Україна в життя і творчості світових письменників by kpschool7

КАМ’ЯНЕЦЬ ПОДІЛЬСЬКА МІСЬКА РАДА УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ І НАУКИ НАУКОВО-МЕТОДИЧНИЙ ЦЕНТР ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І-ІІІ СТУПЕНІВ №7

БАБІЙ О.П. БІЛЮК Л.М.

Україна у житті і творчості світових письменників Посібник літературознавчих матеріалів

Камꞌянець-Подільський 2015 рік 1

Рецензенти: Кутова С.О., старший викладач кафедри української мови та літературиХмельницької гуманітарно-педагогічної академії Шулик П.Л., кандидат філологічних наук, професор кафедри германських мов і зарубіжної літератури Камянець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка

Бабій О.П.,Білюк Л.М. Україна у житті і творчості світових письменників. Посібник літературознавчих матеріалів – Кам’янець-Подільський: Науковометодичний центр ЗОШ №7, 2015. – 76 с.

Збірник містить упорядковану та систематизовану інформацію про письменників світової літератури з точки зору їхнього зв’язку з Україною. Посібник рекомендовано використовувати на уроках світової літератури. Розробка призначена для використання на уроках світової літератури/Адресовано вчителям світової літератури загальноосвітніх навчальних закладів та студентам – філологам. Посібник містить диск –додаток із корисними матеріалами для вчителя.

Зміст Вступ....................................................................................

Анна Ахматова ...................................................................

Оноре де Бальзак................................................................

Михайло Булгаков..............................................................

Микола Гоголь....................................................................

Йоганн Вольфганг Гете......................................................

Федір Достоєвський...........................................................

Сергій Єсенін......................................................................

Володимир Короленко.......................................................

Адам Міцкевич...................................................................

Олександр Пушкін..............................................................

Афанасій Фет......................................................................

Пауль Целан........................................................................

Антон Чехов........................................................................

Фрідріг Шиллер.................................................................

Шолом-Алейхем.................................................................

Література..............................................................................

Вступ Українська тема була помітним і значним явищем у розвитку світової літератури впродовж ХІХ – ХХ ст. Образ України, її природа, героїчне минуле були предметом розгляду і творчих пошуків для багатьох письменників: Миколи Гоголя, Михайла Булгакова. Олександра Пушкіна, , Адама Міцкевича, та інших. У наш час особливої актуальності набуває проблема національного. Підвищений інтерес до цієї проблеми виявляють філософи, історики, літературознавці та інші фахівці. Увага багатьох дослідників прикута до вивчення особливостей української ментальності, до української національної ідеї, що має глибокі корені. До характерних особливостей розвитку української теми в світовій літературі ХІХ – ХХ ст.. можна віднести: а) українське коріння зарубіжних письменників; б) особисті контакти зарубіжних письменників з Україною; в) історичні, українські національні мотиви у творчості письменників світової літератури . Літературна карта України багата на пам’ятні місця, які повязання з іменами письменників світової літератури.Сьогодні на нас чекає зустріч з митцями, яка порушує просторові рамки.Але ми знаємо, що справжнє мистецтво – завжди сучасне і актуальне. Даний посібник містить інформацію про всесвітньо відомих письменників з точки зору їхнього зв’язку з Україною. Збірник дасть можливість учителю-словеснику сформувати своєрідний творчий діалог між письменниками, їхніми творами та школярами.Такий підхід дає можливість дітям активно оволодіти знаннями, розвивати творчі здібності, відчувати власну причетність до навчальнопізнавального процесу. Із даного примірника можна дізнатися багата цікавої, нової та змістовної інформації щодо перебування класиків світової літератури на території нашої країни: коли і з якої причини перебував Олександр Пушкін на Україні, яким чином Микола Гоголь увіковічнив своє 4

українське коріння у творах, у кого був закоханий Оноре де Бальзак, а також про те, у якому українському місті служив Адам Міцкевич. Багато цікавого можна дізнатися про Пауля Целана, ШоломаАлейхема та інших видатних діячів літератури.

Анна Ахматова «Я народилась 11(23) червня 1889 року під Одесою. Мій батько був інженермеханік флоту», — так починаються спогади російської поетеси Анни Ахматової. Народилась Анна Андріївна в Одесі, згодом переїхала до Царського села, але кожне літо проводила біля Севастополя. З Україною пов'язано багато її спогадів та віршів. В Одесі поетесу вважають стовідсотково «своєю», оскільки народилася вона в дачному будиночку на Великому Фонтані, біля моря. І хрещена була в Преображенському соборі. Анна мала двох братів і трьох сестер. У Києві вона закінчила гімназію, одружилася, почала писати вірші. Київські святині — Софійський Собор, Лавра - згадувала вона неодноразово. Там зустрілася з українською мовою, але зустріч була поверхова. Тричі бувала Анна Андріївна на Поділлі — у Слобідці Шелеховській. Власне, тоді вона була ще не Ахматовою, а Анею Горенко. Тут жили її мати й тітка, тут вони й поховані. Анна Ахматова якось зізналась українському поетові Миколі Бажану: «А ви знаєте, в мене ж є українська кров. Мій батько — родом з козацької старшини.» Будинкові «тітки Вакар», як називала Анна свою родичку, понад двісті років, проте він добре зберігся. Його оточує парк, точніше — те, що вціліло з далеких часів, коли тут було «дворянське гніздо».

Музей Анни Ахматової у Слобідці-Шелехівській

Ахматова приїздила сюди не раз. Уперше — семирічною дівчинкою. А потім іще принаймні двічі — 1906 року і 1912-го. Про ці сторінки біографії поетеси дослідники згадують рідко. А тим часом, «слобідсько-шелехівські» сюжети Анни Ахматової вельми цікаві. Виходило так, що приїзди в Слобідку-Шелехівську були пов’язані з драматичними моментами в житті Анни. 1906 року розлучилися батьки, і тепер мати — з її абсолютною житейською непрактичністю — опинилася в скрутній ситуації, коли стали серйозно дошкуляти матеріальні труднощі. А в липні померла від туберкульозу сестра Інна. Анні ж щойно виповнилося сімнадцять. Вона, жителька Царського Села, приїхала в Київ складати іспити у Фундуклеївській гімназії. У Києві жили родичі, в тому числі й «тітка Вакар» — Анна Еразмівна Вакар, яка в Слобідці-Шелехівській мала дачу. Поруч, у сусідньому селі Літки, таку ж дачу мала її сестра.

Старий Еразм Стогов подарував по маєтку кожній із дочок — не вистачило тільки матері Анни, Інні Еразмівні. У Слобідку-Шелехівську Анна приїхала з «рубцями» на серці: вона щойно пережила любовну драму. Та ще й яку! Хотіла навіть накласти на себе руки, оскільки той, кого вона покохала — студент Петербурзького університету Володимир Голенищев-Кутузов — виявився холодно-байдужим до її почуття. Скільки пристрастей уже звідало серце Анни! Вона вже давно пише вірші, проте час літературного дебюту ще не настав. Аню прийняла родина Вакарів. Проте в тітки вона почувалася не дуже затишно, про що невдовзі й написала Сергієві фон Штейну, чоловікові своєї сестри Інни: «До мене тут усі дуже добре ставляться, проте я їх не люблю. Надто ми різні люди. Я все мовчу і плачу, плачу і мовчу. Це, звичайно, видається дивним, але оскільки інших недоліків я не маю, то користуюся загальною прихильністю» (із листів Анни Горенко до С.Штейна ) Атмосфера в домівці Вакарів так гнітила Анну, що, зрештою, вона перебралася жити до своєї кузини, Марії Змунчилли. Це одна з київських адрес Ахматової: вулиця Мерінгівська, 7, квартира 4 (нині — вул.М.Заньковецької). Мудрість простоти — саме її відкривала для себе поетеса, гостюючи на Поділлі. Фантазії в цій її грі з Долею хоч відбавляй. І підсвідомого намагання подолати власні сумніви — також. Проте час ішов, а сумніви не зникали. Склавши іспити, вона поїхала в Євпаторію, до улюбленого свого моря. А потім знову повернулася в Київ. Треба було закінчувати гімназію. Взагалі-то, Анні «світив» Смольний інститут у Петербурзі, — однак у його стінах вона затрималася ненадовго, 8

всього на кілька тижнів. Її відрахували, помітивши одного разу, як вона — сонна! — блукала коридорами інституту. И вот я, лунатически ступая, Вступила в жизнь, и испугалась жизнь, — напише Анна Ахматова через багато- багато років. У неї це й справді було десь до 13—14 років: лунатизм. У найновішій біографії поетеси лунатизм Ані Горенко пояснюється втратою внутрішнього спокою, викликаного розладом між батьками та хворобами й смертями двох сестер . У травні 1907 року Анна закінчила Фундуклеївську гімназію і наступної осені тут же, в Києві, вступила на юридичне відділення Вищих жіночих курсів при університеті Святого Володимира. Важко уявити, чим саме був зумовлений такий вибір. Ахматова згодом писала, що їй подобалися історія права й латинь, — і не більше. Минуло ще півтора року. Сюжет її дивного, затяжного роману з Гумільовим нарешті наблизився до розв’язки. Виглядало так, що закоханий поет «вимучив» Анну своєю «страшною» любов’юоблогою, а вона сама себе — ваганнями. Тричі — тричі! — наражаючись на її відмови, Nicolas хотів покінчити життя самогубством, і, зрештою, Анна остаточно здалася. Сталося це восени 1909 року, після літературного вечора, в якому брали участь і петербурзькі друзі Гумільова. Анна й Микола зайшли в ресторанчик поруч із нинішньою Європейською площею (стояв він на тому місці, де тепер Український дім) — і саме там вона сказала «Так», погодившись пов’язати свою долю з Гумільовим. Украй цікава в цій історії послідовність подій.

25 квітня 1910 року Анна Горенко й Микола Гумільов повінчалися в церкві Микільської слобідки за Києвом, на лівому березі Дніпра. Тоді це був Остерський повіт Чернігівської губернії. Церква була дерев’яна — невеличка, по-домашньому затишна, з вишитими рушниками над іконами (зруйнували її в 1960-ті, коли будувалася станція метро «Лівобережна»). Нікого з родичів на вінчанні не було — вони вважали цей шлюб приреченим. Та й недарма ж самі молодята подалися вінчатися подалі від зайвих очей! Щасливий Гумільов в одному з віршів назвав Анну «чаклункою»: Из логова змиева, Из города Киева, Я взял не жену, а колдунью. ...І ось у травні 1912 року Анна знову гостює на Поділлі. Два роки сімейного життя принесли їй чимало печалі. Весільна подорож за кордон швидко закінчилася — і почалися будні «розлюбленої» молодої жінки. Зрештою, вони з Гумільовим дали одне одному цілковиту свободу і сповна нею користувалися. В Анни зав’язався роман з художником Амедео Модільяні, з яким вона якось познайомилася в Парижі. Втім, сімейний корабель продовжував плисти. Гумільови щойно повернулися з подорожі Європою. Анна чекає на дитину. На літо вона їде до родичів на Поділля. У Слобідці-Шелехівській зупиняється мовби «по дорозі», оскільки далі має їхати до кузини Марії Змунчилли в сусідній «маєток Літки». Факт цей достеменний — його 10

засвідчила сама поетеса: «З Києва я поїхала в маєток моєї кузини — в Подільську губернію — маєток Літки» (Див.: Черных В. Летопись жизни и творчества Анны Ахматовой. — Ч.1. — 1889—1917. — М., 1996). У Літках Анні являлася поетична муза. Ось один з її віршів травня 1912 року — щедрий на зорові деталі, меланхолійнопечальний за настроєм, адже ключовим у ньому є несподіваний суїцидний мотив. У музеї в Слобідці-Шелехівські під склом, є гіпсовий зліпок її руки. У молодості в Анни було бліде обличчя, довге темне волосся — і прекрасні білі руки... Одна з кімнат, де Ахматова жила два з половиною роки (1938— 1941 рр.), мало схожа на помешкання поета: у ній немає рукописів, книжок. Річ у тім, що багато рукописів, попередньо прочитавши їх кому-небудь із близьких, Ахматова спалювала. Сама вона писала, що в неї «вельми не інтелігентна кімната — книжок не видно: вони в комоді — і ось у сундуку». Усе своє життя вона дарувала книжки, але були в неї «вічні супутники»: Біблія, Данте, Шекспір, Пушкін. Ікона казанської Божої Матері підтримувала її у страшні роки, давала сили жити й творити. І ще її вічним супутником був малюнок Модильяні, єдиний, що зберігся з тих шістнадцяти її портретів, котрі виконали художники в Парижі. Зустріч і спілкування цих двох великих талантів — то окрема цікава сторінка творчого шляху поетеси...

