Slovochesti n59 2017 final compressed

ТРАВЕНЬ 2017

ЧАСОПИС НАЦІОНАЛЬНОЇ ГВАРДІЇ УКРАЇНИ

www.facebook.com/slovochesti

: СВЯТО ДЛЯ ШАНУВАЛЬНИКІВ МУЗИКИ,

ФАХОВЕ ВИПРОБУВАННЯ ДЛЯ ПРАВООХОРОНЦІВ

ОФІЦІЙНО

«Про відзначення державними нагородами України» (витяг) За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку постановляю: Нагородити орденом «За мужність» III ступеня ЛУК’ЯНЧЕНКА Володимира Валерійовича (посмертно) – лейтенанта медичної служби Нагородити медаллю «За військову службу Україні» ВАЩЕНЮ Сергія Ростиславовича — молодшого сержанта ТЕРЕЩЕНКА Сергія Олександровича — прапорщика. Президент України П. ПОРОШЕНКО 3 лютого 2017 року №23/2017

«Про відзначення державними нагородами України» За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку постановляю: Нагородити орденом «За мужність» III ступеня БЕЗБОРОДОВА Богдана Івановича – старшого солдата БОЙЧУКА Дмитра Михайловича – старшого солдата УШАКОВА Едуарда Анатолійовича (посмертно) – солдата. Президент України П. ПОРОШЕНКО 27 лютого 2017 року №48/2017

«Про відзначення державними нагородами України з нагоди Міжнародного жіночого дня» (витяг) За значний особистий внесок у соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, зразкове виконання службового обов’язку та багаторічну сумлінну працю постановляю: Нагородити медаллю «За військову службу Україні» КОНОВАЛЕНКОВУ Олену Василівну – молодшого лейтенанта, Національна гвардія України. Президент України П. ПОРОШЕНКО 7 березня 2017 року № 56/2017

«Про відзначення державними нагородами України військовослужбовців Національної гвардії України» За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, зразкове виконання військового обов’язку постановляю: Нагородити орденом «За заслуги» II ступеня БАЛАНА Миколу Івановича – генерал-лейтенанта Нагородити орденом Богдана Хмельницького III ступеня АМЕЛІНА Євгена Леонідовича – полковника ПІДЛУБНОГО Олега Леонтійовича – полковника Нагородити орденом «За мужність» III ступеня ЛИСЮКА Володимира Дем’яновича – майора САВИЧА Олега Михайловича – полковника СОЛОВЯНЧИКА Олександра Олександровича – капітана Нагородити орденом Данила Галицького ВАЛАГУ Андрія Дмитровича – полковника СЧАСТНОГО Руслана Івановича – полковника Нагородити медаллю «За військову службу Україні» БАШКАТОВА Євгена Геннадійовича – полковника БІЛЕЦЬКОГО Олега В’ячеславовича – полковника ДЕНИСЮКА Олександра Валентиновича – підполковника ДУБІНЧУК Наталію Василівну – підполковника КОЗЕНКОВА Руслана Олеговича – полковника КОЛІСНИК Ольгу Богданівну – старшину МЕДЬНИКА Володимира Івановича – полковника НІКОЛАЄВА Віталія Геннадійовича – підполковника ПАВЕЛКА Євгенія Вікторовича – полковника САВЧЕНКА Андрія Леонідовича – капітана СЕРДЮКА Сергія Юрійовича – майора ТЕСНІКОВА Олександра Михайловича – підполковника ЯЩЕНКА Артура Олександровича – старшого лейтенанта Нагородити медаллю «За бездоганну службу» ІІІ ступеня АЛЕНІНА Олександра Геннадійовича – полковника АНДРІЙЦЯ Юрія Леонідовича – полковника ДЖУРИНСЬКОГО Руслана Володимировича – полковника ЛЕВЧУКА В’ячеслава Віталійовича – підполковника МОРОЗА Володимира Яковича – полковника Нагородити медаллю «Захиснику Вітчизни» БАЙДАЦЬКОГО Михайла Анатолійовича – старшого солдата ІВЛЄВА Євгена Андрійовича – сержанта НАУМЕНКО Ольгу Володимирівну – підполковника РАДЧЕНКО Ірину Миколаївну – солдата ТАУРСЬКОГО Ігоря Юрійовича – старшого солдата ТИНКАЛЮКА Василя Васильовича – старшого солдата ШУМИЛА Сергія Миколайовича – прапорщика. Президент України П. ПОРОШЕНКО 24 березня 2017 року №79/2017

