ПЕРІОДИЧНЕ ВИДАННЯ Головного управління юстиції у Кіровоградській області
ЗВЕРНІТЬ УВАГУ: 1 грудня — День працівників прокуратури України; 6 грудня — День Збройних сил України; 9 грудня — Міжнародний день боротьби з корупцією; 10 грудня — Всесвітній день прав людини; 15 грудня — День працівників суду України; 17 грудня — День державної виконавчої служби України; 19 грудня — День Адвокатури України; 20 грудня — День міліції.
У цьому номері: 10 грудня - 66 років з дня прийняття Загальної декларації прав людини; Державна реєстрація права власності на об’єкт незавершеного будівництва; Порядок контролю за діяльністю арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів); Порядок та умови прийняття до виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що підлягають примусовому виконанню; Про порядок ведення трудових книжок працівників; Особливості державної реєстрації друкованих засобів масової інформації та надання контрольних примірників; Архіви повідомляють... Оформлення спадщини сільськими радами; До уваги військовослужбовців! Про передплату офіційних видань Міністерства юстиції України.
№ 7 (75)
10 грудня 2014 року
10 грудня — 66 років з дня прийняття Загальної декларації прав людини Загальну декларацію прав людини 1948 р. називають «видатним документом в історії людства», «Хартією вольностей для всього людства». Таких високих оцінок не отримував жодний міжнародний документ. Причину настільки безпрецедентного загального визнання варто шукати у змісті Загальної декларації, яка компактно і зрозуміло викладає сучасну концепцію прав людини. Права людини - невід'ємний елемент людської особистості і людського буття. Тому процес формування концепції прав людини пройшов довгий шлях, тісно пов'язаний з історією розвитку суспільства. У ці дні міжнародна спільнота відзначає 66-річчя знаменної події в історії людської цивілізації – прийняття Генеральною Асамблеєю ООН Загальної декларації прав людини. Цим документом започатковано процес створення системи міжнародних стандартів у галузі прав людини, набуття ними універсального характеру. З прийняттям Декларації людство отримало надію – надію на право кожного бути вільною людиною, жити у світі без насильства, дискримінації, бідності, війн, екологічних катастроф. У всіх народів завжди існували моральні та правові кодекси на захист людської гідності, які визначали межі втручання державної влади у життя простої людини. Але зазвичай відносини у площині «влада – людина» були об’єктивно нерівними. У першій половині XX століття це призвело до появи тоталітарних режимів та найжахливішої в історії світової бійні. Запровадження єдиної міжнародної системи захисту прав людини стало одним із найважливіших завдань створеної після завершення Другої світової війни Організації Об’єднаних Націй. Наріжним каменем у побудові системи захисту прав людини і стало прийняття Загальної декларації прав людини. Питання про необхідність розробки декларації прав людини було підняте США в ході роботи над Статутом Організації об’єднаних Націй у 1943 -1945 році. Саме в цей період проблема створення механізму міжнародного захисту в області прав людини стала дуже актуальною, причини цього були згодом сформульовані в Преамбулі Загальної декларації прав людини. Підготовка Загальної декларації прав людини відбувалася в умовах складної дипломатичної боротьби, а її ухвалення було результатом розгляду і погодження різних поглядів і точок зору. Виявлялось це у тому, що західні держави орієнтувалися на Французьку декларацію прав людини і громадянина 1789 р., Конституцію США 1787 р. та інші документи, що проголошують природний характер прав і свобод людини, які належать кожному з моменту народження. З вересня по грудень ІІІ Комітет Генеральної Асамблеї ООН провів 85 засідань з проекту Декларації, а голосування проходило 1400 разів, тобто фактично по кожному слову і кожній поправці. Найбільш гострі дебати і розбіжності розгорнулися між представниками соціалістичних і західних країн з приводу змісту прав людини. Проте в результаті тримісячної боротьби вдалося узгодити текст Загальної декларації прав людини. На 183
СТР. 2
ПРАВОВА ГАЗЕТА
пленарному засіданні Генасамблеї ООН 10 грудня 1948 року Загальна декларація прав людини була прийнята абсолютною більшістю голосів: із 56 держав, що брали участь у голосуванні, 48 проголосували за, лише 8 держав утрималися. Серед них: Білоруська РСР, Польща, Саудівська Аравія, СРСР, Українська РСР, Югославія і Південно-Африканський Союз. Але в цілому результати голосування показали, що розробникам Загальної декларації (канадець Джон Хампрей був головним автором, якому допомагали Елеонора Рузвельт зі США та інші), незважаючи на різноманітні точки зору, різкі ідеологічні протиріччя, специфіку культурних і релігійних систем, вдалося сформулювати такий текст, що одержав схвалення міжнародного суспільства. Робота на Загальною декларацією була видатним зразком співробітництва й узгодження позицій з настільки складної проблеми, як права людини. Відповідно до Декларації, основним елементом, для визнання прав і свобод людини є гідність особистості. Вона кваліфікується як невід’ємна властивість, тому що притаманна «усім членам сім’ї від народження, визначає рівність їх прав і свобод, поводження у відношенні один до одного у дусі братерства» (ст. 1). Рівність прав і свобод означає, що кожна людина повинна володіти ними незалежно від раси, статі, мови, релігії, політичних переконань, соціального стану, національності, проживання на території незалежної держави, або на підопічній чи території без самоврядування (ст. 2). У статті 3 дається загальне розуміння громадянських і політичних прав, що включають право на життя, свободу й особисту недоторканість. Далі, у наступних статтях 4-21 вони перераховуються, трактуються і конкретизуються. Причому із змісту статей виходить, що громадянські права не пов’язуються з приналежністю до громадянства держави, а лише з членством у суспільстві. До громадянських прав належать: неприпустимість рабства або підневільного стану, неприпустимість катування, жорстоке і принижуюче людську гідність поводження і покарання, право на правосуб’єктність, рівність усіх перед законом, право на відновлення порушених прав, право на судовий розгляд, неприпустимість свавільного арешту, затримання або вигнання, презумпція невинності, право на особисте життя, недоторканість житла, таємницю кореспонденції. Право на вільне пересування і вибір місця проживання, право шукати притулку, рятуючись від переслідування по політичних мотивах, право на створення сім’ї і рівність сторін у шлюбі, право на громадянство, право володіння майном, право на свободу думки, совісті, переконань, право на свободу мирних зборів і асоціацій. До політичних прав відноситься право на участь у керуванні країною безпосередньо або через своїх представників. Стаття 22 є вступною та узагальнюючою у відношенні соціально-економічних і культурних прав. У статті підкреслюється їхня значимість для забезпечення гідності і вільного розвитку особистості і визначаються засоби і форми їхньої реалізації, а саме: національні зусилля, міжнародне співробітництво, наявність відповідної структури і ресурсів. Декларація закріплює такі соціально-економічні і культурні права: право на працю і створення професійних спілок, право на відпочинок, право на достатній життєвий рівень, медичне обслуговування і соціальне забезпечення,
право на освіту, право на участь у культурному житті і користування благами наукового прогресу (ст. 23-27). У Декларації підкреслюється взаємозв’язок громадянських, політичних і соціально-економічних прав, необхідність встановлення такого соціального і міжнародного правопорядку, при якому вони можуть бути цілком здійснені (ст. 28). У Декларації встановлено, що «кожна людина має обов’язок перед суспільством» (п.1 ст. 29). Взаємозумовленість прав особистості і обов’язками перед суспільством пояснюється тим, що тільки суспільство може забезпечити «вільний і повний розвиток особистості» (ст. 29). Трактуючи права і свободи людини як невід’ємну властивість особистості, Декларація закріплює їхнє домінуюче положення, зменшуючи цим виключну роль держави у визначенні статусу особистості. Це виявляється у встановленні конкретних вимог до правомірних обмежень прав і свобод людини з боку держави. Вони виражаються в такому: 1) ґрунтуються на законі; 2) здійснюються з метою «поваги прав і свобод інших, задоволення вимоги моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві» (ст. 29). Причому, допускаючи можливість обмеження прав і свобод у виняткових випадках, Декларація в імперативній формі забороняє «будь-якій державі, групі осіб або окремим особам займатися діяльністю або чинити дії, спрямовані до знищення прав і свобод» (ст. 30). Загальна декларація була прийнята у вигляді резолюції Генеральної Асамблеї ООН, закріплені в ній норми мають рекомендаційний характер. На Декларацію часто посилаються при тлумаченні національного законодавства з прав людини, а також у судовій практиці. Вміщені в Декларації принципи і норми постійно розвиваються і уточнюються у процесі укладення нових міжнародних угод. Завдяки міжнародному визнанню норм Загальної декларації в конституціях більше ніж 120 країн світу перелік, зміст і припустимі обмеження прав і свобод, які містяться в Декларації, перетворилися на загальновизнані звичаєві норми міжнародного права, тобто на міжнародні стандарти прав людини, яких мають дотримуватися всі країни світу. І хоча положення Декларації мали рекомендаційний характер, вони були покладені в основу розбудови всієї системи міжнародного права. Так, у 1966 році Генеральна Асамблея ООН ухвалила Міжнародний пакт про громадянські й політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, які разом із Загальною декларацією прав людини та двома додатковими протоколами до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права склали Міжнародний білль про права людини. Нині Конституція України – основний Закон нашої держави – увібрала фундаментальні положення Декларації, зокрема – про верховенство прав людини, рівність і непорушність прав, права людини на свободу і особисту недоторканість, на достатній рівень життя тощо.