Оноре де Бальзак «Україна — безмежне поле, царство хліба на благодатному чорноземі, який не треба удобрювати, а лише — засівати. Такі ж привітні, щедрі, як земля, хлібороби», - писав автор «Людської комедії. Письменник двічі відвідав Україну (у 1847-1848 і 1848-1850 рр.). Загалом він провів тут більше двох років. Окрім Верхівні побував у Бердичеві, Києві та інших містах. Перебування в Україні дало йому можливість ознайомитися зі слов'янським світом, до якого він виявляв інтерес. листах на батьківщину відзначав багатства цього краю, його цікавило соціальне життя. … останній день лютого 1832 року Оноре де Бальзак отримав загадкового листа: з підписом «Іноземка» і без зворотної адреси. Листа, сповненого компліментів та захоплення його творчістю. Улещений та заінтригований письменник пише палку відповідь і розміщує послання на сторінках «Газетт де Франс». Так починається історія кохання великого французького письменника і польської графині Евеліни Ганської, що розгортається переважно на території України. Отож, розпочавши листування з

Бальзаком, чи то з нудьги, чи то задля веселощів, чи то з жіночої цікавості, Евеліна потай від чоловіка занурилася в романтичну пригоду. Восени 1847 року Бальзак вперше приїздить до України. Поїздка потребувала грошових витрат, тому письменник попередньо домовився з паризькою газетою «Журналь де Деба», що впродовж мандрівки надсилатиме до редакції свої подорожні нотатки до екзотичної на той час України із назвою «Листи про Київ» Маєток Ганських у Верхівні вражає письменника, він порівнює його з Лувром. Пише до Парижа про родючі українські землі, на яких щороку сіють пшеницю, нічим їх не вдобрюючи. «Важко собі уявити, які незліченні багатства зосереджено в Україні. Та вони втрачають свою цінність через брак залізниць, — ділиться своїми думками практичний Бальзак. — Нещодавно я ходив на фільварок Верхівні, де молотили пшеницю. Мене вразила кількість величезних скирт… Перебуваючи в маєтку Ганської, письменник щиро цікавиться життям українських селян. «Всюди я бачив групи селян і селянок, які йшли на роботу або поверталися додому дуже весело, безтурботною ходою і майже завжди з піснями». Не менш емоційно сприйняв Бальзак і свій візит до Києва. «Ну ось, я бачив Північний Рим, — пише він своїй сестрі, — місто з трьомастами церквами, з багатствами Лаври і святої Софії. Добре хоч раз на це глянути. Зустріли мене надзвичайно привітно. Чи повірите: один багатий селянин прочитав усі мої твори, щотижня він ставить за мене свічку в церкві святого Миколая і пообіцяв дати грошей слугам Ганської, якщо вони сповістять його, коли я приїду ще раз, оскільки він хоче мене побачити». Він описує свої враження від першого перебування в Україні в незавершеному нарисі «Лист про Київ».

У листах з України міститься і багато критичних зауважень щодо відсталості української економіки, невмілого ведення господарства поміщиками тощо. Українські враження знайшли відображення у романі "Селяни" (1848)- одному із підсумкових у творчості письменника. Перебування Бальзака у Верхівні, одруження з Евеліною у Бердичеві – найромантичніший період його життя. У Верхівні він працював у кабінеті з каміном. Крізь велетенські вікна він бачив українські пейзажі. Божественна аура чарівної природи сприяла творчому натхненню. Тут він написав "Листи з Києва", драму "Мачуха", повість "Зворотний бік сучасної історії". У колишньому маєтку Евеліни Ганської у Верхівні донині зберігається "музейна" кімната, а біля головного входу табличка з написом: "У цьому будинку в 1847- 1850 рр. жив великий письменник Оноре де Бальзак". Саме тут він дописав свою «Людську комедію».

Кабінет Оноре де Бальзака

Місцем його частих прогулянок був парк навколо палацу. Доріжки в ньому були вимощені червоними цеглинами, що давало можливість мандрувати ними навіть після дощу. Через яр у парку було перекинуто місток — все це збереглося у Верхівні й донині.

Вдруге Бальзак відвідав Україну в березні 1848-го і провів тут майже два роки. Перебуваючи в Україні, Бальзак був щасливим. Оточений любов’ю і турботою чарівної графині, він до того ж став господарем палацу з безліччю шанобливих слуг, про що мріяв змалку. Вінчання Оноре де Бальзака та Евеліни Ганської відбулося 14 березня 1850 року в Бердичівському костьолі Святої Варвари.

На фасаді храму в меморіяльній рамці так і написано:

„Тут 2 березня 1850 року житомирський прелат Віктор Ожаровський закріпив церковним актом шлюб Евеліни Ганської та Оноре де Бальзака”.

Після цього подружжя виїхало з Верхівні до Парижа, де через півроку Бальзак помер, тримаючи руку коханої дружини. Зв'язок з Україною не вичерпується фактами перебування письменника на її території. Його творчість стала відомою тут ще раніше завдяки російським перекладам, які почали з'являтися майже одночасно з французькими виданнями. З творами Бальзака був добре обізнаний Т. Шевченко, про що свідчать посилання на них у його повістях. І. Франко охарактеризував творця "Людської комедії" як одного з найвидатніших представників реалістичної традиції у французькій та європейській літературі. Творчістю Бальзака захоплювалися українські письменники другої половини XIX - початку XX ст. від Марка Вовчка до М. Коцюбинського. Переклади його творів українською мовою з'являються в останній третині XIX ст. У 1884 р. у Львові вийшов роман "Батько Горіо" як літературний додаток до журналу "Діло". Широке входження письменника в українську культуру починається у 20-30-х роках XX ст., коли з'являються в українських перекладах основні його твори. Цей процес тривав у повоєнні роки. Класичними стали переклади українською мовою, виконані І. Сидоренко, Є. Дроб'язко, В. Підмогильним, М. Рудницьким та ін. З 1989 р. здійснюється 10-томне видання творів Бальзака українською мовою, у підготовці якого взяли участь перекладачі В. Шовкун, Д. Паламарчук, І. Сидоренко, Т. Воронович та ін.

Михайло Булгаков “... Я був у Києві з однією метою: походити рідною землею. Дивився на вогні на річці і згадував своє життя. Як тут добре! Все рідне і таке близьке... “ ( із листа до О.Гдешинського 3 березня 1935 р.) Булгаков не зловживав словами з великої літери. Але два слова він, безумовно, завжди писав з великої літери: Театр і Місто, і коли писав про місто, то мав на увазі лише одне місто на землі — Київ. В Києві в будинку на вулиці Воздвиженській, 15 травня народився первісток, якого назвали на честь дідуся по матері й покровителя Києва архістратига Михайла. Його батько, Афанасій Іванович, був доцентом Київської духовної академії, а мати, Варвара Михайлівна, мала педагогічну освіту.

Будинок № 13 на Андріївському узвозі, де жили Булгакови в 1906-1919 рр.

У 1900 році дев'ятирічного Мишка віддали в підготовчий клас Київської 2-ї гімназії, де працював учителем співу та регентом брат батька Сергій Іванович Булгаков. Там же малий хлопчик вперше прочитав поему М. В. Гоголя «Мертві душі», і Гоголь увійшов у його душу назавжди. У серпні 1901 року Михайло успішно склав іспити за підготовчий клас і був зарахований до найвідомішого на той час середнього учбового закладу Києва — 1-ї гімназії.

Після закінчення гімназії Михайло вирішив вступати на медичний факультет Київського університету: адже лікарями були і брати Варвари Михайлівни, і друг сім'ї І. П. Воскресенський. Київські адреси письменника:  вул. Воздвиженська, 10 (1891—1892);  вул. Госпітальна, 4 (1892—1894 або 1895);  вул. Кудрявська, 9 (1894 або 1895—1902);  вул. Еспланадна, 30 (1902—1904);  вул. Іллінська, 5/8 (1904—1905);  вул. Кудрявська, 10 (1905—1906);  Діонісівський (нині Бехтерєвський) пров.,4 (1906)  Андріївський узвіз, 13 (1906-квітень 1913);  Рейтарська, 25 (квітень-жовтень 1913);  Андріївський узвіз, 38 (осінь 1913-літо 1914);  Андріївський узвіз, 13 (осінь 1914-квітень 1916; жовтень 1916березень 1917; лютий 1918-жовтень 1919). 18

В 1908 р. в Київ приїхала з Саратова на канікули ровесниця Михайла Тетяна Лаппа, Тася – дочка управителя саратовської Казенної палати. Зупинилася у своїх родичів, знайомих сім’ї Булгакових. «Цей хлопчик покаже тобі Київ» – сказали Тасі. Дружба Тасі і Міши почалась з прогулянок по Київу, зі знайомства з пам’ятками архітектури і мальовничими місцями «найкращого міста в світі», як пізніше напише Булгаков. А потім прийшло кохання. Поїздки Тасі в Київ і листування з Мішею продовжувалися. 26 квітня 1913 р. Тетяна Лаппа і Михайло Булгаков обвінчалися в церкві Михайла Доброго на Подолі. Жили в Києві, на деякий час виїжджали до Саратова, до батьків Тасі, але знову повернулися до улюбленого міста. Восени 1913 року Михайло відвідував лекції на третьому курсі. А 1 серпня 1914 року почалася перша світова війна. Події швидко докотилися до мирного Києва. Життя міста швидко перебудувалося на військовий лад. Весною 1916 року Михайло Булгаков добровольцем пішов на фронт — лікарем у військовий шпиталь, з ним поїхала і дружина — сестрою милосердя. Так для молодого лікаря почався новий етап у житті: амбулаторні прийоми хворих, операції, стаціонарне лікування, керування невеликою лікарнею. Весною 1916 р. Михаїл здав прискорений випускний екзамен і не чекаючи отримання диплома як доброволець Червоного Хреста виїхав на Південно-Західний фронт – в Кам’янець-Подільський військовий госпіталь. Услід за чоловіком до міста приїхала Тетяна. 19

Т. Лаппа згадувала: «Я приїхала до Кам’янця-Подільського на початку травня (1916 р.). Жили ми в казенних лікарняних квартирах при великій губернській лікарні, де розташовувався госпіталь. Міша багато оперував і дуже втомлювався, іноді стояв за операційним столом безперервно цілу добу, але все ж ми декілька разів робили прогулянки по місту, зупинялися біля його визначних пам’яток, милувалися пейзажами у вечірньому серпанку, які відкривалися за баштами фортеці, біля старовинних брам, сходів і будинків. Мені здається, що ця неповторна панорама якимось чином знайшла відображення в описі Єршалаїма в «Майстрі і Маргариті».

Госпіталь розмістився в корпусах колишньої губернської земської лікарні, яка займала майже квартал. Поряд знаходилися двоповерхові будинки лікарняного гуртожитку, де оселилися Булгакови. 1 квітня 2013 року комісія з розгляду питань встановлення меморіальних дощок і знаків у Камꞌянці- Подільському , вивчивши документи, дала згоду на встановлення на фасаді школи-інтернату № 2 , яка знаходиться на розі сучасних вулиць Лесі Українки та 20

Гагенмейстера меморіальної дошки з профілем Михайла Булгакова та написом: «В цьому будинку в 1916 році був розташований Самарський військовий шпиталь Червоного Хреста, де працював хірургом всесвітньо відомий письменник Михайло Булгаков». Тепер слово за депутатами Кам’янець-Подільської міської ради. В червні, під час знаменитого Брусиловського прориву російських військ, фронт просунувся далеко на захід, і Михаїло Булгаков разом з госпіталем опинився в Чернівцях. У лютому 1918 року Булгаков був демобілізований за станом здоров’я і повернувся додому, до Києва. У Києві він побачив, як стрімко трансформувалося театральне життя, організовувалися нові клуби, відкривалися нові театри. У 1922 р. померла мама М. Булгакова. І вперше він не зміг приїхати до Києва. "Мамо, світла королево, де ти?" — запитує він у тузі біля могили матері, завітавши до Києва. Події, пов'язані з Києвом періоду національних перетворень, відображені Булгаковим у романі «Біла гвардія» та п'єсі «Дні Турбіних» (за мотивами цього роману). У цих творах є дуже ліричні описи Великого Міста (у романі «Біла гвардія» Булгаков назвав Володимирську гірку “кращим місцем на світі”). Все життя письменник пам'ятав і сумував за Києвом. Свою любов до рідного міста він виражає майже у всіх творах: і в оповіданнях «Червона корона» й «Незвичайні пригоди лікаря», і в романі «Майстер і Маргарита», і в «Театральному романі», і в п'єсах «Дні Турбіних», «Біг» та ін.

