Річник Руской Бурсы 2017 by lem.fm

„Rocznik Ruskiej Bursy” to łemkoznawcze czasopismo naukowe, w przeważającym stopniu łemkowskojęzyczne, wydawane od 2005 r. przez Stowarzyszenie „Ruska Bursa” w Gorlicach. W czterech głównych działach: Dokumenty, Dyskurs, Inspiracje, Recenzje i Sprawozdania zamieszczane są teksty historyczne, literaturoznawcze, językoznawcze, kulturoznawcze, politologiczne i inne odnoszące się do obszaru Łemkowyny oraz, szerzej, Rusi Karpackiej. Pismo ma charakter międzynarodowy, zarówno od strony publikujących w nim autorów, uznanych specjalistów łemko i rusynoznawców z europejskich i amerykańskich ośrodków naukowych, jak i w obszarze jego odbiorców oraz patronującej mu Rady Naukowej. The Ruska Bursa Annual is a scholarly Lemko studies journal, mainly in the Lemko language. It has been published since 2005 by the Ruska Bursa Association in Gorlice, Poland. In the four main sections: Documents; Discussion; Inspiration; Reviews and Reports, there is a mix of history, literary studies, linguistics, cultural studies, political science, and other articles, about the Lemko homeland in general and the broader Carpathian Rus’. The writing is of an international character, from the pages publishing authors, known Lemko and Carpatho-Rusyn studies specialists from Europe and North America, its readership, and above all, its Editorial Board.

РІЧНИК РУСКОЙ БУРСЫ • ROCZNIK RUSKIEJ BURSY

«Річник Руской Бурсы» то лемкознавчий науковий часопис, в головній мірі лемківскоязычний, выдаваний од 2005 р. през Стоваришыня «Руска Бурса» в Ґорлицях. В штырьох головных частях Документы, Дискурс, Інспірациі, Рецензиі і Справозданя поміщаны сут історичны, літературознавчы, языкознавчы, культурознавчы, політолоґічны і інчы статі, якы односят ся до обшыри Лемковины і, шырше, Карпатской Руси. Писмо ма медженародний характер, так од страны публикуючых в ним авторів, узнаных специялістів лемко і русинознавців з європскых і американьскых науковых осередків, як і в обшыри його чытателів а тіж маючой над ним надзір Науковой Рады.

2017

РІЧНИК РУСКОЙ БУРСЫ ROCZNIK RUSKIEJ BURSY Акция «Вісла» – Лемкы 1947-2017 Akcja „Wisła” – Łemkowie 1947-2017

Олена ДУЦЬ-ФАЙФЕР

ДОКУМЕНТЫ • DOKUMENTY Богдан ГОРБАЛЬ

Andrzej A. ZIĘBA Ewa MICHNA

Олена ДУЦЬ-ФАЙФЕР

Adrian RAMS

Алеіда АССМАНН

ISSN 1896-222X

2017

Лемковина в Центральным Лаґрі Працы в Явожні

ДИСКУРС • DYSKURS

Марта ВАТРАЛЬ Уршуля ПЄЧЕК

Культуровы наслідства акциі «Вісла» для Лемків

Akcja „Wisła”: przyczyny i sprawcy, rezonans i konsekwencje Akcja „Wisła” w narracjach przedstawicieli łemkowskiej wspólnoty pamięci А Вісла дале плыне Петра Мурянкы – автобіоґрафія як реінвенцийний міф Łemkowie w Centralnym Obozie Pracy w Jaworznie Тото, што ся лишыло Штыри формы памяти

IНСПIРАЦИI • INSPIRACJE РЕЦЕНЗИI I СПРАВОЗДАНЯ • RECENZJE I SPRAWOZDANIA

РІЧНИК РУСКОЙ БУРСЫ ROCZNIK RUSKIEJ BURSY 2017 RUSKA BURSA ANNUAL

Акция «Вісла» – Лемкы 1947-2017 Akcja „Wisła” – Łemkowie 1947-2017 operation ‘Vistula’ – Lemkos 1947-2017 зредаґувала ОЛЕНА ДУЦЬ-ФАЙФЕР pod redakcją HeLeNY DuĆ-FAJFeR edited by oLeNA Duc-FAJFeR

Gorlice Kraków Ґорлиці Краків

Наукова Рада проф. Павло Роберт Маґочй (Торонтоньскій Університет) проф. Михаіл Капраль (Русиньскій Науковий Інститут в Будапешті) доц. др Анна Плішкова (Пряшівскій Університет) др Богдан Горбаль (Публична Біблийотека в Ню Йорку) Рецензенты річника проф. др габ. Генрик Фонтаньскі (Шлескій Університет) др Пшемыслав Адамчевскі (Інститут Політычных Студий ПАН)

Rada Naukowa prof. dr Paul Robert Magocsi (University of Toronto) prof. dr Michaił Kapral (Rusynskij Naukovyj Instytut w Budapeszcie) doc. dr Anna Pliškova (Prešovska Univerzita v Prešovie) dr Bohdan Horbal (New York Public Library) Recenzenci rocznika prof. dr hab. Henryk Fontański (Uniwersytet Śląski) dr Przemysław Adamczewski (Instytut Studiów Politycznych PAN)

Adres redakcji Адрес Редакциі Stowarzyszenie „Ruska Bursa” w Gorlicach 38-300 Gorlice, ul. Sienkiewicza 28 ISSN 1896-222X Публикация выдана в двох версиях: електронній (первістна версия) і друкуваній (наклад 500 прим.) Copyright by Стоваришыня «Руска Бурса» в Ґорлицях and individual authors, 2017 Зреалізувано завдякы дотациі Міністра Внутрішніх Справ і Адміністрациі Коректа Марта Ватраль Анна Ридзанич

Publikacja wydana w dwóch wersjach: elektronicznej (wersja pierwotna) oraz drukowanej (nakład 500 egz.) Copyright by Stowarzyszenie „Ruska Bursa” w Gorlicach and individual authors, 2017 Zrealizowano dzięki dotacji Ministra Spraw Wewnętrznych i Administracji Korekta Marta Watral Anna Rydzanycz

Wydawnictwo Выдавництво Księgarnia Akademicka ul. św. Anny 6, 31-008 Kraków tel. 12 431 27 43, 12 421 13 87 e-mail: akademicka@akademicka.pl Księgarnia internetowa: www.akademicka.pl

Выданя упамятняюче сімдесяту річницю акциі «Вісла» Wydanie upamiętniające siedemdziesiątą rocznicę akcji „Wisła”

Зміст • Spis treści Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9 Wstęp . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 13 Олена Дуць-Файфер Культуровы наслідства акциі «Вісла» для Лемків . . . . . . . . . . . . . . . 17 Документы • Dokumenty Богдан Горбаль Лемковина в Центральным Лаґрі Працы в Явожні . . . . . . . . . . . . . . 39 Дискурс • Dyskurs Andrzej A. Zięba Akcja „Wisła”: przyczyny i sprawcy, rezonans i konsekwencje . . . . . . . . . 97 Ewa Michna Akcja „Wisła” w narracjach przedstawicieli łemkowskiej wspólnoty pamięci . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 131 Олена Дуць-Файфер А Вісла дале плыне Петра Мурянкы – автобіоґрафія як реінвенцийний міф . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 149 Adrian Rams Łemkowie w Centralnym Obozie Pracy w Jaworznie . . . . . . . . . . . . . . . . 169

Марта Ватраль, Уршуля Пєчек Тото, што ся лишыло . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 193 Алеіда Ассманн Штыри формы памяти . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 209 Iнспiрациi • Inspiracje Анджей Жыґадло Деревце. Aвторскій коментар до образів присвяченых акциі «Вісла» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 229 Выселенча і повыселенча лемківска поезия . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 237 Рецензиi i справозданя • Recenzje i sprawozdania Боґдан Ґамбаль Спільнота памяти – Чертіжне . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 261 Боґдан Ґамбаль Спільнота памяти – Ґорлиці, Руска Бурса . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 265 Демко Трохановскій Спільнота памяти – Краків . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 269 Демко Трохановскій Спільнота памяти – Явожно, Лаґєр двох тоталітаризмів . . . . . . 277 Севериян Косовскій Спільнота памяти – чужына . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 285 Варфоломій Ванот Вісла тече през Шлеск . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 291 Запискы о авторах . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 301 Noty o autorach . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 305

Table of Contents

Introduction . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9 Introduction . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 13 Olena Duć-Fajfer Cultural Consequences of Operation ‘Vistula’ for the Lemkos . . . . . . . . . 17 Documents Bogdan Horbal The Lemko Region at the Central Labour Camp in Jaworzno . . . . . . . . . 39 Discourse Andrzej A. Zięba Operation ‘Vistula’: Causes and Perpetrators, Resonance and Consequences . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 97 Ewa Michna Operation ‘Vistula’ in Narratives of Representatives Lemko Community of Memory . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 131 Olena Duć-Fajfer And the Vistula Flows On by Petr Murianka – Autobiography as Reinvention Myth . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 149 Adrian Rams The Lemkos in the Central Labour Camp in Jaworzno . . . . . . . . . . . . . . . 169

Marta WATRAL, Urszula PIECZEK What Remains . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 193 Алеіда Ассманн Штыри формы памяти . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 209 Inspirations Анджей Жыґадло Деревце. Aвторскій коментар до образів присвяченых акциі «Вісла» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 229 Выселенча і повыселенча лемківска поезия . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 237 Reviews and reports Боґдан Ґамбаль Спільнота памяти – Чертіжне . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 261 Боґдан Ґамбаль Спільнота памяти – Ґорлиці, Руска Бурса . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 265 Демко Трохановскій Спільнота памяти – Краків . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 269 Демко Трохановскій Спільнота памяти – Явожно, Лаґєр двох тоталітаризмів . . . . . . 277 Севериян Косовскій Спільнота памяти – чужына . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 285 Варфоломій Ванот Вісла тече през Шлеск . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 291 Notes about authors . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 301 Notes about authors . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 305

РІЧНИК РУСКОЙ БУРСЫ 2017, P. 13, c. 9-12 https://doi.org/10.12797/RRB.13.2017.13.01

Вступ

«Річник Руской Бурсы» 2017 гідні ся ріжнит од попередніх чысел того писма, але сохранит основны своі принципы композицийны, якістны, а предо вшыткым цільовы. Дале остає лемківскым/ русиньскым науковым часописом выдаваным през Стоваришыня «Руска Бурса» в Ґорлицях з пріоритетовом лемківскоязычністю і лемкознавчым змістом зобраным в штырьох основных сталых частях. Што є адже в ним ріжне од попередніх чысел? Найосновнійша ріжниця бере ся одтале, же едиторско‑орґанізацийну сторону, для полного введіня нашого перийодыка в медженародне наукове істнуваня і доступніст, оддали сме в рукы професийного наукового выдавництва Академіцка Книгарня (Księgarnia Akademicka). Задбат оно, жебы од стороны критерий вызначеных для медженародного доступу науковых публикаций, «Річник Руской Бурсы» выполнял вшыткы окрислены вымогы. Спричынят то адже введіня до «Річника» необхідных спараметризуваных форм шырокого електронного удоступняня і ідентыфікуваня, такых як: резуме і ключовы слова в двох інчых як язык статі языках, в тым обовязково в анґлицкым языку, вказуваня афіліяциі автора, выділена біблийоґрафія, а тіж надана выдавництвом контроля і реєстрация цитувальности в медженародній системі DOI – Digital Object Identifier. Влият тото тіж на ґрафічны зміны, якы достосовуют візуальну сторону публикациі до доброй чытальности і зоровой принимальности. Змінила ся тіж окладинка, яка ма уж в зовнішнім виді «Річника» передавати даякы заохочуючы до запознаня ся зо змістом того чысла інформациі.

Олена Дуць-Файфер

«Річник Руской Бурсы» 2017 ма тіж свою медженародну Наукову Раду, зложену з выдатных вченых, специялістів в просторі русиньского языка, культуры, істориі. Кажда статя рецензувана єст през двох выбраных для того тому рецензентів. Друга зміна, яка першыраз остає введена в тогорічным «Річнику Руской Бурсы» односит ся до моноґрафічного характеру того чысла. Влияла на такє рішыня барз сутьова причына. Адже сесе чысло выдане єст в 70. річницю акциі «Вісла», коли то першыраз од той найтраґічнійшой в істориі Лемковины подіі, лемківска спільнота змобілізувала ся до заманіфестуваня в формі тридньовых центральных упамятнінь лемківской, оддільной од украіньской, леніі памяти тых траґічных подій. Тому тіж упамятніню дедикуваий єст «Річник Руской Бурсы» 2017. З огляду на тото, ма він в наголовку (што вводинме першыраз) госло, під якым провели сме квітньовы лемківскы упамятніня акциі «Вісла»: Акция «Віс‑ ла» – Лемкы 1947‑2017. Тота моноґрафічніст, выражена приданым чыслу наголовком, окрислила змістовий обсяг і напрям документів, текстів, інспіраций, інформаций, якы находят ся внитри той публикациі. Окрем того, же старают ся они зареєструвати проведены упамятніня – головні в части Рецензиі і справозданя, але тіж в Дискурсі і Інспірациях, то вводят тіж новы, пошырюючы квітньовы целебрациі, односячы ся до акциі «Вісла» материялы. Вводний, одредакторскій текст, традицийні темово фокусує тото, што вызначат дедикация в даным чыслі «Річника». В тым чыслі єст ним Культуровы наслідства акциі «Вісла» для Лемків, така бо тема была представляна мном в Ґорлицях і Ліґници 28 і 30 квітня 2017 р. лемківскій спільноті памяти для усвідомліня сути того, што припало в участи наслідникам «Віслы» лемківского роду. В тексті, якій остає заміщений гев друком, додала єм – до того, што было выголошене до присутных на річницьовых целебрациях – полністю зацитуваны інформациі, якы кєрували сме в квітни до медий, жебы вказати сенс і ціль лемківскых упамятнінь. Влучыла єм тіж выімкы з опису досліджынь над лемківском подислокацийном травмом, проведеных протягом 2017 р. серед представників штырьох поколінь выселенців, жыючых днес на чужыні, на Лемковині і на Украіні. Заміщена на кінци той вводной статі фотоґрафія таблиці, осадженой на пісковым камени, яку по 70. роках поставили для упамятніня вязненых і страдавшых в Центральным Лаґрi Працы в Явожні Лемків Потомны, значыт мы, творит символічний перехід од

Вступ

того што і як рытуальні, жыво памятаме і сохраняме днес, до документів, якы сут уж формом маґазинуючой, текстово утырваленой памяти. В части Документы заміщене остало цінне опрацуваня і спис Лемків вязненых в Лаґрi в Явожні, осадженых гын в рамах акциі «Вісла», якы для «Річника Руской Бурсы» приготовил Богдан Горбаль. В части Дискурс нашли ся предо вшыткым три статі розвиваючы темы, якы запрезентували іх авторы на науковій конференциі проведеній 29 квітня 2017 р. в Collegium Maius Ягайлоньского Університету. Значыт статя Анджея Зємбы Akcja „Wisła”: przyczyny i sprawcy, rezonans i konsekwencje, статя Евы Міхны Akcja „Wisła” w narracjach przedstawicieli łemkowskiej wspólnoty pamięci і статя Олены Дуць‑Файфер «А Вісла дале плыне» Петра Мурянкы – автобіоґрафія як реінвенцийний міф. Окрем тых поконференцийных статий, Дискурс дополнят статя кустоша в Музею Міста Явожна, специялісты од істориі лаґру в Явожні, Адрияна Рамса, якій в часі упамятнінь обводил іх участників по пляци, де находили ся колиси ріжны пункты лаґру і творил візуалізацию того простору і подій, якы стали ся участю вязненых Лемків. В статі Łemkowie w Centralnym Obozie Pracy w Jaworznie зобрал тоты наррацийны сюжеты в науково допрацуваний текст. В Дискурсі нашол ся тіж текст, якій не оперує розвиненым в традицийний спосіб науковым апаратом, текст головні репортажового характеру, заміщений єднак в тій части «Річника» з огляду на познавчу вартіст, яку завдякы безпосереднім бесідам з внуками выселенців з акциі «Вісла» ввели до него авторкы, Марта Ватраль і Уршуля Пєчек. Є він переведеном на лемківскій язык, пошыреном версийом репортажу, якій вказал ся скорше в Місячнику «Znak». Підтримуючы трансляторску і приближаючу чытателям тексты знаных дослідників і творців традицию, в Дискурсі публикуєме тіж переклад одповіднього до змісту «Річника» тексту авторства німецкой дослідниці памяти Алейды Ассманн Штыри формы памяти. В части Інспірациі заміщений остал текст автора образу, якій стал ся основом плякату упамятнінь Акция «Вісла» – Лемкы 1947‑2017, Анджея Жыґадлы. Тот текст был в коротшій версиі выголошений автором по головных рефератах на конференциі 29 квітня в Collegium Maius ЯУ. Односит ся він до джерел інспірациі і творчой візиі автора образу символічні выражаючого суть акциі «Вісла» в еґзистенциі лемківской спільноты. Тема выселіня стала ся тіж нагодом до запрезентуваня в Інспірациях невеликой части лемківской повыселенчой поезиі, што єст тіж навязаньом

Олена Дуць-Файфер

до упамятняючых целебраций, в рамах якых в Рускій Бурсі в Ґорлицях внукы і правнукы выгнаных презентували выступ пн. Акция «Вісла» в пісні і поезиі. Найбарже приближаючы квітньовы упамятніня тексты находят ся в презначеній на документуваня актуальных подій части «Річника» Ре‑ цензиі і справозданя. Заміщаны на біжучо на інформацийным портали ЛЕМ.фм+ журналістами pадия ЛЕМ.фм, остали гев они перевзяты як материял реляцийонуючий тоты подіі, якы сут основом вказаной памяти жывых наслідників выгнаня. Серед справоздань нашол ся тіж текст обнимаючий справоздавчом рефлексийом подію, яка продолжала тото, што мало місце в квітни 2017 р. – од Чертіжного зачынаючы, през Ґорлиці, Краків, Явожно, аж по Лігницю – слідом котячых ся пред 70. роками транспортів. Продолжаня проходило 12 грудня 2017 р. в Катовицях, в Кінотеатрі Rialto, де Шлезакы – тіж спадкоємці нелегкой меншыновой долі – могли обізрити порушаючу історию выгнаных Лемків завдякы документальному фільмови Even Tears Were Not Enough / Аж і слезы не старчыли. Тот фільм, вырежысеруваний през Марію Сільвестрі і Джона Ріґетті, вказуваний в квітни в Ґорлицях, Кракові і Ліґници, стал ся основным імпульсом до проведіня центральных лемківскых упамятнінь акциі «Вісла». Русиньска Фундация родины Тімо з Пітсбурґа в ЗША, завдякы якій тот фільм ся довершыл, свойом грошовом підпором дозволила тіж провести більшу част упамятнінь, в тым предо вшыткым поставити камін з упамятняючом таблицьом в Явожні. Лемківска бо спільнота, по 1947 р. тотальні розшмарена по світі, тримат ся в гідній мірі завдякы будуваній докола акциі «Вісла» памяти. Олена Дуць-Файфер Краків, 15.12.2017 р.

РІЧНИК РУСКОЙ БУРСЫ 2017, P. 13, c. 13-16 https://doi.org/10.12797/RRB.13.2017.13.02

Wstęp

„Rocznik Ruskiej Bursy” 2017 znacznie różni się od poprzednich numerów tego pisma, zachowuje jednak podstawowe zasady kompozycyjne, jakościowe, a przede wszystkim spełnia przyjęty na początku cel. Nadal pozostaje łemkowskim/ rusińskim czasopismem naukowym, wydawanym przez Stowarzyszenie „Ruska Bursa” w Gorlicach, z priorytetową łemkowskojęzycznością i łemkoznawczą problematyką rozwijaną w czterech głównych stałych działach pisma. Co zatem różni go od wcześniejszych numerów? Najważniejsza różnica wynika z faktu, że w kwestiach edytorsko‑organizacyjnych rozpoczęliśmy współpracę z profesjonalnym wydawnictwem naukowym Księgarnia Akademicka, co ma zapewnić definitywne wprowadzenie naszego periodyku do międzynarodowego obiegu naukowego i szeroką ogólną dostępność na panujących w nim zasadach. Wydawnictwo zadba, żeby „Rocznik Ruskiej Bursy” spełniał wszystkie kryteria określone w zakresie międzynarodowego udostępniania publikacji naukowych. Powoduje to konieczność wprowadzenia do „Rocznika” wymaganych form parametryzacji, niezbędnych do dostępu elektronicznego i identyfikowalności, takich jak: abstrakty i słowa kluczowe w dwóch innych językach niż język artykułu, w tym obowiązkowo w języku angielskim, wskazywanie afiliacji autora, wyodrębnienie bibliografii, a także nadanie wydawniczej kontroli i rejestrowalności cytowań w międzynarodowym systemie DOI – Digital Object Identifier. Wpływa to także na zmiany graficzne, które dostosowują stronę wizualną publikacji do optymalnych czytelności i odbioru wzrokowego. Zmieniła się także okładka, która zakłada przekazanie informacji zachęcających do zapoznania się z treścią danego numeru. „Rocznik

Helena Duć-Fajfer

Ruskiej Bursy” 2017 posiada też międzynarodową Radę Naukową, składającą się ze znanych specjalistów w zakresie języka, kultury i historii Łemków / Rusinów. Każdy artykuł jest recenzowany przez dwóch wybranych dla tego tomu recenzentów. Druga zmiana, jaką po raz pierwszy wprowadzamy w bieżącym „Roczniku Ruskiej Bursy”, dotyczy monograficznego charakteru tego numeru. Na tę decyzję wpłynęła bardzo istotna kwestia, mianowicie fakt, że obecny numer wydawany jest w 70. rocznicę akcji „Wisła” i w tym roku, po raz pierwszy od momentu tego najtragiczniejszego w dziejach Łemkowyny wydarzenia, wspólnota łemkowska zmobilizowała się do zamanifestowania w formie trzydniowych centralnych upamiętnień łemkowskiej, odrębnej od ukraińskiej, linii pamięci tych tragicznych wydarzeń. Temu też upamiętnieniu dedykowany jest „Rocznik Ruskiej Bursy” 2017. Z tego względu ma on w tytule (co też wprowadzamy po raz pierwszy) hasło, pod jakim realizowaliśmy kwietniowe łemkowskie upamiętnienia akcji „Wisła”: Akcja „Wisła” – Łemkowie 1947‑2017. Rzeczona monograficzność, wyrażona w nadanym numerowi tytule, określiła zakres treściowy i kierunek dokumentów, tekstów, inspiracji, informacji, jakie zostały zamieszczone w obrębie tej publikacji. Oprócz tego, że starają się one zarejestrować dokonane upamiętnienia – głównie w dziale Recenzje i sprawoz‑ dania, ale także w Dyskursie i Inspiracjach – wprowadzają także nowe, rozwijające kwietniowe celebracje, odnoszące się do akcji „Wisła” materiały. Tekst wstępny, odredaktorski, tradycyjnie tematycznie zbiera to, co wyznacza dedykacja w danym numerze „Rocznika”. W tym numerze jest nim tekst Культуровы наслідства акциі «Вісла» для Лемків / Kulturowe konsekwencje akcji „Wisła” dla Łemków, taki bowiem temat był prezentowany przeze mnie w Gorlicach i Legnicy w dniach 28 i 30 kwietnia 2017 r. łemkowskiej wspólnocie pamięci w celu uświadomienia istoty tego, co przypadło w udziale spadkobiercom „Wisły” łemkowskiego pochodzenia. W tekście, który został tu opublikowany, dodałam – do tego, co było skierowane do uczestników rocznicowych celebracji – w całości zacytowaną informację, jaką wysyłaliśmy w kwietniu do mediów, wskazującą na sens i cel łemkowskich upamiętnień. Włączyłam też do niego fragmenty z opisu badań dotyczących łemkowskiej traumy podyslokacyjnej, przeprowadzonych w ciągu 2017 r. wśród przedstawicieli czterech pokoleń wysiedleńców i ich potomków, żyjących dzisiaj na obczyźnie, na Łemkowynie i na Ukrainie. Zamieszczona na końcu tego artykułu wstępnego fotografia tablicy wkutej w piaskowiec, którą po 70 latach ufundowali w celu upamiętnienia więzionych i torturowanych Łemków Potomni, tzn. my, buduje

Wstęp

symboliczne przejście od tego co i jak dzisiaj pamiętamy i utrwalamy na żywo, rytualnie, do dokumentów, które są już formą pamięci magazynującej, utrwalonej tekstualnie. W dziale Dokumenty zostało zamieszczone cenne opracowanie i spis Łemków więzionych w obozie w Jaworznie, osadzonych tam w ramach akcji „Wisła”, które dla „Rocznika Ruskiej Bursy” przygotował Bogdan Horbal. W dziale Dyskurs znajdziemy przede wszystkim trzy artykuły, w których rozwinięte zostały tematy zaprezentowane na konferencji naukowej zorganizowanej 29 kwietnia 2017 r. w Collegium Maius UJ. Są to: artykuł Andrzeja Zięby Akcja „Wisła”: przyczyny i sprawcy, rezonans i konsekwencje, artykuł Ewy Michny Akcja „Wisła” w narracjach przedstawicieli łemkowskiej wspólnoty pa‑ mięci і artykuł Oleny Duć‑Fajfer «А Вісла дале плыне» Петра Мурянкы – автобіоґрафія як реінвенцийний міф / „A Wisła dalej płynie” Petra Murianki – autobiografia jako mit reinwencyjny. Oprócz tych artykułów pokonferencyjnych Dyskurs dopełnia artykuł kustosza Muzeum Miasta Jaworzna, Adriana Ramsa, który podczas upamiętnień oprowadzał ich uczestników po miejscach, w jakich znajdowały się różne punkty obozu i tworzył wizualizację przestrzeni i wydarzeń, które stały się udziałem więzionych Łemków. W artykule Łemkowie w Centralnym Obozie Pracy w Jaworznie zespolił te wątki narracyjne w dopracowany naukowo tekst. W Dyskursie znalazł się również tekst zasadniczo reportażowego charakteru, który nie operuje zastosowanym w sposób tradycyjny aparatem naukowym, jednak został zamieszczony w tej części „Rocznika” ze względu na wartość poznawczą, którą dzięki bezpośrednim rozmowom z wnukami wysiedleńców z akcji „Wisła” nadają mu autorki, Marta Watral i Urszula Pieczek. Jest to przetłumaczona na język łemkowski, rozszerzona wersja reportażu, który ukazał się wcześniej w Miesięczniku „Znak”. Zachowując tradycję translatorską, służącą przybliżaniu czytelnikom „Rocznika” znanych tekstów wybitnych naukowców i twórców, publikujemy w Dyskursie przekład adekwatnego do treści całego numeru tekstu autorstwa znanej niemieckiej badaczki pamięci, Aleidy Assmann Cztery formy pamięci. W części Inspiracje został zamieszczony tekst Andrzeja Żygadły, autora obrazu, który stał się bazą dla plakatu upamiętnień Akcja „Wisła” – Łemkowie 1947‑2017. Ten tekst był w krótszej wersji wygłoszony po referatach na wspominanej już konferencji w dniu 29 kwietnia w Collegium Maius UJ. Odnosi się on do źródeł inspiracji i wizji twórczej autora obrazu wyrażającego symbolicznie istotę akcji „Wisła” w egzystencji wspólnoty łemkowskiej. Temat wysiedleń stał się też pretekstem do zaprezentowania w Inspiracjach wybranych utworów

Helena Duć-Fajfer

z powysiedleńczej poezji łemkowskiej, co także nawiązuje do upamiętnień, podczas których w Ruskiej Bursie w Gorlicach wnukowie i prawnukowie wypędzonych prezentowali występ pt. Akcja „Wisła” w pieśni i poezji. Teksty bezpośrednio przywołujące kwietniowe upamiętnienia znajdują się w dziale przeznaczonym w „Roczniku” do dokumentowania aktualnych wydarzeń, czyli Recenzjach i Sprawozdaniach. Zamieszczane na bieżąco na portalu informacyjnym LEM.fm+ przez dziennikarzy radia LEM.fm, zostały tu przedrukowane jako materiały relacjonujące te wydarzenia, które stanowią rdzeń ukazanej pamięci żywych spadkobierców wygnania. Wśród sprawozdań znalazł się także tekst obejmujący refleksją sprawozdawczą wydarzenie, które kontynuowało to, co miało miejsce w kwietniu 2017 r. – od Czertiżnego poczynając, przez Gorlice, Kraków, Jaworzno, aż po Legnicę – śladem przemieszczających się przed 70 latami transportów. Kontynuacja odbywała się w Katowicach, w Kinoteatrze Rialto, gdzie Ślązacy – także spadkobiercy niełatwego mniejszościowego losu – mogli obejrzeć wstrząsającą historię wygnanych Łemków przedstawioną w filmie dokumentalnym Even Tears Were Not Enough / Аж і слезы не старчыли. Ten film, wyreżyserowany przez Marię Silvestri i Johna Righetti, pokazywany w kwietniu w Gorlicach, Krakowie i Legnicy, stał się głównym impulsem do przeprowadzenia centralnych łemkowskich upamiętnień akcji „Wisła”. Rusińska Fundacja rodziny Timo z Pittsburgha w USA, dzięki której ten film mógł powstać, wsparła także finansowo znaczną część upamiętnień, w tym przede wszystkim postawienie kamienia z tablicą upamiętniającą w Jaworznie. Bowiem łemkowska wspólnota, po roku 1947 całkowicie rozproszona po świecie, cementuje się w znacznym stopniu dzięki budowanej wokół akcji „Wisła” pamięci. Helena Duć-Fajfer Kraków, 15.12.2017 r.

РІЧНИК РУСКОЙ БУРСЫ 2017, P. 13, c. 17-34 https://doi.org/10.12797/RRB.13.2017.13.03

Олена Дуць-Файфер

Ягайлоньскій Університет / Uniwersytet Jagielloński

Культуровы наслідства акциі «Вісла» для Лемків

Streszczenie Konsekwencje kulturowe akcji „Wisła” dla Łemków Tekst jest próbą zaakcentowania łemkowskiej perspektywy w upamiętnieniach akcji „Wisła” po siedemdziesięciu latach od jej przeprowadzenia. Kulturowe konsekwencje są z tej perspektywy istotniejsze od wszelkich innych, gdyż łemkowskość jako kategoria etniczno‑kulturowa została w wyniku dyslokacji całkowicie zdestruowana, a Łemkowie zostali poddani wynarodowieniu. Rozważania osnute zostały wokół dwóch głównych wątków. Pierwszy odnosi się do ideologicznego łączenia Łemków z Ukraińcami jako ofiar akcji „Wisła” dla umotywowania ich jedności tożsamościowej. W tym przypadku ukazano zafałszowanie i negatywne skutki takiej propagandy. Drugi wątek eksponuje istotę strat kulturowych, z wyakcentowaniem kwestii językowych, dla zagrożenia egzystencji tej grupy jako odrębnego etnosu. Oparto go po części na badaniach nad traumą związaną z dyslokacją i zanikaniem najistotniejszych wyznaczników odrębności kulturowej Łemków, na danych statystycznych ustalonych w trakcie spisów powszechnych z lat 2002 i 2011 oraz na obserwacjach zachowań i postaw etnicznych w pokoleniach dzieci, wnuków i prawnuków wysiedleńców. Podane przykłady i dane ukazują alarmującą skalę rozbicia i destrukcji wspólnoty łemkowskiej po siedemdziesięciu latach „płynięcia Wisły” czyli strategicznego wynaradawiania i są swojego rodzaju komunikatem zagrożenia sformułowanym w ramach humanistyki zaangażowanej. Słowa kluczowe: akcja „Wisła”, Łemkowie, zagrożony język, trauma, wykorzenienie

Олена Дуць-Файфер

Abstract Cultural consequences of Operation ‘Vistula’ for the Lemkos The text is an attempt to emphasize the Lemkos’ perspective in the commemoration of the Operation ‘Vistula’ seventy years after its completion. From this perspective cultural consequences are more important than any other, because being a Lemko as an ethno-cultural category was completely destroyed as a result of the dislocation, and Lemkos were subjected to denationalization. The considerations of this paper have been wrapped around two main threads – the first refers to the ideological connection of the Lemkos with the Ukrainians as victims of the operation “Wisła” to motivate the unity of their identities. In this case, the falsehood and negative effects of such propaganda were shown. The second theme exposes the essence of cultural losses, emphasizing language issues which threaten this group’s existence as a separate ethnos. It is partly based on research on trauma related to dislocation and disappearance of the most important determinants of cultural identity of Lemkos, on statistical data established during the 2002 and 2011 censuses and observations of ethnic behaviors and attitudes in generations of children, grandchildren and great-grandchildren of displaced persons. The examples given and the data show the alarming scale of fragmentation and destruction of the Lemko community seventy years since the ‘Vistula has flowed’, or the strategic denationalization is a kind of threatening message formulated with the framework of the humanities involved. Keywords: Operation ‘Vistula’, Lemkos, threatened language, trauma, uprooting

Дозволю собі зачати свій текст вынятково долгым цитатом, котрий єст фактычні цілістні приведеном інформацийном нотом, яку розсылали сме до медий в Польщи, коли першыраз по сімдесятьох роках од злопамятного факту рішыли сме голосно, медияльні, видимо накрислити і як найшырше передати до загальной свідомости нашу лемківску ленію памяти о акциі «Вісла»1. Ленію, котра, хоц односит ся до подібного вельом дисльокуваным спільнотам досвідчыня2, єст неповторна 1

Справозданя з центральных лемківскых упамятнінь 70. річниці акциі «Вісла», якы были проведены в днях 28‑30 квітня т.р. см. в части Рецензиі і справозданя. Таку паралельніст і вельократніст дисльокаций прібує іронізуючо накрислити в своім есею Піотр Ляхманн: P. Lachmann, „Wypędzenie” po polsku, в: тот же, Wywołаne z pamięci, Olsztyn 1999, с. 27‑46. Лемківскоязычна версия того есею: П. Ляхнанн, «Выгнаня» по польскы, пер. В. Дуць, «Річник Руской Бурсы» 2015, с. 143‑155.

Культуровы наслідства акциі «Вісла» для Лемків

і непорівнувальна, а предо вшыткым, єст неуявнена, публичні неусвідомляна, здомінувана през інчы наррациі, якы прібуют єй завлащати або іґнорувати, промолчувати. Одколи леґальні сут обходжены в Польщи черговы річниці акциі «Вісла», неодмінні чытаме і чуєме, же 28 квітня 1947 рока комуністычны власти зачали «выселяня украіньского населіня з полудньово‑східньой Польщы; діяня ведены были в звірскій і безоглядний спосіб; протягом трьох місяци на Пілнічны і Західні Землі примусово переселено більше як 140 тыс. Украінців» (M. Jarosiński, PAP, 2016). Подіі з тамтого рока вказуваны сут як «рішыня раз на все украіньской квестиі» через Польщу. Неє вантпливости, же акция «Вісла» была выкликана діяльністю Орґанізациі Украіньскых Нацийоналістів і єй оружных сил, рішена в Москві через радяньского вождя Йосифа Сталіна, довершена комуністычным режімом, якій рядил товды в Польщи, принесла страданя вшыткым, котры стратили про ню своі хыжы. Єднак для Украінців акция «Вісла» значыла нарушыня лем на фалатках західнього погранича іх історичного осадництва. Не были выселяны з великых міст, сохранили свою основну нацийональну територию в границях радяньской Украіны, комуністычны власти в Польщи, коли лем розбили теренову базу ОУН, зачали уж в пятдесятых роках вертати Украінцям права до іх языка і достоменности, дозваляли орґанізувати ся, творити школы, вести пресово‑выдавничу і культуральну діяльніст. Натоміст зо соспільной памяти праві цілком счез або остал пересунений на другій плян другій факт, же то хто інчий был головном жертвом і заплатил на вельо більшу ціну за конфлікт выкликаний цілю пересуніня границ Украіны іщы дале на захід, як то в 1944 р. зробил Сталін. Акция «Вісла» предо вшыткым была траґедийом Лемків (Русинів) – осібного в однесіню до Украінців і Поляків східньославяньского народу. Украіньска Повстаньча Армія была для Лемків зовнішньом структуром, котра в 1944 р. ввошла на територию Лемковины, вымушаючы послух і намітуючы украіньску достоменніст, подібні як в часі німецкой окупациі робили тото ОУН і коляборуючы з Німцями украіньскы орґанізациі. Лемкы в 1947 р. не лем зазнали травмы выгнаня, але втратили тото, што для каждого народу і його культуры єст найважнійше – отчызну. Не якісы єй рантовы фалаткы, але дослівно цілу. Нашли ся в ситуациі народу без землі. То Лемкы, соспільніст в величезній більшости сельска, были праві в 100% выселены з гірской териториі, котру пред столітями заґаздували і на ній створили свою неповторну культуру.

Олена Дуць-Файфер

Розметаны по 1947 р. не мали ниякого уж опертя для свойой спільной дотоменности в реальні істніючій материяльній, територийній базі, заграничній державі ци хоц бы лем в діяспорі. Піддавали ся вымушеній асиміляциі, польонізували ся або украінізували, бо комуністычны власти не дозволили ім навет по політычній зміні в 1956 р. на покликаня власных шкіл, ґазет, орґанізаций, церкви, на повороты в рідны горы. Леґалізацию окремной достоменности завдячают аж кінцьови комунізму. Лемкы заплатили адже надзвычай тяжку, найвысшу ціну за чужий нацийональний конфлікт. Были в ним жертвами, а не спілтворцями. Так война ОУН/ УПА з Польщом, як і акция «Вісла» мали нищыти іх окремніст і привязаня до свого. Прото лемківскы упамятніня акциі «Вісла» мают вынятковий аспект. Сут маніфестацийом сохраніня перед загыбельом і доводом перетырваня, але єдночасно борбом о своє місце в соспільній памяти. Несут адресуване до сучасных Поляків і Украінців пересланя: рік 1947 то предо вшыткым траґедия Лемків3.

Хоц не з каждым речыньом зацитуваного тексту мож ся докінце згодити, то несе він основне пересланя о конечности зміны реторикы і перспектывы смотріня ня акцию «Вісла» і єй траґічны ефекты, а з ньом, быти може і перспектывы оцінюваня ранґы деякых подій в іх цілістным влияню на еґзистенцию ріжных соспільности.

Лемківскій – значыт культуровий Хочу розвининути, подібні як то робила єм на выкладах в часі упамятнінь в днях 28‑30 квітня 2017 р., тот особливий аспект лемківской траґедиі, якій дотепер был ґенеральні поминяний в упамятнінях акциі «Вісла», зоседжаючых ся на проводжыню історичных і політолоґічных полемік о причынах і формі проведіня депортациі як ефекті польско‑украіньского 3

aаz [A.A. Zięba], Akcja „Wisła” (1947), czyli tragedia Łemków, опувликуване в полній або скороченій версиі м.ін. в: http://terazgorlice.pl/2017/04/24/akcja-wisla-1947-czyli-tragedialemkow/; http://www.gorlice.pl/; www.malopolska.uw.gov.pl; http://xn‑‑radiokrakw‑obb.pl/ wiadomosci/aktualnosci/70‑lat‑temu‑rozpoczela‑sie‑akcja‑wisla/; http://dzieje.pl/aktualnosci/ w‑jaworznie‑upamietniono‑lemkow‑ofiary‑akcji‑wisla; http://www.stowarzyszenielemkow.pl/ web/pl/2017/04/22/lemkowie‑1947‑2017‑akcja‑wisla/. Переклад того і вшыткых дальшых цитатів на лемківскій язык – О. Д.‑Ф.

Культуровы наслідства акциі «Вісла» для Лемків

конфлікту4. Чом подля мене вказуваня культуровых наслідств акциі «Вісла» єст з лемківской перспектывы найосновнійше? 1. Досвід дисльокациі на еґзистенцийным рівни єст в деякій мірі пережытьом універсальні уявным, приниманым як пережывана през вельо соспільств в часах воєнных ци в інчых катаклізмах траґедия выгнаня з хыжы, одобраня власности, котру найчастійше заступує ся інчом хыжом в інчым місци. В припадку Лемків нераз підкрисляне єст заступліня планных деревяных хыж богатшыма понімецкыма і планных земель рішучо ліпшыма, через што Лемкы ся збогатили, уцивілізували, вывчыли і осягнули хосен. Лем культурова перспектыва дозвалят видіти особливіст і неповторніст траґедиі лемківского выселіня, до якой тяжко найти паралелю, бо то як раз культура формує і выражат тото, што розуміє ся под понятьом лемківскій, а не інчий. 2. Лем з культурового пункту зору може быти зрозуміла потрясаюча і на перший позір міцно ражуча етноцентризмом выповід єдного зо знаменитшых сучасных Лемків, же жыдівска траґедия – ходит о Голокавст – не дорівнує лемківскій, бо лем даяка част Жыдів стратила жытя, а іх культура і більшіст соспільства остала ся, а в припадку Лемків ціліст Лемковины остала приречена на смерт, безповоротну загыбель, якой уж нич не цофне. 3. Культурова перспектыва в днешнім світі фокусує проблем на тым, што для заанґажуваной гуманістыкы може стати ся етычном повинністю, розвинути (само)свідоміст так внутрігрупову, як предовшыткым зовнішню, выкликати одповідальніст за сохраніня, змобілізувати до творіня ревіталізацийных стратеґій і проґрамів.

Пропаґандова єдніст Сес текст міцно позицийонує ся в однесіню до соспільно‑ідеолоґічной ситуациі і дискусийных напрямів в просторі памяти, достоменности, домінацийных дискурсів в контексті упамятнінь акциі «Вісла» і має в гідній 4

Підкрислила єм тоту незмінні польско‑украіньску політычну перспектыву уж в часі свойой полемічной выповіди в рамах проведеной на посіджыню Соймовой Комісиі Народовых і Етнічных Меншын дня 22.05.2007 семінариі 60‑ta rocznica akcji „Wisła”; справозданя доступне в: http://orka.sejm.gov.pl/Biuletyn.nsf/0/68D543AB48203F21C12573 02002BB9ED?OpenDocument, 12.12.2107.

Олена Дуць-Файфер

мірі інтертекстуальний характер. Прото, принимаючы обшырний вводний цитат як окрислюючий пропаґандовий фон, в опозициі до якого повинны заістніти лемківскы упамятніня, обудую основны выводы о культуровых наслідствах акциі «Вісла» доокола двох інчых цитатів. Перший з них приналежыт украіньскому журналісті, Богданови Гукови, і ілюструє реторичну махіну, яком прібувано стримувати тзв. «лемківську проблему» ци «лемківській сепаратизм». Тот цитат то наголовок з проведеной Гуком в 1989 р. в часописі «Зустрічі» аналізы актуальной ситуациі украіньства в Польщи. Під гослом Лемківщина заміщат він вводны увагы Для знищення ми були одне5. До того пропаґандового госла однесу ся в першым ряді, знаючы, же долгыма роками, а і дотепер навет найбарже дистансуючым ся до украіньскости Лемкам підсувана єст основна свідоміст спільной з Украінцями долі выселінців. Спільны єднак сут гев лем зовнішні, фізычны, інструментальны факты. Ріжниц єст старчаючо вельо, жебы зрозуміти на кілько «не єдно» было депортуваня лемківскє в порівнаню з украіньскым. Предо вшыткым інакше было однесіня до самых ідеолоґічных мотываций переселінь. Незалежні од оціны правдивости і вірогідности повязаня причыны выганяня люди з іх хыж з украіньскым нацийоналізмом, лемківска перспектыва крайні ріжнила ся гев од украіньской. Прото не могло быти єднакого однесіня до знищыня. Быти єдно значыло бы мати тіж єднакє або хоц бы зближене пізріня на досвідчане насильство. Хоц далека єм од тверджыня, же сельскє населіня узнаюче ся або узнане за Украінців, вполни ідентыфікувало ся з украіньскым нацийоналізмом, то єднак сам етнонім чынил барже «своім» вшытко, што односило ся до украіньскых народовых і політычных стремлінь. Лемківскіст, яка в величезній мірі основувала ся на опозициі до украіньскости6, украіньскы діяня досвідчала як ворожы, антилемківскы, репресийны, ґу чому причынила ся так насильна украінізация, як і злопамятна присутніст діючых в імени окупанта украіньскых «Січовиків» на Лемковині, ци тзв. «люде з ліса», якы творили страх і террор7. Адже, в однесіню до выселі5 6

Редактор [Б. Гук], Для знищення ми були одне, «Зустрічі» 1989, ч. 19, с. 20‑25. На тоту тему написано уж вельо прац. В шырокій спосіб, вказуючы основы такого достоменностьового процесу, пишу о ним в своій моноґрафіі: H. Duć‑Fajfer, Literatura łemkowska w drugiej połowie XIX i na początku XX w., Kraków 2001. Окрем вельох устных свідоцтв творячых лемківску спільнотову памят, мож о тым прочытати хоц бы в інтервю з Михалом Доньскым: Повернути людям їхні права. Розмова з Михайлом Донським, «Зустрічі» 1989, ч. 19, с. 26‑40.

Культуровы наслідства акциі «Вісла» для Лемків

ня, окрем почутя кривды і страху, творило ся в лемківскій соспільности вельо амбіваленций. Лемкы не чули ся ничому винны, што выражало ся бесідуваньом о великій несправедливости: Били зме ся і терпіли По ляґрах, в неволи, Же нам за то так заплатят, Не згад бы-м николи8.

Рівночасно іх выселіня ведене было під пропаґандовом тіню борбы з УПА, чым іщы більше давано основы думаню, же то якіса величезна хыба і неодолга мож буде на Лемковину вертати. Од стороны выселяючого режіму тіж не заходила рівнорядніст обох выселяных соспільности. Польскому урядови знана была на основі проведеных в меджевоєнным перийоді експертиз кваліфікуючых Лемків під оглядом іх асимілацийной податности9, а тіж декляраций в повселюдных списах населіня10, русиньска а не украіньска достоменніст Лемків. Прото летучкы інформуючы о конечности выселіня односили ся до Украінців і Русинів і през цілий час депортацийной акциі тото розріжніня ся утримувало. Лемківскы транспорты кєрувано переважні на Захід, украіньскы на Пілніч. Приняты асиміляцийны стратеґіі тіж ся мусіли з конечности ріжнити. Нищыня, адже, а предо вшыткым знищыня, было не такє саме і од страны нищеных, і од страны нищучых. В однесіню до Лемків, подібні як і до інчых Русинів в комуністычных державах, принято методу асиміляциі за посередництвом формальной украінізациі. При добрі знаній з істориі достоменностьовій опозициі Лемків до украіньскости, зміцненій іщы пропаґандовыма подіями односячыма ся до переселінь, асиміляцийний ефект был легкій до осягніня. Не хотячым ся украінізувати в ситуациі окрисліня лемківской достоменности як украіньска, оставала 8

І. Горощак, Прощай моя Лемковино, в: Ци то лем туга, ци надія. Антологія повыселенчой лемківской літературы, ред. О. Дуць‑Файфер, Ліґниця 2002, с. 118‑134, ту: с. 119. См. примірні: J. Moklak, Łemkowszczyna w polityce narodowościowej II RP, в: Тот же, Łemkowszczyzna w Drugiej Rzeczypospоiltej. Zagadnienia polityczne i wyznaniowe, Kraków 1997, с. 145‑187. В Повселюдным Списі Населіня РП з 1931 р. зареєструвано на обшыри Лемковины 130 121 осіб з рідным языком рускым (не украіньскым) (Statystyka Polski, Warszawa 1938, z. 68, s. 32‑45; z. 88, s. 26‑35).

Олена Дуць-Файфер

дорога польонізациі, социйолоґічні зрозуміла як процес втопліня ся в домінуючу, несучу соспільний аванс культуру. До ефектів осячненых том стратеґійом однесу ся пізнійше. В навязаню до провідного гев цитату о єдности приречыня на знищыня треба додати, же основне в тым думаню єст послідовне украіньскє стремліня до єдности в якій Лемкы сут підрядном частю украіньства. Стремліня тото долгыма роками вело до вельох насильств, якы не щадили опорным Лемкам Талергофского досвідчыня11, окупантскых знущань, а вкінци в повыселенчых обставинах, УСКТ‑івского нищыня лемківской підметовости12. То од стороны УСКТ ішли найбарже рестрикцийны способы поборюваня «лемківского сепаратызму», лагоджены ци стримуваны комуністычныма влястями Польщы, в якых інтересі не было одорваня ся Лемків од УСКТ13. При свідомости такых обставин тяжко єст утримати тоту пропаґандово міцно діючу тезу, же для знищыня, якому іх піддано, Лемкы і Украінці были єдным. Треба явні достеречы і вказати, же понад сороклітній перийод комуністычной власти в Польщи был часом подвійні веденой украінізациі – формальной, вызначеной комуністычном системом як асиміляцийна стратеґія і реальной, веденой УСКТ як довершаня ідеолоґічной тезы о украіньскости Лемків. В ефекті невелика група ідеолоґічні переконаных діячів стала ся актывныма пропаґаторами украіньской достоменности серед Лемків, поборюючыма барз і так уж ослаблену забороном власти і приспішеным асиміляцийным процесом лемківску достоменніст. Єдным з найбільше парадоксальных, а по сути траґічных, примірів такого антилемківского діяня єст публичне названя през єдного з проукраіньскых актывістів вчыня лемківского языка – другом акцийом «Вісла», ци формальне выступуваня на посіджыню Спільной Комісиі Уряду і Нацийональных і Етнічных Меншын украіньского «представника» Лемків з пропозицийом 11

О доли Лемків в Талергофі см. О. Дуць‑Файфер, Влияня подій І світовой войны на формуваня ся лемківской достоменности – при спілучасти літературных текстів, «Річник Руской Бурсы» 2014, с. 49‑64, а тіж фільмы: Changed by Thalerhof, [он-ляйн:] www.youtube.com/ watch?v=n6Q6SRbDQic, 30.09.2017; Первая мировая война. Концлагеря Талергоф и Терезин, [он-ляйн:] www.youtube.com/watch?v=UJu_QylrFJI, 30.09.2017. О тым см. [М. Доньскій], пр. цит.; H. Duć‑Fajfer, Być Łemkiem w PRL‑u, «Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego. Prace Etnograficzne» 2001, з. 36, с. 141‑172. K. Pudło, Dzieje Łemków po drugiej wojnie światowej (zarys problematyki), в: Łemkowie w historii i kulturze Karpat, част 1, ред. J. Czajkowski, Rzeszów 1992, с. 351‑379; H. Duć‑Fajfer, Być Łemkiem..., с. 149‑152.

Культуровы наслідства акциі «Вісла» для Лемків

запертя лемківской філолоґіі на Педаґоґічным Університеті в Кракові. Сут то старчаючо вымовны приміры того, якы ефекты для лемківской культуры і достоменности принести може думаня, же были/ сме єдно. Акция «Вісла», тзн. цілий комуністычний режім, якій за ньом стоял, старал ся ввести, утвердити, сформалізувати такє думаня, згоры знаючы, як неґатывны ефекты для лемківской культуры буде оно мало – так од стороны тых, якы го приймут, як і од стороны тых (рішучой більшости), якы не будучы в силі ся му протиставити, одшмарят цілком, піддаючы ся польонізациі. Тоту подвійну асиміляцийну ключку так свойого часу характеризувал в одважній, порушуючій брошурі Ярослав Гунька: Проба украінізациі – не перша в істориі – не задіяла, хоц і так украінізация посередництвом «Нашого Слова» тырвала в найліпше – і тырват дале. Украіньскы діяче певно приняли, же Лемкы, не хотячы піддати ся польонізациі, будут мусіли ся зукраінізувати. Вкінци украіньскій язык єст гідні близший лемківскому як польскій. Єст до хыбне думаня. Лемкы можут іщы лишыти ся собом, а як уж ся вынародовляют – то єст то як раз польонізация. (...) Правду речы, маме фактычні єден направду честний, хоц невыгідний выхід. Лишыти ся собом!14

Тым цитатом хочу закінчыти однесіня ся до структуризуючого не лем першу част мойого тексту, але тіж шыроку соспільну свідоміст, госла о єдности Лемків і Украінців в просторі нищучых діянь акциі «Вісла». Нарратывізуваны гев факты мож потвердити днес уж і статистычныма чыслами, якы наявні вказуют величезну скалю вынародовліня Лемків, осягнену горі вказаныма методами. Коли проведено в 2002 р. перший повоєнний Повселюдний Спис Населіня, в якым звідувано люди о іх нацийональніст і рідний язык, Польща находила ся уж на етапі демократизуваня, діяли формальні лемківскы орґанізациі, але фурт в тіни комуністычной і украіньской пропаґанды. Вельо чынників, світскых 14

J. Huńka, Łemkowie dzisiaj, Warszawa [1985]. Тота брошурка, выдана в 1985 р. през Студентскій Кружок Бескідскых Провідників в Варшаві, лем до внутрішнього схоснуваня, стала ся предметом барз аґресивных атаків украіньскых діячів, была бо незалежным од УСКТ лемківскым голосом. Автор (Ярослав Горощак) скрыл ся під псевдонимом, боячы ся реперкусий. Украіньскы середовиска аранжували тіж полемічны выповіди.

Олена Дуць-Файфер

і церковных, працувало над утверджаньом Лемків в переконаню, же лемківской нацийональности в списі не мож подати, бо не єст узнана, же треба подати украіньску15. Чысло осіб, якы ся задеклярували як Лемкы было товды 5 86316. По десятьох роках, в часі котрых Лемкы на основі Уставы з дня 6 січня 2005 р. про національны і етнічны меншыны і про реґіональний язык, формальні узнаны остали за етнічну меншыну зо вшыткыма нацийональныма правами, в проведеным в 2011 р. Повселюдным Списі, лемківску народовіст задеклярувало 10 531 польскых громадян17, тзн. праві два раз більше як пред десятьома роками. Серед них лем 282 особы задекярували тіж украіньску народовіст. Статистыка адже потвердила, же узнаня лемківской народовости побільшыт чысло декляруючых ся Лемків18. Потвердила тіж, же ефектом переворотных стратеґій комуністычного вынарадавляня єст не украінізация, лем польонізация. В однесіню до шацуваного чысла Лемків, якє было подаване пред списами на основі чысла вывезеных з Лемковины в транспортах в акциі «Вісла» осіб, декляраций было 10 раз в 2002 і 5 раз в 2011 менше. Метафоричні мож повісти, хоснуючы наголовок з автобіоґрафіі Петра Мурянкы19, же затопила іх «фурт плынуча Вісла».

Границя бытя Лемком – коли перестає ся ним быти В тым місци перейду до другого цитату, з выповіди прикликаного уж горі Петра Трохановского Мурянкы: «нич нам по высоко ціненых лемківскых 15

Тоты стверджыня формулую на основі безпосередніх бесід з особами, якы мі в тот спосіб поясняли, чом в списі не окрислили ся як Лемкы, лем як Полякы, хоц чуют ся Лемками. Ludność Polski według deklarowanej narodowości na podstawie spisu 2002, [он-ляйн:] http:// www.ceo.org.pl/sites/default/files/KOSS/davBinary/Materialy%20pomocnicze/tabela_ ludnosc1.pdf, 12.12.2017. Ludność. Stan i struktura demograficzno‑społeczna. Narodowy Spis Powszechny Ludności i Miesz‑ kań 2011, [он-ляйн:] https://stat.gov.pl/cps/rde/xbcr/gus/LUD_ludnosc_stan_str_dem_spo_ NSP2011, 12.12.2017, с. 91. Іщы в більшій ступени видно тоту залежніст в списах населіня веденых на Словациі, де Русины тіж были за цілий комуністычний перийод узнаны за Украінців, што доводило до масовой словакізациі. Гын явні видно, же узнаня Русинів побільшат чысло декляраций русиньскых, а поменшат украіньскых, але тіж одзыскує зословацченых Руснаків: в 1991 р. за Русинів голосило ся 17 197 осіб, за Украінців 13 281 осіб; в 2001 р. за Русинів – 24 202, за Украінців – 10 814; в 2011 р. за Русинів – 33 842, за Украінців – 7 430 (даны подаю на основі http://tvnoviny.sk/sekcia/spravy/doma ... ludu‑sa‑stali‑rusini.html, 12.12.2017). P. Murianka, A Wisła dalej płynie, Krynica‑Legnica 2007.

Культуровы наслідства акциі «Вісла» для Лемків

ялицях, коли уж перестанеме быти Лемками20». Тот цитат дотыкат самой сути проблемы, якій посвячена єст сеса статя. Глубоко усвідамлят, же укєрункуваны на маєтковы рекомпенсаты діяня декотрых, преважні проукраіньско орєнтуваных середовиск, сут пересуніньом вагы з того што основне культурово на материяльний, бытовий аспект. Ідучы за потребом культуровых розпознань, 70 років по траґічній дисльокациі провела єм близко 50 бесід‑інтервю з особами, якы самы пережыли выселіня, але тіж з представниками молодшых поколінь, діти і внуків выселенців, на чужыні (понімецкых землях, де переселено Лемків в 1947 р. і де більша част з них остала дотепер) і в Горах, тзн. на Лемковині, де декотры родины вернули по 1956 р. Хтіла єм ся дознати, як тоты особы розпознают свою кондицию як Лемків і актуальну кондицию лемківскости, в навязаню до акциі «Вісла». Старшы особы, участникы депортацийной акциі, головні нарратывізували свою памят тамтых подій. З молодшыма бесідувала єм предо вшыткым о сучасній лемківскости в перспектыві тырваня, што зводило ся в більшости до бесіды о языку, його стані, так якістным, як і статистычным. Язык высувал ся на перше місце покус інтуіцийні. Адже, бесідували сме о Лемках, лемківскости і чуло ся в тых выповідях тото, што зас прикличу Мурянковыма словами: «Нашы потомкы, в рідній і мішаній спермі будут жыти, покаль існувал буде світ. Але враз з затрачыньом рідной бесіды, перестанеме існувати як Лемкы»21.

Загыбаня рідной бесіды На основі социйолоґічных розпознань відомо, же язык не єст єдиным вызначником етнічной ідентыфікациі груп і єдиниц, але явит він ся переважні як тот чынник, котрий рішат о одчуваню, же дашто ся творит, діє «по свойому/ по нашому». Во вшыткых выповідях зазначане было, же своіх люди розпознає ся через язык. Тым сутьовійша єст тота языкозначучіст, же акция «Вісла» здеструувала безпосереднє діяня інчого важного чынника етнічной ідентыфікациі – териториі. З проведеных 20

P. Trochanowski, Wokół problemów redaktorskich i wydawniczych publikacji Stowarzyszenia Łemków, «Przegląd Polonijny» 2004, з. 3, с. 179‑190, гев: с. 183. П. Мурянка, Лем Адзимка, але – своя, «Бесіда» 1989, ч. 0 (сиґнальне), с. 1.

Олена Дуць-Файфер

бесід‑інтервю вывела єм деякы узагальнены внескы, котры выміню гев лем в трьох головных пунктах. 1. Во вшыткых зобраных выповідях проявила ся свідоміст загорожыня, в якым ся находит лемківскій язык – лишаня го през його хоснуватели, його польонізуваня або украінізуваня, мала присутніст серед діти. 2. Во вшыткых без вынятку выповідях выселіня Лемків вказуване было як чынник, котрий в найвысшій мірi влиял на вызбываня ся през люди рідного языка і його деґрадацию. «Зато нас выселили, жебы нас не было. Все сме заваджали» (Ж,91,Ч)22; «Там на місци было дуже люди, то бы ся тримало єдно – ціле село, ціле село был бы Лемко, наступний был бы Лемко і вшыткы бы ся сходили, думам, же польского бы так не потрібували» (Ж,82,Ч). 3. Інчы з найчастійше выміняных причын, то: страх пред преслідуванями, осмішыньом, страчыньом роботы, неможністю авансуваня, гіршым одношыньом ся до него. Часто за причыну подавано ганьбліня ся свойой одмінности. Приявне єст тіж в выповідях комунікуваня гіршого статусу, гіршости, планной якости лемківского языка. В рамах тых досліджынь провела єм тіж аналізу, головні кіькістну, языковых (тіж достоменностьовых) выборів в єдній лемківскій родині протягом столітя в 4 поколінях потомных лемківского сопружества – р. вр. 1904 і 1907 (діти, внуків, правнуків і пра‑правнуків). Зо 100% участи лемківского языка в першым поколіню (діти), вродженым на Лемковині пред 1947 р., чысло хоснуватели лемківского языка в тій родині впало до 10% в четвертым поколіню (пра‑правнуків). Моі досліджыня мож потвердити тіж офіцийныма статистыками. В 2002 р. лемківскій язык як рідний задеклярувало в Повселюдным Списі23 5 627 польскых громадян, то значыт праві вшыткы, што задеклярували лемківску народовіст (5 863). Натоміст в списі в 201124 р. видно уж гідну диспрпорцию медже деклярациями лемківской народовости – 10 531, 22

Символі в скобках значат: Ж/М – плоть; чысло – рокы; Ч/Л/У – теперішнє місце пере жываня. http://stat.gov.pl/spisy‑powszechne/narodowe‑spisy‑powszechne/narodowy‑spis‑powsze chny‑2002/wyniki‑narodowego‑spisu‑powszechnego‑2002‑narodowosci‑oraz‑jezyka/, 12.12.2017. Ludność. Stan i struktura demograficzno‑społeczna. Narodowy Spis Powszechny Ludności i Miesz‑ kań 2011, [он-ляйн:] https://stat.gov.pl/cps/rde/xbcr/gus/LUD_ludnosc_stan_str_dem_spo_ NSP2011.pdf, 12.12.2017, с. 96.

Культуровы наслідства акциі «Вісла» для Лемків

а лемківского языка – 6 279. Значыт, же близко 1/3 свідомых Лемків не хоснує уж лемківского языка як рідного. В социйолінґвістычных оцінах стану загорожыня меншыновых языків лемківскій льокуваний єст серед загороженых языків на рівни посереднім медже загорожыньом а сильным загорожыньом25. Значыт тото, же в штораз більшій ступени загыбат натуральний переказ языка медже поколінями, а наймолодше поколіня його хоснуватели корчыт ся під оглядом чысла барз скоро, хоц іщы стрічат ся родины, в котрых лемківскій єст выключным языком комунікациі, тіж в однесіню до наймолодшых іх членів.

Выкореніня Тото, што можна наявні, зо статистычным потверджыньом, выказати на основі языковых постав будучых проявом загорожыня, загыбаня лемківского языка, єст тіж присутне – хоц барже вкрыто, а прото менше доступні для свідомости і аналіз – в інчых сферах достоменности і спільнотовой кондициі Лемків. Досвідчыня, якє стало ся іх участю, треба розсмотрювати в катеґориях травмы ци макротравмы, видіти його долготырвалы, спадкобраны поколінями наслідства. Єст то спільнотове досвідчыня, вміщаюче сконденсуваны в комунікацийній, а з часом в культуровій памяти, образы стану загорожыня тырвалости групы26. Траґічны бо подіі одберают єдиницям і соспільствам почутя безпекы, заколочуют реляциі з інчыма, ведут до втраты віры в сенс жытя і вызнаваны вартости, ведут до кризы достоменности. Уформувана пред травматычном подійом достоменніст остає знищена. Травма єст тым більша, чым барже знищена остає дотеперішня візия світа27. 25

Т. Wicherkiewicz, Sytuacja językowa Łemków – stan, zagrożenia i postulaty, [он-ляйн:] http:// www.beskid‑niski.pl/forum/viewtopic.php?t=3906, 11.12.2017. Z. Bokszański, Tożsamość narodowa w perspektywie transformacji systemowej, в: Imponderabilia wielkiej zmiany. Mentalność, wartości i więzi społeczne czasów transformacji, ред. P. Sztompka, Warszawa 1999, с. 291‑307. J. Nowak, O semantycznej redukcji przestrzeni etnicznej, в: Zarządzanie przestrzenią. Globaliza‑ cja, etniczność, władza, ред. A. Bukowski, М. Lubaś, J. Nowak, Kraków 2006, с. 49‑71, гев: с. 52.

Олена Дуць-Файфер

Глубокє стравматызуваня лемківской соспільности не лем в першым, але тіж в другым ци третім повыселенчым поколіню мож розпознавати на вельох явных і неявных рівнях. Моі бесіды з особами, якы пережыли выселіня найчастійше мали два порядкы – єден рацийоналізуваний, експонуваний, наррацийний, в котрым выкликувало ся з памяти порядок подій, пережытых фактів, якы были звычайным описом жытя без комунікуваня, же дашто особливі траґічного ся в ним діяло. Другій натоміст был пробиваньом ся емоций, котрых бесідуючы особы не знали пояснити, ани ся з нима сконфронтувати, діяли они в них в цілком неусвідомляний спосіб. Примірні, коли до девятдесятьорічньой жены, яка жыє на чужыні, повіла єм, же хочу з ньом побесідувати о выселіню, одраз ся розплакала. Але в часі оповіданя выходило, же вшыткы подіі, якы памятала не были злы, ани в часі транспорту не досвідчыла ничого прикрого, ани там, де іх оселено не было планно. Оповiдала о добрых сусідах, о тым, же біды не было, же добрі ся ім жыло. Коли єм єй звідала, то чом в такым разі сте плакали, одповіла, же не зна. Аж по котрисым верніню до того самого звіданя, чом плакала, выкричала в великых емоцях, з великом розпуком: «А, бо нас так выгнали, як псів...» (Ж,90,Ч). Інча жена, маюча девтдесят пят років, яка вернула з родином під конец 50. років до рідного села, до рідной хыжы, Захід споминала як місце, де добрі ся ім жыло, вшытко мали, нихто ім кривды не робил, але цілком неконтролювано, при оповіданю тых нетраґічных подій, фурт боженкала і з плачом просила «навет мі о тым не припоминай» (Ж,95,Ч). Коментар ци інтерпретация здают ся гев непотрібны. Іщы барже вкрыта і нерозпознавальна єст травма спадкобрана през наслідників переселенців – іх діти і внуків. Приміром най будут выповіди дискутантів зобраных в часі проведеной на ХХХVI Лемківскій Ватрі на Чужыні в 2016 р. панельовой дискусиі. Єй тема была така: «Ци в лемківскій соспільности маме актуальні до діла з поколіньовом зміном і што то значыт, што то зо собом несе?». Характер дискусиі был надзвычайні симптоматычний. Беручы в ній голос діти (старше поколіня) і внукы (молодше поколіня) переселенців неодмінні і без вынятку не радили о тыпі і якости проходячой зміны, лем о тым, чыя то вина. Дослівно так выглядала кажда выповід особы ци то зо старшого, ци з молодшого поколіня. При чым вину – на моє розпознаня, одчувану як брак властивого поколіньового наступства, тырвалости і продолжаня того наступства – льокувано не на зовні, в деструкцийных політычно‑історичных

Культуровы наслідства акциі «Вісла» для Лемків

чынниках, лем в представниках поколіня, залежні од перспектывы або попереджаючого, або наступуючого, зазвычай в діячах з тых поколінь. Драматычне почутя загорожыня, заниканя, загыбаня того што лемківскє і його конфліктоґенны для соспільности ефекты приявны сут днес во вшыткых просторах спільнотовых контактів потомных акциі «Вісла». Спричынены дисльокацийном травмом, неусвідомляны, нерозпознаны, ґенеруют блудний круг побільшаючой ся фрустрациі, аґресиі, почутя вины і охоты до втіканя од того «пекла» свойого. Сімон Вайл бесідує о специфічным синдромі «выкореніня». Окрислюючы «закореніня» як «найважнійшу, а єдночасно найбарже неусвідомляну, нерозпознану потребу чловечой душы, а при тым найтяжшу до здефініюваня», яку чловек заспокаят через «участ в істнуваню даякой спільноты, котра сохранят жывы скарбы минулого і сягат своім перезначыньом в будуче»28, одповідньо дополнят: Брак корени [выкореніня] єст напевно найбарже небезпечном хворотом чловечых соспільности, бо само себе помнажат. Существа направду без корени мают до выбору властиві лем два роды поступуваня, або впадают в духову інерцию, рівну праві смерти (...), або мечут ся в діяльніст, котрой цільом єст одтинаня од корени, часто насильныма методами, люди, якы іщы вроснены сут в свій натуральний ґрунт, або лем по части од него одорваны29.

Кус романтычна реторика і термінолоґія Вайл здає ся добрым інтерпретацийным фоном для вельох сучасных процесів і механізмів меджелюдского поведіня обсервуваных в лемківскій соспільности. Своєрідным дополніньом філософічных констатаций Вайл єст остре в своій вымові стверджыня польского дослідника, якій зрештом занимал ся творчістю Петра Мурянкы, Роха Сулімы: «Люде без материків то маса выдана на пожертя ідеолоґіям, а єдночасно ґрунт, на якым так легко выпущают клюкы вшелеякы тоталізмы. То люде без етосу»30. Знаючы, якє влияня на процес выкореніня, позбавліня лемківской спільноты материка мала акция «Вісла», коли бесідуєме о єй культуровых 28

29 30

S. Weil, Zakorzenienie, в: тота же, Wybór pism, пер. C. Miłosz, Warszawa 1983, с. 247‑323, гев: с. 247. Там же, с. 250. R. Sulima, Małe Ojczyzny, «Regiony» 1990, ч. 3, с. 103‑115, гев: c. 114.

Олена Дуць-Файфер

наслідствах, не можеме поминути вказаных сиґнальні31, а вымагаючых шыршых, поглубленых аналіз, ріжниц медже «бізнесовым», «сценічным», «атракцийным» модельом ідеолоґічной лемківскости, а єй «повинностьовым», «етосовым», «корінным» довершаньом в штоденных, продолжаючых традицию практыках. Тото, же перший з тых модели находит гідні шырше поле практыкуваня серед молодшых поколінь на чужыні, а другій серед потомных тых, котры вернули на Лемковину (хоц і як‑бы зовнішньо одмінену), може вказувати на значыня териториі, простору на почутя вкореніня, материка, бытя на своім, для спільнотово заглубленой достоменности. З такого адже внескуваня просто зас унаочнят ся «Вісла», котра фурт плыне, а проти єй течыню стремит поступенно ужаюча ся жменя внуків, а уж і правнуків выселенців. Єст бо она основном причыном заниканя, «кыртавліня Лемка в Лемку»32. Банальні проста і очывидна залежніст, коли буде праві рытуальні повторювана і насвітляна, може спричынити усвідомліня і тых менше очывидных, непростых до уявліня ся назовні спричыненых травмом, глубокых емоций. Сімдесят років по оным пороговым для Лемків досвідчыню бесідуваня по свому серед своіх, і не лем своіх, о його наслідствах, єст своєрідным еґзистенцийным парадоксом, не першым в істориі, вартаючым рефлексиі не лем з огляду на річницьову нагоду.

Біблийоґрафія Bokszański Z., Tożsamość narodowa w perspektywie transformacji systemowej, в: Impon‑ derabilia wielkiej zmiany. Mentalność, wartości i więzi społeczne czasów transformacji, ред. P. Sztompka, Warszawa-Kraków 1999, с. 291-307. Duć-Fajfer H., Być Łemkiem w PRL-u, «Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego. Prace Etnograficzne» 2001, з. 36, с. 141-172. Duć-Fajfer H., Język-literatura-tożsamość: dyskurs współczesnej łemkowskości, в: Świat za tekstem. Księga jubileuszowa dedykowana Panu Profesorowi Henrykowi Fontańskiemu z okazji 70. urodzin, ред. J. Lubocha-Kruglik, O. Małysa, Katowice 2017, с. 133-149. 31

Одношу ся гев до мойой статі: H. Duć‑Fajfer, Język‑literatura‑tożsamość: dyskurs współczesnej łemkowskości, в: Świat za tekstem. Księga jubileuszowa dedykowana Panu Profesorowi Henrykowi Fontańskiemu z okazji 70. urodzin, ред. J. Lubocha‑Kruglik, O. Małysa, Katowice 2017, с. 133 ‑149. Спарафразувала єм гев знану фразу Сократа Яновича „Karlenie i zanikanie Białorusina w Białorusinie”, взяту з: Nasze tysiąc lat, z Sokratem Janowiczem rozmawia Jerzy Chmielewski, Białystok 2000, с. 22.

