Slovochesti n58 2017 18 03 2017 compressed by NGU

БЕРЕЗЕНЬ 2017

ЧАСОПИС НАЦІОНАЛЬНОЇ ГВАРДІЇ УКРАЇНИ

www.facebook.com/slovochesti

НАЦІОНАЛЬНА ГВАРДІЯ ТВОЄЇ БАТЬКІВЩИНИ СТОР. 8

ЖАНДАРМЕРІЯ РУМУНІЇ – СУСІДИ, КОЛЕГИ, ПАРТНЕРИ СТОР. 12

АБИ ЗАГОЇТИ «НЕВИДИМІ ПОРАНЕННЯ» СТОР. 20

ЗМІСТ

Інформаційно-публіцистичний журнал Національної гвардії України № 2’(58)) 2017

ОФІЦІЙНО «Актуальні питання національної безпеки України» .............................................3 Національна гвардія твоєї Батьківщини ................................................................ 8 АКТУАЛЬНО Гуманітарну допомогу на Донбас доставлено за сприяння гвардійців............... 10 МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО Жандармерія Румунії – сусіди, колеги, партнери ............................................... 12 Їхній девіз – закон і порядок ................................................................................ 13

ІНТЕРВ'Ю На варті здоров'я гвардійців ................................................................................ 14 Є ТАКА ПРОФЕСІЯ На базі НГУ провели міжвідомчу кінологічну нараду.......................................... 16 ПРОФЕСІЙНА ПІДГОТОВКА «Інструктор – це людина, яка не тільки може навчити, а й в якої варто вчитися» ...................................................................................... 18 СТОРІНКА ПСИХОЛОГА Аби загоїти «невидимі поранення»......................................................................20 Краще «недобре», ніж «погано»........................................................................... 21 Психологічна допомога в зоні АТО...................................................................... 21

14 БЕРЕЗНЯ – ДЕНЬ УКРАЇНСЬКОГО ДОБРОВОЛЬЦЯ Вони зростали без материнської ласки, але стали на захист матері-України .....22 ОБЛИЧЧЯ АТО Офіцер за покликанням ....................................................................................... 24 ДЗВОНИ ЧОРНОБИЛЯ «Я відповів: «Треба йти з Прип'яті» ......................................................................26

НАШ ЕКСКЛЮЗИВ Народні «Гетьмани» України ............................................................................... 28 СПОРТ «Олімпіада – це у жодному випадку не бізнес-план» ......................................... 30 ЛІТЕРАТУРНА СВІТЛИЦЯ Талісман (оповідання) ......................................................................................... 34 ГУМОР Ворог не страшний, коли він смішний!................................................................ 39

ЗАСНОВНИК: Головне управління Національної гвардії України

ТИРАЖ: 2200 примірників. Розповсюджується безкоштовно

ЧЛЕНИ РЕДКОЛЕГІЇ: генерал-майор Ярослав Сподар, полковник В’ячеслав

ЮРИДИЧНА АДРЕСА: м. Київ, вул. Народного ополчення, 9А

Ященко, полковник Сергій Блощіцин, полковник Геннадій Солдатенко ВІДПОВІДАЛЬНИЙ РЕДАКТОР: підполковник Валерія Агібалова ЗАСТУПНИК ВІДПОВІДАЛЬНОГО РЕДАКТОРА: майор Олександр Загородній НАД НОМЕРОМ ПРАЦЮВАЛИ:

АДРЕСА РЕДАКЦІЇ: 04071, м. Київ, вул. Костянтинівська, 5 Тел: (044) 428-66-13 E-mail: slovochesti@ukr.net Свідоцтво про державну реєстрацію №20269 – 10669ПР від 12.08.2014р.

дизайн та комп’ютерна верстка: Дмитро Грек

ДРУК: друкарня Іміджево-видавничого центру

літературний редактор: Людмила Бутакова

Національної гвардії України. Зам. 153.

СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

ОФІЦІЙНО

«АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ» Виступ Секретаря Ради національної безпеки і оборони України Олександра Турчинова на оперативному зборі керівного складу Збройних Сил України 22 лютого 2017 року

ановний пане Президенте України, Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України, товариші генерали, адмірали і офіцери! Третій рік поспіль триває неоголошена війна проти України. Нашому суспільству, волонтерам і державі, насамперед Збройним Силам та іншим військовим формуванням вдалося дорогою ціною, ціною життя найкращих дітей України, зупинити ворога. Бої за повне звільнення України тривають. Але боротьба точиться не лише в Україні. На наших очах руйнується світовий порядок. Зазнає безпрецедентних випробувань заснована на засадах свободи і демократії єдність Заходу. Кардинально змінюється світовий устрій, сформований після Другої світової війни. Обриси його нової моделі ще не визначені. Проте повернення у минуле вже неможливе: ані в омріяні у Кремлі часи СРСР, ані у «золоту» для Заходу епоху кінця ХХ століття. Вперше в історії масштабна зміна технологічних укладів відбувається у глобалізованому світі, що драматично посилює як її переваги, так і ризики, можливості для нейтралізації яких на національному рівні сьогодні об’єктивно обмежені. Створені нові політичні і соціально-економічні реа-

лії, на які не було адекватної реакції урядів провідних держав світу. Транснаціональні корпорації, насамперед у сфері інформаційних технологій, які дедалі більше відокремлюються від національних «коренів», визначають обличчя світової економіки. Національні уряди втрачають можливості впливу на них. Формується глобальне мультинаціональне суспільство. Планету оповила мережа зв’язків, поза якими сучасне суспільство вже не може функціонувати. Дедалі більше державних функцій, пов’язаних із застосуванням сили, насамперед за кордоном, виконується приватними компаніями. Безпрецедентного масштабу набула діяльність міжнародних терористичних організацій і організованих злочинних угруповань, окремі з яких навіть перебирають на себе функції держав на величезних територіях. Перемогти такі терористичні організації, як Ісламська держава, виключно бомбардуваннями і рейдами спецназу неможливо насамперед через те, що вони ґрунтуються не тільки на організаційних зв’язках, але і на доктринально-ідеологічному фундаменті. Нерозуміння цього не дозволить повністю нейтралізувати цю небезпечну загрозу. СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

Новітні інформаційні технології трансформують соціальну комунікацію і тим самим змінюють суспільства. Традиційні медіа дедалі більше поступаються місцем соціальним мережам. Зникають фільтри, які ще учора ускладнювали поширення недостовірної інформації та руйнівних психологічних впливів. Сьогодні навіть божевільний може у мить перетворитися на «зірку» Інтернету, а згодом і впливати на настрої мільйонів, а через це й на державну політику. Державна ієрархія доповнюється, а подекуди й заміщується мережами, більш хаотичними за своєю суттю. Це зменшує стійкість і стабільність системи та вимагає від тих, хто має скеровувати ключові суспільні процеси у конструктивне русло, кардинально нових підходів, знань і навичок. Останні тенденції у США свідчать про боротьбу двох основних підходів до вироблення і здійснення зовнішньої політики. Перший, традиційний, заснований на ідеї про США як глобального лідера, водночас інший пропонує зосередитись переважно на власних проблемах, повернутися до так званої політики ізоляціонізму. Відхід США від глобального лідерства може спровокувати інші держави на спроби сформувати або

ОФІЦІЙНО На наших очах руйнується світовий порядок. Кардинально змінюється світовий устрій, сформований після Другої світової війни. Обриси його нової моделі ще не визначені. Проте повернення у минуле вже неможливе: ані в омріяні у Кремлі часи СРСР, ані у «золоту» для Заходу епоху кінця ХХ століття. розширити зони власного впливу. Можна очікувати на дальшу дестабілізацію, зокрема у Східній Європі, на Близькому і Середньому Сході, Південній і Східній Азії, інших регіонах світу. Посилення глобальних протиріч загрожує виникненням глобального конфлікту. Поглиблюється криза Європейського Союзу. Міграційна криза, грецька боргова криза, нідерландський референдум щодо Угоди про асоціацію з Україною, Brexit, зростання впливів радикальних, антиєвропейських сил та рухів, – усі ці ніби не пов’язані між собою події є прямим наслідком суперечності загальноєвропейських, як їх розуміють у Брюсселі, і національних інтересів. Вихід Великої Британії з Євросоюзу не означає, що вона перестала бути європейською країною – як і Норвегія та Швейцарія, які ніколи не були членами ЄС. Європейська ідея значно об’ємніша за проект Євросоюзу: європейські цінності не дорівнюють політичним концепціям і бюрократичним структурам. Неготовність до перегляду звичних доктрин, намагання уникати справді дієвих кроків, прагнення відповісти на нові виклики традиційними інструментами призводять до дедалі більшого зростання недовіри до еліт. Усе це провокує зневіру у демократії, підживлює авторитаризм та фундаменталізм, сприяє зміцненню диктатур і тираній. Так, керівництво РФ намагається консолідувати суспільство шляхом підживлення імперсько-шовіністичної істерії та експорту внутрішніх проблем назовні. Окупувавши Крим і здійснивши пряму військову агресію на Донбасі, Кремль спровокував кризу міжнародної безпеки, стрімке зростання міжнародного тероризму, посилення жорстких безпекових

У сучасних умовах військова сила загроз. Попри всі зусилля світового співтовариства Росія не збирається стає головним інструментом реалізаприпиняти свою агресивну політи- ції неоімперської зовнішньої політику. Останнім свідченням цього став ки Росії. Не буду повторювати відомі указ російського президента про де- вам речі, але на розгортання військ, факто визнання терористичних утво- їхнє переозброєння і підготовку Рорень ДНР/ЛНР. Як зухвало заявив сія свідомо викидає шалені кошти, кремлівський прес-секретар Пєсков, нехтуючи потребами економічного «боєприпаси у терористів ніколи не розвитку і розв’язання гострих соціальних проблем. Війна проти Україзакінчаться». Знов, як і за радянських часів, ни стає важливим етапом підготовки Росія веде гібридну війну, яка пе- РФ до великої війни та демонстрації редбачає комплексне та узгоджене, претензії на глобальне лідерство і пепідпорядковане єдиному задуму за- рерозподіл впливів у світі. Попри санкції і економічні негастосування політико-дипломатичразди Російська Федерація ще довго них, економічних, енергетичних, залишатиметься джерелом військоінформаційно-пропагандистських, вої агресії, безпекових загроз і генекібернетичних, військових та інших ратором нестабільності. підривних заходів. Причому така віЗагалом, ситуація у світі і в Європі йна ведеться не тільки проти Україшвидко ускладнюється, стратегічна ни, а й проти Заходу в цілому і Євроневизначеність зростає, що висуває пи насамперед. Згадаймо військову особливі вимоги до якості державної операцію Росії у Сирії, яка спричиполітики. нила потужний потік мігрантів до ЄС, З 1990-х років в Україні багато гопровокативні дії російської авіації і ворилося про набуття формального військово-морського флоту, кремстатусу кандидата, а згодом і члена лівську пропаганду в США і держаЄвропейського Союзу. Дехто навіть вах ЄС, зухвале втручання російських перетворив ці розмови на свою прохакерів у виборчий процес у США, фесію і прибутковий бізнес. Завдання Німеччині, Франції та процес підгож глибокої модернізації українськотовки до референдуму у Нідерланго суспільства на основі європейдах, спробу організації державного ських цінностей свободи і права підперевороту в Чорногорії тощо. мінялося виконанням формальних Ключовим театром російської гівимог ЄС та інших міжнародних орбридної війни виступає Україна. Триганізацій. ває чергова небезпечна спроба пеАле наше суспільство потребує не реформатування земель колишньої казок про світле європейське майросійської імперії. Не підкоривши бутнє «вже сьогодні», не обіцянок нашу державу, Кремль не може далі усього і одразу, а відвертого і чесного успішно розвивати свою експансію. діалогу. Українці неодноразово доБезпрецедентний політичний тиск, вели свою зрілість, а відтак щирість майже неприхована підривна діяль- має стати імперативом державної ність усередині держави, пряме фі- політики і умовою для зміцнення суснансування радикальних політичних пільної довіри. організацій, шалена пропаганда, кіСлід усвідомити: руйнування сисбератаки, торгівельні та енергетичні теми колективної безпеки вже відвійни, блокада транзиту – всі ці засо- булося. І це особливо гостро відчула би доповнюють військове втручання Україна. До створення нового світона Сході України. Збройні сили і спец- вого порядку кожна держава змушеслужби РФ перетворили український на сама захищати свої інтереси. При Донбас на полігон для випробування цьому сильніші прагнуть це зробити сучасних тактичних прийомів, новіт- за рахунок інших. На жаль, і деякі ньої військової техніки, насамперед наші партнери нерідко ставляться до засобів зв’язку, управління, розвід- України як до такого собі «кругляка», ки, РЕБ, підготовки офіцерів тактич- тобто сировинного придатку, безної і оперативної ланки. Паралельно в Сирії РФ Війна проти України стає важливим відпрацьовує скоордиетапом підготовки РФ до великої війни новане використання та демонстрації претензії на глобальне сухопутного, повітрянолідерство і перерозподіл впливів у світі. космічного і військовоморського угрупування. СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

ОФІЦІЙНО ня кількісних показників у сфері освіти, її якість, особливо у Забезпечити виживання і природничій і технічній галузях, розвиток незалежної України суттєво знизилась. Тривають леможе тільки сильна національна гітимація і популяризація псевдержава, в основі якої – потуждонаукових концепцій. Пошині Збройні Сили, інші військові рюється віра в астрологію, магію, формування, надійний і ефекчаклунство, що відбиває дегративно діючий сектор безпеки і дацію суспільної свідомості. оборони. Після 2010 року знижуються соціальні стандарти і престиж державної служби, пековіі проблеми б якого далекіі від і їїх що вже призвело до втрати конпріоритетів і є лише нашою власною курентоспроможності професією турботою. державного службовця. Новий У цих умовах нам треба чітко виЗакон України «Про державну значити пріоритети. Забезпечити службу» не розв’язав, а лише завиживання і розвиток незалежної фіксував цю тенденцію. НесисУкраїни може тільки сильна націотемне вибіркове застосування нальна держава, в основі якої – поантикорупційного законодавства тужні Збройні Сили, інші військові перетворює це стратегічне питання формування, надійний і ефективно на підставу для політичного піару і діючий сектор безпеки і оборони. кампанійщину. Нашим головним пріоритетом Важливу роль у руйнівних промає стати побудова такої держави. цесах відіграють популістські та раДержави, яка буде спроможною задикальні політичні сили, а також хищати життєво важливі інтереси квазіорганізації, що камуфлюються українців – державний сувереніпід інституції громадянського сустет, свободу і гідність, забезпечити пільства. Вони намагаються перехоекономічний розвиток, опануванпити функції з формування державня інноваційних технологій і нових ної політики і управління державним ринків. При цьому маємо виходити сектором економіки, жодним чином саме з наших національних інтерне відповідаючи за ультимативно есів, а не уявлень 20-річної давнинав’язувані ними рішення, забезпени, сформульованих у принципово чуючи вирішення суто вузькополіінших умовах. Суспільна модель, яка сфор- тичних, корпоративних лобістських мувалася в Україні у 1990-ті роки, завдань або взагалі неприховано характеризується монополізацією працюють на державу-агресора. Усе ключових сфер соціально-економіч- це зумовлює зростання суспільної ного життя, домінуванням тіньових недовіри до державних інститутів, механізмів узгодження кланових яку вони самі вдало експлуатують. Зволікання з рішучими діями з інтересів та залученням публічних розбудови сильної Української дерінститутів до розгалуженої системи жави уможливило зростання рейдеркорупційних зв’язків. Її сутнісною ства і безкарного насильства, ерозію характеристикою є «проїдання за монополії держави на легітимне зарахунок майбутнього». стосування сили, виникнення політиСкорочуючи й надалі інвестиції у розвиток, Україна ризикує повторити зованих парамілітарних утворень. Сьогодні ресурс декларацій, коспомилку СРСР і вдруге поспіль «прометичних реформ і напівкроків вже ґавити» зміну технологічних укладів. вичерпаний. Або будуть запропоноПродовжуються започатковані вані та реалізовані нові підходи до ще у 1970-ті роки процеси деградації вирішення системних проблем, або охорони здоров’я, освіти, науки. Повтілиться підготовлений Кремлем при збереження або навіть зростанруйнівний сценарій. «Майдан-3» неминуче супроводжуватиметься Розвиток Збройних Сил, інших віймасовим насильством. ськових формувань має здійснюватися Будь-яка створена в на основі найкращих досягнень провідйого результаті управних армій світу, а також власного бойолінська структура спивого досвіду останніх трьох років. ратиметься переважно на силовий ресурс, не СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

матиме внутрішньої і зовнішньої легітимності, а отже для свого існування буде змушена жорстко придушувати демократичні свободи. Це вже за кілька місяців призведе до повної дезорганізації держави, руйнації економіки, вибуху злочинності, активізації сепаратистських проявів і

Варто припинити маніпулювання рожевими ілюзіями «світлого європейського майбутнього вже сьогодні». Мрія про Україну в Європі може втілитися лише завдяки важкій, послідовній і наполегливій праці усіх українців. у підсумку відкриє шлях до окупації Росією значної частини території України. Саме на такий результат, вочевидь, і розраховують окремі пропагандисти цієї ідеї. Єдина реалістична альтернатива цьому руйнівному сценарію полягає у консолідації навколо чинних засад конституційного ладу, ідеї керованої модернізації держави на засадах політичної й економічної свободи, оздоровлення на цій основі усієї системи суспільних відносин. У фокусі суспільної уваги повинні бути проблеми сьогодення і майбутнього, а не минулого. Потрібні реалізм і відвертість в оцінці ситуації і пропонованих дій. Варто припинити маніпулювання рожевими ілюзіями «світлого європейського майбутнього вже сьогодні», усвідомлюючи, що мрія про Україну в Європі – побудову вільного, справедливого і заможного суспільства, набуття європейських стандартів життя як головної мети євроінтеграції, – може втілитися лише завдяки важкій, послідовній і наполегливій праці усіх українців. Слід позбутися досі притаманного широким колам суспільства сприйняття влади і держави як чужинських. Відтворення колоніальних стереотипів тільки послаблює Україну. Захист суверенітету, а в перспективі і відновлення територіальної цілісності може забезпечити тільки сильна Українська держава. Тільки її прискорене зміцнення дозволить реально захистити права і свободи громадян, створить сприятливі умови для реалізації їхніх законних інтересів, уможливить модернізацію

ОФІЦІЙНО щодо збільшення грошового пенсувати добровільно втрачений забезпечення військовослуж- на основі міжнародних угод ядерний Оборона України потребує бовцям не є статичним, одно- потенціал. створення надійного і високонавразовим актом. Ми не можемо Варто відзначити проекти ствоченого резерву. Слід побудувати зупинятися на цьому шляху, не рення новітньої ракетної зброї, які систему територіальної оборони, враховуючи інфляційні чинни- реалізуються на виконання відповідпри якій всі військовозобов’язані ки і динаміку зростання дохо- них рішень Ради національної безпебратимуть участь у зборах і бойодів громадян в країні. ки і оборони України та мають карвому злагоджені своїх підрозділів. Водночас, грошове забез- динально підвищити вогневу міць печення не повинно зростати бойових підрозділів Збройних Сил тільки через збільшення пре- України. Одночасно здійснюються економіки та зростання рівня і якості мій і надбавок. Оклади за посадою заходи з формування виробничих життя населення. і званням – незмінні вже понад 10 потужностей для серійного виробДосягти всього і відразу не можроків. Так, середній рівень основних ництва зразків нового озброєння та ливо. Слід чітко визначити основні складових (посадовий оклад, оклад військової техніки. пріоритети: держава має зосередза військове звання, вислугу років) Важливим завданням залишаєтьитись на ефективній зовнішній поліу структурі грошового забезпечення ся посилення контролю, охорони і тиці і забезпеченні національної безвійськовослужбовців суб’єктів секто- оборони Державного кордону Украпеки, захисті конституційних прав, ру безпеки і оборони складає лише 12 їни. Звісно, якщо йдеться про Російсвобод і законних інтересів громадян відсотків. Із відповідними наслідками ську Федерацію, то маємо робити і суб’єктів господарювання. для пенсій. акцент саме на обороні, але на західВідмова держави від функцій, які Нагадаю, що в арміях НАТО саме ному кордоні слід послідовно реалівона за сучасних умов не спроможна основні складові у структурі грошо- зувати принцип забезпечення приефективно виконувати, уможливить вого забезпечення військовослуж- кордонної безпеки за європейським відокремлення політичної влади від бовців складають 70-80 відсотків. зразком. Йдеться як про інженерне бізнесу – ключової умови поступу Цю диспропорцію слід виправити, і обладнання, високотехнологічні заУкраїни. Справжня дерегуляція, наневідкладно. соби контролю, так і про збільшення самперед в економічній сфері, ствоОборона України потребує ство- оперативних і бойових можливостей рить сприятливі умови для оздороврення надійного і високонавченого відповідних підрозділів. лення як економіки, так і політичної резерву, готового за заздалегідь розМи маємо послідовно розвивати системи. Саме це, а не дальше тиробленим планом приступити до ви- спроможності Національної гварражування і розпорошення контрконання бойових завдань із надання дії, Національної поліції, розвивати олюючих і правоохоронних функцій, відсічі агресорові. Слід побудувати їх кадровий потенціал, посилювати є єдиним насправді дієвим шляхом систему територіальної оборони, їхню технічну забезпеченість. Стрипротидії корупції. при якій всі військовозобов’язані мати Росію неможливо лише військоНагальним є відновлення дієздатпроходитимуть курси воєнної під- вою силою. Нам потрібне ефективне ності державного апарату в цілому та готовки на спеціальних навчальних застосування специфічних інструподальше зміцнення сектору безпеки полігонах, братимуть участь у збо- ментів розвідки і контррозвідки. і оборони. За три роки в Україні постарах і бойовому злагоджені своїх підУ Державному бюджеті України ла армія, спроможна воювати і давати розділів. на 2017 рік обсяг видатків для потреб відсіч ворогу, що є базовою гарантією Військово-патріотичне вихован- суб’єктів сектору безпеки і оборони виживання держави. Проте, сьогодні ня, військова підготовка і вивчення України становить 134,5 млрд гриУкраїна перебуває під постійною заоснов цивільної оборони має стати вень (5,11% від ВВП), у тому числі грозою розширення військової інтеродним із пріоритетів у навчанні як у для Міністерства оборони України венції з боку Росії. Тому посилення загальноосвітній, так і у вищій школі. 69,1 млрд. гривень (2,67% від ВВП). безпекових спроможностей має відВажко переоцінити важливість за- Це велика сума в умовах нашої країбуватися постійно і на різних рівнях. лучення до виховання нашої молоді ни, хоча насправді це лише той мініРозвиток Збройних Сил, інших ветеранів АТО, які пройшли сучасну мум, який дозволяє нам протистояти військових формувань має здійснювійну. агресії. ватися на основі найкращих досягПроходження військової служби Ефективні політика національнень провідних армій світу, а також має відкривати для молоді соціальні ної безпеки і зовнішня політика вивласного бойового досвіду останніх сходи, стати обов’язковою умовою магають ресурсів, залучення яких трьох років. Маємо забезпечити не для політичної чи державної кар’єри, неможливо без досягнення нової тільки всебічне вивчення досвіду бути суспільно престижним і матері- якості економічного зростання. Екобойових дій в АТО, оплаченого людально привабливим. ськими життями, але й його осмисОкремим питанням є пелення і врахування у настановах і Проходження військової служби реозброєння Збройних Сил бойових статутах. Неприпустимо, що має відкривати для молоді соціальні України, інших військових закладена в них філософія досі залисходи, стати обов’язковою умовою формувань, отримання і шилася незмінною. для політичної чи державної кар’єри, прийняття на озброєння Зі свого боку наголошу: рішення нових високоефективних бути суспільно престижним і матеріРади національної безпеки і оборозразків зброї і військової ально привабливим. ни України за ініціативи Президента техніки, спроможних ком-

СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

ОФІЦІЙНО номіка має генерувати високу частку доданої вартості і забезпечувати залучення масштабних іноземних інвестицій. Необхідно сформувати економічне середовище, в якому забезпечується вільна конкуренція, заохочується приватна ініціатива, ефективно захищаються право власності та інвестиції. Старі підходи до структурної перебудови, засновані на застосуванні пільг, в Україні є корупціогенними і неефективними. Економічна політика має забезпечити виконання наступних основних завдань: Дерегуляції – усунення дріб’язкової регламентації господарських відносин, штучних перешкод розвитку підприємництва та зарегульованості фіскальних процедур, позбавлення держави зайвих функцій. Демонополізації – демонтажу економічних механізмів, на яких ґрунтується панування кланів в окремих секторах економіки, та всебічне сприяння вільній конкуренції. Децентралізації – передачі на рівень територіальних громад функцій, які можуть більш ефективно виконуватись на місцевому рівні, та відповідних фіскальних повноважень і ресурсів. Детінізації – створення умов для того, щоб робота у легальній економіці була більш ефективною та прибутковою аніж у тіньовому секторі з одночасним посиленням боротьби з кримінальними складовими економічної діяльності. Приватизація має забезпечити залучення до української економіки великого іноземного капіталу, насамперед західного, та надати поштовх модернізації ключових галузей економіки. Щодо вузького кола об’єктів, які не будуть приватизовані, держава має ефективно реалізовувати права власника і здійснювати жорсткий контроль. Механізми тіньового перерозподілу ресурсів таких підприємств повинні бути ліквідовані. Необхідно нарешті запровадити ринок землі, унеможливлюючи при

цьому утворення монополій та гарантуючи права українців на Ми маємо послідовно розвиземельні ділянки. вати спроможності Національної Доходи від приватизації гвардії, Національної поліції, роздержавного майна і функцівивати їх кадровий потенціал, поонування земельного ринку силювати їхню технічну забезпечекомпенсуватимуть втрату бюджетних доходів на першому ність. етапі зниження рівня фіскального навантаження на економіб відбуватися швидко і всеосяжно. ку – до того часу, коли воно забезпечить значне зростання ВВП та, Українське суспільство вже зробило неможливе – ми зупинили російську відповідно, доходів бюджету. Основним змістом податкової військову машину. І тепер все залереформи має стати не тільки зни- жить від волі, рук і мізків українців. Сьогодні надзвичайно важливо ження податкового навантаження продовжити реформаторський курс, для переважної більшості населення не зірватися в безплідний і руйнівний і дрібного бізнесу та поліпшення адпопулізм, що може за короткий час міністрування, але й зміна структури знищити всі здобутки, у важкій бороподаткування шляхом перенесення ні здобуті українцями за останні три «центру ваги» з доданої вартості на роки. собівартість та виведення капіталу за Основне завдання держави – замежі України, запровадження гнучхистити кожного громадянина, кожкої системи кредитування дрібного ну родину від жахів війни і тиранії. та середнього бізнесу, впровадження стимулів для інвесторів, стимулюван- У правовій державі жодний політичний, соціальний статус, жодна проня новітніх наукоємних індустрій. Попри твердження про тотальну фесія не можуть розглядатися як такі, енергетичну залежність України від що звільняють від відповідальності. Нашим фундаментальним принРосії, за три роки вдалося звести споживання російських енергоносіїв до ципом має стати поширення свободи мінімуму і суттєво підвищити енерго- людини до тих меж, де починається ефективність. Але ми лише на почат- свобода іншої людини. Вільна людику цього магістрального для України на у вільній країні – не гасло, а дороговказ у майбутнє. шляху. Україна має всі підстави не тільНазріло питання впровадження ки вижити, а й перетворитися на політичної реформи – нової констирегіонального лідера, здатного затуційної моделі для забезпечення хистити не тільки себе, але і своїх збалансованості влади та ефективсоюзників. Тільки сильна, незалежного управління. Особливого знана, національна держава здатна чення набуває дальше просування змусити рахуватися із своїми інтерсудової реформи, утвердження діесами, змінити відношення до себе. євої третьої гілки влади. За три роки Україна нарешті по- Йдеться не про альтернативу єврочала розбудову власного інформа- інтеграції, а про реальний шлях до ційного та культурного простору, неї. Ми маємо не шкребтися у зачидолаючи колоніальну залежність від нені двері, а отримати запрошення Росії. Зважена культурна політика як безальтернативний стратегічний має позитивними стимулами забез- партнер! Хоча ніхто крім нас не зацікавлепечувати розвиток української мови ний в появі нового сильного гравця в і культури, вивчення іноземних мов, Європі, маємо забезпечити зміцненнасамперед мов держав-світових ліня та розвиток української держави дерів, розвиток українського кінемана основі повної мобілізації нашого тографа, інших українських культурголовного ресурсу – людського поних проектів. Потребує тенціалу. дальшого впровадженСильна Українська держава – це ня освітня реформа. Українське суспільство вже зробило запорука нашої незалежності та диПриклад Реформанамічного розвитку, це спільна спранеможливе – ми зупинили російську війції, яка відкрила перед ськову машину. І тепер все залежить від Європою шлях до онов- ва усього Українського народу. лення і розвитку 500 волі, рук і мізків українців. З нами Бог і Україна! років тому, свідчить: СЛАВА УКРАЇНІ! позитивні зміни можуть СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

ОФІЦІЙНО

НАЦІОНАЛЬНА ГВАРДІЯ

13 березня 2014 року Верховна Рада України прийняла Закон № 876-VII «Про Національну гвардію України». 18 березня 2015 року світ побачив Указ Президента України № 148/2015 «Про День Національної гвардії України», яким було встановлено професійне свято військових правоохоронців. Відтоді День Національної гвардії України відзначається щороку 26 березня. Національна гвардія України є військовим формуванням з правоохоронними функціями, що входить до системи Міністерства внутрішніх справ України і призначене для виконання завдань із захисту та охорони життя, прав, свобод і законних інтересів громадян, суспільства і держави від злочинних та інших протиправних посягань, охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки, а також у взаємодії з правоохоронними органами – із забезпечення державної безпеки і захисту державного кордону, припинення терористичної діяльності, діяльності незаконних воєнізованих або збройних формувань (груп), терористичних організацій, організованих груп та злочинних організацій. (ст. 1 Закону України «Про Національну гвардію України»)

Національна гвардія України бере участь відповідно до закону у взаємодії зі Збройними Силами України у відсічі збройної агресії проти України та ліквідації збройного конфлікту шляхом ведення воєнних (бойових) дій, а також у виконанні завдань територіальної оборони. (ст. 1 Закону України «Про Національну гвардію України»)

СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

ОФІЦІЙНО

ТВОЄЇ БАТЬКІВЩИНИ Національна гвардія України є основним суб’єктом з припинення масових заворушень. При здійсненні заходів щодо припинення масових заворушень Національна гвардія України координує діяльність сил та засобів правоохоронних органів, залучених до припинення зазначених протиправних дій. (ст. 2 Закону України «Про Національну гвардію України»)

Національна гвардія України виконує покладені на неї завдання у взаємодії з правоохоронними органами, Збройними Силами України, Управлінням державної охорони України, іншими утвореними відповідно до законів України військовими формуваннями, органами місцевого самоврядування, органами прокуратури, органами державної влади, громадськими об’єднаннями та релігійними організаціями, а також спільно з адміністрацією та режимними органами об’єктів, що охороняються, та населенням. (ст. 2 Закону України «Про Національну гвардію України»)

Діяльність Національної гвардії України ґрунтується на принципах верховенства права, забезпечення дотримання прав і свобод людини і громадянина, позапартійності, безперервності, законності, відкритості для демократичного цивільного контролю, прозорості, відповідальності, централізованого керівництва та єдиноначальності. (ст. 3 Закону України «Про Національну гвардію України»)

СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

АКТУАЛЬНО

ГУМАНІТАРНУ ДОПОМОГУ НА ДОНБАС ДОСТАВЛЕНО ЗА СПРИЯННЯ ГВАРДІЙЦІВ Три роки проведення антитерористичної операції на Сході нашої держави довели, що Україна не залишилась сам на сам зі своєю бідою. Іноземні урядові та волонтерські організації впроваджують різноманітні гуманітарні проекти в підтримку українського населення, яке постраждало від наслідків неоголошеної війни. Прикладом одного із них є нещодавня передача громадянами Латвійської Республіки гуманітарної допомоги мешканцям Донбасу. З цією метою в період з 20 по 24 лютого 2017 року делегація на чолі із Надзвичайним та Повноважним послом Латвійської Республіки в Україні Юрієм Пойкансом відвідала Слов'янськ, Краматорськ, Покровськ та Новогродівку. Транспортування 23-тонного вантажу, супровід та охорону гостей забезпечували військовослужбовці Національної гвардії України.

лід зазначити, що громадяни Латвії підтримують українців від самого початку конфлікту на Донбасі. А перший гуманітарний вантаж в рамках співпраці із Національною гвардією України небайдужі латвійці (зокрема, військовослужбовці) зібрали восени 2016 року – відповідна ідея виникла у головного капелана Національних Збройних Сил Латвії Елмарса Плявіньша після участі у міжнародній конференції на тему «Організація духовної опіки, служба військового священика в умовах збройного конфлікту», що проходила в Києві. 20 лютого 2017 року в Україну прибула нова партія «гуманітарки». Вона включала в себе одяг і взуття для дітей та дорослих, ковдри, постільну білизну та іграшки, які було зібрано у Латвії, Швеції та Франції. Для передачі допомоги меш-

канцям Донеччини Латвійська сторона надіслала делегацію у складі вищеназваного глави капеланської служби латвійської армії Елмарса Плявіньша, старшого співробітника департаменту по роботі з громадськістю Міністерства оборони Латвії Інги Дамбе, латвійських військовослужбовців та журналістів. До координаційної групи проекту зі сторони Національної гвардії України увійшли заступник командувача НГУ по роботі з особовим складом генералмайор Ярослав Сподар, радник командувача НГУ Юлія Тиховод, начальник служби з питань військового духовенства управління по роботі з особовим складом Головного управління НГУ полковник Олександр Іздебський, офіцери Головного управління та Іміджево-видавничого

СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

центру НГУ, а також уповноважений за взаємодію з Головним управлінням НГУ від Синодального управління військового духовенства Української православної церкви Київського патріархату протоієрей отець Іван Михайлишин. Прибувши до столиці, делегація завітала до Північного Київського територіального управління Нацгвардії. Там іноземні гості вшанували пам’ять загиблих при виконанні службово-бойових завдань гвардійців, поклавши квіти до меморіалу, відкритого на території військового містечка Північного ТУ минулого року. Пізніше в клубі столичного з’єднання Нацгвардії іноземні гості вручили подарунки дітям полеглих в АТО військовослужбовців НГУ – загалом майже 130 хлопців та дівчат отрима-

АКТУАЛЬНО ли ноутбуки, мобільні телефони та інші електронні пристрої, придбані за кошти військовослужбовців Національних ЗС Латвії (кожен з подарунків обирали та купували згідно листів, які діти писали до Святого Миколая ще на початку минулого грудня). Того ж дня латвійські гості вирушили на Донеччину. 21 лютого делегація прибула до Слов’янська. Туди ж гвардійським транспортом було доставлено і гуманітарний вантаж. Прибувши до штабу об’єднаного угруповання Нацгвардії у секторі «Д», учасники делегації поспілкувались із військовослужбовцями Східного оперативно-територіального об’єднання НГУ, які на той час виконували службові завдання у зазначеному секторі. – Мені дуже приємно перебувати у такому колективі. Ви відстоюєте незалежність своєї держави, і я впевнений, що з часом зможете відновити і її територіальну цілісність. Те, що робить Національна гвардія, важливо не тільки для України, а й для Латвії та усього світу. Ми раді співпрацювати з вами, адже бійці Нацгвардії завжди допомагають постраждалому від конфлікту населенню. З вашою допомогою і ми можемо втілити в життя свій гуманітарний проект, – зазначив у своєму виступі Юрій Пойканс. Наступного дня латвійська делегація прибула до розташованої у місті Краматорську Донецької військово-цивільної адміністрації, де гості зустрілися з її головою Павлом Жебрівським та провели спільну робочу нараду. Пізніше на центральній площі міста, куди прибули гвардійські вантажівки з гуманітарною допомогою, було організовано пресконференцію для представників масмедіа. – Щойно з колегами із Латвії ми обговорили питання, куди ж найдоцільніше наразі відправити гуманітарний вантаж. Було прийнято рішення передати речі до Покровська, Новогродівки, Красногорівки та Слов’янська, де зараз проживає багато тимчасово переміщених осіб. Ми також спланували подальшу співпрацю

Латвійської Республіки з Донецькою військово-цивільною адміністрацією. Зокрема, обговорили питання регулярної передачі гуманітарних вантажів на Донеччину, а також шефство Латвії над місцевими об’єднаними громадами, – розповів журналістам Павло Жебрівський. Після завершення прес-конференції делегація та вантажівки з «гуманітаркою» вирушили до визначених міст. У той же час посол Юрій Пойканс разом із генерал-майором Ярославом Сподарем та отцем Іваном Михайлишиним відправились до села Семенівки, де поклали квіти до пам’ятника військовослужбовцям Національної гвардії України, Високомобільних десантних військ ЗСУ та співробітникам Служби безпеки України, загиблим під час визволення села у 2014 році. У Покровську латвійські гості завітали до Центру надання допомоги дітям «Отчий дім». Туди ж прибула одна із вантажівок. Учасники делегації оглянули приміщення закладу та умови, в яких проживають та навчаються діти, також поспілкувались із керівництвом «Отчого дому». – Наші вихованці – переважно сироти й діти, які залишились без дому внаслідок конфлікту на Донбасі. Важко доводиться нині, адже для оптимальної роботи закладу державного фінансування не вистачає. Волонтери допомагають, але кількість вихованців зростає, і з цим нічого не поробиш. Можна сказати, нам пощастило, що частина латвійської гуманітарної допомоги прибула саме в «Отчий дім», тож дуже вам дякуємо! – звернулася до гостей заступник директора центру Марина Субботіна.

У місті Новогродівці латвійська делегація відвідала офіс Громадського об’єднання «Молодіжна платформа ініціатив «Move», яку очолює Антон Кухлєв. В ході прийому гуманітарного вантажу він подякував делегації за надану допомогу: – Ми дуже вдячні за таку підтримку від країн Європи. Зараз це дуже важливо для Новогродівки, оскільки статки багатьох жителів міста є не надто високими. Тут також проживає немало переселенців з окупованих територій. Тож речі, які ви нам передали, знадобляться багатьом... Незабаром ще один гвардійський МАЗ розвантажився у Красногорівці. Наступним місцем передачі гуманітарної допомоги був Слов’янськ. Прийом пакунків із речами проходив у місцевому центрі культури та відпочинку. Їх розподілом займалися активісти Громадської організації з захисту прав та свобод тимчасово переміщених осіб «Право на життя». За словами одного з членів організації, колишнього мешканця міста Горлівки Владислава Іщенка, у Слов’янську проживають більше 30 тисяч українців, яким довелося залишити рідні домівки, тож гуманітарна допомога є дуже необхідною та своєчасною. Цього ж дня латвійські гості відвідали позиції одного з артилерійських дивізіонів Збройних сил України неподалік Авдіївки Донецької області, де мали змогу на власні очі побачити, як несуть бойове чергування українські військові. А згодом у штабі об’єднаного угруповання НГУ у Слов’янську члени делегації разом із офіцерами групи координації та керівним складом угруповання підбили підсумки візиту на Донеччину та обговорили питання подальшої співпраці. Наступний вантаж гуманітарної допомоги для жителів Донбасу має прибути вже у квітні поточного року. Лейтенант Олексій ПАВЛЮК, фото автора

СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО

ЖАНДАРМЕРІЯ РУМУНІЇ – СУСІДИ, КОЛЕГИ, ПАРТНЕРИ

Командування Національної гвардії України приділяє значну увагу встановленню та розвитку партнерських зв’язків з іноземними військовими формуваннями з правоохоронними функціями. Зокрема, вже сімнадцятий рік триває плідна співпраця із Жандармерією Румунії – двосторонній Протокол про співробітництво було підписано 10 червня 2000 року.

З метою розширення подальшого співробітництва, обміну досвідом, налагодження робочих, соціальних та культурних взаємин румунські жандарми регулярно відвідують Україну, а вітчизняні гвардійці – Румунію. Зокрема, десятеро представників НГУ в різні роки пройшли тримісячне навчання на Вищому міжнародному курсі Школи офіцерів Жандармерії Румунії «Міхай Вітязул», дислокованої у румунському місті Рошу. Брали участь українські гвардійці і в міжнародних штабних навчаннях, які проводилися на базі Центру підготовки підрозділів з охорони громадського порядку Жандармерії Румунії в місті Окюрі. Певний час навіть мала місце практика організації відпочинку румунських військових правоохоронців та членів їх родин в українських відомчих санаторно-курортних закладах, а українців – в Румунії (у програмі брали участь по 40 родин від кожної країни). В період 2009 – 2011 років співробітництво було призупинено з огляду на фінансову кризу, але з 2012 року стосунки набули нового потужного імпульсу. В період 2012 – 2013 років, паралельно з відновленням двостороннього співробітництва із Жандармерією Румунії у внутрішніх військах МВС України, на базі яких у 2014 році почалася розбудова Національної гвардії, проходила реалізація проекту «Twinning» – особливого виду технічної допомоги Європейського Союзу країнам-бенефіціарам з метою покращення та підсилення адміністративного функціонування органів державної

влади, що мало сприяти наближенню нормативно-правової бази цих країн до принципів законодавства ЄС. Проект, що реалізовувався спільно з Національною жандармерією Франції та Жандармерією Румунії, мав назву «Сприяння вдосконаленню системи охорони громадського порядку внутрішніми військами МВС України». І саме рекомендації, отримані від європейських експертів у рамках зазначеного проекту, лягли в основу майбутнього Закону України «Про Національну гвардію України». Протягом 2014 – 2015 років реалізовано новий спільний проект із Жандармерією Румунії під назвою «Зміцнення інституційного потенціалу Національної гвардії України». Він мав на меті розвиток можливостей НГУ щодо підвищення ефективності виконання завдань за призначенням шляхом навчання особового складу за стандартами європейських правоохоронних відомств. Одним із основних результатів реалізації зазначеного проекту є практична допомога румунських фахівців щодо створення в Національній гвардії України гірсько-патрульної роти, що дислокується на ІваноФранківщині, у січні поточного року. Позаяк у складі Жандармерії Румунії подібні підрозділи успішно функціонують вже багато років, поради колег щодо організації служби, навчання та екіпірування особового складу були дуже доречними і корисними. Наразі триває розпочатий у вересні 2016 року проект «Підтримка розвитку Національної гвардії України». Це багатовекторний захід, спрямований на удосконалення діяльності НГУ щодо охорони громадської безпеки, в тому числі, у гірській місцевості; покращення системи професійної підготовки; удосконалення діяльності спеціалізованих підрозділів. Термін реалізації проекту складає один рік. Не можна не зазначити, що Жандармерія Румунії впродовж СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

довгих років надає Національній гвардії України всебічну підтримку на шляху її вступу до Асоціації сил поліції та жандармерії країн Європи та Середземного моря у статусі військової установи (FIEP). Завдяки масштабному реформуванню організації й діяльності НГУ та значній підтримці європейських партнерів, зокрема і Жандармерії Румунії, у жовтні 2016 року під час засідання Вищої ради генеральних директорів і командувачів структур-членів Асоціації FIEP Національній гвардії України було офіційно надано статус спостерігача з можливістю набуття повноправного членства. Визнання Національної гвардії України з боку організації, яка об’єднує військово-правоохоронні структури країн Європи та Середземномор’я, свідчить про правильність обраного Україною курсу євроатлантичної інтеграції, а також про авторитет нашої держави на міжнародній арені. Ураховуючи той факт, що міжнародна підтримка відіграє одну з ключових ролей у розвитку держави, особливо зважаючи на протидію зовнішній агресії, членство Національної гвардії України в Асоціації FIEP сприятиме подальшому ефективному реформуванню правоохоронних органів, прискоренню європейської інтеграції України, а також підвищенню рівня національної безпеки та обороноздатності держави.

МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО

ЇХНІЙ ДЕВІЗ – ЗАКОН І ПОРЯДОК Днем народження Жандармерії Румунії прийнято вважати 3 квітня 1850 року, коли правитель Молдови Ґріґоре Александру Ґіка підписав відповідний указ. Зрозуміло, що впродовж понад півтора століття політичний устрій, законодавство, суспільно-політична обстановка у країні зазнавали значних змін, проте жандарми (за виключенням періоду Холодної війни, коли в Румунії, як і в інших східноєвропейських країнах, панував комуністичний режим) завжди були на варті миру та спокою громадян своєї країни. Новітній період історії військового формування розпочався 1989 року, коли в країні було відновлено демократичні інституції, а запорукою збереження конституційного ладу та правопорядку в державі стало добре оснащене, високопрофесійне та мобільне військово-правоохоронне формування – Жандармерія Румунії.

гальнонаціональну компетенцію з питань підтримання громадського порядку, захисту основних державних установ у випадку виникнення серйозної внутрішньої загрози; співробітники перебувають у постійній готовності до проведення операцій, зокрема, антитерористичних та щодо боротьби з організованою злочинністю в будь-якій точці країни.

Нині Жандармерія є спеціалізованим формуванням, яке входить до складу Міністерства внутрішніх справ Румунії. Вона має наступну організаційну структуру: – Генеральна інспекція Жандармерії Румунії є центральним органом управління жандармерії, який має статус юридичної особи і повноваження загальнонаціонального органу. Перебуває під командуванням Генерального інспектора, якого призначає Міністр внутрішніх справ країни; – Головна інспекція Жандармерії Бухареста. Безпосередньо підпорядковується Генеральній інспекції Жандармерії Румунії і відповідає за організацію, планування, управління і проведення спеціальних операцій в рамках визначених законодавством повноважень на території столиці Румунії; – Бригада спеціального призначення Жандармерії «Влад Цепеш». Безпосередньо підпорядковується Генеральній інспекції Жандармерії Румунії, має за-

– 41 територіальна інспекція Жандармерії Румунії. Підпорядковуються Генеральній інспекції Жандармерії Румунії, відповідають за організацію, планування, управління і проведення спеціальних операцій в рамках визначених законодавством повноважень на конкретній території (з охопленням всієї території країни); – 8 мобільних підрозділів Жандармерії. Підпорядковуються Генеральній інспекції Жандармерії Румунії. Виконують завдання з організації заходів з охорони громадського порядку і боротьби зі злочинністю; – Військові навчальні заклади. Відповідають за організацію безперервних освітніх і спеціальних тренувальних програм для особового складу Жандармерії Румунії; У Жандармерії Румунії запроваджено передові системи навчання та підготовки військовослужбовців, відомство має великий досвід організації та проведення комплексних навчань, зокрема, і за участю іноземних партнерів Жандармерії.

СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

Особлива увага приділяється розвитку гірсько-патрульних підрозділів. Присутність жандармів у гірській місцевості забезпечує високий рівень безпеки громадян (як місцевого населення, так і туристів), гарантує швидке й ефективне виконання завдань за складних погодних умов. Жандарми охороняють громадський порядок під час масових заходів. Відновлення правопорядку у разі масових заворушень, так само, як і боротьба із вуличною злочинністю, теж входить до їхньої компетенції. Діяльність Жандармерії також включає в себе операції з переслідування і затримання біглих злочинців та осіб, що переховуються від правосуддя. Важливим завданням військовослужбовців Жандармерії Румунії є й охорона найбільш важливих державних об’єктів, майна та цінностей держави. Крім того, вони відповідають за боротьбу з нелегальними поставками зброї, боєприпасів, вибухівки, наркотичних засобів або інших небезпечних речовин і виробів. До речі, беручи до уваги поставлені перед ними завдання, жандарми проводять необхідну документальну роботу для судового розгляду виявлених злочинів, мають право застосовувати проти правопорушників штрафні та інші адміністративні санкції. Представники Жандармерії Румунії виконують завдання і за межами своєї країни – проводять заходи з підготовки кадрів у міжнародних навчальних центрах, беруть участь у формуванні підрозділів міжнародних сил для запобігання і управління кризовими ситуаціями тощо. З 2002 року особовий склад Жандармерії Румунії бере участь в миротворчих операціях під егідою ООН та ЄС. Зокрема, жандарми відряджались у Косово, Конго, Східний Тимор, Грузію й Афганістан. Доказом того, що Жандармерія Румунії є високопрофесійним, надійним і потужним військово-правоохоронним формуванням є національне дослідження, проведене незалежним інститутом, у якому в розділі надійності громадських інституцій Жандармерія посіла друге місце (65% голосів «дуже довіряю» і «повністю довіряю»). Підготовлено за матеріалами управління міжнародного співробітництва Головного управління НГУ

ІНТЕРВ'Ю

НА ВАРТІ ЗДОРОВ'Я

ГВАРДІЙЦІВ – Олегу Петровичу, поясніть, будь-ласка, що фахівці вкладають у словосполучення «медичне забезпечення особового складу Національної гвардії»? – Якщо говорити мовою нормативних документів, то це сукупність заходів військово-медичної служби з охорони здоров’я військовослужбовців, своєчасного надання медичної допомоги пораненим і хворим, якнайшвидшого відновлення їх боєздатності та повернення у стрій. Простіше кажучи, це діяльність всього досить чималого штату наших фахівців, починаючи з офіцерів військово-медичного управління Головного управління НГУ і закінчуючи санінструкторами підрозділів, спрямована на те, щоби гвардійці за будь-яких умов, у будь-який час дня чи ночі могли розраховувати на якісне медичне обслуговування. Ніхто не буде сперечатися із тим фактом, що до служби у війську відбирають лише фізично здорових громадян. Зрозуміло, що коли їм настане час звільнятися з військової служби, до цивільного життя повинні повернутися ті самі здорові люди. Ось, власне, і коротка відповідь на ваше запитання. – Зрозуміло. Утім, пріоритетним напрямком діяльності військових медиків сьогодні, напевно, є допомога бійцям, які несуть службу у зоні проведення антитерористичної операції на Донбасі? – Безумовно, медичне забезпечення військових оперативних резервів у районах проведення АТО – це наразі завдання номер один. Одразу скажу: у нас є кому це завдання виконувати, і є всі можливості, у тому числі і матеріальні, для того, щоб робити це оперативно та якісно. Тобто, штатні посади медперсоналу укомплектовані гідними фахівцями і ці фахівці, у свою чергу, забезпечені медикаментами і перев’язувальними матеріалами у достатній кількості. У той же час, значна увага приділяється підвищенню фахової кваліфікації кожного військовослужбовця. У частинах НГУ введено штатні посади інструкторів з тактичної медицини, розклад занять з бойової підготовки передбачає і досить обширний медичний блок. Тож базові знання з надання першої домедичної допомоги пораненим чи постраждалим внаслідок надзвичайних подій особам мають абсолютно всі гвардійці. – Як відомо, минулого року бюджет оборонного сектору країни став рекордним за усі часи її незалежності, він склав 5% від всього ВВП України. Понад 100 млрд. гривень було виділено на розвиток та модернізацію Збройних сил та інших військових формувань, із них 9 млрд. було витрачено на потреби НГУ. Скажіть, будь-ласка, наскільки вдалося покращити матеріальну складову діяльності гвардійських медиків?

Очевидно, що здоров’я будь-якої людини – її найцінніший скарб і берегти його кожен повинен змалечку. Проте як бути нашим захисникам, зокрема, військовослужбовцям Національної гвардії України, яким в силу свого службового обов’язку доводиться ризикувати цим скарбом чи не щодня? Ясна річ, про них має піклуватися держава. Чи вистачає хлопцям на передовій аптечок? Чи укомплектовані ці аптечки належним чином? Чи вистачає ліків у шпиталях? Чи впроваджуються заходи з профілактики небезпечних захворювань у військових колективах? Десятки питань турбують рідних та близьких наших воїнів, і, звичайно, тих громадян, які замислюються над тим, щоби пов’язати своє життя із ратною службою. Найпоширеніші з них ми вирішили задати начальнику військово-медичного управління Головного управління Національної гвардії України полковнику медичної служби Олегу Михайлику. – 2016 року фінансування медичного забезпечення особового складу збільшилося у півтора рази в порівнянні з 2014 роком. Всі наші санаторні та лікувальні заклади, медичні пункти військових частин, я вже не кажу про мобільні медпункти оперативних резервів у зоні АТО, нині повністю забезпечені усіма необхідними ліками та перев’язувальним матеріалом. – Чи кожний військовослужбовець Національної гвардії забезпечений індивідуальною медичною аптечкою? – Давайте все-таки виходити із реальних потреб військовослужбовців у тій чи іншій ситуації. Очевидно, що у казармі аптечка солдату просто не потрібна. Інша справа – коли цей солдат вирушає на бойове завдання. Можу зауважити, що наразі у командирів всіх частин НГУ є можливість забезпечити індивідуальною аптечкою кожного бійця, що несе бойову службу в зоні проведення АТО або виконує службові завдання за призначенням у пункті постійної дислокації підрозділу. Протягом двох останніх років було придбано близько 20 тисяч індивідуальних аптечок (лише минулого року на це було витрачено 7 млн. 665 тис. грн. з бюджету НГУ), поточного року планується закупити ще 10 тисяч. Тож повірте, той військовослужбовець, який має отримати аптечку, її отримує. – До речі, дуже цікаво, якими засобами першої медичної допомоги ці аптечки комплектуються? Якої якості ці засоби? Імпортні вони чи зроблені в Україні?

СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

ІНТЕРВ’Ю

– Набір стандартний. Це засоби, за допомогою яких зупиняють кров пораненому – спеціальний хімічний засіб для зупинки кровотечі на нетканій основі, перев’язувальний пакет з кровоспинною серветкою, джгут кровоспинний із застібкоюлипучкою типу «турнікет» (від старих гумових джутів ми давно відмовилися, адже по-перше, вони не такі зручні, їх не можна накласти однією рукою; по-друге, вони недовговічні, гума може пересихати і рватися при використанні; а по-третє, таким джгутом можна випадково занадто сильно перетягнути кінцівку, що у свою чергу може призвести до невідворотних наслідків порушення кровообігу), оглядові рукавички та знеболювальне у заздалегідь заповнених шприцах. На перший погляд, не так уже всього й багато, але у перші хвилини пораненому конче необхідно якнайшвидше зупинити кровотечу і ввести знеболювальне. Та й робити це буде, скоріше за все, не кваліфікований медик, а такий самий боєць, як і наш постраждалий – звичайний солдат, який має за плечима лише курс занять із надання першої допомоги. Тож ускладнювати нічого не треба – все інше зроблять польові медики, у яких і оснащення, і інструменти відповідні є. Щодо походження і якості складових аптечок, то всі вони вітчизняного виробництва, внесені до Державного реєстру медичної техніки та виробів медичного призначення. Всі складові наших аптечок рекомендовані Українським науково-практичним Центром екстреної допомоги та медицини катастроф Міністерства охорони здоров’я України до застосування в медичній практиці для надання домедичної та першої медичної допомоги в екстремальних умовах, зокрема під час ведення бойових дій. До того ж, ідентичні аптечки використовують не лише у Національній гвардії, але й у підрозділах Збройних Сил та Служби безпеки України. І всі вітчизняні військові лікарі, наскільки мені відомо, дотримуються єдиної думки: складові аптечки національного виробника за якістю не гірші аналогічних виробів закордонних виробників, проте коштують в рази дешевше. – Припустимо, що пораненому надали першу допомогу безпосередньо на полі бою. Його необхідно доставити до найближчого лікувального закладу. Як відбувається евакуація поранених? – Звичайно, все залежить від ситуації. З усіх можливих варіантів вибирається такий, щоби поранений був доправлений до госпіталю або лікарні якнайшвидше. Парк санітарних автомобілів поки що у нас застарілий, але робота для його оновлення ведеться дуже серйозна. Так, минулого року спільно з управлінням озброєння та техніки логістики Головного управління НГУ було проведено закупівлю шести санітарних автомобілів марки Ford, укомплектованих медичним обладнанням

для проведення реанімаційних заходів. У 2017 році заплановано придбання ще 17 новеньких санітарних автомобілів. Серед визначних досягнень минулого року – поява в НГУ власної санітарної авіації, вперше в історії відомства. Вже здійснено сім евакуаційних рейсів з перевезення поранених авіаційним транспортом. Авіа-медичною евакуацією поранених та важкохворих займаються відповідні фахівці, п’ятеро фельдшерів-рятувальників Гвардійської авіабази НГУ, дислокованої в місті Олександрії. – Залишається лише привітати такі новації і побажати гвардійським медикам нових успіхів та звершень! Але наостанок, товаришу полковник, дозвольте задати вам ще одне питання, яке дуже турбує рідних наших солдатів – чи позначається на загальній захворюваності особового складу той факт, що військовослужбовцям доводиться багато часу проводити у польових умовах? Як взагалі у підрозділах НГУ із профілактикою різних небезпечних захворювань? – Звісно, всі ми хворіємо, і військовослужбовці – не виключення. Дійсно, рівень інфекційної захворюваності особового складу, насамперед на гострі респіраторні інфекції, минулого року дещо збільшився порівняно із позаминулим. Проте логічно пов’язати цей факт не стільки з виїздами особового складу за межі місць постійної дислокації підрозділів, скільки із зростанням загального рівня захворюваності в Україні. Проте наше основне завдання – надати військовослужбовцям кваліфіковану медичну допомогу, аби вони якнайшвидше видужали і повернулися до звичного ритму життя. Звичайно, для збереження здоров’я особового складу дуже важливо постійно контролювати організацію умов життєдіяльності військовослужбовців за допомогою лабораторного контролю якості питної води, харчових продуктів та готової їжі, в тому числі, і в зоні проведення АТО. Така робота у Національній гвардії України проводиться постійно. Також систематично здійснюються заходи з профілактики деяких інфекційних захворювань – кору, краснухи, вітряної віспи, епідемічного паротиту. Тож військові медики НГУ роблять все, що від них залежить, аби наші воїни хворіли рідше, а якщо вже занедужали, то якомога швидше і без негативних наслідків поверталися до строю. Проте як би банально це звучало, але здоров’я кожної людини – в її власних руках. Абсолютно прості речі, такі як закалювання організму, дотримання правил особистої гігієни та ведення здорового способу життя, дозволяють зберегти його на довгі роки. Будь-ласка, пам’ятайте про це! Спілкувалася підполковник Валерія АГІБАЛОВА, фото лейтенанта Олексія ПАВЛЮКА та з архіву редакції

СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

Є ТАКА ПРОФЕСІЯ

НА БАЗІ НГУ ПРОВЕЛИ МІЖВІДОМЧУ КІНОЛОГІЧНУ НАРАДУ 16 лютого на території військового містечка 1-ї бригади оперативного призначення НГУ пройшла міжвідомча нарада начальників кінологічних підрозділів та служб центральних органів виконавчої влади. Свої професійні здобутки та шляхи розвитку відповідних служб обговорювали фахівці Національної гвардії, Національної поліції, Державної прикордонної служби, Державної служби з надзвичайних ситуацій, Державної фіскальної служби та Збройних Сил України. Відкриваючи нараду, заступник начальника штабу Головного управління НГУ генерал-майор Валерій Бондар висловив сподівання, що ця зустріч сприятиме розвитку плідної співпраці кінологів силових структур. Він також відзначив, що робота кінолога, хоч і нелегка, проте має і свої беззаперечні переваги: – Я бажав би кожному командиру, щоб його підлеглі володіли тими ж якостями, що й ваші чотирилапі підопічні – були такими ж вірними, відданими своїй справі і ніколи не зраджували, – зазначив наприкінці свого виступу генерал Бондар. Під час наради її учасники розглянули проекти важливих нормативно-правових документів, які мають підвищити ефективність діяльності кінологічних служб центральних органів виконавчої влади МВС, до яких належать Національна поліція, НГУ, ДПСУ та ДСНС. Зокрема, неабияк зацікавив учасників заходу розроблений прикордонниками проект наказу міністра внутрішніх справ щодо заснування медалі «За службу і вірність», якою планують нагороджувати не кінологів, а їхніх хвостатих напарників. Також в ході наради обговорювалося важливе питання, яке стосується всієї кінологічної спільноти нашої країни. Як прикро, але попри беззаперечну важливість завдань, що їх виконують кінологи, в державному календарі професійних свят досі не знайшлося місця для відзначення їхньої праці. Тож проект Указу Президента України про заснування Дня кінолога, який також запропонували представники Державної прикордонної служби, отримав одноголосну підтримку учасників заходу. Колегіально обрали і дату майбутнього святкування – 24 травня. Саме цього дня було створено найстаріший на території незалежної України заклад з підготовки відповідних фахівців – Кінологічний навчальний центр ДПСУ.

Учасники наради з інтересом переглянули презентаційний фільм, який підготували кінологи Державної фіскальної служби. А ось гвардійці продемонстрували власні здобутки вживу. Хороше враження на досвідчених професіоналів справив показовий виступ воїнів-строковиків кінологічної роти оперативного з’єднання, які на той час займалися зі своїми собаками лише місяць. Щирих аплодисментів заслужив командир кінологічної групи окремого загону спеціального призначення Північного ТУ НГУ підполковник Сергій Михайлюк, який продемонстрував особисті напрацювання щодо дресировки собак з пошуку вибухових речовин і обшуку автомобіля. Сподобалися гостям і кінологічний центр з’єднання, котрий було відкрито наприкінці минулого року, та спеціальний автомобіль для перевезення службових собак. Чимало гостей зазначили, що багато чого із досвіду гвардійців вони обов’язково візьмуть собі на замітку. Після завершення наради її учасники поділилися своїми враженнями від заходу. Начальник кінологічного відділу Департаменту охорони державного кордону Адміністрації Державної прикордонної служби України полковник Михайло ВДОВЕНКО:

СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

– Ми, кінологи, виконуємо приблизно однакові завдання, як на мирній території, так і в зоні бойових дій. Я вважаю, що нам треба постійно обмінюватися досвідом у сфері підготовки особового складу кінологічних підрозділів, їх застосовування під час виконання службово-бойових завдань та вдосконалення навчально-матеріальної бази. До речі, хочу відзначити, що в цьому питанні Національна гвардія пішла далеко вперед навіть у порівнянні з ДПСУ – зокрема, мені сподобався спецавтомобіль для перевезення службових собак, аналогів якого, здається, в жодній вітчизняній силовій структурі немає. Також цікаво було побачити практичну роботу ваших спеціалістів, познайомитися з їхніми методами роботи. Однозначно, подібні заходи корисні для всіх, і не важливий навіть їхній формат. Нинішня міжвідомча нарада уже не перша. Приміром, минулого року на базі Національної академії Державної прикордонної служби України ім. Б. Хмельницького було проведено конференцію кінологів правоохоронних органів. Її головним здобутком стало створення проекту концепції розвитку кінологічних служб центральних органів виконавчої влади, які входять до структури МВС, до 2020 року. Заступник начальника міжрегіонального центру швидкого реагування – начальник навчального кінологічного центру Державної служби України з надзвичайних ситуацій полковник служби цивільного захисту Ігор ЗАПОВІТРЯНИЙ: – Дуже сподобався кінологічний центр бригади – все зроблено розумно і з душею. Зазначу, що людину, яка вболіває за свою справу (а я очолюю кінологічний центр ДСНС вже десять років), такий підхід не може не тішити. До речі, на базі нашого центру 2012 року проводився чемпіонат світу з розшуково-рятувальної кінології. Тоді українська команда здобу-

Є ТАКА ПРОФЕСІЯ

дії України, яких добре пам’ятаю ще курсантами, адже свого часу я 10 років пропрацював на кінологічній кафедрі Національної академії Державної прикордонної служби. Нині це вже досвідчені і високопрофесійні керівники, якими навчальний заклад може пишатися. Нарада була досить плідна, проте хочеться, аби в подальшому до подібних заходів залучали не лише кінологів силових структур, а й цивільних спеціалістів, зокрема, представників Кінологічного союзу України – у них теж є цікаві напрацювання. Очолюваний мною відділ теж планує проводити семінари та навчальні тренінги з демонстрацією практичної робола перемогу. Наступного року на світовій першості в Голландії фахівці ДСНС стали бронзовими призерами. Тож повірте, я бачив багато кінологічних центрів та підрозділів. Одразу видно, що командування НГУ розуміє важливість використання собак в службово-бойовій діяльності і сприяє розвитку кінологічної служби. Не можу не відзначити і професіоналізм ваших фахівців. Це говорить про те, що у кінологів НГУ велике майбутнє. Я вдячний керівництву кінологічної служби НГУ за запрошення на цей, без перебільшення, важливий захід. Адже коли професіонали збираються разом і спілкуються, то це беззаперечно йде на користь загальній справі. Заступник начальника управління – начальник відділу кінологічного та ветеринарного забезпечення управління кінологічного забезпечення Департаменту спеціалізованої підготовки та кінологічного забезпечення Державної фіскальної служби України, радник податкової та митної служби 2 рангу Олександр ВИНОГРАД: – Особисто мені сьогодні дуже приємно було зустріти командирів кінологічних підрозділів Національної гвар-

ти кінологічних підрозділів Державної фіскальної служби. І ми завжди будемо раді бачити представників Нацгвардії у себе в гостях. Також для обміну досвідом я пропоную колегам створити міжвідомчий щорічний кінологічний журнал. Це може бути як друковане, так і електронне видання. На його сторінках кожне відомство розповідатиме про свої здобутки, ділитиметься власним поглядами щодо вирішення наявних проблем і пропонувати перспективні напрямки розвитку. СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

Начальник кінологічної служби Національної гвардії України полковник Тарас БОРИТА:

– Захід подібного рівня за участі провідних фахівців-кінологів проходив в Національній гвардії вперше. Не хочу хвалитися, але брак досвіду не завадив нам провести його на високому рівні, принаймні, так говорили всі присутні. Нам вдалося порушити загальні проблемні питання, які стосуються всіх силовиків-кінологів, та знайти шляхи їх вирішення. Такі зустрічі в колі однодумців корисні насамперед ще й тим, що дозволяють не лише продемонструвати власні здобутки, а й почути думку інших, критично оцінити себе, щось доопрацювати. Врешті, було приємно почути на адресу своїх підлеглих стільки схвальних відгуків. Також з’ясувалося, що і у сфері матеріально-технічного забезпеченні ми не пасемо задніх, а в чомусь навіть і переважаємо. Майор Олександр ЗАГОРОДНІЙ, фото лейтенанта Олексія ПАВЛЮКА

БОЙОВА ПІДГОТОВКА

«ІНСТРУКТОР – ЦЕ ЛЮДИНА, ЯКА НЕ ТІЛЬКИ МОЖЕ НАВЧИТИ, А Й В ЯКОЇ ВАРТО ВЧИТИСЯ» Як уже повідомлялося на сторінках нашого часопису, минулого року в Національній гвардії було започатковано кардинальну реформу організації професійної підготовки особового складу. Вона полягає в тому, що проводити заняття з військовослужбовцями стали не їхні безпосередні командири, а сертифіковані інструктори, які пройшли відповідну підготовку.

Такий підхід вже давно і успішно використовується в провідних військових формуваннях світу. Довів він свою ефективність і в гвардійських підрозділах – навіть попри те, що колективів, де введено штатні посади інструкторів, наразі зовсім небагато. Процес підготовки відповідних фахівців проходить безперервно, а отже можна сподіватися на те, що вже незабаром всі офіцери ротної та батальйонної ланки займатимуться виключно управлінням та плануванням службової діяльності ввірених їм бойових одиниць, а всі турботи щодо навчання та тренування їхніх підлеглих візьмуть на себе інструктори – принаймні, так стоять справи у підрозділах армій країнчленів НАТО. Отже, з чого почалося запровадження «інституту інструкторів» Національної гвардії України? Де саме і за якими методиками їх готують? На ці питання нашому кореспонденту відповіли офіцери управління бойової та спеціальної підготовки Головного управління НГУ, Навчального центру НГУ, а також, самі військовослужбовці, які не так давно отримали заповітні сертифікати. Перші кроки на шляху запровадження в Національній гвардії України «інституту інструкторів» за зразком армій країн НАТО було здійснено ще у 2015 році – відповідні наміри командування НГУ висловило в ході українсько-американських навчань «Fearless guardian – 2015». У відповідь представники Збройних Сил США погодилися навчати двадцятьох гвардійців за окремою, поглибленою програмою. Отримані знання вони в статусі поки що позаштатних інструкторів мали передавати своїм однополчанам.