В «Майстрі і Маргариті» — опис “весенних разливов Днепра” і “солнечных пятен, играющих весною на кирпичных дорожках Владимирской горки”: пейзажі, які залишали байдужим відомого персонажа з «Майстра і Маргарити» Поплавського, за що він був покараний Воландом. Булгаков любив Kиїв так ніжно і пристрасно, яким буває лише перше, світле кохання. Кинути тінь на це почуття не змогли найпрекрасніші міста світу й найекзотичніші куточки на землі.

Пам'ятник Булгакову у Києві біля Будинку Булгакових. Пам'ять про Україну тривожила його серце. Він згадував кам'янець-подільські ліси, чернівецькі зорі, вузенькі круті вулиці Києва. В офіційній біографії Михайла Булгакова вказано, що в період з 16 липня по 14 серпня 1937 року письменник із дружиною Оленою Сергіївною відпочивав на хуторі Богунья під Житомиром на дачі їх знайомого актора Московського художнього академічного театру Володимира Степуна. В листі з Житомира дружина Майстра пише своїй матері: "Я дуже рада, що вмовила Мішу поїхати з Москви. І він втомився, і я, 22

обоє ми вимотані, а тут повний відпочинок: ні газет, ні господарства, ні телефону"

Фотографія будинку Тарасевичів на хуторі Богунія (Врангеліївка).1939 р. «14 серпня. Сьогодні повернулися із Житомира. Життя в Богуньї спочатку було чудовим. Місця там дуже гарні, купалися». О. С. Булгакова Залишається додати, що дача в Житомирі, на якій відпочивала родина письменника, теж незвичайна. До революції вона належала видатному вченому-інфекціоністу Льву Тарасєвичу. Завдяки якому пошукам місцевих краєзнавців встановлено сучасні адреси двох чудом вцілілих будинків на вулиці Зеленій, 63 і 68, що колись входили до дачного комплексу із кількох житлових будівель, купальні

і навіть власної водокачки. Нині це вже не хутір, а міський мікрорайон Богунія.

Помер Михайло Булгаков у 1940 році. У Києві досі пам'ятають і люблять талановитого письменника, на Андріївському узвозі створено музей в будинку де жила сім'я Булгакових. Живі квіти завжди прикрашають бронзовий барельєф на стіні будинку №13 на Андріївському узвозі.

Микола Гололь "… Мое серце всегда останется привязанным к священным местам родины." Микола Гоголь — геніальний російський письменник, але витоки його творчості — в українській культурі. Українець за походженням, він із дитинства добре знав українські казки, пісні, бувальщини. Великі Сорочинці місце народження М. Гоголя. Великі Сорочинці, розташовані неподалік Миргорода на Полтавщині. Саме тут, у скромному будиночку повітового лікаря М. Трохимовського, 20 березня (1 квітня) 1809 року народився майбутній письменник І Гінцбургом тут споруджено пам'ятник М. Гоголю, а з 1929 року відкрито музей. По лінії бабусі з боку батька Тетяни Лизогуб Микола Гоголь був кровно пов'язаний зі знатними козацькими родами України часів гетьманщини. Він був нащадком наказного гетьмана Михайла Дорошенка гетьмана Якова Лизогуба Івана Скоропадського. Він онук секунд-майора Панаса Гоголь-Яновського та офіцера лейб-гвардії Ізмайловського полку Івана Косяровського. По жіночій лінії — у родинних зв'язках із Іваном Мазепою, Павлом Полуботком і Семеном Палієм. 25

Родовим маєтком письменника було село Василівна. У далекому минулому Василівка - родовий маєток Лизогубів. Тут він провів перші десять років життя, успадкувавши від батька, Василя Опанасовича, почуття гумору, хист оповідача, любов до театру. Мати, Марія Іванівна, палко вірила в талант сина. Десяти років Миколу Гоголя відправили до Полтавського повітового училища.) Василівка стала колискою генія, ростила і виховувала його.

Час не зберіг ані будинку Гоголів, ані флігеля, в якому працював Микола Васильович, ані тих інших будівель садиби. Не залишилось і селянських хат, що стояли неподалік, але чисельні малюнки та фотографії будинків того часу допомогли повністю відновити садибу, і тепер у селі Гоголевому відкрито заповідникмузей М.В.Гоголя, який відвідують численні шанувальники великого письменника.

В музеї Гоголя Ніжин у житті М. Гоголя. 1821 року дванадцятирічний Гоголь вступає до Ніжинської гімназії вищих наук, а у 1828 році закінчує її. Навчання захоплювало і юного Гоголя. Він охоче брав участь у шкільних спектаклях, виявляв великий інтерес до історії, збирав народні українські пісні. Разом із Гоголем навчалися Нестор Кукольник, Євген Гребінка - майбутні поети. Тут здружився він з Олександром Дашлевським, майбутнім письменником, та іншими.

Україна стала для нього початком життя і творчості. Тут уперше він вийшов на сцену, зігравши роль дуже старого діда, написавши п'єсу з українського життя. Ніжин став духовною і творчою колискою письменників. Будинок Ніжинського педінституту Нині у старовинному корпусі ліцею розмістився Ніжинський педагогічний інститут імені М.В.Гоголя. Над входом – меморіальна дошка, напис на якій повідомляє, що у цих стінах вчився Гоголь. Тут шанобливо бережуть пам’ять про великого письменника. Кілька залів відведено під літературно-меморіальний музей М.В.Гоголя. Поруч з музеєм – картинна галерея інституту. У її залах зібрані картини давніх майстрів і сучасних художників.

Пам’ятник М.В.Гоголю перед будинком Ніжинського педагогічного інституту та меморіальна дошка над входом до вузу

Експозиція в музеї Ніжинського педагогічного інституту імені М.В.Гоголя М. Гоголь у Києві. По-справжньому М. Гоголь пізнав Київ вже після Петербурга й Москви, хоч бував у цьому місті ще 1827 року. Коли в Києві у 30-ті роки XIX століття відкривається університет, завдяки зусиллям Пушкіна й Жуковського призначають ректором українця М. Максимовича, друга Гоголя, ботаніка та фольклориста. На прохання автора "Вечорів на хуторі біля Диканьки" Пушкін клопочеться про надання Гоголю кафедри загальної історії. Сповнений планів і мрій, Гоголь вже планує писати історію України. В грудні 1833 Гоголь писав своєму другові: «Дякую тобі за все: за лист, за думки в нім, за новини і т. д. Уяви, я також думаю: Туди! Туди! До Києва! До древнього, прекрасного Києва! ..»

Проте питання про призначення Гоголя у Київ так і не було вирішене. Та Микола Васильович бував у Києві, любив гуляти його вулицями, часто бував біля Андріївської церкви та у Печерській лаврі. Після перебування у Києві Гоголь переробив "Тараса Бульбу". З містом пов'язана і друга перлина гоголівської прози - "Страшна помста". Останній раз він був у Києві 1848 року. М. Гоголь в Одесі. Уперше М. Гоголь побував в Одесі перед останнім приїздом до Києва 1848 року. Він повертався з Єрусалима на Батьківщину морем разом з російським консулом в Сирії К. М. Базілі, своїм ліцейським приятелем. Удруге письменник приїхав до Одеси, щоб провести тут зиму 1851 року. Тут він здружився з акторами місцевого театру. Тепло Одеси зігріло його, вселило надії на завершення роботи над другим томом "Мертвих душ". І Гоголь весь поринув у цю роботу. В Одесі досі збереглися будинки, де перебував Гоголь.)

Отже, з Україною пов'язане не тільки дитинство Гоголя, його юність, але й роки зрілості. З Україною пов'язана практично вся творчість М. Гоголя. «Между тем черт крался потихоньку к месяцу и уже протянул было руку схватить его, но вдруг отдернул ее...» Кому не відома ця історія, описана Гоголем у повісті «Ніч перед Різдвом»? Події, пов'язані з викраденням місяця, який чорт умудрився покласти 30

до кишені, відбуваються на українському хуторі біля Диканьки. Гоголь так і назвав цикл повістей: «Вечора на хуторі біля Диканьки». У цих творах він створив поетичний образ України, овіяний повір'ями і легендами. Гоголь створює не просто народні характери, а саме образ України, своєрідний материк на карті всесвіту, де центром є Диканька. Він відкриває цей материк для усього людства. Як справжній дослідник, знайомить читача з мовою, якою говорять «поблизу Диканьки», навіть подає словничок найбільш уживаних слів. Описує природу, розповідає про людей, їхні звичаї, вірування, їхні радощі і скорботи. І все це пройняте такою великою любов’ю, таким захопленням, таким замилуванням, що неможливо лишитися байдужим: «…Полдень блещет в тишине и зное, и голубой неизмеримый океан, сладострастным куполом нагнувшийся над землею, кажется, заснул, весь потонувши в неге, обнимая и сжимая прекрасную в воздушных объятьях своих» («Сорочинський ярмарок»). Образ України у Гоголя романтичний. Україна вражає читача своїми людьми, сильними і пристрасними, своєю природою, яскравою і барвистою. Це край, де можливо все, де боротьба добра і зла одвічна, але люди стають на бік добра і тому перемагають зло. А коли було важко Гоголь приїздив на свою малу батьківщину.

Йоганн Вольфганг Гете

Серед видатних німецьких просвітителів другої половини XVIII — початку XIX ст. Й.В.Гете належить особлива роль у популяризації ідей європейського Просвітництва на теренах України. Вже в 1803 році розпочинається його листування з графом С.О.Потоцьким, який обіймав посаду попечителя Харківського навчального округу. В цей час у Харкові йшла інтенсивна робота по заснуванню університету. Німецький учений-просвітитель зацікавився цією ідеєю і розпочав особисто підбирати викладачів до цього навчального закладу. Не дивно, що в 1827 році його було обрано почесним членом Ради Харківського університету, Завдяки зусиллям Гете, з Німеччини до Харкова виїхали Людвіг Шнауберт, який був призначений на посаду професора хімії та металургії, а також Ієнський філософ та естетик Йоганн Баптіст Шад. Чільне місце в українському літературному процесі першої пол. XIX ст. посіли переклади, переробки та переспіви творів Гете. До поетичної спадщини німецького письменника звернувся П.ГулакАртемовський, якому належить переспів відомої балади Гете "Рибалка". Фабула цієї поезії — закоханий у русалку юнак кидається у звабливе підводне царство — сягає глибин міфологічних уявлень про світ. Український поет зберігає сюжетний і тематичний каркас 32

оригіналу, але осмислює його в дусі національної літературної традиції, орієнтуючись на мотиви українського фольклору. В поемі українського поета М.Макаровського "Наталя, або Дві долі разом" знайшов відбиток сюжет популярного твору Гете "Герман і Доротея". Своєю постановкою проблеми особистості впадає в око певна типологічна подібність між романом Гете "Літа науки Вільгельма Майстера" і повістями Т.Шевченка "Художник" і "Близнецы", в яких простежуються традиції роману-виховання. Водночас кульмінація Шевченкової поеми " Слепая" — божевілля Оксани та її діалог з матір'ю — нагадує епізод з драматичної поеми німецького письменника "Фауст", пов'язаний з долею Гретхен. Цікаво, що, відбираючи твори для читання під час перебування у 1858 році у Нижньому Новгороді, Шевченко особливо зупинився на сцені побачення у в'язниці божевільної Маргарити з Фаустом (запис у щоденнику від 16 лютого 1858 року). В українській преромантичній та романтичній естетикокритичній думці послідовно сформувалося уявлення про Гете як про такого культурного діяча, творча діяльність якого активно сприяла збиранню найкращих зразків німецького фольклору. Більше того, в окремих працях прямо висловлюється думка про те, що саме на Гете слід рівнятися й українським збирачам фольклору. Цікаво відзначити, що в українській критичній думці першої половини XIX ст. існувала тенденція до зіставлення різних письменників-просвітителів, в тому числі і німецьких, щодо їхнього внеску в подальший поступ світової літератури. В історії сприйняття Гете українською художньою й естетичною думкою особлива роль належить І.Франкові, який не тільки 33

