І ПОЛІГ НАШ НАРОД, НАЧЕ СКОШЕНЕ ЖИТО... Частина 2 by kovyka alli

«І

п о л і г

н а ш н а р о д , н а ч е с к о ш е н е ж и т о...»

Го л о д о м о р

1 9 3 2 – 1 9 3 3

р о к і в

н а

Д н і п р о п е т р о в щ и н і

Дніпропетровськ АРТ-ПРЕС 2008

Редакційна рада: Євгеній БОРОДІН, заступник голови Дніпропетровської обласної держадміністрації Віктор СИЧЕНКО, начальник Головного управління освіти і науки Дніпропетровської обласної держадміністрації О л е к с а н д р Р А Т Н Е Р, член Національної спілки письменників України Леся СТЕПОВИЧКА, голова правління Дніпропетровської обласної організації Національної спілки письменників України Микола ЧАБАН, член Національної спілки письменників України Надія КАПУСТІНА, директор Дніпропетровського історичного музею ім. Д. І. Яворницького Надія ТИТОВА, директор Дніпропетровської обласної універсальної наукової бібліотеки

Автор проекту, головний редактор: О л е к с а н д р РА Т Н Е Р

До видання увійшли документальні матеріали і свідчення очевидців та твори дніпропетровських письменників і художників про Голодомор 1932 – 1933 років на Дніпропетровщині.

З М І СТ

Переднє слово Євгеній Б ОРОД І Н «І вирій жахнувся країни Вкраїни…»

Передмова Олекс андр РАТНЕР, Л ес я СТЕПО В ИЧКА, М и ко л а ЧАБАН За велінням народного болю 17 Розділ І « ТАК ОС Ь , ІСТОРІ Є , Я КІ ТВО Ї СТЕЖКИ . . . » Трагедія Дніпропетровщини 1932–1933 років Ігор КОЧЕРГІН 1933 – біль, який не минає

Л юдми ла М АРКОВА Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Документи і матеріали керівних партійних та урядових органів щодо голодомору 1932–1933 років на Дніпропетровщині

К атерина ТЕЛЕЖН ЯК Документи з історії голодомору 1932–1933 років у зібранні Дніпропетровського історичного музею ім. Д. І. Яворницького. Огляд колекції 13 Н адія ТИТО ВА Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині. Бібліографічний покажчик 134 Розділ ІІ «В И Ї В ГОЛОД НЕСИТИЙ УСЕ, ЩО ЖИЛО. . . » Свідчення очевидців голодомору 1932–1933 років на Дніпропетровщині Апостолове і Апостолівський район Семен К У ЗЬМЕНКО Того року я втратив маму

166

Васильківський район

170

Верхньодніпровський район

171

Дніпродзержинськ

194

161

Людми ла ЯЦ ЕНКО, Олекс андр СЛОН Є ВС Ь КИЙ Голодомор в Камянском районе (із книги «Дух ушедшей эпохи») 197 Дніпропетровськ Жовті Води

209

220

Тамар а Ж У РБА Голоси із 33-го. Голодомор на Кіровоградщині Кривий Ріг і Криворізький район Криничанський район

238

Магдалинівський район

248

236

Микола ЧА БАН Спасибі предкам за духовний спадок

249

Нікополь і Нікопольський район

251

Новомосковський район

267

Павлоградський район

275

Петриківський район

284

Петропавлівський район

322

Покровський район

326

П’ятихатський район

333

Солонянський район

340

Томаківський район

348

Царичанський район

348

В олодимир ЛОЙК Голодомор. Роздуми над матеріалами архівів і преси Широківський район ЮР’ївський район

370

381

Микола ЧА БАН Зі спогадів українців Канади Ми понесли великі втрати У пеклі 1933-го я вціліла одна

393 393 402

352

223

Перед чорною пащею голоду Пережите в голодні роки

407 412

Микола ЧА БАН «Надсилайте їстівного!»

417

В олодимир ЄФ ИМОВ Розсекречена пам’ять

421

Розділ ІІІ « Б І ДИ У З ОР – ГОЛОДО М ОР. . . » Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини Григорій БІ ДНЯК Як страшно дихає земля… Тридцять третій 428 Що діялось… 431 Як вижив я 432 Ірина ВІ РЛИК Молитва

427

433

Яна ГЛАДИР Похвала царствію Аїда

434

Вік тор ГРИ ЦЕНКО Балада про 300 карбованців. Оповідання Юлія ДМ ИТРЕНКО «Люди косять жито…»

445

Федот ЖИВАГА Хуртовина. Оповідання Олекс андр ЗАВ го р од н ій 1933

452

Олекс андр ЗА ЙВИЙ Голод. Трагедія

453

Юрій КІБЕ ЦЬ Лихо повоєнне 478 Забутий роман 479 Герри – скіфське місто 480 Розправа над кобзарями Український хліб. Еволюція

446

481 483

435

Федір КЛИМЕНКО «Пішла біда з торбиною…» В а лерій КО ВТ У НЕНКО Україні…

490

492

Анатолій КРА ВЧЕНКО- РУС ІВ На хвилях голоду

493

Микола М ИКОЛАЄНКО Біди узор – голодомор 496 Наче чорна ніч упала на Україну Спогади про голодомор 1932-1933 рр. Микола НЕВ ИДАЙЛО Сумна пісня про корову. Новела

498

504

Н ата лк а НІК УЛІНА Непоховані 512 «Чуєш, Доле! Ходімо з тобою…» 1933 513 «Босі ніжки ступають на гостру траву…» «З історії виходимо, як з пущі…» 1944 514 «Так ось, історіє, які твої стежки…» В а лер’ян ПІДМОГИЛ Ь НИЙ Син. Оповідання

518

Гаври ло ПРОКОПЕНКО Не забуду, не прощу – ніколи!

536

Михай ло ПРОНЧЕНКО Забирали останню зернину Україна в сльозах утопала

541 542

512 513 514 515

Микола САРМА-СОКОЛОВС ЬКИ Й Ланцюг та цурпалок. Документальна новела Голодний 546 Книга життя 546 В олодимир СІРЕНКО Голод. Оповідання Чорна кобила. Оповідання Владлен 554

547 549

544

Юрій СОЛОВ Е Й Люблю тебе, село моє. Уривок із книги Лес я СТЕПОВ ИЧКА Свято солодкої лободи. Новела Балада про Петриківську скриню Реквієм за Джеймсом Мейсом

558 568 570

Борис ТЕНЕТА Місто. Оповідання Гармонія і свинушник. Уривок

572 576

В аси ль ХВОРОСТ «Біда та чорная дорога...»

584

555

Микола ЧА БАН Гарнік Хачатрян працює над Меморіалом жертв Голодомору Григорій ЧАПЛ Я Чи зрадник я? Жебрак

593 594

Михай ло ШЕРЕ МЕТ Панахиди по убієнних Н ата ля ЯКИМА ХА Батьківщина

603

НАРОДНА Т ВОРЧІСТ Ь

604

595

589

Розділ III « БІДИ У ЗОР – ГОЛОДОМОР... » Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Гр и горій Б і д н я к

Я К СТРАШНО ДИ Х АЄ ЗЕМЛЯ…

а цвинтарі голодомору стою, дивлюсь, і гомін стих... Калина тягнеться угору, пекучий хрест один на всіх... А скільки тут людей зарито у тридцять третьому було?! Мовчить душа несамовито, зітхає болісно село... Стою над пам’яттю мільйонів, яка від правди віддаля, і наслухаю вирок дзвонів: як страшно диха тут земля...

432

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

ТРИД Ц Я Т Ь ТРЕТ І Й У тридцять третьому і я на світ родився. В той день і рік, як голод лютував... Можливо б я, було, і не з’явився, коли б про нього я тоді щось знав. А що про нього було знать маляті? Маленьким серцем жах той розпізнать. Його творили сталіністи кляті, а не могли ж не знати, що творять... Робили все спрямовано й свідомо, аби вмирали люди з гіркоти... Самі ж раділи з присмаком при тому і домагались хижої мети...

433

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. .. »

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

І домоглися – стратили мільйони старих, батьків, дітей і матерів. Метались скрізь червоні батальйони, а їх наставник у Кремлі звірів... Великою ціною сталося те лихо. Велика рана не загоєна ще. Ні! Ще й досі серце моє плаче тихо... Той геноцид і досі ще в мені. А вбивці ті ще ходять поміж нами. По-фарисейськи ще й тепер живуть. Вони чужими думають думками, а хліб і сало наше, бач, жують.

434

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Ще й намагаються до влади стати, та повернути нам минувшеє те зло... Хоча б чортам Україну продати, аби її і зовсім не було. Вони й тепер приймають нагороди – підступний блуд втаєчено у них. В Верховній Раді промовляють оди... Свій підлий лик ховають в одах тих.

435

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Щ О Д І Я ЛОС Ь . . . В колгосп корову степом повели... Як не благала податківця мати. А ми тоді малими ще були – всього того могли ми i не знати. Що діялось у нашому селі?.. Курей i тих iз двору забирали. Селяни відмовлялись від землі – на вишню й ту податок накладали. Садок вночі рубали на дрова, щоб податківець змилувався, зчувся... Була матуся наша, як вдова, бо ж батько ще з війни не повернувся. Голодними й холодними були та їли лободу, щоб не вмирати... Отак, було, при Сталіну жили, а мусили його ще й прославляти.

436

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Я К В ИЖИ В Я У тридцять третьому і я на світ з’явився в козацькому, вербовому краю, коли в селі голодомор чинився i нищили всю націю мою. На кладовище люди йшли вмирати. Хто не дійшов – на вулиці вмирав. Вже не було кому i поховати, так убієнний голодом й лежав. Від голоду вмирала моя мати, а ще потрібно i мене кормить, сестру голодну на руках тримати, i при смерті дідусь уже лежить. Був березень червоної відзнаки, i більшовицькі руки – у крові... З села втікали i коти, й собаки, щоб їx не з’їли люди ще живі. Та що собак – дітей своїх з’їдали. Була голодна й чорна та весна. Не тільки люди – села вимирали. Як вижив я? Господь один те зна...

437

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Ірина Вірлик

М ОЛИТ В А Простимості, блаженної простимості... За тi rpixи, що творимо щодня, За ту брутальність щодо одержимості, За викреслене щастя навмання. I на коліна, впасти на коліна... Мотуззя рук до неба підвести. Спокусою заганьблена країна, Голгофи й катафалки нам прости. Простила б лихварям за лицемірство І вбивцям у пекельному вогні. А іншим за знесилене зневірство – Фальшиве світло в білім ліхтарі.

438

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Я н а Гл а д и р

ПОХВАЛА Ц АРСТ ВІЮ А ЇДА Гарячий струм неспокою i болю, Людських rpixiв спокута i журба. По чорному затьмареному полю Плететься душ наляканих юрба. Ми звикли так сприймати світ таємний, З дитинства ми боялися його, Несучи хрест, набридлий i важенний, У темряву майбутнього свого. Несучи, ми тремтіли i гадали, Що нас чекає вдень або вночі. Страждали, дбали, важко працювали, Втирали піт, вдивлялись вдалечінь. А може, там, під свіжою травою, Знайшли б i спокій, і жадану мить, Коли душа вже не скипить од болю, Коли вже серце так не защемить? Там, може, день спокійний i безхмарний, А може, зopi падають туди? О, смерті дух, привабливий i марний. Мене у вічний спокій поведи.

Червень 1995 р.

439

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

В і к тор Г р и ц е н к о

БАЛАДА ПРО 300 КАР БОВАНЦІВ Оповідання – Ви, може, заховали б свого блокнота? А то, боюсь, розмови в нас з вами не буде. Ви попросили мене поділитися думками. Ділюсь, але не для того, щоб завтра мене було ославлено на весь район. Прошу – заховайте ... В Олега Гуртового сіпнулися губи: хотів заперечити (матеріал у газеті – його хліб), та перехопив перше слово і дав собі наказ: ‘‘ Помовчи, послухай, а для статті вистачить і побаченого на зборах. Все одно більше 250 рядків відповідальний секретар не виділить...’’ Співрозмовник Олега – знатний механізатор району (в репортажах з радгоспу обов’язково згадувалися його ордени) Григорій Іванович Білозір – невідривно спостерігав, як кореспондент відкривав ‘‘дипломат’’, щоб заховати досить грубенького блокнота. – Мабуть, таки грякне, – кивнув Білозір головою на далеку хмаринку, що чорніла непорушно десь над Кривим Рогом. – А в мене квочка з курчатами на подвір’ї припнута. В кінці літа заквоктала, а стара взяла та й підсипала, не відаючи, що в лікарню зляже, – поділився думкою з кореспондентом, і той раптом на якусь мить відчув себе сусідом Білозера. – Та якось буде – донька з онуком гостить. Думаю, що не забула свої школярські обов’язки. Колись все домашнє господарство на ній трималося. – А красива у вас донька? – раптом невпопад запитав Олег і відчув, що червоніє. – Вибачте, можете на дурні запитання не відповідати. – Не таке вже й дурне, товаришу мій дорогий. Думаєте, я вперше бачу кореспондента? А от вперше мене запитали, чи красива моя донька. Красива! Дуже красива. Як і мати її колись. Та чи щаслива? Оце вже не питайте. Народилася в обмитий слізьми день, та так і вмивається ними щодня, а після них ще красивішою стає ... Старий замовк, наче сам сльозу ковтнув. Мовчав і Олег: оце подумки складав портрет Білозера, а воно нічого й не виходило, бо не було деталей, за які могло вхопитися око. Ні вусів підківкою, ні щедрої сивини. Підстрижка – давно забутий ‘‘бокс’’, а сам сухий, мов тараня. Останнє порівняння кореспондентові сподобалося – тут уже можна пофантазувати про степ, сонце і суховії. – От-от, – знову заговорив Григорій Іванович, – тут траурні мітинги, печальні лиця, клятви ви-

440

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

конати сталінські заповіти, а в мене груди радістю розпирає: донька народилася! То брехня, що всі батьки хлопців-синів ждуть. Ми з Анютою надіялися на доньку. Навіть ім’я загадали. Ок-са-на! – Білозір не вимовив ім’я, а наче проспівав.– Бреду ото на траурний мітинг до контори колгоспу, імені Молотова артіль була, а в самого думка гвіздком штрикає: ‘‘Зайти чи не зайти до крамниці?’’ Зустрівся з Сергієм Стороженком, ділюсь радістю, а він мені: ‘‘Помовч, Гришо, про радість. А то не зрозуміють ...’’ І не каже, хто не зрозуміє. Хлопці в бригаді зрозуміли б. Так і не прилили ми народження Оксани Білозір, а тепер дивуємось, що сльози ллє!.. – Та це ви, Григорію Івановичу, даремно. До чого тут горілка? Можливо, збіг обставин. Знаєте, за теорією ймовірності... – Як до чого?! – вперше за час розмови не дослухав Білозір.– Радість не світилася на наших обличчях. А дитя все розуміє, хоч воно й немовля... Олег уже був не радий, що спитав про красу доньки. Слухай тепер про народження Оксани, про смерть Сталіна, якої він не пам’ятає, бо малий був, і Бог зна про що, але тільки не про те, що треба. Редактор щиро зізнався, що завдання написати про розпад орендного колективу в радгоспі імені Фрунзе отримано від секретаря райкому партії. Минулого року з ланки Григорія Білозера був сигнал, який мав насторожити керівництво радгоспу. Ланка тоді ще працювала за колективним підрядом. Спочатку було, здається, все гаразд. Механізатори одержували щомісяця аванс, добросовісно виставлявся коефіцієнт трудової участі кожного з них. Ланку, правда, зібрали методом ‘‘з бору – по сосонці’’, а тому й прогули були, й ‘‘загули’’. Була й надія, що ланковий своїм авторитетом зцементує колектив. А Білозір зробить своє, зробить і за того, хто взяв на день відпустку з приводу свята ‘‘святого ледаря’’. І все мовчки. Старі механізатори могли згадати, що Григорій Білозір завжди з чудинкою був. Оце, бувало, зустрічаються в кінці загінки: – Будемо шабашити, Івановичу? – Та пора... Ти поганяй, а я пилюку з трактора обмету – і за тобою... Оглянеться на півдорозі напарник, а агрегат Білозера знову в загінці. І такі коники не раз і не два за літо викине. А на роботу коли приходив? Обов’язково на годину раніше за інших, хоч живе в сусідньому селі. Ото покійний директор і увішав Білозера медалями та орденами. Але головний коник Григорій Іванович викинув саме в кінці минулого року. За коефіцієнтом трудової участі ланковий мав отримати на 300 карбованців більше, ніж один з любителів ‘‘вихідних’’. На збори, на яких гадали розкрити досвід роботи підрядної ланки, бо урожай кукурудзи був добрий, зібрали всіх механізаторів радгоспу, приїхали керівники РАПО і секретар райкому. А тут Білозір візьми та й скажи: – Не буду я одержувати отих 300 карбованців! – Як це не будете, Григорію Івановичу? Економісти підрахували – ваші це гроші.

441

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

– А чи підрахували ваші економісти, скільки в Боброва дітей? Не вистачало, щоб через мене діти голодували. Хай Бобров ті гроші отримує! – Раніше Боброву треба було про дітей думати, коли прогулював. От і буде уроком на майбутнє, – кинув слово представник РАПО. – Ви від голоду пухли? Ні? А я пух, а тому давайте поставимо крапку – то гроші Боброва ... – Побійтесь Бога, Івановичу, який голод! – загарячкував новоспечений директор Сердюк, до якого, врешті, дійшло, що в повітрі пахне скандалом. – Діти Боброва безплатно харчуються в школі... – От-от! Харчуються! – проказав Білозір вже від дверей... Звіт про ці збори Олег так і не написав. Порадився із секретарем райкому – резонанс міг бути непередбачений. Та і в області газету читають. Довелося писати звичайну інформацію про зустріч керівництва району з трудівниками села. І от черговий ‘‘коник’’ – Білозір відмовився від оренди. ‘‘Треба критичний матеріал’’, – сказали в райкомі партії. І такий матеріал буде – механізатори ледве що за чуби не хапались. А Білозір відмовчувався. Довелося Олегові говорити з ним вже після зборів... – Але досить про Оксану. Четвертий десяток пішов – час самій розібратися, кого вона любить і хто її. Одне скажу: в селі вона – гість. А тому на мені хліборобський рід Білозерів ставить крапку. Оце ще півроку покручу баранку ‘‘Бєларусі’’ – і пенсія. Все! Був орденоносець Білозір, а стане нікому не потрібний пенсіонер! Ех!.. – Ну що ви, Григорію Івановичу, – намагався заспокоїти старого Олег. – Ще є порох в порохівницях. – Помиляєтесь. Зморився вкрай. Часом в степу відчую таку втому, що хоч двигун вимикай. – І вимкнули б! Я молодий, а, щиро зізнатися, не зміг би на такій спекоті працювати. – От-от! Не ви одні. Таких, вибачте, багато. Та повернемось, як ви в газеті пишете, до своїх баранів. Я, до речі, читаю ‘‘районку’’. Бачу, хочете допомогти нам, хліборобам. Сказали вам, що треба писати про підряд? Пишете. Сказали про оренду – і от биту годину слухаєте моє патякання, просите поділитися думками про наболіле, чому відмовився бути орендарем, хоч нещодавно був ‘‘за’’. А мені болить те, що не для газети. А в мене думки про оренду такі, що вас не погладять по головці, коли напишете. Та, більш всього, їх редактор викреслить... – Наш редактор демократ, – спробував захистити ‘‘честь фірми’’ Олег, хоч знав, що без консультації в райкомі партії тут не обійтися – шеф не любить сам собі петлю на шию накидати. – От-от, демократ. А хто і коли в нас був не демократом? Не стрічав таких. Я в степу, наодинці, не раз про це думав. Все з любові до народу в нас робилося і робиться, – на зморшках старого механізатора раптом заграла посмішка. – А вам не страшно писати в своїх газетах лозунги ‘‘нагодувати народ’’? Мені самому здається, що ті, хто міг нагодувати народ, свого часу самі померли від голоду

442

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

на Соловках або доживають останні дні, як оце я. От тепер вся надія на оренду – бери землю, обробляй, вирощуй хліб! А кому оте ‘‘Бери!’’ кричимо? Моєму онукові? Покинула донька село! Сусідським, які залишилися? Але ж вони хочуть працювати вісім годин, а то й менше. А земля цього не любить. Як і сонце, біля неї треба ходити з ранку і до вечора. Ви в газетах пишете про любов до землі. А хто наших дітей навчив цієї любові? Вчителі? Але це, вибачте, не їхня парафія! В СПТУ? Не будьмо наївними – там навчать хіба що трактора водити. І тільки. А як відрегулювати сівалку під моркву – в нас і агроном не знає. От в Америці існують сільськогосподарські школи. Фермерські діти навчаються. То ви, мабуть, самі помітили, без мене знаєте, що там не готують механізаторів. Там дають знання хліборобові – як, коли і чим сіяти, як і чим збирати. А закінчить школу хлопчина – батько бере його в свої компаньйони. Інтерес пробуджує… За розмовою і не помітили, як чорна хмарка стала хмарою, яку шматували блискавиці. – Пішли на тракторну. Пересидимо зливу, а потім я вас підкину до автобусної зупинки. Не бійтесь за свій костюм. У мене там зберігається офіцерський плащ – подарунок колишнього чоловіка Оксани… Останні метри довелось бігти: слідом за вихром, який злизував своїм язиком торішню солому й пилюку, сипнуло по спинах крупними краплинами. – От і добре, що встигли. Цигарки є? Жаль, а я оце б курнув, хоч і кілька років тому й покинув. Гірчить і гірчить в роті. – Білозір махнув рукою в бік лави, вичовганої механізаторами. – Присядемо? – Може, печінка дає себе знати, що гірчить? – А хто його знає. З лікарями стараюся не мати справу. От Анюта за двох по лікарнях відмучиться… Помовчали. Злива за вікном набирала сили, змушувала насторожувати вуха, вслухатися, думати своє, потаємне. – Вибачте, Григорію Івановичу, задам ще одне дурне запитання. Можна? – Можна. Але, коли відповім по-дурному, не ображайтесь. – Та я про гроші, які ви відмовилися взяти. В нас в редакції один жартівник обіцяв написати «Баладу про триста карбованців». Яка ж доля тих грошей? – І я не взяв, і Боброву не віддали. Та він і не взяв би. Хоч і п’яничка, але гордий. До речі, мій земляк, з-під Тули. – Земляк? Ви українець. Як мені відомо, дмитрівський. А Бобров – істинний русак і в радгоспі всього кілька років. – Пригріла мене колись тульська земля. П’ять років мені було. Та й батькова могила там. Тому і земляки, хоча я, звичайно, ні Боброва, ні його батьків не знав. Да, про гроші. На школу перерахували.

443

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

А що таке балада? Бачте, у мене класів у житті було не багато... – Балада? Та я і сам детально пояснити не зможу. Щось на зразок героїчної пісні. – Героїчної… Да-а. Жаль, що кеби не маю. Написав би баладу про батька. Івана Герасимовича Білозера, земля йому пухом. – Він загинув під Тулою? – Загинув, але перший бій він виграв у тридцять третім. У голод, коли не було надії, що я виживу…    Стукотять на стиках рейок колеса товарняка. Той стукіт наче гвіздки в голову забиває Іванові. Оце заплющити б очі, заснути б і… не проснутися. Але Іван гонить від себе такі думки – пропустити станцію йому ніяк не можна. Треба будь-що роздобути який-небудь харч, бо Гриша від надмірного вжитку води, яку п’є, щоб голод заглушити, починає пухнути. Треба прощатися з поїздом, хоч хотілося подалі заїхати від того пекла, яке колись було рідним селом Дмитрівкою. Від пекла, де залишилася дружина й трійко старшеньких. Без Надії немає надії вижити, але Іван не має права здаватися: поклявся дружині, що врятує від голодної смерті найменшенького, щоб не перервалася нитка роду… На смерть свою Надія приберегла сухарик. – На, Ваню, а то не вистачить сили могили вирити, а я не хочу, щоб мене собаки за лице, обціловане тобою, кусали. Не хочу!.. Вперше за ті страшні дні він заплакав, коли давився тим сухарем, перш ніж взятися за лопату. Сльози падали на сухар, додаючи йому смаку. Та Іван врешті опам’ятався – приховав кілька шматочків для Гришуні. Хай пом’яне матір. Вдвох з Гришею, який весь час відставав – аж страшно ставало, що хтось (собаки або люди!) вхопить синочка, вони відвезли Надію на кладовище. Вдвох постояли, опустивши голови, над горбиком землі. Возика додому Іван не взяв – не наврочити б! Але ні! Що б не було, він врятує сина. Але для цього треба тікати з села, від землі, яка відмовилася годувати своїх дітей. Та чи тільки земля винна?.. Іван аж зубами скрипів, коли з Гришею на руках зайшов до сільради. На щастя, голова був на місці. – Богом прошу, Никодиме Прокоповичу, дайте довідку, що можу виїхати за межі області, – прохрипів прямо на порозі. – Оце перед вами вся моя сім’я. Дайте! – Вже раз давав, щоб з’їздив на заробітки на місяць до Кривого Рогу. А ти мені що дав? Дурничку! Міг би й залишитися, чому повернувся? Міг би притулитися, принишкнути десь на шахтах. – До дітей повернувся.

444

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

– Ну й дурний. – Дайте, треба хлопця рятувати! – Дам, а сам сяду. Не вийде. За ризик треба платити. Плати триста – і гуляй, як вітер… На все життя запам’ятав Гриша страх в батькових очах, та раптом батько сам став страшний. Кинувши сина прямо на стіл, він вхопив голову сільради за груди. – Триста, кажеш? Тридцяти мало? А дулю ти не хочеш, падлюко? – Пусти, навіжений! Хочеш, щоб я тебе посадив за образу совіцької власті в моїй особі? – Ні, крий тебе Матір Божа! Це я тебе посаджу, коли віднесу в район першу довідку і розповім, як ти мені її давав. І що сьогодні просиш, розповім! Ну, даси? – Сядь, Ваню, сядь. Не пори горячку. Я слово дурне сказав, ти додав. А ми ж з тобою майже сусіди… – Ага, майже родичі, – зло всміхнувсь Іван, але відпустив Никодима. Подумав якусь мить, навіть сина по голівці погладив, щоб не плакав, а потім потяг рукою шухляду стола. – О, та тут все, що нам треба! – Що ти робиш? Схаменися! Попадешся, обох посадять! – Не попадусь! – ляпав Іван печаткою по сторінках учнівського зошита. – Може, ще когось, такого, як я, виручу. – Потім заглянув углиб стола. Витягнув півхлібини, шматок старого сала, загорнутого в газету «Правда», й кілька цибулин. – Тебе, гада, можна тільки за це посадити, – махнув Іван перед носом Никодима газетою. – Забув, як Федору Перетятьку руку заламував? – В цій газеті немає портрета вождя… – Зате ім’я його десять разів на кожній сторінці згадується, – в Івана ще знайшлися сили для їдкого сміху. – Прощавай і не здумай жартувати. Партквиток тебе не врятує. 



Прикривши сина благеньким піджачком – хай ще подрімає, Іван поліз до торбини по своє останнє багатство. Це були солдатські чоботи – кілька дмитрівських хлопців, серед них і Білозір, попали в громадянську до кавалерії Будьонного. В цих чоботях Іван під вінець з Надією ставав. У них і в яму міг лягти, бо взував їх лише на великі свята. Іван хукав на чоботи, тер шматком мішковини, наводячи лиск, наче оце мав стати перед світлими очима помкомвзводу Романа Гарбуза. Але, більш всього, цінитимуть ці чоботи поліпше, ніж помкомвзводу. На кожному базарі такі знавці є, що куди тому Романові! За всіма прикидками, незабаром мала бути Тула. Пора покидати поїзд, бо на станції можуть

445

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

зняти – і ніяка довідка тобі не допоможе. – Гриша, Гришуня, синочку, проснись. Будемо сходити! – Щоб чаю попити, тату? – кліпнув очима малий, якому і вві сні хотілося їсти. – Ага, чаю. – Останнім часом вони пили «чай» – то з вишневих гілочок, то зі звіробоєвого цвіту. Іван навіть запас «заварки» мав. Зачувши, як паровоз зачахкав з натугою, бо долав чергову крутизну, Іван кинувся до дверей. Виждав момент, зістрибнув. – Не бійся, Гришо, я зараз і тебе зніму. – Іван щоразу боявся залишати у вагоні сина і щоразу знав, що той страх надасть йому сили наздогнати вагон і підхопити сина. Цього разу ледь-ледь встиг. Сили покидали Івана. Хотілося і плакати, і Богу молитися, і клясти все на світі. – Ну, от ми й на волі, синочку. Поп’ємо чаю – і в дорогу пострибаємо. Після «чаю» Івана розморило – в поїзді не вдалося поспати, бо боявся приїхати прямо в руки міліції. Встромив у землю гілочку, а неподалік від тіні поклав камінчик. – Оце, Гришуня, як дійде тінь до камінчика, ти й постукаєш ним об казанок і скажеш: «Вставай, лежебоко». Добре? – Добре, тату. Я коні й воли буду пасти, – як доказ сказаному витяг з єдиної кишені штанців кілька відшліфованих річковою водою камінчиків. Білі – то воли, а чорні – коні, бо в батька колись були вороні. А тепер тих коней немає, бо в колгосп здали. Здали, а Гриша так любить коней, особливо лошаток… Пройшли кілька кілометрів по шпалах – Іван широким кроком, а Гриша підстрибки (Господи, де й сила в тих ніжках бралася!), коли помітили попереду людей. Працювали ремонтники. Перша думка – зійти зі шпал і обійти лісовими та польовими дорогами, але страх заблукати змусив йти вперед. Дійшовши до робітників, Іван торкнувся кашкета вільною рукою, бо іншою вів сина. – Добрий день, люди добрі, – прагнув вітатися російською мовою, бо колись в кавалерії він найпершим і найкраще від інших почав «штокати». Здається, все гаразд. Але ж ні! – Что, приехали наш хлебец кушать? – запитав один з молодиків, за що отримав штурхана від старшого – від батька чи дядька. Іван змовчав. І звідки вони ото взнали, що він з України? Піджачок (колишня шахтарська спецівка) схожий на їхню одіж, штани ще без латок. Правда, босий. Так і в них по селах всякі ходять. Такі, як Гриша, взагалі без штанів бігають. – Не будемо вітатись, Гришо, га? – запитав батько малого, коли помітили чергову групу ремонтників.

446

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

– Не будемо, хлібця все рівно не дали, – погодився син. Не привіталися. Дивилися під ноги і все ж почули: – Что, плохо на Украине? Іван різко повернувся. Усміху не побачив, а тому відповів, не коверкаючи слів »на московський лад»: – Погано, вкрай погано, братіку… – Ану-ка, малец, подойди сюда. Да не бойся, глупый. У меня для тебя что-то есть. – А що? – спитав Гриша і заховався за батькову штанину. – Курочка яйцо снесла – сразу вареное, – засміявся робітник, на його долоні забіліло диво дивне – куряче яйце. Гриша поглянув спідлоба на батька. Той кивнув головою. – Спасибі не забудь сказати… Те варене яйце стало першою і незабутньою радістю малого на тульській землі. Ноги задріботіли веселіше, а очі шукали попереду ремонтні бригади. – Цього разу скажемо здрастуйте, тату, ага? – Обов’язково скажемо, сину, обов’язково… На базарну товкучку, а саме там можна було продати чи проміняти на харчі чоботи, йти з дитиною було страшно – і затоптати можуть, і загубити недовго. Повагавшись, Іван витягнув мотузок і прив’язав малого до деревця. – Сиди, спочивай. Я швиденько продам чоботи і принесу хлібця. Хочеш хлібця? – Хочу. І борщу. – Все буде. Тільки сиди тихо, стережи казанок. Добре?.. Від випадкових попутників Іван наслухався про міських вуркаганів, які на ходу підметки рвуть, а тому чоботи міцно затис так, що одна підметка була спереду, а інша за спиною. – Кому сапоги? Кавалерийские сапоги… Незабаром і покупець трапився – постукав зігнутим пальцем в підметку. – Сколько? – Та… – затягнув Іван,– а що б ви дали? – Сколько лет носил? Іван захвилювався, хотів було доказати, що чоботи майже нові, як раптом відчув, що позаду хтось різко сіпнув чоботи. Як птиця крилом, змахнув Іван ліктем – встиг перехопити таки один чобіт. – Што, дядя, испужался? – блиснув золотою фіксою хлопець років вісімнадцяти. – Та ні, не злякався, – і собі посміхнувся Іван. Блискавичним ударом колишнього кавалериста

447

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

він попав каблуком чобота прямо в золотого зуба. А далі на Івана щось найшло. Замість того, щоб тікати зі своїми чобітьми подалі, він сів верхи на вуркагана і почав його гамселити. – Не злякався, чортів конокраде, не злякався! Я тепер нічого не боюсь! – Бив, а перед очима бачив, як вчинили самосуд конокрадові – найстрашнішому для селянина злодієві. – А что это ты кровь с нашего товарища пускаешь, колхозник недорезанный? – почув раптом Іван, і його руку з занесеним чоботом перехопило відразу кілька рук – молодих і дужих. Схопився. Навколо – чужі і хижі молоді обличчя. Кільце кожної миті вужчало. «Гриша! Треба тікати». Та тікати було нікуди – кільце замкнулося. В чиїхось руках зблиснуло лезо ножа. «Все! Пробач, Надіє, не виконав твою волю…» І тут, як грім з ясного неба, міліцейський свисток. – Ви заарештовані, – лягла на плече Івана важка рука постового. – Руки за спину. Та без фокусів – буду стріляти. Кільце вуркаганів розімкнулося. Чиясь рука ще тяглась до Івана, та хтось кинув: «Ш-ша», і хлопці розчинилися в натовпі, наче їх і не було. – Твої? – кивнув міліціонер на чоботи і підхопив рукою речовий доказ. Пройшли майже півкілометра, як Іван раптом різко став. – Можеш стріляти, але далі не піду. – А чого це? – посміхнувся міліціонер. – Гриша, синок, на базарі до дерева прив’язаний. – Що ж ти, дурню, мовчав! А я-то думаю, чого ти все бичиш шию. Давно думав відпустити, та все боявся, що вурки слідкують. Як попити дати, зарізали б. Ото, щоб врятувати тебе, довелось заарештувати. Де сидить дитина? Розказав. – Сядь в отих кущах. І ні кроку. Приведу хлопця. – Ви йому про борщ скажіть, а то кусатися буде. Я навчив, щоб чужі не вкрали. Про борщ. Це в нас їжа така. – Що таке борщ, я добре знаю, братіку. Сам з України. Тільки ще з громадянської. Жди… 



– Борщ того дня я не їв. Якийсь суп, бо дружина в дядька Оксена не вміла варити борщів. То була моя друга радість на тульській землі. А згодом дядько Оксен влаштував батька на шахту – колись там буре вугілля добували. І ми стали туляками. Тому мені Бобров щирий земляк. – А не був би земляком, то хіба інакше ви вчинили б? – Звичайно, ні. Ну, час вже додому. Дощ вже давно закінчився. Зараз я вас до автобусної зупинки підкину, а то й до самого Кривого Рогу, бо вже пізненько.

448

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Підійшли до трактора. Григорій Іванович витягнув офіцерський плащ. – Зодягайте. І знаєте що, – ніяково посміхнувся, – вибачте мені. Довго говорив, але, мабуть, не те, що вам треба. Цю історію навіть в сім’ї ніхто не знає. А їду степом – дядько Оксен перед очима, його дружина, тітка Василиса, царство їм небесне. – А як ваш батько помер? – Як помирають солдати? В окопах або в атаці. В сорок другому. А я на шахту, на батькове місце пішов. Вже після армії повернувся на Україну – батькові обіцяв. А мені немає кому наказ дати. Немає. І в тому моя печаль. Наче життя даремно прожив. Обривається нитка роду, чого моя мама так боялася. – А онук? – Він уже не Білозір… А Оксана вдруге прізвище змінить, мабуть, бо розійшлася зі своїм офіцером. – А ви дайте онукові своє прізвище. Думаю, що донька вас зрозуміє. – Та чи можна так? – Можна. Всиновіть. І не обірветься, як ви кажете, нитка вашого роду. – То мама моя так казала. А щодо згоди, то зараз і запитаємо: мимо нашого села ближче до Кривого Рогу… Трактор зупинився біля незнайомого Олегові двору, з якого вийшла молода і красива незбагненною вродою жінка. Олег відчув під горлом клубок. Назустріч йшла незнайомка з сусіднього факультету, з якою колись давно він так і не зміг познайомитися, хоча хотів і, здається, хоче й досі…

1982–1989 рр.

449

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Юл і я Дм и т р е н к о



Люди косять жито − Зразу цілий жмут. Падає розбитий Колосяний люд: І мале колосся, І достиглий плід. Так вмирає зовсім Золотавий рід. Знов приходить літо, Плаче соловей... Люди косять жито, Смерть стина людей.

1 5 л и с т о п а д а 1 9 94 р.

450

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Ф е дот Ж и в а га

Х У РТО В ИНА Оповідання «Біда вівцям, де вовки пастушать». (З народної творчості). Мені завжди таланило на добрих людей. І коли відкрилася скриня Пандори і над народом України повис Дамоклів меч, і тоді, наче по волі доброї чарівниці, переді мною з’явилася Людина-рятівник. Цього дня лемент долинав вже з іншого кутка села. Сумне жіноче голосіння пронизувало тишу похмурого ранку й наповнювало сповиті неспокоєм серця. Кожен думав: «А кого ж завтра? А бува, відведи Боже, не мене?» Я давно впорався по господарству, але що там і поратися – одна корівчина, і з тугою на серці, як осінні хмари, блукав спорожнілим подвір’ям. Позирав на вулицю, то через тин до сусідського двору, аби кого уздріти та довідатися: «Кого?» Угледівши сусідку, я поспішив до перелазу. І, навіть, не вітаючися, прошепотів «Кого?» Сусідка наче чекала цього і так само пошепки випалила: «Сидоренків сьогодні «патрають». Я там була. Кажуть, на Вологду... Синьоніс «господарює». Сидоренчиха не виходила з хати, то він її стусанами випхав. Сам одягнений у Броварів кожух, а в його сина бачили сіряк Климчуків. Ух!.. гультяї, – просичала молодиця, – людей виселяють, а їхнє добро – хто скільки потягне». Вона ще щось хотіла розповісти, та я вже пішов від неї. В моїй уяві постала жахлива картина «розкулачування»... Тепер сільського трударя іменем влади грабують, викидають з власної хати і виселяють за тисячі кілометрів у снігову пустелю. За що? За його мозолясті руки, за зрошену його потом ниву? А може, за ту радість та надію, яку він плекав у своєму серці, дивлячися на вирощений колосок? Ще не закінчилася «запекла боротьба з куркулем», а вже лихо своїм кострубатим крилом шарпнуло і нас. Нас – це людей середнього достатку, а то і бідноту. Усуспільнили в нас усе: коні, воли (в кого вони були), реманент. Навіть кам’яні котки позабирали. А потім наказали здати в колгосп і корів. Тоді з’явилась примовка: Ні корови, ні свині. Один Сталін на стіні...

