Sasha Prakhova by Mykola Honcharov

КОД

Книга посвящена памяти художницы Александры Николаевны Праховой. В первой части книги представлены рисунки, графика, живопись Саши Праховой — от первых самостоятельных работ до произведений последнего периода ее жизни, в том числе тех, которые ранее не выставлялись и не публиковались. Во второй части — литературно-мемуарный материал о разных этапах жизни и творчества Саши Праховой, который содержит статьи искусствоведов, тексты коллег и личные воспоминания друзей и близких художницы. Издание книги осуществилось благодаря участию и бескорыстной помощи Музея современного искусства Украины (Глыбочицкая, 17) и лично его основателя Сергея Цюпко, а также Михаила Шевченко, Оксаны Коваль, искусствоведов Зои Чегусовой, Татьяны Грущенко, художников благотворительной выставки «Саша Прахова и друзья».

Николай Гончаров ©

Я благодарен всем за дружескую, душевную и финансовую поддержку. Ваша искренность и Ваша помощь — неоценимы.

Hein Jaan Hein Marina Абрамович Игорь Агамян Елена Андриенко Виктор Андриенко Татьяна Архитектурная студия Игоря и Ирины Биленчук Барна Ольга Бахтов Владимир Бахтова Татьяна Березницкая Людмила Болдырева Наталья Боримская Елена Быстряков Виктор Быстрякова Валентина Вайсберг Матвей Вакарчук Алексей Вакуленко Владимир Ващук Марта Вештак Владимир Волобуева Наталья Гела Евгений Гончаров Владимир Гончарова Маргарита Григорова Наталья Грущенко Татьяна Гурвич Юрий Довбня Вениамин Довженко Леся Дымшиц Эдуард Дыченко Игорь Евгенио Олид Гонзалес Егиазарян Борис Жолдак Дарина Журавель Владимир Зинченко Виктор Зубковская Ирина Исупова Нелли Квитницкая-Рыжова Татьяна Кебуладзе Вахтанг Кистерская Татьяна Кистерский Леонид Клименко Александр

Коваль Оксана коллектив Музея современного искусства Украины (на Глыбочицкой 17) Корнейчук Катя Коряен Кошшай Елена Красюк Людмила Кривобок Василь Криволап Анатолий Кузьменко Юрий Курочкина Мария Ларионов Юрий Ларюшина Татьяна Лебединец Пётр Левицкая Елена Левицкий Михаил Левченко Юрий Ли Тамара Луцкевич Александр Мартиросян Марина Мазюк Вдадимир Майданец Леся Майстренко Юлия Макаревич Мирослава Малых Алексей Маньковская Ольга Маньковский Борис Мищенко Сергей Некрасова Татьяна Неледва Галина Оксамитная Людмила Оксамитный Игорь Осадчая Ирина Остроменская Ирина Паламарчук Елена Пахомова Татьяна Педро Пабло Вильянуэва Ромеро Перевезенцева-Окатова Инна Пилипчук Тиана Позмогова Ирина Прахова Ирина Придувалова Елена Ралко Влада Ременяка Оксана

Рыжих Виктор Рыжих Елена Рык Елена Саенко Нина Секция графики СХ Украины Сердюк Оксана Скирда Мария Снарская Наталья Снарский Олег Соловьёв Александр Соломко Юрий Солонин Евгений Сосновская Ирина Сосновский Андрей Степанчук Юлия Стратийчук Оксана Тоцкая Тала Трилиский Андрей Тымченко Валентина Фёдорова Елена Фищенко Дмитрий Франчук Тамара Фролова Ирина Харькова Евгения Хоменко Виктор Цюпко Сергей Чебыкин Андрей Чебыкина Тамара Чегусов Анатолий Чегусова Зоя Черешкевич Луиза Шакалова Лиля Шалацкий Юрий Шевченко Людмила Шевченко Михаил Шевченко Оксана Шидловская Наталья Шинкарук Марина Шкарупа Валерий Ягодовская Елена Янович Алла

Николай Гончаров

Лет до 5 я был уверен, что в мире все люди – художники. Впервые я узнал, что есть кто-то, занимающийся не только искусством, когда меня Саша отвела в детский сад. Я пишу Саша, так как мама любила именно такое обращение, и внука Колю также просила обращаться к ней Саша, а не бабушка. Рисовать этюды и портреты я начал раньше, чем самолеты со звездами и свастиками, пулеметные очереди и взрывы – все обычные мальчишеские почеркушки на альбомных листах. Перед тем как увлечься рисованием танковых сражений, я рисовал метровой длины панорамы интерьеров Петропавловской крепости, рисовал дом, из которого выбежали испуганные люди во время киевского землетрясения 1977 года. Нашел эти листы недавно, перебирая семейные фотографии – тонкие линии рисунка на рулонной бумаге для какой-то супер-вычислительной машины середины семидесятых. В общем, вопрос выбора профессии у меня както не возникал. Первыми учителями рисунка были мои родители. Серьезно взявшись за мою подготовку к поступлению в Республиканскую художественную школу, Гена учил меня точить карандаши, объяснил смысл букв h и b. Я любил грызть карандаши, и самыми вкусными были индийские. Рисовали коробки и шарики, чучело чайки. Саша ставила мне натюрморт с глечиком и рушниками, учила меня пользоваться акварелью. В то время она работала в различных издательствах, делала иллюстрации для детских книг и учебников. Запомнились названия: «Веселка», «Радшкола» (Радянська школа), «Молодь»; детские журналы «Барвинок», «Пи-

онерия», «Юный ленинец», внештатным корреспондентом которого был я. Как-то меня наградили путевкой в Артек, но я не хотел туда ехать, потому что самым лучшим местом для меня стал пионерский лагерь на берегу Балтийского моря, в курортном поселке Усть-Нарва. В этом лагере мы с Сашей впервые оказались летом 1986, когда через Львов бежали в Ленинград от Чернобыльской катастрофы. Я там был пионером пятого отряда, а Саша – преподавателем в кружке рисования. Саша рисовала очень много детских портретов, но сохранились единицы, так как условием позирования непоседливых пионеров был подарок портрета. В Эстонии мы провели три прекрасных лета. Пришлось там побывать и зимой. В ту холодную зиму морозы опускались до 40 градусов. Гена поехал в Нарву с нами, и даже поработал руководителем судомодельного кружка. Саша оформляла детские праздники и дружеские посиделки. В свободное от пионеров время она писала пейзажи и натюрморты с сочной растительностью, совершенно непривычной для жителя центральной Украины – огромные папоротники и гигантские хвощи. Позже Саша работала в художественном комбинате, где рисовала гравюры, которые заказывали ей школы и другие детские учреждения. Гена помогал ей резать линолеум. Любопытно, что Сашина подпись в начале этой книги тоже оттиск линогравюры, в которой Гена повторил контуры Сашиной сигнатуры. Позже, когда времена немного «потеплели», у Саши появилась возможность выехать за границу, в капиталистическую страну, как тогда говорили. Она побывала в Париже и Лондоне. Примерно в то же время принимала

участие в пленэрах в Сенеже, Седневе, Гурзуфе, у нее появилась возможность заниматься творчеством. В тот период она постепенно начала приходить к абстракции, увлеклась шелкографией, работала во всевозможных графических техниках. В конце этой книги ее друзья, коллеги, близкие и родные ей люди полнее расскажут о Саше и ее творчестве. Я лишь хочу сказать пару слов о том, как сформирован материал в этом издании. Может быть, это не совсем стандартный подход, не такой как в академических монографиях. Он не всегда хронологичен и, тем более, не собран по принципу разных художественных техник. В течение всей жизни Саша занималась творческими поисками, увлекалась раскрытием определенных тематик и выражала себя в выбранной художественной технике, пытаясь использовать ее возможности в полном объеме. Говоря о Сашином творчестве, невозможно оставаться в каких бы то ни было академических рамках, так как она не вписывается в известные нам стандарты. Отсюда, собственно, и своеобразное составление книги, которую я, Сашины друзья и близкие хотим представить вашему вниманию.

Анастасия Бондаренко

1965, папір, гуаш, 540 x 700 мм

Эра Бондаренко

Николай Прахов

Саша Прахова

Саша Прахова 1950–2011 Народилася 13 травня 1950 р. у Києві. Належить до відомої київської родини Прахових: прадід, Адріан Прахов — археолог, історик мистецтв, будівничий Володимирського собору у Києві; прабабуся, Емілія Прахова — модель Михайла Врубеля до образу Матері Божої у Кирилівській церкві в Києві; дід, Микола Прахов — художник, історик мистецтв; бабуся, Анна Крюгер-Прахова — художник-анімаліст. Освіта: Київська художня школа ім. Тараса Шевченка, 1964—1969; Київський державний художній інститут (нині — НАОМА), графічний факультет, майстерня книги (професори: Василь Касіян, Василь Чебаник), 1969—1975. Виставкова діяльність — з 1972 року. Від 1983 р. — член Національної спілки художників України. Вибрані персональні та групові виставки: 2011 — «Живопис», Музей сучасного мистецтва, Київ, Україна. 2010 — «ArtVoyage», Український культурний центр, Москва, Росія; «Калейдоскопія», галерея «Мінус 4», Київ, Україна; «ArtVoyage», проект МСМУ, Національний музей Грузії, Тбілісі, Грузія. 2009 — «Свято», музей «Духовні скарби України», Київ, Україна. 2008 — Учасник проекту «Мистецтво незалежної України, 100 імен»; «Свята (Holydays)», галерея Гончарі, Київ, Україна; «Світ кольору очей жінки», Український дім, Київ, Україна; «Київська акварель», галерея Майстерня, ЦБХ, Київ, Україна. 2007 — «Свята (Holydays)», галерея Гончарі, Київ, Україна; ярмарок графічних мистецтв «Худграф», Москва, Росія; «Українська графіка», галерея Майстерня, ЦБХ, Київ, Україна.

2006 — «Аква Віта», галерея Печерськ, галерея Гончарі, Київ, Україна; «Я бачу тебе. Ти бачиш мене» (Київ — Краків), галерея Майстерня, ЦБХ, Київ, Україна. 2005 — Мистецьке «ТАК» помаранчевій революції, ЦБХ, Київ, Україна; «Солодке», галерея Акварель, Київ, Україна. 2004 — «Pillow Book», галерея Університет, галерея Майстерня, Київ, Україна; трієнале графіки «Міст інтеграції європейської культури», Московський музей сучасного мистецтва, Москва, Росія. 2003 — Міжнародний проект «Папір як мистецтво», Україна — Польща — Швейцарія, галерея Університет, галерея Майстерня, Київ, Україна; «НЮ», галерея «Гончарі», Київ, Україна; трієнале графіки «Міст інтеграції європейської культури», галерея «Лавра», Київ, Україна; третя всеукраїнська трієнале «Графіка 2003», ЦБХ, Київ, Україна; «Українська друкована графіка», Манхеттенграфік-центр, Нью-Йорк, США. 2002 — «Тіні незабутих предків», галерея Університет, галерея Гончарі, Київ, Україна; «Між небом та землею», галерея «Університет», Київ, Україна; «20 років українського мистецтва», ЦБХ, Москва, Росія; Міжнародний симпозіум друку в Інтернеті, Манхеттен-графік-центр, НьюЙорк, США. 1995—1997 — «Femina Lex Fati», ЦБХ, Київ, Україна; «Big Letters», галерея L-Art, Київ, Україна; «Слідом за Малевичем», Суми, Калінінград, Познань, Цюріх; Симпозіум з шовкодруку, ЦБХ, Київ, Україна; Графічний амерікансько-український симпозіум, Київ-Хуст, Україна — Вашингтон, США; «День народження ляльки», галерея «L-Art», Київ, Україна; «Пори року», галерея «Акварель», Київ, Україна; «Художники з України», Х’юстон, Техас, США; «3 : 3», галерея «Irena», Київ,

Україна; «Папір», Дім Миколи, Київ, Україна; Obscession, Київ, Україна. 1993 — Музей сучасного нонконформістського мистецтва у вигнанні, Монжерон, Париж, Франція; Мистецький табір в Хейці, Угорщина. 1992 — Студія Сєнєж, Москва, Росія; Єдність, Київ, Україна; «Листи», галерея Триптих, Київ, Україна; «Невідомі острови», НаУКМА, Київ, Україна. 1990, галерея Марс, Москва, Росія. Викладацька діяльність: 1979—1987 — Дитяча студія «Океан», Нарва Йєсуу, Естонія. 1995 — Майстер-клас у Хейце, Угорщина. 1998 — Британська міжнародна школа, Київ, Україна. Проекти: 1998—2004 — Арт-директор галереї «Університет», Київ, Україна. Куратор майже 70 виставок. 1995 — Автор проекту «Femina Lex Fati», ЦБХ, Київ, Україна. 1998 — «Дифракція тексту», куратор проекту, галерея «Лавра», Київ, Україна. 2003 — «Папір як мистецтво» (спільно з Іриною Остроменською), Київ, Україна. 2004 — «Таки Лімпопо», Київ, Україна. Твори зберігаються у колекціях Національного художнього музею України, Музею сучасного мистецтва України, МК України, Дирекції художніх виставок НСХУ, Музею сучасного мистецтва (Калінінград, Росія), Музею сучасного нонконформістського мистецтва у вигнанні (Париж, Франція), Музею Людвіга (Кельн, Німеччина), Музею жіночого мистецтва (Вашингтон, США), галереях та корпоративних колекціях України, Росії, Франції, Німеччини, Японії, США; у приватних зібраннях України, Росії, Європи, США, Японії.

Ілюстрація, 1972, папір, туш, 240 x 345 мм

Ілюстрація, 1973, папір, туш, 250 x 345 мм

Ілюстрація, 1975, папір, туш, 245 x 340 мм

Ілюстрація, 1980, папір, гуаш, 215 x 390 мм Син, 1974, офорт, 225 x 205 мм

Ілюстрація, 1980, папір, гуаш, 285 x 170 cм

Ілюстрація, 1981, папір, гуаш, 215 x 390 мм

Ілюстрація, 1982, папір, гуаш, 155 x 220 cм

Ілюстрація, 1982, папір, гуаш, 165 x 220 cм

Йде коза рогата, 1988, папір, гуаш, 175 x 440 мм

Ілюстрація, 1991, папір, гуаш, 230 x 330 мм

Ілюстрація, 1991, папір, гуаш, 210 x 325 мм

Ілюстрація, 1991, папір, гуаш, 230 x 330 мм

Ілюстрація, 1991, папір, гуаш, 220 x 300 мм

Ілюстрація, 1991, папір, гуаш, 210 x 325 мм

Ілюстрація, 1989, папір, гуаш, 220 x 400 мм

Ілюстрації до вірша С. Я. Маршака «Ось так неуважний», 1986, папір, туш, акварель, 420 x 290 мм

Робітниці, 1988, ліногравюра, 210 x 300 мм

Матір, 1988, ліногравюра, 210 x 300 мм

Cоня, 1991, папір, акварель, 700 x 700 мм

Портрети піонерів, 1985-1986, папір, олівець, 210 x 290 мм

Портрети піонерів, 1981, папір, акварель, 220 x 210 мм

Портрет, 1981, папір, олівець, 270 x 210 мм

Портрет, 1984, папір, олівець, 200 x 290 мм

Портрет, 1980, папір, олівець, 280 x 210 мм

Портрет, 1984, папір, олівець, 290 x 210 мм

Портрет, 1985, папір, олівець, 230 x 220 мм

Портрет, 1984, папір, олівець, 210 x 290 мм

Портрет, 1985, папір, олівець, 240 x 220 мм

Портрет, 1980, папір, олівець, 210 x 290 мм

Портрет, 1982, папір, олівець, 600 x 450 мм

Портрет, 1982, папір, олівець, 450 x 600 мм

Портрет сина, 1982, папір, олівець, 1000 x 450 мм

Портрет, 1982, папір, олівець, 500 x 400 мм

Портрет, 1983, папір, олівець, 400 x 350 мм

Портрет, 1983, папір, олівець, 300 x 205 мм

Портрет, 1983, папір, олівець, 500 x 300 мм

Портрет, 1985, папір, олівець, 200 x 300 мм

Портрет, 1985, папір, олівець, 600 x 350 мм

Портрет, 1987, папір, олівець, 600 x 350 мм

Портрет, 1982, папір, олівець, 300 x 200 мм

Вітя, 1987, папір, туш, 300 x 205 мм

Портрет сина, 1988, папір, монотипія, 700 x 600 мм

Ксенія, 1989, папір, монотипія, 600 x 550 мм

Автопортрет, 1982, папір, акварель, 700 x 600 мм

Портрет, 1982, папір, олівець, 600 x 550 мм

Олеся, 1990, папір, акварель, 700 x 600 мм

Гена, 1990, папір, акварель, 600 x 500 мм

Автопортрет, 1990, папір, монотипія, 700 x 500 мм

Автопортрет, 1988, папір, акварель, 700 x 500 мм

1982—2010, папір, олівець, 200 x 150 мм

Мімі, 2008, папір, олівець, 200 x 150 мм

Коза, 1990, папір, монотипія, 700 x 600 мм

Віночок, 1988, папір, акварель, 700 x 600 мм

Narva-Jõesuu, 1987, папір, туш, акварель, 700 x 550 мм

Narva-Jõesuu, 1987, папір, туш, акварель, 500 x 500 мм

Пейзажі, 2011, папір, акварель, 430 x 300 мм

Коні, 2010, папір, акварель, 700 x 1000 мм

Літо, 2010, папір, акварель, 1000 x 700 мм

Літо. Маки, 2008, папір, акварель, 700 x 1000 мм

Зима. Свято, 2008, папір, акварель, 700 x 1000 мм

Дівчинка-лялька. Осінь, 2008, папір, акварель, 1000 x 700 мм

Дівчинка-мак. Літо, 2010, папір, акварель, 1000 x 700 мм

Тіні незабутніх предків, 2002, полотно, туш, 2000 x 800 мм Частина інсталяції для проекту «Між небом та землею» учасники: Саша Прахова, Катерина Корнійчук, Олексій Малих

Каліграфія, 2006, папір, туш, 1200 x 900 мм

Каліграфія, 2006, папір, туш, 900 x 1200 мм

Каліграфія, 2006, папір, туш, 1200 x 900 мм

96 Каліграфія, 2006, папір, туш, 1200 x 900 мм

Каліграфія, 2006, папір, туш, 1200 x 900 мм

100

Каліграфія, 2006, папір, туш, 1200 x 900 мм

101

102

Каліграфія, 2006, папір, туш, 1200 x 900 мм

103

104

Листи, 2004, папір, туш, 700 x 1000 мм

105

106

Листи, 2004, папір, туш, 700 x 1000 мм

107

108

Вічна краса заходу сонця на березі моря №1, 2005, папір, туш, 1000 x 700 мм

Безкрайнє узбережжя Narva-Jõesuu №2, 2005, папір, туш, 1000 x 700 мм

109

110

Безкрайнє узбережжя Narva-Jõesuu №1, 2005, папір, туш, 1000 x 700 мм

Вічна краса заходу сонця на березі моря №2, 2005, папір, туш, 1000 x 700 мм

111

112

Каліграфія, 2006, мішана техніка, 220 x 120 мм

Каліграфія, 1995, шовкодрук, 340 x 240 мм

113

114

Каліграфія, 2000, мішана техніка, 300 x 210 мм

115

116

Каліграфія, 2000, мішана техніка, 300 x 210 мм

Без назви, 1990, шовкодрук, 210 x 110 мм

117

Світова рівновага №2, 2004, шовкодрук, 700 x 900 мм

118

119

Світова рівновага №1, 2004, шовкодрук, 700 x 900 мм

120

Гра №1, 1994, шовкодрук, 600 x 800 мм

Grafitti №2, 1995, шовкодрук, 700 x 900 мм

121

122

Графіті №5, 1997, шовкодрук, 700 x 900 мм

Графіті №4, 1997, шовкодрук, 700 x 900 мм

123

124

Емілія, Або графіті з Врубелем №1, 1997, шовкодрук, 700 x 900 мм

Абстракції, 1996, папір, гуаш, акрил, 700 x 900 мм

125

126

Незабаром прийду №5, 2001, папір, гуаш, 700 x 900 мм

Незабаром прийду №3, 2001, папір, гуаш, 700 x 900 мм

127

128

Незабаром прийду №1, 2001, папір, гуаш, 700 x 900 мм

Незабаром прийду №6, 2001, папір, гуаш, 700 x 900 мм

129

130

Незабаром прийду №4, 2001, папір, гуаш, 700 x 900 мм

Незабаром прийду №2, 2001, папір, гуаш, 700 x 900 мм

131

132

Без назви №1, 2001, папір, гуаш, 700 x 900 мм

133

Без назви №2, 2001, папір, гуаш, 700 x 900 мм

Незабаром №1, 2003, папір, гуаш, 700 x 900 мм

134

135

Незабаром №2, 2003, папір, гуаш, 700 x 900 мм

136

Композиція №1, 2003, папір, гуаш, 700 x 900 мм

137

Композиція №2, 2003, папір, гуаш, 700 x 900 мм

Композиція №3, 2003, папір, гуаш, 700 x 900 мм

138

139

Композиція №4, 2003, папір, гуаш, 700 x 900 мм

140

Femina, 1990, папір, монотипія, 700 x 600 мм

Femina, 2007, папір, олівець, 300 x 210 мм

141

142

Femina, 2007, папір, олівець, 300 x 210 мм

143

144

Femina, 2007, папір, олівець, 300 x 210 мм

145

146

Femina, 2003, папір, туш, 900 x 700 мм

147

148

Femina, 2003, папір, туш, акварель, 900 x 700 мм

149

150

Femina, 2001, папір, акварель, 900 x 700 мм

151

152

Nude, 1991, папір, туш, монотипія, 700 x 1000 мм

Nude №III , 1991, папір, туш, монотипія, 700 x 1000 мм

153

154

Nude №I, 1991, папір, туш, монотипія, 700 x 1000 мм

Nude №IV , 1991, папір, туш, монотипія, 1000 x 700 мм

155

156

Nude №V, 1991, папір, туш, монотипія, 1000 x 700 мм

Nude, 2001, папір, гуаш, 900 x 700 мм

157

158

Nude, 1991, папір, монотипія, 200 x 300 мм

159

160

Graphitti 3, 1995, папір, шовкодрук, 900 x 700 мм

161

162

Бранці V, 1990, папір, монотипія, 700 x 1000 мм

163

164

Бранці II, 1990, папір, монотипія, 700 x 1000 мм

Бранці IV, 1990, папір, монотипія, 700 x 1000 мм

165

166

Бранці III, 1990, папір, монотипія, 700 x 1000 мм

II Роксолана, 1990, папір, монотипія, 700 x 1000 мм

167

168

Nude, 1994, папір, монотипія, 300 x 200 мм

169

170

серія Aqua-Vita, 2006, полотно, акрил, 950 x 950 мм

171

172

серія Aqua-Vita, 2006, полотно, акрил, 950 x 950 мм

173

174

серія Aqua-Vita, 2006, полотно, акрил, 950 x 950 мм

175

176

серія Aqua-Vita, 2006, полотно, акрил, 950 x 950 мм

177

178

серія Aqua-Vita, 2006, полотно, акрил, 950 x 950 мм

179

180

серія Aqua-Vita, 2006, полотно, акрил, 950 x 950 мм

181

182

серія Aqua-Vita, 2006, полотно, акрил, 950 x 950 мм

183

184

серія Aqua-Vita, 2006, полотно, акрил, 950 x 950 мм

185

186

серія Aqua-Vita, 2006, полотно, акрил, 1000 x 2000 мм

серія Aqua-Vita, 2006, полотно, акрил, 2000 x 2000 мм

187

188

серія Aqua-Vita, 2006, полотно, акрил, 950 x 950 мм

Untitled, 2004, картон, акрил, 950 x 950 мм

189

190

Площина І, 2007, полотно, акрил, 2000 x 1000 мм

Дарма, 1995, картон, шовкодрук, 2000 x 1000 мм

191

192

Дарма II, 1995, картон, шовкодрук, 1000 x 2000 мм

193

Дарма III, 1995, картон, шовкодрук, 1000 x 2000 мм

194

Дарма VI, 1995, картон, шовкодрук, 1000 x 2000 мм

Дарма V, 1995, картон, шовкодрук, 1000 x 2000 мм

195

196

Nude, 1992, папір, літографія, 700 x 1000 мм

197

198

Nude, 1992, папір, літографія, 700 x 1000 мм

199

200

Nude, 1992, папір, літографія, 700 x 1000 мм

201

202

Дарма 1, 1993, папір, мішана техніка, 470 x 700 мм

Дарма 2, 1993, папір, мішана техніка, 470 x 700 мм

203

204

1, 2011, полотно, акрил, 1500 x 2000 мм

2, 2011, полотно, акрил, 1500 x 2000 мм

205

206

3, 2011, полотно, акрил, 1500 x 2000 мм

207

208

Спас, 2009, полістирол, акрил, 1700 x 1400 мм

Травень, 2009, полістирол, акрил, 1700 x 1400 мм

209

210

Трійця, 2009, полістирол, акрил, 1700 x 1400 мм

Травень, 2008, полотно, олія, 1200 x 1000 мм

211

212

Дівчинка з котиком, 2010, полотно, олія, 1200 x 800 мм

Серпень, 2008, полотно, олія, 1200 x 1000 мм

213

214

Дівчинка-мак, 2010, полотно, олія, 1200 x 800 мм

215

216

Дівчинка-бузок, 2010, полотно, олія, 1200 x 800 мм

217

218

Спас, 2008, полотно, олія, 1200 x 1000 мм

219

220

Без назви, 2011, полотно, олія, 1200 x 800 мм

221

222

M E M O R I E S

223

225 233 233 234 236 237 238 241 241 242 242 243 244 246 247 250 251 252 252 253 253 254 256 256 257 258 260 261 262 263 264 265

224

Зоя Чегусова Ольга Петрова Татьяна Некрасова Ирина Прахова Олег Сидор-Гибелинда Василь Чебаник Оксана Ременяка Андрей Чебыкин Marina Hein Елена Ягодовская Игорь Дыченко Светлана Щербатюк-Параджанова Виктор Быстряков Ирина Позмогова Лена Агамян Володя Гончаров Юлий Синькевич Придувалова Елена Алексей Малых Андрей Блудов Матвей Вайсберг Катя Корнейчук Сергей Якутович Оксана Сердюк Людмила Жоголь Елена Настюк Мирослава Макаревич Ольга Охримец Татьяна Андриенко Татьяна Грущенко Марина Мартиросян Марта Ващук

Зоя Чегусова САША ПРАХОВА — ПРОДОВЖЕННЯ КИЇВСЬКОЇ ЛЕГЕНДИ

Той сум, який переповнив усіх, хто любить Сашу Прахову, 12 травня 2011 року — від того самого злощасного дня, коли вона несподівано для її близьких (переконана, і для неї самої) потрапила до реанімації Олександрівської (колишньої Жовтневої) лікарні замість розкішної виставки «Fine Art» в Мистецькому Арсеналі, де на неї чекали колеги й подруги, — не висловити жодними словами. Те горе, котрим ми всі, хто цінував творчий і людський дар Саші, захлинаємося після її кончини 20 травня 2011 року, бездонне і безкрає... Від нас пішла неповторна, особлива, неординарна особистість, талановита українська художниця, яка впродовж 40 років дивувала багатогранним обдаруванням майстра, незвичайного в своїх контрастних, часом полярних проявах у Високому мистецтві. Незмінно шарманна і водночас не по-жіночому мужня мисткиня початку ХХІ ст. за духом, схоже, є близькою художницямамазонкам початку ХХ ст. — О. Екстер, Н. Гончаровій, Л. Поповій, О. Розановій, В. Степановій, Н. Удальцовій — у колі яких, переконана, її сприймали б органічно. Адже їй були притаманні та само енергія, творча сміливість, таке само синтетичне художнє обдаровання і серйозне безкомпромісне ставлення до своєї праці. Безсумнівно, оригінальна творчість Саші Прахової невіддільна від історії тріумфального злету вітчизняної графіки межі століть і тисячоліть. Тому смерть Саші Прахової — це не тільки ураза для її численних друзів, а й непоправна втрата для всього українського мистецтва. Ми назавжди попрощалися з унікальною жінкою — креативною, мудрою, красивою душею, світлою, доброзичливою і при цьому вольовою, мужньою, сміливою, здатною на жертовність не тільки в мистецтві, без якого вона не могла дихати, а й у сім’ї: вона була взірцевою мамою, дружиною, дочкою, бабусею, другом... Ми з гіркотою попрощалися з корінною киянкою, представницею істинної київської інтелігенції («натурою, що йде»), прямим нащадком і гідною спадкоємицею древнього роду Прахових, що прославив Київ на віки, з продовжувачкою кращих традицій сім’ї, котра віддано служила культурі в декількох поколіннях. Завдяки Саші і для нас, її друзів, не обривався хиткий для наших днів зв’язок часів —