Відділ правової роботи, правової освіти, реєстрації НПА та систематизації законодавства ГУЮ у Кіровоградській області
ПРАВОВА ГАЗЕТА
Державна реєстрація права власності на об’єкт незавершеного будівництва У ст. 1 Закону України «Про іпотеку» №898-IV від 05.06.2003 року знаходить місце визначення поняття «об’єкт незавершеного будівництва» – це об’єкт будівництва, на який видано дозвіл на будівництво, понесені витрати на його спорудження та не прийнятий в експлуатацію відповідно до законодавства. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» №1952-IV від 01.07.2004 року державна реєстрація прав на об’єкт незавершеного будівництва та їх обтяжень у випадках, установлених законом, проводиться у порядку, визначеному цим Законом, з урахуванням особливостей правового статусу такого об’єкта. Згідно п. 83 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень затвердженого постановою Кабінету міністрів України №868 від 17.10.2013 року державна реєстрація права власності на об’єкт незавершеного будівництва проводиться за наявності державної реєстрації речового права на земельну ділянку, на якій розташований такий об’єкт, за заінтересованою особою (особою, яка здійснює його будівництво). Вищевказаним Порядком визначений і перелік документів, які має подати заявник для проведення державної реєстрації права власності на об’єкт незавершеного будівництва, зокрема: 1) документ, що посвідчує речове право на земельну ділянку; 2) витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку (у разі, коли в документі, що посвідчує речове право на земельну ділянку, відсутні відомості про її кадастровий номер); 3) документ, що відповідно до законодавства надає право на виконання будівельних робіт. Якщо відповідно до законодавства право на виконання будівельних робіт виникає з моменту повідомлення уповноважених органів, заявник подає копію документа, що відповідно до законодавства підтверджує факт повідомлення. Відповідно до ст. 34 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» № 3038-VI від 17.02.2011 року до документів, що надають право на виконання будівельних робіт відносяться: - повідомлення про початок виконання будівельних робіт центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю – щодо об’єктів, будівництво яких здійснюється на підставі будівельного паспорта, які не потребують реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт або отримання дозволу на виконання будівельних робіт згідно з переліком об’єктів будівництва, затвердженим центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування. Форма повідомлення про початок виконання будівельних робіт та порядок його подання визначаються центральним
СТР. 3
органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування; - декларація про початок виконання будівельних робіт – щодо об’єктів будівництва, що належать до I-III категорій складності; - дозвіл на виконання будівельних робіт – щодо об’єктів будівництва, що належать до IV і V категорій складності. 4) заявник під час подання заяви про державну реєстрацію пред’являє документ, що посвідчує його особу (паспорт громадянина України, посвідка на проживання особи, яка мешкає в Україні, національний, дипломатичний чи службовий паспорт іноземця або документ, що його заміняє) і подає його копію; 5) у разі подання документів заінтересованою особою особисто така особа, подає копію реєстраційного номера облікової картки платника податку згідно з Державним реєстром фізичних осіб - платників податків, крім випадків, коли фізична особа через свої релігійні або інші переконання відмовляється від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податку, офіційно повідомила про це відповідні органи державної влади та має відмітку в паспорті громадянина України; 6) у разі подання заяви уповноваженою особою така особа пред’являє також документи, що посвідчують її особу та підтверджують її повноваження, і подає їх копії; 7) у разі подання заяви про державну реєстрацію уповноваженою особою, яка діє від імені фізичної особи, така особа подає копію документа, що посвідчує особу, яку вона представляє, та копію реєстраційного номера облікової картки платника податку такої фізичної особи, крім випадків, коли фізична особа через свої релігійні або інші переконання відмовляється від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податку, офіційно повідомила про це відповідні органи державної влади та має відмітку в паспорті громадянина України. 8) технічний паспорт на об’єкт незавершеного будівництва. 9) документ про сплату державного мита (крім випадків звільнення від сплати державного мита, визначених статтею 4 Декрету Кабінету Міністрів України “Про державне мито” від 21 січня 1993 року № 7-93); 10) документ, що підтверджує плату за надання витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно реєстраційної служби ГУЮ у Кіровоградській області
СТР. 4
ПРАВОВА ГАЗЕТА
Порядок контролю за діяльністю арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) Контроль за діяльністю арбітражних керуючих є одним з основних повноважень Міністерства юстиції України як державного органу з питань банкрутства. Справи про банкрутство завжди викликають багато запитань і суперечностей, як в арбітражних керуючих, так і в інших учасників провадження, які звертаються до Міністерства юстиції України зі скаргами на діяльність арбітражних керуючих. Порядок проведення перевірки арбітражних керуючих зазначений в Порядку контролю за діяльністю арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), який затверджено наказом Міністерства юстиції України від 27.06.2013 № 1284/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 03.07.2013 р. за N 1113/23645), (із змінами та доповненнями) (далі – Порядок контролю) розроблено з метою належної реалізації положень статей 106-109 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» в редакції Закону, яка діє після 19.01.2013 року. (далі – Закон). Ключовими ознаками Порядку контролю є більш чітке нормативне врегулювання правовідносин, які виникають під час проведення заходів контролю між державним органом з питань банкрутства (далі – орган контролю) та арбітражним керуючим на кожній стадії проведення таких заходів, збільшення кола прав арбітражного керуючого, посилення його захисту від неправомірних дій представників органу контролю. Крім цього, значних змін зазнали положення Порядку контролю, які регламентують різного виду строки, обов’язки арбітражного керуючого та комісії з перевірки, процес оформлення результатів перевірки та ін. Вказані положення приведені у відповідність зі специфікою провадження діяльності арбітражним керуючим, що було неможливим раніше через статус арбітражного керуючого, який був ліцензіатом та контроль за діяльністю якого повинен був здійснюватися відповідно до Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності». Цим Законом, в свою чергу, не враховувалася наявність значної відмінності провадження діяльності арбітражними керуючими від інших суб’єктів господарювання. Контроль за діяльністю арбітражного керуючого здійснюється шляхом проведення планових та позапланових перевірок. Відповідно до пункту 2.5. Порядку планова перевірка діяльності арбітражного керуючого здійснюється не частіше одного разу на два роки за період з дати призначення господарським судом арбітражного керуючого розпорядником майна, керуючим санацією або ліквідатором у справі про банкрутство, а у разі проведення попередньої планової перевірки - з дати початку її проведення. Відповідно до пункту 2.5.1. Порядку планові перевірки проводяться відповідно до квартальних планів, які затверджуються наказом Мін’юсту до 25
