Світлиця №80(1) 2023

Традиційний обрядовий хліб

Вінниччини – у Національному

переліку НКС

Знайти, зберегти, передати,як віно, Нащадкам століть українських нових –Надбання культури, скарби України, Багатство традицій, як наш оберіг

радиції – це мости, що єднають покоління і зберігають код нації у найскрутніші часи. А сьогодні, коли український народ у важких боях відстоює свою незалежність,- на теренах культури, попри всі труднощі воєнного стану, спостерігаються процеси, які є відрадними і результативними з точки зору самоідентифікації українців, усвідомлення своєї приналежності до землі, яку треба захистити від вандалів двадцять першого століття.

Йдеться про виявлення елементів НКС, які є свідченням багатовікових традицій господарювання, духовного і культурного розвитку народу.

Дослідження, опис,оприлюднення елементів – це не просто копітка робота, нині це наш фронт, де ми здобуваємо, хоч і невеличкі, перемоги на теренах національного відродження. Адже кожен елемент це промовистий штрих до портрета України в сім’ї європейської спільноти.

Згідно з Наказом Міністерства Культури та інформаційної політики України від 23 грудня 2022 року до Національного переліку елементів НКС включено «Традиційний обрядовий хліб Вінниччини».

Ця подія увінчала багаторічні пошуки багатьох вінничан і колективу Вінницького облас-

ного центру народної творчості, що згуртував майстрів, науковців, працівників культури, художників, письменників, журналістів навколо теми вічної і прекрасної – Хліба Святого.

Ми – хліборобська нація, і тому хліб для нас – не просто щоденна їжа. Він є одним з ментальних понять в ряду з такими, як мати, рідна земля, українська мова, народна пісня... А пахучий коровай на вишитому рушнику – це образ щедрої хлібодарної України, символ добробуту, доброзичливості і гостинності.

Засів, сповнений людських надій, колосіння хлібного поля, жнива, гучна пора обмолоту, священнодійство випікання хліба – весь хліборобський цикл народив тисячі пісень, а ще безліч прислів’їв і приказок, з яких можемо дізнатися про ставлення українців до хліба з давніх давен. Ось лише деякі з них: Глибше орати — більше хліба мати; Паляниця — хлібова сестриця; Хліб —над усею їжою пан; Звеличення хліба і хліборобської праці відтворене в тих обрядах, що їх донині зберегли подоляни. І народження дитини, і хрестини, і весілля, і проводи в далеку дорогу, як і в останню путь - все супроводжувалось хлібом. Тема хліба – одна з центральних у всіх культурно-мистецьких проектах, які ініціював ОЦНТ впродовж років. Серед них – всеукраїнська культурно-мистецька акція «Мистецтво одного села», обласні фестивалі народної творчості «Скарби Поділля» і «Різдвяне диво»,

* Духовний спадок

свято обрядових хлібів та дідухів «Народу вічний оберіг», тематичні виставки та інші заходи, що були проведені в різних куточках області, у Вінниці та в столиці.

Слід зауважити, що цьому передувала велика підготовча робота, що завдяки нашій тісній співпраці з працівниками культури усіх районів, вдалось

долучити до таких акцій майстринь, коровайниць усіх куточків області і, як кажуть, «вкласти їм у вуха», що треба зберегти досвід минулих поколінь, з’ясувавши перед тим у старших досвідчених жінок секрети приготування

обрядових хлібів, тобто провести пошукову роботу. Ці талановиті майстрині з нашою допомогою вчились, як готувати експозиції на виставки, давати майстер-класи, тобто стати справжніми носіями традицій , щоб передати їх згодом молодим. Адже розуміли, що лише за цієї умови такий елемент НКС, як «Традиційний обрядовий хліб Вінниччини» житиме.

Ступак Лілія з Байківки, Моторна Оксана з Гончарівки, Сідак Галина з Стіни, Власик Ніна із Сказинець, Білюга Анастасія з Бирлівки – ці та багато інших жінок стали не лише активними і незмінними учасницями багатьох

культурно-мистецьких подій у своїх районах та в обласних святах, представляючи традиційний обрядовий

хліб і проводячи майстер-класи, вони

здобули визнання і пошану на теренах Поділля. А коли прийшов час і постало питання внесення цієї шляхетної споконвічної традиції до Національного переліку, тоді понад п’ятдесят майстринь Вінниччини дали добровільну згоду на

це, взявши зобов’язання спрямовувати свої зусилля на охорону та забезпечення життєдіяльності елемента НКС.

Отож, з року в рік кожен з наших велелюдних заходів доносив інформацію про традиції хлібовипікання на Вінниччині, презентуючи зразки весільних короваїв, зажинкових хлібів, різдвяних калачів і книшів, святошних пирогів, великодніх пасок, маковіївських коржів, спасівчаних струдлів, калити, миколайчиків, жайворонків, мандриків, вертут, паляниць - всього того розмаїття, витвореного умілими руками наших господинь, яким передані таємниці традиційної випічки від матерів, бабусь і прабабусь.

Ці традиції відтворені у піснях, що їх в Україні – сотні тисяч.

У величезному пісенному багатстві українців вагоме місце посідають щедрівки і колядки, пов’язані з атрибутикою різдвяних свят, коли випікали найбільшу кількість обрядових хлібів, калачів, різдвяних книшів, карачунів, пирогів, щоб поділитися, пригостити колядників, гостей і худобу. Отож щедрівники і колядники просили у господарів то пирогів, то калачів.

З колядок і щедрівок можна чимало довідатись про звичаї і традиції подолян.

Бігла теличка із бережечка

Та й забігла до діда в двір, – Я тобі, діду, заколядую, винеси пиріг, Не винесеш пирога, візьму вола за рога, Скоб, скоб, бичку на ту беріжничку!

А ти, пане- діду, давай паляничку!

«Пісні Поділля».

Записи Насті Присяжнюк

Серед цілого моря весільних пісень найбільше складено про коровай, поетизація якого досягає неймовірної величі і краси. У записах Насті Присяжнюк, як і в інших знаних фольклористів Вінниччини, зустрічаємо пісні, де з допомогою епітетів, порівнянь, метафор українці творять образ короваю-раю, символ добробуту, любові, родинного щастя.

Рости, короваю, як риба в Дунаю, На столі широкий, а в печі високий, Бо в Оксани рід великий, Щоб було чим обдарити.

Нова доба несла нові виклики, але мотив хліба завше був присутній в наших проектах,

як важливий чинник буття і творчості подолян. Висвітлення всіх заходів у ЗМІ, у радіо- і телепередачах стало передумовою для створення буклетів, брошур, книг. Так, етнограф Світлана Творун, взявши за основу виставковий матеріал культурно-мистецьких акцій, як-от виставка обрядових хлібів Бершадщини, а також власні дослідження, підготувала брошуру «Обрядові хліби Вінниччини», видану ОЦНТ, з методичними рекомендаціями та запитальником для збору інформації про обрядові

хліби. Це була перша ластівка.

До речі, у рекомендаціях 2002 року

йшлося лише про 32 види обрядового

хліба. А вже через три роки пошукової

роботи працівників культури в цьому

напрямку вдалося виокремити 64 види,

а також зібрано інформації та фото, що

згодом увійшли до книги «Українські

обрядові хліби», виданій ОЦНТ у 2006

році. Аналогічна програма-запитальник

була розіслана управлінням культури і

туризму ОДА на райони, а зворотна інформація, одержана із сіл, як зауважує Світлана Творун, «дозволила презентувати 100 видів церемоніальної випічки». У 2019 році зусиллями колективу

ОЦНТ та Світлани Творун було підготовлено і видано книгу «Хліби до свят

і на пошану», присвячену дослідженню традицій хліборобства, темі хліба в побуті, у звичаях та обрядах українців.

У цьому унікальному виданні представлені носії автентичних пекарських

традицій – знані коровайниці, майстрині, талановиті шановані жінки, завдяки яким збережені традиції обрядових хлібів на теренах Вінниччини.

І видавнича діяльність, і культурно-

мистецькі акції, і майстер-класи, і виставки, і фольклорні фестивалі – все працювало на збереження традиції, тож не дивно, що обрядові хліби занесено до Національного реєстру як елемент нематеріальної культурної спадщини.

Про це йшла мова під час проведення круглого столу «Розмаїття НКС – як ресурс культурного розвитку Вінниччини».

А книга «Хліби до свят і на пошану» була одним з найпереконливіших аргументів подвижницької діяльності ОЦНТ в контексті збереження традицій.

Для представників громад Вінниччини, які нині активно долучились до пошуків НКС, досвід обласного центру народної творчості є підґрунтям подальших досліджень і відкриттів, здатних надолужити прогаяне в час українського безгоміння.

Кожен елемент, виявлений нами і зареєстрований, це наш внесок у загальноукраїнську справу збереження культурної спадщини. З погляду вічності нині це так само важливо, як збереження територіальної цілісності, як збереження людських життів. Недарма загарбники намагаються знищити музеї, вивезти артефакти, зруйнувати все, що є свідченням нашої приналежності до народу освіченого, культурного, цивілізованого, який має тисячолітню історію державотворення. Культурні надбання - це і є прекрасне обличчя матері України. Збережемо їх – збережемо Україну.

Директор Вінницького ОЦНТ, Тетяна ЦВІГУН

*

Музика Миколи Леонтовича, що

об`єднала континенти

13 грудня 2022 року у світі відзначили 145-річчя від дня народження Миколи Дмитровича Леонтовича – геніального українського композитора, який подарував світу «Щедрика».

На честь славетного композитора вже названі школи, вулиці, парки, а також мистецькі установи. Його ім’я носять мистецькі установи, такі як Вінницький фаховий коледж мистецтв, та Вінницька обласна філармонія, та мистецька школа в Шаргороді. На теренах Вінниччини працюють музеї в м.Тульчині

та в с.Марківка.

Продовжує традиції хорового виконавства, що були закладені Леонтовичем в Тульчині ще в 1920 році, хорова

від дня народження митця був створений проєкт з виконання 100 творів М. Леонтовича, що увійшов до Книги рекордів України.

За участі міських, обласних та запрошених хорових колективів з України на площі Тараса Шевченка у Вінниці відбувся великий флешмоб у якому 1500 виконавців виконали легендарний «Щедрик» М. Леонтовича.

У 2020 р. до мистецького простору увійшла збірка колядок і щедрівок «Зійшла зоря ясна» в упорядкуванні Ольги Бабошиної, присвячена творчості Леонтовича.

Знаковою подією в житті Подільського краю та всієї України стало виконання славетного «Щедрика» в Тульчині, на площі біля Палацу Потоцьких. 68 хорових колективів (3500 учасників) з Вінниці і області

Сілезький філармонічний хор (м. Катовице, Польща) художній керівник та головний диригент - Ярослав Воланін

капела, яка з честю носить його ім’я. 2020 року цей мистецький колектив відсвяткував 100-річний ювілей.

На честь композитора у Вінницькій обласній філармонії створили молодіжний Подільський камерний хор «Леонтович-капела». Вже понад тридцять років на Вінниччині проводиться Обласний фестиваль хорового мистецтва «Співає Поділля Леонтовича», що кожного року 13 грудня, в день народження композитора, збирає провідні хорові колективи

області та міста, а також запрошує гостей – хори з України. Вінницька земля пишається славетним земляком і кожного року проводить

різні заходи, пов’язані з творчістю композитора. Так, у 2017 році на 140-річчя

об’єдналися у мистецькому проєкті «Щедрик – мелодія Вінниччини» і виконали твір М. Д. Леонтовича, що стало рекордом, який був зафіксований в Книзі рекордів України, як наймасовіше виконання «Щедрика».

В рамках «Хорових асамблей Леонтовича», напередодні святкування 100-річного ювілею заснування Всеукраїнського товариства ім. М. Д. Леонтовича, вперше за всі роки його існування, до Вінниці приїхали Голова, члени правління та голови обласних осередків цього товариства. В рамках даного проєкту відбулася Всеукраїнська науково-теоретична конференція за участі провідних науковців України. У 2017 р. на Вінниччині започаткували щорічну Всеукраїнську обласну премію імені Миколи Леонтовича в таких номінаціях: професійні хорові колективи та композитори,

Мистецькі акції

Жіночий хор «Сantabile» – керівник Елена Маріна (Молдова)

а віднедавна спектр номінантів розширився і додалися такі номінації як дослідники, хорові колективи вищих навчальних закладів, хорові колективи передвищої освіти, аматорські хорові колективи та хорові колективи дитячих музичних шкіл.

Національні, навчальні, камерні, дитячі, аматорські хорові колективи кожного року беруть участь у конкурсі на здобуття цієї Премії. Луреати Премії сприяють популяризації творчості М. Леонтовича.

На початку цього року був започаткований

великий міжнародний проєкт «Леонтович єднає континенти», що був створений і об’єднав багато колективів всього світу у виконанні творів Леонтовича. Запропоновану авторкою цієї статті ідею підтримала начальник Управління культури і креативних індустрій Вінницької ОДА Ольга Дернова та Вінницький обласний центр народної творчості.

Вже в січні була здійснена велика робота, і до участі у цьому проєкті запросили понад 30 хорових колективів з України і 10 колективів з Європи, Америки, Аргентини і Канади. Метою цього

Хор оперної студії Харківського університету ім. І. Котляревського, керівник - професор, заслужений діяч мистецтв України Наталія Бєлік-Золотарьова

проєкту було виконання 145 відомих та маловідомих творів М. Леонтовича. Концертні записи протягом року повинні були розповсюджуватися у медійному просторі. Таким чином, планувалося вшанувати славетного композитора, присвятивши 2022 рік творчості подільського генія. Оригінальні твори, обробки, духовна музика Леонтовича були розподілені між хоровими колективами так, щоб виконання творів не дублювалося. Титанічна робота із залучення хорових колективів, обговоренню з керівниками репертуарних питань була проведена до лютого 2022 року, але 24 лютого почалася війна, що змінила життя і долі не тільки українців. З початком війни плани щодо втілення цього проєкту змінилися, і до участи залучили лише ті колективи України і світу, які мали можливість записати твори М. Леонтовича. Кожен хоровий колектив здійснив запис таких композицій митця, які або були у репертуарі, або були виконані спеціально для участі у цій мистецькій акції. Отож, проєкт «Леонтович єднає континенти» втілено в життя, і музика митця прозвучала в світі тисячами голосів. Хорові колективи з Молдови, України, Німеччини, Польщі, Латвії, Канади продемонстрували, який різний, самобутній, яскравий і неповторний в своїй музиці М. Леонтович. Вагомий внесок у популяризацію міжнародного культурно-мистецького проєкту «Леонтович єднає континенти» зробив Вінницький обласний центр народної творчості (директор – заслужений працівник України Тетяна Цвігун), який здійснив публікацію виступів всіх колективів, що взяли участь у цьому проєкті, в Інтернет-просторі. Таким

Камерний хор Базіліки Кнехтштєдєн ( м. Дормаген, Німеччина), керівник хору –Фелікс Сокол

чином люди з різних куточків України і світу мали можливість побачити відеовиступи цих колективів.

Хочу висловити подяку кожному керівнику, які попри все: пандемію, війну, обстріли, руйнування, холод, страх, відчай, відсутність світла і зв’язку, еміграцію співаків до інших країн, все ж таки знайшли можливість здійснити задум по втіленню хорових шедеврів подільського митця:

Навчальний хор SBDMV (Даугавпілське музичне училище імені Станіслава Брока) Керівник – Евгеній Устінсков (Латвія)

• Жіночий хор «Cantabile» (м. Кишинів, Республіка Молдова, керівник – Елена Маріан)

• Мішаний студентський хор (м. Бельц, Республіка Молдова, керівник – Анна Кущенко)

• Камерний хор Базіліки Кнехтштеден (м. Дормаген, Німеччина, керівник – Фелікс Сокол)

• Хор «Даугава» (м. Даугава, Латвія, керівник – Євгеній Устінсков)

• Хор «Кalva» (м. Роя, Латвія, керівник –Йоланта Рауга)

• Хор ім. О. Кошиця (м. Вінніпег, Канада, керівник – Мирослава Пачес)

• Сілезький філармонічний хор (м. Катовіце, Польща, керівник – Ярослав Воланін, асистент – Тетяна Герасимчук)

• Хор «Київ» (м. Київ, керівник – народний артист України Микола Гобдич)

• Національний хор українського радіо ім. П. Майбороди (м. Київ, керівник – заслужена артистка України Юлія Ткач)

• Хор оперної студії Харківського Національного університету мистецтв імені І. Котляревського (м. Харків, керівник – заслужений діяч мистецтв України Наталія Бєлік-Золотарьова)

• Студентський хор Одеської національної академії музики імені А. Нежданової (м. Одеса, керівник – Галина Шпак)

• Подільський камерний хор «Леонтович-капела» Вінницької обласної філармонії ім. М. Леонтовича (м. Вінниця, керівник – заслужений діяч мистецтв України Ольга Бабошина)

• Хор Вінницького фахового коледжу мистецтв імені М. Леонтовича (м. Вінниця, керівник – заслужений діяч мистецтв України Ольга Бабошина)

• Жіночий хор «Мелодія» (м. Івано-Франківськ, керівник – Світлана Щербій)

• Капела М. Леонтовича (м. Тульчин, керівник – заслужений працівник культури – Любов Грушко)

• Жіночий хор Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого «Соn brio»

(м. Харків, керівники – Максим та Руслана Сидорови)

• Камерний хор імені Олександра Петросяна Національного Технічного Університету (м. Харків, керівники – Максим та Руслана Сидорови)

• Студентський хор Чернігівського фахового коледжу ім. Л. Ревуцького (м. Чернігів, керівник – народна артистка України Марина Гончаренко)

• Хор «Світич» Ніжинського державного університету імені М. Гоголя університету (керівник – заслужений діяч мистецтв України Людмила Шумська та заслужений діяч мистецтв України Людмила Костенко)

• Народно аматорський академічний хор «Ірмос» (м. Шаргород керівник – Ольга Цибульська)

• Народна хорова капела Бердичівського педагогічного коледжу (м. Бердичів, керівник – Ліна Зеленянська)

• Жіноча група капели Народної хорової капели Бердичівського педагогічного коледжу (м. Бердичів, керівник – Ліна Зеленянська)

• Ансамбль «Намисто» (м. Бердичів, керівник – Ліна Зеленянська)

• Чоловічий ансамбль «Аxios» (м. Чернігів, керівники – Феодосій Морський та Олексій Пономаренко)

• Народна чоловіча хорова капела НЮУ імені Ярослава Мудрого (м. Харків, керівник–Тетяна Герасимчук)

• Чоловіча хорова капела України імені Л. Ревуцького (м. Київ, керівник – народний артист України Володимир Курач).

Велична справа вшанування митця українського відродження знайшла своє втілення у Вінниці. І завдяки патріотичній позиції небайдужих подолян, завдяки вінницькій культурі, наш Леонтович справді об’єднав континенти, довкола української музики і співучої матері-України.

Ольга БАБОШИНА, заслужений діяч мистецтв України

Чоловічий ансамбль Aхios, м. Чернігів Керівники: Пономаренко та Феодосій Морський

У відповідь на виклики

сьогодення

Феномен часу – волонтерський рух: Рятунок від біди, війни і скрух, І цим ми всі згуртовані, єдині. Ми – волонтери в рідній Україні.

Якщо ви влітку чи восени у вихідний день потрапите на привокзальну площу у Вінниці чи на ринок і почуєте бадьору музику духового оркестру або ж патріотичні пісні та вірші –знайте: це можуть бути колективи з Липовця або дитячий оркестр з Браїлова, або чоловічий гурт «Оратаї» з Оратова…

або який завгодно ансамбль, знаний на теренах Вінниччини, що у важкий для України час своїми концертами збирає

гроші для ЗСУ, про що і написано на

скриньці поруч. Так культура підтримує Збройні Сили. А земляки не шкодують грошей на цю справу. На ці щедрі

внески вже чимало придбано машин, тепловізорів, дронів…

Як зазвучало зараз і тепер Величне й мудре слово волонтер!

Працівники культури, освітяни і навіть школярі, медики, пенсіонери, бізнесмени, артисти –всі стали волонтерами.

