Право на життя

МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ Головне управління юстиції у Кіровоградській області

Право на життя.

Методичний посібник

Кіровоград - 2014 р.

Що включає в себе право на життя? Які часові рамки виникнення та припинення такого права? Коли позбавлення права на життя не тягне за собою юридичної відповідальності? Чи припустима смертна кара людини? Чи має право людина, незалежно від думки суспільства і встановлених правил, самостійно розпорядитися своїм життям чи життям близької людини? Як суспільство ставиться до реалізації кожною людиною свого права на життя? Ці, та деякі інші питання роз’яснені в даному методичному посібнику, який був розроблений відділом правової роботи, правової освіти, реєстрації нормативноправових актів та систематизації законодавства Головного управління юстиції у Кіровоградській області.

1. ПРАВО НА ЖИТТЯ ЯК ОСНОВОПОЛОЖНЕ ПРАВО ЛЮДИНИ, ЩО ЗАБЕЗПЕЧУЄ ОСНОВНІ ДЕМОКРАТИЧНІ ЦІННОСТІ Право на життя гарантується Загальною декларацією прав людини (ст. 3): «Кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність». Стаття 6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права визнає право кожного на Вперше міжнародножиття, додаючи, що це право правова регламентація «має бути захищене законом», а права на життя була дана в також, що «ніхто не може бути Загальній декларації прав людини 1948 р. позбавлений життя свавільно». Стаття 3 Декларації Право на життя осіб віком до 18 проголошує, що кожна років та обов’язок держави людина має право на життя, гарантувати це право визнається свободу та особисту ст. 6 Конвенції ООН про права недоторканність. Тим не дитини. менше Загальна декларація Конституція України не містить у собі тлумачення зазначає, що «Людина, цього права. Європейська її життя і здоров’я, честь і конвенція про захист прав гідність, недоторканність і людини і основних свобод безпека визнаються в Україні 1950 р. конкретизувала найвищою соціальною цінністю» Загальну декларацію: ст. 2 (ст. 3) та «Кожна людина має Конвенції закріплює, що невід’ємне право на життя. Ніхто право кожної особи на життя не може бути свавільно не тільки проголошується, позбавлений життя» (ст. 27). але й захищається законом. Право на життя — широке і багатопланове поняття, що включає в себе різні аспекти, до яких можна віднести збереження життя, визначення межі його здійснення (початку і кінця), право розпоряджатись своїм життям, яке реалізується через можливість піддати себе ризику або ефтаназії (тобто спричиненню легкої смерті та ін.) Право на життя згідно зі ст. 281 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року (далі – ЦКУ) включає в себе:  заборона позбавлення життя фізичної особи;

2  захист свого життя і здоров'я та інших осіб від протиправних посягань не забороненими законом засобами;  неможливість проведення медичних, наукових та інших дослідів щодо неповнолітньої, недієздатної особи чи без її вільної згоди;  заборона задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя;  недозволенність стерилізації щодо неповнолітньої особи та особлива вимога щодо порядку стерилізації недієздатної особи;  визначений порядок проведення операцій по штучному перериванню вагітності, штучного запліднення та перенесення зародка в організм жінки.

2. ЧАСОВІ МЕЖІ ВИНИКНЕННЯ ТА ПРИПИНЕННЯ ПРАВА НА ЖИТТЯ Складність визначення моменту виникнення права на життя полягає в тому, що народження є тривалим процесом, кожний елемент якого може бути розцінений як початок людського існування.

Кожна країна визначає момент виникнення права на життя по-своєму. Наприклад, у Франції життя людини захищається державними законами через 10 днів після зачаття, а в Данії — після 12 тижнів, в Швеції — 20. В Японії, як і в багатьох країнах, життя юридично захищено лише після народження. Найбільш поширеною позицією є точка зору про те, що право на життя виникає з моменту відділення дитини від організму матері (тобто з моменту народження) і триває протягом функціонування головного мозку. Це пояснюється тим, що момент виникнення та припинення права на життя тісно пов’язаний з правовою категорією правоздатності фізичної особи. Українське законодавство визнає права дитини від моменту народження (п. 2 ст. 25 ЦКУ) із застереженням про те, що в рамках закону в окремих випадках держава охороняє права зачатої, але ще не народженої дитини (н-д, питання пов’язані зі спадкуванням).

3 Закон України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 № 2402-III: «…Стаття 6. Право на життя та охорону здоров'я Кожна дитина має право на життя з моменту визначення її живонародженою та життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров'я…»

Правоздатність людини виникає у момент народження і припиняється у момент смерті, при цьому часом народження є момент визнання дитини живонародженою. Моментом закінчення життя вважається біологічна смерть, тобто момент, коли внаслідок припинення роботи серця відбулися необоротні процеси розпаду клітин центральної нервової системи.