числа останнього місяця кварталу, що передує плановому. Згідно пункту 2.6. Порядку контролю підставами для проведення позапланової перевірки є: - подання арбітражним керуючим письмової заяви до органу контролю про проведення перевірки за його бажанням; - звернення (скарги) фізичних та юридичних осіб щодо дій арбітражного керуючого з викладенням обставин невиконання або неналежного виконання ним покладених на нього повноважень, з яких вбачається необхідність проведення додаткового контролю; - виявлення недостовірності даних, заявлених у документах, поданих арбітражним керуючим для отримання свідоцтва про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), або у документах обов’язкової звітності, поданих арбітражним керуючим; - неподання у встановлений строк арбітражним керуючим документів обов’язкової звітності; - перевірка виконання арбітражним керуючим розпоряджень, виданих за результатами проведення планових чи позапланових перевірок органом контролю; встановлення Дисциплінарною комісією невідповідності висновків акта перевірки вимогам законодавства, зазначеного в пункті 2.2. цього розділу, та направлення звернення (скарги), що було(а) підставою для проведення відповідної позапланової перевірки, для проведення додаткового контролю; - рішення Дисциплінарної комісії щодо проведення органами контролю додаткового контролю на підставі заяв та скарг, які надійшли на розгляд Дисциплінарної комісії. Важливим в Порядку контролю, насамперед для арбітражних керуючих, є те, що захід контролю відтепер складається з декількох стадій: складання довідки про результати перевірки, усунення виявлених порушень та (або) надання арбітражним керуючим заперечень до довідки та, вже за результатами цих стадій, складання акта перевірки. Це має істотне значення з огляду на те, що раніше за результатами перевірки комісією оформлювався відразу акт перевірки, та арбітражному керуючому надавався час на усунення виявлених під час перевірки порушень. Якщо арбітражний керуючий зазначені порушення усував, то розпорядження про усунення порушень Ліцензійних умов не видавалося, однак в «послужному списку» арбітражного керуючого назавжди залишався запис про виявлені порушення (навіть якщо вони незначні і усуненні, в тому числі і безпосередньо під час перевірки), що мало значення в повсякденній діяльності арбітражного керуючого (розгляд судом кандидатури арбітражного керуючого для його призначення розпорядником майна, керуючим санацією, ліквідатором, у випадку конкуренції кандидатур, встановлення факту повторного порушення Ліцензійних умов та ін.). Новим же Порядком контролю передбачено, що виявлені комісією з перевірки порушення фіксуються в довідці за результатами перевірки, отримавши яку, арбітражний керуючий має право або усунути виявлені порушення, або надати комісії обґрунтовані заперечення. У разі усунення порушень чи взяття комісією до уваги заперечень арбітражного керуючого такі порушення в акті перевірки вже не фіксуються та інформація щодо них в Єдиний реєстр арбітражних керуючих не вносяться. Згідно пункту 2.7 Порядку орган контролю проводить перевірки за умови письмового повідомлення арбітражного керуючого про проведення перевірки не пізніше ніж за десять календарних днів до дня початку планової перевірки та не пізніше ніж за п’ять днів до дня
ПРАВОВА ГАЗЕТА
початку позапланової. При обчисленні зазначених строків при повідомленні арбітражного керуючого про проведення перевірки повинен враховуватись час на перебіг поштової кореспонденції, установлений законодавством. Відповідно до пункту 2.15. Порядку повідомлення про проведення позапланової перевірки разом з копією документа (заяви, скарги), який став підставою для її проведення, вручається особисто арбітражному керуючому або за його дорученням представнику, що посвідчується його особистим підписом, а у разі неможливості такого вручення у строки, визначені у пункті 2.7 цього розділу, надсилається арбітражному керуючому рекомендованим листом за рахунок коштів органу контролю на поштову адресу місцезнаходження контори (офісу) арбітражного керуючого. У разі надсилання повідомлення про проведення перевірки рекомендованим листом додатково, таке повідомлення може бути надіслане факсимільним зв’язком та електронною поштою за реквізитами, які подаються арбітражним керуючим у документах обов’язкової звітності. Важливою нормою Порядку контролю є норма щодо недопущення проведення повторних перевірок з одних і тих самих питань. Вказана норма (п. 2.12 Порядку контролю) реалізує положення ч. 1 ст. 106 Закону та повинна забезпечувати захист арбітражного керуючого від зловживання правом учасників провадження справи про банкрутство щодо подання на арбітражного керуючого аналогічних по суті скарг. Якщо аналізувати практику прийняття державним органом з питань банкрутства (як Мін’юстом, так і іншими органами державної влади, які в свій час виконували повноваження державного органу з питань банкрутства) рішень про анулювання свідоцтва на право провадження діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), то левова частка таких рішень була прийнята на підставі актів про відмову арбітражного керуючого в проведенні перевірки. Підставою для складання комісією такого акта є: - відсутність арбітражного керуючого або його уповноваженого представника під час проведення перевірки у час та у місці, визначені органом контролю в повідомленні про проведення перевірки, у разі належного повідомлення арбітражного керуючого про проведення перевірки; - безпідставне ненадання або надання не в повному обсязі без обґрунтованих пояснень арбітражним керуючим у визначені органом контролю терміни документів згідно з переліком, викладеним у повідомленні - ненадання арбітражним керуючим на письмову вимогу комісії документів, які стосуються предмета перевірки, у разі якщо без цих документів проведення перевірки є неможливим; - безпідставна відмова арбітражного керуючого в доступі комісії та інших осіб на територію, до будівель, споруд та інших приміщень боржника (банкрута) у випадках, передбачених цим Порядком, або до приміщення контори (офісу) арбітражного керуючого. Відповідно до п. 4.3. Порядку у перший день перевірки арбітражний керуючий зобов’язаний надати комісії документи у спосіб, встановлений у повідомленні, та пояснення щодо предмета перевірки. Арбітражний керуючий протягом усього часу проведення перевірки, до моменту складання акта