ниточка, що з’єднувала з тим чудовим старовинним ностальгічним Містом, колись відомим своїми високими культурними традиціями, за яким усі так сумуємо. Саша відповідала рангу свого славнозвісного прізвища, і в нашій пам’яті вона, як і її незрівнянні предки, також залишиться живою київською легендою. Прахова Саша прожила яскраве, хоча, як виявилося, коротке життя. 1969—1975 р. Саша здобула відмінну академічну підготовку в Київському державному художньому інституті, де оволоділа всіма навичками графічного мистецтва, подібно до вишуканої техніки піаніста. Один з найуспішніших в Україні майстрів книжкової ілюстрації 1970–1980-х Прахова згодом переконливо доведе, що таке універсальний тип художника, котрий однаково майстерно може працювати у станковій графіці, живопису, різних видах і формах сучасного візуального мистецтва. У середині 1990-х дитячий книжник Прахова вражає зовсім несподіваними для неї безпредметними композиціями-каліграфіями, що вирізняються складними драматичними поєднаннями чорного-білого-золотого з неймовірними ритмічними комбінаціями плям і ліній, сполучень кодованих текстів і знаків, що глибоко емоційно впливають на глядача. Однак уже в 2000-х ахроматична Саша виявляє чудовий колористичний хист в оптимістичних, яскравих і соковитих по-кончаловському і по-машковському натюрмортах-квітах, написаних з живописною могутністю її життєрадісним пензлем, що достовірно володіє реалістичною формою. У 1998—2004 р. художниця виступає в ролі артдиректора галереї «Університет» при Київському державному університеті імені Тараса Шевченка, де колись викладали її уславлений прадід Адріан Прахов та її батько — учений географо-ботанік Микола Прахов — в тому самому головному корпусі, стіни якого пофарбовано червоним, а чавунні бази і капітелі колон — чорним, що відповідало кольорам стрічок ордена Cв. Володимира (1782). Символічно, що девіз цього ордену «Користь, честь і слава» був до революції девізом університету Св. Володимира. Зберігаючи в пам’яті ці гордовиті слова, Олександра здійснює в університеті понад 70 блискучих арт-проектів, талановито пе-

реконуючи, що водночас із серйозною творчістю можна плідно займатися галерейною діяльністю. Найяскравішими були виставки «Родинний альбом Саші Прахової», «Тіні незабутніх предків», «Між небом і землею», «Маскарадні забави. Катерина Корнійчук. Олексій Вакарчук», мініатюрні графічні проекти «Папір як мистецтво», «Pillow Book» (співкуратор І. Остроменська), персональні виставки митців В. Чебаника, О. Петрової, О. Снарського, В. Яковця та багатьох інших. Як жоден з інших художників, Олександра Прахова — велика трудівниця й людина з видатними природними здібностями, виправдала всі гранти й нагороди, якими її було відзначено, зокрема, гранти концерну Mitsubishi, від ЦСМ Сороса, почесна велика медаль Міжнародної виставки графіки «Імпреза» (Івано-Франківськ), премія виставки «Видатні українські мисткині» (Київ), премія Міжнародної виставки плаката та естампа «4-й Блок» (Харків) та інші. Визнання таланту художниці полягає і в численності музейних та галерейних колекцій України, Росії, Японії, США, Німеччини, Франції, де зберігаються її твори. Очевидно, що Олександра Прахова — істинна продовжувачка кращих сімейних традицій і майстер мистецтва, який цілком відповідає рангу її славетного прізвища. Здається, Саша була приречена стати творцем. Окреслимо принаймні загальні обриси генеалогічного дерева Прахових. Прапрадід Саші — Прахов Віктор Іванович, (народився у Мстиславлі, Білорусь) — російський просвітитель, домашній учитель дітей із сім’ї князів Вяземських, директор Дворянського училища у Мстиславлі. Прапрабабуся — Прахова Євдокія Василівна походила зі шляхетного українського роду Полубинських. Прадід — Прахов Адріан Вікторович (1846— 1916) — видатний історик мистецтв, археолог, реставратор, художник. Досліджував історію мистецтв Стародавнього Єгипту, Греції, Київської Русі. Навчався в Академії мистецтв у Петербурзі разом з М. Антокольським, В. Полєновим, І. Рєпіним. Один з ініціаторів створення Абрамцевського гуртка. Викладав історію та теорію мистецтв у Петербурзькому університеті, в Академії мистецтв (1873—1887 і 1897—1917). 225

Прахова Емілія Львівна Михайло Врубель етюд до картини «Богоматір з немовлям» 1884-1885, папір, олівець, 446 x 387 мм

Прахов Адріан Вікторович княгиня Наталія Григорівна Яшвіль 1899, папір, олівець, 210 x 150 мм

Перший доктор мистецтвознавства, професор, який очолив кафедру теорії та історії мистецтва в Київському університеті Св. Володимира (1887). Керував реставраційними роботами у Софіївському соборі та Кирилівській церкві, відкрив фрески ХІІ ст. в Кирилівській церкві в Києві (1884). Очолював будівництво і внутрішні опоряджувальні роботи у Володимирському соборі в Києві (1885—1896). Прабабуся — Прахова Емілія Львівна (1852— 1927), у дівоцтві Лестель, французька піддана, позашлюбна дочка з дворянської родини російських державних діячів Мілютіних. Учениця Ференца Ліста по класу фортепіано. Модель Михайла Врубеля в іконі «Богоматір з немовлям» для іконостаса Кирилівської церкви в Києві (1885). Двоюрідна бабуся — Прахова Олена Адріанівна (1871—1948), народилася в Римі, з 1883 року жила з батьками в Києві, неперевершена вишивальниця, віртуозна піаністка, учениця Емілії Прахової. Вишивала за творами В. Васнецова, М. Нестерова, В. Котарбінського. Шедевром церковного гаптування визнано її «Плащаницю» за взірцем на полотні олією В. Васнецова для Володимирського собору (1897). Олену (Льолю) Прахову портретували відомі живописці: О. Мурашко — «О. Прахова за кроснами», М. Врубель — у картинах «Царівна-Лебідь» та «Надмогильний плач», М. Нестеров — в образі Святої великомучениці Варвари в іконостасі Володимирського собору. Дід — Прахов Микола Адріанович (1873— 1957), народився в Римі, відомий мистецтвознавець і художник. Один з організаторів товариства «Київський художник», керівник художньо-промислової студії Прахових (1924—1933, читав лекції студентам Київського художнього інституту (1950-ті роки), автор спогадів «Сторінки минулого» (1958). Бабуся — Крюгер-Прахова Анна Августівна (1876—1962) — український живописець. Закінчила рисувальну школу М. І. Мурашка. Навчалася в Academie Delacluse в Парижі (1898—1901). Закінчила Академію мистецтв у Петербурзі (1906). Викладала живопис і рисунок у Київському художньому училищі (1912—1920), приватній школі-студії О. Мурашка — А. Крюгер-Прахової в Києві (1912—1917), художньо-промисловій сту226

дії Прахових (1924—1933), Київському училищі прикладного мистецтва (1945—1946). Як бачимо, в Олександри надзвичайні гени, і домінує в них культурно-мистецький. Цікаво, що прізвище Прахових походить з прізвиська: їхні далекі предки були священиками, які правили поховальні обряди і від слова «прах» утворилося ім’я цього добре відомого в Україні і Росії роду. Дитинство Алічки (так її називали рідні) проминало поблизу Львівської площі, де у другій половині ХХ ст. містився улюблений студентами Художнього інституту кінотеатр ім. Чапаєва. Саша з батьками жила в квартирі своїх знаменитих діда Миколи Прахова і бабусі Анни Крюгер-Прахової на Великій Житомирській 40/2, в одному з київських прибуткових будинків-красенів у стилі раціонального модерну (споруджений у 1912 р.). У цій квартирі — великому помешканні на увесь поверх, де була можливість влаштувати і простору творчу майстерню площею 40 м², Микола Адріанович та Анна Августівна зі своїми шістьма дітьми, в тому числі й сином Миколою — в майбутньому батьком Саші — оселилися ще до революції, приблизно у 1913. Тоді слух мешканців будинку щодня бавило мелодійне звучання маленьких і калатання великих дзвонів Стрітенської церкви, спорудженої в середині ХІХ ст., яка височила на Сінній площі (нині Львівській) своїми дивними маківками, що чудодійно «плакали» так само ікони, можливо, передчуваючи своє варварське знищення в 1930-х роках. У родині Прахових від XVIII ст. (а можливо, й раніше) новонароджених хлопчиків називали переважно Адріанами і Миколами, а дівчаток Оленами-Льолями. Збій в іменах стався в середині ХХ ст., коли в Миколи Миколайовича Прахова народилася дочка, яку вирішили наректи Олександрою. Але треба віддати належне: саме вона згодом і відродить цю славну праховську традицію, коли свого сина, а потім і онука назве на честь діда і батька Миколою. До дванадцяти років (поки не переїхала з батьками до квартири на вул. Ломоносова) Саша росла в численному колі родичів: дядьків, тіток, двоюрідних братів і сестер у квартирі, що після революції миттю перетворилася на комунальну власність. Окрім сусідів, у ній мешкало десятеро Прахових.

Як майбутня художниця Саша формувалася змалку — мимоволі, несвідомо, цілком природно, бо левову частину свого дитинства провела в майстерні тоді вже стареньких художників Прахових із її вабливим запахом фарб. Поринути у цей дивовижний світ, за дверима якого залишався побут галасливої комуналки, було за щастя. Забавками сприймалися бабусині пастелі, привезені ще з Італії, які можна було поцупити для гри в класики. Разом з бабусею багато малювали кольоровими олівцями... Через 40 років у пам’ять саме тих перших мистецьких уроків бабусі Анни, з яких, власне, почалася творча біографія Саші, вона замислить і зреалізує величезний арт-проект «Femina Leх Fati» («Закон Долі»), який присвятить рідкісного обдаровання художниці Анні Крюгер-Праховій, що давно залишалася в тіні. Проте це буде пізніше, а в середні 1950-х маленька Саша любила спостерігати в майстерні, як дідусь Микола розтирає для бабусі фарби на мармуровому столику. (Згодом зрозуміла, якою гармонійною, зворушливою мистецькою парою вони були — завжди разом, рука в руці). Із захватом слухала цікаві лекції діда для студентів Київського художнього інституту, з якими він, маючи 80 років за плечима, проводив заняття прямо в майстерні. Любила розглядати старі фоліанти — альбоми з мистецтва, привезені з різних музеїв Європи, про які дідусь натхненно розповідав. Під враженням від його спогадів народжувалися і дитячі фантазії Саші, яка щодня хвалилася сусідам, куди вона збирається з дідом їхати: чи то до Неаполя, чи до Венеції. Микола Адріанович у молодості спочатку вчився на математика, але після перенесеного менінгіту залишив точні науки і пішов шляхом батька — заглибився в історію мистецтва, а паралельно брав уроки живопису у М. Нестерова, М. Врубеля, В. Васнецова. Цікавий факт — з усіх дітей та онуків Миколи і Анни Прахових тільки Саша дістала у спадок мистецький хист (за винятком тітки Наніни (Анни) — майстра кераміки та емалі, що жила в Австралії, та її племінниці Наталі — батикистки, яка мешкає у Празі). Решта — технарі і гуманітарії. Як і батько Саші, котрий був відомим ученим у галузі географічної ботаніки, працював у Центральному ботанічному саду Академії наук УРСР, де

Родина Прахових стоять другий і третій ліворуч – Володимир і Микола Прахови, передостанній Микола Адріанович Прахов. Сидять (зліва направо): Олена Прахова, Емілія Прахова, Анна Крюгер-Прахова

і познайомився з майбутньою дружиною з дивним ім’ям Ера, молодшою за нього на 20 років. Агроном Ера Бондаренко, дочка червоного командира, працювала в розарії Ботанічного саду, і Саша довго вірила в запевнення батьків, що її знайшли в палеантових трояндочках. Точно відома дата захисту кандидатської дисертації батька на тему «Флора Якутії»: в архіві знайдено листа А. А. Крюгер-Прахової до відомого українського художника Фотія Красицького, в якому вона перепрошує за неможливість бути присутньою на відкритті його персональної виставки в Українському художньому музеї через хвилюючу подію в житті родини — захист кандидатської дисертації сина Миколи 21 червня 1941 року... Як усі чоловіки Прахови, батька Саші вабило мандрування. Ще до війни захопився флорою Тянь-Шаню, багато років її досліджував, жив у тих краях, вивчаючи місцеві діалекти. Після війни завідував відділом у Ботанічному саду імені академіка О. В. Фоміна, викладав в університеті, їздив в експедиції, куди щоліта брав із собою доньку: до Середньої Азії — Тянь-Шань, у Чимганські гори під Ташкентом, на Іссик-Куль до Казахстану. Певний час Саша знала краще урочище Менджилки над Медео, ніж нові райони Києва за межами старого міста. На все життя запам’ятала, як слухала з батьком — невимовно дорогою для неї людиною — чарівний спів якихось рідкісних птахів у Канівському заповіднику. Микола Миколайович пішов рано — на 63-му році життя (1971) від тієї само недуги, що й дочка — крововиливу в мозок. Ця втрата стала для Саші страшним ударом. У батьківському домі на Великій Житомирській незмінно відчувався культ діда Миколи, а з ним і шанування рідної мови: Микола Адріанович вимагав, щоб уся родина розмовляла тільки українською, хоча й він, і Анна Августівна вільно володіли багатьма мовами, якими активно користувалися до революції в Європі. І коли Сашу віддали до дитячого садка, вона була шокована: там усі говорили незрозуміло — як з’ясувалося, російською. До дев’ятого класу Саша навчалася в найкращій для дітей національно-налаштованої української інтелігенції Києва школі № 92, на вул. Леніна (тепер Б. Хмельницького) у колишньому колегіумі Павла Галагана. Однак увесь вільний час її вабило

малювання. В четвертому класі подружка привела її до дитячої художньої студії відомого в Києві педагога Осташинського у Михайлівському провулку (згодом переїхала на вул. Л. Толстого), через яку пройшла добра половина київських образотворців. Саша заявилася в студію з ковзанами, зовсім неподалік був каток стадіону «Динамо» — найвища зимова насолода школярів 1950—1960х. Побачивши це, Осташинський досить суворо сказав: «Треба обирати — ковзани чи малювання». І Саша невдовзі вибрала... ковзани. Проте гени узяли гору. У 1964 році вступила до Республіканської художньої школи ім. Т. Г. Шевченка, де навчалася разом з Юрієм Меліховим, Оленою Рапопорт (Агамян), Миколою Кривенком, Тамарою Недошовенко, Олександром Мединським, Оленою Гнедаш, які згодом стали відомими митцями. Саша розповідає, як разом з однокласниками, дітьми художників, захоплено робили після шкільних занять постановки натюрмортів — то в Меліхових на вул. Леніна, то в Прахових на Ломоносова, то в Рапопортів на Сирці, де всі гуртом багато малювали. Якось писали натюрморт в Рапопортів з нарцисом — точнісінько як у Врубеля, а Оленина бабуся їх «освічувала»: вголос виразно читала «Доктора Живаго», написаного Борисом Пастернаком, який ще не вийшов з-під заборони. Той світлий прозорий пастернаківсько-врубелівський день назавжди закарбувався в душі Саші. Приятелювала і зі старшокласниками, серед яких були такі зірки сучасного українського мистецтва, як Андрій Чебикін, Тіберій Сільваші, Леся Довженко, Валерій Ласкаржевський, Ольга Отрощенко. У молодших класах з-поміж інших особливо вирізнявся Сергій Якутович — мистецька мегазірка сьогодення, з яким теж товаришувала. Говорячи про педагогів школи, з особливою вдячністю згадувала Світлану Бондаренко, Зою Лерман, Олену Дроздову. Світлана Бондаренко своїх учнів улітку традиційно возила в Карпати. Цікавість українських художників до збереженої там етнографіки споріднена із захопленістю європейськими митцями культурою Катманду, -- вважає Саша. Звісно, особливий карпатський інтерес виник у 1960-х завдяки культовим фільмам Сергія Параджанова

та Юрія Іллєнка «Тіні забутих предків» і «Білий птах з чорною ознакою». Вихованці Київської художньої школи були у захваті, коли вчителька Світлана Володимирівна привезла їх до карпатської оселі, де знімали Параджанов з Іллєнком. Щоліта у Верховині київські художники жили справжньою колонією: Меліхови, Якутовичі, їхній учень Микола Компанець, Світлана Бондаренко з молодою поростю. Приїздили до них, щоб попрацювати поруч із метрами, Т. Сільваші, Ю. Рубашов, Н. Толкачова. Усією колонією виходили на пленери, ставили й писали ті самі натюрморти і пейзажі, малювали однакові колоритні карпатські типажі. Творче спілкування з уславленими майстрами старшого покоління для юної Олександри стало звичним замолоду. Мабуть, завдячуючи цьому першокурсниця графічного факультету КДХУ насмілилася сама прийти в гості до зіркового режисера Сергія Параджанова і самовпевнено виголосити: «Добрий день, я — Саша Прахова. Хочу подивитися «Київські фрески». Безперечно, прізвище Прахова для дівчини було своєрідним імунітетом, таким собі паролем, що пропускав Сашу в досить закрите коло прогресивної творчої інтелігенції. У параджановській оселі, де її одразу прийняли, мала честь спілкуватися з відомими шістдесятниками — художниками, артистами, поетами, серед яких були ще молоді Іван Дзюба, брати Іллєнки... А от зі Світланою Параджановою познайомилася не там, а у Ленінграді. Згодом потрапила в інше товариство — до видатної української поетеси Катерини Квітницької, письменника-дисидента Гелія Снегірьова. З ними, окрім поезій і фрагментів рукописів, слухали записи віршів і пісень геніального Галича, пісні популярних тоді бардів Городницього, Візбора, Кукіна та інших. Після вільної, практично домашньої, атмосфери художньої школи звикати до нової для неї системи викладання в КДХІ виявилося нестерпно складно. Відчувала себе чужинкою і попервах змушена була себе ламати, а усілякі форми насильства — не для її вдачі. Навіть намагалася після першого курсу «втекти» до Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва і вже отримала попередній дозвіл на переведення від тодішнього ректора професора 227

Микола Адріанович Прахов

Валентина Борисенка. Проте згодом заспокоїлася. До того ж звикла до своїх однокурсників, серед яких були Ірина Зубковська, Ірина Смирнова, Олена Непийпиво, Валерій Євтушенко, Володимир Сауткін. Уже на другому курсі по-справжньому відчула техніку акварелі по-мокрому — знайшла свої особливі кольоро-пластичні ходи, що помітила шановна Тетяна Нилівна Яблонська. Вона ж і зробила Олександрі принадну пропозицію: скласти іспит з технології живопису, щоб забрати її до очолюваної нею майстерні на відділенні монументального живопису. Парадоксально, однак відмовила Прахову теж Яблонська, але сестра — Олена Нилівна, відчувши в цій студентці талановитого і перспективного графіка. Саме вона привернула Сашу до дитячої ілюстрації, переконавши, що єдиний шлях у радянському мистецтві без ганьби заробляти гроші — це створювати для діточок розумні і красиві книжки. І Саша — дівчина вперта, з вольовим характером, затята, яка змолоду у прийнятті рішень була самостійною і незалежною, — цього разу прислухалася до мудрої поради педагога. Приваблювало й те, що майстернею книги в інституті керував сам професор Василь Касіян — видатний графік, народний художник СРСР, дійсний член Академії мистецтв СРСР, учитель Олександра Данченка, Георгія Якутовича, Василя Чебаника. Згодом Касіян і Олександру Прахову навчав офорту, яким вона, завдячуючи маестро, «захворіла» на третьому курсі. Перебуваючи під наглядом асистента В. Касіяна, Василя Чебаника (згодом професора, заслуженого діяча мистецтв України) і під опікою викладача живопису й малюнка — «хрещеної» Саші в дитячій ілюстрації Олени Яблонської, вона, усвідомивши своє покликання, знов, як і в рідній школі, відчула в собі впевненість. Її власний стиль у графіці ґрунтувався на відтворенні дитячого і рослинного світів. Саша віднайшла своєрідну за ознаками гранично умовну дитячу пластику, образну систему, в якій на той час мало хто з українських майстрів умів і любив працювати. Розробила і авторську техніку підфарбованої ілюстрації пером, а також кольорових ілюстрацій аквареллю та гуашшю на вологому папері. У 1970-х Олександра, яка зі студентської лави 228

активно співпрацює з видавництвами «Веселка», «Молодь», з дитячим журналом «Барвінок», перевантажена замовленнями: на рік вона випускає по п’ять виплеканих нею книжок. У 1981 році художниця отримує премію ЦК ЛКСМУ ім. М. Трублаїні: ганебні з позиції доби незалежності комсомольські премії були єдиною формою державного визнання молодих авторів. Уже у 1980-х досвідчений художник-графік, член Спілки художників СРСР (1983), що постійно бере участь у міських, республіканських і всесоюзних виставках (тоді — ознака творчого благополуччя й успішності) з акварелями й офортами, Саша Прахова отримує довгоочікувані замовлення від відомого на той час видавництва «Дніпро». Воно співпрацювало із закордонними партнерами і просувало українську книгу на увесь світ, перекладаючи її всіма мовами. Особливими успіхами і творчими знахідками автора тих років можна вважати ілюстрації до книжок Григорія Тютюнника «Ласочка» (1986), «Лісова сторожка» (1988), «Степова казка» (1989), збірку «Народні казки». Проте на початку 1990-х таке, здавалося б, стабільне й надійне дитяче книговидавництво несподівано віддало Богові душу, і в Саші, як і в її побратимів по цеху, почалося зовсім інше життя. Багато хто з її колег опустив руки, зневірившись в можливості самореалізації за нових економічних і політичних умов. А Саша, навпаки, всупереч долі, перебуває в пошуках себе іншої, поринаючи у вир своїх перших персональних виставок, початок яким було покладено з галереї «Марс» у Москві (1990). Художницю захоплюють нові графічні ідеї, які вона випробовує у каліграфічно-абстрактних аркушах паперу, що поступово трансформуються у великоформатні — до двох метрів полотна акрилом (відтоді 180 х 140 — її улюблений розмір), хоча до того впродовж двох десятиліть звикла працювати в ілюстрації формату А 4. Відчуйте різницю. Нові матеріали породжували іншу графічну мову: маркери, якими вона починає активно користуватися, дали можливість неперервної лінії в каліграфіях, що вражають виразною декоративністю і водночас — багатошаровістю образного змісту. Уперше свої каліграфії Саша наважилася продемонструвати світові у 1992 році на важли-

вій для неї персональній виставці, зорганізованій Києво-Могилянською академією в залах Будинку вчених НАН України. Експоновані там кольорові літографії були ще частково фігуративними, приховуючи в собі дуже умовні, ледь розрізнювані жіночі торси. На наступній, теж етапній, персональній виставці під назвою «Листи» в галереї «Триптих» у Києві (1992), Саша вперше презентує свій живопис (акрилом на полотні) з чистою абстракцією, котра сприймалася як складне переплетення умовних літер і знаків — такий собі шифр, начебто призначений для втаємниченого листування художниці зі світом, що приховує особисту таїну жінки. І саме з цими закодованими текстами у полотнах, в яких була певна інтрига, і які вона позиціонує як каліграфію, у 1993 році Прахова вирушає до Парижа на відкриття експозиції, названої її ім’ям, в Музеї сучасного нонконформістського мистецтва у вигнанні, що розташований у розкішному замку в Монжероні. Саме ця виставка відкрила невиїзній «за сімейними обставинами» радянській громадянці Олександрі Праховій вікно в Європу, і саме з «Саші» почалася її активна міжнародна діяльність у 1990—2000-х роках (персональна виставка в галереї Жоржа Аліскевича в Бастилії у Парижі (1993), участь у мистецькому таборі в Хейці (Угорщинa), у груповій виставці «Слідом за Малевичем», Суми, Україна — Калінінград, Росія — Цюрих, Швейцарія; у Першому графічному американсько-українському симпозіумі, Київ, Україна — Вашингтон, США; «Художники з України» Х’юстон, Техас, США (усі 1995—1997); у Міжнародному художньому фестивалі в Магдебурзі, Німеччина (2000); в Міжнародному симпозіумі друку в Інтернеті, Манхеттен-Графік-Центр, Нью-Йорк, США (2002, 2003); в міжнародному проекті «Папір як мистецтво» (куратори О. Прахова, І. Остроменська), Україна—Польща—Швейцарія; в трієнале графіки «Лист інтеграції європейської культури», Музей сучасного мистецтва, Москва, Росія (2004); у проекті «Я бачу тебе, ти бачиш мене», Київ, Україна — Краків, Польща (2006); у Ярмарку графічних мистецтв «Худграф», Москва, Росія (2007) та іншіх. У 1990—2000-х Прахова прагне графіки як такої, працюючи швидко, імпульсивно, пропускаючи крізь себе найрізноманітніші естетичні концепції безпредметного мистецтва, котрі вона

Олена Адріанівна Прахова

втілює у своїх шовкодруках. Зацікавленість ненаративним мистецтвом покликала до життя її нову авторську графічноживописну систему, де образ вибудовувався на вибухових ахроматичних кольоросполученнях, на складних ритмах, що протиборствують, на текстових фрагментах, динамічних ефектах у зіткненнях ліній і плям. Ключ до пластично інтенсивних, нібито заряджених духовним струмом каліграфій Прахової цього періоду — у її творчому кредо, позначеному в тексті до проекту «Жінка біля джерела»: «AGITATO» (муз. італ. — надто поривчасто, дуже нервово), куратором якого Олександра Прахова виступила за підтримки Міжнародної організації «Жіноча громада» в Національному художньому музеї в Києві (1999). Його учасниками і партнерами Саші стали відомі українські мисткині, чиї твори гідні простору головного музею України: Ніна Денисова, Леся Довженко, Тамара Бабак, Леся Піша (Київ), Ярослава Мотика (Львів), Людмила Яструб (Одеса). На моє запитання, що стало поштовхом чи стимулом до народження її каліграфічних композицій на початку 1990-х, Олександра дала коротку, але вичерпну відповідь: «Я все роблю без усякого стимулу. Хочу — й роблю. Роблю те, що хочу». І по суті ця думка, яка є промовистим доповненням до творчого кредо майстрині, пояснює подальші, майже революційні художньо-формальні зміни в її творах. На початку нового тисячоліття Прахова знову повертається до фігуративу — такого собі ремейку її книжкових дитячих ілюстрацій 1970— 1980-х, але у форматі, адаптованому до станкової графіки і живопису з відповідним розміром (І00 х 70), що розрахований на виставковий та інтер’єрний простір. У творах останнього десятиліття — акварелях, гуашах — Саша захоплюється ностальгійними сюжетами, пов’язаними зі спогадами про своє щасливе дитинство на Великій Житомирській із сентиментальними мотивами ляльок, котиків, песиків, зі згадками про забави і свята — дні народження, Великдень, Трійцю, Новий рік, Різдво, до яких всі члени родини готувалися завчасно і дуже ретельно. У творах цього періоду сприймаємо увесь той солодкий світ природних речей і явищ, який Олександра добре знає і тішиться ним («Маскарадні забави», «Новорічні свята», «Прогулянки

квітучими вишневими садами», «Збирання грибів», «Квіти» та ін.). Цей магнетично привабливий дитячий світ яскраво розкрила її виставка в галереї «Акварель» у Києві (2005), що так і називалася — «Солодке». Текстовий авторський коментар чудово пояснював ідею експозиції: «Прохолода бузкового сховку. Яскравість стиглих кавунів і червоної калини. Затишок заростів дикого винограду. Романтика осінніх прогулянок. Урочиста таємничість морозяного Різдва. Це чарівний світ, де живуть птахи, звірята й дітлахи». В акварелях, гуашах, живописних полотнах, що повертають нас до «прекрасного далека» Сашиної книжкової ілюстрації, є, як і раніше, повнота людських переживань з тією позитивною авторською енергією, яка створює атмосферу спокійної радості й душевного затишку. Така солодка втіха для серця глядача. Живопис Прахової кінця 2000-х — одне з найкращих виявів її закоханості в життя. Серія виставок «Свята» в салоні «Гончарі» (Київ, 2007—2008), у музеї «Духовні скарби України» (Київ, 2009) із чарівними, майже монументальними натюрмортами з мотивами весняних і літніх квітів після «туги й смутку» монохромних каліграфій, сприймалася як барвиста оаза могутньої енергії життєвої радості. Саша почала писати квіти після 13 травня 2007 року — дня свого народження, коли її квартира-студія потопала в букетах, подарованих друзями. Щоб ця краса назавжди не загинула, вирішила намалювати цей квітник зі своїми ученицями. Поступово захопилася натурними речами: не тільки квітами (їх пише на одному подиху, поки не зів’януть), а й мотивами грибів, калини, які купує поруч на Житньому ринку. А того ж року зажадалося відтворити запашну новорічну ялинку, прикрашену нею для онука Миколки — таку, як у її дитинстві — із саморобними іграшками, що тепер гордовито зветься «hand made». Усе це — повсякденні живописні записи й спостереження — вона майстерно створює на натхненні, миттєвій імпровізації. За аналогією зі щоденником леді Вікторіанської доби, яка щодня мала фіксувати у своєму записничку, що виросло в її садочку. «Це теж мій щоденник, котрий, щоправда, набув іншого вигляду. Всі чекають у цих моїх натурних реалістичних полотнах звичайних для мене підтекстів, якогось подвійного

