#9 molodist.com facebook.com/molodistfest issuu.com/molodist
44 редакція фестивалю: 25 жовтня - 2 листопада 2014 року
Сонячний зайчик
Починаючи з перших років «Молодості» існувала «Панорама українського кіно». Це була перша позаконкурсна програма фестивалю. Саме в цій секції відбулись покази найновіших стрічок національного виробництва. Дебютанти і митці з досвідом, автори короткого та повного метра, студенти і професіонали своїми роботами
демонстрували обличчя українського програма сформована з 24 ігрових і документальних короткометражних кінематографічного процесу. Сьогодні це вже самостійний конкурс, робіт, знятих в Україні впродовж який має власне журі, до якого входять останнього року. не лише українські, але й іноземні Так втілюється авторська думка та професіонали кіно. Найкращого естетика. Такий погляд на життя і вони нагороджують окремим мистецтво мають молоді автори. призом у розмірі 2500 USD, декого — Так виглядає молоде кіно в Україні спеціальним дипломом. Цьогорічна сьогодні.
Ст. 3 Століття
Журі: Сонячний зайчик
Сергій Тримбач, голова Національної спілки кінематографістів України Максим Онопрієнко, продюсер Наталія Мокрицька, продюсер Вікторія Малекторович, актриса
Ст. 8 Олександр Ратій розповідає про життя після «Молодості»
Сто років від дня народження Луї де Фюнеса та інші великі на «Молодості»
«Хочу знімати те, що зрозуміють і відчують люди»
Ст. 7 Україна: Нові реалії
Ст. 10 Словацький фокус
Українське кіно сьогодні – це просто ще один учасник війни, хронікер подій, фіксатор реальності
«маленька країна всередині Старого світу»: 7 найвизначніших кінострічок Словаччини
2
w w w.facebook .com/M olodistfest
2014
SE
Ґран-прі Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість» щороку присуджується міжнародним журі кінофестивалю за найкращій фільм усієї конкурсної програми. Володар Ґран-прі отримує грошову винагороду у розмірі 10 000 доларів США, статуетку «Скіфський олень», що є символом кінофестивалю та диплом журі. Фестивальні призи Приз за найкращий фільм у кожній конкурсній категорії (серед студентських фільмів, повнометражних фільмів та короткометражних фільмів) присуджує Міжнародне журі
Провокаційний фільм Ларса фон Трієра про життя жінки, залежної від сексу, повертається в оригінальній версії без жодної вирізаної сцени. Приготуйтеся до п’яти з половиною насичених годин фон Трієра! Джо, яка сама себе називає німфоманкою, розповідає еротичну історію свого життя холостяку-інтелектуалу Селіґману. Розширена режисерська версія епічного фільму Ларса фон Трієра, що містить додаткові сцени тривалістю понад годину. Розклад показів на сайті фестивалю: molodist.com
Приз від Національного журі для найкращого українського фільму Приз конкурсу “Сонячний зайчик” Приз дитячого журі Приз за внесок у світове кіномистецтво Приз глядацьких симпатій Приз журі асоціації Кінопреси (FIPRESCI)
SE
2011 року ісландська співачка Бйорк випустила свій восьмий студійний альбом «Біофілія». Проект «Біофілія» не обмежився музикою, а породив також перформанси, інтерактивні додатки, навчальні програми, а тепер і фільм-концерт. Бйорк створила цей фільм спільно з режисерами Пітером Стріклендом та Ніком Фентоном для фінального виступу світового турне «Біофілія» в лондонському Александра-паласі. Окрім самої Бйорк у шоу фігурує ангельський ісландський хор, австрійський перкусіоніст Ману Делаґо та чимало незвичайних інструментів. У фільмі концерт доповнюється колажами, на яких зображено тектонічні плити, ДНК, Місяць, гриби та багато інших об’єктів, що становлять науковий інтерес. Розклад показів на сайті фестивалю: molodist.com
Приз екуменічного журі
ЕКУМЕНІЧНЕ ЖУРІ
МІЖНАРОДНЕ ЖУРІ Флоранс Дарель - голова міжнародного журі. Акторка (Франція) Петер Луїзі - режисер, сценарист, продюсер (Швейцарія, США) Ґабріель Ґоше - режисер (Великобританія) Анатолій Матешко - режисер, актор (Україна) Олег Сенцов - режисер (Україна)
ЖУРІ НАЦІОНАЛЬНОГО КОНКУРСУ ЄвгенійҐіндліс- голова національного журі. Продюсер (Росія) Людмила Горделадзе - кінознавець (Україна) Олег Батурін - журналіст (Україна)
ЖУРІ МІЖНАРОДНОГО КОНКУРСУ «МОЛОДІСТЬ - ДІТЯМ» Анна Новікова (Україна, 12 років) Варвара Лущик(Україна, 13 років) Максим Апанасенко (Україна, 13 років) Дар’я Сіфер (Україна, 13 років) Домінік Чапліц (Швейцарія, 13 років) Фаб’єн Чапліц (Швейцарія, 13 років) Ірина Мельниченко (Україна, 12 років)
Кипріан Чоп (Польща) Ольга Волинець (Україна) Радован Голуб (Чехія)
ЖУРІ МІЖНАРОДНОЇ ФЕДЕРАЦІЇ КІНОПРЕСИ (FIPRESCI) Януш Ґазда (Польща) Ґаетано Д’еліа (Італія) Наталія Мусієнко (Україна)
МІЖНАРОДНОГО КОНКУРСУ SUNNY BUNNY Міхаель Штютц Фестивальний куратор (Німеччина) Олена Швеченко Правозахисниця, активістка (Україна) Роман Дорофєєв Програмний директор, директор кінопрокату (Росія)
Розклад Майстерні Талантів 2014 Неділя, 26.10
Вівторок, 28.10
16:00 – 18:00
Субота, 01.11
14:00 – 16:00
12:00 – 14:00
Майстер-клас буде оголошено додатково.
12:00 – 14:00
Зустріч з грузинським режисером, народним артистом Грузії та СРСР, Ельдаром Шенґелаєю.
Українсько-німецький круглий стіл на тему: “Методи просування студентського кіно на міжнародних кінофестивалях”. Аліна Циранек, Андреа Вінк, Інес Крістін Ґейссер, Кірстен Каріна Ґейссер, Юрій Терещенко, Катерина Шевченко та інші.
Четвер, 30.10
Режисура короткометражного кіно: процес, тактики. Ґабріель Ґоше, член Головного журі на 44-му кінофестивалі “Молодість”, режисер з Великобританії, який отримав Ґран-прі фестивалю Молодість-43 за короткометражний фільм «Людська маса».
Мова майстер-класу: російська.
16:00 – 18:00 Кіно на фестивалі: як використати фестивалі для просування кіно. Маріетт Райзенбік, управляючий директор German Films (Німеччина).
Мова круглого столу: англійська та українська.
14:00 – 16:00
Понеділок, 27.10
Фестивальні стратегії для виробників кіно. Як мій фільм потрапляє до аудиторії? Андреа Вінк, кінорежисер, співзасновник кінофестивалю у Вісбадені, Німеччина.
14:00 – 16:00
16:00 – 18:00
Мова майстер-класу: англійська.
Майстер-клас Вівека Ґомбера, актора та продюсера з Сінґапура. Мова майстер-класу: англійська.
16:00 – 18:00 Квір-кіно як один з напрямків міжнародної індустрії кіно. Міхаель Штютц (Німеччина), координатор TEDDY Award, координатор програми “Панорама” на Берлінале. Мова майстер-класу: англійська.
TW
Мова майстер-класу: англійська.
Краудфандинґ – нова можливість для фінансування (короткометражних) кінопроектів. Аліна Циранек, режисер документального та експериментального кіно (Німеччина). Мова майстер-класу: англійська.
Середа, 29.10
14:00 – 16:00 Світові кінопродажі та кіновиробництво (з точки зору кіновиробника). Файт Гелмер, німецький продюсер та режисер, лауреат низки нагород. Мова майстер-класу: англійська.
12:00 – 16:00 Практичний воркшоп зі створення стереоанімації. Олена Голубєва та анімаційна студія “Червоний собака”. Мова майстер-класу: українська.
16:00 – 18:00 Кіножурналістика. Радован Голуб, чеський кінокритик та педагог. Мова майстер-класу: англійська.
П’ятниця, 31.10
14:00 – 16:00 Швейцарське ігрове кіно: маленький бюджет, молоді таланти, захопливе кіно. Пітер Луїзі, член Головного журі на 44-й “Молодості”, незалежний сценарист та режисер зі Швейцарії.
Мова майстер-класу: англійська.
14:00 – 16:00 Відкрита тема: відповіді на запитання з режисури. Міхаіл Сєґал, російський кінорежисер та кліпмейкер. Мова майстер-класу: російська.
Неділя, 02.11
14:00 – 16:00 Фестивальне життя фільму. Компанія “Кіновир”: Катерина Шевченко, Оксана Артеменко, Марина Артеменко. Мова майстер-класу: українська.
Мова майстер-класу: англійська.
16:00 – 18:00 Авторське кіно в епоху масового. Андрєй Плахов, російський кінокритик та кінознавець, діяч міжнародного кінофестивального руху. Мова майстер-класу: російська.
Місце проведення: Дім освіти та культури “Майстер Клас”, вул. Лаврська, 16А, 1-ий поверх, аудиторія 114
w w w. molodist.com
Ганеф Ґюннар Сіґурдссон: INTW «Північний Париж» – другий фільм ісландського режисера Гафстейнна Ґюннара Сіґурдссона на «Молодості». а це Перше інтерв’ю Гафстейнна Ґюннара Сіґурдссона фестивальній газеті molodist.t xt - Як Ви прийшли до кінорежисури? Коли я був підлітком, я захоплювався скейтбординґом і почав робити відео зі своїми друзями на скейтах. Коли подорослішав, я почав все більше захоплюватися кіно та цією атмосферою. Не обираючи цього свідомо, невдовзі я зрозумів, що вже займаюся режисурою. Це те, що сталося й чого не можна було уникнути. - Чи відчуваєте Ви на собі вплив якихось режисерів-фаворитів? Впевнений, що цей вплив є, але все ж намагаюся не дивитися роботи інших. На мої фільми впливають радше люди та їх чуттєвість.
