Управління освіти і науки Кам’янець-Подільської міської ради Центр дитячої та юнацької творчості
Збірка дитячих робіт про учасників антитерористичної операції
СПРЯМОВУЄМО ПОГЛЯД У МАЙБУТНЄ …
Кам’янець-Подільський 2018 2
Керівник проекту Марціновська Ірина, практичний психологметодист Центру дитячої та юнацької творчості Рецензент Пантюк С.Д., літературний тренер
письменник,
видавець,
Реалізатори ідеї Кореспонденти шкільних прес-центрів Редактор Горгулько Тетяна, керівник літературного гуртка «Паросток» Центру дитячої та юнацької творчості Збірка дитячих робіт про учасників антитерористичної операції «Спрямовуємо погляд у майбутнє…» / Упорядники: І. П. Марціновська, Т. В. Горгулько. – Кам’янець-Подільський Центр дитячої та юнацької творчості, 2018. – с. 63.
ЗМІСТ 3
ВСТУП ..........…………….………………….............……5 Книжка як крок до миру / Пантюк С. …...……………..…….6 Повертайтеся живими / Марціновський Д. ………………….8 Небесна зустріч / Дуброва О. ………………………………..11 Не дитячий твір у дитячі роки / Прокопов Б. ...….…............15 Герої творять дійсність – сучасність творить героїв / НВК № 9……………………………………………………....17 Де є віра – там є життя / Осацька К. ………………….…….20 «Триматися, бути міцнішими за бетон…» / Шендерук В. ..21 Волонтерство – мій стиль життя! / НВК № 9. ……………...24 Хто ви, учасники АТО? / Тарнавський М. …..……………..29 Дорогою до миру / Губрик В. …………………..…………...32 Хто ж, як не ми?! / Колодяжна М. ………………..................34 З тваринами на передовій! / ЗЗСО № 6. ……….……………39 У гарячій точці! / ЗЗСО № 6. ...…………………………..….41 Обов’язок кожного – захищати Батьківщину / ЗЗСО № 6. ..42 «Якщо стояти на місці, війна ніколи не закінчиться!» / ЗЗСО № 6. ………………………………………………….…43 «Прапор України над Донецьком повішаю я! Клянуся!» / Пухальський Б. ……………………………………………….45 Розмова з батьком / Овчарук Н. …………………………….48 Спогад однокласників / ЗЗСО № 15. ………………………..50 Моє покликання – захищати Батьківщину / Бас О. ……..…53 Борітеся – поборите! / Омельчук. М. ……………………….57 Сапери помиляються лише один раз / Михайліченко К. .....59 Герої поза часом / Думанська Д., Костик А. …………….....61
ВСТУП 4
Сьогодні десятки тисяч патріотів нашої держави знаходяться на Сході країни, на передовій, захищаючи свободу, незалежність та територіальну цілісність України. Ці люди вже встигли побувати на війні та зустрітися зі смертю. Це люди сильної волі, міцного характеру, впевнені в собі, справжні патріоти України. Дана збірка є результатом творчих напрацювань кореспондентів
шкільних
прес-центрів
під
назвою
«Спрямовує погляд у майбутнє», а також вихованців гуртка юних
поетів
та
прозаїків
«Паросток»
(керівник
– Тетяна Горгулько) Центру дитячої та юнацької творчості. Ідея проекту полягала у спілкуванні з учасниками антитерористичної
операції
на
Сході
України.
Воїни
намагалися у доступній формі розповісти про життя на війні, про те, як боронилися і наступали, про допомогу волонтерів, про солдатську єдність, братство, і про все те, що цікавило вихованців, а також про перспективи та майбутнє. Говорили про військові будні зі сльозами на очах… З глибоким сумом в очах бійці ділилися спогадами та своїм прикладом показали, що не тільки словами можна любити свою Батьківщину, але і вчинками доводити це. Ірина Марціновська, практичний психолог-методист Центру дитячої та юнацької творчості
Книжка як крок до миру 5
Найлогічнішим антонімом до слова «війна» завжди було слово «діти». Але так вже складалася наша історія, що ці номінативи часто перепліталися у жахливий вузол вражених душ, скалічених доль і неабиякої зневіри. В нашій мові стосовно дітей вживається слово «виховувати», а не «вигодовувати», як в інших мовах світу. Тобто, дитину треба було постійно ховати від ворогів, щоб згодом виростити продуктивним представником громади і просто гідною людиною… На жаль, і сьогодні наша країна знаходиться у стані війни – визвольної, бо нав’язаної багаторічними недругами. І це тільки на перший погляд так здається, що ця війна зачіпає не всіх. Насправді – всіх і кожного. І наші діти це розуміють іноді краще за дорослих. Згадую осінь 2014 року, село Піски під Донецьком, передова. І от волонтери привезли чергову партію продуктів та речей, серед яких – дитячі малюнки та скульптурки янголів. І не було бійця, який би не сховав того малюнка під бронежилет, а ангелика – в нагрудну кишеню. Всі розуміли – то справжні обереги, через пальчики дітей освячені Вищою Силою. З того ж розряду – і ця книжка дитячих есеїв, досліджень, інтерв’ю, замальовок, а подекуди – повноцінних новел. Всюди відчувається творчий підхід до теми, 6
дослідницький інтерес, багатопланове трактування подій, прагнення до небанальних висновків. Переважно – це якісна журналістика з елементами публіцистики, дуже щира і майже не зачеплена штампами, типовими для «писучих» дорослих. Спілкуючись з учасниками бойових дій, юні автори книжки, відчувається, ретельно пропускали почуте через свої тремтливі серця. Іноді це зворушує до сліз, хоча, начебто, чоловікам плакати й не личить. Такі книжки дуже потрібні і нашим воякам, і мирній частині суспільства. Цю книжку також захочеться заховати під бронежилет або просто почитати, коли настає затишшя. Що ж до цивільних – декому з них мають ширше відкритися очі, адже досі знаходяться «оригінали», які бездумно повторюють кремлівську пропаганду про те, що ця війна не визвольна, а «олігархічна» чи ще якась там інша. І тому я хочу щиро подякувати всім діткам – авторам цього збірника за їхню працю і розуміння ситуації. А
мир
обов’язково
настане.
І
розбитий
та
посоромлений ворог утече до своїх нір. І тоді ця книжка стане посібником для істориків. І це ще одна її незаперечна цінність. Щиро дякую, друзі! Слава Україні! Сергій Пантюк, письменник, журналіст, учасник бойових дій
Повертайтеся живими! 7
Коли людина розповідає тобі про різні воєнні ситуації, і ти бачиш на її обличчі сльози – це не може не вразити. Ніколи не міг подумати, що поспілкувавшись з людиною, яка була в АТО, поміняється моє ставлення до життя. Історія
нашої
держави
сповнена різними подіями: як щасливими, так і трагічними. Але наші люди завжди знають чого хочуть – це наші патріоти, які люблять українську землю більше за власне життя! Бо боротьба – це завжди для мужніх, відважних патріотів. Ми живемо далеко від території, де проходить війна і не можемо уявити усю ту ситуацію, але я, як і всі мої ровесники не хочу її знати, натомість, бажаю жити в мирній країні. Хочеться відчувати в повітрі запах свободи та незалежності усіх закутків нашої держави, щоб не було перепон поїхати у різні куточки країни. Зараз моє серце переповнюється двома почуттями: смутку і вдячності. Вдячності тим, хто воює за волю. Ці люди гідні називатися героями. Сміливі, рішучі, вони не бояться ворога, а йдуть до мети! Жоден з них не знає чи 8
повернеться додому, до рідних, який бій стане для нього останнім. Адже кожен день для цих людей проходить порізному, а найголовніше, зі слів мого співбесідника є те, що усі повертаються живими до військової частини. Хто ці люди? Герої? Вони так себе не називають. Але кожен може сказати, що це дійсно герої. А в якій ситуації були ті, хто боронили Донецький аеропорт, Ілловайськ, Дебальцеве, Авдіївка! Боротьба на межі неможливого. Сила волі,
мужність,
стійкість,
бажання
відстояти
кожен
сантиметр землі – це складові тих характерів, котрі сьогодні зі зброєю в руках на Сході України. Як би важко не було на передовій, наші атовці завжди пам’ятають про рідний дім, сім’ю, яка з нетерпіння чекає на їхнє повернення додому. І саме родина надихає їх на перемогу та бажання відстояти свою країну у бою. Як розповів нам Чілійчук Олександр Валентинович, йому дуже не вистачає близьких людей у зоні АТО. З посмішкою згадує про повернення додому та розповідає про родинні цінності та традиції. У них звичайна українська сім’я, яка звикла завжди збиратися за круглим столом. Олександру
Валентиновичу
дуже
приємно,
коли
повернувшись додому, його усі зустрічають, а це і сім’я, і друзі, колеги по службі. Радіє коли дзвонить до нього донечка, вона завжди переживає за батька. Саме близькі 9
люди дають йому силу та наснагу в далекій стороні, саме вони морально допомагають не падати духом. Воїни АТО на камеру не люблять вихвалятися, вони звичайні люди, котрі кожного дня долають невимовні труднощі,
для
котрих
новий
день
є
справжнім
випробуванням. Вони не нарікають на долю, і дякують Богові за кожен прожитий день на цій землі. Багато з них після війни переосмислюють своє життя, намагаються міняти себе в кращу сторону. А хтось ще там, на передовій поміняється. Бо справді, людина, яка переживає такі події, не може не задуматися про буття. Як розповідав нам боєць, починаєш не помічати дрібниць, через які раніше могли бути сварки. Я – українець, адже живу в країні, котра найбільше прагнула волі і найменше її мала. Україна – це держава, яка боролася за волю, за щастя, за незалежність. Зрозумів, для себе одне, що державу потрібно підіймати, адже тут ми народилися та живемо. І сміло можемо сказати, що ми патріоти, та за будь-яких обставин захищатимемо країну до кінця. Дмитро Марціновський, вихованець гуртка юних поетів та прозаїків Паросток» ЦДЮТ, учень 13 групи ліцею
Небесна зустріч 10
-
Як же ти виросла, Аню, така доросла і гарна
дівчинка!