Культуровы наслідства акциі «Вісла» для Лемків

Duć-Fajfer H., Literatura łemkowska w drugiej połowie XIX i na początku XX w., Kraków 2001. Główny Urząd Statystyczny, Wyniki Narodowego Spisu Powszechnego Ludności i Miesz‑ kań 2002 w zakresie deklarowanej narodowości oraz języka używanego w domu, [онляйн:] http://stat.gov.pl/spisy-powszechne/narodowe-spisy-powszechne/narodowy-s pis-powszechny-2002/wyniki-narodowego-spisu-powszechnego-2002-narodowoscioraz-jezyka/, 12.12.2017. Huńka J., Łemkowie dzisiaj, Warszawa 1985. Lachmann P., „Wypędzenie” po polsku, в: тот же, Wywołаne z pamięci, Olsztyn 1999, с. 27-46. Ludność Polski według deklarowanej narodowości na podstawie spisu 2002, [он-ляйн:] http://www.ceo.org.pl/sites/default/files/KOSS/davBinary/Materialy%20pomocnicze/ tabela_ludnosc1.pdf, 12.12.2017. Ludność. Stan i struktura demograficzno-społeczna. Narodowy Spis Powszechny Ludności i Mieszkań 2011, [он-ляйн:] https://stat.gov.pl/cps/rde/xbcr/gus/LUD_ludnosc_stan_ str_dem_spo_NSP2011.pdf, 12.12.2017. Moklak J., Łemkowszczyna w polityce narodowościowej II RP, в: Тот же, Łemkowszczy‑ zna w Drugiej Rzeczypospоiltej. Zagadnienia polityczne i wyznaniowe, Kraków 1997, с. 145-187. Murianka P., A Wisła dalej płynie, Krynica-Legnica 2007. Nasze tysiąc lat, z Sokratem Janowiczem rozmawia Jerzy Chmielewski, Białystok 2000. Nowak J., O semantycznej redukcji przestrzeni etnicznej, в: Zarządzanie przestrzenią. Globalizacja, etniczność, władza, ред. A. Bukowski, М. Lubaś, J. Nowak, Kraków 2006, с. 49-71. Pudło K., Dzieje Łemków po drugiej wojnie światowej (zarys problematyki), в: Łemkowie w historii i kulturze Karpat, ч. 1, ред. J. Czajkowski, Rzeszów 1992, с. 351-379. Statystyka Polski, Warszawa 1938, z. 68, 88. Sulima R., Małe Ojczyzny, «Regiony» 1990, ч. 3, с. 103-115. Trochanowski P., Wokół problemów redaktorskich i wydawniczych publikacji Stowarzy szenia Łemków, «Przegląd Polonijny» 2004, з. 3, с. 179-190. Weil S., Zakorzenienie, в: тота же, Wybór pism, пер. C. Miłosz, Warszawa 1983, с. 247‑323. Wicherkiewicz Т., Sytuacja językowa Łemków – stan, zagrożenia i postulaty, [он-ляйн:] http://www.beskid-niski.pl/forum/viewtopic.php?t=3906, 11.12.2017. Горощак І., Прощай моя Лемковино, в: Ци то лем туга, ци надія. Антологія повысе‑ ленчой лемківской літературы, ред. О, Дуць-Файфер, Ліґниця 2002, с. 118-134. Дуць-Файфер О., Влияня подій І світовой войны на формуваня ся лемківской до‑ стоменности – при спілучасти літературных текстів, «Річник Руской Бурсы» 2014, с. 49-64. Ляхнанн П., «Выгнаня» по польскы, пер. В. Дуць, «Річник Руской Бурсы» 2015, с. 143-155. Мурянка П., Лем Адзимка, але – своя, «Бесіда» 1989, ч. 0 (сиґнальне), с. 1.

Олена Дуць-Файфер

Редактор [Б. Гук], Для знищення ми були одне, «Зустрічі» 1989, ч. 19, с. 20-25. Повернути людям їхні права. Розмова з Михайлом Донським, «Зустрічі» 1989, ч. 19, с. 26-40. Фільмы: Changed by Thalerhof, [он-ляйн:] www.youtube.com/watch?v=n6Q6SRbDQic, 30.09.2017. Первая мировая война. Концлагеря Талергоф и Терезин, [он-ляйн:] www.youtube. com/watch?v=UJu_QylrFJI, 30.09.2017.

Тавлиця посвячена жертвам Явожна, поставлена 29.04.2017 р. на місци бывшого лaґру в Явожні фот. Ярослав Мазур

Документы Dokumenty

РІЧНИК РУСКОЙ БУРСЫ 2017, P. 13, c. 39-93 https://doi.org/10.12797/RRB.13.2017.13.04

Богдан Горбаль

Нюйоркска Публична Біблийотека/ New York Public Library

Лемковина в Центральным Лаґрі Працы в Явожні

Streszczenie Łemkowyna w Centralnym Obozie Pracy w Jaworznie 28 kwietnia 1947 r. polskie władze komunistyczne rozpoczęły akcję „Wisła”, która według nich miała wyeliminować działalność Ukraińskiej Powstańczej Armii (UPA). Jednym ze sposobów wsparcia tego celu, według władz komunistycznych, było przesiedlenie cywilnej ludności ukraińskiej i łemkowskiej na ziemie zachodnie i północne. Podejrzani o współpracę z UPA mieli zostać uwięzieni w Centralnym Obozie Pracy w mieście Jaworzno (dawniej stanowiącym część obozu koncentracyjnego Auschwitz). Pierwszych więźniów przywieziono tam na początku maja 1947 r. Co najmniej 543 osób z Łemkowyny więziono w obozie. Większość z nich to Łemkowie, ale aresztowano także niektórych Polaków mieszkających wśród Łemków. Większość nie miała związków z UPA i była ofiarami prześladowań etnicznych. Przywożono ich z miejscowych więzień, stacji kolejowych, gdzie przesiedlana ludność była załadowywana do pociągów lub później wyciągano ich z transportów podczas postoju w Oświęcimiu. Z powodu brutalnych przesłuchań, tortur, złego jedzenia i higieny wszyscy więźniowie ucierpeli na zdrowiu, a 18 Łemków zmarło. Więźniowie byli stopniowo zwalniani począwszy od końca grudnia 1947 r. a niektórzy zostali przeniesieni do innego uwięzienia. Ukraińsko‑łemkowska część obozu została zamknięta w styczniu 1949 r. Słowa kluczowe: akcja „Wisła”, Centralny Obóz Pracy w Jaworznie, Łem kowie, czystka etniczna, prześladowania etniczne

Документы • Dokumenty

Abstract The Lemko Region at the Central Labour Camp in Jaworzno On April 28, 1947 Polish communist authorities began Operation ‘Vistula’ which they argued was to eliminate the activity of the Ukrainian Insurgent Army (UPA). One way to support this goal, according to them, was to resettle civil Ukrainian and Lemko population to the western and northern territories of Poland. Suspected UPA collaborators were to be imprisoned at the Central Labor Camp in the city of Jaworzno (formerly a part of the Auschwitz Concentration Camp). The first prisoners were brought in the early May of 1947. At least 543 people from the Lemko Region were eventually held there. The majority of them were Lemkos, but some Poles living among Lemkos were also arrested. Most had no ties to UPA and were victims of ethnic persecution. They were brought from local prisons and railway stations where the resettled population was loaded on the trains or were later pulled from transports during a stop-over in the city of Oświęcim. Due to brutal interrogations, torture, poor food and hygiene, all suffered loss of health while 18 Lemkos died. Prisoners were gradually released beginning in late December 1947, while some were moved to be imprisoned elsewhere. The Ukrainian part of the camp was closed in January 1949. Keywords: Operation ‘Vistula’, Central Labor Camp in Jaworzno, Lemkos, ethnic cleansing, ethnic persecution

28 квітня 1947 р. польскы комуністычны власти розпочали акцию «Вісла», котру передставляно як елімінацию УПА, в чым згідні з тыма тлумачынями помічне мало быти выселіня Украінців і Лемків з полудньово-східньой Польщы на єй західні і пілнічны землі1. Пят дни перед розпочатьом той акциі, 23 квітня 1947 р., Політычне Бюро Польской Робітничой Партиі підняло рішыня о створіню лаґру для підозреных Украінців, влучаючы Лемків. На місце того лаґру выбрано колишній гітлерівскій KL Auschwitz – Arbeitslager Neu Dachs 147 в місті Явожно2, Дві новы працы о акциі «Вісла» одзеркаляют поділ серед польского соспільства з огляду на оціну ци была она потрібна: M.A. Koprowski, Akcja „Wisła”. Ostateczna rozprawa z OUNUPA, Zakrzewo 2017; P. Smoleński, Syrop z piołunu. Wygnani w akcji „Wisła”, Wołowiec 2017. 2 Про тот лаґєр писали медже інчыма: K. Miroszewski, Ukraińcy i Łemkowie w Centralnym Obozie Pracy Jaworzno, в: Pamiętny rok 1947, ред. M.E. Ożóg, Rzeszów 2001, с. 209-219; Ł. Kamiński, Ukraińcy w COP Jaworzno w oczach prokuratury wojskowej, «Wrocławskie Studia z Historii Najnowszej» 2001, т. 8, с. 155-161; Є. Місило, Українці в концентрацийному та‑ борі в Явожні, в: Явожно. Спогади вязнів польського концентраційного табору, ред. Б. Гук, 1

Богдан Горбаль, Лемковина в Центральным Лаґрі Працы в Явожні

котре находит ся близко міста Осьвєнцім, през котре переізджала більшіст транспортів з людми выселеныма в акциі «Вісла». В 2001 р. Казімєж Мірошевскі напечатал спис Украінців і Лемків, вязнів лаґру в Явожні3. Подал він іх назвиска поазбучні, додаючы дату народжыня, місце, де тота особа мешкала перед арештом, віроісповіданя, професию, лаґрове чысло, дату і одкаль тота особа до лаґру была привезена, тіж і дату смерти або звільніня з лаґру і де тота особа была по звільниню одослана. Тот спис подає дуже перекрученых назвиск і назв місцевости, як ся здає, напечатаных так, як іх блудні лаґровий урядник списал. Села тіж не сут приписаны до повітів, што часом утруднят іх ґеоґрафічну льокалізацию. Деси в тым самым часі Євген Місило спорядил спис Лемків вязненых в Явожні. Тот спис знаний мі єст лем з компутерового выдруку датуваного на 26 мая 2001 р. Місило вклал в спис дуже працы, подаючы назвы сел в правильній формі, додаючы повіт і інформацию ци дана особа привезена была до лаґру з колійовой стациі, ци з вязниці або арешту. Не подал він єднак віроісповіданя і, хоц подал назвиска люди арештуваных поза Лемковином (прикладово в Ґорлицях), то не влучыл до спису східньой Лемковины, а докладні бесідуючы, лемківскых сел в саноцкым і ліскым повітах. На основі тых двох списів споряджено листу, котра в тым дописі єст печатана4. Одраз треба ту речы, же неє то полний спис лемківскых і выводячых ся з Лемковины вязнів лаґру в Явожні. Влияли на тото згаданы уж проблемы з перекрученыма назвисками і назвами сел і браком приписаня іх до повітів. Хоц в більшости припадків мож розпознати лемківскы села, то спомнути тіж треба, што в декотрых припадках вязньове подали назву окремной части села як своє місце замешканя. Дуже сел такы осібны части мало, але не спосіб о них вшыткых знати5. М. Іваник, Перемышль-Торонто-Львів 2007, с. 283-307; I. Hałagida, Ukraińscy duchowni greckokatoliccy i prawosławni w COP w Jaworznie (1947–1949), в: Obóz dwóch totalitaryzmów – Jaworzno 1943-1956. Materiały z konferencji naukowej „Historia martyrologii i obozów odosob‑ nienia w Jaworznie w latach 1939-1956”, ред. K. Miroszewski, Z. Woźniczka, Jaworzno 2007, с. 80–117. 3 K. Miroszewski, Centralny Obóz Pracy Jaworzno. Podobóz ukraiński 1947-1949, Katowice 2001. 4 Над тым списом працувал тіж Петро Косовскій, котрому ту дякую. 5 Прикладово Іван і Василь Качмарек поданы сут в списі Мірошевского як выводячы ся з місцевости Brzozowice/Brzozowiec, котра была присілком Чашына як згадує Владислав Качмарек: тот же, Явожно – це замало, в: Явожно. Спогади вязнів…, с. 61.

Документы • Dokumenty

Зверне тіж чытатель увагу на тото, што подає ся ту спис лемківскых і выводячых ся з Лемковины вязнів лаґру в Явожні. Як видно буде з деякых назвиск і римокатолицкого віроісповіданя, з Лемковины до лаґру в Явожні заберано не лем Лемків. Справа то кус скомплікувана, а займу ся єй описом в дальшій части того тексту. 24 квітна 1947 р. ґен. Моссор выдал розказ арештуваня цивілів підозреных о спілпрацу з УПА. Наступны арештуваня мали місце в часі выселяня. Списы выселяных споряджано на зборных пунктах. Там тіж ділено підозреных на три катеґориі: 1) нотуваны през Уряд Безпекы, 2) нотуваны през войскову розвітку і 3) інформацию, про котрых подавал командир выселяючого одділу або звербуваний медже выселяныма людми інформатор. Наступны арештуваня мали місце на колійовых стациях, де переселенці ждали на транспорт, а тіж уж по дорозі на Захід, в Осьвєнцімі. Тоты арештуваны особы мало ся «wyeliminować jako podejrzane»6. През тото в більшости припадків розуміло ся увязніня в лаґрі в Явожні. Перший транспорт з вязнями з акциі «Вісла» приіхал до лаґру в Явожні 9 мая 1947 р. Того дня трафил тіж до лаґру перший Лемко, котрым был Миколай Гаркай (Гаргай?) з Команчы, записаний як четвертий вязень (чысло 6\4). Зато же выселіня ведене было од сходу на захід, початково привожено люди зо східньой Лемковины. I так 13 мая привезено трьох ґаздів з Должыці, а ден пізнійше долучыло до них 35 осіб з ріжных місцевости в саноцкым повіті. 20 мая привезено до лаґру Романа Гавриляка з Бортного, о. Євгенія Хыляка з Тарнова7, Василя Яловіцу з Білой Воды і люди арештуваных в Кракові, серед котрых было пару Лемків. 30 мая привезено люди з Фолюша і Крампной отвераючы шырше процес привожыня вязнів зо серединовой Лемковині. Разом беручы, в маю привезено 79 люди з Лемковины і Лемків споза єй границ, до котрых додано 250 осіб в червци, 118 в липци, 7 в серпни, 23 в вересни і 46 в жолтни. Пізнійше довожено іщы іх меншыма групами, так што разом перетримувано в лаґрі деси 543 люди з Лемковины і Лемків споза єй границ. Найбільше з них приіхало з Ґорлиц (131 осіб), з котрых част забрано з колійовой стациі, а част з арешту. Аж 58 з них привезено до лаґру 13 червця 1947 р., а наступне 51 привезено 27 червця 1947 р. Другом найвекшом групом были тоты, котрых вытягнено з транспортів в часі 6 7

Akcja „Wisła”. Dokumenty, ред. E. Misiło, Warszawa 1993, с. 26-27. Был він парохом в Креници, зато в списку записал єм його під тым селом.

Богдан Горбаль, Лемковина в Центральным Лаґрі Працы в Явожні

«санітарного перегляду», котрий проводила специяльна група Міністерства Державной Безпекы на колійовій стациі в Осьвєнцімі (129 осіб). 95 осіб привезено з Санока, 70 з Ясла, 31 з Нового Санча, 21 з Нового Торгу і 10 з Коросна. Во вшыткых тых припадках част люди привезено з колійовой стациі, а част з арешту в тых містах. 28 осіб привезено з Ряшова, 2 з Перемышля, єдну зо Щеціна, як ся здає, вшыткы они были привезены з арешту. Бесідуючы о арешті, згадайме, што на центральній Лемковині в припадку пару сел більшіст люди привезено з арешту (Явірє, Вільхівец, Поляны). На західній Лемковині так ся стало з вязнями сел: Білцарева, Крениця, Мyхначка Нижна, Щавник, Вафка і вшыткы села Шляхтівской Руси. Правдоподібні дуже люди зо східньой Лемковины привезено з арешту, але про тото не маме докладных даных. 22 мая 1948 рока привезено до лаґру остатню групу люди. Было то 112 членів УПА зіманых по полудньовій страні границi. Серед них было 12 Лемків. Вшыткых іх лем два дни пізнійше перевезено до вязниці Монтелюпіх в Кракові. До той вязниці перевезено з лаґру з оскаржаючыма актами 547 осіб8. в тым чыслі было 47 осіб з Лемковины (влучаючы 29 з саноцкого повіту), котры в заміщеным списі сут означены буквом М. До вязниці Монтелюпіх в Кракові забрано медже інчыма Миколая Цєнціву родом з Маластова. Мал він пятнадцет років і міг быти наймолодшом особом з Лемковины, перетримуваном в лаґрi. з Дошниці походила Єва Рывак (Ревак?), котру до лаґру привезено з єй дітином, котрой імена і віку не подано. з Новиці походила Софія Сембратович, а зо Снітниці Олена Пецушок, котры обі вродили ся в 1931 р. адже мали по 16 років, коли іх заперто в лаґрi. До лаґру привезено тіж з Лемковины пят сімнадцетлітніх осіб: Михала Ардана (Крампна), Софію Коцятин (Чашын), Володимира Команецкого (Святкова Мала), Олену Коробчак (Снітниця) і Марию Войчак (Розтока Велика). Найстаршым Лемком в лаґрi был Іван Стефура з Волі Петровой, котрий вродил ся в 1868 р. Рахуючы по повітах, найвеце люди привезено з ґорлицкого повіту, было іх 202 особы. з саноцкого повіту привезено 115 осіб, новосанчівского 87, ясельского 58, коросняньского 51 і новоторжского 25. Смотрячы ся на тоту статистыку, мож бы подумати, же в ґорлицкым повіті было близко два раз більше люди підозреных о спілпрацу з УПА, як в саноцкым, 8

G. Motyka, Polityka powojennych wladz polskich wobec Ukraińców na przykładzie Jaworzna, в: Obóz dwóch totalitaryzmów. Jaworzno 1943-1956, т. 2, ред. K. Miroszewski, Z. Woźniczka, R. Terlecki, Jaworzno 2007, с. 76.

Документы • Dokumenty

што очывидно неє правдом. Підкрислити ту треба, же найти ся в списі підозреных мож было за справом якого-небуд оскаржыня. в ґорлицкым повіті створено штонайменше два такы списы9. Як ходит о ґорлицкій повіт, додати тіж треба, же в пару його селах (Панкна, Маластів, Ропиця Руска і Боднарка) панували уж од должшого часу украіньскы симпатиі, што оддзеркалило ся в невеликым што правда, але даякым льокальным попертю для УПА, котре певно мало і влияня на арешты. Додайме тіж, же не вшыткы підозрены были посыланы до лаґру, што могло особливі мати влияня на меншу групу вязнів з саноцкого10. Згідні з іх реліґійном самоідентыфікацийом, медже вязненыма в лаґрi, родом з Лемковины было 410 грекокатоликів, 105 римокатоликів і 27 православных, а о єдній особi не знаме якой была релігіі. Як што ходит о православных, то были они серед Лемків меншыном, котра в 30. роках XX ст. рахувала приблизні 18 000 вірных11, адже деси 12% вшыткых Лемків (принимаючы, же было іх даде 150 000). Зо свічком бы глядати медже нима украіньско орєнтуваных осіб, а окрем того здає ся, же дост дуже православных выіхало на схід і тым мож бы тлумачыти так малу кількіст православных серед лемківскых вязнів лаґру. Не треба ту додавати, же польскы комуністы не смотрили ся на тото, жебы вшыткы віросіповіданя были в лаґрi пропорцийональні репрезентуваны. Статистычні барже чудувати може аж 105 римокатоликів серед вязнів лаґру выводячых ся з Лемковины. Поясняючы тот феномен, на першым місци треба подати тото, же, як знаме, декотры люде прібували спасти ся од переслідуваня през поданя римокатолицкого віроісповіданя (і такой Є. Місило, Українці в концентрацийному таборі…, с. 291. Згідні з документами Головного Штабу Польского Войска до 31 липця 1947 р. на цілым просторі полудньово-східньой Польщы арештувано 1466 членів і спілпрацівників УПА і ОУН. Натоміст згідні з документами Міністерства Публичной Безпекы, од початку акциі «Вісла» до 31 вересня 1947 р. арештувано 2274 осіб підозреных о приналежніст до украіньского підпіля. з той групы звільнено 1648 осіб, справы 851 осіб передано до суду, де уж ведены были справы проти 115 особам (што разом дає 2614 осіб а не 2274). Люди, котрым в часі переслуханя в повітовых вязницях доведено спілпрацу з УПА, передавано просто до судів. з 557 осіб засудженых през польскы суды за приналежніст або поміч УПА (про котры знаме) в Саноці засуджено 25, Ряшoві 296, Кракові 64, а решту в інчых місцевостях, але як ся здає, ани в Ґорлицях, ани в жадным повітовым місті на захід од Санока не суджено. Пор. УПА в світлі польських докумнетів, Кн.1: Військовий суд Опера‑ тивної групи «Вісла», ред. Є. Місило, Торонто 1992, с. 9-11, Літопис УПА, 22. 11 J. Moklak, Kształtowanie się struktury kościoła prawosławnego na Łemkowszczyźnie w Drugiej Rzeczpospolitej, «Magury» 1997, с. 27. 9 10

Богдан Горбаль, Лемковина в Центральным Лаґрі Працы в Явожні

тіж польской нацийональности). старчыт посмотрити ся на назвиска декотрых з тых «римокатоликів» з Лемковины12, жебы ся познати на тым, о што ту ходило. Окрем того єднак сут в нашым списі нечысленны правдивы римокатоликы, значыт Полякы мешкаючы серед Лемків. Не вшыткых з них даст ся розпознати по самых назвисках і римокатолицкым віроісповіданю. Зазначме єднак пару припадків де мож ся дост сміло додумувати, же фактычні были то римокатолицкы Полякы. З села Явірє послано до лаґру 5 осіб, з котрых четверо подало ся за римокатоликів. Ту додумувати ся мож, што принаймі єдна з тых осіб была Польком (Bronisława Serbin)13. з села Березова послано до лаґру шіст осіб, з котрых четверо подало ся за римокатоликів14. Додумувати ся мож, што Поляками медже нима были: Edward Tocki, Jan Tocki і можливі Tomasz Opałka. Подібні серед 5 осіб зо Шляхтовы, котры подали ся за римокатоликів додумувати ся мож, же была там штонайменше єдна Полька (Wanda Zięba)15. з Крампной до лаґру послано 18 осіб, з котрых 10 подало ся за римокатоликів. Серед них Поляком певно был Edward Michalik. з Мысцовой до лаґру послано Поляка, лісничого, котрий ся писал Wojciech Frankiewicz. з Ропиці Руской арештувано пят осіб, з котрых двоє подало ся за римокатоликів: Irena Jakubasik i Stanisław Szczudło. Беручы до увагы іх (незнаны медже Лемками) назвиска і іх віроісповіданя, додумую ся же были то Полякы16. До лаґру трафили тіж інчы римокатоликы, отже Полякы з польскых сел поміщеных близко Лемковины, котрых не подано в залученым списку. Были нима: Andrzej Bożek (Ropica Polska), Maria Jagiełło (Jasionka), Janina Serniak (Samoklęski), Józef Socha (Mrukowa), Jan Spólnik (Ropa), Józef Twardzik (Mrukowa), Maria Wisłocka (Smugorzów Duży?). з польского села Скальнік, котре находит ся на пілніч од Дошниці арештувано шіст осіб. Были нима: Jan Harowicz, Klemens Miśkowicz, Szymon Прикладово: Гатала, Симочко, Шлянта, Сембратович, Буряк, Моряк, Ґойдич ітд. Явірє находило ся в границях римокатолицкой парохіі в Змигороді Новым, але в 1938 р. не вказувано в тым селі римокатоликів. Schematismus universi venerabilis cleri Saecularis et Regularis Dioeceseos Ritus Latini Premisliensis pro Anno Domini 1938, Premisliae 1938, с. 166. 14 Березова находила ся в границях римокатолицкой парохіі в Змигороді Новым і в 1938 р. вкзувано там 198 римокатоликів. Schematismus universi…, с. 166. 15 Шематизм Греко-Католицкого Духовеньства Апостольскої Адміністрації Лемковщини, вид. 2, Стeмфорд 1970, с. 112, вказує 38 латинників в Шляхтові. 16 в тым селі, як знаме, мешкали Полякы працуючы при нафті. Rocznik Diecezji Tarnowskiej na rok 1939, Tarnów 1939, с. 124, вказує 74 римокатоликів в селі. 12 13

Документы • Dokumenty

Miśkowicz, Franciszek Mroczka, Stefan Opałka і Jan Tomkiewicz. Вшыткы тоты Полякы в лаґрi были триманы долго. Вісем осіб мешкаючых в Ґорлицях, в тым 4 римокатоликів і 4 грекокатоликів, арештувано і послано до лаґру. Місило подає, же лем єдна особа з той групы, Штефан Войтович, вродила ся на Лемковині (Ліщыны). Правдоподібні лемківского походжыня могли тіж быти арештуваны Ґорличане Іван Бонцаровскій і Іван Салей, хоцкі не вродили ся они на Лемковині. Оба они вродили ся в Ґорлицях, але тіж оба были грекокатоликами і мали назвиска хоснуваны Лемками, зато ту принимам, же оба были Лемками. Згідні зо списком Мірошевского, арештувано тіж 14 осіб мешкаючых в Саноку17 і наступне 14 мешкаючых в Ліску18, і увязнено іх в лаґрi. Декотры з тых люди были грекокатоликами, але не спосіб дійти, ци дахто з них был Лемком, бо не знаме де ся вродили. Подібні справа выглядат з 27 особами, котры мешкали в Кракові, де были арештуваны і одосланы до лаґру. з той групы додумую ся, же Лемками были Михал Сквіртняньскій, Софрон і Софія Смеречнякы. Місило подає тіж, же трьох грекокатоликів не лем мешкаючых, але і вродженых в польскым селі Лужна, котре находит ся на пілніч од Ґорлиц, арештувано і найперше перетримувано в арешті Державного Уряду Публичной Безпекы в Ґорлицях і одтамале послано до лаґру. Были нима Петро Бреньо (Бревко?, вр. 1929), Василь Яшківскій (вр. 1928) і Штефан Василик (вр. 1925). Ани грекокатолицкы19, ани римокатолицкы20 джерела не вказуют перед войном в тым селі грекокатоликів. Было то трьох молодых люди, котрых родиче могли купити в тым селі ґаздівкы. Такы нечысленны припадкы Лемків мешкаючых в польскых селах (як і Поляків купуючых ґаздівкы і мешкаючых в лемківскых селах) ся часом трафляли. Беручы тото до увагы, як тіж тото, же такы назвиска стрічаме медже Лемками, ту принимам же были то Лемкы. Подібні справа выглядат з грекокатоличком Антоніном Гливом, вродженом і мешкаючом Michał Bazar, Teodor Charaton, Józef Dżulik, Katarzyna Fik, Józef Hedio, Józef Iwanow, Tadeusz Kiczorowski, Adam Kikіela, Jan Kotlarz, Jan Marko, Eugeniusz Ochnicz; Jerzy Pankiewicz; Władysław Władyczak, Michał Zielonka. 18 Michał Bielok, Antoni Bunio, Michał Dziabka, Mikołaj Huńka, Antoni Luczejko, Eustachy Mielniczek, Jarosław Mielniczak, Bazyli Olejnik, Gabriel Pietruszka, Jan Tokarczyk, Wasyl Tokarczyk, Katarzyna Trzesniawska, Olga Zakrzewska, Jan Zydyk. 19 Шематизм Греко-Католицкоґо…; Шематизм греко-католицького духовенства злучених епархій перемиської, самбірської і сяніцької 1938-39, Перемышль, 1938. 20 Rocznik Diecezji Tarnowskiej…, с. 122-123. 17

Богдан Горбаль, Лемковина в Центральным Лаґрі Працы в Явожні

в польскым селі Стжешын попри Бічу і православным Іваном Папачом вродженым і мешкаючым в селі Плавце(?). Місило подає тіж пару вязнів лаґру, котры вродили ся на Лемковині але мешкали по польскых селах. Были нима: 1. Константин Юркович (Мысцова – Osiek), 2. Мелянія Дзямба (Ждыня – Rzepiennik Marciszewski), 3. Олена Стец (Снітниця – Mystków), 4. Павел Дзюбіньскій (Вірхомля – Łomnica). З декотрых сел привезено вшыткых вязнів разом. Прикладово з Чертіжного (6 осіб 14 червця з Осьвєнцімя), Бліхнаркы (4 особы 14 червця з Осьвєнцімя) і Конечной (6 осіб 27 червця з Ґорлиц). в припадку більшости сел вязньове привожены были в ріжным часі і з ріжных місц. з ґорлицкой Баниці в лаґрі нашло ся семох ґаздів. Двох привезено 13 червця з Ґорлиц, пятьох ден пізнійше з Осьвєнцімя, а семого аж 3 липця з Осьвєнцімя. Не зо вшыткых сел забрано люди до лаґру. Декотры села были уж порожні, бо вшыткы або близко вшыткы іх мешканці пішли на схід. Чом натоміст і з деякых сел, де остали люде, никого не послано до лаґру? На певно не мало то нич спільного з тым ци ОУН або УПА там діяла, бо тота причына арeшту на більшости терену Лемковины была фікцийом. Найвеце вязнів в лаґрi походило з сел: Бортне (27 осіб), Панкна (17), Крампна (15), Чашын (14), Вільхівец (11), Брунария Вышня (10), Вислік Вишній (10), Вислік Нижній (10) і Крива (10). Першым вязньом з акциі «Вісла», котрий вмер в лаґрi был Лемко Михал Оґарок з Чашына. Вшыткого в лаґрi згынуло 18 Лемків: Юстин Бортняк, Баниця, вм. 12.03.1948 р.; Михал Ґбур, Бортне, вм. 8.02.1948 р.; Петро Ґбур, Ґладышів, вм. 6.01.1948 р.; Іван Качмарек, Чашын, вм. 26.12.1947 р.; Михал Кобеляк, Крампна, вм. 1.11.1947 р.; Михал Константинович, Крампна, вм. 26.11.1947 р.; Осиф Міхнєвич, Брунария Вышня, вм. 14.09.1947 р.; Іван Моряк, Вільховец, вм. 2.12.1947 р.; Михал Оґарок, Чашын, вм. 14.06.1947 р.; Василь Пеляк, Котів, вм. 27.11.1947 р.; Іван Реймін, Чашын, вм. 17.11.1947 р.; Михал Стжалка, Лодзіна, вм. 18.12.1947 р.; Іван Федак, Крампна, вм. 12.12.1947 р.; Петро Феш, Баниця, вм. 12.03.1948 р.;

Документы • Dokumenty

Семан Френчко, Вапенне, вм. 17.10.1947 р.; Іван Цыцонь, Матієва, вм. 31.12.1947 р.; Василь Чопар, Явірник, вм. 27.10.1947 р.; Константи Юркович, Осєк, вм. 9.04.1948 р. 26 вересня 1947 р. лаґєр опустило 13 вязнів з Лемковины, з тым же половина з них не поіхала до своіх родин, лем до вязниці Монтелюпіх в Кракові. Тоты, котрых одсылано з лаґру до вязниці, переважні сідили в лаґрi коротше, 2-3 місяці. Першу векшу групу вязнів з Лемковины (36 осiб) звільнено з лаґру 30 грудня 1947 р. в січни 1948 р. в три дни – 5.01. (114 осіб), 17.01. (52) і 31.01. (133) – звільнено більше як половину вязнів з Лемковны. в лютым (29 осіб), маю (53) і червци (15). в 1948 р. звільняно іх меншыма групами. Поєдных звільняно од часу до часу, а остатню групу 15 вязнів з Лемковины звільнено 30 серпня 1948 р. Хоц, як єм уж згадувал, з декотрых сел привезено вшыткых вязнів разом, то ся рідко коли трафляло жебы іх разом звільняно. з Ріпок і з Розділя нашло ся в лаґрi по двох люди, котрых разом привезено (13 червця 1947 р.) і разом звільнено (30 серпня 1948 р.). Шестьох вязнів зо Ждыні звільнено 5 січня 1948 р., але семого, Демка Тхіра, 31 січня того-ж рока. 7 червця 1947 р. привезено до лаґру з Ряшова шестьох Ізбян. Трьох з них (Михала Бреяна, Томка Гоця і Кароля Косовского) звільнено разом 30 грудня того-ж рока. Михал Квока і Іван Ропицкій были звільнены разом 5 січня наступного рока, а найдолжше з Ізбян сідил Александер Ванько, котрого звільнено 31 сінчня 1948 р. 27 червця 1947 р. привезено до лаґру трьох ґаздів з Яшковы. Каждого з них звільнено інчого дня. Лаґєр, а докладнійше його podobóz ukraiński запертий был 8 січня 1949 р. Єднак для колишніх його вязнів николи він не был запертий, без огляду на тото, што пізнійше зроблено, жебы тоту кривду направити21. *** (…) Там нас запхали на бочницу, то было на саме Русаля, а там пришли нашы братя Славяне, мали список, зашли собі од першого ваґона і каждого кликали на хвильку. Попал и я до той групы, нас было покликано зо села сім осіб, але 21

G. Pawlikowski, Między komunistyczną a demokratyczną praworządnością. Problem byłych ukraińskich więźniów Centralnego Obozu Pracy w Jaworznie, «Wschodni Rocznik Humanistyczny» 2015, ч. 12, с. 269-276.

Богдан Горбаль, Лемковина в Центральным Лаґрі Працы в Явожні

три особы ся спасли якысым чудом, а мы пішли на побитя. Казали ся розобрати до пояса догола и так брали по єдного, и перше запытаня было: – «Tyś pracował z bandą UPА, ty skurwysynu». И зараз єден брал за голову и притис до стола, а двох збоку, єден з єдной стороны, другий з другой – и так, покаль ся кров не показала. а потім положыл акт оскаржыня на стіл і знов так: – «Ty skurwysynie się nie przyznajesz, a tu na ciebie jest akt oskarżenia». Товды пустил голову и показал оскаржыня и скричал: – «Spierdalaj skurwysynie bandzioru». Товды юж было з чым одыйти. Як нас так погостили, то потім нам дали застрикы і загнали до певниці. в тій певници было полно людий, там было так горячо, што люде мліли. Як він хотіл нас там запхати, а люде не дали двері заперти, мусіл выпустити на пару минут. И так мы там в тій певници стояли до 11. годины. Потім пришли самоходы два и запакували нас на сідячы, єден другому сідал медже ногы, и так нас везли аж до Явожна, што мы нич не виділи, бо тоты самоходы мали высокы дошкы. Як мы доіхали під браму, то зараз по войсковому, по два и так на команду, до канцеляриі. Там вшытко списали и вшытко забрали до депозиту, и там было привитаня таке саме як го Осьвєнцімі. Димитрий Дутканич, Моє пережываня в 47. році, «Бесiда» 2010, ч. 3, с. 18-19. (…) Нагайка была ґума і в тій ґумі дроты. Така кантова на 4 дроты, заляты в ґумі. Так, же як зачал бити то шкора одставала. в лазєнці од разу привитали… Миколай Шкурат – він был дост такій тугий хлоп – його першого, так при нас вшыткых. Як го зодягли з тых лахів з того убраня. (…) і там пришло такых двох войсковых: «I tyś s… synu zabił mojego ojca, moją matkę, to siostrę, to brata». Як його зложыли на такій таборет, як його зачали так пасати, по тілі, тота шкора пукала на ним, лем засиніл. Він юж ани не кричал ани нич. Так шкора поодставала од кости. Так як бы його ножом краял. То вшытко на нашых очах было. а мы смотріли на то. Іщы повідат на то: «Niejedną jałówkę zjadłeś». Нас привитали на початку. Но потім нас розпровадили на баракы. Каждому там дали місце. Треба было там спати. Вкрытя не было жадного, ани постеліня жадного. Дощечкы, нормальны дощечкы – то такы [великы] шпары были. Дощками били, як зімал дощечку – то ламал на чловеку. Не смотріл. Ани чловек так худобу не бє, як там чловека били. а там то чловек был винен дашто, або нич не был винен. Бо тоты што были направду в лісі, ци там штоси робили то они там по 10 років достали, або іх розстріляли – што му там присудили. З бесіды Юрка Стариньского з Миколайом Воробльом, 1995.

Документы • Dokumenty

(…) Tak było z Janem Morjakiem, który wziął z taczek buraka i schował za pazuchę. Barakowy, który to zauważył, zbił go i skopał tak, że Morjak od tej pory chorował. Lekarz na izbie chorych powiedział, że jego i tak szlag trafi. Za niedługi czas Morjak, młody chłop, kawaler zmarł i został pochowany w Jaworznie. Widziałem, jak go rano w przyścieradle wynosili do brzozowego lasku. Myślałem wtedy i prosiłem Boga, żeby prędzej po mnie przyszła śmierć, żebym tak się tu nie męczył. Michał Gabło, Byłem więźniem Jaworzna, «Magury»1997, с. 9-11.

Біблийоґрафія Akcja „Wisła”. Dokumenty, oprac. E. Misiło, Warszawa 1993. Hałagida I., Ukraińscy duchowni greckokatoliccy i prawosławni w COP w Jaworznie (1947 ‑1949), в: Obóz dwóch totalitaryzmów – Jaworzno 1943-1956. Materiały z konferencji naukowej „Historia martyrologii i obozów odosobnienia w Jaworznie w latach 1939 ‑1956”, ред. K. Miroszewski, Z. Woźniczka, Jaworzno 2007, с. 80-117. Kamiński Ł., Ukraińcy w COP Jaworzno w oczach prokuratury wojskowej, „Wrocławskie Studia z Historii Najnowszej” 2001, т. 8, с. 155-161. Koprowski M.A., Akcja „Wisła”. Ostateczna rozprawa z OUN-UPA, Zakrzewo 2017. Miroszewski K., Centralny Obóz Pracy Jaworzno. Podobóz ukraiński 1947-1949, Katowice 2001. Miroszewski K., Ukraińcy i Łemkowie w Centralnym Obozie Pracy Jaworzno, в: Pamiętny rok 1947, ред. M. E. Ożóg, Rzeszów 2001, с. 209-219. Moklak J., Kształtowanie się struktury kościoła prawosławnego na Łemkowszczyźnie w Drugiej Rzeczpospolitej, «Magury» 1997, с. 12-36. Motyka G., Polityka powojennych władz polskich wobec Ukraińców na przykładzie Jaworzna, в: Obóz dwóch totalitaryzmów. Jaworzno 1943-1956, т. 2, ред. K. Miroszewski, Z. Woźniczka, R. Terlecki, Jaworzno 2007, с. 70-79. Pawlikowski G., Między komunistyczną a demokratyczną praworządnością. Problem byłych ukraińskich więźniów Centralnego Obozu Pracy w Jaworznie, „Wschodni Rocznik Humanistyczny” 2015, ч. 12, с. 269-276. Rocznik Diecezji Tarnowskiej na rok 1939, Tarnów 1939. Schematismus universi venerabilis cleri Saecularis et Regularis Dioeceseos Ritus Latini Premisliensis pro Anno Domini 1938, Premisliae. Smoleński P., Syrop z piołunu. Wygnani w akcji „Wisła”, Wołowiec 2017. Качмарек B., Явожно – це замало, в: Явожно. Явожно. Спогади в’язнів польського кон‑ центраційного табору, ред. Б. Гук, М. Іваник, Перемышль-Торонто-Львів 2007, с. 61-62, бiбліoтeкa Зaкepзoння. Сeрiя „Cпoгaди”, т. 1.

Богдан Горбаль, Лемковина в Центральным Лаґрі Працы в Явожні

Місило Є., Українці в концентрацийному таборі в Явожні, в: Явожно. Спогади в’яз‑ нів польського концентраційного табору, ред. Б. Гук, М. Іваник, Перемышль-Торонто-Львів 2007, с. 283-307, бiбліoтeкa Зaкepзoння. Сeрiя «Cпoгaди», т. 1. УПА в світлі польських докумнетів, Кн. 1: Військовий суд Оперативної групи «Віс‑ ла», ред. Є. Місило, Торонто 1992, с. 9-11, Літопис УПА, 22. Шематизм Греко-Католицкоґо Духовеньства Апостольскої Адміністрації Лемкiв‑ щини 1936, вид. 2, Cтeмфopд 1970. Шематизм греко-католицького духовенства злучених епархій перемиської, cамбір‑ ської і cяніцької на рік Бoжий 1938-39, Перемышль 1938.

Salej Jan

Wójtowicz Stefan

Grycz Adam

Hrebeniak Jarosław

Kowalski Piotr

Rydzanicz Ilko

Rydzanicz Stefan

10.

11.

Fesz Piotr

Bułat Jan (священник)

Bartne / Бортне

Bortniak Justyn

Banica / Баница

Bonczarowski Jan

Gorlice

Powiat Gorlice

9.10.1901

27.01.1903

31.03.1903

8.04.1917

25.07.1908

1.03.1915

21.06.1896

14.02.1900

1.09.1913

1.10.1928

1.07.1924

гр.кат.

прав.

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

Дата нарoджыня Реліґія

12.07.1947

14.06.1947

13.06.1947

3.07.1948

14.06.1947

13.06.1947

14.06.1947

28.07.1947

27.07.1947

13.06.1947

Дата увязніня

Ряшів

Осьвєнцім

Ґорлиці

Осьвєнцім

Ґорлиці

Осьвєнцім

Ґорлиці

Одкале привезена

Лемковина в Центральным Лаґрi Працы в Явожні

6\2581

6\1758

6\1751

6\1721

7\2432

6\1754

6\1702

6\1747

3243

3171

1689

5.01.1948

31.01.1948

5.01.1948

вм. 12.03.1948

17.01.1948

13.05.1948

8.05.1948

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

Cyrkot Bazyli

Cyrkot Jan

Dutkanycz Dmytro

Fedak Włodzimierz

Fełeńczak Jan

Fełeńczak Teodor

Gbur Anna

Gbur Michał

Gracoń Michał

Hawrylak Roman

Hończak Andrzej

Horbal Stefan

Horbal Tymko

Kopcza Jan

Kuziak Prokop

Madzik Jan

Madzik Maciej

12.

13.

14.

15.

16.

17.

18.

19.

20.

21.

22.

23.

24.

25.

26.

27.

28.

29.08.1925

10.12.1893

19.07.1912

3.09.1921

10.10.1907

4.06.1893

3.03.1901

16.01.1916

17.03.1902

18.09.1900

24.11.1895

3.05.1916

29.03.1916

27.07.1898

8.11.1910

7.04.1922

23.04.1892

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

прав.

Дата нарoджыня Реліґія

4.06.1947

2.06.1947

4.06.1947

20.05.1947

4.06.1947

2.06.1947

4.06.1947

2.06.1947

4.06.1947

1.07.1947

Дата увязніня

Осьвєнцім

Краків

Осьвєнцім

Краків

Одкале привезена

6\981

6\980

6\979

6\982

6\950

6\978

6\976

6\596

6\975

6\974

6\957

6\973

9\972

6\945

6\960

6\971

6\2316

31.01.1948

30.12.1947

26.09.1947

5.01.1948

30.12.1947

30.12.1948

13.10.1947

5.01.1948

вм. 8.02.1948

31.01.1948

30.12.1947

5.01.1948

31.01.1948

30.12.1947

12.07.1947 - М

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

Steranka Jan

Szkurat Mikołaj

Szkurat Szymon

Tuz Prokop

Wróbel [Worobel] Paweł ?.06.1881

Wróbel [Worobel] Mikołaj 22.06.1923

32.

33.

34.

35.

36.

37.

Nazar Jan

Nimosz Hryc

39.

40.

Hatała Józef

Patrosz Andrzej

Symoczko Ambroży

41.

42.

43.

Blechnarka / Бліхнарка

Kuńcik Jan

38.

Bieliczna / Білична

Reszetar Dymitr

31.

15.12.1897

28.08.1901

3.01.1899

9.10.1920

16.06.1925

6.10.1924

17.07.1886

22.05.1927

15.12.1913

9.09.1924

8.10.1906

9.11.1899

Podbereżniak Kuźma

30.

3.02.1913

Paszko Jan

29.

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

прав.

гр.кат.

прав.

гр.кат.

прав.

гр.кат.

Дата нарoджыня Реліґія

14.06.1947

7.06.1947

13.06.1947

4.06.1947

Дата увязніня

Осьвєнцім

Ряшів

Ґорлиці

Осьвєнцім

Одкале привезена

6\1760

6\1757

6\1755

6\1674

6\1672

6\1724

6\988

6\990

6\1041

6\986

6\987

6\989

6\984

6\985

6\983

2.06.1948

5.01.1948

30.08.1947

31.01.1948

5.01.1948

31.01.1948

30.12.1947

5.01.1947

30.12.1947

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

26.09.1905

Kawula Helena

Kisielowski Michał

Kłyszcz Maksym

Kyrda Teofil

Michniewicz Józef

Michniewicz Stefan

Potocki Jan

Potocki Orest

Szybski Michał

46.

47.

48.

49.

50.

51.

52.

53.

54.

19.11.1915

24.04.1908

9.10.1900

21.11.1928

8.01.1881

1884

?.04.1900

1882

14.04.1923

21.10.1925

Michniewicz Szymon

Stafiniak Szymon

Szwedyk Włodzimierz

55.

56.

57.

25.07.1908

13.02.1896

5.10.1914

Brunary Niżne / Брунария Нижня

Kawula Dymitr

Brunary Wyżne / Брунария Вышня

Symoczko Jan

45.

44.

гр.кат.

рим.кат.

Дата нарoджыня Реліґія

13.06.1947

27.06.1947

22.05.1948

13.06.1947

27.06.1947

13.06.1947

14.06.1947

Дата увязніня

Ґорлиці

Кошыці

Ґорлиці

Осьвєнцім

Одкале привезена

6\1742

6\2064

6\2050

6\2070

6\2054

6\2055

7\73\48

6\1729

6\1723

6\1715

6\1714

6\2026

6\1713

6\1761

8.05.1948

5.01.1948

18.06.1948

7.02.1948

31.01.1948

24.05.1948 - М

вм. 14.09.1947

31.01.1948

5.01.1948

2.06.1948

17.01.1948

5.01.1948

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

Błaszczak Wasyl

Czyrniański Jan

Czyrniański Józef

Kopystiański Szymon

Sycz Aleksander

60.

61.

62.

63.

64.

Stańczak Stefan

66.

Gbur Andrzej

Gbur Piotr

Hałuszka Jan

Hałuska Piotr

67.

68.

69.

70.

Gładyszów / Ґладышів

Stańczak Maria

65.

Dragaszów / Драґашів

Błaszczak Andrzej

Czertyżne / Чертіжне

Dobrzański Józef

59.

58.

Czarne / Чорне

5.09.1903

?.06.1898

27.07.1911

12.12.1903

25.04.1929

19.01.1923

1.02.1896

26.07.1910

8.01.1908

3.05.1903

20.07.1909

27.02.1906

22.02.1900

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

рим.кат.

Дата нарoджыня Реліґія

13.06.1947

27.06.1947

14.06.1947

27.06.1947

14.06.1947

2.09.1947

Дата увязніня

Ґорлиці

Осьвєнцім

Ґорлиці

Осьвєнцім

Ґорлиці

Одкале привезена

6\1707

6\2045

6\1749

6\2044

6\2065

6\2028

6\1759

6\1756

6\1752

6\1750

6\1746

6\1753

7\3404

5.09.1947

5.01.1947

вм. 6.01.1948

26.09.1947

31.01.1948

5.01.1948

31.01.1948

5.01.1948

26.09.1947 - М

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

Skrypak Stefan

Urda Jan

73.

74.

Hoć Tymko

Kosowski Karol

Kuńczyk Jan

Kwoka Jan

Ropicki Michał

Wańko Aleksander

77.

78.

79.

80.

81.

82.

Chomiak Aleksander

Rusin Jan

83.

84.

Jaszkowa / Яшкова

Brejan Michał

Izby / Ізбы

Ferenc Józef

76.

75.

Skrypak Jan

72.

Huta Wysowska

Kowalczyk Bazyli

71.

20.09.1898

28.05.1897

1.06.1928

15.11.1926

17.09.1921

8.04.1916

22.06.1922

6.05.1926

3.09.1920

6.09.1901

24.11.1908

12.05.1912

23.04.1915

7.08.1900

гр.кат.

прав.

гр.кат.

Дата нарoджыня Реліґія

27.06.1947

7.06.1947

27.06.1947

7.06.1947

27.06.1947

16.07.1947

13.06.1947

27.06.1947

13.06.1947

Дата увязніня

6\1740

6\2062

6\1720

Ґорлиці

Ряшів

Ґорлиці

Ряшів

Ґорлиці

6\2059

6\2035

6\1684

6\1681

6\1667

6\2047

6\1661

6\1650

6\1641

6\2042

Новий Санч 6\2666

Ґорлиці

Одкале привезена

30.12.1947

31.01.1948

5.01.1948

5.09.1947

30.12.1947

30.08.1947

31.0.1948

17.01.1948

31.01.1948

17.01.1948

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

Waszeńko Szymon

88.

Dyczko Stefan

Lizak Maksymilian

Młynarek Maksym

Urban Prokop

Szmajda Jan

91.

92.

93.

94.

95.

Bybel Andrzej

Bybel Grzegorz

96.

97.

Krywa / Крива

Dziamba Andrzej

Konieczna / Конечна

Markowicz Daniel

90.

89.

Waszeńko Jakub

87.

Klimkówka / Климківка

Dziopa Piotr

Jasionka / Ясюнка

Szczambura Miron

86.

85.

3.04.1904

27.04.1925

15.05.1905

19.07.1898

27.04.1895

9.11.1895

27.06.1901

28.08.1893

4.09.1922

11.08.1928

22.12.1901

10.09.1929

22.08.1918

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

Дата нарoджыня Реліґія

13.06.1947

27.06.1947

13.06.1947

27.06.1947

Дата увязніня

Ґорлиці

Одкале привезена

6\1691

6\1690

6\2067

6\2073

6\2051

6\2048

6\2039

6\2040

6\2049

6\1744

6\1743

6\1701

6\2068

31.01.1948

2.06.1948

5.01.1948

2.06.1948

5.01.1948

8.05.1948

13.05.1948

5.01.1948

30.08.1948

8.05.1948

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

26.04.1885 9.11.1925 10.05.1914 ?.?.1887 17.12.1911 30.11.1908

100. Demczаr Dmytro

101. Demczaр Michał

102. Demczar Wasyl

103. Pokryszczak Jan

104. Pokryszczak Mikołaj

105. Urda Andrzej

?.01.1925 14.07.1902 10.06.1912

107. Dudek Piotr

108. Hładyk Piotr

109. Spiwak Jan 20.05.1903 26.04.1923 2.06.1906

110. Barna Stefan

111. Bihuniak Piotr

112. Chowaniec Antoni

Leszczyny / Ліщыны

1.08.1921

106. Dzwińczyk Piotr

Kunkowa / Кункова

21.02.1929

Bybel Piotr

99.

22.04.1924

Bybel Jan

98.

гр.кат.

Дата нарoджыня Реліґія

13.06.1947

21.06.1947

18.06.1947

27.06.1947

13.06.1947

27.06.1947

13.06.1947

Дата увязніня

Ґорлиці

Осьвєнцім

Ґорлиці

Одкале привезена

6\1694

6\1894

6\1893

6\1885

6\1881

6\1879

6\1889

6\2074

6\1737

6\1736

6\1696

6\2037

6\1697

6\1693

6\1692

31.01.1948

5.01.1948

31.01.1948

5.01.1948

18.06.1948

5.05.1948 - М

8.05.1948

5.01.1948

17.01.1948

5.01.1948

31.01.1948

8.05.1948

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

26.03.1922 19.12.1895 17.07.1927 30.12.1906 30.06.1916 1.04.1927

116. Gall Ewa

117. Gall Mikołaj

118. Hubiak Stefania

119. Paranicz Mikołaj

120. Świrczek Anna

121. Szlanta Piotr

20.08.1929 27.06.1928 16.11.1925

123. Brenio (Brewko?) Piotr

124. Jaszkiwski Wasyl

125. Wasyłyk Stefan

Łużna

122. Marycz Jan

7.10.1899

1.08.1914

115. Furtak Piotr

Ług / Луг

22.10.1900

10.12.1915

114. Doliński Michał

Łosie / Лося

113. Korbelak Andrzej

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

Дата нарoджыня Реліґія

27.07.1947

13.06.1947

27.06.1947

13.06.1947

27.06.1947

13.06.1947

Дата увязніня

Ґорлиці

Одкале привезена

31.01.1948

13.05.1948

5.01.1948

13.05.1948

30.12.1947

13.05.1948

5.01.1948

8.05.1948

5.01.1948

31.01.1948

17.01.1948

7\1\3174 17.01.1948

7\3196

7\3167

6\1727

7\3172

7\2029

6\2052

6\2024

6\2043

6\2022

6\1705

6\2038

6\1717

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

1932 28.08.1917

127. Cięciwa Mikołaj

128. Szkirpan Jan

5.12.1926 11.11.1908 18.11.1929 4.09.1903 20.10.1927

133. Bajus Maria

134. Bazarnik Jan

135. Cpin Antonina

136. Cpin Stefan

137. Filak Piotr

Pętna / Панкна

132. Jurkowicz Konstanty

1907

1931

131. Sembratowicz Zofia

Osiek

6.01.1921

17.12.1923

130. Sembratowicz Stefan

Nowica / Новиця

129. Hatalewicz Anna

Męcina Wielka / Мацина Велика

4.06.1919

126. Bazarnik Michał

Małastów / Маластів

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

Дата нарoджыня Реліґія

18.06.1947

27.06.1947

28.07.1947

13.06.1947

1.07.1947

13/06.1947

27.06.1947

13.08.1947

27.06.1947

13.06.1947

12.07.1947

27.06.1947

Дата увязніня

Осьвєнцім

Ґорлиці

Ряшів

Ґорлиці

Ряшів

Ґорлиці

Ряшів

Ґорлиці

Одкале привезена

6\1880

6\2036

7\3194

6\1688

7\2312

1711

6\2027

7\3261

6\2023

6\1741

7\2585

6\2031

31.01.1948

26.09.1947 - М

17.01.1948

23.10.1947 - М

вм. 9.04.1948

31.01.1948

5.01.1948

30.08.1948

5.01.1947

29.07.1947 - М

31.01.1948

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

гр.кат.

9.05.1925 (USA) 5.10.1909 26.11.1917 4.07.1925 7.01.1897 15.02.1895 2.02.1907 10.02.1929 14.09.1901

141. Łepak Jan

142. Pidłypczak Michał

143. Pidłypczak Mikołaj

144. Rotko Antonina

145. Rotko Stefan

146. Rusinko Teodor

147. Tychanicz Stefan

148. Wanczko Jan

149. Wanczko Stefan 25.04.1916 11.02.1904 3.11.1900

150. Bodak Wasyl

151. Chomkowycz Jan

152. Kuziak Dymitr

Przegonina / Пeрегонина

гр.кат.

1.08.1899

140. Kopciał Ilko

гр.кат.

5.03.1913

139. Hrywna Konstanty

гр.кат.

9.03.1895

138. Filak Wasyl

Дата нарoджыня Реліґія

21.06.1947

13.06.1947

18.06.1947

27.06.1947

13.06.1947

18.06.1947

13.06.1947

1.07.1947

13.06.1947

18.06.1947

13.06.1947

Дата увязніня

Осьвєнцім

Ґорлиці

Осьвєнцім

Ґорлиці

Осьвєнцім

Ґорлиці

Ряшів

Ґорлиці

Осьвєнцім

Ґорлиці

Одкале привезена

6\1902

6\1900

6\1903

6\1726

6\1888

6\2027

6\1739

6\1738

6\1884

6\1734

6\1735

6\2346

6\1716

6\1882

6\1704

31.01.1948

5.01.1948

31.01.1948

5.02.1948

31.01.1948

30.12.1947

5.01.1948

8.05.1948

31.01.1948

18.03.1948

13.10.1947

17.01.1948

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

4.07.1926 21.10.1923 29.04.1907 7.10.1917

157. Drypczak Maria

158. Drypczak Michał

159. Jakubasik Irena

160. Szczudło Stanisław

1.03.1920

162. Żołnierczyk Teodozji 20.02.1891 16.12.1915

163. Kaczur Wasyl

164. Pregnar Mikołaj

Rozdziele / Розділя

30.10.1910

161. Demaj Dymitr

Ropki / Ріпкы

11.04.1928

156. Babiak Konstanty

Ropica Ruska / Ропиця Руска

155. Tkacz Piotr

21.05.1925

15.02.1915

154. Warian Semen

Przysłup / Присліп

5.01.1904

153. Tarbaj Józef

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

Дата нарoджыня Реліґія

13.06.1947

27.06.1947

13.06.1947

27.06.1947

27.07.1947

27.06.1947

21.06.1947

Дата увязніня

Ґорлиці

Осьвєнцім

Одкале привезена

6\2056

6\2046

6\1745

6\1695

6\2069

6\2025

6\1699

6\1698

6\2030

7\3173

6\2075

6\1901

30.08.1948

26.09.1947

31.01.1948

17.01.1948

31.01.1948

13.05.1948

5.01.1948

26.09.1947

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

10.01.1912

16.10.1924 10.03.1897 2.06.1900 6.04.1898 14.06.1921

167. Hończaryk Melania

168. Pawczyk Antoni

169. Pyrtej Wasyl

170. Pyrtej Gabriel

171. Waszczyszak Jan

6.05.1913 13.12.1928

174. Wasiuta Jan

175. Wawrzyn Andrzej

176. Hliwa Antonina

8.02.1926

13.08.1926

173. Kowalczyk Jarosław

Strzeszyn k. Biecza

10.02.1909

172. Boleszczak Wasyl

Stawisza / Ставиша

13.05.1908

166. Dziamba Piotr

Smerekowiec / Смерековец

165. Dziamba Melania

Rzepiennik Marciszewski

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

Дата нарoджыня Реліґія

13.08.1947

18.06.1947

27.06.1947

30.06.1947

13.08.1947

30.06.1947

27.06.1948

Дата увязніня

Ґорлиці

Осьвєнцім

Ґорлиці

Осьвєнцім

Ґорлиці

Осьвєнцім

Ґорлиці

Одкале привезена

359

6\1887

6\1886

6\1883

6\1778

6\2076

6\2058

7\2290

7\3260

7\2289

6\2021

17.01.1948

7.02.1948

5.01.1948

7.02.1948 - М

5.01.1948

9.01.1948

17.01.1948

31.01.1948

5.01.1948

18.06.1948

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

9.12.1930 7.08.1920 17.03.1918 18.06.1914 18.08.1928 20.11.1919 2.04.1931 16.09.1923

178. Korobczak Helena

179. Korbicz Piotr

180. Leszczyszak Mikołaj

181. Matyczak Jan

182. Oleśniewicz Pelagia

183. Pacan Michał

184. Pecuszok Helena

185. Stawiski Michał

13.09.1910 17.03.1906

188. Frenczko Szymon

189. Kuna Jan

190. Fylak Jurko

1902

13.09.1910

187. Bubniak Stefan

Wołowiec / Воловец

25.03.1908

186. Bodak Hryc

Wapienne / Вапенне

8.08.1915

177. Hawrylczak Piotr

Śnietnica / Снітниця

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

прав.

гр.кат.

Дата нарoджыня Реліґія

13.06.1947

2.09.1947

14.06.1947

27.06.1947

13.06.1947

10.06,1947

13.06.1947

Дата увязніня

Ґорлиці

Ґорпиці

Осьвєнцім

Ґорпиці

Ґорлиці

Одкале привезена

6\1703

6\1748

7\3453

6\1748

6\2032

6\2066

6\1733

6\1731

6\1730

6\1728

6\1725

6\1718

6\1719

6\1709

9.01.1948

31.01.1948

вм. 17.10.1947

17.01.1948

5.01.1948

17.01.1948

5.01.1948

17.01.1948

31.01.1948

7.02.1948

13.10.1947

17.01.1948

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

12.04.1901 12.07.1928 11.02.1915

192. Kuźmicz Jan

193. Kuźmicz Wasyl

194. Ryniawiec Piotr

28.01.1899 11.03.1914 20.11.1911 26.05.1904 15.02.1895 1895

196. Holański Damian

197. Jedynak Teodor

198. Kapituła Paweł

199. Król Jan

200. Padła Szymon

201. Tchórz Demko

1.12.1925 15.07.1898 17.06.1901

202. Władyka Anastazja

203. Opałka Tomasz

204. Szweda Antoni

Brzezowa / Березова

Powiat Jasło

28.01.1899

195. Dziamba Teodor

Zdynia / Ждыня

11.11.1924

191. Głuchanicz Andrzej

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

прав.

Дата нарoджыня Реліґія

4.06.1947

27.06.1947

13.06.1947

27.06.1947

4.06.1947

13.06.1947

Дата увязніня

Ясло

Ґорлиці

Ясло

Ґорлиці

Одкале привезена

6\1036

6\1024

6\1042

6\2071

6\1732

6\1722

6\1712

6\1710

6\1708

6\1700

6\2060

6\1017

6\1016

6\1706

31.01.1948

30.08.1948

31.01.1948

5.01.1948

5.09.1947 - М

31.01.1948

8.05,1948

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

15.09.1895 7.11.1883

206. Tocki Józef

207. Tokarczyk Andrzej

1902? ? 25.08.1926 26.01.1929

209. Rywak Ewa

210. Rywak [дітина]

211. Safin Władysław

212. Suda Anastazja 6.04.1910 4.08.1916 28.03.1922 25.07.1919 6.08.1923 27.11.1919

213. Daniło Bazyli

214. Kiceliński Paweł

215. Kicieliński Bazyli

216. Król Michał

217. Łuczyszyn Bazyli

218. Pelak Zofia

Folusz / Фолюш

1899

208. Kogut Joanna

Desznica / Дошниця

11.05.1924

205. Tocki Edward

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

рим.кат.

Дата нарoджыня Реліґія

30.05.1947

4.06.1947

18.12.1947

4.06.1947

30.05.1947

28.08.1947

27.06.1947

7.06.1947

4.06.1947

27.10.1947

Дата увязніня

6\1014

6\1039

7\3732

7\3731

Осьвєнцім

Ясло

Осьвєнцім

Ясло

Ґорлиці

6\889

6\882

6\1015

7\3757

6\1011

6\881

6\3420

6\2061

Перемышль ?

8.05.1948

5.01.1948

19.02.1948

31.01.1948

5.01.1948

17.01.1948

22.08.1947 - М

18.06.1947

17.01.1948

31.01.1948

19.02.1948

31.01.1948

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

Перемышль 6\1232

Ясло

Одкале привезена

10.06.1912 2.02.1919 26.07.1909

225. Tyrpak Konrad

226. Włоdyka Stefan

227. Serbin Bronisława

Krempna / Крампна

228. Kołodziej Anna

1908

11.06.1926

224. Opałka Stefan

Kotań / Котань

23.05.1916

13.05.1916

26.06.1913

20.02.1900

25.05.1924

223. Opałka Andrzej

Jaworze / Явірє

222. Adamski Józef

Huta Polańska

221. Maciejczyk Benedykt

Huta Krempska

220. Wapiński Teodor

Habłów / Габлів

219. Szach Piotr

рим.кат.

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

рим.кат.

Дата нарoджыня Реліґія

27.10.1947

22.07.1947

17.10.1947

27.10.1947

7.06.1947

1.07.1947

4.06.1947

26.04.1947

4.06.1947

Дата увязніня

Ясло

Санок

Ясло

Ряшів

Ясло

Санок

Ясло

Одкале привезена

17.01.1948

30.08.1948

31.01.1948

30.12.1947

31.01.1948

30.08.1948

8.05.1948

7\33719 31.01.1948

7\3001

7\3684

7\3733

6\1677

7\2294

2310

6\1019

Jun-99

6\1030

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

гр.кат. гр.кат. рим.кат.

28.11.1897 3.01.1920 19.02.1906 27.01.1928 1.06.1903 13.04.1913

5.10.1919 12.02.1913 1.03.1908 21.02.1926 16.05.1898 8.04.1920 10.09.1895

232. Klemenko Filip

233. Kobelak Antoni

234. Kobelak Antoni

235. Kobelak Michał

236. Kobelak Michał

237. Konstantynowicz Michał 9.03.1910 24.05.1897

231. Fedak Jan

238. Lenicz Jan

239. Maciejczyk Jan

240. Maciejczyk Piotr

241. Maciejczyk Władysław

242. Michałik Edward

243. Popowczak Antoni

244. Rogowski Emil

245. Rogowski Jan

рим.кат.

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

рим.кат.

29.07.1906

230. Ciomcia Józef

гр.кат.

25.01.1930

229. Ardan Michał

Дата нарoджыня Реліґія

27.10.1947

30.05.1947

27.10.1947

30.05.1947

4.06.1947

Дата увязніня

Ясло

Осьвєнцім

Ясло

Осьвєнцім

Ясло

Одкале привезена

7\3726

7\3727

6\880

7\3724

7\3723

7\3722

7\3721

7\3720

6\900

6\902

6\905

6\883

6\901

6\884

6\1002

6\993

6\991

31.01.1948

19.02.1948

31.01.1948

вм. 26.11.1947

5.01.1948

вм. 1.11.1947

5.01.1948

вм. 12.12.1947

31.01.1948

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

1.03.1911

22.07.1904 27.08.1923 20.04.1922 12.05.1907 4.02.1928

248. Adamski Władysław

249. Dudek Maria

250. Tełep Wasyl

251. Serniak Mikołaj

252. Smoleń Andrzej

5.02.1930

Komaniecki Włodzimierz 2.02.1901 16.09.1925 14.10.1897

256. Klimasz Justyna

257. Klimasz Stefan

258. Poliwka Tomasz

Wola Cieklińska / Воля Цеклиньска

3.10.1900

254. Komaniecki Wasyl

255.

26.04.1919

253. Bożek Józef

Świątkowa Mała / Святківка

15.05.1923

247. Adamska Maria

Pielgrzymka / Перегримка

246. Rogowski Leon

рим.кат.

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

рим.кат.

Дата нарoджыня Реліґія

4.06.1947

7.06.1947

27.10.1947

4.06.1947

27.10.1947

Дата увязніня

Ясло

Ряшів

Ясло

Одкале привезена

6\1029

6\1013

6\1012

7\1660

6\1659

6\3716

6\1034

6\1031

6\1038

6\997

7\3714

7\3713

31.08.1948

2.06.1948

8.05.1948

31.01.1948

9.01.1948

30.12.1947

31.01.1948

19.02.1948

31.01.1948

7\33728 19.02.1948

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

20.04.1900 12.01.1921 1888 16.03.1907

262. Frankiewicz Wojciech

263. Gałajda Jakub

264. Sobczak Jędrzej

265. Zagórski Piotr 1.02.1925 1897? 8.09.1903 25.05.1913 28.02.1925 13.05.1906

266. Buriak Stefan

267. Gabła Andrzej

268. Gabła Michał

269. Moriak Jan

270. Moriak Michał

271. Moriak Mikołaj

Olchowiec / Вільхiвец

5.06.1913

11.09.1924

18.07.1903

261. Ciura Grzegorz

Myscowa / Мысцова

260. Fedak Maria

Mszana / Мшана

Powiat Krosno

259. Setlak Władysław

рим.кат.

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

гр.кат

рим.кат.

Дата нарoджыня Реліґія

3.09.1947

27.10.1947

4.06.1947

27.10.1947

4.06.1947

Дата увязніня

Коросно

Ясло

Одкале привезена

7\3463

7\3464

7\3462

7\3459

7\3460

7\3456

7\3734

7\3730

6\1008

7\3718

6\995

6\1005

6\1033

19.02.1948

5.01.1948

вм. 2.12.1947

5.01.1948

19.02.1948

5.01.1948

31.01.1948

19.02.1948

8.05.1948

31.08.1948

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

28.09.1926 11.03.1910 ?.08.1924 1900

273. Romańczak Michał

274. Romańczak Jan

275. Romańczak Jan

276. Romańczak Teodor 2.10.1902 1.03.1922 1.09.1909 13.05.1913 1909 30.11.1897 18.08.1929 23.03.1927 24.02.1909 4.01.1928

277. Bogusz Grzegorz

278. Buriak Michał

279. Fajks Stanisłw

280. Gałczyk Jan

281. Myszkowska Maria

282. Pouch Andrzej

283. Pouch Mikołaj

284. Rusіniak Maria

285. Szczurek Grzegorz

286. Zarośliński Stanisław

Polany / Поляны

18.03.1923

272. Moriak Mikołaj

рим.кат.

гр.кат.

рим.кат.

прав.

рим.кат.

Дата нарoджыня Реліґія

27.10.1947

3.09.1947

27.10.1947

3.09.1947

27.10.1947

4.06.1947

27.10.1947

3.09.1947

27.10.1947

3.09.1947

Дата увязніня

Ясло

Ґорлиці

Ясло

Ґорлиці

Ясло

Коросно

Ясло

Ґорлиці

Коросно

Одкале привезена

7\3735

7\3472

7\3729

7\3466

7\3467

7\3725

6\1007

7\3717

7\3455

7\3715

7\3473

7\3468

7\3474

7\3469

7\3465

31.01.1948

7.02.1948

30.08.1948

31.01.1948 - М

31.01.1948

5.01.1948

24.05.1948

5.01.1948

31.01.1948

5.01.1948

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

27.10.1904 4.02.1927 18.10.1909 17.12.1881 3.02.1920 1894 15.12.1878 14.01.1921 30.05.1912

288. Fedak Andrzej

289. Fedak Anna

290. Fedak Jan

291. Fedak Mikołaj

292. Fedak Paraska

293. Fedak Teodor

294. Skorodyński Jan

295. Skorodyński Michał

296. Skorodyński Mikołaj

4.09.1916

299. Jurowski Władysław

300. Hawrylak Teresa

10.04.1922

10.12.1908

298. Chawik Barbara

Wilsznia / Вільшня

12.11.1899

297. Bilica Michał

Tylawa / Тыльова

11.11.1912

287. Duplak Michał

Ropianka / Ропянка

прав.

рим.кат.

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

Дата нарoджыня Реліґія

4.06.1947

3.09.1947

4.06.1947

3.09.1947

Дата увязніня

Ясло

Ґорлиці

Ясло

Коросно

Одкале привезена

6\1010

6\1043

6\996

6\992

7\3470

7\3475

6\998

6\1003

6\1000

6\1001

6\1004

6\999

7\3458

17.01.1948

30.08.1948

5.01.1948

19.02.1948

13.05.1948

19.02.1948

2.06.1948

31.01.1948

7.02.1948

8.05.1948

31.01.1948

7.02.1948

31.01.1948

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

17.05.1908

302. Socha Pawel

23.03.1912 29.11.1926 1899 20.10.1918 1907 29.08.1884 7.10.1887

304. Gabła Teodor

305. Gojdycz Pelagia

306. Petryk Jan

307. Pilip Filip

308. Pilip Piotr

309. Pilip Samuel

310. Szyjka Andrzej

3.09.1923 ?.01.1892 15.02.1901

311. Biszko Aleksander

312. Oleśniewicz Pawel

313. Warcholak Klemens

Berest / Берест

Powiat Nowy Sacz

16.11.1921

303. Ciomko Teodor

Zyndranowa / Зындранова

1.05.1913

301. Kuzemczak Jan

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

Zawadka Rymanowska / Завадка Рыманівска

Дата нарoджыня Реліґія

5.07.1947

4.06.1947

3.09.1947

4.06.1947

7.06.1947

4.06.1947

Дата увязніня

Осьвєнцім

Ясло

Коросно

Ясло

Ряшів

Ясло

Одкале привезена

7\2449

7\2444

7\2443

6\1037

6\1026

6\1028

6\1027

6\1025

7\3461

6\1006

6\994

6\1904

6\1018

5.01.1948

31.01.1948

17.01.1948

5.01.1948

17.01.1948

13.05.1948

30.08.1947

8.05.1948

5.01.1948

31.01.1948

2.06.1948

30.08.1948

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

1889 2.04.1902 7.08.1886 25.11.1926 1891 11.02.1914

315. Dalak Dionizy

316. Halkowicz Danko

317. Halkowicz Szymon

318. Homiak Władysław

319. Kuzemczak Jarosław

320. Trochanowski Jarosław

27.08.1908 3.11.1916

322. Choroszczak Miron

323. Wisłocki Dymitr 15.02.1907 12.06.1914 9.12.1912 7.06.1918

324. Dziadyk Bazyli

325. Dziadyk Mikołaj

326. Kieleczawa Jacek

327. Papacz Mikołaj

Czyrna / Чырна

23.06.1919

321. Chocholak Onufry

Bogusza / Боґуша

1901

314. Chomiak Nestor

Binczarowa / Білцарева

гр.кат.

прав.

гр.кат.

прав.

гр.кат.

прав.

гр.кат.