Не певен, але не здивувався б, коли б це було і справді так. Як правило, я намагаюся надавати перевагу простоті та візуалізації складних ідей простими способами. Якщо в тебе є декілька героїв, котрі знаходяться в цікавому,
Я вважаю, що це дуже хороший фільм. Мені було цікаво подивитися, як Дейвід Ґордон Ґрін, це зробить. Думаю, він дуже наблизився до оригінального задуму, та водночас робить його дуже своєрідною, дуже своєю. Це не-
SCA
2014
3
- Над чим Ви працюєте зараз? Чого чекати далі? У мене є два проекти, котрі мені дуже хочеться втілити. Один з них на основі мого сценарію. Це драматична комедія про страх літати. Сценаристом іншого є Гульдар Брейтфйорт (він також сценарист «Північного Парижа»). Це драматичний трилер про суперечку між сусідами, яка виходить з-під контролю. Сподіваюся, що вже наступного року почну знімати один з цих фільмів. В будь-якому разі, я сподіваюся, що вам сподобається «Північний Париж». Дуже хотілося б бути присутнім на цьогорічному фестивалі, та в мене з›явилася донечка, котрій присвячений весь мій час. Фестиваль «Молодість» вітає Гафстейнна із народженням доньки і бажає їй стати ще більшим натхненням для батька!
але не велелюдному просторі, то до цього можна прийти. Втім, мої наступні фільми матимуть більше героїв, і дія проходитиме в більш населених місцях.
погано. Втім, мушу визнати, я мав дуже дивні відчуття, коли дивився картину вперше. Це наче бачити свою колишню з її новим хлопцем.
- Чи Ви колись тікали від міста? Ні, я б так не сказав.
- Вам би було цікаво зняти рімейк? Рімейк якого фільму це міг би бути? - Ваші герої часто знаходяться да- - Як Ви оцінюєте «Володаря роз- Дейвід Ґордон Ґрін запропонував леко від цивілізації або поза місь- мітки» (рімейк Дейвіда Ґордо- мені зробити рімейк на один з його ким життям. чи це Ваше бачення на-Ґріна стрічки «Інший шлях» фільмів в Ісландії. Хто знає? Гафстейнна Сіґурдссона)? життя в Ісландії?
Століття великих У вже традиційній програмі «Століття», МКФ «Молодість» вшановує 100-річчя від дня народження мистців, чия творчість значною мірою вплинула на розвиток світо вого кінематографа. На пошанування класика фран цузь кої комедії, Луї де Фюнеса (1914–1983), який за свою кар’єру в кіно знявся в 169 стрічках, буде показано мюзикл Сержа Корбера «Людина-оркестр» (1970), в якому актор зіграв у добу своєї найвищої популярності. У період з 1964 по 1979 його стрічки сім разів ставали абсолютними лідерами касових зборів у країні. Апологет середнього класу Франції, Луї де Фюнес створив цілу плеяду яскравих образів підприємців, які вирізняються абсолютним перфекціонізмом у своїй справі. До них належить і балетний імпресаріо Еванс Еванс, ладний на будь-які підступи, щоб утримати у своїй трупі обдарованих, але норовистих танцівниць. У ролі його племінника Філіпа знявся Олів’є де Фюнес, син Луї. В інтерпретації де Фюнеса Еванс постає гоноровим, запальним, щирим або лицемірним залежно від обставин, але незмінно фанатичним професіоналом.
Саме такі особистості стали базовим людським матеріалом французької економіки другої половини ХХ сторіччя.
100
якої полковникові Ніколсону годі впоратися зі своїми підлеглими, приреченими будувати міст у пекельних умовах джунглів Бірми. Зіграна в картині Ліна роль принесла Ґіннесові премію ньюйоркської кінокритики і «Оскара». Із «Мостом через річку Квай» пов’язаний іще один 100-річний ювілей – сценариста і продюсера Карла Формана (1914 – 1984), чиїй творчій спадщині американський кіне матограф завдячує галереєю потужних чоловічих образів. Досить згадати стрічки «Рівно о півдні» (1952) і «Гармати Навароне» (1961). Доба маккартизму позбавила Формана можливості працювати у США, і він мусив переїхати до Великої Британії, звідки переправляв до Голлівуду свої сценарії. Тож на момент виходу фільму Ліна на американські екрани 1957 року в титрах навіть не згадувалося ім’я справжнього автора. Проте час розставляє все на свої місця.
Не менш фанатичним постає і полковник Ніколсон, зіграний іншим ювіляром – британцем Алеком Ґіннесом (1914 – 2000) – у воєнній драмі Дейвіда Ліна «Міст через річку Квай» (1957). Ґіннес, відомий своєю співпрацею зі спецслужбами під час Другої світової війни, добре знався на воєнно-політичних реаліях. Поєднання власного життєвого досвіду з віртуозною акторською технікою надали грі Ґіннеса в цій картині неповторної виразності. Його герой вирізняється Історію Голлівуду годі уявити без внутрішньою інтеліґентністю й «Дня, коли зупинилась земля», разом із тим брутальністю, без «Комусь нагорі я подобаюсь», «Звуків
музики» та інших стрічок Роберта Вайза (1914 – 2005), творчість якого позначена неймовірним жанровим і тематичним діапазоном. Фентезі, мюзикл, психологічна драма підкорялися режисурі Вайза з першого, сказати б, кадру. Після масштабного постановочного проекту «Вестсайдської історії» Вайз звернувся до камерної історії взаємин безробітного юриста й танцівниці з акторським дуетом Роберта Мітчума та Ширлі Маклейн «Двоє на гойдалці». Маклейн, незгірше від Мітчума відома своїми секскападами в приватному житті, згодом згадувала, що під час роботи над фільмом, у них був «майже зв’язок». Особлива інтимна інтонація цієї картини, бродвейська якість діалогів, філігранне чорнобіле зображення (оператора Теда Д. Маккорда було номіновано на «Оскара») надають їй особливої привабливості. Також у програмі «Століття» дивіться «Розлученя по-італійськи» (1914 – 1974) до століття режисера П’єтро Джермі, епічне полотно Лукіно Вісконті «Леопард», яке він написав разом зі сценаристкою Сузо Чеккі д’Аміко (1914 – 2010) та екранізацію «Конотопської відьми» за участі видатної української акторки Марії Капніст (1914 – 1993). Міла Новікова, кінознавець
4
2014
w w w.facebook .com/M olodistfest
FR
«мене дуже цікавлять люди, от і все...» Ви починали з кінокритики. Чи допомагає Вам цей досвід в діяльності режисера? Це було давно. Звісно такий досвід змусив мене зрозуміти як працюють ці механізми; поки я був кінокритиком, я переглянув тисячі фільмів, зустрічався з митцями. Це допомагає стати завзятим кіноманом і працювати в такому конкуруючому середовищі.
них фільмів. Чи не хочеться повернутися до цього жанру? Я зняв короткометражку кілька місяців тому й вона буде демонструватися 2015 року. Я нічого не маю проти короткометражних фільмів, просто коли у тебе є більше досвіду в якості письменника, більше особистісного досвіду, то твої ідеї амбітніші, й для їх вираження краще підходить повний метр.
Ви оцінюєте свої фільми радше як кінокритик чи у ролі режисера дещо змінили власне розуміння якості фільму? Це пов›язано з віком та зрілістю. В певний момент ти більше не хочеш або не повинен переглядати так багато фільмів, щоб почуватися впевнено як режисер чи кіноман. Є деякі картини, які я можу більше не дивитися
Ваші фільми значною мірою є документальними. Така собі суміш реальності й вигадки. Що Вам ближче: вигадувати історії та персонажів чи знімати життя навколо? Я не знаю, чи це можна вважати гарною відповіддю, але я одержимий реальним життям і страшенно люблю вигадку.
Перед «Північними штатами» (перший повний метр Дені Коте – прим. ред.) Ви зняли багато короткометраж-
Ваші картини сповнені відстороненої комунікації, розірваних стосунків. Виглядає так, наче вуайєризм – Ваша пристрасть. Чи це дійсно так?
Не думаю, що «вуайєризм» – це те слово (сміється)! Коли я знімаю ігрове кіно, як, наприклад, «Вік і Фло зустріли ведмедя», я намагаюся створити персонажів, котрими керує добро і зло. Вони повинні побороти багато різних інстинктів. Коли я знімаю такий фільм, як «Нехай твоя радість триває», тоді картина виходить не на стільки збочена, в ній не настільки закручений сюжет. Мене цікавить те, що заводить людей, які ходять на роботу, які люблять одне одного, які ненавидять одне одного, які купують їжу, які заробляють гроші, їдять і сплять. Мене дуже цікавлять люди, ось і все. Ваш фільм «Остови» є малобюджетним і він брав участь в Quinzaine de Réalisateurs на Каннському фестивалі. Як Ви до цього ставитеся? Бюджет абсолютно не грає ролі – він не визначає, якою буде картина – гарною чи поганою. Участь в Quinzaine змусила мене зрозуміти, що це нормально – бути вільним, і що мій власний задум може
зацікавити когось. Це додало мені впевненості. Вас можна назвати фестивальним режисером. Вам ніколи не хотілося зняти популярний фільм? Інколи мені хочеться знайти спосіб показати свої роботи трохи більшій аудиторії. Але я не зміг би зняти поп-фільм. Я просто не здатен. Я поважаю кінематограф як мову, і це має бути основою моєї роботи. Кіно як просто розвага мені не надто близьке. Що Ви збираєтеся знімати далі? Нещодавно я закінчив короткометражний фільм в Лісабоні. Він називається «Екскурсії». І ми тільки почали фінансування нової ігрової картини під назвою «Борис без Беатріче». Сподіваюсь, зйомки почнуться вже наступного літа.
Сонячний Зайчик #14: парад розмаїття Переможці квір-нагород трьох головних кінофестивалів світу, Берлінського, Каннського та Венеційського, два кандидати на Оскар-2015, глядацькі та експериментальні стрічки, фільми пострадянського контексту, та особливий фокус на кіно, що унікальним чином розкриває питання ґендерної ідентичності і транс культури, а також числені міжнародні гості, дискусії та вечірки – програма Sunny Bunny стане найбільшою та найрізноманітнішою на «Молодості-2014». 19 стрічок з 15 країн світу змагатимуться за почесний титул головного «Сонячного зайчика» фестивалю. Судити фільми буде суворе, але справедливе міжнародне журі, та, звісно, глядачі, яких кінотеатр «Жовтень» чекає на показах програми щодня з 26.10 по 2.11 на сеансах о 19:00 та о 21:20. Відкриває програму «Коло» (Der Kreis / The Circle) швейцарcького режисера Штефана Гаупта. У післявоєнні роки закриті бали-маскаради, організовані підпільною організацією «Коло», збирають у Цюриху публіку з усіх куточків Європи. На одній із таких вечірок молодий вчитель Ернст Остертаґ закохується у травесті-діву Робі. Їм доведеться пройти довгий шлях, аби довести право на існування цього кохання. Історія, що тривала півстоліття – від першого знайомства до першої офіційної ре-
єстрації ґей-пари у Швейцарії – заснована на реальних подіях. У Києві фільм особисто представлять прототипи головних персонажів фільму, справжні герої 84-річні Ернст Остертаґ і Робі Рапп. Картину було висунуто від Швейцаріі в якості офіційного кандидата на «Оскара-2015» за найкращий фільм іноземною мовою. Ще один офіційний кандидат на «Оскара», цього разу бразильський, а крім того переможець головної квір-нагороди Берлінського кінофестивалю Teddy Award “Сьогодні я повертаюсь сам” (Hoje Eu Quero Voltar Sozinho / The Way He Looks) Даніеля Рібейро, це чуттєва і витончена історія першого шкільного кохання двох юнаків Леонарда та Габріеля. Молодий режисер Даніель Рібейро 2008 року саме на «Молодості» дебютував зі своєю короткометражкою «Кава з молоком» й тоді отримав Спеціальний диплом журі конкурсу «Сонячний зайчик». «Сонячний зайчик» також візьме участь у програмі майстер-класів «Молодості»4: голова журі, координатор Teddy Award та програми «Панорама» Берлінського кінофестивалю Міхаель Штютц дасть майстер-клас на тему «Квір-кіно як один з напрямків міжнародної індустрії кіно» у понеділок, 27 жовтня о 16.00 в освітньо-культурному центрі «Майстер-клас» (вул. Лаврській, 16а, 1 поверх, 114 ауд.)