СТР. 5
перевірки, має право бути присутнім під час проведення перевірки та надавати додаткові документи та пояснення. Пунктом 5.1. Порядку контролю передбачено, що в останній день перевірки орган контролю складає та підписує Довідку, в резолютивній частині якої обов’язково зазначаються виявлені під час перевірки порушення та дата, до якої комісія приймає пояснення, заперечення до довідки та інформацію про усунення порушень. У разі, якщо арбітражний керуючий не погоджується з виявленими порушеннями, то він протягом п’яти робочих днів може подати органу контролю аргументоване заперечення на довідку, яке комісія повинна розглянути, врахувати або аргументовано відхилити. Інформація про усунення порушень, враховані та відхилені заперечення арбітражного керуючого обов’язково зазначаються в акті перевірки. Інформація про усунені арбітражним керуючим порушення до складання акта перевірки та враховані заперечення зазначається в описовій частині акта, в резолютивній частині акта може бути відображена лише інформація про порушення щодо яких орган контролю приймає рішення про винесення розпорядження чи припису. Крім того, не можуть бути включені до резолютивної частини акта порушення, які хоч і були встановлені комісією під час проведення перевірки, однак не належать до її предмета (наприклад, якщо предметом перевірки було неподання звітності, а комісією встановлено ще й факт відсутності в арбітражного керуючого офісу, то останній факт не може бути включено до резолютивної частини). Забороняється включати до акта перевірки відомості, які не підтверджені документально. Документи, на які комісія посилається в акті перевірки, обов’язково повинні бути додані до акта відповідної перевірки. Згідно з п. 7.1. Порядку контролю підставами для притягнення арбітражного керуючого до дисциплінарної відповідальності є: - встановлення факту подання арбітражним керуючим у документах, які подаються для отримання свідоцтва на право здійснення діяльності арбітражного керуючого, неправдивих відомостей; - вчинення арбітражним керуючим протягом року після винесення припису або розпорядження повторного порушення, аналогічного раніше вчиненому; невиконання арбітражним керуючим розпорядження про усунення порушень законодавства з питань банкрутства в строки, визначені органом контролю; - відмова арбітражного керуючого в проведенні перевірки; грубе порушення арбітражним керуючим законодавства під час виконання повноважень, що призвело до грубого порушення прав та законних інтересів боржника та (або) кредиторів боржника (банкрута); встановлення за результатами перевірки неможливості арбітражного керуючого виконувати повноваження, а саме: втрата громадянства України, набрання законної сили обвинувальним вироком щодо арбітражного керуючого за вчинення корисливого злочину або яким арбітражному керуючому заборонено здійснювати цей вид господарської діяльності чи займати керівні посади; - винесення Дисциплінарною комісією двох або більше попереджень. У разі встановлення під час проведення перевірки зазначених підстав комісія з перевірки фіксує їх в акті перевірки та звертається до Міністерства юстиції України з пропозицією про притягнення арбітражного керуючого до дисциплінарної відповідальності. За результатом розгляду в Мін’юсті зазначеної пропозиції, відповідним структурним підрозділом готується висновок щодо відповідності висновків
СТР. 6
ПРАВОВА ГАЗЕТА
акта перевірки законодавству та подання на Дисциплінарну комісію (копія подання надсилається арбітражному керуючому). Причому Мін’юст вносить подання Дисциплінарній комісії про притягнення арбітражного керуючого до дисциплінарної відповідальності незалежно від висновку (позитивного чи негативного) щодо відповідності акта законодавству, оскільки прийняття рішення про притягнення арбітражного керуючого до дисциплінарної відповідальності належить до виключної компетенції Дисциплінарної комісії. Крім того, в поданні Мін’юст не вказує вид дисциплінарного стягнення, який пропонується до накладення. Вибір виду стягнення так само належить до компетенції Дисциплінарної комісії, та рішення про це приймається за результатами розгляду матеріалів перевірки. Крім того, Мін’юст, розглядаючи матеріали, які надійшли від органу контролю, та готуючи подання, має право відповідно до п. 7.3. Порядку контролю прийняти рішення про зупинення діяльності арбітражного керуючого. Підставами для прийняття такого рішення є випадки встановлення в акті перевірки грубих порушень у діяльності арбітражного керуючого, існування очевидної небезпеки подальшого порушення арбітражним керуючим прав та законних інтересів боржника та (або) кредиторів, а також позитивний висновок Мін’юсту щодо відповідності акта перевірки законодавству. Виходячи з зазначених положень Порядку контролю, очевидним є те, що для прийняття такого рішення повинні бути наявні всі три підстави, крім цього підставою для прийняття рішення про зупинення діяльності арбітражного керуючого можуть бути не будь-які порушення законодавства про банкрутство, а лише грубі порушення, які однозначно призвели до порушення прав та інтересів сторін у справі про банкрутство. Вказані порушення повинні бути належним чином зафіксовані в акті перевірки, і саме вони повинні бути підставою для притягнення арбітражного керуючого до дисциплінарної відповідальності. Крім того, повинна існувати безумовна очевидність того, що без зупинення діяльності арбітражного керуючого в конкретній справі про банкрутство він своїми подальшими діями призведе до подальшого порушення прав та інтересів сторін у справі про банкрутство, та без прийняття Мін’юстом такого рішення поновити порушені права боржника та (або) кредиторів буде вкрай складно. Таким чином, враховуючи все викладене вище, редакція Закону в частині контролю за діяльністю арбітражного керуючого та сам Порядок контролю якісно покращили як саму процедуру контролю в цілому, так і захищеність арбітражного керуючого від можливих неправомірних дій членів комісій з перевірки, більш детально регламентували всі стадії перевірки та наділили орган контролю новими повноваженнями в частині недопущення арбітражними керуючими значних порушень законодавства, що можуть завдати шкоди учасникам провадження у справі про банкрутство, зробили процедуру прийняття рішень про притягнення арбітражного керуючого до дисциплінарної відповідальності публічною та змагальною.