-
казав
капітан
Наглюк, схиляючись над ліжком донечки. Він розумів, що його не чують, але часто приходив додому, ніжно цілував у щічку сплячу маленьку Анютку та з любов’ю і журбою дивився на свою любу дружину Юлію, яка перекладала його речі у шафі, вдихаючи запах, щоб відчути його поруч. - Мамо, а де наш татко? - часто запитувала Аня. - Він разом з птахами… Ми з ним ще колись будемо разом. Поки мама заспокоювала маленьку донечку, добираючи слова та стримуючи сльози, десь там, високо у хмарах відбулась небесна зустріч… Я йшов безкрайнім небом, думаючи про минуле, і картав себе за те, що не виконав місію. Йшов годину, дві, три … аж раптом - знайоме обличчя. - Хто ти? – запитав я, підійшов ближче і, глянувши у вічі незнайомця, здогадався. - Це ж ти! Ангел маленької дівчинки, яка любила свого батька і чекала його щодня, але щоразу засмучувалась, коли ввечері засинала без нього. - Так, це я…А ти? Куди ти? 11
- Моя місія на Землі закінчилась… Я більше не зможу побачити щасливі обличчя і посмішки його рідних, коли він приїжджав додому. Тому благаю тебе – оберігай і слідкуй за маленькою Анею, щоб не скоїлося страшної біди, як з її батьком Романом. На
Кам’янеччині,
між
Збручем
та
Дністром
розкинулося невелике село Ходоровці, де живе багато працьовитих українців. Саме там, у сім’ї Наглюків, народився і жив хлопчик Роман. Бог наділив його найкращими якостями характеру. Я часто з ним розмовляв, коли він був маленьким хлопчиком. У Ромчика народилася сестричка Юля, яку він дуже любив і завжди оберігав. За це йому Бог подарував і дружина Юлію. Рома ріс добрим, чуйним хлопцем. З самого дитинства він мріяв стати військовим і захищати не лише своїх рідних, але й усю Україну. Пригадую,
як
він
познайомився
з
майбутньою
дружиною. Йому було тоді 11 років, а їй 10. Хлопчик сидів у холі сільського будинку культури, а Юля проходила повз із подругами. Їй дуже сподобався симпатичний, чорнявий юнак. «Як його звати?» - запитала дівчина у подруги. «Роман», - відповіла та. У Юлі довго в голові крутилося це ім’я. Вони познайомилися та завжди проводили час разом. Їхні друзі потім жартували, що вони, як Ромео і Джульєтта. 12
Почали зустрічатися, коли Рома навчався у Харкові і проходив військову підготовку на полігоні. Як і мріяв, Роман став
військовим,
хоча
був
надзвичайно
творчою
особистістю. Завжди любив малювати, і коли виходила якась стінгазета чи плакат, усі знали, що це робота Романа Наглюка… Кришталеві сльози переповнили і хлинули потоком. Це були сльози смутку та невимовно гіркого болю. Не зміг… Не зміг уберегтися, але ж яке щасливе майбутнє чекало його сім’ю. Скільки ще щасливих вечорів він не провів з близькими людьми… Скільки ж мала Анюта ще не показала таткові, як вона катається на велосипеді, роликах; вони ще не зліпили разом снігову бабу, не з’їздили в аквапарк та не відвідали Львів… В Україні, яка за 20 років своєї незалежності не мала ніяких збройних конфліктів, розпочалося кровопролиття. Деякі східні області нашої держави, на жаль, стали укриттям для сепаратистів і терористів. На боротьбу з ними піднявся увесь український народ і, в першу чергу, мій Ромчик зі всіма Збройними силами України. Якраз на своє день народження, уявляєш? Замість того, щоб задувати святкові свічки, він 14 березня відправився зі своїм підрозділом на бойове чергування в зону АТО. Роман мужньо захищав рідну землю на Луганщині декілька місяців. І ось на початку 13
серпня ворог розпочав обстріл блокпоста біля селища Волнухіно Луганської області. Залпи «градів» лунали один за одним… Це дуже небезпечна зброя, яка спроможна забрати безліч людських життів водночас. Під час обстрілу капітан Наглюк віддавав команди голосно та чітко. Його головним завданням на той момент було зберегти якомога більше життів своїх побратимів. Його товариші сховалися під бронемашинами, а Роман заскочив в БМП. У цей момент одна з ракет розірвалась у повітрі і уламки
вогняними
голками
прошили
броню
бойової
машини, в якій був Роман. У ті дні стояла неймовірна спека, тому багато хто ходив без захисних жилетів. На превеликий жаль, Роман не задовго до обстрілу скинув свій єдиний захист і це, мабуть, стало його фатальною помилкою. Уламок снаряду влучив у серце. Але перед тим, як піти дорогою безсмертя, він учинив героїчну та сміливу справу, - очі мої горіли полум’ям гордості і вдячності за вчинок Романа. Підлітала вже друга ракета, як зненацька він побачив свого товариша, який не встиг сховатися. Роман піднявся і стрибнув на друга, накривши його собою, тим самим врятувавши йому життя. Він розумів: смерть близько! Роман зробив би так навіть, якби був здоровий, тому що завжди був
14
готовий врятувати товаришів ціною власного життя. На це здатні всі військові, але не кожен готовий до самопожертви. Душа кожної людини, що віддала своє життя за інших, відлітає і спочиває на небесах, але Роман не встиг ні попрощатися, ні сказати останніх слів своїм любим дівчаткам. Україна знає своїх героїв! Аня пишається своїм батьком, Романом захоплюється вся Батьківщина. Бо у нього було хоробре серце, яке здатне на сміливі вчинки. Дякуємо тобі, ВІДВАЖНИЙ ВОЇНЕ! Дуброва Олександра, учениця ЗЗСО №5
Не дитячий твір у дитячі роки Надзвичайно жахливо, коли у дитячі роки часто чуєш такі слова як «війна», «воєнні дії» та коли у новинах по телебаченню зупиняєш свій погляд на черговій світлині українського
захисника
і
мене
переповнює почуття гордості та патріотизму. Зі мною в класі навчається Катерина Романович, а її батько є учасником АТО, бо професія у нього така – захищати Вітчизну. Завжди, коли дивився на Катю, я думав, 15
яка вона сильна та впевнена, адже знає, що тато повернеться…, повернеться з перемогою, бо оберігає свій народ, стоїть на захисті своїх дітей, охороняє нашу Батьківщину. Неодноразово Катя розповідала нам про події, що чула від батька: про нелегкі бойові будні, про умови життя на фронті, про військові обладунки, про справжніх друзів. А також він говорив їй про позитивний настрій наших військових, бо вони відчувають, що їх люблять, за них моляться, на них чекають… У такі моменти мене переповнює два почуття: почуття смутку та почуття вдячності. Вдячності тим, хто захищає свій народ, свою землю. Ці люди - герої, бо йдуть вперед до мети, до цілковитої перемоги! Почуття смутку тому, що жоден із таких героїв не знає чи повернеться до рідної домівки, до своїх батьків, дружини, дітей, друзів. Я пишаюся тим, що навчаюся у класі з дівчинкою, тато якої – справжній герой! Я звертаюсь до тебе, український солдате, повертайся додому живим! На тебе чекають рідні! Богдан Прокопов, учень ЗЗСО №5
Герої творять дійсність – сучасність творить героїв 16
«Патріотизм – це, образно кажучи, сплав почуттів й думки, осягнення святині - Батьківщини – не тільки розумом, а й передусім серцем… Патріотизм починається з любові до людини». (В.Сухомлинський) За останній період дуже багато ведеться розмов про патріотизм, національну свідомість, та інше. Майже всі у вишиванках та на кожному кроці чуєш: «Слава – Україні, героям слава!». Та хто ж ці герої, як вони ними стали і в яких умовах, що вони віддали і, що змушені були пережити? На жаль, ми знаємо дуже мало. Історія та сучасність України – це діло геройської української молоді, сотень тисяч юних, молодих, майже двадцятирічних добровольців, які боронили і боронять інтереси держави, навіть ціною власного життя. Теперішні молоді українці в час, здавалось би, виразної втрати життєвих орієнтирів, занепаду духовних цінностей та панування культу особистого задоволення і матеріального споживання, як ніколи, мали би усвідомлювати, що у світі, в якому ми живемо, тільки ті вартості мають майбутнє, за які людина готова боротися, які людина готова боронити, жертвуючи усім, навіть найдорожчим – власним життям. І серед тих цінностей перша – Україна, наш український народ, наша рідна земля і наша українська держава. Тому й виник національний спротив, тому й з’явились сучасні герої, 17
що їх, як і Героїв української нації, пам’ять про яких шануємо, для нас є передусім втіленням одвічної волі нації до влади, сили, могутності, до права бути неподільним і єдиним господарем на цій землі, за яку проливали кров цілі покоління. Герої творять дійсність, герої формують обличчя світу – вчора, сьогодні і завтра, бо вони готові віддати все, і в тому числі своє життя, щоби осягнути свою мету, щоби здійснити свою мрію. Це герої залишили для нас, здавалось, би такі божевільні кличі: «Або все – або нічого!», «Або пан – або пропав!», «Перемога або смерть!». Історія та сучасність України, її народу – це твір героїв України, це діло людей, які віддали всі свої сили, і своє життя для добробуту народу: його свободи і державності, могутності і процвітання. Україна – це справа воїнів, які поставили добро рідного народу понад свої особисті інтереси і були вірними ідеї до останнього подиху. Сьогодні ми бачимо на Майданах тисячі, здавалось би, пересічних українців, для яких цінності справжніх героїв є їхніми найвищими цінностями. Тому ми не лише нація героїв, ми – нація переможців! Ми свідомі того, що не завжди маємо змогу боротися зі зброєю в руках за наш одвічний ідеал, але ми завжди маємо змогу цей ідеал втілювати у життя нашими щоденними 18
вчинками.
