Світлиця №78(2) 2022

Явдоха Зуїха і Гнат Танцюра

в контексті збереження

пісенної спадщини Поділля

Ой виорю я нивку широкую

Та посію хмелю високого, Та нароблю пива солодкого, Та зберу я роду багатого…

Українська нарожна пісня

продовж століть для українців пісня була відпочинком і відрадою, творчістю і засобом особливого душевного спілкування, вираженням найпотаємніших почуттів, думок прагнень.

В різні історичні періоди на ці голоси «знаходились» і ті, хто збирав пісні. Скажімо, поет

зайшла сусідка Демидиха. Чи випадково? Здавалось, саме провидіння звело докупи цього завзятого юнака і згорьовану, виснажену наймами селянку Явдоху.

«До мене, до мене, сину, за піснями. На трьох волових шкурах не запишеш. Я ж їх знаю до гибелі. Вік свій проспівала. Десь-то і долю свою проспівала, що така нещаслива. Я весь вік провела в біді, у злиднях і в піснях. Коли б не пісні, то десь-то лопнула б з досади та горя».

Впродовж двох тижнів Гнат ходив до неї, щоб лиш назви записати. Внаслідок багаторічної співпраці було зафіксовано понад тисячу пісень, а ще – приказки, легенди, казки… Цей

З почесними гостями на презентації

Степан Руданський, письменниця Марко Вовчок та її чоловік Опанас Маркович, який і заохотив молоду дружину Марію Вілінську записувати все те багатство від селян: пісні, прислів’я, приказки, казки… Вчений Климент Квітка, письменник Михайло Стельмах, учительки Настя Присяжнюк, Євгенія Тондій, Марія Руденко чимало потрудились на народній ниві, збираючи ті перлини до скарбниці української духовності.

В цьому контексті важко переоцінити тандем Явдохи Зуїхи і Гната Танцюри в розумінні того величезного внеску, який зробили ці двоє у величну справу збереження пісенної національної спадщини.

Сімнадцятирічний Гнат Танцюра записував від матері пісню, і в той момент, коли вона не могла згадати її кінець, до хати випадково

результат перевершив всі сподівання Гната Танцюри. Адже Явдоха Зуїха, як вона сама себе назвала, була людиною незвичайною. Тяжке життя, а водночас природний розум і феноменальна пам’ять, естетичний смак і глибоке розуміння пісні, як народної душі, величезний об’єм матеріалу – все це вирізняло її серед інших співачок, від яких Танцюра теж записував пісні. Дарма, що не мала освіти, але була дуже вимогливою до записувача, пильнувала текст і мелодію, дбала про чистоту пісні. І тому вихід книги «Пісні Явдохи Зуїхи» у 1965 році за ініціативи директора Інституту фольклору та етнографії поета-академіка Максима Рильського, на основі записів Гната Танцюри, став видатним явищем української культури.

Пісні календарно-обрядові, весільні, родинні, історичні, чумацькі, рекрутські, бурлацькі,

наймитські – такий діапазон всього згаданого і

проспіваного селянкою з

Поділля вражав і кількістю, і змістом. Тому книга, народжена з великої

любові до пісні, не могла залишитись просто

музейним експонатом.

Її логічним продовженням став, ініційований

Вінницьким обласним

центром народної творчості, фольклорний

фестиваль – з 1981 року

– районний, що згодом

переріс в обласний, а

далі – у Всеукраїнський

фестиваль на приз Гната

Танцюри, що проходить

раз у п’ять років на Він-

ниччині. Скільки народних пісень було

переспівано з тих пір, скільки обрядів

відтворено, скільки свят відроджено

в селах, районах, у Вінниці, завдяки

цьому дзвінкоголосому фестивалю, що приймав в свої обійми колективи з усіх

куточків України! Це був тріумф української пісні, гідне продовження пісенних традицій нашого краю. З року в рік площі і сцени в Зятківцях, у Гайсині, у вінницькому парку розквітали віночками, вишиваними сорочками, намистом...

З року в рік приз Гната Танцюри передавався від села до села, від колективу до колективу – і линули пісні Явдохи

Зуїхи, яким вдалось переступити через пороги ХХІ століття. А нове століття принесло нові випробування: непрості роки становлення незалежної держави, тривоги майданів, АТО і, нарешті, війну – не лише за територіальну цілісність, а за духовні цінності, серед яких – і народна пісня.

То ж нині у червневі дні, коли за традицією мали б проводити фестиваль, у зв’язку з воєнним станом, він проходив

в режимі онлайн. 10-11 червня з нагоди 121 річниці з дня народження фольклориста Гната Танцюри відбулась онлайн-презентація: «Українські народні пісні в записах Гната Танцюри від народної співачки Явдохи Зуїхи». Двадцять один фольклорний колектив, три окремих виконавці взяли участь у цій презентації. Розпочали відеосюжет колективи з Гайсинщини, зокрема народний аматорський «Рідня» Гайсинського будинку культури піснею «Ой летіла зозуленька», а його керівник Лідія Горошко виконала рекрутську пісню «Ой зажурився сивий соколонько». «Берегиня» Рахнівського СБК (керівник – Наталя Лиса) – весільні пісні, що їх співала ще Явдоха Зуїха. Зразкові аматорські фольклорні колективи «Зозулята» Гайсинського МБК (керівник – Олеся Грабовська) – обжинкову пісню «Котився вінок з лану», «Крикухи» Сьомацького СК Жмеринської міської ради (керівник – Людмила Бондар), що відродив з нотного запису маловідому родиннопобутову пісню:

Ой летіла зозуленька з темного лісочку, Сіла, впала, закувала в зеленім садочку.

Підготували відео «Викрутаси» КЗ «Центру культури та дозвілля Вороновицької селищної ради» Вінницького району (кер. Інна Нікітенко). Діти майстерно виконали пісню «Торгувала горіхами, продавала огірки» з танцем «Ойра». Народний аматорський молодіжний фольк-гурт «Рута-м’ята» (керівник Ірина Кашпрук) з Вінниці виконав віночок обрядових пісень: «Ой піду я, ненько, в неділю раненько», «А горобчик до синички ходив» і «Через наше село та й летіло помело». Слід відзначити

Урочиста мить передачі Кубка

різножанровий репертуар презентації. Окрім соціально-побутових та обрядових пісень, прозвучала рекрутська пісня «Ой в городі буркун-зілля» у виконанні відомої на Вінниччині Софії Перець з смт Томашпіль, яка з дитинства співає народні пісні.

Взяли участь в онлайн презентації колективи – народний аматорський «Мальви» Самгородоцького СБК Самгородоцької сільської ради Хмільницького району (кер. Валентина Гарнага) та фольклорний Центру культури і дозвілля Стрижавської селищної ради Вінницького району (керівник – Ірина Кашпрук).

Пісні, записані Гнатом Танцюрою від Явдохи Зуїхи у цьому році поповнили репертуар багатьох фольклорних колективів, як-от: «Подружки» що на Бершадщині (керівник – Микола Бовсунівський), «Подоляни»

з Тепличчини (керівник – Ілина Жарій), «Гордівчанки» села Гордіївки (керівник – Людмила Кіщук). Жартівливі пісні «Якби мені ступа та жорна», «Ой що ж то за шум учинився?» виконали «Борщівчанка» села Борщівці (керівник – Світлана Андрусь) та «Джерело» села Лозове (керівник – Феодосія Соболевська) Могилів-Подільського району. Другу частину онлайн-презентації розпочав знаний на Вінниччині народний аматорський фольклорний гурт «Подільські музики» села Вінницькі Хутори Вінницького району (керівник Павло Пісковий). Для виконання вибрали родинно-побутову пісню «Ой за гаєм, за Дунаєм», та доповнили її театралізацією.

Ой за гаєм, за Дунаєм, Ой там Йосип сіно косить, А дівчина обід носить, Несла, несла, не донесла, Край Дунаю поставила, Мале дитя породила До Дунаю говорила…

Фольклорний театр «Добродеї»

Долучилися до презентації: відомий колектив «Війтівчанка» Війтівського СБК Бершадської територіальної громади (керівник заслужений працівник культури України Валентина Багач), здійснивши відеозапис соціально-побутової пісні «Ой на ставу, на ставочку» та «Берегиня» села Орлівки, що на Тепличчині (керівник – Оксана Чернега), виконавши соціально-побутову пісню «Калина-малина над яром стояла». Завершив відеопоказ онлайн презентації фольклорний театр «Добродеї» КЗ Теплицької селищної ради «Центр культури і дозвілля Тепличчини» Гайсинського району, який створила талановитий організатор Алла Волинець. У їхньому виконанні прозвучала пісня «Ой виору я нивочку широкую та й посію хмелика листатого».

А вже 17 червня подія радісна і довгоочікувана зібрала у нашій виставковій світлиці шанувальників народної пісня і тієї жінки що стала її символом – Явдохи Зуїхи.

Необхідність перевидання книги «Пісні Явдохи Зуїхи», що стала раритетом, назріла вже давно. Але, очевидно, потрібен був час, щоб переосмислити, доповнити видання, зняти деякі ідеологічні нашарування і, звісно, знайти кошти. Видавництво «Літера ЛТД» (м.Київ) у непростий час взялось здійснити задуми науковців. Отож, маємо оновлену прекрасну книгу з серії «Скарби українського фольклору».

Народний аматорський фольклорний гурт «Подільські музики»

З нагоди презентації з Києва прибули: директор видавництва Сергій Макаревич, відповідальний редактор Олена Радзивілл, менеджер Наталя Астафєва, і наш земляк – уродженець с. Зятковець, науковий редактор, фольклорист і етнограф, письменник Микола Дмитренко, який впродовж років, як співробітник

Володарі Кубка Гната Танцюри у 2022 році — зразковий аматорський ансамбль «Вітерець» Митролюбівського СБК Піщанської ТГ

інституту фольклору та етнографії ім. М. Рильського займався популяризацією наших пісенних скарбів. З краю Явдохи Зуїхи та Гната Танцюри прибула ціла делегація: директор Гайсинського МБК Світлана Кузнєцова, працівник музею Гната Танцюри Валентина Голомовза, солістка МБК Дар’я Кучерук. Науковці, працівники культури, майстри народної творчості, письменники, мистецтвознавці, співаки, учасники творчих колективів – таких талановитих людей об’єднав нині цей чудовий захід, де вшановували пісенні традиції Поділля, народного вчителя Гната Танцюри, що у важкі часи оприлюднив

безцінні записи народної співачки.

Колектив центру народної творчості взяв активну участь в обговоренні книги. Кожному з учасників цього зібрання

хотілось висловити свої думки і захоплення з приводу такої визначної події.

В центрі цієї розмови – постать Явдохи (Зуїхи) Сивак, яка не просто мала гарний голос, а була жінкою надзвичайною, що попри неймовірні життєві незгоди зуміла зберегти силу духу, а без пісні не прожила й дня, серцем відчуваючи її красу і силу. Завдяки щасливому випадку, що звів цих двох людей, ми маємо тисячі зразків народної творчості. Представники видавництва розповіли про особливості роботи над виданням, озвучили подальші плани. Сергій Макаревич вручив примірники книги володарю Гран-Прі Всеукраїнського фольклорного фестивалю народному аматорському колективу «Кумасі» з Чагова.

Етнограф, фольклорист, майстер народної творчості, доцент Вінницького

педуніверситету Віктор Косаківський, який сам записав чимало народних пісень під час фольклорних експедицій в різних куточках Поділля, поділився думками стосовно того, як непросто і водночас важливо записувати пісні, легенди, приказки для поколінь наступних, адже це золотий фонд нашої культури, пласти якої належить досліджувати. Щирі вітання гайсинчан, вірші Жанни Дмитренко, пісні Явдохи Зуїхи у прекрасному виконанні Дар’ї Кучерук – все вплелось у вінок шани народної співачки, яка не зазнала добра за життя, але зажила безсмертя на своїй землі. А ще наприкінці червня в нашому центрі відбулись урочистості з нагоди вручення перехідного призу Гната Танцюри від переможця обласного фольклорного фестивалю 2021 року зразкового фольклорного ансамблю «Викрутаси» (кер. Інна Нікітюк) зразковому аматорському ансамблю «Вітерець» Миролюбівського СБК Піщанської ОТГ (керівник – Наталія Сличук), який отримав перехідний приз 2022 року за театралізоване виконання весільної пісні «Благослови, Боже». Цей, здавалось би, ординарний захід перетворився на свято з піснями, вітаннями, побажаннями творчих успіхів.

Небуденні події червня 2022 року надовго запам’ятаються усім, хто долучився до святої справи збереження народних скарбів.

В контексті тривог і труднощів воєнного часу вони видаються нам світлим променем надії, сподіванням на розвиток книговидання в Україні, на збереження традиції фольклорних фестивалів, що на них оприлюднюються перлини пісенних надбань рідного краю, які зберегли нам самовіддані подоляни Явдоха Зуїха та Гнат Танцюра.

Директор Вінницького ОЦНТ, Тетяна ЦВІГУН

Явдоха Зуїха

Як бідувала, як співала!

Коли хазяйську ниву жала, Щодня чужу, а не свою, Хто ж годуватиме сім’ю?

Хто ті борги й коли одробить?

Багацьке жито рясно родить…

А в тебе, жінко, лиш стерня,

І тільки й поля, що в піснях.

Але ж яке безмежне поле! –

Все – в колосках, стерня не коле

І злиднів не пече тавро…

У тих піснях – твоє добро:

Веснянки, радощі, кохання

І наймитські поневіряння,

Й весілля зі слізьми навпіл,

І стільки болю наокіл,

І колискові, й петрівчанські,

І ті гіркі, заробітчанські.

Засіяла піснями долю, Судилось так тобі, Явдоню: Нестатки і дрібненькі діти,

І найми, й ніколи глядіти.

Та як же жить, щоб не співати!

Такий високий голос мати, Що лине лугом-долиною, Що квітне радістю земною, Що чути геть на всі кутки, Через усі твої роки, Коли тобі вже й дітись ніде, А йти до діда, до Демида, Зазнавши й там чимало лиха, Коли вже стала Демидиха.

У зятковецькій стороні, Де хтось записував пісні –Танцюра Гнат – народний вчитель,

Його б своїх пісень навчити, Щоб кожну в зошит записав, Та до столиці їх послав…

Чи встигнеш всі переспівати?

І де паперу стільки взяти –На ті прислів’я і примовки, І приказки, і сліз коновки?…

Пройшли літа, як маків цвіт, Недоля зав’язала світ!

Весь вік би слухав ту Явдоху, Ту щебетуху і чистьоху.

Співає день – він місяць пише –

В осінній зятковецькій тиші…

Не спишеш на волових шкурах, Якщо ти навіть Гнат Танцюра!

– Я прожила в біді, в нужді, Неначе камінь у воді. Напевне й долю проспівала, Коли чужі снопи в’язала…

А як запишемо? – Зуїха !

Лиш щоб ніхто не чув, щоб тихо, А то на старість засміють…

А вже пісні верстали путь

В нову добу, в літа розкуті

На українському розпутті, Де на теренах зятковецьких

Дзвенять вони в краю отецькім!

Явдохо! Чуєш нас, чи ні?

Вони живуть, твої пісні, А ти казала – нещаслива!

Яка врожайна в тебе нива!

А ти – душа її… епоха –Зуїха… ЗУїха… Явдоха.

Жанна ДМИТРЕНКО

* Всеукраїнські акції

«Воскрес Христос –

Воскресне Україна!»

Моя Соборна Україно, Розп’ята на хресті війни, Ти переможеш неодмінно, За тебе в бій ідуть сини! Жанна Дмитренко

ід 24 лютого цього року наше життя поділилось на «до» і «після». В цьому місткому «до» ми готувались до проведення VІ Всеукраїнського свята народного мистецтва «Великодня писанка», що мало відбутись 27-29 квітня у Вінниці. Адже кожних

три роки, починаючи з 2007 року, на

третій день великодніх свят

Вінниччина

радо зустрічала писанкарів

з усіх куточків

України.

На цьогорічному форумі писанкарів України мала зібратись велика кількість майстринь.

Адже лише на початку лютого вже було подано 30 заявок з п’ятнадцяти областей України. Але повномасштабна війна, розв’язана росією, що неосяжною трагедією увірвалась в наше життя, зруйнувала всі добрі задуми і плани.

Започаткування акціїї

Отож, про «після»: шукаючи виходу емоціям, що роздирали душу невимовним болем, гнівом і великою вдячністю захисникам України, всі ми прагнули робити щось корисне для нашого народу і перемоги. Так виникла ідея – об’єднати

натхнення писанкарів України Всеукраїнською мистецькою онлайн-акцією «Воскрес Христос – Воскресне Україна!», до започаткування якої визріла і прониклива передмова: «24 квітня православна Україна святкуватиме Великдень. Нині для

українців це величне свято набуває особливого значення, адже нашу прекрасну неньку Україну розпинають, як розпинали Іісуса Христа. Сьогодні саме на нашій квітучій і, разом з тим, багатостраждальній землі відбувається битва правди з неправдою, добра зі злом. Народи всього прогресивного світу стали пліч опліч з народом України, щоб перемогти темряву зла, яка завжди панує там, де відсутнє світло правди. У нашого народу є відвічна традиція: для захисту роду чи окремої близької людини, для зміцнення її духовного і фізичного життєствердження – на живому яйці, яке символізує життя, писати писанки з орнаментикою сакральних символів і знаків. І не випадково писанки пишуться за допомогою воску і вогню, що підсилює сакральні символи, надаючи їм самовідданої працездатності бджіл і зігріваючої сили вогню. У великий піст жінки починали писати писанки, навчаючи своїх донечок цьому Божому промислу. Отож у всесвіті українського народного мистецтва «писанка» є древнім унікальним і малодослідженим материком. Знаки і символи її – це послання нам з глибини віків найкращих побажань, які ми маємо прочитати і передати нашим нащадкам. Сьогодні Вінницький обласний центр народної творчості розпочинає Всеукраїнську культурно-мистецьку онлайн-акцію «Воскрес Христос – Воскресне Україна!» і запрошує приєднатися до неї всіх писанкарок України, які в цьому році мали бути учасниками VІ Всеукраїнського свята народного мистецтва «Великодня писанка» у м. Вінниці. Тож з молитвою до Бога, пишемо писанки разом – на захист рідної землі, на силу воїнів наших і на перемогу українського народу у цій нерівній жорстокій битві за волю, за мирне небо і світле майбутнє для наших дітей.»

