Трьомсин Богатир

Українські народні казки Нижньої Наддніпрянщини

Дніпропетровськ

«СІЧ» 2011

УДК 82 - 3 ББК 84. 4УКР 6-4 Т 65

До книги увійшли кращі зразки фольклорної прози Нижньої Наддніпрянщини – українські народні казки, записані на території Катеринославської губернії (тепер Запорізька й Дніпропетровська обл.) й опубліковані в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. видатними українськими фольклористами Г. А. Залюбовським, І. І. Манжурою, Я. П. Новицьким, Д. І. Яворницьким, Б. Д. Грінченком. Видання розраховане на широке коло читачів – науковців, вчителів, краєзнавців, школярів, студентів.

Випущено на замовлення Державного комітету телебачення та радіомовлення України за програмою «Українська книга»

ISBN 978-966-511-404-2

© Василенко Н. Є., Іваннікова Л. В., упорядк., вст. ст., адапт. текст., прим., 2011 © Ковика-Алієв С. Я., диз., іл., верст., 2011 © «Січ», 2011

ВІД УПОРЯДНИКІВ

Ф

ольклор Нижньої Наддніпрянщини протягом ХІХ – на початку ХХ століть записували історики, письменники, священнослужителі – І. І. Срезневський, А. О. Скальковський, О. П. Стороженко, О. С. Афанасьєв-Чужбинський, єпископ Гавриїл (Розанов). Протягом майже сорока років (1861–1898) здійснював свої фольклорні записи в межах Новомосковського і Павлоградського повітів відомий фольклорист, етнолінгвіст, письменник, культурно-громадський діяч Г. А. Залюбовський (1836–1898). Він зафіксував найкращі зразки казок та легенд, що побутували в другій половині ХІХ ст. в селах Чаплінка Новомосковського повіту, Кам’янка Катеринославського повіту, в місті Нікополь, в Павлоградському та Бахмутському повітах Катеринославської губернії та ін. Свої записи надсилав він до ПівденноЗахідного відділу Російського географічного товариства в Петербурзі протягом 1869–1870рр. На сторінках семи томів «Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край», упорядкованих П. П. Чубинським, вміщено велику кількість записаних Г. А. Залюбовським казок, легенд, пісень, ігор та іншого етнографічного матеріалу. Про те, що «Г. Залюбовский сообщил сборник сказок», повідомляє сам П. П. Чубинський у передмові до першого тому (с. ХVI). У передмові до другого тому (СПб., 1878, с. ІV) повідомляється, що тут вміщено 48 казок, надісланих Г. А. Залюбовським. Але насправді на сторінках цього тому надруковано 69 текстів казок, легенд та анекдотів з рукописного збірника Г. А. Залюбовського. До нашого видання ввійшли лише ті казки, під якими вказано, що вони записані на Катеринославщині («Про цигана і лева», «Голопуз», «Як учить лежебоких жінок роботі» тощо). Більшість казок, записаних Г. А. Залюбовським (фантастичні, побутові, казки про тварин), була опублікована вперше і на той час варіантів не мала. Тексти їх високохудожні, записані живою народною мовою, повні, образні – кращі із них стали класичними зразками українського фольклору («Про Сученка», «ТрьомсинБорис», «Про жар-птицю і вовка», «Злидні», «Мороз», «Про мачуху і пасинків» тощо). На жаль, упорядниками була знята найцінніша інформація – назви сіл та 5

містечок, в яких записав казки Г. А. Залюбовський, а також й імена народних оповідачів. Через відсутність рукописів неможливо відновити точні адреси всіх записаних фольклористом казок, тому при передруку багато гарних зразків невідомого походження довелося відкинути. Тексти казок Г. А. Залюбовського надзвичайно повні, записані грамотно, не з пам’яті, а зі слів оповідачів, насичені діалектними та застарілими мовними формами, зворотами, що надає їм живого національного колориту. Приміром, казки «Голопуз», «Про Сученка» та ін. – найповніші й найкращі варіанти з усіх відомих досі записів. У 70-х роках ХІХ ст. в Києві був створений філіал Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, який очолили видатні українські історики М. П. Драгоманов та В. Б. Антонович. Навколо нього гуртувалися фольклористи з різних регіонів України, в тому числі й з Катеринославщини, а саме І. І. Манжура (1851–1893) та Я. П. Новицький (1847–1925). Саме завдяки Київській філії РГТ стали відомі ці дві видатні в науці постаті. Адже прозові матеріали, записані на Катеринославщині І. І. Манжурою та Я. П. Новицьким, становлять основну частину збірника «Малорусские народные предания и рассказы. Свод Михайла Драгоманова» (1876). Їх високо оцінив упорядник у передмові: «Настоящее издание составлено из прозаических памятников малорусской народной словесности, поступивших в разное время и от разных лиц как в Юго-Западный отдел ИРГО, так и к составителю лично.[…] Здесь следует упомянуть, что наиболее матерьялов получено было прямо и через посредство других лиц от г. Манджуры, (особенно много и почти все превосходного качества) Як. Новицкого […]. Все материалы записаны вышеупомянутыми лицами» (с. ХVI). Із записів Я. П. Новицького до збірника увійшло 52 тексти (з них – 25 казок, решта – легенди, перекази, анекдоти). Іноді вони складають окремі підрозділи книжки. Все це займає майже третину збірника, а матеріалів, зібраних І. І. Манжурою, ще більше – майже половина обсягу видання. «Малорусские народные предания и рассказы» – це фундаментальний збірник, де знаходимо понад 200 зразків різних жанрів фольклору з Катеринославщини, записаних дослівно, з уст народу. Тож незайвим буде зазначити, що Г. А. Залюбовський, І. І. Манжура та Я. П. Новицький в 70-х роках ХІХ ст. поклали початок науковому вивченню фольклору Катеринославщини, перейшовши від стихійного і хаотичного етапу збирання і дослідження до системного і науково обґрунтованого. Записи І. І. Манжури високо оцінив академік О. О. Потебня, відзначивши їх точність і документальність. Схвальну оцінку його праці дали видатні українські вчені М. П. Драгоманов, Д. Л. Мордовець, І. Я. Франко, М. Ф. Сумцов, О. О. Русов. І. Франко називав його пильним і совісним збирачем етнографічного матеріалу; всі сучасники вважали його великим знавцем народної мови (і це так було!), звичаєвості, побуту і фольклору. З праць М. Ф. Сумцова дізнаємося про те, як захоплено і самовіддано збирав І. І. Манжура фольклорні матеріали, – для цього він обходив пішки Харківську і Катеринославську губернії, проживав у селянських хатах, на пасіках, засвоював живу народну мову, записав тисячі фольклорних творів – пісень, казок, легенд, 6

прислів’їв. Він вважав, що записувати слід весь фольклорний матеріал, який побутує в даній місцевості. Крім того, він намагався не лише записувати, а й досліджувати народну творчість. Особливо любив він героїко-фантастичні казки, легенди про богатирів, богатирських коней, захоплювався образами богатирів в українських народних казках. Весь цей благодатний матеріал давала йому давня запорозька земля (слободи Олексіївка, Трьомсинівка, Покровське, Біляївка Олександрівського та Мануйлівка Новомосковського повітів («Настасія Прекрасна», «Чабанець», «Іван-царевич і красна дівиця – ясна зірниця», «Солдатські сини – богатирі», «Трьомсин-Синеня» тощо). Йому належить ціла низка літературних казок, створених на основі народних. Це поеми-казки «Трьомсин Богатир», «Іван Голик», «Казка про хитрого Лисовина і про других звірів, та про те, що він їм, а вони йому коїли»; казкові оповідання – художні перекази народних сюжетів «Лиха Година», «Як чорт шматочок хліба одслужував», казки у віршах за фольклорними мотивами «Злидні», «Лиха Година», «Чорт у наймах». Написані вони були протягом 1880-1890-х рр. у Катеринославі. На жаль, за життя поета були надруковані під псевдонімом Іван Калічка тільки дві з них: «Як чорт шматочок хліба одслужував» (1885) та «Лиха Година» (1886). Інші ж через цензурні утиски побачили світ тільки в ХХ ст. в академічних виданнях.

1890 р. в Харкові був опублікований перший фольклорний збірник І. І. Манжури – «Сказки, пословицы и т. п., записанные в Харьковской и Екатеринославской губерниях И. И. Манжурою», який вийшов в редакції О. О. Потебні. Збірник прихильно зустріла не лише українська, а й російська, польська та французька критика. Відзначалося точне збереження збирачем і редактором діалектних особливостей народної мови, обережність поводження з фольклорними творами. М. Ф. Сумцов вважав збірник 1890 р. головною етнографічною працею І. І. Манжури. Збірник налічує понад 200 значних за обсягом народних казок і легенд – це казки про тварин, міфологічні та апокрифічні легенди, демонологія, побутові казки й анекдоти. Серед них особливо виділяються народні легенди про богатирів. Продовженням цього збірника був ще один, виданий 1894 р. в Харкові вже після смерті поета – «Малорусские сказки, предания, пословицы и поверья, записанные И. И. Манжурой в Екатеринославской губернии». Сюди ввійшло 42 прозових твори, записаних у Новомосковському повіті. Це передусім нові варіанти казок, які, як зазначав сам І. І. Манжура, досі не зустрічалися ні в збірнику І. Я. Рудченка, ні у виданні М. П. Драгоманова. Крім них – небилиці, легенди, анекдоти, а ще – повір’я, прикмети, загадки, прислів’я. Редактором збірника був видатний український фольклорист, учень О. О. Потебні М. Ф. Сумцов. Високу оцінку збірнику І. І. Манжури 1894 р. дав видатний український фольклорист, академік Ф. М. Колесса: «Всі матеріали, зібрані Манжурою, мають чималу вартість для науки, тим більше, що записані надзвичайно совісно, зі збереженням всяких деталів і подробиць, характеристичних для даної місцевості. […] В своїх працях етнографічних проявив Манжура глибоке знання народу, його життя й мови» (ЗНТШ, т. VІ, в. 2, Львів, 1895, бібл. с. 47). Практично всі казки, записані І. І. Манжурою на Катеринославщині, ввійшли до даного видання. Крім того, у відділі рукописних фондів та текстології Інституту 7

літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України виявлена ще одна недрукована казка, судячи з діалектних особливостей мови, записана І. І. Манжурою на Катеринославщині, можливо, навіть в Олександрівському повіті – «Не судьба, а щира правда». Це новелістична казка, в ній відображені колоритні картини міського побуту, а також традиційні народні обряди і звичаї – весілля (зокрема ритуал «комори») та побратимство. Із записів Я. П. Новицького до видання ввійшли не лише ті казки, які були надруковані в збірнику «Малорусские народные предания и рассказы», а й ті, що зберігаються в рукописних фондах Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України (ф.4-5, од. зб. 164). Казки, записані Я. П. Новицьким в Олександрівському (с. Вознесенка) та Маріупольському (с. Ольгінське) повітах Катеринославської губернії також стали фольклорною класикою і передруковувались десятки разів в різних фольклорних збірниках. Серед них слід назвати «Ведмеже Вухо, Вернигора і Крутивус», «Іван Царевич і Залізний вовк», «Трьомсин, жар-птиця і Настасія Прекрасна із моря», «Ох», «Йвасик і відьма», «Хитра дівка і пан». Цікаво, що записував фольклорист казки не лише від старих дідів, а й від своїх учнів (адже він учителював у названих селах), які також були носіями фольклорної традиції, і тексти, записані од дітей, нічим не поступаються за художньою якістю від текстів, записаних від їхніх дідусів та бабусь. Допомагали Я. П. Новицькому не тільки учні, а й учителі – вони також подавали до його збірника власні записи казок (приміром, народний учитель Трохим Дешко, Трухманов та ін.). Оскільки Я. П. Новицький був сам вихідцем з Катеринославської губернії (с. Аули Катеринославського повіту), то він як ніхто точно передав у своїх записах діалектні особливості мови цього краю, його тексти можна порівняти за точністю фіксації з архівними документами. В записах Я. П. Новицького переважають фантастичні та соціально-побутові казки, в яких відображені колоритні сцени сільського побуту, взаємини між різними соціальними верствами. Справжнім побратимом Я. П. Новицького був у фольклористиці Д. І. Яворницький (1855-1940), який увійшов в історію української науки і культури як видатний вчений: історик, археолог, фольклорист, етнограф, лексикограф, культурно-громадський діяч. Кількість його фольклорних записів, здійснених на Катеринославщині, Харківщині, Полтавщині незліченна, ще не досліджена. Серед них – понад 3 000 народних пісень, ще більше – казок, легенд та переказів, прислів’їв та приказок. Досить зазначити, що як лексикограф, зібрав він близько 60 тисяч діалектних слів живої народної мови Півдня України (в тому числі й Катеринославщини), не зафіксованих в жодному словнику! На жаль, більшість фольклорних записів Д. І. Яворницького ще чекає свого видавця. До нашого ж збірника увійшли лише ті казки, які опублікував за життя сам Д. І. Яворницький. Велику цінність для фольклористики становлять 25 казок, почутих і записаних Д. І. Яворницьким в с. Богодар Олександрівського повіту Катеринославської губернії від народного оповідача Хоми Провори (про нього писав Д. І. Яворницький у восьмій главі другої частини книги «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» (1888), йому також присвячений цілий розділ книги «По следам за8

порожцев» (1898). Саме тут надруковані всі казки, записані од нього. Порівнявши ці зразки із записами попередників, можна помітити, що вони мають оригінальні сюжети («Чудесна коробочка», «Чоловік на роботі в чорта», «Премудрий Хома», «Як чоловік висиджував лебедят»). Деякі з них є варіантами до записів, поданих у збірнику М. П. Драгоманова «Малорусские народные предания и рассказы» та І. Я. Рудченка «Народные южнорусские сказки» (1870). Набагато поетичніший та повніший, ніж опублікований у Драгоманова, варіант Д. І. Яворницького «Із чого кукушка, ластівка і соловейко», а казка «Як чоловік клада собі знайшов» є варіантом до казки «Язиката жінка», записаної Я. П. Новицьким в с. Ольгінське Маріупольського повіту. У рукописних фондах ІМФЕ НАН України (ф. 8-К2, од. зб. 3-7) зберігається величезний збірник фольклорної прози під назвою «Український простолюд в його творчості». Записи народних казок, легенд та оповідань зроблені Д. І. Яворницьким в 1870–1939 рр. на Дніпропетровщині, Харківщині, Херсонщині, Одещині, Полтавщині, Київщині (рукопис, 940 арк.). Частину їх в 1920–1921 рр. він опублікував у Катеринославських часописах «Споживач» та «Кооперативне життя» під тією ж назвою – це близько 20 казок. Ці прекрасні фольклорні твори також увійшли до видання («Свинячий кожушок», «Пір’яне чудо», «Царівна-жаба», «Трьомсин», «Скупа жінка», «Багатий чоловік і бідна вдова», «Злидні невсипущі»). Свій внесок у збирання фольклору Катеринославщини здійснили й інші видатні українські фольклористи – Олександр Кониський, Борис та Марія Грінченки, Василь Кравченко. На жаль, назавжди втрачені для науки зібрані на Катеринославщині фольклорні записи українського письменника О. Я. Кониського, який проживав під офіційним наглядом поліції (1866–1872) в Катеринославі. Близько 20 тисяч слів для українського словника, великий збірник прислів’їв під час чергового трусу 1871 р. було забрано поліцією, і все це зникло безслідно. Протягом майже шести років – з осені 1887 р. по вересень 1893 р. – родина Грінченків разом з маленькою донькою Настею проживали у слободі Олексіївка Слов’яносербського повіту Катеринославської губернії (нині Перевальського району Луганської області). Борис Дмитрович працював народним вчителем у приватній однокласній земській школі відомої діячки народної освіти Х. Д. Алчевської. Разом з дружиною Марією Загірною та учнями він збирав зразки усної народної творчості, які згодом увійшли до видання «Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях» (1895–1899), «Думи кобзарські» (1897). Деякі казки, записані подружжям Грінченків у Слов’яносербському повіті Катеринославської губернії, надруковані у виданні «Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях. Рассказы, сказки, предания, пословицы, загадки и пр.» (Чернігів, 1896, вип. 2) – «Як чоловік у царівни перстень позичав», «Орел і тхір», «Лисичка і вовк», «Школяр і дід». Це записи з сіл Єлизаветівка та Ісакове, а також хуторів Щеглівка та Троїцький. Фольклорні сюжети Б. Д. Грінченко відтворював у віршованій формі, в цьому вбачав він можливість залучення читачів до української мови, надійний засіб естетичного та морального виховання. («Українські народні казки, вибрані для дітей». 1902 та 9

ін.). Зібраний письменником багатий лексичний матеріал увійшов до чотиритомного «Словаря української мови» (1907–1909), удостоєного Російською Академією наук другої премії ім. М. І. Костомарова. При укладанні «Словаря» Б. Д. Грінченко користувався матеріалами багатьох визначних діячів науки та культури, в тому числі і фольклорними записами, зробленими на Катеринославщині Г. А. Залюбовським, І. І. Манжурою, Я. П. Новицьким, Д. І. Яворницьким. Усі записані на Катеринославщині казки можна поділити на три види: казки про тварин, фантастичні або чарівні та соціально-побутові. За таким принципом впорядковувався цей збірник. Щоправда, є деяка нерівномірність у кількості записів різних видів казок – найбільше зібрано соціально-побутових і фантастичних, дуже мало тваринного епосу. Практично казки про тварин записав лише Іван Манжура («Лисичка, зайчик, вовчик, ведмідь та якілко», «Два вовки», «Лисичка та чоловік», «Як півник до моря води ходив» та ін.). Умовно до них можна зарахувати й кумулятивні (докучливі) казки, записані Я. П. Новицьким («Голе теля», «Горошок до неба», «Трощій») – адже в них основними дійовими особами є тварини. Хоча серед фольклористів і немає одностайної думки щодо зарахування казок подібного типу до «звіриного епосу» – в різних виданнях подаються вони то серед фантастичних казок, то серед небилиць, однак, на наш погляд, ці казки за своєю образною системою та особливостями художнього вимислу більше тяжіють до казок про тварин. Крім того, за своєю композицією вони – найпростіші, розраховані на найменших слухачів, для яких відкривають елементарні знання про навколишній світ – дім, сад, город, поле, ліс, річку й т. п. Разом з тим казки про тварин, що мають складніші сюжети, допомагають дитині пізнати особливості людських взаємин, готують її до дорослого життя, до жорстокої боротьби між добром і злом, з якою вона неодмінно зіткнеться, закладають в душі маленького слухача споконвічні норми моралі. Взаємини між тваринами часто відображають немилосердні закони людського суспільства («Орел і тхір», «Курка та лисиця-сповідниця», «Лисичка і вовк»). Але в казках зло не безконечне – воно або само себе знищує, або знаходиться сила, яка його припиняє. З цього приводу Д. І. Яворницький любив приказувати: «Лиха іскра поле спалить – та й сама щезне!». Саме в казках про тварин дитина знаходить типові характери, які потім зустрінуться їй у житті – і хитра лисиця, яка ні перед чим не зупиняється, і вовк, якого всі б’ють, але він не кається, і лев, який має силу, та розуму катма. Ця своєрідна модель дійсності певною мірою програмує поведінку дитини в різних життєвих ситуаціях. Цікаво ще й інше: казки про тварин нерідко мають жанрові ознаки байки, легенди, іноді навіть нелегко визначити, до якого виду фольклору належать ці твори («Курка та лисиця-сповідниця», «Дві миші», «Блоха та муха», «Комар та овод», «Перепілка», «Вчений вовк»). Таке явище досить поширене в українському фольклорі, звичайно, при цьому допускається деяка умовність в класифікації жанрів – як правило, упорядники збірників самі вирішують, до якого жанру зарахувати той чи інший текст, зважаючи на те, які мотиви в ньому переважають. Тому можна умовно виділити казку-притчу («Щира любов», «Знатник», «Хто найвірніший у чоловіка друг»), казку-новелу («Як чоловік у царівни перстень позичав», «Не судь10

ба, а щира правда»), казку-байку («Язик всьому голова»), казку-анекдот («Орел і тхір», «Цікавий пан», «Два брати»), казку-апокриф («Стареча брехня», «Розбойник», «Без Бога не до порога»), казку-легенду («Русалка та коваль», «Запорожець та мертвяк», «Із чого кукушка, ластівка і соловейко», «Які бувають інколи парубки»). Багато є в записах Б. Д. Грінченка та І. І. Манжури казок з ознаками байки, які не мають сюжету («Блоха та муха», «Дві миші», «Комар та овод»). Вони належать до тваринного епосу і з великим застереженням включені до видання. Казка «Курка та лисиця-сповідниця», не виключено, має книжкове походження, адже вона споріднена з бурлескними різдвяними та великодніми віршами на християнську тематику. Є ще ряд казок, які ніби «провисають» на межі двох видів – фантастичної та соціально-побутової: це ті казки, що мають побутовий сюжет, але в них діють чарівні предмети – палиця, коробочка, бочоночок, скатертина, столик, стільчик, баранчик, коза, торба, кийки, які дарують героям незвичайні істоти – Бог, Божа Мати, Вітер чи Вітрова мати («Видимо й невидимо», «Як чоловік ходив вітра позивати», «Знатник», «Правда»). При впорядкуванні збірника зважалося на те, який елемент в казці переважає – фантастичний чи побутовий, адже й в побутових казках діють надприродні істоти – чорти, православні святі – Миколай, Петро і Павло, відбуваються фантастичні події («Сорок один брат», «Дурень на небі», «Хлопчикмізинець», «Чоловік у чорта на позичках»). Тут чорти, відьми, святі апостоли є повноправними членами людського суспільства. Отже, не вдаючись у глибокі теоретичні екскурси і зважаючи на те, що збірник все ж таки розрахований на масового читача і насамперед на дітей середнього та старшого шкільного віку, яким достатньо лише ознайомлення з цим цікавим і неповторним фольклорним жанром, упорядники зараховували до казок і ті твори, які стоять на межі жанрів – казки і байки, казки і притчі, казки і анекдота. Казки, що мають жанрові ознаки міфу або легенди, але в яких втрачений уже елемент віри, подані нами серед казок фантастичних або казок про тварин. Надзвичайно багаті й різноманітні за тематикою і сюжетами казки соціальнопобутові. Залежно від цього, їх можна також виділити у окремі блоки – казки апокрифічні (на біблійні сюжети – про необхідність віри в Бога, про походження різних явищ («Від чого скот дрочиться, а вівці душаться»), про суд, що звершується над людьми після смерті, про ходіння по світу християнських святих – Петра і Павла, Миколая, Матері Божої тощо); казки, що відображають уявлення народу про нечисту силу та про людей з надприродними можливостями – чортів, мерців, упирів, русалок, відьом, сюди ж належать запорожець, коваль. Окремо можна виділити блоки казок про долю багатого й бідного, про соціальні стосунки між багатими й бідними, про кмітливих чоловіків – злодіїв, солдатів, школярів, просто пройдисвітів; про кмітливих жінок і дівчат; про співпрацю чоловіка з чортом; про ледачих чоловіків та мудрих жінок і навпаки; про ледачих, невірних, нерозумних і язикатих жінок; про кмітливих і дотепних жінок-блудниць та нерозумних і ледачих чоловіків; про щасливих і нещасливих дурнів, попів, жа11

дібних і захланних панів та багатіїв, хитрих наймитів. Поширені також казки, де висміюються люди інших національних груп – москалі, цигани. Цікаві ті казки, що мають жанрові ознаки анекдота – як правило, це гумористичні сюжети: про цигана, що обдурює скупого господаря, про ледачого робітника та скупого хазяїна, що всіляко знущаються один з одного. Ці казки незлобиві, дотепні й смішні. Мрії народу про торжество справедливості в суспільстві втілились у сюжетні казки «Пан біди шука» – про жадібного пана, що потерпає від свого кучера, який запрягає його у воза, поганяє батогом і т. п. Тут можна побачити навіть позитивний образ злодія, адже він обкрадає не бідного чоловіка, а пана, обдурює попа. Ті ж злодії, які обкрадають по черзі один одного, стверджують давню істину, що «в злодія не вкрадеш». Апокрифічні казкові сюжети на релігійну тематику, як правило, мають ознаки дуже поширених християнських легенд («Як молились старі люди в старину», «Скупа жінка»), – адже вони якраз і походять від цих легенд. Тут відображена християнська мораль – уявлення народу про первородний гріх, про людські гріхи – жадібність, брехню, немилосердя – та неодмінну кару за них, про плату за людські чесноти. Такі казки забороняють сквернословити, особливо в хаті або в святих місцях, глумитися над святинею («Миколай Угодник – сироти помошник»), пропагують добро, гостинність, любов до ближнього. Це своєрідне народне Євангеліє. В апокрифічних казках діють різні біблійні персонажі та православні святі, але вони не мають нічого спільного з реальними особами, образи ці вставлені в український побут і наділені рисами казкових героїв. Наприклад, казка «Як чорти помогли парубкові женитись на дівчині» – це фольклоризований переказ реального епізоду з життя святителя Василія Великого, перенесений на український грунт. Іноді християнські мотиви поєднуються в казках з давніми міфологічними. Наприклад, казка «Які єсть на світі чорти» – це компільований текст, у якому відображено ряд повір’їв: повір’я про те, що після Водохреща не можна жінкам прати на річці; про зв’язок музики з чортом – музикант побував в гостях у чортів, які познущались над ним; про те, що чорт боїться хресного знамення – чабан таким чином врятувався від чорта, що явився йому в образі кума; апокриф про створення вовка. Невідомо, чи сам народний оповідач, чи записувач (Д. І. Яворницький) поєднав їх в один сюжет. Це – той момент життя фольклорного тексту в усній традиції, коли він переходить із жанру в жанр. Тут міфологічна легенда переходить у казку: сюжет її обростає фантастичними деталями, розширюється, але при цьому ні оповідач, ні слухач вже не вірять у правдивість оповіді. Таким шляхом виникло чимало казок – «Про мертвяка», «Диковина», «Чудесні вуглинки», Відьма», «Злидні», «Запорожець та мертвяк». Часто в таких казках міфологічні персонажі – доля, злидні, кривда – виступають не як божества, а як уособлення соціального зла – бідності, несправедливості. Всі ці казки значно пізніші за походженням, ніж фантастичні або казки про тварин. Хоч казки ці записували різні збирачі й у різний час, проте вони надзвичайно споріднені між собою не лише за образною системою, але насамперед за їхньою мовою. Мова жителів Придніпров’я об’єднує їх в єдине ціле, кожен зі збирачів фіксував одні й ті самі діалектні особливості – фонетичні, морфологічні, лексич12

ні, навіть синтаксичні. Це пом’якшені приголосні (чій, жівемо, дурінь, міні, царь, гряд, повмірали, братіку), скорочені форми займенників та дієслів (тіки, стіко, в його, на ню, пита, робе) або подовжені (отце, отто, оттак), особливі форми дієслів з пом’якшеними суфіксами (ходю, ластюсь), давньослов’янські форми, що трансформувалися в особливі слова (мення, время, озьми, добродітелька, волошебниця, ничтожити, стребити, нарядити, люде, призвіть, заспорились, чміль, розбойник, роботник, колодезь), оригінальні діалектні слова (живосилом, на прожереніє, довгомина, назорили, підшанцьовуватись, шаплик, вагани, ґалдовниця), русизми (кровать, вори, пожалуста, жена, утро, денег, поварь, рублєй, дом, в лісу, дурак), фразеологізми (должно буть, положили промежду себе, осів на царство). При підготовці текстів до друку були максимально збережені діалектні особливості мови Нижньої Наддніпрянщини, однак все ж проведена певна їх адаптація. Наприклад, були відкинуті всі російські слова типу «водка», «дурак», «могу», «всігда», «куда», «нєсколько» (крім тих форм, які трапляються по всіх текстах – «дом», «трактир», «хлопчишко», «кузнець», «послідній», «коляса», «вмісті», «согласився», «заспорились», «наградити», адже вони давно вже українізувались і стали діалектною нормою). Знято було пом’якшення шиплячих «ч», «ш», «ж». Малозрозумілі діалектні слова та архаїзми винесені в словник маловживаних слів. Щиро сподіваємось, що наше видання принесе естетичну насолоду не лише юним, а й дорослим читачам, усім, хто цікавиться традиційною народною культурою, краєзнавством.

Н. Є. Василенко, літературознавець, член Національної спілки журналістів України

Л. В. Іваннікова, кандидат філологічних наук, лауреат Літературної премії імені Олени Пчілки

Б о рис Д м и т р ов и ч Грі н че н ко 1863-1910

народні казки у записах

БОРИСА ГРІНЧЕНКА

ЛИСИЧКА І ВОВК

Б

ігла лисичка по лісу, турилась за куріпками і зустріла вовка.

– Здоров, вовчику-братику! А він: – Здорова, лисичко-сестричко! А лисичка й каже вовкові: – Чого це ви не були у мене сьогодні? А він і каже: – Ніколи було, забарився у кошарі. А лисичка й каже: – Як то, забаривсь у кошарі? А він: – А як пішов у одну слободу, дивлюсь, – у одного чоловіка поганий, поганий хлів, самі дірки; а вівці були у тому хліві; а я взяв і поліз у той хлів; уліз туди, подушив овець, наївся так, що тільки ходжу по хліву та стогну. Почав я лізти, – не вилізу ніяк, бо тин був дуже високий, і сиджу я у тім хліві. Досидівся уже, поки чоловік прийшов овець випускати. Тільки чоловік двері одчинив, а я як вискочу і побіг, а той чоловік такий лінивий, що до самого обіду спить, і я до обід сидів у хліві. Та оце як вирвався та біжу, втікаю. А лисичка й каже вовкові: – Так ходім до мене, пообідаєм гарненько. І пішли вони обідать; прийшли, сіли, пообідали. Тоді вовк пішов додому, а лисичка пішла випроводжати вовчика-братика. Випровадила вовка й прийшла додому, а вовк знов пішов по хлівах лазить по чужих. На другий день вовчик приходе до лисиці: – Здорова, лисичко-сестричко! А вона: – Здоров, вовчику-братику!

15

Вовк і каже лисиці: – Ходім, отам поїмо м’яса! А вона: – Де? Вовк: – Та отам у лісі. Побігли вони до того м’яса, прибігли, коли дивиться лисичка, – стоїть вовківня, а лисичка й каже вовчикові: – Та й погане м’ясо! А він: – Чого погане?

– Та так! Вовк тоді каже: – Іще що вигадай! Та зараз туди, а його зараз хап вовківнею, – піймався він. Лисичка тоді наїлась добре, а вовк і каже: – Лисичко-сестричко, виручи і мене з біди! А вона: – Еге, виручи! Щоб і сама попалась туди! А він і каже: – Та ні, не попадешся, – виручи. А лисичка й каже: – Ні, не хочу. А вовк потихеньку, та хап її: – Виручай, коли хочеш, а то задавлю! А вона: – Ну, давай! Вовк узяв і пустив... Ех!.. Вона як чкурне та додому!.. Чоловік прийшов і убив вовка, а лисичка й досі жива.

ОРЕЛ І ТХІР

Р

аз тхір вибіг зі своїми тхоренятами гулять і став перекидаться. Налетів орел, ухопив одно тхореня. Орел не вспів піднятися, а тхір учепився за його. Він тоді кинув тхореня, ухопив старого тхора й почав биться. Орел як ухопив тхора за голову, як ірвонув його, а тхір як ухопив орла за пір’я та й вирвав пучок пір’я. Орел тоді розсердився та як ухватив тхора, та трохи не задавив; а тхір тоді кричить: – Не їж мене, я тобі оддам усіх дітей. А він і каже: – Повикликай усіх дітей, тоді і пущу тебе.

16

А тхір тоді кричить: – Діточки мої, обороніть мене, бо пропав! Вони повибігали, орел і каже: – Затули дірку, щоб вони не повтікали. Тхір затулив дірку, орел поїв дітей, а наостанці із’їв і тхора старого. ЯК ЧОЛОВІК У ЦАРІВНИ ПЕРСТЕНЬ ПОЗИЧАВ

О

дин цар звелів зібрать з усього свого царства людей. На другий день зібрались усі люди. Тоді цар вийшов і сказав усьому народові: – Хто добереться до моєї дочки і зніме з неї перстень, тому й половину царства і дочку заміж оддам за нього. Як цар проказав оце усе, тоді люди мовчали, тільки один чоловік обізвавсь до царя: – Я доберусь до вашої дочки і перстень з неї зніму. Тоді цар сказав до того чоловіка: – Іди сюди! Тоді той чоловік пішов до царя, а людям цар сказав: – А ви усі ідіть додому! Цар повів того чоловіка у свою світлицю та й каже там йому: – Якщо ти знайдеш мою дочку через місяць, так оддам за тебе її і половину царства тобі оддам, а якщо не знайдеш через місяць, так голову тобі зніму. Тоді той чоловік пішов од царя туди, де годинники роблять, та й каже там одному чоловікові: – Зроби мені такий годинник, щоб я у ньому сидів, а як година буде час, так щоб грала у ньому музика, щоб там танцювало в годиннику, а як зробиш так – нікому не продавай, тільки цареві, так скажи йому, щоб він нікому не віз поправляти, як зіпсується, тільки тобі. Тоді той чоловік зробив годинник такий, як було сказано, а той чоловік, що оддав йому робити, сів у нього всередину й сидить. Коли ось цар іде. Як побачив він оцей годинник та й каже цьому чоловікові, що зробив годинник: – Продай мені годинник! А цей чоловік, що зробив його, каже: – Купіть! А цар каже: – Що тобі з нього?

– Сто рублів. Цар каже: – На сто рублів. Майстер узяв гроші, а цар узяв годинник та й повіз додому. Як привіз, то поставив його у своїй світлиці. А дочку він заховав в одну кімнату, і до неї одна тільки прислуга ходила, а то ніхто до неї не ходив.

17

Як почула дочка, що в годиннику грають і танцюють, то вона попросила в батька отой годинник. Він і дав їй, вона прийшла, взяла його і понесла до себе в хату і поставила його. Як настала ніч, то царівна скинула перстень і поклала його на вікно, а сама лягла спати. Тоді вночі чоловік той виліз із годинника, узяв той перстень і знов уліз в годинник і сів. Як встала царівна, так і ахнула, що немає персня, та й годинник зіпсувався. Вона сказала батькові, що годинник зіпсувався і персня нема. Тоді повезли той годинник поправляти до чоловіка, в кого купували. Як привезли, то той чоловік, що був у годиннику, виліз і пішов до царя. Як прийшов до нього та й каже: – Уже найшов твою дочку і перстень узяв. Тоді той цар оддав дочку за нього і половину царства оддав йому. ШКОЛЯР І ДІД

й

шов школяр додому, і йому треба було переходити річку. Він не хотів мочитися; дивиться, – їде старий дід. Доїхав до його, а той школяр і просе: – Діду, перевезіть мене! Дід і пита його: – А що ти таке є?

– Та я, діду, школяр. А дід і каже: – А, школяр! Ну сідай, – у мене є шибки побиті. Сів той школяр; доїхали насеред річки. Тоді той дід: – Тпру! Та що ти таке є? А той школяр знов каже: – Та я, діду, школяр.

– А, як школяр, то геть із воза: я думав, що шкляр. Школяр просе: – Та ні, діду, будьте ласкаві, перевезіть!

– Ні, геть!

– Ну, діду, хоть я перейду по вії! А дід каже: – Та вже йди! Він по вії пішов, дійшов до краю, узяв, витяг притику, виїхав на сухе, волів пустив, а сам пішов. Той дід тоді насилу нарвав тих волів. А школяр прийшов тоді у те село, де дід жив, і упросивсь ночувати та й натрапив саме на того діда хату. Приїхав дід додому, дивиться, – той школяр тут.

– А, і ти тут! стривай же, такий-сякий! Випріг воли, прийшов у хату, засвітив. Тоді узяв того шкляра за чуба та показав йому кішку та й каже: – Що це таке є?

18

Той каже: – Кішка.

– Та брешеш, такий-сякий, – чистота, чистота! Та все його за чуба. А на огонь: – А це що таке є?

– Та що ж? Огонь.

– Та брешеш: крашота, крашота! Тоді показує на стіни: – А оце що таке?

– Та стіни.

– Та брешеш, – висота! А на воду: – Оце що таке?

– Та що? Вода!

– Та брешеш, – благодать, благодать! Насмикав він тому школярові добре чуба. Полягали спати, той школяр узяв, упіймав кішку, прив’язав їй головешку до хвоста і пустив на горище, а сам вийшов та й гукає: – Діду! понесла твоя красота чистоту на висоту; а ти носи благодать та вспівай заливать! Той дід не розібрав та й спить. Коли як займеться хата!.. Насилу вспіли погасити, а криша уся згоріла.

Гри г о рі й А н т онов и ч З а л ю б ов с ь к и й 1836-1898

народні казки у записах

ГРИГОРІЯ ЗАЛЮБОВСЬКОГО

П Р О Ц И ГА Н А І Л Е В А

Б

ув собі циган, та нічого не було у нього їсти. От циганка пішла, нациганила дечого та й наварила вареників. Вийшов циган надвір з тими варениками і ліг їх їсти на сонці та й покапався сметаною. Прилетіло до нього сімдесят мух ще й комар. Як замахнеться на них циган, так усіх і побив. Пішов тоді до царя та й каже: – Я могущий богатир: сімдесят війська вибив, ще й царя Давида. Цар написав квиток, та й пришив йому коло грудей, та й каже: – Піди у ліс. Там стоїть хатка, і у ній дванадцять розбійників: одинадцять так ходять, а дванадцятий кривий, сидить за столом і пише. Пішов циган у ліс, ввійшов у хату. Той, що пише, зараз побачив у нього записку, а ті одинадцять не бачили та й кажуть: – Чого ця циганська харя прийшла? А кривий їм: «Циссе!» А циган почув та й каже: – С… вашого батька! Ще почали шепотіться! В’яжіть самі себе: тут вам смерть. Пов’язали вони самі себе, а він уже зв’язав кривого, положив у кургон і повіз до царя. От розбойники й кажуть: – Покажи нам царя Давида! А циган і каже: – Накупіть мені багато сала, тоді я вам покажу. Накупили вони та й почали шкварити; собаки поназбігались та й поїли сало те.

– Оце той цар Давид. Тут увійшов цар, взявся у боки, а циган і каже: – Ось він, беріть його! Взяли царя Давида та й повезли до другого царя. От циган і каже сам до себе: «Піду лісом проходюсь; тоді піду до царя». Пішов. Іде та й іде. Коли це назустріч лев: 21

– Здоров, цигане!

– Здоров, леве! От ти лев, а я перелев; ти будеш мені рідний брат. Ходім до моєї матері. Пішли. Ідуть собі. Стоїть висока осика. Лев і каже: – Хто сю осику перескоче, той буде старший брат. Почали скакати. Лев як нахилив, так і перескочив. А циган як нахилив, та тільки-що хотів перескочити, а осика й піднялась. Циган упав та й каже: – Оттак, х... твого батька! Ще й гекнув. Лев і каже: – Підемо до моєї матері. Ідуть та й ідуть.

– Куди ти, х... твого батька, мене ведеш? – пита циган. – Я вже їсти хочу. От лев убив цілого вола та й каже: – Іди із шкурою по воду. Пішов циган, та що набере води, то вона й витече. От циган зачепив цілий колодязь та й везе із собою. А лев прийшов до нього та й каже: – Що ти, цигане-брате, робиш? У мене мати стара, ні з чого буде їй води напитися. Узяв лев, набрав води в шкуру та й поніс.

– Ну, іди ж, цигане-брате, по дрова. Пішов циган по дрова та й каже сам собі: «Наламаю маленьких». Та взяв, зачепив цілий ліс та й тягне. Дожидався, дожидався його лев, а його усе нема. Пішов йому сам назустріч, зустрів його та й каже: – Що ти, цигане-брате, робиш? А циган йому: – Як я тобі трохи понесу, то ти вп’ять мене пошлеш. Так я тобі везу цілий ліс. Хоч ти увесь ліс запали, то мені малий клопіт.

– Не треба, цигане-брате, у мене сестра й мати, нічим буде топити. Взяв лев той ліс, нахилив його та й поніс. Двадцять чоловік не підняло б його, а він сам підняв. Викопали кабиці, нашкварили м’яса з того вола, що лев убив, і почали їсти. От циган усе маленький кусочок із’їсть, а більшенький положе. З’їв цілого вола та й каже: – С… твого батька! З’їв цілого вола та й ще не наївся. Лев і каже: – Ходімо ж до моєї матері! Пішли до його матері, наварили вареників, що й двадцять чоловік не виїсть. А циган двоє з’їсть, а двоє в матню вкине. Виїв усе та й каже: – С… твого батька! Ще і не наївся. От мати левова і каже: – Ну, привів прожору, що він нас усіх об’їсть. Лев і каже: – Ну, ходімо, цигане-брате, до моря камінь давити. Хто дужче у землю вдавить, той буде старший брат. Як придавив лев – до половини в землю вгнав. А циган каже: 22

– С… твого батька! Хіба так давлять? Та як давоне свої вареники, та аж сироватка потекла. От лев і каже матері своїй: – Він дужчий мене. У нас є такі ступи, що як положимо його туди спати і як він засне, то ми їх пустимо, то вони його і поб’ють. А циган це та й почув, та взяв колоду, накрив її сіряком та й положив у ступу, а сам ліг спати під полом. От лев і каже: – Він уже заснув; пустимо ступи. Та як пустили ступи, а вони торох-торох об колоду. Лев із матір’ю думали, що то вони цигана б’ють. От левова мати й каже: – На тобі мішок грошей, тільки іди. Дали йому мішок грошей, і лев несе на плечах аж додому. От лев з грішми перебрів через море, а циган без грошей та посередині моря застряв. Лев і пита його: – Що то ти, цигане-брате, робиш?

– Та то я побачив золоту рибку. Лев узяв цигана і вивіз. Везе він його, коли дивиться – голі циганчата біжать.

– Дивись, чортенята біжать! Він як кине цигана, а цей: – Беріть, діти, молотки, женіться за ним. ПРО ЗМІЇВ

У

мого сусіда була сестра. Ось іде він у ліс рубать дрова та й каже своїй сестрі: – Гляди, не йди туди, де будуть лежать трісочки. От вона йде, а змій узяв і виложив стежку до свого дому трісочками. Пішла вона тією стежкою, доходить до його дому, ввійшла туди, дивиться – аж там кімнатки такі славні-славні. От вона стала за дверми. Коли слуха – входить дванадцять зміїв, перший ввійшов самий главний та й каже: – Що це руська кость так пахне? Та й почали шукать руську кость. Найшли її, бідну, та й кажуть їй, щоб жила у них; вона й зосталась. От поїхали вони на роздобичу, а брат її прийшов та й питає її: – А що, чи вони сильні? Вона й каже йому: – У погребі стоїть дві бочки – одна з сильною водою, а друга з слабою. Він пішов та й переставив: замість сильної поставив слабу, а замість слабої сильну. Після пішов у губернію, купив булаву та й прийшов до зміїв.

– Чого ти прийшов? – пита його змій. – По волі, чи по неволі? Биться, чи мириться? От він і одвітує: 23

– Добрі молодці ніколи не йдуть мириться, усе биться. От і почали биться. Як ударив його змій, так і загнав у землю по кісточки; а як ударив він змія, так і загнав його по коліна.

– Ну, ходім, – каже змій, – нап’ємося води. Пішли пити. Змій же думав, що вода стоїть по своїх місцях, та й напився слабої, замість сильної. От уп’ять почали биться. Як ударив змій, так і загнав по коліна в землю; а як ударив він, так і загнав змія в землю по пояс. От пішли уп’ять пити води; змій напився уп’ять слабої, а той – сильної. Стали уп’ять биться. Змій загнав його у землю по пояс; а він як ударив змія – загнав по горло, та одрубав тоді йому голову, узяв сестру, пішов з нею додому та й живуть собі. ГОЛОПУЗ

Б

ув собі купець і купчиха; були вони бідненькі. От купець і каже: – Треба, жінко, чим-небудь хліб заробляти. А вона йому одвітує: – Так що ж? Запрягай коней та їдь. Він трохи подумав, а далі запріг собі одинадцять повозок та й поїхав верст за п’ятсот в один город, та й почав торгувати. Торгував він годів з двадцять, та й розбагатів так, що й сам не знав, відкіль воно все взялося у його. Потім він задумав їхать додому; каже: «Давно був дома, не знаю, що там робиться, треба одвідать». На другий день, недовго думавши, забрав своїх прикажчиків, та й поїхав. От їде він собі, ні об чім не дума; проїхав уже півдороги – тут йому трапилось нещастя. Розпрягли коней, пустили на пашу і самі трохи одпочили. Прийшлось напоїти коней шукать води – нема, а коні аж іржуть. Що робить? Уже верст за п’ять обшукали води округи – нема ніде. Поз’їздились до повозок і хотіли уже запрягать коней – коли це вилазить із землі якийсь чоловік і каже: – Що даси мені, як я тобі води достану?

– Що ж я тобі дам? Грошей. Ось дивись: оце дванадцять повозок грошей, то я тобі наділю одну. А він йому і каже: – Я грошей не хочу, а дай мені те, що у тебе дома єсть миліше.

– Я не знаю, що мені дома миліше. Жінка?

– Ні, – каже, – не жінка, а ще миліше жінки.

– Ну, добре, – сказав купець, – я тобі дам те, що у мене дома єсть. Тільки що він це сказав – як піде з землі вода, так неначе море. Вони напоїли коней, і самі напились, і поїхали. Приїжджає у той город, відкіль сам, і став на кватирі у постоялому дворі. Велів собі подать обідать: пообідав добре, ліг отдихнуть. Проснувшись, він пішов до хазяйки розпитуватись, де тут така-то живе його жінка. Вона дивиться, – що це її і допитується, здивувалась та й каже: – Хто ти такий і відкіль ти?

– Я сам здешній, їздив торгувати та оце їду до жінки.

24

– Та хто ж ти такий? Як тебе прозивають?

– Загородній.

– Загородній? – крикнула вона, та й упала йому на шию. – Ти мій чоловік, а я твоя жінка. Обнялись і поцілувались; а далі уходить в хату якийсь парубок – поклонився. Мати узяла його за руку, підвела до батька, та й каже: – Оце, чоловіче, наш син. Обнялись вони, поцілувались та й почали удвох розказувать про хазяйство. От він повів батька по лавках, котрі мати понаживала без його, – усіх було дванадцять. Провів він його через одинадцять лавок і почав уводить в дванадцяту, дігтяну, як батько і каже: – Та нехай йому, вражий сину, не хочу туди іти. А син таки нав’язався: – Ходім, та ходім. Він і пішов. Увійшли туди, дивляться – аж там лежить записочка. Син підняв та й читає. Як прочитав, а батько так і обмер; потім каже: – Не ходи туди, куди тебе просять. А в записці чорт писав, щоб приходив син того купця.

– Ні, тату, уже не можна остаться, треба іти туди, куди мені наврочено. На другий день встав раненько, зібрався у дорогу, набрав собі усього, попрощався і пішов. От іде дорогою, та й іде – нічого нема, пройшов, мабуть, цілу неділю вже. Аж ось і прийшов туди, де живе той чорт, що батько продав його. Дивиться – він лежить на дивані, вивернувся.

– Здрастуйте, пане.

– Здрастуй, молодець. Що тобі треба?

– Та ви ж мене звали, – осьде і записка.

– А! Знаю, знаю; ну, іди ж за мною. І повів його скрізь по своєму царству і каже: – Оце усе тобі даю на руки, щоб ти за ним ходив. Оце тобі кінь і птиця. Та гляди, слухай її, бо як не будеш слухать, то скверно тобі буде.

– Ну добре, буду слухать. З тим і розійшлись: хазяїн пішов у свою хату, а він у свою. На другий день прикликав його хазяїн і каже: – Я іду на войну, а ти оставайся тут та годуй їх, а не то вона так зареве, що я аж із войни почую, прилетю сюди і тебе з’їм. От поїхав він на войну, а Іван пішов до коня і птиці, нагодував їх, ввійшов у хату і сидить. Слуха – гуркотить, стукотить. Вискочив він, дивиться – приїхав хазяїн. От увійшов хазяїн у хату і пита: – Що ж ти, кормив мого коня і птицю?

– Кормив.

– Ну, дивись: ти тепер у моїх руках, що захочу, те і зроблю. Ну, іди ж ти у свою хату, а я трохи оддихну та оп’ять поїду. Іван пішов, обійшов скрізь хазяйство, а чорт затим заснув. Потім зайшов Іван у свою хату та й задрімав, коли це, чує, входить до його хазяїн і буде: – Вставай, – каже, – скоро вже я буду їхать на войну.

26

Той встав, умився, пішов, подивився скрізь по хазяйству; коли слуха – зове його нечиста сила: – Ну, хлопче, я буду їхать; оставайся тут. Попрощались; чорт і поїхав. Іван був у його це вже цілий рік. Остався сам Іван якраз на Великдень, ввійшов у конюшню та й заплакав. От кінь його і пита: – Чого ти плачеш?

– Як же мені не плакати, коли мені нема ні будня, ні празника!

– Не плач, – каже, – возьми оці бочонки, що біля мене стоять, та й повипивай їх. Це – сильна вода. Той нахилився, випив один бочонок. Кінь йому і каже: – Підніми оцей бочонок; як піднімеш, то годі пить, а як ще не піднімеш, то пий і другий. Іван попробував піднять – не підніме, він випив і другий.

– Ну, випив? – пита його кінь.

– Випив, – каже Іван.

– Як випив, то попробуй свою силу: перерви цей цеп, що я прив’язаний. Іван як узявся, цеп так і перервався.

– Сідай же на мене тепер, – сказав кінь. Іван сів, а кінь і пита: – Як тебе нести – чи нижче небес, чи вище дерев?

– Нижче небес, – одвіча Іван. Поїхали вони якраз ізранку і летіли цілий день, до захода сонця. Коли це Іван і каже коневі: – Та вже треба отдохнуть. Дивись: чи нема чого на землі, щоб куди-небудь прилетіти?

– Ні, – каже, – он щось видно, неначе мурав’я лазить.

– Ну, так спускайся, – сказав Іван. Спустились, дивляться – вівці пасуться, і чабани сидять.

– Здрастуйте, хлопці, – каже Іван.

– Здрастуйте. Чого вам треба?

– Я прийшов, щоб ви мені зварили їсти.

– Чого ж вам зварити?

– Та хоч полови, та великий казан. Вони йому і наварили. От він узяв та й обмазався увесь половою: він, бач, дуже гарний був, так обмазався, щоб у його не влюблялись. Далі пита, що їм заплатити за це? Один і сказав: тринадцять карбованців. Іван дав їм, сів на коня, попрощався і поїхав. Приїжджа в одно село – там жив багатий цар, він зліз з коня, а кінь вирвав з себе три волосинки і дав йому: – На, – каже, – тобі ці три волосинки. Як треба буде тобі мене, то ти припали одну, то я і прибіжу до тебе. Він взяв ті три волосинки і пішов. Дивиться – стоїть високий дім. Він задрав голову – сидить цар, а в того царя було три дочки.

– Здрастуйте, пане.

27

– Здрастуй, братець, що тєбє нужно?

– Та я прийшов, пане, щоб ви мене найняли.

– До чого ж ти нанімаєшся?

– До чого вгодно.

– Ну, так я тебе найму сад вичищать. Як же тебе зовуть?

– Мене зовуть Голопуз. От він пішов у сад той, а там був главний садовник і заставив його увесь садок обкопать ровом в сажень до полудня. А Голопуз і каже йому: – Зробіть мені лопату в аршин завширшки, а в сажень завдовжки. Йому зробили таку лопату, дали – він і пішов копать ров. Як копне, так в сажень і викопа яму. Обкопав до обіду увесь садок і ліг, оддихає. От менша дочка і каже батькові: – Заставте його, батюшка, щоб він до обіду всі дорожки вичистив. Цар прийшов і каже Голопузу: – Щоб ти мені до обіду всі дорожки вичистив в садку.

– Добре, я вичищу, – зробіть мені тільки такий стругач, як дорожка завширш. Йому зробили. От він і пішов чистить. Як зачепив – так усю дорожку зараз і вичистив. Повичищав усі дорожки до обіду, ліг і оддихає. Приходить цар: – Що, вичистив?

– Вичистив. А царю завидно. Він і каже: – От вражий син, як він так скоро вичистив! Далі менша дочка уп’ять каже батькові: – Скажіть садовникові, щоб до світа одцвівся садок і щоб яблука були. Цар позвав до себе старшого садовника і каже йому: – Щоб ти сдєлал так, щоб сад до світа одцвівся і щоб фрукти на них були. Садовник іде та й плаче, а Голопуз стоїть за ліскою та й пита: – Чого ти плачеш?

– Як же мені не плакать, коли заставив, щоб до світа одцвівся садок і овочі були.

– Лягай же ти й спи – до ранку все це буде. Той ліг спать – не спиться йому, дума, що йому буде завтра від царя. От Голопуз припалив одну волосинку, що кінь оставив йому; прибігає кінь.

– Чого ти, хазяїн, так скоро зовеш мене? Не дав і нагулятися.

– Як же ж мені тебе не звати, коли тут сказав цар, щоб до світа одцвівсь садок і овочі були. От кінь оббіг раз увесь садок; як заірже – так увесь сад і зацвів. Далі другий раз оббіг; як заірже – так увесь цвіт і пообпадав. Третій раз оббіг; як заірже – яблука і повиростали. Тоді Голопуз узяв, нарвав яблук платок і поніс до садовника, розбудив його і каже: – На, неси і поклади на столі царівні. Садовник зрадів, подякував і пішов, а Голопуз за тим заснув під деревом. Прокидається цар, дивиться – яблука лежать; дивується, відкіль вони взялись; не вірить, що це в його садку ростуть; дивиться – так ростуть. Далі йдуть у садок гулять баришні, усі три. Гуляли, зривали яблука та їли, а 28

менша баришня побачила, що лежить Голопуз під деревом, підійшла ближче до його, дивиться – трошки закотилось у його щось на виду. Вона підняла ту шкурку до половини, дивиться – красавчик, вона й влюбилась у його. От трохи згодом пан захотів повіддавати своїх дочок заміж. Понаїжджало до його панів до чорта і стали в рядок, баришні пішли вибирать. Попереду пішла старша, – ходила, ходила і найшла собі жениха. Потім пішла середульша, і та найшла. А далі пішла менша, ходила аж двічі, і не найшла собі пари, і каже: – Папєнька, я нє нашла жениха.

– Ну, так я оддам тебе за Голопуза, – сказав, розсердившись, цар. Вона і зраділа: – Добре, я вийду за Голопуза. От повіддавав він усіх дочок: старших за панів, а меншу за Голопуза, дав їм земельку, – вони там і живуть. От усі царі збунтувались, що він віддав свою дочку за мужика, і стали з ним за це воювать. От приходять сестри до Голопуза і кажуть йому: – Пусти сестрицю з нами покататься.

– Нехай іде, тілько назад привезіть. Поїхали вони, а Голопуз присмалив волосинку. Прибіга кінь.

– Що тобі треба, що ти мене звав?

– Поїдьмо кататься, – сказав Голопуз.

– Улізь же мені в праве ухо, а в ліве вилізь. Він вліз і виліз відти таким молодцем, що ні здумать, ні згадать, тільки в казці сказать. Сів тоді на коня і їде назустріч сестрам тим; доїхав до них і нарошне впустив кнутик. Старша сестра і говорить меншій: – Пройді, Катєнька, поднімі тому молодцю кнутік. Вона встала з дрожок, підняла, оддала йому і поцілувала його у руку. Проїхали тоді мимо його сестри і питають тоді меншу сестру: – Ти не знаєш, хто це такий хороший?

– Не знаю, хто це такий. А вона пізнала, що то її чоловік, тільки не хоче сказать, що він. От зробив собі Голопуз палатку і лежить у ній. Прибіга до його від того царя посланий; просить, щоб прийшов та поміг йому воювати.

– Я не хочу нікому помагать, а буду на тій стороні, чия сильніша буде. Приїду після. Приїхав він і пішов до царя, на його сторону, – побив усіх супротивників, і цар став побідителем. Цар призвав його у свій дом і хотів угостить, а він і каже: – Ні, я не хочу нічого. Поїхав додому у свою землянку, коня пустив і зробився уп’ять Голопузом. От захотіли завдруге царі воювать з тим царем, його тестем. Оп’ять прийшли сестри, просять, щоб відпустив сестру кататься. Він одпустив, но з тим, щоб оп’ять назад привезли. Сестри поїхали, а він припалив волосинку. От кінь і прибіга до його і пита, чого йому треба.

– Поїдьмо кататься.

– Ну, влізь же мені в праве ухо, а вилізь в ліве. Той вліз і виліз молодцем. Поїхав назустріч сестрам; упустив нарошне кнутик 29

додолу; менша сестра підняла вп’ять, подала йому і поцілувала в руку; і хоч пізнала, одначе сказала сестрам, що не зна, хто він. Проїхавши далі, Голопуз оп’ять став, зробив палатку і жде. Тут приїжджа від царя посол, просить його на поміч. Він одвічав те, що і вперше. Поїхав, розбив царів, но в хату зайти не захотів на закуску, поїхав собі додому, коня пустив і уп’ять став Голопузом. Коли це ті царі зібрались уже втретє воювать на його тестя. Уп’ять прийшли сестри до його просить, щоб пустив з ними свою жінку погулять.

– Нехай їде, тільки привезіть назад. Після припалив волосинку – кінь прибіг.

– Чого ти мене так скоро зовеш?

– Поїдем воювать. Кінь і каже йому: – Як хто перев’яже мені ниткою ноги, то ти зараз рубай, бо я пропаду. Поїхали – він уп’ять упустив кнутик. Менша сестра уп’ять підняла, подала і поцілувала його в руку. Проїхав він дальше, поставив палатку і лежить. Прибіга до його посол від царя: – Їдьте воювать, казав цар, – каже. Він і поїхав на той бік, як сильніший. Як приїхав він, так усе військо і розбив. Цар зазива його до себе: – Ходім же вип’ємо, що усердно напрацювали.

– Ні, я не хочу пить, а поїду додому. Хотів їхать додому, дивиться – у коня поперев’язувані ноги. Він перерубав нитку і нехотячи зачепив і собі ногу – кров так і полилась. Менша дочка скинула з себе платок і перев’язала йому рану. Він розсердився, поїхав додому, одпустив коня і написав кров’ю на дверях: «Хто мене розбудить, тому голову зніму». Прийшов до його цар, дивиться – лежить Голопуз, біля його кров – і дума: оце ж той самий, що воював; хотів його розбудить, коли дивиться – на дверях написано: хто його збудить, тому він голову зніме, побоявсь його будить, а призвав музику. От музика й почала грать, гра, гра, а його не розбудять ніяк. Аж перед вечором устав він сам і пішов до царя, свого тестя. Цар прийняв його в свою хату і стали вони жить умісті. Після Голопуз здумав, що в його є батько й мати, поїхав у той город, де вони жили. Приїхав туди, а вони уже вмерли, не застав живих. От він купив собі хату і остався там жити. ПРО СУЧЕНКА

Б

ув собі цар і цариця. Не було у них дітей. Цар і розіслав, де б найти таку бабу, щоб таке поробила, щоб діти були. Баба сказала піймати полурибку і з’їсти. От цариця з’їла рибку, а кухарка потрошок укинула у свій борщ, а сучка головку з’їла, а кішка кісточки поїла. Усі вони і зачереватіли; усі по синові й привели. От цар усім коні подавав, а Cученкові не дав. Пішов Cученко до матері, а вона йому й каже: – Отам у рівчакові дохлий є, візьми його.

30

– Я того не хочу, дайте мені із табуна. Як вигнали табун, щоб він вибрав собі коня, він як свиснув, – так увесь табун і попадав; вигнали другий – уп’ять свиснув, усі коні попадали. Вигнали третій; він уп’ять як свиснув – так тіки один кінь і зоставсь. Він і каже: – Оце мій! От поїхали усі ті сини, окроме царевича, до моря кидати камінь: хто дальше кине, той і буде старший. Кошешник як кинув, так через гони перекинув; як кинув кухарник – за двісті верстов закинув; а як кинув сучечник, – та аж до царя у будинок. Поїхали вони після на полювання і знайшли в лісі хатку на курячій ніжці, на гусячій лапці. Ввійшли в хату, – аж там живе баба.

– Здрастуй, бабо.

– Здорові, панове.

– Пусти нас ночувати.

– Та тут, панове, такий невпокій.

– Як, бабо?

– Змій літає.

– Не бійсь, бабо, ми поб’ємо його. Пустила вона їх. От попереду пішов кошешник на сторожу під міст, куди усе прилітав змій з трьома головами, – та й заснув там. От Сученко каже: – Піду я спати до коней. Та й пішов не до коней, а під міст, де змій прилине. Приліта й змій та й каже: – Стій, коню, не спотикайся, а ти, соколе, не стрепетайсь; а ти, суко, не скоголи; нема над нас другого, є десь Сученко, та його і костей ворон сюди не занесе. А Сученко як вискочить з-під мосту та до його: – Брешеш, змію, собаче м’ясо, – я сам тута.

– А здоров, здоров, Іване, сучин сину! Чи по волі, чи по неволі?

– Добрий молодець ніколи не по неволі – усе по волі.

– Чи будемо битись, чи миритись? – спитав його змій.

– Ні, добрий молодець не для того йде, щоб миритись, а для того, щоб битись. Дуй на мене, змію, собаче м’ясо. От змій як подув, – так і вгнав його по кісточки в землю; а Сученко як подув, так і вгнав змія по коліна в землю. Удруге подув змій – став Сученко в землі по коліна; удруге подув Сученко – загнав змія по пояс. Давай тоді вони битись. Як тьопнув Сученко змія, так і зчесав йому усі три голови. От як управився Сученко, пішов собі любенько до коней, ліг та й спить. Прийшов до нього Кошешник, а Сученко й питається в його: – Що ти там бачив? А той йому: – Та хоча б тобі хоч муха пролетіла.

– Е, брешеш, скурвий сину! На другу ніч йти Кухаренкові, – буде змій з шістьми головами. Він пішов під міст та й спить, а Сученко каже: – Я піду до коней спати. Та не до коней пішов, а під міст, та й сидить. Приліта змій – шість голов. Збіг на міст та й каже: 31

– Стій, кінь, не спотикайся, а ти, сокіл, не стрепетайся; а ти, суко, не скоголи: над нас другого нема. Є десь сучин син, та ворон костей його сюди не занесе. Сученко як вискочить з-під мосту, та: – Брешеш, змій, собаче м’ясо! Я сам тута. Чи будемо битись, чи миритись?

– Добрий молодець не за тим іде, щоб миритись, а за тим, щоб битись.

– Ну, ходім у поле, – каже Сученко. – У полі – Божа воля. Дуй на мене, собаче м’ясо! Змій як подув, – по кісточки ввігнав у землю. А Сученко подув – ввігнав по коліна. Вдруге змій подув – ввігнав по коліна, а Сученко – по пояс.

– Давай битись, – каже змій. От як ударить змій – не попав; а Сученко три голови зніс; удруге тьопнув Сученко – другі три голови стяв, язики повідрізував, спалив змія і попілець пустив за вітром, а сам до коней; ліг і спить. Приходить Кухаренко, він його й пита: – Що ти там бачив?

– Нічого.

– Брешеш, скурвий сину, як ти нічого не бачив? На третю ніч іде Сученко; прибуде змій у дванадцять голов. Повісив він рукавиці і нагайку і дав карти братам своїм: – Нате, грайте; бо це буде дужий. І наказав їм: – Як буде нагайка мокра – самі ідіть; як рукавиця мокра – хорта з хати пускайте; а як у тарілці буде кров, то й коня із конюшні пускайте! Грали, грали вони в карти та й поснули самі. Вже й нагайка мокра, і рукавиця мокра, і кров є у тарілці, а вони все сплять; вже одинадцять голов збив він змієві, а дванадцята залізним обручем скована, – що не вдарить, так меч відскакує. Змій йому дуже руку поранив. Це де взялась муха; прилетить та все над головою Кухаренка – дзиз, дзиз. От як прокинулись Кухаренко і Кошешник, зараз випустили і коня, і собаку, і самі пішли на підмогу. Кінь копитом, собака зубами і вбили змія. Не дійшли ще Кухаренко і Кошешник за версту до Сученка, вже поздіймали шапки і просять: – Прости нас.

– Вас, сякі-такі сини, простить! – гримнув Сученко, та як ізняв з правої руки чобіт, як кинув, аж кришу збив з тієї хати, де вони на кватирі стояли. От далі Кошешник пішов під міст. Бач, жінки змієві поробляться сороками, так він щоб послухав, що вони будуть казати. Пішов він та й заснув; а Сученко за ним сів під мостом та й слухає. Поприлітали зміїхи та й толкуються собі. Одна каже: – Стану криницею; вони нап’ються води, то їх порозрива. Друга: – Стану я садком, вони понаїдаються яблуків, їх порозрива. Третя: – У мого чоловіка рукавиці в с...., то я їх з світа зжену. Четверта каже: – Стану хмарою, то я їх поїм. Полетіли зміїхи додому, а Кошешник зробився котом та за ними. Повлітали 32

вони в хату, посідали, а Кошешник під дверима – няв-няв-няв!

– Пустіть котика; хоч нема хазяїна, так буде котик. Удруге кричить Кошешник: – Пустіть котика, він буде хазяїнів виглядати. Вони і впустили його, він ухопив рукавиці і втік. Сученко його і пита: – Ну, що, справився?

– Справився. Взяли вони борошна та солі, напекли солоних коржів, посідали на коней та й поїхали до коваля Кузьми-Дем’яна. Їдуть вони та й їдуть. Дивляться – стоїть криниця. От Кошешник і Кухаренко хотіли напитись, а Сученко й каже: – Підождіть, я поблагословлю. Та як ударить навхрест мечем, – так і потекла із криниці кров. Оп’ять їдуть. Стоїть садок гарний-гарний. Брати і кажуть: – Давай хоч по одному яблукові з’їмо. А Сученко й озвався: – Ні, постривайте, поблагословлю. Поблагословив Сученко навхрест, – так і потекла кров з усього садка.

– От, – каже Сученко, – якби ви з’їли яблуко, то вас би розірвало. Поїхали далі. Їдуть, та їдуть. Коли це летить зміїха і роззявила рот, хотіла їх поїсти, а вони їй корж у рот сунули – вона й полетіла до моря пити води. От далі летить уп’ять зміїха; як роззявила рот, так і вхопила Кошешника і Кухаренка, а були вже вони недалечко від Кузьми-Дем’яна. Далі доходить діло і до Сученка. Летить зміїха, а він ще дужче, та прибіг до Кузьми-Дем’яна, та й кричить: – Кузьми-Дем’яна, стародавній ковалю, відчиняй кузню та поширше! Він і відчинив; Сученко з конем так і вскочив туди. А зміїха й собі кричить: – Кузьми-Дем’яна, стародавній ковалю, відчини й мені!

– Ну, вилижи дірку у дверях. А кузня була, бач, залізна. Вона й вилизала.

– Ну, висовуй язик. А тим часом Сученко гріє обценьки, а коваль залізний плуг робить. От вона й всунула, а Сученко попав її обценьками за язик, та запрягли у плуг та й почали орати! От Сученко й каже їй: – Виригай моїх братів! Вона й виригала.

– Принеси мені води зцілющої і живущої. Вона й принесла йому. От Сученко узяв паличку, переломив її та й укинув у ту воду – чи зцілиться, бач, вона, а вона не зцілюється. Давай він зміїху в голову молотом.

– Принеси мені води зцілющої! Принесла вона. Вкинула в неї переломлену паличку – зцілилась. Тоді давай він уп’ять її молотом по голові: – Принеси мені води живущої. Вона принесла йому. Він узяв тоді ту воду, покропив братів, – спершу цілющою, – вони позцілялись; далі живущою – вони й пооживали, та й кажуть йому: 33

– Ох, як ми довго спали!

– Ви б навіки заснули, – каже Сученко, – якби не я. Тоді Сученко пустив зміїху на волю; вона полетіла до моря, та поти пила воду, поки й лопнула. ПРО МЕРТВЯКА

У

іншім царстві, у іншім государстві жив собі пан та пані. У них була дочка Катерина. Ось і покохалась вона із одним паном; звали його Павлом. Кохались вони собі дуже – одне без одного й не жило. Трохи згодом умер Павло. Зосталась Катря, та так зажурилась за ним, що трохи не вмерла. От якось уночі приходить до неї той Павло та й каже: – Збери усі свої злидні та утечемо від батька.

– Добре, – йому Катря відказує. Та й вийшла з кімнати, а Павло тоже поїхав. На другу ніч вона усе своє вже зібрала і жде його; коли це їде й він шістьоркою у кареті. Віддала вона йому усе своє, сама вилізла у вікно і поїхали. Їдуть вони та й їдуть; вже від’їхали верстов за двадцять, а Павло й каже: – Світе місяць із звіздою, їде мертвець із жоною. Чи боїшся, Катеринко?

– Нічого мені з тобою боятися, – відказала Катря, а сама сидить – ні жива, ні мертва. Від’їхали ще скільки верстов; він уп’ять каже: – Світе місяць із звіздою, їде мертвець із жоною. Чи боїшся, Катеринко?

– Чого мені з тобою боятися? Їдуть уп’ять; приїхали вони вже на кладовище до його могили. Стали. От Павло й каже Катрі: – Лізь у мою хату. А вона: – Ні, лізь ти. Поліз він, а вона щоб подавала туди свої злидні. Стала вона йому кидати своє добро, та все премідляє, щоб як-небудь до світу провозитись; повикидала вже усе, нічого більше не зостається вже подавати. Що тут робити! А вже от недалечко до світа. Почала вона рвати на собі усе, що було, та подавати йому. Позривала й те усе, та перекидала йому, вже нічого більш не зосталось, а ще не розсвіло. Давай вона тікати. Біжить та й біжить, а він за нею – от-от дожене. Дивиться вона – стоїть хатка, і у ній світиться. Вона туди. Аж там лежать три мертвяки. Вона швидше на піч у куточок та й сіла. Аж ось прибіга туди й Павло, та хотів на піч. Коли це встає один мертвяк та й каже: – Куди ти лізеш? То наша дівчина.

– Ні, брешеш, моя, – озвався до неї Павло, та й заспорились. Злякалась Катря, сидить вже – ні жива, ні мертва. Якось оглянулась вона назад, дивиться – сидить півень. Вхопила його Катря за горлянку, та й давай душити, щоб він, бач, кукурікнув. Аж ось півень – «ку-ку-рі-ку»; а мертвеці так 34

і попадали. Трохи згодом понаходили туди й люде, бо вже розвиднілось. Розказала вона їм усе. Відвезли вони її до батька. Осталась вона там. Живе та хліб жує, постолами возить, руками добро носить. П Р О Ж І Н К У І С О Л Д АТА

Б

ув собі чоловік та жінка – дуже-дуже бідні. От чоловік пішов орати, оре та й оре, – коли це зразу леміш дир-р-р... та й переламався.

– Тпру, – каже мужик той, – випрягай волів. Як випряг та вийняв плуг, коли дивиться – аж там барило грошей; він взяв його та й положив коло себе, та й послав сказать про це жінці. Коли це йде москаль.

– Здоров, мужичок.

– Здоров, пане служивий.

– А што ти ділаєш?

– Та це, не вам кажучи, орав та й найшов барильце грошей.

– Ну, послушай, мужичок, ти пройдьош сто борозьон, да сто бочонков найдьош, а етот отдай мнє.

– Та й справді, пане служивий, кажете правду? Ну, то й візьміть його собі.

– Вот спасібо, мужичок, мнє оні прігодяться: я іду в Кієв Богу моліться – вот і за тєбя помолюсь. Ну, прощай, мужичок, спасібо тєбє за гостінєц.

– Богові дякуйте, пане служивий. Коли прийшла його жінка та й питається: – А що, де гроші, що ти виорав?

– Та ішов москаль, а я йому і оддав.

– Ах ти, сякий-такий сину, на що ж ти йому оддав? Куди ж він пішов?

– Та він казав, що іде в Києв Богу молиться.

– Ну, сиди ж ти тут, а я піду з сином, та й видурю у нього гроші.

– Ну, добре, йди. Та тілько він дуже розумний – гляди, щоб він не пізнав, чого ти до його підмазуєшся.

– Та ти вже мене, сякий-такий сину, не вчи, – я й сама добре знаю, як робити. От нарядилась вона киянкою та й пішла назустріч москалеві.

– Здорові були, пане служивий, куди вас Бог несе?

– Здорово, старушка. Іду в Кієв, родная, на богомольє. А тєбя куда Бог нєсьот?

– І я іду в Києв Богу молиться; та стратилась, батечку, ні з чим іти дальше.

– Ну, у меня есть дєньгі, – будєм іті вмєстє. Да как же твоєво сина ім’я?

– Та стидно, батечку, і казати: таке чудне ім’я дав піп.

– Ну, нічєго, голубушка, не стидісь; какоє поп дал, так і ми будєм називать.

– Моє ім’я – Упісяюсь, а сина зовуть – Напісяв. От приходять вони до одного чоловіка та й просяться в хату; чоловік їх пустив. Москаль поліз на піч, а жінка лягла на лаві, та взяла уночі барильце, та й дременула аж додому. Москаль прокинувся та й кличе: – Упісяюсь? А, Упісяюсь?! А мужик і каже: 36

– Пісяй, вражий сину, тілько не на печі. А москаль уп’ять кличе: – Напісяв! Напісяв?! Мужик думав, що він таки навсправжки напісяв та й кричить: – А чорт би твого батька напісяв! Пішов вон з хати! Взяв мужик та й вигнав його з хати. Пішов москаль, плачучи та проклинаючи жінку. ЯК УЧИТЬ ЛЕЖЕБОКИХ ЖІНОК РОБОТІ

Б

ув собі чоловік та жінка. У них був син уже великий. От як умерли його батько та мати, він і задумав жениться. Найшов собі дівчину. Батько її і каже йому: – Вона в нас не вміє нічого робити – ні спекти хліба, ні зварить обідати. А він і каже йому: – У мене є такий кіт, що сам усе робить. От поженились вони собі. От як пішов чоловік на степ, вона все понаготовляла, та й каже: – Ну, коте, сучий сину, вари ж, вари. А кіт усе муркотить тільки.

– Ну, сучий сину, ось прийде чоловік, дасть тобі – як варити обідать! Приходить чоловік, вона йому й каже: – Не хоче кіт варити обідати.

– Ну, давай кнут, будем бити кота. Бив, бив, а далі: – Ну, нехай же! Як не буде варить, уп’ять битимем. От пішов він до сусіди та й каже: – Будь ласка, дай пораду: що мені з жінкою робити? Не хоче ні варити, ні пекти.

– Піди до коваля, – каже сусіда, – нехай наробить тобі залізних прутів, та вижар-вижар жінку добре, то буде робить. Він послухав і заказав ковалеві. От зробив йому коваль чотири прути, та й положив їх за сволок. Пішов тоді уп’ять чоловік в степ робити. Приходить увечері додому.

– Ну, що, наварила їсти?

– Ні, сучий кіт усе нявчить, нічого не хоче варити, мурчить тільки.

– Ну, ось я ж його сукиного сина вижарю. На, та держи ж його кріпко. От вхопила вона його нещасного, та й держить обома руками, а мужик став, та й каже: – Ой, Боже, подай з неба, чого мені треба. Далі вийняв з-за сволока прути, та й почав лупить кота, а кіт аж руки дряпає жінці. Вона й каже: – Ой, пустю, не вдержу.

– Держи, сукиному синові дочко, а то і тебе битиму.

37

– Ой, не вдержу!

– Держи, а то битиму. От вона не вдержала, пустила кота. Він тоді узяв її за коси, та й почав чустрить, та ще й приказує: «А держи кота! А держи кота!»

– Єй же Богу! держатиму, – проситься жінка. – Ой пусти мене, мій голубе! А він одно – лупить та й лупить, та ще й приказує: – Учись робити, шельмина дочко. Оце тобі за те, щоб училась робити.

– Буду усе робити, тільки пусти мене. От він і пустив її. Жінка зробилась тоді як шовкова: і варить, і пече, і усяке діло робить. Це приходить у неділю її мати. Мужик поздоровкався з нею і каже: – Я ж піду на час та горілочки принесу. А сам узяв, та помісто того, щоб по горілку іти, всунув голову у верх димаря та й слухає, що вони будуть розказувать.

– Ну що? – каже мати. – Як тобі, моя доню: добре, чи ні?

– Та б’є, мамо, та ще й дуже б’є.

– Так ти йому не давайся битись. От він тоді злагодив плуга, та й запріг у його матір, а дочку заставив поганяти, та щоб вона ще й приказувала: «Не вчіть, мамо, дочку чоловіка не слухати». От орав, орав нею, а далі вона вже начала проситься: – Пусти мене, не буду ніколи научати дочку не слухати. Він і пустив матір. От вона йде додому, та лає, лає його. Приходить додому, та й каже своєму чоловікові.

– От, сучий син, поперебирав усі кісточки на старість. Приходить неділя. От батько і пішов навідатися, що робить його дочка. Увійшов у хату, а зять його, поздоровкавшись, і каже: – Посидьте ж ви, тату, в хаті, а я піду на час горілки куплю. Та замість того, щоб піти по горілку, став та й слухає під димарем, що вони гомонять. От батько й пита: – Ну що, дочко, як тобі, чи добре жити?

– Та ні, тату, б’є сучений син.

– За що ж він б’є тебе?

– Що нічого робити не вмію.

– Чим же він б’є?

– Оцим батогом.

– А дай я подивлюсь. Та узяв той батіг, та й почав її бити: «А слухай! А роби!» А зять не зна, що з радощів і робити, та приніс горілки, та напоїв так батька, що той рачки поліз додому. А стара його зустріча, та й каже: – Ну що? І тобі, сучий син, насиняв боки?

– Ех ви, чортові баби! Віддаючи дочок, не вмієте учити їх робити. Та взяв вибив-вибив її, щоб вона і зятя не мутила і щоб дочок до ума доводила.

38

Ч О Л О В І К ТА К У П Е Ц Ь

К

упив чоловік дьогтю на п’ять кіп аж. Та несе його вулицею за уривок мотузяний, що причеплений бува до мазниці. Ще не далеко відійшов він від лавки, коли це той уривок – трісь! – і увірвався; мазниця гепнула на землю і дьоготь побіг з неї, і біда чоловікові! За останні гроші купив, а тут така шкода! Давай він збирати той дьоготь пригорщами. Де не взявся купчик, ішов мимо, та порівнявшись із ним і давай лаятись: – Ех, ти, хохол! навонял здєсь дьогтьом!

– Еге, тобі він воня, – озвався чоловік. – Бо ти грошей за його не платив, а я заплатив за його п’ять кіп, то він мені пахне. ЦІКАВИЙ ПАН

Б

ув собі пан, заможний поміщик. Сидить він якось на рундуці і бачить, що хтось іде через його оселю. Погукнув пан на парнишку, що за ним ходив: –Біжи мерщій, та спитайсь, що воно за птиця така їде через мою оселю? Кинувсь хлопець миттю доганяти ту каруцу; біжить та гука на проїжджого, щоб підождав. Стало. Підбіга хлопчик, аж то якийсь пан їхав.

– Чого тобі треба? – пита проїжджий.

–Та послали пан спитати, що ви за птиця така тут їдете?

– Скажи ж своєму панові, – озвавсь проїжджачий, – що і ти дурень, і пан твій дурень. Вернувся хлопець. А пан: –А що?

–Та то якийсь знакомий.

–Як?

–Та так: і вас знає, і мене знає.

–Як же він знає?

–Та казав, що й ви дурень, й я дурень. Дав же йому пан дурня!

І в а н І в а нов и ч Ма н ж у р а 1851-1893

народні казки у записах

ІВАНА МАНЖУРИ

К У Р К А ТА Л И С И Ц Я - С П О В І Д Н И Ц Я

Я

к був собі чоловік та мав собі куропатку; а цей куропаток та зарані з двора заблудивсь, в великій пущі поселивсь. Нагляділа його лисиця своїм ясним оком.

– Ах ти, курушка, курушка, превеликий ти грішник, стань-ка пониже, к покаянію поближе – я тебе висповідаю!

– Не достойна ти, прескверна лисиця, мене сповідать! Я слихала такую вещь, що ти, лисиця, кури єш.

– Не встанеш ти по волі, встанеш по неволі; будуть орли налітать, будуть те древо клювать, будеш ти сама вставать! Як стали орли налітать, як стали те древо клювать, стала вона сама вставать. Як піймала лисиця курку в нігті та в кигті; як зачала крутить та вертіть, та не могла курушка терпіть. ЯК ПІВНИК ДО МОРЯ ВОДИ ХОДИВ

Б

ув собі дід та баба, а у їх курочка ряба та півничок. От побігли вони раз на смітник та й знайшли по зерняті. Півничок же своє ковтнув, а курочка вдавилась, лежить і не дише, крильцями не колише. Пішов півник до моря води прохати: – Море, море, дай води!

– Нащо води?

– Турі вода; Там і Турька лежить, І не дише уже, Крильцями, ніжками не колише уже.

– Піди до вола, хай ріг дасть.

41

Пішов він до вола: – Воле, воле, дай ріг!

– Нащо роги?

– Морю роги, Море мені води дасть.

– Нащо вода? і т.д.

– Піди до дуба, хай жолудь дасть. Пішов він до дуба: – Дубе, дубе, дай жолудь!

– Нащо жолудь?

– Волу жолудь, Віл мені ріг дасть.

– Нащо роги? і т.д.

– Піди до липи, хай лист дасть. Пішов він до липи: – Липо, липо, дай лист!

– Нащо лист?

– Дубу лист, Дуб мені жолудь дасть.

– Нащо жолудь? і т.д.

– Піди до дівок, хай сплетуть мені вінок. Пішов він до дівок: – Дівки, дівки, сплетіть вінки!

– Нащо вінки?

– Липі вінки, Липа мені лист дасть.

– Нащо лист?

– Дубу лист, Дуб мені жолудь дасть.

– Нащо жолудь?

– Волу жолудь, Віл мені ріг дасть.

– Нащо роги?

– Морю роги, Море мені води дасть.

– Нащо вода?

– Турі вода; Там і Турька лежить, І не дише уже, Крильцями, ніжками не колише уже. Сплели дівки йому вінок; поніс він липі, липа лист дала; поніс лист до дуба, дуб жолудь дав; поніс жолудь до вола, віл ріг дав; поніс роги до моря, море води дало, набрав півничок водиці, та поки приніс, аж курочку вже і черви сточили.

43

Д І Д , Б А Б А ТА К У Р О Ч К А РЯ Б А

Б

ув собі дід та баба, а у їх курочка ряба, та знесла яєчко, не простеє, золотеє. Дід бив – не розбив, баба била – не розбила, положили в черепочку, поставили у куточку; мишка бігла, хвостиком зачепила і розбила. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солом’яні двері риплять. Стоїть дуб.

– Двері, двері, чого ви рипите?

– Поспускай гілля, так скажу. Дуб і поспускав гілля.

– Як же, – кажуть, – нам не рипіти: був собі дід і т.д., солом’яні двері риплять, дуб гілля поспускав. Іде баран води пити: – Дубе, дубе, чого ти гілля поспускав?

– Збий собі роги, так скажу. Він взяв і позбивав.

– Як же мені не поспускати: був собі дід і т.д., баран роги збив. Прийшов баран до річки.

– Баран, баран, чого ти роги позбивав?

– А стань крив’яною, так скажу. Річка і стала крив’яною.

– Як же мені не позбивати: був собі дід і т.д., річка крив’яною стала. Приходе до річки попова дівка тарілок банити: – Річка, річка, чого ти крив’яною стала?

– А побий оту посуду, так скажу. Дівка і побила.

– Як же, – каже, – мені крив’яною не стати: був собі дід і т.д., дівка посуду побила. Прийшла дівка додому, а попадя саме діжу учинила.

– Чого ти, – пита, – посуду побила?

– А порозкидайте цю розчину по хаті, так скажу. Порозкидала попадя розчину, дівка і каже: – Як же мені не побити: був собі дід і т.д., попадя розчину по хаті порозкидала. Приходе піп: – Що це ти наробила?

– А одріж косу, так скажу. Піп узяв та й одрізав.

– Як же мені не порозкидати: був собі дід і т.д., дівка посуду побила, матушка розчину порозкидала, піп косу одрізав.

44

ВОВЧА КОЛЯДКА

Б

ув собі дід та баба, а в їх курочка ряба, півничок-співачок, семеро овечок і бичок-третячок. От вовчик та лисичка назнали та й кажуть: – Ходім до того багача колядувать!

– Ходім. От прийшли під хату та: – Діду, благословіть колядувать!

– Та нічого давать.

– Нам хоч бичка-третячка.

– Ну, колядуйте. Вони й завели: Солом’яний хлів, хлів, Солом’яна й хата; Живуть дід та баба І курочка ряба, І півничок-співачок, І семеро овечок, І бичок-третячок! Давай, діду, бичка-третячка! Вивів їм дід бичка, вони пішли і з’їли його.

– Ходім, – кажуть, – ще до того багача колядувать!

– Ходім. (Так вони ходили, поки не забрали всіх овечок, півника, курочку, а також і бабу). Приходять востаннє.

– Благословіть, діду, колядувать!

– Та нічого давать.

– Хоч сам вийди.

– Ну, колядуйте. Вони проспівали йому солом’яного хліва та: – Виходь, діду! Дід вийшов, вони і його з’їли. ЛИСИЧКА, ТИКОВКА, С К Р И П К А ТА К А П К А Н

Ї

хав чоловік дорогою та й загубив тиковку. Лежить вона проти вітру та й гуде, аж біжить лисичка.

– Бач, – каже, – реве, хоче ще злякати! От я тебе утоплю. Ухватила її за мотузочку, почепила на шию і подалась до річки. Стала тиковку топити, а та набирається води та булькотить.

– Іч, – каже, – ще і проситься! І не просись, бо не пущу От як тиковка вже набралась та й лисичку тягне у воду.

45

– Бач яка, – каже. – То просилась, а це шуткує. Пусти-бо! Всилу вона од неї вирвалась. От біжить, аж лежить на дорозі скрипка та на вітрі і гуде потихеньку.

– Бач, – каже лисичка, – ангольський голосок, так чортова думка. Та й обмина її. Біжить далі, – аж чоловік капкани розставив.

– Бач, – каже, – які хитрощі-мудрощі! Хіба вже на їх і .... не можна? Тілько сіла, а капкан її за хвіст.

– Бач яке, – каже, – ще й держе! Аж ось до тих капканів і хазяїн іде.

– Дивись, ще, може, і бить буде! А той чоловік узяв її та й забрав. ДВА ВОВКИ

Б

ув собі вовк та такий-то уже старий, що ніде вже нічого не пійма і не задере. «Піду, – каже, – ляжу на шляху, може, хто заб’є». Ото ліг та й лежить, коли це біжить молодий вовк.

– Дорові, дядьку!

– Доров.

– А чого це ви тут лежите?

– Та нездужаю вже і їсти добути; а ти ж хто такий будеш?

– Та я такого-то роду, може, чували?

– Знаю, – кае, – славні були увесь рід; чи і ти ж такий?

– Е, дядьку, я ще краще їх усіх; ось я вам зараз їсти добуду. Побіг та прямо на отару, а собаки як почують, та за ним, а він прямо на того старого лупе; добіг, перескочив через його, а собаки на старого; всилу-всилу він утік. Пішов далі, ліг. Аж ось біжить другий вовк.

– Чого це ви, дядьку, тут лежите?

– Та таке-то й таке, нездужаю вже і пропасти.

– От я вас нагодую.

– Та мене вже один нагодував. Ти сам чий будеш?

– Та я такого-то заводу.

– Е, ваші всі були лайдаки та мошенники.

– Ні, дядьку, я не такий. Аж ось їде чоловік кобилою і лоша біжить.

– Ідіть же, – каже, – дядьку, та ляжте у житі. Той пішов, ліг, а молодий як наскоче на лоша, погнав його у жито, задавив, ще й почав.

– Їжте, – кае, – дядьку. Чоловік же за лошам, а той вовк до кобили, зарізав і кобилу; пішов той чоловік, плачучи.

– Оце вам, – кае, – дядьку, днів на стілько хвате.

46

ЛИСИЧКА, ЗА ЙЧИК, ВОВЧИК, В Е Д М І Д Ь ТА Я К І Л КО

П

ішла лисичка-сестричка на богумиллячко. Іде день, іде два, – біжить зайчик-Степанчик.

– Лисичко-сестричко, куди ти йдеш?

– На богумиллячко.

– Озьми й мене.

– Так багато буде.

– Нічого! От пішли уже вдвох. Ідуть день, ідуть два, – іде вовчик-братик.

– Лисичко-сестричко, куди ти йдеш?

– На богумиллячко.

– Озьми й мене.

– Так багато буде.

– Нічого. Пішли втрьох. Ідуть день, ідуть два, – йде ведмідь.

– Лисичко-сестричко, куди ти йдеш?

– На богумиллячко.

– Озьми й мене.

– Так багато буде.

– Нічого! От ідуть день, ідуть два, – аж чоловік яму копа.

– Чоловіче, чоловіче, ми тебе з’їмо.

– Підождіть же, – кае, – поки я ями докопаю, хворостняком затрушу; ви поперескакуєте до мене, тоді і з’їсте.

– Копай же, та швидше. Докопав той чоловік ями, хворостняком затрусив; стали вони скакати та й попадали усі у яму. Сидять день, сидять два, захотілось їм їсти. Лисичка і каже: – Давай з’їмо того, у кого погане мня. Лисичка-сестричка, – каже, – добре, Зайчик-Степанчик – добре, Вовчик-братик – добре, Ведмідь – погане. Узяли ведмедя і розірвали. А лисичка-сестричка тушку з’їла, а кишечки під себе поховала, та як не стало вже у тих чого їсти, вона витягла ті кишечки з-під себе та їсть.

– Що це ти, лисичко-сестричко, їси?

– Та це я кишечки з себе тягну та і їм. Ті дурні пороздирали собі пуза, вона і їх поїла. Сидить день, сидить два, аж прилетів якіл, сів на дуба та й клюка.

– Якілку-братику, визволь мене з ції неволеньки! Якіл зараз що клюк, то і дрюк, що клюк, то і дрюк: наворочав їй повну яму дуб’я; вона і вилізла.

– Спасибі тобі, якілку-братику, що визволив з ції неволеньки; тепер якби ще нагодував! Якіл зараз полетів у степ, а там дівчина саме косарям обід несла. Він і давай перед нею биться, наче підбитий. Дівчина ту страву поставила та за ним, та за 47

ним, а лисичка і підібрала і той борщик, і кашку, і молочко, та ще і глечички побила.

– Спасибі тобі, якілку-братику! Визволив ти мене з неволеньки, нагодував; якби ще і напоїв! Якіл полетів, – аж ось везе чоловік барило на степ. Він сів на воронці та й клюка. Чоловік як розсердиться, як вихвате притику, як учеше по барилові, – потрощив його, вода розлилась, а лисичка і напилась.

– Спасибі тобі, якілку-братику! Визволив ти мене з неволеньки, нагодував і напоїв: якби ще насмішив! Якіл полетів у слободу, а там на току молотив чоловік з сином, та такий лисий, як коліно. Якілко і сів йому на лисину. Старий хотів спугнути, а син: – Стійте, тату, я його вб’ю! Та як учеше ціпом батька по лисині, – той і витягсь.

– Спасибі тобі, якілку-братику! Визволив ти мене з неволеньки, нагодував, напоїв і насмішив; якби ще настрахав! Якіл знов у степ, полетів, сів у чабана на гарбі та й клюка. Чабан як розсердиться, як учеше ґерлиґою по драбині, розбив гарбу; а собаки почули та за якілком, а той туди, де лисичка. Побачили її собаки – та за нею; гнались, гнались, аж поки у скоту загнали. Сидить вона там, сама себе пита, сама і одвіча.

– Очиці мої, очиці, що ви робили, як тікали?

– А ми усе дивились через кряж та через долину, через кряж та через долину.

– Я вам за це окуляри покуплю. Ніжки мої, ніжки, що ви робили, як утікали?

– А ми бігли швидко та рідко, швидко та рідко.

– Я вам панчішки покуплю. А ти, хвіст, що робив?

– А я через пень та через колоду, через пень та через колоду, щоб тебе Сірко­ Білко з’їв.

– А, так ти такий? Нате вам його, собаки! Та вистромила хвоста з нори, а собаки витягли її і розірвали. Л И С И Ч К А ТА Ч О Л О В І К

З

адумав чоловік, як би йому ту лисицю одурити, що вона така хитра. От напхав мішок соломою, щоб розтопирювачуватий був, та десь у дірку курячу головку застромив та й іде. Ось біжить лисичка.

– Бачу, – каже, – що якісь гостинці несеш.

– Які там гостинці! Кури несу на базар.

– Продай мені.

– Купи.

– А почому?

– Та з кого по сім з половиню, а тобі вже хай по сім.

– Добре, – каже, – лічи.

– Е,– каже,– я не хочу, щоб порозлітались; лізь сама у мішок та й лічи. Лисичка у мішок, він її й зав’язав там.

– Оттаке, – каже, – пусти, бо мені ніколи.

48

Той іде мовчки. А вона знов: – Оттаке, – каже, – то був день, а це стала ніч. Той іде собі. А вона: – Пусти, бо дивись: сякі-такі шутки та й сиди сутки. Прийшов той чоловік на базар, а вона: – Оттак! Не була на базарі, так буду. Зна, що шкура буде на базарі. ВЧЕНИЙ ВОВК

В

ивчив раз один чоловік вовка у повозці ходить. От їде, а пани і перестрівають його, здивувались та й кажуть: – Продай нам цього вовка.

– Купіть, – каже, – та тілько що ви з їм робитимете?

– Він у нас, – кажуть, – писарем буде. Ото сторгувались, він забрав гроші, а вони того вовка, і розійшлись. Через стілько там год той чоловік і здумав: «Піду та одвідаю свого вовка». Найшов того пана, пита, де вони того вовка діли.

– А він, – кажуть, – в Петербурсі геноралом; коли хочеш його побачити, так питай такого-то генорала. От він і пішов у Петербург. Зараз розшукав того генорала.

– Визвіть, – каже, – мені його. Ось виходе генорал та до його так строго: – Чого тобі? Так того чоловіка ця груба річ за серце й взяла; як крикне ж він на генорала: – А у ярмо і забув? І СОБА КАМ ПОТРІБЕН ПАСПОРТ

Т

о колись був у чоловіка старий собака, він його взяв та й прогнав.

– Дай же мені, – кае, – белет, що я в тебе жив. От той чоловік написав і пустив його на всі чотирі. Ходив той собака, ходив, баче, нема у чоловіка собаки, він взяв і пристав. Прийняли його, живе він собі день, другий. Коли це баче кота, може, такого здорового як і сам, а вони до сього дня один одного і в вічі не бачили.

– Ти хто такий?

– Я, – кае, – кіт, живу в хаті, хазяїна стережу. А ти хто?

– А я, – кае, – собака, ходю по белету, живу надворі, хазяїна стережу.

– Де ж твій белет?

– А же ось під ногою.

– Дай мені, я сховаю, а то піде дощ та й помочить.

– На, – кае, – та як потребую, то верни. От і стали вони товаришами. Тіки кіт раз вночі побіг за мишою та й упустив 50

той белет у солому, а хазяйка вдосвіта топила та й спалила. От став той хазяїн того собаку проганять. Він визвав кота та: – Давай мій белет! Нема, – кае, – загубив. Собака як кинувсь і розірвав кота. А не спали кіт його белета, коли б і досі товаришували, та й собаки б не блукали. Б Л О Х А ТА М У Х А

Л

етить муха з города, а блоха у город скака, та й зустрілись. Давай розпитуватись.

– Я, – каже муха, – не найшла добра у городі. Ото як попоїли, зараз усе поприбирали, позапирали, а ти і літай собі цілий день голодна. Та і голодній не дають спокою: то женуть, то трують; а у слободі я буду щодня і наїдена, і напита. Хоч і поїдуть де, я до дітей примостюсь та усе-таки наїмся. А ще як у сметану заберусь! У городі коли-не-коли її побачиш, а коли і доведеться залізти у неї, то лакей витягне, обсмокче, та як шкваркне об поміст, то тобі днів двоє ребра болять. А у слободі як упадеш у миску з сметаною, то баба так тебе ложкою у сметані і викине геть: така розкіш, їж, стілько душа бажа.

– А я, – кае блоха, – думаю це у город, бо у слободі народ усе робочий та худий, рідко коли у хаті і сидить, а не то, щоб спати: так собі цілий день голодна і блукаєш. Нападешся з голоду на кішку, а та тобі усі очі видряпа. А хоч хазяїн із роботи вернеться, що ж? Хіба він постелиться до діла? Де упав, там і заснув, чи на твердому, то й на твердому, та так тебе інколи придаве, що аж маслаки тріщать. А у городі я залізу де-небудь у перини, ляже пан ситий такий, там то мені і найда. П А ВУ К ТА С О П Л Я К

І

де павук з города, а сопляк у город, та й зійшлися.

– Де це ти, – пита павук сопляка, – ідеш?

– Та іду у город.

– Чого так?

– Та на селі чортма мені життя. Мужик як висякається, зараз тебе шкваркне об землю та ще і ногою розітре. А в городах, я чув, там нашого брата у хусточки збирають та у кишеню ховають.

– Правда, – кае. – А я це з города на села подаюсь, – кае павук, – бо у городі, де тілько у горниці не перепну павутиння, зараз мене і зметуть; а там на селі я поселюсь де-небудь у мужика та й житиму.

51

Б Р А Т И К ТА С Е С Т Р И Ч К А

Б

ули собі чоловік та жінка і був у них один синок і дівчинка. От їм і случилось так, що рідна мати того хлопчика померла, а той чоловік і забрав собі другу жінку. От та жінка та так зненавиділа того хлопчика, що через його захворіла: от-от умира. Чоловік і пита її: – Чого ти, жінко, бажаєш, може, воно тобі поможе?

– Якби ти, – каже, – убив цього хлопця та наварив з його м’яса, то я б наче одужала, якби його поїла. Той чоловік пішов на двір та й робе довбню, а хлопчик до батька: – Що се ви, тату, робите?

– Довбню.

– Нащо?

– Тебе убивать. Та як торохне того хлопця по лобі, той і покотивсь, як груша. Тоді взяв його вніс у хату, порізав, наварив та й дає жінці.

– На, їж, жінко, та одужуй. Ото попоїла вона і одужала, а сестричка того хлопчика позбирала кісточки, у рушничок завернула та й закопала під порогом. А опівночі з тих кісточок вилетів голубець, сів на віконці та й співа: Ой буркуку, буркунець, Був у батька одинець. А мій батько – убий-душа, А мачуха – із’їж-душа, А сестричка – попрятниця Мої кісточки попрятала, У рушничок завертіла, Під порогом закопала. Скоро по цій пісні дознались про все люди та вивели обох у чисте поле, розстрелили і пух за вітром пустили. І В АС И К ТА О Л Е Н О Ч К А

Б

ули собі дід та баба, а у них двоє діток: Івасик та Оленочка. От старі пішли десь, а їх послали полуничок ірвать. Івасик усе ірве у глечичок, усе ірве у глечичок, а Оленочка з дітьми грається. Вже ось і вечір, треба їм додому. У Івасика повненький глечичок, а у Оленки тілько на споді. Оленка тоді узяла зарізала Івасика, ягідки у свій глечичок пересипала, його глечичок розбила, а самого закопала. От на його гробку і виросла бузининка, та така гарна, правенька, а чумаки йшли, угляділи та: – Бач, – кажуть, – яка ловка бузининка де виросла! Давай зріжемо та зробимо дудочку. Зробили вони дудочку, один заграв, а та дудочка так і вимовля: Помалу-малу, чумаченьку, грай, 52

Не врази мого серденька вкрай, Мене сестриця згубила, Ножик у серце встромила, Як по ягідки ходила.

– А дай я! І другий заграв, – дудочка і тому теж. От приїхали чумаки у те село, де жив Івасиків батько, та прямо у його ночувати і стали. Ото і хваляться, яка у них дудочка єсть.

– А дайте, – каже, – і я заграю. Узяв дудочку, а вона йому: – Помалу-малу, батеньку, грай... і т.д. А мати і собі: – А дайте я! А дудочка і їй: – Помалу­малу, матусю, грай... і т.д.

– Ану ти, Оленко. Вона взяла, а дудочка: Помалу-малу, сестричко, грай, Не врази мого серденька вкрай; Ти ж мене згубила, Ножик в серденько встромила, Як по ягідки ходила. Давай її допитувать, – вона і призналась. Взяли вони вивели коня-неука та до хвоста йому її прив’язали – тільки її й бачили. Т Р И К РА Ш А Н О Ч К И

Б

ув собі царенко і поїхав десь свататись. Так де вже він не питав, і між царями, і між панами, і між жидами, – ніхто не йде, та й не йде за його. От йде він базаром, журиться, а баба підійшла та й пита: – Чого ти, Іване-царевичу, журишся? Дай мені триста рублів грошей, я тобі дам три крашаночки, як розіб’єш, буде тобі три баришні, яку схочеш, ту і забереш. Дав він їй ті триста рублів, забрав ті крашаночки і поїхав. От виїхав у степ та й каже: – Що ж я буду за молодець, коли не розіб’ю крашанки? Зараз цок одну, – явилась така пишна баришня та кричить: – Пити, паничу, пити! А тут же тобі ні рисочки. Вона і замерла. От їде він далі; проїздив стілько там, дай, дума, другу крашанку розіб’ю. Зараз розбив, – аж вийшла ще краща баришня, та і ця голосе: – Пити, паничу, пити! А води знов і близько нема. Замерла і ця. От третю як надумав вже бити, так став коло криниці. Тілько ото розбив, – аж вийшла ще краща за тих двох та: 53

– Пити, паничу, пити, – кричить. Він зараз зачерпнув води, напоїв її, – вона і зосталась жива. От почали вони збиратись додому, він і каже: – Як же я тебе голу повезу?

– А ти, – каже вона, – із’їзди попереду сам та привези мені одежу, а я тут поки на вербі посидю. От злізла вона на вербу – там коло криниці і верба така була, – він і поїхав. Через яке там врем’я ідуть цигани та й стали шатром недалеко коло тії криниці. Ось одна циганка і пішла по воду, стала набирати відра, дивиться, – аж у криниці з тієї баришні тінь. Циганка побачила, думала, що то тінь її, та й каже: – Яка я хороша та вродлива, за що мене милий не любе? А та з верби: – Брешеш, циганко-поганко, це я. Циганка зирк-зирк, та вп’ять до криниці.

– Яка я, – каже, – хороша та вродлива, за що мене милий не любе? А та з верби знову: – Брешеш, циганко-поганко, це я. Циганка ще зирк-зирк навкруги; та так до трьох раз, а за третім разом і побачила її, давай просити: – Злізь та й злізь.

– Ні, циганко-поганко, не злізу.