перекладав видатного німецького письменника, а й часто звертався до нього у своїх багаточисленних статтях, критичних нарисах та оглядах, серед яких найприкметнішими є "Слівце критики" (1876), "Літературні письма" (1876), "Перша передмова до перекладу "Фауста" Й.В.Гете" (1882), "Поступ славістики на Віденськім університеті" (1897), "Із секретів поетичної творчості" (1898), "Історія української літератури. Часть перша. Від початків письменства до Івана Котляревського" (1909). Для Франка Гете — один з тих яскравих європейських письменників, художні пошуки яких привели до кардинальних змін в характері художнього мислення, відкриття нових незвіданих горизонтів образного освоєння дійсності. Називаючи Гете "найбільшим поетом наших времен", український критик бачить в його творчості невідому раніше оригінальність та здатність представити незаангажовано найрізноманітніші аспекти сучасного йому життя, які включають і об'єктивне зображення усіх верств тогочасного німецького суспільства, і відтворення "найщоденніших, звичайних речей". Щоправда, в радянському літературознавстві ці оцінки Гете зазнали поверхової соціологізації, тоді як насправді тут у Франка йдеться про довершеність художнього мислення, про єдність поетичного слова і думки, про закономірну залежність митця від навколишнього світу. Наголошує Франко і на особливій раціональній детермінанті творчості німецького письменника, який вирізнявся здатністю до холодного "розумового обміркування" змісту і композиції поетичного твору, талантом до неупередженої оцінки попередників і до критичного осмислення найрізноманітніших філософських та естетичних теорій. Власне цей талант і допоміг Гете разом з такими письменниками і культурними діячами, як Г.Лессінг, Ф.Шіллер і Й.Гердер, суттєво розширити масштаб художнього узагальнення в німецькій літературі, урізноманітнити її жанрову і стильову палітру. 34

До таких принципових зрушень в українському письменстві, посилаючись на Гете, і закликає Франко своїх сучасників. Найполемічнішою в цьому плані є передмова до першої частини "Фауста", переклад якої належить Франкові. У передмові наголошується на необхідності сміливішого виявлення нових тенденцій в українській літературі, де вагомого значення надається багатогранному й повнокровному осмисленню дійсності, коли художнє слово безпосередньо націлене на пекучі та нагальні запити дня. Творча спадщина видатного німецького просвітителя не обійшла стороною українську культуру, справивши на неї вагомий вплив і привнісши в літературний процес в Україні нові обрії в осмислення людини і світу. Природно, що інтерес до Гете не згасає в українських письменників і перекладачів до нашого часу. У XX ст. переклади його творів належать Д. Загулу, М.Рильському, М.Бажану, І.Виргану, М.Лукашу. Відомий письменник-емігрант І.Качуровський, щойно повернутий до нас із забуття, провів дослідження "Відгуки творчості Гете в поезії Ю.Клена".

Федір Достоєвський

У 2006 році історик з Вінниччини Олександр Роговий довів, що рід Достоєвських – з України. Коли дослідник 1980 року прибув на роботу до селища Війтівці, то відразу записав від старожилів легенду про Достоєвських. Йшлося про те, що нібито батько письменника служив у Війтівцях священиком. Десь через рік роботи в архівах Роговий дізнався, що Достоєвський справді правив у сільській церкві, але то був, як виявилось, не батько письменника, а дід на ім’я Андрій. Батько, за документальним підтвердженням історика, справді народився у Війтівцях. Звідси поїхав вчитися до Москви, став лікарем, а серед його дітей був і майбутній письменник зі світовим ім’ям. У Києві Достоєвський також бував. Про це свідчать його щоденники. Дуже любив Володимирський собор і Києво-Печерську лавру. Щоправда, сам письменник чомусь ніде і ніколи не згадував про те, що має якесь відношення до України. Можливо, соромився свого коріння. Але багато його родичів залишилося на Вінниччині. Тітоньки і дядечки, брати і сестри. На жаль, ні листування з ними, ні інших даних, які б свідчили про підтримку родинних зв’язків, поки що не знайдено.

Сергій Єсенін Як відомо Єсенін перебував у Харкові у квітні 1920 року загалом 23 дні. Приїхав сюди з Москви разом з поетом Анатолієм Марієнгофом за запрошенням свого приятеля працівника Раднаркому Олександра Сахарова. Мета поїздки досить прозаїчна. Зголоднілі поети хотіли в Харкові поїсти білого хліба, цукру та сала. У Харкові в Єсеніна відбувся ряд цікавих вечорів-зустрічей з місцевою творчою інтелігенцією, засвідчених багатьма її спогадами. Поїздка сприяла розвитку його інтересу до української культури, що зародився в душі Єсеніна набагато раніше. У кишенях бідних москвичів було порожньо, тож питання «Де жити?» постало для них гостро. У Харкові в сім’ї Лур’є гостював москвич Лев Повицький, у минулому харківський студент і революціонер. Поети його шукали і випадково зустріли на вулиці. І він влаштував їх у квартиру родини Лур’є, де жив і сам, на вулиці Рибній, 15. Харків’яни надзвичайно гостинно прийняли вже досить відомого широкому загалу поета, створили йому та Марієнгофу найкращі умови для проживання. Одного разу, коли вся сім’я обідала, позаду, за стільцем Єсеніна стала наймолодша донька господаря квартири Ліза. Глянувши на його маківку, вона вигукнула: «Сергію Олександровичу, та ви лисієте!» Старші зауважили дівчинці на нетактовність, а гість посміхнувся і нічого не сказав. А наступного ранку він прочитав свій знаменитий вірш з приводу цього епізоду: По-осеннему кычет сова Над раздольем дорожной рани. 37

Облетает моя голова, Куст волос золотистый вянет. *** Скоро мне без листвы холодеть, Звоном звезд насыпая уши. Без меня будут юноши петь, Не меня будут старцы слушать… У сусідній квартирі мешкала Фріда Юхимівна Лейбман. Вона працювала в наркомторзі разом із Євгенією Ісааківною Лівшиць. Завдяки Повицькому вони й познайомилися з Єсеніним. Між Сергієм Олександровичем та Євгенією Ісааківною спалахнуло кохання. На схилі своїх літ (у 1958 році) Лівшиць, згадуючи свою молодість, зізналася, що все своє життя кохала Єсеніна, але вона, як казали її друзі, хотіла від нього більшого, аби він одружився з нею. На прощання Єсенін дав Є. І. Лівшиць свою московську адресу. Вона першою написала йому, він двічі відповів їй. У другому листі до харків’янки схвильовано описував свою подорож на Кавказ, зокрема, епізод під П’ятигорськом, коли лоша бігло наввипередки з поїздом. Пізніше ці свої почуття він передав у поемі «Сорокоуст»: Милый, милый, смешной дуралей, Ну куда он, куда он гонится? Или он не знает, что живых коней Победила стальная конница?

Експозиція музею С. Єсеніна в харківській школі №17

Володимир Короленко Народжений на українській землі, він вважав себе сином трьох народів – українського, російського і польського (мати Евеліна Осипівна була полячкою, батько Галактіон Афанасійович – росіянин). Дитинство письменника ( В.Г.Короленко народився 1853 р. у Житомирі) пройшло в Житомирі і Рівному – містах, що відрізнялися національною і конфесійною неоднорідністю населення. Віротерпимість і толерантність у відношенні до національного питання були закладені у В.Г.Короленка з дитинства. У дитинстві майбутній письменник мав виключну здібність тонко сприймати навколишнє життя, сповнене гострими враженнями. Він жадібно слухав розповіді старої няньки про давні часи, насолоджувався українськими і російськими народними піснями про гайдамаків, “вольну волюшку”, які співав кучер, дружив з кріпацьким “купленим” хлопчиком. Вчився Короленко в житомирській гімназії, після переведення батька в Рівне — в Рівненській гімназії.

Е. О. Короленко, мати письменника (кін.1880-х поч.. 1900 рр. )

Житомирська гімназія, в якій вчився Короленко

Реальна гімназія в Рівному, у котрій навчався Короленко

Реальна гімназія не давала права вступу до університету, а витрачати рік на здачу екзаменів екстерном юнак не міг: зі смертю батька у його житті почалася довга полоса злиднів. “Я был способен – гимназия не могла захватить всех сил моего растущего ума… Ощущение, что еще надо что-то сделать и что я могу что-то сделать – хорошее, интересное , захватывающее, нужное, - достигало иногда во мне почти мучительного напряжения” Закінчивши у 1871 р. гімназію зі срібною медаллю, В.Г.Короленко вступає до Технологічного інституту в Петербурзі, але напівголодне існування примушує юнака взятися за роботу “інтелігентного пролетарія” – він розмальовує ботанічні атласи, виконує креслярські роботи, займається коректурою, заробляючи копійки. Останні 20 років провів у Полтаві (З 1900 р. і до кінця свого життя (25.12.1921 р.). Історія та культура України, талановитість і душевна щедрість українського народу відобразилися у багатьох його творах на українську тематику. Досить згадати «Сліпого музиканта», «Судний день», «У поганому товаристві», «Історія мого сучасника», «Ліс шумить». Проте Короленко не обмежувався лише написанням творів на українську тематику. Він брав найактивнішу участь у суспільному житті України, допомагав голодуючим, захищав невинно засуджених, боровся проти національної ворожнечі, в роки реакції сміливо виступав проти смертних вироків. 1902 р. він стає на захист селян, учасників аграрних заворушень у Полтавській губернії. 1906 р., виступаючи на захист українських селян проти керівника карної експедиції Філонова, Короленко пише "Відкритий лист статському раднику Філонову", у якому висловив своє обурення. У жовтні 1905 року над Полтавою нависла небезпека єврейського погрому. І живим, і друкованим словом письменник прагнув 42

утримати співгромадян від звірства. І домігся свого — погрому не було. Відчутною була допомога В.Г.Короленка у справі організації та управління бібліотечною мережею Полтави. За рішенням загальних зборів Полтавської громадської книгозбірні письменник ввійшов до складу комісії з керівництва її “дешевим відділенням”, яке носило ім'я О.С.Пушкіна. Письменник брав участь у розробці правил користування бібліотекою, збиранні пожертвувань, пошуку приміщення, підготовці каталогу книг та журналів. Чимало зусиль було витрачено В.Г.Короленком під час виконання ним обов'язків голови підготовчої комісії з організації бібліотеки-читальні ім. М.В.Гоголя, де йому вдалось сформувати книжкову колекцію ювілейних, цінних творів видатного уродженця Полтавщини Миколи Гоголя.