Рівно за місяць до Великодня, у виставковій Світлиці ОЦНТ стартувала наша онлайн-акція

за участі провідної вінницької майстрині Оксани Верхової-Єднак та її юних послідовниць. Оксана Олександрівна – викладач художнього відділу Вінницької ДМШ №2, майстриня в третьому поколінні, безмежно закохана в народне мистецтво і в свою роботу з дітьми. З перших днів повномасштабної війни вона підтримувала творчий зв’язок з своїми вихованцями і зразу ж долучила їх до участі у відеозйомці, початку даної акції.

Після того, коли ми виставили в соціальні мережі анонс-запрошення та відеосюжет з започаткування Всеукраїнської мистецької онлайн-акції «Воскрес Христос – Воскресне Україна!», щоденно до акції долучались писанкарі з багатьох областей України. Звісно, її учасниками стали наші давні знайомі, активні учасниці Всеукраїнського свята народного мистецтва «Великодня писанка». Зокрема, це відома львівська майстриня, неймовірна Віра Манько, автор книги «Українська народна писанка», в якій вміщено близько 1500 кольорових світлин писанок, відтворених за взірцями ХІХ – кінця ХХ ст., що взяті з фондів музеїв та приватних колекцій. За високу професійну майстерність в номінації “Мистецтвознавство, фольклор” ця книга отримала нагороду на VI Всеукраїнській виставці-форумі “Українська книга» (2005 р.). Ще одна неперевершена майстриня зі Львова Марія Янко – член Фундації дослідження Лемківщини, яка пише лемківської писанки і плідно займається творчістю в інших сферах (витинанка, живопис, графіка, розпис на тканині та ін.). Варто зауважити, що обидві львівські писанкарки, з початку війни займаються ще волонтерською діяльністю. З трепетом в серці, приєднались до акції заслужені майстри народної творчості України, автор книги «Хрест. Риба» Зоя Сташук з Києва, яка вивчає та відтворює крихітні, але надпотужні народні знаки в орнаментах писанок і Тетяна Коновал з Луганська, яка ще в 2014 році разом з дітьми була вимушена залишити рідну

Нові символи писанкового письма Тетяни Коновал з Луганщини

Писанки майстринь Теплицької ТГ з Вінниччини.

Автор ідеї – Любов Гричанюк Писанкова орнапментика Сумщини від Валентини Коздровської

домівку та перебратись до Києва, де і досі живе в гуртожитку, проте активно навчає писанкарству дітей, тепер уже київських, і творить авторські писанки за старовинними орнаментами. Взагалі Київщина, як і Вінниччина, дуже багата на майстрів писанкарства, тож приємно, що до акції з великим задоволенням приєднались ще дві активні майстрині – Олеся Токарська з смт. Клавдієво, яка стверджує, що писанка – це своєрідна медитація і вимагає не лише володіння старовинною технікою, але й духовного піднесення, вивчення історії та магії цього давнього мистецтва та киянка Тетяна Влененко, яка в цей час була далеко за кордоном, де пропагувала українську писанку. В

акції взяли участь і ще одні наші давні

знайомі, видатні писанкарки з Рівного – знана художниця Наталія Дребот та заслужений майстер народної творчості України Вікторія Степанюк. Прикрасила нашу сторінку своїми писанками

молода талановита мисткиня Світлана

Делікатна з Хмельницького. Від потужного осередку народних майстрів Дніпропетровської області в онлайн-акції взяла участь Ірина Пяшенцева з Дніпра. Її представлення писанок було дуже цікавим тим, що вона показала набір фото, в яких спостерігається весь процес народження писанкового орнаменту. З писанками Сумщини познайомила всіх Валентина Коздровська, яка також вже бувала у Вінниці на Всеукраїнському святі «Великодня писанка» Дуже приємно було побачити учасниками нашої онлайн-акції, донині не знайомих нам, майстринь писанкарства – Ольгу Кашевко з м.Яремче Івано-Франківської області, Марію Поліщук з с.Рожище Волинської області та

Писанки Вікторії Степанюк (м.Рівне)

Писанки Світлани Бас з Черкащини Писанки Ніни Джус (Вінниччина)

Писанки Зої Сташук (м.Київ)

Світлану Бас з с. Маньківка Черкаської області, яка презентувала фото з великою кількістю своїх писанок.

Звичайно ж, учасницями Всеукраїнської мистецької онлайн-акції «Воскрес Христос – Воскресне Україна!» стали і майстрині Вінниччини. Зокрема, це заслужений майстер народної творчості України Марія Гоцуляк та заслужений працівник культури України Оксана Городинська з Могилів-Подільського. Разом з О.Городинською представили свої писанки і її працівники Могилів-Подільського міського центру народної творчості – Лора Городинська, Анна Пахненко та Леся Паладійчук. Чудові писанки представили і такі наші майстрині, як: Вікторія Ніколаєва з Вінниці, Інна Громова з Хмільника, Віта Кушніренко з Луки-Мелешківської, Ірина Ільченко з Парпуровець, Вікторія Добрянська з Якушинець Вінницького району, Наталія Клебанська з Війтівки Бершадської ТГ, Олександра Зибіна з Крижополя Тульчинського району, Тетяна Герасимець з Жорнищ та Галина Кулієва з с. Романів-Хутір Іллінецької ТГ, Лідія Пономаренко з Наддністрянського Мурованокуриловецької ТГ.

До нашої мистецької онлайн-акції долучились і працівники культури клубних закладів Вінницької області. Зокрема, свої писанки презентували: Ніна Джус – провідний методист Вінницького обласного центру народної творчості, Таїсія Нікітюк і Людмила Юхимович від КЗ «Центр культури і дозвілля Тепличчини» Теплицької селищної ради Гайсинського району. Також в акції взяли участь працівники Бершадського краєзнавчого музею.

Важливо, що до акції приєднались творчі діти Вінниччини, а саме: учасники об’єднання «Самоцвіти» Сальницького СБК СП Центру культури і дозвілля Калинівського міської ради Хмільницького району, вихованці художнього відділу Вінницької дитячої музичної школи №2. Але найбільше вразила всіх учениця Гніванської дитячої музичної школи Аріна Дунда.

Акція тривала до Великодніх свят. За цей місяць тисячі користувачів соціальних мереж познайомились з традиціями писанкарства різних регіонів України. Дорослі і маленькі наші співвітчизники долучилися до відродження традиційної української писанки, зберігаючи стародавні та створюючи новітні символи знакового письма.

За підсумками проведення Всеукраїнської мистецької онлайн-акції «Воскрес Христос – Воскресне Україна!» ми виставили в соцмережі третій відеосюжет, де ще раз представили учасників та подякували майстриням за невтомну працю задля збереження і розвитку традиційного українського мистецтва. Заввідділом ОЦНТ Любов ГРИЧАНЮК

Лемківські писанки Марії

Янко (м. Львів)

Писанки Марини Верхової з Вінниччини

Аріна Дунда з Гнівані

Перша писанка солдата В

они всі – особливі, кожна писанка – це чиясь мрія і

надія, це віра в перемогу і бажання любові, радості, добра. А найголовніше – бажання миру Україні!

20 квітня 2022 року я була запрошена до однієї з військових частин Вінниччини для проведення майстер-класу з писанкарства для солдатів строкової служби та службовців-контрактників. Хвилювалася дуже. Війна з російською федерацією

настільки оголила почуття, що все, пов’язане з армією, з нашими воїнами, викликає в душі якийсь трепет, повагу і шану до всіх захисників України.

Тому хвилювалася. А ще думала, чи захочуть хлопці писати писанки, бо

чомусь побутує думка, що це мають

робити лише жінки. В призначений час прийшла в бібліотеку військової

частини, підготувала все для майстер-класу, а тут і мої «учні» прийшли. Познайомились. Розпитала, хто звідки. Виявляється, що у нас проходять

службу хлопці з різних куточків України: з заходу і сходу, з центральної частини України і навіть зі столиці.

Спочатку всі почували себе ніби ніяково, чи що. Я розповіла про те, що писанку писати – це, насамперед, виписувати на «живому», тобто не вареному яйці свої плани і мрії на цілий рік. Ми поговорили про ті сакральні

знаки, які наносили на яйце з давніх давен, просячи у Всесвіту здоров’я, мру, благополуччя для родини, роду, для себе та своїх рідних і близьких.

І от розпочалося те таїнство написання писанки… Всі учасники настільки захопилися, що почали говорити пошепки, щоб не порушувати ту неповторну ауру, яка утворилася в приміщенні бібліотеки. Здавалося, що серед нас незримо були присутні якісь вищі сили, чи дух наших пращурів. Пройшла година, друга, але ніхто не хотів розходитись. Вже дехто почав «вмивати» свою першу писанку. Адже, поки ти пишеш писанку, то ніколи не знаєш, що вийде після того, як з писанки зітреться віск.

Кожен цей солдат вперше взяв до рук писачок, але писанки вийшли дуже гарними! Які надії вписували туди наші захисники? Хтось, певне, мріяв про кохання, хтось задуми на майбутнє, хтось – сподівання на добробут та гарне здоров’я. Ось дубове листя – це означає мужність, незламність, силу… Це ж саме про вас, наші воїни, бо ви – наша опора, надія і віра в перемогу!

Пишіть, хлопці! Хай нинішнє священнодійство втілиться в живу силу нашого опору, хай символи стануть зброєю в цих юних, але дужих руках. І тоді сорокаклинці принесуть врожайне поліття, а дубове листячко додасть снаги, і всі ці сакральні знаки та символи хай означають відродження та процвітання рідної землі! Провідний методист ОЦНТ Зоя КРАСУЛЯК

* Фестивалі

Над Собом пiсня дзвiнко лине

18-19 червня 2022 року в Іллінцях відбувся

VІ Міжнародний фестиваль-конкурс народного хорового співу «Над Собом пісня дзвінко лине» імені Віталія Іжевського

Oсь вже вшосте проведено на Іллінеччині Міжнародний фестиваль-конкурс народного хорового співу «Над Собом пісня дзвінко лине» ім. В. І. Іжевського. Засновник і перший керівник народного аматорського хору «Вінок Поділля» тодішнього районного, а нині – Іллінецького міського будинку культури, композитор, хормейстер, громадський діяч Віталій Іович Іжевський зробив вагомий внесок у розвиток хорового мистецтва Вінниччини, виховав не одне покоління талановитих співаків і музикантів. Саме один із учнів Іжевського, заслужений працівник культури України, директор Центру культури, мистецтв та естетичного виховання Іллінецької міської ради Микола Романов став ідейним натхненником проведення в Іллінцях фестивалю-конкурсу хорового мистецтва імені видатного земляка.

В Іллінцях відбувалося і відбувається багато цікавих мистецьких заходів, започатковано чимало культурно-мистецьких проєктів, але цей – неповторний. А особливо, коли він проводився наживо. Таке було піднесення, така душевна насолода, що словами не передаси! Просто треба прийти, побачити, відчути, пережити. Учасники хорових колективів – у вінках, стрічках, очіпках, барвистих хустках, смушевих шапках, вишиванках, плахтах, запасках! Таке враження, що тут зібрано було весь колорит національних строїв із різних регіонів України. Цьому заходу завше передує велика, можна сказати, грандіозна підготовча робота, тому все відбувається на високому художньому та організаційному рівні. Традиційно учасники фестивалю-конкурсу вшановують пам’ять В.І. Іжевського, покладаючи квіти до меморіальної дошки та барельєфа композитора, заквітчують калину біля будинку культури. Традиційно на заході присутні діти Віталія Іовича Володимир, Лариса, Мирослав і Божена Іжевські, які є

постійними активними співорганізаторами фестивалю-конкурсу. Гідні діти достойних батьків, вони ревно бережуть сімейні традиції і свято шанують пам’ять про свого талановитого батька. Підтримує цю хорову імпрезу і місцева влада в особі Іллінецького міського голови Володимира Ящука. Чи думав колись Віталій Іжевський, що після усіх життєвих поневірянь вдячні земляки складатимуть йому таку шану? Що велелюдне пісенне море розливатиметься Іллінцями, аби вкотре вклонитися світлій пам’яті Маестро!

Щороку приїздили в Іллінці прекрасні творчі колективи з різних областей України та країн ближнього і дальнього зарубіжжя, які представляли на суд глядачів і журі свої високохудожні конкурсні програми. І що не хор, то неповторне звучання, розмаїтий репертуар, вибух емоцій. Бо ж хорове мистецтво не знає кордонів, воно єднає народи і робить кращими кожного з нас.

Петро Андрійчук

На жаль, карантинні обмеження і ця неочікувана загарбницька війна внесли жорсткі корективи у наші звичні заходи. Тому фестиваль-конкурс «Над Собом пісня дзвінко лине» впродовж останніх років, як правило, проводиться в режимі онлайн. Журі ж завжди працює наживо, переглядаючи відеосюжети колективів-конкурсантів. Якщо врахувати, що цьогоріч колективи змагалися у номінаціях «народні хори», «академічні хори», «дитячі хори» і «ансамблі», а ще їх було понад сімдесят, і кожен представив програму із трьох різнопланових творів, то можете уявити в яких екстремальних умовах ми працювали!

Цього року в конкурсі взяли участь 12 зарубіжних колективів з Молдови, Румунії, Латвії. Україну ж представили творчі колективи із Волинської, Дніпропетровської, Запорізької, Житомирської, Івано-Франківської, Київської, Львівської, Полтавської, Рівненської, Тернопільської, Хмельницької, Черкаської,

«Дарничанка» на фестивалі «Співець Подільського краю»

Чернівецької та Вінницької областей.

У номінації «дитячі хори» переможцями визначено дитячий хор «Кантилена» КЗ «Острівська музична школа»

Великоберезовицької ТГ Тернопільської області та дитячий академічний хор «Belkanto» школи мистецтв міста

Сороки з Молдови (керівники – Тетяна Григорчук та Людмила Самарін).

Серед академічних хорів пальму першості заслужено здобув прекрасний колектив – народна аматорська чоловіча хорова капела ім. Б.Волосянка Івано-Франківського медичного університету. Оксамитове злагоджене звучання чоловічих голосів, різноплановий, досить складний репертуар, основу якого склали хоровий твір Д.Січинського на вірші І. Франка «Не пора», стрілецька «Там на горі, на Маківці». Високопрофесійно виконали капеляни складний поліфонічний твір Б. Шептури на вірші Т.Шевченка «І мертвим і живим». Кожна фраза, кожен акорд доходили до серця, лунали, як заклик до боротьби за рідну землю, за мову, за державу. А як зворушливо, по-синівськи тепло прозвучав твір Романа Долчука на вірші Ярослава Ткачівського «Берегиня». Майстерне аранжування керівника капели, заслуженого діяча мистецтв України Володимира Савчука додало неповторних барв до синівської подяки берегиням усіх українських родин – матерям:

В серці та пам’яті мама жива…

Гідно представили Вінниччину

народні аматорські колективи Іллінецького міського будинку культури – хор «Вінок Поділля» ім. В.І. Іжевського та ансамбль української пісні «Відлуння» (керівники – Геннадій Сергеєв і

Людмила Левченко). Варто зазначити, що обидва іллінецькі колективи виступали наживо і продемонстрували високий рівень виконавської майстерності, сценічної культури та вдало вибудувані програми виступу. Тож не дивно, що вони стали лауреатами першої премії у своїх номінаціях. Вдало виступив ще один вінницький колектив – народна аматорська хорова капела «Діброва» Піщанського центру культури та дозвілля під керівництвом заслуженого працівника культури України Федора Ущаповського і відмінника освіти України Катерини Семко. Капела виборола почесне ІІІ місце. Гран-Прі VІ Міжнародного фестивалю-конкурсу народного хорового співу «Над Собом пісня дзвінко лине» імені Віталія Іжевського здобув дитячо-юнацький хор «Symbol-gean lupu» з м. Бухарест (Румунія), керівник – Люмініта Гутану-Стоян. Окрасою цьогорічного заходу стали програми творчих колективів-переможців конкурсу минулих років. Тож дипломами «Почесний гість фестивалю-конкурсу» відзначені народний аматорський хор Надвірнянського МБК Івано-Франківської області та унікальний театр пісні «Краматорські дівчата та хлопці» з міста Краматорськ Донецької області.

Два колективи з Рівненщини – народний аматорський хор «Чорнобривці» Гощанського об’єднання культури і дозвілля та молодіжний хоровий колектив «Перевесло» з міста Рівне – нагороджені спеціальними дипломами від організаторів та родини Іжевських за збереження, розвиток і популяризацію українських традицій хорового співу. Та про всіх і не розкажеш, бо ж кожен колектив був неповторний зі своєю особливою манерою виконання, національним колоритом, сценічним вбранням. Низький уклін їм та їхнім талановитим керівникам!

Отак з 2017 року приїжджають в Іллінці хорові та вокальні колективи, змагаються у професійній майстерності, дарують своє мистецтво вдячному глядачеві. Щороку їхній виконавський рівень оцінюють професіонали-хормейстери з України та зарубіжжя. І чи то Бог так дав, чи зорі так зійшлися, але з того часу і донині очолює професійне журі фестивалю-конкурсу «Над Собом пісня дзвінко лине» професор Інституту мистецтв Київського Національного університету культури і мистецтв, керівник заслуженого народного ансамблю пісні і танцю «Дарничанка», заслужений працівник культури України, талановитий музикант і хормейстер Петро Андрійчук. Петро Олександрович має фундаментальну фахову освіту (свого часу закінчив Тернопільське музичне училище і Київську державну консерваторію ім. П.І. Чайковського), величезний досвід педагогічної роботи. Впродовж багатьох років він працює над створенням енциклопедії «Українське народне хорове мистецтво», до якої увійдуть нариси про кращі хорові колективи та їхніх керівників з усіх регіонів України. За роки творчої діяльності йому довелось бувати на багатьох конкурсах хорового мистецтва. І не лише бувати, а й очолювати журі цих конкурсів. Та, за його словами, саме іллінецький серед усіх вирізняється високим організаційним рівнем, особливим чуйним ставленням до колективів-учасників. «Приємно вражає рівень сільських колективів, заслуговує схвальної оцінки увага керівництва галузі культури Вінниччини до діяльності народних аматорських хорових колективів та загалом до розвитку хорового мистецтва», – постійно акцентує Петро Андрійчук. А ми безмежно раді, що всі ці роки поряд з нами – Петро Олександрович: вдумливий і вимогливий педагог, талановитий хормейстер і

водночас не менш талановитий організатор, який майстерно консолідує діяльність членів журі нашого фестивалю-конкурсу. Інтелігентний, стриманий, мудрий, Петро Олександрович напрацював свою методику роботи в журі подібних конкурсів. Завжди терпляче вислуховує оцінки кожного члена журі і лише після цього висловлює свою думку. Приємно, що ми завжди одностайні в своїх оцінках, і дуже рідко Андрійчук користується перевагою (як голова) у наданні двох додаткових балів тому чи іншому колективу. Щоразу Петро Олександрович наголошує: «Прошу вас, шановні колеги-хормейстери, з повагою ставитися до кожного колективу, якого б рівня він не був. Бо те, що роблять ці колективи, з якою любов’ю займаються хоровою справою – заслуговує найвищої похвали і оцінки!». І в цьому весь Андрійчук: він якщо і зробить зауваження, то так делікатно, аби не принизити керівника. А вже як похвалить, то його оцінка буде найвищою нагородою! А які майстер-класи він проводив у минулі роки після завершення перегляду конкурсних програм! Це був професійний аналіз репертуару, сценічної культури, поради щодо роботи керівника над фразуванням, ланцюговим диханням, ансамблевим звучанням партій та загалом хору. Велику увагу під час такого спілкування він приділяв аналізу сценічного вбрання колективів.