Тема волонтерства галузі культури стала настільки актуальною, що вийшла на перший план в контексті нашої діяльності. Методисти обласного центру народної творчості, які впродовж минулого року побували у новостворених громадах або спілкувались з творчими колективами чи працівниками ЦКіД , відзначали високу активність у бажанні допомогти воїнам ЗСУ, особливо землякам, які нині на передовій, своїм синам, братам, сестрам, племінникам, батькам здобувати перемогу Отож, українські виклики стали для галузі культури Вінниччини, зокрема для клубних закладів, своєрідним стимулом до роботи, раніше не притаманної їм, а нині такої потрібної. Так, Калинівська громада одна з найперших визначила коло завдань і обов’язків в цьому напрямку, маючи попередній досвід «шефства» над військовими. Саме через їхнє містечко їхали автобуси з переселенцями, яких треба було пригостити чаєм і бутербродами перед далекою дорогою до місця призначення, вислухати всі їхні жалі, поплакати разом з ними, бо не можна

Волонтерський

рух в Україні ніколи не мав такого розмаху і всенародної підтримки, як нині. Ще донедавна, якийсь десяток років тому, поняття волонтерства асоціювалось здебільшого з чужими війнами минулих століть в далеких країнах.

Але в 2014 році, коли було окуповано Крим і частину Донбасу, виявилось, що захисники, зокрема добровольці, потребують амуніції,харчів,медикаментів і ще багато чого, адже ми не готувались до такого нападу. Отоді і почався

той рух, те подвижництво, що не має аналогів у світі. В громадах

збирали, що могли, і передавали

на фронт: продукти, гроші, аптечки. В селах консервували м’ясо, жінки ліпили вареники,заливали

їх смальцем, пекли печиво – і все це доставлялось нашим воїнам, як своїм дітям. В цьому сповна проявились ментальні риси – небайдужість, співчуття, здатність до взаємодопомоги, прагнення жити у вільній країні.

А коли вже почався повномасштабний наступ ворога, тоді і волонтерство стало всенародним.

ГО Vinsolar (голова – Ольга Дернова)

* Волонтерство

Волонтерський центр на базі Калинівського ЦКіД

спокійно слухати про ті біди, та ще .й вділити їм при потребі «гуманітарки», як розповідала невсипуща Марія Шелешко – директор ЦКД, заслужений працівник культури України, що з головою поринула у волонтерство. На клич голови громади Василя Поліщука люди звідусіль позносили теплі речі і продукти, а згодом гуманітарна допомога почала приходити з-за кордону. А про те, як вони організовують благодійні концерти і як щомісяця завантажують машину на передову, можуть розповідати годинами. Гуманітарний штаб, що в ньому заправляють, як уже мовилось, Марія Шелешко і начальник відділу культури та туризму Калинівської міської ради Андрій Грибовченко, працює чітко і злагоджено.

Липовецька територіальна громада може пишатися творчими колективами МБК, зокрема народним аматорським ансамблем «Народні музики» (керівник Олег Дубовик) та народним аматорським рок-гуртом «The Way» (керівник Ярослав Пшиворський), які взяли участь у круглорічній благодійній мистецькій акції «Повертайтеся живими» та дали понад сто благодійних концертів з метою збору коштів на допомогу ЗСУ. Ініціює і організовує ці мистецькі багатолюдні акції Геннадій Терлецький, заслужений працівник культури України, який ще донедавна очолював культуру Липовеччини, а тепер опікується нею в Липовецькій громаді. Маючи величезний досвід і чималі напрацювання, він робить все можливе, щоб допомогти армії і цим наблизити перемогу.

Вагомий внесок Тростянецької громади у

волонтерську діяльність. Тростянчани вважають, що завдяки креативній, завзятій та самовідданій очільниці громади Людмилі Червонецькій, вдалось не лише розв’язати чимало задавнених проблем в закладах охорони здоров’я, освіти, культури у Тростянці і в селах, а й створити особливу атмосферу взаємної довіри та сприяння волонтерській роботі і залучення коштів благодійників у такій шляхетній справі, як допомога захисникам. При Тростянецькій селищній раді діє ГО «Патріот», до якого входять учасники бойових дій і яке акумулює всі зібрані та зароблені кошти (а це вже понад 15 млн) та передає на фронт, в тому числі і від культури, від благодійних концертів, які організовує ЦКіД (директор Світлана Осоховська).

Художній керівник Центру культури і дозвілля Піщанської міської ради Олександр Мізерій з народним аматорським інструментальним гуртом «Смерека»,знаним не лише на Наддністрянщині, організував ряд концертів. В Одесі, Києві, Ірпіні, в містах і селах Житомирської, Черкаської і, звісно, Вінницької областей – скрізь вони виступали з великим успіхом і заробили один мільйон гривень, що й передали на потреби української армії. Цей славний колектив Олександр очолює вже двадцять років,а нині «Смерека» блискуче підтвердила і своє звання, і свою любов до України.

Жмеринська громада пишається зразковим аматорським духовим оркестром Браїлівського будинку культури, що ним вже багато років керує Віталій Тодосюк. Де б не виступали ці діти, публіка – у захваті, а дорослі просто не

стримують сліз, дивлячись на шестирічних чи семирічних музикантів, які вже заробляють гроші на тепловізори, машини для потреб захисників.

Виявилось, що у цей непростий час духові оркестри громад Вінниччини

виявились в авангарді волонтерського руху.

Професіоналізм, патріотизм, завзяття, козацький дух – це ті чинники, які спонукають до подвижницької діяльності – десятків і сотень концертів в ім’я підтримки Збройних Сил і порятунку України. Активну участь в культурно-мистецьких акціях взяли такі колективи, як зразковий аматорський духовий оркестр Крижопільської школи мистецтв (керівник Юрій Ошовський), який дав понад сорок концертів, зразковий аматорський ансамбль народних інструментів Немирівської ДМШ – понад двадцять концертів та багато інших, що взяли участь у різноманітних культурно-мистецьких акціях задля підтримки наших воїнів.

Захисники, для вас ця пісня лине, Хай куля обмине, не долетить...

За вас благає мати-Україна

На всіх шляхах-дорогах, кожну мить.

Навіть перелік цих заходів надихає і

зміцнює віру в перемогу. Акція відділу культури молоді і спорту Гайсинської міської ради, очолюваного заслуженим працівником культури України Миколою Ричковим, так і називається «Разом до перемоги». У ній взяли участь народний аматорський інструментальний ансамбль «Дивограй» (керівник

Галина Цехмейструк) та народний аматорський духовий оркестр Гайсинського МБК (керівник Микола Бондар). «Коли гримлять гармати, музи не мовчать», «Україну захистимо піснею» – такі акції провів Оратівський ЦКіД з допомогою народного аматорського ансамблю духових інструментів «Весільні музики» (керівник Віктор Шпорталюк). «І піснею, і словом наблизимо жадану перемогу» – така акція пройшла за ініціативи Бершадської міської ради за участю колективів ЦКіД: народного аматорського ансамблю троїстих музик «Подоляни» (керівник Сергій Коренюк), духовий оркестр Флоринського СБК (керівник Олександр Дунаєвський), зразковий аматорський ВІА «Явір» Маньківського СБК (керівник Володимир Тимошенко). «З любов’ю в серці, з вірою в перемогу» – це акція Мурованокуриловецької міської ради, в якій взяли участь народний аматорський ансамбль народних музик «Веселуни» Михайловецького СБК (керівник О.Лічман), народний аматорський ансамбль народних музик «Дивограй» Мурованокуриловецького ЦКіД (керівник Наталія Літвін). У Городківській селищній раді ініціювали акцію «Рука допомоги», де взяв участь дитячий духовий оркестр (керівник Іван Гижко) та народний аматорський духовий оркестр (керівник Віктор Мазуркевич). «Допоможи ЗСУ –врятуй Україну» – цю акцію ініціював колектив ЦКіД Теплицької міської ради, зокрема духовий оркестр Теплицької ТГ. «Зігрій захисника» – це акція, проведена духовим оркестром Гопчинецького СБК Погребищенської ТГ. Чимало благодійних концертів, зокрема для переселенців, провів народний аматорський фольклорно-інструментальний ансамбль «Кобза» Тульчинського ФКК під керівництвом Віталія Тихоліза. Відрадно, що методисти ОЦНТ Тетяна Гец та Наталя Римаренко є активними учасниками

Творчий колектив Липовецького ЦКіД

волонтерської організації «Нова Свідомість», на рахунку якої чимало добрих справ, адже вона діє з 2007 року і входить в «Об’єднання волонтерів Вінниччини».

Особливої уваги в цьому контексті заслуговує діяльність волонтерського центру започаткованого громадською організацією «VinSolard» на початку війни під керівництвом Ольги Дернової. Допомога територіальним громадам України та окремим громадянам, які постраждали від російської агресії,підтримка Збройних Сил України – так задекларовано основні цілі та завдання цього центру. Його співпраця з волонтерами, фондами, організаціями і просто небайдужими людьми зі всього світу створює широкі можливості в контексті надання гуманітарної допомоги внутрішньо переміщеним особам, сільським і селищним громадам, які постраждали від агресії, зокрема у вирішенні проблем з енергозабезпеченням. За ініціативи керівника офісу організації у Вінниці Ольги Дернової, колектив ОЦНТ, як і загалом працівники культури, беруть участь в акції «Зроби свій крок назустріч перемозі», наприклад, плетуть маскувальні сітки тощо.

Народний аматорський інструментальний гурт «Смерека»

Отож, якби зібрати всі дані по волонтерству культури Вінниччини, вийшла б велика і мудра книга – про народну творчість, про патріотизм, про взаємовиручку, про те, які талановиті наші люди і як вони можуть згуртуватись в ім’я великої мети! Скільки колективів, скільки людей

внесли свій внесок у перемогу над ворогом, що хоче знищити нашу ідентичність, вікову культуру. Ми не допустимо цього. Героїзмом, підтримкою, винахідливістю, своєю любов’ю збережемо Україну. А нашим закладам культури – велика вдячність за те, що вони роблять в скрутну годину. Пройдуть роки – і час все розставить на свої місця, і покаже, хто чого варт. Думаю, що нам є чим пишатись. Наша культура в авангарді боротьби за вільну Україну.

Провідний методист ОЦНТ Жанна ДМИТРЕНКО

Колектив ОЦНТ також долучився до волонтерства

Н

ині кожен із нас усвідомлює, що доля України, як і доля всього цивілізованого світу, тримається на неймовірній хоробрості українських воїнів. А вони потребують допомоги держави, а також кожного громадянина. Тільки так ми можемо прискорити нашу спільну перемогу над ворогом.

Працівники галузі культури Вінниччини, та й всієї України не є винятком. Вони створюють свій культурний

фронт. І хто знає, скільки по Україні

зібрано коштів від благодійних

концертів, організованих ними на

підтримку Збройних Сил України.

З перших днів війни з російським агресором творчі колективи Вінниччини активно долучилися до благодійних акцій, спрямованих на збір коштів, а заодно на популяризацію пісень патріотичного спрямування.

Нещодавно, у перші дні весни, на Іллінеччині набула широкого розголосу Всеукраїнська благодійна культурно-мистецька акція із циклу «Культурний фронт Вінниччини на шляху до Перемоги» – «Пісні незламності та волі», що відбулася у приміщенні будинку культури Іллінецької міської ради. Ініціатором даного проекту став корифей галузі культури, заслужений працівник культури України, режисер, директор КЗ «Центр культури, мистецтв та естетичного виховання Іллінецької міської ради Микола Романов. Акція відбулася за підтримки управління культури та креативних індустрій Департаменту гуманітарної політики облдержадміністрації та обласного центру народної творчості. До будинку культури з’їхалися понад двадцять творчих колективів та окремих виконавців з Черкаської, Київської, Житомирської, Хмільницької областей та Вінниччини. В цей день працівники галузі культури Іллінеччини та учасники пом’янули загиблих воїнів Іллінеччини на алеї Слави вдячності і шани біля міської ради, де були розміщені світлини 30-ти захисників Іллінецької територіальної громади. Серед них світлина Олександра Андрієнка з Іллінців, майстра з традиційної вишивки, живопису та різьби по дереву, який сім місяців разом із своїми побратимами боронив нашу землю від ворога і загинув під Миколаєвом. У холі будинку культури була розгорнута персональна виставка «Обірвали життя – обірвалися всі сподівання», експозиція якої складалася

* Ми – українці!

Пісні незламності та волі

Алея Слави

Народний аматорський хор «Вінок Поділля» ім. Віталія Іжевського

із 40 його робіт, серед яких вирізнявся недовишитий у п’яльцях рушник (червоними і чорними нитками).

В погляді майстра зі світлини (в центрі експозиції), можна було прочитати сокровенні слова: «Бережіть традиції українського народу».

Концертна програма заходу була насичена піснями патріотичного спрямування, що додавало впевненості у швидку перемогу.

Прологом до концерту став виступ народного аматорського хору «Вінок Поділля» ім.Віталія Іжевського та літературно-музична композиція «Материнська сповідь» (автор та режисер Микола Романов).

З вітальним словом до учасників звернулася начальник управління культури та креативних індустрій Департаменту гуманітарної політики Вінницької облдержадміністрації Ольга Дернова, яка наголосила на важливості проведення благодійних заходів та подякувала учасникам Акції за участь та підтримку, а також передала вітання від голови обласної військової адміністрації Сергія Борзова та народного депутата Верховної Ради України Ірини Борзової. У кожному виступі аматорських колективів відгукувалася тверда віра в Перемогу. Незабутнє враження справили на глядача виступи гостей-аматорів з Монастирищенської

і Тальнівської територіальних громад Черкаської області, з якими укладено угоди про співпрацю. Гучні оплески викликали виступи творчих колективів Летичівської і Ружинської територіальних громад Хмельницької області. В онлайн форматі долучився до Акції заслужений ансамбль пісні і танцю України «Дарничанка» з м.Києва (керівник заслужений діяч мистецтв України, професор Петро Андрійчук), хорова група народного аматорського ансамблю пісні і танцю «Дністер» Заліщицького міського будинку народної творчості, жіноче вокальне тріо «Любисток» Народного Дому с. Добрівляни Тернопільської обл., чоловіча народна хорова капела «Сурма» Івано-Франківського національного медичного університету, хорова капела Надвірнянського міського будинку культури, капела «Дзвін» с. Ямниця Івано-Франківської області, хор «Світоч» муніципального Центру культури та аматорського мистецтва з міста Харкова.

Вразила поезія і пісні земляків – Ніни Метельської, директора Красненьківського будинку культури, співака Ярослава Пшиворського з м.Липовець, сімейного вокального дуету Валентини і Володимира Рибаків та жіночого вокального ансамблю «Мелодія» з смт. Дашів, ансамблю української пісні Томашпільського центру культури і

дозвілля, вокального дуету із села Ситківці Райгородської територіальної громади та інші. Учасникам заходу було вручено дипломи Департаменту гуманітарної політики облдержадміністрації та література продукція ОЦНТ. Спонсорами даного заходу стали підприємці Іллінеччини Олександр Шапочук та Євген Долінський, підприємство «Іллінці-Хліб» (директор Сергій Коновалов та Іллінецький державний аграрний коледж (директор Василь Пиндус).

Від проведення даної акції було зібрано значну суму коштів на підтримку Збройним Силам України.

Вкотре переконуємось, що ми здатні перемагати – зброєю, піснею, словом, єдністю народу перед лицем небезпеки.

Отож, пишімо вірші, складаймо музику, співаймо, підтримуймо одне одного і наших відважних воїнів. Адже кожна справа, кожна акція – це крок до жаданої перемоги, оспіваної в піснях вдячних земляків.

Заступник директора ОЦНТ Олена НАЗАРЕЦЬ

Народний аматорський колектив «Отамани», КЗ «Тальнівський БК» Черкаської області

Вокальний колектив «Мелодія душі», смт Летичів Хмельницької області

«Недоспiвана п i сня з i рвалась...»

еликою трагедією та тяжкою бідою

для України став 2023-тій. Вже другий рік поспіль на нашій землі, незважаючи на

пори року, лютує лютий. І, мабуть, немає родини, яку б не зачепила ця страшна, ненависна

війна, що сіє гіркі материнські сльози, вириває їм серце з грудей і жбурляє в самісіньке пекло.

Немає тих, хто бодай раз не заплакав від болю та відчаю і не стрепенувся від огиди та ненависті до ворога.

29 героїв Тростянецької територіальної громади від початку повномасштабного вторгнення агресора на нашу землю знайшли свій спочинок на Небесах. Серед них і наш колега, художній керівник філії «Сільський Будинок культури села Демидівка» Тростянецького селищного комунального центру культури та дозвілля Олександр Олександрович Слободяник. Його забрав у нас холодний січень 2023 року.

Олександр Олександрович Слободяник народився 2 лютого 1970 року в мальовничому

селі Демидівка, де беруть початок чисті води Демидової криниці, що мають чудодійний ефект та викохують таких гарних козаків, яким був наш Саша.

Матір Олександра, Тетяна Степанівна працювала медичною сестрою в сільському ФАПі та школі, а батько, Олександр Давидович, водієм в колгоспі. Окрім Олександра в родині виховувався ще один син, молодший брат Сергій.

З 1977-го по 1985-тий рік Олександр навчався в Демидівські восьмирічній школі. Ще з дитинства Саша дуже любив українську пісню та мав великий потяг до музики, прищеплений матір’ю, яка вміла грати на гармошці. Маючи гарні музичні дані та музичний інструмент вдома, він самотужки навчився грати на ньому.

В 1978 році в Демидівську школу прийшла на роботу вчителювати Євгенія Петрівна Зіньківська, Саша тоді навчався в 2 класі. Коли він зайшов до кабінету Євгенії Петрівни і побачив баян, здивуванню його не було меж. «Ого, яка у вас велика гармошка!» — вигукнув хлопчик, а коли взяв баян до рук, хоч був не більшим того баяна, з першого разу ж почав грати простенькі мелодії. Батьки зрозуміли, що в сина великий хист до музики, відвезли дитину до району в дитячу музичну школу. З тих пір жодне свято в школі та в селі не миналося без талановитого супроводу Олександра.

З 1985-го по 1988-й Олександр Слободяник навчався в культурно-освітньому училищі в місті Тульчин за фахом «Клубний працівник, керівник самодіяльного оркестру народних інструментів».

З 1988 року по 1990 рік — служба в армії, в Хабаровську. Був танкістом, командиром танка та начальником танкодрому. Після армії Саша повернувся в рідне село, влаштувався на роботу в сільський Будинок культури художнім керівником та одружився.

*Пам’ять

Олександр Слободяник

На превеликий жаль, в часи радянщини, та і чого гріха таїти, ще і до недавнього часу, культура на селах занепадала. Збайдужіла влада мало звертала увагу на те, що руйнуються заклади культури, що все менше стає фахівців. Навіть для талановитих перспектив не було. Ставали не потрібними і ті, що роками працювали в сільських будинках культури. Так потрапив під скорочення

і наш колега. На його щастя, в сільській школі не було вчителя музики, тому

Олександра Олександровича прийняли відразу на роботу. Довгий час наш світлий Сашко прищеплював учням любов до прекрасного, до музики та рідної пісні. Ще й до сьогодні згадують випускники Демидівської школи цікаві уроки музики, вечори відпочинку та святкові ранки, які спільно з вчителями організовував Олександр Олександрович.

І знову в Демидівку прийшли важкі зміни. Все менше і менше стала повертатися в село молодь, все менше і менше стало народжуватися дітей, і коли на всю школу залишилося кілька десятків учнів, школу довелося закрити, а вчительський колектив розсипався хто куди. Певний період часу Олександр працював на підприємстві «Наша ряба», адже потрібно було забезпечувати сім’ю, в родині росла донька. А коли через кілька років почалася децентралізація то Демидівка була одна із перших, хто об’єднався з Тростянецькою територіальною громадою. Важкі були перші роки об’єднання, адже у спадок громаді прийшли заклади інфраструктури села – майже всі зруйнованими. Серед них і сільський Будинок культури. Дякуючи теперішній владі, реконструкція сільського закладу культури почалася майже відразу. Тоді в ньому працювала тільки одна людина, яка була і завідувачем, і художнім керівником, і прибиральником.

На початку 2022 року Олександр Олександрович Слободяник повернувся на роботу в Будинок культури на посаду художнього керівника. В проміжках між репетиціями Саша разом із завідувачем Валентиною Германівною Наконечною власними силами за кошти громади почали робити ремонти в кабінетах. Але не забував він і про своє призначення.

За короткий час художній керівник філії «СБК с. Демидівка» організував аж три співочих колективи. Це фольклорний колектив «Берегиня», вокальний колектив «Вишиванка» та вокальний квартет «Надвечір’я». Жодне свято в селі не проходило без участі нашого соловейка, адже Саша не тільки грав на баяні, він ще й мав дуже гарний голос. Збережені відеозаписи, на яких у його виконанні звучать пісні про кохання, про війну, про село і досі викликають сльози болю та жалю в рідних, в нас, колег.

«Я піду захищати, бо хтось має йти. І хоча я не військовий, я музикант, та все ж піду» — сказав мені Олександр Олександрович, ще в перші дні, коли почалася війна, і моє серце пропустило декілька ударів. Всі відповідні документи були подані, але йому сказали чекати дзвінка.

