поклали їх на возичок і везли, а я підпихала. Старшого положили у возик (парубчак), а руки і ноги падають. Мама і сестра тягли возик, а я підтримувала чорну руку, не руку, а кістку, щоб колесо не терло. Бабуся нас трьох водила по теплу на толоку пастися, рвали козельки і їли, а бабуся несла повен фартух для сім’ї. Рвали бабусі для борщу і маторжеників кінський щавель. Взимку товкли у ступі сушену лободу на порох, домішували щось і виходили оладки (чорні маторженики), такі смачні, а ще як дадуть трохи більший за долоньку, радість була велика. Одного разу мама спіймала десь їжа-

166

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

ка, наварила борщу жовтого-жовтого. Якраз прийшли чоловік і жінка голодні, просять, що за їжу копатимуть город. Мене мама нагодувала таким смачним борщем, і я побігла гулять. Людей нагодувала мама борщем з м’ясом і щавлем (травою). Нам, дітям, м’яса не давали. Одного разу дядя Микола приніс додому з річки багато великих черепашок, дорослі їли. Дядя робив у колгоспі (йому було десь 20 років) і приніс кусок м’яса з дохлої конини. М’ясо варилось на плиті в чавуні, я сиділа на лежанці, рукою хватала за м’ясо, а воно тверде, видувається з чавуна. Я його не змогла покуштувати. Дорослі їли, а нам, дітям, не давали, видно берегли наші шлунки, щоб ми вижили. Якось мама дістала хліба чорного, як земля. Бабуся ділила всім по кусочку 2x2 см, то я смаку хліба і не відчула. Більше нам давали гриби, подрібнену траву (салат), маторженики, суп. Діждалися сонця, тепла, нас, дітей, брали на толоку заганяти ховрахів у нори. Мама з бабусею і її братом носили воду, лили в нори і забивали ховрашків, які виринали з води з нори. Ото життя було, ото радість. Нам, дітям, давали м’ясо ховрашків (по нормі) – більше не просіть. І зараз пам’ятаю смак жареного м’яса з ховрашків. Ще допомагав дядя Йосип, який працював на Ток-кар’єрі. Приносив свій пайок, окраєць хліба чорного, ми на нього чекали, як на цукерки. Бабуся по крихітці ділила. Чи сердилась, чи плакала, все очі витирала фартухом. В нашій бригаді № 4 померло тоді від голоду 100 чоловік, про це пізніше розповів голова сільської ради Кирпа І.С. Біля 14 споруди стояли хати в три ряди і ніхто не залишився. Хати розвалили-

ся. Може, хто і вижив, то виїхали з села. Весною, за селом, близько хат, поспівало жито, і могли на четвереньках доповзти, люди їли молоді колоски і тут же помирали. Одна дівчина Марина виходила свого батька, варила один колосочок в кружці окропу. Батько виздоровів, але як не було нікого вдома, пішов у жито. Там і знайшли його мертвого. В них сім’я була велика, викопали яму, люди попросили, щоб не сипали землю на труну. Туди поклали мертвих людей, які лежали біля часовеньки на краю кладовища, десь чоловік десять.

Захарченко Акуліна Савівна, 1900 р.н., село Мар’янське (Спогади підготувала внучка бабусі Старко Галина Миколаївна, мешканка селища Радушного Криворізького району Дніпропетровської області). – Бабуся не любила згадувати ті роки. В 1932 році в неї було двоє синів і донька, а в 1933 від голоду донька Оля померла. Бабуся каже, не їли якось днів зо три, дитина посиніла-посиніла і Богу душу віддала. По селу ще якийсь час їздила підвода, забирала померлих, але коли померла Оля, ніхто не забирав. Дід ледве доніс до кладовища, а там яма велика – для всіх. Поклав туди, заплакав і побрів додому. А вдома хлопці: Микиті було 2 роки, а Ванькові – 5 років. На дітей, згадувала бабуня, дивитися було страшно: шкіра сірого кольору і вкрита численними зморшками, очі великі, вирячені і здавалися нерухомими; нещасні діти нагадували кістяк, вкритий натягненою шкірою. А в

167

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО... »

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

діда на ногах були величезні пухирі, які він при-

Кожна сім’я намагалась вижить, хто як міг. Сусід-

звичаївся раз у раз проколювати.

ські діти ловили горобців під стріхою і харчува-

Згадую, як бабуся моя плакала і казала, що хоче забути «голодовку», але не може. Бабуся розказувала, що їли: і кропиву варили, і старий вичине-

лися ними, люди їли траву, собак, котів. В селі запанувала тиша, не гавкали собаки, не бігали коти. Люди вмирали з голоду.

ний кожух, і згнивші овочі, їли котів, собак, яких

Пам’ятаю такий випадок. Один раз під вечір у на-

спіймати було важко. Дід ходив на колгоспні поля,

шому селі з’явився якийсь чоловік, пухлий від го-

але майже не діставав нічого. Старі згадували, що

лоду, він уже не міг іти, упав під тином крайньої

з поля зібрали добрий врожай кукурудзи, зсипа-

хати. Він намагався підвестись, кволим голосом

ли на велику кучу, розставили охорону з НКВД і

благаючи: «Допоможіть, добрі люди», але йому

все. Людям – зась! Люди і лізли до тієї кучі, і під-

вже не могло допомогти ніщо і ніхто. Він зараз же

крадались, але їх вбивали прямо на місці. А кого

помер під тином і ніхто так і не дізнався, хто він і

впіймають з качанами, то давали рік в’язниці за

як потрапив у наше село.

качан кукурудзи. Вижили мої бабуся і дідусь і двоє дядьків втечею в Білорусію. Там їх посадили на три місяці у

Висоцький Іван Григорович,

в’язницю, де давали якусь баланду. Ще никалися

1925 р.н., село Кам’янка

в Білорусії близько двох років, от і залишилися

– Такої страшної трагедії світ не бачив. Про це

живі.

лихо не дозволялося відкрито говорити. Згодом категорична заборона перетворилася на полі-

Барабаш Марія Федорівна, 1918 р.н., село Кам’янка – Коли був голод, мені було вже 15 років. Наша сім’я врятувалася від голодної смерті тим, що батько ловив рибу в річці, неподалік від якої ми жили. Рибу ми варили і їли, щодня, постійно. Уся наша сім’я вижила, ніхто не помер. Риба набридла так, що я її не їм до сих пір, і запах вареної риби не переношу.

тичну установу. Найбільше вимерло людей в селах, звідки жорстокими методами відбирали хліб та інші харчові продукти. Наростали продовольчі труднощі, котрі за короткий час переросли в широкомасштабний голод, що призвів до масової смертності, навіть людоїдства. Ще почали відбуватися суди над голодними селянами, а ті, хто брав їх під свій захист, були заслані до концтаборів на термін від 5 до 10 років. Про це свідчить вірш.

168

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

КАРТИНИ СТРАХУ

Сафонов Іван Федорович, 1918 р.н., м. Апостолове

Зі страхом уявляю ті роки, Роки голодомору в Україні. Розповідають нам про це книжки, Але всім болісно й донині. Зі співчуттям читаєм ми Про ті страждання незбагненні, Про трупи в царстві лжепітьми, Про очі голоду вогненні...

– Голод 1933 року був страшний, але врожай був, бо звідки ж було набрати на елеваторі стільки кукурудзи! Її вантажили у вагони і вивозили. Я був тоді підлітком, а старший брат Володя працював у колгоспі, їсти було нічого. Я з хлопцями днями ходив біля елеватора. То якась сердобольна жінка кидала через паркан качан кукурудзи. А то й нам самим вдавалося прорватися через паркан, схопити качан кукурудзи і тікати від сторожів. А брат Володя щодня їздив підводою в В.Костромку, їх змушували підбирати по селу, по дорогах мертвих і ховати в братських могилах.

Без сліз не можна уявляти Картин типових ті роки: Своє дитя голодна мати Для їжі ріже на шматки.

Кучеренко Ліна Харитонівна, 1925 р.н., село Михайлівка – Мені під час голодомору 1932–1933 років було

Часи страху, часи репресій І перст вождя: «В останню путь (Під звуки мовчазних процесій), Хто не збагнув Комуни суть!» А щоб те зло та не вертало І не спустошувало край, Постань на полі всім загалом І сонце правди привітай!

сім з половиною років. Тому я розповім те, що пам’ятаю і що мені мама моя розповідала. Вона, Григоренко Ф.Т., тоді працювала фельдшером у Михайлівській амбулаторії і пережила всі жахи голодомору. Мама моя в той час була дуже худа і здавалось мені навіть стала меншою. Важила всього 32 кілограми. Люди вмирали на вулиці, в хатах, лазили в погреби в пошуках їжі і вмирали, нахилившись у порожні діжки, думаючи, що там щось є. А в район

169

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

треба було давати пояснення, чому стільки людей

мішок, копали невелику яму, щоб він тільки схо-

вмирає. Мама була дуже справедлива і писала

вався, прикидали сяк-так землею, бо у тих, хто хо-

правду. Тоді її викликали в райком. Вона, голодна,

ронив, не було сил, і похоронам кінець.

насилу туди дійшла, бо тоді ніякий транспорт не ходив. Зайшла в кабінет райкому, як казали тоді, «на ковйор», і знесилена впала на порозі. Коли її привели до свідомості, то вона все рівно сказала, що люди вмирають у нашому селі з голоду, а не

Багатьом людям помогли вижити ховрашки і черепахи, яких вони виловлювали в степу та в річці. А також весною можна було їсти різні ягоди та іншу зелень.

від якихось хвороб. То райкомівці за це винесли

Село за час голодомору дуже змінилося. Не було

їй догану із занесенням в особову справу.

в людей сили приводити до порядку свої оселі.

Скільки людей померло в Михайлівці, я не знаю. Знаю тільки, що багато. Пам’ятаю пухлі, блискучі,

Багато хат стали пустими. Чи то сім’я вимерла, чи пішла кудись шукати кращої долі.

як скло, обличчя і страшні очі. Їсти хотілося всім увесь час. Чоловік мій, Кучеренко Г.Ф., пригадує (йому тоді було 10 років), що якось звернув увагу на сусідську п’ятирічну дівчинку, що сиділа біля свого дво-

Галушко Лідія Іванівна (дівоче прізвище Посмашна), 1924 р.н., село Новоіванівка

ру і їла траву: «Олю, не їж цього бур’яну, бо в тебе

– В роки голодомору мені було 7 років. На горо-

болітиме животик». Дитя подивилося сумними-

дах, в полі скрізь чорніла земля. Корів (у кого

сумними очима і відповіло: «Не буде». До ранку

вони були) кормили соломою із стріх. Соломи,

Оля померла. А її батьки і дві старші сестри були

сіна не було. Люди різали корів, їли м’ясо.

пухлі від голоду і чудом вижили. У мого чоловіка

Жили ми бідно. В сім’ї було четверо дітей. Бать-

був товариш по школі Курач Дмитро. У нього померли з голоду батько і старші брат та сестра.

ко батракував. Але в господарстві була корова. Пам’ятаю, як до нашого двору сповзались пух-

Чоловік мій ще пригадує двох мертвих чоловіків,

лі від голоду діти і чекали, поки моя мати здоїть

які лежали за селом на Апостолівській дорозі. Це

корову. Вона виносила дітям молоко, в яке до-

не михайлівці були. Напевно йшли з іншого села

мішувала воду і варене пшоно, яке привозив з

чи з району з якоюсь надією вижити, та так і по-

Полтави батько. В колгоспі варили «болтушку»

мерли з голоду. Днів два вони полежали, а потім

– вариво із муки і води, щоб підтримати селян. В

хтось їх похоронив. У більшості випадків хоро-

колгоспи не хотіли йти заможні селяни. Їх нази-

нили без труни, загортали мертвого в рядно чи

вали куркулями, хоча благополуччя вони добили-

170

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

ся своєю працею. Грошей тоді не платили, стави-

сіда коняка, тож вони спільно обробляли землю.

ли вихододні.

Все ж пара коней, а не один. А потім перевозили

Їли ховрахів, ворон. З лободи, калачиків пекли

зерно йому і нам, гарманували (тобто молотили,

коржики. Наша сусідка Лепеха Софія відвезла

тягаючи кіньми або волами коток чи колодку). Тік

до міста двох дітей і залишила їх на вокзалі, щоб

був – настилають і гарманують. Сонце сідає – два

врятувати їм життя. П’ятирічну дівчинку і шести-

чи три настили робили. А потім віяли віялкою до

річного хлопчика забрали в інтернат. Вони вихо-

дванадцятої. І я одгортав зерно з-під віялки. Ото

вувались в одному закладі, але про це не знали.

так і жили.

Побачились через 5 років на концерті, де грав на гармошці брат. Рідко була така хата, де б не було померлих від голоду. Хоронили просто в ямах без домовин, обгорнувши труп рядниною. Коли настав час сіяти,

А як почалася колективізація, конячину й корову активісти забрали. Все забрали. Де яке зерно було – забрали. – А скільки дітей у батька було?

використовували корів або сіяли вручну (з міш-

– Троє. А днів через десять після того приходять:

ка). Ми мали ділянку землі, щоб засіяти її, батько

«О, а чим же ви живете?» Дивувалися, що ми ще

просив у заможного селянина коня, а потім за це

живі. А виживали ми так. Батько, мабуть, і до цьо-

відпрацьовував у його господарстві.

го знав, що таке буде. Сусід наш працював на транспорті – то його не чіпали. А хто лише сільським господарством займався, – у тих все позабирали. А корову ж чимось годувати треба – то батько за-

ТОГО РО К У Я ВТ РАТ И В МА МУ

ховав там якийсь мішок того зерна. Так я думаю. А

Згадує Семен Корнійович Кузьменко,

тоді набере днів на три-чотири, у ступі натовчуть,

1924 року народження,

соломахи наварять, оте поїмо, а потім у піч – а там

житель Дніпропетровська: – Я переживав голод 1933 року в Апостоловому (нині районний центр Дніпропетровської області). Мав тоді дев’ять років. У мого батька Корнія Лазаровича Кузьменка були одна конячина, коро-

груба. А останнє зерно там усередині печі підвісять. А у них, активістів, «реле» не спрацювало, що й там, у печі зерно може бути. Оте, підвішене в печі зерно на другий-третій день, пригадую, сажею вже одгонить. Ото так і жили.

ва. Скільки у нього там вже землі було – не знаю.

Ну, й десь же, мабуть, у нього ще було закопано і

Вони спрягалися з сусідом, у батька коняка і в су-

до цього. Питають його:

171

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

– Чим же ви живете?

мами не стало, мені було дев’ять, сестрі вісім, бра-

Я найстарший з дітей був і на печі було прислухаюся.

тові п’ять років. Коли помер і батько, нас з братом відправили в дитячий будинок, який знаходився в селі Костромка Апостолівського району, це за 12

– Ну, як чим живемо? – одказує батько. – То в того,

кілометрів від районного центру Апостолове. Чи

то в того попросили...

було в дитбудинку багато дітей – не знаю. Мабуть,

Одним словом, десь там батько закопав зерно, на

з півсотні. Потім мене, як старшого, направили в

межі з сусідом. Може, хто бачив чи як – коротше,

ФЗО (училище «фабрично-заводського образова-

знайшли те зерно.

нія») в Дніпропетровськ, а брат мій залишався в

– А де в тебе заховано зерно? – питають в батька. – У мене немає захованого. – Ану ходім. А оце ж що? – показують на схован-

дитячому будинку, поки 1941 року його не евакуювали на Урал. Так що було-було... Дай Боже, щоб його ніколи такого не було...

ку. – Та що ж, ви хіба не бачите – зерно. Забрали і це все. І батька забрали. Він там три чи чотири місяці пробув під арештом, поки його не випустили. – А хто у вас помер з голоду? – Сестричка померла наче не з голоду, а ось чого. В городі у нас було посіяне жито. Коли воно достигало, батько скосив його і помолотив ціпом. Й наварили каші чи чого там з нього. Сестричка багато поїла і від цього померла. 1933 року з голоду померла і моя мама Ксенія Сергіївна. Їй і сорока не було. Я був з дітей найстарший. І були у мене ще сестра 1925 року народження і брат 1927 року. Коли

Записав Микола Чабан 9 грудня 2007 року.

172

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

173

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Учні виловлюють гризунів на полі сільськогосподарської артілі «Авангард» Ново-Златопільського району Дніпропетровської області. 1932 р.

174

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

В ас и л ь к ів с ь к и й ра й о н Сочейкіна Поліна Дмитрівна (дівоче прізвище Паталаха), 1924 р. н., село Дебальцеве Зі слів очевидця записав її правнук Католик Максим – В нашій сім’ї було дев’ятеро дітей. Була своя худоба, земля. Хто працював – було що їсти і що вдіти. А в 1932 році забрали з двору корову і коня, примусили платити податки м’ясом, молоком. Податки були і на кожне фруктове дерево. Тому і садів у селах не стало. Зерно забрали і закрили у комору. Я не бачила, як їли собак і котів, але добре пам’ятаю оте мертве село: ні худоби, ні собак, ні котів, ні птахів не стало. Дуже рідко, було, побачиш і людей на вулиці. В ці роки померли в нашїй сім’ї двоє самих меншеньких хлопчиків. Старший брат втік в місто, працював на шахті. Один працював у селі на косарці – косив пшеницю. Зерно вродило добре. Хлопець взяв у кишеню трохи зерна, голодним меншим хотів принести, так його засудили на 4 роки. Інші діти вижили так: батько якось ухитрився у городі в ямі заховати трохи зерна. Це великий був ризик, але для спасіння дітей він готовий був пожертвувати собою. Дуже добре пам’ятаю, як вночі, щоб, не дай Боже, хтось не побачив, батько камінням розминав це зерно, а мама топила соломою піч і пекла ліпени-

ки. Вночі і годували дітей. Але діти як діти – вони і вдень знаходили ті коржики та ще й ділилися із сусідськими дітьми (там теж було четверо). Тільки це були крихти. Їли і лободу, і щарицю, молоді пагони клена, ракушки в річці збирали, розбивали і серцевинки теж їли. Було там велике поле невикопаної картоплі, хтозна чого не викопали, так людям під страхом тюрми, а то і смерті не можна було піти туди і трохи накопати картоплі, щоб не вмерти з голоду. Так та картопля і залишилася до весни. Тоді те поле вже не сторожували, то хто міг – рили та їли ту гниль. Я була тоді мала і неграмотна, та і зараз не розумію, що ж воно було в ті роки: врожай був, а село залишалось голодне. Ходили активісти і по всіх закутках все вигрібали. Забирали в кого що було: квасолю, горох – усе, що можна було з’їсти, та й одягом не гребували. Взимку вночі забирали в сім’ях дітей і стариків, майже роздягнених. В лютий мороз грузили на гарби (брички), звозили в одну хату, а вранці везли 20 км на залізничну станцію, і, хто ще не замерз, грузили в товарні вагони. Що з ними було далі, ніхто не знає: в село вони не повернулися і невідомо, чи хто вижив. А дорослі працювали у колгоспі. Неподалік була бригада. Там для працюючих варили баланду із макухи та відходів зерна. Голодні і пухлі люди з мисочками підходили одержати порцію гарячого пойла, але багато тут же падали і помирали. Скрізь були холод, голод і смерть. Людей ховали не як людей, не по-християнському, бо не було кому ховати. Тягли їх роздягнених і скидали в рови. Не дай, Боже, вам, діти, таке пережити!

175

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

В е рх н ь од н і п р о в с ь к и й ра й о н

«ХІБА М ОЖ Л И ВО ТАКЕ Н Е П А М ’ Я ТАТ И … » 1 Розкидані їхні кісточки були скрізь – і по бур’янах, і по дорогах. О. Ямборська Ні труни, ні хрестів, І ні тризни! Прямо в яму Навіки-віків! Чорна сповідь моєї Вітчизни І її затамований гнів. А. Листопад

Багатостраждальна історія нашого народу. Нас змушували забути її чорні сторінки. А вона бездонна, невичерпна криниця духу, мудрості, перемог і страждань. Страшний голодомор 1932–1933 років. На пам’ять про ці роки, роки болю і великого горя, державна влада наклала табу. Її намагалися стерти, знищити, заборонити. Але вона жила у сльозах матерів, вона жила в очах дітей, що вижили тоді. Потік людської пам’яті розмиває стіну замовчування про нечуване страждання нашої землі, про голодомор. З 3 листопада 1998 року в Україні відзначається День пам’яті загиблих у 1932–1933. 1

Матеріал підготовлено членами краєзнавчого гуртка «Скіф» м. Вільногірська Верхньодніпровського району (керівник – Н.Й. Чирва, авторська група – школярі загальноосвітньої школи №5 О. Лизун, С. Перерва і О. Лимар).

75 років тому наша рідна Вітчизна пройшла болючими стежками страшної трагедії. Важко навіть уявити, що раптово зник хліб. І це в урожайний 1932 р. країна залишилась без зернини. Пухли старі й малі, вмирали родинами й селами. Смерть чекала людей на шляхах, на городах, у хатах. Україну називали житницею, але безбожно, похижацькому грабували її і не давали жити. Через те й була убогою, як Шевченкова наймичка. Нині, коли минуло майже століття з того злощасного року, стало очевидним, що голодомор був зумисне підготовлений. Наближення катастрофи відчувалося уже в середині 1932 р. Угорський письменник, активний учасник громадянської війни на боці більшовиків Мате Залка, перебуваючи влітку 1932р. в Україні, залишив такий запис у щоденнику, датований 11– 13 червня: «Україна, незважаючи на нормальний урожай, приречена на голод... Це – трагедія». Партійно-державна верхівка ухвалила конфіскувати всі запаси зерна. За кілька місяців надзвичайна комісія під керівництвом Кагановича, Молотова, Постишева викачали із сіл усі фонди. Наша Дніпропетровщина дуже велика і по площі і по населенню. У пам’яті наших земляків й нині живе прокляття тим, хто збиткувався над їх долею і життям, ще й досі у сни стареньких селян приходять ці похмурі тіні, ще й досі кровоточать роз’ятрені серця, болить душа, що звідала горе до краю. Ми довго шукали очевидців цих подій, щоб почу-

176

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

ти справжню правду. Вони уже зовсім старі люди, часто не пам’ятають імен сусідів, куркулів, посіпак, які відбирали останній хліб. Та всі вони моляться за всіх нас, за Дніпропетровщину і всю Україну. Вони просять Бога – щоб більше таке ніколи не повторилося, бо у нашому краї, як ніде, стогне земля від кісток, похованих без трун у спільних могилах. Від зойків закопаних напівживих. Уже пішла з життя Чирва Горпина Іванівна. Останні свої роки прожила в селі Мар’янівці Дмитрівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області. Вона вмерла у віці 106 років. У неї була велика сім’я. Брати Чирва Іван та Тимофій поженилися. Один на Горпині, другий на Ганні. Коли бабуся Горпина була уже дуже старенька, невістка Ганни часто з нею розмовляла, бо дуже цікавилася історією рідного краю. Зараз ця невістка Чирва Надія Йосипівна працівник культури, проживає в м. Вільногірськ, працює в ЗОШ № 5 завідуючою шкільною бібліотекою. При школі за її ініціативою засновано історикокраєзнавчий музей, директором якого вона працює на громадських засадах уже 27 років (з дня його заснування). Все, що запам’ятала вона з тих розмов про голодомор 1933 р., ми і подаємо нижче в формі інтерв’ю Надії Йосипівни з Горпиною Іванівною. Бесіда проходила в с. Мар’янівці. – Бабусю Горпино, ви весь час проживаєте в Мар’янівці? – Ні. Раніше я жила на хуторі Явтухове. І в голодов-

ку там жила. Цей хутір десь в 1,5 км від Мар’янівки. На Явтуховому було всього 9 хат. Крім двох сімей Чирвів там жили Доци, Харченки, Михайлови, Мухи, Сизенки, дід Панько і ще хтось, не пам’ятаю. Посередині хутора проходила балка. По обидва боки балки стояли хати. Балку було загорожено греблею, у нас був свій ставочок. Там було багато джерел, тому вода чиста і холодна. Біля хат розкинулись городи і садки. Дуже гарне містечко, якийсь райський куточок. Особливо привабливий хутірець весною, коли цвіли сади, співали своїх пісень солов’ї та інші птахи. Було де випасати скот. Балки, толока, а навколо скільки глянеш оком – поля і поля. – Скажіть, будьте ласкаві, чому хутірець ваш назвали так? – Точно сказати не можу. Але колись говорили, що серед перших поселенців був Євнух. Цей старенький дідусь був кастратом. Тобто кастрував домашніх тварин. А кастрата називали Євнухом. Напевне не всім це було приємно, і змінивши дві літери – вийшло чоловіче ім’я Явтух, а від нього і Явтухове. Можливо, це і не зовсім так, але я так чула. – А сім’я у вас була яка? – Сім’я була велика. Та в 33 році всі вимерли від голоду –і діти, і чоловік. В живих зосталися тільки я і одна із дочок – Настя. – Як ви запам’ятали голод у 1932–1933 роках? – Хіба можливо таке не пам’ятати. Пухлі люди чорними тінями ходили селом по всяких звалищах у

177

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

пошуках чогось їстівного. Було постійне відчуття голоду. Що б ти не робив, де б не був, усе одно всі думки були про їжу. – Яка на вашу думку могла бути причина голоду: неурожай, засуха, податки чи забирала урожай влада? – Врожай був хороший. З державою ми своєчасно розрахувались. Обмаль оставили для себе. Тільки-тільки щоб прожила наша сім’я зиму і весну, до нового врожаю, було в нашій сім’ї трохи зерна, овочів, соління. Я безграмотна селянка і то розуміла, що винувата була влада. Все це розпочалося ще із славнозвісних «індустріалізації та колективізації». Нас просто грабували. Спочатку зігнали всіх в колгосп. Заставили віддати все: корову, сіно, реманент який у кого був, а потім і врожай весь відібрали. За нами осталося одне право – помирати. Як моє серце витримало таке: померли батьки, діти, чоловік. Не дай Боже вам зазнати такого горя. – Пригадайте, бабусю Горпино, хто відбирав у вас вирощене в полі та на городі? – Додому до нас приходила ціла бригада. Коли 4 чоловіка, а бувало і 5-6. Очолював партієць. Вони відчували себе героями. Дозволяли собі кричати на нас, залякувати. Я плакала, умовляла, благала, просила, адже повна хата маленьких дітей. Під стріхою чоловік заховав квасолю, і ту знайшли і забрали. –Як на вашу думку, чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

– Я думаю, що були. Навіщо ж було б їм так старатись? Можливо, грішми їм не платили, а просто не робили у них обшуків. Могло бути й таке. – Як це відбувалося? Чи ті люди мали якісь документи на забирання продуктів? – По-перше, нам ніхто їх не показував, а по-друге, ні мої батьки, ні ми з чоловіком грамоти не знали. Нам хоч би і показали, то ми б не зрозуміли написаного. – Чи застосовували до людей покарання, побиття, виселення, арешти? –Тих, хто не здавав хліб, забирали в контору по одному. Тримали до тих пір, поки селянин не погоджувався. Коли це не допомагало, позбавляли волі на 10 років. Після такої конфіскації люди божеволіли. Одного разу, коли нічого не вдалося знайти у нашому дворі, ці покидьки забрали мого чоловіка. Тримали три дні. А в чому ж йому признаватися, коли не було ні зернини, ні картоплини, ні горошини. Його кожного дня допитували і били, щоб признався. – А ви, бабусю Горпино, бачили, чи була зброя у тих людей, які відбирали хліб? – Так, була. Гвинтівка висіла на плечі. А на поясі – кобура з пістолетом. – А чи боронилися люди? – Звичайно. Закривали на замки всі двері: в хаті, в коморі, старалися захистити свою сім’ю, та де там? У нас же зброї не було. Вам кожен очевидець скаже, що хліб забирали насильно. Хіба це хлібоздача? Звичайнісінький розбій!

178

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

– Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів? − Ні, як ми не старались заховати, навіть у саду і на городі землю рили.

відривались колоси від стебла, і чутно було, хтось їх рве. Наче на полювання виходили охоронці полів. Вони і назвали людей, зрізаючих колоски, «перукарями».

– Тим, хто працював у колгоспі, в полі чи на фермі варили обід. Додому нічого не давали.

А з початком обмолоту зерна з’явилось ще одне призвісько – «несуни». Це були ті, хто брав з току жменю-другу зерна. Для захисту соціалістичної власності прийняли закон від 7 серпня 1932 року. Казали, що коригував його особисто сам Сталін. Як він називався, не пам’ятаю, а люди назвали його «законом про п’ять колосків». За ці нещасні декілька колосочків закон передбачав розстріл, конфіскацію всього майна, або ж 10 років тюрми. Балакали люди, що у нас на Дніпропетровщині за неповних п’ять місяців, як почав діяти закон, засудили було більше 5000 осіб, із них 174 – до розстрілу. Карали не тільки окремих людей, але й села та цілі райони. В нашім краї придумали «Чорну дошку», 44 села було занесено на неї.

– Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

– Бабусю, а чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

– Ті, що приходили, не гнушалися нічим. Продукти харчування забирали всі. Звичайно, забирали найкраще, що було в хаті – гарну вишивку чи рушник, глиняний оригінальний витвір і т.п.

– Ні, звичайно ні. Не дозволяли. Навіть карали за це.

– Бабусю Горпино, що таке закон про «5 колосків»? Чи ви чули про нього?

– Поля вдень і вночі охороняли «об’єжчики». Це були наші люди, на коняці, з довжелезною пліткою в руках. Звичайно, що на коні легше догнати дитину або голодну ослаблену людину, і вперіщити її тією пліткою. Після такого удару людина довго ходила з раною через усю спину, інколи

− Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали? – Більшість приходили чужі провіряючі. Прізвища їхні були невідомі. А от обличчя пам’ятаю. Навіть зараз би впізнала. В очах ніякого співчуття, одна злість. У нас у садочку стояла «кабиця» (це така своєрідна плита, де влітку варили вечерю для сім’ї). А посередині двору стояла копиця сіна. В руках у деяких з них була цупка довга проволока, нею вони штрикали в копицю сіна, стріху. А «кабицю» нашу розвалили зовсім, навіть попіл по садочку розвіяли. – Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

– Хто ж про нього не чув? Нас тільки цим і лякали. Як хліб почав визрівати, твердішали колоски, а рядом з нами були поля, і ми ночами ходили зрізати колоски. Чому зрізати? А тому що погано

– А скажіть, будь ласка, хто охороняв поля, колгоспні комори?

179

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

удар приходився на обличчя, ноги, руки. – Бабусю Горпино, при вас організували колгоспи, чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи? – По-перше, ніхто не знав, що це таке. По-друге, треба було в колгосп віддати все: коровчину, борону, все, що було в хазяйстві. Це було дуже тяжко. Старенькі бабусі і дідусі бігали без кінця на ферму подивитись, як там живеться його корівці: чи покормили, чи подоїли. А вийшло так, що корів зібрали, а кормити їх нічим. Тоді заставили нас звезти на колгоспний двір ще й сіно, яке ми припасали ціле літо. – А мені цікаво, чи змушували людей іти в колгоспи? – Звичайно, змушували. Майже кожного дня були збори. Всі, в кого крім злиднів нічого не було, зразу подали заяви до колгоспу. А ті, що хоч якнебудь потрошечки хазяйнували, вони, звичайно, сумнівались. Ховали реманент, худобу ховали в балках і ярах, в лісках. – А приходили за продуктами, зерном в який час? –Було по-різному. Але більше всього, коли вже спали діти і дорослі. Будоражили все сімейство. Діти лякались і плакали, батьки умовляли, Христом-Богом просили не все забирати з хати. Та де там? Ці люди були невмолимі, як скажені пси. – Чи можете ви пригадати, скільки разів приходили до вашої хати?

– Точно сказати не можу, але приходили частенько. Я плакала, кричала, умовляла, благала, просила, щоб все не забирали, та де там? Забрали все, що було у дворі, у конюшні, сінях і на горищі. В хаті, крім дітей, брати не було чого. Ми старалися, щоб хоч трішечки зосталося продуктів. Насипали з чоловіком у жлукто насіння соняшника для садіння, у маслобойку квасолі, у самовар кукурудзи і підсунули під самісіньку стріху, надія була, це не знайдуть. Знайшли і під стріхою. Виносить один маслобойку і мовить: била масло, а вийшла квасоля. Забрали все підчисту. І здалося їм, що мало. Стали грозить: де зерно зарили, заховали? Чоловік тільки й сказав: «Шукайте, воля ваша, знайдете – забирайте». Що ж вони, іроди, зробили. У хаті, в якій лишилась одна вода, розкидали лежанку, думали, що там зерно є. Як я благала, як я плакала, на коліна ставала перед ними, просила не валять лежанку, діти ж малі, померзнуть. Все одно розкидали, розваляли і крім попелу нічого не знайшли. Вони пішли, а ми осталися з дітками в голодній і холодній хатині. Боліла душа, а серце краялося. – Скажіть, будь ласка, а коли в вашому селі почали помирати люди з голоду? – В 1932 році, а вже 1933 рік був самим жахливим. Я уже погано бачу, мені більше 100 років, але все пережите я добре пам’ятаю і забути не можу. Одного разу я натрапила на вірш Д. Білоуса про голодомор. Все те, про що мені розповідала бабуся Горпина, знайшло своє відображення в поезії. Ти кажеш, не було голодомору? І не було голодного села? А бачив ти в селі пусту комору,

180

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

З якої зерно вимели дотла? Як навіть вариво виймали з печі І забирали прямо із горшків, Окрайці виривали з рук малечі І з торбинок нужденних стариків? Чому ж тоді, як був і урожай, Усе суціль викачували з двору, − Греби, нічого людям не давай! Я бачив сам у ту зловісну пору І пухлих, і померлих на шляхах. І досі ще стоять мені в очах... А кажеш, не було голодомору! – Бабусю Горпино, а як же діти, що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава? – Бродили діти по онімілому селу. Люди мерли, скотина дохла, а діточок не можна було назвати навіть людьми. По вулицях ходили мощі, обтягнуті рудою шкурою. Вони сидять у дворах, на дорогах. Ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий живіт між ними. Голова велика, похилена обличчям до землі, лиця майже немає, одні очі і тільки одні слова: їсти… їсти… їсти… – А чи були люди в вашому селі, які б не голодували? – Село наше було дуже маленьке, і у нас голодували всі. – А хто зумів вижити? – Виживали ті, хто пішов до міста, хто повесні почав ловити і їсти сусликів. – Бабуню, ви жили в той тяжкий час, то скажіть

мені, чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами. – Так. Звичайно, так. Ділились останньою крихіткою. Горе дуже зріднює людей. Ті, хто допомагав одне одному під час голоду, осталися самими рідними, самими вірними, самими надійними на все життя. – Які засоби вживали до виживання, що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння? З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу? Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу? Пекли буряки, кабачки? – Голодомор 1932–1933 рр. спричинив величезну смертність населення, особливо дітей і стариків. Люди змушені були їсти собак, котів, щурів, трупи коней, листя й кору дерев. Із товченого сухого кукурузного листя варили суп, приправлений зеленим щавлем. Їли траву: берізку, щарицю. Борщ варили в основному з буряків, а замість хліба була печена картопля. Варили чай з м’яти, ромашки. З гречаної полови пекли «маторженики» – такі оладки. Ці «маторженики» не можна було пережувати, через силу люди їх ковтали. Боліли животи. Гречаний дух був важкий і ядучий, люди мучились. Їли дохлих тварин, і тому багато померли від отруєння. Коні валилися з голоду. Коли яка коняка падала, на неї з сокирами накидались такі ж голодні люди. Виливали ховрахів, ловили птахів, пекли лободяники. Копали мерзлу картоплю і шукали «мишаки» (мишачі норки, а в них припаси зерна на зиму). Люди пухли, шкіра на обличчі репалась, звідти текла якась рідина. Труни не було і

181

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

приходилось ховати просто так. Їли лободу, весною цвіт акації. (На вулицях села та по хатах скрізь валялися трупи. Пацюки об’їдали їм носи і вуха.)

Т – товарищи, О – опомнитесь!

Їли оладки з лляної макухи. Мамалиґу варили з

Р – Россия

кукурудзяної муки. Їли дубову кору, курай, сухий

Г – гибнет,

коров’ячий перегній. Гірку траву та козельки, траву какиш, зелені горіхи, козелець і кінський ща-

С – Сталин

вель, збирали жолуді, робили з них муку.

И – истребляет

– Бабусю, прошу вас, щоб ви пригадали, чи можна

Н – народ

було щось купити у місті, чи виміняти? – Я сама до міста не ходила. Але всі, хто ходив, говорили, що хто приходив до міста, бистріше міг пристроїтись на роботу, чим щось обмінять. Продуктів у міських людей було обмаль, вони на роботі отримували продуктові карточки і отримували хліб та крупу. – Чи був голод у містах? – Звичайно, був. Робочі Петровки ходили на роботу пухлі і часто в дорозі помирали, не дійшовши до робочого міста. – А вам знайоме слово «ТОРГСИН»? – Так, знаю, що це таке, хоч може добре пояснити не зможу, не маю освіти. Українці звертались до народів світу, до своїх родичів, що проживали за кордоном, з проханням про допомогу в зв’язку з голодом. Така допомога поступала. Торгсин – це назва мережі магазинів, на російській мові це

– А ви не рахували, скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості? – Село було маленьке. Померлих було дуже багато. В кожній родині осталось 2-3, а найбільше 4 чоловіка в живих. – В мене не повертається язик запитати вас, чи відомі випадки людоїдства у вашому селі? – Ні, Бог милував. Людоїдів серед нас не було. – А як ви хоронили померлих від голоду? – Хоронили де прийдеться. І біля хати, і біля тину, і в садочку. Цвинтар у нас був недалеко. Та сил не було відносити тіла. У кого було ще в сім’ї декілька чоловіків, то ті відносили на кладовище. Старались покласти разом з родичами. Ніхто нікому нічого не платив. Свої хоронили своїх, а коли допомагали сусідам, то грошей, звичайно, ніхто за це не брав.

означало «торговля с иностранцами».

– Скажіть, а поминають у вашому селі загиблих від голоду на «проводки», «гробки», «зелені свята»?

Наш народ мудрий і розшифрував це слово так:

– Так, звичайно. Хіба ж можна забути своїх близь-

182

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

ких. Поминаємо. Поминали і в радянські часи, поки стояла церква. Потім церкву розорили, хоч вона була дуже гарна, оббита залізом, мала дуже гарну з кованого заліза огорожу. Радянська влада дуже жорстоко поступила. По-перше, закрила церкву, а по-друге, дозволила розтягти її. Відразу, коли церква не працювала, але стояла, там колгосп поселяв солдат, що приїздили на збирання врожаю, потім там були коні, а ще пізніше кролі. Хоч там була можливість зробити історикокраєзнавчий музей села. – Хочу вас ще запитати, як же вирішилось питання з церквою? – А ніяк. Церкви немає. А жаль. Ще не всі вдови померли. Це старенькі жіночки віруючі. Вони б залюбки сюди приходили, молились би Богу за своїх дітей, за загиблих під час війни та голоду. – Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду? – Нині нашого села вже немає. Є тільки місце, де воно було, замулений ставочок, стоять не вирублені садочки. Ми живемо в с. Мар’янівка, воно майже рядом з нашим Явтуховим. Та в нашому Верхньодніпровському районі такий пам’ятник є, побудований на кошти людей. Я знаю, що вільногірці збирали кошти і були на його відкритті. Я б хотіла послухати розповіді про ці події. – Я рада, бабусю Горпино, вам розповісти. Поміняємось ролями. То я брала у вас інтерв’ю, тепер ви в мене. Чи відоме вам село Сошинівка нашого району?

– Так, відоме. Там був свій храм Казанської Божої Матері з металевим кованим невідомими майстрами хрестом на куполі. Внук мені розповів, що коли утворили штучне Дніпродзержинське водоймище, церкву зруйнували, а хрест встановили на кладовищі. Було це більш як сорок років тому. Майже двометровий хрест зберігся понині. – Так, бабусю. До цього часу на нашій землі не було пам’ятного знака жертвам голодоморів. І ось ентузіасти товариства «Просвіта» з селища Дніпровського на чолі з Г. М. Малишком вирішили увічнити пам’ять невинно убієнних жителів навколишніх сіл Сошинівка та Червоного. Люди добровільно зібрали кошти, поміг директор крохмале-патокового комбінату Є. Г. Бондар. Це був рік 60-річчя голодомору 1932–1933 рр. Архітектор пам’ятника О. С. Блоха. Жаль, бабуню, що ви не можете поїхати і побачити все своїми очима. Але прошу вас, уявіть собі таке. На постаменті – ніби зігнуті спини людей, на їх плечах стоїть чорна домовина з вирізьбленою картою України. Над домовиною височіє хрест. Так, той самий хрест, що був на церкві. «Скорботна наша пам’ять невинно убієнних голодом у селах Сошинівка та Червоне», «І да воздасться кожному за всі діяння його» – написано тут. А там, де раніше стояв хрест, лежить гранітна плита з хвилюючим написом: «Заступись, пресвятая Мати». А ще – «Вічна пам’ять убитим голодом і війною». На той час цей пам’ятник в нашій області був перший, а може й на Україні. Відбулося освячення пам’ятника. Велично й сумно звучали слова панахиди. Покладено багато квітів і запалено

183

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

поминальні свічки. Бабуню, ну що ви плачете?

трьох вимірах: учора, сьогодні і завтра.

– Слава Богу і тим людям, які пам’ятають трагічне минуле. Коли це сталося на нашій рідній землі на Верхньодніпровщині, тепер і помирати не страшно. Я впевнена, що бідних голодних людей пам’ятатимуть вічно. Від голоду загинула вся моя сім’я. І мені було дуже боляче, що про голод пам’ятали тільки постраждалі.

Учора – це наша історія. Ми не знали її, а вона бездонна, невичерпна криниця духу, мудрості, перемог і страждань. Кожен народ, якщо він справжній народ, має свою власну історію.

– Бабуню, а чи сучасна молодь села про голод 1932–1933 років знає що-небудь? Чи ви розповідали своїм дітям, онукам, сусідам? – З усієї нашої великої сім’ї вижили тільки я і моя дочка Настя. Зараз у мене уже дорослі онуки і я їм розповідаю про голодомор, сусідам теж, а от сьогодні і тобі розповіла. Хай всі знають і пам’ятають, що голод – це саме страшне лихо на землі. – І все-таки, бабуню Горпино, кого ви вважаєте винними у загибелі багатьох людей? – Я, дитинко, думаю, що винна влада. Маючи хліб, ми голодували, раділи кожній крихітці. Я безграмотна жінка, я не вмію робити якісь там висновки. Я розумію одне – у нас все забрали, аби ми вмерли. А навіщо це було – я зрозуміти не можу. – Я вам дуже вдячна за нашу розмову. Пробачте мені, що я примусила вас пригадувати і хвилюватись. Те, що ви розповіли мені, стане відоме всьому нашому краю. Спасибі Вам велике. Я вам бажаю здоров’я і довгого щасливого життя. Ви його заслужили. Хай Бог рясно благословить вашу дорогу. Кожна людина, як і все свідоме людство, живе у

Гіркі слова Правди ляжуть у підмурівок всенародного пам’ятника трагічної історії українського народу.

Бондаренко Марія Павлівна (дівоче прізвище Богомаз), 1914 р.н., село Водяне Зі слів очевидця спогади записала донька Захарченко Надія Григорівна

184

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

– В сім’ї моєї мами було 9 чоловік: моя бабуся – Богомаз Оксана Василівна (1898–1933), дідусь – Богомаз Павло Оникійович (1890–1934), та їхні діти: Яків, Семен, Тетяна, Марія і Галина. На фото немає Марії та Галини: коли розпочався голод, цих двох дівчат забрала сестра Оксани Василівни у м. Дніпродзержинськ. Так розпорядилася доля, що тільки Марія та Галина і залишились живими, а всі зображені на фото, на жаль, померли з голоду. Дівчата, котрі вижили, підросли, створили власні сім’ ї: у Марії Павлівни народилась я – Надія. Саме зі слів моєї мами розповідь про події тих років.

Залишившись без продуктів, померли голодною смертю всі з сім’ї Богомоз, що на фотографії, та ще багато односельців. Навіщо гинули чесні і добрі люди?! Відповіді немає. Пройшли роки. Вже пішли з життя сестри Марія і Галина. Та живемо ми – їхні діти та онуки. Бережемо в своїх серцях спогади про ті страшні часи. І хоч важко згадувати про трагедію власної родини, але прийшов час сказати про ті події правду, щоб наступні покоління знали про це.

Дідусь Павло був освіченою для того часу людиною: закінчив 7 класів. Був головою сільськогосподарської артілі. Його артіль своєчасно постачала державі зерно згідно з планом. Був мудрою людиною. Розуміючи, що наближається голод, він не міг кинути людей у цю скрутну годину. Хотів якось врятувати односельців, які йому довіряли. Без дозволу вищих органів, під свою відповідальність Павло Оникійович роздав фуражне і насіннєве зерно людям. Але знайшовся зрадник, який про це доніс владі. Звичайно, дідуся Павла заарештували. У в’язниці він просидів більше року, його сильно катували, повернувшись додому, він у 1934 році помер. А незабаром у селі з’явились ті, що вигрібали з хат усе, що було, навіть горщики з їжею, що стояли в печі. Одягнені ці люди були у шкіряні куртки, взуті у хромові чоботи, через плече портупеї. Діяли грубо, не звертаючи уваги на прохання людей.

Петруша Агрипина Дмитрівна (дівоче прізвище Юрченко), 1924 р.н., село Новоселівка Зі слів очевидця записала донька Осипенко Тетяна Павлівна.

185

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Агрипина Дмитрівна жила в сім’ї, де було 12-ро дітей. Вона, доки й не вмерла, пам’ятала, як в їхньому селі гинули від голоду люди. Ось що вона розповідала: «Пухлими лежали люди, дорослі і діти в кожній хаті. Хто виповзав на сонечко, там і зоставався під тином, а то й у весняній калюжі. Я пам’ятаю, що якось в домі для дітей залишилась одна мерзла картоплина. Вона булькала в казані, куди матінка її поклала, а ми, дітки, як маленькі горобчики, сиділи і нюхали запах цієї картоплини. Активісти, що шниряли скрізь, збираючи продукти, забрали у дітей і цю картоплину. Мати впала на долівку і благала Бога, щоб покарав цих нелюдів. Смерть була скрізь, ніде від неї було сховатись. Особливо страждали діти. В очах жовкло, а в шлунку боліло від того сміття, яке приходилося їсти. Босі і голодні ми блукали селом. Про хліб вже й не згадували, бо його не було. І хто ж нам міг допомогти, коли всі були такі, як ми. Податись до міста такою великою сім’єю наші батьки не могли. Здати нас до притулку – значило віддати всіх на загибель. Адже всім було відомо, що з таких притулків опухлих дітей привозили товарним поїздом в поле за 50-60 км від міста і залишали, щоб там вони повмирали, ніким не бачені. Чутки ці були дуже поширені, і , як виявилося пізніше, достовірними. Коли поїзд прибував – мертвих викидали в заготовлені ями. Серед них були і живі дітки. Так хіба ж наші батьки могли віддати нас у такий притулок? Ми були всі пухлі. Лежали покотом, але тримались один одного. Четверо діток померли. Остальні чудом врятувались».

Донька очевидиці Тетяна Павлівна згадує: «Коли моя мама розповідала про цей голод 1932 року, то завжди плакала. Він так і залишився болючою раною в її серці. Мама, як і всі жінки того часу, не дуже розбиралася в політиці, але завжди мені говорила: «Доню, комусь треба було нас нищити, ось вони це й робили. Звичайно, це творили не прості люди, а влада. Це розуміли всі. Прошу тебе, не забувайте цього горя, бо це наше життя, наша історія. І не можна допустити повторення цього страхіття заради всіх людей світу!».

Гребінь Парасковія Іванівна, 1910 р.н., село Вершина Зі слів її сина Гребеня Володимира Захаровича записала директор історико-краєзнавчого музею м. Вільногірська Чирва Н. І. Гребінь Володимир Захарович народився в с. Вершина Верхньодніпровського району Дніпропетровської обл. у 1935 році. Тут народилися, жили і померли його батьки, діди та прадіди. Сім’я: батько Гребінь Захарій Пилипович (1902– 1968), мати Гребінь Парасковія Іванівна (1905– 1979) і шестеро дітей – Федір, Віра, Галина, Іван, Зінаїда і Володимир. 30-ті роки. Йшло депортування так званих «куркулів». У діда Пилипа Самойловича була дуже велика сім’я: 8 синів і 8 невісток, а також їхні діти. Всі робили, як кажуть, від зорі до зорі. Дід був справжній хазяїн – розумний, працелюбний, але його визнали «куркулем» і вислали за межі України.

186

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Батько Володимира Захаровича, який на той час був уже дорослим і мав шістьох дітей, у розмові з друзями необачно сказав, що його діда, доброго хазяїна, вигнали, а залишилися у селі ті, хто не цінив землю і не вмів на ній добре працювати. Вранці батька заарештували, і довгих десять років він відбував покарання в Комі АРСР. А сім’я стала сім’єю «ворога народу». Настали роки голоду. По декілька разів на місяць приходили обшукувати сільські хати. Забирали все – навіть горох, картоплю та буряки. Бригади «активістів» складалися з нахабних покидьків. Селяни помирали з голоду, але їх це не хвилювало. Люди були пухлі, з ніг текла якась рожева рідина. В сім’ї був невеличкий ручний млинок, а ще його називали домашніми жорнами. Це було найбільше свято, коли вдавалося роздобути жменьку зерна, змолоти борошно, а потім залити його кип’яченою водою. В результаті була «бовтанка». Діти раді були хлібу, зробленому з кропиви, «оладкам» з щириці, «каші» з лободи. В селі не бігали ні коти, ні собаки, бо їх поїли. За курей навіть забули, які вони є. А ще в селі їли кінський гній, зокрема через те, що він часто містив у собі цілі зерна пшениці. А ще говорили, що в сусідньому селі видобували з-під снігу жолуді і пекли з них щось подібне до хліба, іноді додаючи трохи картопляних лушпайок. Люди вмирали всю зиму. Горе прийшло і до хати Гребенів. Всього за два тижні в цій родині вмерло троє дітей: братик Ваня (йому був 1 рік), сестрички Віра (5 років) та Галя (3 роки). Кладовище було за селом. Коли діти почали по-

мирати, мама ходила до сусідів по допомогу, прохала викопати ями. Але ті були пухлі і не могли навіть ходити. Тоді мама, Парасковія Іванівна, брала лопату і йшла сама копати яму для своєї дитини. Клала тільце на ряднинку і тягла на кладовище. Закидала яму землею і ледь чвалала додому. Мамі було так зле, що вона цілими днями не промовляла навіть слова. А вночі, коли всі вже спали, довго тихенько плакала. Діти не спали, вони жаліли матір і лежали, ковтаючи сльози. Всі, хто пережив голодомор, розказують, що відчуття голоду не вщухало навіть на мить. Де б не ходив, що б не робив, а кожної хвилини хотілося їсти. А в хаті була тільки колодязна вода та сіль. В колгоспному дворі тим, хто працював, видавали «баланду» (в кип’яток додавали трішечки макухи). Мама кожного дня працювала в колгоспі. Одного разу вона занедужала і одного зі старших дітей послала на колгоспне подвір’я з маленьким глечиком. Дитя стало в чергу, а коли подало горщик, в нього нічого не налили. Сім’ї навіть не було у списках, тому що вважали татка «ворогом народу». Таке ж було і в школі. Діткам не давали навіть «баланди». Після 8-ми класів Володимир Захарович закінчив курси водіїв, а потім відслужив 4 роки в авіації. Пізніше здійснив свою мрію і став художником. Здобув спеціальну освіту. Пройшли роки, батьків уже давно немає, і тільки декілька років тому прийшли документи про реабілітацію батька. Та кому вже зараз вона потрібна?

187

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

там шукати?.. Нас у сім’ї було п’ятеро, а в сім’ї мого майбутнього чоловіка аж дев’ятеро дітей. Люди пухли з голоду. Навіть мерзлої картоплі не було. Померлі лежали прямо на вулиці. Люди сприймали смерть як порятунок від страждань. Просили у Бога смерті. І вмирали, вмирали... цілими родинами, хуторами, селами. Пам’ятаю, ще як висівки ми ховали в гарбузах на городі. Додому несли все про запас: листя з дерев, траву різну, а потім добавляли висівки і пекли пампушки. І коли діти брали їх у руки, то боялися впустити на долівку хоч крихітку. Романко Ольга Михайлівна (дівоче прізвище Чумак), 1923 р.н.,село Мотронівка Зі слів очевидця записала донька Хворова Лідія Федорівна – Той голод?.. Не приведи, Господи, комусь пройти через такі випробування. Ті страшні часи не хочеться навіть згадувати. Село наче хто підмінив: воно стало похмурим, вікна були і вдень, і вночі темні. Матері старалися покласти раніше дітей спати, аби вони не просили їсти. Бо коли діти дивляться на тебе голодними очима і просять хлібця, а в тебе немає й крихітки – серце від горя заходиться. Пізньої осені 1932 року якось прийшли до хати уповноважені й забрали усе, що побачили. Нишпорили усюди: у хаті, у хліву, у погрібнику – жодну щілинку не пропустили, все обшукали. А що

Ось про що треба розповідати дітям, щоб не вередували за столом. Померлих, пухлих від голоду людей, і дітей, і їхніх батьків, вивозили на цвинтар і десятками клали в одну могилу, не залишаючи ні імен, ні прізвищ. Від голоду померла моя сестричка. Ото такі були лихі роки. Дай, Боже, щоб ніколи таке не повторилося. Хліб – це святе, і життя людське святе. То треба пам’ятати про тих, хто помер страшною смертю. І хліб треба завжди берегти, не треба викидати його. То гріх перед Богом і людьми.

Краснощок Олександра Опанасівна, 1914 р.н., село Пушкарівка Зі слів Олександри Опанасівни записав син Краснощок Артур Федорович – Про голод 1932–1933 років я чув від своїх батьків. Це були дуже скупі, під грифом «таємно», роз-

188

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

повіді з обов’язковим попередженням всіх присутніх нікому і нічого з почутого не розповідати. Не було довіри сусідам, знайомим, навіть родичам, щоб «не продали». Розповідала в основному мама, вона більше була дома з дітьми. Батько завжди був на роботі, дуже зайнятий, а коли, не дай Бог, чув якісь розмови на цю тему, дуже сердився, боявся, що я комусь розкажу. Мамі, Краснощок (дівоче прізвище – Корота) Олександрі Опанасівні, в 1933 році було 19 років. Вона на власні очі бачила та була свідком тих жахливих страхіть, які пережив наш народ. В 1939 році вона вийшла заміж за Краснощока Федора Лаврентійовича, односельця. В 1940 році народила мене, Краснощока Артура Федоровича, а після війни в 1947 та 1949 роках – моїх брата Олега та сестру Тетяну, які зараз проживають в місті Вільногірську. Тому й не дивно, що в лихі 1946–1947 роки згадувались на сімейному рівні страхіття 1932–1933 років. Ще й підкреслювалось, що тоді було значно гірше. Частково можливо через те, що в сорокові роки, після війни, батько працював у райвійськоматі, отримував «пайок», і це значно допомагало нашій сім’ї вижити, ми легше за багато інших сімей пережили цю голодовку. В 1932–33 роках було значно страшніше. Зі слів мами, урожай в 1932 році був добрий, село виконало план поставки зерна. Але нашій владі було цього мало. Не раз за осінь і зиму по селу вигребли все зерно, що було спочатку на виду, а потім

і приховане, а напослідок забрали навіть просо, горох та квасолю. Вимела під мітлу селянські садиби рідна Радянська влада. І чим далі від міста, в глухих селах, тим чистіше вимітала ця мітла, залишаючи селян на голодне вимирання. Покинути село, втекти від цієї біди селяни не могли – у них не було паспортів, а без паспортів сміливців, які намагались втекти, виловлювали в містах на залізничних станціях, в річпортах міліцією та особістами і повертали в села. З’їдено було все: макуха, полова, коти, собаки. Були випадки людожерства в Пушкарівці. На Плавнях одна жінка, щоб спасти себе та двох дітей, з’їла третю дитину. Найстрашніші дні настали навесні 1933 року, коли було з’їдено все. Навіть спасительниця жалива ще тільки пробивалась із землі, та ховрашки ще не проснулись, настав мор людей – люди вимирали родинами. Наведу лише один епізод, який найбільше запам’ятався з розповідей мами. Забрали зерно, вивезли підводами на залізничну станцію Верхньодніпровськ, погрузили в криті вагони і цілий потяг загнали на запасну колію, виставивши військову охорону. Це був один з тих ешелонів, які готувались до відправки на експорт на Захід. Чи то за нього забули, чи то була інша причина, але він достояв під охороною до кінця зими. З деяких вагонів почало просипатись зерно. Якимось чином в зголоднілих селах стало про це відомо, і один по одному, групами люди потяглися

189

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

до станції з далеких і близьких сіл. Йшли пішки, ледве волочачи ноги, надіючись на успіх цього походу. Всі ці групи людей рухались вимощеною каменем дорогою через село Пушкарівку. До них приєднувались і пушкарівчани, які й розповіли потім про криваву трагедію, яка невдовзі сталася на залізничній станції. Люди йшли сльозно просити-молити віддати для їх спасіння це зерно. Невідомо як вони, ці збожеволілі від голоду наївні люди, планували це зробити, але ж таки надіялись на милість влади. Солдати ж, звичайно, виконуючи наказ, не допускали людей до вагонів. А коли дії натовпу стали загрозливими для цілості вартованого об’єкта, тобто ешелону, відкрили прицільний вогонь по людях. Були вбиті й поранені. Скільки ж їх там загинуло, достеменно не відомо. Викликали загони міліції, решту селян вигнали зі станції і наказали повертатись додому. Зовсім знесилені, охлялі люди поплентались в рідні села. До фізичного додалось моральне виснаження, було вбито останню надію на спасіння, і люди стали падати й падати. Про страшну дорогу від станції до Пушкарівки, всіяну трупами нещасних людей, і розповіли пушкарівчани, які повернулись. Значно пізніше (в 1983 році), коли світова громадськість вперше відзначала 50-річчя голодомору в Україні, коли його й назвали саме голодомором, я чув від кількох людей цю історію. Це були несміливі, боязкі, короткі розповіді з різними деталями походу селян, але з єдиним у всіх розповідях кінцем – розстрілом людей військовою охоро-

ною на залізничній станції Верхньодніпровськ. Говорили також про те, що ті вагони достояли до весни, непогода, сніг, дощ, сирість зробили свою справу: зерно з дерев’яних вагонів так і проросло, і згоріло.

Морозова Уляна Григорівна, 1922 р.н., село Бородаївка – Жили ми в той час великою дружною сім’єю. Були мати, батько, я, три брати і племінниця батькова – моя двоюрідна сестра. Я ходила в школу, в 4-й клас. Нас, школярів, водили в столову, там давали ячмінну кашу, до чого ж вона була смачна, ця ячмінна каша! Ми були середняки, в нас було все необхідне: зерно, мука, худоба. Батько з матір’ю були гарними господарями, їм також допомагали старші брати. Коли почався процес насильницької колективізації, до нас вночі приходили представники влади і одночасно гатили у всі вікна, щоб злякати нас. Ми з переляку не знали, куди діватися. Мати рвала на собі волосся, кричала, аж збожеволіла. Це був так званий метод психологічної атаки, за допомогою якого представники влади змушували вступати такі сім’ї, як наша, до колгоспу. А на другий день заїхали підводами, забрали в нас все, залишився лише один клунок висівок. Забрали коня, двох биків, тільну телицю. Коли забирали, мати почала голосно кричати, а два «кабани» тримали її за руки, інші все виносили.

190

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

У 1933 році помер батько, двоє братів. А нам прийшлось йти в колгосп, куди ж діватися. Мати пекла коржі з сухої трави, з качанів кукурудзяних без зерна, з жолудів і туди мішали курай. Говорили, що дехто з людей варив людське м’ясо, розривали свіжі могили і забирали на їжу померлих людей. Але в нас в сім’ї такого не було.

Швець Дмитро Андрійович, 1921 р.н., село Правобережне – У 1933 році мені було 12 років. Жили у селі Домоткань. Жили ми втрьох: дід, якому було 104 роки, мати і я. Батько помер у 1929 р. Коли з’явилися колгоспи, була з числа комуністів і організована так звана ударна група. Її очолювала наша сусідка Страшко Палажка. Ще сюди входили Тесленко Анастасія Іванівна, Тесленко Антон Юрійович і Черненко Григорій (батько нашого Черненка Федора). Вони ходили по дворах з штричками, шукали зерно, забирали все, що знаходили. Прийшли й до нас, погрузили наше зерно на підводу, а дід виліз на мішки, сів і не дає. Його хотіли скинути з підводи, так він так турнув одного, що до нас більше вже ніхто не приходив, і декілька мішків зерна все-таки ми залишили вдома. Через тиждень діда не стало. Але не від голоду помер дід, а від переживань. У селі мерли люди, як мухи. Нас, підлітків 12-13 років і один був 14-річний

хлопець, заставляли рити ями на кладовищі. Ми ж були й учасниками захоронення. Підвозив на підводі трупи Оленченко Тимофій Хомич. Ми по дошці скачували у ями ці трупи, знімаючи перед цим верхній одяг. Коли яма була повна, верхнім одягом накривали, потім засипали землею. Щодня ми закладали по дві ями, у кожній десь біля 15 чоловік. Неподалік від нас жила сім’я Троценка Пантелеймона Максимовича. Вони, щоб хоч якось протриматися, зарізали корову, з’їли її, а потім все одно вимерли всі: батько, мати і троє дітей!

Войтаник Василь Маркіянович, 1925 р.н., село Андріївка – Народився я в с. Вольні Хутори Верхньодніпровського району Дніпропетровської області. В сім’ї було 5 дітей, батько працював у колгоспі, мама була домогосподарка, хоча кожного року наділяли до 4-х гектарів ланки полоти. Дуже голодували, люди помирали на ходу. Пам’ятаю: сусідська жінка зайшла до двору, з жадібністю напилася води, тут же впала і померла. Ми вижили завдяки корові. Мати у молоко різала кінський щавель, щоб хоч щось укинути. Коли розтелилася корова, теля нишком зарізали, щоб ніхто не знав і не бачив, м’ясо тихенько з’їли. Представники влади робили обшук скрізь, і в хаті, і на горищі, і в дворі все перевертали, забирали все. Люди пухли від голоду. Особливо тяжко було взимку. Піч протоплювали кураєм (бур’ян), з’їдами

191

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

від корови, навозом, який заздалегідь готували. Шибки в хаті так намерзали, що весь час були сутінки, одежі також не було, бувало вискочиш надвір роздягнений, оббіжиш навколо будинку босоніж і знову в хату. Навесні пам’ятаю пішли з молодшим братом нарвати трави в садок, аж бачимо – із землі коси жіночі видно, мертву жінку не вистачило сил поховати, тільки пригорнули трохи землею. В той час мертвих людей гарбами вивозили, викидали в кручу, тільки злегка засипали землею. Коней також не було чим годувати, вони дохли, а люди їли їх м’ясо і також помирали.

Литвин Ганна Іванівна,

в дитбудинок, а матір – до Сибіру. Зібране зерно мололи на мельничку, і з цього виживали. Після смерті дідуся і бабушки мама залишалась в їхній хаті, але брат – голова сільради – вигнав її, мотивуючи тим, що він старший і має право на цю хату. Ми опинилися фактично під забором, і вона пішла в покинуту, напівзруйновану хату, де заледве перезимували. На роботу мама ходила, аж поки не приїхав у село вербовщик на новобудову. До Харкова мама їхала в поїзді, а коли поїзд зупинився, то до неї підійшов агент і звелів залишити одну дитину, а іншу взяти з собою. Якщо вона цього не зробить, то їй взагалі їхати не треба. Розплакалася мама, залишила на вокзалі хлопця, а з дочкою поїхала. Так все життя і проплакала, згадуючи покинутого сина.

1924 р.н., м. Верхньодніпровськ – Під час голодомору я проживала в Сумській області, в селі Куземчено. В селі був радгосп, і мати працювала там. На трудодні давали зерно і продукти до голодомору, а в осінь 1932 року на зароблені трудодні не було нічого видано. Біля хати була присадибна ділянка, все, що вродило там, було забрано своїми ж односельцями – так званими активістами з числа бідноти. Дід і баба померли з голоду першими, а мама ходила на роботу в радгосп, пришивала торбочку до вивороту одежі і приносили по жменьці зерняток дітям. Вночі з дітьми також ходила збирати зерно, хоч це було дуже небезпечно. Якщо охоронник піймає, то мав право стріляти або арештовувати. При арешті дітей відправляли

Козинець Таїсія Єрмолаївна, 1911 р.н., село Золотницьке – В нашій сім’ї були батько Єрмолай, мати Анна та восьмеро дітей (3 хлопчиків і 5 дівчаток). В селі було 60 дворів. Під час голоду 1932–1933 років померли 180 чоловік. Помер в 1933 році і наш батько та 5 дітей (3 хлопців і 2 дівчат). Троє дівчат залишилися живими. Коли помер батько, його треба було поховати. Віднести на кладовище не було кому. Ми з сестрами положили його на ряднинку і потягли. Всі були худі, знесилені. Коли ми були вже недалеко від місця поховання, нас наздогнали дівчата дядька Конона і просили, щоб ми не ховали батька. Їхній батько теж помирав, і вони прохали почекати, щоб покласти їх в одну

192

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

могилу. Вирити могилу для свого батька у них не було сил. Так і сталося. Дядько Конон швидко помер, і їх поховали в одну могилу. Трун не робили. Батька поклали замотаного в ряднинку, а зверху – дядька просто в тім, в чому він був одягнений. У мене попухли ноги, майже не вставала з печі. Одного разу, лежачи на печі, почула, як напроти у Кононівському садку щось зарикало «р-р-р». Підлізла до вікна і побачила, як стара Конониха гризла велику кістку. Я перелякалася. Дома нікого не було, хата не закрита. А раптом Конониха зайде в хату, вб’є мене і з’їсть? Ця страшна думка змусила злізти з печі і закрити двері. Щоб вижити, їли все, що тільки можна було: збирали дикий часник, щавель дикий, мололи жолуді, качани кукурудзи, калачики. Одного разу біля ставка я знайшла дохлу чайку, яка всередині вже завонялася. Принесла її додому, вимила, зварила і з’їла.

Терещенко Анастасія Степанівна, 1912 р.н., село Верхівцеве – Трагічна пам’ять про голодомор – то як чорний колодязь, у який, можливо, і не хотілося б заглядати, бо побачимо себе далеко не такими, якими б хотіли бачити. Але мусимо подивитися в цей колодязь, нічого не приховуючи, аби очистити декому свої власні душі від скверни, самовисповідатися і покаятись, аби не повторилося найстрашніше за всю історію України. Сама я виросла у Верхньодніпровську в багато-

дітній сім’ї. Нас було у батьків дев’ятеро – 6 дівчат і 3 хлопці. У 1932 році я одружилася і переїхала до чоловіка в с. Теплову. У чоловіка теж було багато братів і сестер. Жили ми всі разом під одним дахом, спали на підлозі, бо не було ліжка (не вистачало на всіх). І ось одного разу до нас прийшла сусідка, в якої було двоє маленьких дітей. Прийшла і плаче: «Що робити? Діти вже почали пухнути від голоду. Я, мабуть, теж помру. Допоможіть, чим можете». І я дала їй трохи буряків і кукурудзи. А сусідка, коли мене не було вдома, принесла своє ліжко, поставила його в нашої кімнаті. І тоді я змушена була чимсь допомагати їй. Так увесь час я давала кукурудзу і буряк. Діти вижили і сусідка теж не померла від голоду. А в селі було багато таких людей, які померли. Їдуть, бувало, дорогою, падають і помирають. Пухли старі і малі. Доведені до відчаю люди їли жаб, мишей, горобців, мололи кістки на борошно, уживали в їжу реп’яхи, кульбабу, проліски, акацію, щавель, кропиву. Ми мололи качани з кукурудзи, пекли млинці, сікли болотну траву. А у Верхньодніпровську пам’ятаю такий випадок. Біля моїх батьків жила одна жінка з хлопчиком. Вони були вже пухлі від голоду, сусіди помітили, що хлопчика не стало, запитали у жінки, вона тільки знизувала плечима, потім казала, що син помер. І тільки після голоду, вже через кілька років, ця нещасна жінка призналася, що зарізала свого хлопчика, щоб він не пух від голоду. М’ясо хлопчика ховала і варила собі страву. Скільки років несла на собі цей гріх! І так і померла, не витримала такого горя.

193

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Наша сім’я пережила ці страшні роки. Ми ткали полотно, шили рушники, простирадла, платтячка, сорочки. Батько десь далеко їздив із тим, що ми наткали. А додому привозив жито, картоплю. Отак і врятувалися.

Литар Віра Максимівна, 1922 р.н., село Пушкарівка – В селах у людей забирали все що було, навіть те, що люди ховали, щоб посадити в наступному році. Не було що їсти зимою, люди ходили рвали бур’ян, тесали кору з дерев, все розтирали у ступі і пекли малай. Весною зелені плоди абрикос тушили у печі, а потім підсолоджували цвітом сушеної акації, а якщо було трохи муки, то варили з неї похльобку, яка звалася затіркою. Страхіття, яке відбувалося на Україні, старі не можуть забути і по цей час. Голод примушував робити страшні речі: батьки убивали своїх дітей і готували з них страви, матері, які хотіли зберегти своїх дітей, мусили йти по полях шукати замерзлі овочі або декілька колосочків, за які могли потрапити до Сибіру.

Овчаренко Марія Степанівна, 1921 р.н., село Бородаївка – Здобула освіту в медичному училищі за фахом фельдшер-акушер, пройшла концтабір у Германії, повернулась у село Бородаївка, маю 54 роки медичного стажу, допомогла з’явитися на світ 1017

дітям. Проживаю і по цей день у своєму селі. Я, Овчаренко Катерина Степанівна, 1922 р.н., була вчасно схована від гітлерівців, весь час працювала в колгоспі. Проживаю і понині в рідному селі. Ми добре пам’ятаємо голодомор 32–ЗЗ рр. Ця біда не обійшла і наше рідне село. Голод гнав людей з рідних осель на пошуки їжі. Влітку 1932 р., коли почали наливатися зерном колоски, створена бригада разом з активістами з числа незаможних селян почала відбирати зерно, потім дійшло до худоби, птиці і вже пізніше, коли не було чого брати, відбирали останню жменю крупи. Керуючись законом, який був прийнятий на той час, про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперацій, за протест і нездачу людей позбавляли життя, а також їх очікувало позбавлення волі строком до 10 років з конфіскацією майна. Коли приходили ті, то мати закутувала нас у найбридкіше лахміття, ховаючи на печі, щоб ми вдавали себе хворими на туберкульоз. До нас ніхто не підходив. Та ми все ж таки виживали, ловлячи ховрахів, шукаючи жолуді, перетирали їх на борошно, а ось чорненька трава, я вже не пам’ятаю, як вона зветься, але ми її називали «локша», була для нас найсмачнішою. Також вживали курай, лободу, щавель, товчені качани без кукурудзяного зерна. Вмирали люди, вмирали сім’ями, але найчастіше діти і люди похилого віку. Та не було без страхіття, бо чутки дожили і до нашого часу: саме в нашому селі розповідають про жінку, яка через психічне захворювання поїла трьох своїх дітей. Вона меш-

194

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

кала під лісом, і завжди мама попереджала нас, коли ми йшли по щавель або жолуді, щоб не йшли в тому напрямку, бо почастішали випадки із зникненням дітей. Був ще й такий випадок, коли наш сусід, який таємно назбирав житніх колосків, обмолотив, висушив, зварив у горщику, та до ранку не дожив через розрив кишок.

нощок було 19 років. Наші батьки Марко та Ганна споконвічні хлібороби. Батьки заховали два мішки насіння на весну, а в картопляні драники додавали лободу, щарицю, аби дотягти до майбутнього врожаю та зберегти насіннєвий фонд. А в березні прийшли комітетники і забрали не тільки насіннєву пшеницю, а й знайшли в запічку глечик з квасолею і висипали все до купи, зоставивши

Чумаченко Віра Григорівна, 1919 р.н., село Олександрівка

сім’ю без будь-яких засобів для існування. На третій день, втрачаючи свідомість від голоду, Соня полізла до сусідського погреба, щоб поласу-

– Мій батько заховав у сіннику кілька мішків зер-

вати з глечика сметаною (бач, не у всих забира-

на, але їх все одно знайшли. У мене вмерло два

ли), та дядько сусід, піймавши на цьому «злочи-

дідуся. Люди не витримували тих страждань і вби-

ну», убив дівчину. Того ж року померли від голоду

вали себе і свою родину. Мій сусід пішов палити

батько, мати та за ними вслід двоє молодших бра-

суху траву і спалив себе, бо не міг більше терпі-

тів. Зостався тільки я, Іван, та мій брат Василько.

ти. Мені допомагала вижити найкраща подруга. Її

Того ж року на цвинтарі було більше свіжих хрес-

батько добре заробляв і приносив їсти своїй сім’ї.

тів, ніж живих людей на моїй рідній Пушкарівці.

Подруга кликала нас разом їсти зі своєю родиною. Але були і люди, які продавали своїх близьких за гроші. Один чоловік розповів, де заховано

Немер Наталка Антонівна,

зерно брата, і йому за це заплатили 25 рублів. Цей

1916 р. н., село Бородаївські Хутори

чоловік вижив, а його брат помер. Ось так люди продавали один одного за гроші. Хто вмирав, а хто виживав.

– Люди закопували на городі зерно, продукти, овочі, активісти все одно знаходили і забирали все до краплини. Одного дня я знайшла дві жменьки зерна, це побачив Мусько Яків і благав

Краснощок Іван Маркович,

мене віддати йому одну жменьку, а він би мені завтра і повернув. Але наступного дня зранку він

1924 р. н., село Пушкарівка

помер.

– В сім’ї нас було п’ятеро. Моїй сестрі Соні Крас-

У сусідів було двоє дітей. І останнім часом я їх пе-

195

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

рестала бачити. Потім я зайшла до них і запитала:

ники). Рецепт такий: просяна полова, щавель,

«Де ваші діти?», а ті говорять: «Яка тобі різниця,

лобода. Полову чи зерно мишію, яке було гірке

йди звідси!». Потім я здогадалася, що їх, напевно,

на смак, відшукували в полі, де миші понаривали

з’їли, і заплакала, подумавши, як це було.

схови («мишаки»), сіяли, парили кип’ятком і дода-

Я пам’ятаю одне село Одинець, яке зникло з карти

вали зелень.

після голодомору. Покарані за колоски: Шаповал

З кукурудзи товкли качани без зерна. Але після

Галина і моя мати Немер Меланія Яківна.

цього (таких маторжеників) помирали від тяжких болів. Урожай був, але все вивезли. Влітку 1933 я

Федорянко Ганна Яківна, 1920 р. н., село Івашкове – З нашої великої сім’ї (9 дітей, батьки, баба) помер батько від голоду. Це було влітку. Перед очима і до цього часу не стирається картина. Тіло батька замотали в домоткане рядно. Похоронна бригада поклала на воза, і він був там уже сьомим. Робили могили братські. Заповнять яму, загорнуть землею, тоді копають другу. Із сім’ї брата Дем’яна помер брат, його жінка і троє дітей. З родин батькових братів: дядько Семен – всі померли шість душ, лише одна найменша жива лишилась. Ґудзь Павло (брат двоюрідний) – 7 душ померло, вся сім’я. Дядько Микита – померло 5, залишилось тільки 2 (діти). Щоб хоч щось з’їсти, пекли коржики (маторже-

натрапила в полі в бур’яні на падалішню пшеницю. Зірвала колоски з молодим зерном. Довелось втікати, бо поля охороняли верхові на конях. Були випадки людоїдства – Великородна Векла. Її потім забрали в Кіровоград. Мабуть, це була якась лікарня чи тюрма, а називали «Дім людоїдів».

196

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Конфісковані колоски, 1932 р.

197

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

198

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Д н і п р од з е р ж и н с ь к

Удовенко Марія Кирилівна,

Свідчення Перепелиці Тетяни Анатоліївни (дівоче прізвище Шкарупа), 1954 р.н., уродженки села Жовте П’ятихатського району Дніпропетровської області, зараз проживає в м. Дніпродзержинську.

1928 р.н. – В нашій сім’ї було 9 дітей. Батько був комуністом. Він входив до складу комісії з виконання плану. Мати зі старшим сином розірвала подушку, викинула пір’я, а насипала туди жита і сховала поміж іншими подушками. Вони лежали на печі, де спали діти. Батько попередив, щоб діти його не продали. Потім прийшла друга комісія і робили обшук. Пробивали долівку штирем, заставили подавати подушки на обшук. Ми подавали тільки ті, що були з пір’ям, а з житом ховали поміж іншими. Нічого не знайшовши, здовбали долівку і все подвір’я. Через деякий час мама пішла у погріб за квасниною, а кваснина вся була перелита карболкою (отрутою). Ми залишились голодними. Ледь дожили до весни. Рятувались хто чим міг: їли калачики, курай, щарицю, лободу, кісточки з ягід, з соняшника середину – вату видовбували і сосали. В нашій родині ніхто не помер, а в сусідів з 6 дітей померло 3, у Кравців – помер батько і 2 дітей. Ще був випадок такий: мати Зайченко Олександра посилала свою доньку просити їжу і казала: «Якщо не принесеш – то з’їм тебе!»Через деякий час дівчинка пропала. Її зарубала, зварила і з’їла мати. Кістки кидала через вікно. Це побачив її брат. Почали шукати дитину – Тані ніде не було...

Перепелиця (Шкарупа) Тетяна Анатоліївна (2008 рік)

Шкарупа (Махасова) Ніна Антонівна (дочка Василини Корніївни, фото 1976 року)

– Я пам’ятаю, розказувала, бувало, моя бабуся Махасова Василина Корніївна (народилася вона у 1896 році, а померла – у 1980). Жили вони у грецькому поселенні Ялта, що під Маріуполем (в минулому м. Жданов). Четверта донька її народилася на початку 1933 року. Голод, казала, був страшний. З дому винесли

199

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

майже все – міняли на їжу. Коли ще зоставалися кабаки, то їли їх, а коли вже нічого не лишилося, то вживали лободу. Дівчинку вона ще годувала грудним молоком, хоч сама була опухла від голоду. Якби ж то дитинка була трохи більшою, то її хоч чимось можна було б нагодувати… А так... Вона ж, окрім грудного молока, нічого не могла їсти. Дитя весь час плакало, і бабуся все давала їй груди. А вона трошки потягає та знову плаче, бо ж молока немає...

тоді вони були ще малі. А коли стали старші, бабуся соромилася про це розповісти; тільки коли минули роки, бабуся розповіла моїй мамі (своїй середній дочці), вже коли та була дорослою, а потім і нам, своїм онучкам (нас у мами дві дочки). А в пам’ять про цього хлопчика його ім’ям назвали дитину, що народилася в 1936 році. Це наш дядько Григорій Махасов.

Так і вмерла дівчинка, затиснувши беззубим ротиком материнські груди.

Заріченко Тамара Федорівна,

Бабуся все життя згадувала про неї, жаліла її. Та все вона їй снилася. Колись наснилася донька дорослою гарною дівчиною. І наче підходить бабуся до неї, а та відвертається і каже: «Не хочу з тобою розмовляти: ти мені їсти не давала». Каялася бабуся і плакала все життя, що не змогла врятувати, зберегти цю дитинку!

– Подій 1932–1933 рр. я не пам’ятаю, бо була ще зовсім маленькою дівчинкою, але зі слів моєї матусі можу повідомити таке.

А п’ята дитина - син (пам’ятаю, бабця казала, його звали Гриша) народився наприкінці 1933 року. То, щоб він не помер з голоду, дідусеві сестри (бабині зовиці) вмовили бабусю віднести його до дитячого будинку (він розташовувався десь неподалік). Бабуся віднесла його, зовсім малого, та й положила на порозі. Потім вона дуже плакала і десь через годину-дві вирішила-таки його забрати назад. Та прийшла знову до дитбудинку, а його вже на порозі не було. Вона посоромилася зайти і спитати, подумала, може, йому там краще буде... Так ніхто і не знає, що з тим дитям, де воно, чи залишилося живим... Про цей випадок ніхто з дітей не знав, бо

1930 р.н., Герой Соціалістичної Праці,

Ми жили тоді в селі Паньківка Петриківського району на Дніпропетровщині. У 1932 р. колгоспникам не дали ні одного грама на трудодні та крім того ще ходили бригади «тисячників» по хатах і шукали захованого збіжжя залізними щупами. У кого знаходили якихось 5-10 кілограмів зерна, того судили чи вивозили з села невідомо куди. Люди вже додому не повертались. На нашій вулиці від голоду померли майже всі сусіди. У одної нашої сусідки вмер від голоду чоловік. Вона, бачачи, що надходить і дітям голодна смерть, відвезла своїх 3-х дітей до міста та покинула на вулиці, щоб їх забрали до дитячого притулку. Потім ця жінка весь час їх шукала, плакала за ними, але не знайшла. До міста багато людей приходило на базар, щоб

200

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

чогось дістати і багато з них вмирали на базарі або станції. Багато людей вмирало. Їх підбирала створена колгоспом похоронна бригада, збирала і звозила до масових могил. Скільки людей вимерло в усьому селі, я не можу сказати. Люди були пухлі та настільки виснажені, що, наприклад, Панько Шевченко пішов до лісу біля села, нарвав торбу липового листя, але так вибився із сил, що сів і помер. Дітей-сиріт забирали до дитячого притулку при колгоспі, а потім їх відправили невідомо куди. Мама розповідала, що під час голодомору на полях місцевого колгоспу почали будувати вежі для нагляду за врожаєм. Коли ці вежі будувались, то була мова, що такі вежі на колгоспному полі конче потрібні, бо, мовляв, «классовый враг не дремлет и он может зажечь колхозный урожай!» Пізніше селяни зрозуміли, для чого і для кого було побудовано ці вежі. На тих вежах було озброєне військо НКВД. Це військо наглядало за врожаєм влітку 1933 р. Воно охороняло врожай не від «кулаків», бо таких уже давно не було в селі, а від голодних колгоспників села, що ще не вмерли з голоду і могли стригти на полі колоски.

Мислюк Володимир Васильович, 1924 р.н. – Одного разу знайшли родину, яка їла людей. Якось взимку діти знайшли плями крові. Вони сповістили про це батька, який приїхав через 2-3

дні. З’ясувалось, що сім’я, яка жила поруч, доїдала людей. На горищі знайшли 26 людських черепів, а у колодязі знайшли бочки з людським м’ясом. Другий випадок трапився з котлетами. Дітям давали небагато грошей. Звичайно, що їсти хотілося, і вони купували котлети у кіоску. Згодом знайшовся у котлеті людський ніготь. З’ясувалось, що власники кіоску заманювали до себе бездомних і вбивали їх, а потім робили з людей катлети. Дізнавшись про це, кіоск і дім їхній спалили, а власників убили.

Ваховська Марія Францівна, 1925 р.н. – Під час голодомору я проживала в Барошевському районі Житомирської області. В нашому с. Гута вимерли третина жителів. Плани хлібозаготівлі були дуже високі. Проводились додаткові хлібозаготівлі. Селяни були так знесилені, що не було чим засіяти хліба весною 1932 р. Ми, діти, збирали колоски пшениці, залишені на полях. Якщо ловили дітей із колосками, то дуже били і відбирали колоски, а дорослих за крадіжку колгоспної власності (колосків) позбавляли волі до 10 років і конфісковували майно. В наше село приїжджали комісії і конфісковували продовольчі і посівні фонди. Активістів села, які прохали хотя трішки залишити продуктів для дітей, щоб не померли з голоду, репресували. В село не постачали товарів, оточували загонами НКВС. В селі поїли всіх котів і собак. Був страшний

201

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

випадок, коли мати вбила найменшу дитину, щоб прогодувати інших дітей, і сама лишилася здорового глузду. Були випадки, коли розривали свіжі могили і варили трупи людей, щоб не померти з голоду. У нас померла від голоду четверта сестричка. Ми боялись похоронити на кладовищі, щоб люди не розкопали і не з’їли. Деякі селяни, щоб діти не померли з голоду, саджали їх в поїзд, який ішов на Київ.

Людмила Яценко Олександр Слонєвський Голодомор в К амянском ра й оне из книги «Дух ушедшей эпохи» Авантюристические темпы индустриализации, влекущие за собой колоссальное снижение заработной платы рабочих и служащих, непосильные открытые и замаскированные налоги, инфляция, рост цен и падение стоимости червонца; авантюристическая коллективизация с помощью невероятных насилий, террора, раскулачивания, направленного фактически главным образом против середняцких и бедняцких масс деревни, и, наконец, экспроприация деревни путём всякого рода поборов и насильственных заготовок, привели всю страну к глубочайшему кризису, чудовищному обнищанию масс и голоду, как в деревнях, так и в городах.