Дата нарoджыня Реліґія

8.07.1947

11.07.1947

8.07.1947

16.07.1947

Дата увязніня

Осьвєнцім

Краків

Осьвєнцім

7\2459

7\2569

7\2456

7\2455

7\2462

7\2452

7\2451

Новий Санч 7\2665

Новий Санч 7\2653

Новий Санч 7\2650

Новий Санч 7\2647

Новий Санч 7\2646

Новий Санч 7\2645

Новий Санч 7\2644

Одкале привезена

31.01.1948

5.09.1947 - М

31.01.1948

5.01.1948

31.01.1948

5.01.1948

31.01.1948

30.12.1947

31.01.1948

17.01.1948

5.01.1948

8.05.1948

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

24.12.1921 4.03.1900

333. Pelak Wasyl

334. Wisłocki Tymoteusz

337.

Chylak Eugeniusz (священник) 15.04.1877

17.09.1926

336. Drozialak Piotr

Krynica / Крениця

?.05.1927

335. Dorczak Teodor

Królowa Ruska / Крільова Руска

23.04.1911

332. Maslej Julian

Kotów / Котів

27.08.1911

331. Tyliszczak Michał

5.01.1885 5.01.1885

Jastrzębik / Астрябик

Abrahamowicz Adam (священник)

4.02.1896

330. Tyliszczak Bazyli

329.

Florynka / Фльоринка

328. Stawiski Jan

гр.кат.

Дата нарoджыня Реліґія

20.05.1947

8.07.1947

5.07.1947

3.07.1947

12.07.1947

16.07.1947

8.07.1947

Дата увязніня 7\2460

Краків

Осьвєнцім

584

7\2454

7\2453

7\2440

7\2434

7\2433

7\2580

7\2579

Новий Санч 7\2639

Осьвєнцім

Одкале привезена

12.06.1947

31.01.1948

5.01.1948

31.01.1948

гм. 27.11.1947

5.01.1948

17.01.1948

31.01.1948

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

гр.кат.

24.07.1917 7.09.1897

340. Maciejowski Jan

341. Smilaniec Józef

22.12.1907

345. Wojtowicz Antoni

18.05.1906 1911 28.06.1890 5.04.1906 7.07.1898 12.06.1924

347. Gambal Maksym

348. Hopej Józef

349. Hopej Petro

350. Staszczak Aleksy

351. Staszczak Roman

352. Taras Piotr

Łosie / Лосє

346. Dziubiński Paweł

1908 (1898)

19.09.1916

343. Kidoń Jan

Łomnica

26.02.1889

342. Bejmuk Piotr

Łabowa / Лабова

гр.кат.

339. Kłosowski Włodzimierz 17.12.1885

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

прав.

гр.кат.

7.07.1905

338. Jurków Maria

Дата нарoджыня Реліґія

3.07.1947

28.07.1947

8.07.1947

16.07.1947

Дата увязніня

Осьвєнцім

Ряшів

Осьвєнцім

7\2437

7\2436

7\2435

7\2431

7\2430

7\2429

3196

7\2461

7\2458

Новий Санч 7\2640

Новий Санч 7\2663

Новий Санч 7\2656

Новий Санч 7\2652

Новий Санч 7\2651

Одкале привезена

5.01.1948

17.01.1948

31.01.1948

30.12.1947

31.01.1948

13.05.1948

31.01.1948

2.06.1948

31.01.1948

18.06.1947

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

24.07.1935

355. Witiak Olga гр.кат.

гр.кат.

361. Repeta Jarosław (Repeła) 30.08.1927

362. Repeta Piotr (Repeła)

364. Didyk Michał

Nowa Wieś / Нова Вес

363. Stec Helena

Mystków

гр.кат.

2.02.1885

360. Pindrys Szymon

15.11.1904

5.05.1916

15.08.1899

гр.кат.

3.07.1929

359. Pindrys Antoni

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

12.03.1923

358. Hawran Michał

гр.кат.

4.02.1908

357. Garbera Antoni

Mochnaczka Niżna / Мyхначка Нижня

356. Cycoń Jan

22.06.1901

18.08.1927

354. Wisłocki Józef

Maciejowa / Матієва

5.02.1910

353. Wachna Grzegorz

Дата нарoджыня Реліґія

12.10.1947

28.07.1947

16.07.1947

8.07.1947

16.07.1947

3.07.1947

Дата увязніня

Ґорлиці

Ряшів

7\3687

3232

Новий Санч 7\2662

Новий Санч 7\2661

Новий Санч 7\2660

Новий Санч 7\2659

Новий Санч 7\2648

7\2457

Новий Санч 7\2643 Осьвєнцім

31.01.1948

30.08.1948

5.01.1948

7.02.1948

8.05.1948

5.01.1948

31.01.1948

5.01.1948

гм. 31.12.1947

5.01.1948

7\7\2439 5.01.1948

7\2438

Новий Санч 7\2667

Осьвєнцім

Одкале привезена

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

28.03.1919 28.10.1916 15.08.1893

367. Rybeński Jan

368. Staszczak Pawel

369. Wójciak Emil

7.09.1925 17.10.1926 13.03.1893.

373. Szczypczyk Tekla

374. Trochanowska Anna

375. Trochanowski Mikołaj

376. Papacz Jan

19.01.1915

1.05.1926

372. Polański Jan

Pławce

2.02.1911

371. Maslej Stefan

Polany / Поляны

370. Kącik [Kuncik] Paweł

13.03.1922

5.09.1923

366. Gambal Stefania

Piorunka / Перунка

11.11.1913

365.

Dziubyna Stefan (священник)

прав.

гр.кат.

Дата нарoджыня Реліґія

16.07.1947

5.07.1947

16.07.1947

5.07.1947

3.01.1948

27.06.1947

Дата увязніня

7\2450

7\2447

7\2448

7\2442

7\2441

7\2445

Новий Санч 7\2658

Осьвєнцім

Новий Санч 7\2657

Новий Санч 7\2655

Осьвєнцім

7\2446

7\3760

Новий Санч Осьвєнцім

6\2041

5.01.1948

31.01.1948

5.01.1948

31.01.1948

26.09.1947

31.01.1948

17.01.1948

31.01.1948

30.08.1948

17.01.1948

31.01.1948

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

Ґорлиці

Одкале привезена

25.10.1927 25.05.1923 20.01.1922 7.03.1925 2.01.1927

380. Lorczak Dymitr

381. Lorczak Stefan

382. Markowicz Szymon

383. Markowicz Michał

384. Romaniak Józef

30.11.1898 6.06.1914

386. Chomiak Roman

387. Kofla Gabriel

388. Wołoszyn Teodora

25.05.1911

Wierchomla Mała / Вірхімка

11.12.1901

385. Ciołka Andrzej

Wawrzka / Вафка

12.04.1894

3.03.1920

24.04.1930

379. Barnowski Grzegorz

Szczawnik / Щавник

378. Cichoń Jan

Słotwiny / Солотвины

377. Wojczak Maria

Roztoka Wielka / Розтока Велика

гр.кат.

Дата нарoджыня Реліґія

28.07.1947

16.07.1947

12.07.1947

28.07.1947

17.07.1947

28.07.1947

12.07.1947

17.07.1947

16.07.1947

14.11.1947

Дата увязніня

7\2606

7\3216

7\2680

7\3210

7\2594

7\2669

Ряшів

7\3239

Новий Санч 7\2654

Новий Санч 7\2649

Новий Санч 7\2641

Ряшів

Осьвєнцім

Ряшів

Осьвєнцім

Новий Санч 7\2642

31.01.1948

5.01.1948

8.12.1947

29.07.1947 - М

22.08.1947 - М

31.01.1048

31.01.1948

22.08.1947 - М

31.01.1948

5.01.1948

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

Новий Санч 7\3740

Одкале привезена

Дата увязніня

19,082 10,082 20.08.1911 26.12.1918 14.06.1903 3.05.1899

392. Cichański Stefan

393. Klimkowski Piotr

394. Klimkowski Piotr

395. Klimkowski Piotr

396. Krynicki Jan

397. Tychański Teodor

5.10.1908 11.03.1922

399. Barniak Szymon

400. Jałowica Bazyli

Biała Woda / Біла Вода

Powiat Nowy Targ

398. Tyrpak Michał

10.06.1911

17.12.1901

391. Cichański Mikołaj

Zubrzyk / Зубрик

9.11.1922

7.08.1921

390. Cichański Aleksander

Wojkowa / Вікова

389. Półtorak Piotr

гр.кат.

20.05.1947

26.10.1947

17.07.1947

12.07.1947

Wierchomla Wielka / Вірхомля (Вірховня) Велика

Дата нарoджыня Реліґія

7\2678

7\2578

7\2577

7\2575

7\2576

7\2574

7\2573

7\2572

7\2571

7\2602

Краків

6\588

Новий Торг 7\3701

Осьвєнцім

Ряшів

Одкале привезена

31.01.1948

5.01.1948

17.01.1948

31.01.1948

5.01.1948

17.01.1948

31.01.1948

17.01.1948

31.01.1948

29.07.1947 - М

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

1923 6.10.1920 15.05.1925

402. Karpiak Marta

403. Karpiak Włodzimierz

404. Obertan Bazyli

6.09.1927 16.03.1922 1908 ?.01.1902 4.03.1921

406. Maślejak Jan

407. Maślejak Maria

408. Szymczak Barbara

409. Szymczak Paweł

410. Wisłocki Stefan 25.11.1927 6.03.1896 6.04.1923 1.03.1880

411. Ikoniak Helena

412. Ikoniak Stefan

413. Janoszczek Maria

414. Hnatkowicz Teodor

Jaworki / Явіркы

26.02.1926

405. Maślejak Jan

Czarna Woda / Чорна Вода

20.01.1921

401. Karpiak Jan

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

Дата нарoджыня Реліґія

26.10.1947

16.07.1947

26.10.1947

17.07.1947

26.10.1947

Дата увязніня

7\2681

7\2682

Новий Торг 7\3702

Новий Торг 7\3692

Новий Торг 7\3703

Новий Торг 7\3691

Новий Торг 7\3712

Новий Санч 7\2664

Новий Торг 7\3696

Новий Торг 7\3694

Осьвєнцім

Новий Торг 7\3706

Новий Торг 7\3704

Новий Торг 7\3693

Новий Торг 7\3705

Одкале привезена

17.01.1948

5.01.1948

31.01.1948

30.08.1948

17.01.1948

8.05.1948

5.01.1948

17.01.1948

31.01.1948

5.01.1948

30.12 1947

5.01.1948

31.01.1948

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

11.04.1908 5.07.1913 5.08.1928 22.01.1906 20.12.1926 3.12.1911 1897? 26.02.1921

416. Stecik Józef

417. Stecik Maria

418. Szczerbicki Mikołaj

419. Wasylkiewicz Grzegorz

420. Wasylkiewicz Maria

421. Wasylkiewicz Wasyl

422. Zapszała Anna

423. Zięba Wanda

29.05.1902 19.10.1910 26.01.1897 17.02.1922 28.12.1905

424. Balik Włodzimierz

425. Bendkowski Andrzej

426. Chomka Jan

427. Hryndio Maria

428. Hyrcza Antoni

Czaszyn / Чашын

Powiat Sanok

20.07.1912

415. Petrykiewicz Cyryl

Szlachtowa / Шляхтова

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

Дата нарoджыня Реліґія

25.07.1947

22.05.1947

25.07.1947

14.05.1947

26.10.1947

Дата увязніня

Осьвєнцім

Санок

Осьвєнцім

Санок

7\3016

6\707

7\3014

6\381

6\382

Новий Торг 7\3700

Новий Торг 7\3699

Новий Торг 7\3711

Новий Торг 7\3697

Новий Торг 7\3710

Новий Торг 7\3709

Новий Торг 7\3695

Новий Торг 7\3708

Новий Торг 7\3707

Одкале привезена

5.01.1948

25.08.1947 - М

31.01.1948

8.05.1948

7.02.1948

31.01.1948

5.01.1948

13.05.1948

5.01.1948

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

3.05.1893 18.02.1905 2.01.1927 14.02.1880 12.10.1909 13.12.1930 1909 30.04.1912 25.09.1895 26.07.1904 25.04.1908 19.02.1924 29.12.1899

430. Kaczmarek Jan

431. Kaczmarek Wasyl

432. Kaczmarek Władysław

433. Kociatyn Jan

434. Kociatyn Michał

435. Kociatyn Zofia

436. Król Józef

437. Miszczyszyn Eliasz

438. Ogarek Michał

439. Rejmin Jan

440. Rejmin Józef

441. Towarnicka Maria

442. Towarnicki Jan 11.11.1902 13.01.1929

443. Kikta Julia

444. Kikta Władysław

Czerteż / Чертеж

25.01.1924

429. Jankowska Petronela

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

рим.кат.

Дата нарoджыня Реліґія

22.07.1947

22.05.1947

10.06.1947

25.07.1947

14.05.1947

22.05.1947

14.05.1947

22.07.1947

15.07.1947

25.07.1947

7.06.1947

10.06.1947

22.05.1947

22.07.1947

Дата увязніня

Санок

Осьвєнцім

Санок

Осьвєнцім

Санок

Осьвєнцім

Санок

Одкале привезена

7\2980

7\2981

6\631

6\1870

7\3022

7\3021

6\343

7\3019

6\344

7\2989

7\2624

7\3017

6\1812

6\1804

6\690

7\2986

19.02.1948

14.02.1948

26.09.1947 - М

5.01.1948

вм. 17.11.1947

вм. 14.06.1947

5.01.1948

31.01.1948

8.05.1948

5.01.1948

5.09.1947 - М

17.01.1948

вм. 26.12.1947

18.04.1948

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

12.02.1922 12.07.1922

449. Pacalatowski Grzegorz

450. Torhan Piotr

? 1.03.1927 5.01.1900 22.12.1927 12.12.1920

452. Chałupa Grzegorz

453. Chałupa Stefan

454. Czopar Wasyl

455. Jawornicki Stefan

456. Metyk Maria

Jawornik / Явірник

451. Holizna Michał

21.11.1901

9.09.1925

448. Łuczka Wasyl

Hłomcza / Гломча

14.05.1922

447. Hodowaniec Michał

446.

3.10.1898

25.07.1924

Charchalis Eustache (священник)

Dołżyca / Должыця

445. Feszanycz Stefan

Czystohorb / Чыстогорб

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

Дата нарoджыня Реліґія

10.06.1947

22.05.1948

10.06.1947

22.05.1947

14.05.1947

22.05.1948

13.05.1947

14.05.1947

22.05.1948

Дата увязніня

Санок

Кошыці

Санок

Кошыці

Санок

Кошыці

Одкале привезена

31.01.1948

5.01.1948

17.07.1947

24.05.1948 - М

6\1831

7\41\48

6\1776

6\122

6\2077

6\263

25.08.1948 - М

24.05.1948 - М

вм. 27.10.1947

12.06.1948 - М

31.01.1948

7\107\48 24.05.1948 - М

6\77

6\74

6\71

6\356

7\25\48

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

9.03.1920 1.02.1924

463. Pużyk Michał

464. Siwuj Stefan

Kulaszne / Куляшне

Kaleniuk Emilian (священник)

466. Szymska Paraskiewia

465.

465. Harkaj Mikołaj

1.03.1922

18.09.1880

27.01.1910

24.05.1918

462. Pużyk Jan

Komańcza / Команча

2.11.1923

5.10.1925

461. Pużyk Andrzej

Karlików / Карликів

460. Bochniak Adam

Kamianna / Камяна

459. Wroniak Julian

11.02.1926

1.12.1915

458. Radj Mikołaj

Jurowce / Юрівці

1.03.1904

457. Pińczak Michał

гр.кат.

Дата нарoджыня Реліґія

14.05.1947

9.05.1947

22.05.1947

14.05.1947

22.05.1947

28.06.1947

14.05.1947

Дата увязніня

Санок

Осьвєнцім

Кошыці

Санок

Кошыці

Санок

Одкале привезена

6\379

6\385

6\4

7\94\48

6\1339

6\248

6\321

7\8\48

7\2286

6\250

6\381

5.01.1948

24.05.1947 - М

17.01.1948

24.05.1947 - М

31.01.1948

8.05.1948

30.12.1947

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

12.11.1915 1897

471. Przystarz Katarzyna

472. Strzałka Michał

10.10.1921

474. Capik Michał 1.05.1923 27.05.1909 1.01.1926 10.04.1927 20.12.1898 3.11.1923

475. Gerent Józef

476. Perun Jerzy

477. Perun Szymon

478. Płatosz Michał

479. Sałak Ignacy

480. Sałak Katarzyna

Mokre / Мокре

2.07.1924

473. Bendza Jan

Morochów / Морохів

15.04.1920

470. Fik Antonii

рим.кат.

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

469. Trojanowski Aleksander 24.04.1912

Łodzina / Лодзина

гр.кат.

20.03.1929

468. Trojanowska Paraska

гр.кат.

29.11.1929

467. Szymski Michał

Дата нарoджыня Реліґія

27.08.1947

14.05.1947

10.06.1947

22.05.1948

10.06.1947

29.07.1947

27.09.1947

28.06.1947

22.05.1947

Дата увязніня

Санок

Кошыці

Санок

Ряшів

Санок

Одкале привезена

7\2418

7\3419

6\146

6\1847

6\1846

7\30\48

6\1773

6\1769

7\3251

6\3250

6\3675

7\2282

7\2283

6\719

31.01.1948

19.02.1948

23.05.1947

5.09.1947 - М

25.05.1948 - М

25.08.1947 - М

31.01.1948

17.02.1948

7.02.1948 - М

5.01.1948

30.12.1947

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

25.06.1920 27.04.1924 13.09.1916 1918 30.12.1908

485. Łozyk Maria

486. Łozyk Teodor

487. Łukasz Andrzej

488. Warcholak Mikołaj

489. Warcholak Stefan

492. Nastyn Michał

18.3.1920

5.12.1925

491. Kadelak Andrzej

Sanoczek / Саночок

10.06.1911

490. Hałuszczak Onufry

Radoszyce / Радошыці

19.10.1923

23.01.1896

6.07.1927

27.07.1920

484. Łozyk Dymitr

Płonna / Полонна

482. Kapałowski Paweł

Pakoszówka

482. Antoniów Dmytro/Jan

Osławica / Ославиця

481. Sawczyszyn Piotr

гр.кат.

Дата нарoджыня Реліґія

28.06.1947

14.05.1947

10.06.1947

22.05.1947

14/05.1947

22.05.1947

10.06.1947

15.07.1947

27.05.1947

11.10,1947

Дата увязніня

Санок

Осьвєцім

Щецін

Одкале привезена

7\2262

6\348

6\1790

6\831

6\768

6\836

6\110

6\614

6\1824

7\2622

7\3011

7\3685

8.05.1948

31.01.1948

26.09.1947 - М

31.01.1948

20.06.1947 - М

30.12.1947

12.07.1947 - М

2.07.1947 - М

25.08.1947 - М

31.01.1948

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

1905 9.03.1915 3.09.1925 13.10.1913

495. Roman Antonina

496. Sałak Stefan

497. Starosolska Bronisława

498. Zabłotny Michał

5.10.1907 1884 10.05.1931 17.11.1923 15.08.1928

502. Paniko Dymitr

503. Pańko Piotr

504. Szpynda Piotr

505. Wałecki Piotr

16.07.1903

501. Ołeksa Maria

Tokarnia / Токарня

500. Jarema Włodzimierz

Szczawne

499. Gać Andrzej

18.11.1903

28.09.1929

494. Oleksa Roman

Stróże Małe

8.07.1909

493. Nastyn Piotr

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

Дата нарoджыня Реліґія

14.05.1947

22.05.1947

15.05.1947

10.06.1947

22.07.1947

28.06.1947

27.08.1947

22.07.1947

28.06.1947

Дата увязніня

Санок

Одкале привезена

6\309

6\242

6\301

6\786

6\115

6\1799

7\2977

7\2244

7\2238

7\2270

7\3417

7\2993

7\2261

31.01.1948

8.05.1948

31.01.1948

8.05.1948

18.06.1948

5.01.1948

22.08.1947 - М

29.07.1947 - М

13.05.1948

18.03.1948

7/02.1948

31.01.1948

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

22-07.1924 10.04.1912 14.05.1924 26.07.1928 10.11.1928 8.05.1911 23.10.1927 5.05.1906 10.12.1917

507. Guzelak Jan

508. Kachnycz Teodor

509. Kulik Jan

510. Łuczka Piotr

511. Paraska Gizela

512. Podubiński Szymon

513. Procio Michał

514. Suszko Jurko

515. Szczawiak Wasyl 6.01.1925 4.12.1918 2.07.1923 1.12.1925 5.11.1913

516. Barna Anna

517. Guzelak Andrzej

518. Hałońka Anna

519. Hałońka Krystyna

520. Kadylak Michał

Wisłok Górny / Вислік Вышній

1.02.1920

506. Boruszok Stefan

Wisłok Dolny / Вислік Нижній

гр.кат.

Дата нарoджыня Реліґія

14.05.1947

22.05.1947

14.05.1947

22.05.1948

14.05.1947

22.05.1947

14.05.1947

Дата увязніня

Санок

Кошыці

Санок

Одкале привезена

6\176

6\373

6\131

6\615

6\840

6\386

7\85\48

6\387

6\377

6\183

6\764

6\349

6\361

6\207

31.01.1948

26.09.1947

31.01.1948

12.06.1947 - М

17/01.1948

20.06.1948 - М

24.05.1948 - М

30.12.1947

17.01.1948

5.01.1948

30.12.1947

31.01.1948

8.05.1948

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

5.06.1913 17.12.1928 12.07.1917

523. Małej Piotr

524. Myma Mikołaj

525. Rjopka Piotr

21.08.1914 5.04.1868 9.01.1909

529. Labant Michał

530. Stefura Jan

531. Węgrzyn Stefan 12.10.1902 25.02.1923

532. Bończak Andrzej

533. Łuczyński Józef

Wolica / Волиця

4.08.1928

14.02.1910

528. Kałemon Piotr

Wola Piotrowa

527. Jasińska Maria

Wola Sękowa

526. Kostyszyn Jarosław

27.08.1919

8.06.1922

522. Kocan Krystyna

Wola Niżna

15.12.1909

521. Kadylak Mikołaj

рим.кат.

гр.кат.

рим.кат.

гр.кат.

Дата нарoджыня Реліґія

25.07.1947

22.05.1947

14.05.1947

10.06.1947

22.05.1947

28.06.1947

14.05.1947

22.05.1948

22.05.1947

14.05.1947

Дата увязніня

Осьвєнцім

Санок

Кошыці

Санок

Одкале привезена

7\3018

6\784

6\830

6\281

6\1823

6\792

7\2255

6\345

7\90\48

6\793

6\767

6\376

6\268

8.05.1948

7.02.1948

17.01.1948

20.06.1947 - М

30.12.1947

31.01.1948

24.05.1948 - М

17.01.1948

5.07.1948

8.05.1948

17.01.1948

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

21.11.1910 24.03.1916 2.02.1918 14.05.1925

540. Skwirtniański Michał

541. Smereczniak Sofron

542. Smereczniak Zofia

543. Szymczak Jan

Kraków

539. Nimeć Michał

Weglówka / Ванівка 10.02.1912

гр.кат.

538. Wojtowicz Włodzimierz 23.09.1919

Powiat Strzyżów

гр.кат.

прав.

гр.кат.

рим.кат.

8.11.1916

537. Fetczak Michał

Zahutyń / Загутинь

536. Gwozda Andrzej

3.08.1908

5.05.1908

535. Szklar Andrzej

Wysoczany / Высочаны

24.12.1895

534. Pisiewicz Jan

Дата нарoджыня Реліґія

20.05.1947

22.05.1948

15.07.1947

14.05.1947

26.07.1947

Дата увязніня

Краків

Кошыці

Санок

Осьвєнцім

Одкале привезена

24.05.1948 - М

26.09.1947 - М

13.05.1948

30.12.1947

6\595

6\574

6\587

6\583

7\80\48

17.01.1948

31.01.1948

24.05.1948 - М

7\111\48 24.05.1948 - М

7\46\28

7\2617

6\225

7\3020

Дата Лаґрове звільніня або смерти чысло

Знимкы документів звільніня з лаґру в Явожні

Дискурс Dyskurs

РІЧНИК РУСКОЙ БУРСЫ 2017, P. 13, c. 97-130 https://doi.org/10.12797/RRB.13.2017.13.05

Andrzej A. Zięba

Uniwersytet Jagielloński

Akcja „Wisła”: przyczyny i sprawcy, rezonans i konsekwencje

Резуме Акция «Вісла»: причыны i винуваты, резонанс i наслідства Проведена в Польщи під комуністычном владом в 1947 р. операция «Вісла» была выселіньом здефініюваного през польскы власти як украіньскє населіня з полудньово‑східнього реґійону, де жыло од століль, на пілнічны і західні землі. Автор арґументує, же головном причыном той акциі не было стремліня комуністів до асиміляциі того населіня і сотворіня єднородной народово державы, лем діяльніст Украіньской Повстаньчой Арміі, збройной силы заходньоукраіньскых нацийоналістів, котры хотіли задемонструвати права Украіны до володіня тыма землями. Рішыня о проведіню переселінь як найефектывнійшого способу на розвязаня кырвавого конфлікту оголосили власти в Варшаві, але было оно приняте в Москві. Головныма жертвами операциі узнає автор Лемків. Переселіня значыло дла них втрату цілой рідной териториі, тзн. єдного з найважнійшых факторів формуваня ся достоменности. Комуністычний режім не лем утожсамил іх в 1947 р. з Украінцями, але навет і по выцофаню репресий взглядом украіньского культурного жытя в роках 1952‑1956 одмовил ім народовых прав і нашмарил статус реґіонального руху внутри украіньской меншыны. Ключовы слова: Лемкы, операция «Вісла», польско‑украіньскы реляциі

Дискурс • Dyskurs

Abstract Operation ‘Vistula’: Causes and Perpetrators, Resonance and Consequences Operation ‘Vistula’, conducted in Poland under Communist rule in 1947, was undertaken to displace a population, defined by the authorities as Ukrainian, from the south-eastern region, where it had lived for centuries, to the north and west. The author argues that the main reason for that was not the desire of Polish communists to assimilate this population and create a nationally homogeneous state, but the terrorist activity of the Ukrainian Insurgent Army, the armed forces of Western Ukrainian nationalists, who wanted to demonstrate Ukraine’s rights to own these lands. The decision to undertake resettlement as the most effective way to resolve the bloody conflict was announced by the authorities in Warsaw, but it was made in Moscow. Lemkos are considered the main victim of the Operation. For them, resettlement meant the loss of the entire native territory, which was one of the most important factors in shaping their identity. The communist regime not only identified them with Ukrainians in 1947, but even after withdrawing repression of Ukrainian cultural life in 1952-1956, refused to grant them national rights and imposed the status of a regional movement within the Ukrainian minority. Keywords: Lemkos, Operation ‘Vistula’, Polish‑Ukrainian relations

Przyczyny i sprawcy Problem źródłowy i jego rola w mistyfikacji OUN‑owskiej Pełnej wiedzy o przyczynach operacji „Wisła” mieć nie będziemy, dopóki nie poznamy zasobów archiwalnych najwyższych organów władzy Związku Sowieckiego odnośnie do lat 1945‑1947 oraz raportów sowieckich oficerów pracujących w tym czasie w Polsce1. Władze archiwalne Rosji nie udostępniły nikomu dokumentów, które na temat tej operacji posiadają w swoich zasobach, co dla każdego przytomnego badacza powinno być ostrzeżeniem i rodzić pytania, dlaczego tak się dzieje, co aż tak szkodliwego dla Rosji posowieckiej 1

Ukazały się niektóre raporty agentów NKWD, jednak na roku 1946 urywa się firmowane przez Archiwum Państwowe Federacji Rosyjskiej wydawnictwo źródłowe, które je zawiera (Teczka specjalna J. W. Stalina. Raporty NKWD z Polski 1944‑1946, oprac. T. Cariewskaja i inni, przekł. E. Rosowska, Warszawa 1998). Jest to tylko wybór dokumentów, wiele raportów pozostaje nadal utajnionych.

Andrzej A. Zięba, Akcja „Wisła”: przyczyny i sprawcy…

zawierają te materiały, że nadal stanowią tajemnicę stanu? Czy mówią one coś, co odebrałoby racje oskarżeniom o sprawstwo, wysuwanym przez propagandę nacjonalistów ukraińskich wobec narodu i państwa polskiego, i w ten sposób osłabiło by nieporozumienia między Polakami a Łemkami oraz spory polsko ‑ukraińskie o historię, korzystne dla polityki współczesnej Rosji w Europie Wschodniej? Istnieje zasadne domniemanie2, że choć operacja „Wisła” została przeprowadzona na terytorium podporządkowanym formalnie komunistom polskim, to jednak faktyczna decyzja o niej zapadła w Moskwie (została podjęta przez Stalina i jego otoczenie). Pierwszą przesłanką tego stwierdzenia jest niezbity fakt całkowitego podporządkowania i posłuszeństwa komunistów zarządzających krajami wasalnymi moskiewskiemu centrum. Przesłanka druga wynika z faktu, że operacja „Wisła” nie stanowiła wewnętrznej sprawy reżimu komunistycznego w Polsce, lecz była powiązana z sowiecką strategią polityczno ‑wojskową wobec Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów i Ukraińskiej Powstańczej Armii (dalej: OUN/UPA) na terytorium Ukrainy sowieckiej. Potwierdzenie tej okoliczności stanowi nadzorowanie przebiegu operacji w Polsce przez sowieckich oficerów. Trzecią i kluczową przesłanką jest fakt zgłoszenia pomysłu operacji wysiedleńczej przez sowieckiego generała Ostapa Stecę, Ukraińca z Komańczy, oddelegowanego przez Stalina do działań kierowniczych w tzw. ludowym Wojsku Polskim, czyli armii reżimu komunistycznego w Polsce. Autorzy kolejnych, bardzo licznych, książek i artykułów na temat operacji „Wisła” zbyt łatwo usuwają ze swej świadomości brak znajomości źródeł posowieckich, czyli fundamentalną okoliczność badawczą, zadawalając się dokumentami polskimi i ukraińskimi, proweniencji urzędowej i wojskowej, oraz świadectwami przesiedlanych. Te ostatnie wnoszą do analizy przyczyn i sprawstwa operacji „Wisła” informacje najmniej istotne. Nie jest też podejmowana analiza zestawiająca walki sowieckie z OUN/UPA na Ukrainie Zachodniej z działaniami w ramach operacji „Wisła”, co usuwa z pola wnioskowania najistotniejszy jej kontekst militarny. 2

Nieżyjący już historyk polski o dużym dorobku naukowym w zakresie stosunków polsko ‑ukraińskich w wieku XX, Ryszard Torzecki, usiłował w 50 rocznicę operacji przekonać o tym czytelników „Gazety Wyborczej” w artykule Wisła zaczęła się w Moskwie („Gazeta Wyborcza” 1997, 20 V, s. 22‑23), ale jego opinie utonęły w zalewie tekstów zamieszczanych w tym dzienniku przez publicystów propagujących odmienny, to jest OUN-owski, punkt widzenia, przedstawiający wydarzenia z 1947 r. jako polską winę.

100

Дискурс • Dyskurs

Wada podstawy źródłowej ma konkretny wpływ na wadliwe wnioskowanie. Operacja „Wisła” ukazywana jest jako element stosunków polsko‑ukraińskich („wojny polsko‑ukraińskiej”3), choć rozgrywała się na terenie, na którym Polacy byli zdominowani przez Sowietów i nie mogli suwerennie kształtować swej polityki, a uczestnikami wydarzeń byli także Łemkowie, nie zaś wyłącznie Ukraińcy. O tym, że nie chodzi tu tylko o błąd warsztatowy, lecz o zamierzone przemilczenie, świadczy konsekwentne pomijanie roli gen. Stecy. Manipulacji podlega także problem łemkowski, bo z jednej strony wbrew faktom i wbrew świadectwom samych Łemków upowszechniana jest teza o ich udziale w UPA, z drugiej odmawia się im prawa do własnej tożsamości i wciąga do ukraińskiej odpowiedzialności za sprowokowanie operacji4. Wiele już napisano, aby przyczyny operacji „Wisła” zaciemnić, i aby odwrócić uwagę od rzeczywistych jej przyczyn i sprawców. Mam tu na myśli przede wszystkim wieloletnią i wielojęzyczną propagandę nacjonalistów zachodnioukraińskich, którą będę nazywał narracją OUN‑owską5. Wiele z jej tez przejęli historycy, publicyści i politycy nieukraińscy, zarówno polscy6, jak i zachodni7. 3

Tezę o „wojnie polsko‑ukraińskiej”, której elementem miały być dokonywane przez UPA mordy polskiej ludności cywilnej na Wołyniu, a zakończonej operacją „Wisła”, upowszechnia ostatnio szef ukraińskiego Instytutu Pamięci Narodowej, Wołodymyr Wiatrowycz, główny animator współczesnej ukraińskiej propagandy historycznej nurtu OUN‑owskiego. Zob.: В.М. В’ятрович, Друга польсько‑українська війна. 1942‑1947, Київ 2012 oraz moją polemikę: A.A. Zięba, Мифологизированнaя «война», „Ab Imperio” 2012, nr 1, s. 403‑429. Zagadnienie rzekomego udziału Łemków w UPA omówił Bogdan Horbal w artykule: Ukraińska Powstańcza Armia na Łemkowszczyźnie, w: Łemkowie i łemkoznawstwo w Polsce, red. A.A. Zięba, Kraków 1997, s. 45‑62, Prace Komisji Wschodnioeuropejskiej, 5. Publicystyczną wersję tej narracji stworzył Julijan Tarnowycz, autor emigracyjny, znany przed wojną (wtedy jeszcze we Lwowie) z propagowania przekonań ukraińskich wśród Łemków. Zob.: tegoż, На згарищах Закерзоння, Торонто 1954. Zob. też: W. Dushnyk, Death and Devastation on the Curzon Line. The Story of the Deportation from the Ukraine, New York 1948. W wersji unaukowionej reprezentuje ją Peter J. Potichnyj (m.in.: “Akcja Wisła” – the Forcible Relocation of Ukrainian Population in Poland, prepared for the conference on Forcible Repatriation after WW II, March 20‑22 1987, Oxford University, U.K.). Gdy chodzi o historyków polskich wskazać można zwłaszcza pracę Aldony Chojnowskiej: Ope‑ racja „Wisła”. Przesiedlenie ludności ukraińskiej na ziemie zachodnie i północne w 1947 r., „Zeszyty Historyczne” 1992, z. 102, s. 3‑101), której sam tytuł jest opowiedzeniem się za OUN‑owskim ujęciem, pomijającym rzeczywistą etniczność sporej części przesiedlanych, to jest Łemków i innych wspólnot rusińskich, oraz liczne publikacje Grzegorza Motyki, który swe interpretacje omówił syntetycznie w rozmowie z Pawłem Smoleńskim, dziennikarzem „Gazety Wyborczej” (Nic, tylko wstyd, „Gazeta Wyborcza” 2002, 27‑28 IV, s. 7‑9). Reasumuje je aprobatywnie Shona Allison w pracy: Popular Perception of the Ukrainian Insurgent Army and Operation Vistula in Contemporary Poland. A Regional Approach, University of Glasgow – Jagiellonian University in Cracow, 2012, praca magisterska napisana pod opieką prof. G.

Andrzej A. Zięba, Akcja „Wisła”: przyczyny i sprawcy…

101

Katolicko‑endecko‑komunistyczno‑antykomunistyczny spisek Polaków? Główny przekaz tej narracji brzmi: operacja „Wisła” nie była odpowiedzią na działalność UPA, ale stanowiła część polskiego spisku, którego celem było utworzenie po drugiej wojnie światowej państwa w 100% polskiego, gdy chodzi o skład etniczny, co można było uzyskać tylko poprzez czystki etniczne. Ten spiskowy plan realizować miały zgodnie zwalczające się w 1947 r. (dodajmy: krwawo) strony sporu politycznego w Polsce, to jest prosowieccy komuniści i narodowi antykomuniści, jedni i drudzy inspirowani przez ideologię polskiej prawicy, czyli Narodową Demokrację (endecję). Wspierać go miał także polski Kościół katolicki. Plan ów prowadzano najpierw w formie pozornie dobrowolnych, a faktycznie przymusowych i brutalnych przesiedleń ludności ukraińskiej na wschód, na Ukrainę sowiecką. W narracji OUN‑owskiej nie są w ogóle obecne trwające w tym samym czasie wysiedlenia Polaków ze Związku Sowieckiego, też przecież przymusowe i brutalne. Uwypukla się natomiast rzekomo masowe mordy, dokonywane równolegle przez komunistyczne wojsko (uporczywie nazywane przez propagandę OUN‑owską – polskim) i przez antykomunistyczne polskie podziemie8. Następnym etapem spisku wymierzonego w naród ukraiński miały być już całkowicie i jawnie przymusowe przesiedlenia na zachód, czyli na tzw. Ziemie Odzyskane (poniemieckie) reszty ludności ukraińskiej, pozostającej jeszcze na początku 1947 r. w granicach Polski, połączone z represjami, rozproszeniem i wreszcie przymusem asymilacyjnym. Teza o rzekomej więzi między ideologiami polskiej Narodowej Demokracji i komunistów polskich pozostaje gołosłowna i wyłącznie publicystyczna9,

Swaina. Zob. też: D. Howansky Reilly, Scattered. The Forced Relocation of Poland’s Ukrainians After World War II, Madison, Wisc. 2013. Np.: Nowe Lidice, „Аннали Лемкiвщини” 1979, nr 2, s. 166‑231; В. В‑га [Верига], Трагедія села Завадка на Лемківщині, w: Календар Альманах Нового шляху, Торонто 1988, s. 61‑64; Українські документи, „Аннали Лемкiвщини” 1982, nr 3, s. 121‑165; P. Lipiński, Czerwone dalie, „Gazeta Wyborcza” 1996, 10‑11 II, s. 11‑14. Zob. np.: I. Tерефенко, Трагедiя Закерзоння, „Лемківщина” 1992, nr 4, s. 5. Autor był sekretarzem dwóch ukraińskich organizacji: Zjednoczenia Łemków Kanady i Światowej Federacji Łemków. Powoływał się tu na opinię Tadeusza‑Andrzeja Olszańskiego, który w imieniu Polaków mówił w 1987 r. na konferencji Litwini, Białorusini, Ukraińcy, Polacy – przesłanki pojed‑ nania, zorganizowanej w Łodzi przez klasztor jezuitów: „my nie chcieliśmy mieć między sobą Ukraińców, chcieliśmy wierzyć, że to naród bandytów, hajdamaków, itd.”. Poglądy Olszańskiego na operację „Wisła” były jednak całkowicie zależne od narracji OUN‑owskiej, stanowiły po prostu jej transfer do polskiej opinii publicznej. W drukowanej wersji jego referatu (Wokół akcji

102

Дискурс • Dyskurs

ponieważ nikt jej nie udowodnił na gruncie historiografii w stopniu wystarczającym. Jako dowody wykorzystywane są odosobnione głosy konspiracyjnych struktur narodowo‑demokratycznych z doby ludobójstwa popełnianego wobec Polaków przez OUN/UPA w latach 1943‑1944, zapowiadające kroki odwetowe w formie ekspulsji ludności ukraińskiej z Polski po zakończonej wojnie światowej. Ponieważ z UPA współpracowała ukraińska ludność cywilna, chodziło w tych ulotkach o powstrzymanie i odstraszenie ludobójców wizją czekającej ich kary zbiorowej. Retoryczna groźba wydalenia z Polski, wypowiadana przez odosobnione grupki lub wręcz jednostki, nie ma żadnego związku z pomysłem przemieszczenia ludności ukraińskiej w Polsce na jej inne terytoria, czyli z operacją „Wisła”. Słusznie pisał Ryszard Torzecki: „endecy [narodowi demokraci] nie mogli mieć jakiegokolwiek wpływu na wydarzenia, siedzieli w więzieniach”10. Zresztą spora część stalinistów rządzących w tym czasie Polską była pochodzenia żydowskiego i jest czymś absurdalnym przypisywanie im sympatii do idei jednorodnego etnicznie państwa. Mimo oczywistej aberracji, teza o spisku antykomunistów i komunistów w celu uzyskania czystej etnicznie Polski jest głoszona przez wielu wpływowych historyków i propagowana w przestrzeni publicznej. Owszem, rządzący wówczas Polską komuniści nie chcieli mniejszości, przede wszystkim wschodnich, bo ich rodowód łączył się z terytoriami utraconymi na rzecz Związku Sowieckiego. Lojalnie wobec Moskwy uznawano ich za jej własność i na mocy umów międzynarodowych odmawiano prawa do pobytu w Polsce. Uwidaczniało się to także w przypadku tzw. dipisów (Displaced Persons), czyli osób przemieszonych w czasie wojny i po 1945 r. przebywających w okupowanych strefach

„Wisła”, w: Ukraina i Polska po I wojnie światowej. Religie II Rzeczypospolitej. Materiały z se‑ sji naukowych sekcji historii najnowszej Koła Naukowego Historyków Uniwersytetu Gdańskiego, Gdańsk 1987, s. 189‑200) propagował on wyłącznie jej tezy: że wiedza polska na temat tych wydarzeń jest „drastycznie zafałszowana”, żywi się stereotypem, w którym „niemal wszystko jest nieprawdą”, jest to obraz „zdecydowanie szowinistyczny”, „obok kłamstw i manipulacji zawiera szereg jawnych bzdur” i „mnóstwo powtarzanych do dziś błędnych i bzdurnych twierdzeń o OUN i UPA”; że na ukraińskich ziemiach Polski trwał po wojnie „polski terror”, „terror antyukraiński”, a postulowane przez komunistów „ówczesne pojednanie narodowe” miało ograniczyć się wyłącznie do Polaków i nie objęło UPA po to właśnie, aby Ukraińcom urządzić akcję wysiedleńczą; i wreszcie, że wszyscy Polacy są dziś odpowiedzialni, bo „winy za to wszystko nie możemy zrzucić wyłącznie na rząd; akcja „Wisła”, ostatni w długiem szeregu aktów przemocy w historii naszych dwu narodów, przeszła bez jakiegokolwiek protestu ze strony polskiej, przy powszechnej milczącej akceptacji”, więc naród polski powinien uderzyć się za nią w piersi. Tak więc Terefenko szukał potwierdzenia OUN‑owskiej narracji u jej kopisty. R. Torzecki, Wisła zaczęła się w Moskwie, s. 23.

Andrzej A. Zięba, Akcja „Wisła”: przyczyny i sprawcy…

103

Niemiec11. Jednak samodzielnych inicjatyw wysiedleńczych nie podejmowali, ani ich nie inspirowali. Nie jest również zasadne łączenie dwóch zjawisk – wzajemnej wymiany ludności między Polską i Związkiem Sowieckim w latach 1944‑1946 oraz operacji „Wisła” w 1947 r. – i używanie odnośnie do tych dwóch wydarzeń określeń: pierwszy i drugi etap. Operacja „Wisła” nie rozpoczęła się w 1944 r. roku i nie była konsekwencją jednostronnego niepowodzenia akcji wymiany ludności z Ukrainą sowiecką, to jest pozostaniem w Polsce sporej liczby Ukraińców i Rusinów (tu głównie Łemków). Przesiedlenia lat 1944‑1946 dotyczyły znacznie większego terytorium i większej ilości wspólnot, niż operacja „Wisła”. Były wywołane przez odmienne zespoły przyczyn, z których żadne się nie powtórzyły w 1947 r. Objęły wszystkie bez wyjątku mniejszości zamieszkujące wzdłuż całej nowej granicy polsko‑sowieckiej: Polaków, polskich Żydów i Ormian z jednej strony, oraz Litwinów, Białorusinów, Ukraińców, Rusinów i Rosjan z drugiej. Były to ewakuacje czy też ekspatriacje – jak się je często dziś nazywa – dwustronne. Operacja „Wisła” dotyczyła tylko Ukraińców, Łemków i rodzin mieszanych, polsko‑ukraińskich i polsko‑łemkowskich, których wtedy władze komunistyczne zaliczyły zbiorowo do cywilnego zaplecza UPA. Teoria dwóch etapów, choć jest dosyć powszechna wśród zwykłych ludzi i wśród badaczy, istnieje tylko dzięki sztucznemu wyizolowaniu przesiedleń sprzed 1947 r. z szerszego, globalnego kontekstu, którego były fragmentem. Genezy wydarzeń z lat 1944‑1946 trzeba upatrywać nie w nastawieniu patriotycznych Polaków lub prosowieckich komunistów rządzących Polską do mniejszości narodowych, ale w przekonaniu wówczas powszechnym w całej Europie, podzielanym też przez zachodnich sojuszników Stalina12. Po doświadczeniach międzywojennych, kiedy mniejszości były wykorzystywane przeciw 11

K. Kersten, Kształtowanie się stosunków ludnościowych, w: Polska Ludowa 1944‑1950. Przemiany społeczne, red. F. Ryszka, Wrocław 1974, s. 75, 89‑92, 111‑112. M. Frank, Making Minorities History. Population Transfer in Twentieth‑century Europe, Oxford 2017, [on‑line:] http://doi.org/10.1093/acprof:oso/9780199639441.001.0001. W literaturze polskiej zob.: K. Kersten, Stulecie przesiedleńców, „Tygodnik Powszechny” 1994, 23 I, s. 1, 5‑7 i tejże, Pisma rozproszone, oprac. T. Szarota, D. Libionka, Toruń 2005, s. 343. Za jednego z pierwszych promotorów idei transferów ludności jako sposobu na eliminację napięć narodowościowych uważa się antropologa szwajcarskiego George’a Montadona (Frontieres nationales: Determina‑ tion objective de la condition primordiale necessaire a I’obtention d’une paix durable, Lausanne 1915), który głosił ją już w czasie pierwszej wojny światowej, a więc wcześniej niż powstał Związek Sowiecki i zdobył w nim władzę Stalin, uważany w naszej literaturze za twórcę polityki przesiedleń.

104

Дискурс • Dyskurs

swym państwom przez ich wrogów, eksperci Ligi Narodów sprawujący opiekę nad mniejszościami uznali, że bezpieczne są tylko państwa homogeniczne etnicznie, zaś wielkie skupiska mniejszościowe są pretekstem wykorzystywanym w sporach międzypaństwowych do dywersji przeciw sąsiadom i rewizji granic, oraz powodem konfliktowania się ludności na obszarach mieszanych narodowościowo, a nawet zaczynem wzajemnych mordów. Dowodem na to miał być przedwojenny rewizjonizm niemiecki i rzezie popełniane w dobie drugiej wojny światowej. Pomysły zakładające przesiedlenia zgłaszali wtedy niemal wszyscy. W imieniu Rusi Karpackiej poparł je np. Aleksy Gerowski, znany działacz rusofilski. W liście do Stalina, wysłanym z Nowego Jorku 10 stycznia 1947 r., postulował: skatolicyzowana i pozbawiona swojej ruskiej narodowości część mieszkańców zachodniej części Rusi Karpackiej powinna by być przesiedlona na wyludnione, wskutek wygnania ponad 3 milionów Niemców i Węgrów, części Czech i Słowacji, a uwolniona w taki sposób ziemia w zachodniej części Rusi Karpackiej powinna być przekazać bezziemnym i małorolnym chłopom karpackoruskim13.

Po zakończeniu wojny, gdy chodzi o Polskę i jej wschodnich sąsiadów, wspomniana globalna logika myślenia politycznego miała dwie konsekwencje. Należały do nich nie tylko przesiedlenia ludności odmiennej etnicznie, ale także daleko idące przesunięcia granic. Gdy chodzi o rubież wschodnią, Polska straciła na rzecz trzech republik sowieckich, w tym Ukrainy, 48% swego przedwojennego terytorium, zamieszkałego w 1939 r. przez ok. 5 i pół miliona Polaków. Dopiero potem przyszły ściśle z tym związane i, jak to już wspomniałem, obustronne przesiedlenia. W tym czasie z dawnych Kresów Wschodnich wyjechało ponad 1 250 tys. Polaków, w tym z nowej zachodniej Ukrainy – blisko 800 tys.14 Natomiast Ukraińców i Rusinów (głównie Łemków) wyjechało z Polski około 480 tys. A więc tzw. „wymiana” ludności była bolesna w znacznie większym stopniu dla Polaków niż dla Ukraińców. We wszystkich wypadkach, a nie tylko w wypadku Ukraińców i Rusinów, doszło do ekspatriacji, czyli wyzucia z ojczyzny, przy czym Rusini (Łemkowie) zostali przesiedleni nie do innego regionu swej ojczyzny narodowej, ale na terytorium innego narodu. 13 14

Pełny tekst listu w: Путями истории, red. O. A. Грабар, t. 2, New York 1979, s. 290. W tej liczbie mieszczą się także Ukraińcy, którzy uciekali ze Związku Sowieckiego, podając się za Polaków z racji posiadania przedwojennego obywatelstwa polskiego.

Andrzej A. Zięba, Akcja „Wisła”: przyczyny i sprawcy…

105

Narracja OUN‑owska zawiera jeszcze kilka nieuprawnionych i nielogicznych twierdzeń. Jedno z nich głosi, że przesiedlenie Polaków, jako wydalenie „okupantów”, było słuszne i sprawiedliwe. Jest to przejaw myślenia nacjonalistycznego. W efekcie dwóch ścisłe ze sobą połączonych działań – to jest zmiany granicy i obustronnych przesiedleń – miała przecież powstać nie tylko homogeniczna etnicznie, czyli pozbawiona znaczących mniejszości narodowych, Polska, ale też, równie homogeniczne to jest pozbawione Polaków kresowych, Żydów i Ormian polskich Ukraina, Litwa, Białoruś. Rzecz w tym, że w opinii zachodnioukraińskich nacjonalistów homogeniczna Polska, której koncepcję przypisywali endekom i komunistom, była pomysłem karygodnym, natomiast homogeniczna Ukraina, czyli ich własna koncepcja – chwalebnym. O zmianie granicy i połączonych z nią wzajemnych przesiedleniach zdecydował Stalin, ale nie sam. Wcześniej uzyskał jednomyślną zgodę swych zachodnich sojuszników podczas konferencji w Teheranie i Jałcie. Wbrew tezie przypisującej Polsce intencję wyrzucenia mniejszości ze swych granic, rząd na wychodźstwie, dążąc do utrzymania po wojnie ziem wschodnich, zakładał porozumienie z ich ludnością niepolską etnicznie, zwłaszcza z Ukraińcami. Pomysły ekspulsji pojawiały się marginalnie i w związku z ludobójstwem popełnianym na Polakach. Narzuconą przez Stalina zmianę granic i przesiedlenia komuniści rządzący Polską musieli zaakceptować i „sprzedać” społeczeństwu polskiemu jako zysk, a nie stratę. Stąd perswazja o zaletach państwa jednolitego narodowo, historycznych prawach Polski do piastowskich Ziem Odzyskanych, etnicznych prawach Ukraińców i Białorusinów do ziem wschodnich traconych przez Polskę. Za tę cenę społeczeństwu polskiemu, zmęczonemu i porażonemu traumą niemieckiej wojny i terroru OUN/UPA, oferowali bezpieczeństwo od niemieckich i ukraińskich prześladowców, czego, jak twierdzili, nie był w stanie zabezpieczyć im rząd polski na wychodźstwie. Jednak to było tworzenie uzasadnień do narzuconych rozwiązań, wypełnienie zadania zleconego przez Stalina. Nie ma żadnych przesłanek, aby polskich komunistów uznać tu za inicjatorów czy też pomysłodawców. „Ukraińskie” ofiary Narracja OUN‑owska okazała się niezwykle skuteczna zwłaszcza w jednym – przekonaniu niemal wszystkich, że wysiedlenia dotknęły etnicznie ukraińskich ziem i ludności etnicznie ukraińskiej. Uzasadnienie było proste –

106

Дискурс • Dyskurs

przecież operacja „Wisła” była z definicji, ogłoszonej w chwili jej przeprowadzenia i powtarzanej przez propagandę komunistyczną przez wiele kolejnych lat, wymierzona w Ukraińców. Nie można temu zaprzeczyć, ale ta deklaracja nie może też być uzasadnieniem tezy, że dziesiątki tysięcy łemkowskich ofiar tej operacji rzeczywiście należało do narodu ukraińskiego. Tymczasem współcześni historycy zdają się podzielać wspólną opinię zachodnioukraińskich nacjonalistów i komunistycznych organizatorów operacji i nazywają ją przesiedleniem „ludności ukraińskiej” wbrew powszechnie znanym faktom etnicznym. Rodzi się w tym kontekście pytanie – czyje poglądy i działania zdecydowały o utożsamieniu Łemków z ukraińskim niebezpieczeństwem i z Ukrainą, czyli o podporządkowaniu ich bezlitosnej logice globalnej polityki homogenizacji etnicznej państw i w konsekwencji skazaniu na przesiedlenie? Na samym wstępie analizy tego wątku trzeba przypomnieć fakt podstawowy, a uporczywie pomijany w narracji OUN‑owskiej: w Polsce powojennej mogli pozostać, a nawet przesiedlić się do niej z utraconych przez Polskę terytoriów wschodnich Żydzi, Ormianie, Karaimi, Tatarzy, czyli przedstawiciele mniejszości. Tyle że tylko tych mniejszości, które były uznane za bezpieczne dla państwa. Żydzi polscy prawo do przesiedlenia uzyskali nawet formalnie, poprzez uwzględnienie ich w traktatach o wzajemnej „wymianie ludności” z republikami sowieckimi. Mimo plotek o przymusie wyjazdu do sowieckiej Armenii w ramach homogenizacji Ukrainy, przytłaczającej większości polskich Ormian ze Lwowa czy Stanisławowa nie zabroniono „repatriacji” do Polski. A przecież można było ich łatwo zidentyfikować wedle obrządku i skierować przymusowo na Kaukaz. Homogenizacja terytorium Polski i trzech sąsiednich republik sowieckich dotyczyła zatem tylko większości narodowych i to skonfliktowanych między sobą, bo presja wyjazdowa była zróżnicowana na poszczególnych odcinkach nowej granicy i tylko na ukraińskim odcinku tak silna. Łemkowie mieli dobrą kartę, gdy chodzi o współżycie z Polakami, nie dzieliły ich poważniejsze konflikty z polskim państwem, z okresu międzywojennego pozostało pozytywne dziedzictwo, z czasu okupacji niemieckiej nieliczne zadry, ale też przejawy współpracy zarówno z Armią Krajową, jak i z podziemiem komunistycznym. Mogli więc być potraktowani tak, jak Żydzi czy Ormianie i pozostawieni w Polsce. Mogliby, gdyby właśnie nie utożsamienie ich z narodowością ukraińską. Utożsamienie Łemków z Ukraińcami nie było wytworem opinii polskich, a przynajmniej nie liberalnych i prawicowych. O tym, że przedwojenne rządy

Andrzej A. Zięba, Akcja „Wisła”: przyczyny i sprawcy…

107

polskie wręcz chciały ich widzieć jako nie‑Ukraińców doskonale wiemy15. Po wojnie polskie podziemie antykomunistyczne zachowywało się różnie odnośnie do Łemków i ich identyfikacji narodowej. Zależało to od uwarunkowań lokalnych. W tym wypadku najsilniej ujawnił się skutek zatargów międzyetnicznych z czasów wojny, a następnie stopień absorbcji ludności łemkowskiej przez podziemie ukraińskie, to jest UPA. Dominował jednak wśród Polaków pogląd, że Łemkowie to Rusini, a nie Ukraińcy. Podczas przesiedleń lat 1944‑1946 to strona sowiecka nalegała i naciskała na przymus wyjazdu Łemków na sowiecką Ukrainę, wykorzystując w tym celu zarówno wojska NKWD, jak i tzw. ludowe Wojsko Polskie. Miały miejsce ostre scysje na tym tle między przedstawicielami sowieckimi a polską administracją lokalną16. Wśród Polaków znajdujemy różne postawy wobec wysiedleń, ale gdyby dominowała wśród nich solidarna determinacja do wyrzucenia Ukraińców i Rusinów, to akcja wysiedleńcza już w latach 1944‑1946 powiodłaby się w stu procentach, a tymczasem stało się odwrotnie. Pomoc w unikaniu wyjazdu, zwłaszcza gdy chodzi o Łemków, była dosyć powszechna ze strony urzędników niższego i wojewódzkiego szczebla, księży rzymskokatolickich i sąsiadów. Ostrzeżenia przed akcjami wojskowymi, metryki kościelne o przynależności do wyznania rzymskokatolickiego, świadectwa zasług i lojalności wobec państwa, a także partii, ocaliły wielu przed przymusem ewakuacyjnym i pomogły przetrwać trudny moment17. Tę pomoc świadczono po części z uwagi na relacje międzysąsiedzkie, po części zaś z racji tego, że wysiedlenia następowały na mocy decyzji komunistów. Stąd także podziemne polskie organizacje antykomunistyczne – takie jak Ruch Oporu bez Wojny i Dywersji „Wolność i Niezawisłość” (WiN) – zalecały sprzeciwianie się jej. Maria Andres, Polka z Kresów południowowschodnich, na zlecenie WiN podjęła pracę w sowiecko‑polskiej komisji ds. przesiedleń, za co została potem aresztowana i więziona. Wspominała po latach: „ratowałam Rusinów 15

Obszerny opis polskiej polityki wspierania odrębności Łemków: J. Moklak, Łemkowszczyzna w Drugiej Rzeczypospolitej. Zagadnienia polityczne i wyznaniowe, Kraków 1997, s. 145‑187. Przykłady zob.: Repatriacja czy deportacja. Przesiedlenie Ukraińców z Polski do USRR 1944 ‑1946, t. 1: Dokumenty 1944‑1946, pod red. E. Misiły, Warszawa 1996; Repatriacja czy deporta‑ cja. Przesiedlenie Ukraińców z Polski do USRR 1944-1946, t. 2: Dokumenty 1946, oprac. E. Misiło, Warszawa 1999; J. Pisuliński, Akcja specjalna „Wisła”, Rzeszów 2017. J. Pisuliński, Polacy pomagający Ukraińcom na ziemiach dzisiejszej polski w latach 1945‑1947, „Pamięć i Sprawiedliwość” 2010, nr 15, nr 1, s. 283‑296.

108

Дискурс • Dyskurs

niechcących wyjeżdżać z Polski”18. W kraju nie sposób było sprzeciwiać się jawnie, możliwe to było tylko na Zachodzie. Warto tu przypomnieć artykuł Mariana Czuchnowskiego w emigracyjnym „Dzienniku Polskim i Dzienniku Żołnierza” pt. Łemkowszczyzna, z grudnia 1945 r., zawierający otwarty sprzeciw wobec wysiedleń Łemków19. Powojenny lider emigracyjnej skrajnej prawicy polskiej, Jędrzej Giertych, w 1946 r. napisał w broszurze pod tytułem O przyszłość ziem wschodnich Rzeczypospolitej: Korzystam ze sposobności, by poruszyć sprawę masowego wysiedlenia ruskiej ludności spod Przemyśla, Sanoka, Chełma i z Łemkowszczyzny. Bezwzględność, z jaką przesiedlenie to – które dotknęło m.in. Łemków, wśród których przeważały sympatie staroruskie, a nie ukraińskie – przeprowadzono, jest z polskiego stanowiska zbrodnią. Szczególnie smutne jest to, że przesiedlenie to, przeprowadzone z woli Moskwy, odbyło się w warunkach, w których niemożliwy był żaden skuteczny sprzeciw ze strony polskiego społeczeństwa. (…) Ci, którzy byli chrześcijanami, ludźmi cywilizowanymi i uważali się za przynależnych do Zachodu, także ci, którzy przybywali z Galicji Wschodniej, powinni byli znaleźć dla siebie po zachodniej stronie linii Curzona azyl, przyjazną pomoc, schronienie20.

Sytuacja zaczęła się zmieniać, gdy na pograniczu narodowościowym, w miarę spokojnym nawet w trudnym czasie wojny, pojawiły się oddziały UPA, wraz z polityczną nadbudową, czyli OUN. Nacjonaliści ukraińscy uważali, że przesiedlać trzeba, choć jedynie Polaków. Przede wszystkim jednak twierdzili, że przesunięcie granicy jest niewystarczające, bo przy Polsce według nich pozostały obszary etnicznie ukraińskie. Wyznawali wiarę, że Ukraina nie może mieć żadnych mniejszości, powinna być czysta etnicznie, wyłącznie ukraińska, obejmująca wszystkie ziemie przez nich definiowane jako ukraińskie i wszystkie społeczności definiowane jako Ukraińcy. Już w 1941 r., jako jedyni spośród wszystkich lokalnych sił politycznych w tym regionie Europy, podjęli radykalne działania, aby tę doktrynę wcielić w życie najokrutniejszymi 18

19 20

D. Suchorowska, Wielka edukacja. Wspomnienia więźniów politycznych PRL (1945‑1956), Warszawa 1990, s. 9, 59. J. Buczyna [Łobodowski], Łemkowszczyna, „Dziennik Polski i Żołnierza Polskiego” 1945, 12 XII. Przedruki w: J. Giertych, In Defence of My Country, London 1981, s. 425; Łemkowszczyzna, „Opoka” 1982, XII, s. 212. Giertych powtarzał wielokrotnie tę ocenę, m.in. przy okazji recenzji, bardzo pozytywnej, pracy И.Ф. Лемкин, История Лемковины (Юнкерс 1969), dodając potępienie niszczenia dorobku kulturowego Łemków w kolejnych latach na obszarach opuszczonych przez nich przymusowo w rezultacie operacji „Wisła”.

Andrzej A. Zięba, Akcja „Wisła”: przyczyny i sprawcy…

109

sposobami – współuczestnicząc w niemieckiej zagładzie Żydów21 i przeprowadzając samodzielnie ludobójstwo Polaków22. Oba te dzieła realizowała przede wszystkim banderowska frakcja OUN. Natomiast frakcja melnykowska, reprezentowana u boku gubernatora Hansa Franka poprzez Wołodymyra Kubijowycza, już za okupacji niemieckiej zabiegała o wysiedlenie ludności polskiej ze wszystkich ziem Generalnego Gubernatorstwa, do których nacjonaliści ukraińscy rościli sobie prawo, to jest od rzeki Poprad, z obszaru zamieszkałego przez Łemków, a także z Ziemi Zamojskiej i Chełmskiej. Obie frakcje OUN zakładały, że pewnych mniejszości nie trzeba wybić ani wysiedlić, o ile uda się je zukrainizować. Łemkowie byli przez nich wytypowani do ukrainizacji, przeprowadzanej sprawnie w czasie okupacji niemieckiej w latach 1939‑1945. Dla zrozumienia taktyki OUN na obszarze zamieszkałym przez Łemków po wojnie, trzeba odwołać się do wiedzy na temat metody stosowanej przez nią jeszcze przed wojną podczas walk terrorystycznych z państwem polskim. Metody typowej dla wszystkich ruchów terrorystycznych. Mam tu na myśli wykorzystanie ludności cywilnej jako tarczy dla swych działań i jednocześnie jako wsparcia logistycznego. Strzelając zza pleców cywilów, bojowcy OUN liczyli na to, że odwet wroga trafi właśnie w tę tarczę i zmotywuje ludność cywilną do walki, unaoczni jej, kto jest prześladowcą, komu musi stawić opór23. Chodziło tu nie tylko o mobilizację świadomości narodowej, ale także o mobilizację militarną. Każdy Ukrainiec i każda Ukrainka, bez wyjątku, mieli być żołnierzem UPA. Propaganda OUN po 1944 r. w Polsce przekonywała, że tak właśnie jest – że UPA składa się z bojowców i ludności cywilnej, że wszyscy ukraińscy mieszkańcy państwa „okupacyjnego” walczą i będą walczyli o zmianę granicy i powstrzymanie wysiedleń na wschód. Wiele konkretnych sytuacji utwierdzało wojskowych i polityków komunistycznych w przekonaniu o prawdzie tych twierdzeń, choć były one przesadzone lub – jak na Łemkowynie24 – mocno nieprawdziwe. Żołnierzami UPA mieli być bowiem wedle 21 22

Zob.: OUN, UPA i zagłada Żydów, red. A.A. Zięba, Kraków 2017. E. Siemaszko, W. Siemaszko, Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939–1945, t. 1‑2, Warszawa 2000. O zastosowaniu tej metody przez OUN w latach 1929‑1930 zob. moją pracę: Lobbing dla Ukra‑ iny w Europie międzywojennej. Ukraińskie Biuro Prasowe w Londynie oraz jego konkurenci poli‑ tyczni (do roku 1932), Kraków 2010, s. 336‑341, 368‑382. Formą Łemkowyna zastąpiono używaną przez Autora formę Łemkowszczyzna, zgodnie z zasadą wprowadzania terminów etnonimicznych i toponimicznych w brzmieniu właściwym dla języka wspólnot, do jakich się one odnoszą, przyjętą dla tekstów publikowanych w „Roczniku Ruskiej Bursy” [przyp. red.].

110

Дискурс • Dyskurs

twierdzeń OUN także Łemkowie, a nawet członkowie rodzin mieszanych, polsko‑ukraińskich. Wyliczenia historyków, którzy wskazują, że siły militarne OUN w Polsce (czyli UPA i Narodowa Ukraińska Samoobrona) nie były takie znów duże, żeby władza komunistyczna nie mogła ich w 1947 r. zlikwidować bez przesiedleń, nie mają wiele wspólnego z ówczesnymi realiami i stanem umysłów, i są – nie ma potrzeby tego ukrywać – mało inteligentne. Przy podejmowaniu decyzji o operacji „Wisła” liczyło się nie to, co dziś wiedzą o liczebności UPA badacze znający pozostałe po tej formacji archiwalia, i jak oni oceniają moc bojową podziemia ukraińskiego, ale to, co myśleli ówcześni decydenci na podstawie raportów własnych oraz propagandy OUN. Ta zaś traktowała kilkaset tysięcy Ukraińców i Rusinów na obszarze nazywanym przez nią Zakerzoniem jako zdyscyplinowaną i wygodną w użyciu armię, bo formalnie posiadającą status ludności cywilnej, a łatwą do zmobilizowania w każdej chwili i do każdej akcji, posłuszną fanatycznie jej rozkazom, otaczającą i obserwującą wojsko komunistyczne ze wszystkich stron, raportującą i zaopatrującą UPA, w razie potrzeby walczącą. Nie sposób było wtedy zweryfikować, czy OUN faktycznie dysponowała takim wsparciem cywilów, nawet dziś historykom bardzo trudno jest tego dokonać. Jak wiemy, wagę mają nie tylko fakty, ale także, a może nawet przede wszystkim, wyobrażenia na ich temat. Komuniści liczyli po 1946 r. na szybką pacyfikację sytuacji w Polsce południowo‑wschodniej, a gdy nie nastąpiła ona nawet po wywiezieniu większości ukraińskiej ludności cywilnej na Ukrainę sowiecką, uznali twierdzenia swego przeciwnika za prawdziwe. Gdy chodzi o ukraińskość Łemków i zdanie komunistów na ten temat, propaganda OUN ‑owska trafiała na grunt podatny, bo już w okresie międzywojennym wszyscy Rusini w Karpatach zostali przez ideologię sowiecką uznani za część narodu ukraińskiego. Kwestionowanie tej ideologii nie wchodziło w grę, bez względu na to, co wiedział na ten temat lokalny aparat administracyjny i partyjny, czy też nawet sam Władysław Gomułka, przywódca Polskiej Partii Robotniczej (dalej: PPR), urodzony pod Krosnem i ukrywany przez rodzinę łemkowską podczas okupacji niemieckiej. W tym momencie rozchodzą się losy wschodnich mniejszości komunistycznej Polski. Po 1946 r. władze nie podejmowały działań przesiedleńczych wobec Litwinów i Białorusinów, co pośrednio świadczy, że ustały wcześniejsze wspólne przyczyny przesiedleń. Geneza operacji wymierzonej przeciw Ukraińcom i Łemkom musiała mieć swoje odrębne i odmienne przyczyny, niż to, co się działo na pograniczu podczas przesiedleń uprzednio. Nie trudno te

Andrzej A. Zięba, Akcja „Wisła”: przyczyny i sprawcy…

111

nowe przyczyny połączyć z aktywnością UPA, przy czym trzeba podkreślić, że chodzi o aktywność po obu stronach granicy, czyli zarówno w Polsce, jak i na Ukrainie sowieckiej. Przebieg prowokacji OUN, licząc na kolejną wojnę światową, chciała za wszelką cenę utrzymać ludność ukraińską w Polsce południowo‑wschodniej, jako potwierdzenie tezy, że obszar ten to Ukraina, a nie Polska, by na tej podstawie uzyskać kolejną zmianę granicy. Możliwe, że jej stratedzy zakładali także sprowokowanie Stalina do dalszych zmian granicznych na korzyść Ukrainy sowieckiej kosztem Polski, poprzez wykazanie, że komunistyczne władze w Warszawie nie są w stanie kontrolować ziem zamieszkałych przez ludność ukraińską. Była to mrzonka ludzi kompletnie nieobeznanych z realiami międzynarodowymi, bo o słuszności tzw. linii Curzona jako wschodniej granicy Polski przekonane były od dziesięcioleci obie strony narastającego konfliktu światowego, który przybierał formę zimnej wojny. Do tego OUN wybrała fatalną drogę dla realizacji swego planu. Walcząc z przesiedleniami na wschód przy pomocy terroru, atakowała nie tylko struktury państwa, ale zastosowała też przemoc wobec cywilnych Polaków. Najpierw zabijała głównie przesiedleńców ze wschodu, którzy obejmowali gospodarstwa po wysiedlonych Ukraińcach i Łemkach, potem już wszystkich Polaków miejscowych, których uznała za winnych represji komunistycznych wobec ludności ukraińskiej. UPA, zbrojne ramię OUN, pierwsza zastosowała tu odpowiedzialność zbiorową, wojnę totalną. Ta okoliczność postawiła komunistów w Warszawie wobec wyboru: albo stłumią opór ukraiński, albo stracą szansę na udowodnienie cywilnym Polakom w tym regionie, że są w stanie zapewnić im bezpieczeństwo. Prestiż władzy komunistycznej był w momencie objęcia przez nich władzy w Polsce niski, a w związku z niemożnością położenia kresu agresji UPA wobec polskich cywilów upadał z dnia na dzień jeszcze bardziej. Wraz z tłumami, które z obawy przed kolejną falą ludobójstwa uciekły zza Sanu i koczowały na furmankach pod Jarosławiem, rozchodziły się po całej Polsce przerażające doniesienia. Strach narastał wraz z przesunięciem działań UPA na obszary położone jeszcze dalej na zachód, na obrzeżach Łemkowyny. Hugo Steinhaus, wysiedlony ze Lwowa do Wrocławia profesor matematyki pochodzenia żydowskiego, zapisał w swym dzienniku pod datą 5 maja 1946: „piekarz z Rymanowa boi się tam

112

Дискурс • Dyskurs

zostać, bo bandy ukraińskie podchodzą aż po Krosno i palą wsie. Ludność nasza uważa, że wojsko polskie nie interweniuje, bo Rosjanie‑dowódcy nie chcą strzelać do Ukraińców”. W innym miejscu swego dziennika (10 marca 1946) notuje, że w oddziałach rządowych, jakie dotarły do Grybowa, „komendanci i duża część żołnierzy nie umie po polsku”25. Operacje przeciw UPA na terenie Ukrainy przedłużały się. Do ich szybszego i pozytywnego dla Sowietów i dla ich sojuszników w Polsce końca potrzebna była pacyfikacja na sąsiednich scenach batalii. Dlatego nie jest kwestią przypadku, że to właśnie w armii pojawiły się żądania wysiedleń całej ludności ukraińskiej, jako najskuteczniejszego sposobu likwidacji partyzantki. Władze partyjno‑państwowe w Warszawie kanalizowały te żądania przez jakiś czas, podejmując próby wznowienia przesiedleń na wschód tych osób, które się wcześniej zarejestrowały na wyjazd lub powróciły ze Związku Sowieckiego. Natomiast brak jest przekonywających przesłanek źródłowych, aby stwierdzić, że przed śmiercią gen. Świerczewskiego w zasadzce UPA przewidywano w Warszawie wysiedlenie całej ukraińskiej ludności cywilnej, jak tego chcieli wojskowi. Owszem, jeszcze w 1945 r. pojawiały się wśród urzędników rządowych niższej rangi pomysły przesiedleń na tzw. Ziemie Odzyskane i komunikowano je ludności. Chodziło jednak w tym wypadku nie tyle o rozwiązanie problemu narodowościowego, ale ekonomiczno‑społecznego. Do ludności zarówno polskiej, jak i mniejszościowej z okolic przeludnionych lub nieurodzajnych, a więc z Podkarpacia, apelowano o wyjazd w tamtym kierunku, bo rząd chciał szybko zagospodarować terytoria poniemieckie, i dysponował tam większymi areałami ziemi do nadziałów w ramach reformy rolnej. Postulat kierowania na zachód Łemków powracających z frontu, na którym walczyli w szeregach Armii Czerwonej, pojawił się też w piśmie Urzędu Wojewódzkiego w Krakowie, bo władze zwierzchnie postawiły go w trudnej sytuacji, przyznając tymże Łemkom obywatelstwo polskie wbrew przepisom, co uprawniało ich do powrotu do przedwojennych gospodarstw, zajętych już przez przesiedleńców polskich. Gdy ci drudzy protestowali, starosta nie widząc innego wyjścia proponował przekierowanie powracających „w głąb Polski”26. O tym, że ludność ukraińska i mieszana etnicznie z pogranicza południowo ‑wschodniego ma być w całości przesiedlona na północ i zachód, polscy komuniści dowiedzieli się od sowieckiego generała Ostapa Stecy, który był przez 25 26

H. Steinhaus, Wspomnienia i zapiski, oprac. A. Zgorzelska, Wrocław 2002, s. 353, 357. Akcja „Wisła”. Dokumenty, oprac. E. Misiło, Warszawa 1993, s. 51.