Окремо буде анонсовано і Дискусію з режисерами, які представляють у Києві ЛґБТ фільми пост-радянського контексту. 26 жовтня відбудеться Вечірка відкриття Sunny Bunny за участі творчої групи та героїв фільму відкриття «Коло», членів міжнародного журі «Сонячного зайчика», гостей та учасників кінофестивалю «Молодість». Вхід на вечірку тільки за запрошеннями, але вони будуть розповсюджені на передпрем’єрному коктейлі фільму «Коло» у кінотеатрі «Жовтень». Крім того, 30 жовтня відбудеться концерт головної квір-поп-секс групи України «Людська подоба», а 31 жовтня у партнерстві з «Сонячним зайчиком» пройде найквірніший Гелловін 2014 за участі грандіозних Hard Tone та інших горрор-фріків. Головною ж нічною подією Sunny Bunny стане вечірка закриття програми в одному із ґей-клубів міста, зіркою якої стане особливий гість програми цього року – одна з найяскравіших травесті-дів планети, учасниця останнього сезону шоу RuPaul’s Drag Race чарівна Ейпріл Керріон. Детальна інформація та анонси заходів – на офіційній сторінці «Сонячного зайчика» www.facebook.com/sunnybunnyfest
SUN
w w w. molodist.com
Кадр з фільму “# Babylon`13“
«Молодість», вставай! Я добре пам’ятаю цьогорічний День Соборності України: він почався зі звістки про смерть на Грушевського. Це були перші смерті в центрі Києва. Пам’ятаю, що далі це вже стало ледь не буденною справою – моніторити новини і читати підрахунки нових тіл в помаранчевих касках. Пам’ятаю ті настрої: спершу всезагальна схвильованість – тривожно розширені зіниці людей на вулиці, чорні квадрати замість фотографій у соцмережах, запах диму у вагонах метро, що циркулювали крізь станцію «Майдан Незалежності». Пам’ятаю й те, що з кожним днем тривога спадала, чорні квадрати заміщали відео з
котиками, а запах в метро став ледь помітним і звичним атрибутом блакитних вагонів. Проте пам’ятаю й те, що це затихання, це заспокоєння щезало, щойно інформаційний простір збурювала звістка про нові наступи, про збільшення в геометричній прогресії смертей. Пам’ятаю цю пульсацію свідомості: збудженість, знервованість, схвильованість – потім рутина бере своє і екзальтація спадає; нова шокуюча звістка – і кров, застигаючи в жилах, перетворюється ледь не на стовідсотковий розчин адреналіну. Втім трохи часу – і знов емоційна кома. Ми всі це пам’ятаємо. Ми всі крізь це пройшли. Надмір інформації про
5
2014
щоденні вбивства тамує біль, стишує гостроту співчуття і співпереживання – ми звикли до щоденних звісток про революцію, пізніше – про війну. Ми звикли до смерті. З одного боку – чом би і ні? Люди помирають. Це те, в чім вони безсумнівно спільні. Можна багато говорити про соціальні статуси і класи, про інтелектуальні здібності, таланти, майнову нерівність – але все це підводиться під однією, спільною для усіх, рискою смерті. І до факту війни мало-помалу ми почали ставитися лише як до збільшеного коефіцієнту смертності. А ще я пам’ятаю, як лягаєш вночі спати – зморений, бо стільки роботи, та ще й емоційно виснажений постійним інформаційним потоком, – і раптом серед глупої ночі тебе будить крик за вікном: «Київ, вставай!». І десь там в собі розумієш, що будить тебе зовсім не голос районної самооборони, а оте тягуче болісне відчуття всередині, що ти причетний. І як би не хотілося заритися з головою в роботу, в особисті стосунки, в сесію чи новий фільм, а особливо – в подушку і спати далі, – ти розумієш, що ти причетний. Причетний до того, що відбувається поза межами твоєї буденності. Направду я страшенно сумую за тими криками під вікном. Часом мені так хочеться прокинутися серед ночі від того захриплого «Київ, вставай!», вдягти светр і поїхати розносити чай з бутербродами на Майдан. Або зробити ще щось корисне. І річ не в тім, яку
ти партію підтримуєш, чи радикальний ти в своїх політичних поглядах, лівий ти чи правий, робітник чи студент, кінокритик чи інженер, українець чи росіянин, православний чи атеїст, чоловік чи жінка, гетеросексуал чи ЛГБТ – ти людина. І ти не можеш лишатися осторонь, коли інших, подібних до тебе, позбавляють життя. Я не агітую брати до рук вила і «москаляку на гілляку», не пропоную їхати добровольцем у зону АТО чи голосувати за радикальні партії. Я пропоную позбуватися примарного спокою, флегматичності, цієї байдужості, що витруює з нас людське. Говорячи словами персонажу Жульєтт Бінош зі стрічки, що демонструватиметься на «Молодості» в Скандинавській панорамі («Тисячі разів «надобраніч», реж Е. Поппе), я хочу щоб, читаючи новини, ви «поперхнулися своєю ранковою кавою; побачили, відчули». Я пропоную прийти на фестивальні покази програми UNR (Україна: Нові реалії) і нагадати собі, що відбувається зовсім недалеко від нас. Нагадати собі, що «ти – людина. Знаєш про це, чи ні?» – припинити вдихати отруту байдужості, вдягти протигаз людяності й не забувати про те, що політика завжди торгуватиме людським життям. Не потурай цьому. Бо колись можуть розплатитися тобою. Київ, вставай! «Молодість», вставай! галя в.
Кінокритика/сінефілія/Молодість/Майдан/Україна
UАP Станіслав Битюцький – головний редактор культового для українських любителів кіно інтернет-журналу Cineticle презентує в рамках «Українських прем’єр» свій довгоочікуваний деб’ют «До побачення, сінефіли». Пригадуєш свою першу «Молодість»? Першу не пам’ятаю. Як і другу або третю. Пам’ятаю, це був початок 2000-х. Вся історія «Молодости» для мене швидше – це набір фраґментів, різних спогадів, які складаються в одну велику історію. Тут я вперше дивився арт-кіно на великому екрані. Вперше просиджував днями в кінотеатрі. Вперше відчував цю приємну втому від величезної кількости фільмів переглянутих за день. Це таке дивне відчуття, коли ти виходиш вночі з кінотеатру і не знаєш, що навколо – реальність чи ще кіно. Вперше відкривав важливі для себе імена, особисто спілкувався з улюбленими режисерами. Крім того, тут я познайомився з дуже близькими мені людьми, з Сашком Телюком, з яким потім ми створили Cineticle і який цього року теж дебютував як режисер. Власне, раніше ми часто любили згадувати журнал Cahiers du Cinéma, критиків і режисерів, які вийшли з нього. Так от, всі вони практично жили у французькій сінематеці. Для багатьох українських сінефілів таким місцем раз на рік завжди була «Молодість». Що для тебе сінефілія?/Хто для тебе сінефіли? Сінефілія – це відкриття світу і себе через кіно. Через фільми я навчався життю, навчався так чи інакше сприймати навколишній світ. Саме тому для сінефіла, на відміну від кіномана, кіно – священне, а режисери – друзі, які дозволяють тобі знову і знову вирушати в подорож з ними. Сінефілія допомагає знімати кіно, чи її ліпше позбутися перед командою «мотор»? Це складне питання. Я не можу уявити себе без цього. Та й зняв я всього один фільм.
До речі, ти хоч раз вигукував цю команду під час зйомок? Здається, ні. В нас навіть не було хлопавки. Ми знімали радше документальний фільм, де не було різниці між реальністю та вигадкою. У першій частині, наприклад, ми просто замкнулися в квартирі на кілька ночей і базікали про все на світі. Для мене це було особливо важливо, бо я хотів зняти фільм-жест для людей, які оточували мене останні п’ять років. За цей час ми всі змінилися, з деякими вже не такі близькі, з іншими – навпаки. Хтось поїхав з країни, хтось обзавівся сім’єю або загруз у рутині. Таким чином, фільм мав би зберегти це все, стати світлиною на пам’ять, де всі ми знову разом як у старі добрі часи. Потім до цього додалися події в країні й мені стало остаточно ясно – якщо я хочу знімати кіно – це або інше – то воно тепер буде не тільки про кіно, але й про мою країну. Чи можливо позбутися сінефілії? Вона проходить рано чи пізно, але при цьому назавжди щось міняє в тобі. Не боїшся, що для пересічних глядачів твій фільм видасться заскладним для сприйняття? Є два види фільмів: які пропонують і які нав’язують. Друге домінує сьогодні в мейнстримному і фестивальному кіні. При цьому кіно позбулося певної простоти, невинности і навіть наївности. Чому це сталося? Чому для того щоб зняти щось особисте потрібно створювати декорації, вигадувати заплутані історії, якщо, умовно, можна просто посадити трьох друзів перед камерою і поговорити про те, що вас дійсно хвилює? Тому що іншим буде нудно це дивитися? Не знаю. Це все зводиться до тих питань, що хвилювали мене як критика: що таке кіно? Як використовувати ту свободу в кіні, що сьогодні в нас є? І як бути чесним з собою й глядачем, знімаючи фільм? Відповідь на останнє питання зараз мені видається очевидним – потрібно знімати те кіно, яке ти сам би хотів подивитися як глядач. На цьогорічній «Молодості» є програма «Україна: Нові реалії», присвячена подіям на Майдані й після нього. Думаю, твій фільм також певним чином підпадає під цю категорію фільмів. Після Майдану, коли стало ясно, що на нас чекає ціла хвиля фільмів про ті події, ми багато говорили про це з колегами в Cineticle. Ми бачили епізоди «Вавилона’13», ще низки проектів, зроблених по гарячих слідах. Було дивне відчуття, що ці фільми програють реальності. В якийсь момент подумалося, що найчеснішим фільмом про Майдан буде той, що не буде показувати сам Майдан. Це чимось схоже на міркування Зонтаґ про фотографію. Тому так, «До побачення, сінефіли» – можна цілком розглядати як кіно про Майдан без Майдану.