Ще один штрих до портрета Петра Андрійчука як голови журі: якщо траплялось, що член журі представляв на конкурс програму свого хорового колективу, Петро Олександрович завжди дуже тактовно просив не брати участі в обговоренні виступу його хору. Тож завдяки відповідальності і професійності всіх членів журі, а головне – мудрому керівництву його голови, нам вдається оперативно і об’єктивно оцінювати виступи колективів-учасників.

Біля пам’ятної дошки Віталію Іжевському

Покладання квітів на відкритті фестивалю «Над Собом пісня дзвінко лине»

Тому дуже приємно, коли телефонують в Іллінці керівники цих колективів і щиро дякують дирекції конкурсу за організацію, а головне – за професіоналізм та об’єктивність журі. Не можу не згадати у цій статті про величезну творчу діяльність Петра Олександровича Андрійчука. Про нього, як викладача, професора КНУКіМ, впевнена, з великою вдячністю згадують його студенти Я ж хочу розповісти про роботу Андрійчука як керівника унікального аматорського творчого колективу, найпрофесійнішого із професійних – заслуженого народного ансамблю пісні і танцю «Дарничанка».

З цим уславленим колективом Петро Олександрович з 1978 року. Спочатку він працював у колективі концертмейстером, а з 1982 року, ось вже впродовж 40 років – керівник ансамблю. Петро Андрійчук – автор численних обробок та аранжувань, він пише і власні вокальні та хорові твори. Багато дитячих пісень свого часу створив для дитячої студії «Дарничаночка».

Давня дружба і творча співпраця єднає Вінницький обласний центр народної творчості з Петром Олександровичем Андрійчуком та його прекрасним колективом. Неодноразово «Дарничанка» зі своїм керівником брала участь в наших культурно-мистецьких заходах, як-от на святкуванні 120-річчя від дня народження Родіона Скалецького в Бершаді. Цей колектив

– частий і бажаний гість в Іллінцях.

Вишуканий репертуар, притаманний

лише цьому ансамблю, майстерні обробки та аранжування Петра Андрійчука не залишають байдужими глядачів. Артисти «Дарничанки»це талановиті співаки, люди різних доль, різних професій, яких об’єднала безмежна любов до материнської пісні. А які ж твори вони виконують та як майстерно! «Єднаймося, люде, родино!» Віталія Газінського на вірші Михайла Каменюка, українські народні «Дайте, мамо, шклянку рому», «Ой з-за гір – гори», «Ой на горі дубина», «Червена ружа, трояка», «Нарвали-сь ме барвінку», «Дай ня, мамко, дай ня». А неповторна лемківська, записана від талановитої лемкині Ольги Бенч «Ишло дівча лучками»! Вони вирізняють цей прекрасний колектив з-поміж багатьох інших. Бо що не твір – то не просто хорове виконання, це – незвичайна міні-вистава, де переплітаються і сумні, і радісні, і героїчні, і драматичні, і веселі сторінки з нашого життя-буття. Незвичайна вистава неповторного театру пісні, ім’я якому – «Дарничанка»! А за цими професійними виступами, театралізованими вокально-хоровими композиціями – тривала репетиційна підготовка і титанічна, нікому не видима, праця керівника. Петро Андрійчук любить наголошувати, що українська пісня є однією з вершин світової культури, бо в ній закопана пуповина нашої генетичної пам’яті, у ній – духовна правда нашого народу. Все своє життя, свою творчість маестро Андрійчук поклав на вівтар служіння традиційній українській культурі, українській пісні. Тож завдяки таким митцям, як ви, шановний Петре Олександровичу, пісенні надбання українського народу житимуть у віках!

Провідний методист ОЦНТ Ніна ДЖУС

Ой у лузі червона калина похилилася, Чогось наша славна Україна зажурилася…

Дiти наближають Перемогу!

Цю дорогу серцю мелодію я почула здалеку, і ноги самі винесли на привокзальну площу.

Власне, я збиралась у вихідний іти на ринок і могла зайти з інших воріт. Але бадьорі мобілізуючі звуки оркестру покликали саме

сюди, де вже утворився натовп із, здавалося б, випадкових людей.

Хтось зійшов з поїзда, інші ще мали їхати, хтось ішов за крупами чи за овочами, хтось збирався продати

чи купити молоко, хтось просто проходив мимо… Всіх об’єднала музика, своєю могутньою владою вона зупинила людей тут і вже не відпускала. Вони підспівували, або стояли мовчки, витирали сльози. Я протиснулась крізь натовп. Діти! Це грали діти! Учні старші, менші і зовсім малі… Зосереджені і стримані, свідомі своєї місії, вони відчували свою роль і вагу на цьому зібранні, чітко і злагоджено вели свої партії, майже не реагуючи на аплодисменти. В центрі стояла скринька з написом «Збираємо кошти для ЗСУ».

шумовим інструментом «трикутником» дзеленькає в такт. Учень, чи ще дошкільня? Певне, тільки готується до школи. А трохи більший на трубі виграє. І дівчинка межи них. Це ж треба – такі малі, а вже музиканти!

Люди слухають, плачуть, кидають гроші… і не поспішають додому. Мені перехотілось базарювати. Швиденько перебігаю за кілька кроків на ринок, щось там купила і повертаюсь. Лунає «Запорізький марш», «Козацька слава», «Київський вальс». Дехто вже починає танцювати. Скринька поповнюється.

Чиї ж це діти?

Скориставшись паузою, підходжу до керівника.

– Ви звідки?

– Ми з Браїлова, - усміхається капельмейстер.

Віталій Тодосюк

А ми тую червону калину підіймемо, А ми тую славну Україну розвеселимо!

Я спробувала підспівати. Але сльози не дали. Градом котились, аж до схлипу – за них всіх, за тих, хто в окопах, за тих, що на передовій, за тих, що вже не повернуться – синів, доньок, братів, батьків, чоловіків… Скільки ще? Скільки того болю і страждань!? Але ж не менше і гордості! Адже наші люди –неймовірні. Там – голими руками рашистську колону спиняють, там якась відважна молодиця «приземлила» ворожий дрон… банкою огірків… Так, сміливості і завзяття нам не позичати. Але якби ще зброї, автомобілів побільше, тепловізорів і тих же дронів…

А що можуть діти? Вони теж почали збирати кошти – своєю творчістю. І зберуть, не сумнівайтесь! Ось найменшенький хлопчик з

Авжеж, як же я не впізнала (може, тому що в капелюсі) Віталія Тодосюка, керівника зразкового духового оркестру, що його сам і заснував! Чимало його вихованців нині навчаються у вузах. Цих здібних дітей він згуртував і виплекав при будинку культури. Де лиш не були його оркестранти! Фестивалі «Різдвяні дзвіночки» і «Сурми Поділля», «Сільські музики», виїзні концерти для воїнів АТО, свята у Браїлові і в районі – це безліч культурно-мистецьких заходів за роки. Всюди побували юні браїлівчани, і скрізь їх зустрічали з радістю.

– Наколядуємо трохи на Різдво – віддаємо в госпіталь для воїнів, – розповідав ще колись Віталій Васильович.

А за цей період купили автомобіль «Опель», відправили його в Авдіївку, придбали «Ниву»

- теж для фронту, 5 радіостанцій, 2 тепловізори, 2 електростанції, 4 сонячні батареї, дрон, амуніцію… Адже заробили за кілька місяців 450 тисяч гривень! Майже півмільйона! Оце оркестр!

А цього дня, як виявилось згодом, зібрали за якусь годину 49 тисяч гривень.

От що можуть діти! Вони закінчать

школу, підуть працювати і вчитись, дехто поступить до культурно-мистецьких закладів. Стануть музикантами, можливо, керівниками колективів, а найголовніше – справжніми людьми.

А поки – що вони вихованці Віталія Тодосюка. Оцей шестирічний Тимофій з трикутником, який тільки піде до першого класу, і восьмирічні Вадим Перебейніс (труба) та Назар Порошук (тенор), восьмикласниця Ліза Мазуркевич (туба Б ), старші – Яків Черняк

(тромбон), Денис Тютюнник (тенор), Ілля Вовк (труба В), Максим Мельник (туба Ф ), Олександр Григорьєв (альт), Іван Голінський (труба), Богдан Білокінь – вже студент залізничного коледжу у Вінниці, Олександр Петровський, який в оркестрі ще змалечку, а нині в Чернятинському коледжі вчиться – всі вони долучились до великої справи, підтримки збройних сил України. Як це важливо! А ще важливо те, що вони опанували такий розмаїтий репертуар з український маршів, пісень народних і сучасних, а ще авторських, які пише Леонід Тодосюк, брат Віталія Васильовича.

Тоді, влітку, я повернулась додому, вкотре утвердившись в думці, що перемога за нами. Успішні виступи Браїлівського зразкового дитячого оркестру є свідченням небувалого сплеску національної свідомості, патріотизму, згуртування українців, які все поклали на вівтар перемоги, а також музику і пісню, неспокійні душі, гарячі серця.

Ніколи не забуду: привокзальна площа у Вінниці, натовп біля Браїлівського оркестру, заплакані, натхнені обличчя, відчуття гордості за наш народ – працьовитий, талановитий, об’єднаний волею до перемоги.

А виступ оркестру – це один із промовистих

штрихів цього переможного поступу.

Аплодуємо юним браїлівчанам, їхньому педагогу Віталію Тодосюку, патріотичним традиціям славного Браїлова, що плекає покоління українців, музиці, що здатна вести до вершин людського духу.

Дерзайте, грайте, юні музиканти, Хай музика всіх кличе і веде. Із скрути край наш виведуть таланти –Їх стільки в нас, що більш нема ніде! Хай переможні марші чують всюди, Хай правда й воля завше з нами буде! Жанна ДМИТРЕНКО

* Нематеріальна культурна спадщина

Подільська писанка в просторі і часі Ф

еномен великодньої писанки, її краса і сакральна суть, розмаїття знаків і символів, регіональні особливості, традиція передачі

знань про неї з покоління в покоління

— ці аспекти і досі цікавлять дослідників, дарма що впевнено взяло розгін

ХХІ ст. Інтерес до писанки не згасає, навпаки, ця тема «приростає» новими знахідками, інформаціями на культурно мистецьких теренах. Це нас радує, адже саме явище писанки свідчить про неабиякий художній смак, про естетичні вподобання, про філософські погляди на світ українців здавна і донині. Сама писанка є в якомусь розумінні взірцем досконалості, втіленням прекрасного в первинному — на живому яйці. Про давнє походження подільської писанки свідчать, як вказували дослідники, лаконізм символів та простота кольорового вирішення. Праці Хведора Вовка, колекції М. Грекка, Г. Лотоцького, С. Вінграновського, на основі яких Сергій Кульжинський видав унікальну працю (з 2219 малюнків — 700 на території Поділля, зокрема на Вінниччині), дослідження збирача та етнографа Юхима Сіцінського та інших подвижників засвідчили не лише багатющий матеріал, а й перспективи подальших досліджень. Але через буремні події початку ХХст. не вдалось здійснити задуми вчених у цьому напрямку. Частина колекції зникла, інші опинились на других континентах, а сама традиція написання писанок була під загрозою у зв’язку з війнами, революціями та новими віяннями, спричиненими більшовицьким наступом…

Україна опинилась в центрі ідеологічних катаклізмів, і це був дуже нелегкий час для дослідників народної культури, серед яких — подвижник Кость Широцький, наш земляк, діяльність якого не раз висвітлювалась на сторінках «Світлиці». В ряду його праць з етнографії, краєзнавства, фольклору, живопису, цікавою є стаття «Риси античного давньохристиянського живопису на українських писанках», надрукована в 1909 р. в журналі «Православная Подолия», що в ній має місце поширений опис

Сестри Верхові Оксана та Марина з Вінниці

орнаментальних мотивів. Про красу і оригінальність подільських писанок писали на початку ХХ ст. етнографи У. Зборовський, А. Зарембовський. Проголошення Незалежності України в кінці ХХ ст.. стало поштовхом до відродження народної культури у всіх її виявах. Зокрема на Вінниччині в 2001 році за ініціативи обласного центру народної творчості (директор —заслужений працівник культури України Тетяна Цвігун) було започатковано свято «Великодня писанка».

Для носіїв традиції, збирачів і дослідників настав час відродження, відкрилося широке поле для творчої діяльності та нових пошуків. В контексті збереження нематеріальної культурної спадщини безцінний внесок зробили носії-практики елемента «Писанки східного Поділля» Марина Верхова (м.Вінниця), Оксана Верхова-Єднак (м.Вінниця), Марія Гоцуляк (с.Воєводченці, Могилів-Подільського району), Оксана Городинська (м. Могилів-Подільський), Лариса Городинська ( м.Могилів-Подільський) Анна Пахненко ( м.Могилів-Подільський), Вікторія Ніколаєва (м.Вінниця) Софія Маркевич (м.Вінниця) та інші майстрині, завдяки яким збереглися техніки, і традиції, і що дуже важливо — знання про писанку як український феномен

народної культури, який буде передаватися прийдешнім поколінням.

Так, Марина Верхова, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, викладач образотворчого мистецтва ВДМШ №2, є автором книги «Писанки Поділля», виданої за підтримки ОЦНТ, в яку увійшло понад 2000 писанок, взірці яких збирала майстриня впродовж багатьох років. Ця книга стала своєрідним підручником з писанкарства.

Оксана Верхова-Єднак член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, веде гуртки декоративно-прикладного мистецтва у Вінницьких школах. Учасниця усіх обласних та всеукраїнських культурно-мистецьких акцій, спрямованих на популяризацію традиційної народної культури. Проводить майстер-класи з писанкарства для дітей та молоді, а у військовий час для переселенців на базі ОЦНТ. В її доробку — писанки усіх регіонів України. Учні Оксани Верхової-Єднак стають її послідовниками та носіями традицій, як-от Софія Маркевич.

Марія Гоцуляк член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, заслужений майстер народної творчості України, учениця славнозвісної Марії Руденко, Праведниці світу, яка стала взірцем подвижництва на теренах народної культури. Витоки багатогранного таланту Марії Гоцуляк від батька-матері, від рідного села Воєводчинці. Витинанка, живопис, вишивка, писанкарство — таке широке коло зацікавлень майстрині. А розписування писанок йде від традицій родини, де з року в рік готувалися до Великодня. Марія Гоцуляк — член Всеукраїнської координаційної ради з вивчення і відродження писанкарства.

Оксана Городинська член Національної спілки майстрів народного мистецтва Укра-

Антоніна Олімчук з Тиврова

їни, заслужений працівник культури України, директор Могилів-Подільського міського будинку народної творчості. Автор поетичних збірок, популярних пісень. Голова мистецького об’єднання «Барви Поділля». Досягла значних успіхів у різних видах народного мистецтва — флористиці, ткацтві, живопису, витинанці, писанкарстві. Опанувала різні техніки писанкарства. Виплекала покоління молоді, прищепивши любов до рідної культури юним подолянам, таким як Анна Пахненко, Лариса Городинська та ін..

В багатогранній творчості гончарині Вікторії Ніколаєвої писанкарство займає важливе місце. Напередодні Великодня Вікторія проводить майстер-класи у школах, вузах, громадських організаціях міста популяризуючи традицію написання писанки. Її наставником була Людмила Філінська, яка прищепила своїй учениці любов до гончарства, кераміки і загалом до народної культури.

Нині Вікторія також має учнів, яких навчає не лише ремеслу, а й історії традицій Поділля.

Одним із підсумків цього року є засідання Експертної ради з внесення елементів нематеріальної культурної спадщини до Обласного переліку. Рішенням ради внесено сім елементів НКС, серед яких «Писанки Східного Поділля». Вінниччина. Це результат копіткої праці майстрів народної творчості, носіїв-практиків елемента, напрацювання Вінницького обласного центру народної творчості. Це те, що вселяє надію на відродження. Це суть нашої самоідентифікації у світі в тривожний час боротьби за незалежність України. Власне, це також наш внесок у майбутню перемогу.

Провідний методист

Лариса Шаран з Вінницьких Хутиорів

з нематеріальної

культуроної спадщини

Марія МОТОРНА

Літинська громада –посол доброї волі

Цвітуть чорнобривці, як спадок від літа, І пісня зринає… З яких це віків?

Ти все зберігаєш у пам’яті, Літин, –І слово поета, і стукіт підків Жанна Дмитренко

К

ожен, хто їде через Літин, мимоволі згадає ім’я народного

месника Устима Кармелюка, оспіваного в піснях, легендах, переказах. А ота знаменита «За Сибіром сонце сходить», яку сам і склав, стала народною. Пісні рясно родили в хліборобському краю.

Вже в минулому столітті їх записував народний вчитель Михайло Стельмах, який згодом став класиком української літератури, лауреатом найвищих нагород та премій. Пісні, які щоденно лунали в цім краю дали йому поштовх до творчості. А мова, мелодійна, багата, соковита, що взяв від батька й мами в рідних

Дяківцях, заповнила його повісті і романи багатющою лексикою, неповторними

епітетами і порівняннями (що їх не знайдеш в іншого

письменника), з допомого яких він створив поетичний образ краю, оспівав чесних

працьовитих людей, внутрішньо

інтелігентних, з почуттям власної

гідності. За цими

видно, що давній, не обтяжений деталями минулих епох. А поруч – прапори: український, польський, німецький. Зауваживши, яке враження справило на мене таке поєднання, Анатолій Іванович робить (як і для всіх гостей) короткий екскурс в історію. З гордістю розповідає про те, що у 1578 році Літину було надано Магдебурзьке право, що ялини та сосни на гербі були чи не основною ознакою цього краю лісів і нив. А прапори іноземних держав – це промовисте свідчення не просто дружніх стосунків, а плідної співпраці з Польщею та Німеччиною. Причому ключем до неї, її повпредом від України стала культура Літинщини, зокрема народні аматорські колективи, як-от улюблена «Горлиця». Голова Літинської громади Анатолій Іванович Бичок всі роки підтримував культуру – і коли був селищним головою Літина, і нині, розуміючи її роль в житті цього краю. – Завжди намагались знаходити спільну мову з працівниками культури, – ділиться Анатолій Іванович, – знаходили можливість для забезпечення костюмами, коштами на дорогу, коли треба було взяти участь, скажімо, в обласних та всеукраїнських заходах, бо розуміємо, що вони популяризують українську пісню, традиції, звичаї.