Герої
залишили
нам
заповіт.
Він
досі
недовершений. Життя дає можливість довершити ними розпочате. Сьогодні від нашого покоління в цілому і кожного з нас, зокрема, залежить, чи звучатимуть гордо і могутньо «Україна» і «Український народ» в третьому тисячолітті на вершинах людської цивілізації, чи кинуть у забуття, зазнавши духовної і фізичної смерті. Будьмо ж гідними великої слави героїв України, які твердо вірили, діяли, знали: Українська нація зродилася тоді, коли в її обороні впала перша крапля червоної української крові на чорну українську землю. І вона існуватиме доти, доки ми будемо пам’ятати та знати наших героїв в обличчя. Метою нашої роботи було те, що ми знаємо про цих людей зараз, а не колись. І було б добре, щоб усвідомили, що бути патріотом – не обов’язково носити вишиванку та викрикувати гасла, які увійшли вже в моду, насамперед, бути патріотом потрібно у нашій душі та доводити це ділом. НВК № 9
Де є віра - там є життя
19
Нещодавно мені пощастило взяти інтерв’ю у моєї найкращої подруги та її рідного
брата-героя,
воїна
АТО
–
Дмитра Селезньова. Діма
був
звичайним
хлопцем,
спочатку навчався в нашій школі, потім у ліцеї. Брав участь у різних олімпіадах та неодноразово
посідав
перші
місця,
відвідував різноманітні секції та гуртки, перемагав у змаганнях
та
конкурсах.
Він
був
дуже
дружнім,
життєрадісним та енергійним хлопцем. Понад усе він любив історію. Якщо були якісь конкурси, вікторини чи змагання між класами з історії, то Діму першого записували у команду. В зону АТО пішов добровольцем і звичайно, змінився, він бачив та пройшов те, що нам і не снилось. Та я не можу сказати, що змінився на гірше. Так… Уже немає того безтурботного, життєрадісного та часом гарячого у своїх висловах, Діми… Проте вже є стриманий та виважений у своїх міркуваннях, дорослий чоловік. У 2014 році Дмитро брав участь у Революції Гідності на
боці
простих
людей.
Тоді
він
і
вирішив
піти
добровольцем. Батько хоч і хвилювався, та поставився з розумінням до вибору сина. Мама, звичайно, не хотіла його 20
відпускати на війну, вмовляла залишитись та врешті, змирилася. Діма в нас запальної вдачі, якщо вирішив, то обов’язково зробить. -
Ці події закарбувались у моїй пам’яті назавжди. Усе
почалось з Революції Гідності, коли я з друзями брав активну участь на боці простих людей. Потім я зрозумів, що потрібно іти далі, у самий центр – «пекло». Бо якщо не ми, то хто? Записався у полк АЗОВ та потрапив у підрозділ контррозвідки. Брав, безпосередньо, участь у бойових операціях в населених пунктах Широкіне, Мар’їнка та у інших. Звичайно, пройшло немало часу, та багато чого змінилось. У чомусь розчарувались… Та якби я не вірив у нашу перемогу, то мене б там уже не було. І вам також бажаю вірити понад усе, де є віра - там є життя! - говорить боєць. Катерина Осацька, учениця НВК № 9
“Триматися, бути міцнішими за бетон…” Виконуючи
дослідницьке
завдання
соціального
проекту «Спрямовуємо погляд у майбутнє», я взяла інтерв’ю у мого сусіда, героїчної людини – командира відділення десантно-штурмової бригади. Йому та його побратимам наш клас неодноразово допомагав і було надіслано прапор-оберіг
21
бійцям. Нещодавно він нам його привіз і цей прапор став оберегом нашого класу. - Елбрусе Бакіровичу, я знаю що ви є героєм України, та моя цікавість змушує мене запитати хто, ви за національністю? - Мій батько азербайджанець, мати – українка. Я був народжений в Україні та є українцем, чим і пишаюсь. - Як сталося так , що ви потрапили в зону АТО? - В армії я служив у ВДВ, був десантником. Коли розпочалась антитерористична операція, мене покликали виконувати свій обов’язок. - Чи важко було Тетяні Олександрівні з дітками залишатись самим? - Звичайно, важко,
я
був
на
той
час
одним
годувальником у сім’ї, Тетяна – у декреті. Меншій донечці лише 1 рочок, а старша навчалась у 3 класі. Змушений був залишити їх без засобів для існування. Більше хвилювався за них, ніж за себе. - Тетяно Олександрівно, як вам вдалося подолати усі труднощі? - Дякувати Богу та добрим людям, які мені допомагали і в побуті, і з дітьми посидіти. То був дуже важкий час, аж не хочеться зараз і згадувати. - Елбрусе Бакіровичу, розкажіть нам трішки про ті події та про ваш славнозвісний батальйон. - 16 вересня був День народження у нашого 90 окремого аеромобільного батальйону. Назва батальйону 22
одразу асоціюється з Донецьким аеропортом, куди бійців закинули після «учебки». Оснащені тоді менше за інші підрозділи, що перебували в аеропорту, 90 батальйон боровся на рівні, за що змусив ворога поважати себе. Коли ми йшли у бій, мали лише принципи та настанови «праотців» 95-ої та 25-ої. А вже в бою написали своє: «Триматися, бути міцнішими за бетон…». І ми витримували там, де він руйнувався. І виборювали країну там, де здавалося б, не може бути нічого живого. Окрім, ДАПу, ще була навколишня територія – Піски, Опитне, Водяне, яка прострілювалась з усіх боків усім можливим озброєнням. Батальйон обороняв Зайцеве, Авдіївську промзону, де укріпився і тримав у «тонусі» нахабного і зухвалого противника. Створений три роки тому з добровольців, цей батальйон здобув своє визнання у буквальному сенсі – кров’ю. Адже усі гарячі точки цієї війни – були нашими. Вікторія Шендерук, учениця НВК № 9
Волонтерство - мій стиль життя! Волонтер Микола КОНОНОВ про війну знав не з чуток. 23
Бачив її на власні очі, пропустив крізь серце ще в Афганістані, де проходив військову службу. Душевні та тілесні рани, привезені звідти, й досі нагадують про себе. Коли біда прийшла вже на його рідну землю загарбники нахабно забрали Крим, а потім вторглися на схід - зрозумів, що сидіти, склавши руки, не має морального права. Стан здоров’я не дозволяв взяти до рук зброю, тож вирішив допомагати армії в тилу. Волонтер Микола Кононов ось уже понад два роки живе від поїздки до поїздки на Схід. Його підприємницька діяльність, а це станція техобслуговування, для чоловіка перетворилася на волонтерську справу. Адже всі працівники майстерні долучаються до ремонту та реставрації сотень авто, пошкоджених у зоні АТО. А маршрути в Донецькій і Луганській
областях,
які
ведуть
до
наших
хлопців,
дитбудинків і шкіл, чоловік знайде навіть уночі. Народився у Воронежі, жив у Криму, де мав власну справу. Донедавна моя проукраїнська позиція нікого не хвилювала. Але з початком бойових дій рідні з Росії телефонують, кличуть до себе, щоб бандерівці не дізналися про російське коріння. Але маю підтримку сестри. Вона пережила те ж саме, бо її чоловік з Чечні. Одного разу вона мені сказала: «Николай, берегись! В Украине русские
24
работают за тем же сценарием, что и у нас. Нам тоже говорили, что у нас террористы и их надо уничтожать». Парафіяни всіх церков допомагають військовим. Серед капеланів є священики православні Київського патріархату та католики. Церкву часто облаштовують у маленькому наметі. Але їхня допомога там безцінна, не кажучи вже про сповіді та настанови. На власному досвіді військові переконалися
у
чудодійній
силі
стрітенської
свічки.