«Про відзначення державними нагородами України» За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народу постановляю: Нагородити орденом «За мужність» ІІІ ступеня БЛАЖКА Віталія Олеговича – молодшого лейтенанта Нагородити медаллю «За військову службу Україні» БАЛАЦЬКОГО Андрія Васильовича – солдата КІНАШЕВА Сергія Андрійовича – старшого сержанта МАСАЛІТІНА Кирила Геннадійовича – молодшого сержанта.

«Про присвоєння військового звання» Присвоїти військове звання генерал-майора полковнику СЛІПЧЕНКУ Віктору Володимировичу – начальнику управління авіації – начальнику авіації Головного управління Національної гвардії України.

Президент України П. ПОРОШЕНКО 14 березня 2017 року №60/2017

Президент України П. ПОРОШЕНКО 25 березня 2017 року №80/2017

2

СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

ЗМІСТ Інформаційно-публіцистичний журнал Національної гвардії України № 3’(59) 2017

«Про присвоєння Є.Тельнову звання «Герой України» За виняткову мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі постановляю: Присвоїти звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» ТЕЛЬНОВУ Євгенію Львовичу – солдату (посмертно).

ОФІЦІЙНО Із третьою річницею гвардійців привітав Глава держави ...............................................................4 ВІДЛУННЯ СВЯТА Подвигу солдатів-переможців вклонилися всім миром ..................................................................... 6 ФОТОРЕПОРТАЖ

Президент України П.ПОРОШЕНКО «Еurovision-2017»: свято для шанувальників музики, 27 березня 2017 року фахове випробування для правоохоронців ..................8 №81/2017

ПРОФЕСІЙНА ПІДГОТОВКА Призначення головного старшини – початок «сержантської реформи» в НГУ ...................................10

ПРЕЗИДЕНТ ПІДПИСАВ ЗАКОНИ ЩОДО ПІДВИЩЕННЯ СОЦІАЛЬНОГО ЮВІЛЕЙ ЗАХИСТУ ВІЙСЬКОВИХ ТА ЧЛЕНІВ ЇХ СІМЕЙ Столичній кузні офіцерських кадрів НГУ – 25! .............12 Президент Петро Порошенко підписав Закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо підвищення рівня соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей» та Закон «Про внесення змін до статті 15 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» щодо надання членам сімей загиблих пільг без урахування середньомісячного сукупного доходу сім’ї». За словами Глави держави, ці документи стали результатом величезної роботи за участі оборонного відомства держави, волонтерів, депутатів Верховної Ради, завдяки якій розроблена програма щодо підвищення рівня захисту військовослужбовців. Петро Порошенко нагадав, що у 2014 році мобілізований снайпер отримував 600 гривень на місяць, сьогодні снайпер в зоні АТО отримує близько 600 гривень в день. Крім того, доручено підвищити рівень доплати для військових, що перебувають на першій ліній в зоні АТО.

– На першій лінії сьогодні рівень доплати має складати 7,5 тис. гривень до рівня забезпечення. І загальне грошове забезпечення вже може складати не менше 15 тис. гривень. Крім патріотизму, це дуже потужна мотивація і адекватна відповідь держави, що турбується про своїх військовослужбовців, – наголосив Петро Порошенко. Глава держави наголосив на важливості грошової компенсації родинам військових, які загинули на передовій, та пораненим захисникам.

– Ми навіть в цих важких умовах прийняли рішення про те, що підвищуємо на 50% грошову компенсацію і родина отримає понад 1,2 млн. гривень від держави – якщо загибель військового відбулася безпосередньо в бою. Також на 50%, з 400 тис. до близько 640 тис. гривень підвищилась компенсація у випадку інвалідності І групи, – розповів Президент. Петро Порошенко також наголосив на важливості забезпечити ветеранів АТО якісним лікуванням та надати можливість пройти реабілітацію, в тому числі психологічну. Він наголосив на принциповості позиції щодо покращення рівня захисту та надання додаткових пільг, незалежно від рівня матеріального забезпечення родини – безкоштовне отримання ліків, медичних послуг, 50-відсоткова знижка на сплату житла, користування комунальними послугами тощо. За матеріалами офіційного інтернет-сайту Президента України