Нагадаємо, що спільні навчання «Fearless guardian – 2015» тривали півроку і складалися з трьох етапів, кожен із яких проходив 50 днів і по суті являв собою окремий курс підготовки для зведеного підрозділу бійців НГУ (всього у навчаннях взяли участь близько 800 гвардійців). Таким чином, для підготовки перших інструкторів було відібрано офіцерів та контрактників, що вже залучалися до попередніх етапів «Fearless guardian – 2015». Одним із цих військовослужбовців був майор Роман Корховий. Нині він обіймає посаду заступника командира навчального батальйону з підготовки інструкторів – саме на базі цього підрозділу Навчального центру НГУ з минулого року готують професійних солдатських наставників. – Ще на першому етапі «Fearless guardian – 2015» американські інструктори відзначали високий індивідуальний рівень підготовки українських військових. Вони налаштовувалися навчати новобранців, а виявилося, що ледь не всі наші хлопці мають досвід участі у бойових діях! Дещо «шкутильгали» спочатку злагодженість і тактика дій у складі підрозділу. На це під час занять й робився основний акцент. Коли ж нас почали готувати вже як майбутніх інструкторів, то навпаки, ми стали більш досконально опановувати індивідуальні знання та вміння. Адже кожний інструктор має бути справжнім взірцем для звичайних бійців, яких йому належить тренувати. Після двомісячного курсу навчань майбутні інструктори складали практичний іспит на професіоналізм – їм довірили провести навчання за програмою «Fearless guardian» з особовим складом СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

кількох підрозділів оперативних частин НГУ. З поставленим завданням новоспечені інструктори впоралися, тож командуванням НГУ було прийнято рішення щодо створення у складі Навчального центру підрозділу, який вже незабаром буде відомий під неформальною назвою «школа інструкторів». Розробкою програми підготовки майбутніх інструкторів займалися як офіцери управління бойової та спеціальної підготовки Головного управління НГУ, так і військовослужбовці новоствореного батальйону. Крім того, свою допомогу гвардійцям запропонували волонтери Міжнародного проекту «Центр підготовки «Патріот», що об’єднує військових спеціалістів з України, Грузії, Ізраїлю та

БОЙОВА ПІДГОТОВКА США і має значний досвід підготовки особового складу вітчизняних силових структур в зоні проведення АТО. До речі, деякі з них згодом стали працювати в підрозділі як цивільні фахівці. На початку 2016 року у двох з’єднаннях та двох полках оперативного призначення НГУ було проведено конкурс щодо відбору кандидатів для навчання у «школі інструкторів». У Золочеві на військовослужбовців чекали нові випробування – відповідні фахівці оцінювали не лише рівень професійної підготовки кандидатів, але й їхній морально-психологічний стан, комунікативні та лідерські якості. Крім того, перевага у відборі надавалася офіцерам та контрактникам, які брали участь в АТО або в миротворчих місіях ООН. В результаті з близько 800 військовослужбовців до батальйону було зараховано лише 300. Але в процесі навчання, яке тривало три місяці, не всі витримали інтенсивні фізичні навантаження або спромоглися скласти випускні іспити. В результаті лише 141 військовослужбовець отримав довгоочікуваний сертифікат інструктора. Одним з них був інструктор з вогневої підготовки запорізького полку оперативного призначення молодший сержант Віктор Тюльченко. – До того як поїхати на навчання, я обіймав посаду старшого стрільця-кулеметника. І коли в частині почали набір кандидатів до «школи інструкторів», вирішив себе випробувати – було бажання навчитись чомусь новому. Можу зізнатися, що курс навчань виявився нелегким, заняття проходили, переважно в польових умовах, вдень і вночі, за будьякої погоди. Втомлювався добряче, та разом з тим – було дуже цікаво. Особливо запам’яталися практичні заняття з тактики, які завжди проходили в умовах максимально наближених до бойових – з імітацією вибухів, пострілів, криками «поранених», штурмом будівель. Звісно,

навчально-матеріальна база у нас в частині не дозволяє подібного розмаху. Проте я намагаюсь виходити з положення, готуватися до занять так, щоби бійці отримали від них і практичну користь, і задоволення. Приміром, я дуже радий, що під час занять з тактичної підготовки дозволено використовувати пейнтбольне спорядження, – розповідає військовослужбовець. Як зазначалося вище, навчання у «школі інструкторів» триває три місяці і проходить у два етапи. Перший передбачає базовий курс підготовки з різних предметів та поглиблену підготовку за майбутнім фахом – в батальйоні готують інструкторів з вогневої, тактичної, військово-медичної (до речі, сертифікати з цього напрямку підготовки здобули і кілька військовослужбовців-жінок), військово-інженерної і топографічної підготовки. Після цього військовослужбовці складають заліки, за результатами яких екзаменатори визначають тих, кого допустять до другого етапу, в ході якого майбутні інструктори займаються бойовою і методичною підготовкою, проходять стажування, демонструючи, наскільки ефективно вони засвоїли базовий курс підготовки та свою військову спеціальність. Після цього вони знову складають іспити і отримують відповідні сертифікати. Варто зазначити, що у розробці навчальної програми використовувався не лише закордонний досвід, а й вітчизняні напрацювання. Зокрема, значний внесок у загальну справу зробив командир навчального батальйону з підготовки інструкторів підполковник Андрій Дорошенко: – Ми не можемо сліпо копіювати програму підготовки інструкторів, скажімо, Армії США. Приміром, штатна чисельність взводу в США приблизно на 25% більша за український підрозділ. Відповідно, склад та особливості застосування малих тактичних груп будуть різними. Або взяти такий незначний фактор як двері, а точніше в який бік вони відчиняються. Як відомо, в Україні – переважно назовні, на Заході – всередину. Може здатися, що це дрібниця, але при штурмі будівлі потрібно використовувати вже інші, відмінні від американських, способи. І таких нюансів чимало. Тож можна сказати, що ми взяли найкраще із західних методик і перенесли на український ґрунт. В цьому нам дуже допомогла команда «Патріоту». Зокрема, важко переоцінити вклад їхніх фахівців при проведенні занять з тактичної медицини. А взагалі, я хочу сказати, що в нашому батальйоні зібрався колектив однодумців і фанатів своєї справи, які СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

віддаються їй повністю. Є такий вислів: інструктор – це людина, яка не тільки може навчити, а й в якої варто вчитися. При роботі з особовим складом наставник повинен спонукати підопічних до навчання насамперед особистим прикладом. І цей принцип ми намагаємося прищепити нашим вихованцям. Головним завданнями інструкторів, які вже працюють у частинах, є індивідуальна підготовка військовослужбовців підрозділів і навчання молодого поповнення. Їх залучають до зборової підготовки спеціалістів – приміром, снайперів, кулеметників, гранатометників. Також вони оцінюють готовність малих тактичних груп (відділень) до виконання бойових завдань, надають рекомендації командирам підрозділів щодо майбутньої військової професії новобранців. Наразі штатні підрозділи інструкторів є тільки в частинах оперативного призначення, проте поточного року було розпочато вишкіл інструкторів з бойової підготовки для всіх частин НГУ. За словами старшого офіцера відділу планування та аналітичної роботи управління бойової та спеціальної підготовки ГУ НГУ полковника Сергія Рекуна, практичні результати ефективності «західного підходу» у навчанні особового складу не забарилися. Минулорічні результати службово-бойової діяльності НГУ свідчать, що рівень підготовки бійців, котрі навчалися під керівництвом інструкторів, є вищим, ніж у їхніх колег, яких готували «по старинці». – Інструктор – це вузькоспеціалізований фахівець. Його основна задача «розвантажити» офіцерів підрозділу від діяльності, пов’язаної з бойовою підготовкою особового складу і передати власні знання бійцям. Звісно, інструктор – це такий самий військовослужбовець, як і всі його однополчани. Проте грамотний командир ніколи не поставить в наряд інструктора, а буде застосовувати його за прямим призначенням – як викладача. Адже від цього залежатиме не лише успішність виконання завдань, а й життя і здоров’я його підлеглих, – зазначає полковник Рекун. Майор Олександр ЗАГОРОДНІЙ, фото з архіву Навчального центру НГУ

СТОРІНКА ПСИХОЛОГА

АБИ ЗАГОЇТИ «НЕВИДИМІ ПОРАНЕННЯ» Пілотний проект проведення курсу психологічної реабілітації військовослужбовців – учасників АТО стартував у Національній гвардії України. Фахівці відділу психологічного забезпечення Головного управління НГУ тривалий час вивчали та узагальнювали досвід вітчизняних та іноземних психологів щодо роботи із ветеранами військових конфліктів, профілактики суїцидів та інших негативних наслідків посттравматичних стресових розладів. За результатами цієї роботи було підготовлено програму 14-денного курсу реабілітації, апробація якої пройшла у лютому поточного року.

Слід зазначити, що у силових структурах України подібні проекти обговорювалися, але іще не переводилися в практичну площину. Якнайкраще для втілення концепції психологічної реабілітації учасників бойових дій підійшов медичний центр НГУ «Нові Санжари». Чудові умови для проживання і дозвілля курортників, мальовнича природа Полтавщини, цілюща мінеральна вода, досвідчений і чуйний медичний персонал, сучасна лікувальна база – все це можна вважати половиною успіху задуманого керівниками проекту. Решту мали забезпечити шестеро практичних військових психологів, які опікувалися групою із 33 гвардійців. – Програма психологічної реабілітації військовослужбовців затверджена відповідним наказом командувача НГУ. Принципова позиція командування нашого військового формування полягає в тому, що по-перше, курс реабілітації має бути абсолютно безкоштовним, а по-друге, ці два тижні військовослужбовці проводять за межами дислокації частини у службовому відрядженні, а не за рахунок щорічної відпустки. Для комплектації першої групи ми намагалися відбирати людей, які дійсно багато чого пережили. Це бійці загонів спецпризначення, що брали участь у антитерористичній операції з перших днів її проведення, а також офіцер, який єдиний з усього екіпажу вижив після падіння гелікоптера, збитого бойовиками над горою Карачун у травні 2014 року. В числі перших курс психологічної реабілітації пройшли і гвардійці з прифронтових міст Слов’янська та Маріуполя, – гово-

рить начальник відділу психологічного забезпечення Головного управління НГУ підполковник Сергій Чижевський. – Програма кожного дня курсу розписана погодинно, адже дуже важливо, щоб під час подібних заходів клієнт жодної хвилини не залишався на самоті і постійно був чимось зайнятий. Слід зазначити, що у Нових Санжарах учасники АТО змогли оздоровити не лише душу, але й тіло. Курс психологічної реабілітації військовослужбовців поєднувався із проходженням фізіотерапевтичних процедур та інших заходів медичної реабілітації. До речі, нині їх спектр розширено завдяки новітньому медичному обладнанню, яке гвардійським медикам минулого року передали представники офісу Агенції НАТО з підтримки та постачання. Зазначене устаткування дає змогу ефективно проводити процедури з відновлення рухливості та функціональності суглобів після операцій та травм, лікувати цереброваскулярні, серцево-судинні, гастроентерологічні захворювання та захворювання опорнорухового апарату. Також гвардійці залучалися до групових та індивідуальних психологічних тренінгів. Всі заходи передбачали інтерактивність. Психологам швидко вдалося налагодити контакт із аудиторією, викликати бажання співпрацювати із фахівцями. Подбали куратори заходу і про цікаве дозвілля військовослужбовців у поєднанні із арт-терапією – наприклад, учасники АТО мали змогу опанувати ази гончарної справи і навіть привезти доСЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

дому пам’ятні сувеніри, виліплені власноруч. А зворушливі виступи місцевих творчих дитячих колективів, підготовлені спеціально для захисників Вітчизни, не залишили байдужими жодного глядача. Як зазначив підполковник Чижевський, основна робота розпочнеться після завершення пілотного проекту психологічної реабілітації учасників АТО. Адже його результати будуть прискіпливо вивчати і узагальнювати як відповідні фахівці Головного управління Національної гвардії України, так і науковці Національної академії НГУ та співробітники Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України. Отримані висновки допоможуть не лише удосконалити курс реабілітації військовослужбовців, але й внести певні зміни у навчальну програму курсантів військових навчальних закладів – майбутніх офіцерів-психологів. Передбачається, що курси психологічної реабілітації учасників АТО проводитимуться на постійній основі. Причому, в майбутньому до таких заходів залучатимуться не тільки військовослужбовці НГУ, але й представники інших силових структур України, а також звільнені у запас чи відставку учасники бойових дій. До того ж, планується суттєво розширити географію проведення заходів психологічної реабілітації учасників АТО. Незабаром такі послуги пропонуватимуть не лише у МЦ «Нові Санжари», але й у інших лікувальних та реабілітаційних закладах. Підполковник Валерія АГІБАЛОВА

СТОРІНКА ПСИХОЛОГА

КРАЩЕ «НЕДОБРЕ», НІЖ «ПОГАНО» Словом можна поранити і навіть вбити, а можна вилікувати і повернути до життя. Психологи свідчать, що це не просто красива метафора. Насправді мова впливає на нас та наших оточуючих набагато сильніше, аніж ми можемо це уявити. Отже, дуже важливо усвідомлювати силу слова і уважно ставитись до того, як і що ми говоримо. Доведено, що на несвідомому рівні ми сприймаємо не тільки зміст сказаного, але й запам’ятовуємо образне та емоційне забарвлення конкретних слів і словосполучень, особливо, тих, котрі посилюються голосом, мімікою або жестом. Часто ми самі не розуміємо, як примірюємо на себе сказане кимсь. Наприклад, аби осягнути, що означає фраза: «Він світиться від радості», слухачеві необхідно буквально побачити перед внутрішнім поглядом образ «людини, що світиться» і нехай несвідомо і ненадовго, але відчути схожий стан. Отже, деякі слова викликають у нас позитивні образи, а деякі – негативні. Фахівці іменують їх позитивними і негативними ключами. Відповідно, позитивні ключі використовувати у своїй мові бажано і корисно, а негативні – не дуже. Звичайно, ніхто не наполягає, аби ви ніколи не говорили про погане, зрештою, це неможливо. Однак негативні ключі можна нейтралізувати, не порушуючи при цьому сенс сказаного. Для цього варто використовувати частку «не», яка означає заперечення. Наприклад, замість того, щоб сказати: «Справи погані», скажіть: «Справи недобрі». А замість: «Я засмучений» – «Я не задоволений». Підготувала підполковник Наталія ДУБІНЧУК

ЩО НЕОБХІДНО ЗРОБИТИ ДЛЯ ПОКРАЩЕННЯ ОСОБИСТОЇ МОВНОЇ КОМУНІКАЦІЇ:

– Проаналізувати свої повсякденні розмови, виділити особисті негативні маркери; – Прийняти той факт, що ці негативні маркери у вас є, і вам важливо їх позбутися; – Змінити словниковий запас.

ЯК ЦЕ ЗРОБИТИ:

– Записати на диктофон свій монолог, промову; – Прослухати її, цілеспрямовано виділяючи негативні ключі; – Перефразувати цей монолог, уникаючи використання негативних ключів; – Систематично вживати при спілкуванні позитивні ключі із часткою «не»: важко – нелегко, непосильно, несолодко; жорстоко – не по-людськи, негуманно. – Звикнути контролювати свою мову.

ПСИХОЛОГІЧНА ДОПОМОГА В ЗОНІ АТО Кожний день перебування у зоні проведення АТО – це серйозне випробування не лише фізичних, але й моральних сил та якостей наших військовослужбовців. Це добре розуміють офіцери виховних структур та психологічної служби Національної гвардії України, які приділяють посилену увагу профілактиці виникнення у військовослужбовців гострого та посттравматичного стресових розладів. Фахівці постійно відвідують взводні опорні пункти, блок-

пости та інші місця несення служби. Вони навчають бійців практичним прийомам зняття психологічної напруги, проводять просвітницьку роботу, зокрема, пояснюють гвардійцям, що таке стрес, як він впливає на самопочуття людини і що робити, аби нейтралізувати негативний вплив зовнішніх обставин на власне життя і здоров’я. Майор Олександр ЯКОВЛЄВ, фото автора

СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

14 БЕРЕЗНЯ – ДЕНЬ УКРАЇНСЬКОГО ДОБРОВОЛЬЦЯ

ВОНИ ЗРОСТАЛИ БЕЗ МАТЕРИНСЬКОЇ ЛАСКИ, АЛЕ СТАЛИ НА ЗАХИСТ МАТЕРІ-УКРАЇНИ

Жертви Жер ртви неоголошеної неого олоше еної війни віійни на українському українсському Сході вимірюються вимірюютьсся вже тисячами, тисячами и проте протте і на а такому страшному сттрашному тлі ці дві втрати виглядають особливо трагічними. Адже обидва хлопці-однолітки загинули в розквіті життєвих сил – у 21-річному віці, сповненими ентузіазму, надій, планів на майбутнє. В обох – складна доля: вони зростали без батьківського піклування. Обидва були активними учасниками Революції Гідності, після якої добровольцями стали до лав військового резерву Нацгвардії... ро уродженця Черкащини Віктора Ві- рішив – його місце саме там, серед тих, мріяв відновити зв’язок з усіма своїми кторовича Єременка один із його бо- хто захищає свою гідність і гідність спів- братами та сестрами, мріяв про те, щоб йових побратимів на своїй сторінці у «Фей- вітчизників від свавілля тодішньої влади. створити власну родину, у якій, на його сбуці» написав: «Ми з ним з однієї сотні, Покинувши навчання, разом із представ- думку, повинно бути не менше як три диразом і в батальйон пішли. Часто спілкува- никами різних куточків України став до тини. «Навіть імена їм придумував...» – із лися, він розповідав про себе, але ніколи лав 22-ї сотні Самооборони (де був відо- сумом згадувала молодша сестра Ксенія, не скаржився. Прагнув говорити лише про мий під позивним «Снайпер»). Пройшов яка досі картає себе за те, що навіть попозитивні моменти у своєму житті. Інтер- барикадні сутички на вулиці Грушевсько- сварилася з Віктором, коли він, незважанатівський він, його виховувала бабуся – го, у Маріїнському парку та найзапеклі- ючи на її та бабусині умовляння, після коші – на Інститутській. Завжди спокійний, роткої відпустки знову почав збиратися складно все у його долі було...». Чи варто взагалі, навіть дуже обереж- мовчазний, справедливий і прямодуш- на фронт, пояснюючи: «Я не можу покино, оприлюднювати такі, суто особисті, ний, із сумним поглядом – таким Віктор нути хлопців»... Під час третього відрядження на Схід, деталі біографії? Гадаю, варто, зокрема запам’ятався побратимам, які вже тоді для того, щоб інші діти та юнаки, осо- відзначали його міцну статуру, відвагу та вже у складі батальйону оперативного призначення НГУ імені Героя України гебливо – сироти, мали приклад того, як стійкість у найнебезпечніших ситуаціях. Після перемоги Революції Гідності й нерал-майора С. Кульчицького, вранці 11 усупереч скрутним життєвим обставинам Віктор не зневірився, не образився на початку анексії Росією Криму, самообо- вересня старший солдат резерву Єременвесь світ і обрав шлях чесного, сповне- ронівці 22-ї сотні повним складом з май- ко приєднався до складу групи гвардійного праці й труднощів, корисного для дану Незалежності вирушили на полігон ців, які разом із побратимами-десантнисуспільства життя, крокуючи ним упевне- новоствореної Національної гвардії. ками наважилися на сміливу вилазку до но й завзято. Саме таким був Віктор, чиє Серед тих, хто пройшов відбір і став до терикона, що височів неподалік їхнього дитинство аж ніяк не назвеш безхмар- лав найпершого в новітній історії Укра- блокпосту на підступах до міста Вуглегірним. Він рано втратив батька, а згодом, їни добровольчого підрозділу – 1-го ре- ська. Учасники того рейду потім відверто разом із п’ятьма братами й сестрами зервного батальйону НГУ, був і Віктор зізналися: припустилися помилки, по– осиротів за живої матері, яку було по- Єременко, який дістав позивний «Тигр». клавшись на дані розвідки, які виявилися За два місяці він у складі батальйону хибними – наткнувшись на добре обладзбавлено батьківських прав через надмірне захоплення оковитою. Хтось із цих вже виконував бойові завдання в райо- нані позиції бойовиків-сепаратистів, роздітей знайшов притулок в іншій родині ні АТО, на блокпосту під Слов’янськом. відгрупі довелося відступити, вивозячи завдяки усиновленню, хтось виховувався Якою б скромною комусь не видається «на броні» кількох поранених. Одним із у спеціалізованому дитячому закладі. А єдина здобута ним за життя відзнака – них був Віктор: діставши тяжке кульове Віктор, закінчивши Смілянську загально- вручені після ротації перед освітню школу-інтернат, працював різно- строєм погони з нашивробом та охоронцем, згодом вступив до ками старшого солдата Тальнівського будівельно-економічного – він дуже пишався цим коледжу Уманського національного уні- підвищенням, як першим кроком для подальшої верситету садівництва. Весь цей час він вболівав за сво- кар’єри. Йому подобалась їх рідних, зокрема, всіляко допомагав служба, братерська атбабусі. 72-річна Ганна Олександрівна мосфера в колективі, він в розмові з місцевими журналістами зі казав друзям і родичам, сльозами на очах розповідала про ону- що планує згодом прака: «Вітя ніколи не сидів без діла, все цювати правоохоронцем: вдома робив – на городі порався, дров «Адже після Перемоги в на зиму заготовив. Яку копійку заро- «органах» потрібні будуть бить – усе додому. Все за бабу пережи- чесні люди, які не продаються...». Ще мріяв про вав, золотий мій онучок...». Коли в центрі столиці постали перші відпочинок із друзями в намети Євромайдану, Віктор твердо ви- наметах на березі Дніпра,

СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

14 БЕРЕЗНЯ – ДЕНЬ УКРАЇНСЬКОГО ДОБРОВОЛЬЦЯ поранення в груди, він помер у Центральній міській лікарні Артемівська. Побратими помстилися за цю смерть: наступного дня атакували і «знесли» ворожий блокпост, підірвавши склад боєприпасів. Крім того, у бою було знищено двох ворожих снайперів, один із яких, найвірогідніше, стріляв у Віктора… За три дні після його загибелі тисячі жителів села Білозір’я Черкаського району та навколишніх сіл проводили в останню путь молодого героя, виконавши його волю: «Якщо загину, поховайте мене гарно...» – якось сказав він рідним. Земляки зібрали значну суму грошей на поховання, голова обласної ради Валентина Коваленко вручила бабусі Віктора

ро одного з наймолодших бійців батальйону НГУ «Донбас» залишилося чимало фото- та відеоматеріалів, просто тому, що побратими часто виставляли «перед камерами», як своєрідне «обличчя підрозділу», саме цього життєрадісного, симпатичного юнака з Кіровоградщини – Гордія Олексійовича Кіктенка. Журналіст Юліана Перескоцька на своїй сторінці у «Фейсбуці» написала про нього чудові рядки: «Подивіться в ці вічі. На цей погляд молодої України. Добровольця, якого з нами вже немає. Це – Банг з батальону «Донбас». Сьогодні, у День святого Миколая, йому б виповнилось 22. Він би святкував. Ввімкнув би музику на ноутбуку й усі б танцювали. Сміявся б більше за всіх. Заряджав би всіх позитивом, бо він був таким – позитивним, з гарячим серцем. З ним хотілось жити й дивитись у світле майбутнє. Це один з перших хлопців, з яким я познайомилась, коли вперше поїхала в липні на Схід. Командир його взводу сказав нам, журналістам, що він розповість, як вони звільняли блокпост та забрали трофейну машину зі зброєю. Дивлюсь і бачу, що переді мною зовсім юний хлопець. – Скільки тобі років? – запитую. – Що ти тут робиш? А батьки знають? – Я захищаю свою країну. Мені 21 рік. Я сирота. Залишилась бабуся, якій я дзвоню. Маю змогу поїхати за кордон, як дехто з моїх друзів, і не думати про це все, але я залишився тут і пішов добровольцем, бо це мій обов’язок...