Харківська державна наукова бібліотека ім. В.Г. Короленка

Упродовж свого життя В. Короленко підтримував дружні стосунки із Панасом Мирним, М. Коцюбинським, І. Карпенком-Карим та іншими Коли Короленко помер, три дні с ним прощалась вся Полтава. Річ на прохання дружини письменника ніхто не говорив. 43

Адам Міцкевич

"Країна розкоші прослалась наді мною, вгорі – блакить ясна, тут – лиця чарівні", – писав про Україну видатний польський поет Адам Міцкевич, Понад 9 місяців А. Міцкевич перебував на Україні. 25 січня 1825 року він виїжджає з Петербурга у місто Одесу, де на нього чекає посада вчителя ліцею Рішелье, яку допомогли отримати російські друзі-декабристи. На шляху до Одеси поет зупинився в Києві. "Я здоровий. Їду з півночі на другий кінець Європи в доброму настрої. Сьогодні, 5 лютого, був у Києві. Мені сподобалося стародавнє українське місто. Я оглянув Лавру та інші визначальні місця". На запрошення родини Головінських, з якими познайомився у Києві,декілька днів провів у Стеблові, а звідти через Єлисаветград (нині Кіровоград) поїхав далі. "Їхав через безлюдні степи, де між однією і другою станцією, на відстані якихось 300 км, нічого, крім неба і землі не видно". Влітку 1825 року Адам Міцкевич подорожує Кримом, бачить "Схід в мініатюрі". Поет відвідав Сімферополь, Севастополь, Євпаторію, Ялту. Результатом перебування у Криму став цикл "Кримські сонети",який співвітчизник Міцкевича М. Мохнацький назвав "новим поетичним відкриттям". Наприкінці 1825 року Міцкевич залишає Одесу і повертається в Росію. Він хотів поїхати через Київ, але не отримав на це дозвіл. 44

Тому помандрував на Херсон і Перекоп, а далі на Харків. У грудні 1825 року під час перебування у Харкові, поет познайомився з відомим українським письменником П. Гулаком-Артемовським, який потім зробить переспів польської балади "Пані Твардовська" українською мовою. Під впливом знайомсва з із українською культурою А. Міцкевич написав баладу "Чати". Все своє життя А.Міцкевич згадував Україну: "Чи на Вкраїні я б ту липу упізнав, що сотню панночок і сотню хлопців бравих ховала в холодку при танцях і забавах, як вечір повивав блакитноводну Рось", – читаємо в поемі "Пан Тадеуш", був закоханий в українську мову: "Я був вражений українською мовою. Українські простори є столицею ліричної поезії". У листопаді 1824 року після викриття товариств «філоманів» та«філаретів» Адам Міцкевич прибув у Петербург,куди він за вироком був висланий під нагляд поліції. Київ, Стеблів, потім Одеса, Крим, Харків... Тут пролягали шляхи хоч і вимушеної, але ж якої захоплюючої й корисної для поета мандрівки українською землею, тут відбувалося його знайомство з її мешканцями. За допомогою російських друзів Міцкевич одержує призначення на роботу в Одесу, звідки виїжджає в Крим. У Одесі також була розпочата поема "Конрад Валенрод". В листі Йоахима Лелевеля, відомого польського історика, він пише; «Але я бачив Крим! Я витримав страшенну бурю на морі... Я бачив Схід у мініатюрі». В результаті подорожі в Крим з'явилася збірка «Кримські сонети», куди увійшло 18 поезій. «Кримські сонети» називають складною чудовою симфонією, філософсько-історичною, інтимноліричною, сповненою завжди глибоко поетичних думок, переживань і 45

замальовок, симфонією,що зберігає невмирущу благородну красу і звучить аж ніяк не меланхолійно. Оспівуючи красу і могутність Кримської природи, Міцкевич виливає свою тугу за втраченою батьківщиною. Над усе самотньому поетові близьке море, розбурхана морська стихія гармонізує з його душевним станом, з драмою його ліричного героя. Крим називають землею богів і поетів. Його південну красу оспівувало не одне покоління митців. Подорожуючи кримськими дорогами, Адам Міцкевич залишав у своєму щоденнику записи, які свідчать про те, що привертало його увагу. «Алушта — одне з прекрасніших місць Криму, туди ніколи не доходять північні вітри, і подорожній в листопаді часто шукає прохолоди під тінню все ще зелених волоських горіхів...» «Якщо з височину гір, піднесених у хмарну височінь, глянути на хмари, що пливуть над морем, то здається, що вони лежать на воді у вигляді великих білих островів. Це цікаве явище я спостерігав з Чатир-Дагу...» Міцкевича причарувала й Волинська природа, що теж відбилося у його творчості. Балада «Світязь» — один із найпрекрасніших творів поета. Твір побудований на матеріалі слов'янської історії. Світязь — одне з найпрекрасніших місць України, розташованих у Волинській області. Спогади про перебування А. Міцкевича у м. Дубно належать до 1825 р. Про це свідчить меморіальна дошка на будівлі місцевого костелу.

Творчість Адама Міцкевича відома в Україні з 20-30-х років ХІХ століття завдяки перекладам і переспівам таких письменників:

Іван Франко

Андрій Малишко М.Рильський

Леся Українка Микола Бажан

Іван Драч

У 1905 році у Львові було споруджено один з кращих в Україні пам'ятників Міцкевичу (скульптори М. Таращукта ,А. Попель). Ти не як пам'ятник над нами У голубій височині,— Ти з нами поруч, наш Адаме, Ідеш в безсмертні наші дні. Ти з Олександром, ти з Тарасом Дивився мудро в даль віків, Тому не поржавіє з часом Ваш вічний вайделотський спів. Ти не лише всесвітній подив, Не тільки слава ти із слав,— Це ж ти «Трибуною народів» Серця народів потрясав! І в час, коли земної кулі Одна єднається сім'я, Лунає у всесвітнім гулі Твоє, Міцкевичу, ім'я. М. Рильський «Перед пам'ятником Міцкевичу»

Олександр Пушкін Тиха украинская ночь Прозрачно небо. Звезды блещут. Своей дремоты превозмочь Не хочет воздух. Чуть трепещут Сребристых тополей листы. Луна спокойно с высоты Над Белой Церковью сияет И пышных гетьманов сады И старый замок озаряет. Український народ свято шанує геніального поета, який був тісно зв’язаний з українською культурою. Твори Олександра Пушкіна (художні, публіцистичні, записки тощо) та спогади сучасників свідчать, що він жваво цікавився географією України. Відомий пушкінознавець Д. Косарик вказує, що в бібліотеці поета зафіксовано п'ять карт території України: топографічні плани, карти військових походів, карта поштових шляхів від Одеси до Перекопу. 6 травня 1820 року Пушкін на кур'єрській трійці вирушив із Петербурга до Катеринослава (нині Дніпропетровськ). Тут поет побачив Дніпро, який справив на нього незабутнє враження – був саме час повені. Саме таким Пушкін і увічнив Дніпро в поемі "Руслан і Людмила". Почуті в Катеринославі перекази надихнули поета на створення поеми "Брати-розбійники". Бував поет і в Олександрові (нині Запоріжжя), Маріуполі, бачив Азовське море, подорожував Кримом. За три тижні перебування в Криму закінчив поему "Кавказький бранець". У Бахчисараї поета вразив ханський палац, перекази про Менглі-Гірея та про його полонянку Марію Потоцьку, і 49

він створює поему "Бахчисарайський фонтан". З Криму поет повертався через Каховку, Херсон та Миколаїв.

Серед багатьох місць України, де бував Пушкін, місто Кам’янка заслуговує особливої уваги. Приводом до відвідин Кам'янки був день народження Катерини Давидової – господині маєтку. Пробувши в Кам'янці майже два місяці, Пушкін разом з Давидовим вирушає до Києва на контрактовий ярмарок, який відбувся в кінці січня – на початку лютого 1821 року. Шлях поета пролягав через Смілу, Коноплянку, Городище, Корсунь, Богуслав... Враження від Києва відобразилися в поемі "Полтава", а також у відомому вірші "Пісня про віщого Олега".

Жителі Кам’янки, як і весь український народ, з любов’ю зберігають місця, пов’язані з іменем великого російського поета.

Взимку 1820/21 року Пушкін, не дивлячись на заборону, прибув до Києва.

Величезне враження на поета справили Софійський собор та Києво-Печерська лавра. Того ж 1821 року поет разом із підполковником І. Ліпранді вирушає в 10-денну подорож на південь Бессарабії (нинішня Одещина). Через Бендери та Каушани він приїздить до Акермана (Білгород-Дністровський) та Шабо, де стояв родовий замок І. Ліпранді. Звідси маршрут поета проліг до Кишинева. За деякими даними, у листопаді 1822 року поет здійснив короткочасну подорож із Кишинева до Кам'янки, а звідти – до Києва, повернувшись із Києва – знову до Кам'янки. Звідси він вирушає до Кишинева, але зробивши велике коло – через Смілу, Шполу, 51

Звенигородку, Тальне, Умань, Гайсин, Брацлав, Тульчин. У Тульчині Пушкін зустрічається з Пестелем, відомим діячем декабристського руху в Україні. Українські краєзнавці підрахували, що поет здійснив 18 поїздок Україною, побував у 124 населених пунктах Чернігівської, Полтавської, Катеринославської, Херсонської, Київської та Волинської губерній. До своїх мандрівок поет ретельно готувався. Під час подорожей заводив "дорожные тетради", куди записував усе, що його цікавило, а також часто робив замальовки. Особливий період в засланні Пушкіна —життя в Одесі. Тринадцять місяців прожив Олександр Сергійович у цьому місті, де було створено понад 30 ліричних поезій, завершено роботу над поемою "Бахчисарайський фонтан", написано два з половиною розділи роману "Євгеній Онегін". «Я жил тогда в Одессе пыльной Там долго ясны небеса, …Там все Европой дышит, веет, Все блещет югом и пестреет Разнообразностью живой» (А.С. Пушкин «Отрывки из путешествия Онегина») У цьому місті Пушкін пережив високе і палке кохання. Історики називають імена трьох жінок, з якими пов’язано ім’я Пушкіна в Одесі: Амалію Різнич, Кароліну Собаньську та Єлізавету Воронцову З Різнич дослідники пов’язують вірші Пушкіна "Ночь", "Простишьли мне ревниве мечты", "Под небом голубым страны своей родной…", "Заклинание", "Для берегов отчизны дальней"

З Кароліною Собаньською дослідники пов’язують вірші Пушкіна "Что в имени тебе моем", "Я вас любил" та ін. Вона справила на поета незабутнє враження. У Києві вона, як комета, спалахнула на його обрії та зникла. Але не назавжди – поет несподівано зустрів її в Одесі. Зустрічаючись в Одесі,вони розмовляли про літературу, а це означає, що поет цінував її розум та смак Глибоке та щире почуття до Єлізавети Воронцової поет висловив низкою віршів: "Желание славы", "Сожженное письмо", "Талисман", "Хранименя, мойталисман". Перед від’їздом Пушкіна з Одеси Єлізавета Воронцова подарувала йому на пам’ять перстень-талісман. Восьмикутний сердолік, який прикрашав його, мав давній надпис, який Пушкін та Воронцова вважали заклинанням, якездатне зберегти від ударів долі. Пушкін ніколи не розлучався з перснем, який був на його руці і в день дуелі. Цікавим фактом є те, що дружина поета, Наталія Гончарова, була правнучкою знаменитого українського гетьмана Петра Дорошенка. Щодо творчих й дружніх стосунків з кращими представниками української інтелігенції, то Пушкін був у близьких стосунках із українцями М. Маркевичем, М. Максимовичем, Д. Бантишем-Каменським, 53

Орестом Сомовим, допомагав Миколі Гоголю увійти в російську літературу. Відомо, що Гоголь обожнював Пушкіна. Пушкіна перекладено на українську мову, починаючи з 1829 р. (Л. Боровиковський). Найкращі переклади 19 — початку 20 століття належать Л. Боровиковському, М. Старицькому, І. Франкові, М. Вороному. Серед радянських перекладачів найвизначніші П. Филипович, М. Зеров, М. Рильський, М. Бажан, М. Терещенко, Н. Забіла, В. Свідзінський.

Відкриття музею Олександра Сергійовича Пушкіна у Києві відбулося у травні 1990 року. Цю подію було пристосовано до святкувань із нагоди 200-річчя з дня народження поета. Велика на сьогодні експозиція збиралася по крихтам, в її основу лягла приватна колекція киянина Якова Бердичевського, який протягом всього свого життя збирав матеріали, які стосуються життя та творчості Олександра Сергійовича Пушкіна. У 1987 році Яків Бердичевський, збираючись їхати до Німеччини, передав свою колекцію в дар місту, поставивши при цьому умову, - створити в Києві музей Олександра Пушкіна. Влада довго не виділяла землю, і тільки після того, як музей Пушкіна в 1999 році об'єднався з Музеєм історії Києва, міська рада передала у 54

власність музею невеликий опрічний будинок на вул. Кудрявській, б. 9, який був зведений у 1880-х роках. Хоча в тому будинку Пушкін не був жодного разу, музей все-таки облаштували в цьому приміщенні. Будинок був у жалюгідному стані, але його вдалося відбудувати. Нинішня будівля музею прославилася тим, що в ній пройшло дитинство Михайла Булгакова, тому співробітники часто говорять, що завдяки Булгакову в Києві з'явився музей Пушкіна. Пам’ятники О.С. Пушкіну , встановлені в багатьох містах і селах: Алушті, Бахчисараї, Бердянську, Болграді, Гєнічеську, Глухові, Гурзуфі, Дніпропетровську, Донецьку, Євпаторії, Жмеринці, Полтаві, Кам’янці, Каховці, Києві, Кіровограді, Конотопі, Кременчуці, Маріуполі, Мелітополі, Місхорі, Миколаєві, Одесі, Сімферополі, Тернополі, Ужгороді, Феодосії, Харкові, Чернівцях, Шполі та ін.