Відділ з питань банкрутства ГУЮ у Кіровоградській області
Порядок та умови прийняття до виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що підлягають примусовому виконанню
Порядок та умови примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) визначаються Законом України “Про виконавче провадження” (далі Закон) та Інструкцією з організації примусового виконання рішень, яка розроблена відповідно до Закону, інших законодавчих актів України та нормативно-правових актів Міністерства юстиції України і визначає окремі питання організації виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до Закону підлягають примусовому виконанню. Примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України. Примусовому виконанню підлягають рішення на підставі виконавчих документів, визначені ст. 17 Закону, а саме: 1) виконавчі листи, що видаються судами, і накази господарських судів, у тому числі на підставі рішень третейського суду та рішень Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті і Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті; 2) ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, кримінальних провадженнях та справах про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом; 3) судові накази; 4) виконавчі написи нотаріусів; 5) посвідчення комісій по трудових спорах, що видаються на підставі відповідних рішень таких комісій; 6) постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом; 7) постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу; 8) рішення інших органів державної влади, якщо їх виконання за законом покладено на державну виконавчу службу; 9) рішення Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини". Сторонами у виконавчому провадженні є стягувач та боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ. Боржником є фізична або юридична особа, визначена виконавчим документом. Державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа:
СТР. 7
ПРАВОВА ГАЗЕТА
за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення; за заявою прокурора у випадках представництва інтересів громадянина або держави в суді; у разі якщо виконавчий лист надійшов від суду на підставі ухвали про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду в порядку, встановленому законом. Додатково в заяві про відкриття виконавчого провадження стягувач вправі зазначити відомості, що ідентифікують боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню рішення (рахунок боржника, місце роботи чи отримання ним інших доходів, місцезнаходження його майна тощо), а також шляхи отримання ним коштів, стягнутих з боржника. В разі подання заяви про відкриття виконавчого провадження представником стягувача, повноваження представника повинні бути підтверджені довіреністю, виданою і оформленою відповідно до вимог Закону. Статтею 18 Закону України “Про виконавче провадження” визначені вимоги до виконавчого документа, зокрема: 1) назва і дата видачі документа, найменування органу, прізвище та ініціали посадової особи, що його видали; 2) дата прийняття і номер рішення, згідно з яким видано документ; 3) повне найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, власне ім'я та по батькові) (для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код суб'єкта господарської діяльності стягувача та боржника (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника (для фізичних осіб платників податків) або номер і серія паспорта стягувача та боржника для фізичних осіб - громадян України, які через свої релігійні або інші переконання відмовилися від прийняття ідентифікаційного номера, офіційно повідомили про це відповідні органи державної влади та мають відмітку в паспорті громадянина України, а також інші дані, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню, зокрема, дата народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника, рахунки стягувача та боржника тощо; 4) резолютивна частина рішення; 5) дата набрання законної (юридичної) сили рішенням; 6) строк пред'явлення виконавчого документа до виконання. Відповідно до п. 3.4.2. Інструкції з організації примусового виконання рішень на кожен поданий на примусове виконання виконавчий документ стягувачем подається окрема заява про відкриття виконавчого провадження. Статтею 20 Закону України “Про виконавче провадження” визначено місце виконання рішення за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. У разі якщо боржник є юридичною особою, то виконання провадиться за місцезнаходженням його постійно діючого органу або майна. Виконання рішення, яке зобов'язує боржника вчинити певні дії, здійснюється державним виконавцем за місцем проведення таких дій. Право вибору місця виконання між кількома
органами державної виконавчої служби, що можуть вчиняти виконавчі дії з виконання рішення на території, на яку поширюються їх функції, належить стягувачу. Державний виконавець зобов'язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред'явлення виконавчого документа до виконання, він відповідає вимогам, передбаченим Законом, і пред'явлений до виконання до відповідного органу державної виконавчої служби. В разі наявності обставин, що виключають здійснення виконавчого провадження, визначених ст. 26 Закону України “Про виконавче провадження”, державний виконавець виносить постанову про відмову у відкритті виконавчого провадження, копія якої направляється заявнику разом з виконавчим документом. Після усунення обставин, які були підставою для відмови у відкритті виконавчого провадження, виконавчий документ може бути повторно пред'явлений на виконання. Відділ примусового виконання рішень УДВС ГУЮ у Кіровоградській області
Про порядок видачі дубліката трудової книжки для осіб, які тимчасово переміщені внаслідок проведення антитерористичної операції Наказом Міністерства соціальної політики та Міністерства юстиції від 06.10.2014 № 720/1642/5 (зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 21.10.2014 за № 1304/26081) внесено зміни до Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників щодо дублікатів трудових книжок переселенців. Зокрема, главу 5 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників доповнено пунктом 5.6, згідно з яким дублікат трудової книжки також може бути виданий за новим місцем роботи у зв'язку з відсутністю доступу до трудової книжки працівника внаслідок надзвичайної ситуації, передбаченої Кодексом цивільного захисту України, або проведення антитерористичної операції на території, де працював працівник. Дублікат видається на підставі заяви працівника та отриманої ним у письмовому вигляді інформації зі штабу з ліквідації наслідків надзвичайної ситуації про виникнення надзвичайної ситуації або Антитерористичного центру при Службі безпеки України про проведення антитерористичної операції на території, де працював працівник, що надається в довільній формі. У разі відновлення доступу до трудової книжки записи з дубліката про періоди роботи переносяться до трудової книжки. При цьому на першій сторінці дубліката робиться напис: "Дублікат анульовано", посвідчується печаткою роботодавця за останнім місцем роботи працівника та дублікат повертається його власнику. Наказ набрав чинності 04.11.2014, опублікований в Офіційному віснику України, 2014, № 86. Одночасно повідомляємо, що розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30.10.2014 № 1053-р затверджено Перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція.
Управління кадрової та організаційної роботи Головного управління юстиції у Кіровоградській області
СТР. 8
ПРАВОВА ГАЗЕТА
Особливості державної реєстрації друкованих засобів масової інформації та надання контрольних примірників
Одним із елементів права вільного збирання, зберігання, використовування і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір є розповсюдження інформації в друкованих засобах масової інформації. Згідно Положення про Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головні управління юстиції в областях, мм. Києві та Севастополі затвердженого наказом Міністерства юстиції України 23.06.2011 N 1707/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23.06.2011 за N 759/19497 повноваження щодо державної реєстрації друкованих засобів масової інформації покладені на структурними підрозділами головних управлінь юстиції, що забезпечують реалізацію повноважень Державної реєстраційної служби України (реєстраційні служби). Державній реєстрації підлягають усі друковані засоби масової інформації, які видаються на території України в залежності від сфери розповсюдження, а саме загальнодержавної, регіональної або місцевої дії видання. Для державної реєстрації друкованого засобу масової інформації сфера розповсюдження якого буде в межах Кіровоградської області необхідно звернутися до реєстраційної служби. Отже, щоб почати випуск видання його необхідно зареєструвати в реєстраційній службі органів юстиції. Сама процедура реєстрації не є особливо складною, але іноді до реєстраційної служби Головного управління юстиції звертаються за роз’ясненнями з цього приводу. Право на заснування друкованого засобу масової інформації мають громадяни України, громадяни інших держав та особи без громадянства, не обмежені у цивільній правоздатності та цивільній дієздатності; юридичні особи України та інших держав; трудові колективи підприємств, установ і організацій на підставі відповідного рішення загальних зборів (конференції). Заява розглядається реєстраційним органом протягом одного місяця з дня її одержання. Реєстраційна служба Головного управління юстиції у Кіровоградській області з метою здійснення бібліографічного і статистичного обліку, постійно слідкує за не до пуще нням по руше нь за сно внико м (співзасновниками) друкованих засобів масової інформації положень статей 16, 33 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» (далі – Закон) та положень постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок доставляння обов’язкових примірників документів» від 10 травня 2002 року № 608, в частині пропуску річного терміну випуску друкованих засобів масової інформації та не надсилання до реєструючого органу обов’язкових контрольних примірників, що є основним підтвердженням виходу видання.
Засновник (співзасновники) зберігають право розпочати випуск друкованого ЗМІ протягом одного року з дня одержання свідоцтва про державну реєстрацію, який є документом постійного зберігання. У разі пропуску цього строку без поважних причин реєструвальний орган визнає свідоцтво про державну реєстрацію таким, що не підлягає видачі. Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого ЗМІ має необмежений строк дії. Відповідно до ст. 41 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» за порушення порядку надсилання контрольних примірників друкованих засобів масової інформації редакція, засновники, видавці, розповсюджувачі особи притягуються до дисциплінарної, цивільно-правової, адміністративної відповідальності згідно з чинним законодавством України.
Відділ державної реєстрації юридичних осіб, легалізації об'єднань громадян та державної реєстрації друкованих ЗМІ реєстраційної служби ГУЮ у Кіровоградській області
Архіви повідомляють...