– Злізь, – каже, – бо я як піду до табора, так там мені скують такого зуба, що я вербу перегризу і тебе з’їм. Та все не злазить. Побігла циганка-поганка до табора, скували там їй того зуба, прибіга вона та й хвалиться: – Ось злазь, бо бач, який у мене зуб, зараз перегризу вербу і тебе з’їм, – та вербу гризь, гризь. Та баришня проситься: – Не гризи, – каже, – я сама злізу.

– Ну так би і давно. Злізла та баришня, циганка її розпитала та й пхнула у криницю, а сама одежу свою поховала, злізла на вербу та й сидить. А та баришня перекинулась рибиною та й плава у криниці. От вернувсь той царенко, подививсь на ту циганку, що вона така чорна та: – Чого це ти, – пита, – мила, почорніла?

– Од сонця, милий, почорніла, а од вітру змарніла.

– Ну, треба, – каже, – тебе оббанити, – та й послав хлопця до криниці по воду. А той хлопець що не набере води, то та рибина і виверне, все і виверне.

– Ідіть, – каже, – хазяїн, самі, я не наберу. От царенко тілько пустив цеберку, та рибина і вскочила в цеберку.

– Бач, – каже, – яка хороша рибина, озьмім її додому та зажаримо. От як приїхали, зараз та циганка-поганка наказує повареві, щоб і луску, і потрушок з тії рибини, – усе попалив. А повар як чистив її та й упустив одну лусчину, а вона йому до підбора і прилипла, а він десь як ходив по подвір’ю та і загубив її. І виросла на тому місці така яблунька, і такі на ній яблучка, що як 54

підійде царенко – самі до його ірвуться, а як підійде циганка-поганка, так угору уходять. От і розлютувалась циганка: – Зрубать та й зрубать ту яблуньку та зробити з неї кровать. Таки зробила по-своєму, зрубали ту яблуньку, зробили кровать, та тілько ото полягають спати, кровать і промовляє: – Лежить мій миленький, як пір’їна, легенький, а циганка-поганка – як камінь на серці. Сказала раз, – вони не вчули, вона і вдруге, – знов не чують, а за третім разом циганка й почула та на другий день і заказує, щоб ту кровать порубать і спалить. Зараз заходились, порубали, а одна трісочка одскочила, упала за порогом та і стала баришнею. От став царенко з циганкою весілля гуляти, а вона зробила голубця, сама стала біля порога та й пустила того голубця. А той голубець походжа та: – Буркуку, буркуку! Яка циганка-поганка на посаді сидить, а мила біля порога стоїть! Одразу й не розібрали, що той голубець вимовля, а там царенко як почув, та зирк на циганку, а потім до порога, – зараз і пізнав. От повінчавсь з тією баришнею, а циганку-поганку коню-неуку до хвоста прив’язав та й розметав скрізь. БЕЗРУКА ЦАРІВНА

Б

ув собі цар та цариця і було у них двоє дітей: син та дочка. От як цар помер, вони і положили промежду себе: «Я, – каже царенко, – ніколи не оженюсь». « А я, – каже царівна, – ніколи заміж не піду». Ото пожили вони чи рік, чи два, царенко і каже: – Що було, те пройшло; поїду я свататись. Сестра йому на те нічого; він і поїхав та й висватав собі десь царівну. От та царівна та так не злюбила тії його сестри, що тілько і дума, як би то її cкопіювати. От од’їжджа він раз, а вона, та його жінка, взяла та самим кращим його хортам лапи і поодрубувала. Приїздить він, поздоровкавсь уперве з сестрою, удруге з жоною, вона йому і каже: – Яка у тебе сестра люба та мила, а як ти поїхав, вона взяла та самим кращим хортам, що я від батька привела, лапи і поодрубувала.

– Нічого, – каже, – сестра дорожча хортів. От виїздить він і вдруге, а вона взяла та самому луччому шашкові лапи і поодрубувала. Вернувсь він, поздоровкавсь уперве з сестрою, а удруге з жоною, вона йому і каже: – Яка у тебе сестра люба та мила, а як ти поїхав, так вона самому кращому шашкові, що я від батька привела, лапи повідрубувала.

– Що ж таке, – каже, – сестра дорожча шашка. От і утретє од’їздить він, а вона взяла шаблю та самому найкращому його ко55

неві ноги і поодрубувала. Ось він вертається, поздоровкавсь уперве з сестрою, удруге з жоною, вона йому і каже: – Яка у тебе сестра люба та мила, а як поїхав ти, вона найкращому коневі, що я од батька привела, ноги поодрубувала.

– Що ж, – каже, – сестра дорожча коня. От їде він учетверте, а вона, та його жінка, саме сина привела, та й того не пошкодувала, одрізала йому головку та й послала за ним. Приїздить він, поздоровкавсь уперве з сестрою, удруге з жоною, а вона йому і хвалиться: – Яка у тебе, – каже, – сестра люба та мила, а як знайшовсь у тебе син, вона і його не пошкодувала, головку йому одрізала. Він тоді і розсердивсь, зараз взяв руки їй поодрубував та і прогнав, а вона і пішла собі, хоч би словечко йому сказала. Ото і пішла вона десь у ліс, ходе там, пропитується, чим найде. А в другому царстві та був царенко, та де він уже не їздив свататись, де не питав, ніхто не хоче за його йти. От і сниться йому раз: кинь ти, каже, сватать, а їдь у такий-то ліс, там ходе безрука царівна, то тобі і пара. Він нікому не похваливсь, осідлав коня, поїхав. Приїздить у той ліс, давай шукать, давай шукать, а далі гукать; вона і озвалась: – Тілько, – каже, – якщо мужицький пол, то привези мені одежу, бо я гола.

– Як же, – каже він, – не мужицький, що я приїхав тебе сватать. Так вони ото, не бачачи одне одного, і розпитались. Одяг він її і повіз до свого батька. Привозе та й каже: – Найміть, тату, оцю дівчину в робітниці.

– Та нащо вона нам, сину, така безрука?

– Та нічого, тату, хоч просо товктиме. А вона не каже, якого вона покоління і роду. От царенка батько ізнов почав возити та сватати: і тепер ніхто не йде.

– Озьму ж я, – каже, – тату, оцю безруку, ця вже піде. От одгуляли весілля, він і од’їжджа десь года на два, а вона без його заходилась та привела йому двох синів, як соколів, що у ліве вухо сонце сходе, а у праве заходе. Та й пише йому письмо, що яких-то вона йому синів найшла, щоб приїхав подивитись. От роботник як поїхав з тим письмом, та заїхав до тієї її невістки, попрохавсь ночувати, та ввечері і почав хвалитись, що яких-то їхня цариця синів собі знайшла. Та зараз і догадалась, хто це, та взяла те письмо переписала, що «єсть у мене два сини, як пси». Привіз йому той роботник письмо, він прочитав та й пише: «Стребить, поки я вернусь». Вона прочитала, плаче: «Не можна, – дума, – цьому буть»; посила другого. І цей другий теж заїхав до невістки, вона і цьому підмінила письмо. Знов він пише: «Поки я вернуся, стребить». Вона таки не віре, та догадалась про невістку, приспособилась, забрала дітей та й пішла собі. От ходила-ходила, а ті сини ростуть, як з води йдуть. Тілько раз і захотілось їй пити, аж ось, баче, і криниця. Вона тільки-що нахилилась до неї, та й упустила одного сина. Шатнулась за ним та й другого туди. «Утоплюсь же, – каже, – тепер і сама!» Та скік у криницю, аж дивиться, – у неї руки одросли. Тоді вона повитягала синів та й пішла знов. Ходила, ходила, вже і сини бігають, та й набрела на свого брата, а він уже її і забув, що вона і на світі єсть. От і проситься до його ночувати. Брат 56

же каже, що можна, а невістка пізнала та давай її проганяти, що «ми пустимо її, вона ще нам нечисті напустить!» Все ж пустили. От його діти і її діти бігають умісті, граються та й давай їх просить: – Ви здалека, розкажіть нам казочки.

– Ми, – кажуть, – не вміємо, хіба наша мати. Тут і сам той царенко до неї: – Ти людина, – каже, – бувала, скажи та й скажи нам казочку.

– Добре, – каже, – я скажу, та тілько поставте мірку горіхів та не перебивайте мене, що б я не казала. От поставили їй мірку горіхів, посідали, слухають. А вона що слово скаже, то два горіхи й бере.

– Як був собі цар та цариця, два горіхи в щот, і було у них двоє дітей, два горіхи в щот... (Вся казка повторюється заново, тільки за кожного фразою добавляється «два горіхи в щот»). От як уже доказала до краю, царенко зараз її і пізнав, цілує та обніма, а ту свою жінку прив’язав жеребцеві до хвоста та й розметав. А її скоро найшов чоловік та й живуть. ПОПІВНА В ЛІСІ

Т

о та був собі піп. От вмерла у його жінка і приказує йому: – Гляди, – кае, – на ці черевички, та як буде тобі треба жениться, то на кого вони прийдуться, ту і сватай. От поховали попадю, став він скрізь їздить ті черевички примірять та щоб свататься. Де вже він не їздив, де вже не був, – не приходяться ні на кого. Вернувсь додому: – Ану примір, дочко. – (А у його була й дочка). Та приділа, – як тут і були.

– Ну, – кае, – дочко, убирайсь, поїдьмо вінчаться! Та огинається, звісно, не хоче, а далі баче, що вже не совлада, та й втекла в ліс. Поїхав він, найшов її, вп’ять силує. Вона вдруге втекла та найшла ополисту грушу та й живе там, а люде їхали, найшли й привезли. Оддали попові, той все своє: «Вбирайсь вінчаться».

– Постойте, – кае, – тату, піду уберусь. Пішла в другу горницю, трохи загаялась, а він і гука: – Чи скоро?

– Та зараз, – кае. А сама крізь землю йде, так уж їй Бог дав. Він ще: – Скорійш убирайся.

– Зараз, – кае, – зараз. А сама вже під землю йде. Ждав він, ждав, а там одчинив двері, – аж нема; а вона як пішла попід землею, то вийшла аж у лісі, ходе та блука. Аж приходе до дворця, та куди не зайде – все дверей нема. От вона торкнулась об стіну, – стіна розступилась, а вона й пройшла всередину. Ходе по горницях, – а там такого 57

крові та гною! От вона заходилась, поприбирала все, тіки чує, біжить дванадцять верхівців, вона в комин скорійш і стала. От приїхали ті верхівні, ввійшли та й кажуть: – Е, братця, хтось у нас є, бо все поприбрано. Ськали, ськали, – не найдуть.

– Єй, – кажуть, – хто б там не був, як стара женщина, то будеш нам мати, а як молода, то будеш сестра. От вона і вийшла, поздоровкалась, собрала на стіл, вони пообідали, кажуть їй: – Гляди ж, сестро, будем ми дванадцять день спать, то ти дванадцятого дня дожидай як Бога. Дванадцятого дня у дванадцятому часі буде над нами висіть гиря, то ти її одчепи, а нас побуди. Сказали й полягали. От ходе вона скрізь сама, тіки раз перестріва її стара баба і кае: – Драстуй, дочко, я цім братам, – кае, – мати, тіки я заклята і не можу до них явиться. Ти слухай: вони в змієвому владенію, він на дванадцятий день прилетить за ними, то ти дивись, як буде летіти, то піди ти до такого-то колодязя, набери води, та нарви такого-то зілля і завари, а змій, як сяде з тобою гуляти, то ти його і напій. Набрала вона води, заварила зілля, дожида дванадцятого дня. Коли це на дванадцятий день, в дванадцятому часі, глянула вона, – висить гиря, вона взяла і одчепила, а тут летить і змій, глянув у вікно та й кае: – Бач яка красавиця, а сволочі досталась, давай хоч через вікно поцілуймося.

– Ні, – кае, – іди до мене, посідаймо. Посідали, вона подчує його тим зіллям, він випив і лопнув. Тоді вона побудила їх.

– Ну, спасибі, – кажуть, – сестро, що гирю зняла, бо вона якби упала, то старшого б убила – то нас змій так наказує, як заспимо. От їдуть вони на охоту і приказують: – Гляди, як хто прийде, та буде що давать, нічого не бери, і до себе не пускай. А зміїха як розчухалась, хто її змія стребив, та убралась бабою й пішла. Приходе до неї: – Дорова, дочко! Що це нікого нема, а ти тут сама? Сідай та побалакаєм. Балакали, балакали, зміїха й кае: – Ось на тобі, дочко, цю сорочку. (А зміїха та перекинулась тією їх матір’ю). «Що ж, – дума, – брати не знають, що в них мати є; дай озьму». Прийшла та й наділа, як наділа, так і померла. Наїхали брати, плачуть; стали в домовину убирать, як зняли сорочку, вона й ожила. Од’їжджають вони вдруге та ще строгійш наказують, щоб ні з ким не зналась. Тільки вони виїхали, а зміїха вже тут.

– Дай, – кае, – дочко, я тобі в голові поськаю. Ськала, ськала та в косу булавку і встромила, як встромила, – та і вмерла. Приїхали брати, кинулись, плачуть, стали на смерть убирать, стали волосся розчісувать і вичесали ту булавку, – вона вп’ять ожила.

58

Од’їжджають втретє та ще строгійш наказують. А зміїха та перекинулась вже дівчиною, приходе до неї: – А давай, – кае, – посестраємось, я тут тож сама у лісі живу. Стали балакать і помінялись перстнями. Вона як наділа перстень, тут і вмерла. Приїхали брати і те і се робили, – ні, кажуть, не оживе. Взяли зробили скляний гріб і поставили позолочений стовп, та щодня і ходять до неї, – здоровкаються, а вона лежить, як жива. А царенко їздив по морю золотою лодочкою та й набачив той стовп. «Щоб це воно було, що я ніколи не бачив, піду, – кае, – подивлюсь». Прийшов до стовпа, як углядів її, – дивиться, не надивиться, а далі взяв та й вкрав її з гробом та й привіз додому і поставив у себе в кімнаті; як спати ляга, то і її з собою кладе, де іде, то її запира у кімнаті. От сестри – давай та й давай подивимось, чого брат запираться став. Раз поїхав він на охоту, вони ключик підібрали – та туди. Вони як побачили її, а вона в перстнях вся, а звісно дівота до тих перстнів – постягали, – вона і ожила, а царівни врозтіч і кімнату покинули. А вона як встала та й пішла собі аж у той ліс до братів. Приходе, аж її зустрічає дідок.

– Драстуй, дочко, я, – кае, – твоїх братів заклятий батько; не можу сам до них об’явиться, тут, – кае, – як прилетіла зміїха та всіх братів порубала, а ти, дочко, піди до такої-то криниці озьми води та позціляєш їх. От зробила вона все, що дідок казав, поживила їх, і живуть по-старому. А царенко як вернувсь з охоти, – а він де їзде та так за нею скуче! – та зараз у кімнату, глядь, – аж нема. Він біга, розпитує, чи не бачив або не чув хто? А сестри як побачили, що він так побивається, та й признались. Він тоді у той ліс, давай її сватать, посватав, оженивсь та й живуть, лопатою воду носять, постолом добро возять. Д І Д ТА РА К

Б

ув собі дід та баба і жили вони коло моря, а дітей у них не було. То було дід налове риби, баба напече, поїдять, ще й останеться. От вони і жаліються: – Це, – кажуть, – якби були у нас дітки, що б там осталось, вони б і поїли. І пішли вони до якоїсь бабки, та і поробила їм, що у їх найшлось двоє діток. Як найшлись ті діти, перестала риба ловиться; що дід не піймає, баба напече, дітей нагодують, самі поїдять, що останеться, та й сидять голодні. Давай вони знов жалітись: – То, – кажуть, – як не було дітей, було що і їсти, а тепер голодні сидимо. Бог і забрав дітей. Як забрав, оптом перестала риба ловитись.

– От, Господи, – жаліються, – як були діти, то хоч коло них конпетувались, а як не стало дітей, не стало і риби. Пішов дід раз до моря, став рибалчити та й піймав рака. Приніс додому.

– Розводь, – каже, – вогонь, будемо хоч рака пекти. Той рак і каже: – Ей, діду, не печи мене, та піди до моря, та встроми по лікті руки на тому 59

місці, де ти мене піймав. Пішов дід та й витяг мішок грошей. Зараз накупив, чого йому було треба, та як почав жити, та скоро і прожив ті гроші. От як проживсь, знов за рака.

– Клади, бабо, вогонь, будемо рака пекти. А той рак у його все це врем’я десь у будці захований був. Рак і проситься: – Не печи мене, діду, та піди на те місце, де мене піймав, та встроми ноги по коліна. Пішов дід, встромив ноги та й витяг лантух грошей. Як пішов же дід на ці вже гроші розживатись, як пішов, – вже і лавками торгує. От раз рак йому і каже: – Іди, діду, сватай за мене царівну.

– Як же я за тебе свататиму, що ти рак?

– Та йди, – каже, – сватай. От пішов дід до царя.

– Оддайте, – каже, – вашу царівну за мого рака.

– За якого рака?

– Та таки за простого рака.

– Як же за його, – кажуть, – оддати, коли він рак? Ну та хай, скажи своєму ракові, що як будуть у нього такі прислуги, як у мене, такий дворець, як у мене, та ще од його дворця та до мого буде міст – одна дошка срібна, а друга золота, один стовп золотий, другий срібний, один гвіздок золотий, другий срібний, а по тому мосту, як їхатиме, щоб сади цвіли, а як вертатиметься, то щоб вже і садовина поспіла. Приходе дід та й хвалиться ракові.

– Нічого, – каже, – можна. От устав дід уранці – аж сам злякався. Кровать у його та дворець, що чистіший ще від царського. Сіда він у карету і того рака кладе, їдуть мостом – по боках такі сади цвітуть. От що ж робить? Треба царівні йти за рака. Повінчались вони, а він удень під припічком живе, а вночі з його такий молодець робиться! От царівна підгляділа, де він свою шкаралупу хова, взяла та й спалила її. Прокинувсь він уранці, до шкаралупи – аж горе, нема.

– Ну, – каже, – коли не хотіла ти мене ждати, поки мені строки вийдуть, тепер нескоро побачиш; хіба на ось тобі залізні черевики, як вони попорються, то може я й вернусь. Сказав та й пішов собі. От вона живе та й живе, вже і забула про його, коли це баче – черевички ті порються, аж ось і він іде. Тоді вже і стали собі як слід жити. НЕЩАСНИЙ ДА НИЛО

Б

ув собі Нещасний Данило. Де вже він не ходив, де не служив – все, що не зробе, пак як за водою і піде; нічого в його нема. От і найнявсь він до чоловіка.

– Посійте мені десятину пшениці, то я вам і послужу год. Став він служить, стала його пшениця сходить; стала хазяйська в стрілки 60

йти, а його вже в колос; хазяйська в колос, а його вже й поспіла.

– Ну, – кае, – завтра піду скосю, то це мені і буде. Коли се вночі набіга туча, як ударив град, вибило пшеницю. Пішов він, плаче.

– Піду, – кае, – ще де в другім місці наймусь, то Бог погодить. Приходе до другого хазяїна: – Озьміть мене, – кае, – в год, я вам хоть он за те поганеньке лоша служитиму. Став він служить, стало те лоша поправляться, така з нього путня коняка вийшла! «Оце, – дума, – дослужу та й поїду». Коли се вночі набігли вовки і розірвали. Плаче він: «Піду ще де наймусь». Приходе ще до чоловіка, а у того чоловіка та на могилі камінь лежав, хто його зна, де він і взявся, може, його ніхто і не рушив одвіку.

– Наймусь я, – кае, – до вас за цей камінь. Став він служить, став той камінь міняться, стали по йому різні цвіта: один бік червоний, другий – срібний, третій – золотий.

– Ну, – кае, – камінь вже нікуди не дінеться. Коли се завтра так йому строк, а щось прийшло і стягло той камінь к чортам! Плаче він, жаліється, що от стіки служив, нічого йому Бог не дає.

– Що ж, – кажуть, – як ти такий нещасний, іди ти до царя, як він нам всім отець, то він і тебе прийме. Послухав він, пішов до царя, цар і помістив його в двірню: – Роби, – кае, – що буде, подивлюсь, який ти нещасний. От дивиться цар, що Данило, що не зробе, то лучче його не буде та й кае йому: – Що ж ти кажеш, що ти нещасний, а що не зробиш, то кращого не буде; хочу я тебе наградить. Взяв насипав три бочки: одну золота, другу вугілля, а третю піску і кае: – Як угадаєш, де золото, буть тобі царем, а як вугілля – буть тобі ковалем, а як де пісок, то і впрям ти нещасний; дам я тобі коня і зброю, і їдь ти з мого царства. От ходив він, ходив, лапав, лапав...

– Ось, – кае, – золото. Розбили, – аж пісок.

– Ну, – кае цар, – впрям ти безщасний; їдь з мого царства. Мені таких не треба. Дав йому орудіє, зброю, козацьку всю одежу, він і поїхав. Їде він день, їде і другий, – нема ні йому, ні коню їсти. Їде третій день, баче – стіг сіна стоїть. «Це, – кае, – хоть не мені, так коню буде». Став до стога під’їздить, – він і зайнявсь. Плаче Данило, тіки чує, щось кричить зістов: – Рятуй мене, бо згорю!

– Як же я тебе, – кае, – рятуватиму, що я і сам не приступлюсь.

– А ти, – кае, – подай своє орудіє, я вхватюсь, а ти і витягнеш. Подав він туди орудіє і витяг таку здорову гадюку. «Таке!» – дума. А вона йому і кае: – Коли ти мене витяг, то одправ і додому.

– Як же я тебе одправлю?

– Бери мене, – кае, – на коня, та куди я буду головку хилить, туди і верни. От хиле вона голову, а він поверта; їхали, їхали і приїхали до такого дворища, що любушка й посмотріть! Зліза вона і кае: 61

– Перестій же ти тут, а я до тебе скоро вийду. Сказала і полізла під ворота. Стояв він, стояв, ждав-ждав, плаче, а тут і вона виходе такою розубраною, красивою баринею, одчиня ворота: – Веди, – кае, – коня та закусиш і спочинеш. Пішли в двір, а посеред двора дві кринички; набрала вона з однії стаканчик води, поставила, сипнула жменю вівса.

– Став, – кае, – коня. «Таке, – дума, – три дні ми ні їли, ні пили, а вона, як на сміх, жменю вівса дала». Пішли в горницю, вона і йому шматочок булочки і стаканчик води поставила. «Що ж мені тут їсти?» Коли гляне в вікно – овес і вода цілі, а кінь уже наїдається. Гризнув він булочки, хльобнув води – уже наїдається, а все ціле.

– Що, – кае, – наївся?

– Спасибі, вже.

– Ну, лягай же спочинь. Встає він на другий день, вона йому і кае: – Кинь ти мені своє орудіє, коня і одежу, а я тобі дам свою. Дає йому сорочку і орудіє.

– Це, – кае, – таке орудіє, що скільки б сили не було, як махнеш, якого не достанеш, то той тільки в живих буде, а сорочка така, що тебе, як надінеш, ніщо не озьме, і їдь ти до такого-то трахтиря, там тобі об’являть, що їхній цар визива богатиря, то як поїдеш до його і женишся, то жінці до семи год правди не кажи. От попростились, він і поїхав. Приїжджа до трахтиря, його розпитують: що та відкіля. Як узнали, що з чужої землі, і кажуть йому: – Найшла на нашого царя чужа земля, не може цар сам одбиться, а виклика богатиря, щоб його царство одвоював, його дочку забрав і його до смерті догодував. Показали йому, куди їхать, він і поїхав. Доступив до царя: – Так, – кае, – і так, можу я цю чужу землю одбить, дайте мені тільки двох козаків, як що случиться, щоб звістили. Виїхав він з козаками в поле.

– Лягайте, – кае, – спіть, а я постережу. Тільки ті поснули, біжить чужа земля.

– Звертай! – кричить.

– Ні, – кае, – звертай ти! Чужа земля як зачала кулями кидать, як зачала кидать, – чисто тих козаків покрила. Він тоді як махне своїм орудієм – яких тільки не достав, то ті і живі остались. Одбив, от то раді йому такі всі, одгуляли весілля, сів він на царство і живуть собі. А та чужа земля давай до царівни підшанцьовуваться: – Що ти пішла за такого, що хто його зна і звідки він, а ми ж все ж царі, ти взнай, чим він орудує, то ми його стребим, а тебе заберем. Вона і давай його випитувать.

– Що ж, – кае, – вся сила от в сих перчатках. Вона їх з його сонного зняла та і оддала їм. От виїжджа він на охоту, вони перестріли його, давай тими перчатками махать, а він як махнув своїм орудієм, которих побив, а тих привів і в темницю посадив. Вона вп’ять до його: 62

– Де та й де ваша сила?

– Сила моя, – кае, – в цих от сапогах. Вона і чоботи з сапогами зняла, випустила їх і оддала. Виїхали вони проти їх, він вп’ять таки которих побив, а которих забрав та в темницю посадив. Та вже в третій раз признався: – Сила моя, – кае, – в цьому орудію та на мені сорочка така, що мене ніщо не озьме. Давай вона його улещать: – Ви б, – кае, – в баню сходили та змились, мій батюшка завжди так робив. Він і подавсь. Тільки що роздягсь, – вона і підмінила його орудіє і сорочку та й оддала тим. Виходе він з бані, – тут його взяли, посікли, порубали, склали в мішок, положили на коня і пустили. От кінь ходив-ходив, блудив-блудив, та згадав старе місце, де жив, та й прибивсь до свого дворища. А та його добродітилька побачила та й кае: – Е, – кае, – щось уже Данилові заподіялось. Зараз взяла його, перебрала, перечистила, зложила, з одного колодязя набрала цілющої води, а з другого живущою покропила, він і ожив.

– А що, – кае, – я ж тобі казала, не кажи до семи год жінці правди, – не послухав. Він уже стоїть та мовчить.

– Ну, – кае, – перепочинь, та я тобі ще щось друге дам. На другий день дає вона йому ретязь і приказує: – Смотри, їдь до того трахтиря, де і вперве був, та як станеш вранці вмиваться, проси його, щоб він бив тебе цим ретязем якдуж подовж спини; як тільки ти води хлюпнеш, то вп’ять будеш у жінки, та тепер уже їй нічого не кажи. От поїхав він до того самого трахтирщика, переночував, як став вмиваться і просе: – Як хлюпну я, хазяїн, в первий раз води, то бийте мене цим ретязем подовж спини скільки сили. От хлюпнув він, той як учеше його по спині, – він і перекинувсь конем, та таким конем, що любушка й посмотріть. Хазяїн так рад, так рад, от, дума, одного привів, а другим сам став. Зараз на ярмарок, став продавать, а цар і побачив.

– Продай, – кае, – що тобі дать?

– Та давайте п’ять тисяч. Цар вийняв гроші, взяв і оддав. Приходе в дворець, хвалиться: – Піди, душенько, посмотри, якую я ето лошадь укупив. Пішла вона, як глянула: – Е, – кае, – це моя погибель; треба його зарізать.

– Що ти, душенько, як можна?

– Ні, заріж та й заріж. Стали готовить ножі, топори, а дівчинка прибігла, обніма його та й кае: – Коню мій любий, коню хороший, який ти прекрасний, та будуть тебе різать. А він до неї і гиготить: – Ти, – кае, – дивись, де перша капля крові упаде, та озьми ту каплю і закопай в саду.

63

Зарізали його, дівчинка зробила, як він наказував, понесла в сад і закопала. І виросла з тії крові така вишня! Один лист срібний, другий золотий, третій ще який, все разні. Пішов раз цар в сад, углядів ту вишню, любує її та й хвалиться цариці: – Посмотри, яка у нас в саду вишня хороша, хто зна, коли і виросла. Та як глянула: – Е, – кае, – це моя погибель, треба її зрубать.

– Що ти, як можна, сама лучча в саду краса та зрубать?

– В одно зрубай. Стали готовиться, а дівчинка прибігла та: – Вишенько моя, вишенько, яка ти хороша, з коня вродилась, та будуть тебе завтра рубать.

– А ти, – кае, – дивись, де перша тріска впаде, то озьми і пусти на воду. Зрубали вишню, дівчинка все зробила, як він казав, пустила трісочку, – і такий з неї селезень виливсь, що любушка й посмотріть. От пішов цар на охоту, як побачив, – а він так сам до рук і йде. Цар одежу з себе, в воду і поплив за ним: той далі та й мане. Та манув, манув, як одвів до берега, тоді як схватиться, упав на березі, перекинувсь чоловіком, надів свою одежу, а то Данилова і одежа була.

– А пливи, – кае, – сюди. Приплив той, він його вбив тут, пішов во дворець.

– А де тут така-то дівчина? – Показали йому. – Ну, – кае, – ти мене вдруге на світ родила! Та й став з нею жить, а свою жінку до хвоста прив’язав і розметав. БЕ ЗЩАСНИЙ ДА НИЛО

Б

ув собі Безщасний Данило, і де він уже і за віщо не служив, все у його нічого немає. От добув він десь раз строку, іде, плаче. Зустріча його дідок.

– Чого ти, Безщасний Даниле, плачеш?

– І прямо, – каже, – безщасний!.. Де не служу, скільки не вислужу, все у мене нічого немає.

– Іди ж ти, – каже, – до царя та служитимеш у його, аж поки дочку висватаєш. Пішов він та й став у царя. Служив вже він там, служив, може год п’ять; цар йому й каже: – Треба тебе, Безщасний Даниле, оженити.

– А чом же, – каже, – тілько кого брати?

– Та я вже найду, – каже цар. От Данилові і згадавсь той дідок, що тоді казав йому: «Служитимеш у царя, аж поки царівни не забереш». Як згадав, зараз пішов до Баби-Яги, там у того царя була така.

– Зроби, – каже, – мені так, щоб я царівну висватав.

– А справиш же ти мені червоні чоботи?

– А чом же, справлю, – каже.

64

– Ну так піди ж ти та залізь до неї у горницю під кровать, та не виходь, аж поки вона тебе милим не назве. А та царівна та жила собі на особі; був у неї і свій дворець, і свої прислуги, і стільки вже хто її не сватав, не йде вона ні за кого. От він як сховавсь, вона ввечері і приходе. Зараз ото і почула, що єсть хтось чужий.

– Хто, – каже, – тут у мене єсть? Коли старий чоловік, буде батьком; коли середній, буде мені братом; а коли у мою діб, буде мені милий. Він тоді і виліз. Ото вони без сватів діло управили, вона йому і каже: – Тепер тільки пришлеш за рушниками, так і подаю. От через яке там врем’я побачив його цар та знову: – Треба тебе, Безщасний Даниле, оженити.

– Хіба, – каже, – дочку оддасте?

– Аби, – каже, – пішла. А самому на думці: «І не таким та відказала, а то тобі!» От він тоді за старостів та до неї; вона враз рушники і подавала. Ото поженились та й живуть собі. Приходять ось Великодні свята, дає вона йому три крашаночки та й каже: – Оце однією похристосуйся з батьком, другою з матір’ю, а третю нікому не давай, бо мене забудеш; та гляди, будуть зяті чим не чим вихвалятись, а ти одно кажи: «Буде з нас і того, що я та жінка моя чесні». От пішов він до царя, похристосувався тими двома крашанками, а третю держе при собі. От і почали зяті та приїжджі гості вихвалятись, той тим, той тим, а він: «Буде з нас того, що я та жінка моя чесні», – каже. А там та був Іван Насмішко.

– Які, – каже, – ви чесні, що я з твоєю жінкою ту ніч ночував.

– А коли ночував, так принеси її перстень з руки. Той Іван Насмішко до Баби-Яги.

– Ага, – каже та, – справив мені, сякий-такий, червоні чоботи? Оце тобі вичтеться. А Безщасний Данило як ото оженився, та й забув про ті прокляті чоботи.

– Ну, – каже Баба-Яга, – ходім до неї, та я стану їй у голові ськати, а як вона засне, я зніму того персня та тобі і передам. От пішла та Баба-Яга, забалакала її, та як приспала вже, зняла персня та й кинула Насмішкові у вікно. Той узяв його, приходе.

– А що, – каже, – чи не моя правда? Та й показує того персня. Тоді Безщасному Данилові що робити? Совісно, хряп він ту третю крашаночку об поміст та й розбив: – Не хочу, – каже, – її і знати! Та ото як прийшов додому, вона до його, а він її і не признає, та узяв, повів на пристань і продав на суда за п’ятсот рублів. А ті корабельщики виїхали в море та й заспорились за неї, кому вона достанеться. А вона прослала хусточку, стала на неї та й каже: – Хто з вас угада, що ця хусточка стоє, тому я і достанусь. Той каже руб, той каже два, а той сто рублів.

– Брешете ви, – каже, – всі! Та як махнула тією хусточкою, так не вгляділи, де вона і ділась. А вона пере66

кинулась уже хлопцем та стала десь за паламаря у церкві. От не стало у тому царствові царя, люди і кажуть: – А зберемось усі у церкву з свічками, у кого свічка сама запалиться, тому і царем у нас бути. От зібрались усі, і вона пішла, – коли це у неї свічка і зайнялась; так її і настановили царем. Стала вона царювати і пише до свого батька: – Подать мені такого-то Івана Насмішка та таку-то Бабу-Ягу. Подали їй їх.

– Тепер, – пише, – подавайте мені Безщасного Данила! А він уже давно у того царя у темниці сидить, смерті собі жде. Як подали і Безщасного Данила, тоді вона Бабу-Ягу та Івана Насмішка неукові до хвоста прив’язала та й пустила у чисте поле, а з Безщасним Данилом осталась на царстві. ІВАН-ЦАРЕВИЧ ТА К РАС Н А Д І В И Ц Я – Я С Н А З І Р Н И Ц Я

Б

ув собі цар та цариця, а у них три сини. От їх мати цариця та ніколи з дворця не виходила. Стали сини у школу ходить, почали з них школярі сміяться, що як їхня мати та ніколи й з дворця не виходе. Вертаються вони додому та й жаліються матері, що як з них у школі сміються через неї. Вона ото взяла та раз і вийшла. Де не взявся чорний ворон з чорного царства, підхватив її і поніс. Пожурились вони трохи, а там і кажуть: – Благословіть нас, тату, підем ми матері шукати. Цар знарядив їх і одпустив. От ідуть вони та ідуть, аж дивляться – стоїть хатка, а у тій хатці бабка; вони до тієї бабки: – Чи не знаєш, бабко, як пройти до чорного ворона з чорного царства?

– Ні, – каже, – не знаю, хіба моя прислуга знає. От як свисне, як крикне – біжить усякий звір: вовки і леви.

– Чи не знаєте ви, – пита, – шляху до чорного ворона з чорного царства?

– Ні, – кажуть, – не знаємо. Пішли вони далі, ідуть та ідуть, – аж стоїть друга хатка, і в цій хатці бабка.

– Чи не знаєш ти, бабко, шляху до чорного ворона з чорного царства?

– Ні, – каже, – не знаю, хіба моя прислуга знає. От як свисне, як крикне, – біжить усякий гад: ящурки і гадюки.

– Не знаєте ви, – пита, – де шлях до чорного ворона з чорного царства?

– Не знаєм, – кажуть. Пішли вони далі, – аж стоїть знов хатка, а у хатці третя бабка.

– Чи не знаєш ти, бабко, де шлях до чорного ворона з чорного царства?

– Ні, – каже, – не знаю, хіба моя прислуга знає. От як свисне, як крикне, – летить усяка птиця: орли і горобці, шуліки і ґави.

– Чи не знаєте, – пита, – де шлях до чорного ворона з чорного царства?

– Ні, – кажуть, – не знаємо, хіба, може, тирка зна. А то у неї була та така вже тиркава та задрипана якась птиця, що з одним 67

тілько крилом.

– Послать, – каже, – по неї. Зараз метнулись, притаскали її.

– Знаєш ти, де шлях до чорного ворона з чорного царства?

– Знаю, – каже.

– Так одведи оцих людей та гляди мені, прямо доправ до красної дівиці – ясної зірниці, а не то, і друге крило одріжу. От подякували вони та й пішли, а та тирка попереду, то скоком, то летом поперед їми, та привела, – аж стоїть огнений щит, так огнем і паше.

– Тепер, – каже тирка, – прощайте, йдіть собі сміло. Старші ж брати острахнулись та й зостались, а Іван-царевич пішов та їм і наказав: – Ждіть, – каже, – або мене, або матері, а хто-небудь вже з нас та прийде. Ввійшов у той щит, щит розступивсь, Іван-царевич і пройшов. От іде та й іде, – коли це стоїть дворець, а на воротях шість левів, язики повисолоплювали, пити хотять. Він зачерпнув води, сам напивсь і їх напоїв, вони йому поклонились та й пропустили дорогу. Пішов він у той дворець, – аж там така гарна спить красна дівиця – ясна зірниця! Він як з дороги наморивсь, склонивсь на руку та й заснув. От вона як прокинулась – та до його, ухватила шаблю, хотіла зарубати, а далі й одумалась: «Він мене не рубав, за що ж я його буду?» Розбудила його, стала питати, чого він сюди зайшов.

– Та чорний ворон з чорного царства та украв нашу матір, так це я і пішов її доставати.

– То ж, – каже, – мій батько; іди ж ти до другої сестри, так та тебе направе. Подякував він і пішов. Приходе, – аж стоїть другий дворець, а на воротях дванадцятеро левів, роти пороззявляли, язики повивалювали, пити хотять. Він зачерпнув води, сам напився і їх напоїв, вони йому поклонились і пропустили дорогу. Ввійшов він у той дворець, – коли там ще краща красна дівиця – ясна зірниця. Він полюбував на неї, схиливсь на руку та й заснув. А вона як прокинулась, за шаблю – та до його, а далі: «За що я його буду рубати? Він же, як я спала, мене не рубав». Розбудила його, розпитала.

– Ти ж, – каже, – наш тепер брат. Ото погуляли.

– Іди ж ти, – каже, – до третьої сестри. Попростились, він і пішов. Приходить, – аж знов дворець, а коло його вже двадцять чотири леви на воротях, роти пороззявляли, язики повивалювали, пити хотять. Він зачерпнув води, сам напився і їх напоїв. Вони і пропустили йому дорогу. Пішов він туди, – аж там ще лучча красна дівиця – ясна зірниця. Він полюбував на неї, схиливсь на руку і заснув. От і ця хотіла його зарубати, та одумалась і розбудила, а як розпитала, дає вона йому яблучко.

– На, – каже, – це яблучко, та де воно котитиметься, іди за їм прямо, якраз і дійдеш. От подякував він і пішов. А те яблучко і привело його якраз аж у воронів двір, 68

пішов він туди, – аж там і мати.

– Драстуйте, мамо!

– Драстуй, сину! Ото побалакали, розпитались, вона і дає йому швайку та булаву.

– Стань, – каже, – он за тим стовпом, то ворон як прилетить та сяде на стовп спочивать, то й не побаче тебе. От заховавсь він за тим стовпом, – аж ось і ворон летить. Сів на стовпі та й озирається, чи не побаче де чого з’їсти, та й побачив його.

– Ха, – каже, – ось і закуска єсть. А він: – Брешеш, псине м’ясо, подавишся; я сам тобою закусю. Чорний ворон як кинеться до його, а він одскочив, та йому на спину, ту швайку угородив та булавою все потяга. Як поніс же його ворон, вже і під хмари, і за хмари, а він все булавою його почаща, та бив, аж поки той упав та й лопнув. Пішов він тоді до матері: – Вбирайтесь, – каже, – мамо, будемо у свій край подаватись. От мати убралась, запрягли вони огненну коляску, тих красних дівиць позабирали й поїхали. Тілько не доїхали до огненного щита, а Іван-царевич їм і розхваставсь, що ось­то він і сам без огненної коляски пройде крізь той щит. Ті ж своєю коляскою проскочили, а він і зоставсь. Ходив він, ходив, блудив-блудив, а далі і дума: «Вернусь на старе місце, може хоч що попоїсти найду». Прийшов, – аж нічого нема, саме тілько те яблучко, що менша красна дівиця дала. Сів він та й заплакав, – аж тут де не вискочить Стрижений Іван.

– Якого ти чорта плачеш? – пита.

– Та нема у мене нічого, саме тілько яблучко.

– Чого ж тобі треба? Давай його сюди! Зараз покотив те яблучко, – явились напитки й наїдки і три музиканти ріжуть. Пообідали вони, Стрижений Іван і каже: – Ходім, заберем коня та й поїдемо до тебе. Полізли у погріб, розбили дванадцять дверей, порвали дванадцять цепів, вивели двох коней – як вогонь. Як посідали та як поїхали, незуздріли, коли той і огнен­ний щит пролетіли. А ті його два брати, як переїхали вже до них мати та красні дівиці, побачили, що нема Івана-царевича. «Це ж, – подумали, – вже його і довіку не буде». Та й наказали їм, щоб вони сказали, що тобто вони їх врятували. От вернулись додому, давай весілля грати, а на те саме врем’я приїздить і Іван царевич з Стриженим Іваном. Ото як приїхали, найняли собі десь кватирьку у солдата та й прислухаються, що люде говорять. А ті готовляться до весілля, красні дівиці не хотять за їх, кажуть: – У нас і плаття такого як треба нема; як зробите таке плаття, як у нашого батька було, та не глядючи і не міряючи, точка у точку, строчка у строчку, так підемо. Скликають вони тоді всіх кравців, всіх швачок – ніхто не береться. А Стрижений Іван і каже на того солдата: – Іди берись. Той одмовляється.

69

– Іди, – каже, – та требуй мірку золота. Солдат пішов і об’явивсь, а Стрижений Іван на коня – та туди, у чорне царство, забрав там їх плаття, а на світанку і дома став.

– На, – каже вранці солдату, – неси. Красні дівиці як подивились – та одна на одну тільки морг, морг, а нічого не кажуть. Ото понадівали. «Ще, – кажуть, – якби нам до цього плаття черевички». Кинулись вони до шевців, – знов ніхто не береться; вони до солдата. Солдат одмагається, а Стрижений Іван: – Берись, – каже, – та требуй паровицю золота. Поки солдат ряду брав, а Стрижений Іван у чорне царство злітав і їхні черевички привіз. Побачили їх красні дівиці, ще дужче зраділи: – Він, – кажуть, – десь тут.

– Ну тепер, – кажуть, – зробіть нам ще по такому ж платочку. Вони вже ні до кого й не йдуть, а прямо до солдата: – Роби, сякий-такий! Стрижений Іван, як дознавсь, – і к світові і платочки притаскав. Тоді давай красні дівиці того солдата допитувати, хто та й хто це усе йому поробив. Він і розказав, вони тоді до царя: – Он хто, – кажуть, – нас спас, а це його злодії. Призвали його, розпитали, – аж так. Тоді цар їх до неуків прив’язав та й розтаскав, а Іван-царевич собі найменшу забрав та й живуть. Там горіло три хвинарі, ішли три пани, лежало троє яблучок, одно мені, друге Лазареві, а третє тому, хто казки казав (тобто всі три розкажчику). К РА Й С В І Т У ТА Т Р И Ц А Р С Т В А : МІДНЕ, СЕРЕБРЕНЕ І ЗОЛОТЕ

Б

ув собі чоловік та жінка, та був у їх син Ванько. От слуха той Ванько, що єсть десь край світу. «Піду я, – дума, – найду, де воно». Пішов собі і не сказав нікому. Іде та іде, іде та іде, і знайшов десь отару, та таку, що і вівці мідні, і чабани мідні, і земля під ними мідна. Пита їх: – А де тут край світа?

– Іди, – кажуть, – хлопче, далі, та буде тобі ще серебрене царство – то там, може, скажуть. Пішов він; іде та іде, іде та іде, приходе – аж друга отара: і сама серебрена, і чабани серебрені, і земля серебрена, чисто усе серебрене. Спитав він їх про край світа, вони і кажуть: – Іди десь далі, то буде тобі золоте царство, то, може, там знають. Подякував він їм і пішов. Через яке там врем’я набрів на третю отару – і сама золота, і чабани коло неї золоті, і степ увесь золотий. Просе він їх, чи не знають вони, де той край світу.

– Іди, – кажуть, – так­то і так, та будуть тобі ворота такі здорові, що ти їх не перелізеш, так ти їх обмини у праву руку; буде тобі там стежечка і стрінуть тебе на той стежечці два вовки, так ти їх не бійся і не займай, а ляж, то вони тебе 71

посцять, та й побіжать собі геть. Подякував він їм і пішов собі. Іде та іде, аж так: приходе – ворота здоровіпрездорові; звернув він у праву руч – і стежка єсть; іде він по тій стежці – аж біжать два вовки; він упав ниць, вони добігли до його, понюхали та сцик-сцик на його – і побігли собі. Він устав і пішов далі. Коли це приходе – аж темно-темно скрізь; полапав він – аж воно таке, як холодець, так і движиться: то вже хмари там на землю сідають. Роздививсь він, – аж стоїть хатка на курячих лапках. Він у ту хатку, – аж там баба; він і давай прохатись переночувати.

– Я б тебе, – каже, – і пустила, та прилетить мій син­змій, він тебе заб’є.

– Та я де-небудь у спряті переночую.

– Ну, добре. Взяла вона його і заховала у будку під бочку. От приліта змій. Поставила вона йому їсти, він і каже: – Що це, мамо, так руська кость пахне?

– Та то ти по землі літав, так вона тобі і досі учувається.

– А, може, і так. Ото повечеряв, ліг спати, вранці устав і подавсь собі. Вона тоді того Ванька випустила, дає йому бочоночок так, як кулачок, і каже: – На тобі оцей бочоночок: як схочеш їсти або що задумаєш зробити, тілько махни їм, так усе тобі тут і буде. Подякував він їй і пішов собі. Ото приходе уже в золоте царство, до тих золотих чабанів, махнув тим бочоночком – так де і взявся золотий шатер, а в йому і питки і наїдки всякі. От нагодував він їх, сам наївся, махнув тим бочоночком, – так ураз де все те і поділось, – і пішов собі. Коли це услід йому біжать коляскою та питають тих чабанів, чи не бачили тут такого-то і такого.

– Ні, – кажуть ті, – не бачили. От приходе він у серебрене царство і там напоїв і нагодував чабанів, і йде собі далі. Коли і тут за їм погонь.

– Не бачили, – питають, – такого-то?

– Ні, – кажуть, – не бачили. Далі нагодував чабанів і у мідному царстві, і тут його та погонь не здогнала. Приходе він додому і упрохавсь до батька та матері ночувати. Ті його і не пізнали, бо де тобі! Пішов, – може – йому год десять було, а це уже чоловік у середніх літах. Давай він їх розпитувать, як вони живуть, та чи єсть у їх діти.

– Був, – кажуть, – один син Ванько, та пішов краю світа шукать, та нема його і вісти.

– А подивіться, – каже, – може, це він. От і оставсь він з їми жити. А в їх хатка була на край слободи, зараз біля хати толока починалась, а за толокою круча, а там море, а за тим морем та жив змій. От він устав уранці, махнув тим бочоночком – враз йому скрізь по толоці і дома, і лавки строються, за ранок цілий город вистроївся. Давай він тоді царську дочку сватати. Цар йому і каже: – Як построїш ти за ніч скляну церкву та од твоєї хати до мене скляний міст, так оддам дочку.

72

Він тілько вийшов, махнув тим бочоночком – ураз усе те де і взялось. Забрав він тоді ту цареву дочку і живе собі. Та до цієї пори того бочоночка нікому не давав, а це уже начав жінці довірять. От раз не було його дома, а той змій, що проти його через море жив, прилетів до його жінки та й пита: – Чи ти мене любиш?

– Люблю, – каже.

– Ну так бери бочоночок, сідай на мене та поїдемо на мою батьківщину. От і завіз її. А Іван-царевич вернувсь та як глянув – у його все пообвалювалось, запустиніло, а по тім боці моря таке строїться! Він тоді пішов до матері.

– Дайте, – каже, – мамо, мені сто рублів. Вона вийняла і дала. Пішов він на базар, дивиться – веде чоловік морську собаку та здорову-прездорову.

– Що тобі за неї?

– Давай сто рублів. Він вийняв і дав. Привів ту собаку додому і вкинув у погріб.

– Дайте, – каже, – мамо, ще сто рублів. Вона і ще йому дала. Пішов він на базар – аж веде чоловік морського кота.

– Що тобі за його?

– Та давай, – каже, – сто рублів. Він вийняв і дав. От просе і втретє.

– Дайте, мамо, мені ще сто рублів. Вона ще дала. Він пішов та купив ще морську мишу. Ото як скупивсь, забрав усе те, прийшов до моря, сів на собаку, кіт їй рота заткнув, а миша гузно, і поплив на той бік моря до змія. От приплив, собака ж побігла шукати по березі то дохлої риби то се, а кіт та миша до того змія. Прибігли під двері, а кіт: – Няв!

– Дай йому, – каже, – булки, та випусти його. Одрізала вона йому здоровий шмат булки, одчинила двері, кіт у хату, а миша йому попід черевом і собі у хату. Кіт же ластиться, а миша метнулась, шукала, шукала – нема того бочоночка. Прибігли до Івана-царевича. Оддав кіт йому ту булку.

– Не найшли, – кажуть.

– Та ви, – каже, – шукайте ув одежі, бо вона його усе при собі носе. Подались вони знову. От кіт під дверми: няв! – його і пустили, а миша попід ним і собі у хату. На цей раз давай шарити, давай шарити, знайшла таки. Тоді кота під бік штовх, а той – няв!

– Та вижени його, – каже змій, – усе йому то одчиняй, то зачиняй. Випустила вона їх. Прибігли вони до Івана-царевича, оддали той бочоночок.

– Ну тепер, – каже, – давайте тікати, бо це він як прокинеться та оглядиться, дожене нас та заб’є. Знов кіт собаці рота заткнув, а миша – гузно. Сів Іван-царевич і попливли. От 73

вийшли на берег, пустив він їх на волю, а сам як махне тим бочоночком, так де те і береться: построївсь йому уп’ять город, а там у змія, дивиться, – все валяється та розоряється. А змій як оглядівсь, приліта до його: – А що, – пита, – чи будем биться, чи мириться?

– Авжеж, – каже, – що биться. От змій як ударе Івана-царевича, так по кісточки й угнав у землю, а Іванцаревич як ударе змія, то аж по коліна угнав. Змій як ударе ще – угнав Іванацаревича по коліна, а той його аж по пояс.

– Ну тепер, – каже змій, – давай спочиньмо. Сіли спочивати. От змій забалакує його, забалакує, а це як ударе Іванацаревича, а у Івана-царевича була у кармані кіска.

– А, ти, – каже, – так? Та й одрізав змієві тією кіскою голову, та й став уже тоді сам, без жінки жити, а вона там десь і пропала. ЧОРНИЙ ІВАН ТА З О Л ОТ О К УД Р И Й І В А Н

Б

ув собі чоловік, а у його був син Іван, так собі ще хлопчик. От пішов раз той чоловік трави косити, а йому наказав, щоб він обід виніс. Несе ото Іван йому обід, аж дивиться – сорока по стежці перескакує. «Дай я її, – дума, – піймаю». Поставив ті глечички та за нею, та за нею, усе цілиться піймати, та так гін з п’ять, може, одійшов вже од тих глечиків, та й заблудивсь; іде вже та ще лісом навмання. І прийшов у саму середину, аж там стоїть такий трьотажний дом! А це він зайшов вже у інше царство, у друге государство. Дивиться, – кругом того дому каменна стіна, а на воротях такий замок, що йому і не підняти. Він заходивсь, підкопавсь та й пішов у той дворець. Розглядівсь, – аж стоять столи поубирані, а на тих столах усякі напитки й наїдки. Він сів, закусив, вина випив та й заснув. От приїжджає хазяїн, богатир Іван Чорний. Як глянув на столи, – «Еге, – каже, – хтось у мене був!» Знайшов того малого, хотів зарубати, та далі й одумавсь: «Сонного, – каже, – як рубать, все одно, що мертвого колоть». Зараз розбудив його, розпитав та й каже: – Будь мені сином! Я ось поїду на охоту, а ти скрізь ходи, скрізь ходи, тілько у той он погріб не заходь. Ото наказав та й поїхав на троє суток. А хлопець ходив, ходив та: «Чом мені, – каже, – не подивиться, що там є?» Підібрав ключика, одпер ляду і поліз. Аж там у казанах стоїть золото та срібло, і не таке, як у нас, нечисте, а чисте-чисте, як сльоза. Він взяв та одну руку і встромив у те золото, подививсь – гарно; він і другу – ще краще, він і голову встромив. То був кучерявий, ловкий, а то вже став таким, що, мабуть, луччого й на світі нема, та ще к тому став сильним могучим богатирем. Вийшов з погреба та й дума: «Що ж мені тепер батькові казать, як він прийде? Пошию собі рукавички та ковпак». Заходивсь, пошив, – аж ось і Чорний Іван їде. Він до його: 74

– Гляньте, тату, які я собі рукавички та ковпак пошив!

– Ловкі, – каже. А він уже зна, де він і був і чого наробив. От спочив він дома і од’їжджа ще на шестеро суток, а його кида знов на хазяйстві. От він ходив-ходив, забавлявсь­ забавлявсь, а там узяв ружжо зарядив, хоче пробувать, чи далеко встрелить, так у дворі тісно. А серед двору там стояв стовп та такий, що аж за хмари. Він і стрельнув у той стовп, аж у саму маківку. Як стрельнув, так той стовп і розсипавсь. «Е, – каже, – це я тепер сам богатир», – та пішов у той погріб, набрав того золота, давай з його стовпа складати. Поки Чорний Іван вернувсь, а він його і вивів та ще на три вершки й вище. От вернувсь Чорний Іван, баче, – щось стовп позолотило, він і догадавсь хто, та не каже йому нічого. Спочив ото, знов їде на охоту вже на дванадцятеро суток, а його оставля на хазяйстві. От він ходив-ходив, і надибав десь у куточку ляду, що він її досі і не примічав. Зараз заходивсь, ляду розбив, дивиться, – аж там двері; він і їх розбив, – аж там другі; він і ті, та так сам дванадцятеро дверей розбив. Дивиться, – кінь стоїть богатирський на дванадцяти цепах прикований.

– Здрастуй, – каже, – Іван Золотокудрий, чи по волі зайшов, чи по неволі?

– По волі, – каже.

– Ну я тебе давно жду, бери золоту мітлу та вимети двір, щоб не було ні шерстини, ні пилини. Заходивсь він, вимів двір, розбив ті цепи і вивів того коня.

– Сідай же, – каже кінь, – на мене та поїдем десь у інше царство, у друге государство. Іван осідлав його, забрав богатирську зброю та й подавсь аж попід хмарами. А Чорний Іван, як вернувсь, баче, що лихо, – та в погон. Гнавсь, гнавсь, – не догнав. От Іван Золотокудрий виїхав на край лісу та й став спочивати, а кінь до його і говоре: – Пусти мене, – каже, – три рази од зорі до зорі матерного молока поссати, бо я як найшовсь, та як узяли мене, то мені не довелось його і покуштувати.

– Як же я тебе, – пита, – найду, як мені коли буде треба?

– На тобі ось три шерстини, та коли треба буде, пришмали, я тут і опинюсь. От попрощались, кінь же побіг до матері, а Золотокудрий Іван пішов у город. Знайшов там десь задрипане теля, облупив його, бандури випустив, кельбух на голову нап’яв, а із шкури рукавички поробив, понадівав, та – то був Золотокудрий Іван, а то став Шолудивий Іван. От пішов він та й став у царя до свинаря за підпасича. А у того царя та було три дочки, та як стали на порі, вийшли у чистеє поле та й пустили по стрільці: до якої стрілка упаде, там тій і заміж йти. От старших дочок попадали стрілки до царів, а найменшої до свинаря за пазуху. Посила цар тоді людей, щоб їхали меншої стрілку одшукувати, бо старших самі женихи попривозили. Ті люде шукали-шукали та й найшли її у Шолудивого Івана, одняли та ще і вибили добре. От прийшли до царя та й кажуть, що упала стрілка у чистому полі. Пішла царівна удруге стріляти, стрілка і удруге опинилась у Шолудивого Івана за пазухою, тілько тепер вже сама царівна послала своїх уже таких-то вірних людей. Ті люде доїздять до його, а він викида ту стрілку з­за пазухи, а вона все туди лізе.

75

– У тебе, – питають, – стрілка?

– Та нате, – каже, – вам її, тілько не бийте, як і перві. Зараз вони його забрали і приставили до царя. Тут усі здивувались, почали її вговоряти, щоб не йшла за його, а вона: – Така вже, – каже, – мабуть, моя доля. Ото поженили їх, построїли їм на одшибі дом і не приймають їх до себе. От і пише Чорний Іван до того царя письмо, щоб подав він йому Золотокудрого Івана, а то, каже, усе царство завоюю. Призвав цар своїх зятів-царенків і каже: – Зяті мої любі, зяті мої милі! Хоче мене Чорний Іван завоювати за те, що я не видаю йому Золотокудрого Івана, а я не знаю, де він і єсть.

– Ми, – кажуть зяті, – із ним ісправимось. От дає їм цар війська, а Шолудивий Іван і каже жінці: – Піди попроси у батька коняки, то і я поїду хоч подивлюсь. Добула вона йому водовозку, він на неї і сісти боїться, а так у руках і повів. Вивів за город, узяв за хвіст та: – Сороки-ворони, нате вам м’ясо, а шкури не займайте, бо в мого батька солдат багато, треба ж їх всіх зобувать. Зняв шкуру з тої водовозки, а м’ясо покинув. Як пришмалив ті три шерстини, кінь тут і став.

– Лізь, – каже, – мені у ліве вухо, а у праве вилізеш. Той у ліве вліз, а у праве як виліз, то на коня виніс гарну зброю, а на себе ще краще. Приїхав на те місце, розіп’яв шатро, ліг, спочива. А ті зяті побачили та й кажуть: – Треба взнати, за кого цей богатир буде. Зараз посилають солдата. Той прийшов.

– За кого ви, – пита, – будете?

– За того, – каже, – хто більш дасть.

– А що ж вам дати?

– Дай мізинного пальця врубати. Солдат і оддав йому палець; приходе та й каже: «За нас буде», а про палець і не хвалився. От приїхав Чорний Іван, а Золотокудрий як побачив його та за ним в погоню, прогнав його. А царенки їдуть та й радяться: – Що ж ми скажем, що завоювали, а убитого і одного нема. Взяли та й убили проміж себе п’ятнадцять чоловік солдатів. Цар їм такий радий, не зна, як їх і приймати, де посадити, а Іван як вернувся, коня пустив, тельбушки знову понадівав та й жаліється, що тілько коня зіпсував. От і удруге пише Чорний Іван: «Як не подаси мені Золотокудрого Івана, все твоє царство звоюю». Ті царенки знову виїздять проти його, а йому жінка ще випросила у батька ту падаль, що дрова возять, потяг і він. Зараз кобилу сорокам оддав, пришмалив три волосини, явивсь кінь; він ще у краще убравсь, приїжджа на те місце і став зі своїм шатром. Посилають ті царенки знов до його другого солдата спитати, за кого він буде...

– А за того, – каже, – хто більш дасть.

– А що вам дать?

76

– Дай середнього пальця. Солдат одрубав і подав йому та вернувсь і не хвалиться про палець, тілько каже, що «буде за нас». От приїхав Чорний Іван, а Золотокудрий і прогнав його знов. А ті царенки та як вертались, так вже двадцять п’ять чоловік убили. Батько такий їм радий, гуляють вони, а про того і байдуже. Аж ось Чорний Іван пише і третє письмо, щоб дали йому Золотокудрого Івана. Знов ті зяті поїхали, а Іван добув десь ту, що сміття возять, та й собі за ними. Ото виїхав, ту смітницю сорокам-воронам кинув, викликав свого коня, скоро і на тому місці став. Посилають царенки до його третього солдата.

– Піди, – кажуть, – спитай, за кого він буде? Той приходе, пита: – За того, – каже, – хто більш дасть.

– А що ж вам дать?

– Дай з правої ноги пальця. Солдат одрубав і дав. Прийшов та: «За нас», – каже. За цим уже разом Золотокудрий Іван догнав Чорного і на попіл побив. А ті зяті, вертаючись, ще п’ятдесят чоловік убили. От як вернулись, гуляють та вихваляються: – Позвім, – кажуть, – того Шолудивого та поглузуєм з його. Коли він іде, як жар горить.

– Це, – каже, – тату, не вони, а я Чорного Івана звоював. Та зараз покликали тих солдатів, що пальці собі одрубували.

– Ось вам, – каже, – і признаки. Тоді тих двох коням до хвоста пов’язали та й розтаскали. НЕ ЗНА ЙКО

Б

ув собі чоловік та жінка, тілько їх двоє, і були вони собі убогі. От чоловік і каже: – Піду я, жінко, до моря попитати горя, може, де наймусь або що. От пішов до моря, став там десь на місяць, а там у строк, а далі й на год, заробив собі, накупив дротів, наробив крючків, оті, що рибу ловлять, справив баркасик і давай у морі рибалчити. Що пійма, понесе на базар та й продасть. І так йому пішла фортуна, за стілько урем’я заробив собі і зібравсь додому. «Це ж, – дума, – на баркасику трохи поїду, а далі і піду сухопуттям». Ото їде та й їде, вже загубив, де і берег. Коли глядь, – аж вогонь світиться: він на той вогонь і поїхав. Приїхав аж на серед моря, а там лежить змій.

– Чого, – кае, – душа бажала, те і є. Той чоловік давай проситися; одкупаться, та ні.

– Дай, – кае, –мені, те що у тебе дома є, а ти і сам не знаєш.

– Що ж, – кае, – у мене таке є? Ні гуски, ні курки, ні свині; озьми, – кае. Той змій зараз як узяв той баркасик, заніс ураз до берега і дотаскав.

– Іди ж, – кае, – та не забувай договору. От приходе той чоловік додому, – аж в його вже і син єсть. Він зразу було не признав його, так жінка заприсяглась: 77

– Це, – кае, – наш рідний. А батько як взнав, куди його завдав, не знаючи, та й назвав його Незнайком. От доріс той син до п’яти год і кае батькові: – Я, тату, – кае, – знаю, де ви мене запродали: такому-то й такому-то змієві на такому-то морі. Ходімте ж, – кае, – на базар та купимо п’ять пудів шворки. От батько побачив, що син щось неспроста, слуха його. Як купили вони тії шворки, батько й не підійме, а син узяв – як перо. От і пішли вони у ліс, а там та була нороха. Незнайко зараз прив’язав до шворки цурпалок та й кае: – Ну, тату, спускайте мене у цю нороху, та дивіться, як піде кров угору, так ідіть додому, а як піде вода, то то не біда. Сів на той цурпалок, шворка тонісінька, батько розмотував-розмотував її, – коли це вода як рине!

– Е, – кае, – це ще не біда. А далі шворка стрепенулась, він і потяг її. Тяг, тяг, і витяг самий цурпалок. «Що ж, – дума, – мені з нею робити? Коли тоді суху не підняв, а тепер мокру і замірятись нічого». Узяв і покинув її там. А Незнайко як пішов, як пішов, та й прийшов якраз саме до того змія, которому його батько запродав. Змій йому і кае: – Ну, молодець, що сам прийшов; ось тобі перша робота. Дає йому книжку і кае, щоб він її у три дні перечитав і був замісто його хазяїном.

– Тілько, – кае, – усюди ходи, усюди ходи, а он туди, де личком зав’язано та запечатано, не ходи. Сказав, а сам на три дні і подався десь. Через три дні приліта змій, бачить, – все справно.

– Ну, – кае, – ось тобі ще друга книжка, на два тижні, читай, та мого наказу не забувай. Сказав ото та й подавсь вже на два тижні. Незнайко ту книжку, може, за тиждень прочитав, а другий гуля собі: єсть що і пити і їсти. От приліта змій, подививсь.

– Добре, – кае, – ось тобі книжка на цілий місяць, читай, а мого наказу не забувай. І знов подавсь на місяць. Прочитав Незнайко і цю книжку, може, за який тиждень; нічого робити, ходе собі скрізь. Ходе та сам собі і кае: «Що ж я буду за хазяїн, що всього не знатиму, де що є?» Та й пішов до того сарайчика, що личком зав’язано і запечатано. Зараз личко одірвав, розпечатав, коли глядь, – а там стоїть мідний кінь; він штовхнувсь у бік, – аж ще двері одчинились і стоїть там срібний кінь; він ще у другий бік штовхнувсь, – аж ще двері одчинились, і там вже золотий кінь. От мідний йому і каже: – Торкнись до мене руками і головою. Торкнувсь він, – стали йому голова і руки мідні; далі торкнувсь ногами до срібного, – стали йому ноги срібні; а як торкнувсь до золотого, то й увесь тулуб став золотий.

– Ну тепер, – кажуть коні, – сідай на нас, так ми тебе винесемо на той світ. Та всі коні один поперед одного, той – щоб на його, а той – на його щоб сідав; 78

він взяв та й сів на мідного.

– Бери ж, – кае той мідний кінь, – тих коней на руки. От він одного на одну, другого на другу, та як загув, так на цім світі ураз і став. От як вийшов він, од’їхав трохи, бачить – камінь, наче хата, похилився. Він тоді сідла з коней познімав, під той камінь поховав, коні у чисте поле попускав, а сам пішов аж до царя. От прийшов у город, ходе там коло дворця, цар і посила прислугу спитати, чого йому треба. Прислуга до його: – Хто ти?

– Не знаю.

– Відкіля ти?

– Не знаю. Повели його до царя, він і цареві – те ж. Що не спитає, на все кае: «Не знаю».

– Ну, – кае цар, – ставай до мене в робітники. Незнайко і оставсь. От заказали йому раз нарубати та наносити дров. Він як пішов у ліс, як зачав чистить – звісно богатир: затаскав цареві дровами весь двір. Цар сердиться: – Нащо, – кае, – мені такий роботник? Прогнать його на поварню, хай повареві помагає. От і став він на поварні. А у царя та був раз обід, і самий главний повар десь пішов з поварні, Незнайко і напустив у поварню свиней. Повиїдали свині усю страву, перебили посуду – нічим людей гостити. Цар як дознався, розсердився: – Закинуть його, – кае, – у темницю та й замурувать там. Замурували його, тілько норишку, як шапку, на віконце йому покинули. От сидить він там не пивши, не ївши, може, вже год, а може, і більше. А найменша царівна та пішла раз у проходку та й набрела на ту норишку. Як глянула, – аж там світиться як сонце, Незнайко спить, а одежа з нього поспадала, так усе і сяє: голова та руки мідні, ноги срібні, а те усе золоте. Вона його і улюбила. От пішла до царя і просе: – Випустіть, – кае, – Незнайка; він і так вже довго сидить.

– Що ти, – кае цар, – говориш? З нього вже мабуть самі тілько маслачки. Звелів цар розмурувати; зараз одперли ту темницю, він виходе звідтіля таким же харпаком, як і туди сідав. Куди ж його приставить? – Приставимо його до саду, хай глядить. От і став він сад стерегти. А тут та об’явивсь змій, требує старшу дочку у його на прожереніє. Став цар скрізь листи писать, виклика богатирів, щоб хто його дочку одвоював. Обібралось троє таких. П’ють та гуляють, прощаються та вихваляються. От як поїхали вже ті на той тічок, де їм саме з змієм биться, а Незнайко з саду та до того каміння; як свисне – біжать його коні. Він взяв мідного осідлав, той йому і кае: – Клади ногу у стремено тихенько, сідай на мене легенько, та кажи, як тебе нести: чи по землі, чи вище лісу, чи попід небесами?

– Неси мене, – каже, – по землі. Як чкурнув же він, перегнав тих, налетів на змія, побив, порубав, язики поодрізував, вернувся та до мурованого стовпа коня прив’язав, сів, п’є і закусює. А коло того тічка там і стовп такий був.

79

Д а л і – з в и ч а й н і к а з к о в і п р и й о м и: Визвавшись побити змія, богатирі купують у Незнайка зміїні язики і дають йому за це відрізать у себе по вуху. З’являється другий змій, вимагає другу дочку. Незнайко вбиває і цього уже на срібному коні і знов продає його язики за два «ручені» пальці. Також він вбиває на золотому коні і третього змія, який вимагав третю дочку і продає його язики за два «ножені» пальці. Затим діло проясняється, хвалькуваті богатирі терплять посрамлєніє, а за Незнайка – всі три царівни навперебій: і та хоче, і та хоче, та все за його.

– Ну, – кае цар, – щоб не було сварки, то я поставлю усіх їх трьох за завісою, так щоб тільки самі чобітки видно було; яку вибереш, та і твоя. От та менша і кае: – Гляди, якраз проти себе перстеник спущу. Поставили царівен за завісу, Незнайко походив, походив, глянув, – аж перстеник.

– Оце, – кае, – моя. Йому і вивели найменшу царівну. От поженились вони та й живуть собі. Раз він згадав: «Десь у мене єсть батько, треба його навістить». Зібравсь, взяв жінку і пішов. Ото йдуть та йдуть, і облягла їх ніч. Стали вони ночувати та як поснули, змій і напустив на них сонних скушеніє, що він як прокинувсь, забув про неї, та й пішов собі. От приходе він до батька, а батько його вже розбагатів, так більш дітей нема, нікому у хазяйстві помагати, так вони наймичку і держать. От вони як про все уже розпитались, погуляли, він трохи підпив, схиливсь і заснув, та як заснув і розхриставсь. А наймичка як побачила, який він хороший, що аж сяє, то й поцілувала його сонного. Він од того часу і улюбив ту наймичку. Скоро давай вони і свадьбу гулять: бере він ту наймичку за себе. Зійшлись бабусі, ліплять шишки, коровай, все, що там треба. От одна і пішла по воду. Тілько до криниці, – а там така гарна вуточка плава. Та баба хотіла її піймати, – коли вона сама у відерце – тілько порх. Принесла баба води, хотіла вилити ту воду та унести вуточку у хату, – коли та вуточка пурхнула, та сама в хату, та й заховалась на жердці між одежею, а там перекинулась молодицею, помага тим бабусям. І упало їй ліпити молодим пиріжки. Стали неділю гуляти, поклали ті пиріжки перед молодими. Тілько Незнайко за пиріжок, так вона йому і увиділась. Він тоді як гляне, яка коло його мугиряка сидить, та й кае: – Он де моя жінка! – та з посаду; узяв царівну, та й живуть. КИРІЯК – КОБИЛЯЧИЙ СИН, В Е Р Н И Д У Б , В Е Р Н И Г О РА ТА П Р У Т И ВУ С

Б

ув собі богатир Киріяк – Кобилячий син та поїхав десь свататись. От їде, – коли це доганя його другий богатир Вернидуб, такий, що двома пальцями хоч якого дуба зломить.

– Драстуй, Киріяко – Кобилячий сину! Де ти їдеш?

– Та їду, де б посвататись.

– Озьми і мене.

80

– Поїдем. Їдуть ото їх двоє, – аж назустріч їм богатир Вернигора, що однією рукою хоч яку гору переверне.

– Здрастуй, Киріяче – Кобилячий сину, і ти, Вернидубе! Де це ви їдете?

– Та їдем, де б посвататись.

– Озьміть і мене.

– Поїдем. Ото їде їх вже троє. Приїжджають до моря, – аж там Прутивус перекинув через море вуса, а по йому люде переходять.

– Де це ви, – пита, – їдете?

– Та їдем женитись.

– Озьміть і мене.

– Поїдем. Ото стало їх четверо. І перечули вони, що у якогось царя покрав змій чотирьох дочок. От і давай вони того змія шукати, давай шукати, скоро і найшли його дворець і там ті чотири царівни. Вони заходились, той дворець на попіл пустили, а царівен позабирали та подались у друге царство, у інше государство. Як прибули, зараз Вернигора землю таска, Вернидуб дуби лама та волочить, Прутивус цілу річку пригнав, миттю построїлись та й живуть собі, на охоту їздять. От той змій та й дознавсь, де вони оселились, прилетів, а вони саме на охоту повиїздили, тих царівен забрав, страву повивертав, посуду побив і подавсь собі. А вони як вернулись, побачили те та й кажуть: – Давай же його уловим. От на другий день ставлять Прутивуса на сторожі, а самі їдуть на охоту. А змій як прилетів, Прутивус злякавсь та й заховавсь.

– Ху, – каже змій, – руська кость воня. Зараз знайшов його, як ухвате за вуса, бив його, бив, а далі все повивертав, порозбивав та й подавсь. Вернулись брати з охоти, а Прутивус зробивсь хворим та й не хвалиться, що йому було. От на другий день черга Вернигори оставаться. От як прилетів змій, як ухвате Вернигору! Вже він його вернув, вернув, а далі кинув, все повивертав, порозбивав та й подавсь. На третю ніч йти вже Вернидубу. Побив і цього змій. От на четверту чергу йти вже самому Киріяку – Кобилячому сину. Зоставсь він, а вони повиїздили у поле та й хваляться.

– Ось мене, – каже один, – бив змій.

– Ні, – каже другий, – мене.

– Та що, ні, мене бив, так бив.

– Стійте ж, – кажуть, – він і йому накладе. А Киріяк – Кобилячий син заходивсь, напік, наварив, ходе по двору, прибира. Коли це летить змій.

– Ху, – каже, – руська кость воня!

– А покуштуй, собаче м’ясо! Та змія за бороду. Бив його, бив, а далі взяв, розколов одним пальцем дуба та й защемив його там бородою. От повертались брати, давай хвалитись: – Ось ми те піймали та те. А Киріяк – Кобилячий син їм: 81

– А йдіть, – каже, – подивіться, я покажу, що я піймав. Повів їх до того дуба, а змій, як побачив, що їх іде четверо, зібрав усю свою силу та як напнеться, вирвав того дуба з корінням та й подавсь з ним аж у підземельне царство.

– Що ж, братці, ходім його шукати. Ото зібрались і пішли. Ходили, ходили вони та й найшли ту нороху, що у підземельне царство.

– Давайте ж, братці, по черзі туди лізти; як якому буде вже невмоготу, хай смикне за вірьовку, то ми його і витягнем на сей світ. От пустили зараз Прутивуса, то і до споду не спустивсь, вже і сіпнувсь, щоб назад тягли. Витягли його, пустили Вернигору, і той злякавсь. Пустили Вернидуба, і той тії ж. Прийшлось лізти самому Киріяку – Кобилячому сину. Спустили його туди, а змія саме не було; він забрав тих царівен та й передав на сей світ. Подають вже і йому канат, а тут де не взявсь циган.

– А, шевеле, що це ви тут робите?

– Та це, – кажуть, – брат нам молодиць достає.

– А мені ж буде?

– Та де ж її взять? Нас четверо, і їх четверо.

– А шевеле, ви його як подтягнете трохи, так пустіть, він розіб’ється; а не зробите так, то, шевеле, я вас поріжу. Вони хоч і богатирі, та цигана злякались, радяться цигана послухати. А та сама менша царівна та вже дуже любила Киріяка – Кобилячого сина, як почула, та зараз написала записку та й кинула у ту нороху. Він її там як прочитав, узяв та камінь до каната і причепив, а сам у сторону став. От брати як натягли до половини та й пустили, так той камінь на попілець і розсипавсь. От позабирали вони тих царівен та й пішли до їх батька. А Киріяк – Кобилячий син ходив там, ходив, – аж ось летить змій та прямо в ту нороху. От Киріяк – Кобилячий син як схватиться за того дуба, що його борода прищеплена, а змій як злякається та хода, так виніс його на сей світ. Тут Киріяк – Кобилячий син побив його, потрощив, спалив і попіл за вітром пустив, а сам пішов братів одшукувать.От іде він та іде, аж дивиться, – іде жид, та такий поганий, та ще і дражниться: – Музицок, музицок, купи в мене цей різок. Та все до його і лізе.

– Та який там ріжок?

– А такий, що як умиєшся на схід сонця з його, то будеш такий хоросий, хоросий: а як умиєшся на зорі, то зробишся такий визгривий та поґаний. Він взяв і одняв того ріжка. От він як прийшов у те царство, звідкіль ті царівни були, зараз умивсь з того ріжка на зорі, став такий шолудивий та паршивий, – так як дурачок. Зараз пішов у той город, де циган з братами жив, та й став десь у шевця індики пасти. От як настала неділя, їде Прутивус з своєю царівною вінчаться. Киріяк – Кобилячий син вийшов, умився на схід сонця, такий став красивий та ловкий. Зараз крикнув, свиснув – явивсь йому богатирський кінь. Він як сів на його, перелетів охрести, як попав же того Прутивуса, бив, бив його! «Оце тобі, – каже, – не забувай старшого брата». На другу неділю їхати до вінця Вернигорі. Він і з тим тієї ж. Перелетів охрести, як попав його 82

за чуба, – «Оце тобі, – каже, – не забувай старшого брата». На третю неділю так само побив і Вернидуба. От на четверту неділю в колоколи продзвонили, в барабани пробили, в труби протрубили, що де які не єсть у сьому царстві найкращі музики, щоб зіходились до цигана свадьбу грать. Киріяк – Кобилячий син і собі давай у хазяїна прохатись.

– Дайте мені, – каже, – хоч яку поганеньку скрипку, піду і я. Сміються з його, а дали таки, найшли десь завалящу, дали йому, він і пішов. Зараз вийшов, на схід сонця умивсь з того ріжка, став кращий, як і був. От грають ту свадьбу, а Киріяк – Кобилячий син найкраще за всіх гра. Та при кінці як заграв, так сама царівна пішла його частувати. Тут зараз і пізнала його.

– Муж мій, – каже, – муж мій любий, де це ти був-пробував? Зараз пішло тут друге діло, цигана повісили, а самі стали жить. С О Л Д АТ С Ь К І С И Н И - Б О ГАТ И Р І (КОТИГОР ОШКИ)

Б

ув собі солдат та жінка. От як він був собі убогий, то й пішов на заробітки. Та як пішов, то, може, год десять ходив, а жінка сама бідкається. От раз пішла вона до колодязя, води набрала та й іде, аж баче, – котяться за нею дві горошинки. Вона взяла та із’їла їх. Як з’їла, так і заваготіла, і родила скоро двох синів­-богатирів, що волос у волос, голос у голос. Ростуть ті сини, як з води йдуть, за год міста виросли та й кажуть матері: – Підемо ми, мамо, може, де що заробимо. Пішли та й стали до якогось пана дом строїти за триста рублів. Звісно, як богатирі, заходились – усе ні по чому, за тиждень який і управились. Ото забрали гроші і пішли на базар.

– Давай, – каже один, – купимо собі по коняці.

– Давай, – каже другий. Ходили-ходили, вибирали-вибирали, так на якого коня який брат руку не положе, так той кінь і впаде. Аж ось іде дідок та й пита їх: – Чого ви, солдатські сини-богатирі, журитесь?

– Та ось, дідусю, коней по собі не найдемо.

– А ходімте, – каже, – до мене. Привів їх на своє дворище, розбив залізні двері, – аж там коні вогонь їдять, а дим п’ють. Підійшов один брат, поклав на одного коня руку, той тілько головою скрутнув.

– Це, – каже, – буде мій. От і другий вибрав собі, давай вони за ціну сходитись.

– Давайте, – каже, – по п’ятдесят рублів.

– Добре, – кажуть. Оддали гроші. – Де б ще це нам, – кажуть, – найти собі по шаблі та по підстолету.

– Та у мене і це є. Дали йому і за шаблі і за підстолети по сто рублів, посідали на коней, гайда додому.

83

Мати їх розпитує, що заробили та що купили. Вони і хваляться, що по коневі, по шаблі та по підстолету.

– Ось підіть, мамо, там на призьбі лежать, та й унесіть у хату. Пішла вона, ворочала їх, ворочала: «Цур їм, – каже, – пек, які важкі». Давай вони тоді їздити на охоту.

– Поїдем, – каже один, – я назнав зайчицю з зайченятами, та заберем. Знайшли ту зайчицю, а вона і проситься: – Ей, солдатські сини-богатирі, не бийте мене, не сиротіть моїх дітей, я вам по синові на прислугу дам. Що ж, того і треба. Забрали двох зайченят та й поїхали. Та так як попоїздили, так набрали собі усякого звіра: зайченят, лисенят, вовчат, ведмедчат, левенят та тоді усим і поділились так, що кожному упало кожного звіра по одному. От пожили ще трохи, один брат і каже: – Поїду я, може, найду де батька! Та взяв поставив серед двору лату, а на лату кулик нав’язав.

– Гляди, – каже, – брате, поки я живий буду, то цей кулик стоятиме, а як де подінусь або вмру, то він опаде. Ото сказав та й поїхав. Як поїхав та заїхав аж у друге царство, дивиться, – стоїть дворець, а коло його хатка; він і зайшов у ту хатку, – аж там живе баба.

– А що, – пита, – бабо, можна у вас спочити?

– Та чом не можна? Одпочивай. От він ліг, прикинувсь, начебто спить, а сам слуха. Коли це біжить дівчина.

– Цю ніч, – каже, – бабусю, привезе циган царівну нашому змієві на прожереніє. А та баба та була поварка того змія, що осів те царство та людей ничтожив. Він все те чує, а як прийшла ніч, він і пита бабки: – Чи не можна у вас тут де на охоту поїхати?

– Чом не можна, – каже, – можна. Він забрав свою охоту і поїхав. Приїздить до того дворця, дав часовим по червонцю, вони його і пропустили. Пішов він у той дворець, ходе там, роздивляється, – так нема ні духа. Давай він гукать, – коли це озивається до його царівна. А то її циган привів змієві на прожереніє, пустив у дворець, а сам на дуба зліз. От поздоровкались вони, розказала вона йому свою пригоду, він і дає їй шило і молоток.

– Це, – каже, – як буде змій летіти та паруси напускати, бий мене цим шилом та молотком. Сказав, ліг та й заснув, а вона йому в голові ськає. От став змій налітать, став паруси напускать, вона жаліє його, не будить, а далі як заплаче, йому сльоза і впала на щоку.

– Ху, – каже, – як же ти мене обпекла. Дивиться, – аж ось і змій.

– Ху, – каже, – я думав, що солдатські сини-богатирі на печі ще кашу їдять, аж один ось де! Дуй тічок!

– І я не буду, і тобі не велю.

85

Тілько змій ногу з стремена, а тут охота як наскочила, розметала його. Він тоді узяв, голови під одну скелю, язики під другу, а тулуби під третю і поховав. Царівна ж узяла та усю його охоту зеленими стьожками і пов’язала, ще і йому дала, та й проситься, щоб він і її з собою взяв.

– Ні, – каже, – найдеться той, що тебе озьме. Сів на коня та й поїхав до тії бабки. А циган тоді з дуба.

– А, шевеле, будеш казать, що я змія згубив, а то заріжу. Ніде тій діться.

– Буду, – каже. Привозить циган її до царя, такий йому почот йде! А той як вернувсь до бабки, заснув, та аж другого дня встав. От на другий день знов біжить та ж дівка.

– Буде, – каже, – цю ніч циган другу царівну везти змієві на прожереніє. Він все те слуха, а як облягла ніч, він і виїхав на охоту. Дав зараз часовим по червонцю, а сам пішов у дворець, – аж там і царівна уже. Дає він і цій швайку і молоток та й каже: – Як буде змій налітать та паруси напускать, постав цю швайку мені на голову, та бий по ній молотком якомога, а поки поськай мені. Як ліг та й заснув. Аж ось змій, вона і пошкодувала його колоти, сидить плаче, а сльоза і упала йому на щоку.

– О, як ти мене обпекла, – каже. Глянув на охоту, – а вона вже і сама не своя, метається. Тільки змій у двір, – зараз і почув, хто там є.

– Ху, – каже, – я думав, що солдатські сини-богатирі на печі ще кашу їдять, аж один вже і ось де; дуй тічок!

– І я не буду і тобі не велю. Тілько змій ногу з стремена, так охота його і пометала. Він тоді голови під одну скелю, язики під другу, а тулуби під третю поховав: став од’їздити, та царівна і проситься, щоб він її з собою узяв.

– Буде, – каже, – той, що тебе озьме. Вона тоді усю його охоту і пов’язала червоними стьожками, ще й йому таку ж дала. А циган тоді зліз з дерева та до неї: – Будеш казати, що я тебе од смерті визволив, а то, шевеле, заріжу.

– Буду, – каже. От цигану такий почот, ще більший; вже він збирається на першій царівні женитись. Та царівна плаче. Коли це ось їде городом той солдатський синбогатир. Вона як побачила свої зелені стьожки, а друга свої червоні, – «Ось хто, – кажуть, – нас спас від змія, а не циган». Давай тут цигана питати, де він з зміїв тулуби подівав. Циган не боїться, повів їх на те місце.

– Ось, – каже, – під цією скелею тулуби, а під цією язики, а тут голови.

– Ану покажи.

– Еге, – каже, – хіба б же і можна? Тут стілько треба людей. Тоді солдатський син-богатир поперевертав ті скелі, достав всі признаки; зараз цигана повісили, а солдатський син-богатир забрав ту старшу царівну. Оддають ото йому од усього ключі та й приказують, щоб там в одну якусь-то комірку не ходив.

86

– Що ж я буду, – каже, – за хазяїн, що не піду не довідаюсь, що там таке є. Пішов у ту комірку, – аж там віконце; подививсь він у те віконце, – аж баче море, та таке велике, а за тим морем і берег видно кам’яний, а на ньому усе кам’яне: і люди, і звірі, і дерева, і птиця, сказано ж – усе.

– Що ж, – каже, – я буду за богатир, що не довідаюсь, що то за море. Зараз забрав усю свою охоту, осідлав коня, поїхав того моря шукати. От скоро найшов те море, дума, як йому перевезтись. Аж ось іде дідок. А той дідок та через те море людей перевозив. Він його і пита: – Як би мені, – каже, – діду, на той бік перевезтись?

– Е, – каже, – сину, там така живе Баба-Яга, що хто до неї не прибуде, вона його ураз каменем зробить.

– Я, – каже, – не боюсь, вези. Перевіз його дідок і охоту. А солдатський син-богатир як пішов, найшов ту Бабу­Ягу, поздоровкавсь та й пита: чого це тут все скам’яніло?

– Підожди, – каже, – ложечки побаню, так скажу. Стала вона банити ложечки, – а він кам’яніє, кам’яніє, і охота уся його кам’яніє, та так поки вона ті ложечки побанила, він з охотою і окам’янів. Як окам’янів він, зараз той кулик, що він братові на признаку нав’язав, так і опав.

– Е, – каже тоді менший, – десь уже брата на світі нема; поїду я, може, одшукаю. Осідлав коня та й поїхав. От приїздить у те царство, де той оженився, попросивсь до царської поварки переночувати, а його там зараз і признали за того, що пропав.

– Ти, – каже царівна, – мій муж. А вони ж, сказано, волос тобі у волос, голос у голос, такі схожі. Він одмагається, каже: – Це, мабуть, мій брат. Остановили його жити у царя. Живе він і поручають йому до рук ключі та й наказують, щоб він теж у ту комірку не ходив. Він таки не послухав, пішов у ту комірку, заглянув у віконце, – зараз і побачив і свого брата, і усю його охоту. Тут же зібравсь, тут і поїхав. Приїздить до того моря, знайшов того діда.

– Перевези мене.

– Е, не їдь синку, там така Баба-Яга, що хто не прибуде, зараз одуре та й скам’янить.

– Я, – каже, – не боюсь, мене не одуре. Перевіз його дід, – він і пішов по тому кам’яному царству. Як знайшов ту Бабу­Ягу, давай її розпитувати, чого це в сьому царстві усе кам’яне?

– Підожди, – каже, – я ложечки побаню.

– Е, – каже, – мене не одуриш. Як узяв її за косу, як почав крутити! Він круте, а охота рве, він круте, а охота рве.

– Ой, – каже, – дай мені хоч трохи одпочити.

– Кажи, де у тебе живуща й цілюща вода.

– Ходім, – каже, – отам замурована.

87

Повела його до стіни, він зараз розбив ту стіну, урізав їй пальця та й укинув туди; так той палець і зайнявсь. Він знов до неї; тоді вона і показала йому. Він тоді кинув ту Бабу-Ягу своїй охоті, набрав тії води, зараз брата і охоту оживив, посідали на коні і поїхали у своє царство. Той же старший став з своєю жінкою жити, а менший її сестру забрав та й досі живуть. І В А Н Ц А Р Е В И Ч ТА І В А Н К У Х А Р Е В И Ч

Б

ув собі цар, а у того царя та була одним одна дочка і така красива, що і зглянуть не можна. От і захворіла вона. Давай тоді цар скликати з усього царства дохторів та лікарів, так ніхто не помага. От цар і об’явив, чи не знайдеться де хто, хоч старець, хоч купець, хоч яка бабка, які поможуть їй, то він і не знать як наградить. От і найшовсь один старець та й каже: – Зробіть ви обиденну сіть, таку, щоб ув один день і прялась, і сукалась, і моталась, щоб із тії ниті і сітка плелась; та тоді закиньте ту сітку у такому-то ставкові та й піймайте двох в’юнів, тих в’юнів зажарте та й дайте їй з’їсти. От зробили ту сітку, закинули раз – нема, закинули удруге – нема, та за третім разом вже і піймали. От як піймали, зараз до кухарки, та спекла їх, понесла до царівни, а та, як була слаба, то, може, там який бичок і з’їла та зараз одужала й повеселішала. А ті в’юни, які кухарка прибирала, та й доїла. Як попоїли вони ото, зараз і понесли, а як вийшло врем’я, вони і найшли собі по синові. Як найшли, зараз загорнули у що там, у яку одежу, та й однесли у ліс. А в лісі та набрів на них дяк, такий собі був бездітний. От забрав їх, охрестив і стали вони рости не по днях, а по минутах. Як дійшли вже ось до зросту і пішли собі щастя шукать. Зараз заходились коней добувать, так де вже не ходили, де не бували, нема їм по силі. Коли це набрели цигана – веде пару коней. Вони давай їх пробувати: так що не положе руку Іван Царевич – кінь стоїть, а як положе Іван Кухаревич, кінь аж угинається.

– Ну, – кажуть, – це будуть наші. Посідали й поїхали. Їхали-їхали і наїхали, де дороги розходяться, і стоїть там стовп, а на тому стовпі написано: «Хто поїде по праву руку, той буде царевим зятем; а хто по ліву, то там змій людей виїда і води не дає, та ще така роса сіда, що кому хоч крапелина її попаде, зараз того і розірве». От Іван Кухаревич і каже: – Їдь ти, брате, направо, а я поїду уліво. Та була ще у них і охота; то як вони у лісі охотились, так їм ільвиця дала пару ільвят, а ведмедиця – двоє ведмедчат, а вовчиця – двоє вовченят. Вони ото поділились тією охотою, встромили у стовп по ножеві, Іван Кухаревич і каже: – Будемо сюди навідуватись; чий ніж поржавіє та буде з його кров капати, так другому їхати того одшукувати, щоб хоч поховати. А Іван Кухаревич та був за старшого, бо був сильніший, бо його мати усіх в’юнів поїла, а царівна тілько бичок. Ото змовились та й роз’їхались. От Іван Кухаревич, як доїхав до того царства, ліг спати, а охоті звелів коня стерегти. Заснув він, а охота вже з себе вовка поставила до коня, сама поснула, і вовк за88

снув, а кобила схватила тії роси, так її і розірвало. Тут охота до вовка, гризуть його, лають; він і прокинувсь. «Ну, каже, не біда, підемо і пішки». Зараз ведмідь наламав гілля, зробили з левом носилки, посадили хазяїна, понесли та й принесли аж у самий той город, де їхній цар живе. Найшов він там собі гостиницю і став жити. А у тому царстві та був за городом стовп каменний; ото кому слід йти на прожереніє, то посадять його на той стовп, а змій прилетить, ухвате, із’їсть, та тоді і дасть води. От він раз пішов на вигін і баче, що на стовп та посадили царівну. Він поліз туди, ізняв її, аж ось і змій летить.

– Еге, – каже, – та тут єсть уже хтось, та я нікого не боюсь, тільки десь-не-десь єсть Іван Кухаревич, так того і ворон кості сюди не занесе.

– Брешеш, я аж ось! Як стали ж вони битись, Іван Кухаревич побив змія, потрощив і попіл за вітром пустив, взяв у царівни перстень і пішов собі у свою гостиницю. Як прийшов, там ніхто і не пізнав, що це він змія забив, розказують йому, що якийсь богатир царівну одвоював. А царівна як вернулась, зараз і обіскавсь такий, що «Я, – каже, – спас».

– Ну, коли ти, то й ти. Як уже там царівна не одмагалась, що не робила, – треба їй за його йти. А Іван Кухаревич як прочув це, зараз у дворець, показав той перстеник, вона його зараз і признала. От того повісили, він забрав її за себе, дав йому цар половину царства, і стали вони собі жити. Ото їздить він на охоту, та раз і заїхав до того стовпа, де вони ножі повстромляли; подивився – чисті ножі.

– Ну, – каже, – ще мій брат десь пожива. Їздив він так, їздив та заїхав десь раз у ліс. Дивиться – стоїть хатка, а у тій хатці та жила зміїха з трьома головами, тому змієві, що він стребив, мати. Увійшов він в хатку, – аж нема нікого; а це скоро і вона летить. Як побачила його, давай йому кланятись та проситись; дума, щоб він і її не забив. Він їй нічого, тілько його охота усе гарчить на неї. От він заґавився, вона махнула рушничком сюди та туди, охота уся скам’яніла і він скам’янів. А той Іван Царевич їздив-їздив та й каже: – Поїду я довідаюсь до того стовпа. Коли приїхав, подививсь, – аж з одного ножа кров капа; тут капа, тут і кам’яніє, і вже чимало накапало. Тут його охота зараз як майнула по тім сліду, де він їхав од того стовпа, привела його і на те місце, де кобила лопнула, де він і в гостинниці жив, і у дворець до царя. Царівна ж, як побачила його, так і припада до нього.

– Це, – каже, – мій чоловік, та й мій. А вони-то такі схожі один на одного були.

– Ні, – каже, – я не твій чоловік, хіба, може, то мій брат. Попростивсь та й поїхав. Охота біжить по сліду, і він їде, з’їздив усе царство, де тілько не був Іван Кухаревич, та й заїхав до тієї зміїхи. Як побачив же, що він кам’яний і охота кам’яна, вже він плакав-плакав, – аж ось і змїїха летить. Зараз давай і йому кланятись; він того нічого не прийма, за коси її та бив-бив, – «Вези мене, – каже, – де цілюща та живуща вода». Вона і потаскала його. Привозе до 89

колодязя, – «Ось», – каже. Він уткнув туди вербинку, так та вербинка на попіл і розсипалась. Він знов за неї. Тоді вже і притаскала до другої. Він укинув трісчину, – вона і зацвіла. Тоді він набрав тії води, покропив брата і його охоту, всі і пооживали. Зараз її забили, за вітром попіл пустили та й стали жить та поживать. КОСТИНИН СИН

Д

есь-не-десь в деякімсь царстві та поспорив змій з царем. Як поспорив, та й покрав з неба і сонце, і місяць, і усі зірки, та й поховав у себе у підземному царстві. От журиться цар – та ніде не найде такого богатиря, щоб те усе назад у змія одвоювать. А у тому царстві та був чоловік Костин та було у його три сини, усі богатирського поведєнія. От раз цар і посила свої слуги: – Підіть, – каже, – позвіть мені меншого Костинина сина. Той приходе.

– Що, – каже, – можеш ти мені одвоювати у змія сонце і місяць, і усе, що на небі?

– Ні, – каже, – не можу, спитайте середульшого. Покликали і того.

– Ні, – каже, – і я не можу; хіба старший брат. Кликнули і старшого.

– Я, – каже, – можу, тілько треба нам трьох богатирських коней; женіть, – каже, – три табуни, може, і вибереться. От пригнали йому три табуни, він на яку коняку не покладе руку, вона з усіх чотирьох і брязне. Аж ось з самого заду шкандиба на трьох ногах і з одним крилом така вже худорба. Він поклав на неї руку, – тілько на коліна упала.

– Ну, – каже, – це буде найменшому брату; женіть ще три табуни. Пригнали ще три табуни, він всі їх поваляв, а тілько саму задню з двома ногами та з двома крилами і облишив.

– Це, – каже, – середульшому брату буде; женіть ще три табуни. Пригнали ще, – він і тих забракував, тілько взяв собі саму паскудну, тілько з однією ногою та з чотирма крилами. От як повибирав, ті коні у його і просяться: – Пусти нас, Костинин син, на три зорі у чисте поле сильної трави попоїсти. Він їх пустив, а через три зорі вони отяглись, узяли тіло, стали коні хоч куди. От виїхали вони на могилу і стали з лука стріляти: де чия стрілка упаде, тому туди і їхати. Як попускали стрілки, пішли попростились та й подались своїх стрілок шукати. Їхали-їхали, приїздять до змієвого дворця, – аж там меншого брата стрілка лежить. От пішли вони у той дворець, – аж там усякі й напитки, й наїдки. Закусили вони, спочили: черга йти меншому на сторожу, той одмагається, відмовляється. Костинин син і каже: – Ось вам, братця, перчаточки і малахаєчка; дивіться, як буде з них мило бігти, так пускайте їх, а як кров, то і самі біжіть і коня пускайте.

90

А то у його були перчаточки, що самі й хватають, самі і рвуть, а малахаєчка, що сама січе, сама і крає. Сказав, а сам пішов та й сів під містком. Коли це опівночі стукотить-гримотить, їде змій з трьома головами. З’їхав на міст, кінь спіткнувсь.

– Чого ти, собаче м’ясо, спотикаєшся?

– Як же мені не спотикатись, як під мостом Костинин син сидить?

– Хай він у мужика п’ять год свині попасе, то тоді його сюди ворон кості занесе.

– Брешеш! Добрий молодець сам зайшов! Стали вони битись, не дав йому Костинин син і угору глянути, побив на мотлох, язики поодрізував і в карман поховав. Пішов у дворець, – аж брати сплять; він їх побудив, подививсь на перчаточки та малахаєчку, – сухі собі; він їм нічого не сказав та й поїхали другого брата стрілку шукать. От приїхали до другого дворця, знайшли середульшого брата стрілку та й пішли у дворець, а там і напитки і наїдки ще лучче. Ото закусили, спочили, черга середульшому на сторожу йти: той одмагається.

– Ну так, – каже Костинин син, – я піду. Знов наказує їм, як і той раз: – Тілько, – каже, – глядіть не посніть! Як буде мило з перчаток капать, мерщій пускайте їх та й коня, а коли кров, то і самі біжіть. Ото сказав, пішов під місток та й сів. Ось опівночі стукотить-гримотить, їде змій з шістьма головами; заїхав на міст, кінь і спіткнувсь.

– Стій, – каже, – собаче м’ясо, не спотикайсь.

– Як мені не спотикатись, що під містком Костинин син сидить?

– Хай він у мужика десять год свині попасе, то й тоді його кості ворон сюди не занесе.

– Брешеш, добрий молодець і сам зайшов! Як почали ж вони битись, як почали битись! вже з тих перчаточок та малахаєчки мило так і пада, так і пада, а брати сплять. Так-сяк побив він змія, язики поодрізував, поховав і пішов до них. Зараз побудив.

– Так-то, – каже, – ви мене стережете? Та ото погуляли там ще трохи та й поїхали вже по його стрілку. Приїздять до третього дворця, – а його стрілка як упала там, так половину дворця і знесла. Пішли вони у дворець, підкріпились.

– Тепер же, – каже, – глядіть, якомога не спіть, та як стане кров з перчаточок капати, біжіть швидше до мене. Ото сказав, пішов та й сів під містком. От опівночі стукотить-гримотить, їде змій з дванадцятьма головами. З’їхав на міст, кінь і спіткнувсь.

– Стій, – каже, – собаче м’ясо, не спотикайсь!

– Як же мені не спотикатись, що під містком Костинин син сидить?

– Хай він у мужика п’ятнадцять год свині попасе, то і тоді його кості ворон сюди не занесе.

– Ні, – каже, – брешеш! добрий молодець і сам зайшов! Як почали ж вони биться, як почали биться, вже з тих перчаточок то мило падало, а то вже і кров юшить, а кінь у конюшні б’ється, аж двір розлягається.

91

От брати як почули, прокинулись, пустили те все, та і самі на коні та до його. Тут як прибігли, перчаточки ірвуть, малахаєчка січе, а кінь так і лютує. Побили і цього змія на мотлох, спалили та й попіл за вітром пустили, так що з його і назазурь не зосталось. Тоді пішли у підземне царство, подоставали там праведне сонце, місяць, зірки, райдугу та й пустили, а самі на коні і поїхали додому. Тільки од’їхали може з півпуті, Костинин син і хвалиться, що забув свої перчаточки та малахаєчку.

– Шкода, – каже, – що таке добро та такій погані зостанеться. От перекинувсь яструбом та й полетів назад. А після тих зміїв та остались жінки та діти. Як прилетів він туди, перекинувсь котиком та й грається під вікном, а діти побачили та до матері: – Який, – кажуть, – гарний котик, візьмем його.

– Ні, постойте, це може ураг наш: дамо йому хліба з медком, а другий з нашим ядом: як буде їсти хліб із ядом, то наш приятель, а як з медом, то ураг. Кинули ото, він зараз до того шматочка, що з ядом, покачав-покачав його та й загріб. «Це, кажуть, наш приятель», та й узяли його. От увечері всі вони позлітались та й радяться, як би то їм звести отих Костининих синів. А у того старшого змія та осталась жінка і три дочки.

– Ти, – каже мати на старшу, – перебіжи йому дорогу та стань кроваттю: вони захотять спочити, та який ляже, так і розійдеться кров’ю; а ти, – каже на другу, – стань їм на дорозі криницею: як тілько вони нап’ються, так і полопаються; а ти, – на третю, – яблунею, то тілько вони з’їдять по яблучку, так їх і розірве. Він усе те слуха, та як вислухав – до перчаточок та до малахаєчки, грається ними. Вони побачили та: – Викиньте, – кажуть, – йому їх: це того такого-сякого, що нашого батька звів. От викинули йому те все, він знов яструбом перекинувсь, забрав те, скоро і братів догнав. Їдуть та їдуть, – аж ось така їм пишна кровать стоїть, над нею холодок, а коло і зелена травиця. Ті брати кинулись до неї, а він їх опередив, як рубне по ній, – так вона кров’ю і зійшла. Поїхали далі, – аж яблунька така їм хороша стоїть, так яблучка самі і падають. Він знов опередив братів, як рубоне її, вона так кров’ю і зійшла. Од’їхали ще стілько там, – аж ось криничка, та така-то ловка, а вони вже може стілько днів і краплі не бачили, так і кинулись до неї, а Костинин син знов перебіг та як сіконе її, – так вона кров’ю і підпливла. От стара зміїха, як почула, що вже дочки попропадали, та у погоню за ними; одну губу пустила аж під небо, а другу аж під землю та так і летить за ними. От менший брат припав до землі вухом та і каже: – Ей, братці, женеться за нами стара змія, скоро вже дожене і проглине.

– Постій, може, ще подавиться. От як почали вони тікать, як почали тікать, – так ні, ось-ось доганя, так вогнем і пече. А тут та стояла кузня залізна, вони туди ускочили та й заперлись. Прибігла вона: – Ей, – каже, – одчиніть, бо з кузнею проглину. А ковалі й кажуть: – Пролижи двері, то ми їх тобі печених подамо.

