Іван Столярчук - Вісімнадцятий трамвай

Іван Столярчук

Вісімнадцятий

трамвай

ІНЖИР Production

Столярчук Іван. Вісімнадцятий трамвай. Збірка колонок - Київ, 2015 фото, верстка і редагування - Олена Павлова

Іван Столярчук

Вісімнадцятий

трамвай збірка колонок, надрукованих у журналі «Країна» за 2011-2015 роки

Київ, 2015

Кулаками об лід – Слабак, – кажу собі зранку. Без передиху зміг відтиснутися лише 20 разів замість колишніх пів­сотні. І навздогін згадую батька. ­Коли він приїжджав із Півночі, любив вигнати на пробіжку чи облити відром крижаної криничної води.

– Це я не для себе, для онуків ­роблю, – сам, загартований боксер, сміявся з мого вереску. З батькових подарунків зосталися тільки губна гармошка Hohner і боксерські рукавиці. Перша заіржавіла, другі припали пилом на довгі роки. Останні дні ці спогади в мене чергуються з кадрами фільму «Смак іржі й кістки» – історія кохання боксера й жінки, що залишилась без ніг. Показали його на «Французькій весні». Це про цю картину виконавиця головної ролі Маріон Котіяр сказала: «Раніше постільні сцени в кіно були для мене суцільним пеклом. Але тут я була щаслива за свою героїню – коли вперше після нещастя вона відчула себе бажаною жінкою». У темряві кінозалу чую чиєсь схлипування На помах чергової спідниці герой може легко залишити подругу-інваліда саму на дискотеці, а 5-річного сина – ночувати в гаражі. Або віддати малого сестрі й на півроку податися в мандри. Залишений на прогулянці в горах на мить без уваги, хлопчик провалюється під кригу. У відчаї батько руками розбиває лід і трощить усі кістки своїх чемпіонських кулаків. У лікарні крізь сльози освідчується тій, яку залишив саму в інвалідному візку. Хоча вона просто подзвонила спитати про сина. Поруч у темряві кінозалу чую чиєсь схлипування. У мене теж до горла клубок підступає. Перед очима – крига на затоці. Бачив її ще вчора, коли гуляв із власним ново­народженим сином у візочку. Увечері біля дому зустрічаю звеселілу компанію друзів. Один вихваляється привезеною з мандрів 5-літровою пляшкою італійського вина. Питаю його за старий силовий тренажер на балконі.

– Та є, валяється, іржавіє.

– Продай, – кажу. – У мене не заіржавіє. Наступний ранок починаю із заліза. Щоб завжди бути готовим пробити лід кулаками.

Хто главний – От у нас є Тарас Шевченко, а у вас шо? Хто главний? Кого на гривнях своїх малюєте? – таким запитанням посла Канади Романа Ващука зупиняє охоронець книгарні. Дипломат заскочений допитом, але зберігає посмішку.

– Розумієте, у нас нема такого, що аж так головний, – каже і перераховує канадських володарів Букерівської, Пулітцерівської, Нобелівської премій. Охоронець не дослухавши махає: – Отож. Як і Роман Ващук, я того вечора прийшов до книгарні на презентацію спогадів львівського поета Віктора Неборака. Прокуратор «БуБа-Бу» особливо потішив гостей уривком книжки про те, як у 1980х викладав українську літературу в гірничому ПТУ на Луганщині. Учні на дверях його кабінету написали «Учитель Бендера». Мені ж пригадалася інша історія часів «застою». Її розповідав легенда білоруського року Лявон Вольські. Якось до них на репетицію у будинок культури під Мінськом завалилися міліціонери. Хтось із пильних місцевих настукав «куди треба» про збіговисько підозрілих молодиків, що розмовляють «на белорусском». Стаття за буржуазний націоналізм тоді ще існувала. Але музикантам вдалося відмазатися від арешту, посилаючись на авторитетів – Янку Купалу та Якуба Коласа. Цих поетів шанували всі навіть у радянській Білорусі, хоча творчість знали мало. Рокери намололи, що готують пісні на їхні вірші до круглої дати. Також білоруси шанують іншого свого земляка – Адама Міцкевича. В центрі Мінська стоїть пам’ятник поетові, його вивчають у школі на уроках рідної літератури. Багато хто щиро дивується, коли дізнається, що Міцкевич писав польською. Серед гостей Неборака були й поляки. Допитливий охоронець і в них вирішив дізнатися про авторитетів. За колег вступився сам Неборак.

– Поляки мають велику трійцю – Міцкевич, Юліуш Словацький, і… от вилетіло з голови.

– Шопен, – додає охоронець. – Коли сюди устроївся робить, як годиться, роздивився, чим торгують. Так там, де книжки польські – усі з його фамілією.

Черга в туалет – Включите «Губку Боба», плачу за всех! – розпачливо кричить на 20-й хвилині сеансу еротичної драми «П’ятдесят відтінків сірого». Вразливого глядача прибігла заспокоювати навіть технічка з першого поверху. На екрані – стоп-кадр, але інші глядачі не обурюються, а тільки сміються. Я для себе вже зрозумів: ця вимушена пауза – найцікавіше, що сьогодні побачу. На фільм прийшов до кінотеатру «Братислава» в рідному мікрорайоні на Оболоні. Не був там із середини 1990-х. Кіно тоді з його залів зникло, натомість проводили лікувальні сеанси різних «врачевателей», проповіді заокеанських місіонерів, ярмарки конфіскованого товару. Нічний клуб і казино згодом закрилися. Й нещодавно в одному з двох залів знову почали крутити фільми. Вибір невеликий – «Губка Боб» і «П’ятдесят відтінків сірого». Хоч лупи мене батогом, не зрозумів, чому довкола останньої картини такий ажіотаж. Студентка-філолог закохується в мільярдера. Той одружуватися не збирається, але пропонує дівчині угоду. Він її катуватиме для власної сексуальної втіхи, а вона про це – ні пари з вуст. За це житиме в розкоші, але сама. Дівчина виявилася з принципами і на таке не погодилась. Кінець. Що історія ще й знята нудно, зрозумів десь одночасно з прихильником «Губки Боба».

– От такой эротики и возбудиться не успеешь, – чую розмову двох глядачок після фільму. Стоїмо в одній черзі до туалету. Жіночий – забитий. Тож вони сподіваються потрапити до кабінок у чоловічому.

– Такого наш кинотеатр лет 20 не видел, – із чоловічої вбиральні виходить та сама прибиральниця з цебром і шваброю. – В смысле очереди в туалет, – уточнює. – А были времена, наш кинотеатр на весь Киев гремел. Особенно когда директора за игровые автоматы арестовали.

Усі ми – пінгвіни – О, чувак, тебе чотири нові пісні точно штрикнуть, – підморгує мені ексклюзивно Андрій Кузьменко. Запам’ятав, що я люблю «старий Скрябін» із синтезаторним звуком із 1980-х. На презентацію їхнього останнього альбому «25» прийшов із півторарічним сином. Доки малий з мамою тусується в залі, протискуюся в гримерку до Андрія. Там він має спілкуватися з пресою. Мені завжди здавалося, що саме в живих розмовах Кузьма проявлявся як артист по-справжньому. Постійно імпровізував, але водночас чітко висловлював свою думку. Питають, чого торгує обличчям чи не в кожній українській рекламі.

– Ну, бо я дешевий і кльовий. Взагалі, коли зрозумію, що новий альбом дарма написав, відкрию кабачок власний і там сидітиму, вєсєлящіє напітки в себе вливатиму. Хоча, от мені 45 і що буде в 50 років – мені до сраки. З країною нічого доброго точно не буде. А про себе я теж не знаю, доїду ввечері додому чи ні, – казав Кузьма за дев’ять місяців до аварії, у якій загинув. – З мене донька сміялася, коли Іван Дорн мою пісню «Танець пінгвіна» переспівав. Каже, навіть з такої фігні класні чуваки щось можуть зробити. Пісня ця мені дуже простою здавалася. А Дорн відкрив, що всі ми – пінгвіни. Робимо механічні рухи, та й усе. Наша улюблена тема з Кузьмою була – польський рок.

– Поляки за свою свободу билися. Там досі кожен альбом чекають від рокерів, бо вони бризкають слиною злості, якщо щось не так у країні. А нам від дерибану СРСР шматок пирога дістався на шару, тому й пісні мої не роблять хвиль. Андрій відпрошується на сцену. Концерт почався. Під грім барабанів і електрогітар знаходжу сина сплячим на канапі в куточку. Прокинувся він через 2 години, після останнього акорду «Скрябіна».

– І що, малий висидів? – дивується охоронець на виході. Пояснюю, що він спав.

– Ну, да. Під погану музику ніхто заснути не може.

Два з половиною фільми – Ты кому рот закрываешь, сопляк?! – колеги осмикують за рукав режисера Володимира Савельєва.

77-річному метру почулося, ніби Пилип Іллєнко сказав йому: «Тихо». Голова Держкіно довго зачитує «Проект Національної стратегії розвитку кіноіндустрії». Обіцяє в наступній п’ятирічці 30 вітчизняних стрічок на екранах. 4-годинна нарада триває на кіностудії Довженка.

– А наливати потім будуть? – перепитують один в одного кіношники.

– Заснуть можно! – кричить Іллєнкові з галерки один із режисерів.

– Давайте по сути. Из-за того, что государство вовремя не выделяет деньги, я уже третий раз сценарий переписываю. Не можем начать съемки ни летом, ни осенью, ни зимой. Його жестом просить заспокоїтися В’ячеслав Кириленко. Міністр культури втомлюється повторювати, що грошей із бюджету цьогоріч вистачить лише на два з половиною фільми. Його захищає заступник міністра фінансів Володимир Матвійчук.

– Можу добу розповідати про труднощі в бюджеті. Повірте, аби до мене прийшли зі сценарієм, я б за хороше кіно стіною стояв, – кладе руку на серце. – Власні гроші дав би.

– Так давай, – простягає перебинтовану руку режисер Роман Балаян.

– Верните нам худсоветы, – знову підхоплюється Савельєв. – Крым почему проиграли? Потому что идеологического кино нет. А можно его только на Довженко снять за государственные деньги. Зала гуде. На третій годині наради розумію, що ніхто нікого не чує. Присутні розділилися. Одні пояснюють, що грошей не буде. Другі продовжують їх вимагати.

– Мы выиграли президентский грант, сняли фильм про Довженко, а самих денег так и не дождались, – скаржиться Кириленку продюсер Володимир Філіппов.

– Ви у попереднього президента його виграли, от з Януковича й вимагайте, – втомлено відповідає міністр.

– Хорошая шутка, – каже Філіппов. Задні ряди порожніють – кіношники потягнулися на фуршет. Пригощаються чаєм і кавою. Алкоголю не наливали.

Хлопці з Бандерштадту – Бабо, знімайте образи! – Олег приміряється, у який кут приліпити Оззі Осборна. Тримає величезний плакат рок-кумира.