дна. Але це просто моє освідчення в любові до квітів і загалом до життя», — зізналася мені Саша. Олександра Прахова — людина дуже креативна, вражала численністю придуманих нею арт-проектів. Проте вона не тільки була здатна продукувати цікаві ідеї: Саша неодмінно демонструвала здатність до їх логічної завершеності. Так, ідея виставки «Аква-Віта» («Жива вода») народилася новорічної ночі 2006 р. з авторського тексту Прахової: «Взяти зелень київських пагорбів, замісити на небесній блакиті, додати сині Дніпрових вод, охру пляжів, оздобити білим квітом каштанів, рожевими півоніями і, зрештою, підкреслити цей шалений травневий коктейль золотом бань соборів Києва. Аква-Віта». А вже у травні того ж року на свій день народження вона частувала цим шаленим весняним коктейлем, відтвореним в її графічних і живописних роботах, шанувальників її таланту у галереї «Печерськ», а з часом цим самим міксом весняних київських радощів — у салоні «Гончарі». На жаль, неможливо розповісти про всі проекти невгамовної Прахової, які вона презентувала в різних галереях і як автор ідеї, і як куратор, і як учасник. Проте зупинімося докладніше на найбільш резонансних, якими, вважаю, є два проекти «Femina Lex Fati» (1995—1997) і «Тіні незабутніх предків» (2002), що відродили пам’ять про харизматичних жінок родини Прахових. Обидві виставки завдяки Олександрі Праховій стали своєрідними культурними подіями в Києві. Запропонована художницею ідея проекту «Femina Lex Fati» народилася насамперед із бажання показати широкому глядачеві полотна, що давно не експонувалися, написані віртуозною рукою її бабусі — Анни Крюгер-Прахової, яка стояла на позиціях реалістичного живопису, збагаченого досвідом імпресіонізму, постімпресіонізму, модерну. Проект давав змогу знову відкрити одну з блискучих сторінок історії українського мистецтва першої половини ХХ ст., упродовж тривалого часу незаслужено забуту. Онука Саша — як автор ідеї і куратор проекту — задумала розгорнути експозицію на увесь третій виставковий поверх (близько 700 кв. м) Центрального будинку художників на Львівській площі — дорогої серцям усієї родини відомих митців. І це теж сприймалося як певний символ 229

Микола Адріанович Прахов, Анна Крюгер-Прахова

повернення Анни Крюгер-Прахової в її ареал. Поряд із картинами Анни Августівни Саша запланувала розмістити велику серію своїх шовкодруків у авторській техніці (живопис із шовкодруком) і кольорових літографій, присвячених дорогій для неї людині — бабусі, її першому вчителеві малювання. Для підготовки виставки, що тривала цілий рік, Саша виграла грант від Центру сучасного мистецтва Сороса. Олександра замислила не тільки образно донести наступність творчої енергії єдинокровних бабусі й онуки, споріднених художньою вірою в істинні культурні цінності. Вона також прагнула розкрити разючий контраст між двома поколіннями жінок-художниць однієї родини, які творили за різних історичних і соціальних умов, що позначилося на життєвому і професійному шляху кожної з них і в загальнокультурному аспекті, і з позиції пропонованих часом можливостей для жіночої творчості. Згідно з концепцією куратора, проект мав сприйматися як полеміка двох полюсів в історії мистецтва України: добротного традиціоналізму початку ХХ ст. і сміливих новацій кінця ХХ ст.; як діалог двох творчих жіночих індивідуальностей, котрі різняться у своїх естетичних уподобаннях і виявах. Арт-проект Саші Прахової цілком свідомо для неї збігся в часі з посиленням інтересу на зламі ХХ—ХХІ ст. до гендерних проблем. Численні публікації останніх десятиріч, присвячені жінкам-художницям, на початку ХХ ст. порушують кардинальне питання: як сталося, що вони мали змогу вільно жити й творити в такому невільному суспільстві, як царська Росія? Життєвий і мистецький приклад Анни Крюгер-Прахової почасти є відповіддю на нього. Після багатовікового безправ’я жінок у царській Росії в 1910-х роках — за часів молодості Анни Крюгер — у російській пресі значне місце відводилося питанням жіночої емансипації з вимогами соціальної й етичної рівності між чоловіками й жінками, а також свободи в їхніх стосунках. Велика увага приділялася і жінкам-письменницям, і жінкам-художницям, котрі посіли стійкі позиції в культурному світі Росії і Малоросії: вони були обов’язковими учасниками всіх ключових виставок. Обстоювання прав жінок стало 230

неодмінною справою інтелігенції, що зароджувалася в патріархальній Росії. Романтично налаштована Анна Крюгер відчула солодкий смак свободи жінки в демократичному західному суспільстві ще в Парижі у роки навчання в Academie Delacluse (1898—1901). Ідеями жіночої емансипації, які вона цілковито поділяла, була просякнута й уся творча богема СанктПетербурга, де майбутня художниця натхненно опановувала секрети живописної майстерності в Академії мистецтв в анімалістичній майстерні відділення батального живопису. Тим не менш, вийшовши 1902 року заміж з великого кохання, Анна опинилася назавжди скутою путами патріархального укладу численної родини що, безперечно, не давало можливості їй цілковито розвинути себе у творчості. Конфлікт між творчою самореалізацією й самопожертвою дружини й матері знайшов класичне втілення в її долі. Усі спроби сумирної трудівниці Анни знайти власний голос у сім’ї тепер більше видаються грою в емансипацію. Талановита жінка завжди сприймалася навколишніми як покірлива дружина, взірцева мати, яка обрала пріоритетом сімейні цінності, але так і не мала таких бажаних замолоду привілеїв для цілковитої самовіддачі у творчості й безоглядному служінню високому мистецтву — того, що через десятиліття отримала її онука. Водночас старий режим давав інші можливості — гідного, буржуазного за своєю суттю існування, що виявилося недоступним Саші за радянських часів. До 40 років через сімейні обставини — дворянське походження Прахових, німецьке коріння Анни Крюгер, тітку Наніну, яка спочатку (під час Другої світової війни) емігрувала до Німеччини, а згодом до Австралії — Олександра перебувала у відмові. Незважаючи на те, що німецька бабуся народилася у Сквирі Київської області, коли її батько Август Крюгер служив управителям у маєтку князів Яшвіль, на онучку цей факт біографії кидав тінь, і вона не мала права ні подорожувати, ні навчатися за кордоном, — утім, як і більшість радянських громадян. А сім’ї Прахових і Крюгерів до революції жили доволі буржуазно, маючи надійний соціальний і фінансовий стан. Можливо, він підтримувався

завдячуючи статкам батька Анни — успішного нотаріуса Августа Крюгера, через власну контору якого на Хрещатику проходила левова частка дарчих і купчих киян. Як усі люди їхнього кола, вони багато подорожували: могли собі дозволити виїхати до Неаполя на 4 місяці, а прожити на острові Капрі 6 років. Так, восени 1906 р. Микола і Анна вирушили до Італії з двома дітьми, а повернулися до Києва восени 1912 р. уже з п’ятьма. І тим не менш, маючи у своєму розпорядженні гувернанток, няньок, бонн для своїх діточок, у перервах між пологами Анна Крюгер-Прахова творила інші свої дітища — справжні шедеври живописного реалізму на тонкій межі з імпресіонізмом — «Портрет батька Августа Крюгера», «Хлопчик (Микола Прахов — прим. З. Ч.) і віслючок», «У саду» (усі — 1908). Палюче сонце острова Капрі надихало на імпресіоністичні пейзажі і постімпресіоністичні картини: італійська природа здавалася Анні ідеальною для вирішення завдань пленерного живопису, що завжди жваво цікавили її. Повертаючись до гендерного питання, у випадку з Анною Крюгер-Праховою було б перебільшенням говорити про драму нерозкритої жіночої індивідуальності. Незважаючи на тягар сімейних обов’язків, Анна Августівна, повернувшися до Києва, прихитрялася творчо працювати, беручи участь у всіх масштабних міських виставках, а головне — серйозно виявляла себе в педагогічній діяльності. Могутній потенціал Крюгер-Прахової високо цінував неперевершений у живопису український художник Олександр Мурашко: з ним Анну поєднували не лише родинні зв’язки (її рідна сестра Маргарита доводилася йому дружиною), а й міцні творчі стосунки. «Анночка чудова анімалістка, талановита і свіжа людина», — так зворушливо характеризував О. Мурашко свою блискучу соратницю у мистецтві. Однак повернімося до проекту «Femina Lex Fati». Хоча гендерні ігри завжди були чужі для онучки Анночки, в творах Олександри у проекті відчувався навчений погляд справді незалежної жінки-художниці з висоти викінченого, трагічного за своєю долею ХХ ст. на буржуазно-жіночі зазіхання, на емансипацію майже сторічної давності.

Анна Крюгер-Прахова, Микола Миколайович Прахов

Саша Прахова, хоча з покоління активних жінок-творців доби незалежності України, у прихильності до фемінізму поміченою не була. Але дискримінації щодо себе з боку художників-чоловіків теж ніколи не допускала. Тим не менш у її неоавангардних роботах, що експонувалися в ЦБХ, здавалося, було більше від творчої «войовниці-амазонки» початку ХХ ст., ніж у картинах романтичної бабусі Анни Августівни з її щиросердним і ясним поглядом на світ і мистецтво. Так проміння, яке осяювало її сонячні полотна, писані на Капрі, у творах Саші сприймаються символічними гратами, що не дозволяли їй із тавра невиїзної радянської громадянки потрапити у Великий світ європейського мистецтва, у контексті якого розвивалась і так природно сприймалася творчість української мисткині Анни Крюгер-Прахової. Інтерес киян до проекту «Femina Leх Fati» був надзвичайним. Він талановито розкривав різні мистецькі долі споріднених між собою кровними узами художниць Анни Крюгер-Прахової і Олександри Прахової з несхожими напрямами їхніх творчих шляхів і перебігом подій, серед яких далеко не все залежало від бажання і волі цих прекрасних жінок. Другий свій не менш масштабний проект «Тіні незабутніх предків», здійснений у галереї «Університет» і салоні «Гончарі» (обидва — 2002) Олександра Прахова присвятила всім жінкам унікального роду Прахових — Емілії Праховій, Анні Крюгер-Праховій, Льолі Праховій, Олі Праховій (Аляб’євій), Льолі Мазюк, Наїні (Анні) Праховій. Однак роль головного персонажа у виставковому просторі Олександра відвела своїй легендарній прабабусі Емілії, чий образ в іконі «Богоматір з немовлям» з Кирилівської церкви руки Михайла Врубеля увійшов у скрижалі світового мистецтва. Оспіване генієм видатного художника обличчя Емілії Львівни — жіночого кореня роду Прахових, жінки-ікони і водночас жінки-демона, багаторазово повторювалось у різних авторських інтерпретаціх Саші в її шовкодруках, що експонувалися на виставці. Лице Емілії незмінно органічно вписане художницею в різні безпредметні композиції, в таємничу в’язь каліграфії із загадковими текстами, які то зникають, ніби танучи у часі, то виявляються з тим само Сашиним AGITATO — нервово, поривчасто, надаючи

класичному портретному зображенню нового прихованого змісту. Кульмінацією експозиції було старе полотно з портретним начерком експресивного обличчя Емілії Львівни і її виразними руками, що його колись розпочав Адріан Прахов. Символічно, що роботу свого прадіда через століття дуже делікатно завершила правнучка, уперше презентувавши глядачам їхній спільний твір саме в цьому проекті. Емілія Прахова, як і її доньки Льоля та Оля, надихала не тільки Михайла Врубеля, а й уславлених майстрів неоруської течії мистецтва модерну Віктора Васнецова, Михайла Нестерова, Павла Свєдомського, поляка Вільгельма Котарбінського, творчість яких була тісно пов’язана з Україною у роки зведення Володимирського собору. Усі вони, виявляючи сердечну прихильність до родини професора Прахова, любили завітати на чаювання до його оселі на розі вул. Володимирської та Великої Житомирської. Під час трапези і творчих дискусій зазвичай малювали на серветках, які Емілія Львівна завбачливо підкладала. Саме завдячуючи їй зібралася унікальна колекція малюнків — своєрідних екзерсизів олівцем — митців, які згодом стали класиками. Існує легенда про роман Емілії Прахової і Михайла Врубеля. Чи міг насправді 28-річний художник захопитися жінкою бальзаківського віку, дружиною Прахова, який і запросив його — тоді ще студента четвертого курсу Петербурзької Академії мистецтв до Києва, дав йому щасливий шанс використати свій талант у відновленні розписів однієї з найдавніших пам’яток архітектури Київської Русі — Кирилівської церкви. (Її було споруджено у ХІІ ст. в урочищі Дорогожичі як собор родового монастиря чернігівських князів Ольговичів, що слугував княжою усипальницею). Не виключено, що темпераментний Врубель — за походженням поляк зі східною кров’ю — міг закохатися в Емілію, однак у ній — енергійній чарівно-зухвалій жінці неортодоксальної поведінки, в котрій поєднувалися вишуканість з афектацією, зі здатністю шокувати своєю прямотою — він, мабуть, передусім цінував гострий розум і неординарне мислення, надзвичайну освіченість, рідкісну для жінок її часу. Адже сам юнак, який був різнобічно обдарованим, сміливо брався перекладати твори Горація

й Овідія, нечасто знаходив собі гідного співрозмовника, а в колі сучасних йому художників, відчуваючи брак належної, на його думку культури, поводився пихато й відсторонено. Майстер російського модерну, символіст Врубель вже у першій своїй великій роботі, виконуваній безпосередньо на замовлення Адріана Вікторовича — фресках Кирилівської церкви (1884), не стільки слідував візантійському стилю, як спершу задумував Прахов (він сам брав безпосередню участь у реставрації, виконував ескізи мармурового іконостаса, спрямовував роботу не тільки Врубеля, а й учителів та учнів Рисувальної школи М. І. Мурашка, яких було залучено до реставрації), скільки створював щось нове. Врубель відштовхувався від натури, дивлячись на неї під своїм особливим кутом зору. Всі написані ним образи Кирилівської церкви, зокрема апостолів, в одному з яких сучасники знаходили риси самого Адріана Прахова, було пронизано пошуками нової духовності, витоки якої художник вбачав у найглибинніших джерелах християнського мистецтва. І очевидно, що неперевершену ікону Богоматері з немовлям для іконостаса Кирилівської церкви, прообразом якої стала Емілія Львівна Прахова, писав не просто студент чудового педагога Петербурзької Академії мистецтв Павла Чистякова, який і порекомендував його Прахову, а послідовник кращих майстрів Візантії, середньовіччя, раннього італійського Відродження. Недарма незадовго до смерті, перебуваючи у психіатричній лікарні, Врубель запевняв, що «жив у всі віки, зводив готичні собори і разом з Мікеланджело розписував Сикстинську капелу у Ватикані». Чи могла Емілія Прахова — мати трьох дітей Адріана Вікторовича — легковажно відповідати на палкі почуття молодого хлопця? Праонука Саша гадає, що це романтичний київський міф, не більш. Хоча імовірно, союз Емілії Львівни й Адріана Вікторовича час від часу переживав емоційні бурі — зрештою їхній шлюб розпався. Відомо, що Емілія залишилася жити в будинку неподалік від Андріївської церкви, а Прахов повернувся до Санкт-Петербурга на професорську посаду в Академію мистецтв, де й викладав до кінця свого життя — 1916 р. Але в роки надзвичайного духовного і душевного піднесення в родині 231

Прахових, пов’язаного з комплексними монументально-декоративними роботами у Володимирському соборі, що тоді зводився, розлад між подружжям навряд чи був можливий. Та й професор Прахов — найяскравіша постать в Україні, рівна за масштабом особистості Івана Цвєтаєва в Росії, лідер українських і російських художників, педагог енциклопедичних знань, кумир університетського студентства, блискучий співрозмовник — перебував на піку слави своєї наукової та громадської діяльності. У квартирі Прахових на вул. Володимирській у Києві, яку художники вважали «своїм університетом» з вітальнею, де вони гуртом збиралися для творчих обговорень, і яка скидалася на музей (за спогадами Михайла Несторова), «стояли позолочені з вишитими імператорськими вензелями крісла, на меблях старовинні тканини, бронза, слонова кістка, єгипетські старожитності й візантійські емалі. На стінах — давні перські килими, картини. Тут же стояв другий рояль і якісь хитромудрі меблі, на яких не можна було сидіти...» Вітальні більше, на жаль, не існує. З Олександрою ми були знайомі і товаришували від часів навчання в КДХІ, який закінчили одного року — 1975. Упродовж кількох десятиліть спілкувалися на різноманітних виставках і арттусівках, на свята зустрічалися в домі її близької подруги — моєї рідної сестри лікаря-гомеопата Ірини Позмогової. У Седневі 1989 р. на Спаса майже поріднилися: вона стала хрещеною мого старшого сина Анатолія. Але відвідини Сашиного помешкання на Подолі я все відкладала, незважаючи на її гостинні запрошення. І відчуття чарівного, а скоріше, чаклунського перенесення в інший культурний простір і вимір часу, з висоти якого всі проблеми виснажливого повсякдення здаються дріб’язковою метушнею; дотик до справжніх (не фальшивих сучасних) цінностей — цей фантастичний стан я емоційно пережила тільки лютої київської ожеледиці 2009 року. Наші із Сашею бесіди, викликані моїм бажанням докладніше ознайомитися з її майже 40-річною творчістю, були чудово оздоблені родинними легендами й міфами, які вона знала достеменно і які одразу ж брали у полон слухача. Справді, Саша була трудівницею і життєлюбом, в самому доброму розумінні цього слова. І нібито все їй — зовні стриманій, але енергійніій і тем232

пераментній — давалося легко, ненатужно, без титанічних зусиль. Однак усі ми ясно усвідомлювали, що Саша Прахова — істинний титан, який творить і заохочує до творчості численних учнів своєї приватної квартирної студії, а також художньої студії Музею сучасного мистецтва України на Глибочицькій, де вона викладала протягом останнього року. Вона була і справжньою кариатидою, яка утримувала на собі свою домівку, де всі життєво важливі і складні проблеми вирішувала саме вона. 13 травня 2010 року Саші виповнилося 60. Cвій ювілей вона відсвяткувала напрочуд скромно -- без помпи, без державних нагород і почесних звань, на які вона давно заслужила більше за інших. Хоча незмінною нагородою була і є безмежна любов до неї її колег, учнів, друзів і зрештою, шанувальників її таланту. 23 травня 2010 р. на Трійцю — помер її чоловік Гена Гончаров, обдарований художник, з яким її пов’язували 37 років спільного життя. Біля його труни Саша говорила про нього пронизливо, дивуючи нас своєю мужністю, на яку була здатна лише вона. Особливо вразили її слова: «Упевнена, у Геника починається нове чудове життя. Мабуть, Господові знадобилося розписувати небесні склепіння, він прикликав Гончарова, бо йому це дано краще за інших...». Саша говорила про це з вірою. Повіримо й ми, що Господові припали до душі її райської краси картини олією, написані могутнім життєрадісним пензлем, і він прикликав Прахову живописати там райські кущі, квіти, плоди. І нехай це послугує нам усім розрадою в горі від утрати художника й друга. Як умиротворення її, не побоюся сказати, лика з особливо разючою схожістю з її прабабусею Емілією Львівною під час відспівування раби Божої Олександри у Володимирському соборі, священнослужителі якого щодня моляться за її прадіда -- Адріана Прахова, котрий очолював будівництво та роботи з декоративного оздоблення цього улюбленого киянами храму. Сашенька, ми завжди будемо любити тебе. Мир прахові твоєму, Прахова Олександро!

Ольга Петрова РАДІСНЕ ПИСЬМО САШІ ПРАХОВОЇ

Твір митця — кардіограма його душі та серця. Усе, чим репрезентуватиме себе Олександра Прахова в українському мистецтві, втілює радість світосприйняття. Святково вибухають яснини, відкритими кольорами «квіткові композиції» — полотна 2009—2011 років. Енергетикою творчої розкутості наповнено нефігуративні композиції. До нефігуративу Саша зверталася все частіше, починаючи з 1992 року. Три її потужні персональні виставки, які мені особисто запам’яталися — одна в залі заповідника Києво-Печерської лаври, інша — в музеї духовних скарбів України (І. Понамарчука), остання (ювілейна) — в Музеї сучасного мистецтва України (С. Цюпка) лишили ауру кольорової віхоли, радісну атмосферу як унаочнення колористичного та декоративного дару автора. «Яка рожева й синя хуртовина» (за Л. Костенко). Саша була прихильницею прекрасного і повсякчасно відтворювала красу у власній працьовні та обдаровувала нею глядача. Впевнена, не так легко давалося їй утримувати барометр душі на позначці «щастя». Пересічні обставини життя, хвороби, відхід у небуття батьків та чоловіка, постійна потреба дбати про хліб насущний — все лягло на плечі тендітної жінки. Її гордість та витривалість були приховані чемною посмішкою. Її очі завжди уважно та співчутливо вдивлялися у співрозмовника. Саша була відкритою до діалогу та допомоги як ближньому, так і випадковій в її житті людині. Спокійно та достойно несла вона в світ добро… бо була душевно та фізично з роду Врубелевої «Богоматері». Печаль душі Саші мимоволі, як мишеня, зненацька прослизнула в очі її ляльково-салонних дитячих образів. Зовсім відкрито не лише печаль, а й драматизм закарбувалися в композиції «Емілія». На жаль, при дуже близьких наших стосунках, так і не довелось взяти у Саші інтерв’ю, не наважилась я на зазирання у психологічний підтекст її сутності. Зараз, у спробі реконструкції мистецького світогляду (за методом Варбурга) наважусь стверджувати, що аура «Врубелевої легенди», невід’ємна від атмосфери дому Прахових від Адріана Вікторовича до Саші, стала категоричним імперативом її життя. Тому моральні та мистецькі вимоги М. Врубеля щодо призначення мистецтва та краси в ньому, його тезу щодо «напору екстазу» органічно засвоїла та аплікувала у власну свідомість Олександра Прахова. Звідси й потреба зберігати обличчя роду «попри звиви» буття.

Татьяна Некрасова

Розрада жила на палітрі, в експресії графіки та живопису, а ще в уявних нескінченних діалогах із родиною. Тому зовсім не випадково під час кураторської діяльності Саші (у галереї Національного університету ім. Т. Шевченка нею організовано 70 експозицій) домінантною була програма родинних експозицій. Щодо її творів, то образ Емілії Прахової не зникав з композицій Олександри, зокрема, з каліграфічної серії 1995— 2003 р. Роботи виконувалися у техніці шовкодруку або як класична каліграфія на вологому папері. Саша була далекою від стилізацій під японські чи китайські взірці. Це була вільна інтерпретація улюблених формальних прийомів, дуже наближених до традиції «живописного жесту» в дусі Джексона Поллока. Втім, духовна складова у білому полі паперу очевидно наближала каліграфічні вправи Саші до космічного символізму японської школи «Седьо — рух пензля». Імпровізаційність та емоційна напруга, втілена у знаках-символах — усе перегукується із філософією японської каліграфії. Шлях пензля Саші Прахової по вологому паперу — стрімкий, упевнено-бездоганний — справляє враження досконалих балетних па та водночас є втіленням діонісійства її особистості. Орнаментальна виразність, поєднавшись із конструктивною переконливістю, промовляли до глядача: «розплющ очі душі». Решта осягається у мовчазній зосередженості «дзен», у медитації перед художньою композицією. Здатність до абстрагування від оточення та заглибленого споглядання твору відкриває глядачеві шлях до власної душі, до її таємниць. Саша у каліграфіях створювала такі провокації, які спонукали глядача до пробудження фантазії, до відкриття в собі самому новизни. Аура таємниці Сашиних каліграфій запрошувала до прогулянки інтригуючим лабіринтом. «Таємниця, — на думку Оскара Уальда, — лишається дорогоцінною не лише для Богів, але й для тих, хто молиться». Серія каліграфій Саші Прахової є однією зі значущих у художньому спадку автора, бо зберігає для нас чуттєвий і духовний пульс митця. Її каліграфічні знаки як «письмена Богів» сповнено очевидної енергетичної сили — вони здатні пробуджувати сакральні відчуття. Знаки та символи сувоїв на Сході вважаються посланням Неба, а художник — його провідником та втілювачем поза раціональним. Саша залишила власну каліграфію як молитву свого роду про нашу спільну культуру.

Я все помню! Но словами не передать те чувства, которые я испытываю. Я думала, что Саша будет жить вечно. Я думала, что всегда буду ходить с ней на открытия выставок, она была моим поводырем в мире художников и художеств. Я думала, что в любое время моей жизни я смогу прибежать в этот чудо-мир на Подоле, где будет Саша, тепло разговора, немного вина и много дружбы. Она — необыкновенная. Она талантлива во всем. Я не могу писать в прошедшем времени, потому что для меня она есть. И все ее тысячи историй о друзьях-художниках, о бесшабашном времяпрепровождении. Cаша никогда и ни о ком не говорила плохо, никого не судила и не осуждала. Она возродила для всех нас традицию всеобщих встреч на Масленицу. Этот «блинный день» ждали, потому что это происходило у Саши. И я верила, что каждый год буду ходить к Саше на блины. Я всегда буду помнить ее, цитировать и вспоминать, благодарить за подаренную радость общения. Саше, дорогой Саше Праховой, вечная память.

233

Ирина Прахова НАШ ДОМ Ирина Прахова, Саша Прахова

Наш дом – Большая Житомирская улица, дом 40, квартира 20 (по-старому улица Горовица, 40). Дом, полный воспоминаний, любви и тепла. Наполненный и переполненный картинами, предметами искусства, где всё не одухотворённое становилось одухотворённым — настолько было связано воспоминаниями с реальными людьми и событиями, где всё напоминало о далёком и близком прошлом и становилось вечной мечтой. На Большую Житомирскую наши дедушка и бабушка Николай Адрианович Прахов и Анна Августовна Крюгер–Прахова переселились в 1912 году, когда после шестилетнего пребывания в Италии, на острове Капри, возвратились в Киев. В 1906 году наша бабушка, имея уже двух сыновей — старшего Владимира (существует прекрасная пастель работы Александра Александровича Мурашко: Анна Августовна со своим первенцем Владимиром) и младшего Адриана (моего отца) — закончила Петербугскую Академию художеств, и за работу «Оленья упряжка» (картина находится в Ивано-Франковске) была награждена серебряной медалью и поездкой за границу. Как вспоминал впоследствии наш дедушка «не долго думая, собрались и поехали». До этого в 1898—1899 г. бабушка училась в Париже в частной Academie Delecluse, а в Киеве она закончила Рисовальную школу Н. И. Мурашко, и была его любимой ученицей, которой он подарил свой фотопортрет. В Италию Праховы приехали с двумя детьми, а через шесть лет возвратились с пятью. Трое родились на Капри: Николай, отец АлександрыСаши, Елена — мать Володи и Нанина — мать Никиты. Толчком к отъезду с Капри послужило приглашение Александра Мурашко нашей бабушке работать во вновь открываемой им художественной школе. Так возник Наш Дом, с картинами, этюдами, предметами старины, подрамниками, старинной мебелью… Дом, в котором всё и вся находили своё место. Дом, где стояла витрина с амфорами, масками, светильниками и другими предметами, привезенными Адрианом Викторовичем Праховым, нашим прадедушкой, из поездок на Ближний Восток, в Грецию, Египет — остаток 234

предметов, которые не вошли в коллекции петербургского Эрмитажа и Музея изящных искусств в Москве. Дом со стеклянными ящиками с экзотическими бабочками, коллекцию которых начал собирать ещё Адриан Викторович в своих дальних путешествиях. Дом, в котором хранились прекрасные письма, которые посылал своей жене и нашей прабабушке Эмили Львовне Адриан Викторович, с детальным описанием самого путешествия и всего увиденного, включая потрясающие по сменяющимся краскам восходы и закаты, и рисунки многого увиденного, которого мы, к сожалению, не видели. Продолжал собирать бабочек и наш дедушка Николай. Чем только не увлекался и не занимался наш дедушка! На его долю пришлось быть свидетелем многих событий и быть знакомым, боле того, жить среди многих интересных и тем знаменитых людей. Ещё перед войной, в 1938 году (ему тогда было 65 лет), дедушка начал писать воспоминания и продолжал писать после войны (умер он в 1957, на 85 году жизни). Вечерами, за вечерним чаем, дедушка прочитывал нам вслух свои воспоминания и записывал, сколько минут затрачено на чтение. Очень часто нашего дедушку приглашали читать свои воспоминания в РАБИС (Дом работников искусств), который располагался на бывшей улице Ленина (теперь Богдана Хмельницкого). Дедушка наш, как и его старшая сестра Елена, родился в Риме, «вечном городе». Вскормила его, как он говорил, не римская волчица, а кормилица-римлянка с чудесным именем Мариетта. Дедушка на всю жизнь сохранил любовь к этому прекрасному городу. Дедушка вспоминал, что его отец, Адриан Викторович, из своих поездок в Италию привозил фотографии архитектуры итальянских городов, которые вместе с детьми наклеивал на картон, а затем отдавал в переплет. Адриан Викторович рассказывал детям очень образно об Италии, а фотографии помогали им увидеть услышанное. И потому, когда Коке (семейное имя нашего деда) и его сестре Лёке (Елене) довелось взрослыми побывать в городе своего рождения, то они его уже хорошо знали. Знали, за каким поворотом будет площадь и какой фонтан сменит предыдущий.