10 фактів про «посольську» бригаду ............................14 СЛУЖБА У районі надзвичайної події .........................................18 Пес урятував життя господаря та його родини ............18 Янгол-охоронець у гвардійському однострої ..............19 Все своє носив із собою ................................................19 ТЕМА НОМЕРА – АРТИЛЕРІЯ НГУ Вогнева міць військ правопорядку .............................. 20 До останнього снаряду ................................................ 22 Про тих, без кого гармати не могли б розмовляти ..... 25 ОБЛИЧЧЯ АТО Професіонал ................................................................ 28 СПОРТ Гвардійська спортсменка – чемпіонка Європи з академічного веслування ......................................... 30 Сталеві м’язи хмельницького батальйону ...................31 НЕВІДОМІ УКРАЇНЦІ Олена Степанів – перша у світі жінка-офіцер.............. 32 ЛІТЕРАТУРНА СВІТЛИЦЯ «Героям слава! Слава Україні! Країна хай живе і квітне вічно!» .............................................................. 36 НЕЙМОВІРНО, АЛЕ ФАКТ Ідеї, які випередили свій час ....................................... 37 ГУМОР Ворог не страшний, коли він смішний! ....................... 39 ЗАСНОВНИК: Головне управління Національної гвардії України ЧЛЕНИ РЕДКОЛЕГІЇ: генерал-майор Ярослав Сподар, полковник В’ячеслав Ященко, полковник Сергій Блощіцин, полковник Геннадій Солдатенко ВІДПОВІДАЛЬНИЙ РЕДАКТОР: підполковник Валерія Агібалова ЗАСТУПНИК ВІДПОВІДАЛЬНОГО РЕДАКТОРА: майор Олександр Загородній НАД НОМЕРОМ ПРАЦЮВАЛИ: дизайн та комп’ютерна верстка: Дмитро Грек літературний редактор: Людмила Бутакова ТИРАЖ: 2200 примірників. Розповсюджується безкоштовно ЮРИДИЧНА АДРЕСА: м. Київ, вул. Народного ополчення, 9А АДРЕСА РЕДАКЦІЇ: 04071, м. Київ, вул. Костянтинівська, 5 Тел: (044) 428-66-13 E-mail: slovochesti@ukr.net Свідоцтво про державну реєстрацію №20269 – 10669ПР від 12.08.2014р. ДРУК: друкарня Іміджево-видавничого центру Національної гвардії України. Зам. 269.

СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

3

ОФІЦІЙНО

В урочистостях з нагоди відзначення третьої річниці Національної гвардії України, що пройшли у військовому містечку 1-ї бригади оперативного призначення НГУ, взяв участь Президент України – Верховний головнокомандувач Збройних Сил України Петро Порошенко.

ІЗ ТРЕТЬОЮ РІЧНИЦЕЮ ГВАРДІЙЦІВ ПРИВІТАВ ГЛАВА ДЕРЖАВИ Окрім Глави держави привітати гвардійців із професійним святом прибули перший віце-прем’єр-міністр – міністр економічного розвитку і торгівлі Степан Кубів, міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, міністр оборони генерал армії України Степан Полторак, голова Державної прикордонної служби генерал-полковник Віктор Назаренко, голова Державної служби з надзвичайних ситуацій генералмайор служби цивільного захисту Микола Чечоткін, голова Національної поліції генерал поліції 3 рангу Сергій Князєв, представники Адміністрації Президента України, інших відомств та організацій. Візит Верховного головнокомандувача розпочався з огляду інфраструктури кінологічного центру бригади, рухомого пункту управління командувача НГУ, автобусу-їдальні, пересувного банно-прального комплексу та іншої спецтехніки, яку було придбано для потреб Національної гвардії (а часом і розроблено та виготовлено на замовлення Головного управління НГУ) протягом останніх двох-трьох років. Петро Порошенко також мав змогу ознайомитися із зразками оригінальної форми одягу для гвардійців, яку невдовзі планується затвердити на державному рівні. Зацікавив Президента і наймолодший гвардійський підрозділ – гірсько-патрульна рота, особовий склад якої забезпечу-

4

ватиме охорону громадського порядку в гірських районах Прикарпаття. Главі держави було продемонстровано транспортні засоби та оснащення підрозділу. В ході урочистої частини заходу Петро Порошенко зачитав вітальну промову, зазначивши, що Національна гвардія України стала одним із перших військових формувань, які в надзвичайно критичний момент взяли на себе відповідальність за захист суверенітету, територіальної цілісності і незалежності нашої держави.