– Не дам знову цих чортів у хаті вішати, – каже баба. Історію розповідає мені за пивом перед концертом Ігор Мельничук – бас-гітарист «Братів Гадюкіних». Я теж маю що згадати про спільного товариша Олега Калитовського.

– Олег для мене – справжній батяр, зразок вуличного дотепника із специфічним, чисто львівським почуттям гумору, – кажу. – Наприклад, може підкотити до жіночого монастиря, зачепити якусь черницю і, наче жаліючи, пообіцяти показати голого мужчину. Бо вона ж, напевно, не бачила, а, мабуть, хочеться.

– «Ми – хлопці з Бандерштадту» – насправді пісня про батярів, – Мельничук продовжує розмову про турне «Гадів». – Люди постійно вимагали заспівати її. Ми не хотіли підставляти Львів, бо ж ніхто історії не знає, праць Степана Бандери не читав. Вірять пропаганді про фашистів на Галичині. Заспіваємо – а газети напишуть, що відбувся «бандерівський шабаш». Пропаганда ж з усіх боків іде, а шахтарі – міцні чуваки. На них силою вишиванку не одінеш. У відповідь згадую, що в армії моїми дідами були такі «шахтарі» з Луганщини. Мали гітару, а я знав пісні «Гадюкіних». Це стало головним номером їхніх посиденьок за самогонкою після відбою. Мене ж сержанти не чіпали, бо мав авторитетних прихильників серед дембелів.

– Руслана Лижичко – молодець. Їздить на Донбас, міняє наших заручників, – затягується цигаркою Ігор. – Я б сам поїхав із подібною місією. Але нас там мало хто вже пам’ятає. Хоча, коли виступали в 1990-х, у людей очі горіли. Але наша еліта так вдало провела ці 20 років, що тепер там відраза до всього українського. Наприкінці концерту публіка вимагає у «Гадів» співати про Бандерштадт. Натомість удруге чують «Пилип з конопель». Але «бандерівський шабаш» таки відбувається – у черзі до гардеробу кияни хором затягують «Ми – хлопці з Бандерштадту». Пам’ятають.

Мамині матюки – Включите «Губку Боба», плачу за всех! – розпачливо кричить на 20-й хвилині сеансу еротичної драми «П’ятдесят відтінків сірого». Вразливого глядача прибігла заспокоювати навіть технічка з першого поверху. На екрані – стоп-кадр, але інші глядачі не обурюються, а тільки сміються. Я для себе вже зрозумів: ця вимушена пауза – найцікавіше, що сьогодні побачу. На фільм прийшов до кінотеатру «Братислава» в рідному мікрорайоні на Оболоні. Не був там із середини 1990-х. Кіно тоді з його залів зникло, натомість проводили лікувальні сеанси різних «врачевателей», проповіді заокеанських місіонерів, ярмарки конфіскованого товару. Нічний клуб і казино згодом закрилися. Й нещодавно в одному з двох залів знову почали крутити фільми. Вибір невеликий – «Губка Боб» і «П’ятдесят відтінків сірого». Хоч лупи мене батогом, не зрозумів, чому довкола останньої картини такий ажіотаж. Студентка-філолог закохується в мільярдера. Той одружуватися не збирається, але пропонує дівчині угоду. Він її катуватиме для власної сексуальної втіхи, а вона про це – ні пари з вуст. За це житиме в розкоші, але сама. Дівчина виявилася з принципами і на таке не погодилась. Кінець. Що історія ще й знята нудно, зрозумів десь одночасно з прихильником «Губки Боба».

– От такой эротики и возбудиться не успеешь, – чую розмову двох глядачок після фільму. Стоїмо в одній черзі до туалету. Жіночий – забитий. Тож вони сподіваються потрапити до кабінок у чоловічому.

– Такого наш кинотеатр лет 20 не видел, – із чоловічої вбиральні виходить та сама прибиральниця з цебром і шваброю. – В смысле очереди в туалет, – уточнює. – А были времена, наш кинотеатр на весь Киев гремел. Особенно когда директора за игровые автоматы арестовали.

Бандерівська Одеса – Ваня, мы тут до ночи будем ночевать, – підганяє мене по-одеськи Саша. З товаришем-кіноманом кілька років тому потрапили на фуршет Московського кінофестивалю. Він швидко зорієнтувався – нагріб у пакет «расстегаев» на продовження бенкету. З мене ж кепкує, бо я з непочатою склянкою мохіто втупився в інший бік ресторану. Туди якраз увійшла Лариса Удовиченко. Її внутрішній аристократизм завжди був для мене підтвердженням того, що Одеса точно не радянське і не російське місто. Ковтнувши алкоголю, набираюся хоробрості підійти до актриси. Хочу сказати, що не уявляю фільмів Одеської кіностудії без неї. Але мене випереджає вусатий мужик. Він цілує Ларисі Удовиченко руку і затягує у світську бесіду. І тут я розумію, що мій суперник – Микита Михалков. Я пасую. А Сашко показує, що встиг уже й пляшку горілки прихопити і нам пора валити «з цього гадюшника». Останнім часом часто згадую той епізод. Цікаво, про що тоді говорив Михалков? Метр російського кіно часто повторює, що обожнює Одесу. Навіть свій новий фільм «Сонячний удар» про еміграцію письменника Буніна знімав на півдні України. Ось тільки епізод на легендарних Потьомкінських сходах підписав: «Ноябрь, 1920 год, юг России». Зізнався, що відколи Одеса стала «бандерівською», не хоче бачити навіть назву міста у своєму фільмі. Попросив комп’ютерників замалювати пам’ятник Дюку Рішельє. «А лестница, ну, мало ли где еще есть такая лестница», – відповідає на натяки, що не впізнати місто неможливо. Якби той фуршет був зараз, я би втрутився у розмову і запитав би у Михалкова, чи відкликав би він тепер свій «Оскар». Бо його рідний брат, Андрій Кончаловський, навіть висувати свій фільм на нагороду відмовився. Голлівуд начебто погано впливає на смаки російського глядача. Ми того вечора теж вирішили не псувати собі смак. Винесену з фуршету горілку віддали вуличним музикантам.

Старші брати – Скінчилась горілка, скінчилося вино, скінчилась і закуска, пішов я в кіно, – горлаю я 10-річний собі для настрою, сидячи на дідовій сливі. У село на Дніпропетровщину малим приїжджав щоліта. Старші двоюрідні брати не дуже охоче приймали мене до свого гурту.

– Ти ж – українець, чого по-руському балакаєш? – діставали. Цим доводили мене до сліз. У своєму київському дворі я мав протилежний імідж. Говорив теж російською. Але коли з мамою їхали відпочивати в Геленджик, кидав до валізи український переклад Жюля Верна. А напркінці 1980-х столицею поповзли чутки, що тебе можуть перестріти «рухівці», спитати, як буде українською «галстук» і за неправильну відповідь натовкти пику. І сусід Сєрьожа Павлов звернувся по консультацію саме до мене. Хоча пізніше він таки заплутався і стверджував, що українці на шиї носять «ліжечко».

1989 року для дітей у Києві українська раптом перестала бути мовою лише мультиків і книжок видавництва «Веселка». Популярною стала смішна пісня про «Пішов я в кіно». Мала куплети про Брюса Лі, Рембо, Шварценеґґера. Її і привіз я на Дніпропетровщину. Почули пісеньку мої брати, щиро погиготіли. А наступного дня мене вперше взяли з собою на колгоспне поле красти огірки. Пізніше дізнався, що пісенька складена була на мотив «Піду втоплюся у річці глибокій» лауреата першого фестивалю «Червона рута» Андрія Миколайчука. В ліричного героя насправді «скінчилось кохання, скінчилося все». Я виріс і весь час стежив за фестивалем, якому нещодавно виповнилося 25 років. Пару днів тому п’ємо після роботи пиво з другом дитинства Андрієм.

– Колись же «Рута» і в Донецьку, і в Севастополі з Сімферополем проходила. Але це ніяк не вплинуло на місцевих, – кажу.

– У них, значить, інші старші брати були, – відповів друг.

Голос Баніоніса Коли він помер, я зрозумів, що ніколи не чув його справжнього голосу. Хоча литовського актора Донатаса Баніоніса знаю все життя. Стало сумно. Піввечора проводжу в інтернеті в пошуках інтерв’ю майстра рідною мовою. Бо мрія зустріти Баніоніса на середньовічній вуличці Вільнюса, випити каву, почути якусь життєву мудрість вже не збудеться. В радянському кіно через сильний акцент харизматичного литовця дублювали московські актори. Хоча зізнавалися, що тільки Баніоніс міг бути з голими руками справжнім героєм на екрані. Як і переконливим коханцем без ідеальної тілобудови. А Джордж Клуні називав акторську техніку Баніоніса однією з головних своїх кіношкіл.

– Дивитися дубльовані фільми – те саме, що витріщатися на порнографію. Бо насолоджуєшся лише тілом артиста, – пишу своїй польській подрузі у Вроцлав. Намагаюся пояснити Ганці, чому витратив стільки часу на пошук живого голосу Баніоніса. – Українця Броніслава Брондукова через акцент росіяни теж переозвучували, – додаю.

– Що, і в «Зеленому фургоні» не його голос? – перепитує Ганка. Однаково любимо цю роль молодшого міліціонера Миколи Грищенка, який видає конфіскований самогон «у временне пользованіє». Фільм про післяреволюційну Одесу знімали на замовлення Центрального телебачення. В Москві хотіли, щоб усі герої картини розмовляли на общепонятном русском языке. Брондуков наполіг, аби його Микола Грищенко говорив такою українською, якою розмовляє вся Одеська область.

– Одеса має свій український голос, – малює смайлик Ганка. – Шкода, що про Донецьк подібного фільму не зняли, – додає вже з рисочкою, перевернутою у сумний бік.

Мурашки по шкірі «Иван, ты там живой?» – будить есемеска о першій ночі. Сонно мружуся на екран мобільника. Не можу второпати, що це за код +7902, але коротко відписую «так». Заснути вже не вдається. Крізь темряву продираюся до комп’ютера. Оператор, з якого отримав повідомлення, називається «Байкалвестком». Це – Юля з Іркутська.

– Уже не одну ночь не сплю, переживаю, – чую в слухавці. – Даже плачу из-за новостей из Украины. А кроме тебя, там никого и не знаю. Юля – моя давня інтернет-­знайома. Роки чотири тому вправлялася зі мною в українській, бо мріяла поспілкуватися зі Святославом Вакарчуком. Разом із подругою вони розклеїли по всьому Іркутську власні переклади його пісень.

– Теперь на каждом столбе у нас реклама «Дешевых авиаперелетов в Крым». И что ты думаешь, наши придурки полетят. Хотя на море в Таиланд нам ближе. Крім записів «Океану Ельзи», послав Юлі книжки Жадана й Андруховича. Нещодавно дала почитати їх знайомій. Книжки з дисками полетіли у смітник.