Капелани запалюють її перед початком обстрілів, і навіть найстрашніші бої не можуть загасити вогню. Повернувшись
з
Афганістану,
був
ініціатором
будівництва церкви в Оленівці. Нещодавно розпочали зводити капличку в селі Кам’янка. Впевнений, що віра в Бога, любов до країни і наші діти зупинять цю нікому не потрібну війну. Про волонтерство як стиль життя, допомогу бійцям у зоні
АТО,
настрої
на
Сході
розповідав
нам
далі
Микола Володимирович. Часто їздив на Євромайдан від місцевої Спілки афганців. Був і під час переломних подій 18-20 лютого. Побачене і пережите там, щось змінило в душі, світогляді. Умовна безпечність, бо жили у мирній країні і, навіть, подумати
не
могли
про
військові
протистояння,
переродилася в інше, протилежне, відчуття - сприйняття 25
смерті. Але серце розривається, коли усвідомлюю, що гине цвіт нації, молоді люди, яким ще жити і жити, розвивати країну, виховувати дітей. Коли почався захват Криму та Донбасу, навіть мови не було, щоб сидіти вдома. Рвався до бою, але підірване в Афганістані здоров’я не дозволило піти на війну. Вирішив допомагати армії та країні волонтерством. Спочатку робив те, що вмів найкраще, - ремонтував пошкоджені автомобілі. Познайомившись із представниками громадської організації допомоги інвалідами та учасниками АТО «Істина Добра» Валерієм
Шкуренковим
і
Ніною
Скавренюк,
почав
долучатися до збирання допомоги для військових і доставки її в зону АТО. Війна триває. Ворог не питає, чи є у нас гроші. Тому будь-якими способами мусимо забезпечити хлопців. Жителі нашого міста і району допомагають, хто чим може. Багато необхідного надходить не для конкретних адресатів. Ніколи не відмовляють нам місцеві підприємці: Шутнівецька і Тарасівська ковбасні, брати із Жовтневого Руслан та Олег Бойчуки, Олег Вербовий, який пройшов Ліван... Крім того, два автомобілі передали з Америки, ліки, обладнання, джгути - із Великобританії, кошти переказують заробітчани. Від Спілки ветеранів Афганістану передали два автомобілі. Усіх благодійників не перерахуєш, але я вдячний кожному, 26
хто допомагає. Виручає і «Нова Пошта», адже одним бусом усе не довезеш. Ні часу, ні автомобіля не шкодує наш постійний водій Володимир Розборський. Хоча на передовій їжі, ліків, бронежилетів, касок вистачає, але замало якісної зброї, яка коштує тисячі євро. Найстрашніше заходити в сиротинці. Малеча зі сльозами біжить до нас, протягує рученятка, горнеться, обіймає... Ті, хто не пам’ятає рідних, кажуть: «Це наші батьки за нами прийшли...», старшенькі чекають, що скоро їх заберуть додому. Ми ж усвідомлюємо, що вже не заберуть. Плачуть вони, ридаємо і ми. Коли роздаємо продукти, солодощі, речі, вдивляються переляканими і голодними оченятами, переймаються, щоб усім вистачило... У школах на відвойованих територіях вражає тиша на перервах. Замість того, щоб галасувати і бігати коридорами, школярі влаштовують чемпіонати із настільних ігор. Дітки просяться на екскурсії до нас, на Західну Україну. Хай би частіше приїжджали, побачили, як ми тут живемо, що немає тут бандерівців, яких і досі там бояться. Вони могли би багато чого розповісти батькам. Об’їздив я чи не всі села і міста, підконтрольні українським військам, а також «сіру зону» - смугу нейтральної території. Життя туди починає повертатися. 27
Скажімо, в напрямку Щастя ввечері у будинках усе більше світла. Колоситься пшениця. Гарна вона тут, налита сонцем і напоєна дощами. Але є поля, на яких ще стоять танки... Про війну нагадують вказівники, потрощені осколками, чималі вирви на дорогах, ущент розбиті будинки. Про спокій тут поки що мріють. Моя знайома, яка виконує обов’язки коменданта декількох сіл «сірої зони», замість помади в кишенях тримає пістолет і дві гранати. Каже, якщо спіймають бойовики, одну кине в них, а другу для себе, бо не хоче бути другою Савченко. І таких там багато. Смерть - повсякденність, люди вже її не бояться. НВК № 9
Хто ви, учасники АТО?
28
Хто
ви,
учасники
АТО?
Українське
сьогодення
сповнене новинами, чутками та емоціями, що доходять до нас із зони антитерористичних дій. Можна з перехопленим диханням співпереживати й чекати повернення наших бійців живими й здоровими до своїх сімей і домівок. Проте, чи запитуємо ми себе, хто вони? Відповісти на це тепер може багато українських сімей і родин. Маючи перед очима живий взірець, можна дати відповідь. Мій батько є військовослужбовцем та учасником АТО з 2014
року.
Спершу
його
бажання
брати
участь
в
антитерористичній операції викликала здивування й страх. У голові лунали запитання: «Як? Навіщо людині, яка має за плечима 40 років, ризикувати всім і навіть власним життям, заради участі в локальній, міжнаціональній війні?». Нам, людям ХХІ століття, вихід із зони свого комфорту, осередку своєї забезпеченості та безпеки часто здається абсурдним. Війна справа страшна, але здебільшого теоретична. Ми знаємо її від емоційного диктора з блакитного екрану, з книжок з історії, від дідів і бабусь, які у попередню війну були лише дітьми і пам’ять їхня фрагментарна. Війна для цивільної людини, яка живе на мирній території - це фактаж, слова, дати, статистика, 29
співпереживання. Але, відправляючи на війну рідну людину, впускаєш війну у свій дім і в себе. Слух загострюється на кожному, хто лише вимовить слово «АТО», очі перевіряють мобільний телефон, у розумі відраховуєш години від попереднього вхідного дзвінка. Живеш на голках, мозок народжує яскраві жахливі картинки поразок та жваві, щасливі картини перемог… А після омріяного повернення… стає тепліше і вільніше. Ти бачиш ту саму людину, проте щось надає їй світла й темряви. Світло лине від неї, від сили, внутрішньої, незламної. А темрява – від того, скільки бачили очі, того, про що не можна питати, і не хочеш навіть уявляти. Поряд з цим мимоволі замислюєшся, а скільки ж було воєн? Скільки ж було
полеглих,
тих,
нестатистичних,
недрукованих,
несловесних, а безіменних, чиї імена й були складені в цифри, хто був у кожній записаній даті, дихав, радів, сподівався… Їх чекали так само, з перехопленим подихом, з кожною новиною. І поряд з тим приходить розуміння: для чого, для чого? Для чого виходити із зони комфорту навіть у молодому чи у зрілому віці, заради того, щоб було кому чекати і було куди повертатися. Заради того, щоб жити й вмирати на своїй Землі, просто тому, що це є в крові, в генах ще від часів Вишневецького або Хмельницького, воля до свободи й 30
панування на своїй землі передається зі словами Тараса, зі звучанням гімну… Усе це увібрали українці з віками, усе це буде в нас самих. За це і воюють «атовці», цим і живуть на війні й після неї. Просто українці - це Люди з великої літери! Максим Тарнавський, учень НВК № 8
Дорогою до миру Він сидів у зручному кріслі пасажирського автобуса і дивився у вікно. За виднілись
вікном дахи
бігли
дерева,
спокійних
захищених домівок. 31
і
Йому не вірилось, що зло позаду і ще годинами раніше він бачив із цього ж самого вікна зруйновані оселі, злякані очі людей і все, на що здатна війна. В думках горіло». Віктор Володимирович не шкодує ні хвилиночки, що змінив зручні адмінапартаменти в управлінні на військові будні, на позивний «Філ» у розвід групі. Я б заспокоївся, якби позаду залишив спокій, радість і мирну тишу та на жаль, війна ще іде». Його очі невпинно шукали, не пролісків у сірій березневій гущавині лісу, а можливу ворожу засаду. Він прислухався не до співу ранніх птах, а до уже звичних звуків артпострілів у незвичній тиші. Йому здавалося, що свистять кулі, але це лише був шум, швидко проїжджаючих повз машин. Віктор був на вигляд стомлений, та він не спав. Його завжди напружені повіки і хотіли б розслабитися, та думки про дітей не йшли з голови. Він дуже давно не бачив красуні – доні, та маленького сина – школяра. - Як же я хочу обійняти дітей! - не стримуючи емоцій промовив Віктор. Він ще не швидко звикне до спокійного та щасливого життя. Віктор добре знає його ціну, виносячи на плечах поранених побратимів. Сонце виглянуло на хвилинку з-під чорної хмари розчесало посивіле волосся і заграло на обличчі у сержанта. Його погляд змінився. У Віктора в очах одразу піднімається в повітря залізничний вагон після 32
підриву, і по тій же траєкторії повертається додому. Він бачить хмари диму і його голова терпне від перенапруження. Позаду у Віктора Володимировича залишились усі перешкоди і хвилювання. Попереду дорога веде до миру і, звісно ж, в думках у Сержанта сподівання, що війна закінчиться, але в його спогадах вона житиме ще довго. Вікторія Губрик, учениця НВК № 8
Хто ж, як не ми?.. Телефонний
дзвінок
пролунав теплого серпневого вечора 2014 року. - Віктор Завтра
маєте
Колодяжний? з’явитися
до
військкомату, - сухо повідомив чоловічий голос... - Може, це жарт? – з надією в голосі запитала мама.