Ти досі критик, чи тепер тільки режисер? Мені дуже довго було ніяково називати себе критиком і мене завжди лякали люди, які, написавши пару статтей одразу поспішали оголосити себе такими. Те ж саме і з режисурою. Я зняв один фільм, я хочу продовжити знімати, але я не готовий називати себе режисером. Поки я радше критик, який вирішив продовжити свої дослідження кіно трохи в інший спосіб. Сам не боїшся критики? Це цілком природний процес. Чому, якщо я можу критикувати чиїсь фільми, то хтось не може критикувати мій? Критика мусить бути тактовною? Чи нормально для критика сказати «цей фільм – лайно»? Критика повинна бути арґументованою. Але може і має бути сміливою, не шаблонною, навіть провокаційною. І якщо ти замість того, щоб назвати фільм лайном, напишеш завуальовану фантазійну статтю про це, може виявитися значно цікавіше. Раніше ти казав, що «До побачення, сінефіли» триватимуть три години. Ну про три години я жартував, звичайно. Хоча я мрію зараз зняти тригодинний фільм про людей, які дивляться тригодинний фільм. Одним кадром ... Жартую ... Чи ні. Не знаю. Але це було б цікаво. Зважаючи на ‘бум’ українського кіна останніх кількох років: а) чи з’явилася нарешті якась нова українська хвиля? б) якщо ні, що заважає її появі? в) чи потрібна вона взагалі? Я хотів би вірити в те, що вона буде. Є чотири режисери, фільмів яких я нетерпляче чекаю – це Марина Степанська, Катя Горностай, Сашко Телюк та Анатолій Бєлов. Для мене вони насамперед найвільніші режисери в Україні – не зациклені на шаблонах, держпідтримках, традиціях поетичного реалізму або кіном у стилі «мудаків». Плюс, зі старшого покоління є Ігор Подольчак. Моя мрія зараз – це колоборація між усіма цими чудовими людьми. Коли чекати на наступний твій фільм? Що це буде? Я все сподіваюся зняти короткометражку, як фінальну крапку досліджень розпочатих у «До побачення, сінефіли». Її назва – це назва ненаписаного роману Ґео Шкурупія. А синопсис – історія про групу людей, двоїстість нашого сьогоднішнього життя, дивні сни і телепортацію. Питання склав і поставив через Фейсбук Віктор Глонь
6
w w w.facebook .com/M olodistfest
2014
Другий рік поспіль МКФ «Молодість» спільно з Всеукраїнським благодійним фондом Ігоря Янковського «Ініціатива заради майбутнього» представляє у своїй офіційній програмі Національний конкурс короткометражних фільмів. Саме такий формат прийшов на зміну секції «Панорама українського кіно», яка протягом двох десятиліть знайомила фахівців і фестивальну глядацьку аудиторію з новими роботами вітчизняної кінематографічної молоді. На відміну від «Панорами», яка, за винятком кількох випусків, була позаконкурсним оглядом, сучасний Національний конкурс передбачає змагання авторів за престижну премію. Тематичний спектр нинішньої колекції Національного конкурсу (НК) містить як типові для молодої режисури напрями, так і нові мотиви. Традиційним лишається звернення авторів-початківців до спогадів дитинства, родинних зв’язків і цінностей, осягнення сенсу стосунків різних поколінь. Виразним зразком такого кіно є картина Тетяни Войтович «Данина», головна героїня якої віддає шану свої померлій бабусі, відвідуючи її осиротілу домівку, любовно прощаючись з простими, але дорогими серцю побутовими речами, змалечку знайомими краєвидами й пахощами саду, приреченими віднині залишатися на території пам’яті, бо життєвий шлях дівчини вочевидь пролягає до міста. Автор пропонує власну інтерпретацію такого прощання як певного ритуалу, ініціації до дорослого життя. Цифрові технології, надаючи постановникам можливість фільмувати свої проекти навіть за найнижчого бюджету, відчутно розширили коло аматорів, які намагаються самоствердитися на теренах професійної режисури. Проте цей фах передбачає володіння вміннями й знаннями, самотужки оволодіти якими спроможні одиниці. Тож Національний конкурс включає роботи аматорів лише як виняток. Значну його частину складають картини, поставлені студентами кіно- телевізійних вишів і проекти, здійснені за підтримки Державного агентства України з питань кінематографії. Вже сам факт такої підтримки засвідчує доволі високий художній рівень твору, оскільки його фінансування державою можливе лише за рішенням експертної комісії, яка оцінює всі складові задуму – від теми до дистрибуційної політики. Серед стрічок, створених на замовлення Держкіно України «Вчитель німецької» Павла Мащенка, який звертається до морально-етичного аспекту подій Другої світової війни. З відстані семи десятиліть вони дедалі частіше осмислюються зовсім в іншому ключі, ніж, скажімо, за радянської доби. Мащенко привертає у своїй картині увагу до психологічного портрету німецького інтелігента, якого доля закинула на Східний фронт. Певним чином «Вчитель німецької» перегукується з режисерською роботою Євгенія Євтушенка «Дитячий садок» (1983), заснованою на його дитячих спогадах про роки війни. Мащенко, подібно до Євтушенка, розрізняє між фашистами німців, які передусім мислять себе носіями власної великої національної культури й здатні пошановувати слов’янські духовні скарби. У національному конкурсі на рівних змагаються вже увінчані фестивальними нагородами представники покоління тридцятирічних Марина Врода із короткометражкою «Равлики», Дмитро Сухолиткий-Собчук із «Морським закалом» і Олександр Ратій із «Простими речами» та зовсім молоді, двадцятирічні автори, яких тут переважна більшість. Проте є тут і досвідчений майстер: знаний шоумен, письменник, кінодраматург і режисер Ілля Ноябрьов, маючи на
своєму рахунку кілька повнометражних ігрових картин, зняв нині 13-хвилинну новелу «Птах кольору ультрамарин», щоб розповісти екзистенційну притчу про сірого папугу, який довгі роки віддано вдавав для свого господаря синього птаха щастя, щоб в останній день його життя таки здійснити Перетворення. Іще одну екзистенцій ну притчу пропонує Анастасія Максимчук у «Ніжності», спираючись у своєму художньому мисленні на категорії вітчизняної поетичної кіно школи, її візуальну щедрість і символіку.
Щороку вимальовується тема, яка об’єднує кількох авторів. Цього разу такою темою стала пристрасть у різних її виявах. Кирило Жаровський оповідає у «Зеленому вітрі» про дівчину, яка сублімує еротичну енергію у своє захоплення стрільбою з лука. Герой документальної картини Дмитра Сухолиткого-Собчука «Морський закал» – тренер з легкої атлетики – веде своєрідну екранну сповідь про зворотній бік спорту, зізнаючись, що здатен і на жорстокість, щоб домогтися високих результатів: «Якщо я буду добрим з усіма, то буду такою ж посередністю, як і всі». Фанатичне ставлення до своєї професії він виніс із років юності, коли служив морським піхотинцем. Христина Пятаченко так і назвала свою 3-хвилинну стрічку – «Пристрасть». Це експресивний начерк про те, як призначення веде людину по життю від її перших кроків до останнього подиху. Автор ще тільки оволодіває професією режисера, але усвідомлення власного покликання у неї вочевидь є. Про пристрасть йдеться й у вирішений у жанрі трагікомедії картині Галини Лаврінець «Вперед, діти Вітчизни» присвяченій долі художника Володимира Кальненка, який повернувся до України з Петербурга, де мав широке коло спілкування, майстерню і замовлення, бо вбачав у цьому свій борг перед Вітчизною. Цього року ми продовжуємо відкривати новий талант кримсько-татрського походження: 21-річний Наріман Алієв своєю стрічкою Semi Seven про кохання татарина і слов’янки зробив серйозний крок на шляху осягнення професії режисера, на якому його земляк Ахтем Сейтаблаєв вже досяг чималого успіху. На тлі глобальних тем ігрового й документального кіно цьогорічні анімаційні стрічки НК вирізняються іронічним і водночас поетичним баченням світу, про що свідчать вже самі назви: «Жуйка» Ольги Макарчук, «Затичка» Сії Тітової, «Дівчина з риб’ячим хвостом» Сергія Мельниченка, «Крамниця співочих пташок» Анатолія Лавренишина. Аніматори демонструють фантазійність, прагнення експериментувати з матеріалами й техніками. Як от Катерина Чепик, що у «Вигадці» вдається до роботи з акварелями, пластиліном, ляльками. Майдан надихнув на висвітлення своїх подій багатьох документалістів. Більшість присвячених йому творів вже мали прем’єри на інших фестивалях. Проте ця тема передбачає найрізноманітніші підходи до матеріалу. «Молодість» обрала до міжнародного і національного короткометражного конкурсів стрічку Нікона Романченка «Обличчя». Її автор, який мешкає поблизу Майдану Незалежності, запропонував погляд інсайдера, посвяченого у всі деталі вікопомних зимових днів, вдаючись до підкреслено великого плану в портретуванні особистостей, які творили історію. Все розмаїття цьогорічного Національного конкурсу оцінюватиме міжнародне журі, до складу якого увійшли: російський продюсер, член Європейської академії Євгеній Гінделіс, директор київського кінотеатру «Жовтень», послідовний прибічник арт-гаузного кіно Людмила Горделадзе, херсонський журналіст, культурний і політичний оглядач Олег Батурин. Хай там хто зрештою стане переможцем цієї конкурсної програми, всі автори привнесли в неї потугу власної мистецької пристрасті, яка й надихає краще твори кіно в усі часи.