3. ЗАХИСТ ВІД ПОСЯГАНЬ НА ПРАВО НА ЖИТТЯ 3.1. Необхідна оборона та її межі

Конституція України від 28.06.1996 року: «Стаття 27. Кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.» Однією з найважливіших гарантій реалізації громадянами гарантованого Конституцією України права на захист від протиправних посягань є інститут необхідної оборони. Необхідною обороною за ст. 36 Кримінального кодексу України від 05 квітня 2001 року (далі - ККУ) визнаються «дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони». Критерії правомірності необхідної оборони:

4 1) наявність суспільно небезпечного посягання; 2) реальність суспільно небезпечного посягання; 3) можливість захищати інтереси і права особи, яка захищається, інших осіб інтереси суспільства або держави; 4) шкода має заподіюватись лише особі, яка вчиняє посягання, а не будь-якій іншій особі; 5) захист не має перевищувати меж необхідної оборони. Інтереси, які можуть небезпечного посягання:

захищатися

від

суспільно

 інтереси людина, її життя і здоров‘я, честь і гідність, недоторканість і безпека, інші права і свободи людини; громадська безпека, громадський порядок, навколишнє природне середовище, здоров‘я населення. Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будьяких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.

3.2. Крайня необхідність Крайня необхідність – це вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам з метою усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності. Стан крайньої необхідності виникає за наявності відповідної підстави, що складається з таких елементів: 1) Небезпека, яка безпосередньо загрожує правоохоронюваним інтересам особи, суспільства або держави. Небезпека може бути викликана різними джерелами.

5 Таким джерелом може бути недбале поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими, радіоактивними, легкозаймистими, їдкими речовинами та іншими предметами, яким властива внутрішня об'єктивна спроможність уражати людину, спричиняти їй смерть або заподіювати тілесні ушкодження, руйнувати, ушкоджувати або знищувати майно чи інші цінності. Небезпеку можуть становити стихійні сили природи (повені, обвали, зсуви, зливи тощо), напади тварин та інше. Нарешті, джерелом небезпеки при крайній необхідності може бути і будь-яке інше, крім злочину, правопорушення (наприклад, порушення водієм правил дорожнього руху, що створило аварійну ситуацію), а також невинна суспільно небезпечна поведінка людини (наприклад, поведінка в стані неосудності, фактичної помилки, внаслідок чого інші особи для усунення небезпеки, що виникла, змушені заподіювати шкоду правоохоронюваним інтересам).

2) Неможливість усунення цієї небезпеки іншими засобами, крім заподіяння шкоди цим інтересам. Виникнення однієї лише небезпеки ще недостатньо для виникнення стану крайньої необхідності. Вона тому і визнається крайньою, що викликається обстановкою, при якій особа вимушена вдатися до заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам як до останнього, крайнього засобу усунення небезпеки, що загрожує. Неможливість усунення небезпеки іншими засобами свідчить про те, що особа в обстановці, яка склалася, вимушена заподіяти шкоду, оскільки інші можливості усунути безпосередню небезпеку відсутні. Інакше кажучи, заподіяння шкоди повинно бути єдино можливим засобом захисту від такої небезпеки.

3. ПОЗБАВЛЕННЯ ЛЮДИНИ ПРАВА НА ЖИТТЯ. СМЕРТНА КАРА ТА ЕВТАНАЗІЯ. МОРАЛЬНО-ЮРИДИЧНІ АСПЕКТИ ЗАСТОСУВАННЯ 4.1. Смертна кара Смертна кара – позбавлення людини права на життя в якості покарання. Нині дві третини країн світу законодавчо або на практиці

6 відмовились від застосування смертної кари. Смертну кару цілком скасували 100 країн; за всі злочини, окрім особливих обставин – 7; вищу міру покарання на практиці скасували 48 країни. Натомість 40 державах вирішили зберегти. Аргументи «За» та «Проти» смертної кари Аргументи противників смертної кари

Аргументи прихильників смертної кари

Судові помилки при смертній карі не зможуть бути виправлені.

Смертна кара служить захистом для суспільства від найнебезпечніших і невиправних злочинців.

Кара не може відновити положення, що існував до вчинення злочину.

Зниження рівня злочинності.

Кожна людина має невід’ємне право на життя.

Покарання – залякування інших, яке нагадує, що з ними може трапитись теж саме, якщо вони порушать закони.

Дослідження доводять: там, де смертна кара існує та/або досі застосовується, рівень вбивств не зменшується.

Виконання смертного вироку виключає можливість повторного скоєння злочину.

Смертна кара заперечує, що винні люди можуть змінитись і розкаятись, забирає в них можливість коли-небудь знову повернутись в суспільство.

Деякі прихильники смертної кари кажуть, що «дешевше» стратити, аніж утримувати довгий строк засудженого в місцях позбавлення волі.

Така міра правосуддя не ліквідує злочинність.

Виключна міра покарання як інститут права найбільш повно відображає ідею спокутування вини..

В Україні смертна кара, як виключна міра покарання не застосовується.