Николай Адрианович был прекрасным рассказчиком, а бабушка — его верным другом и женой. Бабушка бесконечно любила своих детей и свою работу художника. Она до конца своих дней не расставалась с палитрой и кистями (умерла Анна Августовна в 1962, на 86 году жизни). В одном из своих писем она писала дедушке, что на этюдах в Крыму, где бабушка была со всей своей «ватагой», к ней подошли две англичанки и похвалили ее работы. Далее бабушка пишет, что работы возможно и хороши, но «наши дети лучше»… В двадцатые годы у них и старшей сестры дедушки Елены, прекрасной вышивальщицы, известной своей плащаницей Владимирского собора по рисунку В. Васнецова, вышитыми картинами по рисункам М. Нестерова, В. Котарбинского и других художников, была своя студия, где преподавались живопись, рисунок, прикладное искусство и вышивка. Бабушка работала всю свою жизнь. Я помню её после войны в общеобразовательной школе № 138 по улице Артёма, где она вечерами вела студию для взрослых, а днём преподавала в училище прикладного искусства на Печерске (теперь Киевский государственный институт декоративно-прикладного искусства и дизайна им. М. Бойчука). Одним из учеников дедушки и бабушки был Дмитрий Шмаринов, которому они дали рекомендательное письмо в Москву к М. В. Нестерову для продолжения учёбы. Я помню в нашем доме актёра Гната Петровича Юру, врача-рентгенолога из семейства Гудим-Левковичей, молодого художника из Москвы И. Глазунова. Бывала в нашем доме Алла Тарасова и другие актёры МХАТа, с которыми дружил дедушка. И всякий раз, когда труппа приезжала в Киев, дедушка обязательно водил московских артистов во Владимирский собор. Из Чернигова, в музее которого находится бабушкина работа «Набережная на острове Капри», приезжал брат М. Коцюбинского. Со знаменитым украинским писателем дедушка и бабушка познакомились на Капри. Впоследствии дедушка написал полные тепла воспоминания о М. Коцюбинском. Вот в этот Дом, наполненный искусством, воспоминаниями, любовью и добротой, вошла

в 1950 году наша маленькая сестра Александра-Аля-Саша Прахова. С широко раскрытыми удивлёнными глазами, требовательная и знающая чего она хочет. Её отец, наш дядя Николай Николаевич, последние годы своей жизни преподавал в университете, перед этим в Сельскохозяйственном институте, был биологом. В последний мирный день 1941 года стал кандидатом биологических наук. Затем прошёл всю войну. Он был необычайно добрым человеком, которого очень любили студенты. Сашина мама, тётя Эра, тоже биолог, одно время вместе с мужем работала в Центральном ботаническом саду Академии наук в послевоенные годы его реорганизации. Дядя Николай, у которого было четыре брата и две сестры, очень хотел иметь детей. И когда родилась Александра, то и для него, и для всей семьи это было радостное и долго ожидаемое событие. Аля наполнила Дом той радостью, которое приносит рождение долгожданного ребёнка. А когда дядя Николай вёл Алю в первый класс, у него от эмоционального перенапряжения случился микроинфаркт. Саши Праховой нет уже с нами. Осталась боль, жгучая боль утраты… И очень горько, что её жизнь была столь короткой и прервалась так неожиданно рано, на самом взлёте. А ведь она могла ещё жить и творить…

1. Саша Прахова, Анна Крюгер-Прахова 2. Ирина Прахова, Саша Прахова 3. Саша Прахова

235

Олег Сидор-Гібелинда САШИН ГОЛОС

Познайомив мене з нею Олексій Аполлонову травні 1991-го, у Седнєві. Просто привів до майстерні, там була круглолика жінка середнього віку — і так само просто сказав: «А це Саша». Вона усміхнулась у відповідь: усмішкою середньовічної мадонни. Рідко з ким із митців буває так вільно та просто — митці люди амбітні, гонорові, але тут мені трапився саме виняток. Згодом довелося впевнитися, що авторський егоцентризм є справою доволі умовною, властивою «певним колам», до яких Саша не бажала долучатися. Але навіть там її поважали, хоч і зберігали певну дистанцію. Отже, просто Саша — ніколи Олександра, поготів Олександра Миколаївна (останнє взнав зі спілчанського довідника). До речі, у трьох із нашвидкуруч переглянутих енциклопедій її імені немає, хоча інші представники роду Прахових згадані щедро. Тепер, сподіваюся, справа зміниться… і то як виходить: треба вмерти, аби тебе згадали?! Зичливість, наче сповита серпанком вечірнього світла, була її основною рисою. Не згадаю, аби на когось гнівалася, що не означає безпринципної поступливості. Один мій знайомий свідчить, що не до смаку припало їй означення власного мистецтва, ним тоді дане: «абстракціонізм». Тут вона солідарна з багатьма митцями, які болісно сприймають притягення свого суперечливого доробку до вузького прокруствого ложа… Але поза цим — саме втілення толерації. «Ну, знаєш, масик», — отак могла звучати її незгода, до того ж промодельована голосом, який ніби вибачався за висловлену незгоду, що вносив у твою душу дискомфорт. «Масиками» були люди, котрим вона хоч якоюсь мірою симпатизувала — і таких було чимало. Потім у неї цю звичку перейняли деякі хороші приятельки — і «масиків» на білому світі побільшало. До питання про межі арт-жаргону. У Соловйова аналогом «масика» був «палич», та на відміну од нього, поширення його було жорстко лімітоване: «паличів» не могло бути багато. Цікаво, що обидва означення походять із царини кінематографа: «масик» — зі стрічки «Дівчина без адреси», а «палич» — з «Осіннього марафону»; мабуть, двох кращих радянських комедій. 236

За толерацією таїлася висока мудрість — що, на жаль, не врятувала її від смертельного інсульту. Але, наприклад, коли напровесні цього ж року у неї, через плутанину в посольстві, зірвалась майже споряджена подорож до Флоренції, яку зорганізувала моя колежанка Оксана Ременяка — на ній це зовні не відбилося ніяк. Ваш покірний слуга, вже за місяць зіткнувшись з аналогічними проблемами (що їх, до слова, скоро вдалося владнати), пінився та перекипав злістю понад міру. А Саша була незворушна, немов буддійске божество. Нині вона уявляється завжди у контражурі — якоїсь чергової амфілади кімнат, на черговій виставці — на повен голос вирує вернісаж, тусівка впивається винцем з одноразових келишків, гомонить, розмахує руками, але Саша, неодмінна розпорядниця церемоній, не дозволяє собі розслабитися, перебігає від одного гурту до іншого, усіх вітає, всім посміхається… Жодного разу — повноправна «хазяйка салону», майже завжди — робоча бджілка, учасниця-і-кураторка. Це міг бути «L-Art» (старої формації, з вузьким, як у келії, коридором), а могла і майже панорамна галерея «Університет» (в червоному корпусі). Лаштунки мінялися, як у театрі — не мінялася сама Саша, в якої заклопотаність поєднувалася з невимушеністю, що спонукувало відвідувати, може, й не найкозирніші виставки, але за її участі. Що там казати: є ж-бо такі події, після яких почуваєшся висотаним, наче втрапив до кубла голодних вампірів — до таких, наприклад, належать збірні виставки майстрів «Паркому» у «Соросі», там навіть вітатися першому ні з ким було не прийнято: кожен чекав відповідного кроку од візаві. Голова тріщала після таких виставок… У Саші було інакше. Ритуальний та щирий поцілунок при зустрічі, сріблястий сміх, який лунав то в одному, то в іншому кутку експозиційної зали. Зміст реплік не запам'ятовувався, а от голос і тепер можу відновити у свідомості. Знаєте, тусівка все-таки вирізняється мінімумом понятійного спілкування, для глибшого розуміння автора треба йти до нього в майстерню — а тут він зазвичай ніяковіє… Ніколи б не запідозрив існування побутових проблем, які обсіли її за останні роки. Взнав

про них вже по смерті мисткині, яка струсонула свідомість — і то не одних «людей мистецтва» (і тут ми розшаровані по кастах, кланах, мало не по «гуртках за інтересами»). Так, вражена була — майже місяць по тому — київська поетка Людмила Таран, мій знайомий-археолог. Глянцевий журнал, який загалом живописом гребує, дав кілька шпальт про неї; почасти можу пояснити це і «фамільною магією» — мало йму віри в еволюцію суспільного смаку. (Віртуальна містика — до такої ставлюся зі скепсисом, та як вийшло, так вийшло, з пісні слова не викинеш. На старому диску, де зберігаю кілька десятків мистецтвознавчих текстів — саме текст «про Сашу» не розкрився і по сьогодні, спорядившись діагональнозагрозливою стрілкою, довелося його перекидати на інший диск. Ну, менш з тим… З трепетом розгортаю свій записник за 14 квітня — 2011-го воно припало на четвер — приватні нотатки, зрозуміло, випускаю: «17.00. Будинок худ-ка: Фіщенко. 18.00. Музей на Глибоч.: Прахова. 19.00. ФСРМ: Шерик Тоді ж, «Триптих»: ???» Навпроти усіх виставок — останню: забув, хто виставлявся саме — окрім Сашиної — прочерк: не встиг, забігався, на Глибочицькій було добре та затишно, хоч і трохи задушно. У той день відбувалося відкриття останньої виставки Саші Прахової, про що ніхто з присутніх знати, певно ж, не міг). Ще за життя можна було казати про «Сашине коло»: Аполлонов, Придувалова, Корнійчук, список неповний — коло людей, об’єднаних якоюсь «нтонацією терплячості», доброю іронією, внутрішньою злагодою, але перегуки також прослідковуються навіть, на рівні стилістичному, що ніде, однак, не переходить у пряме запозичення. Спільними є: декоративний хист, любов до яскравої, смачної плями — а, разом із тим, смак повсякдення, до якого автор повертається після найрадикальнішого, здавалося б, насправді, лише певного періоду пошуків, помірної данини безпредметності — експерименту. Майже сто років тому — та ж само «воля до гуртування» у її предка, про якого вустами рецензента з київського часопису мовилося на-

Василь Чебаник

ступне: «в этой зале Богомазов, Денисов и Прахов составляют как бы группу художников, по своим задачам стремящимся к декоративным целям живописи»1. А поряд «Крюгер-Прахова выставила очень удачный по живописи этюд «Белый жук на фоне синего моря». Этот этюд отличается колоритностью и бойко написан». Серед версій передчасної Сашиної смерті — й така: запрацювалася, готуючи чергову групову виставку, над міру викладаючи; брак необхідної релаксації, невіддільний від її трудоголізму — який, однак, вирізняв і її славетних предків. Ще одна значуща цитата, майже столітньої давності: «В Киеве открылась студия А. А. Мурашко. Студия устроена по образцу западноевропейских мастерских. Ближайшее участие принимают местные художники г-жа Анна Крюгер-Прахова и А. Б. Козлов. При студии будет три отделения: натурный, этюдно-головной и nature-mort-ный. В первом будет преподавать А. А. Мурашко, во втором А. Б. Козлов, в третьем А. Крюгер-Прахова. При студии будут устроены собеседования по вопросам искусства.»2 І на все ж її вистачало!! — Навіщо це все повідомляю, адже і так це вам відомо? — А «причарування першоджерела»?

І у Саші — поряд з її геніальними каліграфіями, де вона пошлюблює експресію Заходу з потенційною абеткою Сходу — щиро вважаю їх вершиною праховської творчості — майже дитячої довірливості натюрморти, червонощокі, як у авторки, яблука, випорснуті на полотно якимось вихором. Рама тут є умовністю, яка не здатна стримати «потоку життя», який у творах останніх літ бурхає, вирує, стугонить в неї з неймовірною напругою. Останній спалах перед заходом сонця — м’якого та круглястого, мов Сашине лице.

Олег Сидор-Гибелинда, Саша Прахова

Катя Корнейчук, Саша Прахова, Василий Чебаник

Бурданов Г. Выставка киевских художников// Искусство. — 1912. — № 11-12. — С. 413. Хроника// Искусство в Южной России. — 1913. — С. 249.

Саша одна з перших жінок, котра стала використовувати каліграфію в живописі. Вона дуже талановито в’язала ці два види мистецтва, зображуючи відчуття експресивно, в своїй власній манері. Я кожен раз ходив на виставки Саші, вона завжди підкреслювала — ось мій вчитель. Було дуже приємно це чути. Її слова я сприймав як компліменти, тому що талановита людина розвивається сама, лише іноді треба робити маленькі поправки, ніби квітку поливати. Одна з рис талановитих людей — те, що вони з повагою ставляться до своїх старших друзів. Саша приходила на мої виставки, вона навіть організувала дві з них в галереї «Університет». Найкращі студенти завжди підтримують зі мною зв‘язок, іноді дзвонять, ми зустрічаємось, і я відчуваю їхнє тепло. При кожній зустрічі з Сашею я відчував тепло, людяність, особливу Сашину ауру. Сашина родина зіграла важливу роль у розвитку культури України, і Саша була достойним продовжувачем цієї справи.

237

Оксана Ременяка САША ПРАХОВА: «FEMINA. LEX FATI»

Ми познайомились у 2007 році. Я організовувала жіночу виставку в Українському домі й у списку художниць, до яких мала звернутись з пропозицією участі, Саша Прахова була останньою… Не по рангу, просто я дуже боялась, що Саша не захоче брати участь у черговій «жіночій» виставці і весь час відкладала розмову з нею. Проте, з’ясувалось, даремно. Саша виявилась напрочуд легкою у спілкуванні, відразу дала згоду, сама привезла роботи, допомагала з експозицією. Врешті її живопис став осереддям, родзинкою виставки — саме там вона чи не вперше показала свої геніальні квіти, які язик не повертається назвати «мертвою натурою». Вже після виставки ми з’ясували, що знайомі майже двадцять років поспіль — мій номер телефону двадцятилітньої давнини потрапив до її записника завдяки Юркові Покальчуку. Свого часу вони були нерозлийвода — Саша Прахова, Оксана Галушка, Юрко Покальчук — молоді інтелектуали, завзяті, амбітні, веселі — цвіт нації, її майбутнє і надія. Після трагічної смерті Галушенції, як ніжно називала Саша свою подругу, спілкування з Юрком припинилось — кожен нагадував іншому про болючу втрату, з якою вони так і не змогли змиритись… У вересні 2009-го пішов з життя невиправний життєлюб Юрко Покальчук — енергетичну діру, що утворилась після його відходу, так нічим і не вдалось заповнити. 20 травня 2011-го ми всі понесли непоправну втрату — не стало Саші Прахової, яскравої, чарівної, талановитої, дивовижно подібної на свою прабабусю Емілію, з якої геніальний Врубель писав Кирилівську Богородицю для церкви. Як ніхто інший, Саша знала ціну пам’яті — пошуків і фіксації проникливої правди миті, існування якої можливе лише у наших спогадах, нашому сприйнятті та інтерпретації. Сашині арт-проекти завжди були однією з форм протистояння забуттю. Очищена, лакована історія завжди таїть в собі небезпеку множення пафосних знаків, мета яких — приховати відсутність будь-якого змісту, імітувати та симулювати справжнє. Уникнути цього можна лише завдяки глибокому розумінню природи явища, що дає право вільно поводитись з матеріалом, легко, без пихи і патетики, цих одвічних супутників комплексу меншовартості, оперувати його структурними елементами, інтерпретувати, не деформуючи цілісності сприйняття. Родина Прахових — виняткове джерело для 238

подібних інтерпретацій, тим паче, коли інтерпретувала Саша Прахова, плоть од плоті роду, лише поверхневий екскурс в історію якого дає нам кілька століть лінійного часового виміру. У категоріях вічного буття — Кирилівська церква, Володимирський собор, Софія, Михайлівський Золотоверхий, Успенський собор у Києві та Васильківська церква у Володимирі-Волинському, культурне середовище Києва, Москви, Санкт-Петербурга кінця XIX ст., Врубель, Нестеров, Васнецов, Котарбінський, брати Свєдомські. Проект «Тіні незабутніх предків» Саші Прахової був присвячений жінкам її унікальної родини: Емілії Праховій, Анні Крюгер-Праховій, Льолі Праховій, Олі Праховій, Льолі Мазюк, Наніні Праховій… а тепер він автоматично включив у себе і останню з роду — Сашу Прахову. Це своєрідний образний інтертекст, цитати і ремінісценції з текстів-життів жінок роду Прахових, створений таки ж однією з Прахових, не менш талановитою і неординарною, ніж її бабці і прабабці. Емілія Лестель-Прахова (1852—1927) походить з древнього дворянського роду Мілютіних. Позашлюбна дитина, вона, проте, виховувалася в родині і була загальною улюбленицею. Від початку це була надзвичайно обдарована, яскрава, неординарна і винятково талановита особистість, на її навчання не шкодували грошей — Емілія Львівна отримала прекрасну, навіть як на той час, освіту. У розповідях про зовнішність та характер Емілії Прахової завжди дивує безапеляційність судження: «…маленькая женщина, некрасивая, но очень обаятельная, живая и веселая, хотя несколько экстравагантная», — згадує Є. Г. Мамонтова, описуючи епізод, коли Емілія вилила бокал шампанського на голову тоді вже відомого скульптора Марка Антокольського через те, що той відмовився його випити. Коли дружина Антокольського почала обурюватись, Емілія, якій у той час виповнилось заледве двадцять років, відповіла: «Молчи, глупая Мордухша, ты ничего не понимаешь»1. Цей випадок варто було б пояснити — автор книги про Врубеля, П. К. Суздалєв цитує уривок зі спогадів дружини Мамонтова за книгою Марка Копшицера «Савва Мамонтов» (М., 1972). Як відомо, тема єврейства в СРСР була не бажаною, і саме в такий спосіб, щоб уникнути цензури, прикриваючись цитатою зі спогадів Мамонтової, Копшицер натякає на переслідування Антокольського, якого

усі близькі називали справжнім іменем — Мордхе чи Мордух (звідси «Мордухша», вкладене в уста Прахової) і який зазнав значних цькувань з боку шовіністичної і антисемітської російської преси, в той час наповненої обурливими статтями з приводу того, що єврей Антокольський посмів зображати героїв російської історії — Ярослава Мудрого, Івана Грозного та Петра І. Переслідуючи свою мету, Копшицер, можливо сам того не бажаючи, перетворює двадцятилітню Емілію ледь що не на монстра з антисемітськими переконаннями. Так, вона була неординарною жінкою — завдяки своєму походженню, освіті, вихованню могла собі дозволити бути сміливою у бажаннях і судженнях, щиро сміятись і жартувати, відверто давати негативну характеристику тим, хто їй не подобався, через що Микола Мурашко у розмові з Врубелем називає її «нестримною крикухою». Її зовнішність не вписується у достатньо суворі канони краси кінця XIX ст., її спосіб поводитись не вкладається у рамки образу доброчесної матрони, дружини шановного професора і матері трьох чудових дітей. Тільки геніальний і божевільний Врубель побачив справжню сутність цієї жінки — Мадонну і Демона водночас… Створюючи образ Богородиці для Кирилівської церкви, шалений, невгамовний геній Врубеля повстає проти зашкарублого синодального канону, проти «псевдовізантинізму», що перебував в апогеї свого розквіту. Художник намагається перекласти іконописну традицію мовою живопису сучасної йому епохи модерн. Він єдиний інтуїтивно відчув, що знамените «pars pro toto»2 в аргументах іконошанувальників середньовічної Візантії в його модерну епоху можна втілити лише через частку реальної жіночої сутності, звеличеної до образу Мадонни. Відчув і зумів втілити своє відчуття — Емілія Прахова стала благодатним матеріалом, ідеальною моделлю для уречевлення помислів генія. Зухвалий вчинок Врубеля не міг не викликати обурення снобів, так званих добропорядних громадян, що звикли до трафаретного мислення і буквального сприйняття. Ця подія стала поживою і для наших сучасників, які зняли бездарний фільм про історію стосунків Емілії Прахової і Михайла Врубеля, імітуючи «гостроактуальне» кіно, яке відтак залишає, за висловом Жана Бодріяра, «похмуре враження кічу, ретро та порно водночас»3. «Цитата це цикада — невгамовність їй власти-

Оксана Ременяка, Саша Прахова

ва» — писав Осип Мандельштам і можна додати — нескінченність теж. Проект Саші Прахової, праонуки Емілії Львівни, розпочався з цитати, яка незабаром перетворилась у текст: блукаючи в одному з напівпорожніх київських універмагів часів перебудови, вона наштовхнулась на не менш похмурий за горезвісний телефільм-кітч — скляну вітрину, застелену величезною репродукцією портрета її прабабці роботи Михайла Врубеля. За задумом невідомого «дизайнера» ця репродукція мала слугувати тлом єдиному доступному тоді товару — китайським олівцям для труєння тарганів. У такий спосіб оповитий міфами твір геніального художника в індиферентному просторі посткультури починає відігравати роль фікції, стає знаком, який приховує відсутність справжнього і перетворюється на банальне тло для безглуздого краму. Саме тоді до Саші прийшло усвідомлення дивовижної метаморфози — її прабабця, прославлена геніальним художником Емілія Лестель-Прахова, тут і зараз стала символом епохи, «іконою» тисячоліття у тому розумінні, в якому «іконою», завдяки Енді Ворголу, стала Мерилін Монро. Інтерпретується, пародіюється лише те, що є справжнім, живим. Саша почала забавки з «іконою» своєї прабабці — в такий спосіб минуле ожило і почало формувати майбутнє. Увічнене закоханим генієм обличчя Емілії Прахової раптом, волею її онуки, отримало нову інтерпретацію — воно проглядає крізь незрозумілі письмена і шрифти, його риси то розмиваються у поволоці, стаючи ледь пізнаваними, то раптом знову набувають чітких обрисів. Композиція втрачає свою центричність і ми, позбавлені своїх «безсмертних мертвих», блукаємо розгублені у намаганні віднайти втрачений центр, воскресити реальне, що наче пісок витікає крізь пальці. Ікону писали не лише з Емілії Львівни. Молодша дочка, Оля, стала праобразом немовляти Ісуса у тій же іконі для Кирилівської церкви. У старшу дочку Льолю (Олену) Прахову закохався Михайло Нестеров, який зобразив її в образі святої великомучениці Варвари у правій частині іконостаса Володимирського собору4. На жаль, зовсім молодого і невідомого художника Прахови вважали недостойною партією для своєї дочки. Льоля так і не вийшла заміж. Вона була талановитою вишивальницею, її прізвище можна знайти у багатьох

енциклопедіях. Портрет Олени Прахової з п’яльцями роботи Олександра Мурашка вже давно став хрестоматійним. Анна Крюгер-Прахова (1876—1962) — дружина Миколи Адріановича, дочка відомого у Києві нотаріуса Августа Федоровича Крюгера. Його контора містилася на Хрещатику, там, де донедавна був магазин «Дружба», звичайно, найбільш серйозні угоди укладав Август Крюгер — його послугами користувався сам Терещенко. Свою мистецьку освіту Анна Крюгер розпочала у знаменитій Київській рисувальній школі Миколи Мурашка, через яку пройшли всі знані київські художники. Згодом навчалась у Парижі (1899) в Academie Delecluse і майже паралельно — у Петербурзькій Академії мистецтв у майстерні батального живопису, яку очолював відомий художник, новатор у своєму жанрі, досвідчений анімаліст Павло Ковалевський. «Вона була талановитою анімалісткою, яких тепер мало. Тема її дипломної роботи — «Олені». Ця картина розміром 2х3 висіла у мене над ліжком, — згадувала Саша. — І я постійно боялась, що коли-небудь вона на мене впаде і накриє». Довгий час родина не знала, де знаходиться ця робота. Лише у 1991-му, будучи на «Імпрезі» в Івано-Франківську, у краєзнавчому музеї Саша несподівано для себе побачила бабусиних «Оленів». Художник, мистецтвознавець, випускник Краківської академії образотворчих мистецтв Микола Бурачек у своїй доволі різкій критичній статті «Мистецтво у Київі. Думки і факти», опублікованій в 1919 році у «Музагеті», називає О. Богомазова і О. Екстер «художниками позиченого мистецтва», що «страждають на імпотенцію духа і через те заплющують очі на широкий світ», а Анну КрюгерПрахову відносить «до художників, які хоч і не минули впливів художньої культури заходу, але, перетворивши їх в собі, вміли залишитись собою… Смілі, широкі «мазки», яскраві фарби її картин, дійсно мають в собі принаду»5 — ці слова доводять справедливість бажання Саші Прахової нагадати про незаслужено забуту талановиту художницю Анну Крюгер-Прахову. В архіві мені потрапив до рук лист Анни Августівни до Фотія Красицького: рівний, чіткий почерк з округлими, наче горошинки, літерами — так пише людина, впевнена в собі, з твердими переконаннями й іноді надмірним почуттям

обов’язку. Втім, лист говорить сам за себе: «Дорогой Фотий Степанович, позвольте поздравить вас с успехом вашей выставки. Успех я определяю не количеством народа побывавшему на ней, а тем, как люди понимающие отнеслись к ней. Я очень хотела быть на обсуждении выставки, и даже добавить пару слов к тому, что скажет Николай Адрианович, но большое радостное семейное событие помешало мне: сегодня сын наш, Николай6, защищает кандидатскую диссертацию в университете, как раз в то же время вечером, после чего весь народ, молодой и старый, придет к нам домой. А хотела я сказать, что все мы художники должны благодарить вас за вашу выставку: она очень интересна и поучительна тем, что вы показали весь путь вашей работы, вашего развития. Меня в особенности трогает то, что в каждой вашей работе чувствуется любовь к искусству, к родному народу и родной природе, которые и для меня являются родными, так как я родилась и выросла на Украине. Помню, как мы с вами почти одновременно начали преподавать в Худ. Училище и вели почти параллельные классы: иногда я не вполне соглашалась с вашим методом, а теперь наконец (понимаю), что вы были вполне правы: надо прежде всего научить людей работать» — лист датовано 21 червня 1941 року.7 Ця виняткова жінка була матір’ю шістьох дітей, проте зуміла залишити своїм нащадкам багатий мистецький спадок — цілу низку унікальних живописних полотен, по суті, вона залишається чи не єдиною такого потужного рівня художницею-анімалісткою України. Її несправедливо зарахували до «матрон» від мистецтва, забуваючи про контекст, про середовище, в якому формувалась її особистість, адже Анна Августівна, врешті, як і Емілія Львівна, належали до тієї рідкісної породи нобілів, привілеї і благородство яких визначались високою вимогливістю до себе й виконанням обов’язків, а не зверхнім використанням своїх прав. Одного разу до Саші Прахової прийшла в гості галеристка. Побачивши розкішне, наповнене світлом полотно з зображенням віслючка і хлопчика (маленького Миколи, батька Саші), вона спитала, чия це робота. — Це малювала моя бабця, Анна Крюгер-Прахова, — відповіла Саша. — Ну треба ж, бабця, а так добре малює! — щиро подивувалась та. 239

І Саші стало страшно: її бабця — унікальна жінка, яка прожила дивовижне життя, навчалась у Парижі, в Італії, у найкращих художників Петербурзької Академії Мистецтв, прагнула бути феміністкою і займатись творчістю, а не хатнім господарством. Вона багато працювала, залишивши після себе напрочуд цікавий спадок… і коли її не стало, хтось може дозволити собі сказати: «Ти дивись, бабушка, а так добре малює!» Так з’явився проект «Femina. Lex fati» — «Жінка. Закон долі» — надзвичайно містка дефініція. «Ми завжди приречені вибирати самих себе… Жити — значить вічно бути приреченим на свободу, вічно вирішувати, чим ти станеш у цьому світі»8 — писав Хосе Ортега-і-Гассет. Таким є закон долі. Проте кожен наш вибір згодом стає причиною і, відповідно, має свої наслідки. Анна Крюгер-Прахова мріяла про емансипацію, прагнула займатись «чоловічими справами», себто творчістю, а для її онуки це обернулось надокучливим ґендером, «звільненням» від жіночості; бабця гралася у постімпресіоністичні забавки зі світлом, а онука створила свій ахроматичний світ, закреслюючи і заперечуючи увесь попередній досвід. Врешті емансипація бабці обернулась для онуки справжнім фемінізмом, до якого вона зовсім не прагнула, такою собі карою дітям за забавки батьків. Доказом тому є доля жінок наступних поколінь Прахових — кожна отримала свою порцію «емансипації по-радянськи»: старша дочка Анни Августівни, Льоля (Мазюк) змушена була працювати на Шулявці, на заводі — треба було довести свою лояльність режиму, а дворянське походження ставило хрест на можливості отримати достойну освіту. Існує її портрет у червоній хустинці і сатиновому халаті — такої собі робітниці з неправдоподібно інтелігентним обличчям. Найменша дочка, яку в родині називали Наніна (Анна) емігрувала до Австралії. Її найближчим товаришем у Києві був знаний письменник і дисидент Віктор Некрасов, пізніше, коли Віку (так Некрасова називали в родині Прахових) вигнали з Радянського Союзу, вони зустрілися з Наніною в Австралії. Про цю зустріч повідомило радіо «Свобода» — Саша тоді разом з чоловіком і сином гостювала у друзів в Естонії. Саме такий щасливий збіг порятував її від переслідувань КГБ… У Саші були свої спогади про Віктора Некрасова — якось їх двох заарештували за хуліганство. Рік був 1968-й і Саша з великою 240

папкою робіт поверталася з художньої ради. На майдані зустріла Некрасова з авоською, в якій бовтались пляшка портвейну і плавлений сирок. Зі словами «Ой, детка, картинки несешь, давай посмотрим», він вихопив у Саші папку і влаштував вернісаж її робіт просто на площі. Сашин батько змушений був визволяти Віку і Сашу з міліції, винісши до відділку всі родинні запаси коньяку. Саша Прахова (1950—2011). Вона належала до нобілів — тих, хто живе творчо, життям напруженим, не сподіваючись на привілеї, які, здавалося б, були даровані їй походженням зі славетного роду. Благородство успадковане у випадку Саші було примножене її власним талантом, реальною, діяльною шляхетністю її душі, яка, наче в дзеркалі, відбивається в просвітленому Сашиному живописі. Вона володіла надзвичайним, рідкісним даром — її оселя завжди була наповнена друзями, і у кожного, хто мав щастя відвідати цей дім, було стійке відчуття, що саме він є єдиним, найближчим і найбажанішим у її житті. Ми свідомі того, що відхід з життя є його органічною частиною і його умовою. Проте відхід Саші Прахової був наче грім серед ясного неба і допоки ми тут, з нами завжди залишиться туга серця за спілкуванням, якого вже ніколи не буде, за рідним обличчям, яке вже ніколи не промайне у натовпі завсідників галерей, за тим неймовірним затишком і супокоєм, який огортав кожного при спілкуванні з Сашею. Тепер я спілкуюсь з Сашею у снах — вони надзвичайно яскраві, теплі, з відчуттям абсолютної реальності, наче паралельний світ за дражливою амальгамою дзеркала. В одному з таких снів Саша розписувала шпалери у своєму помешканні — розкішні візерунки на стінах нагадували її ахроматичні абстракції з легким вкрапленням коричневого і золота. І там, у тому сні, всім було зрозуміло, що такого звучання кольору і лінії Саша досягла завдяки тому, що у фарбу додала часточку праху свого прадіда, Адріана Вікторовича… Проект, міра якого — життя, відбувся: «Жінка. Закон долі». Творчий потенціал потужних постатей жінок роду Прахових зійшовся в єдиному просторі: імпресіонізм Анни Крюгер-Прахової та абстрактні, з домінуванням графічності композиції її онуки, Саші Прахової, тлом яких слугують врубелівські портрети Емілії Прахової у задумі. Були ще «Листи у небо» (за участі Мао-Мао

і А. Блудова) як заклик пам’ятати про енергетичну силу слова, що мусить бути «видихом чистої радості перебування на цьому світі», був дивовижний проект «Pillow book», який інтелектуально міг осилити лише Сашин творчий потенціал. Її привабила історія появи цього шедевру японської літератури раннього середньовіччя: юній імператриці Садако подарували стосик цінного рисового паперу, проте її спогади вже були написані, і вона віддала папір своїй улюбленій фрейліні Сей-Сьонагон, яка почала свої записи. Для Саші важливою була сама магія отримання цінного дарунку, момент, коли першу краплю туші було покладено на цнотливо білий рисовий аркуш. Поява Сашиних «Записок з-під приголів’я» дивовижним чином збіглась з виходом у світ «Інтимного щоденника» Пітера Грінуея — вразив майже містичний збіг подій, часова дистанція між двома потужними творами. Ця виставка була присвячена тисячоліттю від створення «Записок з-під приголів’я» — було багато живопису на фользі, на ламінованому папері, був чорно-біло-сірий зі сріблом сувій у кілька метрів довжини і півтора ширини, була ручної роботи книга з палітурками у вигляді срібних подушечок. Істинний художник у свої фарби завжди додає прах предків. Саша Прахова зіткнула традиції на перехресті часів, утворивши фамільний Термінус, бо завжди знала, що саме там, на перехресті, минуле зливається з майбутнім, творячи повноту часів, що володіє могутньою вітальною силою.