Призваний до лав Збройних Сил України Саша був 19 листопада, а вже 20 січня ворожий постріл обірвав його життя. Страшна звістка про його смерть розірвала наші серця, бо такої світлої і доброї людини варто ще пошукати. Ми й досі не можемо повірити, що Саша не з нами. Його щира і тепла посмішка, його мелодійний голос і веселий сміх назавжди залишиться в наших серцях. Ми осиротіли... Нам нестерпно боляче... Нам до болю не вистачає його. Спи спокійно, наш друже. Я впевнена: те, заради чого ти поклав своє життя, неодмінно прийде. Україна переможе! Вічна пам’ять тобі, наш дорогий брате!!!

Олександр Олександрович Слободяник прожив коротке але славне життя. Порядна людина, чудовий чоловік, батько та дідусь, Партитура життя стала надто важкою й сумною. Нові ноти секундами скачуть і ріжуть свідомість. Щось зруйновано в серці цією страшною війною.

гідний син своїх батьків і своєї країни. Він загинув, як славний воїн, захищаючи нас із вами, аби Україна була вільною державою. Пам’ятаймо про це завжди.

Щось, що мало цвісти, та ламає свідомість натомість.

Лютий люто гарчав, застигаючи болем у венах.

Не закінчився лютий, морозить він душу й донині. Серце стогне від втрат, серце зболене маршем Шопена, Бо найкращих додому везуть матерям в домовині.

Я торкаюсь руки, потеплішати їй вже не вдасться, Розгулявся мінор. Партитуру розвіяно вітром... Пригубила над силу гіркого, важкого причастя. Сльози неба сумного з щоки я тихесенько витру...

Недоспівана пісня зірвалась до Бога у небо.

І кричали птахи, піднімаючи душу на крилах.

Вічність тихо стогнала і плакала мати: «Не треба...»

І хололи вуста, і чорніли холодні могили...

Присвячується нашому доброму і світлому Саші Слободянику, загиблому воїну, музиканту вже небесного оркестру...

Олександре, ти навіки залишився в наших серцях!

Світлана ОСОХОВСЬКА, директор ЦКіД

* Мистецькі премії

Руданський чекає гостей

авжди очікуване і довгождане Всеукраїнське свято сатири і гумору імені Степана Руданського у 2023 році стало неможливим у тому форматі, в якому щороку проходило на Калинівщині. Завадила війна. Але попри воєнний стан, подоляни вшановують пам’ять поета-гумориста, який так любив рідний край, його народну творчість, що стала основою для співомовок Руданського і для ліричних творів, в яких виливав свою тугу за Україною.

Лауреатами премії за 2022 рік стали: Василь Рудик з Києва, Віталій Кирницький з Вінниці та Олена Дяченко з села Гордівка Тростянецької ТГ Вінницької області.

З лауреатом премії Віталієм Кирницьким ми знайомі дуже давно. Впродовж багатьох років він є активним учасником багатьох культурно-мистецьких заходів області, а також –членом асоціації діячів естрадного мистецтва України та Вінницького куреня гумористів. Гумор у його виконанні завжди захоплюючий та іскрометний. Віталій Криницький служить

Віталій Кирницький з керівництвом Вінницької обласної ради

А Всеукраїнська премія його імені, заснована обласною радою, стала свідченням глибокої пошани до поета-земляка, а також стимулом для розвитку гумору та сатири не тільки на Вінниччині, а й скрізь по Україні, де люблять щирий сміх та гостре слівце, що нині теж стало зброєю.

Щороку чимало письменників, зокрема гумористів та сатириків виявляють бажання подавати свій гумористичний творчий доробок на розгляд журі для присудження Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Степана Руданського. Серед бажаючих не тільки письменники, але й виконавці гумору, гумористичні колективи, бо премія – літературно-мистецька.

Отже, високоповажне журі в цьому році, незважаючи на війну, переглянуло всіх номінантів на премію (шкода, їх було не так багато), і визначило переможців.

у військовій частині, але його робота пов’язана з культурою – проводить культурно-освітню роботу серед молодих воїнів. Аудіоальбом сатири та гумору «Кому чого бракує» В.Кирницького став одним з лауреатів щорічної обласної премії імені Степана Руданського. Назва альбому вибрана з одноіменної назви гуморески С.Руданського.

Основу цього творчого доробку складають твори Степана Руданського, доповнюють його твори сучасних авторів-гумористів. Виконавець майстерно читає гумор та сатиру, розкриваючи неповторний зміст, наповнюючи колоритом і підтекстом твори, які виконує. Протягом багатьох років Віталій Анатолійович бере активну участь у Всеукраїнському святі сатири і гумору імені Степана Руданського. Твори Степана Руданського у виконанні Віталія Кирницького завжди з захопленням сприймали глядачі на багатьох сценах області та України. Поціновувачі його таланту неодноразово чули запальні виступи у програмах обласного радіо та телебачення, де звучали

Василь Рудик (м. Київ)

твори сучасних авторів та гумористичні твори С. Руданського.

Київський письменник, журналіст Василь Рудик отримав першу премію за сатиричний роман «Слуга народу». У своєму творі автор у яскравих образах, засобами народної мови та з гумором висвітлює вічну тему «піклування» високопосадовців про звичайних громадян. У книзі йдеться про становлення саме такого горе-керівника. На жаль, такі горе-персонажі не перевелися і в щоденному житті. Гнів і сміх, співпереживання, а в деяких випадках і іронію викликають герої цього твору, але нікого не залишають байдужими. У книзі знаходимо цікаві повороти сюжету на тлі тих проблем, які не дають спокою суспільству. І назва «Слуга народу», яка була вибрана ним давно, стала такою популярною, що навіть була використана при створенні донедавна популярного фільму. Сподіваємось, що премія додасть натхнення Василю Івановичу і для написання нових цікавих сатиричних романів.

Олена Миколаївна Дяченко - керівник аматорського гумористичного дуету «Королеви гумору» філії «СБК села Гордівка» Тростянецького ЦКіД – креативний автор гумористичних відеосюжетів. Вона також отримала премію ім. С.Руданського за авторські гумористичні відеороботи.

Ще у 2005 році разом з однодумцями і любителями гумору організувала творчий колектив і з того часу працює у жанрі народного (сільського) гумору. Основними учасницями або ж головними героїнями колективу є

працівники культури Олена Дяченко та Людмила Кіщук. Ці артистки-аматори відомі не лише на теренах Тростянеччини та області, але й України. Вони беруть активну участь у численних фестивалях та конкурсах, де здобувають призові місця та Гран-Прі. Їхні он-лайн-виступи дуже популярні, мають тисячі переглядів у он-лайн-етерах. На концертах та відеовиступах «Королеви гумору» часто виконують і твори Степана Руданського, популяризуючи його творчість. Авторські мініатюри Олени Дяченко на тему сучасного сільського життя, народний гумор разом з дотепними жартами та сатирою продовжують традиції творчості видатного поета-земляка. Колектив має багато шанувальників серед земляків та в соціальних мережах. А після того, як творчість Олени Дяченко оцінили такою високою нагородою, я думаю, у них з’явиться ще більше стимулу для творчості.

Щоразу, коли присуджують премію, ми чекаємо нових книг, нових літературних відкриттів, творчих знахідок. Кожен автор, кожна книга, чи виступ колективу раптом розкриває щось, може й відоме, в зовсім іншому ракурсі, висвітлює якісь явища, не помічені раніше. І це нас дивує, радує, додає емоцій у сприйнятті дійсності. Для цього і потрібні такі конкурси, творчі змагання, креативні підходи, спроби підняти планку. Ну, що ж. Ще один рік минув, подарувавши нам нових лауреатів. А яким буде

Олена Дяченко (с. Гордіївка, Тростянецької ТГ)

Вітаня від колективу «Рута-м’ята»

наступний? Ми щиро віримо, що насамперед – переможний.

Про Степана Васильовича Руданського ми не забуваємо. В цей важкий для України час, відвідали Калинівку та поклали квіти до його погруддя.

Делегація від управління культури та креативних індустрій, обласного центру народної творчості та Калинівської міської ради 18 січня вшанувала пам’ять нашого видатного поета-гумориста. Ми віримо в перемогу над ворогом і чекаємо її. Як писав Степан Руданський: Чорнобилю много! –Подивіться, люде!

Но Бог святий знає, Що за рік то буде… Пам’ятник височіє на площі, і калинівчани сподіваються гостей, які обов’язково завітають на гостину до Руданського Степана, а поки що воюють з ворогом на війні, захищаючи українську землю, мову, наше духовне і культурне багатство, всі ті надбання наших ВЕЛИКИХ УКРАЇНЦІВ, серед яких і славне ім’я Степана Руданського.

Як би важко не було, а почути дотепний жарт, «штурхнути» когось дотепним висловом, або загадати кумедну історію – це завжди додає настрою і допомагає в житті і в боротьбі з ворогом. Тому сміємось, не здаємось, віримо в Перемогу України!

Зоя КРАСУЛЯК

Покладання квітів до пам’ятника Степану Руданському

* Нематеріальна культурна спадщина

Каша «Зозуля» Ц

ю унікальну кашу подала до обласного переліку НКС Якушинецька територіальна громада, а знайшли її в Дашківцях, де вона побутує хтозна з яких часів. Презентація такої шанованої каші, яка ще й ім’я має, відбулася у Вінниці на засіданні Експертної ради. Представляли «зозулю»

такого вигляду. Елемент гастроспадщини живий і готується господинями у повсякденному житті уже давно, у всякому разі понад три покоління. Ми вивчили рецептуру і не знайшли аналогів на теренах області. Одразу вирішили презентувати нашу кашу на обласному рівні. До речі, це вже не перший наш досвід,адже на минуле засідання комісії ми презентували унікальну техніку вишивки «крутяна сорочка» наших майстринь

з Дашківець, яку також внесли до обласного переліку нематеріальної культурної спадщини.

Коли ми презентували «зозулю», у експертів не було жодних сумнівів щодо її ідентичності, унікальності та необхідності занесення цього елементу до обласного переліку.

Наталя Стецюк – хранителька таємниць

— Надія Вісіцька, завідувач структурного

підрозділу КЗ “Центр культури та дозвілля Якушинецької сільської ради ” Дашковецького СК, Віта Степанова, інспектор з питань культури відділу освіти, культури та спорту та Жанна Паренюк, завідувачка структурного підрозділу КЗ «Центр культури та дозвілля Якушинецької сільської ради» Зарванецького СК. Саме вони виявили і дослідили все, що стосується походження традиції приготування і побутування каші «Зозуля», коли вивчали культурний потенціал Якушинецької громади.

— Спілкуючись із Дашковецькими господинями, ми почули про кашу «зозуля», — розповідає Віта Степанова. — Вона готується із пшона та маку. А чому так зветься? — Через те, що рябенька, як пташка. Це мак їй надає

Таємницею приготування каші «зозуля» поділилась Наталя Стецюк, яка народилася 17 червня 1946 року. Готувати страву її навчила мати – Ганна Остапенко (1905-2005р.). Нині у Дашківцях найстаршій господині, котра готує «зозулю», — 96 років, а наймолодшій — 19. Культура приготування унікальної страви з давніх-давен побутує у Дашківцях і передається з покоління в покоління.

З метою популяризації місцевої гастро-

Її Величність – каша «Зозуля»

«Зозуля» смакує і Ользі Дерновій і Тетяні Цвігун

спадщини, на одному із багатьох свят Якушинецької громади в червні 2020 року було презентовано кашу «зозуля», і всі присутні мали можливість скуштувати її. Рецепт приготування смачної каші перейняли господині з інших сіл Якушинецької громади та почали готувати її вдома. Українська регіональна кухня має сотні і тисячі страв, які здатні не лише нагодувати, а й здивувати! Ми вважаємо, що українці повинні знати про рецепти, без яких не обходиться щоденний і святковий стіл. Саме тому був оголошений конкурс, організатором якого став Євген Клопотенко, де попросили глядачів поділитись рідкісними рецептами своїх родин, сіл, містечок чи регіону. В результаті отримано понад 300 рецептів з усієї України та обрано серед них тридцятку, яка вразила найбільше – незвичністю приготування, важливою історією чи неймовірними традиціями. «Фудгід —Україною» – це проєкт про незвичайні та надзвичайні українські страви, і саме каша «зозуля» здобула 4 місце. І з самобутністю дашковецької «Зозулі» годі й сперечатись. Її уважно дослідили, та, як уже мовилось, не знайшли жодних аналогів по всій Україні! Тому Якушинецька громада і вирішила внести страву до обласного переліку об’єктів нематеріальної культурної спадщини, щоб зберегти унікальний рецепт для майбутніх поколінь.

... смакує і працівникам ОЦНТ

Втім, основний інгредієнт каші має не лише національну, а й світову цінність. У давнину пшоно називали «золотою крупою»

— і недарма! Річ у тім, що воно має безліч корисних вітамінів та мінералів, а отже в якийсь момент стало ледь не найпопулярнішим інгредієнтом для приготування каш

— із гарбузом, маком, родзинками та купою інших гастроелементів.

Пшоно отримують із насіння проса — однієї з найдавніших сільськогосподарських культур. Власне «золотою крупою», його назвали китайці , помітивши корисні властивості пшона. А в Україні вона і справді стала золотою і не лише через колір. Чого лиш не готували із пшона: кулеші, каші, супи, голубці… Саме на теренах нашого краю пшоняна крупа просто «панувала» в селянській кухні, адже каші та інші страви з неї були корисними, ситними і недорогими.

Доволі поширеним рецептом (та ще й з подвійною користю) є пшоняна каша з гарбузом. Готують її так: пшоно заливають окропом та ретельно промивають, потім додають гарбуз у гаряче молоко, доводять до кипіння та висипають крупу. Варять кашу близько 20 хвилин, додають цукор та сіль. От і все. Зате як смачно!

Подібні дослідження гастроспадщини проводились у селах Пултівці, Широка Гребля та Махнівка, де виявлено потенційні елементи НКС. Тож попереду нові пошуки. Адже ми — українки, завзяті господині. Якщо ретельно шукати — у кожному селі можна знайти аналогічні знахідки, які потрібно зберігати та передавати із покоління в покління.

Ділимося рецептом приготування пшоняної каші «зозуля», Вам потрібно: 350 г пшона, 1 л молока, 2 яйця, 150 г цукру, 100 г маку, 200 г вершкового масла, дрібка солі.

Віта Степанова та Надія Вісіцька презентували страву на засіданні Експертної раді

Етапи приготування:

1. В окремих ємностях на 8-10 годин замочуємо в холодній воді пшоно та мак.

2. Зливаємо воду з пшона, заливаємо холодним молоком і, помішуючи, варимо в печі, у духовій шафі або на плиті і до півготовності (крупа має набубнявіти та збільшитись в об’ємі вдвічі). Піч має бути напалена дровами до появи жару. В духовій шафі температура становить 180-200 градусів. Якщо готуємо на плиті, то вогонь має бути середнім, ближче до малого.

3. Додаємо яйця, збиті з цукром, зціджений мак та 100 г масла від загальної кількості. Перемішуємо і «випрасуємо» 25-30 хвилин.

4. Додаємо ще 100 г масла, дрібку солі, перемішуємо, накриваємо кришкою і готуємо ще 30 хв . Якщо готуємо в печі — закриваємо затулу. Каша має вимліти. «Зозуля» — калорійна і смачна. Принаймні так стверджують ті, хто вже скористався рецептом господині з Дашківець. Смачного!

Провідний методист з нематеріальної культуроної спадщини Марія МОТОРНА

Рік культури у

Тростянецькій громаді

Тростянеччина. Річка Нетека.

Дух козацький, відлуння боїв…

Пам’ять роду близька і далека,

І епохи сучасної спів,

І громади нові перспективи, Й відчуття літ прийдешніх, щасливих. Ж. Дмитренко

ростянець. Відгомін козацької слави, тієї переможної битви за українську волю, що гриміла навсібіч, аж в Європі було чутно. Річка Нетека, названа так козаками, що вбрід її переходили, в’ється синьою стрічкою, єднаючи минуле з майбутнім – бурхливу добу Гетьманщини з не менш тривожним двадцять першим століттям, позначеним козацькою звитягою нинішніх воїнів-земляків і щоденною працею громади в ім’я перемоги.

Я прямую до величної будівлі Центру культури і дозвілля, що височіє на широкій площі, обрамленій багряними

кленами, заквітчаній чорнобривцями.

Зупиняюсь біля гранітної стели, на якій викарбувано слова вдячної пам’яті полеглим за рідну землю вже у наші дні. Цей місткий день, насичений подіями по вінця, почався з козацької сторінки, з запальної пісні, що лунала з фойє: Їдуть козаченьки та й біля річеньки Та й питають: «Дівчино, ти чия?»… Нині, перед початком семінару з вокально-хорового мистецтва відкривали виставку художника Василя Слободяника з Четвертинівки, якраз з того села, що біля нього відбулась славнозвісна Батозька битва у 17 столітті. Ця тема

Будинок культури

виллється і в піснях, що звучатимуть впродовж семінару, на який прибули працівники культури з різних сіл Тростянецької громади, зокрема народні аматорські колективи, знані як на Вінниччині, так і по всій Україні.

Картини Василя Слободяника заповнили простір широкого вестибюлю, повертаючи до тієї героїчної доби, що живить наш дух і донині. Можна тільки дивуватися, як глибоко автор опанував тему. Постаті Богдана Хмельницького, його сина Тимоша, Івана Богуна, епізоди цієї битви, яку дослідники назвали українськими каннами, напруга батальних сюжетів, відтворення героїчного спротиву, мужні обличчя

Реконструйована центральна плоша м. Тростянець

* Культура в громаді

козаків – які ж вони сучасні ці полотна про минуле, як точно передають настрій нинішнього суспільства і громади зокрема. І автор, чоловік у літах, пишається тим, що його творчість цікава для земляків, що вона знадобилась і сьогодні, в час війни, адже в якійсь мірі відтворює патріотичне завзяття козацьких змагань. Показ відеофільму про відкриття аналогічної виставки на Покрову в обласному центрі народної творчості в рамках акції « А ми тую козацькую славу збережемо»

органічно вплівся в цей захід.

Плавним переходом, власне, до семінару став виступ солістки Людмили Кіщук, улюблениці тростянчан, «нашої козачки», - як кажуть про неї земляки. Своїм сильним голосом, піснею про отамана Сірка, вона додає наснаги присутнім на кожному заході, що відбувається в громаді. Людмила Кіщук – завідуюча філією сільського будинку культури села Гордівка Тростянецького ЦКД, керівник народного аматорського колективу «Гордівчанка».

-Отак, як співає, так і працює, - шепоче мені Зінаїда Іванівна Мартинова, художній керівник ЦКД. Її знаменита «Гордівчанка» виступала на багатьох сценах, популяризуючи народні пісні.

Принагідно слід сказати, що у Тростянецькій громаді, до якої увійшли 27 сіл, є 14 філій – 12 сільських будинків культури і 2 сільських клуби, а при них – 17 зразкових і народних аматорських колективів! Про все це повідомила Світлана Осоховська-Баламут одразу при зустрічі. Про культуру в громаді, про нові успіхи їм є що розповісти.

Тростянчани вважають, що завдяки голові громади, Людмилі Червонецькій — завзятій, мудрій і креативній — вдалось зберегти набуте і реалізувати чимало завдань не лише економічного розвитку, а й культурного зросту та духовних здобутків. Але про це згодом.

Зінаїда Іванівна проінформувала учасників семінару про стан вокально-хорового жанру. Із 103 клубних формувань половина належить саме йому, зокрема і 5 фольклорних народних аматорських колективів. Вона розповіла і про культурно-мистецькі акції «Різдвяна зірка», «Тростянецькі самоцвіти» (фестиваль), «В єдності – до перемоги». За час проведення такої акції вдалось зібрати 160 тисяч гривень, щоб закупити для фронту амуніцію, тепловізори. Адже і їхні колеги – в ЗСУ, як-от художник ЦКД Михайло Цимбалюк та художній керівник Демидівської філії Олександр Слободяник.

Олена Федорівна Панчук, ветеран культури, розповіла про хорову капелу, якою керує, про хорові традиції краю, їхню роль у згуртуванні громади, про внесок хорових колективів та вокальних ансамблів у розвиток культури у попередні періоди і нині. І за звичаєм, напередодні нового року та Різдвяних свят під її керівництвом учасники семінару розучили віншування, які лунатимуть в Тростянці:

Щоб і жито, і пшениця, щоб усякая пашниця –Все було на тоці у новому році.

Тексти роздали, і ми всі під сцпровід двох акомпоніаторів-баяністів дружно заспівали.