7 Відсутність смертної кари є обов'язковою умовою для перебування держави в Раді Європи. Це стало однією з причин скасування смертної кари в Україні, де мораторій на виконання смертних вироків уперше почав діяти в 1995 році, незадовго до вступу в цю міжнародну організацію. Проте через кілька місяців смертні вироки знову продовжили виконувати, дійшовши висновку, що рішення про мораторій було прийнято без дотримання належної процедури. Такий стан речей міг призвести до виключення України з Ради Європи, але в 1997 році мораторій на виконання смертних вироків знову почав діяти, і з тих пір в Україні вже ніколи нікого не страчували. 29 грудня 1999 року Конституційний Суд України визнав, що смертна кара суперечить Конституції України, чим остаточно закрив шлях до її відновлення. У зв'язку з цим, у 2000 році Верховна Рада України внесла зміни до Кримінального кодексу України, якими остаточно вилучила поняття «смертна кара» з офіційного списку кримінальних покарань України.

4.2. Евтаназія (еутаназії) Евтаназія — практика припинення (або скорочення) лікарем життя людини, яка страждає невиліковним захворюванням, відчуває нестерпні страждання, на задоволення прохання хворого в безболісній або мінімально болісній формі з метою припинення страждань. Постає питання: чи є у невиліковно хворої людини право самою розпоряджатися своїм життям, право на евтаназії? Цей термін вживається у ст.52 «Основ законодавства України про охорону здоров’я». Отже його вживання у наукових дослідженнях набуло легального статусу.

«Основи законодавства про охорону здоров’я» від 19.11.1992 року № 2801-XII «Стаття 52. Надання медичної допомоги хворому в критичному для життя стані …Медичні працівники зобов'язані надавати медичну допомогу у повному обсязі хворому, який знаходиться в критичному для життя стані… …Медичним працівникам забороняється здійснення еутаназії - навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань.»

8 В теорії розглядають два види евтаназії:  пасивна евтаназія (зумисне припинення медиками підтримуючої терапії хворого)  активна евтаназія (введення помираючому ліків або інші дії, котрі викликають швидку смерть). Активною евтаназією часто вважають і самогубство з лікарською допомогою (надання хворому на його прохання препаратів, які вкорочують життя). Сьогодні про евтаназію говорять не лише стосовно важко хворих осіб, але також у випадку появи на світ дитини із серйозними вадами розвитку – евтаназія новонароджених. Існує ще один вид евтаназії – соціальна евтаназія, у якій рішення позбавити когось життя залежить від суспільства, яке виходить з міркувань, що кошти, необхідні для лікування безнадійно хворих дорогими препаратами, внаслідок їх евтаназії будуть збережені для лікування тих хворих, які після одужання зможуть повернутися до нормальної робочої діяльності. Така загроза йде з боку економіки, яка керується критерієм «витрати – вигоди». Перша у світі спроба легалізації евтаназії була здійснена в 1906 р. у штаті Огайо (США). Але законодавчі збори проголосували проти законопроекту. У 1967 р. адвокат Л. Катнер разом з Американським товариством евтаназії вперше у світі розробив форму документа (living will), в якому особа офіційно заявляє, що не хоче, щоб у випадку невиліковної хвороби штучно підтримували її життя. З 1998 р. у штаті Орегон (США) діє Закон, який дозволяє активну евтаназію, однак здійснення евтаназії ускладнено деякими юридичними формальностями. Першою країною, яка легалізувала активну і пасивну евтаназію в Європі, є Нідерланди. 10 квітня 2001 р. верхня палата парламенту Нідерландів затвердила закон, який звільняє від кримінальної відповідальності лікарів, які допомагають хворим позбутися життя. Прийняття цього закону стало наслідком того, що в цій країні з роками все більше загострювалися суперечності між законами у цій сфері і реальною негласною практикою. За неофіційними даними, евтаназія в Нідерландах здійснюється з 1984 р. Питання евтаназії сприймається неоднозначно. З однієї сторони застосування евтаназії, забезпечує право людини на самостійне розпорядження своїм життям, а також гуманність, яка дозволяє не терпіти нестерпні страждання, високої позитивної оцінки заслуговує повага до волі людини, що бажає своїм відходом із життя зняти моральний і фінансовий тягар із близьких людей.

9 Аргументи противників евтаназії

Цінність людського життя.

Побоювання за зловживанням евтаназією, недобросовісне використання.

Соціально-етична втрата для культури.

Аргументи прихильників евтаназії Визнання права хворої людини на смерть не несе жодної загрози суспільним інтересам, оскільки стосується сфери особистої свободи, що не підлягає соціальній регламентації. Життя можна вважати благом до тих пір, поки воно має людську форму, існує в полі культури та моральних відносин. Право людини вибирати – хоче вона жити чи ні.

Евтаназія паралізує науковий прогресу. Тиск щодо деяких інвалідів, престарілих і невиліковно хворих осіб, які б хотіли ще пожити, але водночас не хочуть бути "марним і тяжким тягарем" для суспільства.

Збільшення кількості вбивств. Висновок щодо можливості впровадження та застосування інституту «евтаназії» в майбутньому в Україні зробити складно. У випадку дозволу проведення евтаназії потрібно враховувати безліч аспектів, чітко визначити процедуру виконання евтаназії, коло осіб, щодо яких вона може проводитися, визначити, яку кримінальну відповідальність нестиме та особа, яка якимось чином порушила процес евтаназії.