– У её маман промыт мозг телеком: «Крым пусть только попробуют забрать, и газ наш нечего воровать. Никаких хохлов в моём доме», – каже Юля. – Но в России много людей поддерживают и уважают украинцев за смелость и желание перемен. Питаю, звідки знає, що є росіяни, які проти загарбання Криму і війни на Донбасі.

– Зашла недавно в книжный, слышу из динамиков знакомый язык. У меня от украинского всегда мурашки по коже. Оказалось, песня «Наодинці» еще одной вашей супер-группы «Бумбокс». Прошу продавщицу сделать погромче. А девушка боится. Рассказывает, как вчера в супермаркете свеклу, капусту, картошку и морковь покупала. А охранник на нее как глянет: «Украинский борщ готовить будете?» У нее тоже мурашки по коже побежали – от страха.

А мне вкусно – Какие украинцы, к чёрту, европейцы? – написав російський драматург Євген Гришковець 7 травня. – Сегодня мой давний знакомый из большого украинского города прислал фотографию, как он сжигает у себя во дворе мои книги. А он любил мои книги много лет. И спектакли. Я теж колись любив влучні сценічні образи Гришковця. Поважав і цінував його за вміння кількома словами передавати цілу палітру почуттів: «Вот я – ем собаку. Может быть, сейчас какая-нибудь девочка, устав от ­рыданий, всхлипывая, только-только задремала. А до этого они с папой, с фонариком, обшарили все дворы, сараи – где любимая собачка, – читає він у авто­біографічній виставі «Как я съел собаку». – Я ел, ел, думал, понимал, что внутри меня, в желудке, уже находится кусок этого доверчивого и беззащитного существа. Ел, пытался ощутить бунт в себе, а мне вкусно». Шість років тому потрапив на зустріч з автором у Києві. Журналісти поцікавились, чи знайомий він з українською літературою.

– Не знаю никого. Не могу прочесть. Не понимаю, – відповів Гришковець. – Но сразу предупреждаю, что я – не шовинист. Просто констатирую: вряд ли у украинского литературного языка есть перспектива. На постсоветском пространстве авторы всегда будут писать на русском – это гарантирует большую аудиторию. Через два роки слухав Гришковця на якомусь благодійному вечорі. Він вкотре розказував, що без Росії ми – ніхто. Що ми такі самі неєвропейці, як і росіяни. І їхньому газу й нашому салу треба триматися разом.

– Но вы же сами не русский по национальности, – вирвалося в мене. Із залу я швиденько вийшов, аби не слухати звинувачень у націоналізмі. І згадав, як на початку 1990-х Гришковець утік із Росії до Німеччини. Розповідав там про страшний антисемітизм у рідному сибірському Кемерові. Я не їв собаку – на відміну від Гришковця. Хоча армійські товариші, які вкрали і приготували вівчарку, казали, що дарма.

Інший Боярський – Ой, я люблю індійські кіна, – каже бабуся-сусідка. Біля афіші сільського клубу розпитує мене, що сьогодні показуватимуть. Кажу: про індіанців. Саме так я 10-річним сприймав комедію Алли Сурікової «Человек с бульвара Капуцинов». Я завів спеціальний зошит, де писав про кіно. «Человек» стояв на першому щаблі хіт-параду. А хрестики поряд свідчили, що на літніх канікулах дивитимуся його удев’яте.

– Ті твої ковбої на руських похожі. Весь день нічого не роблять, тільки пиячать, – каже після сеансу сусідка. З часом стрілянина на тлі техасько-кримських краєвидів відійшла для мене на другий план. Защемило від розуміння, що то була остання роль ­Андрія Миронова. Він зіграв романтичного кіномеханіка, який приїхав на Дикий Захід із мрією змінити світ на краще. Згодом я зрозумів, що головна мораль: нерозвинутим суспільством легко маніпулювати за допомогою екрана. Рік тому обговорювали з друзями наші дитячі кіносмаки. На запитання про улюблену роль Боярського відповідаю: Чорний Джек.

– Запомните, джентльмены, эту страну погубит коррупция, – цитує Андрій його у «Человеке с бульвара Капуцинов». Каже, що його кохана не бачила «Человека». Боярський зіграв найманого вбивцю, якому замовили героя Миронова. Власник салону і священик хотіли, щоб з екрана лилося менше добра. Вони звикли мати справу з п’яною і слухняною клієнтурою. Два дні тому зустрічаю Андрія. Питаю, чи показав коханій наш улюблений фільм.

– Передумав. І сам його більше не дивитимуся. Пояснює, що на Обухівській трасі під Києвом побачив білборд із фото російських артистів і написом: «Спасибо, что поддержали войну в Украине!» Серед портретів – і Михайло Боярський. Цією дорогою Андрій часто їздив на рибалку до товариша, який загинув у лютому на Майдані.

Кримська війна – Вже коні в милі, страх жене вперед, реве гармат російських грім. І ми несемось на людську стіну крізь крики болю і тіла товаришів, – переповнена зала стадіону «Петербурзький» хором підспівує фронтмену Іron Maiden. Пісню «Кавалерист» про Кримську війну 1854 року Брюс Дікінсон завжди виконує в червоному кітелі англійського драгуна, розмахуючи британським стягом. Перед концертом 2011-го мої пітерські знайомі хвилювалися, чи не заборонять виступ гурту через пісню про війну, програну росіянами. Потрапити на Іron Maiden було моєю мрією ще зі школи. Однокласник Жека якось уперше поставив мені їхню касету. Коли служив у армії, англійські металісти мали виступати в Києві. Міркував, що радість від такої самоволки перекриє навіть кілька діб на губі. Кумири тоді не приїхали – фестиваль збанкрутував. А Жека після школи став типовим, як сказали б зараз, тітушкою. Тут наші дороги розійшлися: я підлітком бачив світ лише в чорно-білих тонах. І не міг зрозуміти, як можна одночасно слухати «нормальний музон» і віджимати гроші в малоліток чи винести з чужої хати в селі телевізор. Днями зустрічаю Жеку. Ми не бачилися років 15. Роздає листівки від партії «Батьківщина» біля метро. На моє: «Як життя?» піднімає підборіддя: «Три місяці на Майдані. Мусорів ганяли по Маріїнському, а потім вони нас – гранатами. В ногу, суки, поранили. Я після того сказав, що не піду з Майдану, доки всіх не замочимо».

– Та й куди б ти пішов, як нога болить, – намагаюся перевести тему з політики.

– Таки да, – гигикає друг і плескає по плечу. На очі в нього насунута чорна шапка з тризубом. Намагаюся розпитати про матір та особисте життя, але Жека гне своє. – Ти воювати з кацапами підеш? – питає. – Я в гвардію записався. Скоро поїдемо з калашів тренуватися стріляти. Ти бачив цих підарасів у Криму? Сидять на танках із магнітофонами. Та шо вони можуть слухати? Дєрєвня. Розумію, що, крім політики, з товаришем зараз ні про що не побалакаєш, то збираюся вже йти.

– А ти, до речі, Костиля пам’ятаєш? – раптом згадує спільного друга дитинства Жека. – Одружився, живе зараз у Ялті. Теж у Національну гвардію збирається записатись. А слухав же одну попсу.

Останні патрони Люстра вибухнула. У темряві на мене ллється потік іскор і битого скла. Поміняти лампочку з ліхтариком у зубах не виходить. Цоколі залишаються в патронах. Скільки пам’ятаю, в таких випадках у нас на поверсі завжди всі зверталися до Маріка.

75-річний холостяк живе у двокімнатці неподалік. Марік обережно знімає мою люстру. За кілька хвилин приносить справну, навіть із лампочками.

– Вот только патроны у меня последние были, – каже. Пропоную гроші. Відмахується і задкує до дверей. Світло є. Роззираюся по кімнаті. Підлогою простягнувся лабіринт із книжкових стін і веж. Одним махом вирішую винести з хати значну частину бібліотеки. «Збирачів пилу» згрібаю у мішок. Туди летять томи улюбленого ще зі школи Толстого, так і не прочитаний Паланик і навіть Забужко – але через повтор творів в іншому виданні. Залишаю лише подарунок від дорогої людини – шикарне видання про корінних американців. Саме в цій книжці колись прочитав, як дивувалися техасці, коли неписьменні індіанці скуповували в книгарнях супердорогі європейські видання. Виявилося, з «Повної історії Риму» команчі робили щити, які не могли пробити стріли ворожих племен. Підняти мішок не можу. Витягую його на коридор.

– Ой, у меня приятель так читать любит, – випадково зустрічаю Маріка. – Вы же выбрасывать книги собрались? Можно я заберу? Киваю. Наступного ранку в ліфті «застукую» його з томиком Забужко під пахвою.

– Пойду на свежем воздухе почитаю, – сором’язливо мне брезентову торбинку сусід. Отак я розрахувався за останні патрони.

Злодійська трилогія – Знаєте, пацани, після тої книжки з хати вийти боявся, – каже один із бандюків у «Злодійській трилогії» Сергіуша Пясецького. Роман про кримінальний світ міжвоєнного Мінська читаю в метро. ­Злодій-»форточник» Філіп Лисий розказує колегам, що земля – кругла, як кавун. А всередині наповнена вогнем так, що от-от вибухне. «Блатні» кепкують із товариша. Не всі вони вміють читати. Сперечаються і доходять висновку: «Книжки пишуть фраєра, аби таких самих дурити. А людина має вчитися від іншої, як малий кіт від старшої кицьки». Написав «трилогію» такий самий злодій. Літературний талант Пясецького проявився у тюремній камері. Я замовив собі в Польщі, мовою оригіналу. Завжди мав звичку не зупинятися ні перед чим, якщо на горизонті з’являється цікаве чтиво. Колись потоваришував із братами Степановими. Серед дефіцитів на їхніх полицях припадала пилом моя захмарна мрія – «Книга майбутніх командирів». Дружити зі Степановими забороняли всім дітям у дворі. Старший із них учився в спецшколі. Мій одноліток, але помер від гепатиту пару років тому. Стільки ж я не бачив його меншого брата. Чув лише, що той став кишеньковим злодієм, аби заробити на дозу. Про наркоту дізнався від старшого. Батьки махнули рукою на обох, виїхали до Німеччини – щоб урятувати хоч наймолодшого сина. На майданчику біля ліфта натикаюся на трьох типів.

– Тихо, мы не одни! – відчувши мене спиною, різко повертається один. – О, здоров, братуха, помнишь меня? – на розпухлому обличчі з’являється гнилозуба посмішка. Це – середній Степанов, який недавно вийшов після чергового строку. – Ты как, и дальше книжки читаешь? Хорошие книжки хоть? Відповісти не встигаю – двері ліфта зачиняються. Удома довго стовбичу перед книжковою шафою, намагаючись знайти для нього щось цікаве. І помічаю, що так і не повернув колись позичену «Книгу майбутніх командирів».