Людмила Червонецька –голова громади

О.Ф. Панчук 23 роки очолювала відділ культури Тростянецької РДА. Зі своєю хоровою капелою виступала в Молдові, в Києві, в Піщанці, Іллінцях, у Вінниці під час проведення культурно-мистецької акції «Співає Поділля Леонтовича».

Вразив акапельним виконанням народних пісень фольклорний колектив ЦКД «Вербиченька», особливо «Ой куди ж ви, голубочки» в обробці Ольги Токар: Ой куди ж ви, голубочки, та й полетите?

Куди ж моє дівування та й понесете? Зав’яжу я дівування у хустину, Покладу я дівування в нову скриню, Відчиню я тую скриню, подивлюся, По своєму дівуванню пожурюся. Колективи Тростянеччини – це гордість громади, її культурне надбання. Вони збережені, завдяки розумінню і мудрому підходу влади, як вважає Світлана Осоховська. Тростянецька громада якраз в ряду тих, які можна ставити за взірець у контексті збереження культурного і кадрового потенціалу.

Колективи: народний аматорський фольклорний «Діброва» (керівник – Ірина Далека) у Глибочку, зразковий хореографічний «Радість» (керівник – Галина Шевчук) у Будах, народний аматорський фольклорний «Скибинчанка» (керівник – Любов Ткаченко) у Скибинцях, народний аматорський ансамбль «Капустянські переспіви» (керівник – Василь Козар), зразкові хореографічні «Первоцвіт» (керівник – Наталя Процько) у Капустянах, «Савинчанка» у Савинцях (керівник – Наталя Козар), народний аматорський етнографічний «Надбужанка» (керівник – Сергій Шевчук) і згадана уже «Тростянчанка» (керівник – Катерина Береза) у

Тростянчику, народний аматорський духовий оркестр, що незабаром відзначатиме 70- річчя, та народний аматорський троїстих музик (керівник – Віктор Баламут), «Тростянецькі козаки» (керівник – Олександр Власюк), народний

аматорський театральний колектив (керівник – Зінаїда Мартинова), зразковий аматорський вокальний ансамбль «Консонанс» і народний аматорський ВІА «Сувенір» (керівник – Федір Безбуляк), а також народний хор під керівництвом Олени Панчук, що працюють при ЦКД – всі вони впродовж років беруть активну участь в культурно-мистецьких акціях сіл, району, області, вони є основою мистецьких здобутків, культурного розвитку краю, його перспективи.

Як про них дбають в Тростянці, розповіла директор ЦКД. Ще вранці перед семінаром вона насамперед провела «екскурсію» до костюмерної, що їй би позаздрили не в одній громаді. Поки ми піднімались по сходах, Світлана Юхимівна розповіла, як відстояла посаду костюмера і як це допомагає в роботі, в діяльності колективів. Отож мають 1 штатну одиницю, а було 0,5. Купили нову швейну машинку. Приміщення костюмерної вразило і своїми розмірами і кількістю вбрання, що сяяло усіма барвами. Сорочки, спідниці, плахти, пояси, свити, костюми казкових персонажів, милих зайчиків, ведмедиків і лисичок –все це в чіткому порядку розмістилося на вішалках. Юлія Остапчук –господиня

костюмерної – за півтора року пошила

понад 400 костюмів. Ця невтомна і самовіддана жінка при потребі працює

навіть у вихідні. Бувало таке, що її пізно

увечері ненароком зачиняли у будинку

культури. Все це багатство послужить

дітям і дорослим під час фестивалів і

відзначення державних свят. Адже для Юлії Петрівни ця робота стала сенсом

життя, як і для Світлани Осоховської, яка вже третій рік працює на посаді директора. Світлана Юхимівна вважає, що колектив ЦКД має всі умови для творчості. У 1989 році вона закінчила Тульчинське училище культури за фахом «керівник народного хору». Працювала завклубом в КСП «Україна». Коли одружилась і переїхала у Вербівку, викладала музику у місцевій школі. Згодом повернулась у Тростянець і продовжила вчителювати. Змушена була поміняти роботу, коли треба було піднімати дітей, їх у неї четверо. Пішла в торгівлю, їздила на заробітки в Польщу. Повернувшись, зайнялась громадською діяльністю. Тоді її помітила голова громади Людмила Червонецька. Оцінивши енергію та завзяття Світлани, запропонувала їй посаду директора ЦКД. За цих два роки їй вдалось здійснити чимало задумів, провести чимало заходів, написати проекти. Вважає, що нарешті знайшла себе у цьому вічному неспокої, у фестивалях, у волонтерстві, у людському вирі. Відчуває себе потрібною. Саме тут пригодились її організаторські здібності і творча енергія, тут є здобутки, про що свідчать грамоти та подяки від ОЦНТ, обласної та районної рад.

– Діти повиростали, розлетілись по світу, а я живу цим – цими колективами, цими селами, цими піснями і віршами.

Щодо віршів, то Світлана нещодавно видала книгу поезій «Інша» з передмовою Михайла Каменюка. Відомого поета вразили несподівані образи в поезії Світлани, її «іншість», тобто неординарність, а ще більше – щирість і запал. Крім того Світлана Осоховська упорядкувала книгу про історію Тростянця.

Сьогодні, попри все, вважає себе щасливою. А людиною, яка дала їй змогу проявити себе і досягти успіхів, вважає голову Тростянецької громади Людмилу Червонецьку.

Лікар-невропатолог за фахом, ця жінка не лише працьовита і наполеглива, а й креативна. Людмила Іванівна зуміла зажити такої поваги і любові на теренах Тростянеччини, що їй може позаздрити будь-хто з найвищих посадовців.

Учасники семінару

Про неї цілий день розповідали мені і працівники культури, і громадські активісти, і ветерани, як-от голова ветеранської ради Алла Голенченко або керуюча справами селищної ради Наталія Вдовиченко.

– Дуже багато працює і розуміється на всьому. Сьогодні вона цього не знає, а завтра вже знає, навіть у каналізаційних трубах розбирається, - каже Наталя Порфирівна.

Не була у відпустці. Таке враження, що ніколи не відпочиває. Кожного ранку по 4 села об’їжджає – вклинюється в розмову Алла Ігорівна.

– Талановита людина, багатогранна, вона на все подивилась іншим поглядом…- доповнила Зінаїда Іванівна.

Кожній людині, з якою я спілкувалась впродовж дня, хотілось щось сказати про неповторну Людмилу Іванівну.

Коли Червонецька ще була головним лікарем, відбудувала неврологічне відділення коштом інвесторів. Принципова, для когось незручна, вона змушена була піти з цієї посади. У 2010 році її обрали селищним головою. А далі на всіх наступних виборах вигравала, хоч завше було чимало конкурентів. 94% - ось такий рівень довіри.

Молода, завзята, відповідальна. Якщо від людей вимагати – треба створити їм умови, так вважає Людмила Іванівна. А ще вона вважає, що «наші діти повинні мати те, що мають столичні діти – парки, майданчики і т. д.» А як вона виступає! Її звернення до земляків у дні свят, виступи на мітингах, під час заходів відзначаються щирістю та афористичністю, вмінням зайти правильні слова. Дуже багато встигла зробити і стала такою популярною, що тростянчани переживають: раптом Людмилу Іванівну оберуть до Верховної ради і вона покине громаду, а як же без неї?

Скажімо, за цих два роки ремонтували заклади освіти і охорони здоров’я. А 2022 рік, Людмила Іванівна, як очільник громади

Світлана Баламут-Осоховська, директор КЗ «Тростянецький селищний комунальний ЦКіД»

оголосила роком культури. Цим передбачається насамперед ремонт приміщень, зміцнення матеріальної бази – в основному господарським способом. Чимало приміщень було у плачевному стані, як розповідала директор ЦКД. Коли Людмила Іванівна побачила, що в Будах, де є зразковий хореографічний, немає приміщення для занять хореографією, то вирішила, що все треба зробити в найкоротший термін – спочатку водовідведення, котельню, далі підлогу, стелю, стійки, дзеркала, станки і т.д.

Народний аматорський

фольклорно-етнографічний ансамбль «Надбужанка»

Тростянчицького СБК — філії КЗ «Тростянецький селищний ЦКіД»

Народний аматорський колектив троїстих музик КЗ «Тростянецький селищний комунальний ЦКіД»

– Подивіться, який тепер танцклас маємо, - показує фото Світлана Юхимівна. В Гордівці збудували модульну котельню для обігріву будинку культури, бібліотеки, амбулаторії, центру для тимчасово переміщених осіб. У Савинцях відремонтували кабінети директора, гурткової роботи, малий зал. Нині ремонтують хореографічний, готують проект на капітальний ремонт глядацької зали. У Капустянах зроблено водовідведення, утеплено хореографічний зал, придбано дзеркала, відремонтовано проводку, кабінет народознавства і малу залу, сцену.

В Олександрівці поміняли вхідні двері, вікна, відремонтовано кабінет гурткової роботи. Зі складу зробили ігрову кімнату, пофарбували фойє.

В Оляниці є муніципальний центр «Острів здоров’я», де у тренажерному залі займаються діти. Є дитяче антикафе «Равлик» Тут перекрили дах, зробили косметичний ремонт. У Глибочку зроблено косметичний ремонт.

Дуже гарно працює завідуюча Красногірським сільським клубом (клуб-бібліотека) Юлія Заєць. Сама зробила косметичний ремонт закладу і привела до ладу територію.

В Ілляшівському будинку культури

все було розвалене. Староста зробив проект для ремонту центрального входу і зали. До його фінансування має підключитись керівник агроформування

«Кристал» Лозінський…

В трьох селах – Гордівці, Тростянчику, Демидівці ремонт здійснюється методом співфінансування селищної ради

та МХП «Зернопродукт» за проектом

«Час діяти, країно».

Річ у тому, що у МХП «Зернопродукт» (директор ПРАТ Володимир Прокопчук) є фонд, яким керує Тетяна Волочай. Працівники культури пишуть проекти на конкурс цього фонду, який виділяє кошти для ремонту закладів культури.

З початном війни на перший план вийшло волонтерство. В кожному будинку культури створено волонтерський центр. Волонтерство нині – це ще одна, важлива сторінка діяльності громади, зокрема працівників культури!

Коли отак у дружньому колі обговорили чимало питань, постановили, що кожен гість має побачити їхній парк поруч з будинком культури, на березі Нетеки. Парк справив враження квітучої оази. Все вражало – і доглянуті зелені газони, і молоді кучеряві деревця та кущі, і атракціони, і альтанки, і спортмайданчики, і широка ріка, а найбільше – любов тростянчан до свого дітища. Кожен з них потрудився тут, знову ж – разом з Людмилою Іванівною і під її керівництвом. – Вона сама ті деревця й кущі замовляла, а потім кожне садила… і замітала, і фарбувала, як і ми, – з гордістю кажуть земляки.

Згодом, коли з’явились переселенці, тростянчани ревно слідкували за тим, щоб ніхто не ламав і не смітив (бо траплялось і таке) у їхньому прекрасному парку.

Навіть не хотілось додому їхати, стільки гарних, обнадійливих моментів я побачила тут, де нащадки козаків реалізовують культурні проекти навіть в час війни, вибудовують нову громаду, що в ній знайдеться місце всім добрим людям, що в ній у ці тривожні дні створюються умови для розвитку творчих здібностей юних обдарувань, для зростання культурного рівня і просто для здійснення мрій. А нині тростянчани вже готують святковий концерт до дня перемоги України. Хай щастить!

Жанна ДМИТРЕНКО

* Подільські дзвони

Під покровом

Божої благодаті

вято-Миколаївський храм, що в селі Северинівка колишнього Тростянецького району, дивує своєю простотою і чарівністю одночасно. Повз неї складно пройти і не звернути уваги, оскільки стіни пофарбовані в яскравий блакитний колір. Храм побудований на місці старого — в 1883 році. Він є історичною та архітектурною пам’яткою та взірцем дерев’яного зодчества на Поділлі XIX століття.

А перший храм в селі було збудовано старанням прихожан в 1765 році в стилі поширеного на той час в Україні пізнього бароко. Його будівля складалася з трьох зрубів, що прилягали один до одного та розташовувалися в ряд із заходу на схід. Верх повністю був перекритий дерев’яним ґонтом. Храм мав під собою міцний кам’яний фундамент, був трибаневий, а конструктивно – триглавий. Внутрішнє оздоблення

церкви відрізняло

її відсутністю перекриття стелі та вільним розвитком бань вгору. Також на подвір’ї церкви була окрема дерев’яна баштоподібна дзвіниця з ярусним перекриттям, яка слугувала сторожовою баштою.

Село Северинівка в 1765 році входило до складу Брацлавського воєводства Королівства Польського, то освячення храму відбувалось за умови прийняття унії. Першим парохом (парафіяльний священик в уніатстві) в церкві в 1765 році був син тростянецького пароха Петра Базилевича – Антоній, рукопокладений в священики Холмським уніатським єпископом Максиміліаном Рилло. З 1803 по 1834 роки –настоятель Петро (син Антонія). Сам же Антоній пішов в Гранівський монастир, де і помер в

чину ієромонаха з іменем Палладій. З 1834 по 1863 роки правив священик Пантелеймон, а до 1891 року був настоятелем його син – Федір. В 1870-ті роки, коли правив Федір Базилевич, стара церква перебувала в аварійному стані. Тому то стала нагальна потреба побудови нового храму. За чотири роки (з 1879 по 1833 роки) була збудована церква, а на місці старої був споруджений дерев’яний пам’ятник, увінчаний металевим позолоченим хрестом зі старої церкви.

Понад 120 років служила при Свято-Миколаївському храмі династія священників Базилевичів, які періодично дотримувалися православного або греко-католицького віросповідання.

За свою історію православна церква пережила багато періодів гонінь. Священників та вірян саджали до в’язниць, репресували, розстрілювали. Незважаючи на суворі часи, Свято-Миколаївський храм вистояв. За всі ці роки храм не закривався і священники, які тут служили, не зрадили віру.

Зараз з особливим благоговінням ставиться до служіння нинішній настоятель – отець Василій, який протягом 25 років засіває зерна доброти в душі прихожан, несе свідчення апостольської любові до ближніх. До нього йдуть за порадою, полегшити душевний і фізичний біль, укріпити віру в себе, в життя, адже храм – це те місце, де кожна людина, маючи любов до Бога завжди перебуває під покровом Божої благодаті.

Провідний методист ОЦНТ Галина ХОМЕНСЬКА

Барвінкового цвіту –

по всьому світу!

Книга Петра Бойка, педагога, народного артиста України «Ростити дітей щасливими» — це втілення давньої мрії розповісти про своє улюблене дітище, про ансамбль «Барвінок», про талановитих дітей, виплеканих у міському

Центрі художньо-хореографічної освіти дітей та юнацтва, що також названий «Барвінком». В цьому закладі, завдяки

високим професійним якостям педагогів, створена особлива атмосфера, адже кожна дитина

може знайти застосування своїм

здібностям, відчути

себе самодостат-

ньою і успішною.

Дитина, її внутріш-

ній світ — на кожній

сторінці цієї мудрої

книги.

«…мистецтво —

це наука добра. Це

виховання повноцінної особистості, яка розуміє, що таке людяність, справедливість, моральність. Логіка зміни поколінь не така вже й складна: виховаєм покоління патріотів — буде Україна. Цивілізована, гуманна, доброзичлива до кожного громадянина і нетерпима до зла та брехні і лицемірства... Власне, про це моя книга. Це не лише про наш танцювальний колектив. Це про нас, українців, нашу культуру і освіту, і наше майбутнє», - ділиться своїми роздумами Петро Адольфович. Народний ансамбль танцю «Барвінок» по праву вважається одним з кращих хореографічних колективів і не лише в Україні. Географія виступів колективу дуже багата: Польща, Франція, Швеція, Греція, Китай та інші країни. Ансамбль танцю був першим українським колективом, який побував з професійними гастролями в Японії (шість разів!). «…Ми відкрили Японію для «Барвінка», а Україну і «Барвінок» — для Японії». Президент «Беато музік» під час одного з виступів ансамблю, через перекладача Хіроясі Каміджо, сказав: «Тепер у мене є мрія показати «Барвінок» усій Японії». І саме через ці концерти, які так вразили японців, згодом відкриється Посольство України в Японії. А знаменитий ансамбль ім.П.Вірського

потрапить у країну Сонця вже після «Барвінка», як згадує Петро Бойко.

…Що не країна - то інша історія, то інші враження. Адже справжнє мистецтво, хоч народне, хоч класичне, завжди потрібне людям, якщо воно справжнє. І це довів ансамбль своєю невтомною працею. У будь-якій точці світу учасники ансамблю показували українські танці, співали народні пісні в автентичній манері, програму теж вели українською мовою. І тому дивували глядачів в різних країнах: коли грали на кобзах, сопілках, цимбалах рок, поп і джаз, коли співали різними мовами, а ще грали на барабанах «Щедрик». І зали були переповнені вщерть. І тому «Барвінок» здобув всесвітнє визнання. Спогади, роздуми, все пережите за роки невсипущої праці, здобутків і слави. Петро Адольфович з вдячністю згадує знаменитого хореографа Анатолія Кривохижого та всесвітньовідомого диригента Стефана Турчака, які дали високу оцінку маловідомому дитячому колективу ще у 1987 році.

Найголовнішим досягненням і заслугою Петра Бойка, директора і керівника «Барвінка», як вважають видатні митці сучасності, є створення унікальної, цілісної системи навчання і естетичного виховання молоді при допомозі українського національного мистецтва. Аналогів цій системі немає не тільки в Україні, але й в цілому світі. І це стосується не тільки високого рівня виконавської майстерності вихованців «Барвінка». Завдяки унікальній творчій педагогічній технології, через особливу здатність українського народно-сценічного танцю та використання вікових традицій народного музикування, кожна дитина в «Барвінку» на однаковому, надзвичайно високому виконавському мистецькому рівні, виконує хореографічні, музичні і вокальні твори. А вироби декоративно-ужиткового мистецтва учасників ансамблю і оркестр ударних інструментів «Барвінка» не мають собі рівних у всьому світі.

Сподіваюсь, що книга, стане своєрідним вектором для майбутніх хореографів. Це видання, як і здобутки уславленого колективу під керівництвом Петра Бойка, є значущим внеском у справу українського відродження.

Директор ОЦНТ, Тетяна ЦВІГУН

* Презентація книги

Петро БОЙКО — відмінник народної освіти України, Народний артист України, Заслужений діяч мистецтв України, український педагог, хореограф

Майстер-клас

від Людмили Левченко (м. Іллінці)

VІІ обласний онлайн-фестиваль

народної творчості

«РІЗДВЯНЕ ДИВО»

давалось би, про які обряди, традиції і свята може йти мова під час війни. Проте успішна реалізація нашої ідеї – видозмінити формат проведення VІІ обласного онлайн-фестивалю народної творчості «Різдвяне диво» — перевершила всі наші сподівання. Річ у тому, що цього разу перед працівниками культури територіальних громад Вінниччини було поставлене завдання – представити на фестиваль не просто відео з колядками або щедрівками фольклорних колективів, а підготувати відеосюжети цілісних фрагментів традиційних різдвяних обрядів свого краю. Звісно, сумніву в нас не було, що провідні фольклорно-етнографічні колективи завжди знайдуть

що підготувати для участі в улюбленому фестивалі, але ми були приємно вражені кількістю надісланих нам відео. Якщо оперувати цифрами, то з 63-х територіальних громад області — тридцять три долучилися до проведення даного мистецького проєкту. Причому деякі територіальні громади надіслали по декілька відео. Всього було надіслано 43 відеосюжети і, хоча виставлені лише кращі, – всі отримали дипломи і подяки.

З 06 по 19 січня в соціальних мережах Інтернету, на сторінці «Вінницький обласний центр народної творчості», проходив перегляд кращих за якістю та змістом відеосюжетів, представлених на обласний різдвяний фестиваль.