Пристрасть до режисури: Національний конкурс короткометражних фільмів
Міла Новікова, голова відбіркової комісії МКФ «Молодість»
w w w. molodist.com
Ігор Янковський: Ми надаємо шанс талановитій молоді - Ігорю Миколайовичу, серед проектів, спонсованих Вашим фондом, багато кінематографічних, зокрема тих, що пов’язані з фестивалем «Молодість». Чим мотивувався такий акцент на кіноіндустрії? Благодійний фонд «Ініціатива заради майбутнього», який я заснував два роки тому, в першу чергу опікується талановитими дітьми. Ми підтримуємо не тільки кінематографістів, але й юних художників та музикантів. Зокрема, дуже успішно проходить Всеукраїнський конкурс дитячих картин, на який ми щорічно отримуємо 600-700 художніх творів. Цього року ми вперше за багато років видали нотну збірку талановитого бандуриста Ярослава Джуся, яка безкоштовно розповсюджується по музичних школах України. Щодо кінематографа, то на мій погляд - це дуже сучасний універсальний, зрозумілий і доступний інструмент творчості. Зараз ми спостерігаємо зародження нового українського кіно, і нам дуже приємно брати в цьому участь. Саме тому наш Фонд другий рік поспіль фінансує проведення Національного конкурсу короткого метру на Київському міжнародному кінофестивалі «Молодість». Я впевнений, що завдяки цій допомозі молоді кінематографісти, які представляють на конкурс свої перші короткометражки, отримують унікальний шанс долучитися до світового кінопроцесу. - Як на Вашу думку, чи зміниться українське кіно після Майдану? Чи може бути «новим» кіно в «новій» країні? Звичайно, українське кіно змінюється. Воно дорослішає, шукає своє місце, свою неповторну інтонацію. Поки що ми спостерігаємо кількісний сплеск пропозиції. Якщо минулого року на Національний конкурс було подано понад 200 заявок, цього року – вже понад 300. Що стосується політичних подій, то стрічок на тему Майдану не так багато. Кінематограф це все ж таки мистецтво, і воно потребує часу для переосмислення політичних подій. - Ваша діяльність тісно пов’язана із міжнародним співробітництвом – чи існують у світі зразкові стосунки держава-культура? Дійсно, у світі багато прикладів підтримки державою митців, зокрема державне фінансування національного кінематографа. Багато в цьому напрямку, зокрема робиться у Франції, Німеччині. Але кожна країна має знайти свою модель співробітництва держави і представників культури. Я представляю приватну ініціативу, приватний Фонд і бачу свою місію у підтримці молодих талантів, надання їм стартового майданчика для злету. А державні органи, Міністерство культури, Держкіно мають розробити політику розвитку національної культури, створювати рамкові умови, які стимулюватимуть благодійників ще більше підтримувати талановитих українців.
- Свого часу Ви вивчали історію кіно в Нью-Йоркському університеті. Чого, на Вашу думку, бракує українському кінематографу аби стати предметом серйозних і не лише локальних досліджень? Для початку, в нас поки що бракує самого предмету досліджень. Україна – велика європейська країна і вона повинна мати потужній кінематограф. Нажаль, ми бачимо лише кілька повнометражних прем’єр на рік, хоча ця цифра останні роки зростає. Цього, звичайно, недостатньо для того, щоб нас помітили на кінематографічній мапі світу. Ось, коли щорічно в Україні будуть зніматися десятки фільмів, можна буде говорити про феномен нового вітчизняного кінематографа. Тоді його почнуть досліджувати й за кордоном. Сподіваюся, молоді митці, які за нашої підтримки мають змогу сьогодні продемонструвати свої короткометражні стрічки, згодом зможуть зняти достойні картини у повному метрі. - Повертаючись до «Молодості»: як Ви думаєте, чи є в фестивалю шанс стати новими Каннами для молоді? Найвідоміший кінофестиваль «Молодість» існує в Україні вже майже півстоліття. І за цей час кінофестиваль відкрив чимало зірок світового кінематографа. Завдання нашого Фонду я бачу в тому, щоб створити умови для самореалізації молодих українських кінематографістів, надати їм можливість заявити про себе. Саме з цією метою ми не тільки фінансуємо проведення Національного конкурсу, але й підтримуємо його переможців надалі. Зокрема, фіналісти минулорічної «Молодості» за підтримки Фонду «Ініціатива заради майбутнього» змогли взяти участь у роботі таких міжнародно визнаних кінофорумів, як Каннський кінофестиваль та Берлінале. Таким чином ми надаємо талановитій молоді можливість краще зрозуміти, як працює світова індустрія кіно, знайти нові контакти, домовитися з іноземними продюсерами, замислитися над масштабними проектами. Я дуже сподіваюся, що підсумком такої нашої спільної роботи стане повноцінна участь українських кінематографістів у конкурсах міжнародних кінофестивалів, здобуття головних призів у Каннах, Берліні, Венеції.
Ситуація, в яку потрапило українське кіно під час Євромайдану і з початком антитерористичної операції, є унікальною. Загалом вона пов’язана зі статусом українського кінематографа. Дотепер цей статус був дивним, загалом його важко навіть описати. Бо, з одного боку, ми мали таке-сяке кіновиробництво, себто певні потужності й кадри, з іншого, ініціатива в цьому кіновиробництві належала (і належить) стороннім людям. 2011 року деякі українські кінематографісти почали брати ініціативу до своїх рук, зокрема, Володимир Тихий, який ініціював «Мудаків», згодом «Україно, Goodbye!» Тобто вони самі стали власними замовниками. І вони максимально наблизилися до реальності, яка виявилася доволі дискомфортною для багатьох – непідготовленого глядача, влади, деяких кінематографістів старшого покоління.
2014
7
Далі був «Відкритий доступ», який показав, наскільки Україна залишається закритою країною, насамперед для самої себе. Проте відкритість, прозорість, зрозумілість процесів є фундаментом для створення кіно. Суспільство має проглядатися наскрізь. Кінематографіст повинен оперувати реальністю, яку впізнає, і з якою може співвіднести себе глядач. Проте якщо реальність схована за високими парканами – оперують вигаданою реальністю, контекст подій стає умовним, персонажі втрачають земне тяжіння і разом з глядачем живуть в абстрактних емпіреях. Євромайдан, власне, і виступив проти закритості політичних та усіх інших процесів у країні. Відтак закономірно, що події Майдану, а згодом і війна на Сході, фільмувалися й фільмуються вже без участі державних грошей, виконуючи при тому не стільки естетичні, скільки просвітницькі, мобілізаційні навіть пропагандистські функції.
Нове кіно нової країни
UNR Кінематограф нарешті став справою не стільки кінематографістів, скільки самого суспільства, яке, окремі стрічки сприймає радше не як кіно, закликане творити ілюзію, а як продовження реальності. Виявилося, що кіно – це те, що треба пересилити. За останній рік була остаточно зруйнована основа звичної комунікації між фільмом та аудиторією. Фільм втратив хронологічні рамки, комунікація з ним може тривати безмежно довго, фільм породжує мітинг, стає актом політики, а не естетики. Це можна спостерігати на показах чи не всіх стрічок про Майдан та війну на Сході. Реакція публіки стає сильнішою, якщо у залі знаходяться безпосередні учасники подій. Люди слухають їх, стоячи співають гімн України. Часто саме на кінопоказах виникають громадські ініціативи. Можливо, саме звідси певне неприйняття «Майдану» Сергія Лозниці, який знімав свій фільм, виходячи з власних естетичних принципів, а не з тих полі-
тичних завдань, які висуває історичний момент. Українське кіно сьогодні – це просто ще один учасник війни, хронікер подій, фіксатор реальності. Він робить те, що ніколи не робив, вдивляється в реальність, не прагнучи рефлексії. Мені здається, що рефлексія зараз неможлива, можливі тільки рефлекси. Якщо ж вдивлятися в нові фільми, то здебільшого це короткі історії, які відображають певні ситуації, часто конфліктні, проте необов’язково. Дуже часто на перший план у цих історіях виходить слово та люди, які його промовляють. Багато в чому нові фільми дають слово новим людям, у такий спосіб не тільки пересилюючи фальш написаних наперед сценаріїв, але й творячи новий контекст. Нове кіно приносить на екран нову географію, нову фактуру, нових людей, зрештою, нову країну, яка народжується в непростих умовах. Ігор Грабович
8
2014
w w w.facebook .com/M olodistfest
про себе, про фільми, про життя ОЛЕКСАНДР РАТІЙ – ПЕРЕМОЖЕЦЬ НАЦІОНАЛЬНОГО КОНКУРСУ 43-Ї «МОЛОДОСТІ» Про сьогодні, про майбутнє, про фантастику Зараз готуємо повний метр і навіть не один – намагаємось. Намагаємося зробити комедію – легку таку. Якщо все складеться, буде ще фантастичний трилер. Поки не розповідатиму – прикмета погана. Не те що вкрадуть – просто зараз розповім, а потім нічого не зніму… Ніхто ще не знімав фантастики в Україні, а в мене ідея є – хороша, сподіваюсь, – та й не надто складна в реалізації. Ми дуже відстаємо від заходу в технологічному плані, тому зробити щось кшталту Іnception ми не зможемо ще довго. Тому все потрібно закладати в сюжет – брати ідеєю. Ми маємо ідею, котру можна низькобюджетно реалізувати: з нескладними спецефектами, невеликою кількістю акторів, нескладними локаціями, але при цьому це буде цікаво, це не буде «дешево». Зараз ми це намагаємось реалізувати з моїм другом, колегою з Алчевська – він зараз в Москві живе. Олег Гладов – він вже видав кілька книг – мені дуже подобається як він пише, нажаль, зараз невідомий в нас. В нас взагалі зараз з письменників в основному відомі ті, хто на «правильну» хвилю втрапив, а нові майже не з›являються. В Олега дуже класний стиль письма – його цікаво було б екранізувати. Ми разом пишемо, бо в нас спільне бачення – обидва з Алчевська, обидва маємо відбиток цього місця в свідомості, світогляд, однакове розуміння «нічного нуару». Про домашнє Вдома мою творчість сприймають з гордістю (сміється). Мабуть я для міста якась «подія» – це ж цікаво: хтось із сусідів – в Києві, пише книжки, знімає кіно – екзотика! Це в Києві – зайди в якесь кафе, куди не глянь – той книжку пише, той кіно знімає, той музику грає. В Алчевську з цим, звісно, складніше. Тому я для них там цікавий, незвичний. Вдома не уявляли, що в мене так доля складеться. Батьки хочуть, щоб їх дітей все було добре, а в Алчевську добре це як: вивчився, пішов працювати на завод, отримав якусь посаду – вже не роботягою бігаєш, а, як казав мій наставник, в тебе вже «півпогона на плечі і пластмасова шабля»; в тебе з›являється по-батькові (вже не Саша, а Олександр Олександрович – ого!). Лишається обзавестись домом, сім’єю, в кредит взяти «ланос», на канікули – в Бердянськ, в Крим, якщо ти щасливчик, – і все нормально, і живи, і радій. Про дитяче, юне, молоде В дитинстві космонавтом точно не хотів бути – які в Алчевську космонавти? Хотів бути вулканологом. З батьком в кінотеатрі бачили якийсь фільм про вулканологів з передачі «Клуб кинопутешественников» по телевізору (я ще тоді думав, що «клубкино» – це одне слово і десь є «Клубкино», в котрому живуть мандрівники. Мені подобалось так думати). Щоправда, потім з›ясувалося, що в Алчевську з вулканологією не дуже – довелося перехотіти. Потім хотів бути хіміком, бо взяв в бібліотеці книжку – якісь «чудеса»: там розказувалось, як що змішувати, щоб потім якісь цікаві реакції були, усякі круті досліди. Хотів стати хіміком і, в принципі, став. Хоча в школі хімію не любив – там були не такі цікаві досліди, як ті, що у меня в книжці. Коли прийшов час вступати, в мене особливого вибору не було. В нас два заводи: металургійний і коксохімічний. Для металургійного спеціалісти готувалися прямо в місті (весь інститут був на це орієнтований), а для коксохімічного готували тільки в Дніпрі (Дніпропетровськ – прим. ред.) і в Донецьку. Запропонували їхати вступати в Донецьк: якщо вступали – з нами підписували контракт на майбутню роботу. Нас
було п’ятеро і нас обіцяли цінувати – ну дійсно, на весь завод п’ять «технологів». За три тижні я вивчив весь курс шкільної хімії, вступив, відучився, повернувся, пішов працювати на завод. Це було дуже круто: в мене було «по-батькові», хороша зарплата (як для того міста) – життя склалось. Про завод Завод – він заворожує. Мене батько туди водивя якось, ще малого. Привів вночі – тоді ще можна було туди заходити (безпропускна система ще була). Це було дивовижне видовище: щось вибухає, щось горить, якийсь шум, гігантські металеві машини в темряві пересуваються, цей гул, цей запах, чорно-жовті ліхтарі – неймовірно. Щось в цьому є. Певна естетика. Про Київ В 2006 році вперше подумав про переїзд до Києва. В дитинстві мені цього не хотілось. На заводі працювати мені одразу не сподобалось: ти молодий – кожен, хто старший, намагається розповісти тобі, що ти «дурак». А коли багато людей тобі говорить, що ти «дурак», починаєш
– за проектором і ноутбуком. Ну, може, хтось випадково зазирнув. Фільми – жахливі: все в «кращих традиціях» фестивалів. Почався мій фільм – з першої хвилини почав гальмувати (звук, зображення). Вони його виключили, зробили півгодини перерву – кажуть, треба, щоб ноутбук охолов. Ми з другом випили, почали давати поради режисерам – як треба працювати з акторами, що таке драматургія, що таке «подія», «перепитія» – дружина нас звідти вивела, сказала, що їй за нас соромно (ще б пак!). Так пройшов мій перший кінофестиваль.