451

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Викликали мене до контори колгоспу, яка знаходилася в добротній хаті розкуркуленого Весла. Найактивніший член «комісії по колективізації» Сінсєв – на прізвисько Синьоніс зустрів мене брутальною лайкою. Його бугрувате обличчя, що скидалося на шкіру крокодила, побагровіло від люті, а сизий ніс хронічного алкоголіка сопів, як ковальський міх. – Чого корову не здаєш?! – зашипів він хриплим голосом. – Та як же? – почав я благально. – У мене ж велика сім’я, діти... – Що?! В тебе сім’я і діти? А в інших? Якщо не приведеш корову сьогодні, – репетував на всю контору Синьоніс, - то завтра я відправлю тебе з твоїм насінням на Соловки! Зрозумів?! Я вийшов з контори і, раз у раз спотикаючись, поплентав додому. Вдома вже чекали тієї страшної звістки, яку я приніс. Мати й дружина голосили, плакали діти, а батько поник головою і тільки й вимовив: «Тепер ми загинемо». Вивів я з двору корову і зупинився. За мною вийшла вся родина. І знову сумне голосіння жінок та вразливий плач дітей. А корова, наче відчуваючи наше і своє лихо, повернула до нас голову. З її засмучених очей потекли, як у людини, сльози. Я заслаб. І заслаб не так від голоду, що вже розіп’яв свої чорні пазурі, як від туги за нашою втраченою годувальницею. Вдень я блукав навколо повітки, в якій були загнані корови, й прислухався до їхнього ревіння, впізнаючи голос нашої Чубарки. Або ж проходив повз іншу повітку, де тепер стояли коні, сподівався дістати шматок м’яса з загиблої тварини. А вночі не міг заснути. Згадував ще не таке далеке минуле, коли ми тяжко, але радісно, з надією, працювали на власній ниві. Та думка скоро, як перекотиполе, перекочувалася на сучасне, жахливе. Хто молодий та спритний, в кого вистачило волі залишити створене його життям, залишити безповоротно, назавжди, наче сховати у домовину, той з родиною подався на Кавказ. А ті, котрі залишилися... багато з них пішло в домовину. А їхні домівки, осиротілі, напівзруйновані, заметені снігом, наводили смуток і ляк. З запустілих хат знімали посірілі солом’яні стріхи, щоб годувати відтепер уже колгоспних коней. Розкриті хати густо рябіли по селі, як кістяки гігантських тварин... «Загине наша корова, – думав я, – помремо і ми голодною смертю. Що робити? Що?!» Зима була сніжною та морозною. Часті снігопади супроводжувалися крижаними, рвучкими вітрами. Низько над землею повисали свинцево-білі снігові хмари, спускаючи серпантинові полотна. Лапаті сніжини підхоплювалися зловісним вітром, кружляли вихором, піднімаючись у височінь, і знову шпарко жбурлялися, вдарялись об землю, розбивалися на дрібні крижані кристали. Їх підхоплювала нова, ще скаженіша вітрова хвиля і з протяжним посвистом, з ревінням розлюченого звіра носилася над землею, замітаючи яри, села, байраки, пересаджуючи кучугури снігу з одного місця на інше, то знову, вихопившись на простір, котила сніговою лавиною, замітаючи все на своєму безмежному шляху. Однієї ночі, щоб розвіяти смуток, який не покидав мого знервованого серця, я в задумі при-

452

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

слухався до журливого хороводу хуртовини. І в цім вітрянім гаморі, в його гудінні, свисті, в несамовитім витті мені вчувалися безкінечні вигуки сердитого хриплого голосу: «З-ме-ту-у!.. З-ги-не-ш!.. У-уб’ю-у-у!»... І я жахнувся. Та це ж Синьоніс! Це ж він скаженіє разом з хуртовиною! Це ж він підняв цю хуртовину! І тут, наче провісник, ледь чутно вирізняється з цього гамору стихії – тихий, лагідний голос, раз у раз нашіптуючи: «Ря-ту-у-й-ся... З-ги-не-ш... З-ги-не-ш... З-гу-би-ть»... І цей голос, голос добра, підняв мене і поставив на ноги, відвів від мене кволість, втому, розпач, вливши мені нові сили, надію на життя. Я одягнувся, взяв необхідне і, не сказавши нікому ні слова, вийшов з хати. А вже за годину, долаючи хуртовину, по коліна в снігу, брів я степом, тягнучи за налигач свою корову. А ще через годину був у байраці. З силою я вдарив обухом сокири бідолашну Чубарку по голові. Вона похитнулась і впала. Я з жахом відскочив убік, випустив з рук сокиру і, обхопивши голову тремтячими руками, розпачливо згукнув: «Боже, що я наробив!»... М’ясо я переніс у замаскований мисливський курінь, а все інше викинув у глибокий яр. Хуртовина посилювалась. Тільки через два тижні хтось перерахував корів і в селі здійнявся ґвалт: «Хто насмілився забрати корову?!» А за декілька годин з’ясували, чия корова зникла. На моєму подвір’ї з’явилися активісти. Мов зграя зголоднілих псів, вони перерили все, шукаючи якихось доказів. Допит мені чинив уповноважений райпарткому. Вимахуючи наганом, він викрикував слова, якими наче і вичерпувався його лексикон: «Гад! Уб’ю! Розстріляю!» А Синьоніс сікався до моєї дружини: «Де корова?! Де поділи корову?!» Їм потрафило знайти лише шмат мерзлої конятини... Поступово все вгамувалося й немовби забулося. Тоді, дочекавшись хуртовини, я приносив із своєї схованки м’ясо, яке врятувало наше життя. З землі вже зійшов сніг. Сухі, ще морозні вітри все частіше приносили запах весни. Тепер не треба чекати хуртовини, щоб замела слід. І я необачно подався до своєї схованки на світанку. Додому повертався, коли з-за обрію виглянуло, наче вмите весняною росою, сонце. На бригадному подвір’ї, куди я пішов, щоб скоротити шлях, переді мною, немов привид, з’явився Синьоніс. «Що несеш?!» – зверхньо, як подобало керівництву , не запитав, а гримнув він на мене. І по цих словах шарпонув за мій одяг з такою силою, що я ледве втримався на рівних ногах. З-під моєї поли прямо до його чобіт впали дві коров’ячі ноги. Це останнє, що було в схованці; два відрубки коров’ячих ніг, у шерсті і з ратицями. «А-а-а... – процідив Синьоніс, – корова! Це ти її вкрав? Злодюга-а-а!» І, схопивши мене за комір, поволік у двері спустілої конюшні. До ніг мені він кинув ношу і закрив двері на замок. Мене обійняв страх. Що робити? Як вибратись? Я кинувся до дверей. Та марно! Двері не піддалися моїм зусиллям. Потім я підбіг до маленького, на дві шибочки, віконця. Як би я хотів стати пташкою, щоб випурхнути на волю!.. І тут крізь маленьке, без шибок, віконце я побачив, як на подвір’я зайшла малознайома мені літня людина. Це був ветеринар, який приїжджав до нашого колгоспу з сусіднього села. Перекинувши через плече замащену шаньку, він кудись поспішав.

453

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

– Дядьку! Дядьку! – гукнув я до нього благальним голосом, – відчиніть, випустіть мене. Він швидко підійшов до віконця. – Чого ти тут? – Синьоніс запер. – За що? – Ось, – простягнув я йому ратиці. – Він витрусив у мене. Ветеринар збагнув, про що йде мова, взяв з моїх рук ратиці, вкинув їх до своєї шаньки і кудись подався. За хвилину-дві він повернувся, мовчки подав мені у віконце два обрубки кінських ніг. Такі ж, до колін відрубані, в шерсті. Тільки це були не ратиці, а копита. Я не встиг подякувати, як він так само хутко зник, як і з’явився. А коли вдруге перевів свій зчудований погляд з копит на віконце, то побачив, як до двору бригади підходять активісти. Почувся брязкіт металу, й двері відчинилися. Першим переступив поріг Синьоніс, за ним міліціонер, потім активісти. Я сидів на тому ж місці, куди штовхнув мене Синьоніс і, похнюпивши голову, дивився на копита, які лежали переді мною. – Ось він, – вказав рукою у мій бік Синьоніс. Він хотів ще щось додати, але, вгледівши копита, ніби похлинувсь. Його обличчя перекособочилося, а з грудей йому вирвалося малозрозуміле белькотіння: «Д-де? Д-де?» З цими вигуками він побіг по конюшні, зазираючи в короби, римби. Перевернувши зі злості короб, він підбіг до мене, стусонув ногою в бік і заволав: «Д-де ко-ко-рова? Д-де?!» Цієї миті у відповідь йому почувся веселий міліціонерів регіт: «Ха-хах-ха! Так де ж твоя корова, Синьоносе?» «Ха-хах-ха-ха!» – котився по конюшні нестримний сміх, підхоплений активістами. – Ходімо, – вгамувавши регіт, гукнув міліціонер до Синьоноса, – у нас є більш важливі справи, ніж коров’ячі копита! Синьоніс ще раз стусонув мене ногою і вийшов, наздоганяючи активістів. Вже на подвір’ї він зупинився, потряс у мій бік кулаком і погрозив: «Ну, я тобі!»... Я – знав, що цього сміху Синьоніс мені не забуде. Знайшов я схованку. Кожного ранку спускався в глибоке підземелля. Скрип металевих тросів часом нагадував мені спів жайворонка, що ранньої весни, серед широкого степу повисає в повітрі і дзвінким переливчастим голосом вигукує: «Кий упустив! Кий упустив!» А просмолені донецьким вугіллям руки все ще пахли присамарським чорноземом. Груд ень 1991 р ок у. с. Коч ер е жки.

454

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Український Великдень 33-го (пам’яті діда Григорія Федоровича, який помер з голоду у 1933 році). Григорій ІВАЩЕНКО. Інсталяція, 2006

Голод-1933. Григорій ІВАЩЕНКО. Шрифтограма, 1993

455

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Смерть на коні. Олександр Нем’ятий. Папір, туш, 1983

456

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Ол е кс а н д р З а в го р од н ій

1933 Лелеку останнього з’їли в селі… І вирій жахнувся країни Вкраїни. Мільйони опухлих волали в землі… Ох, пам’ять полинна все плине і плине…

457

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Ол е кс а н д р З а йв и й (1935-1999)

ГОЛОД Трагедія СЦЕНА ПЕРША В примарному світлі надвечір’я по вулиці торохтить бричка. Під тином поскрипує колодязний журавель. Бричка зупиняється біля двору Остапа Безуглого. Фрол: Добрий вечір, добрий чоловіче! Дай притулок хоч на півдоби. Шлях коняці ногу підкалічив і розбехкав колесо гарби. Піднесу в дарунок вовчу шубу, – шуба від морозу і дощу, – ну не поскупись на миску супу, супу чи вкраїнського борщу. За твоє здоров’я перед богом помолюсь на місяця вночі. Б е зу гл и й : Хто ти? Фрол: Та я циган Фрол, отой, що дьоготь у людей міняє на харчі. Бідний циган, одинокий циган,

458

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

я дігтяр і в дьогті, як мазло, і якби не дьоготь, то, їй-богу, і мене б такого не було. Тільки не в ціні товар мій нині, і не дуже ним я дорожу, а проте везу по Україні впроголодь цю прокляту діжу. Б е зу гл и й : Взяв би я ту вовчу шубу, та не можу – не сплачу, дав би й так тарілку супу, та ні супу, ні борщу. Пусто в горщику сьогодні, в нім сокири не зварить. Чуєш? Голод, як в безодні, в животі села гримить. Ну, а грунт наш благодатний – чорнозем, а не пісок. З цього грунту вище хати виростає колосок. І в потопи і в посуху мав землистий наш мужик хліба репану краюху, картоплину і часник. Та спустіли наші хати, кожна хата, кожен хлів. Скрізь буксирні граб-бригади заграбастали наш хліб. Все, що мали та вкосили, йшло з-під ціпа на вози. Все вивозили, возили

459

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

і до того довозились, що хоч ралиська гризи. Хоч Вкраїна преврожайна – препечальна в неї роль: випікати коровая з тирси, дуба і тополь. Що робити? Як нам бути до зими та до весни? Видно, бог над нами крутить грамофона сатани. Фрол: Ох і невесела ж, невесела сторона в печалі степовій! Ніби чорним крепом, голі села пилюгою криє вітровій. Без коржа, без калача та каші кожен третій з голоду опух. А який, скажи, в колгоспі вашім править за найстаршого лопух? Думаю податися до нього, може, дьоготь купить мій та віз. Віз хоч і розхряпаний, ну дьоготь – золоте мастило для коліс. За харчі віддам або й даремно, все одно даремно пропаде. Ех, для всіх під небом темним світ наш обертом іде. Б е зу гл и й : Всі вози стоять.

460

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Ти чуєш? Перерізано табун. Мабуть, дьоготь застосуєш нам для змащування трун... Отаке-то, подорожній, – ти на дні і я на дні. Можна все зробить, що можна, а не можна – значить, ні. Не поголишся лопатою, вище себе не стрибнеш. Я під хатою вмиратиму, ти під бричкою помреш. Фрол: Гей, Остапе, не речи такого! Виміняю хліба я за дьоготь. Сам не пропаду, ще й нагодую і тебе, і жінку, й дітвору. Буде жить сім’я твоя, Остапе, та і я поки що не помру. Б е зу гл и й : Фроле! Я сховав свою Марію. Над дітьми хрести біліють. Дід і баба під хрестами. Батько й мати під хрестами. Скрізь хрести-хрести-хрести... Я за півня та три курочки до мозолів розкуркулений...

461

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Фрол: Тьху ти, господи прости! Б е зу гл и й : Не Батиєві баскаки, а свої ж таки собаки в хату вдерлись і – давай! Хоч би брали споловини – так забрали ж до зернини, знай, мов, наших! Наших знай! Штабс-грабіжник Покотило вцупив навіть мотовило (на біса йому воно?). Одне слово, Фроле, дно... Фрол: Розкуркулюються поспіль на оновленій Русі куркулі і злидні – всі. Хто ж керує в цім колгоспі? Б е зу гл и й : Голова Соха Мусій. Ні кола в нього, ні хати, жив і виріс в батраках, бунтував в дев’ятсот п’ятім, відбував на Соловках... Голова, та що він зробить в час голодної пори?..

462

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Всі його, як ногу чобіт, знизу тиснуть і згори. А якби живий був Ленін, не було б такого зла. Бродить смерть в чаду зеленім від села і до села. Горе нам без Нього, горе. Скільки зла, а корінь де?! Правду, Фроле, ти говориш: всесвіт обертом іде... Фрол: Проведи мене в управу. Неблизька, можливо, путь, а вже сонце йде до ставу перед сном води ковтнуть. Ледве крутяться колеса, ще й коняка ледь кульга. Но! Тягни, довготелеса, бо заробиш батога. С Ц Е Н А Д Р У ГА Циган Фрол та Остап Безуглий сидять на возі. Фрол: Як іменується колгосп ваш, Остапе? Безуглий: Колгосп у нас, Фроле, імені Сталіна.

463

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Фрол: А як називається вулиця, котра нас веде до контори? Б е зу гл и й : До контори ми їдемо по вулиці Сталіна, Фроле. Фрол: А чим знаменита ця вулиця? Б е зу гл и й : Пустками. Люди вимерли з голоду, а хати зосталися – порожньо й пусто в них. Фрол: А можна в тих пустках знайти сухаря чи шматочок хряща? Б е зу гл и й : Нема в них нічого, одні лиш портрети вождя...

464

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Фрол: Мовчи, чоловіче, бо я розчаруюсь в житті. Б е зу гл и й : Життя непусте, але хати – пусті... Фрол: А скільки по вулиці Сталіна їхати ще нам зосталося? Б е зу гл и й : Із вулиці Сталіна в провулок повернемо Сталінський. Там три хати криті околотом, а четверту накриває очерет. Дах розірваний, як шапка у Голоти, а на стінах написи: «Вперед!» Потім знову вулицею Сталіна, тільки не цією, а вже іншою, до контори нашої причалимо, де діла по-сталінськи вирішують... Фрол: Слухай, дядьку, щось не можу втямити... Я дігтяр, отож, мужик неграмотний. В нас політика без паляниці – люди зуби склали на полиці.

465

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Тільки говорить про це не можна, це розмови, знаєш, політичні. Буду говорить про що завгодно, про ціну на мило і на дьоготь, про циганів і про вуркаганів, про погроми в пустках і хоромах, про Ярему в камері тюремній, ну, а що стосується політики, я мовчу, Остапе, як німий... (Довга пауза) Як би мені збути дьоготь мій? СЦЕНА ТРЕТЯ Бричка під’їжджає до контори. На ганку перед натовпом мужиків стоять Соха Мусій та уповноважений по «викачуванню» хліба Іван Покотило. Го л о с и му ж и к і в Перший: Дайте відповідь нам, дайте відповідь: що після роботи нам вечеряти? Ці слова зависнули в повітрі – ми чекаєм відповіді, відповіді! Д ру ги й : Вільні ми,

466

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

а поле в нас колгоспівське, вільні всі, а трудимось, мов каторжні! Тр еті й : Згляньтесь ви над мужицьким стовпищем. Каші наваріть. П о коти л о : Не заробили каші ви! Ф р о л ( до Б е зу гл о го ) : Тут людей зійшлося сот чотири, всі худі і виснажені вкрай. В них обличчя гострі, як сокири, що ти скажеш, чоловіче щирий?.. Б е зу гл и й ( до Ф р о л а ) : Все у них забрали з огороду, в декого забрали й огород. Якщо все це вороги народу, я не знаю, хто ж тоді народ?.. Бур и й : Підкріпіть харчами нас, нарешті, для роботи, поки ще живі. Чуєте? Це шлунки в порожнечі грають, як оркестри духові.

467

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

П о коти л о : Розійдіться, або ж завтра вранці на Сибір вас, клята куркульня! Го л о с и з ю р б и Перший: Щоб ти завтра не побачив дня! Д ру ги й : Не лякай Сибіром голодранців! Бу р и й : Мужики! А тут він каже правду. На Сибір в хуртечах і негодах нині з куркулями по степу суне «розкуркулена» голота. А з портрета вождь нахмурив брови, огляда країну, як подвір’я. Під ножами падають корови, з подушок по всій країні пір’я. Я його премудрістю не тішусь – цар жорстокий, тільки без корони. Он коней по всіх конюшнях ріжуть – схожі ми на коней беззаконних. При такім вожді добра не буде. Бог, та й сатана від нас відрікся. Це кричить батрак Омелько Бурий з прізвиськом Омеля – Божа Іскра.

468

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Б е зу гл и й : А я чую, йде війна всесвітня. Скоро буде бойня всепланетна. Гляньте! Он зірки над нами світять, як дірки від черги кулемета. В есманів палають смолоскипи, в свастику шикуючись криваву, а від смолоскипів попіл сипле з вишини на Гомель і Полтаву. Як же перед бойнею такою стільки люду голод перенищив? У війні ж ми чорною ціною за оцей заплатим голодище! П о коти л о : Все це містика, все це містика, все це містика. Їдуть прямо колеса історії, і громити ми будем фашиста, мужики, на його території. Ми їх вмить на коліна поставим. Мужики! В нас пряма дорога. З нами Сталін, товариш Сталін, а де Сталін – там перемога! Бу р и й : З ким же ви, дурню, фашистів тоді передужите,

469

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

як голодом нас, мужиків, передушите? П о коти л о : Бурий, замовкни! Одумайся, що ти говориш? Бур и й : Я те говорю, що ти чуєш. Усе заграбастав із хати й комори і сам, як фашист, проти нас ти воюєш. Покотило мовчки ховається в приміщенні контори, піднімає трубк у і крутить ручк у телефону. П о коти л о : Алло, міліція! Алло, міліція! Це я, Покотило, я біля контори в Сталінському селі. Тут збунтувалися куркулі. Виїжджайте негайно. Заарештуйте зачинщика. Прізвище – Бурий. Куркуль? Не скажу, що куркуль, але – гад. Так. Ворог народу. Чекаю. Пришліть наряд.

470

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Покотило к ладе на важеля трубк у, запалює цигарк у і з’являється на ганку перед натовпом мужиків. Бу р и й : Що? Вже подзвонив, держиморда? Оперативний, хоч видай ордена! Б е зу гл и й : Що тільки діється... П о коти л о : А ви, необтесані мужики, збагніть необхідність того, що ми діємо! Чого до комуни іти нам віки, як ми через дві п’ятирічки вже дійдемо. Колективізуємося і – вперед! – як кличуть червоні нас гасла. А той, хто не хоче вперед, той умре, – він просто баласт, а навіщо баласт нам? На лісоповалах копиці трісок, а при косовиці копиці соломи. Умре з куркулем і злидар-мужичок, отой мужичок, що не зовсім свідомий. Даремно ховаєте ви лантухи під землю з пшеницею, гречкою, житом... Вмрете – і над вами зростуть лопухи,

471

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

бо тільки свідомі залишаться жити. Бур и й : Сам-то ти «свідомий» – звісна річ, та при всьому тому ще й негідник. Б е зу гл и й : Зроду не дозволив би Ілліч так жорстоко зобижати бідних. Він сказав, що наша це земля і що в кожному селі й окрузі мусять встати проти куркуля бідняки з середняком в союзі. Чом же всі, як трави на косі? Бур и й : А тому, що «гвинтики» ми всі... Я весь день орав волами лан, а два дні у роті хоч би ріска. Це кричить вам Бурий Омелян з прізвиськом Омеля – Божа Іскра. П о коти л о : Бурий, замовкни! Бур и й : Мовчить тільки раб, я ж на лану хазяйную колгоспнім. Глянь ти на мене! –

472

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

шкіра та кості. Не затикай мені горла внахрап! Сох а : Люди! Дайте висловитись, люди. Вдосталь мук, але муки нема. Вирвіть серце, – ось вам мої груди, – з’їжте і розходьтесь по домах. Го л о с и му ж и к і в Перший: Стій, Мусію! Не туди ти їдеш. Д ру ги й : Не на цій струні заграй нам, друг! Всі ми люди, а не людоїди, не годуй же серцем нам за труд. Ти боржник великий перед нами. Скільки ти давав, Мусію, клятв, що заживемо хазяїнами в колективізованих полях. За тобою йшла мужицька маса, маса орачів та сіячів. І наобіцяв ти масі масла, і наобіцяв ти калачів. Хай для нас не все було прозоро – вірили в прозоре Завтра ми. А сьогодні виєм за кандьором з нашими жінками і дітьми.

473

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Сох а : Я вірю в Майбутнє. Про це я казав і казатиму. За віру цю в путь мене водила судьба на каторгу. З боями ходив я на Врангеля і на Денікіна. Сто шрамів на шкірі контрреволюція виткала. За наше Майбутнє боровся я, як більшовик! Чи я не мужик ваш? Бу р и й : Мужик ти, Мусію, мужик. Сох а : Від вашого імені я йшов ходаком до Леніна. І Ленін прийняв мене. Бу р и й : Ленін – то геній наш. А може, від нашого імені Ти підеш, Мусію, до Сталіна? Тепер ходаків до Сталіна нема і не передбачається. Ніхто з ходаків до Сталіна додому вже не повертається...

474

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Спитать би: чого оце змушені від голоду дохнути німо ми? ( До в га п ау з а ) Сох а : Нам важко. Важкої індустрії без хліба, брати, не піднімемо. Ми в злиднях від Грозного лазили, та стати залізними хочемо, а тому село зобов’язане дать хліба для класу робочого. Брати! Ми з країни вивозимо пшеницю всіма автострадами, бо треба для наших заводчиків купить за кордоном обладнання. Усе в нас забрали до зернечка – нема чого в землю посіять. І гибель гуляє по селищах, опухли Вкраїна, Білорусь і Росія. Хазяїн землі – я собі не хазяїн. Усі ми лиш «гвинтики», «гвинтики». Як бути, як бути – не знаю... Хотів би пожить, а доводиться гинути... Го л о с з ю р б и А може ж, життя поліпшиться?..

475

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Бу р и й : Такого не ждіть! – Беззаконня навколо. За всі перекоси в політиці вродив над країною сталінський голод... До краю доведена маса сільська, та грає в спасителя деспот. Вже кажуть, що створюється при еНКа комісія по боротьбі з людожерством. З’являються міліціонери, беруть під руки Бурого і ведуть з юрби. М і л і ц і о н е р ( до П о коти л а ) : По якій нам вулиці виїхать звідси, Ваню? Ми ледве сюди доїхали тванню. П о коти л о : В цьому селі вісім вуличок Сталіна і одна Кагановича Лазаря. На кожній вулиці твань непролазна. Якою сюди ви доїхали – тією й вертайте назад. М і л і ц і о н е р ( до Бу р о го ) : Давай «браслети» надінемо, гад!

476

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

На Бурого надівають наручники і штовхають в «чорного ворона». Машина, натужно ревучи, зникає. Сох а : Простіть мене, люди, нічого я не розумію. А ще так недавно здавалося, що я розумію усе до кінця. Соха прямує в приміщення контори. Звідти через деякий час лунає постріл. На ганок вибігає приголомшена прибиральниця. Прибиральниця: Наш Мусій застрелився! Юрба мужиків застигла в кам’яному мовчанні. Вітер мете пилюгу.

С Ц Е Н А Ч Е Т В Е Р ТА Вечоріє. Коняка тягне бричк у. На бричці Фрол та Остап Безуглий. Фрол: Зоря, як сова, над землею зорить, над шляхом, де чорт би зламав собі спину. Я, мабуть, Остапе, барило покину з цим проклятим дьогтем, нехай він згорить.

477

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Зупинивши коняк у, вони удвох штовхають барило з воза. Барило глухо падає. Так, може, полегшає бідній коняці. Важенне ж! Аж світ у зіницях пожовк. Гей, хто там, Остапе, шепоче з акацій? Б е зу гл и й : Молитву читає вмираючий вовк. Фрол: Небесні сузір’я в бездонні кишені, як зерна розсипані, вечір збира. Гей, хто там, Остапе, зітхає на клені? Б е зу гл и й : То, Фроле, від голоду ворон вмира. Фрол: І жалко людей, і себе мені жалко, і жаль мені ворона й вовчика жалко, коняки гніденької жалко. Чого ти спинилася? Тпрру! Колода, Остапе...

478

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Б е зу гл и й : Та то не колода – колодкою влігся на вулиці труп... Фрол: Страшна прикмета – мертвий на путі. В зеніті місяць крутиться, як дзига. І хто не розчарується в житті, якщо в житті розчарувався циган... Як моторошно! Тиша голуба, і точить зуби жах на попелищі. Ти чуєш? Хтось співа... Б е зу гл и й : То нам співа судьба, і в пісні ноти чуються зловіщі...

ПІСНЯ Замість епілогу Переживши тридцять третій, мусиш гірше пережить. Тридцять сьомий не в кареті – в «чорнім вороні» спішить. Над Хоролом, за Тоболом завірюшний стогне хор, що жорстокіше за голод розгуляється терор.

479

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Промине голодувалка, інший жах людей вжахне, як машинка-убивалка стригти голови почне. Комуністам чистим, чесним ярлики «врагів» дадуть. Буде вбитий Тухачевський, і Бухаріна уб’ють. Будуть їсти на здоров’я з кров’ю хліб суддя й сексот, що письменників загроблять по країні душ п’ятсот. Дасть Вишинський вищу міру, візи випише в Сибір і відправить під сокиру тих, хто Блюхер та Якір. О великий наш народе, ти кому кричиш «ура!»? Прагнеш ти добра, а «вродить» дріт колючий в таборах. Дніпрогесом невгасимим дух свободи дише в нас, а «телятник» нас везтиме, де Єжов телят не пас. Революції герої, вам кошмар той і не снивсь, що Лаврентій під конвоєм нас вестиме в «комунізм». І не знає море, і не зна того тайга, що Народ посадять в карцер, як «народного врага». Що жде Бурого – незвісно, що жде нас – не знаєм ми. Міріади божих іскор

480

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

згаснуть в зимах Колими. Тридцять третій рік – без каші, тридцять сьомий – весь в крові, сорок перший прийде в касці, з павуком на рукаві. Там на заході заграва жаром обрій закрива, і по трупах та по травах йде кривава світова. Не страшні нам паразити і дивізії заброд, але скільки пережити мусить чорних драм Народ! У кривавім сорок другім за Вітчизноньку свою упаде Остап Безуглий в рукопашному бою. В сорок третьому вогнево, вище місяця і хмар Фрол-дігтяр «поїде» в небо крізь освенцімський димар. Пройдуть сонми гроз по полю, ляже в землю тьма заброд. Скільки випаде на долю, стільки й витрима Народ. В переможнім сорок п’ятім під зенітом золотим буде світ салютувати всім полеглим і живим. І під прапором Червоним, в День Великої Весни, окрім двадцяти мільйонів, всі повернуться з війни.

481

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Наперед нема провидця, ні пророка-мудреця. Про Народ предовга пісня, пісні тій нема кінця. Заживуть народні рани, скільки б їх не нанесли. Не було таких тиранів і не буде тих тиранів, щоб Народ пережили.

1963 р.

482

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Ю р і й Кіб е ць

ЛИХО ПОВОЄ ННЕ Мені – рік. Панує в селі голодовка. … Якось дід розповів, як мене Врятував бурячок, – поруділий, прижовклий, Десь позичений. Тож не засне Моя зморена мама й на хвильку ( не гречки – Треба десь діставать бурячка; Ще не скоро спечуть із квасцем пиріжечки, Ще не квітне рогозом ріка). Ще не скоро (в кредит!) купить сіру корівку Наш сусід, щоб було молоко. … От би зняти події ті на кіноплівку, Щоб побачив сучасний сонько! Голодовку оту на війну ми списали, А сьогоднішнім сиротам – як?! Ми колись бурячком недозрілим спасались, А сьогодні – нітратний буряк. Як же так? Нема віри і бурякові, Бо нітрати вже косять дітей, І мутанти з’являються невипадково, А в Чорнобилі… вмовк соловей. … Скіфи плачуть, та сльози до нас – не доходять, У нас бійка за газ, за бензин. Безпритульні ж ізнов поміж селами бродять, Щоб вночі грабонуть магазин.

483

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Не дай Боже, щоб знову прийшла голодовка Для безбатченків і для малят…. «Піраміди» ідея – проста мишоловка Для стареньких і для молодят. Ні, не заздрю успішним. А просто незручно Спостерігати, коли Вони їдять, байдужі й благополучні, А в сусідів – порожні столи.

ЗАБУ ТИЙ РОМАН Стрімкий, як вершник, мчить полинний вітер, Провітрює застояні міста; Цілує вперше дівчині уста, Читає в’язь доісторичних літер; Перегортає тисячну сторінку Забутого роману на столі, – Аж задзвеніли в творі тім шаблі, Щоб розбудить читачку-українку; Дізнався вітер про голодомор, Який Вкраїну викосив косою – Так древні греки не терзали Трою, Як гарцював кремлівський тут терор. І вітер вкляк. Він вихором в зеніті Завіявсь, завихрився, застогнав! Він забажав у цім безглуздім світі Щось виправить, як знахар-костоправ.

484

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Та щовесни біліють знову кості, Які докупи тільки Бог збере… Час розмиває річище старе, Щоб видно було кості з високості.

ГЕРРИ – СК ІФ С ЬКЕ МІ СТО Завжди прозрівала вкраїнська еліта Чомусь лише після битви… (Потім лиш будуть біліти й боліти Кості, як мамонта бивні). «Заднім умом» завжди прозрівали (В теміні – думали тім’ям). . . . Зреклись Перуна – й хрести позривали Монголи. А як – простим сім’ям? Як майстровому далі прожить, Коли у князів – плутанина? Волхвів, що вміли їм ворожить, Вигнали в ніч горобину . . . Одне зачіплялося за одне, Мов кільця в древній кольчузі. . . . Воно зачепило нині й мене: «Зчепились» недруги й друзі. То хай хоч завтрашня юна еліта Врахує історії плями, – Перш ніж бездумно собі багатіти, Спитай в України-Мами:

485

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Чом, засмикані поміж вір, Були невезучі предки? Чому нас вивозили у Сибір Дрібні більшовицькі клерки? Чому найродючіші наші поля Під виглядом «віри нової» Загарбали дяді грузинські з Кремля, А нас привчали до сої? Будь проклятий ти, голодомор Спланований, де були Герри . . . Це тут вигрібали з вкраїнських комор Останню зернину для Берій!

РОЗ ПРА ВА НАД КО БЗАРЯМ И У грудні 1934 року триста кобзарів і лірників, зібрані у Харкові на «олімпіаду міста і села», були підступно розстріляні. – Гей, вдаримо в струни, та й зберемось У Харків на Олімпіаду, Та пісень духмяний оберемок Подаруєм людям на відраду! … Так лірникам думалось, кобзарям гадалось, Та не так на ділі повернулось. Довго ще на вітрі струни там гойдались, Де у серце Правди витріщалось дуло.

486

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Про голодомори кобзарі співали, От за те і смертю покарали, бідних; Ще за те, що співів своїх не зрікались – Ні своїх вкраїнських, ні віросповідних. Жорстко покарали, й відрапортували На окремім бланку новітнім Пілатам. … Згодом всіх убивців теж «відсортували», Щоб – кінці у воду, й кобзарів – не знати; Кобзарів не знати, тихо забувати Про харківську драму, про Олімпіаду . . . Ні, ми не забудем грізні Куропати, І штучну в Одесі злакову блокаду – Коли відправляли жито за три моря, Мов не пухли люди поруч, за парканом, Мовби не рубали націю під корінь, Мовби не ловили воленьку арканом.

487

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

УКРА Ї НС ЬКИ Й Х ЛІБ. ЕВОЛЮЦІЯ Хліб, український хліб... Корж козацький на Чортомлицькій Січі, Хліб солдатський 13-го року, Вдовиний хліб 33-го, Сирітський свиріп’яний окраєць 37-го; Черствий сухар Для блокадного Ленінграда, Для окупованого Києва, Трофейний хліб для ситого Берліна. Хліб, український хліб. Хлібець тюремний конструктора Корольова, Млинець від українки для репресованого Давида Кугультинова; Хлібчик духмяний від академіка Ремесла – для Зоряного Містечка, Тістечка від Тестя, Іменний торт по записці начальника Тресту, «Наполеон» по дзвінку з Міненерго, «Київський» торт для московської митниці. Хліб, український хліб. Неприбраний золотий тік перед осінньою зливою, Заоране жито перед приїздом Комісії, Медоносна гречка для персональної пасіки Бюрократа, Непросіяне просо для сиріт із інтернату, Хліб-сіль на рушнику для ревізора з «Агропрому», Пиріжок з горохом для інваліда Другої світової...

488

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Хліб, український хліб. Макуха для переростків-учнів Петриківської середньої школи в 47-му, Затірка для Тетяни Пати в 49-му, Домашня мамалига для Катерини Білокур в 51-му, Пухка приорільська паляниця на хмелю для кремлівської їдальні, Окраєць прісного плескача для юного Василя Симоненка, Закам’янілий тульський пряник Для екскурсантів з Києва до Ясної Поляни.

Хліб, український хліб. Свячена паска для баби Невмирущої, Кекс із родзинками для студентки з фізтеху, Вареники з вишнями для зарубіжних археологів на Трипіллі, Хліб дарницький, кубанський, львівський; Полтавські галушки, чигиринські гречаники, Пиріжки з калиною – для гостей з української діаспори... Хліб, український хліб. Вергуни чернігівські, кнедлики івано-франківські, Печиво вівсяне дніпропетровське, Пластівці гречані одеські, Соломка «хімічна» дніпродзержинська; Бублики з маком для калік прицерковних, Дієтичні галети для учасниць конкурсу «Міс Фото», Хліб для шахтарів із резервного запрілого борошна, – Хліб, український хліб! Вермішель чернівецька для дитячих садків, Плетений коровай для іменин кооператора, Оладки з паюсною ікрою для рекетира,

489

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Млинці з червоною ікрою для професійної повії, Лящ, запечений у тістові, для літературного оглядача, Останній батон у черзі для солдатської вдови, Хліб на рушнику біля могили Василя Стуса. Хліб, український хліб. Нескошений врожай поблизу чорнобильської зони, Поминальний коровай біля меморіалу Івана Сірка, Грінки з покровським сиром (Для натурщиці в майстерні художника), Шматок пліснявого хліба з плавленим сирком (Для винахідника-інженера), Солоні сухарики та чипси в пивбарі для поета, Спагеті сімферопольські, піца в Ялті (для наркомана), Закам’янілі хлібини для селян, – Привезені з міста у віддалене село: XXI ВІК, Ц Е Н Т РА Л Ь Н А У К РА Ї Н А , БІЛЯ НАЙШИРШОЇ ТЕЧІЇ БОРИСФЕНА-С ЛАВУ ТИЧА, Пошли, Господи, людям хліба! Амінь!

490

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Пішла біда з торбиною По всій Україні, Несла вона заплакані Очі свої сині.

Ішла вона дорогами Босими ногами, Дать поїсти б біді хліба – Нехай сяде з нами.

Федір КЛИМЕНКО. Папір, туш, 2007

491

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

В степах вона ночувала, В гірських травах спала, Не проснулась, не вернулась: Тополею стала.

Біда пішла понад Дніпром, Понад синім морем, З сусідами поділилась Голодом та горем.

Федір КЛИМЕНКО. Папір, туш, 2007

492

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Була весна, буяло все; Над світом небо голубіло. Та не було дня без біди, Яку зазнала Україна.

Цвіли садки, співали бджоли, Гуляв десь вітер в чистім полі. Та на спочинок тут лягли Вродливі ще малі три долі…

Федір КЛИМЕНКО. Папір, туш, 2007

493

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

І в ту весну голодную, В гірку страшну днину Мала доля поминала Всю свою родину.

Правда йшла з бідою рядом, В землю з нею ляже, Та із ями правда вийде – Й нам про все розкаже!

Федір КЛИМЕНКО. Папір, туш, 2007

494

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Федір К лименко



Пішла біда з торбиною По всій Україні, Несла вона заплакані Очі свої сині. Ішла вона дорогами Босими ногами, Дать поїсти б біді хліба – Нехай сяде з нами. В степах вона ночувала, В гірських травах спала, Не проснулась, не вернулась: Тополею стала. Біда пішла понад Дніпром, Понад синім морем, З сусідами поділилась Голодом та горем. Була весна, буяло все; Над світом небо голубіло. Та не було дня без біди, Яку зазнала Україна. Цвіли садки, співали бджоли, Гуляв десь вітер в чистім полі. Та на спочинок тут лягли Вродливі ще малі три долі…

495

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

І в ту весну голодную, В гірку страшну днину Мала доля поминала Всю свою родину. Правда йшла з бідою рядом, В землю з нею ляже, Та із ями правда вийде – Й нам про все розкаже! 2007 р.

496

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Валерій Ковт уненко

УКРА Ї НІ ... Тебе розпинали, встромляли ножаки у спину! I голодом диким морили, щоб щезла навіки. Ти з горя вмирала, Вкраїно – червона калино, Краплинами крові горіли калинові ріки... Ще, може, настане спокути, єднання година, Освятяться душі тієї спасенної миті... А де ж твоя воля, стражденна моя Україно?! – В небесній блакиті... В небесній блакиті... Панянко в хустині, згорьована птахо небесна! Дитина Великого Лугу i Maтepi-Ciчi! Вмирали за тебе repoї i лицарі честі – Як пам’ять про них хай горять поминальнiї свiчі... Ще, може, настане спокути, єднання година, Освятяться душі тієї спасенної миті... А де ж твоя воля, стражденна моя Україно?! – В небесній блакиті... В небесній блакиті... Матусю кохана, прости тих, хто збився з дороги, Прийми в своє лоно дітей, що пройшли покаяння. До тебе дорога – дорога до Господа Бога. I блудних синів i дочок нелегке повертання. Сьогодні настала спокути, єднання година! Освятяться душі тієї спасенної миті! I правда воскресне, святая моя Україно. I Бог порадіє в небесній блакиті!

1989 р.

497

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

А н ато л і й К ра в ч е н к о - Ру с ів

НА Х В ИЛ Я Х ГОЛОД У Меншає Україна за синіми штахетниками дитячих тіл. Юрій Тарнавський Вже ворони на дорозі склювали світло… Микола Семенюк Батьки, що думають про дітей своїх – Апостоли, батіжжям дум обвиті до смерті. Жах світовий проростає з місива лих, З порчі дитячого шлунка, зі спин скелетів. Ніч-потороча цвіт накриває лицем, Земля, як мідна копійка, блякне. Синіє Хворе дитя рахітне під деревцем. ...Маріє! Дай баланди йому! Баланди дай, Маріє! Хлебче і плаче. Їсть витрішки. Ложку їсть. Смокче кров, що на ложці. Де взятись цій крові? Тільце – то стеблинка. Очі – суцільний піст. Боже! Нащо дав посту ти стільки любові? Це уже голод! Це голоду прорости злі. Хоч ще й не віхола смерті... Це її перше коло. ...Бачу попіл людей сільських. Цілую пам’яті слід. Пам’яте! Ти не знищена! Кладу я твій шторм у свій голос!