А розпочинався перегляд відеосюжетом «Святвечір», що підготував Центр культури і дозвілля Чернівецької селищної ради. В цьому сюжеті сільська українська родина (у вишиванках) готується до святої вечері, де кожен член сім’ї виконує якусь свою роботу: тато розпалює грубку, мама з бабусею ліплять вареники і маленька донечка їм допомагає, а потім всі за столом, прочитавши молитву, вечеряють. Все це робиться тихо на фоні різдвяної колядки «Добрий вечір тобі…» і сприймається майже молитовно, викликаючи ностальгію в старшого покоління. Відеосюжети з обрядом «Святвечір» були представлені на фестиваль ще трьома територіальними громадами (Ладижинська, Бершадська та Оратівська). Кожен з них був цікавий, ретельно підготовлений за традицією своєї місцевості, але зупинитись хочу на відеосюжеті, створеному учасниками народного аматорського фольклорно-етнографічного ансамблю «Калинове гроно» Рожичнянського СБК Оратівської селищної ради. З сюжету було зрозуміло, що учасники цього колективу володіють глибокими знаннями щодо споконвічних традицій свого села. В короткому сюжеті вони показали повний спектр елементів Святої вечері Різдва Христового у великій українській родині. Це потрібно бачити (мама з донькою застеляють килимом стіл, на який попередньо розстелили сіно, що дідусь приніс. На кожен

* Фестивалі

З

кут столу кладуть головку часнику, жменьку пшениці та гроші, і при цьому мама розповідає доньці, для чого так потрібно робити. Потім на застелений килимом стіл господар першим ставить «Дідух», а господиня, коли несе кутю в макітрі, три рази промовляє: «Квокво-кво-кво, несу кутю на покуття». За

кутею на стіл ставлять різдвяні калачі і

всі інші срави. Коли вже стіл накритий,

всі члени родини, перш ніж за нього сісти, читають молитву, а сівши, чекають, поки старійшина роду першим зачерпне куті…). Все це відбувається так органічно, що коли переглядаєш відео, відчуваєш себе учасником цього таємничого дійства.

Хочеться також відзначити відео-

сюжети Гайсинської і Крижопільської територіальних громад, в яких дуже гарно показана традиція випікання різдвяних калачів. В цих сюжетах висвітлена до щему в серці, зворушлива картинка: в радісному очікуванні свята Різдва Христового менші діти сидять на печі і дивляться, як мама вправно саджає різдвяні пироги й книші в натоплену піч, а старші – допомагають накривати стіл… Колоритно, з родзинкою, обрядове дійство на Щедрий вечір та Маланку представила Вендичанська територіальна громада, яке підготували і професійно зняли на відео учасники народного аматорського театру пісні «Любисток» Серебринецького СК. Родзинкою було дійство, коли господиня з господарем дякували гурту щедрівників, тобто, частування клали в сумку міхоноші, господар, демонструючи старовинні

Свят-вечір, село Рожична Оратівської ТГ

Гурт колядників, Кунківської ТГ Гайсинського району

Ольга Дубчак – учасниця народного аматорського жіночого вокального ансамблю «Вербиченька» Зарванецького СБК

паперові гроші виголошував: «Даю вам рублів п’ять, щоб в кожній хаті було діток по п’ять! Даю вам десять рублів, щоб у кожного був повний хлів! Даю сто рублів, щоб у кожній хаті було по сто внуків, коли вам буде по сто років!».

Зачаровував своєю поетичністю і вишуканістю постановки відеосюжет з маловідомою колядкою «Ой у дівоньки…», представлений народним аматорським жіночим вокальним ансамблем «Вербиченька» Зарванецького СБК — філії КЗ «ЦКД Якушинецької сільської ради».

А взагалі цікаво було переглядати відеосюжети з фрагментами різдвяних обрядових дійств з колядками або щедрівками і відео Агрономічної, Брацлавської, Вінницької, Гніванської, Дашівської, Іллінецької, Калинівської, Кунківської, Липовецької, Мурованокури-ловецької, Піщанської, Погребищанської,

Ольгопільської, Соболівської, Теплицької, Томашпільської, Тульчинської, Хмільницької та Шаргородської територіальних громад. І що дуже важливо, всі відеосюжети нашого фестивалю набрали велику кількість переглядів, в загальному – понад 20 тисяч (кожен понад 2-3 тис).

Тож на завершення хочеться подякувати всім учасникам VІІ обласного он-лайн-фестивалю народної творчості «Різдвяне диво», який вкотре підтвердив, що народна творчість є тим корінням української нації, яке при зовнішній загрозі знищення лише розростається і дає новий поштовх духовному відродженню нашого народу.

Заввідділом народної творчості Любов ГРИЧАНЮК

Народний аматорський театр пісні «Любисток»

Серебринецького СБК

покоління

(Про народний аматорський фольклорний ансамбль «Вітерець»

Українські народні пісні належать

до таких скарбів, значення яких важко переоцінити. Невіддільні від життя, як

запашні чорнобривці на подвір’ї мами-

ної хати, як оті зорі на високому вічному

небі. Вони доносять до нас історичне

минуле нашого народу і прокладають

шлях у духовний світ майбутнього. А

збирати ці скарби можуть лише люди, закохані в пісню.

…Прадавнє село Миролюбівка нині належить до Піщанської селищної ради.

Ще в середині XVІІ ст. воно було нанесене на карту французьким інженером

Миролюбівського СБК)

в 1869-1874 роках був побудований новий храм Успіння Пресвятої Богородиці. Чи не тому одна з гір носить назву Церковна, а інша – Кам’яна. З давніх давен тут проживали працьовиті і співучі люди. На свята або ж вечорами після роботи в полі можна було почути спів голосистих миролюбівців. Минали роки і століття, а пісенні традиції села жили. Нині тут проживає обдарована долею Наталія Сличук. Це незвичайна жінка, мати, бабуся, турботлива і непосидюча, людина з відкритим серцем. Вона є корінною жителькою цього села, живе і працює в ім’я духовного збагачення своїх односельців. Наталія Миколаївна спочатку працювала

Народний аматорський фольклорний ансамбль «Вітерець»

Гійомом Бопланом, адже існувало село ще до часів Хмельниччини. Вперше згадується 1682 року у дарчій на українські маєтки від Станіслава Конецпольського. Географічно розташоване на перехресті протилежних гір – Церковна гора, Олійникова гора, Бурлаківка, Вікніна, Клопотівка, Яри. Тому в давнину село мало назву Хрестищі. Розташоване воно в долині річки Кам’янки – притоки Дністра. Ці топоніми багато

про що можуть розказати. Так, скажімо, до 1869 на місці нинішньої кам’яної церкви стояла дерев’яна. Згодом її було розібрано і за кошти прихожан

вчителем музики у сільській загальноосвітній школі, згодом художнім керівником у клубному закладі. Пізніше закінчила Тульчинське культурно-освітнє училище, за фахом – «керівник самодіяльного академічного хору». Сьогодні вона є директором Миролюбівського сільського будинку культури і керівником дитячого фольклорного ансамблю «Вітерець», який сама створила у 2011 році. Перш за все їй хотілося, як вона каже: «щоб це була велика співуча родина, щоб та пісня, що звучить в моїй душі, залишилася в душах молоді, щоб і вони знали наші пісні і обряди».

Моє перше знайомство з колективом «Вітерець» відбулося у 2013 році в селі Зятківці на

З покоління в

* Фольклорна спадщина

обласному заході. Згодом разом із начальником відділу культури Піщанської РДА Світланою Дреліховською, директором районного будинку культури Оленою Бондар та керівником народного аматорського фольклорного колективу «Черемшина» Валентиною Соловей приїхала в Миролюбівку, щоб краще познайомитися з

цим колективом. Колектив представив для перегляду весільний обряд «Розплітання коси», в якому старші жінки співали разом із молоддю. Саме так працює «Вітерець». Тоді мене приємно вразили однакові старовинні сорочки, пошиті особливим кроєм «на кокетці», в які були одягнені дівчата. Звісно, я кинулася робити фото, адже це традиційні миролюбівські сорочки.

Дитячий фольклорний ансамбль «Вітерець» Миролюбівського сільського будинку культури-філії КЗ «ЦКіД» Піщанської селищної ради сьогодні є відомий не лише на Вінниччині. «А починали ми, як кожен колектив, без репертуару, без костюмів, але з великим бажанням і старанням заспівати таку рідну нам пісню. І тут у нагоді нам стали скриня бабусі Феодосії з вишитими сорочками і мамина сестра Євгенія із її знанням пісень і обрядів. У 2020 році фольклорний ансамбль «Вітерець» здобув почесне звання «зразковий аматорський» – розповіла Наталя.

З чого починається любов до пісні? У Наталії – з дитинства. «В моїй родині завжди звучала пісня. В хаті бабусі Феодосії збиралися сестри моєї мами (в сім’ї їх було четверо) і завжди співали. Пісня лунала весь час – на іменинах, на різних святах. І навіть коли сестри сходились допомагати матері шарувати город чи поратись по господарству, а ми малі сиділи під вишнею в холодку і підспівували, бо було кому, нас внуків було восьмеро». Доньок Феодосія виховувала сама, її чоловік Левко, повернувшись з полону після війни, невдовзі загинув на виробництві. Тітки набиралися років, онуки виросли. Їхня доля, як і Наталина, пов’язана з музикою, піснею, творчістю. Старша тітка Валентина Леонтіївна вела уроки співів в місцевій загальноосвітній школі, згодом працювала по

На Всеукраїнському фестивалі-конкурсі автентичних колективів на приз Гната Танцюри

Наталія Сличук, керівник колективу

класу баяна в Піщанській музичній школі. А сьогодні вже її дочка Антоніна Анатоліївна успішно

очолює цей заклад. Чоловік Валентини, Анатолій Плаксивий, є засновником хору «Діброва», який і досі працює при Піщанському районному будинку культури.

Друга тітка – Євгенія Леонтіївна все життя була активною учасницею всіх заходів, що проводив сільський будинок культури, адже її чоловік працював художнім керівником і директором цього закладу. Вона співає і досі, гарно виводить підголосник в народних піснях. Найменша тітка, Галина Леонтіївна, також все життя співає і вишиває сорочки. Мама Наталії Сличук – Надія Леонтіївна – все життя проспівала в сільському хорі. Тож Наталії було у

кого вдатися. А як зберуться нині

всі рідні разом, то є що послухати!

«Вітерець» є постійним учасником культурно-мистецьких заходів у своєму селі та закладах

культури-філіях інших громад.

Щорічно готується до Дня Незалежності України. Неодноразово

брав участь в обласному святі фольклору на батьківщині фольклориста, етнографа, краєзнавця Гната Танцюри (с. Зятківці Гайсинського району, 2013, 2018 р.р.). Перший раз, згідно Указу Президента України «Про проведення у 2013 році в Україні Року дитячої творчості», у святі брали участь дитячі та молодіжні колективи.

Дівчата з ансамблю «Вітерець» виконували пісні весняно-літнього циклу, майстерно поєднавши їх з обрядовими діями. А вдруге ансамбль підготував миролюбівські жниварські пісні. У 2021 році ансамбль «Вітерець» став учасником V Всеукраїнського фестивалю-конкурсу фольклорних колективів на приз Гната Танцюри (м. Гайсин). В рамках цього фестивалю проходило дефіле показу традиційного українського вбрання, в якому була задіяна учасниця колективу Ізабелла Райбедюк. Солістка ансамблю Віолетта Касько брала участь у регіональному вокальному

конкурсі «Свою Україну любіть» в форматі онлайн. «Вітерець» був учасником Міжнародного фестивалю «Мамалига VS Банош» (Студенянська територіальна громада, 2021 р.). 10 червня 2022 року з нагоди відзначення 121 річниці від дня народження

фольклориста Гната Танцюри відбулася онлайн-презентація: «Українські

«Вітерець» у полі

народні пісні в записі фольклориста Г.Т.Танцюри від народної співачки Явдохи Зуїхи» за участю провідних народних (зразкових) аматорських фольклорних колективів. Солістка ансамблю «Вітерець» Віолетта Касько була відзначена за виконання обжинкової пісні, записаної від Явдохи Зуїхи, «Відчини, панночко, ворота, несе тобі віночок дівчина». А зразковий аматорський ансамбль «Вітерець» не лише взяв участь, а й став переможцем, отримав диплом і Перехідний приз Гната Танцюри.

Урочиста передача головного Призу відбулася в обласному центрі народної творчості. Перехідний приз Наталія Миколаївни отримала з рук переможця минулого року – Інни Нікітенко, керівника зразкового аматорського фольклорного колективу «Викрутаси» (смт. Вороновиця).

Крім того «Вітерець» є неодноразовим учасником обласного фестивалю народної творчості «Різдвяне диво» і не дивно. Донині у Миролюбівці живуть народні традиції зимових свят. До Святого вечора люди печуть калачі, як і сама Наталія, а похресники носять вінчальним нанашкам вечерю. Діти Наталії Миколаївни – Тетяна і Олександр теж дотримуються звичаїв, щоразу несуть вечерю. Вже підростає онучок Богдан (6 років), четверте покоління родини Сличуків, який разом з дорослими

долучається до народних традицій. Всі з дитинства пам’ятають слова: «Добрий вечір. Просили Вас тато і мама, і я Вас просю на цю Святу вечеру». У 2021 році ансамбль «Вітерець» представив на фестиваль «Різдвяне диво» варіант своєї місцевої «Маланки», адже тексти її різняться в різних куточках України. Початкові слова всім відомі: «Ой учора ізвечора пасла Маланка два качура». Як розповіла Наталія Миколаївна, її батько, Микола Васильович, пригадав давні слова щедрівки, які побутують саме у Миролюбівці, і дівчата з ансамблю залюбки її вивчили: Ой ти, Василю, Василечку, виори мені на прядочку, Посію тебе в городчику, буду тебе поливати, Буду тебе поливати,

в русую косу заплітати,

В русую косу до пояса,

аж до пояса ружа цвіла… Репертуар колективу «Вітерець» складають народні пісні, що притаманні для цієї місцевості. Є веснянки – «Гусонько, гусонько», гра «Зайчик», купальські, обжинкові та побутові пісні. Молодь не лише співає, а й набуває майстерності у виконанні. Четверо дівчат з колективу «Вітерець» в даний час навчаються в Піщанській музичній школі, деякі вже її закінчили. Четверо також здобувають вищу освіту, а Анастасія Скрипій є студенткою державного педагогічного

університету

ім.Михайла Коцюбинського.

На даний час колектив «Вітерець» має два комплекти костюмів, придбані за сприяння сільського голови Людмили Стасюк. До другого комплекту увійшли зимові кожушки. На жаль, війна завадила придбати взуття для дівчаток.

Зразковий аматорський фольклорний ансамбль «Вітерець» на чолі з Наталією Сличук у цей непростий час продовжує працювати. Здійснює нові записи давніх пісень від старожилів села, що дісталися їм у спадок, збагачує і примножує славні традиції улюбленої Миролюбівки. Також колектив бере активну участь у благодійних заходах, які проходять

в Піщанській громаді на підтримку Збройних Сил України.

Щоразу коли зустрічаєшся з такими людьми, як Наталія Сличук, — дякуєш долі, що вони живуть поряд з нами і рідну пісню бережуть! Завдяки їхнім родинам – дідам, батькам, дітям, онукам ми пишаємося золотим фондом подільської культури. Збережене пісенне багатство – це здобуток багатьох українських поколінь. Тож бережімо його, бо це духовне надбання нашого співучого народу!

Провідний методист з фольклору Тетяна ГАРБУЛІНСЬКА

На міжнародному фестивалі

Ой учора та й звечора

З репертуату ансамблю «Вітерець»

Ой учора та й звечора Пасла Маланка два качури. двічі

Ой пасла, пасла, припасала, У чистім полі заблукала. двічі

Ой там Василько плужком оре, До Маланоньки не говорить. двічі

Ой ти Васильку, Василечку, Виори мені на прядочку, двічі

Виори мені на прядочку, Посію тебе в городчику, двічі

Буду тебе поливати, В русую косу заплітати.

двічі Рости, косо, до пояса, А з пояса – ружа-квітка, двічі Ой то не квітка – то гречна панна, Гречна панна, панна Тетяна, двічі

А на тім слові святкуй здорова, Святкуй здорова, гречная панна. двічі

* Обдарована

Із роду Сірантів

Креативна особистість – це те, що нині в тренді, що вселяє надію на розвиток і перспективу, на те, що нашій молоді вдасться досягти більше, ніж нам, в площині творчості та духовних надбань. Такою особистістю я бачу Марію Філіпішену, завдяки якій земляки дізнались і про театр моди «Кралі», і про колектив «Любисток», що неподалік від Могилева-Подільського. Саме ця молода творча людина, здатна до продукування принципово нових ідей, намагається зробити щось по-новому, можливо, когось шокувати, а когось просто дивувати або ж наштовхнути на роздуми. Особисто для мене Марічка, яку я вперше побачила у складі театру пісні «Любисток» Серебринецького сільського клубу, що у 2018 році у Могилеві-Поділь-ському представляв свою програму на предмет присвоєння звання «народний аматорський», справила враження відкриття таланту. На сцені дівчина вирізнялася якоюсь особливою харизмою та артистичністю. Впродовж їхнього яскравого виступу я була в полоні уваги, прикутої саме до кароокої Марічки, яка напрочуд емоційно і піднесено співала і жестикулювала, розуміючи зміст пісень. Як з’ясувалося, під час обговорення атестаційною комісією виступу колективу ця неймовірно вродлива дівчина виявилася донькою керівника колективу Оксани Сірант (нині директор Серебринецького ліцею, засновниця ГО «Серебринчанка», депутат Вендичанської селищної ради), яка створила цей унікальний театр пісні. За короткий проміжок часу він блискавично набув широкого розголосу та популярності не лише на Вінниччині, а й в Україні.

побутових жартівливих пісень. Мають в репертуарі і авторські пісні. Музичний супровід колективу також різниться звучанням старовинних інструментів, таких як кобза, козобас, скрипка, шумові інструменти та побутові предмети (рубель, затула, бубен, тріскачки), що створює етнозвучання.

Марія Філіпішена

З-поміж інших колективів Вінниччини «Любисток» вирізняється особливою манерою виконання календарно-обрядових, ліричних,

Саме за ініціативи Марічки та підтримки її сім’ї, в селі Серебринець був створений театр моди «Кралі». Описати красу їхнього сценічного одягу з використанням елементів традиційних українських строїв та головних уборів, це всеодно, що описати красу польової квітки. На відміну від традиційних костюмів театру пісні «Любисток», які прикрашені етнічними елементами – вишивкою, стрічками, тасьмою, сценічний одяг учасників театру моди «Кралі» – дизайнерський. Костюми гармонійно оздоблені великою кількістю яскравих декоративних елементів та оригінальними аксесуарами. Нині колекція стилізованих костюмів нараховує близько двадцяти образів, які можуть доповнювати один одного. І не дивно, що на Всеукраїнському фестивалі дитячої моди «Феєрія моди - 2020» у Вінниці цей колектив вразив глядачів своїм привабливим виглядом та виступом з яскравою феєричною композицією «Дивна квітка». В 2017 та 2018 роках «Кралі» успішно виступили на фестивалях та конкурсах «Золоті ключі» та «Зіркова мрія – 2018». Ці прекрасні колективи стали окрасою і Міжнародного фестивалю звичаєвої культури «Живий вогонь», де Марія – красуня з містичною зовнішністю, стала живою обкладинкою інформаційного плакату даного фестивалю. Вони вразили глядачів своєю красою та вишуканістю і на фестивалі жартівливої пісні «Лісапетфест–2019», де представили театралізовану жартівливу композицію з піснею Наталії Фаліон «Їдемо на ярмарок».

молодь

Нині не злічити культурно-мистецькі заходи різних мистецьких рівнів, де вони брали участь.

Нині ці два прекрасні колективи ведуть активну творчу діяльність, проводять благодійні концерти на підтримку ЗСУ.

Маючи непохитне бажання творити красу, Марічка, разом з мамою Оксаною, яка в свій час закінчила ДМШ у Могилеві-Подільському та Вінницький педінститут ім.М.Островського, на базі Могилів-Подільського технологічного

технікуму створили ансамбль танцю

«Мальви», керівником якого є Марія, а при Серебринецькому ліцеї створили

творчу майстерню «Оксамит», в робо-

ті якої задіяні вчителі трудового навчання, а також колеги по ліцею. Разом

вони придумують різні сценічні образи, закуповують за власний кошт тканину для пошиття костюмів. Великою відрадою є те, що завдячуючи Марії, творча майстерня виграла грант на покращення матеріально-технічної бази.

Нині мають швейні машинки, оверлок, вишивальну машинку та інший інвентар, що дозволяє шити костюми і на індивідуальне замовлення та заробляти кошти для потреб майстерні. Творча майстерня «Оксамит» має досить гарну колекцію, як новорічних костюмів, так і різного вбрання для інших дитячих заходів.