Andrzej A. Zięba, Akcja „Wisła”: przyczyny i sprawcy…

113

Stalina oddelegowany do nadzorowania wojska w Polsce. Steca urodził się w Komańczy na samym początku XX wieku w rodzinie ukraińskiej (ojciec był kolejarzem na stacji w Komańczy). W latach 1918‑1919 był żołnierzem Ukraińskiej Armii Galicyjskiej, następnie oficerem Armii Czerwonej. W szeregach ludowego Wojska Polskiego znalazł się w roku 1944 r. w stopniu generała brygady. Był szefem Wydziału III (Operacyjnego) Sztabu Generalnego Wojska Polskiego27. W listopadzie 1946 r. zakomunikował Władysławowi Gomułce, sekretarzowi generalnemu KC PPR i jednocześnie wicepremierowi, oraz członkom Biura Politycznego i ministrom, że ponieważ „w przyszłości nie można liczyć na lojalność tej ludności wobec państwa”, trzeba problem rozwiązać „przede wszystkim na drodze przymusowego przesiedlenia na tereny Ziem Odzyskanych, do jednej, ściśle określonej miejscowości znajdującej się pod ścisłą kontrolą organów bezpieczeństwa”28. Nie może być najmniejszych wątpliwości, że wystąpienie kogoś, kto pełnił zaledwie funkcję szefa jednego z wydziałów Sztabu Generalnego, skierowane do osoby najważniejszej w hierarchii partyjnej państwa, było czymś więcej niż tylko „sprawozdaniem”. Gen. Steca mówił w imieniu swych moskiewskich rozkazodawców. Dlaczego Moskwa zdecydowała się na taki wariant rozwiązania sytuacji? Moim zdaniem tu też przesądziło o tym przekonanie, że ludność ukraińska w Polsce to wierna gwardia OUN. Istniały opinie, że dobrowolnie do Związku Sowieckiego przesiedlili się zwolennicy komunizmu, ludność orientacji ruskiej czy nawet rusofilskiej, która „nie uległa zarazie hitlerowskiej i UPA” jak ujął to analityk KC PPR w styczniu 1947 r. Natomiast, jak pisał, „ludność ulegająca wpływom UPA i banderowców uciekała w góry i lasy przed przymusowym wysiedleniem, a później popowracała i mieszka w swoich dawnych wioskach […], istnieje niebezpieczeństwo, że ropień ukraiński może pozostać na stałe, mógłby on kiedyś przynieść nam wielkie szkody”. Uważał, że wyzbycie się z Polski ukraińskich komunistów uniemożliwia władzom wpływ na ludność tej narodowości i oddaje ją pod bezkonkurencyjną już kontrolę i przywództwo OUN: „wyzbyliśmy się [wskutek przesiedleń do Związku Sowieckiego] PPR‑owców i sympatyków [partii], a pozostał element najbardziej zacofany, do którego nie mamy dostępu”29. Władze sowieckie nie chciały przyjmować kolejnych transportów tej ludności z tych samych zapewne powodów, a mianowicie z obawy, że wzmocnią oni partyzantkę UPA na terytorium sowieckiej 27 28 29

S. Zwoliński, Steca Ostap, w: Polski słownik biograficzny, t. 43, Warszawa‑Kraków 2004, s. 57‑59. Repatriacja czy deportacja, t. 2, s. 347. Akcja „Wisła”. Dokumenty, s. 41.

114

Дискурс • Dyskurs

Ukrainy. W ten sposób wytworzony przez taktykę i propagandę OUN wizerunek ludności jako cywilnej armii UPA wytworzył klincz, który miał się skończyć operacją „Wisła”. Plan Stecy nie wzbudził chyba entuzjazmu w Warszawie, może dlatego, że tamtejszym władzom zależało na wznowieniu wymiany ludności ze Związkiem Sowieckim, aby w ten sposób umożliwić sprowadzenie kolejnych partii ludności polskiej, która tam jeszcze pozostała i zabiegała usilnie o „repatriację” do Polski. Jeszcze w grudniu 1946 r. i w lutym 1947 r. Władysław Wolski (właśc. Antoni Piwowarczyk), pełnomocnik ds. repatriacji i wiceminister administracji publicznej, usiłował kontynuować wysiedlenia Ukraińców na wschód. Ta gra z Moskwą się jednak nie udała, a wręcz nasiliła naciski z jej strony na podjęcie wysiedleń na zachód. Eugeniusz Misiło twierdzi, że „jak dotychczas nie natrafiono na żaden dokument wskazujący, iż decyzję w sprawie Akcji „Wisła” podjęto pod naciskiem Moskwy”, choć dobrze wie o pierwszeństwie gen. Stecy i jego roli rezydenta Stalina w armii w Polsce. Formalistycznie uznał go za polskiego generała, bo taki mundur nosił30. Natomiast Ryszard Torzecki uważa31, że rzeczywista decyzja o kształcie działań przeciw UPA w Polsce, zapadła w lutym 1947 r. w Moskwie, a rzeczywistym autorem planów operacyjnych, nienazywanych jeszcze wtedy „Wisłą”, był gen. Siergiej Sawczenko, oficer sowieckich organów bezpieczeństwa i wywiadu, m.in. w latach 40. kierujący Ludowym Komisariatem Bezpieczeństwa Państwowego sowieckiej Ukrainy, „działający z polecenia Berii i Mikułowa”32. Z działaniami na Ukrainie miał je korelować gen. Iwan Sierow, wtedy (właśnie od lutego 1947 r.) pierwszy zastępca ministra spraw wewnętrznych Związku Sowieckiego, specjalista od deportacji wspólnot etnicznych i narodowych, który jeszcze przed wybuchem wojny kierował przesiedleniami Polaków, a w czasie wojny – Litwinów, Estończyków, Łotyszy, Czeczeńców, Tatarów, Inguszy, Kałmuków, Niemców nadwołżańskich. Twierdzenia Torzeckiego są bardzo prawdopodobne, bo tłumaczą powszechną mobilizację czynników sowieckich w Sztabie Wojska Polskiego. Zarządzono zebranie danych, co do liczby ludności ukraińskiej na niebezpiecznym terenie i, powołując się na informacje płynące z terenu, ponawiano wnioski o realizację planu Stecy, kierowane ze Sztabu Generalnego lub ze sztabów dywizji operujących w terenie. Podpisywali je dowódcy, często wraz ze swymi sowieckimi doradcami. 30 31 32

Tamże, s. 18. R. Torzecki, Wisła zaczęła się w Moskwie, s. 23. Tamże.

Andrzej A. Zięba, Akcja „Wisła”: przyczyny i sprawcy…

115

Argumenty sprowadzały się do jednego: Ukraińcy „stanowią bazę zaopatrzeniową, wywiadowczą i łącznikową band UPA” i dlatego „konieczne jest doprowadzenie do zupełnego końca akcji wysiedlenia, zaczętej w 1945 r.; jeżeli obecnie nie ma możliwości przekazania tych Ukraińców do ZSRR to trzeba skierować ich na zachód i osiedlić w rozproszeniu, aby uniemożliwić szkodliwą działalność” (płk. Ignacy Wieliczko, szef WKB w Rzeszowie, 25 lutego 1947 r.)33. Te same czynniki wojskowo‑sowieckie inspirowały wojewodę rzeszowskiego, aby wystąpił do władz centralnych z podobnymi wnioskami. Postulat wysiedlenia Łemków sformułował 6 marca 1947 r. gen. Maciej Kazimierz Prus‑Więckowski34, dowódca Krakowskiego Okręgu Wojskowego, wraz ze swym sowieckim szefem sztabu, gen. Michaiłem Chilinskim (skierowanym do Wojska Polskiego z Armii Czerwonej, podobnie jak Steca, w 1944 r.)35. Pisali, że Łemkowie „stanowią bazę zaopatrzeniową pod każdym względem dla band ukraińskich grasujących w tym [tj. nowosądeckim] powiecie; byłoby [więc] pożądane, aby wystąpić z wnioskiem do rządu o spowodowanie przesiedlenia pozostałych jeszcze w powiecie Nowy Sącz Łemków na teren Ziem Odzyskanych”36. I znów zastosowana tu formuła powtarzała niemal identycznie wyrażenia ze „sprawozdania” gen. Stecy. W Warszawie jednak nadal nie zapadały postulowane decyzje. W kolejnych miesiącach po złożeniu owego „sprawozdania”, zmieniło się tylko jedno w zgłoszonym przez niego projekcie, znajdując wyraz m.in. w raporcie gen. Stefana Mossora dla ministra obrony narodowej Michała Roli Żymierskiego w lutym 1947 r. Proponowano osiedlanie ludności ukraińskiej i łemkowskiej w rozproszeniu, a nie skoncentrowanej w jednym gułagu, jak chciał tego Steca. Uzasadniano to argumentem, że wtedy „szybko się zasymilują”37. Trudno osądzić, czy ta zmiana była pogorszeniem, czy polepszeniem losu przesiedlanych. Z punktu widzenia nacjonalistycznego asymilacja byłaby czymś najgorszym, z punktu widzenia ludzkiego takie byłoby mieszkanie w gułagu pod nadzorem. 33 34

36 37

Akcja „Wisła”. Dokumenty, s. 56. Mikołaj Kazimierz Prus‑Więckowski (1889‑1961) pochodził z Podola, do 1917 r. służył w armii rosyjskiej, a w latach 1918‑1939 – w Wojsku Polskim. W 1944 r. został przejęty do komunistycznego Wojska Polskiego (jako generał dywizji). W latach 1945‑1948 był dowódcą Okręgu Wojskowego i przewodniczącym Wojewódzkiego Komitetu Bezpieczeństwa w Krakowie. W latach 1948‑1951 był attaché wojskowym przy Ambasadzie RP Moskwie. Płk Michaił Platonowicz Chyliński został szefem sztabu Grupy Operacyjnej „Wisła” a potem w latach 1949‑1950 szefem Oddziału Topograficznego Sztabu Generalnego WP. Akcja „Wisła”. Dokumenty, s. 56. Tamże, s. 53.

116

Дискурс • Dyskurs

Jak sądzę, ostatecznie sprawę przesądziła śmierć gen. Świerczewskiego w zasadzce UPA 28 marca 1947 r. Na jej temat napisano wiele bzdur, przedstawiając ją nawet jako efekt ciemnych walk frakcyjnych o władzę pomiędzy komunistami w Warszawie. Świerczewski, owładnięty alkoholizmem, nie aspirował jednak do władzy. Był natomiast postacią symboliczną dla komunistów sowieckich, wielkim nazwiskiem z Polski, owianym legendą bohaterską jeszcze z czasów wojny domowej w Hiszpanii. Jego nagła śmierć z rąk bojowców UPA obnażyła fakt nieradzenia sobie z sytuacją i zlikwidowała niechęć Warszawy do działań stanowczych, być może z obaw przed reakcją Moskwy. W tym czasie Bolesław Bierut38, szef państwa, prowadził już rozgrywkę z Gomułką39, szefem partii, i Marianem Spychalskim40, faktycznym kierownikiem resortu obrony, o pełnię władzy wasalnej w Polsce. Każdy argument mógł być w niej użyty dla zdezawuowania rywala w oczach Stalina. Nagle zniknęły wszelkie wahania czy opory warszawskich dostojników komunistycznych. Decyzje realizujące zalecenia gen. Stecy były teraz podejmowane bezzwłocznie, kolejno przez Biuro Polityczne KC PPR, rząd, ministerstwa, szefostwo armii. Rodzi się pytanie, dlaczego w literaturze naukowej ten ciąg zdarzeń przedstawiany jest opacznie, jako od dawna starannie przygotowywany plan czynników polskich? Eugeniusz Misiło, wydawca dokumentów dotyczących operacji „Wisła”, przypisuje jego autorstwo gen. Mossorowi, oficerowi z przedwojennym stażem41, oraz enigmatycznym „kręgom Ministerstwa Obrony”. 38

Bolesław Bierut (właściwie: Bolesław Biernacki, 1892‑1956), komunista polski, działacz Polskiej Partii Robotniczej, po sfałszowanych przez siebie wyborach, objął w lutym 1947 r. urząd prezydenta Rzeczypospolitej Polskiej, potem także sekretarz generalny PZPR i prezes Rady Ministrów, skrajnie wierny Stalinowi, zwolennik zwalczania „odchylenia nacjonalistycznego” w szeregach partii komunistycznej, odpowiedzialny za wiele zbrodni na terenie Polski, obwinia się go o spowodowanie śmierci ponad 100 tys. Polaków. Władysław Gomułka (1905‑1982), komunista polski, w czasie operacji „Wisła” sekretarz generalny PPR, oskarżony przez ludzi Stalina o „odchylenie nacjonalistyczne” i odsunięty od wpływów już w 1948 r., więziony, wrócił do władzy w 1956 r. i do 1970 r. sprawował funkcję pierwszego sekretarza PZPR. Marian Spychalski (1906‑1980), komunista polski, pomysłodawca nazwy operacji „Wisła”, w latach 1945–1949 był wiceministrem obrony narodowej i jednocześnie zastępcą naczelnego dowódcy Wojska Polskiego ds. polityczno‑wychowawczych. Z ramienia PPR faktycznie nadzorował swego formalnego zwierzchnika – ministra Michała Rolę‑Żymierskiego. Od 1946 do 1948 r. był też zastępcą przewodniczącego Państwowej Komisji Bezpieczeństwa. Potem oskarżony o przynależność do „prawicowo‑nacjonalistycznej” grupy Gomułki odsunięty i więziony. Po 1956 r. m.in. szef Głównego Zarządu Politycznego WP, minister obrony narodowej (1956‑1968), marszałek Polski. Stefan Mossor (1896‑1957), żołnierz Legionów Polskich, oficer Wojska Polskiego, uczestnik wojen z Ukraińcami (1918), bolszewikami (1920‑1921) i Niemcami (1939), od 1946 r. generał

Andrzej A. Zięba, Akcja „Wisła”: przyczyny i sprawcy…

117

Niektórzy nazywają dziś Mossora wręcz „ojcem operacji „Wisła”, choć nic na to nie wskazuje. Czy określenie to jest słuszne, czy raczej wygodne dla propagandy OUN‑owskiej? Ze znanej nam dokumentacji źródłowej wynika, że gen. Mossor powtarzał wnioski gen. Stecy i działał według jego wskazówek. Oczywiście nie pozbawia to jego posunięć przesłanek osobistej motywacji i nie odbiera mu odpowiedzialności za nie, ale jak na razie nie dysponujemy źródłowym potwierdzeniem tez, że był inicjatorem operacji. Po otrzymaniu 12 kwietnia 1947 r. na posiedzeniu Państwowego Komitetu Bezpieczeństwa (był na nim obecny także gen. Steca) polecenia przygotowania szczegółowych planów, „wykonał” je w ciągu praktycznie 3 dni, co sugeruje, że na kolejnym posiedzeniu tegoż organu 16 kwietnia zaprezentował jedynie szkic. Chciano przeprowadzić wysiedlenia, jednak faktycznie nie dysponowano wiedzą na temat ich aktualnych uwarunkowań oraz brak było wcześniejszych przygotowań. Plan wykreślono w pośpiechu i realizowano na gwałt, zbierając potrzebne rozeznanie i siły już w trakcie operacji, korygując działania wielokrotnie, improwizując. Tak jak to się dzieje, gdy sytuacja zaskakuje jej uczestników, gdy spada na nich interwencja sił wyższych. To nieprzygotowanie jest tu istotnym argumentem za tezą o poleceniu z Moskwy i o związku operacji „Wisła” ze śmiercią Świerczewskiego. Twierdzenie jakoby „akcja była zaplanowana uprzednio”42 nie ma pokrycia w faktach. Zwraca uwagę zagęszczenie sowieckich oficerów we wszystkich działaniach przed i podczas operacji „Wisła”. Podczas odczytywania „planu Mossora” obecni byli reprezentanci NKWD, a wykonanie operacji nadzorował z Rzeszowa płk. Nowikow. Na każdym kroku zatem widzimy ludzi Stalina kontrolujących wysiedlenie Rusinów i Ukraińców na zachodnie i północne ziemie Polski. Komuniści rządzący formalnie Polską i formalnie ogłaszający decyzje o wysiedleńcach – Gomułka, Bierut, Spychalski i reszta Biura Politycznego PPR, jak też Światło43 i Fejgin44 – oficerowie Ministerstwa Bezpieczeństwa Państwowe-

42 43

brygady w komunistycznym Wojsku Polskim, pełnomocnik Rządu do Spraw Akcji Przesiedlenia Ludności Ukraińskiej i Walki z UPA, dowódca Grupy Operacyjnej „Wisła”, więziony przez władze komunistyczne w latach 1950‑1955. I. Tерефенко, Трагедія Закерзоння, s. 6. Józef Światło (Izaak Fleischfarb, 1915‑1994), funkcjonariusz Ministerstwa Bezpieczeństwa Publicznego, m.in. wicedyrektor Departamentu X, z sowieckimi grupami operacyjnymi współpracował już od 1945 r.; po śmierci Stalina i po aresztowaniu Ławrientija Berii w 1953 r. uciekł na Zachód. Anatol Fejgin (1909‑2002), komunista pochodzenia żydowskiego, funkcjonariusz aparatu bezpieczeństwa Informacji Wojskowej (zastępca szefa Zarządu) i Urzędu Bezpieczeństwa,

118

Дискурс • Dyskurs

go obecni na posiedzeniach Biura Bezpieczeństwa Publicznego obradującego w sprawie operacji „Wisła”, Mossor, Hübner45, Korczyński46 – generałowie dowodzący realizacją operacji – wszyscy oni byli stalinowskimi marionetkami, wielu z nich potem zostało bezwzględnie potraktowanych przez swych mocodawców, co ukazuje ich pełną podległość kaprysom dyktatora z Moskwy. Choć śmierć Świerczewskiego miała znaczenie przełomowe, była tylko iskrą, która podpaliła lont, ale nie przyczyną główną. Tą były OUN‑owska prowokacja, która wykreowała wizerunek ludności ukraińskiej i łemkowskiej jako cywilnej armii OUN, oraz decyzja Stalina, podjęta dla uniknięcia przesiedlenia tej cywilnej armii na sowiecką Ukrainę, o co monitowali od miesięcy polscy komuniści. Nie mieli oni własnej strategii walki z OUN, ale realizowali wycinkowo, tj. w Polsce, szerszą batalię, której epicentrum znajdowało się w zachodniej części sowieckiej Ukrainy, i którą kierowano z Moskwy. To, co było potrzebne z punktu widzenia sowieckiej strategii w celu zniszczenia ukraińskich nacjonalistów, Warszawa musiała zrealizować. Tak się stało, gdy chodzi o likwidację Kościoła greckokatolickiego i wydalenie do Związku Sowieckiego jego biskupów, tak też było z przesiedleniem ludności cywilnej stanowiącej zaplecze UPA w 1947 r.

Rezonans i konsekwencje W trakcie realizacji operacji zaufani oficerowie polityczni pracowali nad świadomością wykonawców, ofiar i świadków. Odbyto około 600 wieców z 117 tys. uczestników, a także gawędy, prelekcje, rozmowy indywidualne z żołnierzami, rozdano około 130 tys. ulotek. Jednym z tych zapracowanych na froncie świadomościowym oficerów był Zygmunt Bauman, dziś znany jako socjolog

zbrodniarz stalinowski, po śmierci Stalina zwolniony ze służby, usunięty z partii za nadużywanie władzy, aresztowany w 1955 r. i skazany na 12 lat więzienia. Juliusz Hübner (Dawid Szwarc, 1912‑1994), przed wojną działacz Komunistycznego Związku Młodzieży Zachodniej Ukrainy, uczestnik hiszpańskiej wojny domowej, Bohater Związku Sowieckiego, po wojnie generał brygady „ludowego” Wojska Polskiego, zastępca dowódcy Grupy Operacyjnej „Wisła” ds. Korpusu Bezpieczeństwa Wewnętrznego, potem dowódca Wojsk Wewnętrznych. Grzegorz Korczyński (Stefan Kilanowicz, 1915‑1971), komunista polski, uczestnik hiszpańskiej wojny domowej, w czasie wojny dowódca oddziału Gwardii Ludowej mordującego ludność polską i żydowską na Lubelszczyźnie, po wojnie członek władz Ministerstwa Bezpieczeństwa Publicznego, zastępca dowódcy Grupy Operacyjnej „Wisła” ds. bezpieczeństwa, więziony przez komunistyczne władze Polski w latach 1950‑1956, potem szef wywiadu wojskowego.

Andrzej A. Zięba, Akcja „Wisła”: przyczyny i sprawcy…

119

i teoretyk postmodernizmu, od 1968 r. przebywający poza Polską. Wtedy, w 1947 r., pracował w aparacie propagandy i szkolenia Zarządu Politycznego Korpusu Bezpieczeństwa Wewnętrznego, brutalnie realizującego operację „Wisła”. Czy praca nad świadomością okazała się skuteczna? Przykładowo cytowany już emigracyjny działacz ukraiński Terefenko podkreślał: „podczas wysiedlania ludności ukraińskiej polski rząd komunistyczny zdobył od ludności polskiej absolutne poparcie”47. Jednak stosunek do operacji „Wisła” i jej oceny po stronie polskiej nie wyglądały tak prosto i czarno‑biało, jak to usiłuje przedstawiać narracja OUN‑owska. Tak naprawdę nie wiemy, co myśleli wtedy zwykli Polacy, poza tym, że domagali się likwidacji UPA. Oczywiście OUN/ UPA powszechnie uważane były za organizacje zbrodnicze i polakożercze. Powszechne było też odczucie strachu i zmęczenia, wywołane okrutną działalnością ukraińskich nacjonalistów w czasie okupacji niemieckiej, trwającą nadal już trzeci rok po zakończeniu wojny. Fakt ten nie sprzyjał budzeniu się sympatii wobec ofiar operacji „Wisła”, także tłumił chęć krytykowania drastycznych rozwiązań. Brak jest przekazów świadczących, aby nawet Polacy zagrożeni przez UPA domagali się zastosowania takiej metody, jak całkowite wysiedlenie ich łemkowskich czy ukraińskich sąsiadów. Nie znamy nawet całego przekroju postaw wśród szeregowych członków i działaczy partii komunistycznej. Nie zabrały w tej sprawie głosu istniejące wtedy jeszcze niezależne instytucje życia polskiego, jednak z tego milczenia nie możemy wyciągać daleko idących ocen. Pamiętajmy, że trwał już terror polityczny, zastraszanie i blokada wolności słowa. Nie mówiono publicznie tego, co myślano, przestawano nawet pisać w prywatnych listach o wielu drażliwych politycznie sprawach z obawy przed represjami. W tym kontekście trzeba oceniać zarówno negatywny stereotyp Ukraińca ‑banderowca, z jakim spotkali się wysiedleni w 1947 r., jak też objawy współczucia i sympatii, jakie się też zdarzały, zarówno podczas wysiedleń, jak i po przybyciu na nowe miejsca zamieszkania. Rzecz w tym, że akty pomocy dla przesiedlanych ze strony ludności polskiej, podobne do tych z lat 1944‑1946, które wtedy wielu pozwoliły uniknąć wędrówki na wschód, teraz nie mogły zaistnieć. W czasie kilku miesięcy operacji „Wisła” wojsko zastosowało taktykę paraliżującą zarówno ewentualną ucieczkę wysiedlanych, jak i ewentualną pomoc – okrążanie wysiedlanych wsi i ścisłą izolację względem sąsiadów polskich. 47

I. Tерефенко, Трагедя Закерзоння, s. 6.

120

Дискурс • Dyskurs

Ci, którzy w kraju mogli mówić, ewentualnie protestować lub krytykować, choćby na wewnętrznych partyjnych plenach, czyli ludzie lewicy marksistowskiej, nie zabrali głosu. Nie zabrali go także komuniści wywodzący się z żydowskich środowisk mniejszościowych. W ich wypadku powodem mogła być świadomość udziału OUN/UPA w realizacji niemieckiej zagłady Żydów. Milczenie internacjonalistycznej lewicy komunistycznej nie dziwi, bo operacja „Wisła” była przecież zarządzona przez Moskwę. Milczał też wolny, liberalny Zachód, zarówno rządy, jak i opinia publiczna w zachodniej Europie i Ameryce Północnej. Na zachodzie najgłośniej potępiali akcję „Wisła” ci, którzy swą straceńczą taktyką polityczną sprowokowali tę represję wobec ludności cywilnej – nacjonaliści ukraińscy. Niemal natychmiast zbudowali narrację, upowszechnianą w diasporze ukraińskiej, która zdejmowała odpowiedzialność za wydarzenia 1947 r. zarówno z nich samych, jako prowokatorów, jak też z komunistów, a nawet ze Stalina jako decydenta. Winnym miał być odwieczny polski nacjonalizm, zaborca ziem odwiecznej Ukrainy i równie odwieczny opresor narodu ukraińskiego. Ciekawe, że na plan pierwszy wysunęli los Łemkowyny. Najskrajniejszą postać tej narracji zawdzięczamy Julijanowi Tarnowyczowi, znanemu publicyście i bojownikowi o ukraińskość Łemków w okresie międzywojennym. W 1966 r. Organizacja Obrony Łemkowszczyzny wydała w Kanadzie broszurę jego autorstwa pt. Before a Tribunal of History, której tezy są do dziś powielane w licznych wypowiedziach ukraińskich. Uznał w niej, że to polscy katolicy „mają krew na swych rękach, krew ludu Łemkowyny i innych ziem ukraińskich”48. Propaganda OUN‑owska usiłowała też oddziaływać na opinię polską. Przykładem tego był list niejakiego P.M. Martina z Florydy, który twierdził „jestem Polakiem wyznania rzymskokatolickiego, weteranem walk w Polsce, Francji i Afryce”, zamieszczony w nowojorskiej gazecie polonijnej „Dziennik Polski”: „Prawdą jest, że Łemkowie to plemię ukraińskie, tak jak nasi Wiślanie to plemię polskie. Prawda też jest, że Polacy wyrzucili Łemków z ich wiekowych siedzib, paląc ich wioski, niszcząc cerkwie, dobytek i kulturę”49. Autor tego listu z polskością wiele wspólnego raczej nie miał, a więcej z nacjonalistami ukraińskimi. Tego typu aktywność medialna, poprzez podstawione osoby przyznające się do tożsamości polskiej lub żydowskiej, nie 48

J. Tarnowycz, Before a Tribunal of History, w: „Ad maiorem Poloniae gloriam”. A Tribute to 1000 Years of Chrstianity in Poland, [Kanada, b.m.w.] 1966, s. 3‑12. Wydawcą tego „trybutu” z okazji millennium chrztu Polski było Organization for Defence of Lemkivshchyna. F.M. Martin, Polacy wyrzucili Łemków, „Dziennik Polski” 1987, 29 XII, s. 3, 13.

Andrzej A. Zięba, Akcja „Wisła”: przyczyny i sprawcy…

121

należała w diasporze ukraińskiej do rzadkości i dotyczyła w większym nawet stopniu udziału OUN/UPA w holokauście50. W zasadzie jednak polska emigracja niepodległościowa nie akceptowała oskarżeń o polską odpowiedzialność za operację „Wisła”. Pisarz (i ukrainofil) Józef Łobodowski, na łamach londyńskiego „Tygodnia Polskiego” w 1982 r. stwierdzał stanowczo, że los Łemków to zbrodnia nie polska, lecz komunistyczna, wykonana na polecenie Moskwy51. Był to głos polskiego intelektualisty powiązanego z kręgiem paryskiej „Kultury”, liberała i antykomunisty. Tarnowycz i jego naśladowcy nie byli odkrywczy. W 1956 r. partia komunistyczna w Polsce rozpoczęła przysłowiowe „odwracanie kota ogonem”. Na swych kolejnych plenach (siódmym w lipcu, ósmym w październiku 1956 r. oraz dziewiątym w maju kolejnego roku) Komitet Centralny Polskiej Zjednoczonej Partii Robotniczej gromko skrytykował polski szowinizm i nacjonalizm przedwojenny, choć to komunizm ograniczył prawa mniejszości narodowych niemal do zera względem okresu sprzed 1939 r. Tworzono ideologiczną atmosferę dla zrzucenia z siebie odpowiedzialności. Operacja „Wisła” była nadal przedmiotem apologii w licznych publikacjach i wizualizacjach propagandy komunistycznej, ale w połączeniu z atakiem na politykę narodowościową Drugiej Rzeczypospolitej, jako praprzyczynę radykalizacji nacjonalistów ukraińskich, których, chcąc nie chcąc, władze komunistyczne były zmuszone poskromić. O ile z perspektywy polskiej emigracji niepodległościowej operacja „Wisła” była tragedią Łemków, o tyle elity krajowe PRL i III Rzeczypospolitej tego aspektu raczej nie dostrzegały. Czy był to skutek ujęć historiograficznych? Też, ale nie w stopniu znaczącym. O przesiedleniach ludności ukraińskiej i łemkowskiej pisała choćby Maria Turlejska w swej poczytnej pracy Zapis pierwszej dekady52. W 1997 r., w 50. rocznicę operacji, na łamach paryskiej „Kultury” ukazał się apel kilkudziesięciu polityków, historyków, artystów i literatów z Polski, który przedstawiał operację „Wisła” wyłącznie w perspektywie stosunków „między narodem polskim a ukraińskim”. Choć jeszcze wciąż nazywano ją „rezultatem systemu stalinowskiego oraz wyrazem totalitarnej ideologii i polityki”, brak tu jest wskazania sprawstwa UPA/OUN53. Podobną interpretację znajdujemy 50

51 52 53

Zob. opis innego przypadku: A.A. Zięba, Ukraińcy, Polacy i niemiecka zagłada Żydów, w: OUN, UPA i zagłada Żydów, s. XLIII. J. Łobodowski, Łemkowszczyzna, „Tydzień Polski” 1982, 19 VI, s. 12. M. Turlejska, Zapis pierwszej dekady 1945‑1954, Warszawa 1972, s. 77. Cyt. za: Cześć ofiarom „akcji Wisła”, „Gazeta Wyborcza” 1997, 14 III, s. 9.

122

Дискурс • Dyskurs

w oświadczeniu prezydentów Polski i Ukrainy, Lecha Kaczyńskiego i Wiktora Juszczenki z 2007 r. I w nim nie ma ani słowa o losie Łemków i roli OUN/ UPA. Czytamy tam tylko o „relacjach polsko‑ukraińskich”, „dialogu polsko ‑ukraińskim”, deportacji przez „totalitarne władze komunistyczne” „wielu tysięcy obywateli polskich pochodzenia ukraińskiego i rozproszeniu wspólnoty ukraińskiej w Polsce”54. W komentarzach do tego aktu znika nawet Łemkowyna jako obszar wysiedleń. Marcin Wojciechowski, publicysta „Gazety Wyborczej”, pisze bowiem o „deportacji 150 tys. polskich Ukraińców z Bieszczad”, a Bogumiła Berdychowska, cytowana w tymże artykule, cieszy się nawet, że po tej deklaracji „ciężko będzie uzasadniać niektórym historykom, że akcja „Wisła” jest usprawiedliwiona, winę za nią ponoszą wyłącznie Ukraińcy, a władze powojennej Polski musiały zachować się tak, jak się zachowały”. To ostatnie sformułowanie zwraca uwagę, bo i w pozostałych sformułowaniach przywołanego tu artykułu widoczna jest tendencja do przesuwania odpowiedzialności za akcję już nie tylko z OUN/UPA, ale także z promoskiewskich komunistów w stronę Polski i Polaków, co potwierdza tezy propagandy OUN‑owskiej. W komentarzu Wojciechowskiego cytowany jest prymas Józef Glemp, który w kazaniu podczas nabożeństwa z udziałem obu prezydentów powiedział: „dziś obchodzimy rocznicę krzywd zadanych przez Polaków Ukraińcom”, choć dodał zaraz: „jakże często uwarunkowanych dyktatem i okolicznościami wywołanymi przez inne mocarstwo”55. Jak wynika z komentarza zamieszczonego obok artykułu, autorstwa tegoż samego dziennikarza, środowisko skupione wokół „Gazety Wyborczej” widziało w deklaracji prezydentów bicz na niepokornych historyków, którzy przypominali o roli ukraińskich nacjonalistów. „Mam nadzieję – pisał Wojciechowski – że lekcję z wczorajszych wydarzeń wyciągnie prezes IPN, Janusz Kurtyka (…) może wreszcie zacznie realizować w badaniach spraw polsko ‑ukraińskich politykę państwa, a nie swoją”56 i dodał, usprawiedliwiając UPA, „że to Polska przez wieki blokowała dążenia niepodległościowe Ukraińców”. Ale ten OUN‑owski model interpretacji przyczyn operacji zdołał się przedostać do polskiej historiografii i dziennikarz „Gazety Wyborczej” nie musiał go zalecać do zastosowania. Przykładowo odwołam się tu do rozprawy Aldony Chojnowskiej, która w poszukiwaniu pragenezy operacji „Wisła” sięga nie 54 55 56

Prezydenci Polski i Ukrainy wspólnie o akcji „Wisła”, [on‑line:] https://www.wp.pl/, 27.04.2007. M. Wojciechowski, Niesprawiedliwa akcja „Wisła”, „Gazeta Wyborcza” 2007, 28‑29 IV, s. 3. Tegoż, Krwawa przeszłość, odważni prezydenci, tamże.

Andrzej A. Zięba, Akcja „Wisła”: przyczyny i sprawcy…

123

tylko do polityki Drugiej Rzeczypospolitej, ale nawet do powieści Sienkiewicza Ogniem i mieczem57. Oczywiście nie wszyscy publicyści czy historycy polscy, zabierający głos w sprawie operacji „Wisła”, dostosowywali się do interpretacji wymaganych w imię polityki ukraińskiej. Na przykład Wojciech Czuchnowski, pisząc w „Czasie Krakowskim” o obozie w Jaworznie, dostrzegał odrębność etniczną ofiar łemkowskich od ukraińskich58. Tego typu głosy były jednak marginesem debaty publicznej. Gdy sięgamy po teksty i komentarze głównego nurtu dyskursu publicznego w Polsce, widzimy przemożny wpływ upolitycznienia, które każe wypowiadającym się interpretować operację wyłącznie w perspektywie stosunków polsko‑ukraińskich, usprawiedliwiać nacjonalistów ukraińskich, pomniejszać sprawczą rolę komunistycznej Moskwy, nie dostrzegać tragedii Łemków. Groteskowo brzmią głosy spadkobierców komunistycznego establishmentu w Polsce oraz nacjonalizmu ukraińskiego, gdy jednym głosem, a nawet na łamach tych samych gazet, potępiają Polskę za czyn, którego dokonali wspólnie – choć przeciw sobie – ich ideologiczni przodkowie. Gdyby wymienić nazwiska wszystkich komunistycznych dygnitarzy, generałów, oficerów i urzędników zaangażowanych w działania operacji „Wisła”, prokuratorów oskarżających więźniów obozu w Jaworznie i sędziów, którzy ich skazywali, propagandzistów, którzy przez dziesiątki lat apoteozowali politykę reżimu komunistycznego, zobaczylibyśmy ojców i dziadków wielu z tych, którzy dziś, owszem, biją się za tę zbrodnię, ale w cudze piersi, oskarżycielsko względem Polski. Wydaje się, że są bardzo daleko od uzmysłowienia sobie swej rodzinnej i środowiskowej odpowiedzialności za tragedię Łemków i innych ofiar operacji „Wisła”. Trudno ocenić proporcje, ale co najmniej większość komentarzy prasowych, jakie się pojawiają w mediach polskich w ostatnich dwóch dekadach, w coraz większym stopniu utożsamiała sprawców operacji z narodem polskim. Argumentowane jest to rozmaicie, często w sposób świadczący o braku podstawowej wiedzy. Na przykład Władysław Daniszewski, dziennikarz „Głosu Szczecińskiego”, w artykule ze znamiennym mottem: „naród, narodowi…”, sądzi, że operacja była polskim dokończeniem decyzji Stalina o wysiedleniu Ukraińców z Polski, podjętej po ustaleniu nowej granicy polsko‑sowieckiej, a dostrzeganie Łemków jako osobnej kategorii narodowej jej ofiar stanowi ich wynaradawianie: „dokończyć tę akcję mieli Polacy”, „220 tysięcy Ukraińców 57 58

A. Chojnowska, Operacja „Wisła”. W. Czuchnowski, Tu byli wszyscy. W Jaworznie wojna skończyła się w 1956 roku, „Czas Krakowski” 1991, 21 IV, s. 3.

124

Дискурс • Dyskurs

znalazło się w obozach polskich”, „Ukraińców selekcjonowano na podstawie donosów i domniemywań na trzy kategorie od nacjonalistów działających z bronią w ręku do Łemków, których należy tylko oddzielić i wynarodowić”59. Te opinie były pokłosiem udziału w konferencji na temat operacji „Wisła”, która odbyła się w czerwcu 1992 r. na Uniwersytecie Szczecińskim. Tak jak w 1947 r., w ślad za Stalinem komunistyczna lewica w Polsce uznała Łemków za Ukraińców, tak też dziś środowiska liberalno‑lewicowe w Polsce nie zauważają ich odrębności narodowej. Zdarzają się tu wyjątki, ale większość przedstawicieli tych środowisk, wypowiadających się w sprawie operacji „Wisła” uważa ją za problem w stosunkach polsko‑ukraińskich. Jest nim, oczywiście, bo chodzi o skutki działania UPA na terytorium Polski i wobec Polaków, ale przecież zarówno wymiana ludności po drugiej wojnie światowej pomiędzy Polską a Ukrainą, jak też operacja „Wisła” dotknęła też Rusinów‑Łemków. O tym raczej w polskiej narracji głucho. Uchwała Senatu RP o operacji „Wisła”, przyjęta w 1990 r., deklarowała pojednanie „w świetle prawdy” o trudnej historii, ale pojednanie Polaków i Ukraińców. Nie padło w tej uchwale ani jedno słowo o trzeciej stronie tamtych wydarzeń – o Łemkach. Nie chodzi tu przecież o samo wymienienie Łemków wśród przesiedlanych, gdyż to się zdarza, ale o opisanie ich osobnej historii w tamtych dniach, co dopiero byłoby tym postulowanym „światłem prawdy”. Tym samym, co środowiska liberalno‑lewicowe, oskarżycielskim tonem wobec Polski przemawia na temat operacji „Wisła” dzisiejsza Moskwa. W 1992 r. „Независимая Газета” użalała się, że wywiezione przez wojsko polskie ze swych ziem ofiary nadal nie zostały „zrehabilitowane”, wskutek czego „polscy Ukraińcy zachowali etykietki przestępców”. Cytowała ówczesnego szefa Związku Ukraińców w Polsce, Jurija Rejta, który w związku z akcją „Wisła” obszernie uskarżał się na polski nacjonalizm i na to, że „powtarzane są fałszywe oceny historyczne”60. Była to kolejna przedziwna harmonia, tym razem pomiędzy dziedzicami stalinowskiego reżimu i nacjonalistycznej formacji ukraińskiej. Na tle tej hipokryzji, jawi się niczym wyrzut konsekwentna postawa starych komunistów w rodzaju Jerzego Urbana, rzecznika prasowego ostatniego komunistycznego zarządcy Polski, gen. Jaruzelskiego. Na łamach swej gazety „Nie” ogłaszał on teksty potwierdzające racjonalność i słuszność operacji „Wisła” i identyfikujące się z nią: 59 60

W. Daniszewski, Naród, narodowi… Może być inaczej, „Głos Szczeciński” 1992, 17 VII. J. Malczyk, W Moskwie o akcji „Wisła”, „Gazeta Wyborcza” 1992, 16 VIII.

Andrzej A. Zięba, Akcja „Wisła”: przyczyny i sprawcy…

125

Jeszcze mniej stosowne wydaje się wylewane krokodylich łez z powodu Akcji Wisła. Niezależnie od tego, kto to robi. Akcja Wisła nie była odwetem komunistycznych władz za rzezie wołyńskie (…). Akcja Wisła była zabiegiem pragmatycznym (…). W 1947 roku wybrano brutalną i bolesną, ale najmniej brzemienną w nieodwracalne straty taktykę wysiedlania miejscowej ludności na tereny w istocie zasobniejsze i bogatsze – po to, aby pozbawić partyzantkę osłony (…). Manewr ten okazał się skuteczny i w konsekwencji ocalił życie paru tysiącom Polaków i Ukraińców61.

Obrona zasadności operacji „Wisła” pojawiła się także na łamach powiązanej z dawnym establishmentem PRL tygodniku „Polityka”. Były to głosy historyków wojskowych62. Niekonsekwencją zaskakuje również postawa współczesnej polskiej prawicy, z której część nie wie, jak się ustosunkować do wydarzeń 1947 r., a część wręcz uważa, że reżimowa armia wykonała wówczas patriotyczną robotę. Odwołuję się w tym miejscu do projektu uchwały Senatu RP z 2017 r., nie przyjętego do głosowania, w której pojawia się sformułowanie o podziękowaniu dla Wojska Polskiego. Informacja prasowa o projektowanej treści jest enigmatyczna, więc trudno przesądzić, czy chodzi tu o podziękowanie za walkę z oddziałami UPA (wtedy dziękowano by także ówczesnemu porucznikowi Jaruzelskiemu), czy za operację „Wisła”. Następuje niezwykle zjawisko: obronę zasadności operacji „Wisła” przejmują dziś w Polsce środowiska narodowe, w ten sposób akceptując ją jako swój garb, sprytnie zrzucany z pleców elit postkomunistycznych. Dlaczego tak się dzieje? Sądzę, że głównie z chęci sprzeciwu wobec narracji OUN‑owskiej, kreującej ukraińskich nacjonalistów jako ofiary, a nie współsprawców tragedii przesiedleń. Ten sprzeciw jest zrozumiały, bo triumf narracji ukraińskiej jest wielki i prowadzi do dość przewrotnych skutków. Rzecz w tym, że podejmując dyskusję z kilkoma niezbyt rozgarniętymi historykami polskimi, którzy wywodzą, że operacja „Wisła” była zbędna, i pochwalając ją, prawica polska wpisuje się także w tę część narracji OUN‑owskiej, która odpowiedzialnością za wysiedlenia obarcza zbiorowo Polaków i genezę ich upatruje w polskim nacjonalizmie. Tym środowiskom warto przypomnieć cytowane wcześniej wypowiedzi Jędrzeja Giertycha. Konsekwencje operacji „Wisła” były odmienne w wypadku Ukraińców i Łemków. Wielu Ukraińców nie zostało wysiedlonych, bo mieszkało 61 62

P. Kamieński, Atak historii, „Nie” 2002, nr 48. H. Mordawski, Operacja wojskowa. Czy akcję „Wisła” należy w całości potępić?, „Polityka” 1990, nr 41, s. 13.

126

Дискурс • Dyskurs

w miastach, a ludność miejska nie była objęta działaniami wysiedleńczymi. Już od 1950 r. trwało przywracanie Ukraińców przesiedlonych na tzw. Ziemie Odzyskane do praw publicznych. Uchwała KC PZPR z tegoż roku dopuszczała ich do prac w radach narodowych, w 1952 r. reaktywowane zostało szkolnictwo ukraińskie. W 1955 r. specjalny list KC PZPR do podstawowych organizacji partyjnych przypomniał o sprawniejszym realizowaniu przychylnych ich potrzebom kulturalnym wytycznych z 1952 r. W latach 1956‑1957 nastąpiły życzliwe dla mniejszości ukraińskiej rozstrzygnięcia władz komunistycznych, z których najistotniejszym było zorganizaowanie I zjazdu Ukraińców w Polsce w czerwcu 1956 r. Było to zaledwie dziesięć lat po operacji „Wisła”. Na zjeździe ogłoszono powstanie Ukraińskiego Towarzystwa Społeczno‑Kulturalnego. Te decyzje przywróciły żywotność społeczności ukraińskiej, przyznały jej prawo do założenia własnej organizacji, wydawania tygodnika, prowadzenia szkół i zespołów folklorystycznych, kultywowania swego dziedzictwa kulturowego. To znaczy, że władze komunistyczne odstąpiły od realizacji prawdziwego lub rzekomego zamiaru ich przymusowej asymilacji. Jednocześnie te same władze odmówiły przywrócenia podobnych praw Łemkom, choć głośno się ich w tym samym czasie domagali. Na mocy opinii warszawskich ideologów komunistycznych, zwłaszcza głównego partyjnego eksperta od spraw mniejszościowych (sekretarza Komisji KC PZPR do Spraw Narodowościowych), płk. Aleksandra Sława63, opinii niesamodzielnych względem dyrektyw moskiewskich, co najwyżej lekko je modyfikujących, Łemkowie zostali „przydzieleni” do mniejszości ukraińskiej. Jedyną koncesją na ich rzecz była możliwość używania „dialektu” łemkowskiego w twórczości literackiej, ale wyłącznie na łamach gazety ukraińskiej, co wyraźnie stygmatyzowało ich tożsamość jako regionalizm ukraiński64. Dopiero decyzja podjęta po 1956 r. zaważyła na procesach tożsamościowych Łemków w Polsce, skłaniając wielu z tych, którzy Ukraińcami być nie chcieli, do polonizacji65. Samodzielność organizacyjną względem Ukraińców uzyskali Łemkowie w Polsce dopiero wraz z upadkiem komunizmu. Stowarzyszenie Łemków założono w 1989 r., czyli przeszło 40 lat po akcji „Wisła”. W przeciwieństwie do Ukraińców, Łemkowie stracili więc całe jedno pokolenie, co miało bardzo negatywne skutki, gdy chodzi o dziedziczenie kultury. 63 64

A. Sław, O kwestii ukraińskiej w Polsce, „Nowe Drogi” 1958, nr 8, s. 46‑63. Zob. też nr 9, s. 143. Zob. szczegóły w: J. Fudżak, Łzy karpackiej ziemi. Wspomnienia, [on‑line:] http://lemko.org/ pdf/Lzy.pdf, 20.04.2017. A. Kwilecki, Łemkowie. Zagadnienie migracji i asymilacji, Warszawa 1974.

Andrzej A. Zięba, Akcja „Wisła”: przyczyny i sprawcy…

127

Nie to jednak było najokrutniejszą konsekwencją operacji „Wisła”, gdy chodzi o Łemków. Jeden z ważnych czynników kształtowania się każdej tożsamości stanowi własne terytorium. Łemkowie utworzyli je w wyniku migracji pasterskich w Karpatach u schyłku średniowiecza. Górskie osadnictwo pasterskie, ruska religia, własny język, wspólnotowe przeżycie kilkuwiekowej historii – fundamentalne czynniki łemkowskiej tożsamości ukształtowały się właśnie tu i były immanentnie powiązane z miejscem i jego sąsiedztwem polskimi i słowackimi, osadami miejskimi i wiejskimi. Przesiedlenia na wschód, jakie nastąpiły w wyniku nowej regulacji granic międzypaństwowych, oderwały w latach 1944‑1946 od łączności z tym terytorium dużą część ludności łemkowskiej. Nie zniszczyły jednak terytorium, jako fundamentu ich kultury, a osłabienie demograficzne tym wywołane mogło być wyrównane w kolejnych pokoleniach, gdyby pozostała część Łemków nadal zamieszkiwała ten sam, co przez poprzednie wieki, macierzysty obszar. Gdy jednak strategia OUN, podjęta już w czasie okupacji niemieckiej, a polegająca na wykazaniu, że Łemkowyna to fragment ziem ukraińskich, i kontynuowana w latach 1944‑1947 sprowokowała wysiedlenie w 1947 r. niemal wszystkich Łemków i ich rozproszenie z dala od terytorium etnicznego, nastąpiła likwidacja ojczyzny Łemków. Tracąc oparcie w terytorium, znaleźli się odtąd w sytuacji diaspory. Zjawisko nielicznych powrotów po 1956 r. i w ostatnich dziesięcioleciach nie zmieniło tego katastrofalnego dla tożsamości skutku operacji „Wisła”. W 1984 r., po opublikowaniu przez „Tygodnik Powszechny” serii artykułów Włodzimierza Mokrego, w których stawał znak równości między pojęciami Rusin, Ukrainiec i Łemko66, do redakcji nadszedł list podpisany przez 17 osób, Łemków z Krosna. Nie został, odmiennie od wielu innych, opublikowany w „Tygodniku”, choć wnosił istotne racje do toczącej się debaty. Łemkowie pisali: Łemkom przynależność do swego narodu chcieli narzucić szowiniści z UPA i stało się to powodem naszych największych krzywd i klęsk moralnych, materialnych i kulturowych. Wprzęgnięcie Łemków w system UPA dokonało się przy pomocy nie tylko propagandy, ale i terroru. (…) Rozproszenie naszych rodzin, zlikwidowanie kultu cerkiewnego, zdewastowanie cerkwi to następstwa tamtych akcji. Ukraińcy pozostali w swoich domach, mają swoje, narodowe cerkwie, a Łemkowie przez nich zgwałceni moralnie, zebrali cięgi, z których nie mogą się otrząsnąć67. 66 67

W. Mokry, Dzisiejsza droga Rusina do Polski, „Tygodnik Powszechny” 1981, nr 46‑47. Kopia listu z 13 listopada 1984 w archiwum autora. Za jej udostępnienie dziękuję prof. Włodzimierzowi Mokremu.

128

Дискурс • Dyskurs

W słowach tych zawarta była prawda o najistotniejszej konsekwencji operacji „Wisła”. Jak na ironię, o to terytorium upominają się dziś ukraińscy nacjonaliści, grożąc: „jeżeli Polacy nie oddadzą Łemkowyny, to niepodległa Ukraina tę jej etnograficzną krainę zabierze siłą”68.

Bibliografia Akcja „Wisła”. Dokumenty, oprac. E. Misiło, Warszawa 1993. Allison S., Popular Perception of the Ukrainian Insurgent Army and Operation Vistula in Contemporary Poland. A Regional Approach, University of Glasgow – Jagiellonian University in Cracow, 2012, praca magisterska napisana pod opieką prof. G. Swaina. Buczyna J. [Łobodowski], Łemkowszczyna, „Dziennik Polski i Żołnierza Polskiego” 1945, 12 XII. Chojnowska A., Operacja „Wisła”. Przesiedlenie ludności ukraińskiej na ziemie zachodnie i północne w 1947 r., „Zeszyty Historyczne” 1992, z. 102, s. 3-101. Cześć ofiarom „akcji Wisła”, „Gazeta Wyborcza” 1997, 14 III, s. 9. Czuchnowski W., Tu byli wszyscy. W Jaworznie wojna skończyła się w 1956 roku, „Czas Krakowski” 1991, 21 IV, s. 3. Daniszewski W., Naród, narodowi… Może być inaczej, „Głos Szczeciński” 1992, 17 VII. Dushnyk W., Death and Devastation on the Curzon Line. The Story of the Deportation from the Ukraine, New York 1948. Frank M., Making Minorities History. Population Transfer in Twentieth-century Europe, Oxford 2017, [on-line:] http://doi.org/10.1093/acprof:oso/9780199639441.001.0001. Fudżak J., Łzy karpackiej ziemi. Wspomnienia, [on-line:] http://lemko.org/pdf/Lzy.pdf, 20.04.2017. Giertych J., In Defence of My Country, London 1981. Horbal B., Ukraińska Powstańcza Armia na Łemkowszczyźnie, w: Łemkowie i łemkoznawstwo w Polsce, red. A. A. Zięba, Kraków 1997, s. 45-62, Prace Komisji Wschodnioeu‑ ropejskiej, 5. Howansky Reilly D., Scattered. The Forced Relocation of Poland’s Ukrainians after World War II, Madison, Wisc. 2013. Kamieński P., Atak historii, „Nie” 2002, nr 48. Kersten K., Kształtowanie się stosunków ludnościowych, w: Polska Ludowa 1944-1950. Przemiany społeczne, red. F. Ryszka, Wrocław 1974, s. 74-176. Kersten K., Pisma rozproszone, oprac. T. Szarota, D. Libionka, Toruń 2005. Kersten K., Stulecie przesiedleńców, „Tygodnik Powszechny” 1994, 23 I, s. 1, 5-7. Kwilecki A., Łemkowie. Zagadnienia migracji i asymilacji, Warszawa 1974. Lipiński P., Czerwone dalie, „Gazeta Wyborcza” 1996, 10-11 II, s. 11-14. 68

„Голос Лемківщини” 1987, 4 IV.

Andrzej A. Zięba, Akcja „Wisła”: przyczyny i sprawcy…

129

Łemkowszczyzna, „Opoka” 1982, XII, s. 212. Łobodowski J., Łemkowszczyzna, „Tydzień Polski” 1982, 19 VI, s. 12. Malczyk J., W Moskwie o akcji „Wisła”, „Gazeta Wyborcza” 1992, 16 VIII. Martin F. M., Polacy wyrzucili Łemków, „Dziennik Polski” 1987, 29 XII, s. 3, 13. Moklak J., Łemkowszczyzna w Drugiej Rzeczypospolitej. Zagadnienia polityczne i wyzna‑ niowe, Kraków 1997. Mokry W., Dzisiejsza droga Rusina do Polski, „Tygodnik Powszechny” 1981, nr 46-47. Montadon G., Frontieres nationales. Determination objective de la condition primordiale necessaire a I’obtention d’une paix durable, Lausanne 1915. Mordawski H., Operacja wojskowa. Czy akcję „Wisła” należy w całości potępić?, „Polityka” 1990, nr 41, s. 13. Motyka G., Nic, tylko wstyd, „Gazeta Wyborcza 2002, 27-28 IV, s. 7-9. Nowe Lidice, „Аннали Лемкiвщини” 1979, nr 2, s. 166-231. Olszański T. A., Wokół akcji „Wisła”, w: Ukraina i Polska po I wojnie światowej. Religie II Rzeczypospolitej. Materiały z sesji naukowych sekcji historii najnowszej Koła Nauko‑ wego Historyków Uniwersytetu Gdańskiego, Gdańsk 1987, s. 189-200. OUN, UPA i zagłada Żydów, red. A. A. Zięba, Kraków 2017. Pisuliński J., Akcja specjalna „Wisła”, Rzeszów 2017. Pisuliński J., Polacy pomagający Ukraińcom na ziemiach dzisiejszej polski w latach 19451947, „Pamięć i Sprawiedliwość” 2010, R. 15, nr 1, s. 283-296. Potichnyj P. J., “Akcja Wisła” – the Forcible Relocation of Ukrainian Population in Poland, prepared for the conference on Forcible Repatriation after WW II, March 20-22 1987, Oxford University, U.K. Prezydenci Polski i Ukrainy wspólnie o akcji „Wisła”, [on-line:] https://www.wp.pl/, 27.04.2007. Repatriacja czy deportacja. Przesiedlenie Ukraińców z Polski do USRR 1944-1946, t. 1: Do‑ kumenty 1944-1946, pod red. E. Misiły, Warszawa 1996. Repatriacja czy deportacja. Przesiedlenie Ukraińców z Polski do USRR 1944-1946, t. 2: Do‑ kumenty 1946, oprac. E. Misiło, Warszawa 1999. Siemaszko E., Siemaszko W., Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939-1945, t. 1-2, Warszawa 2000. Sław A., O kwestii ukraińskiej w Polsce, „Nowe Drogi” 1958, nr 8, s. 46-63. Steinhaus H., Wspomnienia i zapiski, oprac. A. Zgorzelska, Wrocław 2002. Suchorowska D., Wielka edukacja. Wspomnienia więźniów politycznych PRL (1945-1956), Warszawa 1990. Tarnowycz J., Before a Tribunal of History, w: “Ad maiorem Poloniae gloriam”. A Tribute to 1000 Years of Chrstianity in Poland, [Kanada, b.m.w.] 1966, s. 3-12. Teczka specjalna J. W. Stalina. Raporty NKWD z Polski 1944-1946, oprac. T. Cariewskaja i inni, przekł. E. Rosowska, Warszawa 1998. Torzecki R., Wisła zaczęła się w Moskwie, „Gazeta Wyborcza” 1997, 20 V, s. 22-23. Turlejska M., Zapis pierwszej dekady 1945-1954, Warszawa 1972.

130

Дискурс • Dyskurs

Wojciechowski M., Krwawa przeszłość, odważni prezydenci, „Gazeta Wyborcza” 2007, 28 ‑29 IV, s. 3. Wojciechowski M., Niesprawiedliwa akcja „Wisła”, „Gazeta Wyborcza” 2007, 28-29 IV, s. 3. Zięba A. A., Lobbing dla Ukrainy w Europie międzywojennej Ukraińskie Biuro Prasowe w Londynie oraz jego konkurenci polityczni (do roku 1932), Kraków 2010. Zięba A. A., Ukraińcy, Polacy i niemiecka zagłada Żydów, w: OUN, UPA i zagłada Żydów, s. XIX-LII. Zięba A. A., Мифологизировання «война», „Ab Imperio” 2012, nr 1, s. 403-429. Zwoliński S., Steca Ostap, w: Polski słownik biograficzny, t. 43, Warszawa-Kraków 2004, s. 57-59. В-га [Верига] B., Трагедя села Завадка на Лемкивщищи, w: Календар Альманах Нового шляху, Торонто 1988, s. 61-64. В’ятрович B. M., Друга польсько-українська війна. 1942-1947, Київ 2012. „Голос Лемківщини” 1987, 4 IV. Путями историиi, red. O. A. Грабар, t. 2, New York 1979. Тарнович Ю., На згарищах Закерзоння, Торонто 1954. Tерефенко I., Трагедя Закерзоння, „Лемківщина” 1992, nr 4, s. 5. Українські документи, „Аннали Лемкiвщини” 1982, nr 3, s. 121-165.

РІЧНИК РУСКОЙ БУРСЫ 2017, P. 13, c. 131-147 https://doi.org/10.12797/RRB.13.2017.13.06

Ewa Michna

Uniwersytet Jagielloński

Akcja „Wisła” w narracjach przedstawicieli łemkowskiej wspólnoty pamięci

Резуме Акция «Вісла» в наррациях представників лемківской спільноты памяти Статя єст посвячена образови акциі «Вісла», якій явит ся на основі нарраций членів лемківской спільноты памяти. Основом аналізы сут інтервю, якы вела єм в часі долготырваючых досліджынь серед представників лемківской соспільности. Згромаджены оповісти сут частю «істориі меншын», «підрядной істориі», котра в повоєнній Польщи была підпорядкуваня офіцийній візиі народового минулого, присуджена на марґіналізацию і забытя. Зміну принесли аж трансформациі в 1989 р., котры стали ся початком перийоду демократизациі памяти і «одзыскуваня минулого» през марґіналізуваны меншыны. Аналіза інтервю дозвалят на вказаня головных сюжетів, повторюючых ся мотывів, але тіж динамікы зміны способу оповіданя о тій сутьовій для групы подіі. Тото, што є характерне для вшыткых зобраных нарраций, то особливе в них місце акциі «Вісла», котра явит ся в каждій оповісти, часто спонтанні і має в тых наррациях ріжны функциі. Єст подійом, котра структуризує діі групы. Творит явну границю, яка розділят тоты діі на позитывні вальоризуваний «час перед» выселіньом і неґатывні вальоризуваний «час по» выселіню; дозвалят утримати повязаня медже минулым, теперішнім і будучым. Ключовы слова: Спільнота памяти, акция «Вісла», постпамят, комунікацийна памят, культурова памят

132

Дискурс • Dyskurs

Abstract Operation ‘Vistula’ in Narratives of Representatives Lemko Community of Memory The article is devoted to the image of the Operation ‘Vistula’ that emerges from the narratives of members of the Lemko community of memory. The analysis is based on interviews that I have conducted as part of my longterm research conducted among representatives of the Lemko community. The collected stories are part of the ‘history of minorities’, or ‘subordinate history’, which in post-war Poland was subordinated to the official vision of the national past, doomed to marginalization and ‘forgetting’. The change was brought about by the year 1989, which started the period of democratization of memory and ‘reclaiming the past’ by marginalized minorities. The analysis of interviews allows indicating the main and recurring motives, but also the dynamics of changing the way of telling about this important event. What is characteristic of all collected narratives is the special importance of Operation ‘Vistula’, which appears in every story, often spontaneously and often performing different functions in these narratives. It is an event that structures the group’s history. It constitutes a distinct turning point, dividing the group’s history into the good ‘time before’ displacement and bad ‘time after’ displacement; it allows upholding relationships between the past, present and future. Keywords: community of memory, Operation ‘Vistula’, post-memory, communication memory, cultural memory

W artykule chciałabym opowiedzieć o akcji „Wisła”, a precyzyjniej, o jej obrazie jaki wyłania się z narracji członków łemkowskiej wspólnoty pamięci. Podstawą analizy będą narracje, które zebrałam w trakcie badań wśród przedstawicieli społeczności łemkowskiej. Badania te miały charakter długoterminowy. Pierwsze wywiady pochodzą z początku lat 90. i były podstawą obronionej w Instytucie Socjologii Uniwersytetu Jagiellońskiego pracy magisterskiej, wydanej następnie przez NOMOS w serii Religiologica Juventa1. Na podstawie zebranego w trakcie badań materiału powstał również tekst, opublikowany w 1997 r. w 50. rocznicę akcji „Wisła” I za co nas, Pani, wysie‑ dlili, za co…2. Do wybranych fragmentów tego tekstu chciałabym powrócić. 1 2

E. Michna, Łemkowie. Grupa etniczna czy naród?, Kraków 1995. Taż, I za co nas, Pani, wysiedlili, za co?, „Proglas” 1997, nr 5-6, s. 43-47.

Ewa Michna, Akcja „Wisła” w narracjach…

133

Następne narracje pochodzą z końca lat 90. i stanowią materiał zbierany w ramach projektu doktorskiego na temat ruchu rusińskiego na Słowacji, Ukrainie i w Polsce. Wreszcie, ostatnie wywiady przeprowadziłam w 2015 r., w ramach projektu dotyczącego sytuacji językowej Łemków. We wszystkich zebranych narracjach akcja „Wisła” pojawia się jako istotne wydarzenie w historii grupy. Co ważne, jest ona często osią wypowiedzi badanych, pojawia się w opowieściach spontanicznie, także inne, nie związane z nią bezpośrednio pytania uruchamiają wspomnienia na temat bolesnej przeszłości. Analiza wywiadów pozwala na wskazanie głównych wątków, powtarzających się motywów, ale też dynamiki zmiany sposobu opowiadania o tym istotnym dla grupy wydarzeniu. Ciekawym doświadczeniem był dla mnie powrót do materiału zbieranego na przestrzeni ponad 20 lat i przyjrzenie mu się ponownie. Wyposażona w nowe narzędzia teoretyczne, mogłam odczytać go na nowo. Byłam w stanie również dostrzec w zebranych narracjach nowe zagadnienia, które wcześniej, z braku odpowiednich narzędzi analitycznych, nie były przedmiotem mojej uwagi lub nie potrafiłam ich trafnie zinterpretować. W artykule przedstawiam głosy tych, których wydarzenia akcji „Wisła” dotknęły najbardziej, dla których była ona najtragiczniejszym wydarzeniem ich życia, lub życia ich bliższej/ dalszej rodziny, czy też poprzedniego pokolenia, bo sami akcji „Wisła” nie przeżyli. Przyjęta przeze mnie metoda badań, której jestem wierna od lat, to swobodne wywiady, w czasie których staram się jak najmniej sugerować moim rozmówcom, zakładając, że to oni są w badanej przeze mnie materii ekspertami. Te rozmowy wiele mnie nauczyły i pozwoliły myśleć o wydarzeniach akcji „Wisła” nie tylko w kategoriach historycznych, czy przez pryzmat politycznych przyczyn i socjologicznych skutków, ale przede wszystkim z perspektywy ludzkich dramatów. Prezentacja zebranego materiału empirycznego będzie wierna przyjętej przeze mnie metodzie badań. Chcąc pozwolić „mówić” moim rozmówcom, cytuję ich wypowiedzi in extenso, nie dokonując żadnych zmian w spisanych z taśm magnetofonowych lub dyktafonu wypowiedziach. Muszę dodać, że wybrana przeze mnie jakościowa metoda badań, nie pozwala na uogólnienia ich wyników na całą społeczność łemkowską, chociaż prezentowane poglądy i doświadczenia są, jak sądzę, udziałem wielu przedstawicieli tej społeczności. Podstawowym pojęciem, w kontekście którego dzisiaj patrzę na zebrany na przestrzeni wielu lat materiał, jest wspomniana w tytule wspólnota pamięci. Przez wspólnotę pamięci rozumiem społeczność określoną z jednej strony

134

Дискурс • Dyskurs

przez więź łączącą jej członków, z drugiej zaś przez przeszłość oraz pamięć o niej3. O jej powstaniu decyduje przekonanie członków grupy o wyjątkowości własnych doświadczeń w odniesieniu do innych grup. Wspólnoty pamięci składają się zarówno z bezpośrednich świadków i uczestników wydarzenia formacyjnego, jak i wszystkich, którzy się z nim utożsamiają, nawet jeśli nie mają w rodzinie osoby, która byłaby uczestnikiem opisywanego wydarzenia. Wspólnoty pamięci odróżnia nie tylko „obiektywna” historia, ale też ujawniana w strukturach narracyjnych, określona perspektywa jej członków i, co równie istotne, związane z nią emocje4. Przyjmuję, że badanych przeze mnie Łemków można traktować jako wspólnotę pamięci. Rekonstruując obraz akcji „Wisła”, wyłaniający się z analizy zebranego materiału empirycznego, chciałabym przedstawić kilka podstawowych wątków, wokół których budowana jest narracja dotycząca wydarzeń z 1947 r. Podstawą do ich wyodrębnienia są wywiady zebrane na początku lat 90., uzupełnione o wyniki kolejnych badań. Pozwoli to wskazać zmiany, jakie zaszły w sposobach opowiadania o tych traumatycznych dla członków grupy łemkowskiej wydarzeniach. Zanim przejdę do analizy materiału empirycznego, chciałabym zwrócić uwagę, że w ramach społeczności łemkowskiej możemy mówić o dwóch konkurencyjnych, odrębnych wspólnotach pamięci – Łemków zmierzających do emancypacji oraz Łemków uważających się za Ukraińców. Członkowie obu wspólnot, w związku ze wskazanym w definicji wspólnoty pamięci związkiem pomiędzy tożsamością a interpretacją historii, budują odmienne, niejednokrotnie opozycyjne interpretacje przeszłości grupy. W moich badaniach z początku lat 90. jest to szczególnie widoczne w odniesieniu do interpretacji przyczyn akcji „Wisła” i stosunku do Ukraińskiej Powstańczej Armii, czy też obecności jej oddziałów na terenie Łemkowyny/ Łemkowszczyzny5.

4 5

R. N. Bellah, Skłonności serca. Indywidualizm i zaangażowanie po amerykańsku, przeł. D. Stasiak i in., Warszawa 2007. L. M. Nijakowski, Polska polityka pamięci. Esej socjologiczny, Warszawa 2008, s. 146. Dodanie do nazwy ojczyzny Łemków stosowanej zgodnie z normą występującą w języku łemkowskim (normę tę wprowadzamy w „Roczniku Ruskiej Bursy” także w testach polskojęzycznych) nazwy właściwej dla normy polskojęzycznej i ukraińskojęzycznej jest podkreśleniem różnicy zachodzącej między tymi dwiema wspólnotami pamięci także na poziomie określania własnej ojczyzny [przyp. red.].

Ewa Michna, Akcja „Wisła” w narracjach…

135

Przyczyny akcji „Wisła” Większość moich rozmówców, opowiadając o akcji „Wisła” zastanawiała się nad przyczynami wysiedlenia. Niektórzy z badanych podawali kilka możliwych powodów wysiedlenia, inni natomiast poprzestawali na jednym lub dwóch. Przedstawię je, cytując fragmenty wywiadów. Często wymienianym powodem wysiedlenia miała być polityka państwa polskiego, które zmierzało do ujednolicenia struktury narodowościowej państwa. Wysiedlenie miało zatem prowadzić do asymilacji/ polonizacji/ wynarodowienia mniejszości łemkowskiej/ ukraińskiej w Polsce. Wysiedlenie to było skazanie ludzi na wyniszczenie. Wypędzono ich stąd. Akcja „W” była po to, żeby tę ludność wywieźć stąd, rozrzucić ją po całej Polsce, by łatwiej sobie z nią poradzić (M 29)6. Akcja „Wisła” to było brutalne wyniszczenie tego narodu, ukraińskiego narodu w Polsce. Żeby go wynarodowić, zniszczyć, spolonizować. Żeby żaden ślad po Ukraińcach w Polsce nie został (M 60).

W narracjach zebranych na początku lat 90. można odnaleźć echa oficjalnych wyjaśnień przyczyn akcji „Wisła”, dominujących w państwowej propagandzie, według których ta wojskowa operacja była skierowana przeciwko działaniom Ukraińskiej Powstańczej Armii. Niektórzy z badanych mówili o „karze za bandy UPA”, „za działalność ukraińskiej partyzantki”, „karze za zamordowanie Świerczewskiego”. Część rozmówców, krytycznie odnosząc się do tego typu uzasadnień, niekiedy z nimi polemizowała, twierdząc, że było to potrzebne Polakom/ państwu polskiemu alibi, by wysiedlić Łemków z ich ojczystej ziemi. Łemkowie zmierzający do emancypacji używali w większości obecnego w dyskursie oficjalnym określenia „bandy UPA”. Tylko nieliczni rozmówcy uważający się za Ukraińców wskazywali, że Ukraińska Powstańcza Armia, była formacją wojskową, którą można porównać z Armią Krajową, walczącą z komunistami o niezależne ukraińskie państwo. Oni tak mówiły, że Łemki, że one partyzanty były, że UPA niby występowały naprzeciw Polsce. Ja nie słyszałam. Tylko tak żem słyszała jak ludzie mówili, że Polacy tak to sobie przedstawiają (K 80). 6

W skrótach umieszczonych w nawiasach M/K oznacza płeć rozmówcy, liczba oznacza wiek.

136

Дискурс • Dyskurs

Przesiedlenia wiązały się z bandą UPA, że to niby Ukraińcy robili napady na tych ziemiach. I przywiązali nas, łączyli nas do Ukraińców (M 20). Polacy mówili, że nas wysiedlili, że banda, że banda UPA zabiła Świerczewskiego. To jest nie prawda. Bujda była zrobiona, bo jego zabili sami Polaki, a nie UPA. Po to, by było nas za co wysiedlić (M 70).

Inna, rzadziej wymieniana w zebranych narracjach, motywacja wysiedleń odnosi się do czynników ekonomicznych. Część rozmówców uważa, że „prawdziwym” powodem deportacji była chęć wywłaszczenia Łemków. Państwo polskie wykorzystało wysiedlenia, by odebrać członkom grupy ich własność – lasy, największe bogactwo jakie posiadali. [Łemkowie – przyp. E.M.] lasy mieli, i te, co nie były wysiedlone to lasy mają dalej, a te wysiedlone zabrali i nie oddają na razie. To wszystko, co tu widać to były gospodarskie lasy łemkowskie. Tu nie było żadnego państwowego, wszystkie były chłopskie, łemkowskie. Państwo polskie chciało mieć te lasy, to nam wszystko zabrało, wysiedliło i już. Bo las to wielkie bogactwo (M75).

Kiku z moich rozmówców jako przyczynę wysiedleń podało konieczność zagospodarowania przez młode komunistyczne państwo ziem zachodnich, które po wysiedleniu stamtąd ludności niemieckiej wymagały sprowadzenia nowych osadników. Takie uzasadnienie wysiedleń pojawia się jednak w zebranych relacjach dosyć rzadko. Tam na Zachodzie był wielki plac jak Niemców wysiedlono i oni nie mieli pewnie kim zasiedlić, to naszych zabrali (K80).