Афанасій Фет Життя багатьох російських поетів пов'язане з Україною. Ця земля справила велике враження і на російського поета Афанасія Афанасійовича Фета. У квітні 1845 року до старовинного містечка Крилова (Новогеоргіївськ), що розкинулося на берегах Тясмину біля його впаду в Дніпро, прибув гоноруватий сухорлявий панич у високому капелюсі та шкіряному дощовику з пелериною. Це був Афанасій Фет. А розшукував він у Крилові свого товариша дитинства, який служив у цих краях в одному з полків. Через нього приїжджий мав стати у полку на військову службу. Його полк розташовувався в Україні на межі Київської та Херсонської губерній. Військова служба — не найкраще місце для поетичної творчості, тому за 1845 рік Фет написав лише п'ять віршів, у яких відбилися враження про Україну. Теплый ветер тихо веет, Жизнью свежей дышит степь, И курганов зеленеет Убегающая цепь. А про Дніпро Фет згадував у багатьох віршах, коли вже покинув Україну. Светало. Ветер гнул упругое стекло Днепра, еще в волнах не пробуждая звука... А закінчується цей вірш справжнім освідченням Україні у коханні: «Остался б здесь дышать, смотреть и слушать век...» 56

В Україні розквітло й кохання поета до Марії Лазич, яке закінчилося трагічно, але назавжди залишилося в душі Фета. Марію Лазич, дівчину сербсько-українського походження, поет змальовує як „...стройную брюнетку, которая выделялась среди других своим высоким ростом и природной грацией. Смуглая кожа, нежный румянец, необычайная роскошь черных волос. Она не была ослепительной красавицей”. Наприкінці життя, відповідаючи на запитання, чи він закохувався і скільки разів, поет відповів, що закохувався двічі. Коли б на життєвому шляху Фета під час військової служби на території нашого краю (1845-1854) не зустрілися дві єлисаветградські красуні, то невідомо, як би склалася творча доля поета. Певно, мали б зовсім іншого Фета. Його віршів, навіяних єлисаветградськими враженнями, вистачить на цілу книгу! А завдячувати маємо Марії Лазич (1825-1851) та Олександрі Бржеській (1821-1901). За 60 верст від Крилова, поблизу міста Олександрії, у своєму родовому маєтку у с. Березівка проживали молоді аристократи Бржеські. Олександра Бржеська вважалася першою красунею південних військових поселень – струнка, русява, синьоока, з довгими опущеними вниз віями та ідеально окресленими устами. Своєю «незрівнянною» (Фет) красою Олександра назавжди причарувала приїжджого юнкера, відомого на всю Росію співця кохання і жіночої вроди. По закінченні шестимісячного строку перебування Фета в званні юнкера восени 1845 року він був відряджений до Нової Праги в дивізійну юнкерську команду, а звідти – в Єлисаветград. Живе поет

тепер значно далі від Березівки, але продовжує туди їздити, хоч то й нелегко було для офіцера корпусного штабу. Мало хто в російській поезії так тонко як Фет відчував природу. Через низку його пейзажних творів пройде розлогий український степ, південне зоряне небо над головою. Любив він у нічні години милуватися з вікна бузком і липами, золотим місячним сяйвом, любив літній український вечір, риболовецькі вогні біля чорних у темряві човнів, вербову тінь на воді, ранкові запахи квітів і нічні крики перепелів, солом'яні покрівлі у вечірніх сутінках. Сучасники згадували, що, перебуваючи на службі в нашому краї, А. Фет не пропускав жодного театрального спектаклю, займався підготовкою розваг, які мали проходити в Єлисаветграді на честь приїзду царя, відвідував концерти Ф. Ліста, котрий гастролював у місті. І в цей час багато пише. Особливо щедрим на поетичні ужинки став для нього 1847р. (написав понад сотню лірично-пейзажних віршів, перекладів). 2 травня 1853р. Фет виїхав до Харкова, а потім назавжди залишив Україну. Але пережите тут, природа України залишиться в його творчості назавжди. І вже на схилі літ напише він три вірші, які присвячені саме їй – милій Олександрі Бржеській: « Далёкий друг, пойми моирыданья…» (1879р.), « Опять весна! Опять дрожат листы…» (1879р.), « Нет, лучше голосом ласкательно-обычным…» (1886р.) Закохуючись у прекрасних мешканок Херсонщини, час від часу писав поезії, які увійшли до його другої збірки — «Вірші» (1850), а згодом — до скарбниці світової любовної лірики.

Пауль Целан Чернівці — буковинського краю.

столиця

Спробуємо засвітити зірку, що належить чудовому поетові, який повернувся до нас із забуття, — Паулю Целану(справжнє ім’я Пауль Анчель). «Упродовж тривалого часу Пауль Целан був загадкою для своїх читачів, загадкою, яка, можливо, не розгадана ще й до сьогодні. Загадкою було його життя. Загадкою було те, що він став німецькомовним поетом, хоча ріс і навчався в краї, який був заселений переважно українцями, але офіційно належав на той час до Румунії», — так пише про поета дослідник його творчості Петро Рихло. Народився Целан у Чернівцях, 23 листопада 1920 року на вул. Василька, 5 і прожив там більшу частину свого життя. Виріс у єврейській родині, де розмовляли переважно на івриті та німецькою, але добре володіли українською, румунською, французькою. Відвідував дитсадок, потім навчався в школі, згодом у ліцеї. Ще в дитячому віці Пауль Целан знав напам’ять чимало казок братів Грімм і буковинських легенд. А в 15 років настільною книгою поета став «Фауст» Гете. 59

У 40-х роках він знову у Чернівцях, був студентом університету. Його не оминули жахіття війни: разом з іншими єврейськими родинами Чернівців 1941р. мешкав у гетто. Надзвичайно важко пережив Пауль Целан звістку про смерть батьків, які наприкінці 1942 року були депортовані в Задніпров’я і замордовані в одному з концтаборів. Ці трагічні події стали однією з провідних тем його творчості. Головними образами у поезіях П.Целана є мати й Україна, які нероздільні для поета і за якими він болісно сумує. Кривавила, мамо, та осінь мене, Палив мене сніг; Я серце шукав, щоб заплакати ним. Знаходив я подих, ах, того літа... Поет дивом вцілів серед кривавого хаосу Другої світової війни. В Україну він ніколи більше не повертався, надто тяжкими були його спогади, але у віршах він часто згадує рідні місця. Чи знає ще хвиля Південного Бугу, Яку тобі, мамо, чинили наругу? Чи відають ще вітряки серед поля, Як серце твоє знемагало від болю? Чи ж ні осокір, ні верба не спроможні Розвіять твій сум, твої думи тривожні? Чи з посохом квітучим ходить ще Бог Між пагорбів світлих і темних відрог? Чи стерпиш, матусю, як в давні роки, Ці тихі, німецькі, болючі рядки? 60

Поет, який так мріяв про свою домівку, повернувся до нас із забуття. До недавнього часу ми мало що знали про Пауля Целана — тільки з початку 90-х він прийшов у нашу літературу. Поет повернувся додому, але вже у бронзі, задумливий, сумний, з ледь помітною посмішкою на губах. Цей пам'ятник на розі вулиць Головної і провулка Гребінки створив у 1992 році скульптор Іван Салевич. На будинку № 5 по вулиці Василька (нині Саксаганського) встановлено меморіальну дошку. Пауль Целан повернувся до нас у збірці «Меридіан серця», яку випустило видавництво «Прут». Його життєвий і творчий шлях відображено в альбомі «Чернівці 1408 — 1998». У ньому можна знайти яскраві сторінки біографії поета, його фотографії, рукописи поезій. На українську мову вірші Целана перекладали М.Бажан, В.Стус, Марина Новикова, Марко Білорусець, Мойсей Фішбейн, Петро Рихло.

А.П.Чехов «Україна дорога і близька моєму серцю. Я люблю її літературу, музику і прекрасну пісню, сповнену чарівної мелодії. Я люблю український народ, який дав світові такого титана, як Тарас Шевченко», — писав А. Чехов Агатангелу Кримському. Батько письменника — Павло Чехов жив у селі Вовча Балка на Харківщині. Його матір'ю була Єфросинія Шемко. Бабуся письменника, в якої він часто гостював, розмовляла українською мовою. Звідси у творах А.Чехова так багато українізмів. Нема в російській мові слова «ведмедь», а є «медведь», що рівнозначне українському «ведмідь», і Чехов вживає його, пишучи: «На відсотки мені вже дають мої ведмеді». По-російському можна «заасфальтировать», «заарканить», «заактировать», але не можна «заарестовать» — це останнє може сказати лише українець, комбінуючи з українського «заарештувати». Це й робить Чехов: «Лікарі заарестовали мене» (Лист Чехова до Забавіна, 27.III.1897). Ніякий «істинно»-російський письменник (та й не письменник) не замінить російського слова «пчела» на українське «бджола». Це й робить Чехов, відмінюючи цей іменник в множині на російський лад: «Я в нього один із солідних бджел» (Лист Чехова до О. П. Чехова, 3.II.1883). Хоча російською мало б бути «голодать», «голодаете», Чехов пише: «Надіюсь, що Ви вже не голодуєте» (Лист Чехова до Лейкіна, 25.V.1887).

Такі і подібні їм помилки ні в якому разі не можна пояснити тим, що, мовляв, письменник писав нашвидку, не мав часу на коректу. Навпаки, таке «пояснення» українізмів у писаннях Чехова якраз і свідчить про те, що ті українізми в нього з'являються підсвідомо, під впливом його українського походження. Бо якраз тоді, коли людина пише швидко, не маючи часу на мовну, граматичну чи іншу коректу, вона пише так, як думає. Пишучи, Чехов дуже часто думав українською. Тому й писав: «А чому б і не приїхати? Поблукали б і побалакали… Хай хоронять Вас українські Феї… Будьте здоровенькі. Ваш Чехов» (Лист Чехова до Смагіна, 30.І.1892). Залюбки вживав Чехов також українські приказки, прислів'я в своїх листах, як: «Не було у баби клопотів, так купила баба порося» або: «Це справа смаку. Хто любить попа, а хто попову наймичку» (Лист Чехова до Шаврової, 2. ХІІ.І890); «На тобі, небоже, що нам не гоже» (Лист Чехова до Линтварьової, 20.VІ.1892). Передаючи вислів якогось українця і пишучи про нього як про українця, а не хохла чи малороса, Чехов-гуморист пише російськими літерами: «Колы б я був царем, то вкрав бы сто рублив и втик» (Лист Чехова до Суворіна, 10.X.1888). Ми навели тут лише кілька прикладів українізмів Чехова і то лише користуючись його листуванням. Україна постала в оповіданнях письменника «Степ», «Щастя», «Печеніг», «У рідному кутку», «На шляху». Знаменита п'єса «Чайка» була задумана А. Чеховим у період його знайомства з актрисою Марією Заньковецькою, яка й стала прототипом головного образу твору Ніни Зарєчної.