92

А самі добре кліщі понагрівали. От вона лизнула, одразу і пролизала, та язиком туди, а ковалі її за язик та давай тоді у плуга запрягати та балки орати. Доорались до моря, вона і каже: – У тебе батько був?

– Був.

– А косарів наймав?

– Наймав.

– А спочивати їм давав?

– Давав.

– Дай же й мені спочити та води напитись. Як допалась же вона до моря та пила, пила, аж поки і лопнула. ЧАБАНЕЦЬ

Б

ув собі чабанець, та такий, що як він ще ізмалку все вівці пас, то й нічого не знав. От раз і впав йому з неба камінь, не який там і камінь, у вісім пудів. То він було усе і грається тим каменем: оце причепе до батога, та як кине угору, а сам спати ляже на цілий день; прокинеться, – аж ось і камінь летить, та як упаде, так було по коліна у землю і вгрузне. А то озьме покине серед степу сіряк, тим каменем навале, то хіба там три чоловіки або й більш, а то не озьмуть. Мати було його лає: – Що ти, дурний, тягаєшся з такою камінюкою? Ще підорвешся! А йому й байдуже: катає та й катає той камінь. От до того царя, у якім царстві той чабанець був, та став підступати під город змій; таке, пудів по тридцять, каміння ворочає, кида та дворець собі строє, і требує, щоб той цар за його свою дочку оддав. Цар перелякавсь, давай засилати скрізь по царству, по судах, по волостях, чи не найдеться де такий богатир, щоб того змія стребив. Шукалишукали, – не находиться. А той чабанець прочув та й похваливсь: – Я б того змія, – каже, – батогом забив. Він же, може, сказав на глум, а люде взяли на ум, доставили цареві ув уха; той і требує його. От приступивсь він до царя, цар подивився на його, що він такий малий, та й каже: – Що ти кажеш! Ти ще младий! А він звісно: хлоп’я.

– Нічого, – кае. Ну, ото дає йому цар два полки солдат (полк песелників, а полк музикантів). Чабанець вийшов до тих солдатів та як скомандував, то неначе він уже год двадцять, як у тій службі служив. Тоді цар сплеснув тілько руками та: – Боже мій! – кае. От не доходячи за стілько там гін до того змія, покида він свої полки і приказує: – Глядіть, – каже, – як зі змієвого дворця з труби піде дим, то я його побив, а як піде полум’я, то він мене.

93

Покинув те військо, а сам і пішов. А той змій та такий був сильний, що за гони до себе не підпуска, так духом і побива. От як забачив його змій, зараз дмухнув, – аж ні, той і не зворухнеться.

– Ну, – пита, – за чим добрий молодець зайшов? Чи будем биться, чи мириться?

– Не з тим добрий молодець ходе, щоб мириться, а з тим, щоб биться. Той йому каже: – Та ти піди ще три годи погуляй, та тоді і приходь.

– Ні, – каже, – я вже гуляв.

– А чим ти, – пита, – мене будеш бити?

– А оцим батогом. А у його батіг там, може, з цілого вола сплетений і камінець той на кінці прив’язаний.

– Ну, – каже змій, – бий мене!

– Ні, бий ти мене попереду. От у змія меч у три сажені залізний чи стальний, як ударе ж він того чабанця ним, так той меч на канцурки і розскочивсь.

– Держись же, – каже, – тепер я тебе ударю. Як шмагоне його тим камінцем, – змій тут і розпластавсь, а дим і пішов у трубу. Тут його військо таке раде, музиканти грають, песелники співають, цар його стріча, бере зараз під руки, веде у дворець. От оддав цар за його дочку, построїв їм дворець на одділі, живуть вони собі. А другі царі та й почали розбалакувати, що «як-таки свою рідну дочку та оддати за чабана!» Цареві вже і самому жалко, і засила він скрізь бумаги, чи не найдеться де такий богатир, щоб його міг стребити. Скоро і найшлось двоє. От зібрали їх і пішли вони до того чабанця, а він сидить за столом, книжку чита і зачув уже, що це до його биться ідуть. Прийшли вони, він і пита: – З чим добрі молодці прийшли? Чи будем биться, чи мириться?

– А вже ж, – кажуть, – що биться.

– Стривайте ж, – каже, – я Богу помолюсь. Помоливсь та й сів знов за стіл і голову руками підпер.

– Ну, – каже, – тепер бийте! От один як ударе через ліве плече, так меч і розскочивсь. А другий як ударе навхрест через праве – тілько сорочку перерубав. Тоді він устав, узяв їх обох, як здавив докупи, так маслаки з їх і посипались. Набрав він тоді тих маслаків у кулаки, та так йому досадно на царя стало, пішов він до його і не велича, а прямо каже: – А що, бачиш це? Оце ж і тобі буде! Тоді і годі цар його чіпати.

95

МА РКО СУЧЕНКО

Б

ув собі цар та цариця, та не було у них дітей. Що вже цариця не робила, – і по бабках їздила, і на мир давала, – не дає Бог дітей та й не дає. От раз і прочула вона, що десь-не--десь є така бабка, що поможе. Зібралась вона та й поїхала. Коли це перестріва її ангол, а того ангола та сам Бог послав.

– Куди ви, – пита, – їдете?

– До такої-то бабки.

– За чим?

– За тим-то.

– Не їздіть туди, а держіть у такий-то город та там побачите на базарі старця, буде він нить продавать. Так ви купіть ту нить, та не торгуйтесь, що запросить, те і давайте, а тоді найміть рибалок, хай з тії ниті та вив’яжуть невід; та знов не торгуйтесь, що запросять, те і давайте, та як вив’яжуть, нехай закинуть. І піймають вони вам одну рибинку з золотим пірцям. Так ви ту рибку скажіть, щоб спекли і щоб поварка її не куштувала, та й з’їжте. От вона вернулась, поробила все, як їй ангол казав; рибалки і піймали їй ту рибинку з золотим пірцям. Понесли її на поварню, а поварка сама собі і каже: «Що ж я буду за поварка, що ції рибки не покуштую?» Взяла і покуштувала, а як цариця поїла, вона взяла і кісточки собаці повикидала. От цариця як попоїла тії рибки, зараз і заваготіла, а поварка і собі; та й сучечка заваготіла, що ті кісточки поїла. Ото скоро і привели собі по синові, цариця ж – царенка, поварка – поваренка, а сучечка – Марка Сученка. Як дійшли ті сини до зросту, пішли до царя та і кажуть: – Зроби нам, тату, по ружжу та по стрілці, поїдемо ми у чисте поле стріляти, свою силу питати. Батько поробив їм, вони і пішли. От як стрельнув царенко, упала стріла на могили; як стрельнув поваренко, упала стріла на болота; як стрельнув же Марко Сученко, упала стріла аж у змієвих домах.

– Ну, ходім тепер, братці, своїх стрілок шукати. От дійшли до могили, найшли царенкову стрілку.

– Ну, – каже Марко Сученко, – тут тобі, брате, і смерть принімати. Прийшли до болота, найшли поваренкову.

– Ну, – каже знов він, – тут тобі, брате, і смерть принімати. Та й поїхали ще Маркову стрілку шукати. Їхали вони, їхали та й приїхали прямо к змієвим домам. Пов’язали коней у конюшні за шестеро аж дверей, а самі і пішли у ті дома. Роздивились, – аж там в углі і Маркова стрілка лежить. І у тій горниці стіл стоїть, і на йому як пити, як і їсти, і карти лежать. От вони напились, наїлись, Богу помолились, сіли у карти гулять та й гуляли до самої ночі. От прийшла ніч, Марко Сученко і каже: – Ходім же, братця, по черзі до коней ночувати; іди ти, царенко. Царенко ж ліг біля коней, поваренко у хаті, а Марко Сученко пішов та й сів під мостом. (Далі, як в попередній казці, Марко вбиває двох зміїв: триголового і шестиголового, а на третю ніч оставляє браттям рукавичку і приказує випустить його 96

коня, як тільки вони побачать на рукавичці кров. Тепер йому приходиться битися з дванадцятиголовим змієм). От стали вони биться, – посіда змій Марка Сученка, от-от вже посяде. Він тоді і каже: – У тебе батько був?

– Був.

– А косарів водив?

– Водив.

– А спочивати давав?

– Давав.

– Давай же і ми спочинем. От сіли спочивать, а Марків кінь вже чує, що йому лихо, та троє дверей пробив. Почув його і Марко Сученко, та як скине чобіт, як пошпуре його у конюшню, так останні двері і пробив. Як прибіг же тут кінь, не дали тому змієві і рота роззявити, побили, спалили і попіл за вітром пустили. Приходе він у горниці, – а брати аж харчать, сплять, а з тії рукавички крові вже аж по коліна набігло. Він побудив їх.

– Так-то ви, – каже, – мене доглядаєте, що допустили он стілько з мене крові вибігти! Ото і поїхали: царенко на могилу, поваренко на болота, а Марко Сученко подавсь десь у город та накупив три лантухи солоних коржів та лантух солі. А Баба-Юга, костяна нога, а с…. жилава, як почула, що вже змії побиті, та за ним в погоню. Запустила одну губу попід небесами, другу по землі волоче; як нагнала того на могилі, а того на болоті, одразу проглинула та ударилась за Марком Сученком. От-от нажене, вже пече, то він обернеться, кине їй лантух коржів, вона ковтне та й вернеться води пити; нап’ється та знов за ним. Так аж поки усі лантухи покидав, а далі нікуди і тікати. Як ударивсь же він попід хмарою та прилетів на поле Кузьми-Дем’яна, а на тім полі та жив Кузьма-Дем’ян, Божий коваль. От Марко Сученко летить та кричить: – Ей, Кузьмо-Дем’яне, Божий коваль, одчини кузню – я з конем влетю! Той роздививсь, де воно кричить, та й одчинив; він так у кузню з конем і ускочив, а Кузьма-Дем’ян і зачинився. А вона прибігла, гризь, гризь ту кузню – не вгризе.

– Ей, – каже, – Кузьма-Дем’ян, Божий коваль, одчини кузню, оддай Марка Сученка, бо як не оддаси, то й тебе проглину.

– Пролижи, – каже, – двері, я тобі його зажареного вже оддам. Вона як лизнула, одразу і пролизала та й просунула язика. А у Кузьми-Дем’яна та було дванадцять учеників, так вони її гарячими кліщами і піймали за язик. Давай тоді Кузьма-Дем’ян та Марко Сученко її у плуга запрягать. Як запрягли, та як стали межу класти, і орали вони через болота, через ліси, через гори, аж до самого моря. Вона, як дійшла до моря, та давай пити, давай пити, та пила, аж поки і лопнула, і пішла з неї усяка нечисть: гадюки, жаби, ящурки, пуголовки, павуки, черва і усяке таке. Є ще таке закінчення: Скував Кузьма-Дем’ян, Божий коваль Маркові залізного коня та й каже: 97

– Оце їдь, та що б там не побачив, не смійся, бо коня одніме. От подякував він йому і поїхав. Дивиться, – аж сидить Носач та йому з носа прямо у море соплі течуть, а ніс може сажнів двадцять. Марко не утерпів та й засміявся, а той Носач підскочив та й одняв коня. Марко просить, кланяється йому.

– А висватай, – каже, – мені царівну, так оддам. Нічого Маркові робити, пішов він по царівну. Іде він та іде, – аж сидить чоловік, одну ногу за вухо зав’язав.

– Доров тобі!

– Доров!

– А що ти таке?

– Та це я дожидаюсь, поки люде до царя на обід зійдуться.

– На що ж ти ногу прив’язав?

– Та як би я її одв’язав, то на край би світа став.

– Ходім зо мною.

– Ходім. Ідуть ото удвох, – коли це чоловік іде і солому несе.

– Доров тобі!

– Доров!

– Де ти йдеш?

– Та йду до царя на обід.

– А солому нащо несеш?

– Та це така солома, що як розкину, то буде сильний дощ.

– Ходім з нами.

– Ходім. Пішли ото утрьох. Дивляться, – аж іде чоловік і дров оберемок несе.

– Доров тобі!

– Доров.

– Де це ти йдеш?

– До царя на обід.

– А дрова нащо несеш?

– Та це такі дрова, що як розкину, то буде мороз.

– Ходім з нами.

– Ходім. Пішли вже вчотирьох. Ідуть та ідуть, – аж іде чоловік і рибку несе.

– Доров тобі!

– Доров!

– Де це ти йдеш?

– До царя на обід.

– А нащо рибку несеш, хіба там не достане?

– Е, це я, – каже, – такий, що як опущусь у річку або у море, так яку схочу рибу на вибір піймаю.

– Ходім з нами.

– Ходім. Пішло вже їх п’ятеро. Дивляться, – аж іде чоловік і холоші по коліна підкачав.

98

– Доров тобі!

– Доров!

– Де ти йдеш?

– До царя на обід.

– А холоші нащо підкачав?

– Та я, – каже, – такий, що воду у копиці складаю.

– Ходім з нами.

– Ходім. Стало їх вже шестеро. Ідуть та й ідуть, – аж ось бачать, що чоловік усе присіда, усе присіда.

– Доров тобі!

– Доров!

– Що це ти робиш?

– Та я, – каже, – як схоч, то й на небо скоч.

– Ходім з нами до царя на обід.

– Ходім. Ото вже їх і семеро. Прийшли вони до царя, давай царівну сватати. Вона їм і каже: – Я піду, тільки хай до світа принесуть мені з моря води. А те море та було десь на краю світа. От той ногу одв’язав, як махне, – ще вона і не встала, а вода аж ось.

– Ну, тепер, – каже, – зробіть так, щоб по всьому царстві випав дощ. Той зараз солому розкидав, – такий дощ ударив, та ще і з вітром.

– Ну, – каже, – до трьох раз; тепер зробіть, щоб по всьому царстві був мороз. Той розкинув свої дрова, – так усе кригою і взялось. Ніде їй дітись, треба йти. От забрали вони її та й поїхали. Тілько їдуть коло моря, – вона і скочила у море, перекинулась там рибиною та тікати. А той, що усяку рибу лове, та за нею, зараз і піймав.

– Що ж з рибою робити? Зараз той, що воду у копиці склада, накидав копицю води на віз, укинув її туди, поїхали далі. Їхали-їхали, – а вона як вистрибне, та на небо, і стала зіркою. Той, що як схоч, то й на небо скоч, як скокнув і собі, – зараз найшов її там і притаскав. Тут ось і до Носача приїхали. Узяв він ту царівну, а коня Маркові оддав. ІВАН ІВАНОВИЧ, РУСЬКИЙ ЦАРЕВИЧ, ТА М О Р С Ь К Е Ч УД Е Р С Т В О

Я

к був собі цар, та не було у його дітей. От вийшов він раз на ярмарок, а бабка сидить масло продає.

– Чого ти, – каже, – журишся? Я знаю, як тобі запомогти. Він розсердивсь і ударив ії, а далі і одумавсь: «За що, – каже, – я її ударив? Вернусь попростюсь».

– Прости мене, – каже, – бабко, що я тебе занапрасно ударив.

99

– Бог простить.

– І в другий раз.

– Бог простить всі три рази.

– Що ж ти, бабусю, знаєш?

– Та ось що: звели ти своїм невідничим, хай вловлять рибку – золота головка, а срібний хвостик, одна луска золота, а друга срібна, та хай цариця тії рибки попоїсть, то понесе. Так усе, як та бабка казала, так усе і зробили, і родила цариця сина Івана Івановича, руського царевича. От той цар помер, а Іван Іванович, руський царевич, на царстві зостався. От і пише змій письмо до його матері, щоб вона, біла цариця, до нього вийшла, а то він усе царство стребить. Показала вона ту записку Івану Івановичу, руському царевичу, він прочитав, іде, журиться. Пішов на базар, – аж сидить бабка, масло продає.

– Чого ти, Іван Іванович, руський царевич, журишся? Я тобі у твоїм горі поможу.

– Що ти стара можеш? Та як уріже її по виску, вона і покотилась. А він одійшов та й одумавсь: «За що я її, – каже, – обідив? Їй і так три дні віку; піду попростюсь». Приходе до неї ось та кланяється: – Прости мене, бабусю.

– Бог простить.

– І в другий раз.

– Бог простить всі три рази.

– Що ж ти мені поможеш?

– Збери ти, – каже, – військо та поїдь у такий­то ліс, найдеш там могилу, а на могилі дуба, під дубом дванадцять каменів, під камінням дванадцять дверей, а за тими дверима на дванадцяти цепах стоїть богатирський кінь, дим п’є, а огонь їсть; ото і твій. Зібрав він військо, знайшов ту могилу, вивернув дуба, каміння порозкидав, двері порозбивав, добув того коня.

– Ну, – каже кінь, – пусти мене, Іване Івановичу, руський царевичу, на три зорі на пшеницю, на зелену кошеницю, бо я тут дуже охляв. Пустив він його, через три зорі летить кінь.

– Тепер, – каже, – сідлай мене тугенько, сідай на мене ладненько, та на тобі хусточку, як займуться на мені три волосини, то ти нею махни сюди-туди тричі. От сідла він його тугенько, сіда на його ладненько, сюди-туди обертається, козацького ума набирається.

– Як тебе, – каже кінь, – нести? Чи повище комишу, чи в півдерева, чи повище дерева?

– Неси, – каже, – повище комишу. От верст за три не долетіли вони до того змія, зайнялись на коневі три шерстини. Він тією хусточкою махнув сюди-туди, – вони і загасли. Прилетіли до змія, змій і пита: – А що? Чи будем биться, чи мириться?

– Та вже ж битися.

100

От побив його Іван Іванович, руський царевич, змій і проситься: – Не бий мене доостатку, а вези у своє царство на чудерство.

– Як же я тебе повезу, – каже, – що ти мене ще за три версти трохи не спалив?

– Вмотай мене в тороки та й вези, нічого не бійся. Привозе він його у своє царство, всі на його чудують, а там узяв та й запер його у темницю, а сам і поїхав на охоту. От посила у темницю тому змієві їсти з дівкою; він ту дівку попобив.

– Не хочу, – каже, – їсти, хай сама біла цариця принесе. Дівка усе те розказала, пішла біла цариця сама вже. Як пішла – та там і зляглась із тим змієм. Давай вони тоді радиться, як би то їм його стребить. Змій і каже: – Єсть десь-не-десь змій з шістьма головами, хай він його вб’є, шість пляшечок крові з його наточе та привезе, то я тії крові нап’юсь, одужаю, так я його вб’ю і сам. От приїхав він з охоти, вона йому і каже: – Що це ти одну нечисту силу стребив, а ще десь єсть, кажуть, друга, з шістьма головами; поїдь вбий і ту та привезеш мені з неї шість пляшечок крові. Він до коня, сідла його тугенько, сіда на його ладненько, сюди-туди повертається, козацького ума набирається. От виїхали, дає йому кінь хусточку та й говоре: – Як займеться на мені шість шерстин, так махни нею шість раз сюди-туди; та кажи, як тебе нести, чи повище комишу, чи в півдерева, чи повище дерева?

– Неси мене, – каже, – в півдерева. Кінь як поніс, як поніс, – домчав, зараз того змія забили, шість пляшечок крові наточили, вже і дома. Однесла вона тому змієві ту кров, він випив.

– А що, – пита, – подужчав?

– Ні, – каже, – ще не подужаю його; а якби я випив дванадцять пляшечок крові з морського чудерства, що у його три губи і на кожну губу бере по дванадцять кораблів, то б наче подужав. Вона тоді до його, розжалобилась.

– Побив ти, – каже, – дві нечисті сили, як би он ще третю! Єсть, кажуть, на морі морське чудерство з трьома губами і на кожну губу по дванадцять кораблів бере, так забий його та наточи дванадцять пляшечок крові. Пішов він до коня та й хвалиться.

– Нічого, – каже, – бери тілько три крючки по сім пудів вісу. От сідла він коня тугенько, сіда на його ладненько, сюди-туди обертається, козацького ума набирається. Виїхали в поле, кінь і каже: – На тобі оцю хусточку, та як займеться на мені дванадцять волосин, махни нею дванадцять раз сюди та туди; та кажи, як тебе нести? Чи повище комишу, чи в півдерева, чи повище дерева?

– Неси мене, – каже, – повище дерева. Кінь як поніс його, – одразу коло моря і стали. Дивиться він, – аж там стоїть хатка, а у тій хатці бабка.

– Дай, бабко, води напитись.

– Нема, – каже. – Оце привели царівну морському чудерству на прожереніє, 101

воно як із’їсть її, то й дасть напиться. Він зараз пустив коня на пшеницю, на зелену кошеницю, а сам заходивсь з тією царівною гуляти. Сотворив з нею гріх та й ліг спати, а їй дав шваєчку та молоток.

– На, – каже, – та як буде бурун таскать, та камінь котить, стромляй швайку у вухо та бий молотком чим дужа. От незабаром як потаска бурун, як покоте каміння, вона його помалу ударе, він і байдуже, не чує. Та кінь уже почув, прилетів, та як ударе копитом у стіну, він і прокинувсь. Сів тоді на коня, а тут і морське чудерство одну губу відпустило. Він і накинув її крюком. Воно другу випустило, він і другу накинув, воно третю, він і третю зачепив. Тоді те морське чудерство як потаска його та утаскало аж на шістдесят верст углиб.

– Держись же, – каже кінь, – ось я його ще потягну. Як смиконе, так на шістдесят верст на сухопуття і витаскав. Тоді заходились, порубали його, крові наточили і поїхали. От оддав він ті пляшечки матері, а сам і подавсь знов на охоту. Попив змій ту кров.

– Ні, – каже, – не подужаю: велика в йому сила; а давай, каже, його банщиків підкупимо: як він буде вмиватись, хай наставлять його шаблю, то вона його сама заруба. А у його та була така шабля, що на що ставиш, так і перетне. Банщики так і зробили, наставили ту шаблю, а вона і одсікла йому голову. Так та голова вже як падала, так сказала: – Стребили ви мене, так поховайте у такім­то лісі, у чавунній труні. Ото поховали його, як він заказав, бо мертвого вже не страшно. А та царівна, що він, як коло моря був, та з нею гріх сотворив, як вернулась додому та найшла собі двох синів. Батько як дознавсь, «Е, – каже, – чорт чорта і виведе». А він то думав, що вона прижила їх з тим чудерством, та звелів її вбити, а синів посадив у темницю. От вони як трохи підросли, то і кажуть: – Чого ми тут сидимо? Берись ти за ту стіну, а я за цю. Та й розвалили ту темницю і вийшли на Божий світ. Ото вийшли та й пішли собі куди очі. Ходили, ходили та й зайшли у той ліс, де батькова труна була. Ідуть лісом, дивляться – вогник, вони і пішли на його. Прийшли, аж там труна; вони і прочитали на ній написи.

– Це ж, – кажуть, – наш батько.

– Іди ж ти у село та украдь де коняку, випустим з неї бандури, то щось воно на неї сяде. От привів один коняку, вони розідрали її, бандури повикидали, а самі всередину і сіли. Аж ось летить орел і орленя. Орленя кричить: «М’ясо, м’ясо», та й сіда, а орел: «Кром, кром, не сідай, бо ухвате». Дурне орленя і сіло, а один брат і піймав його за ніжку.

– А що? Я ж казав, що те ж і буде, – каже старий орел та просе, щоб і пустили те орленя.

– Ні, – кажуть, – добудь нам живущої та цілющої води, тоді одпустимо.

– Добре, – каже. Та полетів, та десь у болоті і набрав. От приносить, один брат хотів уже пус102

тити орленя, а другий захватив його та й розідрав.

– Як це живуща, – каже, – та цілюща вода, то воно оживе, як ми нею його покропим.

– Ні, – каже орел, – це я вас дурив, треба справді летіти. А ту воду живущу та цілющу та стерегли три сестри того морського чудерства, та всі три ув одно око дивилися. От прилетів орел, давай битись там перед ними, а вони за ним ганяться, та як усі три ув одне око дивилися, то все за однією і плутають; а він то сюди, то туди, а далі до тих колодязів та й набрав. От приніс, вони покропили те орленя, – воно і полетіло. Тоді вони до батька, покропили його, – він і встав.

– Ху, – каже, – як я довго спав. Зараз признав їх і пішли вони до його матері, – а вона вже з змієм царює. Зараз того змія розметали, а її повезли у ліс, прив’язали до дуба і дали куль соломи і поставили черепок.

– Як, – кажуть, – з’їсть за три годи цей куль та наплаче черепок, то ще можна матір’ю прийнять. Навідались через три годи, аж той куль цілісінький, а в черепку разів дванадцять качка качат вивела. ІВАН ПОПОВИЧ

Б

ув собі цар та цариця і у них одним одна дочка. Як вже вони нею не втішались, як її не стерегли, вона й заваготіла. Цар хотів її тут же одразу і умертвити, а далі подумав:«Бог з нею; як синод розсуде». От зібрали синод і присудили зав’язать їй очі, засмолить шевською смолою та й пустить: вона сама собі де-небудь найде смерть, в річку, або в яму упаде. Ото засмолили і пустили. От ходила вона, ходила, та й приблукала до попа в слободу. Той дивиться, – що воно за манія? – та до неї.

– Що ти, – пита, – єсть таке?

– Я, – каже, – така то і така.

– Живи ж, – каже, – у мене. Та й розв’язав їй очі. От служе вона та й служе у того пана і найшла собі сина. Охрестив його піп і назвав Іваном, а як батько був безвісний, то й прозвали того Івана Поповичем. І росте той Іван – як з води йде: у год уже і справляється, а у п’ять навчив його піп грамоти добре. От і давай він матері питати, що як вона тут у попа живе.

– Та живу, – каже, – за шматок хліба.

– Хіба ж, – каже, – тепер така пора, щоб за шматок хліба хто служив? Давайте тікать. Ну, як він один у неї, то треба його слухати. Пошила вона торбинки собі і йому, він тоді посадив матір на плечі та бігом; однесе верст десять, покине, а сам біжить вперед верст на п’ять, та сяде там, спочине, поки мати дійде, та знов її бере та далі таска. Та так, аж поки прийшли у такий сильний ліс, що йому і кінця-краю нема.

103

– Ну тут, – каже, – мамо, будемо і жити. Заходивсь, построїв земляночку та лове, що там з звіру та птиці на їжу годиться, а вона куховаре, та так і живуть собі. А через той ліс та йшов шлях, та такий, що він там спрежевіку проложений і такий убитий, як провалля глибокий, і хто по йому йде, то вже усе прямо, а обернутись не можна. От він вивернув дуба та й завалив той шлях упоперек. А тим шляхом та їхали крамарі; доїхали до того дуба – ні вперед проїхати, ні назад завернутись. Давай вони його просити, щоб пропустив їх.

– А дайте, – каже, – мені якого виберу, коня. Вони согласились. То він на якого руку не положе, так той кінь і упаде. Та вже аж тридцятого обібрав, тоді дуба одкинув, крамарі і поїхали собі. От став він їздити у город, продає там шкури, дичину, яка собі не требується. А коло того города та жив змій в трейтажному домі. От як стало тому Івану Поповичу год п’ятнадцять, така стала у йому сила!

– Піду, – каже, – заб’ю того змія. Пішов та як крикне: – Хто в сьому домі, виходь биться. Так голосом верх і зніс. Тоді змій давай проситись, щоб не губив його. Іван Попович взяв та й повісив його на дванадцять гаків та й закинув у погріб. «Хай, – дума, – сам з голоду пропаде». Ото посадив, забрав матір та й перебрався у той дім. Знов ото йде на охоту та в город возить продавати; і почали його городяни прохати, щоб він од них з’їхав, бо од його тілько духу люди падають, а од голосу і будинки валяються. Він тоді і каже матері: – З’їду я од вас, мамо, а ви тут собі живіть та усюди ходіть, тілько он у той погріб не заходьте. Сказав і подавсь. От вона хазяйнувала, хазяйнувала сама, а там і каже: «Подивлюся, що у тім погребі». Коли туди, – аж там той змій.

– Зніми мене, – каже, – з трьох крюків та дай цебер води і куль соломи. Вона дала. От він як із’їв той куль, як напивсь води, струхнувсь, остатні крюччя так і опали. Ото і став він з нею жити. А Іван Попович як поїхав тоді, та вже десь і оженився і забрав собі ту, що над усією птицею царицею. То так він було трохи з жінкою поживе, а то до матері поїде. От вона і давай з змієм вигадувати, як би то їм його стребить. Змій і каже: – Є у такім-то царстві дванадцять ільвиць; якби ти послала його здоїти їх, вони б його розірвали. Ото приїздить він раз до неї, вона стогне, наче розхворілась, та жаліється йому: – Якби ти, – каже, – поїхав у таке-то царство та здоїв там дванадцять ільвиць, я б того молока попоїла, то наче б одужала. Він зараз осідлав коня, приїхав до жінки та й хвалиться.

– Нічого, – каже; – на тобі оцей рушничок, та як приїдеш туди та умиєшся, будуть тобі рушник давати утиратись, так ти не бери, скажи, що у мене свій єсть, та своїм і утрись. Та на тобі оцей клубочок: куди він котитиметься, туди за ним і держи. От клубочок котиться, а він їде, колубочок котиться, а він їде, та й приїхав 104

якраз до тієї баби, що тими ільвицями завідувала. Почала його баба розпитувати, чого він.

– Е, – каже, – дай з дороги одпочити, умитись та Богу помолитись, тоді і розпитуй. Спочив він, та як умився, дають йому рушник.

– Ні, – каже, – не треба: у мене свій єсть. Став ото втиратись, баба зараз і пізнала по тому рушничку, що він її племінницю держе. Розпитала тоді, як слід.

– Ну, – каже баба, – кажи, сину, чого тобі треба.

– Та треба мені з дванадцяти ільвиць молока.

– Можна, – каже. Заходилась, здоїла їх, оддає йому та й каже: – Підожди ж, я тобі гостинця дам. Пішла та щось у рогожці коневі під черево і прив’язала.

– Їдь, – каже, – та тілько дома подивишся. От їде він та й їде; то кінь був, що птиця не перелетить, а то вже пристає, а мило з його так і пада.

– Хай йому, – каже, – біс і тому гостинцеві. Розв’язав ту рогожку, – аж там двоє цуценят. Він взяв і покинув їх. Од’їхав трохи, – коли за ним таких два пси біжать, що він аж злякавсь. А там як добігли та ластяться до його. От привіз він те молоко, оддає матері; а змій на цю пору та перекинувсь голкою, вона його і встромила у подушки. Собаки ті зараз його і почули, та в хату, ірвуть ті подушки, розметали чисто, так його ніяк не найдуть. От він знов то у жінки трохи поживе, то у матері, а собаки, як приїде до матері, де б змій не сховався, як почують, так усе те і розметають. От і давай вона його нагрущать, щоб як приїздить він до неї, то щоб своїх собак дома кидав. А змій її научив, що як приїде він без собак, так щоб сіла з ним в карти грать, та як зостанеться він дурнем, то б зв’язала, а тоді вже він сам справиться. От прибув він без собак, вона і посадила його у карти грать.

– Коли, – каже, – ти дурнем останешся, так я спробую твою силу, зв’яжу тебе вірьовками, чи ти розірвеш їх. Він би не зоставсь, так матері піддається. Зв’язала вона його вірьовками, він як сіпнувсь, так вони йому і поопадали. От зоставсь він і вдруге, вона тепер взяла та умотала його мідними дротами. Він сіпнувсь, – «Ні, – каже, – мамо, розв’яжіть». А тут і змій уходе. Взяли йому очі повиколювали та й прогнали. От і пішов він старцем, та аж п’ятого году прибивсь до своєї жінки. Зайшов у сад, сів одпочити, – коли це повз його йде дівка до води на вмивання. Він чує, що щось тупотить, та й гука: – Розкажи мені, де се я і що ти таке єсть. Як взнав, що це він у жінки, просе у неї напиться, та як пив, і упустив у ту посуду перстень, що йому колись жінка дала. Та стала вмиватись та й побачила того персня.

– Хто се тобі вкинув його? Та не зна, а далі і каже, що бачила в саду старця. Зараз шатнулись по його, знайшли його. Тоді він усе їй і розказав, як йому і очі видерли і як він ходив, аж 105

поки до неї прибивсь. От вона тоді вийшла надвір, свиснула, крикнула, – летить з усього світу до неї птиця.

– Де з такого-то, – каже, – царства, одділіться. Ті і одділились.

– Де з такого-то города, одділіться. Одділились вже од тих.

– Яка птиця частіш коло такого-то дому бува? Найшлась одна ґава.

– Ти, – пита, – такі-то очі з’їла?

– Я, – каже.

– Виблюй їх зараз. Та ґава і виригала. Вона тоді взяла цілющої та живущої води, вставила йому ті очі, тоді тією водою помазала, він і став бачити. А у його було вже два сини. Він їм і каже: – Поїдете туди-то, та змія стребіть, а матір сюди привезіть. Ото взяли вони по коню, він дав їм по собаці, вони і поїхали. Як приїхали, як крикне один, – так верх і зніс, а далі другий як крикне, то і дом розваливсь. Собаки ж змія розірвали, а матір вони хотіли везти та роздумались, щоб знов батька не посліпила, забили, а батькові сказали, що вмерла. Н АС ТАС І Я П Р Е К РАС Н А

Б

ув собі дід та баба; у діда дочка і в баби дочка, дід її вже вдруге взяв: то-то вони і звели дітей докупи. Тіки дідова дочка чогось забеременіла, так і не звісно з чого; може, їй Бог так дав вже. Напалась баба на діда: вези та й вези свою дочку, куди хоч дінь, хоч завези. Що його робить? Запріг дід воли.

– Сідай, – кае, – дочко, я тебе завезу. Приїхали до лісу, вона і кае: – Пустіть мене, тату, я тут де-небудь поселюсь. Дід вернувсь додому, а вона собі пішла. Ходе та й ходе по лісу і найшла хатку, так, може, така як хлівець, без вікон. Заходилась вона у тій хатці і привела собі дитину, хлопчика. «Де ж я його, – дума, – охрестю?» Аж тут приїжджа до неї богатир з левом.

– Драстуй, кума!

– Драстуйте, – кае.

– Я це приїхав до тебе дитини хрестить. Та взяв того хлопчика на коня й подався. Через деякий час привозе. Поблагодарила вона його, він і поїхав собі, куди йому треба було. А той хрещеник росте не по часах, а по минутах; через три дні приїхав богатир, а він вже й біга.

– Ну, – кае, – час мені помирати: дарю я своєму сину свого коня, цього лева, усю зброю і свою силу. А сам ліг тут та й вмер. От живуть вони собі та й живуть уже год. Той хлопчик і проситься в матері на тому коні проїздиться.

106

– Куди тобі, – кае, – ти ще малий.

– Ні, таки позвольте. Як зачав просить, як зачав просить, упросив.

– Їдь, – кае, – та тіки помаленьку. Булат не гнеться, глова не рветься, добрий молодець не старіється. Як сів він на коня, кінь і пита його: – Як тебе нести: чи в полдерева, чи вище дерева, чи під облаком?

– Неси мене, – кае, – в полдерева. Як поніс його кінь, носив, носив, наловив він там всякої птиці, а лев – звіру. Приїхав додому: – Нате вам, мамо. А сам ліг спати богатирським сном на три дні й три ночі. Як виспавсь, прокинувсь, вп’ять проситься. Пустила його мати: – Тіки не впади! Булат не гнеться, глова не рветься, добрий молодець не старіється. Сів на коня, кінь і пита: – Як тебе нести: чи в полдерева, чи вище дерева, чи попід облаком?

– Неси мене, – кае, – вище дерева. Кінь як поніс, носив, носив, наловив він там усякої птиці, а лев – звіру, приїхав і оддає матері, а сам ляга спати вже на шестеро суток. Як виспавсь, вп’ять припада, просе. Їдь, кае, вже не каже не впади, бо він богатирем став. Булат не гнеться, глова не рветься, добрий молодець не старіється. Як сів, кінь і пита: – Як тебе нести: чи в полдерева, чи вище дерева, чи попід облаком?

– Неси мене, – кае, – попід облаком. От як поніс його кінь попід облаком, і набачив він, що десь далеко димок куриться. Зараз доскочив туди, дивиться, – три старики вогонь розкладають, а за ними палати стоять.

– Драстуйте.

– Драстуй.

– А чиї ви будете?

– Ми, – кае, – змієві люде.

– На що ж це ви вогонь розкладаєте?

– А нам змії приказали.

– Потушіть же, – кае.

– Не можем, – кажуть, – бо як потушим, то й самі пропадемо. Взяв він потушив вогонь, а сам у горниці пішов та й став за дверима. А в горниці сиділо три змія: один з однією головою, другий з двома, а третій з трьома. Як гляне старший у вікно: – Що се вони, сякі-такі, вогонь погасили? Біжи, менший, подивись. Той тіки вийшов, – а він його й зарубав. Трошки згодом старший і кае: – Що се він там довго, а біжи ти, середульший. Він і цього зарубав. Ждав, ждав старший змій – нема братів; піду я сам! Тіки вийшов він, – і йому дві голови зніс та в чуланчику повісив за язик й запер. Отпустив стариків додому, а сам сів та й поїхав.

108

– Ну, – кае, – мамо, найшов я дворець, то покинем оцю хатку та туди переберемось. От і перебрались вони у той зміїв дом. Од’їжджає він на охоту та й наказує матері: – Глядіть, мамо, скрізь ходіть, тіки туди, де заперто, не ходіть. От вона ходила, ходила та й кае: «Що я буду за хазяйка, коли скрізь не піду?» Отперла той чуланчик, – а змій вже преобразивсь і такий став хороший молодець, як на картині, і їй здається, що він не за язик висе, а за чуба.

– Одв’яжи мене, – кае, – та й станемо з тобою жить. Одвісила вона його, він і кае: – Тепер приїде твій син, він мене стрелить, давай його зведемо.

– Давай, то й давай. Він її і рає: – Гляди, як приїде син, то лягай на полу та стогни, він питатиме: «Чого?» – кажи, що нездужаю, а перечула через людей, що єсть десь у лісі під дванадцятьма дубами свиня поросят навела, то якби я попоїла тії поросятини, наче б одужала. А мене поки під подушки сховай. От і він їде, ввійшов в горницю, і лев за ним, та зараз за подушку і тягне. А вона лежить та: – Бач як розпустив злу личину, лізе на подушки, а я й так прати нездужаю. Засваривсь він на лева, той сів та й плаче. От вона й кае: – Щось мені, мій синочку, нездужається. Перечула я од людей, що десь у лісі під дванадцятьма дубами свиня опоросилась. Мені здається, якби я попоїла тії поросятини, наче б одужала. Він зараз з хати, осідлав коня, поїхав. Їде та й їде, – аж стоїть хатка, а в тії хатці та така красавиця, як на картині, сидить і шиє. Заїхав він до неї, розпитались і посестрались*. Одпочив він, поськала вона йому, він і поїхав, а вона йому і наказує: – Їдь, – кае, – не задрімуйсь і не заспівуйсь, за п’ятдесят верст свою слугу кидай. Виїхав він у поле, посмотрів в прозорну трубу і за п’ятдесят верст побачив ту свиню, кинув шматочок булочки, лев і зоставсь. Прискоче до тих дубів, – аж там свиней, як-як його не вхватять. Він як розігнавсь, вихватив свій меч, так і розсік порося; хватив та тікать, а свині за ним, от-от ухватять. Зняв він з шиї платочок, зав’язав те порося, кров не капа, а свині і слід загубили. Приїхав до своєї сестри та й ліг спочивать, а вона взяла та ту поросятину вивертіла з платочка та сховала, а туди положила собачини. Приїхав до матері і оддав, та подивилась (а вони з змієм вже друге видумали): – Бач, як ти для мене стараєшся, привіз такого, що собачиною воня, от якби ти поїхав у якусь землю та єсть там Настасія Прекрасна, а в неї в саду золоті ------------------------------

*Посес т рат ьс я – назватися братом і сестрою. Якщо сестраються чоловік і жінка, то перший дає перстень або хрест і купує «спідницю», а друга шиє сорочку. Якщо жінки, то обмінюються сорочками, часто всім одягом, який в цю хвилину на них, і з цієї миті називаються сестрами. Примітка І. Манжури.

109

яблучка, якби я тих яблучок попоїла, наче б одужала. Він осідлав коня, поїхав. Заїхав до сестри та й хвалиться, що йому загадано.

– Ну, – кае, – їдь та не заспівуйсь і не задрімуйсь, за сто верст свого слугу кидай. Виїхав в поле, навів прозорну трубу і побачив за сто верст; кинув шматочок булки, – лев і зоставсь. Приїжджає до дворця Настасії Прекрасної, дивиться, – кругом такий високий забор, що і глянуть нельзя, а поверх ще й дроти попроведені і скрізь дзвоники порозвішувані. От кінь як нап’явсь, так у сад і перескочив. Походив він по саду, нарвав яблучок золотих і собирається вже додому, а далі й згадав: «Що ж я буду за молодець, що скрізь бував, а Настасії Прекрасної не видів? Піду посмотрю». Пішов во дворець, аж там спить, розпласталась Настасія Прекрасна. «Дай я з нею пошутю». Согрішив та взяв і написав, що був тут славний такий-то там богатир. Сів на коня, а кінь йому і кае: – Тепер не перескочим, бо на тобі гріх єсть – піди обмийся. Пішов він обмивсь, кінь як поп’явсь – ні, не перескоче та аж до трьох раз, за третім разом як нап’явсь, так усі дроти й перескочив, тіки за один зачепивсь. Як загуде дріт, як задзвонять дзвоники, як завиють собаки, Настасія Прекрасна і прокинулась та перекинулась вогнем та за ним у погонь так і пале, так і пале, от-от ухвате; а його сестра як побачила, перекинулась голубом, перелетіла їй дорогу та й розлилась озером, а вогонь як добіг, так і потух.

– Що ти, – кае, – наробив? Це моя сестра. А Настасія Прекрасна як вернулась додому, побачила, що він написав, та й кае: «Хоч би я його побачила!» От як заснув він, а вона взяла ті яблучка і підмінила. Привіз він і оддав матері, а вона і кае: – Не поможуть яблучка, а перечула я, – десь-то є гора з горою б’ється, а пісок в погонь женеться, то між тими горами єсть живуща й цілюща вода, коли б ти тієї води добув, наче б я одужала. Він осідлав коня і поїхав. Приїхав до сестри і хвалиться, що йому загадано.

– Ну, – кае, – їдь та не задрімуйсь і не заспівуйсь, за півтораста верст свого слугу кидай. Поїхав він та дорогою і задрімавсь; як прокинувсь, – аж вже п’ятдесят верст зосталось, він тоді кинув леву шматок булки, той і зоставсь. Доїжджає до тих гір, – а вони саме тіки почали розходиться. Він як розігнавсь, як ускоче, набрав тії води та назад, а пісок так і суне за ним, так і суне, а кінь все вище та вище. Добіга до лева, – а пісок його так і засипа; той пластав, пластав та так і пропав. Заїхав до сестри, – а та вп’ять підмінила ту воду. От змій як побачив, що вже лева нема: «Тепер, – кае, – він наш». Оддає він матері ту воду, а вона й кае: – Давай, – кае, – сину, я твою силу спробую. Взяла десять пуд дроту, умотала його всього: – Ану, чи розірвеш? Він як сіпнув, так всі дроти й полопались. Вона тоді взяла двадцять.

– Ану тепер? Сіпнув він, – ні.

– Ану, старий, вилазь!

110

Виліз тут змій з-під подушок.

– Що, – кае, – хотів ти мене з’їсти, а тепер я тебе з’їм.

– Їж, зла личина, та не подавись. От змій зарізав його, зложив у мішок, коню очі повипікав, прив’язав його до коня та й пустив. От кінь ходив аж три года та приблудивсь до його сестри. Вийшла вона й побачила.

– А що, – кае, – доходився. Та взяла збризнула коню очі тією водою, що в його підмінила, став він такий, як і був. Далі давай його перебирать, а в йому вже черви завелись, та до купи складать, де тіла не достане, то вона або поросятинки, або яблучка уріже та й пригоне. Як склала всього, збризнула цілющою й живущою водою, він і встав.

– Як же я, – кае, – спав довго?

– Спав би ти, – кае, – й досі, якби не я. Поїхав він до матері, змія вбив, а її прив’язав до сохи, поставив два стаканчики – подивлюсь, кае, за ким більш наплаче. Коли за змієм аж з стаканчика ллється, а його й на дінці нема. Він тоді прив’язав її коню до хвоста та й пустив по полю, а вона де вдариться головою, там могила, а де лобом, то долина. Так її кінь розтаскав, а він поїхав собі до сестри. П о д р у г о м у п е р е к а з у п о ч а т о к т а к и й: Було собі три сестри і всі удови. От одна і заваготіла, питають з чого, кае: я й сама не знаю. Сестри взяли й прогнали її. Пішла вона поселилась в лісі і привела хлопчика. От як став він уже до зросту доходить, став на охоту ходить та й напав раз на змія; побив того змія та й дубом навалив, а мати раз ходила по лісу та й найшла. От і стали вони жить. (Далі пригоди ті ж, що і в попередній казці, тільки «охоту» він дістає собі від різних звірів, які віддають йому своїх дитинчат. Звірі ці: вовчиця, ведмедиця і лисиця). ІВАН ІВАНОВИЧ, РУСЬКИЙ ЦАРЕВИЧ, Б І Л И Й П О Л Я Н И Н ТА Н АС ТАС І Я П Р Е К РАС Н А

Б

ув собі цар, а у того царя було три дочки і один син. От як став той цар помирати та і каже синові: – Гляди, хто перший яку сестру не посвата, за того і давай. Сказав та й кончивсь. От раз як зашумить, як загуде у них під вікном.

– Ей, – гука, – Іване Івановичу, руський царевичу, оддай старшу сестру за мене.

– Що ж ти, – каже, – мені за зять будеш, що у хату не ввійдеш та не поздоровкаєшся? Той увійшов, – аж то був змій з трьома головами. Оддав він за його старшу сестру. От на другий день ще більший шум під вікном.

– Оддай, – гука, – Іване Івановичу, руський царевичу, за мене середульшу сестру. Він і цьому тієї ж. Увійшов він у хату, – аж то був шестиголовий змій; він і оддав йому середульшу сестру. За третім разом приліта вже дванадцятиголовий 111

змій, забрав цей і третю сестру. От живе він сам, тілько у нього і єсть, що чорненький бичок. Раз йому той бичок і каже: – Ось заріж мене, Іване Івановичу, руський царевичу, та закопай у хаті на чотири вугли, через чотири дні побачиш, що буде; а як не заріжеш, то я тебе заколю. Він взяв, зарізав його, закопав на чотири вугли, подививсь через чотири дні, – аж в одному вуглі стоїть богатирський кінь, у другому уся збруя до коня, у третьому богатирське одіяніє, а у четвертму – усе богатирське орудіє. Він тоді в усе те убрався, сів на коня і подавсь у чистеє поле. Йде та й йде, – коли це наглядів біле шатро, а біля шатра коня прип’ято. Він свого коня прив’язав коло того, а сам пішов у шатро, дивиться, – аж там спить богатир Білий Полянин. Він замахнувся мечем, хотів його зарубати, а далі і подумав: «Що мені за хвала, що я зарубаю сонного?» Ліг та й сам заснув. От прокинувсь Білий Полянин, – аж у його шатрі спить хтось. Кинувсь він до зброї, хотів зарубати, а там і подумав: «Він же мене не зарубав, як я спав». Зараз збудив його, стали вони пити та гуляти, а там розпитались та й побратались. От їздять собі на охоту, а там у пущах та жила Баба-Яга, так вони їй усе мішали. Ось вона і давай з ними воюваться. Раз прибіга, а Іван Іванович, руський царевич і каже: – Ану я піду! Як сів на коня, як подавсь за нею, а вона ускочила у свій дворець, а чавунні двері і замкнулись. Вернувсь Іван Іванович, руський царевич, а вона вже і коло шатра.

– Ей, – кричить, – Білий Полянин, виходь битись! Іван Іванович, руський царевич як прискочив, знов прогнав її. Вона утретє, він і утретє її прогнав та як наштире – вона у дворець, а чавунні двері і замкнулись. Він тоді і їзде коло дворця. Об’їхав раз, об’їхав і вдруге, став об’їздить утретє, – аж чує, щось йому гука: – Ей Іване Івановичу, руський царевичу, ти сховайсь тут, та як вона вийде, підпиляй чавунні ворота, вони упадуть та й самі її вб’ють. От він заховавсь, вона і побігла до шатра. Іван Іванович, руський царевич тоді швиденько підпиляв ті ворота, а там як наштире її, вона у ворота, а вони її і придавили. Тоді вони з Білим Полянином перейшли у той дворець та й найшли там таку красавицю, що не можна і подумать.

– Що ж, – каже Іван Іванович, руський царевич, – як я її озьму за себе, то на тебе обідно буде, а як ти озьмеш, то мені пари не буде; хай вона буде нам сестрою. От живуть та й живуть так утрьох, тілько раз Іван Іванович, руський царевич і каже тій сестрі: – Яка ти хороша та красива! А вона йому: – Що я, – каже, – от єсть десь-не-десь Настасія Прекрасна, от та так так! Він зараз сідла коня тугенько, сіда на його легенько, їде шукати тієї Настасії Прекрасної, а Білий Полянин забрав ту сестру за себе. От їде він та й їде, та й наїхав на дворець, а то була його сестра, та що за триголовим змієм. Вона йому така рада. Напоїла, накормила його, а далі і каже: 112

– Де б я тебе сховала, бо як мій змій прилетить, як би він тебе спрожогу не стребив. Та ото тілько заховала, аж ось міст тріщить, лист осипається, змій додому добивається. Ввійшов у горницю та: – Ху, руська кость воня!

– Ти, – каже вона, – по Росії літаєш, руського духу нахапаєш, а з мене воду нагріваєш.

– Грій, – каже, – казан молока. Вона зогріла, він пірнув у нього, оббанився.

– Давай, – каже, – обідати. Посідали обідати, вона і каже: – Що б ти робив, якби до мене або до тебе родич прийшов?

– А що б? Пили та гуляли.

– А до мене, – каже, – мій брат прийшов.

– Де ж він?

– Та я сховала, щоб бува ти спрожогу не згубив.

– Це, – каже, – правда. Ану, клич його сюди. От явивсь він, почали пити-гуляти та гуляли аж три дні. На третій день давай його розпитувати, де він їде.

– Та їду, – каже, – шукати Настасії Прекрасної, чи не знаєте ви, де вона?

– Е, – каже, – нас три брати, та шукаєм її і то не найдем. А та Настасія Прекрасна та була за четвертим їхнім братом і була вона сильна волшебниця. Як почула, що ото Іван Іванович, руський царевич тілько подумав про неї, зараз свого чоловіка, змія, і закувала на дванадцять цепів. От погуляв він у них, убирається в дорогу, сестра і дала йому на дорогу паляничку: може, де проголодається та з’їсть. От їде він, – аж біжить собака, та такий тощий та ковтунуватий; побачив ту паляничку у його та й просе: – Ей Іване Івановичу, руський царевичу, дай мені шматок хліба, я тобі у великій пригоді стану. Він і оддав йому ту паляничку. От найшов він і другу сестру, що була за шестиголовим змієм. Погуляв і там добре, та і там не сказали йому, де шукати йому Настасії Прекрасної. Став він одіходити, дає йому ця сестра пшонця: – Це, – каже, – може, де каші навариш. Їде та їде, аж дивиться, – лізе качка, та така тиркава та голодна, і каже йому: – Ей Іване Івановичу, руський царевичу, дай мені трошки пшонця, я тобі у великій пригоді стану. Він взяв і висипав їй те пшонце. От доставсь він і третьої сестри, що була за дванадцятиголовим змієм. І ця сестра його пригостила добре та дала на дорогу кусок сала.

– З’їси, – каже, – де-небудь у дорозі. От він їде та й їде, – аж це біжить вовк, та такий голодний та червивий; побачив у нього те сало та й каже: – Ей, Іване Івановичу, руський царевичу, дай мені шматочок сала, я тобі у великій пригоді стану.

113

Він і оддав йому те сало. От і прибивсь якраз до Настасії Прекрасної. Вона його як тільки угляділа, зараз веде у палати, стали пити-гуляти, ловкі речі розмовляти. От як нагулялись, од’їздить вона на охоту, а йому наказує: – Всюди, – каже, – ходи, тільки у ту-он комірку не ходи. От вона поїхала, а він ходив­ходив та й дума: «Що ж я буду за хазяїн, коли не довідаюсь, що там таке?» От зайшов у ту коморку, – аж там на дванадцяти цепах змій висить.

– Ей, – каже, – Іване Івановичу, руський царевичу, дай мені дванадцять бочок води та дванадцять бочок хліба, я тобі три віки подарую! Він і дума собі: «Це як я ще три віки проживу, добре буде». Та узяв та й дав те усе змієві, а змій як попоїв, води напився, як струснувсь, тілько його і бачили. Зараз захватив десь у полі Настасію Прекрасну та й каже Івану Івановичу, руському царевичу: – Сходь відціля, тепер я тут хазяїн. Той заплакав і пішов. Ходив-ходив, нудив-нудив, а далі не втерпів, пішов до Настасї Прекрасної, а змія саме дома не було.

– Давай, – каже, – тікать.

– Давай. Та й утекли. А змій надумав додому та й каже коневі: – Коню Кривило, зскоч на могилу, поглянь в кватерину, чи дома наша Настасія Прекрасна?

– Я, – каже, – і так знаю що нема.

– А що, доженем?

– Та ще виорем, насієм пшениці, помолотимо й помелем, та хліба напечем, та поснідаєм, і то ще доженем. Зробили те все, що кінь казав, поснідали; як подались, умах і нагнали. Узяв він Настасію Прекрасну та й каже: – Оце, Іване Івановичу, руський царевичу, дарю тобі один вік. От через стілько там врем’я украв Іван Іванович, руський царевич знов її. Змій і цей раз наздогнав.

– Тепер це, – каже, – дарую тобі, Іване Івановичу, руський царевичу, ще і другий вік. І утретє йому не пощастило, подарував йому змій і третій вік, а за четвертим, як наздогнав, Настасію Прекрасну забрав, а його порубав, пошматав та й покинув у полі. От біжить зараз собака, що він їй колись паляничку дав, а там і качка, що він пшонцем нагодував, а далі і вовк, що сало зайняв; збились та й давай радитись, як би його оживити. Качка й каже: – Десь-не-десь єсть живуща й цілюща, красива і сильна вода; то ти, собако, біжи та приластись до тих сторожів, що її стережуть, та й живи там; а мені до ніжок та до крилець прив’яжіть по пляшечці; а ти ж, вовче, як я летітиму до тієї води, біжи мимо, то собака кинеться до тебе, а сторожа за нею, а я і наберу тії води. Ото як сказали, так і зробили. Побіг собака до сторожів, приластивсь, обживсь, – аж ось біжить вовк; він за ним, а сторожа за кияри та собі до вовка; тут качка спустилась, набрала тії води і подалась, а вовк тоді собаку за вухо, а 114

він його за вухо, злигались і собі побігли. Прибігли до його трупу, покропили цілющою водою – він зціливсь; покропили красивою – от був гарний, а це ще кращий став; покропили живущою – він і ожив, а як напивсь сильної води, таким став богатирем! Знов і надумав до Настасії Прекрасної. От як прибув до неї, стали вони радитись, що ось вже чотири рази тікали та не втекли.

– Тепер я, – каже, – зі змієм справлюсь, так у його кінь ще гірший за його; ти взнай, де він такого коня добув. А у того змія той кінь був об три нозі та з одним крилом. От приліта змій, вона і давай до його прихилятись.

– Скажи, – пита, – де ви такого коня добули, що ми з Іваном Івановичем, руським царевичем стілько раз тікали і не втекли? Змій і подумав: «Чом тепер не сказать? Адже його вже і на світі нема!» Та й каже: – Коло синього моря ходе кобила, а за нею дванадцять жеребців та дванадцять вовків; як тілько вона ожеребиться, зараз вовки і розірвуть те лоша; я стілько год стеріг, та дав вовкам барана, а лоша вихватив та і то одну ногу і одне крило одірвали. От розказала вона усе те Івану Івановичу, руському царевичу, він і пішов до синього моря і барана у мішок узяв. Тут саме, як кобила ожеребилась, він барана з мішка, а лоша у мішок; вовки кинулись до барана, а він уже за сто верст став. Став спочивати, випустив те лоша, воно йому і каже: – Пусти мене на три паші, я кругом світу оббіжу, а через три дні до тебе прибіжу. Він пустив його; через три дні воно прибіга таким конем та ще й у збруї, так що він було і не пізнав. А йому здалось, що він там три дні посидів, аж він там три годи прождав. От він як сів на того коня, як подавсь, – зараз і вкрав Настасію Прекрасну. А змій тоді десь їздив та ото коня і пита: – Коню Кривило, зскоч на могилу, поглянь в кватерину, чи дома наша Настасія Прекрасна?

– Ні, – каже, – вже її Іван Іванович, руський царевич, вкрав.

– А що, – пита, – виспінем, як виорем, насіємо пшениці, змолотимо, змелемо та поїмо?

– Е, – каже, – тепер і готового ніколи їсти, бо під ним мій дядько. От як сунули вони, скоро і нагнали, зараз Кривило і гука: – Ей, дядьку, скинь Івана Івановича, руського царевича та будемо умісті жити.

– Ні, – каже, – ти, племіннику, піднімись угору та переверни змія, то будемо жити умісті. Той Кривило як піднявсь угору, як перекине того змія, – змій розбивсь, а Іван Іванович, руський царевич оставсь з Настасією Прекрасною жити і того Кривила забрав.

115

ТРЬОМСИН-СИНЕНЯ

П

ішла раз удова жати, вийшла у поле та й поклала дитину під снопами. Де не взявся орел, схватив ту дитину та й потаскав у своє гніздо. А скоро повз те гніздо та йшли три розбойники та й почули, що дитина кувака. Зараз один поліз, дістав ту дитину, ото вони і радяться: – Хай він буде усім нам, трьом синам, синеня. Прийняли його, возкормили, а як дійшов вже він до зросту, вони йому і кажуть: – Ступай тепер та бери собі, що хоч.

– Дайте, – каже, – мені оте лошатко, що у вас під припічком валяється.

– Бери. Він взяв його і пішов. Вийшов у степ, – аж лошатко йому і каже: – Ей, Трьомсин-Синеня, пусти мене од зорі до зорі матернього молока поссати. Пустив він його, прибігло воно вже таке ловке, проситься ще. Він і вдруге пустив, і втретє, а за третім разом як прибігло – такий з його кінь добрий та ще і з срібним сідлом. От він сів на його і поїхав. Їде та й їде, – аж лежить струсе перо. Трьомсин-Синеня і каже: – Возьмім це перо. А кінь: – Ей, – каже, – не бери це струсе перо, бо буде тобі і лихо, й добро. Він не послухав, узяв те перо. От і став він десь до пана кучером, а пан і побачив у його те струсе перо.

– Коли ти, – каже, – добув струсе перо, так добудь мені морську пані, вона на морі сидить та золоту куделицю пряде. Іде він, плаче. А кінь: – Чого ти, Трьомсин-Синеня, плачеш?

– Як же мені не плакать, що загадав пан добути морську пані, що вона на морі сидить та золоту куделицю пряде.

– А я ж тобі казав, не бери страусине перо, бо буде тобі і лихо, і добро; поки добро буде, а лихо – аж ось. Та не журись, іди до пана та кажи, щоб давав усяких напитків і наїдків. Пішов він до пана, понабирав того усього, сів на коня і поїхав. Приїхали до моря, кінь йому і каже: – Порозкладай ці напитки та наїдки, а сам заховайсь, тоді вже сам побачиш, коли її брати. Він усе так і поробив; порозставляв те усе, та як заховався, а вона ось вийшла з моря. Побачила те усе, та яблучка кусь, а горілочки хлип, та й упилась, упала і заснула. Він тоді за неї, привозе панові. Як привіз, зараз морська пані загадує з моря її табун. Іде він, плаче. А кінь: – Чого ти, Трьомсин-Синеня, плачеш?

– Як же мені, – каже, – не плакать, що загадала морська пані пригнати з моря її табун.

– А що, я тобі казав, не бери струсе перо, бо буде тобі і лихо, й добро; поки добро буде, а лихо – аж ось! Та не журись, іди до пана та кажи, щоб давав сорок 116

бочок смоли та сорок кругів прядива. Дав те йому все пан, він сів на коня і поїхав. От приїхали, кінь йому і каже: – Умотай мене цим прядивом та смолою засмоли, та як вийде її табун з моря пастись, побаче мене морський жеребець, буде мене гризти, саме тоді і займай. Пригнав він і табун.

– Ну, тепер, – каже морська пані, – коли пригнав мій табун, так і подій же його. Іде він, плаче. А кінь: – Чого ти, Трьомсин-Синеня, плачеш?

– Як же мені не плакать, що загадала морська пані її табун здоїти, а як я його здою, коли до його і близько не підступитися?

– А що, я тобі казав, не бери струсе перо, бо буде тобі і лихо, і добро; поки добро буде, а лихо – аж ось. Піди ж ти, – каже, – на поварню та перший хліб, який посадять, хай першим той і виймуть, та даси того хліба коням по шматочку, так тоді здоїш. Ото здоїв він і табун.

– Звари ж тепер, – каже морська пані, – та у йому і викупайся. Пішов він, плаче. А кінь: – Чого ти, Трьомсин-Синеня, плачеш?

– Як же мені не плакать, що загадала морська пані це молоко зварити та ще в йому і викупаться?

– А що, я казав тобі, не бери струсе перо, бо буде тобі і лихо, і добро; поки добро буде, а лихо – аж ось. Та не журись, як закипить молоко, та прийде пора тобі в його лізти, так ти попросись, щоб зо мною дозволили тобі попроститись; тоді прислухайсь, як я присну, так і стрибай у казан. От нагріли те молоко, він і просе, щоб привели йому його коня попроститись. Привели ото коня, кінь як присне, а Трьомсин-Синеня мерщій у казан, та як вирнув, та такий став ловкий, що пан як углядів, та й собі у казан; там і зваривсь, тілько де-не-де його кісточка вирне. А Трьомсин-Синеня забрав тоді ту морську пані та й живуть собі. З Н АТ Н И К

Б

ув собі убогий чоловік та й пішов, де б найнятись. І де вже його не наймали, яку плату не давали, не бере він: – Навчіть, – каже, – розбирати, що птиця, що всякий звір говоре, так

стану. Звісно, ніхто такого не зна. От раз і зустріча його дід.

– Наймись, – каже, – до мене.

– А навчіть розбирати, що яка птиця, який звір говоре.

– Добре, – каже, – навчу, тілько мусиш ти мені цілий год робити ту роботу, що я загадаю. Як виробиш, так навчу, а не виробиш, не навчу. Ото він став, і треба було йому невгасиму піч топити. Дає йому дід пару коней і каже: – Оцими кіньми будеш дрова возити, а годуватимеш їх вугіллям, та гляди, 117

щоб піч не вгасла; а як хоч трохи згасне, пропала вся твоя робота. Сказав це та й зник. От як узявся він, як узявся возити у ту піч дрова, так ніяк не надасть: тілько укине, вже і нема. Став він раз коні годувать, а вони йому і кажуть: – Не клади нам вугілля, а дай хоч трохи сіна, так ми і самі справимось. Дав він їм сіна, так то возив – рук не покладав, а це вже возе і повагом, і спочива, а пічка все не вгаса. Прослужив він ото год і пішов за розщотом.

– Ну, – каже той дід, – іди, тепер усе знатимеш. Пішов він, іде та іде, і стало йому на шляху трахтир видно. «Це, – дума, – там підночую». Аж чує, ворон сидить та й кряче: – Цей трахтир цю ніч згорить, і хто у йому ночуватиме, той буде безщасний чоловік. Він все і розібрав та й минув той трахтир. Іде далі, – аж ось їде звожчик.

– Драстуй!

– Драстуй! Розпитали, хто і відкіля, звожчик і каже: – Наймись до мене.

– Добре, – каже; – та й найнявсь.

– Де ж, – пита хазяїна, – будем ночувати?

– А он у тім трахтирі.

– Ні, – каже, – хазяїне, станьмо краще серед степу. Ото стали, тілько полягали спати, роботник і чує, що сучечка, що за тим звожчиком все у дорогу бігала, дзявка: – Ей, вставайте, бо вже трахтир горить! Розбудив він хазяїна, той його благодарить, що він йому одсовітував у тому трахтирі ставати, дає йому ще більш віри. Ото не доїздя трохи додому, роботник і вислухав, що горобці проміж себе цвірінчать, та й говоре хазяїнові: –У вас дома обкрадено золоті і срібні лавки, і хазяйка ваша так журиться, що усе при собі ніж носе; тілько вас угляде, так сама себе і смерті предасть.

– А ми, – каже, – покиньмо за стілько верст свої хури, а самі ходім у дом, та тілько вона вийде, а ми ззаду і однімем у неї ніж. Так і зробили. Прийшли, та тілько хазяйка на перелаз, а вони її за руки.

– Нічого, – каже, – не журись, аби посімейство було благополучне. Ото посідали робітники вечеряти, і той знатник між ними. Їдять та кісточки під стіл кидають, а та сучечка, що з хазяїном у дорозі була, і завелась з надвірним дворовим собакою: – Ти, – каже, – не встеріг тут хазяйського добра, а за кісткою, бач, лізеш.

– А хіба, – той собака каже, – од свого злодія убережешся? То все золото і серебро он там у гноїщі і досі закопане лежить. А знатник те усе і розбира, та як повечеряли, і пішов до хазяїна.

– Он там-то, – каже, – все ваше добро поховане. З того часу хазяїн його так полюбив, що скоро за його свою дочку оддав та до себе в прийми прийняв. Ото живуть вони, а другі купці і давай його жінці балакати: – Що це ти пішла за робітника? Ти розізнай, чим він знає, то ми його стребим.

118

Вона і почала: – Скажи та й скажи, чим ти знаєш.

– Так я, як скажу, зараз і умру. Їй байдуже, вона своє товче.

– Ну так вбирай, – каже, – мене на смерть, давай білу сорочку. Ото убравсь, тільки на лаву лягать, і каже: – Піду хоч курей погодую. Узяв корчик проса, вийшов надвір; ось кури біжать, а півня нема. Ось трохи згодом біжить і півень.

– А сякі-такі, – кричить, – як я, де не найду зернятко, сам не їм та вас скликаю, а ви на мене так і не нагукали; не треба вам, як наш хазяїн-дурень своїй жінці, правди казати, а треба вас за коси таскати. Він тоді догадавсь та в хату, зараз жінку за коси.

– Оцим, – каже, – я знаю! Виманіжив її добре, та тоді вже і мирно почали жить. ЯЗИК УСЬОМУ ГОЛОВА

Б

ула у царя одна дочка та й захворіла. Як вже її дохтори не лікували, що не робили, – нічого не помага. Тілько один дохтор і об’явив, що якби з ільвиці молока достати та дати їй напитись, то б вона одужала. Зараз почали охотників викликати, чи не об’явиться хто по те молоко сходити; ніхто не береться, бо як же живу ільвицю та здоїти? От таки один убогий жидок і визвавсь; дума: «Все одно треба пропадать, хоч з голоду, хоч від ільвиці», – бо дітей у його була купа, а годувати нічим.

– Тілько, – каже, – дайте мені дев’ять кіз. Дали йому ті кози, він і пішов до її норохи та й сховавсь недалеко в кущах. От як ільвиця вийшла, він козу зараз з куща і випхнув, та так, що одна тілько голова видно. Ільвиця побачила та й задрала ту козу. На другий день він другу козу висунув вже більше; а на третій вже і руку показав, а там все більш та більш показував, аж поки ільвицю не привчив до себе. А там як випхав дев’яту козу, та й просе тії ільвиці, руками маха та кланяється, щоб дала себе здоїти. Ільвиця і лягла, він швидше до неї, здоїв та швидше тікати. Біг, біг, втомивсь та й упав; де упав, там і заснув. Він же спить, а тіло його спориться, хто старший.

– Я, – каже голова, – всім старша, бо я це діло задумала. А ноги: – Якби ми не пішли, то б і не було нічого. А руки: – А ми якби не здоїли, не мали б і молока. А язик: – Брешете ви всі! Якби я царю не сказав, то б нічого сього й не було. Тоді усі на його: – Ти, – кажуть, – самий негодний, ні в чому нам не допомагав. Розсердивсь язик та й каже: 119

– Як я схочу, будете ви всі через три дні повішені, і ґави вас розтаскають. От прокинувсь той жид, за молоко та далі біжить. Убіг до царя, а язик, як був сердитий, то і крикнув: – Нате вам це пеське молоко! Тут зараз: – Що таке, що таке, як сміть царю та так казати? Зараз садовлять його у тюрму, через три дні, кажуть, повісить. От сидить він там, а язик: – Що, – каже, – хто старший? А я як схочу, та всіх і випутаю. Тут давай його всі просити, щоб випутав. Ось ведуть його вішати, та ще розпитують, проти чого це він казав. А язик: – Та це правда: хоч молоко і з ільвиці, а все ж воно пеське; он подивіться у таких­то книгах. Стали шукати по книгах, та по самих старих, найшли таки: молоко з ільвиці, то все таки буде пеське. Тоді зараз його і ослобонили. ЗОЛОТИЙ ПОСТІЛ

Б

ув собі дід та баба. От баба і каже дідові: – Виплети, старий, волочок та піди на річку, може, рибки вловиш. Дід виплів волочок, пішов на річку, закинув і витяг золотий постіл. Узяв той постіл і пішов додому. Іде, – аж стріча його чоловік з конем.

– Доров тобі, діду!

– Доров!

– А де це ти був?

– На річці.

– А що тобі Бог дав?

– Золотий постіл.

– Де ж він?

– Аж ось.

– Проміняй мені на коня. Дід узяв і проміняв. (Далі коня він проміняв на вола, на барана, на пару цапів, на індика, на качку і вкінець останню на пару жолудів). От приніс він додому ті жолуді та й посадив під покуттям, а вони враз і поросли. Давай його баба питати, що йому Бог дав.

– Золотий постіл.

– Де ж він?

– Проміняв на коня. (Далі повторюється вся історія обміну). Як сказав же дід, що проміняв качку на жолуді, баба за макогін та до діда, дід глянув на покуття, – аж з його жолудів такі два дуби виросли, що аж під саме небо. Він тоді на одного дубка, та тікати, а баба по другому, та за ним. Лізли, лізли та долізли аж до неба. Дивляться, – аж там дірка, вони в ту дірку та й по120

лізли на небо. Злізли, ідуть-ідуть, – зустріча їх святий Петро та й каже: – Ідіть собі, та там будуть золоті та срібні яблучка, так ви не руште. От одійшли вони скільки там, дивляться, – аж справді стоїть яблунька, а на ній золоті та срібні яблучка висять. Дідові ж байдуже, а бабі не терпиться, хочеться їй тих яблучок; вона і каже дідові: – Ось лягай, я тобі поськаю. Дід ліг та й заснув, а баба до яблуньки, тілько одно яблучко вирвала, а вони всі і осипались. Прокинувсь дід, давай їх підв’язувати, – та ні, не помагається. Приходе святий Петро.

– Що це ви, – каже, – наробили?

– Та це все бісова баба! Ніде я з нею не вживусь.

– Ну ідіть, – каже святий Петро, – далі, та буде вам піч, сама сиряна, а комин масляний, так глядіть, не колупайте. Пройшли трохи, – аж так і єсть: стоїть сиряна піч, а комин масляний. Дідові ж байдуже, так бабі не терпиться. Вона знов йому каже: – Лягай діду, я тобі у голові поськаю. Дід ліг та й заснув, а вона схватилась та тілько тії печі лизнула, як вона уся так і розпливлась. Давай вони ту піч місити та наізнов класти, – та ні. Приходить святий Петро.

– Що це таке? – пита.

– Та це, – каже дід, – усе ця бісова баба.

– Ну йдіть, та будуть там на вас морські коти гарчати, так не кажіть тпру-тусь. От йдуть вони та й йдуть, – аж ось ті і коти. Дідові ж байдуже, а баба на їх тпру-тусь! Так ті коти умах і порозбігались. Осідлав тоді дід бабу та й ну зганяти тих котів. Так нічого не поробе, порозбігались по морю, що і сліду не знать. Приходе святий Петро.

– Що це ви наробили?

– Та це не я, це все оця бісова баба; ніде з нею не вживусь.

– Ідіть же, – каже святий Петро, – собі з неба! От баба як упала, маслаки ж розбились, а голова позолотилась. А ввечері повз неї їхав козак свататись, побачив, що щось блищить, підняв та й сховав. От приїздить до дівчини, сіли вечеряти, він їсть вареники, а голова з кишені: «Дай, козаче, і мені!» – то він і укине у кишеню вареника. А ті бачать, що він у кишеню вареники хова, та й думають: «Бач який жаденний! Тут їсть, тут і надалі хова». От уранці од’їздить той козак та й укинув ту голову в горщик з варивом, а дівчина і приставила його до вогню. Як закипів горщик, дівчина стала одставляти, а вона з горщика: «Помалу, бо перевернеш!» Та дівчина як кине той горщик та з хати.

– Ідіть, мамо, щось у горщику озивається. Прийшла мати, – а вона з горщика: «Помалу, молодичко, не оброни». А молодиця взяла та й вивернула той горщик у корито свиням. От прибігли свині до корита, а вона: – Усі, усі свині їжте, а ти, ковган, не їж, тебе вовк з’їсть. Той кабан тілько до корита, а вона знову: – Усі, усі свині їжте... То той кабан і не їсть. От прибіг туди уночі вовк, сунувсь до корита, – аж там 122

та голова; він і ковтнув її. Ото бігав, бігав, проголодавсь, побіг на чабарню. Оце тільки наткнеться до ягняти, то вона: – Чабани, чабани, бережіться, бо вовк ягня озьме. То чабани почують та й проженуть його. Побіг він ще до свинарні. Що сікнеться до поросят, то вона: – Свинарі, свинарі, стережіться, бо вовк порося із’їсть. Той вовк метавсь, метавсь так, а далі побіг ще до телят. Вона і тут своєї: – Скотарі, скотарі, бережіться, бо вовк теля задере. Так той вовк і забіг чорт зна куди та й пропав з голоду ВИДИМО Й НЕВИДИМО

Б

ули собі пан та лакей. То як були ще вони малими, так укупі грались і усе в них зарівна; як став панич паном, то так зненавидів того лакея, що давай вигадувати та приказувати, щоб він зробив те-то і те, та все таке, щоб його можна було стребити. Усе те лакей поробить, живий і звернеться. От раз загадує йому: – Принеси мені, – каже, – Видимо й Невидимо. Той іде, плаче та й прийшов десь у ліс, та такий страшенний, що і Господи! Дивиться, – стоїть хатка, він і пішов у ту хату та й заховався під припічком. Коли це ув обід приходе дід та й гука: – Видимо й Невидимо, подай стіл! Тут одразу де не взявся стіл, а на ньому всякі напитки й наїдки. От дід напивсь, наївсь та: – Видимо й Невидимо, прибери! Зараз де все оте і поділось, а той лакей з­під припічка все те баче. От як дід пішов, лакей виліз.

– Ану, – каже, – і я потребую то собі. Видимо й Невидимо, подай стіл! Зараз де що і взялось. Він напивсь, наївсь, тоді і пита: – А що, Видимо й Невидимо, може, тобі в цього хазяїна набридло?

– Та набридло, – каже.

– Так ходім зо мною.

– Ходім. Ото і пішли. Він, що версту одійде, та й гукає: – Видимо й Невидимо, чи ти тут?

– Тут, тут, хазяїне, іди, не бійсь, я не останусь. Коли це ідуть, – баче він, що горниці строяться, людей нікого не видно, а один тілько топор сам і теше, сам і руба, а що треба підняти, топор устромиться, сам і на гору стаска. Видимо й Невидимо йому і каже: – Проміняй мене на топор-саморуб, а я у тебе вп’ять буду, як тілько гукнеш. Ото тілько сказано, а тут і дідок іде, він і каже: – Проміняй мені, діду, цей топор на Видимо й Невидимо.

– Яке ж воно? Він тоді зараз: – Видимо й Невидимо, подай стіл!

123

Де що і вродилось. Дідок напивсь, наївсь. «Це, – каже, – добра штука! Чом не промінять?» Та й оддав йому той топор. От він вийшов за кряж та: – Видимо й Невидимо!

– Тут, тут, хазяїне, коло тебе, – озивається. От випало йому знов йти лісом, іде він і баче, що скака кругом лісу дубинка, а в лісі ходе дідок.

– Що це, – пита, – діду, у тебе таке?

– Та це дубинка-самобійка, ось дивись. А ну, – каже, – дубинко-самобійко, ходи! Та дубинка як почала скакати! Що не скоче, то дуба ізвале, то ізвале. Він тоді до свого: – Видимо й Невидимо, подай стіл! Зараз де що і взялось. Дід напивсь, наївсь та й напав на його: – Проміняй мені його на дубинку-самобійку, та й проміняй. А Видимо й Невидимо і каже йому: – Та й проміняй, бо я знов у тебе, як гукнеш, буду. Він проміняв, узяв ту дубинку-самобійку, вийшов з лісу та: – Видимо й Невидимо!

– Тут, тут, хазяїне, коло тебе. Ось приходять вони у город, зайшов він у трахтир, зараз як закомандує: – Видимо й Невидимо, подай стіл! Одразу де що і взялось. Він напився, наївся та ще коло себе чоловік десять нагодував, та тоді: – Видимо й Невидимо, прибери! Де що і поділось. А у тому трахтирі гуляв солдат, побачив та і каже: – Це ще не штука, а от штука! Ану, прути, нуте! Де не взялись прути, як заходились, так коло його аж свистять.

– Ось проміняй, – каже, – мені на твоє Видимо й Невидимо. А Видимо й Невидимо: – Та проміняй, – каже, – я знов у тебе і буду. Він проміняв його на ті прути, та тілько вийшов з города та: – Видимо й Невидимо!

– Тут, тут, хазяїне, не бійсь, – озивається. От прийшов він до того свого пана, а у його саме гості були та сусідів поназ’їздилось такого! Пан як побачив, що він вернувся, та кричить: – Ей, подать плітей!

– Ні, – каже, – підожди! Бий гостей, дубинко-самобійко! Як почала та дубинка гостей чистити! Що побила, а що порозтікались. Він тоді до прутів: – Прути, нуте! Як озьмуться ж ті прути коло пана! От як одчистив добре пана, що той йому нічого вже не каже, тоді давай строїтись. Дубинка-самобійка дуби валя, топор­ саморуб сам таска, сам руба, сам і теше, а він тілько походжа і не приказує.

124

БОЖА ТР ОСТКА

Б

ув собі убогий чоловік та й пішов, де б найнятись. От іде та й іде, – аж іде чорт.

– Де ти, чоловіче, йдеш?

– Та йду де б найнятись.

– Наймись, – каже, – до мене у год, я тобі добре заплатю, а робота – жарити казани.

– Чом же, – каже, – і не найнятись? Повів його чорт у ліс, показав ті казани, а сам і поїхав десь. От той чоловік, може, з півгоду жарив ті казани, а там та були грішні душі. Раз ті душі його і просять: – Не жар нас, дай нам хоч трохи прочахнути. Він трохи і послабив вогонь, а грішні душі, як прочахли трохи, і кажуть йому: – Як будеш плату брати, то не бери нічого, а проси тії шквари, що в казанах шквариться. От вийшов йому год, приїздить чорт, – він і давай проситись: – Одпусти, – каже, – мене, а за службу дай мені мішок тії шквари, що у казанах шквариться. Чорт довго не соглашавсь, а то каже: – Бери. Він тоді напхав повен лантух тії шквари та й пішов собі. Іде та й іде, коли це роздумавсь дорогою: «І нащо я цю погань набрав, та ще і несу? ось покину її». Витрусив з лантуха – так отара і розбіглась. «От­таке, – каже, – що це я наробив? Дай хоч одну овечку піймаю, то хоч із’їм». Та підкрався, тілько що одну овечку хоп за ніжку та у лантух, – так уся отара і загула туди. Він забрав той лантух та й пішов далі. Пройшов скільки там, – «Дай, – дума, – попасу свою отару». Розв’язав лантух і розпустив її. Аж ось приходе до його Божая Мати та святий Петро.

– Продай, – кажуть, – нам цю отару. «Бач, – дума, – як був я убогий, так ніхто мене не знав, а тепер і Божа Мати прийшла».

– Купіть, – каже, – що ж ви дасте?

– На тобі оцю тростку та на що не загадаєш, чого не забажаєш, замахнеш нею, твоє і буде. Узяв він ту тростку, а ті грішні душі і подались собі на небо. От прийшов він додому і загадав матері, щоб ішла за нього царівну сватати. Взяла мати новий шлінський кожух, хліб під плече, і пішла до царя.

– Чого тобі, бабко? – питають її.

– Та я прийшла за свого сина вашу царівну сватати.

– Іди ж, – каже цар, – до дочки. Пішла вона до неї.

– Чи підете, – пита, – за мого сина?

– Можна, – каже, – тілько нехай за ніч построє такий дворець, як це у мого батька, ще й луччий, і щоб був склянний міст од нього та до мене, і як поїдемо вінчатись, щоб на мосту яблучка цвіли, а як з церкви їхатимемо, щоб уже по125

спіли; а кругом мосту щоб було море і на морі качки кахкали. Прийшла вона додому та і хвалиться: – Таке-то і таке загадала царівна поробити, що ти і довіку не зробиш.

– Моліться, – каже, – Богу, та лягайте спати. От він уночі вийшов, махнув тією тросткою – де що і взялось, усе, що вона казала, так тут і вродилось. Явились зараз карети, лакеї, він сів уранці і поїхав. Ото перевінчались вони і живуть. Тілько вона і давай його випитувати, чим він орудує. Він довго не казав, а там, як вона добре підлестилась, він і сказав: – Оцією, – каже, – тросткою. Вона у нього і вкрала ту тростку та вийшла надвір, як махне!

– Щоб, – каже, – мій чоловік був замурований у стовп, а цього всього щоб і сліду було не знать. От як сказала, так ту ж минуту все так і сталось; вона тоді сіла в карету, вернулась до батька та там і зляглась з якимось-то геноралом. А у того чоловіка зостались тілько кобилка та кіт. Кіт зараз доліз до нього, натаскав йому сала, хліба накрав – може, на цілий год.

– Якби ви, – каже, – дістали мені ту тростку, що я володів, то б я вас озолотив. Кіт зараз до кобилки.

– Поїдьмо, – каже, – у друге царство тростки добувати, хазяїна виручати. Ото змовились, кіт зараз на кобилку та й подались. Як прискочили у те царство, кіт давай зараз миші давити, давай давити, та додавивсь до самого їхнього царя.

– Не дави, – каже, – хоч мене.

– А добудь, – каже, – мені таку-то тростку, не то і потомок згублю. Той як свисне, позбігались миші з усього царства, давай гризти у дворця стіни, прогризли той камінь, повлазили – а вона саме з тим генералом гуляла, а ту тростку у рот клала. От миша як угляділа, де те, чого їй треба, та зараз до рота, хвостиком у ніс, вона поперхнулась та й виплюнула ту тростку, а миша за неї та хода до кота; кіт на кобилу та й подались. Доїхали до моря, кобилка і каже: – Ти оце добув, то будеш у хазяїна хвалений; давай я хоч перевезу її. Кіт і оддав; узяла її кобилка у рот, пливуть через море. Де це не взявся дрик, як джигоне ту кобилку, вона чхнула та й упустила ту тростку у воду, а рак підхватив та й потаскав у печерку гратись. Що його робить? Зараз кіт заходивсь, лазе по березі та раки душить, лазе та душе, і набрів так на самого старшого рака.

– Не губи, – каже, – хоч мене.

– А достань, – каже, –мені таке-то, а не то і потомок згублю. Рак як свисне, – позлазились усі чисто раки, одного тілько кривого нема.

– Послать по нього. Приволокли його.

– У тебе таке-то?

– У мене, – каже.

– Що ж ти мовчав? За тебе стілько он народу полягло; дать йому різок! От узяв кіт ту тростку, привозять, – а він тілько що живий. Зараз як узяв, як махнув нею, царівна тут і опинилась. Тоді він її до хвоста коневі прив’язав та й розметав.

126

С Т І Л ЬЧ И К , Б А РА Н Ч И К ТА К И Й

Б

ули собі дід та баба, і було в них три сини, два розумних, а третій дурень. Як жили вони собі убого, то старший брат і каже: – Піду я, мамо, може, дещо зароблю.

– Та йди. Зібрала його, він і пішов. Іде слободою, – аж назустріч йому піп.

– Де ти, – пита, – парубче, ідеш?

– Та йду, де б найнятись.

– Наймись до мене; ти вівці умієш пасти?

– О, ще добре та й гаразд. От дає йому піп отарку, бичівку та торбинку і приказує: – Оце, – каже, – вівці напаси, травиці нарви, нав’яжи у в’язку, а у торбинку піску набери. Він травиці нарвав, піску набрав, став вівці завертати, а вони так і подались через річку. Вернувсь він.

– Ну що?—пита піп.

– Та піску набрав, травиці нарвав, а вівці через річку подались.

– Ну нічого, – каже, – на ж тобі оцей стільчик та гляди, поки додому дійдеш, не кажи «стільчику, розчинись». Узяв той стільчик і пішов. Тілько треба йому було до дядька ночувать зайти; він і просе дядька: – Глядіть, дядьку, не кажіть «стільчику, розчинись», та, пожалуста, не кажіть. От полягали спати, той дядько до того стільчика, та: – Стільчику, розчинись! Де враз взялися усякі напитки та наїдки. Він взяв той стільчик заховав, а замість нього такий самий поставив. От устав він уранці, забрав того стільчика та й пішов. Прийшов додому, зараз гука: – Мамо, застеляйте столи, ось що я приніс! – Та: – Стільчику, розчинись! Стільчик нічого; він удруге – вп’ять те ж. Тоді він і хвалиться: – Це ж мене, мабуть, дядько обманув. От проситься другий брат. Зрядили і того, і той того попа натрапив. Дає йому піп ту ж отару овечок, бичівку і торбинку. От він трави нарвав, піску набрав, став вівці завертать, – вони так через річку і подались. Вернувсь він, хвалиться попові.

– Ну нічого, – каже, – на тобі цього баранчика, та не кажи, поки додому дійдеш, «баранчику, струснись». Заходе і він до того дядька та просе, так просе, щоб не казати «баранчику, струснись!» Ото тілько що улягся, дядько устав та до того баранчика: – Баранчику, струснись! Баранчик струснувсь, так і насипалась купа грошей. Він його заховав, а на місце другого такого ж поставив. Встав той уранці, забрав того баранчика, пішов собі. Прийшов додому, зараз гука: – Ей, стеліть, стеліть рядна! Прослала, поставив він того баранчика та: 128

– Баранчику, струснись. Де тобі, нема нічого. Плаче він: – Це мене, – каже, – дядько обдурив. От став дурень і собі проситись: – Піду і я, мамо.

– Куди ти там підеш, що і розумні брати нічого не добули, а то ще ти хочеш! Він одно проситься.

– Та йди собі геть з очей, не клопочи моєї голови. Він ото і пішов собі та прямо до того попа.

– Найміть мене, батюшка.

– А ти ж умієш вівці пасти?

– О, ще добре та гаразд! Дає йому піп ту отарку, бичівку та торбинку і приказує те, що і тим братам. От він трави нарвав, піску набрав, став вівці завертати, а вони в річку; він як розженеться, та й скочив на самого старшого барана. Перепливли вівці на той бік, та уп’ять у воду, а він і собі на барана; пригнав таки.

– Нате, – каже, – батюшка; усе справив.

– Добре, сину! На ж тобі, – каже, – оцей кийок та не кажи «кию, бий». Він взяв того кийка, тілько вийшов за слободу, – «А дай, – дума, – спробую», та: – Кию, бий! Кий як учеше його по лобі, а він тоді: – Кию, не бий! Кий і став. От заходе і він до того дядька ночувати та й просе: – Пожалуста, не кажіть: «Кию, бий». Ото полягали, той дурень укривсь кожухом, дірку продрав та й дивиться. Аж ось дядько встав та до кия: – Кию, бий! Кий як дьорне його по лобі, а дурень як скоче та: – Кию, бий всіх: дядька і дядину; нехай оддадуть стільчика та баранчика! Та бив їх, аж поки не винесли йому, чого треба. Він те усе забрав і пішов. От як приніс додому, зараз стали багатіти, усі люде і взнали, що у них єсть такий стільчик та баранчик. А біля їх та жив пан, і заходивсь весілля гулять. Хоч він і багатий був, так все-таки на свадьбу грошей не хватає. Пішов він до тих братів і просе, щоб позичили йому, поки одгуля, стільчика та баранчика. Ті і дали. От вже той пан і одгуляв, вже і далі пожив, не оддає їм стільчика та баранчика; ще і довше пожив, все не оддає. От старший брат каже: – Піду я правити. Приходе до його.

– Оддайте, пане, наші стільчика та баранчика.

– Які? Гей, лакею! Плітей! Всипали тому старшому. Прийшов він, плаче. От убирається середульший: – Піду і я, може, мені оддасть! Пан і цього одманіжив. Тоді дурень і собі: – Піду і я, мамо.

129

– Де ти підеш? Тебе і оптом заб’є.

– Ні, таки піду.

– Та йди, не клопочи тілько голови. Узяв він кия, приходе до пана.

– Оддайте, – каже, – пане, наші стільчика та баранчика.

– Які? Лакей, плітей!

– Ні, каже, стій, пане! Кию, бий пана і бариню, хай оддасть наші стільчика та баранчика. Та доти їх воложив, аж поки їх йому не винесли та ще й свого прибавили. От вони і живуть собі та такі люде ладні; я у них служив, по сто рублів получав, та як розщитавсь, так вони мені дали солом’яного воза та воскового коня, а їхати мені було треба через дванадцять ланів, через дванадцять кряжів, через дванадцять вогнів. Віз згорів, коник розтав, а я отут біля вас став. Б А Б А ТА М О Р О З

Б

ула в одного сина мати, та така стара, що із печі нездужа, а зима була товста та люта. «Повезу її, – кае той син сам собі, – та зморозю». Запріг кобилу, посадив матір у сани, повіз та й вивернув десь під стогом. Сидить баба радіє, – аж ось іде Мороз.

– А що, – пита, – бабко, Мороз?

– Морож. Бог його помнож. Він узяв та й дав їй кожуха. Приїздить син уранці, – аж мати жива і в кожусі.

– Як же це ви, мамо, – пита, – не змерзли?

– Та так-то, сину, і так. Совісно йому стало, забрав він її додому, а другий чоловік прочув та й дума: «Повезу я свою, чи не дасть Мороз і моїй матері кожуха». Одяг добре її та й вивіз. Аж ось іде Мороз.

– А що, – пита, – бабко, давить Мороз?

– Та давить, бодай йому очі повидавлювало! Так він її як давонув, так очі і видавив. П РА В Д А

Й

шли два чоловіки та й заспорили. Один каже, що єсть у світі правда, а другий – що нема.

– Ну, як нема, ходім до такого-то чоловіка, що я знаю, як він скаже, що нема, то ти мені очі виколеш. А лихий підслухав це, перебіг їх, перекинувсь тим чоловіком та йде назустріч.

– А що, – питають, – єсть у світі правда?

– Ні, – каже, – нема.

– Ну давай я тобі очі виколю.

– Постой, – каже, – ходім до другого, та ще напереді і третій єсть. Лихий і тим 130

чоловіком перекинувсь, знов каже, що нема правди.

– Ходім, – каже, – до третього. Лихий і туди поспів. І той третій тії ж каже.

– Тепер давай, – каже, – очі. Повиколював йому очі, забрав його жінку і усе хазяйство, живе собі паном. А той сліпий і пішов собі та й пішов, і зайшов у болота, а там саме їхня баня була. Вліз він у ту баню та й сховавсь під піч. Коли це опівночі сходяться з усіх країв чорти та й хваляться, хто кому яку капость зробив.

– Я, – каже один, – зустрів двох чоловіків: ідуть та й споряться, чи єсть у світі правда, чи нема. Та й розказує, як він того, що казав, що єсть правда, підвів, так що той і очі положив.

– Е, – кажуть, – це ще нічого, бо у нас під банею єсть такий камінець, що тілько він очі ним помаже, так знову і бачитиме. А от я: була в однім селі криниця така вгодна, що із неї і врожаї, і все йшло; так я взяв джерела вовною та камінням позабивав, і тепер там така біднота! Той усе слуха. От як порозходились вони, він виліз та помацки, помацки найшов той камінець, помазав там, де були очі, – так і єсть, найшлись очі. Він тоді пішов та прямо в ту слободу, де чорт криницю забив. Приходе, – аж там б’ються та ріжуться.

– Чого це ви? – пита.

– Та була у нас, – кажуть, – криниця, а тепер якийсь лиходій затаскав її, так це ми поміжду собою винуватця шукаєм.

– Що дасте, я вам очистю. Ті люде раді, дають йому тисячу. Він заходивсь, очистив ту криницю, пішли знов з неї врожаї і усе. Тоді забрав свою тисячу і пішов до того, що казав – нема правди.

– А що, – каже, – ось же єсть на світі правда. Зараз забрав свою жінку, усе своє хазяйство, а йому видрав очі і прогнав; так він і пропав десь. Я К М О Л И Л И С Ь С В Я Т І В С ТА Р И Н У

М

олитов, колись казали старі люде, не треба учиться, а молись посвоєму та од серця. Кажуть, їде раз чоловік возом і углядів, що скаче чоловік голий; раз скакне в одну сторону, а вдруге – в другу.

– Це тобі, – кае, – Господи, а це мені, це тобі, Господи, а це мені.

– Що се ти робиш? – пита той, що їде.

– Спасаюсь, – кае, – та не вмію молиться, чоловіче добрий.

– А от я, – кае, – тебе навчу. І вивчив його отченашу. Тіки що од’їхав трохи, переїхав річку, слуха, гука на його: – Підожди, забув, прокажи ще.

131

Та так прямо по воді і біжить. Проказав той ще, – він і побіг назад, а як став по воді бігти, та по щиколотку і помочив ноги.

– Е, – кае, – чоловіче, спасайся так, як спасавсь, моєї молитви не читай; твоя, як видно, угодніша Богу. ГОСПОДЬ І СВЯТИЙ ПЕТР О ВИПР ОБОВУЮТЬ ЛЮДЕЙ

В

иїхав якось у поле якийсь багатий хамлюга і вивіз кілька бочок води, вже звісно як на степ виїжджають днів на три. А Господь з святим Петром ідуть, от і захотілось святому Петрові так пити, так пити... (це йому Господь послав вже таке).

– Піду я, – кае, – Господи, до цього чоловіка та попросю напиться.

– Е, Петре, не ходи лучче, бо не дасть.

– Ні, – кае, – Господи, піду, невже ж так одкаже? Приходе та: – Дайте, спасибі вам, водиці напиться!

– Е, – кае багач, – я виїхав у поле, тут води нема; мені волів треба поїть – не дам.

– Ну що, – кае Господь, – дав?

– Не дав, Господи!

– А що, я тобі казав, що не дасть, – он піди до того чоловіка, що там однією парою оре, той дасть.

– Невжли ж, Господи?

– А піди, – кае, – попитай! Приходе, – а в його така маленька тиковка, і води вже трошки. Запитав, так і є; покинув той чоловік воли, подає йому тиковку.

– Звольтесь, – кае, – тут ще трохи є. Напивсь святий Петро і йдуть собі. Тільки йдуть чумаки того ж багача, а святий Петро і кае: – А попросюсь я, Господи, невжли ж стіки волів порожняком іде та не підвезе?

– І не ходи, – кае Господь, – не підвезе.

– Ні, – кае, – Господи, піду попитаю. Пішов та й просе: – Підвезіть трохи, спасибі вам!

– Е! – кае багач, – вас тут всіх не підвезеш; у мене воли і так стають.

– А що? – кае Господь, – я тобі казав, що не просись; а он їде чоловік одним волом, так той сам попросе сісти. От під’їхав той чоловік, що одним волом їхав, та: – Сідайте, люде добрі, я вас трохи підвезу. Сіли вони, а чоловік став та пішки пішов. От приходять вони в слободу, а там того багача дом такий здоровий.

– Давай, Господи, – кае святий Петро, – попросимось сюди, невжли ж не пустить?

132

– Ні, – кае Господь, – і не просись, Петре, бо все одно не пусте.

– Ні, – кае, – Господи, попитаю. Пішов під вікно і проситься: – Пустіть, спасибі вам, переночувать!

– Е, тут як зійдуться роботники, то і самому місця не буде; іди собі!

– Ну, що?

– Не пустив, Господи.

– Я ж тобі казав: не просись, бо не пусте.

– Правда твоя, Господи.

– Озьми ж, – кае, – жменю піску та кинь через голову йому в двір. От святий Петро як кинув, так він червонцями і розсипавсь.

– Що це, – кае, – Господи, в його і свого багато.

– Багатому більш і треба. Тепер же йди он в ту хатку та просись, – там пустять.

– Та там, мабуть, Господи і куска хліба нема.

– Та піди, попитай. Пішов святий Петро проситься, – аж так і є, пустили. А в тій хатці та жила така бідна вдова, що в єї як єсть нічого не було; побігла вона, – позичила зо жменьку муки, зварила їм затірочку. От на другий день пішли вони; доходять до річки. Святий Петро і кае: – Піду я, Господи, нап’юсь.

– Ні, – кае Господь, – не нап’єшся.

– Ні, піду, – кае. Як пішов, – аж там такого людей лежить; вода їм через рот біжить, а вони кричать: «Дайте води, дайте води!»

– Ну що, – пита Господь, – напився?

– Ні, – кае, – Господи.

– А що ж ти там бачив?

– Лежать, – кае, – люде, вода їм через рот біжить, а вони кричать: «Дайте води, дайте води», а один найдужче всіх.

– От то, – кае, – той багач, що тобі води не дав; піди ще он в ту хатку – там нап’єшся. Дивиться святий Петро, – так стоїть хатка; зайшов він туди, – аж там удова та, що вони ночували; і хліба і всього на столі – такого багато.

– Оце, – кае Господь, – та вдова, що нас прийняла. Це, – кае, – рай, а то пекло. От тоді вже святий Петро і зостась в раю, а Господь пропав, наче його і не було. К Р О В О З М І Ш У В АЧ ( А Н Д Р І Й П Е Р В О З В А Н И Й )

Б

ув собі чоловік та жінка, і був у них один син. От раз і сниться їм, що як виросте їх син, то батька вб’є, а з матір’ю буде жити, а там і матір вб’є. Повставали вони і хваляться один другому, що їм приснилось.

– Ну, – кае, – давай розпоремо йому живіт, заднім в бочку і на море пустим. Взяли розпороли йому живіт, заднили в бочку і пустили на море. Плив він, 133

плив, а матроси і почули.

– Що то, – кажуть, – дитина в бочці плаче? Піймали ту бочку, вийняли його, зашили йому живіт і зростили його. От як виріс він, попрощавсь з матросами і пішов свого хліба шукать. Приходе до свого батька, і той того не зна; він і найнявсь у його саду стерегти з таким уговором, що він, хто б не прийшов в сад, буде до трьох раз окликать, як втретє не озветься, то буде стрілять. Ну, прослужив він нестільки врем’я, хазяїн і кае: «Дай піду повірю його, чи він так і робе, як казав?» Приходе в сад, той його раз окликнув, мовчить, він удруге, – мовчить, він утретє, – мовчить, він взяв і випалив. Коли прийшов, роздививсь – хазяїн. Він тоді в горницю до хазяйки, повінчавсь з нею і став жить. От раз бере він сорочку в неділю, вона і побачила в нього рубець, шрам той.

– Що се в тебе?

–Та це, – кае, – мене маленьким матроси на морі піймали з розпоротим животом та зашили.

– Я ж, – кае, – твоя мати! Він її тут же і вбив; убив і пішов собі. Ходив, ходив, приходе до попа, просе, щоб той наложив на його, щоб йому можна було свій гріх спокутать.

– Які ж твої гріхи?

– Такі-то й такі.

– Ні, – кае, – не можу! Він того попа взяв і убив. Приходе до другого, – і другий те ж каже, він і другого вбив. Пішов до третього, – третій уже і спокутав.

– На тобі, – кае, – хлопче, оцю вуголину з яблуні та посади он на тій горі і носи рано й вечір навколюшках воду ротом та поливай цю вуголину; як вона прийметься і поспінуть яблука, так трухни; як осипляться, то прощаються тобі гріхи. От як вийшло йому двадцять п’ять год, яблука поспіли; він трухнув, всі осипались, – тільки двоє зосталось. Пішов він уп’ять до того пана.

– Ну, ходім же, – кае, – я тебе в колодязь закину. Посадив його в колодязь, – замкнув на залізні двері, засипав землею і ключі в море закинув. От через тридцять год ловили батюшчині риболови рибу, піймали щуку, розпороли, – аж там ключі. Приносять вони ті ключі до батюшки.

– А, – кае батюшка, – в мене є спасенник. Зараз до того колодязя, одкрили його, – а він уже там вмер, і свічка над ним горить. Тоді йому все простилось, і він присвятивсь. ГОСПОДЬ І СВЯТИЙ ПЕТР О ДА ЮТЬ ЩАСТЯ

Б

ув на селі парень, такий собі чистий та гарний, і служив він по наймах, і за кого вже він не сватався, – ніхто за його не йде, бо хоть сам і гарний, та скільки не заробля, – все в його нічого нема. От ходе він на вечорниці і кожну ніч баче, що у чоловіка в недостроєній хаті – все кожну ніч світиться. «Дай, – кае, – заляжу». Поліз та й ліг на піч. Аж приходе два священики, в золо134

тих ризах, запалили свічечку, вийняли проскурку, – закусюють. А тут приліта янгол.

– Що, – кае, – Господи (а то були Господь та святий Петро), народилась дитина, яке ти йому щастя дариш?

– А яке? – кае. – Дарую йому таке щастя, в якому це я сьогодні. Закусили й пішли. На другий день він вп’ять на піч. Коли се приходять два мужики так собі, не бідні й не багаті – в чистому одіянню, запалили свічечку, положили окраєць хліба й закусюють. Летить янгол.

– Народився, – кае, – господи, хлопчик, яке ти йому щастя дариш?

– А таке, – кае, – в якому я це сьогодні. От на третій день приходе два старці, розмочили сухарики і їдять. Летить янгол.

– Народився, Господи, хлопчик, яке ти йому щастя дариш?

– А таке, – кае, – в якому я це сьогодні. Янгол же полетів, а той з печі та впав перед Господом: – Яке ж, Господи, ти мені щастя даруєш? Даруй мені, як ти був в перший день.

– А чом же ти, – кае, – тоді не оказувався? Той стоїть, плаче.