U rozmówców z opcji emancypacyjnej, tych którzy podkreślali odrębność Łemków i Ukraińców, najczęściej pojawiał się argument, że Łemków wysiedlono, bo ich „pomylono z Ukraińcami”, „podczepiono pod Ukraińców”, często dodawali oni, że decyzja rządu była błędna i niesprawiedliwa, ponieważ Łemkowie nic wspólnego z Ukraińcami nie mieli/ nie mają. Rząd nas uznał ówczesny jako Ukraińców. Bo przecież Łemków nie wysiedlano, tylko Ukraińców (M 28).

Ewa Michna, Akcja „Wisła” w narracjach…

137

Akcja „Wisła” to było skrzywdzenie narodu łemkowskiego. To od wtedy widać to, że Polacy uważali nas za Ukraińców. W roku 1947. Bo przyłączyli nas do nich, bo niby ta banda UPA, to byli Ukraińcy, a nie Łemkowie. I oni uważali nas, że jesteśmy Ukraińcy. No i wysiedlili nas razem wspólnie z tych terenów (M 40). Mój dziadek był dwa razy zbity, bardzo zbity. Raz jeszcze za okupacji dostał od Ukraińca, z posłusznej Niemcom policji, bo nie chciał mu powiedzieć, że jest Ukraińcem, bo się za Ukraińca nie uważał. A potem trafił do Jaworzna i go bili za to, że jest Ukraińcem, bo to było przyjęte z góry, że my jesteśmy Ukraińcami i koniec (K 40).

Analiza wypowiedzi zebranych na przełomie wieków, pozwala na ukazanie pewnych zmian we wskazywanych przez badanych przyczynach akcji „Wisła”, oraz w formie opowiadania o nich. W tych materiałach zanikają głosy, które prezentowałyby oficjalne, upowszechniane w polskiej historiografii i oficjalnej propagandzie okresu komunizmu, przyczyny akcji „Wisła”. Moi rozmówcy, z którymi przeprowadzałam wywiady na początku lat dziewięćdziesiątych, najczęściej podnosili ostatni z prezentowanych wyżej argumentów – wysiedlenia Łemków były wynikiem uznania ich przez państwo (wbrew ich woli) za Ukraińców. Inna była też forma wypowiedzi na temat przyczyn przeprowadzenia przesiedleń, co może być pewnym tropem do interpretacji zebranego materiału. W narracjach zebranych w dwóch ostatnich badaniach (przełom wieków XX i XXI i 2015 r.), argumenty mają charakter dużo bardziej „zestandaryzowany”, mniej indywidualny. Może to być wynikiem tego, że badania z początku lat 90. prowadziłam nie tylko wśród liderów etnicznych (do nich ograniczały się badania późniejsze), ale też „zwykłych” członków społeczności łemkowskiej. Jednak może to także, jak sądzę, wynikać z procesu demokratyzacji pamięci, i będących jego częścią dyskusji w grupie na temat traumatycznej przeszłości, które toczyły się na łamach etnicznej prasy, a także celebracji kolejnych rocznic akcji „Wisła” i upowszechniania różną drogą, już także w sferze publicznej, sposobów interpretacji tych istotnych dla grupy wydarzeń. O ile bowiem do początku lat 90. wiedza na temat akcji „Wisła” była przede wszystkim przekazywana w sferze prywatnej, w gronie rodzinnym i grupie „swoich”, demokratyzacja pamięci pozwoliła na dyskusje w grupie i podjęcie próby wypracowania wspólnej interpretacji wydarzeń i jej upowszechnienia w sferze publicznej.

138

Дискурс • Dyskurs

Stosunek do Ukraińskiej Powstańczej Armii i jej działań na terenie Łemkowyny Dużo miejsca w wypowiedziach osób badanych na początku lat 90. zajmuje stosunek do UPA. Może to być związane z dominującym w oficjalnym dyskursie okresu PRL-u propagandowym przekazem, wskazującym, że bezpośrednią przyczyną przesiedleń była konieczność położenia kresu działaniom tej organizacji. W tym okresie wyraźny jest także podział badanych na wspomniane we wstępie dwie, odrębne łemkowskie wspólnoty pamięci. Łemkowie uważający się za Ukraińców, nie negowali działań ukraińskiej partyzantki na terenie Łemkowszczyzny i podkreślali podobieństwa pomiędzy działaniami UPA i AK. Większość moich rozmówców nie utożsamiająca się z Ukraińcami, podkreślała natomiast, że Łemkowie nie wspierali i nie identyfikowali się z działaniami UPA, a jej oddziały nie walczyły na Łemkowynie. Te różnice w ocenie działań ukraińskiego podziemia, pomimo, że zajmuje ona mniej miejsca w zebranych na przełomie wieku narracjach, są nadal istotne i stanowią jedną z podstawowych różnic w interpretacji przyczyn Akcji „Wisła”, przez członków odrębnych wspólnot pamięci. Łemków nie obchodziło żadne państwo ukraińskie, nie obchodziło czy ono będzie, czy nie. Ich nie obchodziło o co oni walczą. Tylko sam fakt, że przychodzili i zabierali, to ich właśnie bolało (M 25). Nieraz bili w drzwi w nocy, czy ja wyszła tak do nich, co oni chcą. A oni się odzywali UPA – „swoi”, że to Ukraińcy. Oni myśleli, że swoje, ale ludzie straszne na nich byli, dlatego, że jak znali, że tu Łemkowie, że Ukraińcy to po co tak rujnowali (K 80).

Przebieg akcji deportacyjnej Wśród materiału zebranego przeze mnie w latach 90. fragmenty wypowiedzi dotyczące przebiegu akcji deportacyjnej były najbardziej nasycone emocjami, wielu z moich rozmówców z trudem powstrzymywało łzy, niekiedy przerywaliśmy na jakiś czas rozmowę. Czasem zbudowanie narracji na temat tamtych wydarzeń (które miały miejsce czterdzieści parę lat wcześniej) było dla moich rozmówców zbyt trudne, powrót do nich uruchamiał skorelowane ze wspomnieniami emocje. Rozmówcy podkreślali atmosferę strachu, niepewności,

Ewa Michna, Akcja „Wisła” w narracjach…

139

żalu za utraconą ojcowizną. W tamtym czasie byłam trochę bezradna wobec tego ogromu emocji, nie podjęłam się także w mojej pracy prób ich interpretacji. Dziś wyposażona w koncepcje dotyczące traumy, zarówno w sensie socjologicznym, jak i psychologicznym7, widzę nowe możliwości interpretacji zebranego materiału – niektóre z reakcji moich rozmówców można próbować interpretować jako próby radzenia sobie z nieprzepracowanym wydarzeniem traumatycznym. Przyleciał samolot w 47 roku, w czerwcu, tak tutaj krążył ponad te wioski. Rzucił ulotki. Za dwie godziny wyjazd. I od razu wojsko przyjechało. Za dwie godziny, to za dwie godziny. Co Pani weźmie? I z takiego postrachu nie weźmie Pani nic. Pierzyny jakby Pani porwała. To wszystko, nie? No i wywieźli, bydło zabrali, nie pozwolili zabrać. Tak zagnali aż na zachód. Ani diabeł nie wiedział gdzie wiozą, do morza utopić czy gdzie (M 70)? Trzeba było zostawić dom. To bardzo ciężkie wspomnienia… [rozmówca milczy, ociera łzy po chwili kontynuuje]. Pod karabinami nas wywożono, jak bydło. Później segregowali w Oświęcimiu i dalej na zachód gnano (M 70).

Pamięć deportacji była żywa także wśród moich młodszych rozmówców, którzy znali je z relacji swoich rodziców i dziadków. Zdarzało się, że i oni mówili o nich z ogromnymi emocjami: Jeżeli mieszka ktoś całe życie gdzieś i dostaje tydzień wcześniej wiadomość, że ma opuścić swoją ojcowiznę i wyjechać gdzieś w nieznane. To było straszne, to był wielki wstrząs, wielkie przeżycie. Ludzie z płaczem żegnali domostwa i wyjeżdżali (M 40).

Na początku lat 90. nie mogłam wiedzieć, że narracje młodszych rozmówców zebrane w trakcie badań można interpretować jako przykład działania postpamięci. W ujęciu zaproponowanym przez Marianne Hirsch8, koncepcja postpamięci zwraca uwagę na zagadnienia pamięci indywidualnej kształtującej 7

J. Alexander, Trauma. A Social Theory, Malden–Cambridge 2012; D. LaCapra, Writing History, Writing Trauma, Baltimore, MD 2001; M. Orwid, Trauma, Kraków, 2009. M. Hirsch, Family Frames. Photography, Narrative, and Postmemory, Harvard 1997; Taż, Poko lenie postpamięci, przeł. M. Borowski, M. Sugiera, „Didaskalia. Gazeta teatralna” 2011, nr 10, s. 28–36.

140

Дискурс • Dyskurs

ja podmiotu, niekoniecznie będącego uczestnikiem opisywanych wydarzeń, ale znającego je z rodzinnych opowieści. Postpamięć to szczególny rodzaj pamięci: (…) to te treści zapamiętane, żywo tkwiące w świadomości każdego z nas, które nie pochodzą z naszego własnego doświadczenia, ale z doświadczenia naszych bliskich (...). Jest to pamięć nasza i nie nasza zarazem. Pamięć o tym, co powstało poza moim doświadczeniem, ale jest częścią mojego doświadczenia w tym sensie, że przekazane mi, zostało przeze mnie zagarnięte i w swoisty sposób przyswojone9.

Według Katarzyny Kaniowskiej podstawowe znaczenie w tego rodzaju pamięci ma empatia i splecenie narracji o sobie z doświadczeniami bliskich. Postpamięć jest jednym z materiałów, na bazie których jednostka buduje swoją tożsamość, przejmując elementy tożsamości osób emocjonalnie i intelektualnie jej bliskich10. Dla Hirsch to istotny rodzaj pamięci, który scala więzi międzygeneracyjne i stanowi podstawę głębokiego, osobistego odniesienia do przeszłości. Kategoria postpamięci, która powstała na potrzeby analizy traumatycznych i tragicznych doświadczeń zagłady, była narzędziem analitycznym służącym, w zamierzeniu autorki, do badań pamięci indywidualnej. Zaczęła być również, po odpowiednim rozszerzeniu zakresu tego pojęcia, używana w badaniach relacji pomiędzy tożsamością, a pamięcią, wspólnotowością, stosunkiem do przeszłości czy też funkcjami pamięci11. Hirsch dopuszcza tego typu zabieg w swojej pracy Pokolenie postpamięci12. Sądzę, że tak rozszerzone rozumienie tego terminu może być przydatne do analizy bolesnych wydarzeń, będących udziałem wysiedlonych.

Obóz w Jaworznie Opowieści o aresztowaniach w obozie w Jaworznie pojawiają się w większości narracji, ale nie we wszystkich. Wydaje się, że decydujące w tym względzie były doświadczenia rozmówców i przekaz rodzinny. Ci, którzy na początku lat 9

10 11

K. Kaniowska, Postpamięć indywidualna – postpamięć zbiorowa jako kategoria poznania w an‑ tropologii, w: Pamięć i polityka historyczna. Doświadczenia Polski i jej sąsiadów, red. S. M. Nowinowski i in., Łódź 2008, s. 67–68. Tamże, s. 68. Tamże; M. Saryusz-Wolska, Wprowadzenie, w: Pamięć zbiorowa i kulturowa. Współczesna per‑ spektywa niemiecka, red. M. Saryusz-Wolska, Kraków 2009, s. 7-38. M. Hirsch, Pokolenie postpamięci, s. 30-31.

Ewa Michna, Akcja „Wisła” w narracjach…

141

90. wspominali o obozie zwykle dodawali, że znali kogoś/ słyszeli o kimś, kto przeżył obóz w Jaworznie. Zebrałam zarówno świadectwa więźniów, jak i opinie Łemków, czasem oparte na relacjach bliskich, krewnych, sąsiadów, którzy byli więźniami tego obozu. Opowieściom o pobycie w obozie towarzyszą silne emocje, poczucie że aresztowania były niesprawiedliwe, że trafiła tam głównie niewinna łemkowska inteligencja, duchowieństwo (których umieszczono tam, by zniszczyć grupowe elity), ale także przypadkowi członkowie grupy, kobiety i dzieci. Nie wszyscy osadzeni w Jaworznie, z którymi rozmawiałam, chcieli wracać do tamtych wydarzeń, były to dla nich wspomnienia zbyt bolesne, o których, jak deklarowali, chcieliby jak najszybciej zapomnieć. Przeżycia z przeszłości, jak podkreślali, często towarzyszą im w snach, powracają w różnych momentach życia, nie chcą jednak o nich rozmawiać. Także niektórzy przedstawiciele drugiego pokolenia wskazywali, że ich bliscy, którzy przeszli przez obóz w Jaworznie, nie chcieli o tych doświadczeniach mówić. Ale byli i tacy, którzy opowiadali ze szczegółami zarówno o momencie aresztowania, podkreślając, że byli niewinni, często nie wiedzieli dlaczego zostali zatrzymani, jak i o codzienności obozowego życia – tragicznych warunkach bytowania, głodzie, bezsilności, bezwzględności strażników i śledczych, torturach w czasie przesłuchań. Oto jeden z dłuższych fragmentów rozmowy z więźniem Jaworzna: Mnie aresztowali przed wysiedleniem. Powód aresztowania? Powód aresztowania był taki, że nie wiadomo za co i co? Kazali się zgłosić na UB i zamknęli. Do dziś dnia nie wiem za co. Bardzo dużo było aresztowanych. Bo podejrzanych było, tutaj, tutaj ze wschodnich terenów, dużo podejrzanych, że należeli do bandy UPA. Cuda… Gdzie tam kto należał Pani, ani jednego człowieka tam nie sądzili, ani nic, tylko trzymali nas jak barany. Rok czasu byłem tam. Nic nie wiem za co? Oni się niczym nie tłumaczyli, przesłuchanie, bicie, mordowanie. Żeby się przyznał do tego co człowiek nie winien był. I to wiecie jak jest, przyznaj się do tego człowieku cóżeś nie zrobił, to przecież to jest niemożliwe, no nie. Bo wiadomo później co czekało. No i przez sześć miesięcy nas tak mordowali. No i przesłuchania nocą i w dzień. No i różne kary, różne takie. Były przypadki pobicia i połamania nóg, żeber, rąk. Byli kobiety, byli mężczyźni, osobno. Normalne baraki, po dwieście, trzysta osób w baraku, jakie nasilenie było. W ubraniach my chodzili, pół roku, we własnych, a po pół roku, to się już wszystko wydarło, wszy, pchły, bieda. Po pół roku nas wysłano z sal, no i przychodzili operatorzy z proszkiem DDT i wszystko zasypali. No i nas do łaźni i wtenczas nas przebrali do innych ciuchów. Bo tam już w swoich nie było

142

Дискурс • Dyskurs

w czym chodzić. Czepiali się byle czego aby mordować, wykończyć naród. Tam byli też Niemcy, to oni byli jeńcy. Oni dostawali inne jedzenie, inaczej byli traktowani jak my, myśmy byli traktowani jak bydło…. Umarłych wywozili do sośniny prosto… A tak poza tym, to wszystko siedziało na miejscu i czekało na zbawienie. Czekanie na zupę, na kawę, po południu na pajdę chleba (M 75).

Sprawy własnościowe W większości wypowiedzi pojawiają się także rozważania na temat pozostawionego na Łemkowynie mienia i braku pełnej rekompensaty, nawet w przypadku tych z przesiedlonych, którzy uzyskali na miejscu osiedlenia jakiś majątek/ nieruchomość w zamian. W tych fragmentach wywiadów także pojawiają się emocje, poczucie niesprawiedliwości. Działania władz komunistycznych postrzegane są jako łamanie prawa, a twierdzenia, że wszyscy Łemkowie otrzymali rekompensatę za pozostawione na Łemkowynie mienie jest przez większość rozmówców dementowane. Lepsze budynki zajęli repatrianci. My dostali najgorsze, zdewastowane, zapuszczone. A przecież ja tutaj zostawił prawie nowy dom (M 68). Oni nas tylko zniszczyli. Zboże było zasiane, wszystko ludzie [Polacy – przyp. E.M.] zabrali. Domy nasze zabrali, posprzedali za bezcen na opał albo na przebudowę. Tak naszym mieniem Polaki handlowały. A nam co dali, nic! Tyle ta Akcja „W” zrobiła, tyle zrobiła, że pozbawili lasów i wszystkiego. Ludzi na zachodzie przeważnie po PGR-ach dawali, tylko niektóry do gospodarstwa się dostał (M 75).

Ważny wątek w narracjach na temat własności pojawia się w przypadku tych badanych, którzy po 56 roku powrócili na Łemkowynę i w większości przypadków nie mogli odzyskać swoich domów. My wrócili w 57 roku. To nie do swojego domu, musieliśmy prosić odstępne, bo naszego domu już nie było. Mój ojciec jak wyjeżdżał, to prosił sąsiada, Polaka, żeby się domem opiekował, bo my i tak wrócimy. Jeszcze tatuś nie dojechał na zachód a dom był już sprzedany, wywieziony. W Ropie jak krzyżówka, to nasz dom stoi (K 60).

Ewa Michna, Akcja „Wisła” w narracjach…

143

Ja jak wróciłem do Smerekowca, to musiał kupić swoje od nowa. Najpierw musiałem osadnikowi odstępne dać, żeby się wyniósł, a potem, potem kupić od państwa. Ja mówię, że moja ziemia jest drogocenna, bo trzy razy kupiona. Najpierw ojciec kupił raz, bo w Ameryce robił, kupił pole, potem ja drugi raz kupił od osadnika, a potem jeszczem raz państwu zapłacił. I tak było (M 78).

Nie mniej emocji, budzi kwestia przejęcia przez państwo lasów (o czym już wspominałam na początku artykułu), była ona wymieniana przez rozmówców jako powód przeprowadzenia akcji „Wisła”.

Moralna ocena akcji „Wisła” W prawie wszystkich narracjach pojawia się wiele opinii i ocen tego, co spotkało Łemków w wyniku przesiedleń. Dla Łemków, z którymi rozmawiałam deportacja i pierwsze lata po przesiedleniu to, jak pisałam w 1997 r., „ich osobiste piekło i dramat”13, dzisiaj bym pewnie określiła to traumą, która uderzyła w podstawy życia społecznego, zniszczyła więzi i naruszyła poczucie wspólnoty. Trauma w ujęciu kulturowym i społecznym sprawia, jak twierdzi Alexander14, że członkowie dotkniętej nią zbiorowości czują, że brali udział w straszliwym wydarzeniu, które odcisnęło wyraźne piętno na ich zbiorowej świadomości, na zawsze naznaczyło ich wspomnienia i w sposób fundamentalny i nieodwracalny zmieniło ich przyszłą tożsamość15. W ocenach akcji „Wisła”, moi rozmówcy używają określeń o silnym ładunku emocjonalnym, porównując ją często do największych zbrodni przeciwko ludzkości. To było barbarzyństwo tak na obce ziemie posłać tych ludzi, tak ich przegonić, ograbić, pozbawić majątku, wszystkiego. Ludzi wtrącali do łagrów i męczono jak hitlerowcy. Jeszcze gorzej bo za Hitlera to wojna była. A tu mój wuj ledwo z wojny, z frontu wrócił i zaraz potem do Jaworzna podszedł umrzeć. To są straszne rzeczy (M 50). Ta akcja to było bezprawie, zbrodnia, to była zgroza, to był po prostu bandytyzm. To była zbrodnia wobec ludzkości. To była zbrodnia w rodzaju tej, jaką z Żydami 13 14 15

E. Michna, I za co nas…, s. 43. J. Alexander, Trauma. A Social Theory, Malden–Cambridge 2012. Modi Memorandi. Leksykon kultury pamięci, red. M. Saryusz-Wolska i in., Warszawa 2014.

144

Дискурс • Dyskurs

zrobiono. Nie na taką skalę, ale coś w tym rodzaju. Wymordowano ludzi, prześladowano, bito itd. Wywłaszczano, dziadami porobiono (M 75).

Charakterystyczne dla wszystkich narracji, zwłaszcza tych zebranych na początku lat 90., są: – ogrom emocji, które towarzyszyły opowieściom. Niektórzy z moich rozmówców płakali, twierdzili, że nie potrafią nawet dzisiaj mówić o tych wydarzeniach, często rezygnowali z opowieści. Zdarzyło się tak kilka razy, i w większości przypadków dotyczyło rozmów z więźniami obozu w Jaworznie; – charakter wypowiedzi. Przede wszystkim są to indywidualne wspomnienia, własne, ewentualnie najbliższej rodziny, rzadko pojawiają się, zwłaszcza u starszych osób, próby połączenia własnych indywidualnych doświadczeń z doświadczeniami innych członków grupy; – nazywanie przyczyn problemów w opowiadaniu o akcji „Wisła”. Część z rozmówców zwracała uwagę, że o wysiedleniach można mówić dopiero od niedawna, bo wiedza o nich była, aż do upadku komunizmu ”tajemnicą” skrywaną za fasadą życia rodzinnego, nie mówiło się o nich głośno, nie „było można” o nich mówić, w niektórych rodzinach mówiło się o tych wydarzeniach szeptem, by dzieci nie słyszały lub w tajemnicy, uczulając dzieci by nikomu nie powtarzały rodzinnych opowieści, bo może to być niebezpieczne. Dzisiaj w opowieściach o akcji „Wisła” widzę cechy charakterystyczne narracji, będących częścią „historii mniejszości”, „historii podrzędnej”, która w powojennej Polsce była podporządkowana oficjalnej wizji narodowej przeszłości, przez to była skazana na marginalizację i „zapomnienie”16. Doświadczenia akcji „Wisła” zniknęły nie tylko z homogenizujących opowieści polskiej historiografii, skrywane za fasadą życia rodzinnego, nie były także prezentowane w sferze publicznej. Jak mówili mi niektórzy rozmówcy bolesne wspomnienia np. z pobytu w obozie w Jaworznie były niejednokrotnie ukrywane nawet przed najbliższymi. Zmianę przyniosły dopiero przemiany w 1989 r., które rozpoczęły okres demokratyzacji pamięci i „odzyskiwania przeszłości” przez marginalizowane dotąd mniejszości, w ramach toczonej przez nie walki o włączenie i reprezentację. Zniesienie cenzury spowodowało ujawnienie w sferze publicznej pamięci o tłumionych i przemilczanych wcześniej wydarzeniach. Tym, co charakterystyczne dla wszystkich narracji zebranych przeze 16

D. Chakrabarty, Prowincjonalizacja Europy. Myśl postkolonialna i różnica historyczna, przeł. E. Domańska, Poznań 2011.

Ewa Michna, Akcja „Wisła” w narracjach…

145

mnie w trakcie kolejnych projektów, to szczególne w nich miejsce akcji „Wisła”, która pojawia się w każdej opowieści, często spontanicznie i pełni w tych narracjach bardzo różne funkcje. Jest wydarzeniem które strukturyzuje dzieje grupy. Stanowi wyraźną cezurę, dzielącą dzieje grupy na waloryzowany pozytywnie „czas przed” wysiedleniem i często (chociaż nie zawsze) waloryzowany negatywnie „czas po” wysiedleniu. Akcja „Wisła” jest bardzo istotnym wydarzeniem, które dostarcza jednostkom kulturowych i historycznych symboli, znaków identyfikacyjnych, wykorzystywanych w procesie budowania tożsamości. Pozwala także na zapewnienie i utrzymanie związków pomiędzy przeszłością, teraźniejszością i przyszłością. Wyniki badań pozwalają na postawienie tezy, że dla wszystkich badanych przeze mnie Łemków wydarzenia związane z akcją „Wisła” są jednym z podstawowych elementów, wokół których budują oni swoją tożsamość. Analiza wywiadów, w których pytałam także o źródła wiedzy o akcji „Wisła”, wskazuje, że wiedza na temat tego okresu w dziejach grupy miała, do czasu demokratyzacji pamięci, wiele cech opisanej przez Krzysztofa Pomiana pamięci zwyciężonych, przekazywanej ustnie w rodzinach, która ożywiana była tylko podczas uroczystych spotkań z ograniczoną liczbą uczestników. Relikwie, które są jej widomymi nośnikami, i dokumenty, które ją zachowują na piśmie, przechowywane są w zbiorach prywatnych i archiwach jednostek i rodów. (…) Słowem, jest to pamięć prywatna i mało widzialna, o ile nie jest wręcz ukryta i udostępniana tylko wtajemniczonym17.

Według Krzysztofa Pomiana w społeczeństwach rozdzieranych długimi i krwawymi konfliktami, które kończą się bezapelacyjnym zwycięstwem jednej ze stron, mamy do czynienia z pamięcią zwycięzców i zwyciężonych niedającymi się nawzajem pogodzić. Obie te pamięci trwają obok siebie, ale ich status i sposób, w jaki się je przekazuje, są odmienne. Pamięć zwycięzców korzysta ze wszystkich udogodnień, jakie daje im miejsce zajmowane we władzach państwa. Przekazują ją książki, media, jest wystawiana w muzeach, wciela się w pomniki, przenika do programów szkolnych. Natomiast pamięć zwyciężonych jest represjonowana, wypierana, zepchnięta do podziemia18. Uzyskując zobiektywizowaną, zapisaną formę, pamięć zwycięzców przekształca się w historię urzędową, 17 18

K. Pomian, Historia. Nauka wobec pamięci, Lublin 2006, s. 192. Tamże, s. 192-193.

146

Дискурс • Dyskurs

a pamięć zwyciężonych w historię rewizjonistyczną. Oba te typy historii, w przeciwieństwie do historii krytycznej, mają tożsamościowe podstawy19. Tym co dzisiaj dostrzegam w zebranych narracjach, to sygnalizowane przez Assmanna relacje pomiędzy pamięcią komunikatywną, która obejmuje wspomnienia dotyczące najbliższej przeszłości, a obraz minionych wydarzeń kształtowany jest poprzez relacje świadków, przekazywane w drodze międzypokoleniowego dialogu20, a pamięcią kulturową, która wyłania się, gdy pamięć komunikatywna zaczyna wygasać, wraz z odchodzeniem świadków historii, upamiętnianie przeszłości natomiast zostaje przeniesione w obszar zewnętrzny: rytualny i materialny21. To co charakterystyczne dla zebranych na początku lat 90. narracji, to koncentracja na pojedynczych przypadkach, ograniczenie ich zasięgu do wymiaru jednostkowych doświadczeń członków rodziny i społeczności lokalnej, brak w nich pogłębionej analizy i odniesienia do szerszego kontekstu, które mogłyby stanowić ramę do interpretacji tych opowieści. Tej ramy dostarcza dopiero pamięć kulturowa. Można zaryzykować stwierdzenie, że demokratyzacja pamięci, która zaowocowała pojawieniem się treści łemkowskiej wspólnoty pamięci na temat akcji „Wisła” w sferze publicznej, dyskusje, badania wojennych i powojennych dramatycznych wydarzeń związanych z akcją „Wisła”, publikacje na ten temat, wykłady, konferencje, wystawy (związane zarówno z demokratyzacją pamięci, jak i rozliczaniem i rewizją pamięci społeczeństwa większościowego), zaowocowały pojawieniem się ram interpretacyjnych. Pozwoliły one moim rozmówcom, na zobaczenie jednostkowych doświadczeń członków własnej rodziny, przekazywanych z pokolenia na pokolenie, w szerszej perspektywie losów łemkowskiej wspólnoty. Nie bez znaczenia jest też polityka tożsamości liderów łemkowskich, którzy są na polu upowszechniania tej wizji historii bardzo aktywni.

Bibliografia Alexander J., Trauma. A Social Theory, Malden-Cambridge 2012. Assman J., Kultura pamięci, w: Pamięć zbiorowa i kulturowa. Współczesna perspektywa niemiecka, red. M. Saryusz-Wolska, Kraków 2009, s. 82-88. 19 20 21

Tamże, s. 194- 195. J. Assman, Kultura pamięci, w: Pamięć zbiorowa i kulturowa…, s. 82- 88. M. Saryusz-Wolska, Wprowadzenie, w: Pamięć zbiorowa i kulturowa…

Ewa Michna, Akcja „Wisła” w narracjach…

147

Bellah R. N. i in., Skłonności serca. Indywidualizm i zaangażowanie po amerykańsku, przeł. D. Stasiak i in., Warszawa 2007. Chakrabarty D., Prowincjonalizacja Europy. Myśl postkolonialna i różnica historyczna, przeł. E. Domańska, Poznań 2011. Hirsch M., Family Frames. Photography, Narrative and Postmemory, Cambridge, Mass. – London 1997. Hirsch M., Pokolenie postpamięci, przeł. M. Borowski, M. Sugiera, „Didaskalia. Gazeta teatralna” 2011, nr 10, s. 28-36. Kaniowska K., Postpamięć indywidualna – postpamięć zbiorowa jako kategoria poznania w antropologii, w: Pamięć i polityka historyczna. Doświadczenia Polski i jej sąsiadów, red. S.M. Nowinowski i in., Łódź 2008, s. 67-68. LaCapra D., Writing History, Writing Trauma, Baltimore, MD 2001. Michna E., Łemkowie. Grupa etniczna czy naród?, Kraków 1995. Michna E., I za co nas, Pani, wysiedlili, za co?, „Proglas” 1997, nr 5-6 , s. 43-47. Modi Memorandi. Leksykon kultury pamięci, red. M. Saryusz-Wolska M. i in, Warszawa 2014. Nijakowski L.M., Polska polityka pamięci. Esej socjologiczny, Warszawa 2008. Orwid M., Trauma, Kraków 2009. Pomian K., Historia. Nauka wobec pamięci, Lublin 2006. Saryusz-Wolska M., Wprowadzenie, w: Pamięć zbiorowa i kulturowa. Współczesna per‑ spektywa niemiecka, red. M. Saryusz-Wolska, Kraków 2009 , s. 7-38.

РІЧНИК РУСКОЙ БУРСЫ 2017, P. 13, c. 149-167 https://doi.org/10.12797/RRB.13.2017.13.07

Олена Дуць-Файфер

Ягайлоньскій Університет / Uniwersytet Jagielloński

А Вісла дале плыне Петра Мурянкы – автобіоґрафія як реінвенцийний міф1

Streszczenie A Wisła dalej płynie Petra Murianki – autobiografia jako mit reinwencyjny W artykule podjęta została próba symptomatycznego czytania jednego z najważniejszych tekstów w literaturze łemkowskiej ostatnich dekad – autobiografii literackiej Petra Murianki A Wisła dalej płynie. Ukazana została wielka machina tekstualna pracująca na rzecz mitu reinwencyjnego, który po dyslokacjach ma stworzyć nową narrację wspólnoty. Łemkowski mit działa na przekór płynącej „Wisły”, czyli ocalając symbolicznie porządek świata z ojczyzną ciągle pozostającą w Górach i obczyzną, jaką są miejsca powysiedleńczego życia Łemków. Autobiografia powstała 60 lat po mającej cel unicestwiający dyslokacji i jest świadectwem uporczywego przeciwstawienia się zdeterminowanej w najwyższym stopniu przesiedleniami polonizacji. Dedykowana sąsiadom Polakom, napisana w polszczyźnie Łemka, zawiera szereg strategicznych elementów działających mitotwórczo, a jednocześnie performatywnie. Charakterystyczne dla autobiografii paktowanie z czytelnikiem odnosi się do swoich (pakt mitotwórczy) i do sąsiadów (pakt zrozumienia i porozumienia). To, co opublikowane zostało pod hasłem: „opisać życie” jako autobiografia sześćdziesięciolatka jest przede wszystkim (auto)biografią wspólnoty zatapianej od sześćdziesięciu lat nurtem dominacyjnej odczarowanej historii.

Польскоязычна версия той статі была опубликувана як: H. Duć-Fajfer, „A Wisła dalej płynie” Petra Murianki. Autobiografia jako mit reinwencyjny, в: Autobiografie (po)graniczne, ред. I. Iwasiów, T. Czerska, Kraków 2016, с. 15-29.

150

Дискурс • Dyskurs

Słowa kluczowe: autobiografia, mit reinwencyjny, dyslokacja, pakt autobiograficzny, (po)graniczność, własny język Abstract And the Vistula Flows On by Petr Murianka – Autobiography as Reinvention Myth The article attempts to symptomatically read one of the most important texts in Lemko literature of the last decades – the literary autobiography of Petr Murianka entitled And the Vistula Flows On. A large textual machine working for a reinvented myth has been presented, which after the resettlement is to create a new narrative of the community. The Lemko myth works in defiance of the flowing Vistula River, that is, symbolically saving the order of the world with the homeland still remaining in the mountains and foreign lands where Lemkos were resettled. The autobiography was created 60 years after the destructive dislocation of Lemko population and is a testimony of persistent opposition to Polonisation highly determined by displacement. Dedicated to Polish neighbours and written in Lemko Polish, it contains a number of strategic elements acting in a myth-making way and at the same time performatively. What is characteristic for the autobiography - when establishing a pact with the reader it refers to his own people (the myth making pact) and to the neighbours (the pact of understanding). What was published with the aim of ‘describing life’ as an autobiography of a sixty-year-old is, first and foremost, an (auto)biography of a community which for sixty years has been drowning in the dominant trend of disenchanted history. Keywords: autobiography, reinvention myth, dislocation, autobiographical pact, borderlands, native language

Перед більше як сто роками, на переломі віків, на переломі свойого жытя (тзн. доходячы до шістдесяткы) єден зо спільнотовых предшественників Петра Мурянкы – Миколай Малиняк (1851-1915), беручы ся за списуваня своіх Зерен горушичных изъ дерева жизни2, oзначыл своі, будучы творіньом своєрідного памятника душы діяня, мотывуючо-телеолоґічном рефлексийом: Самопознанiе первый шагъ къ самоисправленiю – Чтобъ знать себя доподлинно, нужно провѣрять всю свою жизнь точно, прочно и совѣстно, да, для 2

М. Малинякъ, Зерна горушичны изъ дерева жизнии, Перемышль 1910.

Олена Дуць-Файфер, А Вісла дале плыне Петра Мурянкы…

151

соблюденiя могучихъ загинути въ непамяти многихъ мелкихъ а вѣскихъ почастностей, составленiя цѣлости громадной картины, вѣрнаго осмотра всему тому, что перебыла и пережила душа: записывати – мысли, воззрѣнiя, страданiя, вести самодѣльный дневникъ; написати самому вѣрно-исподоволь – жизнь свою”3.

Зараз по переломі наступного столітя, на переломі свойого жытя, Петро Мурянка, найвызначнійший сучасний лемківскій творця, беручы ся за подібні замірене діло, чынит телеолоґічну сиґніфікацию в формі мотта: «Sąsiadom naszym Polakom, z wiarą, że zechcą przeczytać i spróbują zrozumieć»4. Впис симптоматычні кєрункує, фокусує тото, што єст принципом автобіоґрафічного пакту в клясичным вказаню Філіпа Лежена5 – порозумліня, зрозумліня, переказу і рішучо чогоси більше, в урухомліня чого запрігат Мурянка цілу «армію і флоту» реторичных середків і біоґрафічных подій, трудячы ся цілым собом такым, як го спортретувал Мєчыслав Мончка: Oto Petro Murianka, człowiek niepokaźnej postury. Kiedy mówi albo pisze o swoim małym narodzie – rośnie, emanuje, rozsadza go wewnętrzna siła, jakieś tęsknoty, bóle i radości śpiewne. Może je rozumiem, jednak tylko on czuje. Są chwile, gdy śpiewa głosem pulsującym, mocnym i dotkliwym jak bezchmurne niebo w Beskidach. (…) Oto Łemko. Przywiązany do narodowej historii i wybiegający w przyszłe lata. Wsobny i otwierający się, Daje nam właśnie to, co ma najlepsze6.

(По)граничніст Границі і погранича, якы сут урухомляны в процесі і самы урухомляют процес автобіоґрафічного пактуваня, проходят гев на вельох рівнях. Сам етнічно-культуровий ґрунт, лемківскій, єст незаперечно пограничным явиском. Граничны сут рокы біоґрафісты і то не лем в метрикальным, ци розвитьовым значыню, але предо вшыткым в значыню сутьовым 3 4 5 6

Там же, с. 2. P. Murianka, A Wisła dalej płynie, Krynica-Legnica 2007, с. 5. P. Lejeune, Le Pacte autobiographique, Paris 1975, Collection Poétique, 14. MM, (Oto Petro Murianka…), в: P. Murianka, Suchy badyl, Nowy Sącz 1983, задня окладинка.

152

Дискурс • Dyskurs

для той границі, яка рішат, же автобіоґрафія Малиняка єст погранична в значыню свідчыня/ свідоцтва особистого і рівночасно культурового, а автобіоґрафія Мурянкы єст вызваньом7 вызначеным границьом макротравмы тырвалого, розшыреного тыпу. Том, яку вызначыла Вісла, оператывні схоснувана до діянь розділюючых, розлучаючых, трансформуючых, затопляючых, переміщаючых в такым значыню, як може тото робити ріка, бистрина, стихія, міц, сила, символ, власт. Wisło, Wisło, królowo polskich rzek – czemu twoim właśnie imieniem ochrzcił ktoś jedno z najohydniejszych przestępstw tysiącleci, «akcję» – najboleśniejszy nasz ból, nieskończony smutek mamy, taty, Jarosia, mój? Wszystkich tych Rusnaków, których nie przywołałem z pamięci. (…) Czemu twoim właśnie imieniem? Czy tym nie upodlili ciebie, Wisło? I jeszcze bardziej, już podłego, samego siebie8?

Адже A Wisła dalej płynie то з єдной страны пакт травматычний, котрий за основу ма не лем подію граничну, як то вызначат в своій концепциі Анджей Зєнєвіч9, але і започаткуваний ньом процес (пост) граничний, евокуючий опозицийну героічніст в формі етосу тырваня спільноты, котра діє в механізмі – і то з другой страны – пакту мітобіоґрафічного, в специфічній для него формі міфу реінвенцийного. В постколоніяльным дискурсі міцно підкрислят ся стисле повязаня дислокациі, переміщыня, выкореніня з конечністю довершыня реінвенциі, запрезентуваня себе (спільнотового) в зміненій формі, зреляцийонуваній з новым місцьом, вынайдіня новой формы інвенциі, експресиі – в языку, наррациі, міфі10. Коли адже Малинякови «зерна горушычны из дерева жызни» мали послужыти до познаня, уформуваня, зрозумліня і автопрезентациі себе вполни дозрілого по половині жытя, то Мурянка, входячы в своі граничны рокы, стоял перед вызваньом – парадиґмового збіоґрафуваня неперестанного плыніня себе/ свойой спільноты, проти течыню дале (фурт) плынучой Віслы. Граничным бо вызваньом 7

8 9

Хосную гев терміны введены і сконцептуалізуваны Малґожатом Черміньском в праци: M. Czermińska, Autobiograficzny trójkąt. Świadectwo, wyznanie i wyzwanie, Kraków 2000. P. Murianka, A Wisła dalej płynie, с. 204. A. Zieniewicz, Odmiany paktów autobiograficznych w literaturze XX wieku, в: Тот же, Pakty i fikcje. Autobiografizm po końcu wielkich narracji (szkice), Warszawa 2011, с. 54-70. См. Dislocation, в: B. Ashcroft, G. Griffiths, H. Tiffin, Key Concepts in Post-Colonial Studies, London-New York 1998, с. 73-75.

Олена Дуць-Файфер, А Вісла дале плыне Петра Мурянкы…

153

для переселеной, в заложыню тотальні выкоріненой зо свойого простору спільноты, было найти/ выкреувати зобовязуюче оправданя для свойого дальшого тырваня. Што очывидне, можна го было формувати лем в міфічным порядку, котрий – як знаме за Лешком Колаковскым11 – дає можніст раджыня собі зо звіданями і пересвідчынями беручыма ся з потребы пережываня світа як сенсовного і цільового, постеріганя го як продолжаючого ся і з потребы віры в тырваліст людскых вартости. Повыселенчий механізм реінвенцийно-міфотворчий в лемківскым дискурсі розвивал ся предо вшыткым в орально-рытуальній когеренциі12, по 1956 р. поступенно, хоц в ограничений спосіб, зміцнюючы ся текстуальні, головні ліричныма формами13. В тот модель влучыл ся на початку 70. років ХХ ст. Петро Трохановскій (пізнійший Мурянка) – диспонент вельох талантів і такой особовости, яка рішала о надзвычайній ефектывности і силі символо- і міфотворчій на основі рідного культурового простору. Наполнены до найвысшых границ емоциями лірикы Мурянкы уформували цілий автопрезентацийний напрям в лемківскій повыселенчій ліриці14, в якій домінантом єст біль, возникаючий з незгоды на заниканя, з жажды тырваня. Незалежні од формы ліричного підмету (індивідуального або збірного) емоциі сут спільнотовы, властивы «нам», народови особливі досвідченому, тзн. згідно з аксийомом Макса Вебера15, розпознаючому ся (як каждий етнічний конструкт) в парадиґмі народу выбраного – з приказаньoм споминай і памятай. Тот ліричний напрям уформувал барз міцно до тепер діючий, так текстуальні, як і рытуальні (лірика совершенно служыт урухомляню і збогачаню спільнотовых целебраций в виді конкурсів рецитациі, мобілізуючых перформансів, самоідентыфікацийных закликів і госел) 11 12

L. Kołakowski, Obecność mitu, Warszawa 2003. В такым значыню, якє допрецизувал Ян Ассманн: J. Assmann, Pamięć kulturowa. Pismo, zapamiętywanie i polityczna tożsamość w cywilizacjach starożytnych, пер. A. Kryczyńska-Pham, Warszawa 2008. В 1956 р. основана была мінімальна публикацийна форма для лемківскых текстів в виді «Лемківской Сторінкы» в украіньскым часописі «Наше Слово». См. Ци то лем туга, ци надія. Антолоґія повыселенчой лемківской літературы / Czy to tęsknota, czy nadzieja. Anto‑ logia powysiedleńczej literatury łemkowskiej, ред. О. Дуць-Файфер, Ліґниця / Legnica 2002. H. Duć-Fajfer, Główne nurty współczesnej poezji łemkowskiej, «Roczniki Humanistyczne KUL» 1994, т. 42, з. 7, с. 184-200. M. Weber, Gospodarka i społeczeństwo. Zarys socjologii rozumiejącej, пер. D. Lachowska, Warszawa 2002, с. 311.

154

Дискурс • Dyskurs

реінвенцийний міф. Його ядро силы установляюче етос тырваня, основує ся на льокуваню вшыткых повыселенчых подій в бінарным опозицийным укладі: Лемковина – сакрум; чужына – профанум. Названя того напряму автопрезентацийным взяло ся з примет сутьово одріжняючых го од скорійше уформуваных повыселенчых поетыцкых напрямів, котры інтеґрували реінвенцийні спільноту подля ізоляцийного, оборонного принципу, накєруваного ретроспектывні. Лірична автопрезентация то форма перекрочыня границі страху або границі тіни по травмі і по запертым терапевтычным діяню реінтеґрацийным, ісцілюючым, можливым до довершыня лем в світі, котрий не ранит16 (чому служыли скорійшы поетыцкы напрямы). Прото автопрезентация, отворена на зовнішнє середовиско, головні на світ, котрий зранил, могла уформувати ся аж з початком 80. років, запераючы ліричний етап реінвенциі формом, котра оперуючы ліричныма середками, рівночасно ставлят підбудову під новы середкы розумліня, пережываня і выражаня себе спільнотового. Такы, якы містят ся в заложыню автопрезентацийности, стисло прецін повязаной з пактуючом з чытательом автобіоґрафійом. На автобіоґрафію, біоґрафію, особистий документ в лемківскій літературі пришол час в 90. роках ХХ ст. Процес розвитя того жанру мал ленію подібну до той, яка зарысувала ся скорійше в ліриці – од внутрішніх форм, якы ісціляли памят, были свідоцтвом дрібницьово і старанні документуючым долю – симптоматычні, Нашу лемківску долю17, Жытя Лемка18, выселенця19, мойого народу20 – глядаючых адже порядку-сути в доли спільноты (бо так мусит діяти міф), по форму, яка становила в головній мірі вызваня, пактуючу з чытательом зовнішнім, не вписаным в лемківску долю, а прецін так для той долі важным. Вертаме адже до дале плынучой Віслы, тзн. до того як діє, як пактує, якым языком выражат ся автобіоґрафія Мурянкы.

16 17 18 19 20

A. Zieniewicz, Pakty i fikcje, с. 65. R. Chomiak, Nasz łemkowski los, Nowy Sącz 1995. Т. Ґоч, Жытя Лемка / Życie Łemka, Зиндранова 1999. A. Barna, Z pamiętnika wysiedleńca. Wspomnienia, Legnica-Wrocław 2004. J. Pawełczak, Wspomnienia moje o tragedii mojego narodu, в: Mniejszość w warunkach zagrożenia. Pamiętniki Łemków, ред. W. Sitek, Wrocłаw 1996, с. 116-122, Acta Universitatis Wratislaviensis, 1821.

Олена Дуць-Файфер, А Вісла дале плыне Петра Мурянкы…

155

Я – вы – мы, то значыт пакт достоменностьовий Хоц в автобіоґрафіі не все находиме я ґраматычне, то все глядаме я референцийного. Кым оно єст, або якым хце ся оно вказати? Мурянка знаний єст з того, же для більшой силы і правды переказу (бо не о кокєтерийну скромніст гев іде), часто послугує ся реторичні кымси/ чымси непідважальным, сутьовым, авторитетом, субстанцияльным єством: А то же пишу То лем Лемковина пришла ґу мі колиси дітхнула мойого серця повіла пиш21.

В його автобіоґрафіі довершат ся тото в деякій ступени подібні. Хтоси – може і не так сутьовий як Лемковина, але напевно значучий – добрий приятель, што важне, Поляк, дає му імпульс, призволіня, намавлят: Mój dobry przyjaciel Antek Kroh rzekł do mnie kiedyś: – Opisz życie. – Chodzi ci o moje życie? – spytałem. – Tak, jesteś jednolatkiem Akcji «Wisła», opisz swoje dzieciństwo, swoje życie – odpowiedział, – ale weź się do tego teraz, zaraz, bo później może być za późno. (…) Co jest do opisania w takim małym życiu, no co22?

А прецін вродити ся в 1947 р. і то так, же «Tak niewiele brakło, by urodziła mnie tam, na Wojennym, tam gdzie na skrzydłach powracała, kiedy jej Capek mnie wywróżył. Nie zdążyła mnie tam urodzić, nie zdążyłem się 21

П. Мурянка, Рекомендация, в: тот же, Як сокіл воды на камени / Jak sokół wodę z kamienia, пер. B. Dohnalik, Warszawa 1989, с. 115. P. Murianka, A Wisła dalej płynie, с. 11.

156

Дискурс • Dyskurs

Tam urodzić»23, то ситуация чысто порогова, значуча, выріжняюча. Подібні як родинний міф, псалтырьова ворожба о двох сынах: «Wiele już przeszłaś kobieto i wiele jeszcze przejdziesz, ale dochowasz się dwóch synów i w wielkim szacunku będą ich mieć ludzie»24. Книжка вказує ся в 2007 р. 60 років по ноній подіі «[zdarzeniu – О.Д.-Ф.] przy którym żadnego Anno Domini podawać nie trzeba, bo zapamięta się do grobowej deski»25 з причыны шістдесятьорічного автора, котрий єст на такым етапі дозрілости, же по молодости, формуваній ліричні, входит він в біоґрафістычний час. Коли вірити його наррациі, то не входит, лем піднимат ся якісого вызваня повинности, жебы «nie było za późno». Часова паралельніст жытя єдиниці і проходячого окрисленого наголовком процесу творит гев симптоматычну двозначніст і злучніст оного «za późno». Пишучий на переломі віків свою глубоко інтровертывну автобіоґрафію Малиняк, стремил ґу самосовершыню. Фінал його жытя – в лаґрi для інтернуваных в Талергофі26, де была вязнена праві ціла лемківска інтеліґенция – не ставлял го уж перед вызванями започаткуваного товды процесу уничтожыня. Тоты явили ся в формі повинностьового імператыву тым, якы остали по Талергофі, по Віденьскым Процесі, по постфльориньскым процесі і дальшых актах конфронтуваня лемківской достоменности з політычныма чынниками выключаючыма тоту достоменніст. Спадкобраня повинности спільнотового тырваня стало ся особливым вызваньом по уничтожаючых етнічний простір выселінях 19451947 років27. Вроджений в 1947 р. Мурянка взял на ся ролю символічного спарадиґмуваня жытя і тырваня наперекір. Його автобіоґрафія то реінвенцийне діяня, маюче утримувати спійніст і тырваліст перетятого «Віслом» світа. Конфронтувати ся она мусит з наступствами «плыніня» 23 24 25 26

Там же, с. 28. Там же, с. 24. Там же, с. 28. Был то австрийскій концентрацийний лаґєр в місцевости Талергоф (тепер в тым місци єст льотниско) в Стириі, де в роках 1914-1917 вязнено бл. 6 тыс. підозреных о проросийскы симпатиі осіб, в тым бл. 2 тыс. Лемків. См. Changed by Thalerhof, [он-ляйн:] www. youtube.com/watch?v=n6Q6SRbDQic, 30.09.2017; Первая мировая война. Концлагеря Та‑ лергоф и Терезин, [он-ляйн:] www.youtube.com/watch?v=UJu_QylrFJI, 30.09.2017. Хоц тоты факты сут уж дост добрі знаны, припомну лем, же Лемкы были в роках 1945‑1947 до цна выселены зо свойой етнічной Отчызны і розшмарены в бл. 70% на териториі Украіны (1945-1946), а в 30% решті на понімецкых землях в Польщи (1947). Підданы тіж были вельом рестрикциям і асиміляцийным механізмам. См. H. Duć-Fajfer, Być Łemkiem w PRL-u, «Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego. Prace Etnograficzne» 2001, з. 36, с. 141-172.

Олена Дуць-Файфер, А Вісла дале плыне Петра Мурянкы…

157

і варувати, жебы сціляна і сохраняна символічна реальніст не остала пірвана быстрым течыньом і затоплена безповоротні. Тому ма служыти автобіоґрафія – самопознаня – свідоміст – достоменніст. Коли вписати тото варуваня, жебы не было «za późno» в старунок приятеля, не Лемка, отримуєме основу віры Мурянкы в тото, же «zechcą przeczytać i spróbują zrozumieć». Несмотрячы на ґраматычну форму, то не они, лем вы – сусідове Полякы. Отворіня свойого світа з віром то акт на свій спосіб детермінацийний, по части маґічний, бо «wiara góry przenosi», як вельо раз вказує і підкрислят автор на основі подій з біоґрафіі. Нашы сусідове – люде вказаны в тексті в ріжных ситуациях і явлінях, як особы значучы, в вельох ролях ци функциях, оддзеркалюют уклад залежности і повязань – складний, амбівалентний. Они, як спілтворці повісляной реальности, влучены нероздільні в лемківскій простір, стают ся барз важны, сут так выполніньом, як і дзеркалом, а тіж мобілізуючым до вызначаня границі чынником. Барз часто сами тоту границю вызначают, доводят до конфронтациі. Сут зріжницюваны, пришли на землі над Шпротавом з ріжных сторін. Мож повісти, же Мурянка посвячат ім в своіх споминах што найменше таку саму, як і не більшу увагу, як і своім, вказуючы власне розумліня скомплікуваного етнічні світа, котрий не єст чужий, лем переникаючий ся подля конфронтацийного принципу. Для приміру урывок: I ja pognałem na Najgut krowy. I wygnali tam jeszcze sąsiad Bania i Waran i Poracz i Słojko. I Zinciuk był (…) Zaczęli se ze mnie wyszkyrki stroić, nie wiem po co i za co. A to, żem taki kurdupel, że mnie Cygany zgubiły, żem nawet nie Rusin, że mnie tato z Białej, do której kaczki srały wyłowił. I ta Biała najbardziej mnie znerwowała. (…) Wybaczył bym im i kurdupla i Cyganów, ale to mnie zabolało. I gdy mi jeszcze nie dawali spokoju potem, powiedziałem: – A, mówcie mi co chcecie, tylko mi Lachu nie powiedzcie. Ucichło. Ucichło tak, zdało mi się, że słyszę jak Leniwka płynie, choć jakie tam jej płynięcie. Pierwszy wstał Poracz. Rozkraczył nade mną długie, chude nogi (…) i wycedził: – Jak ci psypierdole, ty rusińskie szczenię… (…) Ale nie przypierdolił. Na moje i swoje szczęście. (…) To prawda, że słońce wysoko już było i że czas już był zganiać statek do drogi. Dość, że wstali wszyscy. Jeszcze Antek Waran – pamiętam, że to on, bo to mnie strаsznie przestrаszyło – dopowiedział:

158

Дискурс • Dyskurs

– Dowie się pan Łakomski, jak cię ojciec wychowuje, Czy można było znaleźć straszniejsze zastraszenie niż panem Łakomskim? Kto z uczniów nie znał jego bambusa? (…)28. Czekałem na apel w poniedziałek, ale nie wywołano mnie przed idealnie ustawiony dwuszereg (…) Rozeszliśmy się do swoich klas. Nie wiem już, bo to już lata, czy była to pierwsza lekcja, dość, że to był polski. I pani Łakomska zamiast rysować kolorowymi kredkami krasnoludki na tablicy, zaczęła opowiadać piękną legendę o Lechu, Czechu i Rusie. Mówiła długo, aż przyszła ku temu, że Lach, choć tak nazywano Polaków na wschodzie, tam gdzie jest teraz bratni Związek Radziecki, to nie jest nic obraźliwego. (…) Nie patrzyła na mnie, ale czułem, że patrzyła. Wiedziałem, że Antek Waran był jednak wczoraj u Łakomskich29.

Важніст «вы»/ «они» бере ся головні з його важности для «мы». Неє вантпливости, же гра в тым тексті веде ся о «мы», для його саморозпознаня і уміцніня в поставах єдиниц, міфах і леґендах. Совершенно уявнят ся гев теза Зєнєвича односяча ся до автобіоґрафічного пакту: не єст важне в того тыпу текстах хто смотрит, лем кым смотрит, прото же такє смотріня єст міцно закорінене в збірных емоциях30. Прикликаны вельо раз, в ріжных ситуацуях: отец, мати, брат, уйкове, близша і дальша родина, сусідове, камаратя – з імена, назвиска, персональні зарысуваны, сут Лемками. Што то значыт? Памят і обліґацию. Хоц Мурянка старат ся не монументалізувати, прикликуючы барз ріжны і специфічны ситуациі, в якых дана персона зо своіх утырвалила ся му в памяти, то поставы, праві без вынятку, вынесены сут з якісого етосового взору уформуваного іщы ТАМ, в Горах, і перенесеного ту, на чужыну, як капітал до міряня ся з новом реальністю: A przy tym każdy przecież wie, że jedno ogniwo w łańcuchu ani nie zabrzęczy, i też – że nie można je, te ogniwa podzirgać tak choć-jak, dwa, trzy ku jednemu, bo czemu by to miało służyć. Że wszystko ma swój porządek, a w tym porządku i cześć ludzka i uszanowanie zatracić się nie może. 28 29 30

P. Murianka, A Wisła dalej płynie, с. 71-72. Там же, с. 74. A. Zieniewicz, Pakty i fikcje…, с. 61.

Олена Дуць-Файфер, А Вісла дале плыне Петра Мурянкы…

159

Tacy byli kiedyśni chłopcy (...) chcieli zdławić to, co ich dławiło, śpiewaniem. Tacy byli nasi z Gór. Choć im się nieraz i być nie chciało, ale umieli być. I każdy coś umiał…31. Nie mógł przeboleć Orest śmierci syna. Nieraz w rozmowie z moją mamą wracał do tej boleści. A mama starała się rozwieść go, rozgonić ten jego smutek: – No to, trudno, brate, na wszystko wola Boża. – No, ta tak, sestro, tak… Tak sobie pięknie na «siostro» i na «bracie» mówili, choć przecie siostrami były tylko mama z nonaszką, Orestową żoną. I to dalszymi siostrami, po dziadkach. Ale to nic nie szkodziło. Ludzie powinni do siebie ładnie mówić, tak po ludzku, jak Bóg przykazał. I wszyscy, każde z osobna, powinni coś umieć. Żeby się jedno drugiemu przydać32.

Сам вельо раз прібує дати доводы власного безальтернатывного вкореніня в архетыпы тамтой землі, на котрій не здолял ся вродити, все діючы в граничных, конфронтацийных, вымагаючых окрисліня ся ситуациях. Обнимают они актами солідарности і своєрідного героізму вшыткых своіх, в діяспорийных обставинах вызначаючы достоменностьовы дороговказы. Часто сут то символі ріжниці, сутьовы знакы окремности, як нп. форма крещыня ся од правого рамена начынаючы. В тексті прикликаний єст епізод з лекций реліґіі, в котрых брали тіж участ лемківскы ученикы, віроісповідаючы східнє християньство. Проба введіня през катехету коректы способу крещыня ся принесла солідарну реакцию: – Piotruś, źle się żegnasz – i chwycił mnie za rękę, by pokazać, z którego na które ramię powinna wędrować. – Tak nauczyła mnie matka. – To źle cię nauczyła – Moja matka jest mądra, moja matka nie mogła mnie nauczyć źle. Nie czekając na jego mądrości, wrzuciłem zeszyt do tornistra i skierowałem się w stronę drzwi. – Piotruś wracaj, w końcu możesz się żegnać jak chcesz. Ale ja nie wróciłem. Kiedy u drzwi zezowałem okiem na klasę, swój tornister pakowała Sandra Madzelan. Kiedy staliśmy już przed szkołą dołączyła do nas 31 32

P. Murianka, A Wisła dalej płynie, с. 45. Там же, с. 46.

160

Дискурс • Dyskurs

reszta uczniów – Łemków – również polanian – grekokatolików. To była nasza ostatnia lekcja religii. Dziś po czterdziestu kilku latach, nie bardzo mogę zrozumieć – jak stać mnie było na taką reakcję. Zdaje mi się, że to nie byłem ja – dziesięcioletni chłopiec. Nikt mnie też celowo nie przygotowywał na taką ewentualność. To były wszystkie te dni pochylonych, ale nie upadłych ludzi, zapłakane, ale pełne wiary oczy matki, to były Hnatowe skrzypce, które chociaż nie grały, ale tak naprawdę nie można było o nich powiedzieć – że milczą. Jakże Wam jestem wdzięczny wszyscy, gdziekolwiek żyjecie i Ci, którzy odeszliście (…). Że niby za co? Że poszliście z tamtej klasy nie za mną? Że poszliście za sobą, za swoimi dniami, ale poszliście33.

З основного принципу знатя, же автобіоґрафічна достоменніст одосит ся до достоменности автора, нарратора і головного героя. Єднак, як то підкрислят Лежен, повязаны сут з тым ріжны проблемы34. В тым припадку в достоменностьове поле входят тіж автобіоґрафічны постаті, якы мают ключове значыня для цілого автобіоґрафічного пакту.

Kаждий ма свій власний язык Мурянка, котрий свойого часу написал прекрасну аполоґію лемківского языка: Piszę po łemkowsku. Wprawdzie pierwszą swą rymowankę napisałem po polsku, wprawdzie los (...) tak zrządził, że nauczyłem się rosyjskiego i ukraińskiego i w tych właśnie językach stworzyłem pierwsze rzeczy, które umownie można nazwać wierszami. Wcześnie jednak zrozumiałem, że wszystkie te uczone i wielkie języki za małe są, by poprzez nie oddać, wypowiedzieć łemkowski ból, tęsknotę i wszystko inne... Piszę po łemkowsku, bo w każdym innym języku łemkowskie symbole, synonimy i cała obrazowość stają się drewniane. Piszę po łemkowsku, bo w moim odczuciu tylko po łemkowsku sokół naprawdę cierpi z godnością, jodła szumi 33 34

Там же, с. 99-100. P. Lejeune, Wariacje na temat pewnego paktu. O autobiografii, ред. R. Lubas-Bartoszyńska, пер. W. Grajewski, S. Jaworski, A. Labuda, R. Lubas-Bartoszyńska, Kraków 2001, с. 24.

Олена Дуць-Файфер, А Вісла дале плыне Петра Мурянкы…

161

tęsknotą, a pieśń szuhaja jest niepowtarzalna. Piszę po łemkowsku, bo brzmi on dla mnie najpiękniej. I dlatego jeszcze pisze po łemkowsku, że jest to język mojej matki i mojego ojca. Bo jest to język mój i m o i c h d z i e c i35,

свою автобіоґрафію написал в польскым языку. Не єст то припадковий факт, при інчым бо выборі не мала бы сенсу вступна і інтенцийна дедикация. Коли ся вірит і ма надію, же «zechcą i spróbują», то треба тото уможливити, хоц бы лем самым выбором языка. Як адже писатель выдвигнул ся з дилемы самозаперечыня? Цитуваны урывкы уж хыбаль засиґналізували нон языковий выбір Мурянкы, о котрым так бесідує рецензуючий книжку Збіґнєв Сятковскі: wybrał język polski jako wehikuł komunikacyjny tego tekstu (…) Wiele razy mówił sam, słyszałem to od niego wciąż, że to jest napisane po polsku, ale to nie ma być polszczyzna, podręcznik powie, ogólna. Potoczność każe powiedzieć – literacka, a obyczaje redaktorskie każą powiedzieć – poprawna. (…) Ten po polsku napisany tekst nie jest napisany w polskiej polszczyźnie, jest napisany w polszczyźnie polskiego Lemka. A co to oznacza? A to oznacza świadomość literacką, bardzo skomplikowaną w istocie konstrukcję podmiotu mówiącego. Narratora, a może nawet lirycznego podmiotu. Ponieważ ten epicki tekst o sobie – życie moje – jest w istocie bardzo lirycznym tekstem36.

Без вглубляня ся в теоретычны тексты постколоніяльного дискурсу автор, з полном свідомістю того акту, довершат своєрідне насильство, протиставліня ся літературному польскому языкови, жебы выразити себе, перенимаючого комунікацийне нарядя, але діючого в його границях на свій спосіб. Довершаюча ся гев гра appriopriation i abrogation37 ма сутьовы ефекты так для польскоязычного чытателя, отримуючого доступ 35

36 37

P. Trochanowski, Słowo Łemka o sobie i swoim narodzie, „Regiony” 1987, ч. 2-4, с. 5-15, гев с. 14. Z. Siatkowski, [Вступ], в: P. Murianka, A Wisła dalej płynie, с. 7-8. Тоты два основны понятя з постколоніяльного дискурсу означают стратеґіі завлащыня або одшмаріня языка колонізатора, якы служат перенятю контролі над тыма аспектами імперияльного/ домінуючого языка (культуры) – як нп. рацийоналізм, лоґіка і аналіза – котры можут быти хосенны або некорыстны (як норматывна форма) для выражаня власной культуровой і соспільной достоменности. См. B. Ashcroft, G. Griffiths, H. Tiffin, Key Concepts in Post-Colonial Studies, с. 5-6, 19-20.

162

Дискурс • Dyskurs

до можливой непольскости польского языка в цільовій демонстрациі єй непольского хоснувателя, як і для лемківскоязычного чытателя, котрий досвідчат присутности власных норм в границях, здавало бы ся, непідважальной центральной норматывности. Не сут то лем власны імена, топонімы, культурова і просторова термінолоґія, выповіди в виді мовы незалежной, але тіж ріжны специфічны для лемківского языка окрисліня в обшыри наррациі, фразеолоґізмы, синтаксисовы конструкциі. Часом остає влучений комунікат свідомости переношыня лінґвістычных конструктів медже языками: «I wzięli stryka Mytra milicjanci. I odwieźli go do kamieniołomów. I nie było go chyba z rok. Ale to – tym! Aha! Wziąłem to powiedzenie: Ałe, toto – tym nie od siebie, a od nonaszka Oresta»38. Специфіка етнічного языка єст єдным з фокусів послідовні схоснуваных в автобіоґрафіі. Наберат він особливі синерґійной силы в получыню з інчыма традицийныма фокусами, якы Мурянка влучат в барз натуральний спосіб, здавало бы ся, інтуітывні. Находиме гев оповіданя, в якым місценазывник «я» означат так нарратора дорослого, як і бесідуючого дітячого героя з давных років; хоснуваня мовы позірно залежной; скриночкову наррацию, а предо вшыткым, совершенні експонуюче специфіку лемківского языка, схоснуваня примет бесідуваного языка, так в авторскій наррациі, як і в часто вводженых диялоґах. Приведу урывкы выповіди як примір перениканя ся наррацийных рівнів для осягніня зміцненого емоцийного ефекту: To było na Wielkanoc, właściwie – na Wełykden. Na pierwszy Wełykden na tej ziemi (…) poszła mama z koszem do cerkwi, do Michałowa, do tej cerkwi zrobionej z karczmy tam, gdzie gilzą armatnią dzwonili. Poszła mama do cerkwi, bo trzeba było poświęcić to pierwsze wielkanocne jadło, ale bardziej chyba jeszcze zato, że tęskniła za cerkwią, za tym śpiewem wielkim Chrystos Woskrese, który wydobędzie się z ludzkich dusz i popłynie górami… Nie – nie górami, ale przecież popłynie. I przywoła, na pewno przywoła nadzieję – że WSZYSTKO może się odrodzić. Chrystus zmartwychwstał, i kiedy zobaczy, kiedy usłyszy, że nawet tu – na tej dalekiej, niedobrej ziemi nie zapomnieliśmy o Nim, na pewno da nadzieję, ulży jej bólowi, weźmie z głowy ten wielki szum, jak huk Sochowa w czas wielkiej burzy. (…) Ale już po paru kilometrach buty okazały się bardziej ciasne niż były. I kosz wielkanocny okazał się bardziej ciężki niż był. I do tego jeszcze 38

P. Murianka, A Wisła dalej płynie, с. 41.

Олена Дуць-Файфер, А Вісла дале плыне Петра Мурянкы…

163

– ten wielki szum… (…) I kiedy mama buty zdjęła i szła boso, zostawał jeszcze ten szum… Boże – myślę sobie dzisiaj – czemu byłem jeszcze tak mały, czemu miałem dopiero osiem miesięcy, czemu nie mogłem krzyczeć: Ty wielki-mały chamski świecie – czemu tak męczysz moją Matkę, czemu zabrałeś, wydarłeś Jej – Jej ciepłą drewnianą cerkiew i gonisz Ją do odrapanej zimnej, kamiennej karczmy, gonisz po tej dalekiej, obcej, wstrętnej ziemi… Gdybym tak mógł ty wielki-mały, chamski świecie, gdyby moje rączki nie były takie niemocne, wydrapał bym ci oczy, żebyś słońca nie widział, wydarł bym ci język, żebyś nim nie kłamał. Uszy… Uszy bym ci zostawił, żebyś słyszał – co ci powiedzieć muszę, żebyś słyszał ciężkie jak głaz westchnienie mojej Matki…39.

Подібны наррацийно-языковы фокусы локуют ся в тій автобіоґрафіі понад артистычныма, а навет понад автореференцийныма цілями. Стремлят в напрямі послідовні выбраным през Мурянку, о котрым Сятковскій твердит, же «mało kto wybrał aż tak jaskrawo, aż tak bezapelacyjnie»40.

«Każdy ma swoje mity»41 Выбором Мурянкы єст реінвенция – зрозумліня, выкреуваня, концепция себе (свойой спільноты) по переміні. Родит ся очывидне звіданя, ци бесідуваня о тырваючій шістдесят років реінвенциі не єст надужытьом в однесіню до того понятя. Наголовок автобіоґрафіі вміщат тото, што дослідника процесів, якы заходят в повыселенчій лемківскій достоменности накланят до нетыпового хоснуваня окрисліня реінвенция. «Вісла» то не акция сперед шістдесятьох років, она дале плыне, то реальніст з вчера, з днес. Ансамбль журналістів з ЗША, котрий приготовлювал фільм о акциі «Вісла» в пережытях лемківской соспільности42, был в великым зачудуваню, досвідчаючы невірогідной актуальности той подіі в памяти сучасных Лемків. Журналісты бесідували, же для каждого оповідаючого 39 40 41 42

Там же, с. 26-27. Z. Siatkowski, [Вступ], с. 6. P. Murianka, A Wisła dalej płynie, с. 15. Фільм під наголовком Even Tears Were Not Enough / Аж і слезы не старчыли, вырежысеруваний през Джона Ріґетті і Марію Сільвестрі, сфінансуваний през John & Helen Timo Foundation з ЗША, мож обізрити на сайті YouTube адресом: https://www.youtube.com/watch?v=_JCGkBiRZVA.

164

Дискурс • Dyskurs

діяло ся тото гейбы вчера. Чудувал іх тіж брак бунту, злости, протесту на тот акт насильства, котрых ся сподівали при прикликуваню тамтых подій. Міф, в котрым ісцілят cя лемківска спільнота по 1947 р., то «znalezienie porządku życia», што єст преці задачом автобіоґрафізму (як твердит Лежен). Описуючы жытя, як робит то Мурянка, з глубокым достоменностьовым вкореніньом в міфы спільноты, при єдночасным креуваню актуальных міфів і емоций, вводит він, ци дозвалят остати Лемкам в міфічным порядку, находячым сенс, лад і вартости в поставах і діянях, узнаваных за безсенсовны в світі одчаруваным. Американьскы асиміляцийны теориі43 закладали, же так стратеґічні проведена асиміляцийна акция, яком была акция «Вісла» осягат полны ефекты по даде з тридцетьох, тридцет пятьох роках. Коли по шістдесятьох роках од оного літа, «przy którym Anno Domini podawać nie trzeba» возникают тексты в роді Мурянковой автобіоґрафіі, треба приняти, же реінвенцийний міф діє зо жданым ефектом. Не мож єднак не дізрити фактів, якы стоят, може быти, при джерелах приятельского напомніня: «bo później może być za późno». Мурянка під гослом «Każdy ma swoje mity» комунікує свідоміст і потребу приносячу ефект стрітіня ся в його автобіоґрафіі міфів родинных, спільнотовых і того головного, котрий стандардово окрислят ся як міф втраченой отчызны, а нестандардово мож бы достеречы го як міф ісціляной отчызны. Серед родинных міфів находиме і прикликаний уж міф о псалтырьовій ворожбі і міф о одзысканю мовы през малого Петруся, котрий выпал з колыскы, міф о скринці, яка впала на голову бремінной Александры – матери Петра в часі выселенчого транспорту, о привезеній з Гір корові Лысавій, котра не зрозуміла долины над Шпротавом і підупала на здоровлю (каправіли ій очы) міф о плачучых стінах камінного дому і вельо інчых. Характерне в міфотворчій наррациі Мурянкы єст бесідуваня о одчутях предків (але тіж елементів свойого світа) як о своіх власных, полна актуальніст і непереминяльніст тых одчуть, безперерывна актуалізация, хоц довершана текстуальні, діюча як рытуал. 43

Найбарже клясичны з тых теорий то примірні: N. Glazer, D. Moynihan, Beyond the Melting Pot. The Negroes, Puerto Ricans, Jews, Italians, and Irish of New York City, Cambridge, Mass. 1963; M. Gordon, Assimilation in American Life. The Role of Race, Religion and National Origins, New York 1964; Ch. Price, The Study of Assimilation, в: Migration, рeд. J. A. Jackson, Cambridge 1969, с. 181-237, J. M. Yinger, Toward a Theory of Assimilation and Dissymilation, «Ethnic and Racial Studies» 1981, т. 4, ч 3, с. 249-264, [он-ляйн:] https://doi.org/10.1080/01419870.1981.99 93338.

Олена Дуць-Файфер, А Вісла дале плыне Петра Мурянкы…

165

Спільнотовы міфы радо прикликуваны през Мурянку, послідовні будуют на основі приводженых меджепоколіньовых переказів візию істориі, в котрій нп. «przyjaźnili się bardzo, bo Staszek nie sprzeczał się z jego wiarą, bo jak powiadał i jak powiadał jego dziadek – oni w Białym Dunajcu też kiedyś, bardzo dawno temu, byli starej wiary»44, «Jakże mógł nie powiedzieć jej o tym, że kościół w Kamionce był niegdyś cerkwią, kiedy jemu nie zapomniał o tym powiedzieć jego tato Wasyl a i dziadek Wanio»45. Находят ся гев і барже актуальны, але в рівній ступени мітызуваны переказы о Фльоринцкій Республиці, о Талергофі, о Святомученику Максимі Сандовичу і цілий репертуар подій, котры мают творити історичну свідоміст спільноты, паралельну до інчых візий істориі. Вкінци міф iсціляной отчызны будуючий цілу реінвенцийну махіну подля подібного принципу як інчы міфы, маючий створити деяку понадчасовіст, парадиґматычніст, сталий порядок, уклад сакрум-профанум, віру в незмінніст вартости і предо вшыткым віру в сенс віры: «Boże – jak wielka jest wiara, jak wiele znieść w stanie jest człowiek, któremu wiara pozostała»46. Wiara – to wielki skarb. Wiara przenosi góry… Że naszych nie przeniosła, to tylko dlatego, że o to nikt nie prosił, niczyja myśl nawet nie dotknęła takiego czegoś, takiej prośby-grzechu. Wiadomo, że Góry mogą być Górami tylko wtedy, kiedy są w Górach. One muszą zostać na swoim miejscu. To do nich trzeba wrócić47.