33
Ми не хотіли вірити у те, що тата відправлять в АТО. Війна, яка тривала на Сході країни вже майже півроку і здавалася нам абстрактною, раптом стала реальною. …Повернувшись із військкомату, тато почав складати речі. А ми не могли знайти собі місця. Згадали мого дядька Сашка, який був поранений на війні і це змусило нас вигадувати різні причини, аби тата не забрали. Хтось радив йому взяти опіку над нашою бабусею, якій 92 роки, а хтось жартома запропонував зламати йому ногу. Вислухавши всі поради, тато рішуче відповів: - Я маю піти… Я ж чоловік… Хто ж, як не я? …Тиждень тато провів у казармі в Мукачеві. Там познайомився з Андрієм (позивний «Змій») з Кам’янцяПодільського, який мешкає з родиною в Хотині. Разом вони пройшли війну, стали побратимами і тепер залишаються близькими друзями. У Мукачеві тато взяв собі позивний «Рекс» (так звуть його улюбленого героя з серіалу «Комісар Рекс»). Потім був ще тиждень підготовки в Рівному, де хлопці вперше стріляли бойовими патронами з автомата. Після цього у складі 128 окремої гірсько-піхотної бригади вони вирушили до міста Ізюм, там отримали зброю, а потім - у селище Тепле Луганської області, де на той час була друга лінія оборони. 34
…Ми часто спілкувалися з татом по телефону, підтримували його, як могли. Потрапивши на фронт, він, як і решта новобранців, був спантеличений і розгублений. Втім, кажуть, людина до всього звикає. Незабаром і тато звик до постійних обстрілів, вибухів, небезпеки. Нам з мамою до тривоги за нього звикати довелося довше. Та згодом страх притупився, ночі перестали бути безсонними, а під кінець татової служби ми вже за звуками вибухів, які лунали в телефонній слухавці, розрізняли, з яких видів артилерійської зброї стріляють сепаратисти. Справді, до всього людина звикає… Розмовляючи з татом, ми часто чули, як по наших солдатах
стріляють
з
важкої
артилерії,
забороненої
Мінськими домовленостями, хоча ЗМІ про це нічого не повідомляли. Тоді я зрозуміла, що не варто довіряти новинам. Через деякий час хлопцям надійшов наказ вирушати на інший блокпост. Підрозділ розділили на дві колони, вручили карти й наказали: «Їдьте». Тато зі «Змієм» мали вести одну з колон. Їх не вчили читати карти, тож незабаром їхня колона збилася зі шляху. Заблукавши, довго їхали полем. Зрештою дорогу знайшли, але на місце призначення спізнилися. Інша ж колона приїхала на блокпост вчасно, а через п’ять хвилин їх обстріляли з важкої артилерії. 35
…Новий 2015 рік ми зустрічали з татом у дядька Андрія в Хотині. Відпустка була нетривалою, і вже 10 січня наші воїни поїхали в Рівне, а звідти – в Дебальцеве, де стояла їхня бригада. Це була вже передова, тому ми з мамою, бабусею та татковою сестрою Вірою дуже переживали. Наших вояків постійно обстрілювали, особливо ввечері. Тато жартував, що таким чином з так званої ДНР/ЛНР їм «бажають солодких снів». Хлопці дали військовим машинам і гарматам імена коханих жінок. Тепер їхні БТР і гармати називалися: «Таня», «Алла», «Оксана»… Якось наші взяли в полон російського військового «велику
шишку»,
але
незабаром
командування
його
відпустило, бо не було доказів для його затримання надовго. Коли до хлопців приїжджав Президент, у них відібрали автомати і навіть ножі. … Одного морозного зимового дня, глянувши на карту окупації, ми помітили, що Дебальцеве, а отже й 128-ма бригада опинилися в «котлі». Мерщій зателефонували татові. Він не повірив. Наступного дня до хлопців приїхала Оля – волонтер із Чернівців, яка опікувалися їхньою бригадою. Дівчина теж стверджувала, що хлопці потрапили в оточення, і радила їм негайно вибиратися. Лише тоді вони повірили. 9 лютого ще можна було вийти з «котла» і 128-ма бригада вибралася. Щоправда, втрат було багато. Тепер ті, 36
хто вижив, вважають 9 лютого своїм другим днем народження. Після Дебальцева, бійці 128-ї бригади отримали короткі відпустки. Тато провів з нами 10 днів і знову вирушив на передову, цього разу в Артемівськ. В АТО тато зустрів багато хлопців з Кам’янцяПодільського. Всі вони були різного віку, мали свій світогляд, але їх об’єднувало одне – любов до України та обов’язок перед Батьківщиною. Тато пробув в АТО 1 рік і 1 місяць. За цей час ми гостро відчули, наскільки любимо і боїмося втратити один одного… Коли він повернувся, то підписав контракт і тепер служить у військовій частині в Кам’янці-Подільському. Батько підтримує зв’язок з усіма друзями з АТО. Ми дружимо сім’ями. Якось він їздив, як волонтер у Горлівку, щоб підтримати хлопців з його рідної 128-ої бригади. …Я мрію, аби ця війна швидше закінчилася, і більше ніхто не гинув. Для себе вирішила, що коли виросту, стану військовослужбовцем, як тато, щоб боронити свою країну, якщо знадобиться. Бо хто ж, як не ми?.. Марина Колодяжна, учениця НВК № 3
37
З тваринами на передовій! Зюбрицький Андрій Миколайович, 15.01.1980 р.н. – капітан, заступник командира роти по роботі з особовим складом спеціальної патрульної роти військової частини 3053 Національної гвардії України. Починаючи з 2014 року бере участь у проведенні АТО на території Донецької та Луганської областей. 25.11.2015 року був нагороджений знаком Міністерства внутрішніх справ – медаллю «Захиснику Маріуполя». Андрій Миколайович є частим гостем у школі № 6, де навчаються його двоє синів, випускником якої є він сам. Зустрічаючись з школярами чи під час уроків Мужності, чи під
час
виховних
заходів,
він
ділиться
своїми
переживаннями, роздумами про сенс життя, про воєнні будні у зоні антитерористичної операції.
38
При виконанні бойових завдань неодноразово ходив у розвідку, ризикуючи своїм життям. Разом із співслуживцями пережив не один обстріл з «градів». Але навіть у такий неспокійний час і в окопах знаходяться товариші, навіть серед тварин. Це кішки та собаки, які втративши через воєнні дії свої домівки, шукають прихистку серед наших солдатів. Вони не тільки спасають від дрібних гризунів та попереджають про наступний обстріл, але і є хорошими психологічними помічниками, нагадуючи воякам про рідні домівки, відволікаючи від важких військових буднів. На жаль, більшість таких менших друзів так і залишаються стерегти окопи, коли відбувається ротація військових, чекаючи на нових солдатів, яким неодмінно також стають хорошими помічниками. Війна зачіпає не тільки людей, які, як не страшно це звучить, вже звикають жити з нею, але й впливає на життя тих істот, які є залежними від людини. З останньої ротації повернувся Андрій Миколайович не сам – привіз додому кролика, який прив’язався до нього під час перебування в зоні АТО. А ця собачка теж стала найкращим другом.