– Не плач, – кае, – єсть у вас на селі Дроба, – то сватай її, то що батько багач, то він за нею усе дасть. Та гляди, як будеш хазяїном і будуть в тебе питать: чиє се, кажи: Дробине. Поблагословили й пішли. От став він Дробу сватать, люде сміються: дивись, який парень, а таку коряву свата. А вона була там така погана, ряба, за те її і Дробою прозвали, ніхто, і самий бідніший – і той не хотів сватать. Одгуляли, живуть год, другий, третій, став він першим хазяїном. Тільки хто не спитає його: «Це ваше?» – він каже: «Ні, Дробине». А тут пожин. «Що, – дума, – все Дробине та Дробине, нехай це моє, а це Дробине». А тут як насунула туча, дощ, град – вибило те, що він сказав «моє», а те, що Дробине сказав, ще лучче красується. «Хай же воно все довіку буде Дробине!» МИКОЛА Й УГОДНИК – СИР ОТИ ПОМОШНИК

Б

ула собі удова, і був у неї хлопчик. От раз той хлопчик пішов на базар, назбирав там на смітниках тощо: гвіздочків, залізячок, сів з ними під лавками та й торгує. І так йому пішлось у руку, що до його люде з усього базарю йдуть, а у купців ніхто і не купує. А у тих купців та висів під лавками Миколай Угодник. От, бачать купці, що тому хлопцеві так похартунило і кажуть своїм прикажчикам: – Зачепіть цього Миколая арканом, прив’яжіть коневі до хвоста та й волочіть по базарю; чом він до нас людей не наверта. Ті прикажчики так усе і зробили: зняли того Миколая, зачепили арканом, волочуть по базарю та знущаються над ним. Аж ось іде той удовин хлопчик.

135

– Що це ви, – каже, – робите?

– А чом же він до наших хазяїнів людей не наверта? – кажуть ті.

– Ось продайте, – каже той хлопчик, – його мені.

– Та й купи.

– Скілько ж вам дать?

– Та давай коповика. Хлопчик і оддав їм того коповика, – усі то його гроші, що він за той день уторгував, – узяв того Миколая, обчистив, обітер його і несе додому. Коли це доганя його дідок, та такий уже старий, старий, що тілко йому кулешик їсти... Поздоровкавсь той дідок з хлопцем і проситься до його переночувати.

– Я, – каже хлопчик, – сам ще не хазяїн, а єсть у мене дома мати, коли вони пустять, так і ночуйте. От прийшли до його додому, він матері і каже, що ось проситься якийсь дідок на ночів’ю.

– Та хай, – каже мати, – ночує, міста не перележе. Ото найшла їм мати і повечеряти; повечеряли вони і полягали спати. Та ж удова з сином сплять, а дідок устав та й пішов десь у ліс, нарубав там ціпильнів, бичів, рогачільнів, граблищ, усякого такого, та, поки ранок, і приніс усе те додому. От уранці і каже тому хлопцеві: – Понеси ти оце все на базар та продай. Розпродав хлопець усе те, вертається увечері додому.

– Ну, – каже дідок (а то був сам Бог), – піди ти та за гроші, що уторгував, та найми на усю ніч бричку. Пішов той, найняв.

– Ну, тепер, – каже дідок, – сідай та поїдем. Ото їдуть та й їдуть...

– А чи далеко ще? – пита хлопець.

– А он дивись, – каже дідок, – де зірка стоїть над землею. Доїхали вони до тієї зірки, – аж там погріб. Дід і пита: – А які тобі найлуччі гроші: чи мідні, чи срібні, чи золоті?

– Усякі, – каже хлопець, – гарні, і усіх би я потроху набрав.

– Ну так ходім, – каже дідок. От пішли вони у той погріб, – аж там бочки, та повні грошей і срібних, і золотих, і мідних. Набрали вони тих грошей і срібних, і золотих, і мідних. Набрали вони тих грошей повну бричку, а на ранок і дома стали.

– Ну, – каже дідок, – тепер іди ти на пристань та купуй найкращий корабель та договорюйсь так, щоб продавали з увсім, який там єсть товар. А у того хлопця та були дядьки, та такі багаті, що цареві кораблями на солдат сукна поставляли. От приходе той хлопець до них та й пита, чи нема у них якого продажнього корабля, та так як єсть – з товарами. Дядьки ті сміються з його: – бач який купець! І самому їсти нічого, а він ще до себе якогось старця прийняв, та ще і дурака строє – продажнього корабля з товаром пита! А той хлопець усе своє товче: що беріть – то й беріть, а продайте корабля. Ті бачать, що він не шуткує, согласились та й показали йому самого де не єсть поганішого, а заправили і не знать що. Прийшов він до діда – що як його дядьки налига136

ти кораблем хотять.

– Нічого, – каже дід, – купуй. От той пішов, оддав дядькам гроші і давай з дідом того корабля у дорогу лагодити. Поки вони налагодили того корабля, ті дядьки вже геть далеко своїми кораблями стали. А як вже ці налагодили та рушили, за день, за два і перегнали їх. Ото приїхали вони до царя, цар і об’явля, що єсть у мене у церкві під помостом заклята дочка, хто її одчитає – так я тому половину царства дам. Той хлопець вернувся на корабель та й хвалиться дідові, що їм цар загадав.

– Берись, – каже дід, – одчитувати, я тобі поможу. Той хлопець і об’явивсь цареві, що ось я одчитаю дочку. Цар такий йому радий.

– Іди ж, – каже, – та убирайся, а ввечері тебе з нею у церкві запру. А ту закляту дочку – стілько вже людей не бралось одчитувати, так вона усякого у перву ж ніч і розірве у шмаття. Ото пішов він на свій корабель, каже дідові, що вже помінивсь.

– Ну, – каже дід, – як вилізе вона до тебе опівночі, так ти не лякайся, а тілько усе отченашу читай; і чим вже вона тобі там не вздріватиметься, не бійсь, усе те до тебе буде вітром підходити. От заперли його у тій церкві, що він вже там бачив, як читав – не звістно, тілько уранці цар і каже: – Підіть та хоч його кістки з церкви повикидайте. Коли одперли церкву, – а він живий. От і на другу ніч заперли його. І що вже там йому не було, що не вздрівалося, – він усе отченашу чита... Видержав і цю ніч.

– Тепер же, – каже дідок на третю ніч, – на тобі оці хрести, та як сікнеться вона до тебе, так піймай її за петельки та й надінь на неї оці хрести. От заперли його і на третю ніч. Знову вона до його і так, і сяк, – що вже не робила, а то перекинулась його матір’ю та й лізе цілуватись... А він її якось за петельки та й надів на неї ті хрести... От уранці поприходили і цар, і причетники його усі, дивляться – аж вони удвох стоять навколюшках та Богу моляться. Тоді цар оддав за його дочку та у своєму царстві і поселив його. Ш І С Т Ь РА З І О Д Н О

Б

ув собі убогий чоловік та пішов десь на заробітки. І ходити не ходив, і лежати не лежав, а нічого не заробив. Іде він додому, журиться. Коли це чорт перекинувсь чоловіком, зайняв десь семеро свиней та й жене йому назустріч. Поздоровкались, розбалакались, чорт і каже йому: – Дай мені те, чого ти у своєму домі не знаєш, а я тобі оці свині. «Що ж, – дума, – таке в мене дома? Жінка та кішка; добре, – каже, – давай свині». Оддав чорт йому свині, він і погнав їх. Вернувсь додому, – аж у його дома вже син найшовсь. Ось через год, так саме в глупу ніч, прибіга той чорт та під вікно: – Здоров тобі, один!

137

– Одному худо жить, – той одказує.

– Здоров тобі, два!

–Удвох посідати та добре балакати.

– Здоров тобі, три!

– Утрьох за ціп та на тік, добре саме молотити.

– Здоров, чотири!

– Четверо під возом коліс, то добре було їздити.

– Здоров тобі, п’ять!

– Було у чоловіка п’ятеро дочок, свої досвітки, добре було співати.

– Здоров тобі, шість!

– Було у чоловіка шість пар волів, то добре було орати.

– Здоров тобі, сім!

– Було у чорта семеро свиней та я й ті забрав. Чорт тоді п.....в та й подавсь. П Р Е М УД Р И Й С А Л И М І Н ТА Ч О Р Т И

Р

аз Бог та святий Петро та Премудрий Салимін проходили повз пекло. От Премудрий Салимін і каже: – Дай, Господи, я зайду у пекло, бо я там зроду не був.

– Іди, – каже Бог, – та не гайсь, щоб нас не зоставсь. От приходе він у пекло і давай скрізь хрести писати, та до того дописавсь, що усіх чортів ув один куток збив. Давай його тоді чорти просити, щоб помилував.

– Поробіться, – каже, – муравками та лізьте у пляшку. Вони всі поперекидались та й повлазили в ту пляшку, тілько одного Премудрий Салимін собі зоставив, щоб на йому Бога та Святого Петра догнати. От як повлазили вони, він узяв та й закопав їх у землю, та ще як землею притрусе та солом’яні хрести робе та кладе: шар землі і хрест, шар землі і хрест. Як захрестив, тоді як сів на того чорта, та як подавсь, та ще й їх перегнав. А той кривий, як вернувсь, зараз найняв солдата.

– Наймись, – каже, – до мене хрестів знімати. То чорт землю одгорта, а солдат хрести зніма. Та як одкопав, затичку витяг, вони так і загули, який куди влуче. ЯК ЧОРТ ОДС ЛУЖУВАВ Ш М АТ О Ч О К Х Л І Б А

Б

ув собі убогий-преубогий чоловік, і була в його мати старенька. От раз вийшов він у поле, чи на косовицю, чи на другу яку роботу, та взяв собі тілько маленький шматочок хлібця. От люде снідають, і він поснідав, ще трохи й на обід зоставив, а чорт прийшов та й украв. Кинувсь чоловік обідати, – аж нема хліба; плаче він, та так, не ївши, і дня доробив. А чорти, як позлітались ввечері, давай хвалитись.

138

– Я, – кае один, – хвилею судно перекинув. Другий: – А я багачеві у городі дім спалив.

– А я у бідного чоловіка послідній шматочок хліба украв. Тут чорти як насупляться на його: – Що це ти наробив? Іди сякий-такий, зараз одслужи йому той шматочок. Так його нашпиняли, що треба йому йти. Приходе він до того чоловіка.

– Найми мене, – кае.

– Та мені і самому нічого їсти; чим я тобі заплачу?

– Та нічого, – кае, – я тобі он за те бувало, цебто жлукто, буду служити, а ти йди до пана та ставай на жито, щоб скосити, перевезти і змолотити; та не ставай за гроші або з коробки, а ставай на в’язку, як набереш та додому донесеш. От пішов той чоловік до пана.

– Давайте, – кае, – пане, я на жито до вас стану – Та я, – кае, – тебе давно жду; що ж тобі дать?

– Та давайте, пане, в’язку, яку я з роботником здужаю набрать та додому донести.

– Яку ж ти там в’язку набереш? Ставай краще з коробки.

– Ні, з коробки не хочу, а так, як кажу, стану. От і зробили бумагу. Як пішли ж вони з чортом косити, так тому чоловікові коситься легко, утроє – само ляга, само і згрібається, само і в’яжеться; за день і управили ті п’ятдесят, чи що, десятин. От чорт йому і кае: – Іди ж ти на шлях, та буде там іти валка чумаків, везтимуть канати, так забирай усі, кажи, там гроші оддамо. Пішов він на шлях, коли так, суне валка.

– Кому це, – пита, – канати?

– Та тут, – сказали, – хтось братиме (а то ж чорти саме і були).

– Це, – кае, – я. Вони повезли за їм і звалили, а гроші, кажуть, оддаси тоді, як будемо вертатись. От як почав чорт в’язати ту в’язку, як почав, – так снопи, де який не лежав, до його і летять. Як ув’язав же все: – Ну, – кае, – дядьку, хоч трохи піддайте. Чоловік тілько за канати, чорт як ухопе ту в’язку, потирив і з чоловіком. А пан дивиться та: – Що це, що це, куди це ти все жито забрав?

– Та у нас же, пане, уговор такий, скільки я з роботником здужаю знести, те і мені. Сказав та подавсь. От стали до слободи доносити, сікнулись у вулицю, – аж тісно, не влазе та в’язка.

– Давай, – кае чорт, – тут за слободою вистружемо та наллємо тік, тут і змолотим. Як взявся же чорт, за день усе жито і змолотив; тоді й кае: – Це вам, дядьку, за той шматочок хліба, що я у вас там­то украв; давайте тепер мені моє бувало.

– Та й бери, – кае.

139

А в те бувало та влізла від мух його мати. От чорт як почув, що вже одслужив, як ухвате те жлукто – так крізь землю і загув, і матір його затаскав. От і почав той чоловік по матері журитись, ходе плаче, а чорт узнав та і об’явивсь до його.

– Що, – кае, – жаль тобі матері?

– Та як же не жаль, що мати одна зроду. Тут йому і явилась мати, а те все, – як жито, як солома, як полова, – все одразу де й поділось. ДИКОВИНА

Б

ув собі чоловік та жінка. От жінка все помика чоловіком та й помика, як хоче. І послала його раз зимою у ліс по дрова, а зима тоді саме була товста та люта. Ото пішов він у ліс, зліз на дуба та й цюка гілля. Коли це і упустив сокиру. Зліз з дуба, шукав-шукав, плакав-плакав, вже йому і руки поклякли, не найде сокири. «Оце, – каже, – диковина!» Аж чує, щось сміється ззаду. Він оглянувсь, – аж стоїть за кущем дівчина така хороша, та так гарно сміється.

– Хіба, – каже, – це диковина? Коли хочеш знати диковину, так паняй в Таганрог та спитай там коваля і мірошника Михайла, так він тобі розкаже диковини. Оглянувсь він, – аж і сокира ось біля його, а дівчини нема вже. От прийшов він додому.

– Печи, – каже, – жінко, паляниці, так-то і так загадано мені диковини питати. Наготовила йому жінка, дала білу сорочку, він вбравсь і пішов. Чи скоро, чи нескоро, став у Таганрозі; «Де той коваль та мірошник Михайло», –розпитує. Як допитавсь вже, та й упрохавсь до його ночувати. От як повечеряли, полягали спати, він і просе того коваля та мірошника сказать йому диковини.

– Довга, – каже, – чоловіче, моя диковина, не хочу й казати. Той одно: – Скажіть та й скажіть, бо так-то і отак-то мене до вас дівчина послала.

– Ну хай же, – каже, – як усі поснуть. Як поснули всі, хазяїн і почав: – Поїхав я раз у дорогу і не був я дома може год сім. От і почали до мене слихи доходити, що мій старший син та живе з матір’ю, цебто з моєю жінкою, та займається усяким знахарством. Я і поспішив додому, хотів довідатись, чи то ж таки правда, чи може брехня. Приїхав додому, випріг воли, увійшов у хату та й давай їх лаяти. А син підійшов до мене, узяв мене за потилицю, обернув до порога та й каже: – Був ти мені кормильцем-поїльцем, був мені рідним отцем, побіжи ж тепер кобельцем! Сказав ото та й пхнув мене через поріг, а я і побіг кобелем. От бігав-бігав, плакав, – що його робити? То був чоловіком, хазяїном добрим, а тепер став кобелем; де я дінусь? Побіг у степ, аж дивлюсь – пасеться кумова отара, та ще і пасли її мої хрещеники; я і пристав до їх. Так менший хлоп’як каже: – Приманим, брате, цього Босого (а в мене ніжки білі); він буде добрий собака.

140

А старший: – Та цур йому, – каже, – він, може, такий, що ще і нас порве! Дивись, який здоровий! А я все підходю та ластюсь. Дивляться вони, що я їм нічого, і приманили мене; а я ж то такий радий, що й Господи! Тілько отара трошки розійдеться, я зараз і заверну, та стараюсь, як у своїм добрі. От женуть вони отару додому, і я за ними. Пригнали, менший і хвалиться батькові: – Дивіться, тату, якого ми Босого приманили.

– Ну, – каже кум, – як не ледачий, то буде добрий собака; дайте йому їсти. Попоїв я трохи та й ліг на воротях.

– Ні, – каже кум, – ти, Босий, лягай на загаті, а на воротях і без тебе єсть кому стерегти. Подививсь я, така висока загата, насилу я зліз. Аж ось вночі приходять два вовки, продрали загату та в кошару, а я і собі туди за ними та й подавив обох. Тоді зліз знов на загату та й лежу собі. А кум і почув, що щось у кошарі єсть, розбудив старшого хлопця та й каже: – Піди подивись, бо наче щось в кошарі є. Той як побачив, що два вовки задавлено, не роздививсь, приходе та й каже: – А там Босий задавив двох наших собак, треба його вбить.

– Ну, – каже кум, – хай завтра по видному. Прийшли вранці, подивились, аж вовки. Тут-то пішло мені, стали мене годувати і галушками, і борщем; ото і самі не їдять, та мені дають. От так я, може, года з три прожив у кума. Вдень біля отари ходю, а вночі ото на загату. От раз погнали ми отару, а назустріч нам пан з хортами. Як побачив мене та й давай ними цькувати. А хлопці йому: – Ей, – кажуть, – пане, не цькуйте нашого Босого, бо він у нас такий, що і вас задавить.

– Що таке, куси його!

– Ану, – кажуть хлопці, – озьмись, Босий. Я як узявсь, розметав, подавив усіх хортів.

– А що, пане, ми ж вам казали – не руште нашого Босого; тепер самі бачите, який він у нас. От на другий день требують кума у волость та і мене. А то пан, бач, заходивсь кума позивати. А волосні і присудили, що пан винуват і щоб кумові сто рублів заплатив. Ото пан і давай кума прохати: – Продай та й продай мені цього Босого, я тобі триста рублів дам. Кум довго і не хотів, а далі узяв та й продав мене аж за тисячу.

– Піди ж, – каже, – лягай у карету. Я пішов та й ліг на подушках, саме де панові сідати. От пан кинувсь у карету, дивиться що я всі подушки заліг та й просе мене: – Посуньсь, Босий, дай і мені одну подушку. Я й посунувсь. От приїхали ми додому, а в того пана саме жінка розсипалась. І вже скільки вона дітей не водила, тілько яке народиться, як вже його не стережуть, а вночі безпремінно чорт і вкраде. І тепер так. Позбирали людей, поклали їх по горницях, по дверях, і мене туди ж. От тілько так у саму глупу ніч і 141

навів диявол на людей ману, люде і поснули. А я не сплю. Слухаю – під полом тілько лусь, лусь, а я – гррр! Дивлюсь, – вилазе чортяка; я його зараз за потилицю, та й давай кудовчити. Він уже і проситься, і молиться: – Пусти мене. Та ні, не пускаю я. От він перекинувсь собакою, аж ось і люде позбігались, та й гарчить до мене: – Пусти мене, я з тебе знов зроблю чоловіка.

– Як же я, – кажу, – тепер тебе пустю? Хіба не бачиш, скільки людей найшло?

– А ти мене, – каже, – кинь через голову, а там уже я сам утечу. От я як припер його до стіни та як кину через голову, так той чорт і загув, не знать де і дівся. Ну, після цього мені вже так добре стало у того пана: сплю на подушках, їм од панського столу, де хочу, ходжу. Жив я там отак, жив, та й заманулось мені додому, схотілось довідатись та подивитись на своє хазяйство. От взяв я та й утік од пана. Як утік та прямо у свою слободу, та у свій двір. Як глянув, – аж там таке пустиння! Пообвалювалось, скотина реве, голодна. Пішов я в хату, – аж нема нікого; я й заліз під піч. Тілько син у хату, зараз і почув, що я прийшов.

– А, стара собако, вилазь, вилазь! Тобі ще цього мало? А іди сюди. Виліз я, хвіст підкорчив, йду до його. Він тоді взяв мене знов з-за потилиці, повернув до порога та: – Був ти мені поїльцем-кормильцем, був мені рідним отцем, бігав ти сім год кобельцем, полети ж ще на сім год горобцем. Я тільки порх у його з рук, та й подавсь. І такий з мене поганий горобець вдавсь, общипаний та задрипаний, що мене ніде горобці і не приймають до себе, а ще б’ють. От літав я, літав і прибивсь до якогось хутора. А в тому хуторі тільки і було, що дев’ять горобців: п’ять горобчих, а чотири горобця, виходе, що одній горобчисі нема пари. Вона мене і прийняла до себе. І літали ми в комору все красти проса. Так було вони всі дев’ять полетять у комору, а мене на сторожі біля дірки поставлять. Та ото як самі наїдяться, тоді вже і мені винесуть по зерняті. От я раз не втерпів та й собі за ними у ту дірку; впав на просо та так дзьобаю, так дзьобаю, а хазяїн і заткнув дірку. Ото прийшов, половив нас, приніс у хату, тих же дев’ятеро одразу зажарив, а мене найпосліднього оскуб та й укинув ув один окріп. А там витяг та й пита: – А що, чи злякавсь? Отак, каже, і я злякавсь, як ти мене почав давити. А це та був той саме чорт, що я трохи було коло панської дитини його не задавив. От як укине в другий окріп, витяг та: – А що, чи злякавсь? Отак і я злякавсь, як ти не хотів мене пустити. А далі як укине в третій – я вже і став чоловіком.

– Ну, – кае той чорт, – я тобі обіщав, оце і одбув; іди тепер прямо у волость та об’явись. От пішов я у волость, – аж там вже і син: допитують його, де він батька заподів. Я як розказав усе, зараз сина в Сибір, а я на хазяйстві і зоставсь. Оце тобі і диковина.

142

Б О Г, С В Я Т И Й П Е Т Р О І Ц И Г А Н 1.

Я

к ходив Бог та святий Петро по землі і прийшли вони до цигана.

– Доров тобі, цигане!

– Драстуйте, люде тобрі; а що, – кае, – може, ви які майстри, чи що?

– Майстри, – кае Господь, – такі, що можем людей перероблювать: із старого та поганого повернуть на молодого та гарного.

– Переробіть, спасибі вам, мою жінку, бо вона в мене така погана, бридко й дивиться.

– Чого ж? Можна! Взяв Господь заперся з святим Петром у кузні і через скільки врем’я виводить відтіля таку молоду та гарну; оддали цигану і пішли собі. А циган: – Е, постой, я знаю, що його робить. Взяв свою матір: – Ідіть, мамо, я вас перероблю на молоду.

– Що ти, – кае, – синку? Я вже така, що вмирати пора, мені день віку.

– Та йдіть-бо, пожалуста. Зволік її з печі, повів в кузню і встромив в горно; мати кричить, а він її пха; пхав, пхав, аж поки не одубіла, а там як поцупе кліщами, – давай молотом гріть. Грів, грів, – не встає. «Тфу, ти, – кае, – з чорта – чорт і буде». Побіг, нагнав Господа та святого Петра: – Ей, люде добрі, а верніться лишень!

– Чого? – кажуть.

– Та я вам забув хліба дать. От вернулись вони. Повів він їх в кузню: – Оживіть-бо, пожалуста, мою матір! Господь дмухнув на неї, – вона і встала.

– А що? – кае циган, – прийміть і мене, люде добрі.

– Ну, і ходім. От і пішли вони втрьох, і захотілось їм їсти. Господь і кае циганові: – Піди ти в оцю хату та попроси, може, дадуть. Дали йому там три вареники, він поки приніс – і з’їв два.

– Що, цигане, хіба тільки один і дали?

– Їй-же ж Богу, тільки один. Взяв Господь, розділив той вареник на три часті: одну святому Петрові, другу циганові дав, а третю взяв собі. От перекусили та й пішли. Приходять до шинку, Господь і кае: – А що, цигане, може, тут і ночувать будем?

– Про мене, я такий хоч і ночувать.

– Ну, так бий того кабана, що он ходить.

– І, бач дурного найшов, бий ти, коли розумний! Господь, може, тіки дмухнув, – кабан тіки стрепенувся.

– Ну, ти ж, цигане, вари кабана, а ми з Петром підем горілки принесем.

143

От циган варив, варив та і з’їв печінку. Приходе Господь, – стали вони того кабана їсти. Господь дивиться, – нема печінки.

– Ти, цигане, з’їв?

– Ні, їй-же ти Богу, не їв.

– Та ні, ти з’їв.

– Та їй-же Богу, не їв, він без печінки і був.

– Ну, був то й був. Випили, повечеряли.

– Ходім же тепер, цигане, в хату попросимся, а то, може, дощ буде.

– А ходім то й ходім! Ввійшли в хату, попросились, пустили; прослали соломи, Господь ліг всередині, а святий Петро од стіни, а циган скраю. А там три розбойники в карти грали. От грали, грали, один програвсь.

– Давай, – кае, – піду надвір, може, Бог щастя дасть. Походив по двору, входе в хату і несе шматок восі.

– Ану, я на щастя цього крайнього вдарю. Та як опереже цигана! От грали, грали, другий розбойник програвся.

– Дай, – кае, – піду надвір, може, Бог щастя дасть. Походив трохи, входе – і цей шматок восі найшов.

– Ну, – кае, – ти, брат, бив крайнього, а я середнього. Та ще як опереже цигана!

– Ей, чуєш, чуєш? Лягай ти сюди, – кае на святого Петра, – бо мені тут так душно! Перемістились уп’ять. От програвсь і третій розбойник.

– Дай, – кае, – піду і я надвір, може, Бог щастя дасть. Ввійшов, – і цей несе шматок восі.

– Ну, ти, – кае, – бив середнього, а я ще крайнього. Та уп’ять так цигана як бебехне!

– Хи, ти скаженої собаки люде, неначе я один в світі тільки і є! От повставали вранці і пішли своєю дорогою. І приходять до якогось чоловіка, а у того чоловіка та такого багато хліба усякого! Господь і кае: – Станем, цигане, з коробки молотить, та заробим собі хліба або грішми озьмем.

– А коли ти молотник хороший, то і наймайсь же. От Господь підрядився на той хліб: змолотить і зерно перевіять, щоб чисто було на току. Ну, настає ніч, Господь і кае: – Лягай ти, цигане, з Петром в хаті, а я піду на тік.

– Е, постой, брате, я без тебе боюсь. От пішли вони на тік; Господь як підпалив той хліб, як піднялась віхола! Хліб горить, а циган жахається та Господа лає: – Що це ти наробив? От як перегоріло все чисто, дивиться циган, – солома на своєму місці, зерно тож собі, полова тож: «Оце, – дума, – роботник!» Получив Господь, за що підрядився, і пішли. От і прийшлось їм через море 144

йти. Господь же та святий Петро по воді йдуть, а циган потопа; став по коліно в воді, Господь і кае: – Признайся, ти печінку з’їв?

– Ні, брате, їй-же ти Богу, не їв, він без печінки і був. Уже став і по шию став, уже захлинається.

– Признайсь, цигане, ти печінку з’їв?

– Ні, брате, їй-же ти Богу, не їв. Вирятував його Господь, перейшли вони море, зійшли на могилу.

– Ну, – кае Господь, – давайте гроші поділимо!

– Та ну і давайте ж! От Господь і сипле на чотири купки: – Це тобі, Петре, це тобі, цигане, а це мені.

– А четверта ж кому?

– А тому, – кае Господь, – хто вареники поїв.

– Та це я ж і поїв.

– Ну, бери, коли ти. Та уп’ять сипле на чотири купки: – Це тобі, Петре, це тобі, цигане, а це мені.

– А четверта ж кому?

– А тому, хто печінку з’їв.

– Та це я, їй-же ти Богу, і з’їв.

– Коли ти, то й бери. Як сказав це Господь, так і щез з святим Петром; циган дивиться, що нікого нема, за гроші та додому. Оце і край, може, де і більше є, я не знаю.

2. Як вийшли вони з шинку, де ночували, та прийшли до якогось пана, а той пан та був хворий. От Господь і взявся його піднять.

– Ну, – кае, – ти, Петре, і ти, цигане, лягайте тут, а я піду до пана.

– Е, ні, брате, я без тебе боюсь. Пішли вони вдвох. Взяв Господь того пана порізав, перемив, склав уп’ять, як він був, полив водою, – він зцілився, духнув на його, – пан і встав. А циган те все і баче. «Е, це вже не в кузні, тепер я навчивсь». От як уходить їм, виносе пан сундучок грошей.

– Беріть, – кае, – скільки хочете. От Господь святому Петрові дав жменю, собі взяв жменю і цигану жменю.

– Та бери-бо, брате, більш! Господь ще йому жменю дав.

– Та бери ще! Господь і ще дав.

– Е, шкода ж з вами і ходить, – піду один. От пішов і визвавсь якусь бариню підправить; взяв її порізав, перечистив, склав докупи, полив водою, – не зціляється, він духнув, – не встає, він удруге 146

ху! – не встає. «Тху! З чорта – чорта й буде». Ведуть його вішать, а Господь та святий Петро йдуть.

– Ей, постойте, люде топрі, оце такі йдуть, що зцілять. А Господь і пита: – А чи ти вареники поїв?

– Ні, брате, не я.

– Ну, ведіть, вішайте.

– Постойте, постойте, їй-же ти Богу, я з’їв.

– А печінку ти з’їв?

– Ні, їй-же ти Богу, не я.

– Ну, так ведіть, – кае Господь.

– Постійте, постійте, їй-же ти Богу, я, брат, з’їв.

– Ну, тепер, – кае, – пустіть його. Пішов Господь – зцілив бариню і пішли: Господь та святий Петро своєю дорогою, а циган додому. ЧУДЕСНІ ВУГЛИНКИ

У

прохавсь раз чоловік десь ночувати, а в тій хаті було три хазяйки і всі три відьми. От полягали спати, дивиться той чоловік з-під поли, коли це одна встала та до комина, шасть у комин рукою та сажею помазала собі попід плечима, встромила голову в комин, – так її і винесло в димар. А за нею друга, а там далі і третя. Він тоді і собі встав, помазав, – і його нечестивий дух попер з хати. А там на хаті та лежали лозинки; ото яка не вилете, – на лозину – та й гайда, куди їй треба. Він і собі, скоро схватив таку лозину, враз їх і догнав.

– Чого ти тут? – питають.

– Та того, чого і ви.

– На тобі, – кажуть, – швидше оцього коня та вертайсь додому, бо горе тобі буде. Дивиться він, – кінь хоч куди тобі; він сів і подавсь. Прибіг додому, поставив того коня біля сіна та й ліг спати. От уранці встав. «Піду, – дума, – та подивлюсь, що мій кінь поробля». Приходе до сіна, – аж замісто коня лежить лозина. Та він мабуть і собі щось знав, зараз узяв ту лозину поламав та за халяви і повстромляв. От попростивсь він і пішов собі. Зараз як прийшов додому, спалив ту лозину, вугілля зібрав, розтер та й всипав у пляшечку. Може, його там у пляшечці на денці було, а то як почало рости, стає вже під шийку, а то доросло вже і під саму затичку. Коли це прибігають до нього ті саме відьми: то їх так те вугілля тягне. Прибігли, давай його прохати: – Оддай та й оддай нам те вугілля.

– А скажіть, – кае, – де ви літаєте? Довго вони не признавались, а далі і кажуть, що єсть у такім-то селі баба та дочка, тілько баба така ж, як і вони, відьма, а дочка ще не навернена, так ми там збираємося, окропи гріємо та у шаплик зливаємо, а далі накриємо рядном та й 147

ждемо, бо трохи згодом являється наш хазяїн, то ми з ним поздоровкаємось та тоді вже йдемо на різні діла. От він оддав їм той порох та не увесь, на яку годину і собі зоставив, та й пішов тії баби шукати. Зараз як знайшов, дає тій бабиній дочці, що ще не навернена була, три дрібочки свяченої солі.

– Це, – кае, – як будеш окропи у шаплик лити, то вкинь туди ці дрібочки. Наказав та й пішов собі. От прийшов вечір, давай вони окропи гріти та в шаплик зливати, а та дівка і вкинь туди ті три дрібочки. Налили вже повнісінький шаплик, накрили рядном, вже і приказували, і співали, не вилазе він.

– Що це, – кажуть одна одній, – чого вони не являються? Величають, бач, як батька. Ждали, ждали, – нема. Вивернули вони той шаплик, вибанили, знову налили, нема, бо той сіль то в пазах, то так де позастрявав. Так до самого світу і не діждали, не ходили і на роботу. На другий день ізнов зібрались, ізнов за своє. На цей раз лізе, такий гидкий, кишки ззаду волочуться, а вони його цілують та навкольки перед ним падають.

– Чого ви, – кажуть, – нам не являлись учора?

– Та мене, – каже, – якась нечиста сила трьома каміннями придавила, так що мені і підвестись не можна було. Ото простились з ним та й подались кожна по своєму ділові. П о д р у г о м у п е р е к а з у: Солдат підмічає, як хазяйка вилітає в трубу; тим же прийомом і він за нею. Там вона дає йому коня, що став на ранок «лозиною». Солдат цю «лозину» спалює. Тілько спалив, став ті жаринки вигрібати, та одну якось упустив додолу та й роздавив ногою. Зирк, – коли ось біля нього і хазяйка, кланяється та просе його: – Пусти мене, вже не буду нікому нічого скверного робити. Давай він її тоді питати, вона і розказала йому: – Озьми ти, – каже, – ці вуглинки та ввійди де в хату, розтопчи хоч одну крихту, то як єсть у тій хаті відьма, вона тобі тії ж ночі об’явиться; тоді що хоч, те з нею і роби. От солдат чи простив, чи ні, – забрав ті вуглинки та й пішов собі. Приходе ув одну слободу, зараз скраю і зайшов по хатах, там того, там того, там води напитись, там про дорогу розпитатись, та що не ввійде в хату, і роздаве вугилинку, та так у кожній. От як смерклось, він став десь ночувати, жде, що буде. Коли це опівночі лізуть до нього всі, які були на селі, відьми і один кулак між ними. Давай проситись у нього, щоб він їх відпустив. От він і положив на них запрет, зняв присягу, що не будуть вже людям пакості робити, та й порозпускав, а того кулака маніжив-маніжив, скільки йому схотілось, та тоді вже тільки пустив. Та так він багато щось слобід обійшов, аж поки того вугілля хватило, і багато, кажуть, скоротив їх на білому світі.

148

Ч О Л О В І К ТА Ч О Р Т

П

оставив чоловік під Великдень вершу, а у неї та втаскавсь чорт. От прийшов той чоловік трусити, а чорт йому: – Пусти мене, – каже, – я чорт.

– Нічого, – каже, – з’їдять діти з хлібом.

– Та я нечистий.

– Жінка, – каже, – побане, то все борщ ласіший буде. Так чорт і дав йому мішок грошей. ВІДЬМА

Б

ула собі одна дівчина відьма. От її щось замордувало, вона і вмерла. А як умерла, так наказала батькові, щоб її такий та такий парубок три ночі одчитував, а тоді вже щоб і поховали, та поховали під хатнім порогом. А вона та любила того хлопця. От як вмерла вона, батько і пішов його наймати одчитувати. Той боїться, не хоче, бо знав, що вона відьма, і що йому буде лихо, так батько його ж приневолив: ставай, каже. Він і став за сто рублів. Ото приходе вечір, іде він і плаче, – аж ось назустріч йде йому дід.

– Чого ти, – пита, – парубче, плачеш?

– Та боюсь, діду; таке й отаке мені лихо.

– Не бійсь, – каже, – ось купи собі канатів та сверделець, проверни у головах в труні дірку, та добре ув’яжи труну канатами, та тоді озьми оцю книжку і читай, а як устане вона, то ти і сядь у кочерги. А то не дід був, а сам Бог. От купив він канатів, поробив усе, як йому було казано, став та й чита. Коли це в глупу ніч полопались ті канати, розсілась труна, встала вона, а він сів у кочерги. Давай вона його шукати; шукала-шукала, а далі давай звати своїх подруг, щоб помогли одшукати його. Злетілись вони, а одна найстарша київська відьма і кае: – Я й бачу його, так не можна тобі його показати. Сказала, а тут саме півень: ку-ку-рі-ку! Вона в труну, а та нечисть і зникла. От на другу ніч іде він уже за двісті рублів. Вп’ять опівночі тілько лусь, лусь! Труна розсілась, встала вона, а він у кочерги і сів. Давай вона знов скликати свою силу, позлітались вони, бились-бились; хоч та стара відьма і баче його, так не може показати, та так поки і півень заспівав, нічого йому і не зробили. От на третю ніч винесли її у церкву; договоря той її батько того парубка і на третю ніч читати; став той уже за триста рублів. Ото согласився, іде та й плаче, аж ось назустріч йому знов той дід.

– Чого ти, – пита, – плачеш?

– Та це, діду, мені цю ніч, мабуть, шабаш; треба у церкві одчитувати.

– Не бійсь, – кае, – на тобі ось яблучко, положи перед себе, та дивись, як почне воно котитись, то лізь швидше на Тройцю. А те йому яблучко дадене на те, щоб показало, коли вона тілько прокинеться, щоб він, поки вона з труни вилізе, вспів вже і на Тройцю злізти.

149

От у глупу ніч стало яблучко котитись, він скоріш і зліз на Тройцю, а вона як прокинулась та як гукне! Позлітались тії нечисті, аж церква як не валиться. Тут та стара і кае: – Он він, на Тройці! Треба по смітниках збирати деркачів та робити до нього драбину з них. От як назбирали, зробили ту драбину, вона і полізла до нього. Зараз як долізла, як ухвате його за патли, а він її, як почали водитись... А Бог баче, що парневі лихо, та й посила ангола: – Полети, – кае, – та скажи півневі, щоб співав. Ангол до півня, а той йому: – А тобі яке діло? Я сам знаю, коли не пора. Полетів ангол до Бога.

– Не слуха, – кае, – Господи.

– Смикни його за хвіст, – каже Бог. Ангел прилетів, смикнув півня за хвіст, – той і заспівав, а вони обоє попадали неживі. Так той парень же очуняв, а вона так і пропала. Тоді той парень і каже її батькові: – Не ховайте її під порогом, бо вона вас усіх передуше. ДВІ ДОЛІ

Б

ули собі два брати, один багатий, а другий убогий, та ще в того убогого шість кіп дітей, та все дівчата. От і проситься убогий брат до багатого на ниву колосків збирати.

– Чом же, – каже багатий брат, – піди, що назбираєш, те і твоє. От позбирав він день, назбирав півкопи, а вночі прийшла доля багатого, забрала ті колоски та й повстромляла багачеві у копи. На другий день назбирав він уже цілу копу, а вночі доля багатого перетаскала ту копу між копи до багатого. От на третій день назбирав він уже дві копи, узяв залізні вила та й засів на ніч. Коли це вночі приходе молодиця та до його кіп; він її піймав.

– Пусти, – каже, – мене, я доля багатого брата.

– А моя ж, – пита, – де?

– А піди ти, – каже, – у степ, та буде там тобі озерце, а коло озерця кущ калини; так ти сядь у кущі та й дивись. Прилетять туди дві вуточки, перекинуться дівчатами, поскидають платтячко, – так ти і забери голубеньке, та як вона вже не проситиме, не одкликайсь, аж поки не скаже, що «будеш мені рідним братом». От пішов він, знайшов те озерце і сховавсь у кущі. Аж ось прилітають ті дві вуточки, поскидали платтячко, – він за голубеньке та й сховав. Як вже вона його не просила, як не називала, аж поки рідним братом не назвала, він не озивавсь, а то озвавсь.

– Ну, ходім же, – каже, – я зроблюсь знову вуточкою та знесу тобі три крашаночки. Приніс він її додому, посадив під полом, вона йому на ранок і знесла одну 150

крашаночку. Поніс він ту крашаночку до купців у город, зайшов до одного, «купіть, каже, крашаночку».

– А що тобі за неї?

– Та мене не обіжайте і себе не накрушайте. Дав йому купець сто цілкових. На другий день знесла вона йому і другу, він і ту продав вже за двісті цілкових. Знесла вона йому і третю. Поніс він її вп’ять до того купця. Той подививсь, подививсь. – «Ні, – каже, – я цієї крашаночки не можу купить, у мене снаги не хвате». Де він вже її не носив, де з нею не був, – ніхто не купує. Зайшов він десь аж у друге царство, так там найшовсь такий багач, що купив її, оддав йому усі свої лавки, дома, товари, все чисто. От він і оставсь там жить, а у нього за це врем’я та найшлось дома два сини; вже їм по сім год вийшло і ходили вони у школу. А їхня мати та зляглась з роботником. Ото живуть собі, а роботник раз узяв ту вуточку та й прочитав, що на правому крильці у неї написано: хто його з’їсть, то буде царем, а хто ліве – буде наслідником. От той робітник і зробивсь наче хворим, давай ту хазяйку просить: – Заріжте та й заріжте вуточку, я попоїм, то, здається, одужаю. Вона взяла та й зарізала і зажарила. А сини саме прийшли з школи, побачили ту вуточку, та: – Давай, брате, з’їмо по крильцеві, мати не взна. Старшенький же із’їв праве, а меншенький ліве. От роботник як побачив, що нема крилець, прогнав її і требує, щоб дітей порізати та йому печіночки зажарити. Мати довго не соглашалась, а то согласилась і посила дівку, щоб вона їх порізала та їй печіночки принесла. От поснули усі, а та дівка сидить над ними, плаче.

– Чого ти, – питають, – плачеш?

– Та веліла мені мати вас порізати, а їй печіночки з вас принести.

– Не ріж, – кажуть, – нас, а заріж – он єсть пара цуценят, повиймаєш з них печіночки та як нестимеш, то й упусти на смітнику, а мати побаче та й не буде їсти. От та дівка все так і поробила, а ті брати як пішли собі та й пішли, і зайшли десь у друге якесь царство. Дивляться – стоїть церковця повна панів, купців, мужиків, і всі з свічечками: у кого, бач, займеться свічечка, тому в тім царстві царем бути. Вони і собі забрали свічечки та й пішли у ту церковку. Постояли трохи, – аж ось у старшого і зайнялась свічечка, а там і у меншого. От і став старший царем, а менший наслідником. Поцарювали вони трохи та й стали думати, як їм до батька дійти, а там зібрались і пішли. Приходять туди, – аж їх саме обпоминають. Вони й поробились старцями та й сіли між людьми. От батько частує і до їх підходе.

– Такі б, – каже, – оце б вже і у мене діти були, якби живі.

– Та ми, тату, і єсть ваші діти. Кинулись туди, де їх поховали, – аж там цуценята. Тоді допитались, що і як, вивели неука-коня, до хвоста того роботника і її прив’язали та тілько їх і бачили.

151

БІДА

Б

уло собі два брати: багатий і убогий. От раз убогий приходе до багача та й просе: – Дай мені, братіку рідненький, хоч трохи хліба.

– Е, – каже, – не дам! Було б заробляти; у мене й у самого жінка та діти. От убогий брат заплакав та й пішов додому. Як прийшов, зараз давай збиратись, щоб виселиться. Як уклавсь, – «Полізу, – дума, – ще на горище, чи не забув чого». Коли туди, – а там такий маленький чоловік стоїть і в долоні плеще.

– Чому ти, – каже, – веселишся?

– Аякже, – каже, – ти поїдеш і мене озьмеш.

– Що ж ти таке єсть?

– А я, – каже, – твоя біда; де ти не підеш, і я за тобою.

– Як же я тебе повезу, що у мене коняка слаба?

– А я ще меншим зроблюсь, так як голка. От та біда стала голкою, він її у кістку і забив, та як їхав десь через місток, та й укинув у річку. Та з того часу як почав жити, як почав, та так розжився, що вже того і багатого брата покрива. От багатий брат як почув, що він розжився, приїздить до його в гості. Кінець такий же як і попередньої. Розпитав, де бідний брат подів біду, він її виловлює з наміром знову напустити на бідного брата, але біда чіпляється за ним і до тієї пори не покидає, поки все його багатство «у твань не пішло». У М ТА Щ АС ТЯ

І

шли собі десь Ум та Щастя та й заспорились; Ум каже, що я сильніший, а Щастя – що я. Спорили вони, спорили та й розійшлись. Щастя ж пішло в ліс, а Ум пішов та одному хлопчикові і вліз у голову. От оддає батько того хлопчика в шевці. Побув він у шевцях з тиждень, – уже всьому і навчився.

– Оддайте, – каже, – тату, ще чому другому вчиться. Оддав його батько у кравці, – він і там чи побув з тиждень, уже зуміє і покроїти і пошити. Тоді оддав його батько вчиться ще часів робити; він і того щось скоро навчивсь. От раз той його хазяїн од’їжджа, а він вже на жалуванні служив, та й наказує йому, щоб він, поки той вернеться, зробив стілько-там часів, а що зостанеться припасу, то, як схоче, так і собі зробив. От він як заходивсь, живо поробив, ще й собі вигадав, та такі удрав, що у двадцять п’ять год тілько раз і заводяться, та як завів, то і ключик туди всередину заховав і запер там. Приїхав ось хазяїн – усе пороблено; він забрав ті часи та й повіз десь на ярмарок, і його з собою взяв. Той же хазяїн свої часи розпродав то панам, то жидам, а той хлопець свої продав самому цареві, та як забрав гроші, і пішов десь аж за границю. А ті часи, як вийшло їм двадцять п’ять год, стали і не б’ють. Зараз послали за майстрами, – так ніхто ради їм не дасть; кинулись до того хлопця, а об його чутка вже скрізь пішла. Він як приїхав, того ключика зараз найшов і знов на 152

двадцять п’ять год пустив. Цар і полюбив його: – Живи, – каже, – у мене. Дає йому горницю і прислугу, все чисто. От раз цар од’їжджа та й каже йому: – Усюди ходи, а он у ту комірку не ходи. А там за стіною та була замурована царівна; то її сам цар туди замурував і хотів, щоб її позавічно сватали. Хто приїде сватати, то і йде у ту комірку та й балака до неї крізь стіну, що там зна; як вона озветься, то за того їй і йти. От скільки вже царів і якого люду не приїздило, ні до кого вона не обзивається. А коло тих дверей такі стояли, що тілько який з тії комірки, вони зараз голову йому зрубають та на палю і настромлять. Так ото цар його шкодував та й заказав туди ходити. Ось він ходив, ходив. «Дай, – дума, – зайду». Увійшов у ту комірку, – аж стоїть стіл, а на столі свічечка горить; він і говоре до свічки: – Драстуй, свіча!

– Драстуй, майстер! – сам собі і одказує, а царівна почула та за стіною: – Да, да, да.

– Та це я давно знаю, що «да, да, да», а от як нас було троє: один швець, другий кравець, а третій майстер, та й пішли ми в ліс, аж стоїть пень. Майстер заходивсь та зробив з нього чоловіка, кравець одежу пошив, а швець обув. А вона за стіною: – Да, да, да. Як дала ото согласіє, він і пішов собі. А на дверях там та була така табличка, що ото вона скаже хоч слово, зараз на табличці само і напишеться. От пани як побачили, що вона їм не давала согласія, а дала он кому. «Давай його, – кажуть, – стребим». Тілько він на двері, а вона за нього, беруть голову йому рубати. А Ум баче, що горе, як вискоче з голови та в ліс. Знайшов там Щастя. Тут і цар вернувся, розібрали діло, і став він тоді цареві за зятя. Д О Л Я Б А ГАТ О Г О І Б І Д Н О Г О

Б

уло собі два брати, один багатий, а другий убогий. Багатий же хліба засіва ланами, а убогий може одну десятину; і так уже її догляда та шкодіє – як ока. Тіки раз вночі вийшов убогий, дума: «Піду подивлюсь, як би що не пошкодило (а вже покосили)». Вийшов і дивиться, що по його полю ходе розубрана така бариня, бере на його ниві колоски та до братових копиць носе. «Що таке?» – дума. Підійшов з­за плечей і піймав.

– Що ти такеє, що на моїй убогій нивці колоски збираєш та до братових копиць носиш?

– А я, – кае, – братова доля, йому і служу.

– А моя ж, – кае, – де?

– Твоя, – кае, – за лавками торгує.

– А як би я її найшов?

– А так, – кае, – піди до брата та випроси у нього конячку та і їдь у ярмарок, та так за гони не доїздя пусти ту коняку, а сам тричі навхрест перейди ярмарок: вона сама до тебе прийде.

153

Випросив він у брата коняку і поїхав. Доїхав до ярмарку, коня пустив, перейшов тричі навхрест ярмарок і оглядається, – аж підходе до його бариня.

– Чого ти, – кае, – чоловіче, оглядаєшся?

– Та шукаю, – кае, – своєї долі.

– Нащо вона тобі?

– Та як нащо? Он братова йому служе, а моєї нема.

– На ж тобі от три рублі та піди купи риби, одійди до того місця на сім ступнів, сядь і торгуй та, гляди, бери здачі хоть копійку. А то ж його доля і була. От купив він риби, получив копійку здачі, одійшов на сім ступнів, сів і торгує. Поторгував, пощитав, – аж у його вже стало шість рублів та і ще є гроші. Він ще купив, та як почав по ярмарках їздить, розбагатів так, що в самі перві купці виписавсь. І впало йому на толок: «Е, – кае, – десь у мене є жінка і діти, поїду заберу і їх». Прибува в свою слободу, став до брата на кватирю, розпитує, як він живе, а сам не признається.

– Та що, – кае, – було нас двоє, та один волоцюга, такий­сякий, хтозна-де й дівся; та хоть би сам пропав, а то взяв у мене коняку та й ту хтозна-де заситарив.

– Що ж у його й жінка була?

– А як же! Покинув її тут з дітьми, так вона стала табаком заніматься та так провонялась, що я вже її і до себе не пускаю.

– А чи не можна її кликнуть, я таким убогим хоть за царство пожертвую.

– Та як угодно, то й можно; підіть, роботники, кликніть ту табашницю! Приходе вона, стала у порога, поклонилась.

– Чого ви, братіку, мене кликали?

– Хто там тебе звав? Он чоловік пожелав пожертвувать тобі на бідность. А той і кае: – Де ж твій муж?

– А Бог його святий зна, пішов десь зароблять, та й не чути, а я сама з дітьми табак сію та з того і питаюсь.

– А діти живі?

– Та, благодарить Бога, живі.

– Ну, це харашо, що ж ти мене не пізнала?

– Ні, – кае, – паночку, почім я вас знаю.

– А я ж, – кае, – твій муж.

– Що ви, Бог з вами, смієтесь з мене!

– Та ні, от так-то ми жили, те-то в нас було.

– Так, – кае, – розпізнались.

– Ну, – кае, – тепер поїдем зо мною, а ти, брате, якого тобі завгодно коня з моєї тройки вибирай. А той брат і собі: «Що, він пішов харпаком та тепер який, а як я з тисячами». Зараз поспродував все, поїхав в город, построїв дома, лавки, тисяч на двадцять товару набрав, в купці записавсь, торгує. Поторгував год, пощитав, аж стало десять тисяч, на другий уже п’ять, там уже і тисяча, та так перевівся, що вже до брата жить пішов.

154

Р ОЗУМНА ЖІНКА

Б

ув собі чоловік, а в нього три сини. От поженив він їх, давай ділити. Дає кожному по сорок тисяч та по шість кораблів. Старші ж брати позабирали свої частки, а меншому жінка і каже: – Як підеш ти до батька, так не бери нічого, а озьми тілько копійку, хліб та благословеніє. Він так і зробив, нічого окрім цього і не взяв, як вже його батько не силував. Вернувсь до жінки, вона його і пита: – Чи єсть у тебе парубоцькі гроші? А це ті гроші, що як хто подарує, або у дорогу що дадуть на здержку, та з того останеться.

– Єсть, – каже, – може, тисяч три.

– Іди ж ти, – каже, – у зборню та об’яви дітям, щоб зносили до тебе котів та кішок, і плати їм добрі гроші, щоб більш несли. От як стали зносити йому кішок, назносили такого, що і дівать ніде.

– Тепер, – каже жінка, – наймай судно, грузи на нього кішок та їдь у таке-то царство. Та як будуть у тебе там їх купувати, так нічого не бери, а проси, щоб дали нагрузити із скелі білої цегли. От нагрузив він тих кішок і поїхав. Приїздить у те царство, а там крис та мишей такого, що все скляне поробили: і лавки скляні, і те, де сплять, скляне, – все чисто. От він узяв трьох котів, виніс на базар; брати та товариші, які з ним були, сміються з нього: – У, – кажуть, – котолуп, хоч би нас не страмив. А він пішов до одного купця, як пустив тих котів, вони попереду то ловили та їли, а то вже тілько душать тих крис та мишей. Давай тоді купці купувати тих котів у нього.

– У мене, – каже, – цих звірів повне судно; дайте мені нагрузити своє судно з такої¬-то скелі білої цегли, так я вам усіх оддам.

– Ні, – кажуть, – не можна; це дуже дорого.

– Ну так я повезу їх назад. Купці бачать, що їм од мишей таке лихо, давай царя просити, щоб позволив тії цегли йому набрати, – «А то, – кажуть, – миші та криси нас і з хазяйства зсадять». От цар і дозволив. Оддав він тоді купцям своїх котів, а сам нагрузив тії цегли, так брати та товариші сміються з нього: – У, – кажуть, – котолуп, поміняв кішки на цеглу, тілько нас страмить! Хіба у нашого царя цегли нема? Зараз один купець пішов на його судно, кинув у море одну цеглину, за ним другий дві, а там третій і всі три кинув. Поглузували ото з нього та й пішли собі. Він і дума сам собі: «Що ж то воно за цегла, дай довідаюсь». Та розбив одну, – коли вона так усе судно і осіяла. Він тоді черк, черк і позаписував, чиї сини його цеглу розкидали. От приїздять у своє царство; брати ж та купці убираються до царя з гостинцями, а він собі за ними з цеглою.

– Вам, – каже, – тату, нема діла до мого тіла, – та й пішов собі.

155

Ті ж перед царем вихваляються та показують свої товари, а він стоїть у порогах. От дійшов ряд і до нього, подає і він цареві дві цеглини.

– Що ж, – каже цар, – і це заморське, може, на що і здасться. Він тоді звелів позачиняти вікна та як розбив одну цеглину, таке осіяніє пішло по двору, ще краще за сонце, а вогню так і не знать. Тоді став його цар хвалити, а він і каже: – От такий-то кинув у море одну цеглину, а такий-то дві. Як стали ж цінувать, так той, що одну цеглину вкинув у море, все своє багатство положив, а той що дві, і не оплатився. Він тоді позабирав їх судна, вернувсь до жінки та й став багатіти. Н Е С У Д Ь Б А , А Щ И РА П РА В Д А

Д

есь­то-не-десь, у якомусь городі проживали собі по сусідству двоє купців. І було у тих купців по синові. От ті сини як грались змалку усе удвох, так і зросли удвох. А як дійшли вони до зросту літ, та пішли парубкувати, так такі з їх огненні товариші задались, що усьому городу надивовижу. Що було один задума, а другий вже і надогад бере; куди один тілько збирається, а другий вже і там. Ото дійшли вони своїх літ, пора їм вже і братись, один і каже: – Знаєш що, брате, давай ув один день поберемось, ув один час, ув одній церкві і повінчаймось, так у нас, Бог дасть, і діти найдуться ув один день, – у мене син, а у тебе дочка... А там, як дійдуть вони своїх літ, ми їх і подружимо.

– Е, – каже другий, – чому це так, щоб у тебе найшовсь син, а у мене дочка? Хай у мене буде син, а у тебе дочка!

– Та ні бо, – каже той, – я перший сказав, що у мене буде син! Слово по слові – заспорились, а далі так полаялись до діла, начебто так, щоб один одного вже повік і у вічі не видати. І така проміжду ними з того часу лайка та распора пішла, що хоч тому, хоч тому – а упада з того города сходити. Скоро у того, що казав, що у його буде син, батько вмер, він спродавсь з усим хазяйством та й помандрував собі десь геть з того города. От чи скоро, чи не скоро і прибивсь він в друге царство до другого царя. Та як був з себе козак дотепний, то скоро і пристав у того царя до двірні. Пожив він год, пожив і другий, баче цар, що він скрізь справний, полюбив його та й каже: – Будь у мене за хазяїна, – і оддає йому від усього ключі. – Заправляй, – каже, – усім! Чого кому треба – давай, що принесуть – приймай. Ще він так пожив чи год, чи два, а чи, може, і більш, – зве його раз цар до себе.

– Бачу я, – каже, – усю твою щиру мені службу, полюбив я тебе немов рідного сина, забирай, – каже, – у мене дочку, а я як вмру, то ти на моєму місці і владітимеш усім царством. У царя, звісно, не які збори, як сказав – зараз і весілля одгуляли, і стали молоді собі жити. А той його товариш, що на старому місці зостався, як довідався, що цей помандрував десь геть, суде себе та докоряє: – Що це, – каже, – я наробив? Такого дорогого собі чоловіка та через пусте 156

слово з батьківського подім’я зігнав! Хай же, – каже, – по його слові буде: коли я одружусь і найдеться у мене дочка, а у його син, так не дам я її ні за кого, як тілько за того його сина. І упало тоді так, що того ж дня, того ж часу, як той на царівні женився, оженився і цей другий товариш. От як їх жінкам вийшла пора, знайшли вони собі по дитині. Тілько у царського зятя знайшовся таки син, а у того товариша дочка. Охрестив царський зять свого сина і назвав його Іваном. От росте той Іван та й росте, а такий до усього удавсь прийомний, що скоро і батькові у помочі став. А що з лиця вже хороший та красивий – мов та ясна зоря! Дійшов Іван до зросту літ, – аж ось батько його вмер, зостались вони з матір’ю сиротами, і зажуривсь Іван по батькові. Та так зажуривсь, що ні за які діла не береться, усю батьківську справу запустив, навіть і ключі від усього десь з журби загубив. А тут вже знайшлись вже такі, зараз і підбрехали тому цареві: – Це він, – кажуть, – не поважа вас, та тим і не слуха, тим і за діло не береться. Цар розгнівався: – А, коли так, – каже, – так підіть та стребіть його. Поки ті налагодились, а Іванові вже хтось і звістив: – Тікай, – кажуть йому, – швидше, бо хотять тебе звести. Він як у чому сидів того часу, так у тому і подавсь, куди очі. Іде собі та іде, –аж ось йому назустріч жид з того города, відкіль і він.

– Продайте, – каже, – мені той корабель, що це до вас сьогодні з крамом пригнали, я вам зараз і грошей за його тисячу червінців дам. Той подумав-подумав, – нащо мені, дума, тепер той корабель, а гроші у дорозі пригодяться, – ото і згодивсь. Оддав йому жид гроші і розписались. Іван дав жидові свою розписку, що от я такий-то й такий, продав свій корабель з крамом, – а жид йому свою. І у цій жидовій розписці прописано, хто він і відкіля родом, цебто Іван. «Куди ж, – дума Іван, – тепер я піду? Піду лишень попереду на батьківський гріб та помолюсь за його душу, бо, може, це вже і востаннє». Ото пішов на гробовище, знайшов батьківського гроба, сів та й плаче. Плакав, плакав він над ним, жалівсь на свою недолю, жалівсь, аж так там і заснув. І приснився йому сон. Чує він, що буцімто батько устав та й каже йому: «Іди ти, сину, у такий-то й у такий город, там тебе, – каже, – ніхто не знає, і там ти собі долю знайдеш, бо там твоє десь щастя закотилось». А справля його батько у той саме город, відкіля сам ще парубком вийшов. От Іван як прокинувсь, Богу помоливсь та й пішов туди, куди йому уві сні батько наказував. От через яку годину приходе він у той город. Іде ото собі городом і баче – весілля йде. І молода така ж тобі хороша та прехороша, тілько дуже і смутна, йде з подругами та сльози роне. А це та була дочка того його батька товариша, що за Івана була найменована, а це йшла заміж проти батьківської і своєї волі. Була вона на лиці красива та прекрасива, що чи і знайшов би де другу за неї. От цар того царства і прочув про неї, призвав її батька та й каже: 157

– Хочу я твою дочку за себе узяти!

– Не можна, – каже той, – ваше царське величество, бо у нас з товаришем намовлено ще з парубоцтва так, що як у його найдеться син, а у мене дочка, так щоб нам їх подружити!

– А, коли так, – каже цар, – не хочеш ти давати своєї дочки за мене, так велю йти їй за самого скверного мого конюшенного – Горбаня. А там же той Горбань такий мерзенний та одворотний, що і сама найпослідня дівка не пішла б за його. Так що ж маєш робити, хочеш не хочеш, а треба батькові давати її за того Горбаня. Ото йде та молода з дружками, а ці як загляділи нашого Івана, так ні одна з його і очей не спуска. Та йому шишку, та йому стьожку: – Приставай, – кажуть, – до нас у бояри! Він і пішов за ними. От пішли бояри у суботу на дівич-вечір і він з ними. Пришила йому світилка стьожку, він їй червонця викинув; заграли йому музики, – він і музикам червонця... Так тими червінцями і сипле, кому треба, кому не треба – усім дає. Бояри дивують: – Ось кому б, – кажуть, – бути молодим, а не цьому скверному Горбаневі! – Та й намовились одважити того Горбаня. Ось у неділю, як одвели бояри старшу дружку додому та вивели молодих з­за столу, бояри і давай того Горбаня підпоювати. Самі по чарці вип’ють, а він хоч потроху, та од усякого. Кинулись заводити молодих в комору, – аж молодий сидить, як квач, вже через губу не плюне, хоч ти його викрути. Повели саму молоду, а бояри забрали Горбаня та десь у свининці і поклали, а дружка підмовили, щоб він того Івана до молодої у комору упхнув. Той упхнув та ще і запер їх там. От опинивсь Іван коло молодої та й каже їй: – Не бійсь, мила, це цар хотів тілько тебе налякати, що оддам за Горбаня, а заправський твій молодий – я! Та ще й за столом очей з його не спускала, а це вже така рада, така рада... От чи спав він, чи не спав, та як згадав, чого це він наробив, і що йому, як взна, на це цар заспіва, злякавсь, не став, бідаха, і світу дожидатись, як був у самій сорочці та штанях – так і майнув у вікно та й подавсь з того города. А той Горбань і собі того ж часу прокинувсь, та як оглядівсь, що він десь у свининці, з свинями замість молодої спить, схопивсь та швидше хаміль, хаміль до горниць. Тілько ото у горниці на двері – аж ось його тесть перестріва.

– А що, – пита, – сину, чи гаразд спалось?

– Та, хвалить Бога, гаразд, – каже, – тату.

– А ходім же, – каже, – тепер молоду провідаємо. Ото пішли до молодої, зірк – аж у неї коло постелі уся Іванова одежа зложена на ослоні лежить. Той Горбань як побачив...

– Що та як, хто це тут без мене був? Розпитавсь батько – воно усе і виявилось.

– Не хочу я її, коли так, – каже Горбань, – і за жінку знать! А батько йому: 158

– Коли не хочеш, то й не треба, прохати не будем! – та й вигнав його геть. Пішов собі Горбань, та нікому і не хваливсь, а батько взяв тоді ту Іванову одежу, давай її обшукувати, давай обшукувати, та й найшов ту розписку, що йому тоді жид за корабель дав. Як прочитав же він ту записку, зараз пізнав, що це ж його товариша син, той саме, за якого він наміривсь дочку оддати. Кинулись його шукати – а його вже і духу близько нема. А він як пішов собі та й пішов, та прийшов десь аж у другий город. Ото іде він тим городом, а люде і дивуються, що який-то він на лиці хорошій, а іде розхристаний і босий. Дивують на його, розпитують одне одного, чи, бува, не знають – звідки він або що. Так горе, ніхто бо не зна. От і сунули люде за ним усім базаром.

– Це, – кажуть, – чоловік ума тронувсь. Баче Іван, що коло його вже і просунутись ніде, та мерщій у якийсь двір ускочив та і хвіртку зачинив. А у тому саме дворі та і жив сластьонщик, сластьони та медяники пече, було, та на продаж і носе. Побачив його той сластьонщик, прикликав його, приодяг.

– Будеш, – каже, – у мене за роботника. От і став він у того сластьонщика служити. То хазяїн пече гарно, а робітник ще й чище.

– Це, – каже, – малим ще мене так мати навчила. Ото живе та й живе у того сластьонщика. А та молода, що Іван з нею переночував, з тії ночі заваготіла, а як прийшлось вже їй – вона і найшла собі сина. От той син росте та й росте, вже і у школу ходе. Тілько школярі – ніхто за його чище не вивче нічого, ніхто краще і не напише, та і в іграшках – усюди він перший. Давай школярі своєму учителеві жалітись, що як він їх усіх скрізь заломлює.

– А ви, може, вчитель, спитайте його, хто йому батько? Скажіть так: хто не назве свого батька, того ми і до гурту [не приймемо]. От на другий день пристає той хлопчик до товариства у м’яча, чи що, гуляти, а вони йому: – А скажи, хто твій батько?

– Хіба ж ви, – каже, – не знаєте, що такий-то і такий купець?

– Ні, – кажуть, – то твій дід, а ти собі безбатченко, шкода тебе і приймати! Заплакав він і пішов додому. Приходе додому та й хвалиться, що як його школярі у іграшки не приймають за те, що він безбатченко.

– Скажіть, – каже, – мамо, хто мій батько? Що ж йому мати скаже, як і сама гаразд не зна, хто у неї ту ніч був і де він тепер єсть, чи живий ще, чи, може, його вже і на світі нема. Сидять ото удвох та плачуть. Аж на той саме час ось і батько нагодився.

– Чого це ви, – пита, – так розрюмались?

– Та як же, тату, – каже вона, – не плакати, що ось хлоп’я скоро до зросту літ доходе, а він і досі не зна, хто йому батько і де він.

– Ну так поїдьмо його шукати!

159

Зараз зібрались і поїхали у той город, де по записці, що жид дав, було сказано, той Іван проживав. Приїхали – аж одну тілько стару його матір знайшли, та й та не зна, де він єсть і де його тепер шукати. Розказали вони їй усе, як діло було, забрали її з собою та знову і рушили далі. Проїздили вони так – вже не знать вже і скільки, аж ось і прибились до того самого города, де Іван у сластьонщика жив. От розташувались собі десь і почали шукати. То батько піде однією вулицею, стара мати другою, а малого з челяддю пошлють третьою, та так ото ходять по городу та розпитують. От раз іде той хлопець із челяддю і баче, що чоловік такі – та гарні, прегарні сластьони продає. Малому і забажалось їх попоїсти.

– Пробі, – просе свою челядь, – купіть та й купіть йому тих сластьонів.

– І охота, – кажуть, – вам таки сластьони серед базарю їсти? Ви ж таки купецького коліна, а це та ще на базарі – сама сіра їжа! А хлоп’я ув одну душу – дай та подай йому тих сластьонів. Що ти малому даси! Порадилась челядь, порадилась – і повела його до того чоловіка. А це ж то той сам Іван, його батько, і був. От годує він того малого сластьонами та й згадав: «Може, – дума, – і у мене десь єсть вже такий саме син». Та щоб челядь не вела його скоро, да він її угоща сластьонами. Понаїдались вони ото і пішли собі. Ось повернулись додому, посідали обідать, обідають – як неживі. А як ось на заїдки постановили сластьонів, то челядь повсякдень навперебій до них хваталась, а це і оком їх не веде, хлоп’я ж те геть і ніс копиле.

– Чом це ти, – питають його, – сьогодні сластьонів не їси? Їх же сама твоя баба пекла, а вона їх на самого царя постачала, і за неї у цілому царстві ніхто чище їх не спече. А хлопчак: – Та ми, діду, вже їли на базарі сластьони, тілько ті кращі за ці!

– Як так? Де саме? – до челяді, та і розказала, де і як. А Іванова мати і каже: – Підіть же та й мені таких саме купіть. – І гроші челяді дає. Челядь як метнулась – за яку, може, хвилину вже купила, вже і принесла. Та ж мати тілько покуштувала їх, зараз і пізнала, що це її син пік.

– Це нейминуй, – каже, – він, бо я його ще малим цьому навчила. Зараз ото побігла туди, де він їх продавав, як угляділа ще здаля, так і пізнала: – Це ж, – каже, – він і єсть! Ну, тоді зібрались усі докупи, та й рушили до того царя, Іванового діда. Той зрадів їм, та як був він дуже старий, так усе йому царство своє передав.

161

БРЕХНЯ

З

ахворів десь якийсь-то цар та й наказує всім панам, усім мужикам, усім міщанам, щоб сходились його розважать та брехні казать, та такої, щоб у ній і словечка правди не було. От пани, що не збрешуть, так один одному завидує, та і кажуть, хоч яка там брехня, що правда. От обиськавсь один мужик.

– Я, – кае, – можу.

– Ну, бреши.

– Як жили ми, – кае, – ще з батьком та хазяйнували, так була у нас нива за тридцять верст од нашої оселі, а одного году та така добра пшениця зародила, одразу поспіла і сиплеться. А нас у батька було семеро братів; як пішли ж ми косить, а хліба і забули взяти, та косили безпересталь сім день і сім ночей, не ївши й не пивши; а як прийшла неділя, – ми додому вечеряти. Прийшли, а саме мати таких гарячих галушок подала. От посідали ми коло порога, а там та лежав у нас камінь. Я як сів на той камінь, як ухватив галушку, так вона крізь мене і проскочила, та ще і крізь той камінь пройшла, та аж на сім саженей в землю ввійшла! Тут пани зараз: – Це, – кажуть, – може бути: сім день чоловік виживе не ївши; а що камінь галушка пройняла, то, може, він млиновий; це, – кажуть, – ще не брехня. От на другий день зовуть його знову брехні казати.

– Я, – каже мужик, – як почав сам хазяйнувати, так все ходив на охоту, та був у мене такий хорт, що я його ніколи не годував. От раз поїхав я з ним на охоту та й зігнав зайця, тюкнув на хорта, – хорт за ним; як догнав же, так і ковтнув: тільки задні ніжки трошки видно. Я тоді з коня та до хорта; як устромив йому руку в рот, так і вивернув, як рукавицю, та після того ще сім год з тим хортом полював. Пани знов: – Це, – кажуть, – не брехня; це все може статись. Звісно, панів завидки беруть, що як же, мугирь та покрива їх перед царем. Почали царя розбалакувати, почали розбалакувати, та й завірили, що це правда. От і на третій день іде він до царя. Цар сидить, а коло його увесь член, генорали, сенатори усі. От мужик кае: – Як хазяйнували ми з батьком, так оцей пан позичив у нас сто тисяч, а оцей п’ятдесят, а цей десять, – та так на усіх, по менню зве і гроші вищитує. Цар і пита: – А що, чи правда? А панам же сором сказати, що мужик краще за них збрехав, та: – Правда, правда.

– А коли правда, то й заплатіть. Треба їм платити. Той забрав гроші, та ще і цар йому щось дав, та й пішов собі.

162

ХО М А ТА Р О М А Н

Б

уло собі два брати: Роман та Хома. Роман же багатий, а Хома убогий. От раз Хомина жінка одробила десь курочку і приносе додому.

– Що ж, – каже Хома, – як нам і самим гаразд нічого їсти, то як нам ще цю худобу перезимувати? Заріж її, – каже, – жінко, та зажар, понесу я до пана, може, він нам що і пожертвує. От зарізала вона ту курочку, зготовила, він і поніс. А у того пана та була пані, та двоє паничів, та дві баришні. Як приніс Хома ту курочку, пан і каже: – Поділи ж ти нам цю курочку та й себе не оголоди.

– Що ж, пане, так як ви з панею одне до одного ближче всіх, то ось вам головка та шийка: вони ближче всього проміж себе. Паничам, – каже, – по ніжці, щоб витанцьовували добре, а баришням по крильцеві, щоб легенькі були, а тобі, Хомище, усе тулубище.

– Молодець, – каже пан, – дарую тобі за це теличку, а як вона на плід дуже добра, то давай розпишемось: скільки приведе теличок, так усі мої, а скільки бичків, то твої. Розписались, повів ту теличку, веде, – аж ось панові орачі повипрягали, пасуть волів. Він і запустив між ті воли свою теличку, так вони всі, може, їх там пар з півсотні було, і пішли за теличкою. Приходять ті люде до пана: – Нічим, пане, орать.

– Як так?

– Та зайняв Хома усі воли.

– Призвіть його. Приходе він.

– Нащо ти, Хомо, моїх волів зайняв?

– Та я їх, пане, не займав; то їх мені теличка привела. Адже ж ви самі розписались, що скільки вона бичків не приведе, то всі мої.

– Ну коли так, то й так. Озьми ж, – каже пан, – собі дванадцять пар яких захочеш, а останні верни, бо мені орати нічим. Ото зійшлись на тому. Живе собі Хома, наче й з предків хазяїн. От побачив його раз Роман та й пита: – Де це ти такого набрав? Той і розказав. Вернувсь Роман додому та на жінку: – Зарубай, – каже, – п’ятеро найкращих індиків та зажар: понесу я до пана, бо коли за курочку та он чого Хомі дав, а за індиків і того більш. От приносе він ті індики до пана, пан і каже: – Коли приніс то й поділи нас, та й себе не оголоди. Той вже і так, і так клав: панів шестеро, він сьомий, а індиків п’ять: як ти їх нарівно поділиш?

– Позвіть, – каже пан, – Хому. Приходе він.

– Поділи, – каже, – нам ці індики.

– Зараз, – каже. – Пан і бариня двоє, індик третій, то буде Богу тройця. Два 163

паничі, індик третій – то буде Богу тройця. Дві баришні, індик третій, – і то буде Богу тройця. Два індики, Хома третій – ще Богу тройця! Забрав ті два індики та й подавсь додому, а Роман так дурнем і вернувсь. КАЛИТОЧКА

Б

ув собі чоловік та жінка і була у них пара волів, а в їх сусіда – віз. Ото як прийде неділя або празник, то хто-небудь бере волів і воза та й їде, чи до церкви, чи в гості, а на другу неділю – другий, та так і поділялись. От жінка того чоловіка, чиї воли, раз йому і каже: – Поведи воли та продай, справимо собі коня та повозку, будемо самі щонеділі до церкви та до родичів їздити. Та ще, бач, сусіда свого воза не годує, а нам волів треба годувати. Чоловік налигав воли і повів. Веде дорогою, – аж ось доганя його чоловік конем.

– Доров!

– Доров.

– А куди це воли ведеш?

– Продавать.

– Проміняй мені на коня.

– Давай. (Далі він проміняє коня на корову, корову на свиню, на вівцю, на гуску, на півня, і кінець кінцем на калиточку, та й ту віддасть за перевіз). А там та стояла валка чумаків. Як розпитали ж вони його, за що він виміняв калиточку, сміються з його.

– Що тобі, – кажуть, – жінка за це зробе.

– Аж нічого! Скаже: слава Богу, що хоч сам живий вернувся. Та й побились об заклад, коли скаже жінка так, то чумаки оддадуть йому дванадцять маж хури і з батіжками. Зараз обібрали одного з себе і послали до його баби. От той приходе.

– Дорові.

– Доров!

– А ти не чула про свого старого?

– Ні, не чула.

– Він воли на коня проміняв.

– От добре, возик недорого стоїть, як-небудь зберемось.

– Та й коня проміняв на корову.

– Це ще й краще, буде у нас молоко.

– Та й корову проміняв на свиню.

–І то добре, будуть у нас поросятка, а то, чи заговляти, чи розговляться, все треба купить.

– Та й свиню проміняв на вівцю.

– І се добре, будуть ягнятка та вовночка, буде що мені у Спасівку прясти.

– Та й вівцю проміняв на гуску.

164

– І се добре, будуть у нас крашаночки та пір’я.

– Та й гуску промінав на півня.

– О, це ще краще, півень раненько співатиме та нас до роботи будитиме.

– Та й півня проміняв на калиточку.

– І це добре, будемо, де хто заробе, чи він, чи я, чи діти, в калиточку складати.

– Та він і калиточку за перевіз оддав.

– Ну що ж, слава Богу, що хоч сам живий вернувсь. Так тим чумакам нічого робити, оддали йому дванадцятеро маж. В О Р ОЖ Б И ТА

У

крали раз у пана кучер та дворник гроші. От раз і радяться – треба, кажуть, нам там­то гроші забрать, що ми у пана украли. А якось гнила баба і підслухала, та до пана: – Я, – каже, – пане, знаю, де ваші гроші.

– Як же ти знаєш?

– Та я, – каже, – ворожбита.

– А коли ти ворожбита, так і угадай. Та баба помимрила, помимрила собі під ніс та й каже: – От там­то, пане, ваші гроші. Пішли туди – аж так і єсть, найшлись гроші.

– Що ж ти, – каже пан, – така добра ворожбита, а таїш себе, тобі треба людям помогать. А та баба вже і носа дере: – Я, – каже, – усе можу взнать. Пан і дума: «Дай таки я довідаюсь, чи таки ж вона усе те може, що каже». Та узяв і укинув у колодязь камінь та косу, тоді покликав її та й пита: – А угадай, що у цьому колодязі єсть? Та баба мрикала, мрикала, – нічого їй казати. Вона наче сама собі і говоре: – Оце, наскочила коса на камінь. А пан думав, що вона на ту косу та камінь натяка, що він укинув та: – Так, – каже, – бабо, угадала. Дає він тоді їй повозку й коня, наклав їй у ту повозку усякого добра та благодарить її, а далі дума: дай я ще спробую. Та й поставив, де їй саме сідати, кошолку з яйцями. «Це, – дума, – як угада вже, то і прямо вона ворожбита». Ось і пита її, як та сіла вже: – А на чому ти, бабо, сидиш?

– Та на чому б там, пане, не сіла, а вже розсілась – як квочка на яйцях! «Так, – дума пан, – угадала і на цей раз».

165

Д В А Б РАТ И

С

тав убогий брат до багатого молотити.

– Стілько, – каже, – мені зернят у рот ускоче, стілько ти мені і мірок даси.

– Добре, – каже, а сам дума: «Жди, поки там тобі те зернятко у рот ускоче!» От молотили, молотили, вже і вечір, а тому убогому хоч би тобі одна зернина у рот ускочила. Він тоді узяв та наче огляда копицю та й лизнув ціпилно скраю і обіперся на ворох. Як налипло ж зерна до ціпилна, він потихеньку згріб його рукою та у рот. От пошабашивши – вечеряти.

– Давай, – каже, – брате, щитатись. Та й вигріб з-за ясен трохи не жменю зерна, та трохи не половину хліба і забрав. Ц И ГА Н Н А Б АТ І Г С І Н А П Р О С Е

Б

ув десь такий скупий пан, що було ото сіна або соломи нікому ні клаптика ані дасть, ні продасть. І забивсь до його раз циган, просе пана йому хоч оберемочок сінця продати. Пан ні за які гроші, і приступу до його

нема.

– Та батечку, – просе циган, – хоч на батіг дайте мені нав’язать! Не одстає од пана, набрида йому. «Що ж, – дума пан, – скільки він там на батіг нав’яже?» А циган же то до його живою душою лізе...

– Ну, – каже пан, – на батіг вже набери. От циган як прив’язав батога за наконечник до пояса, а наручник у руку взяв та як почав тоді на батіг сіно класти, як почав, та наклав так, що і самого вже з­під сіна не видно, а тоді підвихнув, скинув в’язку на плечі й подавсь. Я К А Х А Р Ч – ТА К А І Р О Б ОТА

П

осила піп роботника косити та й дає йому у торбині на обід самий хліб. От роботник вийшов у степ, поклав ту торбу та й балака до неї: – Торбо, торбо, що в тобі єсть? Та сам собі і отвіча: – Хліб.

– Ну так спать. – Та й заліг на цілий день. Прийшов увечері піп подивитись – аж роботник і ручки не приймав. От на другий день знов дає йому піп ту торбу з самим хлібом, вирядив його, а сам пішов підглядати – що той робе. А роботник вийшов, поклав торбу та й балака: – Торбо, торбо, що в тобі єсть?

– Хліб, – каже.

166

– Ну так спать. – Та знов на цілий день і заліг. А піп тоді мерщій додому та: – Давай, – каже, – матушка, паляницю та сала, понесу я роботникові у степ. Набрав того усього, приносе у степ, та підмінив у торбині той хліб, та й засів, – що то, дума, тепер буде казати роботник? А той усе те і бачив та устав і балака до торби: – Торбо, торбо, що в тобі єсть?

– Паляниця та сало, – отвіча собі.

– Ну, так попоїсти – та й косить. Сів, попоїв, тоді як зайшов ручку – аж піп радується. Я К Ц И ГА Н З К У М О М С О Н Ц Е З А С М И К А Л И

Б

ув у багатого мужика кум – циган. От раз тому багачеві заніколилось, а саме була сінна косовиця, він і просе цигана: – Поїдьте, – каже, – куме, спасибі вам, у степ та догляньте за моїми косарями.

– Добре, – каже циган. От на другий день і заходивсь циган порядкувати. Вже сонце і височенько, а він тілько робочих побудив, а як виїхали у степ, він їм і каже: – А що, братця, люде добрі снідання варять, а ми хіба у Бога теля з’їли, захожуймось і ми варити! А робочим того тілько і треба. Поки наварили та поки поснідали, а дня вже геть-геть утекло.

– Ну, тепер, – каже циган, – попоївши, треба і спочити!

– А що ж, спочити – так і спочити, – та як залягли... Попрокидались – аж сонце вже на полудень. Ото повставали, циган і каже: – Що ж, братця, добрі люде вже й пообідали, давайте і ми варити. Поки-то наварили, та поки пообідали, – аж воно вже і вечір, пора і додому рушати.

– Ну, тепер, – каже циган, – треба нам хоч що-небудь та укосити, а ну лишень, братця, за коси! Що ж, їх там, може, чоловіка десять, як метнулись, – умах гарбу накосили. Ото позабирали коси, запрягли і поїхали. Приїздять додому – аж ось їх хазяїн і перестріва.

– А що, – пита, – куме, чи багато підняли?

– Та стілько бачите, – каже циган, а сам сидить на гарбі та й показує на те сіно. «Що ж, – дума хазяїн, – десять чоловіка що-небудь та до пуття, може, і укосили». Ото повечеряли, той хазяїн і каже циганові: – Треба, – каже, – куме, мені за годину з сином управитись та як би це так мені на косарів налягти, щоб ув один день та два убгати?

– Еге, куме, я знаю як, – каже циган. – Ось надіньте ви завтра іршані штани, доброго кожуха та сиву шапку, та будете косарям перед вести, а я напну на могилі шатро та буду сонце надержувати – аж поки буде треба.

167

– Ну, так то й так. Ото умовились, убравсь той хазяїн як йому циган казав і поїхали у степ. Виїхали, розпрягли коні, циган зараз нап’яв шатро на могилі, заліз під його та й хропе, а той хазяїн як завів косарів, париться сердега та ще попереду. От пообідали, косарі ж чи спочили, чи не спочили, а циган переставив шатро з-за сонця та знов хропе. Ось сонечко вже і на вечір звертати; той хазяїн як тілько ноги волоче. Вже і кожуха зняв і ті іршанки та маха шапкою на цигана: пускай, мов, вже сонце! А циган побачив, виліз із шатра, узяв якусь од шатра бичівку та так її натяга та пнеться; то так, бач сонце надержує. Той хазяїн маха – пускай! А циган одно держе. Не видержав той хазяїн та як крикне: – Пускай, куме, сонце, а то оптом засмикаєм, пора шабашить! А тут ось тобі і сонечко сіло.

– А що, – пита циган, – чи довгий день, куме, був?

– Та де там не довгий, трохи не заливсь... А тут ще і сонце засмикали; я махаю: – пускай, а ви держите... – (А де ж вам буде не довгий день, як у Петрівку та ще у кожусі!) Ото вернулись, той хазяїн і помітив, що це циган усе його дуре. «Підожди ж ти, – дума, – я тебе провчу!» Та й наказує жінці: – Гляди, положи мені там у торбу, у задок, маслечка та палянички, а обідати винесеш самої гущі з сирівцю, та і то як стане вже на полудень. От уранці хазяїн і каже: – Там, куме, осталось докосити чоловіка на двох, так поїдемте поможете мені – то ми і самі управимось.

– А чом же, – каже циган. От поїхали, як запріг же хазяїн цигана у косу, косе та й косе, косе та й косе; одірветься трохи, побіжить до гарби начебто води пити; лизне там того-сього та знов за косу. Ось і снідання, пішли до гарби – аж нема нічого. Хазяїн лається: – І не бісова жінка! Людям цілий день косити, а вона і снідати не положила, хай же я її провчу! Нічого робити, треба обіда ждати. Ото знов косять, хазяїн же побіжить до гарби та перехвате, а циганові вже і живіт підводе. Вже і обід, а жінки з обідом не чути. Хазяїн її лає: і сяка, і така, та знов до гарби, перекусе, йому і байдуже. От так вже на полудень угляділи – несе хазяйка обід... Той хазяїн як уздрів, як кине косу та: – Ось я їй дам, як робочих людей морозити! – та й побіг жінці назустріч, побив ті глечики, що обід був, гущу порозливав і жінку прогнав. Ех, як побаче ж це циган та і собі туди.

– Що це ти, куме, наробив?

– Та як же, винесла чорти батька зна коли та ще і самої гущі з сирівцю!

– А де ж вона?

– Та он я порозливав! Циган до тієї гущі та так збира її та їсть, збира та їсть... Сяк-так докосили до вечора. Вернулись додому, той же хазяїн там коні випряга тощо, а циган скоріш у хату.

– Чи нема, кумо, попоїсти?

168

– Та що, куме, сякий-такий побив мене, ох, отам, – каже, – під лавою сироватка... Циган до тії сироватки та так її маха, маха... – аж ось і хазяїн у хату.

– А що, чи нема чого вечеряти?

– Та там десь борщ був. Витяг хазяїн той борщ, поїли.

– А ще нема чого?

– Та там десь ще і каша була. Витяг хазяїн і кашу, каша добра з вишкварками – так цигана сироватка обдима. Управили і кашу. Циган уже і благодарить, а хазяїн знов пита: – А ще нема чого?

– Та там десь порося було печене. Поставив хазяїн порося на стіл... Циган як глянув, а його вже через верх верне. Покивав він головою, поцілував те порося та: – А щоб тебе, – каже, – кума, – уміла готовити та не уміла подавати! ПАН БІДИ ШУКА

Б

ув у пана кучер, а у того кучера, як було що зробе не до пуття, приказка: – оце біда! От пан чує, що він усе на біду жалкується і каже йому: – Що там у тебе за біда, що я її ніколи не бачив, запрягай коні, поїдем біди шукать. Ото запріг кучер коні, сів пан і поїхали. Тілько приїздять десь у таке пусте місто, що треба їм серед степу ночувать. От випрягли коні, кучер як узяв же собі з дому хліба, одрізав шматок, схиливсь над сіном та й жує, а пан як напивсь, може, чаю дома – та й досі нічого не їв. А з собою не взяв. Чує він, що кучер шама, схотілось і йому їсти, він і пита: – Що ти там їси?

– Та що, пане... Сіно, – каже.

– А дай і мені. Той дав йому стеблин з п’ять, пан пожував, пожував – тху, каже, трава так травою і буде!

– Це коли б тут був ярмарок, та хто хліб продавав, я б добрі гроші платив.

– А давайте, пане, ось я одкрию ярмарок?

– Ну одкривай. Зараз кучер заходивсь, порізав той свій хліб, як на сухарі, дрібненько: – Ідіть, – каже, – пане, купуйте.

– А що тобі за цей шматочок?

– Та двадцять п’ять рублів.

– Що так дорого?

– А підіть, – каже, – на той край, може, там і дешевше продадуть. Вертівсь пан, вертівсь, – треба давать. От і дає йому сторубльову бумажку. Кучер нахиливсь, начебто здачі шука, а пан за ті шматочки... хвата, хвата їх та у кишеню хова. Оглянувсь кучер: 170

– Що це ви, пане, робите, ви у мене хліб крадете?

– Не зівай, – каже, – Хомка – на те ярмарка! Сам тілько одвернувсь, – а кучер за той шахваяж, де у пана гроші були, і потяг. Хвативсь пан грошей – нема, та до кучеря: – Ти не брав?

– Ні, – каже, – та не зівайте, пане, на те ярмарка. От пора їм уже і спати лягати, пан і каже: – Гляди ж, розбуди мене, як буде первий драч драть. Полягали, коли ось приходе вовк, як ухвате першого жеребця, тілько – брик його, давай лупити. А кучер і буде пана: – Уставайте, пане, вже первий драч дере.

– Нехай, – каже пан, – дере, мене саме сон бере. От прийшов і другий вовк, задрав і другого жеребця.

– Ей, – буде кучер, – уставайте, пане, бо вже і другий драч дере.

– Хай, – каже, – дере, мене саме сон бере. От і третій вовк прийшов і третього жеребця задрав. Тут уже і пан устав.

– Запрягай, – гука, – коні!

– Та біда, пане, нічого запрягати, бо драч усі коні подрав.

– Як саме?

– Та так, – каже, – повале, загризе та і їсть.

– Та то ж вовк, чом же ти мене не збудив?

– Та я вам казав, що вже драч дере...

– Дурак, то птиця така – драч. Ну це ще не біда, вернемось і так як-небудь. Скажи ж тепер – що на коня важче усього?

– Хомут та дуга – то і уся коневі вага.

– Ну так бери ти хомут та дугу, а я потягну бричку. От тяг пан, тяг, коли баче – кучер тілько брик з ніг і упав.

– Чого ти? – пита пан.

– Та пристав, пане, нездужаю усього нести.

– Ну так поклади на бричку дугу. От ідуть далі, кучер тілько знову – брик з ніг.

– Чого ти?

– Та нездужаю, пане.

– Ну поклади мені і хомут. От кучер ішов, ішов та знову – брик.

– Чого ти?

– Та нездужаю, пане, і просто іти.

– Ну так сідай на бричку. Сів кучер та тілько пан де не стане, а він його батогом, батогом.

– Що це ти, сякий-такий робиш?

– Та я, пане, привик, як коні де стоять, так батогом їх...

– А цур тобі, це вже прямо біда – як вже наймит та хазяїна б’є.

171

Д В А З Л ОД І Ї , П А Н ТА П І П

П

ішли до пана два злодії коні красти. А у того пана та такі вже злі собаки, що ніяк їм до конюшні підійти. От вони поумотувались у солому, пообв’язувались – та й котяться двором. Докотились до корита, насипали горілки, замішали дертю, собаки попоїли, упились та й поснули. Вони позабирали тоді коні, один і каже: – А піду я ще у пана гроші украду. А той пан та любив казки слухати; оце як прокинеться уночі – лакей і должен йому що-небудь брехати. Тілько тії ночі, як пан заснув, лакей кудись і одвихнувсь. От той злодій видрав вікно, уліз у горницю та ніяк грошей не найде. Коли це ось пан і прокидається, думав, що то лакей та: – Кажи казку! – каже. Той і почав: – Як був собі пан, а у його лакей, якби оце я. І не знав той лакей, де у його пана гроші лежать, якби оце і у вас...

– А хіба ти не знаєш?

– Та й не знаю, пане.

– А там, – каже, – де золота шабля стоїть. Сказав та й заснув. А той злодій за гроші та за ту золоту шаблю – і подавсь. От грішми ж злодії поділились, а за шаблю і завелись.

– Підожди, – каже той, що шаблю вкрав, – я піду пана спитаю – кому вона упаде. Знов поліз у горницю, – аж ось пан прокидається.

– Кажи казку.

– Так оце, – плеще той, – украли злодії у пана гроші і золоту шаблю, грішми ж поділились, а за шаблю розспорились, так кому вона на вашу думку упада?

– Авжеж тому, – каже, – хто вкрав. Сказав та й заснув. Вернувсь той до товариша: – Сказав пан, – каже, – тому шабля, хто вкрав. Ото поділились та й пішли. А пан уранці як роздивись, чого він через ті казки наробив, та й пожалівсь попові. Піп і підняв його на сміх. Розсердився пан та й повіща: – Хто б того попа підвів так, щоб з його посміятись, я б тому, – каже, – добрі б гроші дав. От ті двоє і об’явились. Дав їм пан грошей, убрались вони, як монахи, купили два лантухи раків та воскових свічок і пішли до попа уночі. Ото запалять свічечку, приліплять до рака та й пустять попові у двір. Та як порозпускали вже всіх раків, тоді і гукають під вікно: – А вставайте, батюшка, вас Бог до себе требує. Піп баче, – що воно у дворі робиться, скрізь свічки горять, швиденько убравсь та й вийшов. А злодії йому: – Вам же, – кажуть, – не можна угору піднятись, ось лізьте у лантух, а ми вас повісимо на дрючок, озьмемо на плечі, самі піднімемось та й вас понесемо.

172

Піп здуру у лантух, вони зав’язали його там, понесли та біля церкви на ставні й повісили, ще й напис зробили: «Хто пройде та не вдаре по цьому лантуху, той буде чорт». Ото іде дяк, прочитав, зараз того попа – бе-бех! Аж ось іде і пан, прочитав та й собі за кий... Усі, хто не йшов – давали тому попові, а там як розв’язали... Годі тоді піп панові сміятись. П О К А РА Н И Й С К У П Е Ц Ь

Б

ув собі один багач та такий вже скупий, що як було дає жінці борошно на заміс, то за вагою; за вагою дає, за вагою і приймає. От раз жінка спекла хліба, а з діжі виходило семеро хлібів, а восьмий невеличкий буханець. Тут де не взявся старець, просить милостині. Вона взяла та й віддала йому той буханець. Приїздить багач зі степу.

– А що, – питає, – скільки хлібів спекла?

– Та сім, – каже.

– Брешеш, признайся, ще, мабуть, буханець був?

– Та ні, не було, – каже. Він уже і бив її, що не робив, а вона клянеться, що тільки семеро хлібів було.

– Ну, – каже багач, – як не признаєшся, то я зараз умру, – та й ліг на лаві. Побігла вона до сусідів, кличе: – Ідіть чоловіка на смерть убирати. Посходились баби, обмили його і вже в домовину поклали. Жінка нахилилась до нього та голосить, а він: – Признайся, скільки хлібів було?

– Та семеро, чоловіче, семеро, – наче голосячи одрікає вона йому.

– Ну, так іди до попа. Ось і піп прийшов, читає та править. Вона знову до нього припадає.

– А признайся, – каже, – скільки хлібів було?

– Та семеро, чоловіче, семеро.

– Ну, так закопуйте! Тільки опустили його в яму, а вона тоді: – Е, обманула, було семеро хлібів, а восьмий буханець. Він тоді встає. Тут давай піп та люди розпитувати, що воно таке. Вона й розказала. Піп і каже: – Так йому й слід такого і закопати б!

173

ЯК ЧОЛОВІК ЛЮДЕЙ КОЛИСЬ ДУРИВ

П

ішов раз чоловік людей дурить; приходе у якусь слободу, а діти купаються; він і пита їх: – А що, чи не бачили ви якої оказії? А один хлопчик і каже: – Плив тут уранці млиновий камінь, а на йому собака сидів та муку злизував.

– Отого, – каже, – мені і треба! Ходім, хлопче, зо мною. Хлопець і пішов за ним. Вийшли за слободу, той чоловік і каже: – Оставайся ти тут та щоб знав, що одвітить, як тебе будуть питати, а я піду людей дурити. Та й розійшлись. Приходить той чоловік у якийсь город, ходе по базару, а там капусту продають. Він походжа та сміється: – Бач, – каже, – що за капуста! Он як у мого батька в такім-то селі, так під одним листом віз сховається. От перекупки і заспорили з ним, та й ударили в заклад на сто цілкових. Зараз спорядили верхового та й послали у ту слободу. Той верховий не добіг до слободи, стрів того хлопця.

– А що, – пита, – чи правда, що у вашій слободі роде така капуста, що під одним листом віз сховається?

– Е, – каже, – он у мого батька, того году, як зимувались чумаки, так під одним листом три вози стояло. Той повірив та й вернувсь, розказує, що все правда, бо ще більша єсть. От забрав той чоловік сто рублів та й подавсь у другий ще город. Вийшов на базар, – аж там гарбузи продають. Він ходе та сміється: – Хіба це гарбузи? Он у мого батька у такому-то селі гарбузи, як кабан уриється, то і не найдеш. Забились і тут у сто цілкових, спорядили знов верхового. Не доїхав той верховий, перестрів його хлопець.

– А що, – пита, – чи правда, що у вашому селі такі гарбузи родяться, що як кабан уриється, то і не найдеш?

– Е, – каже, – у нас як заривсь раз кабан, то мати три дні шукали, усилу найшли. Той повірив і вернувсь. Заплатили і ці перекупки сто цілкових. От поділились вони з тим хлопцем і розійшлись. От той хлопець одійшов трохи, – аж їде пан.

– Доров тобі, хлопче! А де ти був?

– Та ходив, – каже, – людей дурить.

– А ну ж одури мене.

– Е, – каже, – я сам не одурю; якби з дядьком!

– Де ж він?

– А он пішов отим шляхом.

– На, – каже, – коня та дожени. Сів той хлопець на коня, од’їхав трохи та й вертається.

174

– Чого ти? – пита пан.

– Що ж, – каже, – хоч я його і дожену, він пішки, то не скоро вернемось.

– Так бери і другого коня. Той узяв.

– Прощайте, – каже, – пане! Оце вже і обдурив. Ш А П К А - П Л АТ К А

Ж

ив собі чоловік Омелько та ходив він до моря на заробітки й заробив за літо сорок шагів; прийшов додому, посправляв собі й дітям одежу та й каже: – Ну, це за літо добре попалось, як би ще на зиму де шагів п’ятнадцять заробить. Піду, може, ще де стану? Взяв на дорогу шагів п’ять і пішов, та де не зайде в шинок, вип’є чарку, півшага заплате, а півшага, каже, хай за вами, йтиму назад та відіп’ю. От походив, походив, – ніхто не найма. Тільки зустрічають його попи з їх же села.

– Драстуй, Омелько!

– Драстуйте, батюшка!

– Чого це ти тут ходиш?

– Та шукаю, де б найняться. Та ніхто не найма, думка вже й додому.

– Сідай з нами, будеш нам коні доглядать. От де не зайдуть в шинок, по стакану вип’ють, – гроші заплатять, а Омелько як іде вже з хати, скине шапочку та: – Що, хазяїн, платний?

– Платний, іди з Богом! Раз так, удруге, от попи і давай допитувать: – Що ми, – кажуть, – гроші платим, а ти тільки скинув шапочку – вже і платний!

– А це в мене така шапочка, тільки здійму, – вже й платний.

– Продай нам!

– Та й купіть же, давайте тисячу рублів. Сторгувались, забрав він гроші і пішов. А попи як приїхали, зараз лавки строять; піп поїхав товару набирать, набрав всячини, виходе з лавки, скинув ту шапку: – А що, хазяїн, платний?

– Нєт, пожалуйтє дєньгі! Він удруге: – Що, хазяїн, платний?

– Какой чорт платний, давай дєньгі! Піп сюди-туди, шатнувсь по попах, позичив десь, привіз додому та й не хвалиться. От зібравсь диякон і той тієї ж, зайняв десь за товари, заплатив, привіз та й не хвалиться. Поїхав ще й дяк, та тому вже ніде було зайняти, приїхав той ні з чим.

– Що ж ви, – каже, – набрали товару задаром, а мені он що случилось?

175

– Е, брате, воно і нам таке. Ходім, – кажуть, – та вб’ємо його! А Омелько вже й прочув та нагострив косу й став під вікном. От поліз піп, а Омелько і зняв голову.

– Що ти скоро? – питають, а Омелько: – Та лізьте швидше, бо самому страшно. Піп тільки туди, він їм голови й познімав. Познімав, взяв одного на лаві положив, а тих заховав. Аж ось іде солдат.

– Слухай, служивий, однеси сього попа в прірву; я тобі десять рублів дам. Солдат того попа на обеременок, потарабанив! Іде мимо часового, а часовий і пита: – Хто йдьоть?

– Чорт.

– Што нєсьоть?

– Попа.

– Нєсі з Богом! Одніс і вкинув.

– Ну, хазяїн, давай дєньгі!

– За що? він онде і лежить. А він уже другого витяг.

– Ах ти, оп’ять вилєз, вот я тєбя! Потарабанив і того. Приходе, – аж на лаві вже третій лежить.

– Ах ти сякой-етакой! Та взяв бив його, бив, поніс під греблю та й прив’язав. «Тєпєр нє уйдьот!» Вертається назад, – а вже ранок, а піп іде. Солдат до його: – Ах, патлатий, так ти оп’ять убьог, даром я, што ль, дєньгі буду получать? Та за патли, та в воду, а народ врозтіч. Б АТ Ю Ш К А ТА Б О С Я К И

І

дуть два босяки вулицею, а назустріч їм батюшка; вони і назорили, що у батюшки така добренна патериця з срібною головкою. Зараз і радяться, як би їм її у нього підбрить. От один прикинувсь п’яним та й пре на батюшку: – Благословіть, – каже, та його головою у груди, а батюшка од нього задки. А той тверезий наче одтяга, та нічого не поробе.

– Та дайте, – каже, – батюшка, вашу патерицю, от я його поблагословлю. Батюшка і дав. Він як учеше тією патерицею того п’яного, а той хода, той за ним, а батюшка ждав, ждав та так ні з чим і пішов. А вдруге нагляділи вони, що в батюшки добрі чоботи на ногах. Як би їм їх ізняти? Зараз і заспорили. А батюшка підійшов та й пита: – Чого ви?

– Та ось я кажу, що у всякого батюшки на правій нозі шість пальців, а він не йме віри.

– Ні, – каже батюшка, – п’ять.

176

– А покажіть. Той і роззув праву ногу. Подивились, – аж п’ять пальців.

– Е, – каже босяк, – це я забувсь: на лівій шість, а на правій п’ять. Батюшка їм і ліву ногу роззув; вони тоді за чоботи та від нього хода. Ш КО Л Я Р ТА М У Ж И К

Ї

де чоловік волами, а школяр біжить.

– Підвези, дядьку!

– Сідай. От треба їм десь через дуже калну балку їхати, воли й загрюзились, та так, що тілько одно ярмо на сухому.

– Полізь, – він каже школяреві, – по війям та скочиш на сухе і воли виведеш. А той школяр уже у нього і сокиру украв, та як зліз на сухе, каблучку перерубав, воли ж з ярмом вийшли, а той чоловік так у калюці й зостався. От треба тому школяреві ночувати, він і упрохавсь до того ж чоловіка. Той і пізнав його. «Підожди ж, – дума, – я тобі дам». От і пита його: – Чи ти грамотний?

– Грамотний, – каже.

– А коли грамотний, так скажи, що це? Та й показує на кішку.

– Кішка, – каже.

– Брешеш, – каже, – чистота, чистота, – та його за чуба.

– А це що? – показує на стелю.

– Стеля.

– Брешеш, висота, висота, – та знов його за чуба.

– А це що? – показує на вогонь.

– Вогонь, – каже.

– Брешеш, красота, красота, – та ще за чуба.

– А це що? –показує на ковбаси.

– Ковбаси.

– Брешеш, святі. Та ото добре наскубсь, повечеряли та й полягали спати. От школяр устав, кішці до хвоста головешку укрутив та й пустив на горище, кендюха забрав та й гукає: – Прощай, хазяїн, оставайсь ти з святими, а я піду з Богом; та гляди, узяла чистота красоту та понесла на висоту. Та й пішов собі. Прокинувсь той хазяїн, – аж хати горять, і кендюх забрато. П о д р у г о м у п р е к а з у: Коли полягали спати, хазяїн як репне: – Оце, – каже, – постели.

– Спасибі. А далі удруге: – А це, – каже, – тобі у голови.

177

– Спасибі. Коли це і утретє: – А цим, – каже, – укрийсь.