Основана на вірі реінвенция ґенерує уж третє поколіня вродженых по 1947 р., творяче родины, жыюче, працуюче на чужыні, з полном єднак віром, же іх Отчызном єст Лемковина, а не вертают там лем прото, же неє такой можливости. Вкінци барз свідомі і стратеґічні вписана в A Wisła dalej płynie віра, же «zechcą przeczytać i spróbują zrozumieć» то запрошыня сусіда до свойого стола віры. Зас неє ту згідности зо стандардовым укладом сил, котрий барз стандардово выражат Збіґнєв Сятковскі, коментуючы Мурянкову дедикацию: Harda po góralsku dedykacja. Polacy to są nasi sąsiedzi. Jesteśmy sąsiadami, a nie, jak to sam Trochanowski wymawiał kiedyś Harasymowiczowi, że ponoć tej 44 45 46 47

P. Murianka, A Wisła alej płynie, с. 22. Там же, с. 23. Там же, с. 27. Там же, с. 29.

166

Дискурс • Dyskurs

formuły użył – trzeba patrzeć przy czyim stole się siedzi. To są dwa różne podejścia. On powiada: nie ma zgody na to, że Łemkowie są wewnętrzną cząstką, nierównorzędną cząstką Polski i polskości48.

Нестандардовий коментар вывысшаня ся гев не достереже. Єсли остало підняте обовязуюче уж шістдесят років (з перспектывы Муpянковой автобіоґрафіі) рішыня, же не можна дати затопити ся течыню Віслы, то жыючы попри нас особы мусят быти сусідами, в добрым того слова значыню, до котрых можна піти на гостину, запросити до зрозумліня і порозумліня, котре єст основом автобіoґрафічного пакту і основом сусідского жытя. Сам Мурянка під тым єдносторонным коментарьом Сятковского поміщат короткє поясніня: «Sąsiad to ciepłe słowo. Czasem cieplejsze niż brat, np. Wielki Brat»49. Неє гев мовы о пробі сил, котру видит, одчытує Сятковскій («W słowie „spróbują” ja, Polak, odczytuję, no, zaproszenie do próby sił – czy w ogóle uda się zrozumieć»50). Єст натоміст явне вказаня, як тяжко з позициі центра чытати одмінніст перифериі, навет коли автобіоґрафія, узнавана за соспільний середок меджелюдского порoзумліня51, скєрувана єст што найменше в такій самій ступени до сусідів, як і до своіх.

Біблийоґрафія Assmann J., Pamięć kulturowa. Pismo, zapamiętywanie i polityczna tożsamość w cywiliza‑ cjach starożytnych, пер. A. Kryczyńska-Pham, Warszawa 2008. Barna A., Z pamiętnika wysiedleńca. Wspomnienia, Legnica-Wrocław 2004. Chomiak R., Nasz łemkowski los, Nowy Sącz 1995. Czermińska M., Autobiograficzny trójkąt. Świadectwo, wyznanie i wyzwanie, Kraków 2000. Dislocation, в: B. Ashcroft, G. Griffiths, H. Tiffin, Key Concepts in Post-Colonial Studies, London-New York 1998, с. 73-75. Duć-Fajfer H., „A Wisła dalej płynie” Petra Murianki. Autobiografia jako mit reinwencyjny, в: Autobiografie (po)graniczne, ред. I. Iwasiów, T. Czerska, Kraków 2016, с. 15-29. Duć-Fajfer H., Być Łemkiem w PRL-u, «Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego. Prace Etnograficzne» 2001, з. 36, с. 141-172. 48 49 50 51

Там же, с. 7. Там же, с. 8. Там же, с. 7. P. Lejeune, Wariacje na temat pewnego paktu, с. 18.

Олена Дуць-Файфер, А Вісла дале плыне Петра Мурянкы…

167

Duć-Fajfer H., Główne nurty współczesnej poezji łemkowskiej, «Roczniki Humanistyczne KUL» 1994, т. 42, з. 7, с. 184-200. Glazer N., Moynihan D., Beyond the Melting Pot. The Negroes, Puerto Ricans, Jews, Italians, and Irish of New York City, Cambridge, Mass. 1963. Gordon M., Assimilation in American Life. The Role of Race, Religion and National Origins, New York 1964. Kołakowski L., Obecność mitu, Warszawa 2003. Lejeune P., Le Pacte autobiographique, Paris 1975, Collection Poétique, 14. Lejeune P., Wariacje na temat pewnego paktu. O autobiografii, ред. R. Lubas-Bartoszyńska, пер. W. Grajewski, S. Jaworski, A. Labuda, R. Lubas-Bartoszyńska, Kraków 2001. MM, (Oto Petro Murianka…), в: P. Murianka, Suchy badyl, Nowy Sącz 1983. Murianka P., A Wisła dalej płynie, Krynica-Legnica 2007. Pawełczak J., Wspomnienia moje o tragedii mojego narodu, в: Mniejszość w warunkach zagrożenia. Pamiętniki Łemków, ред. W. Sitek, Wrocłаw 1996, с. 116-122, Acta Univer‑ sitatis Wratislaviensis, 1821. Price Ch., The Study of Assimilation, в: Migration, рeд. J. A. Jackson, Cambridge 1969, с. 181-237. Siatkowski Z., [Вступ], в: P. Murianka, A Wisła dalej płynie, Krynica-Legnica 2007, с. 7-8. Trochanowski P., Słowo Łemka o sobie i swoim narodzie, «Regiony» 1987, ч. 2-4, c. 5-15. Weber M., Gospodarka i społeczeństwo. Zarys socjologii rozumiejącej, пер. D. Lachowska, Warszawa 2002. Yinger J. M., Toward a Theory of Assimilation and Dissymilation, «Ethnic and Racial Studies» 1981, т. 4, ч. 3, с. 249-264, [он-ляйн:] https://doi.org/10.1080/01419870.1981.9993338. Zieniewicz A., Odmiany paktów autobiograficznych w literaturze XX wieku, в: Тот же, Pak‑ ty i fikcje. Autobiografizm po końcu wielkich narracji (szkice), Warszawa 2011, с. 54-70. Ґоч Т., Жытя Лемка / Życie Łemka, Зиндранова 1999. Малинякъ М., Зерна горушичны изъ дерева жизни, Перемышль 1910. Мурянка П., Як сокіл воды на камени / Jak sokół wodę z kamienia, пер. B. Dohnalik, Warszawa 1989. Ци то лем туга, ци надія. Антолоґія повыселенчой лемківской літературы / Czy to tęsknota, czy nadzieja. Antologia powysiedleńczej literatury łemkowskiej, ред. О. Дуць-Файфер, Ліґниця 2002. Фільмы: Changed by Thalerhof, [он-ляйн:] www.youtube.com/watch?v=n6Q6SRbDQic, 30.09.2017. Even Tears Were Not Enough/ Аж і слезы не старчыли, [он-ляйн:] https://www.youtube. com/watch?v=_JCGkBiRZVA, 30.09.2017. Первая мировая война. Концлагеря Талергоф и Терезин, [он-ляйн:] www.youtube.com/ watch?v=UJu_QylrFJI, 30.09.2017.

РІЧНИК РУСКОЙ БУРСЫ 2017, P. 13, c. 169-191 https://doi.org/10.12797/RRB.13.2017.13.08

Adrian Rams

Uniwersytet Śląski

Łemkowie w Centralnym Obozie Pracy w Jaworznie

Резуме Лемкы в Центральным Лаґрі Працы в Явожні В статі представлены остали обставины уміщыня Лемків в Центральным Ляґрі Працы в Явожні в ефекті проведеной в 1947 р. комуністычныма властями Польщы акциі «Вісла». Комуністычний лаґєр працы в Явожні был оснований в лютым 1945 р., хоснуючы інфраструктуру бывшого німецкого концентрацийного лаґру Neu‑Dachs основаного в 1943 р. Центральний Лаґєр Працы Явожно остал зліквідуваний з кінцьом 1949 р. і перетворений во вязницю для малолітніх політычных вязнів, яка діяла до 1956 р. Фунґуючий в роках 1943‑1956 лаґєр єст званий Лaґром двох тоталітаризмів. Лемкы і Украінці скєруваны до ЦЛП по акциі «Вісла» были триманы в оддільным секторі. За цілий час од мая 1947 р. до кінця 1948 р. вязнено 3 837 разом взятых вязнів лемківского і украіньского походжыня. В ефекті злых обставин до жытя і окрутного одношыня ся вартовых до вязненых вмерло 161 осіб. Статя окрем того односит ся до збірной памяти Лемків о лаґрі а тіж до форм упамятняня лаґру і його жертв. Ключовы слова: Лаґєр двох тоталітаризмів, Центральний Лаґєр Працы в Явожні, Лемкы, акция «Вісла», збірна памят, упамятніня Abstract The Lemkos in the Central Labour Camp in Jaworzno The article presents the circumstances of settling Lemko ethnic sub-group members in the Central Labour Camp in Jaworzno [CLC Jaworzno] as the

170

Дискурс • Dyskurs

result of the Operation ‘Vistula’ carried out in 1947 by the order of communist Polish authorities. The communist labour camp in Jaworzno was established in February 1945, using the infrastructure of the former German concentration camp Neu-Dachs founded in 1943. The CLC Jaworzno was liquidated at the end of 1949 and turned into the detention center for juvenile political prisoners. It was finally shut down in 1956. Functioning between 1943 and 1956, the Camp is now known as ‘the Camp of the two totalitarian regimes’. The Lemkos and Ukrainians sent to the CLC after the Operation ‘Vistula’ were held in a separate sector of the Camp. From May 1947 until the end of 1948, 3873 prisoners of Lemko and Ukrainian origin were imprisoned in total, and 161 people died as the result of bad living conditions and brutal treatment. The issue of recollection of the Camp in the collective memory of the Lemkos and forms of commemorating the Camp and its prisoners will be discussed as well. Keywords: camp of the Two Totalitarian Regimes, Central Labour Camp in Jaworzno, Lemkos, Operation ‘Vistula’, collective memory, commemoration

Wiosną 1947 r. Biuro Polityczne Komitetu Centralnego Polskiej Partii Robotniczej podjęło dwie decyzje, które zaważyły na dalszych losach społeczności łemkowskiej, zamieszkującej ziemie, które znalazły się w powojennych granicach państwa polskiego. 29 marca 1947 r. zapadła decyzja o przeprowadzeniu akcji „Wisła”1, w ramach której zamierzano przesiedlić pozostałych w Polsce Łemków i Ukraińców na tzw. Ziemie Odzyskane na zachodzie i północy kraju2. Niespełna miesiąc później – 23 kwietnia 1947 r. – Biuro Polityczne podjęło kolejną, tragiczną w skutkach, decyzję o utworzeniu w Centralnym Obozie 1

Na temat operacji „Wisła” patrz m.in.: Akcja „Wisła”, red. J. Pisuliński, Warszawa 2003; Akcja „Wisła” na tle stosunków polsko‑ukraińskich w XX wieku, red. J. Faryś, J. Jekiel, Szczecin 1994; Ak‑ cja „Wisła”. Dokumenty, red. E. Misiło, Warszawa 1993, (wyd. 2 poszerzone, Warszawa, b.r.w.); G. Motyka, Od rzezi wołyńskiej do akcji „Wisła”, Warszawa 2011; Przed akcją „Wisła” był Wołyń, red. W. Filar, Warszawa 2000. Zdaniem Grzegorza Motyki akcja „Wisła” została przeprowadzona na żądanie Moskwy i była częścią szerszej operacji mającej na celu podporządkowanie Europy Środkowej komunistom. Kilka miesięcy po akcji „Wisła” podobną operację przeprowadzono na Zachodniej Ukrainie, a w trakcie trwania akcji „Wisła” czechosłowaccy komuniści pod pretekstem walki z UPA umacniali swoje wpływy i prześladowali działaczy demokratycznych. Ułatwiło im to dokonanie przewrotu w lutym 1948 r., w wyniku którego zdobyli w Czechosłowacji pełnię władzy. Zob. G. Motyka, Polityka powojennych władz polskich wobec Ukraińców na przykładzie Jaworzna, w: Obóz dwóch totalitaryzmów. Jaworzno 1943‑1956, t. 2, red. R. Terlecki, Jaworzno 2007, s. 71.

Adrian Rams, Łemkowie w Centralnym Obozie Pracy w Jaworznie

171

Pracy w Jaworznie „przejściowego obozu dla podejrzanych Ukraińców”3. Akcja przesiedleńcza rozpoczęła się 28 kwietnia 1947 r. o godzinie 4.00. Do 31 lipca 1947 r. wysiedlono ponad 140 000 Łemków i Ukraińców. Przesiedleńców kierowano koleją w różne rejony tzw. Ziem Odzyskanych, gdzie miano ich osiedlać w skupiskach nie przekraczających 10% miejscowej ludności, by szybko ulegli asymilacji. Kolejnym elementem represji stosowanych w ramach akcji „Wisła” było kierowanie pewnych grup wysiedleńców do Centralnego Obozu Pracy w Jaworznie. Do COP‑u miano kierować przedstawicieli ukraińskiej inteligencji, w tym księży greckokatolickich i prawosławnych, rodziny członków podziemia, podejrzanych o współpracę z OUN‑UPA lub o „szkodzenie państwu”, osoby wyselekcjonowane z transportów deportacyjnych w punkcie filtracyjnym w Oświęcimiu. Jednak największą grupę osadzonych stanowili zwykli chłopi, zamykani niekiedy z całymi rodzinami. Nawet tacy, którym nie udowodniono współpracy z OUN‑UPA, ale np. nielegalnie powrócili w rodzinne strony w celu przeprowadzenia żniw. O wyborze Centralnego Obozu Pracy w Jaworznie na miejsce odosobnienia i utworzeniu „obozu przejściowego” dla ludność łemkowskiej i ukraińskiej zadecydowało jego bliskie położenie względem Oświęcimia, który był głównym punktem przeładunkowym wysiedlanej ludności4.

Utworzenie Centralnego Obozu Pracy w Jaworznie Komunistyczny obóz pracy w Jaworznie powstał najprawdopodobniej w lutym 1945 r.5. Na podstawie okólnika Ministerstwa Bezpieczeństwa Publicznego nr 42 z 6 kwietnia 1945 r. przekształcono go w Centralny Obóz Pracy Jaworzno6 (jeden z czterech Centralnych Obozów Pracy w Polsce), który miał kierować mniejszymi obozami, koordynować ich działalność gospodarczą i wykorzystanie pracy więźniów. Centralny Obóz Pracy, ze swoimi filiami, był 3 4 5

Akcja „Wisła”. Dokumenty, s. 158, dok. 69. G. Motyka, Polityka powojennych władz…, s. 75. Nie zachowały się dokumenty wskazujące dokładną datę utworzenia obozu. Pierwszy wpis w księdze głównej więźniów śledczych nr 1 został odnotowany pod datą 17 września 1945 r., numer więźnia to 6131. Zob. Archiwum Państwowe w Katowicach, COP Jaworzno, Księga główna więźniów śledczych nr 1. K. Miroszewski, Centralny Obóz Pracy Jaworzno. Podobóz ukraiński (1947‑1949), Katowice 2000, s. 14.

172

Дискурс • Dyskurs

jednym z największych obozów w Polsce. COP Jaworzno był przeznaczony dla „pomieszczenia osób podejrzanych lub skazanych za przestępstwo przewidziane dekretem PKWN z 4 listopada 1944 roku i ustawy z 6 maja 1945 roku”7. Początkowo w obozie osadzono internowanych pochodzenia niemieckiego, żołnierzy podziemia antykomunistycznego, volksdeutschów, jeńców niemieckich, osoby podejrzane o współpracę z Niemcami i osadzone na podstawie sankcji prokuratorskich lub Wojewódzkiego Urzędu Bezpieczeństwa Publicznego8. Trudno określić jednoznacznie jego funkcję. Spełniał rolę aresztu śledczego dla jeńców i więźniów, którzy oczekiwali na dalsze decyzje organów ścigania. Był obozem karnym dla volksdeutschów i części jeńców, był także obozem jenieckim oraz prowadził działalność produkcyjną.

Obóz dwóch totalitaryzmów COP Jaworzno nie został założony na surowym korzeniu. Komunistyczne władze bezpieczeństwa do jego utworzenia wykorzystały infrastrukturę po niemieckim obozie koncentracyjnym Neu‑Dachs (filii KL Auschwitz‑Birkenau), który działał od 15 czerwca 1943 r. do 17 stycznia 1945 r. COP w Jaworznie funkcjonował do końca 1949 r., po jego formalnej likwidacji nastąpił etap przebudowy, w maju 1951 r. do eksperymentalnego więzienia dla młodocianych (mężczyźni w wieku 17‑21 lat) trafił pierwszy transport więźniów politycznych. Więzienie – przez władze nazywane też progresywnym, a przez samych osadzonych obozem – ostatecznie zamknięto w sierpniu 1956 r. Jaworznicki obóz był narzędziem wykorzystywanym przez oba wielkie dwudziestowieczne totalitaryzmy: nazizm i komunizm. Do określenia obozów, które funkcjonowały w Jaworznie w latach 1943–1956, w historiografii używana jest nazwa Obóz dwóch totalitaryzmów. Pierwszy raz pojawiła się 7

W praktyce cytowany zapis dotyczył głównie volksdeutschów, którzy byli traktowani jak element niebezpieczny dla komunistycznej Polski, politycznie niepewny i skłaniający się ku niemieckości. Choć nazywani byli więźniami politycznymi, to zabroniono ich osadzania razem z więźniami oskarżonymi o działalność antypaństwową. Z racji położenia geograficznego obóz przeznaczony był dla volksdeutschów z Górnego Śląska. Zob. A. Dziurok, Volksdeutsche w Cen‑ tralnym Obozie Pracy w Jaworznie, w: Obóz dwóch totalitaryzmów. Jaworzno 1934‑1956. Mate‑ riały z konferencji naukowej „Historia martyrologii i obozów odosobnienia w Jaworznie w latach 1939 – 1956”, t. 1, red. K. Miroszewski, Z. Woźniczka, Jaworzno 2007, s. 52. K. Miroszewski, Centralny Obóz Pracy Jaworzno (1945 – 1950), w: Obóz dwóch totalitary‑ zmów…, t. 1, s. 31.

Adrian Rams, Łemkowie w Centralnym Obozie Pracy w Jaworznie

173

ona w tytule konferencji9 zorganizowanej w kwietniu 2006 r. przez Muzeum Miasta Jaworzna oraz Instytut Pamięci Narodowej. Pod tym samym tytułem wydano w 2007 r. dwa tomy materiałów konferencyjnych10. W 2014 r. w Muzeum Miasta Jaworzna otworzono stałą wystawę Obóz dwóch totalitaryzmów. Jaworzno 1943‑195611.

Po przybyciu do obozu Pierwsza grupa osadzonych na skutek akcji „Wisła”, trafiła do Centralnego Obozu Pracy w Jaworznie 9 maja 1947 r. Jeden z uwięzionych tak wspominał pierwsze dni w obozie: Przywieźli nas do Jaworzna, przegnali pod bramą, na której widniał napis „Centralny Obóz Pracy – Jaworzno”. Po bokach widniały karłowate sosny, żółty piach. Konwojenci mówili za plecami „Niejeden z was zostanie tym piachu”. Zagnali do łaźni, puścili wodę, ale ponieważ przez całą drogę nie mieliśmy w gardle kropli wody zaczęliśmy pić. Dozorca krzyczy, żeby nie pić, bo woda niedobra. Wpadli wojskowi i zaczęli nas bić gumami12.

Koszmarne wrażenie po przybyciu do obozu nie było bezzasadne. Ministerstwo Bezpieczeństwa Publicznego przejęło w 1945 r. praktycznie niezniszczoną (poza budynkiem kuchni, który został uszkodzony w trakcie bombardowania w połowie stycznia 1945 r.) infrastrukturę po niemieckim obozie koncentracyjnym Neu‑Dachs. Wewnątrz obozu znajdowało się 14 drewnianych baraków dla więźniów oraz łaźnia, kuchnia, szpital, odwszalnia, warsztaty, magazyny 9

10 11

W 2001 r. Muzeum Miasta Jaworzna zorganizowało pierwszą konferencję poświęconą historii jaworznickiego obozu i wydało materiały z tejże konferencji w tomie: Historia martyrologii i obozów odosobnienia w Jaworznie w latach 1939-1956, red. K. Miroszewski, Z. Woźniczka, Jaworzno 2001. Obóz dwóch totalitaryzmów…, t. 1; Obóz dwóch totalitaryzmów…, t. 2. Wystawa Obóz dwóch totalitaryzmów. Jaworzno 1943‑1956 została dofinansowana ze środków Ministra Kultury i Dziedzictwa Narodowego. W ramach wystawy wydano katalog: Obóz dwóch totalitaryzmów. Jaworzno 1943‑1956, red. A. Rams, Jaworzno 2014 (dostępny w wersji cyfrowej na stronie internetowej dwatotalitaryzmy.jaworzno.pl). Ponadto w 2014 r. Muzeum Miasta Jaworzna uruchomiło portal internetowy obozdwochtotalitaryzmow.pl, stanowiący podręczne kompendium wiedzy na temat historii obozu. Portal został dofinansowany z programu grantowego „Patriotyzm jutra”. G. Motyka, Polityka powojennych władz…, s. 75.

174

Дискурс • Dyskurs

i wychodki. Obóz był otoczony ogrodzeniem z drutu kolczastego, rozpiętego na betonowych słupach, który podłączano do wysokiego napięcia. Przed nim znajdowało się „pole śmierci”, czyli pas starannie grabionego piasku, na który wejście groziło zastrzeleniem przez strażnika. Od północnej strony obozu stał wysoki ceglany mur, który zasłaniał obóz przed wzrokiem osób przejeżdżających szosą Katowice – Kraków, przebiegającą w bezpośrednim sąsiedztwie obozu. Przy głównej bramie obozu (w południowej części ogrodzenia) znajdowała się wartownia, około 150 m na południe od obozu stały drewniane koszary SS, w których zakwaterowano strażników. Obok koszar usytuowany był piętrowy murowany budynek, wzniesiony przez Niemców, który przeznaczono na willę komendanta obozu. Obóz wewnętrzny, w którym znajdowały się baraki więzienne, w czasach Centralnego Obozu Pracy zmienił się nieznacznie w stosunku do czasów okupacji niemieckiej. Natomiast znacznie rozbudowano obóz zewnętrzny, wznoszono tam nowe baraki z przeznaczeniem na warsztaty, w których mieli pracować więźniowie. Rozbudowę obozu potwierdza raport Międzynarodowego Czerwonego Krzyża z 1947 r., który informuje o 24 dużych barakach. Wewnątrz obóz został podzielony drutem kolczastym na strefy, w których przetrzymywano określone grupy więźniów: polskich więźniów karnych skazanych wyrokiem, internowanych Volksdeutschów (kobiety i mężczyzn), jeńców – żołnierzy i podoficerów, jeńców – oficerów, jeńców z Waffen SS o szczególnie ostrym rygorze. Pierwszy zachowany raport o stanie więźniów pochodzi z 22 marca 1945 r. W tym czasie w obozie przebywało 1 911 więźniów, w tym 945 mężczyzn, 935 kobiet i 31 niemowląt13. Baraki obozowe mogły pomieścić 3 500 – 4 500 więźniów, a liczebność uwięzionych w latach 1946 – 1948 wynosiła 3 250 – 7 15014.

Podobóz łemkowsko‑ukraiński Dla osadzonych Łemków i Ukraińców, wbrew niektórym opiniom, nie powstał odrębny obóz, ale ulokowano ich w wydzielonej części COP, obejmującej baraki od 8 do 15, które oddzielone były od pozostałej części obozu ogrodzeniem z drutu kolczastego. Kobiety osadzono w barakach 8–9, a mężczyzn w barakach 10–14. Były one oddzielone od siebie drutem kolczastym, podobnie 13

Archiwum Narodowe w Krakowie, Wojewódzki Urząd Bezpieczeństwa Publicznego w Krakowie, sygn. UBKr 27. K. Miroszewski, Centralny Obóz Pracy…, s. 34.

Adrian Rams, Łemkowie w Centralnym Obozie Pracy w Jaworznie

175

jak od baraku numer 15, w którym prowadzono przesłuchania. Obok baraku 14 wzniesiono dodatkową wieżyczkę strażniczą. Przez podobóz łemkowsko-ukraiński przeszło 3 873 więźniów pochodzenia łemkowskiego i ukraińskiego, z których 161 zmarło. Póki co nieznana jest liczba więźniów i ofiar COP pochodzenia łemkowskiego. Analiza statystyczna ksiąg więźniów COP może przynieść jedynie przybliżone, szacunkowe dane ze względu na brak informacji o pochodzeniu narodowym lub etnicznym osadzonych15. Podpowiedź może stanowić miejsce zamieszkania osadzonego i wyznanie. Choć nie można wykluczyć, że w miejscowościach zamieszkanych w przeważającej części przez Łemków znalazłyby się osoby deklarujące się jako Ukraińcy. Wysoka śmiertelność była spowodowana skandalicznymi warunkami higienicznymi, złym wyżywieniem oraz torturami fizycznymi i psychicznymi stosowanymi przez żołnierzy KBW i oficerów MBP wchodzących w skład Specjalnej Grupy Śledczej MBP, która działała na terenie obozu. Więźniów bito, stosowano elektrowstrząsy, wbijanie szpilek oraz tzw. „pal Andersa”, czyli sadzenie więźnia na nodze odwróconego stołka. W wyniku prowadzonych śledztw, 547 osób z aktami oskarżenia skierowano do więzienia w Krakowie. Pomimo okrutnych metod przesłuchań, u pozostałych osadzonych nie wykryto związków z podziemiem. Już we wrześniu 1947 r. gotowych było ponad dwa tysiące postanowień o umorzeniu postępowania i zwolnieniu podejrzanych. Jednak jeszcze blisko rok większość osadzonych przetrzymywano w obozie. Dopiero w końcu grudnia 1947 r. rozpoczęto zwalnianie osadzonych. Specjalnymi transportami, pod nadzorem żołnierzy KBW, przewożono ich na tzw. Ziemie Odzyskane, gdzie wysiedlono ich rodziny. Do marca 1948 r. zwolniono ponad 3 000 osób. Zwalnianie pozostałych więźniów trwało kolejny rok. Ostatnia grupa osadzonych, złożona z księży greckokatolickich, wyszła na wolność na początku 1949 r.

COP w strukturze aparatu bezpieczeństwa Formalnie COP Jaworzno podlegał Wydziałowi Więziennictwa i Obozów Wojewódzkiego Urzędu Bezpieczeństwa Publicznego w Krakowie. W okresie, 15

W księgach więźniów COP Jaworzno podano następujące dane: nazwisko, imię, datę urodzenia, miejsce zamieszkania, wyznanie, zawód, sygnaturę, datę przybycia, skąd przybył, datę ubycia, dokąd ubył.

176

Дискурс • Dyskurs

kiedy osadzano w nim Łemków i Ukraińców szefem wydziału był por. Jakub Hammerschmidt (później używał nazwiska Halicki). Obóz był wizytowany także przez funkcjonariuszy WUBP w Katowicach. Pierwszym komendantem COP Jaworzno był por. Włodzimierz Staniszewski, a kolejnym kpt. Stanisław Kwiatkowski. Od 1947 r. zastępca komendanta ds. polityczno‑wychowawczych kpt. Jan (Iwan) Mordasow zaczął przejmować obowiązki kpt. Kwiatkowskiego. W kwietniu 1948 r. stanowisko komendanta objął Teofil Hazelmajer, a w lutym 1949 r. – wsławiony okrucieństwem jako komendant obozu w Świętochłowicach – Salomon Morel16. Załogę obozu początkowo stanowiło 300 żołnierzy i 18 oficerów Korpusu Bezpieczeństwa Wewnętrznego oraz kilkunastu pracowników cywilnych. W 1947 r., personel COP liczył 12 oficerów, 98 podoficerów i 199 szeregowych. Następnie uległ on zmniejszeniu, w 1949 r. obóz ochraniało jedynie 127 funkcjonariuszy. Pracownicy obozu byli zatrudnieni w Dziale Polityczno‑Wychowawczym, Dziale Specjalnym, Dziale Pracy, Dziale Administracyjnym, Dziale Gospodarczym i Służbie Wartowniczej. Podobnie jak w niemieckich obozach koncentracyjnych, tak i w COP Jaworzno istniała funkcja kapo, w jaworznickim obozie nazywano ich gońcami lub blokowymi. Jako kadra pomocnicza funkcjonariuszy obozowych, nie musieli pracować fizycznie i dostawali lepsze jedzenie. Aby nie stracić uprzywilejowanej pozycji, pieczołowicie wypełniali polecenia personelu, przez co większość z nich cieszyła się złą opinią. Fizycznie i psychicznie znęcali się nad współwięźniami: Bicie przybyłych zaczynało się pod prysznicem – pisze Piotr Madajczyk – według relacji, stosowane były karne ćwiczenia fizyczne, tortury prądem, osadzenie w bunkrach z wodą (Wasserzellen) lub – podczas wysokich mrozów – przy otwartym oknie. (…) Odbywały się trwające godzinami apele w deszczu, więźniów bito na śmierć, a bezpośrednią władzę sprawowali znani z lat wcześniejszych kapo17.

Funkcjonariusze znęcali się nad uwięzionymi w obozie. Za najdrobniejsze przewinienia bito i osadzano w karcerze wypełnionym wodą i tłuczonym szkłem. Nocami wyprowadzano więźniów na dwór i przetrzymywano na mrozie. Polecano im również kłaść się na podłodze, a współwięźniom skakać ze stołka na ich plecy. Więźniów zmuszano do wykonywania „żabek”, aż do całkowitej 16 17

K. Miroszewski, Centralny Obóz Pracy…, s. 14. P. Madajczyk, Przyłączenie Śląska Opolskiego do Polski 1945‑1948, Warszawa 1996, s. 241.

Adrian Rams, Łemkowie w Centralnym Obozie Pracy w Jaworznie

177

utraty sił. Ulubioną rozrywką strażników była tzw. „pokazówka”. Strażnicy stawiali naprzeciw siebie Ukraińców i Niemców i rozkazywali im walczyć ze sobą na śmierć i życie. Szczególnie złą sławę zyskał zastępca komendanta obozu Iwan Mordasow, który „kiedy się upił, lubił sobie postrzelać (…) do ruchomych obiektów. Kazał biegać ludziom i celował do nich. Lubił też gwałcić”18.

Warunki bytowe COP Jaworzno i jego filie nie były przygotowane do przyjęcia tak dużej liczby więźniów. Obóz Neu-Dachs mógł pomieścić maksymalnie 4 500 osób, jego stan liczebny nie przekroczył nigdy 4 000 więźniów. Natomiast liczba osadzonych w COP, bez uprzedniej rozbudowy infrastruktury, przekroczyła 7 000 więźniów. Przeludnienie w obozach doprowadziło do tego, że więźniowie spali po dwóch na jednej pryczy, brakowało sienników i koców. Potwierdza to sprawozdanie delegacji Międzynarodowego Czerwonego Krzyża, która wizytowała obóz w grudniu 1947 r.: „Obóz ten jest przepełniony i jeńcy śpią często po dwóch na jednym łóżku. (…) Śpią często na tym samym łóżku osoby ciężko chore i chore zakaźnie z osobami jeszcze zdrowymi”19. W 1948 r., ogólne warunki nie poprawiły się, jednak wiosną 1948 r. przystąpiono do urządzania baraku o wyższym standardzie, przeznaczonego dla 86 więźniów – przodowników pracy. Dla pozostałych przodowników pracy postulowano przeznaczyć kolejne trzy baraki z większą ilością koców i białymi serwetami na stołach. Dopiero w ostatniej fazie istnienia obozu warunki zakwaterowania uległy poprawie, przyczyniły się do tego dary Międzynarodowego Czerwonego Krzyża. Więźniowie otrzymali wystarczającą ilość sienników i koców, czasem także śpiwory. Brak środków medycznych i higienicznych, niedożywienie i ciężka praca powodowały wysoką zachorowalność oraz wybuchy epidemii w obozie. W 1945 r. do obozu kierowano ludzi chorych, co dodatkowo pogarszało sytuację zdrowotną uwięzionych. W wyniku epidemii tyfusu plamistego i duru brzusznego w 1945 r. zmarło 972 więźniów. Dopiero w 1947 r. zaczęto szczepić więźniów przeciwko tyfusowi i durowi. W COP powszechnie występowały róża, czerwonka i choroby weneryczne. Do ich roznoszenia przyczyniały się 18 19

M. Wyrwich, Łagier Jaworzno. Z dziejów czerwonego terroru, Warszawa 1995, s. 63. K. Miroszewski, Centralny Obóz Pracy…, s. 39.

178

Дискурс • Dyskurs

wszechobecne wszy. Więźniowie najczęściej chorowali na gruźlicę, którą leczono jedynie objawowo – środkami przeciwbólowymi, przeciwgorączkowymi i wapnem, o ile wystarczyło lekarstw. Złe wyżywienie powodowało spadek odporności oraz prowadziło do choroby głodowej, która kończyła się śmiercią. Zdrowotność więźniów w COP była gorsza niż w innych obozach, gdyż tu odsyłano wszystkich więźniów niezdolnych do pracy. Po rozpoczęciu repatriacji jeńców wojennych w 1948 r. liczba osób chorych w COP uległa podwojeniu. Szczególnie trudne warunki panowały w podobozie w Chrustach: W obozie tym skoncentrowanych jest kilkuset jeńców wycofanych z pracy z powodu inwalidztwa, kalectwa lub zachorowania na gruźlicę. Chorzy ci poza tym, że są ciężarem do Skarbu Państwa, stanowić mogą siedlisko zarazy, mogącej się rozprzestrzenić na cały obóz Jaworzno. W pobliżu baraków jenieckich, w których przebywają chorzy, znajdują się baraki z kobietami i dziećmi (VD, których sprawy nie są zdecydowane)20.

W 1945 r. zaopatrzenie obozu w żywność było dramatycznie niewystarczające. Wpływała na to ogólna niewydolność rynku żywnościowego w powojennej Polsce. Z raportu z 25 maja 1945 r. wynika, że COP otrzymał jedynie 30% aprowizacji względem potrzeb. Nie pomagały apele kierowane do WUBP w Katowicach i Krakowie. Sytuacja była tak zła, że głód panował także wśród załogi. Efektem były dezercje wśród funkcjonariuszy. Raport z czerwca 1945 r. podaje, że zdezerterowało 5 strażników. Więźniowie otrzymywali głodowe racje żywnościowe. Inspektorzy kontrolujący obóz stwierdzili, że „na śniadanie otrzymali herbatę z ziół i 20 dag chleba, na obiad zupa, która według zeznań kierownika kuchni zawierała mięso, mąkę, kaszę, ziemniaki, buraki, marchew, sól”21. Faktycznie zupa składała się z wody, niewielkiej ilości zepsutej kaszy i zgniłych warzyw, bez jakiegokolwiek dodatku mięsa. W kolejnych latach stan aprowizacji obozu nieco się poprawił. W sprawozdaniu delegatów MCK z 1947 r. można przeczytać: Zgodnie z wypowiedziami kompetentnych polskich urzędników jeńcy otrzymywali dziennie 3.000 kcal. Niemcy twierdzili, że otrzymywali nie więcej niż 2.000 kcal. Chorzy nie otrzymywali dodatkowego pożywienia. Niemieccy lekarze byliby 20 21

K. Miroszewski, Centralny Obóz Pracy…, s. 41. Tamże, s. 39.

Adrian Rams, Łemkowie w Centralnym Obozie Pracy w Jaworznie

179

zadowoleni, gdyby otrzymywali dodatkowe produkty, jak: grysik, płatki owsiane (…). Dzienne racje jeńców powinny być takie same, jak pracujących w kopalniach: 600 g czarnego chleba, pól litra zupy, 7 g cukru, 10 g tłuszczu (prawdopodobnie roślinnego) i na zmianę kartofle, mleko, fasolę. Kawę rzadko22.

Dopiero w połowie 1948 r. osiągnięto normę wyżywienia przekraczającą 3 000 kcal. Więźniowie otrzymywali 700 g chleba, 30 g cukru, raz w tygodniu 300 g ryby i pół litra zupy. Jeńcy SS otrzymywali mniejsze racje żywnościowe niż pozostali – 500 g chleba i nie dawano im cukru. Pod koniec 1948 r. więźniowie zaczęli otrzymywać wynagrodzenie za pracę, więc mogli nabyć dodatkową żywność, ale w niewielkim zakresie. Na terenie COP Jaworzno ciągle funkcjonował poniemiecki szpital, któremu szefował dr Mieczysław Miklaszewski. W szpitalu pracowało 8 lekarzy (w tym 4 więźniów), 5 felczerów (w tym 1 więzień) i 5 sanitariuszy (w tym 3 więźniów). Szpital był podzielony na trzy oddziały: dwa o profilu internistyczno‑chirurgicznym i jeden zakaźny. W szpitalu znajdowało się 337 łóżek. Szpital dysponował zdekompletowanym sprzętem pozostałym po obozie niemieckim. Brakowało autoklawów, ciśnieniomierzy i mikroskopów, środków opatrunkowych i lekarstw. Oddział zakaźny nie dysponował aparaturą rentgenowską. W wyjątkowych przypadkach władze obozowe zezwalały na transport chorego do szpitala w Jaworznie. Jedna z więźniarek opisuje sytuację z przełomu 1945 i 1946 r.: Lekarze dysponowali tylko narkozą dla dziesięciu pacjentów miesięcznie. Kiedy zapasy się skończyły, operowano bez znieczulenia. Lekarze nie mieli igieł, nici, ani żadnych materiałów opatrunkowych. Opatrunki robiono za pomocą papieru toaletowego. Wszystko to było tak okrutne23.

COP w pamięci zbiorowej Łemków Centralny Obóz Pracy Jaworzno jest przedmiotem traumatycznych wspomnień Łemków, zarówno w wymiarze jednostkowym, jak i grupowym. Marian Gerlich w tytule opublikowanego w 2013 r. artykułu nazwał COP „jaworznicką 22 23

Tamże, s. 39‑40. H. Hirsch, Zemsta ofiar. Niemcy w obozach w Polsce 1944‑1950, Warszawa 1999, s. 155.

180

Дискурс • Dyskurs

Golgotą” Łemków24. W tym artykule zaprezentował wyniki badań empirycznych realizowanych wśród Łemków zamieszkujących część powiatu gorlickiego, głównie wsie: Łosie, Bielanka, Nowica, Uście Gorlickie oraz miasto Gorlice. Badania dotyczyły pamięci społecznej Łemków o szeroko rozumianej powojennej dyskryminacji przedstawicieli tej grupy etnicznej. W potocznym rozumieniu okres powojenny to dla Łemków czas „mocnych prześladowań”, „gnębienia Łemków”, „zamykania Łemków po więzieniach”, „bicia nas nie wiadomo za co”, „uważania Łemków za Ukraińców”, „złego traktowania Łemków za winy Ukraińców do Polaków”, „patrzenia na naszych ludzi, jak ludzi z UPA”, „mszczenia się na Łemkach”, „wyrzucania nas na Zachód”, „przepędzania Łemków z domów”, „niszczenia naszej kultury”, „zakazywania mówienia po naszemu”, „zamykania cerkwi”25. Do represji, które były skierowane przeciw tej grupie etnicznej, należy zaliczyć przede wszystkim: wysiedlanie Łemków z macierzystych terenów Łemkowyny na tzw. Ziemie Odzyskane w ramach akcji „Wisła”; przesiedlenie z Polski na teren Ukraińskiej Socjalistycznej Republiki Radzieckiej na podstawie umowy z 9 września 1945 r. o wymianie ludności; osadzanie Łemków w Centralnym Obozie Pracy w Jaworznie. Jeden z Łemków, relacjonując moment wysiedlania ludności łemkowskiej w ramach akcji „Wisła”, powiedział: „Ludzie zawsze przeżywali wojny, różne straszne rzeczy. A co Łemkowie przeżyli? Przez lata o tym cicho było. Straszne to były rzeczy”26. Kluczowe w tym względzie wydaje się pytanie: „a co Łemkowie przeżyli?”, które można też zadać w kontekście ich pobytu w COP Jaworzno. Dla współczesnych pokoleń rzeczywistość hitlerowskich i komunistycznych obozów jest abstrakcyjna, postrzegana jako odległa i niezwiązana z teraźniejszością. Przechodzimy tutaj do zagadnienia jaworznickiego COP‑u w pamięci zbiorowej i społecznej Łemków. Pamięć zbiorowa, według definicji Maurice’a Halbwachsa, to pamięć grupy, która obejmuje konstruowane w określonych ramach społecznych wyobrażenia o przeszłości. Jest formą komunikowania się zbiorowości i podtrzymywania w jej obrębie tradycji i ciągłości. Pamięć zbiorowa znajduje swoje odbicie w pamięciach indywidualnych, lecz nie stanowi ich sumy i wypadkowej27. Pojęciem 24

25 26 27

M. Gerlich, Antropologia cierpienia. Oblicza „jaworznickiej Golgoty” w kulturze łemkowskiej, w: Jaworzno interdyscyplinarnie. Regionalizm w szkolnej edukacji, red. A. Rams, D. Rozmus, S. Witkowski, Jaworzno–Częstochowa 2013, s. 135‑148. Tamże, s. 138. Tamże, s. 135. M. Halbwachs, Społeczne ramy pamięci, Warszawa 1969; zob. też: Pamięć zbiorowa i kulturowa. Współczesna perspektywa niemiecka, red. M. Saryusz-Wolska, Kraków 2009.

Adrian Rams, Łemkowie w Centralnym Obozie Pracy w Jaworznie

181

zbliżonym28 jest pamięć społeczna, rozumiana najczęściej jako istniejący w zbiorowości zespół wyobrażeń o przeszłości tej zbiorowości, o postaciach i wydarzeniach z przeszłości, których znajomość uważana jest za obowiązkową i które są w najróżniejszy sposób upamiętniane, a wreszcie rozmaite formy tego upamiętniania. Treści te podlegają nieustannym, społecznie uwarunkowanym, selekcji, interpretacji i reinterpretacji29. Jaworznicki obóz, wykorzystywany przez obie dyktatury: nazizm i komunizm, skupia w sobie różne pamięci indywidualne i zbiorowe. Jest nośnikiem pamięci, który nie dla wszystkich niesie tę samą pamięć30. W takich miejscach następuje zderzenie pamięci grup o odmiennych światopoglądach, wyznaniach religijnych i tradycji kulturowej, co może wywołać zjawisko nazywane „rywalizacją pamięci”. Pamięć kształtuje narodowe wizje historii i postrzeganie przeszłości oraz odgrywa ważną rolę w tworzeniu wewnętrznych więzi społecznych31. Wpływa na integrację w ramach danej społeczności, w tym całych narodów: buduje świadomość wspólnego trwania w czasie, przekazuje wartości i wzorce zachowań, współtworzy symboliczny język grupy, który jest jednym z jej wyróżników32. Pamięć społeczna we współczesnych społeczeństwach nie może się obyć bez wiedzy historycznej, którą się żywi, selektywnie ją wykorzystując jako tworzywo do budowania rozpowszechnianych w zbiorowości obrazów przeszłości. Zdobywana przez historyka wiedza albo pozostaje hermetyczna i dostępna tylko dla garstki specjalistów, albo wchodzi w obręb szeroko rozumianej pamięci społecznej – jest upowszechniana i popularyzowana33. Tradycja historyczna determinuje pamięć zbiorową, poczucie przynależności narodowej oraz sposób pojmowania historii. Przejawia się w postawie społeczeństwa wobec konkretnych wydarzeń i postaci z przeszłości. Sposób publicznego upamiętniania podlega określonym tradycjom kulturowym, artystycznym i estetycznym. Zdarzenia historyczne funkcjonują w pamięci zbiorowej jako pewne symbole lub mity. 28

29 30

31 32 33

Terminy często używane są zamiennie, stanowią jednak odmienne poziomy pamięci. Pamięć zbiorowa odnosi się do pamięci oficjalnej, urzędowej, kreowanej przez instytucje publiczne. Pamięć społeczna to poziom zbiorowy pamięci, kolektywny, podtrzymywany przez społeczeństwo. Zob. J. Gubała, Zróżnicowanie podejść badawczych w dziedzinie socjologicznych badań pa‑ mięci zbiorowej – wyższość metod jakościowych nad ilościowymi?, „Palimpsest” 2012, nr 2, s. 132. B. Szacka, O pamięci społecznej, „Znak” 1995, z. 5, s. 68. M. Kula, Nośniki pamięci historycznej, Warszawa 2002, s. 275. Zob. E. Nowak, Łambinowice – miejsce z podwójną totalitarną przeszłością, „Przeszłość i Pamięć” 1998, nr 4, s. 65‑71. T. Kranz, Edukacja historyczna w miejscach pamięci. Zarys problematyki, Lublin 2009, s. 39. B. Szacka, Pamięć zbiorowa i wojna, „Przegląd Socjologiczny” 2000, t. 49, s. 17‑18. B. Szacka, O pamięci społecznej, s. 69‑70.

182

Дискурс • Dyskurs

Formy upamiętnienia Niestety na terenie jaworznickiego obozu do dziś nie udało utworzyć się miejsca pamięci, rozumianego jako muzeum martyrologiczne. Znajdujące się na terenie obozu pomniki i tablice pamiątkowe nie są wystarczającym źródłem informacji na temat historii tego miejsca. Do 1989 r. narracja historyczna o obozie kończyła się na styczniu 1945 r., czyli czasie, kiedy oddziały Armii Czerwonej wyzwoliły miasto oraz obóz. Fakt istnienia w tym miejscu po 1945 r. największego Centralnego Obozu Pracy w kraju i eksperymentalnego więzienia dla młodocianych więźniów politycznych w praktyce wykluczał utworzenie miejsca pamięci. Przełom w tej kwestii nie nastąpił również w III Rzeczypospolitej. Warto w tym miejscu powrócić do propozycji przedstawionej przez Adama Pleśnara w 2001 r. na konferencji Historia martyrologii i obozów odosobnienia w Jaworznie w latach 1939 – 1956. Pleśnar postulował utworzenie w Jaworznie Ośrodka Pamięci Narodów „będącego miejscem refleksji nad przeszłością i zarazem naszego wielonarodowego zorientowania ku teraźniejszości i przeszłości”34. Zadaniem tego ośrodka byłoby: gromadzenie relacji oraz dokumentacji związanej z ofiarami i sprawcami martyrologii w Jaworznie w latach 1939 ‑1956; utworzenie biblioteki związanej z powyższą problematyką; inspirowanie prac naukowo‑badawczych wśród studentów i pracowników naukowych z zakresu historii, prawa, politologii, socjologii; podejmowanie inicjatyw wydawniczych, organizowanie kolejnych konferencji oraz prowadzenie edukacji historycznej wśród młodzieży35. Postulaty sprzed trzynastu lat są nadal aktualne, utworzenie na terenie byłego obozu nowoczesnego muzeum upamiętnienia, działającego na płaszczyźnie historycznej, muzeologicznej i edukacyjnej, jest bardzo potrzebne. Jak zauważa Tomasz Kranz, na terenie po Obozie dwóch totalitaryzmów mamy do czynienia z trwaniem pozostałości, które jako fragmenty i ślady przeszłości wymagają wyjaśnienia z historycznego punktu widzenia, a jako składniki współczesnego krajobrazu usytuowania w szerszym kontekście muzeologicznym i pedagogicznym36. 34

35 36

A. Małkiewicz, A. Pleśnar, Konferencja naukowa „Historia martyrologii i obozów odosobnienia w Jaworznie w latach 1939‑1956, w: Obóz dwóch totalitaryzmów…, t. 1, s. 13. K. Miroszewski, Z. Woźniczka, Wstęp, w: Obóz dwóch totalitaryzmów…, t. 1, s. 10. T. Kranz, Muzea w byłych obozach w Polsce jako forma instytucjonalizacji pamięci, „Łambinowicki Rocznik Muzealny” 2003, t. 26, s. 12.

Adrian Rams, Łemkowie w Centralnym Obozie Pracy w Jaworznie

183

Motywację do utworzenia miejsca pamięci winna stanowić potrzeba upamiętnienia ofiar obozu i zachowania miejsca w pamięci historycznej jako symbolu upadku cywilizacji i ostrzeżenia dla przyszłych pokoleń. Utworzenie muzeum upamiętnienia stworzy zupełnie nową jakość dla muzealnictwa w regionie. Będzie miało również olbrzymie znaczenie dla samego miejsca historycznego, ponieważ uchroni przed zniszczeniem relikty po obozie. Muzea upamiętnienia nadają pamięci przeszłości danego miejsca określony kształt i treść. Stąd tak ważne, aby muzea jako depozytariusze i katalizatory pamięci zachowały autonomiczność i starały się pełnić funkcję kustoszy przeszłości w sposób możliwie obiektywny i uniwersalny37.

Wystawa o obozie w Muzeum Miasta Jaworzna Rolę substytutu pełnoprawnego muzeum martyrologicznego pełni wystawa stała pt. Obóz dwóch totalitaryzmów. Jaworzno 1943‑1956 ukazująca w przekrojowy sposób wszystkie trzy etapy funkcjonowania obozu. Trafiając za bramę Obozu więźniowie znajdowali się w sytuacji ekstremalnej: byli zmuszani do morderczej pracy, byli bici i szykanowani, otrzymywali głodowe racje żywnościowe. Pozbawiano ich godności i człowieczeństwa. Zwiedzający, przechodząc przez bramę obozową, wchodzą w nieznaną, nieprzyjazną i nieco klaustrofobiczną przestrzeń. Efekty świetlne, dźwiękowe oraz struktura podłoża wzbudzają u widza dyskomfort i niepewność. Zbiór obiektów wykorzystanych do stworzenia wystawy składa się z unikatowych eksponatów. Z punktu widzenia ich prezentacji w regionalnym muzeum równie ważne jest, że większość z nich pochodzi z jaworznickiego obozu, zwłaszcza, że zachowało się niewiele obiektów kultury materialnej związanych z historią Obozu dwóch totalitaryzmów. Pod względem zachowania obiektów sytuacja najlepiej kształtuje się w przypadku ostatniego etapu, czyli Centralnego Więzienia dla Młodocianych Więźniów Politycznych. Praktycznie bez zmian zachował się cały układ urbanistyczny terenu byłego obozu wewnętrznego: trzy bloki mieszkalne dla więźniów, dom kultury, magazyn odzieżowy, wartownia, piekarnia, kotłownia, część kuchni i magazynów 37

Tamże, s. 17.

184

Дискурс • Dyskurs

żywności. W obozie zewnętrznym zachowały się tylko pojedyncze baraki warsztatowe. Wszystkie wymienione powyżej nieruchomości, poza kotłownią, zostały poddane znaczącej przebudowie, zupełnie tracąc swój więzienny charakter. Natomiast drewniana zabudowa obozu, wykorzystywana w latach 1943‑1949, została całkowicie usunięta w trakcie przebudowy z lat 1950‑1953. Z dużym prawdopodobieństwem udało się ustalić, że jeden z baraków mieszkalnych z koszar SS został przeniesiony w rejon ulicy Żwirki i Wigury w Jaworznie i, ze zmienioną elewacją i pokryciem dachowym, stoi w tym miejscu do dzisiaj. Z ruchomych obiektów, których rozmiar umożliwia ich prezentację w przestrzeni wystawienniczej, zachowały się i zostały zaprezentowane na wystawie m.in.: betonowe słupy ogrodzenia, drut kolczasty, izolatory elektryczne, pasiak z okresu okupacji hitlerowskiej oraz chodaki, pejcz komendanta Neu‑Dachs, ręcznie wykonany różaniec więźnia COP, drewniane skrzynki na granaty produkowane przez młodocianych więźniów. Dwojaką rolę pełnią niemieckie plany budowlane obozu Neu‑Dachs, które będą prezentowane na wystawie jako obiekty zabytkowe oraz będą stanowiły podstawę do wykonania rekonstrukcji bramy obozowej oraz baraku więziennego. Wystawa przeznaczona jest dla widza, który nie musi być odpowiednio przygotowany merytorycznie, któremu zostaje wskazany pewien problem naukowy. Jerzy Świecimski porównuje odczytywanie treści wystaw tego rodzaju do odczytywania ilustrowanej książki, eksponaty występują w roli ilustracji unaoczniającej temat38. Na wystawie oprócz oryginalnych obiektów muzealnych wprowadzono dodatkowe przekaźniki informacji naukowej, takie jak: modele, kopie, makiety. Do realizacji wystawy wykorzystano pięć komputerów z ekranami dotykowymi i zainstalowanymi prezentacjami multimedialnymi, obejmującymi następujące zagadnienia: – Jaworzno w latach 1918 – 1943, – Obóz Neu‑Dachs (1943 – 1945), – Centralny Obóz Pracy Jaworzno (1945 – 1949), – Centralne Więzienie dla Młodocianych Więźniów Politycznych (1951-1956), – stanowisko dla osób niewidomych z klawiaturą w języku Braille’a. Na dwóch telewizorach prezentowane są: – wizualizacja obozu Neu‑Dachs (odnosi się także do warunków zabudowy COP), – film dokumentalny Obóz Dwóch Totalitaryzmów. 38

J. Świecimski, Teoria wystawy muzealnej jako utworu architektoniczno‑plastycznego. Relacja mię‑ dzyeksponatowa jako podłoże struktury utworu wystawowego, „Opuscula Musealia” 1988, t. 3, s. 32.

Adrian Rams, Łemkowie w Centralnym Obozie Pracy w Jaworznie

185

Projekt wystawy uwzględnia postulaty dotyczące budowania relacji pomiędzy muzeum a odbiorcą w czasach kultury masowej. Wystawa ma charakter problemowy, a prezentowane obiekty zabytkowe są uzupełnione porównawczym materiałem nie zabytkowym. Zastosowanie nowoczesnych środków multimedialnego przekazu i scenograficznej aranżacji przestrzeni ma ułatwić odbiór treści przekazywanych przez wystawę i wpłynąć na kształtowanie pamięci zbiorowej o jaworznickim obozie. Jednak przy konstruowaniu wystaw muzealnych bezsprzecznie najważniejszy jest oryginalny materiał zabytkowy. W przypadku całego okresu funkcjonowania Centralnego Obozu Pracy w Jaworznie (1945–1949), włączając w to podobóz łemkowsko‑ukraiński, materiał jest nader skromny. Z tego też względu apeluję do Państwa o udostępnianie Muzeum rodzinnych archiwów i pamiątek (w oryginałach lub kopiach), abyśmy lepiej i dokładniej mogli przedstawić ten trudny dla Waszej wspólnoty czas.

Bibliografia Źródła archiwalne Archiwum Narodowe w Katowicach COP Jaworzno, Księga główna więźniów śledczych nr 1, sygn. 762. Archiwum Narodowe w Krakowie Wojewódzki Urząd Bezpieczeństwa Publicznego w Krakowie, sygn. UBKr 27. Opracowania Akcja „Wisła”, red. J. Pisuliński, Warszawa 2003. Akcja „Wisła” na tle stosunków polsko‑ukraińskich w XX wieku, red. J. Faryś, J. Jekiel, Szczecin 1994. Akcja „Wisła”. Dokumenty, red. E. Misiło, Warszawa 1993. Dziurok A., Volksdeutsche w Centralnym Obozie Pracy w Jaworznie, w: Obóz dwóch totali‑ taryzmów. Jaworzno 1934‑1956. Materiały z konferencji naukowej „Historia martyrolo‑ gii i obozów odosobnienia w Jaworznie w latach 1939‑1956”, t. 1, red. K. Miroszewski, Z. Woźniczka, Jaworzno 2007, s. 52‑60. Gerlich M., Antropologia cierpienia. Oblicza „jaworznickiej Golgoty” w kulturze łemkow‑ skiej, w: Jaworzno interdyscyplinarne. Regionalizm w szkolnej edukacji, red. A. Rams, D. Rozmus, S. Witkowski, Jaworzno‑Częstochowa 2013, s. 135‑148. Gubała J., Zróżnicowanie podejść badawczych w dziedzinie socjologicznych badań pamięci zbio‑ rowej – wyższość metod jakościowych nad ilościowymi?, „Palimpsest” 2012, nr 2, s. 130‑144. Halbwachs M., Społeczne ramy pamięci, Warszawa 1969.

186

Дискурс • Dyskurs

Hirsch H., Zemsta ofiar. Niemcy w obozach w Polsce 1944‑1950, przeł. M. Przybyłowska, Warszawa 1999. Historia martyrologii więźniów obozów odosobnienia w Jaworznie w latach 1939‑1956, red. K. Miroszewski, Z. Woźniczka, Jaworzno 2002. Kranz T., Edukacja historyczna w miejscach pamięci. Zarys problematyki, Lublin 2009. Kranz T., Muzea w byłych obozach w Polsce jako forma instytucjonalizacji pamięci, „Łambinowicki Rocznik Muzealny” 2003, t. 26, s. 9‑22. Kula M., Nośniki pamięci historycznej, Warszawa 2002. Madajczyk P., Przyłączenie Śląska Opolskiego do Polski 1945‑1948, Warszawa 1996. Małkiewicz A., Pleśnar A., Konferencja naukowa „Historia martyrologii i obozów odosob‑ nienia w Jaworznie w latach 1939‑1956”, w: Obóz dwóch totalitaryzmów…, t. 1, s. 11‑13. Miroszewski K., Centralny Obóz Pracy Jaworzno. Podobóz ukraiński (1947‑1949), Katowice 2000. Miroszewski K., Centralny Obóz Pracy Jaworzno (1945‑1950), w: Obóz dwóch totalitary‑ zmów…, t. 1, s. 29‑43. Motyka G., Od rzezi wołyńskiej do akcji „Wisła”. Konflikt polsko‑ukraiński 1943‑1947, Kraków 2011. Motyka G., Polityka powojennych władz polskich wobec Ukraińców na przykładzie Jaworz‑ na, w: Obóz dwóch totalitaryzmów. Jaworzno 1943‑1956, t. 2, red. R. Terlecki, Jaworzno 2007, s. 70‑79. Nowak E., Łambinowice – miejsce z podwójną totalitarną przeszłością, „Przeszłość i Pamięć” 1998, nr 4, s. 65‑71. Obóz dwóch totalitaryzmów. Jaworzno 1943 ‑1956. Materiały z konferencji naukowej „Historia martyrologii i obozów odosobnienia w Jaworznie w latach 1939‑1956”, t. 1, red. K. Miroszewski, Z. Woźniczka, Jaworzno 2007. Obóz dwóch totalitaryzmów. Jaworzno 1943 ‑1956. Materiały z konferencji naukowej „Historia martyrologii i obozów odosobnienia w Jaworznie w latach 1939‑1956”, t. 2, red. K. Miroszewski, Z. Woźniczka, Jaworzno 2007. Obóz dwóch totalitaryzmów Jaworzno 1943‑1956. Katalog wystawy, red. A. Rams, Jaworzno 2014. Pamięć zbiorowa i kulturowa. Współczesna perspektywa niemiecka, red. M. Saryusz ‑Wolska, Kraków 2009. Przed akcją „Wisła” był Wołyń, red. W. Filar, Warszawa 1997. Szacka B., Pamięć zbiorowa i wojna, „Przegląd Socjologiczny” 2000, t. 49, s. 17‑18. Szacka B., O pamięci społecznej, „Znak” 1995, z. 5, s. 68‑76. Świecimski J., Teoria wystawy muzealnej jako utworu architektoniczno‑plastycznego. Rela‑ cja międzyeksponatowa jako podłoże struktury utworu wystawowego, „Opuscula Musealia” 1988, t. 3. Wyrwich M., Łagier Jaworzno. Z dziejów czerwonego terroru, Warszawa 1995.

Fot. 1 – Niemiecki plan baraku z koszar SS obozu Neu-Dachs. Baraki były wykorzystywane także przez strażników COP Jaworzno. Konstrukcja modułowa baraku jest zbliżona do konstrukcji baraków mieszkalnych dla więźniów, których plany się nie zachowały. (Źródło: Muzeum Miasta Jaworzna)

Fot. 2 – Plan Centralnego Obozu Pracy z 1945 r. nałożony na niemiecki plan podobozu Neu-Dachs z 1943 r. (Źródło: Muzeum Miasta Jaworzna)

Fot. 3 i 4 – Betonowe słupy z ogrodzenia obozu in situ (Źródło: Muzeum Miasta Jaworzna)

Fot. 5 – Różaniec więźnia Centralnego Obozu Pracy w Jaworznie, ok. 1945-1947 (Źródło: Muzeum Miasta Jaworzna)

Fot. 6 – Makieta baraku mieszkalnego dla więźniów podobozu Neu-Dachs i COP Jaworzno. Mniejsze pomieszczenia u dołu zdjęcia to pokój blokowego i pomieszczenie dla pisarza bloku. Prycze dla więźniów były umieszczone w jednej dużej izbie. Barak miał wymiary 8,14 x 39,75 m. (Źródło: Muzeum Miasta Jaworzna)

Fot. 7 – Rekonstrukcja trzypoziomowej pryczy dla więźniów. Prycza miała ok. 2 m wysokości, ok. 2 m długości i ok. 80 cm szerokości. (Źródło: Muzeum Miasta Jaworzna)

Fot. 8 – Na pierwszym planie znajduje się rekonstrukcja bramy głównej do obozu. W tle widoczne oryginalne betonowe słupy ogrodzenia z drutem kolczastym oraz izolatorami elektrycznymi. (Źródło: Muzeum Miasta Jaworzna)

Fot. 9 – Makieta baraku mieszkalnego z obozu Neu-Dachs i COP Jaworzno. Barak był konstrukcją prefabrykowaną, osadzoną na słupach ze względu na podmokły teren. Wejście znajdowało się na ścianie szczytowej. (Źródło: Muzeum Miasta Jaworzna)

Fot. 10 – Cyfrowa rekonstrukcja wnętrza baraku. Po obu stronach przejścia znajdowały się ciasno ustawione prycze dla więźniów. (Źródło: Muzeum Miasta Jaworzna)

Fot. 11 – Fragment ogrodzenia COP z narożną wieżyczką strażniczą. Przed wysokim ceglanym murem znajdowało się ogrodzenie z drutu kolczastego podłączanego do wysokiego napięcia i pas śmierci wyznaczony niskim betonowym słupkiem. (Źródło: Muzeum Miasta Jaworzna)

РІЧНИК РУСКОЙ БУРСЫ 2017, P. 13, c. 193-208 https://doi.org/10.12797/RRB.13.2017.13.09

Марта Ватраль

Ягайлоньскій Університет / Uniwersytet Jagielloński

Уршуля Пєчек

Ягайлоньскій Університет / Uniwersytet Jagielloński

Тото, што ся лишыло1

Streszczenie To, co zostało Artykuł jest próbą przedstawienia jak (i czy w ogóle) akcja wysiedleńcza z 1947 r. wpłynęła na młode pokolenie osób pochodzenia łemkowskiego (nazwanych wnukami akcji „Wisła”). Autorki przytaczają wypowiedzi przedstawicieli różnych opcji tożsamości łemkowskiej – Łemków, którzy wychowali się w rodzinach kultywujących tradycje i zachowujących język, pół-Łemkini, której jeden rodzic jest pochodzenia łemkowskiego, ale nie jest to fakt mający znaczenie dla jej tożsamości, Łemkiń odzyskanych, których rodzice są Łemkami, ale nie wychowywali ich w łemkowskich tradycji i języku, Łemkini, która wie o swoich pochodzeniu, przekaz międzypokoleniowy nie został w jej rodzinie przerwany, ale nie jest to kwestia dominująca dla jej tożsamości, a także działaczki rusińskiej, której rodzina nie jest ofiarą akcji „Wisła”, ale traktuje to wydarzenie jako doświadczenie wspólnotowe, ważne dla rozumianej szerzej rusińskiej tożsamości. Na podstawie odpowiedzi na pytania o to, skąd dowiedzieli się o akcji przesiedleńczej z 1947 r., jak opowiadali im o niej rodzice, dziadkowie, czy czują, że miała albo nadal ma ona wpływ na ich życie, autorki pokazują, że prezentowane postawy i stopień ich zawikłania są wynikiem akcji „Wisła”. 1

Tekst ukazał się pierwotnie w numerze 746-747 miesięcznika „Znak”, © SIW Znak sp. z o.o.: M. Watral, U. Pieczek, To, co zostało, „Znak” 2017, nr 746-747, s. 47-53. / Репортаж был опубликуваний в місячнику «Знак»: M. Watral, U. Pieczek, To, co zostało, „Znak” 2017, ч. 746 ‑747, с. 47-53. З польского языка перевела Марта Ватраль.

194

Дискурс • Dyskurs

Słowa kluczowe: akcja „Wisła”, tożsamość łemkowska, pamięć, Łemkowie Abstract What Remains The article presents how (and if) the displacement action of 1947 influenced the young generation of people of Lemko origin (called the grandsons of the Operation ‘Vistula’). The authors cite the statements of representatives of various Lemko identity options – Lemkos who grew up in families cultivating traditions and retaining the language, a half-Lemko whose one parent is of Lemko origin, but this is not a fact of importance to her identity, regained Lemkos whose parents are Lemkos, but they did not raise them in Lemko traditions and language, a Lemko who knows about her origins, intergenerational transmission has not been interrupted in her family, but this is not a dominant issue for her identity, and also a Carpatho-Rusyn activist whose family is not a victim of the Operation ‘Vistula’, but sees it as a community experience, important for the broadly understood Carpatho-Rusyn identity. On the basis of answers to the questions about how they learned about the Operation ‘Vistula’, what their parents or grandparents told them about it, do they feel that it had or still has an impact to their lives, the authors show that the complicated attitudes toward Lemko identity are the result of the Operation ‘Vistula’. Keywords: Operation ‘Vistula’, Lemko indentity, memory, Lemkos

Внукам акциі «Вісла» лемківского походжыня поставили сме такы самы звіданя: Одкаль дознали сте ся о переселенчій акциі з 1947 р.? Ци мате почутя, же мала, або дальше ма она влияня на Ваше жытя? Як оповідали Вам о ній родиче, дідове? Ци думате, же мала значыня для того, кым сте днес? На початку мусиме ся до чогоси признати – іщы до недавна основом того тексту мали быти спомины Лемків, котры пережыли акцию «Вісла». Єднак наша участ в тогорічным упамятніню 70. річниці тых подій зверифікувала тоты думкы. Дотерло до нас, же памят о акциі «Вісла» остала заперта во споминах, стала ся темом науковых сесий і тоты наррациі єй не актуалізуют. Поминят ся в них працу памяти наступных поколінь, котры в історию свойой родины мают вписаны тоты траґічны подіі. Вкінци, зачали сме задумувати ся над тым, хто і як буде продолжал памят о акциі «Вісла» в наступным поколіню. Найголовнійше стало ся

Марта Ватраль, Уршуля Пєчек, Тото, што ся лишыло

195

для нас найти одповід на звіданя, як выселіня влият на люди в нашых роках, внуків жертв товдышніх подій (о котрых в соспільній дебаті ся радше не бесідує, бо выселіня з 1947 р. єст постерігане з перспектывы польско-украіньской медженародной і історичной політыкы, а в такым його виді неє місця для меншыны, для котрой акция «Вісла» была єдном з основных подій в XX ст.). Нашу інтуіцию (кус наперекір) потвердил Антоні Крог, дослідник карпатскых соспільств, котрий в інтервю для «Tygodnika Powszechnego» (2017, ч. 21) Polityczni Rusini повіл: «На подібных [до лемківского упамятніня 70. річниці акциі «Вісла» – прип. ред.] подіях виджу фурт тоты самы лиця, з рока на рік штораз старшы». Коли сме переглядали знимкы з того упамятніня, усвідомили сме собі, же вельох з нас романтизує вид сучасных Лемків, нервово глядат безпечных однесінь до народной (в розумліню скансену) культуры і своє гляданя кінчыт на побіным до Індиянця Лемку в чузі з чорно-білой знимкы Романа Райнфуса. Тяжше є достеречы внуків жертв акциі «Вісла», для котрых тота подія тіж є формуюча – про ню ся в хыжи оповідало, сперечало, або тіж взагалі ся тот спомин лишало як тайну. А прецін середовиско молодых Лемків і Лемкынь далеко выходит поза утырвалены на передвоєнных знимках образы: актывні (хоц не на велику скалю) діє, ма свій жывий язык, культуру і хранит памят о акиі «Вісла», але тіж тоту памят актуалізує, операт на ній достоменніст, котра хоче смотрити в будучніст. В деякій мірі повело ся нам утримати перший замір – од репрезентантів молодого поколіня отримали сме спадкобраны по прадідах, дідах, родичах спомины, але окрем того дознали сме ся, кым сут внукы жертв тых подій, што они роблят з том памятю, яку оповіст переказуют дальше, а предо вшыткым, як выселіня влияли на тото, кым сут. Выбрали сме шіст ріжных історий Лемків, піл-Лемків, Лемків приверненых, Лемків непевных, котры акция «Вісла» вяже на барз ріжных рівнях.

Цілий час єм гев нова Марта: З Анном Масляном познала єм ся на лемківскых студиях. Скоро вказало ся, же маме подібны істориі – сме Лемкынями, але не до кінця іщы сме певны, што то значыт. Анна знала о Лемках дуже веце як я, оповідала мі о своіх досвідчынях з роботы в саноцкым скансені, бесідувала зо свойом бабом Лемкыньом о тым, чого вчыла ся на тых

196

Дискурс • Dyskurs

студиях, годна была назвати части традицийного лемківского облечыня, розпознавала іконы. Тепер Анна пише докторску працу з лемківского языка. Дзвоню до нєй все, коли мам языкову дилему – не лем знат она одповід на кажде звіданя, але тіж є в силі одтворити історию вводженых до лемківского языка в остатнім часі змін. Найправдоподібнійше як єдина особа на світі. Чую ся Лемкыньом, але цілий час єм в тым нова. В середовиску лемківскых діячів, а тіж в моій лемківскій достоменности. Хоц моі дідове од все бесідували, же сме Лемкы, то аж пару років тому зрозуміла єм, што то значыт – товды, коли познала єм язык, коли вкінци навчыла єм ся чытати і бесідувати по лемківскы. Коли была єм дітином, лемківска достоменніст дідів асоциювала ся мі зо святами. Святкували сме іх двараз і товды виділо ся мі тото цілком нормальне, думала єм, же так є в каждій хыжи, же вшыткы дідове бесідуют зо собом в якісым інчым языку, котрого іх діти і внукы не розуміют. Коли была єм старша, зачало тото выкликувати мою цікавіст, ставляла єм звіданя, чом так є. Видит ся мі, же перший раз про акцию «Вісла» почула єм в школі на лекциі істориі, але товды не односила єм того до себе. А коли на занятях з ВОС-у мали сме описати єдну з етнічных груп в Польщи, припомла єм си, же прецін моі баба сут Лемкыньом (про себе єм так товды іщы не думала) і же маме в хыжи книжку о Лемках. Зробила єм задачу, описала єм тоту групу, єй облечыня, культуру. Так тото мене заінтересувало, же прочытала єм тоту книжку до кінця і зачала єм глядати інчых публикаций о Лемках. Пак зробила єм курс провідника в саноцкым скансені. Так ся тото зачало. Іщы недавно взагалі єм не была свідома, же єм внучком жертв акциі «Вісла». Стало ся тото очывидне на упамятняючых выселіня подіях в Ґорлицях. Товды, коли журналістка звідала ся ня, што з причыны той акциі єм стратила: я, Анна Масляна, не моі баба, дідо, ци няньо. Баба зачали споминати тамты подіі пару років тому. Лем зато, же єм ся заінтересувала том темом і сама зачала єм ся звідувати. Але до днес не знам іх цілой істориі. Коли єм тепер поіхала домів, баба ня цапли і зачали оповідати. Они все думают, же буду іх нагрывала, і тепер уж тото роблю, бо сут штораз старшы. Тото, о чым гварят є для мене страшне. Трафлят ся, же коли моі баба си подумают, же повіли за вельо, циґанят, же не памятают веце, бо сут уж стары. На звіданя о выселіня (а знам прецін з реляций, як

Марта Ватраль, Уршуля Пєчек, Тото, што ся лишыло

197

тото проходило) одповідают, же не было вцалі так найгірше, же нп. в ваґоні, в котрым они і іх родина іхали на Захід, не было аж так тісно і каждий міг сісти на пакунку з річами. Во мі одраз тото будит против, бо як тото не было найгіршым досвідчыньом, то што в такым разі може ним быти? По мойому моі баба цільово не гварят мі вшыткого. Чую, же роблят так зато, же дбают про мене і не хотят, жебы-м мусіла ся конфронтувати з іх найгіршыма споминами і травмами. Єм Лемкыньом, але часом си думам, же не маме уж права чути ся правдивыма Лемкынями, бо прецін сме свідомы того лем пару років. Правдивыма Лемками сут нашы камаратя зо середовиска, котры навчыли ся языка од родичів, діют в тым просторі од все. Застанавлям ся, ци сім років заниманя ся і дбаня про мою лемківскіст з тридцет двох років жытя то дост, жебы-м сама перед собом не мала уж ниякых вантпливости, же єм Лемкыньом.