Найсмачніше прізвище – А їх їдять? – роздивляючись гладкого гіпопотама на телеекрані, питає моя бабуся. Що більше дорослішав, то менше смішив мене цей спогад дитинства. Тоді моєю улюбленою програмою була «В мире животных» із Миколою Дроздовим. Кожної тварі по парі пройшло через його добрі руки. І про кожну моя, як мені здавалося, кровожерна бабуся відпускала кулінарні коментарі. Я не міг зрозуміти і розповіді, що в її дитинстві такий суп, від якого крутив носом, був манною небесною. У 1930-х бабусина родина померла від голоду. Її прихистив дядько – голова колгоспу. У нього вона нарешті змогла від’їстися, тобто зварити скільки захоче юшки з картопляного лушпиння. Але дядина дорікала чоловікові, що тепер нічим годувати свиней. Малу відвезли на пристань, посадили на пароплав до Києва. Там вона врятувалася від голодної смерті по-справжньому. Стала служницею в сім’ї партійців-євреїв. А в дідові по батьковій лінії мене в дитинстві дивувала інша звичка – їсти навіть кавун із хлібом. Або заборона брати більше одного качана вареної кукурудзи, навіть якщо її з поля привезли повну мотоциклетну люльку. Лише недавно вже не як повчальну жахалку сприйняв його спогад про старшого брата. Той 1933-го потрапив, після довгого недоїдання, на кукурудзяний бенкет. За півгодини тут же, на очах у всієї сім’ї, стоячи випорожнився і впав мертвий від завороту кишок. У музеї Голодомору на Дніпровських пагорбах довго гортав томи прізвищ загиблих українців у пошуку рідних імен. Не всіх знайшов. Багато сторінок у цих книгах порожні. Цього року треба буде вписати туди бабусиного брата – як казали у них на хуторі, з найсмачнішим прізвищем Куліш.

Образився – Годі нас обманювати, – кажу Олегові Скрипці. На зустріч із рокером пішов, щоб написати про новий альбом. Лідера ж «ВВ» діймають запитаннями про телешоу «Голос країни».

– А скільки пісень буде на вашій новій платівці? – раптом питає одне дівча. Їй за це дарують ящик пива, бо повернула бесіду в цікавіше для музикантів русло. Скрипка починає загинати пальці – рахує. Половину з них я чув ще у школі. Так само, як весь попередній альбом «ВВ» семирічної давнини. Однокласник якось позичив на вечір китайський плеєр із парочкою касет старшого брата. Серед них були «Танці» з чорно-білою обкладинкою газетної якості. Я вирішив трохи повимахуватися своїми знаннями: – Ці ваші «колгоспники» передерли основну тему у Trio, – кажу, повертаючи касету. За пару років смішних німців з їхнім хітом «Da, Da, Da» забув. А від «Воплів» у промерзлому залі Політеху чекав саме «Тпру-ля-ля. Лягає день, він віддає свої надії ночі». Скрипка якраз повернувся з Парижа. Замість Юрія Здоренка і Сергія Сахна на гітарі й барабанах у нього – французи. Потім у Москві «ВВшники» знімають кліп «Весна» і наближаються до піку слави. Вчорашні підпільники під старі забійні «Гей, любо», «Політрок», «Чіо Чіо Сан» тепер збирають стадіони і майдани. Свіжак Скрипка видає «раз у п’ятирічку», а то і ще рідше.

– Я сам дуже образився на Роберта Планта, коли той на київському концерті «Сходи до неба» Led Zeppelin не заспівав, – каже в особистій розмові Олег. – Хоча, як музикант музиканта, розумію його. Ми раз не зіграли «Весну» – хотіли новою програмою похвалитися. То, думали, живими додому не повернемось. Тут нас перебили телевізійники. Але я ще з годину чекав на Скрипку на тому фуршеті. Хотілося договорити. А він тим часом розповідав на камери про кулінарні смаки, нові сорочки, власних дітей та участь у телешоу. Про нові пісні ніхто не запитував.

Брати Че – А тут у нас стоятиме рояль, – композитор і поет Василь Чернявський оглядає вільну кімнату у моїй квартирі. На цю фразу подумки облизуюся. Із Василем познайомилися на одній із богемних п’янок. Там же спільні знайомі підказали йому, що шукаю квартиранта. Чернявському подобаються ціна, сусіди і метраж, в якому чудово розміститься інструмент. Але все псує чорно-білий писочок одного з маминих котів, який визирнув з-під канапи. У Васі – алергія на шерсть. За наступні чотири роки в кімнаті без рояля встигли пожити декілька пацанів. Не дуже культурних. Хоча ні, один був – поцупив хорошу книжку, коли з’їжджав. Так і чорніє прогалина на полиці. Чернявського відтоді не бачив. Але раз на півроку він телефонував і запрошував на свої виступи. На останній концерт вирішую піти скоріше з ввічливості. Може, пісняр-початківець пробує заповнити зал, обдзвонюючи навіть таких хвилинних знайомих?

– Коти дружньою мушкетерською четвіркою вивезені на село, – перше, що кажу Васі. Сміємося. Актова зала держархіву, де Чернявський презентує свою першу збірку «Ловец слов», заповнена переважно жінками. Вхід вільний. Кишенькові томики віршів акуратною пірамідкою чекають у кутку. Вася сідає за чорний довгий рояль. На альті й перкусії йому підіграє молодший брат. Їхня група так і називається «Брати Че».

– Ты нереальна, красотка, я реально урод. У тебя всё чётко, у меня наоборот. Я несостоявшийся мужчина, но – как интеллигент играю на ф-но, – пісні Чернявського мелодійні, наче зі старого фільму Алли Сурікової. – Ты нереально богата, я реально – банкрот. У тебя зарплата, у меня – наоборот, – вже стоячи натискає клавіші «ф-но» Вася. Аплодую. Після виступу Чернявський просить усіх ознайомитися з його першою поетичною збіркою. Та коштує 50 гривень. Я перший даю гроші. Більше чомусь ніхто книжку не купує. А дарма, хороша. Поставлю її на спорожнілу полицю.

Сором’язливий Панін «Просто дал татарину в морду», – читаю заголовки про походеньки московського актора Олексія Паніна в Криму. Він аж вихваляється своїм хамством. Начебто в Алушті водій автомобіля позаду нав­ мисно в’їхав у його Fiat. «Захотел получить от нас денег. Есть просто люди, которых Сталин не добил в 1944-м». Ще зеленим репортером приїхав був до Паніна на знімальний майданчик. Він тоді вже зіграв відмороженого бандюка в чорній комедії «Жмурки» Балабанова. Була і роль сержанта розвідки Мамочкіна, який у кубанській папасі тягає з фронту німецьких «язиків». Серіал знімали за Києвом. Розвалившись на канапі, Панін попросив почекати, доки поснідає. З кожною годиною симпатія до нього випаровувалась. Перерви на майданчику були кожні 2 години, але щоразу актор просив почекати ще. З-під трусів Паніна стирчали смішні ніжки – грав боксера. Перед виходом у кадр відпрошувався до туалету – від хвилювання. В епізоді на рингу всіх попросили звільнити павільйон. Супутниця Олексія пояснила, що той соромиться своєї фігури і незграбних рухів. Близько десятої вечора Панін нарешті заходить до буфету для інтерв’ю. Запитую, як готується до зйомок, як йому Київ. А він кокетливо: – Надеюсь, вы не напишете про туалет – я за спектакль по пять раз бегаю. Понимаю, что у вас работа такая и эти вопросы вам интересны, но мне неинтересно про это говорить, – і відвертається до своєї дівчини. Це все, заради чого я чекав 11 годин. Аж сльози на очі навернулися.

– Як вам не соромно? – вирвалось.

– Что, что? Я по-украински не понимаю. И кстати, пришлешь мне на сверку все, что напишешь. Свій репортаж Паніну я надіслав. Українською мовою.

Кінопустеля – В Україні справжні бархани є лише на Херсонщині, – жартома відповідаю подрузі. Вона порівняла з пустелею порожні глядацькі ряди фестивалю «Відрита ніч» у Полтаві. Хоча погоджуюсь. На відвіданих сеансах українських режисерів більше десятка глядачів не бачив. Часто й самому хотілося піти до каси з проханням повернути гроші за квиток. На Полтавщину подався із запалом першовідкривача. Прочитав про місцину під назвою Шишацька пустеля і захотів побачити бархани й дюни в центрі України. Коли ж дісталися райцентру Шишаки, розчарувався. Виявилося, що пустеля – це спалені грибниками з необачності 10 гектарів хвойного лісу. Засмутився було, що проїхав стільки дарма. Аж раптом натикаємось на покинуті мазанки під проломленими стріхами. «Пустеля» захопила із собою також село Лейкове. Тут на початку 1990-х Наталя Мотузко екранізувала роман про молоду відьму Валерія Шевчука. «Голос трави» запам’ятався тим, що на екрані вперше показали оголену Ольгу Сумську. І кадрами природи, які хотілося зупиняти й розглядати. Тепер від лісу, де чаклувала героїня Сумської, залишилися тільки обсмалені сторчаки.

– Це були перші роки незалежності. Ми всім селищем ходили дивитися, як знімали те кіно, – каже працівниця Шишацького краєзнавчого музею. Зазирнули туди розпитати про пустелю, на яку перетворилося місце зйомок. Як і українське кіно – хоча то запитання вже не до неї.

– Коли роздягалася, Сумська просила, щоб на майданчику було мінімум народу. Так-то воно і було. Тільки ж усі дерева довколишні були обвішані нашими хлопцями. Не могли пропустити таку красу. Зараз дерев тих нема, пустеля, самі бачили. Але збираємось її сосонками засадити. Приїжджайте років за 10, коли виростуть.

Вихід в люди – В спальню нужна пара лебедей, под наши розовые обои и фиолетовые шторы, – чую бесіду молодят біля розкладки народних картин. Мої друзі Каріна і Віталік тиждень, як побралися. Тому Алею майстрів на фестивалі «Країна мрій» сканують на предмет оздоб до родинного гніздечка. Хлопець замилувався пейзажем із «Садком вишневим коло хати». Нагадав йому рідну Черкащину. Разом вони вже сім років. Каріна до Києва, рідного міста батька-­ військового, приїхала з Півночі Росії. Від самотності набрала СМС «Познакомлюсь с парнем» – і її номер висвітився у стрічці на попсовому музичному каналі. Зателефонував першокурсник Віталій, який у столиці теж ще нікого не знав. Коли з’ясували, що мають однакове прізвище, вирішили: це – доля. Каріна на Співоче поле вдягла куценькі шорти, прозору блузку, літні мереживні чобітки, на обличчі – макіяж жінки-вамп. Від фестивальної програми позіхає. Для неї це – вихід в люди з коханим. Той саме розкинувся на траві й балдіє від е ­ тнороку.

– Ну, мне некоторые песни нравятся, а так чтобы постояно слушать... – роз­повідає Каріна, як Віталік пробує прищепити їй свої смаки. Дівчина захоплюється гороскопами і творчістю «Гостей из будущего». Наситившись українськими сувенірами, Каріна просить чоловіка не чекати до кінця концерту, а йти додому, бо їй нудно. Той вирішує не сперечатися на першому тижні подружнього життя. Вертаюсь до метро з ними за компанію. Думаю, на другий день фестивалю піду вже без друзів. Не хочу пропускати виступ Скрипки у фіналі.