39
На одній із зустрічей з учнями 8-Б класу класний керівник вручила Зюбрицькому А. М. у подарунок книгу – роман
І.
Багряного
«Тигролови»,
який
перекладений
багатьма мовами світу, а в Німеччині вважається найкращою книгою у вихованні підростаючого покоління. ЗЗСО № 6
У гарячій точці! Колодчук
Олександр
Леонідович
народився 14 жовтня 1986 року в м. Кам’янці-Подільському
Хмельницької
області. З 1993 до 2002 р. навчався в міській ЗОШ № 6. З 2002 р. – студент Кам’янецьПодільського
індустріального
технікуму,
який закінчив у 2006 році. За фахом технікелектрик. З 2006 року працював машиністом конвеєра ПАТ «Подільський цемент» у підрозділі «Виробництво цементу». З 2010 по 2015 рр. був студентом Бережанського агротехнічного інституту, а після його закінчення 9 липня 2015 року призваний на військову службу в ЗС України під час проведення часткової мобілізації. Учасник АТО. З 28.01.2016 перебуває в зоні проведення АТО у Донецькій і Луганській областях. 40
Колодчук Олександр Леонідович проходив службу у гарячих точках АТО, він – мужня людина, але дуже скромна. Учні школи радо спілкуються з колишнім випускником, який власним життям свідчить, яким має бути громадянин нашої країни. ЗЗСО № 6
Обов’язок кожного – захищати Батьківщину Немає в житті більшого щастя,
ніж
мир,
спокій
на
вулицях, дитячі посмішки. Найкращі
роки
молодь
зараз віддає державі, коли пора б одружуватися,
народжувати
дітей, бо розуміє, що основний обов’язок - захищати Батьківщину. Мальцев Ярослав Сергійович закінчив Кам’янецьПодільську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів № 6 і навчався у Кам’янець-Подільському ПТУ № 6. Після навчання служив у рядах Збройних сил України, потім пішов на службу за контрактом. Але доля молодого солдата склалася так, що події на Сході України в 2014 р. змусили стати на захист Батьківщини саме там. Ось Ярослав був на 41
передовій, у боях за Дебальцеве, Волноваху, Зайцеве, Мар’їнку. Учні ЗЗСО № 6 неодноразово організовували зустрічі з учасниками АТО, в тому числі з Ярославом Мальцевим. Боєць розповідав про героїзм і патріотизм українських солдатів, про неоціненну допомогу волонтерів, дякував за постійну підтримку школярів, за їхні малюнки і листи, за щирі слова подяки. Школярі з цікавістю слухали про події на Сході України. Для Ярослава візит до школи був не першим, адже його сестричка зараз навчається у 5-А класі даної школи. Хочемо вірити, що військові події на Сході України скоро закінчаться і запанує мирне життя на нашій прекрасній українській землі. ЗЗСО № 6
«Якщо стояти на місці, війна ніколи не закінчиться!» «Якщо стояти на місці, війна ніколи
не
закінчиться!»
-
такими
словами розпочав свою зустріч з учнями Кам’янець-Подільської Павлишин
Вадим
ЗЗСО
№
6
Володимирович, 42
солдат 308 інженерно-технічного батальйону, що проходить службу в нашому місті. Вадим Володимирович вже кілька разів був в АТО, але розповідає про це, як щось буденне. «Якщо не я, не мої побратими, то хто буде захищати Батьківщину?» - говорить він, відповідаючи на питання дітей. А учні питають про все: як воюють, як відпочивають, як спілкуються, що там переживає людина, чи страшно… Служба військового взагалі важка, а під час війни – особливо. Вадим Володимирович розповідав не тільки про обстріли, про виконання завдань бійцями, а й про облаштування побуту солдат. Вразило, як бійці «у вільний час» допомогли у відновленні дитячого садка. Скільки радості було у людей, що запрацює садочок! З гіркотою говорить солдат про загиблих, про поранених та скалічених на цій війні. Павлишин
Вадим
служить
у
високомобільних
десантних військах і сумлінно виконує усі завдання. Коли в Києві на честь 25-річчя Незалежної України відбувся військовий парад, серед його учасників був і наш боєць, якому випала честь представляти там свою частину. «Ніхто, крім нас!» - це життєвий девіз бійця.
43
ЗЗСО № 6
“Прапор України над Донецьком повішаю я! Клянуся!” (Владислав Волошин) Вдивляюсь у фото цього мужнього чоловіка з військовою виправкою… Розумний, уважний погляд прищурених готовий
очей,
він
наче
у будь-який момент
побігти, стрибнути, рухатись, діяти - це Владислав Волошин, полковник, заступник начальника прес-служби Генерального штабу Збройних сил України. Як виявилося, він мій земляк, народився у Кам’янці-Подільському. Більше того, Владислав Волошин закінчив мою рідну шістнадцяту школу в 1985 році.
Навчався
у
Львівському
вищому
військово-
політичному училищі на факультеті журналістики. Після закінчення училища служив у Центральній телерадіостудії
Міністерства
оборони
України.
Його
відеокамера, що звикла фільмувати жахливі картини війни, 44
побувала у багатьох “гарячих точках” світу: Боснії і Герцеговині,
Південному
Лівані,
Сьєра-Леоне,
Таджикистані, Ліберії, Азербайджані, Кот-д’Івуарі, Конго. Зараз Владислав Волошин теж перебуває в центрі подій, у найгарячіших точках на Сході України. Під час інтерв’ю Владислав говорить: «Кожна війна страшна по-своєму. Але війна, яка триває в Україні, для мене найжахливіша тому, що руйнує міста і села, гинуть люди, у тому числі й діти, моєї Батьківщини». Найближчу і найзаповітнішу мету військовий журналіст, патріот висловлює так: «Прапор України над Донецьком повішаю я! Клянуся!». Переглядаю
кадри
відеоматеріалу,
відзнятого
Владиславом Волошиним про захоплення нашими військами Слов’янська у 2014 році. Зображення постійно рухається, «стрибає». Думаю, дуже важко робити зйомку на бігу або їдучи на військовій техніці. Голос журналіста дрижить, переривається, відчувається фізична напруга. У Владислава є багато репортажів, зроблених під час реальних бойових дій, але, з його слів, під час обстрілів у кадр дуже мало чого потрапляє. Тому журналісту доводиться знімати все, що він бачить на війні та довкола неї. А воєнним до того ж потрібно не лише знімати, а й паралельно відстрілюватися. - В зоні АТО в мене виходило декілька разів це робити - під час нападу на нашу колону в Слов’янську, – каже 45
журналіст. - Ти йдеш, знімаєш, а в тебе стріляють, за декілька метрів вибухи, міни. Переводиш камеру, а там уже тільки задимлений слід залишився. Сам вибух важко зняти. Та й взагалі війну фільмувати не дуже просто. Звичайному кореспонденту не можна брати до рук зброї, а мені доводиться брати і автомат, і камеру. Звичайно, знімати війну - це вам не голлівудський фільм створювати. Часто доводилося працювати під час обстрілів. Інколи хочеш зафіксувати все, але зробити цього не можеш. Коли оператор дістає камеру, він стає першою мішенню на полі бою, адже противник бачить, що на нього щось наводять. Порівнюючи
військові
конфлікти,
свідком
яких
журналіст був у різних гарячих точках планети, Владислав зазначає, що кожна війна жахлива по-своєму, але спільним є те, що всюди страждають мирні жителі, діти, безпомічні старі. Та найжахливіша війна для мого земляка саме в Україні, адже це - його рідна земля і, крім того, терористи поводять
себе
тут
особливо
жорстоко,
бойові
дії
інтенсивніші, ніж в усіх інших війнах, які він будь-коли бачив, ворог застосовує на Україні усе найгірше: гинуть дітей, знущаються над викраденими людьми, заручниками, ведеться інформаційна війна та блокада… Знову
і
знову
передивляюсь
кадри
захоплення
Слов’янська, переможний момент, коли Владислав Волошин 46
встановлює український прапор на міській раді. Разом з ним наші земляки: кам’янчани Василь Ковальчук та Іван Журавльов. І вірю, що цей мужній журналіст таки ввійде з українською
армією
у
Донецьк,
український
прапор
замайорить над визволеним містом та запанує мир над Сході України. Богдан Пухальський, учень ЗЗСО № 16
Розмова з батьком Війна - це зараз не слово, а реальність. Але кожен з нас хоче миру. Коли в твоїй країні війна, книжки про неї пишуться практично безкінечним потоком, особливо, якщо війна триває вже більше трьох років. І якщо імениті автори здебільшого рефлексують на тему війни через есе чи описують події, свідками та учасниками яких вони стали безпосередньо. Мир, незалежність та цілісність держави завойовують для нас учасники АТО – справжні герої сучасності. Про них варто знімати фільми, писати книжки та розповідати в школах. Ми повинні зробити все, щоб про них не забули. Я, точно не забуду… Сьогодні
поспілкувалася
на
цю
тему
зі
своєю
найріднішою людиною, моїм батьком - Овчаруком Віктором Володимировичем. 47
Він неодноразово перебував у зоні АТО, де героїчно воював за незалежність рідної України, захищаючи Луганський аеропорт, воював під Волновахою, Димитрівкою, Щастям. З кожним разом повертався з ротації, і ми з мамою не впізнавали його: сивіло волосся, зморшки на лобі ставали глибші, а в очах сум… Батько не любить розказувати про війну, але одного разу все ж таки ми про це поговорили. Звичайно, людина на війні просто змушена перебороти страх смерті, інакше вона не стане воїном. Найважче та найстрашніше – ховати своїх побратимів. Сьогодні скорботно усвідомлювати, що дуже багато молоді, за віком, майже твоїх ровесників, отримали нагороди посмертно. Їхні світлі образи навічно закарбувалися в моєму серці… Усім потрібно зрозуміти , що війна не просто поруч, вона всередині нас. Ми розриваємо стосунки з родичами і друзями, якщо їхній погляд на те, що відбувається зараз в країні, не співпадає з нашим. Війна в наших душах. Вона багато витоптала і породила ненависть. Ментальний поділ на «свій - чужий» сьогодні набуває масштабів розламу, розколу. В цьому ми всі, але глибинний поділ усіх оточуючих на своїх і чужих не є продуктивним та єдино можливим. Є й просто «інші». Вони не «погані» і не «хороші», вони просто інші. Треба спробувати зрозуміти
48
позицію цього - іншого. Це допоможе подолати ненависть. Треба шукати те, що об’єднує. Я вірю, що на Донбас скоро прийде мир, що порозуміння буде
досягнуто.