Культура в языку Уршуля: З Марґаретом Кєц (Прибыло), єдном з першых Лемкынь, якы єм познала, не чули сме ся шіст років. Голос в мобільці одраз мі припомнул, яку горду поставу репрезентувала. По скінчыню украіністычных студий на Ягайлоньскым Університеті вернула там, де ся вродила, до села Лісєц, в ґміні Любін на Нижнім Шлеску. Што гев вельо гварити – єм льокальном патрийотком. В Лісци єм ся вродила і выховала. Гев выселено зо села Бортне в ґорлицкым повіті моіх прадідів од страны вітця. В Лісци мешкат близко 300 осіб – векша част то Лемкы, а недалеко, в Ліґници діє нп. Лемківскій Ансамбль Пісні і Танця «Кычера». Подумай си, же в моім селі сут Полякы, котры барз добрі бесідуют по лемківскы – пару раз была єм зачудувана, же то не сут Лемкы, бо ціле жытя была єм о тым переконана. В Лісци николи не было проблему, жебы ся признати кым і одкаль ся є.

198

Дискурс • Dyskurs

Достоменніст і народову культуру переховую в языку. Родиче уформували во мі барз сильне почутя приналежности і свідомости. Моім рідным языком є лемківскій, вчыла єм ся го од наймолодшых років, в моій хыжи не бесідувало ся інакше. Польского языка зачала єм ся вчыти в школі, памятам тоты тяжкы повороты до школы по вакациях і як вшытко ся мі товды мішало. Зрештом, істория любит ся повторювати – моі дівкы тіж аж в передшколю зачали ся вчыти польского. Єм правнучком жертв акциі «Вісла», моі прадідове остали выселены з дідами, котры товды были іщы малыма дітми. Прадідове вмерли коли мала єм 10 років, в тамтым часі іщы не інтересувала єм ся історийом. Хоц в хыжи уформувано свідоміст того, кым єм, то не памятам, жебы мі хтоси оповідал про тамты подіі – істория, даты, реляциі пришли до мене ззовні. Упамятням річницю акциі «Вісла» так як інчы свята і річниці. Николи єм єднак не чула, же наше походжыня то тема табу – жыли сме своім жытьом, поза великом історийом, а вартости, звыкы, язык вынесла єм з хыжы. Родиче повторювали мі, же мужа повинна єм глядати серед Лемків. Так ся стало. Думала єм о тым, ци могла бы-м жыти з не-Лемком. Може так, але мусіла бы-м го навчыти лемківского.

Анеґдота о достоменности Марта: Пару років тому опубликувала єм на ґамбокнижці впис о тым, же святкую лемківску Велию ушками од мамы і борщом з порошку. Моя наступна бесідниця, котра хоче остати анонімова, замістила під ним коментар: «Добрі, же пишеш, припомла єс мі о дідах, уж до них дзвоню!». Знали сме ся уж од якісого часу, але рідко бесідували сме о лемківскых однесінях в єй жытю. Была єм барз цікава, ци часто дзвонит до своіх дідів в лемківскых справах. Не чую ся Лемкыньом. Николи єм не была частю той соспільности, до тепер знам про ню барз мало. О тым, же мам лемківскы корені, зачала єм бесідувати з няньом аж як мала єм парунадцет років. Скорше єм і не знала, же є штоси такє як Лемкы, тяжко было мі іх собі уявити. В тамтым часі лемківску сторону мойой достоменности постерігала єм неґатывні. Предо вшыткым з огляду на тото, же як мала дітина была єм позбавлена контакту з лемківском частю мойой родины. Памятам, же мала єм про тот брак контакту

Марта Ватраль, Уршуля Пєчек, Тото, што ся лишыло

199

великій халь і обвиняла єм іх о тото, же были так міцно звязаны зо свойом герметычном достоменністю. Дідове барз хтіли, жебы іх сынове взяли си за жены Лемкыні, про то коли іх найстарший сын, мій няньо, звязал ся з мойом мамом, Польком, не хтіли того заакцептувати. І навет по тым, як уж єм ся вродила, моі дідове барз на няня натискали, пропонували, жебы може кус іщы пождал і нашол си жену Лемкыню. Нашы реляциі унормували ся аж по вельох роках, коли вшыткы ся постаріли, дідове одпустили і было уж за пізно, жебы творити новы родины. Тепер моі лемківскы дідове уж не думают о тым, жебы нам, своім внукам, переказати тоту культуру, хотят просто мати з нами близкій контакт. О акциі «Вісла» дознала єм ся в контексті повоєнной істориі Вроцлавя, то єст міста, в котрым єм ся вродила, з бесід о тым, же тутышні жытелі сут зо Сходу, Украіны або з околиц Крениці, де є рідна земля мойой лемківсой родины. Лемкы были для мене єдном з груп, котра остала насильні выселена, і очывидно іх істория є траґічна, але така є тіж істория мойой польской родины, котру выселено з териториі днешньой Украіны. В моій уяві акция «Вісла» то част повоєнного образу Польщы (і шырше – Європы), єдно з выселінь, з котрыма нашы дідове мусіли ся сконфронтувати. Видит ся мі, же жытьови выборы діти выселенців были выкликаны вымогами, якы ставляла етнічна і реліґійна меншына, котра нашла ся в Польщи в тяжкій ситуациі, а барз хтіла сохранити свою достоменніст. І в котрисым моменті, в мікроскали, тото заважыло на тым, як выглядают меджелюдскы релациі і што окрислят ся як моральні властиве. В тым виджу найповажнійшы для мене косеквенциі акциі «Вісла» – моі лемківскы дідове, дбаючы о сохраніня свойой культуры, підняли рішыня, котре мало влияня на тото, як выглядало моє дітиньство і контакты з частю найблизшой родины. Моя лемківскіст є звязана з достоменністю єдного родича, але николи не стала ся так міцна, жебы детермінувати кым єм. Выросла єм зо свідомістю, же єм з векшыновой групы в Польщи – єм польском католичком. О лемківскій достоменности дознала єм ся за пізно і, щыро повісти, не виділа мі ся она на тілько атракцийна, жебы хотіти до нєй вернути. Не уявлям собі, жебы-м мала єй переказати моім дітям, хыбаль лем як цікавостку. Сама нич про ню не знам, николи не стала ся мойом обсесийом, ани важным елементом мойого жытя. Тото, же єм в якісій части Лемкыньом, є лем анеґдотом о мі і тото ся уж радше не змінит.

200

Дискурс • Dyskurs

Як не быти бортаком Марта: Севериян Косовскій є Лемком зо Заходу. Його родина не вернула на Лемковину, але переказала му любов і пошану для втраченой отчызны. В бесіді з Северияном не чути ниякых вантпливости в однесіню до того, кым є. Міц його наррациі операт ся на тым, же акция «Вісла» не перервала меджепоколіньового переказу в його родині, быти може аж і го зміцнила. І тепер Севериян є не лем актывні заанґажуваний в жытя лемківской меншыны в Польщи, але тіж може ся гордити лемківскым языком на матуральным свідоцтві. Родом єм з чысто лемківской родины, в котрій так родиче, як і дідове то Лемкы з Лемковины. В нас все ся бесідувало по лемківскы. В моім припадку є тіж важне, же знал єм дідів з єдной і другой стороны, знал єм тіж своіх прадідів. Для них бытя Лемком было натуральне і тоту натуральніст, гордіст з того, кым сут, переказали мі. Тяжко мі повісти, коли перший раз почул єм о акциі «Вісла». Видит ся мі, же коли был єм малым хлопчыском і мешкал єм на стале в рідній хыжи. В часі коли родиче были в роботі, оставал єм з дідами, а они часто оповідали мі тоты істориі, рысували, як выглядали іх хыжы, поясняли, чом не мешкаме в Горах. В тых оповіданях час ділило ся на дві части – «перед» і «по» акциі «Вісла». Тото, што было «перед» было добре. Гын было весело, добрі, в себе. Тото, што было «по», вязало ся з больом, травмом. Дідове все впоювали мі, жебы-м бесідувал по лемківскы, ходил до церкви, жебы-м ся не ганьбил того, кым єм. Жебы-м был явным Лемком, бо тот, котрий є явний, не ганьбит ся того, кым є, ма пошану інчых люди. Бо як єс Лемком, а ся того стыдаш, то єс бортаком. Люблю вертати до того, што было «перед». Часом собі уявлям, як бы то было, як бы-м жыл на Лемковині в тамтых часах. Мойом отчызном є Лемковина, але є то аркадия. Каждий чловек ма сентимент до місця, де ся вродил, де

Марта Ватраль, Уршуля Пєчек, Тото, што ся лишыло

201

пережыл першы рокы жытя. Я єм ся выховал на селі під Ліґницьом і до кінця жытя буду мал сентимент до того місця, бо гев єм ставлял першы крокы і познавал єм світ. І хоц были сме єдином лемківском родином в тым селі, то добрі жыли сме зо сусідами, мали сме з нима добрий контакт і нихто нам не докучал. Принаймі я не памятам такых ситуаций. Так тіж было в Ліґници. Єднак моя правдива отчызна і отчызна мойого народу то Лемковина – горы, церкви, капличкы, села, деревяны хыжы. То є природне, моє, а тото, што є на Нижнім Шлеску – нашмарене, чуже. В Горах є моя отчызна і выселіня того не змінило. Хоц зобрано нам материяльны добра, не маме документів власности, то Лемковина тырват в нашій духовій сфері. До тепер, коли ходиш по лемківскых селах, видно тоты місця, річи створены Лемками – церкви, кресты, котрых на щестя іщы кус остало. То был цілком інчий од того, на котрым нашли сме ся на Заході реґійон. Не думам о собі як о великым лемківскым актывісті. В 2014 р. писал єм матуру з лемківского языка, тепер провірям своі можливости в радию і портали лем.фм+. Роблю тото, бо то мій язык і моя культура. Писане, а тым барже жыве, бесідуване слово є для мене барз важне. Помагат сохранити лемківску достоменніст.

Памятникы бабы Надіі Уршуля: Наталия Віслоцка тепер мешкат во Лвові, хоц родом є з Любіна на Нижнім Шлеску. Познали сме ся кореспонденцийні – редаґувала єм тлумачыня Наталиі до книжкы Лукаша Сатурчака і Леся Белея Асиме‑ трична симетрия. З нєй єм ся дознала, же Наталия є Лемкыньом. Єй родину в часі акциі «Вісла» переселено з Лабовы (місцевости медже Креницьом а Новым Санчом) до понімецкой ґаздівкы Ерліх, одкаль перенесла ся до поблизкого Нємстова. О собі гварит, же дозріла до того, жебы назвати ся Лемкыньом, не хоснує лемківского языка, хоц вчыт ся украіньского. Моя істория памяти о акциі «Вісла» є літня. Коли конфронтую своі спостережыня і думкы о тій подіі зо знаємыма, то вказує ся, же іх тото барже болит. Мам камараткы, котры оповідали мі о своіх бабах, котры аж ся трясли на думку о тым, же могли бы си взяти за мужа Поляка – прецін Полякы зробили біду Лемкам. В мене чогоси такого не было.

202

Дискурс • Dyskurs

Памят о акциі «Вісла» остала мі переказана бабом Надійом, котра радо ділит ся свойом оповістю, выповідат ся в звязаных з выселінями публикациях, ма місию, жебы ділити ся тым досвідчыньом, пише памятникы і удоступнят іх інчым – єй выповіди нашли ся в книжці Мартіна Поллака Топоґрафія памяти. Баба сут для мене великым авторитетом. Подля себе сут предо вшыткым Украінком, пак Лемкыньом. Іх істория є барз добрі передумана і перероблена, може зато неє в ній такых емоций, котры сут іщы в інчых Лемках. Недавно єм си усвідомила, же николи не чула єм іх істориі од початку до кінця, а зато, же сама беру участ в проєкті односячым ся тіж до істориі міґрациі Украінок, попросила єм іх, жебы мі тото оповіли. Товды перший раз почула єм од них міцны слова: «тот окропечний рік», «незрозумліня», «безсильніст». Гідні гірчи явило ся, коли оповідали о своім вітцю, котрий приятелювал з Поляком – тот повіл, же перед депортацийом вітця бабы, мого прадіда, охоронит зміна віроісповіданя на римскій обряд. Прадідо тото зробили, змінили обряд, але і так іх выселили. На початку трафили на ґаздівку Ерліх, в котрій мали замешкати в стодолі, зато же гын не было хыж. Мама бабы нашли якісу можливіст, жебы перенести ся до поблизкого села і жыти в кус ліпшых обставинах. Початково сім переселеных родин мешкало в єдній великій хыжи – од липця 1947 р. до яри 1948 р., пак кажда з них нашла свій власний кут. Ціла наррация, котра є в моій родині, операт ся на акциі «Вісла». Кус так, як бы час был поділений на «Лабову» і «по Лабові». Істория бабы Надіі є хронолоґічні уложена, хоц знам, же были товды дітином і мусіли єй переняти од старшых. То є очывидне, же ідеалізуют жытя в Лабові, але подля такого самого принципу, подля якого ідеалізує ся дітиньство. Обертают тіж увагу на почутя бытя вібчым по переселіню. Головні в істориі іх вітця, котрий в Лабові был заможным ґаздом, а як пришол на Нижній Шлеск, з безсильности пару першых дни провюл сідячы безчынні на снопі сіна. Напятя на польско-лемківскій леніі сут в моій родині барз міцны. Моі дідо мали в околици Лабовы пару гектарів ліса, моя родина рішыля ся

Марта Ватраль, Уршуля Пєчек, Тото, што ся лишыло

203

о нього упомнути, але процес тырват барз долго. В тым контексті появляют ся в моій родині неґатывны коментарі односячы ся до Поляків, державных інституций, а тіж того, як Лемкы сут днес дискримінуваны тіж жытелями того села, котры бесідуют, же не повинни сме вертати, бо не маме уж прав до польскых лісів. Мій отец ма лемківксы корені, мама є Польком. В поколіню няня бесідуваня, же єст ся Лемком было проблемом і лемківскє походжыня было чымси, на што можна было смотрити в катеґориі ганьбы – тота квестия не односит ся до мене і моіх знаємых рівесників Лемків. Няньо єднак ня нагварял, жебы-м навчыла ся языка, брала участ в культурным жытю Лемків, хоц сам того не робил. А моі баба бесідували по украіньскы, хоц днес, чым барже познаю іх язык, тым ліпше виджу, же є в ним вельо лемківскых втручынь. Николи не чула єм ся частю лемківской спільноты, не переконували ня закрапляны палюнком імпрезы і цепелийовий характер тых стріч. Мусіла єм дозріти до того, жебы назвати себе Лемкыньом, але николи не мала єм проблему з признаньом ся до свого походжыня, хоц не до кінця была єм свідома, што то значыт.

Конечніст спілодчуваня Марта: Марія Сілвестрі є русиньском актывістком з Пітсбурґа, ведучом John & Helen Timo Foundation. Через остатні два рокы, разом зо своім приятельом, Джоном Ріґєттім, робила документ о акциі «Вісла» Аж і слезы не старчыли2, котрий мал свою польску премєру на квітньовым лемківскым упамятніню. Предкы Маріі не были выселенцями, подіі з 1947 р. могли бы не быти єй історийом, а єднак чує ся одповідальна за тото, жебы оповісти о них світу. Акция «Вісла» є моім досвідчыньом. Так чую і видит ся мі, же як Карпаторусины мусиме быти свідомы, же є то част нашой спільной істориі. Але знам тіж, же для люди в моій ситуациі то квестия выбору. Тяжкого, бо принимаючы досвідчыня акциі «Вісла», принимат ся тіж чутя і емоциі, котры з ним приходят і треба собі з нима порадити. 2

Фільм є доступний під мотузком: https://www.youtube.com/watch?v=be7eQ3MtRMQ&t=809s.

204

Дискурс • Dyskurs

Для люди в нашых роках тамты подіі так міцно выходят поза знане нам розумліня страшных річи, же не знаме собі того уявити і однести до власного жытя. Нам ся може трафити тото, што ся стало в маю в Менчестері – мам вражыня, же аж і знаме якоси ся з тым погодити. Ситуация, в котрій хтоси дуркат до нашых двери і гварит, же маме дві годины на лишыня хыжы, є страшна, годни сме єй як таку окрислити, але видит ся нам взагалі нереальна. Єднак принимаме за нормальне, же коли ідеме на концерт, переходиме черех детекторы металів і вшыткы інчы середкы обережности, котры одраз нам комунікуют, же сме ся нашли в потенцияльні небезпечній ситуациі. Мала єм 12 років, коли зашли сме до нашой родины спід Івано-Франківска на Украіні, товды перший раз познала єм Лемків, котрых выселено по II світовій войні. В тым припадку ходило о переселіня з 1945 р., не о акцию «Вісла», але тото досвідчыня вписує ся в повоєнну історию переселінь. Памятам полне пороху, смутно і непокоючо рівне місце – там, де мешкам, сут горы, взагалі не розумію рівнин. Баба з нашой родины, до котрой сме зашли, была барз самітна, походила з єдиной лемківской родины в тым селі і не было гын никого, з кым могла бы бесідувати по свому. Не знала єм, о чым бесідували з мойом бабом, але єм чула тоты емоциі, котры выкликала тота стріча. Зробило тото на мі великє вражыня. Документальний фільм, котрий сме накрутили, то єден зо способів на сохраніня памяти о подіях з 1947 р. зо стороны тых, котры іх пережыли. Для нас є то очывидне, але може треба тото підкрислити, же тоту історию оповідаме з нашой, лемківской перспектывы, котра є, на жаль, так часто поминяна в медияльным переказі. Нашом цілю як актывістів є од все тото само – усвідомляти не-Русинам, же сме. Бо мы уж знаме, кым сме, можеме ся стрічати в тых дивных русиньскых місцях в Європі і бесідувати о тым, як попутаны сут нашы істориі, як не любиме звідань о нашу зложену достоменніст. Але так, як вы пишете тоту статю для польского часопису, бо хочете оповісти о Лемках як найбільшому

Марта Ватраль, Уршуля Пєчек, Тото, што ся лишыло

205

чыслу осіб споза лемківской меншыны, так і мы зробили сме тот фільм і удоступняме го за дармо на YouTube, жебы каждий міг го обізрити і почути, же в 1947 р. мала місце акция «Вісла», котра знищыла цілий лемківскій світ.

Вертаня до лемківскости3 Уршуля: Марту Варталь познала єм в Кракові, рік по скінчыню украіністычных студий. До того часу думала єм, же Лемкы сут єдным з украіньскых етносів. Завдякы ній скоро єм зрозуміла, же Лемкы-Русины мают автономічну достоменніст а тіж невелику, але міцну репрезентацию. Єм ій за тото вдячна – то была велика лекция покоры і бытя уважным на заплянтану, недорепрезентувану, поминяну достоменніст. Стало ся для мя ясне, же написаня репортажу о лемківскій памяти о акциі «Вісла» може ся повести лем завдякы заанґажуваню Марты. Моя істория зачынат ся в селі на Нижнім Шлеску. Моіх дідів Ватралів выселено гын в 1947 р. Родиче мойой мамы тіж были выселенцями – дідо і баба Поляньскы познали ся уж на Заході (сотворили родину на селі під Олесницьом). В моій хыжи николи не бесідувало ся по лемківскы, а о тым, кым сме тіж невельо. Тото, же днес можу повісти о собі, же чую ся Лемкыньом, є ефектом мойой тяжкой достоменностьовой роботы на студиях (студиювала єм м.ін. росийску філолоґію з русиньско-лемківскым языком на Педаґоґічным Університеті в Кракові) і поза нима, бо од шестьох років єм кымси в роді лемківской актывісткы. О акциі «Вісла» чула єм головні од няня, але аж товды, коли зачала єм інтересувати ся том справом, знала єм як ся о тото звідувати і ліпше єм розуміла одповіди. Щыро повім, же все чула єм ся кус поза тым досвідчыньом. 3

Тота выповід нашла ся лем в електронній версиі репортажу, доступній на сайті Місячника «Знак»: http://www.miesiecznik.znak.com.pl/to-co-zostalo/

206

Дискурс • Dyskurs

Оно пришло до мене пізно, не знала єм думати о ним інакше, як о чымси не до кінця звязаным зо мном, бо прецін як могло влняти на мене штоси, чого єм не пережыла і о чым через векшу част жытя не мала єм понятя. В остатній вікенд квітя 2017 р. упамятняли сме 70. річницю акциі «Вісла». Сідила єм в часі лемкознавчой конференциі, орґанізуваной в рамах упамятніня, з самого заду, в достойній сали Colegium Maius ЯУ, в своій Alma Mater, місци, в котрым єм ся навчыла думати. Чула єм ся непевні, зато же робила єм лемківскы написы до документального фільму, котрий мал гын быти высвітляний і знала єм, же быстре око моіх люди достереже кажду хыбу, каждий польонізм, кажду недостаточні лемківску структуру. Не мылила єм ся, бо уж при першых привитанях в групі моіх камаратів – лемківскых актывістів, єм почула: «Марта, я тя забию за тоты написы, тілько хыб, тілько польонізмів! Але ти пробачам, вкінци єс зо Заходу, лем, на Бога, най тото хтоси поправит!». Што значыт быти Лемкыньом зо Заходу? Тяжко є пояснити вшыткы нюансы і конотациі з тым звязаны. Основы сут такы, же Лемкы зо Заходу сут барже засимілюваны, скорше тратят язык, а предо вшыткым не мешкают в себе, не вернули на Лемковину. То же єм Лемкыньом зо Заходу і лемківского языка навчыла єм ся не в хыжи, лем аж на студиях, є єдном з консеквенций акциі «Вісла». Тоту консеквенцию найпростійше є мі розпознати і назвати. На ліґницку част упамятнія зaбрала єм своіх родичів і приятеля. Коли боком ока посмотрила єм на мойого зворушеного няня, зачала єм си усвідомляти, як барз тото в ним жыє. І же взагалі неє так, же нич мі з того досвідчыня не переказал. Тоты два дни проведены на упамятнінях акциі «Вісла» были для мене переломом. Хыбаль перший раз єм почула, же є то моя істория і знам, як о ній памятати. Заняло мі тото 26 років. Перед упамятніньом опубликувала єм на ґамбокнижці проґрам подій і впис, в котрым єм написала, же неодолга буде тота річниця, спомла єм о бабі, котры по дорозі на Захід трафили до лаґру в Явожні. О пару дни пізнійше бесідувала єм з мамом через мобільку, наглі до бесіды влучыл ся няньо, котрий ся мя звідал: «Марта, але чом не написала єс нич про діда Ватраля, він тіж был в Явожні». Одповіла єм же не была єм того певна, на што няньо з малом претенсийом звідал: «Но як то не была єс певна?». Но власні, як то? Прецін повина єм была тото знати. Прото, же вчыла єм ся лемківскости на студиях, коли мала єм якісы проблемы зо зрозумліньом языка, коли не знала єм як штоси повісти, або бракувало мі основ з простору лемкознавчых знань, то думала єм о тым як

Марта Ватраль, Уршуля Пєчек, Тото, што ся лишыло

207

о консеквенциі невыстарчаючой пильности, старанности, недочытаня. Але ци можна хоснувати тоты катеґориі до свойой достоменности? Ци можна хоснувати арґумент, же не знам, як выглядала хыжа моіх передків, ци чым ся занимали перед выселіньом, або ци і як долго моі дідове были в лаґрі в Явожні, бо єм не дочытала пару стран в книжці? Мам в собі пару заклять, фраз, на котрых была єм выховувана. Барз долго єм іх не розуміла, так як не докінце єм знала, чом коли іхаме до бабы і діда Поляньскых, мій няньо бесідує з нима в інчым як польскій языку. Няньо мі часто повторювал (цитуючы польского клясика): «Марта, памятай, як ся не будут тебе бояти, то ся будут з тебе сміяти». Початково іґнорувала єм тоту мудріст, як цілком непридатну, але єднак мала єм єй вбиту до головы. Застанавляла єм ся, чом мам лем тоты дві можливости, ци направду неє нич медже нима? Тепер, коли смотрю на себе і своі выборы, а тіж моіх родичів, знам, же є то єдно з невельох оружів, якы мают люде, котрым все ся повторювало, же сут гіршы. Ани я, ани мій няньо не сієме постраху в місцях, в котрых жыєме. Але я і він маме почутя, же цілий час мусиме собі і світови доводити, як вельо вартаме і пошана (на котру тяжко робиме) є для нас найвекшом вартістю. В моім жытю барз добрі видно тоты змагана, стараня, жебы си заслужыти на пошану. Моі знаємы і приятелі з нелемківского світа часто чули од мене чым ся занимам. Оповідала єм ім о Лемках, о іх травмах, літературі, культурі – о тым, чого єм ся вчыла, до чого сама єм доходила як дослідничка і як Лемкыня. Єднак не мам почутя, же мя розуміли. Часом ся звідали, чым ся актуальні занимам, часто ставляли зас тоты самы звіданя, на котры по деякым часі перестала єм одповідати зато, же сама мала єм почутя, же може є то мало інтересуюче, мало важне. Тепер єм єдном з невельох специялісток в напрямі Лемків/ лемківской культуры і надійом на розвитя лемкознавчых студий (як части студий о меншынах), але часто чую, же для шыршого кругу не ма то ниякой вартости. Кождий з нас, внуків акциі «Вісла», переховує істориі, котры можут мати дуже векшу силу діяня, як фурт повторюваны фразы.

* Добрі ся стало, же не написали сме того репортажу на квітньову річницю. Маме почутя, же товды писали бы сме цілком о чым інчым, хоснували бы сме великы і выбиваючы зо стрефы комфорту слова, такы як

208

Дискурс • Dyskurs

«травма», «кривда», «звірство». Звідали бы сме, ци сме си в силі уявити, як то єст стратити хыжу, ґаздівку, улюблены горы, звірята, ізбу з пецом, а тіж чест і пошану до себе і того кым ся є. Днес знаме, же были бы то планны звіданя, бо одповіди на них лем уміцнили бы акцию «Вісла» як 70-літню поблідлу уж травму, котрой наше поколіня неє в силі ани си уявити, а не то, жебы аж і вполни почути. Вказало ся, же ничого не мусиме си уявляти, ци одтворювати зо старых знимок, бо акция «Вісла» была граничным досвідчыньом для цілого лемківского народу і єй консеквенциі не затримуют ся на тых, котры єй пережыли 70 років тому.

РІЧНИК РУСКОЙ БУРСЫ 2017, P. 13, c. 209-226 https://doi.org/10.12797/RRB.13.2017.13.10

Алеіда Ассманн

Штыри формы памяти1

Słowa kluczowe: pamięć indywidualna, pamięć pokoleń, pamięć zbiorowa, pamięć kulturowa, zapominanie Keywords: individual memory, generational memory, collective memory, cultural memory, forgetting

Понятя культуровой памяти од давна не єст нове. В остатніх роках явило ся вельо прац односячых ся до той обшыри досліджынь, котры завдякы чысленным примірным аналізам причынили ся до звекшыня знань, допрацуваня термінолоґіі і пошыріня огляду досліджынь. Такє розвитя ситуациі вказало предо вшыткым продуктывніст того підходу, котра выходит поза границі єдного предмету досліджынь. Біблийотекы выполнят неперезриме множество опрацувань, котры аналізуют фунґуваня індивідуальных, соспільных, політычных і культуровых конструкций памяти і ставляют звіданя о спосіб, в якій обходиме ся з нашыма споминами, як тіж о цілі, в якых іх хоснуєме. Шырокы, медженародны досліджыня вказуют, же в припадку проблематыкы памяти маме до діла з парадиґматычні культурознавчом, а тым самым трансдисциплінарном темом. На тым не конец: през квестию форм орґанізациі і способів будуваня 1

Текст переведений з: A. Assmann, Cztery formy pamięci, в: Тота же, Między historią a pamięcią. Antologia, ред. M. Saryusz‑Wolska, Warszawa 2013, с. 39‑57. З німецкого перевела K. Sidowska, за: Vier Formen des Gedachtnisses, «Ervagen, Wissen, Ethik» 2002, ч. 13, с. 183‑190.

210

Дискурс • Dyskurs

памяти можна поставити важний перехід ґу природничым наукам, головні в обшыри психолоґіі і невролоґіі. Вшытко красні. Єднак коли присмотриме ся ближе окремным дослідничым обшырям, дійдеме до внеску, же границі оддільных дисциплін скоро ся однавляют, а з квестий і проблемів, котры переламуют барєры, лишат ся невельо. Домінуют тыповы діяня в рамах поєдных напрямів і шкіл, в малій ступени допущаючы імпульсы і звіданя з зовні. Особливі звертат увагу реґулярніст, з яком зовнішні імпульсы стримуваны сут през границі даной наукы і тратят силу буджыня заінтересуваня тым, што діє ся по другій стороні. З певністю ходит гев о розлеглий і зложений проблем досліджынь, котрий піддає ся опрацуваню лем завдякы поділови роботы і вымагат специфічных унять і компетенций. В основным бракує інтеґруючой, вказуючой, як поєдны поля досліджынь лучат ся, переникают і накладают на ся, перспектывы. Тот есей єст пробом зробліня кроку в тым напрямі. Його цілю єст створіня своєрідной мапы, даючой огляд ріжных, взаімно дополнюючых і спомагаючых ся сфер досліджынь. Моі літературознавчы заінтересуваня в спосіб в рівній мірі натуральний, як і дисциплінарний, выводят ся од літературных текстів і контекстів іх переказу, котры єднак репрезентуют лем малу част обшырной проблематыкы односячой ся до памяти. В моменті переходу до конструкциі памяти поза порогом тексту в неуникнений спосіб входжу в обшыри зарезервуваны переважні для психолоґів, психотерапевтів, социйолоґів, політолоґів і істориків. В тым ескізі піднимам ризико такой експансиі в ціли вказаня спільных місц і можливых континуаций омавляной гев проблематыкы поза границями окремных специяльности. Єй основом єст зворотна реляция медже ментальныма структурами а материяльныма чынниками, інтеракция медже чловечом памятю а культуровыма обєктами. Пунктом выходу єст субєктывне досвідчыня єдиниц, котры єдночасно з іх біоґрафічныма споминами вписаны сут в ріжны горизонты памяти, сігаючы штораз дале: памят родины, сусідства, поколіня, соспільства, народу, культуры. Не все можна вказати де кінчыт ся єдна форма памяти, а зачынат наступна, прото же окремны площыны переникают дану єдиницю і накладают ся на себе. Хоц і так єст, то не без сенсу єст звіданя о ріжны верствы памяти, бо по части сполняют они ріжны функциі і підлігают ріжным правам. Прото тіж вельовымірове понятя памяти остане в дальшій части передставлене докладнійше і заступлене інчыма

Алеіда Ассманн, Штыри формы памяти

211

формами памяти. В залежности од часопросторового засягу, велькости групы і ступени плынности або стабільности выріжнят ся штыри роды памяти: памят єдиниці, поколіня, соспільности і памят культуры.

Індивідуальна памят Темрява і світло наступуют по собі з проходячым часом, а забываня ма так само велику участ в нашым жытю, што памятаня. Зо щестливых хвиль лишат ся лем поверховне вражыня/ одчутя, а навет найглубшы раны зарастают близнами. Нашы смыслы не доросли єднак до екстремальных річи, а біль нищыт або нас, або сам себе2.

Тото неґатывне розпознаня можливости чловечой памяти походит од сер Томаса Бравна, XVII‑вічного лікаря з Норвіч. Іщы барже критычний образ чловечых здібности запамятуваня передставляют днеска представникы познавчой психолоґіі, котры головным предметом своіх досліджынь учынили неправдивий характер нашых споминів. Піддаючы емпіричным тестам і старанній клясифікациі чысленны блуды і помылкы, котрых допущат ся памят, вказали, же спомины належат до найбарже короткотырвалых і непонятых явиск3. Несмотрячы на тото, треба ствердити, же здібніст споминаня, як бы і не была вантплива, чынит нас тым, кым сме, то єст людми. Без нєй не были бы сме в силі збудувати свого я ани контактувати ся з інчыма сперсоналізуваныма єдиницями. Особисты біоґрафічны спомины сут незаступлены, прото же творят материял, з котрого збудуваны сут досвідчыня, реляциі, а предо вшыткым образ свойой достоменности4. По сути лем мала част нашых споминів доходит до вербалізациі і будує кістяк імплікуваной істориі жытя. Векша част нашых споминів, жебы схоснувати выражыня Пруста, «дримле» в нас і жде, жебы «перебудити ся» – за справом зовнішнього імпульсу. Товды спомины нараз доходят 2

Th. Browne, Hydriotaphia – Urne Burial of a Brief Discourse of the Sepulchrall Urnes Lately Found in Norfolk (1658), в: того же, Selected Prose of Thomas Browne, London 1968, с. 152. Memory Distortion How Minds, Brains and Societies Reconstruct the Past, ред. D. Schacter, Cambridge, Mass. 1995; тот же, The Seven Sins of Memory. Insights From Psychology and Cognitive Neuroscience, «American Psychologist» 1999, ч. 3 (54), с. 182‑203. Пор. W.L. Randall, The Stories We Are. An Essay on Self‑Creation, Toronto 1995 , [он-ляйн:] https://doi.org/10.3138/9781442680210; Erzählte Identitäten, ред. M. Naumann, München 2002.

212

Дискурс • Dyskurs

до свідомости, стают ся на поворот смыслово присутны і в прихыльных обставинах можут быти уняты в слова і влучены в доступний репертуар памяти. До доступных і недоступных споминів доходят іщы неосягальны, триманы під ключом, спомины, на стражи котрых стоіт выпертя і травма. Сут за барз переполнены больом або стыдом, жебы можна было іх вытягнути на верх свідомости без зовнішньой помочи. Індивідуальны спомины одзначают ся деякыма приметами загального характеру. По перше, сут в основным перспектывістычны, а тым самым невымінны і непереказувальны. Каждій єдиници, разом з єй неповторимом біоґрафійом, приналежыт осібне місце і звязана з ним специфічна перспектыва постеріганя, што спричынят, же незалежні од вшелеякых паралелізмів спомины мусят ріжнити ся од себе. По другє, спомины не істніют в ізоляциі, лем в сіти взаімных повязань. Завдякы структурі, котра бере до увагы крижуваня, заходжыня на себе і здільніст до творіня тягів, можут єден другій зміцняти і потверджати. Тым самым отримуют не лем когеренцию і автентычніст, але тіж выказуют тенденцию до лучыня і будуваня спільноты. По третє, спомины як такы сут фраґментарны, т.є. ограничены і неуформуваны. Переблискуючий спомин єст найчастійше вытятым, лишеным шыршых контекстів моментом, без ниякого «перед тым» ани «потім». Аж завдякы оповіданю зыскує post factum форму і структуру, котра го дополнят і рівночасно стабілізує. По четверте, натура споминів єст нетырвала і лябільна. Денекотры з часом зміняют ся разом з перемінами єдиниці і єй обставин жытя, інчы половіют або цілком заникают. Головні структуры релеванциі і моделі оціны зміняют ся протягом жытя, спричыняючы, же тото, што колиси было важне, тратит на значыню або вказує ся неважне з днешньой перспектывы. Спомины вплетены в часто повторюваны наррациі сут найліпше законсервуваны, але і они отримуют стислы часовы рамы: разом зо смертю споминаючой особы піддают ся натуральному розпадови. Підсумовуючы горі вказаны властивости, можна ствердити, же індивідуальна памят єст динамічном медийом субєктывного перепрацуваня досвідчынь. Коли з Яном Ассманном преферуєме хоснуваня в тым контексті понятя «комунікацийна памят» в місце «індивідуальна», то робиме тото прото, же хочеме уникнути суґестиі, же могло бы гев ходити о самовыстарчальну і часто приватну памят5. В традициі німецкого ідеалізму 5

J. Assmann, Pamięć kulturowa. Pismo, zapamiętywanie i polityczna tożsamość w cywilizacjach starożytnych, перекл. A. Kryczyñska‑Pham, Warszawa 2008, c. 64‑81.

Алеіда Ассманн, Штыри формы памяти

213

од часів Геґеля спомины пониманы были як штоси глубоко внутрішнє і лучено іх з ядром субєктывізму. Споминати6 значыло всхлухувати ся в себе і зосереджати на найбарже особистым і неповторимым Я. Тому способови думаня, котрий выводит ся з певністю з плятоньской традициі анамнезы, якій лучыт спомины з верствами (внутрішньой) правды, протиставлят ся французкій социйолоґ Моріс Гальбвакс. Подля него цілком самітний чловек не был бы в силі уформувати споминів, прото же творят ся они і зміцнюют в безперестанній комунікациі, то єст в выміні з інчыма. Адже, подібні як язык, памят врастат в чловека з зовні і не піддає ся під вантпливіст, же язык становит єй найважнійшу підвалину. Комунікацийна памят творит ся в сфері просторовой близкости, реґулярных інтеракций, спільных досвідчынь і форм бытя7. Особисты спомины выступуют не лем в особливым соспільным середовиску, але тіж в специфічным часовым обсягу. Єст він оприділяний през поколіньову выміну. До глубокого прорізаня доходит по 80‑100 роках. Тот перийод вызначат час, коли рівночасно жыє вельо поколінь – найчастійше три, але в крайніх припадках може іх быти навет пят – і през особисту выміну творят они спільноту досвідчынь, споминів і нарраций. През оповіданя, выслухуваня, звідуваня і дальше оповіданя пошырює ся круг дальшых споминів. Діти і внукы влучают част споминів старшых членів родины до свойой скарбниці памяти, в котрій особисты пережытя мішают ся з тым што вчуте. Тота трипоколіньова памят єст еґзистенцийным горизонтом для індивідуальных споминів і одгрыват рішаючу ролю в придбуваню ориєнтациі в часі. Заникат она в натуральний спосіб по 80‑100 роках, гладко уступуючы місця споминам наступных ґенераций. Очывидно не вшытко одраз пропадат; можна бы высунути застережыня, же лишают ся хоц‑бы предметы, як меблі, листы ци знимкы, котры затримуют спомины должше як през три поколіня. Істніє єднак явна ріжниця медже тым, што ся лишыло а жывыма споминами, котру Зіґфрід Кракауер розпрацувал, студиюючы знимку свойой бабы. Ствердил, же фотоґрафія, котра з великом докладністю 6

Часослово «erinnern» (споминати) збудуване єст в німецкым языку з двох членів – er ‑innern – з котрых другій односит ся до понять «внутря» «внутренніст» (das Innere) – прип. ред. польского выданя. Пор. M. Halbwachs, Les cadres sociaux de la memoire, Paris 1925 (передрук 1975, вступ F. Chatelet, Archontes т. 5), поль. выд. Społeczne formy pamięci, пер. M. Król, Warszawa 2008; того же, La memoire collective, Paris 1590, нім. Das kollektive Gadachtnis, Frankfurt am Main 1985. О теориі памяти Гальбвакса см. G. Namer, Memoire et societe, Paris 1987.

214

Дискурс • Dyskurs

документує кажду складку і кажду фалдку облечыня, єст протиставліньом спомину. Утырвалят бо лем зовнішню оболоку, што приводит на мысель порожню мумію, котра не крыє уж ниякой внутренности. Жыва памят фунґує, подля Кракауера, не завдякы вірні оддаючой дрібниці фотоґрафіі, лем през стрямбы споминів і оповісти. В своій автобіографічній реляциі дал він выраз переконаню, же рахує ся тото, чого внукы дознают ся од свойой бабы; незалежні од того, як недуже того єст, знают, же в старшых роках мешкала в малым покоіку з видоком на Старе Місто, же для втіхы діти уряджала танці вояків на шкляній тафли. Знают єдну страшну історию з єй дітиньства і два потверджены повіджыня, зміняючы ся кус з каждым поколіньом8.

Не смотрячы на сохранены материяльны свідоцтва, жывий спомин все розмыват ся враз з выгасніньом третьой ґенерациі, зато в припадку комунікацийной памяти маме деяко до діла з короткотырвалом памятю соспільства.

Памят поколінь Родина і круг знаємых не становлят єдиных середовиск формуючых особисты спомины. Тіж тоты, котрых не знаме, поділяют іх і потверджают. Єдиниці і іх спомины влучены сут в шыршу памят свойой ґміны, міста ци поколіня. Тепер комунальна ци соспільна памят тішат ся штораз векшым заінтересуваньом социйолоґів. В порівнавчых опрацуванях досліджат ся нп. як сутьово значучы досвідчыня піддаваны сут перепрацуваню в выбраных містах. Стверджено, же в Далляс, де в 1963 році замордувано президента Джона Кенедийого, нияка улиця ани школа не остала названа його іменом. Тото само односит ся до міста Мемфіс, в котрым в 1967 році згынул Мартін Лютер Кінґ, борец о гражданьскы права, а котрого назвиска не найде ся на ани єдным шкільным будинку ци табличці з названьом улиці. Оба міста мают натоміст улиці і школы 8

S. Kracauer, Die Photographie, в: того же, Das Ornament der Masse, Frankfurt am Main 1977, c. 22.

Алеіда Ассманн, Штыри формы памяти

215

посвячены жертві замордуваній в тым другым місци. В обох тіж по 30 роках отворено музеі, котры упамятняют тоты замахы. Тоты приміры вказуют, же травматычны ци стыдливы досвідчыня з деякым опізніньом осігают статус споминів9. Памят соспільства єст в значній ступени окрисляна през выміну поколінь. З каждом ґенерацийном зміном, котра наступує менше більше што 40 років, горизонт споминів даного соспільства підлігат видимым пересуніням. Поставы колиси рішаючы і репрезентатывны поступенно пересувают ся з центра на перифериі. Смотрячы дозаду стверджаме, же розплынуло ся окрислене середовиско досвідчынь, вартости, надій і обсесий, а іх місце занимают новы обставины. Каждий чловек формуваний єст на каждым етапі жытя през оприділены історичны сутьовы досвідчыня і – ци того хоче, ци ні – ділит з особами в подібным віку деякы переконаня, поставы, выображыня о світі, соспільны єрархіі вартости і культуровы моделі інтерпретациі. Значыт то, же індивідуальна памят підпорядковує ся шыршій перспектыві поколіньовой памяти, не лем в своій часовій розпятости, але тіж під оглядом форм перепрацуваных досвідчынь. Поєдны єдиницьовы спомины усередняют ся до збірного досвідчыньового фону. Карл Мангайм, котрий днеска – попри Гальбваксі – узнаваний єст за вітця‑основателя соспільных досліджынь памяти, уж в 30. роках ХХ столітя обернул увагу на формуваня ся памяти поколінь10. В тых досліджынях выходит ся з заложыня, же люде в віку 12‑25 років сут особливі отворены на досвідчыня, котры рішают о іх дальшій біоґрафіі. Принимат ся, же пережыты в тым перийоді подіі в більшій ступени влияют на розвитя особовости і лишают глубшы сліды в памяти як тоты, котры наступуют в пізнійшых роках. Окрем того доведене остало, же ділена з інчыма особами в подібным віку поколіньова памят, становит важний елемент в конструкциі особистой памяти. Ци того хочеме, ци ні, ци узнаєме тот факт, ци го выпераме, діяня поколіньовой памяти і достоменности на єдиницю остає незмінне і вяжуче, прото же, як провокацийні ствердил єден анґлицкій психолоґ «раз уформуваной поколіньовой 9

J. W. Pennebaker, B.L. Banasik, On the Creation and Maintenance of Collective Memories: History as Social Psychology, в: Collective Memory of Political Events. Social Psychological Perspectives, ред. J.W. Pennebaker і ін., Mahwah, NJ 1997, c. 11‑13. K. Mannheim, Problem pokoleń, пер. A. Mizińska‑Kleczkowska, «Colloquia Communia» 1992 ‑1993, ч. 1‑12, с. 136‑169.

216

Дискурс • Dyskurs

достоменности не даст ся змінити»11. Адже заходит потреба близшого повязаня досліджынь памяти зо студиями над поколіньовыма перемінами, котры розбивают абстрактне контінуум історичного часу на вельо пережытых і насыченых памятю біоґрафій, синхронічні зложеных в грі ріжных віковых груп. Поколіня поділяют «спільны погляды на світ і способы його порядкуваня»12. Будучы «спільнотами, котры сут близкы подіям і отворены на досвідчыня менше більше подібных люди» – пише социйолоґ Ганз Буде – пониманы сут як одмінны од попередніх і будучых. З той причыны комунікация медже поколінями все веде ся докола границ розумліня, котры сут звязаны з часовістю пережываня. Вік ділит в барз еґзистенцийний спосіб, прото же од своіх часів не можна втечы13 […].

Збірна памят Дорогы од індивідуальной памяти до збірной памяти не даст ся зредукувати до простой аналоґіі. Інституциі ци орґанізациі не мают ниякого еквіваленту індивідуальной памяти, бо не мают ничого, што одповідало бы біолоґічным поставам, антрополоґічній диспозициі і вродженым механізмам споминаня. Прото фурт появляют ся голосы, котры перестерігают перед понятьом збірной памяти, прото же єст она чыстом містыфікацийом. Напримір історик Марк Блок ствердил в рецензиі книжкы Гальбвакса, же понятя «збірной памяти» єст што правда «выгідне, але кус фікцийне»14. Смотрячы на популярніст істотового дискурсу, котрого конюнктура припала на початок ХХ столітя і котрий приписувал народам і культурам єдиницьовы душы і зріжніцюваны підметовости, недовіря в однесіню до понятя збірной памяти можна узнати за оправдане. В добі конструктывізму тот дискурс давно остал підданий 11

M.A. Conway, The Inventory of Experience. Memory and Identity, в: Collective Memory of Political Events, c. 43. H. Schelsky, Die Generationen der Bundesrepublik, в: Die andere deutsche Frage, ред. W. Scheel, Stuttgart 1981, c. 178. H. Bude, Generationen im sozialen Wandel, в: Alt und Jun. Das Abenteuer der Generationen, ред. A. Lepenies, Deutsches Hygiene Museum Dresden, Frankfurt am Main‑Basel 1997, c. 65. M. Bloch, Memoire collective, tradition et couturne, «Revue de Synthese Historique» 1925, ч. 40, с. 78‑83.

Алеіда Ассманн, Штыри формы памяти

217

деконструкциі: достоменности не дефініює ся уж субстанцияльні, лем конструктывістычні. Завдякы новым ведучым концепциям, як «соспільне уявліня» (Жак Лякан) ци «уявны спільноты» (Бенедікт Андерсон), отверат ся нове поле для конструктывістычні зорєнтуваных досліджынь памяти. Нова досліднича голуз, котра од 20 років міцніє докола проблему памяти в рамах ріжных дисциплін, як психолоґія, социйолоґія, історичны наукы, антрополоґія ци політолоґія, операт ся на новій методолоґіі і односит ся до емпіричні доступных проблемів. Найважнійше заложыня тых досліджынь голосит, же інституциі і орґаны такы, як народы, державы, костел ци концерн, не «мают» памяти, лем собі єй «творят». В тій ціли хоснуют памятьовы знакы і символі, тексты, образы, рытуалы і практыкы, односят ся до місц і памятників. През такы медиі і цвічыня памяти вщыплят ся єдиницям оприділены змісты, творячы іх тым самым носителями збірной памяти. Завдякы ній інституциі і орґанізациі «творят» власну достоменніст. Створена в тот спосіб збірна памят не лишат місця на спонтанніст і амбіваленцию, прото же єст умысльні конституувана і символічні сконструувана. Єст то «памят волі» або тіж передуманого выбору15. Три горі вымінены приметы значучо одріжняют конструкцию збірной памяти од індивідуальной памяти. Тота перша не операт ся на сітьовых залежностях, здібности продолжаня і взаімных потверджынях – противні: стремит до полемічных реляций з проти‑конструкциями інчых збірных памяти. Не єст тіж фраґментарна і неполна, лем вырастат з оповісти, котры, подібні як міфы і леґенды, характеризує наррацийна структура і ясний переказ. Вкінци збірна памят не єст лябільным і плынным твором, лем операт ся на символічных знаках, котры утырваляют, узагальняют і зєднородняют спомин і уможливяют його переказ з поколіня на поколіня. Тоты символічны підпоры, котры утырваляют спомин для будучности, накладаючы обовязок спільной памяти на наступны ґенерациі, одріжняют збірну памят од поколіньовой або груповой памяти. Зміцнюют памятаня през материяльны знакы і реґулярны повторіня, 15

Понятя «творити собі памят» ци «памят волі» односят ся до думок Нічого (F. Nietzsche, Z genealogii moralności, пер. G. Sowiński, Kraków 2011, c. 54). Ілюстрацию той проблематыкы становит выстава посвячена німецкому народови і його міфам, приготовлена през Етієна Франсуа (Etiene Françoіs) і Моніку Фляк (Monike Flacke). См. каталоґ выставы Marianne – Germania, Deutsch – französischer Kulturtransfer im europäischen Kontext 1789‑1914, Berlin ‑Leipzig 1996.

218

Дискурс • Dyskurs

монументы і памятникы, річниці і рытуалы. Завдякы ним будучы поколіня врастают в памят і памят врастат в них. Поза явныма ріжницями медже тыма двома формами памяти істніє тіж важна спільна примета. Так індивідуальна, як і збірна памят сут перспектывістычні зорґанізуваны. Никотра з них не стремит до комплетности і не принимат буд‑якых елементів, але обі операют ся на докладным выборі. Прото забываня єст конструктывным складником рівно‑ж єдиницьовой, як і збірной памяти. Ніче описувал тот по сути перспектывістычний характер памяти хоснуючы понятя з обшыри оптыкы16. Писал о «горизонті», маючы при тым на думці заужыня поля зору в залежности од пункту обсервациі. Інче выражыня Нічого то «плястычна сила» памяти. Під тым понятьом розуміл знаня проведіня можливі ясной границі медже памятаньом а забываньом, котра одділят важне од неважного, або докладнійше: тото што придатне для жытя од непридатного. Твердил, же без того фільтра не можна бесідувати о формуваню достоменности (сам в тым контексті писал о «особовости») ани о здобываню ориєнтациі во власных діянях. Переладуваня маґазинів знань веде, подля него, до ослабліня памяти, то єст до затрачына достоменности. Зиґмунт Бауман в менше позытывных словах описал вытычаня горизонту в процесі конструуваня нацийональной свідомости. Нацийональны державы старанні конструуют спільну історичну спадковину і роблят, што можут, жебы здискредытувати або вытишыти памят подій розсаджаючых жадану єдніст нацийональной традициі. Плекают почутя спільной місиі, спільной судьбы, спільного перезначыня17.

Подібны актывности закладают формуваня ся субнацийональных, етнічных проти‑памяти. Вызначыня критерий, подля котрых формує ся збірна памят, не справлят векшых трудности. Особливі характерны під тым оглядом сут конструкциі нацийональной памяти. Нормом єст одкликуваня ся до такых моментів в істориі, котры зміцнюют позитывний автопортрет і остают в згоді з оприділеныма цілями діяня. Што не пристає до 16

F. Nietzsche, Pożyteczność і szkodliwość historii dla życia, в: того же, Niewczesne rozważania, пер. L. Staff, Kraków 2004. Z. Bauman, Wieloznaczność nowoczesna, nowoczesność wieloznaczna, Warszawa 1995, c. 94.

Алеіда Ассманн, Штыри формы памяти

219

героічного образу, остає забыте. Як видно, легше памятати о побідах як о неповоджынях. Стациі парижского метра упамятняют нп. побіды Наполеона, поминяют єднак його програны. Зас в Лондині, в державі Веллінґтона, істніє стация метра Ватерлоо, то єст ясным доводом на перспектывістычний характер збірной памяти. Єднак не означат то, же в нацийональній памяти находят ся лем полны славы побіды. Трафляют ся тіж і неповоджыня, котры сут центральныма історичныма пунктами однесіня, під условійом єднак, же остают влучены в мартиролоґічну наррацию траґічного героя. Коли нарід операт свою достоменніст на свідомости жертвы, підтримує спомин досвідченых кривд, жебы в тот спосіб оправдувати своі жаданя і мобілізувати героічну готовіст, волю реванжу, то неповоджыня упамятняны сут з великым пафосом і заанґажуваньом. Особливі добрым приміром сут гев Сербы, котры програну в Косові в 1989 році споминают през влучыня погыбшых товды героів до кругу нацийональных святых. Для Ізраелітів, для котрых страчена на хосен Римлян твердиня Массада єст політычным місцьом памяти іх новой державы, припомніня тамтой програной ма мобілізуючу силу. Не ослаблят, лем гартує, бо вяже ся з остережыньом «Николи не быти жертвом»18. […] Збірна нацийональна памят єст так само вычулена на історичны моменты славы, як і програной, о кілько лем остают влучены в семантыку героічного образу істориі. Андрей Марковітс і Сімон Райх наступуючым способом підсумовуют долгофальове значыня неґатывных досвідчынь для конструкциі збірной памяти: Неважне, кым были фактычны спричыняючы і провокаторы. Конец ‑кінцьом памят народу кристалізує ся докола ядра медже несправедливістю а досвідчыньом жертвы19.

Пізріня на ріжны одміны збірной памяти усвідамлят єднак потребу остережыня перед загальным понятьом жертвы. Факт, же програний і жертва то не тото само, одраз стає ся явным, як лем сопоставиме іх з одповідніма антонімами. Протиставністю програных сут побідителі, а протиставністю жертв – злочынці. Каждій з тых катеґорий одповідат 18 19

Пор. B. Lewis, History – Remembered, Recovered, Invented, Princeton 1975. A.S. Markovits, S. Reich, Das deutsche Dilemma. Die Berliner Republik zwischen Macht und Machtverzicht, Berlin 1998, c. 41.

220

Дискурс • Dyskurs

специфічна форма памяти. Коли адже переграны сут участниками воєнных діянь, для жертв не істніют ниякы одгорны заложыня, котры становлят основу іх одворотности. […] Памят жертв в вельох аспектах ріжнит ся од памяти програных. Травматычны досвідчыня, як терпліня і стыд, з трудом піддают ся влучыню в скарбницю памяти, прото же не спілтворят позитывного пізріня на себе ци свою спільноту. Прото трафлят ся, же неґатывне досвідчыня по якісым часі – часто по десятках або сотках років од даной подіі – находит соспільне узнаня і символічний выраз. Аж товды може стати ся частю збірной або культуровой памяти. Тото, ци групове досвідчыня жертвы принимат вид збірной памяти, залежыт од того, ци пошкодуваній групі поведе ся зорґанізувати політычну збірніст або солідарну спільноту. В разі браку одповідніх символічных форм памяти психічна близна травмы може в несвідомий спосіб переносити ся на наступны поколіня. Влучыня травматычного досвідчыня до засобу збірной памяти вяже ся, інакше як в припадку памяти програных, не з ресентиментом і реванжом, але зо стремліньом до реституциі і узнаня. Принцип: «Не можеш забыти!» предо вшыткым єст етычным самозобовязаньом і през памятьову терапію веде до побіджыня автодеструкцийной і обезсилюючой травмы. Прото лівицьово‑ліберальний ізраільскій філософ Авішаі Марґаліт постулювал, жебы розлучыти перебачыня і забытя, подібні як памят і помсту: «Подля мене великодушніст єст без вантпливости конечна, жебы захоронити нас перед вынищаючом уразом»20. Коли спомины, котры загорожают покойовій коеґзистенциі побідителів і програных можут быти невтралізуваны завдякы стеруваному забываню, нияка покріпляюча сила не даст рады залічыти глубокых історичных травм. Місце спільного забываня заняла гев поділена през жертвы і катів памят. Лоґічным дополніньом памяти жертв єст памят катів. Тіж в тым припадку важны сут емоциі, єднак не веде она до стабілізациі, лем до масовой обороны перед памятаньом. Прожыте терпліня і досвідчена несправедливіст през цілы поколіня глубоко вписуют ся в памят. Вина і ганьба ведут натоміст до затаіня през молчаня. […] Памят катів піддавана єст натискови «жытьовой тенденциі до забываня» (Дольф Стенберґер). Істніє дуже примірів памяти жертв, натоміст єст іх барз мало, як ходит 20

Покликую ся на выклад А. Марґаліта To Forgive and Forget (машынопис, с. 28), котрий вказал ся тіж друком: того же, Die Ethik der Erinnerung, Frankfurt am Main 2000.

Алеіда Ассманн, Штыри формы памяти

221

о одповідню памят катів. Бо о кілько легко памятат ся чужу провину, о тілько тяжко єст упамятняти власну. Звыклі треба до того міцных натисків ззовні. […] Іщы до недавна ани жертвы, ани тым барже каты не могли бесідувати о травматычных досвідчынях істориі, прото же не было культуровых взірців іх перепрацуваня. Поступенні творят ся формы збірного памятаня, котры не принимают схем ретроспектывной героізациі і творіня сенсів, але ставляют собі універсальны цілі узнаня терплінь і побіджыня іх параліжуючых результатів. В тым контексті довершат ся тіж перепрацуваня провины катів в памяти потомных, котры уж не можут перез забытя обыйти темных розділів власной істориі, але принимают одповідальніст за ню, зміцнюючы єй в збірній памяти і інтеґруючы в автопортреті спільноты21. Тото вшытко значыт, же в остатніх десятьолітях дішло до зміны основных принципів збірной ґраматыкы. Далі обовязує найбарже фундаментальне право памяти, односяче ся до выбору і вытычаня істориі, але проблематычна стає ся критерия одділяюча тото, што хосенне для жытя, од того, што шкодливе. Достоінство, побіджаюче або зганблене, котре през столітя оприділял код нацийональной памяти і вызначал основну структуру выбору того, што вартат памятаня, в будучности не буде єдином міром оціны споминів. Вяже ся тото з новом свідомістю долготырвалых консеквенций травматычных історичных досвідчынь, котры так для жертв, як і для катів вызначыли новы заложыня орґанізациі нацийональной свідомости. До найважнійшых змін належыт розділіня пробачыня і забытя од памятаня і помсты. Радше обовязує принцип, же спільна памят катів і жертв творит дуже ліпшу основу мирной коеґзистенциі як спільне забытя. В припадку травматычной памяти, яка єст участю жертв Голокавсту, максима о оздоровляючій силі забытя – perpetua oblivio et amnestia, як іщы голосил запис в Вестфальскых Мирах – уступила етычному постулятови спільного памятаня. Днес жыєме в часах, в котрых на силі приберат выміг критычной рефлексиі над своім конструуваньом памяти. Факт, же державы і соспільства присмотрюют ся взаімно свойому памятаню і піддают вызначникы памяти і забытя цілістній ревізиі, єст історичном новинком. В ХІХ 21

Der Denkmalstreit – das Denkmal? Die Debatte um das «Denkmal ur die ermordeten Juden Europas». Eine Dokumentation, ред. U. Heimrod, G. Schlusche, H. Seferens, Berlin 1999.

222

Дискурс • Dyskurs

і ХХ столітю, епосі народів, нацийональны памяти в Європі формуваны были в полемічній конфронтациі до сусідніх держав, не обзераючы ся на них. В єдній державі празднуване было тото, о чым в другій державі хотіли забыти, в єдній было прославляне тото, што в інчій принмано як ганьбу. Перспектывістычны конструкциі нацийональной памяти остро вдаряли єдна проти другій, творячы потенцияльний запальний материял. В ґлобальным соспільстві народы зближыли ся до себе, што єднак ма консеквенциі для соліпсизму іх памяти. Народы сут днеска стислійше повязаны не лем за справом технолоґічной, але тіж «етнічной» ґлобалізациі. Носительом нового «світового етосу» єст транснародова публична опінія, зыскуюча значыня і стараюча ся о популяризацию універсальных норм і інтеркультуровых стандардів. В новій транскультуровій перспектыві ходит о обсервацию збірного конструуваня памяти і ясну аналізу іх потенцияльні шкодливых результатів для вельосторонных нацийональных і інтеркультуровых реляций. До того доходит штораз твердше жаданя критычной (авто)рефлексиі над будуваньом тых памяти, жебы выполнити порожні місця і зневтралізувати правдоподібны небезпекы.

Культурова памят Нашы вітцьове гребаны сут в нашій короткій памяти, што дає нам смутне перечутя того, як скоро самы останеме забыты през нашых наступців. Гробы дают свідоцтво правді през сорок років, потім сут усуваны і робит ся нове місце для новых гробів. Поколіня переминяют, а дерева тырвают. Старым родам дарит ся днеска осягнути вік рівний што найвысше трьом букам22.

Песимістычне пізріня прикликуваного уж дохторя з Норвіч на короткотырваліст споминів і приспішыня меджепоколіньовых процесів забываня усвідамлят, як неправдоподібне єст явиско культуровой памяти. Лем забытя все єст можливе, натоміст памятаня ні, єст оно барже вымагаюче, мучыт і потрібує дотриманя вельох вымогів. Культуры сут – кажда на свій спосіб – частьовыма системами забезпечынь проти заклинаному през сер Томаса Бравна повселюдному забываню. Вытворюют 22

Th. Browne, Hydriotaphia – Urne Burial…, c. 150.

Алеіда Ассманн, Штыри формы памяти

223

медиі маґазынуваня і формы переказу, котры забезпечают і удоступняют наступным поколіням важны для жытя і достоменности знаня. Понад комунікацийном і збірном памятю треба умістити наступний рівен – культурову памят. Подібні як збірна памят, культурова памят служыт переказуваню досвідчынь і знань понад границями поколінь, вытворюючы в тот спосіб соспільну долготермінову памят. О кілько єднак збірна памят осягне тоту стабілізацию през радыкальне загущыня змісту, далеко ідучу ідентыфікацию символів і одкликуваня ся до сильных афектів психічных емоций, то культурова памят операт ся на зовнішніх медиях і інституциях, котры дбают о памят і переказуют знаня. На рівни культуровой памяти рішучу ролю одгрыват перенесіня досвідчынь, споминів і знань на материяльны носникы, як книжка ци фільм. Коли образ і писмо мают для збірной памяти головні сиґналізацийну вартіст і выполняют функцию припоминаючых знаків або закликів о спільну, воплощаючу памят – як […] напримір ґрафітті з датом на стіні – культурова памят базує на переказаным, зложеным репертуарі гетероґенічных символічных форм. Переказаний репертуар культуровой памяти – артефакты такы, як тексты, образы, різбы, попри інчых просторовых композициях: памятниках, архітектурі, краєвиді, як тіж часовы порядкы: свята, звыкы, рытуалы – в процесі історичных змін вымагат неустаючого допасовуваня і однавляня, а тіж одчытуваня і дискусиі, прото же мусит быти достосуваний до потреб і вымагань каждой теперішньости. О кілько проблемом збірной памяти єст уподібняня і уполітычніня, о тілько в припадку культуровой памяти проблемом вказує ся операня ся на змаґазинуваных знанях і одорваня од жывой свідомости. Консервация і дбаня о засобы сут головном задачом культуровой памяти, але свою форму отримує она аж през субєктывне постеріганя, оціны і присваяня, спомагане медиями, культуровыма інституциями і системом едукациі. Коли же збірна памят на все оприділят спільны досвідчыня і спільну волю, то культурова памят служыт громадянам соспільства до комунікациі в долгофальовій історичній перспектыві і упевняня ся в опертій на спілучасти в вельопоколіньовій традициі і шыроко закроєных історичных досвідчынях достоменности. З увагы на єй медияльне і материяльне закореніня культурова памят протиставлят ся узкым, тыповым для збірной памяти унятям. Єй засобы не дают ся риґористычні вырівнати ани політычні зінструменталізувати, бо найчастійше остают отворены на множество

224

Дискурс • Dyskurs

інтерпретаций і каждоразово лучат ся в нередукувальну вельоголосовіст з індивідуальном, звязаном з оприділеным часом і пунктом пізріня, індивідуальном памятю. Культурова памят ріжнит ся од збірной предо вшыткым під оглядом свойой архітектуры. В тій першій накладают ся на себе дві протиставны верствы функцийональной і маґазинуючой памяти. Тій остатній одповідат культуровий архів, в котрым можут быти переховуваны материяльны остаткы минулых епох, навет як стратили жывотны однесіня і контексты. Кракауер зачыслят до них спомнену фотоґрафію його бабы. Того рода візуальны або языковы документы сут німыма свідоцтвами минулого, котры можут іщы по части промовити в професийных дискурсах. Остаткы, сохранены в маґазинуючій памяти, значучо ріжнят ся од артефактів сохраненых в функцийональній памяти. Перешли перез соспілны процесы селекциі і канонізациі оперты на едукацийных інституциях, а в новых передставлінях, лектурах ци інтерпретациях фурт жывотна остає іх імманентна сила выразу. О кілько маґазинуюча памят забезпечат материяльны сліды культурового минулого, о тілько функцийональна памят єст резервуаром понадчасовых пересланок проминеного часу. Розуміє ся през тото такы артефакты, котры завдякы неустаючій дбалости і неслабнучій увазі не тратят до кінця свойой силы выразу, але сут перениманы през наступны ґенерациі і на ново опрацовуваны. Для перемін і однавляня ся культуровой памяти важне єст, жебы границя медже функцийональном а маґазинуючом памятю не была герметычна, лем давала ся перекрачати в обі стороны. Тоты елементы, котры не выкликуют уж заінтересуваня, можут быти переношены з функцийональной памяти, окрисленой през волю і свідоміст, до маґазину, інчы натоміст привертаны з маґазинуючой до актывной памяти, до функцийональной памяти. Культурова памят, завдякы вбудуваній в єй структуру реляциі напять медже памятаньом і забываньом, свідомым і несвідомым, видимым і утайненым, єст непорівнувальні барже зложена і здібна до перемін (але тіж баже деликатна і проблематычна) як збірна памят, наставлена на єднородніст і єднозначніст. З польского языка перевела Варвара Дуць

Алеіда Ассманн, Штыри формы памяти

225

Біблийоґрафія Assmann J., Pamięć kulturowa. Pismo, zapamiętywanie i polityczna tożsamość w cywilizac‑ jach starożytnych, пер. A. Kryczyñska‑Pham, Warszawa 2008. Bauman Z., Wieloznaczność nowoczesna, nowoczesność wieloznaczna, Warszawa 1995. Bloch M., Mémoire collective, tradition et coutume, «Revue de Synthese Historique» 1925, ч. 40, с. 73‑83. Browne Th., Hydriotaphia – Urne Burial of a Brief Discourse of the Sepulchrall Urnes Lately Found in Norfolk (1658), в: того же, Selected Prose of Thomas Browne, London 1968. Bude H., Generationen im sozialen Wandel, в: Alt und Jung. Das Abenteuer der Genera‑ tionen, ред. A. Lepenies, Frankfurt am Main‑Basel 1997. Conway M.A., The Inventory of Experience. Memory and Identity, в: Collective Memory of Political Events. Social Psychological Perspectives, ред. J.W. Pennebaker і ін., Hillsdale, NJ 1997. Der Denkmalstreit – das Denkmal? Die Debatte um das „Denkmal ur die ermordeten Juden Europas”. Eine Dokumentation, ред. U. Heimrod, G. Schlusche, H. Seferens, Berlin 1999. Erzählte Identitäten, ред. M. Naumann, München 2002. Halbwachs M., La memoire collective, Paris 1950. Halbwachs M., Les cadres sociaux de la memoire, Paris 1925. Halbwachs M., Społeczne formy pamięci, пер. M. Król, Warszawa 2008. Kracauer S., Die Photographie, в: того же, Das Ornament der Masse, Frankfurt am Main 1977, c. 21‑39. Lewis B., History. Remembered, Recovered, Invented, Princeton 1975. Mannheim K., Problem pokoleń, пер. A. Mizińska‑Kleczkowska, «Colloquia Communia» 1992‑1993, ч. 1‑12, с. 136‑169. Margalit A., Die Ethik der Erinnerung, Frankfurt am Main 2000. Marianne – Germania, Deutsch‑französischer Kulturtransfer im europäischen Kontext. 1789‑1914, Berlin‑Leipzig 1996. Markovits A.S., Reich S., Das deutsche Dilemma. Die Berliner Republik zwischen Macht und Machtverzicht, Berlin 1998. Memory Distortion. How Minds, Brains and Societies Reconstruct the Past, ред. D. Schacter і ін., Cambridge, Mass. 1995. Namer G., Memoire et societe, Paris 1987. Nietzsche F., Pożyteczność і szkodliwość historii dla życia, в: того же, Niewczesne rozważa‑ nia, пер. L. Staff, Kraków 2004. Nietzsche F., Z genealogii moralności, пер. G. Sowiński, Kraków 2011. Pennebaker J. W., Banasik B. L., On the Creation and Maintenance of Collective Memories. History as Social Psychology, в: Collective Memory of Political Events. Social Psychologi‑ cal Perspectives, ред. J.W. Pennebaker і ін., Hillsdale, NJ 1997, c. 11‑13. Randall W.L., The Stories We Are. An Essay on Self‑Creation, Toronto 1995, [он-ляйн:] https://doi.org/10.3138/9781442680210.

226

Дискурс • Dyskurs

Schacter D., The Seven Sins of Memory. Insights From Psychology and Cognitive Neuroscience, «American Psychologist» 1999, ч. 3 (54), с. 182‑203, [он-ляйн:] http://dx.doi. org/10.1037/0003‑066X.54.3.182. Schelsky H., Die Generationen der Bundesrepublik, в: Die andere deutsche Frage, ред. W. Scheel, Stuttgart 1981, c. 178.

Iнспiрациi Inspiracje

РІЧНИК РУСКОЙ БУРСЫ 2017, P. 13, c. 229-236 https://doi.org/10.12797/RRB.13.2017.13.11

Анджей Жыґадло

Деревце Aвторскій коментар до образів присвяченых акциі «Вісла»1

Текст был опубликуваний на портали лем.фм+: http://www.lem.fm/70-rokiv-od-aktsiivisla-derevtse/, 21.11.2017. З польского языка перевелa Наталія Малецка-Новак.

230

Iнспiрациi • Inspiracje

Засадил Лемко деревце Зачал підливати, Жебы скорше му выросло, Жебы овоч мати. А сусіде завистливы, Завистливы люде, Повідали, же овочу З деревця не буде. Бо то земля доничого, Пістна, камениста І деревце не даст плодів Ани за літ триста. А деревце собі росло І квітя пустило, Пришло літо, пришло Спаса – Овоч зародило. * А злых люди тото грызе, Бо злы люде такы, Як видите під деревцьом – Шкідникы, хробакы. Деревце, Іван Русенко

В лютым т.р. моі приятелі з Руской Бурсы просили мя, жебы-м намалювал образ до плякату офіцийных лемківскых упамятнінь 70. річниці акциі «Вісла»2. Мал єм товды в своій колекциі полотно пн. Процесия, Мо‑ рохів, котре барз добрі ілюструвало сесу тему, прото же рефлексия над 2

Головний елемент плякату то образ Анджея Жыґадлы пн. Деревце, авторком тыпоґрафіі і єй композициі з ґрафічным мотывом єст Наталія Малецка-Новак. Лемківскы упамятніня 70. річниці акциі «Вісла» проходили в днях 28-30 квітня 2017 р. під гослом: АКЦИЯ «ВІСЛА» – ЛЕМКЫ 1947-2017.

Анджей Жыґадло, Деревце. Aвторскій коментар до образів…

231

акцийом «Вісла» была основном при його реалізациі3. Окрем того інспіруване оно было знимком зробленом в ІІ пол. ХХ ст. в селі Морохів, якє находит ся на східній Лемковині4. Образ вказує перехід люди, жытелів села недоокрисленым простором. Участникы несут процесийны феретроны і церковны хоругви. Посередині композициі находит ся старша жена, яку серед решты похідників выріжняют червена хустка на голові, статычна постава і жест долони підпераючой голову, што суґерує глубоку рефлексию. Здає ся повторювати ґоґеновскє «Одкале приходиме? Кым сме? Де ідеме?». Одреальніню подіі служыт схоснувана артистом обробка: героі (за вынятком старшой жены) похылены сут в ліву страну, гейбы были «підзераны» по крыйому обзераючыма, або обсервуваны посередством маґічного оптычного нарядя. (…) кольористычний діапазон ограничений єст до блакітных, сивых і фіялковых тонаций5.