Творчість Чехова тісно пов'язана з Україною. Весною 1887 р. він подорожував по Донецькому краю. Літні місяці 1888 і 1889 рр. провів під Сумами, відвідав Гоголеві місця на Полтавщині і Харківщині. Музей А.П.Чехова в Сумах Люди і природа України зображені ним у повісті "Степ"; оповідання "Святий вночі", "Мрії", "Щастя", "Козак", "Людина у футлярі". Захоплювався "Кобзарем" Шевченка, знав і високо цінував творчість Котляревського, Карпенка-Карого, Кропивницького та ін. Листувався з Марією Заньковецькою. В планах письменника було поселитися в Україні. Антон Чехов: «У моїх жилах тече українська кров». “ Що за місця! Я просто зачарований! Крім природи, ніщо так не вражає в Україні, як народне здоров’я, високий ступінь розвитку селянина, котрий і розумний, і музикальний, і тверезий, і моральний, і завжди веселий,” — записав А. Чехов після подорожі по гоголівських місцях Полтавщини. Упродовж усього свого жвавого листування як з українцями чи діячами українського походження, так і з росіянами чи «великоросами», Чехов ніколи не говорив про себе як про «великороса» чи взагалі росіянина (хіба тільки в тому випадкові, коли говорив про себе як про громадянина тодішньої Російської імперії) — він скрізь і завжди вважав себе тим, ким він був насправді: українцем за походженням, письменником українського роду в російській літературі, людиною, в жилах якої текла українська кров. 64

Росіяни-сучасники Чехова дуже виразно бачили в особі А. Чехова українця. Наприклад, І. Л. Щеглов (Леонтьєв), сучасник Чехова й автор спогадів про нього, характеризує український характер Чехова такими словами: «чисто хохлацька замкнутість», «хохлацько-козацька натура». Щеглов, пригадуючи свою зустріч із Чеховим, пише: «Відрізняючись чисто хохлацькою замкнутістю, Чехов цим разом, проти волі, збивався зі свого головного здержаного тону». В анкеті перепису 1890-го року Антон Чехов написав: «національність — малоросіянин». Антон Павлович приїхав до Ялти 1898 року в зв'язку з погіршенням стану здоров'я, побудував тут власний будинок.Навколо нього письменник розбив парк, у якому було 180 видів рослин. У Криму Чехов А. П. зустрічався із Л. Толстим, О. Горьким, І. Буніним, О. Купріним, В. Короленком. Кримські враження згодом ввійдуть в оповідання . Кабінет А.П.Чехова в Ялті. Тут написані зрілі, глибокі, яскраві твори:"Довгий язик", "Дама з собачкою", "Архієрей", "Студент", "Нова дача", "Душечка", "Наречена", п'єси "Три сестри" та "Вишневий сад".

Музей у Ялті закладено після смерті письменника в 1921 році з ініціативи сестри Марії Чехової, яка прожила в Ялті до 1960-х років. Цінували його творчість українські письменники М. Коцюбинський, І. Франко. Багато літераторів (М.Коцюбинський, Х.Алчевська, Б.Лазаревський) присилали Чехову книги з посвятами. М. Грушевський друкував переклади творів письменника в журналі "Літературно-науковий вісник" (видавався з 1898 року у Львові). У наш час п'єси Чехова входять до репертуару театрів України. У Криму присуджується літературна премія імені Чехова, знімаються художні та документальні фільми за творами письменника. В Україні за творами А. Чехова знято фільми:  «Шведський сірник» (1922),  «Будинок з мезоніном» (1960),  «Володя великий і Володя маленький»,  «Тепер ось прослався, сине людський» (1990) та ін.

Фрідріх Шиллер

Фрідріх Шиллер, один із найяскравіших представників просвітительського руху в Німеччині кінця XVIII початку XIX ст., у своїй творчості поєднує одночасно і філософа, й естета, і письменника. Ідеї Шиллера знайшли плідний і закономірний розвиток в українській літературно-критичній і художній свідомості першої половини XIX ст. Художня спадщина Шиллера серйозно вплинула на розвиток українського письменства, про що, зокрема, свідчать численні згадки про нього в критичних нарисах, статтях, оглядах тогочасних українських критиків і письменників. Шиллера оцінюють як майстра художнього слова, який відкривав нові незвідані горизонти для європейської словесності, в тому числі і для української літератури. М. Костомаров, наприклад, визначав прямий зв'язок між творчістю Шиллера та художніми відкриттями Тараса Шевченка: «Тарас Григорьевич прочитал мне Шиллерову балладу... Я увидел, что муза Шевченко раздирала завесу народной жизни. И страшно, и сладко, и больно, и утомительно было заглянуть туда!!! Поэзия всегда идет вперед, всегда решается на смело едело, по ее следами идут история, наука и практический труд». 67

Творча спадщина видатного німецького просвітителя справила на українську літературу далеко не однозначний вплив і привнесла в художній процес в Україні нові обрії в осмисленні людини і світу. Природно, що інтерес до Шиллера не згасає в українській естетичній і художній думці протягом тривалого часу. Недарма І. Франко із захопленням писав про митця, якого вирізняє «вогнистий гуманізм і людяність». Неодноразово цитував і звертався до Шиллера Пантелеймон Куліш, який ставив його за значенням поряд із Данте, Петраркою, Ґете, Пушкіним і Міцкевичем. Обстоюючи самобутній шлях розвитку української літератури, український письменник закликав сучасників: «Нехай читають Пушкіна і Гоголя наші земляки, нарівні з Байроном, Міллером і Міцкевичем. Ми й самі того доволі поначитувалися і вже сказати, що насмакувалися». У статті «Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги "Народні оповідання Марка Вовчка"» Куліш цитує слова Шиллера про те, що щирі сльози є ознакою справжнього мистецтва, а саме українська словесність досягла неабиякої майстерності у мистецтві «овладеть серцем ближнего, говорить от сердца к сердцу». Сам Куліш чимало сприяв популяризації творчості Шиллера серед широкого читацького загалу, перекладав його ліричні вірші й балади, що ввійшли до збірки 90-х років «Позичена кобза».

Першим перекладачем поезій Шиллера українською мовою був у 1830-их pp. Й. Левицький, далі його твори перекладали П. Куліш, Б. Грінченко, А. Могильницький, М. Маркович, О. Навроцький, О. Левицький, О. Кониський, О. Пчілка, Б. Тен, М. Лукаш, С. Гординський та ін.

Шолом-Алейхем "Киев—это мой город… То, что я не могу быть в Киеве, навевает на меня печаль". Шолом-Алейхема не можна уявити без України, як не можна уявити й Україну без цього письменника. Це є знаком нерозривності життя двох народів українського і єврейського,- їхньої спільної долі й спільної боротьби за добробут і щастя. Його справжнє ім'я - Шолом (Соломон) Рабинович. Народився 2 березня 1859 року в Переяславі на Київщині. У свідомості наших сучасників це місто пов'язане передовсім з іменами Богдана Хмельницького (XVII століття - Переяславська Рада) і Тараса Шевченка (XIX століття - знаменитий «Заповіт» та й інші твори). Навряд, щоб у пам'яті і серці дрібного крамаря Нохума (Наума) Рабиновича глибоко закарбувалися ці знакові для України імена і події. Його турбувало становище багатодітної родини. А коли Шолому було 13 років, померла його мама і згодом її місце зайняла сварлива мачуха з Бердичева. Майбутній письменник закінчив з відзнакою Переяславське повітове училище і спробував вступити до Житомирського вчительського інституту (єврейський юнак з малозабезпеченої родини не мав жодного шансу на навчання в якомусь іншому вищому навчальному закладі). Але і туди Шолом не потрапив. Після принизливих прохань і голодування Шолом знайшов місце вихователя дочки багатого орендаря Лоєва у Софіївці. На новому місці до юнака ставилися прихильно, до його послуг була чимала бібліотека. Саме тоді він почав писати. 70

Шолом часто відвідував Житомирщину, зокрема був у Житомирі й Бердичеві та в багатьох інших містечках. В основу багатьох нарисів, оповідань і фейлетонів, написаних протягом 1883-1894 років, таких, як «Перехоплені на пошті листи», «Картини бердичівської вулиці», «Картини житомирської вулиці», «Найщасливіша людина в Кодні», «З ярмарку», роману «Стемпеню» та інших покладено поліський матеріал. У них автор яскраво змалював розтлінну силу грошей і справжнє лице єврейських багатіїв. Цікаво, що революцію 1905 року письменник сприйняв дуже радо. Він почав створювати гострі памфлети й фейлетони, в яких висміював царський уряд. Тоді ж побачили світ оповідання про революціонерів - «Шулик», «Иосиф», «Годл». Переживши сумнозвісний київський погром, у жовтні того ж року Шолом вирішив емігрувати до Америки. Там він написав серію оповідань і роман «Блуждающие звезды» (1909-1910). На той час письменник захворів на туберкульоз (Шолом «заробив» його під час поїздки по Росії в 1908 році). Наприкінці життя доля зле посміялася над гумористом: коли почалася Перша світова війна, він перебував на німецькому курорті, звідки його вислали як підданого Росії. Але повернутися додому, знову-таки через воєнні дії, письменник не зміг. Тоді він вдруге подався до Америки, де 15 травня 1916 року тихо пішов з життя. На той час йому виповнилося лише 57 років, і найбільше, чого бажав гуморист, - це по закінченні війни з першим же пароплавом повернутися на батьківщину. Останнім побажанням Шолом-Алейхема було прохання поховати його в Києві, поряд із батьком...

2 березня2009 року з нагоди 150-річчя від народження митця в Києві на вул. Велика Васильківська, 5-А було відкрито музей. На створенням музею Київ витратив близько 2 мільйони гривень . Президент єврейської ради України Ілля Левітас заявив, що відкриттям музею письменника в Києві була завершена робота, розпочата ще в 1956 році, коли цю ініціативу влада не хотіла навіть обговорювати.Відомо , що в квартирі на Великій Васильківській Шолом-Алейхем жив з 1896 до середини 1903 року (він залишив цей будинок між квітнем і серпнем 1903 р.). Це був кращий час його письменницького життя.

Мешканці Переяслава завжди любили і шанували творчість свого земляка Соломона Наумовича Рабиновича. У вересні 1978 року, на честь 120-річчя з дня народження письменника, на території Музею народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини відкритий перший музей видатного єврейського письменника ШоломАлейхема, а пізніше в 1984 році перед будинком встановлено пам'ятник видатному єврейському класику роботи відомого 72

московського скульптора А. Альтшулера. Сьогодні сотні людей нашої країни та із-за кордону приїздять до музею аби краще познайомитись з життям і діяльністю Шолом-Алейхема, вшанувати пам’ять великого письменника.

В експозиції музею показано життєвий і творчий шлях письменника від закінчення повітового училища до останніх років життя. В Музеї відтворено вітальню, вестибуль, робочий кабінет батьківського дому. Окремий розділ музею присвячений ШоломАлейхему - драматургу. Експозиція музею знайомить з його драматичними творами (за життя він написав понад 20 п’єс), які відіграли велику роль у становленні єврейського театру. У експозиції – види Переяслава того часу, повна збірка творів Шолом-Алейхема, театральні афіші... У вестибулі Музею – портрет письменника роботи художника Євгена Вассермана. Кімната, де відтворено інтер’єр будинку батьків письменника, дерев’яне ліжко, стіл, комод, шафа, сервант, які стояли в будинку Рабиновичів. До експозиції включено фотографії та тарілки з видами Переяслава середини ХІХ століття.

Експозиція в Музеї історії міста Бердичева, присвячена письменнику, 2011 р. Шолом-Алейхем відкритий для всіх людей, його талант, щирий і оптимістичний, вселяє у серце надію і попри весь трагізм буття утверджує силу всього того, що ми називаємо духовними цінностями. На любов, яку повною мірою віддав письменник народові бідному, знедоленому відповів народ безсмертною вічною любов’ю. На десятки мов народів світу перекладено його твори.

Пам'ятник Шолом-Алейхему у Києві, травень 2005 р.