М. Н. Рютин, кандидат в члены ЦК ВКП(б). Расстрелян как враг народа.

Продовольственное изобилие времён нэпа вновь сменилось голодными годами, тянувшимися почти до войны. А пик нового голода пришёлся на 1932–1933 годы, который имел долгую предысторию. Идея мировой революции всегда оставалась внутренним ориентиром советских вождей в их политике. Чтобы её реализовать, представлялось необходимым в отсталом, обескровленном Советском Союзе создать могучий индустриальный потенциал. Часть средств по осуществлению масштабных планов можно было взять на селе, ибо хлеб – это валюта. Для увеличения государственного хлебного фонда правительство в 1927–1928 годах пошло на спекуляцию. На деньги, выплаченные крестьянами в качестве налога, правительство решило закупить у них же хлеба почти вдвое больше на ту же сумму. Для этого оно снизило государственные закупочные цены до 86% по сравнению с 1925–1926 годами. Крестьяне, понятно, хлеб на рынок не повезли. Начало великой индустриализации ознаменовалось жестокой кампанией по принудительному изъятию хлеба. Рыночные отношения свёртывались, крестьян в массовом порядке погнали в колхозы, откуда хлеб можно забрать до последнего зёрнышка. И уже в 1929 году обмолоченное зерно прямо с колхозных полей вывозилось на ссыпные пункты. Хлебозаготовительными пунктами Каменского района определили мельницу Каменского сельхозтоварищества, а также железнодорожные

202

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

станции Баглей и Тритузная, откуда зерно перевозилось в «закрома государства». За уклонение от сдачи хлеба крестьян дополнительно обкладывали денежными штрафами. Если штраф не платился, описывалось всё имущество до мельчайших вещей, которое распродавалось на торгах, а полученные средства шли в фонд хлебозаготовки. Крестьяне Каменского района, как и в 1919 году, сопротивлялись коллективизации. Они выводили из строя инвентарь, уничтожали колхозный скот, поджигали хлеб и строения, убивали колхозных активистов. Весной 1929 года по Днепропетровской области одно за другим начали вспыхивать крестьянские восстания. Так, в непокорных Аулах произошёл бунт жителей, противодействовавших организации ТСОЗ (товарищества по совместной обработке земли), созданного там представителями Каменского райкома партии. ТСОЗ обобществляло землю членов товарищества и посевной материал. И перед самым засевом трёхтысячная толпа крестьян потребовала от сельсовета разделить колхозную землю, угрожая разбить общественную комору и убить всякого, кто станет им на пути. Для наведения порядка поздно вечером в Аулы прибыл конный эскадрон во главе с председателем губчека. Каменской райисполком прислал 15 милиционеров и 35 охранников Днепровского завода. Ночью, собрав совещание с местными коммунистами и комсомольцами, составили список активистов мятежа. И до трёх часов их тихо «изъяли» из хат и выслали в Каменское. По селу

расставили посты, и толпу селян, вновь собравшуюся утром, разогнал нагайками эскадрон. На следующий день колхозники начали весенний сев. Політзводка про стан настрою селянства під час весняної посівкампанії на 14.3.1930 р. Кар. хутора: маються факти окремих виступів бідняків, які загітовані куркульнею, не бажають сіяти колективно, особисто жінки. Були випадки – самовільно забирали усуспільнених коней. Село Аули: 15.3. вранці настрій селян був кепський, а ввечері після масової роботи хвилювання трішки притихли. В основному маса вимагає, щоб можна було користуватись землею по старій формі. Село Романково: на 3 кварталі в 7-й сотні є окремі виступи селян, які вимагають землю залишити так, як було раніш. Особисто на 7-й сотні кажуть, що «як хто із членів СОЗ-у (СОЗ – Спільний Обробіток Землі.– Авт.) поїде орати, то зарубаємо лопатами». Село Кам’янське: були випадки, коли робітники заводу, що мешкають на терені с. Кам’янського, виступають проти СОЗ-у, а саме: – Половченко Опанас Іванович (листопрокатний цех) замість того, щоб явитись на збори самому, прислав жінку, що вигукувала: «Треба виколоти очі тим, що вступають до СОЗ-у». – Загреба Євгеній Євт. (робочий механічного цеху) з’явився до Правління СОЗ-у з вимогою, аби виключили негайно з членів СОЗ-у, бо він зовсім не хоче мати діла ні з якими СОЗ-ами.

203

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

– Козик Семен Филимонович (вагонний завод) з’явився на збори із жінкою і аж надривається від крику, «що це силоміць хотять записати народ». В той час, як жінка його із другими жінками прикладала всіх зусиль, щоб зірвати збори криком». – Рустянський Іван (робочий Ново-Силової) – жінка його з метою розвалити СОЗ, загрожує вбити зам. голови СОЗ-у. Хлебозаготовки продолжались, и в конце 1931 года из Каменского района вывезли почти всё зерно. Весной тридцать второго выяснилось, что колхозные амбары практически пусты, и поля засевать нечем. Сельские активисты начали разными способами добывать посевматериал. Таким образом, уже весной 1932 года село голодало. Нечего было сеять, нечего было есть. Хлеб с половой стал основным продуктом питания. Если удавалось, они прятали зерно от реквизиции в ямах, но потом боялись его вынимать, чтобы не выдать схрона. В колхозах района после посева и до самого сбора урожая никакого присмотра за полями не было. Какой смысл выращивать урожай, который всё равно будет конфискован «красной метлой», как прозвали в народе заготовительные бригады. И в Карнауховке погибла колхозная кукуруза, в колхозе имени Дзержинского в Николаевке сотни гектаров хлеба гнили на полях не обмолоченными, такое же положение бытовало и в аульской артели «До кращого життя». Чтобы как-то наладить дело, в подшефные колхозы посылались работники ДГЗ, вагоно-

строительного и строящегося коксохимического завода. Они пытались спасти урожай, но однодвухдневные наезды на село не решали вопроса. 13 августа 1932 года состоялось совместное заседание бюро Каменского райпарткома и контрольной комиссии, на котором принято решение начать массовый обмолот зерна и вывоз хлеба на ссыпные пункты, чтобы одним махом выполнить план августа. Для гарантии осуществления поставленной задачи порешили привлечь к уголовной ответственности руководителей колхозов, которые в качестве аванса за выполненную работу уже раздали крестьянам хлеб. Народный следователь Каменской горпрокуратуры тов. Дудельзан в составе судебноследственной бригады (народный судья тов. Байба, уполномоченный гормилиции тов. Лобода) проводил работу по хлебозаготовке в сёлах Карнауховка и Тритузное. По окончании мероприятия тов. Дудельзан направил срочный рапорт Каменскому прокурору и копии секретарю горкома партии и председателю горсовета. В донесении начальник судебно-следственной бригады отмечал: председатель Карнауховского сельсовета Чернявский не только не помогал прибывшим, но и не желал применять меры по отношению к злостным отказникам выполнения плана заготовок. И тогда Дудельзан взял инициативу в свои руки. Бригада приняла участие в партсобрании села, а также побывала на женском собрании и президиуме сельсовета, где обсуждались вопросы хлебозаготовок в свете решений постановле-

204

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Здача зерна селянами сільськогосподарській артілі, 1930 р.

205

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

206

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

ния Совнаркома. Выявилось, что по Карнауховке выполнены задания поставки хлеба всего по 150 дворам, отчего и возникла необходимость репрессий прямо на месте путём возбуждения уголовных дел в отношении уклонистов. И на показательном процессе, проведенном непосредственно в Карнауховке, осуждены сроком от 10 до 11 лет с конфискацией имущества и поражением в правах четверо злостных контрактанта – Пикинер Пётр, Поломанный Степан, Король Филипп, Белый Михаил и кулак Колбаса Ларион. [ГАДО. Ф-1278. Оп. 1. Ед. хр. 98. Л. 13]. (Контрактанты – селяне, заключившие контракт с органами власти о сдаче определённого количества хлеба ещё до начала посевной кампании). По всем колхозам провели всеобщую проверку токов, скирд и… помёта. Проверка показала, что в полове и соломе колхоза «Дзержинец» Николаевского района и «Вторая большевистская весна» села Романково содержалось много зерна. Таким образом председатели колхозов старались спасти немного хлеба. Спецкомиссия горпарткома, проверив борьбу с потерями хлеба в николаевском колхозе «Дзержинец», выявила дополнительно в пятистах гектарах соломы и половы 15% зерна. 170 гектаров полей оказались вовсе не обмолочены. За эти «преступления» немедленно арестовали 10 человек правления колхоза. Выездная сессия областного суда провела заседание прямо в селе и приговорила председателя к расстрелу, а девять членов правления получили от 5 до 10 лет тюремного заключения. Параллельно велась массово-разъяснительная

работа на собраниях колхозников и единоличников по поводу печально известного постановления ЦИК и Совнаркома от 07.08.32 о борьбе с разворовыванием колхозного хлеба и имущества, более известного в народе, как «Закон о пяти колосках». Постановление приравняло колхозную собственность к государственной. На основании чего каждый, кто посягал на эту собственность даже в размере горсти зерна или нескольких колосков, считался врагом народа и мог быть приговорён к расстрелу. Причём приговор без суда и следствия имел право вынести и привести в исполнение охранник имущества. С начала сбора урожая и до первого ноября 1932 года за воровство хлеба в Каменском районе осуждено 3 тысячи 973 человека и 112 расстреляно. Во время сбора налога у крестьянина Трофима Карпа на Кар. Хуторах (ныне село Николаевка Криничанского района), его жена вынесла на улицу ребёнка, посадила на морозе и стала кричать: «Нас грабують, зі світу зганяють!» Другой крестьянин этого же села, Иван Корниевский, при насильственном изъятии хлеба схватил своего ребёнка, пытаясь задушить его, и в прострации кричал: «Нас влада душить, будемо душити своїх дітей!» Не у каждого «краснометельщика» могли выдержать нервы на такой «работе»! Поэтому целый ряд уполномоченных и сельских руководителей попали в списки прямого дезертирства хлебозаготовительной кампании. Вместо них ставились партийцы-комсомольцы с более крепкой закалкой – иными словами, без всякого понятия

207

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

о морали, человечности, сочувствия к людям. Но даже и после этого план хлебозаготовки не выполнялся. В декабре хлеба в районе уже просто не было. Начался повсеместный голод. Зимой 1932–1933 годов в сёлах по хатам ходили комнезаможцы, то есть, члены комитетов незаможных селян. Ими руководили коммунисты и комсомольцы, присланные из Каменского. Хлопцы, вооружённые длинными прутами, искали зерно. Обыскивали дома и чердаки, «качали хліб», забирали у людей последнее и отвозили в колхоз. Поскольку план централизованной заготовки зерна 32-го года не был выполнен, недостающие проценты партия решила взять с трудящихся путём государственного займа. Голодных колхозников в 1933 году силой принуждали подписаться на заём. В колхозах работать уже было практически некому: люди, кони, коровы погибали от голода. Весной 33-го оставшиеся в живых ели бурьян, траву, кору деревьев. Колхозники сёл Романково, Аул, Тритузного, Карнауховки, а также Каменского из последних сил выполнили план займа на 63%. И только 24 % единоличников подписались на заем. Во время голодомора 1932–1933 годов жители города Каменское обеспечивались продуктами благодаря карточной системе. Она давала мизерное пропитание, но позволяла не умереть с голода. Рабочие получали в среднем 800 граммов хлеба в день, иждивенцы по 400 граммов. Карточная система давала причастным к ней лицам широкий простор для злоупотреблений. Некоторые заводские рабочие кооперативы, через которые

осуществлялось снабжение, уменьшали норму хлеба иждивенцам или самовольно сокращали выдачу хлебных карточек, экономя в свою пользу. Другие, наоборот, массово увеличивали количество едоков по списку №1 (исключительно иждивенцев), чтобы нажиться на образовавшихся «мёртвых душах». Номинально размеры доходов различных групп населения в городах были уравнены, но система привилегированных пайков и снабжения товарами сводила формальное равенство к абсурду. Так, учитель получал зарплату, равную половине зарплаты рядового сотрудника ОГПУ, но особая карточная система на товары потребления, покупаемые по низким ценам в спецмагазинах, делала реальный доход сотрудника ОГПУ в 12 раз выше реального дохода учителя. В 1932 году, когда по сёлам люди уже умирали от голода, среди учреждений общественного питания страны провели Всесоюзный конкурс на лучшую столовую, в котором приняли участие и столовые Каменского. Победителей конкурса награждали премиями и правительственными наградами, присваивали почётные звания ударников. Кондитерские изделия, представленные каменскими мастерами, имели индустриальную тематику. Лучшим из них был, без сомнения, шоколадный торт в виде макета доменной печи №7. В январе и феврале 1933 года на предприятиях города сформировали хлебозаготовительные бригады, в обязанность которых входило выявлять

208

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

из своей среды рабочих, связанных с сельским хозяйством и не выполнивших плана контрактации. Таких лишали хлебных карточек и рабочего места. Но основной функцией бригад являлось выявление спрятанного в городе хлеба. Парторганизации предприятий на собраниях нацеливали партийцев на такую работу: «Хлеб спрятан, разбазарен, мы его должны найти и заставить сдать государству». Письмо Каменского районного управления милиции органам власти г. Каменского о результатах конфискации хлеба от 24 февраля 1933 года: Председателю городского Совета, секретарю городского партийного комитета, начальнику городского отдела ГПУ, городскому прокурору. Специальные сведения по хлебозаготовке за период до 23 февраля 1933 г. Всего изъято: по городу зерна 304 кг, по селу зерна 4.134 кг. г. Каменское. Утайка: Сорока Иван Алексеевич – рабочий, проживающий в городе Каменском, перепрятал у себя зерно, вывезенное из села его сестрой, где в результате обыска изъято пшеницы 119 кг и проса 50 кг, заведено расследование. Шметько Николай Исакович – рабочий завода ДГЗ, перепрятал у себя зернохлеб, у которого в результате обыска изъято пшеницы 48 кг. Заведено расследование. Добровольцами сдано 6-ю лицами разного зерна 87 кг.

Начальник управления Каменской городской милиции Грабченко Начальник оперативного отдела Маловник Многие крестьяне действительно спасались в городе вместе со своим хлебом. Оставаться на селе было смерти подобно. Зернопродукты прятались также рабочими, имеющими связь с деревней. Обыски проводились у жителей Каменского часто по «подсказке» соседей. Хлеб нашли в рабочих бараках коксохиммонтажа, на станции Тритузная. Но находились и среди коммунистов люди, знавшие о спрятанном хлебе и не донесшие на людей в органы. За это «преступление» немедленно следовало исключение из рядов партии. Такая судьба постигла коммунистов-металлургов Зиновьева, Копытича, Савицкого, Волкова, Иващенко. Некоторые трудящиеся открыто выражали возмущение хлебозаготовками. В копровом цехе завода Дзержинского на собрании выступил машинист крана житель Каменского середняк Снитько: «Радянська влада повально грабує селян – не дає жити, замучує робітників голодом, змушує селян вішатися, а робітників лягати під паровоз». В результате кампании бригады Каменского выявили 90,3 центнера припрятанного здесь зерна. Хлебозаготовка традиционно сопровождалась арестами неплательщиков. Количество арестов достигло грандиозных размеров. ДОПРы и арестантские помещения оказались

209

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

чрезвычайно перегружены. И весной тридцать третьего под этим делом областное руководство подвело решительную черту. 9 апреля 1933 года секретарь обкома товарищ Мендель Хатаевич разослал письмо-циркуляр начальникам райотделов ГПУ: «С целью установления твёрдого революционного порядка в городах и на селе, очиски нашей области от хулиганов, кулацких и дезорганизационных членов промышленных пунктов, совхозов, колхозов, намечено к выселению из нашей области 17.000 семейств и 15.000 мужчинодиночек. Это массовое выселение будет произведено в мае-июне. К началу посевной кампании в наших городах, а в особенности в сёлах не должно оставаться никого из кулацких, хулиганских и дезорганизаторских элементов. Списки подлежащих выселению должны быть составлены не позднее 5 мая 33 года». Раскулаченные, деклассированные сельчане кинулись в город. Но это им не помогло. В начале 1933 года в УССР была введена единая паспортная система. Однако единоличники и колхозники, составляющие абсолютное большинство населения Украины, не попали в категорию лиц, имеющих право на получение паспорта. Им также не разрешался свободный выезд из села, выбор профессии, род занятий и место проживания. Поэтому выявить беспаспортных крестьян в городе не составляло для органов ГПУ никакого труда. В Каменском, как и других промышленных центрах, их ожидали специально созданные

опергруппы для очистки в пятидневный срок города от «криминального и паразитного элемента и беспризорных». Кроме того, город освобождался чекистами от родственников тех, кто был сослан раньше. В письме секретаря Днепропетровского обкома партии Хатаевича в ЦК КП(б)У Косиору и в Совнарком УССР Чубарю говорилось, что за один год коэффициент смертности в Каменском вырос с 11,7 до 20,1. Эта прибавка была «достигнута», в основном, за счёт голодных смертей. В некоторых районах области голодные смерти приняли эпидемический характер. Обессиленные голодом, крестьяне не могли похоронить умерших, и они по 10–15 дней лежали не погребенные. Появились случаи людоедства. Доведенные голодом до безумия, люди охотились на людей, в особенности на детей, как на наиболее лёгкую добычу. В феврале 1933 г. в селе Заградовка Высокопольского района Днепропетровской области «у единоличницы Федощенко был обнаружен труп умершего мальчика 12 лет, зарытый в хате, у которого вырублены руки между кистей и плеч, ноги меж ступней и бёдер. Вырублены уши и вырублены на туловище все части мяса до костей, которые этой гражданкой употреблены в пищу. У этой гражданки на почве недоедания умер муж, труп которого лежал не похороненным до тех пор, пока она не пришла в сельсовет и заявила: «если вы его не уберёте, я начну его есть». Обследование семьи выявило, что трое детей от 2-х до 11 лет, все опухшие и совершенно слабые от недоедания, в таком же положении и мать». (Дне-

210

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

пропетровский областной партархив. Ф. 19. Оп. 1. Д. 609. С. 31, 32).

мужчины, но и женщины, бросают свои семьи на

Массовый масштаб голодная смерть приняла с марта 1933 года. Уровень смертности в разных сёлах Днепропетровщины колебался от 10% до 100%. Голодных людей комбедовцы «мобилизовали» на работу в поле, где колхозники прямо на грядках умирали от упадка сил, вызванного истощением. Комбедовцев ненавидели. Когда и им пришло время умирать, жалости это ни у кого не вызывало. Почти все активисты нижнего звена погибли от голода весной 1933 года. Местная элита – партработники, сотрудники ГПУ – голод пережили легко, им было обеспечено хорошее питание.

За последние дни имеем большое количество

Из докладной записки секретаря обкома о случаях заболевания и смерти на почве голода по Днепропетровской области в 1932 – начале 1933 года, адресованной товарищам Сталину и Косиору:

никах выкапывают трупы сапных коней, делят-

«В данный момент вырисовывается картина голодных заболеваний и смертей значительно более тяжкая, чем можно было думать согласно первых, полученных в январе, материалов. Наблюдается много случаев, когда голодающие

произвол судьбы, а сами идут неизвестно куда. подброшенных детей в городах. Среди них высокая смертность (до 50%). Отчаяние колхозников достигло крайней черты. Люди перестали просить помощи, лежат в холодных, нетопленых домах и ждут смерти. Среди голодающих значительная часть хороших колхозников с большим количеством трудодней, есть и активисты, и кандидаты партии и комсомола. В 14 районах области имеем ряд фактов, когда отдельные колхозники едят дикие травы, мясо котов, собак, сдохших лошадей. На скотомогилься мясом, которое употребляют в пищу. Вокруг некоторых сёл население ходит с мешками систематически и собирает на еду траву, крапиву и разную дохлятину. В некоторых сёлах люди перебили и съели всех собак и котов, собак крадут друг у друга. Отдельные колхозники начали нищенствовать, бродя по сёлам с просьбой помочь едой. Есть случаи убийства соседей с целью завладения их продуктами и пользования коровой».

питаются всякими суррогатами и дохлыми

Однако сам факт голода в стране официально

животными. Поэтому смертность возросла ещё

замалчивался. Прессе в строжайшем порядке

более. Чрезвычайно высока детская смертность.

запрещено касаться этой темы. Тот, кто пытался

Есть факты людоедства. Выявлены факты голо-

довести до сведения правительства правду об

да и голодных смертей при наличии спрятанного,

ужасном положении крестьянства, обвинялся в

закопанного хлеба. На почве тяжёлого положения

клевете и враждебном отношении к Советской

есть ряд случаев, когда колхозники – и не только

власти. Государственная помощь погибающим от

211

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

голода не оказывалась, ибо отрицался сам факт голода. Секретарь обкома М. Хатаевич в письме секретарям райкомов в феврале 33-го предупреждал «не питать особых надежд на получение продовольственной помощи и не поддерживать среди колхозников иждивенческих настроений». Не всё собранное зерно вывозилось из Каменского. Часть его долго лежала на станциях, пока не начала гнить. Часовые не подпускали людей к таким кучам, открывали стрельбу по тем – и взрослым, и детям, – кто рисковал схватить горсть зерна. Как и в двадцать первом году, люди умирали просто на улицах. Распухшие, они лежали по обочинам дорог и равнодушно ждали своей участи. Особенно много трупов находили в районе рынка. Их убирали пожарные весной 1933 года, как только сошёл снег. А Водяная балка стала настоящим пристанищем мёртвых. Здесь в землянках ютились те, кто в связи с жилищным кризисом не нашёл иного выхода, как вырыть себе нору. Умерших от голода подолгу не хоронили, тела разлагались, и по всей балке стоял невыносимый смрад. Также и в глубоких оврагах Волчьего Горла жители окрестных сёл, которым удалось прорваться через кордоны ГПУ, рыли себе норы и прятались в них, как затравленные звери. Польша, почта Кунов, Копецкое воеводство, Ежевской Станиславе Дорогая Стася! У нас творится что-то ужасное. Народ пухнет и прямо на улицах умирает с голоду. Если идёшь

за своей пайкой хлеба, то бывают такие случаи, что её вырывают из рук ещё более голодные люди, потому что им другого выхода нет. Жалованье мне сократили наполовину, что делать дальше не знаю. Дорогая сестра с мужем! Как вы провели праздник Святой Троицы? Мы сейчас едим раз в день. Никогда нельзя было предположить, что у нас может сложиться такое положение, как я вам уже описывал. Твой брат Михаил, жена и дети. Каменское, дня 7 июля 1933 года Письмо Михаила Барона, одного из активных участников установления Советской власти в Каменском, не дошло до адресата, ибо было перехвачено и прочитано органами местного ГПУ. Массами умирали дети. Селяне, стремясь спасти своих діточок, подбрасывали их рядом с государственными учреждениями. Таких отправляли в детские дома. А оттуда почти ежедневно выезжал покрытый рогожей воз. Из-под покрывала встречным прохожим открывались детские руки, ноги. Мёртвые дети лежали на возу, сложенные, словно штабели дров. В Верхнеднепровском детдоме с 1930 года проживало около 3.000 детей, возрастом от 7 до 12 лет, в том числе дети, вывезенные из детдомов Каменского. На протяжении весны и лета 1933 года все они попали на местное кладбище. Детские трупы, как снопы, накладывали на двуконные повозки, накрывали одеялами и ночами вывозили на погост. Там их по полсотни вбрасывали в за-

212

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

ранее приготовленные большие ямы и засыпали землёй. Эта ужасная «работа» выполнялась с вынужденного молчаливого согласия верхнеднепровского горкома партии. В селе Романково только за 5 месяцев 1933 года официально зарегистрировано 598 смертных случаев при общем числе жителей около четырёх тысяч человек. То есть, менее чем за полгода умер каждый восьмой романковец. Эти данные почерпнуты из «Книги смерти» села Романково Каменского района Днепропетровской области. «Книга смерти» представляет собой обыкновенную тетрадь, в которой содержатся записи за период от 30 июля 1933 года по 3 января 1934 года. Необходимо заметить, что по суровому приказу ГПУ категорически запрещалось свидетельствование истинной причины смерти. Поэтому в актах указывались, в основном, воспаление лёгких да старческая немочь. Однако, из множества строчек, написанных рукой неопытного и малограмотного «реєстратора М. Плітинця», то и дело пробиваются подлинные обстоятельства кончины – «від виснаження організму, від запалення кишечнику, від різачки». Для иностранца слово «різачка» мало что могло сказать, такого понятия нет и в медицине. Однако для украинца тех лет и жителя Романково, в частности, оно было наполнено абсолютно ясным смыслом: поев древесной коры, желудей или иного растительного суррогата, человек погибал от нестерпимой рези в желудке. Общее число жертв голодомора по селу Романково неизвестно.

По всей Днепропетровской области летом 1933 года чинились судовые расправы над «парикмахерами», им давали по пять лет северных лагерей. «Парикмахерами» преимущественно являлись женщины-колхозницы: на поле и на своих огородах они стригли ещё зелёные колоски ржи для голодных детей. Что могли противопоставить крестьяне большевистской машине смерти? Разве что частушки про голодомор… Крупська грає на гармошці, Сталін жаре гопака... Дожилася Україна – По сто грам на їдока! Чи ви чули про «Торгсіни»? І що значить цей зворот? Товариші! Революція гине – Сталін істребля народ! Всесоюзное объединение для торговли с иностранцами, или Торгсин, – так называлось дьявольское торговое учреждение, действовавшее в СССР в 1930–1936 годах в условиях карточной системы и повального дефицита. В магазинах системы Торгсин осуществлялась продажа товаров, а главное, продуктов за иностранную валюту и драгоценные металлы – золото, платину, серебро. Торгсин в обстановке жесточайшего голода «стимулировал» продажу государству не только валюты, но и золотых и серебряных монет царской чеканки, драгоценных металлов,

213

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

ювелирных украшений, оставшихся у населения с дореволюционных времён. Золото и драгоценности, которые сохранились у каменчан во время «золотых обысков» и нэпа, которые удалось сберечь, пройдя через унижения, допросы, ухищрения большевистских экспроприаторов, теперь добровольно сносились в Торгсин, расположенный в парке имени Заварихина напротив улицы Василевской. Этот «магазин» открыли как раз в 1933 году. Здесь на царские золотые червонцы, которыми выплачивалась зарплата при самодержавии, а также на семейные реликвии можно было приобрести муку, крупу, хлеб, сахар, жиры, забытые конфеты. Около магазина постоянно дежурили филёры, которые выслеживали покупателя до самого его дома. Потом туда приезжали чекисты и проводили обыск на предмет наличия драгметаллов. После постановления «Об обязательных поставках зерна колхозам и единоличным хозяйствам» и отмене продразвёрстки, между селом и государством были вновь установлены налоговые отношения. Состояние сельского хозяйства начало улучшаться, что стало причиной отмены в ноябре 1934 года карточной системы. 2 0 0 7 г.

Дніпропетровськ

Хаблак Тетяна Іванівна, 1930 р.н., село Новолимарівка – Я долго не знала, зачем мой дед и бабушка ходят на пустырь и ухаживают за ним, как за чьей-то могилой. И не одни мы приходили сюда. Многие сельчане на все церковные праздники именно здесь поминали своих усопших. Почему так было, долго никто не решался рассказать. Потом на пустыре вырос большой куст сирени. В середине куста мой дед поставил крест. Теперь оберегать эту могилу взялись наши ученики местной средней школы. Они расчистили ее и снова установили крест. Очень тяжело слушать рассказы таких же очевидцев голодомора, но это надо делать. Для самих себя, чтобы не забывать того страшного времени... В этой братской могиле похоронен мой брат Федор. Я помню, отца направили работать на местный конезавод. Коням в то время жилось лучше людей. У них были пшеница, овес, макуха. А мы пухли от голода. Первым умер Федя. Ему тогда было 14 лет. По улице ездила телега, в каждый двор заходили люди и спрашивали, нет ли в доме покойника. Забирали и хоронили в общей могиле. Вот и Федю завернули в какое-то полотно и забрали. Из семьи на кладбище никто уже не мог пойти. Через два дня с работы пришел отец. Как он плакал, узнав, что сына нет в живых!.. Пошел к

214

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

могиле, руками разгреб землю и взял сыночка на руки. Так и просидел, проплакав, весь день. Все корил себя, что не уберег, показывал умершему ребенку горстку овса, которую украл на конезаводе... Понятно, отец сильно рисковал, когда брал эти зерна: наказание за подобный проступок было ужасным. На конезаводе давали какие-то обеды, и отец не раз пытался донести их домой. Но не получалось: все отдавал встречным детям.

шего от обезумевшей матери, у которой был в руках нож: «Не режь меня, мама!» Многие селяне, выжившие в те страшные годы, случаи людоедства даже не хотят вспоминать...

Однажды комендант собрал всех таких вот «расхитителей собственности» и закрыл в пустой конюшне. Когда ее открыли через несколько дней, все были мертвы: обессилевших людей погрызли крысы. У сестры моего дедушки было четверо детей – три дочери и сын. Мальчик был старшим, ему тогда исполнилось 14 лет. Когда он пытался собрать на поле колоски, его расстреляли. Сестрам пришлось бежать, потому что сказали: мол, за такой проступок ответят все члены семьи. Когда девочки вернулись домой, родителей в живых уже не застали. Были случаи, когда матери травили себя и своих детей угарным газом, перекрывая дымоход. Считали, что лучше уж детишки сразу уйдут из жизни, нежели умрут, распухнув от голода, пережив своих родителей. Но были случаи, которые не укладываются в человеческом сознании. На нашей улице мать и отец съели своих детей. В их семье было пятеро малышей, так один вырвался и убежал от родителей. Соседи потом долго не могли забыть крики ребенка, убегав-

Расскажу о председателе Зеликовского сельсовета, которая повинна в первых жертвах го-

215

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

лодной смерти в наших селах, Татьяне З. (в селе еще живут ее родные). Первыми умерли голодной смертью батюшка местной церкви и еще один священнослужитель. Они оба, после того, как по приказу Татьяны сбили крест и колокола с церкви, отказались выйти из храма. Тогда председатель приказала оцепить церковь и не давать никому занести внутрь ни воды, ни еды. Спустя месяц из храма вынесли два трупа. Двум дочерям священника даже в голодное время сельчане помогали чем могли. А когда они скончались, Татьяна приказала... привязать девочек за косы к конскому хвосту и протащить тела через все село к братской могиле. По ее мнению, это был воспитательный момент для остальных. Я тогда работала в бригаде, которая собирала трупы и вывозила их в общие могилы. Забирали мы всех – и уже умерших, и тех, кто вот-вот покинет эту землю. Мертвых укладывали штабелями в братскую могилу, а живых усаживали рядом. На следующий день заставали сидящих уже мертвыми и тоже опускали в яму. Могилы не закапывали, пока они не заполнятся телами полностью. Сколько таких могил было? Много, я уже и не помню. Учет их в те годы никто не вел. А теперь уж и могилы эти трудно найти. К сожалению, официальных документальных свидетельств трагедии почти нет. Неизвестно даже, сколько погибло в те годы людей. В каких-то селах ушло из жизни сто человек, где-то триста, а где и все село... Там, где сохранились хоть какието данные, документы просто уничтожали.

Единственное свидетельство, которое оставалось – это медицинские записи местного врача, который лечил все близлежащие села. Но в начале 1934 года доктора Филиппа Якунина забрали в НКВД и держали там под страхом смерти полгода, пока врач не переписал все анкеты, где указан был диагноз голодная смерть. Причем заставили написать в каждую анкету новое заболевание, чтобы не сложилось впечатление, что в селах была какая-то эпидемия.

216

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Білий Микола Петрович,

Біла Катерина Ігорівна,

1927 р.н., село Карнаухівка

1929 р.н., село Таромське

– Мало хто знає, що пережив український народ у 1932-1933 роках. Чоловіків у віці 30-35 років забирали й розстрілювали. Я добре пам’ятаю, як до нас у двір приїхала машина (вона мала назву «чорний ворон»), з неї вийшли люди, забрали його батька і відвезли до Дніпропетровська. Ці люди мотивували свій вчинок тим, нібито мій батько – зрадник Батьківщини. І зараз існує вулиця Чичеріна, на якій і досі знаходиться в’язниця. У ті роки біля в’язниці була величезна балка, до неї звозили таких чоловіків, як мій батько, розстрілювали й закопували їх там.

– В селі у нас була маленька хатинка, у якій я жила разом із матір’ю, батьком і моїм братом. Він був на три роки за мене старший.

Скільки людей померло у ті роки?! Неможливо порахувати. Багато помирали через те, що не було чого їсти. Люди йшли на божевільні вчинки. На сусідній вулиці жила жінка, в неї була одинадцятимісячна дитинка. Та потім люди стали помічати, що жінка гуля постійно одна. З часом виявилось, що мати з’їла свою дитину. Це було жахливо, та вона була не одна така. На мій шостий день народження батько повіз мене в поле «виливати ховрашків». Ми вливали в нірку воду, а ховрахи втікали від води і вибігали. Потім з них мати варила нам їжу. Навесні, коли зійшла трава, ми їли і різні трави. З кураю мати робила блинчики. А замість олії вливали перетерте та смажене насіння з соняшників. Чимало є різних історій про те, на що йшли люди, аби вижити. То страшні часи і не дай Боже їм повторитися.

Коли мені було три роки, почався голодомор. Український народ намагались знищити. Я була маленькою, але добре пам’ятаю, як до нас у двір приїхала велика машина, з неї вийшли чоловіки та увірвались до нашої хатини. Вони забирали геть усе, що можна було вживати в їжу. Мати дещо заховала за ікону, сподіваючись на те, що ті люди не будуть шукати хоч там. Але вони відібрали й ті крихти і мовчки вийшли з хати. Що ми тоді тільки не їли, аби вижити. Я й досі пам’ятаю, ніби сьогодні, як ми з моїм братиком виглядали батька. Я сяду біля вікна, а Сашко підбіжить до мене, турне й кричить, щоб я співала. Ми посідаємо удвох, співаємо пісні та виглядаємо, бо знаємо, що батько принесе якусь крихітку поїсти. А коли побачимо, що батько повертається, як гайнемо до нього, припадем до того стакана пшона, що він десь наміняв, та несемо до мами, щоб вона швидше наварила їсти. Їли ми й трави різні, зривали лободу та кульбабки, сікли маленькими шматочками, мішали з кукурудзою, варили кашу й їли. Не дай Боже комусь пережити те, що народ український пережив у ті роки.

217

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Малишко Надія Йосипівна, 1924 р.н., смт Васильківка – Сама я голодувала, пухла, жебрачила, ночувала (нас вигнали з хати) то в погрібнику своєї однокласниці Лихацької Марії Сергіївни, то в «інтернаті» (це була розвалюха – пристанище для голодуючих і бездомних учнів нашої Васильківської семирічки). Я представляю тих, хто страждав, тримався на волоску життя, але все ж таки ВИЖИВ! Отож, вважаю своїм обов’язком згадати тих, кого я знала, з ким дружила, сусідствувала, хто загинув насильницькою смертю від голодомору 1932 – 33 рр.

сили купку на горищі. Та активісти дізналися про наші хлібні запаси. Прийшла комісія, все описали, все забрали: колоски, картоплю, буряки, соливо, а потім і корову, постіль, меблі, кухонну утвар – пограбували, тобто розкуркулили. А в цих «куркулів» тільки корова була, навіть курей не було. Хвору матір п’ятьох дітей засудили на 6 місяців примусових робіт «за розкрадання державного хліба» – це у вироку так написали. А насправді за те, що пішла проти постанови Москви: розтоптати, знищити українців, хай дохнуть! А вона, бач, хотіла врятувати дітей.

Ще з літа 1932 року всі розуміли, що буде голод. В колгоспі нічого не дали і не дадуть, бо весь урожай забрали й вивезли. А що в кого вродило дома, те забрав «план до двору». Якщо не вивіз господар сам, продкомісії забирали насильно і говорили, що це в селян лишки хліба. Люди кидалися скрізь, дбали хоч якусь дещицю на зиму. Збирали колоски, ходили по різних збірках, з павлівських терняків приносили терен, кислиці, грушки-гнилиці.

В нашій сім’ї зразу ж почався пекучий голод. Малечу сяк-так порозпихали по родичах, хоч і ті були напівголодні. Мама працювала в каолінкомбінаті, та її списали по хворобі і послали прибиральницею в школу. Там і жила в господарчій комірчині. Я теж до неї пішла. Робили важко, але ще тяжче було добувати їжу. Одержували ми кілька кілограмів кукурудзяного з викою борошна щомісяця, іноді давали чвертку олії. А так як цього було мало, то «промишляли» ми іншим способом. Не буду вдаватися в деталі цього «промислу», але скажу, що ми їли все, не відмовляючись ні від собаки, ні від кішки, ні від їжака, якщо попадались. Мама була пухла, немічна і стара, а їй було тоді 37 років. Ноги як колоди, товсті, як склянки, блискучі, і в багатьох місцях шкіра полопалась і з ран бігла сукровиця. Директор школи бачив наше становище і прикріпив нас до шкільної їдальні. Стали нам давати 4 черпачки гарячої борошнянки. Дивно, що ми не померли. Вижили!

Ходили і ми з мамою по колоски. Назбирали, нано-

Одного разу до нас прийшла мамина подруга ди-

В 1993 році відзначали – правда, скупенько, тихенько і боязко – 60-річчя голодомору в Україні. Ото до тієї дати я і записала декілька розповідей своїх односельців, чим запам’ятався їм 33-й рік. Та тільки в редакції райгазети на мої записи дивилися косо. Мовляв, навіщо таке згадувати, бередити і розтривожувати людські серця і душі. А мені добре він запам’ятався.

218

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

тинства Марія – Логвинкою її називали. Вся знервована, труситься, ноги пухлі, в ранах, сама немов божевільна, плачучи розповіла, як померла її трирічна донечка Люба, вона розрізала її і зварила, а кісточки зарила в садку. Їли те вариво три братики старшенькі. Та не врятувала цим їх мати. Два померли – Петрик і Шура. – Тепер, – каже, – не можу ні спать, ні думать, ні робить. Дитя весь час переді мною, не можу позбутися цього видіння. Це ж гріх який! Скоро Марія теж померла. А найстаршого 12річного Івася помістили до Григорівського дитбудинку.

Савченко Віра Микитівна, 1921 р.н., смт Васильківка – До колективізації наша велика сім’я жила добре. Мали троє коней, були лошаки, дві корови, багато малої худоби: вівці, кози, свині, не говорю вже про свійську птицю. Господарством керував дід Степан. Мав він трьох дорослих синів, серед яких мій батько Микита Лабзун був старшим. А вже як записалися до колгоспу, тоді і почалися наші біди і голодування. Зразу ж усуспільнили все рухоме й нерухоме майно, крім старої хати. Дядьки із сім’ями пішли у світ шукати кращої долі, а ми з татом залишилися на місці. Ревно працювали в колгоспі і надіялися одержати хліба і до хліба. Шість душ нас працювало. Дід Степан сторожували у бригадному дворі. У полі працювали щоденно мама й тато, Петро і Марія – старші від мене. А

я цілоденно воду носила полільникам і косарям. Прийшла осінь. Що вродило в полі, навіть в комори не засипали, все пішло державі, казали, для робітників. І насіння свого не залишили. Ми, як і всі колгоспники, не одержали ні хліба, ні грошей, хоч трудоднів було до тисячі, і вже восени недоїдали. Дід Степан охляли, висохли до кісток. Лежать та скрушно дивляться на маленьких. «Що отих жде?’’ – шепочуть. Та й померли. Буряками в основному харчувалися. А прийшла зима, ще сутужніше стало. Дали в колгоспі викового з кукурудзою борошна, може, кілограмів з десять, в торбі мама принесла. Ото і весь заробіток цілої сім’ї за весь сільськогосподарський рік. Але що це на 10 душ сім’ї! Продавали, що можна продати, та по високих цінах купували борошняні зметки із млина, із піском та сміттям були вони. Добавляли буряків та в лавці купували «кофе» (пережарений ячмінь, цикорій та інше), ліпили маторженики (не плутать із «макоржениками»), пекли на голій плиті і їли. Та і то по малій пайці. Так харчувалися і всі наші сусіди. Їли все, що ловили, що добували правдами і неправдами. Не гребували і дохлятиною. Піде батько до воловника, а там у баюри викидали дохлих тварин, то він і принесе кусень. Мама обмиє кров і гниль, та й зварить. Шкода тільки, що солі не вистачало, в лавку рідко сіль привозили. Багато людей там живилися несвіжим м’ясом. І кожен спішив відрізати до того, як посиплять хлоркою. А вже як скресла річка, бродили в крижаній воді, вибирали жабурниці (в нас їх називають черепаш-

219

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

ками), обливали окропом, вони розверталися, даючи голодним м’ясо молюсок. Така страва чи не основна була не лише в нашій сім’ї. Рання весна ще більше придавила виснажених, пухлих, немічних селян. І приснився мамі сон. Ізпід нашої загати мовби вилетіло спочатку двоє голубів дорослих, а за ними – троє голуб’ят. І політ їхній димом заслався, а потім огонь з’явився. – Ой, Одарко, – сказала сусідка, – полетить твоя сім’я. Так і сталося, як казалося. Перший помер тато. Загорнули свого хазяїна і годувальника в ряднину, поклали на возик та й вивезли на кладовище. А через день-два і Маруся переставилася. В одну спільну для багатьох яму й поклали. Горе і туга обгорнули сім’ю. Братики мої менші, Саша і Михайлик, лежать і не підводяться. Найменшенька Надя і голосочку не подає. Саші йшов тоді одинадцятий рік, Михайлику дев’ять, а Наді сім років було. За два тижні відправилися всі на той світ, де вже не просять ні їсточки, ні пити. Полетіли голуб’ята, дими та тумани заслали їхні могилки, а душевний вогонь палить серця живих... Почалися весняні роботи. Мамі важко було ходити, бо ноги пухлі, як колоди, одначе ішла в колгосп на роботу – там давали по шматочку соняшникової макухи. Той шматочок був трохи більший від сірникової коробочки. Його по крихті довго смоктали і розжовували лушпиння – нічого не пропадало, все з’їдали. Я пішла копати людям городи. Важка земляна ро-

бота нагнала кров’яні пухирі на долонях, але ж мене годували люди та й додому щось дадуть за труд. А вдома лежали недужі брат Петро і сестра Маринка. Як ми з мамою силкувалися їх врятувати! Де що заробимо чи випросимо, їм несемо, хоч і самі голодні. І піднялися вони, ожили.

Чорна Марія Тимофіївна, 1912 р. н., смт Васильківка – У 1932–33 роках ми з мамою працювали в колгоспі. А батько був крильщиком, то він працював по найму. Ми в колгоспі нічого не заробили, а в батька такі були скудні заробітки, що нічого й думати на них прожити. Запасів ніяких. Нас четверо: тато, мама, я і малий Павлик. Ми вже восени відчували голод. Було у нас чотири майже нові стільці, то я за них виміняла відро пшеничних крупів. Ними і жили. Городця у нас майже не було. Ні картоплі, ні бурячків. А податок великий наклали. Кажуть батькові, ти заробляєш по найму, то і плати. Які заробітки були, податок забрав – всього і не виплатили. Як зиму протягли, самі не знаємо. А прийшла весна, прийшла і смерть в нашу хату. Батько ослабіли, вже й не піднімалися. Поклали ми їх на долівку на солому. Так вони і вмерли. Як ховати? Я немічна, мама не встають, Павлусь малий і теж ледве живий. Та прийшов, спасибі, татів давній товариш. Вирили ми у дворі ямку міленьку під осокором, постелили соломки та ледве витягли батька з хати. Так і поховали. Через два тижні мама по-

220

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

бажали, щоб поклали їх під сволок. Це значить – вони чують смерть. Ото і мама померли. Рядом їх і поховали. Подавив голодомор Чорного Тимофія Никодимовича і Чорну Орину Василівну. А які вони роботящі були! Скільки тієї роботи за життя переробили! Тепер спочивають вічним сном. Царство небесне душам. Брат Павлик такий уже був слабий, не вставав, не ходив, ніякої надії на те, щоб підняти його. Пішла я з дому так, куди очі бачать, і прийшла до річки Вовчої. А там люди черепашки вибирають. Я й собі назбирала, наловила, принесла в пелені додому. Стала їх варить та видирать м’ясо. Спочатку я годувала Павлика, не міг навіть сісти. А потім піднявся. А тут понаростали бур’яни. Їли лободу, калачики, какиш, лопуцьки. Тоді нам уже добре було. А то замість лопуцьків наїлися молодої трави, болиголов зветься. Голови болять і якісь важкі, спимо день і ніч від неї. Мало навіки не поснули. Того ж року померли наші тітка Радченко Тетяна Василівна – мамина сестра та її чоловік, а наш дядько Радченко Павло Васильович. Тітка Тетяна працювала в колгоспі. Пішла по збірках на кукурудзяне поле і знайшла три качани. А тут де не взявся наглядач-обходчик. Витрусили в неї качани. – Что, сволочь, накрала в государства? Будешь глыпать за решеткой. Засудили на три роки тюрми. Вона там і вмерла. А дядько Павло голодував дуже, загорював і помер. Хату забили, пусткою стала.

Левада Ганна Данилівна, 1917 р.н., село Олексіївка Куйбишевського району2 – Жили ми в клуні: ні грубки, ні столу, ні ліжок... Дід Андрій був партизаном у громадянську. Його підло вбили на вулиці двадцять якогось року – мстилися вороги революції. Потроху ми спиналися на ноги: купили корову, кінь був (ми спрягалися з сусідами Герусами, в них також один кінь). Тридцять третій рік врізався в пам’ять. Тоді багатьох повиганяли з хат. Сусідів наших Куценків вивезли до Сибіру. Вони мали корову і двоє коней. По селу ходила озброєна група – кілька наших і кілька чужих, – всі у шкірянках. Казали: «Кіктєва Палажка ходить». Очевидно, якась «активістка» така була, що вислужувалася перед районом. Стукають до нас, а ми, перелякані, кричимо: «Батька й матері немає вдома!» І не відчиняємо. Корову нашу забрали в колгосп. І не тільки в нас. Ой і ревли ті негодовані корови – не можна слухати. Коней розстрілював один із чужих, в галіфе. У нас був молодий, добрий коник, такий у яблуках весь. Його . вбили з нагана у вухо. Знаю, що цілий могильник кінський утворили за селом. Тітка взяла конини, як поїхала комісія, бо при ній – Боже борони, аби хто знав. Зварила тітка ту конину, хлопчик її першим наївся й помер. А ми їли нудотну рідину. Мама варила ложку ячменю на вісім душ. Хліба й солі нема. А влітку в полі скосили хліб і покидали на землю, не молотили. Хто так робив – не знаю, знаю, що на поле не пускали збирати, 2

Зараз такого району немає.

221

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

казали: там нема врожаю. Мене все життя мучить: як я не врятувала меншого братика Петруся. Йому й двох років не минуло. Лежить у колисці, марить: «Їсточки хоцю, їсточки...» Ловко так уже балакало. Він на тій баланді не витримав – помер. Уже й дорослою була, після війни, пасу телят на луках, а мені вчувається його голосок, і я біжу в степ і кричу, кричу, серце моє кричить, наче це мій гріх, що Петрусь помер… Узимку стало ще гірше. Мертві тижнями валялися попід тинами, їх не встигали закопувати. Герусів, з якими ми спрягалися кіньми, вигнали з хати, хату їхню описали й продали. Вони ямку на вулиці вирили, від завірюхи там ховаються. Прошу тата: «Заберіть їх до нас». Бо там у мене подружка була, шкода її. А в батька сльози на очах: «І нас викинуть за поріг, доню». Де поділися Геруси після того – невідомо. Потім тато подався шукати заробітку, а мене тітка прилаштувала працювати в Зеленопіль в сім’ю якогось начальника. Ким він був, не знаю, знаю, що дружину звали Розою, і що його возили тачанкою, і що на горищі в них лежало печиво у мішках, а в погребі – масло стояло в діжках і було повно картоплі. Я крала сиру картоплю і їла. Так урятувалася від смерті. Бач, голод не для всіх був. Пам’ятається, старші говорили: посилали з села ходаків до Всеукраїнського старости товариша Петровського, щоб сказали про наші муки й поневіряння. Чи добилися, чи ні до Петровського, мабуть що ні, але відіслали ходаків із столиці ні з чим: «Працювати треба!» Ці слова залишили в моїй душі велику гіркоту, бо хіба ж ми не працювали, не рвали жил коло землі!

Бородавка Михайло Савелійович, 1920 р.н., мешканець колишнього хутора Шевченка (тепер це передмістя Пологів) Пологівського району3 – Голод тридцять третього був для нас незрозумілий, адже на нас не впали ні недорід, ні стихійне лихо. До тридцять третього наша сім’я (дід, бабуся, мати і п’ятеро дітей) господарювала на десяти гектарах землі, отриманих за ленінським декретом. Батько наш – робітник, працював мотористом у Пологах. І коли почалася колективізація, ми до колгоспу вступати не поспішали. Приїхала якась комісія уповноважених, змусили все здати в колгосп, і коней, і реманент. Обіклали таким податком кожну сім’ю, що ніхто в хуторі сплатити його не міг. Та ж комісія реквізувала нашу хату, забрали навіть старі рядна. Батька виключили з партії. Його рідна сестра в Пологах прийняла нас, але й самим – непереливки. Всі ми ходили опухлі. Я в сьомий клас дибав за дев’ять кілометрів босоніж. Учителі дістали мені сякі-такі черевики. А дядько Сашко, механік з елеватора, щодня покрадьки виносив мені за ворота пригорщу вареної пшениці. Нею мусила прогодуватися цілу добу вся родина – кожному перепадала пучка. Батька з роботи звільнили, і він подався шукати заробітку. Саме організовувався новий радгосп «Азов», узяли його слюсарем – трактори ладнати. Згодом викликав мене з сестрою. В нього вже були хлібні картки. А я – малий. Сестру беруть обліковцем на роботу, а мене керуючий брати не хоче. Ходив я з батьком, допомагав йому в майстерні. По десять годин на холоді й вітрах. Але 3

Тепер це Запорізька область.

222

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

таки прийняли мене учнем слюсаря до батька. Усе ж зайва крихта хліба перепадала. Так ми вижили. Ще пригадую: боялися будь-яких балачок про нестатки. Особливий відділ у руках тримав, так наганами і трясли перед носом, коли хто обізветься, що в нас погано. Жахливі часи, чорні часи, нікому їх не побажаю.

Згадує Євдокія Гаврилівна Чабан (1907–1994), жителька Дніпропетровська:

Нагорна Олена Федорівна, 1910 р.н., село Кінські Роздори Пологівського району4 – Боюся заводити розмову про таке. Бо після голоду був тридцять сьомий, в нас «чорний ворон» їздив, клював людей... А в голод померло троє моїх синочків – Василько, Гриць і Петрусь. Один одного менший. Як же вони хлібця просили! Боже ж ти мій, та ніхто не зглянувся, ніхто, ні Бог, ні сільрада – попухли мої дітки. В сирій землі лежать, бідолашні, а я, бач, ворушуся. Такі муки прийняла через них, а тепер їдять серце спогади. Та як подивлюся: тепер діти живуть, як міністри, їсти – чого хоч, машини, телевізори, шуби... ще й іноді губу копилять, незадоволені. А не треба забувати лиха, не треба... Ще ж мене в ті прокляті года, синку, глиною привалило. Хотіла ж діточкам приробити на молочко. Копала руду глину – в ніші копала – а воно як гуне земля. Через дві години діти відкопали мене. Бодай і не відривали – не бачила б горя. Поперек скалічило. Так нічого й не заробила. А даром хто дасть?

Вустя Мартинівна Гаржа (в центрі), яка померла з голоду 1933 року. ліворуч – її сестра Пріся, праворуч – дочка Євдокія.

– У нашому селі Майорка (Дніпропетровський район) колгосп називався «Нове життя». Мучились, було, в 1933-му. Хлібинка-кирпичик тридцять п’ять карбованців коштувала. Беру ту буханку, ріжу. Більш половини – чоловікові Андрієві: – На. Хоч за раз із’їж, хоч на три рази розділи.

Тепер це Запорізька область.

Старшому синові Колі – отаку скибочку, ще меншу

223

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

– Петрові. Той, бувало, кричить: – О, Миколі – багато, а мені мало! Ще трохи – Ліді, а мені – зовсім малий окраєць зостається. Чоловік: – Поділила? – Поділила. Мені здається, як ви всі наїлися – і я сита. А хліба ж нема де більше взяти. Як голод почався? З колгоспу не дали нічого. У 32-му у мене Ліда народилася. Мала зовсім була. Груддю її не годувала. З чого мене тягти було? Як я сама ледве ходжу. А ще ж і робота – городу півгектара і в трьох місцях садки, і в колгоспі роблю. Що їли люди? В кого корова – молоко продають. А в мене півкорови: ми з дядьком Дмитром удвох купили корову. Вона добре давала молока. Три дні я розумна! А тоді йде корова до дядька: у нас нема нічого. Вони трохи заможніше жили: і коней мали. Так дядина, царство душі, що-небудь і тикне: хоч кукурузки, хоч борошна вузолок чи окрайчик хліба. Вони мене не зобижали. – У 1933 році всі люди поголовно були вже в колгоспі? – Так. Тільки Терешко – моєї троюрідної сестри чоловік був одноосібник. – І він голодував? – Та не так голодував, як ми, а голодував. У колгоспі того року отака низенька пшеничка вродила – і та скорчилась, позасихала. Нам у колгоспі тоді не дали нічого. Бо в чужі країни одсилали. І вони живуть, а ми – як прийшлося... – Чим же ви тоді годували своїх трьох дітей? – Петро у ясла ходив, а Коля (він з 1926 року) вдома

був. Петро там їсть і приходить: «Мені їсти хочеться! Дайте!» А Ліді, було, куплю стакан кукурудзяної муки та молока – зроблю як опарку. Лопає! Де гроші брали? То молока продаси, то з колгоспу дадуть аванс. Андрій рибальчив – рибки принесе. Перебивались і ми. Як риба об лід. У колгоспі їсти давали (тим, хто робив у колгоспі) один раз на день. У величезному котлі таке, хоч за вітром пусти! Вода свята! Кинуть з кіло крупи перлової та води. Помиї. Отака картопелька – одна другу не нагоне. Без хліба... Я пухла не була, бо я їла взагалі мало. А в чоловіка мого Андрія під очима пухлини, отьоки були. Він їсть, було, чимало, апетит добрий мав – його тягне їсти, а нема що. Діти? Мої не пухли. Я ж було доділюсь – собі отакісінький шматочок хліба. А їм – усе. Чоловік гримає: – Ти думаєш, вони тебе нагодують? – Не можу зобидити нікого! Йому нарізаю – боюсь, щоб він не пропав. Пережили з трудом. У мене тим літом мама померли. Мама Вустя Мартинівна Гаржа (1884–1933) жили зі мною. Я ділю хліб дітям і мамі. А вони: «Та мені не давай. Я крихотки оці зберу. Та й хвате». «А я можу оце сама їсти, а вам не дати?» А тоді вони зібралися в лікарню в сусіднє село Волоське (там був і центр нашої сільради). Я їм кажу: – Мамо, не йдіть. Ви ж слабенькі. – Піду, дітки... А що там лікарня дасть, як вони голодні, знесилені... Там через дорогу од лікарні у людей на

224

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

воротях висіло ряденце. Зняли. Послали. Лягли. І вмерли.

Ж о в т і В од и

Мені сказали люди. Я прийшла у Волоське. Лежать мама мертві. Коло їх мікстура стоїть у пляшці. Возиком їх привезла. І коней не дали з колгоспу. Там і коні такі були, як люди... Поховали маму в липні. Хіба ми прожили? Є що згадувати... – А в місті люди голодували? – Валяються, було, попід будинками. Простягає руку, просе: «Дайте»... Донька Ліда в садку була, їй рік був. У Ліди отакий живіт, а сама отака втовшки, як палець. Куплю, було, Ліді кукурудзяної муки стакан, буханку хліба за 30–35 рублів на руках (у магазинах не було ніде) і питаю чоловіка: – Мішать якоїсь чепухи? (На руках і висівки продають). – Печи чисте!

Бабенко Надія Пантеліївна, 1924 р.н.

– Усім вам дам. А я й так буду. – Так ти ж не ходитимеш. – Ходитиму. Я худюща була, суха. А не пухла. І робить треба було – мотаєшся, бігом щодня. Скрізь устигала. Пізніше виборсались – вродило ягід багато. Лушпиння картоплі садили – пригортаєш його, пускає гички – картопелька є. Уже можна якось жити. Корова пішла на пашу – дає молока п’ятнадцять літрів. Навесні й на городах вже все є. Пережили. Записав Микола Чабан, онук. 1988 р.

– В нашому селі голодомор почався навесні 1933 року. За зиму всі запаси їжі з’їли, люди стали їсти собак та котів. Коли виросла трава лобода та кукурудза, з них пекли балабушки. Їли все, що можна було жувати. Також їли ховрахів: у кого вистачало сил, брали воду та йшли в поле, знаходили нору ховраха, заливали її водою і таким чином діставали тваринок. Їли їх сирими, бо були дуже голодними та знесиленими. Часто люди відразу там і помирали. Голодомор був лише на території України. Мама була змушена поїхати на Кубань за хлібом. Її не було більше місяця. Вже почали думати, що загинула в дорозі, але вона повернулася з хлібом. На

225

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

той час вже вся родина попухла з голоду і ніхто майже не рухався. Односельчани також були пухлі та обезсилені. На все життя запам’ятався випадок. На моїх очах у сусідній хаті померла родина. В них було вісім дітей, які сиділи біля вікон, чекали їжі та дуже плакали. Першими померли їх батьки. Їжу дітям носили всі сусіди і ми також. Але швидко їжа закінчилася, і всі діти, сидячи біля вікон, так і повмирали. Все це бачила своїми очима з хати. Було дуже страшно. Люди вмирали, тіла лежали на шляху, біля хат та в хатах. В селі була одна кобила та підвода. Ті люди, що хоч як-небудь рухались, збирали померлих і скидали в ями та канави, бо не було сили копати могили. На той час головою колгоспу в селі був дідусь, не витримав та роздав пшеницю з колгоспних запасів односельчанам. За це його забрали до в’язниці. Старі люди говорили, що був наказ із району не давати пшеницю селянам. Ті запаси, які не встигли розібрати, згнили та пропали. А в цей час люди помирали страшною голодною смертю. Наша родина вижила, але невдовзі помер батько. З числа наших родичів померло вісімнадцять чоловік.

Стець Марія Іванівна, 1924 р.н. – У 1933 р. мене направили на практику в Ріпнінську лікарню, там наказали усім, хто звертався з

проханням видати довідку про смерть родичів, писати в них, що смерть сталася від гострої серцевої недостатності. Кілька разів за такою довідкою зверталася багатодітна мати. А одного разу міліціонер привів 18-річну дівчину і приніс усі довідки, що видавалися її матері. З’ясувалось, що ця дівчина та її мати вбили і з’їли всіх молодших дітей; потім, збожеволівши від голоду, дівчина вбила й матір, а коли її варила, сусіди заявили в міліцію, що з хати чути запах вареного м’яса. Стає страшно, гнів закипає в душі – за що? За що було так покарано наш народ?

Таран Григорій Онисимович, 1928 р. н. – Узимку 1933 р. селяни почали гинути від голоду. Рятуючись, вони тікали в міста, але і там часто вмирали просто на вулицях. Щоб припинити втечу селян, навколо сіл, на дорогах до міст виставлялися військові загони. Нас в сім’ї було 8 чоловік: 3 сестри і п’ять братів. Через кілька місяців голодомору троє маленьких братів померли. Це дуже важко було пережити, адже смерть близьких дуже травмує душу. Мама з батьком були в розпачі, але в них ще залишилось п’ятеро голодних діточок, тобто часу для довгих роздумів не було. Їли все підряд: лободу, кропиву, ловили ящірок, ховрашків, їжаків, ворон, горобців. У тому році було щось багато ящірок, їх важко було спіймати, але ми старалися, пекли їх на вогнищі, ділили між собою (нам, меншим, стар-

226

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

ші сестри іноді давали трохи більше, відриваючи той маленький шматок, мов від серця) і їли. Ми, діти, були страшні: на висохлих ніжках, величезні животи. Ходили по селу чутки, що в деяких сім’ях доходило до людоїдства. Іноді, вночі, батьки ходили по сусідніх селах, по полях і шукали колосків (невеликих, але все ж таки з пшеницею). Якщо вони поверталися додому не з порожніми руками, для нас, дітей, наставало свято. У 1933 р. батьки вступили в колгосп. А ми залишились самі дома: одне менше другого. Смерть лютувала не тільки у нас, а і в навколишніх селах, та й взагалі – по всій Україні. Пам’ятаю, зайшов до нашої хати якийсь дядько, старцював. «Дайте їсточки, дайте їсточки...» Мама каже: «Де ж я тобі, чоловіче добрий, візьму, як у мене самої п’ятеро дітей голодних? Пухлі в хаті лежать». Той чоловік недалеко від нас одійшов і помер.

перевозили дещо. І, бува, під час такого переїзду, десь поблизу, на коняку падало дерево, або ж вона сама оступалась та падала в рів. Що робилось коло поранених тварин, страшно згадати. Хто що урве, відрубає, то його щастя. Батько біля тієї здохлятини нам подає шматки, ми в мішок і додому. Вдома їх довго відмочували, потім солили в діжці. Ось так і вижили.

Дрозд Степанида Макарівна, 1910 р.н. – Я родилась 15 сентября 1910 года в г. Желтые Воды, пережила революцию и два голодомора (1922 – 1923 гг., 1932 – 1933 гг.). У нас была небольшая семья: отец – Макар Данилович, мать – Кылына Оксеньевна, младший брат Семен и я. С ранних лет мне приходилось работать, потому что семья жила очень бедно и надо было помо-

У колгоспі видавали по сто грамів висівок і варили з них баланду. Від таких пайків батьки трудитись не могли. Було, вранці йдеш селом: там людина лежить від тином, там… Як мухи пізньої осені в той час люди мерли. Декілька разів мого батька посилали збирати ці трупи та ховати їх. Більшість людей була не з нашого села. Батько часто жалівся матері, що так і не знав, ховаючи, хто вони були.

гать родителям. Жили мы в маленьком и холодном

Нашій сім’ї дуже повезло, що поряд з нашою хатою розташовувалася ферма. Іноді там конякою

воду с сухарями. От голода у него опухли ноги, и

доме, спали на полу в соломе. Отец и мать очень много трудились, бывало, что отца мы не видели неделями, потому что он был постоянно на заработках. Мать помогала строить другим дома, носила солому. Вот почему мне в «счастливые годы» приходилось косить рожь, пшеницу в поле. В год, когда началась голодовка, мой брат Семен пошел в школу. Кормили там плохо, давали соленую он не мог ходить. Постоянно можно было видеть,

227

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

как опухшие от голода дети сидят под забором или во дворе голодные, измученные, больные. Чтобы чем-то прокормиться, мы с Сенькой ходили по полям собирать то, что осталось после уборки урожая: кукурузку, гнилую картошку. Дошло до того, что люди ели людей и кошек. В 1933 году мы испытали на себе вторую голодовку. В этом году был хороший урожай, но сделали искусственный голод. И никто не знал, сколько невинных людей сойдет в могилу. У них отобрали все то, что было нажито годами. Моя мать, отчаявшись от того, что не может сберечь жизнь собственным детям, приняла решение оставить дома только меня. А мне пришлось отвести Семена на вокзал в Пятихатки и посадить на первый попавшийся поезд. Я не могу вам передать, сколько пережили ужасных минут, которые растянулись на долгие годы, но другого выхода мы не нашли. Закончился страшный голодомор 1933 года. Мы выжили… И восемнадцать лет карали себя за то, что так поступили с Семеном. Как он без нас? Жив ли? Встретил ли добрых людей на своем пути? Не клянет ли нас? А когда мы и думать перестали о том, что еще увидимся, наш Семен приехал (1948 г.). Оказалось, сначала он ночевал на вокзалах, бродил, спал на улицах. Но судьба забросила его в г. Нижний Новгород. Там он нашел работу, женился. Два года назад Семен Макарович умер, оставив после себя двух сыновей и внуков.

Тамара Журба 1 ГОЛОСИ ІЗ ЗЗ-го. Голодомор на Кіровоградщині2 Свого часу, коли вчителювала, я зібрала й у 1933 році опублікувала в однойменному збірнику спогади про голодомор 1932–1933 років моїх земляків, батьків і дідів моїх учнів, мешканців села Іванівка3. Згадує Олександра Максимівна Куделя, 1923 р.н. – Діда мого, Дерія Терентія Герасимовича, було розкуркулено. Приїхали активісти підводою, повантажили все майно й повезли, куди – не відомо. Забрали й діда. Активістів було багато. І свої, сільські, і чужі: Митус Євген, Євген Панченко, Скакун Кузьма, Ткаченко Онисія... Всіх не пам’ятаю. Забирали в людей продукти, одяг. Одяг часто везли до сільради, а бувало, звалювали на купу просто серед вулиці й тут же продавали. Восени розкуркулювали Микитенків. Це було під вечір. Ми, діти, сиділи, дивились на все те, і було якось моторошно... Всіх членів сім’ї разом з дітьми вигнали з хати. Повикидали на вулицю всю одежу та хатні речі. І ті люди з якимись вузликами пішли через бугор... Вони ішли й плакали. Тут же, на вигоні, активісти почали торгувати їхнім майном. Так розпродали Рєзників, Гаркушу... Скакун Кузьма піднімав угору 1

Відома українська поетеса, народилася в КривомуРозі. Близькі до Кривого Рогу села. 3 Матеріал взято з художньо-документального життєпису Григорія Гусейнова «Господні зерна». Книга 4. – Кривий Ріг : ПП «Видавничий дім», 2000. – 568 с. 2

228

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

якусь подушку, чи там ряднину, називав ціну і кричав: «Хто більше?» Люди сторонились, але були й такі, що купували. Собі Скакун залишив «чумарку» – шкіряне пальто з сивим коміром. Так у ньому й ходив. Якийсь час по тому він ще й головував. Жила в нас одна вдова, Дерій Горпина Терентіївна. Трьох донечок мала. Чоловіка її в громадянську вбито. Господарювала сама. У неї теж все відібрали, а саму Горпину вивезли, казали люди, якийсь канал будувати. Діти залишились самі. Пішли старцювати... Як сьогодні бачу: обідрані, босі, замучені – прийдуть, сядуть на призьбі. А голод же гуляє! Ну, чим ти їх нагодуєш, як ми самі всі голодні ходили? У нас, правда, корівка була, то коли-не-коли молочка мама їм давала. Дуже вони страждали без матері. І коли через два роки Горпина повернулася додому, то одна дівчинка, Таня, вже померла від голоду.

Згадує Людмила Данилівна Маленко, 1923 р.н. – У 1932 році мій батько працював комірником. Був партійним. Але взяв у коморі голова колгоспу муки, мабуть же, з дозволу мого батька. Ну, голові нічого, а батька посадили в тюрму. Так що в 33-му ми залишились без батька. Мама та нас троє дітей. В 33-му ми дуже голодали, їли каштани, перевівали полову... Коли настала весна – їли зелень. Люди тоді ходили пухлими. А дехто дуже худим. Брат мій був зовсім висохлим. Я тоді була ще дитиною. Пам’ятаю, як об’їждчик побив мене за колоски... Я їх кинула, тікаючи, але потім все

одно вернулась і забрала, бо дуже їсти хотілося. Коли батько повернувся з тюрми, він не міг дійти до хати. Люди сказали матері: «Он там твій Данило лежить…» Ми побігли до нього. А в батькових кишенях були крихти з хліба (мабуть, в тюрмі пайку йому давали), так ми витрушували й їли. Пам’ятаю, як люди вбивали жінку-людоїдку Буряк Марію. Чоловік її з голоду вмер: впав на дорозі та так уже й не встав. Люди били її, хто чим міг. Потім кинули її на купу соломи й підпалили... А вона була мов закам’яніла. Тільки стогнала та намагалася висмикнути з-під себе солому, що займалася полум’ям... Хай Бог милує отаке пережити.

Свідчить Оксана Пилипівна Чудікова, 1916 р.н. – Коли проходила в Іванівці колективізація, мені було 17 років – добре все пам’ятаю. Батьки довгодовго не хотіли записуватись у колгосп, і, взагалі, люди тих колгоспів не хотіли, бо де ж ви бачили... Все, що таким трудом нажите, треба було віддати, а що з того вийде, ніхто не знав. Почали розкуркулювати. Сім’я Куделі Івана не була багатою. Діти ходили в простенькому одягові. Може, в нього реманент який був чи що, – не знаю. Зимою це було. Вигнали їх усіх з хати, діточок на сніг повикидали... Все майно скидали на купу й тут же почали продавати: ряднинки, одіяла, спіднички дитячі, ну, все, що вони мали. Люди збилися в купки, дивляться на те все, плачуть. Але були такі, що й купували, хоча таких було зовсім мало. А потім приїздили представники з району, з Долинської... Всі вони

229

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

ходили з наганами, люди їх боялися. До них прилучалися сільські активісти (Митус Євген, Ткаченко Оліян) і вимітали все, що в людей залишилося: картоплю, крупи, буряки, квасолю. Ніде не можна було від них що-небудь приховати – зазирали в усі шпаринки: чи нічого ніде не залишилось. Найзапопадливішим у такому «розкуркулюванні» був Митус Євген. Вислужувався. У нас із погреба витягли навіть квашену капусту, поклали на підводу й кудись повезли... В Іванівці почався голод. Люди пішли в колгосп на роботу, бо там давали черпак якоїсь баланди із прілої сої. У нас була корова, то нам було трохи легше. Ми її в хаті ховали, щоб хтось не з’їв. Люди видлубували на городах то мерзлу картоплину, то якусь гнилу гичку з буряка, шукали в березі корінці... В селі не видно було, як оце зараз, котів та собак – господарі їх поїли. У колгоспі вбивали коней, бо казали, що на них якась хвороба напала – «сап». Їх відганяли кудись до дендропарку. Люди з’їдали й тих забитих коней. Тягнуть, було, вулицею ту мертву худобину живим іще конем, а за ним йде юрба виснажених, пухлих або висохлих на бадилинку людей... З ножами, сокирами... Господи! Ще дужче відбилося в моїй пам’яті: весною, коли ледь виткнулася з землі молода травичка, якраз напроти нашої хати – йшли матері і діток за собою вели... Вони лягали на землю, щипали ту травичку й їли (паслись). В них уже не було сили нагнутись, тому й паслись лежачи. Дехто так і не піднявся... Тоді, в 33-му, помер мій дядько – Куделя Федір Фролович. А ще – Ткаченко Мусій, Шаповал Іван Лавронович, Ткаченко Оліян, Куделя Микола Микитович та їхні діти, Марія і Анатолій. Головував у нас в 33-му якийсь не наш

чоловік – Оторвенко (ім’я не пам’ятаю) – і був у нього син, мій ровесник. Весною ті, хто лишився живим, пішли в колгосп садити кукурудзу. Садили під сапу. А голодні ж!.. Так хочеться ту зернину до рота вкинути! Але головин син ходить поміж нас, наглядає за роботою, а в кишені носить обценьки. «Лиш побачу, що хтось зернину гризе – зуби повириваю!» – все повторював. Може б він і не повиривав, хто його знає. Але ми і його боялися. «Полетіли криваві солов’ї, сіли на гілки рук і відбилися у круглих криницях очей. А людям страшно було дивитися на тих солов’їв – вони затуляли очі руками, але не вистачало рук і очі все одно бачили, як літали криваві солов’ї!.. Люди затуляли вуха руками, але не вистачало рук і вуха все одно чули, як щебетали криваві солов’ї!..»

Розповідає Глафіра Михайлівна Побива, 1906 р.н. – Моєму братові Іванові було тоді 18 років. Працював у колгоспі (Іванівці) трактористом. Їсти не було чого, і він зовсім ослаб. Одного разу прийшов до мене та й каже: «Не допустили мене сьогодні до роботи, бо я вже не можу вилізти на трактор. Глафіро... дай щось поїсти». Але я тільки розвела руками. Що я могла йому дати, коли сама так хотіла їсти! Була я вже заміжня, дитину під грудьми носила. Не один день отак приходив Іван. Коли був квас із буряка – то дам йому, а коли насиплю й відвареної полови. А якось (мене не було вдома) заліз він через вікно... На печі була прихована ма-

230

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

кітра з горохом, що я на посів залишила – забрав, наївся... На другий день прийшов: під очима чорні мішки, сам як смерть, од вітру хитається. Не було мені чого дати. Постояв біля воріт, згорблений, як старий дід, і пішов геть. Прибігла Давидиха Марфа та до чоловіка: «Іван ваш у моїй хаті лежить – мертвий. Руки собі повисмоктував – одні жили зостались». Мене тоді не було вдома. Чоловік мій (Побива Яків) з Дерієм Давидом забрали того Івана, поклали його на тачку, накрили піддьовкою і повезли на кладовище. Я якраз поверталась до хати, побачила, як на тачці погойдуються ноги... Здогадалася... Часто снився мені таким, як я його бачила. Хочу ще розказати про сусідів своїх – Ромащенків. Чоловіка звать було Андрієм, а жінку – Настею. Та люди їх називали Адамом і Євою. Дуже вони любили одне одного. П’ятеро діток мали, жили дружно. У Андрія була баба Федоська. Пішли вони вдвох із жінкою до неї та й почали просити, щоб вона їм віддала собаку на м’ясо, бо діти від голоду вже геть попухли. Баба Федоська не давала. Але Андрій таки убив того собаку: обдер, порубав... Наварила Настя холодцю. Нагодувала дітей і самі вони поїли. Кинулась жінка вранці до дітей, а вони лежать не ворушаться. Четверо діток померло. Лиш найменшенька (грудна) Катруся була живою. Вхопила її на руки та й пішла, спотикаючись, до своєї сестри Горпини. Горпина якраз готувала юшку з проса. Погодували тим відваром Катю. Але дівчинка ще трохи пожила й теж померла. До вечора померли й Настя з Андрієм. Від чого вони всі померли – не знаю. Чи дуже наїлися з голоду, чи холодець той

жирним був... Повезли ми із свекрухою (Побивою Василиною) удвох на возику всю сім’ю – Андрія, Настю і п’ятьох їхніх дітей. Поховали Адама і Єву на кладовищі, що біля Мурої Марії.

Згадує Оксана Євгенівна Клименко, 1921 р.н. – Голод почався не з 1932 –1933-го років, як всі кажуть. Він почався раніше. Звідтоді, як охопила українські села колективізація, так і почав голод косити людей. Аж до 1939 року. В 1939-му нам дали на один трудодень по три кіла зерна – так це вже був рай. А в 1933-му, Господи, нащо його й згадувать... Люди сипались, як тирса. І рятувався кожен сам собі, як міг. Ніхто нікому не був потрібний. Ніхто ні за ким не плакав. Батько не нагодує дитину, а дивиться, як би самому з’їсти, дитина намагається щось знайти та приховати. До божевілля доходило й до людоїдства. А сільські активісти все ходили та підбирали, витрушували, що в кого знайдуть з харчів. І не тільки харчі забирали, а навіть ступки дерев’яні, в яких люди насіння з бур’яну товкли... Відберуть і розіб’ють, або порубають сокирою. І хто його зна, від чого те все робилося. Мабуть же, неврожай був. А може, «вредителі» в партію попролазили... Як казали тоді.

Розповідає Поліна Андріївна Ромащенко, 1910 р.н. – Сім’я наша (Ромащенко Насті Терентїївни), мож-

231

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

на сказати, страшного голоду не зазнала. Вижили всі. Хоч 1933-й був дуже страшним. Сім’я мого двоюрідного брата, Ромащенка Андрія Панасовича, вимерла вся чисто. Помер брат Андрій, його жінка і троє дітей. Жили вони над яром. Їли всяку зелень. Ми їм віддали навіть собаку, аби хоч трохи підтримать. Але це їх вже не врятувало...

непритомні матері та сестри і простягали до землі довгі руки, і по руках, як по білих рушниках, ішли за головою люди і шелестіли, як чорні жалобні стрічки».

Розповідає Поліна Федорівна Дякова, 1922 р.н.

Згадує Лідія Петрівна Маленко, 1924 р.н. – Того страшного 33-го, якраз весною, моя мама пішла у Давидівський сад по щавель... Під деревом лежав хлопчик, він був без пам’яті. Мама, хоч і сама була слабкою, взяла того хлопчика на руки й принесла додому. Але чоловік її (наш батько) Петро Семенович Мірошниченко ніяк не погоджувався залишити того хлопчика в нашій сім’ї, адже самим їсти було нічого. Та ми всі, мама й дочки, таки вмовили його. Адже в нас була корова. Мама напувала його молочком. Згодом, коли хлопчик прийшов до пам’яті, він розповів, що родом він з Петрівського району, а звати його Мишком. Мишко довго не ходив ногами. Та за чотири роки, які прожив у нашій сім’ї, він оклигав, став на ноги. Нам пощастило розшукати його рідних, і за ним приїхала сестра. Дякувала нам за брата. Потім ми ще довго листувалися. Тепер не знаю, чи живий Мишко, де він і як живе. Хай буде здоровий, якщо живий. «А голова уже котилася. Як кавун, кривава людська голова. І падали непритомні жінки, падали

– Коли голод косив людей – страшно було жити... Була в нашому селі сім’я Буряків, а в них – четверо дітей: найстаршому (Іванові) – 11 років, найменше було ще немовлям. Чоловік той часто хворів. А я тоді ходила до них гуляти, бо хоч які голодні були, а гуляти кортіло. Після смерті чоловіка тітка Марія залишилася з дітьми сама. І тут люди почали помічати, що один за одним зникають кудись її діти. Це було серйозно підозріло, бо ніхто з сусідів не бачив, де й коли тітка хоронила їх. Та Марія й далі вперто твердила: вмирають та й годі... А тут не стало Бондаренківського хлопчика Гриші, одинадцяти років. Де вже його рідні не шукали: він як у воду впав. І тоді пішли до Бурячихи. Вишукували у всіх закуточках – нема. Але хтось побачив біля погреба казан. В ньому було оте страшне людське вариво... Побігли в поле, де біля скирти Бурячиха з сином Іваном перевівали полову. «Де ти поділа мого сина?! – крикнув до неї Дмитро Бондаренко (Гришин батько) – Де?.. Що там у тебе в казані?!.» Він почав її бити і гнати батогом додому. Бив і питав, бив і питав. А тітка Марія кричала у відповідь: «То я дочку свою вбила, Райку! То я – дочку зварила!..» В цей час люди поверталися з поля із сапами. Обступили. «Не зізнаєшся – уб’ю!» – бив

232

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

її і термосив знетямлений батько. І вона таки зізналася... Хтось приніс той казан, і люди немов збожеволіли: почали її бити всі – пухлими кулаками, груддям, палицями, рубали сапами... Сина Івана активісти зразу ж одвели в сільраду. А тітку Бурячиху потягли до її власної хати й кинули на купу соломи. Підпалили... Як померла – віднесли на драбині на кладовище й вкинули у вириту яму. Там же, біля тітки, в гробику, похоронили Гришу. А в сільраді Ваня Буряк зізнався, що мати його змусила заманити в хату Гришу Бондаренка, пригрозивши, що коли не послухається її, то вона зробить з ним те, що зробила з братиками й сестрою. Гришину голову вона загорнула в ряднину і веліла вкинути в річку Боковеньку... Жила в нашому селі іще одна сім’я, Дараги Дмитра, що працював охоронцем на полях. Була в нього жінка і двійко синів: одному 13 років, другому – 15. Не було в них вдома ані крихточки. Голодували, як і всі. Клятим був він чоловіком: сам не брав ні колосочка і нікому не давав. Першим з їхньої сім’ї помер сам Дмитро. Потім померла його жінка Маша. Поховали їх на кладовищі в селі Никорино. Згодом померли й діти. Їх поховали біля батька, в тій же ямі...

Ділиться спогадами Леонтій Корнійович Довженко, 1914 р.н. – Я вважаю, що 33-го року було організовано винищення селян України. Інакше, з якою метою забирали б навіть кашу з горщика, або зварену

в казанку картоплю? Люди в нашій Іванівці ходили майже всі пухлі від голоду, на ногах ятрились рани. Померлі лежали в хатах, по дворах і на дорогах по кілька днів. Хоронили без гробів. Але всі вже були знесиленими й не могли копати глибокі ями, тому з-під землі часто виглядали чиїсь руки або ноги. В час голодомору помер і мій дядько Довженко Олексій. Помер він за селом, впавши на дорозі, що йде від Іванівки до села Олександрівки, в районі нині діючого гранітного кар’єру. В пору, коли вже косили хліба, за селом (в районі Сухинівського кургану) люди знайшли в житі трупи дванадцяти молодих хлопців (у декого з них були документи). Хлопці ті були з села Варварівки...

Розповідає Микола Григорович Софіль, 1922 р.н. – В нас було трохи проса. Мати його на печі розстелила й накрила якоюсь рядниною. Як тільки хто заходив до хати, ми вмощувались зверху і прикидалися хворими, аби лиш того проса ніхто не побачив. Корова в нас була. А батько робив у Давидівськім парку. Там давали пайки: півкіла борошна на працюючого і 200 грамів на «утриманця». Мама в ту муку вмішувала тирси (а весною бур’яну всякого) та й пекла нам оладки. Отак ми і пережили те страхіття. Вижили. Я ходив тоді до школи. Пам’ятаю одного хлопчину – Максименка Павла (по-вуличному – Лапацон). Ходив він весь опухлий, ледве-ледве ноги переставляв. Одного разу він взагалі не прийшов до школи, й більше я його не бачив. Помер десь серед вулиці Павло...

233

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Бувало, йдеш до школи – везуть трупи то гарбою, то тачкою... А по селу ходили спеціальні бригади і все в людей забирали. Їх називали «чорною мітлою» або «чорною сумкою». Запам’яталася мені частівка тих часів: Питаються у мороза, Чи є чоботи у соза? Нема чобіт, самі лапті. Розлетівся соз на клапті. Згадує Феодосія Микитівна Куделя, 1920 р.н. – Весною 33-го наша сім’я жила в південній частині села Іванівки, на так званій Кучанівці. Нашій сім’ї дуже допомагала батькова сестра, вона працювала в Кривому Розі. Їм давали пайки, і вона потроху привозила нам крупи, борошна, пшона, сухарів. Ми до цього добавляли різану й зварену кропиву, щавель, лободу. А ранньою весною збирали по городах мерзлу картоплю та мерзлі буряки. З усього того варили собі якусь чудернацьку, їстівну страву. Мені добре запам’яталося, як прийшли якось до нас Панченко Євген Митрофанович і Оверченко Григорій Онисимович й почали притьмом скрізь по щілинах шукати продукти. Ми з моєю молодшою сестрою Олександрою сиділи на печі; під нами, під постіллю, були заховані торбинки з квасолею, пшеничною крупою, пшоном (в кожній по 0,5–1 кг). Прибулі дядьки-шукачі вимагали, щоб ми з сестрою тут же злізли з печі. Але ми вперто не злазили. Тоді вони нас почали скидати... Сестра кусала їм руки, не віддавала торби-

нок, та все було марно. Дядьки-активісти стягли нас із печі і все, що ми так старанно приховували, забрали, прирікши нас на голодну смерть. Але велику допомогу надав тоді нам дідусь, Скакун Левко Антонович, він також жив у нашому селі. В нього була корова, і він забрав до себе нашого брата Василька, цим врятував нас і брата – нам у сім’ї на одного їдока стало менше. Левко Антонович і нам носив молока. Дякуючи цьому, ніхто з нашої сім’ї не помер з голоду. А люди мерли сім’ями. Пам’ятаю: померли Костюк Марія Кирилівна, Костюк Павло Кирилович і Костюк Іван Кирилович. Хай будуть прокляті ті часи... «В криницях збираються люди. Хто бере з неї воду –залишається в ній. І кожного разу, набираючи воду, набирають у відра сусідів, коханих і матерів. І тоді п’єш їхні обличчя».

Розповідає Любов Герасимівна Куделя, 1916 р.н. – В рік голодомору я жила в селі Зелений Гай з сім’єю. Мої рідні брати, Микола і Федір, ходили в школу, а я працювала в колгоспі. Пам’ятаю, багато людей ходили пухлими від голоду. В колгоспі кожній людині на п’ятиденку давали борошно. Люди збирали по городах мерзлі буряки й картоплю... А весною, коли почали рости трава і бур’яни, – рвали ту зелень, додавали до неї трішечки борошна й пекли отакі оладки... В цей рік помер мій батько Слюсаренко Герасим Самійлович, його поховали в нашому дворі – просто у садку. Мати робила в

234

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

колгоспі дояркою. Інколи вона нам приносила потроху молока. Так ми й вижили. То було навмисне винищення народу, в першу чергу, сільського населення. По дворах постійно ходили спеціальні озброєні бригади й забирали все, що було в людей з продуктів: зерно, квасолю, картоплю, буряки... Страшно про таке згадувать!