– Спасибі. Вставши, школяр крім попередніх прикрощів ще й пакостить йому на покутті й каже: – А одежу я на покутті склав, – та й іде. С О Л Д АТ ТА С Т РА Х

Б

ув собі десь солдат, та такий безстрашний, що скілько вже він не воював, ніколи страху не знав. От вислужив він службу, пішов додому. Ішов, ішов та й каже: – Що це, стілько я прослужив, а страху не бачив: піду до Бога. Тілько сказав, аж ось і Бог.

– Наймись, – каже, – до мене цибульку полоти.

– Чом, – каже, – не найнятись? А покажеш мені страх?

– Добре, – каже Бог, – покажу.

– Як покажеш, то мені того тілько і треба. От доглядів він ту цибульку, йде по рощот. Дає йому Бог волосяну торбинку та й приказує: – Як захочеш довідатись страху, то скажи: «Ану з торбинки», а як уже надивуєшся, то скажи: «Дуй у торбинку». Солдат узяв ту торбинку і пішов. Вийшов у поле, захотілось йому страху, він розшморгнув торбинку та: – Ну з торбинки! Коли відтіль як посиплються і криві, і сліпі, і горбаті, і носаті, та все з киярами, дрюччям та паліччям, зчинили крик, ще до них чимала черідка відусюди насунула двірняків. Як узяли ж вони його, як узяли! Лущили, лущили на всі боки. Він тоді: – Дуй у торбинку! Вони всі і поховались, і ті двірняки, що на крик понабігали, і ті туди. Він зашморгнув і пішов.

– Це хіба, – каже, – страх? У нас на службі ще не таке було. От прийшов він до якогось царя та й наймається.

– Що ж тобі, – пита цар, – дать?

– Та покажи мені страх.

– От дурний! Та піди, он у мене пустий дворець, там і наберешся страху. Пішов він у той дворець, уходить, – а двері самі і одчиняються, самі і зачиняються.

– Бач, – каже, – як добре! І лакея не треба. Пославсь та й ліг собі. Стало так опівночі, двері риплять, половиці тріщать. Як насунуло мертвяків, лупиряк, чортяк! Він зараз за торбинку та: 178

– Дуй у торбинку! Вони всі туди, як вода. Він зашморгнув, давай їх у торбинці кібчить. Вони кричать: – Свої, свої!

– Який чорт свої! По ночах тілько спати не дають. От уранці вийшов – аж цар здивувався, як його там чорти не розірвали.

– Підожди ж ти, – каже цар, – вечора, я тобі ще не таке покажу. Як прийшов вечір, цар і повів його в церкву.

– Ночуй, – каже, – тут. Та й замкнув його там. А під тією церквою та була замурована царева дочка ґалдовниця; ото вона щоночі вставала та ходила людей їла. От сидить він там, і явивсь до його сам Бог та й дає йому дев’ять прутів – три мідних, три срібних, а три золотих.

– Оце, – каже, – гляди, як сікнеться вона до тебе, то бий її цими прутами. От опівночі тілько лусь, трісь! Вилазе вона з-під помосту. Він зараз розшморгнув торбинку та: – Дуй у торбинку! Вона туди і пірнула аж на спід. Він тоді найшов її там, витяг гарненько та як почав тими прутами почищати... Бив, бив, побив три мідних, узявсь за срібні, і ті побив. Вона вже проситься та перекидається всячиною, а він одно лупе, одно лупе, вже скоро і золоті прути прикінча. Аж ось вона впала навколюшки та давай Богу молитись; тоді і він кинув її катувати та й собі коло неї упав та Богу молиться. От уранці приходе цар, та боїться, аж труситься; як гляне ж, а вони у парці навколюшках поклони б’ють. Цар тоді такий радий, зараз присоглаша узяти її за себе; а він своє: – Покажи, – каже, – мені страх, за те я тобі і служив. Тут і вона його просить: –Ти ж мене, – каже, – спас; як я без тебе буду? А солдат своє: давай йому страх! От йому десь і розшукали таку знахарку, що вивела його насеред двору та й каже: – Дивись угору. Він глянув, аж там поломня на півнеба та усе на його пада, усе на його.

– Глянь, – каже, – униз. Він глянув, – аж там ще гірш, та все пре на його. Він тоді вголос: – Хто в Бога вірує, рятуйте!

– А що, – каже тоді знахарка, – тобі хотілось страху, оце ж і він. Тоді він оженивсь на тій царівні та й досі десь живуть.

180

С О Л Д АТ ТА С М Е Р Т Ь

П

рослужив солдат у царя тридцять три годи, вийшла йому одставка, дав йому цар три копійки грошей, він і пішов собі. Ішов, ішов, – аж перестріва його три старці. Сотвори, служивий, милостинку.

– На. Вийняв копійку і оддав. Трохи згодом перестрівають його ще три старці.

– Сотвори, служивий, милостинку.

– На! Оддав і другу копійку. До вечора ще три старці просять: – Сотвори, служивий, милостинку.

– На. Оддав і третю копійку. Іде та й дума, що це воно буде, що роздав і послідні три копійки. Аж ось ще іде три старці.

– Сотвори, служивий, милостинку!

– На. Скинув шинелю і оддав.

– Ну, – кажуть старці, – чим тебе, служивий, наградити, що ти самому Господу із посліднього милостиню сотворив? Проси у нас три просьби.

– А що ж я, – каже, – буду просить? Хай, як задумаю, щоб гроші у кармані були; щоб трубка не накладалась і не закурювалась, а як загадаю, щоб готова була; та щоб була торбишка така, що як на що не подумаю, зараз щоб там і було.

– Добре, служивий, іди собі з Богом. Ото сказали та й зникли, наче їх тут і не було. От він пройшов трохи. «Дай, дума, подивлюсь, чи не збрехали». Засунув у кишеню руку – так і витяг жменю грошей. Сів ото спочивати, витяг люльку, – аж вона вже і куриться. «Е, – каже, – і це добре». Покурив, покурив та так, не гасячи, у кишеню засунув, – вона сама і погасла. Дивиться, – летить пара качок; він розшморгнув торбишку та: – А в торбишку! Так ті качки туди і загули. От приходе він у город, а в тому городі та у багатого купця був дом такий, що в йому ніхто не жив, бо там завелись чорти. Він до того купця.

– Що даси? Я, – каже, – можу зогнать чортів.

– Як, – каже, – зженеш, я тебе до смерті догодую. Ото нагодували його, напоїли, пішов він на ніч в той дом. Тілько опівночі чує, стукотить­гримотить, поміст лопнув, вилазе чорт.

– Чого ти? – пита солдат.

– Я тебе з’їм! Солдат торбишку розшморгнув та: – А в торбишку! Як крикне, так той чорт туди і загув. Зашморгнув його там солдат та вже бив­ бив, давай чорт проситись.

– І внукам, – каже, – і правнукам закажу сюди ходити. Пустив його солдат. От уранці повів він того купця в той дім і стали вони там 181

жить. І прийшлось тому солдатові вмирати, він і наказує: – Положіть безпремінно оцю люльку і торбишку. Ото поклали йому те все, поховали його, приходе він на той світ. Дивиться – пекло, він і убравсь туди. Зараз кілочки забиває, муніцію свою розвішує.

– Що, – пита, – горілка єсть?

– Єсть.

– Табак єсть?

– Єсть.

– Огонь єсть?

– Єсть.

– Вот рай, так рай. Ходе по пеклу, муштрується. Аж ось приходе той самий чорт, що він його на цім світі бив, та як побачив його, як заголосе: – Це ж той самий, що мене колись бив! Він нам тут і місця не дасть; треба його як вижити. А вони вже і то його бояться, повиходили з пекла, а його там самого зачинили.

– Що ж, братці, давайте міряться, кому упаде, облупим та шкуру на бочку натягнем, як на барабан, ударимо, то він вискоче. От помірялись, облупили якого упало, натягни шкуру, як ударять, а солдат: – Ах, в паход, в паход! За муніцію та з пекла, а чорти вскочили та й заперлись там. От ходе він по тому світі, ніде нема йому пристановища, аж стріча його святий Петро.

– Іди, – каже, – в рай, там тебе давно ждуть. Пішов він, де-то там той рай у Бога, Бог і поставив його коло свого дворця на часах. Ходе він, – аж іде Смерть. Солдат до неї.

– Старушка, а старушка, куда ти ідьош?

– До Бога, служивий.

– Зачім?

– Та спитати, що мені на землі робити.

– Постой тута, я пойду спрошу. Приходе перед Бога.

– Прийшла, – каже, – Боже, Смерть, спрашиває, що їй на землі робить.

– Хай, – каже Бог, – морить самих старих людей три годи. От він вертається та і згадав: «А там же єсть у мене брати, вона їх умертвить». Виходе та й каже: – Велів Бог, щоб ти три годи самих старих дубків гризла. От через три годи знов Смерть іде: – Пожди тут, я пойду спрошу. Приходе до Бога.

– Прийшла, Боже, Смертухна, пита, що їй робить.

– Скажи, щоб три годи мертвила саме середніх людей. Він і роздумавсь: «Адже у мене там, може, племінники єсть». Вийшов та й каже: – Сказав Бог, щоб ти ще три годи гризла самих середніх дубків.

182

– Спасибі, служивий, – та й пішла. Ото через три годи знову йде питать, та така тоща.

– Спитай, служивий, що мені ще робити? Він пішов.

– Прийшла, Боже, Смертухна, спрашиває, що їй робить?

– Хай, – каже Бог, – мертвить самих маленьких дітей. Він і згадав, що у його єсть онуки, виходе та й каже: – Сказав Бог, щоб ти ще три годи гризла самих молодих дубків. Подякувала Смерть і пішла. Через три годи приходе, а солдат і не углядів її, вона і проскочила сама до Бога. Як прийшла та й пожалілась, за що її Бог голодом кара.

– Це він тобі все брехав! Піди його самого умертви. От вона до солдата та: – Подавай, – кричить, – душу! А солдат розшморгнув торбишку та: – А в торбишку! Вона у неї і вскочила. Він зашморгнув її там та й закинув у болото. Пролежала вона там десять год, аж поки не кинулись її шукати. Як знайшли, вилазе вона, не зна, чи вона жива, чи мертва, всилу до Божого дворця долізла, а солдат як углядів та: – А в торбиш... – та й не вимовив, тут і закляк. ТРИ ДОХТОРИ

Б

ули собі десь три дохтори, та й з’їхались вони на з’їзд, та й заспорили, хто з їх лучче зна.

– Я, – каже один, – вийму собі очі, на другий день уставлю і знов бачитиму.

– А я, – каже другий, – одріжу собі праву руку, вранці приставлю і знову владітиму, як і владів. А третій каже: – Я розпустю собі черево, повиймаю тельбушки, завтра вправлю і знов житиму. Так-то і так. От один видрав собі очі, другий руку одтяв, а третій тельбушки повипускав, та й оддали лакеєві до схову. А лакей склав все в вагани, та щоб не запортилось, поставив у сінях, а сам пішов кудись і дверей не запер. А свиня влізла в сіни та й поїла і очі, і руку, і тельбушки. Кинувся лакей, – аж горе. Він зараз піймав кішку, видрав їй очі і поклав туди, та пішов десь у вольниці мертвякові руку одрізать, свиню заколов, тельбушки випустив та теж туди склав. От на другий день вони требують, лакей уносе ті вагани. Зараз один собі очі вставив і став бачить, другий собі руку приставив і почав нею владати, третій тельбушки управив собі та й сів зараз обідати. Через год, може, поз’їжджались вони знов, давай один одного розпитувати, як хто після того живе.

– Я, – каже той, що виймав собі очі, – байдуже, тільки де забачу мишу, так і 183

кинусь на неї спрожогу. А той, що руку різав: – А я, – каже, – усе, усе роблю, а як надумаю перехреститись, так рука і не підійметься, і жах мене озьме.

– А я, – каже третій, – як добре не живу, чого вже не їм, а як не вхоплю хоч трошки г...а, то цілий день нудний, наче голодний ходжу. Тоді лакей і розказав їм, які у того очі, а у того рука, а у того тельбушки.

– А наші ж де?

– Та свиня, – каже, – з’їла. ТРИ ЗЛОДІЇ

Б

ули собі три брати і усі три злодії, один одного краще. От один з їх одділивсь, женивсь і живе собі на хазяйстві. А ті двоє ходили, ходили та: – Ходім, – кажуть, – до брата у гості.

– Ну, ходім то і ходім. Приходять, а його дома нема, сама жінка коло печі порається. Вони і розказали їй, що ось­то вони її чоловікові брати. Вона їм рада, знайшла горілки, дала закусить. Випили вони, закусили, стали виходить, один і набачив: у сінях на бантині сало висить. Моргнув він братові, глянув на те сало та й каже: – Як же й борода свербить! – А сам бороду чуха.

– Нічого, – каже другий, – хай увечері підголим. Перебалакали ото і пішли. От вернувсь той їх брат додому, жінка зараз йому і хвалиться, що отто його брати приходили.

– Що ж, – пита, – вони казали?

– Та було, – каже, – балачки багато.

– Ну, а як виходили?

– Та у сінях, один глянув на сало та й каже: борода свербить, а другий йому: нічого, увечері, каже, підголим.

– Ну, так полізь, – каже чоловік, – та зніми оте сало, а натомість повісь сито, бо то вони збираються наше сало украсти. Вона усе так поробила. А як полягали спати – аж ось приходять ті двоє. Зараз один на бантину та лап, лап, – аж нема сала.

– Тут, – гука другому, – саме сито.

– Та бери, – каже, – дарма що сите, з хлібом поїсться.

– Та дурний, я кажу, що тут решето.

– Так би ти зразу і казав! От зліз той.

– Догадавсь, – каже, – сякий-такий, та ми його ще одурим. Ото пішли, повипускали його скот з загони, а тоді один пішов та й гука під вікно: – Куме, а куме, устань та свою скотину зажени, бо вона тобі такої паталоги в городі наробе...

184

Той хазяїн думав, що то і справді кум-сусіда гука, за сіряк – та з хати, а злодій перегодом у хату, а у хаті поночі.

– А де ти, – пита, – жінко, сало сховала? Та ж думала, що це її чоловік, та й пита: – Нащо тобі?

– Та скотина одна одну попробивала, так треба зашкварити.

– Та ти ж сам його у кошіль положив, – каже та. Злодій за те сало та лиги. От загнав чоловік скотину, увійшов у хату, а жінка йому: – Де ж ти, чоловіче, сало дів?

– Яке сало?

– А ти ж це зараз брав скотині зашкварювати.

– А бодай тебе, – каже, – це ж вони його у тебе видурили. Та й подавсь за ними у погонь. А ті як тікали з салом та й збились з дороги. От один і каже: – Стережи ж ти тут сало, а я піду дороги пошукаю. А той хазяїн вже догнав їх і все те чує. От як той злодій пішов, а він через яке там врем’я до того, що сало стеріг, підійшов і говоре: – Не найду дороги, ось піди ти ще пошукай, а я сала постережу. Злодій послухав, оддав йому сало, думав, що то брат, і собі пішов, а той за сало та додому. Зійшлись ті брати до місця.

– А де сало? – питають один одного.

– Та я ж тобі оддав.

– Як так? Та як розпитались: – е, кажуть, це ж він нас одурив, ходім перекладати. От як подались вони та стали коло його двору раніше ніж він. Один зараз скинув штани, розпатлав волосся, сів біля воріт та й плаче. Аж ось і він з салом, та думав, що то його жінка туже, і пита: – Чого ти?

– Ох, Боже мій, та де ж наше сало?

– На, дурна, та не плач, – каже, та й кинув злодієві те сало, а сам у хату пішов. Той тоді за сало та хода. Тілко той чоловік у хату, а жінка: – А що, чоловіче, чи вернув сало?

– Та я ж тобі зараз оддав його біля воріт.

– Коли?

– Е, – каже, – це ж вони! Та й подавсь знов за ними. Як подавсь та й перегнав їх і забравсь у їхню землянку, де вони у лісі жили. Уліз там у комин, убрав у сажу та й вигляда з печі. От ті злодії прийшли, зараз один черк сірник, а той зірк з печі. Як угляділи ж вони його!

– Це, – кричать, – у нас чорт завівсь! Покинули же і сало та хода з хати, а той забрав сало та й собі додому. От уранці одсапали вони, вернулись у землянку – аж нічого нема та і сала Біг дасть.

185

– Це ж, – кажуть, – він, ходім до його. Прийшли під хату, а він нашкварив сала, постановив на вікні і кватирку відсунув. Один зараз почув сала та у кватирку руку, хотів кришеничок узять, а той його з хати качалою по руці.

– Ай, – каже, – та й гаряче!

– Чортибатьказна-чого та не озиме! – каже другий, та й собі туди руку. Той і цього огрів.

– Що ж ти не кажеш, що він б’ється? Та й зайнялись споритись. А брат з хати: – Та ідіть вже, – каже, – у хату, так дам сала, а то хотіли у мене украсти, цього вам і довіку не бачити. Ото ввійшли ті у хату і давай тоді гулять. ДУРЕНЬ

Б

уло собі дванадцять братів, одинадцять розумних, а дванадцятий дурень. От і заходились вони старшого брата женити. Поїхали на ярмарок за покупками, – так не можуть ніяк за народом до овочів доступитись; так впусту й поїхали додому. Приїхали та й хваляться: – Е, – каже дурень, – якби я, так я б достав. Вони і його. Він зараз накупив солі, меду, баранини, горшків, платків на подарунки та ще і ослін купив. От їде, – а ослін і міша йому спати.

– Е, – каже, – чортів ослін! Я на двох ногах, та й то б додому дійшов, а ти на чотирьох ти не доїдеш? Взяв і скинув його з воза. От їде та й їде, аж баче – гребелька полускалась.

– Ой, – каже, – не проїду! Треба її замазати. Заходивсь та й вимазав на неї увесь мед. Їде далі, – аж лежить здохлий собака, зуби вискалив.

– Ой, він мене порве! Та й кинув йому баранину. Ще далі проїхав, аж баче, – терни вітер хита.

– Бідні, – каже, – дідусі, кланяються мені! Мабуть, вони змерзли, треба їх позапинати. Заходивсь понадівав на ті терни горшки, позапинав їх платками та й поїхав. Їде та й їде, – аж криниця; треба коня напоїти. А вода у криниці та була солона, кінь і не п’є.

– Еге, – каже, – це він того не п’є, що вода несолона, – та й втирив у криницю всю сіль. От приїхав та й ліг на печі. Стали його питати, де він покупки подівав; як розказав він, вже вони його били, били! От все ж треба весілля справлять; наготовили всього, напекли шишок, а самі й пішли людей кликать. Він тоді узяв паличок назбирав, повстромляв кругом хати, а на них шишки понастромлював. Вернулись брати.

– Що це ти наробив?

– Та то я їх на сонце виставив, щоб допеклись, а то, бач, м’які.

186

Знов вони його побили. От учинили вони квас, самі пішли десь, а він зоставсь. Квас же сходе та: хвок, хвок!

– Так я, – каже, – клок? Як уріже бичем по діжці, розбив, а квас по хаті розливсь. Він тоді сів у вагани та й плава. Прийшли брати.

– Одчини, – гукають.

– Підождіть, доїду. Доплив до дверей, як одщипнув та з ваганами у сіни і ринув. ДУРЕНЬ

Б

ули собі три брати, усі Кіндрати, та поїхали у поле орати, та забули таганів узяти. От і посилають меншого, дурня, по тагани.

– Та я не вмію, як сказать.

– А ти біжи та все кажи: «Таган, таган». Біжить він, – аж ось чоловік бичка жене, а йому вчулось, що він кричить «погань, погань», – та до його.

– Так мій бичок погань? Давай його бити. Вернувсь він до братів, плаче.

– Чого ти?

– Та вів чоловік бичка, та почув, що я кричу «таган, таган», думав, що я кричу: «Бичок погань,» – та й побив мене.

– А ти б сказав: дай Боже продати та добрі гроші узяти. Побіг він знову, дивиться, – аж несуть люде мертвяка; він і гука: – Дай Боже продати та добрі гроші узяти. Ті люде і вгору не дали йому глянуть, побили його; йде він плаче.

– Чого ти?

– Та так-то і так.

– А ти б, дурний, став навколюшки та хрестився, та поклони бив. От побіг він уп’ять; дивиться, – поїзд їде, молоду везуть; він навколюшки, хреститься та поклони гріє. Попобили його поїжджани, біжить він, плаче.

– Чого ти?

– Та так-то і так.

– А ти б, дурний, узяв сопілку та грав та танцював.

– Добре, – каже. Та й побіг. Дивиться, – аж чоловік в бакаї кобилу загрюзив. Дурень за сопілку та навприсядки. Чоловік покинув кобилу та до його, побив і цей; біжить він, плаче.

– Чого ти?

– Та так-то і так.

– А ти б, дурний, сказав: ви, дядьку, за вузду, а я за хвіст, – та й витягнем кобилку. Побіг він, – аж чоловік кабана шмале; він того кабана за хвіст та й потяг. Той чоловік наздогнав його, побив, пішов він, плаче.

187

– Чого ти?

– Та так-то і так.

– А ти б, дурний, сказав: дай Боже пожити з жінкою і з дітками на тарілочці.

– Добре, – каже. Подавсь знову. Дивиться, аж чоловік у рову сидить... Він шапку з себе та: – Дай Боже, дядечку, пожити з жінкою і з дітками на тарілочці. Наздогнав його і цей, побив; іде він, плаче.

– Чого ти?

– Та за те-то чоловік побив.

– А ти б плюнув та ще і тюкнув. От біжить він, – а стрілець на качку приціляється; він спрожогу: тю! Качка знялась, а стрілець за ним, догнав, помазчив; іде він, плаче.

– Чого ти?

– Та я тюкнув, а стрілець і побив мене.

– А ти б, дурний, сказав: дайте, дядьку, і я встрелю. От пішов він знову; дивиться, – а баби ськаються. Він як ухвате костура та як стрельне одну та другу! Побили його і баби, іде він, плаче.

– Чого ти?

– Та так-то баби попобили.

– А ти б сказав: поськайте і мені, та й ліг між ними. От побіг він, а собаки гризуться. Він устромив між них голову.

– Поськайте, – просе, – і мене. Обнесли йому собаки голову, іде він плаче.

– Чого ти?

– Та так-то і так.

– А ти б узяв дрюка та розборонив. Біжить він знову, – коли це йде бесіда; він за дрюка, давай їх розбороняти, аж поки і ці не наклали добре. ДУРНИЙ ЧАБАН

Б

ув собі чабан Карпо та була у його жінка та дитинка. Так він у степу не боявсь, а в хаті боявсь. От раз жінка підпалила в печі, сама на річку пішла, а його у хаті з дитиною самого і покинула. А на ту пору та висів під полом у ворочку сир, то сироватка стіка з сиру та все: кап, кап, а Карпо сидить, дитину колише та: «Карпай, не карпай, у печі горить, дитина спить, чого Карпові боятись?» А сам задки, задки, вискочив у сіни та й держе двері; а волоки розпустились, двері і прищикнули їх. Він що смикне – не пуска.

– Пусти, – кричить, – лиха личино! А сам двері напира. Коли це приходе жінка.

– Чого ти?

– Та я сидю в хаті, а воно щось під полом: Карп, Карп; я злякавсь, а воно ще і держе, лиха личина.

188

Д У Р Е Н Ь ТА Б О Г О В А Д УД К А

Б

ули собі три брати, два розумних, а третій дурний. От розумні десь поїхали, а дурного заставили току глядіти.

– Гляди ж, – кажуть, – що б не прийшло, – бий. Сів він, стереже. Коли це приходе баба вогню. Він взяв її і убив. Приїздять брати.

– Що це ти наробив, сякий-такий? Тікай з нею, де знаєш. Він узяв ту бабу і потаскав. Дивиться, – молодиця вийшла з хати; він у ту хату, – аж там діжа вчинена; він ту бабу кулаками у діжу встромив, а сам і ліг під полом. От прибіга та молодиця.

– Місіть, місіть, – каже, – бабусенько, а я побіжу ще водиці принесу. Принесла вона води та: – Тепер, – каже, – пустіть, бабусенько, я сама, бо ви вже втомились. Та й пхнула ту бабу. Баба упала, а він зпід полу: – Ага, вбила бабу! Молодиця з хати та до його братів, а вони від неї, а дурень – за бабу та теж за ними. Збіглись десь в лісі, позлазили на дуба та й сидять. А саме їхали крамарі та й стали під тим дубом кашу варити. От дурень сидів-сидів з тією бабою та: «Ой упустю!» Та й кинув її додолу, а вона тим крамарям прямо у кашу, розхлюпала її і очі їм повипікала. Брати тоді позлазили, понабирали усякої матерії, а дурень собі ладан забрав, вийшов десь на могилу, розвів огоник, давай той ладан шмалити. От і посила Бог ангола: – Піди, – каже, – спитай, чого йому треба.

– Та чого, – каже, – дай мені те, що у Бога за дверима. Ангол полетів та й приносе йому дудочку, а сам узяв той димок та й поніс до Бога. Дурень же як загра у ту дудочку, – куди тобі! І сам не всиде, і дерева танцюють, і увесь звір, який був у тому лісі, танцює. Награвсь він та й пішов, де б найнятись. От і став у попа. Піп йому і наказує скот пасти. Вигнав він той скот у степ та як загра! Пішов увесь скот на вибрики, так цілий день і не пасся, усе танцював. Пригнав додому – аж уесь скот в милі. От піп і каже: – Піду я та подивлюсь, як він там його пасе. А там у степу, де він пас, та було два пеньки; піп поклав на них бороду та й погляда. Дурень як загра, піп як схватиться, а борода у пеньках і заплуталась. Цілісінький день він її смикав, ледь живий додому доліз. Прийшов та й хвалиться матушці: «Як- то гарно наш роботник гра!». От увечері попадя і давай просить його: «Заграй та й заграй».

– Глядіть же, – каже, – щоб не було лиха! Ви, батюшко, прив’яжіть себе до ослона, а ви, матушко, себе до діжі – в діжі саме розчина була – та лізьте на горище, а то тут дуже голосно буде. Полізли вони на горище, він як заграє, а вони на горищі як піднімуть танці! Вже кричать: годі, годі! Так де там, не чути нічогісінько. Та танцювали, аж поки стелю проломили, а попадя і бебехнула з горища.

– Що ж, – радяться, – давай украдемо у його ту дудку та втечемо.

189

– Та давай. От увечері поскладали в лантух усі свої книги і ту дудку, а самі і пішли десь прощатися. А дурень і натрапив той лантух. Заходивсь, книги повикидав, сам натомість уліз та й сидить. От опівночі повернулись вони, за той лантух, та хода. Перли-перли, коли стала їм річка, треба брести. Побрів піп, убрів наполовину, стала того дурня вода підтопляти, він і гука: – Повище, батюшко, повище, бо втоплюсь!

– Це перша книга, – каже батюшка, – озивається. Стає вода йому вже і по пояс. Дурень знову: – Повище, батюшко, повище, бо втоплюсь!

– Це вже, – каже, – друга книга озивається! – та все береже того лантуха. От перебрели, розв’язали лантуха, аж ось і він.

– А що, – каже, – втекли? Стали вони спати укладатись, дурня на кручі од річки поклали, матушку всередину, а піп ліг од степу, то щоб як поснуть, то вони удвох із матушкою і зіпхнуть його в річку. От же піп як наморився, зараз і захріп, а дурень узяв з матушки одежу поскидав, понадівав на себе та й одіпхнув її на край, а сам ліг усередину. От піп як прокинувсь серед ночі, як попхне роботника, а роботник матушку, а та з кручі, – тілько її й бачили.

– А що, батюшко, – каже, – втопив матушку! Піп од його хода та так десь і забіг. П І П , М О Л О Д И Ц Я ТА Ц И ГА Н

Н

аглядів раз піп гарненьку молодичку та й давай біля неї захожуватись.

– Як би, – каже, – з тобою переночувати?

– А давайте сто рублів. Він і дав.

– Як же до тебе, – пита, – прийти?

– А вночі, – каже, – через димар. От уночі зліз він на кришу, – аж там циган, а він та всі ті їхні речі підслухав.

– Ти чого тут? – пита піп.

– А хіба я за що сто карбованців заплатив?

– Ну так пусти ж мене хоч уперед.

– Давай одступного. Піп ще щось приплативсь.

– Ти ж, – каже піп, – слухай, як я скажу «мик», так таскай мене вгору. От позв’язували пояси, піп і поліз, а та молодиця наготовила добре жигадло. Тілько піп ось уже на землю стане, вона його тим жигадлом, а він тоді «мик!» Циган і витяг його.

– Ну, тепер, – каже, – я, та тілько гляди, тоді будеш таскати, як я аж тридцять раз скажу «мик». От зліз циган, – вона і його тим жигадлом, а він: «Мик!» Піп не тягне, він тоді, як коза: мик, мик, мик... Ото позлазились і розійшлись. Піп і дума собі: «Ну, стій же, я тебе у церкві вистрамлю».

190

Приходе неділя, запопав він ту жінку, давай їй виговорювати.

– Та прийдіть тепер хоч увечері! От приходе піп, тілько розпустився, а чоловік на двері: тпру!

– Ей, молодичко, сховай мене швидше де-небудь.

– Та лізьте ось у скриню. А у неї та була нова ще і некрашена скриня, так вона туди дьогтю набурила та й присоглаша ото. Попу ніде дітись, – та в скриню, вона його і заперла. От чоловік увійшов у хату, посидів, побалакав.

– Треба, – каже, – жінко, оцю скриню повезти та окрасити. Кликнув роботника, винесли ту скриню, поставили на воза, він і повіз. От приїхав до якогось болота, вліз туди та й бовтається, аж їде пан.

– Што ти, мужик, тут дєлаєш?

– Та ловлю, – каже, – пане, чортів.

– І поймал хоч одного?

– Та одного, – каже, – піймав.

– Покажи­ка мнє!

– Та боюсь, утече.

– Та ти нємножко.

– А ви, пане, купіть у мене його оптом.

– Продай! Ото сторгувались, пан забрав ту скриню, і поїхав. Приїздить знов десь до озерця.

– А давай, – каже, – кучер, хоч посмотрім, какой чорт. Тілько одхилив кришку, а піп як вискоче, обляпав їх дьогтем, залив й їм очі та в те озерце.

– Ей, кучер, – кричить пан, – пошол скорєй, собєрьом дома людєй, ми єго поймаєм: тут нєбольшоє болотце. Поки зібрав людей, приїхали, аж того попа і сліду там давно нема. ЯК ЄРУСАЛИМСЬКІ СВЯТІ ЧЕРЕ З ПІЧ ДОР ОГУ ПР ОЛОЖИЛИ

Б

ув собі чоловік та ходив у чумацтво, а жінка дома зоставалась, та принадила до себе і попа, і диякона, і дяка. Ото раз приходе дяк, почали вони гулять, аж іде диякон.

– Де б ти, – каже дяк, – мене сховала?

– Та лізьте на піч. Завісила вона його там рядном, упустила диякона, знов гуляють, – аж іде піп.

– Де б ти, – каже, – мене заховала?

– Та лізьте на піч. Вже їх там двоє. От погуляла трохи з попом, аж чує надворі: – Тпру! Жінко, відчини!

– Ох мені, – каже, – лихо! Це ж чоловік з дороги прийшов! Лізьте, батюшко, швидче на піч.

191

Вже їх там троє. От чоловік знову: – Одчини, жінко! А вона зробилась такою слабою та хворою, силу-в­силу одчинила.

– Чого це ти, – пита, – так довго не одчиняла?

– Та тут, чоловіче, таке, що і вимовити ніяк, та щоночі.

– Що ж воно там таке? А ті на печі, як розізнались, та давай, кажуть, тікать. От один зараз: – Благослови, дияконе! – та з печі та в двері, а другий: – Благословен, батюшко! – та за ним, а третій і собі щось та теж у двері.

– Бач, – каже жінка, – от так щоночі! Кажуть люде, що це єрусалимські святі через нашу піч дорогу проложили.

– А подай, – каже, – каганець, я полізу подивлюсь, що воно там таке. Зліз на піч, – аж там в кутку цвіркун та дірку прогриз. Він тоді: – Бач, Господи, твоя воля! Сказано, святе! Яка маленька дірочка, а воно і пролазе. А дай, – каже, – ножа, я кілочок застружу та заб’ю. ЯК ЧОЛОВІК ТЕЛИВСЯ

Б

ув собі такий дурний чоловік та була у його жінка. От під який-то там празник накивала жінка дякові, щоб прийшов. Той і прийшов вночі під хату, аж чоловік дома. А у того чоловіка та було шашка. Як напоназдрило ж воно того дяка, дзяв та й дзяв. А чоловік лежить без штанів на полу та: – Куси, Мусю, надвір боюся, і сам не піду, і жінки не пущу.

– Ого, чоловіче, який ти сміливий.

– Е, я ще й до вікна піду! Та знов: – Куси, Мусю, надвір боюся, і сам не не піду, і жінки не пущу.

– І ти ж, чоловіче, не боїшся?

– Еге, я ще і надвір піду. Тілько він з хати, а вона дяка впустила та й сіни засунула. От чоловік походив, походив по подвір’ю, – у хату, аж сіни засунуті.

– Жінко, а пусти!

– Який там чорт шляється?

– Та це ж я, чоловік твій!

– Який там у біса чоловік? Мій ось на полу спить! Ану, чоловіче, озвись до його. А дяк: – Ось я як устану!.. «Що за біс?» – дума чоловік. Вийшов на вулицю: – Оце ж кумова хата, це кумина, а це ж моя таки! Та знов під вікно. А дяк: – Погарикай там, погарикай, ось я тебе! «Оце лиха година, – дума, – піду до кума». Прийшов.

192

– Чого це ти, куме, без штанів?

– Та так-то і так, – розказує.

– Та ти ж змерзнеш; сідай на мене, я тебе однесу. Приносе його під вікно.

– Одчини, кума!

– Хто там?

– Та це я, кум.

– Чого ви?

– Та пусти свого чоловіка в хату.

– Якого там свого чоловіка? Мій ось на полу спить.

– А це ж що?

– А ти полапай за зад, як голий, то тож чортяка. Він лап, – аж голий. Як обенбере ж він його та лиги. Ходив той чоловік, ходив, аж змерз та пішов до свого бугая, заривсь у солому та й ліг. От на ранок випустила вона дяка, порається, – аж ось і він іде в хату.

– Це ти, чоловіче, і досі без штанів?

– Та ти ж мене в хату не пускала.

– Господь з тобою! Ти ж коло мене спав.

– Це ж, – каже він, – тебе щось обманило.

– Де ж ти ночував?

– А під бугаєм.

– Коли під бугаєм, то йди геть з хати! Безпремінно ти тепер теля приведеш, мені хату запаскудиш. Іди, де знаєш, телись! Що його, бідна головонько, робити? Треба йти. Набрав він хліба і пішов. Іде та й іде, коли це баче, – з’їли чоловіка вовки, тілько одні ноги у чоботях лежать замерзлі. Він узяв ті ноги, – «Понесу, – дума, – та десь розігрію, то чоботи озьму, а ноги викину». От і упрохавсь він десь ночувать; пустили його, він поліз на піч і чоботи ті потаскав. А у тих людей тієї ночі та отелилась корова; вони, щоб телятко не замерзло, взяли його в хату та й ссадили на піч. От прокинувсь він уночі, лап, лап, та й налапав те теля. «Слава ж тобі, Господи, – дума, – отелився, не чув і сам, коли». Та з печі хаміль, хаміль, та й подався додому, і ноги ті там на печі покинув. Приходе, а жінка: – А що, вже отелився?

– Отелився, спасибі Богу, і сам не чув, коли.

– То-то ж, чоловіче, що я не скажу, то усе на правду вийде. А ті люде повставали уранці, глянули на піч, – аж теля лежить і ті ноги біля його.

– Цур йому, – кажуть, – дивись, яке мале, та вже і чоловіка із’їло! Воно і нас поїсть. Та за ноги його, і вбили.

193

ЯК ЖІНКИ ЧОЛОВІКІВ ДУРЯТЬ

Х

одив чоловік у чумацтво, а жінка тим часом з солдатом зляглась. От раз зійшлись вони, – коли це чоловік з дороги у двір. Що його робити? Вона швидше того солдата під піл та й завісила рядном. Чоловік ось управився надворі, увійшов у хату.

– А давай, жінко, вечеряти! Сказав та, звісно, як мужики, ніколи не сяде, щоб збоку, або на ослоні, а лізе за стіл, аж під святі, до порога очима; так ото і він. Подала вона, що найшлося, – аж ось сусіда шасть у хату. Та і накивала їй, що таке та й таке, а сусіда вже і догадалась, бо й сама не з тих грошей. Зараз підсіла до чоловіка та й ну його забалакувати, що як-то жінки чоловіків дурять, поки ті в дорозі.

– Ну, мене б, – каже чоловік, – чорта б з два одурила.

– Та хочеш, я тебе ось зараз у вічі одурю? Сміється той: – Ану, – каже, – ну!

– Ось дивись. Та взяла з полу рядно, що за їм солдат сидів, розіп’яла на руках йому перед очима: – Ось дивись, куме, так і одурю. Розпина те рядно, а сама до порога, до порога, а солдат теж зух не послідній, догадавсь та поза рядном, поза рядном і собі до порога. Відчинила хазяйка двері, а солдат у сіни, та хода.

– А що, куме, отак як бачиш, так і одурила. На, кумо, твоє рядно та завісь знов квочку, хай вона світла не жахається, а мені пора додому. К А З Ь О Н Н И Й Б А РА Н

Б

ув собі чоловік та жінка. І так вони собі любились, що вона йому і каже: – Давай, чоловіче, посписуємо з себе патрети, та я твій на миснику поставлю, а як поратимусь біля печі, так усе на тебе і гляну. А ти озьмеш у степ з собою та поставиш під возом, як прийдеш ото чого до воза та на мене глянеш. От посписували вони ті патрети, вона ж десь його під припічок закинула, а він її вивіз з собою у степ, під возом поставив, та ото як пройде ручку, піде до воза та й подивиться на неї. Коли це іде солдат.

– Дай пожалуста, – каже, – води напитися.

– Та там, – каже, – озьміть, служивий, під возом баклаг та й напийтесь. Напивсь той солдат, углядів той патрет та й пита: – Што ето у тєбя за торба под возом стоіт?

– Хіба то, – каже, – торба? То моя жінка.

– Да она, такая-сякая, з нашим солдатом тягається!

– Як же таки це можно? – дивується чоловік.

194

– А вот хочеш, – сам очевидьки побачиш, только дєлай, што я скажу.

– Ну-ну, – каже той. От солдат зараз вивернув кожуха, зашив його туди, найшов десь баранячі роги, приправив йому до лоба.

– Тепер, – каже, – ходім. От приходе з тим бараном до його хати та: – Хазяйка, – гука, – пускай ночевать!

– І де б таки я тебе пустила? Чоловіка дома нема, іди собі далі.

– Та мнє што, – кричить солдат, – я гдє-нібудь заночую, да вот у мєня казьонний баран на руках, как случіться с нім что – ти будєш отвєчать.

– Та барана, – каже, – можно пустить і у хату.

– А мнє більше нічого і нє надо, – каже солдат. Увів того барана у хату, уніс йому сіна, а сам пішов та десь надворі і ліг. От уночі приходе той її солдат. Погуляли собі, повечеряли, той баран тілько очима на усе те лупа. А як полягали спать, той баран як схватиться та солдата рогами під бока, під бока, а жінка за качалку та його по пиці, по пиці, побила йому до ранку усю ремику. От уранці приходе солдат, як побачив свого барана...

– Што ти, – кричить на жінку, – з казьонним бараном сдєлала? Давай четвертную, дак нє скажу начальству. Дала вона йому четвертну, він і повів свого барана. Вивів за слободу, розібрав його та: – А шо, – каже, – бачив?

– Бачив, – каже. Та ще йому четвертну дав. НЕВІРНА ЖІНКА

Я

к найнявсь я до чужих людей пасти свині, а мене ті люде попобили, я і утік від них. Ото йшов, ішов, додому ще далеко, і захватила мене ніч. Добіг я до якоїсь слободи і упросивсь у крайню хату ночувати, а у тій хаті та сама молодиця дома, чоловік десь поїхав. От пустила вона мене, дала повечеряти.

– Лягай, – каже, – на лаві.

– Я, – кажу, – тітко, і під лавою висплюсь. Та й ліг під лавою. Чую – аж прибігає до неї кума.

– Знаєш що, – каже, – кумо, давай спечемо порося та гусака, принесім горілочки та й дяка кликнемо. Ото зараз заходились, порося закололи, гусака зарізали, напекли, наварили, горілки принесли, – аж ось і дяк іде, а я лежу під лавою. Тілко ото начали пир, аж ось надворі: – Тпру! – чоловік вернувсь. Баби скоріш той штоп у мисник, гусака під лаву, порося під піч, а дяка під піл і поховали. Увійшов чоловік у хату, а жінка лягла на полу та й стогне.

– Чи нема, – пита чоловік, – чого попоїсти?

195

– Та там, – каже, – були на комині сухарці, розмочи та й поїси. Достав він з комина ті сухарі, сів, вечеря та жінки і розпитує, що без його тут дома було.

– Та що, – каже, – усе хворію та ніби чого боюсь, он уже хлопця пустила ночувати, щоб самій не так страшно було.

– Якого хлопця?

– Та он – під лавою спить.

– А уставай, – каже чоловік на мене, – та сідай вечеряти.

– Спасибі, – кажу, – дядечку, я вже вечеряв.

– Та сідай, – каже, – бо бачиш яка мені осоруга, – усе жінка хворіє та хворіє... Сідай, будеш хоч що-небудь балакати. От виліз я з-під лави і сів біля його. І де ж таки мені ті сухарі підуть, коли я знаю, що аж ось і горілка, і гуска, і порося єсть. Почав мене чоловік розпитувать – хто я і відкіля. Я і розказую – як я свині став пасти і як мене побито.

– За що ж тебе люде били?

– Та за що, – кажу (а у мене у руках і той кийок, що я свині завертав, як пас), – за те, – кажу, – що як стане сонечко так як штоп у миснику ( та й показую на мисник кийком), – а я стану так як під лавою гусак, – (та кийком під лаву...), – та як уріжу так як під піччю порося, так воно вискалить зуби, як під полом дяк. Той чоловік туди зірк, сюди зірк...

– А бери, – каже, – хлопче, рогача, а я озьму макогін! Давай ми того дяка почищати! А там за горілку, за гуску та за порося, та як заходились гуляти – аж до світа гуляли. Стало світати, я і пішов собі. От як пішов я та ще день ішов – не дійшов, довелось у другій слободі на ніч прохатись. Упрохавсь ото, аж там саме жінка родити заходилась, а у хаті нікого нема. Вона мені і каже: – Піди, хлопче, у таку-то хату, та кликни мені бабу. Побіг я.

– Ідіть, – кажу, – бабо, вас молодиця бабувати просе, я вас і доведу.

– Е, – каже, – хлопче, мене не водять і не возять, а у рядні носять.

– Ну, так найдіть, бабусю, ряденце, я вас однесу. Найшла вона ряденце, угорнув я її, поніс. Ніс, ніс, дивлюсь – колодець.

– Постойте, – кажу, – бабо, я трохи спочину. Став та й обперсь на цямрину, а це кінець ряденця як вирветься у мене з рук, а баба тілько бульк у колодезь... Що його, головонька бідна, робить? Прибіг я до тієї роділлі, – не пішла, кажу. А вона вже і сама розродилась, дитину держе.

– Ну так погляди, – каже, – хлопче, дитини, щоб її кошеня не з’їло, а я сама до баби сходю. От пішла вона, я граюсь з тією дитиною, коли дивлюсь, – а кошеня лізе, лізе... Я узяв тоді його та хотів кошеня вдарити, та по дитині – ураз і убив. Давай я тоді тікать. Куди ж його проти ночі підеш? Я і заліз десь під повітку. Лап, лап – аж кровать стоїть. «Еге, думаю, та тут дівчина спить». Я узяв та на кроваті і ліг. Коли це незабаром приходе дівчина, приносе вареників у макітрі та горілки.

– Ти тут, – каже, – Грицько? Та й оддає мені ту макітру і пляшку. Я горілку випив, вареники поїв, та й 196

думаю: «Це ж нейминуй якийсь Грицько сюди прийде, як би ці вареники мені боками не вийшли...» Я тоді лап, лап – аж над кроваттю дошки лежать. Я і заліз туди. Аж так, приходе Грицько, розібравсь та й ліг, аж ось скоро і дівчина... Полягали, вона його і пита: – Чи добрі вареники?

– Які вареники?

– Бач, наче і не зна. Та й завелись. Спорили, спорили, а то помирились, вона йому і каже: – Що ж, як будуть у нас діти, а ти підеш у солдати, хто їх буде годувати? Я тоді: – А сякі-такі! А вони врозтіч. Я тоді зліз, чоботи його взув, чумарку надів, та як дернув, та к світові і дома став. ЯК ЧОЛОВІК У КОР ОБКУ СТУКА В

І

де чумак та й набачив таку гарну молодичку та й каже їй: – Що ти, молодичко, озьмеш, як з тобою переночувати?

– Оддаси усі гроші, то і буде по-твоєму. Той согласивсь і приходе вночі. А її чоловік дома. От вона і розстогналась: така хвора, така хвора, що хоч ти їй і свічку станови.

– Може, – каже чоловік, – що поробить, або по бабку сходить?

– Та ні, – каже, – мені здається, якби ти узяв коробку, ходив коло хати та стукав у неї, то б, може, полегшало. Той за коробку та з хати, ходе, стука, а вона ну з тим чумаком гуляти. От на другий день пішов чумак до церкви та то заплаче, то засміється. А чоловік тії жінки і пита його, чого це він так чудно Богу молиться.

– Нельзя, – каже, – сказати, бо мене тут уб’ють.

– Та скажи-бо, я не здешній. Той довго і не хотів, а то і каже: – Як згадаю, що оддав за одну ніч сорок тисяч, стане жалко, я і заплачу; а як згадаю, що як чоловік у коробку стукав, то і засміюсь. От той і догадавсь, напротив чого це, закликав його до себе, одібрав у жінки гроші та й поділив поровну: половину собі взяв, а другу йому оддав. С ТА Р Ш І Ж І Н К И

Б

ули собі на селі два куми. От раз і загадують їм ув обчество. Як одбули вони там, зайшли у шинок, випили добре та й надумали: – Давай, – каже один, – як будуть жінки питать, про що ув обчестві балачка була, то скажемо, що вийшов од царя вуказ, щоб жінкам над чоловіками старшими бути.

– Та й давай.

197

А соцькому наказали, щоб завтра зараненько гукнув їх, наче знов ув обчество. От повертались додому такі понурі; зараз одна і пита: – А що, чоловіче, ув обчестві було?

– Та таке, бодай йому! Прийшов од царя вуказ, щоб жінкам старшим бути, а нам щоб вас слухати.

– Е, так воно і буде, я вже давно це чула! Треба вас, лайдаків, повчить. На пляшку та біжи принеси дольника. Приніс він.

– Замети хату та давай вечеряти, сякий-такий! Той і хату замів, і вечерю зібрав, тілько сів, а вона: – Не чуєш, що дитина плаче? Зараз мені колиши! Колише він, а вона сіла за стіл, горілку перед собою поставила і те, що добріше.

– Іди, на випий чарку горілки! Дає йому маленьку, а те все сама випила.

– Стели подушки! Послав він, вона лягла та: – Становись прядиво мни! Мне він, аж сопе.

– Ну, тепер, – каже, – лягай, та постой, винеси мене надвір! Сіла на нього верхи, він і поніс. От на другий день: – Топи, сякий-такий, хату! А тут соцький під вікно: – Дядьку, а дядьку, а ідіть ув обчество!

– Що ж, – каже, – жінко, треба йти.

– Та йди, волоцюго, та тілько ти мені в шинок зайдеш, очі повидираю. От як мужики пішли, а жінки збились та: – А що, кумо, чи ти чула вуказ?

– Та чула, поздоров Боже царя.

– Що ж ти своєму робила?

– Та все: він і хату заміта, і піч топе, і вечеряти збира.

– Е, кумонько, а я на своєму так і надвір їздила.

– Треба, – каже, – і собі. А куми посходились, похмелились добре, ідуть аж вигукують. Тілько до воріт: – Ей, жінко, відчини!

– Ох Боже мій, вже, мабуть, вуказ одмінили! Треба бігти одчиняти. Чоловік у хату: – Жінко, біжи по горілку!

– А що, чоловіче, хіба вуказ одмінили?

– А ви думали, вам вік панувати? Вже почали на чоловіках і надвір їздити? Та її за коси.

198

ЯК ЖІНКА ЧОЛОВІКА КВАШУ З АС ТА В Л Я Л А Н Е С Т И

П

обачила раз жінка, що торговки коло церкви буханці та коржі продають та добрі гроші беруть. «Дай, думає, і я». От і каже чоловікові: – Купи мені пуд крупичатого борошна, буду я булки пекти та під церквою продавати. Той і купив. Як учинила ж вона, то бодай тебе, скільки! Баче, лихо буде їй од чоловіка, вона швидше ті невдалі булочки знов у діжу та й заквасила. От приходе чоловік, вона йому і каже: – Знаєш, чоловіче, що я надумала? Адже ж під церквою з булочками багато сидять; а я вчиню лишень квашу, то так-то люде до хліба мисочками розберуть!

– Роби, як сама знаєш, – каже. От уранці вона знов до його: – Знеси, – каже, – мені діжу до церкви. А сама вибігла, вияснила п’ятака та й кинула на воротях, а там ув’язала йому ту діжу за плечі, шапку наділа.

– Йди, – каже, – я зараз. От тілько він на ворота, і побачив того п’ятака, нахиливсь, щоб його узяти, а та вся кваша йому на голову. Вона тоді як вискоче: – Сякий-такий, занапастив борошна цілий пуд! БЕЦЬ

З

бирається чоловік до тестя в гості, а жінка і каже: – Я, чоловіче, їм паляничку спечу.

– Та і спечи, – каже, та й пішов з хати. А вона там така, що сама і спекти некибитна. Взяла наколотила сякого-такого, – аж воно ніякого толку нема. Вона знов до чоловіка: – Чоловіче, я лучче хліб спечу.

– Та й печи. Втарабанила вона у діжу і житнього – знов нема толку.

– Чоловіче, я, – каже, – беця їм спечу.

– Та й печи, – каже. Навела вона нову діжу та й кличе чоловіка: – Іди поможи беця у піч саджати. От вивернули удвох ту діжу в піч – тілько зашкварчало. Як спікся ж той бець, – «Розбирай, каже, чоловіче, піч, бо так його не виймеш». Розібрав він, витаскали так-сяк. Зсадили того беця на воза і поїхали. От приїздять.

– А я, – каже, – вам беця спекла.

– А ну, що там за бець?

– Та не влізе в хату, треба одвірки виривать. Вирвали сінешні, – в хату не пройде.

200

– Ламайте, – каже зять, – і хатні. Розібрали і хатні, сяк-так внесли його в хату. Як стали ж їсти, – а він – як каменюка. Х В О РА Ж І Н К А ТА Д У Р Н И Й Ч О Л О В І К

З

ахотілось одного разу жінці з чоловіка посміятись та горілки випити. От вона і прикинулась, начебто хвора; лежить, стогне, а чоловік сидить, люльку куре. Вона до його і озивається: – Микито, чи ти то?

– Я.

– Що ти робиш?

– Люльку курю.

– Все люльку та люльку, а про жінку нема і думки! Ти б пішов до кума та попрохав, щоб дав чорного свого собаки поганять, то мені наче б полегшало. Пішов він до кума.

– Доров, кум! Чого я до тебе прийшов?

– Скажеш.

– Дай мені свого чорного собаки поганять.

– Та й поганяй. От він за тим собакою, а він на загату та як с...., він забрав те та й пішов. Приніс додому, дає жінці.

– Мм, ти так не будеш; озьми горщик та постав у піч, та не мішай моєю ложкою, а помішай своєю. От він варе та помішує.

– А покуштуй, – каже, – може, йому солі треба? Він сьорбнув.

– А що, яке воно?

– Та погане.

– Мм, коли вже тобі здоровому та погане, а мені хворій і давно; виверни його геть та піди краще купи груш та меду. Купив він.

– Давай сюди, подай отой глечик. Він подав, вона поскладала усе те.

– Ну, на тепер звари та не куштуй, а то і це переведеш, як те. Він зварив їй.

– Ну, тепер піди ж поклич бабу, та принеси півкварти. Кликнув він бабу і півкварти приніс; вона тоді сіла з бабою гарненько та й випила ту і варену, і горілку.

201

ДІЖА ЗДІЖИЛАСЬ

Б

ула у чоловіка жінка та така неохайна, що ні коло себе, ні коло хліба, ні коло чого рук не доложе. А діжу, як спече хліба, то не вискромаде, не оббане, та так її запустила, що то виходило п’ятеро хліба, а це всього тілько двоє. Вона тоді до чоловіка: – Ох мені лихо, діжа здіжилась, чоловіче, всього двоє хліба виходе; треба до попа, хай посвяте.

– Та і хай. От піп прийшов, роздививсь, у чому тут сила, ходе та причитує: – Треба рук та ножа, так уп’ять буде діжа! А той чоловік слухав-слухав, та як розібрав вже і собі, каже: – Треба, стерво, рук та ножа, то уп’ять буде діжа! Та її за коси. Стала вона тоді знати, що діжі казати, щоб не здіжувалась. В П Е Р ТА П А РА

Р

оздобув десь кравець риби, приніс додому, хотів зажарить – так нема сковороди. Роздобули сковороди; поїли рибу та й заспорили, кому нести сковороду. Спорили, спорили, – жінка й кае: – Хай той несе, хто попереду забалака. От вона пряде та: дрі-рі-рі-та! А він і собі: три-рю-рю-та-та-та! Так аж до самого вечора. А мимо та їхав пан, та й збивсь з дороги.

– Піди, – кае лакеєві, – розпитай. Приходе лакей, як не питав, вони в одно триндикають.

– Нічого, – кае, – не допитаєшся.

– А пойду вот я сам. Ввійшов в хату, – а вони триндикають. Він до жінки, давай там біля неї моститься; вона все дрі-рі-рі-та, а кравець собі три-рю-рю-та-та. От і дає пан кравчисі бумажку.

– Оце, – кае, – що пожартував. А кравець до жінки: – А що тобі пан дав?

– А що? Три рублі; тобі сковороду нести. С В Я Т И Й П О М ОТА Й Л О ТА Я В Д О Х А - С В Я Т О Х А

Б

ула така ледача жінка, що й на сорочку чоловікові було не напряде.

– Я, – каже, – Явдоха-Святоха, мені гріх прясти. То він було, сердега, справе собі кожуха та так літо і зиму у йому ходе. От раз виїхав він косити, – аж іде піп, та й замітив, що він без сорочки.

– Чому в тебе, – пита, – чоловіче, сорочки нема?

– Та у мене, – каже, – батюшко, жінка Явдоха-Святоха; каже, їй гріх прясти.

202

– А де ти живеш? Той сказав. От піп і подавсь до нього. Увійшов у хату, – а вона сидить на печі, триндика та кабачки луска.

– Що ти таке? – пита.

– Я, – каже, – Явдоха-Святоха.

– Чом же ти чоловікові на сорочку не напрядеш?

– Та гріх, – каже, – цілий тиждень у мене празники.

– Які?

– В понеділок родилася, у вівторок хрестилася, у середу на руки зливали, в четвер почеревини пили, у п’ятницю гріх, субота – неробота, а тут неділя, от і тиждень увесь.

– А я, – каже, – Святий Помотайло; ось я тебе розрішу. Та її за коси та з печі, давай маніжити.

– В понеділок, – каже, – пряди, у вівторок пряди, в середу пряди, в четвер пряди, в п’ятницю помотай, а в суботу попери, підмаж та й спати ляж. Та мотав вже її мотав, довго вона його згадувала. Було тілько загавкають собаки, то вона: – А біжіть, дітки, чи не несе чорт того Помотайла? З П А Н О М Н Е Д Р У Ж И , Ж І Н Ц І П РА В Д И Н Е К А Ж И , А СИРОТИ У ПРИЙМИ НЕ БЕРИ

Т

о раз помира батько та й каже синові: – Гляди, сину, з паном не дружи, жінці правди не кажи, а сироти у прийми не бери. Ото проказав та й помер. А син як поховав батька, зараз оженивсь, з паном подруживсь, а сироту за дитину узяв. «Тепер, – дума, – довідаюсь – чи правду ж то батько казав». А у того пана, що він подруживсь, та був сокіл; він того сокола вкрав та й заховав десь на горищі. «Це, – дума, – жінці правду скажу». Ото і хвалиться їй: – Украв я, – каже, – у пана сокола, так давай заріжемо та довідаймось, який у йому смак.

– Та й давай, – каже та. От пішов він, зарізав півня, обпатрав, приносе вже готового: – На, жінко, жар. Жаре жінка того півня, – аж ось сусіда у хату. Увійшла та й загляда у піч: – Що це ви, – пита, – жарите?

– Та це, голубочко, не хвались тілько нікому, украв чоловік у пана сокола, так хочемо довідаться, який йому смак.

– Дай же і мені покуштувати. Та одкрутила крильце і дала їй. От та сусіда пішла зараз до другої сусіди, увійшла в хату та й п’є воду.

– Чого це ти, – пита, – так зарані воду п’єш, чи з похмілля, чи вже поснідала?

– Та це, – каже, – ми у сусіди панського сокола їли.

203

– Якого сокола? Та і розказала – як той чоловік у пана сокола украв. І пішло одне по одному балачка про того сокола – аж поки і до пана досталась. Пан як довідавсь, зараз каже того чоловіка вішати. Ото завтра його вішати, він прощається з своїми та й діле гроші на три купки, – а сирота і пита: – Це ж одна кому?

– Та це, – каже, – матері.

– А друга?

– А друга тобі.

– А третя ж?

– А це тому, хто мене завісить.

– Та знаєте що, тату, давайте я вас завісю; ніж мають ці гроші чужим людям іти, так хай вони у хазяйстві остаються, – каже приймак. Тоді чоловік сам собі і дума: «Отже батько правду казав». Та зараз достав того сокола, оддав панові, жінку провчив добре, а сироту прогнав. Я К М И З Д І Д О М Б А ГАТ І Л И , А Б АТ Ь К А Щ Е Н А С В І Т І Н Е Б У Л О

Я

к дід родився, я женився, а батька ще на світі не було – так ми з дідом багатіли. І було у нас десять пар волів: шість не наші, а чотири чужі. А землі у нас було – несходимо! Оце серед хати самі було оремо, а попід лавами людям оддаємо – з копи. Там вже просто не сходить, хіба підлізеш! От як посіяли ж ми раз просо, та як уродило ж те просо, так ми з дідом три стоги на комині уряд наклали. І завелася у нашому просові черва, а кіт за мишами і утрапився до його, та раз як метельне хвостом – так і поваляв наші стоги у помийницю. Давай ми тоді те просо з помийниці витягать та по лісі на кілки стремлять та сушить. І було у нас три клуні: ув одній мак, у другій так, а у третій та сітка, що ціпи вішать. От як змолотили ж ми те просо – та як вивезли у базар – там набрали грошей такий здоровий капшук – як мишачий хвіст, та ще на четверть і не повен. Що ж його робить? Люде баришують, – давай і ми. Дід же каже: купуймо яйця, а я кажу – сметану, сметана солодша. Ото накупили ми тієї сметани, вертаємось та і з’їхали десь на греблю. Глядь, – аж загвіздок загубився і колесо загорілось. А я і кажу дідові: «Глядіть же ви тут товару, а я побіжу загвіздка шукати», – бо ми з дідом такі були дотепні майстри, що він було загвіздка не затеше, а я і готового не встромлю. Ото побіг я, і добіг десь до річки, дивлюсь – чоловік волами їде.

– Перевезіть мене, дядьку.

– Сідай, – каже. От стали вони під той берег виходити, – аж там і ручка, ніяк не вийдуть на сухе. Той чоловік і каже: – Полізь ти, хлопче, по віям, скочиш там на сухе, гейкнеш на волів, вони і вийдуть. Я зараз поліз, скочив на сухе та вихватив з ярма притику, та тоді на волів: 204

– Гей! Вони і вийшли, а чоловік так у річці на возі і зоставсь. Взяв я тоді ту притику і побіг. «Це ж, – думаю, – мені і загвіздок буде». Ото вже добігаю до діда, дивлюсь – біжить пан та на діда: «Паді, паді!» – кричить. А дід вернув, вернув, поки і обернув сметану у ставок, так наша сметана як, олія, і розпливлась по воді. Давай ми її тоді зловлювати, розстилати та проти сонця сушити, так-сяк пересушили ту сметану. Та тілько-то було три діжечки ущерть, а це одна вже і неповна. Повезли ми її у базар. Стали ув одному кінці, а там люде усе – «как да как», – та й накакали нам і третю ущерть. Переїхали ми у другий кінець, аж там люде «што да што?» – та так дідові ремикчу вище носа наштокали!.. З тим ми і додому поїхали. Приїздимо додому – аж саме батько народився, ще й не облизаний біга. Як ухватю я тоді відро без дна та як побіжу до солоного дера людям по горілку! Поки дід людей поскликав, я і горілки приніс. Ото охрестили ми батька, ні на кого нам його дома кинути, як їдемо у степ – так і його беремо. Ото узяли його раз та стали у степу ночувати, а ніч холодна, ми і розіклали вогонь та й поснули кругом, і батько всередині. Прокидаємось уранці – аж батько не ворушиться. Роздивились – аж йому жарина у рот ускочила та й випалила усе всередині: тілько самий тулуб. Дід і каже: «От так добре угодья буде на всиплище, шишка три улізе». – А я кажу: «Добрий квасник на кваснину». Та і наквасили у йому буряків. НЕБИЛИЦЯ

Я

к було собі три брати та поїхали в поле орати, та забули вогню взяти, посилають третього дурного: – Піди ти до такого-то он діда, попроси вогню. Прийшов він.

– Дай, діду, вогню.

– Дай ногу загну.

– Так болітиме.

– Ну, так давай казки казати: хто кому скаже «брешеш», так тому од с...и до потиляки вирізати на три пальці із шкури квашіяки.

– Давай, – каже. От дід брехав-брехав, не каже йому дурень «брешеш». Почав дурень.

– Як поліз я, – каже, – на той світ, дивлюсь – аж мій батько на твоєму батькові їзде. Дід мовчить.

– Та наглядів я там дві верби, поліз я на ті верби, – аж там два глечики сметани. Заглянув я в глечики, – ув одному нічого, а в другому Бог; я взяв Бога за бороду, викинув, а сметану поїв, та став думати, як мені на цей світ злізти. Піймав вошу, зсукав – коротко; я ще блоху доточив – ще коротко; приточив ще маленьку гниду – саме впору; я й поліз. Та як обірвався, та на три сажні в землю убився. Виліз, дивлюсь, – аж у балці ведмідь із чмелем б’ються. Ведмідь каже: «Поможи мені чмеля убити, так повна балка меду набіжить». А чміль каже: «Поможи ведмедя убить, то чоботи будуть». Подививсь я, чобітки у мене 205

добрі. Як заходились ми вдвох з ведмедем, всилу­всилу вбили того чмеля. Як убили, набігла повна балка меду; от я наївсь та захотілось мені пити, – аж ось і озерце. Я взяв черепок з голови зняв, набрав води, напивсь, та коло себе його і положив. Коли оглянувсь, – аж качка у йому на крашанках вже сидить. Я качку вбив, а крашанки полетіли. Надів я черепок... Тут дід і не видержав: – Та брешеш! – каже. Зняв йому дурень на три пальці квашіяки, набрав вогню і пішов. НЕБИЛИЦІ

Б

уло собі три брати та усі Кондрати, та поїхали на Великдень орати, та забули вогню узяти. Стали під лісом, а у тому лісі та жив дід – ув одного дуба ногами уперся, а в другого головою, та промежду ніг у його огонь горить. От пішов старший брат вогню прохати.

– Дай, діду, вогню!

– Дай ногу загну!

– Так болітиме.

– Ну, скажи казки.

– Не знаю.

– Скажи приказки.

– Не смію.

– Скажи небилиці.

– Не вчивсь.

– Нащо ж ти на світ родивсь? Взяв зняв йому з спини ремінь, попелом натер та й прогнав. Пішов другий брат, і той теж. Пішов менший, дурак.

– Дайте, діду, вогню.

– Дай ногу загну.

– Так болітиме.

– Так скажи казки.

– Не вмію.

– Скажи приказки.

– Не смію.

– Скажи небилиці.

– Добре, – каже, – тілько цур-цура, діду, щоб «брешеш» один одному не казати.

– А ну кажи. Той і почав: – Іду я це, діду, до вас та вирубав три бичі: один дубовий, другий вербовий, а третій той, що з його лика деруть. Іду далі, дивлюсь – біжить три кози на одній нозі. Ударив я їх дубовим – нічого, ударив вербовим – теж нічого, ударив я тим, з якого лико деруть – так і перебив ногу. Тоді шкури познімав та оце кожушок пошив, а м’ясо поварив та поїв, та так це пити хочеться! Дайте, діду, води напитись.

206

А тому дідові неблизько по воду ходити, та й одказати нельзя, бо переб’є, треба іти. Поки дід сходив, приніс води, дурень тим часом передихнув, ще щось придумав та знов і плете: – Пішов я ото далі, дивлюсь – аж яр глибокий, глибокий! А у тому яру два ведмеді чмеля давлють. Давили, давили та й надавили повен яр меду. Люде ж то з мисками, то з ложками позбігались, а я набрав у заполу та й наївся, та тепер так пити хочеться, – дайте, діду, води! Поки дід приніс йому води, а дурень одсапнувсь, напивсь та знов плеще: – Як пішов я ото далі, дивлюсь – криниця, а мені ж то після меду пити!!! Так набрати нічим. От я взяв черепок з голови зняв, набрав та й напився. Як напивсь, положив черепок біля себе та й забув там. Іду ото далі, дивлюсь – дванадцять братів на одному дубові горох молотять. Горох на дубові остається, а горошиння додолу сиплеться. Я і кажу: «Стілько не живу, а зроду такого дива не бачив, щоб дванадцять братів та на одному дубові горох молотили». – «Та і ми, – кажуть, – зроду не бачили такого, як ти». – «Як саме?» – «Та без черепка». Я тоді лап-лап себе за голову – аж черепка чортма. Побіг я назад до криниці, дивлюсь – аж у моєму черепку качка крашанок нанесла. Як кину ж я бича, качку ж убив, а крашанки полетіли. Спік я ту качку, з’їв та так пити хочеться, – дайте, діду, води. Поки дід приніс, він знов вже надумав, плете далі: – Узяв я черепок, надів на голову та як пішов очеретами та болотами, очерета та болота тріщать, роздививсь я – аж то чорти душеньку тащать. А дід: – Чию?

– Самі догадайтесь, ви спали, а я йшов. От приходю я до табунщика. «Дай, – кажу, – спасибі тобі, мені коня». – «Та й озьми». – «Якого ж?» – «А який на тебе дивиться». Я взяв очкура з очкурні витяг, зробив обротьку та й піймав коня. Хотів сідати – аж штани спадають. Взяв я висякавсь, та сопляком і приклеїв, так мої штани і прикипіли. Ото їду я, а у мене за поясом була сокирка. Конячка тюп-тюп, а сокирка цюк-цюк та й одрубала моїй конячці зад. Оглянувсь я – аж біда! Піймав я задка, лозиною зшив та кінця не застромив, а з його і виросла верба аж до неба. Як поліз же я по тій вербі на небо... – аж там ваш батько та мого батька надвір возе...

– Брешеш!

– Я ж казав не перебивать, давайте вогню. ПРИКАЗКИ

П

ослухайте, пани, мою новину, не вішайте юпок на тину, бо є в мене дядько Мартин, тяга юпочки крізь тин. Та була в мене тітуся Марина та по миру ходила, та суслички-бублички збирала, та мене, молодця, годувала. Як був собі чоловік пророка, купив собі кобилу без ока та повів до житнього стога сіна їсти, а дітей послав кобили глядіти. Прийшли діти, – коли нема кобили, тілько хвіст та грива та кобили половина. Як їхала Хима з Єру207

салима на рябій кобилі, а драбинастий хвіст, та їхала вона через міст, а міст обломивсь, а паска к Божій Матері в очерет покотилась. „Скидай, матушка, запаску, лізь в очерет по паску, а ти, сину, надівай червоні чобота, та злізай на ворота, та читай божественні слова». Як летів шпак, казав так, як летіла синиця і то премудра птиця; летів горобець і то премудрий стрілець. Як летіла сова та вздовж села, сіла вона на горі, а в долині півні б’ються за сорок сорок, за сорок ворон, за сорок горобців та за тих п’ять, що в соломі сплять, та за тих шесть, що в соломі єсть, та за тих чотири, що горох молотили, та за тих два, що їхали до млина. Туди їхали волами, а відтіль сірими одудами. Стоїть рак-неборак, сусличком підперся, хустиною втерся, салом зарядив, а ковбасою вистрелив.

Я

к був собі та не мав собі, та взяв собі затесав собі сина Свиридона, та поїхав у поле орати, та виорав три опруги кваші, та посіяв гирбули, та вродили полуниці; по три покришки продавали та купили в три погибелі сукна, та пошили рантовий кожух та на три ласточки чоботи, та пришили до подушки відлогу.

Я

к був собі, та не мав собі, та взяв собі, затесав собі тесаного тесана, та поїхав у поле орати, та забув тесаного тесана взяти. Та як посіяв я коноплі, та зацвіли раки, та пішли баби конопель брати та набрали сім кіп гречки, та нав’язали папушу табаку, та насипали в невшитий віз сметани, та рублем притягнули, та повезли на базар продавати. Кричать: „По чоботи, по чоботи!» та продали хунт меду та гречаної вовни за три копійки серебра.

С

кажи казки!

– Не знаю.

– Скажи приказки.

– Не вмію.

– Скажи небилицю!

– Як був собі, та не мав собі, затесав собі нетесаного тесана. Як поїхав я сивим плугом орати, та посіяв семисаженної кваші, а вродили верби. Як поліз я трусити з них груші, а посипались раки. Я ж думав, що то табак, та як узяв тютюн в’язать голова в голову, та продав по три копійки руно вовни, та пошив з напірника воротник, та такі вийшли штани-шаровари, що насилу натяг. ДОКУЧНІ КАЗКИ

П

росивсь подорожній чоловік зимою, де б підночувати; так де не проситься, все заставляють казки казати. Всю слободу обійшов, а далі і дума: „Дай скажу, що знаю». Сказав, що знає, його зараз і пустили. Дали повечеряти.

– Ну тепер кажи казки.

– Тілько, – каже, – не перебивайте, а хто переб’є, тому і доказувать.

– Добре, – кажуть.

208

От він і почав: – Ходив я ходив, та прийшов у вашу слободу, став на ніч проситись, аж ніде не пускають. Проказав це та знов: – Ходив я, ходив... А та хазяйка слуха-слуха та й каже: – Що це ти все однії та однії, кажи ще другу.

– Е, тітко, ви перебили, вам і доказувати. Та і почала: – Носив десь кат гостя, носив, та й до нас заніс; носив десь кат гостя... А дочка: – Та годі вам, мамо, вже скоро світ.

– Е, ти перебила, тобі і доказувать.

– Та що, мені спати хочеться. Та як заспорились, та до світа спорили, а той чоловік виспавсь та й пішов.

С

казать тобі казку про тільки?

– Скажи.

– Оце ж тобі і стільки.

Я ков Па влов и ч Нов и ц ь к и й 1847-1925

народні казки у записах

ЯКОВА НОВИЦЬКОГО

ГОРОШОК ДО НЕБА

Ж

ив собі дід та баба. Посіяв дід під полом горошку; горошок росте, як з води йде, та виріс такий, що і під полом не помістився. Баба й каже: – Приймай, діду, піл. Дід прийняв піл. Горошок росте, та під стелю.

– Приймай, діду, стелю, – каже баба. Дід прийняв стелю. Горошок росте, – та під кришу.

– Приймай, діду, кришу, – каже баба. Дід прийняв кришу. Горошок росте під небо. Баба й каже: – Роби, діду, драбину та лізь горошку рвать. Дід поліз, а за дідом баба, за бабою внучка, за внукою сука, за сукою котик. Тіко що стали долазити до неба, а дід як полетить вниз, та як пхне бабу, баба пхнула внуку, внука пхнула суку, сука пхнула кота, а кіт всіх їх як поніс, та кругом коліс, та всім по дулі під ніс. ГОЛЕ ТЕЛЯ

Ж

ило собі голе теля, пішло у ліс пастись. Іде, йде, коли дивиться – курка гребеться. Прийшло то теля до курки, а вона питається: – Куди ти, теля, йдеш? Воно каже: – У ліс пастись.

– І я піду.

– Іди. Ідуть та ідуть, – коли гусак пасеться.

– Куди ви ідете?

– У ліс пастись.

211

– І я піду. Ідуть, та ідуть, – коли собака: – Куди ви йдете?

– У ліс пастись.

– І я піду. Ідуть та ідуть, – коли орел сидить.

– Куди ви йдете?

– У ліс пастись.

– І я піду.

– Іди. Ідуть та ідуть, – коли ведмідь: – Куди ви йдете?

– У ліс пастись.

– І я піду. Прийшли у ліс, попаслись, тоді голе теля й каже: – Давайте хатку строїть. А ті кажуть: – Ми не хочем. Теля построїло собі і живе. Ішли вони раз кудись і зайшли до голого теляти у хатку.

– Пусти, голе теля, у хатку погріться.

– А строїть не було вас? А курочка каже: – А я хатку розгребу. А собака каже: – І я розгребу. А гуска: – А я пощипаю. А орел: – А я поклюю. А медвідь: – А я розкидаю. Пустило воно усіх, само лягло на печі, а ті біля комина стоять, гріються. Коли вовк іде, а вони кажуть: – Куди ти йдеш?

– Голе теля їсти. Медвідь тоді його лапою, а собака за хвіст, а орел на голову злетів та й клює, а курка та гуска полетіли додому, а ті остались, живуть та хліб жують.

212

ЙВАСИК І ВІДЬМА

Ж

или собі дід та баба, та був у їх син Йвасик. Напався син на батька: – Зробіть, та й зробіть мені, тату, човен; я поїду риби ловить. Зробив батько човен. Поїхав Йвасик і лове. Через тиждень пішла мати за рибою і понесла Йвасику їсти, сорочку і штани, сіла на березі та й гука: – Ой, синочку Йвасику, пливи, пливи до бережка: принесла тобі їсти й пити, і хороше походити. Почув Йвасик материн голос, зрадів і приплив до берега. Мати посиділа з ним, побалакала, оддала одежу, погодувала, забрала рибу і пішла додому. Зачула відьма, як мати кличе сина, підійшла до берега та й собі: – Ой, синочку Йвасику, пливи, пливи до бережка: принесла тобі їсти й пити, і хороше походити. Приплив Йвасик, – а відьма вкинула його в мішок, зав’язала мішок, поклала його на траві, а сама лягла відпочить та й заснула. Виліз Йвасик із мішка, наклав каміння та й утік. Виспалась відьма, взяла мішок і понесла додому. Принесла та й гука в двері: – Оленко, дочко, одчини! Оленка одчинила. Відьма ввійшла в хату і стала витрушувать мішок. Дивиться, – коли каміння. Відьма розсердилась, пішла до коваля та й каже: – Ковалю, скуй мені такий голос, як у Йвасиної матері, а як не скуєш такого голоска, то з’їм і тебе, і жінку твою, і кобилу. Скував коваль голосок. Відьма пішла до річки, сіла на березі і кличе: – Йвасику, мій синочку, пливи, пливи до берега: принесла тобі їсти й пити, і хороше походити. Приплив Йвасик. Відьма вхопила його в мішок, понесла додому і гука: – Оленко, дочко, одчини! Одчинила Оленка. Відьма внесла Йвасика в хату і посадила на піч та й приказує Оленці: – Гляди, дочко, я піду гостей кликать, а ти натопи піч та й скажи Йвасику: «Сідай, братіку, на лопату, я повезу за хату», – а як сяде, то прямо його в піч, і замажеш, щоб ізжарився. Сидить Йвасик на печі та й чує. Нажарила Олена піч та й кличе Йвасика з печі: – Йвасику! Іди сідай на лопату, я повезу за хату. Йвасик зліз з печі і положив тіко одну ногу на лопату.

– Не так, братіку, – каже Оленка, – сідай увесь.

– Сядь сама, – каже Йвасик, – то я побачу, як ти сідаєш, та й сам сяду. Тіко що сіла Оленка, а він її мерщі у піч, заслонив заслінку, замазав та й хода з хати; добіг до дуба, зліз на його та й сидить. Прийшла відьма додому з гостями і гука: – Дочко Оленко, одчини. Не чуть Оленки. Відьма одчинила сама двері, ввійшла в хату, вийняла з печі жарене м’ясо та з гостями і поїла. Повиходили тоді відьми з хати та й давай 213

качаться по зеленій траві та приказувать: – Покотюся, повалюся, Йвасикового м’ясця наївшися! А Йвасик сидить на дубі та й собі кричить: – Покотюся, повалюся, Оленчиного м’ясця наївшися. Дивляться відьми, – коли Йвасик сидить на дубі. Як закричить, як заголосе, як заскрегоче зубами Оленчина мати: – Ах ти сучий сину, перевів мою дочку: тепер же і я тебе з’їм. Стала відьма дуб гризти; гризла, гризла, зуби поламала; побігла до коваля та й каже: – Ковалю, ковалю, скуй мені зуби: як не скуєш, то й тебе з’їм, і твою жінку, і твою кобилу. Заходивсь коваль кувать зуби. Мимо Йвасика летіли гуси, а він і кричить: – Гуси мої, гусенята! Візьміть мене на крилята, та понесіть до батенька, а в батенька їсти й пити і хороше походити.

– Хай тебе задні візьмуть, зас..ні, – одказали гуси. Летять зас..ні. А Йвасик і до їх гука: – Гуси мої, гусенята! Візьміть мене на крилята, та понесіть до батенька, а в батенька їсти й пити і хороше походити.

– Хай тебе задні візьмуть. Летять задні. Гука Йвасик і до їх: – Гуси мої, гусенята! Візьміть мене на крилята, та понесіть до батенька, а в батенька їсти й пити і по коліна в просі ходить. Гуси-гусенята взяли Йвасика на крила, понесли до батька і посадили на хаті. Йвасик поліз на горище та й слуха, що в хаті робиться. В те врем’я якраз обідали. Чує Йвасик, – коли мати роздає пиріжки і каже: – Це тобі, старий, а це мені. Йвасик обізвався із горища: – А мені, мамо! Зачули дід з бабою голос Йвасика, скочили з-за стола, як печені, і побігли на горище. Дивляться, – коли Йвасик сидить, і сорочка на йому чорна, і штани чорні та в дірках, і схудав з голоду. Взяли вони тоді Йвасика в хату, зодягли його, обмили і погодували. Гусям дали проса, попоїли. Полетіли тоді гуси в край далекий, у чужії землі. Став жить Йвасик дома і з тії пори шабаш рибальчить. Б И Ч О К- Т Р Е ТЯ Ч О К

Б

ув собі дід та баба, та були в їх дочки такі, що не вміли ні шить, ні прясти. З хазяйства у діда та в баби тіко і був бичок-третячок. От баба й каже дідовій дочці: – Гони пасти, та на тобі руно вовни, щоб ти спряла, щоб ти оснувала, і виткала, і звалила, і свиту пошила. Гоне дівка бичка та й плаче, а бичок і каже: – Чого, сестричко, плачеш?

214

– Як мені, бичку, не плакати: дала мати руно вовни, щоб я спряла, щоб оснувала, щоб і виткала, і звалила, і свиту пошила. Бичок дівці і каже: – Заглянь мені в праве вухо, а в ліве виглянь. Заглянула дівка в праве вухо, в ліве виглянула, – і є в неї свита. Увечері жене вона того бичка, співаючи, а мати вийшла протів неї та й пита: – А що, зробила роботу?

– Зробила, – каже дівка. Взяла мати свиту та на свою дочку й наділа. На другий день уп’ять дідова дочка гоне пасти бичка, а мати й каже: – На тобі повісмо прядива, та щоб ти спряла, і оснувала, і виткала, і вибілила, і сорочку пошила, і уставки повишивала. Гоне дівка бичка та й плаче, а бичок і каже: – Чого, сестричко, плачеш?

– Як мені, бичку, не плакати: дала мати повісмо прядива, щоб я спряла, оснувала, виткала, вибілила, сорочку пошила і уставки повишивала. Бичок дівці й каже: – Заглянь мені в праве вухо, а в ліве виглянь. Заглянула дівка в праве вухо, а в ліве виглянула, – і є в неї сорочка. Увечері жене дівка бичка, співаючи, а мати вийшла протів неї та й пита: – А що, пошила сорочку?

– Пошила, – каже дівка. Взяла мати сорочку та на свою дочку й наділа. Забажала баба м’яса та й каже дідові: – Заріж, стара собако, бичка.

– Чи різать, то й різать, – каже дід. От устав дід удосвіта і гостре ніж, а дівка пішла у хлів та й плаче. Бичок її і пита: – Чого, сестричко, плачеш?

– Як мені, бичку, не плакати, що на тебе ніж гострять.

– Нехай гострять, – каже бичок, – аби ти тіки кишки прала; там два зерна буде: одно золотеньке, а друге срібненьке, ти їх забереш і посієш. Зарізали бичка, а дідова дочка й пішла кишок прать. Пере, – коли найшла одно зерно срібненьке, а друге золотеньке та й посіяла на воротях. За ніч виросла яблуня. Вранці вийшла баба на двір та й каже: – Чого це двір сяє: чи не прийдуть моєї дочки сватать? Ідуть старости, та тіко зійшли на поріг, – а дідова дочка й заховалась у димар. Старости й кажуть бабиній дочці: – Як достанеш із яблуні яблуко, то посватаєм. Дралась, дралась дівка на яблуню й не достала. Старости й кажуть: – У вас ще десь дівка є?

– Є, – каже баба, – та така, що ви й куска хліба гидуватимете після неї з’їсти.

– Не гидуватимемо, виклич її, ми подивимся на неї. Баба викликала її з димаря. От старости й просять, щоб вона яблуко достала.

215

Пішла дідова дочка й достала яблуко. Посватали її старости за гарного парубка, забрали її з собою, а за нею і яблуня пішла. Стала дідова дочка щасливою й багатою, а бабина дочка дівкою і зостарілась, бо була зла і лінива. ТРОЩІЙ

Б

ув собі дід та баба. У діда була дочка і у баби. От і посіяли вони у городі конопельки, і унадилися туди воробейки. От у першу ніч пішов дід стерегти конопельки. Прийшов і каже: – Киш, киш, воробейки, не клюйте наші конопельки; наші конопельки ще зелененькі: самі не беруться і нам не даються. А тут хтось обзивається: – А я Трощій на трьох ногах, як зачну дідів терти та м’ять, то ти не знатимеш, куди і тікать. Дід злякався і утік. Пішла дідова дочка та і каже: – Киш, киш, воробейки, не клюйте наші конопельки; наші конопельки ще зелененькі: самі не беруться і нам не даються.

– А я Трощій на трьох ногах, як зачну дівчат терти та м’яти, то не знатимеш, куди тікати. Пішла бабина дочка, – а Трощій і їй те ж каже. Бабина дочка не побоялась і пішла Трощія воєвати. Зустрілось їй личко та й питається: – Куди ти ідеш?

– Трощія воєвати.

– Піду і я. Пішли. Далі зустріли вони утку, півня, індика і козу, і ті до них пристали. Дойшли вони до Трощія хати, ввійшли – Трощія нема дома. Личко сіло на порозі, утка на ослоні, індик на полу, півень на столі, а коза на печі. Як тільки Трощій ввійшов у хату, личко зараз опутало йому ноги, він впав, а ті всі давай його бити, а півень стоїть на столі і співа: – Ку-ку-рі-ку, куд-ку-дак, не поводиться в нас так! Трощій вирвавсь і утік у ліс. Дівка пішла додому, а коза зосталася у Трощієвій хаті. Зустрілась з Трощієм у лісі ліса і каже: – Чого ти плачеш?

– Як же мені не плакати, – залізло щось у мою хату, мене побило й вигнало, а само там і досі.

– Ходім, я його вижену. Пішли; ліса питається: – Хто-хто у Трощієвій хаті?

– Я коза-дереза, сама сиджу на печі, держу кийок на плечі, хто ввійде – вб’ю. Злякалась ліса і пішла у ліс. Зустрів їх вовк, та й каже: – Чого ти плачеш? Трощій розказав йому про свою біду.

217

– Ходім я вижену. Пішли. Вовк і питається: – Хто в Трощієвій хаті?

– Я коза-дереза, сиджу сама на печі, держу кийок на плечі, хто ввійде – вб’ю. Вовк не побоявся, ускочив у хату, гам! – та й з’їв козу. ОХ

Б

ув собі дід та баба, та мали вони собі сина такого дурного, що не вмів нічого робить. От баба й напалась на діда: – Поведи та й поведи його, – каже, – між люди, нехай навчиться ро-

бить. Дід і повів. Йдуть вони та й ідуть, – коли це могилка, а дід і каже: – Давай, хлопче, отдихнем. Тіко що став сідать та й каже: «Ох!» А Ох і вискочив із могилки.

– Здрастуй, – каже, – діду! Навіщо мене кличеш?

– Бог з тобою, – каже дід, – я тебе не кличу, то в мене така привичка охать.

– Куди тебе Бог несе? – питає його Ох.

– Сина наймать веду, щоб хто його научив робить.

– Найми до мене!

– Так я не знаю, де ти живеш.

– А ось саме на оцій могилці й живу, – каже Ох.

– Що ж тобі за те, що вивчиш? – пита дід.

– Та дасиш повну мишачу шкуру грошей.

– Ну, добре, – каже дід. Тіко що се сказав дід, а Ох так і загурчав у землю з дідовим сином. Прийшов додому та й розказує бабі, так і так, каже: – Найняв сина й сам не знаю, до кого. От виходе год. Дід наклав у мишачу шкуру мідяків і пішов до могилки. Сів та й каже: «Ох!» А Ох нарубав сажень дров, спалив їх, перевіяв попіл, провіяв його і найшли там зерно завбільшки з квасолину, та й каже хлопцеві: – А що, знаєш робить?

– Знаю, та не дуже, – одвіча хлопець. Ох нарубав другий сажень дров, спалив їх, провіяв попіл, найшов таку зернину, як горошина, і пита хлопця: – А що, знаєш робить?

– Знаю, – каже, – та не дуже. Нарубав Ох третій сажень дров, спалив, провіяв попіл, найшов зернину таку, як мачина, і каже хлопцеві: – А що, знаєш робить?

– Знаю, – каже хлопець, – та не дуже. Сидів, сидів дід – нема нікого, а далі повернувсь, та «Ох!» А Ох і вискочив.

– Здрастуй, діду! За сином?

– За сином, – каже дід.

218

– Ну, постой, виведу. У Оха було багато хлопців в науці; от він і вивів їх орлами. Дід подивився та й каже: – Щось я не взнаю свого.

– Ну, – каже Ох дідові, – приходь на другий год. Дід віддав гроші, пішов додому та й розказав бабі, що було. Виходе другий год. Дід уп’ять набрав грошей; пішов. Узнав син, що йде батько, вилетів голубом та й каже: – Ну, тату, тепер нас Ох випусте голубами; як будете пізнавать, то дивіться, у котрого голуба замітите сльозу, то то буду я. Узяв тоді та й полетів. Дійшов дід до могили, сів та й каже: «Ох!» А Ох і вискочив.

– Здрастуй, діду! За сином?

– За сином, – каже дід.

– Ну, – каже Ох, – буду випускать: як пізнаєш, то твій буде. Випустив він хлопців голубами. Дід подививсь і каже: – Ото мій, що посередині.

– Ну, здається, твоє, – каже Ох, – угадав сина. Віддав дід гроші й пішов додому з сином. Прийшов, син і каже: – Нуте, тату, я зроблюсь конем, а ви поведіть мене на ярмарок, та продасте за триста карбованців, та тіко уздечку назад візьміть. Став він конем, а дід і вивів його на ярмарок. Ох ходе по ярмарку та й пита діда: – Що, продажній кінь?

– Продажній, – одвіча дід.

– Що ж тобі за його?

– Триста карбованців. Ох віддав гроші, повів коня, а дід і забув уздечки знять. Як сів Ох на того коня, як почав ганять! Ганяв, ганяв і заїхав до сестри в гості, прив’язав його так, щоб ні лягти йому не можна було, ні повернуться. У сестри Оха був малий хлопчик. От хотів він дать йому сіна, та тіко що попустив поводи, а кінь і вирвався. Ох тоді як улупе зо всеї мочі за конем, та й погнав його до моря. Кінь прикинувсь окунем, а Ох щукою і шовбольх обоє у воду. Давай вони тоді крутится в воді. А щука й каже: – Окуне! Повернись до мене головою та поговориш зо мною. Окунь баче, що щука хоче обмануть його та з’їсти, і каже: – Коли ти, щуко, бистра, то бери мене з хвоста. Побоялась щука брати з хвоста, бо колючий, та все крутиться біля окуня і ніяк його не влове. Біля берега баришня одна прала сорочки. Окунь перекинувся золотим перстнем, викинувся на берег, а баришня його й вхопила. Зробивсь Ох чоловіком і став прохати перстня: – Це мій, – каже. А баришня йому й одказує: 219

– Не дам я тобі цього перстня. Мій батюшка увесь світ із’їздив, а такого перстня не бачив. Наділа вона перстень і пішла додому, а Ох за нею. От Ох панові й каже: – Ваша дочка знайшла мій перстень, та не віддає. Хай віддасть. Пан подивився на перстень і каже: – Не дам я тобі цього перстня. Ох йому й каже: – Ну, я наймусь до вас на місяць за перстень.

– Наймайсь, – каже пан. Служе Ох, а баришня все носе той перстень. Кончився місяць, а пан і став одбирать од дочки перстень. Дочці дуже не хотілось віддавать перстня, та й сказала батькові: – Хай лучче сей перстень не буде ні в мене, ні в його, – і покинула його в двір. Перстень той зробивсь просом, а Ох півнем, і тіко що хотів склювать просину, а з неї уп’ять зробився орел. Давай тоді орел биться з півнем і вбив його. Зробився тоді орел бравим паничем та й оженився на баришні. Забрав він у панські горниці свого убогого батька й матір, живуть десь і досі та хліб жують. ЙВАН-ЦАРЕВИЧ І ЗАЛІЗНИЙ ВОВК

Б

ув собі цар та мав сина Йвана. От Йван-царевич поїхав раз на охоту. Приїхав у темний ліс і став гулять конем. Дивиться він, – коли летить пташка з золотими крильцями. Тіко що наміривсь стрілять, а позад його щось як зашелестить. Він оглядівсь, – коли біжить залізний вовк та й каже: – Давно вже я по лісу гуляю, та не бачив ніколи царевича, а тепер уже наїмсь царського м’яса.

– Не їж мене, – каже царевич, – лучче візьми з мене, що тіко хоч.

– Ну, – каже вовк, – тоді я тебе з’їм, як будеш жениться. Довго Йван-царевич не женивсь, а потім батько його й каже: – Женись, сину, вже пора.

– Ні, – каже царевич, – не хочу, бо як їздив на охоту, то вовк казав із’їм, як оженюсь. Батько йому й каже: – Ні, не бійсь, у мене є багато війська, воно застреле вовка. От вони й поїхали у друге царство сватать царівну. Засватали царівну, пішли в церкву повінчались, а потім забрали царівну і приїхали додому свадьбу грать. Звелів цар війську обступить кругом хату, а молодих завели за стіл і зачали горілку пить. Випили по чарці і тіко що стали музики грать та танцювать молоді, коли чують, – військо кричить: – Вовк біжить! Вовк біжить! Став добігать залізний вовк до хати, а солдати давай його стрілять. Стріляли, стріляли, – нічого не зроблять: біжить напролом та кусається. Баче царевич, що вовк добіга до вікна і скоро в хаті буде, та й кричить: – Сідлайте мені прудкого коня!

220

Солдати осідлали. Йван-царевич сів на коня і полетів на йому, як птиця, а вовк за ним. Біжить царевич степом, коли дивиться, – стоїть хата на курячій ніжці. Царевич убіг у хату, – а там сидить відьма з трьома дочками. Поздрастувавсь царевич, а відьма його й питає: – Чого сюди зайшов: чи по волі, чи по неволі?

– Ні, – каже царевич, – я козак не без долі, зайшов сюди по неволі. Відьма й пита царевича: – Яка тобі неволя?

– Та, що залізний вовк хоче мене з’їсти. А відьма й каже: – Бери за себе мою старшу дочку, то я вовка із’їм. Поручився царевич брать відьмину дочку. Вовк біжить – та прямо в хату і вскочив. Відьма зараз дала йому їсти, а вовк сів за стіл каже: – Фу, як воня руська кость. Відьма й пита вовка: – А що, із’їв руського царевича?

– Ні, – каже, – утік.

– Ну, як не будеш його їсти, то він буде нам зятем! – (відьма була жінка залізного вовка).

– Чи так, то й так, – каже вовк, – равно ніякий біс не трапляється. Упустили царевича в хату, а вовк і каже: – Як маєш талан, що утік, то тепер будеш із моєю дочкою жить. Став царевич жить з його дочкою. От замітили вони, що царевич не дуже любе відьмину дочку, та й радяться самі між собою, як би його перевести. Прикинулась відьмина дочка хворою, і посилають вони його в ліс за живущою і цілющою водою. Пішов царевич до коня та й плаче: – Тепер уже, – каже, – я пропав. Кінь і каже: – Сідай, поїдемо. Їдуть лісом, – коли лежать ґавенята; став царевич їх забирать, а стара ґава летить та й кричить: – Кра, кра, слихом слихать, як царевича в вічі видать! А далі й пита: – Чи по волі, чи по неволі? Царевич і отвіча: – Я козак не без долі, зайшов сюди по неволі. Ґава й говоре: – Що хоч візьми, тіко не руш моїх ґавенят. Царевич і говоре: – Я з тебе нічого не хочу, тіко достань мені живущої і цілющої води.

– Добре, достану, бо я цю воду сама й стережу. Полетіла ґава до малої пташки, звеліла достать води і приказує їй: – Як улетиш у колодязь та набереш води, то не лети вгору, а лети убік. От пташка набрала води і полетіла убік. Як залетіла вона далеко, а ґава тоді й кричить на весь ліс: «Кра, кра!» Змії стерегли воду, та почули, що наче ґава 221

каже: «Крав, крав», та вставали з місць і пустили з себе вогонь. Бачать, що не запалили злодія, та й кажуть ґаві: – Брешеш ти, ніхто води не крав. А пташка долетіла вже до Йван-царевича і оддала йому воду. Царевич сів на коня й поїхав. Їде, – аж стоїть хата, а в тій хаті сидить дід. Царевич увійшов у хату та й каже: – Здоров, діду!

– Здоров, Йван-царевич!

– Чи по волі, чи по неволі? – пита дід.

– Я козак не без долі, зайшов сюди по неволі, – отвічає царевич. Розказав Йван-царевич дідові, де бував, що видав і куди тепер іде. У діда тоді якраз баба умерла, і він хотів її вже ховать, а царевич і покропив бабу живущою і цілющою водою, – вже й ожила. Дід тоді дає царевичу хусточку і навчає, як вовка стребить: – Як приїдеш, – каже, – додому, то кинеш вовкові на шию хусточку, то з його залізо спаде і стане він змієм з дванадцятьма головами; тоді рубай з правого боку, то зараз шість голов і одпаде, а потім з лівого боку зрубаєш і другі шість голов. Став царевич з хати виходить, а дід дав йому ще й рушничок: – На, – каже, – цей рушничок, та як уже стребиш залізного вовка, то од’їдеш од відьминої хати, та вернешся назад, махнеш рушничком і зробишся котиком. Тоді вбіжиш у хату і підслухаєш, що вони будуть балакать, щоб тебе звести. А як захочеш уп’ять стать чоловіком, то вибіжиш надвір, махнеш рушничком і станеш чоловіком. Приїхав царевич і дає воду. Став вовк брать, – а він і кинув вовкові на шию хусточку. Поспадало з вовка залізо, і став він страшенним змієм з дванадцятьма головами. Царевич рубнув його з правого боку, – а шість голов так і одлетіли. Він повернув шаблю, та з лівого боку, – так і поодлітали остальні шість голов. Тоді він язики повиймав, попалив голови і все м’ясо змія і попіл на вітрі розвіяв. Управився зі змієм, помолився Богу, осідлав коня і поїхав додому. Виїхав у степ і здумав, що йому дід приказував. Вернувся він, прив’язав коня до дуба, а сам пішов до хати. Махнув рушничком, зробився котиком, вбіг в сіни і кричить: «Няв, няв!» Стара відьма й каже дочкам: – Пустіть котика в хату, а то той проклятий царевич перевів нашого хазяїна, то ще й котика переведе. Впустили котика в хату. Посідали втрьох на печі та й радяться, як би царевича звести. Старша дочка й каже: – Я піду на степ та зроблюсь криницею, то він нап’ється води та й здохне. Менша каже: – А я піду та стану яблунею золотою, то він зірве золоте яблуко, із’їсть, та й здохне. Найменша каже: – Я піду та зроблюсь горницею, а в горниці буде багато наїдків та напитків, то він увійде, наїсться й нап’ється і лусне. Вислухав котик все, що вони говорили, вийшов надвір, махнув рушничком 222

та став чоловіком і пішов до коня; сів на коня і їде. Довго він їхав і захотілось йому пить. Дивиться – криниця, він зліз з коня і хотів пить, а кінь йому й каже: – Не пий, а то вмреш! Він підійшов до криниці, вдарив по ній навхрест шаблею, – а з неї кров так і потекла. Поїхав дальше. Дивиться – стоїть яблуня, а на ній золоті яблучка. Він під’їхав до неї, вдарив по ній навхрест шаблею, – а з неї кров так і потекла. Їде він дальше, – коли стоїть горниця, а в тій горниці самі наїдки та напитки. Він встав з коня, ввійшов у горницю та вдарив навхрест шаблею по стінах, – а з неї кров так і задзюрчала. Сів тоді Йван-царевич на коня і гайда додому. Приїхав додому, ввійшов у хату, – а йому всі стали раді-раді. Пообсідали кругом його жінка, батько й мати, і давай він їм всі свої похожденія та сторії розказувать. Живуть вони тепер з молодою жінкою та царствують. В Е Д М Е Ж Е ВУ ХО , В Е Р Н И Г О РА І К Р У Т И ВУ С

Ж

или собі піп та попадя, і був у їх на руках малий син. От попадя узяла сина і пішла в ліс моху рвати. Де взявся ведмідь, ухопив попадю з сином, поніс в гущину, вкинув в нору, став годувати їх. Виріс син

і каже: – Мамо! Ще шість день нам пробути тут, а тоді удерем додому. Вийшло шість днів; вони вилізли із нори. Тоді син вирубав кийок і пішли додому. Дивляться, – коли біжить ведмідь. Син і каже: – Ви, мамо, ідіть за лісом, а я коло лісу. Мати так і зробила. Ведмідь біжить до попаді, а син як ударив його кийком та й убив. Тоді поклав на ведмедя кийок і говоре: – Оттак тобі, зла личино, і треба. Ідуть далі; дивляться, – стоїть криниця, а біля неї – рів. Вони сіли в тім рову і сидять голі. Приходе дівка до криниці по воду, а вони й говорять: – Піди додому, дівко, і скажи своїй матері, нехай дасть нам по сорочці. Дівка пішла і розказала дома все, що бачила. Пішов батько до попа, розказав йому, де його попадя і син, а піп зрадів, та мерщі забрав сорочки і штани і пішов. Приходе – коли так: сидять попадя з сином голі і трусяться. Піп повдягав їх та й повів додому. Як пустив піп свого поповича до хлопців граться, то він якого ухвате за руку – руки нема, за голову – голови нема, за ногу – то й ноги нема. Бачать мужики біду та й кажуть попові: – Де хоч свого сина подінь, нехай нам біди не робе, а не то і тебе із села виженем. Розсердився піп на сина та й каже: – Іди від мене світ за очі, бо через тебе і мені життя нема. А син і каже: – Зроби мені, батінька, булаву таку, щоб її триста чоловік зсадили на гарбу і чотириста коней везли в ліс. Піп зробив булаву і вивіз у ліс. Як усе було готово, син і каже своїй матушці: 223

– Слухай, мамо, я кину булаву вгору, а сам ляжу спать на сорок часів, а ти як почуєш, що буде летіть булава вниз і буде густи, то тоді ти мене збудиш. Проходе сорок часів, пуля гуде і от-от скоро опиниться на землі; а мати і збудила сина. Він підставив мізинний палець, а булава як упала на палець, та й розбилась, а палець цілий зостався. От як іспробував попів син свою силу та назвався Ведмежим вухом і пішов у степ. Іде, – коли навстріч йому богатир Вернигора. От вони і побратались. Йдуть вони дальше, а як приходиться їм переходить гору, то Вернигора переверне гору, та й підуть по рівному. Довго йшли вони, – коли зустріча їх Крутивус­богатир. Вони й того прийняли і пішли втрьох. Приходять до широкої і глибокої річки. Крутивус скрутив свій вус, річка розступилась, і вони перейшли. Дойшли до скелі, зробили з каменів хату і стали там жить. От раз Ведмеже вухо і Вернигора пішли в ліс, а Крутивус зостався дома на хазяйстві. Прилетів до його змій, зідрав шкуру з потилиці та й пустив, а сам полетів. На другий день зостався Вернигора дома. Наварив він каші, а змій прилетів, поїв кашу та й Вернигорі зідрав шкуру з потилиці, а сам уп’ять полетів. На третій день зостався Ведмеже вухо, а Вернигора і Крутивус пішли в ліс. От наварив він каші, а змій і прилетів. Ведмеже вухо узяв змія за голову, прив’язав до дуба і підпалив його, тоді забрав попіл в торбину, поніс до змійової нори і поліз туди. Там сиділо бравих три дівки. Він витяг їх, і ідуть вони вчотирьох. Дивляться, – коли пасеться табун коней. Вони узяли чотирьох, посідали і поїхали додому. Приїхали, – коли дома Вернигора і Крутивус. Тоді вони взяли та всі троє поженились на дівках, одіграли свадьбу за одним столом і стали жить та поживать. КОТИГОР ОШОК

Ж

ило собі три брати, та усі три – Кіндрати. Поїхали вони у поле орати, а сестрі загадали: – Напечеш їсти та й винесеш у поле. А сестра каже: – Так я не знаю, куди нести. А вони кажуть: – Ти дивися, ми будем їхати та усе стружки кидати понад дорогою. Вони їдуть та усе стружки стружуть, та усе стружки стружуть. А змій летить, та усе на свою дорогу перекида, та усе перекида. От він перекидав. Сестра напекла та й несе. Несе, несе, дойшла до хати, відчинила двері, – коли стружка через поріг лежить. Одчинила і другі – стружка лежить (і так до дванадцяти дверей). Відчинила дванадцяті, – коли тут уже змій сидить, а він їй і каже: – Як будеш моєю жінкою, так не з’їм, а як не будеш – з’їм. Брати ждали, ждали – нема. Прийшли додому і узнали, що Змій вкрав сестру. Пошли до змія її отнімать. Ідуть та й ідуть, – коли табунщик коні пасе.