– Я все-таки горжусь, что Скрипка, как и я, вырос в Мурманской области, – раптом каже Каріна. – Это ж надо, приехал с Севера и так полюбил украинскую культуру, что целый фестиваль за свои деньги организовал. Виталька, мы же пойдем завтра?

Не встиг «Русские не сдаются!» – люблю повторювати, коли життя набиває чергову ґулю. Знайомих це моє ­гасло збиває з пантелику. Починають підозрювати у неправильному патріотизмі. Мене засмучує, що не вловлюють, звідки я цього «набрався». А це вираз шинкаря-єврея, який втратив ногу під Ригою, з картини Вадима Іллєнка «Передай далі…» 25-річної давнини. Довго шукав цей фільм у телепрограмі й інтернеті. На 9 Травня, замість святкового салюту, радів знайденому в мережі кіно про повоєнну Одесу. До міста з дитячого будинку приїжджає 11-річний Костя. Хлопчик не може відірвати очей від уперше побаченого моря. Воно у відповідь грається сонячними зайчиками на його обличчі. Перша газировка із сиропом, випадково розсипаний зефір – його Костя по крихті відколупує мізинцем з рейок після трамвая. Хлопець приїхав шукати батька. Іде засніженими від тополиного пуху вулицями під туркотіння горлиці. Коли я приїжджав на літо до батька на Дніпропетровщину, теж ішов із вокзалу проспектом під тополями. Теж туркотіла горлиця. У Києві цю птаху майже не було чути. Я не знав, чи застану батька в бабусі, чи приїде він у відпустку, чи зустріну того року взагалі. Колись дуже хотів спитати, чи він бачив фільм «Передай далі…» і чи знає, що з Вадимом Іллєнком вони – земляки. Обидва народилися в Новомосковську. Не встиг. Батька не стало, коли я був у армії. Нещодавно я дістав номер режисера, але довго вагався перед тим, як набрати. Не знав, з чого почати розмову. Бажання поділитися власним перевищувало професійне – взяти інтерв’ю у 80-річного майстра. Слухавку підняла донька Вадима Герасимовича – Марія. Чемно відповіла, що батько пережив інсульт, йому важко розмовляти й у такому стані він дуже соромиться приймати гостей. Я поклав трубку і зрозумів, що знову – не встиг.

Золотухін з лотком – Він був вампіром, – пояснюю племінниці, де вона могла бачити Валерія Золотухіна. Для неї актор московського театру на Таганці в пам’яті залишиться в образі вурдалака з блокбастера «Нічна варта». Для мене Золотухін – це його голос. Особливо пісня Бумбараша «Наплявать, наплявать, надоело воевать», яка свердлила мозок ціле літо в армії. Не знаю, що відчували телевізійники, але за день до смерті Бумбараша наприкінці березня показали запис його інтерв’ю. Золотухін згадував часи безгрошів’я. Було, навіть виходив до метро з журнальним столиком, з якого намагався продавати свою бібліотеку, аби прогодувати родину.

– У метро «Академическая» бегут, спешат люди на работу, – розповідав про 1990-ті. – Затурканные, зачумленные, бросит ктото взгляд на меня: «Вроде Золотухин с лотком». Но никто не остановился. Жодної книжки актор не продав. ­Перехожі минали його, не впізнаючи. А може, й навмисно вдаючи, що не помічають його приниження. Подібне відчуття у мене виникало в підземному переході під столичним майданом Незалежностіс щоразу, коли бачив одну дивну пані. Вона виводила арії лірико-драматичним сопрано, не помічаючи натовпу, що поспішає на роботу. Адже співати теж приходила, як на працю – рівно о дев’ятій ранку. І йшла біля шостої вечора. Спина пряма, одна рука делікатно лежить на парапеті, ­сніжно-біла пудра, криваво-червоні вуста. Особливо часто виконувала Ave Maria Шуберта, завищуючи й так високі ноти. Кого зі студентів консерваторії не питав, ніхто не знав цієї жінки. Одні казали, що це колишня викладачка історії музики, інші – що зірка опери. Минаючи її, на хвилину вимикав хеві-метал у навушниках. Надто щемливою була ситуація. Я вірив у версію зіркового минулого співачки. Коли все-таки наважився дати їй пару гривень, не знайшов поруч капелюха для милостині.

Циганський барон – Златочка, давай, в толпе проскакивай, чтобы тетя тебя не заметила, – двоюрідна сестра на чотири квитки в столичну оперету намагається провести п’ятьох.

8-річна театралка миттю губиться серед публіки у фойє.

– Я б еще своего малого провела, – Альона згадує про 12-річного сина. – Да он наотрез отказался от культурной программы. Її супутник, румун Гоноріо, української не розуміє. Тому Альона розраховує, що на 15-й хвилині «Циганського барона» він занудиться і вирушить до буфету. Я скоса поглядаю на закоханих. Переживаю, чи сподобається вистава закордонному гостеві. Адже повести його в театр було моєю ідеєю. Та й циганська тематика має бути йому, румунові, близькою. Альонина мати, дізнавшись, що дочка розлучається з чоловіком через румуна, у своїх прокльонах тільки так його і називає – «циган». На початку чую, як Гоноріо вимагає в Альони перекладати ледь не кожне слово. Але згодом знаходить вихід – читає в інтернеті з мобільного лібрето англійською. В антракті румун про київську оперету вже знає більше за нас.

– Ю ноу, – каже в черзі за тістечками, – 10 років тому тут діяв перший український театр.

3-годинне дійство промайнуло. Аплодували стоячи. Дорогою до гардероба Гоноріо розглядає портрети акторів у фойє. Альона ж звертає увагу на інше: – Видели, сколько людей было на сцене? Одних только цыган человек 50. А сколько раз они меняли костюмы! Жаль, малой не пошел. На шару не только зрелище увидел бы, но и пиццы поел. Гонорио угощал всех. Ничего, я ему с собой взяла, в салфетке, – показує на пакунки в руках. – Меня Гонорио за эти вечные кульки цыганкой называет.

4 причини вийти заміж – Якщо будемо жити разом, я не братиму з тебе квартплати, – освідчується в коханні 65-річний чоловік. Переконує трохи молодшу вдову одружитися з ним, а не переїздити до подруги. Гортає нотатник і перераховує економічні вигоди пропозиції. На виставі «Чотири причини вийти заміж» столичного театру на Лівому березі сиджу на стільці, принесеному з кабінету касира. Поруч із ним висіла табличка «Билетов нет». Охочі потрапити на аншлаговий спектакль вишикувалися в чергу до адміністратора. Дістають із гаманців стогривневі купюри – за стільки обіцяють приставні місця в партері. Телефоную приятельці, яка має зв’язки в цьому театрі. Рахую готівку і я, прислухаючись до розмов у черзі. Дівчина в шубці з чорнобурки каже, що друг-актор залишив їй контрамарку на двох. Але просить адміністратора дати одну, бо «подруга не прийшла». Благально складаю долоні, підморгую їй.

– Ой, дівчина таки прийшла, давайте дві, – тут же виправляється вона. У буфеті купую своїй рятівниці шоколадку, але гублю її чорняву голівку в натовпі. Йду в зал дивитися щемливу сумну історію. Після романтичної вечері в немолодих героїв нарешті настає ніч кохання. Зранку чоловік телефонує своєму дорослому сину.

– Сподіваюсь, ти йому не розповів про вчорашнє? – питає жінка.

– Його цим не здивуєш. Він щовечора 200 доларів лишає в ресторані. Глядачі заливаються сміхом.

– А я завжди плачу в кінці цієї вистави, – казав колись мені її режисер Андрій Крітенко. – Бо герої розуміють, що одружуються на схилі літ аж ніяк не з економічних причин. Щоб це зрозуміли й глядачі, вантажники, які всю виставу пакували клунки, у фіналі виходять із крилами за спинами. Натякаючи, що переїзд – це остання сходинка до смерті.

Чубай за гривню «А казали, знання за плечима не носять», – думаю, з полегшенням скидаючи рюкзак біля таблички «Куплю книги». На букіністичному ринку така висить у кожного другого торговця. Чоловік у піджаку із засмальцьованими ліктями оцінююче поглядає на томи Матіос, Кожелянка, Жадана й Покальчука, які видобуваю перед ним із сумки. Пояснюю: всі ці книжки я колись придбав новими і з задоволенням прочитав. Але вони почали забирати все більше життєвого простору. От-от – і почнуть вимагати окремої кімнати.

– Не на те ви гроші витрачали, – каже. – Завжди котирується лише Донцова. Що хочете за літературу, 100 гривень? Ви – оптиміст. Завантажую наплічник назад. ­Пригадую, як колись у цього ­букініста був готовий купити за 150 гривень ­«Історію американського ­Заходу в розповідях індіанців». Але не мав потрібної суми. Поталанило ­пізніше. Знайшов цю ж книжку на іншій ­точці – втричі дешевше. Коли завітний фоліант уже був у мене в руках, ­спитав, чому така різниця в цінах.

– Бо по тобі видно, що аж трусишся саме за цією книжкою. От людина й хотіла скористатися. Походивши ще, я таки спродався.

– Кому треба спогади Кузьми Скрябіна? Он у мене біографія Мадонни лежить, ніхто не пита, – чув коментарі до свого товару. Довелося «в нагрузку» підбірку «Вокруг света» за 2005 рік віддати. ­Наторгував по різних точках 80 гривень. На виході з базару нахиляюся над ящиком з-під бананів. Поряд жінка плете шкарпетку, а в коробці – пупси, брошури з консервування, ще радянські набори для креслення. Але диво – серед цього мотлоху глянцевою обкладинкою виблискує томик Грицька Чубая «Плач Єремії». Колись на такий мені не вистачило 70 гривень.

– Скільки? – обережно запитую.

– Стишки за гривну, чтоб забрать. Бомжи какие-то в макулатуру хотели сдать, а я отняла. Подумала, авось любитель найдется.

Шекспір за ґратами – Відколи відкрив для себе мистецтво, моя камера стала справжньою тюрмою, – каже в’язень-­довічник із екрана. В картині братів Тавіані «Цезар має померти» знялися реальні італійські зеки. В’язням однієї римської тюрми запропонували поставити Шекспіра. Репетирували в камерах, тюремних коридорах, у вузькому дворику для прогулянок під заґратованим небом. Дорослі, м’язисті, череваті чоловіки спочатку по-дитячому кривляються. Але прочитуючи раз по раз текст трагедії про вбивство Цезаря, переймаються. Посеред ночі будять один одного повторити роль. Виконавець ролі Брута, який мусить убити свого друга Цезаря, раптом вивертає разом зі слізьми власну історію. Про товариша, який став стукачем. У ту мить згадую, як сам пережив щось подібне в театрі. Років п’ять тому потрапив на виставу за п’єсою англійки Шейли Ділені. Вона допомогла мені розпрощатися з мовчазним хлопчиком усередині, який забивався в куток кімнати, спостерігаючи за сварками батьків. У «Смакові меду» дівчину виганяє з дому новий мамин залицяльник. Аж рука потягнулася її захистити. Адже колись і мене маленького вишвирював із кімнати, як шкодливого кота, мамин гандболіст. У фіналі сварки вщухають. Героїні починають розуміти одна одну. Але вже не як мати з донькою, а як дві жінки, які шукають щастя. Тоді вперше подумав про свою матір не лише з позицій вимогливого сина, а й як про жінку. З останнього ряду покотилася пивна пляшка і загальмувала об мою ногу. Від несподіваного дотику повертаюся зі своїх спогадів до шекспірівських діалогів на екрані. Саму виставу в’язнів у фільмі так і не показали, тільки репетиції. З кінозалу виходжу з бажанням продовжити.