його посмертну нагороду – відзнаку «За заслуги перед Черкащиною». А згодом на зборах сільської громади Ганні Олександрівні було вручено й державну нагороду онука – орден «За мужність» ІІІ ступеня (Указ Президента України про це нагородження датований 31 жовтня 2014 р.). На жаль, 30 жовтня 2015 року Ганна Олександрівна пішла з життя… Як розповів Білозірський сільський голова Володимир Міцук, після процедури громадського обговорення на честь Віктора було перейменовано вулицю Щорса, де стоїть його рідна хата. На його могилі встановлено пам’ятник, а у музеї історії села створено експозицію, присвячену Віктору Єременку. Я завмерла. У мене не було слів. Я пишалася НИМ. У Кураховому він позичав мені ноутбук і показував свої тату. У нього був кулемет і на операції він збирався одним із перших. Гордій загинув в Іловайську 29 серпня. Усі пам’ятають його усміхненим. Йому могло б виповнитися 22. Він би міг будувати разом з нами Україну... Герої не вмирають! Вічна пам’ять!..» Його мати передчасно померла, коли Гордію було лише чотири рочки. У рідній Олександрії його виховали й «вивели в люди» бабуся та дідусь. Він закінчив середню школу та Олександрійське професійно-технічне училище №17, здобувши фах верстатника широкого профілю. Був відомим у місті активістом неформального руху вболівальників столичного футбольного клубу «Динамо», захоплювався малюванням і тан-

цями у стилі хіп-хоп, мав багато друзів. Був призваний на строкову військову службу до лав Збройних Сил України, згодом продовжив службу за контрактом. У грудні 2013 р. звільнився в запас і повернувся в Олександрію. Під час Революції Гідності став до лав активістів олександрійської Самооборони, чергував на утвореному біля міста блокпосту. Згодом, підписавши контракт про проходження служби у військовому резерві Національної гвардії України, був зарахований до батальйону спеціального призначення «Донбас». Брав участь у багатьох боях з визволення від СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

сепаратистів населених пунктів Східної України. «Пригадую, з якою безпосередністю він приміряв щойно отримані захисні шоломи – радів і сміявся. Певною мірою він залишався дитиною, але з іншого боку – це був цілком дорослий, змужнілий, справжній чоловік, який заслужив повагу й довіру набагато старших бійців...» – згадував про нього один із побратимів із позивним «Ромео». Після трагедії «Іловайського котла» друзі тривалий час шукали тіло Гордія, яке, за словами однополчан, після його загибелі від пострілу снайпера вони намагалися вивезти у вантажівці з боєприпасами – але ця машина вибухнула під ворожим обстрілом у «коридорі смерті»… Зрештою, землякам удалося за татуюваннями впізнати останки героя в одному з дніпропетровських моргів. Тож 22 вересня 2014 року Гордія з військовими почестями провели в останню путь – після заупокійного богослужіння і громадянської панахиди в Палаці культури «Світлопільський» труну з його тілом пронесли центральним проспектом Олександрії до міського Верболозівського кладовища. Того ж року, 5 листопада за участі 84-річної бабусі, Ніни Миколаївни Кіктенко, на фасаді будівлі Олександрійської середньої загальноосвітньої школи №15 було урочисто відкрито меморіальну дошку на честь її випускника Гордія Кіктенка (пам’ять про героя згодом було увічнено в експозиції шкільного музею). Наказом командувача Національної гвардії України від 10 листопада 2014 р. солдата резерву Кіктенка зараховано навічно до списків 1-ї роти батальйону спецпризначення НГУ «Донбас». Указом Президента України від 26 лютого 2015 р. кулеметник солдат резерву Гордій Кіктенко нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Крім того, на честь Гордія його позивним – «Банг» – названо одну з бойових машин 46-го окремого батальйону спеціального призначення ЗСУ «Донбас-Україна», сформованого із колишніх гвардійців-резервистів. Підготував підполковник Сергій КОВАЛЕНКО

ОБЛИЧЧЯ АТО

ОФІЦЕР ЗА ПОКЛИКАННЯМ

Для кожного важливо залишатися людиною, яка усвідомлює своє призначення та має чітку життєву позицію. Це можна сказати і про героя цього матеріалу – капітана Олександра Розуменка, який у свої 25 років уже обіймає посаду начальника штабу батальйону бригади оперативного призначення НГУ. 2008 року Олександр, виходець із багатодітної родини, закінчив загальноосвітню школу у рідному селі Леб’яжому, що в Чугуївському районі Харківської області, і став студентом Академії внутрішніх військ МВС України. Юнакові часто випадала нагода поспілкуватися з курсантами, серед яких навіть були його односельчани. Вони розповідали про переваги професії військового, тож доволі швидко студент став замислюватись – а чи не спробувати поповнити курсантські лави під час чергової вступної кампанії? Олександр швидко визначився із майбутньою військовою спеціальністю. Він прагнув навчатися на командно-штабному факультеті, тож почав наполегливо готуватися до майбутніх випробувань, приділяючи основну увагу фізичній під-

готовці. Коли ж хлопець нарешті одягнув курсантський однострій, він був щасливий і абсолютно впевнений у тому, що все зробив правильно. Як згадує капітан Розуменко, адаптація до казарменого побуту та дисципліни зайняла у нього певний час. Проте згодом звик, і незабаром зарекомендував себе відповідальним та наполегливим військовослужбовцем. Не пас задніх і у навчанні. Опановувати військові предмети Олександру було особливо цікаво, хоча й не завжди просто. Іноді хлопець міг просидіти за книжками годинами, готуючись до семінару чи модульної роботи. Не дивно, що працелюбний і сумлінний курсант уже на першому курсі був призначений командиром відділення, а закінчував навчання у званні старшого сержанта, обіймаючи по-

стрільби, несення служби у вартах та інших видах добових нарядів, та хлопцям здавалося, що вони можуть більше. Тож одного дня кілька товаришів по навчанню, у тому числі і наш герой, записалися на платні курси із парашутної підготовки. Мить, коли він, подолавши страх висоти, спромігся стрибнути у безодню, довго була однією із найяскравіших подій у житті Олександра. Тепер він був готовий до будь-яких звершень. Першим місцем служби лейтенанта Розуменка став спеціальний моторизований полк міліції, дислокований у Коли ж хлопець нарешті одягмісті Дніпропетровнув курсантський однострій, він ську, де він обійняв посаду заступника був щасливий і абсолютно впевкомандира роти, а нений у тому, що все зробив вже за півтора року правильно. очолив підрозділ. На службі з охорони громадського посаду заступника коман- рядку траплялося всяке, але особливо запам’ятався Олександрові випадок, що дира взводу. Ще школярем Олек- стався 9 травня 2014 року. Того дня лейтенант Розуменко викосандр Розуменко захопився боротьбою нував обов’язки чергового військових дзюдо, здобув другий нарядів, коли на міській набережній юнацький розряд. В помітив молодика, що нісся, аж п’яти Академії, під керівни- горіли, а за ним чимдуж біг чоловік у цтвом заслуженого тре- міліцейській формі. Коли переслідувач нера України, старшо- наблизився до наряду, Розуменко пого викладача кафедри бачив, що це підполковник міліції, прифізичної підготовки та чому у парадному однострої! Пізніше спорту підполковника з’ясувалося, що правоохоронець того Олександра Хацаюка, дня брав участь у святкових заходах, а який виховав не одного повертаючись додому, побачив, як один чемпіона у різних видах громадянин продає іншому якийсь підбойових мистецтв, юнак озрілий згорток. Помітивши міліціонера, продовжив удоскона- хлопці кинулися у різні боки, тож він полювати свою спортив- гнався за продавцем. Військовослужну майстерність. Життя бовці стрілися йому дуже вчасно. Після майбутніх офіцерів було окрику: «Затримуй! Злочинець!» Олексповнене серйозних сандр приєднався до погоні. Затримати випробувань – регу- утікача допомогло те, що він був збитий лярні польові виходи, з ніг випадковим перехожим. На місці

СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

ОБЛИЧЧЯ АТО події швидко зібралася ціла юрба, причому, двоє чоловіків проявляли активну зацікавленість у тому, що відбувається. Вони почали лаятися та спровокували бійку з правоохоронцями, явно намагаюсь відбити у них свого приятеля. Олександр викликав підкріплення і незабаром до найближчого райвідділу міліції було доставлено дванадцятьох затриманих – пізніше слідство виявило, що всі вони промишляли наркоторгівлею. Професіоналізм лейтенанта Розуменка було відзначено місцевою владою Дніпропетровщини – він був удостоєний нагрудного знаку «За розвиток регіону». Не минуло й тижня після цього інциденту, як Олександр відправився у відрядження до району АТО, на блокпост біля селища Семенівки, неподалік Слов’янська, де у той час точилися інтенсивні бої. Коли Олександр та його однополчани прибули на місце, то декілька хвилин оговтувалися від побаченого. Щойно завершилася чергова сутичка із терористами – усе було задимлено, медики евакуйовували поранених. Через три години знову розпочалася перестрілка, яка, на щастя, не обернулася черговими втратами. Зважаючи на інтенсивність обстрілів (окрім стрілецької зброї противник активно застосовував великокаліберні міномети), гвардійцям довелося власноруч обладнувати надійні бліндажі. Так, у напружених днях і безсонних ночах минули три тижні. Напевно, лише дивом ніхто із особового складу протягом усього цього часу не зазнав поранень. Та одного дня везіння закінчилося. Зранку ніщо не передбачало біди, та коли настала обідня пора, розпочався інтенсивний мінометний обстріл.

– Зазвичай, коли летить пристрілочна міна, всі починають ховатися, тому що буде друга й третя. Але цього разу, на жаль, перша поцілила неподалік від польової їдальні, де ми саме готувалися до обіду, – згадує Олександр. – Мене контузило і поранило осколками. Дивно, але біль чомусь не відчувався. Пам’ятаю, мене кинуло на землю, я хотів перевернутися, але старший блокпосту капітан Олександр Кузьмініч заборонив, сказавши, що у мене спина та рука в крові, мабуть, серйозно зачепило. Він допоміг мені дістатися до решти поранених і нас завантажили в авто. Дорогою до лікарні я зателефонував своїй майбутній дружині Валерії, з якою, до речі, познайомився під час служби у полку, і сказав: «Їду додому, мене поранено», після чого телефон, як на гріх, розрядився і «вмер». Коли вдалося його включити, я побачив 15 пропущених дзвінків від дівчини. Годі й уявити, що вона, бідолашна, тоді пережила! Гвардійця доправили до Ізюмської лікарні, де одразу прооперували. Як виявилося, Олександра врятував бронежилет, завдяки якому два осколки, які потрапили у спину, не надто сильно врізалися в тіло. Найбільше постраждало ліве передпліччя офіцера. Для адекватного лікування цього поранення потрібно було відсутнє в Ізюмі спеціальне обладнання. У Харківському військово-медичному клінічному центрі Північного регіону ЗСУ матеріальна база виявилася кращою, проте повністю відновити функціональність кінцівки військовим медикам теж не вдалося. За результатами військово-лікарської комісії гвардієць був придатний до служби, утім медики сказали, що із такою травмою у гвардійця є можливість звільнитися за станом здоров’я, але про це Олександр навіть слухати не схотів. На лікуванні офіцер не затримався – вже за два тижні наполіг на виписці. Як заохочення, військове звання «старший лейтенант» було присвоєно Олександру Розуменку достроково. Незабаром після повернення в стрій гвардієць поклопотав про переведення до Харкова, адже давно мріяв бути ближче до своїх батьків, братів і сестер. Старший лейтенант Розуменко очолив роту у харківському оперативному з’єднанні. Знайшлася в бригаді й вакансія для його нареченої, яка проходила службу за контрактом і була со-

СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

лісткою полкового оркестру. У серпні він прийняв посаду і одразу написав рапорт із проханням направити його в АТО. Олександр відчував, що потрібен там, на передовій, що хоче стояти пліч-о-пліч із хлопцями, які боронять країну від ворога. Цього разу місцем служби офіцера стала окраїна міста Попасної, де він 65 днів виконував бойові завдання на блокпосту Це відрядження пройшло спокійніше, без запеклих боїв та поранень. Він повернувся додому, де уже повним ходом ішла підготовка до весілля, а за три дні вони із Валерією одружилися. 24 жовтня 2014 року в Адміністрації Президента України відбулася церемонія вручення державних нагород героям АТО. Медаль «За військову службу Україні» старшому лейтенанту Розуменку (до речі, одному із наймолодших серед нагороджених того дня захисників нашої Вітчизни) вручив особисто Верховний головнокомандувач Збройних Сил України Петро Порошенко. Нині в офіцера все добре складається і на кар’єрному шляху, і в сімейному житті. Він обійняв посаду начальника штабу батальйону, одягнув капітанські погони, а кілька місяців тому у подружжя Розуменків народилася донька, яку назвали в честь тата – Олександрою. Загалом протягом двох з половиною років він відряджався до зони АТО близько 20 разів. Зупинятися на досягнутому молодий, але досвідчений начштабу не збирається. Зокрема, він планує продовжити навчання у рідній Академії, аби стати військовим фахівцем оперативно-тактичного рівня. Лейтенант Іван ПАЛЬОШКА, фото з особистого архіву капітана Олександра РОЗУМЕНКА

ДЗВОНИ ЧОРНОБИЛЯ

ПОЛКОВНИК У ВІДСТАВЦІ ЮРІЙ ПАНЕНКО:

«Я ВІДПОВІВ: «ТРЕБА ЙТИ З ПРИП’ЯТІ…» Напередодні 31-ї річниці Чорнобильської катастрофи ми публікуємо спогади одного з ветеранів, обпалених гарячим «диханням» зруйнованого реактора 4-го енергоблоку Чорнобильській атомної електростанції – кавалера ордена «За службу Батьківщині у Збройних Силах СРСР» ІІІ ступеня полковника у відставці Юрія Семеновича Паненка: «Трохи про себе. 1960 року я закінчив Орджонікідзевське військове училище МВС і був призначений на посаду командира взводу в київський конвойний полк. 1964-го вступив до Військової Червонопрапорної академії хімічного захисту, на інженерний факультет, який готував кадри для науки та виробництва – до речі, вступити саме на цей факультет мені вдалося першому і єдиному з усіх радянських ВВ. П’ять років по тому, здобувши кваліфікацією «військовий інженер-хімік», у званні капітана повернувся до рідного київського полку на посаду начальника хімічної служби, а 1974-го мене призначили начальником хімічної служби Управління внутрішніх військ по Українській РСР і Молдавській РСР, на чолі якої я прослужив 18 років. У ніч на 26 квітня 1986 року я був вдома, перебуваючи на амбулаторному лікуванні. Але про «лікарняний» довелося забути на тлі телефонного повідомлення, отриманого о 4.00: на Чорнобильській АЕС сталася аварія, мене терміново викликав начальник Управління генерал-лейтенант М.Т. Алекса. А вранці, о 9.00, у складі оперативної групи з 5 офіцерів УВВ я вже був у місті Прип’яті, у штабі батальйону з охорони АЕС, розташованих на території України. Приміщення штабу та 1-ї спецкомендатури пустували – особовий склад вирушив до місця збору відповідно до плану дій за надзвичайних обставин. На посту чергового зловісно «ревів» індикатор-сигналізатор ДП-64, попереджаючи про радіоактивне зараження з рівнем радіації не менше 0,2 рентгена на годину (р/год). Рентгенметром-радіометром ДП-5Б, узятим з собою з Києва, я обстежив військове містечко: в приміщеннях рівень радіації складав до 30 мр/год, на території – від 1 до 4 р/год. Отже, виходячи з приміщень, ми одягали протигази. Погода була сонячна і ми побачили, що дві патрульні роти київського 1-го спеціального моторизованого полку міліції ВВ, які прибули до складу зведеного загону, безтурботно розташувалися на травичці, зараженій радіоактивними речовинами! Я наказав негайно вдягнути протигази, розсадити особовий склад по машинах, нагадав, що радіація не має жодних зовнішніх ознак і визначається тільки спеціальними приладами.

Згодом за рішенням начальника опергрупи УВВ генерал-майора І.Є. Смірнова особовий склад і техніку зведеного загону було передислоковано на територію місцевого ЖЕКу, де найбільші рівні радіації були до 5 мр/год, у приміщеннях – менше 1 мр/год, що було припустимо для тимчасового розміщення військ. Опергрупа розташувалася поблизу, у міському відділі внутрішніх справ. До складу зведеного загону були включені: відділення радіаційної та хімічної розвідки (РХР) Управління ВВ на хімічній розвідувальній машині УАЗ-469рх, розрахунок РХР київського конвойного полку на ГАЗ-69рх, взвод хімічного захисту 290-го мотострілецького полку з УАЗ-469рх та спецмашинами – авторозливочною станцією АРС-14 і дезінфекційно-душовою установкою ДДА-66. Очолювали їх офіцери: начальник хімічної служби (НХС) 290-го МСП майор О.І. Судьїн, командир взводу хімічного захисту лейтенант Л.С. Барецький, НХС 1-го спеціального моторизованого полку міліції капітан О.В. Шмалько. Весь особовий склад мав протигази і респіратори, а воїни-хіміки, крім того – легкі захисні костюми Л-1. У підрозділах зведеного загону були штатні прилади радіаційної розвідки типу ДП-5. Генерал-лейтенант М.Т. Алекса «тиснув» на мене і генерала Смірнова, вимагаючи доповісти радіаційну обстановку на постах варти з охорони ЧАЕС. Таких даних у штабі батальйону не було – відповідні відомості зобов’язана надавати дозиметрична служба АЕС. Спробував звернутися до прибулих у Прип’ять хіміків-розвідників київського полку Цивільної оборони, але й тут мені не допомогли. На додаток у той момент у нас не було топографічних карт, план-схеми ЧАЕС і Прип’яті. Надсилати хімічні розвідувальні дозори по суті, «в нікуди», без конкретного завдання, на невідомій місцевості, я не міг. Радіаційну розвідку взяв на себе, вирішивши її почати, як і належить, з дозиметричної служби ЧАЕС. На станцію на УАЗ469рх разом зі мною виїхав заступник командира «атомного» батальйону з політичної частини майор А. Козелько, який по дорозі ознайомив мене з місцевістю. СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

Перед від’їздом, погодивши це з генералом Смірновим, поставив завдання: капітану Шмальку та лейтенанту Барецькому підготувати хімічні розвідувальні дозори (ХРД) до ведення радіаційної розвідки, майору Судьїну – виставити хімічний спостережний пост для постійного радіаційного спостереження в місці дислокації, обладнати на території ЖЕКу пункт спеціальної обробки (ПуСО), розгорнути АРС та ДДА і бути за мене на час моєї відсутності. По дорозі на станцію ми одягнули протигази, бо мій «нерозлучний друг» ДП-5Б став показувати 500 мр/год. Біля адміністративно-побутового корпусу прилад показував вже 800 мр/год. Начальник дозиметричного контролю ЧАЕС говорив, що радіаційна розвідка на постах і по периметру ведеться, але конкретних даних… немає. Важко сказати, що саме далося взнаки: нерозуміння масштабів лиха, прагнення приховати страшну правду, щоб не турбувати вище начальство чи суто технічні проблеми (згодом з’ясувалося, що прибори дозиметристів, не розраховані на значний радіаційний фон, просто зашкалювало, кілька датчиків засипало уламками). А можливо, моєму співрозмовнику просто заборонили розголошувати цю інформацію? Я зрозумів лише те, що з радіаційної розвідкою на станції проблеми. До речі, коли працівники ЧАЕС намагалися мене розпитати: «Товаришу полковник, скажіть, яка зараженість, наскільки це небезпечно?», головний дозиметрист їх від мене буквально відганяв. Видовище зруйнованого енергоблоку справляло страшне враження. Але ВВ повинні були забезпечити надійну охорону ЧАЕС навіть в умовах радіоактивного забруднення. Розуміючи ризикованість завдання, вирішив: розвідку провести особисто, взявши з собою кількох добровольців. Дорогою назад у Прип’ять зробив вимірювання рівнів радіації, проїхавши через місто «змійкою»: автовокзал, вулиці Ентузіастів, Огнєва, Курчатова, Будівельників, МВВС. Розвідку проводив за допомогою бортового рентгенметра ДП3Б, діапазон вимірювань від 0,1 р/год до 500 р/год, працюючи на першому піддіапазоні (0,1 р/год – 1 р/год), для вимірювання менших значень – включив «друга»

ДЗВОНИ ЧОРНОБИЛЯ ДП-5Б. Результати по станції і місту доповів у Київ і генерал-майору І.Є. Смірнову. Одночасно я доповів генералу план радіаційної розвідки, за яким два ХРД (на чолі із капітаном Шмальком і лейтенантом Барецьким) ведуть розвідку у північній та південній частинах Прип’яті. У майора Судьїна завдання залишається попереднім: організація і проведення дезактивації особового складу і техніки опергрупи УВВ та зведеного загону, а я особисто, з розрахунком проводжу розвідку навколо станції на автомобілі. Цей план генерал затвердив. Для поїздки навколо ЧАЕС обрав хімічну розвідувальну машину ГАЗ-69рх конвойного полку (я добре знав цей автомобіль, він був новим, нещодавно знятим з довготривалого зберігання) та двох добровольців-строковиків: водія-хіміка (на жаль, не запам’ятав його прізвище) і командира відділення РХР УВВ сержанта Алімова. Екіпаж вийшов інтернаціональний: водій – азербайджанець, сержант – татарин, я – українець. Підготували до роботи прилади, машину, засоби захисту. Я особисто оглянув протигаз водія і встановив на окуляри незапотіваючі плівки. Працездатність водія, рівень його професіоналізму і справність автомобіля у цій операції мали вирішальне значення для нашої безпеки: у разі невдачі, ми ризикували отримати, як мінімум, променеву хворобу 1-го ступеня. Водієві дозволив швидкість руху по асфальту – до 90 км/год. Сержант Алімов отримав завдання працювати з приладом ДП-3Б, а я – з ДП-5. Доповів генералу про виїзд, одягнули протигази і поїхали. На станцію заїжджали з боку штабу батальйону. Рівні радіації зростали. Сержант диктував покази приладу, а я їх записував в блокнот. Мимоволі ставало тривожно, коли доводилося записувати 80, 90, 100 р/год і більше – тільки б автомобіль не підвів! Адже на відкритій місцевості рівень радіації був щонайменше в два рази більше… Та все пройшло нормально і ми повернулися в Прип’ять. Сержант і водій одразу ж відправилися на ПуСО на дезактивацію, а я поспішив доповісти важливі результати першої радіаційної розвідки навколо ЧАЕС. Здобуті нами дані лягли в основу змін, внесених в систему охорони станції, також був скасований небезпечний маршрут руху у варту. Цими проблемами в оперативній групі безпосередньо займався начальник відділу з охорони особливо важливих об’єктів і атомних станцій УВВ полковник В.А. Борисенко. Дозори, які вели розвідку в місті, доповідали, що радіаційний фон поступово зростає. Провівши з особовим складом заняття з часткової дезактивації і санітарної обробки, я особисто проїхав Прип’яттю і зробив виміри, зафіксувавши, наприклад, біля автовокзалу небезпечний для здоров’я людини рівень 1,2 р/год. Складну обстановку з тенденцією до погіршення я доповів генерал-майору Смірнову, на його запитання, що робити, відповів: «Треба йти з Прип’яті – і нам, і населенню». Незабаром до мене прийшов начальник оперативної групи МВС УРСР, заступник міністра внутрішніх справ генерал-майор міліції Г.В. Бердов. Уточнив обстановку і пішов. Ще десь за годину нас з генералом