ла Фаїна Раневська (я зараз звертаюсь до авторки коментаря з Авдієвського коксохімічного): «Серденько, цей фільм вже стільком сподобався, що на Вас він може просто відпочити».
Про «Молодість», Канни, шапку і авторитет Я так зрадів, коли на «Молодість» взяли – в мене вже дві стрічки до цього зняті були, але їх ніхто не бачив (до речі, перший фільм мені досі подобається, мені за нього не соромно), нікуди не брали. Були фестивалі, але локальні. А «Молодість» – це вже український клас «А». Я тоді щойно повернувся з кінокампусу в Сербії, мені телефонують, кажуть: «Ви пройшли на «Молодість», – ого! Такий щасливий був. В шапці за нагородою вийшов, бо замерз, поки сидів в залі. А потім треба виПро фільмування української сучасності Мені подобаються документальні стрічки про події в Україні. Це важливо. Художні осмислення я не розумію – думаю, ще зарано. Думаю, має пройти час, щоб воно засвоїлось, прижилось. Має бути певна дистанція, аби до цього підходити можна було спокійно – зараз забагато спекуляцій може бути.
над цим замислюватись. Я зрозумів, що тенденція хибна і почав думати про переїзд. В Київ їздили на шкільні екскурсії, але по-справжньому я його побачив у 2006 році: ми з другом приїхали на «РокСіч». Це було вражаюче. Вперше побачив так багато субкультур – їх багато, вони всі в пірсинґу, татуюваннях – ого! Ходив, фотографував людей – сцена була не так цікава. Було дуже дивно: так багато української літератури, української музики. З тієї точки, в якій я знаходився, від того, що я бачив – це все було дуже дивно і дуже круто. В якийсь момент я зрозумів, що в нас є українська культура – багато, якісна. Це було дивно. Я зрозумів, що вона є, що вона достойна, що з нею можна щось робити, що ми не одні там у свому Донецьку варимось, намагаючись, щось писати-співати. Додому повернувся страшенно натхненним. Почав їздити в Київ у відпустки, шукати роботу. Довго їздив з фальшивим резюме копірайтера. В якийсь момент мене взяли. Пішов звільнятись на завод – вони сказали, що мушу заплатити їм гроші (стипендії, які вони платили мені під час навчання). Я був першою і, мабуть, єдиною людиною на заводі, хто заплатив за те, щоб звільнитись – зазвичай платять, щоб отримати там роботу. Про перший фестиваль VAU-fest (в м. Українка) – я тоді почав розсилати «Запаморочення» (перший фільм Олександра – прим. ред.) і вони перші його взяли. Ми туди поїхали на маршрутці – з, тоді ще майбутньою, дружиною і другом. Там кінозал: в ньому чоловік тридцять, з котрих, наскільки я розумію, десь 28 – учасники фестивалю, а двоє
ходити і думаю: зніму шапку – лишиться смуга на лобі, – піду краще так, буду стильним. Ну, після «Молодості» авторитет, звісно, виріс. На вулицях не впізнають. Але от поїхав на Одеський кінофестиваль – багато знайомих з’явилось. Багато дверей відкрилось – вже не треба нікому на якихось застіллях пояснювати, що ти ж насправді режисер і, можливо, навіть непоганий. На Каннський фестиваль з’їздили просто як гості. Я насправді ніколи шалено не захоплювався такими речами – це ж все таке. В Канни мене відправили спонсори – пожив там в готелі, погуляв по Круазет, фільми подивився. Я дуже спокійно до цього ставлюсь. Ну по телевізору показали – домашні мене побачили, якісь заздрісники з Алчевська могли побачити – приємно, що побачили. Цікаво було там кіно подивитись, подивитись як це все працює, поспостерігати, атмосферу відчути. А так – що ще могло змінитись? «Не смогла досмотреть это «произведение искусства». Сплошное нытье, смотреть противно» – Элла, г. Авдеевка. Фільм – як вино: з часом він набирається якоїсь енергії. Щойно він вийшов, ти тільки починаєш його показувати – дуже гостро сприймається критика (бо це ж твоє, це рідне). Спочатку всі ці зауваження мене страшенно нервували, але потім я забив. З «Поверненнями» мені всі казали, що так, це круто, але треба переозвучити – геть усі казали. Я почав сумніватись, кілька разів спробував переозвучити – виходило ще гірше, – вирішив лишити як є. А пройшло близько року – і все, і більше ніхто не казав про переозвучку. Як каза-
Про свої фільми, про себе, про голого короля Я якось одразу відчував, що фільми треба знімати про людей і для людей. Розповідати, що світ – це щось таке… і я вам зараз розкриватиму якісь його таємниці – це все нісенітниці. Фільм це історія і вона має бути цікавою. Якщо, документальне кіно розповідає про те, що бачили люди, то художнє розповідає про те, що вони відчували. В «Поверненнях» – оповідь засобами документалістики про відчуття. Це щось між класами та жанрами. І це не зовсім кіно – така собі відео-поезія. А ось «Прості речі» вже геть ігрове кіно. У ньому не більше десяти фраз. Думаю, його взагалі без звуку дивитися можна – я намагався все передати візуально, щоб кожен в залі зрозумів. Я не хочу знімати щось замислувате, щоб критики в шарфах і беретах розумно кивали головами, а інші глядачі знизували плечима, не розуміли, але соромилися б крикнути «Король – голий!». Я хочу знімати те, що зрозуміють і відчують люди: щоб його можна було бабусі вдома показати («Бабуль, дивись, що я зробив»), і на фестивалі – критикам, митцям, котрі вже передивились мільйони фільмів. Думаю, це вузький підхід – знімати лише для однієї аудиторії. Не знаю, можливо, я помиляюсь… А, можливо, ні (сміється).
w w w. molodist.com
ШУКАЧІ ПРАВДИ
MEM Міклош Янчо і Вєра Хітілова – малознайомі постаті українському глядачеві. Значно ближче до вуха горнуться імена Анджея Вайди, Кшиштофа Кешльовського, Мілоша Формана… Втім глядач не з пострадянського простору радше впізнає Хітілову, аніж Вайду. Цьогоріч фестиваль «Молодість» в програмі ‘Іn memorium’ вшановує цих двох митців – «антисоветских монстров», як колись їх прозвали в СРСР. Обидва народилися в невеличких містечках: Міклош – в Угорщині, Вєра – в Чехословаччині. Янчо на тривалий час виїздить до Італії – Хітілова відмовляється покидати, окуповану радянськими танками, Прагу в 1968 році. Він починав
з юриспруденції, вона – з архітектури і філософії. Він відомий своєю активною політичною діяльністю, вона – своєю публічною суперечкою із тоді вже визнаним метром Мілошем Форманом. Він агітував за легалізацію канабісу – вона після зйомок стрічок про свободу жінки йшла додому і була «звичайною» дружиною й матір’ю. Його пристрастю було фільмування звичайної людини крізь історичні сюжети, її – фільмування звичайної жінки крізь сюжети міфологічні. Його фільми показували повстанцям для підтримання бойового духу, а опісля перегляду її стрічок кожна жінка схоче вбратися в сукню і взути підбори. Вони знали одне одного зовсім трохи, їх фільми майже не викликають відчуття схожості, але стрічки Міклоша Янчо і Вєри
2014
Хітілової – в одній хвилі нового східноєвропейського кіно. Вони померли цього року і обоє приїхали помирати до столиць своїх батьківщин. В історичному просторі, в котрому знімали Хітілова і Міклош, на кадрах кіноплівок географічні відстані втрачали значення. Історії різних країн, люди різних національностей і соціальних статусів мимоволі зближувалися з іншими на основі якогось примарного спільного контексту. Ці зближення відбувалися без очевидної потреби чи вигоди, без будь-яких явних підстав. Просто в якийсь момент на усіх плівках, створених східноєвропейцями, розмивались кордони, нації, історичні хронології – та й взагалі будь-які вигадані обмеження. Раптово на уявній мапі з’явилася нова країна: країна-протестувальник, країна-інша, країна що створювалася з багатьох народів і їх історій, що кров’ю виборювали право на самість, бути собою, бути не соціалістичною республікою. Та навіть попри політичний контекст, у фільмах Міклоша Янчо і Вєри Хітілової стрічаємо персонажів, поміщених в історичну боротьбу за свободу чи за права, але пізнаємо в них себе. Такі само люди, хоч і в інших умовах, але борсаються у тих самих питаннях без відповідей, в тих самих вузлах нерозв’язаних проблем, з тими ж душевними сум’яттями. Хто вони? Люди з минулого, котрі думають про те саме, що й ми, котрим болить те саме – «звичайна людина,» – каже Янчо. Він ніколи не прагнув знімати угорський підручник з історії – ні. Він лише бере історичні події за тло, аби оповісти про звичайну людину. Персонажі стрічок, що демонструватимуться на фестивалі «Молодість», попри розірваність у часових і просторових контекстах, однаково дошукуються правди. Маргаритки шукають чесного спосо-
9
бу існування і навмисне стають «зіпсованими» – в пошуках відповідей дівчата буквально грузнуть в надмірові чоловіків, їжі, алкоголю, косметики. Але правди не дошукуються. Персонажі «Червоного псалому» плутаються у визначеннях соціалізму, непевні як правильно його розуміти, але відчувають його інтуїтивно: вони не хочуть віддавати свого, не хочуть віддавати своїх – єдине чого вони хочуть – спокою. Так само Єва із «Ми їмо плоди райських дерев» Вєри Хітілової: з’їдаючи біблійний плід пізнання, вона шукає правди, а в останньому кадрі фільму зриває з себе сукню і в сльозах кричить, що вона не хоче її, правди, знати. Покази цих стрічок на фестивалі знаменні не лише тим, що їх створили імениті режисери, що їх варто вшанувати. Попри часову і просторову віддаленість кожен глядач в котромусь з персонажів побачить себе. І ні, ви не побачите відповідей на власні питання, чи вказівників на роздоріжжях пошуків правди. Але на екранах ви точно побачите себе і, можливо, здивуєтесь, що минають століття, з’являються і зникають держави і народи, а Людина лишається тією ж.