498

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

По хатах он ходять. Обліковці? Рахівники? Для кого ведуть свій облік? Кого рахують? А може, вони від смерті рятівники? А може, вони в кишлі голоду наше життя почують? Ні! Не діждемось від них сонць доброти! Не почуємо милосердя з рота пройдох! Вони вимітають зерно крізь голодні роти... Вони, як гадючі жала, сичать, щоб скоріше ти здох! З чийого зору Батиєвого ця чорна навала? Яким циркуляром обласкані ці плюгаві людці? Нишпірки, жовчю налиті! Влада подарувала Їм люту силу: голодом добивати старців! Стріхи всі повисмикувано. Розтрощено скриню й діжу. Запілля розчавлено чоботом. Пір’я гуде в подушках... Не хочеш вмирати? Живи! Лягай на отчу межу І діти тебе не знайдуть. Знайде опівночі страх... Роси медом напоють. Розплющиш зір синій до зір... І небо всміхнеться кволо: ти ж не слабак! Піднімешся і прискачеш до хати на ’дній нозі, У вікно встромиш голову і побачиш дітей, мов собак. Діти вилизують миску з кутею сльози, Діти чорну долівку під себе гребуть. І заплачеш од болю, і кулаки, як з грози, Стиснеш: де взяти хліба на дитячий гурт?

499

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Поточишся п’яно крізь ніч, на бугилу натрапиш (Не нюхай її, чоловіче! Зчамрієш і зникнеш, мов тінь...) А потім знайдеш під каменем собачі лапи І звариш їх дітям, і владно відсунеш «амінь». Кандьор варити – то розкіш! Та є він. Приїде сестра, З Донбасу шахтарка, і дасть тобі просо: бери! Сестрі глянеш у вічі і ночі розвіється страх... І, заплаканий, ти притулишся до очей дітвори... А як зацвіте акація, – то зваряться з цвіту супи! Діти хлебтатимуть вволю! І скаже хтось: «Будемо жить!» Але не всі... Не всі виживуть. У смерті гострі серпи! Розуміє тут кожен: цій шльондрі ніхто не вгодить.

2002 р.

500

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

М и ко л а М и к о л ає н к о

БІ ДИ У ЗОР – ГОЛОДОМОР 1. За водяним млином, за греблею, в пониззі жінки зібралися – змарнілі та худі: зійшлися, бідолашні, мов на власну тризну, запрагнувши зарадити сім’ї в біді. Там прядиво тіпали i чесали вовну... А хлопець з прядива мотузку заплітав, умощувався з вудкою в старого човна, долав з веслом укритий баговинням став. Ловив на черв’яка i коропа, i щуку, радів удачі: i сьогодні не помруть... Спасибі риболовам за трудну науку: навчили щиро, як блакитну ниву жнуть. Малий, а, бачиш, врятував свою родину: косив людей, немов траву, голодомор... Підріс козак, топтав гірку стежу полинну i виплітав життя змордований узор. ...Пишу про все, як про жаскі пекельні жахи, дивлюсь на себе з далини прожитих літ, – збагнув: життя – примхливі та підступні шахи, але й красивий та жаданий міт. 2. Давно було, та згадую малай, i лободу, i ховрашкове м’ясо... Коли від голоду вмирав мій край, були то страви найсмачніші й ласі.

501

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Благословенні будьте, ховрашки, i кропива, i молочай в iзвopi: ви рятували нас у час тяжкий кривавого, мов кат, голодомору. Моя подяка нi до чого вам, та подумки у тi літа я лину: був у гармонії Природи Храм, пощо ж його порушила Людина? 3. Опалове Небо літанію править, i падають дзвони на скелі, на заводь, на верби ошатні й левурду гірку, на синю й співучу прадавню ріку. То чом же ридає на греблі хлопчина? На плечах у нього з ряднини торбина, a очі тривожні з печалі й журби, чи, може, – зі страху, зневаги й ганьби. Biн вийшов на скелю й шугнув з високості – на камені rocтpi, ламаючи кості... Hi схлипу, ні скрику. Хлопчина помер. У школі – відмінник, взірець-піонер. Сусідський хлопчина, на зріст невеличкий, голодна дитина, замурзане личко. Зарили малого в камінний бугор... Із пам’яті виплив трагічний узор – стріляє луною голодомор!

2007 р.

502

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

М и кола М и к о л ає н к о

НАЧЕ ЧОРНА НІЧ УПАЛА НА У КРАЇНУ Спогади про голодомор 1932–1933 рр.

– Народився я в селі Мар’янівці – є таке село між Кривим Рогом і Лозуваткою, на річці Інгулець розташоване – кілька рядів вулиць, гора. Була церква невеличка, дуже красива, – її зруйнували. Господарем Мар’янівки був пан Ходин – він розбудовував це село, привозив сюди людей з різних країв. І село було дуже мальовниче, красиве. Інгулець був тоді такий чистий, такий прозорий, що просто брали отак воду і пили без усякої очистки. І видно було на глибину – яка риба там. Дуже затишне, із такою заплавою, – там раків ми дуже любили ловити. А далі плесо велике водяне, де була дуже глибока яма – ми називали її ковбаня. Отам ловили і рибу, і раків, і найбільше щука траплялася. А одного разу я сома ледве витягнув – з болота, за зябра витягнув – такий великий був. От там я жив у Мар’янівці, поки не закінчив четвертий клас. Там була початкова школа, були вчителі Андрій Пимонович і Анастасія Петрівна Хохли (їхнє прізвище Хохол). Там кінчали школу і мої мама і батько – так що це давня школа була, а зараз її немає – закрили, зруйнували. Все там по-новому... Я народився 5 грудня 1919 року. То коли підріс і міг щось розуміти, церква вже була зруйнована. Казали, що там внизу церкви десь поховані донька пана Ходина і сам пан Ходин. Все це розламали, очевидно, під час революції. Очевидно – я не можу це стверджувати, але я застав уже уламки стін з кольоровим склом. Дуже красиво було. А кілометрів сім від нашої Мар’янівки – Лозуватка, велике село. Там на початку села була величезна церква – туди мама водила всіх дітей. Ми дуже любили ходити у церкву, поки її не закрили. Так що це було до голодомору. А школу зруйнували вже після війни, вже зараз. Шкода – школа була така симпатична... Тепер діти ходять кілометри два чи три від Мар’янівки, де є школа. – Скільки вас було у сім’ї? – Мама моя була сиротою, і коли вони побралися з моїм батьком Антоном Миколаєнком (а вона була Марущенко), то народила першу дівчинку Оленку. Я її не знаю – вона маленькою померла. Мабуть, вона померла у голод 1921 року. А потім вже народився я. За мною були Віра, Надя, Олекса і Віталій.

503

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Семеро – двоє померли маленькими, а зараз решта – залишилися я і моя сестра Надя. Двоє зосталося. Так що сім’я велика була, добра. Коли ми вибралися від діда Юхима, перебралися у свою хату, яку батько поставив – це я вже пам’ятаю – десь у 1927 році, то тоді до нас переселилися зведені мамині брати – Василь, Іван, Гриць, бо їхнього батька розкуркулили, одібрали все, вислали, і тоді їм, маленьким, ніде було дітися – забрали їх мої батьки. Так що в сім’ї було завжди натовпом… – Це було велике село чи маленьке? – Мар’янівка була менша за Лозуватку, але село велике. Там ішло кілька вулиць. Була тільки початкова школа, і коли я закінчив четвертий клас у Мар’янівці, то мені довелося ходити в Лозуватку – для мене, малого, це було дуже далеко. Коли починалася школа, воно ще нічого (поки вересень), але ж далі сніги, дощі, грязь, взутися немає в що – то постолики, то якісь чуні, то бозна-що на ногах, то материні шкарбани надіваєш, а воно ж на мої ноги не годиться: мозолі, всякі водянки, і все мокре, протікає. Це село було напівсело, напівробоче село. Бо люди, не маючи можливості заробити в селі, ходили на роботу на рудник десь кілометрів 8-10, шахтарями працювали, добували в кар’єрах руду, в шахті, коли вже з’явився підземний виробіток – там працювали мій батько, дядько Олександр. Отака була доля. – А ваша мама мала якусь професію? – Мама не мала жодної професії, бо стільки своїх дітей, стільки прийшлих дітей родичів по материній лінії і по батьковій. Так що їй було не до цього – дай Боже, щоб вона нагодувала всіх діток. А батько, коли тепло, коло землі в селі працював, сіяв сорго, кукурудзу, мав пару коней, пару корів, мав плуга – отаке, по-дрібному. І обробляв землю, збирав урожай, і ми, діти, щасливі були рано вставати, ще до зорі, їхати в степ, слухати жайворонка, посмітюху (різновид жайворонка), ловить ховрашків. Я дуже любив, коли вже настали гіркі часи, голод, – виливати ховрашків. Наливаєш води у ямку, він вилазить, хапаєш його – й таке смачне м’ясо було... – Як ви і ваша сім’я вижили в голодомор? Скільки продукції забирала у вас держава? – Це питання складне, бо кожен виживав як міг. Батько працював на руднику і щось мав – він там одержував якісь пайки, приносив цукор-рафінад, звичайно, все це у невеликій, мізерній кількості, і нам кожному тільки уприкусочку діставався якийсь шматочок цукру. Ну, він часто не міг приїздити – тільки на суботу-неділю. Ото він щось привозив. А так мати корову доїла, або приходили до нас, брали коней, щоб зорати, і за те теж щось платили. Але це було, мабуть, до 1928 року. А потім почалося... Почали складати списки, хто куркуль, хто середняк, хто бідняк і кому що: куркулів розкуркулювали, середняків – розкуркулювали, бідних – розкуркулювали! Так було. Хто хитріший, той міг уникнути

504

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

цього. Зразу розкуркулювали найбагатших. Потім середніх. А потім – давай-давай, вижимали – і бідних стали розкуркулювати! Одних, найбагатших, висилали найчастіше на Соловки. Соловки – це було щось таке страшне! «Послали на Соловки!» «І цього на Соловки!» А потім, вже значно пізніше, я дізнався, що на Соловках доживав свого віку й останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський. А тоді що, як дитина, – «Соловки, Соловки...» Дядька по мамі Бурлаченка розкуркулили. За що? За те, що мав кілька коней. Так у нього сім’ї було 13 чоловік! Йому треба було якось цей колектив годувати. Якось треба було вчити. Так вони старалися, недосипали, і вночі і вдень працювали – і ось така їм шана: розкуркулити, все забрати, загребти! – Чи вам відомо, скільки людей померло під час голодомору? – Тут вийшла така історія: коли розкуркулили дядька, зведеного брата маминого, коли розкуркулили ще когось – я зараз вже не пам’ятаю, бо я був малий, вночі крики, люди плачуть, бігають, не знають, що робить – тоді батько своїх коней, двох корів, плуг і що там ще у нього було, – все одвіз і здав у колгосп. Тоді, правда, називався не колгосп, а СОЗ (спільний обробіток землі). Ось він усе здав і сказав: – Я пішов у Кривий Ріг. Не поїхав, а пішов. Бо тоді ж транспорту не було і ходили. Це було 1930 року. Влаштувався в Кривому Розі на заводі «Комуніст» – був такий рудоремонтний завод – слюсарем, токарем – у нього були золоті руки, він умів усе, і шофером, і столяром – він все робить уміє. А в цей час починався голод. Не в 1933-му – то був апогей. Він починався поступово з 1930-го – 1931, 1932, і потім 1933-й, коли люди вимирали. Це я розказую те, що я знав від людей. Але я цього всього не бачив. Бо коли батько перебрався у Кривий Ріг, я ж уже закінчив четвертий клас і пішов навчатися в Лозуватку. Там була середня школа № 1. Оце ж я вам розказував, як мені туди важко було ходити голому, босому – ніде взяти, без штанів. І я проходив туди пів п’ятого класу і втік у Кривий Ріг! До батька. Прийшов серед ночі. Мене не пропускають туди, звичайно, я дитина. – А кого тобі треба? – Антона Миколаєнка. Я його син. Вони одвели мене туди. Батько ледь не вмер, побачивши мене, кинувся до мене з криком: – Хто помер? Мама вмерла? Брати? Сестри? Хто помер? Я його заспокоїв: – Не хвилюйся. Всі живі. Але далі я там жити не можу. Вчитися не можу. Я прийшов до тебе, і роби зі мною що хочеш. Отак я й залишився з батьком у Кривому Розі. А десь через півроку, навесні, батько забрав усю сім’ю. Уже йшли чутки: там той помер, там той. Там баба, там дід. А потім ще страшніше: отам дітей своїх поїли!

505

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Ми, діти, боялися виходити з хати. Це ж так страшно! І попри ці страхи, попри те, що казали: в глибокій балці сидять бандити і ловлять людей, з’їдають їх, – я все-таки пішов у Кривий Ріг, не побоявся – виходу не було! Або там мене з’їдять, або дома мене з’їдять. Так що це була ситуація, коли людина вже байдужа, їй вже не страшно нічого. Коли вона вже бачить трупи, коли все вимирає й ніхто нікому не може допомогти. Отака безнадія, безпросвітність – чорна ніч насувається! Жертви голодомору я все-таки бачив. Коли ми жили на першій дільниці у Кривому Розі – а це був саме 1933 рік, – де будівельники зводили знаменитий криворізький завод «Криворіжсталь», отоді я бачив людей, які гинуть. Був такий барак – великий, там всі такі довгі бараки були, і в тому бараку була їдальня для робітників, і був там відсік для ІТР – інженерно-технічних працівників. Це були іноземні інженери і наші, яким давали якийсь пайок в їдальні чи просто годували краще. І вони залишали голівки від з’їденої тюльки. То я полював на ці голівки од тюльки й приносив їх додому, щоб якось підтримати сім’ю. А ще мене виручали машини, які возили макуху, тобто спресований жмих – після того як олію витисли, залишаються такі круглі або квадратні плити. Ото я, бувало, стою на повороті і чекаю. Ледве-ледве машина легше йде – я стрибаю, хапаю макушину і – драла додому, біжу, щоб нагодувати сім’ю! Бачив я і трупи. Якось із столовки вийшов, нахапавши тих головочок, і хочу швидше донести їх додому, а бачу – тітка йде попереду. Раз – упала. Я до неї – а вона вже мертва. Особливо багато стариків помирало. Другий раз ідеш – дід попереду впав, і немає людини. Куди не йдеш – хтось обов’язково падає замертво. Я в Мар’янівці трупів не бачив, але мати розказувала: там ціла сім’я вимерла, там діти померли, там бабуся... Хоча один труп все-таки бачив. Бо мого дядька Олександра Миколаєнка дружина в голодовку повісилася! Від безвихідного становища – не знала, як годувати сім’ю! – Як письменник і поет, ви описували коли-небудь пережите в голод у своїх творах? – Ніколи нічого не писав про це. І писати про це було категорично заборонено. Коли в «Червоному гірнику» (міській криворізькій газеті), здається, Чечельницький написав про голод, то його зразу замели – і не стало ні голоду, ні Чечельницького... Але зараз я написав кілька віршів, пов’язаних зі споминами про голод. Вони увійшли до останньої збірки «Українські джунглі». – Те, що ви пережили в дитинстві, посилило вашу віру в Бога чи навпаки? Чи ніяк не вплинуло на вашу віру? – Ви знаєте, у селі Лозуватка, де була церква, жила мамина рідна сестра Ївга. Так її звали. А як паспорти стали виписувати, то її записали Євгенія. У неї був чоловік Гаврило, який мав водяний млин. Млин – унизу на Інгульці, а вгорі – церква. Велика красива лозуватська церква. Вона була у так званому шостому кварталі. Ми ходили туди, бо вірили. Мама нам завжди розказувала про Бога. Вона колись

506

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

ходила в Палестину, Київську Лавру і про все це нам розказувала. І ми свято вірили. А почалася ж вся ця катавасія, колективізація, після непу, який дав якийсь поштовх, пішла розвиватися промисловість. Я пам’ятаю – приїздять в село дядьки, вимінюють на намисто якісь продукти, привозять товари – для пошиття сорочечки. А то ж мати все з коноплі тіпала, вибілювала полотно, ткала і сама робила цю мануфактуру і шила нам. А тут вже з’явилася можливість кращого життя. Так от віру в Бога вибивали нам з голови. В школі почали говорити – ви безвірники, Бога немає, це вигадки. Поки не вбили Павлика Морозова, а звернули, що це рідня вбила, а Павлик – герой-піонер. Це ж усе ставилося нам перед очі, якимось чином впливало на світогляд, вбивало отой дух. Але як кішка дорогу перебігла – перехрестився... Так що закладене в дитинстві жило. І зараз у мене у віршах є Бог, Господь і релігія – це вже на іншому ступені. Дух, який стримує. Це повинно бути в людині. І я з глибокою повагою ставлюся до людей віруючих, шаную їх віру, розумію їх. – Чи багато церков зруйнували? – Я знав тільки дві церкви – в Мар’янівці і Лозуватці. Я не пам’ятаю, коли зруйнували мар’янівську. Школярами ми бігали в цю церкву, вона ще стояла. Вибивали шматочки кольорового скла – воно нам знадобилося, щоб дивитися на затемнення сонця. І лозуватську церкву теж зруйнували. І в Кривому Розі – при в’їзді з Мар’янівки в Кривий Ріг велика церква була. Її не зруйнували, а просто закрили. Зробили чи склад, чи зерносховище. Для загальної ситуації, яка була у Мар’янівці, я хочу показати вам такий контраст. Неп. Люди почали будувати собі хати, багато весіль, позодягаються, намиста багато в жінок, стрічки висять, на голові вінок – краса, все таке святкове, радісне. У селі жив музикант Микита. Мав покручені ноги, але прекрасно грав. Коли він виходив на вулицю й починав грати, з усієї Мар’янівки туди збігалися молоді і діти. Було так весело – танцювали, співали. А як настали сози, колгоспи, стало зразу в селі тихо, ніяких танців, співів. Усе мертве. Потім почалося – там у дворі нікого не чути, тут нікого не чути. Одних вислали, других розстріляли. Тиша у Мар’янівці настала – страшно вийти з дому. Не можна було вийти дітям – боялися. Мати застерігала: – Ти що? Не ходи! Тебе піймають, з’їдять! Отак на зламі двох періодів – після непу, коли почало щось оживати, і раптом чорна ніч упала! Зараз це неможливо передати. Але тоді таке пригнічення відчувалося, таке становище – ну, нікуди подітися: хоч сюди – смерть, хоч туди – смерть! – Як ставилася влада до священиків? – Безкомпромісно. Це класові вороги! Знищити релігію як клас. Їх багато поарештовували, багато з них повтікали, але в основному їх висилали на Соловки. – Чи в подальшому своєму житті ви згадували цей досвід, який пережили? – Воно ж завжди в голові. Особливо поки батьки були живі, перепитували мене: «А ти пам’ятаєш

507

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

такого-то односельця, що вмер?» А зараз, коли можна все згадувати і розказувати, стільки вже в голові лихого, що просто не хочеться вже все це витягувати на світ. Хочеться чогось світлого... А його нема й нема, цього світлого. Й коли буде – невідомо. – Чи одразу після голоду вдома ви говорили про це? – Вдома постійно про це говорили. Але не вголос, а шепотіли, щоб ніхто не чув, щоб не донесли – боялися ж. Навіть через багато років після репресій, після голоду, після того, як наших студентів хапали серед ночі – в гуртожиток приїздять і забирають. Про який голодомор можна було писати, згадувати? Це була тема заборонена. Наших трьох хлопців за що репресували? Ось так сидять в кабінеті марксизму-ленінізму. Там висять портрети Леніна й Сталіна. Один і каже: – Ви дивіться – в одного який лоб – лобище, а не лоб! А в другого на два пальчики лоб... І все. Більше не було нічого. І всіх трьох студентів загребли. І так я й досі не знаю їхньої долі. Ці хлопці – Василь Шабля, Андрієвський і Руденко. Їх трьох загребли! Це до голоду не стосується, але показує всю ситуацію в країні. В Запорізькому педінституті також заарештували професора старослов’янської мови Зінчука. Можу ще додати, що був голод після війни в 1947 році. В цю останню голодовку померла від голоду і туберкульозу моя сестра Рая Миколаєнко. А її батька і мого батька убито на війні. Зараз я абсолютно вільно про все це говорю, але дивуюся завжди, що є люди, які не визнають голодомору. Як можна не визнавати те, що було? Додам, чим рятувалися в голод – ховрашків виливали, голубів ловили, траву їли – лободу. Була така трава лàбурда – вона запахом схожа на часник, її їли. Кашку з акації. Це все було рятівне. Що потрапляло – все їли. Це було жахливо. Десь якась шкіра валялася – і її зварили і з’їли! Точно як під час блокади Ленінграда. Моя покійна дружина пережила блокаду Ленінграда в роки війни – це страшне було. Так таке страшне було тільки в Ленінграді, а у нас на всій Україні. – Чи достатньо, на ваш погляд, розповідається молоді про те, що люди пережили в роки голодомору? – Я не можу зараз сказати, бо зараз ніде не буваю. Але те, що до цього було, – то абсолютно мало, недостатньо. А тим більше як ведеться антипропаганда. Лідер комуністів Петро Симоненко заявляє: «Не було голодомору в Україні». Як можна так безвідповідально заявляти перед усім народом, як багато народу ще пам’ятає… Молодші пам’ятають повоєнний голод. А я пам’ятаю всі три голоди – хоч я не пам’ятаю 1921 року, але знаю, що тоді померла моя сестричка від голоду... За пи сав Мико ла Ча ба н

508

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

М и кола Н е в и д а й л о

С УМНА ПІСН Я ПРО КОРО ВУ Новела Наш сусід Іван Матюченко помирав з голоду останнім у родині. Він десь у череві своєї хатини в передсмертній агонії жахливо кричав, вив, як вовк у лісі, проклинав увесь світ, прохав якоїсь крихти. Але ми самі були голодні й боялися навіть підходити до його домівки. Ніхто з цілої Іванівки не озвався на той несамовитий клич. У селі після тридцять третього року залишилося мало людей. Одні помандрували на той світ до предків, інші повтікали в міста, ще інші подалися світ за очі. Багатьох вислано до Сибіру. Але, люди добрі! Чи цікаво тепер, через багато років, слухати про голодомор? А надто нашим юним емансипованим рок-аматорам, та ще й у напівнезалежній Україні? Заспіваємо ж про корову. Розпочнімо цю думу про літа трохи щасливіші, так, років на два до того, як наші маріонеткові українські комуністи за наказом з Москви тільки заходилися вимітати з сільських осель усе, що можна було з’їсти. Мій батько до революції закінчив сільську церковно-приходську школу і був, без перебільшення, розумним. Завчасно, до колективістських погромів, позбувся двох непівських десятин землі, продав циганам коня, залишив при собі тільки город та нас троє малих, та нашу маму Оляну, а ще корову і пішов на станцію Верхівцеве працювати поїзним кондуктором. Як я пізніше дізнався, в індусів, вихідців з ареалу теперішньої України, – твердять новітні історики – корова є найсвятіша тварина. І для нас вона була святою. Коли тата викликали до сільради і уповноважений з району змушував писати заяву про добровільний вступ до колгоспу, він сказав: «Від непу я отримав корову, при цараті батракував у економії Славизонова, гнув спину на пана і був гол, як сокол. Знаю, що то за рай, і не хочу, щоб мої діти також батракували». За ці слова опер хряснув його наганом по голові, пригрозив забрати в нас корову на благо всього світового пролетаріату і відпустив. Спасибі вам, тату, що порятували нас від колгоспного «раю»! Ми любили нашу годувальницю. Вона давала щоденно півтори цеберки смачного молока. Вона

509

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

ще й цілувала нас малих, а за це ми її обожнювали й щоранку виводили пасти на толоку, в балки та ярки. Отож і я її пас. А ввечері, збиваючи на сільській вулиці босими ногами куряву, ми вдвох з Рябою щасливі й веселі поспішали до нашої мами, щоб вона звільнила коровине вим’я від важкої ноші. Для матусі доїння було справжнім чародійством. Її найбільшим благом. Чесно трудитися, аби мати своє. Не обчеське, а своє. Не «наше», а власне. Щоби користатися ним, коли забажає і як душа звелить, без дозволу пана чи начальника. Мама так, як і тато, ненавиділи всяку панщину й неволю. Я підстрибував, як жеребчик, на лозині верхи, а Ряба, забачивши маму, що вже чекала біля двору, прискорювала ходу, ласкаво мукала, мотляла налитими дійками, з яких уже капало молоко. Цього разу мама були схвильовані. Навпроти двору стояла запряжена конячиною бєдка. Я впізнав сільських начальників: голову колгоспу Порфирія (прізвище не запам’яталося, та й для чого пам’ятати всяку гидоту?) – казали хуторяни: «Якийсь приблуда з кацапщини» – і активіста з правління Семена Матюченка. Я догадався: приїхали по корову. А небо тепле й імлисте. Серпневе. Повновидий місяць висуває з-за Каїна і Авеля. У садах рожевіють дозріваючі яблука. На луках суцільним одноманітним гулом кумкають, квакають, скрекочуть жаби. Йдуть повагом з паші корови. Господарі – в кого ще не усуспільнили худобу – стоять біля дворів, виглядають своїх годувальниць. О, наше скитське, чудове надвечір’я! Та в те надвечір’я було не до лірики. Защеміло мені біля серця. Наслухався ж бо нівроку страхів та жахів про грядущі колгоспи й комуни, куди, як пророчив одноногий солдат імперіялістичної війни Зінченко, заганятимуть силоміць, і спатимемо всією громадою під спільною ковдрою старі й малі, багаті й бідні «і середнячки також». Я при цьому нишкнув на печі, бо тата мого записали середняком. І їстимемо, казав Зінченко, з одного казана галушки усуспільнені. І нічого не матимемо свого, тільки «обще». Товариші керівники й справді задумали недобре. Зіскочили з бєдки й кинулися до Рябої з налигачами в руках. Залементували мама, здійняли руки до неба: – О Боже! Праведний! Захисти нас. Чим діток годуватиму? Михайлику, Колю, Андрійку! Не давайте нашу корівку. Відбивайтеся. Не бійтесь – дітей не зачеплять. Ми, троє братиків, насправді оточили перелякану корову й заходилися кидати в нападників жмені пилюки. А її на дорозі по самі кісточки. Ми плакали й верещали на всю Іванівку. Порфирій, лаючись, відступив, вийняв з кишені носовичок – брудну ганчірку – й почав сякатися та чхати, а Матюченко напосідав, матюкався й хрипко кричав:

510

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

– Ах ви, куркульські виродки! Мене, красного партизана, обсипати пилюкою?!! Та я вам голови поодкручую, як курчатам. Передавлю, як щенят, одним махом. Розказували дядьки, збираючись вечорами в нашій хаті на лікнеп (мій батько проводив ліквідацію неписьменності), буцімто цей Матюченко за царя байдикував, днями пиячив у шинку, а в революцію зібрав банду й грабував заможних селян. Коли ж Україну окупували москалі за допомогою наших більшовиків і розігнали Центральну Раду, Семен Матюченко об’явив себе «красним партизаном» і записався в партію. Нарешті нападники дали задній хід. Умостившись на бєдці, Порфирій погрозив мамі нагайкою: – Ти, контра, за ето атвєтішь! Совєцькая власть тєбє єтаво нє прастіт. І-і-і... тільки курява знялася. Отож ніч виявилась для нас тривожною. Тато цього нападу не бачили, бо ще пополудні пішли на роботу. Мама довго не могли заснути, ламала голову: як бути? А мені снився комунізм. Ніби я підкрадаюся до контори, а там... Боже ти мій! Покотом лежать пузаті, досита наїдені односельці й кожен тягне на себе ковдру. Вона, та ковдра, дуже мала: коли потягне Грицько Чумак, то в крайньої Хвеськи відкривається голий зад. Хвеська верещить і волочить ковдру на себе. Тоді Грицько залишається під відкритим небом у чому мати народила. Обридло мені спостерігати їхню возню, і я звернув увагу на казан. Порфирій з Матюченком хазяйнують, підкладають у кострище дрова. У моїх руках довга шпичка, якою я виловлюю з юшки одну-однісіньку галушку, а вона тікає, все вислизає і показує мені дулю. Де взялася наша корівка, випила всю юшку, проковтнула галушку й зникла, майнувши в степ. Я побіг шукати її, проте не знайшов. Уранці мама розбудили нас раненько, сумовито сказали: – Сьогодні, діточки мої, Рябу не поведемо на вигін. А ви хутенько вставайте, беріть мішки, візочок і нарвіть їй паші. Нехай поки що стоїть у сараї, бо ті анцихристи разом із камсою (так у нас обзивали комсомольців) заберуть нашу рятівничку. Якщо прийдуть, ви жалібніше плачте й галасуйте. Та минув день, два, три. Ніхто до нас не з’являвся. Татко повернулися зі станції. Трохи нас заспокоїли. – Я, – каже, – залізничний працівник. Робочий клас. Гегемон. Пролетаріят. Колгоспне начальство до нас не має ніякого права. Буду в області, зайду до Хатаєвича зі скаргою. Нас не чіпатимуть. Вже тоді ми відали, хто такий Хатаєвич. Живе у великому городі і є найголовнішим начальником у нашому краї. Він є найбільший комуніст над усіма комуністами і над нами також. А пізніше я дізнався: московська імперія змушувала всяких Хатаєвичів, Постишевих, Скрипників, Юрків Коцюбинських, старанних, «вірних лєнінців», винищувати українську націю, як тепер винищують Чечню, а потім,

511

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

замітаючи свої криваві сліди, порозстрілювали й тих катів. Чого ж можна чекати від хунти, яка у власній столиці, наче орда, палить з танків по Білому Дому, пускаючи кров своїх одноплеменників? Нарешті нам обридло носити траву. Та й небезпека ніби минула. Знову наша Рябенька паслася на волі, а ми пастухували біля неї. Обнадієні татом, ми навіть посміливішали. Мишко, який вже п’ятий рік ходив до школи, написав на великому аркуші паперу вірш про «красного партизана», ще й карикатуру намалював. Уночі ми ту «контрреволюцію» приклеїли на колгоспній конторі. Ще й тепер пам’ятаю одну строфу: А Семен-бусурмен Високо літає, Набив с...ку об ломаку, Тепер не сідає. А через кілька днів матуся вбігли знадвору в хату. В руках чомусь тримали металеву занозину від старого ярма. – Вони поїхали на толоку, – перелякано сказала. – Біжімо, Колю, туди. Припікало серпневе сонце. Шмигали в нірки ховрашки, яких ми ще не встигли поїсти. Підпадьомкала в травах перепілка і висів у небі жайворін. Колгоспна череда усуспільнених сухоребрих корів на тирлі біля обчеського колодязя пережовувала жуйку. А я біг і не милувався щедрою красою природи. Де ж Мишко? Де Ряба? Де колективісти? Аж он вони. У Хоминому яру. Вже ловлять нашу миленьку. «Красний партизан» ухопив її за роги й намагається накинути мотузку, а вона жалібно реве, хвицяється ратицями, наче коняка. Сам голова колгоспу Порфирій учепився їй за хвіст, закручує його в вузол, аби зробити їй боляче, а карапузний комсомолець Митько Гузюватий щосили гамселить палицею по спині. Мишко присів на бугорку й плаче. – Не руште! – закричала мама. – Не маєте права. Ось Гаврило поїде до самого Хатаєвича. Буде на вас скаржитись. – Ухаді, кулацкій елємєнт! – озвірився Порфирій. – Сам ти кулак. У нас тільки й добра, що корова. Не чіпай! – і мама вчепилися за налигач, потягнули до себе. «Красний партизан» захекано крутив Рябій роги. Я та Мишко галасували й плакали, а комсомолісткамса бігав навколо й агітував, що ми всі дурні затуркані хуторяни й не розуміємо, що в колективі щасливе, радісне й світле майбутнє під мудрим проводом батька і вчителя Сталіна, а ми самі собі чинимо зло. Та ось Порфирій одірвався від коров’ячого хвоста, підбіг до мами й штовхнув її, аж матінка наша впали навзнак. Мені дуже шкода було мамцю, я розсердився, де взялася в мені відвага, я став на

512

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

її захист. Я відчув, як мої зуби вп’ялися в смердючу від тютюну Порфирієву руку. Він завив від болю, а я отримав страшенний удар по карку. В голові мені замакітрилось. Ридаючи, ніби крізь туман, я побачив, як мама підхопилася з землі і замахнулась над головою голови занозою. – Не руш дитину, кате! – почув я крізь дзвін у вухах. Коли я трохи очухався, перед моїми очима вималювалась картина поразки нашої. Мама зі скрученими руками стояли з одного боку тачанки. Прив’язані й перелякані. З другого боку, налигана, крутила головою Ряба. На горі возсідав Порфирій. По обличчю з-під його картуза текла кров. Семенбусурмен тягнув за повід коня. – Но-о! Но-о! – підстьобував батогом і бурчав: – Єто вже терор. За єто розстріл. За єто пуля в лоб. Д-да-а... Хоть ти і женщина, ми в революцію таких пускали в расход. Р-раз-дать... – і ваших нєт. А камса бив корову палицею. Підганяв. Не пам’ятаю, що того дня я робив? Що казав? Я тільки уявив глибочезну кручу. Над кручею стоять мама в образі святої Магдалини з німбом над головою. Їх оточили червоноармійці з гвинтівками напоготові, чекаючи наказу комісара: «плі». Дивно, але бусурмана не послухали. «Терористку» не розстріляли, а засудили на три роки. Повезли маму в той великий город, де командував найбільший у нашій області комуніст над усіма комуністами і над простими людьми. Їздили тато до того начальника. Прохали. Мовляв, не хотіла Оляна завдати голові шкоди, а вчинила те мимо своєї волі: дитину захищала. Не вбила ж, а тільки голову зачепила. Малі дітлахи вдома голодні плачуть. І сказав той большовик: «Москва сльозам не вірить». Коли вигребли все з дворів і хат, настала для селян голодна зима і ще голодніша весна. Поїли котів, пожерли собак, виловили з-під стріх горобців і... якщо комусь не до смаку слово «голодомор», я не буду його вживати. Теперішні комуняки і їхні підхолуйники, ті, котрі шкодять українській державі та з усіх сил пнуться знову втягнути нас до московської імперії, категорично й цинічно заперечують злочини своїх дідів і батьків. Голоду в Україні, мовляв, не було і не могло бути. Так, як царські посіпаки твердили: «України, українців і української мови нема, не було й не могло бути». А ми були, є й будемо завжди. Виморювали нас христопродавці голодом, але ми є й будемо. Струмить-бо в душах наших Дажбожа сила. Але про себе. Мама сиділи в тюрмі. Тато їздили в поїздки. Ми мерзли в холодній хаті. Та не опустили рук, смерті не піддалися. Йшли в поле. Вигрібали з-під снігу мишаки і їли всяке зерно, що запасли для себе миші. А весною ловили пастками й виливали (виганяли) водою з нірок ховрашків. Дуже смачне в них м’ясо. Тато привозили із поїздок, що могли. А раз принесли пляшечку молока. Таких нам зварили галушок, молочних, яких я ніколи не їв ані до голодовки, ані після, вибачаюсь, голодомору.

513

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Якось, коли в квітні трохи пригріло сонце, зазеленіла перша травичка, палахнув на буграх горицвіт, я йшов з відром повз колгоспну череду виливати ховрахів. Наша рідна Рябенька побачила мене і прибігла до мене, і поцілувала мене в голову, і я її обняв, і поцілував, і ласкаво погладив, і напоїв з обчеського колодязя. Бо ж вона мене любила і я її дуже любив. І ми обоє плакали. Вона стала худою й некрасивою. Ребра на ній повипинались, наче гармонія, а вим’я висіло порожньою торбиною. Я витер їй сльози. І я сказав такі слова: – Ми скучили за тобою, Рябенька. Нам дуже зле без тебе. А маму нашу засудили і повели до в’язниці. І ще їм лишилося мучитись два роки, чотири місяці й п’ятнадцять днів. Ми знаємо, як тобі важко в колгоспі. Боже, Боже! Що вони зробили з тобою! Але ми не в змозі тебе визволити. Терпи. Усі терплять. Не кажи ні коровам, ні бугаєві, ані телятам, що тобі погано, бо хтось заявить і тебе поведуть у великий город, аж туди, де командує Хатаєвич, та й заріжуть на м’ясо. Може, вона й розуміла мою мову. Сум і туга печалились у її очах. Тільки жайвір весело дзвенів у ясному небі.

м. Сі ч ес лав, 1996 р.

514

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Косарі. Із серії «Пам’яті 33 року». Сергій АЛІЄВ-КОВИКА. Дереворит, 1993

515

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Танок смерті. Із серії «Пам’яті 33 року» (за мотивами середньовічних гравюр). Сергій АЛІЄВ-КОВИКА. Дереворит, 1993

516

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Н ата л к а Ні к ул і н а (1947-1997)

НЕПОХО ВАНІ Бачив я, окрім того, в різних місцях багато людських кісток, сухих і голих – їх покривало саме тільки небо. Самійло Величко (переклад Валерія Шевчука)

Укриті вони тільки небом Вкраїни – в степах, у яругах, по балках глибинних. І скільки отак – крізь віки – у сивинах отих ковилових, отих полинових. Минуще – минеться. Зостанеться – слово.



 Мільйони мерців обійшлись без могил. І. Багряний

Чуєш, Доле! Ходімо з тобою до пекельного нашого болю, що як стій потрясає добою і не вміє гукати з юрбою. До самотнього нашого болю. Доле зболена, хоч не ледача, я по всіх непохованих плачу. Хай омиють їх сльози гарячі. Їм нічого не треба в цій хлані,

517

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

вже нічого, крім поховання. Десь у твані, неначе в корості, жовкнуть їх неприкаяні кості. Біле тіло давно відлетіло, поховання просило, хотіло – не діждало простої могили, щоб стеливсь по ній цвіт барвінковий… Стань хоч ти їм барвінком, о слово…

1933

Мене убито в чесному бою,

поховано дбайливою сім’єю...

О. Ольжич

«Не дбайлива сім’я поховала мене, а у хаті зотліло моє тіло земне, бо сім’я ще раніше… о лихо сумне!» Пильно дивиться смерть – наче гад, не змигне. Виїв голод неситий усе, що жило, темне, голе, страшне, дотліває село. З неба сиплються зорі, неначе полова, і яріє на сході стяга пурпурова. Стань хрестом по усіх непохованих, слово (о, яке ти безсиле в смертельних цих ловах)…

518

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині



Босі ніжки ступають на гостру траву, тихий подив у погляді: «Я ще живу». Залишається слід пурпуровий і немовлене зболене слово… Це дитя упаде на страшній цій путі, і розсиплються згодом кісточки ті святі. Тіло звірка розтягне, голодна, несита, і нікого, нікого не мож’ воскресити…



З історії виходимо, як з пущі. Чи виведе нас стежка до зорі? Які-то нам, які часи грядущі відлічать невмолимі дзиґарі? Чи буде в них терплячість просвітління, чи пітьма сповнить хмари грозові? З яким бажанням і яким сумлінням творитимуться обрії нові?

1944 Пам’яті Л.М. Старицької-Черняхівської – непохованої

Чорний поїзд за Волгу клекоче, чорний потяг простори толочить, від Вкраїни везе, аж скрегоче, цвіт Вкраїни крізь дні та крізь ночі. Конвоїри – немов поторочі. Сива жінка – попечені спрагою губи,

519

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

ця уже на межі неминучої згуби. Як далеко… далеко усі, хто їй любий. Там, у тому житті її слово було і правдиве, й глибоке, прозоре, як скло. То невже ж це її забуттям замело? Відсувається засув. Конвоїр кольбу стис – закоцюбле вже тіло летить під укіс. Ті, в вагоні, заклякли, – ні крику, ні сліз… Незворушна небес голуба течія, у степах непохована матір чиясь. Все одно це, що другова, все одно, що моя. Погребовий мій плач, погребовий, і жалобною квіткою – слово.