У 1924 році рішенням ВУЦВК від 8 липня 1924 року місто Єлисаветград перейменовано на Зінов'євськ. У грудні 1924-го Аджамський район Олександрійського округу перейшов до складу Зінов'євського району. На підставі рішення ІV Всеукраїнського з'їзду Рад про перехід на триступеневу систему управління та постанови ВУЦВК від 3 червня 1925 року був скасований губернський поділ. Крім того здійснено укрупнення округів за рахунок восьми (в тому числі Олександрійського) округів. До Зінов'євського округу приєднано п'ять районів Олександрійського округу - Верблюзький, Знам'янський, Новгородківський, Новопразький та Цибулівський. Решта увійшла до Кременчуцького та Криворізького округів. Постановою ВУЦВК і РНК УРСР від 20 жовтня 1926 року був ліквідований Цибулівський район, його сільради ро зпо ділилися між Знам'янським і Єлисаветградківським районами. 9 грудня 1927 року рішенням Первомайського окрвиконкому утворено Вільшанський район. Восени 1928 року в Первомайському окрузі був утворений Данилово-Балківський (з лютого 1932 року Грушківсьний) - майбутній Ульяновський район Кіровоградської області. У 1930 році постановами ВУЦВК та РНК УРСР від 13 червня 1930 року 13 округів та 12 вересня 1930 року решта округів ліквідовано, замість них встановлено двоступеневу систему управління (район - центр). У зв'язку з цим на території Зінов'євського округу було створено чотирнадцять районів - Бобринецький, Братський, Великовисківський, Єлизаветградківський, 3нам'янський, Компаніївський, Маловисківський,
СТР. 9
ПРАВОВА ГАЗЕТА
Новгородківський, Новомиргородський, Новопразький, Но во укра їнський, Рівне нський, Уст инівський, Хмелівський. Зінов'євський район увійшов до складу Зінов'євської міської Ради за винятком кількох сільрад, які передали Компаніївському району. Таким чином, Зінов'євськ виділився у самостійну адміністративногосподарчу одиницю. У лютому 1931 року шість районів - Братський, Єлизаветградківський, Компаніївський, Маловисківський, Новгородківський та Рівненський ліквідовані шляхом приєднання: Братського до Бобринецького, Єлизаветградківського до Знам'янського, Компаніївського - до Зінов'євської міської Ради, Маловисківського до Великовисківського, Новгородківського – до Новопразького, Рівненського - до Новоукраїнського. ІV позачергова сесія ВУЦВК XII скликання 9 лютого 1932 року прийняла постанову про створення в Україні перших п'яти областей - Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Одеської та Харківської. Райони майбутньої Кіровоградської області розподілилися між Дніпропетровською, Київською, Одеською та Харківською областями. У Дніпропетровській області о пинилися Но вопра зький ра йо н ко лишнього Зінов'євського округу, райони колишнього Криворізького округу, зокрема Долинський, Олександрійський та Петрівський, у Київській області - Златопільський, Кам'янський, Олександрівський, Підвисоцький та Чигиринський райони ліквідованих Уманського, Шевченківського (Черкаського) округів, у Харківській області - Новогеоргіївський та Онуфріївський райони скасованого Кременчуцького округу, решта - в Одеській області, в якій у тому ж році був утворений Гайворонський район. У липні 1933 року з частин територій, що належали Зінов'євській міській Раді, Новоукраїнському та Рівненському районам був створений Компаніївський район. 27 грудня 1934 року за політично інспірованим клопотанням громадськості місто Зінов'євськ перейменували на Кірово, про що у січні 1935 року ВУЦВК і ВЦВК прийняли відповідні постанови. У 1935 році за постановами ВУЦВК від 23 січня та 17 лютого у складі Одеської області були утворені Витязівський, Єлизаветградківський, Маловисківський, Піщанобрідський та Тишківський райони. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 вересня 1937 року була утворена Миколаївська область, до складу якої ввійшли Бобринецький, Витязівський, Єлизаветградківський, Знам'янський, Кіровський, Компаніївський та Устинівський райони з Одеської області і Долинський, Новопразький, Олександрійський та Петрівський райони - з Дніпропетровської області. Тим же указом була утворена і Полтавська область, до якої ввійшли Новогеоргіївський та Онуфріївський райони, котрі до того були у складі Харківської області. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 січня 1939 року була утворена Кіровоградська область, а місто Кірово перейменовано на Кіровоград. До складу Кіровоградської області увійшло 30 районів: 13 районів з Миколаївської області - Аджамський (виділився з Кіровського), Бобринецький, Витязівський, Долинський, Єлизаветградківський, Знам'янський, Кіровоградський, Компаніївський, Новгородківський (виділився з Новопразького), Новопразький, Олександрійський, Петрівський, Устинівський, 10 районів з Одеської області Великовисківський, Добровеличківський,
Маловисківський,Новоархангельський, Новомиргородський, Новоукраїнський, Піщанобрідський, Рівненський (виділився з Новоукраїнського), Тишківський, Хмелівський, 5 районів Київської області - Златопільський, Кам'янський, Олександрівський, Підвисоцький, Чигиринський, 2 райони Полтавської області Новогеоргіївський та Онуфріївський. Під час німецької окупації 1941-1944 років Кіровоградська область була розділена на гибіти (округи), які ввійшли до складу Миколаївського генерального округу (генералбецірку), підпорядкованого Райхскомісаріату України з центром у місті Рівне. Гебітскомісаріати знаходилися у Бобринці, Гайвороні, Долинській, Кіровограді, Новомиргороді, Олександрівці, Олександрії, Гайвороні. Кожен гебіт складався з чотирьох-п'яти районів: Бобринецький - з Бобринецького, Рівненського, Устинівського та Витязівського; Гайворонський - з Гайворонського, Голованівського, Грушківського (Ульяновського), Новоархангельського та Підвисоцького; Долинський з Долинського, Новопразького, Новгородківського та Петрівського; Кіровоградський - з Кіровоградського, Аджамського, Великовисківського та Компаніївського; Новомиргородський з Новомиргородського, Хмелівського, Маловисківського, Новоукраїнського та Златопільського; Олександрівський - з Олександрівського, Єлизаветградківського, Кам'янського та Чигиринського; Олександрійський - з Олександрійського, Онуфріївського та Знам'янського; Добровеличківський, Піщано-Брідський та Тишківський райони входили до Первомайського гебіту. Крім того, частина Гайворонського району (правобережна відносно Південного Бугу) перебувала у Трансністрії - окупаційній території, підпорядкованій румунському командуванню. Червонокам'янський район виділився з Олександрійського імовірно після війни 1941-1945 років, у документах воєнного періоду він не фігурує. Велика Радянська Енциклопедія у 1953 році подає склад Кіровоградської області у кількості 31-го району. Такий склад області зберігався до 1954 року. У січні 1954 року, на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 7 січня 1954 року про створення Черкаської області, Златопільський та Кам'янський райони відійшли до Черкаської області. У лютому 1954 року, згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 лютого 1954 року, до Черкаської області відійшов Чигиринський район, а Вільшанський, Гайворонський, Голованівський та Ульяновський (колишній Грушківський) райони Одеської області - до Кіровоградської області. За Указами Президії Верховної Ради УРСР відбулося укрупнення районів області, зокрема: ліквідовано Тишківський район, уся його територія ввійшла до складу Добровеличківського району; відбулося укрупнення Кіровоградського, Маловисківського та Новомиргородського районів за рахунок території сільрад ліквідованого Великовисківського району; ліквідовано Червонокам'янський район - увійшов до складу Олександрійського району; Аджамський район - увійшов до складу Кіровоградського, територія Підвисоцького району була розподілена між Голованівським і Новоархангельським районами; ліквідовані Витязівський, Єлизаветградківський і Піщанобрідський райони, території сільрад цих районів, залежно від розташування, відійшли до Бобринецького, Вільшанського, Знам'янського, Кіровоградського, Новоукраїнського, Олександрівського та Рівненського районів; укрупнився Новомиргородський район за рахунок міста Златополя і території дев'яти сільрад колишнього Златопільського району Черкаської
СТР. 10
ПРАВОВА ГАЗЕТА