Голова Літинської громади Анатолій Бичок

творами знімали кінофільми «Щедрий вечір», «Хліб і сіль», «Правда і кривда», «Чотири броди» та ін. На цих творах з мовою воістину народною, зросли цілі покоління школярів.

У цьому вступі я шукаю корені традицій, на яких базується культура Літинщини.

В кабінеті голови ОТГ насамперед кидається в очі герб Літина – одразу

Анатолій Іванович пишається тим, що попри всі труднощі нинішнього періоду, вдалось зберегти два музеї, дитячу музичну школу, центр дитячої і юнацької творчості, спортивну школу, будинки культури, народні колективи, кадри. Отож, базова мережа не постраждала. Про центр культури і дозвілля у Літині і його філії (21 клубний заклад на селі) – про них ще будемо вести мову з Оксаною Гвоздінською – завідуючою сектором культури. Але мене зацікавила тема співпраці з іншими країнами, причому в різних напрямках, як повідомив голова. Культура, освіта, спорт, МНС, охорона здоров’я, зокрема оздоровлення дітей та наших воїнів, які зараз знаходяться на реабілітації в Польщі, – такі широкі масш-

* Культура в громаді

Літинчани на фестивалі в Німеччині

таби цього партнерства. І що найбільше дивує – що почалось усе з «Горлиці». Власне, з того, що для участі у фольклорному фестивалі молодіжної культури, який мав відбуватися у Польщі (2016 р.), потрібно було підготувати програму з народними піснями і танцями.

– Чи є в нас колектив, здатний гідно представити Літинщину? – запитав голова Оксану Іванівну.

– В нас є хороші колективи, але такий, щоб відповідав всім вимогам цього заходу, треба створити, використавши наш потенціал.

– Хіба це можливо? – здивувався Анатолій Іванович. Адже в нас лише два місяці на підготовку?

– З нашою молоддю Все можливо! – обнадіяла його Оксана Іванівна.

Чимало охочих зголосилися стати учасниками новоствореного ансамблю. Серед них –родина Ольхових: Наталя (керівник народного аматорського колективу «Сяйво»), її чоловік Олександр – звукорежисер, їхня донька – школярка Юлія, Анатолій Бірюков – акомпаніатор, тодішня студентка Тетяна Лівчук, її брат Олександр, який працював на цегельному заводі і грав на кобзі та інші. Всього – 16 чоловік. Репетиції, підготовка сценаріїв, створення костюмів – у все це поринули з головою. Підкупили інструменти, а контрабас вже у Польщі мусили позичити в угорців (адже свій вже «як дрова»). Згодом вже купили і контрабас.

Їхня двадцятихвилинна програма на тлі виступів народних колективів з 8 країн світу виявилась найкращою. Все підкорило глядачів – і злагоджений спів, і краков’як, і троїсті музики, і яскраві костюми. А вже як біля костелу у Кеблево після молитви заспівали «Ой зійдімося, роде», – поляки заплакали, – розповідає Оксана. Згодом і відгуки почули про учасників фестивалю: «Якби не Україна, не було б на що

дивитися», – резюмував хтось із присутніх. Так, це українці, це літинчани презентували Вінниччину. Поділля. Там, у Кеблево «Горлицю» побачив мер з німецького міста Лібен і запросив на етнофестиваль, хоч, як виявилось згодом, чужих вони ніколи не кликали. І знову – успіх. Як їм аплодували завше стримані німці! У «Горлиці» виростали крила для злету. А далі вже посипались запрошення з Голландії, Румунії, Болгарії, Індії, де країни зобов’язувались взяти витрати на себе. Але не завжди випадала можливість здійснювати такі поїздки – то карантин, то війна. Та й вдома вистачало роботи. Звання народного аматорського «Горлиця» одержала після виступу на святковому концерті у Літині до дня Незалежності України, на якому були присутні і очільники району, і директор ОЦНТ Тетяна Омелянівна Цвігун. Пасла дівка лебеді На зеленій леваді…

Як вийшли, як заспівали – аж мурашки по спині! Пісні старовинні, рідкісні, тільки й тут відомі.

За лісом, за лугом Ходив козак за плугом, Оре нивку не свою, Добре, що в своїм краю…

Чи не ці пісні записував у минулому столітті Михайло Стельмах?

Організаторські здібності Олени Киреєвої, її талант художнього керівника, а також непереборне бажання учасників гідно представляти Україну навіть на європейських сценах –все спрацювало на успіх. Звісно, війна внесла свої корективи у діяльність цього чудового ансамблю. Але все це – тимчасові труднощі, як казала Оксана Іванівна.

У всякому разі виходило так, що саме творчі колективи прокладали дорогу до співпраці з іншими країнами. І от нині одержали

з Польщі –акустичну систему на акумуляторах для центру дозвілля, пожежний автомобіль, медичне обладнання

для центру первинної медичної допомоги, шкільне приладдя для навчальних закладів та ін. – Дружимо з містом Гольштин. Ведемо обмін культурною спадщиною, – про співпрацю голова розповідає з гордістю.

– А хто ж ви за фахом? – запитую Анатолія Івановича

– Юрист, інженер-технолог (закінчив Полтавський кооперативний інститут), а пізніше – академію державного

управління в Києві.

Я подумала, що такий освічений

очільник – знахідка для громади. Адже

всі знання, здобуті в молодості в різних

вузах, як і життєвий досвід, знадобились нині для керівника, який щоденно вирішує цілий ряд питань, що стосують-

проблеми, вміння гуртувати людей, вчасно реагувати на виклики доби. Оксана Іванівна спочатку розповіла про волонтерську роботу в сільських закладах культури, особливо з дітьми переселенців – майстер-класи, концерти, виставки дитячої творчості. Нині повним ходом іде підготовка до благодійних концертів з метою збору коштів для ЗСУ. Всі заклади працюють у звичному ритмі, попри війну. За структуру своєї галузі Оксані довелось поборотись. Проте, як «відвоювала» методкабінет – окрема мова. Час непростий. Хоч сільські працівники культури були на простої у квітні і травні ( на 0,75), але вже в червні вийшли з цієї ситуації. Мережа закладів, керівники народних аматорських колективів – все збережено.

В штаті Центру культури і дозвілля: художній керівник Любов Гончарук, методист по роботі з молоддю Оксана Фальштинська, методист з театрального мистецтва Тетяна Глухенька, акомпаніатор Анатолій Бірюков, звукорежисер Олександр Гвоздінський. А ди-

аматорський ансамбль танцю «Шанс» Центру культури і дозвілля

ся побуту, освіти, культури, промисловості, сільського господарства. Звісно, проблем вистачає. На жаль, закрили м’ясокомбінат, але працюють знаменитий «Білозгар», підприємство «Маріон», де виробляють сантехніку та інші. А так, за словами голови, цей край в основному сільськогосподарський, тож сплата податків для наповнення бюджету іде саме з цієї галузі. В керівника громади чимало турбот і здобутків. До речі, у 2016 р. Анатолій Бичок визнаний найкращим селищним головою на Вінниччині, а в 2022 – одержав відзнаку «За заслуги перед Вінниччиною».

Оксана Іванівна Гвоздінська, завідуюча сектором культури приємно вразила завзяттям, наполегливістю, принциповістю, тією життєдайною енергію, що дозволяє вирішувати будь-які

ректор центру Роман Терентьєв – нині в теробороні. Це теж виклики часу. – З таким колективом ми практично можемо здійснювати всі поставлені завдання, – каже Оксана Іванівна, яка, здається, і сама народжена для того, щоб переборювати всі труднощі. Вона родом з Лукашівки Літинського району. Її рідна тітка Галина Слюсарчук керувала у свій час знаним народним аматорським колективом «Берегиня» на Шаргородщині. Закінчивши школу у Вінниці, Оксана поступила до Тульчинського училища культури, яке закінчила у 1993 р., здобувши спеціальність режисера театральних масових заходів та організатора культурно-дозвілєвої діяльності. Того ж року вступила до Київського інституту культури і мистецтва на культурологічний факультет. Навчаючись в столиці, ще й працювала художнім керівником на заводі Артема. Практику проходила в Літині.

Зразковий

Світлої пам’яті Микола Шеремета (тоді директор Літинського РБК) взяв її на посаду художнього керівника. Згодом була призначена начальником відділу культури. Далі працювала директором музичної школи. Нині Оксана Гвоздінська – завідуюча сектором культури – робить все можливе, а буває й неможливе, щоб зберегти культурну спадщину, традиції, а також творчі колективи.

Якщо говорити про народні аматорські колективи Літинщини, то на думку багатьох, своїм успіхами і творчим довголіттям вони завдячують керівникам –ентузіастам, сподвижникам, для яких українська пісня, народні звичаї і традиції, їх збереження стали справою життя. Ці люди сприяють активній участі колективів у різноманітних культурно-мистецьких заходах і користуються

Оксана Гвоздінська з літинчанами на гастролях у Польщі

повагою. Їх знають і шанують на теренах Вінниччини.

великою

Так, Оксана Моторна з далекого бригадного села Гончарівки є не просто керівником народного аматорського ансамблю «Джерело» Багринівського СБК (нині філії ЦКіД). Її хата стала місцем репетицій, посиденьок, вечорниць, всі учасники стали родиною, а сама вона – дуже авторитетною людиною в громаді. Тож у господині має бути все напечено, наварено, бо завше є гості. І дарма, що вдома неабияке господарство – і худоба, і городи – треба зі всім справлятися, а разом з тим не пропустити жодного свята в селі і провести його за

гончарівським звичаєм. Отак родина Моторних впродовж років береже традиції і є прикладом для всіх працівників культури цього краю. Колектив у свій час побував на «Лесиних джерелах» - міжнародному святі літератури і мистецтв у Переяславі-Хмельницькому, на всеукраїнському фестивалі весільної традиції «Рожаниця» у Києві, на всеукраїнській виставці обрядових хлібів «Печу, печу хлібчик», Міжнародному фестивалі етнічної музики і ленд-арту «Арт-поле», міжнародному фольклорному фестивалі «Світовид» (Переяслав-Хмельницький) а також на теренах Вінниччини на таких всеукраїнських та обласних заходах, як

фольклорно-етнографічний ансамбль с. Бруслинів

Народний аматорський

Почесні гості біля Музею Михайла Стельмаха в с.Дяківці

«Великодня писанка», «Різдвяне диво», «Скарби Поділля», «Обласному святі фольклору ім. Гната Танцюри» та ін. Глядачі були в захваті від запальних

пісень, які Оксана Василівна супроводжувала ще й свистом на березовій

корі. А ще згадують, як вона пригощала

присутніх хлібом чи пирогами з гречкою, що напекла в печі. Її мати Марія, її донька Марічка та інші родичі у свій час стали учасниками ансамблю. Працівником культури стала і донька Марічка, яка нині є методистом з НКС в ОЦНТ.

Такою ж є родина Марії Заїки, яка заснувала фольклорно-етнографічний ансамбль при Бруслинівському сільському клубі, куди була призначена на посаду завідуючої після закінчення Тульчинського культосвітнього училища. Тоді до ансамблю входили всі «родичі гарбузові»: мама, син, невістка, дочка, зять…

За 45 років творчої діяльності колектив поповнився молодими учасниками. Обрядові пісні, ігри, хороводи – всього навчили бруслинівських дітей, які охоче беруть участь в культурно-мистецьких заходах села, району, області. Розмаїтий репертуар ансамблю приростав новими піснями, що їх чули і в Києві на святі фольклору «А вже весна, а вже красна», і в Вінниці на відзначенні роковин знаної фольклористки та майстрині Марії Руденко…

Цей ансамбль, виплеканий самовідданим керівником, став духовним осередком села. Слід сказати, що син Марії Лаврентіївни Володимир нині захищає Україну, і земляки з нетерпінням чекають його повернення.

Фольклорним ансамблем «Берегині» Бірківського СБК (нині філія ЦКіД) керує Любов Парфенюк. Засновником колективу був Антон Валігура. Нині в ансамблі співають цілі родини, люди різних професій. Календарно-обрядові пісні, ігри, хороводи, відтворені обряди а також пісні ліричні і жартівливі – зі всім цим багатством колектив виступав на районних та обласних святах. «Берегиня» брала участь у міжнародних фестивалях в Україні та в Польщі. Народний аматорський чоловічий вокальний квартет «Подоляни» відомий національно-патріотичним спрямуванням репертуару, в якому – і народні пісні, і обробки народних пісень, і авторські твори. Заснований у 1988 році. Першим керівником був Ігор Шуберт. До складу колективу входили у свій час такі знані працівники культури, як М. Шеремета, Г. Струтинський, С. Коновалов, А. Хамраєв, Ю. Панасюк. Звання «народного аматорського йому було присвоєно у 1991 році. Згодом керівником став Анатолій Хамраєв. Квартет неодноразово брав участь у обласних заходах. Змінювався склад і керівники, а також репертуар. Нині колектив у пошуку. Користується популярністю на Літинщині вокальне тріо «Сяйво». Звання народного аматорського було присвоєно йому у 1993 році. З 2005 року його керівником призначено Наталю Ольхову. Українські народні пісні,

Молодша група ансамблю «Шанс»

а також аранжування народних пісень в естрадній манері – з таким репертуаром учасники доносять до глядача красу української пісні «Сяйво» бере активну участь в районних та обласних культурно-мистецьких заходах, якот «Скарби Поділля», а також в обласних мистецьких святах, скажімо «Співець Подільського краю», присвяченого Родіону Скалецькому. Народний аматорський вокально-інструментальний ансамбль «Хто? Ми» було засновано у 2008 році. Художній керівник Жанна Чернявська. Колектив постійно бере участь в районних, обласних регіональних, всеукраїнських та міжнародних фестивалях і конкурсах. За роки існування ансамблю створено оригінальні художні програми, які побачили десятки тисяч глядачів. На сьогодні колектив має в репертуарі власні авторські твори, готує

до випуску альбом пісень. Окремої уваги заслуговує зразковий аматорський колектив спортивно-бального танцю «Шанс», яким керує Роман Терентєв, директор літинського центру дозвілля, який нині, як уже мовилось, є бійцем територіальної оборони. Ансамбль надзвичайно популярний. Він і справді став шансом для розкриття творчих здібностей юних літинчан. Брав участь у міжнародному фестивалі «Сонце. Радість. Краса» у м. Несебр Болгарія (ІІ місце), в конкурсі хореографічного мистецтва імені Румянцева І місце в номінації «Бальна хореографія» (м. Тульчин), здобув призові місця у Всеукраїнському конкурсі дитячого та юнацького мистецтва «Подільський зорепад». Здобули перемогу у конкурсах «Перлини Черемошу (м. Вижниця), «Зірки української сцени» (м. Львів),

Народний аматорський фольклорний ансамбль «Горлиця»

Голова громади з польськими побратимами

«Квітнева феєрія» (м. Умань). Колектив бере участь у змаганнях з бальних танців «Королі паркету», «Діамант Поділля», де також здобувають призові місця.

Стосовно клубних закладів, які в цей період активно долучаються до волонтерської роботи, поєднуючи її із запланованими культурно-мистецькими акціями слід виділити такі філії, як Багриновецька (завідуюча Наталя Криворук), Івчанська (завідуюча Алла Поліщук), Городищенська (завідуюча Вікторія Слободяник), Соснівська (завідуюча – Тетяна Рожко).

В Дяківцях, діє музей Михайла Стельмаха, а діти навчаються в школі, яку він збудував. Отож, життя продовжується і традиції живуть. Співає «Джерело», співає «Горлиця», і в тому співі мені вчуваються поетичні рядки видатного земляка – Михайла Стельмаха: Краю мій коханий – вічная тривога, Ти – веселка в полі, в небесах – гроза, Припаду я серцем до твого порога, Як твоя кровинка, як твоя сльоза… Жанна ДМИТРЕНКО

Народний аматорський

фольклорний ансамбль «Джерело» (с.Гончарівка)

Світ тримається на молитві

ахаринецька церква Успіння Пресвятої Богородиці – одна з найдавніших архітектурних пам’яток на Козятинщині. Згадка про цю святиню є навіть у метричних книгах Київської Консисторії, що датовані 1840–1845 роками.

Історія села нерозривно пов’язана з історією храму. Село Махаринці носило офіційну назву Волоські Махаринці до 1946 року. Волоськими їх стали називати в часи масового навернення православних християн до католицької або уніатської віри, прихильником якої був тодішній власник села Еразм Любомирський. В підвладних йому селах в церквах висвячувались священики на волоську (римську-італійську-католицьку) віру. На відзначення цього релігійного перевтілення до назви села додавалась - Влоські (Волоські - буквально: римські). Сільські мешканці не дуже хотіли приймати католицьку віру, бо й сам тодішній священик Іоаким Гаськевич після висвячення у 1722 році підкорився Волоському митрополиту аж у 1727 році.

За архівними документами та розповідями старожилів села, храм спорудили в 1723 році. Будівництво велось вручну. Унікальність храму в тому, що збудований без жодного цвяха. Архітектура відображає стиль будівлі храмів XVIII століття: гострі апсиди, куполи. Сільська церква Успіння Пресвятої Богородиці –

характерний взірець дерев’яної одноверхої церкви, яка яскраво представляє водночас типовість та різноманіття української сакральної архітектури.

Останні кілька разів церква була відреставрована і піднята на кам’яний фундамент, так само, як і дзвіниця.

У вересні 1855 року єпископом Чигиринським був рукопокладений на священика Успенської церкви села Волоські Махаринці Волошкевич Іван Григорович, який служив більше двох десятиліть. Дружиною Волошкевича І.Г. була Топачевська Анастасія Петрівна, дочка Марії Іванівни Оппокової, рідної сестри Оппокова Захарія Івановича, який служив на парафії Покровської церкви с. Сестринівка, діда М.С.Грушевського.

Зусиллями сільського голови Параски Сичевської церква не була знищена в період колективізації. Параска заборонила знімати хрести, тільки дзвони віддали для переплавки. Приміщення було переобладнане під зерносховище.

З 1955 року храм не закривався.

На сьогоднішній день в храмі збереглася частина старовинних ікон, які зібрав у жителів села священик Літвінчук Максим Трохимович в 1958 році.

Головну святиню храму – плащаницю, виткану золотими нитками, на жаль було вкрадено в травні 2003 року разом з іконою Пресвятої Богородиці.