Так ось, історіє, які твої стежки, який твій вітер, лютий та неситий. Землею й кров’ю злиплись сторінки, і їх не завжди можна розліпити, щоб прочитати книгу твоїх книг… Іржаві плями… І сльоза не змиє. Куди повзуть вогнеголові змії? Куди нас хилить вагота вериг? Хаос чуттів, могили сподівань. Куди указує залізна длань? Куди в офіру нас ведуть «пророки»? Чи є ще твердь, де без кривавих шат стоїть незламно праведна душа, провидячи над всі страшні уроки?

520

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Косарі. Із серії «Пам’яті 33 року». Сергій АЛІЄВ-КОВИКА. Дереворит, 1993

521

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Смерть на коні Із серії «Пам’яті 33 року» (за мотивами середньовічних гравюр). Сергій АЛІЄВ-КОВИКА. Дереворит, 1993

522

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

В а лер’ян Пі д м о г и л ь н и й (1899–1937)

СИН Васюренко зліз із платформи, заваленої залізняком, і почав обтрушуватися. Його сірі полотняні штани стали брудно-червоні від залізнякового пилу, й він даремно бив себе по колінах своєю великою схудлою рукою. – Доведеться на річці випрати, – подумав він і одійшов набік. Йому не хотілось іти геть, поки не рушить потяг. Він любив машини, зокрема паротяги. Химерно вигадано – само себе везе, ще й вагон тягне. А цей потяг він чекав був так довго у місті – аж півтори доби, валяючись у бруді коло станції, блукаючи як неприкаяний вздовж і поперек, влаштовуючись раптом спати, то зненацька зриваючись на тремтячі ноги з наболілим бажанням податись геть далеко, світ за очі, і заблудитись, і померти. Але він знову сідав накарачки і з обважнілою головою водив язиком по губах, що запеклися й щеміли. Він міг би напитись води, але знав, що ту воду йому викине зсередини. Часом його й без води починало нудити: весь світ брався в його очах червоними, страшними колами, й під горло котилась огидна гикавка. Він лягав тоді на спину й починав звільна дихати, примруживши очі. Проте йому пощастило витримати цілий день, з’ївши тільки вранці шматочок хліба, з долоню завбільшки. І тільки коли вечір минув і ніч прийшла – пригрюкотів цей потяг і забрав його, виснаженого з безсоння й голоду, ніби міцно задуманого. Але він ще мав у собі досить сили, хоч м’язи його були ніби павутинням оповиті. Додому ще було йти п’ятнадцять верстов. Він тепер не буде такий дурний, щоб їсти вранці. Це дурниця – потім мучитись цілий день. Краще потерпіти до обіду, а там до вечора, мабуть, легше буде. Потяг загув і рушив. Васюренко провів його очима за горбок і повернувся йти. Тільки тепер він побачив аж у кутку коло станції свого шуряка, Олексу Корнійчука, що сидів у гурті ще п’ятьох селян на купі повних лантухів. Вони теж вернулись цим потягом. Серце його затіпалось млосно, стискуючись у безнадії й заздрості. Підійшовши до них, він побачив, що вони їдять сало з хлібом. – Здорові були, – привітався Васюренко. Корнійчук підвів до його голову й засміявся. – І ти тут? – спитав він. – Яким це вітром? – У городі був, – сказав Васюренко, – їздив дещо спродати. З останнього. Та тільки... – він махнув

523

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

рукою: – Бодай не жити! Брав спідницю материну дівочу, брав сорочку свою вишивану, брав граблі й лопату, а ось що маю. Він показав паляницю, що тримав її під пахвою. Корнійчук посміхнувся всім своїм голеним обличчям. – А ми аж у Полтавщину забились були... Еге, як там дядьки живуть! Ти, хлопче, мабуть, і забув про таке життя. Там не собачину, а свинятину в борщ кладуть, а хліб, хлопче, не з макухи, ні, ні! Ну, й наміняли, не диво. – Він ударив рукою по лантухові, на якому сидів. Васюренко похмуро дивився на Корнійчука, на гурт, на лантухи – в них він почував чисте, добірне зерно. В його заворушилася думка, що сестра, Марійка, хоч клуночок принесе йому того зерна... Та ні, що там надіятись! Не така вона, не такий Олекса, щоб дати! Він швидше себе дасть зарізати, ніж поступиться хоч зернятком. А Корнійчук провадив: – Туди б тобі, хлопче, податися на заробітки. Там робітників потрібно, о, ще й як! Заробив би собі добре. Чого тут нидіти? – А мати? – понуро спитав Васюренко. – О! – здивувався Корнійчук. – Та хіба вона не померла? – Ще слабують... – Живуча збіса стара Васюриха! Ну, та й їй не два віки жити, – як помре, то згадай моє слово, мандруй на Полтавщину. Там і заробиш, і дівчину собі знайдеш. А й красуні єсть, нехай їм трясця! Як заведе пісню, так і в старого серце затіпається! Корнійчук хляснув парубка по нозі й затим узявся до сала. Васюренко стояв, похиливши голову. – Піду я вже, – промовив він врешті. – Так ти скажи моєму Василеві, щоб виїхав. От і добре, добродії, іти нікому не треба. А то ж просто хоч жеребок кидай, кому йти. Васюренко обійшов станцію і вийшов на великий шлях. Сонце вже високо підбилось і починало парити. Жовтий, мертвий степ розлігся перед ним скільки сягало око. Він посунув повз вигорілі ниви, що світили миршавими стовбурцями занедбаного хліба. Здебільшого їх не скошено навіть на сіно. І що далі він заглиблювався у степи, то більша тиша й спека огортала його. Навіть коники не сюрчали, не літала мушва. Безкрая палюча жовтизна різала очі. Він ішов ніби на руїнах великої пожежі, де огонь знищив усе рідне й близьке, де навіть спалено частину його серця. Одійшовши з чотири верстви од станції, він побачив коло шляху зв’язаного мотузком чоловіка, що лежав собі непорушно. Нахилившись до нього, Васюренко впізнав свого земляка, Степана Безрукавого. Ножа не було, й парубок зубами розв’язав вузли; дядько Степан тільки стогнав.

524

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

– Що це вам, дядьку? – спитав Васюренко. – Хто це вас так? Я аж злякався, побачивши. – Ой, не питай, хлопче! – стогнав Безрукавий, розминаючи ноги та руки. – На цій мотузці й повіситись... Всього рішили, всього як єсть... Він надсилу підвівся і пильно озирнувся. В канаві коло шляху лежала перепічка, чорна, як земля. Безрукавий схопив її, одломив половину й жадібно почав запихатися. Васюренкове серце йойкнуло, раптом бризнула йому в рот слина, й він одвернувся. Дядько Степан мовчки сопів, ковтаючи зашкарублі шматки. З’ївши половину перепічки, він з жалем подивився на другу половину й засунув її за пазуху. Потім видобув із кишені книжку, одірвав клапоть, витрусив із заяложеного кисета решту тютюну, досипав трохи сухого зілля, що валялося долі, й скрутив цигарку. – Огню немає? – Ні. Васюренко сів біля його й витер рукавом на шиї піт. Дядько Степан зітхнув і розказав: – Ти ж знаєш, хлопче, крім жінки, п’ять ротів маю, та все добрі роти, молоді, та все хлопці, як ті каченята ненажерливі. З’їли пшеничку, з’їли ячмінь – не розвиднюється нам. Діти на ґвалт кричать, жінці хліб увижатися став... Здохла кобила – зварили юшку. Перший раз їли – ригали, другий раз ригали, а на третій – пішло. Та чи надовго? Почав я розумом розкидати – другу кобилу різати треба, однаково хитається. А тут жінка в одну душу – забирай усе на воза, їдь куди знаєш, може, хліба наміняєш. Видима річ – жінка! Винесли все з хати, запріг я кобилу – не тягне. Приробив я збоку посторонку, надів шлейку собі на плечі – поїхали ми. Ой, хлопче, муки прийняв я! Пилюка очі засипає, коліна підгинаються, а я тягну, тільки плююся. А виміняв-таки пудів з десяток зерна і кобилу напас, кобила моя вже хвостом хвицає, сама тягне. Ну, думаю, радість везу, а далі ще, може, розстараюся. Дурень думкою багатіє. Позавчора вночі їдемо, я на возі куняю, кобила сама путь веде. І незчувся, і не крикнув, як зв’язано мене, – хто – не бачив, ніч, бач, глупа була. Кинули мене коло шляху, а ще хтось гукнув, – дай йому щось – так оце перепічка. Вйокнули на кобилу й поторохкотіли. Я почав гукати – вбийте мене – а вже не почули, мабуть. Лежав день цілий, пролежав ніч, ноги затекли чисто, а оце ти визволив мене, та не знаю, чи дякувати. – А з обличчя їх не примітили? – спитав Васюренко. – Де там з обличчя! Ніч, кажу, глупісінька була. Дядько Степан мовчки посмоктав незапалену цигарку й сплюнув. – Чого я не передумав, отут лежачи! Мав час, спати не хотілось. Стара Кандзюбиха каже: од Бога. А люди й вуха розвісили. А я собі гадаю – ми як бур’ян при дорозі, як реп’яхи. Ростемо собі, поки дощ іде, а сонце впече – жовкнемо, гинемо. Дурниця ми. Тільки гонору в нас багато. Та чого не гонорувати,

525

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

коли їсти маєш? А скільки їх по селах швендяє високогонористих, городян цебто, що гукали: ми! ми! Он у Піщанському млині за сторожі прохвесор служить, десять, кажуть, мов, і татарську, знає. А нема чого кусати – й науку, хлопче, кинув. Збило їм гонор, усім; видно, що ми – так собі, тьху – вітер повіє, ми й котимось. Еге, якби Бог був, не так було б! – Так по-вашому й жити не треба? – спитав Васюренко. – Авжеж, хлопче, видима річ! Тільки звичка у нас погана. Ось хоч би й я – звик тютюн уживати. І знаю, що чортзна-що, а ось нема запалити – ссе мене. І життя, як тютюн: куриш – гірке, а після його дим вітер носить. Васюренко раптом схопився. – Ой, дядьку, – гукнув він, – ходімо додому! – Ну та й пече, – промовив дядько Степан, поволі підводячись, – бачив я таке скло, що як настановити його проти сонця, так можна цигарку запалити. Добра річ! Знову розгорнулись перед ними висохлі лани; дрібний пил, злітаючи з-під ніг, обсипав їх, мов іскрами, гаряче повітря душило груди. – Го-го! – гукнув дядько Степан. – Пам’ятаєш, хлопче, приїздив торік агітатор. Кричав, що ми, мовляв, машиною оратимем, машиною й дощу напустимо. А де він, сукин син, тепер із своєю машиною? Бога, кажуть, немає, а самі в боженята пнуться. Далі вони йшли мовчки. На околиці села, коли вони розходились, дядько Степан сумно сказав: – Висипалась моя цигарка. Ех! Васюренко простував до своєї хати, не зустрічаючи нікого по дорозі. Так само, як у степу, в селі було порожньо, тихо й пекучо. Він минав хати з зачиненими віконницями, з заваленими клунями, з дворами, порослими лободою. В повітрі був тільки задушливий пил, що повстав з-під ніг; ані брехіт собак, ані рохкання свиней, ні людський гомін не хвилював того задушливого пилу; а спереду, на чистому обрію, село вирізнялось, як намальована бездушна картина. Коли він був уже близько хати, з бічної вулиці повільною ходою пройшла стара Кандзюбиха, простуючи до зборні. Там тепер зосередилось життя села. Аж зранку чоловіки з люльками, часом порожніми, жінки з дітьми лишали свої хати, де не було праці й хліба, де було моторошно з повільного вмирання, – і сходились до зборні. Там з дня на день точились одноманітні розмови про голод, про лиху долю, про те, що сіяти нічого й нічим, обговорювано новини, якщо вони були, а коли ні, то й так обходилось. Стара Кандзюбиха, якій було вже коло сотні років, теж щодня одвідувала зборню. Там вона повчала молодиць та й чоловіків, коли ті її слухали. Васюренко зайшов у своє подвір’я. Його хата була така стара, що її довелося підперти кілками, «взяти в рямці», як сміявся небіжчик волосний писар. Поруч неї стояв напівзавалений льох, а клуню

526

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

він давно вже продав на дрова за пуд ячменю добрим людям. В сінях було темно й прохолодно; він спинився й глибоко вдихнув у себе вогкувате повітря. А в хаті густий сморід, важчий за розпечений вуличний пил, ударив йому в голову, й він мимоволі затримав віддих. Його вмить занудило, спазми здушили горло й перед очима поплили червоні кола. Він прихилився до стінки. Слабкий голос тихо запитав: – А хто там?.. Ох... Васюренко не зразу відповів: спазми вив’ялили його, й важка подорож зараз дала себе чути. Ноги його тремтіли, руки звисли, і він стояв, прихилений до стінки, ковтаючи повітря. – Це я, мамо, – врешті вимовив він. Не було навіть на чому сісти. Стільці, лаву, стіл, скриню давно вже продано за час довгої хвороби господині. Ніби випадком потрапили люди в цю порожнечу і зараз підуть геть, лишаючи подерті стіни, роззявлену піч і рештки паперових окрас, що безладно звисали із стелі. Васюренко підійшов до полу, де лежала мати, й сів коло неї. – Зморився я, – промовив він, мов перепрошуючи, – ніч не спав, іти далеко... Хліба привіз. А ви як? Чи приходила Марійка? Мати довго не відповідала. А Васюренко подумав, що Марійка приходила, годувала матір, опорядковувала її, і він почав умить марити, що вона й далі приходитиме, а може, й зовсім візьме матір до себе. Аж ось хвора прошепотіла: – Не було... Так. Не приходила дочка до матері і не прийшла. Проклята багатійка. – Мамо, – сказав він, – я розмочу хліба, а ви поїсте. А тоді скинете все, я заберу й постіль на річку прати. Тут задуха. Та разом і риби, може, піймаю вам на юшку. Мати мовчала. Вже вісім місяців вона лежала висохла, заклякла, півнепритомна, без руху, тихо стогнучи вдень і вночі. Часом вона не пізнавала й сина; байдуже приймала їжу, коли їй давано в рот, і ніколи не прохала сама. На полу, в купі хабоття, її зовсім не примітно було, і для всіх вона й справді не існувала. Тільки син почував на собі вагу її мертвого життя. Васюренко пішов до двору свого шуряка, Корнійчука. Перейшов великий шлях, вузьку бічну вулицю й спинився коло хати з бляшаним дахом і мальованими віконницями. Гарна хата, а багато клопоту мав через неї Олекса. Хоч хто наступав був – його хату під штаб брано. А за клунею розстріляно двох гетьманців, шістьох махновців та трьох комуністів. Довго кров видно було, діти ходили дивитись. На подвір’ї не було нікого, і Васюренко зайшов у сіни. Тільки-но рипнули двері, з-за хати вибігла Марійка. – Це ти?! – гукнула вона. – Ой, Боже мій, що то як нема собаки! Я за хатою дитину колишу – в хаті

527

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

дихати нічим, – а тут у хату простісінько йди й бери що хоч. Кудись хлопці повіялись... Сірка нашого вкрадено, знаю й хто: Зінченки прокляті з’їли його, сама бачила його хвоста у їх за клунею. От злидні, прости Господи! А вчора одвихнулась до льоху, дивлюсь – Грицаєнків Юрко окраєць хліба з хати тягне. Аж за городами його, сукиного сина, нагнала, чисто руки покусав, як одіймала. Вернулась – уже в мого Серьоги дітвора хліб одібрала. Одна мука, прости Господи! – Оце я прийшов сповістити, – сказав Васюренко, – був я на станції, так і Олекса там. Казав виїхати кіньми, та щоб і іншим переказали. Марійка кинулась гукати хлопця з кіньми: – Василю, Василю, веди коні! Васюренко сів на призьбі. Не кличе його Марійка до хати. Боїться, щоб їсти не попрохав. Коли віз заторохкотів з двору, Марійка ніби знову помітила брата. – Ти ще тут? – спитала вона. – Треба хату замкнути, піду дитину люляти, щоб не зайшов хто. – Марійко, – сказав Васюренко, – ходив я в город, на останнє виміняв паляницю. Прийшов я, матір нагодував. А чи надовго стане? Все виніс – порожня хата, а я оце – як єсть. Олекса зерно привіз – позичте пуд. Я одроблю вдвічі. Здоровий я, тільки змарнів тепер. Не вік голоду бути – уродить, заживемо. Сама знаєш, який я робітник, еге, як робив був! Позич, Марійко! Не для мене це – для матері просю. – Пуд зерна! – гукнула Марійка. – Господи помилуй, де ж у нас ті пуди! Четверо дітей з голоду пухнуть, напозичались так, що коні скоро продаватимем. Та чи тобі замакітрилось – отаке сказати: дайте пуд зерна. Вигадали люди, що в нас єсть, а ти й собі. Ну, та то сторонні, їм рота не замажеш, а ти ж рідний, теж базікаєш. Діждала од брата, прости Господи! – З матір’ю останнім поділитися треба, – сказав Васюренко, не підводячи очей. – А ти хоч зернятко хіба дала? Марійка мов не дочула останніх слів; вона похитала головою. – Всі кажуть, і я скажу: погано ти з матір’ю робиш! Не малий ти, слава Богу, двадцять три маєш, а як дитина. Матір Бог кличе, а ти її нагло на світі держиш. Мучиш ти її, гріх тобі, Грицю. Не просить вона їсти, а ти її запихаєш. Та чи вона тобі рідніша, ніж мені, чи як? А бачу я – Божа тут воля, гріх великий проти Бога йти, – Марійка витерла сльози: – Дай їй спокійно померти... Васюренко посміхнувся й махнув рукою. – То значить, як матір помирає, так придушити її? Так як Володченко жінку або Петрика дитину? Він підвівся й глянув на сестру, – бач, яка гладка, до кісточки не щипнеш! – Ти ще про Бога згадуєш... Та як він бачить з неба, то покарає тебе за скнарість. Марійка перехрестилась. – Хай мене Бог боронить од твоєї лютості!

528

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Васюренко пішов геть. Не діжде вона, щоб він ще просив її. Ех, недурно ото пишуть на куркулів – не душі, а залізо, камінь твердий. Він поволі простував до своєї хати. Оце вже дійшов він до краю, нікуди далі. Хе, паляниця на двох – це ненадовго! А більше немає і взяти ніде. Коло хати Андрія Чоботаря він спинився й скинув подраний картуз: Андрій з жінкою виносили на кладовище своїх хлопців. Зробили нари з ліси, поклали їх, непокритих, і несуть удвох. – Коли померли? – спитав Васюренко. – Одно вчора ввечері, а друге сьогодні зрання... – Та оце поспішаємо, – промовила жінка, – бо, кажуть, сьогодні батюшка ходитиме на могилках, похованих гуртом запечатуватиме. – Он воно як, – зітхнув Андрій, – несемо... а нас хто нестиме? Так і згниємо в хаті. Ворушись, Парасю! Вони рушили. Вдома Васюренко сів за хатою в холодку – ой, спека люта, останні сили потом сходять! А він уже й так був знесилений до краю; зомліли руки, обважніли ноги, тіло було мляве і якесь гидке. Було вже за полудень, і він з’їв трохи хліба. Його занудило, і він мусив лягти під хатою на спину. Так лежав він довго – вже сонце схилилось на захід, а він лежав. Очей не заплющував, під голову підклав руки – і думати не думав, і спати не спав. Було тихо, невітряно, навіть у затінку душно, і вуличний пил, здавалось, туманом стелився перед очима. Було тихо. Тільки раз затупали коні й поторохкотіло – їхали з станції Корнійчук та інші. Коли сонце заходило, йому здалося, що він трохи збадьорішав. Хотів підвестися, але з самої думки про це тіло його защеміло. Він зітхнув і почав засинати – потроху, поволі. Вранці Васюренко прокинувся пізно – сонце вже добре зійшло. Довгий сон не змінив його, тільки ще більше розв’ялив і розсотав йому тіло. В голові йому стукотіло, й руки тремтіли. Всередині смоктало, тягло, живіт ніби підвело аж до горла. З рота йому пашило гнилизною, і він гикав, почуваючи той сморід. Хотів плювати, але слини не було. Хитаючись, він пішов у хату. Дикою, страшною видалася йому порожнеча хати, бруд і ледве чутні зітхання матері. Повітря було мов цвіла вода – здавалось, то сморід з його рота залив хату. Васюренко спинився й узявся рукою за косяк дверей; вся хата потьмарніла перед ним і попливла від нього далеко геть. «Оце каюк мені», – подумав він, заплющуючи очі. Проте він ще мав у собі сили. Він підійшов до полу і сів, хоч голову йому шматувало. – Мамо, – промовив він.

529

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Хвора надсилу повернула голову. На його глянули байдужі загуслі очі з жовтого, аж синього обличчя; над очима, ковтуном збившись, звисало нечесане сиве волосся, а посередині безладною діркою чорнів на обличчі розтулений рот. Васюренкові здалося, що мати дивиться ротом, а не очима. Ніщо не нагадувало йому матір, ні колишнього життя коло неї, ні її турбот, ані праці. Все чуже було в її зморшках, у загостреному носі й у ниточках, що звисали з її плечей замість рук. – Мамо, їстимете? – спитав Васюренко. Хвора не ворухнулася; вона лежала на спині, й очі дивилися не моргаючи. Тоді парубок одломив трохи хліба, намочив у воді й поклав їй у рот. – Мамо, ковтайте! – гукнув він. Хвора поволі ковтнула й безгучно заворушила губами. – Мамо, ковтайте! – гукнув він знову. Спочатку він байдуже подавав матері хліб. А далі почав відчувати серед хатньої задухи чисту, прекрасну пахощ розмоченого хліба. Ця запашність залоскотала йому душу. І він вдихнув її на повні легені; він нахилився над паляницею й понюхав її зблизька – розкішні, п’янючі струмки повставали з-над неї. Він затремтів; слина буйно ринула йому в рот, він не спльовував її, і вона падала тягучими краплями з підборіддя на груди. «Вже час і мені їсти, – з захватом думав він, – раз на день, уже час...» Васюренко одломив шматок, поклав собі в рот і довго жував не ковтаючи; а далі почав ковтати швидко, запихаючись, і з кожним ковтком лились йому всередину спокій і сила. Він заспокоювався, яснішала його голова. «Здоровий я, – гадав він, – хто з хлопців виходив проти мене на вулиці? Оце тільки трохи занепав. Гей, якби не мати – хіба пропадав би? На Полтавщину чи Київщину подався б, скрізь зароблю. Мати приборкала мене – тут нічого не вдієш. Я не Марійка й не Володченко, щоб людей душити. Матір догляну – таке діло». І дедалі, то легше ставало йому й спокійніше. Приспані голодом мрії огортали його. Він гадав про машину, якою можна напустити дощ. Що таку машину можна збудувати – він був того певний. Йому уявлявся величезний паровик, – може, сто разів більший за паротяг, яким він приїхав, і довга-довжезна дуда, і встромлено її аж у окіян. По тій дуді тягне воду сюди, а тут її кидає догори, й вона падає дощем. Під ним красуються ниви, наливають зерно, хилять додолу важкий колос... А дядько Степан каже, що ми – дурниця, так собі – плюнь та розітри. А потяг – теж тьху? А єроплан? А лістричество? О, він читав, – як прийде комуна, тоді скрізь лістричество буде. А голод хіба за комуни буде? Він знає, що комуна – це добре, так треба, та тільки ж народ – хоч кілок на голові теши. Он Тиміш Удовенко, що пана вигонив був та з червоною хусткою через груди ходив, про свободу кричав – тепер собі до комерції взявся, по хліб їздить та каже:

530

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

– Чого це ви, люди добрі, не зберетесь та не всиплете мені гарячих коло зборні за те, що я вас із пантелику збивав? А вчитель каже: – Комуна – це дуля тобі під ніс. Дурний народ! Хліба хай дадуть, кажуть. Без комуни жили. Скрізь про смерть... Мале й старе – смерть, смерть. Мов нічого на світі немає. А самі на місці сидять – ну й косить їх... – Дурні, – голосно промовив він і примітив щось непевне. Він злякано підвівся й озирнувся навкруги. Коло його замість учора початої паляниці лежав тільки невеличкий обламаний окраєць. Він не вірив своїм очам; він нахилився, заглянув під піл – чи не впав бува де шматок. Не було, не було. Це він з’їв паляницю, не помічаючи за думками. Жах налив йому душу; він стояв мов здерев’янілий. – Падлюка я, – шепотів він, – падлюка, стерво. Матір пограбував. З туги, з ненависті до самого себе він аж посірів. На матір соромно було глянути, гидко було почувати урчання свого шлунка. Він махнув рукою. – Пропадай усе! В йому мов щось урвалось, і стало йому байдуже. Поволі він витяг з-під матері лахміття, взяв удочку і накопав черви; черви були глибоко, й він довго колупав ціпком суху землю. Потім він пішов до річки. Спека надворі нагнала на його ще більше байдужжя. Він пішов як сновида. Ось і річка. Васюренко спинився. Вода лежала перед ним спокійна, нерухома, одбиваючи на своїй рівнині так само завмерле безхмарне небо. Пісок і камінь пекли ноги. Він роздягся й почав прати. Без жалю бив жовте, аж руде з бруду, дрантя об камінь, тер піском і полоскав. Потім повісив його на камінцях сохнути, а сам, голий, взявся до ловитви. Блукав з каменя на камінь, закидаючи вудочку. Один бобир піймався – він тримав його в руці, – а більше не бралось. Посохла білизна, приходили корови пити, купались діти. Васюренко кинув пійманого бобиря у воду й почвалав додому. Вдома він не міг знайти собі місця. Сів за хатою, але перейшов у сіни; тут було прохолодно, і він ліг, але нудьга й безнадія були з ним поруч. Він встав і знову вийшов на подвір’я – сонце пахнуло йому просто в обличчя, над головою тягнулося небо, як розпечений килим, і навкруги була тиша та завмерлі хати. «Та як же це я? – гадав він. – Як же я не примітив? Ех, сказано: голодне – безпам’ятне». Васюренко раз у раз ворушив цю думку, і дедалі тоскніше ставало йому й гидкіше. Голова його була похила й руки мляві. Він окинув оком завалений льох, бур’ян у дворі й свою хату в рямцях. – Егей, – промовив він голосно, – приходять кінці. Хто хоч хату продати може, а мені зась. Проте не такий він, щоб лягти та смерті ждати. Кажуть, що з курію хоч поганий, а єсть пожиток. Борошно якось із нього роблять. Піти розпитати.

531

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Він насунув на лоба картуз і пішов до зборні. Коло зборні, як і завжди, вся громада. Куркулів не видко – та що їм, до них зборня сама прийде... Баби окремо, чоловіки самі, а часом зійдуться – тоді здіймається галас. Так і сьогодні – всі в одній купі. Посередині стара Кандзюбиха, а проти неї дядько Степан, розпатланий, без картуза. – Дурна ти баба, – каже він, – дожила до сивого волосся, а розуму катма. – А ти проклятий! – гукала баба. – А ти антихрист! Стороніться, люди добрі, в йому сатана сидить! Підіть самі в город подивіться. На свої очі бачила – Миколи угодника ікона нова стала, матері Божої – нова і вшестя нове. Народу – не пройдеш, а більшовики нагаями розганяють. Боже мій, отож чудо! Велить Бог терпіти, милость свою являє. Пригубилась я, навколішки впала, Господи, питаю, чи буде врожай? І чую – шепотить хтось: буде врожай. Ріжте мене на шматки, коли брешу! – Та чи буде Бог з такою дурною балакати? – спитав дядько Степан. – Ех, бабо, хай мені Бог паляницю спече. Ви про Бога скрізь, а пуття з його ніякого. Ікони, бач, поновлює, а кому з того тепло? Дядьки засміялись. – Бачить Бог – зубожіли люди, – додав дядько Пилип, – то він сам собі ремонт робить. Але молодиці одвели бабу Кандзюбиху набік, і вона розповіла їм далі. Дядько Степан плюнув. – Ой, вредна оця баба! Тільки муть наводить. Надійтесь, каже, од Бога все. А яка там надія, коли пухнемо з голоду. Бачимо, яка житка наша, нащо очі замазувати? Подихаємо, он воно що. – Подихаємо, та не всі, – промовив маленький дядько Пилип, – он Тиміш рояля вже для дочки купив, учителя на музику найняв. Хвалиться, що на весну мотор купить молотити, – у мене, каже, поєврейському буде. – Десять хат уже купив, – сумно додав хтось, – два пуди ячменю – та й хата. Їх була ціла компанія коло зборні. Жінки їхні померли, діти теж померли чи розбіглись, хату продано за два пуди ячменю. Нащо вона, хата, коли немає жінки, господарства, коли сам лишився як палець? І йдуть вони з тими пудами до зборні; тут живуть ці великі вусаті сироти, поки стане їхніх пудів, а як не стане – нічого не вдієш, треба пухнути. Сьогодні один опух, завтра – другий, а за день, дивись уже й неживий. Однесуть його на кладовище, закопають, а на його місце новий уже сирота. Не меншає їхнього братства! Не було тут скарг, нарікання, прокльонів. Смерть приймали без жалів, не дивувалися з неї. Вчора помер Василь, сьогодні Панас, завтра я. А такі, як дядько Пилип, так ще й глузували: – Чи скоро, – питає, – мені амба буде? Мучились тихо, ховаючись. Тяжко тобі – піди десь і стогни. А на людях будь веселий, не скигли. Всім важко, не тобі самому. І так просто буває: ходить, ходить людина худа, аж кістяк стукотить, тоді, дивись, круглішати починає, соком ніби наливається, чобіт із себе здійняти не може, так товщає. Тільки сиза, аж синя з

532

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

лиця робиться – тоді вже хоч і їсти їй дай, не поможе. Опух – значить край, каюк. Полазить так трохи, а тоді й дуба дасть на вулиці, під тином чи коло хати – де прийдеться. – А ось і мій спаситель! – гукнув дядько Степан на Васюренка. – Здоров будь, хлопче! Як тобі йдеться? – Погано, – відповів той, – кінці приходять. Оце хочу спитати, як його з курію хліб печуть? – Кинь про курій, – сказав дядько Пилип, – з його тільки швидше смерть буває. Розіпре живіт, покачаєшся трохи, та й на той світ. – Виходить, і тут не зачепишся, – промовив Васюренко. – А нащо чіплятись? – промовив дядько Степан. – Спускайся на дно. І ото чудно мені – б’ється, б’ється сердега, а однаково витягнеться. Ти на мене подивись. Прийшов я додому, як ти мене розв’язав, аж жінку мою вже до Бога однесли. А дітей п’ятеро, і біс їх не бере. Обсипали кругом, дивляться на мене. Як стуконув я кулаком по столі – тікайте куди знаєте, щоб і духу вашого не чув! Злякались, розсипались, як миші руді. Замкнув я хату й до зборні. Твій зятьок, Корнійчук, півтора пуда дає за хату, а я не беру, хай подавиться. Що мені з того пуда? Дітей не нагодую ним, знаю, що пропаду, не врятує він мене. Подохну, поїдять мене черви, оце й пожив, значить. Правда, товаришу? – він ударив по плечі дядька Пилипа. Малий дядько засміявся. – Таке стерво й черви не їстимуть. Стару Кандзюбиху повели молодиці вгощати – вона з того жила. Коло зборні стихало; сиділи по кілька й гомоніли тихо. Але Васюренко дізнався новини – американці, що про них давно вже балакають, таки мають завтра приїхати і їсти даватимуть малим та хворим. Ніхто тому не йняв віри. Васюренко кинувся до старости – записав матір. А староста каже: – Багато вже попухло з американських обіцянок. Але американці таки приїхали. Правда, не завтра, а через три дні, і не американці, а управителі з повіту. Зібрали декого з шляхетних – старосту, вчителя, Тимоша та колишнього крамаря, порадились та й одкрили столову. Побились баби, кому куховарити, а стара Кандзюбиха сказала: – Не їжте, люди добрі, тії страви. Вона од диявола, бо жиди їм возять. Тьху тричі! Коли видавали першу пайку, все село було коло громадської хати. Дали тільки тим, що їх староста записав. Дали молочної каші, хліба білого й по склянці какао. Щасливі йшли швиденько геть, а інші похмуро казали: – Якби хоч ячмінного, та всім. Отака правда. Казали, що староста записав, кого схотів, а себе пом’янув аж двічі. І родичів своїх, і приятелів.

533

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Все товариство з зборні стояло тут і мовчки дивилось, аж поки кінчили видавати. – От мудрація, – сказав дядько Пилип, – дають дітям та хворим, а ми під цю категорію не підходимо. – А де мої діти? – промовив дядько Степан. – Розвіялись, як курява, забігли десь... А воно й краще – повмирають малими, лиха не знатимуть. Загадували дрова рубати в їдальню, але дядьки в зборні були вже на те безсилі. А дядько Степан показав свою руку – вона була пухка, як у немовлятки, і пучки були мов ниточками поперев’язувані. Опух дядько. Васюренко похапцем ніс їжу до хати. Він чисто знемігся, стоячи в черзі, – з того дня, як поласував був паляницею, й зернятка в роті не мав. Три дні постив, а шматочок матері зберігав. Його обличчя змінилося: борода, поросла нерівним клоччям, очі запали і ніс став тоненький, як трісочка. Сам він якось витягся вгору й видавався надміру високим. З’явилася в його звичка – терти рукою чоло, ніби витираючи набіглий піт. Ввійшовши до хати, Всасюренко перевів дух і промовив хрипуче: – Мамо, чуєте... дали, приніс вам... Він на мить заплющив очі й потер долонею чоло. Йому хотілось зігнутись і так ходити. Мати не озивалась. Парубок поставив їжу на піл і нахилився над хворою – вона була нежива. Син ураз відчув мертвенну холоднечу її тіла, але ворушив її й гукав: – Мамо, чуєте! Їжа єсть, їстимете... каша, хліб добрий... Мамо, чуєте? Та мати мовчала. Васюренко випростався й махнув рукою. Ех, не вижила мати, не доля їй. Бідкалась увесь вік і померла під лиху годину. І їсти він їй приніс, а вже непотрібно. Не врятував він її – може, якби не з’їв тоді паляниці та давав їй більше, то й додержала б. А так – пішло все прахом: ні йому, ні їй. Васюренко сів на піл і схилив голову. В кожному куточку свого тіла він почував утому й біль. Щеміли його руки, ноги, в голові було холодно і в роті сухо. В кімнаті він був ніби сам. Раптом він згадав про принесену їжу. Нащо їй пропадати? Мати померла, їй непотрібно, а він може з’їсти. Васюренко взяв миску в руки й несподівано міцно стиснув її. З першого ж ковтка його охопило якесь божевілля: він рвав хліб, стогнав, хекав і припадав до миски всім обличчям. За хвилину він усе спорожнив і вилизав миску язиком. Їжа забрала йому останні сили; він упав коло полу й лежав, насолодно почуваючи млость свого тіла, спокій і нестому. Надвечір він підвівся й напився води. Він був кволий, але бадьоріший. Мати померла – гей, тепер

534

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

шлях перед ним! Скрізь заробить, скрізь людиною буде. Піде на Київщину, подасться на Полтавщину – матиме хліб, бо робітник він добрий, потрібний. Він потягнувся, але руки йому опустились. Сили немає... Хіба він до роботи годиться? Хіба він лантухи підійме? Хто його, такого, візьме? А дорога ще далека – підіб’ється, так і помре десь серед степу. Сум і добре знана нудьга обгорнули його. Він згадав, що в хаті мрець, і йому моторошно стало серед присмерку. Він одчинив двері – на небі зійшов блідий місяць і над обрієм низались зорі. Васюренко стиснув кулака. Вперше за місяці голоду прокинулась у йому злість і здушила йому серце. Він зробився похмурий і насупив брови. «Он воно як, – гадав він, – годував, нянькою був, а тепер померла й мене за собою тягне. Вміла мати жити й працювати, а вмерти не вміла. Е, та що й казати!» Він знав, що гине, що не животіти йому, і дика спрага до життя запалала в ньому шаленим вогнем. Він хотів працювати, він почував себе розумнішим од своїх земляків, а якби ще підучитись трохи – куди там ті агітатори, що приїздили! І він мусить померти в цій хаті у рямцях? Вся істота його обурилась. А що якби змовчати, не казати, що мати померла? Він аж остовпів з цієї думки. Даватимуть їжу ніби для неї, а він їстиме сам. Тільки три-чотири дні – і він подужчає, набереться сил і піде тоді на заробітки, виб’ється, свого дійде. Ця думка охопила Васюренка й не пускала від себе. Тільки три дні змовчати – і він урятований. Та тільки хіба вдержиш мерця три дні в хаті під таку спеку? На три вулиці чути буде. Винести треба тіло... Побачать? Тоді все пропало. Що робити, яку раду дати? Він стояв замислений і ніколи не почував себе таким безсилим, нікчемним і нещасним. А жити хотілось, ой, та ще й як! Три дні, три дні – і він урятований. Васюренко гадав: «От була мати жива, чи я не доглянув її, чи не годував до кінця? А тепер уже нема її. То не мати лежить там». Він стояв довго, немов закляк. Місяць плив посеред неба, і з-над річки котилась прохолода. Він повторював раз у раз: – То вже не мати. Матері немає. Врешті він наважився. Ввійшов у хату певним кроком, взяв мерця в обійми, виніс і кинув у завалений льох. Потім прислухався.