– Рівно три роки тому я мав високу честь бути присутнім на церемонії складання Присяги першими батальйонами щойно створеної Національної гвардії, які прямо з Майдану прийшли сюди на навчання і для безпосереднього направлення на фронт… В рядах Гвардії навички та вміння професійних військових і пристрасний патріотизм добровольців об’єдналися навколо ідеї захисту України і відданому служінню народові. Ви захищаєте інтереси держави і громадян, спираючись у своїй діяльності виключно на закони України та Військову присягу, – сказав Петро Порошенко. Президент України підкреслив, що гідною оцінкою ратної праці військових правоохоронців є не лише вдячність та високий рівень довіри українців, але й різко негативне ставлення до них колишнього братнього народу. СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

– Наша Національна гвардія – найчастіше згадуваний бренд на російському телебаченні. Схоже, найпопулярніший бренд. Лякати вами дітей – абсурдно і несправедливо. Але якщо вас так смертельно бояться, так ненавидять дорослі російські чоловіки, то значить народові України ви служите чесно, якісно, самовіддано, – зазначив Глава держави. Петро Порошенко зауважив, що 1175 військовослужбовців НГУ за свою віддану службу Батьківщині були удостоєні державних нагород, 193 з них, на жаль, посмертно. Звання Героя України в 2014 році було присвоєно двом загиблим офіцерам Національної гвардії – генерал-майору Сергію Кульчицькому і лейтенанту Богдану Заваді, а 2016 – воїну батальйону «Азов» Андрію Снітку.

27 березня 2017 року до цього списку додалося ім’я добровольця батальйону НГУ «Донбас» солдата Євгенія Тельнова.

52-річний уродженець Кропивницького був батьком двох дорослих доньок, мав власний бізнес. Та коли на його Батьківщину підступно напала сусідня держава, цей уже немолодий чоловік, не вагаючись, поступився особистим благополуччям заради захисту Вітчизни. Попри те, що з армійського досвіду Євгеній Львович мав за плечима лише строкову службу у внутрішніх військах (був зв’язківцем в київському конвойному полку ВВ на по-

ОФІЦІЙНО

чатку 1980-х) та місячний курс підготовки на базі навчального центру НГУ «Нові Петрівці», він став найрезультативнішим гранатометником свого підрозділу. 29 серпня 2014 року неподалік Іловайська Євгеній Тельнов знищив 4 одиниці ворожої бронетехніки, що обстрілювала залишки української колони, врятувавши тим самим не одне солдатське життя. Один із небагатьох бійців «Донбасу», він спромігся вийти із ворожого оточення на контрольовану українськими військами територію. Окрім природного для кожного солдата прагнення повернутися з війни живим, Тельнов мав особливу місію: надати світові беззастережні докази участі у конфлікті на Донбасі частин російської армії. В мобільному телефоні добровольця зберігалися унікальні фото- і відео матеріали, що красномовно свідчили: президент РФ відверто бреше й українцям, і світовій спільноті. Не трактористи і не шахтарі з Донеччини перебували в складі гарматних розрахунків і танкових екіпажів, що вбивали наших воїнів на нашій же землі, а підрозділи регулярних військ російської армії. Саме тому у перший же день після повернення на «велику землю» він став шукати зустрічі із пресою. Це був його обов’язок, не менш значимий, ніж боротьба із ворогом зі зброєю в руках. Загинув Євгеній Тельнов 15 лютого 2015 року у Широкіному. Нині його ім’я носить одна з центральних вулиць Кропивницького. На річницю подвигу сина під Іловайськом його мати, Таїсія Іванівна власноруч відкрила меморіальну табличку на фасаді місцевої школи № 17. В липні минулого року було започатковано змагання на кращий гранатометний розрахунок РПГ-7В серед команд різних частин НГУ, присвячені вшануванню пам’яті Євгенія Тельнова. Орден «Золота Зірка», яким було посмертно нагороджено Героя України Євгенія Тельнова, Петро Порошенко вручив дружині та дітям полеглого воїна. Після вшанування загиблих гвардійців хвилиною мовчання Президент України оцінив стан Національної гвардії на сучасному етапі розвитку. Він, зокрема, зазначив, що військове формування акумулює

найсучасніші досягнення в сфері оборонного будівництва, сміливо впроваджує новітні підходи в удосконаленні системи управління, зв’язку та логістики, засвоює найсучасніші зразки озброєння та військової техніки, активно комплектується військовослужбовцями за контрактом.