області; до складу Новомиргородського району була передана Пастерська сільрада Кам'янського району Черкаської області; за рішенням № 238 Кіровоградського о б л в и ко нк о м у І ва но бл а го да т ні в с ь к а с і л ь ра д а Маловисківського району передана до складу Кіровоградського району, а Веселівська Новомиргородського - до складу Маловисківського району. Наприкінці 1962 року до складу Кіровоградської області входило 24 райони. Згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР від 30 грудня 1962 року відбулося подальше укрупнення районів області, у результаті якого було ліквідовано дванадцять районів: Вільшанський, Гайворонський, Голованівський, Компаніївський, Знам'янський, Новгородківський, Новомиргородський, Новопразький, Онуфріївський, Рівненський, Устинівський та Хмелівський, їхня територія ввійшла до складу дванадцяти укрупнених районів - Бобринецького, Добровеличківського, Долинського, Кіровоградського, Кремгесівського (колишнього Новогеоргіївського), Маловисківського, Новоархангельського, Новоукраїнського, Олександрівського, Олександрійського, Петрівського та Ульяновського. Згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР від 4 січня 1965 року було проведено розукрупнення районів Кіровоградської області - замість 12-ти районів ст во ре но 18: Бо брин е цьки й, Га йво ро нс ьк и й, Голованівський, Добровеличківський, Долинський, Знам'янський, Кіровоградський, Компаніївський, Кремгесівський, Маловисківський, Новгородківський, Новоархангельський, Новомиргородський, Новоукраїнський, Олександрівський, Олександрійський, Петрівський та Ульяновський. А вже у 1967 року були відновлені Вільшанський, Онуфріївський та Устинівський райони. У 1969 році місто Кремгес (до 1832 року з перервою у 1795-1806 роках - Крилов, після і до його перенесення на нове місце - Новогеоргіївськ, з 1954 року селище гідробудівників, у 1955-1961 роках - селище Хрущов, у 1961-1962 роках - місто Хрущов, з 1962 року Кремгес) було перейменоване на Світловодськ, Кремгесівський район відповідно - на Світловодський. Кордони Кіровоградської області остаточно визначилися на 1960 рік, а територіальноадміністративна структура - на 1968 рік. Подальші незначні земельні переділи проходили тільки на рівні сільських рад. Область організувалася у межиріччі середніх течій Дніпра і Південного Бугу, на терені священного центру Великої Скіфії та географічного центру України, історично та економічно вона тяжіє до Буго-Дніпровської ділянки Чорноморського узбережжя, відвойованої в турків 1774 року силою і кров'ю полків, підготовлених у фортеці Святої Єлисавети та Єлисаветградській провінції, а також запорізьких козаків. В історичному аспекті територія області розвивалася від військово-політичного до господарчоекономічного принципу територіальної організації, які завжди включали географічний та соціально-етнічний аспекти.
Відділ державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби ГУЮ у Кіровоградській області
Оформлення спадщини сільськими радами
Верховна Рада України 20 жовтня 2014 року ухвалила законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо деяких питань спадкування», який направлено на підпис Президенту України. Цей закон мав на меті полегшити оформлення спадщини для громадян, які проживають в сільській місцевості. Спробуємо розібратися у змінах, що вносить цей законопроект, аби наглядно побачити, що саме стане швидшим і зручнішим для громадян в процесі оформлення спадщини. Згідно положень даного законопроекту тепер у сільських населених пунктах уповноважені на це посадові особи органу місцевого самоврядування вчинятимуть такі нотаріальні дії як: видача свідоцтв про право на спадщину та видача свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя в разі смерті одного з подружжя. Займатися оформленням спадщини та видачею свідоцтв зможе не будь-яка уповноважена особа, а лише та, яка має вищу юридичну освіту, досвід роботи у галузі права не менше трьох років, пройшла протягом року стажування у державній нотаріальній конторі або приватного нотаріуса, завершила навчання щодо роботи з єдиними та державними реєстрами, що функціонують в системі Міністерства юстиції України, та склала іспит із спадкового права у порядку, встановленому Міністерством юстиції України. Оформлення спадщини - один з найважчих секторів нотаріального процесу, тут є і колізії чинного законодавства, і людський фактор, багато невдоволених спадкоємців або відсутність у людей необхідних документів, що змушує їх витрачати зайвий час та кошти. Також ускладнює ситуацію той факт, що у сільській місцевості громадяни по кілька десятиліть могли не звертатись за оформленням спадщини і спеціалісту потрібно буде добре орієнтуватись як в чинному цивільному законодавстві, так і в Цивільному кодексі Української РСР, який діяв в період з 18 липня 1963 року по 01 січня 2004 року, адже саме по оформленню спадщини у цих двох кодексах дуже багато відмінностей, які потрібно обов’язково враховувати, аби не порушити прав та інтересів громадян. Можливо з огляду на ситуацію, яка склалася на ринку зайнятості в наш час, безробіття, багатьох юристів привабить така посада в сільській місцевості. Законопроект надаватиме посадовій особі органу місцевого самоврядування право видачі свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям першої та другої черги за законом (як у випадку спадкування ними за законом, так і у випадку спадкування ними за заповітом) і за правом представлення. Згідно чинного Цивільного кодексу України, спадкоємцями першої черги є діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки,
СТР. 11
ПРАВОВА ГАЗЕТА
друга черга: рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері. Сама процедура оформлення спадщини суттєво не зміниться, тобто ті ж самі документи, які потрібно було подавати нотаріусу, згідно «Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» – потрібно буде подавати і посадовій особі органу місцевого самоврядування, ті ж самі платежі, як наприклад: державне мито за реєстрацію речового права на нерухоме майно або плата за реєстрацію свідоцтва про право на спадщину у Спадковому реєстрі, тощо – необхідно буде сплачувати. Тобто, простіше кажучи, посадова особа сільської ради зобов’язана буде вимагати від громадян ті ж самі документи та платежі, які на даний час вимагають нотаріуси, адже вони будуть керуватися тими ж законами, що й нотаріус. Процедура оформлення спадщини у нотаріуса і посадової особи органу місцевого самоврядування нічим не буде відрізнятися. Наприклад, для оформлення спадщини на земельну ділянку, обов’язково необхідно подавати Витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку. Такий Витяг видає територіальний орган Державного агентства земельних ресурсів України, тобто спадкоємцю у будь-якому разі потрібно буде їхати в районний центр та отримувати цей Витяг, а як правило отримання цього Витягу потребує виготовлення технічної документації, що значно затягує процес оформлення спадкових прав, та безперечно робить його дорожчим. Дійсно важливим є крок, яким даний законопроект закріплює необов’язковість проведення оцінки майна при визначенні розміру податку при спадкуванні спадкоємцями першої та другої черги за законом (як у випадку спадкування ними за законом, так і у випадку спадкування ними за заповітом) і за правом представлення, а також при спадкуванні власності, вартість якої оподатковується за нульовою ставкою. Хоча все ж таки спадкоємцям другої та інших черг необхідно робити оцінку майна, так як спадкоємці, які не є членами сім'ї спадкодавця першого ступеня споріднення, згідно чинного Податкового кодексу України зобов’язані сплатити відповідний податок, адже дохід у вигляді вартості успадкованого майна у межах, що підлягає оподаткуванню, зазначається в річній податковій декларації, крім спадкоємців – нерезидентів, які зобов'язані сплатити податок до нотаріального оформлення об'єктів спадщини. Отже, розглянувши законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо деяких питань спадкування» можна зробити висновок, що єдиною зміною, яку вніс цей закон є надання можливості громадянам у сільських населених пунктах самостійно визначати звертатись за оформленням спадщини до нотаріуса чи до органу місцевого самоврядування. Також слід взяти до уваги, що норми, якими передбачено скасування обов’язкової оцінки майна при спадкуванні, набудуть чинності вже на наступний день після офіційного опублікування закону, а норми щодо надання повноважень органам місцевого самоврядування щодо оформлення права на спадщину та щодо реєстрації прав на успадковане мешканцями сільських населених пунктів нерухоме майно – з 1 січня 2016 року. Приватні нотаріуси Кіровоградського міського округу
Новицька І.О., Яценко О.П., Яценко Я.В.