535

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Другого дня Васюренко приніс собі їжу. В хаті він так злякався, що трохи не впустив миски: на полу лежала його мати. Він спинився, й волосся йому наїжачилось. Потім він згадав, що сам уночі навмисно скрутив з хабоття опудало, щоб хто ввійде, то здавалось, що там людина лежить. Він поставив миски, але ляк не покинув його. Оглянув хату – вона була так само порожня, обдерта й припала пилом. Утомлений він був страшенно. Ніч минула була чудна; він лежав і чи то думав про щось і не міг згадати, чи просто куняв, раз у раз прокидаючись, а справжнього сну не було. А ночі короткі – зійшло сонце, пахнуло жаром, напекло землю; дихати нічим, паморочиться голова, хочеться лежати й лежати. Але він підвівся – ні, він схопився. Ніколи ще серце його не билось так гостро; мов пугою різонула його думка, що він матір свою викинув, як падло, як дохлу собаку. Перше бажання його було йти кудись далеко-далеко, щоб і з цього краю не долітав до його. Але сил було так мало, що кожний рух болів йому. «Куди тікати? – з жалем гадав він. – Зголоднів я... Немає мені путі». Він тер рукою чоло й насуплював брови. Потроху він заспокоювався; вчорашнє почало видаватися йому вже не таким страшним. Не зарізав же він людину! Хто вийде сином проти його? Ге, бачив він синів або дочок таких, як Марійка. Хто сміє йому за матір ганьби дати? «Ой, баба я, – думав він, – та ще й баба велика». Дурниця все це. Буде жити, працюватиме, і людям із нього користь буде. Учитиметься, книги великі читатиме, а книжку прочитаєш – мов сонце зійде. Гірко добував він науку, а таки дійшов. Раніше панам тільки було, тепер не те – тепер їхня, горопах гірких, черга прийшла. Він знову марив про Київщину та Полтавщину. Як казав Корнійчук – не собачину, а свинятину в борщ кладуть, заробиш, парубче, добре! Обід він узяв. А повернувся – і знову він був мов лист осінній, в’ялий, жовтий і безпорадний. Поставив їжу на піл і сам сів коло опудала. Він був, як людина, що підняла надмірну вагу; в йому не було ні сили, ні думки живої – все те покошене, потоптане і вітром рознесене. День тягся довго; часом здавалося, що він і не кінчиться ніколи. Васюренко сидів зігнувшись і почував, як затікають його ноги й клякнуть руки. А він і не думав уставати. В голові йому було сіро й безмежно, як уночі в степу серед снігів. Часом випливала думка, що мертвяк – уже не людина, що людина буває доти, поки жива; часом гадав про Полтавщину, де хліба багато й заробити можна, – і все те невиразно, немов чуже, розтоплювалося без останку в сірині його голови. Нечутно прийшов вечір. Васюренко помітив його, як була вже ніч. Він насилу підвівся, виринаючи

536

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

з забуття, і розкидав геть накручене на полу опудало. Потім вийшов і став коло льоху. – Совість мучить, – подумав він, – он воно що. Мучить, шматує, в’ялить мене. Пропав я. Він сів на призьбі й схилив голову на руки. Коли він підвів голову, вже світало. Розгорнулись на сході рожеві хмаринки, заклубочились, наливаючись жаром, і зійшло сонце. В цей день, а може, на другий прийшла Марійка. Вона здибала брата в хаті – він лежав долі й не ворушився. – Ти ще живий? – гукнула вона. Він підвівся й дивився на сестру, не пізнаючи. – Чого очі вирячив? Це я, Марійка. Кажуть, мати померла, що ти не ходиш обід брати. – Померла, – відповів він. Марійка побачила на полу миску з кашею, какао і білий черствий хліб. Мухи роїлись над тим чорною хмарою. – О! – сказала вона. – Оце те, що американці дають! Ану, покуштувати. Васюренко ступив до неї й гукнув страшним, порепаним голосом: – Не займай! Тобі свого мало! – Свят, свят! – Марійка перехрестилась. – Тю на тебе, який скажений став! Хай йому грець, тій їжі. Ти скажи, де ти матір дів. Ти поховав її? Він мовчав. Марійка засміялась. – Щось ніхто не бачив, як ти її ховав... Де вона? Він мовчав. Марійка гукнула: – Проклятий! Ти з’їв її. Вона побігла геть. Васюренко сів долі й похмуро дивився, як мухи споживали американську їжу. За хвилину народ із зборні посунув до Васюренкової хати. Всі бігли подивитись – такого ще не було, щоб хто матір з’їв. Попереду поспішала стара Кандзюбиха. Вона прибігла перша й перехрестила хату: – Спаси й сохрани нас од людожера... Весь двір налився народом. Баби штовхались, щоб стати попереду. Переказували, що хтось бачив, як Васюренко білував матір і вночі варив із неї юшку. Догадувались, що й малий Савчин син, що пропав, пішов теж Васюренкові на печеню. Голова сільради постукав ціпком у двері. – Виходь. Васюренко вийшов і спинився на порозі, держачись за двері. Всі ойкнули – він постав ніби з

537

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

домовини, сухий, згорблений, якийсь покручений, мов корч. – Признавайся, ти з’їв матір? – гукнув голова. – Ні, – відповів Васюренко. – Вона сама померла, а я викинув її у льох. – Бреше, бреше, – загомоніли навкруги. Голова сільради звелів оглянути льох. Там справді лежало тіло. – Ти нащо так зробив? Ти знаєш, як строго тепер нащот мертвяків? Щоб зарази не було! Тобі ліньки було поховати! Баби були невдоволені. Казали, що Васюренко вже добре матір об’їв, а сьогодні вночі докінчив би, так оце перебили. – Щоб ти мені льох закидав! Щоб мені тут зарази не було. Чуєш? Васюренко похитав головою. – Ні, – промовив він, – несила вже мені. Голова сільради ударив його ціпком. – От, злодюга! То це я мушу робити? Натовп розходився. Стара Кандзюбиха казала, що це місце треба посвятити.

1923 р.

538

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Клуня. Із серії «Пам’яті 33 року». Сергій АЛІЄВ-КОВИКА. Дереворит, 1993

539

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Косарі. Із серії «Пам’яті 33 року». Сергій АЛІЄВ-КОВИКА. Дереворит, 1993

540

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Га в ри ло П р о к о п е н к о (1922 – 2004)

НЕ З А БУД У, НЕ ПРО Щ У – Н І КОЛИ ! Це діялося в селі Жданівка Магдалинівського району на Дніпропетровщині. (Зразу скажу, що наша Жданівка не має жодного відношення до Жданова,– вона є Жданівкою ще з 1840 року – року свого заснування). Пізньої осені 1932 року батько приніс півмішка борошна. «От і все, що видали на цілий рік,– сказав він матері.– Це все... Що буде з нами?» Мені вже йшов одинадцятий, і я на все життя запам’ятав розгубленість і жах у батькових очах. У лютому 33-го батько почав пухнути з голоду, мама і я з семилітнім братом Яшком страшенно схудли. Якось вночі почув притишену розмову: «Никифоре, треба щось робити, не можна ж сидіти й чекати голодної смерті, – шепотіла мама. – Може, ти подався б у Хащове до Павла, може б, він прийняв тебе в дослідне господарство... Оклигав би й нам чимось допоміг...» – «Я вже думав про це, Маріє,– відповів батько. – Сьогодні удосвіта й піду, бо інакше всі загинемо. А ти в Улити шукай помочі». Тітка Улита працювала в Магдалинівці на маслозаводі. Вранці батька вже не було вдома. Якби не тітка Улита, то нас до весни й кури б загребли. Мама ходила до неї в Магдалинівку за двадцять кілометрів щотижня і просила потроху то круп, то борошна, сиру, сколотини, а в нас у погребі ще зберігалась дещиця буряків, моркви, солоних огірків. Мали ми й півкорови на паях із кравчихою Ліною, годували окремо й доїли через день. Стояла корова в нашому саманному сараї, на білій стіні якого з вулиці червоною глиною було написано: «Боротьба за хліб – боротьба за соціалізм». Корова Зірка була ялова, молока давала мало, але смачного й високої жирності. Сарай був з міцними дубовими дверима, перекритими залізним переметом з гвинтовим замком. Протягом зими мама переносила в Магдалинівку сестрі Улиті й жінкам районного начальства майже все, що було в хаті. На весну ми опинилися в обідраній господі, але, слава Богу, живі. А в селі й навколо творився «апокаліпсис». Майже щодня повз нашу хату на цвинтар везли померлих від голоду – коли на підводі, а коли й просто на великому залізному листі волокли. Ховали здебільшого без домовин у спільних ямах; серед опухлих, спотворених голодом людей траплялися й живі. Ями щодня

541

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

не закопували, то дехто, очунявши вночі, кликав на допомогу, а то й вилазив. У кущах на цвинтарі знаходили трупи з вирізаними литками, стегнами, грудьми. Їли трупи... Гробар із сусідньої Оленівки признався згодом, що йому було встановлено щоденну норму на трупи. Якщо виконував норму, давали повний пайок, а як ні – то лиш частку. То він, аби виконати норму, приводив на кладовище живих, однак, на його розсуд, безнадійних людей і залишав помирати біля ями. Десь після Великодня сталося нещастя і в нашій родині: украли нашу годувальницю Зірку. Тоді вже виганяли худеньких корівок на пашу. Мама звечора пішла в Магдалинівку за харчем. Ми з Яшком ночували самі, забарикадувавшись усіма можливими запорами з остраху, щоб нас не вкрали (цього, до речі, боялася й мама). Рано-вранці встав я, аби вивести корову до череди. Одімкнув двері сарая – Зірки нема. Половина стіни з гаслом вивалена на вулицю. Малий ще був, дурний, зрадів навіть, що Зірку вкрали, бо ранками ж так спати хотілось, а роса холодна, мов крига, а ми ж тоді босі ходили. Нікому нічого не сказав, вернувся до хати й заснув. Через якийсь час розбудили. Одчинив. Зайшли троє: голова сільради, виконавець дядько Кангул, синій аж чорний на виду, й секретар сільради Стародубець з рушницею. – Кому мати корову продала? – Не знаю. – А де мати? – В Магдалинівці. Стародубець шарпонув мене за руку, кинув до стіни попід образи, наставив рушницю і клацнув курком. – Признавайся, кому продали корову. Кажи, гаденя, бо вб’ю! У мене заворушилось волосся на голові й зацокотіли зуби. Ледь-ледь пробелькотів: – Дядечку, їй же Богу, не знаю... Яшко заверещав і шмигнув під піл. – У, г-гад, зубами дзвониш?! Кажи! Ну! Р-раз! Два!.. – Не лякай хлопця! – одіпхнув Стародубця голова сільради.– Пішли. Після обіду повернулася мама. Дісталось і їй: знущалися, допитували, мучили. Потім телеграмою викликали батька з Хащового. На другий день приїхав. Того ж дня знайшли голову і шкіру Зірки та ще відро смальцю. Украли й зарізали корову наші «добрі» сусіди... На початку літа 1934 року їхав я в піонерський табір у Котівку, що на Орелі, поправлятися після голоду. Віз мене дядько-колгоспник на підводі через села Новопетрівка й Виноградівка. Дуже багато

542

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

хат стояли з вікнами, забитими дошками, зарослі височенними будяками: сім’ї або повимирали, або повтікали від голоду на чужину. В 50-х роках зустрічав я людей із тих сіл аж у грузинському місті Поті, розмовляв з ними. Питався: чого не повертаєтесь додому? Казали: боїмось, мара 33 року завше перед очима. Ще в 1937 році, коли навчався в 7 класі, будучи членом шкільного літературного гуртка й художником рукописного журналу, я проілюстрував оповідання «Голодовка» Івана Сови, мого другаоднокласника. Батьки Івана померли в 33-му. Показали оповідання керівникові гуртка вчителю Андрієві Савовичу. «Гарне оповідання й малюнки непогані. Але в журналі залишати не можна»,– сказав учитель. «Чому?» – поцікавився Іван.– «Бо нас усіх розстріляють».–«Як це?» – сторопіли ми. «А так: поставлять до стінки й розстріляють... Кислим молоком»,– відбувся жартом учитель. Оповідання було з журналу вирізано і спалено. Уже тоді мене, 15-літнього хлопця, ятрила підозра, що коли так старанно витравляється сама пам’ять про голод, значить, він був не стихійним, не природним, а організованим, штучним. Згадувалось, як мама розповідала, що з осені 32-го й до літа 33-го на станції Бузівка лежали величезні бурти качанів кукурудзи, яку так нікуди й не вивезли, але пильно охороняли від людей, котрі гинули з голоду. Озброєні вартові без попередження стріляли в кожного, хто наближався до буртів. Почорніла й зогнила та кукурудза, але жодного качана не дісталося змученим голодом людям. Ніколи не забував я про той страшний голод. Розпитував людей, добивався правди, намагався зрозуміти, навіщо це було зроблено, з якою метою і за що поморили голодом мільйони невинних селян, чому так уперто замовчують цю жахливу трагедію... В 1961 році написав вірш «Мара 33 року».

Наморений день прокульгав і зник В ріку небуття широку. В сутінках шепче мені «засни» Мара тридцять третього року. «Засни, не тривожся, не думай, спи – Хіба одному тобі треба?.. Ти чуєш, як тихо? Мовчать степи, Німує вечірнє небо, Хоча й багрянисте, мов кров отих, Колись молодих і милих...

543

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Про них і в родинах вже гомін стих: Давно вони сплять в могилах. Тобі не підняти їх з чорних ям, Не дати шматочка хліба. Нехай же не б’ється журба твоя, Неначе об кригу риба. Обставини, мабуть, були такі, Фатальні та неминучі, Отож і пішли на той світ дядьки, Дарма, що були живучі».– «Ну, добре, добре!.. Мовчу, мовчу... Та бачиш, яке тут діло: В дитинстві не раз од людей я чув, Що дещо тоді вродило. Тоді не було бідувань війни, Поля сарана не жерла, Та й люди, здається, не мали вини... За віщо ж вони померли?!» А місяць тим часом над степом став І, мружачи око срібне, Немов насміхався, немов реготав: «Комусь це було потрібно!» Не раз пропонував вірша дніпропетровським газетам – донині жодна не надрукувала. Правда, в 1967 році вдалося прочитати по місцевому телебаченню вірш «Материнські руки». То за рядки «Це вони почорніли з голоду, Щоб не вмер я у тридцять третім» мене дуже картав «ідеолог» з місцевої держбезпеки Анатолій Тутик (нині покійний): «Зачем вам это надо? Зачем ворошить прошлое, будоражить людей...» Такі «бесіди», таке наполегливе затикання рота, замовчування і спроби викреслити з книги буття українського народу трагедію 33 року остаточно утвердили мене в думці, що голод був навмисним, штучним... Він був потрібен «батькові» Сталіну та його прісним, щоб залякати й поневолити людей, зробити їх покірними безмовними рабами, безвільною, ницою, аморфною біомасою. Після 33 року не чутно було вже вечірніх пісень в українських селах, повсюдно почали

544

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

ламати церкви, стала занепадати народна творчість, почалося масове мовне ренегатство,– душа народу тяжко занедужала. Минуло більш як півстоліття без лікарів і ліків, хвороба за цей час набула загрозливого характеру й наблизилася до кризової позначки. Які ж ліки нам сьогодні вкрай необхідні? Найголовніші ось ці: Правда, Покута, Самосвідомість національна, Пам’ять. Закінчую спогади ще одним ніде не друкованним віршем –«Не забуду, не прощу» (1966): Не забуду, не прощу нічого: Ні образи, ні малої кпини, Ні розбою денного й нічного, Ні сльози, ні крові крапелини. Ні хлібини, ані бадилини – Видурених, вкрадених, віднятих, З пожарища – жодної вуглини, Сподівань – потятих, розіп’ятих... Все затямлю: зламану присягу, Небо чорне від німого крику, Злиднями зацьковану відвагу, А відтак – покору без’язику. Думки, що труїлася навмисне Чадом безсоромної облуди, Мученого слова, болю пісні – Доки жити буду, не забуду. Серця невигойної оскоми, Терну, що не п’яти – душу коле, Не забуду, не прощу – нікому! Не забуду, не прощу – ніколи!

545

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Михайло Пронченко (1909–1942)

З А Б ИРАЛИ ОСТАНН Ю З ЕРНИН У (З минулого)

Забирали останню зернину. Виганяли із хати вночі, – Як сльозою, садок і хатину Обливали журбою сичі. І душа досі ниє і плаче, – Бо була це і дійсність, і яв. – Наче демон і Каїн неначе Більшовик серед двору стояв. В хаті – дітки, а батька немає. І нема повороту йому... Комсомолець мішок підіймає І несе, як життя, у пітьму. І остання надія упала, Як зернину останню взяли... Під вікном дика осінь стояла, Де троянди уже не цвіли. Де мороз лютував, як у серці Сум камінний, що все переміг... Зарипіли одвірки і дверці, Коли вийшли кати за поріг. Тільки зойки дитячі невпинні.

546

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Тільки сльози і «хлібця нема». І на очі сумні удовині Ліг одчай, як холодна зима. І стояла убита й безсила, Далі хворо вступила у тьму. Комуністів благати ходила. І дали їй... Сибір і тюрму.

1933

УКРА Ї НА В СЛ ЬОЗАХ У ТОПАЛА Україна в сльозах утопала, Сиротою в тумані брела. І журливо краса одцвітала, Що найкраща у світі була. Не співала сім’я солов’їна, Де печаль, де наруга і мла, – У сльозах утопала Вкраїна І втопитись ніяк не могла. Кат без краю глумився над нами, Захлинаючись в злобі брудній, – Заростали сади бур’янами І всихали у журбі страшній. Висла хмара важка, невесела, Мерли люди, як юрби рабів. І не вили собаки на селах, І по мертвому дзвін не гудів. Сльози падали рясно, мов перли, Вицвітало геть кожне лице,

547

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Не тесали труни для померлих, Бо і дошок не мали на це. І кричали «ура» і «Великий»... Коли лихо нас било мечем, Сліз текли переповнені ріки, А казали, це – щастя тече. На толоках, на гонах і луках Виростали могили страшні, І купалася в горі і муках Україна в ті роки і дні. Але змій нелюдимий, червоний, Більш не буде шаліти і жить, Бо у панцир закуті колони Йдуть, щоб зграю катів спопелить. І згорять більшовицькі сатрапи, Меч розплати гримить і сія... Більш не буде в сльозах утопати Україна чудесна моя!

1941

548

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

М и кола С а р м а - Со к о л о в с ь к и й (1910–2002)

ЛАН ЦЮГ ТА ЦУ РПАЛОК Документальна новела 1 Зима. Голод – як для людей, так і для худоби. Господарі, які ще мали якусь корівчину, розкривали сараї, клуні та повітки і злежаною, вже пропахлою цвіллю соломою годували єдину годувальницю цілої сім’ї. Оголені крокви та лати, наче ребра голодного села, впиралися в зимове небо. В той час мама, я, хлопчисько років дванадцяти, мої менші сестра і брат жили в рідних діда та баби. В їхньому корівнику стояла їх корова Нюська і наша кобила Зірка. Ще в клуні було сіно і трохи полови. А в кінці засніженого двору, в білій шапці набакир, стояв стіжок соломи, якою баба Васса щовечора топила грубу. Вже вона заборонила дядькові Борисові годувати сіном нашу кобилу Зірку. Сіно їла тільки їхня корова Нюська, а наша кобила завидки дивилася. Дядько Борис годував її тільки соломою та вряди-годи моченою половою. Від такої їжі ворона, аж лискуча Зірка втратила красу і вся посіріла, наче стуманіла. Її білі храпи залишилися білими, але чутливі рожеві ніздрі, схожі на мальви, стали брунатними. Я крав у клуні віхті сіна і, ховаючи під полою, ніс до корівника. Зірка пожадливо з’їдала мізерні для неї порції і благальними очима просила ше. Не минуло й тижня, а боки Зірки вже запали, навіть випнулись ребра. Одного ранку дядько Борис, увійшовши до хати, сказав: – Вже наша Зірка лежить і не підводиться. Я мерщій одягся, вийшов надвір – і до корівника, де стояла корова й лежала кобила. Її голодні очі були на мені, бо я раніше пригощав навіть цукром. А зараз очі просили хоч віхтик сіна. До корівника увійшла мама. Постояла, поплакала і пішла до хати. Я, присівши, гладив нещасну тварину: раніше її шерсть була гладенькою, аж слизькою, а зараз – настовбурчилась і стала майже рапатою. 2 Увечері за вечерею баба Васса дядькові Борисові з докором: – Якщо і далі в корівнику лежатиме осоружна шкапа, я не піду туди доїти корову і нікому не дозволю. Ще тут хазяйка я! Дід Андрій зітхнув, і всі при столі посмутнішали. Мої сестра і брат дивилися на бабу зляканими

549

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

очима. А в моїй уяві баба Васса стала відьмою: з-під її насупленого лоба дивилися тверді, наче нерухомі очі, як мідні п’ятаки на повіках мерця. Не витримуючи такого погляду, я перший підвівся од столу, пішов до спальні, де ліг на велике ліжко, на якому спав з братом і сестрою. 3 Уже всі спали. Навіть мама, що довго поралася на кухні. Тільки я не міг заснути: мені було дуже шкода Зірки, яку я любив над усе. Від моїх сліз подушка мокріла. Моя голова все вмощувалася, щоб нарешті заснути. Заснув я тільки перед ранком і дуже міцно. У сні бачив ще живу Зірку. Але в неї на голові вже сидів крук, що видзьобав одне око. Із зяючої рани червоним шнурком точилася кров. Таким видивом я був ужахнений! Однак міцно спав. Уранці прокинувся ще під враженням нічного видива. Щоб не збудити малят, тихенько встав з ліжка. Похапцем одягся і вийшов надвір. У жовтих віях вранішнього сонця колували пухнасті, сліпучо-білі сніжинки. Та я не міг ними милуватися. А ще їхні дотики до мого обличчя здавалися крижаним приском. Від них – чи від хвилювання – я трясся всім тілом. Однак пішов до корівника. Коли переступив поріг, мене зустріли голодні очі розумної тварини, що покірно конала в кромішніх муках голоду. А коло неї стояла сита корова і їла сіно. «А де ж дядько Борис?» – подумав я. Та він уже стояв коло мене. За ним я побачив на порозі сусідського парубка Микиту, що тримав у руках повідковий ланцюг та дерев’яного цурпалка. Я, збагнувши все, мало не закричав: «Катюги!». А дядько Борис, ховаючи від мене очі: – Миколо, ти йди, а я подивлюся... Я не послухав. Стою і теж дивлюся. Парубок накинув на гривасту шию ланцюг, звів докупи кінці і міцно закріпив. У ланцюговий зашморг заклав цурпалок, перехрестився і почав поволі крутити в один бік. Я, глянувши на очі приреченої тварини, різонув зойком тишу і вибіг з корівника. Близько порогу, як мара, стояла в чеканні баба Васса. Турнувши її, я побіг до хати. Судомлячись на підлозі, я ридма плакав. Кричали криком діти – мої сестра і брат. Сердешна мама, в сльозах, побивалася наді мною. Дід Андрій, розвівши безпорадно руки, тихенько плакав. Коли нарешті напад плачу мене покинув, я, ще схлипуючи, вийшов надвір, не знаючи, де себе подіти – увесь двір без Зірки став пусткою. Отвір корівника чорнів щойно викопаною ямою. Хоч у корівнику було дуже стумно, однак я побачив мертве око, в якому ще бриніла жива сльоза докору. м . Сі ч ес лав, кін ець жовтня 1998 р ок у.

550

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

М и ко л а С а р м а - Со к о л о в с ь к и й

ГОЛОДНИ Й 1 Вже не міг далі йти... Сніжинки над ним коливалися, а здавалося – падають білі крихти із високого Божого столу.

8.12.1984

КНИГА ЖИТТЯ Переді мною Книга важка, розкрита, вся в літерах та титлах – це Неба дар. Її я хочу прочитать од дошки і до дошки, а часу залишилось трошки, і знаю тільки за буквар.

7.11.1986

_____________

Із книги «Коріння пам’яті». – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1997. – С. 110

551

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

В о лодимир Сі р е н к о

ГОЛОД Оповідання

Дід Онисько кладе на стіл облуплену дерев’яну ложку, неквапно піднімається з-за столу і, повернувшись до темного кутка, де жалібно дзижчить заплутана у павутині муха, старанно хреститься. Сухий, з гострим борлаком на зморшкуватій шиї, горбоносий, він то закидає, то опускає голову й тому нагадує у ці хвилини гусака, що п’є воду. Помолившись, старий дістає з обвислих штанів шкіряний кисет, жмут вицвілої газети і крутить опецькувату цигарку. Присідає біля плити, вибирає жарину, прикурює. Вже почорнілу, кидає її у відро з вугіллям, підсмикує штани і лізе на лежанку. Крекче, важко зітхає. У шибки тарабанить осінній дощ, за дверима скавулить собака, якого допікають блохи, а найбільше – холод. У хаті ж тепло, навіть трохи млосно, пахне травами, теплим хлібом. Ми з сестрою зголодніло сьорбаємо борщ, нахиляючи туди-сюди полумисок, шморгаємо носами, бо намерзлися, доки дібралися до хутора. А дід пускає під стелю пасма їдучого, сивого диму, дивиться на нас. Він хрипло дихає, кашляє довго і глухо. Помітивши, що я мало їм хліба, говорить: – Худий ти, Василю, як шкапа, а хліба їси мало. Та й накришив, дивись-но, скільки. Не бачив ти смаленого вовка, не знаєш, що таке голод... Та й не доведи Господь знати... Він смачно затягується, випускає з-під вижовклих, настовбурчених вусів дим, примружуючи очі, продовжує. Голос його стає ще тихішим. – Пам’ятаю тридцять третій. Вас, звісно, тоді ще й у згадках не було. Нічого живого не лишилось – все поїли, навіть собак та кішок. Мати Божа!.. Було, хоч не виходь з двору, бо в селі, як на гробках серед ночі. Що творилося, що творилося... Ідеш, бувало, вулицею, а під парканами то тут, то там мерці лежать. Де йшла людина, там і впала. Валило нас, як мух, тоді. Дід Онисько перевертається на інший бік, але не вмостився, ліг на спину. Кинувши до плити недопалок, щипає вуса, говорить: – З нами город до городу жив Гнат Дудар. Не любив його ніхто на селі – лукавий, стерво, і вобче щось лихе в ньому гніздилося. А що вже скупий, не дай Бог... Навіть у добру пору висів у нього на очкурі

552

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

шмат сала і ось для чого. Варить його Катька борщ чи галушки, умочить отой кавелок і знов на кілок. Ото і вся тобі засмажка. Аби пахло. У того Дударя був один-однісінький син, Михайлом його звали. Отакий, як ти, Василю, може на рік-два старший. Як зараз бачу його – маленький, вилицюватий, ну калмик – і все тобі. Сидить він, було, цілими днями під хатою, сонцю лице наставляє. Нещасна була дитина – ще в колисці осліп від якоїсь пошесті, та й говорив кепсько, не зразу добереш. Людей сторонився, більш сам був. Мабуть тому, що дорослі жаліли його, а дітвора зобижала: то водою обіллють, то закинуть на дерево картуза, то всього реп’яхами обліплять. В голод Мишкові прийшлося скрутніше від усіх. Гнат з Катькою зовсім не давали йому їсти – хотіли, щоб помер швидше. Тому їв хлопець, що під руку попаде. Не раз бачив, лазить він по траві і, як ото скотина, пасеться. От хрест святий, не брешу. Не міг я на те спокійно дивитися, побіжу до хати, нишком відламаю шматочок коржика з щириці та й понесу йому. Мишко белькоче щось радо, головою киває. На поличці у наших сінях ні-ні та й лежало щось з харчів. Більше оті щиричники. Баба наша не давала нам з’їдати все за раз – на вечір залишала. Якось сіли вечеряти. До коржів, а їх і слід прохолов. Питаємо у дітей – не брали, кажуть. Виходить, хтось чужий понишпорив. Ну, думаю, чекай, підстережу – живим не випущу. І таки підстеріг. Сидю одного дня під хатою в холодку, ятір доплітаю, коли це чую – вовтузиться хтось у сінях. Схопив я держак від лопати і бігом туди. Бачу, Мишко поличку обмацує. Схопив я його за комір, пожбурив за поріг. Він упав, зіщулився і вищить не своїм голосом ще й руками махає, не треба, мовляв, бити. Враз відлягло від серця, руки обвисли. Підняв я його з пилюги, пригорнув і сам ледь не плачу. А він здогадався, що його простили, упав на коліна і треться об ноги, мов кошеня. Знову підняв його, віддав свій коржик, відпустив з Богом. А десь через місяць, на Спаса, здається, Михайла вбив у своєму погребі син куркуля Пасічного. Прямо в голову вцілив з рушниці. Раділи Дударі – зайвого рота позбавилися. Дід замовкає. І ми з сестрою мовчимо. Тарабанить дощ, вже не скавулить, а підвиває пес на ганку. Старий опускає жилаві ноги з покрученими, вузлуватими пальцями, сповзає на долівку. Каже, вступаючи у калоші: – Ич виє, щоб ти здох. Він іде в сіни. Чути, як хляпають калоші, як скрегоче гак на дверях. Потім уже долітає його сердитий голос: – Ану в будку! Усівся й вимотує душу. В будку! Коли дід повернувся, сестра питає його: – І скільки той голод був? – Довго вичухувалися, довго, – каже старий, підсипаючи у плиту вугілля. – Матвій Коряга, отой

553

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

дід, що до мене часто приходить, меду вам приносив, пам’ятаєте? Він такий, як треба щось, з горла видере. Так от він якось каже: «Поїду до Сталіна, зерна випрошу на посівну. Не може бути, щоб не допоміг». Поїхав і як під землю провалився. На Колимі двадцять років ліс пиляв. Слава Богу, вижив... Дід Онисько мовчить, крутить знов цигарку, але не припалює її, а починає складати посуд. Згрібає долонею крихти зі столу і висипає в широко розкритий, беззубий рот. Він не скупий, ні. Він знає ціну хлібові. 1967 р.

ЧОРНА КО Б ИЛА Оповідання

Пам’яті П. Кандибайла

Надворі був по-літньому спекотний травень, але у порожній, вистиглій за зиму хаті стояв холод, стіни дихали вологістю. Василько Кашуба лежав на строкатому саморобному килимку, скоцюрбившись під старим батьковим кожухом. Вибратись на ліжко у нього вже не було сили. Ще вчора він виповзав рачки з хати і коло воріт, де буйно квітнув бузок, їв листя грициків, котрих, наче хтось насіяв, було багато поміж споришем, а сьогодні лише доповз до порога і повернувся на своє лігво. В очах йому темніло, висохлі до кісток руки і ноги підламувалися, все тіло терпло, наливалось тяжкістю. Натягнувши на себе кожух, він зрозумів, що йому вже ніколи не стати на ноги. Позавчора померла мама, котра розпухла так, що тріскалися ноги і текла з них липка рідина. Вона не могла ходити, безсило лежала на скуйовдженому ліжку і, не зронивши жодного слова, навіть стогону, дивилася крізь сльози на Василька, що повзав по долівці, їх двоє залишилось в хаті. У глибоку силосну траншею за селом два тижні тому вже відвезли тата і дідуся, двох менших братиків і сестричку Олю, яку Василько дуже любив і няньчив. Рипнули двері. Поріг незграбно переступив дядько Кіндрат – високий, довгорукий, давно не

554

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

голений, чорний, мов рілля опісля дощу. Оглянувши хату, він стягнув з Василька кожух, поворушив його нерухоме тіло ногою в сірих від пилюги чоботях, сказав хрипло: – Поїдемо до траншеї, хлопче. – Я ще живий, дядю, – прошамкав сухими губами Василько. – Бачу, що живий, але й не жилець уже, – буркнув Кіндрат. – Що, я і завтра ганятиму за тобою кобилу? Він відкинув ногою до припічка кожух, легко підняв хлопчика, перехопив його, як поліно, під пахву і поніс з хати. Ноги і руки Василька теліпалися, він не міг не те що пручатись, поворухнутись, але повторював тихо одне і те ж: «Дядю, я ще живий». За ворітьми стояла майже доверху навантажена мерцями безтарка, запряжена вимученою, як і дядько, гострореброю чорною кобилою, що стояла, мов укопана, кволо блимаючи запалими, давно погаслими очима. Її обсідали мухи, але вона навіть не дригала шкірою. Цю кобилу берегли на конюшні, так-сяк підгодовували, аби не здохла, бо тоді на чому возити мерців? Під опікою сільради був і дядько Кіндрат. Йому видавали то гроші, то якісь харчі. Мертвецькі, як він казав. Отак удвох вони і виживали, щоранку виконуючи важку і марудну роботу. Дядько Кіндрат поклав Василька під передок безтарки, під самісіньку свою сідушку, цьвохнув над головою батогом, і бричка повільно рушила, жалібно скиглячи колесами. Її розхитувало на грудках і вибоях. Василько бився об дошку сідушки і чи від болю, чи від страху, що лежить напівроздягнений на холодних, давно задубілих мерцях, благав: – Не везіть мене, дядю. Я ще живий... Не везіть. Кіндрат скаменіло мовчав, він навіть ні разу не обернувся. Нарешті, не витримавши, закричав з надривом: – Заткнись, не трави душу! Сонце все вище підіймалося в небо, калилось у безвітрі. Село мовчало – ніде ні звуку. Все живе поїли люди, а людей покосила смерть. Чорна кобила тягнула безтарку натужно, вигинаючи гострий хребет, похитуючись, і здавалося, що вона ось-ось упаде. Поминули давно порожню крамницю з розхристаними дверима, контору, коло ганку якої стояло кілька чоловіків, мабуть, уповноважених з району, що разом з місцевими активістами минулого року нишпорили по хатах, вигрібаючи все їстівне. Навіть квашенину виносили з льохів, вивалювали з бочок посеред двору і топтали чобітьми. Така вказівка була – нічого не залишати з їжі. За конторою безтарка завернула у вулицю, де за рогом, на розлогому майдані височіла біла церква, перетворена безбожниками на сільбуд. Трохи осторонь неї на високому стовпі надривався

555

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

гучномовець. Як завжди вранці, транслювали пісні з Москви. Над знелюднілим селом, над його цвинтарним беззвуччям розливалась бадьора пісня про партію і Сталіна, про щасливе життя. Дядько Кіндрат, буркнувши «Сталін, Сталін», люто сплюнув і уперіщив батогом кобилу, але вона лише дригнула шкірою, а ходу не прибавила. Порожня силосна траншея, крайня з чотирьох від села, була осторонь густої лісосмуги, що тягнулася на узгірок, а потім у балку до ферми над ставком. Кожного дня, у полудень з міста приїжджали червоноармійці і, одягнувши протигази, прикопували звезених вранці мерців. Прикидали їх абияк, тому над траншеєю, як потеплішало, постійно стояв важкий сморід, роїлась тьма-тьмуща мух. Вночі сюди приходили з лісу голодні вовки поживитись мертвечиною. Кобила завчено підвернула майже до самого краю траншеї, зупинилася. Дядько Кіндрат стрибнув на землю, накинув на боковий стояк безтарки віжки і почав розвантажувати мерців. Він стягував їх кого за ноги, кого за руки, клав на край обриву траншеї, штовхав ногою, і вони, вже давно задубілі, котилися вниз, як поліна, зсовуючи одне одного на дно. Василька дядько взяв за обидві руки і опустив на самий верх скопища трупів, під стінку траншеї. Хлопчик податливо ліг на живіт, але потім перевернувся на спину, простяг уверх руки і заблагав, плачучи: – Дядю, витягніть мене звідси ради Христа... Кіндрат подивився на нього, задумався, по часі підняв голову в небо, де, зависнувши, як на нитці, заливався піснею жайвір, обвів поглядом довкілля, а потім схопив Василька за руку і рвучко висмикнув його наверх. Той хотів стати на ноги, але вони підломились, і хлопчик ліг на бочок. – Як доповзеш додому, житимеш, – вже співчутливо сказав дядько, вибрався на передок безтарки, круто розвернув кобилу і, крикнувши «Но, стерво!», покотив на дорогу. Василько сів, простягнувши ноги, кілька хвилин посидів отак у смороді та мухві, а потім перевернувся на живіт і поповз накарячках краєм траншеї, а як вона закінчилась, степом у бік села. Ще важкіше налягала на землю задуха. В горлі пересихало до щему, пекли наколені сухим бур’яном руки і коліна, паморочилося в голові, але Василько, час від часу передихаючи, повз з останніх сил, повз вперто і затято. В городі крайньої хати села він, ледь живий, зрозумів, що додому йому не доповзти, та й чого туди повертатись – померти можна і тут, у бадиллі кукурудзи, в пригніченому дощами картоплинні, не прибраному восени. Знесилений, приречено, байдужий до всього і до себе, хлопчик лежав горичолом, дивився в небо. І раптом він аж стрепенувся, пригадавши, що отут на околиці, в четвертій хаті від краю села, живе його рідний дядько Микита по матері. Треба будь за що долізти до його обійстя, вирішив Василько. Пересилюючи знемогу, то припадаючи грудьми до землі, то знову кволо зводячись на руки і коліна, він поповз городами. У дядьковому дворі йому потемніло в очах і він безсило припав до землі.

556

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

– О, племінник, – почулося йому, наче крізь сон. Розплющивши очі, Василько, як у густому тумані, побачив обличчя дядька Микити. – Звідки ти взявся, дорогий мій? Казали, що й ти вже помер, аж ні – живий... Дядько стояв над Васильком на колінах і чи то посміхався, чи плакав. Він підняв із землі майже невагоме тіло племінника, пригорнув до своїх грудей і сказав, важко зітхнувши: – Віднесу я тебе, хлопче, в патронат. Там тітка Настя за тобою пригляне, то, дивись, і оклигаєш. Дядько Микита нажив з Настею лише одного сина, який давно вже виїхав до Києва, прилаштувався там на якомусь заводі, в начальство пробився. Додому приїжджав щоліта ошатний, рожеволиций, у модному капелюсі. Невисокий, висушений сільською роботою дядько Микита виглядав поряд з ним, як довісок до добрячого шматка ковбаси. Микола, так звали сина, в голод навідував батьків частіше, ніж у добрі часи, бо привозив зі столиці харчі. Якби не ці відвідини села, то він, може, і не знав би, що в ньому твориться, а так бачив усе своїми очима і кожного разу повертався до міста, як ціпами побитий. Крім своєї дружини нікому нічого не розповідав – партійний був. Патронат містився в хаті розкуркуленого середнього достатку одноосібника Криженка, котрого з усією великою сім’єю вислали кудись у Росію, мабуть, у сибірську тайгу за те, що він уперто не хотів іти в колгосп, твердячи – гуртове то чортове. Велика, обличкована цеглою, покрита новою черепицею ця хата стояла трохи осторонь села, на пригірку, від якого починалася низина з розлогими луками, що тяглися аж до річки під крутим глиняним обривом. Своїми розмірами, а найбільше відстороненістю, вона і впала в око владі, коли постало питання відкриття патронату. У патронаті дітвори було багато, бо звозили її з кількох сіл району. Це були хлопчики і дівчата різного віку, які залишалися від повністю вимерлих сімей. Харчувалися вони тут сякою-такою баландою та пісними кашами і то не уволю, а так – якби на ногах трималися. Весною, як прогрівалася річка, і влітку діти, в основному хлопчики, видирали з муляки карасів, витягували з-під каміння та з нір раків, визбирували великих двостулкових черепашок, а то виливали ховрашків на прибережній цілині. Правда, цього всього добра було не густо, але дещо таки перепадало. Тітка Настя, яка поралась на кухні патронату, варила цю живність і ділила на всіх порівну. Найбільше опікувалась вона Васильком, як-не-як, свій. Він швидко став на ноги, увібрався в силу і вже бігав з хлопцями до річки на промисел. Якось сиділи діти на моріжку за ворітьми патронату, грілися на сонці опісля обіду. Василько, прилігши на теплу, аж парку під травою землю, дрімав. І раптом його слух уловив знайоме скиглення коліс. Він підхопився і побачив, що дорогою, котра вела через густі верболози до річки, їхав дядько Кіндрат. – Чорна кобила! – закричав Василько і кинувся в кущі.

557

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

За ним, хто куди, розбіглася вся дітвора. ...Василь Павлович Кашуба намагався гнати подалі від себе болючі спогади про голодомор, про чорну кобилу і дядька Кіндрата, про оту страшну силосну траншею, в яку лягли трупом сотні його земляків. Та вони, оті спогади, лізли з пам’яті, не давали спокою ні вдень, ні вночі. І бувало, що він прокидався від них в холодному поту, ходив по кімнаті, пив заспокійливе. Вранці не міг встати з постелі, бо почувався як вижмаканий. Як-не-як, вісімдесят літ за спиною, дві війни, а потім – радянські табори ні за цапову душу, важка робота у мартенівському цеху. Василь Павлович вже давно був на пенсії, коли на Україну, як манна небесна, впала незалежність, він бігав на усі мітинги, на збори Руху, «Просвіти», а потім перестав – навіть у двір не виходив, бо обсіли його з усіх боків хвороби. Залишалася одна втіха – слухати радіо та дивитись телепередачі. Одного вечора дружина пішла прогулятись у дворі, а він, як завжди, умостився в кріслі перед телевізором. Передавали слухання про голодомор тридцять третього року у Верховній Раді. На трибуну вийшов розгодований, одягнений, як з картинки, депутат фракції комуністів і почав доводити, що ніякого голодомору не було, що це вигадки націоналістів та американців. Василю Павловичу перехопило дихання, він схопився за серце, закричав на всю кімнату: – Паскуди! Самі ж нищили нас! Це були його останні слова. Повернувшись з прогулянки, дружина кинулась до нього. Він напівлежав у кріслі, витягнувши ноги, голова була закинута назад і у глибоких зморшках під очима хололи дві сльози. Хоронили Василя Павловича, як він і заповідав, у рідному селі. Увесь бензин спалили на збиранні врожаю, тому бортові машини стояли на приколі. На кладовище везла його на дрогах чорна конячина. 2001 р.

558

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

В о л од и м и р Сі р е н к о

В ЛАДЛЕН Тридцять третій далеко і начебто близько. Він не піде із пам’яті, доки живу. Помирає Владлен – український хлопчисько на потертій, злежалій соломі в хліву. Вже немає двох братиків, тата і мами. За село відвезли їх у рів на гробки. Замітає мерців лютий вітер снігами, і гризуть їх, шматують щоночі вовки. Скоро дядько й за ним на підводі приїде, кине легко скелета на стиглі тіла. Україні від голоду дітися ніде, бо іде він по ній від села до села. Її щедра земля густо трупом устелена. Косять, косять нещадно мільйони смертей. Помирає Владлен – хлопчик, названий іменем Леніна... Кажуть, Ленін і Сталін любили дітей.