– Розбудова Нацгвардії відбувається у повній відповідності з Програмою розвитку, розрахованою до 2020 року. Її реалізація, як відомо, передбачає наближення Національної гвардії за структурою і складом до аналогічних органів держав – членів НАТО та ЄС. Саме тому основні зусилля з бойової та спеціальної підготовки зосереджуються на вивченні та впровадженні процедур підготовки, що застосовують саме в тих країнах. Заплановано подальше оснащення сучасними засобами військового радіозв’язку, засобами військової розвідки тактичного рівня, в тому числі, безпілотними авіаційними комплексами. На черзі відновлення в повному обсязі непорушних військових запасів для забезпечення формувань воєнного часу, – наголосив Президент. Розповідаючи про службово-бойову діяльність військових правоохоронців, Петро Порошенко згадав не лише про звитягу гвардійців, які несуть службу в зоні проведення антитерористичної операції,

СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

але й про щоденний героїзм військовослужбовців, що несуть службу з охорони громадського порядку, зокрема, й під час проведення масових заходів.

– Як прикро, але змушений згадати, що чотири солдати НГУ загинули 31 серпня 2015 року не на фронті, де ворог очевидний та зрозумілий. Загинули під стінами Верховної Ради України, де їх вбили гранатами задурені політиканами люди, які називають себе патріотами. Суд над цими виконавцями вже йде. А щодо політиканів – на жаль, вони цілком комфортно себе почувають, миготять на телеекранах та співають у хорі дострокових виборів, – сказав Петро Порошенко. Президент України зазначив, що Національна гвардія протягом трьох років забезпечила громадський порядок під час проведення 3600 масових заходів, під час яких нерідко траплялися різного роду провокації, але воїни правопорядку завжди зберігали самоконтроль і діяли виключно в рамках чинного законодавства. Глава держави подякував гвардійцям за витримку та професіоналізм, зазначивши, що ворог докладає чималих зусиль для того щоби розсварити українців, підірвати Україну зсередини. Вийде це у нього чи ні, залежить не лише від керівництва держави і не лише від політиків, а значною мірою – і від компетентності та патріотизму представників силових структур, у тому числі, й Національної гвардії. Петро Порошенко побажав військовослужбовцям НГУ нових досягнень у боротьбі за недоторканість, суверенітет і територіальну цілісність України. Згодом він вручив державні нагороди гвардійцям, відзначеним з нагоди професійного свята. Велика група військовослужбовців НГУ була нагороджена відомчими заохочувальними відзнаками, які їм вручили міністр внутрішніх справ України Арсен Аваков і міністр оборони України генерал армії України Степан Полторак. Підполковник Валерія АГІБАЛОВА, фото старшого лейтенанта Олексія ПАВЛЮКА та з офіційного інтернет-сайту Президента України