Література 1. Разуменко Т. Н. Тема "Булгаков и Украина" в современной критике/ Т. Н. Разуменко // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди. – Х., 2001. – Вип. 1 (28) : До 190-річчя ун-ту. – С. 373–378. – (Літературознавство). 2. Шпак В. Житомир Михайла Булгакова . 15 травня – 120 років від дня народження видатного письменника / В. Шпак // Урядовий кур'єр. – 2011. – № 85. – С. 11. 3. Филипович П. Українська стихія у творчості Гоголя / Павло Филипович // Хроніка 2000. – 2009. – №76. – С.400–420. 4. Головей В. Гоголівські місця на мапі України та Європи. Два уроки-екскурсії / Вікторія Головей, Світлана Масальська // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2009. – №4. – С.27–32. 5. Гамаль Л. Нездійснена мрія Миколи Гоголя / Л. Гамаль // Вітчизна. – 2001. – №7-8. – С. 93–96. 6. Марченко Н. В. Г. Короленко в Полтаві / Н. Марченко, Л. Українець // Рідний край. – Полтава, 2003. – №1(8). – С. 88–91 7. Вечерок О. Тема України у творах М. В. Гоголя та В. Г. Короленка / О. Вечерок // Імідж сучасного педагога. – 2011. – № 3. – С. 47–48. 8. Ольховська Л. Полтавські сторінки життя Володимира Короленка / Л. Ольховська // П'ята Полтавська наукова конференція з історичного краєзнавства. Матеріали доп. і повідомл. (3- 4 грудня 2003 року). – Полтава, 2003. – С. 309–314. 9. Ревегук В. В.Г.Короленко в Полтаві (1917-1921): Монографія / В. Ревегук, Н. Кочерга ; Полт.НТУ ім.Ю.Кондратюка. – Полтава : ПолНТУ імені Юрія Кондратюка, 2006. – 117 с. – Бібліогр.:с.105-110. 75

10. Скобельський В. В гостях у Короленка, в Хатках…/ В. Скобельський // Голос України. – 2011. – № 143. – С. 23. 11. Андрєєва О. В. Зарубіжні письменники й Україна / О. В. Андрєєва // Зарубіжна література в школі. – 2005. – №21. – С.14–21. 12. Башлик Н. "Адам Міцкевич і Україна" : в пошуках методичних варіантів вивчення теми / Н. Башлик // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2011. – № 2. – С. 28–31. 13. Коваленко Н. М. "Кримські сонети" Адама Міцкевича: ностальгія за батьківщиною. Урок-подорож.8 кл. / Н. М. Коваленко // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2004. – №3. – С.20–24. 14. Атабекова О. Українські сторінки Оноре де Бальзака / О. Атабекова // Директор школи. Україна. – 2009. – №10. – С. 32–39. 15. Віценя Л. Українські шляхи Оноре де Бальзака / Л. Віценя // Зоря Полтавщини. – 2010. – № 129. – С. 4 16. Дробаха О. "Не треба мені царства - тільки пожити б в Україні !" / О. Дробаха // Зарубіжна література: Додаток до газ. "Шкільний світ". – 2005. – №34. – С.10–13. 17. Якубова В. Роль України у долі Оноре де Бальзака / В. Якубова // Зарубіжна література: Додаток до газ. "Шкільний світ". – 2007. – №31. – С.16–20. 18. Поліщук Я. Україна Антона Чехова / Я. Поліщук // Дивослово. – 2005. – №8. – С.69–72. 19. Токмань Ганна. Майстер іронії : до 150-річчя від дня народження Шолом-Алейхема : літературознавчий нарис / Г. Токмань // Всесвітня література в середніх навч. закладах. - 2009. - № 12. - С. 49-52. - Бібліогр.: с.52.

Україна у житті і творчості світових письменників Підготували вчителі світової літератури Кам’янець-Подільської загальноосвітньої школи I – III ступенів №7 Бабій О.П. Білюк Л.М.

Анна Ахматова

«А ви знаєте, в мене ж є українська кров. Мій батько — родом з козацької старшини.»

«Я народилась 11(23) червня 1889 року під Одесою. Мій батько був інженер-механік флоту»,

Музей Анни Ахматової у Слобідці-Шелехівські

Україна – це справжня легенда, справжня пісня.

О. де Бальзак

...Я побачив малий Лувр, грецьку святиню, позолочену призахідним сонцем... О. де Бальзак

Верхівня маєток Ганських

Гість із Франції знайомиться з побутом Верхівні, її природою і детально розповідає про це в листах до Парижа друзям і рідним, захоплюється майстерними кріпаками Ганської, занотовує 77 способів виготовлення хліба. Місцем його частих прогулянок був парк навколо палацу. Доріжки в ньому були вимощені червоними цеглинами, що давало можливість мандрувати ними навіть після дощу. Через яр у парку було перекинуто місток — все це збереглося у Верхівні й донині.

"Боже мій, будь благословенна тисячу разів, моя обожнювана Єво! Одержав твого листа, тисячу разів благословенного, тисячу разів перечитаного, де ти - це я, де ти кохаєш, усе забуваючи, я знову дихаю, я ожив, як зів'ялий квіт, напоєний водою... Ти настільки моє життя, що я не витримаю більше 3 місяців розлуки...» Із листа Бальзака до Ганської

Досі поблизу Бердичева, на Житомирщині, стоїть костел святої Варвари, де вінчалися графиня Евеліна Ганська з „великим французом” Оноре де Бальзаком. На фасаді храму в меморіяльній рамці так і написано:

Верхівня у листах Бальзака Країна ця цікава й тим, що поруч із справжньою розкішшю тут не вистачає звичайнісіньких речей. Цей маєток єдиний, де є карсельна лампа й лікарня. Дзеркала на десять футів - і нема шпалер на стінах. А Верхівня вважається найбагатшим маєтком на Україні, яка величиною дорівнює Франції. Тут втішаєшся чудовим спокоєм... Незважаючи на родючі землі, обернути продукти на гроші важко, бо управителі крадуть і не вистачає робочих рук для молотіння хліба, який молотять машинами. А проте ви не уявляєте собі багатства й могутності Росії, треба це бачити, щоб повірити. Ця могутність і ці багатства - суто територіальні, і тому Росія рано чи пізно стане господарем європейського ринку сировини». «Ми топимо тут груби соломою. За тиждень тут спалюють стільки соломи, скільки можна знайти на ринку св. Лаврентія в Парижі. Якось я пішов на тік у Верхівню, де молотять хліб машинами, і там стояло на одне село 20 скирт, на 30 футів заввишки, завдовжки в п'ятдесят кроків і завширшки у 12 кроків. Але управителі крадуть і значно зменшують прибутки. Ми не уявляємо собі вдома, як тут живуть. У Верхівні треба мати все своє: тут є кондитер, мебельник, кравець, чоботар, які обслуговують маєток. Я розумію тепер, що таке триста домочадців, про яких мені говорив у Женеві небіжчик п. Г., що мав до своїх послуг цілий оркестр».

М.Булгаков “... Я був у Києві з однією метою: походити рідною землею. Дивився на вогні на річці і згадував своє життя. Як тут добре! Все рідне і таке близьке... «Ах, які зірки в Україні. От майже сім років живу в Москві, а все ж таки тягне мене на батьківщину. Серце щемить, хочеться іноді болісно в поїзд… і туди. Знову побачити яри, занесені снігом, Дніпро… Немає гарнішого міста на світі, ніж Київ»

Будинок у Києві, де народився Булгаков

Булгаков - студент Олександрівської гімназії

Д і м № 1 3 . С у ч а с н и й в и гл я д

На розі сучасних вулиць Лесі Українки та Гагенмейстера у м.Кам’янціПодільському

«В цьому будинку в 1916 році був розташований Самарський військовий шпиталь Червоного Хреста, де працював хірургом всесвітньо відомий письменник Михайло Булгаков».

«14 серпня. Сьогодні повернулися із Житомира. Життя в Богуньї спочатку було чудовим. Місця там дуже гарні, купалися». О. С. Булгаков

Фотографія будинку Тарасевичів на хуторі Богунія (Врангеліївка).1939 р.

Пам'ятник Булгакову у Києві біля Будинку Булгакових.

М.Гоголь “Як будете, панове, їхати до мене, то прямісінько їдьте стовповим шляхом на Диканьку.”

Диканька. Миколаївська церква – свідок гоголівських часів

Диканька – районний центр, прославлений в творах М.В.Гоголя

Полтава, з якою пов’язано багато сторінок біографії великого письменника

Одеса. Тут жив і писав свої твори М.В.Гоголь

Арка поблизу Диканьки

«Затишним царством краси і спокою називають садибу Гоголів у Василівці». Василівка стала колискою генія, ростила і виховувала його. Пізніше, звертаючись в листі до батьків, Гоголь скаже: «Бачу все, що любе серцю, бачу рідну домівку. Бачу рідну річку Псел».

«Дякую тобі за все: за лист, за думки в нім, за новини і т. д. Уяви, я також думаю: Туди! Туди! До Києва! До древнього, прекрасного Києва! ..»

Йоганн Вольфганг Гете В 1827 році його було обрано почесним членом Ради Харківського університету,

Федір Достоєвський

С.Єсенін Відомо Єсенін перебував у Харкові у квітні 1920 року загалом 23 дні.

У Харкові в Єсеніна відбувся ряд цікавих вечорів-зустрічей з місцевою творчою інтелігенцією, засвідчених багатьма її спогадами. Поїздка сприяла розвитку його інтересу до української культури, що зародився в душі Єсеніна набагато раніше.

Експозиція музею С. Єсеніна в харківській школі №17

Володимир Короленко

Народжений на українській землі, він вважав себе сином трьох народів – українського, російського і польського (мати Евеліна Осипівна була полячкою, батько Галактіон Афанасійович – росіянин).

“Я

был способен – гимназия не могла захватить всех сил моего растущего ума… Ощущение, что еще надо что-то сделать и что я могу что-то сделать – хорошее, интересное , захватывающее, нужное, - достигало иногда во мне почти мучительного напряжения”

Житомирська гімназія, в якій вчився Короленко

Реальна гімназія в Рівному, у котрій навчався Короленко

Адам Міцкевич, "Країна розкоші прослалась наді мною, вгорі – блакить ясна, тут – лиця чарівні", – писав про Україну видатний польський поет Адам Міцкевич. «Алушта — одне з прекрасніших місць Криму, туди ніколи не доходять північні вітри, і подорожній в листопаді часто шукає прохолоди під тінню все ще зелених волоських горіхів...» «Якщо з височину гір, піднесених у хмарну височінь, глянути на хмари, що пливуть над морем, то здається, що вони лежать на воді у вигляді великих білих островів. Це цікаве явище я спостерігав з Чатир-Дагу...»

Іван Франко

Андрій Малишко

Леся Українка

Максим Рильський

Іван Драч Микола Бажан

Перебування під час заслання в 1820—1824 в Катеринославі та Одесі, відвідування Києва, Кам'янки біля Білої Церкви, помістя Родзянків на Полтавщині, Бовтишки на Кіровоградщині познайомило Пушкіна з українським національним життям і природою України.

Історики називають імена трьох жінок, з якими пов’язано ім’я Пушкіна в Одесі:

Кароліну Собаньську

Амалію Різнич

Єлізавету Воронцову

Дружина поета, Наталія Гончарова, була правнучкою знаменитого українського гетьмана Петра Дорошенка.

Відкриття музею Олександра Сергійовича Пушкіна у Києві відбулося у травні 1990 року. Цю подію було пристосовано до святкувань із нагоди 200-річчя з дня народження поета. Велика на сьогодні експозиція збиралася по крихтам, в її основу лягла приватна колекція киянина Якова Бердичевського, який протягом всього свого життя збирав матеріали, які стосуються життя та творчості Олександра Сергійовича Пушкіна. У 1987 році Яків Бердичевський, збираючись їхати до Німеччини, передав свою колекцію в дар місту, поставивши при цьому умову, створити в Києві музей Олександра Пушкіна.

АфанасійФет Теплый ветер тихо веет, Жизнью свежей дышит степь, И курганов зеленеет Убегающая цепь.

Светало. Ветер гнул упругое стекло Днепра, еще в волнах не пробуждая звука...

Закохуючись у прекрасних мешканок Херсонщини, час від часу писав поезії, які увійшли до його другої збірки — «Вірші» (1850), а згодом — до скарбниці світової любовної лірики.

Чи знає ще хвиля Південного Бугу, Яку тобі, мамо, чинили наругу? Чи відають ще вітряки серед поля, Як серце твоє знемагало від болю? Чи ж ні осокір, ні верба не спроможні Розвіять твій сум, твої думи тривожні? Чи з посохом квітучим ходить ще Бог Між пагорбів світлих і темних відрог? Чи стерпиш, матусю, як в давні роки, Ці тихі, німецькі, болючі рядки?

А. Чехов «Україна дорога і близька моєму серцю. Я люблю її літературу, музику і прекрасну пісню, сповнену чарівної мелодії. Я люблю український народ, який дав світові такого титана, як Тарас Шевченко».

Україна постала в оповіданнях письменника «Степ», «Щастя», «Печеніг», «У рідному кутку», «На шляху». Знаменита п'єса «Чайка»була задумана А.Чеховим у період його знайомства з актрисою Марією Заньковецькою, яка й стала прототипом головного образу твору Ніни Зарєчної. В планах письменника було поселитися в Україні. Антон Чехов: «У моїх жилах тече українська кров»

«Що за місця! Я просто зачарований! Крім природи, ніщо так не вражає в Україні, як народне здоров'я, високий ступінь розвитку селянина, котрий і розумний, і музикальний, і тверезий, і моральний, і завжди веселий», — записав А.Чехов після подорожі по гоголівських місцях Полтавщини.

Шолом-Алейхем "Киев—это мой город… То, что я не могу быть в Киеве, навевает на меня печаль".

Експозиція в Музеї історії міста Бердичева, присвячена письменнику, 2011 р.

Музей Шолом-Алейхема в Переяславі