Майже 300 років стоїть на українській землі храм Успіння Пресвятої Богородиці, який пережив і гоніння, і війни. Тут линуть щирі молитви в безмежне небо, не даючи людям загубитися в мирській суєті. Адже людська душа завжди тягнулася до Бога. Людина за допомогою молитви наближається до розуміння своєї ролі на Землі і до розуміння того, що без Бога неможливо пройти такий складний життєвий шлях.

«Світ тримається на молитві, — стверджував преподобний Силуан Афонський,— а коли ослабне молитва, тоді світ загине».

Галина ХОМЕНСЬКА

* Подільські дзвони

* Презентація книги

«Декоративний розпис –

це мистецтво для душі»

2022 рік ознаменувався виданням буклета «Мотиви подільського стінопису» Сергія Бугая з серії «Народні майстри Вінничччини». Цій довгоочікуваній події передувала багаторічна копітка робота молодого майстра, який уважно вивчав традиції стінопису на Вінниччині, брав участь в багатьох виставках та культурно-мистецьких акціях, набуваючи досвіду, виробляючи власний стиль.

Мистецька спадщина подільського традиційного народного розпису - багата і розмаїта.

Змінюються

часи, але художня спадщина народного стінопису залишається привабливим

і актуальним компонентом традиційної культури.

На щедротному Поділлі, яке називали «країною сонця», розпис вирізняється неповторним орнаментальнимбагатством, що в ньому — цілий світ образів і символів, які слугували своєрідними оберегами для хати, для садиби. Настінний розпис, у якому повною мірою проявились риси національного характеру та філософія буття українців, викликає живий інтерес і нині — як дослідників, так і митців, що вбачають у ньому безмежний простір для творчості.

Відрадно, що саме молоді митці зацікавились цим прекрасним мистецтвом. Серед них і Сергій Бугай, провідний методист Вінницького обласного центру народної творчості з виставкової діяльності. Заявивши про себе спочатку в іконописі та в писанкарстві, він утвердився і як майстер подільського розпису.

Сергій Бугай народився в селі Човновиця недалеко від Оратова. Як і в багатьох сільських дітей, його дитинство було наповнене свободою пізнання і творчості. Спостережливий і здібний хлопець відкривав таємниці світу з його барвами і мелодіями. Навчання у Вінницькому художньо-професійному

училищі відкрило нові можливості для розвитку творчих здібностей юнака. Викладач Алла Катрук заохотила студента до розпису. Саме в обласному центрі народної творчості, куди потрапив у 2014 р. молодий майстер зумів віддатися улюбленій справі сповна. Цьому сприяла організація виставок в ОЦНТ і проведення в селах Вінниччини культурно-мистецьких акцій, як-от, «Мальована хата» (Буша, Гонтівка, Серебринець, Носиківка, Долиняни) та симпозіуми народного малярства у Круподеринцях та Гопчиці.

Скажімо, на серебринецькому симпозіумі Сергій створив десять сюжетів. На стінах стареньких хат «розцвіли» його вазони. Це один з найпоширеніших образів у мистецтві і творчості Сергія Бугая. «Вважаю, що декоративний розпис — це мистецтво для душі. Тут можна фантазувати підбирати кольори, відходити від канону. Саме цей вид мистецтва дає свободу творити красу на стінах, на папері, на полотні», — ділиться Сергій Олександрович.

Невтомна робота над собою, атмосфера сприяння творчому зросту та інші чинники забезпечували успіх та визнання. В 2018 році Сергій Бугай стає Президентським стипендіатом як молодий майстер народного мистецтва, лауреатом обласної літературно-мистецької премії «Кришталева вишня», переможцем обласного конкурсу в номінації «Кращий молодий майстер». Він — автор оригінальних експозицій виставок народного мистецтва в рамках Всеукраїнської культурно-мистецької акції «Мистецтво одного села», щорічної обласної виставки образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва (2014-2022), тематичних та персональних виставок декоративно-прикладного мистецтва в Світлиці ОЦНТ.

Півтора тисячі робіт — у доробку молодого майстра, стиль якого впізнають. Майстерне поєднання традиції і новаторських підходів, розуміння суті і ролі народного мистецтва в контексті цивілізаційного розвитку, постійний пошук і жага самовдосконалення — це ті чинники, що дозволять Сергію Бугаю посісти гідне місце в спільноті майстрів, в українській культурі. Директор ОЦНТ, Тетяна ЦВІГУН

Сергій БУГАЙ, майстер народної творчості, лауреат премії «Кришталева вишня», багаторазовий Президентський степендіат, провідний методист ОЦНТ з виставкової діяльності

Н

* Фольклорна спадщина

творчими здобутками –до ювілею

У березні 2022 року виповнилось 30 років з часу присвоєння

звання «народний аматорський»

фольклорно-етнографічному колективу «Кумасі» Чагівського сільського будинку культури.

ині пісенний ювілей наповнений репетиціями, виступами, пошуками, активною участю в культурному житті села, громади та Вінниччини. В житті чагівських жінок народна пісня означає дуже багато: це спілкування і відпочинок, це радість і натхнення, а ще – відчуття співучої родини.

Колектив «Кумасі» створила у 1985 році випускниця Тульчинського училища культури Лідія Миколаївна Середа-Кудренко. На той час вона працювала директором Чагівського

учасники кумували між собою, в українському

Переможці V Всеукраїнського фестивалю-конкурсу фольклорних колективів на приз Гната Танцюри з Наталією Заболотною, заступником голови облдержадміністрації

сільського будинку культури. Перші учасники ансамблю – Лідія Кудренко, Катерина Паюк, Ганна Гладка, Ганна Паюк, Марія Галущак, Любов Козак, Павліна Возна, Лариса Іщенко, Сергій Бортнюк, Марія Задояна, Микола Папуня та інші. 10 жінок та 5 чоловіків мали єдину мету – відродити українську народну пісню, звичаї, обряди і передати цей скарб молодому поколінню.

Назва «Кумасі» не випадкова. Крім того, що

фольклорі образ куми дуже популярний. Кума – оптимістка, з почуттям гумору, все вміє, бо руки її не знають спочинку: вона смачний борщ зварить і рушник вишиє похреснику, і діток догляне. Кума причарує, а пісню таку вже заспіває, що й в селі ще ніхто не чув. Кума – це хрещена мама, родичка, подруга. Тому співає колектив чимало пісень про веселу і дотепну жіночку: «Добрий вечір, кумо моя», «Ой ви, куме Мусію», «Ой кум кумі рад», «Якби мені кури та ще й чубатури» та інші. Насамперед жінки-співачки подбали про народне вбрання. Одяг виготували самі, – якраз такий, який побутував на Оратівщині – сорочки, спідниці, фартухи. А хустки вив’язали на голові так, як носили їх у минулому жінки села Чагів, що зберігають цю традицію і досі. В роки становлення колективу учасники відродили весь цикл календарно-обрядових пісень – колядок і щедрівок, веснянок і

Біля козацької церкви XVII століття в селі Мала Ростівка

великодніх пісень, петрівчаних і купальських, чимало цікавих народних обрядів. Один з таких – весільний обряд, побудований на місцевому матеріалі. «Розплітання коси», «Гільце», «Зустріч двох родів», – все це колектив «Кумасі» представив комісії на присвоєння звання «народний аматорський» (23 березня 1992 р.). При показі народних обрядів учасниці вміло використовують прядку,

кужіль, дергало, мотовило, рубель та качалку, граблі і коси, маслобійку, діжу для вимішування тіста на хліб і коровай, а також вишивані речі побуту – тим більше, що в колективі є свої вишивальниці Павліна Возна, Ганна Гладка та Марія Галущак. Об’єднані одним прагненням – збереження фольклорної спадщини, «Кумасі» продовжують поповнювати репертуар, який нині нараховує майже 200 пісень, переважно календарно-обрядові та соціально-побутові. Щовесни, тільки пригріє сонечко і зійде сніг, в селі відзнається свято «Ой весно, ой красна, що ти нам принесла?», яке започаткували учасниці колективу. Одна з веснянок, яку співають «Кумасі», – «Ой на ставку гусята» – увійшла до збірки обрядових пісень «Зеленая дібровонько», виданої за сприяння ОЦНТ.

Є в репертуарі і пісні місцевого автора Віктора Якимця, який свого часу працював художнім керівником СБК і був також учасником колективу. Найбільшу кількість фольклорного матеріалу колективом записано і вивчено від односельчан, зокрема, від талановитої народної співачки Оверчук Ганни Никифорівни (1929 р.н.). В репертуарі «Кумась» є ще й українські народні танці, а саме: «Гойра», «Гопак», «Карапет», «Краков’як», «Коробочка», «Зайчик», «Подільська полька», «На річеньку», що їх люблять дивитись односельчани. У своєму селі «Кумасі» є улюбленим колективом, незамінним учасником всіх сільських подій, державних чи народних свят. Стало доброю традицією напередодні Різдва, Василя та Водохреща, вітати колядками і щедрівками односельчан. Колектив зініціював проведення фольклорного свята «Чагівська криниця», яке стало традиційним. «Кумасі» неодноразово були учасниками обласних фестивалів у «Театрі на городі» Ганни Секрет в селі Правилівка. Колектив «Кумасі» є окрасою районних

Переможці фестивалю в Болгарії

Біля цілющого джерела

культурно-мистецьких заходів, зокрема фестивалю «Під Віфлеємською зорею», де звучать колядки «Ой рясна-красна калина в лузі», «Ой в полі рублена криниця», «Ой гарна, гарна дядькова жона», «Ой попід лісок чорна хмара», щедрівки «Ой пасла, пасла», «Поза хату вітер віє», «Господарю, вийди з дому».

З великим задоволенням «Кумасі» співають для оратівчан на фестивалях: «Великодні дзвони», «Колискова пісня у дитинство кличе», «Купальські передзвони на хвилях Живи», «Обжинки» та інші. Учасники ансамблю «Кумасі» є авторами тематичних програм «Шевченківське слово живе», «Жінка – це пісня велична», «Солдати перемоги». У серпні 2011 року під керівництвом Лідії Середи та Катерини Трохимець в Чагові було засновано Музей

історії села. Усі члени фольклорного колективу внесли свою часточку для його створення. Завідуючою на громадських засадах було обрано активну учасницю ансамблю, заслуженого працівника культури України Катерину Трохимець. Відрадно, що, завдяки талановитим керівникам, підтримуються та продовжуються славні традиції, започатковані першим керівником ансамблю Лідією Середою-Кудренко. На її зміну свого часу прийшла Любов Козак, яка з перших днів співала в колективі. Пізніше їхню справу продовжила Ніна Бистріцька. Нині ж керівником народного аматорського фольклорно-етнографічного ансамблю «Кумасі» працює Ольга Сіроштан. «Кумасі» мають чимало здобутків. Вони – переможці багатьох відомих престижних

На фестивалі «Море ритму» (м. Балчен, Болгарія)

фестивалів-конкурсів з фольклору. Пам’ятають учасники перші виступи, з них – ІІ Всесоюзний фестиваль народної творчості (1987 р.), обласний огляд фольклорних колективів (1988 р.). Двічі бали участь у Всеукраїнському радіо-конкурсі «Золоті ключі» (1989, 1990 р.р.). Ще й понині звучать в ефірі пісні «Ой повій, вітре, з яру», «Оженився я в Петрівку» та цикл весільних пісень.

Гідно представив колектив Вінниччину на популярній телепередач «Фольк-мюзік», майстерно виконавши старовинну пісню «Ой у полі криниця безодня» (2016 р.). Вдало інтерпретували її студенти Львівської консерваторії.

Побували співачки з Чагова на VІІІ Міжнародному фольклорному фестивалі «Море ритму» в Болгарії (м.Балчик, 2018 р), де серед чотирьох тисяч учасників вибороли найвищу нагороду фестивалю – диплом І ступеня.

У 2013 році на Всеукраїнському фестивалі весільних обрядів «Осінь весільна», що проводився у Львові, в музеї під відкритим небом «Шевченківський гай», «Кумасі» представляли фрагмент весілля «По воду ідемо, молоду ведемо».

Успішними для колективу були і наступні роки. «Кумасі» брали участь у творчому звіті Оратівщини на обласній сцені. Також вони були учасниками і переможцями І, ІІІ Всеукраїнських фестивалів-конкурсів автентичних колективів на приз Гната Танцюри. На ІІІ-му фестивалі оратівчани вибороли І місце серед обрядових гуртів за показ обряду «Весняна Явдоха». Пов’язаний

він з обробітком посівів: жінки йшли в поле, дорогою заходили до сільського коваля, щоб наклепав сапи. Заходили не просто – з піснею «Ой ти, ковалю, ти, ковалю Марку», а ще на прохання співали давню, народжену в цьому селі пісню «Не ходи, Голяно» та «Ой тепер мені воля – нема милого вдома», «Ой піду я у лісок» та інші. У 2021 році, на V-му Всеукраїнському фестивалі-конкурсі фольклорних колективів на приз Г.Танцюри, «Кумасі» вкотре стали переможцями та отримали головний приз, диплом переможця. В червні 2022 року у Світлиці Вінницького обласного центру народної творчості відбулася презентація довгоочікуваної книги «Пісні Явдохи Зуїхи» із серії «Скарби українського фольклору». Із рук директора київського видавництва Сергія Макаревича та редактора Олени Радзівілл колектив «Кумасі» отримав цей цінний подарунок.

Ювілей колективу «Кумасі» – це визначна подія на теренах культури Вінниччини, це духовні надбання во славу України. Сотні пісень, збережених та виспіваних народними співачками з Чагова є неоціненним внеском у пісенну скарбницю Поділля. Завдяки самовідданості цих жінок збереглись не лише пісні, а й обряди, особлива манера виконання, властива цьому краю. Спасибі вам, «Кумасі»! Нехай зерна творчості, засіяні вами, проростуть у наступних поколіннях. Співайте, навчайте молодих, нехай наша пісня живе у віках. Адже саме в ній – наша історія, наш генетичний код, наша боротьба за свободу та незалежність.

Провідний методист з фольклору Тетяна ГАРБУЛІНСЬКА

З почесними нагородами

Ой, буяла коноплина, буяла

с. Чагів Оратівський район

Ой, буяла коноплина, буяла, Догори листячком маяла, Ой десь взялися та й буйнії вітри Та й не дали коноплині гуляти, Догори листячком маяти, Ой, гуляла, Ганнуня, гуляла, Русою косою маяла, Ой, десь взялися хорошої люди, Та й не дали Ганнуні гуляти, Русою косою маяти.

«Народні музики Поділля - 2022»

Буремний час теперішньої

доби – це великий час боротьби українського народу за свободу, сповнений звитягою українських

воїнів, болючими втратами і такими

жаданими перемогами. Чимало наших

талановитих музикантів, хореографів, поетів нині зі зброєю в руках захищають Україну. Дитячі і дорослі колективи дають цілий ряд концертів та збирають кошти на підтримку Збройних

Сил України, з концертами відвідують

наших воїнів на передовій, піднімають

дух бійців, пропагуючи творчість українців. І ми руйнуємо стереотипи – в наш

наживо, гучно, наповненим багатоголоссям музичних інструментів та солоспівами – так як ми завше його проводимо.

Цьогоріч у онлайн-фестивалі взяли участь двадцять чотири кращих музичних колективи з двадцяти територіальних громад Вінниччини. За теперішньої ситуації це дуже добрий знак, який свідчить, що музичні колективи діють, жанр інструментальної музики продовжує розвиватися, хоча чимало музикантів нині знаходяться в лавах Збройних сил України, і захищають рідний край. Багато хто активно займається волонтерством, і, попри всякі складнощі, не забули про наше традиційне свято народної музики та підготувли нові твори і за

Народний аматорський чоловічий гурт «Завзяті холостяки» м. Іллінці

час музи не мовчать, устами талановитих людей говорять з усім світом, на просторах інтернету, будять і гуртують людей доброї волі. То ж співаємо, граємо, танцюємо, пишемо картини – власне, своєю творчістю доводимо, що ми сильний, талановитий і життєрадісний народ. Ми віримо в нашу перемогу. Отож, всупереч війні, 27 червня 2022 року, на Вінниччині відбувся ІХ обласний традиційний фестиваль «Народні музики Поділля». Віримо, що Х фестиваль-конкурс ми вже будемо проводити

нашою пропозицією записали їх на відео, які і надіслали нам. Ми у свою чергу переглядали та відбирали кращі. Переглянувши та опрацювавши відеоматеріал, ми створили відеоверсію «Народні музики Поділля – 2022» до якого увійшли двадцять два цікавих музичних номери. Шанувальники народної музики можуть знайти його на онлайн-платформі мистецьких заходів Вінницького обласного центру народної творчості та переглянути. Різноманітну палітру музичних композицій тут представили дитячі та дорослі оркестри, ансамблі народних інструментів, інструментальні гурти народної

* Мистецькі проєкти

Народний аматорський фольклорно-інструментальний ансамбль «Кобза» Тульчинського фахового коледжу культури

музики, ансамблі троїстих і весільних музик. В оркестровому музикуванні тут зібрані сопілки, дводенцівки, окарини, скрипки, кобзи, цимбали, домри, баяни, контрабаси. Почуєте також як звучить кавал та дримба-інструменти що побутують на Закарпатті. У виконанні талановитих подільських музикантів звучать оригінальні обробки українських народних мелодій, пісні відомих українських композиторів та місцевих авторів. А от інструментальну автентичну музику надністрянських районів, що на Вінниччині, за традицією представили мішані гурти, до інструментарію яких, як правило, входять мідні духові інструменти – труба, тромбон, туба, баритон та баян чи акордеон. Працюючи над монтуванням відео, ми отримали

велике задоволення від народних мелодій, наповнених життєстверджуючою силою рідної землі, від позитивних емоцій, якими так щедро діляться виконавці. Вони мовби промовляють до слухачів – «Ми сильні духом, ми переможемо ворога, ми відбудуємо нашу прекрасну Україну, ми будемо славити наших героїв, нашу країну в піснях і мелодіях».