1997 р.

559

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Ю р ій Со л о в е й 1

ЛЮБЛЮ ТЕБ Е, СЕЛО МО Є Уривок з книги

Село вимирало. Давно вже в селі поїли всіх котів та собак, крис. У деяких сім’ях потихеньку різали дітей своїх, варили в казанах і їли: все одно завтра помруть... 1933-й рік був роком врожайним. Але держава заграбастала все, що вродило: жито і ячмінь, пшеницю та кукурудзу, насіння соняшнику... День у день по сільських дворах нишпорили комісії з району, вигрібаючи все дотла із садиб селянських. У Дубінківських дівчат знайшли кавалок тіста в макітерці – і те забрали. Де яка квасолина чи жменька проса, шматочок макухи чи стаканчик гороху, бутильок помідорів квашених чи шулячок капусти – все реквізували... Селянам залишалося одне – вмирати. І вони вмирали цілими сім’ями, вулицями. Вмирали тихо; ні голосіння, ні криків. Коли померлий дивився, йому пальцями затуляли повіки, а на очі накладали великий мідний п’ятак, викарбуваний в перші роки радянської влади. Померлому ніг не зв’язували: і живий не міг іти ногами пухлими, а тепер і поготів. Та й куди йти? До Бога? А чи є він отам, на небі, отой Бог? Може, і Бог ослаб від голоду і тому подолати сатану уже не здатний? А може, в Бога руки закороткі, щоб сатану за чуба злапати? Адже не на небесах сатана ота, а на Землі грішній за пропискою проживає. І не за морями-океанами сидить вона, а за стіною кремлівською. І сатана ця – многолика. І портрета сатани ми на свята в колонах демонстрацій носили залюбки: Леніна, Сталіна, Берії, Кагановича, Молотова і прочую братію. Та навіть в цю голодну круговерть ті, хто дещо їстівне зумів і від всевидящого ока комісії заховати, зарити в землю, замурувати в стіну – не тільки жили, а й на роботу в колгосп ішли, хоч деякі з них теж від вітру хиталися. Бригадиром був Павло Костюк. – Сьогодні Петро Музика і Марійка Гарпенчиха збирають по селі померлих за ніч і відвозять до ями, – дає бригадир наряд членам похоронної команди. – Забирайте Гнідого і Зайчика, запрягайте їх у воза і – айда... – А де ж Винослива? Чому сьогодні будемо возити мерців Зайчиком і Гнідим, а не Зайчиком і Виносливою, якими весь час возили? – запитує Петра Марійка.

Ю. Г. Соловей, 1928 р.н., був особисто свідком голодомору 1932–1933 років.

560

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

– Винослива вночі здохла, а до ранку її порубали і розтягли по хатах. Хто рано встає, тому Бог дає.. А ось цій, бачиш, уже шматочка «свіжини» не дісталось, – і Петро кивнув головою убік. З провулка в той час виходила Анюта Караченцева, а з її плечей гадюками звисали кишки дохлої кобили і волочилися за нею по снігу... Під’їхали похоронники до садиби конюха Павла Ромашки. – Забирай його, – показала на чоловіка жінка. – О, так він же ще дихає і дивиться! – здивовано вимовив Петро, тягнучи конюха за голову до саней. – Нічого, – заспокоїла жінка, – доки довезете – помре. А за трьома дітками приїдете завтра: я їх подушкою придушу, щоб не мучились... – Сюди, сюди їдьте, – запрошувала їх на воротах скоцюрблена Віра Костенко (мати Костенка Олексія Павловича, який з 1946 року був директором млина в селі Новокурськ). Петро заїхав у двір, і мати винесла з хати й обережно поклала на санки трійко дітей померлих. – Дві ряднинки привезете назад, бо як приїдуть додому Альоша з сестрою та помруть, то не буде в що і загорнути їх, – бідкалася Віра засмучено... До Пономаря Михайла під’їхали вже в обідню пору. Його дружина Варка допомогла витягти з хати і вкинути на санки здоровенного пухлого чолов’ягу. «Мертвяк» стукнувся головою об дошку, повільно відкрив одне око, потім друге і тихенько прошамкав: – А закурити є? – Петро поліз в кишеню за кисетом... – Там, у ямі закуриш, – гиркнула Варка, – там время вистачить. Чи, може, тобі ще й хліба дати? Зразу ж при в’їзді на цвинтарі, трохи вліво, де нині стоїть пам’ятник жертвам голодомору, була викопана величезна яма. Туди й повкидали із саней і мертвих, і ще живих. Тож не дивно, що в тій ямі то там, то сям «мерці» ворушилися... А похоронна команда виїздила з воріт і поспішала у другий рейс. І так щодня, без вихідних. Скільки ж то їх померло тоді! Одні від голоду пухли, інші висихали, мов обтягнутий шкірою скелет. Розривалися в грудях батьків серця, коли на їх очах повільно засихали діти їхні не від ран, не від хвороби якоїсь – від голоду. Раді би власним тілом прикрити пташеняток своїх від цієї напасті страшнючої, караючої. А смерть косила і старих і малих без розбору. Матері ходили у лісництво міняти на продукти одежину чи коштовності: аби діточки вижили... Були й такі, що лише про себе дбали. – Про себе турбуйся, діти ще будуть, – радив Денис Цапок дружині Мокрині. І троє дітей їхніх померли. А як укидали їх у яму, рядно розкуталося і побачили люди, що в них (у діток отих) ягодиці повирізувано... А тепер баба Мокрина хникає: «Вам добре, бо у вас діти є...» Навіщо ж своїх угробила? Пожинай тепер те, що в роки голодомору посіяла. Люди ставали немічними, розмовляли мляво з перепочинками. А на роботу намагалися йти, бо там на обід – ковток животворної баланди. Ось лежить посеред шляху Веременко Надія (її «Зміїною»

561

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

прозвали). «Дівчата, – просить вона молодиць, що теж ледь-ледь переступають ногами, – може, в котрої з вас є шматочок коржика чи шкетик якийсь, то дайте хоч разок куснути, бо вмру...» А трохи далі Караченцева Настя повисла на плечах Марійки: її ноги волочаться по снігу, мов колодки... «Дотягну до котла, поп’єш баланди – враз оживеш», – заспокоює Настю Марійка. Баланда (вариво з просяної шелехи, із макухи та картопельки мерзлої) – на вагу золота. І ділити її кришечкою з чайника. Хочеш – їж, хочеш – дивись. І хочеться, і живота лещатами голодної спазми стискує, а не з’їси. Бо дома дітки очима старечими старанно обмацують фартух і руки годувальниці своєї («А що сьогодні принесли, мамо?»). І відриває від рота свого, тремтячою рукою ділить мати між дітьми принесене. Щоб жили. Щоб хоч сьогодні не померли. А вже завтра – як Бог дасть... А на трибуні Мавзолею Сталін тримав на руках дівчинку і пестливо тулив її до себе… Щоб усі бачили, як він по-батьківському піклується про дітей народу свого. І народ в дикім екстазі холуйства кричав-скандував вождю своєму: – Сталіну слава! Ура-а-а! Слава-а-а-а!!! Боже, до чого ж ми дурні! Невже не знали, не бачили, скільки дітей наших «нам рідний батько» замордував?! Невже й справді нам повилазило? Який затурканий не був у 1933 році селянин, а уже й він розумів, що голод – не Божа кара, а Сталін, злодійство. Розумів, знав, але мовчав. Бо був певен: досить лише один раз вслух правду висловити – цієї ж ночі до тебе обов’язково постукають... І справді, пізньої ночі до тієї чи іншої хати у двері: – Чи ти Чухрай? – владно запитували господаря непрошені гості в шкірянках. – Я, а що? – передчуваючи щось недобре, вмить забував про сон господар. – Одягайся! Забирай свої документи! Виходь! Сідай у машину! – кулеметною чергою стріляли накази дебелих «хлопців». Не давали навіть попрощатися з батьками, з дружиною, з дітьми. Забирали, везли з села, з домівки рідної. І людина зникала навіки. Без суду і слідства. Був – і нема. Як корова язиком злизала...

1994 р.

562

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Леся С теповичк а

С ВЯТО СОЛОДКО Ї ЛО БОДИ Новела Світлій пам’яті моєї бабусі Мокрини Василівни Булах, дідуся Данила Терентійовича Булаха із села Могилів-1 на Царичанщині та їх сімох діточок, безневинних жертв геноциду – присвячую Мокрині Коноводисі принесли повістку з’явитися завтра на восьму ранку до сільради. Покрутила той сіренький папірець перед очима, спасибі, що листоноша Лідуся, добра душа, прочитала їй чорнильний рядочок літер, написаний від руки. Причина для чого з’являтися, не вказувалася. – І чого їм треба! – стривожилася жінка. – Батьку, ти як думаєш, – звернулася до Данила. – А хто їх знає, їм щoсь заманеться, а ти суши голову, що та до чого... – подав слабкий голос чоловік. – А може, щось із хлопцями, Ванька у ту Манчжурію як перекинули, та й не знати, що з ним, а мо’, що з Аністратом, не дай Боже, – забідкалася бідолашна мати. – Та не должно, тоді б похоронку прислали. – У людей он сини повертаються, а наших нема, не чути... Війна два літа як скінчилася. Біловодівка лежала згарищем, уся в погорілих дворах – німці як відступали, палили хати, – і вже другу весну не могла прийти до тями. Садиби, мов занедбані сироти, подекуди наскрізь світилися, чорніли скелетами одвірків, сліпих віконниць, довгошиїх димарів. Біловодівцям бракувало дошки, скла, інструменту для відбудівлі. Пиляли акацію, рихтували такі-сякі двері, латали розруху, як могли, узимку висмикували із стріхи уцілілі шматки очерету, затуляли вікна тими віхтями. Улітку вікна так стояли, наголо, не холодно ж. Усю ніч Мокрина не стулила очей. Удосвіта підвелася, умилася, помолилася Богу, дістала із спорожнілої скрині жакет тонкої цупкої вовни, світло-коричневий, у вузеньку, ледь помітну смужку. Давній, Данило купив їй у городі у двадцять дев’ятому, коли Варьку народила. Єдина цінна одежина, що вціліла

563

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

після голодівки тридцять третього. Решта вся пішла на обмін, за килим виміняла тоді у Кам’ янському хлібину, а батистові вишивані сорочки і кожушок пішли у Торгсині за кіло сала. Протерла вогкою ганчіркою свої ношені-переношені, дротом ізшиті докупи чув’яки, запнулася білою празниковою хусткою. Вийшла на причілок, смикнула у жменю листків зі старої груші, пожувала, запила водою, і рушила до сільради. Дибала помалу, спотикаючись на рівній дорозі. Пухлі ноги підводили, давалася взнаки голодівка, вже скільки днів путньої рістки у роті не мала. І сьогодні не було в хаті ні крихтини хліба, щоб душу збудити. Невідомість гризла їй душу – невже щось із синами? Від Ванька був лист, хоч і давненько вже, а Аністрат «пропав безвісти». Кілька жінок стишені сиділи у темному незатишному прохідному коридорчику сільради, стривожено перешіптувалися між собою. – І вас, тітко Мокрино, викликали? Чого б це? Двері відчинилися і рожевощокий писарчук Федотко гукнув у темряву: – Коновод Мокрина Василівна є? Заходьте! Підвелася на непевні ноги, очі світилися сухим блиском. Ступила до владного кабінету. Нехай як буде, мені боятися нічого, – вирішила. – Проходьте, Мокрино Василівно, сідайте! – приязно вказав на стілець Мусій Іванович. Присіла на краєчок табуретки. – Ми чого вас викликали, Мокрино Василівно, – бадьоро розпочав голова. – Скажете, то й знатиму, – поштиво відгукнулася Мокрина. – Як ви поживаєте? – Потроху. Як усі. Ні хліба, ні до хліба ... З портрета над головою Мусія Івановича на неї суворо зиркнув Сталін. «Хтось гарно придумав, – подумала Мокрина. – Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні». – Гм-гм, – насупився голова. – От ви одразу про негаразди, а я до вас з доброю новиною. – Щось про моїх синочків? Про Ванька, чи про Аністрата? – зачаїла подих. – Ні, про це нам нічого невідомо. Мокрина видихнула: – А яка ж новина? – Нагорода вам причитається, – голос його звучав урочисто. – Медаль для вас із самої Москви прийшла. – Мені? Із Москви? Та я й не була у ній ніколи. Хто ж мене там знає! – не втямила жінка.

564

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Мокрина Василівна та Данило Терентійович Булахи з дітьми Іваном та Марійкою. Родина, що втратила семеро із дванадцяти дітей протягом 1930–1933 років. Село Могилів-1 Царичанського району Дніпропетровської області, 1938 р.

Ніколи не було їй ніяких нагород, та й за що її нагороджувати. Вона ж, як усі, ходила на роботу, нічим таким від інших односельців не вирізнялася. – Ми на вас документа подавали, як на багатодітну матір. А батько Сталін думає за всіх матерів і вдів. Ось тримайте! Голова підвівся, простягнув жінці щось округле, блискуче. – Медаль за материнство! Ви в нас тепер – мати-героїня! – привітно сказав Мусій, прилагоджуючи медаль до Мокрининого світлого жакета. – Спасибі, – розгублено мовила жінка. – От ви чудна! То вам спасибі! Ви ж синів на фронт виряджали? – Виряджала. Двох синочків.

565

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Мати-героїня Мокрина Василівна Булах (1886-1975) та Данило Терентійович Булах (1884-1966) біля своєї хати, 1964 р.

– А скільки у вас усього? Тут написано – «многодетная мать». Зараз глянемо! – запорпався в паперах молодий писарчук. Не знайшовши запису, махнув рукою, нахилився до лантуха, що стояв поруч із столом, витяг із нього тугий паперовий кульок вагою так з кіло, простягнув жінці: – Ось вам, нате подарок! Пшоно. Розпишіться отут у відомості. Мокрина схилилася над зошитом, літери розповзалися перед очима, немов чорні павуки... Писарчук ткнув начорниленим пальцем у порожній рядок: – Ось тут. Мокрина старанно вивела букву М, єдину, яку вона знала. – Спасибі, люди добрі... Можна йти? – Ідіть, ми вас більше не задержуємо. Підвелася з табуретки, ноги погано слухалися.

566

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

«Додому, скоріш додому, – підганяла себе, грілася вже думкою, – дітки прийдуть із школи, а я їм пшінця зварю. От зрадіють». – Ідіть додому, паруйтеся, розмножайтеся, – реготнув дурнувато-недоречно писарчук, вертлявий Федотко. Мокрина на мить заклякла, ніби замислилася, чи варто на те відповідати. – Стара я вже, юноша, для таких жартів. – А ви постарайтеся, страна у кадрах нуждаєцця, он війна скільки люду покосила, –- гнув демографічну лінію секретар. – Я вже своїх народила. – Следующій! – сказав Мусій Іванович, не піднімаючи голови від паперів. А Мокрина нерішуче стояла на порозі, усе не виходила з кабінету. – Вам чого ще? З вами вопрос ми вже, здаєцця, вирішили, – трохи роздратовано сказав голова. – Маю до вас просьбу, товаришу начальник. – Яку? Кажіть скоріше, бо люди он чекають. Якщо пшона ще, то в нас із цим строго, кіло на голову, більше не положено. – Та ні, товаришу начальник. Дозвольте мені вийти завтра на роботу у соз. Мусійочку Івановичу, дозвольте, Христом-Богом вас молю. Якийсь трудодень зароблю, чоловік мій нездужає, за зиму спух, може померти, а діточки – школярі, хоч і переростки, а все ж діти. – І знову чудна ви, Мокрино Василівно! Ми вас відправили на заслужений відпочинок, а ви – на роботу? Ні, сидіть удома. – А що я вдома робитиму? – Хазяйнуйте, вправляйтеся коло скотини. – Коло якої? Усе ж забрано! – вихопилося у Мокрини. – Розговорчики! – крикнув грізно голова. – Ви що, гасло не читали – все для фронту, все для перемоги. То й забрано було не у вас одних. – Ну це тепер для фронту. Так уже й фронт закінчився. А у двадцять другім? А у двадцять дев’ятім? Під війну це вже третю коровку забрано. – Лічно я у двадцять дев’ятім у вас нічого не забирав, я тоді ще у школу ходив. – Так батько твій приходив із тими, як їх, комизами, комсами,.. комнезамами... – І правильно приходив. Розкуркулювать вас усіх треба було... – Так діточок же малих – повна піч і у запічку , їм молочко було нужне, а годувальницю нашу ваші потягли за налигач із двору. Вже як Маня наша упиралася, як плакала, а таки витягли її на дорогу.

567

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Прив’язали до підводи, та й потягли силою до контори. Голова пильно глянув на Мокрину, нервово сіпнулося віко правого червоного ока: – Ой тітко Мокрино, замовкли б ви краще, і не доводили мене до гріха. Я, знаєте, кантужений, тільки з фронту вернувся. Як зірвуся, то вже за себе не отвічаю. Можу й пристрелить. – За що ж мене стріляти? – За вашу контру. За все, що ви тут набалакали. Вам, наскільки я пам’ятаю, теличку оставили. – Оставили, та ми її на козу виміняли, а потім і козу продали. Діточок же повна хата. – Так ото ж! Проїли теличку, проїли козу, самі й винуваті. Ідіть вже, тітко, ідіть... Не доводьте до гріха!.. Їй-Богу, якби не медаля... – Так я ж не милостині у вас прошу, дозвольте на роботу вийти. – Та хіба ж я шо? То в голови колгоспу питайте. А він сказав – ні! Он Дзіргунка Оляна, учора зомліла на полі, водою відливали, а вона за вас годів на десять молодша. То куди вже вам? Мокрина попрямувала на вихід. – Хоча... стійте! Жінка обернулася, стримуючи у горлі тугий клубок невиплаканих сліз. В очах зблиснув вогник надії. – Нате ось вам ще...подарок! Повісите на стіні! Для поддержанія настроєнія, так сказать! Простягнув шматок картону у рамці. На Мокрину глянув з картону суворий вусань-кремлівський вождь, маленький, копія отого грізного, що на стіні. – Спасибі, – ввічливо промовила жінка. – Як ви такий вже добрий, товаришу голово, можна у вас спитати? – Яке ще запитання, – ледь не заревів Мусій. – Ну давайте, тільки скоренько! – Ви мені можете пояснити, товаришу голово, за що мені така обида, що ви мене на роботу не пускаєте? Хіба я не робила у созі, хіба я коли ледачкувала? Дозвольте вийти в поле, там би серед людей була, якусь копійку заробила. Я вам відроблю, товаришу голово, – благала слізно. – Ні, я сказав. З вами щось трапиться, а ми за вас отвічай. Виходять кволі, а тоді падають посеред ниви... Дибала дорогою, нахилялася до лободи, що стелилася край дороги. Зривала бадилля тремтливими пальцями. Медаль легенько дзенькала на впалих, колись пружних грудях. Он скільки її, лободи, пощастило Мокрині, бо у своїм дворі уже всю повиривали. Прийшла додому. Данило лежав на полу з закритими очима, важко дихав. Їсти, щось дати поїсти, спершу чоловікові, потім діточки прийдуть із школи, діточок нагодувати. Зняла жакета, повісила на гвіздок. Вийшла у двір, озирнулася. Чим би його розтопити кабицю, щоб акаційки легше зайнялися? Повернулась до хати, дістала із кишені жакета портрет вусатого вождя, по-

568

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

глянула на нього. Вуси, мов таргани, розбігаються по обличчю, ураженому віспою. Може, він і харош чоловік, а тільки люди даремне не будуть казати. Ідол, ідол він, анцихрист, свого сина не пожалів, оддав німцям, а шо вже про нас казати. Та Бог з ним, це ж не він, а тільки шмат паперу, який їй так потрібен. Перехрестилася – прости мене, Господи, – пом’яла спухлими пучками цупкий картон, піднесла сірник, кинула на дрівця. Слава Богу, зайнялося! Дістала казанок, принесла свіжої водиці з колодязя, налила, поставила гріти. Вогонь жадібно облизувався на темні округлі боки мідного казанка. У голові у Мокрини паморочилося, у скроні гупало наче молотом, але ясніла думка – пшінце! Пшінце маю! Водою гарячою облила лободу у мисці, щоб гіркота зійшла. Трохи згодом кинула листя до казанка, і побожно розірвала пакет із пшоном. Відміряла склянку і додала до киплячої води, кинула дрібку солі, темне цибуляне лушпиння. Якби ще лаврового листочка, та вже вийшов увесь. Кульок із рештою пшона віднесла до чулану, поклала на дно порожнього кушіля. Подалі від очей тримати таку спокусу. Якщо не балуватися, а потерпіти, придержатися, пшінця надовго вистачить. А сьогодні в них у хаті буде добре вариво. Борщ не борщ, а кандьор буде. Якби ж хоч крихтину сальця, чи олійки ложку додати. Нема. Олія скінчилася. І позичити ні в кого. Марія Чернетиха до мене ходить позичати, а я до Дзіргунів. Кругова позика. А в Дзіргунів у самих п’ятеро школяриків. Де в сірка очі брати, не піду позичатися. Годі вже. Обійдемося й так. Прибігли Федько і Варька із школи. – Мамо, так ми побігли на буряки! – Стійте, не ходіть сьогодні, дітки, нікуди! Будемо дома обідати! – Ой, мамочко, щось пахне так смачненько! – принюхувалася Варька до казанка. – Іди, доню, в хату, знімай миски з намисника, знімай усі, витри пиляку, і став на столі. – Усі знімати? Тут їх оно скільки! А нас же тільки четверо! Чи ви гостей чекаєте? – Роби, що сказала! Мокрина внесла казанок із паруючою стравою, поставила на стіл. Пахощі, не знати від чого, поплили хатою. – Вставай, батьку, обідати будемо. Данило важко підвівся на ноги, присів на лаві. – Мамо, – вигукнула цікава Варька. – А що то у вас на жакеті блищить? Медаль? Звідки? – У сільраді дали. Он і папірець до неї додали. – «Медаль за материнство – Мокрині Василівні Коновод, матері-героїні», – прочитала Варька голосно. – Ненечко, так у нас сьогодні свято! – За діточок дали, а де ж вони ті діточки? – схлипнув дід Данило. Мокрина розливала кандьор по мискам: – Оце – Марійці!

569

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Діти переглянулися: – Мамо, так вона ж померла! – Оце – Гришуні. – Так його ж нема вже! – Оце – Шурі! – Так вона ж у колодязі втопилася. Коли кавунчика видивлялася у цеберці! – Оце – Олексієчкові! – Так він же отруївся у три рочки, наївся курячої сліпоти. Мамо ви ж його ще одягли на смерть у моє платтячко. – А оце – Галі! – Мамо, так Галя ж померла ще крихіткою у тридцять третім! – А оце – Софійці! – Матусю, так її ж собака сусідський загриз! – А оце – Галі другій! – Її ж давно немає! Мамочко, її ж підвода забрала, чи ви забулися? – Усіх семеро чорна підвода забрала, – глухо мовила мати. Запало тяжке мовчання. – Отака ваша мати-героїня, що не вберегла своєї кровиночки. Ой, лихо мені, лишенько! – вихопилося ридання з Мокрини Коноводихи. – Лучче б ти був мене забрав до себе, Господи, як до такого дожити, своїх діточок на підводу виносити й виносити. – Не плач, жінко, не просися на той світ, не твоя в тім провина, таке лихо не нас лише спіткало. Он у Орлику, прости Господи, бідна мати тяму згубила і своїх дітей поварила й поїла, – перехрестився Данило. – І сусідів пішла пригощати. А ті хапали шматки і пхали до рота несамовито. Мокрина запалила огарочок воскової свічки перед образами, перехрестилася. Данило підвів очі до покуття з іконами Спасителя та його Матері. – Отче наш, що єси на небесах, – розпочав молитву слабким голосом батько колись великої родини. – Нехай святиться ім’я твоє, нехай прийде Царство твоє, як на небі, так і на землі. – Хліба нашого щоденного дай нас днесь, – шепотіла за чоловіком Мокрина. – І прости нам провини наші, як і ми прощаємо должником нашим. Піонер Федько скривився, не любив тої «попівщини», то ж чекав нетерпляче, коли устромить ложку у варево. – І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого, – додавала Варька до батьківських голосів і свій. – Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь, – завершив щоденну молитву Данило Терентійович, і перший розпочав трапезу.

570

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

– Царство небесне нашим діточкам! Хай вони хоч там не будуть голодні! – прошепотіла Мокрина. – Яка лобода сьогодні смачна, зовсім не гірка, – промовила замріяно Варька. – Якщо їсти, не дослухатися, так вона аж солодка, – додав Федько. – Їжте, дітки, їжте, наїдайтеся! В нас ще багато пшона, кожен день буде свято, – сказала мати. – Інтересне діло з цію медаллю, – спробував пожартувати завжди веселий і дотепний господар дому. – Мати, значить, героїня, а батько так ніби й не до чого. Жарт не вдався, ніхто навіть не засміявся. Раптово Мокрина завела тоненьким голоском старовинну пісню: – Ой зелене жито, зелене, Хорошії гості у мене! Зеленеє жито ще й овес, Тут зібрався рід наш увесь. «Хоч би умом не тронулась», – стривожився Данило. – А от і не весь рід тут, – промовила Варька. – Ще Ванька і Аністрата немає. – Вони скоро повернуться з війни, побачиш, може, й з трофеями, як герої. І буде нам веселіше, – промовив Федько. Жага життя нуртувала в нім незборимо. – Боже милостивий, Боже праведний, аби ж тільки повернулися живими, я б усе віддала, аби моїх синочків обійняти, – затужила мати. – Хай без ноги, хай без руки, аби тільки живими. – А ще Оляни з нами сьогодні нема, – згадала Варька про найстаршу, вже заміжню сестру. – Оляна – відрізана скибка, – сказала мати. – Вона з чоловіком у городі, там вони не пропадуть. Хто на заводі робе, дякувати Богу, мають і хліб, і до хліба. І морозиво дітям купують, і сітро. Нам халви привозили, і льодяників. – Мамо, татку, як закінчу школу, відпустите мене у город, буду на заводі працювати, і привезу вам халви багато-багато, – весело тріпнула косичками Варька. Пшоно скінчилося через тиждень. Родина трохи підкріпила сили, та ненадовго. І знову бідували Коноводи. Бідували їхні сусіди Дзіргуни і Тертишні, Остренки і Сироти, Паливоди і Чернети, уся Біловодка бідувала. Боялися заснути і не прокинутися. Спека стояла над степом, як у печі, задуха і голод душили за горло. Зовсім малі дітки їли калачики. Трава така, як відцвітеться, то з’являються, плоскінькі як гудзики, товстенькі бубочки, зав’язь майбутнього плоду. М’яли у пальчиках як дорослі, і несли до рота. Паслися, як малі тварини, на траві, шукали усе, що можна з’їсти, що знайшли, тим і питалися. Слава Богу, у школі

571

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

учням з найбідніших родин, у кого нема корови, інколи давали баланду – супець, зварений з мучички чи крупички. Ріденьке заварене. Щоб не сама прозора водичка, а щось заварене. – Гріх про смерть думати, – казала собі мати Мокрина, – коли діточок двійко ще підняти треба. Тих не вберегла, а ці, такі худі, дарма що веселі, як дзвіночки, а шкіра синя, аж жилочки світяться. Варька з Федьком бігали на колгоспну ниву, де созівці працювали. Помагали їм, щоб заробити на тарілку баланди. Дітську роботу, звичайно, робили, торішні буряки із землі виривали, сіно скиртували. Думали, що б віднести мамі й татові з того обіду на полі. Які добрі діти, Федько і Варька, – не могла нахвалитися на своїх наймолодшеньких Мокрина, – прибіжать із школи, книжечки кинуть вдома і мерщій у поле, до колгоспників, щоб не прозівати ту баландичку в обід. І люди, дякувати Богу, милосердні, куховарки, дають дітям тої ріденької затірки. Коли у дворі вже всю траву обскубли, обглодали, то здирали кору з вишень, ягоди глоду, заварювали чай. Просили в Бога дощу. Літо стояло жарке як ніколи. Спалило усе на городах – і картопляний цвіт, у огіркову зав’язь. Обірвали всю лободу – у двірі, й за хатою, й на городах. Торішні жолуді збирали у лісі. – Варько, гайда на Сиротівку, на болота! – казав Федько до молодшої сестри. Ходили у берег. Нарвуть корінців із шелюга. А Мокрина намиє, насуше, натре, та й напече оладків. Діти їли, вже звикли до болотного харчу. А песик Дружко здох. І котик Мурчик захляв. Не міг таке їсти. – Нічого, дітки, якось воно буде, – підбадьорювала родину Мокрина. – Господь милостивий, не дасть пропасти. Головне – дочекатися врожаю, дожити до Петрівки, – марили в голодних снах. У Петрівку ячмінь, дасть Бог, поспіє. Він перший поспіває, раніше за пшеничку й за жито. Тоді можна буде рвати колосочки, бо він ще молодий, щоб молотити. У руках пом’яти, остюки відкинути, а зернечко м’якеньке, молоденьке, таке солодесеньке. Головне – дотягнути до врожаю. Колосків з колгоспного поля нести не можна, кримінал, а от ковтнути непомітненько можна, після війни вже не так строго, як раніше було. Пережили тридцять третій, то сорок сьомий не такий, може, й лихий буде. Тільки б дощик пішов. А визріє зерно, можна змолоти борошна. І спекти книш, і паляницю, і пирогів напекти... І наїстися досхочу хліба! Довгі дні і ночі ослаблених, знекровлених біловодців обернулися на суцільне безкінечне марення. Буде зерно – буде хліб, буде життя, усе буде... Лип ень-серп ень 2008.

572

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Леся С теповичк а

БАЛАДА ПРО ПЕТРИК ІВС Ь К У СКРИН Ю Петриківська скриня – мальоване диво. Розквітали мальви на любов щасливу! Петриківська скриня – пісня солов’їна. Злітались жар-птиці весілля дивиться. Білії лелеки діток дарували. Скриня-господиня дбала-годувала. А у тридцять третім мальви потьмяніли. Лелеченьком чорним скриня затужила: «Немовлятко синє, не вмирай, мій сину!» Кожушки і плахти пішли до Торгсину. А у сорок першім наче грім у скроню – розстріли, арешти – стала скриня схроном.

573

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

А у сорок п’ятім похоронки кляті. Де ви, мої дітки, рибоньки і квітки? Постаріла скриня, ссохлось її віко, голодівки й війни вкоротили віку. Як не стало бабці – розпиляли скриню на сухії дошки, бабі – домовину. Де ти, моя скрине, роду берегине? Проросла сосною на горбочку сивім. Бережімо скриню – родову святиню. Бережімо скриню – роду берегиню. Де скриня не скрипне, там порожня хата. А де скриня скрикне – біжіть рятувати. Бережімо скриню, і любімо, діти! В Петриківській скрині всі скарби зарито!

1990

574

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

РЕК ВІЄМ ЗА ДЖЕЙМСОМ М ЕЙ СОМ 1 Ваші мертві обрали мене. Джеймс Мейс

I. За океаном далеким і синім, В ситій, щасливій, квітучій країні, В далечині від комун і Торгсинів Мала Вкраїна вірного сина. Хоч інша мати його породила На біль планетарний, на міць стожилу. Реве та ще й стогне Дніпро наш широкий, А червоношкірий із плем’я чарокі Своє розриває навпіл серце: «Пів – Україні, а пів – Америці». «Що ти забув тут, присланий янкі? – казились в парламенті комуняки. – Геть! Не вигадуй страшних історій Про геноциди й голодомори». Їм марились долари ваші і мерси, Ви їм прощали, докторе Мейсе. Стукало серце, ритмами терте, Про спориші і млинці із дерті: «Світ мусить знати про тридцять третій!» Мандри по селах з Іваном Драчем, Цвинтар забутий, порослий плющем, Люд переляканий, битий дощем, «Дорогою сліз»2 брів, як ваш, навмання. Вас били навідліг олжа і брехня. Ви били на сполох шпальтами «Дня»3. Прочитано 18 листопада 2006 року на Байковому цвинтарі у Києві у день освячення надгробного пам’ятника Джеймсу Мейсу 2 «Дорогою сліз» називали індіанці, предки Джеймса Мейса, зігнані зі своїх автохтонних земель, нав’язаний їм шлях «цивілізації». 3 Газета-щотижневик «День». 1

575

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Усмішка ніжна, дитяча довіра, В нетрях Троєщини «штаб-квартира», Хліба шматок, вина білого склянка, Очі Наталі, запалені ранки. Юні спудеї із Могилянки, Лекції, книги, і сни на світанку: «Лють горлопанів – то все дурниці. Факти кричать, скільки ж їх, скільки Про жертв і катів, про кістки українські. Тільки би встигнути з правдою, тільки б!» II. На Байкову гору, на Байкову гору Злетяться нащадки задушених мором, Заморені голодом, душі невинні До зернятка зерно – «куркулі» України. Як вам у Божому царстві живеться, Останній романтику, докторе Мейсе, Заступнику наш? – Серед миртів і роз, Де ходить алеями індіанський Христос? Прости нам, замучений Джеймсе-брате, Собі заслужив ти з чорнозему хату. Тут ластівка кожна до тебе озветься, Тут кожна хмаринка сльозою проллється, Тут айстрочка кожна тобі усміхнеться – Вічная пам’ять доктору Мейсу!

2006 р.

576

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Б о р и с Т е н е та (1893–1935)

МІ СТО Оповідання Цыпленок жареный, Цыпленок вареный, Цыпленок тоже хочет жить... Я ненавиджу місто, як може його ненавидіти лише той, хто так любить його... Бо воно, як кам’яна труна, заховує в собi найкращі сили, висмоктує кров, витягує жили... Бо воно з’їсть мене. Я люблю його, як може любити лише той, хто бачить в ньому майбутнього паростки. Я люблю тебе, місто, за те, що ти перемелюєш зерно на борошно. Я, як закоханий, що припав до зрадливої жінки: почує, що гострим ножем вже прорізала шкіру, і на серце надушує... а відірватися не може... Я так люблю те місто прокляте, що ненавиджу до смерті… До самої смерті, як і вона, сестра моя... Моє улюблене, прокляте місто! Іноді від нудьги і болю качаюся по ліжку і стінку гризу. Крейда має металевий смак i пахне глиною. А в мене сестра вмерла. Так просто, надзвичайно просто... А я мов паяц – що більший має горб, то з більшим задоволенням на нього дивляться. Такі ми всі – що більше нервів намотуєш на котушку оповідання, то більш яскравим воно стає, то менше дум. Стоїш перед тисячним натовпом i розриваєш серце своє... – Нате! Дивіться всі, який у мене там зелений та смердючий гній. – Будь ласка! Станьте туди своїм великим, зашкарублим чоботом. – Прошу! – А-а... У мене, здається, голова трісне! Я нiчого не розумію вже... Стою я перед величезним павуком, i вiн дивиться на мене на всi свої вiсiм очей...

577

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

О, ти вже випив усю кров з моєї сестри – i з мене випити хочеш? – Хочеш? Я знаю... Я зна-аю, ти хитрий, тисячовуличний павуче! Зовсiм непомiтно ти простягаєш свої лапи, i коли схопиш, лише тоді ясно станеш на очі... Пам’ятаю, раз уночі покликала вона мене. З розплющеними широко очима сиділа вона на ліжку, а на підлозі була велика червона пляма. Ах, я тоді не зрозумів нічого. Я гадав, що то в неї кров горлом пішла. Я не помітив павучої лапи. Я гадав, що то кров. Ні! То серце її шматочками валялося коло ліжка... То нерви мої зв’язані лежали вузликом. А я й не помітив. Як я не помітив, що то мій спокій вмирав тієї ночі на підлозі брудній коло ліжка? Так просто й хитро підкралася та хвороба, що несила була зупинити її. А тепер від нудьги й порожнечі болить все тіло, а очі жаром сухим підвело. Вона була така біла, і було їй двадцять два роки. Бідна моя хороша дівчинко! Вона хапала повітря своїми прозорими з тоненькими синіми жилками руками і шукала рятунку... Пам’ятаю, в лікарні виходила вона в коритар до мене... Жовтий халат обгортав тонку шию, а в очах було стільки втоми. Хороші сірі очі! – Я напевне вмру, – казала вона. – Я скоро умру... почуваю, як серце під горло іде... – Ні, ні, мила, хороша моя, – дивлюся у вічі. – Поїдеш на курорт скоро, вичуняєш. А вона шепоче: – Нi, не жити мені вже... На устах скептична усмішка, а в очах прохання: – Скажи, що жити буду. Скажи! І я кажу. А ввечері... – Де ж грошей узяти? А брат мовчки сидить, а брат руки ламле... А брат приходить уночі й шепоче страшним голосом: – Давай пограбуємо... давай пограбуємо кого... Ти знаєш, учора втік скарбник страхкаси і забрав дві тисячі червінців, а нам потрібно лише двадцять... Довідався у спілці, що місця вже на курорті немає... а на свої – двісті на місяць. Я одержую 33.

578

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Брат до тітки виїхав з нею, там повітря краще і їжа. Змучились ми і жах бере: що, коли вона й зиму буде хвора? Надворі місяць будинки мертвить, і тіні різкі на вулицю кида. Розчиняю вікно. З вночішнім вітром вривається гомін і рев. Цей рев чую я щодня, щотижня, щомісяця. Він не вгаває ніколи. Він пролазить у саме серце стін, під череп проходе і хитає, розгойдує мозок. Далеко внизу лежить він, огненний павук, червоноокий згубця життя. …З легенів шматки сірiсірі, іноді жовті з червоними ниточками. Дванадцять... Починають ревти заводи. Їх рев висушує кров, витягує нерви... А мiсто, мiсто реготом iронiчним вiдповiдає... Я саме листа писав: – Люба, ти скоро вичуняєш. Скоро все буде інакше. Я знаю. Що ще писати? Зовсім непотрiбно писати! Все це безглузді, пусті фрази – дурниця, дурниця все це! Треба робити щось! А що я зроблю? Що?! Стискую долонями голову і не знаю, що робити – чи мовчки лягти на ліжко і дивитися в стелю, чи кричати? Почуваю – коли закричу, збожеволію, і почну головою об стіну битися... А заводи ревуть і ревуть... Я ховаюся від того зойку, зачиняю вікно, вкриваюся подушкою, але звуки просотуються крізь шибки і гвинтять вуха. Я не витримую і починаю підтягувати: – А-а-о-о! З сусідньої кімнати стукають... Тоді я лягаю на лiжко i важко засинаю. Надiслав я листа сьомого, а ще п’ятого вона вмерла. Уявляю: свiжа могила, i вона там на два з половиною аршини в землi... i до неї надходить мiй лист... – Мила, моя хороша. Скоро все буде iнакше! А-яй... я й не знав, що так скоро. Я й не знав! А якби знав, то що?! Та нiчого... ззiв би ще два квадратових аршини крейди... І все. І все... Каже хтось i смiється:

579

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

– Це для тебе навіть краще, що вона вмерла. Ну, що б ти з нею, з такою хворою? – Хе... хе... Вона була така маленька й дурненька. Коли вона вмирала, то жалкувала, що не їла цього року кавунів та динь... Далі виправилася i сказала: – Ніколи не буду їсти. І від того маленького слова «ніколи» і досі у мене болить мозок і питає бентежно: – Як-то ніколи? Потім під бровами зморшки лягли (це брат розказував), а в очах хмаринки темні пробігли, і все... На небі хмари цілуються, а осінь п’ятаками зелень мережить. На Дніпрі хвилі котяться сині, шепотять щось... Я на скелях: все про неї згадую, перевертаю спогади. Буває в людини рана. Глибока, болюча вона, свербить i ниє. Не можна її займати: треба перев’язати туго-натуго й забути про неї. Та іноді починає вона сама ятритися і, здається, не загоїтися тій рані ніколи. Минають дні, вже місяці простягнули свою довгу руку, взяли всю гостроту та залишили болючі спогади. І на роботі, і серед гомону людей, коли я жартую і сміюся, мозок мій провадить невтомну роботу. Бідний! Він ніяк не може зрозуміти, що сталося? Була і немає. І здається, лягла туга в мережу осінніх квітів і тому так сумно дротяний співає вітер... голосить і плаче, шукаючи когось... Здається, що поїхала кудись далеко-далеко і не пише. Така погана – за три місяці ні одного листа не надіслала!! А знаю: приїде зовсім несподівано, увійде в кімнату, долонями очі затулить. – Хто? – спитає. А я підведуся і скажу. – Ти! – і скажу: – Приїхала, а мені набрехали, що ти вмерла... І скажу їй: – Добре, що ти приїхала – я так за тобою скучив... А вона засміється. А коли вона сміялася, то в неї проміння з очей бігло й ховалось у віях, а сміх у неї блакитний був. Це тому, що сміялася вона рідко.