5

ВІДЛУННЯ СВЯТА

ПОДВИГУ СОЛДАТІВ-ПЕРЕМОЖЦІВ ВКЛОНИЛИСЯ ВСІМ МИРОМ

8 та 9 травня в Україні відзначається День пам’яті та примирення, та День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. В ці дати прийнято вшановувати і звитягу солдатів, що звільняли нашу землю від окупантів, і подвиг трудівників тилу, які ціною неймовірних зусиль забезпечували армію всім необхідним. Згадувати усіх, хто вижив у вогненні воєнні роки, і всіх, хто загинув у бою, помер від голоду чи хвороб в окупації, був закатований у концтаборах або не переніс рабської праці на примусових роботах. Особливо ж актуально згадувати про тих, хто наближав День перемоги над фашизмом, нині, коли на Сході України точиться неоголошена війна із бойовиками-сепаратистами та підрозділами регулярних військ Російської Федерації. Напевно, саме тому майже в кожному святковому заході по всій Україні брали участь військовослужбовці – кому, як не людям у погонах, зрозуміло, наскільки високою є ціна волі та незалежності країни! Причому, нерідко полеглих на фронтах Другої світової вшановували пліч-о-пліч воїни Збройних Сил, Національної гвардії та Державної прикордонної служби України. Так, у прифронтовому Маріуполі представники різних силових структур поклали квіти до Меморіалу жертв фашизму, біля якого горить Вічний вогонь. Взяли гвардійці участь і у святкуванні Дня перемоги у місті Слов’янську. Окрім традиційного мітингу з покладанням квітів та гірлянди Слави до пам’ятника воїнам-визволителям у центрі міста безпосередньо 9 травня, військові правоохоронці залучалися до заходів з перепоховання 86 невідомих солдатів у селі Тетянівці Слов’янського району. Ці рештки полеглих у боях з окупантами радянських воїнів протягом минулого року підняли з-під землі пошуковці Донецької обласної громадської організації «Асоціація дослідників військово-історичної спадщини «Плацдарм». На жаль, ідентифікувати жодного з них не вдалося – пошуковці свідчать, що за кілька років до них у колишніх окопах та траншеях встигли «потрудитися» так звані чорні археологи, які, вочевидь, розікрали весь нехитрий солдатський скарб, за яким хоча б теоретично можна було б встановити їхні особи. Більш-менш впевнено дослідники стверджують лише те, що серед 86 військовослужбовців було три жінки і що загинули вони у період з 1941 по 1943 рік. Мітинг-реквієм у селі Тетянівці відбувся 3 травня.

– Сьогодні ми ховаємо рештки наших предків і будемо пам’ятати про те, що ці люди врятували Україну від «коричневої чуми»… Я низько схиляю голову перед ними, проте із ще більшою гордістю можу згадати про наших захисників, які відстоюють кордони України, – відзначив голова Донецької обласної державної адміністрації Павло Жебрівський. Спільно з військовослужбовцями Збройних Сил України відзначили День перемоги і воїни дислокованого в Миколаєві полку НГУ. 9 травня вони взяли участь у святкових заходах в центрі міста, організованих спільно із благодійною організацією «Миколаїв – єдина родина». Армійці відповідали за польову кухню, гвардійці ж демонстрували миколаївцям свою техніку, зброю та екіпіровку, проводили заняття з основ тактичної

6

медицини, а також, запрошували миколаївців на службу за контрактом. За аналогічною схемою пройшли й урочистості в смт Першотравневе Одеської області. Тут миколаївські гвардійці організували свято Перемоги спільно із воїнами 406-ї окремої артилерійської бригади ЗСУ. За словами старшого офіцера групи по роботі з особовим складом миколаївського полку НГУ капітана Віктора Безверхнього, початок співпраці із колегами із ЗСУ покладено, тож слід сподіватися, що це – не останній подібний захід. У загальноміських святкуваннях Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні узяли участь криворізькі гвардійці. До речі, саме з військовослужбовців НГУ складалися прапороносні групи та почесна варта, що стояла біля монументу воїнам-визволителям у той час як біля нього проходив урочистий мітинг. Після офіційної частини святкування перемістилося до Саксаганського парку, де представники міської влади, громадські активісти та військовослужбовці висадили саджанці бузку, утворивши цілу алею на честь 72-ї річниці перемоги над фашизмом. Також на території парку гвардійці налагодили роботу польової кухні та розбили два намети для відпочивальників, де вони могли пообідати солдатською кашею.

10 травня воїни запорізької бригади НГУ відзначали уже не всенародне, а, скоріше, сімейне свято – ветерану війни, капітану І рангу у відставці Івану Залужному виповнилось 99 років. Так вже сталося, що із Іваном Оникійовичем та його родиною гвардійців познайомила біда. Його єдиний онук, 23-річний Іван, був мобілізований на військову службу у квітні 2014 року. Проходити її випускнику військової кафедри Запорізького інституту економіки

СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

ВІДЛУННЯ СВЯТА та інформаційних технологій судилося саме у цьому з’єднанні. Як згадують однополчани, молодший лейтенант Гутнік-Залужний пішов до війська цілком свідомо, фактично добровольцем – навіть відклав заплановане на початок червня весілля. У липні його було направлено у зону проведення АТО.