З 2016 року Оксана Анатоліївна та Марія Володимирівна ведуть сторінку на фейсбуці «Творча майстерня «Оксамит», де висвітлюється її творча діяльність. Завдячуючи небайдужості

У старовинному костюмі

до історії та розвитку села, в якому зростала сім’я Сірантів, вчителів за професією, за їх ініціативи у 2020 році був проведений симпозіум «Мальована хата». Провідними художниками Молдови та Вінниччини були розмальовані

за традиціями стінопису Поділля різні об’єкти села, в тому числі і на фасаді школи, де Василь Слободянюк, заслужений майстер народної творчості України створив свого знаменитого півня в традиціях народного малярства. Цей той півень, що став у 2022 році символом незламної України. Незабутнє враження створив фестиваль–пленер художників «Коли історія плете стрічки», який увінчався успіхом. Цей захід був спрямований на збір коштів з аукціону картин учасників пленеру для реставрації пам`ятки архітектури національного значення кінця XVIII ст. у стилі зрілого класицизму — Палацу Чацького. Адже ця будівля, – візитна картка як села, так і краю в цілому. На жаль, останні ремонтні роботи будівлі проводилися у 1993 році. Задля того, щоб привернути увагу суспільства до цієї пам’ятки архітектури, як туристичного об’єкту, Марічка створила у фейсбуці сторінку на підтримку та збереження даного об’єкту, куди приєдналося багато небайдужих людей. В результаті голосування користувачів соціальних мереж палац Чацького зайняв перше місце серед інших топ-п’ятнадцяти палаців Вінниччини. Марія, разом із своєю сім’єю особисто долучилася до заходів, спрямованих на відновлення палацу. Серед них – дві толоки з прибирання прилеглої території, екскурсії по Палацу, залучення меценатів та покровителів культури на його відбудову, тощо.

Відкритість,сміливість, рішучість Марії проявилися саме під час трагічних подій в Україні, коли російським загарбникам забаглося захопити наші території, коли своїми нелюдськими вчинками вони викликали ненависть не лише українців, а й світової спільноти.

Як писав Тарас Шевченко: «В своїй хаті –своя правда і сила, і воля», тож Марічка, як і

Щаслива родина –Дмитро, Марія та Яринка

кожен із нас, усвідомила, що ми маємо об’єднатися, чинити спротив та обов’язково шанувати тих, хто став на захист рідної землі, як це робить із своїми побратимами і люблячий батько Марії – Володимир Володимирович Сірант,

Мистецькі колективи Серебринця

справжній патріот України, шанований і знаний в цьому краї. Після закінчення Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського працював він у рідному селі Серебринці вчителем географії, згодом його призначили на посаду директора

цієї ж школи, далі обіймав посаду начальника відділу освіти Могилів-Подільської районної ради, був обраний

головою районної ради трьох скликань.

Коли з перших днів війни Володимир Володимирович пішов у 56 років на фронт, Марічка розпочала свій креативний інформаційний фронт, щоб хоч якось насолити рашистам і продемонструвати свій гнів. Вона почала створювати кліпи такі, як: «Біжіть, кляті окупанти», «Бійтесь, окупанти» і розміщувати у соціальних мережах. Вона стала зіркою «Тік-Ток» та «Інстаграм». ЇЇ кліпи набрали мільйони переглядів користувачів соцмереж. А щоб засвідчити українську ідентичність та традиції

свого народу, вона створила неймовірні кліпи, пов’язані з автентичними піснями та народними строями, яким приділяє разом з мамою Оксаною особливу

увагу, що позначилось на зовнішньому

вигляді учасників театру пісні «Любисток» та їхній манері співу, який супроводжується обрядами та театралізованими дійствами. Це такі кліпи, як «Скоро

Володимир Сірант – мужній захисник

щедрівки», «Одягаю традиційний український костюм», «Народний одяг». Привертає увагу користувачів соціальних мереж і проведення Марією майстер-класу з виготовлення різдвяних павучків із соломи.

Марія Володимирівна, як викладач зарубіжної та української літератури місцевої школи, намагається привернути увагу учнів до

національної народної культури, що видно з оформлення її класної кімнати. Там і старовинні ужиткові речі (скриня, прялка, гончарні та домоткані вироби, вишиті старовинні рушники). Під стелею вмонтовані балки, як колись у сільських хатах під стріхою, а на стінах – полички з дерева, які власноруч зробив батько Марії – Володимир. Грайливо витанцьовують

під стелею павучки із соломи, виготовлені Марією разом з учнями. Особливий затишок створюють абажури на лампи із лози та обплетені лозою горщики під вазони, а також розмальовані стіни в традиціях настінного розпису та об’ємна витинанка, яку вирізала Тетяна Яковенко, майстриня-витинанкарка з Могилева-Подільського. Все це оформлення класу нагадує затишну хату, в якій дітям комфортно навчатися і пізнавати традиції нашого народу. Патріотизм Марії – це від мами та батька, який завжди наголошує на тому, що саме в селах зберігається генетичний код України! Якщо зникне її самобутність, чи існуватимемо

ми як нація? Марія не поривається у велике місто. Родина Сірантів ніколи не полишала свого рідного села і нині робить все для того, аби воно розвивалося, щоб творилася своя нова історія. Не дивно, що Марія намагається поглиблювати знання учнів про односельців, що творили історію села, а також перебували

в зоні АТО та гідно виконували свій обов’язок перед державою. Велику увагу приділяє вчителька розвитку образного мислення учнів, вихованню патріотичних почуттів .

Марії, колишній випускниці Могилів-Подільської ДМШ (клас фортепіано) та Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, вдалося найголовніше – вчасно зрозуміти, яке заняття для неї може бути справою всього життя. Гадаю, що вона не помилилася з вибором, бо має гарних наставників – успішних і люблячих батьків, які є для неї зразком для наслідування. Марія щаслива у шлюбі, бо перейняла від батьків модель успішної сім’ї. ЇЇ чоловік Дмитро, друг і однодумець, також за професією вчитель інформатики місцевої школи, закінчив Вінницький політехнічний університет та педагогічний державний університет імені Михайла Коцюбинського. У цієї молодої пари підростає донечка Яринка, яка у своїх 4 роки уже гарно декламує і долучається до театралізованих дійств театру пісні «Любисток». Ось так від покоління до покоління передається любов до народних традицій та до своєї держави в цілому.

Нехай у цій родині примножується все добре і світле. Дякуємо за співпрацю з Вінницьким обласним центром народної творчості та зичимо їм творчого багатоліття під мирним небом України.

Заступник директора ОЦНТ Олена НАЗАРЕЦЬ

* Митці Поділля

Мотиви настінного розпису

Під такою назвою у виставковій залі

Національного музею українського

народного декоративного мистецтва, що розташований на території Киє-

во-Печерської лаври, впродовж місяця з 15 грудня 2022 року по 18 січня

цього року кияни та гості міста мали

нагоду оглянути

експозицію ви-

ставки декоративного розпису

молодого худож-

ника, який двічі

отримав стипендію Президента

України для молодих майстрів

народного мистецтва, колекціонера, провідного

методиста з ви-

ставкової діяль-

ності Вінницького обласного

центру народної

творчості Сергія Бугая. За сприяння та підтримки

обласного центру

народної творчості у 2022 році Сергій Олександрович виграв грант Президента України у номінації «Майстри

Подільського району, оскільки ці два населених пункти та їх мешканці народні художниці Гафія Подоба та Докія Швець згадуються в різних наукових виданнях. Зразки їхніх замальовок з 20-х років ХХ ст. зберігаються у різних музеях, в тому числі національних, серед яких і вищезгаданий музей українського народного декоративного мистецтва. Учасники симпозіуму розписали хати та господарські споруди даних сіл стінописом, притаманним даній місцевості. Крім цього, ОЦНТ видав буклети Сергія Бугая «Мотиви подільського стінопису» та «Мальована хата 2022» (Традиційні розписи Поділля). Молодий майстер виготував серію робіт подільського розпису, яка була експонована на обласній виставці у Світлиці ОЦНТ, що викликало інтерес у широкого кола мистецтвознавців, науковців, краєзнавців та поціновувачів цього прадавнього виду народного мистецтва.

Сергій Бугай

народного мистецтва» на реалізацію творчого проєкту «Мальована хата» (традиційний стінопис Поділля). Основна ідея даного проєкту полягала у відродженні унікального явища традиційної культури Поділля – настінного розпису як окремого виду народного мистецтва. Трансформація його зразків — на полотнах та папері в сучасному світі.

Цей грант дав можливість глибше дослідити стінопис Поділля, провести симпозіум майстрів народного

малярства та декоративного розпису Вінниччини «Мальована хата» в селах Воєводчнці та Сказинці Могилів-

У Києві експозиція виставки «Мотиви подільського стінопису» також була високо оцінена та набула широкого розголосу. Вона була розміщена у двох виставкових залах. Півсотні неповторних робіт Сергія Олександровича створили затишок сільської оселі, навіюючи у холодну зимову пору настрій теплого квітучого літа. Як висловилася поетеса Жанна Дмитренко: «Його серія робіт – це галерея подільських вазонів, своєрідних «портретів» родоводу, всіх його поколінь, що від кореня до крони красуються небаченими квітами, буйним рясним гіллям, на якому співають соловейки. Ці унікальні роботи відтворюють характер, стиль та традицію Подільського стінопису». Вона і вірші написала про творчість молодого майстра. Ці поетичні рядочки викликали захоплення у відвідувачів виставки під час її відкриття.

Повік вазон подільський не зів’яне, Цвіте в розкішних вінницьких гаях –На сорочках, що носять подоляни, У розписах Сергія Бугая, На рушниках давнезних і на стінах Пишається у барвах осяйних Вазон подільський – образ України, Поправши чорно-сіре тло війни.

На виставці були присутні мистецтвознавці, краєзнавці, музейні і бібліотечні працівники, студенти та викладачі художніх навчальних закладів, працівники культури та народні майстри.

На адресу митця Сергія Бугая звучали схвальні слова від директора музею Людмили Володимирівни Строкової, яка розповіла про діяльність музею, історія якого сягає 1899 року, про експозицію музею площею 1500 м², де представлено понад 50 тисяч різних видів народного мистецтва України (килимарство, ткацтво, вибійка, вишивка, різьблення та розпис по дереву, художня обробка шкіри, рогу та металу, скло, кераміка, порцеляна і фаянс, писанкарство, декоративний розпис та іконопис), а також зауважила що стінопис – одна з давніх художніх практик, в якій відбилися сакральні, світоглядні та естетичні уявлення українців. Наголосила на унікальності робіт Сергія Бугая та його відчуття традиції розпису в просторі та часі.

Заступник начальника управління культури та креативних індустрій Департаменту гуманітарної політики Вінницької

облдержадміністрації Галина Пасєка звернула увагу відвідувачів на усвідомлення важливості збереження культури та охорони нематеріальної спадщини і традицій нашого народу саме в ці тривожні часи, коли в країні запроваджений військовий стан і ворог намагається знищити українську націю та її культуру.

Тетяна Цвігун, заслужений працівник культури України, директор Центру говорила про виразну традицію стінопису Поділля, яка стала джерелом натхнення в сучасній авторській творчості багатьох митців

Вінниччини, учасників симпозіумів народного малярства «Мальована хата», що відбуваються впродовж десяти років поспіль у різних селах Вінницької області. Про те, що саме культурно-мистецькі заходи, ініційовані Вінниць-ким ОЦНТ, які спрямовані на розвиток народного мистецтва розкрили талант в

цій царині народної творчості не тільки

Сергія Бугая, а й багато інших обдарованих майстрів з різних видів народного мистецтва. Подякувала талановитому майстру за український дивосвіт, за образ білої хати, мальованої квітами

та півниками, що є частиною самоідентифікації українців. Широкий розголос

цього проєкту і цієї справи загалом – це успіх Сергія Бугая і колективу ОЦНТ, через діяльність якого вибудовуються

підвалини для подальшого розвитку

звичаєвої культури.

Була вражена роботами і Наталя Студенець, кандидат мистецтвоз-навства, старший науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, член Національної спілки художників України. Вона зауважила, що твори митця яскраво відображають українську, зокрема подільську, традицію хатнього розпису – переважно зображення «вазонів» як поширеної інтерпретації архетипу “Дерева життя” (“Світового дерева”, «Дерева пізнання»). Мальовані «вазони» Сергія Бугая тяжіють до архаїчних орнаментальних структур із домінантним центральним

стеблом та ясно вираженою симетрією. Водночас митець наповнює пізнавані мотиви авторським образно-пластичним баченням, своєрідним змістом, артистичною імпровізацією, чуттєвою свободою ліній та соковитістю барв.

На завершення відкриття виставки, її відвідувачі із захопленням слухали виступ нашого земляка із села Човновиця Оратівської селищної територіальної громади Сергія Бугая, автора не лише даної експозиції, а й персональних виставок «Із глибини віків – до наших днів», «Розписи Поділля», «Мальоване на стіні – вишите на полотні»

та інших попередніх виставок різних рівнів: Всеукраїнської культурно-мистецької акції «Мистецтво одного села»

в м.Києві, обмінних виставок в містах Івано-Франківськ, Чернівці та Одеса, обласних та персональних виставок

декоративно-прикладного мистецтва, неодноразового учасника симпозіуму майстрів народного малярства

«Мальована хата». Сергій Олександрович говорив про те, як йому вдалося перенести на полотна та папір традиційну орнаментику стін, чим і показав, як може побутувати давнє традиційне мистецтво у сучасному світі з правічним деревом життя, або «подільським вазоном», в який вкладено глибокий сакральний зміст життя і виживання, любові і краси. А ще він висловив свою власну думку щодо необхідності адаптувати автентичні зразки розписів до сприйняття сучасних людей, застосовуючи як імпульс для створення художніх інтерпретацій та імпровізацій, а ще про те, як знаходить нове неординарне вирішення композиції та стилістичне трактування, що викликає захоплення у глядачів різноманіттям варіацій та переспівів улюблених традиційних мотивів.

Завдяки таким непересічним талантам, як Сергій Бугай і буде відроджуватися та розвиватися прадавнє народне мистецтво. Тож побажаємо йому нових задумів та ідей на благо процвітання традицій нашого незламного українського народу Заступник директора ОЦНТ Олена НАЗАРЕЦЬ

«… І оживе добра слава, слава України!»

Початок березня завше освячений іменем нашого світоча – Тараса Шевченка, який явив світові Україну і залишив нам у спадок рятівне слово-зброю.

У тяжкі дні випробувань і слави його «Борітеся – поборете…» стало дороговказом для українців, для всіх, хто нині на фронтах боронить рідну землю. Енергетику Тарасового слова, його осягнення нащадками ми вкотре відчуваємо, коли на Вінниччині проходить обласний конкурс читців «Кобзар і Україна», який щороку збирає талановиту молодь, мобілізує нас в усвідомленні нашої незалежності, коренів, родоводу, нашої свободи і гідності перед викликами часу.

Цього року, коли йде війна і ворог знищує нашу землю, ми заново прочитуємо Кобзар, шукаючи відповіді на одвічні українські запитання і знову стверджуємось в думці, який він актуальний – наш поет і пророк. Наш конкурс був плідним, незважаючи на обставини. У ньому взяли участь 92 учасники з 34 громад.

Діти, дорослі, аматорські колективи – всі, кого Шевченкове слово торкнуло за серце своїм пророчим змістом, прочитали його з натхненням і новим розумінням у світлі сучасних викликів.

На нинішні іменини великого Кобзаря учасники підготували багато Тарасових поезій. Їхні емоції та почуття, передавались конкурсному журі, що переглядало роботи учасників конкурсу. Хотілося плакати за убієнними і мстити ворогам. Ми вслухалися в кожне слово, в

кожен рядок, наповнений змістом, як щось вагоме і важливе, що спонукає нас до дії. Такими неймовірними і переконливими були виступи наших конкурсантів. Прекрасно прочитала вірш Т.Шевченка учасниця народного аматорського театрального колективу КЗ «Жмеринський міський будинок культури» Олександра Слюсар. А які емоції викликав вірш сучасного автора у виконанні Анастасії Костюк з Глуховець! Це не просто вірш – це сповідь дитини! Максим Очеретнюк з села Буди Тростянецької ТГ читав вірш Т.Шевченка та сучасного автора «Вінниця плаче» по-чоловічому стримано, але глибоко емоційно. Анна Миколайчук та Софія Тупічак з Могилів-Подільського, показали цікаві роботи, вдало підкресливши їх відеоматеріалами та музичним оформленням. Ці діти не просто прочитали вірші, вони передали слова автора, свої емоції, своє бачення і відчуття твору, який виконували. Всі вони здобули перше місце у віковій категорії «До 18 років». Ще багато виконавців вибороли ІІ та ІІІ місця. Журі відзначили конкурсні роботи Артема Уманця з Стрижавської ТГ. Неординарний підхід у прочитанні авторського вірша показала робота студентки Могилів-Подільського монтажного технікуму Лени Ярової. Сподобались виступи Дарини Машталер з Оратівської ТГ, Марії Кравцової з Хмільника, Поліни Болюх з Тростянця, Богдани Брус з Тульчина та багатьох інших талановитих читців.

Дякуємо також найменшим учасникам, серед яких Емілія Тодчук з Вінниці, Поліна Болюх

Преможці конкурсу «ВЧ А2656», вручення дипломів

Олександра Слюсар, Жмеринська МТГ

з с.Савинці Тростянецької ТГ, Соломія Бур`ян з Гайсинскої ТГ та багато інших. Поезія Кобзаря звучить у виконанні дітей та молоді по-особливому. Проникливо, вдумливо діти читають Шевченка та сучасних авторів, які пишуть про жахіття страшної війни, про філософію буття, про ставлення до Шевченка.

Шкода, що на долю наших дітей та онуків випало таке страшне випробування.

Але ці молоді гарячі серця палають праведним гнівом та люттю, сумом та співчуттям.

У категорії «Дорослі» кращими були: Наталія Іллінська (Піщанська ТГ) та Антоніна Плаксій (Бершадська ТГ). Також найповажнішим учасником конкурсу став Петро Іванович Шнипір (Вендичанська ТГ), який у свої 86 років так гарно прочитав Шевченка.

Порадували журі учасники категорії «Авторська поезія». Щиро дякуємо Світлані Кирничній (м.Ладижин) та Олександру Ватазі з Ободівської ТГ, юній поетесі Ірині Карчевській з Жмеринської ТГ. Крім того власні поезії прислало ще багато авторів. Гарними були і літературно-музичні композиції у виконанні як народних аматорських колективів, так і учнівських. Кращі роботи

показали народний аматорський театральний колектив «Маленький театр» Тульчинського фахового коледжу культури та народний аматорський театральний колектив «Smagron» Самгородоцького СБК Хмільницького району. Відрадно, що в обласному конкурсі «Кобзар і Україна» взяли участь військовослужбовці з вуст яких Шевченкові вірші звучали особливо проникливо. Читали вірші Ольга Мельник та Юлія Міць, а також солдат строкової служби Максим Сайгафаров. Творчі роботи сподобались журі. А військовослужбовець Дмитро Луняка крім твору Тараса Шевченка прочитав ще й власні вірші про сьогодення, про ставлення до війни, до суспільства. Журі одноголосно віддало Гран-Прі конкурсу якраз йому.Приємно, що багаторічна творча співпраця приносить такі чудові результати.

Щира вдячність усім територіальним громадам, які попри те, що займаються волонтерством, допомогою ЗСУ, проводять благодійні акції та концерти, не полишають займатися творчою роботою з дітьми, молоддю, дорослими колективами, знайшли час підготувати читців та відеоматеріали для участі у конкурсі. Щирі, справжні патріоти, такі вони – наші учасники обласного конкурсу читців «Кобзар і Україна». Пророчі слова Тараса Шевченка сьогодні звучать в устах читців, як одкровення, яке справджується в теперішній час:

Поховайте та вставайте, кайдани порвіте І вражою злою кров’ю волю окропіте…

Вірю, що кайдани спали з наших рук. А пророче слово Кобзаря веде нас до Перемоги і волі. Так завжди було в лиху годину. Так буде і в годину відродження, і в час відбудови. Піднімемо з руїн міста і села, школи і заклади культури. І на сценах та майданах звільненої України з уст юних звучатимуть вірші Тараса Шевченка.

Провідний методист ОЦНТ Зоя КРАСУЛЯК

Народний аматорський театральний колектив «Маленький театр», Тульчинський фаховий коледж культури (керівник – Любов Прилипко)

* Фестивалі

Чим хата багата, тим і рада

Національна кухня – це безцінне надбання кожного народу, який усвідомлює свої корені, звичаї і традиції, що складались віками під впливом таких чинників, як географічне розташування, клімат, розвиток сільського господарства, водні ресурси, історія культури тощо. Тому і кухня кожної країни є особливою, не схожою на інші, хоч цивілізаційні процеси і нові сучасні можливості комунікування вне-

«Чим хата багата, тим і рада» із презентаціями національних страв української, німецької, грузинської, польської, єврейської, ромської, індійської національних кухонь.