– Шекспіра по Києву багато. Вибирайте, – каже жінка із заґратованого віконечка театральної каси.

Ящик пива за ніч – Це дикий лісовий вовк, – 80-річний чоловік розстібає піджак і показує ікласту пряжку юним прихильницям. – Подарували у Денвері, штат Колорадо, – американський фантаст Гаррі Гаррісон різко підіймає руки й зображає люте гарчання. Почувши про смерть автора «Сталевого щура», згадую цей епізод. Познайомився з Гаррісоном шість років тому, коли він приїжджав до Києва на зліт фантастів «Єврокон». Був у діловому костюмі й кросівках, краватка невміло зав’язана навиворіт.

– Як ставитеся до пророкувань Нострадамуса?

– Цілковита нісенітниця й дурість! Не читайте Нострадамуса, читайте Гаррі Гаррісона, – казав він. За рік до того в Україні гостював інший культовий дядько – Роберт Шеклі. Але він, замість загравати з дівчатами, загримів у лікарню. Всією країною тоді гасили заборгованість письменника перед українськими медиками. Зібрали 10 тисяч доларів на лікування. Не стало Шеклі кілька місяців потому вже в американській приватній клініці. Гаррісон до лікарні не поспішав. ­Навпаки, старого дуже тішила кількість кіосків із пивом.

– Невже ще дозволяєте собі? – не вірю.

– Недавно бачив Айзека Азімова. Він саме розлучився й переживав депресію. Ми з приятелем вирішили влаштувати йому парубочий вечір. Пропустити по маленькій, аби за вином пішла вся його туга. Але з’ясувалося, що Азімов непитущий. Він просидів увесь вечір, не торкнувшись чарки, а я нализався. Наступного дня зустрічаю біля готелю «Спорт» прес-аташе, який опікувався Гаррісоном.

– Старий вже більш як 12 годин не виходить на зв’язок, – каже з розпачем. Раптом із натовпу виринає винуватець метушні. В руках – пляшка мінералки.

– А от у Москві мене пригощали препаскудним пивом, – перше, що каже.

– Йому спонсори вчора цілий ящик подарували, – зізнається прес-­ аташе. – Н ­ евже сам усе подужав?

Хутірська культура – Привезіть телевізор, будь ласка, – кілька разів на тиждень чув я в телефоні. Мама на літо поселилась на хуторі Переділ на півночі Чернігівщини. Зай­няла дубову хату-зруб. Її – людину асфальту – на схилі літ потягнуло до землі. За місяць встигла набратися сільських забобонів. Уже більше боїться, що бульбу наврочать сусіди, а не поїдять жуки. У Києві її стандартний розпорядок дня починався з перегляду серіалів. Далі – шоу, де всі ніяк не одружаться, на десерт – політичні балачки Савіка Шустера. Ящик не замовкав до ночі. В газетах читається тільки телепрограма.

– Ти ж просила Матіос принести. Відмахується. Тут принц наречену шукає, а я лізу зі своїми книжками.

– Добре, – погоджуюся з п’ятого разу. Прошу родичку, яка саме везе на хутір дітей, передати невеличкий телевізор.

– Навіщо? – каже Іра. – Ми малим купили ноутбук і диски з усіма випусками «Сватів». Будуть разом дивитися, більше ж їм нічого не треба. Замість телевізора вдалося розвантажити київську квартиру на одного кота. Мама любить цих тварин не менше за серіали, завела аж трьох. А це й мені вдалося вирватись на ­хутір. Хата всередині акуратно побілена. Пічка застелена рушниками, знайденими на горищі й ретельно вивареними. Слухаю про гарний урожай, про кота Ваську. Він у перший же день обпалив у пічці вуса, але за ніч упіймав чотири миші, вдень тренується на ящірках і вужах. Помічаю, що ноутбук лежить накритий рушником від пилу.

– Як із культурною програмою тут? – запитую.

– У Беларусі 15 гадзін, – на моє питання озивається радіоприймач. Хутір розташований на самому кордоні з Білоруссю.

– Дуже цікаво, – каже мама. – Давно так не сміялася. Вони щовечора читають «Пригоди бравого вояка Швейка». Тільки за роботою не завжди вчасно радіо вмикаю. Наступного разу привези мені книжку Гашека. У телевізорі таких артистів немає.

Жертва кіно – Рыпнешься – ножом порежу, – рудий пацанчик хапає мене за шию, втискає обличчям у асфальт. Ще один тримає за ноги, третій нишпорить по кишенях джинсів. Шукають, ясна річ, гаманець і мобілку. Пам’ятаю, що маю 170 гривень і дешеву «трубу», тому лежу сумирно. Доки мене грабують, у голові перераховую, скільки разів був на фестивалі «Відкрита ніч».

– Там цілу ніч показують українські студентські фільми, – пояснюю вже потім у райвідділку черговому міліціонеру. Питає, що я робив уночі сам на Подолі. Фестиваль проходив ушістнадцяте. Я на ньому побував утретє. ­Вперше – хлинула страшна злива, другого разу не розрахував з одягом – задуб і втік з Андріївського узвозу на останнє метро. Якось картини фестивалю обіцяли транслювати цілу ніч по Першому національному. Тільки я налаштувався, як на районі вимкнули електрику. Цього разу «Відкрита ніч» була на березі Дніпра, у затишній арт-галереї, яку обладнали під новим мостом через річку. На годиннику вже третя ночі. Всі конкурсні картини подивився. Невже мої невдачі з «Відкритою ніччю» закінчилися? Невже скоро можна буде і в кінотеатр на наші фільми ходити? Особливо сподобалась картина «Борода», в якій старий вуйко нікому не дозволяє торкатися свого обличчя лезом бритви. Сам теж цього не робить. Голити його має лише донька, яка вийшла заміж у далекій Італії, і до батька навідується все рідше й рідше. Були й інші непогані фільми зі смислом і душею. З фестивалю йшов піднесений, наче з побачення. Колись був закоханий у дівчину, яку в мені цікавив лише нестандартний вибір маршрутів прогулянок. «З тобою – щоразу як у новому фільмі опиняєшся», – говорила вона. На одному з подільських мостів ми з нею колись милувалися нічними вогнями річкового вокзалу. Міст зараз зруйнований, от біля нього троє гопників у мене й попросили прикурити.

– Ну, ти тепер сам можеш кіно знімати, гостросюжетне, – закінчивши записувати за мною протокол, каже міліціонер.

18-й трамвай - Черкащане - это люди, которые меньше пьют и меньше матюкаются, - поклавши долоню на серце, каже здоровань у тісному салатовому гольфі. Він заплатив 10 гривень за квиток на виставу «Місто на Ч» і лишився на її обговорення з киянами. До Черкаського театру імені Шевченка зі столиці на прем’єру приїхали два автобуси. Експериментальну постановку показують на горищі.

- У текстах п’єси є ненормативна лексика, - застерігає ведучий перед виставою. Звучить вона в діалозі на базарі між продавщицями ритуальних вінків і живих квітів, у розмовах робітників заводу «Азот» у курилці, на п’яних молодіжних посиденьках. Півроку п’ятеро драматургів блукали Черкасами, записували, про що говорять місцеві. То представлялися журналістами, то ховали диктофони в гіпс на руці. Ввечері над трамвайною зупинкою на столичному Подолі лунають смачні матюки. Люди шарахаються від Саші-афганця. Він розмахує тубусом і чіпляється до всіх із запитанням, як доїхати на вокзал. Ми зі знайомою кажемо, що треба дочекатися 18-го. Саша починає розповідати про старий Київ, про те, що «мусора-сукі не пустили в метро, завтра спалю Подільське РОВД, і вони узнають, шо таке афганці. Мені до фені, у мене син - прокурор».

- Та це ж театр, - каже тихенько знайома. Розумію, що такого персонажа більше ніколи не побачу. Обережно дістаю із сумки диктофон, порпаюся із батарейками. Саша вихоплює його в мене з рук.

- Давай, я починю, - каже. Під’їжджає наш 14-й, обережно забираю диктофон.

- Шкода, таку п’єсу могли б написати. Думаєш, який був би фінал?

- запитує знайома вже в трамваї.

- Він би нас убив. Бо 18-й зараз не ходить - ремонтують рейки.

4 роки і 4 години Я зробив лук і підстрелив корову. Не вбив, звичайно. Для тварини моє влучення у філейну частину було, певно, як буденний укус ґедзя. Але на цьому моє захоплення індіанцями не закінчилося. На початку 1990-х московський журнал «Вокруг света» обіцяв своїм передплатникам за певну суму вислати енциклопедію всіх індіанських премудростей - від вишивки бісером до полювання на дикобраза. Книжки я не дочекався. А через пару років, коли вже перехворів червоношкірими, знайшов удома конверт із моїми карбованцями. Мама так і не кинула листа до поштової скриньки. Боялася чергового «лохотрону». Дитячу мрію я здійснив після армії, коли побачив колись недосяжний томик у букіністів. Читав його, скоріше, з ностальгії. Індіанці повернулися в моє життя, коли разом із режисером Михайлом Іллєнком зацікавився легендою про льотчика Івана Даценка з Полтавщини, який став вождем племені ірокезів-могавків у Канаді. Я поїхав до рідних Даценка, спілкувався з його однокласниками, першим коханням, через соцмережі шукав інфу за океаном. Михайло Герасимович у цей час оббивав пороги Мінкульту, вимолюючи гроші на кіно про україномовного вождя. Ми періодично зідзвонювалися. Він розповідав, що на своїй яхті вирушає в Аргентину знімати перший кадр фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». Взагалі ж зйомки розтягнулися на довгі, як для кіно, чотири роки. Й от по Києву висять афіші. На прем’єру приходжу за годину. Софійська площа заповнена - вхід вільний. Всі в очікуванні заходу сонця, коли просто неба можна буде нарешті побачити українського героя, такого рідкого птаха на нинішніх екранах. «Ви чотири роки чекали наш фільм, почекайте ще 2 години. З технічних причин не можемо розпочати сеанс», - кажуть організатори, після й так півторагодинної затримки. «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» закінчився опівночі. Досидів до кінця. Якби запізнився на метро, точно пошкодував би, що лишився.