Згадує Марія Федорівна Ромашова, 1909 р.н. – В 1930 році я вийшла заміж. У 31-му народився в нас перший син, Володя. Голод 33-го сім’я переживала дуже тяжко. Їсти не було чого, але нас врятувала корова. Слава Богу, не помер тоді ніхто. А скільки ж у Іванівці люду загинуло!.. У родині Чорнявських, Андрія та його дружини Маші, було троє дітей. Одну дівчинку звали Юлею, а інших двох зараз вже й не пам’ятаю. Їхня сім’я дуже бідувала – ніяких харчів не було. Андрій і Маша померли, а діти лишилися самі. Юлю забрав брат Чорнявського, то вона й вижила. А двоє менших діток лежали на печі і повільно вмирали від голоду. Одному з них було чотири рочки, а другому – один. Я ходила на їхнє дворище по воду і потроху підгодовувала їх, поки вони ще могли їсти. Потім діти геть ослабли і померли... Викопали ми для них ямку в садку та й поховали їх. Це було на теперішньому дворищі Шевченка Олександра. В сім’ї Курінних (батька не було) померли дорослі сини, Кузьма і Серафим. Поховали їх на кладовищі. Мати їхня, щоправда, лишилася

живою. На Шведенівці вимерла сім’я Лемешів: Леміш Василь, його дружина та син. Сім’я Зибинів складалася з семи чоловік: Зибін Матвій, його мати, жінка Параска і четверо синів. Матвій працював у Долинській в якійсь конторі, приносив додому пайку. А то якось він не прийшов. В хаті було зовсім порожньо. Не було що дати дітям їсти, і Параска вирішила піти в Долинську до чоловіка за пайкою. Це було весною. Після роботи вона одягла нове пальто й пішла. Звідтоді ніхто не знає, де вона поділася. Діти вижили всі.

Ось що запам’яталося Тетяні Ігорівні Ткаченко, 1911 р.н. – Голодовку 33-го ми з мамою переживали удвох. Мали корівку, вона й врятувала нас від голодної смерті. Влітку зелень різну їли – щавленики пекли. Страшна доля випала сім’ї мого рідного брата, Ромашова Гаврила Ігоревича. Було їх у сім’ї шестеро: він, жінка Ольга і четверо дітей (дівчинка Маруся, старший син Вася та два менші – Яша і Якимчик). Жили вони на Шведенівці, а потім перейшли в іншу хату на хутір, де тепер кар’єр (тоді там було 14 хат). Біля залишеної хати вони приховали трохи зерна, картоплі, квасолі, але схованку їхню знайшли активісти і все те забрали. В них не залишилось нічого з їжі. Брат приходив до нас, просив щось дітям поїсти. Ми чим могли ділились, але і в нас не було густо, тому того, що ми давали, було мало для виживання. Першим

235

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

помер брат Гаврило. Того дня відійшов і їхній синок Яша. Ми їх закутали в рядно й поклали в обвалений колодязь (тепер це місце під кар’єром). Невістка Ольга залишилася живою, а троє дітей невідомо куди поділися. Були чутки від людей, що вона їх поїла, але я на свої очі того не бачила. Хочу ще розповісти про сім’ю Куделі Івана Самійловича. Його жінку забрали в тюрму за кишеню пшениці. Невідомо, куди саме, але більше вона не повернулася. Вдома лишилось троє голодних дітей. Одного дня ми з подругою Лукією Ромащенко йшли з Шведенівки на Іванівку. Вирішили заглянути, подивитись на цих діток. Вони всі троє лежали на печі. Найстарший з них, Миша, був уже мертвим, а брат і сестричка (імен не пам’ятаю) ще живими, проте вже ледве ворушились. Ми їх питаємо: «Ви їсточки хочете?», і дівчинка відповідає: «Ми хочемо водички». Ми їх напоїли і вийшли з хати. Заглянули в сарай: там лежав мертвий Іван, їхній батько. Ми зайшли в контору (там саме проводилися збори) та й кажемо: «Куди тільки власть дивиться, там двоє діток помирають, а одне дитя і батько лежать мертві». Івана Куделю і його сина Мишу поховали на кладовищі Шведенівки. А двох діток забрали й доручили Муленчисі доглядати – дали там щось їй з колгоспу для дітей. Вони у неї їли, а спати ходили в конюхарню (спали там в печі на соломі). Трохи оклигали. Та якось надумали і пішли в сторону материного роду й більше вже не повертались.

заповзатиме в них. Буде мені пекучою трутизна правди, буде мені болючою порожнява очей. Я сяду за стіл на українському полі і напишу собі некролога».

«Коли спорожніють мої очі і стануть безглуздими і непотрібними, як кухоль білий без води, тоді з українського поля колосся зеленими гадюками

– В 1933 році я працювала в радгоспі К. Маркса. Було мені 14 років. Що ми пережили тоді, розказати неможливо... Я пішла працювати, щоб урятува-

Розповідає Марія Микитівна Кисільова, 1916 р.н. – У 33-му я жила в Іванівці... Щодня тоді хоронили по кілька чоловік. Днями люди лежали мертвими в хатах, на дорогах. Ми, дорослі, всі працювали в колгоспі. Там давали якусь похльобку. Батько ж наш всю свою пайку віддавав дітям. Помер він. Я кілька днів ходила на наряд, щоб його похоронити. Нарешті дали людей. Батька привезли першим на кладовище і поклали у вириту яму. В той же день померли два брати Дерії – Федір і Матвій. Як везли їх на тачці – страшно було дивитись: руки й ноги звисали... Вкинули їх у ту яму, що й батька. Померли з голоду також мій (майбутній тоді) свекор, Дерій Дмитро, син його Андрій і дочка Федора. Ще й зараз, коли не спиться ночами, згадую все, що довелось пережить нашому поколінню. Особливо 1933-й. Ідеш, було, Іванівкою – бур’яни, пустка, мертві лежать на дорозі...

Що запам’яталося Марії Андріївні Мурі, 1919 р.н.

236

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

тись від голодної смерті і допомогти рідним. Брат мій Григорій теж пішов туди ж працювати. Мені тої пайки, що нам давали, вистачало, ще й додому потрішечки приносила. Братові ж самому не вистачало, був він чоловік високого зросту, ходив пухлий, змучений. Не витримав, помер... Повезли його на кладовище аж другого відділку, де за день хоронили по кілька чоловік. Брат Матвій помер дома: ми всі гуртом везли його на тачці на кладовище. Тоді ніхто ні за ким не плакав, заривали людей, як тварин. Одного разу прийшла я додому з такою радістю: принесла пригорщу гороху й маторженик. Гукаю маму і братика свого Ваню... Гукаю, гукаю – не чути. Коли дивлюся: мама залізла з ним у піч, щоб там уже вмирати. Ваня просився в неї, але вона не випускала. Почувши мене, мама вилізла. Я поділила їх тим горохом і маторжеником... Приносила й ще, відриваючи від себе, і вони вижили. Було, йду додому в Іванівку, а по дорозі – пухлі, мертві... Ні, не хочу згадувать, не можу...

Розповідає Володимир Іванович Ткаченко, 1922 р.н. – Сім’я наша вважалася середняцькою. До колгоспу батьки записались добровільно. Ходили, агітували: і з району приїздили, і свої активісти. Першим головою був Ткаченко Павло Федотович. А потім – Оторвенко (імені та по батькові не пам’ятаю). Колгосп назвали «Третій вирішальний». На грушу, біля сільмагу, почепили довгу рейку. В

яму вмурували величезний котел. А в тому котлі колотили якесь вариво – «баландою» люди його називали. Тієї баланди колгоспникам давали раз на день. Дисципліна була: не те, що зараз!.. Вдарять раз у рейку – всі на роботу! Вдарять удруге – на обід. Стають у чергу до казана. Хто працював краще, тому черпак добавки – як преміальні... Частівка тоді така вродилася: А у «Третім вирішальнім» Наварили галушок. Вони чорні, як землюка, І не лізуть у горшок. Але то лиш у пісеньці... Насправді й чорних галушок не було. На роботу в колгосп люди ходили зовсім голодними. Вимирали цілими родинами. В Куделі Федора Яковича було двоє дітей – одна дівчинка (німа) померла від голоду, а другу забрали родичі в інше село. Сам Федір (був кривим на ногу) пас колгоспних свиней. Він теж помер. Якось біг я до знайомих стежкою, що проходить мимо цвинтаря, і побачив: дядька Федора до ями вкидають. Мені здалося: він ще ворушиться... Я біг до свого товариша Миколи Куделі (по-вуличному – Микитівський). Забіг у хату, а Микола на топчані лежить страшний такий, помирає... Ще пам’ятаю двох братів – Івана та Лаврентія Шаповалів. Лаврон був бідняком, а Іван вважався заможником. Івана розкуркулили, і прийшов він з дітьми (їх було троє) до брата. Але той його не прийняв. Хтозна чого... Може, не хотів заплямувати себе, кажуть, він хотів, щоб його в партію прийняли, а

237

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

тоді ж було строго. Я гуляв з Івановими дітьми – там був хлопець моїх років, Толька. Помер він від голоду. І дядько Іван помер, і його дружина тітка Марія, і ще їхніх двоє дітей. А Лавронського сина, Романа, теж знайшли люди мертвим – лежав у бур’янах. Наша сім’я хоч і голодувала, але вижила, бо мали ми корову. Вишукували по степах «мишаки» – перевівали, перетирали... Їли, сховавшись на печі, щоб начальство не бачило, бо тоді в колгоспі «баланди» не дадуть. Якось батько приніс того мишиного харчу, аж тут Прокіп Мироненко на поріг: «Іване, облава сьогодні буде». Поніс батько свою знахідку в очерет ховати. Але потім батька засудили за те, що на коней напала якась хвороба (сап) – а він був конюхом. Його та ще Куделю Івана (теж працював конюхом) одвезли в тюрму у Гейківку. Там їх змушували розбирати церкви... «Сліпі падають до ями своїх очей. Малярі малюють на полотні рямці, по них малюють іще рямці, за ними мертвого коня у білому полі».

Запам’яталося Ніні Федорівні Мордач, 1923 р.н. – В 1933 році батько мій, Яковенко Федір Михайлович, працював у колгоспі бригадиром. Дітей було троє: брат Микола (1926 року), брат Гриша (1928 року) і я. Люди пухли й помирали від голоду. Нас рятувала корова. Та от... Восени, коли скосили «лобогрійками» пшеницю та поклали в копички, – пішли сильні дощі, й пшениця погнила. За це батька забрали в Долинську до тюрми. Одразу ж

забрали від нас і корову. Жити стало набагато важче. Мати, Ярина Михайлівна, пекла маторженики з полови, лободи, берестового листя. Отак і перебивалися. Було в нас трохи картоплі й кукурудзи, але прийшли колгоспні активісти – Стеценко Петро, Сорока Василь, Маленко Данило – забрали все до крихточки. Та через три місяці повернувся батько, і його знову поставили бригадиром. Він пішов і забрав свою корову. Жити стало трішечки легше. У колгоспі дохли коні, їх відтягували до скотомогильника, але часто не дотягували: люди по дорозі рубали сокирами, різали ножами і розбирали те м’ясо... Слава Богу, сім’я наша залишилася жити. По сусідству з нами проживала сім’я Шепетухи Павла Філатовича. Перша дружина його померла, лишивши трьох дітей. Вдруге Павло одружився з Марією Панасівною. Старша його дочка працювала й жила в Кривому Розі, а Віра, Коля і найменшенька (забула, як її звали) стали жити при батькові й мачусі. Невдовзі Павло захворів і його поклали до лікарні. Марія лишилася з трьома (не своїми) дітьми. Був тяжкий 33-й. Марія носила під грудьми Павлове дитя, а цих трійко, казали люди, не любила. Ховалася з їжею від дітей, як було що з харчів – закривала в клуні. Діти бідували, ходили пухлими від голоду. Померла сама найменшенька, потім Віра... Коля довго пухлий лежав на печі. Якось повернувся батько (Марії ще не було), довго стукав у двері – ніхто не відчиняв. Нарешті Миколка зібрав останні сили, зліз із печі і відчинив двері. Розповів про все батькові, але той нічим зарадити не зміг. Невдовзі хлопчик помер. Поховали його біля сестричок, на городі, де в даний час і проживає Шепетуха Марія Пана-

238

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

239

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Хлібна валка з колгоспу «Профінтерн» у с. Пологи на Дніпропетровщині вирушає на проведення 8-го тиражу позики 3-го «вирішального» року п’ятирічки,1932 р.

240

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

сівна. Згодом у Павла і Марії народилося дитя. Але то такий час був: важко було людям, важко було й Марії. Не вижило дитя – померло. Зробив Павло гробик, положив у нього дитя, а сам пішов з дому. Аж на вечір прийшов до хати, взяв під руку і поніс гробик туди, де вже лежали троє його дітей. Нам з подружкою пов’язали чорні пов’язки на руки, і ми пішли за дядьком. Коли дядько гробик клав у ямку, що викопав біля своїх захоронених діток, ми бачили, що з ряднини виглядала чиясь ручка. Було страшно! Ми були дітьми… Не знаю, хто в тому винен. Бог їм усім суддя. «…Коли б усі убиті ожили, то небо, від прокльонів посіріле, напевне б репнуло від сорому й хули».

К р и в и й Рі г і К р и в о р ізь к и й ра й о н

Лапшина Тетяна Никифорівна, 1925 р.н. – Ми проживали на той час у Кривому Розі. У нашій сім’ї було шестеро дітей, мені було 8 років. Голод почався відразу після початку колективізації, з кожного двору забирали зерно, крупи, – все, що знаходили. Нашу сім’ю рятувало те, що батько працював на шахті і йому видавали талони (аркуші). Дуже допомагала вижити риболовля, частину улову батько носив на базар, щоб продати або обміняти на хліб. Дуже важко було бідним сім’ям з дітьми. Часто цих дітей просто вивозили подалі, залишаючи напризволяще, немовлят закутували та залишали у лісосмугах, ярах. Взимку було дуже важко, люди пухли від голоду, їх знесилював холод, вбиваючи слабку надію дожити до весни. Людина могла собі йти спокійно, а потім впасти та померти, не вистачало сил зробити наступний крок. Трішки легше стало навесні – почали рости калачики, лобода, молочай, з них можна було спекти маторженики (поганенькі оладки). Вилазили із своїх схованок ховрашки, хто їх спіймав, вважав себе найщасливішим, бо запечені ховрашки трішки нагадували курятину...

241

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Був випадок, що у нашої сусідки вкрали дитину.

попросила не чіпати три вермишельки, щоб було

Хлопчик грався на подвір’ї, а жінка, що прохо-

що матусі. Та він подякував i відмовився.

дила повз нього, поманила цукеркою та вкрала його. Сусідка кинулася шукати дитину, бабуся побігла до міліції, люди підказали, куди жінка повела хлопчика. Коли зайшли до тієї жінки в хату, а в неї вже казан кипить, щоб хлопчика патрати. То ж вчасно сусідка з міліцією зайшла. Хлопчик піс-

Прийшовши додому, я пішла по хліб i знову побачила його, Павла Зеленчонка. Він сидів на тому камені, де кілька хвилин тому стояв мій супчик. Та дядько Павло вже був мертвий... Зранку можна було побачити до 7–8 мертвих лю-

ля тієї історії нічого не пам’ятає, тільки шрам на

дей, а до обіду – й до двадцяти.

обличчі залишився від опіку. У погребі тієї жінки

Якось взимку були страшні холоди. Ми з бабусею i

знайшли багато дитячих голівок та ручок... Бать-

Марією (нерідною дочкою бaбyci) вивозили мерт-

кам повернули рештки зниклих дітей. Жінку по-

вих з каплиці. Трупи були голі. Ми поклали на сан-

карали.

чата 12 тіл i повезли конем, який ледве тримався на ногах. Коли ми доїхали до залізниці, трупи

Iванова Євгенія Олександрівна, 1925 р. н., село Софіївка –...Страшні були часи. Не було що їсти. Мама пух-

порозсипались. А саме в цей час їхав поїзд. Ми з бабусею встигли їх позбирати, бо поїзд ледве їхав. Я запримітила, що поїзд ніби промовляє до нас: «Везу руду із темних шахт, тах-тах, тах-тах...»

ла з голоду. І я пухла. 3i столової видавали через

Коли трупи привезли, то яма, яку викопали для

день суп. Бабуся інколи робила коржики з кропи-

них, була зайнята. Ми знайшли іншу, «чужу», по-

ви i лободи. Варячи суп, ми брали дошку, на якій

клали їх туди i, як вийшло, засипали руками... Був

раніше різали м’ясо, сало, цибулю, стругали її i ки-

сильний мороз...

дали в суп, щоб був хоч якийсь запах. Одного разу пішла я в столову «Фрунзе» по суп, бо матуся була хвора i довелося іти самій. На зворотному шляху потрапила в багнюку, і галошики за-

Стеценко Лідія Єгорівна, 1926 р.н., село «Колектив»

стрягли, я не могла вилізти. Саме в цей час йшов

– Я жила під час Великого голодомору. В сім’ї було

дуже зморений робітник Павло Зеленчонок. Він

сім чоловік. Мені, матері i п’ятьом моїм братам i

допоміг мені вибратись, дістав з багнюки галоші.

сестрам жити було дуже важко. Наша сім’я їла

Я запропонувала Павлові сьорбнути супу. Лише

огризки від овочів і фруктів, які викидали більш

242

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

багаті люди. Робили piзнi страви з щириці, смажи-

К р и н и ч а н с ь к и й ра й о н

ли лушпиння. В 11 років я пішла працювати нянькою двох дітей. Цим я допомагала мaтepi i годувала сім’ю. П’ятеро моїх сестер i бpaтiв померли під час голодомору. Я була старшою сестрою, то й виховувала маленького Сашка. Одного разу, а саме коли Сашкові було два роки, я посадила його coбi на руки. Він посидів у мене хвилин з п’ять, а потім у нього впала голівка i він перестав дихати. Я викопувала ямку, а мати тим часом закутувала його в ковдру. Ми з матір’ю винесли Сашка на двір i поховали його під грушею. На ранок мати вийшла i побачила, що тіла вже не було. А тільки вата від ковдри i кісточки...

Мельник Ганна Захарівна, 1925 р.н., селище Аули – Під час голодомору мені було сім років. Тоді усіх примушували ставати колгоспниками, а мій батько не захотів, бо працював у кар’єрі селища Романкове. І ось однієї ночі до нас почали гримати ногами у двері міліціонери. Коли вдерлися до хати, геть усе перевернули і позабирали з собою

243

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

все, що тільки можна – їстівні припаси, нехитрий сільськогосподарський реманент, вола та корову. Не подивилися навіть, що у нас була велика сім’я – четверо малих дітей, від трьох до семи років. Наступного дня прийшли також і забрали все зерно, у дворі все перекопали – шукали схованок. На печі мама підсушувала зерно – десь з відро жита розстелила і нас, дітей, посадила на краєчку, нібито охороняти. Так одна активістка, крива зла тітка, нас зігнала і все до зернятка зсипала до себе у торбу. Батька посадили до в’язниці, де він провів десь півроку. Повернувся навесні – геть хворий і невдовзі помер, бо не було чого їсти. Мама зі старшими дітьми пішла у місто, в найми до євреїв. А невдовзі у сім’ї сталася велика трагедія – мій брат Григорій опух від голоду і помер, згодом померла сестра Катя. Сусіди поховали їх без труни, в городі під грушею. Хтось повідомив материній сестрі про смерть дітей, а вона – мамі, яка приїхала і забрала до міста мене і мою маленьку сестричку. Ми були такі худі, лише шкіра та кості. Навіть не знаю, як ми та мама вижили. А коли повернулися у червні додому, то мама варила молоде жито і тим нас годувала. Говорять свідки, що людей померло дуже багато. Ті, хто пішов до колгоспу, ще сяк-так вижили, а ті, хто не хотів до колгоспу, майже всі померли. Велике спасибі тим людям, що нам допомогли врятуватися. Дуже прикро, що зараз не маю змоги вклонитися могилам своїх родичів, що загинули під час голодомору – ці місця опинилися під водосховищем.

Левченко Олександра Олексіївна, 1929 р. н., село Адамівка – Останнім часом дуже багато уваги звертають на події далеких 30-х років. Я була дуже маленькою, щоб детально запам’ятати голод 1932 – 33 рр. В пам’яті зафіксувався дуже чітко, ніби фотознімок, лише один епізод. За маминими словами, ми з братом були дуже виснажені, слабенькі, навіть голосно плакати не могли, коли просили їсти, а тільки квилили, немов поранені пташенята. Я пам’ятаю, що якогось дня мама взяла мене із собою на вулицю. Якийсь дядько, можливо сусід, прикотив із лавки велику бочку із-під оселедців. Що він хотів у ній тримати, було відомо лише йому одному. Вона була пуста, на її стінках виднілися білі кристали солі. Від бочки йшов запах риби (аж слинка текла), так і хотілося її понюхати, лизнути чи куснути зубками. Я тихенько сиділа. Бо рухатися було важко. І в якийсь момент побачила, що до діжки, яка лежала на боці, придибала дуже повна дівчинка десь така на роки, як я. Вона лизнула край дощечки раз, другий, потім ще, ще, а далі – залізла в діжечку і стала облизувати її стінки. Скільки це тривало, я не знаю. Дійти до неї я не могла. Дівчинка на колінцях виповзла із діжки. Сонце яскраво світило, було тепло, вже піднімалася травичка. Дівчинка стала повільно присідати і важко, всім тільцем упала – сіла на траву, довго сиділа, потім почала перевертатися з боку на бік, але не вставала (звідки ж мені тоді було знати, що вона не може встати сама). Мені здавалося, що вона стала ще товщою. Вона качалася, її рот кри-

244

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

вився, та я не чула ні слів, ні плачу. Потім вона впала на землю, тільце сіпалося, вгору піднімалися маленькі кулачки і безсило падали. Далі її почало корчити, вона якось грубим голосом декілька раз скрикнула, засіпалася і затихла. Я думала, що вона так грається, бо сама знайшла комашку, спочатку розглядала її, потримала в руках, а потім поклала до ротика. Відвернув мою увагу від неї страшний крик тьоті, що стояла на колінах і тулила до себе дівчинку, ручки і ніжки якої безвільно звисали. І назавжди запам’ятала слова, що дівчинка померла від того, що нализалася солі, яка мала запах риби, бо їй дуже хотілося їсти. Дитя було пухле від голоду і опухало на очах, до водички не дійшла, залилася без води. Та й коли б дійшла, то могла б лопнути. Таке ніколи не забудеш! Дитяча пам’ять – найкраща.

Було чимало таких людей, які не хотіли йти до колгоспу. Селяни поробили решітки в корівниках, щоб не забирали у них худобу. Але активісти порозпилювали ці решітки і худобу забрали. Селян змушували вступати до колгоспу. Головою став місцевий житель, член партії Кузьменко. Він мав три класи освіти. Врожай тоді був добрий, але все позабирали, навіть квасолю. Норми хлібозаготівель були необмеженими. Наша родина жила більш-менш добре, бо в нас була корова. До нас часто приходили люди просити молока для своїх дітей. Тоді стежили, щоб ніхто не рвав колоски. Діти, однак, бігали їх рвати. Одного разу активіст погнався за такими дітьми з револьвером. Ті сховалися в медпункт, де я працювала (в одній половині будинку був медпункт, а в другій жили лікар і мед-

В асик ( Ю рч е н ко ) Ол ь га Я к і в н а , І915 р. н., село Калинівка – Я народилася 23 березня 1915 р. в с. Олексіївка

сестра). Активіст став вимагати, щоб йому видали дітей для розправи, але лікар прогнав його. Один з дітвори (Григорій Найда) був сиротою, не мав батька.

Щорського (нині Криничанського) району Дні-

Тоді хлібина коштувала 120 крб. Я купувала 10 ма-

пропетровської області.

леньких картоплин по 1 крб. Оскільки мій чоловік

Батько – Яків Трохимович був головою колгоспу, мати Марія Федорівна – передовою колгоспницею. У сім’ї росло троє дітей. Жили під час голоду на ст. Божедарівка біля Щорська. Там знаходилася Божедарівська школа, стояв молитовний будинок. У 1930 р. було створено колгосп ім. Хосе Марті.

був лікарем, то ми жили порівняно добре. Люди ж пухли з голоду, ловили та їли ховрахів. Вимирало по 5-6 дворів, не було кому вивозити трупи. У Щорську дітям давали їсти з вагонів (юшку, галушки) – це організував Червоний Хрест. У сусідньому ж селі Тепловці було людожерство, один чоловік зарізав жінку і дітей. Одного разу працівники санепідстанції знайшли на базарі у вареному м’ясі

245

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

людські пальці. У с. Сухий Хутір жінка на прізви-

Лисиця Іван Дмитрович,

ще Гришко заставляла сина зарубати дівчинку, яка жебрачила по селу. Той відмовився, тоді вона зробила це сама, але тільки поранила дівчинку. Коли її кинули на горище, вона опритомніла, продерла солому й закривавлена втекла до сільради. Цю Гришко забрали в міліцію, її більше ніхто не бачив. Легше стало, коли з’явилася трава, тоді їли козельці та гірчаки. У районі був дитбудинок, куди звозили дітей розкуркулених батьків. Там щоденно мерло по 3-4 душ дітей, їх тіла ранком вивозили і ховали на горі за селом.

Білик Ганна, 1929 р.н., село Червоноіванівка – В сім’ї нас було четверо дітей. Мені на той час виповнилося 4 роки. Страшний голод 33-го спіткав сім’ю. Батьки, як могли, спасали нас від голодної смерті. Доводилося їсти все, про що краще і не згадувати. Першою не витримала мама. Померла з голоду. Тяжко жити, коли ти не можеш згадати, якою вона була, бо ти на той час був ще малим. І спустіла хатонька наша, стало в ній ще сумніше та

1927 р.н., село Червоноіванівка – Про голод розказати багато не зможу, бо був малим. Пам ‘ятаю про те, що в нашій родині в 1932 – 33 роках ніхто не помер. Мабуть, завдячувати треба корівці, яка ледве сама животіла, а все ж давала трохи молока, яке і тримало нас. Людей помирало багато і ховали їх в спільні могили, а то часом і зовсім не ховали, залишали розпухлі тіла. Якщо хтось десь помирав, то приїздили бричкою, грузили і везли на кладовище. А в школі ці ж самі діти, які помирали і помирали, вчили вірша: У колгоспі добре жить – Є що їсти, є що пить, Чоловік чи молодиця, Як одне – щасливі лиця. І справді, всі були дуже схожі між собою. Запалі очі, які не вміли нічого виражати, здорові, як м’ячі, животи, пухлі ноги, на які навіть боляче було ступати, і лише одна думка про їжу... Коли вже прийшла весна, мама робила салат з молодої цибулі з сметаною чи, скоріше, з кисляком. Кожного дня. Я до цього часу не можу дивитися, не те що їсти це. А тоді це був порятунок.

голодніше, як в труні. Ми голодні нишпорили по хаті. Ось так і залишилось четверо дітей на руках у батька. Ходили і по смітниках, збирали буряко-

Омельчук Єфросинія Федорівна,

ві та картопляні лушпайки, їли насіння трави, а

1925 р.н., село Мирне

згодом все засипав сніг... Допомагали сусіди, всі

Ми вижили тим, що ходили у степ і рили там собі картоплю, ту, що в землі залишилася. А ще рвали

люди з села. Ми вижили.

246

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

рогіз, очерет, гірчаки, молочай. Мама все скидає у казанок, зварить і ми пили оту юшку. Ніби голод втомлювали, але ж так нудило та животи крутило! А у селі ще ж у декого була скотина, та й у колгоспі були корови. А годувати не було ж чим. То вони й дохли, бідні. А ми радіємо, як де викинуть ту дохлу корову. Шкіру обдерем, пошмалимо та й ріжемо на кусочки, відварюємо. Люди лежали по домівках пухлі, на ногах відкривалися рани, у діток не було голосу навіть плакати. Так, тільки «шипіли».

Галаган Лідія Олексіївна, 1926 р.н., село Мирне – Мама наша вже зовсім нездужала, а нас посилала на поле, на городи людські, і ми ходили, шукали та збирали гнилу картоплю, листя з кукурудзи та всякої городини. А як не знайдемо нічого, то йдемо, бур’яну нарвемо, а як наїмося того бур’яну, то животи болять, ми, малі, плачемо. Їли ще курячу блекоту, бо вона трішки ніби солоденька. Але ж від неї багато діток сліпло. Я й досі пам ‘ятаю, як у сусідів голосила та плакала жінка, бо померли її всі троє діток, а чоловіка забрали, бо він украв висівок у чобіт, а хтось побачив та й заклав про те. Страшний був час, і не тільки тому, що не було що поїсти, а й тому, що люди були ніби ніч темна. Думалося тільки про одне: де знайти їжу, як вижити. Всі ходили мовчазні, ніхто ні з ким не говорив.

Замора Харитина Яківна, 1923 р.н., село Семенівка – У нас була досить велика сім’я: тато, мама і четверо дітей – два сини і дві доньки. Жила сім’я не бідно. У 20-х роках збудували нову хату, у батька був весь необхідний інвентар для обробітку землі, худоба. Коли в селі організувався перший колгосп, то влада вирішила нашу сім’ю «розкуркулити» і вислати до Сибіру. Ми, діти, були на той час ще досить малі, і тато злякався, що ми там загинемо, тому віддав у колгосп все... У нашій хаті розмістилися колгоспні дитячі ясла, у сараї – колгоспна конюшня для коней. На горищі ще зберігався невеликий запас кукурудзи. Наша сім’я, що складалася з шести чоловік, жила у маленькій кімнатці без вікон. Але це і врятувало нас в майбутньому від страшної голодної смерті. Мій молодший брат Іван був дуже кмітливий. Він додумався зробити в стелі невеличку дірочку, через яку падали зернинки кукурудзи. І ми таємно і швидко жували і ковтали її сирою, щоб ніхто, не дай Боже, не нагодився. Я тільки останнім часом почала задумуватися над тим, як же ми тоді ризикували. Іще з тих років пам’ятаю своїх сусідів – Крисань Марію, Веклу і її чоловіка Антона та двох їхніх дочок. Їм у ті роки довелося скрутніше. Векла сама ходила як свічка, а все старалась щось дати поїсти діточкам, а ось її чоловік – дядько Антон був спочатку як скелет, обтягнутий шкірою, а потім перестав ходити, бо не було сили. Він лежав і почав опухати. Опух так, що на нього страшно було дивитись. Через декілька днів він помер.

247

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Ільків Ф е одо с і я Єф р е м і в н а ,

Бурчак Марія Сидорівна. Батько Сидір весь час

1925 р.н., смт Кринички

жив і працював тут же в с. Кархутори. Працював у

– Голод 1932–33 років знаю і пам’ятаю, бо на своїй шкурі іспитала. Про які неврожаї можна говорити? Засухи, податки – це дурниці. Нас хотіли знищити, то й забирали вирощений нашими мозолями врожай. Уповноважені від власті відбирали у людей вирощене в полі, а також відбирали прибічники «з наших» Бережна Вєра Іванівна, Бесцінний Софрон. Ніяких документів при собі вони не мали, з’являлися нальотом.

полі, бо в нього були плуг і конячка, які дістались від його батька. Батько у 1932 році зібрав зерна, що хватало прогодувати сім’ю. Але почали розкуркулювати, хоч наша сім’я не була багатою. Їздили підводами і забирали до грама все зерно, яке було, залишивши нас голодувати. Ходили в поле до скирт трусили полови і пекли з водою макорженики, од яких тільки пухли. З цього часу почали в сім’ї вими-

Коня у нас забрали. На 6 кварталі у нас було своє власне озеро, зараз там рибхоз. В колгосп заставляли йти примусово. Найчастіше приходили забирати зерно й продукти ввечері, вночі та рановранці.

рать: спочатку брат, трохи менший мами, потім

Споживали ми в їжу козельки, рогіз, бабки, щавель кінський, з акації цвіточки білі. Щоменше по три душі з хати, а то і вся сім’я вимирали з голоду. Нас у батьків було троє: Митя, Петя і я. Петро найменший. Він уже пух від голоду, і мама зварила щось із полови, таке густе, він поїв, а разом з ним і ми, так у нас і вуха позатикало – стало так погано. Думали, що всі разом зараз і помремо. Петрусь (брат) дуже хотів їсти, а саме на той час мами вдома не було. Він пішов ліг у калачики, поскладав ручки і сказав: «Я буду умирать».

яку не закидали, бо не було кому.

ще менша сестра, потім мачуха, потім ще сестра і останнім помер батько. Сім душ вмерло у нашій сім’ї. Хоронили без трун у чому помер, вивозили на кладбище конякою. Там була вирита одна яма,

За день в одній сім’ї вмирало по два чоловіки. Мама похоронила на кладбищі батька, а вдома залишилась чотирирічна сестра, яка померла в цей же день, не дочекавшись їжі. Мама зняла з себе платочок, замотала її і віднесла на руках на кладбище, поклала під бік до батька і накрила їх тим платочком. Сама ж голодна і гола пішла попід хатами просить, а хто ж що дасть їй у те врем’я. Потом її взяли на ферму у селі до телят за невеличкий пайок і так вона чудом вижила. А сестру

Сітало Єлизавета Миколаївна, 1940 р. н., село Кархутори – Моя мама народилася в 1919 році. Фамілія була

Катю взяли сусіди, бо в них не було дітей, вона також вижила.

248

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Шейко Григорій Порфирович, 1925 р.н., село Адамівка – Коли почалася колективізація, мій батько вступив у колгосп, здав одного коня і який був сільгоспінвентар. Пройшов деякий час і цей колгосп – СОЗ (так тоді називали ці господарства) поступово розпався, назад розібрали хто що здавав. Держава продовжувала організовувати СОЗи, та люди не дуже бажали розлучатися із своїм добром. І за непідтримку рішень уряду по організації СОЗів для тих, хто не підчинявся, почалося розкуркулювання. В ці списки попадає і мій батько, якого без суду і слідства відправили в Архангельську область. Там він пробув 8-9 місяців. Щоб нагодувати нас з братом, моя мама з декількома жінками пішла в поле збирати качани кукурудзи, які були приорані в землю. Там їх затримали – їхав якийсь начальник із району, судили. Отримала мама 3 роки далеких сибірських тюремних таборів, була відправлена на Далекий Схід в м. Хабаровськ, де працювала на будові бараків для судимих, більшість яких працювали на золотих приісках. Додому листів не писала, бо не дозволяли. А ми з братом після розкуркулювання жили з бабусею – старенькою мамою нашого тата. Господарство батька розпродали, розтягли, забрали все до нитки, а хату сказали щоб звільнили, чим швидше, тим краще. Нам з бабусею залишили трохи в горшках квасолі, горох, чечевицю і кваснину. А вночі прийшли хапуги, позабирали все останнє, що було в горшках. Положення стало безвихідне. Нас з братом пристроїли в колгоспний дитячий

садочок, де теж не було що їсти, варили супи з зерна сорго. В цей час відкрили приют для таких, як ми з братом, нас туди і відправили. Бабусю забрала дочка. Попав у дитбудинок у 1931 році. Зразу нас було 23 чоловіки, потім 27, спочатку було добре. Топили, спали на нарах, варили нам їсти. Все ж краще, ніж на вулиці. Зі мною в приюті були Віра Панасівна Кузнецова – 1927 р.н. (пізніше – моя дорога половинка, моя дружина), її брат Микола – 1923 р.н., мій брат Василь – 1926 р.н., двоюрідний брат Ткаченко Семен – 1923 р.н. (помер у приюті). Приютом завідувала дівчина чужа, одинока, яка із своїми друзями обкрадала наш бідний пайок. Поки нас було небагато, то можна було терпіти на тому пайку, який нам залишався. Всім – і хлопчикам, і дівчаткам – видали ситцеві розові платтячка. Приют був розміщений в селі Малашино в оселі багатого господаря Дербаса, який тримав паровий млин, магазин, його теж розкуркулили. Перед весною 1933 року в наш приют почали поступати масово діти до 15 років з усього району, привозили напівживих, худих, опухлих, в ранах, які воші пороз’їдали глибоко. Продуктів було дуже мало, а ще їх розкрадали, діти слабли, танули на очах, дитяча смертність тут стала нормою, мерли десятками, їх возили тачкою старші, кріпкіші приютівці на пустище, де зараз знаходяться городи за селом (називали те місце Кунахівське – колись там жив багатющий Кунах, з його господарства не залишилось і сліду). Хоронили діток

249

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

у ямки мілкі, бо не було кому копати у мерзлій землі, аби тільки можна було прикрити землею, а були такі могилки, що з них виглядали ручки чи ніжки. Були такі випадки, що навіть відносили діток, які ще ледве-ледве дихали. А ще хоронили у силосній ямі біля ферми. І ніяких трун.

Мама, коли закінчився строк її тюремної «служби», їхала додому, не знаючи нічого про свою сім’ю. Уже коли приїхала поїздом на ст. Божедарівка, тоді від знайомих дізналася, що ми живі. А зараз стає страшно, коли згадуєш, що ти пережив.

Смертність була і у селі. Вимирали навіть сім’ями – Реп’яхи, Литвиненки. Діти в приюті були схожі на живі скелети, обтягнуті шкірою. Вони «паслися» – поїдали шпориш, гірчаки, на вишнях все листя, яке могли дістати, молодий очерет, що ріс близько приюту, увесь був поїдений дітьми. Ми з братом теж «паслися», були опухлими, особливо ноги і животи. Одного дня всіх живих дітей повантажили на підводи і повезли в другий приют на станцію Незабудіно Солонянського району. Там положення було кращим, все залежало від керівництва. І там була смертність, але значно нижча. І діток хоронили, як людей, а не собачат. Коли повернувся наш батько з Архангельська (реабілітували), то з великим трудом нас розшукав там, у Незабудіно, куди прийшов пішки за день. Нас з братом забрав і пішки ми відправились додому в Мар’ївку. Йшли довго, бо були дуже худі, слабі, голодні. Батько наш поїхав у Кам’янське (Дніпродзержинськ), влаштувався на роботу і відразу забрав нас до себе. Батько не женився, бо чекав, коли повернеться наша мама після відбуття 3-х років заслання. Виховував нас сам. Ми почали ходити до школи.

Черненко Параска Семенівна, 1923 р.н., смт Кринички – Було у батьків сім душ дітей. Та було в нас господарство: коні, кури, свині. Батько орендував землю. Він завжди возив на конях сіль, цукерки. Було це в 30-х роках, мені було 7 років. Розкуркулили батька, забрали господарство, забрали батька до в’язниці. Пшеницю ховали в яму. Підманули матір – сказали, якщо скажете, де яма з хлібом, то ми випустим батька. Батька не випустили, а хліб забрали, а матір і сім душ дітей вигнали з хати і хату замкнули. Ми ночували у сусідів. Начався голод. Не було чого їсти. Мати ходила у поле ловити ховрахів і наварила їх. Ми повечеряли й лягли спати. А на ранок повставали – один брат помер. Звати було його Михайло. В нас був садок і там одні вишні. Якось мати пішла до батька у в’язницю. А коли повернулася, в саду стояли голі дерева: діти пооб’їдали листя з вишень. Мати, як побачила садок, лишилася розуму. Її відправили на Ігрень, а ми – дві сестри і чотири брати – залишилися самі і почали пухнути з голоду. Були пухлі й померли. Зосталася я і один маленький хлопчик, який міг тільки сидіти на печі.

250

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Він там і засох. Я однесла його до бабусі, а бабуся теж померла, і поховали їх разом – бабусю й онука – в одній труні. Я залишилась одна і мене відправили в дитячий будинок у Дніпродзержинськ, потім перевели в Адамівку. Я пішла в 1 клас в 10 років.

Тонкошкур Неоніла Савелівна, 1932 р.н., село Новопідгірне – Я народилася у 1932 році, саме тоді, коли розпочинався голод. Про те, що моя мама вагітна, нікому не розповідали: боялися. Щоб ніхто не дізнався, бо могли украсти немовля. Коли я народилася, батьки ховали мене на печі, прив’язували, щоб не впала і не кричала. Ті, хто ходив по хатах забирати харчі, звалися активістами, до тих, що не віддавали харчі, застосовували покарання і вивозили до Сибіру. Активісти мали зброю – табельні пістолети, і застосовували її, щоб налякати середняків. До куркулів приїжджали із кулеметами. Мій дід був багатою на той час людиною: мав великий двір, багато коней, двоє волів, трьох корів, овець. До нього прийшли відбирати все це до колгоспу. Мовчки виносили все і виводили худобу. Наставили на діда кулемета. Що було активістам до того, що все майно і землю обробляли великою родиною, бо у діда було шестеро дітей?! Зерно приховати було неможливо, і вижити мо-

гли лише ті, хто пішов працювати до колгоспу. Мій батько працював у колгоспі на молотильні, а мама – на різних роботах. Годували баландою. Татко і мама «умудрялися» приносити баланди додому, щоб нагодувати немовля, тобто мене. Наливали в пляшку і годували із соски. Гущу замотували в ганчірку і давали смоктати замість соски, щоб я не плакала. Худобу теж неможливо було приховати, як і зерно. І тому почали вимирати люди. Вмирали цілими сім’ями. Спочатку, коли почався голод, ділилися хто чим міг. Ходили по селі убогі і просили. Я не пам’ятаю прізвищ людей, які загинули від голоду. Мені розповідав батько, що у нас у селі траплялися випадки канібалізму. Наша сусідка, яка втратила від голоду в 1933 році чоловіка і трьох доньок, коли померла четверта, її зварила і з’їла. А вранці її знайшли мертвою, бо, збожеволівши, наклала на себе руки.

Литовченко Параска Іванівна, 1918 р.н., смт Кринички – У роки голодомору було дуже сутужно із зерном: не дай Боже залишити для себе, для своєї сім’ї – лиха не минути. Витрушували все до зерниночки, до крихти. Влітку було трохи легше – то ягідку якусь зірвеш, то корінчик лопуха вириєш, а він, на вогні підсмажений, такий солодкий. Збирали зелені насінники калачиків, рвали зелену поросль купини, варили в окропі або квасили...

251

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

А взимку то було страшне. Якимсь дивом моїм батькам вдалося зберегти корову. То й не корова була – одна тільки назва: слаба, худенька, ледве на ногах стояла. Та батько й за таку переживав дуже, щоб не забрав хто на харч. Ховали її як могли. Наша Зіронька допомогла нам пережити зиму. Було трошки сіна, то ми її спочатку сіном годували, а як сіна не стало, почали зі стріхи «харчі» вишукувати – стару запрілу солому. Отак півхати і розкрили. В одній половині хати грілися, а на другу половину сніг сипав. Та іноді хоч трохи молока перепадало, завдяки цьому зиму і пережили, бо в хаті нічогісінько з харчів не залишилось. До весни якось дотерпіли, дякувати Богу, ніхто з нашої сім’ї не помер, тільки хворіли всі дуже. А от сусіди наші, ті всі померли, нікого з великої сім’ї не залишилось. А наступного 1933 року вже й до нашої сім’ї велике горе прийшло – забрали у нас Зірочку, хтось, мабуть, забив. Та це й не диво – адже в селі навіть гавкоту собак не чути було, бо всіх поїли. А ще люди почали зникати. Особливо тяжко було почути, що безслідно зникла дочка наших родичів 12-річна Олена. Тоді ми пережили справжній жах – адже говорили, що вже й людей вбивають, бо їсти нема чого. А живі люди з голоду пухли та мерли.

1932 році був гарний, але забрали все. Коли одного дня мої батьки повернулися з роботи, вони знайшли свою хату зовсім пустою. Як і всі у селі, наша сім’я мала присадибну ділянку, на якій цього року було багато цибулі, моркви, квасолі, картоплі. Забрали все збіжжя до останньої зернини, усю крупу, навіть сіль. Навесні 1933 року батько зі старшими дітьми ходив у поле, набираючи із собою побільше води. Вони виливали із нір ховрахів, м’ясо їли, а шкурки іноді міняли на пшоно. Весною ще їли цвіт акації, різні корінці. Голод розпочався взимку. Їли ми кору дуба, курай, хто що знайде. Наші сусіди почали вмирати з голоду. Ми теж так попухли, що батьки не мали навіть можливості піти по інших селах вимінювати харчі. У моєї старшої сестри Марії на тілі повідкривалися кровоточиві рани. На вулицях села валялися трупи. По них лазили пацюки та об’їдали їх. Пішла біда з торбиною по всій Україні. До нас заходило багато городян та міняли предмети побуту на продукти харчування. Але їм це мало коли вдавалося, бо у селян самих нічого не було. Селяни так само просили, як і городяни. У пам’ять врізалась чорна дорога. По ній вивозили померлих у холодну вічність, звідки ніхто

Соломка Поліна Іванівна, 1924 р.н., село Смоленка – У нашій родині було четверо дітей. Урожай у

не повертається. У нашої сусідки у дворі за одну ніч виросло три хрести. Під ними поховали бабу Параску і двох сестричок-близнючок. Згодом тих могил не стало, їх зрівняли з землею.

252

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Влітку 1933 року чоловіків і жінок зганяли косити колгоспний врожай. Навколо поля були виставлені вартові, які оберігали кожен колосок, щоб його не з’їли чи не вкрали косарі. Люди косили хліб, а самі падали непритомні від голоду або вмирали.

М а гд а л и н ів с ь к и й ра й о н

У нашій родині іноді пекли коржі, вони були зеленими на колір, бо виробляла мама їх із споришу та береста. Нам, дітям, вони здавалися дуже смачними. Але я нікому не побажала б їсти такі коржі. Іноді батько робив дрібну крупу із лісових жолудів. Її засипали у воду і довго варили. Моя мама часто хвалилася, що їй вдалося зберегти всіх дітей живими, а от у її свекрухи 10 дітей, а залишилося четверо. Часто у розмовах старі люди повторювали: «Забрали все, лишилися тільки слабий вогонь у печі та рогачі і голодні діти – на печі». Надійшла нова весна. Прилетіли до своїх гнізд лелеки, а господарів немає – вимерло півсела! Нема кому їх зустрічати, нема кому їм радіти.

Рута Оксана Мусіївна, 1914 р.н., село Очеретувате – Нас було в батька й матері п’ятеро. В 15 років полюбила хлопця Ілька і бігала до нього на побачення. Батько бив мене і не дозволяв з ним зустрічатись, бо хлопець старший від мене, і до того ж бешкетник. Але я сказала, що люблю його. В 16 років вийшла заміж. В червні в мене на-

253

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

родився первісток. Сина назвали як і батька – Ілько. Через тиждень я вже пішла на роботу. Робила в огородній бригаді.

літки лазили за пташиними яйцями, повиловлювали усіх пуголовків і тритонів. Ще ми їли бруньки з дерев. Чаю ж не було, варили гілочки вишні.

Ми і копали, і пололи, і на собі таскали мішки з буряками та картоплею. Непоганим був урожай, усім хватало, та геть усе відібрали уповноважені і комсомольці.

СПАСИБІ ПРЕ ДКАМ ЗА ДУХОВНИЙ СПА ДОК

Я жила у свекрухи, так ми з нею сховали мішок зерна під снігом за садком та миші усе сточили.

83-річний житель Мар’ївки Андрій Іванович Бандура пережив голодомор 1933 року.

Нам трішки повезло, корова здохла, а шкура залишилась. Свекор її пошматував, а потім на смужки тонкі покроїв, і ми варили її і їли. Чоловіку моєму в місяць на сина видавали пуд муки (він був голова сільради), хліб не пекли, а робили затірку з муки і їли вариво (усього було 9 ротів у сім’ї). Люди дуже мерли. Ховать було нікому, їх так і складали біля хати, чи в сараї – скотини ж не було. У мого діда Савки троє дітей померло. Їх під хатою так і закопали без труни. Як уже стало тепліше, по селу пустили бричку і на неї складали тіла та й одвозили за село на цвинтар. У одній могилі по двоє-троє ховали. По весні стало трохи краще – їли бур’ян, рогіз, очерет, козельки, какиш. Тільки треба було потроху їсти. А той, хто накидався, потім корчився від болю і помирав. Мені в огородній бригаді давали на день три ложки сої. Ще люди виловлювали ховрахів і здавали, за це щось з’їсне отримували. Деякі об’їдали зелені колоски (не витримували) і теж помирали. Під-

Родом він з села Богданівки, що колись належало до Котівського району (був колись такий). За Брежнєва відбулися укрупнення і Богданівку об’єднали з Мар’ївкою. Так, нікуди не переїжджа-

254

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

ючи зі своєї хати, Андрій Бандура став з богданів-

– Слава Богу, ні. Батько мав корівчину. Завдяки їй

ця мар’ївцем.

і вижили. У мене був, правда, дядько, батьків брат

Запитав свого співрозмовника, чи пригадує він голодомор 1933 року? – Так, пам’ятаю. У нас у Богданівці тоді померло 44 чоловіки. Я навіть вів облік, ходив розпитував старих людей, коли кільканадцять років тому ця тема перестала бути забороненою. Живе в селі Гу-

Тарас Микитович Бандура. Він лежав у ліжку опухлий з голоду. І я йому носив молочко. Мама наллє пляшечку і каже було мені: «Понеси дядькові Тарасу...» Бачте, який я плакун – що не здумаю, зразу плачу. Діти приїжджають: чого то батько плаче? А жінка

биниха жінка моїх років Ліза Пашенко, яка знахо-

покійна каже: та то він згадує своє...

дилася тут в інтернаті. У нашій Богданівці тоді був

У Андрія Івановича троє дітей – дві доньки й син –

інтернат для діток, які осиротіли після голодної смерті батьків. Їх сюди звозили, і ці дітки жили в нашому селі. Везли їх з навколишніх сіл – Січкарева, Копилове, Сужено-Варварівка та й з нашої

розлетілися з рідного гнізда. Так Андрій Бандура молочком, яке носив щодня, врятував від голодної смерті свого дядька Тараса,

Богданівки. Це тут багато дітвори було. І їх тут

який все ж піднявся потихеньку.

померло стільки (краєзнавець Михайло Рябцев

– А чому голод був?

називає цифру – 170 дітей померло в інтернаті. – М. Ч.). Так ось ця Ліза Пашенко ходила в школу зі мною (вона, може, на рік старша за мене). А її взяла до себе з інтернату одна самотня бабуся. Ліза ходила до школи, тут і виросла, а потім десь з четвертого класу її рідна тітка з Січкаревої (Січкарівки) забрала до себе. Зараз Ліза живе в Губинисі і в сумні дні поминання жертв голодомору приїздила в Богданівку (нині Мар’ївку), де їй судилося

– Забирали в людей останнє. Пригадую, хлопчиком бігав і все бачив. Активісти приходять і штрикають туди-сюди. У клуню дідову зайшли. Шпигом здоровим скрізь штрикають. А воно як посиплеться, пригадую, чечевиця. Десь якась торбина стояла, на яку вони натрапили. Вони тут же забрали цю торбинку з чечевицею. Я отакий малий стояв збоку і все бачив...

пережити страшний 33-й рік. Прикро, але й досі хреста в пам’ять десятків померлих з голоду людей в Богданівці так і немає... Нічого не зосталося і від того дитячого інтернату. – А у вас у родині, Андрію Івановичу, ніхто не помер у той лиховісний рік?

Магдалинівський район. Микола Чабан

255

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Ні к о п о л ь і Ні к о п о л ь с ь к и й ра й о н

здивувало те, що зерно зразу увозили. Говорили, що до міста Нікополя, де вантажили у вагони і кудись одвозили. Подив селян змінився на зляк: «Чим годувати сім’ї? Що сіяти наступного року?

Гузь Катерина Андріївна, 1909 р.н., м. Нікополь – Все своє життя я прожила в місті Нікополі і була свідком тих часів, коли приходилося виживати в роки тяжкого голоду, війни і розрухи. Пам’ятаю, як у нас одна мати поїла своїх двох дітей і її водили по селу з прив’язаними залишками ручок, і люди на неї плювали, били тощо. А ми вижили тому, що чоловік сестри ловив рибу, міняли її на їжу, рили в плавнях все, що залишилося їстівного, і варили. Ніхто нас не ганяв, кожен виживав, як міг.

ЯК ЖИТИ ДАЛІ?!» Мешканці села розуміли – без зерна це зробити буде важко. Вони навіть не підозрювали, які випробування їм готувала доля. А можливо і не доля, а щось інше... По селу пішли чутки: «Будуть розкуркулювати». Ніхто не знав, що це таке. І почалося... Спочатку у нас забрали корову. Потім всі продукти, посуд, одяг – усе. Так було в кожній хаті. До листопада ми з’їли всю траву біля хати, ловили ховрашків, збирали лободу біля річки. Поки річка не вкрилася льодом, збирали ракушки, з яких паличкою видовбували молюсків. Люди по селу ходили сумні. Не гралися діти, не

Добрида Микола Антонович,

гавкали собаки. Не було сил навіть вітатися один

1928 р. н., м. Нікополь

з одним. Було дуже тихо. Наче чорний птах смерті

– В 1932 р. мені виповнилося лише чотири роки. Про ці лихі часи сам пам’ятаю небагато, але старша сестра іноді пригадувала. На її очах зразу з’являлися сльози. Спогади були страшними. Наша сім’я тоді жила в селищі Шолохово Дніпропетровської області. В родині було троє дітей: Ольга (1924), Світлана(1929) і я. Батьки працювали у колгоспі. У нас була корова, яка годувала всю нашу невеличку родину. Все було добре.

накрив своїми крилами село. Один за одним почали вмирати сусіди. На цвинтарі їх не ховали – не було сил. Закопували прямо тут – в городах. Не плакали за померлими: можливо, не відчували болю, можливо, не було чим, можливо звикли до цього жаху. Страшні були часи! Батькам давали пайку в колгоспі (тільки на двох працюючих). А вдома її ділити треба було на п’ятьох. Сестри від голоду попухли. Мені, як молодшому в родині, перепадало більше

У 1932 р. у колгоспі отака низенька пшеничка

«їжі». Мати й батько вже ледве пересувалися. Не

вродила – і та скорчилась, позасихала. Але людей

знаю яким дивом, але ми вижили.

256

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Шевякова Меланія Михайлівна,

Рак Олександра Петрівна,

1924 р.н., м. Нікополь

1920 р.н., село Дмитрівка

– Моя мати, Юхно Ірина Тимофіївна, 1901 р.н., мала

– Не знаю, дуже боляче згадувати ті холодні і жорстокі роки голоду. Мені було 12 років. В нашій сім’ї було семеро чоловік. Мої тато та ненька, 3 сестер і один брат та я. Жили ми до голодомору дуже хороше. Та ось настав 1932 р. Цей рік став страхіттям для всіх сільських людей. Це було зранку, коли батько були на роботі, а ненька в той час занедужала, прийшло декілька пихатих з якимись палками в руках. Вони наказали згортати всі продукти споживання, дорогі на той час речі. Та ніхто з нас не ворушився. Тоді чоловіки кинулись збирати все в кучу, а через деякий час прийшли інші, все забрали, навіть мамине дране пальто, яке вони носили по дому. Ніхто нічого не розумів, менші плакали. Я вибігла надвір і чула страшні крики і ридання своїх односельчан. Не знаю, як і чому я опинилася в своєї бабусі. Там я пробула два дні, а коли повернулася додому, неньки вже не було. Тато казав крізь сльози, що ще в той день, коли приходили кати, як він їх називав, моєї мами не стало, в той же ж день її і поховали. Збили труну з гнилих дошок, бо хороші забрали, вирили яму та й зарили, як «нелюдяну». Я навіть не побачила її в останній раз.

перший шлюб з Климовим Олександром Федуловичем, 1899 р.н. Вони проживали в м. Нікополі по вул. Рибна, буд. 34. Під час голоду в 1933 році Олександр Федулович зранку пішов у стару частину міста, щоб заробить для своєї сім’ї якісь харчі. Малі діти весь час плакали. Просили їсти. Повертаючись ввечері додому зовсім виснаженим, він впав і помер на вул. Довгалівській. Жінці про його смерть повідомили згодом, коли вже поховали. Люди не змогли віднести його додому, бо були дуже знесилені. Місце поховання Олександра Федуловича невідоме. В цей час у Климова О.Ф. вдома залишилися жінка та шестеро дітей. У цьому році від голоду померли найменші діти, хлопчики-близнюки: Григорій та Іван. Мати була виснажена, тому не мала грудного молока, а іншої їжі їм не могли знайти, так як їм було по два місяці. У сім’ї всі були знесилені, і тому дітей поховали у кінці свого городу. Через декілька років сім’я вирішила перепоховати дітей. Але місцева влада не дозволила, бо там був ще похований середній син. Він помер пізніше від сибірки, тому могилу не можна було розкопувати.

Два нещастя звалилося відразу на нашу сім’ю. Та ми не здавалися. Бабуся перейшла до нас. Їли ми кожен день прілий і гіркий хліб, бабуся зарила в землю пшеницю, але вона попріла, та ми були раді і цьому. Кому в день перепадало шматок, кому крихти. Пам’ятаю, одного разу бабуся Мотря варила щось з буряка та квасолі. Коли вона вийшла

257

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

з хати, то я в тряпку бігом натягала тих помийок, і

Переверзєва Ольга Іванівна,

бігла щосили, ховалась і їла. А воно ж було буряк гнилий, квасолю черви повиїдали, а я наминала. Та в той час на це і не звертали увагу, ті помийки, що варила бабуся, були для всіх нас як золото, і ми їли їх, якщо вони були, з великою радістю. Це зараз як згадаєш, серце болить. Як ми жили? Скільки людей, дітей загинуло у ці страшні роки голодомору? Та це ще не все. В той час мало люди спілкувалися між собою, всі ненавиділи один одного, якщо бачили, що одним краще чим іншим, але це ж було не так. Так вважали тільки ті, які вже від голоду переставали бути людьми, вони кидалися на своїх односельчан, немов голодні вовки. Так, це було справді страхіття. Таке горе сталося з моєю старшою сестричкою Зіною, вона ходила по селі немов нежива, її руки були сині й кістляві, обличчя пухле і страшне, вона накинулася на двох дітей, але, може, згадала, що

1921 р.н., село Дмитрівка – Урожай 1931 – 1932 гг. был небольшим, но его могло бы хватить на пропитание. В 1932 году осенью активисты ходили по хатам, по огородам, протыкали пиками землю, заглядывали под крыши: искали зерно, продукты. Следом ехала арба, куда складывали всё, что находили. Все забирали. Как-то пришли и к нам. А мама варили в казанке пшено на воде, редкое такое. Среди них был и Тимоха Щербина. Искали они у нас зерно, а у нас хоть шаром покати, ничего нет. Так этот Тимоха подошел к казанку и ногой его перекинул. А мама ему говорит: «Чем же я детей накормлю? Что ж ты делаешь?» А он на неё замахнулся батогом и сказал: «Чем хочешь, тем и корми. Какое моё дело!». Я ходила в поле и собирала мёрзлую картошку, осталась где в поле кукуруза, тоже собирала. Мололи кукурузу и пекли хлеб.

така сама людина і зупинилася. Пшениці надовго не хватило. Чи п’ять днів, чи, може, більше, точно не пам’ятаю, не з’їли ні одної крихти. Тоді тато довідався, що на шахті вивезли дві дохлі коняки і що люди побігли туди. Ми не гаючи часу прибігли, але нам вже нічого не дісталося. Тільки дрібненькі кусочки в смолі, десь 150 – 200 грам принесли ми додому. Поділили, та не все зараз з’їли. Батько вимочив його в воді, просушив, обпалив вогнем та й їли. А як прийшла весна, то листя, лободу, кропиву їли. Весною вже стало легше.

Гармаш Петро Петрович, 1924 р.н., село Довгівка – Під час голоду ми, діти, ловили ховрашків, варили їх, їли. Тоді я вперше з’їв їжака, м’ясо у нього гірке, недобре. В сім’ї нас було шестеро дітей. Батька нашого, Петра Зінов’євича, заарештували енкаведисти, був він знаменитим каменщиком в окрузі. Клавши пічку якомусь лікарю у Дніпропетровську, щось не те сказав. Його заарештували і готували до відправки на Сибір. На станції він утік. Місяців зо три жив у лампачі на околиці села. Ще

258

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

дорослі розповідали, що в сусідньому районі торгували на базарі людським м’ясом. Пам’ятаю голодуючих, які ходили по селах, просячи їсти. Мама завжди виносила те, що мала, так робили і наші сусіди Терещенки.

Кравченко Марія Миколаївна, 1924 р.н., село Криничувате – Було це в 1933 році, ми тоді проживали на Довгівці. Було мені 9 років. У селі був страшний голод. Люди помирали цілими сім’ями. Щоб вижити, пекли оладки з лободи, кору дерев дерли, сушили, перетирали на муку і місили для випічки. Дітки постарші бігали виливати ховрашків, обдирали їх, м’ясо смажили та їли, а шкурки здавали заготівникам. Щоб не померти з голоду, крали яйця у горобців і пекли на вогнищі. Яйця були дуже маленькими, страшенно неприємно пахли, але діти їх їли один поперед одного, такі вони були голодні. Хто розпухав від голоду, той помирав, а хто був худеньким, той лишався жити. Коли у селі був страшенний голод, люди розповідали, що на станції Девладово, просто під небом, лежали гори зерна, від чого й проросли. Але дорослих і дітей, хто ходив красти, розстрілювали на місці – такий був наказ.

Плескач Катерина Гордіївна, 1924 р.н., село Приют – В 1932 – 1933 рр. я проживала у с. Приют Нікопольського району. На той час мені було 6 років. Пам’ятаю, що влада забирала урожай. Мій батько закопав у землю мішок пшениці, та прийшли люди (серед них були і такі, що я знала), довго шукали скрізь, знайшли сховане і забрали. На селі був чоловік на прізвище Зноба. Він був як староста. Тож і ходив по дворах з обшуками. З сусідами жили ми мирно, по-доброму, ніхто ні на кого не доносив. Навпаки – намагались допомагати один одному. Партійні 3 – 4 чоловіка, ті, хто приходили в хату, документів не показували. Пам’ятаю, як знущались над моєю матір’ю, тягали її за коси, вимагаючи віддати приховане. Зброї у них я не бачила. Але люди підкорялися, не боронилися. Не можна було приховати хоч якусь частинку зерна, продуктів, овочів. Побачили у нас горщик в печі з квасолею і той забрали. Хто пішов до колгоспу, тим давали їжу, але цього було замало. Батьки несли все своїм дітям. Самі ж ледве ноги волочили. Влада забирала не те що продукти, але й одяг. Чула я й про закон «п’ять колосків». За те, що вкрадеш на полі хоч жменьку зерна, можуть посадити в тюрму. Туди ледве не потрапила моя мати. Вона заховала під спідницю трішки зерна. Партійні побачили, розірвали на ній спідницю, зерно забрали, а її побили. А сусідка взяла на току мішок полови з проса, щоб помазати хату, її посадили у в’язницю на півтора року. Люди не хотіли працювати в колгоспі. Бригадир

259

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

щоранку обходив село і гнав усіх, хто був живий, на роботу. В селі голодували всі, крім Зноби та партійних. Сироти просили під хатами милостиню. Слабкі люди вмирали, сильніші – виживали за рахунок того, що їли все, що годилось чи й не годилось у їжу (гірчак, акацію, березку). Молотили зерно, пекли маторженики, добавляючи туди траву та тирсу. Сусіди наші померли від насіння дурману, яке споживали в їжу. Споживали ховрахів, моя мати ловила їх, варила в казані або пекла на вогнищі, а потім ми їли. Людей хоронили в дворах, в садках, бо не було сил у рідних донести до кладовища. На жаль, немає в нашому селі пам’ятників померлим від голоду, хоча ми пам’ятаємо цих людей.

Шинкола Павло, 1907 р.н., село Новопавлівка – Перед тим як писати, я заприсягнув перед Богом, що буду писати лише правду, хоч всієї правди описати не можу. Я народився 1907 року в селі Новопавлівка Нікопольського району Дніпропетровської області в родині, що складалася з 10 осіб. Батько мій мав господарство та займався хліборобством, а з 1923 року його було позбавлено виборчих прав. Наше велике й заможне село складалося з понад 2000 дворів, мало дві церкви, що їх зруйновано 1931 року. Село лежить над самим Дніпром

за 5 км від м. Нікополя, а напроти нашого села, по той бік Дніпра, лежить село Водяне Кам’янського району Запорізької області. У 1928 році розкуркулено 13 господарств. Вік господарів від 40 до 70 років. Разом з родинами це було 50 людей. З цих 13 господарств 4 родини десь виїхали (втекли) з села. Решту 9 родин, або разом 32 душі, що лишалися в селі, одного дня забрали й вивезли на далеку північ. Під час розкуркулення їх так пограбували, що повезли на виселку голодних і голих (без запасного одягу й білизни), зимою, з малими дітьми. Розкуркулення і примусова колективізація змусили селян кидати хліборобство та йти робітниками до промисловості. Решту села силою та терором загнали до колгоспу. У цей час я покинув село та став шофером у Запоріжжі. Після відправки на північ першої партії розкуркулених, ще зимою на початку 1929 року розкуркулили другу групу з 28 господарств, з загальною кількістю 128 людей. Вік господарів – від 30 до 75 років. Навчені досвідом першої групи, більшість зразу десь розбіглася з села, а тих 7 господарів, або всього 22 душі, що лишилися в селі, було так само вивезено на північ у 1930 році. Коли вивозили другу групу, до неї випадково попав і я. Після того як я втік до Запоріжжя, я деколи нишком провідував свою рідню, частина якої ще жила в селі. Дома з усієї родини лишилася лише мати та наймолодша сестра, які не могли відповісти, куди поїхала чи пішла решта. Мати мені сказала, що батька вже два тижні немає дома і вона не знає,

260

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

куди він пішов. «Так би я радила і тобі, синку: тікай, поки не дізналися, що ти дома», – промовила мати. Я попрощався з ними і пішов на станцію. Там мене заарештували та посадили під арешт у м. Нікополі. У п’ятницю, 28 червня 1930 року (такі дати не забуваються) перед нами виступив представник ГПУ (прізвища не знаю) з такими словами (російською мовою): «Слухайте, розкуркулені! Завтра ми відправимо вас звідси разом з вашими сім’ями на північ. Не бійтеся: ми відправляємо вас не на розстріл, а на роботу. Партія та уряд вирішили провести суцільну колективізацію і, щоб ви не перешкоджали цій великій справі,– ми виселяємо вас, як ненадійний елемент». Ранком 28 червня 1930 року нас відправили з Нікополя на ст. Павлопілля. Аж до посадки у вагони чоловіків тримали весь час окремо від сімей. Ми прибули раніше. Жінок та дітей привезли слідом. Коли почали садовити до вагонів, разом з сім’єю викликали й садовили до вагону чоловіків. При цьому були трагічні сцени, бо виявилось, що багато з жінок покидали своїх дітей. На гіркі докори батьків, жінки з сльозами, під загальний плач селян, крики та лайки конвою ГПУ, кричали: «Я їм рідна мати. Я не повезу їх з собою туди, куди нас вивозять на певну смерть». Людська мова занадто бідна, щоб передати весь жах трагедії цих нещасних батьків та матерів, що мусили самі – з почуття материнської любові та материнської відповідальності – пустити в світ

своїх власних малих дітей... До цього їх змусили вістки з півночі від першої партії розкуркулених. Дехто з них втік і розказував, а інші прислали листи і писали, що майже всі діти вимерли дорогою та вже на місці, викинуті з вагона у сніг. Решта йшла сотні кілометрів у лісі і там самим собі будувала житло-бараки. Вмерло багато дорослих, а особливо дітей: від голоду, холоду та хвороб, під охороною конвою, з наказу влади з Кремля... Після трьох днів і двох ночей в дорозі я вирішив: що Бог дасть! – і покинув тих нещасних людей... Мені пощастило і я знову повернувся до м. Запоріжжя та знову став шофером. У листопаді 1932 року я дістав розпорядження везти своєю 3-тонною машиною до села Бобурки Запорізької області уповноваженого на це село «тисячника» – директора Ремонтно-механічного заводу м. Запоріжжя Лева Рабіновича. Коли я привіз його до колгоспу, колгоспники перемолочували вдруге солому. Рабінович лишився в колгоспі, а я мусив повертатися до Запоріжжя. Був уже вечір, і я заночував у селі. Все зерно з-під молотарки вивезли на станцію. Зараз перемолочують удруге і все – до зернини – знову вивозять. Колгоспники голодні, живуть городиною, домішуючи полову, товчені кукурудзяні качани тощо. Уже в цей час, наприкінці 1932 року, в Запоріжжі під кожними дверима за день переходило поодинці по 15 – 20 селян – просити їсти. По всіх скриньках для сміття, що стояли біля домів, ціли-

261

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

ми днями довбалися голодні селяни, шукаючи недоїдків, яких не було, бо й міське населення жило на злиденному «пайку», по картках.

Після такої несподіванки я запитав його: чому їх

Приблизно на початку березня 1933 року, прийшовши зранку на роботу, я побачив біля їдальні групу робітників. Я зацікавився, чого стоять робітники, коли в цей час їдальню зачинено і, підійшовши, побачив під дверима їдальні два трупи селян: чоловіка 40 та хлопця років 10-12. Робітники стояли навколо пригнічені й мовчазні...

– я не знаю».

Незабаром я був у лікарні, коли під’їхала підвода, з якої лікарська обслуга внесла носилками до почекальні пухлого, без пам’яті чоловіка років 40. Вийшов до нього лікар, подивився і сказав: «Ніякий йому ні лікар, ні ліки не поможуть: він умирає з голоду». На запитання до візника, де він його взяв, візник відповів, що, прийшовши на роботу, вони побачили лежачу незнайому людину, що вже не балакала, та що бригадир послав його відвезти людину до лікарні.

везуть до в’язниці та що це за злочинці? Міліціонер відповів: «Такий наказ. А що буде з ними далі Після цього я надумав поїхати до свого села, провідати своїх рідних. Діставши трохи харчів, я поїхав. Прибувши й ідучи зі станції, я зайшов по дорозі до своєї сестри, її не було дома і я, привітавшись, спитав у дітей: – А де батько? – Батько на роботі, – відповідали діти. – А де мама? – Поїхала у Москву. – Чого? – По хліб. – Аж у Москву по хліб поїхала? – здивовано запитав я.

З цього часу подібні випадки стали щоденним явищем.

− Так! – відповідали діти і продовжували: – Е,

В тому ж березні місяці 1933 року мене послав мій начальник з вантажною машиною в розпорядження дільниці міліції 13-го виселка Запоріжжя. Там почали виносити і вантажити на автомашину пухлих селян, що вже не могли самі ходити. Коли було навантажено приблизно з 15 чоловік, – до кабіни сів міліціонер та сказав їхати до БУПРу (Будинок Примусової Праці – в’язниця). Після паузи міліціонер обізвався до мене: «Товариш шофер! Не швидко їдьте. Хоч ви пожалійте цих людей».

ного хліба, пшона, гречаної крупи і ми тільки тим

дядьку! Наша мама вже привезла з Москви печеі живемо. Я попрощався з дітьми і пішов до найстаршої своєї сестри, з думками про хліб... з Москви! У старшої сестри було гірше: 6-річний син її Степан умирав з голоду на очах у рідної матері й батька. Коли я відходив, сестра промовила до мене: «Давай, братику, попрощаємось, бо ми з тобою вже, мабуть, більше не побачимось...»

262

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Через деякий час вмерли її син Степан, чоловік, а незабаром вмерла і мати – моя сестра...

такі, що вже не могли йти. В одному місці мене зупинила якась жінка з п’ятирічною дочкою.

Батька з матір’ю я застав напівпухлими. Коли ми сіли за стіл, щоб з’їсти обід, який складався з рідкого, нічим не засмаженого пшоняного кулешу, до хати ввійшов високий пухлий чоловік. Він сів за стіл і промовив до мого батька:

– Чи у вас немає шматочка хліба? – спитала вона. – Я ось з єдиною дочкою, що залишилася з нашої родини, іду і нема більше сили...

«Дядьку! Я вмираю з голоду; дайте мені щось поїсти». Я запитав: «Хто це такий?» і дістав відповідь – Герасим Онисько, у якого вже вмерло троє дітей, а ще лишилась жінка. Я знав його добре, але зараз не міг пізнати. Онисько, звертаючись до мене, сказав: «Слухай, Павло! Я завоював революцію, і я вмираю з голоду...» Ті, що «завоювали революцію», могли вмирати. Зараз жили ті, що виконували сьогоднішні накази. Вже в той час – у березні 1933 року – лише на нашому кутку вимерло 14 сімей. З такими новинами я повертався до Запоріжжя з свого рідного, розграбованого, півмертвого села... Під кінець квітня 1933 року мене послали з автомашиною до села Водяної, до того самого села, що лежить по другий бік Дніпра, проти мого села – Новопавлівки. Я мав забрати і привезти до Запоріжжя «тисячника»... не будемо називати його з причин, що будуть зрозумілі нижче. Назвемо його умовно Івановим. Він був росіянин, комуніст, відповідальний робітник міста Запоріжжя. Дорогою від Запоріжжя до Водяної (120 км) безперервно зустрічалися селяни, що йшли дорогою, і

– На жаль, у мене хліба нема, – відповів я. – А куди ви ідете? – Ми йдемо до Запоріжжя. – Чого? – Може, там знайду працю і буду працювати. – А чому ви в колгоспі не хочете працювати? – У колгоспі нема чого їсти. Ми з чоловіком працювали, поки була сила. Два тижні тому вмер з голоду чоловік, а ще перед ним умер син... Жінка не витримала і розридалася... Я бачив, що вона вже не дійде до Запоріжжя і запропонував одвезти її назад до її села, з тим, що сьогодні, або завтра, по дорозі до Запоріжжя, – заїду і заберу її. Заразом я сказав їй, що і в Запоріжжі теж нема чого їсти і невідомо, чи зможе вона знайти роботу. Жінка, плачучи, казала, що додому вона вже не вертатиметься і почала мене благати, щоб забрав її куди я їду, а відтіля – до Запоріжжя. Як там буде, – а дома їй однаково: лише вмирати з останньою дитиною. Я не міг їй відмовити і погодився її взяти, хоч не знав, як до цього поставиться мій «тисячник» Іванов. Ця жінка була Марія Сліпченко з дочкою Катериною з села Іванівки Запорізької області. Я розказав їй дорогою, хто з нами буде їхати та умовився

263

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

з нею, що скажу Іванову, ніби вона – моя двоюрідна сестра, яку я везу до себе, до Запоріжжя. Приїхавши до Водяної та розшукавши Іванова, я довідався від нього, що виїдемо завтра. Я заночував у колгоспі та зустрів там чоловіка, батько якого був великим приятелем мого батька. Ми могли говорити цілком одверто. На моє запитання про становище у Водяній він відповів, що цього він не в силі передати. Його батько, мати і дід вмерли недавно з голоду. Люди на селі «мруть, як мухи восени». Усе зерно вивезли з-під молотарки, а потім ходили з обшуками по селу, забирали все, що у кого було навіть у горшках: квасолю, горох, сочевицю, навіть насіння з кавунів, динь та огірків. У багатьох хатах зимою повибивали вікна і двері та порозвалювали каміни в печах. Хто ще має хоч що-небудь їсти, той їсть вночі, ховаючись, щоб ніхто не бачив. Серед різних оповідань мій знайомий розказав про такий випадок. Селянина Прокопа Мостового розкуркулили. Він хотів вступити до колгоспу, але його не прийняли. У грудні місяці 1932 року до нього знов прийшли забирати хліб, який вони ще перед тим забрали. Порозбивали в хаті вікна, двері та піч. Що з ним дальше сталось – не знаю, бо його більше в селі не було. Через 2 тижні прийшли знову до його жінки, що залишилася з трьома дітьми в своїй хаті, й кажуть: «Давай хліб – у тебе є захований». Жінка в сльозах відповіла, що у неї з дітьми нема чого їсти і що вони самі скоро повмирають з голоду. Тоді вони викопали яму, поставили її в яму і стали засипати землею. Жінка ця збожеволіла, а троє дітей вмерли з голо-

ду. Мій знайомий ще розказав про виселок Нову Водяну, де було з сотню дворів, і сказав, що там уже мало хто лишився живим. Скільки ще умре, я не знаю, – закінчив він свої оповідання. На другий день, перед виїздом, я обережно сказав Іванову, що везтиму до Запоріжжя свою двоюрідну сестру з дитиною та чи він не буде проти, що вона їхатиме з нами. Іванов на це відповів: «Беріть хоч повну машину – я не суперечу». Після такої відповіді, дорогою я спробував зав’язати з ним розмову. – Товариш Іванов! Що нового ви бачили або чули в цьому селі? – спитав я його. – Ех, товариш Шинколя! – відповів Іванов. – Розповідати є про що, та не знаю, чим це все закінчиться. Ось вони йдуть. У цих ще є сила йти. А скільки таких, що вже сьогодні не можуть вийти з хати? А скільки вже лежить в сирій землі?.. Спереду, на дорозі, жінка підняла руку. – Зупиніть машину, товариш Шинколя! – промовив Іванов. – Гражданка, что ви желаєтє? – Я вас хочу просити... чи ви можете мене підвезти? – промовила селянка. – А куда ви ідьотє? – Я йду до Запоріжжя. – Садітесь! – промовив Іванов. Коли жінка сіла і ми поїхали, після короткої паузи, Іванов сказав до мене: «Товариш Шинколя! Не жа-

264

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

лійте машину, а жалійте людей. Коли будуть люди дорогою проситися, – беріть стільки, скільки машина довезе». Іванов продожував: – Я вас знаю більше як три роки по вашій роботі. Ви знаєте, що я комуніст. Мене з заводу надіслали до цього села, як уповноваженого на весняну посівну кампанію, щоб забезпечити виконання пляну посіву по культурах. Мені доручили те, про що я не маю жодного уявлення. Але це – не важно. Важно те, що мені встановлено «пайок» (приділ) щодня:

шою чаркою «в честь партии, правительства и товарища Сталина», я подивився на Лейбензона і подумав: ти комуніст і я комуніст; ти ситий і я ситий, а ти вийди, подивися, скільки в цьому селі лежить людей, що вже повмирали з голоду... Взагалі, товариш Шинколя, ваше соціальне походження я знаю з першого року, як ви прийшли на роботу. Тому, що ми з вами говорили – я знаю, – лишиться між нами. Про сьогоднішнє становище знаємо не лише ми з вами; знають всі, але час такий, що треба мовчати.

1 кг хліба, 1 літр молока, 2 яєць, крупи та інші продукти, в той час, як у цьому селі люди мруть, як мухи. З власної волі цього «пайка» я повністю не отримував, але однаково цим я не міг врятувати людей від голодоної смерті.

На цьому наша розмова з Івановим закінчилася.

«Для проверки выполнения весенней посевной кампании» приїздив до села секретар Запорізького комітету партії Лейбензон. Для нього приготували стіл з різною їжею, а він привіз з собою різні консерви та напої. Спочатку він скликав нас разом з місцевим активом (всіх разом 8 чоловік). На нараді Лейбензон наговорив силу остогидлих, заялозених фраз, що вже проїли печінки і робітнику, і колгоспнику, та закінчив свою промову закликом:

яна Кишку. Він був комуністом і мав орден Черво-

Коли ми приїхали до Запоріжжя, з 3-тонної автомашини я зсадив 22 особи. Мені пощастило допомогти Марії Сліпченковій влаштуватися на роботу. У себе на заводі я знав робітника (з селян) Андріного Прапора з часів революції. Весною 1933 року я випадково побачив його, коли він вигрівався на сонці. Пізнавши його, я підійшов і звернувся до нього фразою: «Як живем?» Він, замість відповіді, мовчки закачав обидві штанини вище колін та натиснув пальцями на тіло, де утворилися ямки. Я спитав у нього: «А що то таке?» «Я, – каже він, – пухлий. З голоду. Колись я воював разом з большевицькою бандою, щоб тепер вимирати... з

«Виконати з честю завдання «партии, правительства, а также лично товарища Сталина», а класововорожий елемент, що стоїть на шляху, – знищити без пощади!»

сім’єю... від голоду...».

Після цієї офіційної частини сіли за стіл. За пер-

1000–1200 людей, і то лише через те, що воно

У 1933 році вимерло в селі Новопавлівка Нікопольського району Дніпропетровської області 10 – 15 процентів усього населення, приблизно

265

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

лежало недалеко від великих промислових осередків.

Кухтій Михайло Іванович 5, 1902 р.н., село Кірове – Особливо лютував голод весною 1933 року. Хоча не можна сказати, що у 1932 році нічого не вродило. Можна було б не допустити цього мору на людей. Адже і в колгоспі дещо вродило, городина сяка-така була, квасоля, бурячок, картоплина. Та біда в тому, що по хатах ходили у шкірянках представники з області (з Дніпропетровська), з району (з Нікополя) разом із нашими «активістами» і забирали все з хат, видираючи буквально з ротиків дітвори: жменьку квасолі, піввідра посліду з ячменю, глечик пшениці чи жита, що прихований був у льосі, хліві, на полиці, кварту гороху. Втаїти нічого не можна було. У нас, на хуторі, і в селі Малієве не було собак, котів, ворон, горобців. Все поїли люди. Кому попався кусок здохлої конятини, була розкіш. Солому молотили другий раз зимою. Ще зимою ходили комісії, шукали зерна. В сусіда Малієва І. померли з голоду восьмеро дітей, в Різника – два сини, дочка і вони обоє. І так в кожній хаті. Весною спасав сухий бур’ян, потовчений на муку, ховрашки. Літом колоски доводилось красти. Я сам лежачи обрізував їх на полі. Сушили, варили, товкли і їли. В школі ми співали: 5

Був ув’язнений без суду на 10 років. Відбував покарання у Башкирії. Повернувся додому в 1950 році.

Видно нам із вишки, Як плазує нишком Ворог ненаситний, Держачи мішок. Хай живе товариш Сталін, Хатаєвич і ЦК. Ми частушечки кінчаєм, До побачення, пока. Ларіон Волошенко був сховав у землі декілька мішків зерна – забрали все до зернини. А небавом він і помер з голоду просто на дорозі. Андрій Хребтов, не втерпівши такої наруги над людьми, проявив незадоволення діями радянських органів. І опинився на Соловках із трьома дітьми, а троє залишилось у селі – не дозволили брати. Мов мишенята розлізлися ці діти.

Супруненко Наталія Григорівна, 1924 р.н. – Перед голодом в селі було 150-170 дворів, померло людей багато-багато, може, половина. Як сміття вмирали. В нашій сім’ї були батько, мати і десятеро дітей. Батько пішов у підсобне господарство до воєнних пасти скот. Там йому давали по фунту хліба й іноді який котелок супу. Ми ходили до батька, і він все це нам віддавав, а сам не їв. Люди їли всяке. Що не здохне, і те поїдали. За дохлого коня билися. Несе кусок м’яса людина і їсть, а навколо рота все в крові. На річці затхнулася риба, то люди її виловили і вонючу поїли. Я не їла нічого такого, бо я на полях різні квітки збирала.

266

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Якось назбирали ми лушпиння, одна жінка дала ще трохи жита, і я ходила в Козинці до одного чоловіка все це змолоти. Як прийшла додому, то ще мати жива була, але незабаром померла. Перед смертю мати говорила нам: «Спасайтесь, ходіть по полях». Батько сам ховав матір. То з того, що я змолола, спекли коржиків і тим відбували копачів. Померло ще двоє дітей із нашої сім’ї. У нас в селі сад панський був, під садом канава. Мимо цієї канави люди ходили по дорозі, а від краю колгоспна кухня була. До цієї канави збиралися діти, сиділи вряд вздовж канави і просили: «Дайте! Дайте що-небудь!» Вони думали, що, може, хто ложечку супу дасть. Але їм ніхто не давав. Ми, було, подивимося та й підемо. Мертвих людей, було, на тачку кладуть і везуть. На кладовищі і ями не закидали. Пробалакали в селі, що одна жінка дочку з’їла невелику. Ця жінка жива зосталася, а чоловік її від голоду вмер. У нас одна жінка, Скряга Марфа, повісилась, як настав уже хліб. Вона така пухла була. У неї від голоду померло двоє чи троє дітей, а один хлопчик залишився. Дядько його вихватив і виїхав з ним в Сибір. З молодого хліба наварили галушечок. Вона їх поїла і з жалю за своїми дітками повісилась.