Але будемо
відвертими,
без
належної
інформаційно-просвітницької підтримки терористичні атаки можуть повторюватися безкінечно, маючи на меті руйнування цілісності України. І тут сама лише зброя не може бути гарантом нашої незалежності. Тому щиро бажаємо всім нашим доблесним воїнам «Повертайтеся живими!». Вони всі, без винятку, герої – непохитні та безсумнівні. А нам з вами - бажаю миру! Прагнення миру – всесвітнє. Та мир неможливий до того часу, поки кожен не наведе лад у власній душі, визначиться з духовними цінностями, стане більш терплячим до людей навколо. І коли кожен буде жити в гармонії з собою, то зможе збудувати добрий, безпечний світ для всіх. Наталя Овчарук, учениця ЗЗСО № 12
Спогад однокласників Лише ті, хто любить життя, свою землю, людей, стежку до рідного дому, батьків, коханих, першими кидаються у бій, щоб захистити, уберегти, прикрити собою. Звідки черпають сили наші 49
захисники любити та ненавидіти, кохати та знаходити в собі відвагу, щоб знищувати ворога? Сила нашої української землі, незборимість нашого народу віками приводили у цей світ чесних, мужніх і відданих синів-воїнів. Три роки поспіль точиться неоголошена війна з російським окупантом. Війна, що забирає найкращих наших мужів. Коли наш земляк, кам’янчанин Лізвінський Валерій Олександрович отримав повістку з військкомату (5 вересня 2014 р.), відреагував, як людина військова. Відмовляти його було неможливо, бо з початком подій на Сході країни, розумів, що має бути там, на передовій, що на фронті він зможе щось змінити. У 80-ій аеромобільній бригаді формувався новий батальйон, у якому Валерій отримав посаду помічника командира батальйону із забезпечення. Після навчань у Яворові
частина
батальйону
була
направлена
до
м. Костянтинівка Донецької області. 5 січня Валерій зателефонував додому і повідомив, що має відбутись щось важливе. А вже 6 січня рідні дізнались, що він знаходиться в новому терміналі Донецького аеропорту. У сюжеті новин побачили обличчя Валерія, серйозне,
зосереджене.
Зрозуміли,
50
що
все,
що
там
відбувається, не іграшки, не просто служба. Відтоді кожного дня з острахом чекали новин, дзвінків, повідомлень. Під час коротких телефонних розмов рідні чули неодмінне «Як ви там? У мене все добре. Я живий і здоровий»… А 19 січня він загинув. Ще вранці до нього додзвонився друг, зміг на кілька секунд зв’язатися з ним. Після обіду Валерій був убитий. 22 лютого тіло Валерія було привезено додому і поховано у рідному місті Кам’янці-Подільському, на алеї Слави міського кладовища. 23 травня 2015 року указом Президента України капітана Лізвінського Валерія Івановича було нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно). Його вже немає… Але залишилась добра згадка про нього від друзів, знайомих, рідних, побратимів. Залишився син, який завжди був його гордістю. Адже був його правою рукою і в будівництві, і в саду, і відпочивали вони завжди разом. Тому вже після загибелі син якось промовив, що батько обов’язково має бути на небесах, бо усім своїм життям заслужив на це. Однокласники згадують, як під час останньої зустрічі Валерій говорив, що побудував будинок, посадив сад, сина виростив, то ж залишилось жити для себе. Але все ж за першим покликом узяв до рук зброю і пішов боронити рідний край, мрії і сподівання українців. 51
Дякуємо тобі, наш захиснику, наш патріоте, за те, що боровся за наше щасливе майбутнє, за вибір українців жити в незалежній, соборній державі Україна. У Расула Гамзатова є такі слова: «Помрем усі, не знав безсмертних світ. Не вперше вже про це ведеться мова. Та ми живем, щоб залишити слід: дім чи стежинку, дерево чи слово». Валерій залишив по собі глибокий слід справжнього патріота, бо любив Україну, любив людей, любив життя. ЗЗСО № 15
Моє покликання – захищати Батьківщину Захищати Батьківщину звучить гордо,
достойно,
патріотично.
Це
значить бути готовим віддати своє життя в будь-яку мить: на полі бою, в тилу, захищаючи товариша, рятуючи беззахисного. Щоб бути готовим до цього,
потрібно
по-справжньому
любити свою країну. У житті кожного народу є свої герої. Ними з упевненістю можна називати тих українських солдатів, які воюють у зоні АТО. В даний час солдати охороняють нашу землю, вони стоять на варті миру. Віддають своє життя за 52
наше майбутнє; вони відважні і безстрашні. Солдати – кращі сини українського народу. Україна для них понад усе. А справжні герої не вихваляються на камеру, їм не потрібна увага та всенародне визнання. Це люди, для котрих кожен новий день є справжнім випробуванням. Вони дякують Богові за кожен прожитий день на цій землі. В НВК № 13 навчається учениця 7 класу Пшенишнюк Вікторія, батько якої служив у зоні антитерористичної операції. Пшенишнюк Олександр Дмитрович – військовий за покликанням. Народився на станції Мукша Кам’янецьПодільського району. Найкращими спогадами про шкільні роки, говорить він, є те, що кожну вільну годину я любив проводити з друзями в шкільному тирі. Для мене бути патріотом – це відчувати любов до своєї Батьківщини, любити свою країну й дбати про її майбутнє. Я обрав професію військового для того щоб, захищати Батьківщину, її територіальну цілісність. Про себе я можу чесно сказати, що мій обов’язок перед Батьківщиною існував завжди, і я усвідомив це не сьогодні, а ще раніше. Я прекрасно розумію, що Батьківщина потребує мене, моєї допомоги, що я повинен не тільки брати, але і віддавати їй. Моє військове звання – старшина. З 2014 р. по 2016 р. періодично виконував завдання в зоні АТО Донецької та 53
Луганської обл. Для мене захищати рідну Батьківщину означає, що кожен з нас повинен дбати про рідну землю. Це наш прямий обов’язок. Мені зігрівало душу під час перебування в зоні АТО думки про родину та мир. Друзів маю багато, але найкращі друзі пізнаються у біді. Мої побажання для України, щоб скоріше прийшов мир та стабільність та українській народ жив мирно і в достатку. Бути військовим за покликанням – справа не з легких. Така людина повинна бути доброю та чесною, справедливою та сильною духом. Життя військового сповнене стресів та емоційних
потрясінь.