1. 2. 3. 4.

5. 6. 7. 8. 9. 10.

П.К. Суздалев Врубель. Личность. Мировозрение. Метод. — М., 1984. — С. 49. Частина Божественної природи замість невмістимого Божества, чим власне, за переконанням іконо шанувальників, і є ікона. Мова про документальний фільм, знятий про М. Врубеля студією СТБ в межах проекту «В пошуках істини». Пучков А. «Кирилловские черновики» А.В. Прахова (декабрь 1880 — ноябрь 1881г.) Сучасні проблеми дослідження, реставрації та збереження культурної спадщини. Інститут проблем сучасного мистецтва. АМ України. — Київ «Фенікс», 2007. — С. 230. Микола Бурачек Мистецтво у Київі. Думки і факти// Музагет. Місячник літератури і мистецтв. — Січень — Лютий — Березень. — 1-3. — MCMXIX, Київ. — С. 107. Йдеться про батька Саші, який того дня захищав дисертацію. ЦДАМЛМ України, Ф. 96. Хосе Ортега-і-Гассет. Восстание масс. — М., 2005. — С. 42.

Андрій Чебикін

Marina Hein

Олександра (Саша) Прахова — це щохвилинне життя у мистецтві, надзвичайний творчий неспокій. Вона була щедро наділена рисами високоінтелектуальної людини і художника. Постійне високе відчуття і ідентічність до свого знаменитого роду, не нав’язуване оточуючим. Велика любов до мистецької образотворчої форми характеризує її як митця. Різноманітність формальних підходів у творах різних періодів — від шрифтових нефігуративів до вишуканих правдивих форм улюблених тем. Глибока любов до мами, чоловіка, сина, онука. Нелегке життя, сімейні обставини. А сама завжди спокійна й оптимістічна.

Дорогие киевляне! Мы с теплотой и любовью вспоминаем годы, прожитые в Киеве. Особенно близким и дорогим нам этот город сделали люди, которых мы здесь повстречали. Одним из самых ярких и памятных знакомств было знакомство с Сашей Праховой. К сожалению, дружить с Сашей нашей семье посчастливилось совсем недолго, около двух лет. Киев, Владимирский собор, Врубель, Котарбинский — все это для меня по-новому открыла Саша Прахова. Будучи чрезвычайно щедрым, активным и доброжелательным человеком, влюбленным в свой город, она делилась своей любовью к нему со всеми. Часы, проведенные вместе с Сашей, останутся в нашей памяти на всю жизнь. Саша определенно знала секрет того, как не «казаться», а быть. Быть замечательным, ярким и всегда разным художником в третьем поколении. Профессионалом высшей пробы. Быть исключительно преданной женой, матерью и бабушкой, такой же красивой и достойной своих предков по женской линии. Быть духовно образованным человеком. Быть внимательным, чутким другом и от Бога одаренным педагогом. Она всегда была среди людей. И люди тянулись к ней. Таких друзей, как у Саши, нужно заслужить. Как умела эта маленькая солнечная женщина объединять в себе все эти БЫТЬ? Определенно, она знала секрет, наша Саша. Она очень торопилась жить и очень многое успела. Она была очень молодой и очень мудрой. Рядом с ней было спокойно, и, казалось, что ничего плохого не может случиться, она будет всегда... Только нужно подняться по темной старой лестнице, позвонить, а там откроет дверь Солнце. В доме, где появлялась хотя бы одна из Сашиных работ, навсегда поселялось добро и очень хороший вкус, воспитанный поколениями талантливых, красивых людей. Она много раз могла уехать из своей страны и реализоваться как успешный художник в других странах. Могла, но никогда бы этого не сделала. Помню, как удивленно Саша повела глазами на вопрос, заданный женой Посла Германии: «Почему Вы не уехали отсюда?» Невдомек было жене Посла, что невозможно для Саши Праховой уехать из

Студенты КГХИ, 1975

Киева, в истории которого ее семья оставила неизгладимый след. Нашу дочку Саша учила писать, а учила писать она очень быстро и ласково, от нее дети выходили радостные. Так вот, дочь как-то сказала, что Саша Прахова — лучший человек, с которым она познакомилась в Киеве. Ты, конечно права, доченька.

Саша Прахова, Marina Hein

241

Елена Ягодовская САША ПРАХОВА БЫЛА, ЕСТЬ И БУДЕТ…

Игорь Дыченко

Саша Прахова была, есть и будет фантомом вечной женственности и космизмом человеческого очень и очень короткого бытия. Бытия внутри этого художнического города Киева, осиротевшего без нее. С 80-х годов на протяжении многих лет мы встречались и работали с Сашей. Она всегда принимала участие в ежегодных выставках «Поцелуйчики» ко дню святого Валентина в галерее «Тадзио». Удивительно быстро придумывала то целующихся сумоистов, то таинственных девушек под маскарадными масками. В работах никогда новизна не была важнее их гармоничности, а свежесть формы — не ценнее их тонкости. Все ее работы нравились так же, как и она сама — с короткой стрижкой, печворковскими нарядами и удивительно сияющими глазами, встречающимися только в ушедшей эпохе дагеротипов. Жизнь Саши — жизнь человека мужественного и стойкого, с редкой трезвостью мышления. Чего только стоило ей, художнику и женщине, пойти и рискнуть стать куратором выставок и галеристом в Киевском национальном университете имени Тараса Шевченко, благодаря чему у многих «открылись» глаза на современный художественный процесс Украины. Она была миссионером по своей сути в преподавании рисунка и живописи, потому что крепко стояла на академической почве, при всей ее тяге к самым крайним формальным экспериментам. Суть природы ее личности — в замечательной смеси бунтарства и консерватизма в творчестве, где всегда была эволюция, но никогда не было разрывов. Кроме единственного — ее ухода от нас.

Не только я, но и многие-многие друзья тонкого человека и яркого (без преувеличения!) художника помнят ее светлый лик, слегка серебристый короткий «ежик», легкий жест, спокойный фонетический ритм и колорит немногословной речи. Умерла последняя из династии Праховых — киевской семьи, которой наш город на холмах обязан сооружением Владимирского собора, сотрудничеству с великими художниками — Виктором Васнецовым, Михаилом Врубелем, Нестеровым, Сведомским, Котарбинским... На ее отпевание во Владимирском соборе, где в тот час яблоку негде было упасть, пришла вся киевская художественная элита. Знатные и незнатные почитатели ее личности и таланта неспешно подходили в прощальном живом потоке к новопреставленной киевлянке, которая без ропота и претензий к «пятилеткам» безверия, фальши, бездушия, сама создавала свою духовную ауру, свою православную защиту. В ее родном городе в ее последний прощальный день с купола небес шел ливневый поток света и колоколов. В мае у нас «рассерженно цветут каштаны» (Борис Пастернак), они роняют свои сухие белые и розовые слезы, и эти опадающие цветы бегут по улицам — без гнева, без надежды... Вера и Любовь были для Саши Праховой не пустыми словами. Без них не было предков Саши, да и ее самой. Колокольный звон в конце отпевания рассеивал пессимизм, как наваждение. Сани не умерла. Она держала паузу. Ее уход — под склепами-арками Владимирского собора, перед образом Пресвятой Богородицы — дань великой династии, семье, друзьям. Седой «ежик» упрятан под черным платком. Свет, ладан, цветы — вот последнее прости человеку, который боготворил жизнь с ее казусами, трудами, благовестом. В своем творчестве Саша Прахова оттолкнулась от благородного ретро и с головой ринулась в «ниагару» новизны. Одна из ее серий неожиданно называется «Большие письма». Это действительно большие графические листы — сумасшедший палимпсест из каракулей, иероглифов, граффити, трипольских колдовских точек и черточек. Что это — игра в бисер или послание в будущее? Для живописных композиций после графической «кровавой Мери»

242

ей хватало узкого цветового спектра. Ни слова, ни внешнего лоска, колористический минимализм. «Дальнейшее — молчанье». В прощальный день, наверное, следовало принести ей лилии: рождение сына, внука, картин, графики было для нее святым. Таким и останется. Сегодня и всегда... Горько до дрожи в гортани. Мы прощаемся с тобой, Саша, надолго и будем помнить твою неповторимость, достойную Города и Мира.

Светлана Щербатюк-Параджанова

Саша… Не Александра, как в святцах или в официальных документах, а просто Саша… Саша Прахова… Славянское лицо: по-детски припухшие щеки, нос, округлые глаза, в которых наивность и одновременно ум… и очаровательный ежик волос. Всегда при встрече невольно тянется рука потрогать их, что я и делаю. Саша не возражает. Вспоминаю слова С. Параджанова: «Самая красивая прическа это та , которая подчеркивает правильность анатомии черепа». С анатомией у Саши все в порядке. С Сашей мы познакомились давно. В детском лагере под Ленинградом она руководила кружком рисования. Волею судьбы я оказалась там. Передо мной груда детских рисунков. Все они кажутся гениальными. Я поняла: Саша умеет работать с детьми не научая их, а развивая то, что в них заложено Господом Богом. Видя мой восторг, Саша говорит: «Выбирай то, что нравится» И я с радостью выбираю. Мы виделись не так часто, как хотелось бы: так складывались обстоятельства. Но всякий раз при встрече испытывали чувство взаимной симпатии. Я много лет работала в Университете на подготовительном факультете для иностранцев. Здание факультета на улице Ломоносова было недалеко от Сашиного дома. Иногда в моем расписании были «окна». И тогда я звонила Саше: «Можно к тебе?» В ответ радостное: «Конечно, жду!» Как я не люблю современные квартиры с их однообразно красивым евроремонтом и стерильной чистотой. Маленькая Сашина квартирка, в которой с трудом умещались трое: Саша, муж Гена и сын Коленька. Все стены увешаны картинами, не давая места свободному пространству. Крохотная кухонька. И здесь все необычно. Во всем чувствуется рука художника. Почемуто запомнилась гроздь кукурузных початков необыкновенного оранжево-лилового цвета. Тут же на маленьком столике швейная машинка. Саша удивительная портниха и модельер одновременно. Шьет пальто из толстого сукна, блузы, платья, костюмы. Она — вне моды. У нее свой стиль. Вспоминаются слова «талантливый человек талантлив во многом». И наконец, спустя много лет я приглашена

в новую просторную квартиру Саши на Подоле. Старый дом во дворе, деревянная лестница с шатающимися, небезопасными ступеньками… новое Сашино пространство, ее обиталище, созданное ее воображением и фантазией. Круглый стол у окна, свечи, красивая старинная посуда, вино, вкусная еда и цветы. Мне здесь тепло и уютно. Саша всегда приглашала на открытие своих выставок. Долгое время она была хозяйкой художественной галереи «Университет» в красном здании Университета. Тут выставлялись работы старых украинских мастеров и было всегда весело, празднично и интересно. Саша придумывала какие-то смешные лотереи, угощения, одним словом, никому не давала скучать. Декабрь 2010 года. Музей «Духовні скарби України». Очередная Сашина выставка. В центре большое полотно — разносортица спелых яблок. Кажется, что полотно источает яблочный дух. И цветы, цветы, цветы… В одном натюрморте — лохматые подсолнухи, майоры, георгины, флоксы, гладиолусы и среди всего этого разноцветья уютно свернувшаяся калачиком кошечка — любимое Сашино животное. От всех работ веет свежестью и радостью бытия. И даже ее абстрактные полотна — не абстрактны. Они веселы и жизнерадостны. Одну маленькую работу — подарок — храню и с удовольствием ее рассматриваю. 9 января — день рождения Сергея Параджанова, моего бывшего мужа. Не жду гостей. Нет сил организовать застолье. Но друзья помнят этот день, и среди них Саша. Она приходит с большой сумкой гастрономических изысков. В ней коньяк, вино, сыры, кета, лосось, осетрина, икра, сладости… Начинается застолье, звучат тосты, воспоминания. Спасибо тебе, Сашенька, за твою память о Сереже, за твою щедрость. На твою последнюю выставку я уже пришла после твоей кончины. Владимирский собор — детище твоего прадеда. Ты — в центре собора. Вокруг цветы, море цветов, которые щедро дарит май месяц. И среди них вдруг корзина роскошных орхидей-иностранок. Звучит хор, уносясь ввысь к куполу храма. Горят свечи. Читает поминальную

молитву батюшка. Из окна наискосок столб солнечного света. Тебя окружают полукругом твои друзья, поклонники твоего таланта, родные и близкие. Храм заполняется людьми. И, кажется, несть им числа. Глаза опущены долу. Скорбь ширится и заполняет все соборное пространство. Ты спокойна. Лицо твое прекрасно. Еще раз удивляюсь поразительному сходству с ликом Богородицы Кирилловской церкви. Генетический код пронесся через поколения, воплотившись в твоих чертах почти без изменения. Это чудо! Солнечный, теплый майский день. Вокруг Собора отцветающие каштаны. Яркая свежая зелень тополиной аллеи бульвара Шевченко. Твой любимый город провожает тебя. Со временем забываются черты лица ушедшего в мир иной. Но голос… голос с родными интонациями еще долго будет звучать в нашей памяти. Голос Саши… Удивительный, необыкновенный… Ни с чьим не спутаешь. По-детски капризные интонации с растянутыми ударными гласными. Давайте помолчим… Тишина. Звучит живой Сашин голос.

243

Эра Бондаренко

Виктор Быстряков

В доме Праховых я появился, будучи учеником 9-го класса Республиканской средней художественной школы им. Т. Г. Шевченко. Я подрабатывал по выходным дням — давал уроки рисования. Прошли слухи, что мой ученик, маленький талантливый Юра Кутилов, поступил в 5-й класс. Семья Праховых решила пригласить меня к себе. У них была единственная дочь Аля. Жили Праховы возле ВДНХ, на ул. Ломоносова в двухкомнатной квартире. Район назывался Университетским городком. Квартира была настоящим музеем. Все стены увешаны картинами, повсюду растения и цветы. «Наш ботанический сад», нежно притрагиваясь к стеблям, говорила Эра Александровна, с добрым лицом и красивыми глазами, как у Эмилии Праховой на иконе Врубеля. Эра Александровна — Сашина мама (девичья фамилия Бондаренко) работала старшим научным сотрудником в цветоводстве на ВДНХ. «А это наш домашний музей, — продолжал Николай Николаевич, указывая на картины, рисунки и акварели, доставшиеся от отца и деда, — а это деревянное кресло из Абрамцево». Мы его называем «Васнецовским». У меня кружилась голова. Под конец мне показали Алины «творчества». Аля была коротко стриженной упитанной девочкой с пунцовыми щечками, которая молчаливо мигала глазами. Училась она в общеобразовательной школе. Атмосфера дома и желание родителей подтолкнуло Алю взять в руки карандаш. О том, что Аля хочет стать художником, в семье не говорили — это само собой подразумевалось. Уроки начались. Мы рисовали и писали натюрморты в духе Шардена по программе РХСШ. Поскольку наследственность сидела в ней прочно и ярко, ей удавалось все быстро и легко. Но усердие и терпеливость были не по ней — подкладывала мне кнопки на стул, меняла местами предметы натюрморта, иногда надкусывала грушу или яблоко и т. д. Одним словом — баловство. Я был старше Али на семь лет. Со временем уроки переросли в потребность. Родители собирали работы, любовались и гордились Алей. На домашнем совете было решено — Аля будет поступать. В доме рос художник. И пока юный художник работал над гипсовой головой, Николай Николаевич часто приглашал меня в свой «кабинет» — это был и музей, и спальня, и библиотека. Поражало его сосредоточенное длинное воско244

вое лицо с крупными чертами. Высокий, тяжелый, остриженный под короткий «ежик», с барской ленцой, он устраивался в «Васнецовском кресле». Вспоминал молодость, войну, «трехлинейки» без патронов, с которыми шли на немецкие танки. Говорил о двенадцати костюмах, которые мечтал иметь после войны. Потом, сколько я его знал, ходил в одном и том же сером костюме. «Это не главное, мне так удобно». Будучи деканом биологического факультета Киевского университета, уступил многодетной сотруднице трехкомнатную квартиру, а сам получил две комнаты, хотя жили они вчетвером. Еще с ними жила мама Эры Александровны. Бессребреники, такие люди уже не рождаются. Забегая вперед, вспоминаю, как мы вместе ходили в студенческое общежитие на его предновогоднее дежурство. Его любили студенты, угощали шампанским. С молодежью всегда был молод и весел. «Витя, а ты заметил, бутерброды с икрой, я не всегда могу себе позволить». Возвращаясь домой, он рекомендовал мне много читать, предложив рыться в их замечательной библиотеке, большую часть которой его отец подарил Художественному институту (теперь НАОМА). Книги по искусству дополняли и укрепляли и мое, и Алино художественное развитие. Смотрели вместе. Аля была необыкновенно начитана. Прекрасно знала деятельность своего прадеда — Адриана Прахова и все, что связано с Владимирским собором и его великолепными росписями. Она рассказывала и рассказывала… Я очутился в ином для меня мире и делал все новые и новые открытия, и мои горизонты расширялись. Много говорилось об акварелях Врубеля. Это были цветы, недосягаемый образец акварельной техники, сверкающие как бриллианты. «По воспоминаниям моего прадеда, — заученно продолжала Аля, — Праховы часто приглашали «Мишеньку»к себе на обеды». Пока накрывался стол, под рукой гения оживали замечательные белые азалии, предназначенные хозяйке Эмилии Праховой, в которую Врубель был безумно влюблен. Показывались старые альбомы с византийскими орнаментами, ими пользовался Врубель, когда расписывал стены Владимирского собора. У сестры Николая Николаевича, которая жила на Львовской площади в доме, где находится кинотеатр им. Чапаева и где родилась

Аля, мы продолжали любоваться замечательной коллекцией русских художников ХIХ века. Выходили на знаменитый балкон на пятом этаже с видом на Днепр и так же любовались далями, как когда-то восхищались Киевом и Васнецов, и Репин, и Врубель… Сегодня эта коллекция находится в русском музее. Я учил и учился. Как памятны одинокие возвращения в общежитие на ул. Полупанова (теперь Ярославов Вал). Сколько можно было передумать за долгий путь автобуса №38. Многое ушло. Многое изменилось. Еще стоит пустой, запущенный дом на Львовской площади — напоминание о старой, уютной архитектуре Киева. Холод стекла и бетона безобразно уродует лицо древней столицы. На заборе, ограждающем это унылое здание, кто-то написал: «и это пройдет». Аля родилась 13 мая. Она была единственным и поздним ребенком. Ее дни рождения, как правило, были радостными, возбужденными, суетливыми. Всегда с белоснежной накрахмаленной скатертью, дорогой посудой, с цветами, c гостями, улыбками, поздравлениями, подарками, вкусной едой, пирогами и свечами, указывающими на …летие счастливой именинницы. В доме Праховых присутствовала чистота нравов, душевная доброта, мягкость отношений, простота и искренность человеческого общения, характерного духу их семьи. Любили хорошо угостить. Частыми гостями были сослуживцы, друзья, соседи. Хлебосольство и радушие унаследовалось и Сашей. Двери ее дома были также открыты всегда и для всех. Ко мне Праховы относились по-домашнему, я был как член семьи. По воскресным дням, все четверо, кроме бабушки, ходили на ВДНХ, ели мороженное, Аля делала натурные зарисовки. У нее получалось. Заходили в павильон «Цветоводство», где Эра Александровна выбирала полюбившиеся Але розы. Спустя много времени Саша скажет: «Я родилась в розах!» По-моему, все были счастливы. Занятия продолжались. Я приносил из художественной школы «важные сенсации» о том как мы, школяры, прячась в дальних комнатах, еще мало понимая, разглядывали репродукции Ван-Гога, Гогена. Тогда это было под запретом. В это же время ярко засветился фильм «Тени забытых предков». Имя Сергея Параджанова было у всех на устах.

Аля дружила с сыном Параджанова и часто бывала у них дома. Ее поздние возвращения на «свои выселки» не одобрялись родителями, так как пропускались уроки рисования. Я же понимал Алю. И ее «богемные» впечатления были для меня подарком. В той исключительной атмосфере зрело немало будущих талантов. Время шло. Стопка Алиных работ увеличивалась, и можно было выбирать удачные работы для поступления в художественную школу. Я тогда заканчивал одиннадцатый класс РХСШ. Но вдруг у меня возникло сильное желание поступить в Университет на факультет журналистики. Мои незрелые «поэтические опыты» с налетом есенинской нежности терзали мне душу. Я запутался и проговорился Але. На Масленицу позвонил мне в общежитие Николай Николаевич с просьбой непременно приехать к ним на блины. (Саша продолжала эту семейную традицию долгие годы). Когда я вошел, Аля толкнула меня в бок, мол, все в порядке. Я увидел за столом уже разгоряченных коллег по университету. Они бережно рассматривали Алины рисунки и акварели. Понятно — хвалили. Николай Николаевич провел процедуру знакомства. Я онемел от смущения. В центре сидел ректор, два проректора, деканы и т. д. — все университетские. «Ну что, будущий журналист, присаживайся возле меня», — начал ректор. Я ничего не слышал. Я куда-то провалился. Понял, Аля донесла папе — Николай Николаевич собрал «нужных людей». «Коля, наливай!» — опять голос ректора: «Значит, мы его принимаем?», обратившись к проректору. «Итак, ты студент первого курса. Прекрасно!!! Коля, не забывай!». «Шесть лет пролетит, конечно, отработаешь трехлетие по направлению, и в лучшем случае в Житомире, в многотиражке, где будешь писать поэмы о высоких урожаях, комбайнерах, соревнованиях, а самое важное для тебя на четвертой странице…», — продолжал ректор. «Прекрасно!!! Три года как миг. Квартиры нет, не женат — если ума хватило. А потом куда? Понятно, в Киев! И опять все сначала. Оббиваешь пороги редакций. Безденежье, отчаяние, страх», — ректор расписывал мою журналистскую карьеру. «Коля, наливай!». «Так вот, молодой человек, не дури, поступай в свой Художественный институт. Тебе дал Бог талант, и совершенствуй его». Праховы, вы мои дорогие! Спасибо Вам!

Я испытывал чувство благодарности — успокоился — готовился в институт. Призыв в армию окатил меня холодом, но дали отсрочку для сдачи вступительных экзаменов в Художественный институт. После зачисления в студенты зашел к Праховым. Увидев меня с армейской стрижкой, Аля засмеялась: «Вить, а у тебя красивый череп». Но проучившись всего две недели, был призван в группу советских войск в Германию. Я артиллерист. Схожу с ума. Пишу Праховым, друзьям и маме невеселые письма. Праховы всегда отвечали. Подбадривали. Рассказывали о новостях, обязательно оставляя место и для Алиных школьных впечатлений, дописанных ее детским почерком. Через полтора года приехал в отпуск. Остановился у Праховых. Саша (ее уже так называли) повзрослела, училась в РХСШ. Николай Николаевич защитил кандидатскую. Были рады моим мелким подаркам. Еще через полтора года, где-то в узбекских горах, будучи руководителем студенческой практики, Николай Николаевич скоропостижно скончался от инфаркта. «Праховы не сдаются!» — были последними словами этого яркого, добрейшего человека. Николай Николаевич не был художником, но сделал все возможное, чтобы духовное наследие и блистательная творческая среда семьи Праховых отразилась и закрепилась в правильном выборе профессии его дочери. Его духовное устремление реализовалось в Сашином художественном творчестве, которому она была преданна всю жизнь. И художником она была в полном значении этого слова — по внутреннему горению. Спешила жить, спешила творить, спешила делать добро. Время шло. У каждого появилась своя семья, виделись не часто, но дружба оставалась крепкой, родственной. Моя жена, художница Валя Быстрякова, стала крестной Сашиного сына Коли. Они ездили вместе в творческие группы, дружили, ходили в гости друг к другу. Приходя к нам, Саша с теплотой говорила: «Витя, ты же мой первый учитель!». Пришло все, как всегда, неожиданно. Увы, физические силы были слишком надорваны. Саши не стало, а честность, искренность, душевность сделали ее такой же яркой в вечном созвездии великих Праховых, любивших Киев и так много сделавших для него.