Сапунов Петро Кирилович, 1919 р.н. – Мій батько, Сапунов Кирило Яхремович, виконував у колгоспі найважчі роботи, складав скирти, молотив ціпом, будував залізницю до Григорівського цукрового заводу. Як сьогодні пам’ятаю, за вечерею, коли мати питала, що сьогодні робив, відповідав, що возили зерно на залізницю у Васильківське. Якось вночі я підслухав їхню з мамою розмову. Батько розповідав про те, що з села вивезли весь хліб, всі комори стоять пусті, і це відбувалося не тільки в нашому селі, а й у багатьох інших. Батько казав матері, що на Україні буде голод, великий голод, треба тікати звідси. В осінь, коли прибирали город, батько закопав дві ями картоплі, і ми всією сім’єю вирушили на залізницю. Батько казав їхати до Воронежа, а мати плакала і просила повернутися додому. Приютив нас чоловік, у якого у самого була велика сім’я, і він був хворий на тиф. Одна кімната, земляна підлога, одна корова – ось все, що було. На початку березня 1933 року батька заарештували. Мама вирішила повертатися назад у село. Нам ледве вдалося туди добратися. До села було 32 кілометри, дощ зі снігом, земля розбухла, ми йшли по коліна у грязюці. Коли прийшли до своєї хати, на дверях був замок. Я приніс від сусіда сокиру, і ми відкрили двері. Одну яму з картоплею сусіди знайшли і вибрали, а друга залишилася. Мама принесла невелике

267

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

відерце, і ми за 8 - 10 днів вперше поїли гарячої картоплі. Кожного дня можна було бачити повозки, заповнені трупами: їх вивозили за село в спільні могили. В селі їли собак, котів, мертву скотину. Тільки на нашій вулиці померло 12 дворів. Деякі сім’ї розбирали половину хати, щоб зігріти іншу половину. В кінці 1932 року навіть у самих багатих нічого не було. Весною 1933 року всі пухли від голоду. Під час голоду 1932 − 1933 років мало людей вижило, виживали лише самі витривалі. Ситай Анастасія Іванівна, 1923 р.н. – У 1932 році погодні умови склалися сприятливі, й хліб в Україні вродив. В Україну було відправлено з Москви та Ленінграда так званих десятитисячників, кримінальних злочинців. Як дикі звірі, бродили вони в пошуках хліба, пробивали залізними щупами підлоги, печі, стіни, скопували городи, сади, витягували їжу з печі, забираючи останній кусень хліба із рук вмираючих людей. За кілька місяців вибрали усі запаси. Деякі селяни накладали на себе руки, за нездачу зерна позбавляли волі на 10 років. Відбувався безкарний глум над селянами, особливо над дітьми. Відомі випадки, коли дітей забивали на смерть прямо на полі, за кілька зернин, які вони знаходили; охоронці пояснювали свої дії тим, що боролися з розкрадачами. Їхніми жертвами були селяни, керівники колгоспів, голови сільрад. Їх судили.

Батько працював у колгоспі на тракторі, але не міг прогодувати родину. Були всі обідрані і голодні. Пуд житньої муки коштував 100 карбованців, пуд картоплі – 20 карбованців. Хоч і ніде було купити. Щоб вижити, їли абсолютно все: траву, землю, собак, їжаків, ховрашків, мишей, ловили горобців, голубів, збирали гриби, розривали скотомогильники – і вже падалицю – брали і варили, щоб отримати навар. Видавали 130 – 300 грам хліба на працюючого. По сусідніх селах селян доводили до того, що батьки забивали одних дітей, щоб прогодувати інших. На шляхах лежала сила-силенна трупів. Вмирали цілими сім’ями, родинами, по селу їздили підводами і збирали трупи. Мертвих було багато, а живі такі недужі, що закопували своїх покійників без труни прямо на городі. Опустіла сільська школа, заросли бур’яном дитячі майданчики. Діти помирали, а матері плакали. Молилися Богові, бо нічого більше не залишалося робити. Нашим спасінням, спасінням нашої родини завдячуємо моїй бабусі Христі. Вона була видумницею і придумала, як заховати трішки зерна. Знайшовши старе дерево з глибоким дуплом, вона потай від всіх, навіть від моєї мами, заховала зерно. Наниз вона наклала сухої кори і листя. Засипавши зерно, прикрила частиною своєї хустки і корою. Про це вона розповіла пізніше моїй мамі, а мама мені. Мама з татом працювали в колгоспі, їм давали хліб, а вони приносили його мені. Бабуся до муки, коли пекла коржі, добавляла зерен бур’янів і краплинки калинового соку, щоб вони були не

268

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

такі терпкі. Вони мені здавалися найсмачнішими, я ділилася своїм коржем з сусідською дівчинкою, в якої батько працював, а мама була дуже хворою. Ми з нею були як сестри, але потім вона потрапила до дитячого будинку після смерті матері. Коли я згадую той час, сльози мимоволі капають з очей. То був час страждань і молитв, горя і плачів. Плачів безневинних людей, які мерли, як мухи, і, вмираючи, благали у Бога спасіння інших людей.

Марченко Галина Іванівна, 1919 р.н. – Почалося все з того, що відібрали всі харчі. Обшукали так старанно, що ніде нічого не залишилося. Навіть маленький вузлик з квасолею знайшли на печі та забрали у малої Василини. Багатодітна сім’я залишилася напризволяще. Почали міняти, продавати свої пожитки, аби діти не померли з голоду. Так обміняли два Георгіївські хрести, що батько одержав за відвагу у 1914 році. Та вистачило цього ненадовго. У батька були золоті руки. Він все вмів робити, а особливо шити гарне взуття, і міг цим приносити користь людям і прогодувати сім’ю. Але і це заборонялось. А тоді треба було вижити. Отож і вишукували вдома, що можна було ще продати чи обміняти, та возили до міста. Знесилені люди непритомніли і помирали прямо на вулицях. Щоб очистити місто від трупів, робили облави, збирали людей і вивозили в яр. Збирачі не дуже придивлялися, чи людина мертва, чи тільки знепритомніла. Не-

притомні люди, коли приходили до свідомості, не могли вилізти з яру. Ці облави наводили жах на мешканців міста і приїжджих. Одного разу і батько опинився в зоні облави. Від голоду запаморочилося в голові, він присів під будинком перепочити, а опритомнів у кузові машини, де звалені були трупи. Зрозумів, куди їх везуть. Думка була одна: непомітно врятуватись, щоб не пристрелили. З останніх сил вибрався на поверхню і перевалився через борт. Машина поїхала далі. Батько відлежався та ледве приїхав додому ні з чим. Голодні діти не діждалися ніякої їжі. Протягом тижня померло четверо діточок.

Федорін Володимир Павлович, 1923 р.н. – На той час я жив зі своєю сім’єю біля самого Дніпра, на якому з батьком ловили рибу. Тільки завдяки цьому ми вижили, бувало, коли почнеш варити якусь юшку, збіжиться півсела. Іноді навіть ділилися. Це були страшні часи. Коло нашої хати стояла хата сусідів, з якими ми дружили сім’ями. Чоловік з дружиною і двоє дітей. Старшій дівчинці було 12 років. Чоловік був теж рибаком, але все одно він помер з голоду. Через декілька днів ми дізналися, що дружина з дітьми його з’їли. Від голоду та стресу у неї потьмарився розум. Вона сказала дітям, щоб пішли з нею ловити рибу. Вони разом сіли у човен і попливли на середину Дніпра. Коли

269

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

вже були далеко від берега, жінка скинула дітей у річку. Вона їм сказала, що вони не заслуговують такого життя. Діти благали її, казали, що не будуть просити їсти. Але даремно. Вона вбила веслом сина, а дочку врятували люди, які почули крики. Згодом дівчинка все одно померла – вона напилася води з Дніпра. А мати пішла блукати по світу, бо лікарень тоді не було і ніхто не лікував психічно хворих. Більше її ніхто не бачив...

Похиленко Єфросинія Іванівна, 1924 р.н. – Сім’я велика була, а діти – одне мале, друге – ще менше. Сидимо коло вікна, надвір виглядаємо. Згори від Карнаухів і Сердюків їдуть підводи, навантажені крамом усіляким. Мама відганяють від вікон: «Діти, не дивіться на чуже горе. Сьогодні Сердюків розграбовують, а завтра до нас доберуться»... Забране майно звозили в пусті сараї і відкривали торгівлю. І нас не минула лиха година. Хтось доніс, що десь хліб закопаний є, прийшли шукати. Все перепробували шпичаками залізними, а тоді в хату увійшли. Якраз різдво було. Мама напекла з останнього борошна пиріжків, у макітерці накрила, але їх знайшли і всі до єдиного підмели. У колисці Галя малесенька лежала. Під подушкою в головках у неї мама сховала відерце проса насіннєвого, щоб укинути було що в землю навесні – і просо забрали. Після цього злидні обсіли – страх. То мама понесуть хустку або подушку на базар, продадуть,

принесуть півмакушини, розіб’ють на шматочки, і ото на день їсти. Тато опухли, ослабли, хоч і не старі були. Але якось уночі приїхала комісія, зчинила ґвалт, і татка забрали. Де він зник, ніхто не знав. Згодом прийшов якийсь чоловік і каже мамі: «Твій чоловік охлялий лежить під парканом, помирає... Його визнали негодним на Соловки». Мама віддали одному чоловікові новий сіряк і чоботи, аби поїхати на коняці по батька. В полудень добралися туди. Тато лежали коло монастиря і майже не балакали. Мама звернулася в лікарню. Лікар змилувався над нами, поклав тата на лікування. Трішки вони піддужали, і привезли їх додому. Голод на той час розлютувався. Помирало багато людей. Нас скотомогильник підрятував: здохне яка коняка в колгоспі з голоду, тато примітять, коли її відвезуть, а вночі до ями підкрадуться, відрубають стегно з конячого трупа і додому несуть. Мама потім два дні вимочувала те м’ясо у воді, щоб воно не тхнуло, а тоді вже варили і їли. Але і конина не врятувала: першою Марійка померла, потім Галя, Люба і Мишко... Навесні батьки засіяли ділянку житом, трава довкола наростала – ми на споришеві й паслися... Кульбабу на толоці рвали та їли, свиріпу. А як зацвіла акація, ми від неї відірватись не могли. Почало жито колоски викидати, стали ми їх зривати потай, бо хоч і своє, а заборонялося це робити. Згодом товкли в ступі та хліб наполовину з жаливою пекли. І вже ніхто не вмер.

270

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Пометій Григорій Єфремович, 1928 р.н., село Новопавлівка – Я пам’ятаю 1933 рік. Це був дуже страшний рік. Я приведу приклад своєї бабусі. Вона вмерла і все лежала на снігу, тому що не могли яму викопать, не було кому. Дідусь теж уже лежав. Потім мій покійний батько в одну труну поклав обох. На похоронах були тільки батько і ми, діти, бігли, щоб подивитися, де наші бабуся з дідусем поховані. Настала весна. Це був найтяжчий період. Покійна моя мама їздила із старшою сестрою рвати щавель у плавні, вони поїдуть, а нас двох кинуть, бо батько на роботі був, на залізній дорозі. А ми зостанемося з сестрою вдвох, і, бувало, напечемо цибулі, як понаїдаємось і рвемо. Мати приїде з плавнів: «Що ж таке, що трапилось?» питає. Уже не було нікого біля нас, ні бабусі, ні дідуся. А як людей ховали, хоч вірте, хоч ні: їде по вулиці підвода, а вже лежать мертві не день і не два, збирають їх і везуть, потім ще по декілька днів лежать на кладовищі, а далі вже їх згортають, кидають, як попало. Я добре пам’ятаю, як привозили цілі родини у Нікополь на вокзал, і в товарні вагони загружали сім’ї, набивали повні вагони. Куди їх

вивозили, я тоді не знав. Це пізніше вже дізнався, що їх вивозили в Казахстан та ще кудись. Наших вербували туди на переселення. Пам’ятаю, ходили по дворах, питали, чи не бажає хто переселитися, казали, що там вже готові будинки. А до нас пізніше із Росії вселяли. Зараз дивуються, чому в Криму так багато росіян, тому що наших виселили, а тих завезли. А в нас, подивіться, будь-де 50 – 60% російського населення. Це все переселенці з Росії, приїжджали сюди на багаті землі, по 84 сотки в них було, а мати в одній сорочці ходила, платила по 3 тисячі податків. Всю землю росіянам повіддавали.

Лісова Марія Тимофіївна, 1925 р.н., село Покровське – Голодомор я дуже прекрасно знаю, через те, що мені було вже на той час 8 років. Я бачила, як багато людей, особливо дітей, йшли вулицею, падали і більше не піднімалися. В обід приїжджала бричка, збирала їх. Спочатку бричка була запряжена

271

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

кіньми, а потім коней з’їли і в бричку запрягалися люди, які були трохи сильніші. Померлих скидували в загальну яму і нічим не прикривали. Так вони там і залишалися. В цей час почали ходити по дворах, забирати що де в кого є. Нас було п’ятеро дітей, троє померли раніше. Ми сиділи на печі, так як тоді основне тепло було на печі. Прийшла комісія. В комісії були баби і діди. Вони скинули нас з печі, все забрали, піч розвалили, думали, що там щось знайдуть, але там був лише один горщик квасолі. Потім полізли у підвал і забрали все: картоплю, буряки, капусту. І залишились ми на голодну смерть. Як було жити – ми не знали. Всі од маленького до великого ходили в плавню. Плавня була як наша спасителька. Там було дуже багато щурів, ми ловили їх і їли. Крім того, ловили ховрахів. Ще були корінці, ми їх викопували, видряпували, перемивали, висушували, перемелювали у борошно і пекли оладки, коржі. Була у мене сестра, вона померла, а ми з братом були дуже пухлі. Потім він захворів дизентерією і помер. Недалеко від нас жили сусіди. У них було четверо дітей. Де був батько – не знаю, але мати двох середніх хлопців порізала і поїла, залишила тільки старшу і молодшу з дочок.

Н о в о м о с к о в с ь к и й ра й о н

Різниченко Ніна Яківна, 1924 р.н., село Орлівщина – На 1932 рік мені виповнилося 8 років, та я добре запам’ятала страшні події, що відбувалися в нашому селі у 1932 – 1933 роках. Після тих років я все життя боялася голоду. В той час наша частина села називалась хутір Хащівка, там ми й проживали з мамою (Кравченко Тетяна Андріївна) та татком (Кравченко Яків Прокопійович), та ще було нас в батьків семеро дітей. В те літо в нас уже зганяли в СОЗ (колгосп), який тільки-но утворився, назва була «Червоний ліс»; у батька було двоє волів та кінь, корови, яких на той час забрали в колгосп. Тато спочатку не йшов у колгосп, та потім сказав, що так буде краще, і вже на 1932 рік був у колгоспі разом з мамою. В той страшний рік врожай був невеликий, ми вдома сіяли жито, та уже на початку осені до нас завітала група людей, яка оголосила, що треба здати в колгосп жито, бо колгосп не виконує державну норму. Батько здав, що було, залишили лише небагато дрібних бурячків та трішки жита, яке добрали за наступним приходом. Помню, вже було холодно, коли приїхали знову збирати, що в кого є. Люди, що були в колгоспі, працювали, і для них варили кожного дня з буряків та отрубів з жита такий навар, а мама Тетяна Андріївна пекли для колгоспників хліб з жита та домішували таку потерть з трави. Ми ходили в школу, нам да-

272

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

вали всім по невеликому шматочку хліба, щоб не померли з голоду. Та однак голод вже наприкінці зими не обминув і нас, хліб стали пекти рідше, бо не було з чого, а була в нас маленька сестричка Галя 1931 року народження. Їсти не було чого, і якось все з вечора вона плакала, просила їсти, мама закип’ятила воду і вкинула в казанок гілки з вишні, ми понапивалися тієї води та полягали спати, ранком кинулися, а Галя мертва. Багато було горя. Пам’ятаю сусідку нашу Довгу Наталію, жила сама, вдова. В колгоспі допомагала то на кухні, то по господарстві, та одного разу трапилося так, що допомагала варити їсти, а їсти дуже хотіла сама, та тихенько, коли мила дрібні бурячки, сховала один і вийшла по воду та тихенько стала їсти. А тут побачив її був наш комірний Василь (прізвища не пам’ятаю), прибіг та й кричить: «Наташка буряки краде». Скликали колгоспний суд, люди засуджували її вчинок, вона плакала та клялася, що більше не могла, бо дуже хотілося їсти. Наш голова пригрозив їй судом. Її відлучили від кухні і від колгоспу, а потім мама декілька раз ходила до неї, носила їй варива, та в неї були попухли від голоду ноги, а пізніше її знайшли в хаті мертву.

Омельченко Катерина Андріївна, 1927 р.н., село Івано-Михайлівка – Голодні 1932–1933 роки мені запам’яталися як найстрашніші в житті. І хоча я була маленька, пам’ятаю, як ми сиділи на печі (нас було троє ді-

тей), а в хату до нас зайшло 3 чоловіків і почали все перекидати. На печі стояла перекинута макітра, так дядько все вистукував по ній, чи пуста. А потім шукали щупами в стрісі, копали в огороді. Але так нічого й не знайшли. Мама згодом говорили, що то хтось доніс на нас, що в нас є хліб. Мама поміняли на хліб всі свої речі. А ще пам’ятаю, як весною посадили лушпайки з-під картоплі, а на другий день випав сніг. Пам’ятаю, як з меншим братиком їли рогіз. А одну бабусю ми з братиком спасли. Як стала спіти шовковиця, ми цілий день її збирали, самі їли, та ще й батькам треба назбирати. Ось несемо ми мисочку з шовковицею додому, а назустріч нам баба Маслачка. Вона ледве йшла, ноги пухлі, і стала у нас просити: «Дайте, дітки, щось поїсти». Стало нам її дуже жалко і ми висипали їй в пелену всю мисочку, а самі побігли і трусили шовковицю, щоб назбирати ще й батькам. Пізніше вона приходила до наших батьків дякувати, що ми її спасли від смерті, бо вона вже ходила до дочки прощатися. Смертність в селі була дуже великою. Так, в сім’ї Дузенків (Шуруби) в одну ніч померло 3 дітей (2 хлопчики і дівчинка). Вижила лише одна, бо інша сім’я взяла її пасти коров. Похоронили діток в садку біля хати, а жили вони в Мірній балці. Трагічна доля склалася в мого дядька Гриценка Панфила Леонтійовича. В нього була корова, кінь, тож сім’ю визнали куркульською і виселили на Кубань. Все добро забрали, хату віддали іншій сім’ї. Весною 1933 року вони повернулися, голі

273

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

й босі. Оселилися в якійсь заброшеній хатинці. А за тиждень всю сім’ю знайшли мертвими на полу. Померли від голоду.

Коробка Марфа Никанорівна, 1914 р. н., село Івано-Михайлівка – Сім’я була велика: батько, мати, невістка, двоє дітей, я та моїх двоє дочок. До колективізації були середняками. У господарстві були коні, корови, культиватор, плуги. Коли почав створюватися колгосп, все забрали. Мама дуже побивалася за худобою. Особливо жалко було коней. Вона навіть ходила їх красти, так сторож їй навіть пальці поодкусював. Але коней таки знову забрали в колгосп. Активісти ходили по хатах і забирали все, що було у обійсті. Навіть лазили по горищах, вишукували, де були горщики, казанки з пшоном, квасолею і теж забирали. Всі дорослі, в тому числі і я, ходили в поле на роботу. По степах лежали ворохи пшениці, але людям не давали. Їсти хотілося, тож збирали жолуді, товкли їх, а потім змішували з вареним жовтилом і робили маторженики. Взимку ходили в Губиниську балку, збирали мерзлу картоплю. Ходили розкопувати мишачі нори, товкли насіння мишію і теж пекли перепічки. Колгоспникам варили борщ з буряка, з кислиць компот, давали по 100 грам хліба. Але я хліб не їла, а несла додому дітям, бо вони цілий день виглядали мене, і це були найкращі ласощі. На роботу виходити треба було

обов’язково. Якщо не вийдеш – штраф 5 трудоднів, а це тиждень тяжкої праці. Якщо не виробиш трудоднів – виселяли в Сибір. На роботу ходили пішки (жаліли худобу). Пам’ятаю, як баба Пасевчиха Ганна була пухлою, не могла вийти на гору. То її прив’язали мотузкою за бричку. Так тягли, навіть триматися за бричку не дозволили. Згодом вона померла. Якщо коні здихали, люди тут же накидалися, різали на кусочки та їли. Смертність на селі була великою. Одного разу пішли до подруги Галі, а вона лежить на печі мертва. В цей день померло ще три наших подруги. На Жирівці жила сім’я, де було троє дітей, всі померли, біля хати їх і поховали. На Іванівці в сім’ї Рибалок (Марки) було четверо дітей. Коли діти почали помирати, батьки в сараї викопали яму і там закопували їх. Люди помирали і на дорозі. По селу їздили бричкою і забирали мертвих, а потім всіх скидали у спільну яму.

Горяна Ксенія Трохимівна, 1923 р.н., село Скотувате – У 1933 році мені виповнилося 10 років. Тоді прийшов страшний голод, який приніс багато горя. На той час батько працював лікарем у радгоспі ім. Петровського і отримував хлібну картку, на яку видавали 800 грамів чорного хліба. Та цього для нашої сім’ї не вистачало. Я була маленькою на зріст і дуже худою, голод переносила краще, ніж мої брати, які почали пухнути з голоду. Я ходила в лісосмуги, чужі садки по гриби та ягоди.

274

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

На колгоспному полі шукала залишки буряків, які мама квасила і варила з них борщ. Картоплі було зовсім мало, а потім закінчилася і та. Їсти хотілося постійно. Іноді голод затьмарював свідомість, і тоді я крадькома спускалася до льоху та їла сирі буряки. Пам’ятаю, як батько приніс шматок ковбаси, яку мама тут же сховала і суворо наказала не чіпати, поки вона з неї не приготує страву. Та я не змогла втриматися і з’їла шматочок. Мені стало зовсім зле і мене відправили до лікарні, де мені промили шлунок. Мені пощастило. Я залишилася живою. А в селі мерли діти...

Бабарь Василь Васильович, 1930 р.н., село Перещепине – Згадувати про 1933 рік важко. Надто велике горе, небувала трагедія впала на тогочасне село. Легше було мені, студенту університету, в голодному 1947 році, теж тяжкому, написати оптимістичні рядки: Ми з попелу гарячого руїн Палац високий зводимо уперто. Рука віків бетону велич стін Невладна буде повалити й стерти... Немов граніт долоні наших рук Стверділи від

напруженої праці, Та ввійдем ми під стелі світлий круг, Милуючись красотами палацу… В ім’я цього палацу, світлого майбутнього, терпіли усі злигодні, вірили, що всі рівні, всім однаково тяжко. Якось забувалось лихоліття тридцятих років, вірилось, що це була необхідність. А коли кілька літ тому почув, що в с. Перещепиному під час голодомору було людоїдство, що вмирали цілі сім’ї, заболіло серце, мов відкрилась давня рана. Тут, в Перещепиному, люди терпіли велике горе. Говорив я з багатьма очевидцями того страшного року. Багато в їх розповідях було спільного, біль за безвинно заморених голодом сусідів, близьких, рідних, дорослих і дітей. Колишня працівниця, зоотехнік колгоспу «Зоря» Мотрона Григорівна Шрам розповідає: «Того року я навчалася в шостому класі середньої школи. Багато чого пам’ятаю, як сьогодні. Батько, Григорій Анатолійович Ткачук, працював у колгоспі конюхом, мати – різноробочою. Хліб мізерний, що спочатку видавали, потім все забирали. І часто були рейди, перевірки, пошуки хліба. Щоб не забрали, доводилось ходити з торбинкою квасолі до школи. Уже взимку ми жили на буряках та на тому, що матері вдавалося виміняти в далеких краях на небагаті хатні речі і одяг. Всі учні в нашому класі були пухлі, хоча ми й одержували гарячі сніданки і давали черпак бурди. Щоб вижити, мали економити й на буряках, що в нас залишились. Вдома

275

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

їли печені, а в школу брали сирі – півбуряка. Подружка Дуся Дузь мене щоденно зустрічала біля недалеких сусідів Пирогів, коли йшла з однокласниками зі школи, вимолювала скибку буряка». Згадала Мотрона Григорівна і про «маторженики», які заміняли хліб, але теж видавалися матір’ю не вволю. Готувалися вони, як і в нас, з лободи, щавлю, калачиків, акації, лушпайок з проса. Іноді домішувалась макуха, якщо вдавалося дістати. Виснажені до краю, навесні люди почали вимирати, а вже масово – коли достигали колоски. Зникали цілі сім’ї, залишалися хати-пустки. По вулиці Шевченка, неподалік від нас, вимерла багатодітна сім’я Івана Пирога, невістка з дітьми. Останню, матір Марію, не врятувало й те, що з своїх померлих власних дітей смажила і їла м’ясо. Такі факти були не поодинокі. На околиці села жила сім’я Мотрони Мулики, яка на залізничній станції на базарі торгувала підозрілим м’ясом, поки її двох синів не спіймали. Як свідчить і ветеран війни та праці Олександр Мусійович Голін, двох синів з сокирами за поясами поруч з дитячими головами сфотографував брат вчительки Галини Йосипівни Федоренко-Пособило. Щодня проїжджала по дворах підвода і підбирала мертвих. Візники одержували певний пайок хліба за кожного похованого. Ховали в неглибоких ямах. Бували навіть випадки, коли ще живих, але слабих односельців кидали на підводу між мертвими. Якщо слабосилий протестував, візники, бувало, говорили: «А що, я за тобою буду ще завтра їхати?». Про подібний факт свідчить Мотрона Григорівна на прикладі зі шкільного життя. Одно-

го разу, йдучи зі школи через цвинтар, хлопці підбігли до свіжовикопаної могили і серед трупів, ледве живу, побачили свою однокласницю Галю. Витягли її, притягли в школу, нагодували. Але через три дні вона померла. Подібне, розповідають, було з колгоспником Іваном Знахуром, але він згодом вибрався сам і ще працював пізніше в колгоспі. Немало батьків позбувалося своїх малих дітей, відвозячи їх на залізничну станцію, залишаючи там, де їх підбирала міліція і влаштовувала в дитячі будинки. Частину їх вдалося через деякий час повернути додому, а доля деяких і до цього часу невідома. Вмирали молоді матері з тільки-но народженими немовлятами. З невимовним болем Мотрона Григорівна згадує свого дядька Мефодія Прокапала, що жив по вулиці Котовського. Вимерла сім’я, в тому числі й діти: Горпина, Мишко, Дуня і новонароджене немовля. Не допомогли й буряки, які вона часто носила за дорученням матері, щоб зарадити голодній смерті родича. Бувало, падали й вмирали знесилені люди на ходу, десь серед дороги, як добра знайома сусідка Варвара Магденко. Ослаблих легко долали інфекційні хвороби. Облік померлих під час голоду ніхто не вів, є тільки деякі усні свідчення очевидців. Олександр Мусійович Голін стверджує, що він мав розмову в той час зі секретарем сільради Сабадирем, який навів такі дані: до 1933 р. в с. Перещепине було 13,5 тисячі мешканців, а після голодомору залишилось 3,5 тис. чоловік. Не можна вважати, що всі, хто становить різницю, вимерли. Значна час-

276

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

тина з них вибула в іншу місцевість, але сам факт запустіння села очевидний.

особенно рьяными исполнителями реквизиции.

Про народну трагедію може свідчити й такий факт. Працюючи з батьком в колгоспній кузні, Олександр Мусійович Голін навесні одержав завдання провести облік мешканців по вулиці Веселій. Зі ста обійдених хат тільки в п’ятнадцятьох було виявлено ознаки життя, в бур’янах лазили діти, збирали і їли різних комах й черв’яків. Батьки, очевидно, були в полі.

лось немного лука и кукурузы в качанах, но ни-

Приезжали и к нам, лазили нa чердак, где храничего не взяли. Корову оставили. Помню, как отец и мать в огороде, недалеко от колодца, выкопали ночью яму и закопали там бидон с мёдом, литров на десять. Его не нашли, потому что не искали, хотя знали, что отец держит пчёл. Корову, единственную надежду на выживание, кормить тоже было нечем. Хорошо помню, как я помогал отцу подвязывать её двумя ремнями

Біліченко Микола Якович, село Новоселівка

к балке, укреплённой под потолком, потому что она могла лечь и уже больше не встать, а весной ожидали телёнка. Кормили её всем, что было, а

Із книги «И в памяти, и в сердце». − Дніпропетровськ, 2004. – С. 25 – 27.

потом отец начал выдёргивать снопы соломы из

– ...Снова и снова вспоминаю голод 1933 года.

с санками по кукурузным полям за стеблями для

Его я считаю результатом бедствия – неурожая,

коровы. Иногда попадалось несколько початков

который хорошо помню, и плюс к этому, престу-

кукурузы, и я чувствовал себя на десятом небе:

пления тогдашних властей, особенно руководи-

моей добычей питались все. Это придавало мне

стрихи хаты для корма. Когда были силы, я ездил

телей компартии, отобравших у селян Украины

уважения и значимости в семье.

даже то малое, что было. У рабочих нечего было

Наша семья пережила голод 1933 года, умерла

отбирать, и голод в городе был не в такой, как в

только моя прабабушка по материнской линии,

селе, форме.

которая в это время жила у нас. Умерла, как тогда

Мне не помнится, чтобы у нас или у соседей чтонибудь отбирали, реквизировали. Причин тому было три: урожай был настолько плох, что почти ничего не было; то, что смогли крестьяне собрать с приусадебных участков, было хорошо припрятано или съедено; те, кто отбирал, были не

говорили, от недоедания. Не понимая смысла этого выражения, я недоумевал: у нас не было тогда в семье никого, кто бы не съедал всё. Недоедания не было. Только позже до меня дошло, что так культурно называется голод. Чувство голода испытывал, конечно, каждый. Но

277

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

голод голоду рознь. У А.С. Пушкина в «Руслане и Людмиле» есть такие строки:

О, люди! Странные созданья. Меж тем, как тяжкие страданья Тревожат, убивают вас, Обеда лишь настанет час И вмиг вам жалобно доносит Пустой желудок о себе И им заняться тайно просит. Что скажем о такой судьбе? Такой вид голода в пояснениях не нуждается. Но есть ещё один вид – постоянный голод или голодовка (недоедание). Во время такого голода люди вели себя по-разному. Некоторые, будучи голодными, съедали сразу всё, что было, а потом мучительно умирали. Другие, очевидно и мои родители, делили съестное на маленькие порции и таким образом выживали. В общем, руководствовались, по возможности, правилом: не съедай сегодня всё, если завтра нечего есть. В голодовку ели мы мало, часто – несъедобное, изза чего болели, всегда были голодны, но всегда работоспособны. Правда, не на все виды работы. Дети ходили в школу со своей миской, кружкой и ложкой. Возле школы была пустая хата, в ней организовали столовую для детей. Помню только два блюда – вику и компот. Вики сейчас почемуто нет нигде. Это растение из семейства соевых, размер зёрен у неё, как у сои, а суп из неё совсем чёрный. Классы ходили получать суп из вики во

время перерыва и тут же, стоя, всё съедали. Бывал и компот, неизвестно из чего приготовленный, конечно без сахара, но не пустая же вода! Хлеба не было совсем. Помню, как я выменял у сына секретаря сельсовета, соседского пацана, кусочек настоящего хлеба. Он имел дурную привычку выходить на улицу гулять среди голодных детей с куском настоящего хлеба и медленно его жевать, наблюдая нашу голодную реакцию. В обмен я отдал ему отцовский солдатский кожаный ремень, на котором отец правил бритву, неприятности у меня были по этому поводу сносными, а хлеб я, откусив совсем немного, отдал маме, которая в это время лежала больной, чем довёл её до слёз. Отец этого пацана ремень потом вернул. Состояние постоянного голода испытывали почти все жители Новосёловки. И наши учителя тоже. Люди умирали часто, обычно дома, но иногда на улице, как правило, на дороге. Идёшь в школу, глядишь, лежит кто-то, неизвестно, живой или мёртвый. Бегаешь вокруг, ищешь взрослых, которые в селе попадались в голодовку не так часто. Иногда хоронили в одной яме нескольких человек. Это были те, у кого уже не осталось родичей. Часто некому было выкопать яму, особенно зимой. Грунт мёрзлый, сил нет, землю оттаивали кострами, благо на кладбище были деревья. Как мне помнится, умирали больше взрослые, чем дети. Дети выглядели дистрофиками, похожими на узников концлагерей. Во время голодовки всё работоспособное на-

278

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

селение нашей семьи, да и других семей в Новосёловке, постоянно жило с одной мыслью: где бы добыть чего-нибудь съестного. Поскольку продуктов было мало, их приходилось дополнять ранее выбрасываемыми отходами: очистками картофеля, буряка, мякиной от переработки проса на пшено, причём пробовали даже семена (просо) растений, которые идут на изготовление веников, стебли и листья огородных растений, если они были не ядовитые и не сильно горькие. Среди этого многообразия особое место занимали деликатесы – мамалыга и вареная кукуруза. Особенно запомнились так называемые маторженики – лепёшки из чего угодно, замешанные на воде и испечённые в духовке. Их нельзя было съедать много, т. к. если съешь две-три лепёшки, то всю ночь будет огнём печь в желудке. Осенью мы с мамой «добывали» картофель путём так называемых скопок: перекапывали «подозрительные» места картофельного колхозного поля и за день работы иногда собирали и несли домой полмешка резаной и целой картошки. В такие дни у нас был почти праздник. В осенние дни скопок жгли костры из картофельной ботвы, пекли картошку, чтобы были силы вернуться домой и принести собранное. Были случаи, когда скопщиков гоняли с поля верховые, как их называли, объездчики, или даже пытались отобрать собранную картошку, но это было редко, т. к. лошадей тоже было нечем кормить. Зимняя ловля рыбы – подлёдная ловля – требует больших затрат сил рыбаков, поэтому во время голода была редкостью. Но когда такое случалось и отец приносил домой рыбу, мы всегда её

делили на две части – себе и на обмен. Чтобы обменять рыбу, как правило, на муку или крупу, мы с мамой ходили рано утром в Александровку – немецкое поселение, стучали в ворота и предлагали обмен. Немцы жили лучше нас и помогали нам не умереть с голоду. Иногда даже давали мне кусочек хлеба. В этом случае всегда, когда мы с мамой выходили со двора, мама тихо плакала. Особенно тяжело было выживать зимой и ранней весной. В этот период вообще нигде ничего не было, поэтому неделями мы были не только без эрзац-хлеба (маторжеников), но и без чеголибо. Несмотря на все беды, корову мы всё-таки додержали до конца зимы. Когда она отелилась, все ожили – появилось молоко. Телёнка первое время, как водится в сёлах, держали прямо в хате. Когда сошёл снег и пошла трава, народ высыпал на луг, где собирали всё, что росло: щавель ели сырым и варили борщ, ели мыколайчики, какиш, одуванчики, калачики. Когда из воды показались первые ростки рогозы, её рвали и съедали нижнюю часть. Считали удачей, если удавалось вытащить из воды стебель вместе с луковицей – чуть сладкая, рыхлая, пористая мякоть была очень вкусная. Питание травой изменяло внешний вид голодающих: животы становились большими, а руки и ноги оставались худыми. Случаев людоедства не было. У кого было ружьё, те стреляли и съедали любую птицу, поэтому к весне её было очень мало. Ели лягушек, сусликов. Позже говорили, что Новосёловка перенесла голод легче, чем другие сёла, расположенные дальше от беды. Наверное, так оно и было, потому что в 1937 году школу окончили два седьмых класса, примерно по 25 человек каждый.

279

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Гула Га н н а Ол е кс і ї в н а ,

П а в л о г ра д с ь к и й ра й о н

1910 р.н., село Королеве – У нас була невелика родина: батько, мати, брат, невістка, племінник, сестра і я. Голод був страшний. Померли моя мати і племінник, їх поклали в одну труну, бо брат був трактористом, а інших покійників скидали по 3-4 в одну яму. Не було кому копати могили – люди були слабі від голоду. Я ходила на роботу і якось вижила. Все тоді забрали, хоч і врожай був добрий. Підеш м’яти качани, а додому не дають брати нічого і з’їсти там не дають, у рота заглядають, чи не з’їла. Була у нас і пшениця, та забрали усе. Спеціальна бригада все забирала. Як прийдуть, то жодної щілини не пропустять: все передивляться, все заберуть, навіть з глечиків – то витрусять. Тоді вимерло багато сімей. Бувало, що ховали і живих. Сусідка несла свого сина до ями, а він ще дивиться, та хіба тільки вона... Яму ж тільки на три дні викопували, а як хтось помре, то ями може й не бути. Навпроти жив сусід, у нього була коняка. Його заставили збирати мертвих і вивозити у яму. Цей чоловік не був колгоспником. Якби не забирали харчі, то люди були б живі. Всі ходили пухлі, важко було ноги переставляти, їли тоді все: зелені вишні, яблучка, на яких тільки-но осипався цвіт: варили та їли. Як тільки жито пустило колос, то всі люди тільки тим і жили. Я й при панові жила, а такого голоду не було. Ми мали корову, то тільки завдяки їй і вижили...

Те мнох уд Євдокія Н иконівна, 1918 р.н., село Булахівка – У 1933 році мені виповнилося 15 років. Разом з дорослими ходила на тирло доїти корови. Обабіч дороги Булахівка – Кочережки сиділи люди – кочережчани, з пустими чашечками. Змарнілі, голодні й холодні. Ці люди просили нас на зворотній дорозі дати їм у чашечки молочка. Ми їм обіцяли, а вони з надією чекали на наше повернення. Гірким і болючим було наше повернення! Люди, які чекали на нас, були вже мертвими. А поруч з ними – чашечки...

П о к ус ан Єфросинія А кимівна, 1910 р.н., село Межиріч – В началі 33-го нас «розкуркулили» – вигнали з хати батьків і шестеро дітей. Ми пішли жить до тітки, а в нашій хаті в одній половині зробили конюшню, а у другій – кролятник. Ми всі були пухлі. Поки сніг не засипав, ходили збирать колоски. Ми збирали мишаки (з осені миші наносили колоски, а потім присипали землею) і їли. А я вже не могла ходить – були пухлі ноги. Коли мама, батько і четверо дітей померло, до нас прийшов уполномочений із города і з Маврина – партійка. Так вона з-під мене витягла подушку і

280

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

забрала. А уполномочений з города просив її: не забирай у сироти посліднього...

Шу бен ко Ф е д і р Гр и го р о в ич ,

розтягли, худобу забрали, а їх самих вивезли у Сибір. Там багато з них загинуло. А вони ж не були куркулями. Люди самі обробляли землю, ночей недосипали, недоїдали. Сім’ї були великі, разом з батьками жили сини з невістками.

1920 р.н., село Межиріч – В 1933-му я вчився в агрошколі, коли взимку почали мерти люди з голоду. З нас, учнів, організували бригаду для копання могил. Люди вмирали десятками, сотнями, цілими сім’ями. А бригади ходили по хатах, обшукували і забирали останній хліб і продукти. А хазяїна оголошували «ворогом народу». Мій батько вмер від голода на початку 1933 року. Ми з братом ходили в степ і ловили ховрахи, миші. Мама і сестра були пухлі від голоду. Їли також кашку з дерев, молочай...

Гончар е н ко В і р а Се р гі ї в н а , 1909 р. н., село Кочережки – Врожай 1931–1932 рр. був слабеньким, але його могло вистачити на прожиття. 1933 року врожай був багатшим. На початку 30-х був створений колгосп «П’ятнадцятиріччя». Головою колгоспу був немісцевий. Я з чоловіком зразу вступила в колгосп, віддали туди гарну корову. Були й такі, що не хотіли писатися до колгоспу, тікали на Донбас, на шахти. МТС у селі не було. Біля хат у людей були ділянки по 30 – 90 соток, але податок був великим. Землю обробляли самі, своїми силами. Деяких односельців оголосили куркулями, їхнє добро

У 1932 році актив з бідноти ходив по хатах, по городах, довбали вони піками землю, заглядали під стріхи. Слідом за ними їхала гарба, в яку складали все знайдене. Забирали усе, не залишали навіть на посів, на їжу. У нас у копанці пшеницю знайшли, просо під грушею забрали. Ми встигли з сусідами небагато проса закопати в лісі. За те, що у нас знайшли закопане зерно, хотіли судити мого чоловіка, але голова колгоспу пожалів його, наших маленьких трьох дітей. Вечорами часто члени активу збиралися в хаті однієї жінки, вона їм гнала самогон, а ті привозили

281

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

курей, щоб вона їм варила їсти. Невдовзі люди почали голодувати, бо всі запаси їхні було забрано. По селах ходили старці. В кого що було, те й давали їм. Односельчани не дуже допомагали один одному, бо в кожного були сім’ї великі, рідних було багато в селі. Бувало, що дехто чимсь розживеться, то скаже іншому, де можна взяти. Вночі я часто ходила до скирт, брала з собою решітце, хоч цього місцева влада не дозволяла. У 1933 році сніг застав мене в дорозі, то я в скирті зробила ямку і заховалася. Коли чую – згори сипле пшеничка. Хтось заховав зерно, та щось перешкодило забрати. Через дві ночі поїхали санками разом з сусідами Рогозянами, Матвіями до скирти. А коли в третій раз поїхали, а там все розкидано, забрано. За два рази я три цеберки наточила зерна, на камінцях терла, оладки пекла. Отак і зиму прожили. Місцева влада майже не допомагала, рідко коли було, що декому надавали допомогу. Люди почали мерти від голодної смерті, багато пухлі ходили. В Кочережках людоїдства не було, але я чула, що такі випадки траплялися. Мій дядько помер з голоду. Старша його дочка була в Знаменівці (там такого сильного голоду не було), а менша, Оленка, пішла в місто найматися і не повернулася. Пізніше моя сестра також пішла в місто шукати роботу. Вона найнялася до одного чоловіка. Прибираючи в хаті, знайшла на долівці плями крові. Дуже злякалася і швидко через вікно втекла на вулицю. Часто люди здавали у притулок своїх дітей. Моя двоюрідна сестра теж так зробила. Але до цих пір не чути, де вони. У багатьох випадках дітей не

могли знайти. Люди, які могли ще ходити, їздили гарбою по селі збирати померлих. Бували випадки, коли клали на гарбу тих, хто ще ворушився. Коли яма заповнювалася трупами, то її засипали і копали іншу. В селі тоді вимерло більше половини людей. Страшно було дивитися на покинуті хати, садки, звідки віяло пусткою, смертю. У 1933 році добре вродило просо, і люди ходили стригти колоски. Але їх розганяли об’їждчики. Одного разу я пішла в поле, коли чую – їде верховик. Я швидко заховалася в очерет. Вони об’їхали поле й повернули назад. Часто я ходила в Булахівку, ми міняли за рибу борошно, картоплю, хлібину. Я сама ловила рибу, ставила в лимані ятери. У Знаменівці, Капитонівці вимазувала хати. За мою роботу хазяї давали продукти. Інколи зі мною ходили сусіди. В лісі були бандити з голодуючих, які грабували тих, хто проходив чи проїжджав. Трактори руйнували пусті хати, викорчовували садки, палили... На станції в Павлограді роздавали зерно на посів. У 1933 р. у селі стали роздавати пайки, сояний хліб, а після жнив вже стали більше давати. Тоді вже село стало потроху оживати, але багатьох, кого я добре знала, вже не було, померли з голоду. Багато чого ще було, але багато я забула. Гончаренко Федот Федотович, 1919 р. н., село В’язівок – Мені було тоді 13 років. І я добре пам’ятаю той голод. Ми жили в Кочережках. У нас була

282

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

сім’я – 6 чоловік: дід, бабуся, мама, батько, брат

ловиною роки у концтаборі у Бухенвальді, а там

Іван і я. Від голоду померло троє. Дід з бабусею

було таке пекло, що я тепер і пекла не боюся. Бог

померли зимою, а брат дожив до весни, наївся

розсудить, бо ми і його забули. Може, тому ми так

молодих колосків і помер. Мені пощастило, я

і живемо.

вижив. Пам’ятаю, як ходив по селу той комітет. З собою вони носили такі штирі, якими пробивали все, що можна було пробити, – сіно, ширяли в

Яковлєва Марія Петрівна,

землю (може, що закопане), простукували підло-

1939 р.н., село Богуслав

гу. А ще вони носили мітли, якими вимітали зерно – забирали під мітлу. У нас забрали навіть горох і квасолю, хоча його було зовсім мало. Я всю зиму ходив на поле – збирав мерзлу картоплю і буряки на ріллі і тим жив. Люди в селі ходили пухлі, мерли прямо на ходу. У балках викопували велику яму і звозили туди мертвих. Скидали на кучу і все, як на скотомогильнику. На моїх очах відвезли живого дядька – нашого сусіда. Їздили восени і забирали все підряд, а зимою їздили забирати мертвяків. Коли зайшли до хати нашого сусіда, то він уже не вставав і видно було, що він скоро помре. Тоді їхній головний сказав, що давай забирати, бо завтра здохне і прийдеться нам знову їхати за ним. Його забрали. Ні він, ні його близькі не противились, бо були зовсім немощні. Так його і закопали живим. Коли через багато років помер той дядько, не хочу навіть називати його ім’я, який вимітав зерно, то йому люди в могилу положили мітлу, щоб він і на тім світі мести нею не переставав. Я прожив важке життя. Голодовки, війна, два з по-

– Розповідаю зі слів матері мого чоловіка – Яковлєвої Степаниди Никифорівни, 1909 року народження. Степанида росла сиротою. Потім одружилася з Яковлєвим Іваном. У нього була велика сім’я: батько, мати, брати й сестри. В роки голодомору Іван служив в армії і це врятувало його від смерті. Сім’ю Яковлєвих розкуркулили, бо вважали багачами. Забрали все, всі продукти. Почався голод. Тоді, казали, за два коржа макухи продавали хату. Забирали і терен квашений у діжках. Яковлєви у колгосп не йшли. Спочатку повмирали менші діти, потім свекор Степаниди. Він пішов у колгосп і об’ївся – це спричинило смерть. Степанида і свекруха з останніх сил поховали його. Викопали яму на кладовищі, де земля м’якіша була. Зі свекром поховали ще якогось померлого, разом з його родичами закопали. Пізніше померла свекруха. Але Степанида навіть не запам’ятала, де поховали свекра, свекруху та їх дітей. Сама вона ледве вижила.

283

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Сніговий Іван Ілліч, 1912 р.н, село Богданівка – Голод 1932–1933 гг. помню хорошо. Урожай у нас был хороший. Россия дала приказ забрать весь хлеб. Приказ Сталина. У нас забирали активисты: комсомольцы, коммунисты. Самыми активными были Шелипова Фрося, Беспалов Кондрат Кузьмич, Аксенов Василий Назарович. Никаких документов они нам не показывали. Забирали все: и зерно, и скотину. Поделали щупы и ими искали в земле спрятанное зерно. Я в колхоз сразу не пошел. В 30-м женился. Родилась дочь Надя. Чтобы не голодать, в коровнике под коровой выкопал ямку, расстелил солому, положил два мешка зерна и зарыл. Нашли, забрали. А мешок муки, спрятанный в колодце, не нашли. В печке прятал. Лежак разобрал, поставил перегородку и засыпал немного зерна. Пришли, спросили: «Почему одна половина лежака холодная?». Разворотили, а пшеница черная. Клещ поел. Корову забрали. Искали в любое время. Приходили не раз, пока все не забрали. Мне за то, что прятал зерно, не было ничего. Добровольно в колхоз не шли. А если нет ничего есть, шли работать в колхоз. За работу денег не давали. Была книжка, в которой бригадир отмечал трудодни. В колхоз не пошли богачи. У них забирали все: лошадей, коров, косилки, всякий инструмент. Самих кулаков садили на подводы и везли в балку в Цыгановку, и иди куда хошь. В селе остаться не разрешали. Беляева Харитона Васильевича

– выселили. Головина Стефана Стефановича – выселили. Урожай соберут, а падалицу собирать нельзя. Лучше запашут, но собирать колоски не дадут. Охраняли поля члены партии. За горсточку колосков судили. И два, и три года тюрьмы давали. Сироты в селе были. В приют так не брали. Малых детей подкидывали, а сами убегали. Все голодали. Весною бабы пухлые, а работать в колхозе заставляли. Чтобы не помереть, все ели. Рогоз очистишь и варишь супчик. Посолил – и хлебаешь. Кудрявцы, лободу накрошишь, сваришь и ешь. Кошек ели. Суслики – это как праздник. Все ели. Денег не было. Что купишь? Голод был везде. Рабочим давали на карточки по 500 г хлеба. У нас в селе померло много. Хоронили и на кладбище, и на огороде. Сами хоронили. Ямку неглубокую, по колени, выкопаешь и закапываешь. Людей ели. Напротив нас жила Марина. У ней сын был лет 12-ти. Я уже стал бригадиром. Алешка часто к нам прибегал. А то нет. Я пришел к ней и спрашиваю: «Кума, а где Алешка?». Она отвечает: «К вам побег». А сама варит что-то. Говорит, что кошку поймала. Крышку поднял, а там ляжки. Призналась, что зарубила Лешку. Поела и в тот день померла.

Пономаренко Марія Федорівна, 1913 р. н., село Межиріч – Коли почалася колективізація, то в кожній сім’ї забирали всю худобу, весь посівний матеріал. Хто не хотів це робити – того вважали ворогом

284

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Сільські активісти дістають з ями заховане «куркулями» зерно (село Богданівка Павлоградського району Дніпропетровського округу).

285

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

286

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

народу. Батько мій віддав у колгосп всю худобу, а коли з’явилась стаття Сталіна «Запаморочення від успіхів», де говорилось, що в колгосп можна вступати по бажанню, забрав назад. Дітей в сім’ї було багато, і тому він не хотів вступати до колгоспу, але в той час його обклали таким податком, що він змушений був відвести до колгоспу і коня, і корову.

Тузюк Надія Титівна, 1926 р.н., м. Першотравенськ – В 1932 році мені було 6 років. Я пам’ятаю, що постійно хотілося їсти, але хліба не було. Тим, хто ходив у поле на роботу, давали увечері 300 грам хліба. То я виходила аж на край села, щоб зустріти маму, яка дасть мені шматочок хліба, який не з’їла сама. Вдома ми варили в горщику лободу

На початку 1933 р. почався голод: в кожній сім’ї

і так пили цю юшку. Їли квітки акації, калачики,

забирали весь насінний матеріал; в кого були

збирали равликів, жаб, гнилу картоплю, капус-

ягоди чи яблука, теж забирали, причому це ро-

ту. Мама робили млинці із щавлю. А собак, котів

били односельці, які входили в спеціальну комі-

з’їли раніше. Мама, коли йшли на поле, варили в

сію по збору хліба. Коли хтось відмовлявся від-

печі якусь похльобку і наказували мені не чіпати,

давати щось, то ту людину забирали, і більше її

поки вони з роботи не прийдуть. А мені так їс-

вже ніхто не бачив. Голод був дуже страшним: по

точки хотілося, що ставала на стільчик, рогачем

декілька чоловік вмирали в один день. У мене

доставала з печі горщик, набирала юшку і доли-

вмер дід, і коли я пішла копати могилу для нього,

вала води, щоб не було видно, що з’їла. А потім

то вмерло ще двоє наших сусідів. Так їх трьох і

все прокисало, то мама мене дуже били. А сестра

поховали в одній могилі. Ховали здебільшого

моя Оля вже лежала майже мертва, не говорила,

без трун. Голод був страшним: брат не хотів зна-

вже й сорочку їй пошили на смерть. А мама їй ка-

ти брата, батько сина. Були такі люди, які їли сво-

пельками олії закапувала (помінялася в Вінниці

їх родичів. Наприклад: Ярмаки – чоловік і жінка

на свою весільну спідницю). Дуже допомагали

– поїли своїх дітей. Коли про це дізналися, то їх

татові сестри, давали нам потрошку картоплі.

забрали.

Були випадки в селі, що їли людей. Одна жінка,

Після смерті діда, у мене невдовзі від голоду по-

Палажка, зарізала свою доньку, коли та спала.

мер і батько. Залишилась я одна з матір’ю. Коли на роботі давали кусочок хліба, то це було справжнім щастям. Також одні люди, які жили дуже

Зварила її та з’їла. А потім ходила по селу і співала весільних пісень. І всім говорила, що її донька виходить заміж.

бідно, ловили своїх односельців і теж їли. Таких

Мама одного хлопчика жала на полі жито. Її син

випадків було дуже багато.

Андрійко прийшов до неї, щоб колосків назби-

287

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

рати і поїсти. А жінка одна заманила його до себе

Забирали усе на світі. Не залишали навіть на

додому, вбила, посолила і стала варити. Почали

посів. Невдовзі люди почали голодувати. Міс-

Андрійка шукати, зайшли до тої жінки, а там м’ясо

цева влада майже не допомагала. Люди почали

на столі. Забрали її в тюрму і все, пропала там.

вмирати від голоду, багато пухлі ходили. Щоб

А одна жінка, Галеня, мала маленьку дитину. Одного дня сусіди помітили, що дитина не кричить від голоду, а з хати тієї смачно пахне. Люди побігли туди, відкрили хату і побачили, що жінка ця сидить в кутку коло пустої колиски, гойдає її і співає. Коли спитали, де її дитина, вона сказала: «Он же мій Іванко в колисці». Але крім неї в хаті нікого не було. Люди відкрили піч, там дуже смачно пахло, а в горщику варилося те, що залишилось від Іванка. По селу кожен день їхала «смертьова хура» і з кожної хати витягували мертвого, везли на цвинтар і кидали в загальну яму.

не вмерти з голоду, люди їли «хліб», зроблений з кропиви, «оладки», зроблені з лободи. Дехто їв навіть людей. Пригадую одну сім’ю. Там було троє дітей. Старша дівчинка часто ходила в Кочережки. Я не знаю чого. Якось її довго не було видно. Селом пішли чутки, що батьки зажарили її і з’їли. Менших дітей в цій сім’ї забрали в дитячий будинок. А батьки десь пропали. З’явилися тільки перед самою війною. Людей померло багато. Я не знаю скільки. Влада створила із здоровіших людей бригаду з 12 чоловік: 8 мужчин і 4 жінок. Серед них була і я. Кожного дня ми їздили селом і збирали трупи. За кладовищем рили великі могили, десь такі

А коли в кінці 1933 року дали пшеницю і мама

як погреби, і в них складали людей. Пам’ятаю,

спекли хліб, то ми його не їли, а цілували і ню-

що якось одного дня померла молода дівчина і

хали. А тільки потім по малесенькому шматочку

чоловік. Прізвище чоловіка було Щербина. Сім’ї

їли.

гарно одягли їх, і ми поховали цих людей. Ми поховали їх сидячи, по різні сторони могили, і по-

Чумак Ганна Василівна, 1915 р. н., село Карабинівка – У 1932 році прийшов великий голод, який приніс багато лиха. Хоч тоді ще можна було жити. Але актив з бідноти ходив по хатах, городах, довбали землю, заглядали під стріхи. Слідом за ними їхала гарба, в яку складали все знайдене.

вернули їх лицем один до одного, щоб вони, начебто, могли поговорити один з одним. Могила ще не була повною і ми не зарили її. На другий день ми прийшли і побачили, що ця дівчина і чоловік роздягнені. Хтось вночі забрав їх одяг. Тоді нам хотілося, щоб ті, хто це зробив, не виліз з ями.

288

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Ворожбит Марія Карпівна,

П е т р и к ів с ь к и й ра й о н

1914 р.н., село Богданівка – Жили ми в Павлоградському районі, село

Тимошенко Олександра Сергіївна,

Богдано-Вербське, чи просто Богданівкою звали,

1924 р.н., село Хутірське

кілометрів 30 від Васильківки. Брат Панас із дружиною Олександрою і три хлопчики-дошкільнята. Другий брат Данило був парубок і я теж незаміжня. Всі дорослі працювали в колгоспі «Правда». За рік не заробили нічого. А в городі було трохи жита посіяно, кукурудза і друге. Ось настала осінь. На село шуліками налетіли невідомі люди, говорять по-московськи, а сквернословлять подиявольськи. До них і наші сільські активісти приєдналися і вимагають, щоб всі вивозили хліб і другі запаси продуктів для держави, бо робітники голодні за станками працюють. Придумали план до кожного двору. Ми не хотіли вивозити, то приїхали і забрали все, не тільки зерно, а й картоплю, овочі, забрали й корову. Але це ще тільки квіточки були на шляху «до світлих вершин комунізму». Хоч червона банда забирала в чашці пшоно, в глечичку квасолю, в казанку борщ, одначе наше село не виконало плану хлібозаготівлі, і записали

– Поряд з нами на початку 30-х років жила родина Москаленків. У них було для сім’ї зовсім мало картоплі і буряка. Зерно, як і в інших, відібрали на державний податок. То вони картоплю і буряки не варили, а їли сирими. Батько видавав на сім’ю кілька картоплин і буряка, а інше не дозволяв чіпати і тримав під замком. Ця сім’я вимерла уся за один місяць. Спочатку ходили пухлими, а потім взагалі перестали виходити. Раз я вийшла з двору і побачила мертвого Івана біля хвіртки. Коли почав з’являтися колос на хлібах, люди стали ходити на поля, хоч їх стерегли. Різали колоски, їли, приносили додому. Тоді у нас в селі стала найбільша смертність. Вийдеш із двору, подивишся навколо і бачиш: то під одним забором, то під іншим лежать люди з торбинками. Шлунки не могли справитися з величезним навантаженням. Так у нас вимерло більше половини села. Люди бачили, що становище стало безвихідним, але нічого вдіяти вже не могли.

Богданівку в чорний список. Наїхало ще здорових озброєних людей ціла навала. Оточили село, нікого не випускають. Лавку зачинили. Ні соли,

Хоменко Григорій Григорович,

ні гасу, ні сірників, ні мила... А тут ще одне горе:

1925 р.н., село Хутірське

Олександра померла. Не витримало серце таких

– У нас в сім’ї було троє: я, мама і батько. Коли мені було сім років, почалося розкуркулювання і колективізація. Я дуже хотів, щоб мені купили собаку, але вже тоді зрозумів, що це неможливо.

випробувань. Поховали в городі тихо, поспішно, наче творили якийсь злочин. І вся Україна отак вимирала без плачу і голосіння.

289

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Але на моє шестиріччя до хати забіг разом з татом гарний чорний пес. Я назвав його Піратом. Потім почався голод. Ми не мали чого їсти. Одного дня я побіг на вулицю гратися. Через кілька годин повернувся до хати і побачив, що на печі стоїть юшка. І звідти смачно до нестями пахне м’ясом. Згодом до печі підійшов тато і взяв нам поїсти юшки. Я їв і дивувався, звідки у нас м’ясо. Мама не їла. Вона лежала на підлозі у кімнаті з дуже блідим обличчям. Коли тато приніс їй поїсти, вона кволо підвелася і промовила: «Я не буду. Не можу. Вам з Грицьком буде більше. Я не голодна». На другий день у мене не стало мами. Через деякий час я покликав Пірата, щоб дати і йому трохи поїсти, але він чомусь не прибіг. Одного дня ми з батьком пішли купатись до річки, бо треба ж було якось і митись. Вода ще була дуже холодна (бо це рання весна). Але не вода мене вразила і залишила і по цей час слід у серці.

сіна, комуністи знайшли і забрали, ще й батька Гната побили за те, щоб не ховав. Не залишилось навіть нічого на посів, тому на урожай сподіватись було марно. Цього літа ми стали майже травоїдними. Збирали ягоди у лісі, їли козельки, щарицю, пекли млинці із лободи.

Зрозумів, звідки ця мочалка. Зрозумів, що я їв за юшку. А потім, коли підріс, зрозумів, чого мама не могла їсти.

Того дня ми пішли з сестрою Галинкою як завжди в ліс «пастися» на ожині. Прийшли на давнє місце, але видно до нас там уже хтось побував: ожини майже не було, але поряд росли якісь червоні красиві ягоди. Ми поїли, прийшли додому, а ввечері нам стало дуже погано, бо виявляється ми з сестрою наїлися отруйних вовчих ягід. Ледь нас мати – Олександра Омелянівна – врятувала.

Литвин Марія Гнатівна,

Павелко Наталка Тарасівна,

1921 р.н., село Курилівка

1928 р.н., село Курилівка

– Влітку 1933-го р. голодна смерть все ближче підбиралась до нашої хати. У нас уже не було нічого їстівного. Весь запас зерна, схованого у скирті

– Той страшний рік добре пам’ятаю, бо нашу хату, мабуть, разів зо два, а чи, може, й три навідали активісти. Вони шукали запаси хліба, щоб забра-

Батько дістав із куртки мочалку. Щось пухнате, наче шерсть, і чорне. Я подивився на те, що батько тримав у руках, потім, не вірячи, повними сліз очима глянув татові в очі. І все зрозумів.

290

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

ти і вивезти за кордон. Хоча активісти були без зброї, а при собі мали лише нагайки, та все одно було дуже страшно, адже коли вигрібали все до насінини, важко було втриматися, щоб не стати супротив, бо ж ніхто не хотів померти наглою смертю. Хто не покорявся, били, могли засікти до смерті, а то й арештувати і заслати в Сибір. Тому люди частіше не боронилися, дядьки мовчки стискували кулаки, а жінки голосили. Активістів ходило по п’ять-сім чоловік. Приховати нічого не можна було, бо все перевіряли, штрикали палицями землю, інколи, навіть перекопували. До нас приходили забирати зерно Мірошниченко Іван, Мірошниченко Петро, Чехута Сашко, Сизоненко Федір, Артющенко Микола. У нас забрали навіть корову, а гарні вишиті сорочки не займали. Голодувати почали ще з осені. Комори охоронялися, скошені поля – теж. Якщо когось заставали на полі – розстрілювали. Спочатку почали пухнути, їли взимку кісточки від абрикос, а потім ховрахів. Весною – шпичаки і квітки акації, козельки. Бувало, божеволіли. Частіше жінки. Інколи втрачали людську подобу. Їли м’ясо мерців. Це був такий страшний гріх, страшнішого, мабуть, світ не бачив. Дуже страшно, коли вмирали діти, вони ж нічого не розуміли і все просили хоч маленьку крихітку, хоч картоплинку. Я пам’ятаю, як на мене одно мама бігала дивитися, чи жива, а я в хаті лежала. А коли сонечко блиснуло, мама мене на вулицю винесла, принесла дикої цибулі, я так її наїлася, що потім від болю в животі ніч не спала. Але вижила. Та такого жаху жодній людині не побажаю.

М е льник Зінаїд а Ів анівна, 1920 р.н., село Курилівка

Зінаїда Іванівна (позаду), брат Іван, брат Петро, мати Зінаїди Іванівни, сестра Галя. – У Курилівці становище було трішки краще, бо хто працював на заводі в сучасному місті Дніпродзержинську, той отримував паї, а таких у нашому селі було чимало. Мій тато Іван Спасенко у цей час також працював на заводі. Батькові давали по 500 грам хліба на кожну дитину, а нас було четверо у сім’ї, а йому самому 800 грам на день. Завдяки цьому ми й вижили.

291

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Так, моя знайома, Нюся Дрюченко, голодуючи, пішла назбирати колосків на полі, і там її спіймав комуніст Миршавка Петро, який охороняв це поле. Він так побив бідолашну дівчину батогом, що вона була геть синя і злягла на три тижні. Ще й насміхався: «Скажи спасибі, що тільки побив, та керівництву не здав, була б ти зараз на каторзі!».

Ануфрієнко Анастасія Михайлівна, 1923 р.н., село Курилівка – Чи пам’ятаю я голод? Добре пам’ятаю. Все життя пам’ятаю. Такий жах хіба забудеш? Люди мерли від голоду, як мухи. Люди б не вимерли, якби не забрали в них останнє. Наша сім’я вижила чудом. Батько, мати і п’ятеро дітей.

Зінаїда Іванівна (крайня зліва), сестра Галя, брат Петро, мама Устина Калениківна, дочка Ліда. Пригадую, багато лихого коїлося тоді в Курилівці. Багатших селян розкуркулювали, тобто забирали худобу і все, що вони мали, а їх самих засилали до Сибіру. Так, у нас було заслано Геймура Володимира, у якого був млин та корова – ото й усе багатство, але ж, бачте, куркуль. Свої ж і донесли на нього! А коли Сталін видав закон про «п’ять колосків», то становище в селі ще погіршилося. Поля тоді охоронялися і за п’ять колосків людину могли побити, заарештувати, кинути до в’язниці на 10 років.

Найжахливіше у ті часи були, звичайно, випадки людоїдства. А вони справді були. Люди їли людей. У нашої далекої родички було двоє дітей: Катя і Люба. Мати говорила, що діти померли від голоду, але це не так. Якось зайшла до неї сусідка і бачить, що вона щось варить у каструлі. Сусідка спитала, що це вона варить. Жінка не відповіла, тільки руки в неї чомусь затрусились і обличчя затіпалось. Це було якось дивно, бо в селі вже давно ніхто нічого не варив – не було з чого. Не знаю, як люди дізналися, та в селі почали говорити, що наша родичка, щоб вижити під час голодомору, поїла своїх дітей.

292

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Півторапавло Ганна Аривонівна, 1925 р.н., село Іванівка – На той час мені було 7-8 років. Одного разу зі своїм братиком я йшла до діда. Вечоріло. Ми були голодні, а біля сусідської хати росла зелена цибуля. Брат побіг її набрати, а я чекала на нього в бур’янах. Проходив час, а брат не повертався. Раптом я побачила якогось чоловіка, який поніс в хату щось похоже на теля. Так я брата і не дочекалась, побігла додому. Хлопчика більше ніхто не бачив. Батько обшукав у сусідів, мало не повбивав їх, перекопав огород, але нічого не знайшов. Скільки жив, то говорив, що його сина з’їли сусіди, хоча доказів цього не було.

Маляр Наталія Карпівна, 1959 р.н., село Іванівка – В селі Протовчі жила сім’я моєї бабусі, батько Купріян був грамотним і в хаті-читальні читав людям газети і книги, і за це одержував трудодні. Але його мати Марта наполягала, щоб він вийшов з колгоспу і забрав заяву. Коли він забрав заяву, відразу ж активісти прийшли в дім. Витягли з печі горщик з їжею, сіли за стіл і з’їли. Все насіння, заготовлене на весну, що висіло коло печі, вкинули в піч і спалили, а їстівне насіння посмажили і понапихали в кишені. Забрали зерно і всі продукти. І ніхто не смів заперечити, щоб не було гірше. Залишилася лише теляча шкура на горищі. Софія, жінка Купріяна, різала її смужками, обшмалювала і варила суп. Надовго шкури не вистачило, і члени

сім’ї від голоду почали хворіти, пухнути і вмирати. Спочатку померла Марта, потім Купріян, донька Галя і син Альоша. До весни дожила тільки мати Софія, син Вася і донька Марія. По селі їздили і збирали хворих дітей на лікування. Вася їхати не захотів, а Марійка була сміливіша і поїхала в Могилів, там вилікувалася. Поруч був дитячий будинок, і часто Марійка бачила у вікно, як дітей випускали на вулицю і ті їли траву. Лікарі хотіли віддати її в той дитячий будинок, але вона не захотіла, написала розписку (писати вміла) і пішла додому. Вдома живою залишилася тільки мати. Сина Васю, якому було три роки, після від’їзду Марії мати віддала в дитячий будинок. Мати Софія вижила завдяки тому, що заснула на декілька місяців летаргічним сном. Спочатку мати не впізнала своєї дитини, бо зовсім худу дівчину було важко впізнати. Згодом до них приєднався односельчанин з сином, і так, створивши нову сім’ю, жили вони далі.

Денис Ніна Григорівна, 1927 р.н., село Радсело – Був 1933 рік, врожай був середнім. Але зразу після збору врожаю хліб у селян повідбирали. Я пережила той голод, наша сім’я, як і інші сім’ї, ховала зерно від влади. Матуся заховала в духовку квасолю, жито та всяку їжу, але її забрали. Життя в той час було дуже тяжке, та ще надодачу тоді була зима, морози, люди не витримували та помирали один за одним. Я із своїм братом просила

293

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

у матусі: «Дай більше, хоч на ложечку», але мамка говорила, що вона була б рада дати, але ж немає. Пам’ятаю, якось із Гречина ішла якась чужа жінка, йшла вона на Кам’янське, до своїх доньок, та якраз під нашою хатою впала та й померла. Її тоді ніхто не закопав, лише натягнули на голову торбу, закопали її весною на тім же самім місці, де і померла, вона і зараз там лежить. У мого батька була кобила, та однієї ночі її вкрали, батько звернувся до міліції, а вони відповіли йому, що яка тут кобила, коли оця мати свою дитину зарізала. Коли одного разу я йшла додому, по дорозі їхала бричка з двома чоловіками, і вони мене кликали до себе, та мене попередили батьки, щоб я ні до кого не підходила, бо ще вб’ють, і я не пішла до них, а побігла додому, але вслід за мною погнався чоловік. Я, добігши до хати, впала, батько побачив мене в вікно, вискочив і підібрав, лише тоді той чоловік припинив бігти за мною. Недалеко від нашої хати була кінниця, якось на ній вмерла кобила, і на ту кобилу набігло багато людей. Батько був сотенним, тому ще до голоду він зарізав теля, а шкіру повісив на горище, вона там провисіла декілька років, припала пилякою, а лише коли прийшов голод, мама зняла цю шкіру, відрізала невеличкий шматок, клала його в піч, обсмажувала, витягала, різала ще на менші шматочки та варила такий суп, без зажарки, без цибулі – так і їли.

Буряк Любов Тихонівна, 1927 р.н., село Іванівка – В нашій сім’ї було четверо дітей: Іван, старший брат, і сестри Настя і Ганна, та найменша була я. Батько працював у полі, сіяв жито і там йому давали трохи поїсти – галушки та хлібину, яку ділили на чотирьох чоловік. І він галушки з’їдав сам, щоб набратися сили і щоб потім міг працювати, а кусок хліба ніс додому, щоб нагодувати сім’ю. Я вже чекала, що він принесе поїсти. Тоді того хліба мало було для такої сім’ї. Одного разу бригадир, в якого батько робив, сказав, щоб він брав дочку Настю з собою на роботу, то вона хоч поїсть там галушок. Прийшла Настя з батьком, і дав бригадир їй конячку худу, та й Настя теж була худа. Так Настя в поле ходила за конячкою – через усе поле туди та назад. Так хоч після роботи могла поїсти і вже сім’ї доставалося трошки більше хліба. А ще батько увечері сторожував поле, а там були плетені із шелюгу забори, а за ними кукурудза в качанах. Він накраде кукурудзи та в мішки, а старший син прийде, забере і принесе додому, то всі так раділи, що зможуть щось поїсти. Мати натовче в ступі кукурудзи, а потім напече млинців і наварить кукурудзяної каші. Поділять кашу на всіх і млинці порівну. А ще збирали в березі спичаки із очерету та рогозу, їли їх так сирими, а то сушили і робили борошно. Потім щось пекли і їли. У нашій сім’ї ще можна було якось прожити, і нас спасло те, що батько працював. Але в селі були голодні пухлі люди, які нічого не мали їсти і потім знесилювалися і помирали від голоду. Було, ідеш

294

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

селом, а померлі люди лежали навіть на дорозі, тому що не було кому їх поховати. Люди ловили рибу та якщо хтось зловить, то навіть билися за ту рибу і їли її сирою.

Свитич Олена Василівна, 1928 р.н., село Гречино – Для мене роки голодомору залишаться в пам’яті назавжди. Мої батьки вибивалися з сил, щоб щонебудь було попоїсти нам з сестричкою. Згадую, що в мисочці водичка, а в водичці плавають три квасолини. Нам навіть пощастило, що ми вижили. На хуторі Дудчино жила родина, Квітка Петро та Катерина і шестеро їхніх дітей. У них навіть не було тієї квасолі, і вони взяли та й поїли п’ятеро своїх діток, залишилася Марійочка, якій було 5 років. Люди навіть відрубували собі руки. Жив такий чоловік, Микола Дорошенко, от і він відрубав собі півруки та пальці на ногах. І наші сусіди теж не пережили тяжкі часи. Коли їх знайшли, то вони були уже мертві, а на губах у них усмішка.

і ніхто не хотів робить. Додому не відпускали з поля. А як хто не послухається, вбивали. Або розвалювали хату. Довела радянська влада до того, що їли людей. Помирали де попало, помирали не люди, а скелети. Тим, що ховали, давали стакан пшона у сільраді. Кидали померлих в яму, а до ранку собаки порозтягають тіла. Було, що знесилені люди самі просили: «Вкиньте мене і живого у яму, вам за це хоть стакан пшона дадуть». На селі не залишилося ні собаки, ні кішки – люди поїли. Пекли лободяники, їли тонконіг. Це такий був хліб у селян, а активісти наїдалися досита. Всі боялися влади. Діти, хто міг ходити, ходив до школи, був у класі літературний гурток, і я написала такого вірша: Я не пам’ятаю тридцять третій, А він мене на все життя запам’ятав. Мені було тоді півроку, Мені горнутися б до материнської груді, А я уже в колисці дерев’яній, Де лободяником мене давили. Тридцять третій не забуду я ніколи. Чередник Ганна Арсентіївна, 1924 р.н., село Гречино

1921 р.н., село Іванівка

– Мої батьки працювали у колгоспі, землі в нашої сім’і не було. Я пам’ятаю, як родину моєї подруги розкуркулили.

– Почався голод в червні 1932 року. Влада забирала в людей все, що в хаті. Робилося це для того, щоб загнати людей в колгоспи, бо там не платили

Хоча урожай у ті роки був гарний, людям нічого було їсти. Забирали все, не тільки колгоспний урожай, а й власний. Люди закопували зерно у землю.

Дубина Марія Несторівна,

295

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Заборонялося навіть збирати колоски з поля. За це судили. У селі зробили сарай, в який поміщали «нарушителів» закону. Був такий хлопчик-каліка, він не вмів говорити. Одного разу його мати пішла в поле зібрати хоч трохи зерна, щоб нагодувати сина та дочку, але її побачили і забрали у цей сарай-тюрму. Хлопчик до того був наляканий, що занедужав і пізніше помер. Зима була дуже суворою та сніжною. Батько пішов у місто Кам’янське та влаштувався на макаронній фабриці, на прохідній. Коли робітники йшли додому, то кожний давав йому жменьку борошна або ще чогось. Завдяки цьому наша родина врятувалася від голоду.

Гавриленко Мотрона Минівна, 1924 р.н., село Гречино – Мої батьки працювали в колгоспі. Мама – на різних роботах, а батько комірником. У 1933 р. під час ревізії у коморі виявлено 1 центнер жита лишку. За це батько був засуджений на 11 років ув’язнення. У 1933 р. врожай був гарний, але все забирали люди з сільради. Вони ходили по хатах і забирали все, що можна їсти. Людина поверталася з роботи і знаходила свою хату зовсім пустою. Так трапилося і в нашій сім’ї. Люди пухли з голоду. Вживали в їжу все, що можливо, їли дохлих тварин, і багато людей після цього померли від отруєння. Жахливі спогади про нещастя, що прийшло у сім’ю мого дядька, рідного

батькового брата: у нього померло 14 дітей. Тільки двоє зосталися жити з їхньої сім’ї.

Гаража Василина Олександрівна, 1923 р.н., село Гречино – Урожай був дуже хороший (пшениця – по пояс), але все вивезли. Влітку і восени ще якось виживали, бо були фрукти, овочі, ловили ховрахів, птахів. Особливо скрутно стало зимою. По-перше, холод, сніги. Іноді висота снігу сягала двох метрів. Все, що було з їжі, намагалися ховати у печі, під піл, але приходили люди із сільради і все дощенту забирали. Було накладено великі податки на м ‘ясо, крашанки, птицю, молоко. Якщо різав свиню, то потрібно було здавати не тільки м ‘ясо, а й шкіру. Люди пухли, шкіра на обличчі репалась, звідти текла якась рідина. Не було навіть труни, щоб поховати померлого. Коли помер дідусь, то труна була. Разом з дідусем у одній ямі поховали і сусідку.

Убийкінь Марія Федорівна, 1928 р.н., село Хутірське – Мені моя свекруха Убийкінь Анастасія Петрівна розповідала, що восени 1932 року ходили по дворах групи людей і забирали все, що можна забрати. А кваснину всю виливали. Мали при собі довгі штрички, якими шукали заховане зерно. Мої батьки в березі заховали картоплю, буряки, моркву. Наша сім’я вижила. Ще й допомагали

296

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

близьким родичам, бо в їхній сім’ї забрали все до

брала всіх кролів і говорить сину, щоб той пішов

нитки. Діти щодня приходили до нас і забирали

останнього забрав. Хлопчик заліз у яму, і мати

лушпиння з картоплі, буряків, моркви. З цього

його там задушила.

вони готували якесь вариво і на цьому тримались. Одного ранку вони не прийшли, а тільки наступного дня під обід ледве доплентались. Віддали їм

Буряк Ганна Федорівна,

все. І вони пішли. Поки ішли додому, з’їли подвій-

1918 р.н., село Петриківка

ну порцію (за два дні) лушпиння. Вдома їм стало зле і вони померли.

– З 32-го по 33-й рік влада Радянського Союзу під керівництвом Іосіфа Віссаріоновича Сталіна і йо-го помічника Берії створила штучний голо-

Шихалева Зінаїда Борисівна,

домор на Україні. Постраждали від нього не так

1922 р.н., село Петриківка

в них було: зерно, продукти харчування, худобу,

міста країни, як села. У селян відібрали все, що

– Пам’ятаю голод 32–33 років. Причинами голо-

хоча на той час рік був урожайний і не було під-

ду було забирання владою врожаю. В кого була

став до голодомору. Селяни виживали як могли,

в діжках квашена капуста, буряки, йшла «чорна

готували їжу з усього, що можна було і не можна

мітла» і все забирала. Ніхто не доносив на сусідів,

було споживати. Наприклад, з насіння (лободи,

давали один одному хто кусочок хліба, хто буря-

кураю, щариці) пекли оладки, ловили ховрахів,

чок. Податки були великі: за квасолинку плати, за

горобців, одним словом птицю і звірів, яких мо-

бурячок плати, за все платили. Одежу забирали,

гли впіймати. Люди пухли з голоду і помирали на

що могли закопували в землю. Щоб що-небудь сохранить, одягали на дітей все, що тільки можна, а вночі не роздягались. Але приходили бригади по шість-дванадцять чоловік і все вигрібали. Владі

вулицях, по узбіччю дороги лежали небіжчики, також були такі люди, які закопували померлих за двістіграмову кружку зерна, яку виділяла держава за поховання. В деяких випадках, щоб

ніхто не протистояв і ніхто нічого не казав.

заробити кружку зерна, людину, яка лежала на

Над сиротами ніхто не опікував. Кому вони були

на голодом, але ще жива, тягли до цвинтаря. Ці

нужні. У мене від голоду сім братів умерло. А начальники при колгоспі не голодували. Дуже часто люди їли один одного. Був випадок, що була яма глибока і туди кидали живих бабу, діда, сина, та їх вбивали і їли. Одного разу мати в кролячій ямі зі-

узбіччі дороги, чи на самій дорозі, обезсилероки запам’яталися мені, як страшний сон, який я пережила наяву.

297

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Гавриш Марія Григорівна,

Знаю, що живою залишилася завдячуючи бабусі, бо ця «куркулька» діставала для мене кусень хліба. Матері майже не знаю, бо вона тижнями, а то й місяцями відробляла трудодні в колгоспі ім. Карла Лібкнехта.

знову втратила свідомість. Не знає, скільки діб так вона пробула в полі. Оговтавшись, почала шукати зелену травичку, яка придала б сил. Знайшла горох, що його загубила якась «щаслива» пташка. Далі на очі потрапило соняшникове поле, де вона підживилася гірким цвілим насінням. Добиралася до села повзком майже два тижні. Ховалася, щоб знову не забрали. Вдома, на щастя, застала дітей ще живими. Підгодувала їх здобутими «трофеями». Та згодом наймолодшенька все ж померла. Як не жахливо, але від голоду довелося з’їсти власну дитину.

Баба Півниха, що жила на нинішній «багатирівщині», розповідала, що вся її родина залягла, бо не було сил рухатися. Діти ледь-ледь тепліли. Чоловік віддав Богові душу. Вона ж уже нічим не могла зарадити, бо теж була «живим трупом».

Коли ж біда минулася, то не один раз докоряла Степанові, який не зарив її разом з чоловіком. Але потім, подумавши, навіть дякувала, бо зелена травичка не дала їй померти, та й дітей підтримали цвілі зернятка з соняшникового поля.

1931 р.н., село Хутірське – В роки голодомору я була ще дуже малесенька і тому нічого не пам’ятаю. Але багато чула про ті страшні часи від моєї бабусі Горбулі Марії Семенівни та свекрухи Гавриш Олени Охтисівни.

До хати зайшли збирачі трупів. Вони забрали чоловіка. Діти ще дихали. Потім підійшли до неї. «Ще жива, – сказав хтось, доторкнувшись до руки, – але невдовзі помре. Давай заберемо і її, щоб не повертатися». Так і зробили. Поклали ще живу жінку на підводу, де вона лежала на пухлих трупах земляків. Закрила очі, бо серце ледь не розірвалося від болю. Потім втратила свідомість. Коли опритомніла, побачила, що знаходиться в якомусь ярку, де, звичайно, була не одна. Холодні трупи, що були довкола, наводили жах. Майже у кожного були відкриті очі, в яких відображувалися величезні сум і страждання. Швиденько, як тільки могла, поповзла вона подалі від цього жахливого місця. Та була слабка і

Єщенко Іван Маркович, 1928 р.н., село Чаплинка – Ті роки (1932–1933) запам’яталися мені смертю рідного батька. Зі слів матері, він помер від того, що наївся осердя качанів, бо заробляв, копаючи колодязі. Ця робота дуже важка, і потрібні були сили. Мати з багатого роду і ходила до рідні їсти. А мені, її синові, не приносила і крихти хліба. Виживав хто як міг. Мене врятувала від голодної смерті бабуся Векла, батькова мати. Коли бабуся померла, мене віддали до дитячого будинку.

298

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Дітьми ми «виливали» в степу ховрахів. Старші хлопці ділилися з нами, малими, підсмаженими на вогні ховрахами. Згадую смачний молодий рогіз, що був для нас малих, як цукерки. Були випадки, коли за одну картоплину жінка мало не позбавила життя свого чоловіка. Спечену картоплину дід Мишко замотав у тряпочку, щоб зберегти шкуринку. Баба Зінька думала, що він ховає ту картоплину від неї. Почала бити чоловіка ціпом, мало не до смерті. Опанувавши себе, баба зрозуміла наміри чоловіка. Це його і врятувало.

батьків за те, що сховали харчі, то вони у більшості вже не поверталися. Діти їхні теж гинули. Мені здається, що страшнішої історії, ніж в Україні, мабуть, не було ніде. За що постраждав так наш народ – працьовитий, щирий? Сім’я Стрижки І. М. з’їла дитину. Мазурівська дівчинка пішла в садок до Прибиток Явдохи по кісточки, а та побила її так, що дівчинка померла. Гнідаша було репресовано і діти померли самі. Мищенко Микита зостався без сім’ї.

Мазур Килина Антонівна, 1924 р.н., село Чаплинка – Чи таке вже наше село було нещасливе, чи, може, й всюди таке було в Україні, але нас особливо ніяка біда не обминала. Я чула від тата і мами, що були такі села, де голоду не було. А у нас що? Особливо тяжко прийшлося багатодітним сім’ям. У сім’ї Стрижки Афанасія померло 8 дітей, у Тищенка – троє дітей і жінка. Сироти всі померли. Взагалі дві треті Чаплинки померло від голодомору. Приходили до нас із інших країв, думали тут врятуватися, але знаходили їх під тинами. Пам’ятаю, із Запоріжжя прийшли люди і всі померли. Бо у нас теж нічого не було, як і у них. Бригади хліботрусів забирали все, навіть глечики перевертали, декілька зернин забирали, які були в людини. Люди звіріли, втрачали розум, траплялися випадки людоїдства. Деякі сім’ї, як-от Ярошенки, вимерли повністю. А коли забирали

Стрижки Марії сім’я вся вимерла – було 7 чоловік.

Кухарева Олександра Олексіївна, 1928 р.н., село Чаплинка – Мої батьки померли в часи голодомору. Було це взимку. Батько занедужав, захворів тифом і незабаром помер. Минув майже місяць. Мама, прийшовши з роботи після тяжкого трудового дня, взяла мене, найменшу доньку, на руки і присіла на лавку біля теплої глиняної печі відпочити. Через деякий час моя старша сестра Маша почула, як я голосно плачу. На питання «Що трапилося?» Маша побачила, що мама вже була мертвою, але забрати від неї мене не могла. Мама настільки сильно обняла мене, що розчепити її руки змогли лише сусіди, які прийшли на допомогу.

299

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Після похорону я, мій старший брат Василь, сестри Маша та Галя залишилися сиротами. Марія залишилася доглядати стару бабусю Євдокію, а нас забрали до дитбудинку. На жаль, Галя захворіла і померла. Ми з Васею жили в дитбудинку, а на вихідні ходили в гості до бабусі і Маші. Історія життя Каті, моєї двоюрідної сестри, схожа. Після смерті батька мати її пішла до іншого села. По дорозі сіла відпочити під деревом і навіки заснула. Катю та її братів та сестер віддали до дитбудинку. Пізніше вони померли від голоду. Вижила лише Катя.

Чимшит Марія Макарівна, 1918 р.н., село Чаплинка – У сільській раді (чи колгоспі) була виділена підвода, яка звозила мертвих людей в одну яму. Заривали мертвих тоді, коли яма була повною (наповнювалася). До цього часу перед очима жінка, яку вкинули в яму напівживою. Землю кидають у яму, а вона (земля) ворушиться... Мороз по тілі до цього часу йде, як згадаю. Як жалко було! Їздовий сказав: «Буду їхати по неї завтра... Однаково помре... Виносьте на підводу!..»