Смірновим відвідали двоє в цивільному, які відрекомендувалися капітанами Комітету державної безпеки і зажадали пояснень з приводу евакуації штабу «атомного» батальйону і спецкомендатури. Я пояснив, що комбат підполковник В. Бірюков справді прийняв рішення про передислокацію підлеглих і евакуацію членів їхніх родин. Оскільки Хімічна розвідувальна машина ГАЗ-69рх – на аналогічнопідставою для цього му автомобілі полковник Ю.С. Паненко 26 квітня 1986 року прорішення були дані моєї вів першу радіаційну розвідку навколо Чорнобильської АЕС. розвідки, співробітних реакторів. Він спробував перевірити ники КДБ звернулися до мене з претензіями і у подальшій роз- мої знання з основ військової дозиметрії мові на мою адресу навіть пролунало об- і дозиметричних приладів, зокрема ДПразливе слово «панікер». Стало якось не по 5, хоча у мене на кітелі, як і у нього, висів собі: таке сприйняття реальної обстановки, такий же нагрудний знак про закінчення ігнорування явної загрози викликало що- Військової академії хімічного захисту. найменше подив… Пізніше мені стало відо- Звісно ж, цей «іспит» був неприємним, мо, що скарга на мене по лінії КДБ швидко але я склав його благополучно, і головне дісталася самого начальника ВВ МВС СРСР – зумів переконати усіх, що перебувати генерала армії Яковлева, але жодних нега- в Прип’яті небезпечно. На закінчення генерал Пікалов покартав мене, що поліз у тивних наслідків для мене це не мало. Ще вранці, на в’їзді в Чорнобиль мій пекло і порадив берегти себе. Вночі надійшло розпорядження про підприлад показував до 3 мр/год. А життя навколо тривало, ніби й не сталося страш- готовку до евакуації. Як мені потім сказали, ного лиха: суботнього ранку спортсмени генерал В. Пікалов особисто перевірив дані вранці бігали за звичними маршрутами, моєї розвідки: він виїхав до ЧАЕС і заміряв глибоко вдихаючи радіонукліди, люди з рівні радіації. Після цього було прийнято рісапками та лопатами йшли на городи. А шення про евакуацію населення з Прип’яті, вдень у Прип’яті на дитячих майданчиках яка була успішно проведена 27 квітня. Аналізуючи пізніше ті події, я дійшов гралися малюки, у одному з ресторанів справляли весілля, там співали і танцю- висновку, що головним і найскладнішим вали. Я під час розвідки говорив людям, виявилося не стільки провести радіаційщоб забирали з вулиці дітей, закривали ну розвідку, скільки довести вищому кевікна та кватирки, сиділи вдома і слухали рівництву достовірність здобутих даних. оголошення по радіо – але звісно ж, по- Тим, хто відповідав за ясність і доступність інформації про радіаційну обстановку та передити я міг лише небагатьох… Наша опергрупа влаштувалася в готелі своєчасне оповіщення людей, наші дані «Полісся», але жити в оплаченому номері чомусь здалися сумнівними. Утім, у першу мені не довелося: було дуже багато робо- добу після катастрофи внутрішні війська не ти, про сон забув. Увечері знову прийшов лише першими власними силами і засобагенерал Бердов і поцікавився, чи впевне- ми розвідали обстановку та своєчасно поний я у даних радіаційної обстановки, чи чали вживати заходів щодо захисту від разможу я доповісти їх урядовій комісії? Не діації – на підставі здобутої надзвичайно вагаючись, я відповів: «Безумовно!», і він важливої інформації саме з боку ВВ було повів мене з собою в міський комітет пар- порушено питання про евакуацію Прип’яті. тії – там я доповів групі людей у цивіль- Слід віддати належне генерал-майору ному (пізніше дізнався, що то були вчені з міліції Г. Бердову, який звернув увагу на «атомних» НДІ і керівники Мінатоменерго істотну різницю між нашою оцінкою радіСРСР) обстановку по периметру ЧАЕС і на аційної обстановки та аналогічною офіційвулицях Прип’яті, наголосивши на необ- ною інформацією і організував мою доповідь на урядовій комісії. хідності евакуації. Хімічна служба українських внутрішніх Після доповіді мені влаштували «іспит» з ядерної фізики, аж поки перекона- військ і у подальшому також успішно вилися у моїй компетентності – тут стало в рішувала покладені на неї завдання з ліквінагоді те, що я закінчив саме інженерний дації наслідків Чорнобильської катастрофи. факультет академії. Після цієї бесіди мене Цьому сприяла самовіддана праця офіцевикликав начальник військ хімічного за- рів, прапорщиків, сержантів і солдатів, тахисту Збройних Сил СРСР генерал-пол- ких як майори М.В. Луцик, С.М. Свистович, ковник В. Пікалов. Я доповів йому те ж В.Г. Грицай, Г.Ф. Мойсей, О.Ф. Пажа, О.І. Сусаме, що і цивільним атомникам. Пікалов дьїн, М.П. Варченко, капітан О.В. Шмалько, уважно слухав мене і щось записував, лейтенант Л.С. Барецький, сержант Алімов проте серед присутніх офіцерів – членів та багатьох інших. Звісно ж, нині військові оперативної групи Міноборони – також звання у них значно вищі і це одна з нагород виявилися ті, хто засумнівався у мені, зо- за їх відданість Батьківщині…» крема, такий собі капітан 1 рангу з морПолковник у відставці Юрій ПАНЕНКО ської служби радіаційної безпеки атом-

СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

НАШ ЕКСКЛЮЗИВ

НАРОДНІ «ГЕТЬМАНИ» УКРАЇНИ

Назва вокального квартету «Гетьман» відома далеко за межами нашої держави. За своє довге творче життя артисти виступали в США, Канаді, Португалії, Австрії, Швеції, Голландії, Норвегії і ще багатьох країнах дальнього та ближнього зарубіжжя. Коли на політичній мапі світу з’явилася незалежна Україна, саме квартет «Гетьман» став одним із перших творчих колективів, яким випала честь знайомити світ із нашою піснею. Утім, і в Україні немає жодного села, жодної хатини, де б не знали їхньої творчості – «Вишенька-черешенька», «Моя рідня», «На коня», «Кума» та інші пісні лунають на весіллях, днях народження чи просто тоді, коли за одним столом збираються рідні та близькі люди. Таким чином, можна із впевненістю констатувати: квартет «Гетьман» – народні артисти не лише за статусом (відповідне почесне звання учасникам колективу було присвоєно в 2002 році). Вони дійсно шановані народом, а це, погодьтеся, не одне й те саме. Наприкінці минулого року квартет, який, до речі, входить до складу Академічного ансамблю пісні й танцю НГУ, відсвяткував свій 25-річний ювілей. Гадаємо, це чудовий привід розповісти про історію і сьогодення колективу на сторінках гвардійського часопису.

НАЗВА У ПОДАРУНОК

Чвертьвіковий ювілей творчої діяльності квартет, як і годиться, відзначав масштабним концертом на головній сцені країни – в Національному палаці мистецтв «Україна». Привітати винуватців свята прийшли їхні добрі друзі, зірки української естради Оксана Білозір, Павло Зібров, Іво Бобул, Анатолій Матвійчук, Петро Мага, Оксана Пекун, Валентина Степова, Леонід Сандуленко, Тетяна Піскарьова, Анастасія Лавриненко. Цей захід, звичайно, не обійшли увагою й колеги «Гетьманів» з Національного ансамблю пісні й танцю НГУ, артисти Ансамблю ім. П. Вірського, Оркестру народних інструментів України та Заслуженого академічного ансамблю пісні й танцю Збройних Сил України. До речі, в останньому з вищепойменованих творчих колективів ювіляри колись розпочинали свою кар’єру. А в компанії нинішнього народного артиста України, а на той час – соліста Державного естрадно-симфонічного оркестру України Павла Зіброва, квартет, який перебував у пошуку власної назви, відбув у доленосну поїздку до Канади, звідки повернувся вже «Гетьманом». Було це ще на зорі незалежності України. Випускники Київської державної консерваторії ім. П.І. Чайковського (нині – Національна музична академія України) різних років вирішили організувати вокальний квартет у складі військового ансамблю, де вони на той час проходили службу. Визначаючись із майбутнім репертуаром, артисти прийняли принципове рішення: він має бути українським! Нині це

може викликати подив, мовляв, а яким же іще? Та зважаючи на те, що мова йде про часи, коли Радянський Союз відійшов у минуле зовсім нещодавно, цілком логічно, що починати свою діяльність квартету довелося фактично «з нуля». Перевагу артисти надавали народним пісням, українській класиці на кшталт творів М.Д. Леонтовича, творам сучасних вітчизняних композиторів та поетів, таких як Олег Шак, Олександр Злотник, Микола Мозговий, Олександр Костюк, Володимир Домшинський, Вадим Крищенко, Наталія Багмут. До речі, нині «Гетьман» співає і оперні арії, і романси, і шлягери світової естради італійською, французькою, англійською мовами, але переважну більшість його репертуару складають, все-таки, українські пісні. Музикантів у погонах нерідко запрошували виступати за кордоном, причому, далеко не завжди – перед представниками української діаспори. «Залізна завіса» рухнула, світ жваво зацікавився культурою колишніх радянських республік. Самобутність творчого матеріалу у поєднанні із високим професіоналізмом наших героїв не залишала байдужими навіть тих глядачів, які потрапляли на їхні концерти випадково. Отже, одного чудового дня квартет мав виступати в осередку канадських українців при соборі святої Софії у Монреалі разом із згаданим вище Павлом Зібровим. Коли вони вже прямували на концерт, один із упорядників заходу ніби ненароком поцікавився: – Панове, ви ж не проти, що ми на афіші поіменували вас квартетом «Гетьман»? Зовсім без назви негарно, а «ГетьСЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

ман» уособлює і славетну українську історію, і вашу приналежність до війська... Нині артисти зізнаються, що спершу навіть трохи засмутилися – слово «Гетьман» здавалося їм занадто гучним і пафосним. Лише після повернення додому вони зрозуміли, який щедрий подарунок зробили колективу діаспоритяни з Канади. Назва виявилася не лише влучною і пам’ятковою, але й щасливою – на квартет чекали всенародна слава і цікава творча доля, тож нині цю афішу артисти зберігають як дорогу реліквію. «Гетьмани» виступають по всьому світу – під час сольних і збірних концертів, на різноманітних фестивалях та днях української культури. Їм стоячи аплодували президенти, міністри, дипломати, шахтарі, селяни, солдати... Та де б вони не співали – у бальній залі королівського палацу (а в творчій біографії колективу бувало й таке!) чи просто неба, на тлі бронетехніки та гармат для воїнів, на чиїх обличчях іще залишалася кіптява недавнього бою, часточку душі вони вкладають у свій спів щоразу однакову.

КВАРТЕТ ОДИН, А «ГЕТЬМАНІВ» ШІСТЬ

Слово «квартет» передбачає, що глядач побачить на сцені чотирьох митців. Та насправді їх п’ятеро, або навіть шестеро. Знайомтеся: Петро Максимович (бас), Андрій Кондратюк (баритон), Геннадій Кас’яненко і Петро Заєць (тенори) складають, власне, співочий квартет. Проте виступ «Гетьмана» неможливо уявити без баяніста. Через те, що засно-

НАШ ЕКСКЛЮЗИВ вувався він як колектив, який здатний виступити будь-де і будь-коли, возити із собою цілу музичну групу було б досить проблематично. А виступати на сцені старенького сільського клубу, де й п’ятьом артистам тіснувато, цілим ансамблем просто неможливо! Рішення існувати у форматі «чотири солісти плюс баяніст» визріло само собою. Тим більше, в ідентичному складі уже давно і успішно гастролював квартет «Явір», старші товариші і вчителі «Гетьмана». Багато років акомпаніатором, концертмейстером, ідейним натхненником колективу був видатний музикант і просто чудова людина Святослав Ільницький. На жаль, два роки тому життя 50-річного музиканта забрала тяжка невиліковна хвороба. Знайти достойну заміну передчасно померлому колезі було дуже важко як морально, так і фізично, адже новий концертмейстер, по-перше, мав влитися у сталий колектив, де за довгі роки склалися і свої традиції, і певна система цінностей, а по-друге, бути не лише хорошою людиною, але й професіоналом з великої літери! 24-річний Олександр Тонконог – наймолодший артист у колективі (до речі, найстарший «Гетьман», Андрій Кондратюк нинішнього року святкує своє 62-річчя). Але попри молодий вік, це вже досвідчений музикант, лауреат міжнародних конкурсів, аспірант Національної музичної академії України ім. П.І. Чайковського. – Освоювати баян я почав в 7 років, коли поступив до музичної школи, потім закінчив музучилище у рідному Кривому Розі, вступив до Академії. Свого часу я обрав саме цей інструмент за прикладом свого дідуся, який теж грав на баяні. Бабуся завжди казала: «Те що вмієш, за плечима не носити», а я, виходить, усе життя ношу своє уміння на плечах! – посміхається концертмейстер. До речі, не лише Олександру довелося свого часу підкорювати столицю. Так, Андрій Кондратюк родом із Житомирщини, Геннадій Кас’яненко – із Запоріжжя, Петро Максимович – з Волині, а Петро Заяць – з Полтавщини. Уродженцем Тернопільщини є шостий учасник колективу Роман Тесля, людина, якої не побачиш на сцені, але без неї не обходиться жодний виступ квартету. Він – звукорежисер, причому, звукорежисер від Бога. Виходець із музичної родини, Роман з дитинства за-

хоплювався і музикою, і програмуванням та інженерією, тож за звукорежисерський пульт став у зовсім юному віці, а забезпеченням проведення концертів на великих сценах займався ще студентом. Здається, із «Гетьманом» Роман Тесля почав співпрацювати зовсім нещодавно, а між тим, з їх першого спільного концерту минуло вже десять років! Молодий хлопчина«технарь» за цей час став одним із найкращих фахівців в Україні. Утім, яким би щільним був робочий графік Романа, він завжди знаходить час і можливість особисто налаштувати апаратуру в залах, де виступає «Гетьман». Таким чином, можна із впевненістю зауважити, що «Гетьман» – це більше, ніж музичний колектив. Це невелика, але міцна чоловіча родина, де стосунки побратерськи щирі, а авторитет завойовується лише талантом та працелюбністю.

«ЛЮБЛЮ ТЕБЕ ВСІМ СЕРЦЕМ, УКРАЇНО, ЗЕМЛЯ МОЄЇ ДОБРОЇ РІДНІ!»

Неможливо перелічити усі сцени, де доводилося виступати «Гетьману». Їх навіть не сотні, тисячі! Провідні світові майданчики і сільські клуби, палуби військових кораблів і центральні площі населених пунктів – здається, вони співали всюди. Та, звичайно, найсильніше враження на музикантів справляють місця, де зовсім нещодавно точилися бойові дії. Вперше вони побачили розтрощені мінами та снарядами будинки, понівечені дерева та розбиті дороги у Боснії і Герцеговині, де 1998 року артистам судилося виступати для підтримання бойового духу українських військових, які виконували у буремному краю завдання миротворчої місії ООН. Те, що згодом такі самісінькі пейзажі їм доведеться спостерігати у себе на Батьківщині, вони не могли уявити і в найстрашнішому сні. Але так сталося. Слід зазначити, що до неоголошеної війни на Донбасі артисти постійно відвідували Донеччину та Луганщину – були частими гостями на святкових заходах з нагоди ювілеїв шахт та металургійних комбінатів, Днів міст та сіл, фестивалів та державних свят. Вперше з моменту початку інтенсивних бойових дій вони потрапили до зони проведення АТО у липні 2014 року – це був щойно звільнений від терористів Слов’янськ.

СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

Звукорежисер Роман Тесля

– Боляче згадувати це, адже Донецька земля нам аж ніяк не чужа, – ділиться спогадами Петро Заєць. – Слов’янськ, Іловайськ, Харцизьк, Краматорськ, Донецьк, Макіївка, Ровеньки, Сватове, Перевальськ, Красний Лиман, Красний Луч – всі ці міста, містечка та села ми об’їздили, як-то кажуть, вздовж і впоперек. І коли бачиш розруху, ніяковієш не від того, що вона тебе лякає сама по собі, а від того, що все це коїться у тебе в хаті! Квартет «Гетьман» у складі гастрольних груп Ансамблю пісні й танцю НГУ буває на Донбасі дуже часто. Співає як перед військовою, так і перед цивільною аудиторією. Крім того, регулярні благодійні виступи колективу відбуваються по всій Україні, зокрема, у будинках престарілих та інтернатах для дітей-сиріт. Як зауважують самі артисти, від таких концертів вони отримують особливу радість. – Такі зустрічі дуже надихають, – зазначає Геннадій Кас’яненко. – Коли дивишся на покинутих ріднею стареньких, чиє життя складається лише із сірих буднів, і помічаєш, як вони на очах молодіють, це неповторне відчуття! Так само радісно стає, якщо зауважуєш, як під впливом твого співу змінюються засмучені обличчя поранених солдатів, як щиро тобі всміхаються діти із не подитячому дорослим поглядом. Такі концерти не втомлюють. Навпаки, здається, ми самі заряджаємось енергією, коли даруємо їм тепло наших сердець... Підполковник Валерія АГІБАЛОВА, фото підполковника у відставці Андрія НЕКРАСОВА

СПОРТ

ЛІДЕР НАЦІОНАЛЬНОЇ ЗБІРНОЇ ІЗ СУЧАСНОГО П'ЯТИБОРСТВА КАПІТАН ПАВЛО ТИМОЩЕНКО:

«ОЛІМПІАДА – ЦЕ У ЖОДНОМУ ВИПАДКУ НЕ БІЗНЕС-ПЛАН...» Лідер національної збірної із сучасного п’ятиборства Павло Тимощенко свою професію отримав у спадок від батька. Свого часу Юрій Тихонович Тимощенко носив офіцерські погони і водночас був професійним п’ятиборцем, а після завершення спортивної кар’єри став тренувати сина. Нині інструктор спорткоманди спортивного клубу НГУ 30-річний капітан Павло Юрійович Тимощенко є заслуженим майстром спорту України, переможцем чемпіонату світу 2015 року і срібним призером Олімпійських ігор 2016 року. Звичайно, спорт – це дуже важлива частина життя Тимощенка-молодшого. Вільні від змагань та тренувань години Павло присвячує дружині та дворічній донечці. Часу на хобі (найкращий п’ятиборець України дуже любить читати) майже не залишається, тим не менш, протягом певного періоду спортсмен навіть вів власний блог. З цього, доволі поширеного серед знаменитостей захоплення, і розпочалася наша розмова. – Павле, ви якось писали, що журналісти поділяються на два типи: дилетанти, які задають одні й ті самі нецікаві питання, і люди, які дійсно живуть спортом – з такими спілкуватися набагато цікавіше... – Скоріше, на тих, хто злиться на мене, і тих – хто не злиться! (сміється).

– Тут ви мабуть себе «перехвалюєте». Судячи з того ж таки блогу, злитися на вас неможливо. Одних подяк – тренерам, докторам, уболівальникам, рідним – скільки! Хоча й гострих моментів не уникаєте, та все-таки, здається, ви дуже позитивна й доброзичлива людина.

На церемонії нагородження «Людина спортивного року», що пройшла в у минулого року, перемогу Павла Тимощенка на чемпіонаті світу було відзначено призом у номінації «Сенсація року»

СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

– Насправді, коли виникають якісь поточні проблеми, – а вони, звісно, ніколи не переводяться, – хочеться написати і про негатив. А потім сідаєш за комп’ютер і думаєш: «Навіщо говорити про погане? Краще про щось хороше розповісти...». І розповідаю про хороше. – Ви робили свої дописи майже рік. Чому зрештою перестали? – Все-таки, я не професійний блогер, навіть швидко набирати текст не вмію, для мене це було реальною роботою, яка забирала час та сили. Без допомоги дружини Марини, яка вичитувала всі записи, не впорався б! До того ж, я почав вести блог, коли рівно за рік до відкриття Олімпіади в Ріо під час тренування з верхової їзди дістав складний перелом ноги. Найбільше писав, коли лікувався і починав тренуватися в щадному режимі. Згодом навантаження стали зростати, почалися змагання, на яких я виступав не так вдало, як хотілося б... Словом, емоційний фон був не той, щоб це описувати. Тренувальний процес практично щодня повторюється, у ньому нічого захоплюючого немає. Тож кожний свій допис я присвячував якійсь конкретній темі – наприклад, як відбувається планування тренувального процесу, або про історію нашого виду спорту, або як облаштовані кращі в світі підготовчі центри для п’ятиборців. Тож все, що хотів сказати, я протягом цього року сказав, і зосередився на тому, чим мені справді належить займатись. – Утім, дивно, що ви вирішили зробити це перед самою Олімпіадою, а після того як здобули омріяну медаль, нічого не написали. – Олімпіада – це грандіозна подія в житті кожного її учасника, а для медалістів – і подавно! Розповісти було про

СПОРТ

що, але після повернення додому я протягом кількох днів дав стільки інтерв’ю, що повторюватись не було сенсу. Хоча дещо я, все-таки, накидав. Ці записи у мене і досі зберігаються. Якщо мислити глобально, то можна було б розбити їх на десять глав... – І книжку написати? – Та ні, на книжку мене не вистачить. Щоб писати щось значне, потрібно мати і талант, і власний стиль. Все ж таки, я не письменник. Нехай кожний робить свою справу. – Чи багато часу ви проводите в Інтернеті? – Ні. Звичайно, у мене є Інтернет, але я не сиджу там годинами. По-перше, у мене дійсно немає на це часу. А подруге, ми із дружиною свідомо себе обмежуємо в користуванні усілякими гаджетами, аби не показувати поганий приклад доньці. Зараз діти мало не з народження бавляться з телефонами та планшетами – не думаю, що це добре. – У своєму блозі ви часто ділилися враженнями з приводу щойно прочитаної книжки. З дитинства полюбляєте літературу? – Так, багато читати я став приблизно в той же час, коли зайнявся спортом. Просто у нас в Києві не існувало (і, до речі, досі не існує) окремої тренувальної бази, де б можна було проводити повний цикл підготовки п’ятиборців. Легкоатлетичний стадіон, тир, манеж, басейн, фехтувальний зал – всі об’єкти розташовані в різних кінцях міста. Я і досі мінімум по дві години щодня витрачаю на роз’їзди, але тепер у мене є машина,

а підлітком я буквально жив у громадському транспорті – їв там, спав, читав, тож у сумці в мене завжди лежала якась книжка. – А перечитувати твори, що сподобалися колись, любите? – Так, інколи я перечитую книжки. Але тут ось яка річ: здається, що коли тобі погано, то слід перечитати якусь хорошу книжку, і стане легше. Та насправді, будь-який твір щоразу сприймається по-новому. Наприклад, свого часу мені сподобалася повість О.Генрі «Королі і капуста», тож її я вирішив перечитати, коли відновлювався після травми. Дії там відбуваються у тропічній країні – напередодні Олімпіади в Ріо те, що треба. І от коли я її перечитав, вона мені сподобалася навіть більше, ніж раніше. А взявся за братів Стругацьких, одразу зрозумів: так, як колись у юності, вони мене вже не вражають. – Якщо ми вже згадали про ваше дитинство, розкажіть, будь ласка, з чого все починалося. Наскільки мені відомо, ваш батько, який був і залишається вашим основним тренером, свого часу служив у внутрішніх військах? – Так, він у минулому – теж п’ятиборець, майстер спорту міжнародного класу СРСР, і теж військовий. Служив у різних силових структурах, зокрема і у ВВ. Обіймав різні посади – спортсмена-інструктора, начальника фізпідготовки частини, тренера. Звільнився в запас у званні підполковника. – Тож ви в усьому наслідуєте батька – і у спорті, і у військовій кар’єрі? Щоправда, якщо раніше ваш вид спорту так СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