До уваги військовослужбовців! Перелік документів для надання статусу учасника бойових дій військовослужбовцям (резервістам, військовозобов’язаним) та працівникам Збройних Сил України, які брали безпосередню участь в антитерористичній операції Відповідно постанови Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 року № 413 «Про затвердження Порядку надання статусу учасника бойових дій особам, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення» для надання статусу учасника бойових дій військовослужбовцям (резервістам, військовозобов’язаним) та працівникам Збройних Сил України командири (начальники) військових частин (органів, підрозділів) або інші керівники установ, закладів у місячний строк після завершення особами виконання завдань антитерористичної операції в районах її проведення подають на розгляд комісії Міністерства оборони України з питань визначення учасників бойових дій такі документи: довідку про безпосередню участь особи в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України (зразок 1 додається); витяги із наказів по стройовій частині про убуття (прибуття) до військової частини після виконання завдань антитерористичної операції; витяги із наказів по стройовій частині першого заступника керівника Антитерористичного центру (командира сектору) про прибуття для виконання завдань антитерористичної операції та вибуття до місця постійної дислокації; копії посвідчень про відрядження (в разі їх наявності); копії документів про отримання поранень (в разі їх наявності); список військовослужбовців військової частини Збройних Сил України, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь у антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах проведення антитерористичної операції. Список складається в алфавітному порядку та надається в паперовому і електронному вигляді разом з відповідними документами на адресу: 03168, м. Київ, 168, Повітрофлотський пр-т, 6, Департамент кадрової політики Міністерства оборони України. Також, список в електронному вигляді Microsoft Excel (версія 97-2003) надсилається на автоматизовану сист е му упра вління Збро йних Сил Укра ї ни «Дніпро» (за наявністю) на адресу Deg_dkp@dod.ua. В графі “Примітка” вищезазначеного списку особам, які мають статус учасника бойових дій необхідно зазначити «Учасник бойових дій з інших підстав» (зразок 2 додається). З метою уникнення помилкового написання прізвища, ім'я та по-батькові надавати копію першої сторінки паспорта громадянина України. Всі копії документів повинні бути завірені підписом командира (начальника) військової частини (органу, підрозділу, установи, закладу) та скріплені гербовою печаткою. Учасники антитерористичної операції, звільнені з військової служби, документи подають через комісії обласних військових комісаріатів та міського військового комісаріату міста Києва. Джерело інформації: http://www.mil.gov.ua/ ministry/aktualno/documents-for-ato.html
СТР. 12
ПРАВОВА ГАЗЕТА
Шановні читачі! Згідно з Указом Президента України від 13 грудня 1996 року № 1207 "Про опублікування актів законодавства України в інформаційному бюлетені "Офіційний вісник України", починаючи з 1997 року виходить друком «Офіційний вісник України» – найповніше офіційне видання, в якому публікуються державною мовою повні тексти нормативно-правових актів, включених до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів, а саме: закони України, постанови Верховної Ради України, акти Конституційного Суду України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти Національного банку України, нормативно-правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, міжнародні договори України, що набрали чинності, європейські конвенції, рішення Європейського суду з прав людини тощо. Указом Президента України від 10 червня 1997 року № 503/97 "Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності" «Офіційному віснику України» надано статус офіційного друкованого видання, у якому підлягають оприлюдненню державною мовою акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України. «Офіційний вісник України» включає в себе всі повні тексти поточного законодавства України, що зареєстровані в Міністерстві юстиції України. Зазначене видання необхідне у роботі працівників юридичних служб, підприємств, установ та організацій будь-якої форми власності. Видання бюлетеня «Офіційний вісник України» сприяє доведенню до відома громадян і юридичних осіб законів та інших нормативно-правових актів, що визначають права та обов’язки громадян, забезпечує доступ до офіційних джерел правової інформації. Однією з головних переваг «Офіційного вісника України» серед інших видань є оперативність подання найповнішої правової інформації. Враховуючи вищевикладене, пропонуємо Вам здійснити передплату «Офіційного вісника України» у 2014 році. Передплата здійснюється у кожному поштовому відділенні державного підприємства поштового зв'язку «Укрпошта», вартість передплати «Офіційного вісника України» у 2014 році становить 248,69 грн. на місяць, передплатний індекс – 40433. Передплатні індекси офіційних видань Міністерства юстиції України 40433 – “Офіційний вісник України”; 01546 – “Офіційний вісник України із змінами”; 74252 – “Кодекси України”; 01379 – “Систематичне зібрання чинного законодавства України”; 22670 – “Бюлетень Міністерства юстиції України” Передплату на вищезгадані видання приймають всі відділення зв’язку “Укрпошти”.
Редактор “Правової газети” - Кліппо Юрій Володимирович; голова редакційної колегії - Демешко Олександр Володимирович, заступник начальника Головного управління юстиції у Кіровоградській області; члени колегії:
Грималюк Андрій Леонідович, начальник відділу правової роботи, правової освіти, реєстрації нормативно - правових актів та систематизації законодавства Головного управління юстиції у Кіровоградській області;
Тюртюбек Рустам Михайлович, заступник начальника Головного управління юстиції у Кіровоградській області; Дайдакулова Раїса Олександрівна, - заступник начальника реєстраційної служби, начальник відділу ДРАЦС реєстраційної служби Головного управління юстиції у Кіровоградській області. Сибірцева Оксана Валентинівна, - начальник відділу нотаріату Головного управління юстиції у Кіровоградській області;
Комп’ютерна верстка – Пільгуй — Панченко Катерина Миколаївна, провідний спеціаліст відділу правової роботи, правової освіти, реєстрації нормативно - правових актів та систематизації законодавства Головного управління юстиції у Кіровоградській області.
“ПРАВОВА ГАЗЕТА” періодичне видання Головного управління юстиції у Кіровоградській області
Засновник: Головне управління юстиції у Кіровоградській області. Свідоцтво про державну реєстрацію – КГ 474/52 ПР від 15.11.2007 р. Видається з липня 2002 р.
Друк Головне управління юстиції у Кіровоградській області тираж - 500 екземплярів