але селяни залякані колгоспним тавруванням, зневірені в радянській владі. Бо вже через короткий час по селу бродили наші односельці, які забирали зерно, різні харчі і все, що можна було взяти. Вишукували і в печах, і в погребах, на горищі, перевертали землю у дворі і городі, тільки б забрати усе до крихти. Горе переслідувало людей у хаті, в дворі і на вулиці. У нашій сім’ї померли від голоду брат і сестра. Сестру поховали в огороді, недалеко від хати, а брат помер десь у дорозі, там його і поховали добрі люди. Батько, коли вивели з двору коня, забрали рало, борони, пішов тоді в колгосп працювати. Там їм давали раз у день таку-сяку бовтьоху. А нам давали те, що могли роздобути – це і різні трави, рогіз, а особливо мерзлу картоплю, яку викопували взимку з кагатів. Від кожної людини несло духом гнилої картоплі. Надії на родичів не було ніякої, бо всі вони були схожі на мерців, які не сьогодні-завтра ляжуть у яму. Добре як у яму, а якщо прийдеться лежати напівзагорненим при дорозі.

1915 р.н., село Петриківка

Якось ідучи на пошуки їжі, я побачила здохлого коня, а біля нього мертвого чоловіка, який підмостив собі під голову кусок уже гнилого м’яса. Ще через декілька кроків сиділа напівмертва жінка, а біля неї лежав мертвий чоловік. Та найбільше вразило те, коли побачила невеличку могилку, з якої виднілася ніжка маленької дівчинки.

– Згадую осінь 32 року. На селі поселилась тривога, сум і страх за життя. Закінчено збір врожаю,

Не можна забути ще страшнішого жаху, коли батьки убивали і їли своїх дітей. Таке горе трапи-

Несевря Палажка Карпівна,

300

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

лося і в сім’ї нашого односельця Руденка Василя (дітей він згубив, але і сам помер з голоду). Коли першими помирали батьки, то їхніх дітей приводили до спільної хати, яку називали школою-інтернатом, де вони жили під наглядом няньок. В такій школі працювала і я, допомагала як могла дітям-сиротам.

закутках, перевіряли кожен куточок. Тих, хто ховав продукти, збіжжя, заарештовували, судили, засилали у Сибір.

А весною 1933 року зросла пшениця, але її не можна було їсти селянинові, бо за жменю зірваних колосків судили. Голову нашого колгоспу Руденко Милашку і завгоспа Пікуша Антона Яковича засудили на 10 років нібито за те, що вони згноїли дві копиці снопів пшениці.

А ще був введений закон про п’ять колосків. Люди, намагаючись хоч як-небудь нагодувати свою сім’ю, ішли збирати колоски, які залишились на полі і які ось-ось мали заорати в землю. Але і це не дозволялось. Поля охоронялись спеціально призначеними для цього людьми. Вони цілодобово чергували на полях і якщо ловили людину, у якої знаходили п’ять або більше колосків, негайно її заарештовували. Подальша доля цієї людини була відома: суд і заслання у тюрму або в Сибір.

Люди вимирали цілими сім’ями, родинами. Все більше з’являлося людських могил. Люди, які залишилися в живих, згадують померлих та проклинають тих, хто приклав руку до масового винищення народу. Добре, що в 2007 році на кладовищі біля церкви встановлено хрест (пам’ятник) померлим від голоду.

Обіцяли, що краще буде людям у колгоспах. Але заможні не хотіли туди записуватися, а бідняки не мали чого внести до колгоспу. Інколи людей просто змушували записуватися у колгосп, заганяли майже силоміць. Деякі з таких перед тим як іти до колгоспу вирізали свою худобу або продавали її. За це, якщо дізнавалися, теж судили.

Завалипіч Марія Самсонівна, 1924 р.н., село Червонопартизанське – Голод 1932–1933 років пам’ятаю добре. Врожай того року був непоганий, але все забрала влада. По домівках ходили люди, здебільшого місцеві активісти. До нашої хати прийшло чоловік 10–12. Серед них були Сердюк Степан, Микола Панібудьласка, інших я не пам’ятаю. Забирали все: зерно, овочі, продукти харчування, готову їжу. Заховати що-небудь було неможливо, нишпорили по всіх

Весною 1933 року, переживши важку зиму, виснажені люди почали помирати від голоду і від тих «харчів», які вони вживали. А це були оладки з сушеної тертої акації, каші з мишію та вівсюка, юшка з лободи, зелені абрикоси та ін. В селі не залишилося ні кішок, ні собак – всіх переловили і з’їли. Ті, у кого ще вистачало сил, полювали на їжаків, ховрахів та інших дрібних звірят, і теж споживали їх. Живими залишилися ті, у кого був міцний організм, хто зумів приховати хоч дещицю з своїх запасів або ходив вимінювати продукти до міста і

301

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

таким чином дотягнув до нового врожаю. Ще дожили до кращих часів керівники нової влади та їх підлабузники. Померлих людей збирала спеціальна бригада, тому що найчастіше у членів родини не було сил, щоб поховати своїх рідних, або просто нікого вже не було. Тим, хто збирав трупи і відвозив їх на кладовище, платили продуктами. Де хто був похований, невідомо, тому що ніяких надмогильних окремих знаків не ставили. Просто складали в одну могилу і засипали землею.

Кравець Іван Дмитрович, 1924 р.н., село Гречино – У нашому селі у колгоспі «Краща праця» жила сім’я, чітко не пам’ятаю імен та прізвищ, бо особисто їх не знав. У 1933 батько помер з голоду, коли вже почало наливатися жито. Його дружина лишилася пухла з шістьма малими, теж пухлими, дітьми. На її приватному городі коло хати було посіяно майже 0,10 гектара жита. Мати чекала на це жито буквально по годинах, і як тільки показалося зерно, пожала у снопи, поставила під хатою на сонці сушити, простелила у сінях ряднину і почала праником молотити. У цей час до неї зайшли голова сільради, голова колгоспу і агротехнік. Голова колгоспу примусив молотити далі і перевіяти. Потім зважили, скільки жита вийшло з 4-х снопів, і склали акт, заборонивши без дозволу жати далі. Через пару днів, коли жито вже зовсім дозріло,

знову прийшли ці три особи і наказали пожати у снопи, помолотити, зважили і склали акт, з якого виявилася різниця майже наполовину. Через кілька днів жінку судив суд. Цю матір шістьох дітей за її власне жито «пролетарський суд» засудив на три з половиною роки «за вредительство и саботаж». Її відправили до трудколонії, де вона через два тижні вмерла і була вкинута в одну з масових могил. Також пам’ятаю селянина, він обскрібав барильце, в якому раніше тримали сало, і цю стружку кип’ятив у воді, щоб видобути з неї залишки жиру, який міг бути в дереві. У результаті родина мала «найкращу» в пам’яті її членів їжу. Люди їли «хліб», зроблений з кропиви, «оладки», зроблені з одного виду буряку, «кашу» – з іншого. Їли кінський гній, зокрема через те, що він часто містив у собі цілі зерна пшениці. На початку зими поїли всіх курей та іншу живність, яка ще залишалася. Тоді перейшли на собак, а пізніше – на котів. Тварини боялися людей, люди варили їх. Але з усього того мали жорсткі жили та шкіру. З голів же варили м’ясний холодець.

Мащенко Катерина Осакіївна, 1920 р.н., село Іванівка – В 1932–1933 рр. був великий голодомор. Це страшне явище не обійшло і наше рідне село Іванівку. Мені в той час було 13 років. Неподалік від ліска (зараз там побудована нова свиноферма) розкинувся невеликий хутір, який

302

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

складався із 12 дворів. В одному із цих дворів жила я, баба Катя, а тодішня Катря. На той час сім’ї були великими, по 9–13 чоловік. Сім’я у нас також не була малою: 7 дітей і батько з матір’ю. В 1932–1933 рр. врожай був дуже великий, і всі раділи, що хліба вистачить на весь рік. Але трапилося страшне горе. Комуністами була створена бригада, яка ходила «по хатках» і забирала все зерно у людей. Вони забирали все: і пшеницю, і жито, і ячмінь, і навіть квасолю. Хліба не залишили зовсім. Люди ховали зерно, розстеляючи його на стріхах, але ця бригада зазирала у кожний куточок і знаходили все. У мене була подруга Варка. Майже кожного дня ми ходили до скирт соломи і через ситечка просівали зернятка. По закінченні роботи ділилися цим урожаєм і бігли додому, щоб щось зварити їсти. А дні минали, їсти не було нічого. Картоплю варили в кожушках, щоб не обрізати багато. Так як неподалік був лісок, варили різні трави і їли їх. Були страшні випадки смерті людей. Одного разу я побачила жінку, яка лежала біля стежки. Біля жінки лежала сапа і миска. Вона, напевне, йшла на роботу, щоб отримати хоч якийсь кусень хліба, але померла з голоду. Кожного дня люди вмирали і зникали. Були навіть випадки людоїдства. Кожного дня я, через степи, стежками, бігала до матері у другий хутір по молоко. В степах стояли скирти соломи, в яких були пророблені «тунелі». Там знаходили кістки людей і малих дітей, яких поїли. Але я тоді цього не знала, мені не говорили про ці випадки, мені тільки наказували, щоб я

йшла лише по стежці і якщо хтось буде кликати, щоб не підходила. Був і такий випадок, що у хуторі залишилась на ніч бригада Губенка. Ми ночували у хаті, де уже лежали з голоду померлі хлопець і мала дитина. Також там ще була і дівчина, але вона ще не вмерла, вона ще дивилась. Казали люди, що цей комуніст Губенко взяв дівчину за коси і потягнув у балки, там її і з’їв. В цьому хуторі в роки голодомору померло 70–80 чоловік. Експропріація розпочалася в косовицю. Саме у жнива. До села привели групу робітників, які забирали зерно. Довкола полукіпків виставляли варту, яка не дозволяла голодним селянам навіть наближатися до них. Рятувалися, отож, як хто міг. В ті часи траплялися різні випадки. Ось наприклад: коли трусили насіння, одна дівчина, мавши якесь сало в коморі, побігла і кинула його в річку, але торби не пустила і так, у воді, стояла з тим салом зимою, аж поки не пройшла комісія. Люди розказували, що в багатьох хатах пухлі від голоду і холоду, нікуди не ходять, нічого не роблять, вимирають «на пні».

Янчара Леонід Феодосійович, 1930 р.н., село Петриківка – У 1933 році мої батько і мати ходили на роботу, а мене залишали в колгоспних яслах. Одного дня мене викрала сім’я Чайки, щоб з’їсти. Поклали мене в рогозяну кошолку і заховали на спільному дворі. А ввечері побачив сторож, покликав вихо-

303

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

вательку Шпачиху, і вони разом наздогнали і відняли мене. Навесні помер батько. Його поховали в кінці огороду.

По сусідству дядько Максим пішов у Дніпропетровськ, покинувши матір, жінку і дітей. Без чоловічої допомоги вони всі померли. Дядько чоловіка Антін пішов на скотомогильник відрізати конини і по дорозі помер.

Хмельницька Ганна Федорівна, 1927 р.н., село Хутірське – В нашому домі не було чого їсти. У нас забрали все, що було у горшках та торбинках, витягували з печі. Батько пішов працювати в Кам’янське, щоб заробити «пайок» хліба. Він приносив його додому і ділив між нами, щоб ми не захляли. Батько ховав сухарики у скриню, а ми раділи і кричали: – Тату, оце все наше? – Цитьте, бо як почують, заберуть! Пам’ятаю, як з подружкою Оксаною наїлися блекоти, думаючи, що то мак. Надвечір Оксана дралася на стіни, а мене рвало. У сусіда Дяченка Семеона Євдокимовича померла від хвороби жінка і він залишився з чотирма дітьми сам. Дітям – Петру, Палажці, Марійці, Парасці він не дав померти голодною смертю. Їхній батько славився розумом і зумів обдурити бригаду, яка забирала їжу. Він насипав жито по всій клуні, а зверху притрусив товсто соломою. Коли прийшла бригада людей і почали штрикати у клуні, то ніде не знайшли ями. Хліб залишився. Так вони вижили.

Омельницька Ганна Федорівна, 1921 р.н., село Жовтневе – У нашій сім’ї з голоду ніхто не помер, бо у нас була корова. Молока давала мало, але хоч меншим щось було. Одного разу корова захворіла. Батьки послали старшого брата вести корову до ветлікаря у Петриківку (20 км), а мене приставили до нього погоничем. Пам’ятаю, що як увійшли в Петриківку, то я вжахнулась, бо побачила то там, то там лежали мертві пухлі тіла людей. Їх підбирали і скидали на підводу купою. Навіть тих, що ще живі були. Казали, щоб вдруге не приїжджати. А ще дуже багато мені розказувала Марія Сіда (нині покійна). Її батько вночі закопав зерно на городі. Але сусід Михайло доніс, і прийшли зерно забрали. Багато людей ішло в місто Кам’янське (Дніпродзержинськ) на завод. У місті люди так не голодували. Якщо повезе, то поверталися із харчем до дітей. І знову йшли. Але багатьох убивали по дорозі. За балкою теж хати були. В одній жила баба з дівчинкою. Батьків дівчинки кудись забрали. Казали, що враги народу. Баба опухла від голоду і вже

304

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

не виходила з хати. Неподалік діти пасли коров і

своїм сином рятувалася від голоду. Навіть уявити

інколи навідувались до дівчинки. Просовували їй

собі таке страшно. Та інші люди виживали, як мо-

у щілину дверей жменьку ще зеленкуватої шовко-

гли. У селі, хто міг рухатися, працювали в колгоспі.

виці. Та охоче брала. Та ось одного разу їх спіймав

Ті, що працювали, худнули, але ж не опухали. За

Юхимович (так на нього казали). Налякав дітей і

роботу їм давали миску горохової або пшоняної

сказав, що ще раз побачить, то закриє і їх у тій хаті.

юшки без картоплі і шматок чорного хліба. Юшку

Двері і вікна тієї хати зовсім позабивали дошками.

вони з’їдали поволеньки, щоб надовше вистачи-

Так та дівчинка і померла там.

ло, а хлібчик ховали.

У Самцівській хаті теж дід з бабою померли, за-

Голод нещадно жнивував у селі. Акція винищен-

лишились два хлопчики років чотирьох-шести.

ня українського народу була добре спланована і

Батьків не було, теж враги народу. Тоді й до двору

продумана у Москві – місцевим керівникам на-

боялись люди підходити, кого об’явили врагами.

казувалося не зазначати у свідоцтвах про смерть

То ті хлопчики теж попухли з голоду, але ще були

її причину. Однак, у «Книзі записів актів грома-

живі. То щоб вони швидше сконали, НКВДисти ви-

дянського стану села Миколаївки за 1933 рік про

крутили їм ядренята і кинули дітей у колодязь. А

смерть» фіксувалось. Цей список був дуже довгий.

хату сільрада продала за 300 рублів.

Записи робилися секретарем, і цю «Книгу» хова-

Люди мовчали, бо боялись. Що не так – ти ворог народу і в допру, а сім’ї голодна смерть. А ще бага-

ли у комині приміщення сільради. Але незабаром вона зникла: її було спалено або викрадено.

то в нас таких, що всім вислужуються. Треба буде,

Сліди голодної смерті були повсюди. Зранку люди

то і чорту.

із сусіднього села Єлизаветівки «ішли як хмари». Їсти дуже просили. А до вечора дорога вже була трупами, як маком, усіяна. Люди вмирали як мухи.

Кумпан Олександра Зіновіївна, 1930 р.н., село Червонопартизанське – Ось які спогади своєї свекрухи Кумпан О. В. я запам’ятала. Є в Миколаївці місце, на якому й досі ніхто не будується, його обминають навіть сільські собаки. Тут стояла хата баби Палажки. В роки голодомору у неї в хаті зважилися на найстрашніше – на людоїдство. Тут вбивали малих дітей. Своїх і чужих. Їх варили і їли. Так баба Палажка зі

Дощок не було труни робити. Хто трохи був сильніший із односельців, ями копав, і так мертвих туди й скидали. Ховати мусили, бо дехто з живих, не контролюючи себе, починав їсти трупи. Хліб для мешканців Миколаївки був нечуваною розкішшю. Його пекла баба Секлета для колгоспу. Рахували до одного грама. Якби Секлета з’їла хоч крихту хліба – її убили б на місці. А ще свекруха розповідала мені: вони в колгоспі

305

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

буряки сапали, а за крок від них ріс горох. Хто не витримував і зривав стручок, того вбивали зразу. Так і падав з тим стручком у руках.

Костриця Клавдія Іванівна, 1920 р.н., село Єлизаветівка

Люди, які вижили в ті роки, досі не їдять холодцю і грибів. У голодний час гриби збирали і їли будьякі, що росли в лісі та на полях. Свідки згадують, що вони були такі ж потворні, як і опухлі люди. Холодець варили із шкір і ратиць худоби. Шкури не смалили, щоб більше було навару. Хто наїдався багато того варива – помирав.

– Селяни намагалися вижити і тому вживали в їжу все, що можливо. Їли лободу, курай. Сушили, мололи і пекли ліжники з льоном. Доведені до відчаю люди не тямили, що роблять. Був випадок, коли жінка Гаренко Параска зарізала свою дочку і відтушила в печі. Два казани з людським м’ясом везли на підводі через все село, а жинка йшла за возом.

Сенченко Євгенія Климівна,

Люди пухли від голоду та помирали. Сусіди хоронили сусідів. Хоронили де прийдеться – і на кладовищі, вдома в городі, в саду.

1927 р.н., село Миколаївка – Народилася в багатодітній родині. Мала братів – Петра та Івана. Батько працював на заводі у місті Кам’янському, а мати була колгоспницею. Працювати почала рано, бо треба було заробляти на харчі. У 1951 році вийшла заміж. Маю двох доньок і сина. Чоловік вже помер. Коли розпочався голод, мені було 6 років. Я не все запам’ятала сама, але ж часто мама розповідала про ту страшну трагедію. Тяжко згадувати ті часи. Від голоду люди ставали самі на себе не схожі. Часто сварилися, лаялися між собою. Голод косив людей. Люди помирали в страшенних муках. Мати пригадувала, що деякі люди пухли так, що аж шкіра лопалася, відкривалися рани. Другі – висихали на тріску. Сама шкіра та кістки. На лиці опухлі, під очима набряки. Навіть знайому людину було важко впізнати.

Олійник Карп Оникійович, 1921 р.н., село Іванівка – Пам’ятаю, що дві жінки по прізвищу Олійник зарубали свою малолітню дитину. Сусіди сповістили про це владу, їх десь забрали і вони не повернулися. Лякали людей безкінечними викликами у сільраду і вдень, і вночі, а ще бувало, що одного і того самого через кожну годину викликали всю ніч. Їли, щоб не померти, суп із зелених абрикос. Іван Журба годував своїх дітей бульйончиком з кишок, які брав на роботі − на бойні. Останні приховані у глечиках запаси витрушував спеціальний загін. На умовляння людей не забирати останнього казали: «У вас все в родині забрали, а ви не дохнете». У нас на горищі зна-

306

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

йшли горнятко з квасолею, кинули його додолу і кричали: «Їжте куркульську квасолю». Знущалися над людьми.

Гречанова Віра Юхимівна, 1921 р.н., село Іванівка – Люди з голоду помирали цілими сім’ями. Багато

Тим, хто виходив на роботу, давали миску кандьору, а старі та діти приходили з села в надії, що і їм щось перепаде. Та голова мав чіпкі очі. Одного разу старенька бабуся підійшла з мискою до казана, та голова вдарив її чоботом по руках, миска вилетіла з рук, кандьор розлився. Якась дитинка підсунулась до кандьору, що розтікся по землі, і почала його злизувати.

голодних людей помирали і лежали на шляхах. Опухлі від голоду люди не усвідомлювали, що вони робили. Траплялися випадки людоїдства у нашому селі. Батько поїхав до міста і не повернув-

Стрижак Ганна Демидівна, 1928 р.н., село Іванівка

ся. Мати залишилася з трьома маленькими пух-

– Настав голодний 1933 рік. Люди почали пухну-

лими дітьми. Втративши розум − зарубала своїх

ти з голоду, умирали десятками в день. Сільсовіт

дітей. Лише старша дівчинка, зрозумівши, що ста-

створив команду для збирання померлих з го-

лося, втекла до чужих людей. Вони її врятували

лоду – уранці тих, що за ніч померли, і ввечері

від голодної смерті.

тих, що померли за день. Одного дня біля самої кооперації померло 16 душ. Хотіли щось купити,

Кравець Ївга Миколаївна, 1925 р.н., село Іванівка – Багато селян ходили на Дніпро, де баржами возили зерно, і пересівали пісок в надії знайти хоч трохи зерна. А голод косив людей: хто вже колодою лежав на лавці, хто не дихав, хто опух, що й

там і Богові душу віддали. Їх збирали і скидали, як снопи, на віз та прямо на цвинтар, а там ями заготовляють та неабиякі : щоб вмістилося 20-30 померлих. Ховали без священика, бо де ж священика взяти, коли всіх позасилали, а святі церкви поруйнували. Клали по кілька рядів шарами, а тих, хто не вмістився притоптували.

ворушиться не годен. Як була вже несила терпіти голод, люди їли курай, жолуді, цвіт акації. Але це не рятувало. А голова ходив по хатах і вимагав іти

Булавін Веремій Михайлович,

на роботу.

1923 р.н., село Петриківка

– Як поживаєте, саботажники? Лежиш на печі, са-

– Всього в нашій сім’ї було 18 – я був найменший.

ботуєш колгосп? Думаєте, колгоспи вимруть?

Жили ми в старій, убогій хаті в березі. Спочатку

307

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

помер батько, а згодом перестало битись серце у

маму кликали, але вона побоялася: «Там же варту-

матері. На душі нічого не залишилось, але я знай-

ють комсомольці». Але жінки пішли. Або пан, або

шов сили і вижив «благодаря» любові до Бога. Я

пропав. Вони підійшли до поля, нібито все тихо,

кожен день просив Бога такими словами:

спокійно, назбирали колосків та вже верталися додому з надією нагодувати своїх діточок, коли це раптом: «Стой, кто идёт?!» . З темряви вийшло

Отче небесний неба і землі, Поможи мені по силі твоєї можливості І одведи од мене, з моєї душі Всю сатанинську силу, яка Мішає моєму життю! Отець, Син і Дух святий, Я не требую, я не наполягаю,

троє – комсомольці, активісти. «Відпустіть, голубчики, діти вдома плачуть» Але ні. Не відпустили. Не пожаліли ні дітей, ні Бога не побоялися. Маминих подружок засудили за законом про «п’ять колосків» на 10 років ув’язнення. Ось така сумна історія.

Але з любов’ю я прошу: Не допусти, сохрани і відведи Ту сатанинську силу, Яка вічно муче людей.

Кабаченко Григорій Григорович, 1928 р.н., село Єлизаветівка – У сім’ї на той час було двоє дітей – я і сестра

Щербина Раїса Іванівна, 1929 р.н., село Курилівка

1926 року народження. Батьки працювали в колгоспі. Пам’ятаю, що, як вони говорили, люди із незаможних сімей ходили по дворах і забирали

– Щороку восени згадую той страшний 1933-й. У

хліб. Нишпорили і в хаті, і в сараї, лазили в піч,

нашому селі коїлося щось жахливе, як і по всій

ходили по городу й палицями штрикали, шукали

Україні. Одного сусіда заслали до Сибіру за те, що

ями, в яких можна б було щось заховати. В нас із

не хотів вступати до колгоспу, другого закрили в

господарства позабирали все в колгосп – корову

коморі, бо не віддавав хліб, щоб інші боялися. Ба-

і курей...

гато людей вже повмирало у Курилівці. У сусідки було 11 дітей, а залишилося тільки троє. Щоб прогодувати своїх дітей, нещасні матері ладні були на все.

Дуже страждали багатодітні сім’ї. Пам’ятаю, що у Векли Рижівської від голоду повмирали діти. Їх поховали коло хати у садку. Із дев’яти дітей вижило тільки троє. Люди ховали померлих у своїх

Мама мені розповідала, як три її подруги вирі-

дворах, у садках, на городах, бо не мали сил до-

шили піти на поле, позбирати залишки врожаю. І

правляти тіла на кладовища.

308

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Ламза Михайло Сергійович, 1925 р.н., село Балівка – Я пам’ятаю, як в 1932-му в мого діда забрали спочатку пару коней, вози, плуг, борони, насінне зерно. А коли він не захотів вступати до колгоспу, вичистили все з комори, забрали до крихти і вигнали з його ж власної хати. Мій дід Ламза Маркіян Григорович з дітьми, щоб не загинути з голоду, пішов працювати в Дніпродзержинськ, мій батько Ламза Сергій Маркіянович добровільно здав до колгоспу коня, візок, плуг, борону. Мати записалася в колгосп, а батько пішов працювати в сапожну майстерню. Але щоб заставити і його записатися в колгосп, нашу сім’ю теж «розкуркулили». В моїй пам’яті збереглися картини, як це робилося. Четверо колгоспних активістів виносили і складали на сани швейну машинку, полушубок, взуття, вибрали з погреба картоплю, забрали клунки із зерном і борошном. Не звертаючи уваги на сльози матері, що в нас малі діти, вирвали з рук вузлики з квасолею, горохом. На другий день батько звернувся із жалобою до голови сільвиконкому, і йому видали письмове розпорядження повернути все назад. Але нам не повернули і половину того, що забрали. Ось і відповідь на питання – спланований це голодомор чи ні. Але найстрашніше почалося весною і літом 1933 р. Голодуючі і знесилені наші сусіди вимирали сім’ями.

Так, і на нашій вулиці проживало 13 сімей. Першими померли сім’я Малюків (престарілі чоловік та жінка), одинока жінка Ошурко, а потім сім’я Ошурко (двоє батьків і троє дітей), сім’я Данилейків (двоє батьків і семеро дітей), Капітони (двоє батьків і одна дитина). Колгоспна підвода забирала розпухлі трупи і відвозила на кладовище. Будинки цих 5 сімей, що вимерли, за кілька років розвалились. В трьох сім’ях були значні втрати. Так, в сім’ї Ламза Федь помер батько і троє дітей (залишилася жива жінка), в іншій сім’ї помер батько Ламза Мирон, в мого діда померли дві дочки (21 і 23 років). Все це тільки на одній вулиці довжиною 350-400 м, не говорячи про всю Ламзівку, де проживало до 50 сімей. Отже, голодомор це не тільки насильницький згін до колгоспів – це справжній геноцид

Шульга Євдокія Миколаївна, 1922 р.н., село Шульгівка – Жили ми у Шульгівці. У батьків нас було 7 дітей: 5 братів та 2 сестри. В роки голодомору дуже бідували, голодували. Їли що прийдеться: товкли та парили кропиву, рвали та їли квасець, козельки, цвіт акації...Та не всім вдавалося врятуватись від голодної смерті. Моя сестричка, якій на той час було лише 3 роки, опухла від голоду і померла у мене на руках. Братик, якому було 7 років, помер, отруївшись дурманом, бо дуже хотів їсти та не знав, що та трава отруйна.

309

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Пискун Ганна Трохимівна, 1922 р.н., село Шульгівка – Вся наша рідня споконвіку жила у Шульгівці. Коли прийшов голод, всі дуже бідували. Моя тітка, Пискун Євдокія Лук’янівна, працювала в колгоспі, але нічого не заробляла крім паличок на трудовий день. Люди ходили на болота і збирали корінці оситнягу, ловили жаб. Весною збирали лободу, кропиву, варили й пекли їх. Деякі втрачали людське обличчя і виживали за рахунок пограбувань та вбивств. На колгоспному току було вбито іще одну мою тітку Надію. Її вбили сапою і забрали зерно, яке вона назбирала з колосків. Вбила її місцева банда, яку очолювала жінка. Її та родичів її називали «Гаврилки»... Моїй родині пощастило вижити завдяки прадідусеві Горбу Івану Трохимовичу. Він працював у Кам’янському на заводі, що виготовляв будівельні конструкції, тому отримував зарплатню й продукти, які зберігав і приносив у село. Горе по-різному вплинуло на людей, хтось чіплявся за своє життя, намагався вижити, а хтось опускав руки і помирав.

Півень Софія Титівна, 1911 р.н., село Шульгівка – На той час мені був 21 рік. Нас було дев’ятеро – я та вісім молодших братів. Усі вони померли під час голодомору.

Вижили ми (з односельцями), бо ховали зерно. Ішли у ліс, знаходили дерево з дуплом і ховали туди зерно, замотане в лантушок, а потім накривали дупло листям. І продзагони не могли знайти й забрати те зерно. Пам’ятаю один жахливий випадок: до моєї мами прийшла сусідка тітка Галя і принесла у мисочці котлети. Мама спочатку зраділа, бо дуже хотіла їсти сама і нас нагодувати, та потім спитала, де вона їх узяла. На що сусідка відповіла, що вона вбила молодшого свого сина, щоб прогодувати п’ятьох старших своїх дітей, бо він однаково помер би.

Бондаренко Оляна Антонівна, 1918 р.н., село Хутірське – Пам’ятаю, як проходила «чистка» людей у колгоспі. Моїх батьків вигнали з нього, бо моя мама була дочкою куркуля. Під час голоду померла Марійка. Їй було 9 років. Принесла мертву з ясел, поклала у чулан, бо мама хтозна коли прийде з роботи. Коли вона прийшла, то сіла на холодну плиту і заплакала. До ранку мертву Марійку об’їли щури. Потім положили її в якесь корито, поклавши туди сіна, прикрили рядниною. Недалеко від нас було кладовище, поховання на якому не було дозволене владою. Там і заховали Марійку. У нашій сім’ї захляло 4 дітей. Залишилися я, Галя і Антон. Ноги були пухлі від голоду, але ми спасалися супом, який варили із зерна, що знаходили у полі. Весною, коли ми гралися, маленька Галя теж

310

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

бавилася з нами. Ми їй рвали травичку і кидали, щоб вона щось жувала. У мами було трішки насіння кавунів, динь, гарбузів. Але ми, малі діти, добралися до нього і по зерняткові їли. З’їли все. Мати бідкалася, не було чого посадити на грядці.

Пищика Микола Арсентійович, 1941 р.н., село Чаплинка – Мало залишилося свідків того страшного голодомору 1933 року. На мою думку, моє покоління допустилося помилки в тому, що не записало свідчень тих, хто переніс лихо і вижив. Пам’ятаю бабусю Придан Паранію Пантелеймонівну. Вона жила біля кладовища, яке знаходиться неподалік від межі Чаплинка – Хутірське. Знав її давно. Ходив з її дочкою Олександрою в один клас. Часто заходив до них. Маленька хатинка з одним віконцем, без електроосвітлення. До цього часу не можу зрозуміти, чому не було підведено електроосвітлення.

горі, в страшних спогадах. У 1933 році одна за одною помирають п’ять доньок. Моя ручка написала на аркуші паперу – п’ять доньок. А що за цими страшними словами? Говорять, що доньки були красиві. Жінка втратила розум. Але Никинор Пилипович Горбаньов, Марія Костянтинівна, його дружина, зробили все для того, щоб вилікувати її. У неї залишився син Микола, який помер на Донеччині ще за життя матері. Дочка Олександра народилася в 1939 році. Навчалася на «4» і «5». Але була завжди відчужена, не мала друзів. Закінчила технікум, була направлена в Крим. До матері приїхала тільки тоді, коли вона вже спочивала в вічній домовині. Цим я хочу підкреслити страшне життя бабусі. Пам’ятаю могилку в глухому кутку садиби. В цьому році дізнався, що в ній були поховані 5 дочоккрасунь, ім’я яких Галя, Марійка... Імена трьох інших не пригадують ті, з ким мені довелося говорити.

Потім я одружився на далекій родичці бабусі Парані. Вона кожного дня приходила до батьків моєї дружини. Любила дітей, розповідала моїм синам казочки, з її вуст сипалися прислів’я.

Побував на тому місці, де мала бути могилка. Але... Напевне, мало було землі для сім’ї Івана Олексійовича Синявського. Рілля, кругом рілля.... Чорна. Мені здалася вона смертю....

Часто вдивлявся в її обличчя, яке було оповите смутком. Бабуся ніколи не посміхалася. Я не міг зрозуміти цього.

Чому, чому до мене тільки тепер дійшло, що потрібно було б зробити огорожу або перенести останки на кладовище. Не зробив я цього, не зробили й інші. За це я себе караю.

Нещодавно дізнався про долю бабусі Парані, яка прожила 94 роки, більше половини яких жила в

311

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Бондаренко Олена Василівна, 1916 р.н., село Петриківка – Після сьомого класу я прямо зі школи була направлена на трьохмісячні

вчительські

курси,

після чого почала працювати вчителькою в Балівській школі. Саме вчительська робота і врятувала всю сім’ю в 1932–1933 роках. Шістнадцятирічна, я кожний вихідний пішки несла в Петриківку свій пайок – 4 кг пшона на 5 лю-

Під весну стало зовсім погано, дома почали їсти навіть кору з дерев, менші на полі збирали насіння з бур’янів, що залишилося. Його перетирали з корою і пекли коржі. Було дуже важко, навіть при окупації не так важко було вижити, як в 33 році. Сім’я вижила вся, бо допомагали одне одному. А на вулиці було навіть таке, що брат відібрав у вже виснаженої сестри і її дітей останню торбинку з квасолею. Жінка пізніше змогла дістатися до міста і вижила, але діти померли.

дей на тиждень. Найстрашніше було бачити мені мертвих людей на обочинах. По селах їздили підводи, які збирали трупи. Старший кричав тільки

Коровкіна Ніна Юхимівна,

один звук: «Є?», чи є вже мрець, чи ще живі. А між

1924 р.н., село Чаплинка

селами трупи майже не збирали, і люди, що брели

– Хоч мені було тоді й 9 років, але я добре пам’ятаю, що діялося в селі, які страхіття довелося пережити, побачити. У нашій сім’ї було 4 діток. Вижили, бо їли конятину, яка загинула.

за порятунком до міста та не витримали, так і лежали обабіч дороги. Батько був на заробітках на Дону і зміг повернутися вже після 33 року. Мама ніде не працювала, бо вважалося, що належала до дрібних буржуа, і її не брали на роботу. У неї було 4 дітей. По ночах, закривши вікна, вона шила та перешивала одяг, за це люди потай давали щось поїсти. Ховалися тому, що за це могли покарати. «Куркулі» повинні були вимерти. Сестрі було 14 років і вона ходила додому до місцевих «начальників» мити посуд і поли, за це їй давали або серцевину з кукурудзи або лушпиння з картоплі. Хоча самі партійні керівники голоду не відчували, на їх столах голодна Анна бачила не тільки хліб, а й домашні ковбаси та масло.

Гинули не тільки люди, а й худоба, яку відтягали в яр. Батько вмів знімати шкіру із коней мертвих. Знімав, здавали її, а м’ясо розрубували і роздавали людям. Принесе додому, мама наварить, вкинувши у юшку ще якоїсь трави, і годує дітей, а сама не їсть. Батько каже їй: «Що ти собі думаєш, у тебе ж уже пухлі ноги! Їж! На кого діток залишиш?» І мама почала їсти. А мертвих людей на тому крайку відтягали посторонками у погріб, який був викопаний у клуні Малафіїв. На тій вулиці вимерли дорослі із сімей Галагурів, Холода Семійона, Оранців, Ягольників, Шпротів, Малафіїв.

312

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Залишилися діти. Їх було десь 15 чоловік. Пізніше у дідусевій хаті організували ясла для дітей-сиріт. Ліжок не було, на підлозі наслали соломи, накидали якогось ганчір’я, і там діти спали. Треба було для них пекти хліб. Вночі. Той, хто пік, повинен був удень іти на роботу. Завідуючою там була Івана Васильовича Сухомлина мати, Мотрею звали її. Мама згодилася пекти. Десять паляниць – це була норма випічки. Допомагала і я. Мама натопить піч, посадить хліб, а я повинна була вийняти із печі його. Покаже мама на годиннику, о котрій годині «вигортати» хліб, я й сиджу, жду. Боюся, щоб не заснути. Сідаю під погрібником, спостерігаю, як сходить сонце, і через хвилину поглядаю на годинник. Бачила, як тягали по вулиці мертвих людей, тіло їхнє тряслося, немов у живих. Пізніше дізналася, що в тих, хто захляв від голоду, тіло не захолоняло. До цього часу зберігаю килим, який нагадує мені маму і ті страшні роки. Весна 33 року... Їсти вже не було чого... Мама вирішила здати цей килим у магазин «Торгсин», який був відкритий у Дніпропетровську. Туди здавалися різні речі: ковдри, доріжки, дукачі, намиста, золото. А перед тим зайшла до дядька і похвалилася, куди й чому йде... Він сказав: «У тебе ж Ніна підростає, може, їй він згодиться. Візьми ось золоту копійчину, купи, що тобі треба, а килим забери додому». І так цей килим залишився в нашій сім’ї.

Бережний Михайло Петрович, 1925 р.н., село Петриківка – У житті, як на довгій ниві, усе трапляється. Особливо, коли настає гірке життя, недоїдання, образа. Так було в період голодовки у 1933 році, коли в людей забирали всі продукти харчування. Чим же люди харчувалися? Добре було тим, в кого вродили кабаки, буряки – це було найбагатше їстівне. Більшість людей споживали цвіт акації, різнотрав’я сушили, перетирали і пекли прісні оладки, особливо виручав тонконіг, спичаки з очерету, рогозяне коріння. Хто був здоровішим, ходили по полю і розривали мишаки (горбики, які миші наносили), там було насіння з мишію і інших трав, і це було радісно, якщо це знайдеш. Це хороший харч. А те, що вродило в людей в 1932 році, забирали до зернини. Були організовані спецбригади, які ходили по хатам і забирали все підряд, не дивлячись, що були вже люди пухлі, доживали останні дні-години. Не звертали ніякої уваги на прохання, плач, а хто суперечив, могли забрать і невідомо де доживала людина, де одержала свій вічний спочинок. В цей час, час голодовки, люди помирали десятками, бувало, по вулиці не знайдеш живу людину. А як їх і хто ховав? Бували випадки, що нікому навіть було ховати. Один випадок був, який мені, тоді підлітку, запам’ятався. Жив по сусідству Варава Федір, дружина Гапка та ще четверо дітей. По-

313

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

мерли пошти одне за одним. Ще рухаючись, сусіди замотували в різне рядниння і вкидали не в погріб, а така була яма, і загортали попелом, даже було видно і їхні ноги.

Кравець Ганна Трохимівна, 1921 р.н., село Петриківка – Страшні часи голодомору 1932–1933 років. Смерть гуляла по українських селах, люди помирали від голоду. Прийшла смерть і у нашу сім’ю. Першої не стало сестри Моті. Було їй вісім років, ходила вона в перший клас. Гарна, тиха була, тихо і вмерла. Друга сестричка, Надя, було їй два роки, кричала дуже: «Дай, дай хлібця, дай їстки, дай». Не діждалася. Лежала Надя на столі, а я біля неї стояла. Мама не плакала, а все маленьку голівку гладила та примовляла: «Відмучилась моя доня, засвітилась на небі зірочкою». Батько глянув на мене та й питає: «Що, Галю, хоч на уроки задають вчити?» Я бачу, що не до ладу питання, але ж батько питає – відповідати треба. А нам саме вірш задали напам’ять вивчити. Читаю їм: У колгоспі добре жить – Є що їсти, є що й пить, Чоловік чи молодиця Як одне – щасливі лиця. І стала на мене мама кричати, щоб я перестала той вірш читати, а батько вхопився за голову, аж завив стражденно. У балачці з селянами якось батько сказав, що коли він у куркулів наймитував, заробляв хліба на всю зиму, а в колгоспі з голоду

помирає: на другий день приїхало НКВС і забрало батька. Через місяць по тому з голоду померла мама, і я зосталась одна. І зробилось таке зі мною, що настрій став гарний, і навіть їсти не хотілося. От сиджу я на долівці, а заходить в хату дядько, що підбирає мерців. Іде до мене, на руки бере і несе. Я хочу сказати, що ще жива, а мені чомусь ліньки сказати. Дядько виніс мене до підводи, вона вже повна мерців. Подивилась: страху ніякого. Положив мене дядько обличчям до якоїсь жінки, очі в неї були закриті, а губи щось шепотіли... Їдемо, а назустріч підвода вже порожняком. Зупинилась, дядьки закурили... Другий дядько каже: «А воно ще живе», – це про мене. А «мій» дядько каже: «Поки довезу – дійде». А був дядько з другої підводи душевний, зняв мене, посадив на свою підводу, та в село назад привіз, там мене хресна мати упізнала, до себе взяла, не дала померти. У другий клас я прийшла в школу, а з 42 учнів лишилось тільки шість школяриків, всі інші померли з голоду.

Соколенко Василь Іванович, 1922 р.н., заслужений майстер народної творчості України, село Петриківка – Скільки цей народ може переживать страхіття, я не знаю... Що на войні творилося, голодомор, репресії, що отой падлюка Сталін зробив, всіх грамотних людей вночі приїжджала чорна машина і забирала. Скрізь черепи були. Одні черепи...

314

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Добре, що хоч сільсовєт поставив хрест, а там же яма квадратна була, і ми у 1933 підходили і дивилися, так і тряпочки з людей знімали, бо тряпочка тоді дорога була. Скільки накидано було людей, аж під верх. Яма була на вуглу кладовища, коло млина, тепер там шлях. А дорога була не така, як зараз, а тільки бричкова.

ходила. Декілька раз ходила. Рано піднімалася і йшла. Тоді ми товчемо осердя з кукурузини в ступі, потім змішували з межи сіткою і пекли оладочки. Мати ж теж голодна була. Так ті кабачечки, що ми принесли, розщитувала так – один кабачечок злущить, щоб від стовпа до стовпа перейти. Отак було!

Мені 12 год було, а меншому брату Івану 8. Млин був огороджений забором дощаним. Дітей збиралося хтозна скільки. І такі малі, і старші простягали крізь щаблі руки і просили: «Дайте макухи», «Дайте макушину». Директором був Бойко Василь. Ми попростягали руки і просимо, скільки голосів було, то це жах. Дивимося, він розбиває макуху і дає всім по кусочку. То кому попаде – кому ні. А були такі, що вже стоять не могли, то ті сиділи і лежали.

На степ ходили діти, де, може, на ріллі картопля зосталась. Ну були такі місця, балки мокрі, що діти загрузали в них і не в змозі були вилізти. Так і погибали. Воно ж безсильне було, голодне.

У школу ми ходили, вона ще робила. Там роздавали всім такий розсольничок потрошку на тарілці. А коли розсольники кінчилися, то ми школу покинули і ходили до млина. Марія, Василь і Андрій Бойки ходили в школу і потроху теж дітям роздавали макухи. В стороні двору млина стояв амбар дерев’яний, і в ньому були насипані кабачки. Старші хлопці Деркачі одірвали доску в заборі, підлізли під амбар, він був на каменях, і просвердлили дірочку на полу навпроти кабачків. Ми підлазили і точили проволочкою кабачки в картузик. У сім’ї нашій померли з голоду троє: два брати Володька і Павло і бабуся Олита Холодняк. У сусідів теж діти малі померли. Мати боса за п’ятьма стаканами межи сітки пішки в Дніпропетровськ

А коли вже підсохло, то на токах почали солому перевівать, перетирать і собирать зернинки. Були такі сім’ї, що батьки поїли своїх дітей. У нас через городи такі жили. І чужих дітей теж підбирали.

Колісник Володимир Никонович, 1923 р.н., село Петриківка – Мені тоді пішов 11-й рік. Комуністи на чолі з Петром Симоненком в парламенті і поза парламентом розпинаються, що в 1932 році був неурожай, і не було голодомору. Звідки їм знати, що було в 1932–33 роках. Начитались і вірять більшовицькій брехні, яку розповсюджували в роки голоду, так і після. Що було в 1932 році в дійсності, про це і розповім. Помню, що в кінці літа 1932 року у нас в коморі і в сінях було декілька мішків збіжжя, стільки, як і в прошлі роки. Не чув, щоб батьки в попередні

315

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

роки купували. Значить, повинно було хватити до слідуючого врожаю. Було зібрано картоплі, яка росла біля хати, стільки, як попередні роки. Із цього виходило, що у нашій сім’ї не те що голоду, але і недоїдання не повинно бути. Але сталось інше. Десь в кінці осені чи на початку зими чув розмову батьків: «Що ми будемо їсти?». Слова запомнились, але зміст мені був тоді незрозумілий. Уже наступила зима, коли почув розмову батька до мами: «Повезу до торгсинів твої золоті прикраси». Мама відповіла: «Хрестика я не дам». Батько кудись їздив. Що батько привіз за продані золоті речі, не знаю. Наступила весна 1933 року. Уже було тепло, коли мама поїхала відвідати своїх сестер і брата. Мабуть, батьки домовились, коли мама повернеться, бо батько нас (мене і брата) посилав на станцію зустрічати маму. Ходили на станцію два рази. На станції Таужма я бачив довгі кагати зерна, розкриті; сніг, дощі зерно мочили. Те зерно охороняли солдати з рушницями. Чув, як один солдат кричав на якогось чоловіка (причину не зрозумів) і наставив на нього рушницю. Вистрелив. Я і брат злякались. Чоловік той побіг. Коли наступило настояще літо, я чув, як розмовляв з батьком якийсь чоловік. Він казав: «Те зерно, що було в кагатах на станції, згнило, попріло і його тракторами згорнули на поле і перемішали з землею». Як наша сім’я вижила, я не уявляю, але коли уже зацвіла акація, ми зривали квіти, сушили, терли

на борошно, а мама пекла якісь млинці. Мусили їсти. Скільки в селі померло з голоду, я такої розмови не чув. З наших близьких помер батьків брат і його син. В сусідів була сім’я: чоловік, жінка і двоє дітей. Всі померли. Досі переді мною стоїть той сусід-хлопчина з пухлими потрісканими ногами. Знав двох дітей: дівчина років десять, хлопчик – років вісім, батьки померли; а діти вижили, бо обрізали зі своїх мертвих батьків що ще осталось на тих скелетах. Як діти в такому віці варили, не уявляю. Де ж ділись з людських осель запаси збіжжя, овочі? По селу ходили бригади активістів зі списами, подібними до зброї, щупали землю в підозрілих місцях і, коли знаходили сховані запаси, забирали без остатку. Сльози, плач дітей на бандитів не діяли. Незрозуміло, для чого, крім зернових, забирали з льохів картоплю, навіть буряки. Будучи уже дорослим, я усвідомив, що 1932 рік був роком геноциду над українським народом за його незгоду з більшовицьким планом колективізації. Ще один доказ голодомору в Україні. Після війни і на другий рік після смерті Сталіна я їхав з Челябінська в Україну потягом Свердловськ – Одеса. Не знаю де, бо вночі, до мене в купе підсів чоловік. Ранком ми повставали. Була уже полуденна пора, і ми вийшли в коридор любуватись природою. Поїзд рухався уже в Україні. Того літа в Україні не було дощів, видно було, що посіви слабенькі, трави посохші. Стоячи біля вікна і дивлячись на таку бідну рослинність, я промовив як сам до себе: «В Україні знову засуха. Знову буде

316

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

голод, як у 32–33 роках». Мій попутник хвилинку помовчав, а потім промовив: «А я весною 33-го їхав з Москви на Кавказ. Я служив в охороні Сталіна. Тоді Сталін з Молотовим стояли біля вікна, як ми з тобою. Я з напарником біля тих дверей. Нам було чути їх розмову. Молотов каже Сталіну: «Товариш Сталін, в Україні страшний голод, люді мруть, надо помочь». Сталін вийняв з рота люльку і відповів: «Пусть дохнут». Теперішні комуністи України носяться з портретом Сталіна під прапором неіснуючої держави. Це доказує, що вони (комуністи) є продовжувачі сталінської антиукраїнської політики. Сталінізм осудив весь світ, тому і українські комуністи повинні стати перед судом.

Бородін Олексій Кузьмич, 1921 р.н., село Червонопартизанське – У нашої сусідки в садку стояло три хрести. Я був малим хлопцем, особливо у вечірні сутінки боявся йти по стежці, яка лежала посередині нашого городу. Мене ці хрести охоплювали невимовним жахом. Я запитав у свого батька, чому у баби Олити в садку стоять хрести. – Гірку правду скажу тобі, дитино: там поховані їх дідусь і братик з сестричкою. Голод був, синку. Батько мені розповів, що по селу дуже багато людей поховано на рідних садибах. Людина померла, а віднести на кладовище нікому, та й кладовище було далеко. От люди і ховали поряд з хатою. Ховали й не плакали, ховали й мовчали, бо ніхто не хотів чути їхнього горя. Згодом тих могил не

стало – їх зрівняли з землею. А скільки таких могил було по всій Україні! Скільки було солов’їних вишневих садків з наспіх зробленими хрестами. Був такий жахливий час для українського люду. Дай Бог, щоб цього ніколи не бачила більше Україна.

Борщ Фегонія Сергіївна, 1919 р.н, село Червонопартизанське – У 33-му році було скільки горя, що й не передати словами. У мами нас було троє: я та мої менші брати. Ми, діти, були страшні на вид – ноги, ніби повисихали, величезні животи, кістки тільки шкірою обтягнуті. Один з братів спух і помер. А менший, Васько, зумів вижити, бо його час від часу підгодовувала сусідка баба Параска молоком. Приходилось їсти м’ясо здохлих коней. Бувало, мати принесе шмат того м’яса, то ми вже з братом і радіємо, бо ж ляжемо спати неголодні. Ще їли лободу, кропиву, ловили ящірок, ховрашків, їжаків. Весною ЗЗ року їх чогось було досить багато. Запікали їх на вогнищі, ділили по-братськи улов. Чула, що були й випадки людоїдства. В той час передавалися з села в село частівки. Ось одна з них: Як був цар Микола-дурачок, Був фунтик хліба п’ятачок. Як стала республіка, Фунтик хліба став три рублика. Як став Совєт – хліба нєт.

317

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

вали; чого в них нічого не забирали, ніхто не зна, з ними ніхто ніколи не балакав, противні люди жили. Якось, ситно пообідавши, викинули кусочок сільодини кішці. То Василь, один з тих п’ятьох дітей, коли ніхто не бачив, відібрав. Наступного дня, коли прийшов за заробленим молоком, хазяйка вдарила того нісаком в живіт, той впав, вдарившись виском об залізний поріг, помер миттєво. Отак і помагали людям помирать, щоб не мучилися од голоду. Ніздрань Марія Володимирівна, 1928 р. н., село Лобойківка – Я пам’ятаю один випадок, коли до нас прийшла бригада забирать все, а у нас нічого і не було, перенишпорили всі горщики, кожну лахмітину, а я сидю на печі і за ногами сховала жменю кукурудзи в маленькому горщечку, вони до мене, щоб забрать, а я взяла і висипала всю цю кукурудзу на розжарений лист, вони повернулися й пішли. Отак я боронилася за свою жменю кукурудзи. Люди старалися ховати в погрібах, ями копали, ну оті бригади все одно одшукували. Майже всі померли з тих, хто шукав, ну помню одну фамілію – Медяник. Мою матір засудили. Була вона на роботі, побачила скошену площину, а там багато зернят, пішла назбирала жита, а ввечері йшли додому і її зустріла бригада. Забрали вони ці зерна, визвали міліцію і осудили її на 2 роки. Я помню, випадок був. Недалеко від нас жили в холодній хаті діти, а рядом люди, що не голоду-

Пігур Єлизавета Никифорівна, 1923 р. н., село Петриківка – Пам’ятаю голодомор. Влада забирала врожай. Так називаємі «активісти». Мабуть, їм були винагороди, бо вони дуже старалися. Не знаю, чи мали активісти якісь документи. Було і арештовували, всі в селі боялися. Зброя була в них. Боялися, переховувалися. Старалися ховати хліб і інші харчі, хто де міг, і глиною примазували, і в землю закопували. Активісти ходили із штрипкою, вмоченою в смолу, і шукали, у хаті скрізь шукали – і по глечиках, макітрах, ринках, і в печі і під піччю. Хто хотів, а хто не дуже в колгоспи вступати. Батько наш записався, конячку свою здав, худобу, все. Тих, хто не хотів, то заставляли. Не знаю, де переховували худобу. Приходили в хати, коли їм заманеться. Багато разів. Взимку 32 – 33-го почали люди мерти. Активісти ж і не голодували, бо забирали все в людей. Ті, хто мав заховані продукти, піддержували один одного як могли. Допомагали

318

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

родичі один одному, ділилися чим могли. Хто міг хоч якось прохарчуватися, той і вижив. Листя з берестка на млинок перемелювали і оладки пекли, з рогозу варили суп. Що могли спіймати, те і їли. Ходили у сусідню Полтавщину, в кого була яка одежина, то вимінювали на продукти.

Москаленко Ганна Михайлівна, 1921 р.н., село Петриківка

Хоронили у спільну яму – «братську» могилу, по селу їздила підвода і збирала померлих; було, що живу дівчину кинули на підводу, вона прийшла в себе і почала проситися, а їй кажуть, щоб другий раз не їхати. А потім таки зжалілися і відвезли додому. Потім та жінка довгенько ще жила.

– В нашому селі був чоловык Павло Руденко. Одного разу я побачила, що він віз якусь тачку. На тачці щось було. Павлові було дуже важко її котити. Провезе п’ять метрів і лягає на землю. Виявилося, що він віз свого десятирічного сина, померлого два тижні тому. Всі ці дні батько тримав труп сина вдома, бо отримував і на нього черпак баланди. І тільки коли від смороду не стало життя сусідам, вони стали вимагати вивезти дитя на цвинтар. А за тиждень не стало і самого Руденка.

Гавриш Лукія Кузьмівна,

Верестюк Євген Ілліч,

1929 р.н., село Петриківка

– По сусідству з нами жила молода жінка Марія, в якої була чотиримісячна дитина. Оскільки жінка сама голодувала, в неї не було молока, щоб погодувати немовля, малюк без кінця плакав, і жінка не знаходила собі місця. Хтось порадив Марії нагодувати дитину своєю кров’ю. Жінка так і вчинила, щодня роблячи на руці поріз та прикладаючи до нього малюка. Дитина висисала трохи і замовкала. Але жінка з кожним днем втрачала сили.

– Мій батько до колективізації був заможним селянином. Під час колективізації його господарство було розорене: землю передали колгоспові, коней кудись повели, батька забрали з собою уповноважені. Мати померла під час пологів, тому все дитинство я провів у родині батькового брата. Дядька незабаром заарештували, навіть не пояснюючи причин. Просто прийшли міліціонери і наказали йти разом з ними. «Годувальницею» великої родини стала тітка Мелашка, яка після арешту чоловіка сама залишилася з п’ятьма дітьми. Коли діти почали пухнути, тітка пробила цвяхом дірку в задній стінці колгоспної комори, з якої тоненьким струмочком сипалося зерно. Набравши жменьку, тітка замащувала дірку глиною і маскувала гіллячками. Вдома вона розмелювала зерно на муку і ночами у підвалі пекла млинці.

Через тиждень сусіди помітили, що Марія не виходить з дому. А коли вони увійшли до хати, було вже пізно – мертва жінка лежала на ліжку, а поруч – знесилена дитина. Немовля було ще живе, але виходити його сусідам так і не вдалося, наступного дня малюк помер.

319

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Щоб перебити хлібний запах, який могли почути

для обробки землі, зерно. Все позвозили до кол-

сусіди, вона палила гуму. Завдяки цим крадіжкам

госпного двору. А запеклий активіст Федосій Гер-

наша родина єдина з усього села вціліла повніс-

шун з п’ятьма хлопцями-прислужниками забрали

тю. Дядько повернувся років за 5, а батька я біль-

останній лантух зерна жита, навіть з горщиків, де

ше так і не бачив.

була квасоля, все повисипали. Мої дідусь Демид та бабуся Єфимія просили його хоч останнє не за-

Даценко Катерина Максимівна, 1916 р.н., село Петриківка – Мій батько був простим селянином, на шиї в якого «сиділи» дружина, шестеро дітей і стара мати.

бирати. Та тому було байдуже чуже горе. Він навіть нас, дітей, не пожалів, бо виконував постанову влади. Через відсутність посівного зерна не було можливості обробляти свою землю, тому мій тато був змушений шукати роботу у Кам’янському.

Пізно восени 1932 року стали приходити уповно-

Я пам’ятаю, як опухла від голоду моя молодша

важені і забирати усе, що бачили. Вони встигли по-

сестра Тонечка. Старші ж брати шукали то корінці

бувати скрізь: у хаті, в хлівах, у погребі, жодна щіли-

якоїсь трави, то очищену від кори гілочку, а потім

на не випадала з їх зору, все обшукали.

ділилися здобутим з нами. Давали і Тонечці, та

Після таких візитів у хаті не лишалося ані крихти.

вона навіть жувати не могла. Померла сестричка. І братик Павлик не пережив це лихоліття, вмер від

Родина жила сутужно, їли траву – кропиву, лобо-

голоду. Ми, старші, вижили певно тому, що могли

ду, листя з дерев, про хліб зовсім забули.

їсти траву, коріння болотних рослин – очерету,

Молодші діти без кінця пропадали в лісі чи посад-

рогозу. З кінського щавлю з додаванням лободи,

ках: ловили їжаків та ховрахів.

кропиви варили так званий «борщ». Перекотипо-

З них мати варила якусь страву «з м’ясом». В ту зиму тільки в нашій родині померло четверо.

ле (курай) м’яли, відбирали насіння, товкли його в ступі, а потім з нього пекли аж чорні ліпеникиоладки. Всі шукали, що б з’їсти. Горобець, ховрах – все було їстівним.

Василенко Марія Федотівна, 1921 р.н., село Єлизаветівка – У 1932 році мені було 11 років. В мою тоді ще дитячу пам’ять закарбувалися ті страшні часи. У нас вдома позабирали все: корову, коня, реманент

В селі під час голодомору вимерло багато людей. Не знаю навіть, яким дивом вижила сама...

320

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Шуліка Марія Денисівна, 1924 р.н., село Єлизаветівка – Голодомор 1932–1933 років пам’ятаю добре. Його краще переносити було весною, влітку та восени. Люди були злі один на одного, що могли дати неправдиві дані. Не обійшло це і нашу сім’ю. Сусідка заявила, що ми ховаємо продукти. До нашого будинку прийшли чужі люди з лопатами, ломами та почали все руйнувати, ламати, бити. Була розбита піч, зірвані поли, але звичайно нічого не знайшли. Ніхто нам не відновив печі, ніхто навіть не вибачився. На людей тяжко було дивитися. Всі були настільки худі, пухлі, що одні животи стирчали. Самою нестерпною була зима 1933 року, і саме скрутною була весна. Їсти не було майже нічого. Різали рогіз, товкли та пекли ліпники. Почав пухнути батько Денис Сидорович. Він був прекрасним спеціалістом, дуже гарно розбирався у техніці. Одного разу зустрів знайомого, який запропонував йому працювати у Петриківській МТС. Там працівникам давали потроху муки, що допомогло нашій сім’ї вижити. Якщо батько десь доставав качан кукурудзи, то його товкли разом із качаном і їли. Мати Векла Явтухівна, як і всі інші люди, працювала в колгоспі «Комінтерн». Працювали, але нічого взяти було не можна, тому що за це могли судити. Були випадки, коли засуджували людину за те, що вона взяла кишеню соняшникового насіння. Разом з дорослими працювали і діти. Всі боялися виходити на вулицю. На вулиці можна

було побачити мертвих людей, яких жителі села збирали та здійснювали поховання. Хоронили на кладовищі, якщо це було рядом. А якщо далеко, люди були слабими, то хоронили де прийдеться. Були випадки людожерства. Одна жінка заманила до себе дівчинку. Про те, що вона пропала, схаменулися зразу. Почали виясняти, де і хто її бачив. Так вийшли на ту жінку. Коли прийшли до неї, то від дівчини залишилася одна голова. Жінку арештували. І як з’ясувалося потім, це була не єдина жертва. Сім’я дядька теж зазнали голодомору. Дядько почав пухнути, а в сім’ї був кінь. Прийшлося його зарізати, щоб врятуватися від голоду. Але дядько не вижив. Під час голодомору померло багато людей. Точну кількість не відомо. Але не було жодної сім’ї, яку б не зачепило таке горе.

Клисак Харитина Семенівна, 1926 р.н., село Петриківка Зі слів бабусі записав її онук Євген Шкільов

321

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

– Велику трагедію пережив український народ у 1932–33 роках. Про ці страшні події тільки останніми роками стало можливим говорити й писати. Зараз на сторінках різних видань опубліковано матеріали, які розповідають не лише про долю українського народу, а й окремих сімей, людей. Головне, що скорботу виражають не лише на словах, дедалі більше установлюють пам’ятників жертвам Голодомору. Ось, наприклад, у центрі американського міста Лос-Анджелес, на гарній площі з фонтаном між судовим та адміністративним будинками, стоїть пам’ятник жертвам голодомору в Україні 1932–33 років. Цементна споруда має бронзову дошку, де на тлі цвинтаря з великою кількістю хрестів зображена вмираюча сім’я. Чоловік, скинувши руки догори, кличе Бога, а жінка під його ногами зігнулася над помираючими дітьми. Одне дитя уже померло, друге вона душить власними руками, щоб воно не мучилось... Звісно, на власні очі я його не бачив, але й фото викликає в серці не лише жаль, скорботу, а й страх. На жаль, зараз моєї бабусі вже немає серед живих, проте я пам’ятаю, як вона розповідала про ті страшні роки. «Великою сім’єю проживали ми в селі Лобойківка в 30-ті роки. Дуже любили своїх дітей батьки, саме тому завжди віддавали все найкраще, що було, нам. Батько до останнього не хотів миритися з долею, тяжко працював до останніх своїх днів. Одного ранку він, прокинувшись, не зміг встати з ліжка, ми подумали, що звичайна недуга, але згодом, коли він помер, зрозуміли, що все набагато складніше, проте нічого вже не могли вдіяти. Матуся після смерті батька недовго протягла, гасла з кожним днем, мов свічка, на на-

ших очах, а ми нічого не могли вдіяти. От і залишилися ми з бабусею. На час голодомору мені було 6-7 років, старшим братам 10, 13 років. Згодом від голоду померли брати. Одна зовсім далека тітка взяла мене з жалю до себе. За те, що я поралася в неї по домівці, вона ділила недоїдки між мною і худобою. Незважаючи на скрутне становище народу, вона жила добре, проте зла була. Часто хотілось втекти від неї, але я розуміла, що нема куди. Тітка померла, майно забрали, мене в дитбудинок в Шульгівку віддали. Дивилася на дітей, бачила, як сотнями їх привозили та десятками щодня возили в поле, на смітник. Боялася, що одного ранку і я не розплющу очей, та слава Богу, мене забрала моя бабуся Наталка. Голодування потроху стихало. На моїм тілі були лише кістки та шкіра, бабуся всіляко мене хотіла відгодувати, як і батько, віддавала останнє…» Я впевнений, що в кожного з нас знайдеться в сім’ї хоч одна особа, про життя якої можна розповісти на уроках історії, адже для нас вони повинні бути не лише рідними, а й взірцем прикладу. Ніхто їх не знає, Ніхто щиро не заплаче, Ніхто не згадає. Тільки вітер тихесенько Повіє над ними, Тільки роси ранесенько Сльозами дрібними Їх умиють. А онуки – їм байдуже… Нехай ніхто, ніколи не зможе дорікнути нам, що ми не знаємо наших предків, їхньої долі. Адже не-

322

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

має сенсу вивчати історію Стародавнього Риму, коли ми не знаємо, як по батькові нашу бабусю.

Бондаренко Ганна Костянтинівна, 1911 р.н., село Лобойківка – Страшний голод прийшов пізньої осені до нас у село. По селі почали їздити збирачі і жорстоко вимагали все, що є. А як хтось не послухається їхнього указу, вони починали бити дерев’яною або залізною палицею. Тоді мені було 22 роки, жила з маленькою донькою Марією, якій було усього 4 роки. Жили ми у маленькій хатинці, одні посеред поля. Я ходила на роботу на поле, а Марію віддавала у дитячий садок, де її годували і приглядали за нею. В хатах зимою стіни замерзали так, що інеєм покривались. Щоб чимось отопити хату, люди робили саморобні печі. Моя мати померла від голоду. Як дізналась я про смерть матусі, кинулася з усіх ніг і бігла поки не побачила матусю, вона лежала вже мертва на дорозі. Я так кричала, що коли зупинилась, в мене пропав голос і я не могла сказати ні слова. Моя тітка та сусіди на похорони мені дали по жменьці кукурудзи, пару капустин і буряка та півкілограма пшона. Я зварила борщ і напекла млинців. Поховала я матусю у зробленій з розгородженого забору скрині. Поховала та ще два дні не могла говорити. Коли в мене почав з’являтися голос, пішла на роботу. Ще я заробляла, шивши полотна для коней і в’язавши носки і рукавиці з овець. У мене був невеликий загін овець, з яких я пряла пряжу і

в’язала. Цим я заробляла шматочок сала або половину хлібини. Ночами ходила на поле по «повняки», якими на зиму запасалися. Розгрібали сніг, розривали землю і в нірках знаходили колоски, пшеницю. Мишій перетирали в ступі і варили кашу. Робили з пирію і гнилої картоплі млинці. Моя сусідка не давала своїй дитині нічого їсти, щоб та захляла. Але маленька двохрічна дитина доїдала кісточки, рвала бруньки з дерев, їла кісточки з вишень і абрикос. А тепер її батьки вмерли, а вона досі живе в хатинці. Люди вмирали не своєю смертю. Маленьких дітей старше 10 років забирали до Сибіру і віддавали на якісь роботи.

Кулик Пелагея Оникіївна, 1921 р.н., село Лобойківка Батько – Верещака Оникій Іванович – 1883 р. н. Мати – Верещака Санька Юхимівна – 1880 р. н. Діти: Микола – 1915 р. н.; Митя – 1917 р. н.; Пелагея – 1921 р. н.; Віра – 1922 р. н.; Маруся – 1924 р. н.; Мотя – 1926 р. н.; Іван – 1928 р. н.; Толя –1933 р. н. – Засухи в ті роки не було. Врожай забирала влада. Люди закопували, ховали, а все рівно приходили, знаходили і забирали. Забирали скотину, зерно, їжу, одежу. Батько кукурудзу закопав під кізяками, і якби не ця кукурудза, то не було б і нас. В нас була велика сім’я – батьки і 8 дітей. В нас не було чого і забирати. Солому простеляли на під-

323

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

лозі і на соломі спали. А так забирали все – одяг, їжу, рушники, худобу. Бувало таке – дивилися на дітей, в що вони вдіті, і краще відбирали. В 1932 році ще трохи було що їсти, а помирати люди почали в 1933 році. Помирали чоловіки, жінки, діти, підростки, люди у віці. Вимирали цілими сім’ями. Батько мій купив хату, там померла ціла сім’я, осталась дівчина, і в неї батько купив нам хату. Сиротами ніхто не опікувався: ні держава, ні начальство з села. Які доросліші, ті поїхали на заробітки, а діти поменші – самі виживали, самі шукали собі їжу. Частіше вони помирали. Не голодувало начальство і ті люди, що забирали продукти. Більшість продуктів вони здавали, але щось залишали і собі. З цих людей більшість і вижило. Вижили ще і ті, хто виїхав на заробітки, хто зумів хоч трохи щось приховати. Під час голодомору люди допомагали одне одному, ділилися продуктами. Біля нас жінка жила, в неї помер син, а в нас сім’я велика була і вона часто приходила, приносила щось поїсти. Раніше садків мало було. Груш не було, яблук не було, вишня в нас росла, з неї ягоди сушили, щавель сушили – він тоді називався гороб’ячим, кріп сушили, пиріжки пекли з щавлю, з вишневих гілок варили чай. Ловили горобців, ховрахів, рибу ловили, в’юнів. Риби багато було, карасі здорові. Чи був голод в місті, я не знаю, бо ми туди не їздили. А щоб щось купити чи виміняти, так про це і мови не могло бути, ми ж були бідні, голі, босі.

В селі нашому померло більше половини людей. Були випадки людоїдства. Пропаде дитина, то відразу казали, що її з’їли. Померлих ховали свої люди. В штик викопували яму, ряднинку підстеляли, ряднинкою накривали і ховали. Скільки непохованих залишилось, скільки під льодом пішло, пішли шпичаки рвати, там і залишились. Тим, хто ховав людей, нічого не платили. Нікому нічого не було потрібно. Вмерло – вмерло, лежить – лежить.

Коваленко Василина Дем’янівна, 1900 р.н., село Лобойківка – В роки голодомору жити було особливо тяжко, оскільки забирались всі продукти харчування. В нашу сім’ю приїздили забирати продукти три рази. Приїздили шість чоловік на конях, в одного з них був пістолет. Першого разу забрали все зерно і борошно. Другого разу – м’ясо молодого теляти. А третього – не знайшли нічого, але побачили, що мати посадила сина на сумку, в якій було трішки сушених ягід. То жінка, яка забирала продукти, висмикнула з-під дитини сумку так, що та впала з печі і розбила голову. Вижили за рахунок того, що їли курай, траву, ловили рибу та, може, вдалося щось сховати. В ті роки загинули батько та старша дочка. Влада виписувала документи, що вони померли від якихось хвороб, а не від голоду.

324

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Сухомлин Петро Кирилович, 1895 р.н., село Першотравенка – Я народився в 1895 році в селі Першотравенці. Був неграмотним. Після першої світової війни залишився інвалідом. Під час голоду 1933 року сторожував у колгоспі, працював на виїзних конях. Паспорта не мав. Колгосп став створюватися в 1929 р. Щоб люди не сказали, що їх заганяють до колгоспу, примушували до вступу завданнями по хлібоздачі. Одне завдання виконали – додають нове. Сезон збиральний закінчився, зерна не стало, а вони ще добавляють. Хто не виконував завдання, того «забирали «. Ці люди зникали невідомо куди. Було й розкуркулювання, але розкуркулювали невинних людей. Не давали нічого взяти з хати. Було й таке, що розкуркуленому батькові дочка, котра жила окремо, не мала права навіть подати води.

− просять, − ви гидуєте, а ми їмо». Були випадки голодної смерті серед моєї рідні: померло семеро дітей мого брата з Солоного. Були випадки людоїдства. Через дві хаті від нас жили Будченки. Чоловіка засудили як куркуля, а Оляну вигнали з хати, і вона перебралася в сарай. Живе й живе з двома дочками. Раптом однієї дочки не стало, потім другої. Люди питають: «Де ж твої дочки, Оляно?» Мовчить, очі витріщила позвірячому. Зробили обшук, на горищі знайшли людське м’ясо засолене. Оляну повезли в Петриківку на суд, але вона по дорозі вмерла. Серед степу була лісосмуга, де ховалися дві сестри. Люди казали, що вони нападали на перехожих, а потім одна сестра з’їла другу. Моя родичка, що жила в с. Миколаївці під Дніпродзержинськом, казала, що біля них вимерло ціле село.

Під час голоду 1932 – 1933 рр. продукцію забирали і добровільно, і силою. В селі «збирали врожай» «буксири». Запам’яталось, як прийшли до мене в хату. Хліба в нас ніде не було, вони усе обшукали. Їсти в нас зосталося – тільки горщик з кашею в печі. «Буксири» розлютилися, що нічого не знайшли, і розбили той горщик.

Грудій Марія Іванівна

По селах ходили голодні з інших сіл, приходили і до нас. Було й таке, що ці люди помирали біля самого порогу. Щоправда, в школі сиротам давали по 100 грамів хліба. Люди їли все. Наприклад,

років. Вона згадувала, що вони до війни не були

сім’я Дубовицьких поїла котів і собак. І до нас при-

ка. І приходили ж свої, односельці, десь по 3 – 4

ходили, бо в нас був собака. «Дайте нам собаку,

чоловіки. Колись в черговий раз прийшли (а до

1924 р.н., село Лобойківка Зі слів матері записала донька Пальцева (Грудій) Олена Василівна – Це розповідала моя мама, Грудій Марія Іванівна (дівоче прізвище Прохода). У 1932 році їй було 8 в колгоспі, були одноосібниками. То до них приходили «розкуркулювати»: забирали все, що було, весь врожай, І приходили не один раз, а декіль-

325

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

цього вже були разів 3), шукають хоч що-небудь.

що бідні були, а тому, що погані господарі. Як

А нічого ж вже немає. То один з активістів поба-

тільки організували колгосп, то ті колгоспники

чив на підвіконні 2 котушки ниток, і ті схопив до

їдуть у степ на бричці та все пісні співають, при-

кишені. А тоді побачив на бабусі нижню спідницю,

їдуть на степ, полягають і знов пісні затягують.

і ту стяг з неї. Бабуся на другий день бачила свою

Думали, колгосп їх прокормить. А як прийшла

спідницю на дружині того активіста.

осінь, то треба ж було десь той врожай взяти. А де ж його взяти? А відібрати в тих «куркулів», хто від світанку до ночі не покладаючи рук працювали, щоб нагодувати взимку свою родину. Моя бабуся, Прохода Хівря Євтихіївна (дівоче прізвище – Тилик ), народилася у 1904 році в селі Лобойківка Петриківського району Катеринославської губернії. Десь у 1919 році вийшла заміж, та її перший чоловік загинув під час громадянської війни. Вдруге вона вийшла заміж у 1923 році за Проходу Івана Назаровича, теж уродженця села Лобойківка. В них було двоє дівчат: моя мама, Марія, і Євдокія (1928 р.н., але під час Великої Вітчизняної війни Дуні змінили в документах рік

Грудій Марія Іванівна, 1979 р. Казала мама, той голод (1932 – 1933 років) вчиняли самі односельці. Багатьох так званих «куркулів» відправили за Урал, складали списки тих, хто мав декількох корів, овець, на кого робили наймити. Але мати розповідала, що ті «куркулі» з ранку до вечора самі працювали, дітей в них було по десятеро, і ті нарівні з дорослими робили, а з наймитами своїми разом сідали до столу. Що самі їли, те й наймити. А в колгосп зразу пішли одні ледарі, їх називали «голитьба», і не тому,

народження на 1931, щоб її німці не забрали до Німеччини, бо забирали з 14 років). Померла бабуся в 1964 році. А дідусь, материн батько, Прохода Іван Назарович, помер під час голодовки в 1932 році. Він був опухлий від голоду, бо ж їли саму лободу; розтирали в порох і пекли «млинці». Померлих було багато, їх ховали на сільському кладовищі, бувало, по декілька до однієї ями. Не ставили хрестів, бо всі були слабкі. І бабуся, і моя мати теж поховані на тому цвин-

326

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

тарі. Але на ньому є місця, де не ховають і зараз

П е т р о п а в л ів с ь к и й ра й о н

покійників. Із дитинства пам’ятаю, мама казала, що десь там поховано і її батька, та ніхто не знає, не пам’ятає, де саме.

Мартинова Любов Григорівна, 1928 р. н., село Мар’яна Роща

Прохода Хівря Євтихіївна (внизу зліва), сестри Рудика (Прохода) Євдокія і Грудій (Прохода) Марія (у другому ряду в центрі), 1958 р.

– Для чого це все піднімають? Хай воно ніколи не повертається. На той час мені було 5 років. В тяжолому состоянії була вся сім’я. Найдужче пухлі були мама і я. Пузо було в мене таке велике, що інші діти прозвали мене «Пузанько». Їли черв’яків, лободу. Ловили горобців. Все, що попадалось. Брат Васька налове, а то ми були не годні. Ходили в ліс по козельки. А там їстівна головочка. Інколи батько давав водку пить, щоб краще їли лободу. Та я думаю, що він таким чином нас підліковував. Краще стало тоді, як з’явились колоски. Мама візьме нас малих, підведе до поля, а сама заховається. Нас не трогають, а так би судили або повбивали.

Сидоренко Уляна Григорівна, 1916 р.н., село Олександропіль – На роботу не приймали, а брат влаштував на будівництво. Я була ростом невелика, ледве працювала. На зиму роботи не було. Я пішла в шахту, працювала п’ять років, потім дали мені відпустку. В 33 році приїхала додому. В селі було страшно, сумно. В дворах бур’яни. Іду якось до родичів, бачу, на дорозі лежить чоловік, я підійшла, дивлюсь – дядько знайомий. Кажу: «Чого ви, брате, лежите?» А він ледве говорить: «Не дойду до

327

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

дому». На нього страшно було глянути: чорний, брудний, нічого не пам’ятає. Вертаюсь додому, він ще лежить, я знову підійшла до нього. Він попросив мене підняти його. Підняла, а в нього сил немає йти, попросив сходити до його жінки по віз. Коли я прийшла в село, сходила до його жінки (їх з дітьми вигнали з хати), розповіла, де лежить її чоловік. На другий день я поїхала на Донбас. Багато заміжніх жінок, дівчат виїхало. Ноги пухлі, водянки, але вони йшли на роботу, щоб хоч трохи прожити. Половина жінок і дівчат повмирало. Була одна сім’я: батьки з’їли своїх дітей. Люди ганялись один за одним. За одним чоловіком, я бачила, другий біг з ножем. Ледве-ледве в живих залишився. Моя мама в 21 році (коли мені було 6 років) ходила, просила до сусідів хліба, але їй не давали і вона йшла на роботу, щоб випросити хоч хлібину. Батько, мати і сестра померли з голоду, їх зганяли в одну хату і вони там повмирали, а потім їх скидали в одну яму.

Пономаренко Ганна Іванівна, 1924 р. н., село Коханівка – Все життя прожила в Коханівці. Голодовка – це страшне. В голодовку люди їли все, що попадало під руки: і ховрахів виливали і варили, і їжаків їли, і котів, і собак, ну все. А як бачили, що здохла корова чи коняка, так бігли хто з чим – з сокирою, ножем, щоб взяти собі кусок м’яса. Було даже таке, що людей їли. При мені дід колись жив в началі

села. Так говорили, що він зі своєю бабою з’їли дівчинку років 4-х. Від дівчинки знайшли тільки голівку, підвішену під стріхою. А як прийде весна, так ми, вся дітвора, прочистимо весь ліс (батьки ж на роботі). І лопушки їли, і рогіз, і цибульку з пролісків, даже очерет їли. Нашу сім’ю не трусили, бо в нас нічого не було, а трусили всіх, у кого щось було приховане для сім’ї. А ще були такі люди, такі, як ми, голі й босі, теж допомагали відбирати все в селян, їх якось називали так, я забула.

Юлія Ларченко, заступник директора з виховної роботи Хорошівської ЗОШ ЛІТОПИС НАШОЇ БІДИ Демократичні процеси у нашому суспільстві сприяють активізації інтересу молоді до минулого свого народу. Сьогодні юнаки та дівчата хочуть не лише бути учасниками державотворення, творцями історії, а й знати те підґрунтя, на якому будується сучасна незалежна держава. Тому останнім часом спостерігається зацікавленість нерозкритими сторінками історії, саме тими, які довгий час залишалися забороненими. Зі здобуттям Україною незалежності сколихнулися спогади про замовчуване болюче минуле. Наша школа співпрацює з дитячо-юнацьким центром міжнародного співробітництва «Золотий колобок». Делегація учнів Хорошівської ЗОШ

328

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

представляла Петропавлівський район на першій обласній виставці «Туристичні перлини Дніпропетровщини» і стала переможцем. Учні школи багато років є активними учасниками туристсько-краєзнавчої експедиції «Краса і біль України». Досліджувати історію рідного краю надзвичайно цікаво. У школі вже 20 років працює краєзнавчий музей. Керівником музею є вчитель історії Гопка Любов Яківна. Любов Яківна не лише гарний вчитель, а й людина, яка прагне зберегти кращі надбання рідного народу. Вона зуміла організувати навколо себе і зацікавити дітей музейною справою. Робота по вивченню голодомору була розпочата у 1993 р., в рік 60-річчя вшанування жертв трагедії. Саме тоді були записані перші спогади. Неохоче розповідали очевидці про лихоліття. Ніби боялися накликати біду. У музеї зберігаються записи. Найстаріший свідок – Рябченко Тетяна Степанівна – 1908 року народження. Працюючи за напрямом експедиції «З попелу забуття» , було організовано роботу по вивченню трагічних сторінок Дніпропетровщини. Наукова група – Котенко Дмитро, Голобородько Юлія, Смєла Юлія, Ткаченко Ігор підготували наукову конференцію «Голодомор: причини і наслідки». Вивчаючи ситуацію 1932–33 рр. по Дніпропетровській області, звернулися до архівних документів у періодичній пресі. Доповідачі Міхно Павло, Скріпка Яна, Усатий Анатолій познайомили старшокласників детальніше з партійними документами, постановами, наказами.

Цікавою була робота по збору спогадів. Небагато лишилося тих людей, які пам’ятають ті роки. В основному це люди 1920–1928 років народження. Вони були дітьми, але добре пам’ятають всі страхіття тих часів. Змістовні спогади записали Богун Світлана з вуст своєї прабабусі Литвин Параски Іванівни, 1922 р.н., Пойдун Юлія з уст Федотьєвої Клавдії Дмитрівни, 1912 р. н., Лисенко Олександр з вуст Тільної Фросини Павлівни, 1924 р.н. Ніщо так не вражає, як голос живих свідків. У цих словах і біль, і жаль, і щира правда. У школі було організовано зустріч з Горбенко Марією Охрімівною, Сахно Надією Василівною, Юдіною Ганною Хомівною. Зі сльозами переповідали вони свої дитячі спогади, які і за довгі десятиліття не змогли стертися з пам’яті. За їхніми словами, урожай того літа був не дуже гарний. «Ми не турбувалися особливо, – говорить Чумак Федір Семенович, 1920 р.н., – але кудись хліб почали вивозити. Все казали, що плану немає». « Шукали по всіх закутках, навіть за іконами, – згадує Мухіна Г.Г. – А як не знаходили – забирали все, що бачили». Наскільки страшне відчуття голоду! Всі очевидці у спогадах з дрібними деталями згадували, що їли. А їли те, що і по всій Україні – очерет, лободу. Чекали весни, щоб з’явилася трава. Повиїдали за зиму і котів, і собак. Як і по всій Україні, діяв суворий закон про «п’ять колосків». Як про святкову страву, мріяли про кашу з справжнього зерна. Коли вечоріло, хова-

329

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

ючись один від одного, йшли у поле. Згадує Пойдун Надія Григорівна: «Няньчила дитину сестрі. І гуляти ходила біля поля. Насмикаю колосків швиденько, заховаю в пелюшки та й несу додому».

У музеї створюється експозиція «Літопис нашої біди» до 75-х роковин вшанування жертв голодомору. Матеріали експедиції є основою для її створення.

Знущаннями й побоями каралися ті, хто посмів вкрасти хоч зернину. «Тато й мама тяжко працювали. Носили мішки з зерном. Якось мамі вдалося приховати чотири жмені зерна. Наглядач побачив, дуже побив її. Після того вона злягла і не підвелася», – розповіла Шляхтіна Євдокія Петрівна.

Під час експедиції, йдучи від двору до двору, виявили одиноких людей, які потребують допомоги. Визначили групи учнів, що будуть допомагати. Учні 11 класу взяли шефство над Сидоровим Михайлом Герасимовичем, на долю якого випали випробовування і голодомором, і війною. Діти доглядають садибу.

...Жахливі картини постають, коли читаєш спогади. Це повинно залишитися у пам’яті народу. Тому кожен спогад дбайливо переписується у книгу спогадів. Всі матеріали передаються у музей. На підсумковій конференції учні виступають з власними висновками. Чи були події голодомору на території нашого села? Чи було це сплановано? Які ознаки геноциду проти українського народу спостерігаються у нашій місцевості? Чи варто зберігати у народній пам’яті трагічні сторінки. Такі питання хвилювали учасників експедиції. І учні самостійно робили висновки: Було зламано дух нації, придушено природне прагнення до свободи. Зникали народні традиції. Змінювалися моральні цінності. Всі потреби зводилися до одного – тільки б не голод. Голодомор 1932–33 рр. завдав удару по українському селу. До цього часу село відчуває на собі соціальні, моральні та психологічні наслідки голодомору. У цьому полягає найжахливіша трагедія народу. Свої дослідження учні використовують у лекціях, які були зачитані перед батьківською та сільською громадськістю.

Учні школи продовжують працювати, включившись в акцію «Колосок пам’яті». Оголошено шкільний конкурс «Біда, що торкнулась кожної родини». Діти разом з членами родини вивчають історію своєї родини і розповідають про тих рідних, які пережили лихоліття. Саме пошукова робота дає змогу зрозуміти дітям, що історія не лише підручник, а жива душа народу – вільна, сильна, незламна. А трагічні сторінки – наш біль. І повторитися їм не можна! Пам’ять про голодомор має застережливо стукати в наші серця й спонукати нас бути пильними і мудрими. Про це мій вірш.

КОЛОСКИ ПАМ’ЯТІ Колосками пам’ять проросла... Кожен спогад, мов свята зернина, Що крізь роки забуття зійшла. О, жорстока і лиха година...