і називався – офіцерське п’ятиборство, і до участі у змаганнях допускалися виключно офіцери, то, мабуть, у цьому є певна закономірність? – Дійсно, військові традиції в нашому виді спорту і досі сильні. Серед видатних п’ятиборців світу багато діючих військовослужбовців. Щодо особисто мене, то вся наша родина – це військова династія з діда-прадіда, і приклад батька теж дався взнаки. Після закінчення школи у 2003 році головним моїм пріоритетом були нові спортивні досягнення, однак вищу освіту здобути я теж прагнув. Багато молодих п’ятиборців вступали до Національного університету МВС України, адже в цьому вузі чимало атлетів навчаються і водночас захищають його спортивну честь на різних змаганнях. Я теж туди вступив, на факультет внутрішніх військ. Щоправда, мені на відміну від хлопців, які навчалися на міліцейських факультетах і мали набагато більше свободи, довелося нелегко, адже дисципліна в нас була повійськовому сувора. – Складно було поєднувати навчання із тренуваннями? – Так, особливо попервах, хоча мені командування робило неабиякі послаблення. Наприклад, всі курсанти були зобов’язані жити в казармі до кінця другого курсу, мені ж через півроку дозволили ночувати вдома. Це не було моєю примхою – просто щодня на світанку я вирушав у басейн, аби до початку занять встигнути потренуватися в плаванні. Після обіду – біг, фехтування, стрільба, манеж. Часто – до пізньої ночі. Але всі

СПОРТ

ці зусилля були не марними – 2007 року я закінчив навчання, а вже 2008-го здобув кваліфікацію на свою першу Олімпіаду в Пекіні. – А ви одразу вирішили займатися саме цим видом спорту чи пробували себе в інших? – Зовсім малим трохи походив на теніс, але зламав руку і після цього закинув. Потім займався плаванням, але високих результатів не демонстрував. Коли мені було 11 років, батько перейшов на тренерську роботу, набрав групу підлітків, серед яких був і я. У цьому віці свідоме бажання стати професійним спортсменом у мене вже сформувалося. – Тобто ви, можна сказати, були у виграшній позиції через те, що вас тренував батько? Чи існують у такій ситуації і певні складнощі? – Коли спортсмена тренує близька людина, найбільша складність полягає в надлишковому контакті між ними. Виникає зайва емоційність, що може вилитися в конфліктні ситуації. Утім, мабуть, схожі проблеми непокоять будь-кого, хто працює пліч-о-пліч із рідними у будь-якій сфері, не тільки в спорті. Нині я вже живу окремо від батьків із власною родиною, з татом спілкуємось, в основному, під час тренувань. І це справді пішло на користь і нашим особистим стосункам, і загальній справі. – А окрім батька у вас ще наставники є? – Так, іще є тренери з фехтування і з верхової їзди. – Павле, ви щойно зазначили, чимало відомих п’ятиборців з різних країн світу теж перебувають на дійсній військовій службі. Чи не могли б ви розповісти про це докладніше? – Офіцерське п’ятиборство десятиліттями культивувалося в силових структурах, там найкращі школи, найкращі тренувальні бази. Таким чином, італійська збірна майже повністю складається

із «силовиків». Серед німців їх приблизно 70 відсотків. Французи, угорці, американці теж у більшості своїй служать у військових чи поліцейських структурах. Для того щоб побачити, хто із моїх колег при погонах, а хто – ні, варто уважно подивитися трансляцію будь-якого значного змагання, коли п’ятиборці вправляються у конкурі. Адже майже у кожній силовій структурі, у Європі чи США є затверджена форма одягу для верхової їзди. Тож коли спортсмен виїжджає в однострої з усіма знаками розрізнення, нагородними планками, із кокардою на касці, це виглядає дуже достойно, як на мене. – Ви й самі виступали у форменому кітелі, чи не так? – Так, пару разів виступав. Чесно кажучи, не дуже комфортно в ньому. Він хоч і шитий на замовлення, але жорсткий, важкий, зовсім не призначений для занять спортом. Між тим, сучасна форма для верхової їзди за зручністю не відрізняється від професійного одягу для атлетів інших видів спорту. Вона дуже практична, виготовляється із легких синтетичних матеріалів. Іноземні команди замовляють для своїх спортсменів форму у виробників, які спеціалізуються на пошитті костюмів для верхової їзди, просто для п’ятиборців з силових структур її виготовляють максимально стилізованою під військові чи поліцейські однострої. Наприклад, виступає італієць, і всі бачать – це карабінер! – Тобто, коли деякі вітчизняні «експерти» від спорту заявляють, що спортивні команди українських «силовиків» є рудиментами радянського минулого, і ніде більше, окрім країн колишнього СРСР такої практики немає, вони лукавлять? – Це загальносвітовий досвід! Якщо в силових структурах існує відповідна інфраструктура, є напрацьована роками система підготовки спортсменів, то зако-

СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

номірно, що їхні співробітники досягатимуть високих результатів. До того ж, для атлетів це теж плюс. Вони знають, що їхня держава про них дбає, що завершивши спортивну кар’єру, вони матимуть роботу і впевненість у завтрашньому дні. – Ваш вид спорту незвичайний вже тим, що він поєднує у собі п’ять різних дисциплін, із яких найекзотичнішим, як на мене, є конкур. Більшість наших сучасників жодного разу не бували в сідлі, тож навіть важко повірити, що колись кожний офіцер мав бути майстром верхової їзди. На змаганнях п’ятиборці використовують не власних коней, а тих, які їм дісталися в результаті жеребкування. Цікаво, чи важко знайти спільну мову із твариною, яку вперше бачиш? Сюрпризи трапляються? – Як сказати, все-таки, у п’ятиборстві у порівнянні з професійним кінним спортом, завдання доволі прості. Звичайно, коней на змаганнях пропонують приблизно однакових за «ТТХ». Проте у кожної тварини свій характер, своє самопочуття, тож під сідоком всі вони поводитимуться по-різному. До того ж, важливо, на якій позиції ти перебуваєш перед жеребкуванням. Наприклад, якщо змагається 36 спортсменів, то коней виділяють всього 18. Якщо ти у верхній половині залікової таблиці, то виступатимеш на своєму скакуні першим, а комусь пощастить менше і він поїде другим. Від першого вершника залежить чимало – він може рознервувати тварину, замучити її. Також на настрій коней дуже впливають погодні умови, наприклад, у сильну спеку вони досить швидко втомлюються. – До речі, серйозна травма передолімпійського року, яка мало не сплутала вам усі карти, сталася через те, що кінь вибив вас із сідла! Тим не менш, ви не лише відновилися і продовжили інтенсивну підготовку, але й блискуче виступили в Ріо, виборовши довгоочікувану нагороду. Проте цікаво, невдачі подібного масштабу у вашій кар’єрі вже траплялися? – Ні, настільки серйозних випробувань у мене ще не було. – Будемо вірити, що більше й не буде! – Так, не хотілося б. Проте це спорт, і від подібних інцидентів ніхто не застрахований. – До речі, ви забобонна людина? Адже серед професійних спортсменів багато хто вірить у прикмети? – Дійсно, кожний олімпієць хоч трохи, але забобонний. В спорті конкуренція висока – виграєш ти чи програєш вирішують настільки тонкі нюанси, що можна сказати, багато чого залежить від банального везіння. Хоч і намагаєшся зробити все і навіть більше для перемоги, але здається, не все залежить виключно від тебе.

СПОРТ

ДОВІДКОВО

Сучасне п'ятиборство — олімпійський вид спорту, який включає в себе змагання з фехтування, кінного спорту, плавання та бігу зі стрільбою (комбайн) – дисциплін, які уособлювали сутність бойової підготовки офіцера в кінці ХІХ – початку ХХ ст. Концепцію та основні правила цього виду спорту розробив батько сучасних Олімпійських ігор П'єр де Кубертен. Вперше до програми Олімпіади його було включено у 1912 році під назвою «Офіцерське п’ятиборство». Ця назва і правило, відповідно до якого до змагань допускалися виключно офіцери силових структур різних країн, зберігалися до 1948 року, а змагання серед жінок були включені до олімпійської програми лише 2000 року. Для фехтування використовується шпага. Змагання проводяться за коловою системою, причому, кожний учасник проводить не менше 20 боїв. Поєдинок триває до першого уколу, але не більше хвилини. Якщо за хвилину жодному з супротивників не вдалося

нанести укол, обом зараховується поразка. За кожний результативний укол спортсмен отримує 6 очок, перемога у 70% поєдинків приносить одразу 250 очків. Плавання проводиться на 200 метрів вільним стилем. Результат 2 хв. 30 сек. приносить спортсмену 250 залікових очок. Кожні додаткові 0,3 сек., витрачені на подолання дистанції, погіршують його результат на 1 очко. Конкур – подолання перешкод верхи на трасі довжиною 350 – 450 м. Цікаво, що своїх скакунів наїзники бачать вперше – на знайомство із конем кожному спортсмену виділяється 20 хвилин перед виступом. Коні розподіляються між спортсменами за допомогою жеребкування. Комбайн – дисципліна, яка включає в себе біг і стрільбу по мішенях. Дистанція кроса складає 3200 метрів (4х800 м) з чотирма вогневими рубежами, де спортсмени ведуть вогонь з однозарядної лазерної зброї (раніше використовувався 4,5 мм пневматичний пістолет).

– Є якісь правила, ритуали, яких ви дотримуєтесь? – Вже майже немає, намагаюсь від них відмовлятися. В основному, забобони стосуються якого-небудь «щасливого» одягу. І це працює, принаймні, дозволяє відчути додаткову впевненість у собі. Утім, я добре розумію, що якісь кросівки, вони ж не вічні! Взуття зношується і через якийсь час «фартові» черевики будуть навпаки заважати... – Павле, ви би хотіли, щоб ваша донька продовжила спортивну династію Тимощенків? – Чесно кажучи, не дуже. Марта ще зовсім маленька, але вже дуже енергійна – напевно, гени даються взнаки. Долі професійної спортсменки я б їй, все-таки, не бажав. Хіба що вона сама дуже цього хотітиме. Тоді, звичайно, буду її підтримувати, адже сам добре знаю, наскільки важлива в нашій роботі підтримка рідних. – Допускаєте, що самі будете її тренувати? – Загадувати наперед – справа невдячна. Чесно скажу: не знаю. Все-таки, робити з дитини професійного п’ятиборця

не хочеться – це важкий вид спорту, тим більше, для жінки. Але й зарікатися теж не хочу. – Уряд виплатив дуже солідну грошову винагороду спортсменам, які відзначилися на Літніх олімпійських іграх в Ріо-де-Жанейро. Якщо не секрет, на що ви витратили свої призові? – Так, про наші призові дуже багато розмовляли і писали. В моєму випадку сума винагороди склала близько 2 млн. гривень, і забавно чути, що медаль, до якої йдеш 15 – 20 років, це такий собі екзотичний спосіб розбагатіти. Але Олімпіада – це у жодному випадку не бізнес-план. Більше схоже на виграш, яким ці призові по суті і є. Сказати, що я раптом казково розбагатів, не можу. Професійний спорт – доволі затратний вид діяльності. Той-таки перелом, який потрібно було лікувати дуже оперативно, так щоби нога була здатна витримувати мої звичні навантаження, влетів в копієчку. Куди витратив гроші? Купив дружині автомобіль, поміняв деякі меблі в квартирі. До того ж, завжди треба пам’ятати, що спортивна кар’єра не вічна, а потім теж потрібно буде на щось жити... Спілкувалася підполковник Валерія АГІБАЛОВА, фото з особистого архіву капітана Павла ТИМОЩЕНКА

СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

ЛІТЕРАТУРНА СВІТЛИЦЯ

ТАЛІСМАН (ОПОВІДАННЯ)

В суботу нарешті довгоочікувано посвіжішало. Замість плюс тридцяти п’яти в тіні термометр на дерев’яній опорі під маскувальною сіткою показував на десять градусів менше. Після двотижневої спеки це навіть дещо дивувало. Взагалі, останні кілька днів видалися дивними. Вперше сепари взагалі припинили щоденні обстріли. І вперше капітану Андрію Гримілову, старшому взводного опорного пункту, не довелося обманювати дружину, що у них все спокійно. Він сидів під масксіткою і говорив з нею по телефону. Розмова на свіжому повітрі, а не в напівтемряві бліндажу, приносила розслаблюючу насолоду. Вже з самого початку спілкування з Валею офіцер зрозумів – вдома від учорашнього вечора мало що змінилося. Старший побився у школі, молодшу мало не кожного ранку з плачами доводиться вести до дитсадку, кран у ванні продовжує протікати, а куми вже вдруге за літо збираються на тиждень в Одесу: «Коли вже ми на море поїдемо?! Два роки ніде не відпочивали!». Все це Андрій чув від своєї другої половинки мало не щодня, тож через десять хвилин розмови приготувався її перебити і дати розраду – поговорити з сином як вернеться зі школи, малій пообіцяти, що татко обов’язково як приїде, повезе в село до бабусі, а самій дружині – відпустку біля моря одразу по поверненню з АТО. Раптом голос в телефоні замовк. – Андрію, – і знову пауза, яка насторожила капітана. – У мене погане передчуття… Дружину Гримілов кохав, але її забобонність, до якої капітан ставився зазвичай поблажливо-насмішкувато, часом виводила його з себе. Цього ж разу він не став обривати дружину на півслові. Давши їй виговоритись, Андрій обмежився заспокоєнням, що в нього все гаразд. Дивно, але навіть через годину після розмови його не покидала незрозуміла тривога. Доповіді з постів, які відзначали продовження затишшя, капітан слухав розосереджено. Зібратися з думками змусило повідомлення старшини ВОПу старшого прапорщика Олега Красюка про те, що на позиціях сепарів, до яких було трохи більше кілометра, вранці коїлося щось дивне – час від часу лунав гуркіт вантажівок, які прибували нена-

довго і знову від’їжджали. Старшина нарахував приблизно шість таких приїздіввід’їздів. Що саме підвозили машини навіть у потужний бінокль через густий туман не було видно. – Андрій Олександрович, у мене якісь недобрі передчуття, чи не готують вони наступ, – підсумував розповідь старший прапорщик. «І цей туди ж зі своїми передчуттями, наче зговорилися!» – з роздратуванням подумав капітан, а вголос сказав: – Якби готувалося щось серйозне, нам би з штабу довели. Чув краєм вуха, біля Іловайська щось затівається, але це від нас майже п’ятдесят кілометрів. Доповім командуванню, може в них є якась інформація. А ти поки продовжуй спостерігати, і хлопцям на постах передай – помітять щось підозріле, нехай одразу дають знати. Останні слова офіцера розчинилися у звукові потужних вибухів, які пролунали за півкілометра позаду їхньої позиції. Кількасекундна пауза – і канонада ударила вже ближче. – Я – «Грім», всім негайно в укриття! Я – «Грім», всім негайно в укриття! – на ходу, перекрикуючи вибухи, волав у радіостанцію капітан. Підозріле затишшя припинилося, і цього разу, схоже, все було набагато серйозніше. Якщо раніше терористи з позиції навпроти обстрілювали їх з 82-мм мінометів, то зараз гатили десь здалеку «Градами». Бетонні плити стелі бліндажу, де за лічені хвилини зібрався майже весь особовий склад ВОПу, здригалися все сильніше з наближенням чергового вибуху. Складалося враження, що наступний снаряд влучить в стелю, перемеле бетон з важкими дубовими колодами і поховає їх назавжди. Обстріл припинився так само зненацька, як і розпочався. «Півгодини», – поглянувши на годинник після кількох хвилин тиші, подумав Гримілов. – Я – «Трасер», викликаю «Грім», прийом! – від голосу, що раптово зашурхотів в рації, капітан аж здригнувся. – Я – «Трасер», викликаю «Грім», прийом! – «Грім» на зв’язку, прийом, – прохрипів у відповідь пересохлим від нервової напруги горлом Гримілов. Вогнева точка «Трасера», снайпера молодшого сержанта Сергія Бриня, знаСЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

ходилася найближче від ворожих позицій. Вочевидь він вирішив не ризикувати і залишився на місці перечекати обстріл. – Товаришу капітан, сепари заходять зліва, через балку, чоловік 150, може й більше, мені погано видно за «зеленкою». Відстань приблизно 900 метрів, – так тихо, що Андрій ледве розбирав його слова, говорив похапцем молодший сержант. – «Грім» – «Трасеру», негайно повертайся назад, тільки обережно, щоб тебе не помітили, прийом, – віддав наказ Гримілов снайперу. – Плюс, – так же впівголоса почулося у рації. Через п’ятнадцять хвилин захеканий «Трасер» забіг до бліндажу. Всі, хто був усередині, чули діалог командира зі снайпером. І зараз майже півсотні пар очей з тривогою дивилися на прибулого «Трасера». – Ну що там? – нетерпляче запитав капітан. Задихаючись, Бринь повторив раніше сказане, додавши, що коли добігав до бліндажу, то помітив якийсь рух з правого флангу. А глянувши в приціл своєї снайперки, виявив близько сотні бойовиків, які заходили справа. – Тепер всі на місці? Поранені, вбиті є? – запитав Гримілов, звертаючись до підлеглих. Виявилося всі, і, на щастя, обійшлося навіть без «трьохсотих». – Швидше за все, пішли в наступ одразу після останнього випущеного снаряду. Хочуть взяти нас в кільце... До речі, старшина, ось тобі і відповідь на питання, що зранку підвозили вантажівки – живою силою підсилювалися, готувалися. Часу зовсім мало, оборону ми зайняти вже не встигнемо. Тому зараз усі вантажаться на машину, і далі – «в тил». Із собою беріть по мінімуму зброї, води і сухпаїв. Старшим – лейтенант Осадчук. Ми з Красюком залишаємося прикривати відхід. Я стану за АГС, а ти, Красюк, візьмеш ПК. Через десять хвилин всі вже сидять в кузові. Якщо питань немає – бігом виконувати. Без зайвої метушні бійці кинулися до своїх речей і через відведений командиром час (Гримілов тепер майже постійно дивився на годинник), старенький «газон» загуркотів, повільно рушивши з місця. Андрій провів його поглядом, аж поки той зник за посадкою.

ЛІТЕРАТУРНА СВІТЛИЦЯ

Минуло хвилин із десять, відколи вантажівка з бійцями покинула ВОП, а ворога не було ні видно, ні чути. З Красюком, котрий зайняв правий фланг із кулеметом Калашникова, вони домовилися не тримати зв’язку по радіостанції, аби сепари не змогли перехопити їхні розмови. – Вистрілюєш весь боєкомплект і біжиш до траншеї сусіднього батальйону, нею легше буде пересуватися непомітним, аніж на відкритій місцевості. Мене не чекай, я теж вистріляю все і відступлю тим же шляхом. Ну все, по місцях, – наостанок наказав він і рушив на лівий фланг, де стояв АГС. «Де ж вони? – нервово вдивляючись в густу зелень балки гадав капітан, – може «Трасеру» здалося? І Красюка не чути…» Про те, що сепари встигли їх обійти, він навіть і думати не хотів. Пальці на рукоятках АГСа аж побіліли від напруги, але Гримілов цього не помічав. Звук довгої кулеметної черги справа змусив його інстинктивно повернути голову. Кулемету Красюка відповіли автоматні черги. І тут Андрій побачив першого «гостя», який показався із посадки. За ним вийшли ще з десяток. Вони зупинилися, прислухаючись до перестрілки. Від Гримілова їх віддаляло не більше чотирьохсот метрів поля витолоченої пшениці. Він глибоко вдихнув, подивився в приціл і натиснув гашетку. Черга розривів лягла майже поряд з групою бойовиків. Кілька з них упали одразу, інші кинулися назад. Не чекаючи на відповідь, Гримілов одна за одною пускав короткі черги в бік «зеленки». Відстрілявши всю стрічку, капітан підхопив автомат і щодуху помчав в бік сусідських позицій. Ззаду чулася

безперервна автоматна тріскотня, також пролунало кілька вибухів, швидше за все, стріляли з РПГ «Муха»… *** …«Які все-таки в житті бувають співпадіння. Мене звати Максим і я – кулеметник, а є кулемет системи Максима. Ще один, німецький, один із кращих у світі, має абревіатуру «МГ», як і мої ініціали – Максим Геннадійович. Може й співпадіння, а може так долею було визначено», – старший солдат Максим Мороз посміхнувся про себе і посовав сошкою свого РПК. Він ніколи не був схильним до містицизму, проте виявлення певних знаків чи символів, котрі були зрозумілі і близькі лише йому, приносило певне задоволення. Особливо, коли по кілька годин доводилося самотньо чергувати на посту. Ранкова прохолода ще не встигла змінитися звичною спекою, хоча йшло до полудня, і навіть бронежилет не доставляв особливого дискомфорту. Аби не переплутати з чужими, Мороз, як і всі в їхньому підрозділі, написав на ньому спереду і ззаду кульковою ручкою своє прізвище. А якийсь жартівник дописав на спині слово «дід», що слугувало товаришам приводом для жартів із запитаннями: «Ну що, коли Новий рік, подарунки приготував?». Максим не ображався і обіцяв по поверненню додому всіх обдарувати, додаючи: «Як заслужиш!» – Мароз, ти чьо, спіш?! – голос прозвучав неочікувано і Максим одразу ж розгубив думки. – Нє втикай, салдат, а то сєпари в плєн вазьмут! Солдат Костянтин Сукрут, котрого всі у взводі називали Костилем, насмішливо підморгнув, як і всякий раз, коли СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

йому вдавалося когось вивести з душевної рівноваги. Костилева вогнева позиція знаходилася зліва від Максима і була до нього найближчою, в якихось 20 метрах, і останньою в майже півторакілометровій траншеї лінії оборони ротного опорного пункту. Час від часу Костилеві ставало нудно і він прибігав до Максима, щоб поділитися з ним черговою історією зі свого бурхливого «гражданського» життя миколаївського «пацанчика з району». За цим заняттям його якось уже застукав їхній взводний лейтенант Черняк, і Костилеві добряче тоді перепало. Але він був, схоже, невиправний. – А ти чого тут лазиш? – роздратовано запитав у відповідь Максим. – Зараз прийде хтось і знов відгребеш! Не те що він переживав за товариша, просто за ці кілька днів, що їм із Сукрутом випало стояти поряд, Морозові вже набридло слухати його нескінченні історії. Але цього разу Костиль збирався почастувати не розповіддю про черговий «замут» з однією зі своїх подружок. – Стрі, шо я намутіл? – змовницьки підморгнув солдат і поліз рукою в пазуху, звідки на сонці блиснуло скло півлітрової пляшки. – Ето када паслєдній раз хаділі на зачістку, в бліндаже у сєпаров целий ящік стаял, я одну пріхватіл с сабой. Самому бухать западло, ну чьо, Мароз, давай па чуть-чуть? Не встиг Максим відкрити рота, щоб відмовити набридливому товаришу, як той різко підірвався і пошкварив у бік свого посту. А вже за мить почулися кроки і з-за повороту зигзаговидного окопу показався лейтенант Черняк. «І як він його почув?!» – здивувався Мороз реакції Сукрута. Позаду офіцера йшов ху-

ЛІТЕРАТУРНА СВІТЛИЦЯ

дий і цибатий, вищий на півтори голови, замкомвзводу сержант Вова Калігерда, земляк Мороза з Вінниччини. – Бажаю здоров’я, товаришу лейтенант! За час мого чергування ніяких подій не відбулося! – відрапортував Максим. – Здоров-здоров, – невисокий широкоплечий Черняк поправив на грудях автомат з підствольним гранатометом. – У нас у всіх уже який день «ніяких подій», не те що у сусідів зліва. – У них вже два дні як тихо, – підтримуючи розмову, сказав Мороз. – Значить так, воїн, – з серйозним обличчям, на якому Максим, здається, ніколи не бачив посмішки, обірвав лейтенант підлеглого. – Змінять вас не раніше, аніж через чотири години. Привезли колоди, тож усі будуть зайняті укріпленням бліндажів. Через кілька хвилин Черняк із Вовою повернулися назад. – Не раніше, чим через чотири години, – нагадав лейтенант. А Вова, нагнувшись зі свого стодев’яностосантиметрового зросту, напівголоса сказав: – Макс, давай змінюйся і дуй в бліндаж третього взводу – їхні сьогодні їздили в штаб угруповання, «накачали» прикольних фільмів, буде що подивитися ввечері! Тільки дві постаті зникли з поля зору, Костиль був тут як тут. – Та чьо ти ачкуєш?! Нам тут єщьо как мінімум часа чєтирє втикать, давай па чуть-чуть, пака смєнят оно вивєтрітся! – не втрачаючи надії продовжував вмовляти Сукрут.