Ненужные книги всю Україну директор школи Любов Василенко з міста Ровеньки на Луганщині. У неї в руках поетична збірка Сергія Жадана «Ефіопія». На камеру телевізійників жінка з нудною огидою читає вірш «Хороші молоді поети»: «Вранці я ригав, випльовуючи в світову порожнечу рештки бренді. А він отримав розлад шлунка після усього свого кефіру і наклав повні штани на очах своєї дівчини». Так педагог вимагала прибрати зі шкільних бібліотек сучасну українську літературу – через нецензурщину. Міністр освіти Дмитро Табачник бере ширше. Назвав україно­мовні підручники – книжками на «ненужном языке». Мовляв, у деяких школах їх навіть не розпаковують. Зізнаюсь, і сам у школі ловив ґав на уроках української літератури. Силою не будеш милою. Так і тут не йшли до рук обов’язкові Хвильовий, Підмогильний і все це «розстріляне відродження». Обтісуватися почав уже після армії, коли в театрі сміявся від «Приличнее быть изнасилованной, нежели украинизированной» із Миколи Куліша. Зараз зачитуюсь романом «Місто» Валер’яна Підмогильного, згадую слова моєї вчительки: «А нам у школі за СРСР така класна відверта література і не снилась». На один із матчів Євро заїхав я до Харкова. Гостював у давньої знайомої. Колись здружилися через любов до літератури. Відрази до українських книжок Оля не мала. Її в школі ніхто не змушував їх читати. Тоді в Харкові можна було легко відмовитися від української. За вранішнім чаєм Олин батько, полковник СБУ, каже: – А ты знаешь, что все эти ваши поэты в тюрьме сидели? – і киває на вікно, за яким видно зелені стіни «Холодної гори». У 1930-х у цій в’язниці закатували не одного українського літератора. Підмогильного, якого привіз на презент, я так і не вийняв із сумки.

Воротар Безруков - А «Морской бой» куда убрали? - хлопець у білій олімпійці стукає по новому автомату у холі столичного кінотеатру «Флоренція». На місці улюбленої гри два троєщинські пацани побачили інший - із презервативами. Я теж полюбляв проводити тут час за радянськими ігровими автоматами. Сучасні 50 копійок там міняли на 15 із серпом і молотом. У дитинстві я такі монети випрошував у бабусі. Вона мене любила за те, що зі щирим інтересом слухав її спогади про юність в окупованому Києві. Про те, як була служницею в заможній єврейській родині, що врятувала її від Голодомору. Як пішла проводжати їх до Бабиного Яру, а німецький солдат, побачивши її біляву голівку в черзі приречених, устиг крикнути «Машка, цурюк!» Тепер події 1942-го були на екрані. На сеансі фільму «Матч» я опинився в одному ряду з хлопцями, яким не вгодив новий автомат. Стрічка про київський матч смерті зачепила їх менше, ніж зникнення «Морського бою».

- А дырка где? - ліниво запитували, коли герой Сергія Безрукова зривав із себе скривавлений бинт, а під ним було рівне чистеньке чоло. Суржик у фільмі акуратно глушився закадровим перекладом на російську. Ніякого обурення в пацанів не викликав і герой Остапа Ступки. Актор зі шкіри дерся, щоб показати стереотипного хохла, який свариться із сусідами, жлуктить самогонку, уникає військового призову. При першій нагоді записується в поліцаї, аби вбивати жидів, яких ненавидить. Говорить суржиком, а коли б’ють - переходить на нормальну російську. Лише тихенько гигикнули мої сусіди, коли коровай, яким кияни мали задобрити німців, дівчата у віночках забули в туалеті. Решту скандального фільму хлопці досиділи мовчки. Тільки на виході той, що в олімпійці, зауважив: - А чего они показали в «Динамо» голкипера таким малым? На шикуванні команди було добре видно, що воротар Безруков від решти нижчий на дві голови.

Кіноненависник - Усі твої хобі - такі, щоб кадрити дівчат, - каже мій друг Максим. Він - одинак. Улітку нічого не бачить, окрім маски для дайвінґу й ластів. Узимку - в голові тільки сноуборд і гори.

- І як мені допомагає в особистому житті колекція пивних корків? Або тривалі медитації на футбольних сайтах? - питаю.

- Ти ще й з кінотеатрів не вилазиш. Ідемо повз «Жовтень». Кажу: - Дай-но зазирнемо, гляну сеанси.

- Сам заходь. За пацанячим кодексом Макса на великому екрані показують лише рожеві шмарклі про кохання. І взагалі в кіно ходять, щоб у темряві цілуватися. А закортіло новий фільм - качай з інтернету. Треба діставати друга з його шкаралупи, думаю.

- Тут поряд винна крамничка є. Можна шардоне на розлив узяти, зваблюю. Таки вдається затягнути Максима на збірку короткометражок. Виходимо задоволені. Він - фільмами, я - його реакцією. Каже, побачене нагадало якісні ролики з YouTube. Доти Макс витримував лише 10-хвилинні кліпи про сноубордистів. Тож порівняння можна вважати компліментом.

- Якби з тобою в кіно не сходили, не знав би про що з Ларисою розмову почати, - зізнається за кілька хвилин мені за пивом. Ловлю Макса на слові і знову тягну до кінотеатру. Вибираю «Фауста» Олександра Сокурова - друг покладається на мій смак. Я покладаюся на «Золотого Лева» Венеційського кінофестивалю. Фільм починається з крупного кадру геніталій мерця. Далі доктор Фауст тельбушить небіжчика - шукає душу.

- Зараз блювати буду, - коментує Макс. Після сеансу каже, що більше в кіно не піде. Зітхаю, але погоджуюся. З Ларисою про такого доктора Фауста не дуже поговориш.

Адреналін - По 60 гривень заплатили й так лоханулися, - ділиться враженнями від вихідних сусід Сергій. Чекаємо з ним ліфта. Спокусившись трейлером, де м’язистий герой дає прочухана зубатим марсіанам, він повів свою дівчину на ЗD-блокбастер «Джон Картер: між двох світів».

- Хотілось адреналіну. А там безкінечні батальні сцени, - пояснює.

- А я навпаки. З реклами подумала, що «Мами» - просто смішний фільм. А він виявився такий глибокий, - розповідає інша сусідка, 45-річна Світлана з 16-го поверху. Її до кінотеатру запросив «брат». З новим залицяльником жінка познайомилася в протестантській общині. Після недільного зібрання їх занесло на «Мами». Вісім історій, де безтолкові сини у виконанні Сергія Безрукова, Дмитра Дюжева й Гоші Куценка поспішають привітати своїх матусь із 8 Березня. У Світлани свято також удалося. Удома знайшла шоколадку й листівку від сина, 21-річного хулігана, якого виховує сама. А до мого кінонастрою найближча виявилася французька стрічка «Ніжність» з Одрі Тоту. Це неспішна розповідь про людські долі. Нешаблонна і якась некіношна історія здалася дуже подібною до життя, в якому трапляється й ніжність.

- Саме щоб нагадувати собі такі прості істини, ходжу в кіно. А для адреналіну футбол дивлюся, - кажу Сергієві. - Бо спецефекти в бойовиках діють так само, як вирішальний гол Марко Девіча, завдяки якому харківський «Металіст» уперше вийшов до чвертьфіналу Ліги Європи. Друг аж підскочив: - Так на «Металіста» я 50 гривень на перемогу поставив, і 100 повернув.

Про наркомана Висоцького У селі лопнув котел. Від сімейної наради, який сусід порадив такий поганий агрегат і де брати гроші на новий, втомився швидко. Перевів розмову на кінохіт «Висоцький. Спасибі, що живий». З’ясувалося, що бачили його всі. Я фільм про останній рік артиста дивився в переповненому кінотеатрі. Повітря в залі просякло коньячними випарами, як на бардівських фестивалях. Картина здалася підсумком всього життя Висоцького. На сцену він виходив, знаючи, що серце може не витримати. Усвідомлював, що талант не дається просто так. Мусив віддати всього себе іншим, бо відчуває світ глибше за них. А це - страшно, звідси й наркотики. Люди ставали трішечки кращими на його концертах. Навіть кагебіст, який мав документи, що знайдені наркотики належать Висоцькому, нищить докази. За столом першою слово взяла своячка - любителька світських бесід: - Я вообще не понимаю, зачем этот фильм. Еще больше поражает, что кино о Высоцком-наркомане снял его сын. Далі дійшла висновку, що Володимир Семенович дуже любив гроші. Адже виходив виступати, навіть коли лікарі забороняли. Мало того, пристрасть до збагачення передалася у спадок сину. Бо іншої причини, ніж підзаробити на такому скандальному фільмі, немає. І взагалі, краще було показати молоді роки Висоцького чи любовну лінію з французькою актрисою. Навряд такий сюжет зачепив би тих, хто поруч зі мною дихав коньяком у кінозалі. Такі історії вони бачили десятки разів. Моя родичка дивилася стрічку вдома. Нещодавно її чоловік придбав домашній кінотеатр. Виділили під нього окрему кімнату. DVD з фільмом вона подарувала своєму батькові на 23 лютого. Коли і від нього почув, що кіно про наркомана - погане, спитав: - То скільки старий котел прослужив?

Фетишист З мене всі сміються. Друзі, колеги, а от нещодавно і Мирослав Кувалдін з гурту «The Вйо» підколов. Під час інтерв’ю запитав у співака, чи можна його новий альбом «Є?» десь придбати. Пояснюю, що маю слабинку - сісти в крісло, роздивитися обкладинку, відкрити коробочку з диском, поставити у програвач і гойдатися на музичних хвилях.

- Фетишистів розчарую, - каже Мирослав. - Це ж безліч дерев треба зрубати, аби ті обкладинки до альбомів надрукувати. А потім вони місце в хаті займають, на смітниках валяються. Диску не буде, чувак. Слухай нові пісні з ex.ua. Я не став йому пояснювати, як у десятому класі мені давали на руки 2 грн. Половина цієї суми призначалася на пиріжок, на решту я мав доїхати на підготовчі курси в університет. Виходив з метро на майдані Незалежності й чвалав з улюбленою мелодією у вухах. Слухав позичені касети світової рок-класики. Одного разу надибав біля Головпоштампту чи не єдину в Києві розкладку, де продавали касети українських виконавців. Окрім «Бітлів» і Гребенщикова, з обкладинок дивилися Олег Скрипка, Тарас Чубай, а також і Мирослав Кувалдін. Я почав економити «пиріжкову» гривню, задовольняючи свій меломанський голод. Два дні без обіду - одна касета. Зараз ті раритети, акуратно складені за абеткою у шістьох коробках, припадають пилом у мене під ліжком. Недавно в холоднючий вечір закортіло послухати чогось сонячного. Реґі із запахом українського літа від «The Вйо» ідеально для цього підходив. Сідаю за комп, заходжу в інтернет, набираю ex.uа, а там «Невозможно отобразить страницу». Довелося лізти під ліжко, здувати порох і перервати заслужений відпочинок музичного центру-ветерана. Грає. Цього разу сміявся я.