– Драстуй тобі.

– Драстуйте. Куди йдете?

224

– До змія, змія воювати, сестри Насті отнімать.

– Як уб’єте мого найстаршого жеребця, то повоюєте. Тіки вони стали іти жеребця вбивати, а він як заірже, стане цапа, – вони і втекли. А табунщик і каже: – Куди вам повоювати! Вони уп’ять ідуть та ідуть, – коли табунщик пасе бугаїв.

– Драстуй тобі.

– Драстуйте. Куди ви йдете?

– До змія, змія воювать, сестри Насті отнімать.

– Як уб’єте мого найстаршого бугая, то тоді, може, звоюєте. Тіки вони до його, бугай як зареве, як забує, – вони і втекли. А той і каже: – Куди вам, поганим, змія повоювать! Вони вп’ять ідуть та ідуть, – коли чабан вівці пасе.

– Драстуй тобі.

– Драстуйте. Куди ви йдете?

– До змія, змія воювать, сестри Насті отнімать.

– Як уб’єте мого найстаршого барана, може, чи не повоюєте! Тіки вони хотіли іти до барана, баран як розженеться до їх, – вони і втекли. Уп’ять пішли, ідуть та ідуть. Коли баба пасе індики.

– Драстуй тобі, бабо!

– Драстуйте, мої синочки! Куди ви йдете?

– До змія, змія воювать, сестри Насті отнімать.

– Як уб’єте мого найстаршого індика, може, уб’єте змія. Вони тіки до його, індик як напутре кишку, – вони і втекли. Баба і каже: – Куди вам, поганим, повоювать. Вони пішли. Змій устрів їх на дорозі, повбивав, під стріхою на ключку повісив. Ну, один раз та дівка їсть горох, а одна горошина впала з рук та покотилась, і покотилась до того колодязя, відкіля мати її (Насті) воду носе. Настя і каже: – Котись, моя горошино, та не попадись нікому у відро, попадись тіки моїй матері. Прийшла її мати за водою, вона і попалась їй у відро. Вона з’їла ту горошину, – і через кілька днів вилупивсь Котигорошок. Пішов він на смітник, найшов голку, поніс до коваля і каже: – Ковалю, ковалю, скуй мені таку булаву, щоб ушести не звести, семи – не піднять, а доброму молодцеві нічого в руки узять. Він скував, а той як кине ту булаву та наставив мізинній палець, – вона і розбилась. Тоді говорить він: – Це ти не з того заліза робив. Пішов уп’ять на смітник і найшов шило, поніс до коваля, той зробив з шила булаву. Він як кине угору, наставив долоню, – вона впала і не розбилась. Він пішов, повбивав жеребця, бугая, барана й індика, поїв їх і після кожного одпив по бочці води. Прийшов до змія в хату, а та сестра Настя каже: – Де б я тебе діла? І сховала під піл, під вагани. Прилетів змій і каже: 225

– Фу, руська костя воня (тричі).

– Це ти по руських світах летів, руської кості напитавсь, то вона тобі і тут відригається. Настя каже йому: – Що б було, якби мій брат, а твій шурин прийшов? Змій каже: – З добрим – пили б та гуляли, а з плохим би билися. Він виліз, посідали їсти свинцевих горішків. Змій їсть по пригоршні, а Котигорошок по мірці. Змій за це хотів його убить, а той каже: – Стій, ходім битися! Пішли вони на залізний тічок. Змій каже на Котигорошка: – Бий ти. А той каже: – Ні, бий ти: твій степ, твоя воля, твоє царство, твоє государство. Змій як ударить, – Котигорошок по кісточки загруз, а Котигорошок як ударе змія – то по коліна. Змій як ударе його, – той загруз по коліна, Котигорошок як ударе змія – то по пояс. А змій як ударе Котигорошка, – а він і вискочив із залізного тічка і каже: – Як повоскрешаєш моїх братів, так ще поживеш на світі, а як ні – вб’ю. Змій і каже: – Повоскрешаю. Він узяв його під руки, витяг, той полетів, дістав цілющої і живущої води, повоскрешав їх. Тоді ті вчотирьох змія вбили, взяли Настю і пішли. А ті брати зненавиділи Котигорошка і прив’язали його до здорового і товстого дуба. Він вирвав і дерево, нагнав їх, поклав того дуба на повозку, – вони і не підвезуть. Вони уп’ять його вкинули (він їм подавався) в глибоку-глибоку яму, аж на той світ. А там у ямі були одної птички діти. А дощ іде здоровий, здоровий – як з цебра ллє; він тих дітей і накрив. Перестав дощ, прилетіла птичка, каже дітям: – Хто це вас накривав, що вас і дощ не позатопляв? Діти і кажуть: – То під лопухом чоловік сидить, він нас і накрив. Птиця каже йому: – Як би я тебе звідси винесла? Сідай на крилля. Той сів, вона довго-довго його несла. Птиця і кае: – Ой, подай сили, бо не винесу. Він узяв литку в себе, кинув їй високо-високо, птиця за нею погналась і винесла його. Винесла вона його, притулила литку – вона і приросла. Прийшов він додому, братів усіх повбивав та й живе і досі. Живе і хліб жує.

226

ТРЬОМСИН, ЖАР-ПТИЦЯ І Н АС ТАС І Я П Р Е К РАС Н А І З М О Р Я

Б

ув собі чоловік та жінка, і була в їх мала дитина, хлопчик. Влітку поїхали вони на степ жать. Нажали копу снопів та й положили дитину під нею, а орел прилетів, ухватив дитину, поніс в ліс та й положив у гніздо. В лісі три розбойники шлялось. Слухають вони, – коли кричить дитина в гнізді: «Ува! ува! ува!» Вони прийшли до дуба, де було гніздо, та й кажуть: – Давайте уб’ємо з ружжя дитину. А один між ними обізвавсь: – Лучче я полізу та зніму її. От поліз і зняв хлопця. Стали годувать його і дали йому ймення Трьомсин. Годували вони довго Трьомсина, аж поки став парубком; а тоді дали йому коня, осідлали та й кажуть: – Ну, тепер їдь від нас шукати свого батька та своєї матері. Поїхав Трьомсин та й став у чистім полі коня пасти, а кінь до його й балакає: – Як будемо далі їхати, то буде лежать перо з жар-птиці; ти його не бери, а то велика біда буде. Поїхали. Їдуть та й їдуть, заїхали на десяте царство, на інче государство, на тридев’яту землю, – коли лежить перо. Парубок і каже: – Як не взять перо, коли воно ще й здалека, та вже й сяє. Під’їхав до пера близько, а воно так сяє, що й сказать не можна, і не здумать, не згадать, ні в казці сказать. Трьомсин взяв те перо та й приїхав в город до одного пана. Пішов до пана в горницю та й каже: – Чи не можна до вас пристать за роботника? А пан і каже: – Чому не можна? Можна, приставай. У того пана були роботники, та все коні чистять, щоб ловкі були. Став Трьомсин і свого чистить. Тіко роботники ніколи панових коней не вичистять так гарно, як Трьомсин свого. От раз панові роботники і догляділись, що Трьомсин як чисте коня, то держе перо з жар-птиці, а від того шерсть на коневі так і стане вилискуваться. Позавидували вони йому та й кажуть: – Як би його з світа звести, або яку б йому таку роботу загадать, щоб він не зробив її та щоб пан прогнав його? Пішли до пана та й хваляться: – У Трьомсина є перо з жар-птиці, та ще казав, що як схочу, то й саму жар­ птицю достану. Пан призвав Трьомсина й каже: – Ну що, Трьомсине, мої роботники казали, що ти можеш достать жар­птицю?

– Я не можу, – каже Трьомсин.

– Ну, коли так, – каже пан, – то мій меч, а твоя голова з плеч. Трьомсин тоді іде до коня й плаче: – Загадав, – каже, – пан службу служить.

– Яку? – пита кінь.

– Щоб жар-птицю достать.

228

Кінь і отвіча: – Це ще не служба, а службочка. Поїдемо, – каже кінь, – у поле, та ти мене пустиш пасти, а сам роздягнешся догола і ляжеш на траві, а вона й прийде пастись. Як буде вона тебе клювать, то ти не ворушись, а як стане тебе клювать в око, то ти тоді її і ухопиш. Прилетіла жар-птиця, стала скрізь його клювать і тіко що клюнула в око, а він її так і вхопив за ноги. Прибіг тоді кінь до його, сів Трьомсин і одвіз жар-птицю до пана. Позавидували роботники і уп’ять думають: «Яку б йому таку роботу загадать, щоб він не зробив, та щоб його з світа звести?». Пішли до пана та й кажуть: – Казав Трьомсин, що достав жар-птицю, як схочу, достану й Прекрасну Настасію з моря. Пан уп’ять призвав Трьомсина й каже: – Ну, достав жар-птицю, – достань тепер Прекрасну Настасію з моря.

– Не можу, – каже Трьомсин.

– Ну, мій меч, а тобі голова з плеч. Іде Трьомсин до коня і плаче. Кінь і пита: – Чого ти плачеш?

– Як не плакать? Загадав пан службу служить.

– Яку?

– Щоб достав Прекрасну Настасію з моря. Кінь і каже: – Це ще не служба, а службочка. Піди ти до пана і скажи, нехай біля моря наставить білих палаток, та накупе разного краму і в пляшках вина й горілки, то ти будеш продавать. Прийде Прекрасна Настасія купувать краму, то ти її й піймаєш. Пан так і зробив: понаробляв палаток, накупив разніх платків і ситців, порозвішував їх, понаставляв пляшок з вином і горілкою. Трьомсин тоді виїхав конем до палаток, а кінь йому й каже: – Ну, тепер я піду пастись, а ти ляж та мов спи. Прекрасна Настасія вийде, та як буде питать, почім платки або ситці, то ти мовчи, а як нап’ється вона вина або горілки, то тоді сама засне в палатці, і тоді можна взять її. Трьомсин ліг, а Настасія вилізла з моря, прийшла до палаток та й пита: – Крамарю, крамарю, почім оця штучка? А він лежить і не зворухнеться. Вона питалась, питалась, та підійшла до палатки, де стояли пляшки, покуштувала вина – добре, покуштувала горілки – добре, вона й напилась. Як оп’яніла та й заснула в палатці. Трьомсин узяв тоді Прекрасну Настасію, сів на коня і повіз її до пана. Пан його похвалив. Тоді сама Настасія загадала Трьомсину роботу: – Ну, – каже, – коли достав з жар-птиці перо, достав жар-птицю, достав і мене, так достань же моє й намистечко з моря. Іде Трьомсин до коня, хвалиться йому, плаче. Кінь йому й говоре: – От бач, я казав тобі: не бери пера, а тепер яка біда! А далі кінь і каже: – Ну, не плач, це не служба ще, а службочка.

229

Поїхали вони до моря. От кінь і каже: – Пусти мене пастися, а сам дивись: як вилізе рак з моря, то ти йому й скажи: «Я тебе з’їм». Пустив Трьомсин коня, а сам став на березі та й дивиться, коли баче – пливе рак. Він йому: – Я тебе з’їм!

– Не їж мене, – каже рак, – а пусти мене в море, то я тобі в великій пригоді стану. Трьомсин і каже: – Ну, достань мені з моря намисто Прекрасної Настасії, – та й пустив його в море. Рак заходився з своїми раченятами, зібрав все намисто, виніс на берег і віддав Трьомсинові. Тоді прибіг кінь, сів на його Трьомсин і одвіз намисто до Настасії.

– Ну, – каже Настасія, – достав з жар-птиці перо, достав жар-птицю, достав мене і моє намисто, – тепер достань з моря моїх табун коней. Пішов Трьомсин до коня, похвалився йому та й плаче.

– Оце вже, – каже кінь, – не службочка, а настояща служба. Піди, – каже кінь, – та скажи панові, нехай накупе 20 шкур, та 20 пудів смоли, та 20 пудів прядива, і 20-типудову гирю. Трьомсин сказав панові, а він і накупив усього. Тоді Трьомсин забрав це все на коня і поїхав до моря. Приїхали, а кінь і каже: – Поскладуй на мене шкури, смолу і прядиво, та тіко клади так: положи шкуру, тоді пуд смоли, тоді пуд прядива, і все так складуй, поки не складеш всього. Трьомсин так і зробив. Кінь уп’ять каже: – Як упірну в море, та як буде море красний бурун гнать, то тікай і сам, а то пропадемо. А як білий бурун, то сиди і дивись: як я вискочу із води, а за мною табун, то ти гирею удар коня, котрий буде бігти вслід за мною, то він стане не такий сильний. Кінь упірнув в море, а Трьомсин сидить на березі та й дивиться. Вибіг кінь на лощину, котра в морі, а там пасся табун коней. Як угляде його здоровий кінь Настасії, що він ввесь у шкурах, та за ним, а з ним і ввесь табун, та й погнали його в море. Тоді здоровий кінь Настасії догнав Трьомсинового, зірвав з його шкуру та й давай рвать її на шматки, а той навтіки. Він уп’ять дожене його, зірве шку­ру, начне її шматать, поки пошмата на кусочки, то той і втече на 70 верст. Так він гнався, поки всі шкури не зірвав. Сидить Трьомсин на березі, коли дивиться, – набіга білий бурун, за буруном вискакує його кінь, а за ним престрашенний кінь Прекрасної Настасії і ввесь табун за ним. Трьомсин як ударив його 20-типудовою гирею по лобі, – він так і став. Тоді Трьомсин надів на його уздечку, сів верхом і погнав увесь табун до Прекрасної Настасії. Похвалила його Настасія та й каже йому: – Ну, достав перо з жар-птиці, достав жар-птицю, достав мене, моє намисто і мій табун коней, тепер же подій кобил і надій молока три шаплики, щоб в однім було гаряче молоко, як кип’яток, в другім тепле, а в третім холодне. Іде Трьомсин до коня та й плаче.

– Чого плачеш? – пита кінь.

230

– Загадала, – каже, – Прекрасна Настасія службу, щоб три шаплики молока з кобил надоїть.

– Ну, це ще не служба, а службочка: я буду чухать кобил, а ти дій, поки всіх подоїш. Так Трьомсин і зробив: надоїв три шаплики, два загрів, а третій так зоставсь. Як усе було готово, Прекрасна Настасія і каже Трьомсину: – Ну, стрибай перше у холодний шаплик, тоді в теплий, а потім в гарячий! Стрибнув Трьомсин в первий шаплик – вистрибнув старим; стрибнув в другий – помолодів, а як стрибнув в третій, то вискочив такий молодий та гарний, що ні пером написать, ні в казці не розказать. Стала тоді стрибать сама Прекрасна Настасія. Стрибнула в перший шаплик – стала стара, стрибнула в другий – стала молода, як стрибнула в третій – стала така молода та брава, що ні пером не написать, ні в казці не розказать. Заставила тоді Прекрасна Настасія пана стрибать. Стрибнув пан в перший шаплик – постарівся, в другий – наче трохи помолодшав, а в третій як стрибнув – зовсім іспікся, аж обліз. Тоді Трьомсин взяв за себе Прекрасну Настасію і зажили вдвох на пановім хазяйстві, а роботників, вражих синів, зовсім попроганяли. С О Р О К О Д И Н Б РАТ

Б

уло в батька синів аж сорок один. От як умирав батько та й поділив їх: дав усім по коняці, а тіко сорок першому синові не достало коняки. Він дав йому лоша вмісто коня. Сини й кажуть: – Поїдемо, братця, жениться до П’ятниці. От старший і каже: – У П’ятниці тіко сорок дівок, а однії не достає. А другі й кажуть: – Поїдемо до Середи: у Середи сорок одна дівка: якраз до пари прийдеться. Поїхали. Приїздять і давай вибирать: старший старшу, менший меншу, і так всіх і розхватали. Самий менший брат і каже: – Я собі візьму ту малу, що сидить на печі з хусточкою. Принесли вони горілки сватання пить. Запивши могорич, вони полягали спать з дівками. Самий менший брат і говоре: – Уведу я своє лоша в сіни. От він увів лоша, ввійшов у хату та й ліг спать. Дівка його лягла з хусточкою, а він як зачав просить, як зачав просить, – і випросив у неї хусточку. Середа почула, що люди всі поснули, та й вийшла надвір гострить шаблю. А лоша й каже: – Ой хазяїну мій милий, вийди сюди. Він вийшов. Лоша й каже: – Познімай із сонних хлопців сорочки та понадівай на сонних дівчат, а дівчачі на хлопців, бо буде біда велика. Він так і зробив. Середа вигострила шаблю, увійшла і де налапа чоловічий 231

комір, тому й одруба голову. Як поодрубувала вона своїм дівчатам голови, та й лягла спать. Лоша і каже: – Хазяїну мій милий, буди хлопців, та давай убираться будем. Він побудив хлопців та й послав уперед, а сам сів на лоша та й їде. Лоша й каже: – Оглянься, – чи женеться Середа? Він оглянувся і каже: – Женеться. Лоша йому й каже: – Махни хусточкою. Він як махнув, – та й стало зразу позаду море. Поїхали вони далі. Лоша уп’ять пита: – А що, женеться? Оглянувсь він і каже: – Женеться, братці! Лоша й каже: – Махни хусточкою в лівий бік. Він махнув в лівий бік, – і став зразу такий ліс густий, що й миша не пролізе. І поїхали вони дальше. Лоша уп’ять пита: – А подивись, – чи не догоне Середа? Він оглянувсь, – аж біжить, та вже й недалеко.

– Махни хусточкою, – каже лоша. Він махнув, – і стала гора крута­крута. Вони уп’ять їдуть, лоша уп’ять каже: – А оглянься, чи не доганя Середа? Оглянувсь він і каже: – Нема. Їдуть вони тоді та й їдуть, і вже стало недалеко од дому. Менший брат і каже старшим: – Їдьте додому, а я поїду пари шукать. От їде та й їде. Коли із жар-птиці перо лежить. Він і каже: – Дай візьму. А кінь і каже: – Не бери пера, бо буде тобі худо і добро. Хазяїн і каже: – Що я буду за дурень, що не возьму пера? Вернувся і взяв те перо. Їде дальше, – коли стоїть землянка; зайшов у ту землянку, – аж там сидить баба. Він і каже: – Пусти, бабо, на ніч. Вона й каже: – У мене нема ні вечерять, ні світить. Він увійшов у землянку, положив перо на вікні, – а воно так і осіяло всю хату. Заснув. А баба побігла до царя та й каже: – До мене заїхав якийсь чоловік та положив якесь перо на вікно, а воно так і жевріє.

232

Цар і догадавсь, що із жар-птиці перо, та й сказав своїм солдатам: – Підіть покличте того чоловіка сюди. Взяли солдати і привели чоловіка того. Цар його і пита: – Ти до мене не наймешся?

– Наймусь, – каже, – тіко щоб у мене були всі ключі. Цар оддав йому ключі і одвів йому окрему хату жить. Раз цар і каже роботницям: – Спарте шаплик молока. Ті спарили. Він взяв вкинув золотий перстень і каже: – Достав ти із жар-птиці перо, достань же із кип’ячого молока перстень. Він і каже: – Приведіть мого коня, нехай побаче, яка мені смерть буде в кип’ятку. Привели йому коня. Він тіко пірнув у кип’яче молоко, а кінь як чмихнув, – молоко так і вибігло через верх. Він ухватив перстень і дав цареві. Молоко уп’ять убігло назад. Бачив цар, що з кип’ятку чоловік вийшов молодим та бравим, і каже: – Давай і я попробую достать перстень. Укинув він перстень і сам плигнув в молоко, щоб достать. Дивились, дивились люди, що довго нема, та й давай виливать молоко. Коли цар уже чисто скипів. Чоловік той і каже: – Ну, цариця, ти тепер моя, а я твій. Та й стали вдвох жить. П Р Е М У Д Р И Й С О Л О М О Н І З Л А М АТ И Й О Г О

Б

ув собі богатир, і був у його син Соломон. От цар потребував богатиря на службу, а син і каже: – Піду і я з вами. Батько і отвіча: – Ти маленький, сину, оставайся дома! Син остався і став граться. Зробив терезки і почав важить г...о собаче і баб’яче. Мати і каже: – Що ти, сину, робиш? А син і каже: – Важу собаче г...о з баб’ячим, так баб’яче важче, це значить, що воно будто й толком розумніше. Мати і каже: – Ах ти, сукин сину! постой, я тобі дам! Та і пішла до бондаря, та і каже: – Зроби мені бочку з залізними обручами, бо мені дуже треба. Бондар зробив. Вона взяла ту бочку, принесла додому, напекла паляниць, пошила каптан своєму синові і посадила його в бочку, тоді найняла чоловіка, щоб одвіз бочку на море. Той чоловік одвіз і вкинув в море. Плавав той син в морі небагато: сім год. Коли ось приходить його батько додому і пита: 233

– А син де? Вона отвіча: – Умер.

– Справляла ж ти поминки?

– Справляла! – отвіча жінка. От зробив богатир золотий плуг, найняв людей і послав з плугом по світу та й каже: – Хто угада ціну плугові, того й приведіть до мене. Ті люди пішли. Шукали, шукали – нікого й не найшли, щоб ціну угадав. Коли це богатирського сина викинула вода на берег. Біля берега паслось два буйволи і підійшли води пить. Соломон почув, що щось шамтить на березі, та як закричить в бочці: – Ей, хто там ходе?! Вибийте, спасибі вам, у цій бочці дно! Буйволи прийшли, та один із їх як торохне рогом, – так дно й вилетіло. Він тоді вийшов з тії бочки, перехрестився і дивиться кругом. Коли це побачив на горі віз, а біля воза сидить чоловік. Він пішов до його та й каже: – Здрастуйте!

– Здрастуй! – отвіча дід.

– Що ви робите?

– Вівці пасу! – каже дід.

– Найміть мене!

– Так грошей нема!

– Дайте мені ту сопілочку, що ви граєте, то буду служить і за неї.

– Ну, коли хоч, паси за сопілочку. Він і найнявся. Взяв він тоді одежу свою поскидав, поховав у торбу, а чабанську понадівав, взяв кийок, сопілочку і пішов овець пасти. Коли ідуть люди і плужок золотенький несуть. Побачили чабанський віз та й кажуть: – Ходім до того воза, може, там хто одгада. Прийшли та й кажуть: – Здоров!

– Здорове! – каже дід. Вони і питають: – Чи ви розберете ціну сьому плужкові?

– А хто його знає, що він стоє, – каже дід, – підіть до мого підпасича, може, той чи не розбере. Вони пішли. Побачив підпасич, що вони йдуть з плужком, та сів та й с..., і хліб їсть, і воші б’є. Вони й кажуть: – Що ти робиш? Він і отвіча: – Старовину викладаю, а новину накладаю і ворога побиваю. Ті люди кажуть: – Шкода й показувать, – і пішли додому. Прийшли та й кажуть богатиреві: – Ніхто цьому плужкові і ціни не складе. Богатир тоді і пита: 234

– Що як ви хоч бачили, розкажіть? Вони отвічають: – А що ж ми бачили? Ми бачили хлопця, так як розказать вам, то ціла сторія; ось слухайте: прийшли ми до чабана, показали плуг, а він каже: «Не складу йому ціни, несіть до мого підпасича». Ми дивимось, що далеченько на траві сидить хлоп’я, пішли до його; коли він, звиняйте за це слово, сів с..., і хліб їсть, і воші б’є; так ми йому й плужка не показували.

– Біжіть, – каже богатир, – то саме той, що відгадає. Пішли до його, узяли з собою плужок золотенький і троє коней, щоб привезти його додому. Доходять до його, він уп’ять те робе: сів с..., хліб їсть і воші б’є. Вони кажуть: – На оцей плужок, та розбери ціну йому. А він і каже: – Цей плужок нічого не стоє. Вони тоді взяли його на коня і повезли додому. А він як заграв, а коні як затанцюють, а вівці і собі танцюють та до гарби біжать. А ті люди полякались та пустили того коня, що він сидів. А він тоді поїхав до гарби, взяв свою одежу, каптан той, що мати пошила, як у бочку зачиняла, і поїхав додому. Приїхав, а батько побачив та й каже: – Здрастуй, мій син!

– Здрастуй! – отвіча йому. Богатир тоді і каже своїй жінці: – Бач, ти казала, що умер, аж воно і брешеш? – І став її лаять та бить. Пожив син з батьком небагато. Потребували батька уп’ять на службу, а син остався з матір’ю. Один раз мати підмовляла сина з собою спать. Син не хоче. Мати позачиняла двері, щоб він не втік. То він тільки скаже слово «одчинітеся», то двері й поодчиняються. Стільки раз не зачиняла, то вони й поодчиняються.

– Ну постой, – каже мати, – я тобі дам. Намовилась із тим, що горілку куре, винокур, чи як його по-панськи; каже: – Я пришлю його, а ти вкинеш в горілку. Він согласився. На другий день посилає мати сина до його. Син пішов та і вкинув у горілку самого винокура, а сам пішов, куди очі глядять. Іде та й іде. Коли дивиться, – стоїть кузня. Він пішов у кузню та й каже ковалеві: – Здрастуй! Боже поможи!

– Спасибі! – отвіча кузнець.

– Найми мене в ковалі!

– Наймись. Найнявся він. От стали вони кувать. Той кузнець загадав йому молотом бить. Богатирський син як узяв молот, та як ударе, – а те кувадло так і зашуміло в землю, і сама кузня розвалилась. Коваль ізлякавсь. Богатирський син і каже: – Стой, не лякайсь, то я не зважив руки. От построїли вони нову кузню. А богатирський син і каже: – Давай скуєм цеп довгий, та зробім хату скляну, та прив’яжем цеп до хати, та я влізу в хату, а ти пустиш на морське дно: я подивлюсь, що там є.

235

Скували цеп, і хату зробили, і поїхали до моря. От богатирський син і каже: – Гляди, як стрепену цепом, так щоб ти витяг.

– Ну, ну, – отвіча коваль. Пустив коваль богатирського сина в скляній хаті в море. Він в морі і побачив кита-рибу. Кит-риба і каже: – Чого ти сюди заліз: чи по волі, чи не поневолі? Він і отвіча: – Більше того, що по волі, чим по неволі. От і пробув там богатирський син небагато: сім год. Як вийшло сім год, він тоді стрепенув цепом, а коваль і витяг.

– Ну, – каже богатирський син, – достали в морі глибини, ну, достаньмо ще й висоту.

– Давай! – каже коваль. Взяли зробили залізну драбину. Богатирський син і поліз вгору, та доліз під небо, а дальше нікуди. Бог дивиться, що він робе, та й каже ангелам: – Одчиніть небеса! Ангели одчинили. Він тоді вліз. Бог питає: – Чого ти сюди заліз: по волі чи не поневолі? Він отвіча: – Більше по волі, чим по неволі.

– У тебе ж і родичі є?

– Єсть на землі один брат. Бог каже ангелам : – Підіть на землю та возьміть цього чоловіка брата. Ангели злетіли, принесли його брата коваля. Вони обидва там і присвятились. Х Л О П Ч И К- М І З И Н Е Ц Ь

Б

ув собі дід та баба, та не було у їх дітей. Пішла баба до ворожки, а вона й каже: – Уріж, бабо, собі пальця, мізинця, то знайдеться дитинча. Баба зрізала мізинця, – а дитинча й знайшлось. Поїхав раз батько з роботником на степ жать, а мати з дитиною зосталась дома. Наварила мати обідать, хотіла нести на степ, а хлоп’я й каже: – Дайте, мамо, я понесу обідать батькові.

– Так ти не піднесеш, – каже мати.

– Піднесу. Поставила мати йому на голову горшки, а він і поніс. Доніс до шляху, а там калюжка була, – він і гука: – Тату! Ідіть перенесіть, а то і сам утоплюсь, і горшки із стравою потоплю. Подививсь дід кругом, – нікого не видно; слуха, – коли уп’ять кричить. Дід пішов до шляху, – коли горшки стоять, а біля їх і син його завбільшки в мізинець. Забрав дід горшки, взяв і мізинця і пішов до воза. Обідають батько з роботником, а син і каже: 236

– Піду, тату, поганять волів.

– Куди ти підеш, – каже батько, – воли стопчуть.

– Ні, не стопчуть, – каже син, та й пішов. Прийшов до волів, уліз волові в вухо, та й кричить: «Гей, соб!» А воли і стали орать. В ту пору пан їхав шляхом. Слуха, – щось поганя, а плугатиря нема. Дививсь, дививсь пан та й каже поштареві: – Піди подивись, що воно поганя. Пішов поштар до волів, дививсь, дививсь, – нема нічого; пішов і сказав панові, що нікого не бачив. Встав сам пан, пішов до волів, та й приглядається, та прислухається. Коли хлопець висунувся із вуха, та й каже: – Чого дивишся? Хочеш, щоб я тобі очі заплював? Здивувався пан та й пішов до діда.

– Доров, діду!

– Дорове.

– Продай, діду, хлопця, – каже пан.

– Як можна продати: ми самі гаразд, що розжились.

– Та продай, – каже пан, – я тобі дорого дам за його. Хлоп’я стоїть в траві, так що його ніхто й не вглядів, як воно й прийшло, та й каже: – Та продайте, тату, мене панові! Дід взяв і продав. Взяв пан в кишеню хлопця й поїхав. Приїхав додому, та мерщій у хату до барині, та й каже: – Вот я купіл штучку. Коли у кишеню, – а його й нема: він вискочив та й заховався у базу, а замість себе зоставив в кишені таке, що й казать гидко. Убрав собі пан руки. Зареготалась із його бариня і вигнала надвір руки банить. Уночі вори захотіли в пана воли вкрасти. Стали красти, а хлопець і каже: – Ви без мене не вкрадете. Вори й кажуть: – Ну, будь нам за товариша. Увійшли вори в базу, а хлопець і кричить: – Якого вам вола вивести? Вони й кажуть: – Цить, не кричи, а то пан почує. Він їм і вивів вола за ворота. Вори й кажуть: – Де б нам ножа взяти, щоб вола зарізати?

– Я знаю де, – каже хлопець, – у пана на столі.

– Ну, піди візьми, – кажуть вори. Він пішов, та зліз на стіл, та й кричить: – Чи великого, чи малого?

– Цить, не кричи, – кажуть вори, – а то пан почує. А він уп’ять гука: – Складаного вам подать чи колодій?

– Колодій, – кажуть вори.

237

Він виніс, та й зарізали вола. Хлопець і каже: – Дайте мені кишки і кендюх. Дали вони йому кишки і кендюх. Він пішов на досвітки, а хлопці спали покотом; він узяв та й позв’язував їм чуби кишками докупи, а сам вліз у кендюх. Стали хлопці вставать, та смикне один другого за чуб, та й кричать: – Ну, не скубись! Повставали дівки, дивляться – кендюх; вони взяли його та й понесли до річки банить; стали вивертать, – а хлопець і каже: – Ви мені очі виколете. Дівки зглянулись та й кажуть: – Що воно таке обзивається? Стали на другий бік вивертать кендюх, – а він уп’ять і каже: – Коли одного не викололи, так друге виколете! Дівки одрізали од кендюха кишку та й закинули. Біг вовк та й із’їв кишку. Хлопець виліз із .... вовка та й почепився йому на хвіст, та як криконе: – Тюу! Фіть, фіть! Вовк як оглянеться, як дремене... Біг, біг та й лопнув. Тоді хлопець обідрав шкуру та й поніс до пана: – На тобі, пане, цю шкуру за вола. Сказав це та й пішов до діда. Пан подививсь під шкуру, – нема хлопця, подививсь кругом – нема. «Що за морока, – дума собі, – тут же тіко шо кричало, а нема». Пропали панові гроші, що дав дідові за хлопця, а бариня йому очі висміяла, що його хтось піддурив. РОЗБОЙНИК

Я

к був собі розбойник і він ходив дванадцать год по світу, щоб хто з попів покуту йому накинув за гріхи. Як которий не накине, то він його і вб’є. За дванадцять годів убив дванадцять попів. Прийшов до 13-го, щоб той спокутував його гріхи, розказав своє похожденіє і похвалився, скільки попів убив. Перелякався піп і каже: – Ну я тобі покуту накину. Іди, – каже, – до мене в сад, там єсть яблуня, і від неї йде 7 одростків, зрубай ти її, порубай на мілкі часті, запали та й положи зверху руки по лікті, а ноги по коліна. Зробив так розбойник і поодпалював собі руки й ноги. Після того приносе йому піп мідну цеберку й каже: – На, та в цій цеберці носи дванадцять год воду, та поливай яблуню, поки вона одросте і уроде. Розбойник 12 год лазив рачки з цеберкою, носив усе воду та поливав яблуню. Через 12 літ у його одросли руки й ноги. Пішов розбойник до попа й хвалиться, що яблуня так уродила, що аж гілля попідпирав. Піп йому й каже: – Піди тепер та стрепени її 12 раз, щоб всі до одного яблука попадали, то тоді вже ти всі свої гріхи спокутував. Розбойник як стрепенув 12 раз яблуню, – так яблука і поосипались, а два тіко 238

і зосталось. Тоді розбойник пита попа: – Що воно за знак: усі яблука попадали, а тіко двоє й зосталось? Піп і каже: – То батькові та материні гріхи. Щоб спокутувать, – каже піп, – батькові й материні гріхи, то наймись до мене або так стань на год вівці пасти. Розбойник согласився. От раз іде побіля кладбища, коли дивиться, – ходе чоловік з ціпком та й штрика в гробки: – Уставайте, – каже, – сукині сини, та йдіть на панщину! Розбойник прийшов та й пита: – Що ти тут робиш? Той мовчить. Він ударив його раз ґирлигою та й убив. Тоді погнав до попа вівці та й хвалиться, що убив чоловіка.

– Якого? – пита піп. Розбойник і розказує: – Ходив, – каже, – по гробках, штрикав палицею в гробки та приговорював: вставайте, сукині сини, на панщину!

– Ну, – каже піп, – тепер ти зовсім спокутував уже свої гріхи і негрішним став, бо вбив того чоловіка, що його й земля не прийма: то чоловік був у пана отаманом над панськими людьми, та так дуже обіжав людей та не по правді робив, що грішнішого від його, мабуть, і в світі вже не було. Та й одпустив тоді піп розбойника. ЗЛИДНІ

В

кінці однії слободи, якраз од степу, жило два брати: багатий і убогий. От убо­гий прийшов до багатого і заліз за стіл. Багатий його й прогоне: – Іди, – каже, – геть з-за столу: лучче піди на тік та позганяй граків. Пішов бідний брат і давай зганять. Граки позлітали, а одна шуліка що злетить, то вп’ять і сяде. Втомився вже він, ганяючись, і давай її лаять. А та шуліка й каже: – Не жить тобі, чоловіче, в цій слободі, бо тут не буде тобі ні щастя, ні долі, а іди в другу. Пішов він додому, позабирав дітей, жінку і деяку одежу з ганчірками і потяг в другу слободу, почепивши через плечі боклаг. Ідуть вони та й ідуть шляхом, а злидні (мов бульбашки такі, чи що) учепірились за чоловіка і кажуть: – Куди ти нас несеш? Ми від тебе не відстанемо, бо ти наш. От дітворі заманулось пить, і чоловік звернув до річки. Набрав води, а тоді взяв позапихав злидні в боклаг, заткнув затичками та й закопав з водою на березі. Пішли вони дальше. Ідуть та й ідуть, – коли стоїть слобідка, а кінець неї пустка: люди вимерли з голоду. Вони й пішли туди жить. Сидять раз вони в хаті і слухають – гука щось на горищі: «Ізсади! ізсади!» Чоловік вийшов у сіни, взяв бичовочку і поліз на горище. Глянь, – аж сидить козеня з ріжками (а то був чортяка, не при хаті згадуючи). Він узяв, налигав козеня 239

і хотів його легенько ізсадить додолу. Тіко що доніс до драбини, – а гроші так і посипались у сіни. Зліз чоловік і давай їх збирать та й набрав дві скрині. Тоді той чоловік і переказує братові через людей, щоб ішов до його жить. Брат почув та й дума: «Мабуть, їсти нічого, що кличе». Велів він напекти паляниць і пішов. Дорогою прочув, що брат його розбагатів, та й пожалів нести паляниць: взяв їх і закопав у глинищі. Приходе, – а брат йому і показує одну скриню грошей, а далі й другу. Так зависть і взяла багача. Брат йому й каже: – У мене ще єсть закопані гроші в боклазі, біля річки, – коли хоч, візьми. Той не схотів і гостювать, – та до річки, та за боклаг. Тіко що відіткнув його, – а злидні вискочили та так і вчепились за його: – Ти наш, – кажуть. Приходе він додому, – аж все, яке було багатство, погоріло, а де стояла хата, зостались вугілля. Став він тоді жить в тій землянці, де жив його бідний брат вмісті з злиднями. Х И Т РА Д І В К А І П А Н

Ж

ив собі один удовець недалеко од лісу, і у його була тільки одна дочка. Один раз він поїхав конякою в ліс на охоту за зайцями. Приїжджає пан до його за якимсь ділом та й питає дочки: – Де твій батько? А вона й каже: – Поїхав у ліс, сто рублів на копу мінять. А пан і каже: – Як же він буде сто рублів мінять на копу?

– А так: коня не буде, загоне, а зайця уб’є та принесе додому, – от тобі й копа.

– Та це правда, – каже пан. А потім і приказує дівці: – Як приїде батько додому, то скажи йому, нехай прийде до мене, я йому щось скажу. Приходить батько додому, а дочка й каже: – Ідіть, тату, до пана, він тут був та казав, щоб ви прийшли до його: щось скаже. Він пообідав і пішов до пана. Приходе в хату, поздоровкався, а пан йому і каже: – На тобі оці десяток варених яєць, та понеси їх своїй дочці: нехай вона посаде на їх квочку, та щоб та квочка за одну ніч вилупила курчата, вигодувала, і щоб дочка зарізала трьох, зжарила на снідання, а ти, поки я встану, щоб приніс, бо я буду дожидать. А як же вона не зробе, то пошлю, щоб одрубали їй голову. Іде сердешний батько додому та й плаче. А дочка й пита його: – Чого ви, тату, плачете?

– Та як же мені не плакать: ось пан дав тобі десяток варених яєць та казав, щоб ти посадила на їх квочку, і щоб вона вилупила і вигодувала за одну ніч курчат, і щоб ти пожарила їх йому на снідання. Дочка заходилась, наварила горщечок каші, оддала батькові та й каже: – Понесіть оцю кашу панові та скажіть йому, нехай він виоре, посіє її, і щоб 240

вона виросла просом, поспіла на ниві, і щоб він просо скосив, змолотив, перевіяв і натовк пшона – годувать ті курчата, которім треба вилупиться із цих яєць. Приносе чоловік до пана ту кашу, оддав її панові й розказав все те, що казала дочка. Пан дивився, дивився на ту кашу, та взяв і оддав її собакам. Потім десь найшов стеблинку льону, дає чоловікові й каже: – Неси оцю стеблинку льону, та нехай твоя дочка вимоче, висуше, поб’є, витріпа, попряде й витче сто локот полотна; як же не зробе, то велю одрубать голову. Іде він уп’ять і плаче. Зустріча його дочка й каже: – Чого ви, тату, плачете?

– Та бач же чого: ось пан дав тобі стеблинку льону, та щоб ти його змочила, висушила, побила, напряла і виткала сто локот полотна. Вона взяла ножик, пішла і вирізала саму тоншу гілочку із дерева, дала батькові та й каже: – Несіть до пана, нехай пан із оцього дерева зробе мені гребінь, гребінку і днище, щоб було на чому прясти цей льон. Приносе чоловік панові ту гілочку, розказав, шо йому дочка загадала із неї зробить. Пан дививсь, дививсь, узяв та й покинув ту гілочку; на думці собі: «Цю чорт її одури; мабуть, вона не з таких, щоб дурить». Потім думав, думав та й каже чоловікові: – Піди та скажи своїй дочці: нехай вона прийде до мене у гості, та так, щоб не йшла, і не їхала, ні шляхом, ні поза шляхом, ні гола, ні одіта, і щоб прийшла до мене ні з гостинцем, ні без гостинця; як же вона оцього не зробе, пошлю відрубать голову. Іде батько уп’ять плачучи додому. Прийшов та й каже дочці: – Ну, що, дочко, будем робить? Пан загадав так і так. – І розказав їй все. Дочка пішла достала десь цапа, зайця і горобця. Прийшла додому, найшла в’ятір, роздяглась, улізла у в’ятір, горобця взяла в одну руку, зайця під руку, ногу одну положила на цапа, котрий іде по шляху, а другою сама іде поза шляхом. Приходе вона до пана в двір. Пан побачив, що вона іде до його в двір, та й каже своїм роботникам: – Прицькуйте її собаками. Роботники прицькували собаками, а вона й пустила їм зайця. Собаки погнались за ним, а її покинули. Вона тоді прийшла прямо до крильця та й пішла прямо до пана в горницю. Вікна у горниці були одчинені. Вона стала давати панові свій гостинець, та тільки що простяг пан руку, вона пустила, – а горобець і вилетів надвір. Пан баче, що вона така хитра, та взяв і оженивсь на їй. Жили вони годів зо три дружно, а потім пан росердився на неї та й проганя: – Бери, – каже, – собі усе те, що тобі наймиліше, та тіко іди від мене. Вона дивилась, дивилась, – нема для неї милішого як він; узяла його за руку та й тягне. Він тоді баче, що нічого не поможе, помирився з нею, та й живуть вони десь і досі та хліб жують.

241

ЯК МУЖИКИ ПАНА ОБДУРИЛИ

Ж

ив собі чоловік; запріг він якось воли і поїхав волочити ріллю. Доїхав він до поля, випріг воли із воза, запріг воли в борону і став волочити. Волочив, волочив, випріг воли з борони, пустив їх і став волочити сам; узяв руками та й волочить. Їде пан, побачив це та й каже: – Локай, піди розпитай його: чого це він сам робе, а воли пасуться? Він розпитав, а мужик йому і каже: – Та скоро буду умирати, то за тим і волочу, щоб на той світ сили багато не занести. Локай пішов і сказав панові. Пан туди сам пішов і каже: – Чого ти сам робиш? А той каже: – У суботу буду умирати. А пан питається: – Ти скажи, коли я умру? Той і каже: – Ви на Великдень, після обіда. Пан попрощався з ним, сів на коляску і поїхав. Дождався він і Великодня, пообідали, пан і кае: – Запрягай коні, будем від смерті тікати. Запрягли коні, поїхали. Доїхали до лісу, а там – стук та грюк, стук та грюк! Пан і каже: – Локай, піди подивись. Локай пішов, – а там люди (це їх той чоловік підмовив) труну роблять. Локай їх спитав, а вони кажуть: – Приїде сюди пан помирать, для його і робим. Локай пішов і каже панові: – Казали, що приїде сюди пан помирать, то для його і труну робим. Пан пішов туди сам і питається: – Кому ви труну робите? Ті кажуть: – На кого саме добра буде. Зробили труну, ліг у неї один, накрили труну кришкою, набили два обручі, – він каже: – Світиться! Устав той, – ліг другий. Набили два обручі, – каже: – Світиться! Устав і той. Ліг пан. Набили два обручі, – він каже: – Світиться! Вони набили і третій, пан каже: – Світиться!

– Ну оце ж тобі тут, сукин ти сину, і амінь.

242

ХИТРИЙ ДУРЕНЬ

Ж

или собі три брати: два розумні, а третій дурний. Вийшли вони на вулицю гуляти, а чоловік веде козу. Дурний і каже: – Я як схочу, то у цього чоловіка зараз козу вкраду.

– Дурний ти, – кажуть розумні, – як ти її украдеш, що вона в руках у його?

– Ні, вкраду. І побіг дурний поперед чоловіка, забіг вперед далеченько, та скинув з себе один чобіт, запоганив його та й покинув. А далі уп’ять побіг. Одбіг далеченько до ліска, що над річкою стояв, та взяв знов з себе другий чобіт та й той покинув, а сам ізліз на дуба та й сидить. Чоловік довів козу до запоганитого чобота та й каже: – Нащо він мені здався, запоганитий, – і повів козу дальше. Повів до чистого чобота і каже: – Було б мені взяти запоганитий чобіт, то обмив би, і було б пара. Сказав це, повів козу у ліс та й прив’язав до дуба, сам побіг за чоботом. Дурень ізліз із дуба, узяв козу та й повів додому.

– А що, брати, казали не вкраду кози, а я й украв! Дивляться брати, що дурень босий, та й кажуть: – Е, це ти за чоботи виміняв.

– Нате мерщі ріжте, – каже дурень, – а мені дайте тіко голову, то я вам не то що чоботи, ще й одежу з чоловіка принесу. Зарізали брати козу, а йому віддали голову. Дурень застругав палицю та надів на неї козину голову, побіг до річки та застромив у річку палицю так, що голова зосталась наверсі, мов коза по вуха вбрела в воду, а сам поліз на дуба та й сів. Чоловік ходе, шука кози та й кличе: – Кузю, кузю, кузю! А дурень з дуба як закричить: – Ме­ке-ке-е­е­е! Оглянувсь чоловік кругом, коли зирк на річку, – а в річці і забачив козинячу голову та й каже: – Моя козонько, то ж то водиці схотіла, полізла пить та й загрузла, сердешна, по самі вуха. Кликав він її, кликав, стоячи на березі, – не йде. Він тоді чоботи, штани й сорочку з себе, – та в воду за козою. Дурень – з дуба, та за одежу, та й дав тягу додому. Чоловік так і зоставсь голий та з козинячою головою. Приніс дурень одежу братам та й каже: – А що, казали, проміняв козу за чоботи, – от вам дві пари чобіт, ще й одежа. Недовго брати жили вмісті, поженились всі три і порозрізнялись: кожний став хазяйнувати особо. От дурень виміняв на одежу горщок, узяв та й пішов у ліс. Викресав вогню, розклав огнище і наварив каші. Потім того обставив землею горщок, та сидить і їсть кашу. Ідуть лісом три розбойники, угледіли дурня та самі собі й балакають: – Дивись, брате, без вогню горщок кашу варе. Дойшли до дурня та й кажуть: 243

– Доров!

– Дорове.

– Продай нам цей горщок.

– Купіть.

– Що тобі за його?

– Як дасте повен грошей, то ваш буде. Вони насипали йому повен грошей. Дурень висипав гроші в заполу, оддав їм горщик, а сам пішов. От старший розбойник і каже: – Ідіть ви, брати, на розбой, а я наварю каші та й вас покличу. Пішли брати, а він налив води, наклав пшона, обсипав горщок піском та й сидить. Довго сидів, а каша все не вариться. Він розсердивсь, ухватив той горщик та й вивернув, а сам побіг доганять братів. Догнав, а вони його й питають: – А що, варе кашу?

– І, брати мої: ще тіко як варе! – (Розбойники були такі, що, було, один другому ніколи правди не скаже). – Та така добра, що їв, – та їв, та й не наївся.

– Дай ми собі зваримо.

– Варіть, – каже старший брат, – а я піду на розбой. Менші брати наготовили кашу, обсипали піском горщик та й сидять. Довго сиділи, а він все не варе каші. Вони розсердились, вилили з його воду з пшоном і пішли шукать брата. Зійшлись в лісі. От старший брат, сміючись, і пита: – А що, наїлись каші?

– Ні: він зовсім не варе.

– Не варив і в мене. Постояли вони, порадились і кажуть: – Ходім сучого сина уб’єм, що обдурив нас, та катбатьказна-яке горща наділив. Пішли. Ідуть лісом і тіко що стали із лісу виходить на гору, коли глядь, – а дурень зробив возик та й спускається з гори. Прийшли вони до його та й кажуть: – Ти ба! – без волів, без коней, возик їде; давайте купимо! Що тобі за возик?

– питають дурня.

– Дайте мішок грошей. Дали вони грошей мішок і взяли возик. От старший брат і каже: – Ідіть ви, брати, вперед, а я сяду на возик, та вас буду доганять. Одійшли менші брати версти дві, а старший тоді сів на возик та совавсь, совавсь, – а він і не їде. Схватився він з возика, взяв його за війце та й побіг братів доганять. Догнав братів, а вони й питають: – А що біжить?

– Біжить, – каже.

– Ну, дай, і ми прокатаємося. Оддав він возик і пішов сам вперед. Сіли вони на возик, совались, совались, – а возик з місця і не зворухнеться. Взяли вони возик за війце, догнали брата й питають: – А що, у тебе не біг возик?

– Не біг, – каже, – то я обманив вас, щоб усім нам не стидно було, що ми, дур244

ні, на чортзна-що гроші потратили. Розсердились вони на дурня та й кажуть: – Ходім його уб’ємо. Пішли. Дурень заколов свиню, надув з неї пузиря, напустив повен крові, прив’язав жінці до бока, сплів батіжок та й приказує жінці: – Гляди, прийдуть до мене розбойники, то я як ударю тебе в пузир, ножем мов в бік, то ти упади, наче заколота; а як ударю батіжком, то ти й устань. Прийшли розбойники до дурня в хату та й сіли на лавці. Дурень як ухвате ніж та як ударе жінку в бік, – вона так і впала нежива і кров’ю підплива. Він тоді уп’ять як ухвате батіжок, та як ударе, та й каже: – Шушка-Марушка, встань, ти живушка! Вона як обпечена схопилась і дала їм обідать. Пообідали розбойники і бачать, що після бійки жінка дурнева стала проворніша, та й кажуть: – Продай нам оцей батіжок.

– Е, – каже дурень, – це дорогий батіжок, бо де вбитий чоловік лежить, то тіко удар ним, то він і оживе.

– Продай­бо, – кажуть розбойники, – що хочеш, те й дамо.

– Дайте, – каже дурень, – два мішки грошей. Дали вони два мішки грошей, взяли батіжок та й пішли у ліс. Самий старший брат-розбойник і каже: – Ідіть ви, брати, по домах, а я візьму батіжок та свою виб’ю жінку, щоб моторна була. Розійшлись брати по домах. Старший прийшов та й кричить жінці: – Давай, сяка-така, обідать! А далі як ухвате ніж, як ударе її під бік, – вона впала й затрепеталась. Він як ухвате тоді батіжок, ударив ним, та як закричить: – Шушка-Марушка, встань, ти живушка! Не встає жінка, бо вже й душі нема. Він тоді підкинув її під припічок та й пішов до середульшого брата.

– А що, – пита середульший, – чи моторна стала жінка після бійки?

– Моторна, брате, – каже старший, – а й не признається, що її вже й на світі нема.

– Ну, дай і мені батіжка, я й свою провчу. Оддав старший брат батіжок, а сам пішов до найменшого. Середульший і каже своїй жінці: – Давай, сяка-така, обідать! А потім як ухвате ніж, як стусоне її під бік, – вона впала, затрепеталась і кров’ю підпливла. Ухватив він батіжок та давай стібать та приговорювать: – Шушка-Марушка, встань, ти живушка. Не встає жінка, бо вже в неї й душі нема. Він підкинув її під припічок, а сам пішов до найменшого брата односить батіжок. Прийшов, а менший і пита: – А що, моторна жінка стала після бійки?

– Моторна, – каже. Оставив батіжок, а сам пішов додому, повісив голову. Менший брат зостався з жінкою в хаті та й каже їй: 245

– Давай, сяка-така, обідать! – та як ухвате ніж, як стусоне її під бік, – вона впала, затрепеталась і кров’ю підпливла. Ухватив він батіжок та й зачав стьобать та приговорювать: – Шушка-Марушка, встань, ти живушка! Не встає жінка, бо вже й душі нема. Він підкинув її під припічок. Зійшлись брати вкупу та й хваляться: той каже «моя жінка нежива», другий каже «нежива» і третій каже «нежива».

– Ну, – кажуть брати, – тепер ходімо та уб’ємо його, вражого сина. Прийшли до дурня, вловили його, зав’язали в мішок, та й положили біля річки, на березі, та й кажуть: – Ну, нехай полежить до завтрього, а завтра будем іти мимо його на ярмарок та й укинем його у річку, а тепер нехай трохи попомучиться в мішку. Сказавши це, пішли додому. Лежав довго дурень, коли чує – їде жид конякою і джиркотить. Він і став кричать: – Ей, люди добрі, хто їде, розв’яжіть мене. Жид схопився і розв’язав його. Дурень вхопив жида за поперек, вкинув в мішок, зав’язав, положив на тім місці, де лежав сам, сів на повозку та й поїхав на ярмарок. На другий день розбойники стали йти на ярмарок, зайшли до мішка, взяли його та й кинули з жидом у річку, на саму глибину. Пішов жид на дно, аж забулькотів. Ходять розбойники по ярмарку, коли зирк, – аж тут і дурень. Вони до його: – Доров!

– Дорове.

– Де ти взявся?

– Із річки виліз; спасибі вам, що в річку вкинули: там самі крамарі ходять, та краму стіко, що хоч даром бери.

– Поведи й нас, – просять розбойники.

– Ходімте. Повів їх дурень до річки і повкидав поодинці. Живе собі дурень із жінкою та хліб жує. ДУРЕНЬ НА НЕБІ

Б

уло собі три брати, та пішли вони всі щастя шукати. Пішли: той у одну сторону, той у другу, а самий менший, що був трошки дурний, пішов прямо. Іде та й іде. Коли це дивиться, – уже й край світу, і небо стоїть на землі. Він узяв зліз на небо та й пішов аж на саму середину неба. А там лежала велика купа полови. Він заходився з тії полови плести вірьовку. Плете та й плете; коли це чує, мов вірьовка достала уже до землі. А вона зовсім іще не достала і до половини: вона десь зачепилась за хмарку та й держиться. Він пішов шукати палиці, щоб перекласти на дірці і до неї прив’язать ту вірьовку. Ходив він скрізь по небу та шукав палиці. Коли біга дітвора, котра померла на цім світі, і 246

гра в свинки. Пішов він до їх, узяв і собі ковіньку та й давай з ними грати. Та як заджуле свинку, – а вона і вдарила одного хлопця по лобі. Як наробив же він репету, брат ти мій! Він тоді ковіньку на плечі та й давай тікать. Прибіг, прив’язав вірьовку та давай скоріш спускаться вниз, щоб старі мертвяки його не піймали. Сунеться та й сунеться вниз по вірьовці, та незчувсь, коли добрався до кінця вірьовки. Як увірветься ж він із тії вірьовки, та летів до самого вечора, поки упав на землю, та по пояс і загруз. Тоді виліз та й пішов шукать своїх братів. Найшов їх дома: вони саме збирались їхать на степ орати. Він поїхав з ними й собі. Орали вони на степу до обід; а потім стали заходиться варить обідать, – коли й сірничків нема. Недалеко од їх орав один чоловік. Пішов дурень до того чоловіка та й каже: – Здоров, земляк!

– Здоров.

– Дай мені вогню!

– Давай ногу загну!

– Е, так буде боліть!

– Так буде огонь горіть.

– Не хочу: дай лучче так!

– Ну, скажи казки!

– Не вмію.

– Ну, скажи небилиці!

– Не смію.

– Ну, приказки!

– А не скажеш, дядьку, брешеш?

– Ні!

– Ну так слухай: як був я молодим, та ходив на небо, а там мертвячки малі у свинки грали, я й собі пристав до їх, та як зачепив в одного мертвячка свинкою....

– Та брешеш?!

– Ну, кажи тепер сам собі. Набрав вогню, наварили вони собі обідать, пообідали та й ну за роботу. КАЗКА ПРО ДУРНЯ

Б

ули собі чотири сини, а один дурень, а батька у них не було. Оце вони і поїхали на степ, усе позабирали, а ковганки не узяли, забули. Приїхали, побачили, що нема, та й посилають дурня за ковганкою. А він і каже: – Як я піду, я забуду! Вони кажуть: – Ти іди та усе кажи: «Ковганка, ковганка, ковганка», – та й не забудеш. Він пішов та й усе каже: «Ковганка, ковганка». Коли назустріч іде молода. Він і каже: – Ковганка, ковганка, молода поганка! А молода й каже: 248

– Хіба я поганка? – Та й почала його бить. А дурень вирвався якось, прибіг до братів і каже: – Як мені іти, що мене б’ють? – І розказав їм, як було діло. Вони і кажуть: – А ти, дурень, сказав би їй «здоров», та й уклонився, – вона б тебе і не била. Він пішов, – коли хата горить. Він і каже: – Здоров! А чоловік зачав його бить, що хати не тушить. Пішов дурень назад та й каже: – Як мені іти, що мене б’ють?

– За що?

– Так-то і оттак-то!

– А ти, дурачино, узяв би цебро і залив огонь. Знов пішов він, – коли це чоловік свиню смале. Він узяв цебро і залив огонь, а той чоловік і почав його бити: – Хіба я тобі загадував? Він вирвався, вернувся і каже: – Як мені іти, що мене б’ють?

– А ти б, дурню, казав: «Здоров, Боже поможи!» Пішов він, дивиться – чоловік сидить і с..., він і каже: – Боже поможи! Той чоловік почав його бити, каже: «Поїж!» Знов вернувся він, розказав братам, що з ним трапилось, а ті і кажуть: – А ти, дурню, плюнув би! Пішов дурень, – коли чоловік вола тяга. Дурень плюнув, – а той і зачав його бить. Він вернувся і каже: – Як мені іти, що мене б’ють?

– А ти, дурню, узяв би налигач та батіг та й витяг. Він іде, – коли жінки воші б’ють на вулиці. Він за батіг та туди, і зачав їх бити. Вони вирвались і начали його бити. Він пішов і каже: – Як мені іти, що мене скрізь б’ють?

– А ти б, дурню, і собі б їм голову підставив, вони б і тобі побили. Знов він пішов, – коли собака с.... Він підставив голову, а собака йому поср... голову. Т Р И Б РАТ И К І Н Д РАТ И

Б

уло собі три брати, усі три Кіндрати: два між ними було розумних, а третій дурний. От дурний і каже: – Давайте хліви плести, та побачимо, у чий хлів більше скотини уві-

йде. Поплели хліви. От іде череда, – та вся в дурнів хлів, а до розумних тілько один поганий віл і увійшов. Розумні і кажуть: – Чим ти будеш годувати свою череду? Дурний, не довго думаючи, взяв та й проміняв їм цілу череду на одного поганого вола; тоді взяв налигав його і повів продавати. Веде, а собака: «Гав, гав!»

249

А далі і каже: – Здоров, свату! Продажній віл?

– Продажній, – каже дурень.

– Продай мені набор, а гроші через неділю прийдеш і возьмеш. Продав дурень вола. Пройшла неділя; дурень закурив люльку і пішов за грішми. Іде, а собака: «Гав, гав!»

– Давай гроші! – каже дурень. А собака від його навтіки, та під гнилий пень, – тіки її дурень і бачив. Заглянув дурень під пень, – коли там гроші. Він набрав цілий віз грошей, привіз додому. От брати і кажуть: – Де ти стілько грошей набрав?

– За вола, – каже, – взяв. Брати і посилають його: – Біжи до попа, попроси мірки, та не кажи, що гроші міряти, а кажи, – що будем мірять пшеницю. Пішов дурень.

– Здоров, попе!

– Здоров, дурню! – каже піп.

– Дай нам мірки!

– Нащо вам мірка?

– Гроші мірять.

– А мені дасте?

– Дамо. Приносе мірку додому, а брати й питають: – Як ти казав?

– Я казав: дай, попе, мірки, будем гроші мірять.

– А щоб же тебе, та бодай тебе, дурню: і нащо було так казать. Ну біжи та стань на воротях, як буде піп іти до нас, то свиснеш, а ми тоді будемо пшеницю мірять. Став дурень на воротях, а піп тіко що став у ворота входить, а дурень як свиснув попа кийком, – він так і витягсь. Входить дурень у хату, а брати його й питають: – Де піп?

– А там, біля воріт: я його свиснув, а він і витягся. Дивляться брати, – коли і справді так.

– Біжи ж, – кажуть, – сховай його. Пішов дурень і заховав попа на горище. Розумні брати переховали попа, зарізали барана та й поклали його на горище, якраз на тім місці, де лежав піп. Попадя й пита: – А де, дурню, піп?

– На горищі, – каже дурень. Лізе попадя на горище, а дурень її і пита: – Попаде! Чи твій піп з рогами?

– Ні, дурню, такий, як і ти.

– Попаде! Чи твій піп з чотирма ногами?

250

– Ні, дурню, такий, як і ти. Злізла попадя на горище, глянула, та й каже: – Е, це, дурню, баран. ІВАН-ДУРЕНЬ І ПЕТР ОВА ДУДКА

Б

уло в чоловіка три сини: два розумних, а третій, Іван, дурний. Батько їх поділив хазяйством та й умер. Пішли всі брати щастя шукати, і тіко розумні своє хазяйство покидали дома, а у Івана з хазяйства була одна ступа, так він і ту з собою взяв. Ідуть вони та й ідуть, і вже стало смеркать. Дійшли до лісу та й кажуть: – Давайте позлазим на дуба та переночуєм, а то щоб розбойники не напали. А один і каже: – А оцього дурного біса де дінемо з ступою? Іван і каже: – Думайте за себе, а я сам злізу на дуба та й заночую. Полізли розумні аж на самий вершок дуба та й сидять, а Іван і собі лізе, а за собою й ступу тягне на дуба. Хотів було долізти до братів, так гілки дуже тонкі, ламаються. Так він зостався унизу, на товстих гілках; сидить і ступу держе. От ідуть розбойники із своїх промислів та й стали ночувати під тим дубом. Назбирали дров собі та й зачали варить у великому казані куліш на вечерю. Наварили, посідали кругом казана, побрали ложки, та тіко що стали їсти, та все студять, бо дуже гарячий був, – а Іван як пусте ступу, та прямо в казан; а кип’ячий куліш чисто позаляпував їм очі. Вони зляку як посхвачувались, та й ну тікать в ліс, забули й товар, котрий награбили у крамарів. Іван тоді зліз із дуба та й каже братам: – Лізьте додолу! Брати позлазили, забрали увесь товар і коні та й поїхали додому. А Іван узяв собі тільки мішок ладану, пішов на могилу, поволік і ступу та й давай товкти ладан. Коли це явивсь до його святий Петро та й каже: – Що ти, добрий чоловіче, робиш?

– Ладан товчу, та буду хліб пекти.

– Ні, чоловіче, я тобі ось що совітую: оддай мені оцей ладан увесь та візьми з мене що хоч за його.

– Дай мені, святий Петре, дудочку, – каже дурний, – та таку, що як заграю, щоб усе й танцювало.

– А ти ж умієш грать?

– Та хоть і не вмію, то навчусь. Святий Петро вийняв із пазухи дудочку та й дав йому, а сам узяв ладан та хто його зна, де й дівся. Іван став та дививсь на небо, та й каже: – Бач, я думав, від чого ці хмари на небі, – аж це, мабуть, святий Петро ладаном накурив. Узяв Іван ту дудочку і ну грать. Як заграє він, так і пішло все танцювать: і вовки, й зайці, лисиці, ведмеді... Потім птиці попадали на землю та давай танцю251

вать. А Іван все гра та сміється. Уже ті ведмеді сердешні танцювали, танцювали та й поморились; уже й за дерево хватались та держались, щоб не танцювать, – так ні, не вдержаться. Уморився Іван та й ліг оддихать. Трохи оддихнувши, встав і пішов у город. Люди саме несли на базар продавать: хто паляниці, хто крашанки в коробці, а хто квас у відрах. Іван як заграв у дудочку, так і пішли усі танцювать. Один чоловік ніс коробку яєць побіля Івана та й побив їх чисто, танцюючи, і сам, як чортяка, убрався в яєшню. Ті, що спали, посхвачувались та давай і собі танцювать: хто голий по хаті, хто без штанів, хто без сорочки, а хто без спідниці. Пішов увесь город перевертом: і собаки, і свині, і кури, і все чисто, що було живе в городі. Уморився Іван, граючи, і пішов у слободу найматься у роботники. Прийшов у слободу та й іде повз попа; а піп побачив його та й каже: – Наймись до мене, добрий чоловіче, в роботники!

– Добре, – каже Іван.

– А що ти візьмеш в год?

– Та я недорого візьму: п’ять карбованців.

– Чи так, то й так, – каже піп. Найняв він роботника та на другий день і послав волів пасти. Погнав Іван волів на сінокіс, а сам зліз на стіг та й сидить, а воли пасуться. Сидів, сидів Іван та й здумав: «Дай заграю я на дудку, а то давно уже грав». Як заграв, – а воли зараз і пішли танцювать; а далі й лисиці, й зайці, й вовки ті, що були в тернику. Танцюють та й танцюють, уже воли чисто поперепадались. Пригоне Іван волів увечері додому, а вони голодні, ревуть та з загати смичуть гнилу солому та їдять. Сам Іван пішов повечеряв та й ліг спать. На другий день погнав уп’ять волів пасти. Пас, пас, а потім уп’ять заграв, – і все пішло танцювать. Дограв до вечора і погнав волів додому – голодних і замучених танцями. Дивиться піп на волів та й каже: – Де він їх в чорта пасе, що вони так перепались та голодні прийшли? Сказавши це, подумав собі: «Ні, треба завтра самому піти та подивиться, де і як він їх пасе». На третій день погнав роботник волів пасти, а піп і собі за ним слідком. Пішов та й сів у тернику, біля котрого роботник пас волів. Сидить та й вигляда, що він буде робить. Ізліз Іван на стіг та й давай грать. Як пішло все танцювать – воли і всяка тварюка, а далі і піп в тернику. Терник був густий, і піп як почав по йому плигать, як почав – та й порвав на собі і штани, і рясу, і сорочку, а косу та бороду чисто вискуб терном, а виразок стіко наробив на тілі, що так з його мазка й тече. Баче піп, що лихо, та давай кричать, щоб роботник перестав грать. Роботник грає собі й не чує; а далі зирк в терен, – коли піп плига як оглашенний; він тоді й годі грать. Піп вискочив, та й дав тягу додому. Добіг до села та як шморгнув улицями! Люди його не пізнали, дивляться, що в його тілько шматочки висять з одежі, а то все тіло видно, та давай на його тюкать! Він тоді звернув з улиці, переліз через лісу, та як гайнув по городах бур’янами, а собаки за ним. Дехто думав, що розбойник, та давай його цькувать собаками.

253

Прибіг піп додому ввесь у бадринцях, та в реп’яшках, а попадя угледіла його, не пізнала та й злякалась, а далі роботникам і каже: – Біжіть, виженіть з двору скаженого чоловіка. Ті побігли з дрючками, а він до їх і забалакав. Тоді роботники узнали попа, привели його в хату, і давай він попаді розказувать про Івана. Попадя слуха та дивується. Увечері пригнав Іван волів, загнав у загін, дав сіна, а сам пішов вечеряти. Увійшов у хату, а піп йому й каже: – Ану лишень, Іване, заграй попаді коротенької пісні! – А сам узяв та й прив’язав себе до стовпа, котрим був підпертий сволок у хаті. Іван сів долі, біля порога, і почав грать. Попадя сіла на лаві, щоб послухать, як він гра, – та як схватиться з лави і давай танцювать; а далі як закрутиться якоїсь панської, та й місця їй мало. Де в чорта взялась кішка, вискочила з-під припічка та давай і собі плигать. А піп державсь, державсь за стовп руками, так ні: уже і сили нема, та тільки що пустився руками, а воно його так і сіпа біля стовпа. Сіпало, а далі канат ослаб – і давай тоді піп стрибать кругом стовпа на канаті. Стрибав, стрибав, та вже аж боки понамулював канатом, та тоді давай кричать Іванові: – Годі! Перестань! Хай тобі біс! Іван перестав грать, сховав у пазуху свою дудку та тоді й пішов спать. Піп і каже попаді: – Давай Івана проженем завтра, а то він чисто помуче нас і наших волів. Іван брав одежу в сінях та й чув, що піп казав попаді. Уранці встав Іван і пішов прямо до попа та й і каже йому: – Коли ти, попе, задумав мене прогонить, так дай сто карбованців, то я собі й піду. Як не даси, то буду грать, поки ви обоє з попадею позамучуєтесь, танцюючи, а сам поселюсь на вашім місці та й буду жить. Піп шкріб уже собі потилицю, – так ні, треба давать гроші. Узяв вийняв з гаманця сто карбованців та й дав Іванові. Іван заграв на прощання однії, поки піп з попадею потомились, аж язики висолопили з рота, та й пішов по білому світу блукать. ПОПІВСЬКИЙ НАЙМИТ

У

одній слободі жив піп. Один раз він пішов на базар наймать роботника. Довго ходив по базару. Коли це встрічає одного чоловіка та й питає: – Чи ти наймешся до мене в работники, на год?

– Наймусь.

– А скільки ти візьмеш?

– Та я візьму недорого: двадцять карбованців; та тільки з таким договором, щоб один на другого не сердився і не лаявсь, а як який із нас розсердиться, то тому одрубать голову.

– Чи так, то й так, – сказав піп. Дає піп роботнику карбованця завдатку й каже: 254

– А я тут ще походжу та дещо куплю, а ти йди до мене прямо додому. Живуть вони тиждень, другий. Дивиться піп, – не сполня його роботник свого діла так як слід. Що йому робить? Просьби не слуха, а лаять не можна! А далі піп придумав один примір та й каже попаді: – Давай пошлем свого роботника в ліс за дровами; там його звірюки з’їдять. Дамо йому поганих волів, щоб не шкода було, як і їх із’їдять звірюки. Прийшов піп до роботника та й каже йому: – Запрягай отих сіреньких волів та їдь у ліс по дрова. А роботник не був роззявою, він чув усю балачку попа з попадею та узяв достав собі пуд прядива, бочку смоли, зробив собі батіг, причепив його до биндюга, положив на віз, запріг волів та й поїхав у ліс по дрова. Заїхав аж насередину лісу та й давай рубать дрова. Коли це приходе два ведмеді і заходились ловить волів та їсти. Роботник і каже їм: – Їжте, їжте, будете ви самі тоді везти мій віз. Нарубав дров, наклав на віз їх такого багацько, що ті воли, яких ведмеді поїли, і з місця б не зворухнули. Тоді взяв, половив тих ведмедів, запряг їх у віз, а сам зліз на віз та й поганяє їх батогом. Приїхав додому, а піп як побачив, що роботник їде ведмедями, та аж сказився. Роботник взяв випріг своїх «воликів», пустив їх у загін, а сам пішов у хату обідать. Як пішли ж ті «волики» душить та їсти усю скотину, так за неділю остались у загоні тільки одні маслачки. Посилає піп уп’ять свого роботника до поміщика за грошима, на думці собі, що там його розірвуть злі собаки. Аж ні, цього роботника сплоха не одуриш, бо він, мабуть, заколдований. Він запріг своїх волів, взяв батіг і поїхав править грошей, цілу мірку. Приїжджає до пана в двір, – а собаки його й напали. Він їх усіх узяв та й повбивав своїм батогом. Уходе до пана в хату та й каже йому: – Давай, пане, попові гроші!

– Які? – каже пан.

– Та я ж не знаю: мене послано, так давай, а то тут тобі і смерть.

– Скільки ж тобі грошей?

– Та цілу мірку! Злякавсь пан, одміряв мірку грошей і оддав. Роботник узяв гроші та й поїхав додому. Приїжджає, – а піп стоїть біля воріт сам не свій, ворота одчиняє і головою киває, на думці собі: «Оце чиста халепа мені з таким роботником». Через тиждень піп уп’ять посилає роботника у млин, до чортів за борошном. Він поїхав. Приїхав до млина, встав із воза і йде в млин. Чорти тут його і оборонили: – Чого це ти, – кажуть, – сюди притаскався? Ми тебе тут роздеремо й маслачка не останеться! Він, не довго думавши, взяв свій батіг, та як зачав чортів перебирать, як зачав... Чорти уже бачать, що лихо, та давай пірять мішки йому на віз; натаскали такого, що ведмеді тіки-тіки що тягнуть. Він ізліз на віз та й їде додому. Коли це трісь! Поламалась ося. Він устав із воза, побіг у млин до чортів, піймав одного за роги та й цупить його до воза. Привів і каже: – Лізь, окаянний, під осю, та держи її, щоб вона не тяглась по землі! Той чортяка утроє зігнувся, держить, та аж крекче от такого лиха, якого йому 255

і зроду не случилось бачить.

– Держи, держи, окаянний, – кричить йому з воза попів роботник, а сам потяга своїх волів батогом. Приїхав до двору, а піп ходе у дворі. Роботник і гукає: – Попе, попе! Одчиняй ворота! Розсердився піп, що й з чортами роботник справився, та й каже: – Хай тобі біс!

– Та біс не гуля, він держить вісь, – каже роботник. Нічого робить попові, треба одчинять ворота. Уїхав роботник у двір, поскидав мішки в коморку, та тоді взяв свій батіг, та як опоре того чорта! Чорт, сердешний, трохи не ....... і дременув додому, тільки пил схвативсь. Живуть вони місяць, живуть півтора, – коли це піп з попадею задумали втекти од роботника. Взяв піп два мішки, наклав в один сухарів, а в другий ризи, книжки, та ще дещо і налагодив в дорогу. Протів того дня, що їм саме тікать, піп розговорився з попадею про тікання, а роботник тоді саме лежав на лаві та й чув їх балачку. Почув він, що вони вже сплять, та взяв укрив свою постіль рядном так, мов він там сам спить, а сам пішов та висипав сухарі із мішка, вліз у мішок і зав’язався. Устає піп, подивився, що роботник не ворушиться, та й буде попадю: – Уставай, та будем скоріше тікати! Попадя встала. Вийшли потихеньку надвір, піп ухватив той мішок, що був з сухарями, а попадя той, що з книгами тощо, та й подались і не оглядаються. Біжать та й біжать, і вже далеко забігли. Коли це слухають, мов щось гукає. Вони тоді ще швидче подались. Уже попадя так уморилась, що аж ногами плута, а ще таки тіка. Біжать та й біжать, – коли це річка, хоть не дуже глибока, так широка. Стали вони переходить через ту річку, а роботник сидить у мішку та й каже: – Гляди, попе, мене не замочи! А піп з переляку не розібрав, де воно балака, та як побіжить, що скажений, та незчувсь, коли й на березі опинивсь. А роботник і кричить йому: – Та не дуже біжи, а то й мене впустиш! Піп тоді очуманів та й стоїть, а попадя тіко дивиться на його. Думав, думав піп та й каже: – Хіба і ти тут? А роботник прорізав мішок ножиком, вискочив та й каже: – А ви думали так од мене і втекти! Ні, мене не проведете! Наступа ніч.

– Де ж тепер будем спать? – каже піп.

– А отут, на березі, – каже роботник.

– Про мене, хоть і тут, – каже піп, – тільки ти лягай од берега, попадя всередині, а я аж скраю, од гори. Послались ото лягать спать. Піп узяв одійшов з попадею за горбик та й каже їй: – Як засне роботник, то я збудю тебе, та вкинем його в річку, в глибоке місце, то він утоне. А роботник усе й вислухав.

256

Полягали спать. Попадя умоталась у ризи, а піп укрився рясою, та й поснули. А роботник лежить та й слуха, чи вони уже хропуть. Дослухавсь, що вже стали хропти, аж харкотять, він гарненько встав, стяг з попаді ризи, одкотив її на своє місце і укрив мішком, а сам умотався в ризи, ліг та й буде попа: – Попе, попе, вставай! Уже роботник спить. Піп схватився, та як ухватять з роботником ту попадю, та в річку – шульбох!

– так і забулькотіла. Роботник тоді й каже: – Отак, пропала попадя!

– Хіба це ти тут? – каже піп; а сам стоїть ні живий, ні мертвий, злякався.

– А ти ж думав де? Остався тоді піп без попаді з роботником удвох жить, та й досі десь живуть та хліб жують, і ніяк один од другого не одчепляться: що піп утече, то той парняга і пійма. М У Ж И К , Б А Б А , П І П , Д И Я К О Н І Ц И ГА Н

Ж

ив чоловік з жінкою, та жили вони погано, бо вона неслухняна була і все тягалась. От обридло йому з нею возиться, та й задумав він чумакувать. Поїхав і чумакував небагато: сім год. На восьмий здумав додому, – думав собі, чи не покаялась жінка. По дорозі заїхав на ярмарок і попродав воли з возами та й пішов пішки додому. Прийшов та й сів під винбарем. Коли вийшла дівчина з хати, побачила батька свого, вбігла в хату та й сказала матері, що прийшов батько. Мати і каже: – Піди, вклич його у хату. Ввійшов чоловік, а жінка притворилась хворою, стогне та й пита його: – Де ти в біса шлявся? А далі пита: – Де ж твої воли?

– Подохли, – каже чоловік. Тоді застогнала жінка та й каже чоловікові: – Винеси мене хоть надвір, а то я нездужаю вийти, – (вивіряє ума). Чоловік і виніс, а сам пішов в хату. Тоді жінка каже дочці: – Найди, дочко, окріп, та змий батькові голову, та дай йому чисту сорочку та жилетку. Як прибрала чоловіка та й каже: – Подай, дочко, вареники з печі! Дочка поставила на столі. Тоді жінка садове чоловіка за стіл, а сама вийняла з скрині пляшку горілки та й давай пить та закусювати. Тоді пита жінка: – Чи багато, чоловіче, за сім год заробив грошей? Чоловік заробив 5000, а сказав 500. Чоловік пита жінки: – А в тебе багато?

– В мене 300, – каже жінка. Тоді стала жінка хвалиться чоловікові, що до неї ходять піп, диякон і циган. Стали вони тоді совітуваться, як би одучить їх. А далі жінка й каже: 257

– Запрягай ти, чоловіче, бички в віз, та виїдь туди хоть за млини, та й простоїш допізна, поки люди обляжуть; тоді й приїдеш додому. Так як уїдеш у двір та й крикнеш: «Гей, щоб тобі виздихали, прокляті!» Я тоді скажу: «Ох мені лишенько!» – та возьму та й поховаю їх у скриню. Приходе ніч. Загуляла жінка з попом, дияконом і циганом. Коли ось як крикне надворі, під вікном: «Гей, щоб тобі виздихали!»

– Ох, лишенько ж мені, – крикнула жінка, – це ж чоловік приїхав! Тоді вони і полякались та й кажуть: – Де нам тепер діться? Жінка й каже: – Розбувайтесь та лізьте в скриню. Поховала вона їх в скриню, заперла, та й пішла надвір до чоловіка, та й каже: – Тепер, чоловіче, я заманила усіх трьох у скриню та й замкнула. Чоловік каже: – Підожди, жінко, я бич наготовлю. Жінка каже: – Гляди ж, спитаєш мене в хаті: «Дай, жінко, ключі». Ввійшов чоловік і каже: – Дай, жінко, ключі від скрині. А жінка стала мов плакать, та й одказує йому: – Нащо вони тобі?

– Дай, – каже чоловік, – я подивлюсь, що в тебе в скрині.

– Нема нічого, – каже жінка.

– Та я возьму хоть на восьмушку, – каже чоловік.

– Де в мене взялись ті гроші?

– Дай, – каже, – скриню подивлюсь. Тоді жінка і дала йому ключі. Він одімкнув скриню та й пита: – Що це в тебе в скрині?

– Хіба не бачиш що? – одвіча жінка. – Піп, диякон та циган. Тоді чоловік каже: – Пора тобі, батюшко, вечерню править! Та взяв батюшку за коси, а тих замкнув уп’ять. Тоді зачав батюшку волочить. Піп тоді проситься: – Денис, бери що хоч, та не бий!

– Ні, не ходи, сучий син, до моєї жінки! Одлупив добре попа та й випустив голого надвір: – Ступай, – каже, – до матушки! Тоді бере диякона за чуб, та одкатав, – та й того голого пустив, а далі добрався й до цигана. Як зачав його чистить бичем, а циган: – А батьку! А голубчику! Я більш не буду! Випустив він і того голого. Сів тоді з жінкою, повечеряли і полягали спать. На другий день встали, а жінка й каже чоловікові: – Ну, бери попів кожух та й іди повз попа. Іде Денис, а піп і питає: – Куди, Денис?

258

– Іду в кабак.

– Так грошей у тебе нема?

– Та ось, – (показує кожух), – попів кожух піду проп’ю. А піп і каже: – Не роби стида, на лучче тобі 500 рублів грошей. Довго не давав Денис кожуха, а далі зжалився над попом, оддав. 500 карбованців узяв і одніс гроші додому. Взяв диякона кожух і пішов повз диякона. Вибіг диякон і пита: – Куди, Денис?

– В кабак!

– Так у тебе грошей нема?

– Так твій кожух проп’ю!

– Оддай, пожалуста, кожух, візьми що хоч, не роби стида.

– Що даси? – пита Денис.

– Півтораста карбованців дам. Узяв Денис гроші, оддав кожух і пішов додому. Взяв циганів кожух і іде повз цигана. Вискочив і циган: – Куди, Денис?

– В кабак.

– Так у тебе грошей нема?

– Так кожух твій проп’ю.

– Не роби стида, – каже циган, – оддай мій кожух, а з мене що хоч візьми. Запросив Денис 400 карбованців. Довго циган торгувався – нічого не зробе: не уступа Денис. Вскочив в хату та й каже жінці: – Он гонять табун коней, дай 400 рублів, куплю увесь табун. Жінка вийняла із скрині і дала. Обманув циган жінку і оддав Денисові гроші, а кожух узяв. Пішов Денис додому та пощитав гроші, а жінка і пита: – Багато взяв?

– 1050 карбованців. Чоловік свої заробіточки приложив, 5000 руб., і стало 6050. Зажили тоді вони з жінкою, поїхали на ярмарок, купили багато коров, коней, бричок і стали тоді жить та багатіть, а жінка покаялась, і стали вони любиться. Я З И К АТА Ж І Н К А

Щ

е як були люди панські, то жили собі чоловік і жінка, і жили вони собі дуже бідно. Раз поїхав чоловік на ярмарок і найшов гроші. Накупив собі, чого було треба в хазяйство, а жінці свиточку біленьку, платочок гарненький і плахточку червоненьку, а діткам купив бубликів в’язку і всякого там гостинця і поїхав додому. Приїхав, став біля двору і дума: «Оце я усього накупив на найдені гроші, моя жінка така проклята, що скаже панові і гляди, буде біда!» Довго думав, як би обмануть її, а далі узяв трохи бубликів і поклав по дорозі, біля своєї хати, трохи начіпляв на воротях, а трохи узяв з со259

бою і увійшов у хату. Жінка засвітила, а він і став давать бубликів дітям і жінці. Жінка і пита: – Де це ти узяв бубликів? Він і каже: – Ішла бубликова туча, а я назбирав. Ось піди за двір, то і ти якийсь найдеш, або по тину дивись, може, який висе. Побігла вона за ворота і найшла бубликів зо три; подивилась на тин, – коли і там висить зо три; забрала вона їх, убігла в хату. Чоловік тоді дає їй свитку, платок і плахту. А вона і пита: – Де ти взяв? Він і каже: – Купив. Вона і каже: – А грошей де взяв? А він і каже: – Найшов. Хотів тобі ще і плаття купить, та наш пан сказився, увесь ярмарок розігнав, так його ковбасою налигали за шию та повели по ярмарку. Жінка усьому цьому й повірила. От вони жили смирно, поки не побились. Як побились, та жінка і каже: – Піду, скажу панові, що ти гроші найшов. Скільки він її не спиняв, а вона і побігла до пана.

– Здрастуйте, пане!

– Здрастуй!

– Мій чоловік гроші найшов!

– Коли?

– Та тоді, як ішла бубликова туча.

– Коли ж бубликова туча ішла? – пита пан.

– Тоді, пане, як ви сказились, та весь ярмарок розігнали, а вас ковбасою за шию налигали та по ярмарку водили. Призивають мужика і питають: – Найшов ти гроші? А він каже: – Ні, не находив, пане!

– Бреше, пане, – каже жінка, – найшов.

– Та коли ж це було, що це ти кажеш? – пита чоловік.

– Та тоді, як пан сказились на ярмарку. Мужик і отвіча: – Отака вона, пане, все, що на ум наверзеться, те і плете. Велів пан повести в холодну. Взяли бабу, повели в холодну та поклали під різки і давай її бить. А чоловік пішов додому та й пожив гроші.

260

Я К Ч О Л О В І К Х О Д И В В І Т РА П О З И В АТ И

Ж

ив собі чоловік і жінка, та не було у їх ніяк хліба. Чоловік пішов у степ, найшов 5 колосків, вим’яв у руці, приніс своїй бабі, а вона сказала, щоб поніс змолов. Змолов він, та несе додому у руці. Де взявсь вітер та й розвіяв. Баба почала тоді його лаять: – Іди, вітра позивай. Він пішов, іде та іде, стало вже смеркать, він дивиться – стоїть хата. Зайшов він туди, – коли там жиди. Попросивсь, – вони і пустили. Переночував та іде шукати вітра. Дивиться – уп’ять хата стоїть. Він зайшов у ту хату, – коли вітер там лежить. Він тоді каже: – Я тебе, вітер, прийшов позивать. А він пита: – За що ти мене позиватимеш? А він каже: – За те, що ти моє борошно розвіяв.

– Ну, що ж за це тобі дати?

– Козу, що гроші с... Вітер дав йому. Він узяв і пішов, зайшов уп’ять до тих жидів. Ляга спати та каже: – А ви, собачі жидки, не кажіть: «Козо, козо, нас... грошей!» Заснув він. Саме найпоганіше жиденя устало та каже: – Козо, козо, нас... грошей! Коза йому нас... повну жменю, – воно й узяло ту козу, а на її місце поставило другу, свою. Він встав, узяв козу і прийшов додому.

– Кажи, бабо: „Козо, козо, нас... грошей!» Баба казала, казала, а коза не с... Каже: – Іди уп’ять позивать. Він пішов та й знов зайшов до жидів ночувати. Переночував та й вп’ять пішов до вітра. Каже: – Ти мене одурив, я тебе вп’ять буду позивати. Вітер йому і каже: – На тобі таку скатертину, що як скажеш: «Скатертино, скатертино, дай їсти», – вона тебе нагодує, та не заходь до тих жидів ночувати, а то вони тебе одурять. Він не послухав, зайшов, упросився уп’ять ночувати. Ліг спати. Саме найпоганше уп’ять встало та й каже: – Скатертино, скатертино, дай пити, їсти! Наїлось, напилось та й перемінило, – ту узяло, а свою поклало. Той чоловік узяв уранці ту скатертину та й пішов додому. Прийшов та й каже: – Кажи, бабо: «Скатертино, скатертино, дай пити і їсти!» Баба казала, казала, – не дає. Розсердилась, уп’ять гоне діда: – Іди, позивай вітра. Пішов, уп’ять зайшов до тих жидів ночувати, переночував. Уп’ять прийшов до вітра, каже: 262

– Я пришов тебе уп’ять позивати.

– Ну, – кае, – на тобі кийки у мішках, та не кажи «Кийки до мішка», а кажи: «Кийки з мішка», – тепер хоч і зайди до жидів ночувати. Зайшов він до їх ночувати, ляга спати, та й каже: – А ви, собачі жидики, не кажіть: «Кийки з мішка!» Тіки заснув, саме поганше устало та й каже: – Кийки з мішка! Кийки як повискакують, та по голові, по голові! Воно кричить: – На тобі й козу, і скатертину, тіки не бий мене! Чоловік почув, та як крикне: – Кийки у мішок! Вони повскакували. Він тоді узяв козу, скатертину та й пішов додому. Прийшов та й каже своїй жінці: – Кажи: «Кийки з мішка!» Та сказала, – а ті повискакували та й по голові, по голові. Б’ють по голові, а він як крикне: – Кийки у мішок! Вони повскакували. Тоді дід силує її (бабу), щоб сказала: «Козо, козо, нас...», а баба не хоче. Він пішов надвір, а вона: – Козо, козо, нас... грошей! Коза нас... повну пригоршню. Дід тоді увійшов у хату: – Кажи, бабо: «Скатертино, скатертино, дай їсти!» Вона уже сказала. Вони тоді напились, наїлись, тіки тепер тим і живуть, – скатертиною та козою.

Д м и т р о І в а нов и ч Я в о рн и ц ь к и й 1855-1940

народні казки у записах

ДМИТРА ЯВОРНИЦЬКОГО

ПІР’ЯНЕ ЧУДО

Б

ув собі цар та цариця, а у їх була одна дочка. От умерла цариця, і цар задумав жениться. А як умирала цариця, то дала цареві кільце і сказала так: – Не женись ти на якій зря; тільки женись тоді, як прийдеться якій оце кільце, то на тій і женись. От цар і поїхав шукати собі пари. Скільки він не їздив, так кільце – де велике, а де мале; не прийшлось ні на яку. Приїхав цар додому і поклав кільце на вікно. Узяла те кільце царська дочка та й давай його собі примірять. Наділа на палець, а назад і не скине та й давай плакать. Цар і питає: – Чого ж ти плачеш?

– Наділа кільце та й не зніму!

– Еге, то значить, мені треба жениться на тобі! Дочка думала, думала, згодилась, тільки вінчання буде у дванадцять годин уночі та щоб цар зробив їй золоту козу і в тій козі щоб були потайні дверці. Цар і зробив. Тоді дочка забрала у ту козу коней, людей, усе своє збіжжя, улізла і сама та й поїхала собі геть. Цар кинувся, – аж ні кози, ні дочки. А коза бігла, бігла, прибігла в ліс і стала там десь. А в тому лісі охотився Іван-царевич і побачив ту козу. Під’їхав царевич до кози і давай пробувати, щоб підняти її. Так ні, не підніме ніяк, бо дуже важка. Остався він біля кози, а слуг послав додому, щоб привезли повозку забрати козу. Слуги привезли повозку, поклали на ню ту козу і привезли її додому. Царевич і хвалиться матері: – А подивіться, мамо, яку я козу привіз. Уся золота та гарна; поставимо, мамо, її у моїй кімнаті! Поставили ту козу у його кімнаті. А царевич любив довго читати, і йому ставили на ніч на стіл молока та клали шматок хліба. От він читав, читав та й заснув. А царівна розпорола перину, обкуталась в неї, тілько лиця трохи оставила, вилізла із кози, випила молоко і оп’ять влізла в козу. Прокинувсь царевич, – нема молока; не знає, хто і як випив. На другу ніч він оп’ять довго читав 265

і оп’ять заснув. Царівна вилізла із кози, випила молоко і оп’ять улізла в козу. Прокинувся царевич, баче, молоко знов випито, і розказує всім, що в нього хтось п’є уночі молоко. І захотів він дознать, хто воно у нього випиває молоко. Пішов він спати і оп’ять довго читав, а далі закрив очі і лежить, неначе він спить. Тоді царевна і вилазе із кози і тільки що простягла руку до молока, а він хап її за руку та й питає: – Хто ти таке?

– Пір’яне чудо! Він до матері і каже: – От хто пив у мене молоко: пір’яне чудо. Після того царевич збирається в гості на бал, а пір’яне чудо і собі проситься: – Іван-царевич, візьми і мене!

– Куди ж я тебе візьму? Щоб усіх пообкаляла? Сиди краще дома та вмивайся милом! – Та й мазнув її по губах милом: – Ух ти, пір’яне чудо! З тим і поїхав на бал. Тоді пір’яне чудо і проситься у цариці: – Пустіть мене, царице, у сад погулять!

– Та йди погуляй, тільки недовго, щоб ти вернулась до приїзду царевича. Пішла вона в сад гулять і позвала до себе козу. Із кози вийшли люде, коні, коляса гарна; вона одяглась і поїхала на бал. І така із неї краса, що куди твоє діло! Царевич дуже здивувавсь, як побачив її, і звелів лакею спитати у неї, з якого города вона приїхала до них.

– З мильного города! – одказала. Побула вона на балу недовго і приїхала додому. Оп’ять наділа на себе пір’яну перину і ходе по кімнатах. Приїхав з балу царевич і розказує, яка там була на тому балу красавиця з мильного города. Розпитує у батька та матері, чи є такий город у їх царстві. Вони йому сказали, що такого города у їх царстві нема. На другий день збирається царевич оп’ять на бал. Проситься туди ж таки і пір’яне чудо.

– Куди там тобі їхать? Там які люде будуть, а ти з пір’ям туди явишся! Сиди краще дома! А в це врем’я якраз вона набувала йому чоботи, він і штовхнув її чоботом. Потім сів і поїхав на бал. Пір’яне чудо і собі проситься у цариці, щоб пустила її в сад погулять. Вона її пустила. Одяглась вона ще лучче і поїхала на бал. Царевич як побачив її, то вп’ять велів спитать у її людей, відкіля вона єсть.

– Із чоботгорода! – одказала. Побула вона на балу, вийшла, сіла і поїхала. Оп’ять переодяглась і ходе по кімнатах. Приїхав і царевич з балу і зараз почав питати у батька та у матері, чи єсть у їх царстві чоботгород. Вони йому сказали, що такого города у їх царстві нема. Збирається царевич утретє на бал, а пір’яне чудо і собі проситься. Так царевич її не пуска, і як утирав собі руки, то ударив її рушником, а після поїхав на бал. Тоді пір’яне чудо проситься у цариці пустити її погулять у сад. Цариця пустила. Ось вона переодяглась і поїхала на бал. Царевич стрів її на балу і обмінявся з нею кільцями, а лакей спитав її людей, відкіля вона єсть.

– Із рушникгорода!

266

А царевич ніяк не догадається. Побула вона трохи на балу, поїхала додому. Приїхав і царевич і затоскував за тією красавицею, що була на балу. І просить він матір, щоб піймали щуку та зготували з неї йому страву, так щоб тільки пір’яного чуда не було там, а то люде не будуть і готувати страву. Мати заходилась сама варить йому щуку та кудись-то і одхильнулась, а пір’не чудо узяла та і вкинула кільце у кастрюлю. Царевич і просе, щоб йому подали щуку з кастрюлею. Почав він брать щуку та тілько і погорнув ложкою, а воно щось брязь! Він витяг, – аж воно кільце. І почав розпитувати усіх, як його кільце попало туди. Питає і пір’яного чуда: – Це ти вкинула кільце?

– Може, й я! А щоб ви повірили, що то було на балу, то я одягнусь так, як там була! Зараз кинулась до своєї золотої кози, одяглась у саме найлучче убрання і вийшла. Царевич як побачив, кинувсь до неї і обняв. Тоді вони повінчались, живуть і хліб жують, а постолом добро возять. СВИНЯЧИЙ КОЖУШОК 1.

Б

ув собі чоловік та жінка. Приходе раз до них дівчина і наймається у робітниці за свинячий кожушок. Вони її і найняли. Зразу заставили її пасти телицю. Дала жінка тій дівчині три куски прядива, щоб вона за день його збила, посмикала, напряла і сорочку пошила. Жене та дівчина телицю та й плаче, а телиця її й питає: – Чого ти, дівчино, плачеш?

– Як же мені не плакати, коли дала мені хазяйка три куски прядива, щоб я за день його збила, посмикала, напряла і сорочку пошила.

– Це ще не біда. Глянь мені у праве вухо. Вона глянула.

– Тепер глянь у ліве! Вона глянула і в ліве – і вбачила там готову сорочку. Та така рада стала.

– Жени ж тепер мене та напій. Вона погнала її і напоїла.

– Тепер уже пора й додому гнати. Догнала вона її додому. Хазяйка вийшла і питає: – А що, управилась?

– Управилась! Похвалила її хазяйка і дала вечерять. На другий день дає хазяйка їй більшу роботу: повний мішок вовни, щоб вона її усю за день попряла, пошила, поплела, поткала і з неї хорошу свиту зробила. Погнала дівчина телицю і вп’ять плаче, а телиця її й питає: – Чого ти, дівчино, плачеш?

– Як же мені не плакати, коли хазяйка дала мені повний мішок вовни і звелі267

ла, щоб я її всю за день попряла, пошила, поплела, поткала і з неї хорошу свиту зробила.

– Ну, це ще не біда. Глянь мені у праве вухо. Вона глянула.

– Тепер глянь у ліве. Вона глянула і в ліве і вбачила там готову свитку та таку ж новеньку та гарну! Рада стала дівчина.

– Ну, жени ж мене та напій! Погнала дівчина, напоїла телицю.

– Пора вже мене гнать додому. Пригнала вона її додому, а хазяйка й питає: – А що, справилась?

– Справилась. Похвалила її хазяйка і дала вечерять. Коли скоро після того хазяїн та хазяйка збираються різать ту телицю. Вигнала дівка її пасти, та й плаче.

– Чого ти, дівко, плачеш? – питає телиця.

– Як же мені не плакати, коли тебе хотять зарізать?

– Ну що ж робить? Як треба зарізать, то й заріжуть. А як заріжуть мене, то ти вискочи як-небудь надвір із хати та ухопи моєї крові і заховай її під стовп, то вона тобі здасться. От і зарізали телицю. Дівка вискочила із хати, неначе за соломою підпалить у печі, ухопила крові і закопала її у землю під стовпом. Наступила неділя. Збираються старі до Божого дому; проситься і дівка, щоб її пустили.

– Куди там тобі в свинячому кожушку та йти до церкви! Сиди лишень дома.

– Ну, як сидіти дома, то я й зостанусь. Хазяйка звеліла їй витягти пиріжки з печі, помазати їх і поставити на полицю. Вона те все зробила, а тоді вийшла з хати, підійшла до стайні та й каже: – Ви, коляси, викочуйтесь сюди, ви, кучері, одягайтесь якнайлучче, запрягайте коні, поїдемо до церкви молиться Богу! Де це все взялось! Тоді вона сама одяглась у гарне убрання, сіла в колясу і поїхала до церкви. Постояла там трохи, а потім вийшла, сіла і поїхала додому. Ось приходять з церкви старі і хваляться, яку вони бачили там красавицю. На другу неділю оп’ять збираються старі до Божого дому. Дівка і собі проситься до церкви.

– Та куди там тобі у свинячому кожушку йти до церкви? Сиди лишень дома та печи книші! Пішли старі до церкви, а дівка напекла книшів, тоді вийшла з хати, підійшла до стайні та й каже: – Ви, коляси, викочуйтесь сюди, ви, кучері, одягайтесь якнайлучче, запрягайте коні, поїдемо до церкви молиться Богу! Де все те взялось! Вона сама одяглась у гарне убрання і поїхала до церкви. А дяк і захотів узнать, хто воно їзде до церкви і відкіля воно єсть. Узяв та й поклав на помост шевської смоли, де вона становиться в церкві, щоб зостався на тім місці черевик. Вона приїхала, постояла до достойної та тоді і давай йти. Та смик черевика, – от він не з місця! Смик удруге! Теж не одстає. Смикала, сми268

кала, – ніяк не одірве черевика. Покинула його на помості, вийшла в одному черевику із церкви, ускочила в колясу і покрилась геть. А дяк вишкріб смолу, узяв того черевика та й поніс до царя. А цар уже чув про таку красавицю; велів він зібрати зо всього царства дівчат і приміряти їм черевик. Приміряли, приміряли, та ні до якої не приходиться. А старі прочули про це та й кажуть, що і в їх є дівчина. Покликали до царя і ту дівчину. Приміряли черевик, – а він як там і був. Тоді вона вернулась до стайні та й крикнула: – Ви, коляси, викочуйтесь сюди, ви, кучері, одягайтесь якнайлучче, запрягайте коні, поїдемо до царя! Де те все і взялось! Тоді вона сама прибралась так, як ніколи ще не прибиралась до тієї пори, і поїхала до царя. Цар як побачив та й каже: – Хочеш бути моєю жінкою?

– Хочу! От вони перевінчались та й тепер живуть та хліб жують.

2.

Ж

ив собі не то пан, не то цар, а більше того, що царем його називали. Була у його жінка красива і дочка дуже схожа на матір. Ось умерла жінка, і цар задумав женитись на дочці. Каже він дочці: – Чим мені брати жінку та вона буде орудувать добром нашим, то краще живи зо мною, то і вся худоба останеться при тобі. А дочка і каже: – Як це ж так? Ще й світ не стояв і піп не свистав! Так батько нападається, щоб вона була його жінкою. От вона бачить, що нічого не зробить, і каже батькові: – Достаньте ж мені таке убрання, як сонце. Поїхав цар шукати таке убрання. Їздив, їздив, привіз таке убрання, як сонце. Дочка і думає: що б же ще йому заказать. Вийшла за ворота, сіла на лаві і думає. Як ось іде стара баба, волошебниця. Побачила царівну і каже: – Яка ти молода та зелена, а журишся! Тобі б тільки веселиться, а не журиться!

– Як мені не журиться, коли батько приневолює мене за його заміж іти?

– Чого ж там журиться? Скажи йому, щоб він достав тобі таке убрання, як ясна ніч, і по ній були зорі. Сказала баба та й пішла. Коли ось приїхав батько. Дочка і заказує йому достать таке убрання, як ясна ніч, і по ньому щоб були зорі. Поїхав цар шукати такого убрання. А дочка знов вийшла за ворота і знов журиться. Коли оп’ять іде баба і каже: – Така молода та зелена, а журиться, такій би тільки веселиться, а не журиться.

– Як мені не журиться, коли батько поїхав за таким убранням, яке я йому заказала!

– Нічого, скажи йому, щоб пошив тобі свинячий кожушок, щоб на верх була шерсть, а на спід шкурою.

269

Приїхав батько і привіз їй таке убрання, як ясна ніч, і по ньому зорі. Вона тоді йому і каже: – Поший мені, батьку, свинячий кожушок, щоб на верх була шерсть, а на спід шкурою. Батько почав її уговарювать: – Хіба кращого нема, або ж лучче пошити шубу.

– Ні, я хочу, щоб у мене був свинячий кожушок; до тих пір я і не піду за тебе заміж. Нічого було робити. Почав батько збирати шкури. Зібрав і оддав їх добре вичинить, а потім звелів кравцю шить кожуха. Вийшла оп’ять дочка за ворота і сіла на лаві. Іде знов баба-волошебниця і каже: – Тепер ти попроси батька достать такий кораблик, щоб він повіз вас у друге царство, бо тут не можна вам вінчаться, а тоді як він достане кораблик, то ти уперед сама сядь на нього, і він тебе занесе туди, де батько тебе не знайде. Ото пошили кожушок, а дочка тоді й каже: – Достань же мені тепер такий кораблик, щоб повіз нас у друге царство, бо тут нам не можна вінчаться. Поїхав цар і знайшов такий кораблик. Тоді дочка і каже: – Ну, тепер я за тебе піду заміж, ти одягайся, а я сяду на кораблик та попробую, який він єсть. Звеліла вона винести все своє збіжжя, забрала те, що їй було треба, сіла в кораблик, а кораблик її і пита: – Як же тебе нести? Чи вище очерету, чи нижче лісу?