Основным значыньовым простором єст процесия в незнане, з наскоро вынесеныма на хырбеті елементами традициі. Тото, же знимка будуча зачатком сотворіня образу была зроблена на цмонтери, найпевнійше в часі похоронных богослужынь, наберат в контексті акциі «Вісла» надданой вымовы. Несмотрячы на рефлексийну стосовніст образу, рішыл єм го не схоснувати. Представліня было надто дослівне, хоц тота дослівніст схоснувана як лейтмотыв плякату была бы обгрунтувана і, як ся здає, легша в перцепциі для більшости обзераючых. Уж в хвили отриманя реченой пропозициі мал єм перед очами ескіз записаний перед парома місяцями, на основі котрого, по мойому, міг єм вытворити барже субтильний 3

Образ єст частю малярской сериі Храм, яка входит в склад маґістерской дипломовой роботы пн. Д. О. М., обороненой в 2014 р. на Выділі Малярства Академіі Красных Штук ім. Яна Матейкы в Кракові в мастерни проф. Лешка Місяка. Фотоґрафія, будуча зачатком сотворіня образу, была зроблена в ІІ пол. ХХ ст. на цмонтери в Морохові, найпевнійше в часі похоронных богослужынь. В 2006 р. была она запрезентувана на выставі старой, родинной фотоґрафіі пн. Чловек єст крас зорґанізуваной в Морохові Стоваришыньом для Одновліня і Спілістнуваня Культур «Салаш» з Цєшына в рамах проєкту Школы Культуровой Спадковины Погранича. Скан фотоґрафіі удоступнил мі Пьотр Кляйн в грудни 2013 р. A. Jankowska-Marzec, Malarstwo Andrzeja Żygadły. W „stylu retro”?, «Modus. Prace z historii sztuki» 2016, т. 16, с. 56.

232

Iнспiрациi • Inspiracje

і глубше оддаючий драму акциі «Вісла» образ, особливі в індивідуальній оптыці Лемків. Кінцьом минулого рока робил єм ілюстрациі до печатаной Руском Бурсом книжочкы Оповім Ти байку…6. Єдна з байок, яка была написана перед ІІ світовом войном Іваном Русенком, оповідат історию дерева, котре засадил незнаний Лемко. Коли ілюструвал єм Деревце звідал єм сам себе: што днес діє ся з тым деревом? Реченым малюнком прібую одповісти на тото звіданя і заєдно, в даякым сенсі, представити николи не написану дальшу історию Деревця. Возникший твір єст получыньом в згідний символічний образ вельох думок зосереджаючых ся на єдній темі. Перший значыньовий простір, якій выходит з інспірациі, описал єм горі. Головным носительом змісту єст реалістычні намалюване здичавіле овочове дерево, што єст характерным елементом краєвиду опустошеных сел. На тоту основу находят метафоричний та символічний змісты. Метафору ілюструют такы популярны окрисліня як «ґенеалоґічне дерево» ци «корені» – синонімічны до слова «походжыня». Дерево адже єст паралельным портретом соспільности, єй достоменности і істориі. Метафора ма характер емульсиі символічного змісту з натуралістычным образом. Презентация полного реґістру того змісту не здає ся быти необхідном, але тыповыма єй примірами сут спомнены перше корені, незобраны, халіючы, вкрыты снігом овочы, безлистне голузя ци холодна, зимова кольористыка. Образ односит ся до іконоґрафічного мотыву розпятя Ісуса Христа, завдякы явліню ся трьох округів з символами сонця, місяця і черепа, якы вписаны сут в рівнобічний трикутник. Здичавіле дерево в выселеным селі стає ся Деревом Креста і носительом запертого в ним значыньового простору, значыт ся: покараня і терпліня за чужы гріхы, смерт, одпущыня должникам, надія на спасіня. Навязаня до мотыву розпятя єст свідомі взяте з іконоґрафіі тыповой (хоц не лем) для Східньой Церкви – в тым примірі ікон з Лемковины. Находячы ся в вышній части композициі астрономічны обєкты мают свою ґенезу в переказі зо Святого Писаня і вяжут ся з описом затемніня сонця, діючого ся в часі смерти Ісуса Христа: «А як было дванадцет годин, настала тьма по цілій земли аж до третьой годины пополудни» (Мк 15, 33). Християньска традиция пошырює тот мотыв, в результаті чого астрономічны обєкты не сут уж німыма 6

Оповім Ти байку… Байкы Русинів і інчых народів, ч. I – Іде бобо, ред. В. Дуць, Ґорлиці 2016.

Анджей Жыґадло, Деревце. Aвторскій коментар до образів…

233

свідками траґедиі, а глубоко порушеныма, свідомыма єй участниками: «сонце звізды мліют, жалобом ся вкрывают»7. Такє представліня астрономічных обєктів перенесене єст в апокаліптычну іконоґрафію, зато же Розпятя явит ся префіґурацийом Страшного Суду. Товды же небо разом з сонцьом і місяцьом (вказаныма мало не ідентычні, як на іконах розпятя) єст «звиване», пак зачынат ся Божий Суд. Астрономічны обєкты сут в тым контексті символом кінця часу. В посліднім, нижнім округу поміщений є череп, котрий в іконоґрафіі находит ся при насаді Креста Ісуса Христа. То символ, якій выводит ся од названя горы «Голгофы», значыт «черепа», де мал быти похоронений праотец Адам. Подля традициі кров замученого Ісуса Христа мала сплынути по черепі Адама, жебы змазати його первоначальний гріх. Зато і череп явит ся символом смерти і гріху прародичів. В контексті образу єст він символом смерти з причыны не свойой провины. Полотно могло бы мати (і в деякій мірі істо так єст) універсальний вызвук, прото же може навязувати до каждого лишеного в траґічных обставинах (укріпленого християньском традицийом) місця чловечого прожываня, по котрым в краєвиді остали лем стары овочовы дерева. То могло бы і быти спалене ци выселене польскє село на «Кресах», або украіньскє в полудньово-східній Польщи. В малярскій композициі неє нич, што могло бы выокремнити посеред тых траґедий тоту пережыту Лемками. Таком же – будучом основном для образу – явит ся описана горі інспірация, яка выходит просто з лектуры поезиі Івана Русенкы і, посередньо, через моє емпіричне познаня краєвиду неістнуючых лемківскых сел. Резиґнуючы для Деревця з Процесиі, Морохів, знал єм, же моя пропозиция буде барже вымагаюча для обзераючого, а прото тіж менше буде ся надавала на лейтмотыв плякату, котрий повинен быти транспарентний. Принимал єм, же тот, хто взрит образ, інтуіцийні одчытат част символічных елементів. До тых найбарже ясных приналежат: зимова, холодна кольористыка, рысунок голузя здичавілой, старой яблінкы, гниючы під ньом овочы та, находячий ся долов, череп в чорным медалийоні. Вымінены части повинны выкликувати непокій, аж і товды, коли обзераючий не одчытувал бы основного значыня полотна. Тот непокій єст зачатком 7

Pieśni postne, Nabożeństwo passyjne czyli rozpamiętywanie Męki Pańskiej, Pobudka do rozmyślania Męki Pańskiej, [он-ляйн:] https://pl.wikisource.org/wiki/%C5%9Apiewnik_ko%C5%9B cielny/Pie%C5%9Bni_postne, 11.06.2017.

234

Iнспiрациi • Inspiracje

дальшого познаваня вміщеного внутрі змісту. Наступным, узшым в однесіню до попереднього, значыньовым перстеньом єст ідентыфікация дерева як характерного для краєвиду неістнуючого села елементу і медалийонів як елементів взятых з іконы Розпятя. Маючы упорядкуваны тоты два найважнійшы, мож вывести вшыткы дальшы носителі змісту, описаны горі, очывидні поза інспірацийом, текстом Івана Русенкы. Не вымагам од обзераючого, жебы, пізрившы раз на образ, одчытал го од початку до кінця. Надію ся, же за каждым разом буде одкрывал штораз більше, так як в часі обзераня черговых проєкций улюбленого фільму. Мам тіж свідоміст, же обзераючы будут достерігати і такій зміст, котрого єм не помістил, бо на малярску композицию будут переносити своі значыня і в залежности од них слабше або полнійше одберати тото, што находит ся на полотні. Мают єднак до того полне право. Завершаючы, хотіл бы-м спомнути о реакциі на образ і плякат. В звязку з тым, же іх позитывно принято, был єм прошений запрезентувати ориґінальний малюнок і выголосити коротку прелекцию односячу ся до символічных просторів в часі науковой конференциі пн. Акция «Вісла» – Лемкы 1947-2017, яка была орґанізувана в рамах лемківскых упамятнінь 70. річниці акциі «Вісла». Презентация мала місце 29 квітня т.р. на Ягайлоньскым Університеті в Коллеґіюм Маюс, в сали ім. Міхала Бобжыньского. Важном для мя опінійом, бо выходячом з лемківского середовиска, сут слова Павла Малецкого, ведучого Стоваришыня Руска Бурса, котрий в своім тексті поміщеным на Ґамбокнижці однюс ся до мене і мойого твору: Выражам велику вдячніст для автора образу, якій єст головном частю плякату. Анджей Жыґадло, знаменитий ПОЛЬСКІЙ маляр молодого поколіня, через символічне розпятя осамітненого, овочового дерева, в неєднозначний і неочывидний спосіб дал выраз тихой траґедиі Народу, котрий жде уж лем на Воскресіня. Медже інчыма завдякы такым людям, котры творят свідоцтво і памятникы втраченого, перетырват памят о Русинах з полудньовой Польщы, о людях, якы хотіли просто быти8.

Коментар Павла Малецкого взятий з посту опибликуваного ним на його ґамбокнижковым профілю дн. 12 квітня 2017 р. (11.06.2017).

РІЧНИК РУСКОЙ БУРСЫ 2017, P. 13, c. 237-258 https://doi.org/10.12797/RRB.13.2017.13.12

Выселенча і повыселенча лемківска поезия

Тепер на Лемковині Іван Русенко (1890-1960)

А тепер смутно там в Карпатах, Ниґде не дзвонит в церквах дзвон, Не видно там нашого брата – ани в Высові – ани в Лабові, Вшыткы вон! Лемківской не чути бесіды, Затихли пісні серед гір, Лем духы дідів, пра-прадів блукают сами медже горами З бору в бір. Гей, нашы Лемкы в Кошаліні, В Зеленій Горі плечы гнут, А в рідній нашій Лемковині репатриянты і окупанты Всяди сут.

238

Iнспiрациi • Inspiracje

Гей, бідны Лемкы выселены, Од Одры - Нисы по Дон-Бас, А села, поля залишены опустошали, позарастали Терньом зас.

Прощай моя Лемковино (урывкы) Іван Горощак (1915-1991)

Одспівали Лемковині, Але она жыє І каждому в темну нічку Єй краса ся сниє. ......................... Прийде час, же заспіваме В нашым рідным краю Серед саду зеленого, Як тот пташок в маю. ......................... Та прощавай нам наразі Родинна хатино, Де я прожыл вік щестливий Маленьком дітином. Прощавай нам найдорожша, Мы не завинили, Же нас Лемків – Твоіх сынів Одталь дигінчыли. Били зме ся за вітчызну, Кров свою проляли

Выселенча і повыселенча лемківска поезия

І молоде своє жытя За Тя оддавали. Били зме ся і терпіли По ляґрах, в неволи, Же нам за то так заплатят, Не згад бым николи. Нас ґранаты розрывали І бомбы бомбили, А за то нас за два рочкы В світ повывозили. ......................... Товды зме ся довідали Чым єст Лемковина, Як юж потяг втікал з нами В чужий світ по шынах. ......................... Лемковино, Мати моя, Красо того світа! Там я прожыл в шумі ялиц Найвесільшы літа. ......................... Ци засвітит тамто сонце На болячы груди Для мя дольом зламаного І для нашых люди. ......................... Гнеска мы ту на чужыні Віку дожываме, Што ся діє в нашых горах, Не знаме, не знаме. .........................

239

240

Iнспiрациi • Inspiracje

Чом єс дольо наша крива Так покєрувала, Чом єс Лемків, своіх діти З рідных гнізд выгнала? Чом ты нас не заступила Своіма плечами, Не скрутила політыку Інчыма торами? Чом нас бідных не навчыла-с Як маме робити, Або вшыткы оставати, Або вшыткы іти. Розділила ты наш нарід Як ріку на двоє. Та каждий бы летіл птахом Зо світа на своє. Каждий піше бы вандрувал, Віз бы тягал собом, Ци іхал бы так, як перше, В ваґонах з худобом. ......................... Гей, проклята політыко, Што ты наробила! То ты нашых бідных люди В світі розтратила! Ты проляла людской кырви Незмірене море, Милийонам причынила Неспоткане горе. Ты проляла слез горячых Цілы океаны През тисячы ночи страшных Ночи преплаканых. .........................

Выселенча і повыселенча лемківска поезия

То про тебе я в чужыні Ціле жытя трачу, За своіма сторонами По крыйому плачу. За своіма сторонами, За свойом родином, За найкрасшым місцьом в світі, Мойом Лемковином.

Поворот Мелянія Собин (1920-1979)

Уж скінчыло ся чеканя Безнадійне, Уж вертаме ся до тебе, Земле рідна. Оплакана, недоступна, В снах выснита, Здичавіла одлогами Долгы літа. Задушевны ти несеме Поздравліня, О, витай же, сиротино, Наша мила. Мы злієме тебе потом, Як росицьом, Неєдного зачудуєш, Красавицьо.

241

242

Iнспiрациi • Inspiracje

Вшыткы силы ти оддаме, Як матери, Отвориме нашыроко Тяжкы двері. Заореме толочыска Каменисты, Вітер зерном заколыше Колосистым. Хліб пахнячий нам зародиш, Земле наша, Для жывины даш до волі Здравой пашы. Іщы двигнеш ся, заквитнеш Зелен майом, В полях птахы ти весело Заспівают. Товды серце утруджене Одпочыне; Ту, в пристани твоій тихій, Лемковино.

Лемкы Іван Желем (1925-1988)

Тисяч років Зберали каміня На гірскій убочы,

Выселенча і повыселенча лемківска поезия

Іли компери Вівсяну Адзимку. Дякували Богу І марили Про світ, Де ліпше Бо люде Не зберают По поли Каміня І не марят Про інче. A як пішли Од свого порога В світ, Де ліпше, Бо не зберают На поли каміня І мают Не адзимку А хліб, Ім снит ся До рідной хыжы Дорога І зас марят Про рідну убіч Каменисту, Компери, Адзимку І тисяч років. Бо Лемкы...

243

244

Iнспiрациi • Inspiracje

Порожня хыжа Іван Головчак (1929-2006)

На дворі сіро, гмлачно. А в хыжи плачут шыбы, нибы діти малы. Та за кым ім так плачно? За тыма людми, што до світа выіхали?! Образы смотрят тихо... А кітка мявкат: хце молока сой попити, Та ій не дає нихто. Як тяжко буде вік без люди ій дожыти. Сусідскій пес спущений Обыйстя спорожніле вірно так пильнує Та выє, як встечений. О, бідний псику, тіж нещестя власне чуєш? Закукурикал когут... Та чого співат? Забыл го якісий Лемко: Стал на щестну ногу. Пожыє кус, пак зіст го лишка під черемхом.

Павел Стефановскій (1932-)

Бы заспівати свою пісню на своім подвірю Стал Лемко серед ночи взял сокыру і отесал місяц в половині лютого потім

Выселенча і повыселенча лемківска поезия

до сонця захтіл сягнути ґазда Карпат на яві затримати над домом Лемків сонце скрыло ся за хмару і хоц знал Русин клятву стару на розбитя хмары в новым світі не помогли му юж стары чары Сонце остало за хмаром а ґазда одышол до дорогы ланцухом до воза з волами привязаний слезами до сонця і землі верне в сонечний ден я вірю бы заорати рідну ниву і заспівати свою пісню на своім подвірю.

245

246

Iнспiрациi • Inspiracje

Лемко в суді Пане прокураторе! Што од мене хцете? — Мільчець! — Мам свідків на то, же-м нич не винен, же-м з простого люду. — Билесь в лесє! Но ґадай! Так, чи нє!? — Так, прошу высокого суду, я там был і буду. Там єст мій дім і ліс шуміл мому дідови і лігал під топором камінным. І орел Хорвата кружыл над няня загородом, і я стамаль родом. І стрыко мій з Руси без пашпорту ходил свобідно над Попрадом. І брат мій радлом спульхнял землю-матір. І Бог мій в ялицях і серед буків мешкал, і благословил стежкы Методого,

Выселенча і повыселенча лемківска поезия

і в Карпатах на білым камени з Бортного выкул трираменний гымн предків своіх. Рукы обмывал в потоку і ногы зболілы, камінны о змроку. І вчыл нас вівці пасти серед лісів, волами орати, множыти компері і овес. Вчыл нас любити каміня і землю і небо, і кєрпці і гуньку бараню, приодівати чугу, і пісні співати, і дім будувати вчыл нас з ліса, і хліб печы в сонця бляску. І замешкал з нами в смерековій церкви в зарослях. Але плоту не поставил. Не вміл може, а шкода. Я не знам того секрету. Гвышли, выгнали Бога силом багнету.

247

248

Iнспiрациi • Inspiracje

Просьба Лемків до уряду Поляків Мы

Лемкы гірняки в Карпатах Мы Руснакы мы такы з діда пра-діда від віків мы такы просиме красні уряд Поляків о права рівны для жытя од колыскы до слюбу до смерти о звыклы права просиме од вчера на гнескы на заран на все мы cме ту вроджены хліб наш ту і земля і ліс был бы наш як бы сте оддали нам забране майно

Выселенча і повыселенча лемківска поезия

Направте што зле в материі духа юж нихто не вылічыт зболілого Лемків Коли зневажано землю ганьблено дім наш спільний з назвы мы Лемкы пішли сме на бій за спільний дім і хліб «за всіх і вся» проти зла Вшыткы сте памятали як было треба воювати забыли сте нас взяти до стола ділити хліб обідати Нич сте нам не дали ани хліба ани долі Забрали сте наше і сте нас выгнали.

249

250

Iнспiрациi • Inspiracje

Василь Хомик (1933-2002)

Плач самотного дзвона За кым голосит дзвін в Бескыдах? Ци не по славных нашых дідах, Чом выют совы в пышным літі? Ци не за тыма, хто по світі. Чом ся схылили чорны кресты? Бо неє кому іх піднести, Бо по цмынтерах бродят звіры, Діти ся зрекли свойой віры. О наша рідна давна страно, За што тя тяжко так скарано? Я вірю! Зыйде правды сонце І нам засвітит у віконце.

До лемківского креста О, кресте лемківскій, Розпятий за спасіня Народу невинного! Лежыш, як Лазар безпомічний, В болоті загыблого села І ждеш, Же ся вернут натруджены рукы І поставлят тя на місце Під сонцьом справедливости

251

Выселенча і повыселенча лемківска поезия

Петро Мурянка (1947-)

Humanitas Бескіде мій як доля горбатий як воля міцнійшых скамянілий Болит мя краса твоя в наймиты взята на експо світу выставлена а нам што сме єй вірно в серцях плекали без вікы несли до рівных дни списами заставлена Болит мя серце Бескиде його битя тобі в книзі великій заказане Імено ій Humanitas

Яр Сонце кіплинами горбкы діравит ґу париям зганят білы отары выгонами сива студін втіче яр ярмо влече смугами

252

Iнспiрациi • Inspiracje

Лем ждати як птахы стріхом радіст розтрепочут до рідных гнізд вернут Птахы Лем

Лемківскій крест Розпятий на сім стран світа з криком вітру в стрямбах поза тридесят три літа уж ждеш І певно єс уж призабыл де десне рамя твоє де шує де отец а де сын Єдно не сходит з памяти Амін

Стефанія Трохановска (1951-)

Судний ден ішли сме того судного дня в незнане по части з добытком зо серцьом на двоє розорваным ішли сме на хвилю

253

Выселенча і повыселенча лемківска поезия

на пару тыжни місяци а коли серце ся кус загоіло остали сме на все дураци

Лем розшмарены люде од всходу по захід без ниякой причыны серце остало в горах душа пішла до скансену лем чуга остала яко довід вины

*** были люде были горы были лісы были просторы пішли люде плакали горы пропали лісы остали просторы

254

Iнспiрациi • Inspiracje

Барвінок з серця мойой хыжы выріс барвінок з жалю великого запустил коріня ту де пец стоял де гріла ся родина розпала ся хыжа згоріла надія туга в серци сідит коляча як шпиля

Туга пішли горы за людми на захід што-ж мали робити так были зжыты едны з другыма не могли без них быти

Пропали забрали на піл воза тисячлітній доробок переложыли на вагон

Выселенча і повыселенча лемківска поезия

з худобом думали вертати жде на них земля прадідна не старчыт лем вспоминати

Рад бым... рад бы-м хоцбы під липу прийти до свого села мешкати бо хыжа рідна ся розлетіла рад бы-м в потічку ся вмыти почути што гора бы мі повіла як нашу Церков кінми розтягли на штыри світа стороны як поля нашы здичали марно а нас мали зожерти вороны рад бы-м хоц бы під липу прийти тін моіх предків видіти штобы повісти горі над селом бороти ся – значыт жыти

Володислав Грабан (1955-)

Ексодус В зеленых очах тополі Вітру дотык весняний Блудит Глядат страченой красы Верхів В тіни смереків

255

256

Iнспiрациi • Inspiracje

Божа матір іде З застыглым зором За ньом церков Роздерта Выстрілом ґонтів Потік в лозинах співат Алилуя Алилуя Алилуя

Вертаня На убочы Хыжа дітиньства Босонога Штораз дальша Вертаню Квітя выглядів Пішло Камінцями рік Як дикы лебеді

*** На небі звізды море звізд ясніє віз дуркочут колеса гырмлят слова выгнаных сорок сім

Выселенча і повыселенча лемківска поезия

Міста – близнці Не знали, же на пути спід Яворины трафлят до Явожна Од днес на все ся лишат міста близнячы Явожно-Талергоф єдно слово для Лемка загыбель – На пляци видно лаґєр памятний Талергоф світ здалека вікно з кратом В задрітуваным світі маґічны чысла сім сімнадцетий сорок семий як острий топір розотнут выпалены недрі часу

257

258

Iнспiрациi • Inspiracje

Грядущым Олена Дуць (1960-)

То не так звізды падали а люде ішли і зас ставали дале фурт дале босоніж без палиці і без страху З плотів брали дранкы жебы іх зас одшмарити і пришли в чысте поле буряном заросле і памят нашли перший синдром болю то не так рекли смотрячы на падаючы звізды.

Рецензиi i справозданя Recenzje i sprawozdania

РІЧНИК РУСКОЙ БУРСЫ 2017, P. 13, c. 261-264 https://doi.org/10.12797/RRB.13.2017.13.13

Боґдан Ґамбаль

Спільнота памяти – Чертіжне1

В пятницю, 28 квітня 2017 р., зачали ся лемківскы упамятніня 70. річниці акциі «Вісла». До неістнуючого днес села Чертіжне пришли потомны бывшых жытелів села з родин Мадзелянів, Міхнєвичів і Даляків, запрошены представникы державных власти в особі Анджея Стефаньского, высланника омбудсмeна. Пришли делеґациі Русинів з Америкы – Марія Сільвестрі, Джон Ріґетті, Катерина Сільвестрі; з Підкарпатской Руси – Валерій Падяк з Ужгорода (выдавця і выкладовця Пряшівского Університету), Миколай Бобинец – член Світовой Рады Русинів репрезентуючий Підкарпатскых Русинів і Юрій Шыпович – редактор часопису «Отцюзнина»; а дале з Пряшівской Руси – писателька Людмила Шандалова з мужом Владиміром Шандалом і Петро Медвідь з Пряшова – шефредактор «ІнфоРусина». в упамятнінях взяли участ делеґациі Лемків, котры пришли з чужыны, зо Заходу, і тоты, котры днес жыют в Горах. На початку подіі од імене орґанізаторів присутных повитала Олена Дуць-Файфер. в вводным слові повіла м.ін.: «Ани сел, ани люди, ани іх культуры, ани іх памяти, ани іх сердец так легко знищыти ся не даст», «70 років тому зачала ся наша депортация, депортация нашых предків. Але наша прото, же несеме в собі ціле тото выгнаня. Оно ся не скінчыло, оно єст до днес, але же вертаме, то значыт, же сме». По тых словах о. Ярослав Чухта, парох грекокатолицкой парохіі в Высові, і о. Ярослав Текст был опубликуваний на портали лем.фм+: http://www.lem.fm/spilnota-pamyati-cherti zhne/, 30.10.2017.

262

Рецензиi i справозданя • Recenzje i sprawozdania

Мадзелян, монах – студита зо Львова, котрого рід з Чертіжного, одслужыли панихіду за жертвы акциі «Вісла». В селі Чертіжне находила ся грекокатолицка церков Архістратига Михаіла з 1791 р. зруйнувана в 1952 р. по выселіню Лемків.

Фотоґрафічна реляция Петра Басалыґы

РІЧНИК РУСКОЙ БУРСЫ 2017, P. 13, c. 265-268 https://doi.org/10.12797/RRB.13.2017.13.14

Боґдан Ґамбаль

Спільнота памяти – Ґорлиці, Руска Бурса1

В пятницю, 28 квітня 2017 р., зачали ся лемківскы упамятніня 70. річниці акциі «Вісла». в Чертіжным, селі, котрого днес неє, была одслужена панихіда за жертвы депортациі. Дальшы части пятницьовых упамятнінь проходили в Ґорлицях, в Рускій Бурсі. До подіі в Рускій Бурсі долучыли выселены в 1947 р., котрых спомины были записаны во фільмі Аж і слезы не старчыли, м.ін. Димитрий Сабатович і Ярослав Трохановскій. Пришли і дальшы гості з Підкарпатской Руси – о. Димитрий Сидор, настоятель кафедрального собору Христа Спасителя в Ужгороді довєдна з женом, та о. Константин, спілоснователь порталю Русиньска Біблийотека. В тій части упамятнінь проповід на тему: Культуровы наслідства ак‑ циі «Вісла» для Лемків дала проф. Олена Дуць-Файфер з Ягайлоньского Університету. Потім проходила артистычна част, в котрій выступил хор Роса з Устя Руского, якым дириґувала Анна Дубец-Дильонґ, а окрем того лемківску поезию о выселіню авторства Івана Русенкы, Павла Стефановского, Штефаніі Трохановской, Володислава Ґрабана і Меляніі Собин рецитували Ксандра Косовска, Дария Кузяк зо Заходу, Югаска Ґалчык, Фома Болех і Анна Шмайда з Лемковины та Моніка Тылявска і Севериян Косовскій – члены Руской Бурсы. По артистычній части авторы фільму 1

Текст был опубликуваний на портали лем.фм+: http://www.lem.fm/spilnota-pamyati-gorli tsi-ruska-bursa/, 30.10.2017.

266

Рецензиi i справозданя • Recenzje i sprawozdania

Марія Сільвестрі і Джон Ріґетті оповідали о роботі над своім твором і дякували тым, котры причынили ся до фільмового запису найбарже траґічных подій русиньской істориі ХХ ст. на обшыри Польщы. Творці запросили тіж на премєрову емісию образу Аж і слезы не старчыли/ Even tears were not enough. Наконец, зобраны могли зісти вечерю і долго вести бесіды на тему подій прикликаных в часі пятницьовых упамятнінь акциі «Вісла» на Лемковині.

Фотоґрафічна реляция Кшыштофа Кшыжановского

РІЧНИК РУСКОЙ БУРСЫ 2017, P. 13, c. 269-276 https://doi.org/10.12797/RRB.13.2017.13.15

Демко Трохановскій

Спільнота памяти – Краків1

В найстаршым будинку Ягайлоньского Університету, Collegium Maius, зачал ся в суботу, 29 квітня 2017 р., другій ден центральных упамятнінь траґічной акциі «Вісла», котру русиньcка спільнота зачала припоминати собі і світу уж ден перше – панихідом в Чертіжным і річницьовом стрічом в Рускій Бурсі в Ґорлицях. Была то наукова конференция, на котрій своі доповіди представляли др габ. Анджей Зємба (Інститут Етнолоґіі і Культуровой Антрополоґіі ЯУ), др габ. Ева Міхна (Інститут Американістыкы і Польонійных Студий ЯУ) і др габ. Олена Дуць-Файфер (Інститут Східньославяньской Філолоґіі ЯУ). Наукову конференцию в сали ім. Міхала Бобжыньского Collegium Maius вюл проф. др габ. Кжыштоф Стопка. Дослідникы, при выполненій доцна сали, представили своі рефераты, котры односили ся до вельох вымірів акциі «Вісла». Зачал др габ. Анджей Зємба, якій в рефераті Акция «Вісла»: причыны, злочынці, жер‑ твы приблыжыл ґенезу выселінь, причыны, з котрых они ся взяли, підкрисляючы тіж значыня найбільшых жертв – Лемків, котрых не за своі вины комуністычны власти Польщы за призволіньом Сталіна рішыли насильно розмістити в західніх і пілнічных реґіонах державы. Темом, котру в рефераті Акция «Вісла» в наррациях членів лемківской спільноты памяти підняла (або як сама пояснила – іщы раз до нєй вернула) др габ. Ева Міхна, были спомины Лемків, іх травматычны пережытя, 1

Текст был опубликуваний на портали лем.фм+: http://www.lem.fm/spilnota-pamyatikrakiv/, 30.10.2017.

270

Рецензиi i справозданя • Recenzje i sprawozdania

проба тлумачыня самому собі, чом ся так стало, же такой вшыткы Лемкы были выселены. На основі проведеных іщы в 90. роках ХХ ст. бесід, наново присмотрила ся выповідям лемківскых респондентів, вычысляючы вельо причын, котрых результатом могли быти выселіня Лемків. Окрем субєктывных социяльно-бытовых спостережынь респондентів, часто находили ся там ясно выражены болі о тым, же акция «Вісла» была направлена на Украінців, а Лемків включено до депортациі неправильно – думаючы, же то єдно. Третя дослідничка – др габ. Олена-Дуць Файфер, зосередила ся на автобіоґрафіі найвыдатнійшого сучасного лемківского писателя, Петра Мурянкы. в своім рефераті «А Вісла дальше плыне» Петра Мурянкы ав‑ тобіоґрафіяяк реінвенцийний міф на обшырных цитатах з книжкы описала тугу, травму і смуток автора, єднорічника акциі «Вісла», родженого о хвилю по тым, як його родичів і брата комуністы выгнали на західні землі Польщы. На примірі того твору Дуць-Файфер описала етос тырваня лемківской спільноты в повыселенчым перийоді, вписала го в постколоніяльний дискурс, котрому товаришыт релокация, ачий дислокация, што вяже ся з втратом вітчызны, знищыньом споконвічной культуры і – з другой стороны – пробом повторного орґанізуваня жытя в новых, інчых, часто неприхыльных обставинах. О тым, же, на жаль, «Вісла фурт плыне», доповіл потім Петро Мурянка, автор автобіоґрафіі A Wisła dalej płynie, направленой в головній мірі, як чытаме на початку його твору, на «сусідів Поляків, з віром, же прочытают і схотят зрозуміти». Автор досвідчыл того, поясняючы, же ачий выдавництва, котры перше друкували його книжкы, не хотіли підняти тоту тему, зато його автобіоґрафія вышла лем малым тиражом стараньом Стоваришыня Лемків. По науковых рефератах голос забрал др Антоні Крог, приятель Лемків, етноґраф, писатель, котрий в міцных словах повіл: Поєдны річниці акциі «Вісла» повинны мати таку же ранґу, як річниці Вестерплятте, варшавского повстаня, повстаня в варшавскым ґетті, осьвєнцімскы річниці, понеже была то траґедия вшыткых, а не лем Украінців і Лемків, де великє чысло польскых громадян переселено не по іх воли. (…) Тоты річниці повинны мати честну, велику, достойну оправу, а дотепер такого не было. (…) Сідиме сой заперты штырьома (хоц выдатныма) стінами, але тоты, што ідут улицьом, нич [о акциі «Вісла» – прип. ДТ] не знают. По

ДемкоТрохановскій, Спільнота памяти – Краків

271

мойому, так як упамятніня траґедиі Осьвєнцімя, Майданка, екстермінациі Циґанів, Жыдів, повоєнной екстермінациі вояків Арміі Крайовой, таку ранґу повинна мати тота же памят.

Стріча в Кракові, окрем науковых рефератів, мала тіж другы пункты. Одчытаньом Деревця Івана Русенкы, Анджей Жыґадло, автор образу, котрий видно на плякатах центральных лемківскых упамятнінь акциі «Вісла», оповіл, чым ся інспірувал, творячы своє діло. Навязувал не лем до верша нашого Учытеля, але його натхніня ішло од ікон, предо вшыткым тых, што – як додал – находят ся на Лемковині. Выполнена по остатні місця (орґанізаторы мусіли доносити кресла) саля ім. Міхала Бобжыньского в Collegium Maius дочекала ся і посліднього пункту краківскых упамятнінь. Ден по премєрі в Рускій Бурсі, проєкцийом фільму Маріі Сільвестрі і Джона Ріґетті Аж і слезы не старчыли (Even tears were not enough) скінчыла ся подія в найстаршым будинку Ягайлоньского Університету.

Фотоґрафічна реляция Ярослава Мазура

РІЧНИК РУСКОЙ БУРСЫ 2017, P. 13, c. 277-284 https://doi.org/10.12797/RRB.13.2017.13.16

Демко Трохановскій

Спільнота памяти – Явожно, Лаґєр двох тоталітаризмів1

По Чертіжным, де была служена панихіда за жертвы траґічной акциі «Вісла», ґорлицкій Рускій Бурсі і науковій конференциі на Ягайлоньскым Університеті в Кракові, лемківскы упамятніня 70. річниці русинькой ґеєнны перенесли ся до Явожна – місця, в котрым для деякых выселенців скінчыла ся акция «Вісла», спочываючых доднес деси в пісках соснового ліса, місця, де были без прокураторского наказу поневолены люде, котрых комуністычны власти не лем обдерли з чести, але і при нагоді заперли на долгы місяці в траґічных бытовых обставинах, припоминаючы, же «кєд дахто повіст, што ту проходило, ачий пяте поколіня буде з того терпіло». Явожняньскій лаґєр называний єст Лаґром двох тоталітаризмів. Перед тым, як трафили до нього м.ін. Лемкы, котры здавали ся комуністычным властям найбарже підозрены в своій невинности, был то підодділ гітлерівского лаґру, знаного в цілым світі під німецком назвом Аушвіц. Комуністы, котры силами Червеной Арміі такой два з половином рока перше освободили од гітлерівців місце смерти мілийонів Жыдів, Циґанів, та вельох інчых народів, рішыли схоснувати го в тій же ціли. з том ріжницьом, же од 1947 рока мали там быти Лемкы, Украінці і інчы выселенці… 1

Текст был опубликуваний на портали лем.фм+: http://www.lem.fm/spilnota-pamyati-yavo zhno-lagyer-dvoh-totalitarizmiv/, 30.10.2017.

278

Рецензиi i справозданя • Recenzje i sprawozdania

Недалеко давного Центрального Лаґру Працы поставлене было шатро, а обшыр, де проходили явожняньскы упамятніня акциі «Вісла», занята была великым чыслом люди – орґанізаторами, делеґациями Русинів з Польщы, Мадяр, Словациі і ЗША, жытелями Явожна, представниками локальных власти (містовых і воєвідскых), представниками шлеской меншыны, представниками декотрых політычных партий та медий. Стріча в Явожні як раз не была замірена на долгы промовы, зато і до короткых лем выступлінь приступили др габ. Олена Дуць-Файфер (од імене головного орґанізатора – Стоваришыня Лемків), віцепрезидент Явожна – Тадеуш Качмарек, Генрик Мерцік – член заряду шлеского воєвідства, Анджей Стефаньскі – од імене Омбудсмeна Польской Республикы Адама Боднара, і Моніка Роса – посланка партиі Новочесна. Але не промовы были в тым місци найважнійшы. Хоц орґанізаторы зрыхтували специяльне місце до выступлінь, і так вшытко зосередило ся попри памятнику, на котрым видноінскрипцию в трьох языках – по лемківскы, по польскы і по анґлицкы: Вязненым і страдавшым/ в лаґрі в Явожні/ в наслідстві акциі «Вісла»/ Лемкам/ 29 квітня 2017 рока – Потомны.

То перший раз, коли в Явожні на камінным монументі споминат ся о Лемках. Хоц стоіт уж пару памятників в сосновым лісі, підписаных в вельох языках, то вшыткы доцяп поминяют лемківскы жертвы комуністычного террору. Міцно підкрислити треба, же памятник, котрий споминат лемківскы жертвы явожняньского лаґру, то велика заслуга діянь і спілпрацы помежде др габ. Оленом Дуць-Файфер і локальныма властями – то тіж знак, же може сучасний світ дозріват помалы до того, жебы не смотрити лем на «політычну поправніст», фурт допущаючы пошырюване украіньскыма середовисками замірене елімінуваня Лемків-Русинів з публичного простору. В траґічным для Лемків місци вызвучал пак лемківскій гымн На Лем‑ ковині (сл. Іван Русенко, муз. Ярослав Трохановскій), котрий спонтанні одспівали присутны Лемкы. Хоц текст гымну был написаний іщы перед Явожном, його слова ідеально вписували ся в тото місце і в тот час: «На Лемковині і в Талергофі,/ невинна кров пролята…», понеже істория – в тым примірі НА ЖАЛЬ – катулят ся як колесо. і ту – невинно, і ту – кров пролята, і ту – не за своі гріхы…

ДемкоТрохановскій, Спільнота памяти – Явожно Лаґєр двох тоталітаризмів

279

На фоні гымну офіцийні одкрыто памятник. Памятник жертвам явожняньского лаґру, Лаґру двох тоталітаризмів. В Явожні были іщы два пункты проґраму. Найперше, в короткій словно-музычній інсценізациі выступил дівочий дует, співаючы смутну пісню о выселіню, были прочытаны вершы, навзязуючы до тых траґічных подій сперед сімдесятьох років. і іщы єден доказ на тото, же дашто ся змінят – Адриян Рамс з Музею Міста Явожна повюл присутных по місцях давного Центрального Обозу Працы і по просторах музею, підкрислюючы, же і Лемкы, выганяны зо своіх одвічных земель, по дорозі на чужыну были ту поневолены і гынули в тым траґічным місци.

Фотоґрафічна Реляция Ярослава Мазура

РІЧНИК РУСКОЙ БУРСЫ 2017, P. 13, c. 285-289 https://doi.org/10.12797/RRB.13.2017.13.17

Севериян Косовскій

Спільнота памяти – чужына1

Послідінім дньом памяти в рамах центральных подій 70. річниці выгнаня Лемків – беззаконной акциі «Вісла», были акциі проведены Стоваришыньом Лемків в Ліґници. Тот ден завершыл тридньовы упамятніня річниці лемківского ексодусу. Упамятніня зачали ся од 10.00 год. Божественном Літурґійом в місцевій православній церкви Воскресіня Христового, по котрій парох, о. Любомир Воргач, одслужыл панихіду за вшыткы жертвы акциі «Вісла», ай страдавшых в лаґрi в Явожні. Меджечасом, священник коротко припомнул початкы лемківского (і не лем) ексодусу, зазначаючы, же подля него акция «Вісла» зачала ся дуже перше, бо такой товды, коли на Холмщыні тамтышня польска власт дозволила варварско нищыти православны храмы – Дім Божий. Дальше о. Воргач спомянул на перше депортуване лемківскє село – Щавне, якє было примусово выселене 28 квітня 1947 рока. Словом надіі для вірных были слова Христос Во‑ скресе із мертвых, якы в пасхальным часі в місце Вічной Памяти сут співаны в нашых храмах. Другым пунктом подій на чужыні была стріча в ліґницкым Театрі ім. Гелены Моджеєвской. Там, за програмом, на зачаток голос забрала др габ. Олена Дуць-Файфер, яка в своім выступліню од науковой страны звернула увагу на культуровы наслідства акциі «Вісла», значыт втрату языка, достоменности і духове затрачыня на рівнині, яка є доцяп чужа 1

Текст был опубликуваний на портали лем.фм+: http://www.lem.fm/spilnota-pamyati-chu zhyina/, 30.10.2017.

286

Рецензиi i справозданя • Recenzje i sprawozdania

для люди, якы віками жыли в Горах. Дальше на сцену ліґницкого театру вышла Марія Сільвестрі – представниця русиньской еміґрациі в Зєднаных Штатах Америкы, а при тым спілініцияторка і спілпродуцентка фільму Even Tears Were Not Enough / Аж і слезы не старчыли. Сільвестрі напомнула, же тот фільм неє лем тыповым фільмом, з якыма стрічаме ся наштоден, понеже є він свідоцтвом спільнотовой памяти цілой русиньской громады. Авторка подякувала Ваньови і Севериянови Косовскым за поміч в реалізациі фільму, а дальше звернула ся до публикы з просьбом шырити тот документ, додаючы, же неодолга буде він доступний для вчыткых в сіти2. По тых словах на сцені явил ся предсідатель Стоваришыня Лемків – Андрий Копча, якій на рукы Маріі Сільвестрі зложыл квітя в подяці за реалізацию фільму. Копча припомнул, же 13 років перше в тым самым театрі мала місце прємєра його авторского фабулярного фільму Акция Вісла, ч. І, але тіж підкрислил, же то доцяп інчы фільмы, хоц тематычно оба односят ся до нашого выгнаня. По ґратуляциях пришол час на ліґницку прємєру документального фільму Аж і слезы не старчыли. Дальшом частю упамятнінь, внет по тым, як публика одітхнула по порушаючым фільмі о траґедиі народу, на сцені явил ся другій з продуцентів і ініцияторів – Джон Ріґетті, якій твердо підкрислил, же то не лем фільм самых продуцентів. Зазначыл, же то діло нас вшыткых, Лемків, Русинів – тых, котры в фільмі выступили, але і тых, котры го днес виділи – іщы раз навязуючы до спільнотовой памяти о выгнаню. За словами свойой камараткы, Ріґетті попросил о шеруваня фільму в лемківскым середовиску, ай не лем, припоминаючы, же правду про траґедию лемківского народу, мусят знати тіж і другы. Зворушаючым закінчыньом ліґницкой части упамятнінь 70. річниці акциі «Вісла» были спомины выселеных, тых, котры в фільмі не выступили. Модератор споминів, Севериян Косовскый, попросил на сцену Адама Барну і Димитрия Бочнєвичa, якы радо однесли ся до того, што виділи во фільмі, зрівнуючы своі досвідчыня з тыма, о якых свідчыли выгнаны з інчых сел Лемковины. Посеред публикы было присутных більше нашых родаків, якы 70 років тому стратили рідну хыжу, достоінство. На премєру пришли Анна Косовска, яка выступила в продукциі, 2

Фільм є доступний на сайті YouTube під мотузком: https://www.youtube.com/watch? v=be7eQ3MtRMQ&t=816s – прип. ред.

Севериян Косовскій, Спільнота памяти – чужына

287

Iоан Дзядик, якій дал реалізаторам обшырне інтервю, як тіж Ольга Переґрим – заслужена актывістка Стоваришыня Лемків, а тіж акторка, выступуючыа в першій части фільму Андрия Копчы. Завершыньом подій в театрі Моджеєвской было выслуханя твору ансамблю Лемковина з Білянкы – Тяжко жыти на чужыні. Аж наконец вказало ся, же довєдня з другыма, серед публикы засідала солістка Марія Трохановска-Стеранка, яка перед роками достойно выспівувала тоту пісню в ансамбли Лемковина. Орґанізаторы красні подякували вшыткым за присутніст, а несторам, тым котры потерпіли, были вручены символічны ружы, в подяці за іх жытя і свідчыня про наше лемківство на земли выгнаня. в театрі присутны были парох ліґницкой православной церкви – о. Любомир Воргач, посол на Сойм ПР – Станіслав Гусковскій та член Заряду Ліґницкого Повіту – Казімєж Буртни.

Фотоґрафічна реляция Кірия Косовского

РІЧНИК РУСКОЙ БУРСЫ 2017, P. 13, c. 291-299 https://doi.org/10.12797/RRB.13.2017.13.18

Варфоломій Ванот

Вісла тече през Шлеск

Одредакцийне введіня Попереджаючы заміщене долов справозданя рефлексийного тыпу з довершеного в рамах ідеі конфронтуваня меншыновых дискурсів показу фільму о акциі «Вісла» і повязаной з ним дискусиі: «Лемкы і Шлезакы – спільноты невыгідны», додаєме гев пару слів на тему самого вказаного 12.12.2017 р. в Катовіцах, в Кінотеатрі Rialto фільму. Філм Even Tears Were Not Enough / Аж і слезы не старчыли єст документальным фільмом вырежысеруваным через двоє американьскых Русинів – Джона Ріґетті і Марію Сільвестрі, котры в своім доробку мают і інчы посвячены русиньскій/ лемківскій темі фільмы. В 2014 р. створили они фільм Changed by Thalerhof / Перемінены през Талергоф о першым в світі концентрацийным лаґрі зорґанізуваным през Австрию в Талергофі бл. Ґрацу, де більше як 1/3 вязнів то были Лемкы. Тепер кінчат роботы над фільмом о етнічным одроджыню серед Карпатскых Русинів по 1989 р. Фільм Even Tears Were Not Enough/ Аж і слезы не старчыли возник в 2017 р., в 70. річницю акциі «Вісла» і документує траґічны для лемківской спільноты наслідства масово проведеных в часі од квітня до липця 1947 р. през Людове Польскє Войско депортаций. Документуваня ведене єст на парох площынах: 1. Фактоґрафічній і емоцийній, 2. Історичній і сучасній, 3. Індивідуальній і соспільній, 4. Внутріспільнотовій і зовніспільнотовій. Найбарже прушаючы сут презентуваны в фільмі особисты свідоцтва – наррациі безпосередніх жертв тых переслідувань, котры односят ся так до самой депортациі, як і тырваючых до днес єй фізычных

292

Рецензиi i справозданя • Recenzje i sprawozdania

і психічных, культуровых і материяльных наслідств. Дополнены они сут коментарями і опініями дослідників – істориків, социйолоґів, культурознавців – будучыма пробом успійніня і найдіня для тых емоцийні жывых досвідчынь інтерпретацийного контексту. Фільм ма конфронтацийний характер і закладат предо вшыткым одданя голосу тым, котрым він остал одобраний, головні адміністрацийным рішыньом о конструуваню моноетнічной Польщы. Може він становити сутьовий пункт однесіня до вшыткых інчых етнічных спільнот, котры підлігали тій самій системі выключыня і колонізациі з долготырвалыма травматычныма ефектами. «Вісла» бо дале і фурт плыне, як тото усвідомлят свойом автобіоґрафійом вроджений в 1947 р. лемківскій поета, Петро Мурянка. Лемкы стратили свою Отчызну в тотальний спосіб. Довершена в формі войсковой операциі ідеолоґія, принесла конец своєрідній краіні достоменности. Мимо того, документуючий по сімдесятьох роках жыву памят свідків, становит він свідоцтво неперерваной спільнотовой памяти, так текстуальной, як і рытуальной. Жебы она не остала перервана, повинен він быти обзераний і конфронтуваний з інчыма, паралельныма спільнотами памяти і досвідчынь. О. Д.-Ф.

*** В віторок, 12 грудня в Катовицях проходило інтересуюче событя. В Кінотеатрі Rialto вказували фільм Аж і слезы не старчыли, по якым проведено дискусию о «невыгідных» спільнотах, якы жыют в сучасній Польщи, значыт – о Шлезаках і Лемках. Думам, же о самым фільмі писати гев вельо не треба. Вшыткы, котры чытают тот текст, уж давно го виділи, а певно і не єден раз. Для вшыткых Лемків, што обзерали тот фільм, єст він джерелом споминів о звірскым злочыні вчыненым през польскых комуністів в 1947 році. Хтоси памятат тоты подіі як іх свідок, дахто чул о них од своіх родичів або дідів, іщы інчий дознал ся з книг і выкладів, але серед вшыткых членів лемківской спільноты памят о «Віслі» занимат барз важне місце. Лемкам фільм Аж і слезы не старчыли помагат преказати свій біль, часто спричынят плач, єст елементом дополнюючым збірну памят. Але інтриґувало мя, як тот фільм можут приняти Шлезакы. Тота спільнота, котрой членом єм я сам, найчастійше не зна нич о інчых

Варфоломій Ванот, Вісла тече през Шлеск

293

меншынах, што жыют в Польщи. Моі родиче, хоц колиси часто іздили на вакациі до Высовы, о істніню Лемків дознали ся од мене, а я сам зачал єм познавати глубше тоту тему влони. Очывидні, «еліты» шлеского руху уж давно мают контакт і ведут інтелектуальну спілпрацу з лемківском аванґардом. Все-пак, в свідомости пересічного жытеля мого реґіону, слово Łymki не выкикує праві ниякых асоцияций, а о акциі «Вісла» знат він лем тото, што написали в шкільных підручниках (а вшыткы прецін добрі знаме, же того неє вельо). Завдякы тому (ци прото) більшіст обзераючых могла перший раз почути лемківскій язык, выслухати лемківскых історий і на власны очы взріти реальных Лемків. і барз мя тішыт, же тоту можливіст Шлезакы схоснували так чысленні. Десяткы ждучых на проєкцию перед показом бесідували, жартували, пили чай з усміхами на лицях. Але коли зачал ся сеанс, усміхы поступенні зникали. Пілтора годины провели сме в полній концентрациі, часом лем долітували до мя одголосы зітхніня, аж і плачу. Обзерати тот фільм не было просто. На лици камарата, котрий сиділ при мі, виділ єм нарастаючий перестрах. Од часу до часу обертал ся і звідувал: tak richtig bůło? [по шлеску: так направду было?], прото же повірити в масштаб зла зробленого тому маленькому народови было тяжко. Потверджыньом того шоку, якого дознали присутны, был момент безпосередньо по сеансі. Скінчыли ся написы, запалили ся світла… а люде просто сідили в тиши. Не было оплесків, нихто не выходил. Вшыткы в молчаню думали о тым, што пред хвильом взріли. Тоту тишу перервала проф. Дуць-Файфер, котра привитала і запрезентувала участників дебаты. а было то, треба щыро признати, барз честне товариство. Окрем Дуць-Файфер, мали сме приємніст почути проф. Збіґнєва Кадлубка, шлеского клясычного філолоґа, компаратысту та писателя, дра Єжого Ґожеліка, історика штукы і самоурядового політыка, др габ. Еву Міхну, социйоложку, дослідницю меншыновых дстоменности, котра підсумувала дискусию. На што звернули увагу дебатуючы? Дуць-Файфер підкрислила значыня «Віслы» для Лемків, єй ролю своєрідной границі, яка розділят жытя спільноты на «пред» і «по». Кадлубек скоментувал тоты слова контроверсийным стверджыньом, же «Шлезакам така Вісла тіж могла бы ся придати». і хоц можна зрозуміти інтенциі професора – хтіл він звернути увагу, підкрислити отсутніст той єдной основной подіі, яка рішучо вплынула бы на форму шлеской ідентычности, і до якой можна бы ся

294

Рецензиi i справозданя • Recenzje i sprawozdania

одкликувати – все-пак тота фраза звучала несмачно. Правда, в нашым припадку неє єдного історичного моменту, якій становил бы limes, в однесіню до якого просто было бы ся дефініювати. Але я думам, же сенсом істніня етнічной групы є сохраніня і реплікация культуры, языка, традициі. Мы маме жыти, творити і ся розвивати, а не быти лем добрым матерялом для теоретычных розважань. Але Кадлубек разом з Ґожеліком звернули увагу іщы на єдну важну справу – на одповідальніст Поляків за тот злочын. Згідні з іх словами, блудным єст змітуваня вины за вшыткы злочыны «народной Польщы» на комуністів і Радяньскій Союз. Очывидні, в Польщи в тамтым часі рядили комуністы, але был то специфічний тып комунізму, якій мал ся добрі в симбійозі з польскым нацийоналізмом. Не было бы «Віслы» і не было бы повоєнных концентрацийных лаґрів, як бы не шовінізм і стремліня до створіня моноетнічной державы. Тото стремліня, подля дебатуючых, не зникло і до днес – візия Польщы лем для Поляків єст не лем жыва, але аж і домінує в польскым дискурсі, а умонолітычніня соспільства єст тым, чым гордят ся польськы еліты і што видят ся як успіх. В рамах підсумуваня др Міхна выразила щыру радіст зо стріч такых як тота. Была она чудовым приміром меншынового дискурсу і надійом на наступны крокы в напрямі сотворіня простору до дискусий медже передставниками «невыгідных» груп. Обзераючы, якы задавали звіданя, часто прібували порівнати ситуацию тых двох спільнот. Хтоси цікавил ся, чом «Лемкам ся повело» выграти борбу о офіцийне узнаня польском державом. Інчы звідували о тото, як можливым было тырваня Лемків на так долгым выгнаню. Іщы хтоси хтіл дознати ся технічных дрібниц фільму – хто дал на нього пінязі, хто занимал ся продукцийом ітд. Марцін Мусял прочытал свій переклад верша, якій оддавал смуток выселенчого болю. Люде тіж ділили ся тым, што найбарже ся ім з фільму запамятало. Хтоси бесідувал, же был то момент, в якым жена признала ся до того, як заперла ся свойой матери. Я, коли перший раз єм тото почул, одраз спомнул єм фраґмент верша великого шлеского поеты, Фелікса Штоєра: Z Łůnůw je Antůn Rak. Zato Zapjyrau se swojej matky Antůn Rak.

Варфоломій Ванот, Вісла тече през Шлеск

295

Czansto przychodzům gojśći proszyńi; Wtedy zostauwau matka w kuchyńi. Czamu to rzůńdźi dycky w tej rzeczi, Czamu to nojśi selsky obleczi? Lepszi ńe ůmi. Za to jům gańům. Śednuć se stydźi s babům ku pańům Antůn Rak.

Дві спільноты, дві істориі, нескінчений чловечий біль. Шлезакы і Лемкы, разом сме ся стыдали своіх бесід і культур, разом сме терпіли. Але уж дост, уж пора двигнути головы і разом кричати: Мы сме!

Плякат подіі в Кінотеатрі Rialto в Катовицях Aвторка плякату – Аґнєшка Новак Aвтор фотоґрафіі – Ярослав Мазур

Фотоґрафічна реляция Адама Мікоша і Яцка Томашевского

РІЧНИК РУСКОЙ БУРСЫ 2017, P. 13, c. 301-303 https://doi.org/10.12797/RRB.13.2017.13.19

Запискы о авторах

Варфоломій Ванот – шлескій діяч, поета. Абсольвент Інституту Філософіі Шлеского Університету, любитель східньославяньскых літератур, культур і языків, прекладач з росийского, украіньского, білоруского і лемківского. Блоґер, популяризатор шлеского языка. Марта Ватраль – колишня студентка росийской філолоґіі з русиньско‑лемківскым языком, абсольвентка польоністыкы‑компаратыстыкы на Выділі Польоністыкы Ягайлоньского Університету, докторантка на Філолоґічным Выділі Ягайлоньского Університету (докторску розправу пише з лемківской літературы). Од 2013 р. коректорка «Річника Руской Бурсы». В лемківскых справах спілпрацує м.ін. з Міністерством Нацийональной Едукациі, Центральном Еґзамінацийном Комісийом, Выділом «Artes Liberales» Врашавского Університету, Університетом во Фрибурґу, John & Helen Timo Foundation в Пітсбурґу, Жыдівсым Музейом «Galicja», Фундацийом Таубе Центр одновы жыдівского жытя в Польщи. Богдан Горбаль, др – історик, біблийотекознавця, працує в Нюйоркскій Публичній Біблийотеці. Його науковы заінтересуваня то історичне розвитя лемківской соспільности так в Європі, як і в Пілнічній Америці. Опубликувал більше як сто науковых і популярнонауковых прац, в тым книжкы: Działalność polityczna Łemków na Łemkowszczyźnie 1918‑1921 (1997), Лемківска Народна Музыка на Восковых Ци‑ ліндрах (1901‑1913) і Американьскых Рекордах (1928‑1930) / Lemko Folk Music On Wax Cylinders (1901‑1913) And American Records (1928‑1930) (2008) [з Володиславом Максимовичом], Lemko Studies: A Handbook (2010). Єст автором близко 200 опрацувань в: Encyclopedia of Rusyn History and Culture (2002, выд. II поправлене i дополнене 2005), перевюл тіж декотры тексты до: God Is a Rusyn: An Anthology of Contemporary Carpatho‑Rusyn Literature, ред. E. Rusinko (2011). Тепер кінчыт працу над моноґрафійом села Бортне.

302

Запискы о авторах

Богдан Ґамбаль – журналіста, абсольвент етнолоґіі на Ягайлоньскым Університеті, ведучий заряду Стоваришыня «Руска Бурса» в Ґорлицях в роках 1993‑1995 і 2001 ‑2015, почестний член Общества ім. Александра Духновича в Пряшові, головний редактор радия ЛЕМ.фм в роках 2011‑2012 і на ново од 2015. Реалізує авдициі для радия ЛЕМ.фм, публикує на інформацийным портали ЛЕМ.фм+, в двотыжденнику «НН ІнфоРусин», двомісячнику «Бесіда» і в «Голосі Русина». Олена Дуць‑Файфер др габ. – літературознавчыня, лемкознавчыня, історичка штукы, редакторка, поетка, адюнктка в Інституті Східньославяньской Філолоґіі Ягайлоньского Університету, заложытелька напряму філолоґія росийска з русиньско‑лемківскым языком на Педаґоґічным Університеті в Кракові, де выкладала лемківскій язык, літературу і культуру, секретар Східньоєвропской Комісиі Польской Академіі Знань. Єй науковы заінтересуваня: література а етнічніст, література етнічных меншын, меншыновы дискурсы, меджекультуровы реляциі, антрополоґія літературы, ревіталізация загороженых культур і языків. Авторка близко 200 науковых публикаций, в тым моноґрафій: Literatura łemkowska w drugiej połowie XIX i na początku XX w. (2001) i Między bukwą a literą. Współczesna literatura mniejszości białoruskiej, ukraińskiej i łemkowskiej w Polsce (2012). Опрацувала Антолоґію повыселенчой лемківской літературы, Бесідник польско‑лемківско‑английскій, веде ансамбль опрацовуючий контекстуальний словник лемківского языка. Анджей Жыґадло – абсольвент малярства в краківскій Академіі Красных Штук, тепер студент консервациі і реставрациі творів штукы в тій же учельни. Поля творчости: малярство, рысунок, ґрафіка, фотоґрафія. Занимат ся тіж: документацийом і консервацийом памятників штукы, історийом штукы (особливі деревяном церковном архітектуром) а тіж іконоґрафійом памятників архітектуры полудньово ‑східньой Польщы. Автор вельох науковых і популярно‑науковых статий. Стипендиста Міністра Культуры і Народового Дідицтва а тіж Міністра Наукы і Высшого Шкільництва. Брал участ в чысленных збірных і індивідуальных выставах в краю і за границьом. Його творы находят ся в засобах Біблийотекы ПАН в Курнику, Музею Карикатуры ім. Ерика Ліпіньского в Варшаві, а тіж в приватных колекциях в краю і за границьом. Єст членом заряду Стоваришыня Маґурич і заступцьом презеса Стоваришыня Разом для Бялобок. В роках 2009‑2014 вюл комплексовы моноґрафічны досліджыня над творчістю Каєтана Вавжыньца Кєлісіньского. Анджей А. Зємба, др габ. – історик, кєрівник Закладу Етнічных Одношынь в Європі в Інституті Етнолоґіі і Культуровой Антрополоґіі Ягайлоньского Університету, секретар Східньоєвропской Комісиі Польской Академіі Знань. Занимат ся квестиями міґрациі і етнічности в історичным аспекті, єст автором прац на тему реляций польско‑украінькых, діів грекокатолоцкой і православной Церкви, культуровых перемін серед Лемків, Орміян і Жыдів в XIX i XX столітях.

Запискы о авторах

303

Севериян Косовскій – журналіста, студент ІV рока права Вроцлавского Університету. В 2014 р. писал матуру з лемківского языка. Член Стоваришыня Лемків і Стоваришыня «Руска Бурса» в Ґорлицях. Реалізує авдициі для радия ЛЕМ.фм, публикує на інформацийным портали ЛЕМ.фм+. Його тексты вказуют ся тіж в двомісячнику «Бесіда» та двотыжденнику «НН ІнфоРусин». Зредаґувал «Лемківскій Річник» на 2017 рік, выдаваний Стоваришыньом Лемків. Eва Міхна, др габ. – социйоложка, адюнктка в Інституті Американістыкы і Польонійных Студий Ягайлоньского Університету. Єй дослідничы заінтересуваня зосереджают ся докола соцойолоґіі народу і етнічных одношынь, народовых меншын і етнічных груп, якы не мают власной державы, політыкы держав Серединово ‑Східньой Європы в однесіню до меншын, квестий етнічной достоменности і політыкы достоменности, ролі істориі в політыці достоменности. Авторка книжок: Łemkowie. Grupa etniczna czy naród? (1995); Kwestie etniczno ‑narodowościowe na pograniczu Słowiańszczyzny wschodniej i zachodniej. Ruch rusiński na Słowacji. Ukrainie i w Polsce ( 2004). Уршуля Пєчек – специялістка дс. ПР Осередка Документациі Штукы Тадеуша Кантора «Critoteca» в Кракові, редакторка і специялістка дс. промоциі місячника «Znak», редакторка трьохязычного літературного часопису «Radar», переводит з украіньского языка, докторантка на Выділі Польоністыкы Ягайлоньского Університету. Ініцияторка введіня до місячника «Znak» лемківскых тем. Адриян Рамс – історик, музеолоґ, кустош в Музею Міста Явожна, докторант в Інституті Істориі Шлеского Університету. Автор сценария сталой выставы пн. Obóz dwóch totalitaryzmów. Jaworzno.pl; думкодавця і автор інтернетового порталю obozdwochtotalitaryzmow.pl. Даміан Трохановскій – колишній студент росийской філолоґіі з русиньско ‑лемківскым языком, колишній студент європеістыкы і абсольвент росийской філолоґіі Варшавского Університету. Редактор двомісячника Стоваришыня Лемків «Бесіда», редактор лемківского радия ЛЕМ.фм. Заступця ведучого Стоваришыня «Руска Бурса» в Ґорлицях.

РІЧНИК РУСКОЙ БУРСЫ 2017, P. 13, c. 305-307 https://doi.org/10.12797/RRB.13.2017.13.20

Noty o autorach

Helena Duć‑Fajfer, dr hab. – literaturoznawczyni, łemkoznawczyni, historyczka sztuki, redaktorka, poetka, adiunktka w Instytucie Filologii Wschodniosłowiańskiej Uniwersytetu Jagiellońskiego w Krakowie, założycielka kierunku/ specjalności filologia rosyjska z językiem rusińsko‑łemkowskim na Uniwersytecie Pedagogicznym w Krakowie, gdzie wykładała język, kulturę i literaturę łemkowską, sekretarz Komisji Wschodnioeuropejskiej PAU. Zainteresowania naukowe: literatura a etniczność, literatura mniejszości etnicznych, dyskursy mniejszościowe, relacje międzykulturowe, antropologia literatury, rewitalizacja kultur i języków zagrożonych. Autorka ok. 200 publikacji naukowych, w tym monografii: Literatura łemkowska w drugiej połowie XIX i na początku XX w., Kraków 2001 oraz Mię‑ dzy bukwą a literą. Współczesna literatura mniejszości białoruskiej, ukraińskiej i łemkow‑ skiej w Polsce, Kraków 2012. Opracowała Antologię powysiedleńczej literatury łemkowskiej oraz Rozmówki polsko‑łemkowsko‑angielskie. Kieruje zespołem przygotowującym słownik kontekstualny współczesnego języka łemkowskiego. Bogdan Gambal – dziennikarz, absolwent etnologii na Uniwersytecie Jagiellońskim w Krakowie, przewodniczący zarządu Stowarzyszenia „Ruska Bursa” w Gorlicach w latach 1993‑1995 oraz 2001‑2015, honorowy członek Towarzystwa im. Aleksandra Duchnowycza w Preszowie, redaktor naczelny radia LEM.fm w latach 2011‑2012 i ponownie od 2015 r. Realizuje audycje dla radia LEM.fm, publikuje na portalu informacyjnym LEM. fm+, dwutygodniku „НН ІнфоРусин”, dwumiesięczniku „Бесіда” i w „Голос Русина”. Bogdan Horbal, dr – historyk, bibliotekoznawca, pracuje w New York Public Library. Jego zainteresowania naukowe to historyczny rozwój społeczności łemkowskiej zarówno w Europie, jaki w Ameryce Północnej. Opublikował ponad sto prac naukowych i popularnonaukowych, w tym książki: Działalność polityczna Łemków na Łemkowsz‑ czyźnie 1918‑1921 (1997), Лемківска Народна Музыка на Восковых Циліндрах (1901 ‑1913) і Американьскых Рекордах (1928‑1930)/ Lemko Folk Music On Wax Cylinders

306

Noty o autorach

(1901‑1913) And American Records (1928‑1930) (2008) [z Walterem Maksymowiczem], Lemko Studies: A Handbook (2010). Jest autorem prawie 200 opracowań w: Encyclopedia of Rusyn History and Culture (2002, wyd. II poprawione i uzupełnione 2005), przetłumaczył też niektóre teksty do: God Is a Rusyn: An Anthology of Contemporary Carpatho‑Rusyn Literature, red. E. Rusinko (2011) Obecnie kończy pracę nad monografią wsi Bartne. Seweryn Kosowski – dziennikarz, student IV roku prawa na Uniwersytecie Wrocławskim. W 2014 roku pisał egzamin maturalny z języka łemkowskiego. Członek Stowarzyszenia Łemków i Stowarzyszenia „Ruska Bursa” w Gorlicach. Realizuje audycje dla radia LEM.fm, publikuje na informacyjnym portalu LEM.fm+. Jego teksty ukazują się również w dwumiesięczniku „Besida” i dwutygodniku „НН ІнфоРусин”. Zredagował „Лемківскій Річник” na 2017 rok, wydawany przez Stowarzyszenie Łemków. Ewa Michna, dr hab. – socjolożka, adiunktka w Instytucie Amerykanistyki i Studiów Polonijnych Uniwersytetu Jagiellońskiego. Jej zainteresowania badawcze koncentrują się wokół socjologii narodu i stosunków etnicznych, mniejszości narodowych i grup etnicznych nieposiadających własnego państwa, polityki państw Europy Środkowo‑Wschodniej wobec mniejszości, zagadnień tożsamości etnicznej i polityki tożsamości, roli historii w polityce tożsamości. Autorka książek Łemkowie. Grupa etniczna czy naród? (1995); Kwestie etniczno‑narodowościowe na pograniczu Słowiańszczyzny wschodniej i zachodniej. Ruch rusiński na Słowacji. Ukrainie i w Polsce (2004). Urszula Pieczek – specjalistka ds. PR Ośrodka Dokumentacji Sztuki Tadeusza Kantora „Cricoteka” w Krakowie, redaktorka oraz specjalistka ds. promocji miesięcznika „Znak”, redaktorka trójjęzycznego czasopisma literackiego „Radar”, tłumaczy z języka ukraińskiego, doktorantka na Wydziale Polonistyki Uniwersytetu Jagiellońskiego. Inicjatorka wprowadzenia do miesięcznika „Znak” tematów łemkowskich. Adrian Rams – historyk, muzeolog, kustosz w Muzeum Miasta Jaworzna, doktorant w Instytucie Historii Uniwersytetu Śląskiego. Autor scenariusza wystawy stałej pt. Obóz dwóch totalitaryzmów. Jaworzno.pl; pomysłodawca i autor portalu internetowego obozdwochtotalitaryzmow.pl. Damian Trochanowski – były student filologii rosyjskiej z językiem rusińsko‑łemkowskim, były student europeistyki oraz absolwent filologii rosyjskiej na Uniwersytecie Warszawskim. Redaktor dwumiesięcznika Stowarzyszenia Łemków „Бесіда”, redaktor łemkowskiego radia LEM.fm. Wiceprzewodniczący Stowarzyszenia „Ruska Bursa”. Bartłomiej Wanot – śląski działacz, poeta. Absolwent filozofii na Uniwersytecie Śląskim, miłośnik literatur, kultur i języków wschodniosłowiańskich, tłumacz z języka rosyjskiego, ukraińskiego, białoruskiego i łemkowskiego. Bloger, popularyzator języka śląskiego.

Noty o autorach

307

Marta Watral – była studentka filologii rosyjskiej z językiem rusińsko‑łemkowskim, absolwentka polonistyki‑komparatystyki na Wydziale Polonistyki Uniwersytetu Jagiellońskiego, doktorantka na Wydziale Filologicznym Uniwersytetu Jagiellońskiego (rozprawę doktorską poświęca zagadnieniom z literatury łemkowskiej). Od 2013 r. korektorka „Rocznika Ruskiej Bursy”. W sprawach łemkowskich współpracuje m.in. z Ministerstwem Edukacji Narodowej, Centralną Komisją Egzaminacyjną, Wydziałem „Artes Liberales” Uniwersytetu Warszawskiego, Uniwersytetem we Fryburgu, John & Helen Timo Foundation w Pittsburghu, Żydowskim Muzeum „Galicja”, Fundacją Centrum Taubego odnowy życia żydowskiego w Polsce. Andrzej A. Zięba, dr hab. – historyk, kierownik Zakładu Stosunków Etnicznych w Europie w Instytucie Etnologii i Antropologii Kulturowej Uniwersytetu Jagiellońskiego, sekretarz Komisji Wschodnioeuropejskiej Polskiej Akademii Umiejętności. Zajmuje się zagadnieniami migracji i etniczności w aspekcie historycznym, jest autorem rozpraw na temat stosunków polsko‑ukraińskich, dziejów Kościoła greckokatolickiego i prawosławnego, przeobrażeń kulturowych wśród Łemków, Ormian i Żydów w XIX i XX wieku. Andrzej Żygadło – absolwent malarstwa w krakowskiej ASP, aktualnie student konserwacji i restauracji dzieł sztuki w tejże uczelni. Pola twórczości: malarstwo, rysunek, grafika, fotografia. Zajmuje się również: dokumentacją i konserwacją zabytków, historią sztuki (ze szczególnym uwzględnieniem drewnianej architektury cerkiewnej) oraz ikonografią zabytków architektury Polski południowo‑wschodniej. Autor licznych artykułów o charakterze naukowym i popularnonaukowym. Stypendysta Ministra Kultury i Dziedzictwa Narodowego, oraz Ministra Nauki i Szkolnictwa Wyższego. Brał udział w licznych wystawach zbiorowych i indywidualnych. Jego prace znajdują się m.in. w zbiorach Biblioteki Kórnickiej PAN w Kórniku, Muzeum Karykatury im. Eryka Lipińskiego w Warszawie, a także w prywatnych kolekcjach w kraju i za granicą. Jest członkiem zarządu stowarzyszenia Magurycz oraz wiceprezesem Stowarzyszenia Razem dla Białobok. W latach 2009 ‑2014 prowadził kompleksowe monograficzne badania nad twórczością Kajetana Wawrzyńca Kielisińskiego.

РІЧНИК РУСКОЙ БУРСЫ • ROCZNIK RUSKIEJ BURSY

2017

РІЧНИК РУСКОЙ БУРСЫ ROCZNIK RUSKIEJ BURSY Акция «Вісла» – Лемкы 1947-2017 Akcja „Wisła” – Łemkowie 1947-2017

Олена ДУЦЬ-ФАЙФЕР

ДОКУМЕНТЫ • DOKUMENTY Богдан ГОРБАЛЬ

Andrzej A. ZIĘBA Ewa MICHNA

Олена ДУЦЬ-ФАЙФЕР

Adrian RAMS

Алеіда АССМАНН

ISSN 1896-222X

2017

Лемковина в Центральным Лаґрі Працы в Явожні

ДИСКУРС • DYSKURS

Марта ВАТРАЛЬ Уршуля ПЄЧЕК

Культуровы наслідства акциі «Вісла» для Лемків

IНСПIРАЦИI • INSPIRACJE РЕЦЕНЗИI I СПРАВОЗДАНЯ • RECENZJE I SPRAWOZDANIA