Дурний інопланетянин - Як діти від цього «Лунтіка» можуть фанатіти? Він же страшний і дурний. Я от люблю лялькові студії «Созмультфільму» років так 1970-х, - чую розмову парочки за сусіднім столиком у фаст-фуді. Озираюсь. Він 20-річний, але бородатий. Вона - у розтягнутому старомодному светрі. Почувши про Лунтіка, усміхаюся. Це - улюблений мультгерой мого 3-річного племінника. Маленький симпатичний інопланетянин роздивляється й пізнає світ довкола. Радіє першій у житті понюханій квіточці, жовтому листочку, пухнастому снігу. Набирається власного життєвого досвіду, а не слухає ностальгічні теревені дорослих - Павука Шнюка, Рака Чикибряка й Жаби Клави. Я й сам підсів на Лунтіка. Щоранку збираюся під його нові пригоди на роботу. Парочка з фаст-фуду нагадала мені себе в школі. Принципово затикав вуха й очі на все сучасне, не стригся, носив кльоші, як пізні «бітли». Навіть закохався у старшу за себе. Коли запитала чому, відповів: «Люблю все, зроблене у 1970-х». Отакого ж замріяного романтика Вуді Аллен показав у своєму новому фільмі «Опівночі в Парижі». Там головний герой уже дорослий, збирається одружуватися, але все йому верзеться, що не в той час народився. Волею фантазії режисер закидає його до Парижа 1920х, у богемну компанію Гемінґвея і Далі. Оточеному кумирами чоловікові ще й вдається відбити у Пабло Пікассо коханку. От тільки нічого в них не виходить. Вона марить знайомством із художниками минулого - Моне й Ґоґеном.

Пінопластом по склу «Він упав п’яний із башти і розплющився на млинець; його поклали між двох дверей замість домовини й отак поховали», - ця цитата з Марка Твена остаточно переконала мене, російськомовного київського семикласника, перейти на українську. Заворожила своїм колоритом. Хоча, певно, цьому наверненню більше посприяв підлітковий дух протиріччя. Учителі на перерві переходили на мову свого домашнього спілкування. На зло їм, під загальний сміх однокласників, я з баранячою впертістю не переключався на російську.

- Иван, не говори со мной по-украински, - той самий дух протесту вже давно розквітнув у моєї 7-річної племінниці. Для Златиних вух слова «читанка», «абетка», «додавання» звучать, мов шкрябання пінопластом по склу. Шкільна канцелярська лексика навіює на дитину депресняк, як і будь-яке українське слово. Російська для неї - це мама, домашній затишок і жодних уроків. Ламав голову, як підсадити племінницю на українську. З примусу патріотом не станеш. Навіщо вигадувати велосипед, якщо є «Пригоди Тома Сойєра» в чудовому перекладі. Даю дружині завдання придбати книжку. Дзвонить, ледь не плачучи. Виявилося, купила не переклад Марка Твена, а стислий переказ. Міняти не хочуть. Під’їжджаю. Цитату, заради якої задумали всю цю операцію, звичайно, не знаходжу.

- Бачили ж очі, що купували, - бурчить старший продавець і роздратовано тисне на кнопки телефону. Зв’язується з директором.

- Виберіть щось інше, але на ту саму суму, - не хоче скандалити наприкінці робочого дня той. Ціна збігається тільки з «Крокодилом Геною». Беремо, раз заварили кашу. Добре, що книжка Едуарда Успенського перекладена українською.

- Це буде для Васі, - кажу своїй зарюмсаній половині. Другому нашому племінникові 3 роки. Він любить лягати спати з плюшевим Чебурашкою. А коли лепече, то одне слово в нього російське - від мами, а наступне із садочка, українське.

Про Шкляра не чула Мені зателефонували з бібліотеки. Просять повернути книжку. Два місяці тому в районній бібліотеці в око впала знайома зелена палітурка. Вперше тримав таку в руках у армії. Перед нічним нарядом попросив щось як у Сенкевича - історичне, не занудне, з колоритом і екшеном. Відірвавшись від шпиць, бібліотекарка дала «Христос приземлився в Городні» білоруського класика Володимира Короткевича - про Велике Князівство Литовське. Незабаром був дембель. Тож я занурився в Короткевича, як мої салаги в ночви з картоплею. Останній день служби, треба підписувати обхідний листок про здачу зброї, протигазу, ну, і книжок. Заходжу, бібліотекарка в глибині між полицями протирає пилюку. Миттєво цуплю свій формуляр. Вітаюся, кладу обхідний на стіл. Бібліотекарка довго перебирає картотеку. Мило усміхаюся: боргів не маю, а де дівся формуляр не знаю. Підписала за гарні очі. Та книжка як прийшла, так і пішла. Хтось не повернув, узявши почитати після моїх захопливих рекомендацій. І от через 10 років точно такий томик Короткевича беру в районній бібліотеці на абонемент. Вирішую знову не повертати. Колись так уже робив із «В окопах Сталинграда» Віктора Некрасова. Приніс взамін модного тоді Коельо. Цього разу дуже мені не сподобався «Чорний ворон» Василя Шкляра. Нагадав патріотичні твори про піонерів-підпільників і фашистів-шкуродерів для читачів середнього шкільного віку. Тільки замість «фріців» - «кацап’юги», «кацапидли», «кацапчуки». Стою перед бібліотекаркою й виправдовуюся, що забув Короткевича на курорті.

- Візьміть от Василя Шкляра, - кажу, - лауреат Шевченківської премії цьогорічний.

- Не чула про такого, - каже суворо бібліотекарка. Але відкриває першу сторінку, читає підтвердження моїх слів. І різким рухом викреслює мій борг із формуляру. Книжка летить у шухляду.

Меланхолія - Дєвушка, можна швидше? - нервує хлопець у черзі до каси кінотеатру. Флегматична панянка повільно відраховує купюри на свій квиток, а до початку сеансу лічені хвилини. Хлопець плечем майже відштовхує її, пірнає головою у віконце до касира: - І мені два. Нервове напруження трошки падає, бо відкривають ще одну касу й частина натовпу перекидається до неї. Сьогодні - завершальний день показу стрічки Ларса фон Трієра «Меланхолія». Картина про те, що навіть у свої останні дні люди не можуть приховати ненависті до ближніх: батьки - до дітей, сестри й подружжя - одне до одного. А коли так, то навіщо цьому світу існувати, запитує режисер. Сенс, який фон Трієр закладає в стрічку, не б’є відразу в чоло. Принаймні кілька хвилин по закінченню голова залишається порожньою. Потім десь із низу живота її поступово наповнюють емоції, щось починаєш розуміти. Не уявляю, як висидів би «Меланхолію» на самоті вдома перед монітором комп’ютера. Чи не мав би по тому чергового нападу депресії. А коли в наповненому чужим диханням залі вмикається світло й оплески починаються після тієї самої паузи, що й у тебе, виникає розуміння: добре, що ці люди є, і є тут і зараз.

- Сначала хотелось уйти, так как сочла фильм скучной историей зажравшейся девушки, - чую після сеансу розмову двох подруг. Потом накрыло так, что вконце расплакалась. Думаю, і вона комп’ютер вимкнула б задовго до кінцівки.

Слов’янський базар - Випий гарєлки! Закуси драніками! Купи лляний трикотаж! Сходи на концерт Люби Успенської! - кричить з усіх боків центр Вітебська у день «Слов’янського базару». До міста приїжджаю якраз у розпал фестивалю. Обходжу літній амфітеатр, де відбувається «слов’янське єднання». За кілька сотень метрів, у тихому парку, знаходжу самотню червону цегляну будівлю. Це - музей Марка Шагала. Закохані на його знаменитій картині «Над містом» летять саме вітебським небом. Саме місцевого єврейського скрипаля на полотні «Бестіарій і музика» купили торік корейці за 4,18 мільйона доларів. Відвідувачів у музеї нема. Обходжу два поверхи - літографії з кониками Шагала, його офорти до французького видання гоголівських «Мертвих душ». На згадку хочу купити альбом із роботами художника. Але не знаходжу його ані в музеї, ані в міських книгарнях. Із раю старого єврейського кварталу знову потрапляю на «Слов’янський базар», й одразу згадую «Країну мрій». Цьогорічний фестиваль на київському Співочому полі мене розчарував. Найбільше задоволення я отримував тут від бабусь, яких щороку звозили з найвіддаленіших сіл Полісся, Карпат, Полтавщини. Вони співали. Після такої автентики вже не хотілося слухати етно-рок у виконанні міських підлітків. Цього року бабусь не привезли. У наметі білоруського Лідського пивзаводу прошу налити місцевого.

- Ще не підвезли, - відповідає жіночка за шинквасом. - Візьміть, он хороше, імпортне пиво, - радить. - Але дороге, - і показує на холодильник із пляшками «Оболоні».

Чехи виручили Зустрічаюся з турецьким режисером Селімом Дерміделеном біля київського кінотеатру «Жовтень». Доки має підійти перекладач, вичавлюю з себе мізерні знання англійської. Кажу, що стоїмо біля найстарішого кінотеатру столиці. Питаю, чи знає Селім сучасних українських колег.

- Ні. А кого порадиш подивитися? - запитує. Отут я сів у калюжу. Крім кількох короткометражок, у голову нічого не приходить. Довженка й Муратову він вивчав у Нью-Йорку. Врятувало, що прийшов перекладач. Розмова зайшла про молодих турецьких кіношників. А це приїхав до Києва москвич Олександр. Добре, що його слабкість - східне мистецтво. На власні очі він бачив 6-кілометрову гробницю китайського імператора Циня Шихуана. В Індії підчепив кон’юнктивіт, а на Цейлоні ледь не втопився в океані. До нас завітав, бо прочитав про східну колекцію в музеї Ханенків. Сказав, що все на рівні. Але попереду було ще два з половиною дні. Треба було не зганьбитися. Сходили в Національний художній музей, Музей російського мистецтва, Лавру, Софію, з’їздили в Пирогів. У PinchukArtCentre саме міняли експозицію. На виставу «Павлік Морозов» за Подерв’янським потрапити не вдалося. Від відвідин інших театрів я відмовив, глянувши на афішу того дня. За кілька годин до потяга ми - на Подолі. На культурний десерт так нічого й не знайшли. Вирішили провести час за пивом.

- Чув, десь тут поруч найстаріший кінотеатр Києва, - раптом каже Сашко. - Хочу ще якесь ваше кіно подивитися. Звичайно ж, нічого вітчизняного афіші «Жовтня» не пропонували. Із непопси показували лише стрічки фестивалю чеської анімації. Мальовані аквареллю, балончиками й дитячими олівцями, мультики були чуттєві й смішні до сліз.

- Дякую, - сказав Сашко на прощання. - Усе було чудово. Київ справді культурне місто, вам би розкрутитися.

ІНЖИР Production

Іван столярчук