Сподіваємося, що перегляд буде радувати всіх красивими мелодіями і виконавською майстерністю, оригінальними стилізованими костюмами і миловидною вродою української юні, шляхетністю і сценічною культурою старших музикантів. Емоційний захват викликали в нас твори, виконані «зразковими аматорськими» колективами, такими як «Українське

Зразковий

інструментів «Барвінок» с. Гонтівка Чернівецької ТГ

аматорський оркестр народних

рондо» Віктора Грудіна – оркестр народних інструментів «Барвінок» з Гонтівського сільського будинку культури

– філії КЗ «ЦКіД» Чернівецької селищної ради Могилів-Подільського району (керівник – Віктор Грудін), «Україно»

Тараса Петриненка в обробці Володимира Віхренка – ансамбль сопілкарів «Жайвір» Баланівського СБК Бершадської міської ради Гайсинського району (керівник – Володимир Віхренко), «Іспанська гітара» Граніозі – ансамбль гітаристів та домристів «Новий день» Тульчинської дитячої музичної школи (керівник – Тетяна Гаврилишина), «Святковий марш» в оброці Віктора Гуцала – ансамбль «Джерельце» дитячої музичної школи Немирівської міської ради (керівник – Надія Запорожець). Свою високу виконавську майстерність вкотре продемонстрували колективи зі званням «народний

аматорський» такі, як фольклорно-інструментальний ансамбль «Кобза» Тульчинського фахового коледжу культури, який представив до нашої уваги «Награвання на кавалі» обробки буковинських мелодій Віталія Тихоліза, ансамбль народних інструментів «Дивограй» міського будинку культури Гайсинської міської Ради – «Віночок народних мелодій» в обробці Світлани Борової та ансамбль троїстих музик Тростянецького селищного комунального ЦКіД Гайсинського району – патріотичну сучасну пісню «Каша» слова та музика Віктора Баламута, чоловічий гурт «Завзяті холостяки» Іллінецького МБК Вінницького району, керівник Сергій Гушулей – «Козацька похідна» з репертуару квартету «Гетьман».

Яскравої барви автентики додали до музичної палітри відеоконцерту народні аматорські ансамблі весільної музики, такі як «Загравай» з села Кукавка Вендичанськї ТГ МогилівПодільського району (керівник – Сергій Лук’янов) «Наддністрянські мелодії», троїсті

Народний аматорський ансамбль весільних музик «Загравай» Кукавіського СБК Вендичанської ТГ

Зразковий аматорський оркестр народних інструментів с. Леухи Дашівської ТГ

Народний аматорський

інструментальний ансамбль «Народні музики» Немирівської ЦКіД

музики «Подоляни» з Бершаді (керівник – Сергій Коренюк) «Подільська полька», ансамбль духових інструментів Городківського ЦКДіС (керівник – Віктор Мазуркевич) «Городківський фрейлик», ансамбль «Смерека» Піщанського центру культури і дозвілля (керівник – Олександр Мізерій) «Полька». В цьому році не порушили ми добру традицію фестивалю і віднайшли та запросили до участі у фестивалі новий колектив. Творчим відкриттям в цьому році став дитячий ансамбль народних інструментів «Джерельце» Крижопільської школи мистецтв (керівник – Юлія Шаповал). Юні музиканти майстерно і музикально виконали обробку відомої української народної пісні «Місяць на небі». Попри, здавалося б, простоту твору, тут потрібно володіти навичками тонкого відчуття голосоведіння мелодії та ансамблевої гри, що успішно продемонстрували юні музиканти. З свого боку, слухаючи цей колектив, приємно було усвідомлювати, як успішно справилися діти з

цим не простим виконавським завданням. Що ж, ми сподіваємося, що згодом ансамбль поповнить когорту дитячих колективів зі званням «зразковий аматорський».

Фестиваль вийшов гарний, хоч і онлайн. Творили ми його разом з усіма музикантами, це наш спільний творчий доробок, якому передувала копітка праця керівників кожного гурту, співтворчість кожного музиканта, підтримка громад, які відповідно представляли колективи. Тому маємо такий результат – багатий врожай майстерно виконаної музики і пісень. Запрошуючи шанувальників української народної музики до перегляду відео «Народні музики Поділля», ми хочемо, щоб прекрасні мелодії наповнили всіх позитивними емоціями, підтримали в нас козацький дух, додали сили, що захована в мелодіях рідної землі, наснаги у здобутті такої бажаної для всіх українців Перемоги.

Провідний методист

Наталя РИМАРЕНКО

Народний аматорський фольклорний чоловічий гурт «Подільські музики»

клубних систем Вінницької міської ТГ

* Обдарована молодь

Актор драми

Михайло КРИСОВ

Нині виповнилося 11 років відтоді, як талановитий молодий актор Михайло Крисов служить Мельпомені на престижній сцені Вінницького обласного академічного українського музично-драматичного театру ім.М.Садовського. У двадцятитрьохрічному

віці він заявив про себе як талановитий і харизматичний актор, який став частиною театрального «організму», що пульсує в ритмі часу. Зіграв понад 50 головних та епізодичних ролей у театральних виставах та 8 у кінематографії. Колеги по

театру інколи жар-

тома звертаються

до Михайла, нази-

ваючи його іменами

тих головних персо-

нажів, чиї роль він

грав.

Михайло – саме

та людина, до якої

можна прикипіти

серцем і душею, бо

відчуваєш, наскіль-

ки він талановитий і

особливий, як майстерно перевтілюється у свого героя в

тій чи іншій виставі

або кінострічці.

Ще з студентських років навчання у Вінницькому училищі культури і мистецтв ім. М.Леонтовича (нині фаховий коледж мистецтв), Михайло

Михайло Крисов

співпрацює з обласним центром народної творчості разом зі своїми колегами – знаними акторами театру ім.М.Садовського, народними артистами України – Таїсією Славінською, Анатолієм Вольським та Валерієм Прусом, заслуженими артистами України –Володимиром Постніковим, Наталією Шолом, провідним актором Миколою Андрушком (колишній провідний методист з театрального мистецтва ОЦНТ), Світланою Фицайло, керівницею літературно-драматичної частини, а також молодими акторами театру Марією Левченко, Анною Положенко, Богданом Костюком. Однією із сторінок діяльності театру є методична допомога колективам, що

ними опікується ОЦНТ. Завдячуючи акторам і режисерам, їхньому досвіду в роботі з надання методичної та практичної допомоги аматорським театральним колективам області з удосконалення акторської майстерності та сценічної пластики, підбору вистав та постановок, проведенню семінарів та майстер-класів, аматорське театральне мистецтво на Вінниччині набрало обертів у розвитку театрального жанру. В конкурсах та фестивалях, що ініціює та проводить ОЦНТ: а це «Кобзар і Україна», «Театральна осінь», Всеукраїнське свято сатири і гумору ім.С.Руданського та інші, Михайло є незмінним ведучим. Молодий актор родом з м.Гнівані, виховувався в сім’ї тренерів. Батько –Валерій Володимирович, знана людина в області, директор спортивної школи «Будівельник», мама Емілія Анатоліївна – тренер з настільного тенісу та інших видів паралімпійського спорту, займається з дітьми з обмеженими фізичними можливостями. Тому не дивно, що їхній син Михайло у 16 років став кандидатом майстрів спорту допризовної підготовки юнаків (2004 р. м. Одеса) та неодноразовим призером з чемпіонатів і турнірів з футболу та легкої атлетики. Самодисципліна і завзяття були розвинені у Михайла вже з дитинства. Він був сором’язливим, але сміливим хлопчиком. Ніхто з рідних не допускав, що в майбутньому він може стати актором. Лише бабуся – Лідія Іванівна, учасниця гніванського хору, спостерігаючи за дитячими розвагами онука, була впевнена, що у їхній сім’ї зростає маленький артист. Михалко в дитячі роки з її гардеробу облаштовував собі умовну сцену та робив куліси з її одягу, що висів на тремпелях. Чемно виходив на умовну сцену, низесенько кланявся і гучно розповідав віршики або ж співав пісеньки. У дитячому віці Михайлик записався до шкільного театрального гуртка і брав участь у театральних виставах, навчався у місцевій ДМШ по класу ударних інструментів, самотужки оволодів грою на гітарі, а згодом з 2006 по 2009 рік займався у приватній акторській студії «Арлекін»

в м.Вінниці, яку очолювала

Т.Г.Шевченко. Назар Стодоля — головна роль, у постановці Віталія Селезньова

Олена Андрійчук. Навчання у студії стимулювало Михайла до вступу у Вінницьке училище культури і мистецтв ім. М.Леонтовича, де здобув спеціальність «актор драматичного театру». Його викладачами зі сценічної мови та акторської майстерності були талановиті актори театру – заслужена артистка України Людмила Мамикіна, народний артист України Валерій Прус, головний режисер театру Віталій Селезньов.

Під час нашої розмови Михайло, з нотками хвилювання у голосі, пригадав один епізод з його життя про те, як Людмила Миколаївна Мамикіна, з якою консультувався щодо програми для вступних іспитів, пророчила йому гарне акторське майбутнє. «Вона несподівано попросила продекламувати якийсь мій улюблений вірш. Я з того переляку не міг пригадати жодного. Тут на думку спала пісня на сл.Т.Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий». Почав виразно декламувати, як уже на другому куплеті забув слова. Не змушуючи мене довго нервувати, Людмила Миколаївна підбадьорливо сказала: «А ти, Михайле, будеш гарним актором!». З тих пір я намагаюся бути ним, щоб виправдати сподівання. Ми, студенти, називали її мамою, її турботливості не було меж. Кожний урок

з нею був схожий на сповідь, бо їй можна було повідати свої

таємниці і перейняти від неї як досвід, так і людяність та порядність», – говорить Михайло Крисов.

Після закінчення навчання у коледжі Михайлу запропонували акторську роботу і в театрі ім.М.Садовського і в коледжі, де шість років поспіль викладав сценічну пластику.

Михайло мав бажання удосконалюватися і в спорті, тому навчаючись у коледжі, паралельно навчався на заочному відділені у Вінницькому державному педагогічному університеті ім. Михайла Коцюбинського, де здобув спеціальність «фізичне виховання».

Ще коли був студентом, Михайло запам’ятав слова геніального актора Богдана Сельвестровича Ступки: «Роби справу чесно, з душею — і твоє до тебе прийде… Але це не означає, що вже завтра з’являться золоті гори.»

Розуміючи глибинну суть цієї думки, він крок за кроком впевнено іде до вершини своєї слави, ретельно відшліфовуючи акторську майстерність.

Французька акторка Сара Бернар, яку вважають еталоном акторської майстерності, говорила: «Великий той артист, який змушує глядачів забути про деталі».

Безперечно, Михайлу це вдається, бо, як коментує головний режисер театру Таїсія Славінська: «Він прагне щоденно удосконалювати акторську і виконавську майстерність, наполегливо працює над образом, який йому довірив режисер. А щоб краще зрозуміти свого героя, переймає його мислення, етичні погляди і навіть стиль його життя. Вдало працює Михайло і над зовнішнім перевтіленням – може самостійно без гримера ретельно накласти на обличчя грим, виробляє поставу, манеру мови, ходу та інші риси свого персонажа». Тому не дивно, що молодому актору вдається тримати свого глядача в полоні. Михайло досить швидко опанував репертуар театру, бо по-іншому бути не могло. Як він зауважує, працювати на одній сцені із

День прапора - 2022. Театральне дійство на Замковій горі, де був воїном ЗСУ

У ролі Михайла Коцюбинського

знаними корифеями - акторами дуже відповідально і разом з тим почесно, а інколи й боязко, щоб , доведи Боже, не підвести трупу театру. Режисери вимагають від нас життєвої правди на сцені, розкриваючи психологічні образи своїх героїв. Так, це не зовсім просто.

Щоб глядач тобі повірив, доводиться

досконало вивчити свого героя і вміло перевтілюватися в цей образ.

Про свій перший вихід на велику сцену театру імені Садовського в ролі Станіслава Августа, імпозантного короля Речі Посполитої у виставі «Софія» (режисер Віталій Селезньов), Михайло пригадує з посмішкою на вустах: «Це був 2012 рік. Стою за лаштунками сцени. Все моє тіло вібрує в передчутті чогось незбагненного. І ось виходжу на сцену.... Миттю хвилювання

поділося і я розумію, що ходу назад

немає, ти вільний творити, шукаючи

контакт з глядачем. І коли мені вдалося достукатися до сердець глядачів, переді мною відкрився зовсім

інший величезний і прекрасний світ емоцій, який мені і нині хочеться

знову і знову зі сцени відкривати.

Надзвичайно плідним і фартовим

для Михайла був 78-й театральний

сезон (2011 рік). Він грав різні ролі:

закоханого Адама у «Адам одружу-

ється з Євою», бравого козарлюгу

Назара у «Назарі Стодолі», підступного Дем’яна («Я б тобі небо прихилив…»), запального Меркуціо («Осінь

у Вероні»), спокусливого Вронського

у «Анні Кареніній», хитрого кур’єра у

«Народному Малахії», невгамовного Куця у «Лісовій пісні», а також веселого сміливця Котигорошка у виставі «Новорічні пригоди Котигорошка».

Будь-які ролі йому до снаги! Нині Михайло неперевершено грає Еміліо в його улюбленій виставі за мотивами казки Шарля Перро «Красуня і Чудовисько», Домініка у виставі «Чай з м’ятою, чи лимоном?» (режисер Микола Сиротюк), Грея в «Асоль» за п’єсою драматурга Павла Морозова (режисер – Оксана Бандура). Граючи роль моряка, Михайло перевтілився у романтичного і відкритого для кохання, радості й тепла юнака. Роль Етьєна у комедійній виставі «Бал негідників» за виставою Люка Шомара – французького актора, кіно- і телесценариста, популярного драматурга (режисер-постановник Григорій Сиротюк) дала Михайлу можливість утвердитись у професії. Тому не дивно, що молодого, вродливого, талановитого актора запрошують на ефіри телевізійних програм ВДТ, таких як «На часі», «Новий день» та «Пранк» (гумористична програма, яка пов’язана з такими собі витівками чи пустощами або розіграшем людини – як по телефону, так і будь-де). Знімається Михайло також в рекламі, був ведучим музичної програми «Музичні барви».

Нині трагічні події, пов’язані з війною, спонукали Михайла до написання музики на вірші Юрія Піжука. Так народились пісні – «Україна підіймалась на Голгофу», «Зриває вітер яблуневий цвіт» та «Присвята загиблим воїнам України», які він трепетно виконує під гітару. Також він долучається до благодійних

На зйомках фільму Василя Медяного «Микола Леонтович та його «Щедрик»». В ролі товариша Леонтовича по семінарії

В перерві зйомок фільму «Тримай біля серця». Зіграв воїна з позивним «Артист»

концертів та вистав на підтримку ЗСУ. Театральна трупа театру уже зібрала понад 200 тисяч гривень.

Є ще один дар у Михайла – йому легко даються іноземні мови, такі як англійська, німецька, грузинська, польська та латиська. Крім цього, як не дивно, Михайло зацікавився ще й івритом.

Як виявилося, Михайло – прекрасний кіноактор, свідченням тому є зйомки у документальному фільмі «Видатні постаті Вінниччини. Микола Леонтович» (режисер Василь Медяний), де він грав роль товариша Леонтовича по семінарії (2019 р.). Вдало знявся у фільмах нашого земляка Валерія Шалиги «Тримай біля серця» в ролі воїна (позивний Артист) ( 2017 р.), «Замах на Петлюру» або «Таємна операція», «Відлуння» (2019 р.), а також у фільмах «Табун», режисер Дмитро Андріянов, де грав військового німця. В цьому фільмі йому довелося розмовляти німецькою мовою, яку вивчав в дорозі, їдучи на зйомки. В кінострічці «Агенти справедливості» (режисер Ярослава Кузьменко) Михайло перевтілився в образ директора фірми.

Михайло – багатограна особистість. Проявив себе і в якості ведучого культурно-мистецьких заходів, що проводить наш Центр, а це фестивалі, свята, конкурси, творчі вечори, а також державні заходи. Він чудовий читець і співрозмовник, конферансьє і коментатор. Талановито, красиво і кваліфіковано, без тіні награвання і фальші веде різні культурно-мистецькі заходи, бо належно володіє мовою, має добру пам’ять, привабливу зовнішність, гарні

манери. Завдяки харизмі Михайлу вдається з перших хвилин на сцені знаходити контакт з глядачем і створювати настрій зали. З приємністю пригадую ті миті, коли Михайло під час ведення одного з важливих концертів майстерно заповнював паузу, імпровізуючи на ходу, бо в той момент потрібно було відхилитися від сценарію, оскільки виникла непередбачувана ситуація, на яку не чекали.

Як окремо, так і в парі із актрисами театру Наталкою Шолом, Марією Левченко, Анною Положенко, Михайло неодноразово був ведучим багатьох мистецьких проектів, як обласних так і міжнародних та всеукраїнських рівнів, а це: обласний фестиваль національних культур «Подільські барви» і міжнародний «Усі ми діти твої, Україно», обласні фестивалі народної творчості «Різдвяне диво» і «Скарби Поділля», Всеукраїнські «Великодня писанка», «Струни вічності» ім.В.Перепелюка, хорові асамблеї Леонтовича, конкурс «Червона рута» та чимало концертів до державних свят.

Як не пишатися такими талановитими вінничанами!

Михайле! Зичимо тобі визнання на державному рівні за твій талант і значний особистий внесок у розвиток професійного театрального мистецтва.

Багато тобі гарних ролей у виставах та кіно, а ще більше – вдячності від глядачів та поціновувачів твого таланту!

Заступник

директора ОЦНТ

Олена НАЗАРЕЦЬ

* Митці Поділля

Як «Котигорошко»

перемагає зло

Що зло ми знищимо –

Не треба сумніватися!

Усім гуртом боротись – не здаватися!

Як на війні – ставати в стрій

Й страшному злу давати бій!

От уявіть собі, що десь у Сільниці чи

в якомусь іншому селі на Тульчинщині,

до будинку культури поспішає малеча в

супроводі бабусь, школярі, дорослі, адже нині просто

на сходах почнеться вистава, як вказано на афіші

«Коза – окупантка»! І ось на сцені

– нахабна коза у

кокошнику з рогами, яка влізла у

зайчикову хатку…

І заявляє нагло: «Ану, відійдіть з

дороги! Бачите, у

мене роги!» Всім

цікаво – і малим, і старим. Правда,

герої – інші, і їх

навіть більше, ніж у тій, всім відомій казці, на якій виросло не одне покоління. «Миротвориця-лиси -

ця» не може нічого зробити, а Сова заявляє: «Пришліть дипломата – захоплена хата!» І ніби нема управи на рогату окупантку. Але завжди на допомогу приходять небайдужі, справжні воїни-Раки. І як підсумок: «Перемогло добро! Щасливо скінчилась історія. Це знову мирна територія!».

Актуальність тематики, а може любов до театру, а чи бажання побачити перемогу добра над злом – все це об’єднало і глядачів і артистів. Автором ідеї цієї актуальної вистави стала Любов Маслова, керівник зразкового аматорського театрального колективу «Котигорошко» Тульчинського ЦКіД. Її черговий проєкт, як завжди, супроводжує величезний успіх, адже Любов Анатоліївна має вроджений хист режисера, хоч за освітою –педагог.