– Неси ти мене не вище очерету і не нижче лісу. Кораблик і повіз її. Залетів у друге царство і сів у лісі під одним дубом. Вона вийшла із кораблика, надягла на себе свинячий кожушок, обмазала себе грязюкою, напустила на очі волосся і пішла в город, де жив царевич. Хотіла була увійти у двері до царевича, так не пустили її. Царевич побачив її із вікна і звелів пустить. Увійшла вона у кімнати і сказала, що хоче найняться до нього пасти свиней, щоб як-небудь заробить собі на проїжу. Царевич найняв її до свиней. От вона вигнала свиней із двору, а сама пішла в ліс до кораблика, одяглась там, як слід, і поїхала в город кататься. Каталась вона довго, а народ і царевич дивляться і не знають, що воно по городу їздить. Покаталась вона, покаталась, поїхала в ліс, постановила кораблик під дуба, оп’ять наділа на себе свинячий кожушок, обгрязнила себе, пригнала свиней додому і залізла на пічку. На другий день погнала вона оп’ять пасти свиней. Пішла в ліс, до кораблика, одяглась як слід, причепурилась і поїхала кататься в город. Їздила, їздила, поїхала в ліс. Царевич хотів дознать, що воно таке їзде по городу, так ніяк не здожене того кораблика. А вона прижене свиней додому, залізе на піч та там і сидить. Раз якось настали празники, тоді вона пішла в ліс, зняла з себе свинячий кожушок, надягла на себе таке убрання, як золото, та й поїхала до церкви. Царевич дуже дивився на неї і дуже хотів узнати, хто вона така, так ніяк не міг узнать. А вона постояла в церкві до достойної та й вийшла з церкви і поїхала. Приїхала в ліс, знов переодяглась у свинячий кожушок і погнала свиней додому.

270

От царевичу треба було умиться. Він згадав про свинячий кожушок і звелів покликати його подати йому умиться. Вона прийшла, а царевич і каже: – Підбери своє волосся! Нащо ти його спустила на вічі? Вона щось замуркотіла, а волосся не підібрала. А царевич оп’ять каже: – Та підбери своє волосся! Вона оп’ять щось замуркотіла, а волоссся не підібрала.

– Ну давай умиваться! Вона пішла, набрала замість води помиїв і вилила царевичу на руки. Він її вилаяв і прогнав геть од себе. Оп’ять поїхав царевич до церкви. А свинячий кожушок погнав свиней пасти. Пішов у ліс, до кораблика, переодягся як слід, і поїхав до церкви. Царевич оп’ять хотів дознать, що воно таке, та ніяк не взнав. Як тільки до достойної задзвонили, свинячий кожушок вийшов із церкви і поїхав геть. Покіль царевич вернувся із церкви, свинячий кожушок пригнав свиней додому і забрався на піч. Треба було умиться царевичу, то він знову зве свинячий кожушок. Вона прийшла, уся забруднена, розкудлана, царевич їй і каже: – Та підбери волосся, а то не видно, що ти таке і єсть! Давай мені умиваться! Вона злила йому води та замість рушника подала ганчірку. Він кинув на неї ганчірку і прогнав її геть. Після того звелів царевич лакею приготовить білої смоли і посипать на дошках в церкві: як буде йти та красавиця, що приїздить до церкви, то щоб видко було, куди вона піде. А свинячий кожушок знов погнав свині пасти. Прийшов у ліс, переодягся в гарне убрання і поїхав до церкви. Як увійшла вона до церкви, то так на ній і засяло все убрання, а сама стала і стоїть, та така ж гарна та брава! Царевич і посилає лакея спитати, якого вона царства і якого роду.

– Роду, – каже, – я не знаю, а з царства того, що помиями обливаються. Лакей так і доніс царевичу. Царевич думав, що вона не розібрала діла, і оп’ять каже лакею: – Піди, спитай її, якого вона роду і з якого царства. А вона оп’ять: – Роду я не знаю. а царства того, що ганчірками утираються. Прийшов лакей і каже так само царевичу. Коли вона казала, то думала, що царевич догадається; так царевич ніяк не догадається. Тоді посилає він їй своє кільце на подарунок. Вона узяла його, а як тільки задзвонили достойної, вийшла з церкви на другі двері і поїхали в ліс. Хоч лакей і посипав смоли, та вона на ті двері не пішла, а на другі. Приїхала в ліс, переодяглась і погнала свиней додому. От царевич і каже лакеям: – Призовіть мені свинячий кожушок! Лакеї побігли за свинячим кожушком. Вона довго не хотіла йти, та її живосилом привели до царевича. Тоді царевич її питає: – Що ти таке, відкіля ти, скажи нам! Чи на тобі це свиняча шерсть поросла, чи ти в свинячому кожусі? А той свинячий кожушок та так застібався, що неначе вона обросла вся шерстю, а рукава закривали їй руки. Царевич звелів її роздягти. Вона довго не да271

валась, а далі підтягнула рукав угору так, що царевич побачив у неї на пальці своє кільце.

– Бач, хто ти така єсть! Тепер розкажи мені все. Тоді вона і каже: – Пустіть мене на волю, то я скоро повернусь і все розкажу!

– Е, – каже царевич, – я тебе одну не пущу, хіба тільки з лакеєм! Вона почала прохати, щоб її пустили одну, і побожилась, що вернеться скоро. Царевич пустив її. Вона побігла в ліс, нарядилась у гарне убрання, сіла у кораблик і приїхала до царевича. Він з радістю встрів її і увів у кімнати. Там вона розказала йому усе, відкіля вона і як вона тут опинилась. Після того вони побрались, одгуляли весілля і досі десь весело живуть собі та поживють і добро наживають. ЦАРІВНА-ЖАБА

В

однім царстві жили собі цар та цариця. Жили вони лагідно і довго, а дітей у них не було. От раз сидять вони і сумують, що нема у них дітей, і думають, де б то їм найти таку стару бабу, щоб вона достала їм якого зілля на діти. Аж ось і приходе до них одна стара баба, вони й кажуть їй: – Що нам робить, що у нас немає дітей? А стара баба і радить їм: – Зробіть ви, – каже вона, – невід, густий, прегустий і закиньте його у Дніпро; у Дніпрі є золота рибка; звеліть ви піймати ту рибку, звеліть зготувати її, і щоб цариця з’їла м’ягке з тієї рибки, а кісточки щоб не їла, а викинула назад у Дніпро. Вони послухались тієї баби: зробили невід і веліли закинути його у Дніпро. Рибалки витягли золоту рибку і принесли цариці. Цариця веліла її обчистити і зготувати. Потім того вона з’їла усе м’якеньке з тієї рибки, а кісточки оддала, щоб закинули їх у Дніпро. Тільки служка не захотіла нести кісточки до річки, а викинула їх на двір. А на дворі з’їла їх собака, а тая собака та була сучка. Після того через кілька там врем’я цариця родила двох синів, і сучка родила, тільки не цуценя, а хлопчика. Бачать цар і цариця таке діло, прийняли до своїх хлопчаків і хлопчика од сучки і дали йому ім’я Іван Сучич. Подавали ймення і своїм синам. От і ростуть вони. Росли, росли і повиростали. І думають цар та цариця, що треба уже синів і женити. Знарядили вони своїх двох синів, дали їм самі найдорожчі коні, поодягали в дорогу одежу і послали шукати собі молодих. А Івану Сучичу дали так собі, аби­що. З тим і пішов він скрізь по світу. Ішов він, ішов, приходить до якоїсь широкої річки. На тій річці купина, а на купині сидить багато жаб, а між тими жабами та одна велика-превелика жаба. Подивився він на ту жабу та й пішов далі. Так не туди: оглянувсь, – аж за ним скаче тая великая жаба, яку він тільки що бачив на купині. Він швидко пішов, і вона швидко поскакала, він став тихо йти, і вона тихо скаче. Прийшов він у якесь-то село, попросився там переночувати, бо вже було пізно, і жаба за ним: 272

сіла біля вікна і сидить. Встав Іван уранці, йде далі, і жаба за ним скаче. У яке село не прийде ночувать, і жаба за ним: сяде під вікном і сидить, а уранці йде Іван, і вона за ним. Почали люде розпитувать Івана Сучича, відкіля він і чого ходе по світу. Він і розказав їм, що ходе по світу шукати собі молодої, а жаба ув’язалась за ним та й стрибає скрізь по його слідах. Тоді люде й кажуть йому: – Ото ж тая жаба та й єсть твоя молода! Узяв тоді Іван тую жабу у приполу та й почав носити її з собою. Зайшов у одно село, доступивсь до попа і розказав йому про свою оказію. А піп і каже: – Та це ж твоя доля – оця жаба. – та взяв і звінчав його із жабою. Після вінчання ось де не взялась коляса, уся золотом покрита, і коні такі, як змії. Здивувався Іван Сучич. Одначе, не довго думаючи, сів у колясу, посадив з собою й жабу та й поїхав до царя та до цариці. Не доїжджаючи до міста, де жили цар та цариця, Іван написав їм листа, що він їде до них з жінкою в золотій колясі дорогими кіньми. Цар, прочитавши листа, велів за дві верстви посипати піском дорогу і вислати її усю килимами. Приїхав Іван додому і просе винести йому тарілку. Йому винесли тарілку. Посадив він на ту тарілку жабу і несе її. А дома у царя та цариці були уже й сини царські, які давно уже десь поженилися і приїхали до батька та до матері з жінками та жили в царському дворці. Як побачили цар та цариця, та царські сини жабу на тарілці, дуже здивувались тому. А як ще Іван сказав, що тая жаба та його жінка, то й розсердились. Ну, посердились, посердились, а далі уже нічого робить: треба якось-то укупі жить. Дав цар Іванові окрімні кімнати, в яких Іван і поселився із своєю жабою. Живуть собі і живуть, – двоє царських синів з своїми жінками, а Іван Сучич сам собі із своєю жінкою. От жаба якось і каже невісткам царським: – Треба нам пошить по сорочці цареві. Ті згодились. Поїхали всі три до купця купувати холста. Купили усі одинаковий холст і привезли його додому. Шили, шили, от цареві невістки посилають свою дівку до жаби, щоб дівка подивилась у вікно, як там шиє сорочку жаба. А жаба скроїла сорочку, зшила її і викинула за вікно. Повернулась до невісток дівчина та й каже їм, що жаба уже давно пошила сорочку і викинула її за вікно. Невістки і собі так зробили; пошили сорочки і повикидали їх за вікно. А жаба вийшла надвір та й каже: – Прийдіть, розірвіть і рознесіть оцю сорочку, а мені принесіть ту, що мій батько надівав, як вінчавсь! На ранок і явилась сорочка, та така гарна та дорога! На другий день встають цареві невістки, дивляться на свої сорочки, – а вони як їх повикидали, так і лежать за вікном. Приносять у дворець усі три невістки свої сорочки і подають їх цареві. Цар узяв сорочку старшої невістки, подививсь на неї та й каже лакею: – Оцю сорочку надіну я у будень. Тоді узяв сорочку другої невістки, подививсь на неї та й каже лакею: – Оцю сорочку візьми собі. Потім того узяв сорочку жабину, подививсь на неї та й каже лакею: 274

– Оцю сорочку возьми і заховай, а як приїдуть до мене гості, тоді її мені подаси, і я її надіну на себе. Царські невістки дуже розгнівались і пішли геть од царя. Коли ось жаба уп’ять каже царським невісткам: – Треба б нам подарувати цареві по калачу.

– Та й треба, – кажуть невістки. Поїхали усі три до купців, взяли всі три однакового борошна, приїхали додому, заходились пекти калачі. Царські невістки пекли, пекли, а далі уп’ять посилають дівку під вікно до жаби подивиться, як пече ті калачі жаба. Дівка подивилась, прибігла до царських невісток та й каже, що жаба уже давно спекла калача і викинула його геть за вікно. Тоді ті й собі попекли калачі і повикидали їх за вікно. А жаба вийшла надвір та й каже: – Прийдіть, розірвіть, рознесіть оцього калача, а мені того принесіть, що був у мого батька, як він колись женивсь! На ранок і явився той калач. От понесли усі три до царя свої калачі. Цар узяв калача старшої невістки, подививсь на нього та й звелів лакею подать його до чаю. Далі узяв калач меншої невістки, подививсь на нього та й оддав його лакею. Потім того узяв калача жабиного, оддав його лакею і сказав, щоб він його подав тоді, як до царя приїде який другий цар у гості. Царські невістки дуже розсердились і вийшли геть од царя. Після того жаба уп’ять каже царським невісткам: – Треба б нам подарувати цареві по килиму.

– Та й треба, – кажуть невістки. Поїхали усі три до купців купувати килими. Який купила жаба килим, такі покупили і царські невістки. Приїхали додому. Жаба викинула свій килим за вікно, царські невістки і собі викинули свої килими за вікно. Коли ось жаба вийшла надвір та й каже: – Прийдіть, розірвіть, рознесіть, а мені принесіть той килим, що мій батько на ньому стояв, як вінчавсь! На ранок і явився килим. А у царських невісток, як лежали за вікном килими, так і лежать. От понесли цареві усі три невістки свої килими. Цар узяв килим старшої невістки, подививсь на нього і велів покласти його у куток; меншої невістки килим оддав лакею, а жабин килим велів покласти у гостинній царській. Розгнівались царські невістки, вийшли од царя і кажуть одна одній: – Як би нам згубити оту ненависну жабу. Думали, думали і надумали. Якось-то вони підмовили жабу піти з ними гуляти, жаба й пішла. А як вона куди приходила, то знімала з себе жаб’ячу шкуру і вішала її на гвіздку, а сама робилась людиною. Царські невістки піддивились та й кажуть Івану Сучичу: – Ми підемо оце гулять, і твоя жаба піде з нами. А вона як куди приходе, то скидає з себе жаб’ячу шкуру і робиться людиною, то ти украдь тую шкуру і спали її, то буде твоя жінка такою ж людиною, як і всі. Він і послухавсь. Пішла жаба з царськими невістками, та десь там скинула з 275

себе жаб’ячу шкуру і повісила на гвіздку, а Іван Сучич підкрався, ухопив її та й спалив. Кинулась жаба йти додому, – аж шкурки нема. Сюди, туди – нема. Як узнала вона, що шкурку спалив чоловік, та як упала на землю та так ридма й ридає: – Ну тепер же мені з чоловіком уже не жить! Зібралась і пішла в монастир. Погано стало Івану Сучичу без жінки. От він побув, побув і зібрався йти розшукувати жінку свою. Коли це йому сниться у сні, наче він іде по дорозі і стріває якогось старичка, і той старичок каже йому: «Будеш ти, Іване Сучичу, іти шукати жінки своєї, дойдеш до монастиря, коло монастиря убачиш бабу, і буде тая баба давати тобі з’їсти яблука, так ти ті яблука не бери, а як возьмеш, то забудеш, куди тобі треба йти, і не побачиш своєї жінки ні вовік». Іван Сучич устав уранці і дивується, що то йому за сон такий чудний приснивсь. Далі подумав, подумав, зібравсь у дорогу та й пішов. Приходе до монастиря, – аж там сидить якась баба і розкладає перед собою яблука. «Еге, оце ж воно те й є, що мені снилось у сні». І пішов собі геть од баби. А баба йому й кричить: – Ану, чоловіче, яблучок!

– А почому ж ти їх продаєш?

– Бери дурно, скільки хоч. Він глянув на ті яблука, а вони ж тобі такі гарні та такі ласкаві, що аж неначе самі просять, щоб їх брали та їли. Він і не втерпів: узяв та й з’їв одно – та тут же десь на дорозі і заснув. Спить і вп’ять сниться йому якийсь дідок, що каже йому: «Еге, ти таки з’їв яблуко!» – «З’їв!» – «Так знай же, що тепер твоя жінка уже опинилась у золотих горах, далеко за річками і за великими морями та окіянами. Якщо хочеш ти бачити тепер свою жінку, то зроби ти собі труну, убий вола, підв’яжи його під труну, а сам улізь у труну, то того бика ухопе птиця ворон, а вкупі з биком ухопе і труну, а вкупі з труною ухопе і тебе, та й перенесе через річки, через усі моря та окіяни аж у самі золоті гори, то там і вбачиш свою жінку». Іван Сучич так і зробив. Ніс, ніс той ворон бика, труну та Івана Сучича, ніс, утомивсь: ось­ось уже перелетить через окіян, – коли це труна з Іваном Сучичем чабульк! Та в воду. І пішла плавати по окіяну. Десь узялась шуря-буря і прибила ту труну до берега золотих гір. А там якраз купалась жінка Івана Сучича. І вона вже була не жаба, а така ж людина, як і всі, тільки така красива, така красива, що й не сказать. Убачила вона труну, а в ній свого чоловіка, визволила його із труни, і стали вони жити та поживати на самих золотих горах, одягатись у золото, їсти і пити на золоті, спати на золоті і ходити по золоту.

276

ТРЬОМСИН

Б

ув собі чоловік та жінка, а у їх була малесенька дитина, хлопчик. І пішли вони у степ косити, узяли з собою й хлоп’ятко. А там, коло їх ниви, й та був ліс. Вони взяли те хлоп’я, повісили його у колисці на дубові, а самі узялись за ниву. А в тому лісі був орел. Побачив він дитину, украв її з колиски, приніс до себе та й поклав у гніздо. Близько орлячого гнізда жили три брати-богатирі. Чують вони, – аж десь дитина плаче. Що це воно? Де воно? Аж бачать – у орлячому гнізді. Достали його відтіля, бачать – хлоп’я. Узяли його, охрестили і нарекли Трьомсином, бо кожний із богатирів хотів його узяти за сина. От воно собі й росте. Росте воно не по днях, а по часах. От і виросло, а тоді й каже батькам: – Оце я тепер, батьки, піду од вас на увесь світ долі собі шукать.

– Ну, що ж? Як треба йти, то йди. Просе він у їх, щоб дали йому лошака. Дають вони йому грошей, дають йому гарну одіж, а він одно: – Дайте мені молодого лошака! Ну, дали йому молодого лошака. Подякував він батькам, сів на лошака і покрився геть. Їхав він, їхав, аж дивиться – щось таке на дорозі блищить. Що воно таке? А кінь йому і каже: – Це перо жар-птиці.

– О, яке ж воно блискуче та хороше! Дай я його собі візьму.

– Е, не бери його, Трьомсине, а то буде тобі од нього лихо.

– Яке там лихо? Зскочив з коня та й узяв. Їхали вони, їхали, доїхали до царського дворця. Трьомсин одпустив коня у степ, а сам пішов до царя у найми – чистити коней. А у царя та було дуже багато коней та все такі гарні та породливі, що куди твоє діло! Коло їх і кучери такі розкішні та пишні! Хіба ж можна довіряти таких хороших коней та такому нечупарі?

– Дать йому, – каже цар, – тих, що гній вивозять із стайні, – нехай чистить їх, коли хоче. Дали йому таких коней. Він і почав їх чистить тим пером з жар-птиці. Як вичисте, так вони аж золотіють. Дивується цар тому і питає Трьомсина, чим він чисте коней, що вони такі, як жар горять. Він не признається. А цар так улюбив тих гнієвозних коней, що не хоче й дивиться на породливих. Кучерам царським стало зазорно. Вони давай піддивляться, чим чисте Трьомсин гнієвозних коней. Піддивились та й донесли царю. Покликав цар до себе Трьомсина та й питає його: – У тебе є перо з жар-птиці?

– Так, царю, є.

– Ну, якщо ти достав собі перо з жар-птиці, то мені ти достань саму жарптицю, а як не достанеш, то мій меч, а тобі голова з плеч!!! Вийшов Трьомсин од царя, йде степом і плаче. Коли ось, неначе із землі, біжить його кінь.

277

– Чого ти, Трьомсине, плачеш?

– Як же мені не плакать, коли цар мені звелів достати йому жар-птицю, а як же я її достану, що я її зроду й не бачив.

– Еге, та я ж тобі казав: не бери ти пера з жар­птиці, а то буде тобі лихо! Ну, та це ще не біда, а півбіди. Попрохай ти у царя гороху та доброї горілки, вийди ти з тим в чисте поле, викопай глибоку ямку, насип туди гороху, а на горох вилий горілку та й жди. А як прилетить жар-птиця та почне клювати горох та уп’ється горілкою і перевернеться угору ніжками, то тоді її й хапай. Трьомсин усе так і зробив: схопив жар-птицю і приніс до царя. Цар, як убачив жар-птицю, то так зрадів, неначе він нове царство завоював.

– Ну, якщо ти достав мені жар-птицю, то достань мені ще Анастасію, прекрасну дівицю, що живе в морі, і я буду на ній жениться. А не достанеш – мій меч, а тобі голова з плеч!!! Іде вп’ять Трьомсин у степ і плаче. Аж ось і його кінь: – А чого ти, Трьомсине, плачеш?

– Як же мені не плакать, коли цар загадав мені таку загадку, що я її ніяк не можу одгадать.

– А яку саме?

– Загадав достати з моря Анастасію, прекрасну дівицю.

– А я ж тобі казав: не бери ти з жар-птиці пера, а то буде тобі лихо! Ну, та це ще не загадка, а півзагадки. Попрохай у царя тисячу жіночого убрання, тисячу тенет, тисячу дзеркал та одну велику скриню та й вертайсь до мене. Трьомсин усе те достав і вернувся до свого коня. От і поїхали вони до моря. Приїхали до моря, тут Трьомсин одчинив велику скриню, витяг відтіля тисячу дзеркал і розстелив їх одно коло одного, потім витяг тисячу жіночого убрання і розвішав його скрізь; тоді витяг тисячу тенетів і розтяг їх навкруг дзеркал та убрання. Як ось і вийшла з моря Анастасія, прекрасна дівиця. Дивиться – скільки ж того убрання понавішувано та все ж одно другого краще! І давай убираться. Убиралась, убиралась, а тоді давай ще у кожне дзеркало видивляться. Видивлялась, видивлялась та аж зморилась од того. А тут Трьомсин і кинувсь до неї. Вона давай тікати од нього та й заплуталась у тисячу тенет і піймалась. Привіз Трьомсин Анастасію, прекрасну дівицю до царя і оддав її йому. Цар з тим, щоб ото уже й жениться на ній. А вона й каже цареві: – Як я виходила на берег з моря, то забула там, на самому дні моря, дванадцять разків доброго намиста. Як достане той молодець і моє намисто та я його надіну, тоді я вийду за тебе, царю, заміж. Призиває цар Трьомсина до себе і каже йому: – Достав ти мені жар-птицю, достав прекрасну дівицю, а тепер достань ще дванадцять разків її намиста із самого дна моря, а не достанеш намиста, то мій меч, а твоя голова з плеч. Іде Трьомсин у степ і плаче. Коли ось йому назустріч біжить його кінь.

– Чого, Трьомсине, плачеш?

– Як же мені не плакать, коли мені цар загадав таку загадку, що я її і за сто год не можу зробить!

279

– А яку саме?

– Достать із самого дна моря дванадцять разків намиста прекрасної дівиці Анастасії.

– Еге, а я ж тобі казав: не бери пера з жар-птиці, а то буде тобі лихо! Ну, та це ще не лихо, а півлиха. Випрохай ще ти у царя сто бочок м’яса і тисячу чоловік народу і вертайся до моря. Та як прийдеш ти до моря, то розклади округ моря м’ясо, а округ м’яса постав тисячу сторожів. А як повилазять з моря раки, то ти хапай біленького, – то рачиний цар; раки будуть тебе прохати, щоб ти його пустив, а ти їм скажи: якщо добудете мені з моря дванадцять разків намиста, то я вам його пущу, вашого рачиного царя. Він так і зробив: тільки що раки повилазили з моря, він і вхопив зразу білого рака. Вони давай прохати його, щоб одпустив їм їхнього царя.

– Достаньте мені з дна моря намисто прекрасної дівиці Анастасії, то я вам його пущу. Кинулись вони усі на дно – той туди, той туди, позбирали і подали йому намисто. Почав він лічити, – аж однієї намистини нема.

– Не пущу, поки й намистини мені не найдете. Знов кинулись раки у море. Шукали, шукали, – аж ту намистину ковтнула якось-то щука. Вигнали вони ту щуку на берег моря і сказали про те Трьомсину. Трьомсин розпоров щуку, найшов намистину і тоді одпустив біленького рачка. Привіз намисто Анастасії, прекрасній дівиці, і подав їй. А вона й знов каже царю: – Я вийду за тебе заміж тільки тоді, як оцей молодець та дознає, од чого сонце ясно сходе, а червоно заходе. Призвали Трьомсина до прекрасної дівиці Анастасії, а вона йому й загадує загадку. Йде Трьомсин у степ і плаче, а кінь і питає його: – Чого ти плачеш?

– Як же мені не плакать, коли Анастасія загадала мені дознать, од чого сонце ясно сходе, а червоно заходе.

– А я ж тобі казав: не бери жар-птиці пера, бо буде тобі велика біда. Ну, та це ще не біда, а тільки загадка. Повіз його кінь у інше государство, в десяте царство, за дев’ять земель. Їхав він, їхав, побачив, що дві жінки переливають воду із одного колодязя в другий, та із одного виберуть, а другого не наллють.

– Здоров тобі, Трьомсине! – кажуть жінки. – Куди це ти їдеш?

– Та їду до сонця, узнать, чого воно ясно сходе, а червоно заходе.

– Так узнай же про нас, чи довго ще ми будем воду переливать.

– Добре. А то були мертвеці на тім світі. Їде Трьомсин дальше. Їхав, їхав, баче – жінка сміття гребе.

– Здоров, Трьомсине! Куди їдеш? – питає жінка.

– Та їду до сонця, узнать, чого воно ясно сходе, а червоно заходе.

– Узнай же й про мене, чи довго я буду мучиться отут.

– Добре.

280

Їхав він, їхав, – побачив чоловіка, що тин собою підпирає.

– Здоров, Трьомсине! А куди їдеш? – питає чоловік.

– Та їду до сонця, узнать, чого воно ясно сходе, а червоно заходе.

– Спитай же і про мене, чи довго ще мені тут стоять.

– Добре. Їхав, їхав, – побачив він, що три чоловіки булаву здорову качають.

– Здоров, Трьомсине! Куди їдеш? – питають ті три чоловіки.

– Та їду до сонця, спитать, чого воно ясно сходе, а червоно заходе.

– Спитай же й про нас, чи довго нам оцю велику булаву качать.

– Добре. Поїхав дальше. Їхав, їхав, баче – стоїть хатка на курячій лапці, на курнику. Увійшов він у хатку, а там сидить стара баба.

– Здоров тобі, Трьомсине! А чого це ти до мене приїхав?

– Здорові, бабусю! Та їду я до сонця, узнать, чого воно ясно сходе, а червоно заходе?

– Е, Трьомсине, сонце – то мій син, а я сонцева мати. То як мій син до мене прилетить, то спалить тебе, то треба тебе десь заховать.

– Та ще, бабо, спитайте ви сина, чого оті люде, що по дорозі, та так довго мучаться і коли їх мученням буде кінець.

– Добре синку! А поки мій син прилетить, то я тебе положу у скрині; а як син прилетить, то я його й розпитаю, а ти слухай та замічай. Поклала його баба в велику скриню та й закрила. Скоро сонце зійшло і летить до матері та так же пече! Улетіло в хату, а мати йому зараз і вечеряти дає.

– Ну, сідай, сину, вечеряти, а я тебе спитаю де про що.

– Добре, мамо, питайте.

– Скажи ти мені, чого то дві жінки та переливають воду із одного колодязя у другий?

– А то вони мучаться за те, що у їх було по 70 коров, а вони продавали молоко з водою. Яке бідне на трудову, нещасну копійку купує молоко, а вони його розводять водою.

– А довго ж вони будуть мучиться?

– А поки буде Страшний Суд; на Страшному Суді сам Господь буде їх судить.

– А за що ото жінка сміття мете і ніяк його не замете?

– А то була жінка сердита та полаялась з другими жінками і сказала: вас таких багато на смітті валяється. А де ж таки було, щоб христіянська душа на смітті валялась? Так ото вона одшукує на смітті християнські душі.

– А довго вона буде мучиться?

– Аж до Страшного Суду, а на Страшнім Суді сам Господь буде її судить.

– А чого то дівка та птичку округ яблуні ганяє і ніяк її не зажене?

– То дівка була велика блудниця; вона задавила своє дитя, так то вона й ганяється за своєю дитиною, та ніяк не загоне в яблуню.

– А довго ж вона буде мучиться?

– Аж до Страшного Суду, а на Страшнім Суді її сам Господь буде судить.

– А за що ото там чоловік та тин підпирає?

– А то був бідний чоловік, так він сказав своїй жінці: «Як умру, то ти, жінко, 281

хоч тин мною підіпреш».

– А довго він буде стоять?

– До Страшного Суду, а на Суді сам Господь його буде судить.

– А що то за три чоловіки качають велику булаву?

– То Трьомсинова смерть: як накотють на нього, то й задушать. Трьомсин як почув це, так аж острах його взяв.

– А скажи мені, сину, чого ти ясно сходиш, а червоно заходиш?

– Єсть на морі прекрасна Анастасія, так вона як нарядиться, то тоді, коли сходе сонце, то йому так гарно дивитись, і того воно ясне, а як роздягнеться вона увечері, то йому стане стидно, воно розшариться і червоно заходе. Після того сонце й полетіло од своєї матері, а Трьомсин вийшов та й каже їй: – Спасибі вам, бабо, за вашу ласку. Оце поїду я, а вмирати мені не хочеться.

– Не бійсь, синку, усе гаразд буде. От і поїхав він. Їде та й їде, а кінь йому й каже: – Не говори ж ти отим трьом чоловікам, що качають булаву, зразу нічого, а як од’їдеш далеко, то тоді й скажи, щоб вони не догнали тебе та не вбили. Ось він їде та й їде а ті три чоловіки уздріли його та й питають: – А що, допитавсь, чи довго нам качать тутечки оцю булаву?

– А ось підождіть трохи, я заїду, а тоді вам і скажу. Од’їхав кілька там, а тоді й каже: – То моя смерть! Качать будете до Страшного Суду. Та й подався дальше. Так усім по дорозі і розказав, що вони будуть робити те, що роблять, аж до Страшного Суду. Після всього того приїхав він до Анастасії, прекрасної дівиці, а вона зразу й питає його: – А що, узнав, од чого сонце ясно сходе, а червоно заходе? А він і каже: – Узнав: як прекрасна Анастасія одягається, то сонце ясно сходе, а як роздягається, то йому стане стидно, воно розшаріється і червоно заходе. Всі засміялись. Тоді прекрасна Анастасія звеліла йому здоїть одинадцять диких кобил і молоко од них принести їй. Він іде в степ і плаче. Коли ось перед ним уже його й кінь.

– Чого, Трьомсине, плачеш?

– Та як же мені не плакать, коли прекрасна Анастасія звеліла мені здоїти одинадцять кобил і молоко од них доставити їй, а як же я їх буду доїти, коли вони дикі? А кінь йому каже: – Я ж тобі казав: не бери жар-птиці пера, бо буде тобі велика біда. Ну, та це ще не біда, а загадка. Попроси царя, щоб зробив одинадцять дійниць, розстав їх усі підряд, тоді виведи лису кобилу і вдар її по лобі, то тут тобі вибіжать усі дикі кобили та самі й здояться в дійниці. Трьомсин так і зробив: ударив лису кобилу по голові, тут вибігли відкільсь одинадцять кобилиць і всі здоїлись у дійниці. Узяв те молоко Трьомсин, приніс його прекрасній Анастасії. Тоді Анастасія звеліла йому злить те молоко в казан і довго його кип’ятить. Трьомсин узявся за молоко, і воно швидко закипіло. Тоді Анастасія йому й каже: 282

– Тепер лізь у молоко! Трьомсин дуже злякавсь та й думає собі: «От тепер уже мені буде смерть». Довго не хотів він лізти у те молоко, а далі поліз і вийшов відтіля таким, що не можна й сказать! То був красавець, а то ще й красивіший став. Після нього полізла у молоко і прекрасна Анастасія і теж вилізла відтіля така, що й в думці не подумать! То була красива, а то ще красивіша стала. Треба ж було і цареві лізти. Уліз і він у казан, то після нього маслаки зостались. Тоді Трьомсин та прекрасна Анастасія повінчались та й живуть собі і не знають ні біди, ні горя. ЧУДЕСНА КОР ОБОЧКА

Б

ув собі один бідняк, такий бідняк, такий уже бідняк, що й їсти у нього нема чого. Випрохав він у якогось чоловіка коробочку жита та й пішов молоти. Змолов, іде додому, – аж ось піднявсь вітер і вивіяв усе із коробочки. Прийшов чоловік з порожньою коробочкою додому, а жінка як побачила його, як ухопе качалку та й давай нею качалкувать свого чоловіка. Одкачалкувала та й вигнала з дому. Вийшов він на шлях та й плаче. Ось іде вітрова мати.

– Чого ти, чоловіче, плачеш?

– Та чого я плачу? Того і того. Узяла його вітрова мати, повела до Бога.

– Дай йому, – каже, – Господи, що-небудь таке, щоб він міг жити.

– Що ж йому дати? На, та дай йому оцю коробочку. А як захоче він їсти, то хай тільки скаже: «Коробочко, дай мені їсти». Узяв той чоловік коробочку, прийшов додому. А жінка як побачила його та вп’ять за качалку... Чоловік той, не довго думаючи, сів за стіл та й каже: – Коробочко, дай мені їсти! Хі! – тут, по його слову, чого тільки із тієї коробочки і не вискочило! І печене й варене, і жарене й шмалене... А що вже тієї горілки, що того уже вина, що тих медів, що тих пивів, так і казати нічого. Наївсь-напивсь чоловік, ліг спати. Баче жінка таку сторію та й собі каже: – Коробочко, дай мені їсти! І їй теж вискочило... Наїлась-напилась, лягла спати. От­то живуть вони день, живуть тижденъ, живуть і місяць. Десь узялись пани, їдутъ на тройці та ще й з колокольчиком. Уїхали в село, де жив той чоловік з своєю жінкою, остановились та й давай лагодиться, щоб обідать. Баче те жінка та й каже чоловікові: – Піди лиш, чоловіче, та поклич до нас отих панів обідати. Він і пішов; пішов і давай закликать до себе панів. Дивляться на нього пани та й кажуть між собою: – Що там у нього за обід такий? Хіба піти та подивиться? От і пішли. Прийшли, сіли за стіл. А чоловік і каже: – Коробочко, дай нам їсти. Тут воно як вискочило звідтіля, батю мій! Чого там і не було!.. Поїли ті пани, 283

попили, полягали спати. Лягли і чоловік та жінка спати. То пани чи спали, чи не спали, уже й прокинулись, а чоловік та жінка ще сплять. Тоді пани і кажуть між собою: – Давай украдьмо у їх оцю коробочку, а їм другу поставимо.

– Давай. Узяли та й і счекали. Ото як хазяїн та хазяйка встали, то пани подякували їм та й подались. Ось прийшов вечір; жінці захотілось їсти. От вона взяла коробочку, поставила її на стіл та й каже: – Коробочко, дай мені їсти! Аж з неї нічого й не виходе.

– Коробочко, дай мені їсти! А з неї знов нічого не виходе. Як ухопила ж вона качалку та й давай чоловіка нею качалкувать. Била-била та тоді і каже: – Ану, прохай ще ти! Став він прохать – і в нього нічого не виходе. Пішов тоді уп’ять чоловік на шлях та й знов плаче. Іде Божа Мати.

– Чого ти, чоловіче, плачеш?

– Та того-то і того.

– Ходім зо мною. Пішли. Прийшли до Бога, а Божа Мати і каже: – Дай йому, Боже, чого-небудь такого, щоб його заспокоїть.

– Чого ж тобі дати, чоловіче?

– Та дай мені, Боже, таке, щоб мене жінка боялась. Бог і дав йому бочоночок.

– Оце ж тобі, чоловіче, бочоночок; возьми та бережи його; а як хочеш, щоб тебе жінка боялась, так ти тільки скажи: «З бочоночка та на мою жінку!» Узяв чоловік той бочоночок, прийшов додому; а жінка дивиться на нього та й пита: – А що це ти приніс, такий-сякий?

– Бочоночок!

– А що з цього бочоночка? Ти б приніс, собачий сину, коробочку! Де твоя коробочка? Та вп’ять за качалку. Баче чоловік, що лихо, та й каже тоді: – Ану, з бочоночка та на мою жінку! Тут як вискочило воно, як зачало її духопелити, як зачало гатити та кулачити!.. Так вона і Христом і Богом давай прохати чоловіка, щоб він перестав.

– Ну, тепер з моєї жінки та в бочоночок! Перестало воно. Тоді взяв той чоловік бочоночок та й подавсь до пана, що вкрав у нього коробочку. Прийшов до пана та й каже: – Оддай мені пане, мою коробочку, бо ти у мене обідав та й обікрав мене.

– Яку таку коробочку? І знати не знаю і відати не відаю.

– А, так ти так!... З бочонка та на ворогу-пана! Тут як вискочило воно з бочонка, як почало того пана лупити, як почало вчи284

ти, так він згадав і батька свого, матір; оддав чоловікові ту коробочку, а сам навтікача! Тоді приніс чоловік той коробочку додому, сів за стіл та й каже: – Коробочко, дай мені їсти! Тут як вийшло з неї і печеного, і вареного, та такого, що батю мій!.. І стала тоді жінка почитати свого чоловіка, а чоловік живе собі, не зна ні біди, ні горя, тілько коробочку вже подальше прихохулює. Б Е З Б О ГА Н Е Д О П О Р О ГА

Р

обив чоловік каюк, аж ось іде Бог.

– Здоров, чоловіче!

– Здоров.

– Що ти, чоловіче, робиш?

– Каюк!

– Як Бог дасть, то й буде каюк.

– Та тут і без Бога видко, що буде каюк. Робив-робив, – перевернув на корито. Іде Бог.

– Здоров, чоловіче!

– Здоров.

– А що ти робиш?

– Корито!

– Як Бог дасть, то й буде корито.

– Та тут і без Бога видко, що буде корито. Робив-робив, – перевернув на вагани. Іде уп’ять Бог.

– Здоров, чоловіче!

– Здоров.

– Що ти робиш?

– Вагани.

– Та як Бог дасть, то й будуть вагани.

– Та тут і без Бога видко, що будуть вагани. Робив-робив, – перевернув на полонник. Іде уп’ять Бог.

– Здоров, чоловіче!

– Здоров!

– Що ти робиш?

– Полонник!

– Та як Бог дасть, то й буде полонник.

– Та тут і без Бога видко, що буде полонник. Робив-робив, – перевернув на ложку. Іде Бог.

– Здоров, чоловіче!

– Здоров!

– Що ти робиш?

– Ложку.

– Та як Бог дасть, то й буде ложка.

– Та тут і без Бога видко, що буде ложка.

285

Робив-робив – перевернув на веретено. Іде уп’ять Бог.

– Здоров, чоловіче!

– Здоров!

– Що ти робиш?

– Веретено.

– Та як Бог дасть, то й буде веретено.

– Та тут і без Бога видко, що буде веретено. Робив-робив, – перевернув наконець того на шпичку. Іде уп’ять Бог.

– Здоров, чоловіче!

– Здоров!

– Що ти робиш?

– Шпичку!

– Як Бог дасть, то й буде шпичка.

– Та якби-то Бог дав! Як сказав він такі слова, то таку шпичку удрав, що аж з трьома ріжками! Я К Т Р Е Б А І Я К Н Е Т Р Е Б А К А З АТ Ь

І

шов якось чоловік зимньої доби шляшком та дорожкою, а тут піднялась хуга. Ішов він, ішов та й зблудивсь. Дивиться, – серед степу стоїть хатка. Кругом усе чисто заметено снігом, а вона стоїть собі та й байдуже. Придивляється чоловік, – аж у хатці світиться. Підійшов він до тієї хатки, баче – двері. Одчинив двері, увійшов усередину, дивиться, – аж там коло стола сидять два якісь-то старики, сіді-сіді, наче те молоко, сидять і читають книжечки.

– Пустіть, старички, у хатку поночувать.

– Іди, чоловіче Божий, ночуй. От той чоловік сів на лаві та й сидить, а старички коло стола читають книжечки. Читали вони, читали, потім встали із-за стола, давай кашу варить у печі. Зварили кашки в горщечку манюсюренькому, – такому, що й дивиться ні на що. Поставили той горщечок на стіл та й кажуть тому прохожающому чоловіку: – Сідай, чоловіче Божий, за стіл та їж кашу. Той подививсь на горщечок та й дума собі: «Що тут таке їсти?» Одначе сів за стіл і давай їсти. Їв-їв, а воно й ціле; наївся добре, а воно все­таки ціле. Ото з тим, що й лягать спати. Коли ось один старичок вийшов із хати, подививсь там сюди-туди та знов у хатку.

– А що там надворі? – пита його другий старичок.

– Та там Боже божество! А воно там мете та б’є таке, що й світа не видко. Ось вийшов із хатки і чоловік. Подививсь та скорійш у хатку.

– Казали, що там Боже божество, аж воно чорт його й носа виткне! Тілько що сказав він такі слова, як де ті й старички, де та й хатка поділись! Іде по степу другий чоловік. Ось піднялась хуга. Дивиться він, – серед степу стоїть хатка, і в тій хатці світ миготить. Підійшов він до хатки, одчинив две286

рі, увійшов усередину, баче, там коло стола сидять два старички, сиві-пресиві, і читають книжечки. Помоливсь він на образи, поклонивсь старичкам, став коло порога та й каже: – Пустіть, Божі старички, прохожого чоловіка переночувать.

– Ночуй, – кажуть вони йому, а самі все сидять та читають. Сиділи-сиділи, потім загорнули книжечки, і давай кашу варить. Наварили кашки у манюсюренькому горщечку та й поставили його на стіл.

– Сідай, чоловіче Божий, за стіл та їж кашу. Перехрестивсь той чоловік на ікони, сів за стіл та й давай їсти; їсть собі та й їсть; їв-їв, а воно й ціле. Наївсь, вийшов із хатки, подививсь у степ, а воно мете, а воно б’є та дме.

– Ну, що там робиться у степу? – питають у чоловіка старички.

– Та там таке, що й світа Божого не видко, і як його у Бога і йти?

– А для чого ж тобі йти? Лягай собі в хатці та й спи, а вранці встанеш, то з Богом, куди тобі треба, і йди. Так він, той чоловік, усю ніч в тій хатці і проспав, а вранці встав, подякував старичкам та й подавсь туди, куди йому треба було йти. С ТА Р Е Ч А Б Р Е Х Н Я

І

дуть собі десь шляшком, побіля садка, дід та баба та й розговорились про Адама та про Єву.

– Я, – каже, – якби Адам, то я б не зробив би того, що він зробив у раю.

– А я, – каже, – якби Єва, то я б того не зробила, що Єва. А один пан, такий, що любив слухать людські розговори, іде у садку та й чує те все. А далі й каже до їх: – Здрастуйте, старик і старуха!

– Здрастуйте, пане!

– А куди ви, – каже, – ідете?

– Та йдемо, – кажуть, – може, наймемось де на роботу.

– Милості просю до мене в гості.

– Та хіба ж таки нам можно до вас у гості йти? Ви ж таки пан, а ми – харпаччя.

– Та йдіть, – каже, – йдіть. Я, – каже, – ждав гостей та понаварював та понапікав, а їх нема, то й позоставалась уся трапеза. Так вони довго таки одговорювались, а потім пішли. Увів їх пан у горницю та й каже: – Сідайте от тут, їжте і пийте, що вгодно, а оцього судника не займіть. А він такий цвітний та красивий, а всередині у ньому миша накрита кришкою, та й більш нічого. От вони давай їсти, давай їсти, давай пити, давай пити, понаїдались, понапивались, так що й пальцями у горлянці достають. Тоді та старуха і каже: – Що це у тому ще, що воно гарне стоїть? Ну, таке, що аж у вічі мічиться. А старик і каже: – На те не вказано, – того нельзя займать. А вона: 287

– Та хоч не їсти, а подивиться. Взяла й одкрила, а миша звідтіля – пурх! – і побігла геть. Коли ось пан і виходе; зиркнув у судник, – аж миші нема.

– От бач, старик та старуха, ви казали на Адама та на Єву те та се, що якби я був Адам, сього не зробив би, а якби я була Єва, то я б цього не зробила, тут же вам наставлено, що хоч, те й пий і їж, а тільки судника не займай. А ви ж не втерпіли, а зайняли? Що там же ж нічого такого і не було! Так ідіть же собі геть, бо брешете ви, і ви б так само зробили, як Адам та Єва. Б А ГАТ И Й Ч О Л О В І К І Б І Д Н А В Д О В А

Ж

ив собі один багатий чоловік, і був у нього один син. Виріс той син, і батько почав його женить. В те врем’я ішов Господь зі святим Петром по землі. Доходять вони до хати багача, святий Петро і каже: – Господи, зайдімо до цього чоловіка та переночуємо! А Господь і каже: – Святий Петре, немає нам там місця.

– Господи, хіба таки він не пусте нас? Чоловік женить сина, так щоб не пустив нас?

– Святий Петре, я тобі кажу, що немає нам там місця. А святий Петро просить та й просить Господа. Господь і згодився. Прийшли вони до багача і питають: – Чи не можна, чоловіче, у тебе переночувати?

– Хіба ви не бачите, що у мене нігде; я сина женю, так мені не до вас.

– Та, може, ми хоч під припічком ляжемо.

– Бач, видумали що! Тут же будуть топити, то будуть вам ноги топтати! Ідіть собі на край села, там є така вдова, що приймає і хромих і сліпих, і усяких, то й вас прийме!

– Спасибі тобі, чоловіче, за добрий совіт! Прощавай! Пішли вони, а Господь і каже: – А що, Петре, я ж тобі казав, що нема нам там місця!

– Винен я, Господи! Прийшли вони до вдови і кажуть їй: – Пусти нас переночувать.

–Добре, йдіть! У мене є трохи хлібця та кашиці, то хлібець вам дам, а кашку дітям. А у неї було п’ятеро дітей, а сама була бідна вдова. Святий Петро їй і каже: – Отут у мене в мішку є три пшонини, то я тобі ці пшонини дам до твоїх. Взяла вона ті пшонини і почала варить кашу. В горщику трохи було, а вона варе, – а воно все піднімається та піднімається; уже і в горщику не поміщається.

– Що це таке? Неначе було й мало, а виходе багато, – каже вдова. – Чи це ваше пшоно таке, чи моє? Поїли вони, лягли спати. Господь і каже Петрові: – Позви ти два янголи і звели їм привезти бочку золота до того багатого му288

жика під самі ворота. Святий Петро так і зробив. Встав багатий чоловік уранці і вбачив цілу бочку золота.

– От, – каже, – кому Бог дає, то і в вікно подає! Забрав те золото і заховав. А Господь і святий Петро устали вранці, подякували вдові і пішли далі. Ідуть і стрічають вовка. Сидить він і виє. Святий Петро і каже: – Господи, то ж, мабуть, він їсти хоче. Позволь йому з’їсти корову у того багача.

– Ні, нехай він візьме корову у бідної вдови. А у неї тільки й було, що одна корова. Для чого ж то так, Боже? – питає святий Петро. – То ж таки багатий та ще й недобрий чоловік, а це бідна та добра удова.

– Узнаєш далі, – каже Господь. І пішли далі. Йдуть вони далі, а було літнє врем’я. І захотілось святому Петру пити. Він і каже: – Господи, як же мені пити хочеться.

– Отам, уліво, є криниця, то піди й напийся. Пішов святий Петро до тієї криниці. А там гаду різного, – жаб, нечисті, та вода така вонюча, що не можна її і пити. Вернувся святий Петро, а Господь його і пита: – А що, напився?

– Ні, Господи, тієї води не можна пити, бо дуже вонюча. Пішли вони дальше. Святий Петро оп’ять захотів пити, аж смага у нього на губах.

– Господи, як же мені пити хочеться!

– Піди управо од того, як колись ходив, так там буде криниця. Пішов святий Петро. А там вода в криниці чиста та гарна: круг неї дерева ростуть, і гілки аж понахилялись до криниці; цвіти цвітуть, та так же гарно пахтять! Напився тії води святий Петро, ще й облився нею; йому так гарно стало. А Господь його дожидає. Прийшов святий Петро до Господа, Господь і питає його: – А що, святий Петре, чи напився води?

– І напився, Господи, і облився. Така ж там вода гарна та чиста!

– Ото ж та криниця, що наперед була, то для багатшого чоловіка, а оця, що тепер була, ця для бідної вдови, – сказав Господь. М А Р К О Б А ГАТ И Й

М

арко був багатий черезчур і пренебрегав він нищими: нищий прийде до нього, він милостиню подасть, та три дні після нього пол миє. Він щодень бал задавав: все балує, все балує, все у нього гості, все гості. Так ось щось прийшло до нього. Прийшло до нього три нищих, так він звелів їх у темницю заперти. І сидять вони там, може, до півночі. Гляди, ось прилітає ангол, прилітає і садиться на темницю. Так там, у темниці, як посвітились 289

свічки, як постановились столи, як позастилались скатерті, як понакладались наїдки-напитки і як десь узялись музики, як уріжуть, уріжуть, ая-я-я!.. Свічки горять, музики грають, наїдки-напитки стоять, нищі їдять і закусюють. І так, може, аж до світа. От один нищий напився-наївся, так і ліг і не похрестивсь, не поблагодарив Бога, ліг як свиня. А другий наївсь-напивсь, поблагодарив Бога і ліг. Коли тут знов ангол садиться на темницю і рече: – Господи, Господи, яке назначаєш багатство, дівка родила у якійсь-то деревні сина?

– Назначаю, – каже Господь, – йому багатство Маркове. А той нищий почув. Ось темниця розступилась, Господь піднявся з тим анголом на небеса. От то прокидається Марко Багатий рано утречком і вп’ять гостювать. А нищі, може, там просиділи до півдня у темниці не ївши, поки там подумали про їх і доказали Маркові, що у нього нищі сидять у темниці, чи їх випустить, чи нехай сидять, чи як там. Так він хотів, щоб випустила їх прислуга, а далі сам не полінувавсь та й і встав. Устав, пішов у темницю, пішов, одмикає, одімкнув, аж вони сидять. Він і питає їх: – А де ж, – каже, – третій ваш? Вони й одвічають: – То не нищий був, а то був сам Господь між нами. Нам дарма, що ти посадив нас у темницю, – у нас горіли свічки, грали музики і були у нас наїдки-напитки, ми ще лучче їли, ніж ти, Марко Багатий.

– А де ж він дівсь? А вони й кажуть: – Так як у дванадцятому часу, алі у першому прилетіло щось та й каже: «Господи, Господи, у такому-то селі дівка родила сина, так яке назначаєш йому багатство». А Господь і каже: «Назначаю йому багатство Маркове». Посля того темниця розійшлася, а Господь тоді на воздух піднявся та й полетів на небеса з анголом. Вислухавши те все, Марко взяв тих нищих, покормив, дав їм милостину та й пустив. Пішли собі нищі, куди їм треба було йти. А Марко тоді скоро-недовго поїхав шукать тії дівки, що родила сина. Приїжджає у слободу, найшов її; найшов, – давай у неї купувать сина. Довго вона не продавала його, а далі продала. Як сказав їй Марко: «Поставлю тобі хату, дам тобі хліба і грошей багато, тілько продай», то вона таки продала. Купив він того сина. Ну, купив, везе його відтіля. А тут лежить снігу замет такий здороветельний. Так він його в замет!

– От тут, – каже, – тобі багатіть, а не на моїм багатстві! Укинув його та й поїхав. Тоді приїжджає додому, успокоїв сам себе і вп’ять давай гостювать. «Моє буде вп’ять». А в тім заметі зробилось літо, цвітуть цвіточки, канарейки поют, одним словом, рай, і там хлопчишко грається собі квіточками, усякою всячиною. Ось їде мужик, побачив того хлопчишка та й думає: «Господи, як же воно там грається? Що воно ж холод, зима! Треба його взять!» Та й узяв. Привіз додому, годує. От як пішли балачки, як пішли балачки, як пішли балачки, то й Марко Багатий почув, що чоловік найшов хлопчика у снігу і той хлопчик сидів там і гравсь, наче літом. Як запряже Марко свої коні та до того мужика. Приїжджає – найшов. Давай купувать того хлопчика у мужика. Давай купувать, давай купувать, – купив. Купив і повіз. Привозе додому, 290

зробив бочку, укинув хлопчика у бочку, заднив її і пустив його по морю. «От де, – каже, – тобі багатіть, а не моїм багатством». Так той бочонок з тим хлопчиком та й поплив, та й поплив, та й поплив, та й прибивсь до такого монастиря, такого бідного монастиря, що й їсти в ньому ченцям нічого. Взяли ченці той бочоночок, розкрили його, – аж там сидить хлопець і книжку читає. Узяли вони того хлопця, і став той монастир багатіть, став багатіть, такий багатий став, що он який. Ну, пішли слухи, пішли слухи. Дочувсь і Марко Багатий. Запрягає він коней і їде до монастиря за тим хлопцем. Приїжджає у той монастир до монахів, давай торгувать хлопця.

– Боже сохрани! Щоб ми його продали! У нас був монастир голісенький, а він же нам щастя приніс. Так Марко як зачав торгувать, як зачав торгувать, і те їм дає, і друге, і третє, і десяте. Купив. Купив, тоді послав його до себе пішком і дав йому у руки записочку, ще й запечатав печаттю, щоб там його посікли-порубали, іспалили і попіл по вітру пустили. І приказав йому, щоб, Боже сохрани, нікому тієї записочки не показував, аж поки додому не донесе. Ось він іде шляшком-дорожкою; стрічається йому старичок.

– Здоров, тобі хлопче!

– Здорово вам, старичок!

– А куди ти йдеш?

– Додому.

– А що ж ти несеш?

– Несу од хазяїна пісьмо.

– А покажи.

– Е, мені хазяїн приказав, щоб я нікому не показував, аж поки додому не дойду. Давай його прохать, давай прохать – показав. Узяв той старичок пісьмо і прочитав. Аж там написано, щоб він, поки прийде Марко додому, був порубаний і посічений. А той старичок замістъ того йому написав, щоб він, покамість приїде Марко, щоб він був на його дочці посватаний, повінчаний і свадьбу щоб одгуляли, поки сам Марко приїде. Написав, оддав тому хлопцеві, і пішов геть. Як прийшов хлопець, то так усе і зробили, як будо написано. Ось приїжджає і сам Марко. Приїжджає, – коли тут заходжується пир після вінчання.

– Що так? Я ж казав от так і так.

– Е, ні: ти одписав от так. Він подививсь, аж так.

– Ну, нехай уже будем свадьбу гулять. Одгуляли свадьбу, як довжно буть, тоді Марко і каже своїм робочим: – Глядіть же ви, слуги, – а у його чавунні заводи були, – глядіть же ви, як піде мій зять по заводах ходить, то ви його прямо під руки та в казан; хоч буде він казать, що він Марко Багатий, то ви не слухайте, а кидайте прямо в казан. Ну, а самому зятеві звечора приказує: – Як ти тепер мій зять і все рівно як син, – дочка моя, і син мій, – так щоб ти тепер ходив на роботу і повіряв робочих, як вони роботають, а я вже тепер старий. Ото він раненько, ще темно надворі, убирається-одягається з тим, щоб йти 291

робочих повірять; убирається, а молода жінка його і каже йому: – Підожди, ще успієш, бач, як рано. Він і присів. А Марко ждав-ждав, не втерпів.

– Піду, – каже, – повірю зятя, чи він уже таки там. Ну, вдівся, пішов. Приходе і давай ходить там по роботах. А воно темно так, що й не розбереш, що воно там ходе. Тут його зараз два кацапи як ухоплють під руки та в казан. А він: – Ай-ай! Я Марко Багатий!

– Та чорт тебе бери! Нам приказано, хто б то як не називавсь, а прямо його в казан! Так він там і скипів, а його зять на його багатстві зоставсь. Та й досі живе і хліб жує. СКУПА ЖІНКА

Б

ув собі чоловік та жінка, а у їх було двоє дітей: хлопчик та дівчатко. Посіяли старі в городі цибулю. От жінка поле цибулю та й викидає бур’ян за лісу, а біля ліси грались її діти. Іде старець, а він був брат Господній, і здоровкається до баби: – Здорова була. Дай мені трохи цибулі. А вона йому: – От ще! Вас багато таких найдеться, то не надаси! Вибирай отам, між бур’яном, то, може, найдеш яку цибулину. А жінка була скупа. Сів той старець біля дітей та й жде. Вони й найшли три цибулини і дали йому.

– Ми б тобі, – кажуть, – вирвали і цибулі, так мати не дозволяє.

– Не треба, діти! Поїв той старець і пішов. Той чоловік та жінка жили, жили, а потім повмирали. Зостались самі діти, хлопець та дівчинка.

– Що нам робити? Хоч би прийшов той чоловік, що колись ми йому дали три цибулини. Коли це щось їде на коні верхи. Дивляться – чоловік якийсь. Увійшов той чоловік у хату та й здоровкається. Хлопець і питає: – Хто ж ти такий?

– Я Господь! Хочеш буть моїм братом?

– Добре, Господи!

– Так жди ж ти: я пришлю коня з сідлом, і ти на ньому поїдеш.

– І сестра поїде?

– Поїде і вона. Ви посідаєте удвох на того коня, та не поганяйте його і не спиняйте; куди він вас повезе, нічого ви і не кажіть йому. От і поїхав Господь. Ждуть вони день і другий, а коня того все нема. Вони думали, що вже й не буде. Коли на третій день приїжджає біла коняка: така гарна і сідло на ній гарне. Покинули діти хату, посідали удвох на коня і поїхали. Їдуть вони, їдуть, побачили, що якийсь чоловік тин підпирає спиною і каже: «Ой 292

упустю!» Вони не знали, що воно таке і для чого, і поїхали далі. Їхали, їхали, бачать – горить купа, аж палає, а в тій купі сидить чоловік одягнений та все кричить: «Ой, змерз, ой, змерз!» І уп’ять вони не зрозуміли, що воно таке і для чого. Їдуть далі. Побачили, що дві панни ганяють пташку кругом гнилої колоди та ніяк не заженуть її у дірку колоди. Потім того приїхали до Господа. А там був сад, такий гарний та великий. Господь встрітив їх і каже: – Здорові, діти!

– Здоров, Господи! Він дав їм істи, а потім і питає: – Що ж ви бачили дорогою?

– Та ми бачили чоловіка, що підпирає тин.

– Ото чоловік на тім світі як жив, та був бідний, так казав, що як він умре, то нехай їм хоч підпирають тин. Так ото йому таке наказання.

– А ще бачили чоловіка: сидить у вогні і каже, що змерз.

– Отой чоловік не пустив проходящого в хату зимою, так йому таке наказання. А ще що?

– Дві панни ганяються за пташкою кругом колоди і ніяк її не піймають.

– Вони згубили дитину, так за нею й ганяються; як вженуть у ту колоду пташку, так скінчиться їх наказання, а як ні, то до кінця віку будуть ганять. Після того Господь і каже їм: – Ідіть же тепер в сад гулять; там є висока гора, так ви на ту гору не ходіть. Пішли вони в сад, – а там всякі дерева, і гору високу побачили, тільки на могилу не пішли. На другий день пішли вони уп’ять у сад гулять.

– Ходімо ж тепер на ту гору та подивимось, що там таке є. Пішли, – а на тій горі та глибока яма, кипить смола, і в смолі люде мучаться. Побачили вони там своїх батька та матір. Брат і нахилився, щоб витягти матір, – так не достане; стоїть і плаче. Як ось іде святий Петро і питає: – Чого ти плачеш, брате Господній?

– Та ходив я по саду і поколовся деревом: Господь звелів мені прочистить дорожки. На третій день брат і сестра оп’ять пішли гуляти в сад. Зайшли на ту ж таки могилу і побачили батька та матір у смолі. Довго плакали, а потім вернулись додому, а святий Петро убачив брата та знов питає: – Чого ж ти плачеш, брате Господній?

– Та я ходив на могилу і бачив там у пеклі батька та матір. Господь і звелів дать йому три цибулини.

– На тобі оці цибулини та витягни на них батька та матір, та гляди, щоб вони не лаялись. Пішов він до могили, подав батькові та матері одну цибулину і сказав: – Беріться за оцю цибулину та мовчіть, не лайтесь. Мати ухопилась за цибулину, а за неї багато і других почіплялось. То вона і давай лаяти їх: – Та гетьте к чорту! Чого ви поначіплялись? Цибулина перервалась, і мати знову загула у пекло. Тоді син подав другу цибулину. Мати оп’ять узялась за цибулину, а за нею і другі. Не витерпіла вона 293

оп’ять і знов вилаялась. Перервалась і друга цибулина, і мати уп’ять упала в пекло. Подає син третю і каже: – Та не лайтесь, мамо, лізьте потихеньку і мовчіть! Лізе вона, а за нею уп’ять почіплялось багато. Не видержала вона і втретє: почала лаятись, цибулина перервалась, і всі попадали аж на саме дно. Прийшов брат Господній і плаче, що не витяг ні батька, ні матері. А Господь йому і каже: – Так будуть же вони там, у пеклі, навіки! В І Д Ч О Г О С К О Т Д Р О Ч И Т Ь С Я , А В І В Ц І Д У Ш АТ Ь С Я

З

начить, дрочились вівці, а скот душивсь. А Господь ішов зі святим Петром, дойшов та й каже: – Здоров, скотарю!

– Здоров!

– Заріж нам телятко!

– Та хай вам сей та той! Тут ніколи чобіт пошить, а ви ще з телятком. Розжились у одного. Тоді приходять до чабана.

– Здоров тобі, чабане!

– Здоров!

– Заріж нам ягнятко.

– Та я б вам, люде добрі, і двоє зарізав, так не вдержу овець, бо дуже дрочаться.

– Та я, – каже Господь, – обійду кругом, то вони й перестануть.

O6iйшов, вони й перестали, утишились. Тоді чабан за ягнятко, піймав його, зарізав. Тоді вони полягали спать, а чабану і кажуть: – Ти собі хоть і все м’ясо озьми, а нам одну печіночку звари. От він тоді варе та й думає: «Ну, що ж воно за добро, що вони одну тілько печіночку заставляють варить». Зварив. «Ану, покуштую». Господь дивиться, а святий Петро спить. Як зачав той чабан куштувать, як зачав куштувать, поки всю з’їв. Прокинулись вони та й кажуть: – А що, чабан, зварив?

– Зварив! Та от що, люде добрі? Скілько я не різав ягнята, всі з печінками були, а це без печінки. Ну, посідали вони їсти; чи з’їли там по кусочку, чи ні: – Спасибі ж тобі, чабан! Ходім же тепер пана лічити. Пішов з ними і чабан. Приходять до одного пана. Спитали, яка у нього болість, узяли з нього тисячу карбованців – вилічили. Чабан був за дохтуря, а Господь за помошника. Пішли до другого пана. Там узяли дві тисячі. Уп’ять чабан за дохтуря, а Господь за помошника. Пішли до третього. Узяли уже п’ять тисяч заразом, бо пан дуже хворий був. Тоді пішли і зачали гроші ділить. Розділив їх Господь на три купки: – Оце, – каже, – мені, оце чабанові. А чабан каже: – А третя ж кому?

294

– Це тому, хто печінку з’їв. Та то ж я, – каже, – і з’їв.

– Ну, на ж тобі всі три. Він і взяв. «Тепер піду додому, перероблю свою матір із старої на молоду». Прийшов, зарізав її, пошматував, переполоскав хорошенько, склав, як треба тому буть, суставчик до суставчика, а тоді водою цілющою побризкав – вона ізцілилась, а живущою водою забув, чи як він там, може, не вхвисив. А Господь стоїть під вікном та дивиться. А тоді якось повернув, то воно совою стрепенулось та й полетіло. Тьфу! Чорт із чорта вилупивсь, чортом і полетіло. Тоді вже скот зачав дрочиться, а вівці перестали. Та й до сих пір скот дрочиться, а вівці душаться. Я К С ТА Р И Х Л ЮД Е Й ПЕРЕР ОБЛЮЮТЬ НА МОЛОДИХ

Ж

ив колись-то між запорожцями один коваль, та не такий коваль, які тепер повелись, – п’янюги та мошенники, – а коваль настоящий, чесний, тверезий чоловік, ще старинного заповіту. І кував він коней, може, на всю Січ. Чуть світ, а він уже і в кузні, уже і гукає молотом. Тільки скільки він не робив, скільки не годив собі і козакам, а все бідолахою був і зостався: ні на ньому, ні під ним. От якось приходе він до своєї кузні удосвіта, а надворі так темно, що хоч у око коли, так нічого не видко. Відімкнув коваль двері; увійшов усередину кузні. А там у нього, бачте, повсігда висіло дві картини: на одній зрисован був Господь Ісус Христос, а на другій намальован чортяка з рогами; перша картина прибита була на стіні, що прямо протів дверей; а друга на стіні, що над дверима. Так от як, бувало, увійде коваль у кузню, то зараз же стане лицем до ікони і помолиться Богу, а потім обернеться назад і плюне чортові, та плюне якраз у саму пику. Так робив він кажнісенький день: Богу помолиться, а чортові плюне. А воно ж і чорт може обіду мать, як і чоловік, і за обіду може відместить. От воно так і сталось. Увійшов коваль у кузню, перехрестивсь на ікону, плюнув у саму пику чортяці, потім взяв у руки молот і давай гукать. Тілько що він ударив разів два або три молотом по ковадлу, коли гульк: аж перед ним стоїть парняга, здоровий, красовитий з такими чорнимипречорними вусами, що так вони у нього і вилискуються, а на вид темний, смуглуватий.

– Здоров тобі, дядьку!

– Здоров тобі, парняга!

– Час тобі добрий кувать і не перекувать, брать гроші і не перебрать!

– Гм, добре говориш, та погано виходе.

– А чом так?

– А тому так, що скілько я не працюю, а нічого нема ні мені, ні підо мною.

– Шкода мені тебе, дядьку! Та що ж робити, як у тебе така погана наука? От якби ти знав тієї науки, що я знаю, так тоді б ти і горем об землю покотив.

– А яка ж твоя наука?

295

– Моя така наука, що я по ній можу старих людей перероблять на молодих.

– Невже така наука на світі єсть?

– Єсть!

– І ти можеш перероблять старих людей на молодих?

– Можу!

– Оце наука, так наука! Від цієї науки можна б чим покористуваться! А що якби ти, спасибі тобі, навчив мене тієї науки?

– Навчить тебе тієї науки?

– Зділай милость навчи, якщо ласка твоя!

– Е, не хотілось мені, та вже кріпко тебе жаль. Так от же що: ходім умісті по світу, побачиш, як я роблю те діло, то й собі навчишся.

– Ходім! От і пішли вони. Ідуть-ідуть; приходють у одну слободу і зараз же питають: – А що, це панська слобода?

– Панська.

– А єсть тут пан?

– Єсть!

– А що він, старий чи молодий?

– Та год з дев’яносто буде.

– Ну, оце й наш, – ходім до нього. Прийшли, доложились об собі. От і вилазе пан, старий та зморщений, насилу ноги волоче.

– А що ви скажете, мужички?

– Та ми прийшли, пане, називаться вам роботою.

– А яку ж ви можете роботу сполнять?

– Та ми хоч по столярській, хоч по малярській, хоч по плотницькій, хоч по кузнечній роботі, а хоч старих на молодих перероблять.

– Е, добрая, бачу, ваша і робота! Невжли можете старих людей перероблять на молодих?

– Можемо!

– Зділайте Божеську милость, переробіть мене.

– А що дасте, пане?

– А що візьмете?

– Та з вас треба б тисячу карбованців, потому ви уже дуже старі.

– Чи нельзя взять вісімсот?

– Ні, пане, ніяк незля, потому струмент дорого стоє. Сюди-туди, сторгувались за тисячу. Тоді той молодий парняга узяв довбню, ошелешив єю пана по лобу, порізав його на куски, повкидав ті куски в бочку, налив туди води, насипав золи, взяв у руки весілку та й давай усе те вмісті мішать весілкою. Мішав-мішав, мішав-мішав, а потім як дуне, як плюне та як крикне: – Стань передо мною, як лист перед травою! То воно по тому слову його із бочки вискочив такий молодець, такий молодець, що аж любо на нього і подивиться: молоденький, молоденький, наче б йому всього сімнадцять годів.

296

Получив парняга той грошики, частину їх ковалю дав, а частину нащось закопав у курган. Пішли дальше. Ідуть-ідуть; приходять у другу слободу і зараз же питають: – А що, це панська слобода?

– Панська.

– А що тут пан чи паня живе?

– Паня.

– А стара вона?

– Та год сто, або й більш буде.

– Ну, оце й наша, – ходім! Прийшли доложились об собі. От і виносять їм паню на подушках. Така стара, така стара, що дивиться на ню страшно.

– Що ви скажете, мужички?

– Та ми прийшли називаться роботою до вас.

– А? Що? Що ви говорите?

– Та ми, пані, прийшли називаться роботою.

– Роботою? А яку ж ви роботу можете сполнять?

– Та ми хоч по столярській, хоч по малярській, хоч по плотницькій, хоч по кузнечній роботі, а хоч старих людей на молодих перероблять.

– Е, добрая ж, я бачу, ваша робота! Невжли можете старих людей перероблять на молодих?

– Можемо.

– Зділайте Божескую милость, переробіть мене! Можете?

– Можемо! А скілько нам дасте?

– А скілько возьмете?

– Та з вас би треба дві тисячі карбованців.

– Нельзя лі півтори?

– Ні, ніяк незля, потому струмент дорого стоє. Ну, от так-сяк за дві тисячі зговорились. Тоді той парняга знов взяв довбню, хватив єю паню по лобу, порізав тіло на мілкі шматочки, повкидав ті шматочки в бочку, налив води, насипав золи, взяв весілку та й давай єю мішать. Мішавмішав, а потім як плюнув, як дунув та як крикне: – Стань передо мною, як лист перед травою! А звідтіля й вийшла така красуня, така красуня, що аж сяє, – наче б їй год шістнадцять. Получили майстри грошики, поділили їх; уп’ять частину їх парняга нащось закопав у курган, і пішли в третю слободу. Там вони теж найшли якогось пана і переробили його із старого на молодого. Ото коваль баче, що наука того парня не овсі-то мудра, та й говоре сам собі: «Е, кат же тебе бери з твоєю наукою! Я й сам тепер можу те ж саме робить!» Полягали спать. От то тілько що парняга заснув, а коваль піднявсь та й втік. Приходе він у першу слободу і зараз же питає: – А чи єсть тут пан?

– Єсть.

– А старий він?

297

– Та такий старий, що усі сімдесят сім пар колес на возах побили, сімдесят сім год шукаючи його на тім світі.

– От це й мій. Приходе до пана; доложивсь об собі. Виходе пан похилий-похилий та ще й згорблений.

– А що скажеш, мужичок?

– Та прийшов називаться роботою.

– А яку ж ти можеш роботу сполнять?

– Та я хоч по столярській, хоч по малярській, хоч по плотницькій, хоч по кузнечній роботі, а хоч старих на молодих людей перероблять.

– Невжли можеш старих людей перероблять на молодих?

– Можу.

– А що ти візьмеш переробить мене?

– Тисячу карбованців.

– О, як дорого! Візьми вісімсот.

– Ні, пане, ніяк не можна, – струмент дорого стоє. Так-сяк – за тисячу зійшлись. Тоді той коваль взяв довбню, убив єю пана, ізрізав його на шматочки, повкидав ті шматочки в бочку, налив води, насипав золи, взяв весілку і давай єю те все мішать. Мішав-мішав, а потім як свисне, як крикне: – Стань передо мною, як лист перед травою! А воно нічого й не виходе. Він знов мішать. Мішав-мішав, мішав-мішав, піт біднягу прошибає, а він все мішає. Потім знов як свисне, як крикне: – Стань передо мною, як лист перед травою! А воно і знов нічого не виходе. Що тут робить? А діти убитого пана пристають до коваля, щоб він вернув їм батька їх, а не верне, то в Сибір зададуть.

– Постойте, – каже коваль, – старий він дуже, – не вкипів. І знов мішать. Ось уже і ніч обняла його; ось уже люди і спати полягали, а він усе міша та міша в бочці. Утомивсь, бідняга, до кінця; бросив мішать, сів та й зажуривсь: – Ех, побила мене лихая година та нещаслива! І нащо я втік от того парняги? І де він тепер єсть? От тілько що він сказав ці слова, коли тут хтось торк його за руку! Оглянувсь коваль, – аж то парняга, той самий, з блискучими очима та з чорнимипречорними вусиками.

– Що це ти, дядьку, так зажурився?

– Е, голубчику мій сивесенький, вируч із біди! Покарала мене нечиста година: я думав, що вже навчивсь твоєї науки та взяв та і втік од тебе і давай перероблять старих людей на молодих, а воно вийшло так, що я убити чоловіка убив, а воскресити його ніяк не воскрешу. Зділай милость, поможи в біді! Довіку не забуду я тебе! Задумавсь парняга, а коваль усе просе, усе моле його та кланяється йому.

– Ну, от же що: я тобі запоможу, та тілько ти дай мені один зарок.

– Не один, а десять дам, аби тільки виручив із біди! Кажи тілько, чого тобі треба?

298

– Чого мені треба? Не будеш ти плювать на ту картину, що висить у тебе у кузні над дверима?

– Та це та, де чорт на ній намальован?

– Та сама! Глянув тоді коваль на чорнявого парнягу з блискучими очима та з чорними вусиками і все урозумів одразу... Урозумів він і те, яка наука його... Ну, що ж було робить бідоласі, коли сам собі заподіяв таку біду?

– Не буду, довіку не буду... І з тих пір перестав коваль плювать чорту в пику, з тих же пір люди і пословицю зложили: «Бога не забувай, та й чорта не зобиждай!» Це зробилось між запорожцями, а од запорожців і к нам перейшло. ЯКІ ЄСТЬ НА СВІТІ ЧОРТИ

Ч

орти скрізь шевкаються; вони не то що в хату, а і в церкву забираються: піп собі записує гріхи людей, а чорти собі записують; та отто як уже заспівають харувимську, то тоді вони геть повтікають із церкви. А найбільш усього вони водяться у воді та в степу. Вони, як отто святиться вода, так виходять із води. Так тоді бабам запрещають, щоб вони неділі дві не мили сорочок у річці, а то через то чорти знов повлазють у воду. А одна жінка отто скоренько після Хрещенія, пішла до річки прати сорочки. Пере вона ті сорочки, аж дивиться – сунеться с....ю із очерету страшелезний дідуга та прямо у ополонку бультих! Чуть ту й жінку не звалив з ніг. Вона тоді прийшла додому та й розказує сусіді.

– Оце я, моя голубочко, пішла на річку прати сорочечки, – там сорочечки дві, чи три, може, і взяла, та й перу собі; коли де із очерету сунетьс с....ю старелезний дідуга та прямо у воду бультих!

– От-то ж, сестро, єсть нам од батюшки запрет, щоб ми не прали сорочок неділь дві після Хрещенія, а ми не слухаєм, от воно і буває нам: то отой дід – то воно чорт. Один музикант купавсь у річці та й поплив під греблю; як поплив, як поплив, та як пурнув головою – та прямо у двері, а за тими дверима та горниці, а в тих горницях сидять чорти.

– Хто такий? Хто такий?

– Це, – каже один чорт, – мій брат. Ну, давай вони його тоді гостювать. Понастановили йому там кінських сциклин замістъ горілки, кінських г...н замість пампушок, із падлюки м’яса замістъ жаркого. А він того нічого й не баче: сидить та їсть. А якби сказав: «Господи, благослови», то тоді б того не було. Наївсь-напивсь – тоді грать. Грав-грав, а тоді бультих! Із тієї горниці та наверх. А то його викинув той чорт, що за брата прийняв. Так він тоді пішов убраний, одітий, обутий, і повні кармани у нього грошей. А другий музикант пірнув під греблю, так вони саме обідали. Так над ним посміялись: понакидали йому у кармани rpoшей, повдягали, а як вийшов наверх, – а воно замість грошей повні кармани черепашок, а замістъ одежі 299

один кушир. Степовий чорт так той людей манить. Один чабан та покумавсь з одним чоловіком. Покумавсь та й пасе собі вівці у степу. Як ось іде той кум його.

– Здоров, куманьок!

– Здоров!

– Ходім до мене в гості.

– Та я таки давно вже збираюсь, та ніяк не зберусь: ніколи за скаженої собаки худобою.

– Ну, так ти, куманьок, підожди, а я піду горілочки принесу та тоді разочком і підем.

– Ну, йди, кумок. От-то добув він горілки і пішли вони. Прийшли, – аж стоїть хата, така хата, що Боже мой! А то воно саме чорт живе. Там, у тій хаті, і чортиця порається: горішки, пампушки пече, жаркоє жарить.

– Ну, давай лишень, стара, закусить! – каже той чорт cвоїй чортиці. Постановили все те на стіл та й угощають куманька.

– Ну, вип’ємо, куманьок!

– У ваших руках, у ваших устах. Той чорт будьто так, що й випиває, випиває та знов куму підносе.

– Давайте ж і кумі. Чорт підніс і чортиці. Випила начебто і вона.

– Ну, тепер, куманьок, пийте уже й ви. Коли той чабан не втерпів та й перехрестивсь. Дивиться – не стало ні кума, ні куми, ні хати, а замістъ того круча і ноги в воді. «Спасибі Богу, що перехрестивсь: яким би ти мене напоїв і яким би ти мене нагодував?» Лежать перед ним падлючіни шматок, кінські г...а та стоять кінські сциклини прямо на острівці. Як творив Бог мир, то він создав усяку усячину: корови, коні, вівці, свині. А чорт хотів зробить козу. Зробив козу, а диханія їй не дав: уже він і так і сяк, а диханія нема.

– Та ти, – каже Господь, – можеш тілько вовка зробить. Він тоді давай вовка робить. Зробив вовка, а диханія усе-таки не може дать. А Господь дав тому вовку диханіє та тоді й каже йому: «Тю його!», себто чорта. А чорт де б діться? Та на вербу, а вовк його за п’яту, та й і укусив йому п’яту. Отто й вийшов безп’ятий чорт.

Ч О Л О В І К У Ч О Р ТА Н А П О З И Ч К А Х

О

дного чоловіка та кріпко мучили за недоїмки. Так він давай найматься у роботники. Так його наймать наймають, а вперед завдатку не дають, а йому ж не можна – тягнуть його за шию: давай та й годі! Так він пішов на другий край найматься: «Піду, – каже, – на другий край, може, – каже, – хоч де в чорта позичу rpoшей». Та й іде. Аж чорт чоловіком перекинувсь та й іде йому назустріч.

300

– Здоров!

– Здоров!

– Чого ти тут кричиш?

– Та як тут у чортового батька не кричать, коли тут лихо?

– А яке ж тобі там лихо?

– Та як же не лихо, що мене мучить за недоїмку, наймать хоч і наймають, так завдатку вперед не дають.

– Ну, ходім за мною. От і пішли до нього. Приходять – стоїть дом трьохотажний. От уходять у той дом. Коли на золотому креслі сидить старий та здоровенний панюга.

– А, здоров тобі, хлопче!

– Здорові вам, пане!

– Здоров, чоловіче, здоров! А що ти нам скажеш?

– Та до вашої милості, пане. А він зовсім чорт, і він його паном велича.

– А чого?

– Та оце мене мучать за недоїмку, – хоч здохни, а подай, так я ходю та наймаюсь; наймати пани наймають, та вперед завдатку не дають, так це я ходю та мучусь.

– Ану, подайте мені шнурову книгу! – кричить той панюга. Подали. Він розгортає – дивиться: – Цьому, – каже, – можна дать, цей достоїн. А воно значить – він принадлежить до їх.

– А скільки ж тобі, чоловіче, грошей?

– Та дайте хоч карбованців десять, бо як уроде у мене пшениця, то я її скосю, звозю, змолотю, продам і вам гроші оддам.

– Ну, дайте йому карбованців 30, – нехай уже він оддасть недоїмку. Дали. Він з тим і пішов. Приходе додому, приносе гроші. Пішов оддав недоїмку, пішов ще купив собі пшениці за ті гроші та тоді посіяв. Уродила йому пшениця; він тоді викосив, змолотив, повіяв, повіз – продав, а тоді поніс їм гроші. Приносе. Найшовсь уп’ять той дом. Уходе він у дом, – коли там знов сидить той панюга.

– Здоров, пане!

– Здоров, чоловіче! А що скажеш?

– Та приніс вам должок. Той узяв, подививсь та й каже: – Возьми, чоловіче, їх собі назад, – ти нам коли-небудь згодишся. А отто ж він як умре, так і здасться їм: прийде один – візьме душу, а другий прийде та скаже: «Ех, не захватив душі, озьму хоч тулубище, воно мені здасться на усиплище (замістъ бочки буде)»; а третій прийде – не захвате, ляже на його місці: «Ну, нехай мене хоть жінки оплачуть».

301

Ч О Л О В І К Н А Р О Б ОТ І У Ч О Р ТА

Ж

ив чоловік у одного сукиного сина. Тяжко тому чоловікові було; на роботу пан піднімає рано і муче роботою страшенно. «Дай-ка піду я к чорту пороблюсь», – каже чоловік. От і пішов. Іде, аж дивиться, – чорт їде у шестерику в колясці.

– Здоров!

– Здоров!

– Наймаєшся?

– Наймаюсь!

– А що береш?

– Сто четвертей хліба та сто карбованців грошей на год. Договорились, поїхали. Привозить його чортюга у такі хороми, що чорти його батька знають!

– Ну, прикажчики, – каже чорт, – оце найняв я собі чоловіка, та трошки дорого дав.

– А за скільки?

– За стільки і за стільки...

– Оце ж живи у мене, чоловіче, не вмивайсь і Богу не молись. Живе той чоловік. І добренна йому жисть пішла! На снідання горілка, на обід горілка, на вечерю горілка. Жив-жив той чоловік, обридло йому нічого не роблячи.

– Що це за жисть чортяча, що без роботи!

– Еге, тобі ще цілий місяць треба поправляться, а тоді вже за роботу браться, – каже чорт. Прожив чоловік ще місяць. «Ну, тепер і за роботу!» Дали йому коня та й кажуть: – Бери, чоловіче, оцього коня, та вози їм дрова, та топи піч. І став чоловік возити дрова та топити піч. Возив-возив, коли кинувсь, – аж він пекло топить, а там же ж, у тому пеклі, тих душ, що киплять у смолі!.. Як побачив він те, та як хвосне коня, а кінь і перекинувсь у старого пана, того, що колись орудував цим самим чоловіком та катував його. Перекинувсь кінь та й розказав чоловікові, як то там, у пеклі, поганим панам доводиться, та й давай прохати його, щоб він і синові його запобіг об тім сказати.

– А тепер, – каже, – удар мене лозинкою, то я уп’ять стану конем. Ударив той чоловік пана лозинкою, і пан знов перекинувсь у коня. Чоловік уп’ять возить дрова та вугілля та підсмалює пекло. Служив-служив, три дні до году не дослужив та й каже: – Ну, одпустіть же мене, бо я не можу більш служити вам.

– Ну що ж? Як не можеш, то й не служи. Дають йому хліба, становлють йому пляшку горілки, дають срібло-злото.

– Не хочу я вашого ні срібла, ні золота, бо вони прокляті. Вони там давай гнівиться на нього. Баче він, що вони гнівляться, змів у платочок те срібло та злото та і взяв з собою. Знарядили вони йому корету, запрягли шестеро коней, він – шурх! – та й поїхав. Приїжджа додому, npиносе жінці 302

гроші, коли жінка як глянула, а він і на чоловіка не схожий, – чорний як чорт! Геть і прогнала його від себе. Пішов тоді чоловік до сестри; сестра як побачила його, привітала, посадила, обмила, обхаючила. Оддихнувши у сестри, подавсь він до свого молодого пана та й розказав йому, як його батько на пекло дрова та вугілля возе. Той, вислухавши все, роздав своє мущество нищим, а землю подарував на церкву, і як умер, то вже йому не досталось так, як батькові, возити дрова на пекло. Щ И РА Л Ю Б О В

В

ийшла одна дівка за парубка заміж; та вже так його кревно любила, так любила, що он як! От раз і пита його, де у нього душа.

– Моя душа у рогачі! Вона озолотила той рогач, поставила його на покуті та й давай йому молиться. Дивиться він на неї та й каже: – Е, ні, моя душа у кочерзі. Озолотила вона кочергу, поставила на покуті і давай молиться кочерзі.

– Е, ні, моя душа у лопаті. Озолотила вона лопату та й поставила на покуті та вп’ять давай молиться.

– Та нащо це ти робиш?

– Е, Боже мій, там же твоя душечка, а я ж тебе люблю, то я на тебе довжна Богу молиться.

– Е, дура, дура безсережна! Моя душа та тобі і не присниться, де вона і єсть! Моя душа у водяній козі, а в козі польовий заєць, а в зайцеві качка, а в качці яйце, – от де моя душа! Як почула вона, де його душа, і давай підкуплювать охотників, щоб вони убили ту качку. Вони і вбили – убили та й принесли те яйце їй. Вона узяла яйце та як ударе його об землю, а чоловік той тільки бу-бух! Так і вмер. От які ці жінки! Я К Ч О Л О В І К У Ч О Р ТА ГРОШІ ПОЗИЧАВ

В

они, ті чорти, як які, так і справді людям гроші дають. От-то один чоловік і пішов до їх на позички. Прийшов там чи до болота, чи до кручі та й давай прохать. А він, чорт, почувши, та й каже чоловіку: – Твій дід не брав і батько не брав, так і тобі шкода давать.

– Та я, – каже чоловік, – не на душу, а позичить, – я скоро віддам. Так він йому і дав. От-то прийшов строк платить. Узяв той чоловік гроші й несе. Приносе та й визива чорта: – Сухоніс, Сухоніс, вийди до мене, ось я гроші приніс. От і виходе до нього якийсь чорт: цей правий, а той, що гроші давав, був кривий.

– Що тобі, – каже, – треба?

303

– Та я брав гроші, так оце прийшов віддать.

– Е, я тобі, – каже, – не давав, а давав тобі кривий.

– А де ж він, той кривий?

– Та його убив гром під Ромном, а покоління у нього не було і завищанія він не вспів зробить, так то вже гроші будуть тобі, – я їх от тебе принять не могу. З тим той чоловік і пішов назад з грішми. ХТО НАЙВІРНІШИЙ У ЧОЛОВІКА ДРУГ

І

шов якось один чоловік побіля болота, аж там на купині сидить чорт; сидить і не баче, що ззаді його крадеться вовк, щоб ухопить та з’їсти його. Ось-ось підкрадеться та хапне, ось-ось.

– Бережись, чорте, тебе хоче з’їсти вовк! Той тоді чорт шубовть! Та в калюжу.

– Ну, спасибі ж тобі, чоловіче, за те, що ти мене спас од вовка! Приходь до мене завтра на це саме місце, я тобі дам мішок золота, та тілько от що: бери з собою самого вірнішого друга, який у тебе єсть. От той чоловік вернувсь додому та й давай сам собі думати, хто у нього єсть самий вірніший друг. Думав-думав, усіх перебрав: і брата, і сестру, і всю рідню, а далі й каже: «Хто ж найвірніший друг, як не жінка? Жінка». Узяв він жінку та й пішов з нею до того болота, а тілько для чого і що – того їй не сказав. Прийшов та й давай ждать. Ждав-ждав, уже й сон його клоне, а чорт все не виходе на купину.

– Знаєш що, жінко? Положу я тобі голову на коліна, а ти мені поськай у голові. От і положив він голову. Лежав-лежав та й заснув. Коли ось іде чорт. Узяв він мішок золота, скинувсь таким молодцем, бравим та красивим, що он яким! Та й іде побіля жінки. Вона як глянула на нього, так і заніміла. Підійшов він до неї та й каже: – Хочеш, щоб я був твій? Ось у мене єсть мішок грошей, він буде увесь твій, буду і я твій, – хочеш?

– А як же чоловік?

– Убий його!

– Так нема ножа!

– А ось тобі і ніж. Тут як вийняв він ножаку, оттакий ножака! Та й подав їй. Вона взяла того ножа та як замахнеться їм по горлу чоловіка! А чорт тоді: – Мужик, прокиньсь, ось тебе жінка хоче вбить! Чоловік і проснувсь.

– Я ж тобі казав, щоб ти узяв з собою найвірнішого друга, а ти кого ж оце з собою взяв? Ну, тепер ми з тобою квит: ти мене спас од вовка, а я тебе спас од жінки, а за золото вже вибачай.

– Так скажи ж по крайній мірі, – каже вже тоді чоловік, – хто у мене єсть найвірнішій друг.

– А от той Рябко, що гавкає у тебе на дворі...

304

ЯК ЧОРТИ ПОМОГЛИ ПА РУБКОВІ ЖЕНИТЬСЯ НА ДІВЦІ

Л

юбив один парубок дівчину, а вона його байдуже: обібрала собі кімнату та Богу молиться, та все Богу молиться. А він ходе побіля хати та думкою її любе. «Ех, чого б я за те і не дав, якби мені та дівчина досталась!»Аж ось чорт перекинувсь у чоловіка, підійшов до тієї хати та й каже парубку: – Доров тобі, парубче!

– Доров тобі, чоловіче!

– Чого ти тут ходиш?

– Та чого? Улюбив я дівчину, та ніяк не озьму її за себе.

– А що ти мені даси, як я тобі предоставлю ту дівчину?

– Усе, що хочеш, дам.

– А душу даси?

– Дам.

– Ну, ходім же зо мною.

– Ходім. От і пішли. Приходять, – аж стоїть дом, а в тому дому сидить здоровенний панюга, – а то воно самий найстарший чорт.

– Ну, я зостанусь у передній, а ти, парубче, іди до того пана. От він і увійшов.

– А чого ти, хлопче, прийшов?

– Та до вашої милості: улюбив я дівчину, та ніяк її за себе не озьму.

– А, як до лиха, так до нас, а як лиха нема, так ви все до Розп’ятого! А що ти даси за ту дівчину?

– Та все, що потребуєте.

– Оддай свою душу.

– Беріть.

– Розпишись.

– Та як же його писати, як нема ні паперу, ні чорнила?

– Тут цього й не треба, одріж собі пальця та кровію і пиши. Одрізав він собі пальця і розписавсь.

– Ну, тепер іди, вона до тебе сама вийде. Усе ти роби, усе роби, а тілько не ходи у кибитку, себто у церкву, то все добре буде. От він і пішов. Іде, – а вона вже й вискочила до нього. Сюди-туди – уже й повінчались. Ну, добре, повінчались. От­то вона ходе у церкву, а він ні.

– Чого твій чоловік не ходе у церкву? – питають молодиці люде.

– Чого ти не ходиш у церкву? – пита молодиця чоловіка.

– Е, нельзя мені туди ходить: мені як до церкви іти, так зробиться мені жарко, зробиться мені душно та нудно. От вона як зачала коло нього, як зачала, – пішов він у церкву. Зробилось йому жарко, зробилось йому душно та нудно. Так піп як піймав його в руки, як піймав! Як зачали люди за нього молиться, як зачали молиться, – а він так і б’ється, так і б’ється, а на ньому, на голові – жаб, гадюк, черепах!..

– Православні люде, моліть за мене Бога, може, Бог мене помилує!

306

То вони знов як зачали Бога молить, як зачали Бога молить. А той чорт як почав вертіться, як почав вертіться, – покинув йому розписку, а сам гайда тоді од нього. Тоді од нього поодпадало все – черепахи, жаби, гадюки, і став він тоді настоящим чоловіком. Та з тих пір живе та поживає та добра наживає. І З Ч О Г О К У К У Ш К А , Л АС Т І В К А ТА С О Л О В Е Й КО

Ч

и ви знаєте із чого кукушка, ластівка та соловейко? Вони із людини. У однієї матері була одна дочка і пішла вона якось купаться. Прийшла до річки, роздяглась, положила одежу та й давай плавать по річці. А тут із річки виліз вуж та й лежить на одежі дівчини. Ось вона покупалась, вилазе із річки, дивиться, аж на її одежі вуж. Вона ухопила ломаку та з тим, щоб гнать його ломакою. А той вуж і каже до неї: – Підеш за мене заміж? Як підеш, то злізу; як не підеш – лежатиму. Вона мовчала-мовчала, а далі ніде діться, – одежі не дає, – та й каже: – Піду. Отто одяглась, прийшла додому, розказала матері: – Я, – каже, – заміж за вужа піду.

– Яким маніром? – пита мати.

– Таким-то і таким. Ну, що тут казать! Давай вони запираться, давай замикаться. Позапирались, позамикались. Коли це лізе до їх гаду-гаду! Усе лізе, усе лізе, усе лізе! Повлазили в хату; узяли ту дівку; ото взяли дівку і подались. Нема її год, нема й два. На третій год приходе вона до матері в гості з двома дітьми, дочечка і син. Отто погостювала у матері та й собирається додому. А мати їй і каже: – Останься, переночуй, та тоді й підеш. Ну, вона і зосталась ночувати.

– Ну, як же ти спрашуєш свойого чоловіка, як приходиш додому? – пита її мати.

– А ось як: «Осипе, Осипе, вийди до мене, озьми мене». То він вийде, а я й піду. Отто дочка спить, а мати встала раненько, взяла сокиру та й пішла до річки, пішла та й каже: – Осипе, Осипе, вийди до мене, озьми мене! Осипе, Осипе, вийди до мене, озьми мене! Осипе, Осипе, вийди до мене, озьми мене! Він і вийшов. Вона черк! та й одрубала йому голову, одрубала та й пішла додому. Як ось прокинулась дочка; умилась там, поснідала, попрощалась з матір’ю, пішла до річки. Прийшла до річки та й каже: – Осипе, Осипе, вийди до мене, озьми мене. І вдруге, і втретє так, аж він не виходе. Дивиться вона, голова на воді плаває, і річка кpacнiє. Тоді вона й каже: – Будь же ти тепер, синок, соловейком, а ти, дочко, будь ластівочкою, а я буду кукушкою. Та й порозлітались: мати кукушкою, дочка ластівочкою, а син соловейком.

307

Р У С А Л К А ТА КО В А Л Ь

Д

о одного коваля ходила замість дівки та русалка, а він думав, що то натуральна дівка. Там і спить він з нею, і цілує, й милує. Як отто якось іде побіля кузні по воду справжня дівка, така ж лицем, така ж і постаттю, як і та русалка. Кузнець підбіга до тієї дівки та черк з плечей коромисло з відрами!

– Що це ти, сказивсь, чи що? Хіба я тобі яка?

– А ти ж до мене ходиш ночувать?

– Хай твоєму чорти батькові! Я тебе і знать нe знаю, і відать не відаю. Кузнець той баче таку сторію та й одступивсь од дівчини. А та русалка все ходе до нього і ходе. Так він як зажовк, як зажовк, – так і на чоловіка не схожий.

– Що це ти жовтий такий став? – питають його люде. Він мовчав-мовчав, а тоді давай признаваться.

– До мене, – каже, – щось ходе, та не розберу, хто.

– Та, може ж, ти знаєш, хто ходе?

– Та ходе до мене дівка, а хто її й зна, яка. От ті люди давай засідать ту дівку. Узяли у черепочки ладану, вугілля, розпустили той ладан по хаті та й засіли по вікнах, по даху, коло димаря, – а вона саме у димар до нього і влітала. Так вони як засіли, як засіли та й піймали. А потім як зачали коло неї ходить, як зачали ходить – та й звінчали їх. Отто одгуляли свадьбу.

– Ну, тепер, – каже молода, – поїдем до мойого батька в гості.

– Поїдем.

– Гляди ж, як не буде мені, а ти одно – мовчи. От поїхали вони. Приїхали, – а там стоїть дом, такий дом, що тілько фі! Тут зараз як понабігало до їх чортів! Коли ось уходе самий страшенний рогань, такі роги, що аж за лутки зачіпляються. Як почали вони її щипать, як почали вони на неї плювать, харкать, виськряки кидать. А той рогань як чмихнув на них, – так вони всі так і одступились, так і вщухли. Ось виходе чортиця та й каже: – Ну, сідайте, діти, їсти. Оце їжте, оце їжте, а цього не займайте, – це погане. Наїлись вони, попили, погуляли, тоді зачали їх дарить. Дали їм чотири вузлики, дали коня.

– На тобі, зятю, оцього коня, та гляди ж, не кажи на нього «тпр-ру». Узяли вони те все, узяли та й поїхали. Їхали-їхали, ось коло дому кінь спіткнувсь, а той зять забувсь, та як крикне на коня «тпр-ру», а той кінь зробивсь ченцем.

– А, спасибі тобі, чоловіче добрий, що ти мене на світ визволив! То ж я возив у чортів і дрова, і вугілля, і пісок, і всяку всячину, а тепер я став ченцем. Так він пішов у ченці, а вони давай зносить з воза ті вузлики, що їм подарувала чортиця. То вони, ті вузлики, були такі, що одно винесло на віз, а це вже зробились такі, що насилу утрьох постаскували. Та так вони собі і стали жить та поживать.

308

З СВЯТИМ МИКОЛОЮ НЕ ШУТКУЙ

З

ібрались якось у хату до сім’яного чоловіка та до жінки хлопці та дівчата, під Миколая, та й заходились грать та танцювать.

- Господи, поможи нам переграть! - кажуть музиканти.

- Господи, поможи нам перетанцювать! - кажуть хлопці та дівчата. Як почали грать, як почали грать та танцювать, аж поки уже і свічка згоріла. Жінка тоді й каже: - Та годі вже грать, бо завтра годовий празник заходе. А чоловік каже: - Та хай грають, завтра празник, то нічого робить. Як почали вони уп’ять грать, як почали танцювать! Доки вони грали, доки вони танцювали, поки свічки погоріли. Тоді взяли вони свічку од святого Миколая та й знов грають, - ті грають, а ті танцюють. Ось де не взявсь у хаті старичок, явивсь старичок та й каже він жінці: - Вийди, жено, звідціля із дітьми. То вона й вийшла. Як вона вийшла, тут зараз двері і вікна і в сінях, і в хаті так і позамурувались: де взялась та цегла, де взялось і те каміння. А вони все граютъ та все танцюютъ, аж почорніли. Як замурувались двері та вікна, тут розступився сам собою вугол. То отто батьки та матері прийдуть до тієї хати та давай заступать, щоб піймать своїх парубків та дівчат та визволить їх хоч через вугол із хати. Так що ж бо? Піймають которого там з них, а він перекинеться у рибу та так і тріпається у руках, та вп’ять у хату через вугол, та вп’ять грать та танцювать. Та так і гратимуть та танцюватимуть аж до страшного суду. З А П О Р ОЖ Е Ц Ь ТА М Е Р Т В Я К

Я

кось ішов запорожець побіля кладовища та й зайшов на гробки. Дивиться – стоїть хрест. Підійшов він до хреста, вийняв із-за халяви ріжок та й стука їм об хрест; стука та ще й приговорює: – Покойнички-старички, ану лиш вставайте, у ріжки постукаєм, табачку понюхаєм.

– А давай, коли що єсть! – озвалось щось ззаді запорожця. Обернувсь козак назад, коли глядь – аж воно мертвяк. Замістъ очей – ямки, і замістъ носа – дірка. Простяг кикти до запорожця та й каже: – А давай-давай, коли що єсть нюхати!.. Запорожець неробкого десятка був.

– На, – каже, – нюхай! Постукали в ріжок, понюхали. Тоді мертвяк і каже: – Ну, ходім же тепер зо мною.

– Ходім, – каже запорожець. От і пішли. Прийшли на слободу, підійшли до першої хати. Дивиться мертвяк на хату, – аж там перехрещено. А то, бач, як люде лягають спати, то хрестять вікна та двері, щоб нечиста сила в хату не влізла.

309

– Ні, сюди не йдім, – тут перехрещено. Пішли до другой хати. Подививсь мертвяк і каже: – Ні, і сюди не йдім, бо й тут перехрещено. Пішли до третьої.

– І сюди не йдім, тут теж перехрещено. Прийшли до четвертої. Мертвяк і каже: – Осюди йдім, – тут не перехрещено. Увійшли у хату, – а там лежитъ дитина в колисці, а на столі стоїть піввідра горілки. Мертвяк заколов дитину, наточив відро крові та й сів за стіл. Сів і запорожець. Сидять і п’ють: запорожець горілку, а мертвяк кров. Сиділи вони, сиділи, аж поки повипивали – мертвяк відро крові, а запорожець піввідра горілки.

– Ну, одведи ж тепер мене туди, де взяв, – каже мертвяк запорожцю. Запорожець повів. От прийшли вони до кладовища; найшов мертвяк ту могилу, звідкіля виліз, та й давай лізти в гроб; сам пірнув та й запорожця за каптан ухопив, – хотів і його за собою утягти. Баче запорожець, що лихо, та шаблею як сіконе по каптану, то так пола і зосталась у зубах мертвяка: пішов мертвяк з полою на той світ... Якби не одірвавсь запорожець, так мертвяк був би втяг і його в гроб. Приходе уранці запорожець до козаків, а вони й питають його: – А де це ти був? А він і каже: – Отака та он яка мені причта була. Вони не повірили йому, – повели до кошового. Прийшов запорожець до кошового, розказав йому про свою причту. Кошовий теж не йме йому віри.

– Що ж, – каже тоді козак, – якщо мені не вірите, то одкопайте могилу того мертвяка та подивіться на нього, то, може, й повірите. Пішли вони до кладовища, одкопали мертвяка, дивляться, – аж воно так: лежить він у гробу і полу в зубах держить та ще й посміхується. Тоді повірили.

Oт так-то – не займай мертвяків! Це в старовину було. Тоді мертвяки ходили, а тепер уже не ходять, бо їх заклинають; тоді і чортів більш було, а тепер вони в Омерики десь провалились. ЯКІ БУВА ЮТЬ ІНКОЛИ ПА РУБКИ

Н

айшли собі дівчата пусту хату та кожну ніч і збираються туди на гульбище. Там у їх усяка всячина: скрибки та бубни кожної ночі. Отто прийшлось їм складаться на заговини, на Пилипівці. То вони понаносили сала, масла, ковбас, горілки, наварили вареної, сидять та й хлопців ждуть: «Коли б таки хлопці до нас прийшли!» Ну, тут скоро-недовго хлопці й прийшли, у брилях, у жупанах, у каптанах. Посадились вони за стіл, позакурювали трубки, та й сидять, сидять та й курють. Як ось одна дівка взяла віник у руки та давай вимітать хату. Мете хату та гульк під лавку, аж там п’ять хвостів тирчить. Вона злякнулась, а виду й не подала. Підмела хату та тоді потихеньку сказала другій дівчині, а друга третій. Шепу-шепу та й повтікали із хати, тобто надвір, а там тікать. Покинули усе своє і печене, і варене, і жарене. А одній дівці не 311

сказали. Так ті чортячі парубки як заходились коло неї, як заходились, та поки коло неї ходили, поки не залоскотали на смерть сердешну. А те все печене та жарене поруйнували, на свинячу барлу перевели. От на другий день прийшли люде в хату, коли та дівка лежить синя-синя, сердешна. Так її узяли та й загребли в землю. ЗЛИДНІ НЕВСИПУЩІ

Ж

ило собі два брати. Один був багатий, а другий бідний. Бідний що вже не робив, як не побивався, а все йому немає талану. От він узяв жінку, позабирав яке у його було добро, взяв маленьку дитину та й пішов у чужу сторону щастя шукать. Йшли вони, йшли, коли чоловік і каже: – Ох, жінко, забув я дома ріжок з табакою!