10 серпня 2014 року під час обстрілу терористами блокпоста неподалік Амвросіївки Іван дістав вогнепальне поранення, яке виявилося смертельним. На похоронах онука Іван Оникійович виголосив свою знамениту промову до бойових побратимів з Росії, закликавши їх зупинити Володимира Путіна та не допустити ескалації конфлікту. Командування та весь особовий склад бригади намагається усіляко піклуватися про ветерана. Наприклад, уже не вперше командування бригади оригінально вітає його із Днем народження – до оселі Івана Залужного приїздить цілий військовий оркестр, що грає мелодії його молодості. Цього разу окрім командира запорізької бригади НГУ полковника Андрія Каргаєва привітати ветерана з 99-річчям прибули голова Запорізької обласної державної адміністрації Костянтин Бриль та голова Запорізької обласної ради Григорій Самардак. Гості вручили імениннику квіти та подарунки і побажали йому міцного здоров’я, аби наступного року неодмінно відсвяткувати його віковий ювілей. Не залишились осторонь загальних святкувань Дня перемоги і одеські гвардійці. Щоправда, як і більшість їхніх побратимів з інших міст, готуватися до нього вони почали заздалегідь, упорядкувавши кілька меморіалів та братських могил воїнів, що загинули в боях із окупантами. Головні урочистості до Дня пам’яті й примирення та Дня перемоги в Одесі відбулися на Алеї Слави у парку культури та відпочинку ім. Тараса Шевченка та на місці спорудження Меморіалу воїнам, які загинули в зоні проведення АТО. Віддати данину пам’яті загиблим прийшли представники місцевої влади та громади, різних силових структур, студенти та школярі. На жаль, у наш непростий час навіть святкування чергової річниці перемоги над фашизмом може обернутися провокаціями, сварками і бійками. Утім правоохоронці були готові до подібного розвитку подій і у більшості випадків спромоглися не допустити серйозних інцидентів. Що й казати, роботи у представників Національної поліції та Національної гвардії України було багато. Як повідомив директор департаменту комунікації МВС України Артем Шевченко, 9 травня в Україні пройшло близько 1700 заходів, у яких взяли участь майже 600 тисяч людей. Охорону громадського порядку у цей день забезпечували понад 30 тисяч поліцейських і 1700 військовослужбовців Національної гвардії.

– На жаль, не вдалося в цьому році обійтися без порушень громадського порядку. Зіткнення були в Києві, Дніпрі, Одесі, Запоріжжі. Більш-менш спокійно все пройшло на Західній Україні, в Донецькій і Луганській областях, – зазначив речник МВС. Утім, він зауважив, що в цілому правоохоронці та військовослужбовці НГУ впоралися із забезпеченням порядку в країні. Також завдяки профілактичній роботі вдалося звести до мінімуму використання забороненої символіки на акціях 9 травня. Підготувала підполковник Валерія АГІБАЛОВА, фото майора Сергія ДОРОША, капітана Івана ГУКАЛА, капітана Віктора БЕЗВЕРХНЬОГО, лейтенанта Івана ПЯТНИЦІ та Андрія КОРОЛЬОВА

СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

7

ФОТОРЕПОРТАЖ

СВЯТО ДЛЯ ШАНУВАЛЬНИКІВ МУЗИКИ, ФАХОВЕ ВИПРОБУВАННЯ ДЛЯ ПРАВООХОРОНЦІВ

9 – 13 травня 2017 року столиця приймала головний пісенний конкурс континенту – «Євробачення». Для поціновувачів сучасної музики захід такого масштабу без перебільшення став справжнім святом. Київ переповняли тисячі гостей (за офіційними підрахунками місто відвідали близько 20 тис. іноземних і 40 тис. українських туристів). Окрім основного місця проведення конкурсу, Міжнародного виставкового центру, по всьому місту функціонували фан-зони, де люди могли відпочити, перекусити та насолодитися піснями улюблених виконавців. Простими словами, у ці травневі дні в Києві панувала атмосфера свята європейського рівня. Утім, увесь цей комфорт був би неможливий без копіткої роботи українських правоохоронців, зокрема, військовослужбовців Національної гвардії України, які цілодобово піклувались про безпеку мешканців та гостей столиці.