Народилась Любов Маслова в с. Богданівка Тульчинського району. Вважає, що їй дуже поталанило з батьками. Бо мати – учитель-філолог – змалечку прищепила їй любов до книги. З п’яти років, з того часу, як навчилась читати, Люба відвідувала бібліотеки. Першими дитячими книгами були збірки віршів, і це, мабуть, визначило подальшу долю. Вже понад двадцять років друкуються в періодичних виданнях та альманахах її вірші. Вона давно – член районного літературно-мистецького об’єднання «Оберіг».

Любов Маслова

Її вірші сповнені теплих споминів, осяяних сонячним промінням: Заховалось, закотилось, загубилось

Моє дитинство в травах споришу, Воно мені в цю ніч лише наснилось

І прокидатись я ще не спішу.

Керівнику колективу, а заодно режисеру і сценаристу, Любові Анатолівні Масловій доводиться часто розширювати список дійових осіб і вводити

нові ролі у такі казки. Бо багато бажаючих стати артистами і взяти участь у виставі, в якій після різних перипетій вдається вигнати загарбницю-козу, яка захопила чужу хатку. Що це нагадує?

На що це схоже? Як же це перегукується з сьогоденням…

Ще бачу уві сні батьківську хату, І мама всіх скликає на обід, Всміхаючись, іде до хати тато, Дрімає на осонні старий кіт… Та життя підкидає нові теми, продиктовані тривогами нашої доби. Як проникливо вона описує зустріч свого племінника, який повертається з АТО! Вдивляюсь в лінію промерзлої дороги, Де фарами висвічує авто, В душі – шаленство радості й тривоги –Племінник повертається з АТО!

Вистава «Діти капітана Гранта»

Виходить стомлено з речами, з автоматом, На шиї – хрестик, номерний жетон, Іде назустріч нам щасливим святом –

Живий, цілий, не взятий у полон…

Таким хвилюванням за родину, за роботу, за учнів і маленьких акторів, за друзів і рідну землю наповнене життя Любові Анатоліївни. А її оптимізм, бадьорість, віра у своїх вихованців, у велику силу мистецтва, надихають на нові творчі проекти.

Декілька дитячих драматичних творів написані нею у віршованій формі, бо їх легко запам’ятовувати, особливо дітям молодшої групи, адже саме їм найбільше уваги приділяється в колективі. «Гонорова ріпка» – одна з таких вистав. Тут Ріпка забагла бути найкращою на великому городі. І городній народ дивується: «Хто ж тебе, таку надуту, повезе на ринок збуту?» А ріпка заявляє: «Винуваті огірки, і квасоля й буряки! З гарбузами вони в згоді… Ей, корупція в городі!» І городній народ вирішує: «Ще потерпим до обіду і будем гукати діда. Ріпці вже немає віри, Нехай дід приймає міри! Це серйозно, це не сміх. Ріпка вже дістала всіх!..» І Ріпку таки вирвали з городу. А підсумок такий: «Друзі, будьте завжди дружні, Тільки разом ми потужні. Щоб не викликати сміх, Не кажіть «Я краща всіх»… І малечі, яка все сприймає дуже серйозно, до душі ця вистава, і висновки робляться відповідні.

Слід сказати, що це від батька дівчинці передалось уміння римувати, а ще батько добре грав на гітарі і співав та був активним учасником сільської художньої самодіяльності. Сама Любочка виросла на сцені, бо її мама

керувала сільським драматичним колективом і прекрасно грала ролі, часто залучаючи і донечку. Отож любов до театрального мистецтва живе у ній з дитинства. І хоч три десятки років було віддано педагогічній роботі, адже скінчила філологічний факультет, доля таки повернула до улюбленого заняття. Театралізація творів ще на уроках допомагала учням глибше розуміти творчість письменників-драматургів. Згодом Маслова працювала заступником директора з виховної роботи Тульчинської ЗОШ №3 та заступником директора з виховної роботи Тульчинського коледжу ветеринарної медицини.

В центрі культури та дозвілля Тульчинської міської ради Любов Маслова працює з 2011 року на посаді режисера масових театралізованих заходів. У 2014 році заснувала дитячий театр «Котигорошко», якому у 2016 було присвоєно звання «зразкового аматорського» . За вісім років роботи театр поставив 21 виставу, серед яких 13 авторських , тобто Любові Маслової.

Колектив налічує 44 учасники, які діляться на три групи : молодша, середня та старша. А скільки костюмів та декорацій виготовлено для колективу – в основному за підтримки батьків юних акторів. І вони до кожної нової вистави виготовляються. Театр виступає не лише в центрі культури і дозвілля та школах рідного містечка, а й здійснює поїздки до багатьох культурно-мистецьких та освітніх закладів Тульчинщини. Виступав також у Городківці Крижопільської громади, Ладижині, Вінниці.

«Котигорошко» брав участь у конкурсах та фестивалях: «Салют, Буковель», «Від Гіпаніса

Вистава «Гонорова Ріпка»

до Борисфена» (м. Очаків). І скрізь –призові місця! А репертуар – найрізноманітніший, але адаптований для дітей, особливо для малечі. « Зоряна калюжа», «Василева булава», «Гонорова ріпка», «Снігова королева», «Бременські музиканти» та багато інших вистав стали улюбленими для глядачів та шанувальників театру.

Колектив є активним учасником всіх державних та професійних свят, що відзначаються в місті, а ще міська рада щороку традиційно замовляє «Котигорошку» новорічні вистави для дітей. А це свідчить про велику довіру і незаперечний авторитет у громаді. Цей колектив є популярним як серед дітей, так і серед дорослих, збирає завжди повні зали глядачів.

А випускники зразкового театру «Котигорошко» вибирають собі професії, пов’язані з театром та вступають до Тульчинського фахового коледжу культури. За останні роки 7 випускників стали студентами культурно-мистецьких навчальних закладів.

Моє особисте знайомство з колективом відбулося на прем’єрі вистави «Зоряна калюжа». Ця маленька розповідь про жабеня яке народилося у калюжі, і важажє її своїм домом, навчає дітей, та й дорослих сприймати світ через призму доброти і розуміння. Не важливо, де ти народився – важливо, як ти живеш

і чого прагнеш! «Як відмовитись від дому, Я ж народжений у ньому?!» – дивується Жабенятко. Бо навіть у маленькій калюжі хтось бачить болото, а хтось – прекрасні зорі, які відбиваються і світять з темряви. Тому приємно, що участь у таких творчих роботах відкриває діткам віконечко у світ краси, вчить бути добрішими і мудрішими з дитинства.

Навіть сьогодні, коли Україна переживає такі жорстокі часи, діти ще більше прагнуть долучатися до творчості і з задоволенням поспішають на заняття до «Котигорошка». Активно відвідують репетиції і діти-переселенці з Харкова, Києва, Маріуполя, Сум. Деяких дітей батьки привозять з навколишніх сіл, бо хочуть щоб вони займалися творчістю. Юні актори вивчили свої ролі і радо гастролюють з колективом, хоч трошки забуваючи про пережите. Для них дуже важливо бути потрібними тут і зараз. Вони також вносять свій маленький вклад у велику перемогу. А ми пишаємось нашими майбутніми акторами і артистами, та всіляко намагаємось їх підтримувати.

Отож, нова вистава «Коза-окупантка» набуває популярності і мандрує по селах району. Маленьких акторів чекають у Торкові, Шпикові, Шурі-Копіївці та ін. Слід сказати, що двоє онуків Любові Анатоліївни брали і беруть активну участь у виставах колективу, що дуже важливо для творчої бабусі.

Це нині, може, найважливіша сторінка життя і творчої діяльності дивовижної жінки, яка сповідує любов до театру та долучає до цього всіх – і земляків, і дітей, і онуків, а тепер ще й

Учасники вистави «Котигорошко»

маленьких переселенців. Така-от своєрідна боротьба на культурному фронті під час війни з ворогом.

Наші працівники культури ніколи не стояли осторонь всього, що відбувається в суспільстві, особливо у нелегкі часи боротьби за незалежність. Хтось займається волонтерською діяльністю, хтось концерти благодійні проводить, а хтось, як Любов Маслова, спрямовує свій талант на роботу з дітками. Щоб юні актори і місцеві, і з інших міст України на все життя запам’ятали свої перші кроки на сцені, гастрольні поїздки, захоплення та оплески вражених

глядачів. А в майбутньому вони з теплотою згадуватимуть свого керівника – Любов Анатоліївну Маслову – веселу, запальну, артистичну, красиву і креативну, закохану з дитинства в театральне мистецтво і здатну передати цю любов своїм вихованцям. І я щиро бажаю Любові Анатоліївні, щоб її талановиті вихованці досягали успіхів у мистецтві і щоб завжди не тільки у казках, але й у справжньому житті добро перемагало зло.

Провідний методист Зоя КРАСУЛЯК

Вистава «Дюймовочка»

Наріжні камені людини і митця

Володимир

КОЗЮК Б

агато років тому довелось

мені побувати в Моринцях.

Так, так, саме на батьківщині Тараса Шевченка. І оту біленьку хату я запам’ятала на усе життя. Для мене це стало символом всієї України — біленька хата в селі Моринцях на Черкащині.

«Хата під соломою» …а це вже картини Володимира Козюка. Ціла

серія робіт — портрет українського села. Те, з чого для Володимира роз-

почалась його

власна Україна.

Це отой місток, що з’єднує босоноге дитинство

й нинішню творчу зрілість митця. Як співається

у нашому Славені «…від Сяну

до Дону…» так і у

Козюка — «…від

хати під соломою — до безкінечності».

Дивуєшся, як ніхто раніше не здогадався увічнити цей винятковий вияв архетипу української ментальності?! Володимир побачив, описав, ще й увічнив хатинки різних регіонів країни в чудовій книзі з гідним поліграфічним виконанням. …Володимир Козюк поспішає творити добро. Він із тих, хто не просить, а щедро роздає, радіє своїм досягненням і досягненням ближнього, має здатність бачити в кожній людині краще, не заздрить сильному — виняткова риса людини сильної духом та тілом. Мабуть, саме такі гіганти духу колись жили на нашій прекрасній землі за часів золотого віку людства. І, можливо, саме таким належить побудувати майбутнє — у злагоді, доброті та красі. Думаю, що саме для цієї місії з’явився Володимир на нашій Планеті».

Володимир Козюк

Народний художник України, лауреат національної премії України імені Тараса Шевченка Іван Марчук сказав: «Чого варта побудованим ним (Козюком – авт.) концепція «Хата під солом’яним дахом»?

Поспілкувавшись з Володимиром Євгеновичем, я зрозуміла — це лише на поверхні — його живописні роботи, абстракції і пейзажі, так би мовити, те що над водою. А глибина — потужна глибина особистості охоплює багато сфер життя. Будь-яку творчу людину можна сприймати по-різному. Творчі — вони такі: барвисті і

* Творча майстерня

«Гімн Миру»

«Народження нової України»

похмурі водночас. Ось і Козюк — різний у різних обставинах, різний — з різними людьми.

Усіх нас, українців, висвічують ці моменти нашого життя. Війна — це не просто виклик, це справжнє горе. Як це сприймає митець?

«…Життя пролітає перед очима за мить! Але чому, за що? За слово, за демократію, за пісню, за мову солов’їну?...Біженці… Їх було занадто

багато, якась безкінечна хвиля.

За кілька тижнів після 24 лютого я зайшов у майстерню. На підлозі лежав пейзаж, залишилося покрити його лаком і робота була б завершена. Але замість лаку я взяв жовту та блакитну фарби і намалював зверху прапор — наш, український, рідний. Намалював на нашому полі, на нашому небі, адже Україна — для мене це все!», — сказав Володимир у своїй книзі «Поклик серця».

Жоден папір не зможе вмістити тих почуттів, які викликає зараз трагедія неньки-України, тому мені важливо було запитати у пана Володимира про молодих митців. Кому ж нести естафету, чий наступний флагманський етап тут на Вінниччині?

Задумавшись, Володимир відповів, що бачить вогонь справжнього натхнення у Олени Косінської, у Сергія Бугая та особливо відзначив Ольгу Цибулю. Саме у Ольги є той справжній потенціал, той характер, щоб очолити плеяду Вінницьких майстрів, що несуть прапор національної культури гордо і високо, відчувають культуру по-особливому глибинно.

Розмова з Володимиром була цікавою, і відкривався він все глибше й глибше, але багато про що «писати не будемо». Таким було його побажання. Але є іще одна суттєво деталь, про яку розмовляли.

Коли Володимир був у Китаї, то дізнався про популярне нині там змагання з каліграфії.

Ні, ні — це не офіційні змагання. Але тим-то вони й цінні, що саме на неофіційному рівні китайці відроджують свою старовинну каліграфію.

Тоді й мені подумалось, що і нам є що відроджувати. Знаю, що у Києві проводились спеціальні курси з відродження старовинної каліграфії, способу написання нашого українського алфавіту. Так писали козаки на Запорізькій Січі. Так і нам писати нові золоті сторінки історії вільної, незалежної, процвітаючої нашої найкращої у світі країни! Це і є той місток між поколіннями, корінь нації і могутній подих духу Київської Русі!

Провідний методист ОЦНТ, Тетяна ГЕЦ

Із циклу «Фарби полум’яних літ»

«Народження»

Виставки у Світлиці

««ВЕЛИКОДНЯ ПИСАНКА-2022»

обласна виставка народного мистецтва 19 квітня – 10 травня 2022 року

Рідній нашій Україні, її минулому, традиціям та напруженому сьогоденню, відродженню національної

свідомості українського народу, сонцесяйній весні та величному святу

Світлого Воскресіння присвячувалась

наша традиційна виставка «Великодня писанка», яка з кожним роком збирає все більше бажаючих пізнати цей дивовижний і малодосліджений материк – «Писанку». З глибини сивих тисячоліть писанка промовляє до нас таємничими солярними знаками й символами, які ми маємо прочитати, примножити і передати своїм нащадкам. Відрадно, що упродовж останнього десятиліття відродженням традиційної писанки займається багато майстринь, заохочуючи до цієї благородної справи дітей і молодь.

Через воєнний стан

в Україні багато майстринь Вінниччини не

змогли доставити

свої писанки на нинішню обласну виставку.

Проте вони активно

виставляли фото своїх

писанок в соціальних

мережах, зокрема і в рамках Всеукраїнської

онлайн-акції «Воскрес Христос – Воскресне Україна!»).

На виставці у Світлиці ОЦНТ були представлені писанки: Віти Кушніренко (с. Лука-Мелешківська Вінницького району);

Лариси Смашнюк (с.Радівка Калинівської ТГ); Марії Гуцуляк (м.Могилів-

Подільський); Тетяни Пірус, Анастасії Фоміної, Вікторії Ніколаєвої, Ірини Савчук, Світлани Луценко та Віоріки Оліх (м.Вінниця). Експозиція виставки також створена з картин на великодню тематику – майстрів народного малярства і живопису Івана Горобчука, Василя Слободянюка, Віктора Крижанівського, Тетяни Філь, Валентини Матієнко, Михайла Чорного, Олени Назарець, Мар’яни Сілагіної, Крістіни Жилінскайте (м.Вінниця), Юрія Кафарського (м.Могилів-Подільський); майстрів декоративного розпису Людмили Сорочинської (м.Могилів-Подільський) та Сергія Бугая (с.Човновиця Оратівської ТГ); майстра витинанки Дмитра Власійчука (м.Хмільник), майстра різьби по дереву Володимира Купчишина (м.Вінниця). Впліталися в тематичний вінок експозиції і текстильні роботи – гобелен Наталії Очеретної та композиція Ірини Шостак-Орлової (м.Вінниця). Підсилили тему експозиції писанки-обереги. Святковості додав обласний вишитий рушник «Вишивана доля Вінниччини».

Відеопрезентацію виставки «Великодня писанка-2022», як і всіх інших виставок, можна подивитись в соціальних мережах на сторінці «Вінницький обласний центр народної творчості».

Завідуюча відділом Любов ГРИЧАНЮК

«НАМИСТО ДУШУ ЖІНКИ БЕРЕЖЕ»

виставки народного мистецтва 12 травня – 13 червня 2022 р

Все частіше в скриньках для прикрас сучасних українських жінок, поряд з прикрасами з золота та срібла, можна побачити давні «бабусині скарби»: разки коралів, дукачі, баламути.

Ще кілька поколінь тому ці та інші прикраси були важливою складовою як повсякденного, так і святкового образу українок, а не дивовижею, яку вдягають раз-два на рік на свято в поєднанні з вишитою сорочкою. Найціннішими були прикраси

з дорогих природних матеріалів: бурштину, коралу, перлин, граната, а також зі скла та смальти. Ці назви ведуть в глибини

історії, вони є важливою складовою традиційного українського костюма

і культури нашого краю загалом. Для української

жінки це не просто прикраса – значення намиста глибоко символічне.

З давніх давен намисто на шиї виконувало одразу дві функції – декоративну та захисну. Так, наприклад, найголовніші

оберегові прикраси носились на тілі – хрестики, обручки. А ті, що виконували здебільшого декоративну функцію, носили поверх одягу й свідчили про достаток родини. Так, скажімо, вісім разків коралів коштували, як

зерен, скойок (двостулкових молюсків), фруктових плодів гарної форми.

А вже згодом їх замінили камінні, металеві та скляні намис-

пара волів.

Впродовж всього історичного

періоду розвитку

людства намисто змінювалося за кольором, формою, матеріалом

і навіть за способом носіння. Так, найперші нашийні

прикраси були з кісточок овочів,

тинки. Пізніше намисто почали виготовляти з дорогих природних матеріалів, таких як корал, бурштин, перли, скло, смальта, гранат. Зазвичай такі прикраси могли дозволити собі лише заможні жінки.

У сучасних жінок є широкий вибір нашийних прикрас, проте останнім часом українки дуже цінують намисто з «бабусиної скрині».

На нашій виставці були презентовані найпоширеніші прикраси, які носили українські жінки в усі часи. Зокрема, в експозиції виставки представлено понад 200 зразків намиста, герданів та силянок. Доповнили експозицію старовинні вишиті сорочки, жіночі фотопортрети минулого століття, старовинні світлини та картини сучасних місцевих художників. Коли розглядаєм експозицію виставки «Намисто душу жінки береже», на думку спадають слова Мігеля Сервантеса «Краса має силу і дар вносити мир у серця». А в цей непростий час, коли на нашій землі йде війна, нам необхідно цінувати духовні скарби українського народу, який віками береже та передає нащадкам свої традиції.