580

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

А рідко сміялася вона, бо кімната у нас вогка і темна, а вікно диктою забите було... Пригадую, як років за десять перед цим перебиралися ми до міста. Це було після смерті батькiв. Її все лякали великі будинки, вона все боялася, що вони впадуть i роздушать її. Таки роздушили! Тепер смерть батьків для мене епiзод (може, тому, що я був малий тодi?). А її смерть – дійсність. Може, i її смерть стане епізодом? Може, через 10-12 років, сидячи в теплій кімнаті, я скажу, закурюючи: – А в 192... (такому-то) році у мене сестра вмерла, це було саме тоді, як приїздив театр Франка... Гарний був театр а-х-х-а (позіхну). А жінка (гуска, яку чомусь звуть моєю жінкою) додасть: – Сьогодні був задимлений борщ... І забуду я про довгі зимові вечори, про голод і злидні забуду я, і про серце шматочками на підлозі, і про нерви вузликом зв’язані. Забуду про все... Якби-то забути! Якби-то забути і про руки білі з синенькими ниточками... Сестро моя, мій маленький шматочку землі! Може, вже на черепі в тебе не залишилося волосся. Може, ще не зовсім з’їли тебе гробаки. Може, ще не дощенту зітліла твоя біла сукня. Сестро моя, мій маленький шматочку землі, нічого не змінилося в світі. Ти знаєш, вчора повернулася наша сусідка-непманка з курорту: їй треба було схуднути на пiвпуда. Вона так жалкувала, що ти вмерла... Ех! Взяв би я щось i розбив би, знищив цей свiт проклятий, де людина людинi вовк! Стукають... Увiходить товариш Петро. – Кинь, брате! Ходiм на роботу. Ми сьогоднi на вночiшнiй. – На вночішній? Я й забув. – Забув... – каже він з докором, потім грозиться на місто. – У... у... прокляте... Це каже він, як кажуть дитині: – У, погана цюця! Але погана чи ні, а цюця вкусила... Ідемо на роботу, і там з насолодою ловлю рими...

581

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Під час перерви зустрічаю юрбу дівчат. По сірих обличчях видко, що й вони стомилися... Так стомилися, як стомлювалася вона, сестра моя. Я підходжу до однієї і кажу: – Нічого, сестро, ми все ж таки перемогли! Ми таки робимо місто... своїм... Воно вже слухняно іде за заводами... Вона дивиться здивовано, а я іду далі. («Життя й р ево люція», 1926, №1).

ГАР М ОН І Я І С В ИН У ШНИК Ур ивок

Степи мої, степи мої, такі хороші, хороші, зелені. Чи дума на вас впала, чи татари прийшли ордою знов, чи огнем вас попалено, пожежею спопеліли, що сумні ви такі, невеселі? Чом квітками ви не ряснієте, чом річкою-стрічкою не вітаєте? Повсихали річки ваші блакитні, погоріли байраки зелені, а вночі вітер не віє, а ранком птахи не кличуть... Чи тебе не орано, не сіяно, чи тебе кинуто напризволяще, що не видно ні жита, ні пшениченьки, ще не струниться колос. От туга впала, впала, немає ні билини. Лише могили стоять та сумують, хмар виглядають, дощів чекають. Хліба не вродило. У декого ще було, а в декого і хата сіріша стала, і сонце йому не світить. Гавенятами роти дітвора розкриває. Просить. А степ чорним сумом вкрився, а степ загорнувся в сіру спеку, скам’янів, застиг. А небо біле, біле, хмари лише з-за обрію носа показують, хмари не хочуть обтерти промінястий піт на сонці і він спадає окропом на плечі й спини. Здається, що все заснуло, земля парує, чорна й суха. Між килимами вузька стежка, по ній суне хмара й звідти долітає монотонне й сонне. Ходить по селі нужда, здушує порожні шлунки костистою рукою, ходить по селі, виглядає... – Гей-гей, цоб-цабе. На селі розмова. – Ой, ще й хліб погорить.

582

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Не співає молодь увечері, не сидять на призьбі старі, спльовуючи гіркий махряк, навіть плачу не чути вже. Сірим порохом вкрите зелене листя, жовта вода болотом стала. Не виходить молодиця хату мастити й квітками квітчати. Ех, не виходить. Виряджала стара Палажка доньку Марійку. Виряджала, казала: – Іди, доню, шукай долі, а нам старим тут загибати. Іди, може чим допоможеш. Пішла. Узяла адресу тітки Горпини й Данилову, зав’язала у хустку, заховала. Місто. Ніч. Вітер. Туман і вогні. Зупинилась. Адресу шукає. Злякалась. Загубила Данилову й з двох бумажок одна тільки баби Горпини адреса. Як же знайде Данила: місто велике. Пішла. Хоч недобре про бабу Горпину казали в селі, але більше йти нікуди. – Харківська вулиця, 8. Відчинила, спізнала, очі швидкі такі, хитрі. – От добре, добре зробила, що приїхала, в нас тобі легче буде. Дунько, Дунько, а йди, принеси чаю... Принесла та, – велика, дебела дівка. – Ти вдома сьогодні, – потім до Марійки: – У мене дівчата наймають кімнати, ти будеш з ними жити. Заснула Марійка швидко; дівчат не було, ранком прийшли. – Де були? – запитала. Сміялися: взнаєш потім. Скоро тиждень минув, а роботи ще не знайшла Марійка. Жили втрьох в одній кімнаті. Дівчат майже не бачила; ранком йшла шукати роботи, а тих цілу ніч не було вдома. Тітка казала, що вони роблять на вночішній зміні. Швидко дні пролітають у місті. От раз увечері каже їй тітка: – Нічого їсти. Десять день вже минуло, а ти ніде нічого. Мені й самій важко. Будь, як хочеш. Голод з села стрибнув, на вузлових станціях зупинився, а там поїхав залізницею, в місто приїхав. Ліг по вулицях і хапає то того, то иншого... І Марійка боязко спитала: – А дівчата? Чи могла б і я з ними ходить на роботу? Подивилась гостро Горпина: побачимо.

583

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

День і другий минає. Ходила, шукала роботи, прийшла стомлена... А ввечері баба знов підійшла (хліба дала) і улесливо каже: – Дурна ти, Марійко, та й годі. Якби я та була молода. У шовках би ходила, а не то що без хліба. От хочеш, то я... Єсть один тут і гарний... Відштовхнула Марійка. Вийшла. Ходила вулицями довго. Ніч холодна загнала до хати... Куди йти? Місто велике, тисячі, тисячі, а Данило один, десь там... Горпина чекала вже, знала: повернеться. – Ну, так краще, голубонько, куди підеш? куди... Знай, я їсти не дам, бо немає... – і всміхнулася криво. – Жалію тебе я... А то б я давно... І не панькалася б з тобою: родичка ти.... Вечір. Вітер. Свистять зморшками вкриті уста й гадючаться пальці старечі. – Ну, не бійся, дурна, як хочеш. Харч мій, кімната, а жити будеш гарно. Не бійся, зроблю так, що нічого не буде. Ну? Відвернулась мовчки Марійка. Ще ніч, іще день. – Слухай, слухай, Марійко... Не їла ти нині, я й кімнату віддам: тут одна сама проситься. Ти ж вродлива: багато даватимуть. Ну? В голові не було ні думок, ні бажання. – Все одно... Ах, все одно. Сталося... Билася, рвалася, та як звір важким тілом на неї впав. Залишив на столику гроші. Не впізнала спочатку, а коли вже виходив, згадала; той, здається, що з Данилом приїздив в село. Хотіла гукнути, спитати про Данила. Злякалась. А може він не впізнав? А може вона помилилася... А вітер хрястів залізним дахом, і билася ніч чорним крилом у вікно. Головою в подушку впхнулася. – Даниле, Даниле! – плакала. Цілий день ходила з кутка в куток, а надвечір тітка Горпина: – Ну, Марійко... – та глянула мовчки. – Як хочеш, Марійко, губити вже нічого, а з тебе карбованця в день. На завтра ще хватить. Як хочеш... Знову ходила, шукала роботи. Не знайшла. – Ти розміркуй: будеш десь там робити за дванадцять, п’ятнадцять карбованців в місяць, і робота важка. А у мене, сама знаєш... На дівчат подивись, як живуть... Розпитай... І приводила знову... Знову плакала Марійка, а подруги байдуже дивилися. Так було колись з ними. Звикне.

584

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

І звикла Марійка: людина до всього звикає, та скоро пішла від Горпини, бо взнала, що та три бере, а на неї один витрачає; не вигідно. Так. А вчора Марійка зустріла Івана, обминути хотіла, та той підійшов, все казав, як побачить Данила, щоб нічого тому не казала: обдурити його можна. Він її, якщо хоче, приведе і скаже, що стрів, а вона хай приїхала вчора й шукала його... Карбованця дати хотів, не взяла. Повернулася злісна й кинула в вічі брудну лайку. – Ого, – подумав... Лютий вже позбивав почорнілі сніги в яри. В комуні життя йшло своїм чередом. Тепер тут живе тільки троє – Данило, Іван і Андрій. Михайло кудись перебрався. Раз Іван пізно прийшов. Якось чудно подивився на Данила, сів коло нього, спитав. – Знов до Марійки листа пишеш? – Угу. – Дурень ти. – Що так разом рішив? – Так. Любиш її ще й досі. Все Петрові видумки не йдуть з голови. А давно від неї листа не мав? – Вже два місяці. – Слухай. Ну що, якби вона проституткою стала? – Дурниці. Що видумав. – Що дурниці? Голод там на селі. Пішла в місто шукати роботи. І знайшла собі легку. Отак, як у нас на суді свідки будуть казати. А що б ти зробив? – Не знаю. – Любив би по-старому. – Ат, кинь. «Справді, може щось сталося (тільки не це). Немає ж листів вже давно». А Іван думав: «Та ну його к чорту, не буду нічого казати. Ще дурниць наробить». – То я шуткую, Даниле. Чого б вона була тут. Ти ж залишив їй адресу. – Знаю, та листів щось давно немає. – А може по хліб поїхала де. – Я й сам про це думаю. Тиф. Може, де хвора лежить. Як не буде відповіді ще два тижні, поїду шукати. Мовчки шапку накинув і вийшов, а Іван подивився вслід, тільки свиснув.

585

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

От так історія! І штовхнув його чорт мати діло з нею. Треба було б обминути. Скрутив цигарку, сплюнув на підлогу, розтер ногою й подумав: «Навряд чи побачить скоро, а побачить, – обминати буде, а все ж треба ще побалакати з нею, щоб чого не вийшло...» Данило поспішав до Катерини: і де вона взялася така хороша. І про Марійку побалакати треба, щоб у неї жила, треба неодмінно поїхати, бо справді щось там трапилося. Були якраз холодні дні, випав сніг білий-білий, місяць світив весело, по дорозі попадалися обідрані, знесилені люди. Вони простягали руку й жалібно казали щось. «Погано, як Марійка попаде в місто». Голодом зачепило й Катерину. Дома кімната в неї мала. По стінах акварельні малюнки. Ліжко, стіл, стілець. Вдень в напівзабите вікно ледве пробивається світло, ввечері сумно блимає каганець. Маленький вогник злякано дивиться у ніч, що гуде за вікном, потім раптом легковажно починає перемигуватися з тінями. Сидить Катерина на ліжкові, ноги під себе підібгала, обгорнулась хусткою. Стукає живчик, встають знайомі обличчя, ціла повість, ціла поема. Закашляла, кинула олівець. Встала, в люстро глянуло бліде обличчя з далекими очима, – це все голод наробив. Стукають. – Хто там? Ти, Галю? – Ні, це я, Ніна, – відчини. Вбігла та. – Що така бліда? Була в лікарні? Записалась на обід? Ні? А ти й не просила. Що, значить другим більше потрібно, коли не записали. Ех, ти!.. – Що, ех я? – А я дуже рада, що з Дмитром живу. Що б я робила в такий голод. – У нього гарна посада? – О, він у мене молодець, багато заробляє. Погано, що не хоче дітей мати. Обуза, каже. Робила знову аборта. Ну, нічого, він за це обіцяв повезти мене літом у Крим... – А далі: – Ну, чом ти не пришила оборки до плаття. Я забігла сказати, що завтра о дванадцятій збори. – Таємничо: – Він буде чекати... – Дмитро? – Ні (досадливо), він – Семен. – А. Ти і з ним вже? – Він такий гарний. – А Дмитро? – Ну, що за мораль? Він же без мене десь певно гуляє, коли я не можу. – Так для чого ж ви живете вкупі? Засміялася Ніна і враз серйозно:

586

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

– Ну, мені так добре, і йому зручно. Так прийдеш? Звичайно, Дмитрові нічого не відомо. Доповідь буде про Леніна. Майнула хвостом, побігла. «Яка нудьга. Оборка на платті і поруч Ленін». – Засміялася: – «Як чудно іноді все перемішується». Прийшов Данило. Довго балакали і, як завжди, коли вдавалося когось заспокоїти, був у Катерини спокійний і веселий настрій. Одяглася, вийшла. ...«А чудна ця дівчина – певно когось чекає, а він спізнився ракалія»... ...«Цей непман солодко пообідав. Руки в кишенях, а пальці ледве ворушаться... Ей, непман! Держи кармани, Візьмем з бою. Ти все одно у нас в кишені», – стає легко, як у степу після дощу. Вдома писала увечері допізна. ...Хай застилають хмари світло, Хай тумани захмарюють обрій. Ми ярдами вийшли в колонах, Ми до бою вийшли сьогодні. Кинула олівця, слухала. Десь унизу гудів натовп і гомонів трамвай. Здавалося, що життя це точка з тисячами ниток у всі боки, таке різноманітне, таке хороше. І досадно було тільки одно, що прожити можна тільки по одній ниточці. Яку не візьми, а все по одній. Чому не можна бути разом і чоловіком, і жінкою, і цією засохлою мухою, що жила літом. Ну, чому не можна жити хоч два рази. І почувається великий сум за життям незнаним і недосяжним, чужим життям. Почувається і не може вирватися. Не може. Несила людині стрибнути за обрій... Ах, цей Михайло... Бачить вона море широке, ясне, а крил немає, щоб перелетіти це море... Пожити б на всі заставки. Хоч хвилину пожити, як житимуть люди потім, колись, досадно все ж таки бути угноєнням для майбутнього. В кімнату блідо зазирав місяць. Почала роздягатися, та щось заворушилося біля дверей. Відчинила. Засунувши голову між коліна, сидів чоловік. Покликала. Голову сонно підвів, подивився каламутними очима. – Їсти. – Зараз, заходьте обігрітися. Але він дивився немигаючим поглядом. – Їсти.

587

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Прибігла, принесла, в руку поклала, почала кликати знов: – Зайдіть, зараз буде чай, супу зваримо,– за плече взяла. Той схопив кусень і вирвавшись вибіг на вулицю. Пішла до себе, хотіла начистити картоплі, але згадала, що на обід тоді не стане. Закипів чай, налила в склянку, кинувши таблетку сахарину. Полізла в ящик, щоб узяти хліба, але згадала, що більше немає. Випила так. Почувала, як болять ноги і голова крутиться, але перемогла себе й пішла на роботу. Було вже дванадцять і вулиці були тихі. Зустріла Михайла. – Ти сьогодні на вночішній, я теж. – Ідемо разом, – а в самої голову колом стисло. Похитнулася. Піддержав. Додому привів. Як ішла – не пам’ятає, вдома краще стало... Михайло докоряв, а їй соромно було за слабість. – А тобі що? Всі ви хороші, всі пиляєте: і Галя, і ти, а що з ваших слів. А Михайло думав: «Ну, що з нею робити? Вперта така і ніяк її не переконаєш. Знаю, коли б схотіла, – могла б жити й краще, але всі голодують, то й вона не може про їжу думати». Був злий на Катерину за те, що всякий, хто схоче, може тягнути з неї соки.

588

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Василь Хворост

« Б І ДА та ч о р н а я д о р о га ... » Голодомор 1932–1933 років у циклі живописнографічних творів народного художника України, почесного члена регіонального клубу екслібриса та графіки «Кобзар» Федора Клименка. Уже в графічній серії «Пісні землі моєї» (1966 р.) Федір Максимович Клименко заявив про себе участю в художній республіканській, а потім 1-й Всесоюзній виставці та був прийнятий до Спілки художників СРСР. За 46 років творчого життя художника було багато виставок з його участю, а ще більше творів. Нагадаю деякі графічні серії, що принесли йому визнання художника-громадянина України. Серія ліногравюр «Народні промисли України» та цикл ілюстрацій до українських народних пісень, у яких він проявив свою поетичну душу в графіці, – «Цвіт калини приколола в косу», «Засвіт встали козаченьки», «Ой зійди, зійди, ясний місяцю» та інші. У 1978 році Ф. М. Клименко виконує у техніці літографії серію творів «Чисті криниці». Тут він знову звертається до буття сільської людини, до народних звичаїв. Це такі твори, як «Стара криниця», «Червень – пора сінокосна», «Яблунева осінь», «Отчий поріг», «Перше вересня» та інші. Через усі аркуші серії проходить образ криниці – неодмінного атрибута життя сільської родини. Потім з’явилися такі серії, як «Рушники», «Набат століття», «Хлібороби», «Сюїта про дерево», де художник образно, по-філософськи опанував сюжети. В останні роки митець почав працювати як живописець. Його полотна постійно з’являлися на обласних і республіканських виставках. Знайшлися прихильники його творчості й за кордоном – і у Європі, і в Америці. Упродовж усього творчого життя Ф. Клименко намагався виплеснути біль свого серця за долю українців, які пережили голодомор 1932–1933 та 1947 років. Він – дитина війни, як і більшість ровесників, пережив страшні повоєнні роки. Зиму 1932–1933 років селяни України ледве пережили. Мільйони життів забрав голод. Коли влітку заколосилися лани, працівники НКВС та ДПУ виловлювали «перукарів», «несунів», тобто тих, хто вночі зрізав колоски та рятував дітей і себе від голоду. Сталін і його поплічники видали указ від 7 серпня 1932 року «Об охране имущества государственных и общественных организаций». Цей наказ «про

589

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

п’ять колосків» передбачав суворе покарання для порушників – десять років ув’язнення або розстріл. На Дніпропетровщині було засуджено 5215 осіб, з них 174 – до розстрілу. У мистецтві ця болюча тема порушувалася окремими художниками. Так, сумський художникграфік Микола Бондаренко виконав серію ліногравюр «Україна-1933: кулінарна книга», в якій розповів нам, що їли люди у ті страшні роки – бур’янці, корені рослин, звірів-гризунів, кішок, собак, та за допомогою чого голодні люди готували для себе таку їжу – ступки, тертушки, топчаки... Альбом цих гравюр був виданий у 2003 році в Америці, і автор подарував його і мені, за що я особливо вдячний, бо й сам пережив голод 1947 року на Дону. Цієї теми торкалися й інші художники. Тема дуже тяжка і до неї ніхто не підійшов так серйозно, як це зробив наш земляк Федір Клименко. П’ять останніх років він наполегливо опановував ескізи, етюди і, нарешті, знайшов свій шлях до розкриття страшної теми. Вона боліла у ньому давно. Але як подати, щоб це не був ілюстративний хід? Багато думав, писав вірші. Пробував сам голодувати, аби уявити ті емоції. І, нарешті, свої двовірші він увів у нижній ряд своїх композицій. Це і допомогло йому розкрити образними скупими живописними ходами той чи інший сюжет. «Пішла біда з торбиною По всій Україні...» Тут він зобразив хатину сільську і естафажем жіночу постать з торбиною за плечима. Біда – це голод, який погнав людей з рідних осель на пошуки їжі. «Біда прийшла від стін столиці, цвіла хрестами білолиця». У цьому творі українська хатина, рушники, тополі, дорога, хрест. За центральну частину композиції художник узяв цвинтар, який він бачив на Чернігівщині. У цій місцевості рушники висять від поминок до поминок і створюють дивовижне враження, коли вітер колихає їх. Здається, то стоять люди від малого до великого у вишитих сорочках. «Біда та чорная дорога йшла від порога до порога». Дорога завжди пов’язана з людським життям. Тоді, у тяжкі далекі 30-ті роки, для багатьох людей, перш за все дітей, вона закінчувалася передчасно. «У дворах копали ями та мовчки ховали». Ось як пояснює цей твір художник: «У нашої сусідки в садку стояло три хрести. Я був маленьким хлопчиком і увечері боявся йти по стежині, яка пролягала посередині нашого городу. Мене ті три хрести охоплювали неймовірним жахом. Я запитав у свого батька, чому у баби Олити в садку стоять хрести? Батько мовив на те: – Гірку правду скажу тобі, дитино: там поховані їх дідусь і братик з сестричкою. – І, помовчавши, продовжив: – Голод був страшний.

590

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

А на хаті – серп і молот, а у хаті – смерть і голод. Федір КЛИМЕНКО. Полотно, олія, 2006

591

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Страшно було тоді

Замість хліба жолуді,

ввійти у порожню хату.

борщ з трави варили.

Федір КЛИМЕНКО.

Полотно, олія,

2006

592

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

«Лелеченьки прилетіли, ворон сумно кряче». За задумом це один з кращих творів художника. Весна, світить сонце, зазеленіли дерева, трава. Українська хата, а на ній – лелеки, що повернулися з далеких країв, стоять високі тополі. Та цю весняну тишу порушує сумний крик гайвороння, яке хмарами закриває небо. Дуже важливо додати, що для емоційного, може, імпресіоністичного сприйняття кожного твору, художник підготував рельєфний грунт холста, і, коли він прописує олійною фарбою площину картини, рельєф передає глядачеві дивовижне враження від сприйняття твору в цілому. Коли ця виставка експонувалася в історичному музеї ім. Д. І. Яворницького, ми з дружиною оглянули її і були вражені ще одним твором. «В рідній хаті на спочинок лягли батько й мати». Цією роботою Ф. Клименко розкриває філософію життя похилих людей того часу. Як завжди, літні люди вдень лягають відпочити. Лежать батько і мати у чистих білих сорочках. Інтер’єр хатини простий – стіл, лави, рушники на вікнах. На столі стоїть ікона, біля неї горить свічка. Люди сподівалися і молили Бога врятувати їх від лиха. Вся картина світла, прозора, написана життєстверджуючою рукою митця. «Кого немає – поминайте завжди святим хлібом». Хліб – це святе для людини, тому в народі і кажуть: «Хлібом пригости, з хлібом проведи, хлібом пом’яни». Тлом композиції з хлібом та калиною є свічки, вони горять і сприймаються як реквієм пам’яті тих, кого нема з нами. Другий зал виставки. Художник показує на відстані часу наше сьогоденне життя. Серце України потяглося до краси, до мистецтва. Букетами квітів ми увічнюємо пам’ять тих, кого нема з нами. Тут твори художника, де він зображує квіти, бузкові та ромашкові натюрморти, українські соняхи та калину, маки та чорнобривці. Більшість натюрмортів – це польові квіти, а мальви символізують наш козацький край. Ту пам’ятну виставку відвідав у травні цього року Президент Віктор Ющенко і високо оцінив доробок митця, який образно, неординарно «побачив» і проніс через себе страшну трагедію України – Голодомор-33, та запропонував авторові показати цю виставку в Києві в Українському домі. У листопаді 2007 року Ф. М. Клименка запросили взяти участь у тематичній виставці в Українському домі в Києві і там же презентувати свій альбом «Голодомор. Реквієм на відстані часу», виданий «Дніпрокнигою». Це дуже потрібне видання проілюстроване творами Ф. Клименка. Тут вміщені спогади людей, які пережили лихо, були свідками голодомору. Мабуть, це чи не перше в Україні мистецьке видання на цю тему. Сподіваюсь, воно стане для молодого покоління українців зразком пізнання нашої історії та виховання патріотизму.

593

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Микола Чабан

ГАРН І К Х АЧАТР Я Н ПРА Ц Ю Є НАД М Е М ОР І АЛО М ЖЕРТ В ГОЛОДО М ОР У Розповідь про українського художника, етнічного вірменина, котрий ліпить портрети Бориса Антоненка-Давидовича, Василя Стуса, Сергія Параджанова, Оксани Мешко... Для Гарніка Хачатряна Україна давно стала другою батьківщиною. Тому, мабуть, неспроста кілька років тому він взявся працювати над меморіалом, присвяченим пам’яті жертв голодомору 1932 –1933 років в Україні. Йому, представникові народу, який пережив свого часу геноцид, ця тема особливо близька. Увагу митця як скульптора привертають постаті неординарні, непересічні, духовно обдаровані. Будь то його батько, учасник війни, чи знаний кінорежисер Сергій Параджанов, композитори Комітас і Арам Хачатурян, поет і правозахисник Василь Стус, Мікеланджело чи поет Володимир Висоцький. А ще ж він працює в галузі декоративної і монументальної скульптури. Чимало робіт митця прикрасило рідний йому вже Дніпродзержинськ, де він постійно живе, й села області. Особливо вирізняється з-поміж інших створений ним монумент на могилі полеглих у Карнаухівці. Він був виконаний в техніці кутої міді самим автором. Йому ж належить монумент загиблим на війні односельцям у селі Ляшківка. Цінними здобутками автора стали незвичайний пам’ ятник Тарасові Шевченкові й пам’ ятник матері в Дніпродзержинську. – Так, виявляється, батьківщина буває не одна. . . – зізнається Гарнік Ашотович, відповідаючи на моє запитання. Народився він 1950 року в місті Кафан на півдні Вірменії. Там зростав і скінчив школу. Маючи вісімнадцять років, вступив до Єреванського художнього училища імені П. Терлемзяна на відділення скульптури. А ось продовжувати освіту поїхав 1976 року в Україну до міста Харкова, в місцевому художньо-промисловому інституті.Через п’ять років, у 1981-му, був за розподілом направлений у Дніпродзержинськ, де живе і працює ось уже майже чверть століття. – Тож у мене дві батьківщини, – продовжує з доброю, навіть сором’язливою посмішкою мій співрозмовник. – У Вірменії народився, в Україні прожив добру половину життя. Й не знаю, кому віддати перевагу. Це, як, знаєте, у дітей питають: ти кого більше любиш – тата чи маму?.. Так і я Вірменію і Україну абсолютно однаково люблю.

594

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

14 вересня 2008 р. у Дніпропетровську, на 9-му кілометрі Запорізької траси відкрито Меморіал жертвам Голодомору 1932-1933 років і політичних репресій (скульптор, заслужений художник України Гарнік Хачатрян і архітектор Дмитро Голік). На цьому місці у 1930-х – на початку 1950-х років був розташований спеціальний об’єкт НКВС, де ховали розстріляних жертв.

595

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

В урочистій церемонії відкриття Меморіалу взяв участь Президент України Віктор Ющенко. Світлини Бориса ДУБІНІНА

596

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

У Вірменії у мене живуть брати і сестри. Якби їх не було, вона була б для мене холодною. А так тепло зберігається... Зараз у мене багато нових робіт. Я нещодавно винайшов новий матеріал для себе – залізо. Воно дає чимало тем та ідей. А ще в цей непростий час це доступний матеріал. Мова заліза мені дуже близька. Тому якийсь період я вирішив попрацювати саме з ним. Ідей же у мене дуже багато. – А як ви вирішили сконтактувати з відомим французьким співаком вірменського походження Шарлем Азнавуром? – Він отримав від мене в подарунок фото свого портрета, мною виконаного. А потім вирішив зробити йому такий подарунок у вигляді вже самої скульптури. Він людина невеликого зросту, але велика особистість. Наважився на цей подарунок на знак подяки – він дуже багато зробив корисного для Вірменії... – Ви знайомі? – Ні. Лише заочно. Але то було моє душевне поривання. Як борг перед ним. Він віддає усім, а йому хто дає? Ось так і виникло у мене бажання зробити його портрет. – Хто з діячів української культури передусім привернув вашу увагу? – Василь Стус, знаний поет-правозахисник. Я працював і над портретом прозаїка Бориса Антоненка-Давидовича. Теж, як на мене, – людина унікальної долі. Чи хтось вплинув на мене при цьому? Якщо душа моя не хоче когось ліпити – ніхто на мене вплинути не спроможний. В образі цього письменника мене привабив збіг типажу і його правозахисної діяльності. Ці люди – справжні герої, які віддали свої життя заради справедливості, гідного життя усього народу. Тому я звернувся й до образу Оксани Мешко. Ще одна особистість, непохитно віддана своїм ідеалам. А дніпродзержинському поету і прозаїку Володимиру Сіренкові подарував його портрет. Так сам собою вималювався цикл портретів українських дисидентів. До Дня міста в Дніпродзержинську працювала цьогоріч ще одна моя виставка. Там можна було бачити ці роботи. Про творчі плани він воліє не говорити. Щоб не зурочити. Скільки разів траплялося, що сокровенне, про що розповів, лишалося нереалізованим. Краще помовчати про це. Роботи Гарніка Хачатряна виставлялися в Дніпропетровську, Дніпродзержинську й Москві. Вони зберігаються в приватних колекціях по всьому світу – у США, Франції. А ось у Вірменії його робіт немає. Ну, так вже склалося. У 1984-му він став членом Спілки художників України. 1995-го удостоївся звання лауреата акції «Людина року» в номінації «Наука, культура, спорт». Побажаймо ж митцеві нових творчих здобутків. Тим більше, що в центрі України, в Дніпродзержинську, його дуже люблять і вважають вірменським українцем. Чи навпаки. . . українським вірменином. Хто з уродженців чужих земель зміг би відчути душу Шевченка й відтак відійти від усталених шаблонів у його зображенні. Гарніку це вдалося.

597

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Гр и г о р і й Ч а п л я (1900-1990)

ЧИ З РАДНИК Я ?

Ввійшов у розвалену згорблену хату, І долі три трупи лежали сухі... То любі сестриця, татусьо і мати Лежали байдужі, до всього глухі... Та хто ж їх замучив голодною смертю В такий урожайний і пам’ятний рік? І раптом відчув, як зі стінки уперто На мене дивився страшний чоловік В зеленому френчі, весь чорний, як циган, Гадюками вуса звисали униз... Так, значить, це він моїх рідних загриз! Я вийшов і став на розваленій купі, Ні думки, ні ноги мене не несли, І мовчки дивився, як тисячі трупів Підводами люди кудись повезли. Проходили роки, а спогад нестертий Живий перед мною в уяві стояв... Так це за таку батьківщину померти Страшний чоловік нас усіх виганяв. Я знаю, великий обов’язок знаю, Але він ніщо не говорить мені! Чи ж зрадник я буду, вітчизни питаю, І сонце, і край мій, і Бог кажуть – ні! Дніпр оп етр овська г а зета. – 1942. – 24 травня. – № 118 (186).

598

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

ЖЕ Б РАК (Із збірки «Схід сонця»)

Колос не визріє – вже повноважені! – ..................................................................... Морди червоні... в військове наряджені! Цяці такі, хоч куди. «Ледарі, – кажуть, – робити не вмієте, Швидше збирайте врожай!» Все забирають, а їсти та сіяти Кажуть: «Вишукуй, шукай!» Ось і лишились ми. Їли полову, Всякий вонючий бур’ян. Підеш в контору, не скажеш і слова, Тичуть в обличчя наган. Страшно розказувать. Падають люди... Пухнуть старі і малі. Дніпр оп етр овська г а зета. – 1942. – 6 жовтня. – № 209 (277).

599

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Михайло Шеремет

ПАНАХ ИДИ ПО УБІЄ ННИ Х, або Я к п о зб и т к ув а в н а д В а р в а р ів к о ю го л од о м о р 1932 – 1933 р о к ів 1 Ювілей – пов’язана з радісною подією в житті кругла дата. 1932–1933 роки вікопомні сумним ювілеєм – голодомором 30-х років. Відтоді минули десятки років, а біль не вщухає, не гояться рани в серцях. І такими ювілеями ой як багата наша історія: голодомори 1921–1922, 1932–1933, 1946–1947 років, криваві репресії, масові депортації, насильницька колективізація, переслідування за релігійні переконання звели у могили мільйони ні в чому не винних людей. Мешканці поріділих десяти сотень Варварівки справляють панахиди по убієнних, збори-реквієми, жалобні походи, ставлять свічки пам’яті, поминають рідних і близьких, змахують гіркі сльози, гнівно таврують організаторів нечуваного більшовицького геноциду. З вини катів опустіла майже вся моя Забалканівка і половина дворів чи не найбільшого на Кіровоградщині колишнього козацького села. Сумна для Варварівки трагедія, про яку часто обмінююсь спогадами з приятелями шкільних літ Михайлом Бриком і Яковом Кротовським, ген-ген подаленіла в сиву імлу. Вісімдесят для мене і Михайла Дмитровича та Якова Тимофійовича – майже все життя, а для історії – невловима мить. Як живих, бачу варварівських мерців. На Забалканівці, Слободі, Слюсарівці, Затулиній, Марківці люди пухли, ледве дибали і переповзали від хати до хати з простягнутою рукою і тихими благальними словами: «Христаради, допоможіть. Подайте хоч крихту хліба, хоч картоплинку. Не дайте помер...» І на півслові замовкали на віки вічні. Пухла дівчинка не доповзла до наших воріт. Заклякла на стежці. Лячно підступив до нещасної. Ледве пізнав дядькову Серафимову щебетуху. Тітка Палажка кликала її Клавунею. Вчора гробарі відвезли на цвинтар їхню старшеньку Марійку і дядька Серафима. Нещасна Клавуня сподівалася, що ми чимось порятуємо. Але чим? Хіба щербою? З торби щавлю і трьох картоплин мама зварила відровий казан тієї баланди. Дивився на Клавуню, а в голові марилась пишна хлібина. Мама виймала з печі, а я носив на за1

З книги «Осінні мотиви». – Дніпропетровськ: Січ, 2006. – 312 с.

600

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

стелений вишитим рушником ослін. Ледве обома руками обіймав. Несу паляницю, а вона припікає, п’янить духмяно. Бодай окраєць того хліба послав би хто сьогодні на всю нашу сім’ю і для Клавуні. Не померла б бідолашна під тином. За що і від кого така кара? Допитувався в тата, а він ніби не чує. Напевно, знає, але боїться, що на вулиці проговорюсь. Вчора сварив за те, що почув від хлопців і підспівував: «На воротах серп і молот, а у хаті – смерть і голод». Баба Ярина зронила: кара не від Бога. Хліб забрав антихрист і наслав голод. Запитав бабу про того антихриста, а вона: – Багато знатимеш – швидко постарієш і вдома не ночуватимеш. Дивись не стань прислужником диявола. Трирічним тато почав брати мене у степ. Їдемо, а він показує, де чия нива. Олійниківська – чистачистісінька. Зелені хвилі пшениці з гін у гони перекочуються. Дідового Юликового сусіда тато називав хазяїном. У Поповичів латками височів осот. У Панфила жовтіла свиріпа, а в Кудли за чортополохом нічого не видно. Яка хазяйка – така й нива, казав тато. Я вже знав свої наділи біля Вівчарки, за чумацьким шляхом, і сирітський – на Сухій. Чому сирітським звали? Були в мене сестрички Уля, Маша і братик Коля Терещенки. Не відав, чому не Шеремети, поки мама не розказала: їхній тато, виявляється, помер. У голодоморному 1921-му копав з дядьками яму на цвинтарі. Натрапили в старій могилі на щось їстівне і на шкалик горілки. Голодні не втримались: поїли, випили і всі померли. Мій тато забрав до себе тоді маму з трьома сиротами. Так он чому бабуся Улита мене жаліла, а тих заганяла під піч. Дістає кочергою, а вони загороджуються мною. Поїхали якось на ниву неподалік Вівчарки. Тато по межах виполював бур’ян, а я забрався в жито. Над головою хитаються колоски. Високо в небі дзвіночком заливається жайворонок, десь поблизу тенькає синичка. Ледве дотягувався до молоденьких колосочків. Запам’ятай, повчав тато: два тижні жито колоситиметься, два тижні – соловітиме, а ще через два – коситимемо. За тиждень тато з мамою і Улянкою впоралися з жнивами. До другої суботи перевезли снопи в двір. Тато полагодив ціп і заходився молотити. Дивиться – завертає з кінною молотаркою до нас молодий Барма. – Я не домовлявся з твоїм батьком, – каже тато. – Дід Юлик велів обмолотити за те, що полагодив молотарку. Спасибі сусідам Юликам і Краснюкам, до вечора обмолотили пшеницю і жито. Рано-вранці тато з мішками вирушив з двору. Гадав, у Братолюбівку до парового млина візьме й мене. Не взяв. – Їду, – сказав, – далеко. Гуляй вдома. Коли вертав, біля Олійників тата стрів червонопикий здоровань у шкірянці. – Почему не здал государству хлєб? – гримнув на всю Забалканівку. Тато сказав, що здав не одну, а півтори поставки. – Кому я пріказивал здать два плана! – надривався той. – Дітям і сиротам не лишиться, – бідкався тато. – Нікакіх дєтєй. Хлеб нужен голодающей Москве, – невгавала шкірянка.

601

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Восени галасливий пикань знову нагрянув до нас. Від хлопців із Слободи я вже знав, що то ревкомівець Шрамко з Кривого Рогу. З ним ціла орава комнезамівців. Пізнав гавкучішого за сусідського Рябка Ивку і слобідських ледащиць Кудлу і Чуйчиху. Верховодив зграєю карателів Шрамко. Не його, бува, баба Ярина називала антихристом? – Піші заявлєніє в соз, – тицяв аркуш паперу. – У який соз? − запитав тато. – Не разгаварівай. Піші, – наполягав антихрист. Тато не чув, мабуть, про сози. Зате мене хлопці просвітили. У созах, казали, не лише сіятимуть і жнивуватимуть гуртом, а й спатимуть під великим рядном покотом. Як не надривався Шрамко, тато вирішив подумати. До весни, сказав, ще далеко. – Пожалєєш, – бризнув слиною ревкомівець. З розправою Шрамко не забарився. Через два дні у двір насунула хмара сільських голодранців. – За невиполнєніє хлєбопоставкі будем раскулачівать, – виніс вирок предводитель карателів. – Який з мене куркуль? – розвів руками тато. – Конячину маю одну. Поля менше трьох десятин. Решта землі – сирітська. Заберіть її і трьох сиріток. Але тата ніхто вже не слухав. У хаті і в дворі завирувала нечувана екзекуція. Ивка-гавкун величезним свердлом дірявив долівку, порожні засіки в коморі і все подвір’я. Шукав те, чого не знайти, рив там, де не риється, винюшковував те, що не винюшковується. Кудла схопила горщик на припічку. Нюхнула по-собачому. Там була вчорашня гарбузова каша. Скривившись, як середа на п’ятницю, жбурнула горщик і розтоптала ногою. Чуйчиха виносила з хати рядна, подушки, дідів і татів кожухи, мамин і Улянчин суконні сюртуки з нашитими червоними бубнами. Добротніше відкладала набік. Біля воріт влаштували торги. Віддавали все за безцінь. Головне для карателів – розіп’ясти людину на хресті моральних страждань. Розіп’ясти не в ім’я справедливості, а на догоду владі безбатченків і біснуватому Шрамкові. Голопупі комнезамівці ладні були плазувати перед ревкомівцем, п’яти йому лизати, на коліна впасти, аби завтра похизуватися в президії насильно зігнаного збіговиська. Забалканівці не підходили до наших воріт. Сякі-такі недоноски і начиння мають вдома. Заможніші жахалися Шрамка. Чого доброго, з бандою шукачів і карателів нагряне і до них. Закон для нього не писаний. Сергія з Мотрею і сиротами розкуркулює, а ті, що мають коней, волів, жатки, самов’язалки і молотарки – підсунули хабарі і визирають з-за воріт. Розпашілий Ивка не переставав шастати. Не знайшов того, що наказували знайти, ні в коморі, ні в стайні, ні на подвір’ї. Затягнув свердло знову до хати і намірився буравити піч. У мами увірвався терпець – схопила сокиру і до Ивки: – Ти що надумав, волоцюго? За піч – зарубаю! Діти позамерзають. Чоловіковими лахами подавіться, антихристи, а сирітського не руште. Від Ивки підбігла до купи облюбованого Кудлою, напевно, для себе майна, вихопила подарований хрещеною Улянці тканий килим, обидва суконні сюртуки і понесла до хати.