Саша Прахова, Виктор Быстряков

Саша Прахова, Валентина Быстрякова

245

Ирина Позмогова Когда мы впервые встретились с Сашенькой Праховой, ей было 20 лет, а мне 24 года. И потом в течение сорока лет она была в моей жизни близком другом. Воспоминаний много, разных, всяких. Помню однокомнатную квартиру, где довольно долго жили Саша, Гена, маленький Коля и роскошная кошка Багира с периодически появляющимися котятами. Там все было сделано с великим вкусом. Саша всегда много работала. Были разные времена относительно материального благополучия, как, по-видимому, у всех художников. Но я не помню, чтобы Саша когда-нибудь унывала. Для меня главное слово, которое соединяется с Сашей Праховой — Красота. Она умела ее творить. Когда я уставала от будничности, приезжала к Саше, чтобы окунуться в окружающий ее чудесный мир. Кроме того, что Саша была талантливым художником, она была прекрасным модельером и портным. Это знали все окружающие ее. Когда-то, лет тридцать назад, я принесла ей два куска ткани с просьбой что-нибудь изобразить, когда она будет посвободнее, и Саша за один вечер сшила мне два великолепных платья. Самое интересное, что и сейчас, спустя столько лет, иногда я их надеваю, настолько они хороши и универсальны. У Саши всегда было много учеников. И я думаю, что она была очень талантливым педагогом. Не раз наблюдала ее уроки — всегда очень живые, радостные, отчего люди получали большое удовольствие. В последний год к Саше приходил учиться мой внук. Я видела, как он там раскрепощался, как появлялось вдохновение. В январе 2011 года Саша сказала ему: «Алеша, сегодня поработаешь масляными красками». Алеша: «Но я никогда этого не пробовал!». Саша: «Вот и хорошо, это для тебя будет новогодний подарок, который ты сам себе и сделаешь». Натурой была очаровательная маленькая украшенная елочка. За один вечер изобразить эту прелесть не удалось, и мы остались ночевать. На следующее утро Алеша просидел еще четыре часа, работа была окончена. Оказалось, что она очень хороша, несмотря на то, что масляными красками он никогда не работал. 246

Думаю, что вне общения с Сашей результат был бы совершенно другой. Иногда мы вместе что-нибудь праздновали, иногда я ее лечила, иногда по каким-либо причинам укладывала в стационар. Тогда в заявлении главврачу я писала, что она моя сестра. Когда Саша устраивала меня на отдых в Седнев, она уверяла, что я ее сестра. Я помню Седнев 1989 года. Совместные утренние купания в быстром прохладном Снове, прогулки по лугу и лесу, очень приятное, спокойное и интеллигентное человеческое окружение. Помню прекрасную церковь, в которой многие киевляне тогда крестились. В их числе были Сашин сын, мои племянники и я. Август, яблочный Спас, после церкви мы купаемся в Снове. И казалось, что жизнь бесконечна. Помню Эстонию, Нарва-Йессу, где в пионерском лагере Саша работала художником. Когда я туда приехала, она мне сказала, что работающие в лагере ребята очень хорошие, но «они не знают наших песен». Мы пошли на склад, выбрали гитару. Ночью, когда третья наша соседка по комнате уже спала и свет нельзя было зажигать, Саша меня спросила, могу ли я играть в темноте. И мы с ней тихонечко, но с большим удовольствием пели «наши песни» — Окуджаву, Кукина, Клячкина. У Саши был очень хороший слух и она знала множество текстов — песенных и стихотворных. Помню, как она читала мне что-то из Бродского. После окончания смены мы поехали в Ленинград. Был конец августа, дивная погода, редкая для этого города. Помню, как ночью, бродя по городу, мы пели, потом танцевали. Я потратила на отдыхе все свои немногочисленные деньги, и когда садилась в свой поезд, Саша лихорадочно собирала копейки, чтобы я могла попить чай. В последние несколько лет у меня есть кусочек земли с садом в Каневском районе. Там очень красиво, и я всегда мечтала, чтобы Саша приехала туда. Мы постоянно строили планы, но что-то всегда мешало их осуществлению. Последний раз говорили об этом в мае, составляя планы на лето. Не случилось. Саша была стержнем семьи. И груз в течение всей жизни был очень велик. Последние годы были тяжким испытанием. Длительные тяжелые заболевания матери, мужа и сына, смерть мате-

ри и мужа. Я не знаю, кто это может перенести. И в Сашеньке, несмотря на всю ее жизненную крепость, лопнула струна. Меня провели знакомые врачи в реанимационное отделение Октябрьской больницы за два дня до окончания Сашиной земной жизни. Она была очень красива и предчувствие, которое обычно в таких случаях меня не обманывает, на этот раз обмануло. Я подумала: «К Сашеньке вернется сознание и мы все вместе будем помогать ей восстанавливаться». Но, к сожалению, через несколько дней мы уже прощались с ней во Владимирском соборе. Я хочу верить, что люди, уходящие из этого мира, продолжают свое существование в каком-то другом качестве. Совсем недавно мы говорили об этом с Сашей. Она была абсолютно убеждена в этом. И может быть, когда-нибудь мы еще встретимся.

Лена Агамян САША Как-то знакомый редактор сказал мне: «Заказываешь разным авторам, о разных художниках, а на выходе — «чемний, приємний, видатний». Не хочется, чтоб о Саше получился такой набор определений. Хотя все это правда, «і чемна, і приємна, і видатна». Но и эти, и сотни других эпитетов не смогут описать яркую, талантливую, неутомимую Сашу. И сейчас я перебираю нашу жизнь, наши судьбы, разделить их невозможно. Меньше всего по времени занимает отрочество, худшкола. А по значению, яркости, силе и стремительности — огромная жизнь, которая постоянно с нами, в подробностях и деталях. Картинка, текст, ситуация, действие, чувство. То, что давало силы, энергию нам жить свои взрослые жизни, параллельные, но переплетенные, не распутать, не разорвать. То, что окрашивало нашу дружбу умением радостно переносить успехи и удачи друг друга, поддерживать в беде. И просто радоваться всякой ерунде. Разговорам. Подробностям жизни.

Мы с ним почти что одинаково думали. Редко я встречал человека, чтобы мы с ним почти одинаково думали. Это было поразительно! Мы с ним почти что все читали!» Ситуация точно наша, если вместо «он» прочитать Саша, а имена в диалоге заменить именами русского «Серебряного века». Имен этих не было ни в программе школы, ни в библиотеках. Только в чудом уцелевших редких сборниках и бледных копиях самиздата. После этой сцены у подоконника очень важным, на всю жизнь, стала для нас возможность обсудить текст, книгу. Позвонить и прочитать пришедшие в голову строки, чужие и свои. Часто именно эти строки были нужны на другом конце провода. Зажегся желтый свет в окне большого дома. Огромная луна над городом висит. Последний лета день Прошел и не заметил, Как тихо я лечу Над городом родным. НА ОСТРОВЕ ТАИТИ

«И МЫ ВМЕСТЕ УЛЫБНУЛИСЬ» Мы познакомились в детстве, в РХСШ. А дружба началась, когда Саша подошла ко мне, сидевшей на подоконнике с книжкой. Книга не имела никакого отношения к уроку — «Полутороглазый стрелец», о Давиде Бурлюке. Наш разговор почти точно воспроизвел спустя годы мой любимый писатель В. Голявкин: «Хемингуэй, — сказал он с улыбкой, — Белль, Фолкнер, Апдайк. — Сэлинджер, — сказал я, и мы вместе улыбнулись. — «Особняк», — сказал он с улыбкой. — «Деревушка», — сказал я с улыбкой. — «Глазами клоуна», — сказал он с улыбкой. — «Праздник, который всегда с тобой», — сказал я с улыбкой. — «Кентавр», — сказал он с улыбкой. — «Люди не ангелы», — сказал я с улыбкой. — «Люди на перепутье», — сказал он с улыбкой. Мы вовсю улыбались. Он мне так понравился! И я ему, видимо, тоже понравился, иначе он бы так не улыбался.

Наша учительница по фаху (специальности) Светлана Владимировна Бондаренко заметила еще в 7-ом классе, что редко бывает, чтобы люди так подходили друг другу, как в нашем классе, так ждали конца каникул, чтобы встретиться. Мы вместе ходили на этюды, на наброски, на каток, в кино, просиживали друг у друга до ночи, ставили дома натюрморты. Позировали и рисовали друг друга. Ездили купаться на Довбычку и на Черторой. На Черторое у Ирочки Зубковской, прозванной за античную красу Венерой Сырецкой, была халабуда — самострой, вроде дачи. После купания под сенью ив у халабуды нас ждали с пирогами и котлетами, компотом и конфетами Иркины родители, тетя Алла и дядя Юра, заслуженный художник УРСР. Обычно все родители старались накормить компанию всем, что было в доме. Знали, что после школы никто из нас домой не заходил, а приезжие ребята жили в общежитии. Были в классе общие словечки, истории, фольклор, в основном из жизни наших учителей. Была даже опера с либретто и ариями особо колорит-

ных — историка, физрука. Говорить (и петь!) их голосами умели все мальчишки. Иногда казалось, что они забыли свои собственные голоса. Идешь по школе — один что-то говорит голосом Мыколы Прокоповыча, а ему отвечает как-бы Леонид Моисеевич, в то время как наши наставники мирно готовятся в своих кабинетах к урокам и не подозревают о разгуле самодеятельности. А в 8-ом пришла Саша. И сразу заняла свое место. Никого не потеснив. Текст «Я Саша Прахова» не пригодился — фурор она произвела сама по себе, просто так, почти без поддержки Врубеля и рода Праховых. Как-то мы все тогда любили друг друга, просто у Саши на стенах висели Врубель и Котарбинский, а кто-то жил в частном доме, ктото в общежитии, кто-то в пятиэтажке. Статус, как и другие понятия этого ряда, тогда в нашей среде не были востребованы. Главным было рисовать вместе, показывать друг другу работы, ну и валять дурака тоже. Когда наутро после совместных посиделок кто-то из нас радостно сообщал: «Саша, ты так понравилась вчера моим родителям!», Сашка хлопала ресницами: «Я 15 раз сказала «очень приятно», 28 — «большое спасибо», 45 — «благодарю«!» Бывали дни, когда в школьном расписании значился один фах — уроков 6-7 подряд. Обычно в такой день где-то после 4-го урока сами собою возникали музыкальные импровизации, в ход шло все звучащее, трещащее, шелестящее — от ведер и швабр для уборки до медных самоваров и расписных ложек с натюрмортов. Репертуар — от малотолерантного «На острове Таити жил негр Тити-Мити! Его супруга Кити!! И попугай Коко!!!» до душевных песенок из старых советских фильмов, в современной аранжировке, разумеется. Тут неожиданно чудесно проявляла себя девушка Аленушка, поступившая в школу в одно время с Сашей. Мощный голос, абсолютный слух и весь репертуар «Битлз»! И собственная песня на «инглиш» про бедного ослика! Сбегалась вся школа! КАКАВА Саша вписалась во все ситуации — каток, совместное рисование и дуракаваляние, походы по музеям и книжным. Магазины на Крещатике «Дружба», «Мистецтво», появившиеся там 247

Стутенты КГХИ, 1975

дневники Ван Гога, толстый альбом портретов Гольбейна были событием для всей школы. В классе пользовались авторитетом те, кто интересно работал, сильно рисовал. Непререкаемым лидером был молчаливый Вовка Сэм (Семесюк) из общежития. Недавно я спросила у Виктора Кузи (Каверина), друга Вовки — может, у Сэма в провинции был какой-то великий наставник, из тех, кто, спасаясь от пристального внимания властей к культуре, оседал в маленьких городках, поселках, подрабатывая в домах пионеров. Но Виктор сказал — просто Сэм брал от школы все, что она могла дать. То, что Саша отлично училась, никак не помешало ей утвердиться в новом классе, хотя отличников считали в школе занудами. Уроки были не главным в нашей жизни. Как-то наша красивая химичка решила дать нам контрольную. Расчертила доску и начала заполнять ее интересными закорючками, причем без всякой «шпоры», из головы. Обернувшись, увидела с каким мы интересом разглядываем написанное. Вздохнула: «Молодая дубовая роща!», начисто стерла закорючки и приступила к новому материалу. Саша не собиралась подстраиваться, отличницей осталась навсегда — делала, что должно, и понимала, что делает. Английский был у нее прекрасный с детства, как положено: студия при Доме ученых, элитная английская школа. Кому-то этого хватило бы для всех дальнейших поворотов судьбы. Но вот наступили перестроечные годы, и у Сашки на рабочем столе появился симпатичный словарь профессиональных терминов. Мы же все при счастливых встречах с братьями из-за «железного занавеса» писали на бумажке цену в у. е. и не заморачивались попытками объяснить подробности творческого процесса. Саша очень чувствовала слово, текст, окраску лексических конструкций. Как-то классе в 10-м обратила мое внимание на то, что точно передать образ «Шляхетна та цнотлива» невозможно ни на одном другом языке, кроме украинского. И для всех ее выставок, проектов взрослой жизни очень точно искала и находила названия — поукраински и соответствующие русские, английские эквиваленты. Учителя-предметники душевно к нам относились, несмотря на наш всеобщий нигилизм и пофигизм. А Александру Прахову 248

полюбили все безоговорочно. Не только потому, что она всегда была готова отвечать, а просто так. Школьные наши годы чудесно совпали с интересным временем в жизни страны (других не было!). Над одним из лестничных пролетов нас радовало напоминание о том, что все нации неизбежно придут к социализму, над другим, что рисунок — основа всего, фундамент. И, наконец, на самом верху красовались слова Ильича, что он не испытывает никакой радости от «измов». Отголоски взрослой борьбы с «измами» проносились по нашей школе градом двоек по фаху. Получить эту двойку было почетно. Ореол значительности, фронды, всего, что ценится у молодежи, выделял гордого «двоечника». Как-то за композицию «Гуцульская свадьба» двойки удостоилась и Саша. «Измами», разумеется, и не пахло. Была очарованность гуцульским фольклором, его бытом, декоративностью. Не было КАКАВЫ. Ребята, сдавшие экзамены в пятый класс нашей школы, очень много умели. Нарисовать, сделать «похоже». Умели так разобраться с любым предметом, с его материальностью, рефлексами и валерами, что он был, как живой. Особыми умельцами были ученики, ходившие до школы к Борису Дмитриевичу Носову. Он жил в здании художественного института и не выходил из своей комнатки из-за болезни много лет. Все его время и жилое пространство было посвящено обучению деток в духе академизма. Апофеозом, вершиной академизма стала чьято акварель на одном из школьных худсоветов, порадовавшая всех юных любителей абсурда. На стандартном листе расположилась, как настоящая, нехитрая кухонная утварь. Одну из баночек украшала этикетка, где юный художник с любовью выписал название продукта — «КАКАВА». Это можно объяснить — увлеченный бликами и валерами автор не знал слова «КАВА». А заученные приемы заслоняли реальность. А «КАКАВА», как и другие словечки, неясные для непосвященных, остались в нашем обиходе. «ЗАПАЛЕНІ РІШЕННЯМ!» «Запалені рішенням!». Щоб не відбувалося — «війна, колективізація чи ще щось, народ завжди запалений рішенням» — это заметил Сэм, готовясь к ответу по истории и пролистав весь учеб-

ник. Этот текст сопровождал нас в решительные, но дурацкие моменты жизни всегда. ЛЕНИНГРАД. НЕРАЗВЕДЕННЫЕ МОСТЫ В последние зимние каникулы наша классная Нина Григорьевна повезла нас в Ленинград. Эрмитаж и все такое. Жили мы в общежитии местной худшколы. В одной комнате — девочки и классная, в другой — ребята. В поезде затеяли буриме. Это когда по очереди пишут текст, передавая друг другу бумажку, прикрыв написанное, кроме последней строки. Жизнерадостная белиберда с прорывами в школьный фольклор и мифы о Вечно Живом (близилось его столетие) веселила нас всю дорогу. Мальчишки уже умели говорить его голосом, причем по-украински, цитируя наши местные радиопостановки: «Так, так, саме так, Феліксе Едмундовичу!» А один текст вдруг обрадовал нас неким подобием смысла: Как скушно стало вдруг и тошно! Но ничего, ведь не нарошно Смеялся я, а ты грустила, И старые носки чинила. А жизнь все текла и текла, И в сердце уже не весна, А скушная серая осень. Зачем-то косые дожди, И вдруг поглядишь — На висках уже проседь!!! В Питере мы весь день носились по музеям. Договорились вечером сделать вид, что сладко спим, а когда заснет доверчивая Нина Григорьевна, пойти побродить по ночному городу. Все почти удалось, но когда мы на цыпочках шли к двери, за которой нас поджидали ребята, раздался звонкий и бодрый голос классной: «Куда?». Наутро ребята гордо рассказали, как прекрасен город Ленина и Петра ночью. «А когда разводят мосты! Передать это невозможно! Хоть раз в жизни это должен увидеть каждый художник!» Мы дулись на лишившую нас редкого зрелища наставницу целый день. И она приняла решение в этот раз нас отпустить, но пойти с нами. Раз разводят мосты. А мы художники, но девочки. Да еще темно, холодно — январь. Довольно много времени мы провели на

Неля Мудрая, Саша Прахова

набережной, пугая робких прохожих вопросами о том, где и когда разведут мосты. Их странное поведение озадачивало, днем ленинградцы с удовольствием показывали нам, куда и как пройти, рассказывали, где жил наш Тарас Григорьевич, а где он бывал у Гребинки, Брюллова. И где шастал бедный Раскольников с топором, и куда проскакал гордый Медный всадник. Но ночью их гостеприимство испарилось. Увидев нашу развеселую компашку, услышав вежливые расспросы, они исчезали со страшной скоростью в вихре снежной бури. Не помню, кто первый догадался, что зимой смысла в разведении мостов мало, а может, ребята сами замерзли и объявили, что они нас «развели». Наутро все ушли в Эрмитаж, а мы с Сашкой остались в печали и температуре. Вообще-то мы с ней простужались редко, открывая купальный сезон в коммунистический воскресник, обычно чудесным образом совпадавший с православной Пасхой. Но в эти дни, в чужом общежитии, проваливаясь в горячку и просыпаясь, мы успели обсудить очень серьезно всю предстоящую жизнь, не веря до конца, что настоящее не застыло, не заледенело, а пройдет, как все проходит. Было понятно, даже не обсуждалось, что мы будем художниками. Представляли мастерскую, плотную белую бумагу, тушь, перо или палочку, а мы рисуем. Очень хотелось плавной точной линией рисовать обнаженку. Это называлось «пикасячки». Было решено поступать на графику. Говорили о судьбах художников. Мои кумиры — Рембрандт, Домье, Гольбейн волновали и Сашу. Вдруг я вспомнила соседку родителей по Лавре Ядвигу Мациевскую, с рюкзачком, в штормовке, с этюдником прошедшую всю нашу огромную Родину, горы, океаны, просторы и великие стройки. Сашка обрадовалась: так и нужно, всегда в пути, всегда в работе, новые места, простор. Жар не дал додумать, сформулировать: а вдруг не захочется героики, вдруг будет интересно всю жизнь рисовать, то, что вокруг меня? Впрочем, тогда казалось, что можно будет прожить все жизни, что мы тогда придумали. Когда во взрослой жизни, после гибели Ядвиги Александровны я готовила о ней материал к печати, узнала, что во всех своих путешествиях она искала следы репрессированных родителей. И

не нашла. А на выставках мы видели героические, романтические пейзажи Родины. «ДЕДУШКА, ПОКАЖИТЕ НОЖКУ…» Не зря нам с Сашкой в бреду хотелось рисовать обнаженку. Шел последний год обучения, мы переезжали в новое здание, не все было в порядке с трубами, на специальности дуло со всех сторон. Обнаженную натуру мы рисовали с красавца деда с казацкими усищами и чудесной мускулатурой. Но дед сидел, завернувшись в тулуп. Мы притаскивали плитки, которых хватало на обогрев какого-то одного фрагмента дедушкиного тела. И слезно молили: «Дедушка, покажите ножку! Покажите шейку! Плечико!» Дедушка не манерничал, показывал.

называют бабушкой» — поясняю я озадаченной подруге. Она радовалась, что внук впервые видит корову, ящерицу. Видит, как растут на деревьях яблоки, ходит по тропинке босиком. На полдороге к пруду мы обычно отдыхали под огромной шелковицей. Коля впервые сам срывал ягоды с дерева, слегка ему кланялся и тихонько говорил: «Дякую». Когда мы с сестрой готовили книгу о нашем отце, Борисе Рапопорте, Саша написала текст, два абзаца. Заканчивался текст словом «Дякую».

МЫ БУДЕМ ЧУДНЫМИ СТАРУШКАМИ! Саша вязала вечером у себя на Ломоносова какую-то красоту себе или маленькому сыну. И тут коллега Генки, заглянувший на огонек, вдруг сказал: «А вы все будете чудесными старушками!» Почему-то это запомнилось и долго казалось ужасно смешным. Мы все время были молодыми! Однажды Александра появилась у меня с бутылочкой коньяка и в расчудесном настроении — у нее потребовали документ, подтверждающий ее совершеннолетие! А мы уже были замужние дамы, можно сказать, известные художники. Подрастали детки. Очень как-то быстро. Теперь можно сказать, что какой бы срок Всевышний не отпустил Саше, чудесной старушкой она бы не стала никогда. Всегда энергичная, стильная, остроумная, готовая помочь, готовая затеять новый проект, пригласить на новую выставку.

Лена Агамян, Саша Прахова

СПАСИБО, САША 2010 год, последнее Сашино лето. Мы с «мелкими», как называет Саша наших внуков, на даче у нашей общей ученицы. Красота, тишина, воздух, сумерки, природа. Моя Ася рисует маслом, впервые. Мальчишки с грохотом таскают садовую тачку туда — сюда. Вдруг возникает Сашин Николка, обращается ко мне «Бабушка, а можно…» «Ты же САША, а он слышал, как меня «мелкие» 249

Володя Гончаров

Володя Гончаров, Гена Гончаров

Быковня — это лес, луга, торфяные разработки, которые превратились в копанки, наполненные водой с множеством огромных карпов, карасей и вьюнов. Для нас, тогда еще детей, это было сказочное место! Все дни напролет мы проводили в этой удивительной сказке. И вот однажды приехали машины и начали сбрасывать металлические бочки в воду. Как только машины скрылись, мы с Геной принялись вытаскивать их на берег. Нашим «кладом» оказались отработанные киноленты! Это было фантастично! Кроме черно-белых мы обнаружили и цветную киноленту. К счастью, она оказалась в хорошем состоянии. У соседа на чердаке хранилась старая киноустановка 20-х годов, на которой можно было просматривать движущиеся изображения. Для нас это была большая удача! Мы притащили свой велосипед, перевернули его вверх колесами и плотно прижали его к динамо-машине, соорудив таким образом киноаппарат, с помощью которого на небольшом экране смогли просматривать движущиеся предметы. Это был фильм Диснея. Эта история была преддверием нашего выбора творческого пути. Пройдет время — я буду заниматься мультипликацией, а Гена поступит в Художественный институт. У Гены была удивительная страсть ко всему красивому. Это проявлялось во всем. Он любил красивых людей, красивые предметы, красивую одежду, красивую пищу. Мечтал завести попугая. Но вот случился призыв, и Гену забрали в армию. В первое время все было хорошо. Приехав на первую «побывку» он весь сиял, улыбка не сходила с его уст. Но после все поменялось. Служба в саперных войсках была очень опасна. Все чаще он стал приезжать с гробами своих сослуживцев. Это надломило его. Гена стал молчаливым и замкнутым, ни о чем не мог говорить. Когда служба в армии закончилась, как будто все наладилось. Острая боль отступила, но его прежней открытой улыбки я так больше и не видел. Это потрясение осталось на всю его жизнь. Время шло… Мы с Геной заработали деньги для покупки квартиры на Русановской набережной. Там были выстроены три дома. По тем меркам это были высотки. Мы окрестили их Башнями мрака. И так у нас с братом появилось свое гнездышко. Мебели, конечно же, не было! Только одна раскла250

душка! Но какая! Соседи по площадке оказались хорошими людьми. Мы ходили друг к другу в гости. Приходили также художники , часто большими компаниями. Я тогда работал в «Перце» и в «Веселке», иллюстрировал книжки для детей. Вскоре Гена познакомился с Сашей. Когда я впервые увидел Сашеньку, меня поразил подетски удивленный взгляд ее широко распахнутых глаз. Она вся светилась добротой и покоем. Я понял — Гена влюблен! И это взаимно! Они прожили 40 лет вместе — и лишь год в разлуке… Ушли из мира два талантливых художника — Саша Прахова и Генчик Гончаров (так Саша любила его называть). Все остановилось... Спускаюсь в метро «Золотые Ворота», прохожу вдоль арок, смотрю на святые лики. Глядя на эти мозаичные работы всегда вспоминаю Гену. Выхожу из метро, направляюсь к Михайловскому собору. Поднимаю взгляд, и снова в памяти брат и этот мозаичный фейерверк, выложенный его руками под куполом этого храма. Дорогие мои брат Гена и милая наша Сашенька… Нам так не хватает вас!

Юлий Синкевич

Александра Прахова — Саша, трудно поверить, что ее нет. Талантливый художник-организатор, душа общества, «наше Солнышко». Невозможно представить, что придя на очередную интересную, яркую экспозицию не застанешь ее. Представитель потомственных киевлян, нас связывало именно это качество — потомственное отношение к Киеву. С каким восторгом Саша рассказывала, что спала под работой Врубеля. Так получилось, что и уходила она из храма Владимира, созданного ее прадедом. Осиротел Киев, обеднел. Долгое время Саша работала со мной в одном корпусе на Дашавской. Часто, приготовив обед (у нас с сыном традиция готовить что-нибудь вкусненькое, с выдумкой), мы стучали по трубе и если Саша была у себя, то она вызывалась на трапезу, и мы с удовольствием болтали. И часто разговоры переходили на весьма серьезные темы. По мере разворачивания возможностей свободного поиска собственного стиля, творчество Саши Праховой обретало могучую силу и выразительную пластику. В дополнение к творческому поиску Саша добавила галерейную деятельность. Основав галерею в стенах Университета, Александра продвигала индивидуальных художников, тем самым создала коллектив единомышленников, вошедших в число ведущих мастеров. Благодаря акценту на творчество, а не на заработок, галерея стала очагом серьезных современных поисков. Каждое открытие очередной выставки в «Университете» превращалось в праздник искусства, дружбы, удивительной человеческой теплоты. Помню, как после одного вернисажа я допозна засиделся с молодыми интересными женщинами-художницами в парке Шевченко, обсуждая проблемы искусства, выпивая «из горла» вино и наслаждаясь теплым весенним вечером. Саша всегда была душой таких посиделок, умела объяснить и зажечь. В этом проявлялась ее высокая культура, аристократизм — природный, естественный, жизнеутверждающий, чего так будет не хватать, особенно сейчас, в период всеобщего «разбежания» по своим индивидуальным норкам. Первое ведет к прогрессу искусства, второе — к замкнутости в своем маленьком индивидуальном мире.

Саша была лидер, но делала это мягко, ненавязчиво, интеллигентно и очень по-доброму. Она принадлежала к людям-праздникам. В самых сложных моментах всегда умела находить светлое, солнечное, хорошее. Дух великого искусства начала прошлого века трансформировался в Сашином творчестве, выводя его на мировой уровень. Искусство Александры Праховой навсегда останется мощным вкладом в настоящее и вечнонепроходящее.

Юлий Синкевич, Саша Прахова, Алексей Вакарчук

Пленер, Лубны, 1997

251

Придувалова Елена

Алексей Малых

Есть люди, само присутствие которых в мире, делает его ярче, интереснее. Поэтому когда они уходят, так остро ощущаешь пустоту. Саша для меня была таким человеком. Когда она появлялась на открытиях выставок или просто в компаниях, возникало ощущение, как будто включили ярче свет. Моментально становилось лучше видно, краски приобретали остроту, хотелось интересно жить, общаться, говорить, пить вино, курить, петь, восхищаться, восторгаться… Мы встречались не так часто, но каждую встречу я помню как событие. Вспоминаю пленэр в Лубнах. Гора, река, купание, ночь на горе, разговоры про искусство. Про то, как трудно жить художником, но и не жить так невозможно; о времени, о том, что каждый день — подарок. А потом песни до утра в беседке, и кислое молоко утром — поправить здоровье… Все уже в прошлом. Но в памяти всегда, пока живу. Как-то на открытии выставки я присутствовала при разговоре Юлия Синкевича с Сашей. Он говорил о том, насколько много ярких личностей в искусстве было в начале прошлого ХХ века, и как мало их сейчас, в начале ХХІ. Прибавив, что сейчас как-то мало энергии, не хватает самобытного, и все мы пока являемся только грунтом для будущих художников. Саша утверждала, что такая ситуация — это нормально и закономерно. А важно только быть профессионалом, настоящим, и тогда критическая масса достигнет своего эффекта. Мои любимые Сашины работы — абстрактные, каллиграфические. В них лучше всего виден характер ее творчества — импульс, точное попадание линии и пятна, эмоция данной минуты жизни. И это никогда не оставит зрителя равнодушным.

Саша и каллиграфия... Для меня, как, быть может, и для многих, это слова — синонимы. Виртуозность и легкость, экспрессия полета и трагизм прерванности в одном росчерке пера или кисти в точке, поставленной именно там... Ее немного буддистская внешность — одежда, коротко стриженная голова, покрытая золотистым пушком, огромные врубелевские глаза, удивленно приподнятые брови. Голос. Голос, заставляющий слушать и слышать. Женщина-знак, женщина-символ... Проект в ее университетской галерее делали вместе с ней и Катей Корнейчук. «Между небом и землей» — сейчас, вспоминая о Саше, вкладываешь новый смысл в это название. Тогда — просто рассказ о карпатских ощущениях, шуме воды, шелесте травы, молчании камней. Слова, принесенных ветром с гор, — «флояра», «потічок», «курфеза» — и написанные нами на холсте, льются, как поток. Десять метров ткани, акриловые краски, три бутылки вина на троих — я, Катя, Саша, — а, может быть, и больше. Писали в три руки, очень быстро — техника не позволяла медлить и задумываться. Для меня это был лучший мастер-класс от двух подруг-виртуозов графического жеста — эмоционального, драйвового, бесшабашного. Быстрый, уверенный взлет кисти и трепет недосказанного — трепет слов, уносящихся в небо...