DE/FF
Марія, де Марія? Однією з перлин цьогорічної програми «German Wave» є релігійна драма Дітріха Брюґґемана «Хресний шлях». Історія про юну католичку, котра всім серцем прагне віддати життя Богові і щоб молодший брат врешті заговорив. Розділена на етапи хресного шляху Ісуса Христа, історія дівчини проходить крізь складні стосунки з матір’ю, з однокласниками, з хлопцем і в першу чергу із самою собою. Постійно фільтруючи і спостерігаючи себе, Марія намагається уникати кожного можливого гріха, бути чистою в очах Бога. І, незважаючи на глядачеве стійке враження, що Бог нею задо-
волений, вона постійно неправильна в очах матері. Конфлікт закріплює прагнення героїні виконувати заповідь послуху батькам. Очевидна для глядача і інших персонажів фільму неправота матері покривається покірністю Марії, котра будьякою ціною намагається зберегти мир. Стрічку дивитися важко: релігія, віра – завжди наріжний камінь багатьох конфліктів і непорозумінь. Попри те, що віра Марії не може викликати нічого окрім захоплення, віра її оточуючих налаштовує вороже. Глядач безумовно норовитиме вирвати дівчину з екрану, з фільму, з її оточення – врятувати ніжність і щирість віри, що мусить животіти
в умовах агресивної інстутийованої релігійності. Опісля перегляду лишається після-смак невизначеності: Марія, навіть виштовхнута псевдохристиянством батьків і священиків на свій власний хресний шлях, зберігає віру і, подібно до Христа, живе лише любов’ю до Бога. З іншого боку – мати, священик, конфірмація, виявляються тоталітарними душезнищувальними механізмами. В найкращих традиціях європейського драматичного кіно, це ще одна стрічка про щирість і лицемірство під хрестами. г. в.
10
w w w.facebook .com/M olodistfest
2014
Cловацький фокус Ігор Андрійчук Словацький дебют в сінематографі був позначений об’єднанням Старого і Нового світів. Вихід фільму в прокат по обидва боки Атлантики був містив у собі безсумнівний популяризаторський імпульс. З того часу зі світом, Словаччиною та її фільмами відбулося багато змін. Деякі з них були збережені на плівках, сюжет кожної з яких зображує свою невелику історію. Здебільшого всі вони про маленьких людей, які опинилися у величезному світі. В тому ж світі, в якому опинилася крихітна Словаччина після 1 січня 1993 року. В тому ж світі, котрий через 20 років побачив її сінематографічну версію 2.0. Вже не плівкову, але все про тих же крихітних людей та маленьку країну всередині Старого світу.
Бели. Він бачить світ через об’єктив камери, знімаючи людські руки. Вона розповідає незрячій матері про рідкісне сонячне затемнення. Сімейні конфлікти, втечі від усіх та невідворотне дорослішання, яке мало чим тішить. Лише Дунай весь час той самий, а сонце врешті потрапляє в тенета. До кінця цієї ночі, реж. Петер Солан Комедійна стрічка про одну ніч в клубі «Дружба». Молодих клерків, сантехніків, винахідника, інженера, спекулянта та
відставного майора єднає лише одне — алкоголь. За браку грошей на допомогу приходить дивак з бару, який весь вечір пригощає всіх. Усе триватиме до закриття клубу, коли завершиться ніч. Пташки, сироти і блазні, реж. Юрай Якубіско Драматична стрічка про трьох сиріт, чиї батьки опинилися по різні сторони конфлікту в роки війни. Позбавлені всього, вони віднаходять власну свободу, котра полягає в блазнюванні. Любов Йорика та Андрея до Марти позначена все тим же безумством. Знята під впливом радянської інтервенції 1968 року, стрічка вражає сюрреалізмом та безжальністю. Проте автор закликає
SF
Образи старого світу, реж. Душан Ганак Документальний фільм про мешканців минулого світу. Вони не шукали відповідей на питання про смисл життя, але зуміли його прожити. У кожного з цих виснажених старців своя особлива історія, проте в чомусь вони схожі. Самотність та старість не прибрали усмішок з їх зморшкуватих облич. Змінився лише світ, в якому вже не залишилося місця для таких людей. Ніжність, реж. Мартін Шулік Драматична стрічка про класичний любовний трикутник. Двадцятирічний Симон полишає родину щоб знайти себе, але знаходить дивну пару Віктора та Марії. Глибше знайомство розкриває купу різних проблем у кожного з них. Але з певного часу вони вже не зможуть існувати окремо одне від одного. Slovakia 2.0, реж. Мартін Шулік, Юрай Герц, Петер Кріштуфек, Петер Керекес, Ондрей Рудавський, Зузана Ліова, Вєра Чаканьова, Івета Ґрофова, Мішо Сухий, Міро Єлок 10 короткометражних фільмів про 20 років існування незалежної Словаччини. Минуле і теперішнє країни та її мешканців крізь об’єктиви 10-ти сучасних словацьких кінорежисерів.
Яношик, реж. Ярослав Сякель Перший словацький повнометражний фільм про національного героя Юрая Яношика. Молодий семінарист повертається додому, де не дізнається нічого хорошого. Він ступає на інший життєвий шлях задля захисту бідних та пригноблених. Сонце в тенетах, реж. Штефан Угер Драматична історія кохання Файоло та
«Кіно морального неспокою» – так 44-та «Молодість» назвала програму російського кіно. Ця назва є невипадковою, попри важкість ідентифікувати вираз «моральний неспокій» як конкретний термін на позначення російських реалій. «Кіно морального неспокою» – насправді польське явище. Припасовування польського терміну до російської реальності має свої резони. Кажуть, «кіно морального неспокою» існувало з 1975 до 1981. Кажуть і те, що з 1976-го до 1983-го. Кажуть, що термін цей вигадав Януш Кійовський. А Анджей Вайда 40 років тому, кажуть, говорив, що ситуація дуже складна й треба щось робити, але кажуть це тільки в сімейних вузьких колах – пошепки і ледь не в жарт – аби серйозно раптом не сприйняли. Кажуть, кажуть, кажуть. Плутаючись в словах, польське суспільство 70-х років ХХ ст. прийшло до тотального знеособлення, байдужості, флегматичності. Ловило краєм вуха красиві комуністичні постулати, часом підспівувало веселим комуністичним пісням, а в цілому грузло в справах про донесення одне на одного, заздрощах, що виявлялись в термінах на позначення одне одного як «буржуя» чи «пролетаря», і паралізуючому страхові. Комуністична влада поволі завершувала створення комуністичного суспільства. От тільки «комуна» спільним мала тільки одне: страх. А страх деморалізує. Той самий Вайда з сумом констатував, що страх цей перетворюється в спадковість: діти, котрі щодень вислуховували порожні слова комуністичної моралі, нікуди не могли від неї подітись і дома. І
глядачів сміятися подібно до героїв, не зважаючи на їхній трагічний фінал.
страх у спадок міг би передаватись ще й далі – кожному наступному поколінню. Подібно до автоімунного захворювання, прорадянське розуміння комунізму в’їдалося в людей, знищуючи їх можливість протистояти епідеміям вірусів мовчазності, підкорення, безвідповідальності за власну долю, зрушення границь публічного і приватного. Спроби врятувати суспільство від виродження всього людського робилися в правозахисній сфері, журналістській діяльності, літературі та образотворчому мистецтві. Причасні до створення кіно назвали свій спротив Kino moralnego niespokoju – «Кіно морального неспокою», сподіваючись, вочевидь, що ще десь жевріє цей неспокій, що ще не все поглинула тиша гнітючої спокійної приреченості.
віка з мармуру» Анждея Вайди, «Кіно морального неспокою» заговорило вголос – і про нього почули. І нехай офіційно свою таку назву течія отри-
кіно морального неспокою 1975 року на Форумі Кінематографістів у Ґданську вже знані в світі Анджей Вайда і Кшиштоф Зануссі закидають владі неможливість дискусії над суспільно-політичними проблемами, а отже й неможливість їх вирішувати. За рік по цьому, опісля виходу «Персоналу» Кшиштофа Кешльовського і «Чоло-
мала лише в 1979 році на Міжнародному Семінарі Критики (вересень 1979, Ґданськ), вона вже своїми фільмами намагалася розбудити суспільство. Особлива цінність фільмів цієї течії полягала в багатогранності сюжетів: це не були політичні трактати чи голосні пропагандистські заяви – ні. Це були стрічки про життя звичайних людей в суспільстві, якому воно було на той час. Не поставало питання про політичні лозунги у фільмах – говорилося про людське, про людяність, про особисту свободу, про внутрішній вибір, котрий передує виборові політичному. Таким чином ці стрічки не могли бути забороненими владою до показу, а побачити і відчути їх могла більша аудиторія. Kino moralnego niespokoju припинило своє існування 1981 року – разом із введенням військового стану в країні. Менше з тим, моральний неспокій, чутливість до соціальних болів лишились. Власне, як і
лишилось рішення засновників течії зберегти свою зіркість до соціальної деморалізації – той самий Вайда, Зануссі та Єжи Гоффман у березні 2014 року висловили свою підтримку українському народу в умовах початку російської інтервенції. Будучи виключно терміном на позначення мистецької течії в польському суспільстві, «кіно морального неспокою» все ж існує і в інших просторах. Вже кілька років російські режисери говорять про назву цієї течії як про точне означення власної діяльності. В умовах лещат влади, котрими затиснуте російське суспільство, в умовах моральної й духовної анестезії, котрою росіян змусили збайдужіти і замовкнути, потроху виділяються кіномитці, котрі заявляють про свій моральний неспокій. І ні – справа тут не в правлячій партії: проблема в отруйному спокоєві суспільства, його моральній комі, котрі своєрідно легалізують кровопивць при владі, вироджують людське, натомість перетворюючи людину на звіра під транквілізатором. Саме з людини розпочинають режисери – з питань до неї, а не до влади – що толку питати у влади, котра відповідає ґратами. Цьогоріч програма російського кіно на фестивалі «Молодість» носить назву течії польського кінематографа 70х років – на позначення нашої солідарності з митцями, що намагаються розбудити російське суспільство, позбавити його примарного спокою, запитати його, де його людська подоба. г.в.