330

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Наче світ померк навколо враз, В небі чорні птахи-думи в’ються. Дивляться із 33-го на нас Очі, що ніколи не сміються. Крихти хліба маряться у снах... А прокинешся: лиш морок, холод! Відчай, смерть, страждання, біль і жах! І всьому один господар – Голод. Кам’яні, мов неживі, вуста Шепчуть: «Боже! Змилуйся над нами...» Та молитва в небо не зліта, Бо давно мовчать руїни-храми. Павутиною тремтить життя, І його так легко обірвати! Тій біді немає забуття. Ні, цього не можна забувати! ...Смутком гнуться віти на вербі, Кожен спогад, мов свята зернина. У невимовній тяжкій журбі Голову схиляє Україна.

П о к р о в с ь к и й ра й о н

Рудь Матвій Михайлович, 1914 р.н., село Гаврилівка – Неймовірна спека тривала влітку 1932 року. Восени сім’я намолотила хліба третину врожаю. План хлібоздачі був виконаний не повністю. У двір завітали уповноважені, обшукали. Насіння та посівний матеріал забрали весь. Сім’я із 15 чоловік залишилася без хліба. Батько запропонував перемолотити заново солому, щоб намолотити хоч трішки зерна. Мати почала випікати хлібні оладки з розпареною соломою та молодою лободою. Надіялась родина тільки на врожай картоплі. Вона ж уродила дрібна та мала, як дитяча гірка сльоза. Залишивши собі на зиму невелику частину картоплі, решту заховали у стайні під полами. Голод почав даватися взнаки. Слабли діти та дорослі. Першою в нашій сім’ї почала нездужати бабуся. Від голоду в неї попухли ноги. Вона весь час просила: «Картопельки!». Батько не дозволяв відкопувати її, приказуючи, що це «наше спасіння і надія на виживання». Одної зимової ночі 1933 року бабуся встали і дісталися до стайні, де була захована картопля. Вранці ми найшли бабусю біля схованки померлою. В руках вона тримала картопельку. Бабуся забрала з собою шестеро дитячих душ. Прийшла весна. Мати варили суп із товчених сухих кукурудзяних листків та зеленого щавлю. Пекли ліпеники з кори молодих бе-

331

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

рестків. Ловили та їли граків, галок, ворон. У річці Кам’янці ловили та їли ракушки. Все, що зеленіло, споживалося. Люди ледве вилазили з хат на повітря і, побачивши сонечко, помирали. У всіх них на вустах було одне слово: «їсти!». У кожному дворі залишилось по півсім’ї. Багато хат стало пусткою.

Якименко Лукерія Федорівна,

для шлунка. Пам’ятаю, у нашому селі жив один чоловік, Степан. У нього була дуже велика сім’я, але, на жаль, усі померли. Він залишився один, знаходив як міг собі їжу, а по можливості роздавав і чужим дітям. Голод доводив до того, батьки ненавиділи своїх дітей, один одного. Але були і такі родини, де любов і повага не згасали до останніх днів життя членів сім’ї.

1918 р.н., село Гаврилівка – Нас, дітей, було четверо. Швидко настали страшні роки, коли у селянина забирали зерно, худобу, плуги, пшеницю і взагалі усе, що можна було забрати. Людям було страшно. Вони до останку віддавали себе праці на землі, і ось – жах... Не мають від роботи для себе навіть малої користі. Селянам нічого було їсти, вони падали на ходу і помирали з голоду. Їх тіла звозили возами до однієї ями, вмотували у ряднину і гірко плакали... Найтяжче було взимку. Навесні 1933 року, коли все почало зеленіти і поля, засіяні пшеницею, буяли, стало легше. Можна було поживитися колоском, та для спійманого на полі була жорстока кара. Багато людей втікало з села, цим деякі рятувалися, а для кого і це не було спасінням. Втікали без документів, бо сільська рада не видавала їх. Хто мав корівку, той міг ще як-небудь вижити. А в основному люди мерли, як мухи, гинули цілими сім’ями. Багато хто помер від дизентерії, адже їли все, що можна було жувати, а не те, що потрібно

Проскура Ганна Федорівна, 1918 р.н., село Ново-Водяне – Тяжко жилося в ті роки не тільки нашій сім’ї, а й іншим сім’ям. Ми, малі діти, цього не розуміли. Наша найменша сестричка була дуже слабкою дитиною, а тут іще й голод. Вона сиділа на печі і все просила хлібчика. Рученятка худенькі, як ниточки, ніжки в неї попухли, потріскалися, сочилась якась рідина. Недовго вона так мучилась. Не пам’ятаю, але до зими вона не дожила, померла.

Воротня Наталя Іванівна, 1932 р.н., село Гаврилівка – Немало за своє життя довелося мені пережити. Адже я народилася у 1932 році, третьою дитиною у сім’ї. Мама померла, коли мені було всього три рочки. Батько одружився з жінкою, у якої вже були діти, отже нас стало семеро. Для кожної людини роки дитинства – найкраща, найщасливіша пора. Дитина безтурботно живе, радіє

332

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

кожному дню, оченята її світяться радістю. А от ми, усі семеро, хотіли одного –їсти. Хліб виривали один в одного з рук, із зубів... Сухі, жилаві рученята шукали чого попоїсти. Їли все: буряки, листя з дерев, жолуді, черепашок, ховрахів, варили суп з лободи, але після нього ще дужче хотілося їсти. Навіть якщо знаходили нірки, у яких жили миші, розривали, забирали зернинки, що ті заготували собі на зиму... Батько з мачухою ходили на роботу. Там на обід давали по ополонику баланди з кукурудзи. Мати приносила її додому, додавала трави, варила і ділила на всіх. Коли старший брат Мишко опух, його винесли на город, де був манюсінький клаптик посіяного жита, що на той час уже красувалося, але він навіть не міг дотягнутися слабкою рукою до колоска. Не мав сили. Підривав стеблинку знизу і вона падала... Ніхто не заносив брата до хати ні на день, ні на ніч, лише водички подавали йому. Ось так і пережив голод.

Данильченко Надія Яківна,

вати харчі. Ми ховали горщики з зерном у піч, але їх знаходили та забирали. Мій батько заробив на війні 1914 року три Золотих Хрести, так і їх забрали. Заховані продукти шукали наші ж односельці: Лисенко Феофан та Жеребець Михайло, Колісник Наталка, а з ними ще багато інших людей. Вони все заховане знаходили і забирали. Сусіди доносили один на одного: за це давали продовольчий пайок. Коли запроваджували колгоспи, то люди не хотіли йти, їх заганяли насильно, відбирали все. Помирати люди почали тоді, коли вже зовсім не було чого їсти. Діти, які залишалися сиротами, були приречені, вони помирали. Голод не торкнувся тих, хто був при владі. В селі померло багато людей. Ділитися було нічим, а засобами до виживання була лобода, щириця, грицики, абрикоси. В річці ловили ракушки, в полі виливали ховрахів. В міста не їздили, бо не було з чим, та і не було сили.

1928 р.н., село Катеринівка – Причиною голоду було те, що влада забирала врожай. Приходили люди і забирали все, при цьому ніхто не показував ніяких документів. Непокірних били та арештовували. Тих, хто виказував сусіда, чекала винагорода. Люди ніяк не боронилися, вони тільки плакали, бо боялися влади. Селяни знаходили будь-які способи, щоб прихо-

Коляса Любов Савелівна, 1926 р.н., смт Покровське – Коли почався голод, мені було 6 років. Ми жили великою родиною. Я – найстарша з дітей, а найменша померла. Пам’ятаю, як їжу клали в маленькі мішечки, а потім ховали в піч та скрізь, де тільки могли засунути. Приходили у нашу хату представ-

333

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

ники влади. Мали вони довгі залізні прути, якими все проколювали, шукаючи заховане. Ми були малі, нас загнали на піч, щоб сиділи та ніде не ходили, доки вони обшукували. Такі люди приходили в нашу сім’ю декілька разів. У діда мого батька була хатина. Так представники влади повитягали в ній вікна і розвалили її потім. Однієї ночі голодні люди украли в нас корову. Її рештки ми знайшли через декілька днів. Людям навіть забороняли збирати по полю колоски, які залишилися від урожаю. Моя баба Ліда назбирала жменю колосків. Так її побачив об’їждчик, що сторожував поля, та заявив на неї. За це бабу Ліду відправили до в’язниці на 4 роки на Сахалін, де вона рубала ліс. А бабуся моєї мами, Гура Меланія, ходила з мішечком через плече та збирала колоски. Її теж побачили об’їждчики на конях та відібрали колоски. А потім побили її так, що аж спина почорніла. Бабуся трішки полежала дома і померла. Батьків моїх, як і багатьох, заставили йти працювати у колгосп. Дуже мені запам’яталося, як їли ховрахів. Із нір їх виливали водою. У селі один чоловік помер від того, що їв багато ховрахів. Говорили, що якоюсь хворобою хворів. А взагалі, люди були дуже худі, манесенькі, одні кісточки та шкіра. Багато людей тікали із села. Ми врятувалися у єврейській колонії. Жили у свинарнику, їли свинячі харчі. Ще там був сирзавод, і ми пили сироватку. Пам’ятаю, як мамі дали шматочок сала. Вона його посмажила. Смачнішого нічого в житті я не їла.

Розповідала моя мама про двох дівчаток-сестер, які ходили міняли одяг на їжу. Зайшли вони до якихось людей, де й заночували. Спали на долівці, прикрившись якимось ганчір’ям. Одній із сестер не спалося, бо заважав неспокій, якесь передчуття. Вона не спала до ранку, охороняючи сон своєї сестри, та чула, як всю ніч крутився хазяїн. Раненько дівчата зібралися йти, а дядько просив, щоб ті залишилися. Сестри втекли звідти. А сусіди, побачивши дітей, запитали, де ті ночували. Та з великим страхом дізналися, що дівчата ночували у хаті людоїдів. Водночас раділи, що діти живі. Страшно було тоді жити.

Рудь Марія Микитівна, 1908 р.н., село Гаврилівка – До колгоспу наша родина вступила одними із перших. Але від голоду 1933 року не врятувалися ні колгоспники, ні одноосібники. Із створенням колгоспу ввійшло у звичку забирати в людей зерно, насіння. Спочатку люди зносили самі, бо треба було обсіяти, обсадити землю. Пізніше почали ходити цілі бригади уповноважених і забирати збіжжя до останньої зернинки, картоплю. В 1931 р. хліб вродився не рясно. Частину зерна люди здали в колгосп, а з врожаю 1932-го попало тільки по жменьці. Уже в перший рік їли переважно картоплю. Борщ варили з буряків, а замість хліба була печена картопля. Так харчувалися і в 1932 р., хоч врожай був ще меншим. Чим ближче до зими, тим менше було що їсти. Пекли бу-

334

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

ряки, кабаки. Варили чай з м’яти, ромашки, глоду. Поступово підкрався голод. З гречаної полови почали пекти «маторженики» – такі собі оладки. Їх не можна було пережувати, ковтали їх через силу. У людей боліли животи, мучились від нестерпного болю. Ледве перезимували. Три молодші сестрички померли. Діждались весни. Все почало зеленіти. У хаті не було й крихти хліба, зерна. Ми приготувалися вмирати по черзі. Але нас врятувала кішка: вона ходила в степ, ловила ховрахів і приносила додому. Ми, знесилені, обдирали їх, розчиняли і варили юшку. Якою смачною вона нам здавалася! Приносила кішка нам жаб, рибу, дрібних пташенят. Так кішка врятувала від смерті нашу родину. В селі дуже багато людей померло від голоду. Ховали їх здебільшого у садках. Хрестів їм не ставили. Хрестами їм були чарівні українські вишні та могутні осокори, які своїм гіллям накривали та оберігали їхній вічний спокій.

веро дітей. Батьки працювали тяжко і нас, дітей, привчали змалечку робити все. Ще дівчинкою я вже служила по людях, робила все, що траплялося під руку, обробляли шматочки землі. Все, що нажили батьки тяжким трудом (кобила, корова, живність), забрали насильно у колгосп. За іншим разом витрусили до зернини, не дивлячись на купу дітей. Тяжко переживав батько, плакав, бо не було чого дати дітям їсти. Поки була осінь, сяктак перебивалися. Зі снігом прийшли нові страждання: їжу діставати стало ще важче, холоднеча панувала в хаті. Від голоду помер батько. Троє менших мене пухли від голоду і ледве просили їсти, мама теж була слаба і пухла. Ми дуже чекали весни, надіялися, що вона принесе порятунок. Та довгоочікувана весна не врятувала нашу маму. Мама померла. Ми, діти, вижили всі. Старші допомагали меншим. Тяжко трудилися, ділилися найменшим шматочком...

Сідак Ольга Дмитрівна, Пусь Федора Данилівна, 1906 р.н., село Гаврилівка – Я корінна жителька села Гаврилівки, тут народилася, тут жили мої батьки, діди, прадіди. Добре пам’ятаю все, що довелося пережити. Особливо страшний був голод у 1932–1933 роках. Батько рідний мій поліг на Першій світовій війні, нас у мами трійко лишилося на руках, важко було, то вона вийшла заміж за вдівця, у якого було ще чет-

1924 р.н., село Водяне – В 1932–1933 роках врожай зернових був не такий вже багатий, та жити можна було. Але ходили такі загони, які забирали в селян зерно. У нашій сім’ї забрали все. Їсти не було що. Мама зібрала в сараї з піввідра глинки, понесла її на базар продавати або виміняти на щось їстівне. Поки мама прийшла, помер наш дідусь. Поховали його вдома в садку.

335

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Шарун Марія Афанасіївна, 1923 р.н., смт Покровське – Мої батьки мали семеро дітей. Мама не працювала, бо доглядала нас, а батько працював сторожем на олійниці в колгоспі. Грошей в колгоспі не давали, зерна теж. Ми все вирощували вдома, і тієї осені 1932 року до нас у двір прийшли три чоловіки, керівником був Коврига Гаврило. Вони списами протикали все навкруги, навіть піч, і у клуні знайшли зерно кукурудзи, все забрали. Жили ми дуже бідно, але вижили самотужки, бо у нас була корова. Ходили на збірки, збирали початки кукурудзи, хліб вимінювали за молоко.

Шмалійка, її поховали без труни. А дід дуже захворів. Люди не дуже ділилися з кимось, бо в самих нічого не було. Більше обмінювалися. Люди говорили, що ті групи людей, які ходили по дворах забирали зерно, продукти без ніяких пояснень, це були просто бандити, бо потім продавали це іншим. Сусіди доносили один на одного. Зброї при собі не мали. Приховати зерно не було можливості, все рівно знаходили. Ходили відбирати вдень. В колгоспі працювали, але нічого не платили. Люди почали помирати з голоду, пам’ятаю, на Явдоху. Не голодували ті, які працювали в колгоспі: агрономи, продавці, сторожі, ті, які відбирали у людей все.

В городі жила сім’я Козлових, їх дід працював у хлібній лавці, то вони і вимінювали у нас молоко на хліб. Мати ділила на всіх окраєць хліба, але чо-

Кісенко Євгенія Степанівна,

мусь старшим дітям давала більше.

1910 р.н., смт Покровське

Ми, діти, ходили збирати на елеватор відходи від

– Мені було 22-23 роки, коли до нас прийшли ці тяжкі роки. Мій чоловік працював рахівником в колгоспі, потім всіх вигнали з роботи чомусь, прийшла до нас додому група людей, забрали все зерно, коней, лоша, всі пожитки, тільки праник і «рубель» залишилися у мене. Дах на хаті зняли, бо залізний був. Говорили, що це було розкуркулення.

зерна, виривали з землі, мололи все на муку і варили мамалиґу, гарбузову кашу. А вже весною, влітку, пам’ятаю, навпроти у сусідів Шмаліїв весь город заріс какишем, так там було дуже багато людей, які їли його. Ми, діти, ходили на річку, ловили жаб, варили там, бо мати не дозволяла додому нести, їли їх. Весна була повноводною, пам’ятаю, по вулицях бігли великі струмки, не можна було вийти. Коли ми йшли в поле збирати картоплю (після зими), я бачила на окраїнах дороги багато мертвих людей. А з моїх сусідів померла баба

Ми залишилися на вулиці, пішли «по квартирах» з чоловіком. Я тяжко захворіла на тиф, їсти було нічого, чоловік подався до Запоріжжя (там були родичі), влаштувався на завод «Комунар». В міс-

336

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

тах продукти були, мій брат з батьком їздили в м. Юзівку (тепер Донецьк) гарбою, кіньми, щоб купити хліб. Ділили на всіх потрішки. Через деякий час я пішла працювати в лікарню санітаркою, приносила звідти залишки хліба, сушили в печі і тим жили. У нас було півмішка кукурудзи сховано в загаті, але хтось забрав. Їли хліб з лободи, плоди, козельці. У нашій сім’ї всі вижили, але брата Степана вислали на Далекий Схід, бо заліз в колгоспну комору і взяв пшона, чим спас сім’ю від голоду. Там він був 15 років. А повернувся тільки після смерті Сталіна. Люди не дуже допомагали один одному, бо нічого не було. Пам’ятаю, по сусідству один хлопчик років 10-11 помер сам у хаті. Це Коля Мороз. Поховали ми з Оришкою Тищенко його удвох. Загорнули в ряднину і на санчатах відвезли на кладовище, у канаві захоронили. Я й досі пам’ятаю те місце. А сестра його вижила, допомогли родичі. Вони жили без матері, а батько десь працював. Ближче до весни, пам’ятаю, на дорогах почали вмирати люди. Влада їм не допомагала.

Кравцова (Дяченко) Марія Митрофанівна, 1922 р. н., село Петрове – Наша сім’я була багатодітна – четверо дітей: три сестри і брат. Але тоді всі такі були. Голод 1932– 1933 рр. я хорошо помню. Мені було тоді вже 10 років. Голод був того, що влада все забрала. Батько боявся, що арестують, тому пішов у колгосп і

одвів усю худобу. Ми були середняки: мали два коня, дві корови, телята, свині. А зерно, і горох, і буряки, і квасолю забрали якісь люди із сільсовєта. Приходили часто, поки все не забрали. Ми нічого і не ховали, боялись. Тому взимку вже не було чого їсти. Мама і брат померли, сестри пішли в колгосп на ферму працювати. А батька посадили в тюрму на 10 років, бо він для вмираючого сина вкрав 3 кг зерна. А я пішла в степ, збирала мерзлу картошку, в скиртах збирала зерно, на молочарні крала баночкою обрат – так і вижила. Ніхто нікому не помагав, та ні в кого нічого не було. По дорозі лежали мертві, прямо на обочині, по них лазили жирні, здорові воші. Хто їх хоронив, я не знаю. Потім мене забрали в приют. А там теж дуже багато дітей мерло. Бо давали їсти тільки 100 г хліба в маленьку мисочку юшки, де плавали 2 картошини. А хто з дітей виносив мертвяків до ями, де їх закопували, тому оддали його порцію. Літом 1933 року мене з приюту забрала сестра. Ще пам’ятаю, що я сніп необмолоченої соломи вкрала, щоб їсти, а його найшли в мене. І сказали, щоб я сказала, що це мені дав сусід, який не хотів іти в колгосп. Возили мене даже в міліцію. А потім я від них ховалась.

337

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

П ’ я т и х атс ь к и й ра й о н

Соколова Віра Гнатівна, 1923 р.н., село Комісарівка

Стовбур Марія Феодосіївна, 1922 р.н., село Миколаївка – Мій батько, Стовбур Феодосій Лаврентійович, мати – Мотрона Корніївна, мали 15 десятин землі, воли, коні, 2 корови. Працювали день і ніч, бо було 14 дітей. Мені в той злощасний рік виповнилося 10 років. Та я добре пам’ятаю, як до нашої садиби вдерлися «активісти» з метою розкуркулення. Вони встигли побувати скрізь: у хаті, в хлівах, у погребі, жодна щілина не випадала з їх зору, все обшукали. Після таких візитів у хаті не залишалось нічого. Брали все, навіть одяг позабирали. Знайдуть горщик із зерном, а говорять цілий центнер знайшли. Допитували батька і хлопців, били, причиняли пальці дверима, а ми, дівчата з мамою, кричали і плакали. А коли прийшли і забрали останню корову, то ми залишились голі й голодні. Щоб якось прожити, товкли у ступі голі качани, пекли коржики, їли курай, ловили ховрашків. Потім почали пухнути від голоду і всі «посипались». Першим помер батько, потім брати... Ховали всіх в одній ямі, її не заривали, а чекали, хто наступний, викопати іншу – сили у братів не було. Не обійшлося в нашому селі і без випадків людоїдства: дітей заманювали до оселі, обіцяючи пригостити їжею, вбивали і варили холодець з дитячих тіл. Вижили лише я і мама.

– В 1933 році мені було 9 років. Я дуже добре пам’ятаю цей рік, але згадувати його страшно. Жили ми тоді в селі Комісарівка. Батько відмовився вступати до колгоспу, все господарство (корову, качок, курей, коня, гусей) у нас забрали. В клуні навіть віником вимели все зерно. Батько подався шукати роботу на залізницю. Мама з п’ятьма дітьми залишилася в селі. Їсти було нічого, мама пекла млинці з трави і з борошна, яке ми, діти, повимітали в клуні, млинці ті були аж чорні і з вістюками. Страшно боліли животи. Наймолодшому Вані було 3 роки, він все виглядав тата, вилазив на шовковицю і подовгу сидів там... Батько заробив пайок і повертався додому, але по дорозі його пограбували, ми ж нічого не знали і чекали. Батько знову з півдороги повернувся до Дніпропетровська заробляти пайок. Коли приїхав удруге, Вані вже не було. Один день не дочекався батька. Як тато плакав – здригалася хата, він зразу ж посідів. Тоді найняв підводу, поклав нас усіх пухлих і хворих та повіз до Дніпропетровська. Там ми жили у вагончиках в депо. Нам давали картки на хліб. Так ми і вижили.. .

Бовкун Василина Пимонівна, 1921 р. н., село Лозуватка – Виросла я сиротою, неграмотна, багато чого вже не пам’ятаю, але що пам’ятаю, попробую розповісти. Рано залишилися без мами, а потім помер і

338

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

тато. Помер по хворобі, а ми жили з старшим братом Петром. Він і в голодні 32 – ЗЗ рр. не залишав нас. Люди, доведені до відчаю голодом, часто втрачали здоровий глузд. Так, у колгоспі «Гігант» був випадок людоїдства, та це й не дивно, бо поїли все, що можна було з’їсти: собак, ховрашків, горобців, їжачків. Легше стало навесні, бо вже можна було знайти корінці, цвіт акації, козельці та ін. Саме тепер люди почали надіятися на спасіння. Та влітку, коли з’явились колоски, теж багато людей загинуло, наївшись зерна з колосків. Наш брат Митя теж загинув саме тоді, але не від колосків. Його побачив на полі об’їждчик Калєкін Тихін і дуже побив. Митя ледве ввійшов у двір ще й не признався, що його били. Нам розповіла якась жінка, вона бачила, як били хлопця. Митя більше не піднявся. Петя часто, згадуючи ті страшні часи, плакав за Митею. Петрові ж не один завдячував життям. Не пам’ятаю, що це був за чоловік, але його не раз приводив брат додому і годував. А коли той поїсть, то цілує брата, ще й впаде і вклоняється Петі в ноги. Часто ділився хлібом брат із своїми кумами – Коновалом Іваном Пимоновичем та його дружиною Ганною. Але й нам допомагали. Поряд жила бабуся Завезінка Варвара. Вона нас жаліла, бо ми сиротята. Часто прийде, голову мені доведе до ладу, щось принесе поїсти, але так, щоб не знала її дочка, бо та була дуже жорстока не тільки до чужих, але й до власної матері. Бабуся через доньку (так говорили в селі) пішла під поїзд.

Данилко Анастасія Євгеніївна, 1912 р.н., село Жовтоолександрівка – В сім’ї у нас було п’ятеро дітей, від голоду померло троє. Коли ми були малі, до нас прийшли люди, забрали усе, що можна було б їсти: зерно, корів, сушені груші та яблука. Провіряли горища, погреба, печі. На печі залишилось трохи квасольки та гороху. Бабуся посадила нас на піч, а коли люди починали зіштовхувати нас, бабуся сказала їм, що ми хворі тифом. Люди боялися тифу. Так у нас і залишилося трохи квасольки. Коли вона скінчилася, не залишилось що їсти. Молодші троє діток померли, люди поклали їх на візок і відвезли в сторону кладовища до рівчака, там і покинули возик та мерців. Не було сил ні викопати яму, ні забрати візка. Повернулися додому, а там двоє діток залишилось. Взимку товкли голі качани, жолуді пекли та їли. У дідуся були чоботи з телячої шкіри, то ми їх парили і по кусочку їли. Дожили до весни, стало нам трішки легше. Їли калачики та іншу траву. Люди мерли, як мухи, були такі сім’ї, що їли своїх мертвих дітей.

Касімова Віра Іванівна, 1925 р. н., село Саївка – В 1932–1933 рр. мені було 8 років. Запам’яталося, коли батько закопав трохи буряків під ліжком, під долівкою, та все одно активісти знайшли, розко-

339

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

пали, за це маму було набито, а на комині активісти написали образливі слова.

У нас же шестеро дітей і всі хочуть їсти!» Та батько настояв на своєму.

Готували з усього, що можна було, і пусті кукурудзяні качани товкли, і лободу, і щавель – все, що можна було вживати.

І от ми почали складати все у великий сундук: муку, одежу, подушки, якийсь маленький тормозок з собою, все, що можна було їсти – все взяли. Потім сундук перенесли під водою і сіли на потяг. Потяг був не пасажирський, а той, що дрова возив та те, що потрібно для господарства. Нас дядько, водій потяга, пожалів і посадив усіх. Так поїхали ми всі у місто чи пригородок Тулу. Ми туди приїхали, а там немає де й розвернутися, у кожній хаті до трьох сімей було. Нас ніхто не приймав, бо не було куди. І знов нам допоміг один дядько, у нього в хаті жило багато, то він нас в хлів поселив. Ми були такі раді, та згодом харчі, що в нас були, закінчились. Почали міняти на їжу свій одяг, бо була й молодшенька сестра, то вона так їстоньки просила, що аж захлиналась сльозами. То старалися, щоб її першою накормить. Старші брати ослабли, батько й мати почали пухнуть. Тоді батько сказав: «Поїдемо ми на Україну, як помирать – то у себе дома», – сказав і довго мовчав. Як їхали додому, смутно пам’ятаю, але добре пам’ятаю, що мама цілу ніч проплакала, а чому й досі не знаю.

А по сусідству була родина, що поїла своїх п’ятьох дітей, залишилася одна. Я товаришувала з нею, звали її Маня. А її 18-річного брата батько вбив і з’їли. Хоч як той не просився, смерті він не уник. За ним вбили 15-річну сестру, 10-річного хлопчика, а за інших вже й не пам’ятаю, скільки їм було літ. Дуже тяжко було. Та коли мама пішла на роботу, то почали давати по 0,5 кг муки на тиждень, то мама кине жменьку муки у кип’яток і так варили затірку. Мертвих людей я бачила: лежали повсюди, бо не було кому ховати. А активісти, що ходили попід хатами і забирали все, жили добре.

Іщенко Віра Йосипівна, 1929 р. н. – Тоді був 1933 рік... Початок осені, холодна хата, а нас восьмеро: мати, батько і ми. Я була п’ята у сім’ї, мені тоді було 4 роки. З худоби у нас була одна корова. В хаті замість кроваті простеляли кожухи, пальта, все що було. І коли мій батько Йосип почув, тобто дійшли слухи, що скоро почнеться голод, він сказав, що потрібно продати корову і тікать в Росію. Але мати відмовилась, сказала: «Як?

Вернулися ми додому, а був початок весни. В хаті холодно, кругом хати вода. То ми усі, окрім батька, пішли збирати гілля, якісь деревинки – все гребли і несли додому піч топити. Батько ліг коло печі та так там і помер... Через дві хати жив батька рідний брат, то він викопав йому окрему яму та так ми і поховали батька в латаній тряпці. Потім у нас якийсь чоловік купив хату за мішок буряка і за мішок висівок. Цим нас мати і кормила. Згодом

340

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

вмерли молодша та середня сестри. Залишилась я і троє братів. А той дядько, що купив хату, дозволив тимчасово пожити у ній. Я на все життя запам’ятала, як я трусилася від голоду і вийшло сонце, і воно світило прямо у куточок коридору. Я стала в той куточок і так мені холодно, страшно... Я вийшла надвір, коли бачу – у сусідів на городі лежить велика купа листя. Пішла я туди і впала на те листя, і довго-довго дивилася в небо. Та мені щось давило в спину. Я встала, розгорнула листя, а там лежав маленький, гнилий буряк. Взяла я його й понесла додому. Коли я йшла, я чомусь гірко плакала, а коли дійшла до дверей, то не було сили їх відкрити. Я намагалася їх відкрити, та вони не відчинялися. Потім мені мати сказала, що то Петрик і Ванько впали коло дверей і вмерли.

Настека Ніна Вікторівна (дівоче прізвище Борець), 1928 р.н., село Яковлівка (Миронівка) Зі слів очевидця записала її невістка Чуйко Тетяна Миколаївна – У моєї мами Килини було дванадцятеро дітей. Саме малесеньке дитятко тільки-но народилося. Жило наше велике сімейство в сирій і темній хаті, в землянці, яка більше нагадувала погріб, ніж житло. Сім’я з горем пополам пережила лиху зиму 1932 – 1933 років. Весною ми вже рятувалися зеленню, бур’янами, ховрашками. На нас, дітей, страшно було дивитися: бліді, худі, як соломиночки. Ма-

леньке скиглило, бо хотіло маминого молочка. А мама сама, як з хреста знята. Неподалік від хати було поле, де вже заколосилася пшениця. Мама Килина знала, що є «закон про п’ять колосків», та перед очима були діти. Коли вони голодні поснули, Килина вирішила будь-що вирвати хоч декілька колосків. Довго стояла в нерішучості. Поглянула на дітей і пішла… Руки тремтіли. Тільки-но зірвала кілька колосків, як, наче з-під землі, з’явився охоронець. Він боляче огрів Килину батогом і схопив за руку. Вона хотіла вирватись, та де там, сил не було. Відправили бідну Килину у П’ятихатки, щоб засудити. Жінка плакала, благала, що у неї маленькі діти, та ніхто її не слухав. Без мами дитятко день і ніч скиглило і через два дні померло з голоду. Діти самі запеленали його і пішли на цвинтар. Найшлися добрі люди, що допомогли їм вирити ямку, в неї і поклали мертвого малюка та засипали землею. Навіть хрестика маленького з гілочок поставили на могилку. Зібралися тоді односельчани, родичі, забрали дітей і з горем пополам добралися до П’ятихаток, де мали судити Килину. На колінах всі молили, щоб її помилували і відпустили. В когось таки вистачило розуму – жінку звільнили. Але всіх дітей зберегти не вдалося. Зосталося з дванадцяти – шестеро. Ось така доля нашого сімейства. І хіба можна все це забути? Великий гріх не пам’ятати цього, не дай Боже допустити голодної смерті дітей та онуків.

341

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Воронець Мар’я Петрівна, 1923 р.н., село Комунарівка – У ці страшні 1932–1933 роки наша сім’я проживала у селі Миколаївка теперішнього П’ятихатського району Дніпропетровської області. Мої батьки працювали в колгоспі, який хлібопоставки державі ледве виконував. Колгоспники голодували. Пам’ятаю, як ходила бригада і забирала все, що було у людей. Розбивали навіть печі, де люди в горщиках ховали трошки квасолі і якогось зерна. Люди пухли від голоду, вмирали, особливо діти. А жити хотілось. А щоб вижити, збирали зерно із бур’янів: васильок, кураїв, козельок. Навесні рвали молодий зелений щавель, з лободи пекли «лєпйошки». Колгосп допомогти нічим не міг. Правда, вбивали хворих коней на «малінку» (так люди називали їх – малюнкові коні) і кидали в кручу. Вночі ходили і рубали їх та варили, щоб було хоч що-небудь їсти. Люди вимирали цілими вулицями. Так сталося із людьми вулиці Кунчерівка. Тільки в стріхах хати жили горобці, яких ми, діти, ловили і приносили додому, щоб було що їсти. Найтрагічніше було те, що в селі були сім’ї, що їли людей. На початку вулиці Кунчерівка жила сім’я Капустина. Із сусіднього села до нас, в Миколаївку, часто жебракувати ходила дівчинка Лєна, років 7-8. І ось її не стало. Її з’їла ця сім’я, а викрила це вчителька Антоніна Іванівна Зінченко. Вона пішла до Капустинів по шкільних справах, і вони накинулися на неї. З трудом і силою їй вдалося вирватися із їхніх рук. Зразу ж пішла в сільську раду і

з міліцією прийшли до Капустинів. На печі лежала їхня дочка і кволим голосом просила м’яса з Лєни. А з печі мати виймала казан, де вже зварилася Лєна. Міліція цю сім’ю забрала, і ми більше їх не бачили. А ще жила сім’я баби Зозулихи, які також їли людей. Одного разу хлопці Вася і Льоня Титарі ловили горобців у стрісі, щоб було щось поїсти. Їх погукала баба Зозулиха, попросила Льоню прочитати якийсь документ, а сама пішла по сокиру. Хлопчик ледве втік через дірку в стіні кімнати, що слугувала за сарай. Діти сказали батькам, і тоді міліція забрала цю сім’ю. У погребі знайшли черепи, кістки людей. Вони з’їли і свою дівчинку, про яку думали, що десь пропала. І ще в селі жила мати з дочкою. Старший син працював на шахті в Донбасі. Приїхав провідати. І мати із сусідкою рішили його з’їсти (він був ситенький). Про це дізналася сестра і їй було дуже жаль брата. Сказала йому. Він розправився з матір’ю і сусідкою і заявив у міліцію. Потім забрав сестру на Донбас. Лисяк Анна Олександрівна, 1927 р.н., м. П’ятихатки – У 1933 році моя родина проживала у с. Жовте П’ятихатського р-ну. В нашій сім’ї було 4 дітей, і усім нам вдалося вижити. Але нас врятувало лише везіння, бо моя мама на той час працювала у їдальні м. Жовті Води, і ми могли харчуватися очистками від картоплі та якимись залишками їжі. Наш тато працював у м. Жовті Води дільничним

342

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

міліціонером, а там йому давали пайок, хоч і зовсім мізерний, але і ці грами на той страшний час багато що вирішували. Пам’ятаю один жахливий епізод. Поряд із нашою хатою у селі жила жінка (не пам’ятаю, чи була у неї сім’я). Взимку 33-го їй не було вже чим топити піч, не було чого їсти. Вона потроху (щоб не вмерти від холоду) скубла стріху на своїй хаті і топила в печі. Таким чином вона спалила все, що можна було із своєї хати, залишилися одні глиняні стіни без покрівлі. На цей момент наша родина проживала на квартирі у м. Ж. Води біля батька. Ця жінка перебралася у нашу хату і почала спалювати стріху з нашого помешкання. Протопить трохи, залізе в саму піч, щоб якось зігрітись. Одного дня ми приїхали з мамою в село. Мама перша зайшла до оселі. В одну мить ця жінка, чорна вся від сажі, накинулася на маму і почала від голоду її кусати. Мій старший брат, Іван, допоміг мамі відкинути цю жінку, рятуючи її від укусів. Мама не могла залишити жінку у хаті, бо боялася за нас. Адже ця жінка від голоду втратила ясність розуму. Матуся дала їй щось поїсти, і та пішла від нас.

знаходилися біля Дніпра, менше постраждали від голодомору. Всі чоловіки були рибалками і за рахунок риби сім’ї виживали. Найбільше запам’ятав випадок, коли загинула від голоду сім’я Рябій Марії. Вона і троє дітей. Чоловіка у неї не було. Декілька днів їх ніхто не бачив, а коли відкрили хату, то всі були мертві. Я сам не ходив туди, а моя покійна мама говорила, що Марія сиділа мертва з дитиною 1,5 року на руках. І ще двоє дітей 7 і 4 років. Головань Марія Іванівна, 1907 р.н., село Григорівка Ці спогади належать моїй прабабусі, їй було 26 років, коли почався голод. Прабабуся розповідала історію однієї жінки, яка, збожеволівши з голоду, зварила свою доньку. Коли до неї прийшли сусіди і спитали, де дитя, чому дівчинки немає у хаті, мати відповіла, що десь дочка гуляє. А гуляти тоді діти не ходили – сили не було, сиділи в хаті і дивилися у вікно. Коли зайшли до хати вдруге, почули запах варива – у печі в казані пеклося людське м’ясо. Цю жінку гнали у с. Попельнаста і там вкинули в яму разом із казанком...

Шуть Федір Юхимович, 1910 р.н., село Липове – У період 1932–33 рр. я проживав у селі Мишурин Ріг Верхньодніпровського району. Будучи дорослим юнаком, я добре запам’ятав ці роки. Села, які

Мусієнко Марія Олексіївна, 1920 р.н., село Володимирівка – У 30-і роки минулого століття наша велика сім’я мешкала в с. Мишурин Ріг. Мав мій батько шесте-

343

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

ро дітей, яких ставив на ноги сам, бо дружина, моя мама, померла у 1928 р. Четверо дітей були вже одруженими, жили неподалік, всіляко допомагали батькові і підтримували нас, молодших. Батько не міг змиритися з тим, що в період колективізації його визнали куркулем і забрали все, причому забирали ті, хто всіляко користувався батьковою добротою, отримував з його рук хліб і до хліба. Ці люди завжди надіялися на добрих людей, своє поле віддавали в оренду, бо влітку працювати на ньому жарко, восени дощить, навесні немає в що взутися. Так жили самі, так і дітей виховали – працювати не любили, адже з голоду вмерти сусіди не дадуть. Батько ж мій, Олексій Іванович, сам собі жили рвав, дітей не жалів, все, що мав, було надбане власними руками, непосильним трудом. Голод підібрався зненацька – запаси всі були виметені до зернини, активісти заглядали в кожен куточок, мало не в мишачі нори. Батько віддав нас із молодшою сестрою до старших жити, а сам лишився в хаті, боявся, що як перейде до дітей, то і їхні сім’ї пограбують, не врятуються ні діти, ні онуки. Так і жив, ходив неначе у гості то до синів, то до дочок. Ходити ставало дедалі важче, адже доводилося ріденький суп ділити на всю родину. Якось донька Явдоха виміняла на свої єдині святешні чоботи трохи темного борошна, спекла кілька невеликих перепічок, одну дала батькові додому. Виходячи із двору, тато помітив під тином вмираюче дитя, витяг з-під поли перепічку, відламав шматок і простягнув хлопчикові. Мабуть, це хтось побачив, бо далеко від хати дочки батько не відійшов – знайшли його під вечір на стежці без кожуха і тої злощасної перепічки...

Шкварець Ганна Іванівна, 1923 р.н., село Чистопіль – Голодомор прийшов у наше село на початку зими в 1933 році. Восени люди здавали плани в колгоспи. В той же час більшовики ходили по дворах і забирали врожай. Забирали картоплю й зерно. В нас забрали пшеницю до останньої зернини. Люди вже відчували, що буде тяжкою зима і говорили про голодомор. Я того часу мало що розуміла, але мені було страшно. Після того як в дворі забрали пожитки, у нас залишилась лише корова та кури, що несли яйця, які ми віддавали в колгосп. Лишилось також в чулані декілька десятків гарбузів, моркви, квасолі. Восени ми ще мали що їсти. Та коли прийшла зима, всі запаси закінчились і ми почали різати курей. Та їх вистачило лише на тиждень. Ходили і з-під снігу діставали жолуді й варили та споживали в їжу. Їли також і сніг. Від голоду ходили опухлими. Тяжко було дивитись, як люди падали й помирали просто на вулиці. Вийдеш, було, в пошуках їжі, а по дорозі лежать тіла людей, з котрими ще вчора ходили в степ збирати померзлу картоплю, що залишилась в колгоспі. До кінця зими в селі не залишилось ні котів, ні собак. В нас була корова, ми і її з’їли. Як тільки зійшов з землі сніг, люди пішли по селу збирати першу траву, яку потім варили й їли. Було й таке, що з лободи пекли оладки. Хотілось жити, а в пошуках їжі сил вже зовсім не було. В душі була віра в те, що зможемо пережити ці страшні часи.

344

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Голос був хрипкий, охлялий, але я читала молитву й просила Бога, щоб лишитися живою. Також, коли прийшла весна, ми сім’єю ходили ловити зайців. Їли й голуби і горобців. Всяку дичину ловили, варили і їли, бо хотіли жити. Ще нашій сім’ї допомогло вижити те, що в нас були вишиті рушники, котрі батько носив продавати в інші села, а то і в місто. Він приносив нам макуху, сою, молоко, іноді добрі люди давали окрайчик чорного, мов земля, хліба. Це були заможні люди. З макухи ми пекли коржики. Їх приходилось по три чи чотири коржики на члена сім’ї. Варили соєвий суп, юшку якого розводили водою, щоб надовше вистачило. Варили ми й цвіт з вишні та листя. Згадую іноді ті часи й по шкірі мороз. Це було жахливо. Це тяжка доля кожного, хто жив у ті роки.

Со л о н я н с ь к и й ра й о н

Кривенко Марія Аксентіївна, 1924 р.н., село Сурсько-Михайлівка – Неврожай у нашій місцевості був у 1932, ну він не отразився б так, щоб люди повністю повимирали, якби не була колективізація. Був у 1933 році уже хороший урожай, а голод зробився через непомірні налоги. Треба було все оддать. Що вродило трошки, і те забрали. Зразу забрали пару коней, весь сільськохазяйственний інвентар, корову, курей і все, що було. Заставляли іти в колхоз, а батько не хотів. Йому мати його казала: «Держись, держись, може, вдержишся». Ну й додержалися. Це, значить, крупненьке забрали, а тоді прийшли і все забрали: і квасолю, і соняшники, і ячмінь. Сємочок було трошки – під мітьолочку. Женщина між ними була, Бистрицька. Каже мені: «Подай, донечко, віничок», і всі сємочки змела. А куди вона їх понесла? Додому. Дочка в неї була така, як я. Даже буряки, кваснину з погріба забрали. В хаті – нічого. Осталася тільки чулка з насінням, і ту вкрали. Хлопець один шибку розбив і вкрав. Ми нічого не ховали, хіба батьки думали, що вони будуть кваснину з погріба витягать. Рушників не брали. Одежі не брали, бо у нас її і так не було. Батько старався хазяйство наживать, а не одежу. Все це своїми ручечками вони наживали. Копали глину і возили тачкою в Кам’янське за 25 кілометрів на завод здавали.

345

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Прискочили на бричці у двір, документів вони не пред’являли. Це ж були сільські – Бистрицька, Басараб Афанасій, Боговик Іван, Боговик Антон. «Активісти» називали їх. Тоді іще один Басараб, забула, як звать. Потім Коробка. Оце я їх знала. Вони приїжджали на бричці і, що бачили, усе забирали, усе. Не раз приїжджали. Тоді, як уже все забрали, батько вже ліг, не вставав. Мама пішла туди, де контора була, вони там збиралися, кодло їхнє. І їй дали не знаю скільки літрів молока віяного. Вона принесла його, стала батькові давать, то він уже не зміг його випить і так помер. У цей самий час помер сусід, Дубина Панько. Ну, приїхали, взяли за руки за ноги, укинули у бричку одного й другого і на вході в кладбище закопали. Померло багато людей у селі, но я ж їх всих не знала, бо була мала. Як уже все забрали і батько помер, то приходили ламать хату. Ми бачили із мамою, як розламали, розковиряли хату сусідам. А відтіля летять кіньми до нас. Мама каже: «Я заховаюся, а ви, як приїдуть, будуть ламать, кричіть що є сили». Ну ми кричали, а чуть було, як один казав: «Не нада, дітей перелякаємо», а другий каже: «Ламайте, вона дома». Ну вони не розламали, подовбали, подовбали і бросили. Це ж такі гади були! Ніхто нам не помагав, бо всі голодали. Багатих не було в селі, всі були бідні. Може, хто й ховав зерно, бо ходили шукали щупами. Ну ми не ховали. Може, хто заховав, той не вмирав. А в нас даже батька не

було дома, як вони оце все забирали. Батька призивали у район, вони там марширували. Я не знаю, як ми вижили. Зразу кота з’їли. Помню, як мама його різала. Копали коріння з лопуха, мама десь собирала лушпайки з картошки. Ходила у степ разів нескілько. Найшла мишаки, кучки, що миші наготовили. Ну, а навесні уже в мами сил не було, вона кудись пішла і впала. Її хтось в больницю відвіз. А ми з сестрою самі додумалися пішли у жито, у нас в городі було жито, і сиділи там їли колоски, і спали там, бо в хату іти боялися. Коли мама прийшла, то уже ніяк було посадить город. Було пізно. Та й нічого було садить. І колгосп посадив у нас на вгороді кабаки. А сусідка прийшла та й каже: «Носи кабаки, ховай». А мама боялася їх брать. Ловили горобців, сусід раза два встрелив нам галку. Ховрахів не виливали, бо були дуже слабі, воду носить не могли. Я в школу пішла в 33-му, давали нам там пшоняний куліш.

Проценко Тетяна Іванівна, 1912 р.н., село Башмачка – Голодовку знаю. Працювала в колгоспі ім. Петровського в рільничій бригаді. Робили за трудодні, які не оплачувалися. За свій труд можна було тільки раз в день поїсти в степу овсяної похльобки та кусочок макухи. Сама трохи погризу, а то ж треба понести додому, бо мала малу дитину та матір. Уже як настали жнива, трохи стало краще. Хліб косили косарками, а ми в’язали снопи. Як не було поблизу начальства, простилали фартухи

346

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

і сандалем вибивали колоски. Те зерно ховали в торбинки і прив’язували до живота, щоб не було видно. В сумку не можна було класти, бо трусили і забирали. Були такі, що робили вид, що нічого не побачили, а були й такі, що забирали. Дома те зерно на саморобних млинках перемелювали і з тієї муки пекли коржі. Або з гільзи снаряда робили ступи і товкли там зерно. Получалася і крупа на кашу, і мука на маторженик. В селі був базарчик. З других сіл приносили білу кукурудзу, міняли на щось друге, а кукурудзу товкли в ступі, получалася красива біла крупа і варили з неї куліш. Жилося дуже погано. Люди ходили пухлі. Ходили по хатах, просили хоч що-небудь щоб дали поїсти. Пам’ятаю такий випадок. До сільської ради прийшов за допомогою Лаутеншлагер Йосип Адамович і не встиг переступить поріг, впав і помер. Жінка і дитина теж померли з голоду. Ховать не було кому, так його загорнули в рядюжку і так вкинули в яму. Помер Павленко Гарасько, а в сім’ї Вискарки Максима померло троє малих дітей. А старший син Петро, уже пухлий, заліз в колгоспну комору, там його застали, судили. Дали йому 5 років, так він не видержав і там помер.

Соломаха (Клименко) Ніна Миколаївна, 1948 р.н., село Башмачка – Мій батько, Клименко Микола Тарасович, народився у 1919 році, тому голод добре помнив, йому було у 1933-му 14 років. Розказував про такий случай. Це було весною.

Прийшли до них додому хліб забирати... Наша сім’я була роботяща, як говорили тоді, належала до середняків, тому навідувались частенько. Керував усіма Захарко. Шукали у хаті, у дворі, але не знайшли нічого. А на хатньому горищі у нас лежали два мішки зерна. Батькові так шкода стало тієї останньої пшениці, що він прожогом вискочив надвір, схопив сокиру і заховався. Вони не ховали зерно, це було те, що осталося на всю сім’ю до нового урожаю. От батько і вирішив захищати свій скарб, і якщо доведеться, зарубати уповноваженого. Але Захарко або пожалів їх, або щось насторожило його, та він не поліз тоді шукати. Прочинив ляду, у щілинку заглянув, постояв на драбині трошки та й зліз. Через багато років наш батько все думав, що, може, Захарко побачив, як він метнувся до горища із сокирою в руках і пойняв, що він міг його зарубати… Багато людей померло, особливо старих і дітей. Дуже тяжко було зимою. Їли кору дерев, корінці бур’янів, гілочки з вишні. Від такої їжі часто люди мерли в страшних муках, бо шлунок не перетравлював тирси. Навесні стало легше, бо можна було їсти цибулинки просеренів, пролісків, пізніше – дику цибульку і дикий часник. Влітку пішли бабки, козельки, з трави варили щось, а з пареної лободи робили такі собі ліпеники – лободяники. У кого були сили, той ходив у поле виливати ховрахів. Наша сім’я уся ходила, і коли вдавалось щось, то був празник. Ще шукали мишачі запаси, рилися у старих ямах, рубали

347

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

бадилля старої кукурудзи. Словом, їли те, що добрий хазяїн своїй худобі не завжди давав. Як вижили, не знаю… Мабуть, сила духу допомогла. Наш рід завжди був сильний, хоч і кріпацький.

Гладченко Галина Олексіївна, 1939 р. н., село Башмачка – Коли настав голод 1932 року, моя мама, Клименко Ганна Никифорівна, 1915 р.н., саме навчалася в Олександрійській педагогічній школі, готувалася стати вчителькою. Учні цієї школи жили в гуртожитку поряд з навчальним корпусом, а харчувалися в їдальні, де годували ріденьким супом, що у народі зветься «порожнім»: 1–2 шматочки картоплі, декілька горошин і вода. Від голоду хитало, тому, повертаючись у гуртожиток, доводилося триматися за стіни. В кімнаті було холодно. Але й за таких умов навчання не припинялося. До того ж учні повинні були працювати на шкільному городі. На цьому клаптику вирощували капусту, буряки, квасолю, може, трохи картоплі. Овочі призначалися для шкільної їдальні. Та їх було мало для того, щоб нагодувати молодь. Постійно хотілося їсти, тому хлопці намагалися самі роздобути щось із продуктів. Коли працювали на городику, умудрялися зірвати декілька стручків квасолі чи гороху, а тоді ховалися десь, розводили маленьке вогнище і у бляшаночках варили юшку. Та одного разу хтось доніс про це директорові. Він прибіг, кричав, а потім ногою вибив вариво, що саме кипіло на вогні. Юшка розлилася, і ті квасолинки розлетілися по землі...

Держава у той час виділяла для педшколи деякі кошти, але дітям не діставалося ні копійки. Усе забирав директор і використовував для своєї сім’ї. Його квартира знаходилася тут же у дворі, і учням було боляче дивитись, коли на подвір’я виходив його син і їв хліб, товсто намазаний маслом. Хліб був білий, окраєць – через усю хлібину, а масло – жовте-жовте. Мама до останнього дня про це згадувала, бо голодна людина такі речі запам’ятовує на все життя. Директорів хлопець був років дванадцяти, зверхньо поглядав на учнів і жодного разу ні з ким не поділився. У 1933 році, коли став достигати новий урожай, батьки на своєму городі нажали трохи пшениці, обмолотили снопики ще не зовсім стиглого зерна, і моя бабуся вперше спекла хліб. Цей перший хліб вирішили повезти моїй мамі в Олександрію. Тепер трішки відступлю від теми розмови. Разом з мамою у педшколі вчився її двоюрідний брат, Дяченко Григорій Григорович. Їхня сім’я жила заможно, бо хрещеною дядька Грицька колись була поміщиця, яка володіла землями довкола і часто допомагала йому грошима. Коли після революції поміщиків вигнали, хрещена залишила дядькові золоті червонці, на які він побудував хату, а сама жила ніхто не знав де. Одного разу вона, нещасна, голодна і обірвана, повернулася у село. Прийшла до Дяченків і просила прихистку, нагадуючи її добре ставлення і допомогу. Але дядько їй відмовив, сказав, що матиме через неї неприємності. Хіба що нагодував. За цей гріх Бог покарав дядька: ще у працездатному віці йому на пилорамі покалічило руку, ту саму, якою він брав

348

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

у поміщиці гроші і яку не подав, коли жінка просила про допомогу. Потім на війні загинули двоє його синів – Тарас і Андрій, онук Володя у шість років став інвалідом (коли він грався з дітьми біля двору, неподалік упав снаряд і хлопчику осколками покалічило ноги). Молодою, до 30 років, померла від тяжкої хвороби внучка Лариса. Так от, Дяченки не захотіли нічого передати сину Гриші в Олександрію, сказали, що не знають, що передати. А усі знали, що вони не так бідують, як інші люди. Тоді дядько моєї мами, батьків рідний брат Клименко Андрій Якович, зібрав усе, що приготувала моя бабуся, і повіз племінникам. Правда, харчів вистачило ненадовго: їсти самим було соромно, то ділилися з товаришами. Скільки мама жила, пам’ятала отой хліб, переданий з дому, хоч у селі була велика родина і дуже бідувала. У нашій сім’ї не було жадібних. Бо хранителька домашнього вогнища, бабуся Віра Антонівна, сама ділилася з людьми і дітей привчала бути щедрими на добро. Мати п’ятьох дітей, вона завжди говорила: «Не оскудіє рука дающого»...

роботу у с. Микольське нашого району. Директором був Процько Панас Петрович, мамин колишній учитель. Одного разу він прийшов і повідомив, що у колгоспній коморі вчителям даватимуть по гарбузу і по кілька бурячків, щоб якось їх підтримати. Мама була молода і соромилась іти через усе село до комори, бо зустрічала скрізь голодні очі. Тоді Панас Петрович сказав, що теж ітиме після уроків, то можна піти разом. Отак і пережили голод. Родина у Башмачці теж бідувала. Продзагони забрали зерно, овочі, але все-таки якось вижили. Клименки мали низовий город, то щось з нього мали, обмінювали одяг на базарі, а навесні їли лободу, спориш, на сонячних схилах шукали дику цибульку і часник, виливали ховрахів. Восени виручав курай, перекотиполе по-нашому, насіння якого мололи на ручних жорнах на муку. Трава і бур’ян замінили хліб. Хоч і голодували дуже, та у нашій родині не вмер ніхто.

У педшколі, згадувала мама, була одна дівчина з багатої сім’ї. Якось у неї закінчились гроші і було вже зовсім мало продуктів. Вона чекала батьків, які на вихідні завжди приїжджали, але цього разу щось їм перебило. Дівчина ридала, билася в істериці, що безсовісні батьки залишили її на голодну смерть. Усі дивилися на неї і не розуміли, чого вона репетує, адже вони голодували постійно. Учениця завжди їла ховаючись, хоч ніколи у неї ніхто не попросив ні крихти.

У 1933 році на одній частині городу посіяли якесь зерно, з якого потім спекли хліб, що возили мамі в Олександрію. Вона ніколи не згадувала, щоб продзагонівці дуже кривдили селян, схоже, щосьтаки трохи залишали. А, може, тому не дуже оббирали людей, що в Башмачці і прилеглих селах гуляло багато банд. Наше село знаходиться на шляху Запоріжжя-Катеринослав, і тут, «на большаку», часто грабували і вбивали. Дуже багато продзагонців загинуло з 1918 року, та й у 1933 році колективізація ще не завершилася, то бувало всяке.

Після педшколи маму у 1933 році направили на

Багато людей померло, особливо страждали діти.

349

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

У селі не дуже любили про це згадувати, але старі люди казали, що таки був у нас випадок людоїдства. У хаті на вулиці Кірова, де жила Вискарка Віра Іванівна, яку називали Татарка, у той час жила сім’я Гараська Проценка. Взимку 1933 року у них зникла дівчинка. Дитину шукали, але не знайшли. Люди говорили, що її вбили і зварили, щоб нагодувати старших дітей і врятувати їх від голодної смерті.

Волошина Олександра Семенівна, 1921 р.н., село Красний Маяк – В сім’ї було восьмеро дітей, з 1914 по 1929 рік народження. В Дніпропетровську жили з 1930 року. А до того жили на хуторі Онисівка, неподалік від Петропавлівки. З хутора всіх виселили, сказали, що там буде совхоз. Людей змусили підписатися, що садиби свої продали, а незгодних погрожували розкуркулити. Землі було багато. По 52 рублі за садибу дали, і то не одразу. Коли стали на роботу влаштовуватися, почали клопотатися про документи, тільки тоді видали розписки, і гроші видали. Без документа на роботу не брали. В 1933 р. мені було 12 років. Батько працював на заводі Петровського. Мати теж працювала – прибирала хлібні ларьки, такі були дерев’яні будочки, в яких були полички для хліба. Вона мила ті полички і збирала там уламки, шматочки хліба, то ми дуже чекали вечора, коли мати приходила додому. Взагалі-то харчувались по карточках. Крім того, дітям, які приходили до школи, теж допомагали.

Давали по шматочку хліба, посипаного цукром, і чаю. Діти йшли до школи не так вчителя слухати, як дочекатися, коли буде той цукор та чай. А потім стали давати потроху горохового супу. А ще була столова для багатодітних. Пам’ятаю, на нашу сім’ю давали обіди на п’ятьох дітей, на дорослих не давали. Дітей поменше, які починали пухнуть, забирали до лікарні, там їх підгодовували. Це наші Олексій та Валентина туди потрапляли. А ще в батьків був срібний посуд, то його здали в Торгсин, там приймали і золото, за це можна було отримати якісь продукти. То ми не ходили пухлі. Район, де ми жили, був робочий, то мертвих на вулиці ми не бачили, а голодні люди були. Була в нас сусідка, чоловік десь поїхав зароблять і не повернувся. Залишилася вона сама з чотирма хлопцями. Старший був мого віку, а найменший – тільки сидів. Прийшлося їй влаштуватися на роботу до будівельників, щось там підносить. А діти ж голодні. То мати вирішила того малого Мішу віддати в дитячий будинок, думала, може, так йому краще буде, а дитбудинок був зовсім недалеко. Рановранці, старші хлопці ще спали, тихенько однесла його до того будинку і там залишила. Побігла на роботу, робота – не робота , думає – треба забрати малого додому. Хай вже буде що буде. Додому – а він вдома. Розплакалася, а старші хлопці до неї: «Мамочко, не віддавай його, будемо ми якось, ми ворон будемо ловить...» – і ворон ловили, і навіть на смітнику якісь недоїдки вишукували. Постелять у дворі ряднинку, посадять малого – він сидить, хитається, а самі шукають чогось їстівного. Так і не віддали того Мішу, разом виживали.

350

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Відправлення ешелону з зерном. Дніпропетровськ, 1932 р.

351

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Колгоспниці здають молоко. Дніпропетровщина, 1932 р.

352

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

То м а к ів с ь к и й ра й о н

Ц а р и ч а н с ь к и й ра й о н

Сарана Григорій Афанасійович,

Коваль Надія Іванівна,

1921 р.н., село Кисличувата

1924 р.н., село Ляшківка

– Було в мене чотири брати, а залишився живим

– На все життя запам’ятала голодомор 1933 року. На той час я була зовсім маленька. В сім’ї нас було двоє дітей – брат та я.

лише я. Соромно казати, але прийшлось красти... В 1932 році батько подався на заробітки в місто та не повернувся. Єдину корову-годувальницю забрали. Та не тільки в нас. Корів не залишилось майже ні в кого. Лише сусідам якимось чином вдалося зберегти корову. Поставить тітка в клуні горщики з молоком, а я малий був, худий, підніму дошку, пролізу і верхні сливки понадлизую. А їсти хотілось, аж в голові паморочилось! Так хотілося до горщика припасти і випити його весь. Але не можна, бо сусідка помітить, вислідить, поб’є і єдиний шлях до життя буде закритий. А брати на очах гаснули. І допомогти нічим не міг. Сливок в роті не принесеш. В клуню, де молоко стояло, самі не дійдуть – малі були. Того хліба (хліб був з висівок і лободи), що мама пекли, не вистачало. Так і поховали ми з мамою братів майже один за одним.

Пам’ятаю, як ходили по дворах і забирали все, що могли. Дійшла черга й до нашого двору. Коли в двері побачили дядьків, які прийшли забирати їжу, зерно, то мама шепнула мені на вушко: «Плач, доню, можливо зжаляться над нами, залишать хоч крихту зерна». Я впала на землю і так плакала, що аж запаморочилось у голові. Та це не допомогло. Обшукали нашу хату, клуню, комору, полізли на горище і знайшли у мішечку з рядна трошки квасолі, яку заховала мама. Коли я побачила у них той мішечок – вчепилася в них і закричала: «Це мій мішечок, це моя квасолька, не дам!» Та вони мене відштовхнули, як цуценя, та й пішли з двору. Їсти хочеться, аж у голові паморочиться, в животі пече, сили не стало зовсім. Мама брала порожні качани кукурудзи, товкла їх – виходило борошно – не борошно, крупа – не крупа. Добавляла трішки мерзлих бурячків та й пекла оладки. То була найсмачніша їжа! Ми з братом питали в мами: «Чому ти, мамо, не їси?», а мама відповідала: «Їжте, діти, я вже наїлася». Навесні стало трішки легше – з’явилася молода травичка, листя берестка, осока. Ми товкли їх в ступі, робили млинці та їли. Так ми і вижили.

353

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

А ще пам’ятаю такий случай... Ходили у школу на Оксанківку. Годували нас сяким-таким супом. У школі жили троє дітей – їх батьків розкулачили, все забрали, батьки померли з голоду, а діти виживали, як могли. Приходила до нас баба Данчиха й казала мамі: «Олено, ховай дітей, особливо Надію свою, вона в тебе пухкенька дівчинка. Моя дочка Наталка зарізала меньшу дочку, а старша відпросилася – мовляв, я вже велика, мені дванадцять років уже, я буду тобі помагати – колоски збиратиму! Так живою і лишилася!» Після того случая мама нас із братом ховала, самих надвір не випускала, бо балачки по селу ходили, що діти зникати стали. У селі Назаренки було поле жита. От я туди і бігала колоски збирати. А там сторожем був не людина, а звір, Юхимом його звали. Бив нас батогом так, що з одягу ганчір’я лишалися, проганяв нас, а мішечки наші забирав та додому ніс – своя сім’я їсти хоче. Одного разу мене так відшмагав, що ледве додому дійшла. Мати прийшла до нього і каже: «Віддай мішечок, в тебе совісті немає зовсім, мої діти нічим не гірші за твоїх, теж їсти хочуть!» А він тільки засміявся та й каже: «Зерно наше, хай туди не ходе, всю шкуру спущу!» Через врем’я не стало Юхима – знайшли на полі мертвого, миші й очі повиїдали. Страшну смерть прийняв за жадність свою. Жили в нашому селі дві куми. Одна в НКВД служила. Прийшлося і їй хліб у людей забирати. При-

йшла вона до куми, знайшла в неї горщик з кукурудзою та й забирає. Друга кума вже зовсім слаба була, ледь ходила. Вчепилася схудлими руками в горщик та й благає: «Ми ж з тобою куми, пожалій, остав хоч трохи зерничка!» Кума й відповідає: «Ти вже не жилець, а мені дітей годувати треба!» «Нічого, кума, Бог нас розсудить», – сказала небога. Так і вийшло – голодна жива осталася, а сита вскорості померла.

Каніболоцька Анастасія Максимівна, 1922 р.н., село Ляшківка – Я хочу розповісти про голодомор 1932–33 років. Що я бачила своїми глазами. Мені в 1932 році було 9 років. Батьки мої були небагатими. Тоді організовували артілі, батько добре знався на техніці і пішов зразу в артіль механіком. Нас у сім’ї дітей було троє. Я – найстарша і два менших братика. І в цей час почалась колективізація, людей заганяли в артілі. Люди не хотіли – в їх забирали все майно з хат, виганяли, хати на торгах продавали. Утворювались такі бригади активістів, що ходили по хатах і вишукували хліб, зерно; даже хто щось з’їдоме ховав у пічі і там находили і забирали. Даже малих дітей залишали голодними. Люди начали з голоду пухнути і вмирати. Хто в артіль-колгосп пішов. Організували ясласадік. Зарахували і мого меншого брата, і мені, як найстаршій, приходилось водити його в яслі, а яслі були за 3 кілометри від села. То я такого страхіття надивилась, що і довіку не забуду.

354

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Веду братіка – лежить під тином жінка пухла, як колода, з ніг тече вода. Я пройду мимо, серце тьохка. Дальше йду. Уже в дворі лежать двоє, стогнуть, теж пухлі. Поки я вернуся – уже їх нема: забрали на кладовище. В нас по сусідству близько жили чоловік, жінка і три сини малі. Найменшому було десь годів 7-8. Той хлопчик прийшов до нас і збирає курячий помет і їсть. Мама винесла йому кусочок коржа, спечений пополам з листям берестка і лободи (бо теж мішали траву і листя), він узяв той кусочок, руки трусяться, увесь пухлий, і ковтнув цілком. Пішов додому. Коли надвечір мати його приходе до нас і просе батька: «Поможіть похоронити Ванька», бо чоловік її раньше захляв. Батько пішов, у садку викопав ямку в метр і поклали того хлопчика. Прослали ряднинку, укрили ряднинкою, і там він лежить і досі. А ті два хлопці вижили – збирали по садку кісточки з вишень і їли. Ще бачила страхіття, коли людей виганяли з хат та поміщали в одну хату, з якої людей вигнали і забрали все і обстановку, в одні 4 стіни. Зганяли по п’ять і більше сімей. Вони там на підлогу слали солому і так спали. Теж пухли, вмирали, їх несли в рядні на кладовище і там закопували в міленькі ямки. Приходилось мені чути, що в нас у селі жінка зарізала свою дитину і варила, і їла, і все рівно вона не видержала і теж захляла. Одна бабуся жила сама. Тоді ніхто ні за ким не слідив. Немає її і нікому нема діла, бо кажде ходе єлі живе. Потім згадали, що її не видно. Пішли в хату, коли вона захляла і

лежала на печі уже розклалась. То її дома під грушою і поховали, і січас вона там лежить. Бувало і таке бачили. Іде мама в друге село до сестри, і я піду з нею. Ідемо – лежить в степу жінка мертва, пройде страх – далі ідемо. Могилка в степу – хтось когось там на місці похоронив.

Грицай Ганна Гордіївна, 1921 р.н., село Березівка – Влада назначала бригади, які приходили в наші хати й забирали все, що тільки мали люди. У нас забрали корову. Все позабирали, не було нічого. Ходили ці бригади так: наприклад, бригада з села Лобойківка ходила в село Березівка, а бригада з села Березівка ходила до Лобойківки. Люди не мали вибору і підкорялися їм. Бригади ходили без зброї. Моя сім’я рила кагати і в кагати сипали свіжу картоплю, а коли розривали їх, картопля була вже гнила і вонюча. Але їсти хотілося, і ми мусили сушити картоплю, а потім пекти з неї оладки. А ще обривали акацію й дубові листочки, знову сушили і робили оладки. Помирати з голоду почали люди в 1933 році. Тоді була така робота: чоловік, який більше відвезе мертвих у ями на кладовище, отримував 200 г борошна за одну мертву людину. В яму кидали по 10 чоловік. Пам’ятаю такий випадок, жила біля мене сусідка, молода дівчина. Їй було 16 років, та така була пухла від голоду. А дядько той, що забирав всіх померлих, їй говорив: «Давай сідай та

355

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

й поїхали, все рівно тобі залишилось мало жити», а вона його просила, щоб він не забирав, може, ще виживе. Але він не послухався, забрав її і живу кинув у яму. Маленьких діточок навіть не помічали. Ніхто за ними не дивився і не піклувався. Не голодували лише ті сім’ї, чоловіки яких їздили на возиках і забирали мертвих. Тоді родичів майже не було. Якось відвезли мене до маминої сестри глядіть дітей. Раз тітка нажарила сковорідку картоплі та сказала мені, щоб я поїла і залишила її чоловіку. А я була голодна і з’їла все. Це тітці не сподобалось і вона відвела мене в інше місце.

Божко Олександра Андріївна, 1909 р.н., смт. Царичанка

жали на печі і не мали змоги підвестися. Біля нас, навпроти, жила сім’я Онищенків. Так там вимерла вся сім’я: за тиждень – 5 душ. Наш батько пішли до них, а вони пухлі лежать, діти зівають ротами і тільки шепчуть: «Їс-ти». Недалеко від нашої хати, у вуличку, було старе кладовище. Туди звозили чи відтягували померлих. Хоронили або так, або завернутими в якісь рядна. Ям не копали, – було нікому, а скидали їх в одне місце. Дехто падав прямо на вулиці. У нашому селі їли жаб, їжаків. Голод був штучний, і не голод, а голодомор. Це велика разниця.

Штаній Микола Григорович, 1915 р.н., смт. Царичанка

– Нас у мами і батька було шестеро. Мені було вже 23 роки, коли почався голод на Україні. Тому помню все дуже добре. Урожай того року був хороший, вродило все. Та в людей забирали все до ниточки (забирали ж свої, христопродавці, які служили тодішній владі). Ми залишились живими, бо нам помагав батько. Він возив євреїв під хуру, відтіля щось привозив їсти. Мама варила юшку із жменьки зерна та кидала 1-2 картоплини. Ділили всім. Їли і траву, і бадилля з буряків. За стакан борошна і стакан зерна батько проміняв мої золоті сережки і срібний набор (2 стакани і 2 ложечки – це дісталося моїй мамі у придане). Жалко було віддавати, та дуже хотілося їсти.

– Наша сім’я складалася із 3-х чоловік: мати, сестра і я. Батько загинув у 1927 році. Під час голодомору жилося дуже важко, як і всім. Їли буряки з бадиллям, весною – козельки (така трава). Коли у нашій хаті продовольча комісія робила обшук, знайшли 1 мішок зерна, яке мати заховала у печі і обмазала сажею, щоб не було видно. Але нащупали його і забрали. Ці нелюди із нашого села ходили із такими ціпками, якими обмацували кругом усе, особливо підлогу: у хаті, в сараях, землю на городі. Наша мати на городі закопала мішок борошна. Його не знайшли, але коли весною прибувала вода, майже все борошно перетворилося на цвіле тісто. Мати нам із сестрою щодня давала трішки цього тіста, завдяки чому ми і вижили.

У 33-му померли моя бабуся і тітка. Вони пухлі ле-

У мене опухли ноги. У школі вчитель це побачили

356

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

і сказали директору. Він дав розпорядження кожного дня після уроків видавати мені одну порцію хліба, бо у школі я був відмінником. Половину я з’їдав, а половину ніс додому рідним. У нас на вулиці вимерли майже всі. Залишилось тільки 3 хати, де ще жевріло життя, у тому числі і наша. Померлих скидали у рівчак у кінці вулиці. А ще пам’ятаю, як двоє наших сусідів (брат і сестра) весною пішли до поля, де тільки почала викидати колос пшениця, і наїлися тих зелених колосків. То животи у них порозпухали від тої їжі і до вечора вони обоє померли.

Володимир Лойк ГОЛОДОМОР.

Роздуми над матеріалами

− А в школі розповідають про голодомор? – запитав я, все ще припускаючи, що вона вчителька. − Не чула. Люди мого віку ще мають якусь повагу до тієї трагедії, а ви подивились би на молодих. Розмова йшла в кількох десятках метрів від тих таємних могил, про які моя родичка тітка Домаха (старенька й досі мешкає на вул. Кірова, їй за вісімдесят) згадувала страшні речі. Вони з батьком мешкали в 33-м якраз напроти кладовища. Кожного вечора, тільки темніло, туди привозили мертвих. Їх везли на підводах – дві широкі поздовжні дошки, трупи – упоперек. Спеціальні люди увесь час копали ями. Якось батько поплівся подивитися на чергову партію, можуть бути родичі, знайомі; розумів, що пізніше нічого не довідаєшся. Гробарі скидають тіла, і раптом чується тоненький голосок дитинки, яку кинули в могилу разом з мертвими, і дитяча ручка тягнеться з могили.

33-й, ЦАРИЧАНКА

Батько підхопив дівчинку на руки, забрав додому. При світлі побачили обгризені кінчики пальців. Дома була картоплина, спробували годувати маля, не допомогло. До ранку воно вмерло.

Минулого року, повертаючись з кладовища до центру, я порівнявся з молодою жінкою, схожою на вчительку. Під впливом спогадів і вражень незчувся, як вже розмовляв з нею:

− А он там, на вулиці, під парканом, літній чоловік лежав, − продовжувала Домаша. – Приповз звідкілясь. Одна рука до ліктя оголена й теж понадкушувана. Людина їла сама себе. Опухлий весь. Ще до вечора принишк.

− Ви щось знаєте про ті голодоморні часи?

Потім Домаша показала убік, на пусту хату:

− Майже нічого, − батьки ніколи про це не говорили.

− По сусідству Шпаки жили. Його, як богомольного, вислали в Сибір з розкуркуленими. Дружина

архівів і преси

357

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

залишилася з однолітнім сином і п’ятирічною донькою. А тут голод. Дійшло до того, що вже й рухатися не могли. Свекруха, довідавшись про тяжке становище родини, роздобула молока. Пізно уночі молода мати почала їсти сина. Дочка втекла до якихось більш заможних родичів по сусідству, забилася в кут і мовчала два місяці – втратила мову. Мати ж померла наступного дня. − Домаша зупинилася, замислилася. І я мовчав. Раптово побачив себе збоку. Ситого, зацікавленого, допитливого. Чи маю я право турбувати цю дуже літню людину, змушувати її очі зволожуватися?.. Розкуркулили Домашину родину 2 лютого 1933 р. Мати була колгоспною активісткою і якраз засідала в правлінні. А тим часом «органи» повикидали з хати дітей, а двері опечатали. Дітей, як потім і матір, притулила сусідська родина злодіїв-крадіїв. Щоб не померзли. Мати була бідова, після свого правління виставила в хаті тільки їй відому шибку, залізла всередину й попередавала назовні дітям все необхідне для життя. Їх не ув’язнили, бо вони мали тільки 6 десятин землі. За таке куркульство допіру виганяли з хати. З колгоспу не вигнали. З крадіями вони дуже поріднилися, настільки, що ті навіть зізналися в тому, що це вони три рази обкрадали притулених. Мати жалілася Сталіну в листі. Домнікія заробила в колгоспі (35 років тільки дояркою) орден Червоного Трудового Прапора. Виявилося ще таке. Чотири церкви було в Цари-

чанці в період голодомору. Спочатку дві з них набивали зерном. Коли заповнили під вінець, почали засипати третю. Зерно молотили, віяли, відвозили. Це на очах опухлого, умираючого народу. Куди відвозили? Може бути, й в Америку. Охоронців було більше, ніж цивільних мешканців. Коли я вперше почув про голодомор (вже сповна дорослим), то наївно думав – це ж було повселюдне лихо, всі мерли: працівники виконкомів, сільрад, міліція, селяни, пролетарі. Потім розміркував, хтось же їздив, збирав трупи. Тобто, були люди, які харчувалися, здатні були могилу викопати, підняти труп, кинути його в яму. Малоймовірно, щоб це були опухлі від голоду люди. Десь годували й коней. − Так, − сказала Домаша. − Колгоспи працювали. Там людей якось підтримували. Щирих друзів радянської влади. Та й тих не завжди. Зате інших ні-ні. Інструкції, сповнені державної підлості, та місцевий садизм, сваволя, мстивість. Мого дядька Вербу розкуркулили, але нікуди не вивезли через хворобу. Залишили вмирати на місці. Відчувши, що жити йому залишилося зовсім мало, він звернувся до друга Галагана: − Пусти до себе, буду жити за помиї. Я й не зрозумів спочатку змісту цієї фрази. − За що? – перепитав. Виявилося: він просив підгодувати його помиями − господарськими відходами − гниллям, недогризками, кістками, та зливальними залишками їжі, що перетворюють всю цю погань у рідкий стан.

358

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Здача зерна селянами, 1929 р.

359

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

360

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Галаган погодився. Про це негайно довідалася влада. (Владі доносила не вимираюча частина населення. Та, що спостерігає, випитує, підла, і тому – живуча). Влада негайно викликала жалісливого Галагана й наказала: − Негайно вижени Вербу! А то й тебе розкуркулимо. А в Галагана дружина, діти. І сотні смертей перед очами. І вигнав він Вербу. Невідомо, у яких зворотах. Може бути, й зі слізьми. І пішов Верба в степ, і ліг, і вмер. І з’їли його хробаки. Біблія, чи не так? По простоті і ємності події. Перед поїздкою в Царичанку був в історичному музеї. Там напучували – ви взнайте, де поховані жертви голодомору, ми потім таку некропольну мапу накреслимо. А що тут взнавати – ви подивіться праворуч вздовж покатого схилу кладовища. Там є кілька пустищ, де земля наче прогинається. На них густа незаймана рослинність. Спочатку здивувався – чом їх не займають, а поряд могили прямо-таки ліпляться одна до одної. Потім збагнув, це ж і є вичерпна відповідь на музейне питання. На місцях масових поховань нікого не ховають, і ніколи не будуть погребати. Народ має достатньо пам’яті для цього. Крім того, люди знають, що побачать, коли почнуть копати. Дивлюсь, думаю. Ось під бетонну плиту пірнув вуж. У вічну прохолоду.

ПОЧАТОК 33-го Царичанці дуже не поталанило, що за часів колективізації вона належала Дніпропетровській області. Ця належність гарантувала їй найбільш жорсткий тиск і приниження навіть на тлі загальнодержавного знищення народу. Бо тільки в нашій області можна було зустріти повне вимирання з голоду кількох сіл, надзвичайно високу дитячу смертність, особливо серед немовлят, багато випадків канібалізму, який демонстрував доведення суспільства до божевільного стану. Водночас Царичанці пощастило на кількох відповідальних осіб, які намагалися в тих нелюдських умовах зберегти людяність. Серед останніх – районний інспектор здороввідділу Мелицев. В архівах прокуратури та обласного відділу охорони здоров’я збереглися десятки листів Мелицева в ці установи. Він найдокладніше сповіщає й попереджує, нагадує, вимагає і благає. І це в той час, коли багато районів просто відмовчувалися, принишкли, тільки б їх не помітили, не зачепили. 11.03.33 р. Спецбюро Царичанського райвиконкому звертається до таємної частини облздороввідділу: «Сообщается, что зарегистрировано на 10. 03. с.г. через медико-санитарные учреждения района 168 человек с диагнозом – «набряки от голода и истощения», из них умерло 9. В дальнейшем будем подекадно сообщать требуемые Вами данные. Райздравинспекция Мелицев, инспектор Спецбюро Волнянский».

361

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Наступну доповідну записку від 28. 04. 33 р. Мелицев адресує голові Царичанського райвиконкому Ведмедю (копія – завідуючому облздороввідділом Шрайдеру): «Анализируя смертность по нашему району начиная с января месяца видим, что кривая смертности имеет направление вверх: Январь Февраль Март Апрель

103 158 255 259

Рождаемость Январь Февраль Март

48 61 50

умерло в возрасте до 1 года 14 человек 17 46

Данные занижены не меньше, чем на четверть, так как не все регистрируются в сельсоветах. Смерть растет за счет недоедания и глубокого нарушения обмена веществ на этой почве». Мабуть, щоб дані не загубилися, слідом за першою Мелицев надсилає до області наступну поширену таблицю:

17 11 6 5 3 2 13 8 8 10 11 7 1

17 13 9 5 5 11 5 12 13 5 10 15 19 14 11 5

28 25 29 20 35 12 7 18 9 33 12 15 -

57/5 75/13 33/10 36 21 -

118 153 49 31 88 25 14 25 75 43 10 58 42 14 33 6

Прочерк означает отсутствие сведений, в знаменателе проставлены умершие, не зарегистрированные в ЗАГСе».

362

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Ці дані справді занижені. Бачимо, що за квітень вони наведені лише по третині сільрад, а саме в цім місяці смертність збільшилася вдвічі у порівнянні з попереднім. Та коли навіть брати до уваги найменше число (близько 800 загиблих) за чотири місяці та зважити, що голодомор тривав не менше року, отримаємо кілька тисяч померлих. Загальну інформацію про процес знищення району Мелицев доповнює характерними деталями:

Тим часом до Дніпропетровська летить наступний лист Мелицева: «Облздравотделу. На 01.04 с. г. зарегистрировано через медико-санитарные учреждения района семьи, которые голодают, в количестве 37, из них колхозников – 31. Членов семей 70 человек. Из них трудоспособных – 10 чел. Смертных случаев от голодания – 17.

«Колхозники артели «Переможец» Бабайковского сельсовета и артели «Веселый Лан» Юрьевского сельсовета поедали павших лошадей, и даже было отравление, потому что лошадь была облита карболовой кислотой».

На 10. 04. зарегистрировано 30 колхозных хозяйств, которые находятся в периоде голодания, смертельных случав – 15. Что касается отравлений, зарегистрировано 5 случаев отравления атропа белладонна (красавка, растение, все части которого сильно ядовиты), из них 2 умерло».

В іншому документі (від 25.04.33 р.) Мелицев повідомляє облздороввідділ про таку подію:

Як бачимо, в цьому разі підкреслюється соціальний стан вмираючих.

«По Царичанскому району в селе Бабайковка зарегистрирован один случай людоедства. Старик на вид 65 лет, заранее умертвивший свою жену, на протяжении двух недель употреблял то мясо. Старик задержан и находится в милиции».

Взагалі, певні числові розбіжності в наведених даних відбувалися з таких причин. Частина з них надсилалася згідно з конкретними вимогами обласного здороввідділу, чи облвиконкому, чи ГПУ. Зараз ці вимоги важко відстежити. Очевидно, деякі випадки смерті окремо відносилися до одноосібників, інші – до членів колгоспів, ще якісь були загальними.

Один випадок – це небагато на тлі загального стану по Дніпропетровській області в цьому напрямку. З довідки облпрокурора про факти канібалізму за перший квартал 33 року: «Надійшло справ на людоїдів, які спрямовані на розгляд до Судової тройки, на 54 особи, на трупоїдів – 6 осіб, разом – 60». Невідомо, у чому органи юстиції вбачали різницю між людоїдами і трупоїдами. Мабуть, перші спочатку умертвляли свою жертву, другі вбивцями не були, користувалися померлими з інших причин.

Наступне повідомлення Мелицева: «Организованные нами 55 детяслей с 1900 человек детей остро нуждаются в продовольственной помощи. Некоторые колхозы закрывают ясли изза отсутствия муки. Артель «До спільної праці» Ново-Подкряжского сельсовета уже распустила ясли».

363

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Майже щоденні відчайдушні звернення Мелицева до обласної адміністрації деколи мали позитивні наслідки:

на посів, борошна для тварин. Та вони з одного подиву помруть, коли в них хтось жменю насіння потягне.

«4. 05. 33 р. Обласний відділ охорони здоров’я. Службова записка. Для Царичанського району послано:

Корисний висновок із вивчення архівних документів – рано чи пізно навчаєшся бачити прихований зміст достовірних свідчень. Розумієш, що інколи непрямі докази більш переконливі навіть. Ось приклад.

«Муки Ячменя Сахара М’яса

– – – –

1т 3т 200 кг 200 кг»

Зрозуміло, тонна борошна на майже дві тисячі дітей – небагато, та на той час кожен грам їжі міг зберегти життя. На жаль, оприлюднені з недавніх пір архівні документи поки що носять фрагментарний характер і не дають змоги послідовно відстежити весь розвиток подій. В тому числі, з’ясувати подальшу долю Мелицева.

НЕПРЯМІ ДОКАЗИ − Крадуть хліб, десять років, розстріл! – кричалирозпиналися більшовики. Це зараз вже став зрозумілим викривальний (щодо самих більшовиків) зміст цих лозунгів (та й тоді його добре розуміли зголоднілі). Навіщо красти хліб, коли він у людини є? Коли вона має що їсти?! Подивіться, зараз ви зможете когось примусити красти зерно, чи хліб, коли його повно всюди і є за що придбати? Коли на Озерці, та й де завгодно, десятки селян із сотнями лантухів продають скільки завгодно зерна

«19. 03.33 г. Донесение Ореховского райотдела ГПУ Облпрокурору Днепропетровска. В коммуне «Авангард» от употребления пищи, приготовленной в общественной столовой, с 14 по 16 марта 33 года отравилось 97 коммунаров. Имеется подозрение на отравление хлеба маточным рожком, воды и подсолнечного масла – стрихнином». «Райотделению ГПУ дано указание вести расследование под углом выявления умышленного отравления». «Ореховский прокурор – Облпрокурору. Розібрався. Борошно та олія були відправлені на аналіз в лабораторію. Висновки: в борошні мається присутність споринні від 1% до 3% (що вже є отрутою), а в олії є присутність антро…іну (кілька букв сховано «прошитістю» документів), що буває від засміченості …вірили (та ж завада) блекотою». Бідне ГПУ – ані ворогів, ані розстрілів. Висновки. Перше. Однозначно вказується, що всі 97 отруїлися їжею, приготованою в громадській їдальні. Це – аксіома, гідна того часу. Ніхто й не припустить думки, що хтось із цілої сотні людей

364

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

за три доби міг нажити хворобу шлунка десь в іншому місці – вдома, у рідних чи друзів, через пиріжок чи піщане печиво, куплене в крамниці. Ні. Сто разів ні. Така дрімуча впевненість навіть ГПУ грунтується на тому, що комунари їли тільки в своїй їдальні – більше ніде було. Абсолютно. Вже тільки цим доведено, що був голод. По-друге. В обох документах чітко вказуються тільки три компоненти чи інгредієнти їжі – борошно, олія, вода. Їх і перевіряють по справі. Чому тільки вони? Бо інших не було. Бо голод. Та й ті неякісні й гидкі. Заборонили вживати ці компоненти – захворювання припинились. Про те, що посилилась «пухлість» від такої дієти – не повідомляється. Та й не помер ніхто – «деякі вже вийшли на роботу» − це через місяць після отруєння. Ще один непрямий доказ. Майже в той же час, що і випадок у «Авангарді». «Акт. 1933 года 27 апреля. Я, врач Гавриленко С.А., произвела санитарное обследование заключенных при Васильковской раймилиции. Сильно истощение обследуемых. Хлеб – горький. Суп варится из недоброкачественной муки». Склад супу ясний, як Божий день. З цією непрямою ознакою цілком закономірним видається зміст наступного пункту обстеження − «почти каждый день смертные случаи от непроходимости кишечника». Вже на основі тільки цих двох довільних випадків, за непрямими ознаками легко зробити висновок,

що комунарів і в’язнів годували однаково, тобто практично не годували. І ще – гіркота хліба в КПЗ могла пояснюватися тією ж споринею, яку комунарам лабораторно підтвердили. А комунарське отруєння чи не супроводжувалося непрохідністю кишок, властивою ЗК? І насамкінець, всього крихту логіки потрібно для того, щоб впевнено заявити – комунари, як і ЗК, вмирали часто.