Адже
ситуації,
в
яких
вони
опиняються, бувають різними, і їм, як і всім людям на світі, нелегко бачити горе та страждання інших. А уявіть собі, що відбувається в душі того, хто бачив смерть? Чия б вона не була: товариша, колеги або звичайної людини. Тут навіть незламному стане тяжко, а військовий, окрім того, буде відчувати провину за те, що не запобіг втратам. Бути військовим – означає терпіти різні негаразди. Хтось залишає вдома батьків, хтось кохану, хтось дружину з дітьми. Вони не можуть відмовитися або оскаржити наказ командира. Для них служити своїй країні – найвищий обов’язок. Справжній військовий повинен бути патріотом своєї країни. У деяких ситуаціях це може бути нелегко, адже 54
часом постає питання вибору: виконати обов’язок перед Батьківщиною або відсторонитися і рятувати себе та родину. На мою думку, якщо людина обрала таку професію, то для неї обов’язок перед державою має бути на першому місці. Ось чому можна вважати, що військовослужбовець – це покликання, бо чесноти для цієї роботи потрібно мати в крові. І врешті-решт військовослужбовець – це людина, що має честь. Не лише гідність, а саме честь. Професія військового – одна з найпочесніших у світі. Ці люди стоять на варті миру та спокою. Разом з витривалістю та незламністю, вони несуть у своєму серці добро, патріотизм та чесність, що змушує усіх людей із повагою ставитися до них. Тому кожному з нас потрібно на них рівнятися. Моя Батьківщина – це держава з драматичною та суперечливою
історією,
чудовою
щедрою
природою,
працелюбними та дружніми людьми. Я б зробив усе, що в моїх силах, аби всі ми жили у мирі та добробуті. На моє щире переконання, любов до Батьківщини – це не лише знання її історії та повага до її державних символів, мови. Це взаєморозуміння між людьми, які живуть поруч. Це глибоке розуміння такої простої речі, що ми маємо поважати інших, аби вони поважали нас.
55
Мир, незалежність та цілісність держави відстоюють учасники АТО – справжні герої сучасності. Про них варто знімати фільми, писати книжки та розповідати в школах. Ми повинні зробити все, щоб про них не забули. Ольга Бас, учениця НВК № 13
Борітеся – поборете! Роки минають, а в пам’яті лишаються спогади про тих, хто вижив у страшні роки війни, хто сам допомагав перемогти у важкій боротьбі нашого народу з фашистською навалою, хто відбудовував вщент зруйновані будинки, заводи, фабрики, школи і лікарні, хто будував нове щасливе життя на нашій землі, натхненно працював, вчився, ростив наших батьків. Що таке війна? Це - смерть, каліцтво, страх, сирітство, приниження, бідність, голод, холод. Все це пізнали в повній мірі ті, кого ми називаємо дітьми війни. Про їх долі ми дізнаємось з розповідей наших дідусів і бабусь, фільмів, книжок. Війна - це зараз не слово, а реальність. Але кожен із нас хоче миру. Мир, незалежність та цілісність держави завойовують для нас учасники АТО – справжні герої сучасності. Про них варто знімати фільми, писати книжки та розповідати в школах. 56
Слова з Національного гімну «Душу й тіло ми положим за нашу свободу» набули для українських воїнів у зоні АТО цілком реального змісту: кожен з них грудьми став на захист рідної землі, душею й тілом відстоює її свободу і незалежність. Люди цілком мирних професій, одягнувши військову форму із синьо-жовтими нашивками, показують на війні справжні зразки мужності, стійкості і героїзму. Ратні подвиги, про які ми досі дізнавалися з книг, кінофільмів, розповідей батьків і дідів, нині звершують їхні діти та онуки. Зараз моє серце сповнює два почуття: почуття смутку і вдячності. Вдячності тим, хто воює за волю. Ці люди гідні називатися героями. Сміливі, рішучі… вони не бояться ворога, а йдуть до мети! Жоден з них не знає, чи повернеться він додому, до рідних, який бій стане для нього останнім… Хто ці люди? Герої? Вони так не вважають. Боротьба на межі неможливого. Сила волі, мужність, стійкість, бажання відстояти кожен сантиметр землі – це складові тих характерів, котрі сьогодні зі зброєю в руках на Сході України. Герої… герої! Омельчук Маргарита, учениця ЗЗСО № 11
57
Сапери помиляються лише один раз На жаль, я належу до того покоління, яке не з книжок знає, що таке війна. Коли це все розпочалося, я ще не до кінця усвідомлювала
всю
глибину
трагедії, яка звалилась нам на плечі, аж поки до нашого класу не прийшла «новенька» дівчинка, яка приїхала з мамою до нашого міста із зони АТО. І з тих пір війна для мене – це крик, сльози, вибухи, страх, паніка та потреба в захисті. Я часто думаю про те, як мені пощастило народитись саме в цьому місті. Наш Кам’янець сьогодні відомий на всю Україну не лише своїм героїчним минулим. Тепер моє місто славиться мужніми та досвідченими саперами, які побували майже у всіх «найгарячіших» точках АТО. Про це я дізналась зовсім недавно, прочитавши інтерв’ю у нашій шкільній газеті з татом нашої учениці, військовослужбовцем, 58
Бабієм Богданом. Я зрозуміла, що військовий – це не професія, це справжнє покликання. Ми знаємо, що сапери помиляються лише один раз. Ви тільки уявіть, яким відважним, сильним та безстрашним треба бути, щоб обрати таку професію! А ще офіцер – це лідер за своєю природою, людина, яка завжди допоможе і дотримається даного слова. Можна багато говорити про особисті якості військових, але найголовніші з них – це любов до Батьківщини і готовність ціною власного життя оберігати спокій та мир своїх співвітчизників. Це пафосні слова, але це правда. Що, як не патріотизм, змусило мільйони українців вийти на Майдан? Що, як не готовність до самопожертви і бажання допомогти, керує тими хлопцями, які сьогодні захищають Схід України від ворога? Щоб полюбити країну та згуртуватись, ми повинні були відчути, що майже втрачаємо себе. Ми втримались, а тому просто зобов’язані перемогти. І я в це вірю, адже з такими захисниками рідної землі інакше неможливо. Катерина Михайліченко, учениця ЗЗСО № 1
59
Герої поза часом Кажуть, що кожен час має своїх героїв. Хто ж такі герої? Ще поставивши
три
роки
таке
назад,
запитання
українським дітям, ми б отримали дуже різноманітні відповіді. Серед яких, напевно, не було б і кількох однакових. Це були і герої фільмів чи мультфільмів, книг і інші, як правило, вигадані персонажі. Нещодавно, запитавши учнів свого класу, своїх друзів, знайомих, хто для них є героєм сьогодні, ми отримали більшість однозначних відповідей: «Герої – це воїни АТО!». «Герой – це мій батько, який воює на Сході» відповіли дві наші однокласниці. Ми зацікавилися походженням слова «герой». І з’ясували, що воно прийшло до нас із Стародавньої Греції і перекладається як «захисник», «охоронець». У латинській мові «герой» означає «зберігати ціле». Хіба це визначення не висвітлює те, що роблять сьогодні наші воїни-захисники, прагнучи відстояти цілісність нашої країни на Сході? 60
Учні нашого класу зустрічалися з воїном АТО. Це батько нашої однокласниці Дячок Ангеліни. Хлопців, як завжди, найбільше цікавила зброя, вибухові пристрої, а дівчат - інформація про спеціально навчених собак, які допомагають військовим виявляти різні небезпечні знахідки. Усі змогли задати свої питання. Було цікаво слухати розповідь про те, як живуть воїни на фронті. Але нашу спільну думку наприкінці зустрічі висловила Настя Костик, сказавши: «Це все цікаво, але краще б це було не насправді, а тільки – навчання. Щоб цей жах закінчився скоріше!» Батько іншої нашої однокласниці Сороки Олени теж перебуває у зоні АТО. Нещодавно, перебуваючи у відпустці, він прийшов до школи, щоб забрати після уроків свою Оленку додому. Він зайшов до класу, походив, розглядаючи наші роботи з образотворчого мистецтва на виставці, класні фото на стендах і сказав: «Як тут добре!» Ми запитали: «Де добре? У нас, в класі?» А батько Олени сказав: «Добре тут, де немає війни!» А справді, ми живемо звичним мирним життям, не замислюючись над тим, яке це велике щастя. Слід цінувати кожну хвилину мирного життя і пам’ятати, що не всім так пощастило! Не скрізь «так добре»! Пишаємося нашими воїнами-героями! Саме поняття «герой» містить у собі те краще і цінне, до чого ми прагнемо самі. І по тому, які у нас герої, можна судити і про нас самих, 61
про ті цінності, які нам важливі і дорогі. Якщо ми сьогодні вважаємо героями цих простих солдат, які залишили свої домівки, своїх рідних і пішли захищати нашу Батьківщину, то ми на правильному шляху! Слава Україні! До речі, про сам вислів «Слава Україні!». Якщо кілька років назад це були просто слова, то, сьогодні, відчуваєш почуття гордості, подяки та пошани, коли відповідаєш: «Героям Слава!» Дарія Думанська, Анастасія Костик, учениці НВК № 14
62
63