– Де ж ти його забув? – питає жінка.

– Та на лаві зостався; підожди ти з дитиною трохи мене, а я вернуся та візьму. Пішов він додому, а вже стемніло. Прийшов додому, вступив у хату, найшов ріжок на лаві. Коли чує, щось неначе шамотить у хаті. Він питає: – Хто тут у моїй хаті? А воно і одповідає: – Та це ж ми!

– Хто ж то ви?

– Та твої ж злидні невсипущі; збираємось за тобою йти.

– То добре, я вас з собою і захоплю. А чи ви ж можете влізти в ріжок?

– Можемо! Він узяв висипав геть із ріжка табаку, а злидні і влізли туди. Чоловік заткнув їх у ріжку і пішов до жінки. Ось ідуть вони і йдуть. Прийшли до якогось ставу і посідали поїсти. А злидні і собі проголодались. Чоловік почув, що вони заворушились в ріжку і догадавсь, що вони захотіли їсти. Витяг ріжок із кишені і закинув його у ставок. Після того пішли вони далі. Коли ось їм назустріч їде якийсь старший.

– Здорові були! Куди це ви йдете?

– Та йдемо на друге місце селитися, чи не буде нам там краще. Старший і каже їм: – Що ж, це добре, тільки як будете ви йти та встрінете чоловіка, що буде нести цуценя і камінюку убивати те цуценя, то ви випросіть у чоловіка те цуценя собі на хазяйство.

– Добре, спасибі вам за правду! Пішли далі. Побачили вони чоловіка, що ніс цуценя убивати його.

– Чоловіче добрий, дай нам оце цуценя на хазяйство, не вбивай його!

– Та воно сліпе, погане.

– Та нічого, ми його вгодуємо, то, може, воно буде гарне. Той чоловік дав їм те цуценя. Ось прийшли вони в чуже село, поселились там і живуть. Придбали вони собі скотинки, а цуценя те виросло і пасе череду. Виріс у тих людей і синок. Уже йому двадцять год. Почали вони його женить.

312

Покликали до себе і старшого брата, багача. Приїхав той багач і баче, що його брат розбагатів і що собака пасе йому череду та й давай прохати брата, щоб він убив ту собаку. Менший брат послухався старшого брата і убив ту собаку. Потім того старший брат і питає у меншого, де він дів те, що у нього було.

– А що ж у мене, брате, було? Були злидні, більш нічого.

– Де ж ти їх дів?

– Та закинув у ставок! От той багач і пішов до пана того ставка, куди його брат укинув свої злидні.

– Подозвольте мені, пане, у вашому ставку найти те, що я згубив. Що візьмете за те?

– Двадцять п’ять карбованців за кожний раз. Пішов той чоловік шукать. Зайшов раз – нема; заплатив двадцять п’ять карбованців. Зайшов у другий раз – не найшов; заплатив двадцять п’ять. Зайшов у третій раз – знайшов ріжок і поніс додому. Приніс додому і говоре до ріжка: – Хто ви такі?

– Та ми злидні невсипущі!

– Так ідіть оп’ять до брата!

– Е, ні! Хай йому чорт! Ми й так двадцять год лежали у воді, куди він нас запроторив! Краще ми останемось у тебе жить! Та й пішли до нього. Д В А Б РАТ И

Ж

ило собі два брати, один був багатий, а другий бідний. Заробив десь бідний хліба і пішов до багатого прохати волів перевезти хліб.

– Я б тобі і дав, так ти візьмеш їх та проп’єш, а тоді і шукай тебе.

– Ні, братіку: я тільки перевезу хліб, що заробив, і зразу воли твої до тебе приведу. Той дав йому. От і поїхав бідний брат на братових волах. Їде він по дорозі, – коли стрівається йому смерть. Чоловік і пита: – Куди це ти, смерте, йдеш?

– Та йду у твого брата сина убить.

– Е, голубочко-смерте, не убивай сина у мого брата, лучче убий його вола! Смерть убила вола. Вернувся бідний брат до багатого, а він у вікно уже й побачив, що той їде одним волом. Вийшов із хати та й каже: – Бачу, бачу, що нема вола. Пропив уже!

– Та ні, братіку, вола твого я не пропивав, а йшла смерть убити твого сина, так я сказав, щоб вона лучче убила не сина, а вола.

– А яке ж тобі діло розпоряджатись моїм добром? Ходім до пана, я буду тебе позивать.

– Ходім! Пішли вони до пана. А пан той жив аж за дві верстви од села. Йшли вони, йшли, бачать – чоловік заїхав конякою у калюжу і загруз та й просе вирятувать його із калюжі. Той бідний брат і давай рятувать. Потяг за хвіст коняку та й 313

одірвав хвіст. Пішов і цей до пана бідного чоловіка позивать. Йде бідний та й думає: «Що ж це мені за біда?» Йшли, йшли, бачать – церква, а коло церкви сидять старці, і один із них учить співати других. Два чоловіки задивились на старців, а бідний і думає собі: «Дай я вилізу на дзвіницю, упаду відтіль та й уб’юсь». Поліз на дзвіницю, скакнув униз та й убив того старця, що вчив співати других. Тоді живі старці підняли крик проти бідного чоловіка, нащо він убив їх учителя, і що вони тепер будуть без нього робить. Пішли і вони до пана позивати бідного чоловіка. Приходять до пана і докладаються йому: – Здорові були, пане!

– Здорові, мужички. А чого ви прийшли? Багатий чоловік і каже: – Та прийшли ми позивати брата мого. Узяв він у мене двох волів перевезти хліба та й продав чи пропив одного!

– Ні, пане, не так воно було: поїхав я за хлібом, а на дорозі мені стрілась смерть; я її і спитав, куди вона йде, а вона сказала, що йде убить сина мого брата, так мені стало жалко хлопця; я їй і сказав, щоб лучче вона убила вола. Пан вислухав і каже багатому чоловіку: – Я тобі дам вола, – а бідному каже: – А ти піди та убий його сина. Багатий чоловік тоді й каже: – Ні, пане, не хочу я вола, нехай мій син зостанеться живий. Тоді другий чоловік докладає панові: – Їхав я конякою по дорозі та загруз в калюжі, а цей чоловік узявсь витягти із калюжі мою коняку та й одірвав їй хвіст. Пан і каже бідному чоловікові: – Візьми у нього коняку та їздь на ній, покіль у неї виросте хвіст.

– Ні, пане, нехай уже моя коняка буде у мене без хвоста. Старці і собі жаліються панові: – Цей чоловік зліз на дзвіницю, упав униз і вбив нашого учителя.

– Так положіть його біля дзвіниці, а самі злізьте на дзвіницю та й падайте на нього, покіль не уб’єте.

– Ні, пане, не хочемо ми лізти на дзвіницю та падати з неї. Нехай уже він живий зостається. Так і розсудив пан їх усіх. ПРЕМУДРИЙ ХОМА

Б

ув собі один чоловік, Хома, такий убогий та такий нещасний, що вже більш і нікуди. Всі на нього кажуть, і громада, і пан, що він ледащий, від того й не має собі нічого. От якось у неділю роздають у пана мужикам траву. Прочув про то Хома та й каже: «Дай і я піду, може, й мені дадуть». Та й пішов. Приходе у панський двір, а отаман і каже йому: – А ти чого?

– Та дайте і мені трави.

– А що ж ти будеш годувать?

314

– Та так де-небудь розгадаю собі телушку або що-небудь друге та й буду зимувать. От той отаман усім-усім роздав.

– Ну, – каже, – коси вже й ти; нехай уже і тобі буде десятина чи півдесятини. Ось так після Тройці пішли люди косить. Пішов і Хома із жінкою зовсім. Виїжджає у степ, зачали косить: косе Хома собі та й косе, а жінка громадить. Викосив він куріпку.

– Ну, на, жінко, цю куріпку, оскубеш та, може, дітям звариш.

– Хай їй лиха година! Що там варить? Тілько дітей дражнить! Він не послухав її, привіз додому, оскуб та знов каже жінці: – На, хоч розчиниш та ошмалиш та все таки дітям буде.

– Та хай їй лиха година! І що там шмалить? Тоді він узяв ту куріпку та й поніс до пана. Приходе до пана, приносе куріпку та й каже прислузі: – Ану лиш, лакею, піди лиш до пана; та скажи йому, що Хома приніс йому гостинця. Той пішов та й каже: – Пане, Хома гостинця приніс вам.

– Якого він там чорта прийшов? То ніколи не приходив, а це прийшов. Виходе пан.

– Здрастуйте, пане!

– Здоров, Хомо! А чого ти прийшов?

– Та приніс вашій милості гостинця.

– А якого?

– Та ось куріпочку, що піймав у степу.

– А хіба у тебе дітей нема?

– Та я давав жінці, так вона не схотіла й брать: хіба, каже, дітей дражнить та й годі.

– Ну, давай уже сюди. Дав йому пан за ту куріпку гроші, дав і горілки.

– Ну, понеси ж ти її до поваря, – нехай її зжарить, а ти підожди, то нас і розділиш. Він і поніс до поваря.

– А на лиш, поварю, та зжар цю куріпку. Той і давай жарить. Зжарив. Прийшов за тою куріпкою лакей, узяв, поніс її у горниці. Ну, значить, посідали там пани чи вечерять, чи обідать. Поїли там борщ, поїли там суп, ну, там ще, може, совус, чи що, чи грець його знає; от подали жаркоє, прийшлось і до куріпки.

– Ну, розділи ж нам оцю куріпочку. Бачиш, нас усіх шестеро: я та бариня, два паничі і дві баришні. От той Хома сів і давай ділить.

– Так як ви, пане, над yciєю економією головою, то вам буде, пане, голова; коло голови шийка – барині буде; крильця двом баришням, щоб швиденько літали; паничам ножки, – от як вони підуть у службу, щоб швиденько ходили ногами; а як я, бач, глуп, так мені увесь тулуб.

315

Винесли тоді Хомі грахвин горілки, поставили чарку, положили кусок булки та й кажуть: – Ну, сідай же з нами, випивай та закусюй. Випив він, закусив. Дали йому грошей.

– Спасибі вам, пане, за хліб, за сіль, за закуску. Подякував їм і подавсь додому. Ось прочула про те жінка отамана, прочула та й каже своєму чоловіку: – Возьми лишень, чоловіче, п’ятеро курчат та понеси до пана, – от Хома поніс куріпку та гроші дали, а то ж таки п’ятеро курчат. Він і поніс. Приносе. Вийшов до нього пан, узяв ті курчата та й каже: – Ну понеси ж ти їх до поваря, хай він пожарить та підожди, поки ми будем обідать, то ти нас поділиш. Поніс він.

– На, лишень, оці курчата та пошпар та пожар їх панам, а я тут посидю, бо пан ще заставив мене, щоб я поділив ними усю сім’ю. От він і зжарив. Пішли обідать. Забрали все, що він, той повар, наготовив, та й посідали. Сидять і їдять. Поїли там усе, що було.

– Ну, – каже пан, – давай жаркоє. Подали й жаркоє.

– Тепер діли нас, отаман. От він по тарілочці совав-совав, думав-думав, ніяк не розділе: усе двоє зостається. Що його робить? Пан дививсь-дививсь, а далі як торохне його по затилку.

– Вон, падлець, з горниці! Ступай там чи як, щоб у тебе робота була назавтра! Позвіть мені Хому! Побігли за Хомою. Прибіга там лакей чи дівчина до Хоми, а він уже спав.

– Хазяйко, хазяйко, чи Хома дома?

– Дома! А що там таке?

– Та пан зве до себе.

– Старий, старий, проснись, ось прийшли за тобою, – іди скорійш до пана. Збудила його. Він одівсь, пішов. Приходе. Ось вийшов до нього і пан.

– Здорові, пане!

– Здоров, здоров, Хомо!

– А чого, пане, кликали?

– Та розділи нас, пожалуста, курчатьми. Тут один дурак сидів-сидів, діливділив, та ніяк не розділив п’ятьма курчатами. Ну, от він підходе до столу.

– Оце ж вас, пане, двоє з панею, а це курча третє, – це називається троїця; два паничі, курча третє, – і це називається троїця; дві баришні, курча третє, – і це називається троїця; двоє остається, я третій, – і це називається троїця. Поділили.

– Ну тепер, Хомо, сиди коло нас, випивай та закусюй. Поставили коло нього грахвин горілки, положили пару курчат, булку ще й дали йому сто карбованців грошей. От він поїв, попив.

– Спасибі ж вам, паночку, за вашу хліб-сіль, та ще й за те, що ви мене награ316

дили!

– Ну, прийдеш же, Хомо, я тобі іще дам корову, підеш у загін та й вибереш, яка люба. Прийшов Хома до жінки, оддав їй гроші, розказав про все, що йому трапилось у пана. Жінка і землі не чує, – так радіє. Устає Хома рано утричком – зараз же до пана. Приходе, – коли пан ще спить. Він сів-посидів. Ось пан устав, вийшов.

– А ти, Хомо, уже прийшов?

– Прийшов, пане.

– Ну, ходім у загін. Пішли в загін.

– Ну, дивись же, Хомо, яка тобі люба корова, ту й бери. Вибрав він.

– Оцю, пане, возьму я корову.

– Да, Хомо, цю мені не хотілось і давать, ну та бери, ділать уже нічого. Узяв він корову з телям ще.

– Пане, пожалуйте іще мені і записку, бо ми люде смертнії, то, може, ви де дінетесь, або я.

– Ну, на тобі і записку, та як буде телички водить, то хай будуть тобі, а як буде бички водить, так мені.

– Добре, пане. Узяв він ту корову. Приходе додому, прив’язав коровчину на одному місці, а теля на другому, і пасуться вони. Ось вона якось-тo і одірвалась, одірвалась та й побігла між чумацькі вози; а у чумаків та були все молоді воли, пар шість ув’язалось за нею; вона їх додому і привела. Він, не довго думаючи, поналигував їх та в загін. Ось приходять до нього і чумаки, приходять та й давай просить тих бичків.

– Оддай, оддай, спасибі тобі, наших бичків! Так він узяв тих чумаків та привів їх до пана. А пан йому і каже: – Оддай, – каже, – їм, Хомо!

– Ні, пане, у нас єсть розписка, де написано, як буде корова водить бички, то вам, а як телички, то мені. От вона і привела бичків.

– Да, да, єсть така розписка. Ну, так уже мирись з ними, як знаєш. Він і помиривсь. Дали йому по карбованцю за штуку, тоді погнали своїх бичків до гурту. Тоді став Хома у пана в такому почоту, що кат його й зна! Пан і каже йому: – Ну, прийдеш же, Хомо, до мене на свадьбу, бо я буду свого панича женить.

– Спасибі вам, пане, за вашу ласку. Скоро-недовго перечува Хома, що у пана свадьба; панича пан жене. Піймав десь Хома ховрашка та й подавсь до пана. Приходе; приходе та й каже лакею: – Докажи панові, що Хома прийшов.

– Та ну тебе, Хомо! Ти все скілько од пана грошей забрав, нам ніколи й не подаваєш.

– Ну, вже тепер, як пан дасть, так я вже й тобі дам.

– Ну, гляди, якщо так, то я вже докажу пану.

317

Пішов і сказав. Пан вийшов.

– Здоров, Хомо!

– Здорові, пане!

– Це ти прийшов подивиться на весілля.

– Еге!

– Ну, сідай же от тут. Сів він. Виносять йому горілки, виносять закуску.

– Ну, закусюй же собі, Хомо.

– Випийте ж і ви, пане. Пан випив. Тоді й Хома налив чарку.

– Ну, дай же, Боже, на все благополушно, на все гаразд! Тоді сів сам та й гостюється. То пан побуде-побуде з гостями та вп’ять до Хоми, та знов з ним балакає. А він сидить та все рукою і підштовхує у пазуху та чухається. А гості і питаються: – Що то там у вас за чоловік, що ви все вискочуєте до нього?

– І, там у мене такий чоловік дорогий, ото на всю слободу.

– Ану, який там дорогий чоловік? Вийшли.

– Як же його звуть?

– Хома. А він сидить та будьто руками за пазуху чухається.

– Що ти, Хомо, усе там чухаєшся?

– Та тут, не вам кажучи, піймав звірка. Та й тягне його з-за пазухи. Подивились пани на того звірка та й кажуть: – Що ж, тепер уже в мене нікому граться: паничі уже здорові, баришні уже великі. А один пан і каже: – Та у мене єсть кому граться. Дав він Хомі три карбованці грошей, а звірка взяв собі. А Хома й каже: – Спасибі, пане, за гроші! Ну, я ще хочу подивиться, які там у вас молоді, поздравить їх. Поздоровив молодих і йде додому. А пан одчинив сундучок та хоче йому дать грошей.

– А що це ви, пане, хочете робить?

– Та хочу тобі ще й грошей дать.

– Та ні, пане, не давайте мені грошей, бо з мене і так сміються люди, що я до вас ходю, а ви все грошей мені даєте. Дайте мені лучче сто різок.

– Як же це? За що ж то сто різок?

– Так, ні за що! Дайте та й годі!

– Ну, коли вже так, то я й це можу. Повели його до конюшні, послав пан по чужих кучерів, щоб йшли геть та не бачили, як будуть сікти Хому, а свого послав по різки. Ну, нарізав він різок, приніс.

– Лягай, Хомо!

– Ні, – каже, – у мене ще половинщик єсть.

318

– Який половинщик?

– Лакей панський.

– Ну, як єсть половинщик, то хай іде. А який же він тобі половинщик?

– Та такий; він казав, що, як пан дасть мені, то щоб і йому дав.

– А га-га! Позвіть його, позвіть! Позвали його. Узяли – положили його та тоді як сіконули тридцять дев’ять раз різками!

– Ну тепер, Хомо, лягай сам!

– Та будьте добрі, пане, оддайте уже йому і мою половину!.. Так йому ще тридцять дев’ять раз усипали. А Хома тоді приходе додому напитений і наїдений та ще й з грішми. Та й став він жить та поживать. НЕМУДРЯЩИЙ ХОМА І ПРЕМУДРІ КАЦАПИ

Ж

ив собі у лісі один чоловік, Хома. Аж ось ідуть по тому лісу дванадцять чи аж п’ятнадцять чоловік руських. Ідуть та й находять Хому; приходять до нього і кажуть: – Здрастуй, хазяїн!

– Здорові вам, прохожі!

– А што ми тібє скажем?

– А що ви мені скажете?

– Какоє б ти нам дал на ночлєг мєстушка, штоб у нас нє било крайнява, а то ми баімся разбойніков.

– Добре, я вам найду таке місце, – ідіть за мною. Привів їх, найшов муравник здоровлящий та й каже: – От тут, коли хочете, лягайте, тут не буде у вас крайнього. Вони й полягали. Як розігрівся ж той муравник, як поналізла їм комашня, як поналізла їм комашня, і в штани і побіля штанів, і даже в с...и, і в к...и! Ну от вони повставали, обтрушуються та й кажуть: – Ну, й сукін же син етот хахол, что завьол нас в комашню. Да ето што? Вот надо яще і платіть яму!... Спасіба тібє, хазяін, за то, што ти указал нам такоє хорошає мєстушко! Как тібя, хазяін, зовут?

– Хома!

– Спасіба тібє, Хома, за мєстушко, што нас покусано.

– Е, то ж я не винуват: якого прохали, такого і дав. Ну, дали йому по рублику за ночліг і отто давай іти. Баче Хома, що вони вже собираються йти, піймав десь сороку, виніс її із хати, виніс із хати та й носить.

– Што ето у тібє, Хама?

– Сорока.

– Што ж она может дєлать?

– А що вона может ділать? Коли хочете – купіть її та пустіть у Расєю, то вона скаже вашим жінкам, щоб усе було готово до Покрова; покамість ви прийдете, то й буде так: і напечено і наварено. От що вона может ділатъ, а тепер ходімте 319

до мене в хату та будемо обідать. Вони й пішли. Пішли, пообідали, купили у нього ту сороку та й давай її пускать; пускають і приказують: – Ляті ти, сорока, да ляті ж ти в нашу старану, накажи ти, сорока, да накажи ж ти жонкє майой і кумушкє накажи, штоб оні сподєвалісь мєня к Покрову і наготовілі всєго-то всєго!...

– І моєй жонкє накажи!

– І моєй жонкє да кумушкє накажи... Отто й пішли вони собі. Приходють к Покрову додому, у свою кацапську сторону, зараз же й питають: – Што ти, жана, здорова-жива?

– Да здорова-жива.

– Што ж ти пріготовіла всяво?

– А как би я пріготовіла всяво, колі я й нє знала, когди ти і домой прійдєш?

– Как же ти нє знала, когда я домой прійду, колі ми купілі сороку у хахла да пустілі єйо в нашу старану, штоб донєсла тєбє вєсточку об нас.

– Да я єйо і відать нє відала, і слихать нє слихала.

– А, подлєц Хама, вот подвьол под монастирь [.....]! Ну, погоді ж ти, дойдьом ми до тібя! Дойдьом і убйом. Ну, перезимували вони у своїй кацапській стороні і пішли до Хоми. Прийшли весною уп’ять у той ліс, де жив Хома. А він уже про те і прочув. Приставився мертвим і велів закопать себе у яму. Жінка і закопала його в землю, закопала в землю і пропустила йому дірочку, щоб дихать. Узяв він собі швайку та й сидить там, у могилі. От кацапи приходять до Хоминої жінки та й кажуть: – Здорова, хозяйка!

– Здорові, прохожі!

– А гдє ж твой Хама?

– Е, він уже третій день як умер.

– Ну, колі ж так, то ми пойдьом на єго могілку да хоть п.....м. Вот подлєц обдул нас!

– А як же він обдув вас?

– Да вот так і так... От і пішли. Це один зняв штани, сідає на могилку. Тут Хома як шпигоне його швайкою в с...у! Він як підскоче: – Вот с..і, с..і да й подскочіш! Приходе другий. Скида штани – сідає. Він і цього як шпигоне швайкою в с...у, то той як підскоче.

– Вот с..і, с..і да й подскочіш!

– Ну, сукін син, хоть г...а і понаштрикал, так зато уж по....і. Ну, от повставали і йдуть.

– Ну, тєпєрь пойдьом у шинок помінать Хаму. Приходять у шинок, а Хома уже й там.

– Здоров табє, Хама!

– Здорові вам!

– А ти ж памьор? Ми ж на твою могилку ходили [.....].

320

– Хай вам загладить! Ходили ви, та тілько не на мою могилу.

– Ну, тєпєрь ми тібя утопім. Узяли його, зв’язали, укинули у мішок, привозять уже до другого шинку.

– Ну, тапєрь спєрва вип’їм, а потом повєзьом утопім. Увійшли у шинок. А шинкар, жид, візьми та й вийди із шинка надвір. А Хома лежить у мішку та ніби coбi плаче.

– А цуїш, цого ти тут плачеш?

– Та везуть мене царювать та панувать, а я того нічого не знаю.

– Цуїс, зав’язи мене у мішок, я все знаю; на тобі сто карбованців грошей та вилазь із мішка, а мене зав’язуй. Він і виліз, а жида зав’язав. Аж ось кацапи виходять із шинка, узяли той мішок, повезли його до річки та й і вкинули його у воду. А жид тілько буль-буль.

– Вот тібє, подлєц Хама, штоб ти нас нє обманивал! А Хома давно вже сидить у шинку. Ось і кацапи ідуть у шинок, ідуть поминать Хому, а Хома уже й там.

– Здрастуй, Хама!

– Здоров, кацапи!

– А ми ж тєбя утопілі!

– Е, чортового батька мене утопите!

– А ми ж тєбя вєзлі.

– Ні, то ви не мене, а жида.

– А што он говоріл, как ми єго кідалі?

– Та він булькотів та казав, що даватимуть йому серебро та золото, а він буде брать саме золото, саме золото.

– Ну, знаєш што, братєц? Возьмі ти нас да повяжи да повкідай в рєчку, там ми будєм брать і серебро і золото. Так він узяв їх, пов’язав, позапихав у мішки, повкидав у річку та й потопив, а сам узяв їх коняку та віз та й приїхав додому та десь і тепер живе собі та пожива, не зна ні біди, ні горя. ДУРНОМУ НІ В ЛЮДЯХ, НІ ДОМА

Б

ув собі один чоловік, Хома, а в нього жінка – хороша-прехороша, а до тієї жінки та ходив полюбовник. Отто раз прийшов він та й став коло сіней Хоминої хати, а собака, Муха, і загавкала на дворі. А Хома лежить на печі без штанів, у просі, та й каже: – Держи-держи, Myсю, або я і в хаті не боюся! А жінка лежить на подушках та й говоре: – От, чоловіче, який ти смілий!

– О, жінко, я ще й з печі злізу та крикну. Устав з печі та й кричить: – Держи-держи, Мусю, або я і в хаті не боюся!

– О, чоловіче, який­бо ти смілий!

– О, жінко, я ще й і в сіни вийду та тюкну!

321

Вийшов у сіни та й гука: – Держи-держи, Мусю, або я і в сінях не боюся!

– Оце ж таки, чоловіче, який ти сміливий!

– О, жінко, я ще й надвір вийду та крикну. Вийшов та й тюлюка... Отто тілько що вийшов він надвір, а тут полюбовник шасть у сіни та й сховавсь! А жінка хрьоп дверима та й засунулась!.. Хома і зоставсь надворі, босий, без штанів, ув одній сорочці, а мороз хрещенський, такий, що аж тріщить. Що тут казати? Сюди-туди, ніяк не влізе в хату. «Дай піду під вікно та покричу жінці, щоб відчинила». Отто приходе та й кричить: – Жінко, відчини! А жінка лежить на подушках в обнімочку з москалем та й пита: – Хто там такий?

– Та я ж, Хома твій!

– Цур тобі пек! Мій Хома дома, ось біля бока лежить. «Що це за лиха година? – дума собі Хома. – Начебто і моя хата, аж бач, виходе, що не моя; чи це на мене наслано, чи це мене сатана обморочила. Дай піду я та пощитаю хати з краю, чи не знайду своєї». От пішов і щита: – Оце Грицькова хата, оце Стецькова хата, оце кумина, оце Хомина... Жінко, відчини!

– Хто там такий?

– Та я ж, Хома твій!

– Цур тобі пек! Miй Хома дома, ось біля бока лежить! «Що це за лихо? Це мене і прям сатана обморочила... Ану дай знов піду, та пощитаю хати з краю». Пішов і вп’ять щита: – Оце Грицькова хата, оце Стецькова хата, оце кумина, оце Хомина... Жінко, відчини!

– Та хто там такий?

– Та я ж, Хома твій!

– Та цур тобі пек! Miй Хома дома, ось біля бока лежить! «От це лихо! Що тут казати? Дай піду до кума, до Петра, та попросю його, хай мене до хати до моєї доведе». От і пішов. Приходе до хати кума Петра та й кричить: – Кум, здоров був!

– Здоров! А хто ти такий?

– Та я Хома, кум твій.

– А, це ти, Хомо?

– Я, куме.

– Чого ж це ти ніччю ходиш?

– Та чого? Вийшов я із хати та й заблудив, та тепер і не знайду ніяк свого двора, так оце прийшов до тебе, щоб ти запоміг моєму горю: вийди, спасибі тобі, та доведи мене до хати. Той кум Петро вийшов; дивиться на Хому, – аж він зовсім роздягнутий та ще й без штанів.

– Та це ти, куме, босий?

– Та босий!

322

– Та ще й в одній сорочці?

– Ув одній сорочці.

– А, лишечко! Та ти ж замерзнеш, поки я тебе доведу.

– Так що ж мені казати?

– А от що: сідай мерщій на мене, – я тебе довезу.

– Ну й ну! Отто сів Хома на кума на Петра та й поїхали вони. Добрались до Хоминої хати; кум Петро зараз під вікно та й гука: – Кума, здорова була!

– Здоров був! А що ти таке єсть?

– Я Петро, кум твій!

– А що тобі треба, куме?

– Та що? Візьми свого Хому, а то замерзне.

– Що ти, куме, мій Хома дома, ось біля бока лежить; ось озвись, Хомо.

– А хто там такий? – гукнув полюбовник на такий самий голос, як голос Хоми. Слуха Петро, – так таки як єсть голос Хоми.

– Що ж це воно таке сидить на мені?

– Та то, куме, сатана! Ось полапай його, якщо волохате, так то небезпременно сатана! Лапнув кум Петро, – аж воно волохате... Як кинеться ж тоді Петро від вікна, як хокне з себе Хому, та давай тікать. Біжить та хреститься: «А, Господи Сусе Христе, це ж мене сатана осідлала»... Зоставсь уп’ять Хома, босий, в одній сорочці на морозі. Стояв-стояв, а далі надумавсь та й пішов спати у хлів. А в хліві лежав бугай; він підібравсь під бугая, та й заснув. Отто чуть стало розвидняться надворі, а жінка вже й випустила із хати полюбовника, а сама пішла по двору та й туже за Хомою: – Головонько ж моя бідная, головонько моя безщасная! Нема ж мого хазяїна та нема ж мого порадничка! А Хома ось і виходе із хліва.

– Де це ти був?

– А хіба ти не знаєш де? Я вчора до тебе стукав-стукав, а від тебе ні слуху, ні духу.

– Що ти? Бог з тобою! Я за тобою усю ніч вибігала – і по двору, і по задвірках, і по вулицях, а тебе наче злидень злизав.

– Дивно мені, а я усю ніч простукав у тебе під вікном, а ти одно: «Miй Хома дома, ось біля бока лежить»... Так я пішов у хлів, підгорнувсь під рябого бугая та й заснув.

– Що це ти кажеш?

– А що?

– Так ти під бугаєм ночував?

– Під бугаєм.

– Ах ти, скажена собака! Що ж це ти наробив?

– Та що ж я там наробив?

– А то, що ти тепер тільний, – от що! Давай його лаяти та приговорювати: 324

– Ах, побила б тебе лихая година та нещаслива! І що тепер казати з тобою? Чи ти знаєш, що ти тепер скоро будеш телиться?.. Ну от же що я тобі скажу: іди ти у чужу слободу та там і телись, а в своїй слободі і слави не набирайсь. Та знов давай його лаять та причитувати.

– Та хай грець твоєму батькові! Я й піду на чужу слободу, аби ти тільки не лаялась... От і зібравсь Хома. Узяв мішечок, хліба в мішечок та й пішов на чужу слободу телиться. Іде собі та йде, та все полем та ярами, щоб страму не набираться, аж гульк, – на дорозі лежать шматки чоловічого тіла: вовки прохожого розірвали. Голова оддалі, рук зовсім нема, а ноги у чоботях, заморожені. Дивиться Хома на чоботи – добрі. «Дай візьму собі, вони здадуться». Узяв та й пішов далі, у слободу. Приходе у слободу і давай проситься у людей ночувати, бо було, бач, уже під вечір. Упрохався до одного мужика. Бачать хазяїн та хазяйка, що він кріпко намерзся та й кажуть йому: – Лізь, чоловіче, на піч та там собі і обігрійсь. Хома поліз на піч та, довго не думаючи, і захріп там. А тим хазяям та Бог дав уночі прибиль: коровка отелилась, а мороз був сильний, телятко й обмерзло. Хазяїн і каже: – А що, жінко, унесім його в хату та положим на піч.

– А що ж? Унесім! Унесли та й положили на печі, як єсть біля Хоминого бока. А Хома собі спить і не чує, що біля нього лежить теля. Прокинувсь аж у глупу північ, лап! – аж коло нього теля. «Господи Сусе Христе!.. Як же це я отеливсь, що й не чув?» Полапав коло себе – мокро. «Так і єсть отеливсь... Ну, одначе, слава тобі, Боже!» Та скорійш з печі та шапку в охапку, а кожух на плечі та давай Бог ноги від тих хазяїв... Та так швидко вдрав, що й чоботи з чоловічими ногами забув на печі... Чуть світ, а хазяїн і хазяйка уже й прокинулись. Прокинулись та зараз на піч, щоб подивиться на теля. Туди, – а там теля єсть, а чоловіка, що спав, нема, – одні чоботи з ногами.

– Що це за лиха година? Та це, жінко, наше теля прохожого чоловіка з’їло! Що тут казати?

– Та що ж тут, чоловіче, казати? Біжи скорійш до попа!.. Побіг чоловік до попа, розказав йому про всю оказію, а піп вислухав та й каже: – Це у вас антихрист народився! Треба його скорійш убити, а то він і нас усіх поїсть, та треба б, убивши те теля, і хату освятити.

– Ну що ж? Як убити, то і вбити. Отто убили його швиденько, закопали в землю, а хату освятили. А Хомі й байдуже: мерщій чвала собі додому. Прийшов додому та скорійш у хату та до жінки своєї.

– Ну, жінко, молись Богу: я отеливсь! Та ще як? Так, що й не чув.

– Що ж тобі Бог дав, чоловіче, чи бичка, чи теличку?

– Ta я б тобі, жінко, і сказав, так і сам не знаю, що воно там таке й є.

– Ох ти йолопе, йолопе, божевільна голово! Не зна, що у нього і найшлось... Якби ти був путящий чоловік, то узяв би його додому, от би нам і користь.

325

Давай його лаяти, давай його коренити, аж у вічі лізе.

– Та годі тобі лаяться: ну, я піду озьму своє теля.

– А як же ти його візьмеш, розумна ти голово?

– Та як? Піду та й озьму; прийду туди, де ночував, та й скажу: віддайте моє теля, бо я у вас ночував та й отелився.

– Тю-тю, дурний! Хіба ж так можна? Ти прийди туди, де ночував, стань під ворітьми та й мичи: «Мy-му-му!..» А теля почує та й обізветься до тебе, от тоді ти його і бери. От Хома узяв мішечок, хліба в мішечок та й подавсь. Прийшов у село, найшов там той двір, де ночував, положив голову на ворота та й давай мичать. Мичить та й мичить, а теля все не одзивається. Коли це виходе хазяїн двора та й пита його: – Чого ти тут, мужик, мичиш?

– Та чого? Я тут у вас недавно ночував та й отеливсь на печі, так тепер жінка прислала мене, щоб я взяв у вас своє теля.

– А, так це ти?

– Я.

– Ну, іди ж ти у хату, так ми тобі і віддамо твоє теля. Хома здуру і пішов. От тілько що він на поріг, а тут як ухопили його за шерсть та як почали кулачити, щоб не робив слави людям та не лякав їх. Кулачиликулачили, трохи печінки не відбили; поти його вчили, поки Хома якось не вирвавсь із рук та не втік із хати. Як вихопивсь із хати та тоді давай Бог ноги: насилу з душею втік. Приходе додому, до своєї жінки, а вона його і пита: – Ну що, чоловіче, узяв своє теля?

– Хай тебе поб’є лиха година з твоїм телям. Тепер я знаю, що то воно за теля таке було.

– Тю-тю на тебе! Верзе не знать що; сказано – «дурному ні в людях, ні дома», то так воно й єсть. ЯК ЧОЛОВІК ВИСИДЖУВАВ ЛЕБЕДЯТ

Б

ув собі один чоловік, такий ледачий, такий уже ледачий, що й хвоста коту не зав’яже; а жінка у нього така до роботи палка, така уже палка, що і вдень робе, і вночі не спить, та все об роботі дума. Отто прийшли якось жнива. Чоловік і дума, як би його зробить так, щоб у степ не йти.

– Жінко!

– А що?

– Ти не знаєш, яка дорога птиця лебідь?

– Ні, не знаю, чоловіче.

– А я оце був у базарі, в городі, так бачив, як там один пан та сто карбованців дав за двох лебедів.

– От як!

– Так саме! Так оце я от що думаю.

– А що?

326

– Іди ти в степ, а я сходю у базар, куплю лебедят, то черкону такі гроші, що он як!

– Ну, що ж? Як ті лебеді такі дорогі, то купуй та висиджуй, а я буду робити сама у степу. От той чоловік поїхав у базар, купив лебедячих яєць, привіз їх додому, зробив обичайку, помостив у неї м’якенької соломки, поклав у соломку яйця. Зняв з себе штани, сів та й сидить на лебедячих яйцях, сидить та ще й квокче. А жінка робе в степу. Ось приходе вона з степу додому та й кричить: – Лебедю мій, лебедю!

– Ду-ду-ду!

– Їстоньки тобі дать?

– Ту-ту-ту! То вона накорме-напоє його, а сама вп’ять у степ. А він наїсться-нап’ється, розгорне в обичайці солому, зніме з себе штани, сяде та й дріма. Ось жінка уп’ять приходе із степу і вп’ять гука: – Лебедю мій, лебедю!

– Ду-ду-ду!

– Їстоньки тобі дать?

– Ту-ту-ту! Уп’ять вона напоє-накорме його, а сама в степ. Якось іде по степу москаль.

– Здрастуй, малотка!

– Здрастуйте, господа служба!

– Что сама рабатаіш? Аль мужа нєт?

– Та він то єсть, та, не вам кажучи, як ті лебеді на воді, так і він сидить у хаті та лебедятка висиджує.

– Как так?

– Та так та он як! Тепер дуже дорогі лебеді, так він хоче висидіть лебедят та продать.

– Вот как!

– Так же, служивий, так!

– А гдє же он сідіт?

– Та отам, господа служба, і там.

– А как же єго спрасіть?

– Та треба сказать: лебедю мій, лебедю, їстоньки тобі дать, то він і озветься.

– Гм! Надо на такоє діво посмотрєть!

– Та й посмотріть! От і пішов москаль. Приходе у слободу, находе двір того чоловіка, уходе в хату та й кричить: – Лєбідю мой, лєбідю!

– Ду-ду-ду!

– Єстонькі тібє дать?

– Ту-ту-ту! – отвіча чоловік та й вилазе із обичайки. Тут як ухопив же його москаль у руки, як почав чистить по голій с...і, а малахаяка у нього кепська! Як почав чистить!.. Як почав!.. Як вирвався ж той чоловік із рук москаля та в степ 327

до жінки. Жінка баче таке диво та й кричить: – Що це ти, чоловіче? А як же лебедячі яєчка?

– Протухли, жінко, так я і покинув їх геть... А де там у гаспида протухли? Він його, той москаль так одхондожив, що чоловік днів з три не міг і дочеркнуться до того місця, чим сидять. ДУЖЕ Р ОЗУМНИЙ ЧОЛОВІК

З

адумав чоловік ясла сплести. Наволік у хату палок та хворосту та й плете.

– Жінко, – каже, – чи так?

– Так-то, так, та з хати як? А він собі плете та й плете та все пита: – Жінко, – каже, – чи так?

– Так-то, так, та з хати як? А він собі плете та й плете.

– Жінко, – каже, – чи так?

– Так-то так, та з хати як? Ісплів чоловік ясла, коли кинувсь, – аж вони із хати не вилазють. «Оце матері його чорт!» Давай тоді жінку коренить та лаять, начебто вона тому винувата була. Лаяв-лаяв, тоді давай розпручувать те, що сплів. Розпрутив, надвір виволік та на дворі уже ісплів. Дуже розумний чоловік ЯК ЧОЛОВІК КЛАДА СОБІ НАЙШОВ

В

із чоловік бублики та й щастя собі найшов, – мішок грошей: чорти загубили, як по панову душу їздили. Їде додому та й дума, чи сказати жінці, чи ні: як сказати, то вже не вмовче, а розблягузка; як не сказати, побаче гроші, буде допитуваться, де взяв. Як би його зробитъ шох­мох?.. А от хіба що: сплету їй вмісті з правдою брехню. Отто приїхав додому та й каже: – Ну, жінко, я собі щастя найшов.

– А яке, чоловіче?

– Та яке? Міх грошей! Їхав я по степу, а тут як зайшли тучі, як зайшли тучі, сперше бубликова, та так і розсипалась бубликами; а потім як зайшла кізякова, як зайшла кізякова, та так і розсипалась кізяками, а з неї міх грошей бу-бух! та прямо мені на віз.

– А я й не бачила, моя годино, таких туч.

– Не бачила, аж вони справді єсть. Та ти лучче от що: мовчи та нікому не кажи, а то і в суд потягнуть, і гроші одберуть.

– Та Боже мій! Та батю мій! Та хіба ж я тобі ворог? Та чи я ж тобі не дружина вірная? Та чи ти ж мене не знаєш? Та чи я ж тебе?..

– Ну, то-то ж, гляди. От вона мовчала-мовчала, – не втерпіла, побігла до сусіди та й розблягузила: – Оце ж, моя сестричко, мій чоловік та найшов мішок грошей.

328

– Та де ж він? Та як же він?

– Та як? Я тобі скажу, та ти тілько мовчи і нікому не кажи!

– Та хіба ж я тобі неприятелъ? Та хіба ти мене, сестричко, не знаєш? Та хіба мені первина од тебе слухать?

– Ну, то-то ж, гляди!

– Так як же він найшов?

– Та як? Їхав по степу, а тут як нахмарило, та як зайшла туча, сперше бубликова, а потім кізякова, а з тієї тучі прямо йому в віз міх грошей!.. От одна по одній, одна по одній, як ото сорока сороці, ворона вороні, то так і ті жінки. Дійшла чутка до станового, чи там до справника. Ось біжить він на тройці та ще й з колокольчиком.

– Де тут той чоловік живе, що мішок грошей найшов?

– А ось тут, – кажуть, – ваше благородіє.

– Ти мішок грошей найшов?

– Ні, пане, я і знати не знаю, і відати не відаю.

– Як же ти знати не знаєш і відати не відаєш, як твоя жінка казала?

– А як вона, ваше благородіє, казала?

– Вона казала, що як їхав ти степом, а там зайшла туча, сперше бубликова, а потім кізякова, а з неї міх грошей тобі на віз.

– Та помилуйте, ваше благородіє, які ж такі тучі бубликові та кізякові бувають? Де ж воно таке диво в світі єсть? То воно в неї вигадки такі! Вона у мене божевільна... Розшушукав тоді становий, що воно і справді вигадки, сів на тройку та й подавсь собі геть. А чоловік той живе, та поживає, та добро наживає.

СЛОВНИК МАЛОВЖИВАНИХ СЛІВ

Аршин – міра довжини, прибл. 80 см Бабувати – приймати пологи Бадринці – бедринець плющовий, що росте на болотах База – хлів для худоби (примітка Новицького) Бакай – калюжа Бандури – тут: кишки Банити, побанити – мити, помити Бантина – перекладина, на якій держиться стріха Барило – невелика бочечка з отвором посередині Баришувати – промишляти Безпересталь – безперестанно Беседа – товариство, гурт людей Беспремінно (староукр.) – неодмінно Биндюг, бендюга– пужмалко для батога, дрюк, ломака Бич (староукр.) – кий Бичівка – вірьовка Богумиллячко – богомілля, проща Бодай тебе, скільки – дуже багато Боклаг – баклага Болість (староукр.) – хвороба Бочонок – барильце, діжечка (від рос.: боченок) Бравий – жвавий, гарний Будинок – дворець (примітка оповідача) Булава – куля (примітка оповідача) Булат – сталь узорчата 331

Бурун – велика хвиля Вагани – ночви дерев’яні великі Веретено – пристрій для прядіння ниток Верста, верства – міра довжини, прибл.

900м Верхівці, верхівні – вершники Весілка – копистка Вздріватися – ввижатися Визгривий – сопливий Визива – викликає ( від рос.: вызывает) Виманіжив – побив, змучив роботою Винбар – перекручене рос.: амбар Винуват – винен Вирнув – виринув, випірнув Вискромадити – вишкребти Виспінем – встигнемо Виськряки – сопляки Вичтеться – врахується Відлога – пола (частина одягу) Відместить – відомстить Війце, війя – дишло, палиця у возі, що знаходиться між кіньми Возкормити (староукр.) – вигодувати Волоки – шнурки, реміння, якими прив’язували постоли Волочити – скородити Волошебниця – чаклунка (від рос.: волшебница) Воробейки – горобці Ворочок – невелика торбинка зі скошеною нижньою частиною так, що внизу лише один кут, – служить для віддушування сиру Вось – вісь Всилу-всилу – насилу, ледве-ледве Втирив – тут: висипав Вхвилив – втнув В’ятір – ятір, рибальська сітка Гарба – великий віз на високих колесах Глупа ніч – північ; глуха (примітка оповідача) Гостити – пригощати Граблище – дерев’яний держак для граблів

Губернія – адміністративна область Російської імперії Ґалдовниця – чаклунка Ґирлига – довга з ключкою палиця чабана Дати тягу – втекти Дерть – грубо змелене борошно Десятина – міра площі, трохи більше 1 га Джигонути – тут: вжалити Диякон – духовний сан Дійшов ряд – дійшла черга Довбня – булава До достойної – до молитви «Достойно єсть» Дознать – дізнатись Доїзди – наїзди Дольник – міра будь-якої рідини До світу – до сходу сонця Дохтурь, дохтор – лікар (від рос.: доктор) Драбинастий – худий, що навіть ребра видно Драч – деркач, болотяний птах Дрик – гедзь Дяк – так у народі називали псаломщиків, що читали в церкві Дьоготь – темна в’язка речовина з неприємним запахом – з дерева, торфу, вугілля Жаркоє – печеня Живосилом – силоміць Жигадло – залізний прут для випалювання дірок у дереві Жисть – життя (від рос.: жизнь) Жлукто – діжка, довбана з величезної колоди для прання білизни Забились – тут: заспорили Забує – зареве Заваготіла – завагітніла Завдруге – вдруге Загата – плетена стінка хліва, набита соломою Загвіздок – кілочок або цвях у колесі

Заговлятись – розпочинати піст Загрюзились – загрузли Задерти – розірвати (від рос.: задрать) Заджулити – тут: ударити палицею Заднити – набити дно Зазорно (рос.) – заздрісно Заказав – заборонив (від рос.: заказал) Закрились – зникли з поля зору Замерти – вмерти Занапрасно – марно Запобіг – тут: постарався Запоганитий – забруднений Запопав – зустрів Зарок – заповіт Заситарив – задів, завозив Засідать – підстерігати Затірочка – страва з розтертого борошна Збились – тут: зійшлись Збіжжя – добро, пожитки Зборня – громада, збір Звернулась – повернулась Зістов – звідти Злигались – з’єднались Злидні – тут: бідна одежа Зліз – заліз Зобувать – взувати Зо всеї мочі – з усієї сили Зола – попіл Зробили бумагу – підписали договір Зух не послідній – не промах Ільвиця – левиця Ільвята – левенята Іршані штани – шкіряні хутряні штани вовною всередину, які носили пастухи взимку Кабиця – викопана надворі піч, літня кухня Кае – каже Кална (староукр.) – брудна Калюка – болото Канцурки – частинки Каптан – жупан (від рос.: кафтан) Капшук – гаманець Каруца – віз, хура 332

Качалкувать – бити качалкою Каюк – човен Кватерина – віконце, кватирка Кватирька – тут: квартира Кваша – страва з борошна, подібна до киселю Кельбух – кендюх, шлунок Кикти – кістки рук Кияра – великий кий, палиця Клуня – стодола, будівля для зберігання снопів Ключка – гачок Ковган – кабан Ковганка – дерев’яна посудина, схожа на чашку, в якій товкли сало на борщ Ковінька – палиця із загнутим кінцем Ковпак (рос.) – шапка Ковтунуватий – кудлатий Коляса, коляска (рос.) – карета Конпетувались – тут: утримувались, перебивались Копа – міра в 60 (копійок, снопів і т. п.) Коповик – 50 коп. (примітка Манжури) Коренити – докоряти Корчик – корч; дерев’яна посудина (корець) Корява – крива, неструнка Костур – палиця, на яку спираються при ходьбі Котолуп – зневажливе Кошевиця (староукр.) – свіжоскошена трава, призначена для сіна Крамарі – купці Крив’яна – кров’яна Крильце – ґанок (від рос.: крыльцо) Кришеничок – кришений шматочок Крупичате борошно – найвищого сорту, біле Крюк – гак Крючки – гачки Кряж – горб К світові – на ранок 333

Кудовчити – товкти, тріпати Кулак –вовкулак (примітка оповідача) Кулик – куль, вимолочений сніп жита чи пшениці Кургон – фургон Кушир – водяна рослина Ладан – ароматична смола з тропічних дерев Лата – довга дерев’яна жердка Леміш – частина плуга, що підрізує землю Лиги – навтіки Лико, личко – кора з липи, що з неї плели постоли Ліса – тин Локай (польске) – лакей, прислуга Локоть – лікоть, стара міра довжини, прибл. 50см Лупиряки – упиряки, упирі Лутки – одвірки Мажа – чумацький віз Мазка – тут: кров Малахаєчка – нагайка Маніжити – тут: бити Маніром – таким чином Манія – мара Маслаки – кісточки Мення, мня – ім’я Мир (староукр.) – світ Мілкі – дрібні (від рос.: мелкие) Москаль – солдат Мугиряка – тут: простак, бідняк Муніція – амуніція Мущество – майно (від рос.: имущество) Набор – у борг Навкольки – навколішки, на колінах Наврочено – напророчено, суджено Наградити (староукр.) – нагородити Нагрущати – вчиняти збиток Надвірний – дворовий Назазурь – нітрохи Назнав – примітив Назорити – нагледіти

Налигати – взяти на мотузок (за шию) На ню – на неї На одділі – окремо На одшибі – на віддалі, окремо (від рос.: на отшибе) Напірник – спідня наволочка подушки Напоназдрити – побачити, заздріти, видивитись щось На прожереніє (староукр.) – на поживу На усиплище (староукр.) – для спання Наштирити – сильно нагнати Невжли ж – невже ж Невід – рибальська сіть Невідничі – рибалки, що ловлять рибу неводом Невшитий віз – драбинчастий (дірявий) Не доїздя – не доїжджаючи Недоїмки – податки Не звістно (староукр.) – невідомо Нельзя, незля (рос.) – не можна Незуздріли – незогляділись Нейминуй – неодмінно Некибитна – недогадлива Неук – необ’їжджений кінь Ничтожив (староукр.) – нищив Норишка – отвір, нірка Нороха – велика нора, яма Оббанити – помити Обгрязнити – забруднити Обенберити – тут: кинути Обеременок (староукр.) – оберемок Обиденна сіть – сіть, виготовлена за один день Оби(і)ськавсь – знайшовся Обичайка – кругла дерев’яна коробка Оборонили – оточили Обпоминати – поминати, справляти поминки Оголодити – обділити Огоник (староукр.) – вогник Одвітує – відповідає Одмагається – опирається, відмовляється

Одхондожити – відлупцювати Оказія – подія, диво Окрімні – окремі Окроме – крім Омерика – Америка Ополиста груша – гілляста Опороти – оперезати батогом, вдарити Опруга – міра землі Оптом – разом Опчество – громада (від рос.: общество) Орудіє (староукр.) – зброя Орудувать – тут: розпоряджатися Осів – зайняв, захопив Ослобонили – звільнили Оснувати – зробити основу для ткання Особо (рос.) – окремо Осоруга – тут: журба Ося – вісь Отяглися – тут: обросли Охотники – тут: бажаючі, охочі Охрести – знаряддя для хресного ходу: корогви, хрести, ікони тощо Падлючіна – дохлятина Палка до роботи – гаряча, беручка Паняй – поганяй Папуша табаку – лист тютюну Паровиця – очевидно, дві мірки Паршивий – поганий, хворий Патериця (староукр.) – палиця Патолока – стоптане поле Перпались, поперепадались – потомились Песелники (староукр.) – співаки Петрівка – Петрів піст (обмежується днем cв. Петра і Павла, 12 липня) Питаюсь (староукр.) – харчуюсь Підбрить – тут: вкрасти Питки – напитки (примітка Манжури) Підшанцьовуватись – тут: підлещуватись Під плече – під пахву Піл – дощата постіль між піччю і стіною Пірять – таскати Пліть (староукр.) – батіг 334

Плотницький (рос.) – теслярський Повірити – тут: перевірити Погонь – погоня Подушки заліг – ліг на подушки Подчувати – пригощати Пожин (староукр.) – жнива Позавічно – заочно Позивати – заявляти до суду Покутати – призначити покуту Покуття – куточок біля столу Половиці – підлоги Положили промежду себе – домовились Полонник – ополоник, черпак Помазчив – побив По менню – поіменно Помика – керує, зневажає Помінивсь – тут: погодивсь Помісто того – замість того Поназдрила – побачила, відчула Понести – тут: завагітніти Попростюсь – попрошу прощення Посідати – тут.: безсиліти Поськати, ськати – бити воші Посрамлєніє (староукр.) – сором, ганьба Постоли – плетене з лика взуття Потирив – підняв Потім того – після того Потомок (староукр.) – потомство Потягати – бити Похортунило – поталанило Похожденія – походеньки, пригоди (від староукр.: хожденія) Пошпуре – жбурне Предасть – передасть Преобразився (староукр.) – змінився Присоглашати (староукр.) – припрошувати Притика – палиця, що прикріплювала ярмо до воза Прихохулювати – тут: приховувати Причта – пригода Прищикнути – прищіпнути 335

Проглинути – проковтнути Прозорна труба – підзорна труба Промідляє (староукр.) – заповільнює Проходящий (староукр.) – перехожий, подорожній Заробить на проїжу – на харчі Пропитується (староукр.) – живиться Протів – навпроти Прошибає – проймає (від рос.: прошибает) Прути – різки Пуд – міра ваги, 16 кг Пурнути – пірнути Радіє – дрижить від холоду (примітка Манжури) Рає – радить Рантовий кожух – підшитий сукном Ремика – морда Ремикча – гуля Ремня – час Ретязь – ланцюг Рече (староукр.) – каже Ріжок – ріг, в який насипали табаку нюхати Ріжуть – тут: грають Роботник – наймит, слуга (від рос.: работник) Рогачільні – дерев’яні держаки для рогачів Розблягузкати – розголосити Розговлятись (староукр.) – виходити з посту Розізнались – роззнайомились Розсвіло – розвиднилось (від рос.: рассвело) Розсипалась – розродилась Розтобирючуватий – розпатланий, стирчить в різні боки Розчина – опара, тісто, приготовлене для хліба Розшушукати – розкумекати Рундук – ґанок, або продовгуватий ящик для сидіння чи лежання Ручка – одна смуга покосу Сажень – міра довжини, приблизно 1,5-2 м. Світ (староукр.) – тут: світло

Силу-в-силу – насилу, ледве-ледве Синод – найвищий церковний орган, друга влада після царської Сирівець – хлібний квас Сиряна – сирна Сікнулись – кинулись Сіряк – верхня тепла одежа з товстого сірого сукна Скверний (староукр.) – поганий Скопіювати (староукр.) – тут: погубити Скота – нора, печера Скушеніє – спокуса (від староукр.: іскушеніє) Слихи (староукр.) – чутки, слухи Слобода – козацьке село Смага – сухість губ Соха (староукр.) – дерев’яний плуг; стовпова опора хати Соцький – нижчий поліцейський служитель на селі Спасівка – Успенський піст (з 14 по 28 серпня) Справник – поліцейський чин, слідчий Спрежевіку (староукр.) – споконвіку, справіку Ставня – віконниця Становий – становий пристав, поліцейський чин Сторія – пригода, історія Страмити (староукр.) – соромити Стребити – знищити (від староукр.: истребить) Стрепетатись (староукр.) – тремтіти Струсе – страусине Ступа – пристрій для лущення зерна Судник – посудина з кришкою Счекати – тут: вкрасти Табака, кабака – тютюн Табашниця – жінка, що продає тютюн Таган – залізна підставка з ніжками, на якій варять їсти, підклавши під неї вогонь

Талан – щастя, доля Телушка (рос.) – теличка Тельбушки – нутрощі, кишечки Тесаний тесан – обтесана колода Тиковка – невеличкий глечик з вузьким горлечком Тиркава – з обтріпаним пір’ям Тіки, тіко – тільки Тічок – твердий тік, приготовлений для молотьби Толкуються – радяться Торба – тут: розпусна жінка (примітка Манжури) Тороки – шматок полотна з бахромою, бахрома Трапеза (староукр.) – їжа Трахтир – корчма Требується – потрібно (від рос.: требуется) Трейтажний, трьотажний, трьохотажний – триповерховий Третячок – третій від народження Трубка (рос.) – люлька Трухнути – потрусити Тута – тут Убитися – тут: вгрузнути Увесь член – вся челядь У вічі міниться – в обличчя б’є Углядь – угледить, побачить Уговор (рос.) – умова, домовленість Угородити – запустити Угору уходять – піднімаються Удрав – утяв, зробив Узяли тіло – обросли тілом У мою діб – тут: мого віку У парці – в парі У порогах – біля порога (від рос.: у порога) У спряті – у схованці, у сховку Уставки – верхня частина рукава Хамлюга – хам, дуже підлий чоловік Харпаччя – біднота Харувимська – херувимська пісня, що співається під час Літургії 336

Хвинарі – ліхтарі (від рос.: фонари) Хворостняк – хмиз (від рос.: хворостник) Холодна – приміщення для арештованих при волосному суді Холст (рос.) – полотно Хорти – собаки Хромі (староукр.) – криві Хунт – фунт (міра ваги 400 г) Хура – віз Цеберка – дерев’яне відро Цілковий – карбованець Ціпилно – частина ціпа, якою б’ють по снопу Цупити – тягти, волокти Цямрина – надземна частина колодязя Чабарня – кошара Червонці – золоті монети Через год міста – через рік Черепок – горщик Черконути – тут: взяти Четвертна – четверта частина, 25 коп. Чистота – бігота (примітка оповідача); кішка Чміль (староукр.) – джміль Чудерство – чудовисько Чуланчик (рос.) – комірка Чумарка – верхня чоловіча одежа Чустрити – бити Шабаш – кінець, годі Шабашити – закінчувати Шаг – стара монета вартістю півкопійки Шаплик – невисока широка бочка без верхнього дна, чан Шарити – шукати Шатнулись – кинулись Шахваяж – саквояж Шашок – порода собаки Шашча – цуценя Швайка – велике шило Шевкатися – тинятися 337

Шельма – хитра людина, лукава Шкваркнути – кинути Шкодіє – береже Шлінський кожух – очевидно, з вовни овець шльонської породи Шолудивий – паршивий Шпичка – велика голка Штоп – штоф, пляшка Щоб нас не зоставсь – щоб не відстав Юпка – верхня жіноча одежина Юшить – тече річкою Як дуже – якнайдужче Якіл – дятел (примітка Манжури)

ПРИМІТКИ

НАРОДНІ КАЗКИ У ЗАПИС АХ БОРИС А ГРІНЧЕНКА ЛИСИЧКА І ВОВК. Записав Б. Д. Грінченко у 1889 р. в с. Ісакове Слов’яносербського пов. Катеринославської губ. від Євдокима Лознякова // Грінченко, 1896, С. 238-239, № 177. ОРЕЛ І ТХІР. Записав Б. Д. Грінченко на хуторі Щеглівка Слов’яносербського пов. Катеринославської губ. від Андрія Величка // Грінченко, 1896, С. 237, № 176. ЯК ЧОЛОВІК У ЦАРІВНИ ПЕРСТЕНЬ ПОЗИЧАВ. Записав Б. Д. Грінченко у 1895 р. в с. Єлизаветівка Слов’яносербського пов. Катеринославської губ. від М. Висоцького // З живого джерела, 1990, С. 229-230. ШКОЛЯР І ДІД. Записав Б. Д. Грінченко на хуторі Троїцький Слов’яносербського пов. Катеринославської губ. від Якова Ємченка // Грінченко, 1896, С. 283-284. НАРОДНІ КАЗКИ У ЗАПИС АХ ГРИГОРІЯ ЗА ЛЮБОВСЬКОГО ПРО ЦИГАНА І ЛЕВА. Записав Г. А. Залюбовський в Катеринославській губ. // Чубинський, 1878, С. 120-122, № 40. ПРО ЗМІЇВ. Записав Г. А. Залюбовський в м. Нікополь Катеринославського пов. Катеринославської губ. // Чубинський, 1878, С. 251, № 67. ГОЛОПУЗ. Записав Г. А. Залюбовський в м. Нікополь Катеринославського пов. Катеринославської губ. // Чубинський, 1878, С. 219-226, № 59. ПРО СУЧЕНКА. Записав Г. А. Залюбовський в Павлоградському пов. Катеринославської губ. // Чубинський, 1878, С. 252-256, № 68 ПРО МЕРТВЯКА. Записав Г. А. Залюбовський в м. Нікополь Катеринославської губ. // Чубинський, 1878, С. 413-414, № 120.

339

ПРО ЖІНКУ І СОЛДАТА. Записав Г. А. Залюбовський в м. Нікополь Катеринославської губ. // Чубинський, 1878, С. 527-528, № 23. ЯК УЧИТЬ ЛЕЖЕБОКИХ ЖІНОК РОБОТІ. Записав Г. А. Залюбовський в м. Нікополь Катеринославської губ. // Чубинський, 1878, С. 546-548, № 34. ЧОЛОВІК ТА КУПЕЦЬ. Записав Г. А. Залюбовський в Бахмутському повіті Катеринославської губ. // Чубинський, 1878, С. 641, № 99. ЦІКАВИЙ ПАН. Записав Г. А. Залюбовський в Катеринославській губ. // Чубинський, 1878, С. 649, № 112. НАРОДНІ КАЗКИ У ЗАПИСАХ ІВАНА МАНЖУРИ КУРКА ТА ЛИСИЦЯ-СПОВІДНИЦЯ. Записав І. І. Манжура в с. Олексіївка Олександрівського пов. Катеринославської губ. від парубка Тараса Тарана // Казки про тварин, 1979, С. 103, № 47. ЯК ПІВНИК ДО МОРЯ ВОДИ ХОДИВ. Записав І. І. Манжура в с. Трьомсинівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 5-6. ДІД, БАБА ТА КУРОЧКА РЯБА. Записав І. І. Манжура в с. Трьомсинівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 6. ВОВЧА КОЛЯДКА. Записав І. І. Манжура в с. Трьомсинівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 3. ЛИСИЧКА, ТИКОВКА, СКРИПКА ТА КАПКАН. Записав І. І. Манжура в с. Олексіївка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 1-2. ДВА ВОВКИ. Записав І. І. Манжура в с. Покровське Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 6-7. ЛИСИЧКА, ЗАЙЧИК, ВОВЧИК, ВЕДМІДЬ ТА ЯКІЛКО. Записав І. І. Манжура в с. Трьомсинівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 3-4. ЛИСИЧКА ТА ЧОЛОВІК. Записав І. І. Манжура в с. Мануйлівка Новомосковського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 2. ВЧЕНИЙ ВОВК. Записав І. І. Манжура в c. Мануйлівка Новомосковського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 84. І СОБАКАМ ПОТРІБЕН ПАСПОРТ. Записав І. І. Манжура в [Катеринославській губ.] // Драгоманов, 1876, С. 197, № 44. БЛОХА ТА МУХА. Записав І. І. Манжура в с. Мануйлівка Новомосковського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 7-8. ПАВУК ТА СОПЛЯК. Записав І. І. Манжура в с. Олексіївка Олександрівського повіту Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С.7. БРАТИК ТА СЕСТРИЧКА. Записав І. І. Манжура в с. Благовіщенка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 57. ІВАСИК ТА ОЛЕНОЧКА. Записав І. І. Манжура в с. Трьомсинівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 58.

340

ТРИ КРАШАНОЧКИ. Записав І. І. Манжура в с. Трьомсинівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 47-48. БЕЗРУКА ЦАРІВНА. Записав І. І. Манжура в с. Трьомсинівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 49-50. ПОПІВНА В ЛІСІ. Записав І. І. Манжура в Олександрівському пов. Катеринославської губ. // Драгоманов, 1876, С. 304-306, № 15. ДІД ТА РАК. Записав І. І. Манжура в с. Трьомсинівка Олсксандрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 54-55. НЕЩАСНИЙ ДАНИЛО. Записав І. І. Манжура в с. Олексіївка Олександрівського пов. Катеринославської губ. від чоловіка // Драгоманов, 1876, С. 295-299, № 13. БЕЗЩАСНИЙ ДАНИЛО. Записав І. І. Манжура в с. Мануйлівка Новомосковського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 51-52. ІВАН-ЦАРЕВИЧ ТА КРАСНА ДІВИЦЯ – ЯСНА ЗІРНИЦЯ. Записав І. І. Манжура в с. Трьомсинівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 18-21. КРАЙ СВІТУ ТА ТРИ ЦАРСТВА: МІДНЕ, СЕРЕБРЕНЕ І ЗОЛОТЕ. Записав І. І. Манжура в 1889 р. в с. Мануйлівка Новомосковського пов. Катеринославської губ. зі слів хлопчика // Манжура, 1894, С. 162-164. ЧОРНИЙ ІВАН ТА ЗОЛОТОКУДРИЙ ІВАН. Записав І. І. Манжура в с. Новогригорівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 11-14. НЕЗНАЙКО. Записав І. І. Манжура в с. Олексіївка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 40-43. КИРІЯК – КОБИЛЯЧИЙ СИН, ВЕРНИДУБ, ВЕРНИГОРА ТА ПРУТИВУС. Записав І. І. Манжура в с. Васильківка Павлоградського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 43-47. СОЛДАТСЬКІ СИНИ – БОГАТИРІ (КОТИГОРОШКИ). Записав І. І. Манжура в Олександрівському пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 30-33. ІВАН ЦАРЕВИЧ ТА ІВАН КУХАРЕВИЧ. Записав І. І. Манжура в с. Трьомсинівка Олександрівського повіту Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С.

28-30. КОСТИНИН СИН. Записав І. І. Манжура в с. Трьомсинівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 21-24. ЧАБАНЕЦЬ. Записав І. І. Манжура в с. Біляївка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 10-11. МАРКО СУЧЕНКО. Записав І. І. Манжура в с. Олексіївка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 24-27. ІВАН ІВАНОВИЧ, РУСЬКИЙ ЦАРЕВИЧ, ТА МОРСЬКЕ ЧУДЕРСТВО. Записав І. І. Манжура в с. Трьомсинівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 33-36. ІВАН ПОПОВИЧ. Записав І. І. Манжура в Олександрівському пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 37-39. НАСТАСІЯ ПРЕКРАСНА. Записав І. І. Манжура в Олександрівському пов.

341

Катеринославської губ. // Драгоманов, 1876, С. 299-303, № 14. ІВАН ІВАНОВИЧ, РУСЬКИЙ ЦАРЕВИЧ, БІЛИЙ ПОЛЯНИН ТА НАСТАСІЯ ПРЕКРАСНА. Записав І. І. Манжура в с. Трьомсинівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С.14-18. ТРЬОМСИН-СИНЕНЯ. Записав І. І. Манжура в с. Царедарівка Павлоградського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 45-47. ЗНАТНИК. Записав І. І. Манжура в с. Олексіївка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890. С. 72-73. ЯЗИК УСЬОМУ ГОЛОВА. Записав І. І. Манжура в с. Покровське Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 68-69. ЗОЛОТИЙ ПОСТІЛ. Записав І. І. Манжура в с. Олексіївка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 88-89. ВИДИМО Й НЕВИДИМО. Записав І. І. Манжура в Олександрівському пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 70-71. БОЖА ТРОСТКА. Записав І. І. Манжура в с. Трьомсинівка Олсксандрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 55-57. СТІЛЬЧИК, БАРАНЧИК ТА КИЙ. Записав І. І. Манжура в с. Трьомсинівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 74-76. БАБА ТА МОРОЗ. Записав І. І. Манжура в с. Мануйлівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 143-144. ПРАВДА. Записав І. І. Манжура в с. Трьомсинівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890. С. 73-74. ЯК МОЛИЛИСЬ СВЯТІ В СТАРИНУ. Записав І. І. Манжура в Олександрівському пов. Катеринославської губ. від старої бабусі // Драгоманов, 1876, С. 142, № 35. ГОСПОДЬ І СВЯТИЙ ПЕТРО ВИПРОБОВУЮТЬ ЛЮДЕЙ. Записав І. І. Манжура в с. Покровське Олександрівського пов. Катеринославської губ. від парубка // Драгоманов, 1876, С. 115-118, № 10. КРОВОЗМІШУВАЧ (АНДРІЙ ПЕРВОЗВАНИЙ). Записав І. І. Манжура в с. Синьогубівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. від кравця // Драгоманов, 1876, С. 130-131, № 29. ГОСПОДЬ І СВЯТИЙ ПЕТРО ДАЮТЬ ЩАСТЯ. Записав І. І. Манжура в с. Олексіївка Олександрівського пов. Катеринославської губ., розповів чоловік // Драгоманов, 1876, С. 123-124, № 21. МИКОЛАЙ УГОДНИК – СИРОТИ ПОМОШНИК. Записав І. І. Манжура в Новомосковському пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1894, С. 165-166. ШІСТЬ РАЗ І ОДНО. Записав І. І. Манжура в с. Мануйлівка Новомосковського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 128. ПРЕМУДРИЙ САЛИМІН ТА ЧОРТИ. Записав І. І. Манжура в с. Новогригорівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 129. ЯК ЧОРТ ОДСЛУЖУВАВ ШМАТОЧОК ХЛІБА. Записав І. І. Манжура в с. Олексіївка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 127-128.

342

ДИКОВИНА. Записав І. І. Манжура в с. Олексіївка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 84-87. БОГ, СВЯТИЙ ПЕТРО І ЦИГАН. Записав І. І. Манжура в с. Олексіївка Олександрівського пов. Катеринославської губ. від парубка // Драгоманов, 1876, С. 125-128, № 26. ЧУДЕСНІ ВУГЛИНКИ. Записав І. І. Манжура в с. Мануйлівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С.138-139. ЧОЛОВІК ТА ЧОРТ. Записав І. І. Манжура в с. Мануйлівка Новомосковського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 121. ВІДЬМА. Записав І. І. Манжура в с. Трьомсинівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 136-137. ДВІ ДОЛІ. Записав І. І. Манжура в с. Трьомсинівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 52-54. БІДА. Записав І. І. Манжура в с. Новогригорівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 60. УМ ТА ЩАСТЯ. Записав І. І.Манжура в с. Олексіївка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С.67-68. ДОЛЯ БАГАТОГО І БІДНОГО. Записав І. І.Манжура в с. Олексіївка Олександрівського пов. Катеринославської губ., розповів чоловік // Драгоманов, 1876, С. 182-184, № 19. РОЗУМНА ЖІНКА. Записав І. І. Манжура в Олександрівському пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 65-66. НЕ СУДЬБА, А ЩИРА ПРАВДА (НА ЗРАЗОК З ШЕХЕРЕЗАДИ). Зважаючи на особливості мови оповідача, можна припустити, що ця казка побутувала і була записана в Катеринославській губ., можливо, навіть в Олександрівському пов. Публікується вперше за автографом І. І. Манжури: Ив. Ма­ра. Сборнык казок. Издание книжного магазина В. Е. Алексеева в Екатеринославе // ІЛ НАНУ, ф.70, № 89, арк. 3-19. БРЕХНЯ. Записав І. І. Манжура в с. Покровське Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 83-84. ХОМА ТА РОМАН. Записав І. І.Манжура в с. Кам’янка Новомосковського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 66-67. КАЛИТОЧКА. Записав І. І. Манжура в с. Покровське Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 87-88. ВОРОЖБИТА. Записав І. І. Манжура в с. Мануйлівка Новомосковського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1894, С. 178-179. ДВА БРАТИ. Записав І. І. Манжура в с. Мануйлівка Новомосковського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 107-108. ЦИГАН НА БАТІГ СІНА ПРОСЕ. Записав І. І.Манжура в с. Одинківка Новомосковського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1894, С. 180. ЯКА ХАРЧ – ТАКА І РОБОТА. Записав І. І. Манжура у Новомосковському пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1894, С. 180-181. ЯК ЦИГАН З КУМОМ СОНЦЕ ЗАСМИКАЛИ. Записав І. І.Манжура в 343

Новомосковському пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1894, С. 175-177. ПАН БІДИ ШУКА. Записав І. І.Манжура в м. Катеринослав // Манжура, 1894, С. 167-168. ДВА ЗЛОДІЇ, ПАН ТА ПІП. Записав І. І. Манжура в с. Кам’янка Новомосковського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1894, С. 170-171. ПОКАРАНИЙ СКУПЕЦЬ. Записав І. І. Манжура в с. Мануйлівка Новомосковського пов. Катеринославської губ. //З живого джерела, 1990. – С. 170-171. ЯК ЧОЛОВІК ЛЮДЕЙ КОЛИСЬ ДУРИВ. Записав І. І. Манжура в с. Олексіївка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 81-82. ШАПКА-ПЛАТКА. Записав І. І. Манжура в с. Вовча Олександрівського пов. Катеринославської губ. від чоловіка // Драгоманов, 1876, С.149-150, № 44. БАТЮШКА ТА БОСЯКИ. Записав І. І. Манжура в м. Катеринослав // Манжура, 1890, С. 107. ШКОЛЯР ТА МУЖИК. Записав І. І. Манжура в с. Мануйлівка Новомосковського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 121-122. СОЛДАТ ТА СТРАХ. Записав І. І. Манжура в с. Трьомсинівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С.60-61. СОЛДАТ ТА СМЕРТЬ. Записав І. І. Манжура в с. Олексіївка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 61-63. ТРИ ДОХТОРИ. Записав І. І. Манжура в с. Олексіївка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 69-70. ТРИ ЗЛОДІЇ. Записав І. І. Манжура в с. Кам’янка Новомосковського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1894, С. 168-170. ДУРЕНЬ. Записав І. І. Манжура в с. Трьомсинівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С.79. ДУРЕНЬ. Записав І. І. Манжура в с. Трьомсинівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 80. ДУРНИЙ ЧАБАН. Записав І. І. Манжура в с. Олексіївка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 81. ДУРЕНЬ ТА БОГОВА ДУДКА. Записав І. І. Манжура в с. Трьомсинівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 76-77. ПІП, МОЛОДИЦЯ ТА ЦИГАН. Записав І. І. Манжура в с. Мануйлівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 93-94. ЯК ЄРУСАЛИМСЬКІ СВЯТІ ЧЕРЕЗ ПІЧ ДОРОГУ ПРОЛОЖИЛИ. Записав І. І. Манжура в с. Мануйлівка Новомосковського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 94. ЯК ЧОЛОВІК ТЕЛИВСЯ. Записав І. І. Манжура в с. Гупалівка Новомосковського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 94-95. ЯК ЖІНКИ ЧОЛОВІКІВ ДУРЯТЬ. Записав І. І. Манжура в с. Мануйлівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 95-96. КАЗЬОННИЙ БАРАН. Записав І. І.Манжура в с. Одинківка Новомосковського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1894, С. 179-180. НЕВІРНА ЖІНКА. Записав І. І. Манжура в м. Новомосковськ Катеринославської губ. // Манжура, 1894, С. 171-172.

344

ЯК ЧОЛОВІК У КОРОБКУ СТУКАВ. Записав І. І. Манжура в с. Олексіївка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 96. СТАРШІ ЖІНКИ. Записав І. І. Манжура в с. Покровське Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 96-97. ЯК ЖІНКА ЧОЛОВІКА КВАШУ ЗАСТАВЛЯЛА НЕСТИ. Записав І. І. Манжура в с. Мануйлівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 97-98. БЕЦЬ. Записав І. І. Манжура в сл. Павлівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 98. ХВОРА ЖІНКА ТА ДУРНИЙ ЧОЛОВІК. Записав І. І. Манжура в с. Вербова Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 98-99. ДІЖА ЗДІЖИЛАСЬ. Записав І. І. Манжура в с. Олексіївка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 99. ВПЕРТА ПАРА. Записав І. І. Манжура в Олександрівському пов. Катеринославської губ. // Драгоманов, 1876, С. 174, №7. СВЯТИЙ ПОМОТАЙЛО ТА ЯВДОХА-СВЯТОХА. Записав І. І. Манжура в с. Мануйлівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 100. З ПАНОМ НЕ ДРУЖИ, ЖІНЦІ ПРАВДИ НЕ КАЖИ, А СИРОТИ У ПРИЙМИ НЕ БЕРИ. Записав І. І. Манжура в с. Мануйлівка Новомосковського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1894, С. 177-178. ЯК МИ З ДІДОМ БАГАТІЛИ, А БАТЬКА ЩЕ НА СВІТІ НЕ БУЛО. Записав І. І. Манжура в с. Кам’янка Новомосковського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1894, С. 174-175. НЕБИЛИЦЯ. Записав І. І. Манжура в с. Іванівка Павлоградського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 124-125. НЕБИЛИЦІ. Записав І. І. Манжура в м. Новомосковськ Катеринославської губ. // Манжура, 1894, С. 172-174. ПРИКАЗКИ. Записав І. І. Манжура: в с. Одинківка Новомосковського пов. Катеринославської губ.; в с. Трьомсинівка Олександрівського пов. Катеринославської губ.; в с. Іванівка Павлоградського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 125-126. ДОКУЧНІ КАЗКИ. Записав І. І. Манжура: в с. Трьомсинівка Олександрівського пов. Катеринославської губ.; в с. Вербова Олександрівського пов. Катеринославської губ. // Манжура, 1890, С. 126. НАРОДНІ КАЗКИ У ЗАПИС АХ ЯКОВА НОВИЦЬКОГО ГОРОШОК ДО НЕБА. Записав Я. П. Новицький в с. Ольгінське Маріупольського пов. Катеринославської губ. від Григора Лисого // Драгоманов, 1876, С. 367-368, № 40. ГОЛЕ ТЕЛЯ. Записав Я. П. Новицький у березні 1886 р. в с. Мала Михай345

лівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. від Микити Кириченка. Публікується за автографом Я. П. Новицького: Новицький Я. П. Пісні, колядки, щедрівки, різдвяний вірш, загадки, заговори, казки, історія виникнення сіл, пояснення слів, лікарські рослини, тощо. Записи різних збирачів // ІМФЕ, ф. 4-5, од. зб. 164, арк. 25. ЙВАСИК І ВІДЬМА. Записав Я. П. Новицький в с. Ольгінське Маріупольського пов. Катеринославської губ. від Григора Лисого // Драгоманов, 1876, С. 353-355, № 32. БИЧОК-ТРЕТЯЧОК. Записав Я. П. Новицький в с. Ольгінське Маріупольського пов. Катеринославської губ. зі слів учня Івана Домбровського // Драгоманов, 1876, С. 261-¬262, № 35. ТРОЩІЙ. Записав Я. П. Новицький в с. Мала Михайлівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. зі слів учня Андрія Грищенка. Публікується за автографом Я. П. Новицького // ІМФЕ, ф. 4-5, од. зб. 164, арк. 24. ОХ. Записав Я. П. Новицький в с. Ольгінське Маріупольського пов. Катеринославської губ. від учня Федора Панчішного // Драгоманов, 1876, С. 326-328, № 21. ЙВАН-ЦАРЕВИЧ І ЗАЛІЗНИЙ ВОВК. Записав Я. П. Новицький в с. Ольгінське Маріупольського пов. Катеринославської губ. зі слів учня Клима Козловського // Драгоманов, 1876, С. 271-274, № 6. ВЕДМЕЖЕ ВУХО, ВЕРНИГОРА І КРУТИВУС. Записав Я. П. Новицький в с. Ольгінське Маріупольського пов. Катеринославської губ. від Михайла Маєвського // Драгоманов, 1876, С. 255-256, № 1. КОТИГОРОШОК. Записав Я. П. Новицький в с. Мала Михайлівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. зі слів учня Юліана Хорунжого. Публікується за автографом Я. П. Новицького // ІМФЕ, ф. 4¬5, од. зб. 164, арк. 18-19. ТРЬОМСИН, ЖАР-ПТИЦЯ І НАСТАСІЯ ПРЕКРАСНА ІЗ МОРЯ. Записав Я. П. Новицький в с. Ольгінське Маріупольського пов. Катеринославської губ. зі слів учня Даниїла Баранника // Драгоманов, 1876, С. 286-¬290, № 10. СОРОК ОДИН БРАТ. Записав учень Я. П. Новицького Андрій Ігнатенко в с. Ольгінське Маріупольського пов. Катеринославської губ. Текст поданий М. П. Драгомановим за рукописним збірником Я. П. Новицького // Драгоманов, 1876, С. 105-108, № 14. ПРЕМУДРИЙ СОЛОМОН І ЗЛА МАТИ ЙОГО. Записав народний учитель Трухманов в с. Михайлівка Маріупольського пов. Катеринославської губ. Текст подано М. П. Драгомановим за рукописним збірником Я. П. Новицького // Драгоманов, 1876, С. 105-108, № 14. ХЛОПЧИК-МІЗИНЕЦЬ. Записав Я. П. Новицький в с. Ольгінське Маріупольського пов. Катеринославської губ. від учня Даниїла Баранника // Драгоманов, 1876, С. 355-357, № 33. РОЗБОЙНИК. Записав Я. П. Новицький 20 лютого 1875 р. в с. Ольгінське Маріупольського пов. Катеринославської губ. зі слів шкільного сторожа Герасима Хвоста // Драгоманов, 1876, С. 131-132, № 12 (2).

346

ЗЛИДНІ. Записав Я. П. Новицький в с. Ольгінське Маріупольського пов. Катеринославської губ. від дівчини Настасії Явдокименкової // Драгоманов, 1876, С. 413-414. ХИТРА ДІВКА І ПАН. Записав Трохим Дешко в придніпровському селі Вознесенка Олександрівського пов. Катеринославської губ. Текст поданий М. П. Драгомановим за рукописним збірником Я. П. Новицького // Драгоманов, 1876, С. 347-349, № 29. ЯК МУЖИКИ ПАНА ОБДУРИЛИ. Записав Я. П. Новицький в с. Мала Михайлівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. Публікується за рукописом Я. П. Новицького // ІМФЕ, ф. 4-5, од. зб. 164, арк. 20. ХИТРИЙ ДУРЕНЬ. Записав зі слів Андрія Іващенка-Євпака його син Михайло в с. Ольгінське Маріупольського пов. Катеринославської губ. // Драгоманов, 1876, С. 343-347, № 28. Тут упущена М. П. Драгомановим примітка «Из рукоп. сборн. Я. П. Новицкого». ДУРЕНЬ НА НЕБІ. Записав Трохим Дешко в придніпровському селі Вознесенка Олександрівського пов. Катеринославської губ. Текст подано М. П. Драгомановим за рукописним збірником Я. П. Новицького // Драгоманов, 1876, С. 138-139, № 26. КАЗКА ПРО ДУРНЯ. Записав Я. П. Новицький в с. Мала Михайлівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. від учня Петра Мощенка. Публікується за рукописом Я. П. Новицького // ІМФЕ, ф. 4-5, од. зб. 164, арк. 22. ТРИ БРАТИ КІНДРАТИ. Записав народний учитель Трухманов в с. Михайлівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. До збірника М. П. Драгоманова цей запис подав Я. П. Новицький // Драгоманов, 1876, С. 332-333, № 28. ІВАН-ДУРЕНЬ І ПЕТРОВА ДУДКА. Записав Трохим Дешко в придніпровському селі Вознесенка Олександрівського пов. Катеринославської губ. Текст подано М. П. Драгомановим за рукописним збірником Я. П. Новицького // Драгоманов, 1876, С. 339-342, № 27. ПОПІВСЬКИЙ НАЙМИТ. Записав Трохим Дешко в придніпровському селі Вознесенка Олександрівського пов. Катеринославської губ. Текст поданий М. П. Драгомановим за рукописним збірником Я. П. Новицького // Драгоманов, 1876, С. 349-352, № 30. МУЖИК, БАБА, ПІП, ДИЯКОН І ЦИГАН. Записав Я. П. Новицький в с. Ольгінське Маріупольського пов. Катеринославської губ. від Гната Вергуна // Драгоманов, 1876, С. 160-162, № 50. ЯЗИКАТА ЖІНКА (ЖІНКА-БАЗІКА). Записав Я. П. Новицький в с. Ольгінське Маріупольського пов. Катеринославської губ. від учня народної школи Михайла Іващенка // Драгоманов, 1876, С. 173-174, № 6. ЯК ЧОЛОВІК ХОДИВ ВІТРА ПОЗИВАТИ. Записав Я. П. Новицький в с. Мала Михайлівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. зі слів Микити Кириченка. Публікується за рукописом Я. П. Новицького // ІМФЕ, ф. 4-5, од. зб. 164, арк. 21.

347

НАРОДНІ КАЗКИ У ЗАПИС АХ ДМИТРА ЯВОРНИЦЬКОГО ПІР’ЯНЕ ЧУДО. Записав Д. І. Яворницький на хуторі Гаврилівка Новомосковського пов. Катеринославської губ. від селянки Оришки Васильченкової // Споживач. – 1920. – № 7. – С. 13-14. СВИНЯЧИЙ КОЖУШОК. 1. Записав Д. І. Яворницький на хуторі Гаврилівка Новомосковського пов. Катеринославської губ. від селянки Маруськи Геймур // Споживач. – 1920. – № 5-6. – С. 26-28. СВИНЯЧИЙ КОЖУШОК. 2. Записав Д. І. Яворницький на хуторі Гаврилівка Новомосковського пов. Катеринославської губ. від селянки Мар’яни Губенкової // Споживач. – 1920. – № 7. – С. 11-13. ЦАРІВНА-ЖАБА. Записав Д. І. Яворницький на хуторі Гаврилівка Новомосковського пов. Катеринославської губ. від селянки Параски Ласкавченко // Кооперативне життя. – 1921. – № 3-4, С. 21-23. ТРЬОМСИН. Записав Д. І. Яворницький на хуторі Гаврилівка Новомосковського пов. Катеринославської губ. від селянки Гапки Явтушенчихи // Споживач. – 1920. – № 9-10. – С. 15-17; 17-18. ЧУДЕСНА КОРОБОЧКА. Записав Д. І. Яворницький в с. Богодар Олександрівського пов. Катеринославської губ. від народного оповідача Хоми Провори // Яворницький, 1898, С. 96-98. БЕЗ БОГА НЕ ДО ПОРОГА. Записав Д. І. Яворницький в с. Богодар Олександрівського пов. Катеринославської губ. від народного оповідача Хоми Провори // Яворницький, 1898, С. 101. ЯК ТРЕБА І ЯК НЕ ТРЕБА КАЗАТЬ. Записав Д. І. Яворницький в с. Богодар Олександрівського пов. Катеринославської губ. від народного оповідача Хоми Провори // Яворницький, 1898, С. 103-104. СТАРЕЧА БРЕХНЯ. Записав Д. І. Яворницький в с. Богодар Олександрівського пов. Катеринославської губ. від народного оповідача Хоми Провори // Яворницький, 1898, С. 124-125. БАГАТИЙ ЧОЛОВІК І БІДНА ВДОВА. Записав Д. І. Яворницький на хуторі Гаврилівка Новомосковського пов. Катеринославської губ. від селянки Оришки Васильченкової // Кооперативне життя. – 1921. – № 1-2. – С. 14. МАРКО БАГАТИЙ. Записав Д. І. Яворницький в с. Богодар Олександрівського пов. Катеринославської губ. від народного оповідача Хоми Провори // Яворницький, 1898, С. 125-128. СКУПА ЖІНКА. Записав Д. І. Яворницький на хуторі Гаврилівка Новомосковського пов. Катеринославської губ. від селянки Оришки Васильченкової // Кооперативне життя. – 1921. – № 3-4. – С. 23-24. ВІД ЧОГО СКОТ ДРОЧИТЬСЯ, А ВІВЦІ ДУШАТЬСЯ. Записав Д. І. Яворницький в с. Богодар Олександрівського пов. Катеринославської губ. від народного оповідача Хоми Провори // Яворницький, 1898, С. 123-124. ЯК СТАРИХ ЛЮДЕЙ ПЕРЕРОБЛЮЮТЬ НА МОЛОДИХ. Записав Д. І. Яворницький весною 1885 р. в с. Ворона Новомосковського пов. Катеринославської 348

губ. від діда Андрія Похмуренка // Яворницький, 1898, С. 134-139. ЯКІ ЄСТЬ НА СВІТІ ЧОРТИ. Записав Д. І. Яворницький в с. Богодар Олександрівського пов. Катеринославської губ. від народного оповідача Хоми Провори // Яворницький, 1898, С. 101-102. ЧОЛОВІК У ЧОРТА НА ПОЗИЧКАХ. Записав Д. І. Яворницький в с. Богодар Олександрівського пов. Катеринославської губ. від народного оповідача Хоми Провори // Яворницький, 1898, С. 117-118. ЧОЛОВІК НА РОБОТІ У ЧОРТА. Записав Д. І. Яворницький в с. Богодар Олександрівського пов. Катеринославської губ. від народного оповідача Хоми Провори // Яворницький, 1898, С. 92-93. ЩИРА ЛЮБОВ. Записав Д. І. Яворницький в с. Богодар Олександрівського пов. Катеринославської губ. від народного оповідача Хоми Провори // Яворницький, 1898, С. 101-102. ЯК ЧОЛОВІК У ЧОРТА ГРОШІ ПОЗИЧАВ. Записав Д. І. Яворницький весною 1885 р. в с. Ворона Новомосковського пов. Катеринославської губ. від діда Андрія Похмуренка // Яворницький, 1898, С. 133-134. ХТО НАЙВІРНІШИЙ У ЧОЛОВІКА ДРУГ. Записав Д. І. Яворницький в с. Богодар Олександрівського пов. Катеринославської губ. від народного оповідача Хоми Провори // Яворницький, 1898, С. 110-111. ЯК ЧОРТИ ПОМОГЛИ ПАРУБКОВІ ЖЕНИТЬСЯ НА ДІВЦІ. Записав Д. І. Яворницький в с. Богодар Олександрівського пов. Катеринославської губ. від народного оповідача Хоми Провори // Яворницький, 1898, С. 116-117. ІЗ ЧОГО КУКУШКА, ЛАСТІВКА ТА СОЛОВЕЙКО. Записав Д. І. Яворницький в с. Богодар Олександрівського пов. Катеринославської губ. від народного оповідача Хоми Провори // Яворницький, 1898, С. 109. РУСАЛКА ТА КОВАЛЬ. Записав Д. І. Яворницький в с. Богодар Олександрівського пов. Катеринославської губ. від народного оповідача Хоми Провори // Яворницький, 1898, С. 107-108. З СВЯТИМ МИКОЛОЮ НЕ ШУТКУЙ. Записав Д. І. Яворницький в с. Богодар Олександрівського повіту Катеринославської губ. від народного оповідача Хоми Провори // Яворницький, 1898, С. 101-102. ЗАПОРОЖЕЦЬ ТА МЕРТВЯК. Записав Д. І. Яворницький в с. Богодар Олександрівського пов. Катеринославської губ. від народного оповідача Хоми Провори // Яворницький, 1898, С. 94-95. ЯКІ БУВАЮТЬ ІНКОЛИ ПАРУБКИ. Записав Д. І. Яворницький в с. Богодар Олександрівського повіту Катеринославської губ. від народного оповідача Хоми Провори // Яворницький, 1898, С. 110. ЗЛИДНІ НЕВСИПУЩІ. Записав Д. І. Яворницький на хуторі Гаврилівка Новомосковського пов. Катеринославської губ. від селянки Параски Ласкавченко // Споживач. – 1920. – № 10. – С. 18-19. ДВА БРАТИ. Записав Д. І. Яворницький на хуторі Гаврилівка Новомосковського пов. Катеринославської губ. від селянки Оришки Васильченкової // Кооперативне життя. – 1920. – № 1-2. – С. 15.

349

ПРЕМУДРИЙ ХОМА. Записав Д. І. Яворницький в с. Богодар Олександрівського пов. Катеринославської губ. від народного оповідача Хоми Провори // Яворницький, 1898, С. 118-122. НЕМУДРЯЩИЙ ХОМА І ПРЕМУДРІ КАЦАПИ. Записав Д. І. Яворницький в с. Богодар Олександрівського пов. Катеринославської губ. від народного оповідача Хоми Провори // Яворницький, 1898, С. 111-114. ДУРНОМУ НІ В ЛЮДЯХ, НІ ДОМА. Записав Д. І. Яворницький в с. Богодар Олександрівського пов. Катеринославської губ. від народного оповідача Хоми Провори // Яворницький, 1898, С. 88-92. ЯК ЧОЛОВІК ВИСИДЖУВАВ ЛЕБЕДЯТ. Записав Д. І. Яворницький в с. Богодар Олександрівського пов. Катеринославської губ. від народного оповідача Хоми Провори // Яворницький, 1898, С. 104-105. ДУЖЕ РОЗУМНИЙ ЧОЛОВІК. Записав Д. І. Яворницький в с. Богодар Олександрівського пов. Катеринославської губ. від народного оповідача Хоми Провори // Яворницький, 1898, С. 101-102. ЯК ЧОЛОВІК КЛАДА СОБІ НАЙШОВ. Записав Д. І. Яворницький в с. Богодар Олександрівського пов. Катеринославської губ. від народного оповідача Хоми Провори // Яворницький, 1898, С. 95-96.

СПИСОК УМОВНИХ С КО Р О Ч Е Н Ь В И КО Р И С ТА Н И Х Д Ж Е Р Е Л

Грінченко, 1896 – Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях. Рассказы, сказки, предания, пословицы, загадки и пр. / Б. Д. Гринченко. – Чернигов, 1896. – Вып. ІІ. Драгоманов, 1876 – Малорусские народные предания и рассказы. / Свод Михайла Драгоманова. Издание Юго-Западного Отдела Императорского Русского Географического общества. – К., 1876. З живого джерела, 1990 – З живого джерела: Українські народні казки в записах, переказах та публікаціях українських письменників. – К., 1990. ІЛ НАНУ – Відділ рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної Академії Наук України. ІМФЕ – Рукописні фонди Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського Національної Академії Наук України. Казки про тварин, 1979 – Казки про тварин / Упорядкування, вступна стаття та примітки І. П. Березовського. – К.: Наукова думка, 1979. Калинова сопілка, 1989 – Калинова сопілка: Антологія української народної творчості / Упорядкування та передмова, примітки О. Ю. Бріциної, Г. В. Довженок, С. В. Мишанич. – К.: Веселка, 1989. Кооперативне життя – Кооперативне життя. – Катеринослав, 1920. – № 1-2; 1921.

– № 1-2, 3-4. Манжура, 1890 – Сказки, пословицы и т. п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губ. И. И. Манжурою. / Сборник Харьковского историко-филологического общества. – Х., 1890. – Т. 2. – Вып. ІІ. Манжура, 1894 – Малорусские сказки, предания, пословицы и поверья, записанные И. И. Манжурой в Екатеринославской губернии. – Сборник Харьковского историкофилологического общества. – Х., 1894. – Т. 6. – Вып. ІІ. Споживач – Споживач. Економічно-кооперативний, сільськогосподарський та літературно-історичний журнал. Орган Катеринославського Союзу Споживчих Товариств. – Катеринослав, 1920. – № 5-7, 9, 10. Чубинський, 1878 – Труды этнографическо-статистической экспедиции в ЗападноРусский край. Материалы и исследования, собранные д. чл. П. П. Чубинским. Т. 2: Малорусские сказки. – СПб, 1878. Яворницький, 1898 – Эварницкий Д. И. По следам запорожцев. – СПб, 1898.

351

ЗМІСТ

Василенко Н. Є., Іваннікова Л. В. Від упорядників 5 Народні казки у записах БОРИСА ГРІНЧЕНКА

Лисичка і вовк 15 Орел і тхір 16 Як чоловік у царівни перстень позичав Школяр і дід 18 Народні казки у записах ГРИГОРІЯ ЗАЛЮБОВСЬКОГО

Про цигана і лева Про зміїв 23 Голопуз 24 Про Сученка 30

21

353

17

Про мертвяка 34 Про жінку і солдата 36 Як учить лежебоких жінок роботі Чоловік та купець 39 Цікавий пан 39

37

Народні казки у записах ІВАНА МАНЖУРИ

Курка та лисиця-сповідниця 41 Як півник до моря води ходив 41 Дід, баба та курочка ряба 44 Вовча колядка 45 Лисичка, тиковка, скрипка та капкан 45 Два вовки 46 Лисичка, зайчик, вовчик, ведмідь та якілко 47 Лисичка та чоловік 48 Вчений вовк 50 І собакам потрібен паспорт 50 Блоха та муха 51 Павук та сопляк 51 Братик та сестричка 52 Івасик та Оленочка 52 Три крашаночки 53 Безрука царівна 55 Попівна в лісі 57 Дід та рак 59 Нещасний Данило 60 Безщасний Данило 64 Іван-царевич та красна дівиця – ясна зірниця 67 Край світу та три царства: мідне, серебрене і золоте 71 Чорний Іван та Золотокудрий Іван 74 Незнайко 77 Киріяк – Кобилячий син, Вернидуб, Вернигора та Прутивус 354

80

Солдатські сини-богатирі (Котигорошки) 83 Іван Царевич та Іван Кухаревич 88 Костинин син 90 Чабанець 93 Марко Сученко 96 Іван Іванович, руський царевич, та морське чудерство 99 Іван Попович 103 Настасія Прекрасна 106 Іван Іванович, руський царевич, Білий Полянин та Настасія Прекрасна 111 Трьомсин-Синеня 116 Знатник 117 Язик усьому голова 119 Золотий постіл 120 Видимо й Невидимо 123 Божа тростка 125 Стільчик, баранчик та кий 128 Баба та мороз 130 Правда 130 Як молились святі в старину 131 Господь і святий Петро випробовують людей 132 Кровозмішувач (Андрій Первозваний) 133 Господь і святий Петро дають щастя 134 Миколай Угодник – сироти помошник 135 Шість раз і одно 137 Премудрий Салимін та чорти 138 Як чорт одслужував шматочок хліба 138 Диковина 140 Бог, святий Петро і циган 143 Чудесні вуглинки 147 Чоловік та чорт 149 Відьма 149 Дві долі 150 Біда 152 Ум та щастя 152 Доля багатого і бідного 153 Розумна жінка 155 355

Не судьба, а щира правда 156 Брехня 162 Хома та Роман 163 Калиточка 164 Ворожбита 165 Два брати 166 Циган на батіг сіна просе 166 Яка харч – така і робота 166 Як циган з кумом сонце засмикали 167 Пан біди шука 170 Два злодії, пан та піп 172 Покараний скупець 173 Як чоловік людей колись дурив 174 Шапка-платка 175 Батюшка та босяки 176 Школяр та мужик 177 Солдат та страх 178 Солдат та смерть 181 Три дохтори 183 Три злодії 184 Дурень 186 Дурень 187 Дурний чабан 188 Дурень та Богова дудка 189 Піп, молодиця та циган 190 Як єрусалимські святі через піч дорогу проложили Як чоловік телився 192 Як жінки чоловіків дурять 194 Казьоний баран 194 Невірна жінка 195 Як чоловік у коробку стукав 197 Старші жінки 197 Як жінка чоловіка квашу заставляла нести 200 Бець 200 Хвора жінка та дурний чоловік 201 Діжа здіжилась 202 Вперта пара 202 Святий Помотайло та Явдоха-Святоха 202 356

191

З паном не дружи, жінці правди не кажи, а сироти у прийми не бери 203 Як ми з дідом багатіли, а батька ще на світі не було Небилиця 205 Небилиці 206 Приказки 207 Докучні казки 208 Народні казки у записах ЯКОВА НОВИЦЬКОГО

Горошок до неба 211 Голе теля 211 Йвасик і відьма 213 Бичок-третячок 214 Трощій 217 Ох 218 Йван-царевич і залізний вовк 220 Ведмеже вухо, Вернигора і Крутивус Котигорошок 224 Трьомсин, жар-птиця і Настасія Прекрасна із моря 228 Сорок одни брат 231 Премудрий Соломон і зла мати його Хлопчик-мізинець 236 Розбойник 238 Злидні 239 Хитра дівка і пан 240 Як мужики пана обдурили 242 Хитрий дурень 243 Дурень на небі 246 Казка про дурня 248 Три брати Кіндрати 249 Іван-дурень і Петрова дудка 251 357

223

233

204

Попівський наймит 254 Мужик, баба, піп, диякон і циган Язиката жінка 259 Як чоловік ходив вітра позивати

257 262

Народні казки у записах ДМИТРА ЯВОРНИЦЬКОГО

Пір’яне чудо 265 Свинячий кожушок 267 Царівна-жаба 272 Трьомсин 277 Чудесна коробочка 283 Без Бога не до порога 285 Як треба і як не треба казать 286 Стареча брехня 287 Багатий чоловік і бідна вдова 288 Марко Багатий 289 Скупа жінка 292 Від чого скот дрочиться, а вівці душаться 294 Як старих людей перероблюють на молодих 295 Які єсть на світі чорти 299 Чоловік у чорта на позичках 300 Чоловік на роботі у чорта 302 Щира любов 303 Як чоловік у чорта гроші позичав 303 Хто найвірніший у чоловіка друг 304 Як чорти помогли парубкові жениться на дівці 306 Із чого кукушка, ластівка та соловейко 307 Русалка та коваль 308 З святим Миколою не шуткуй 309 Запорожець та мертвяк 309 Які бувають інколи парубки 311 Злидні невсипущі 312 358

Два брати 313 Премудрий Хома 314 Немудрящий Хома і премудрі кацапи Дурному ні в людях, ні дома 321 Як чоловік висиджував лебедят 326 Дуже розумний чоловік 328 Як чоловік клада собі найшов 328

Словник маловживаних слів Примітки

339

Список умовних скорочень використаних джерел 351

319

331

Літературно-художнє видання

Т Р Ь О М С И Н Б О ГАТ И Р Українські народні казки Нижньої Наддніпрянщини

Упорядкування, вступна стаття, адаптація текстів та примітки Василенко Наталії Євгенівни, Іваннікової Людмили Володимирівни Відповідальний за випуск Г. М. Гарченко Художник С. Я. Ковика-Алієв

Підписано до друку 05.10.11. Формат 84х108 1/16. Папір офсетний. Гарнітура «Minion Pro». Друк офсетний. Ум. друк. арк. 37,8. Обл.-вид. арк. 35,0. Тираж 2000 прим. Зам. №

Депжавне підприємство Всеукраїнське видавництво «Січ», 49000, м. Дніпропетровськ, пр. К. Маркса, 60. Свідоцтво про внесення до Державного реєстру серія ДК №60 від 25.05.2000. Обласне комунальне підприємство «Нікопольська друкарня», 53219, м. Нікополь, вул. Електрометалургів, 21.

E-mail: tipografiya@ukrpost.ua Свідоцтво про внесення до Державного реєстру серія ДК № 2947 від 27.08.2007.

Т 65

Трьомсин Богатир: Українські народні казки Нижньої Наддніпрянщини / Упорядк., вст. ст., адапт. текст., прим. Н. Є. Василенко, Л. В. Іваннікової; диз., верст., іл. С. Я. КовикиАлієва. – Дніпропетровськ: Січ, 2011. – 359с.

ISBN 978-966-511-404-2 До книги увійшли кращі зразки фольклорної прози Нижньої Наддніпрянщини – українські народні казки, записані на території Катеринославської губернії (тепер Запорізька й Дніпропетровська обл.) й опубліковані в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. видатними українськими фольклористами Г. А. Залюбовським, І. І. Манжурою, Я. П. Новицьким, Д. І. Яворницьким, Б. Д. Грінченком. Видання розраховане на широке коло читачів – науковців, вчителів, краєзнавців, школярів, студентів.

УДК 82 - 3 ББК 84. 4УКР 6-4

364

365