Алексей Малых, Катя Корнейчук, Саша Прахова

252

Андрей Блудов ОДИНОКИЙ ГОЛОС ЧЕЛОВЕКА

Матвей Вайсберг

Саша Прахова была духовным наполнением и вертикалью проекта «Письмо в небо». Под ее руками все счастливо и естественным образом получалось: и полотнища для проекта, и каллиграфия, и разливы краски… Со времен Вавилона человека не покидала иллюзия, что если подняться на башню, небо станет ближе, даже если это водонапорная башня в Первомайском парке на киевских кручах. Так на башне появились загадочные полотнища на русском, английском, китайском языках. Смысл послания художников Саши Праховой, китайской художницы Мао Мао и Андрея Блудова не в значениях слов, а во внутренней энергии высказывания. В нем была радость пребывания на этом свете. Большая проблема современного человека — быть услышанным. Акция «Письмо в небо» — напоминание о том, что необходимо слышать другого, расширять тему голоса и слуха до космического масштаба. «Письмо в небо» — безоглядная «воспарившая» акция. Вслед за «Письмом в небо» отправилась и Саша Прахова…

В начале 90-х я снимал мастерскую на Яр.Валу во дворе, недалеко от Театрального института. В один из дней, когда у меня в гостях было несколько людей, в дверь постучали. Я открыл. В мастерскую, явно в состоянии шока, вся в крови, вошла коротко стриженная миловидная женщина. Не зная ее, я опешил, кто такая, что случилось? По-счастью, у меня в гостях был Николай Васильевич Сологубов, который прекрасно знал Сашу Прахову (это была именно она). Оказалось, что Саша поранилась острым, как бритва резаком, когда срезала графические листы с планшета в своей мастерской на третьем этаже (моя была на втором). Помощь была оказана немедленно, обошлось без вызова медиков. При таких странных обстоятельствах я познакомился с Сашей Праховой. После, года два, пока я снимал эту мастерскую, мы были добрыми соседями. Саша почти всегда пребывала в хорошем расположении духа, всегда была готова помочь. Потом судьба еще столкнула нас, когда Саша Прахова была куратором акции по росписи палаток на Майдане. Саша была очень тонким художником и очень киевским человеком, каких все меньше остается в нашем городе.

253

Катя Корнейчук 20 ЛЕТ И 2 ГОДА /ПАМЯТИ МОЕЙ ДОРОГОЙ ПОДРУГИ САШЕНЬКИ ПРАХОВОЙ/

Сашенька во всем была особенной. В ее внешности, в ее мягкой походке на плоском ходу, в её лице с коротко стриженой причёской и ярко очерченными глазами, и в той загадочной любви к чёрному цвету виделось что-то из прошедших эпох, из романтизма, из модерна. Ее удивительно красивая речь была сродни поэтам «Серебряного века», без тени банальности, без пересказа, всегда о сути, всегда яркая, как и ее искусство. Порой, беседуя с ней, хотелось стать на цыпочки, чтобы достойно парировать. Саша умела говорить и умела молчать. В эти моменты, мне казалось, она видит что-то очень важное, таинственное, невидимое другими. Как часто после пламенных диалогов на берегу Днепра она умолкала и долго смотрела на воду, на облака, разглядывая в них причудливые фигуры, а последний раз на море, в Ялте, где произнесла роковое предчувствие своего ухода. Думаю поэтому ею управляла такая мощная страсть к жизни. «До предела, до веры в Бога» она расплескивала слова любви на свои полотна и в сердца тех, кого любила, отдаваясь всему до конца, тем самым затягивая свою узду покрепче. «Жизнь прекрасна, я хочу радоваться жизни» — была любимая фраза последних лет ее жизни. Как больно это осознавать, сколь и говорить о Саше в прошедшем времени… Седнев Мы познакомились случайно, оказавшись рядом в автобусе Киев — Седнев, который отправлялся в творческую группу Тиберия Сильваши, и, как впоследствии говорила Саша, «поехали по жизни вместе». Выяснив, что учились в РХСШ и КГХИ в одной мастерской книжной графики у Василия Яковлевича Чебаника, только с разницей в 10 лет, мы проговорили всю дорогу, вспоминая школу и институт, и затем поселились вместе. А когда распаковали багаж с идентичным набором — рулон бумаги, пачка кофе, блок сигарет и духи «Дзинтарс-12» — поняли, что наша встреча состоялась. За год до нашего знакомства Саша была участником той злополучной поездки Ташкент—Самарканд—Бухара, где во время переезда в горах перевернулся автобус, вследствие чего погибли два художника. В этой катастрофе Саша также серьезно пострадала, и год восстанавливалась после тяжелого сотрясения мозга. Поездка в Седнев стала для нее настоящим обновлением. Там она отошла от случившегося, и именно там состоялся ее новый творческий поворот — Саша начала работать в абстракции. Я 254

помню её первые нефигуративные листы — черная сетка, написанная широкой кистью, с яркими ультрамариновыми вспышками, так символично напоминающая о недавно пережитом потрясении. Седнев скрепил нашу встречу душевной дружбой и творческим союзом на 22 года. После, в биографии наших совместных поездок, были Чехословакия, Сенеж, Хуст и Лубны, но Седнев-89 всегда был самым значительным. Ул. Ломоносова Помню свой первый визит в Сашин дом. Это была маленькая однокомнатная квартира залитая солнцем, где все посверкивало и поблескивало. Стены были завешаны картинами разных эпох и времен, и множеством удивительных предметов и мелочей в любимом Сашином стиле шпалерной развески. Такая насыщенность деталями на близком расстоянии создавала ощущение драгоценной шкатулки, центром которой, была ее любимая черная кошка Багира, царственно возлегавшая в ольвийской вазе на телевизоре. Саша, Гена и сын Коля, тогда ещё ученик РХСШ, рисовали на одном столе, поочередно занимая его как рабочий. С появлением гостей, он превращался в обеденный, со всеми атрибутами ностальгического киевского застолья — беседами об искусстве, дружным пением белогвардейских песен и декламацией стихов замечательной поэтессы Кати Квитницкой, Сашиной «колыбельной подруги». За этим знаменитым столом Гена резал гравюры, Коля рисовал школьные композиции, Саша писала акварели, макетировала книги, а в трудные времена, шила на заказ, и конечно же, для себя, в чем также проявлялась ее необычайная фантазия. Старые вещи, нарезанные на квадраты и соединенные в композиции, превращались не в традиционную одежду, а в художественные объекты. Спустя годы, в Лондоне, она увидит целое движение в английской моде, созданное на основе использования старых вещей, чем сама Саша занималась уже минимум 10 лет. Ул.Ярославов Вал На улице Яр. Вал в небольшой арендованной комнате с офортным станком, на последнем этаже старого дома, неподалеку от Львовской площади была ее первая мастерская, рядом с дедовским домом, где она родилась, и прошло ее детство. Это соседство ее безумно радовало. Как то, показывая окна их квартиры, Саша рас-

сказала историю, что до войны семья занимала весь этаж, а приютив разбомбленных, семья оказалась в двух небольших комнатах , в одной из которых разместились ее родители, в другой — она с бабушкой, обосновав свое спальное место под роялем. И лишь теперь, в мастерской на Яр. Валу, Саша, наконец, обрела свое первое личное пространство. Здесь состоялся ее настоящий взлет в творчестве. Здесь она начала заниматься монотипией. Здесь родились её первые «НЮ» с размашистой каллиграфией. Здесь она создала свои первые яркие персональные выставки в «Триптихе», тогда первой галерее Киева, а затем в Москве, Франции, Венгрии и Англии. Помню, как в этой мастерской в суровые 90-е мы варили одноразовые супы с маркировкой «для похудения», радостно полученные в качестве гуманитарной помощи от какой-то дружественной страны. А когда совсем было худо, Саша с Геной собирала крапиву в Голосеевском парке. Спустя годы воспоминания об этом станут скорей веселыми, чем грустными — чудесное свойство памяти, однако, тогда черта все же наступила, и нам пришлось искать кардинальное решение. Я на два года ушла в рекламу, а Саша на службу в галерею Людмилы Березницкой, которая только начинала свою деятельность. Работая в галерее с нормированным рабочим днем, Саша не прекращала творчески работать. В этот период в Сашиных работах появилась детская тематика. Я помню ее первую серию акварелей «День рождения куклы» на фоне черных бархатных стен — первом интерьере «L-art». И позже, уже в большом белом пространстве, на нашем совместном проекте «Адам & Ева» ко дню св. Валентина с Геной Гончаровым и Лешей Вакарчуком, где все дружно развешивали алые яблоки с волшебными пожеланиями, мастерили инсталляции, создавая праздничное пространство для импровизированного представления. Как весело и легко всегда работалось с Сашей, с ее невероятным чувством юмора. То прочтет стихотворение, то цитату из классики, то подберёт слова, да с такой точностью попадания, что никакой прозой не перескажешь. Всегда артистично, умно, но не колко, чтоб не обидеть, как истинно интеллигентный человек. Мы даже хотели сделать словарь наших любимых фраз. Вот малое из Сашиных: «Любимая цифра 13», «Как причудливо тасуется колода...», «Жить без упреков и подозрений», «Работать страстно, а пить вино жадно», «Для чувств нужно время», «Помнить толь-

Катя Корнейчук, Саша Прахова, Галина Галинская

ко хорошее», «Я сделаю все вмиг», «Cлова НЕТ — не услышите», «Иду запачкать холст». В каждой фразе слышится Сашин голос, как впрочем, и в каждой записи, ее неповторимым каллиграфическим почерком. Ул. Дашавская В середине 90-х Саша получила официальную мастерскую от СХ на улице Дашавской. Ей было 45. Снова небольшое пространство, как полагалось для графиков. Однако, с каким вымыслом она с Геной все организовала. Высокие антресоли, длинный стол вдоль окна, место для печати монотипий. А по периметру, на растянутых веревках, всегда были развешены свежие монотипии. Порой их было так много, что образовывался лабиринт. Правило «размер мастерской определяет размер холстов» здесь не работало. Ей удавалось там писать самые крупные холсты. Она умела изменять пространство. И не благодаря дизайнерскому таланту, а просто фактом своего присутствия. Я любила находиться в её пространстве, наполненном ее работами, фотографиями, текстами, записками, стихами, милыми предметами. И все со смыслом, со значением, в память о чем-то или о ком-то. В этом окружении Саша работала с особой продуктивностью, это вдохновляло ее. Свои работы писала быстро и страстно. Подолгу не задерживалась у холста, часто повторяла — «в рисовании нужен темп». Работала короткими сеансами, затем ждала высыхания, и вновь писала поверху, создавая многослойную поверхность. Писала акрилом. Занималась каллиграфией. Печатала монотипии. Расписывала шелк и керамику. Рисовала свои знаменитые «женские торсы». Наблюдая за ее маленькими, почти детскими руками, я не переставала удивляться, с какой легкостью и мастерством ей удавалось все это делать. Но так ли легко на самом деле — я поняла позже, по одному эпизоду. Саша работала арт-директором в галерее «Университет». За шесть лет она организовала более 80 выставок художников Украины, Чехии, Америки, в том числе нашего любимого учителя В. Я. Чебаника, и две моих. И, наконец, готовилась открыть свою персональную выставку. В результате мы открыли ее втроем. Больше приглашенных не было — наступил момент, когда на себя у Сашеньки не хватило энергии и сил. А на том скромном вернисаже она впервые показала серию с портретом своей прабабушки, впослед-

ствии ставшую знаковой в ее творчестве. Сашенька с большим интересом относилась и к моему творчеству. Я помню её присутствие на всех моих выставках и театральных премьерах. Она тонко понимала и чувствовала театр, но особенно интересовалась работой художника на сцене. За время нашей дружбы мы также осуществили шесть совместных проектов, лишь последний, в связи с Сашиным уходом, остался на бумаге. И каждый раз это был её настоящий МАСТЕР-КЛАСС, главным из которых была сама ее жизнь. Ул. Нижний Вал Саше 50. Вскоре после отмеченного юбилея, в качестве прощального аккорда со старой квартирой на Ломоносова, семья переехала на Подол, на улицу Нижний Вал. Наконец сбылась Сашина заветная мечта — жить возле воды, плавать по Днепру на «нежном плавающем средстве», как она называла прогулочные катера, смотреть на мосты, на киевский пейзаж с Труханового острова и рисовать с натуры. Она полна энергии и творческих планов. Квартира на Подоле была для нее и домом, и мастерской. Здесь она написала одну из лучших своих серий «Aqua-Vita» — посвящение любимой реке. Подол стал также любимым местом наших общих встреч и веселых праздников. Порой, засиживаясь за беседами, мы не могли расстаться, часто ночевали на антресоли, а утром шли на набережную кормить уток и смотреть на воду. Это было по-настоящему счастливое время. Теперь, когда взгляд на расстоянии выставляет новые акценты, вспоминаются эпизоды, которым раньше не придавалось особого значения. Первый Новый год на новой квартире. Саша разбирает последние пакеты после переезда, Гена развешивает картины на стенах. За окном праздничный салют. И вдруг из аккуратно подписанного свертка она достала открытку моей девятилетней дочери. Читает вслух, импровизируя детский трогательный текст «Дорогая тетя Саша!..» Она хранила ее 11 лет... На этом моменте, я поняла, какой близкий и дорогой человек была для меня, Сашенька. Последние 2 года… Уход матери — через год мужа, затем, болезнь сына. Это были самые тяжелые годы в Сашиной жизни. Но, обладая редким даром всепрощения, она никогда не жаловалась, не хулила судьбу, поистине несла свой крест, и все держала в себе. Только

в глазах появилась глубокая «вселенская печаль». Она стала молчаливой, часто ходила в храмы, обращаясь к своим любимым образам Божьей Матери и Николая Угодника. Держалась всегда сдержанно, почти кротко. Сколько душевных сил было в ней! И лишь однажды, сопровождая ее в Ионовском монастыре, я увидела, как, стоя на коленях перед иконой, она горько заплакала. В этот период, Саша реже ездила в мастерскую, но много работала дома. Рисовала с учениками, писала маслом и акварелью цветы, портреты детей, внука Колю, свою любимую кошку, находя в этом покой и гармонию. Ее последний Новый год мы встретили на Подоле очень тихо, по-семейному, и три дня не расставались. Как будто, что-то не отпускало уйти. А в апреле мы забрали Сашеньку в Ялту посмотреть на весеннее цветение Крыма. В квартире, где мы поселились, было огромное окно с видом на море. Это было ее излюбленное место, где она часами смотрела на море, читала и часто вспоминала отца в нежных историях из детства. И все время ее не покидала глубокая грусть — витало предчувствие скорого ухода. К своей последней выставке Саша готовилась очень спокойно, но с волнением ждала презентацию каталога, которая так и не состоялась при ее жизни. Саша знала свое предназначение в жизни и в искусстве. И добилась всего сама, истинным трудом художника, работая, скорее вопреки, чем благодаря. Будучи абсолютно самодостаточной, она никогда не печалилась по поводу отсутствия званий и должностей, которые с лихвой компенсировались оценкой коллег и любовью друзей, подтверждением чего, и есть эта книга. И теперь, и при ее жизни, трудно представить Киев без Саши Праховой и смириться с ее уходом. Она есть лучшая часть этого города не только по рождению и любви к нему, а по своим делам и заслугам. Саша — лучшая часть и моей жизни. Вот и теперь мне видится, что она спускается по Андреевскому спуску, со слегка наклоненной головой, вниз на Подол, который навсегда в моей душе будет связан с ее прекрасным образом. Ах, как светла память о тебе, моя дорогая Сашенька! А твоя орхидея по-прежнему цветет на моем окне! 255

Сергей Якутович

Саша Прахова. Саша… Милая, женственная, талантливая… Так случилось, что мы прожили жизнь почти рядом, но — параллельно. Старых семей, живущих рядом более ста лет, в Киеве не так-то много… Так, или иначе, их жизни, работа — пересекались между собой. На отрезке Владимирской, Андреевского спуска, Университета, Большой Житомирской… Старый город. Моя бабушка работала с Сашиным дедом. Саша училась в РХСШ у моей мамы. Часто встречал на БЖ девочку с несколько грустным выражением лица, которая тащила на плече или огромную папку или неподъемный этюдник. Потом учился (правда, в разных классах) вместе с Сашей в РХСШ. Тогда она ходила на этюды уже в сопровождении кавалеров. Все знали — Саша Прахова это и Владимирский собор, и Врубель… Кстати, и мой предок работал во Владимирском соборе, делал мозаичные полы. Прахов даже послал его на стажировку в Венецию. Боже, как все тесно переплетено! А потом появились мощные акварели, иллюстрации в детских журналах, книгах, выставках Саши Праховой. Всегда заметные, необычные, талантливые, интересные. Саша работала в разных техниках, осваивала новые и во многом была первопроходцем. Работала легко и непринужденно. И глядя на эти почти монументальные графические листы, акварели, шелкографии, наполненные тревожным миром знаков и символов, с удивлением вспоминаешь, что эти работы сделала милая, тихая, обаятельная женщина, такая мягкая и спокойная на вид. Одна из первых галеристов в Киеве, Саша привлекала к себе, в свой круг многих хороших художников. А это было очень непростое время. Да и какое время простое для художников… Так образовался и был поддержан определенный пласт. Так продолжалась культура, носительницей которой Саша была. На генном уровне. А потом возникла дружба между нашими сыновьями. И тут уже Саша и моя жена Оля при встречах больше говорили о них, их взрослении, выкрутасах, проектах… Дружба между нашими сыновьями настоящая и продолжается по сей день. Николай, сын Саши, — рано созрел как художник, поражая блестящей техникой, разно256

Оксана Сердюк

образием интересов, абсолютной внутренней культурой. Да тут еще возник компьютерный дизайн, где он стал одним из первопроходцев. Лидером. Так плавно, твердо и непреклонно одно поколение перетекает в другое, передается на генетическом уровне культура, умение работать, внутреннее осознание себя и своего предназначения. Дисциплина. Это было у Саши — это она передала своему сыну. А еще — порядочность и честность к людям и к себе, а еще артистизм и аристократизм. Может, внешне и не столь заметный, но внутренне стойкий — это делает человека свободным. Это было в ней самой и в ее творчестве, в ее жизни. Есть в ее сыне Николае… Недавно приезжал мой сын. По традиции встретились на Дытынке или Поскотинке. Взяли и меня с собой. Вечерело. Всей гурьбой пошли к Николаю. Шли переговариваясь, шумели дети, тихо разговаривали жены друзей моего сына. И я поймал себя на мысли, что так, по этим же местам ходили и мы с друзьями, и наши родители, и наши деды-прадеды, а сейчас уже бегают внуки. И город был, конечно, другой, но многое осталось. Эти холмы, соборы, некоторые красивые дома, улицы, названия многих дорогих мест, величественный Владимирский собор, Киев, утопающий в зелени. И мы это ощущаем — и дружбу, и любовь, и уважение друг к другу. Значит, мы есть и будем всегда. В этом Городе, в наших детях, в наших внуках, в нашей любви и в нашем творчестве… Саша Прахова. Саша…

Ее дом был хлебосольным в лучших традициях малороссийского гостеприимства. В маленькой однокомнатной квартире на улице Ломоносова, где стены были сплошь завешены фамильными раритетами, за книжным шкафом подрастал мальчик Коля. Знаменитый стол с мраморной столешницей был и местом застолий и рабочим столом, за которым Саша и Гена работали по принципу — кто первый впрыгнет. В первые перестроечные годы пришедший в дом галерейщик весь вечер прождал, когда его из мастерской поведут в родовое гнездо, и был несказанно удивлен, что здесь живет и работает семья, дары которой составляют основу Врубелевской коллекции Русского музея. «Правнучка Богоматери», как ее называли московские художники, явно не была избалована бытом, при этом быт этот умела легко и незаметно наладить на любом жизненном пространстве, не поступаясь при этом творчеством. Казалось, неизбежность житейских проблем не тяготила ее. И в этом умении творческой личности быть органичной в любой ситуации просматривалась высшаяя степень самоорганизации и самодисциплины. «Здравствуйте» — поднимала она всегда первый тост с такой характерной праховской интонацией.

Людмила Жоголь ТАЛАНТ І СКРОМНІСТЬ Знаю Олександру Прахову з перших її творів. Коли її особливо захоплювали іскристі акварелі. Вона ніколи не підкреслювала велич своєї особистості, а їй, як нікому, було чим пишатися: по-перше, талант, по-друге, надзвичайна історія її роду. Аристократизм та інтелігентність постійно світились з обличчя цієї видатної жінки. Її посмішка була носієм і відображенням гідності уславленої родини Прахових: прадід, дід, батько, прабабуся, бабусі — всі неперевершені особистості в мистецтві, мистецтвознавстві, археології, реставраційній та будівельній справах, музиці, в галузі географічної ботаніки (батько Олександри). Володіючи такою вражаючою родинною історією, Олександра, між тим, ніколи не афішувала її, а могла б. Вона, як ніхто інший, мала життєдайний ґрунт для творчого зростання. Блискуче опановуючи всі секрети майстерності, Саша зберігала і зміцнювала авторитет непересічної сім’ї. Олександра Прахова додала чудову сторінку до історії її родини і України. Її творчість безперечно залишиться в скарбниці українського мистецтва. Кожна виставка Саші, кожна книжка з її ілюстраціями — загадковість її щирого таланту. Пам’ятаю, як одного дня, піднімаючись з Подолу Андріївським узвозом, крізь вікна галереї «L-Art» угледіла дивовижні очі з аркуша яскравої акварелі. Зайшла в зал галереї. Виставка Олександри Прахової з надзвичайно емоційними творами! В них буяли квіти, дитячі образи дихали безмежною любов’ю до життя. Та найбільше вражали дивні погляди очей в акварельних портретах. Вони були глибинні, чутливі, виразні. Це були очі самої Саші Прахової, які вона наслідувала від прабабусі Емілії, від двоюрідних бабусь Льолі й Ольги. Задумливий, допитливий погляд, який немов входить в душу глядача: очей розкритих, зацікавлених в пізнанні і відкритті чогось загадкового. Це і в серії «Емілія», і в серії «Солодке», і в цілій низці інших дівочих і жіночих портретів. Найбільше я люблю чарівні акварелі Саші Прахової, які майстерно, на одному подиху написані нею по-мокрому. Ця техніка потребує швидкого і точного мазка фарби. І Саша Прахова в ній справжній віртуоз. Як вона прекрасно використовує силу червоного кольору, всі нюанси його холодних і палаючих відтінків, завдя-

ки чому її графічні листи гріють серця і захоплюють силою життєвих радощів. Виставки Саші Прахової не залишають нікого байдужими. Я неодноразово спостерігала їх тріумф. Востаннє — довелось в Москві в Національному культурному центрі України на Арбаті, де мені було надано честь відкривати виставку Олександри Прахової разом з генеральним директором центру, талановитим письменником, науковцем, організатором, лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка Володимиром Юхимовичем Мельниченком. Виставки, які проходять в чудових залах цього куточку України в Москві, експонують твори найкращих наших митців. Експозиція Олександри Миколаївни продемонструвала високий фах художниці в техніці живопису олійними і акриловими фарбами, в станковій та книжковій графіці. В центрі білого урочистого мармурового залу на мольберті мисткиня виставила вражаюче живописне полотно «Яблуневий спас» — ніби її гімн українській землі. Полотно настільки живе, що майже відчуваєш і пахощі різних сортів яблук, і чуєш звук їх хрумтіння. Досконало написане полотно «Яблуневий Спас» — символ вічності природи і невмирущості її краси, серед інших її неперевершених творів стало головним в московській експозиції. Але усі її витвори розкривали велич душі цієї невимовно талановитої і скромної жінки.

257

Елена Настюк ИНТЕРВЬЮ С ХУДОЖНИЦЕЙ

Саша Прахова, Александр Миловзоров

Наверняка в Киеве есть исторические места, которые для вас много значат. Когда проходите мимо Владимирского собора — сердце не щемит? — Нет. Я его воспринимаю как часть жизни моей семьи. Когда мне начинают говорить, что эта церковь не такая, она раскольничья, что там место нехорошее… Но ведь это известный факт, что церкви-то и старались всегда строить на таких местах. Я туда очень люблю ходить с детства. Моя няня рассказывала, что после того, как меня туда повели первый раз, я всем рассказывала, что была во дворце и видела царя. Таким мне показался батюшка. Правда, меня потом в пионеры не хотели принимать, когда узнали, что мои предки руководили строительством собора. Ваши предки, насколько я понимаю, были дворянами. Как это отразилось на судьбе вашей семьи? — О нашем дворянстве никто никогда не говорил. И историю семьи я узнала, уже будучи взрослой. В семье всегда много работали, все были очень образованными и денег на образование никогда не жалели. Был просто культ знаний. Например, мой отец — Николай Николаевич Прахов любил изучать языки. Родился он на Капри, и в доме говорили по-русски, по-немецки, знали французский, итальянский. Затем он просто для себя учил польский, чешский — для него это была своеобразная тренировка ума, дисциплины. Хотя закончил Ленинградский институт лесного хозяйства и посвятил свою жизнь ботанике. Диссертацию он писал о природе Якутии, где работал несколько лет и даже знал якутский язык. Значит, в паспорте вашего отца в графе «Место рождения» указан Капри? Это ему помогло в жизни или наоборот? Как-никак Владимир Ильич и Максим Горький там живали? — Увы, этот факт не спасал. Наоборот, поскольку тогда была борьба с космополитизмом, каждую партийную чистку его спрашивали: как так 258

могло произойти? И он совершенно серьезно отвечал, что его мама на девятом месяце беременности жила там, и никакого криминала в этом нет. С революционной братией они не сталкивались, поскольку Горький для них был «парвеню» (выскочка), а Ленин бабушке просто не нравился. На улице они, безусловно, встречались, но у революционеров и художников, как сейчас говорят, «у каждого своя тусовка». Образу Эмилии Праховой у вас был посвящен цикл, состоящий из серии графических листов со знакомым всем ликом Богоматери, который рисовал с нее Врубель. Чем вас так вдохновил образ вашей прабабушки? — Будучи уже достаточно взрослой, я осознала, что ее портрет — это лицо столетия. Сейчас модно составлять рейтинги: лицо года, месяца на обложке журнала… Ее лик на все времена можно поставить в одном ряду с образами выдающихся женщин. Она определила ХХ век. Честно говоря, как-то в Московском универмаге я пережила своеобразный стресс: в витрине лежала репродукция Богоматери из Кирилловской церкви, а по ней были красиво разложены китайские карандаши для выведения тараканов. Эту композицию я хотела сохранить как объект, умоляла, чтобы мне все это продали вместе, но администрация отказала. Хорошо известно, что прабабушка была неординарной личностью, из древнего русского рода Милютиных, правда, незаконнорожденной, очень хорошо образована, знала языки, была незаурядной музыкантшей. Она даже концертировала с Листом в Киеве, рассказывали о знакомстве с Рубинштейном. С тех времен сохранился (у родственников) очень хороший рояль, кошмар детства всех Праховых. Потому что мы все любили под ним прятаться и, когда вылезали, бились головой. Я вижу, у вас стоит интересный портрет то ли якута, то ли эвенка. Кто-то из ваших родственников ездил на пленэр на Север? — Это подготовительный рисунок к дипломной работе моей бабушки — Анны Крюгер-Праховой. Картина называлась «Каюр на оленях». Сей-

час она находится в Ивано-Франковском музее. Конечно, ни на какой Север она не ездила. Просто диплом она писала в Санкт-Петербургской академии, а в те времена, в конце XIX века, в северную столицу чухонцы свозили масло, сыр и другие молочные продукты… Погонщики оленьих упряжек торговали с подвод. Там она их и рисовала. А в масленичную неделю катали на оленях. Вообще, бабушка была хорошим художником-анималистом. Говорят, в детстве вы были уверены, что картину «Утро в лесу» нарисовала бабушка. Откуда такая убежденность? — Когда я была маленькой, то видела, как она рисовала эти картины, на самом деле копии. Дело в том, что в советские времена художественный комбинат ей заказывал портреты и копии — то «Золотую осень» Левитана, то «Утро в сосновом бору» Шишкина — для учебных заведений, больниц, государственных учреждений, сельсоветов, в конце концов. Это была неплохая система, которая социально защищала и неплохо обеспечивала членов Союза художников. И никто из художников заказами не гнушался. А что это была за история с портретом Виктора Некрасова, который якобы нашли простреленным на мусорнике? — Моя тетя, папина сестра Нанина (так ее звали дома), еще до войны училась в театральной студии вместе с Виктором Некрасовым. Это был красивый юношеский роман: они вместе играли в спектаклях, и их последнее свидание должно было состояться на футбольном матче 22 июня 1941 года. Во время войны их пути разошлись: тетя попала под программу «фольксдойче» (спасение немецких семей). Так, часть нашей семьи оказалась в оккупации, а часть в Германии, а затем и вовсе — в Австралии, где тетя Нанина стала керамистом и эмальером. Поскольку Виктор часто бывал у нас в доме, бабушка нарисовала его портрет (еще до войны), который хранился у Вики в доме и, судя по всему, был изъят во время обыска. Полотно в результате оказалось простреленным. Есть