МАРСІАНСТВО 30-х Газета «Зоря»: «… Ось Лисенкова Химка – куркулька. Яка в минулому мала тісний зв’язок з бандитами махновцями, пролізши до колгоспу, вона провадила контрреволюційно-розкладницьку роботу, під час жнив організувала зграю підкуркульників – Лебедикову Тетяну, Помазан Марію та Лебедикову Марію – і разом з ними розкрадала колгоспний хліб і різала колоски та кукурудзу.» (ГПУ тоді було науково-дослідною сільськогосподарчою інституцією. – Прим. автора). І далі: «А ось куркуль Колота Панас – колишній махновець, що люто катував гаврилівську бідноту, колов гілками п’ятки, підпалював їх спічками тощо. (Так, саме «спічками». − Прим. автора). Був він і в банді генерала Шкуро. В колгоспі Колота відповідав за силосну кампанію і зірвав її. Тепер Колота виключено з колгоспу, та він чомусь досі гуляє на волі».

365

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Все це – про село Гаврилівку Межівського району.

І трохи нижче оголошення:

Вона значилася на чорних дошках і була вщент винищена – ніхто не вижив. Ні контрреволюціо-

«В філармонії – концерт Емми Ределл».

нерка Химка Лисенкова, яка з голоду намагалася

З БОКУ ВІРУЮЧИХ СКАРГ

з’їсти колосок, ні куркуль Колота Панас, ні гаври-

НЕ НА ДХОДИЛО

лівська біднота, якій Панас колов п’ятки. Далі:

Людину, не дуже обізнану з ситуацією, що склалася на межі 1932 – 1933 років в українських селах,

«Знайшов притулок у колгоспі і куркуль Лавров

могла навіть дивувати повна відсутність опору

Іван, який у минулому мав 5 коней, власний млин

діям влади з боку місцевого населення. От покір-

і 3 корови». Це – склад злочину. Газета «Зоря» від

но гинули собі та й годі. Корилися.

5 січня 1933 р. №5(3147) пише:

Елементи такого подиву вбачаються і в наступно-

«Починаємо похід за здорового коня.

му архівному документі:

В Генічеському районі за минулий рік загинуло

«18.08.33 р. Дніпропетровському Облпрокурору,

2080 коней. Це сталося тому, що кінь у районі не

Спецповідомлення. Четверта церков, яка існува-

був оточений піклуванням, не було сполучення

ла в Царичанці, як молитовний дім до останнього

живої тяглової сили з механічною, діяв куркуль».

часу (в ній молились), 16.08.33 р. закрита та заси-

(Невже коні вмирали тому, що не сполучалися з

пається зерном. При виясненні підстав таких дій

тракторами? – Від автора).

з боку райвиконкому, його голова тов. Ведмідь

«Куркульську шкідливу роботу можуть ілюструвати такі факти: В артілі села Юзкуї коні в поганому стані, знесилені. Та чого тут можна кращого чекати, коли кінничним тут куркуль Москаленко?». І водночас газета «Зоря» 2 січня 33 р. №2 (3144) повідомляє: «Сьогодні відбудеться нарада в питанні перебігу конкурсу на краще хлібопекарське підприємство. Збори – в редакції газети «Зоря». Це ж яке марсіанство? У розпал голоду.

заявив, що з цього приводу є нібито згода голови обласного виконкому тов. Гаврилова, але ні жодних документів, які б свідчили, що ця церков закрита згідно закону, не мається. З боку віруючих скарг на такі дії не поступало. Про те доношу до Вашого відома. Прокурор Царичанської дільниці /Ліхтер/». Помітно, що цей Ліхтер двічі здивований. Поперше, тим, що церква закрита безпідставно, навіть без якогось умовного розпорядження, а по-друге – відсутністю будь-якого протесту з боку віруючих.

366

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

І справді, люди гинули сотнями, тисячами, − і ніякого вияву незгоди, гніву, обурення. Звідкіля така покірність у колись незламного волелюбного народу?!

планов хлебозаготовки и контрактации, прова-

А звідтіля, що на той час нікому вже було чинити опір.

Наводимо типовий розвиток процесу розкурку-

Погляньмо на 1930 рік. Село Топчине. «Весной 1930 в селе имели место волынки (бунты) против коллективизации. В частности, в связи с неправильностями в распределении товаров кооперацией.

піддано селянина В. Василенка.

Во время волынок толпа женщин (100 чел. и больше) оказала сопротивление продаже имущества кулаков за несдачу хлеба и не допустила вывоза хлеба из села. Событие сопровождалось, кроме того, избиением активистов, а также выдвижением ряда требований в виде смены руководства сельсоветом и выбора такового из селян. Требовали также расформирования хлебозаготовительной комиссии и возврата в село выселенных». «Юрьевка. Колхозы засорены разлагающими элементами, разлагающими их (так в документі. − Авт.). Со стороны индивидуалов имел место самовольный захват земли колхоза. Среди селян намечаются отрицательные настроения в отношении текущих кампаний, в частности, против хлебозаготовки, контрактации и займа, проведение которых срывается. В то же время со стороны некоторых местных партийцев отмечаются правооппортунистические настроения вплоть до того, что они высказываются против преподанных

ливая таковые и устанавливая преувеличенные потребительские нормы. Начальник 4 сектора ГПУ УССР Леонюк». лення у тридцятому році. Більшовицькій обробці «Коли комісія з’явилася провести «із’ятіє», їй не дали можливості цього зробити – на захист господарства були організовані жінки. Натовп прогнав комісію. Та вона знову прийшла й почала виносити лантухи з зерном. Однак Василенко, хазяїн господарства, та інші, почали кричати: «Нехай навіть товариш Сталін прийде, й то хліба не візьме». Під впливом цих ватажків натовп у кількості біля 25 чоловіків і жінок накинулись на комісію, позабирали в неї лантухи, порозрізали їх, і висипали хліб назад Василенко. Належить додати, що натовп був озброєний дрючками, а деякі баби навіть ножами. Увечері для затримання ватажків бешкету було надіслано міліцію. Василенко навіть намірявся на міліціонера кийком. Але міліцейська зброя не дала йому закінчити свій злочинний намір». Коли ж і міліції було замало, направлялися спецзагони НКВД. І так діялося протягом кількох років. Звісно, що на 33-й рік таких Василенків вже не зосталося. Після чого руки у всіляких «комісій» порозв’язувалися до того, що навіть наркомат юстиції захвилювався. З’являються документи такого ґатунку:

367

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

«Інформаційний лист №7 (вихідний № 9101/ 7, від 29. 10. 32 р.) Дніпропетровського облпрокурора до НКЮ про те, «що в низці місць перекручування і викривлення лінії партіїї під час проведення різних міроприємств набрало масового характеру». «По Царичанському району. Встановлено було, що член с/ради В. та бригадир О. вночі 12 вересня з’явились до дружини червоноармійця Галій Оришки, забрали в неї курей, годинника, сушену лапшу та 100 крб. грошей, порізали руки ножем, тощо, незважаючи на те, що вона являється контрактанткою, і що підстав для примусового вилучення не було». Звісно, що з боку Оришки Галій скарги нікуди не надходили, та ГПУ мало своїх агентів де завгодно (включно до кожної колгоспної ланки), а відтак навіть дріб’язкова інформація негайно отримувалася областю. Так що до 33-го року залишки населення були вже повністю зломлені, зголоднілі, напівмертві. Одна з сільрад отримала заяву такого змісту: «Мій сусід Б. вкрав і забив мого собаку. Оскільки моя родина теж пухне з голоду, наполягаємо на тому, щоб Б. негайно повернув хоча би половину собаки». Навряд чи ще десь за всю історію людства міг би з’явитися такий документ. І надалі в Царичанському районі виступів проти будь-яких дій влади не було. Як і зараз це нікому не спаде на думку. Бо оті Василенки і народна здатність до самозахисту, якщо їх досконало викорінити, можуть відродитися хіба через кілька поколінь.

ВИРОК Більшовицькі постанови 1932 року (насамперед від 7 серпня 1932 року – про «колоски»), були надзвичайно універсальними – вони в однаковій мірі пристосовані до здорового й інваліда, ситого й пухлого від голоду, як до чоловіків, так і до жінок, та що ще страшніше – в них ніде не згадується вік. Виконувачі цих постанов розуміли, що надалі все буде здійснюватися за межею людяності, моралі та етики, і тому відразу призвичаїлися працювати без винятків. І тільки тоді, коли ці процеси занадто яскраво демонстрували «суть» більшовизму, самі верховні юристи похоплювалися і давали задній хід. Так було у випадку, що його навів у роз’ясненнях про неприпустимість перекручень нарком юстиції й генеральний прокурор республіки Поляков (4. 01.33): «Судебные приговоры по делам о высшей мере наказания пишутся крайне неряшливо и политически малограмотно. Такие приговоры при опубликовании их вместо того, чтобы вызвать возмущение против дезорганизаторов совхозов, вызывают или сочувствие к осужденным или недоумение. Вина доказывается ссылкой на безусловное сознательное вредительство примерно такого характера: обвиняемый признал себя виновным в том, что он сын кулака. Несмотря на молодой возраст, имущественное и социальное положе-

368

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

ние отца до революции безусловно отразилось на его работе в колхозе. Обвиняемому было тогда 11 лет». Та коли вже постанова діяла, завзятих виконавців годі було зупинити. Наступний документ наводиться в оригінальному вигляді. «На відкритому судовому засіданні заслухано справу по звинуваченню Худіка Дмитра Парфентовича, із селян с. Саксагані, батько розкуркулений в 1930 році, українця, парубка, по фаху хлібороба, майна не має, п/партійного та непідсудного, Худіка Явдоху Парфентовну, із селян с. Саксагані, батько розкуркулений в 1930 році, українку, дівчину, по фаху хлібороба, майна не має, п/партійну та непідсудну, Худіка Василя Парфеновича, із селян с. Саксагані, батько розкуркулений в 1930 році, українця, парубка, по фаху хлібороба, майна не має, п/партійного та непідсудного в тому, що скоїли крадіж посівного матеріалу в Радгоспі Любомирівка, Кам’янського району Дніпропетровської області, тобто злочин, передбачений Постановою ЦВК і ВНК Союзу СРР від 7 серпня 1932 р. СУДОМ ВСТАНОВЛЕНО: що батько Худік Парвентович мешкаючий в с. Саксагані був засуджений на два роки як кулак, після чого сім’я Худиків переїхала до села Глобено і поступили працювати до радгоспу Любомирівка…»

У цьому місці з’являється надія, що і писар, і всі присутні зупиняться на деякий час, та розберуться, як насправді звали батька парубків та дівчини. «Парвентович», та й годі! Незрозуміло, коли це ім’я, то звідкіля воно таке взялося, а коли по батькові, то де ж загубилося ім’я? На той час ми вже мали деякий досвід щодо ставлення юридичної влади до тонкощів правопису. Інколи досить прискіпливого. Наприклад: «До НАЙВСУДУ (зрозуміло, що «Найвищого»). Розстріл під вартою. Дніпропетровська обласна прокуратура повідомляє, що вироки відносно засуджених Літау Корнія Корнійовича, Арсененко Миколи Тихоновича та Овчаренко Івана Павловича виконати неможливо на тих підставах, що з надісланої вами 3/7 телеграми вбачається прізвища 2-х перших Літау та Арсененко, у нас же в копіях вироків зазначено прізвища Літак та Арсенко, а також в телеграмі по батькові Овчаренко «Павлович», в копії ж вироку «Пилипович», а тому прохання прискорити надсилку зазначених справ». Тож зажевріла в нас надія хоча б на довготривалість розгляду цієї справи, та швидко станула. Повернімося до перерваного тексту. «В кінці 1932 року Василь та Явдоха були виключені з радгоспу, як куркульський єлемент. 1933 року, 9-го березня, рано утром вони всі три, себ-то Худіки Василь, Дмитро та Явдоха, вислідили, що вартові покинули вартовать амбар раніш установленого часу, підійшли до вищеозначеного

369

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

амбару, виламали вікно і накрали где кілько міш-

З АС УД И В

ків посівного віяного вівса. При трусі в помешканні Худиків було обнаружено в ріжних місцях где-кільки клунків накраденого вівса загалом понад 5-1/2 пудів. Худік Явдоха винною себе визнала, що крала овес, Дмитро і Василь себе не визнали, але як на судовому засіданні, так і на попередньому слідстві цілком доведено, що крадіжу скоїли колгоспного вівса всі троє, себ-то Худік Дмитро, Василь, і Явдоха, а тому суд рахує, що пред’явлене звинувачення до Худіків Дмитра, Василя, і Явдохи Парфентовичей за Постановою ЦВК і ВНК Союзу СРР від 7 серпня 1932 р. доведено. Обмірковуючи міру соціального захисту суд бере до уваги, що звинувачені з’являються з куркульсько-ворожого елементу та добре знали, що красти радгоспівське як зерно, так і майно не можна, але все таки вони робили, а тому і являються соціально-опасними особами для суспільства, чому суд рахує, що необхідно в інтересах суспільства Худіків Дмитра та Василя ізолювати від суспільства зовсім, а Худік Явдоху на довгий термін». На що спроможна людська уява в цьому місці вироку? «Ізолювати від суспільства зовсім», то, мабуть, під варту та до в’язниці? Тоді незрозуміло, чому Явдосі – довгий термін, а хлопцям його не вказано. Та годі міркувати, зараз усе проясниться. «На підставі зазначеного та керуючись арт. арт. 296-297, 339 КПК та постановою ЦВК і ВНК Союзу СРР від 7 серпня 1932 р.

Худік Явдоху Парфенівну, 17 років, позбавити волі в далеких таборах Союзу СРР терміном на 5 років, в силу арт. 12-20 КК зменшити покарання на одну треть, зарахував попереднє утримання під вартою з 9/ш – 33 р.» Бач які гуманні, хоча й не дуже грамотні судді. Та хіба це важливо, коли йдеться про людські долі? Що ж там із хлопцями? Аж ось що. «Худіка Дмитра Парфеновича, 24 років, та Худіка Василя Парфеновича, 20 років – до вищої міри соціальної оборони – розстріляти, вважаючи за ворогів Радвлади, без права амністії.» Далі – перелік поборників соціалістичної законності – учасників інквізиції: «Виїзна сесія Дніпропетровського обласного суду в радгоспі Любомирівка Дніпр-ської обл. в складі: голови в/с, народних засідателів, секретаря, за участю прокурора, та Ч.К.О. Останнє, звісно, щось чекістське. Немає сенсу наводити їхні прізвища – кому вони потрібні. Якого вони були віку, ці люди? Чи мали вони своїх дітей? Чи могли уявити продовження свого рішення до заключного етапу – парубків ставлять обличчям до якоїсь стіни і раптом лунають постріли. А от що достеменно знали закон, про те свідчить передостанній абзац документа: «Судові витрати покласти на засуджених та кон-

370

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

фіскувати належне їм майно на користь державі

у неї волого, та чи бува сиро під носом у геть зго-

та на користь Кам’янської Юрконсультації – 100

лоднілих? Чи й соплі йдуть на підтримку організ-

крб.»!!!

му, а до такої розкоші як набряклий від них ніс,

Вибачте, що там робила Кам’янська Юрконсультація? І яке майно можна конфіскувати за судом, якщо в тексті вироку значиться, що майна Худіки не мають? А мабуть таке – хату, землю.

тілу вже немає діла. І чи може сіпатися в неї повіка. І чи могла вона зі страху й огиди випустити сечу? На суді? Про це теж немає документальних записів. Багато нез’ясованих деталей, дрібниць. Їх відстежували педантичні фашисти у своїх

І звідки в них 100 крб.? Кажуть, хлібина коштувала

концтаборах, нашим комуно-фашистам до такої

до війни 20 коп.

науки не було діла – занадто високу мету вони

Останні рядки вироку:

мали – масове знищення народу. Ця велична

«Заходи запобігання – до вступу вироку в законну силу тримати під вартою. Вирок можна оскаржити до Найвищого суду на протязі 5 день з менту вручення копії вироку засудженим».

ціль не дозволяла відволікатися на другорядні, супроводжуючі явища. Маємо свідчення тільки про екстремальні прояви специфічного стану селянина – переповнена набряком шкіра не витримує напруги і лусне, а потім вже безнадійно гниє. Саме у цей час під-

Що діялося з життєвим рівнем у Дніпропетров-

тверджується думка, що голод заспокоює зго-

ській області на час винесення цього вироку? У

лоднілих. Гасить емоції, зовні люди стають мовби

П’ятихатському районі (до якого належало с. Сак-

задумливими і поважними. І вмирають.

сагань) – 3 випадки канібалізму з голоду. На такому тлі здійснюється процес над Худіками.

Те, що «гуманісти» зменшили Явдосі освоєння нею півночі на «одну треть», не завадить її зни-

Звісно, що вигнання молодих людей з колгоспу у

щенню – ґвалтуванню, конечному руйнуванню

розпал голоду вже було відвертим смертним ви-

психіки.

роком.

Щодо хлопців – теж все ясно. Вони все встига-

Якою вона була, та Явдоха? Круглолиця, світлень-

ли – і добре вчитися, й допомагати батьку вести

ка, з ластовинням? Ліве коліно запечене кров’ю.

господарство. Мати, мабуть, рано померла (тиф

Може, коли в той «амбар» лізла, зачепилася? Тонкі

чи ще щось) − була найслабша, бо всі сили від-

ніжки у стоптаних чоботях. Пухла з голоду, не пла-

давала родині.

че, бо нема сліз. Так, вона переступає з ноги на ногу, й під носом

Один з них був тонкий, тендітний і філософічний, увесь в матір. Другий кремезний, у батька, весе-

371

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

лун. Такими вони були до голодомору. Щось схоже на дітей Тараса Бульби. Їхня взаємна підтримка не дала їм скоритися. Вони ще й глузувати могли над «суддями». Радше, це загострило судову жорстокість. Виснажені, вилиці стирчать, навкруги – смерть, може вони вже й скуштували когось з односельців – а ця підтоптана міська гидота ще залякує їх! Надія на Найвищий суд, де поралась така «порядна» людина, як Вишинський, безумовно, один із творців Постанови 7/8, дорівнювала нулю. Постає питання. Якщо з-за недогляду більшовиків батько таки повернеться додому і не буде знов заарештованим і знищеним у 37 – 38 рр.? Ще неймовірніше – доживе до війни. На чиєму боці він буде воювати? Влада не залишила йому нічого – ані досягнень у господарстві, ані будь-якого майна, та головне – роду! Це ж мариться перед очима здоровенна його долоня, що ледве торкається рудої голівки улюбленої доньки. Явдохи. Влада. Більшовики, комуністи. Бригади разкуркулювачів, сексоти-активісти, ледача голота в конфіскованих у нього сорочках та кожухах. Судді, охоронці, виконавці – коли він встигне помститися їм? Чому власті садовили й садовили звільнених ув’язнених знову і знову? А тому, що вони розуміли – людина вже перший глум над собою ніколи не пробачить. Нехай стер-

пить, та не подарує. Пробачення катам не буде ніколи. Тим паче за чорні діла й насилля такого ґатунку і масштабу, які здійснювали більшовики. Тому кожен нізащо скривджений, ув’язнений, а потім випущений на волю був для них найнебезпечнішим ворогом, видимим, замаскованим, яким завгодно – та вже невблаганним. Вони розуміли, мабуть, напівсвідомо, шкірою своєю відчували, що коїли, і що таке не забудеться. Помсти не уникнути. Тому настав 37-й. Настав зі страху – звірячого, шизофренічного, бо майже всі більшовики, починаючи з №1 – мали серйозні психічні вади. Маніакальність набувалася накопичуванням злочинів. Навіть безкарних. Та й манія переслідування (після глобального застосування тортур) з’являлася в них швидко. Це цілковито продемонстрував №2. Таким чином, нема чого ламати собі голову питанням «кого і за що розстрілювали у 37 – 38-му?» Ось де воно «за що». Розстрілювати тих, кому створили всі умови до ненависті й помсти – знищили рідних, пограбували до нитки, нанівець зруйнували життя. Єдине, чому могли присвятити зневажені люди залишки свого скаліченого існування – це розплаті, знищенню якомога більше ворогів. Деякі скористалися для цього навіть німецькою окупацією. Залишається навести саме початок документа – перший рядок: «Вирок Української соціалістичної радянської республіки». Так сталося, що не потрібні були цій республіці парубки та дівчата віком з 17 до 24.

372

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

СВАВОЛЯ Звісно, що число негідників за всі часи й у кожному суспільстві є величиною майже сталою. Та була в нас доба, коли цьому сталому числу ганебна влада надавала безмежні можливості для прояву антилюдських нахилів. Ця розповідь про тих, хто впивався ними. Документи наводяться їхньою недолугою мовою та граматикою оригіналу.

«Таємно, 5. 04. 33 р. Спецповідомлення по справі перекручування революційної законності по Новоселівській сільраді Новомосковського району. Згідно повідомленню Н.Московського Дільничого прокурора група керівників з с. Новоселівка Н.Московського району на чолі з секретарем партосередку Ніяким Данилом й його братом Ніяким Яковом, зам. Голови сільради – Лавренком Микитою, мотористом млина Клименком та його кучером Копил Прокофієм та інш. пиячили систематично на селі, терорезірували колгоспників, вимагали могоричів та продуктів для п’янки. В ніч з 8 на 9 квітня, будучи п’яними, ця група пішла перевіряти варту біля сховища посівматеріалу. Зайшовши до колгоспу «Червона Зоря» до сторожа т. Краснюка, 60 р., відняли у нього рушницю, а сторожа Краснюка били по обличчю. Після чого вся вищезазначена група напрямкувалась в артіль ім. «Чубаря», до вартового вівчарника Іва-

щенка Клима. В цей час Іващенко, що має 60, находився в сторожці, побачив у вікно, що до вівчарні підходить група осіб, став кричати «хто йде». П’яна кампанія, не відповідаючи на крики Іваненка, зачинила вікна сторожки, та ввійшла в середину, а Ніякий Яків ходив біля сторожки вартував. Лавренко, Ніякий Д. та Клименко заперлись у сторожці і стали бить без всякої причини Іващенка, побивши його до полусмерті – Іващенко через два дні вмер. Після чого група п’яних керівників пішла на кватиру до Ніякого Яківа й пиячила до самого ранку. В квітні місяці вони пішли до приїхавшего в село попа, та з ним пиячили, а після пияцтва в попа пішли до Ткаченка Антона, взявши з собою і попа, напоїли його до безпамяти, а тоді його остригли. На другий день піп з села втік. Через деякий час в це село приїхав другий піп і ця група приїхавшого попа вкинула в річку з мосту на лед». (Чи такі підковані були, що чули про Розпутіна, й гралися в Пуришкєвичів з Юсуповими?). 6 – 7 квітня начальником Райміліції було відряджено у с. Новоселівку участкового міліціонера Шевченка для проведення слідства. Шевченко, пробувши в селі дві доби, по цій справі нічого не зробив, проп’янствував дві доби з вищеназваною групою. Облпрокурор». Чому жертвами ставали охоронці й попи? А тому, що вони зробилися єдиною після партійців привілейованою кастою. Все інше населення надійно

373

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

мерло. Й там вже нікому в пику не даси, бо рука захолоне, а тим більше не витягнеш могорич. Ще одна психологічно-кримінальна закономірність. Спочатку вони тільки знущаються (над першим охоронцем, першим попом), та вже наступного разу звірішають до вбивств. «Розвиваються», удосконалюються в дегенерації. Ще деякі фрагменти його звіту «О массовых искривлениях и нарушениях революционной законности в селах Н-Московского района». У січні 1933 року на них звернуло увагу обласне управління ГПУ. «с. Вороновка. Участковая комиссия 6 и 7 участков в составе председателя правления коммуны «Заря» Р. его заместителя П., и заместителя председателя сельсовета Д. − все члены партии, проводя работу по хлебозаготовкам на участках села производили поголовные обыски у колхозников и единоличников, забирая не тольно зерно-хлеб, но и другие продукты – сушеные фрукты, одежду, картофель. У гр. Диденко изъяли при обыске два пуда вишен и подушки, которые сельсовету не сданы, а разделены между собой. Через несколько дней жены членов комиссии продавала подушки на рынке в Н-Московске». Чи справа про картоплю: «Десятки пудов незаконно изъятой картошки комиссия тоже делила между собой. Причем председатель велел ограбленному середняку Ивану Сохе доставить ему на квартиру 9 пудов картофеля, а то раскуркулит». Після Н-Московської

Воронівки, як прикладу

аморальності адміністрації, достойно йде Запоріжжя. В тому ж січні 1933 року Запорізький міський прокурор таким чином ділиться із обласним прокурором станом справ: «Згідно анонімам від колгоспників, уповноважений міської ради Рябов у купі з активом села займається систематичними трусами навіть у кращих колгоспників, ударників, забирають і те, що ті заробили на трудодні». Прокурор завершує свою доповідь цілком просто і відверто – «При появі озброєного Рядова з комісією колгоспники доходять до непритомного стану». Ще одна спецінформація до Дніпропетровської прокуратури: «До Терпеневського району від обласного Парткома надіслано райуповноваженого гр. Турчинова – для посилення виконання плану хлібозаготівель та боротьби з ворожими елементами. Відрядившись до с. Троїцьке він, замість цієї роботи ночуючи в будинку секретаря партячейки гр. Холодової намагався зґвалтувати останню, покусав її та поробив синяки на тілі. ТВО прокурора /Драй/». Тож, коли уповноважений гр. Турчинов ґвалтує навіть товариша по партії гр. Холодову, що діється з менш «товариськими» жінками? Одним з дуже поширених місць перебування українського селянина в 30-х роках була Дніпропетровська виправно-трудова колонія. Ув’язнені мешкали в ній перед відправкою на Північ чи до Сибіру. З повідомлень до облпрокурора: «там головний лікар

374

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

має необмежені статеві стосунки не тільки із своїми підлеглими, а й в’язнями – жінками». Цинічну приказку про війну можна переінакшити таким чином: «кому голодомор, а кому мати рідна». Тут наведені лише ревно задокументовані факти – архівні. Але були ще дії, які ніколи не протоколювались, бо ніхто б не наважився на їхню реєстрацію. Про них дізнаємося тільки завдяки очевидцям, їхнім родичам, та деяким винятковим чекістам, що покаялися. Коли на запитання комісії «Де яма з зерном?» відповідь була заперечною, упертим пропонувались такі різновиди поведінки: взимку роздягнутих до спіднього людей садовили до якоїсь комори, доки не погодяться на співпрацю, чи геть не замерзнуть; жінкам обливали пелену спідниць гасом і підпалювали – кажи!; примушували сидіти на розпеченій плиті; багаторазово інсценували розстріли, спочатку десь на подвір’ї, потім везли у степ, вночі. Знущання й збиткування голодом, тобто пекло як таке, майже нікому не діставалося задарма, без проходження крізь чистилище надлюдських принижень. Діти в ті часи майже не народжувалися, все високе й шляхетне знищувалося, а покоління катів ще довго існувало, розмножувалося. Хіба не його генетика часто-густо виринає й зараз на усіх рівнях нашої спільноти?

Ш и р о к ів с ь к и й р а й о н

Таран Раїса Йосипівна, 1928 р.н., смт Широке – Моя сім’я складалася з тата, мами та трьох сестер. Мама була домогосподаркою, тато працював на шахті. Вижити було важко. Батько одержував на себе 1 кг хліба, а на сім’ю 400 гр. Хлібом ділилися маленькими кусочками з двоюрідними сестрами, тому що їм взагалі ніде було його взяти. У мами була сестра Демиденко Олена Іванівна, вона мала дочку. Дочка почала пухнути від голоду, мати бачила, що приходить кінець, і вирішила віднести дитину до притулку. Посадила її на поріг, а сама спостерігала з сусідньої вулиці, доки її заберуть. Дочка чудом вижила, на це ніхто не сподівався. А сама тітка потім померла. Найбільше запам’ятався жахливий випадок. Сусід десь украв малу дитину, втопив її в колодязі і залишив там, щоб м’ясо не пропало. А потім, відриваючи шматками, їв, поки не скінчилося. Цього чоловіка посадили в клітку, написали «Людоїд» і возили по селищу, щоб бачили люди.

Тарута Іван Михайлович, 1928 р.н., село Радевичево

Дніпропетровськ, листопад 2006.

– У нашій сім’ї було 14 дітей. У нас відняли усю їжу і маленьких дітей нічим було годувати. Та як на

375

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

той час корови коштували дуже дорого, то ми не в змозі були купити корівку. Одного разу мати зварила нам свиріпу (це така трава) з картопляною мукою і після неї у мене відмовили ноги, та, дякувати Богу, через два дні я відійшов. Взагалі, мати робила їжу з калачиків і лободи. Замішувала висівки і перемішувала їх з травою та пекла так звані «маторженики». Одного разу десь на бригаді почали варити суп. Мати, дізнавшись про це, послала менших двох дітей, мене з сестрою Любою, так як на той час небезпечно було ходити по селу самому, бо траплялися канібали, які ловили дітей і їли їх. Але ми, почувши небезпеку, – побачили незнайомих людей, – заховалися в посадці і переночували там, а наступного дня провернулися додому. Мати зі сльозами на очах, побачивши живих дітей, дуже зраділа і більше ніколи не відпускала нас від себе. Були випадки, коли знаходили рештки дитячих тіл. У нашій сім’ї був шкіряний пояс, який зварили і з’їли, так як він був з худоби. Батько працював на той час у шахті, де їм давали по шматку хліба, який потім він розділяв між своїми дітьми. Одного разу мій брат, наївшись такого хліба, захворів, бо організм його не приймав їжу. Діти вмирали один за одним. Всього в нашій сім’ї лишилося лише семеро дітей, інших забрав голод.

Короленко Олександра Сергіївна, 1937 р.н., село Миролюбівка Зі слів матері Івановської Агрипини Миколаївни, 1913 р.н. – Мати розповідала, що на той час мала двох дітей. Щоб заробити гроші хоча б на крихту хліба, змушена була продавати деякі свої речі. Але так сталося, що коли вона пішла до людей показати речі, в метушні діти пропали, і після цього ніхто не знає, де вони. Ще одна така історія, про яку вона згадувала: до них у сім’ю завітали три жінки з маленькими дітьми на руках. Моя мати зварила їсти – бурду з сушки і цукрового буряка. За стіл запросили і тих людей. Насипали їм їсти. Ті так їли, давилися, всю їжу пхали в рот, ніби думали, що в них відберуть. Потім вони пояснили, що давно нічого не їли. На наступний день у всіх почали боліти животи, попухли ноги, а маленька дитинка мало не вмерла.

Доценко Ілля Артемович, 1924 р. н., село Водяне – В 1932 році з колгоспу увесь хліб вивезли і почався страшний, так званий «іскуствєнний», голодомор. Особливо був великий голод весною 1933 року. Люди мерли з голоду прямо в полі на роботі. Так помер мій дядько Тарасенко Василь Леонтійович прямо на толоці. Звідти його привезли на спині коня. Сусід Калюга Данило теж помер. Я сам це все бачив. Чужі люди ходили по селу і просили

376

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

їсти, а не було чого їм дати. Потім чули від людей, що той чи інший, що ходив просив їсти, помер за селом. Старші люди розповідали, що десь вимирали цілими сім’ями. Були випадки канібалізму. В с. Широке була жінка, яка з’їла своїх трьох дітей і других чужих теж їла. Такі розповіді для мене малого були жахом. До чого тільки голод доводив людей!

рила куті. Її поставили на столі на сіні, засвітили лампадку і то ненадовго, бо не було олії. Мама плакала, а тато заспокоював її. В той рік ми вечерю не носили, бо був голод.

Пам’ятаю такий випадок з мого тодішнього життя. В селах, майже в кожній сім’ї, було багато дітей. І діти допомагали батькам. Наша сім’я мала корову. Коли стала хороша паша і молока стало більше, то його носили пішки в м. Кривий Ріг на базар в «четвертях» (трьохлітрових скляних пляшках). Продавали і купляли хліб. Мені було тоді 8 років. Мене мама, найстаршого, взяла, щоб я допомагав сторожувати хліб, куплений нею і другими жінками села. Хліба не було вдосталь і приходилося вистоювати декілька черг, щоб купити його на сім’ю. Тому мами хліб ховали і йшли по новий, а ми сторожували куплений. Мама мені купила 100 грам цукерок «подушечок». Назад вона несла хліб, а я пусті «четверті». Заморився дуже і вибився з сил. Мама лишила мене біля села, я лежав і дивився, як сідає сонечко. Через деякий час прийшов по мене тато. Узяв на руки. Мені так добре стало. Дивлюся на тата, а в нього сльози капають. На моє запитання, чому він плаче, тато промовчав. Пізніше я зрозумів, чому він плакав. Він плакав тому, що сам здоровий чоловік, а прогодувати своїх дітей не може.

– За своє життя довелося мені пережити два лиха: голод і війну. Я не знаю, хто винен у цьому, але навіть і сьогодні від спогадів кидає в жах. Адже врожай в 1932 був багатий. Радувало, що нарешті буде достаток. Вже під глибоку осінь було вивезено з колгоспу все зерно. Забрано і насіннєвий фонд. А потім витрушували у людей до останньої зернини. І настала біда... Спочатку ховали мертвих як годиться, а потім кожного дня молоді хлопці, самі хитаючись від голоду, щодня вивозили людей. Вночі не билось жодного вогника у хатах, не чути було навіть голосу собак. На все село збереглась одна корова. Біля мене жила вдова з чотирма дітками. Вона їх поховала в садибі, та й сама відправилась на той світ. Ніхто не рахував, скільки людей померло, але цифра ця має близько 70-90 чоловік. Померла третина села! Це зараз, діти, пишуть про ці події. А тоді навіть не те що говорити, а думати було заборонено!

Пам’ятаю, що святий вечір в 1932 році був дуже бідним. Мама в ступі натовкла кукурудзи і нава-

– Коли почався голодомор, мені було 8 років. В сім’ї було семеро дітей. Голод забрав шестеро чо-

Жураховська Інна Анатоліївна, 1908 р.н., село Андріївка

Положешна Марія Володимирівна, 1924 р.н., село Новокурське

377

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

ловік. Мама, Мотрина Антонівна, носила і міняла одежу на харчі. Їли шнетики з лободи. В хаті забирали все, що знаходили: квасолю, пшоно. Люди ховали зерно в землю, а ми не ховали. Були уполномочені, які ходили по хатах і забирали харчі та одежу. У полі не розрішали збирати колоски й остатки городини. За вкрадені колоски судили. Комори охороняли вартові. Були випадки людоїдства. У нашому селі навіть був суд одній жінці. Від голоду в селі померло 360 чоловік. Павлов Дмитро Прокопович, 1914 р.н., село Новокурське – Я стверджую, що справді в 1932–ЗЗ рр. був голод. Причиною голоду було вилучення продуктів харчування у селян, як говорили, «на піддержку індустріалізації», а засухи тоді не було. Вирощене відбирали спеціальні комісії, не комуністи. Про винагороду від влади за донесення на сусіда за приховування зерна нічого не знаю. Комісії, що вилучали у селян продукти харчування, ніяких документів на це не мали, я такого не пам’ятаю. Свідком того, що людей били, коли відбирали, не був. Були випадки, коли відбирали останню жменю квасолі, вариво в печі, не звертаючи уваги на те, що в сім’ї 6 і більше членів, малі діти. Під час голодних років членам колгоспу давали по 100 г хліба, або варили баланду. Діти були в яслах, але і там їх не годували. Вилучали лише продукти харчування. Виживали ті, у кого була корова, так як худобу не брали.

Існував закон «про п’ять колосків», згідно з яким судили тих, хто посмів збирати колоски. Їх позбавляли волі. З голоду люди почали вмирати на кінець зими 1932 року. Дітьми, що залишались сиротами, держава не опікувалась. Після смерті батьків помирали і діти. Їли горобців, у річці ловили рибу, раки, ракушки, в полі – ховрашків. Збирали насіння щириці, варили кашу. Взимку сушену траву розпарювали і пекли шнетики. Голоду у містах не було, бо робітники одержували хліб по картках. Про кількість померлих від голоду жителів села нічого сказати не можу. В селі були випадки людоїдства. Односельчанка Сусоєва заманювала до своєї хати дітей, вбивала і їла м’ясо, а свої діти в цей час були в яслах. Інша жінка Марфа Галига вбила Литвина Трохима, найменшого хлопчика в сім’ї, якого жаліли дорослі і годували найкраще, тому вона і скористалася цим і його з’їла. В нашому селі ховали людей там, де стоїть тепер пам’ятник «Жертвам Голодомору».

Ляшук Олександра Степанівна, 1929 р.н., село Новокурське – Чи пам’ятаю я голодомор? На той час мені було три роки, але дещо пам’ятаю, а дещо розповідала мама. На мою думку, причиною голоду було те, що влада забрала у людей увесь врожай, що спричинило голод по всій Україні. Бригади ходили по дворах і відбирали все, що бачили. Де яке зерно чи крупа, навіть квасолю в глечику і ту забрали.

378

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

В погребі десяток буряків було – забрали. Ходили штричками штрикали – може хто що заховав, то все забирали. У скрині заховані були рушники, ікони, полотно – забрали.

щоб смерть не чіпала їх дітей.

Як важко жити було, але люди жили дружно, ніхто на сусіда не доносив. Наша мама працювала в «економії» − варила їсти, пам’ятаю, недоїдки, крихти в макітру збере і несе нам.

паслін. Восени стало зовсім важко. Єдина їжа –

Ми з Ольгою, нас було двоє у батьків, над пеленою їмо, щоб жодної крихточки ніде не впало. А батькові наказує нам багато їсти не давати, щоб не поболіли. Зиму ми якось пережили, а на весну почали пухнути. Збирали в лісі гриби, насіннячко з акації заливали молоком та їли, шнетики з насіння березки пекли. Мама заколоту з кукурудзяної крупи колотила і давала їсти. В ті роки померло дуже багато людей. Помирали всі – і старі й малі.

Люди дуже мерли, ховали на всіх кладовищах, та

В Новокурську є місце захоронення людей, померлих від голодомору. Там встановлено пам’ятник. Кожного року на цьому місці збираються люди і поминають померлих від голоду. В церкві відправляють панахиду за упокій.

манював на подвір’я голодних людей, дорослих і

Неможливо забути ці страшні роки. Звичайно, розповідала про голодомор своєму синові й онукові. Не дай Бог їм таке пережити.

Коли його викрили, то в погребі знайшли яму з

Поки стояло літо, сяк-так рятувалися тим, що змогли відшукати в річці,

на полях, городах. В їжу

пішли лобода, щириця, дикий щавель, грицики, зерна з абрикосових кісточок.

Взимку ходили

під скирти, витрушували зерничко, полову.

За

день можна було зібрати 3 склянки зерна.

найчастіше трупи звозили на Михайлівське і скидали в могили Туринських. Голодна людина здатна на все. Пересиливши огиду, їли котів, собак і навіть людей. Жив у селі такий собі Савось (теперішнє подвір’я Черненка Юрія Андрійовича). Савось (це його прізвище) разом зі своєю дорослою дочкою задітей. Вбивав їх, а людське м’ясо йшло на приготування різних страв: котлет, холодцю, тощо. Вони не тільки їли самі, але й возили ці «скарби» на базар і збагачувалися за рахунок людських життів. напівзгнившими і згнившими людськими головами. Як було батькам, родичам дивитися на те страхіт-

Костюк Олександра Гнатівна, 1914 р.н., село Шестірня

тя. Люди хотіли вбити його на місці, але його забрала міліція, а потім тримали в залізній клітці і показували в звіринці як найстрашнішого хижака.

– Був травень 1932 року. Люди падали від голо-

Подальша доля цього нелюда невідома, мабуть,

дної смерті, як листя осіннє. Молилися матері,

згинув безславно і страшно, як жив.

379

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Зубко Євгенія Явтухівна,

ла. В голод вона померла.

1909 р.н., село Шестірня

Восени 33-го ми вже ожили, бо одержали на трудодні жито, пшеницю.

– Голод розпочався в 1932 р. через те, що в людей насильно забирали весь хліб. Спочатку це було схоже на щось законне. По всіх дворах рознесли повістки, за якими належало сплатити натуральний податок, тобто здати якусь кількість зерна. Люди привозили і добровільно здавали. Але через тиждень принесли таку ж саму повістку. Виконали і її вимогу. Та згодом принесли і третю. Людей охопив неспокій. Треба ж було щось посіяти, самим чимось харчуватися. І почали закопувати хліб, ховати в різні сховища. Та й це не врятувало. З приходом весни люди кинулися до річки, щоб спіймати якусь рибу. А в переважній більшості збирали молюсків, виливали ховрашків. Був страшенний голод, вимирали цілими сім’ями. Одна третя Шестірні вимерла. В тій хаті, де живе Родіна Любов Петрівна, жила сім’я з 7 чоловік. Вимерли всі до єдиного. Їх всіх вкинули в колодязь, а не поховали. Дуже запам’ятала ще один епізод 33 року. По сусідству з нами жила Плис. У неї було 2 діток. Дівчинка померла в дитячому садку. Коли вона забрала дитину з садка, щоб поховати, то по дорозі обгризла її. Така була голодна. В голод вона не вижила, померла. Померла і друга дитина. Сама я була дуже худа, одні кістки, обтягнуті шкірою. Але на роботу ходила справно. Посилали і до скирд віять полову. А зерничко висипали в мішечок і здавали в контору. Була приставлена до нас наглядачка, Сорока Марія, щоб ми не взяли додому ні зернинки. Сама не брала і нам не дава-

Сацька Марія Панасівна, 1923 р.н., село Шестірня – Моє дівоче прізвище Мартиненко. Жили ми на нижній вулиці понад річкою. Сім’я була велика – 9 чоловік: тато, мама, семеро дітей. Добре пам’ятаю той голодний 33 рік. Дуже сім’я голодувала, двоє меншеньких діток померли. Я вижила тільки тому, що ходила до школи, і там нас кормили на «американській кухні» один раз на день. Давали 150 г чорного хліба і щось на приварок ( борщ чи якийсь суп ). Кухня знаходилася там, де зараз живе Майструк Марія Теодорівна. А ще я жила в сестри старшої, вона мене і підгодовувала. Бо її чоловік був трактористом в МТС, а їм там давали непогані пайки. А в селі люди голодували. Їли все, що можна їсти: ховрахи, їжачки, черепашки, жаб; тонконіг чухрали, товкли та й пекли моторженики. Ходили в степ до скирт, де просівали солому і могли таким чином зібрати якусь склянку зерна. В той час склали таку частівку: Що придбаєм – те й товчем, Моторженики печем. В людей, які вмирали від голоду, спочатку опухали ноги, робилися, як валянки. Тих, хто помирав, грузили на бричку один на одного і звозили до

380

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

загальної могили. Часто грузили ще й не мертву людину, щоб не їхати по неї другий раз. А часто родичі, які не могли самі рухатися, труп клали на драбину і так тягли на кладовище. Трун не було. В той страшний рік біда не обминула жодну хату нашої вулиці. Пам’ятаю, у Зіни Дрибас померла рідна сестра і двоє її дітей. У сім’ї мого чоловіка, Сацького Якова Олександровича, в голод помер батько.

і міліціонери Гаврилин Матвій та Гнат Максак знайшли там в бочках людське м’ясо. Люди дуже голодували. Плужник, який жив, де зараз живуть Дяденчуки, все ходив і рився по смітниках, а його дочка ще раніше померла від голоду. Залишилося майже півсела. Батькова сестра, сама найменша, теж померла від голоду ще дівчиною. Шрамко Євлампія Григорівна,

Лагода Сергій Григорович,

1906 р.н., село Швейцарія (Дачне)

1922 р.н., село Шестірня

– Розкуркулення і голод тоді ходили разом. Сім’я мого свекра Шрамка Д.П. вважалася заможною. В них було дві корови, двоє коней, молотарка, косарка, сівалка, вівці, домашня птиця. Коли створювали колгосп, їх вперше розкуркулили: забрали коней і весь реманент. Та свекор все рівно відмовлявся вступати в колгосп, продовжував самостійно господарювати.

– В голодний рік їли все: насіння щириці, лободи, кашку акації, черепашки річкові. А вижили тільки завдяки корові. На той час в селі було два базарні дні: четвер і неділя. Базар був, де зараз продмаг. Мама била масло, розважувала по 1 фунту, а з міста приїздили люди і міняли масло на хліб: 1 фунт масла 1 кусок хліба.

Я ходив до школи, всіх школярів один раз кормили: давали борщ, суп, кусок хліба з вівсяної муки.

Було що їсти, було що продати. Ми з їхнім сином Григорієм одружилися ще в 1924 році і стали жити самостійно, а в сім’ї залишилося двоє дівчатпідлітків. Батьки дбали, щоб добре придане зібрати своїм донькам.

Жив у селі людиновбивець Савось (де зараз побудований Черненко Юрій Андрійович), вдавав із себе набожного чоловіка: доріжкою до церкви все читав молитви і бив поклони, а сам вбивав опухлих від голоду дітей, за кусень хліба заманював до себе. Разом із дочкою вбивав, з м’яса робив ковбаси і продавав. Було у нього два підвали,

В 1932 році колгоспну безгосподарність, що стала основою значного зниження хлібозаготівель, вирішили виправити за рахунок грабунку селян, особливо за рахунок селян-одноосібників. В сім’ї мого свекра сільські активісти на чолі з приїжджим десятитисячником забрали все зерно, городину, фрукти, худобу малу і велику, домашню

Був у селі і патронат для сиріт із других сіл.

381

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

птицю і навіть вивезли солому, бо думали, що в ній багато залишилося необмолочених колосків. А ще активісти забрали посаг сестер мого чоловіка. Хустки, спідниці, сорочки... А вже вранці наступного дня в них були одягнені активісти та їх родичі. Батько, з усього того горя, закрився в хаті і невдовзі помер від голоду та холоду, а мати з дітьми пішла старцювати по селах. А ще пам’ятаю, що взимку 1932 – 33 рр. активісти любили навіщати будинки, в яких вночі з димаря йшов дим, думали, що готують їсти, і приходили шукати запаси. Зривали поли, протикали постіль, рилися в соломі, копали городи, шукаючи їстівні запаси. У мене тоді вже була донька Ніна трьох років. І щоб хоч якось прогодувати її, ховала я від тих активістів квасолю. Засипала її в горщик, накрила і спускала на мотузці в колодязь. А хтось з активістів вистежив, наступного дня прийшли і забрали. Знаю, забрали і самі з’їли, в колгосп не понесли. Ось яка була справедливість.

Швець Галина Трохимівна, 1925 р.н., село Швейцарія (Дачне) – У голод ми різали кукурудзиння на січку, облуплювали соняшникові стебла, залишаючи осердя. Моя старша сестра Маня з мамою цю суміш у ступі товкли. У тяті ноги пухли, і вони не могли працювати. І ось натовчуть, соняшникове осердя в чашку засиплють, кукурудзиння – в миску. Ми ще з молодшою сестрою Мотею нарвемо гички

з буряків, цвіту акації, листя лободи. Мама все це перемішають з борошном і печуть млинці. А борошно мама міняли на різні змайстровані тятьою речі. Вони у нас майстер на всі руки були: столяр, тесля, швець, часових справ майстер, трохи коваль, вони і музичні інструменти виготовляли, і в будівництві зналися. Яка радість була, коли тятя трохи піддужчали і почали знову майструвати та в колгоспі ковалювати. За це йому щодня давали двісті грамів хліба. Вони приносили його додому, клали на стіл і казали: «Нехай хлібець буде дітям». А мама нас попередили не брати: «Тятя працюють. Поки тяті, поки й нас...» А ще велика допомога нам була від старшого брата Феді, який вже вчився на агронома в місті. Коли приходив додому, то приносив нам і хлібчика трохи, і крупи, і навіть солодощі інколи. В той голод ми всі вижили: і тятя, і мама, і нас шестеро дітей. А ще пам’ятаю, як в 1933 році посадили ми городину, що було: огірки, бурячки, помідори, моркву і з піввідерця картоплі. Одного ранку дивимося: картопля вирита і померлий на землі лежить. Чужий якийсь чоловік, не наш. Мама з тятьою перенесли його на кладовище і по-людськи закопали. Багато людей померло перед літом 1933 року. Гедерим Катерина Митрофанівна, 1923 р.н., село Зелений Став – Моя мати, Гедерим Олександра Іллівна, я і моя сестра Марія в другій половині 1932 року жили в селі Зелений Став Широківського району. Мати

382

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

працювала кухаркою на колгоспному стані, годувала працівників конюшень, кузні 2 рази на день. Хліба уже не було і не питай, варили тільки куліш з проса, сої, було ще трохи картоплі, але запаси закінчувалися. Якось приїхав бригадир та й каже, що голові колгоспу у районі повідомили про приїзд О. М. Горького. Мати ж повинна його погодувати. Вона як почула це, за голову вхопилась, чим же годувати, кулішем?! Приїхав Горький з портфеликом. А у матері в голові одне: чим же нагодувати. А сам Горький їй і каже: «А я вам замовлю обід. Зваріть картоплі у мундирах». Мати перехрестилась, що хоч картопля є, зварила. Гість сів до столу, витяг з портфеля великого оселедця, відрізав 3 шматки, останнє замотав і знову до портфеля поклав. Пообідав і каже: «Олександро Іллівно, кращого обіду я й не бажав». Я тоді ще дівчуком була, але добре це пам’ятаю, бо біля матері крутилась, а Марія злякалась та й забігла десь із відрами по воду. А пізніше тітка і дядько Гедерими порадились між собою та й забрали нас до себе на Інгулець із села, щоб з голоду не померли. Дядько працював на залізниці, одержував пайок. Мати пішла поденною на Інгулецьку шахту № 6. Ми з Марією пішли до школи. Хліб давали на аркуші (талони). Без аркуша ніхто нічого не дасть. Мати одержувала на пайок 800 г хліба, ми з Марією по 400. Нас ще годували в школі. Довелось нам бачить, як у шкільну їдальню приходили люди, які вилизували тарілки після дітей, такі голодні були. Тоді виживав хто як міг, ми вижили, бо не були у селі в той час. На шахтах тоді працювало багато людей з Радевичево та Широкого, так і казали – широківські шахтарі. А як

стала весна, то людей лобода виручила, її варили зі жменею якоїсь трухи і їли.

Решотка Віра Яківна, 1907 р. н., смт Широке – Краще не згадувати, що було в ті страшні роки. Приходили комсомольці в хату і забирали все до останнього, що можна було їсти, навіть тягли горщики з печі. Це був страшний грабіж. Мені пощастило заховати під гардероб сало в жаровні, його не знайшли. Сусіди на городі зарили м’ясо і сало (саме закололи кабана), то по городах йшли цепочкою і знайшли, забрали, а годували його за свій рахунок, не грабили нікого, а їсти не прийшлося. На толоці знайшли мертву жінку, навколо живота у неї були сховані гроші, не дійшла до Інгульця, щоб купити за них щось з’їсти, та й кому були потрібні ті гроші. Сусід, Січовий Дмитро Дмитрович, чудовий садовод (до цих пір на його колишній садибі залишилися чудесні прищепи на деревах), заховав у коноплі трохи круп і затулив ними віконечко на фронтоні, і звідти грабіжники забрали ту крупу.

Толкачова Олександра Василівна, 1918 р. н., село Новоселівка – Я народилася у селі Новоселівка в 1918 році. Батько Крюков Василь Прокопович і мама Крюкова Хевронія Прокопівна були переселенці з Калуги. Я була одинадцята в сім’ї. Як мені було

383

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

3 роки (у 1921р.), помер батько, казали, що від тифу. У 1932–1933 роках був великий голод. Я в той час ходила на роботу в колхоз. У 1932 року урожай був дуже хороший. Поля були засіяні, пшениця по пояс, а колос був налитий, аж до землі гнувся. Ну над полями стояли вишки, а на вишках охранники з ружжами; не дай Бог зайде хтось на поле і зірве колосок. Іще круг поля їздили об’їждчики на конях і теж дивилися, щоб ніхто в сторону поля і не глянув. Коли настали жнива, то привезли з города з тюрми мужиків, і вони збирали врожай, а колхозникам не розрішили. Біля контори стояли бочки, туди висипали зерно, а потім кудись відвозили. Люди сильно голодали. Хто був у колхозі, тому давали юшку, яку варили у столовій біля контори. Ми вижили, бо у нас була корова. Влітку ми сушили сіно і складали на горищі. А весною сіно закінчилося, так ми із стріхи з хати смикали і давали корові.

Куропятник Ніна Григорівна, 1934 р. н., село Латівка – Я сама голоду 1932–1933 рр. не пам’ятаю, бо народилася пізніше, а розповім зі слів свого батька. Коли він був живий, багато нам розповідав про своє життя. Жили вони тоді в Миколаївці, там же жила і його сестра Марія з чоловіком і чотирма дітьми. Коли настав голод, чоловік Марії з іншими чоловіками їздили в Гуровку Кіровоградської області на заробітки, а Марія працювала на овочевому ком-

бінаті. Її чотирьох дітей глядів свекор. А моя мама (Артеменко Євдокія Іванівна) працювала у їдальні при комбінаті на видачі. Вона разом з моїм батьком підкормлювали цих дітей. Було, мама свій пайок (800 г) і татовий (1000 г хліба) складали, а потім віддавали Марії, а вона несла той хліб дітям. Одного дня вона прийшла з тим хлібом до дітей, сусіди бачили, як заходила в хату. А потім зникла. Почали її всі шукать, де ділася Марійка. Пішли на кладовище, а там свіжа могила. Розрили її, а там Марійка. Потім свекора допитали, і він признався, що він задавив її за хліб і вночі похоронив. Свекор був дуже старий, то його і не судили. А ще батько казав, що згодом свекор відвів двох старшеньких дітей на станцію, посадив у якийсь вагон і вони десь поїхали, що й досі ніхто не знає, де вони ділися. А одна дитина вмерла, то залишилась одна дівчинка.

Губич Марія Кузьмівна, 1937 р.н., село Олександрівка Голод Губич М.К. не пережила, її тоді і на світі не було. Про великий геноцид українського народу Марії Кузьмівні розповідала її рідна тітка Герасименко Меланія Леонтіївна, 1906 р.н., яка народилась і все життя прожила в Олександрівці. Розповідає Марія Кузьмівна: «У ті роки 1932–1933 був неврожай, але селяни зуміли зібрати невеликий врожай. Раптово у людей почали відбирати зерно, продукти і вивозити за кордон. Були спеціально створені загони. По суті то були прості люди, яких влада заставляли це

384

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

робити. Хто був не згодний, того карали. У народі відбиральщиків називали поліцаями. Вони приїздили підводами (на бричці) по 3-4 чоловіки і більше в основному вдень. А якщо донесли на кого, то і вночі. Обшукували стільки разів, скільки хотіли, поки все не забирали. Бувало першого разу хтось сховав, а в другий якщо знайшли, то удвічі більше карали. Часто були випадки доносів, сусід міг сусіда закласти. Донощиків нагороджувала влада продуктами, грошима. Поліцаї мали документи, папірець, у якому було сказано: «Згідно цієї постанови ви маєте віддати стільки-то зерна...» Після цього все ретельно обшукувалося: загони зривали поли, довбали стіни, на горищах лазили. Були в них також залізошукачі і собаки-іщейки. Якщо знаходили продукти, одяг, хутро, патефони або прийомники, худобу (якщо в кого була, бо не було її чим кормити) − все забирали. Зокрема, багатих розкуркулювали. Хто чинив опір – його на місці розстрілювали. Щоб якось вижити, люди ховали їжу: закопували зерно в землю, спускали в мішках у колодязь, під полом, замуровували в підпіччю. Загони нерідко знаходили заховане, а людей, що ховали, садили на бричку і вивозили кудись на Соловки без суду і слідства або ж розстрілювали на місці. Голод був скрізь, але у містах люди жили краще, а на селах було вимирання. В цих умовах кожен дбав сам за себе, якщо якась крихта появилась – відразу своїй родині. Люди були наче звірі, кидались один на одного, доносили. Їли все, що рухалось і не рухалось. Ловили горобців уночі під стріхами в хатах, виливали ховрахів на толоці (нірку заливали водою, ховрах вилазив і його ло-

вили), зайців, їжаків, диких голубів, рвали лободу і кашку акації і варили, сушили гарбуз, пасльон, гірчак або просто їли. Можна було на базарі купити або обміняти харчі, але все було дороге і продавалось на стакан. В ті ж роки був виданий і закон «про п’ять колосків»: заборонялося збирання колосків після комбайна, за один колосок давали рік ув’язнення, за п’ять – вбивали, але в основному строк давали на каторжну роботу. На бричках об’їжджали поля і теж ганяли збиральників. Людей примушували вступати в колгоспи, бо мало зовсім хотіли туди йти: забирали сівалки, худобу. Хто не хотів, тих називали «изменниками Родины». Нічого не можна було сховати, тим, більше худобу. Працюючим давали похльобку. Стояли цілі котли, давали один раз в день. Люди пухли на очах, гинув кожен третій у селі. Зокрема, у нашій родині було 14 чоловік, а після голодомору – 6. Трун тоді не було, тіла замотували в тряпку. Ховали свої своїх, родичі родичів. А безрідних − сходились сусіди, знайомі і ховали. Найбільше гинуло сиріт –«пачками», що не вспівали ховати. Держава про них не піклувалась взагалі. Виживали найсильніші: в основному донощики, поліцаї, люди, які прислужувалися владі, і прості люди, які мали хороше здоров’я і вміли ховати. Ховали людей у нас на Старому кладовищі, там же встановлені хрести. Щороку мешканці нашого села і православна церква Київського патріархату вшановують загиблих на Проводи, Зелені свята, правляться служби, панахиди у церкві за упокій душ померлих.

385

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Ю р ’ їв с ь к и й ра й о н

Вовк Ганна Яківна, 1922 р.н., село Шандрівка – Жили в сім’ї батько – Вовк Яків Семенович, мати – Вовк Мотря Михайлівна, брат Гриша, сестра Тетяна, Галина. Батько працював конюхом. Мати була вдома. Жили непогано, поки була корова. Корову тримали на двох хазяїнів. Потім продали у Бучках на базарі і гроші розділили. Дуже бідували, коли закінчилась кукурудза, овес, буряк. В хаті була одна вода. Першим зліг Гриша, спочатку просив їсти; а потім тільки стогнав. Помер вранці. Вдень саночками відвезли на кладовище, де батько з сусідами вирили невелику яму і поховали. Мама у Бучках міняла на одяг картоплю дрібну та крупу, годували дітей. Десь через місяць зліг батько. Коли йому стало зовсім погано, вона пішла в контору просити крупів. Поки дочекалася, щоб їх прийняли (там таких людей було багато), прийшла додому, а тато помер. В той час уже їздила по селу підвода і забирала мертвих. Поховали батька з братом в одній ямі.

Путря Мотря Павлівна, 1924 р.н., село Шандрівка – В 1933 році весною помер з голоду батько – Путря Павло Іванович, сестра – Путря Параска Пав-

лівна, сестра – Путря Галина Павлівна, брат – Путря Іван Павлович. Батько зліг першим. Був пухлий, він не міг говорити. Тоді мама пішла до голови колгоспу, щоб дали крупів, молока. Принесла додому 4 кг кукурудзяних і 4 л молока. Показала батькові ці харчі, а в нього з очей потекли сльози. Поки мама зварила кашу, то батько помер. Через деякий час померли старші від мене сестри і брат. Ями не було кому копати. В яму клали по 3-4 чоловіки. Обмотували мертвих тряпками (труни не було з чого зробити), зверху прикривали подушками і так ховали. Їли рогіз, калачики, лободу, ракушки. Пам’ятаю, як крала в чужих людей цибулю. Прибіжу на огород, вирву 8-10 цибулин і біжу додому їсти. І так через два дні знову краду. Але господарі побачили, що в них хтось краде, і підстерегли мене. Це була сім’я вчителів Кулішів. Вони не кричали на мене, а дозволили рвати цю цибулю. У 1933 році дохла і скотина. Люди їли дохле м’ясо, а ми не їли, бо мама гидувала.

Заволокіна Ганна Артемівна, 1925 р.н., село Новостроївка – В ті голодні роки корів називали найріднішими й найласкавішими словами: матінка, спасителька, годувальниця... Коли на нашому кутку в одній родині загинула корова, то господиня, прибігши до нас, плакала-приказувала, як за найдорожчою людиною:

386

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

– Ой пропала наша матінка! Що ми будемо робити? Інколи траплялося, що злодії, які рискали ночами по селі, крали корів, прирікаючи дітей на смерть. Наш батько замикав не лише хлів, у якому ночувала корова, а й корову замикав на залізне путо. Звечора в сінях клав вила і всю ніч дослухався, чи не прийшли грабіжники. Одного разу приходили «непрохані гості», але їх відігнали. Цей голод зробила влада. Ми про це говорили пошепки. Ми йшли у місто. Всюди, де ми йшли з такими ж нещасними, лежали по курних шляхах мертві люди: старі, молоді, жінки, діти. Та коли ми зайшли в одне село, то там в одній хаті набачилися такого, що жах проймає і сьогодні. Попросилися переночувати. Нам відчинили двері чоловік і жінка. Ми здивувалися: всюди мертві, а коли бачили живих, то були вони, як з хреста зняті. А ці обоє були рум’янолиці, пикаті й жваві. А коли роздивилися по хаті, глянули під широку лаву, то заніміли. Бо в ночвах лежала людська голова, без тулуба... Ми вибігли з тієї хати-домовини, не знаю, де й сила взялася...

Сачко Галина Григорівна, 1929 р.н., село Новов’язівка – Голод 1932–1933 року я пам’ятаю, хоч і була малою. Їсти тоді так хотілося, що запам’яталося на все життя. Та й з розповідей батьків знаю багато. Причиною голоду було те, що все вирощене у нас

забирала влада, все, до зернини, до картоплини. Це робили представники радянської влади, яких тоді називали активістами, жителі нашого ж села. Прізвища деяких із них я пам’ятаю і сьогодні. Ніяких документів у них ніхто не питав, бо всі їх знали особисто. Зі сльозами віддавали все, бо знали, що за непокору можуть заарештувати, вислати. Люди були дуже налякані, покірні. У тих, хто приходив, зброї ми не бачили. Та люди й не чинили опору, бо знали, що тих, хто приходив, посилала влада. Може, вони робили теж не добровільно. У них була така робота. Люди намагалися приховати щось із продуктів, та то все було майже даремно. Переривали все, перекидали, копали. Моїй мамі все ж вдалося заховати трішки квасолі, а коли вона її варила, то говорила дітям, що це «солдатики», бо у дітей часто випитували, що вони їли вдома, чи не збереглося чогось. Приходили робити обшуки вдень, чоловіка три. Забирали лише продукти, інших речей вони не брали. Пам’ятаю, що поля охоронялися, не дозволяли нічого збирати до глибокої осені, а вже під зиму люди шукали мишачі гнізда, в яких іноді були залишки зерна. В колгоспи люди добровільно йти не хотіли, їх змушували це робити шляхом погроз. Не підеш – виселять. Тому майже всі йшли, бо все забирали – корову, і конячку. Під кінець зими, весною люди були пухлі, почали масово вимирати. Мій батько працював у колгоспі ковалем, тому йому давали на сім’ю трішечки хліба. Мама туди добавляла полову, що виміта-

387

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

ли зі складів, лободу, щавель. То був гіркий хліб, якщо можна його так назвати. Від нього боліли животи, але ми й такій їжі були раді. А коли вже й цього не стало, прийшов мій дід Михей і говорить до мами: « Наталко, вже пора комусь із дітей їсти не давати, а то всі вимрете». Виходило, що мені, бо я була найменша. А мама йому відповіла, що вона вже інше придумала: натопити піч і закрити заслонку, щоб всім разом вчадіти – померти. Але якось вижили. Не голодували лише ті, хто був при владі, начальство: активісти, бригадири, кладовщики. Поки у людей хоть щось залишалося, то вони ділилися з тими, хто більше бідував. Так робила й моя мама. А коли вже нічогісінько не залишилось, самі помирали.

Пушко Катерина Михайлівна, 1928 р.н., село Новогригорівка – Мені було тоді 5 років, коли трапилася ця страшна подія – голодомор. Хоч я була тоді ще маленькою дівчинкою, та пам’ятаю як зараз. По хатах ходили солдати, все збирали в селян: хліб, зерно, худобу, цукор, нишпорили по хаті, щоб нічого не залишилося. Коли прийшли до нас, ми встигли відвести корову до лісу, що був від нас майже за кілометр. А те, що залишилося, вони забрали із собою. Люди пухли від голоду. Помирали навіть маленькі діти. Люди їли взимку суху траву. Трішки легше було влітку і восени: на полях були залишки

гнилої картоплі, на деревах фрукти. В нашому селі жила сім’я, де було 8 дітей. Чоловік помер від голоду, жінка залишилась сама з дітьми. У них захворіла одна маленька дитина, і мати її порубала і зварила, щоб нагодувати інших дітей.

Ялоза (Літвіченко) Марфа Мусіївна, 1923 р.н., село Варварівка – В 1933 році почався голодомор. На цей час мені було 10 років, сестрі середній Любові – 7 років, молодшій Галині – 5 років. Я ходила до школи, а сестри у ясла. Під час обшуку спеціальною комісією у нас було забрано все: зерно, яке давали батькові на трудодні, їду, кваснину з погреба, картоплю, корову та курей. Батько питає: «Навіщо ви забираєте, нащо це робити», − а вони сказали, що вам цього не потрібно знати. Мені в школу мама замість тормозка сипала в кармани варену квасолю. В школу возили на бричці, та поки довезуть, квасоля замерзне і її їсти практично було неможливо. Сестри ходили в яслі, їм давали кандьор і по кусочку хліба, тож вони кандьор їли, а хліб приносили крадькома додому. Дома хліб мама розділяла між батьком, собою та мною. Сестри з мамою ходили в поле, шукали норки ховрашків, звідтіль доставали зернечко та все, що там було. Це зерно товкли у ступці, мішали з споришем і пекли на плиті маторженики, з цього ж зерна варили кашу, та їсти клецків багато не

388

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

«Жива газета» комуни ім. Й Сталіна на Дніпропетровщині, 1933 р.

389

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Голодна дівчинка, 1933 р.

390

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

можна було, бо ми всі пухлі ходили, батько зовсім опух, що і не вставав уже. В степу стояв ожеред гречаної соломи, люди розтягли його, товкли та запарювали, щоб поїсти. Люба ходила збирала ягоди та носила в совхоз поміняти на зерно. Коли це вдавалося, тікала скоренько додому через поля, щоб ніхто на відняв. В мами був отрєз на пальто, вона віднесла його председатєлю колгоспу, щоб поміняти його на зерно. Він пообіцяв дати 18 кг зерна. Отрєз брав для своєї доньки. Коли мама прийшла по зерно, то обіцяне зерно не віддав, пообіцявши віддати пізніше. Тоді мама, здогадавшись, що зерно не повернуть, попросила мисочку муки. Жінка крадькома винесла муку, з-під поли, та мама образилась і сказала: «Я тобі добро зробила, а ти даєш, наче я в тебе милостиню прошу». Та дав Бог завдяки трудящим діткам вся сім’я вижила, пережили той страшний час.

Виноградова Марина Павлівна, 1918 р.н., село Новогригорівка – В нашому селі жила сім’я, в якій було семеро дітей. Тримали вони корову, щоб хоч чимось годуватися. Корова була така худа, що її навіть прив’язували до стелі, щоб вона не впала. Годували ту корову гілками дерев, але молока вона не давала, а окрім молока не було чого їсти. Діти почали вмирати з голоду один за одним, поки їх не лишилося двоє, хлопчики найстарші. Тоді батько зарізав корову, щоб хоча б цих замучених

голодом дітей врятувати. А коли вони з’їли все, мати взяла шкуру з корови, облила кип’ятком, обдерла ножем і варила навіть її, від корови нічого і не лишилося. Батькам вдалося врятувати двох із семи дітей.

Махиня Мотря Василівна, 1925 р.н., село Новов’язівка – Не можна викреслити з пам’яті лютий, безжалісно вбивчий голод тридцять третього. Родина моїх батьків була великою, складалася з 6 дітей і стареньких дідуся Антона і бабусі Віри. Жили ми в однім дворі, мали свою землю, худобу. Мені на той час було 8 років, а найменшій сестрі 1рік, і вона така була слаба через нестачу їжі, що навчилась ходити у 3 роки. В нас тоді вродило все: і хліб, і овочі, і фрукти, які мама сушила. Але їздили на бричках активісти по селу і забирали всі продукти харчування, а нам нічого не залишали. Першою померла бабуся, вона мало їла і завжди ділилась з нами. Зима наступила холодна і голодна. Ми ходили в степ, там були мишині кучі землі, ми їх розривали, там була полова із зерном, не з’їдена мишами, забирали і несли додому. Мама з цього зерна і картоплі пекла маторженики. А потім захворіла маленька сестричка, якій на той час було три роки, вона все просила хліба, а його не було. Одного ранку всі повставали, а вона ле-

391

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

жала на печі. Ми до неї, а вона вже холодна, померла. Помер і дід Антон, він все лежав і пив лише воду. У селі теж померло багато людей. Єдиним спасінням усіх, хто вижив у голодному тридцять третьому, була щоденна їжа з різних трав і їх насіння. Весною виливали ховрахів, варили і їли. А саме найбільше хотілося хліба, відтоді я ставлюся до хліба з повагою, бо без нього дуже погано, ніколи не викидайте його, не перевертайте хліб догори, по-доброму ставтеся до нього, як до людини.

в заброшену хату. Мій дідусь був інвалідом, колишнім офіцером царської армії. Він воював на австро-німецькій війні. Помер зимою 1933 року, можна сказати, від хвороби. Цей рік залишився в моїй пам’яті на все життя. Це була така страшна година, що не можна без сліз згадувати. Знаєте, це поки ніхто за цю страшну годину не згадує, так наче цього і не було. Ті роки з великим болем уже забуваються. А якщо вертаєшся спогадами до пережитого, то дуже боляче стає на душі.

– Мені ішов п’ятий рік, як не стало мого тата. Він тяжко хворів і помер в рік колективізації, в 1930 році. У мами нас лишилося троє, я і два брата. Тато був «зажиточною» людиною, гарним господарем, в нього було все, що треба для господарювання. Коли розпочалася колективізація, нас вигнали із батьківського дому. Забрали все, що могли, і навіть те, що було нажите в господарстві. Нас з мамою забрали мамині батьки. Оце і є початок мого дитинства без тата.

Для мене 1933 рік найстрашніший. Маму забрав директор Васецький працювати дояркою, бо в селі Чорнявщина організовувався радгосп. Я з братами залишилися у бабусі. Їсти не було чого. Не було ні хліба, ні до хліба. Мама часто відпрошувалася із роботи та возила в Курськ і Орел міняти одяг на картоплю і отруби, із яких бабуся пекла нам маторженики. А ще бабуся навчилася пекти маторженики із споришу, який ріс у дворі. Ми з братиком Сашею наріжемо ножиком цю траву, а бабуся посіче, обдасть кип’ятком і ліпить маторженики. Ви не думайте, що ми їх їли скільки треба. Бабуся дасть нам по два, а коли по три штуки, а ті ховала на майбутні дні. Їли ми все, що можна було і що не треба було. Бабуся оберігала нас, як квочка курчат, обмивала нас слізьми.

У 1932 році ще можна було жити у дідуся і бабусі, бо у них іще було що їсти. Але це було недовго. Одного разу прийшли якісь люди, щоб записати дідуся і бабусю до артілі. Але бабуся була віруючою і сказала, що не підуть вони нечистій силі служити. Вона ж не знала, що таке колгосп. Взимку їх вигнали із хати і вислали на край села

Брат Саша хворів, в нього щось було зі шлунком. Йому можна було тільки молоко і ще якісь продукти, щоб піддержать його здоров’я. Що тільки не робили бабуся і мама, але Саші потрібні були ліки і дієта. Нормальної їжі у нас не було. Братика не стало якраз тоді, коли почали дозрівати вишні. Хоронили його із одним дядьком удвох в одній

Савельєва Ганна Петрівна, 1926 р.н., село Чаплинка

392

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

ямі. Труни не було кому робить та і ні з чого. Загорнули його в рядно і все. Це ще добре було, що в той день було мало мертвих людей, що їх поховали тільки удвох. Мама дуже плакала за братиком і все приказувала: «Прости, синок, що я не змогла тебе вберегти». Мертвих людей можна було бачити скрізь: на дорогах, в полі, серед двору. Це страхіття. Не дай, Боже, нікому цього бачить. Я і менший братик також були пухлі. Мама потроху приносила хліба, який давали їй на дітей, а ще на городі почалась картопля і огірки. Так нас Бог відвів від смерті. Якби довше не було що їсти, то нам також був би кінець. Тепер все не можна описати і розповісти про ту трагічну біду, яку ми на собі перенесли. Добре, що є такі люди, які не байдужі до подій 1932 – 1933 років і люди, які зацікавлені знати правду.

Гусар Галина Олександрівна, 1927 р.н., село Вербське – Ці роки були занадто скрутними для нашої родини, тому що їсти не було нічого зовсім. Мати від голоду почала збирати різні речі з хати й носити

до багатших, щоб обміняти на їжу. Дійшло до того, що в хатині не було ковдри, щоб взимку зігрітися. Так і жили, голодні та ще й в холодній хатині. Щоб вижити, збирали різні трави (калачики, пасльон), мати варила їх, і їли. Смертних випадків у нашому селі було дуже багато. Траплялося, що помирали на очах: іде людина, потім падає – вже померлою. Померлих людей забирала машина, що їздила селом, їх кудись вивозили, бо сім’я була нездатна викопати могилу – ось такі заслаблі ми були в той час. Іваненко Петро Петрович, 1926 р.н., село Жемчужне – На той час було мені 7 років, але я дуже добре пам’ятаю, як ми жили з батьком і матір’ю, жили дуже бідно. Щоб хоч якось вижити, ходили рвати лободу, дерезу, кропиву. Мати померла з голоду, бо відривала від себе, намагаючись нагодувати дітей. Нас віддали до Юр’ївського дитячого будинку. Я мав менших брата і сестричку. Сестра померла з голоду в дитячому будинку, а ми з братом повернулися додому, де й помер мій брат. Це дуже страшно, коли на твоїх очах помирають від голоду. Васютін Іван Миколайович, 1921 р.н., село Чаплинка – Голод 1932–33 років не забуду ніколи. По селу

393

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

ходили комсомольці-активісти, відбирали все в людей. Щоб вижити, ловили ховрашків, а коли їх не стало, то в степу шукали нагорнуті мишами кучки з бур’яну, варили і їли. Село наше було біля річки. Ми ловили рибу, рятувалися ракушками. Їли також померлу худобу. Пам’ятаю, якось ховалися від активістів у лісі, знайшли мертву жінку, а на ній ще живу маленьку дитину. Побігли в село, гукнули людей. У нас був стіл з пустотілими ніжками. Батько в них насипав зерна, думав, що там не знайдуть. Прийшли комсомольці і все знайшли. Поруч з нами жила багатодітна сім’я. В них було 11 дітей. Батько вирив яму на городі і кожного тижня носив туди своїх мертвих дітей. Навіть не знаю, чи вижив хтось із них...

Переяславець Сара Яківна, 1919 р.н., село Шандрівка – В сім’ї було 10 дітей. Коли розпочався голодомор, мені було 14 років. Діти весь час просили їсти. Мама працювала на пекарні. Коли-не-коли крадькома приносила дітям у пазусі пригорщу муки. А коли пощастить, то й половинку коржа. Цим і спасалися. Колись до нашої сім’ї приблукала дівчинка Настя. Дуже просила їсти. Мама винесла їй шматочок коржа. Та дівчина вже так опухла, що сама і шматка в руках не могла удержати. Тоді мама посадила її під тин, і сама почала ламати коржа на

дрібненькі шматочки і силою запихувати їй у рот. Діти почали просити маму, щоб та залишила Настю жити з нами. Але Настя чомусь не погодилася. Тоді мама відвела її поближче до пекарні. Там Настю вона й рятувала від голоду. Та одного разу за крадіжку спіймав начальник. Він знайшов і опухлу Настю. Нічого не виясняючи, він взяв бідолашну дівчину за одну ногу і потягнув на кладовище. Там була викопана величезна яма для людей, які помирали від голодомору. Сюди начальник і кинув напівживу Настю, а зверху накрив яму дверима. В цю яму стягували не тільки мертвих людей, а й живих, які ще на волосок трималися від смерті. А вночі стояв страшний плач на кладовищі. Напівживі люди з ями благали про поміч. Люди мерли, мов мухи. Іду до мами на роботу і бачу: то під одним тином сидить дитина, то під іншим – старий чоловік. А коли повертаєшся назад, то застаєш їх уже мертвими. В нашій сім’ї померло тільки двоє, дякувати мамі. А навколо стільки народу вимерло!.. І досі серце болить.

Половинко Степанида, 1918 р.н., село Шандрівка – 24 жовтня 1932 року почали в селі люди мерти, як від пошесті. Їсти було зовсім нічого. Виживали тільки заможніші і хто був при сякій-такій пайці. Всі інші – їли щавель, копали в лісі дику моркву, молочай, козельки (трава), ховрашків ловили. Варили акацію, ракушки, з лободи пекли кренде-

394

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

лики. На круподерку терли ячмінь, жарили його і получався «кофій».

тому ходили понад річкою, ловили ракушки, розчиняли їх і їли...

Завжди з осені квасили буряк, а лушпиння віддавали худобі. Тепер його мили, пекли в печах і їли... Тяжкої голодовки люди не витримували: пухли, вмирали. Померлих звозили возиками в яму, яку копали на кладовищі. Їх скидали всіх в кучу, а потім загортали. Так поховали і сім’ю Бериків: Самійла, Йосипа, Гаврила, Миколу, Івана, Настю. Ця сім’я була багатодітна, їсти зовсім нічого не було. Щоби вижити, вони ткали, а за це люди платили, хто чим міг. Та в людей і самих нічого не було... Ще вимерла сім’я Горбачів: Василь Максимович, Катря, Настя, Мелашка, Максим, Іван.

Пам’ятаю, як помер Путря Михайло Свиридович.

Від цього горя люди кидали хазяйство і йшли світ за очі...

Пам’ятаю випадок: була сім’я – прізвища вже не згадаю – батько й мати вкрали в колгоспі теля, зарізали, нагодували дітей, а останнє закопали під собачою будкою. Прийшли шукати і не знайшли нічого. А дітей було багато. Коли вже виходили, то один паличкою по голому тілі штовхнув хлопчика і каже: «Пуп, наївся круп!» А малий: «Ні, бичини!». «А де ж бичина?» «У собаки під хвостом!» І знайшли м’ясо. Забрали батьків, а діти лишилися і всі померли...

Гр омадський Федір Пав лович, 1919 р.н., смт. Юр’ївка

Шкуренко Ніна Яківна,

За власними спогадами та переказами його мами,

1928 р.н., село Шандрівка

Громадської Одарки Савеліївни, 1881 р.н., яка

– Малою ж іще зовсім була, та пам’ятаю, що померли батько – Бистрий Яків Федорович, брат – Бистрий Федір Якович, три сестри: Бистрі Галина Яківна, Катерина Яківна, Степанида Яківна. ...Ще пам’ятаю, що була весь час голодна і їла лободу і калачики...

збирала інформацію про 1932 – 33 р.р. ще у передвоєнний час. – Коли почався голод 1932 – 1933 років, я навчався у шостім класі в Юр’ївці. Класним керівником була Стороженко Олександра Кирачівна. Мої джерела інформації – це власні тогочасні спостереження, розповіді секретаря Юр’ївської

Путря Наталія Павлівна, 1927 р.н., село Шандрівка – Було вже 6 років, тож про 1932 –33 роки пам’ятаю все добре. Їсти нічого було. Ми жили біля річки,

сільради Йосипенка Федора Степановича, який пробув на цій посаді з часів громадянської війни до Великої Вітчизняної війни, розповіді матері, а також дружини Віри Федорівни, уродженки с. В’язівок.

395

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Ніхто ніде ніколи не знав і не знає, скільки від го-

помєньше язик распускайтє, ібо ми можем єво би-

лоду 1932–33 р.р. загинуло українців. Сьогодні всі

стро укоротіть! Ви пєрєєлі хлєб!»

зійшлися на думці, що вмерло тоді від голоду 9-12 мільйонів чоловік. Це з осені 1932-го по врожай 1933-го року. Для порівняння: щоби знищити 6 мільйонів поляків, фашистам знадобилося більше п’яти років! А більшовики, що знищили удвічі більше людей, устигли це зробити, фактично, за півроку.

Хоча селяни вже віддали зерно, до них знову й знову ішли активісти, більшовики: забирали з хати все, що можна було їсти: в’язку цибулі, крупи, квасолю і т. інш. Будь-яке обурення або заперечення жорстоко придушувалося. Так, у Юріївці, на вулиці Верхній (тепер – Запорожченка), жив Сищенко Петро Трохимович, вулична кличка

Для таких темпів винищування українців треба

Хрипун. Жили: він, жінка, дочка і син Ваня, на рік

було провести величезну організаційну роботу

менший від мене. Коли в них забрали все, він пі-

різних напрямів. Федір Степанович Йосипенко ще

шов на куток і виразив обурення: «Як же жити?

у вересні 1932 року показував мені таємні бланки

Хіба це Радянська влада? За що ми приречені на

обліку реєстрації померлих від голоду. Привіз ці

смерть?!» Його тут же арештували, і пішли знову

бланки в сільраду представник ГПУ. Реєструвати

трусити (відшукувати) в нього хліб. Знайшли ста-

можна було лише тих, хто мав паспорти. А так як

кан квасолі, що дружина залишила на насіння.

селяни не мали паспортів, то й факти їхньої смерті не можна було фіксувати. Нарівні із зерном в селян забирали всю худобу: корів, свиней, телят. Забирали всі харчові пожитки, а щоб їх зберігати, були організовані хаткикутки. Що це таке? Це просто селянська хата, де встановлені стіл і лави для сидіння. Сюди звозили зібране зерно, продовольчі пожитки. Сюди звозили все майно розкуркулених «куркулів». Як працювали «хатки-кутки»? Як правило, за столом сиділи 2-3 більшовики, біля них – 3-4 активісти. Зазвичай, це були сільські ледарі, любителі випити. Ось сюди й викликали селян. Викликаний

Того ж дня П. Т. Сищенка судили «за сокритіє продовольствія і антісовєтскую пропаганду». Вирок – сім років ув’язнення. Там він і загинув... Більшовики перекрили кордон між Україною і Росією. Уже з Харкова не можна було виїхати в Росію. А на сільських дорогах стояли військові кордони. І тільки одиниці, таємно, глухими стежками, пробиралися в Росію, де не було голоду. Харків став не тільки столицею більшовицької України, але ще й притулком тисячам голодних селян, які в пошуках кращої долі ішли в столицю, але майже всі вони померли від голоду.

запитував, навіщо гукали? «Ми вже в колгосп чи

За найменший протест чи обурення негайно

СОЗ, ТОЗ вступили!» А «комісія» відповідала: «Ви

йшла судова розправа. Репресії були нечувано

396

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

жорстокі. Карали навіть за те, що скажеш слово

разом із дітьми молоді матері. Одного разу, коли

«голод». Ніякого, мовляв, голоду в Україні немає.

зі школи йшов додому, нарахував тільки проти

Вмирають ледарі.