602

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Мамин гнів угамував навіть Шрамка. Вершителі людських доль поспішно повкидали в гарбу реквізоване майно і подались до управи. Після нас голодранці нагрянули до Булахів. Комнезамівським шулікам очі мозолили стіни нової хати, яку дядько Онуфрій почав зводити на місці старої розвалюхи. Потім їм приглянулось просторе дідове Остапове обійстя. Не зглянулися над стареньким, розкуркулили і вислали, аби заснувати в садибі созівський двір. Розбійні напади шрамкових карателів надломили тата. Аби не збиткувалися над нами в школі, відніс заяву голові забалканівського созу з чудернацькою назвою МОПР. Будеш конюхом, розпорядився Нестор. До вечора здай воза, плуга, борони і кобилу з лошам. Відтоді з ранку до ночі я пропадав на подвір’ї діда Остапа. Благо там обладнали в коморі широченну лежанку. Взимку мужики грілися на ній, грали в якусь «гарбу», перекидались відбірними матюками. На нарядах бригадир Панфило не переставав тараторити, як мудра ПеБеУ (мав на увазі партію більшовиків України) перебудовує життя на селі. У дідовій стайні, мов оселедці в бочці, тіснилися забалканівські вороні, булані, чалі, гніді. Доглядали їх тато з дядьком Антоном. Заскочив якось до стайні Шрамко. Наказав вивести нашу Грушку з лошам. На моїх очах застрелив. «Сапата», – виніс вирок. Побоявся, мабуть, що тато для своєї Грушки обділятиме сіном і вівсом інших коней. Примусово зігнані у велике стадо забалканівці якось відвеснували. У жнива на своїх нивах почали гуртом косити пшеницю і жито. Панфило і мене, шестирічного, зробив созівцем. Щоранку тарабанив у ворота, аби йшов носити воду в’язальницям. Відро навіть без води надривало руки. Але хто на те зважав? Панфило? Не забув він про мене і як молотили. Мама скиртувала полову, а я булахівською Красулею волоком підтягував полову до скирти. Пшеничка текла з-під молотарки щедро. Будемо з хлібом, раділи МОПРівці. Але збіжжя вигребли до зернини «голодающєй Москвє». На довершення примусили перемолотити солому і перевіяти полову. Усім созом за день не намолочували і не навівали мірки пшениці. І до неї Шрамко на ніч ставив варту. – Завтра здадітє государству! – наказував Несторові. Взимку созівці ще якось животіли тим, що вродило на грядках: картопелькою, бурячками, гарбузами. Після Різдва багатодітні благали в Нестора хоч посліду: дітки, мовляв, голодні. Нестор показував на спустошену комору. Шрамко вимів звідти навіть теплий дух хліба. МОПРівцям лишився огидний сморід мишей і пустки. У Нестора в самого сиділи голодні Тася, Матвійко і Ваня. Хазяєм у МОПРі був не він, а всесильний ревкомівець. Настала весна 1933-го. Тільки б радіти березневій благодаті. Та в забалканівців голова обертом ішла, ноги від голоду підкошувались. Припаси вичерпались. Вигін, луки і дерева не зазеленіли. Не було де попастись. Я не обмовився. Ми, дітлахи, в ту весну прямо-таки паслись, жували кульбабу, кінський

603

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

щавель, козельці, богилу, гірчак, рились на луках у пошуках брондюшків. Розпухлі, зі спорожнілими торбами односельці, хто ледве дибав, а хто вже лежав, де наздогнала голодна смерть: на узбіччі косого шляху на Братолюбівку, на давно ритих-переритих грядках, у занедбаних голих садах колишніх маєтків Буцького, Ласкавого, Вольського, біля школи і довкола бездзвінної церкви. Бездзвінної, бо на очах дітвори багатоголосі дзвони поскидали комсомольці. Був серед них і дідів Юликів Петро. Баба Харитина прозвала Петра з тими комсомольцями песиголовцями з дерев’яними головами. Моя бабуся Улита була ще рішучішою: то не люди, казала, а дияволи пекельні. Досі ввижаються голодоморні варварівські мерці. Рік-два тому були справжніми хлібодарами, а в ту весну, хто ще міг, у пошуках порятунку тікали з села: хто в Кривий Ріг, хто на Слобожанщину і Донбас, хто на Північний Кавказ, а хто до колишніх січовиків на Кубань. Василеві Слюсарівському поталанило влаштуватись на Харківський тракторний. Яшка Булах приписав собі два роки, аби стати шахтарем. Яшчин двоюрідний брат Василь зник із Забалканівки. Гадали: з Васьки кісточки хтось пообсмоктував. А пропащий невдовзі написав татові: «Не турбуйтесь. Будую Дніпрельстан». Мій старший брат Микола з клименківським Дементієм добували на Смичці руду. За картками «А» одержували по 800 грамів чорного глевкого хліба і потроху масла та цукру. Половину передавали додому, а на решті сиділи самі. Мама щотижня міряла шістдесят кілометрів у Кривий Ріг за Миколиним пайком. Прочула, що на ринку в ходу біла глина. Ми з татом носимо з Вівчарки, а мама везе тачкою до міста, аби вторгувати на якусь крупу. Перепочине день-два після Кривого Рогу і тягне тачку з глиною до Медорової або Сахарної під Знам’янку. Звідти привозила жом і мелясу. Якими тільки смачними здавались вони тоді після остогидлого щавлю. Рятівну їжу в голодну весну при сімейному розподілі праці повинен був роздобувати і я. Довкола глибокої Вівчарки шукав нори і виливав ховрахів. У солом’яних стріхах ловив горобців. Полював на них з рогатки. До обіду приносив одного-двох ховрахів і дві-три гороб’ячі тушки. Після полудня прошкував на луки за кульбабою і кінським щавлем. Проженуть звідти, аби не толочив траву – прямую до старої церкви чухрати в’язове і берестове листя. Одного разу підійшов до мене незнайомий дядько. Думав, прожене, а він привітався і почав розпитувати, для чого чухраю і скільки мені років. Пізніше дізнався, що то був директор школи Бідов. – Чий же ти, хлопче? – запитав. – Шереметів Сергіїв. – А дідуся як звали? – Олекса. – Так он чий ти. Хороший був у тебе дядько Михайло. – Я теж Михайло. А звідки дядька знаєте? Тато не казав, що маю дядька. – То краще, що тато не казав. Я в твого дядька служив. Другим батьком був він для солдат. До школи ти ходиш?

604

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

– Мама не пускає. Каже, ніколи. – Вчитись треба, – погладив по голові. Лагідний голос розхоробрив мене. Похвалився, що вмію читати. Наша Улянка служила в Лізи Яківни. Загорне полами і несе до вчительки. Ліза Яківна давала цікаві книжечки. Рахувати і писати навчився від Саші. З Володькою Крисенківським ховрахів виливаємо. Вчора лисицю з нори викурили. – Молодці, – похвалив і на прощання дав два гривеники. Листя порадив заготовляти побільше. Згодиться, мовляв, і на наступний рік. Розмову нашу біля церкви підслухав, напевно, якийсь стукач. Невдовзі директора школи забрав «чорний ворон». Не Никонор, бува, доніс? Із секретарського в сільраді пнувся на головин стілець. Наслав же «ворона» на безвинного Андрія Перепаду і його сина, викладача педінституту в Кривому Розі. Коли довкола церкви пообголював молоді берестки і в’язи, подався у чагарники за Клименками. Це їхній Дімка з нашим Миколою шахтарюють на Смичці. Половини Дімчиної пайки і батькового «столярування» не вистачало на тринадцять їдоків. На край села, напевно, мало хто навідувався. Швидко наповнив торбу. Кульбаби ще і в кишені понапихав. По дорозі додому за ворітьми побачив старого Клименка. – Заходь, козаче, – привітався і запросив до хати. – Ванька мого і Сашика провідаєш. Розперізуйся відразу. Почастую царським обідом за те, що твоя мама від мого Діми приносить пайку. Без нього давно сушили б лапті. Дядько Яків почав здавати. Але не втрачав удачі далекого пращура-січовика Клима. Пухнув і не переставав співати про хлопців-запорожців, які забарились, небораки, і не виручають із неволі. Старий тихенько співав, а ми підспівували навмання. До козацької пісні дядько Яків додав кожному по мисці рятівного супу з шматочком столярного клею. Царі, казав, не куштували такого їства. Жартував і сьорбав власноруч виготовленою дерев’яною ложкою. Поспорожняли і ми свої миски. Фортуна в той день посміхалась мені не раз. Мало того, що ніс повні кишені і торбу щавлю та кульбаби: за тином у Поповичів спіймав кошеня. Собак і кішок на Забалканівці давно поїли. Ніщо не гавкало і не нявкало. А це вціліло. Випотрошив до вечора сороче гніздо, уполював з рогатки горобця, а на довершення ухитрився спіймати горлицю. Давно не мали такої вечері. Смакував у баланді навіть бридкий кінський щавель. З чим їли щавель, якого приносив щодня дві-три торби? Мама запарювала. Тато на відровий казан видавав з-під замка три-п’ять картоплин. На подвійну пайку розщедрився лише на Великдень. Інакше, бідкався, навіть з урахуванням лушпиння з вічками, на посадку не вистачить. Не зізнавався тато, аби не спокусився хто, де приховує запас мішанки пшениці, жита і ячменю. Занесе кухоль, подере на жорнах і дає мамі. Як не благала добавки, на поступки не йшов. Не вистачить, твердив. Половину мама клала у суп, який прозвала баландою. Решту підмішувала з жомом і мелясою у щавель для маторжеників. Пекла їх прямо на плиті довкола казана з баландою. А поталанить вполювати ховрахів чи горобців – обід тоді святковий. Тато їв та підхвалював. Ти, казав, роби вилазки в терники, на поле, левади

605

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

і в глибоку Вівчарку. Звідти, справді, почав приносити то вцілілі колоски, то залишки качанів кукурудзи і капусти, то пригорщу сухих ягід терну, шипшини, глоду. Одного разу замаскованою в тернику петлею спіймав молоде зайченя. Отак рятувались люди від голодної смерті. Нас виручав Микола і мамине човникування з тачкою то в Кривий Ріг, то під Знам’ янку. Тато додавав, що і без моїх приносів була б скрута. Найбільша в селі Клименківська сім’я виживала Дімчиними шахтарськими подачками і батьковим та середульшого сина Олекси столяруванням. Коваль Левко Щічка кому за кухоль якогось посліду, кому за десяток картоплин, буряк чи морквину лагодив сапи, лопати, коси, бо на нові в людей не вистачало рублів. Андрій Булах промишляв віниками. Возив аж за Дніпрові пороги, як їздив до свого Васі на Дніпрельстан. Олекса Холод чоботарював, Оксана Вовчиха кравцювала. А хто жив тим, що Бог пошле – ті пухли, мерли, бо владарював у селі не Всевишній, а Шрамко. Орда карателів доправила Варварівкою до того, що люди почали мерти як мухи і їсти одне одного. Перед Благовіщенням виконавець Калина Мусієнко привів до управи жінку-людожерку. Не побоялась кари Божої, зарізала доньку. Такий кінець чатував і на чоботареву Сергієнкову доньку. Сусідка Лукеря Стовбунка заманила до хати довірливу його Віруньку. Забавляє, а тим часом запалила в печі, запхнула туди відровий казан з водою і заходилась гострити ножа. Нараз зиркнула на сусідову оселю. Скреготнула голодними зубами і чи то з жалю до трирічної Віруньки, чи з поваги до її тата випровадила за поріг. Чоботар, як знав, застерігав Галинку, Катрусю і Віруньку не гратися біля Стовбунки. Лукеря зізналась сусідові, що хотіла з’їсти Віруньку. Попросила, аби діти не спокушували. Вдруге, сказала, може не втриматись. Голод, кажуть, не рідна тітка і не свій брат. Невдовзі пройшов слух: не стало Колядиного Пашки. Забавлявся за ворітьми і десь зник. Одні грішили на стару Крисенчиху. Інші переконували, що Павлусеві кісточки пообсмоктував німий Ананій: чули від нього смалятину. Про пропащого знали лише созівські свині. П’ятий день Пашка жив біля них на поросячому пайку. Вихопить із коритця поросячої запарки і ховається в кубло. За сніданком біля коритця і застукала замурзане хлоп’я жаліслива свинарка тітка Одарка. Знайшовся Пашка – як крізь землю провалився Нетудихатин Денис. Бачили, вертівся у Крисиній вулиці біля проїжджої вантажівки, зазирав у гніздо для запасного колеса. Машина поїхала старим торговим трактом – і Дениса не стало. Безжальна кістлява смерть із косою не щадила в ту весну ні старих, ні малих. На Забалканівці опустіли чотири двори Олійників і Булахівський виселок. Відійшли в небуття Копаниці. Не стало наших сусідів: тітки Килини, дядьків Серафима, Семена, Тимоша, Явтуха. В один день спочили старий писар і баба Христина. З трьох рядів слобідських хат лишився один, і той проріджений кістлявою косаркою. Ще жорстокіше пройшлася коса по вулицях Марківки, Сухої, Затулиної. Гробарі не встигали звозити мерців на цвинтарі кожної з десяти сотень села. Поспішно закидали ями грудкуватою землею. Хоронили без жодного слова молитви. Хто смів на людях тоді молитись... Часто буваю на кладовищі першої сотні, де поховані батьки, дідусь, бабуся і давніші предки. Над голодоморними мерцями тієї пори створили нечувану наругу: між старим цвинтарем і школою тієї

606

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

весни зарили в землю покійників більше, як на старому кладовищі за двісті років. Ми, школярі, були свідками, як кіннотники в зірчастих однорогих будьонівських шоломах наказували гробокопателям не нагортати над груповими ямами високих могил. Не могли докумекати дитячими головами, що затіяли будьонівці, і запитали діда Тимоша. – Навіть мертвим варварівцям мстились, – одказав сторож цвинтаря. – До нас у село в громадянську війну нагрянув каральний загін будьонівців. Куди не поткнуться кіньми – вулиці встелені боронами догори зубцями. От і стараються, аби від наших мерців і сліду не лишилось на землі. Школярем про цей епізод читав у невеличкій книжечці «Сонце в зеніті». Автор описав там усе з точністю до навпаки. Розбійників у будьонівських шоломах назвав визволителями, а організаторів оборони села Філоненка, Іванова, Крисенка і заможних селян – бандитами і ворогами народу. Нащадкам страдальців сумної трагедії слід знати, що повальний голод стався не через недорід. Хліб тоді вродив. Збіжжя з токів і комор повимітала до зернини нова влада. Созівців перед тим три роки тримала на голодній пайці. Заробленого на трудодні не вистачало на п’ять-сім місяців. Саме навесні одні масово відходили у вічність, інші тікали хто куди. У поминальні дні багатьох із них можна зустріти на цвинтарях у Варварівці. Приїжджають вклонитись жертвам страхітливого голодомору. Але біля якої могили їм постояти? Знають, що десь тут спочивають рідні. Десь... Точні місця і справжні могили голодоморних мерців, як і планували організатори сумної трагедії, давно позаростали травою, там знову вигін і пасуть худобу. Де спочивають мерці людомору? Які в них імена?.. Схаменіться, люди добрі! Перелічіть їх поіменно! Закарбуйте на плитах пам’яті, як це зробили жертвам Вітчизняної війни. Я бачив смерть на війні. Не раз дивився їй у вічі. Іноді від тих жахів волосся дибилось на голові. Але тваринний страх голодоморної смерті найстрашніший. Прикро, що на тих могилах нема ні хрестів, ні обелісків, ні пам’ятних знаків. Безіменні жертви нечуваної трагедії лежать у могилах, як невідомі солдати Другої світової війни. Вічна їм пам’ять, а нащадкам засторога! Люди добрі, бережіть Пам’ять! Дітям, онукам і правнукам передавайте. Не забувайте страшне минуле, аби не спіткало нас знову.

2006 р.

607

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Наталя Якимаха

Б АТ Ь К І В Щ ИНА Моя вишнева Україно, Моя чарівна ненько. Чому супутником твоїм Всякчас було лишенько? Потерпала ти від ляхів, Половців, татарів, Проливала гіркі сльози Від тяжких кайданів. Та настали дні щасливі І у твоїй долі, Бо звільнили тебе діти З рабської неволі. Час настав для гідних справ. Зветься він – прозріння. На вільних сонячних ланах Росте нове насіння!

м . Жо в т і В о д и, 8 - й к л а с г і м н а зії

608

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

НАРОДНА

Т В ОРЧ І СТ Ь

Увесь без винятку фольклор, створений українським народом під совєтами, має яскраво виражений протисовєтський зміст. Підтвердження цьому можна знайти в численних сучасних піснях, частівках, приказках, прислів’ях і загадках. Про це свідчать і ті широко розповсюджені ще й тепер, а надто у свій час, коли вони були актуальні, анекдоти, в яких, по суті, більше сумної правди, ніж жарту.

В ІРШІ Роман Кова ГОЛОС І НН Я М АТЕР І Монолог Мої синочки, доньки малолітні! Ви сині, мов німого неба синь! Як же так, у сонцем щедрім квітні Ви померли, згинь же, смерте, згинь! О, діти, діти. Ангели невинні! Чом ви так тяжко й страшно мовчите? Ви вже ніколи рідній Україні Своїх сердець і душ не віддасте… Ви, не розцвівши, згинули дочасно, Поклав у землю вас голодомор. Волаю я, їх матінка, до Спаса: «Звільни нас від грабіжників-потвор. О, Боже правий! Ти мій вчуєш голос, Спаси нас від проклятої чуми. Я ж бачу, як важкий достиглий колос Схилявся над голодними дітьми». Ще нагодує Мати-Україна,

609

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Ще приголубить діточок своїх, Яка ж бо перед Богом в нас провина? Який ми сотворили гріх? Чи той, що в нас поруйнували храми? Та руйнували їх не ми: Прийшли в наш край перевертні і хами Чинить страшну наругу над людьми.

Єгор Мовчан Д У М А ПРО ГОЛОД Послухайте, добрі люди, Від краю до краю. Як жилося і живеться, Про все вам згадаю. Як люди колись жили, Мед-вино кружляли Та на зібрання ходили, В долоні плескали. Все плескали у долоні: – Ми діждались-таки волі, А то було горе нам, Що робили ми панам. Так робили ми панам, Що ніколи сісти, А тепер собі ми робим, Що нічого їсти. Гей, гей! – що нічого їсти... Ну, вже в тридцять другім році, Як його діждали, Знайшли люди дуже гарну Страву з гарбузами. Качанами, гарбузами Перезимували,

610

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Тридцять третьої весни Все-таки діждали. В тридцять третьому году Їли люди лободу, Пухли люди з голоду – Помирали на ходу. Отощали усі люди, Падали, як мухи, Кропивою-лободою Не наповниш брюха... Гей, гей! – не наповниш брюха… Хліб качали-вимітали – Весь народ сумує, А «великий голова» Мовби і не чує. Він укази іздає: – Продналог давайте, Де хочете, там беріть, Хоч з нігтів колупайте! – Відкіль же ми почерпнем На ці продналоги, Хіба вийдем грабувати При биту дорогу... Ну, при битій при дорозі Із «буксиру» люди. Багатенько привчилося До такого труду... Гей, гей! – до такого труду... Як наган узяв у руки, Тоді він багатий, Чоловіка оголив Та й пішов проклятий. А у СОЗі при дорозі Роздають макуху – Хочеш жити – йди до СОЗу, Бо впадеш без духу.

611

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Гей, гей! – бо впадеш без духу. Пролилися на Вкраїні Великії сльози, Як «великий голова» Гнав народ у СОЗи. Отаке-то, добрі люди, Зчинилося лихо: Побив голод мужиків – Сидіть в СОЗі тихо.., Гей, гей! – сидіть в СОЗі тихо. Записано в Пущі-Водиці 26 листопада 1967 року.

Д . Го л о в к о У ТО Й Р І К У той рік заніміли зозулі, Накувавши знедолений вік, Наші ноги розпухлі узули В кирзяки-різаки у той рік. У той рік мати рідну дитину Клала в яму, копнувши під бік. Без труни, загорнувши в ряднину. А на ранок – помер чоловік, І невтому, трудягу старого, Без хреста повезли у той бік... І кістьми забіліли дороги За сто земель сибірських, сто рік. У той рік і лілиць, і коріння – Все трощив буревій навкруги... І стоїть ще й тепер Україна, Як скорботна німа край могил.

612

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині



Я не бульба, я картопля, Бо для мене рано топлять. Мене печуть, мене варять, Мене люблять, мене хвалять, Я діжду тієї ласки, Що напечуть з мене паски.



На думку приходять сумні рядки Кобзаревого плачу із поезії «Чума», в якій автор показав страшні картини людомору під час епідемії чуми. Чи не нагадують нам вони українське село періоду штучного голодомору? ... І люди біднії в селі; Неначе злякані ягнята, Позамикалися у хатах Та й мруть... Сумують комини без диму, А за городами, за тином, Могили чорнії ростуть. … Гробокопателі в селі Волочать трупи ланцюгами За царину і засипають Без домовини; дні минають, Минають місяці, – село Навік замовкло, оніміло І кропивою поросло…

613

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

ПРИСЛ І В ’ Я . ПРИКА З КИ . ПРИ М О В КИ

 Бог карає холодом, Сталін нищить голодом.  На хаті серп і молот, а в хаті смерть і голод.  Серп і молот – смерть і голод.  Серп і молот несуть смерть і голод.  Кремлівська звізда забрала й квочку з гнізда.  Ні корови, ні свині, зате Сталін на стіні.  Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні.  Ленін малий, а Сталін ще менший. Записано від І. Завгороднього, село Любимівка Софіївського району.  Як колгоспник плаче, Сталін не баче, а як комуніст скривиться, він так і дивиться.  Спасибі Сталіну грузину, що одяг нас в парусину та резину. Записано від В. Гуковського, село Базавлук Апостолівського району.  Віддав у колгосп коні й віжки, а сам ходи тепер пішки.  Батько в СОЗі , мати в СОЗі, діти плачуть на дорозі.  Нема хліба, нема солі, а до того іще й голі.  Нема хліба, нема сала,– контрибуція забрала.

614

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

 Нема хліба, нема сала,– п’ятилітка все забрала.  Нема хліба, нема сала,– конституція забрала.  Нема хліба, нема сала, бо радвлада все забрала.  Цибулину наминає – п’ятирічку «виполняє».  В колгоспі косять, а собі хліба просять.  У колгоспі роблять і голодні ходять.  В колгоспі дуже робили та голодні ходили. Записано від І. Завгороднього.  Жито та пшениця пішли за границю, ячмінь і овес – на МТС1, а для трудящих Союзу залишили кукурудзу.  Жито та пшениця пішли за границю, ячмінь і овес – на МТС, а кукурудзу та буряки їмо ми, колгоспники-дураки.  КеНеСе2, з бочки сало несе.  В колгоспі конопельки тіпаєм, а дома дрантя латаєм.  «Так» – сказав бідняк, гірко заплакав і «добровільно» записався в колгосп.  «Добровільно» записався до колгоспу і повісився.  Птиці до літа, а комуністи навіки від нас подались.

МТС – машинно-тракторна станція. КНС – комітет незаможних селян

615

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

 Дніпро – не границя, Москва – не столиця, а большевикам і за Уралом не зупиниться.  Всюди плачі, всюди крики – селян учать, як їм жити.  Сталін хліба захотів та й придумав куркулів.  Власної землі не мати – по світі блукати.  Селянин без землі, як птах без крил.  Буксир хліб весь забирає: хай люд з голоду вмирає.  Чого накинувся, як уповноважений на селянина.  Ех, Іване, Іване – життя твоє погане.  Хто Сталіна слухає – той потилицю чухає.  Сталін землю відібрав, наче руку відірвав.  Нема хліба, нема сала: контрактація забрала.  В тридцять третьому году люди мерли на ходу.  Буксир ходить попід хати, щоб у людей хліб забрати.  Буксир добре старається, мужик під тином валяється.  Чечевицю і горох, і картоплю й буряки – все беруть буксирники : хай здихають мужики.  Голод, холод в нашій хаті – ніщо їсти, ніде спати.

616

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

 Як стали робить на трудодні, то настали чорні дні.  Працювала 300 день – дайте хліба хоч на день.  Ой за тії колоски відбула я Соловки.  А у СОЗі добре жить: один робить – 100 лежить.  Наша більшовицька весна і голодна, і пісна.  Нині сплю я до тих пір, поки збудить бригадир.

Б АЖАНН Я Я хотів би, щоб вдова Сталіна йшла за труною Кагановича.  Громадяни СРСР – «діти батька Сталіна» – хотіли б пошвидше осиротіти.

ЧАСТ І В КИ 



Сидить Сталін на престолі Та на скрипку грає, На Вкраїну хліборобну Скоса поглядає. Ой скрипочка оріхова, А смичок із рути, Як заграє, вказівоньки На Вкраїну чути.

617

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Ой грав Сталін, Ой грав Сталін – Став перебирати, Так обдерли Україну, Що аж ребра знати. Ой грав Сталін, Ой грав Сталін – Аж струни порвались. На Вкраїні люди вмерли, Деякі зостались. Сидить баба на мосту, Чухає коросту, В 33-му году Не буде колгоспу. Мала баба одну козу І ту здала до колхозу, – Сіла собі при вікні Та й рахує трудодні. Не дивуйся, Гапко, Що ми комуністи! Люди будуть працювати, А ми будем їсти!.. 



Пийте воду, їжте січку, Виконуйте п’ятирічку. Ціле літечко робила, Кіло гречки заробила, Кіло гречки, два ячменю Та й журюся, де я змелю.

618

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Прийди, Сталін, подивися, Як колгоспи розжилися: Клуня драна, хата боком, Ще й кобила з одним оком.



Хліб качали-вимітали – Весь народ сумує, А великий голова Мовби і не чує. Питалася баба діда: – Чи дадуть в колгоспі хліба? – Дадуть хліба ще й коржа, Будеш їсти без ножа. Як ішла я у колгосп, Чоботи рипіли. Як ішла я із колгоспу – Зуби цокотіли.



В 31-му году вже пізнали ми біду, В 32-му году їли люди лободу, В 33-му году помирають на ходу. Висить Сталін на стіні, Посміхається мені, Ще й показує рукою, Куди їхать за лупою: Чи в Ромни, а чи в Сенчу? Краще в ступі потовчу!

619

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

...Гарба раком, трактор боком, І коняка з одним оком, І корова без хвоста, І комора геть пуста...

Д О Ж И Л А С Я У К РА Ї Н А … Чом село так лементує? То буксир3 в нім хазяйнує: У людей хліб забирає – Хай село все вимирає. Чечевицю і горох, І картоплю, й буряки – Все беруть буксирники, Хай здихають мужики. Не шукайте домовину – Батько з’їв свою дитину. З бичем ходить бригадир – Заганяє на Сибір. Як мав землю я свою, Стрівав в полі я зорю, Нині сплю я до тих пір, Доки збудить бригадир. Чи роби, чи сиди – СОЗ не дасть тобі їди. Ой за князів Кочубеїв Хліба вистачало, А як прийшли безштанники, То його не стало. Буксирники, буксири – бандформування з активістів-сільрадчиків, яке часто складалося з декласованих елементів: ледарів, п’яниць, крадіїв тощо.

620

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Ой ви жорна мої, Щебетушечки, Меліть з кори борошенце На пампушечки. Їде Сталін на тарані, Дві сельодки у кармані, Цибулиной поганяє, Америку доганяє. А на хаті серп і молот, А у хаті смерть і голод. Крупська грає на гармошці, Сталін жаре гопака, Дожилася Україна – По сто грам на їдока. Ой Постишев, вражий сину, Всохли б тобі руки, Як ти віддав Україну На голодні муки.

Вийшли ми всі із народу – Хліб відібрали у нас. Ось вам Союз і свобода, Ось вона, сталінська власть! Товариш Ворошилов, Війна вже на носу. Кіннота ж вся Будьонного Пішла на ковбасу. Приїдь, Ленін, подивися, Як ми добре розжилися:

621

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Хата гола, клуня боком, Ще й кобила з одним оком. Коли Ленін помирав, Сталіну наказував, Щоб він хліба не давав, Сала ж й не показував. Гоп, мої гречаники, Були чужі начальники, А тепера їх не стало – До Уралу повтікали. Сидить дівка на рядні, Числить свої трудодні, Трудодні, трудодиниці. Батько ходить без штанів, Мати без спідниці. У колгоспі добре жить – Один робить, сім лежить. А як сонце припече. То й останній утече. Ой спасибі, Ільїчу, Що я хліба не печу. Треба Сталіна просить, Щоб і борщу не варить. Ходив Ленін по горі, Сталін – по болоту. Ленін грабив буржуїв, Сталін же й бідноту. Сидить баба на рядні Та й рахує трудодні.

622

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Має сорок й один день. Дайте хліба хоч на день! Вставай, Кирило і Гаврило, Беріть кочерги й рогачі. Женіть кацапів з України, Щоб не переводили харчів. Пароплав стоїть В Голій Пристані – Будем рибу годувать Комуністами. Пароплав іде, Дим пускає кольцами, Будем рибу годувать Комсомольцями. Останні три частівки записані на Криворіжжі, текстуально точно – від М. Шелеста, Харківщина. Не журися, Хайко, Що ми комуністи, Мужик напахає, А ми будем їсти. Записано від Кузьми Ялижка, Чернігівщина. Куди йдеш, куди йдеш, Куди шкандибаєш? – У райком, за пайком,– Хіби ти не знаєш? Записано від З. Іванченка, Чернігівщина.

623

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Їде Ленін на волу Й гризе кінську ногу. Птьху, гадина! Совєтська гов’ядина! Записано від К. Ботвинко, Чернігівщина. Ленін Сталіну сказав: – Завтра їдем на базар, Купим кобилу карую – Нагодуєм пролетаріїв. Записано на Криворіжжі і від І. Черпака, Київщина. Поховали Ільїча Й дали Сталіну бича; Сидить ДК у Кремлі Із Сталіном на чолі. Записано від С. Мельника, Полтавщина.

Подивися, Сталін, сам, Як танцює комнезам. Він робити не схотів, Записався в колектив. Записано від С. Масленка, Вінниччина. Соловки ви, Соловки, Далека дорога. Серце ниє і болить, На душі тривога.

624

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Соловки, Соловки, Вас я не боюся. Якщо з голоду не вмру,– Додому вернуся. Записано від М. Лаврова, Чернігівщина. По Сибіру я скиталась, Каторжанкою була. Україну споминала Й гірко Сталіна кляла. Записано від В. Харченка, Полтавщина. Я кобила сіра – Шукаю сіна; Найду, не найду, А в колгосп не піду. Записано від М. Овчаренка, Чернігівщина.

Батько в СОЗі, мати в СОЗі, Діти плачуть на дорозі. Як побачать ГПУ,– Ховаються в кропиву. Ходить Сталін та й питає, Чого дітям не хватає. – Нема хліба, нема солі, А до того іще й голі. Піонери юнії – Голови чугуннії. Очі олов’яні – Чорти окаянні.

625

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Ленін грає на баяні, Сталін вдарив гопака, Що у нашому колгоспі Дали сто грам на їдока. Записано від П. Кушніра, Вінниччина. Працювала десять день, Заробила трудодень. А від того трудодня Голодую я щодня. Записано від Ю. Скорини, Полтавщина. Ні корови, ні свині, Тільки Ленін на стіні. Він показує рукою, Куди в колгосп за мукою.

Ні корови, ні свині. Одіж рвана на мені. В хаті нічим протопити,– Гріє Сталін на стіні. Записано від Л. Стеценка, Полтавщина. Їде Сталін на тарані, Оселедець у кармані. Часником він поганяє – Америку доганяє. Записано від С. Богуславця, Полтавщина.

626

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Гречку, просо і овес Забирає МТС. Жито і пшеницю Посилають за границю. А посліди і бур’ян, – Для робочих і селян. Записано від М, Даценка, Донеччина. Колосочки я збирала На колгоспнім полі, І за це мені дали Десять літ неволі. Записано від Марії Чумак, Чернігівщина. Україно моя, Хліборобна. Москві хліб віддала, А сама голодна!

У «Розпреді» на вітрині Сало, масло й ковбаса. А у нас у «церобкопі» Продають лиш гарбуза. Записано від П. Хоруженка, Полтавщина. Сталін Кірова забив, Щоб не пнувсь до трону. Ще й за це замордував Сто тисяч народу. Записано від В. Бих, Полтавщина.

627

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

Трактор стогне, підкидає Хмари диму до небес, Він то кашляє, то чхає – Застудився в МТС. Рахівник ветеринара Умовляв учора: «Дайте довідку мені, Що дружина хвора».

Наша вулиця в жнива Вже до того тиха, Що почуєш, як хропе В хаті головиха. (Останні три частівки взято із збірника «Українські народні пісні». – Київ: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1961. – С. 368–369).

Їде Сталін на коті, А Гітлер на кішці. Сталін давав півкіла, А Гітлер – по двісті. Записано від Ф. Гуцуляка, Поділля. Не поможе Сталін, Не поможе комсомол! Згине партія проклята, Ще й товариш Молотов! Записано від В. Харченка, на еміґрації.

628

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

Ой, матінко, Я українка. Вийду заміж за кацапа – Буду баринька. Ой ти Сталін, шкуродер, Що ти з нас зробив тепер, Бандити стали панувати, А на Сибірі – батько й мати... Люди в полі, а в стодолі Півня лупить голова: «Через тебе, бісів сину, Я спізнився на жнива».

А у Грицька одна хата, А на хаті одна лата. А на латі один куль – Грицько зветься куркуль.



А в колгоспі на обід Куліш добрий од всіх бід – Пшонина за пшониною Ганяється з дубиною! Галушки із остюками Та повидло з гарбузами, З оселедця голова І оратора слова!

629

Розділ ІІІ

« БІ Д И У ЗО Р – ГО Л ОДО М О Р. ..»

Народне лихо 1932–1933 років у творах письменників і художників Дніпропетровщини

ЖАРТИ

П О Д Я К А С ТА Л І Н О В І Один час в СРСР висіли великі плакати з написом: «Спасибі дорогому товаришу Сталіну за щасливе життя». Хтось позакреслював і переставив слова ‘»дорогому» й «щасливе» і тоді плакат вийшов такий: ‘’Спасибі щасливому Сталіну за дороге життя». «АБИ КОЛЕКТИВНО» Послали селянина до міста накупити для контори новоорганізованого колгоспу картин. Порадили, щоб зображене було щось колективне. Вибирає він у книгарні картини – не підходять: усе портрети членів політбюра ЦК ВКП(б) поодинці. Натрапив – Ленін лежить у труні,– та й каже продавцеві: – Оця підійшла б, якби він не сам, а щоб... колективно. А так – ні. І поїхав, нічого не купивши. ВІДПОВІДЬ Поїхав селянин правди шукати. По всіх усюдах ходив і не знайшов. Проходячи однією вулицею, побачив майдан, на ньому шпичакуваті будівлі.– Що то? Піду ще сюди. Може, тут і є правда... Пішов до воріт. Коли чує: – Назад! Куди преш? Не можна. – Ні,– думає селянин,– тут також правди немає, бо не пускають сюди. Зайшов з другого боку, шукає дірки, щоб пролізти нишком і довідатися, що це таке. Дірки ніде не знайшов. – Хіба через стіну? – міркує.– Висока до біса! Запитаю… Підійшов, зняв шапку. – Що це за будинок? – Кремль. – Чому ж тут охорона і стіни високі? – Е-е! – відповідає йому. – Це щоб ніяка сволота через мур не лазила. – А звідки? – питає селянин.– Звідси? Чи звідти?

630

« і П О Л І Г Н А Ш Н А Р О Д , Н АЧ Е С К О Ш Е Н Е Ж И ТО . . . »

Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині

РА Ц І О Н А Л Ь Н А П Р О П О З И Ц І Я Колгоспник гризе сіно. Це завважує урядовець і обурено кричить: – Але ж, товаришу, а що ж робитимеш зимою? Тепер, у літі, їдять траву... НА ВСІ В часи голоду 1933 року на Україні пухлий селянин підходить на станції до каси і, простягаючи повну жменю паперових грошей, просить квиток. – Куди? – питає касир. – На всі... СЛУХНЯНІ

ВИКОНАВЦІ

В часи колективізації, хлібозаготівель і інших стягувань з села в район з центру прибуває телеграма: «Негайно заготуйте сорок тисяч воробйов». Район поставив на ноги всіх мисливців, які постріляли горобців де тільки можна було. Згодом з’ясувалося, що в телеграмі мовилося про хліб, а «Воробйов» означало підпис. З РА Д А Д Е Р Ж А В Н О Ї ТА Є М Н И Ц І Робітника, що назвав Хрущова дурнем, засудили на 20 років в’язниці: 5 років за образу, 15 – за зраду державної таємниці... ЧОМУ КОРОВИ З ДОРОГИ ЗВЕРНУЛИ? Їхав Сталін з Молотовим автомашиною на курорт. Чередники гнали з паші чимало корів – було це на початку колективізації. Курява, як туман, розляглася. Авто догнало череду, дає сигнал, а корови дороги не звільняють. – Зараз пропустять,– сказав Молотов. Він виліз з автомобіля і заїкаючись: – Корови,– говорить,– дайте дорогу, бо як не звернете, то запишу до колгоспу. Злякалися корови і повтікали хто куди. Череди як не було. Сталін з Молотовим поїхали далі.

631

З ГА Д А В Їздив Калінін розпитувати, чи добре живеться селянам України – годувальникам Совєтського Союзу. Їде він одного разу і бачить на станції обірваних, голодом зморених людей, що їдуть у протилежному напрямі. – Хто ви такі? – запитав. – Українці, селяни. Калінін від здивування аж за борідку схопився. На картинах, плакатах, у кіно він завжди бачив українських селян вусатих, у вишитих сорочках, які в руках мали пшеничні колоски. А тут сиділи якісь неголені та обірвані. – Куди ви їдете? – знову запитав. – Шукаємо, де краще живеться. – Добре там,– говорить Калінін приказкою,– де нас нема. НАЙБІЛЬША ДЕРЖАВА В СВІТІ – Яка найбільша держава в світі? − Україна! – Чому? – Бо кордони України за Карпатами, столиця – в Москві, а населення – в Сибірі.

Документально-художнє видання

« І ПОЛІ Г НАШ НАРОД , НАЧЕ СКОШЕНЕ ЖИТО … » Упорядники: РАТНЕР Олександр Григорович СТЕПОВИЧКА Леся Несторівна ЧАБАН Микола Петрович

У книзі використано фотоматеріали з фондів Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького, з приватних архівів авторів і упорядників

Автор проекту, головний редактор Олександр РАТНЕР Художник Сергій АЛІЄВ-КОВИКА Коректор Людмила ЧЕРВОНА Комп’ютерний набір Ірина ПОКУЛІТА, Лідія ПОНОМАРЕНКО