w w w. molodist.com
2014
11
KID
«Молодість» в країні дитинства Дитяча програма на фестивалі «Молодість»: питання без відповідей і спроби порозумінь. «Дитина», «дитинство», «дитяче» – слова, котрі для кожного мають своє унікальне значення. Дорослі з серйозним статусом полюбляють пригадувати себе шибениками, дорослі «шибеники» радше згадують себе ніжними і наївними створіннями. В країні Дитинство побував кожен і, як би там не було, а ця країна з найсуворішим візовим режимом: хоч-не-хоч, а виїжджати з неї потрібно усім. В різні строки хтось полишає її знехочу, хтось радісно, хтось просто добровільно, когось депортують. Але так чи інакше ми, дорослі, можемо лише з, можливо, заздрістю, можливо, з сумом спостерігати за громадянами того краю, куди нам повернутися зась. Що ми знаємо про дитинство? Що знаємо про дитячу душу? Лише те, що часом примарно виринає в пам’яті, та й то крізь призму досвіду дорослішання. Ми навіть толком не можемо сказати, коли стали дорослими. А вони толком не можуть сказати, що вони – діти: саме це усвідомлення,
ця самоідентифікація – наслідок дорослої рефлексії. Чи не дорослої? І як можемо говорити з дітьми? Що можемо сказати? Якою мовою до них звертатись, аби зрозуміли? І чи потрібно їм взагалі нас розуміти? Ми ж бо не можемо щиросердо сказати, що розуміємо їх – пам’ятаємо подібне в своїх біографіях, але за туманами дорослого життя вже й не пригадується, як саме воно було. І виходить, що наші дитячі досвіди лишаються нам самим: ділитися ними можемо тільки із собі подібними – дорослими. Дітям вони не потрібні – в них геть своє, без дорослих умовиводів. І кого ми можемо називати «дитиною»? Законодавчо в 14 років людина все ще «дитина». Хіба ті самі законодавці, що це вигадали, можуть назвати себе 14-річних дітьми? Аж ніяк. В 14 ми вже не діти. То як бути з термінологією, з означеннями? І що нам робити з дитячим кіно? Ми знімаємо фільми для тих, кого любимо. Що можемо зняти для дитини? Можемо фільмувати власні переживання, але до чого це їй? Можемо знімати про своє дитинство – але це їй тим більше ні до чого. Можемо розповісти му-
SCA
дру притчу, прикрашену цікавими, на наш погляд, для неї персонажами – але чи не буде це лицемірним повчанням того, хто нам невтямки? Можемо попросити дитину розповісти про себе, аби потім передати це на 35-ти міліметрах, але на таке дивне прохання дитина відреагує здивуванням від того, які ці дорослі нудні й побіжить по свій м’яч. Що ми можемо зняти для дитини, якщо навіть вербально з нею порозумітися не можемо? Чи, можливо, саме мова кінообразів найдоречніша в цьому контакті поколінь? Комунікація батьків–дітей – питання невирішене, часом гостре, часом – відкладене на полиці сімейних фотоальбомів. Це подібно до спілкування з тим, чию мову колись дуже давно знав, але мимохіть забув. В такому випадку варто переходити на мову жестів, мову образів. Дитячий кінематограф досить широкий. Окрім мультфільмів – безперечних монополістів на дитяче око – постійно знімаються стрічки-спроби комунікацій з дітьми. Ці фільми вражають своєю наївністю і будьякий критик лише поблажливо всміхнеться
Cкандинавська панорама Коли звірі сплять, реж. Йонас Александер Арнбі 16-річна Марія живе на маленькому острові з серйозно хворою матір’ю і батьком, якій піклується про всю сім’ю. Але раптом після серії таємничих смертей, Марія відчуває що з її тілом починає відбуватися щось дивне…
Експедиція на край світу, реж. Деніел Денсік Грандіозний пригодницький фільм про подорож до останніх «білих плям» на карті світу – стрімко танучів масивів льоду на північно-східній Ґренландії. Фільм про те, як би ми не зайшли далеко у нашій подорожі, в кінцевому рахунку зустрінемо тільки самі себе і відчуття швидкоплинності. Північний Париж, реж. Гафстейнн Ґюннар Сіґурдссон Шкільний вчитель Хугі отримує несподіваний візит свого батька в маленькому містечку на сході Ісландії. Їх протилежні особистості – 37-річний самотній алкоголік Хугі, і недисциплінований, схильний до гедонізму батько - стають джерелом численних проблем. Смішна і зворушлива драматична оповідь про несумісність різних поколінь . Тисячу разів “на добраніч”, реж. Ерік Поппе Special Grand Prix of the jury at the 2013 Montreal World Film Festival Ребекка (Жульєт Бінош) - першокласний воєнний фотограф. Роблячи світлини в найбільш небезпечних і страшних кутках світу, вони ризикує життям аби показати істинну вартість війни. Але Ребекка також дружина і мати двох дітей, яких вона залишає кожного разу відправляючись в нову зону конфлікту. Після небезпечної пригоди, яка ледь не коштувала їй життя, чоловік (Ніколай Костер-Валдау) поставив ультиматум: залишити ризиковану професію, чи втратити сім’ю, на яку вона розраховує, кожного разу повертаюсь із відрядження.
нехитрому сюжетові. Але це буде критик дорослий. А що може сказати дитина? І ні, не йдеться про примітивність дитячих відчуттів. Просто кожне кіно – про людину, про стосунки, про почуття. Дитина, її стосунки, її відчуття дуже контрастні, дуже полярні – там так багато однобокого «так» чи «ні», чорного і білого, правди і брехні, хорошого і поганого. І ми знаємо, що в житті так не буває. Але, можливо, так не буває лише в дорослому житті? Цьогоріч «Молодість» вдруге представляє конкурсну програму фільмів для дітей. Я не знаю, чи можу сказати, що ці фільми «хороші», бо не мені з моїм віком і нев’їздним статусом в країні Дитинство про те судити. Єдине, що можу сказати, це те, що після перегляду цих картин в дорослому лишається щемливе відчуття туги за втраченим поряд із ніжним сумом – «я теж був(ла) таким(ою)». Мені видається, це найкраща критика дорослих. А справжню вартість представлених на фестивалі стрічок можуть визначити лише діти – ласкаво просимо вас до перегляду того, що ми, дорослі, для вас і для втрачених себе, спромоглися зробити.
Вони втекли, реж. ЙП Валькеапяя Двоє нікому не потрібних підлітків тікають з реабілітаційного центру і починають подорож по безлюдних місцям Фінляндії. «Вони втекли» критикують нездатність суспільства реагувати на проблеми підліткового життя. Турист, реж. Рубен Остлунд Festival Jury Prize - Un Certain Regard section at the 2014 Cannes Film Special Presentations section of the 2014 Toronto International Film Festival Доволі злісний і тонкий психологічний фільм Турист розповідає історію зразкової шведської сім’ї – бізнесмена Томаса, його стрункої дружини Ебби і двох білявих діточок на гірськолижному курорті в Альпах. Під час обіду в ресторані на схилі гори раптово сходить лавина і перевертає все догори дриґом. В панічній метушні Ебба вимагає від свого чоловіка захистити дітей, проте він приймає рішення, яке докорінно зруйнувало ідилію в сім’ї. Хоча природньої катастрофи не сталося, шлюб тепер тримається на волосині… Дурна справа нехитра, реж. Ганс Петтер Моланд Відлюдний і стриманий снігоприбиральник Нільс отримав звістку про те, що його син помер від передозування героїном. Не довіряючи офіційному звіту, Нільс починає власне розслідування, яке приводить його до місцевого кримінального авторитету на прізвисько Граф та його сербських конкурентів. Озброївшись важкою технікою і вдачею новачка, Нільс вступає на шлях помсти…
Корсо, реж. Акселі Туоміваара Застрягши в передмісті Гельсінкі, 20-річний Маркус планує переїхати до Нью-Йорку, і досягти славу у стрітболі. Не маючи достатньої кількості грошей для досягнення мрії, він стає боржником місцевого лихваря… Чесний портрет розгубленості підліткового життя, коли обставини змушують зрівноважити амбіції з реальністю. Вальс для Моніки, реж. Пер Флі Біографічний фільм «Вальс для Моніки» розповідає про драматичні злети і падіння в житті шведської співачки Моніки Зеттерлунд, яка відіграла важливі роль в популяризації джазу в Скандинавії та за її межами в кінці 1950-х. Життя в акваріумі, реж. Балдвін Зофоніассон В захопливій і багатовимірній драмі Балдвіна Зофоніассона перетинаються долі трьох персонажів - мати-одиначки, колишнього спортсмена – кар’єриста, і сп’янілого, але відомого письменника. Розповідаючи про ісландську кризу 2008 року, «Життя в акваріумі» став одним із найуспішніших та ключових фільмів країни останнього десятиріччя. Борис Сорокін
12
2014
w w w.facebook .com/M olodistfest
ТМ
На обкладинці: кадр з фільму «Дівчинка з риб’ячим хвостом»
Засновник: МКФ «Молодість» Головний редактор: Галя Василенко Верстка: Сергій Гусєв Над номером працювали: Міла Новікова, Ігор Грабович, Ігор Андрійчук, Борис Сорокін, Віктор Глонь, Анна Степанова, Галя Василенко
Надана допомога: Андрій Халпахчі, Міла Новікова, Ігор Шестопалов, Ярослав Юшков, Богдан Жук, Руслана Сидорчук, Олексій Оболенський, Анастасія Сідельник, Марія Глазунова, Христина Кошулинська, Михайло Тимошенко, Дмитро Абрамов Макетування та поліграфічний супровід: Ателье печати на заказ, na-zakaz.kiev.ua Наклад: 2000 примірників
Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не збігатися з позицією редакції. Матеріали, опубліковані в газеті «molodist.txt», є інтелектуальною власністю редакції й не можуть бути відтворені у будь-якій формі без письмового дозволу видавця. При використанні публікацій посилання обов’язкове. (с) «molodist.txt»
міжнародний кінофестиваль 24.10-01.11.2015 прийом заявок в міжнародну конкурсну програму дедлайн – 1 липня 2015 реєстрація та регламент: molodist.com студентське кіно перший короткометражний фільм перший повнометражний фільм а також в національну конкурсну програму фестивалю