фасаду дитбудинку 43 (сорок три) мертвих мате-

А мерли десятками, сотнями. Не було того дня, щоби не везли по вулиці мертвих за село. Юр’ївчани почали недоїдати ще у вересні 1932-го, коли великі сім’ї жили надголодь. А в грудні голод став володарем села. До Юр’ївки більшовики привезли дитбудинок. Його розмістили в будинку, де були райком пар-

рі. Кричали ще живі діти. Декотрих брали у дитбудинок, але там вони й вмирали. Всіх умерлих начальство більшовицьке рахувало і получали на них, як на живих, продукти, котрі пропивали на гульбищах... Найбільше молодих матерів було із сіл: Водяне, Кочерезькі хутори, Ханделеївки. Померлих хоронили діди Івченко Василь Наумо-

тії й райвиконком. Але голодуючих дітей туди не

вич (кличка – «дід Рак»), Ененко Тимофій Григо-

брали.

рович (кличка «Камошка»). За те їм з дитбудинку

Багато селян за хабарі діставали довідки, отримували паспорти і виїжджали в Донбас на роботу, де давали пайки. Значна частина дворів у селі пус-

давали по хлібині, якусь закуску і горілку та гроші. Одних грудних дітей було вивезено понад 2000 (дві тисячі) чоловік.

тувала: одних розкуркулили, другі самі повтікали.

Самих юріївчан вимерло, за підрахунками моєї

Кращі будинки розламували дитдомівські началь-

матері, 189 чоловік.

ники на паливо. Дубова огорожа на кладовищі і хрести з могил – зникли, також на паливо. Будинки Зінців, Вілічанського, Крицьких й інших за кілька днів зникли. На вулицях і по хатах валялися мертві. Їх, правда, відвозили на кладовище або на скотомогильники. Умерли голодною смертю сім’ї: Сисун Ганни, кличка «Карпусі» – три сини: Іван, Петро й Григорій, який помер за партою в школі. За партою також померли: Колісник Ілюша, Мороз Петро. Умерли три чоловіка Підситника Єфрема Юхимовича: батько, син і дочка Марфуша. На дорозі навпроти дитбудинку завжди лежали

397

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Микола Чабан

М И ПОНЕСЛИ В ЕЛИК І В ТРАТИ

ЗІ СПОГАД І В УКРА Ї Н Ц І В КАНАДИ

Замість передмови

Перед нами спогади Миколи Костюка, Ольги Ільченко, Івана Ємця, Петра Сидоренка, доля яких закинула до Канади. Живучи далеко від рідної землі, вони прагнули розповісти світові правду про голодомор, який спіткав у 1932–33 роках багату й родючу українську землю. Спогади ці записані свого часу працівниками Українсько-канадського дослідчо-документаційного центру й зберігаються в Торонто (Канада). Робота ця почалася ще у1982–1983 роках, коли відзначалося 50-річчя голодомору. В Україні тоді ця тема лишалася забороненою. Канадські ж українці стали збирати матеріали про цей злочин, записувати спогади уцілілих жертв. Адже державні архіви все ще залишалися закритими, всі надії покладалися на спогади свідків. Наслідком цієї роботи став документальний фільм «Жнива розпачу» (1984). Його зроблено англійською, українською, іспанською мовами. Фільм побачило чимало людей у різних куточках світу. Зібрано у центрі й аудіозаписи людей, які під час голоду були дорослими (зараз серед свідків переважають ті, хто пережив лихо у дитячому віці). Ми хочемо познайомити читачів зі спогадами наших земляків з Канади, які свідчать про голод на Дніпропетровщині.

Ці спогади залишив нам один зі свідків голодомору на Придніпров’ї Микола Павлович Костюк (1915–1997), який по війні опинився в Торонто (Канада), де й помер. Я отримав ці спогади від автора і пропоную нині увазі читачів. Треба додати, що Микола Костюк у 1930-х роках був секретарем академіка Дмитра Яворницького і коли той опинився поза музеєм (1933), своєю допомогою полегшував життя історику і його дружині в побутовому плані.

Згадує Микола Костюк – Хоч і проминуло багато часу від того найбільшого нашого горя і невимовно тяжкого смутку, що його спричинила, заподіяла Україні і нам, її вірним синам та дочкам, немилосердно жорстока, навмисно придумана голодова облога, бездушно доконана так званим «братнім народом» Російської Совєтської Соціялістичної Республіки у лиховісних 1932-му та 1933-му роках, а ще й тепер є тяжко та боляче думати, говорити, а тим більше писати про наслідки тієї облоги. Бо чогось подібного по своїй безбожницькій жорстокості не перетерпіла ні одна країна чи народ у цілому світі за весь час людської історії. Все те зловороже і безглузде лихо затіяне та до найменшої деталі по-військовому вираховане, а потім по-злодійськи несподівано запроваджено і виконувано цілковито, як проти ворожої країни,

398

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

передумане. Після того, як мого тата засудили, вони казали, як «ворога народу» і все наше майно забрали, то незадовго після того я опинився у Дніпропетровську і жив сам. Якщо оце, що ви почуєте від мене про голод, буде вам хоч дрібочку цікаве, а може, й корисне, то у глибокій пошані до всіх наших мучеників, котрі змагалися за краще України і за нас, але не витримали, стали жертвами голодомору, я як живий свідок розповім вам з тремтінням у душі і серці, бо і я з ними переживав. ВІЧНА ЇМ ПАМ’ЯТЬ!

Микола Костюк. 19 30-і роки. а не як супроти мирного сусіднього народу. Вони робили все так, аби докорінно все перевернути догори ногами і зруйнувати, від сивої давнини досягнуте, надбання нашого народу: мовне, культурне, релігійне, традиційне, економічне, людяне і все інше.

Батьки Миколи Костюка. Дніпропетровськ, 1960-і роки Уже в 1931 р., як я був челядником і мав платню 42 карбованці на місяць, то дуже дошкульно відчував нестачу харчових продуктів у крамницях.

Вони, немов ті біблійні худі корови, де тільки про-

Тому, що я ще не був повнолітнім, то працював по

йшли, то все поїли і дальше залишалися тощими.

6 годин денно – від 9-ї ранку до 3-ї по обіді. Після

Все те, що я тут згадаю про ті лихоліття, є прав-

праці вертаючись додому, вже тяжке було купити

диво мною пережите і бачене та як і належить

щось їсти, бо полиці були порожні. І так щодня.

399

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Треба була раненько зайняти чергу коло крамниці і вистояти аж поки відкриється о 8-й, а деякі аж о 9-й. Поки купиш в обмеженій кількості, поки доїдеш до роботи, то вже на 9-ту годину ранку не міг встигнути хоч би як старався. Начальство моє кричало на мене за спізнення. Треба було викручуватись, вигадувати якусь поважну причину, бо ота моя причина (що стояв у черзі за хлібом) для нього не була поважна. Просив дозволу, щоб працювати не від 9-ї до 3-ї, а від 10-ї до 4-ї. Хоч і кривилися, але погодилися, бо не хотіли втратити доброго і дешевого робітника. Але постачання харчів так погіршувалося, так загрозливо зменшувалося, що я вже і на 10-ту годину ранку на встигав. Ходив до ще вищого начальства, щоб працювати від 11-ї до 5-ї години. Кривилися, сварилася на мене, але годилися, щоб працював пізніше. Та ситуація погіршувалася щодня. Любив я свою працю дуже, але журився, що її втрачу, бо вже не встигав навіть і на 11-ту годину до роботи. На ту пору я вже оволодів техніку своєї праці, бачив, що вже давали мені досить складні роботи, і я виконував їх з приємністю та радістю, хоч мої кишки «марш грали». Так справи погіршали, що декілька разів я прибігав до праці аж по 12-й. Тоді я вирішив «розкрити мої карти». Признався своєму начальству про все, так як в дійсності було зі мною, що я г о л о д у ю. І якщо адміністрація на збільшить моєї платні, щоб я зміг купувати харчі на чорному ринку, то я буду змушений покинути працю у них, а шукати десь інде.

А сам собі думав, куди ж я піду? Бо ж був такий порядок чи «закон», що якщо не працюєш, то не пропишуть у міліції на кватирю, а як не приписаний на помешкання, то не прийме ніхто, нікого, ніде ні на яку роботу. Отака-то була головоломка. Так і кріпаків колись гнітили. Висіла моя доля на волосинці. З-перед світанку біг у чергу, щоб бути між першими, щоб таки купити щось їсти і прибігти до роботи на 11-ту. Не раз було, що стояв, стояв – час пройшов, уже минула 10-та, а я ще нічогісінько не роздобув. Нема виходу... Кидав свою (вже близько дверей) чергу і біг захеканий до роботи. Був голодний, невиспаний, втомлений. Відчував (хоч і дуже любив працювати), що робота випадає з рук, що тиждень за тижнем я втрачаю свою силу і що і надії нема на те, що хтось з близьких допоможе. Найгірше ще допікала думка, що й покращання не буде, а буде ще гірше. Бо в пресі, радіо, на дуже частих зборах, мітингах гриміли погрози, що вороги народу всі будуть знищені. А під оту їхню категорію нас, українців, якраз і попало мільйони. Начальство моє теж побачило, що моя продуктивність упала, а план праці як не виконають, то і їм попаде по шапці. Тому вони й вирішили приписати мене до одної з їдалень (столовок), де я п’ять разів на тиждень (по роботі) діставав обід за 90 копійок. Я платив 45 копійок, а другу половину платила адміністрація моєї праці. Так я і перезимував на тій роботі зиму 1931– 1932 рр., аж доки ту їдальню теж закрили, бо не

400

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

могли роздобути харчів. Отак прикручувала так

прості люди, з нами навіть і говорити не хочуть.

звана «робітничо-селянська власть».

Міліціонери просто гукали відійти від каси, а ні, то

То вже була справжня (на військовий манір заплямована) московська голодова облога УКРАЇНИ. З усіх кінців України приходили загрозливопотрясаючі вістки про досі не чувану наругу над нашим народом: цілі зграї «уполномочених» з присланими і місцевими активістами вишукували і під мітлу вимітали у селян, тяжко працюючих трударів хліб. І називали вони (власть імущі) отой грабунок: «кампанія по викачкє хлєба». Своє беззаконня вони узаконили і грабували людей прямо серед білого дня, а як хто чинив спротив, то тих вивозили на Сибір, а кого вважали небезпечним, то забрали в тюрми, і без права листування вони там гинули безслідно. Як їдальню зачинили і я був приречений на повільне виголодження, то я був змушений щось робити і то швидко. Чув від знайомих, що так, як і я, були примушені шукати рятунку поза Україною і вже «змотались» у Московщину по харчі. Декому пощастило, привезли… Казали, що то не було легко, але, як каже українська народна приповідка: «Хто не шукає, той не знайде». Вирішив і я поїхати. Гадав, що днів за чотири-п’ять і повернусь. Але як поїхав на станцію, щоб купити квиток, то побачив, що там тільки робиться, то навіть думав, що білета не дістану. «Содом і Гоморра»… Самі урядовці показують якісь папірці касирам і бачу, що їм дають білети, вони щасливі поспішають на потяг, вони поїхали. А ми нещасні

оштрафує, а то й заарештує. Так я протовкся два дні, а білета не дістав. І нарешті через знайомого, що працював на залізниці, аж на третій день купив квиток і з великим трудом виїхав на північ з нашої облогою розтерзаної України через Харків до Російської Совєтської Федеративної Республіки в Орловську область. Кажу: голодний Харків – бо він, Харків, був дійсно голодний. Голодний був і я. Бо за оті три дні, що я розбивався, щоб дістати квиток, я навіть не мав часу і щастя роздобути щось поїсти, пив газовану воду з сиропом, щоб чимось заповнити свій шлунок. Думав, що як доїду до Харкова, то там підкріплюсь, все ж таки столичне місто, індустріальне. Потяг мав стояти півгодини, ніби досить часу, щоб щось у буфеті купити з’їсти. Та де… Там було так багато людей, що я навіть всередину не міг добитись. Правда, бачив я одного щасливця, що видерся з того буфету і високо над своєю головою тримав щось їстівне, загорнуте у газетний папір. Як я запитав його, що там можна купити, то він відповів, що то є рибний форшмак. Бачив я, що йому з того папірця капало на голову, на одяг, та й гукнув йому, тоді він опустив руки і я побачив купку помеленого оселедця, що і називали його форшмак. Бігли ми з ним до потяга, бо й він поспішав, щоб їхати на Полтаву. Біг він і на ходу лизав свою купку без хліба, а в мене тільки слинка котилася. Поїхав я знову голодний, в кишках бурчало, бо я

401

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

роздратував свою уяву думками про їжу. Пробував вискакувати, щоб таки чогось дістати поїсти, та дарма. Аж як переїхали кордон, тобто уже їхали по території Російської Республіки, то на одній станції мені пощастило купити пляшку малясу. Я радів. Але як я роздивився на ту пляшку зблизька перед тим як пити, то побачив усередині брудні дерев’яні стружки, якесь волосся. Апетит мій був зіпсований. Але голод переміг, і я пив з пляшки маляс. Пив, але насилу, примушував себе, бо вже я був геть охляв. Пригадалося мені, як я ще був малим і купував мамі маляс до печива, то тоді ми їли прямо ложками і з пляшки пив. А цей брудний, якийсь нудний, такий, що я мало що не вернув. Дочекався ранку і побачив, що селянки виносили на продаж до потяга картопляники, молоко, сметану і якісь коржики, дома печені. Накинувся я на те все, щоб їсти, та якась українська жінка порадила мені не їсти багато, бо, каже, ти, хлопче, видно, дуже виголоджений, то бережись. Я подякував їй, а сам заховав до кишені два коржики, та так помаленько і поїв їх, щоб ніхто не бачив. Від того дня я вже мав що їсти. А як я приїхав до, по дорозі кимось радженого, міста Лівни, то там я побачив зовсім інше життя. Люди не були захарчовані. У крамницях на полицях було повно всяких харчів та інших товарів. Треба було почекати до базарного дня, так, що я мав досить часу, щоб придивитися і порівняти їхнє життя і наше. Оглянув церкву і кладовище. У них все було на місці, на гробах хрести з металевими та з живих квітів вінками, а в нас все погромлено.

У них церкви існують і не заборонені, священик служить, а в Україні священиків поарештовували, позасилали на Сибір чи зовсім постріляли. Обурення опанувало мою душу, сильно защеміло моє серце. Я знав, що то тільки для наївних та засліплених отой так званий «Союз», «рівні республіки», «братні народи». А на практиці, то Україна (згідно з їхніми, московськими планами) була приречена на загладу. У базарний день я пішов купувати харчові продукти та подивився на те видовище і побачив, що їхні селяни не на плечах поприносили, а возами попривозили на продаж пшоно в мішках, картоплю, коней. Видно було, що ненависть у них до нас була безмірна. Вони, нагодовані, визначали високі ціни, а ми, голодні, поругані, не мали права навіть торгуватися, як годиться на базарах у нормальних умовах та між добрими людьми. Наші швидко купували хто що міг, зв’язували свої клунки докупи, щоб на плечах донести до станції на потяг. Тяжкі понав’язували ноші. Всі готові іти до залізниці. Якраз тоді почувся вигук візника, що стояв на возі і їхав до нас, «кого підвезти, кого підвезти?» Наші люди, вимучені голодом і далекою подорожжю, безсилі, обступили того воза і питали візника, скільки ж він хоче грошей за услугу. Я ж у той саме час був далеченько від того візника та бідкався, що сам не здужаю підняти, а піддати нікому, бо кожне заняте своїм ділом. Раптом десь узялася міліція, з криком оточила на-

402

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

ших людей, що вже поскладали свої покупки на воза. Міліція кричала «спекулянти, спекулянти», «ви всі арештовані». А потім командир міліції гукнув візникові, щоб оті всі харчі віз прямо до міліції. Зчинилася паніка поміж нашими людьми, та видно було по всьому, що і візник працював для міліції, так скоренько поїхав, а тих наших людей мені було так шкода. Що трапилося потім, я і до сьогодні не знаю. Чи хтось з них вирвався з такої немилосердної засідки? Отак «братній народ» «помагав» нам у нашому тяжкому горі... Після всього того, що я бачив, десь узялася у мене сила, схопив свої клунки і тікав подальше від базару. Пощастило мені, бо доніс якось аж до тієї ями, що лишилася після викорчуваного дерева і вітрами нанесене листя ту яму виповнило. Так ото я укинув свою ношу в ту яму, пригорнув листям. А аж як настав вечір, стемніло, тоді я узяв половину ноші і відніс на станцію та здав до комори схову, а потім приніс і другу половину. Та то ще не були всі мої митарства. Найтяжче було знову купити квиток, щоб вернутися додому. По довгих перипетіях роздобув квиток аж додому, до мого дорогого, хоч і нещасного, бо обложеного Дніпропетровська... Як доїхав до м. Орел, то знову застряв на дві доби... Мабуть, зробив помилку, що поїхав через Орел, може б, було краще, аби поїхав через дрібніші станції в іншому напрямку. Якось натрапив на доброго українця-земляка, що працював носильщиком, і він мені допоміг, закомпостирував мого квитка. Так я вибрався з «лабет Орла». Але

як і додому доїхав, то знову попав у біду, бо хоч і старався вдавати, що моя ноша не є затяжка, та досвідчений службовець залізниці спостеріг, що я дуже переобтяжений, гукнув до мене: «Малий, ану поклади твій багаж на вагу!» Не сказали мені, скільки кілограмів у мене було більше, але штраф заплатив великий. А сам у душі дякував Богові, що бодай не забрали у мене мого найдорожчого скарбу – моїх з таким тяжким трудом роздобутих та такою дорогою ціною заплачених харчів. Ще як я базарював у Лівнах, то купив ще й хлібину, котру жінка-росіянка, що продавала мені її, називала «коврєґа». Та коврєґа була дуже низька, але широка і дуже глевка. Зробив з неї дві половинні, загорнувши в газету, вложив до валізки. Думав я, що за одну добу їзди не зіпсується, і голодні з’їдять. Можливо, що та хлібина була не з самої муки, а домішано картоплі чи гарбуза (на продаж) і тому, поки я добрався додому, то вона геть зацвіла, позеленіла і прилипла до газети, ніби зрослася з газетою. Їсти її ніхто не міг, хоч і голодні були. Вернувся я додому і на другий день пішов до роботи, а на мене всі почали кричати. Як, питали вони, де ж я був так довго, ще й не вірили мені, що їздив у Московщину по хліб. Аж одинадцять днів ? Українська приповідка є: «Ситий голодному віри не йме». І Москва сльозам не вірить. Мені було тяжко, душа боліла, а в серці буря. Чому мені, ще не повнолітньому юнакові, синові споконвічних хліборобів з України, житниці Європи, тепер пограбованому, приниженому, поруганому

403

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

доводиться поневірятися голодному по чужих сторонах. Ми не їздили до них жебрати. Ми їздили, щоб купити по високих (ними сказаних) цінах, а вони спершу продали нам, а потім ганялися за нами, ніби за злодіями, образливо обзивали нас «спекулянтами», виривали у наших людей з рук ті куплені харчі з брудними лайками, а потім тих наших людей ще й арештовували... Хай Господь охороняє нас від такого, а їм хай сам буде судією... Добрий чоловік з щирою душею з кимсь десь поговорив, розповів, що я є дуже нужденний, але працьовитий, і мене прийняли на працю на залізницю. Спасибі, що рятували мене від голоду. На роботі була їдальня, і там хоч і пісними стравами (казали приварок), але годували нас щодня. Але дуже справа з харчуванням погіршувалася всюди, в тому числі й на моїй новій роботі. Чув, що було аж так погано, що як возили з Білорусії будівельні лісоматеріали, то тихенько десь там купили бугая і заховали його з дошками у вагон. Дошки на будову, а бугая на кухню. Але ж на те і облога, щоб людей голодом морити... Бугая на кордоні України знайшли і забрали, а «приступникам» грозили тяжкою карою. Надходила найстрашніша в історії України зима 1932–1933 років. Відчували люди якусь несамовито пекельну загрозу... Всі видатні мужі нашого народу, з усіх ділянок життя України були виарештовані, заслані або знищені, а люди, як ті сироти, пригнічені тяжким терором «братньої республі-

ки» з півночі, ізольовані від усього світу, без вільної преси, без вільного радіо, «билися як риба об лід», «моталися» і перебивалися-харчувалися, чим тільки можна було придумати, жили з вірою в Бога та свою століттями вироблену у відвічній боротьбі з усякими наїзниками витривалість. Всякі «парт-тисячники» та пройдисвіти, наслані на Україну зі всіх усюд, а були й такі, що аж із закордону «позліталися поживу відчуваючи», сиділи, як ті хижі (голодні на владу) круки, як те чорне вороння і чекали... Режим наступав і жадібно спостерігав, як-то Україна стане перед ними на коліна. А Україна хоч і мала великі втрати, але не стала перед геростратами-руїнниками на коліна... Віримо, що ще прийде час і українські працьовиті руки все наше зруйноване відбудують і будуть (так як і були від сивої давнини) серед будівничих людяності і гуманізму, а руїнники (як ті батиї) залишать по собі брудну пляму на сторінках історії світу... П ОМОЖ И НАМ, БОЖ Е! Закінчу цю свою розповідь про ще одну мою голодну подорож-одісею, цього разу вже до самої Москви, у квітні місяці, страшного і ніколи незабутнього, 1933-го року. Через добрих людей я одержав вістку від моєї мами, що немає харчів і діти вже почали пухнути від голоду... Знову тривога. Треба було знову десь їхати негайно, бо в Україні все забрано, як вони казали, «под мітьолку».

404

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Але цього разу я вже був залізничником і мав право, привілей їхати раз у рік безкоштовно. Того ж дня я пішов до свого начальника і просив його, щоб дав мені відпустку на два тижні та щоб виписав квиток на проїзд до Москви і назад. Він, спасибі йому, не відмовив мого прохання, але був дуже здивований і казав мені, чому ж ти не почекаєш до літа? Тоді і природа краща і купатися можна. А тепер що? Та, на жаль, я не міг йому сказати, яка причина мого поспіху. Не йшов я додому, а летів. Був радий, що, може, цього року мені пощастить краще допомогти МАМІ, ніж минулого року.

побачив страшну картину, ще далеко від станції. Понад залізницею юрмились люди з дітьми цілими родинами, жінки з немовлятами понапинали кущі ряднами і там під дощем гинули, на мокрій та холодній землі. А на станції – як у дантовому пеклі. Сила-силенна народу. Багато міліції та енкаведистів, що нишпорили всюди, вишукували тих людей, що не мали квитків /називали їх (безбілєтчиками), і їх, струджених, голодних, забирали і десь вивозили, чи просто арештовували, а міцніші та мудріші утікали із станції, та ото і рятувалися під ряднами та кущами від дощу.

Швиденько зібрався. Добра сусідка підказала мені, щоб я приніс їй декілька своїх рушників, вона построчила їх ручною машинкою, і вийшли такі хороші торбинки: на пшоно чи якусь крупу, один мішок я мав від минулого року, а другий позичив у доброго земляка. Старенька доморобна валізка, два мішки, три чи чотири торбинки, ще й наволочку стягнув, узяв добру вірьовку і поїхав на станцію Дніпропетровськ.

Душа моя боліла, як дивився на те всенародне горе. Бо, як я залізничник сам, уже маю квиток і ніяк не можу вирватися, то вони ніколи не виїдуть з дітьми, з жінками та речами. Вони кандидати гинути від голоду.

Гадав, що як маю квитка, то буде легко виїхати. А то така сила народу товпилася всюди, що мені з моєю великою валізкою було тяжко навіть добратися до каси. Повірте мені, що я протовкся дві доби і не міг добитися, щоб мені, залізничникові, прибили печатку на моєму квитку, що я маю право виїхати до Москви. Хтось порадив мені виїхати з Дніпропетровська до станції Синельникової, а там, казали, потяги ходять часто, по магістралі Севастополь – Москва. Та як я ще доїжджав до Синельникової, то

Тільки подумати: н а р о д розбурхали, як те муравлисько, і люди, щоб рятуватися, ішли на станцію, їх ловили, арештовували. Хто ловив той народ?.. «Народна влада» Чому їх ловили? Бо вони – Народ – хотіли їхати залізницею, що якраз же і є на те, щоб нею народ їздив. А сама назва: «Міністерство Шляхів Сполучення». О ні. «Народний Комісаріят Шляхів Сполучення». Яка іронія... Хижі звірі, щоб підкрастися до корів поближче, то вкочуються в коров’ячий гній, щоб пахнути коровами, і тоді нападають на тих корів і вбивають їх. Пробував я пробував, щоб якось виїхати, але ніяк не міг. Розбирав мене страх, ще так мій і відпуск пролетить. Не пускають нашого брата, а самі їздять. Вирішив дочекатися ночі, забігти зза-

405

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

ду потяга на другу, темну сторону, виліз на дах вагона, прив’язав себе до димарця і що буде. Перехрестився, проказав «Господи Боже поможи і збережи». Так я їхав аж до світанку і боявся (особливо під мостами), і спати пробував (бо багато ночей не спав) та зубами дзвонив від холоду. Уже поза Україною зліз, пробрався у вагон і радів, що можетаки пощастить допомогти мамі. Роїлися думки, що квиток маю, а їхав, як собака, на даху та змерз так, що тіло дрижало ніби в лихоманці. Оце така «відпустка»? Ще дома чув, що у Москві продають білий хліб. То була правда. У Москві все продавали, у Москві всього було досить, аби твої гроші. Найперше купити хліба. Довга біленька булка, що аж моїм очам не вірилося, бо вже роками такого хліба навіть не бачив, а тепер тримаю у руках і можу їсти. З’їв одну булку і ще був голодний. Пішов до іншої крамниці та купив ще одну. Дуже хотілося поїсти чогось вареного. Зустрів на вулиці залізничника в уніформі і запитав його, де тут можна купити суп чи борщ? А він питає мене, чи я українець? Кажу так. А він каже, що він також українець. А квитка на потяг маєш? Кажу маю. Тоді, каже, іди у вокзал, там побачиш маленькі двері, то залізнична їдальня, там і купиш собі обід. З’їв я й другу булку з обідом. А вже потім розпитав у подорожніх, де ж той критий ринок, що я чув про нього ще дома. Розшукав я той базар, а там купуй що хочеш та

скільки хочеш, аби тільки умів заховати, від тих, що все «винюхують», бо ще й спекуляцію «пришиють». Купував я і замість радіти у мене розболілася душа. Бо ж у нас, споконвічних хліборобів, в Україні, все відібрали даром... А тепер ми, ніби жебраки, змушені були їхати у їхній край і купувати все те у нас забране, за дуже високу чорну ціну. А чи привезу все те мамі? Чи, може, ще й це тут гнобителі заберуть так, як минулого року в Лівнах забрали все у наших людей... Але, купуючи, я натрапив земляка. Він був завідуючим їдальні там, де я працював, він також щось купував. Ближче я його не знав, а тільки знав, що він завідував їдальнею. Підійшов до мене ближче і каже, що він потребує моєї помочі. Що він дасть мені грошей і просить, щоб я купив хоч з 5 кілограмів масла для їдальні нашої. Казав він: візьміться, не бійтеся, так вже робили і вдавалося проскочити, ми ж залізничники. Почув я про коров’яче масло і пригадав за бугая, потреба громадська, і я погодився. Дав він мені грошей, і ми пішли окремо докуповувати коров’ячого масла. Ми поспішали вертатися додому, була якраз першотравнева парада у Москві, все обвішане червоними гаслами про перемогу… Нам вдалося влізти в потяг і вже через вікно з вагона ми чули і бачили, що летіли літаки у формації так, що зображували собою вигадане прізвище «нового царя» – Сталин.

406

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Не рахували ми, скільки ж то було потрібно літаків, щоб аж таке вигадати?.. Але найменше три-чотири десятки... В Україні люди не мали куска хліба і з голоду пухли і вмирали, а вони літаками виписували його ім’я... Таке коштовне і безглузде парадування… Вони святкували... А ми мучилися... Те їхнє «видовище» нагадало мені зовсім протилежне, нагадало мені розпучливі зойки матерів і дітей в голодній Україні. Бо, як прив’язаний на даху вагона їхав на північ, то чув плач невільників з горя. На кожній станції, де зупинявся потяг, голодні сміливці, мужчини і матері з підлітками, пробували чіплятися на буферах між вагонами потяга (бо в двері їх ніколи не впускали), але їх «народні охранніки» немилосердно спихали та стягали додолу, навіть на ходу... Вони не мали жалю до плачу матерів і дітей, так, як і «Москва сльозам не вірить»... Ми понесли великі втрати. Мільйони душ похорону не мали. Ми ще й тепер, по півстолітті, не знаємо, де ж вони спочивають… Тому-то й створилася ініціативна група, комітет у Торонто, щоб збудувати пам’ятник-музей, бо є то наш святий обов’язок увіковічнити пам’ять по них. Представники багатьох народів, як їдуть у чужі країни, то завжди складають вінки поляглим. Побудуймо ж і ми пам’ятник нашим поляглим, щоб було де положити вінки, бо через наших поляглих і нас, живих, що піклуємося своїми поляглими, люди пізнають – хто ж ми є. 1983 р.

У ПЕКЛ І 1933-го Я ВЦІ ЛІЛА ОДНА З 85-річною Ольгою Ільченко мене познайомила в Канаді її хрещениця Люба Магденко. Ми завітали в гості до пані Ольги, яка мешкає у висотному українському домі для старих людей. З її вікна в Торонто (Канада) добре видно храм святого Димитрія, при якому й існує цей старечий дім. Ми завітали до Ольги Ільченко (дівоче прізвище Муха), щоб розпитати її про кума, українського художника Петра Магденка (1923–2002), котрий до війни навчався в Дніпропетровському художньому училищі. Пані Ольга зберігає портрет, на якому Петро Магденко зобразив її. Та, як це часто буває, розмова перекинулася на інше – на трагедію її родини під час страшного голодомору 1933 року.

Згадує Ольга Муха – Я народилася 23 лютого 1923 року. Тепер ношу прізвище чоловіка – Ільченко. Моє село Мухи було над річечкою Кустолово, що від Ворскли відходить. Ми були селяни. Мій дід Павло Муха мав гарне господарство, а батько називався Маркіян Павлович Муха. І був ще брат у батька, син Павла, але я забула ім’я, мені здається, що був Василь. Бабу я не знаю – вона давно померла. Моя мама називалася Оляна. Ми мали хату. Нас було п’ятеро дітей, з яких троє померло від дитячих хвороб. А потім дід поділив свою землю навпіл: половину

407

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Як почалося розкуркулення, то в нас забрали все: була корова, були коні, було все, що треба. Дід перед тим помер. Дякувати Богу, що він того не знав. А мій батько не хотів віддавати все, казав: – Це мій батько заробив і я не маю права то віддавати. То вони тоді сказали, що нас вивезуть. Поки ще вивозити, то прийшли позабирати все – зерно, все. ...Батька не було цілий день. Увечері прийшов додому, щось мамі пошептав. А ми, малята, лежали і тряслися уже у ліжку, боялися, що щось буде. Вночі хтось постукав у вікно. Батько схопився й пішов до дверей. І сказав мамі: – Одягай дітей! Мама плакала, нас замотувала і саджала коло дверей. А нас двоє вже було – сестра, старша за мене на три роки, і я. Сестру звали Надія. Мама складала одіяла і вузлами зав’язувала навхрест, брала і виносила ці клунки. Надворі стояв якийсь віз, чоловік сидів і були коні запряжені. І ми туди складали все. Портрет Ольги Ільченко. Художник Петро Магденко

– Який це приблизно рік?

– А скільки землі мали?

– Це була зима 33-го року. Поскладали всі клунки і поїхали. Надворі було холодно. Той чоловік привіз нас до залізниці, але не до станції, а посередині десь у полі. Висадив. Але не від’їжджав, чекав, поки ми почули свисток – потяг їхав. Почали махати. Потяг, зупинився, і цей чоловік допоміг повкидати нас на потяг, і ми кудись знов поїхали.

– Не знаю. Дід вважався заможним господарем.

Довго їхали і приїхали на станцію. І перше, що я

мав мій батько, а на другій половині поселив другого сина. Там дядько побудував хату і там жили вони.

408

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

побачила, – великі купи, гори жужелиці вугільної, то були шахти. Ми приїхали на шахти.

– О, та Кам’янське – це нинішній Дніпродзержинськ.

– На Донбас?

– У мене лишилося в пам’яті Кам’янське. Але ж я не була коло копальні, а тільки коло столовки – і там купа цієї жужелиці.

– На Донбас. Отже, пішли шукати, де нам подітися. Люди нас не пускали, бо повні хати людей. Таких, як ми, було повно. Тікали люди. Ми постукали до однієї хати, де світилося світло. Вийшла жінка, подивилася на нас і каже: – Люди добрі! Маю хвору доньку, яка кричить весь час. Ніхто тут не може жити. Але як ви не маєте де дітись, то йдіть – ось у цьому кутку лягайте та й спіть. Та дочка була вже велика дівчина, може, 12–14 років. Вона весь час плакала й кричала. Але ми такі були втомлені, що полягали й позасинали. На другий день рано батько пішов шукати роботу. Його ніде не брали, бо таких, як ми, було повно. Ми ще мали на пару днів їсти – те, що з собою привезли, потім не мали вже за що купити. Там була столовка для шахтарів. То ми йшли до тих дверей, коло яких стояла купа дітей з простягнутими руками. Щоб шахтар, якщо не доїв десь кусочок, поділився. Ми з сестрою ходили до столовки, нам шахтарі щось давали, ми приносили додому й тим ділилися. Там ми довго не жили. Бо без роботи не можна було. – Ви не знаєте, що то за містечко було, куди ви приїхали? – Кам’янське.

Мій батько кожен день ходив і в черзі стояв. Бо там черга була. Як треба на роботу когось, то кожен день ставали в чергу. Одного дня йому дали якусь роботу. Батько вискочив відтіля і біг додому з радості! І не добіг до нашої хати, впав і помер. Дістав, казали, розрив серця. Атака серця (інфаркт) з тієї радості. Це сталося, може, через місяць після того, як ми приїхали. Тоді прибігла якась жінка до мами, до нас і каже: «Он ваш чоловік біг, упав і помер! Тож біжіть швиденько». Як його забрали, то він мертвий був уже. Там його десь і поховали. Мама після цього захворіла також, злягла. Дістала те, що в Канаді називається «строк», тобто параліч. Нас – дві дівчинки. Що маємо робити? Жінка, в якої ми жили, каже: – Дітки, їдьте назад, звідкіля ви приїхали – вже вам нічого не буде. Бо ви ж тут пропадете. То вона пішла на базар, попродала все, що ми мали: одіяла, одежу батькову й на ті гроші купили нам квитки на потяг назад додому. І веземо ж із собою маму паралізовану. А мама лежить, не говорить, тільки плаче, дивиться й плаче. Привезли ми її на нашу станцію. Винесли люди її, поклали на лавку на станції Нові Санжари.

409

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

А до Мушиної Греблі – наше село називалося Мухи – треба було йти більше як десять кілометрів. То моя старша сестра лишилася з мамою, а я пішла в село. Бо я міцніша була, як моя сестра. Я пішла в село шукати людей наших. Прийшла пізно увечері – всі хати темні й порожні. В одній лише хаті світло горить у вікні. То я прийшла – а там сидять три старі жінки самі – то все, що залишилося з села. «Ой, – вони до мене, – де ж ти взялася?» Я їм швидко розказала. І тоді ці жінки пішли й знайшли чоловіка, що мав конячку. Не знаю, хто то був. Він поїхав по маму на станцію зі мною. І привезли маму до тих жінок. Поклали її під стіною на матраці якомусь, де вона й лежала. Вже не їла, не пила нічого, не знаю, як вона жила. А за три дні померла. Ці жінки їжака піймали і зварили його та й нас нагодували. А воно так смакує, як свинина. Я навіть пам’ятаю той смак їжака. Що ж нам робити далі? А був у мами брат у Кобеляках. Мама моя була з Кобеляк. Брат мами називався Юхим. То ми вирішили йти в Кобеляки шукати того дядька. Зібралися. Нас ті жінки вирядили. І ми пішки відтіля вирушили в Кобеляки. Знайшли ми дядька. А він був колись багатий, мав млин, був добрий господар. Його розкуркулили, млин забрали, а він жив у хаті і якось уник репресій. У нього було п’ятеро дітей. І в мами ще сестра була там. Але вона була вже давно вдова і мала одну доньку. То дядько як побачив нас, злякався:

– Ой, Боже! Ви – куркульські діти, то й мені тепер щось за вас буде. І повів нас до маминої сестри, бідної удови, що собі жила в хатині. І там нас залишив. Переночували. Тітка та хвора також, донька з нею була – вже дівка. Поговорили ми: що ж робити? Немає де нам подітися. І та тітка сказала: «Не розраховуйте на дядька. Нам він трошки помагає, але не хоче допомагати, бо він боїться, що і його розтягнуть. Але він якось там відкупився». Дала тітка нам на дорогу хліба кусок. І ми з сестрою на другий день пішли до тих жінок у своє село з надією, що буде, то буде. І по дорозі трапилося нам зоране поле. Моя сестра Надя побачила мерзлу картоплину. – Я хочу їсти, – каже, – так, що не можу! – Не їж, – кажу до неї, – бо воно гниле. Ти захворієш. – Ой, я не можу! Вона взяла ту картоплину і з’їла. А я не стала їсти. І ми прийшли знов до тих жінок. Вони здивувалися, але кажуть: «Нічого, ми будемо щось робити, якось переб’ємося. Аби тут весна вже скоріше». Так ми залишилися в хаті у жінок. Але моя сестра захворіла на другий день від тієї картоплини. То ми знали доктора Ткаченка – ось його портрет у моїй хаті тут. Він там працював сорок років, усіх людей кругом знав. Він стане моїм прибраним батьком. Звали його Дмитро Іванович Ткаченко. Він був у Солонцях місцевим доктором. Веду я свою хвору сестру до нього. А це сім кілометрів.

410

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Привела її туди. Там сіли в почекальні. Від нього вийшов якийсь чоловік. Доктор подивився, побачив нас з сестрою.

– Не можна, Олю, багато на раз. Ти мусиш потрошку їсти, бо інакше захворієш також.

– А ви ж відкіля тут? – питає. – Ходіть сюди.

була дуже хвора. У неї був розлад, вона не могла

Забрав нас додому зразу.

контролювати себе і соромилася того. Вночі Надя

– Хто ви є? Я розказала. І виявилося, що він знав нашого діда Павла Муху, нашого батька. Я від нього більше про них довідалася, як пам’ятала сама. Він говорив, що мій дід був дуже добрий господар, чесний чоловік. Доктор і каже:

Потім нас поклали спати. Але моя сестра Надя

встала і пішла назад у своє село до тих жінок. Я спала мертвецьким сном і нічого не чула. А як я рано встала й кинулася, що Наді немає, то плакала, кричала. Доктор прийшов в обід і сказав: – Як я скінчу прийом в амбулаторії, ми поїдемо до

– Шкода, щоб такої доброї родини нащадки зникли.

неї.

Доктор подивився Надю – вона вертала, погано їй було.

І ми поїхали до Наді. Але сестра була така хвора,

– Ідіть до мене додому, – сказав лікар, – і скажете, що я прислав. А то був колишній попівський дім, надвоє розділений. Спереду від вулиці містилася амбулаторія, а з двору жила родина лікаря.

Він мав коня і конюха, що возив його до хворих. що її навіть везти до лікарні було неможливо. Дмитро Іванович мені й каже: – Олю, Надя помре за пару годин. Ми її не можемо везти назад, бо вона вже не видужає. Залишимо її тут, а завтра приїдемо знову. Ми поїхали назад. Я хотіла там лишатися, але мені

Ми з сестрою пішли у двір. Дружина Дмитра Івановича Олена Іванівна гостинно нас прийняла. І в першу чергу дала нам їсти. Помила нас. Ми були у них не перші. Він багато дітей посилав і вони тримали їх. Одного хлопця перед нами мали. То одне бездітне партійне подружжя забрало того хлопця, усиновили. Ну, і нас Ткаченки узяли. Спасибі їм.

сказали: ні, тобі недобре тут лишатися. Доктор по-

На столі стояло багато їжі. Я не могла очі відірвати від столу. Але Олена Іванівна прибрала:

на станцію, зайнявся тим. Тож десь поряд вирос-

говорив з жінками. Жінки зайнялися тим. Дмитро Іванович повіз і їм хліб і ще щось у вузлику, який Олена Іванівна нав’язала. Лишили їм їсти. На другий день я поїхала в село з конюхом сама. Надя вже мертва була. І вони її там десь у городі і поховали. Той чоловік, що одвозив нас з батьками ли дві могили – мами і сестри.

411

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Ну, а я залишилася в родині доброго доктора Ткаченка. З п’яти дітей я одна залишилася. Але на то була Божа воля і щасливий випадок. У шлюбі з Оленою Іванівною Дмитро Іванович мав доньку Ніну. Я була на три місяці молодша за неї і стала їй за сестру. Вона дуже доброю сестрою мені стала. Мені було щастя потрапити в цю родину. Разом вчилися в школі. А після школи моя прибрана сестра Ніна поїхала вчитися в Київ, а я в Харків до інституту іноземних мов. Війна перервала моє навчання. Я повернулася з Харкова, Ніна з Києва, і ми попали в німецьку окупацію. З батьками і Ніною потрапили в еміграцію і через Німеччину вирушили до Канади. Я перевезла прибраних батьків до Торонто і там їх доглядала. Батько мене врятував. Тож вони зі мною були, поки батько й помер у 1963 році тут у Торонто. А мама жила з Ніною. Я одружилася і ми з чоловіком переїхали до Оттави. Мама померла у віці 93 роки. Вона доживала віку у сестри, але до мене приїжджала щороку. Часом жила цілу зиму до весни. Так що ми щасливо тут жили. ...У 33-му році вимерло все наше село. Після розпаду Совєтського Союзу в Оттаві відкрилося посольство України. І ми познайомилися з одною українською родиною. Жінка була також з-під Полтави, то вона їздила додому на відвідини. Я їй дала адресу і вона на моє прохання поїхала в моє село. Розшукала Великі Солонці – пішла у сільраду довідатися, що стало там. Я думала, а раптом мій дядько повернувся пізніше?.. Ми не знали, що з ним сталося, – він утік, коли ми ще жили в селі.

А його вже не було. Може, мій батько знав, де він подівся, але я не знала. Тож мене турбувало – а, може, дядько повернувся... Дружина українського дипломата довідалася, що, видно, дядько мій десь утік. Одного разу в село приїжджала дядькова жінка з дочкою подивитися, чи хто там є. Вона повернулася собі назад і нікому не сказала, де вони є. Але вона дивилася за нами. Хотілося мені дізнатися, що там зареєстровано. Але виявилося: всі документи спалені і в сільраді про нас в архіві ніякої вістки. А там, де було наше село, всі хати зруйнували і засіяли поле. Немає нашого села. Село Мухи перенесли далі, по річці є село з такою назвою. Але це не те село Мухи і Мушина Гребля. Там був ще міст через річечку. А сама я після того ні разу в Україні так і не була... Торонто – Дніпропетровськ, 2007 р.

ПЕРЕД ЧОРНО Ю ПА ЩЕ Ю ГОЛОДУ Дніпропетровщина зазнала найбільших людських втрат в Україні. Пам’ять про голодомор живе чи не в кожній селянській родині. Практично відійшло вже покоління, яке пережило це страхіття, але ще живі ті, хто був у той час дитиною і кому пережите врізалося яскравим дитячим спомином на всеньке життя. Довго тема ця вважалася в Україні забороненою і тільки в діаспорі можна було вільно висловлюватися з цього приводу. Саме там з’явилися перші

412

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

книжки, фільми, стали записуватися усні спогади сучасників. У Торонто (Канада) понад двадцять років існує Українсько-канадський досліднодокументаційний центр, який накопичив десятки свідчень з різних куточків України. Серед них чимало свідків, котрі пережили голодомор на Дніпропетровщині. Пропонуємо увазі читачів спогади Івана Ємця. Він народився 1929 року на хуторі Михайла Ємця Царичанського району на Дніпропетровщині. Він згадує, як радянська влада розкуркулила його родину, змусила батька переховуватися. А потім «зворушливо» стала опікуватися дитиною... Після Другої світової війни Іван Ємець переїхав до Торонто (Канада), де живе й нині. Активний у громадському житті українців Канади. Мені довелося зустрічатися з Іваном Сергійовичем на канадській землі. Це мила й привітна людина. Він зберіг співучу українську мову, яку увібрав з молоком матері. Інтерв’ю з ним записала Іроїда Винницька в серпні 1986 року в Торонто. Інтерв’ю було використане свого часу (1990 рік) Сенатською комісією США. Згадує Іван Ємець – Я, Ємець Іван Сергійович, народився 9 вересня 1929 року на хуторі біля річки Орелі в Царичанському районі Дніпропетровської області. То був хутір Михайла Ємця, мого діда. Їх там Ємців було досить багато – щось троє братів і двоє сестер. Все це були хлібороби. Наша родина, наскільки пригадую, мала 100 десятин землі.

Часом батько згадував про те, що у них відправлялося тридцять і навіть тридцять п’ять возів пшениці і різних харчових продуктів. А у кожному возі – по двоє коней. То вже можна сказати, що там було 70 коней, так? Часом доходило у них від 200 до 400 овець. А щодо качок, гусей, то вони не мали ліку, бо хутір був великий, вони дуже плодилися і їх була велика маса. А ще було, може, 15–18 пар волів. То все, що вони мали. Як прийшла колективізація, то це вдарило по моїй родині, – діда забрали, ми не знаємо куди. Тому що один з братів мого батька Сергія був у царській армії. Один з моїх дядьків був учителем, а другий – Олександр Ємець – не знаємо, де дівся, він був молодший за мого батька. До війни він жив у тім самім місці, в Кобеляках, а пізніше вже не було чути, його забрали до війська, і ми не знаємо нічого про нього. Тож заарештований був мій дід Михайло. А прадід, якому було 120 років, благословив мого бать-

413

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

ка Сергія перед одруженням. І він ще піднімав рукою мішок, а мішки в нас були звичайно на сто кілограмів. То він однією рукою піднімав, коліном підбивав, а другою рукою показував батькові, як зав’язувати мішок, як він був дуже повний. Під час колективізації стали забирати все господарство Ємців до колгоспу. Отже, забрали в них снопов’язалку, косилку і різний інвентар господарський, корови – все, що вони мали. А качки – то ще перед тим, як була революція і війна, то все пішло й було розтягнене. Коли забрали все з господарства, то ще зостався колодязь. Той колодязь був зроблений якимось німецьким майстром. Він був литий з цементу і то була одна суцільна труба. Але заздрість влади була така, що вони хотіли викорінити цілком «куркульське гніздо». Й відтак почали довбати той колодязь. Хотіли його витягти. І міни підкладали. Й ви гадаєте, щось зробили? Ні. Зробили так, що колодязь засипався порохом, витягти його – не витягли, бо то було одне ціле. Тож то є єдине, що зосталося на дідівському хуторі. Навіть і по сьогодні та яма є. Зрештою, була – тепер не знаю. То баба моя незабаром після того померла. А батька заарештовували декілька разів. Але йому пощастило втекти. Щось три тижні він переховувався в болотах, в очеретах, застудив собі ноги. А перед тим як уже почали його заарештовувати, то вони збудували собі хату. Батько відокремився від своєї мами, від сестер, забрав свою частку землі, розібрав декілька чи одну клуню і побудував собі хату.

Вона ще не була цілком готова навіть, це було десь влітку 1929 року. Знаю, що ми перезимували в тій хаті, не зовсім сухій, то дуже було небезпечно. Перезимували зиму року 1930-го і 1931-го. Знаю, що батьки мали досить великий садок. І в тім садку, за розповідями мами, вона поховала й свекруху, і, здається, ще декількох родичів. Я не можу докладно сказати про рід мого батька, бо, можливо, їх було дев’ятеро в родині. Так що мати навіть одне маленьке дитя з нашого роду ховала, бо йому було щось вісім чи сім місяців, то було немовля. Його принесли до нас, бо його мама померла, та й воно вже було пухле, майже не живе. Хоч і моя мама була пухла з голоду, і мій дядько Олександр, який ще крутився біля нас, теж був пухлий. Ну, й у мене живіт був такий як барабан. Я починаю дещо пригадувати десь від літа 1931 року. Ми сиділи так біля хати, в якій вже не було ні вікон, ні дверей. То все позабирали. Викачуючи все, забирали усі зернятка з хати. Увесь час приходили до нас забирати. І якщо побачать димок який, то відразу з’являлася «ячейка». Їх так називали. Приїжджали чи приходили і розбивали, розливали все, що в нас було. Так що не давали навіть ні зварити, ні спекти. Але вліті, пам’ятаю дуже добре, мама дуже раділа з того, що назбирала, нарвала городньої лободи. Вона одна була, що її можна було посушити й потерти, намочити і якось ліпити отакі пляцки для їжі. Лобода мала якусь поживу. Мати терла лободу, а листя й стебла з неї відкидала, бо то було непотрібне, пекла і ми то втрьох їли. Цебто мама, мій дядько Олександр і я.

414

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Батька не було. З яких причин – не пам’ятаю, але його не було. Його заарештували раз, то він утік. Тож, якщо він і приходив, то потайки десь уночі, так що я його не бачив. Так перебули ми літо 1931 року ще на своїй хутірській землі. А мама моя походить із села Ляшківка з роду Омелян. А моєї мами мама – з роду Штаніїв. Мамин батько називався Яків Омелян – він мав трьох доньок і двоє синів. Діти у нього були Петро і Павло, старша дочка Олександра, пізніше Ганна, а пізніше Олена. Я цей рід не дуже добре знаю, бо я не був там. А знаю тільки Павла, старшого з братів. Справа в тому, що ми тоді пішли з хутора ближче до села, в Ляшківку, і десь там ще недалеко від Царичанки. І там по знайомих, по кумах, по таких більш прихильних до нас людях, які могли чим-небудь нам допомогти, ми й перебували по селах. Отже, 1932 року проти 1933-го ми прийшли до діда. Мого діда, маминого батька, влада не зачіпала. Хоч, зрештою, забрала все, все живе господарство. І так само діти його не підлягали законам відповідальності за своє господарство, тому що він був бідняк. Він не мав такої сили, як хуторяни, – мав корівчину, десятків два овець і там кури чи ще щось. То дуже маленьке господарство. Тож він не підлягав цим вимогам, і сини його пішли скоро до колгоспу працювати. Так що вони діставали якусь мізерну пайку так званих продуктів. На прожиток. Пам’ятаю, як ми прийшли до діда. Ми вже до нього раз приходили, але тільки зайшли

на якусь хвильку влітку й повернулися. А це було в грудні десь 1932 року... Пам’ятаю, вже сонце зайшло, якось темночервоно було надворі. Ми прийшли до них. Хата темна, досить темна, мами вже не було, а сестри порозходилися також. І їх тільки троє вдома – дід Яків з синами Павлом і Петром. Хата дуже темна, чорна, просто чорна. Як ми прийшли, то був тільки дід. Він дуже зрадів нашій появі, що я прийшов з мамою. Але як прийшли мамині брати, вони дуже збунтувалися проти мами. І майже вигнали її. Бо вони боялися того, що коли влада довідається, що вони її переховують, допомагають їй бути живою, то їм уріжуть пайок і скажуть, що вони – колаборанти куркулів… Отже, тоді мама пішла до своєї знайомої, а мене оставила тим часом у діда. Хоч вона, здається мені, мала на думці мене там і оставити. Вона думала, що вони не будуть мене турбувати. Але вийшло інакше. Правда, я ще з дідом і дядьками повечеряв. Вони стояли біля столу. Дід дістав, може, зо три шматочки якогось дуже темного сухаря, помоченого водою і трошки посоленого. І, може, крапля там була якоїсь олії. І оте дід дерев’яною ложкою помішав. Така була вечеря. Я знаю те, що вже було досить темно. Як поглянеш у віконце, то мало що видно далеко. Та якби під хатою хто стояв, то було б видно. Але дядько Павло, здається, старший, каже: «Ну, Іванку, ходім, я тебе відведу до мами». То я собі так і пішов з дядьком. А він вивів мене на

415

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

дорогу. Села тоді не були аж такі централізовані,

це, дядько, видно, був спритний, він каже:

дорога через село йшла. Хто при дорозі живе, хто трохи далі. Перевулки були й закавулки всякі, але не було спеціально перехресних доріг. То дід жив на околиці села. А може, й посередині села – не знаю. Але трохи збоку. Бо вони мали досить гарний садок й маленьке господарство (…) Отже, дядько мене привів до дороги і каже: – Постій тут, я зараз покличу маму. І так я зостався чекати маму. На праву сторону від мене було яких може півкілометра, стояла величезна хата. Я не бачив докладно тієї хати через вечірні сутінки. Там, здається, блимав вогник, вікна були освітлені слабеньким світлом. Їде дядько возом: – Тпру! Коні стали. Я зрадів. Принаймні хтось приїхав. А може, я так і не думав. Але все-таки з’явилися коні, я був малий, то, знаєте, живе щось приїхало. Став той дядько та й питає мене: – Чий ти, синок? Як ти називаєшся? – Іван. – А як твоя мама? – Санька. Так казали у нас. Хоча вона, правда, не є Олександра, вона є Оксана. А скорочено «Санька». Тож цей чоловік здогадався, він знав нашу родину, родину мами й, отже, знав, чий я син. Але щоб заховати

– Я тебе відвезу до мами. Посадив мене на якийсь віз чи сани – було досить темно і годі було навіть розібрати, чи то були коні чи воли, чи що то було. Але посадив мене і завіз до тієї хати, що я її бачив. Прийшов я в ту хату, глянув, а там було, здається, три чи чотири жінки, вбрані в темні спідниці і білі блузки такі були, з рукавами. В однієї – рукави закочені по лікті. В печі горіло, в хаті було дуже тепло, долівка була встелена соломою. Ну, й було, може, півтора десятка дітвори мого віку. Чоловік про щось поговорив з тими жінками і забрався. А мені що? Тепла хата, дітвори багато. Мені дали кукурудзяну кашу з молоком. Я поїв, наситився. Потім мене роздягнули і сказали, щоб я заліз на піч до дітей. І так я прожив там з грудня 1932 року всю зиму наступного 1933 року. Той дядько, що мене завіз, сказав моїй мамі, що, мовляв, твій Іван є там, мовчи і тікай звідси. Бо там були діти тих, у кого вже не було батька й матері, в кого вони вже повмирали. Тому він і сказав моїй мамі: – Заховайся, щоб тебе й сліду не було! Щоб дитина твоя була врятована. Так я потрапив у дитячі ясла для безпритульних. То було в околиці села Ляшківки Царичанського району. Я вам не сказав, хто межувався з моїми батьками. Дуже великий землевласник Ляшенко. Ляшенківський степ там був. І тому село називалося Ляшківкою. Там іще є Михайлівка, невеличке село, яке називалося по моєму дідові. Він дістав

416

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

спадщину від свого батька, цебто від мого прадіда. То теж дуже сварилися на нього, що багатий. Отже, я перебув зиму у тих яслах, де мені так було добре. Раптом з’являється моя мама. І я зрозумів, що всі ті тітки знали, хто я є. Але мене не видали. Може, й інші люди були такі самі, може, навіть з тих жінок чиясь дитина перебувала там, але про те ніхто не знав. Слава Богу, що вони змогли це утримати в тайні, і таким способом я залишився в живих. Тож влада давала харчі для таких дітей, бо це було «майбутнє совєтської влади». Ось так я перебув 1933 рік. Ранньої весни того року прийшла мама і забрала мене. Торонто, Канада.

ПЕРЕЖИТЕ В ГОЛОДН І РОКИ Наш земляк український митець Петро Сидоренко (1926 – 2007) народився 16 травня 1926 року в козацькій родині Семена і Варвари (з дому Ткаченко) Сидоренків на Криворіжжі. Пережив розкуркулення 1929 року і голод 1932 – 33 років. У 1942 році забраний до німецьких копалень як робітник «ост». По закінченні війни у 1945 році перейшов через репатріацію і втечу від неї і тоді опинився у таборі для переселенців у Корнберзі. Хист і бажання мистецької освіти спричинили виїзд його у 1949 році до копальні у Франції з надією на можливість вчитися. Працював у копальні і вчився в Школі красних мистецтв, а у 1951 році виїхав до Канади. Вступив до Онтарійського ко-

леджу мистецтв (Торонто), на відділ красного мистецтва. Працюючи для прожиття вечорами і влітку, закінчив коледж у 1955 році. Закінчив також трирічний заочний курс у Famous Artists School в Америці. Як учасник конкурсу на проект різдвяної картки, оголошений компанією «Галмарк», був єдиним із Канади серед 58 нагороджених із понад 1300 учасників. У 1956 році був одним із засновників Української Спілки Образотворчих Мистців Канади (УСОМ). Наш земляк мав низку виставок у містах Вінніпег, Гамільтон, Ґрефтон, Кобурґ, Оттава, Ошава, Садбурі, Ст. Катеринс, Торонто, Детройт, «Експо-1967» у Монреалі. 1960 року він заснував Образотворчу Студію Для Дітей і Дорослих і протягом двадцяти років учив вечорами і по суботах, влаштовуючи річні виставки учнів. Як митець Петро Сидоренко у своїй творчості звернувся до теми голоду в Україні. Картину «Вулиця Карла Маркса, Кривий Ріг: Голодомор в Україні – 1932-1933», яку мистець виконав ще 1963 року, було виставлено на виставці УСОМ, присвяченій 70-річчю Голодомору в Україні, у Галерeї Канадсько-Української Мистецької Фундації (Торонто). Пропоновані увазі читачів спогади нашого краянина були записані у квітні 1997 року в Торонто Іроїдою Винницькою і доповнені згодом Петром Сидоренком. Мені довелося готувати їх до друку.

Микола Чабан

417

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

раду собі в тому всьому. Всі були доглянуті. Батько став дуже зразковим господарем у селі, на нього все село орієнтувалося. Мали ми багато землі і єдину велику пасіку рамкових вуликів у селі. Батько мав багато книжок. Були книжки господарчі і про пасіку. Були церковні книжки. Були і клясики у перекладі на російську мову – Шекспір і Байрон. Нашу хату постійно навідували люди. Приходили за господарчими порадами, або почути щось читаного. Батька у селі любили, він нікому нічого не відмовляв. І тому, як прийшла совєтська влада, то його першого розкуркулили, змушували йти до колгоспу. Батько відмовився. Два брати і сестра, яка вже була заміжня, лишилися в селі, в колгоспі, а батько виїхав з села. Все було втрачено. Переїхали (після 1929 року) у Кривий Ріг. Нас було десятеро дітей у батька. То всі діти десь порозбігалися по рідних, по знайомих. Так що переїхали до Кривого Рогу тільки я з татом і мамою. І дуже швидко, за кілька місяців, нас і там розкуркулили. Згадує Петро Сидоренко – Я народився 16 травня 1926 року у селі Терноватка біля міста Кривого Рогу. Те село було невелике і немале. Мені було три роки, як я з батьками з того села виїхав, бо батька розкуркулили. Так що я села і не знаю. І ми переїхали тоді до Кривого Рогу. Я сам з великої родини. Нас було десятеро дітей, я наймолодший. Батько був сиротою, але, як найстарший у родині, був відповідальний за матір Степаниду, і за братів, і за сестру. Батько дав якось

Тоді ми жили в Кривому Розі і по приватних помешканнях рентували (винаймали). Але в той час тато був уже на тій категорії, що він розкуркулений, то він не мав права ніде працювати, був без роботи й шукав її. А тому що тато був майстром і ніяка робота його не боялася і він не боявся ніякої роботи, то що взяв у руки, то й робив. Тато був добрим муляром і столяром і все знаходив роботу по людях, по недержавних місцях. Зближався голод. Я був свідком голоду. Пам’ятаю, попереджали люди, щоб діти ніде не показувалися

418

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

лиці, а самі десь зникали. І всяке було. Голодували й ми. Опухли і тато, і мама. З отакими ногами були! Якийсь час був такий, що в селі лишилися двоє батькових братів, а батькова сестра вийшла заміж в інше село і ми не мали зв’язку з нею. А ті два дядьки, як хтось їхав з колгоспу сюди, до міста, на базар, то завжди мали якусь можливість щось передати, трохи якогось зерна. Тож було якийсь час непогано. І у нас був мішечок, невелика торбинка кукурудзи. Але хтось із сусідів, можливо господар Сірко, доніс, що, мовляв, привозять... На той час я перехворів тифом. Мене забрали з лікарні. Я ще не міг ходити, ще не мав сили триматися на ногах, але вже починав вставати. Як за ліжко тримався, тоді вже міг стояти на ногах.

Картина Петра СИДОРЕНКА «Вулиця Карла Маркса, Кривий Ріг: Голодомор в Україні 1932-33 рр.», 1963р.

Мати кожного дня десь ходила по базарі, по людях, щоб щось заробити, якийсь харч принести додому. А тато шукав роботи. Так що я сам був, та ще й такий хворий. Одного разу двері відчиняються. Заходить двоє молодих мужчин: «Где хозяйка?» «Десь немає вдома, – кажу, – десь у місті».

ся, бо дітей хапали. Кривий Ріг був переповнений утікачами з сіл. У Кривому Розі були дві залізничні станції – там було зсипано гори зерна, яке псувалося. І ніхто того не міг торкнути. А люди йшли з сіл, щоб у місті роздобути щось їсти, і брали своїх дітей. Вони навколо вмирали. В той час по селах хати лишалися порожніми. Ці люди приходили з дітьми, тих дітей лишали на ву-

Вони довго не шукали, значить, вже знали. А там, де ми спали, лежав мішечок отої кукурудзи, то було під голову замість подушки. «Як прийде хтось, чи мама, чи тато, – кажуть, – хай прийде до міліції забере мішок». І забрали той мішок з собою. То був уже 1931 рік. Мама прийшла, і в розпачі, бо бачить, що тут роз-

419

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

кидано все. Я сказав, хто тут був і що сказали. І мама побігла! (плаче). Пішла на міліцію і не вернулася! Приходить тато. Я розповідаю, що сталося. Тато теж зразу – до міліції. Там кажуть: «Тут такої не було!» Пройшло три місяці, й ніхто не знає, де мама наша поділася. А потім викликають тата – «Приходь на суд». Тато пішов. Тож мама була цілий час у в’язниці. Й судили її за те, ніби вона десь набрала державне зерно (3 кг кукурудзи). То, мовляв, треба було віддавати державі, а мама затримала (у себе). Присудили її на десять років у Сибір, до дальніх трудових лагєрєй. І мама була в Куйбишеві Новосибірської области. Побачення не дали. Тоді сестра Марія прийшла до нас із свого сховку, щоб помагати татові і мені. Було їй 16 років. Тато і Марія ходили до роботи. Відходячи рано, тато лишав на столі кусочок хліба мені і води. Замикав двері і йшов. Я вискакував на ліжко, накривав голову подушкою і плакав цілий день (плаче). Нічого не їв, нічого не пив. Марія працювала у яслах, доглядала немовлятсиріт, а тато, знаючи всяку роботу, працював у панів-комуністів. Заробляли мізерно, та і за ті заробітки нічого не могли купити, бо крамниці були порожні, зачинені. І тато, і Марія, вертаючись додому, заглядали до помийних ям ресторанів і готелів панів-комуністів і вибирали там лушпиння із картоплі та буряків. Вдома Марія варила те лушпиння і мали ми таку гарячу страву. Вибирання лушпиння робилося крадькома, часом хтось вибігав і відбирав. Голод сильнішав. На базарі

продавали людське м’ясо – такі ковбаси. Канібальні м’ясарі на полях, дорогах хапали силою і заманювали до себе людей, що ішли до міста шукати рятунку. І забивали їх. Міліція знаходила такі хати-м’ясарні із купою кісток за хатою. Одного разу прибіг із села брат Микола. Йому тоді було десь дев’ять років. Прибіг і приніс два ховрашки. Тато білував ховрашків, шипів примус, і ми чекали на добру вечерю. Але тато заборонив Миколі виливати ховрашків. Тепер небезпечно хлопцеві самому бути у полі... Але якось <вдалося маму визволити>. То вже як брат <Микола> приїжджав, то він мені казав, що тато дуже старався. Мав якихось знайомих і порізному старався, щоб мамі дали менше років. І так сталося, що мама через три роки вернулася. Щодо 1933 року. Були різні чутки – дорослі приходять додому, розповідають, що чули поміж людьми, що продавали ті ковбаси з людським м’ясом і людське м’ясо, і дітей матері їли, і людей ловили й забивали... Зима 1932–33 була багатосніжна із лютими морозами. Лютував і голод. Весна була розкішною, теплою. Усе зазеленіло, розквітало. І голод буйно процвітав. Одного ранку, не знаю, в якій справі, тато сказав, – підемо, синочку, разом. Я дуже, дуже втішився. Тато взяв мене за руку і ми пішли до міста. Кривий Ріг дуже широкий, а сам центр невеликий – там дві річки проходять – одна й друга. І ми пішли. Що я бачив тоді! Ось і річка і широкий, цементовий міст. Ще трохи і, направо, починалася вулиця Поштова, цен-

420

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

тральна вулиця Кривого Рогу, переназвана на Карла Маркса. Уже перед вулицею Карла Маркса сиділи старці із простягнутими руками, просили, благали, молилися. За нами і перед нами ішли люди з торбами в руках. Ішли й ішли повільно, зажурені. На вулиці Карла Маркса, з обох сторін, було багато людей. Стояли, сиділи і лежали, розпухлі, з божевільними виразами очей і лиць. Плакали, просили крихітку їжі, стогнали, здригалися у смертельних судоргах, а інші вже лежали нерухомі. Минали заплакану дівчинку. Загубила маму. Мама лишила її і пішла на іншу вулицю вмирати. Мужчина з немовлятком на руках кидався на всі боки. Якась жінка була звернулася до нього, щоб потримав немовлятко, мовляв, хоче поправити торбу на плечах. Він узяв немовлятко, а жінка хутко зникла в юрбі. Біля театру «Кривбас» був великий цементовий стовп, на який ліпили концертові оголошення. Біля стовпа стояла весела парочка, читала. Він високий, у будьонівці на голові, у шинелі й чоботях. Біля пояса наган-пістолет. Вона із коротким волоссям, у береті, пальті, також у чоботях. Під стовпом лежала жінка, її двохрічний синочок тоненькими ручками смикав маму за хустину, за одяг, тулився до мами, рясні сльози вмивали його бліде личко. Весела парочка не звертала уваги на плач дитини, на мертву маму. По вулиці Карла Маркса один за другим їхали вози із червоною святою цеглою із Собору св. Миколая, у центрі міста, щойно розваленого динамітом. Поміж возами із святою цеглою їхав віз, повен мертвих, визбираних на вулицях.

Навпроти Горсовєта був будинок із великими вікнами і написом «Торгсін». Ми зайшли туди. Там було трохи людей, пахло оселедцями, а за склом лежало сало, масло, ковбаса. Я як побачив те за склом, то мені відразу забриніла пісня про Торгсін, слова якої перелицьовані із революційної пісні: Па Торгсінам-магазінам Сало, масло, ковбаса, Па рабочіх магазінах Висить криса без хвоста. У Торгсінах не продавали за гроші, а за золоті і подібні коштовності вимінювали частинку їжі. І тато щось мав. Жінка скрутила із газети кульок і всипала пшона. В одну руку взяв тато кулька із пшоном, а другою міцно тримав мене за руку, і ми вийшли із Торгсіна знову на вулицю Карла Маркса. Тоді перейшли на вулицю Леніна і пішли направо до річки Саксагань. На вулиці Леніна сиділи і лежали пухлі та мертві. А там вузький місток через річку. І на березі сиділи і лежали... А потім після голоду стало трохи вільніше, стало трохи більше їжі по крамницях. І тато більше знаходив роботи. Так уже йшло аж до війни.

421

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Микола Чабан «НАДСИЛАЙТЕ Ї СТІ В НОГО! » Сумного 1933 року сини України вмирали з голоду не лише в Україні, але й на Півночі, куди їх заслано сотнями й тисячами. Про це свідчать листи з Котласа нашого земляка священика-засланця Миколи Петрова. Про уродженця Катеринослава письменника й науковця Віктора Петрова (1894–1969) нині пишеться багато. Віктор Платонович Петров – відомий український археолог, літературознавець, етнограф, доктор філологічних наук. Дослідник археологічних пам’яток ранніх слов’ян, він був автором праць з історії, етнографії, мовознавства. Нині особливо багато пишеться про нього як про письменника В. Домонтовича. Народився він у Катеринославі в родині священика Платона Мефодійовича Петрова (а дідусь Мефодій Наумович був довголітнім псаломником земської лікарні). Помер Віктор Петров у Києві. А ось про його кузена Миколу Георгійовича Петрова в енциклопедіях ви не прочитаєте. Доля його трагічна. Як і багато священиків, у роки сталінщини був безпідставно репресований. Лишилися лише його листи з заслання. Та про все по порядку. Як і його батько Георгій Мефодійович Петров (1868–1945), Микола теж вирішив за родинною традицією стати священиком. Їхніх предків колись дуже давно кріпаками переселили в Україну

Микола Петров– семінарист. Близько 1914 року. з Росії. Петрови служили здебільшого по духовному відомству й цілковито асимілювалися в українському морі, посеред народу, разом з яким жили. Микола Петров був дуже цікава особистість, патріот України, просвітянин, який усім серцем сприйняв ідею української державності. Його дідусь Мефодій Наумович Петров, який служив псаломником губернської земської лікарні і помер 1907 року, навесні 1893 року відспівував

422

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Діти Миколи Петрова. Село Шолохове, 1920-і роки. разом зі священиком поета Івана Манжуру і зробив запис про його смерть, який виявлено нами в Державному архіві Дніпропетровської області. Народився Микола Петров 1891 року в селі Лошкарівка (це сучасний Нікопольський район Дніпропетровської області), де служив священиком його батько Георгій, який кохався в мистецтві,

Сестра і батьки Миколи Петрова, м. Нікополь, 1930-і роки. сам малював. А мама Віра була зі священичої родини Краснокутських. Тож треба згадати і його діда Митрофана Романовича Краснокутського, котрий від 1900 року служив священиком Покровської церкви міста Нікополя. Власник колекції запорозької старовини отець Митрофан був знайомий з істориком Дмитром Яворницьким, про що свідчить збережений у фондах Дніпропетровського історичного музею імені Д. Яворницького один його лист до історика від 1 серпня 1915 року. У довідковій книзі Катеринославської єпархії за 1913 рік про Миколу Петрова подано такі відомості: 22 років, з 1914-го псаломник Воздвиженської церкви с. Лапиного Нікопольської волості. Після закінчення в 1914 році Катеринославської духовної семінарії його направили псаломникому село Лапинку (Лапине). У 1916-му переведений псаломником у село Преображенку.

423

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Дружина Миколи Петрова, повоєнне фото.

1918 року Микола Петров вступив до «Просвіти», створеної в Преображенці за ініціативою вчителів. Микола Петров був скарбником організації, вів співочий гурток, брав участь у драматичному гуртку. Виступав за самостійність України. Активісткою «Просвіти» була і його дружина Клавдія. Голодного 1922-го року Микола Петров висвячений у сан священика. З родиною він переїхав у велике село Шолохове, нині Нікопольського району Був священиком тихонівської орієнтації. Вже 1923 року позбавлений виборчих прав. Згідно з матеріалами його слідчої справи від 1923-го, Микола Петров проводив на селі антирадянську діяльність, мав великий вплив на селян, підтримував тісний зв’язок з розкуркуленими, через них проводив агітаційну роботу. В 1930 році агітував проти вступу в колгоспи, бо незабаром, мовляв, буде страшний суд, за що й заарештований. У своїх проповідях говорив, що існуючій владі прийде кінець. Прийшли за ним 14 березня 1931 року в селі Шолоховому. Утримувався протягом двох місяців у БУПРі (будинок примусових робіт) у Нікополі.

Арешт здійснений Нікопольським міським відділенням Дніпропетровського сектору ДПУ УРСР. Проходив Микола Георгійович за справою «священик». Отець Микола звинувачувався у злочинах, передбачених статтею 54-10 Карного кодексу УРСР (антирадянська агітація). Постановою Особливої наради ДПУ УРСР від 28 липня 1931 року Микола Петров засуджений до трьох років і висланий через Харків до Північного краю. До речі, засуджений, як свідчать його листи, позаочі, без його участі в судовому засіданні. Рідні приїхали з села до Нікополя на суд і стало зрозуміло, що самого суду не буде... Микола Петров засланий в сучасну Архангельську область саме того року, коли приблизно розгортаються події в романі його двоюрідного брата В. Домонтовича «Без ґрунту». На час арешту членами родини М. Г. Петрова згідно з його слідчою справою були: дружина Клавдія Михайлівна, 38 років, і діти – Євген, Анатолій, Георгій, Олександр і Галина. З таборів Микола Петров не повернувся, місце його вічного спочинку на Півночі рідним невідоме. Скоріш за все це десь у районі Котласа Архангельської області. Лишилися його листи з Харкова й Півночі, які охоплюють два роки: червень 1931 – травень 1933 рр. Від цих документів епохи стає моторошно. В’язень був поставлений у нелюдські умови виживання, а потім і вмирання з голоду. Працювати доводилося від десяти до шістнадцяти годин на день, часто й ночами, без вихідних, ніколи було написати листа рідним. У листопаді 1932-го він ще сподівався бути звільненим з ув’язнення...

424

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Та його передсмертні листи весни 1933-го року, листи ще нестарої, 42-річної людини потрясають до глибини душі. Отець Микола змушений продавати останнє, що мав, скажімо, подушку, щоб придбати хоч трохи борошна. Але сили полишали його: з голоду в нього опухли ноги, він не годився вже навіть бути прибиральником і в передчутті смерті писав про це в Україну, яка сама судомилася в корчах голодної смерті. Близько двох десятків листів і листівок Миколи Петрова до рідних переписані рукою сина Євгена і зберігаються нині у сина Юрія. Реабілітовано отця Миколу Петрова 17 січня 1990 року. Як розповіла нам його невістка, вдова Олександра Миколайовича Петрова (1930 – 2002), рідні отця Миколи зверталися у відповідні органи за його реабілітацією, з запитами: яка його доля? де шукати могилу? Так нічого офіційного й не дізналися. Натомість сторонні люди повідомили, що нібито отець Микола Петров загинув з голоду й виснаження у районі Котласа Архангельської області, на Північній Двині, працюючи в каменоломнях для Волгодонського каналу. А тепер звернемося до документів моторошної епохи. Хочу подякувати за передані мені копії синові священика Юрію Миколайовичу Петрову. Подаємо одного з листів його батька мовою оригіналу.

25. V. (19) 33 «Два года почти прожил на севере довольно сносно, по крайней мере, так как сейчас, не голо-

довал. Сейчас опять сижу почти голодный. Променял подушку на муку, достал фунтов 5, каждый день варю, как здесь говорят, «шлихту» три раза: утром, среди дня и вечером. Муки, конечно, на долго не станет. В дополнение к муке, или наоборот, варю травяной суп; в этот суп идет всякая трава, когда сварится, сдабриваю шлихтой и ем. Три раза в день здесь дают кипяток, – когда я был уборщиком, приходилось носить каждый раз ведер по шести. Сегодня мне объявили, что я уже уборщиком не буду, – не гожусь даже в уборщики! Ноги мои до сих пор больны: пухнут обе, правая больше, а левая, с болячками – меньше; болячки на левой заживают медленно, кажется, будет еще. Я как-то, в одном из писем просил прислать пивных дрожжей, может быть, вы того письма не получили. Удивительно, что до сих пор от вас ничего не получаю. Мое положение очень скверное: больной, без места и работы, без хлеба. Если можете, помогите присылкой съестной посылки и денег. Между прочим, контора нам до сих пор не платит, хотя к 15-V обещали рассчитать по 1-V, – дают авансы по 5-10 рубл(ей) и то редко. Я уже проел все, что можно, больше нечего, остается издыхать. На днях здесь умер один от голода, а сколько умирает от голода в Котласе и в других местах! Шлите съедобного! Сухих фруктов, если есть, крупы, фасоли, чечевицы, гороху, муки кукурузной, цыбули, чесноку, сала, либо масла топленого, о сахаре я уже не вспоминаю, – привык пить чай и кофе с солью. Но думаю, что с сахаром вкусней.

425

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

Бумаги у меня нет и здесь достать очень трудно, – передайте это письмо и Клаве. Некоторые из товарищей говорят, что с ними были высланные священники и им прихожане посылали посылки чуть ли не каждую неделю, а мои прихожане хоть бы раз догадались поддержать меня хотя бы плохинькой посылкой. Я теперь не знаю, на какую фамилию писать Клаве – Строцевой (14)? Шлите обязательно табаку, о высылке посылки сообщайте. Хотел сегодня надеть сапоги – не налазят – до того распухли ноги! Сегодня погода очень хорошая – тепло, тихо и сейчас (вечером) ясно».

Володимир Єфимов «РОЗСЕКРЕЧЕНА ПАМ ’ ЯТ Ь »

Дніпропетровська область, як відомо, належить до тих, які найбільше потерпіли від Голодомору в Україні 1932–1933 років. Січеславські краєзнавці – науковці й журналісти – вже кілька років ретельно досліджують це питання, хоч матеріали доводиться збирати по крихтах, бо живих свідків тих подій залишилося дуже мало. Восени 2007 року в клубі «Ріднокрай» при краєзнавчому відділі обласної наукової бібліотеки зібралися і дослідники, і ті, кому є що розповісти стосовно Голодомору, ті, хто має власну

точку зору: був то просто голод, спричинений об’єктивними факторами, чи маємо факт цілеспрямованого знищення українського народу тодішнім керівництвом СРСР. Перед краєзнавцями, студентами виступив відомий краєзнавець, письменник, журналіст Микола Чабан (20 листопада 2007 року як дослідник Голодомору він відзначений почесним званням Заслуженого журналіста України). Він розповів про шляхи своїх пошуків, про складність наведення контактів зі свідками подій 30-х років минулого століття, частина з яких нині мешкає за межами України. З опублікованих останнім часом матеріалів дізнаємося, що у південних областях України у роки Голодомору смертність збільшилася у п’ять-шість разів у порівнянні з попередніми роками, а, наприклад, на Київщині у 8-9 разів, тоді як у Криму (він тоді був у складі Російської Федерації) рівень смертності залишився на тому ж рівні. Репресії проти сільського населення посилилися з лютого 1933 року, бо завдання Кремля було вилучити в Україні 5 мільйонів 800 тисяч тонн зерна не було виконано – загони забрали лише 3,5 мільйона. Перелік злочинних дій влади, спрямованих на винищення українського люду, можна продовжувати й продовжувати. Нині стало відомо, що за межами СРСР багато чого знали про голод в Україні, навіть про його фактичні причини. Закордонні українці співчували багатостраждальному населенню України, намагалися хоч чимось допомогти. Так, 28 серпня 1933 року в Чернівцях (тогочасна Румунія) провели Велике

426

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

протестаційне Віче Українського громадського комітету порятунку України. А в Бучачі на Тернопільщині (тогочасна Польща) 29 жовтня 1933 р. відслужили панахиду за загиблими в радянській Україні. Збори протесту відбулися 29 жовтня 1933 року також у місті Перемишлі. Комітет «Франція – Схід» 4 травня 1934 року провів великий захід на пошану жертв Голодомору в Україні.

канському дослідникові Голодомору Марку Сільберману, який з допомогою Миколи Чабана записав восени 2007 року в Дніпропетровську кількох свідків голоду. Ці записи з’явилися в Інтернеті. Про цей проект розповіла співредактор дніпропетровського англомовного часопису «Open it! UA» Олена Савельєва, котра допомагала Маркові в пошукові свідків народного лиха.

Тим часом у московському місячнику «Родина» в січні 2007 року з’являється стаття «Операция «Голодомор», де автор відкидає факти етноциду супроти українського народу і у всьому звинувачує українську діаспору, котра зробила здобутком Заходу правду про винищування українського селянства, ініціювала відкриття пам’ятників жертвам геноциду, зйомки фільмів тощо.

А ось свідчення про ті давні трагічні події мешканки Дніпропетровська Марії Деснянської, записані з її слів автором статті:

На засіданні клубу «Ріднокрай» спогадами про факти Голодомору поділилися ветеран журналістики, учасник війни Григорій Сімак, 1919 року народження, який мешкав тоді в селі Спаське Новомосковського району Дніпропетровської області; доктор технічних наук Раїса Радченко, котра пережила голод і втратила рідних в одному з шахтарських селищ на Криворіжжі; один з найцікавіших письменників Придніпров’я Микола Невидайло, який народився 1923 року в селі Боровківка П’ятихатського району на Дніпропетровщині і в деяких своїх творах звернувся до болючої теми голоду. Не зміг потрапити на засідання через стан здоров’я відомий дніпропетровський поет і письменник Микола Миколаєнко, який пережив голодомор у селі Мар’янівка на Криворіжжі і в самому Кривому Розі. Та він дав велике інтерв’ю амери-

– Наша родина – з Полтавщини. Тоді, як був Голодомор, ми мешкали у Гадяцькому районі. У 32-му році врожай був звичайний, ніякої посухи не було. Мій татусь був царським офіцером, тому йому не можна було мати землю. Він став священиком, і от його обклали таким податком, який він не мав ніякої можливості сплатити. Ще до 1932 року, коли проводилася колективізація, у нас забрали корову і підсвинка, хоч не міг же бути священик куркулем! А потім, вже у 32-му, прийшли комсомольці й забрали усе їстівне, що було в хаті, навіть продукти, які тато купував за власні гроші. А згодом, коли побачили, що більше нічого з нас взяти, спалили й хату. От ми й мешкали де завгодно. Якось я зайшла у приміщення наших пожежників і побачила цілу гору жорен ступ, – то був такий наказ позбавити людей можливості молоти чи товкти борошно з тієї малої кількості зернят, які тишком-нишком знаходили на полі. Щодня мерло так багато людей, що не встигали копати могили. А було й таке: хтось викопав яму для могили родича, а привезли стільки померлих з голоду, що у ній закопали багато небіжчиків. А коли настала

427

Розділ ІІ

« В И Ї В ГО Л ОД Н Е С И Т И Й УС Е, ЩО ЖИ ЛО...»

Свідчення очевидців голодомору на Дніпропетровщині 1932–1933 років

зима, то нічим було топити печі. З поля не дозволяли брати солому, от люди ходили на цвинтар і спилювали хрести на дрова... На засіданні клубу «Ріднокрай» мовилося і про віддзеркалення трагічних подій 30-х в образотворчому мистецтві. Так, відомий художникграфік Василь Хворост розповів про серію ліногравюр сумського художника-графіка Миколи Бондаренка «Україна 1933: кулінарна книга» (20 листопада 2007 року цей митець також відзначений указом Президента високою урядовою нагородою). Художник оповів про те, що змушені були їсти люди в ті тяжкі роки. Василь Хворост також презентував виданий «Дніпрокнигою» альбом нашого земляка, народного художника України Федора Клименка. Альбом носить промовисту назву «Голодомор. Реквієм на відстані часу». Книгу видано при підтримці облдержадміністрації. Учасники засідання клубу згадали і про видатну подію в сучасній історії Дніпропетровська – весняну виставку 2007 року «Розсекречена пам’ять», створену за дорученням Президента України В. А. Ющенка Службою Безпеки України (СБУ). Розсекречені архівні документи радянських органів державної безпеки висвітлили одну з найдраматичніших сторінок в історії українського народу – Голодомор 1932 – 1933 років. Дніпропетровськ став одним з двох десятків міст України, громадянам якого у квітні цього року була надана можливість ознайомитися з унікальною виставкою. Виставку презентували перші особи області. Дніпродзержинський дослідник, автор кількох книжок Олександр Слонєвський розповів на засіданні клубу про долю цвинтаря в селі Романко-

вому, котре нині є частиною Дніпродзержинська. Олександр Юлійович з болем говорив про те, що останки жертв голодомору безцеремонно викидаються, звільняючи місце для нинішніх покійників. Дніпродзержинська влада рішучих заходів не вживає, обмежуючись лише застереженнями не робити це. Спроби приватних осіб типу Людмили Циганок протистояти масовій нарузі над пам’яттю жертв терору дають мало наслідків. На засіданні клубу «Ріднокрай», крім дослідників, були присутні студенти Університету внутрішніх справ, яких запросив професор-історик Віктор Заруба. Факти, які вони почули, напевно, запам’ятаються на усе життя. Тож тепер вони, разом з усіма нами, свідомими громадянами України, 24 листопада запалили Свічку пам’яті.

Під час засідання в краєзнавчому клубі виступає свідок голодомору Раїса Радченко. Фото автора

Документально-художнє видання

« І ПОЛІ Г НАШ НАРОД , НАЧЕ СКОШЕНЕ ЖИТО … » Упорядники: РАТНЕР Олександр Григорович СТЕПОВИЧКА Леся Несторівна ЧАБАН Микола Петрович

У книзі використано фотоматеріали з фондів Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького, з приватних архівів авторів і упорядників

Автор проекту, головний редактор Олександр РАТНЕР Художник Сергій АЛІЄВ-КОВИКА Коректор Людмила ЧЕРВОНА Комп’ютерний набір Ірина ПОКУЛІТА, Лідія ПОНОМАРЕНКО