Завідуюча відділом Любов ГРИЧАНЮК

«ПОДІЛЬСЬКІ БАРВИ»

виставка декоративного розпису студії «Берегиня»

Наталії Луценко

21 червня – 1 липня 2022 року

В нашій Світлиці знову відбулось

свято – презентувалась виставка робіт

дитячої студії декоративно-прикладного мистецтва «Берегиня», яку створила відома вінницька майстриня декоративного розпису Наталія Луценко. Чому свято? – запитаєте. А тому, що знайомство з юними творчими особистостями та з новим витком розвитку того чи іншого виду народного мистецтва для працівників обласного центру народної творчості завжди є радісною подією. Відрадно, що останнім часом на Вінниччині потужно розвивається такий прекрасний вид народного мистецтва як декоративний розпис. Адже ще наші предки створювали собі і оточуючим гарний настрій тим, що розмальо-

вували свої

оселі різними

квітами і каз-

ковими пта-

хами. Наталю

Луценко, яка

з дитинства

любила малю-

вати та виши-

вати, ніколи

не полишало

бажання творити красу

своїми руками, а потім ще ділитись своїм талантом з дітьми. Створивши студію

«Берегиня», мисткиня навчає дітей, як правильно вимальовувати квіти, підбирати кольори, створювати композиції. Наталія Іванівна прагне спрямовувати світосприйняття своїх

вихованців через гармонію та красу, про

що нам і повідала нинішня виставка «Подільські барви». На виставці були представлені роботи таких учасників студії «Берегиня», як Валерія Поплавська, Аліна Остроус, Аліна Ковальчук, Олександра Звягінцева, Олена Веретюк, Каріна Пудрань, Ліза Коржова, Ахмед Вероніка, Вікторія Сатанівська, та Ель Афі Маріам. Звичайно ж, основним акцентом експозиції виставки були довершені роботи їхнього викладача Наталії Луценко.

Взагалі в експозиції даної виставки було представлено 35 робіт декоративного розпису, на яких зображені вазони, квіти, птахи та різні комахи, що говорить про любов учасників студії «Берегиня» до рідної землі і всього сущого. Варто зауважити, що основою експозиції виставки «Подільські

барви» стали роботи з подільським розписом, в якому криється глибинна суть української душі.

А в цілому всі роботи учасників студії говорять про те, що в своїй творчості діти, як і їх керівник, не зациклюються на жодній темі, на жодній техніці, на жодній кольоровій гамі. Вони демонструють свою творчу невгамовність в пошуках нового стилю, нового кольору і нового світосприйняття.

Завідуюча відділом Любов ГРИЧАНЮК

* Пошуки науковця

Писанка

Східного Поділля

антрополог Хведір Вовк, який у 1874 році на ІІІ Археологічному конгресі в Києві у своїй доповіді звернув увагу на важливе значення писанкових взорів при вивченні українського орнаменту. Майже в той час, подорожуючи зі своїм чоловіком по Волині, збирала зразки вишивок, тканин та писанок Олена Пчілка. Зібраний матеріал був надрукований у 1876 р. у книжці «Український народний орнамент», яка містить 23 кольорові замальовки писанок з Новоград-Волинського повіту. У 1878 році вийшла друком книга Пелагеї Литвинової «Южно-Русский орнамент»; у ній на двох кольорових таблицях є зображення 24 писанок із Глухівського повіту Чернігівської губернії. Саме у цій книжці вперше було описано воскову техніку писання писанок. Першим українським дослідником писанки був професор М. Сумцов, який у 1881 році видав окремою книжкою свою розвідку «Писанки». Завдяки цим збіркам дійшли висновку, що кожен регіон України має свою власну писанку, створену на загальній писанковій символіці.

Cвітлана ДЕЛІКАТНА

Писали писанки по всій території розселення східних слов’ян, але саме на землях сучасної України цей атрибут Великодня – свята шанування весняного Сонця – зберігся якнайкраще. Наші предки шанували сили природи. Язичницький світогляд наділяв Сонце дивовижними якостями й здатністю впливати на існування всесвіту та життя людей. Писанка була одним з елементів поклоніння Сонцю. Щоб привітати зростаюче весняне сонце та прикликати його життєдайну силу в дім і поле, зродився культ, в якому велике ритуальне значення мало сире яйце з розписаними цілющими знаками. [4, с.74]

Завдяки колекціонерам та дослідникам українського народного мистецтва ХІХ-ХХст. ми маємо можливість доторкнутися до самобутнього та втаємниченого ритуалу – творення великоднього яйця.

Одним із перших, хто зацікавився писанкою, був український

Розглянемо писанку Поділля – етнографічного регіону України, що займає басейн межиріччя Південного Бугу і лівих приток Дністра, а саме тієї частини, яка носить назву – Східне Поділля. Це сільськогосподарський край, розташований далеко від великих індустріальних міст. Саме це і стало причиною збереження традицій писанкарства. Зразки писанок Східного Поділля найширше представлені у музейних збірках ХІХ-ХХст. У колекції Катерини Скаржинської (м. Лубни, Полтавської губернії), яку вона збирала з 1888 р. до 1898 р.,

нараховувалося 3286 зразків писанок, серед яких 700 було з Подільської

губернії. У 1899 році, використовуючи матеріали цієї

музейної збірки, Сергій Кульжицький створив альбом «Описание коллекции

народных писанок». У 2012

році у Варшаві був виданий альбом «Подільська

писанка», який представляє колекцію з 183 взірців

писанок

с.Попелюхи, Ольгопільського повіту (зараз

с.Яворівка, Піщанського

р-ну Вінницької обл.) Хелени Беліної-Бжозовської.

Взірці подільської писанки

можна бачити у альбомі

Зенона Елиїва «Двадцять

кіп писанок», виданий 1994

році у США. До цієї збірки увійшли зразки, що зберігаються в музеї при церкві

Андрія Первозваного в Бавнд-Брук

(США) та писанки з приватних колекцій

емігрантів з України. На початку двотисячних у фондах Національного музею українського декоративного мистецтва (м.Киів) було

знайдено альбом з 564 кольоровими зразками писанок Східного Поділля. До нього увійшли: збірка писанок С.Венгржановського, зібрана у містечку Тростянець Брацлавського повіту та його околиць (127 зразків); збірка музею Подільського історико-статистичного Комітету, зібрана в Ушицькому повіті (107 зразків); збірка писанок М.Грейма, зібрана у Кам’янці та околицях, с.Колубаївці (180 зразків); збірка писанок К.Туровича з містечка Янів Вінницького повіту (17 зразків); збірка писанок С.Шелухіна з Ольгопільського повіту (18 зразків); збірка писанок І.Дверницького з с.Гордіївка Ольгопільського повіту (24 зразки). [1, c.104-105].

У Національному музеї українського декоративного мистецтва зберігається колекція подільських писанок, зібраних в кінці ХІХ на початку ХХст. Д.Щербанівським. Загалом у цій збірці було 180 взірців писанок Східного Поділля. Під час Другої світової війни ця колекція була вивезена у Німеччину як трофей. У 2011році музей м.Гьохштедт-на-Дунаї повернув її в Україну.

Взірці з усіх цих збірок увійшли до книги «Писанки Поділля» Марини Верхової, видані ОЦНТ надрукованої у видавництві «Колесо» (м.Львів, 2013р.) [1] та стали для сучасних писанкарок абеткою для писання обрядових великодніх яєць.

У 1991 році наукові працівники Хмельницького художнього музею вирушили в експедицію південними районами області з метою дослідити, чи існує в селах Хмельниччини звичай писати писанки; імена та вік людей, що займаються писанкарством; спосіб виготовлення писанок; матеріали та інструменти для письма; орнамент та його назви. За чотири дні експедиції були обстежені села Іванківці, Глібів та Хребтіїв Новоушицького району, с.Карачіївці Віньковецького району та с. Блищанівка Дунаєвецького району. На той час було зафіксовано, що писанкарством займається сім жінок: Яремчук Мотрина Василівна (1914 р.н.) з с.Іванківці. Пише писанки з дитинства, використовує взірці, які писали в її сім’ї («сорок клинців», «гадюка», «метелики», «кучерява рожа»). Користується аніліновими фарбами, фіолетовим чорнилом. Гама писанок – двох- або трьохколірна. Писачок (його у всіх цих селах називають «кестка») робить сама: цупку фольгу, розміром 2х2,5см міцно накручує на голку, потім нагріває і виймає голку. Готову трубочку прикріплює до дерев’яного держачка. Шматок бджолиного воску кладе на ніготь великого пальця лівої руки, в ній же тримає яйце.

Кестку-писачок тримає правою. Нагрітою від свічки або гасової лампи кесткою набирає віск і пише вікові взори. Коли писанка просохне від останньої фарби, кладе відписані яйця на дечку з шаром солі або піску і ставить у розігріту піч. Як віск розтане, легенько протирає м’якою ганчіркою.

Катюжан Марія Яківна (1918р.н.), с.Глібів. Технологія виготовлення писанки, як і у Мотрини Яремчук. Фарбує аніліновою червоною фарбою, чорною тушшю і зеленкою аптечною. Раніше фарбувала рослинними барвниками: до чорної додавала «капервас» (дьоготь), до жовтої – галун. Взірці пише ті, що писала мама і бабуся: «рожі-зірки», «грабельки», «огірки», «гусячі лапки», «квітка» («вазонок»), «фасолька», «переплетиніжка», «штанці».

Автенюк Меланія Гнатівна (1917 р.н.), с.Карачіївці. Пише виключно рослинні взори: «квітка», «пролісок», «вишенька». Кесткою з нагрітим воском виводить з нижнього полюсу яйця по обидва боки гілочку з квіткою на вершечку, потім пише «підлісок»додаткові гілочки з квіткою та листям. Особливості творення писанки: фарбу наносить пальцем тільки на те місце, де вона потрібна. Писанкарка вважає, що так писанка буде ясніша і, щоб фарба краще трималася, додає до неї горілку. За цією технологією працює і Пиріжок Тодосія Антонівна (1910р.н.),с. Карачіївці. Пише також квіти, лише композиційно розміщує одну квітку на нижній частині, а другу – на верхній частині яйця. Це надає ілюзорного руху візерунку. Желехівська Анастасія Іванівна (1921р.н.), с.Блищанівка у писачок вставляє щетинку, щоб лінія була тоншою. Технологію написання використовує ту ж, що і інші жінки.

Серед писанок, зібраних в с. Хребтіїв (авторка не встановлена)

зразки з такими назвами: «самотічка», «бочечка», «сторчова рожа», «квітка». Таким чином, експедиція у 1991 році у села південної частини Хмельниччини підтвердила, що писанкарством на Поділлі займалися жінки, взори писанок передавалися з покоління в покоління і технологія написання писанки однакова у всіх селах: нанесення

воску за допомогою кестки-писачка. Фото 2

Вивчаючи збережені музейні колекції писанок Східного Поділля, можна зробити висновок про те, що кольорова гамма великодніх яєць стримана: три основні барви – жовта, червона, чорна та додаткова – зелена. Як виняток, у селі Суржа Кам’янецького повіту були зібрані зразки писанок з рожевою та фіолетовою барвою, а в м.Тростянець та околицях траплялися писанки з синім кольором.

Серед основних символів писанок Східного Поділля слід вирізнити ті, що належали до культу Сонця: «ружі» («рожі», «шелудива ружа», «бочна (бокова) рожа», «рожа подвійна», «рожа сторцева закручена», «кучерява рожа», «повздовжна рожа», «повна рожа», «сторцова (сторчова) рожа», «на сорока клинцях рожа»), «тригвер» та «свастя» («баранячі роги», «качечкі», «голубкі», «комарячі носи», «качині шийки»), «хрест» («хрест з косицями», «черепаха», «хрест клиноватий», «мальована», «квітчатий хрест», «вітрак», «фігура»).

Вода на писанці Східного Поділля представлена трьома символами: «безкінечник» («безконечник», «поперечний безконечник», «кручений рукав», «турецькі разводи», «криві рожки»), символом Змія (бога земних вод) у вигляді сигми «S» («чорногузи», «п’явкі», «кресило», «панни»,

«юрки», «вужі», «перерва»)

та символом небесної

води - «грабельки» («граблі», «заступ»).

Серед подільських писанок багато зразків з зображенням «дерева життя»

(символ єднання зі світом

предків), як очевидним

так і стилізованим («вазони», «сосна», «жук», «листкі», «квіткі», «виноград», «півонія», «дуб», «яблунька», «човники», «вазон з телепаном», «барвінок», «квіткі-телепани», «вазон з дубовим листям» і т.п.)

Серед писанок з обереговою символікою на Східному Поділлі писали: «лапки», «боцєнові лапи», «голубка», «петушиний

гребешок», «заячі вушка», «вовчаті зуби», «волові очі», «медвежі лапи».

Представлені на Поділлі і писанки під загальною назвою «сорок клинців». Писанка завдяки геометричному поділу утворює 48 трикутників. Кожен клинець був присвячений певному виду діяльності людини або явищу природи, наприклад: сонцю, місяцю, зорям, землі, воді, повітрю, оранці, садівництву, бджолярству, скотарству тощо. Під час писання таких клинців треба було відповідно приговорювати і приспівувати певні гаївки. [2, с.181-182] У цій писанці

прописане світобачення наших предків: поділ яйця утворює візуальний поділ на три горизонтальні зони: Нав (потойбічний світ), Яв (світ матеріальний, явний), Прав (світ Божий: істина, справедливі закони, що правлять світом). Центральна частина писаки (Яв) поділена на

чотири симетричні зони (чотири пори року, чотири сторони світу) з центрами, утвореними перетином двох хрестів, прямого та косого (хрест – це символ життя).

Світ писанок Поділля багатогранний, він вимагає більш детального вивчення, порівняння писанок Східного та Західного Поділля. Ця стаття – лише намагання привернути увагу громадськості до писанки як унікального явища української духовної культури.

Cвітлана ДЕЛІКАТНА, писанкарка, м. Хмельницький

Література:

1. Верхова М. Писанки Поділля. – Львів: Колесо, 2013.

2. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітлені. – Київ: Обереги, 1994.

3. Писанки наших бабусь. Зібрання писанок Юрія Ференчука. – Чернівці: Місто, 2016.

4. Сестра Дарія. Життя і творчість ігумені Дарії Дубляниці. – Львів: Колесо, 2015.

Додаток:

1. Фото писанок, відписаних за зразками альбому з фондів Національного музею українського декоративного мистецтва (м.Киів)

2. Фото писанок, відписаних за зразками, зібраними у 1991 році в селах Іванківці, Глібів та Хребтіїв Новоушицького району, с.Карачіївці Віньковецького району

* Майстер-клас

Пишемо писанку

Майстер-клас проводить майстриня народної творчості

Українська писанка – стежка до пізнання світовідчуття і світорозуміння народу. Вишуканість та витонченість орнаменту, дбайливо нанесеного на поверхню яйця, вміло підібрана колористика, гармонійне переплетення рослинних чи геометричних візерунків завжди викликає щире захоплення та здивування у шанувальників народної культури. В свій час відомий поет, маляр – Тарас Григорович Шевченко у поемі «Село» порівнював красу рідного краю

Олена ТРИГУБ

з писанкою, що була з давніхдавен синонімом Батьківщини, сили і незнищеності нашого народу: «…Село на нашій Україні, неначе писанка…»

У ХХ ст. в Україні традиція розписування писанок була під загрозою знищення. Минув час і символіка втратила своє глибоко сакральне значення. Сьогодні писанкарство збереглося і розвивається завдяки майстрам, що відроджують давнє мистецтво. До того, як винайшли харчові та синтетичні барвники, писанкарі користувалися на-

туральними джерелами барв тваринного і рослинного походження. З часом знання про застосування відварів почали втрачатися, стала зникати і традиція писати писанку. На щастя, вона відродилася завдяки народним майстрам, а також повертається до нас втрачена традиція фарбувати писанку в рослинних відварах та настоях.

Наше завдання не тільки донести символіку, а й взагалі пояснити, як правильно написати писанку, отримати кольори, завдяки природним барвникам.

Фото 2

Перед тим, як писати писанку, ми маємо підготувати такі матеріали: яйця курячі (краще

домашні), віск, писачок, свічка. Так, як ми будемо використовувати природні барвники, нам потрібно: сушені трави та ягоди, з яких приготуємо настій, що у ньому будемо фарбувати писанки. Для приготування відвару, крім рослини та води, потрібен іще один обов’язковий компонент — протравлювач. У конкретному випадку йдеться про квасці (галун) – це подвійні солі сірчаної кислоти, безколірні природні мінерали. Продаються в аптеці. Застосовуються в косметичній галузі, медицині. Вони легко розчи-

няються у воді. На 200 мл води протравлювача достатньо на кінчику ножа. (Фото 1)

4

Приготування настоїв трав краще зробити напередодні, обов’язково –у скляній посудині. Для приготування жовтого кольору ми беремо

Олена ТРИГУБ

Фото 1

Фото 3 Фото

Фото 5

Фото 6

Фото 7

Фото 8

Фото 9

сушені квіти пижма: дві столові ложки заливаємо окропом (200 мг), зауважимо - тільки для жовтого кольору беремо на кінчик ножа квасцю-порошка, який закріпить краще фарбу.

Для приготування червоного або темнопомаранчевого кольору беремо сушений корінь із кореневищами марени красильної, для темно - синього або фіолетового кольорів - сушені ягоди чорниці або бузини. Для цих кольорів також беремо дві столові ложки сушених подрібнених коренів або ягід, які заливаєм окропом (200 мг).

Використовувати настої потрібно тоді коли вони охолонуть.

Перед написанням писанки ви маєте обрати символи, котрі будете малювати. Перед тим, як писати писанку, протираємо яйце кислим розчином, або оцтом. Гріємо писачок над свічкою та опускаємо у віск, а потім наносимо символи на яйце (фото 2). Ми будемо використовувати один із традиційних символів Поділля - дерево життя (фото 3). Опускаємо наші писанки в настій пижма для отримання жовтого кольору. Потрібно зважити, що такий процес фарбування потребує трохи більше часу в порівнянні з синтетичними барвниками, тому потрібно щоб яйце побуло у настої від 15 до 20 хвилин в одному кольорі, а можливо і більше часу. Для експерименту ми писали кілька писанок і опускали одночасно у різні наші трав’яні настої.

Дістаємо через 15 хвилин, протираємо то що в нас вийшло (фото 4), і продовжуємо писати. Тепер заливаємо писачком все, що ми хочемо, щоб залишився жовтий або інший колір. І так продовжуємо писати та опускаємо в певній послідовності, краще – по градації кольорів від світлішого до темнішого (фото 5-6). На завершальному етапі, коли дістали з настою писанку, просушуємо на серветці. Потім починаємо «вмивати» нашу писанку, тобто знімати віск над свічкою (фото 7-8). Так повторюємо з усіма писанками. Результат ми побачимо відразу, адже кольори від нагрівання дещо зміняться і стануть яскравішими (фото 9). Майстер-клас записав методист ОЦНТ Сергій БУГАЙ