– Слухай, Костиль, відвали. Сказав не хочу, значить не хочу! Настирливість товариша вже почала дратувати Максима. Він не боявся, що хтось може їх «спалити», просто в якийсь момент дав собі обіцянку – поки в АТО, жодної краплі. Поїде у відпустку, ось тоді з друзями відірветься! Та й особливо і не хотілося, якось вже звик за півтора роки строкової без спиртного. – Ну і хрєн с табой! – розсерджено огризнувся Костиль і потягнувся за каскою, яку він поклав поруч із собою. Морозу стало дещо незручно перед товаришем, все ж по-дружньому вирішив пригостити. Він хотів було пояснити причину своє відмови, як позаду пролунало кілька сильних вибухів, а за ними ще серія – обстріл вівся по всій довжині гвардійських позицій. В якусь мить гримнуло десь зовсім поруч. Земля затрусилася, Максима підкинуло і перед очима все погасло … Коли солдат прийшов до тями, артобстріл вже закінчився. Через гудіння в голові пробивалися звуки автоматних черг десь вдалині ліворуч. В дитинстві він їздив на канікули до діда в село і вдома одного зі своїх сільських товаришів став свідком «виховання» агресії в ледачого і миролюбного чорного кудлатого собаки. «Злодії об нього ноги можуть витерти!» – казала зневажливо про Лорда господиня. Незважаючи на благородну кличку собацюри, хазяїн безцеремонно накинув йому на голову велику іржаву каструлю, затиснув між ногами боки пса і щосили почав гамселити молотком по посудині. Собака СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

пручався, голосно і жалібно скавчав, але дядько Василь був невмолимий і продовжував «виховання». Аж поки Лорду нарешті не вдалося вирватися і забитися у будку, звідки він визирав на світ переляканими карими очимаґудзиками. Чи допомогло виховання, Максим не пам’ятав. Зараз же він переживав, напевно, ті ж самі відчуття, як і бідолашний пес, хіба що без такого панічного страху, бо не встиг злякатися. – Костиль, ти як? – власний голос звучав приглушено. – Ей?! Сукрут мовчав. «Мабуть ще не очунявся», – подумав Мороз і хитаючись ступив до бійця, який сидів на тому ж місці з опущеною на груди головою. Поряд лежала перевернута каска, котру Сукрут так ненавидів і надівав лише в присутності когось з командирів. – Ей? – повторив Максим і потручав Костю за плече. Але той не реагував. Противний холодок пробігся спиною Мороза, він сильніше затрусив Сукрута і побачив причину його мовчанки – на потилиці у нього виднілася невеличка рана, з якої повільно стікала кров. Відсахнувшись від убитого, Максим інстинктивно помацав каску на своїй голові і оціпеніло дивився на мертвого товариша, з яким щойно розмовляв. Зліва почулися звуки, немовби бігли в його бік. До кулемета було далеко і він потягнувся за автоматом Сукрута, але вже було пізно – на нього хтось з розгону налетів і збив з ніг. – Мороз, ти?! – здивованим і захеканим від бігу голосом прохрипіло над його вухом.

ЛІТЕРАТУРНА СВІТЛИЦЯ Солдат рвучко повернувся і побачив перед собою засапаного капітана Гримілова. Вони познайомилися під час навчального збору. На той час іще старший лейтенант Гримілов був заступником командира навчальної роти. Він примітив каліграфічний почерк новобранця Мороза і часто залучав того до оформлення документації. Після присяги їхні шляхи розійшлися, Гримілов повернувся до свого батальйону, а Мороза розподілили до іншого. Згодом вони іноді пересікалися у військовому містечку бригади і віталися як старі знайомі. В зону АТО вони також приїхали в зведеній колоні з’єднання. – Давай, ходу звідси! – рвучко піднімаючи солдата за бронежилет, прокричав Гримілов. Але було пізно. – Стаять! Аружіє на зємь! Мєдлєнно паднялісь і рукі за голову, штоб я відєл! Бистрєє! – пробасив хтось над ними зверху з характерним російським акцентом. Капітан із солдатом підняли голови. Зверху стояло три здоровенні, під два метри, фігури в камуфляжі і цілилися в них з автоматів. – Виползаєм навєрх, і бєз пріколов! – загрозливо попередив тим самим басом один із здоровил, вочевидь старший серед них. І коли гвардійці вилізли з окопу, скомандував. – Обискать! Вмілими професійними рухами поплічники мовчки обшукали Андрія з Морозом. Запальничку, пачку цигарок, пару складаних ножів та інший знайдений в кишенях дріб’язок, викинули одразу. Старшому передали лише службове посвідчення офіцера та військовий квиток солдата. – А тєпєрь впєрьод! – прочитавши документи і поклавши їх до «розгрузки» бронежилета, скомандував бойовик. У таборі сепаратистів, куди привели полонених, панувало нездорове пожвавлення. Стогін поранених перебивався тирадами нецензурної лайки здорових. На прибулих майже ніхто не звернув уваги. Знервовані бойовики снували взад-вперед, одні надавали допомогу «трьохсотим», інші перевіряли зброю і боєзапас. Окремо в тіні розлогої верби лежали «двохсоті». «Не менше двох десятків, – прикинув на око Гримілов. – Добре ми з Красюком попрацювали. Як він там, чи встиг відірватися?» – А с..кі, попалісь?! – худий сепар, голий торс якого був покритий татуюваннями, які йому набили явно не в салоні, жбурнув на землю пластикову тарілку з якоюсь їжею. – Скока пацанов палажілі, падли!? Він підскочив до українців і з розгону різко вдарив ногою Гримілова в живіт. Від болю в очах потемніло і забило дихання. Скрючившись, Андрій упав на землю. Та поки падав, бойовик встиг нанести йому кілька ударів ногою. – Ну всьо, Сіфа, харе! – спокійним незворушним голосом заговорив стар-

ший з трійки і взяв за руку татуйованого. – Ми с «Бумєром» «двухсотих» сєйчас атвєзьом в город і заадно етіх двоіх в комендатуру пріхватім, может на нашіх обмєняют. Нє порть ім таварний від. Проте біснуватого Сіфу, здається, ніщо в світі не могло вже зупинити. Він різко вирвав свою жилаву руку з лапи здоровила і потягнувся до кобури, що теліпалася у нього збоку. – Да пашол ти!!! Ти мнє, мусар, тут нє указ! – вилаявся бойовик, клацаючи затвором «пеема». – Я етіх казлов сєйчас вабщє замачу! Ситуація виходила з під контролю. Старший ледь помітно кивнув одному зі своїх підлеглих і той став ззаду колишнього зека. – Ну ти, урка, я сказал успакойся, іначе я тєбє таварний від іспорчу! – металевим голосом грізно попередив здоровань. Вони стояли і свердлили один одного повними ненависті поглядами. Вочевидь подібний конфлікт був не першим для цих двох, які поповнили ряди бойовиків з діаметрально протилежних сфер життя. Невідомо як би далі розвивалася ситуація між «бойовими побратимами». Її перервало кілька шалених вибухів, котрі майже одночасно пролунали в таборі. Стовпи пилу, шматки землі, палаючі уламки зброї і техніки, крики людей – все змішалося в одному пекельному вирі. «Наша арта «обратку» дає», – останнє що встиг подумати капітан Гримілов, перед тим потужної вибухова хвиля відібрала у нього свідомість. *** – … Мужикі, жівиє єсть?! Голос, що лунав наче десь здалеку, змусив Гриміліна повернутися в реальність. Якийсь час офіцер не міг пригадати, де він знаходиться і що сталося. Він лежав під здоровенним найманцем, якого вибуховою хвилею кинуло на Андрія. Тіло бойовика прийняло всі смертоносні осколки, але при падінні воно невдало упало капітану на ногу, яка тепер боліла до скрику. А ще щось тверде давило офіцерові в живіт. Вільною рукою він намацав рукоятку пістолета, яку росіянин носив в кобурі, причепленій спереду на бронежилет. В кількох метрах від Гриміліна між розкиданими речами і мертвими тілами металося двоє в камуфляжах. – Сєрий, тут адін живой! – раптом скрикнув один, нахилившись над кимось. – Ета укроп!? От же с..ка, наши всє «двухсотиє», а етот жив астался! Чьо будєм с нім дєлать? Бойовик стояв з автоматом над переляканим Морозом, на якому не було навіть подряпини. Той, кого назвали Сєрим, неподалік порпався у якихось чи то паперах, чи то картах. – Чьо-чьо? – прокуреним голосом, не відриваючись від свого заняття, пере-

СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

питав Сєрий. – Та мачі єво і сваліваєм – нам тут нєчєво лавіть. Нєравєн час укри падвалят. Затерплими пальцями правої руки Андрію вдалося розстебнути кобуру бойовика і повільно витягнути ПМ. Зброя не стояла на запобіжнику. Два прицільні постріли в голову – і сєпар, неприродно розкинувши руки, упав на землю поряд з Морозом. Його напарник покинув папери і судорожно крутив навколо стволом автомату, намагаючись зрозуміти звідки стріляли. За кілька секунд до власного кінця він встиг побачити Гримілова, якому нарешті вдалося повністю виборсатися з-під тіла, перекотитися по землі і випустити у ворога все, що залишилось в магазині. – Вшиваймось, скоро темніти почне, а нам ще вибиратися звідси, – витягнувши з кишені убитого бойовика свої і морозові документи, голосно сказав капітан солдатові. Вони повернулися до окопу і пішли вправо. Максим першим, ззаду, накульгуючи, Гримілов. Підвернута нога розпухла і пекла вогнем. Капітан почав відставати від Мороза, який вже на кроків двадцять відірвався вперед. Раптом юнак зупинився і став як вкопаний. – Що там!? – запитав Гримілов, наздогнавши солдата. Максим не відповідав. Капітан нервово відсторонив бійця і побачив перед собою два тіла. В сутінках важко було розгледіти, хто то був – наші чи сєпари. – Це з мого взводу, лейтенант Черняк і сержант Калігерда… – безбарвним голосом видавив з себе Мороз і додав: – Вова… Офіцер лежав трохи далі від підлеглого. На обох були посічені осколками бронежилети. Швидше за все, їх убило під час артобстрілу, одним із перших снарядів. Гримілов зняв з покійного лейтенанта автомат з підствольником, витягнув з його «розгрузки» три повні магазини і мовчки протягнув Морозу. Той машинально перекинув ремінь через шию, закинув зброю за спину і розсував по кишенях «ріжки». – Ну все, йдемо. – Ми їх тут залишимо? – все ще не рухаючись запитав Максим. – Їм вже не допоможеш, дістанемося до своїх, розкажемо і за ними приїдуть. Давай, пішли, – пришвидшив Гримілов солдата і вони рушили далі. Найближчий наступний український блокпост був за пару кілометрів західніше від них. Дійшовши до кінця траншеї, гвардійці пішли навпростець через невелике кукурудзяне поле, яке закінчувалося густим ліском. Андрій, наскільки йому вдавалося, намагався йти сам, хоча Мороз кілька разів пропонував офіцерові спиратися на нього. Але мало не з кожним кроком сили покидали його і доводилося час від часу зупинятися, щоб хоч трішки відпочити. В лісі вечірні сутінки перетворилися на справжню нічну темінь.

ЛІТЕРАТУРНА СВІТЛИЦЯ

– Слухай, Максиме, – важко відсапуючись і ледве стримуючись, щоб не застогнати від болю, прохрипів капітан на черговому привалі. – До «клапану» лишилося менше кілометру. Сам ти дійдеш максимум за півгодини, а вдвох будемо до ранку повзти. Тільки обережно, одразу не сунься, а роздивися навкруги. Ну все, давай. Максим зробив два кроки і темрява одразу поглинула його. Змучений втомою і болем Андрій одразу ж відключився. Проспав вочевидь довгенько, навіть сон встиг наснитися – він з сім’єю машиною їдуть на море. На трасі жінка раптом почала смикати його за рукав і просити: «Андрію, зупинися, ми вже приїхали! Ми вже на морі! Зупинись!». Гримілов знав що жінка помиляється і, не звертаючи уваги, їхав далі. Але та продовжувала настирливо смикати за руку… – Товаришу капітан, товаришу капітан! – шепотів Мороз на вухо Андрієві і тручав за руку. Залита сонцем траса «Київ – Одеса» десь зникала і він знов лежав в темряві донбаського переліску. – Ти що, сам? – сковтуючи пересохлим горлом, запитав Гримілов. – «Клапан» не наш… – понуро відповів Максим. – Там вже сєпари… Прапор свій причепили. Ледве втік… Остання надія на порятунок згасала з кожним словом розповіді солдата. – Я спочатку не зрозумів, думав наші, почав кричати що «свій». А вже потім побачив прапор. Вони одразу почали в мій бік стріляти. Повезло, що, вочевидь, п’яні були, бо валили куди попало, і здається навіть свого поранили. Я коли тікав почув, що хтось голосно кричав від болю і матюкався.

«От тобі і з’їздив на море, блін! Що тепер робити?» – таким же понурим голосом як і Мороз, тільки подумки, розмірковував Гримілов. – Значить так, вихід у нас один – іти в напрямку «клапану» і обережно обійти його. Там збоку є село, спробуємо через нього пройти. Думаю, сєпари не ризикнуть в першу ж ніч там робити зачистку. А якщо все ж ризикнуть, то тоді нам з тобою, Мороз… – додавши нецензурне слово, зі злістю похмуро підсумував офіцер. Від почутого солдат опустив голову і, зіщулившися, неначе в очікуванні удару, мовчки дивився під ноги. Капітану стало шкода хлопця, який від фатальної приреченості, як йому здалося, почав втрачати голову. – Не переживай, боєць, прорвемося! Он який ти везучий – скільки разів під обстрілами побував і хоч би що – навіть не подряпало! Ти ж, Максиме, заговорений! І я біля тебе виживу! Будеш моїм талісманом! – поклавши руку на плече, намагався він підбадьорити похнюпленого Мороза. Дочекавшись слабкої, ледь помітної посмішки у відповідь, додав, – вирушаємо негайно, скоро розвиднюватися буде, а для нас це погано. Нога наче не так болить, спробую якось сам шкутильгати. Легенький туманець, який ще півгодини тому тільки почав з’являтися, ставав дедалі густішим. А коли вони увійшли в село, все було наче в молоці. Сам Андрій раніше ніколи тут не був. З розповідей своїх бійців, що іноді їздили сюди за продуктами, знав, що цьому населеному пункту, як і багатьом сотням, розташованим вздовж лінії вогню, добряче дісталося. Проте туман сховав зруйновані артою СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

будинки і понівечені дороги. Ні собачого гавкоту, ні світла вуличного ліхтаря чи бодай якого вогнику у вікні – жодних ознак життя в селі. Так вони й вийшли у гнітючій тиші на його околицю. Перестраховуючись від випадкової зустрічі з бойовиками, Гримілов вирішив не йти по дорозі, тож вони звернули до посадки, котра тягнулася вздовж шляху. У густому тумані вкупі з передранковою темінню видимість сягала не далі витягнутої руки. Андрію вже здалося, що вони збилися з маршруту і йдуть назад, коли під ногами м’яка пожухла трава змінилася твердю асфальту. – Стаять! Апустіть аружіє! Рукі паднять! – у голосі того, хто віддав наказ чулася така лють, що не викликало сумніву – в разі невиконання вимоги попереджувального пострілу не буде. Максим автоматично виконав наказ, і капітан, якого він впродовж останніх півгодини попри категоричні заперечення підтримував за поперек, упав на коліна. Світло потужного ліхтаря блокпосту до болю у скронях осліпило їх і залишило геть безпомічними. Але в останню мить Андрій встиг помітити те, від чого його обличчя мимоволі розтягнулося в змученій посмішці. На встромленій між бетонними блоками кривій жердині від легенького вітерцю майорів обтріпаний жовто-блакитний прапор. – Морозе, талісмане мій, ми дійшли, – ледь ворушачи пересохлими губами, промовив Андрій і безсило впав на мокрий від передранкового туману асфальт. Майор Олександр ЗАГОРОДНІЙ

ГУМОР

ВОРОГ НЕ СТРАШНИЙ, КОЛИ ВІН СМІШНИЙ! Їдучи у відрядження на місяць, мама попросила сина поливати квіти раз на три дні. Місячна норма опадів вилилася на квіти за 10 хвилин до її повернення. – Офіціанте, можна ще трохи посмажити цю курку? – Хіба вона погано просмажена? – Я не знаю, але вона клює мій салат. Вирішив зібратися з думками. Жодна думка на збори не прийшла. Цукерки в сім’ї діляться на 2 типи: 1. Смачні. 2. А ці хай тато їсть!

Якщо гадаєте, що жінка це слабка стать, спробуйте вночі забрати в неї ковдру! Зловив дядько золоту рибку. Каже: – Хочу, значить, заводик маленький, будинок і машину. Рибка: – Вибирай – в кредит або в лізинг. Дядько: – Гаразд, вибирай – на вершковому або рослинному? – Вийдеш за мене? – Звичайно, коханий! Я так цього чекала! – Тоді завтра о 8.00 на об’єкті. Спецівка у Петровича в каптьорці. – Порадь, що купити дружині на день народження. – А чи не простіше тобі спитати у неї? – Ну... Таких грошей у мене немає. Мама запитує сина: – Синку, а ви в садочку теж б’єтесь? – Так. – І хто перемагає? – Вихователька.

– Докторе, що хорошого можете сказати про мої серце, печінку і нирки? – Хорошого? Ну, принаймні, мисливці за органами вже не мають щодо вас жодного інтересу... – Ти так схудла! Нова дієта? – Так, картопля, буряки, морква... – А що робила – смажила чи варила? – Копала!

– Татусю, я коли виросту, буду такою ж гарною як ти? – Ну... я думаю, ти будеш такою гарною як мама! – Ні, як мама – це довго! Спочатку крем, потім туш, потім помаду, потім зачіску... А ти встав, вмився – і вже красивий! Поганий, але везучий електрик уже знав в обличчя всіх архангелів.

– А я сьогодні кота купив! – Навіщо? – Дружина мишей боїться. – А звідки у вас миші? – Це я вчора приніс, випустив, бігають тепер по квартирі. – Нащо?! – Давно хотів кота завести! Чоловік вертається з риболовлі й каже до жінки: – Ось поглянь, скільки я спіймав! – А мені сусідка казала, ніби ти на базар заходив... – Справді заходив. Розумієш, я стільки наловив, що половину довелося продати... СЛОВО ЧЕСТІ / 2’(58) 2017

Малюнки лейтенанта Олексія ПАВЛЮКА

МАРІЯ БУРМАКА ЗАСПІВАЛА ДЛЯ ГВАРДІЙЦІВ Народна артистка України, автор і виконавець власних пісень Марія Бурмака по праву належить до числа культурних постатей, що визначають обличчя вітчизняної естради. Утім, у житті співачки є місце не лише творчості. Марія бере участь у громадському житті країни – вона була активісткою практично всіх подій нашої новітньої історії: Студентського голодування на Граніті (1990), Помаранчевої Революції (2004) та Революції Гідності (2013-2014). Також артистка відома своєю благодійною діяльністю. Вона співпрацює з багатьма волонтерськими організаціями та фондами, часто виступає перед військовими, зокрема, і у зоні проведення АТО. На початку березня у співачки був запланований концерт у Харківському Державному академічному драматичному театрі ім. Т.Г. Шевченка. Проте вона спеціально приїхала до свого рідного міста на день раніше – для того, щоб заспівати для військовослужбовців Національної гвардії України. Концерт Марії Бурмаки у центрі культури Національної академії НГУ відбувся стараннями добрих друзів навчального закладу, насамперед, журналіста і викладача кафедри телерепортерського мистецтва Харківської державної академії культури Дмитра Брука. Проте ідея творчої зустрічі із гвардійцями належала в першу чергу самій Марії. Як зізналася співачка, виступити перед воїнами НГУ вона бажала давно, але реалізувати задум заважали різні обставини. Тож вона дуже зраділа, коли нарешті завітала до гвардійської Академії. Слід зазначити, що окрім майбутніх офіцерів та їхніх наставників на концерт було запрошено ветеранів АТО, рідних загиблих військовослужбовців, бійців двох дислокованих у місті бригад НГУ, курсантів Харківського національного університету внутрішніх справ – усього виступ Бурмаки слухали близько 400 людей у погонах. «Повний зал... Курсанти, солдати, бійці АТО... Розмова про справжнє, пісні, купа квітів і сльози в очах. Коли я співала «Не бійся жити», весь зал встав... А потім ще година автограф-сесії... Розписалась навіть на гітарі!» – не приховувала свого захвату Марія. Сподобався концерт і військовим, які ще довго не хотіли відпускати співачку, прагнули взяти в неї автограф чи просто сфотографуватися на пам ять. Артистка радо спілкувалась із залом – заохочувала глядачів до діалогу, зазначивши, що автора найцікавішого запитання чекає приз. Щасливчиком, який отримав квитки на наступний концерт Марії Бурмаки, став учасник АТО, колишній боєць 92-ї окремої механізованої бригади старший сержант запасу Іван Ракіч. Прощалася із військовослужбовцями співачка фразою: «До нових зустрічей!». Будемо сподіватися, що подібних заходів буде іще багато. Адже вони, безсумнівно, приносять обоюдну радість – і артистам, яким завжди приємно виступати перед вдячною аудиторію, і військовослужбовцям, які щиро цінують писані серцем пісні. Підполковник Валерія АГІБАЛОВА, фото майора Олексія ЛЕБЕДЯ