Неповторна, унікальна, самобутня, з широкою палітрою смаків – саме так характеризують українську кухню її шанувальники. Становлення українських національних страв відбувалося впродовж багатьох століть. Ос-

Німецьке різдвяне печиво

сли свої корективи, коли страви тих чи інших спільнот, долаючи кордони, приживалися, ставали популярними далеко за межами країни, там, де їх полюбили.

Кухня – це ж не просто кухня. Це цілий світ народного життя, з якого можна довідатись про смаки і уподобання, характер і звички, ментальні особливості. У цей неповторний світ ми поринаємо, коли ми проводимо обласне свято національної кухні «Чим хата багата – тим і рада». Адже в нашому краї проживають представники різних народів, а Обласний центр народної творчості тісно співпрацює з національно-культурними товариствами. Найактивніші учасники охоче долучаються до проведення такого цікавого і пізнавального заходу. У зв’язку з воєнним станом в Україні, в цьому році, свято проводиться у форматі онлайн. Впродовж грудня 2022 – січня 2023 року в соціальних мережах було представлено дев’ять відеосюжетів, підготовлених учасниками VІІІ обласного свята національної кухні

нову української кухні складають борщ, капусняк, різноманітні супи та юшки, м’ясні страви, ковбаси, котлети, рулети, рибні та овочеві запіканки, каші. Славиться Україна й борошняними виробами (короваї, хліби, пироги, манзарі, вареники, галушки, затірки, пиріжки, пундики, медяники) та напоями (узвар, квас, наливка тощо).

Цьогоріч українську національну кухню представили Якушинецька, Теплицька та Джулинська територіальні громади. З унікальними рецептами страв, що побутують саме в цих громадах, мали можливість ознайомитись глядачі під час перегляду відеосюжетів. Так, секретами приготування старовинної пшоняної каші «Зозуля» поділилась із глядачами жителька села Дашківці Якушинецької територіальної громади Вінницького району Наталя Пилипівна Стецюк (1946 року народження). Культура приготування пшоняної каші «Зозуля» з давніх-давен побутує в Дашківцях і донині передається з покоління в

покоління. Нині найстаршій господині, котра готує цю страву, 96 років, а наймолодшій – 19.

Пшоно – універсальна крупа, в якому містяться вітаміни групи В, Е, РР, D, а також магній, кальцій, калій, натрій, фтор, залізо, отже пшоняні каші дуже корисні і смачні. А додайте до пшона, як у Дашківцях, молоко, яйця, цукор, вершкове масло і мак – приготуєте неповторну, смачну і поживну страву!

«Бадзьоня» – гаряча страва, яку на території Тепличчини готують понад півстоліття, проста в приготуванні, ситна, смачна, готується, як до святкового столу, так і в будень. Раніше скоромну (тобто жирну, з м’ясом) «Бадзьоню», обов’язково, подавали на весілля, храмові празники та інші оказії, а пісну «Бадзьоню» готували і подавали до столу холодною та споживали в піст. Цю страву презентувала Оксана Дищук із села Степанівка Теплицької

селищної територіальної громади Гайсинського району. Як зазначила пані Оксана, бабусі готували «Бадзьоню», як

і всі інші страви, у печі. Нині ж її тушкують у духовій шафі, мультиварці або ж

на повільному вогні будь-якої сучасної

плити. Основними інгредієнтами цієї страви є м’ясо, квасоля, квашені огірки, цибуля, морква, приправи за смаком. Страва не складна у приготуванні, але дуже смачна!

У селі Джулинка колишнього Бершадського району, а нині це – Джу-

Смакує «Бадзьоня»

линська сільська територіальна громада Гайсинського району здавна популярною є цікава страва «Чміль - каша». Вона готується із гречаних круп та картоплі. Страва з’явилася у багатодітній сільській родині Чмелів, звідкіля й походить її назва. Найулюбленішою і найкориснішою в Україні була і є гречана каша. Наші предки казали: «Гречана каша — то матір наша, а хлібець житній - то батько рідний». Але чому саме з

Ольга Филимонівна Остапенко, с. Джулинка

Андрій Поліщук, шеф-кухар ресторану «Лезгинка»

картоплею? А все дуже просто: гречка дорога, сім’я велика, всіх треба нагодувати. От і брали трішки гречаних круп і додавали картоплю… цим родинним рецептом поділилась Ольга Филимонівна Остапенко (дівоче прізвище Чміль). «Чміль - каша» набула особливої популярності в наші дні, коли ціни на гречку значно зросли. Нині її залюбки готують джулинські господині, нею пригощають під час проведення культурно-мистецьких заходів громади.

Отакі цікаві, унікальні, страви готують господині у нас на Вінниччині. Каша «Зозуля» із Дашковець, «Бадзьоня» із Степанівки та «Чміль - каша» із Джулинки занесені до Обласного переліку об’єктів нематеріальної культурної спадщини.

Кожен народ має свій неповторний спосіб життя, свої обряди, звичаї, танці, пісні, свої кулінарні традиції. Набір продуктів, що складає основу тієї чи іншої національної кухні, визначається тим, що дає природа і матеріальне виробництво. Часто окремі продукти харчування побутують в різних країнах і є популярними серед різних народностей. Так, наприклад, рис є основою харчування багатьох народів Азії, де дуже популярним є плов. Але плов, приготовлений узбецькими і індійськими кухарями на смак сприймається як дві різні страви. З тонкощами приготування вегетаріанської страви – індійського плову «Пулау» ознайомив глядачів учасник обласного свята національної кухні «Чим хата багата, тим і рада», керівник родинного

ансамблю індійського танцю «Сур-сангам» Сергій Журавльов (м.Вінниця).

Про особливості приготування грузинських традиційних страв «Оджахурі» та «Курча по-чкмерськи» розповів Андрій Поліщук, шеф-кухар ресторану «Лезгинка», що представляє Вінницьку обласну грузинську громаду «Арго». «Оджахурі» готується тоді, коли хочеться зібрати за столом всю родину та смачно нагодувати. Тим паче, що в перекладі з грузинської оджахурі означає - сім’я. Основними інгредієнтами страви є будь-яке м’ясо (свинина чи яловичина, баранина, рідше курятина), що тушкується разом з картоплею з додаванням зерен граната та грузинських спецій, Традиційно оджахурі подається на спеціальній сковороді – кеці. «Курча по-чекмерськи» – улюблена страва грузинів, - це запечене курча з додаванням вершків, часнику, різноманітних грузинських

приправ, як-от: хмелі-сунелі, уцхо-сунелі; солі, перцю та зелені. Неможливо передати смак та аромат цих страв словами, але ж їх можна скуштувати, приготувавши для своєї родини!

Активними учасниками усіх наших культурно-мистецьких

заходів, обласних свят, що пропагують творчість, культуру, звичаї національних спільнот Вінниччини, є дружна

Сергій Журавльов

талановита родина Ольги та Івана Марценкевичів, працівників культури

з Іванівської територіальної громади.

Щороку вони пригощають всіх бажаючих рибою по-циганськи, духмяним

чаєм із засушених суниць та іншими

стравами ромської кухні. А на нинішньому святі Ольга Марценкевич презентувала старовинний циганський

суп «Затірка», який готується на основі

курячого бульйону з картоплею, підсмаженими овочами з обов’язковим додаванням затертого тіста.

До солодкого столу нас гостинно

запросили Ірина Пясецька-Пушкар

(ГО «Конфедерація поляків Поділля

XXІ століття»), яка запропонувала рецепт польського родинного пляцка «Графська насолода», Галина Баришнікова (Брацлавська єврейська громада «Натан») ознайомила з приготуванням традиційного єврейського торту «Лейких», а голова ГО «Вінницьке національно-культурне товариство німців «Відергебурт»» Зінаїда Ільницька продемонструвала німецьке різдвяне

печиво з корицею «Цимткексе» і поділилася рецептом його приготування.

Для приготування німецького різдвяного печива необхідні такі

інгредієнти: 4-5 яєчних білків (в залежності

від розміру), 150 г цукрової пудри, 250 г смаженого мигдалю, 1 чайна ложечка меленої кориці, 2 пакетики ванільного цукру (по 8 г), 8-10 столових ложок муки. Попередньо мигдаль перемолоти в муку. З цукру зробити цукрову пудру. Відділити жовтки від білків. Збити білки з цукровою пудрою до густої піни. Отриману суміш з’єднати з корицею, ваніллю і мигдальним порошком. Сюди ж додати по 2-3 ложки муки і повільно перемішати. Тісто має вийти липким, але не занадто сухим. Сформувати з тіста кульку, загорнути у фольгу

і поставити в холодильник на пів години. Згодом розкачати тісто на дошці, посипаній борошном і вирізати печиво за допомогою формочок. Деко застелити пергаментним папером і викласти печиво. Випікати печиво у духовій шафі впродовж 10-12 хвилин при температурі 160°.

Цьогорічне обласне онлайн-свято національної кухні вирізнялося тим, що всі рецепти приготування страв

були нескладними, але особливими, бо складалися із звичайних продуктів, що доступні кожному. Відеосюжети дали можливість детально познайомитись з процесом приготування національних страв та долучитись до пізнання культури різних народів.

Провідний методист ОЦНТ Наталія ЮКАЛЬЧУК

Ольга Марценкевич

Польський пляцок

* Творча майстерня

«Якщо душа творить...»

Анна ПАХНЕНКО Б

удинок почмейстера, що у Могилеві Подільському ожив, верніше здобув нове життя. А що тут відбувається, чому на вікнах різні малюнки? Чому до нього така увага? Тому що тут Музей витинанки!!!

Це місце сили трьох чарівних майстринь Оксани Городинської , Олени Корсовської та Анни Пахненко.

Саме Анна — головна героїня цієї рубрики сьогодні.

Зростала в родині Гопіних, де ніхто не займався творчістю. Мама — вихователь дитячого садочка, а тато працював ветеринаром на місцевій митниці. Лише одна з бабусь, Ганна, що по татковій лінії, очолювала в селі Хоньківці Будинок культури. Але то було давно, та й настали інші часи, пішла після того працювати на ферму. І все забулось та минулось.

І у цій звичайній родині з’явилась яскрава квіточка, третя донечка, Аннуся! З першої ж своєї витинанки, що присвячена рідній Україні, стала впізнаванною майстринею, майстринею з власною манерою та власним творчим баченням. ЇЇ цікавить і витинанка, і писанка, і лялька-мотанка.

У свої 18 прийшла працювати у Могилів-Подільський центр народної творчості. Тут і пройшла огранку душа майстрині. Поряд з іменитими Оксаною Городинською, Марією Гоцуляк Анна зачаровано сприймала кожен рух, читала багато літератури і по намистині нанизувала оті коралі своєї душі на дерева майбутніх витинанок.

Хрещеною мамою в творчості Анна називає Оксану Василівну Городинську. Саме вона показувала з чого починати, як правильно створювати композицію на папері, чи пасує чи ні. Поступово, крок за кроком у Ані почали народжуватись витинанки!

У 2016 році в життя прийшов Він — синьоокий красень, серйозний військовий, а разом з тим, також творчий — Віталій. Створили родину, народилась Маргаритку. До слова сказати, родина — то ще один з наріжних каменів її творчої душі. Тому мріють батьки, щоб у Маргаритки також проявився талант, мріють про творчу долю донечки! Могилів-Подільський… це натхнення, це столиця міжнародного фестивалю витинанки! Саме тут, у Могилеві, пам’ятник

Анна Пахненко

витинанці! І саме тут проживає Анна Пахненко, президентський стипендіат!

«Я даю собі рік, і мрію, щоб саме за рік я могла запросити на відкриття моєї персональної виставки, — говорить вона. — У нас зараз тривожний час, і коли орда прийшла непроханим гостем на українську землю, не було бажання творити. Але хочу сказати, що й не було бажання створити щось сумне. Туга відійшла, і бажання повернулось, як з вирію повертаються птахи! Цей непростий час навчив нас бути впевненішими у собі, більш рішучими».

«Ще не було стільки робіт, щоб організувати виставку! Надзвичайно люблю просторову витинанку, вона легка. Взірцем для себе вважаю Дар’ю Альошкіну, але ніколи не намагаюсь її скопіювати. Надихаюсь її вмінням створювати композиції! А ще прагну напрацювати легкість, вишуканість у створенні саме витинанок!», — міркує майстриня. Центр народної творчості, це те місце куди приходять різні люди. Під час спілкування з ними народжуються нові ідеї, нові задуми. Таким свіжим подихом стало знайомство з двічі президентський стипендіатом Дмитром Королем з Кременчука, у дні, коли проходив Міжнародний фестиваль витинанки. Його манера створення витинанок зачарувала Анну.

Дмитро, до речі, й став для неї ще одним взірцем розвитку творчості.

Тож з нетерпінням чекаємо на першу персональну виставку президентського стипендіата, чарівної подільської майстрині витинанки Анни Пахненко..

Провідний методист ОЦНТ, Тетяна ГЕЦ

Виставки у Світлиці

«РІЗДВЯНЕ ДИВО»

обласна виставка народного мистецтва

22 грудня 2022 р. – 23 січня 2023 р.

Всупереч всім негараздам воєнного стану, перед новорічно-різдвяними святами наша виставкова Світлиця знову наповнилася духом різдвяної радості, світла і доброти. А все тому, що вона вбралася в диво-твори талановитих подільських майстрів, які традиційно заздалегідь готуються до щорічної обласної виставки «Різдвяне диво», створюючи роботи відповідної тематики. Атмосфера зимової казки різдвяної виставки, як завжди, творилася картинами майстрів живопису та народного малярства («Колядники», «Різдвяні янголи», «З нами Святий Миколай», «Діяння Святого Миколая», «Засвідчила зірка», «Зимовий день», «Янгольска пісня», «Миколаївська церква» та ін.) Івана Горобчука, Івана Грищука, Людмили Бондар, Валентини Матієнко, Олени Разанцевої, Людмили Бурдейної (м.Вінниця); Ірини Козак (м. Тульчин); Тамари Колесник (м.Іллінці). А великі мережані витинанки з зимовими сюжетами, в яких присутні ангели з дзвониками та з чарівними паличками, придавали експозиції виставки якоїсь особливої зимової казковості, що піднімала настрій і дітям, і дорослим. А це ой як необхідно в цей тривожний час. Ці чудові мережані сюжети – творіння рук неперевершених майстрів витинанки Оксани Городинської з Могилів-Подільського, Дмитра Власійчука з Хмільника та Ліни Концевич з Вінниці. Доповнювали різдвяну казку прекрасні роботи майстринь-лялькарок Ганни Лагуни з Крижополя та Наталі Бойко з Вінниці, а ще мережані роботи випилювання по дереву Альберта Логінова, майстрині соломоплетіння Галини Чадюк та майстрині флористики Тамари Рафаловської. Долучилася до створення різдвяного дива і талановита вінницька майстриня декоративного розпису Наталія Луценко разом зі своїми учнями Аліною Остроус, Вікторією Сатанівською, Дарією Бондар, Дарією Купренюк, Мар’яною Саулко та Евеліною Мазур. Варто сказати, що роботи,

створені дітьми, особливо гріють душу, ось чому такою важливою була участь у виставці і вихованців художнього відділу Вінницької ДМШ №2 - Дмитра Лиги, Владислави Гнатюк, Влада Мовчана, Домінік Дзюбенко, Аніти Кіриченко, Анни Сандул, Катерини Щіпкової, Насті Мазур. Чільне місце в експозиції виставки займали твори горельєфного різьблення заслуженого майстра народної творчості України Василя Слободянюка. Таємничістю Різдва Христового наповнив експозицію унікальний «Вертеп» з рогози, створений майстринею рогозоплетіння Галиною Заєць з Писарівки. Ну і, звісно, яка ж довершеність експозиції виставки може бути без вишитих робіт, на яких закладений код нашого народу. На нинішній виставці це були роботи вінницьких вишивальниць Людмили Голови та заслуженого майстра народної творчості України Галини Данилюк.

Всього в експозиції нинішньої виставки «Різдвяне диво» було представлено 79 робіт 30 майстрів та юних художників Вінниччини. Відкриття виставки та її експозицію всі бажаючі можуть переглянути в соціальних мережах Інтернету на сторінці «Вінницький обласний центр народної творчості. Саме там ми бачимо відгуки про виставку всіх не байдужих до народної творчості. Як-от написала Людмила Бондар:

«Щиро дякую за неймовірно гарну виставку, чудове відкриття!!!

Це незабутньо!!! Прийду з друзями ще не раз, щоб насолодитися народною творчістю, талантами і красою!!! Всім працівникам центу гарних Різдвяних і Новорічних свят!

Україна понад усе!!!!»

А ми дякуємо всім не байдужим за гарні слова і радіємо з того, що наша діяльність з популяризації традиційного українського мистецтва є дуже актуальною в цей не простий період збереження і розвитку державності України.

«ЛИШ СЕРЦЯ ТОРКАЄТЬСЯ КРАСА»

персональна виставка живопису і народного малярства

Валентини Когут (м. Ілліці) 25 січня – 12 лютого 2023 р.

Талановита і незалежна, щира і сором’язлива, працьовита та самокритична — про такий талант кажуть - художник від Бога! Когут Валентина Миколаївна народилася 30 липня 1956 року в районному містечку Іллінці. Батько Когут Микола Петрович працював робітником Іллінецького цукрового заводу, мати Когут Михайлина Михайлівна - продавцем. В 1973 році Валентина закінчила 10 класів Іллінецької середньої школи №1, а в 1975 році - десятимісячні курси художника-оформлювача. Потім три роки працювала художником-оформлювачем в радгоспі села Жорнище. З 1976 року, в сезон цукроваріння, працювала оператором «РЮПРО» сировинної лабораторії Іллінецького цукрового заводу. Як лю-

дина, що прагне робити все досконало, Валентина у 1978

році поступила

в Смілянський

технікум хар-

чової промис-

ловості Черкаської області, по закінченню

якого працювала змінним

технологом

вже на Жданівському цукровому комбінаті

Хмільницького району. Проте у 1986 році повернулася на Іллінецький цукровий завод, де працювала до 2004 року. Та ким би і де б не працювала Валентина Когут, її душа прагнула краси, а руки тягнулися до пензля. Отож, у 2001 році пішла працювати за сумісництвом керівником студії образотворчого мистецтва в

будинку дитячої та юнацької творчості. І так їй сподобалось разом з дітьми відтворювати все побачене на полотні, що у 2005 році вона залишила роботу на цукровому заводі і повністю віддалась своїй улюбленій справі – народному малярству та живопису. Ось уже понад 20 років Валентина Миколаївна пише картини, відтворюючи на них, серцю милі рідні пейзажі, улюблені польові і садові квіти та портрети рідних людей. Взагалі тематика її робіт різноманітна, а працює художниця в техніці пастелі.

За три роки пані Валентина напрацювала цілу серію робіт під назвою «Пам’ять» і в травні 2008 року презентувала свою першу персональну виставку в приміщенні читальної зали Іллінецької центральної бібліотеки. Її неординарна і феєрична виставка підкорила серця відвідувачів книгозбірні. З того часу Валентина Миколаївна об’їздила чимало мальовничих куточків Вінницької області, і звідусіль привозила свіжі враження, які обов’язково переносила на свої картини. Нині Валентна Когут відома на Вінниччині мисткиня, роботи якої щороку виставляються на обласних і міських виставках, в тому числі і в виставкових експозиціях обласних мистецьких проєктів, з нагоди відзначення дня Незалежності України. Експозиція нинішньої персональної виставки Валентини Когут «Лиш серця торкається краса» складається з 58 робіт, серед яких ліричні пейзажі, ніжні витончені букети і портрети мами, батька та інших рідних людей. Бажаємо відвідувачам виставки приємного перегляду, який дасть можливість відчути світлу радість творчості і краси, якими ділиться з нами художниця.

«ПОДІЛЬСЬКЕ ДЕРЕВО ЖИТТЯ»

персональна виставка декоративного розпису Наталії Луценко 14 лютого – 6 березня 2023 року

В нашій Світлиці знову відбулось свято – презентувалась виставка робіт дитячої студії декоративно-прикладного мистецтва «Берегиня», яку створила відома вінницька майстриня декоративного розпису Наталія Луценко. Чому свято? – запитаєте. А тому, що знайомство з юними творчими особистостями та з новим витком розвитку того чи іншого виду народного мистецтва для працівників обласного центру народної творчості завжди є радісною подією. Відрадно, що останнім часом на Вінниччині потужно розвивається такий прекрасний вид народного мистецтва, як декоративний розпис. Адже ще наші предки створювали собі і оточуючим гарний настрій тим, що розмальовували свої оселі різними квітами і казковими птахами.