Мастерская Саши Праховой, ул. Дашавская

версия, что это милиционер, живший в Викиной квартире, так упражнялся в стрельбе. Не знаю. Факт тот, что портрет нашел на помойке один коллекционер. Я обратила внимание на образцы вышивки в вашей мастерской. Эта коллекция как-то перекликается с семейной традицией? Насколько известно, дочь Эмилии Львовны — Елена Прахова была хорошей вышивальщицей. — Да, Елена Адриановна была очень известной вышивальщицей, она вышила плащаницу для Владимирского собора, образ Богоматери (нахождение которого, к сожалению, неизвестно), которую выносили на Пасху. Даже я ее еще помню. Действительно, вы правильно подметили, что мы собирали коллекцию, но это, скорее, связано с тем, что наш прадед стоял у истоков создания Музея древностей, из которого потом «выросли» Национальный художественный и Музей декоративного искусства. Проект разработал Николай Биляшевский, и сохранились даже письма, в которых прадед выступал за поддержку создания музея. Адриана Прахова тогда интересовало все, связанное с Украиной, он даже выучил украинский язык. В конце XIX века они организовали Киевское кустарное товарищество, которое занималось работами народных мастеров и их пропагандой в Европе, и для этого готовились коллекции вышитых льняных платьев, образцы лозоплетения, керамика... Это как раз именно та ситуация, когда мы были сопричастны с Европой. Были ли в вашей семье какие-то легенды о Врубеле? — В семье долго бытовали прабабушкины поговорки. Правда, они в основном касались того периода, когда Михаил Нестеров увлекался Лелей Праховой (Еленой Адриановной) и даже хотел на ней жениться. Сохранилось немало рисунков того времени. Гостям нравилось рисовать на салфетках, которые в те времена были отнюдь не бумажные. Когда салфеток не хватало — переходили на скатерти. Прабабушке это, в конце концов, надоело, и она стала подклады-

вать им бумажные листы и ставить карандаши и перья. Так у нас в семье осталось много рисунков и Врубеля, и Вильгельма Котарбинского, и в Русском музее хранится много акварелей — бытовые зарисовки, наброски портретов — как раз именно того периода, когда наша семья была средоточием киевской художественной жизни. Есть известный портрет кисти Репина, на котором изображена моя прабабушка за рукоделием. Посещать дом Праховых было престижно. У вас были семейные традиции отмечания праздников? — На Рождество и на Пасху нам раньше всегда приносили дары от Митрополита. В нашу коммуналку приходили в черных одеждах служители и приносили огромные корзины с крашенками, окороками, колбасами, куличами. Ведь еще мой дед завершал декорирование Владимирского собора. А вообще я помню свое детство как череду праздников. Семья большая, все жили в одной коммуналке, и у нас был культ подготовки к Пасхе. На черном ходу стояла печь, в которой готовились куличи. Дедушка, например, красил яйца, заворачивая их во много слоев шелухи. Иногда крепились несколько первых весенних листиков, и все это потом завязывается тканью — марлей, кладется в холодную воду и кипятится минут 15 для получения глубокого красно-коричневого цвета. А после дедушка обклеивал поверхность яиц тонкими полосочками ткани, шелка, бумаги. К Рождеству и к Новому году шили маскарадные костюмы, под руководством дяди сооружали из папьемаше Дедов Морозов, да и вообще дома все любили и хорошо работали с папье-маше. Ваше умение обращаться с папье-маше както связано с увлечением делать бумагу ручным способом? Насколько я знаю, у вас был интересный проект, участники которого создавали работы из рукотворной бумаги. — Моя ученица лет 14-ти как-то взглянула на мою работу на рисовой бумаге, которая была изготовлена вручную, и искренне говорит: «Что это у вас за бумага такая странная? Туалетная что

ли?». Нам с художницей Ириной Остроменской стало обидно, что технологии изготовления бумаги преподаются во всех художественных вузах, а в нашей стране просто нет такого вида искусства. Так у нас появился «долгоиграющий» совместный украинско-польско-швейцарский проект. Оказалось, что многие экспериментируют с бумагой, даже просто на любительском уровне, например, «выливают» бумагу из столовых салфеток и т. д. Это связано с моим пристрастием к бумаге. Дело в том, что живописью я не так давно занимаюсь, а училась на художникаграфика в мастерской книги. И все, что связано с книгой, для меня очень дорого. А вам не интересно было бы поработать над проектом нового украинского шрифта? — Это проект моего учителя Василия Чебаника, а точнее, наш совместный проект (моя часть теоретическая). Мы с ним провели несколько выставок. Украина одно из немногих государств, которое имеет свой герб, свой флаг, но не имеет своей азбуки. Потому что та азбука, которой мы пользуемся (особенно отчетливо проявилась эта тенденция в период компьютеризации), это искаженные, обезображенные латинские гарнитуры. А ведь это один из элементов нашей самоидентификации. К тому же, у нас есть буквы, которых нет в русской версии. Два Г, например. Азбука — это визуальное изображение звука. Звучание украинского языка отличается от того же русского, почему же у нас нет своей азбуки? В данном случае ведь не идет речь об огульном одномоментном переходе. Речь идет об обогащении культуры нации. Сами по себе буквы очень красивые, и многие из них сакральные. Украинская буква Ж — пятиконечная (птичка вверху и внизу три лапки). Это живот, жинка, она несет много важного для нас. Для русского языка характерна Ж — жучок. Это пентаграмма. Молодые люди сейчас этим интересуются, пишут дипломы. Когда выставка была у меня в Университете, то приходило очень много студентов. А вот взрослых людей это не трогает. Но я думаю, что как стало модно говорить по-украински, так станет модно и писать. Киевский телеграф, 26.05.2011 259

Мирослава Макаревич ДИНАСТИЯ ТЕНИ НЕЗАБЫТЫХ ПРЕДКОВ

Саша Прахова — наша современница, талантливая художница, наследница известной дворянской фамилии, — рассказывала о себе, о своем творчестве, о своих славных предках от первого лица. Киев моего детства Не могу свой дом назвать типичным для Киева 50-х годов. Единственное, что было типично — это наше проживание в коммуналке. Это была огромная коммуналка на Большой Житомирской, в районе Львовской площади, — съемная квартира дедушки и бабушки, в которую во время войны подселили «разбомбленных». Почему-то все «разбомбленные» остались жить с нами и после войны. Бабушка и дедушка жили в этой квартире с начала века: когда они приехали в Киев, они искали квартиру с большой мастерской. Наш балкон выходил на Сенной рынок. Оградой для рынка служили «возыки» с лошадьми. Я помню этот восхитительный запах лошадей, сена. Очень жалко, что уже нет этого рынка. Там, где сейчас Дом художника, была пекарня. Дети вечно стояли, прилипнув к окнам пекарни, и смотрели, как делают печенье, как оно выдавливалось из больших мясорубок песочными колбасками. Там можно было через форточку купить горячий, посыпанный маком бублик. Нас всегда отправляли туда за бубликами. Рядом еще был известный в Киеве рыбный магазин, где в большом аквариуме плавали осетры и в огромных лотках продавалась черная икра. Полный Интернационал Я прожила в коммунальной квартире двенадцать лет. Друзья с тех времен остались на всю жизнь. У нас был полный интернационал. Среди соседей были немцы, евреи, украинцы. Я сама происхожу из интернациональной семьи: у нас все предки с территории Беларуси и Литвы. Бабушка и дедушка Я еще застала бабушку и дедушку. Николай Адрианович Прахов был искусствоведом, художником-декоратором. А Анна Августовна Крюгер-Прахова была и остается одним из немногих и, очевидно, самым сильным украинским художником-анималистом. У бабушки 260

и дедушки были удивительно уважительные, чуткие, нежные отношения. Они растили шестерых детей. Дедушка растирал в мраморной ступке для бабушки, воспитанницы Петербургской Академии художеств, краски. У меня была мечта — жить как бабушка, рисовать голландской пастелью картины небесной красоты… В общем, именно благодаря бабушке и дедушке, еще в детстве поняла, что тяга к прекрасному во мне неистребима. Пока был жив дедушка, нам носили дары из Владимирского собора к Рождеству и Пасхе. Помню, как приходили служки в черной одежде и приносили большие корзины, а в них просфирки, окорока, птица запеченная, куличи на Пасху. Эта традиция существовала, пока был жив дедушка. У нас семья не была фанатически религиозной. Но воспитаны были в большом уважении к религии.

роспись Владимирского собора была звездным часом Васнецова, и говорить не приходится. На протяжении всего периода работ над собором семья Праховых была в самом эпицентре жизнедеятельности художников-«соборян», как называли их жители Киева. Они были частыми гостями Праховых, живших в доме на углу Владимирской и Большой Житомирской улиц. Кого там только не было в те годы: художники, важные чиновники, меценаты, духовенство, творческая молодежь. Тон в доме Праховых всегда задавала жена прадеда — живая и остроумная Эмилия Львовна. Ей непременно помогали младшие дети — Кока (Николай, мой дед) и Оля. Они постоянно затевали розыгрыши, и не один солидный гость терял апломб, разыскивая перед уходом свою шляпу, подвешенную высоко к потолку, или отковыривая от пола прибитые гвоздями галоши.

Предтеча Собственно, благодаря моему прапрадеду Виктору Ивановичу дворянство стало наследным. Оно было пожаловано отцу моего известного прадеда Адриана Викторовича за успехи на ниве народного образования. Виктор Иванович был просветителем. Он учительствовал в Литве, Эстонии, в частности в Таллинне (тогда — Ревеле), в России (Санкт-Петербурге). Был домашним учителем в семье Вяземских. У моего прадеда, которого современники называли одним из ярчайших людей своего времени, был родной брат Мстислав (философ, мыслитель, математик). Я понимала, что эти талантливые, всесторонне развитые мальчики не могли так просто оказаться такими в далекой Беларуси. Было очевидно, что они родились в удивительной семье.

Моя знаменитая прабабушка Да, мы похожи с моей прабабушкой. Лепка лица, разрез глаз… Однако во мне нет барства. У меня было пионерское детство. Я жила детством своих ровесников. Конечно же, мы сильно разведены во времени. У меня свой путь. Однако, когда я что-то откалываю, мои близкие ухмыляются, мол, в тебе прабабушка шалит. Она происходила из древнего дворянского рода Милютиных. Прабабушка, хоть и не была писаной красавицей, была очень обаятельной, и мужчины наперебой ухаживали за ней. В 16 лет, выйдя замуж за профессора-искусствоведа Адриана Прахова, она узнала мир искусства не понаслышке, объездив с мужем пол-Европы, бывая в самых знаменитых музеях. Получила прекрасное домашнее образование и закончила консерваторию по классу фортепиано, брала уроки у Ференца Листа. Именно этой неординарной женщине было суждено вдохновить Михаила Врубеля на знаменитый образ Богоматери для Кирилловской церкви.

Владимирский собор Руководство росписями Владимирского собора в Киеве было главным делом жизни моего прадеда, профессора Прахова. Адриан Викторович был очень талантливым человеком, блестящим преподавателем, знавшим свое дело и умевшим разглядеть таланты своих учеников. Он был близким другом Репина, дал путевку в жизнь Михаилу Нестерову и сыграл огромную роль в творчестве Михаила Врубеля. О том, что

Мои дети Я еще в студенческие годы стала мамой, родила сына Колю. И получила ценный совет от своего преподавателя Елены Николаевны Яблонской. Она мне сказала: «Рисуй сына, никто не умеет рисовать детей, ты будешь коро-

Ольга Охримец

левой!» И я стала с удовольствием писать детей. В свою советскую молодость я создавала иллюстрации для детских книг. И это был элегантный способ, не изменяя себе, заработать на жизнь. Потом я увлеклась каллиграфией и, можно сказать, первой в Украине возвела ее в ранг живописи. Династия художников продолжается: мой сын Николай Гончаров стал профессиональным графиком. Посмотрим, что выберет мой внук Николай… История выживания Судьба моей семьи — история выживания. Все получается вопреки. Но получается! Мы очень ответственные, в нас говорит дворянская гордость. Моим самым близким родным довелось пережить немало: например, отец три года отработал разнорабочим на стройках, чтобы доказать свою лояльность режиму. Как и одна из моих родных теток Леля (Мазюк) вынуждена была работать на заводе на Шулявке, ведь дворянское происхождение не давало никакой возможности получить достойное образование. Младшая тетя Анна (по линии Праховых), она была подругой Виктора Некрасова, эмигрировала в Австралию. У меня хранятся художественные альбомы, книги, которые Анна пересылала для нас, еще детей, но нам не говорили от кого они. Я сама стала выездной только в 1989 году… Первая моя зарубежная выставка состоялась в 1993 году в музее современного нонконформистского искусства в изгнании в Монжероне, во Франции. Это тоже был интересный опыт, мы тогда понятия не имели о западном арт-рынке, о его законах. О роскоши Роскошь в моем понимании — честно делать то, что искренно хочется, что ценится как высокое искусство, что находит отклик и покупается. Роскошь – делать то, что мне в кайф!

…Помню в доме на ул. Ломоносова в суровое советское время, но счастливое, потому что — молодые, собрались прогуляться с детьми на ипподром. Нашим мальчикам года по 4 — Коленька и Петечка. По дороге, Саша даёт всем задание: собрать по 300 штук одуванчиков среднего размера! Гена хмыкает, все собирают. По дороге домой идем мимо магазинов, где всегда пусто — ничего нет, а для Саши — есть, ее любят даже советские продавщицы. Вернувшись варим джем из одуванчиков — чудо! …Было у меня старое пальто. Саша в одну минуту его раскроила и тут же сшила очень модную куртку. Носила я ее много лет. А связанные ею свитера, до сих пор храню — очень художественные вещи. Она всё делала очень быстро. Могла в две секунды сделает чудесные котлеты и накрыть роскошный стол. Такое впечатление, что для неё не существовало бытовых проблем. У неё были золотые руки. …Когда мы работали на киностудии «Научпоп», Сашу любили, но немного косились — все-таки роственница главного худрука И. Б. Гурвич. Другое дело в «Веселке» — свободное творчество, сколько чудесных книг было сделано ею. Я немного завидовала легкости, с которой ей удавались книжные илюстрации. Но какой это был труд для нее поняла, когда Саша сказала: «Тебе хорошо, у тебя все авторы или классики, или далеко живут, а мои авторы рассказывают о своем виденьи, когда книга уже готова...». …Поехали мы как-то в Гурзуф. Конец февраля — начало марта. Саша взяла с собой работу — книжку для «Веселки», я — этюдник, чтобы писать цветущий миндаль. Идем к морю, мне смотреть на него холодно, а Саша окунается и плывет! …Саша, Гена и Коля отдыхали в Новом Свете, я с сыном Петей — в Судаке. Встречались каждый день. После прощания провожались по несколько раз — то они нас, то мы — их. Идем по той дивной дороге над морем, поем, я знала только первый куплет, а Саша — всю песню, и украинскую, и военно-морскую, и хоть какую. Всегда удивлялась, как Саша все запоминала. …В год, когда я похоронила своего сына, чтоб не сойти с ума, поехала к Саше в Киев. Она повела меня на речной вокзал. Сказала: «Пойдем на второй этаж и сверху будем смотреть на воду».

Помогло — ведь рядом были Саша с Геной. …Однажды в Москве, после хорошего вечера в ресторане СХ СССР на Гоголевском бульваре, всей компанией пошли ко мне ночевать. А утром наш друг Ильчин Мамедов воскликнул с раскладушки, показывая на спящую Сашу: «Я испугался, подумав, что мы заночевали в Русском музее!» …Не помню ни одной размолвки за все время дружбы. Сашину мудрость и доброту трудно описать. Какая подруга! Какой горячо любимый человек! Для меня она всегда жива, потому что глубоко в сердце.

261

Татьяна Андриенко САША

Познакомились мы с Сашей в Украинском доме в 1992-м на первой коммерческой выставке-ярмарке негосударственных галерей Киева. Она произвела впечатление человека глубокого, исключительно толерантного, доброжелательного, а еще универсального в бесчисленных своих творческих умениях. Было впечатление, что мы друг друга знали всегда. Конечно, мы созванивались, обменивались новостями, ходили в гости, спешили на помощь, отдыхали. Обычные теплые искренние отношения, которые, казалось, будут вечно. Саша была художником удивительным и человеком смелым, изобретательным и креативным. Главное — использовала шанс жить активной жизнью, преобразовать творческую энергию в новой для себя области. Наверное, потому она, будучи художником, стала работать преподавателем, а затем и галеристом. Она была у истоков. В это волнительное время — мы полны энтузиазма создания новой арт-ситуации. В этом был настоящий драйв. Тогда в галереях не существовало ни начальников, ни подчиненных: все занимались всем. Царила атмосфера творчества, эксперимента, поиска. Для всех тогда — это время неизведанного, неожиданного, нового — Саша была готова к этому. Приняла, как само собой разумеющееся. Ее собственный проект — галерея «Университет». Она пришла туда с готовой концепцией: показать творчество художественных династий Киева и всей Украины. По сути, она создала в галерее интеллектуально-образовательно-клубную атмосферу. Как всесторонне образованный творческий человек, она не ограничивала себя темами, жанрами и направлениями. Это была хорошая профессиональная кураторская работа. Казалось, многое и многих ее авторов мы знаем, но отобранные и показанные Сашей работы звучали ново и свежо, создавали впечатление открытия. Мы любили приходить на ее вернисажи — там всегда было радушно, стильно, изысканно, играли прекрасные музыканты. К сожалению, после ее ухода, галерея перестала существовать как некая культурная, актуальная единица. А ведь это был уникальный опыт: полижанровая университетская галерея с отличными проектами. 262

В творчестве Саша человек универсальный и смелый. Прекрасный, веселый, изобретательный иллюстратор детских книг, она стала известной в стране и мире как автор виртуозных графических работ, каллиграфий и шелкографий. За плечами — множество выставок и наград, международных в том числе. И вдруг — живопись. Да какая! Открытый цвет, широкие мазки. Допускаю, что в какой-то момент Саше стало скучно, как любому художнику, который прошел определенный этап и захотелось нового. Новых приемов самовыражения, эмоций, тем — вырваться из привычного круга, поговорить об ином. К живописи она шла очень давно. Цвет сначала фрагментарно появился, а потом полноправно прописался в графике. Хорошо помню ее графические цветные диптихи. Потом была создана абстрактная поэтичная живописная серия «Аква-Вита». Потом — цветы, яблоки, грибы… Она понимала, что ее переход к живописи вызовет недоумение, прежде всего у друзей-художников и искусствоведов. Мне она никак это не комментировала. Просто сказала: «приди, посмотри, что я делаю». Я приняла новую Сашу безоговорочно, хотя и для меня это было неожиданностью. Первая персональная выставка ее живописи состоялась в галерее «Лавра»: «ковровая» развеска, взрыв цвета, эмоций. Незабываемо! Выставляла несколько раз ее живописные серии у себя в галерее и я. И в каждую экспозицию Саша деликатно вкрапляла свои старые графические листы, рисунки, керамику, тем самым создавая некий камертон для всей выставки, нить-связь между собой прежней и новой. Было приятно наблюдать, как посетители галереи подолгу и с наслаждением бродили среди ярких полотен, ностальгировали, разглядывая елку, старые игрушки, Деда Мороза, делились с нами воспоминаниями детства… И все-таки главным для Саши был дом — всегда хлебосольный, радушный, гостеприимный. Нельзя не вспомнить знаменитую Масляную Саши Праховой. Сейчас эту традицию в память о Саше продолжили ее семья и ближайшая

подруга Катя Корнейчук. К мужу, Генчику, как она его с нежностью называла, было какое-то иррациональное чувство. Любовь и все… Боролась за него до последнего. Ее усилиями была организована его персональная выставка: собрала работы, напечатала, оформила. Многие тогда благодаря Саше открыли для себя Гончарова-старшего: великолепные рисунки, тончайшая графика. Саша очень много сделала для того, чтобы город Киев помнил о Праховых. Она очень дорожила семейными преданиями, чтила, поддерживала семейные традиции, благородно и с достоинством несла высокую миссию — хранителя духа Города. Она всегда со мной…

Татьяна Андриенко, Саша Прахова

Татьяна Грущенко САШИН МУЗЕЙ

Мы были знакомы более двадцати лет. Встречались по работе, обменивались идеями, много общались. В 90-е Саша была героиней моих телесюжетов. С Сашей всегда было легко и уютно. Она принадлежала к тем немногим, которые ведут за собой. Никогда не предают. Она была учителем и другом одновременно. С ней хотелось делать совместные проекты, сотворить. Рада, что последний год ее жизни был связан с Музеем современного искусства на Глубочицкой, где в то время работала и я. Когда возникла идея создания в музее арт-студии, мы все знали, что ее руководителем должна быть только Саша. Она пришла с готовой программой, сочетающей обучение и элементы игры. Обучение проходило на трех языках: украинском, русском, английском. В создании студии ей помогала наша юная сотрудница Дашенька. Вместе они придумали название студии «Красный мольберт», закупили оборудование, материалы. Вскоре появились первые ученики. Но творческой деятельной Саше этого было мало. С ее легкой руки в музее прошло несколько презентаций, включавших мастерклассы для гостей. Один из них вела Саша. Позже Саша познакомила нас с Мариной Хейн, женой Посла Эстонии в Украине. С Мариной они организовали в музее два великолепных праздника для детей и взрослых: украшение рождественских имбирных пряников (PIPARKOOGIMAANIA) и создание пасхальных фигурок из марципанового теста, которые, конечно же, расписывали специальными красками под руководством Саши. Праздник «Пасхальные марципаны» проходил в зале, где в то время была выставка Сашиных работ. Яркие, мощные, живописные полотна усиливали атмосферу творчества, вдохновляли. Участники долго не расходились, обменивались впечатлениями, демонстрировали друг другу фигурки. Праздник действительно получился. Выставка Сашиных живописных работ в музее была запрограммированной. Несколько лет назад Таня Андриенко пригласила меня на вернисаж в свою галерею. Придя на открытие, я увидела живопись Саши, другую Сашу и подумала, что надо обязательно показать ее новые работы в музее. Мысли материализуются…

В апреле 2011 года одна из запланированных выставок по объективным причинам не состоялась, срочно надо было искать художника, который бы в сжатые сроки мог создать проект. Я позвонила Саше со словами: «Спасай». Саша согласилась, хотя имела другие планы. Иначе и быть не могло. Она все успела. На вернисаже царила теплая, домашняя атмосфера, пришло много друзей, знакомых. Потом, во время работы выставки, в музей постоянно звонили, интересовались, а в экспозиции всегда были посетители: Сашу многие знали и любили. Мы заканчивали работу над каталогом выставки; благо, никуда не надо было ехать, потому что редакция находилась в стенах музея. Саша принесла фотографии, скорректировала макет. Зашла потом ко мне. Рассказывала подробности своего недавнего короткого путешествия к морю. Мы поговорили о пользе путешествий, о предстоящем дне рождения… Это была наша последняя встреча…

Marina Hein

Jaan Hein

263

Марина Мартиросян

Саша была учителем от Бога. Не каждому талантливому живописцу дано быть талантливым учителем. Она всегда находила нужные слова к любому из учеников. Ее студия объединяла людей разных поколений, от совсем малышей до определенно зрелых личностей. И кто бы ни был ее ученик, всегда находился заветный ключик к его таланту. Ведь талант есть у каждого, но только немногим удается его разыскать. Когда бы ты ни пришел, студия всегда дышала людьми и каждый чувствовал себя на своем месте в пространстве студии. Приходя в студию, я всегда чувствовала прилив сил творить от чистого сердца, без ограничений и рамок. Саша никогда не ограничивала нас ни в выборе темы, ни в материалах или технике исполнения. В ход шли все мыслимые и немыслимые инструменты: уголь, аркрил, акварель, 264

Без названия, 2008, масло, холст, 500 x 700 мм

масло, карандаши, мелки, фольга, клей, строительные шпатели, газовые горелки и даже кулинарные формочки. На ее уроках мы могли искать, пробовать, и снова искать, пробовать и в результате находить то, что нам ближе. Сама обладая огромной смелостью и решительностью, Саша учила не бояться начинать самые невероятные проекты и реализовывать самые сумасшедшие идеи. Я занималась с Сашей шесть лет. За это время она стала не только учителем живописи, но и близким другом, единомышленником. Саша открыла для меня удивительный мир красок. Ярко и непринужденно она дарила себя друзьям по кисти, укутывала своей душой и безграничным талантом. Каждый урок был отдельным путешествием, приключением и приносил настоящую радость и счастье.

Марта Ващук

Не каждому выпадает шанс встретить настоящего Учителя. Мне повезло. В моей жизни таким Учителем была Саша Прахова — талантливая художница и замечательный человек. Я пришла к Саше с более-менее сформулированными вопросами. Как я теперь понимаю, это, с одной стороны, облегчало задачу Учителя, с другой — было вызовом ее педагогическому таланту. Саша никогда не давила, но была настойчивой, когда нужно, и могла сделать убедительный набросок на бумаге в качестве веского аргумента — почему так, а не иначе. Не было осуждения выбранной учеником темы, предметом рассмотрения было только то, как нужно это делать. Саша была свободной и уважала свободу своих учеников. Во время занятия она вместе с учеником находилась в пространстве

Путешественник, 2011, акрил, холст, 1000 x 800 мм Последняя точка, 2011, акрил, холст, 1000 x 800 мм

холста или листа бумаги, на котором рождалось изображение, и прогуливалась по предлагаемому рисунку мастерски, ненавязчиво совершенствуя его, тем самым многое объясняя. При этом я всегда чувствовала эмоциональную связь с Сашей. В ее присутствии мне было тепло, если можно одним словом передать переживаемое.

265

ИЗ КНИГИ ОТЗЫВОВ НА ВЫСТАВКЕ «САША ПРАХОВА И СЕМЬЯ», «САША ПРАХОВА И ДРУЗЬЯ» в Музее современного искусства на Глубочицкой, 17

Санечка! Ты была и навсегда останешься ярким Светом в моей жизни. Я благодарю Бога за то, что ты встретилась на моем пути! Санечка, я не устану вспоминать тебя и за всеблагодарить. С любовью, Валя Железняк Уважаемая Саша! Пусть твой Вечный полет во Вселенной останется в твоём творчестве! Низкий поклон всей Вашей семье! Е. Лузина, М. Лузин Я слово пишу о Саше, Но мысли о смерти нет… Уход для того не страшен, Кто в Жизни оставил след! Вечная память о тебе останется в твоем искусстве! Артем Азоян Сашенька, Сашенька! Ты будешь всегда Солнечным Лучом! Таня Мисковец Сашенька! Ты все видишь. Все равно мы все вместе! Ты здесь! И трудно сказать: Ты ли с нами, или мы с Тобой. Бовкун Сашенька, Сашулька! Я была восхищена тобой, когда увидела тебя впервые. Как ты была молода и хороша! Я всегда буду восхищаться тобой! Каждый человек имеет свое место в жизни, И никем нельзя его заменить. Еще встретимся! Стас и Леля Саша! Молимся о душе твоей. А сейчас среди твоих радостных работ,

266

снова благодарим за твое искусство! Настоящее, чистое! Света Костюченко Саша! Я помню нашу звёздную ночь на пленэре в Лубнах! Бездонное черно-синее небо, стихи, разговоры о полноте жизни! В такие минуты паришь между небом и землей. Спасибо! Это всегда со мной! Лена Придувалова Саша! Твой портрет есть, а ты? Невероятно! Не принимаю. Слава Богу, душа художника, его образ – все в работах... Ты жива, пока живы те, кто любит тебя. Дальше... вечность. Ольга Петрова Искристая, веселая, умная и добрая, после сиюминутной встречи – праздник на весь день. Это о Саше. Николай Соколов Каждая встреча с Сашей начиналась с ее улыбки… Ти мужня жінка, уклін Тобі. А. Т. Саша Прахова, моя милая соседка по мастерской… Пусто, уныло, жутко… Александр Павлов Светлая память Сашеньке, такая же светлая, как ее живопись… Наталия Яновчук Саша! Мы Вас любим и помним. Светлая память! Лара, Полина Сашенька! Ти випромінювала світло і тиху радість… У своїх творах ти нагадуєш нам, що життя прекрасне і його треба цінувати. Стахо

267

268

269

Художньо-літературне видання (українською та російською мовами) Микола Гончаров «Саша Прахова» У ІІ розділах: І — репродукції ІІ — тексти, спогади, фотографії Книга «Саша Прахова» — посмертне та повне видання творчого спадку Олександри Миколаївни Прахової. Книга складається із двох розділів. У першому — представлені репродукції малюнків, графіки, живопису, каліграфії та авторських текстів і концепцій вистав художниці, написаних власноруч. У другому — тексти мистецтвознавців, художників, спогади близьких та друзів, інтерв’ю журналістів з мисткинею. Тексти подані в біографічній відповідності з роками життя та творчості художниці у довільній формі, що дає об’єктивну уяву про художнє середовище та особисте оточення мисткині в осередку сучасників.

Упорядник: Микола Гончаров Макет книги, дизайн та комп’ютерна верстка: Микола Гончаров Вступна стаття: Микола Гончаров Художній координатор: Катерина Корнійчук Літературний координатор: Зоя Чегусова Літературний редактор: Алла Вакуленко Фото: Сергій Новіков, Іван Сауткін Архівні фотографії: Микола Гончаров Всі права на видання книги належать Миколі Гончарову. Авторські права на тексти належать авторам.

Підписано до друку 21.04.2012, Формат 205х265 Папір --------, Гарнітура Myriad Pro. Друк офсетний. Умовн. друк.арк.111.Обл.-вид. арк., 7,54 Наклад 1000 прим.

270