Наталю Луценко, яка з дитинства любила малювати та вишивати, ніколи не полишало бажання творити красу своїми руками, а потім ще й ділитись своїм талантом з дітьми. Створивши студію «Берегиня», мисткиня навчає дітей, як правильно вимальовувати квіти, підбирати кольори, створювати композиції. Наталія Іванівна прагне спрямовувати світосприйняття своїх вихованців через гармонію та красу, про що нам і повідала нинішня виставка «Подільські барви». На виставці були представлені роботи таких

учасників студії «Берегиня», як Валерія Поплавська, Аліна Остроус, Аліна Ковальчук, Олександра Звягінцева, Олена Веретюк, Каріна Пудрань, Ліза Коржова, Ахмед Вероніка, Вікторія Сатанівська, та Ель Афі Маріам. Звичайно ж, основним акцентом експозиції виставки були довершені роботи їхнього викладача Наталії Луценко.

Взагалі в експозиції даної виставки було представлено 35 робіт декоративного розпису, на яких зображені вазони, квіти, птахи та різні комахи, що говорить про любов учасників студії «Берегиня» до рідної землі і всього сущого. Варто зауважити, що основою експозиції виставки «Подільські барви» стали роботи з подільським розписом, в якому криється глибинна суть української душі.

А в цілому всі роботи учасників студії говорять про те, що в своїй творчості діти, як і їхній керівник, не зациклюються на жодній темі, на жодній техніці, на жодній кольоровій гамі. Вони демонструють свою творчу невгамовність в пошуках нового стилю, нового кольору і нового світосприйняття.

«СЕЛО НА НАШІЙ УКРАЇНІ…»

персональна виставка народного малярства Віктора Крижанівського (с.Клембівки Ямпільської ТГ), присвячена 209-ій річниці від дня народження Т.Г. Шевченка 9 березня – 5 квітня 2023 р.

В березневі дні, коли українці в усьому світі вшановують пам’ять Великого кобзаря, традиційно у Світлиці ОЦНТ відкривається виставка народного мистецтва з циклу «Шевченко в народному мистецтві».

В цьому році, з нагоди 209-ої річниці

від дня народження Тараса Григоровича Шевченка презентував свою персональну виставку народного малярства Віктор Крижанівський з славнозвісної Клембівки, що на Ямпільщині. Виставка

«Село на нашій Україні…» (слова із твору Т.Г.Шевченка «Село» з Малого Кобзаря)

складалася з картин, на яких зображені різні сюжети та пейзажі українського

села, яке оспівував в своїх творах Тарас Шевченко. Віктор Петрович Крижанівський, член Національної спілки

майстрів народного

мистецтва України, народився 25 березня 1958 року в

селі Клембівка, відомому в Україні та

за її межами своїми

вишивальницями та живописцями.

Саме в цьому селі

жив і творив Лауреат Національної

премії України імені Тараса Шевченка, неперевершений майстер народного малярства Віктор Андрійович Наконечний, який свого часу вплинув на вибір шляху в царині образотворчого мистецтва Віктора Крижанівського. Народившись в родині майстрів (батько – різьбяр, мати –

вишивальниця), Віктор з дитинства захоплювався народною творчістю, вже юнаком самотужки опанував малярське ремесло. Згодом він виробив свій художній стиль і нині є майстром, який має власне оригінальне мистецьке бачення. Роботи Віктора Петровича – це чисте джерело українського національного духу, біль та радощі людей і краса пейзажів Подільського краю. Майстер активно бере участь у всеукраїнських та обласних виставках, його роботи зберігаються в музеях України та приватних збірках і колекціях Канади, Англії, Німеччини, Ізраїлю та інших країнах. В нашій виставковій Світлиці це вже втретє презентував свої картини Віктор Крижанівський. На перших двох (2011, 2018 р.р.) майстер представляв свої роботи разом з роботами дружини Євдокії в рамках проєкту «Мистецтво однієї родини». В експозиції нинішньої виставки до уваги глядачів було представлено 30 картин майстра («Моє село», «Великдень», «Дівчина з півнем», «Щасливе дитинство», «Зустріч», «Мальви», «Літній день», «На панщині пшеницю жала» та ін.). На відкритті виставки шанувальники творчості Віктора Петровича, в своїх виступах відзначали, що його роботи різняться гармонією настроїв та енергійним образним вирішенням, мають яскраву відточену колористику і беруть за душу потужним етнічним характером.

Виставку народного малярства Віктора Крижанівського «Село на нашій Україні…», присвячену 209-ій річниці від дня народження Т.Г. Шевченка та її відкриття можна подивитися в соціальних мережах Інтернету на сторінці «Вінницький обласний центр народної творчості». Завідуюча відділом Любов ГРИЧАНЮК

* Пошуки науковця

Барська іграшка: «Біла пляма»

в історії Подільської кераміки

о нам відомо про барську керамічну іграшку?

Іграшка «Танець», Вінницький обласний художній музей (К-285)

Це питання постало перед автором, коли проводилась комп’ютеризація карток наукового опису за групою збереження «Кераміка». Виявилось, що у фондах Вінницького обласного художнього музею, окрім мисок та баньок, зберігається 4 барині, 1 куманець (у вигляді жінки) та скульптурна композиція з цього району. Ми багато чули про бубнівських та опішнянських коників та пташечок, а мальована миска взагалі є візитівкою подільского гончарства. Та все ж: що ми знаємо про барську іграшку?

Ось так почались пошуки. У науковій літературі є лише згадки про те, що у місті Бар Вінницької області виготовлялась глиняна забавка. Наприклад, у праці Людмили Герус «Українська народна іграшка» цій темі присвячений цілий абзац. У книзі Олександра Найдена «Українська народна

іграшка»

лише кількома словами уточнюється, що у Барському районі виготовляли іграшки. Простежується стійка зацікавленість дослідників південно-східними та західноукраїнськими гончарними осередками і майже не звертається увага на подільську кераміку. Дивно, адже барська кераміка

РОМАНИШЕНА Ольга Іванівна

ними мальовками, які стали хрестоматійними.

Світ української народної іграшки – тема цікава і актуальна. Видано книги, монографії, статі, захищено ба-

Іграшка «Півень», Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України

є однією з найяскравіших сторінок українського гончарства. Чого варті лише барські миски з упізнава-

Іграшка «Олень», Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара» (КН-2447)

гато дисертацій і т.д.

Але є тут і не вивчені

теми. Однією з них, як виявилось, є барська іграшка.

Насампе -

ред варто зауважити, що науковці розглядають іграшкарство

як самостійний

вид декоративноужиткового мистецтва: воно визначається своїми неповторними традиціями виготовлення та орнаментування, виконує ігрову, пізнавальну, виховну, естетичну, нормативну, комунікативну та інші функції.

Особливе місце у

цій сфері посідає глиняна забавка. Чому?

Тому що вона має

давню історію і виготовлялась практично

в усіх гончарних осередках. У її створенні

використовуються

різноманітні художньо-технічні засоби, велика кількість образно-пластичних, конструктивних, орнаментальних та колористичних поєднань.

Що ж сприяло такому розповсюдженю керамічної

іграшки? Перш за все – поширеність

цього матеріалу.

Глина є скрізь: на

заході і на сході, в Китаї та в Мексиці, і, звісно, в Україні.

Крім того, вона має

високі технолоічні

й художні якості –пластичність під час

ліплення і міцність

після випалу, широку

гаму кольорів, різноманітну фактуру.

І – як зазначається у вищезгаданій

праці Людмили Герус – «безпечність

глини для здоров’я дитини». Останій доказ важливий, але, на думку автора цієї статті, гончарі у ХІХ столітті не замислювались над питаннями корисності глини та її екологічної чистоти: вони просто робили іграшки із доступного, піддатливого та недорогого матеріалу.

Перші іграшки на території України відносяться до часів Трипільської цивілізації. Творцями керамічних забавок були переважно жінки та підлітки, які навчались гончарного ремесла. Принагідно у вільній від вито-

лення з глини приваблювало також і молодших дітей. Бавлячись, вони охоче виробляли з неї фігурки тварин, ляльки, дрібний посуд.

Якщо ж говорити про Бар, то Людмила Грегус і Олександр Найден у своїх роботах згадують про нього, як про один із небагатьох центрів створення іграшки не тільки для власних потреб, а й на продаж.

Із викладеного вище матеріалу стає зрозумілим, що Бар був одним із найвідоміших осередків вигототовлення іграшки в Україні. Але про забавку з цього району майже нічого не відомо, у літературі ми знаходимо лише кілька рядків і фото одного предмета із Музею етнографії та художнього промислу, який «мандрує» з однієї книги в іншу. Разом із тим у праці Людмили Герус «Українська народна іграшка» в розділі, присвяченому керамічній забавці, у великій кількості представлені світлини та характеристики «глиняних панянок» із північно-східної (с. Опішня) та західної України (с. Стара Сіль) і лише одне фото барської ляльки. Тріш-

Іграшка «Жінка з пакунком», Вінницький обласний художній музей (К-288)

чування ужиткового посуду час іграшки виробляли також досвідчені майстри-гончарі, що було для них зміною роду діяльності. У своїх виробах майстри давали волю своїй фантазії, перетворюючи грудочки глини в фігурки людей, звірів, птахів, казкових і реальних одночасно. Влучність характерів завжди поєднувалася з узагальненістю образу, лаконічною пластичною формою. Ліп-

Іграшка «Жінка з пляшкою», Вінницький обласний

художній музей (К-286)

Іграшка «Жінка з пакунком», Вінницький обласний

художній музей (К-289)

ки більше інформації можна знайни у історико-етнографічному досліджені «Поділля».

Невже так мало представлена барська іграшка у музейних та приватних колекціях? А якщо вона збереглася, то чому ніхто не вивчав іграшку, яку виготовляли у великій кількості та продавали на ярмарках Поділля і, можливо, навіть і в інших регіонах? Зрозуміло, що глина – матеріал ламкий і недовговічний. Тому, незважаючи на великі обсяги виробництва глиняних іграшок у різні періоди, дійшло їх до нас мало. Але це лише одна з причин, тому питання залишається відкритим і є предметом майбутніх досліджень.

У статті ми будемо говорити про керамічну ляльку, адже саме барська «панна» або «бариня» представлена у фондах Вінницького обласного художнього музею.

У гончарній термінології «бариня (барина, баришна)»

вживається на позначення глиняної скульптури у вигляді жінки в капелюсі, яка тримає під рукою або в коши-

ку курку, з дитиною на руках тощо. Словник української мови фіксує слова «баришня»

зі значенням «незаміжня дівчина з багатої панської родини». Зрідка на позначення глиняних іграшок цього типу вживають термін «пані». Мистецтвознавець Олександр Найден згадує ще одну назву – «баба». Історія зображення жінок з глини на теренах України, як уже згадувалось, сягає часів Трипільської культури.. Спочатку такі твори були схематичними: голова у вигляді невисокого стержня, тулуб плескуватий, широкі стегна та конусоподібні ноги. Наприкінці раннього

ну зоображають із немовлям у руці. Особливо деталізувалась голівка, яку часто увінчували головні убори чи віялопобідні зачіски. Велика увага приділялась прикрасам – сережкам та намисту. Немовля, яке підтримувала жінка рукою, часто зливається з її фігурою та потрактовано умовно: голівка, трохи приплюснута зверху, овал обличчя, очі, рот, іноді складки пелешок. Цей образ із деякими змінами, пов’язаними із соціальним становищем та тенденціями моди, дійшов і до початку ХХ століття.

Як же гончарі, гончарівни та гончарята створювали панночок? У фігурках ляльок спочатку виробляли порожнисту конусоподібну основу з отворами у верхній та нижній частинах. Її виліплювали руками або виточували на гончарному крузі. До вужчого отвору основи вкладали глиняний валик, з якого формували тулуб, шию, голівку ляльки. Потім доліплювали руки, елементи одягу, прикрас і сюжетні доповнення – фігурки дитини, птаха, кошик тощо. Риси обличчя здебільшого відзначали гострою дерев’яною паличкою та защипами.

Лялька «барська панночка», що є у фондах музею, має невеликий розмір та округлі об’єми. Її поверхня вкрита світлими ангобами, на тло яких нанесений розпис, який зображує жіночий

Іграшка «Жінка з каченям», Вінницький обласний художній музей (К-287)

етапу Трипілля з’являються жіночі конусо-, дзвоноподібні фігури (характерні для «баришень» кінця ХІХ – початку ХХ століть) із зображенням зачісок, головних уборів, елементів одягу та шийних прикрас. У цей же час виникають зразки із притуленими до грудей немовлятами.

У ХІV- ХІV століттях пан-

Іграшка «Птах», Вінницький обласний краєзнавчий музей (КС-267).

одяг. Отже, якщо міркувати про музейні

предмети барського

забавкарства, то (як

і в інших гончарних

осередках) виріб передає окремі прикмети жіночої фігури:

голову, тулуб, руки.

Нижня частина її

сформована у вигляді

порожнистого конуса, що править за основу

й відтворює поясний

одяг. Коли ж говорити

про мальовки, то тут

вже простежуються

певні особливості. Всі

«панянки» прикрашені

по-різному. «Жінка з пляшкою» (К-286) та

«Жінка з пакунком»

(К-288) презентують

вироби, тулуб яких

вкритий світлим ан-

гобом із нанесеними

у довільному порядку

зеленими та коричневими крапками, що є

характерною ознакою

барських розписів.

Намисто теж відтворене за допомогою

дрібних коричневих

крапок. Головний убір

зеленого кольору по-

даний схематично. Це

дуже важливо, адже опішнянські майстри

велику увагу приділяли саме цьому елементу, детально

проробляючи його.

Інший вид декорування представлений іграшкою «Жінка з каченям» (К-287).

Верх світлий, а спідниця прикрашена

широкими зеленими і

коричневими смугами. Цікавим є те, що

опішнянська іграшка

має чітке розмежування між натільним та напоясним одягом, створеним за допомогою різних прийомів (поясів, тонких ліній, пластично-фігурних наліпив тощо). У по-

дільській

та західноукраїнській іграшці цей перехід уже так конкретно не простежується або нівелюється. Відрізняється від інших забавка «Жінка з пакунком» (К-289): тутуб ляльки подано схематично, верхня частина розмальована зеленим, а нижня – червоним ангобом.

Повернемось до нашого головного питання: що ж ми знаємо про барську іграшку? Наукова спеціалізована література про неї майже не згадує. У деяких працях можна знайти опис лише одного зразка барської іграшки. Чому склалась така ситуація?

Ось що нам вдалось діз-

елементів – рисок, ялинок, прямих і хвилястих ліній на білому і чорному тлі. В забавках, які зображають людей детально виліплення лише верхня половина тулуба, а нижня частина робилась завжди однаково – у вигляді пустотілого конуса. Висновки із вищезазначеного надзвичайно прості. Подільська кераміка і одне із найяскравіших її втілень – барський гончарний осередок – вартий вагомого, професійного вивчення, дослідження, популяризації і –найголовніше! – збереження. Як це зробити? Відповідь – за майбутніми дослідженнями.

РОМАНИШЕНА

Ольга Іванівна

заступник директора з

наукової роботи

Вінницького обласного художнього музею

ЛІТЕРАТУРА

1. Герус Л. Українська народна іграшка – Львів, 2004

2. Найден О. Українська народна іграшка - “Стилос”, Київ, 2007.

Іграшка «Птах», Вінницький обласний краєзнавчий музей (КС-268)

натись про керамічну барську забавку. Якість місцевих глин не дозволяла виготовляти вогнетривкий посуд, тому майстри створювали здебільшого столові та декоративні вироби: миски, дзбанки, макітри, горщики, антропоморфні, зооморфні посудини й іграшки. Забаваку тут виготовляли не тільки для власного користування, але й на продаж. Це важливо, адже в країні таких центрів існувало лише кілька.

Для барської іграшки властиві особлива вишуканість ліплення, тонке моделювання обличчя. Розпис виконаний в ніжних сполученнях зелених, жовтих, коричневих тонів і традиційних

3. Литвиненко С. Варіанти українських назв глиняних іграшок// Український керамологічний журнал№4, 2004.

4. Рахно К. Глиняна іграшка у міфі й ритуалі// ПостМетодика - №5-6, 2003

5. Поділля /Артюх Л. Ф., Волтарович З. Є., та ін. – Видавництво НКЦ «Доля». – 1994.

Іграшка «Коник», приватне зібрання Андрія Одиноких

Книші — для Душі

Майстер клас проводить майстриня народної творчості Оксана Моторна

* Майстер-клас М

ова піде про книш, який пекли на Різдво до Святвечора. Це однин з найпоширеніших обрядових хлібів в Україні. Про нього часто згадується в колядках та щедрівках.

Оксана Моторна, село Гончарівка

Ой в ліску, в ліску — листя на грабі, Заколядуймо ми своїй бабі.

В нашої баби — добрая душа, Винесе вона цілого книша, До того книша — ціла ковбаса.

Є чимало прислів’їв і приказок, які «характеризують» улюблений пісний хліб: книші для душі; веселіше душі, як на столі книші; книші — до душі, Богові на славу, а людям на страву; та ін..

Книш — має вигляд хліба з кружечком «душею» зверху. Символізує заступництво предків. В селах Вінниччини збереглась традиція його випікання і споживання.

В селі Гончарівка на Літинщині проживає Оксана Моторна. Ця жінка є символом справжньої українки — завзятої, роботящої, хазяйновитої, обдарованої, вродливої, танцюристої, співучої. Всі ці таланти, як посаг, взяла від своєї родини. Якраз на прикладі цієї сім’ї, можемо говорити про спадкоємність традицій. Секрети виготовлення обрядових хлібів їй передала мама — Марія Яківна Іванишина, a мамі — бабуся, Катерина Кузьмівна Кашпрук. Власне, колись малу Оксанку навчали обоє — і пекти, і співати. А нині Оксана Петрівна передає секрети донечці Марусі, як пекти весільний коровай, коржі до маку, паски і знамениті на всю округу пиріжки з гречкою та книші.

Книшем пригощаються всі, хто зібрався за святковим столом, його пахощами живляться душі померлих родичів, які прилітають в цей час до кожної оселі. Книшем пригощають і колядників. У Гончарівці ішли з книшем дорослі діти в гості до батьків на Різдвяні свята. До речі, слід зауважити, що у Гончарівці книш печуть напередодні Святого вечора зранку або в четвер, бо в

Фото 1

Фото 2

Фото 3

Фото 7

п’ятницю не можна пекти хліб, оскільки існує повір’я «Хто в п’ятницю хліб пече, того коло серця пече» — так навчила

бабуся Оксану Моторну.

Готуючись до Різдва, на Святий вечір господиня брала пучок сіна, на нього клала миску з кутею, біля куті - книш

та дідух. В деяких селах книш кладуть

не поруч з кутею, а накривають горнятко з вареною, але ще не розведеною

кутею, яке також зберігають на покуті, або накривають кутю, як несуть на покуть. Подекуди в книш впихають дрібку

солі та свічку, і стоїть він так впродовж всіх різдвяних свят. Тісто для книша — таке ж, як для хліба, замішують на воді та на тісті, що залишалося від попереднього замісу. Для випікання 8 книшів потрібно: теплої води - 6 літрів, дріжджів - 50 грам, солі - 100 грам, 1 кг муки - на розчину. Замішуємо звечора, ставимо опару біля печі накриваємо рушником для того, щоб воно бродило до ранку. Зранку замішуємо тісто, додаючи вищий та перший сорт муки, і додаємо 300 грам житньої муки (для того, щоб книш чи хліб не черствів не кришився та довго зберігався). Додаємо майже відро муки, дивимось по консистенції тіста (приблизно 5-6 кг). Вимішуємо, щоб відставало від рук. Зверху мастимо олією, щоб не засихало. Ставимо знову біля печі на теплому місці щоб тісто підходило. Тим часом розпалюємо в печі, щоб нагорів жар. Готуємо форми змащуючи їх олією. Приблизно через 2 години починаємо виробляти хлібини.

Вироблений хліб у формах знову ставимо на тепле місце (на піч), щоб наші майбутні книші підходили. Тим часом розгортаємо в печі жар, щоб була однакова температура по черені (там, де буде пектися хліб). Коли вже висходив, змішуємо крохмал, сахар та трішки води для того, щоб помастити верхню частину книша, щоб він загнітився. Перехрестивши, саджаємо в піч. За годину — книш готовий. Виймаємо його з печі. У піч кладемо одне поліно, щоб не порожня була. Ставимо ринки з книшами на стіл, попередньо застелений грубою скатертиною. Кропимо холодною водою, щоб «відійшов». Накриваємо чистим рушником. Незабаром можемо виймати книші з ринок. Чекаємо першої зірки. Їжте на здоров’я!

Яка чудова традиція — пекти хліб для душі і для всіх добрих людей.

Записала майстер-клас Марія МОТОРНА