8

СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

ФОТОРЕПОРТАЖ

Слід С і зазначити, що на посилений й варіант і несення служби б у Києві військовослужбовці з’єднань НГУ столичного гарнізону перейшли задовго до «Євробачення», ще у квітні, коли їх залучили до забезпечення громадського порядку на станціях метрополітену. До охорони громадського порядку на час перебігу конкурсу готувалися також заздалегідь – перші масштабні навчання правоохоронних підрозділів, які мали забезпечувати правопорядок під час «Євробачення», відбулися 21 квітня на базі військового містечка 1-ї бригади оперативного призначення НГУ. У ході тренувань представники Національної гвардії, Національної поліції, Державної служби з надзвичайних ситуацій та Державної прикордонної служби України спільно практикувались у припиненні хуліганських дій громадян, протидії масовим заворушенням, попередженні терористичних актів тощо. У період травневих свят та проведення «Євробачення» окрім бійців столичних з’єднань Нацгвардії у Києві несли службу гвардійські військово-оперативні резерви з різних регіонів України – усього близько 3 тис. бійців, які переважно у спільних з працівниками Нацполіції нарядах патрулювали вулиці у різних районах міста. Під час несення служби гвардійці неодноразово виявляли пильність та затримували правопорушників. Так, 1 травня на станції метро «Вокзальна» бійці столичної бригади з охорони громадського порядку НГУ вилучили в одного з пасажирів три пакетики із амфетаміном. Ще через день у Святошинському районі військовослужбовці Слобожанської бригади Нацгвардії затримали юнака з пакетом марихуани. Коли стартував пісенний конкурс, основну частину військових нарядів було сконцентровано поблизу Міжнародного виставкового центру біля станції метро «Лівобережна», «Європейського містечка» на Хрещатику та навколо фан-зон «Євробачення». Хоч оперативна ситуація на час проведення конкурсу у місті була в цілому спокійною, однак, як це зазвичай буває під час масштабних масових заходів, у місцях великого скупчення людей активізувалися кишенькові злодії, грабіжники та шахраї. Приміром, 10 травня гвардійці столичного з’єднання з охорони громадського порядку НГУ солдати Олександр Лихач та Андрій Мельниченко спільно з працівником поліції поблизу

«Євромістечка» Є і затримали одного ііз таких любителів б і легкоїї наживи. Трапилось це після того, як чоловік викрав у громадянина Туреччини гаманець із 540 доларами США і намагався утекти. До речі, спільну мову із іноземцями, у прямому сенсі цього слова, гвардійці знаходили одразу. Як і під час проведення в Україні чемпіонату Європи з футболу у 2012 році, англійську військовослужбовці підтягували заздалегідь. Як розповів кореспонденту «СЧ» воїн столичної бригади охорони громадського порядку молодший сержант Михайло Степанюк, у підрозділі з бійцями регулярно проводили заняття з іноземної мови, до того ж, кожен боєць про всяк випадок мав при собі українсько-англійський розмовник. Слід також додати, що в період проведення пісенного конкурсу військовослужбовці столичних з’єднань охорони громадського порядку та охорони дипломатичних представництв та консульських установ іноземних держав НГУ несли службу в нових одностроях темно-синього кольору. За словами гвардійців, киянам та гостям міста форма сподобалась, туристи часто просили сфотографуватись з військовослужбовцями. За підсумками проведення «Євробачення» керівництво держави дало високу оцінку роботі правоохоронців. Загалом для підтримання громадського порядку у Києві було залучено близько десяти тисяч представників Національної поліції та Національної гвардії України, з них три з половиною тисячі несли службу безпосередньо поблизу місць проведення конкурсу. За відгуками киян та гостів столиці, правоохоронці продемонстрували високий рівень готовності до охорони заходів такого масштабу.

– У столиці України я гостила протягом усього періоду проведення «Євробачення». Чесно кажучи, була приємно вражена роботою українських правоохоронців. Це ввічливі та професійні люди, які піклувались про спокій усіх гостей цього свята. Я відчувала себе у безпеці, – поділилась враженнями з «СЧ» Едіт Людешер, туристка з Австрії.

СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

Старший лейтенант Олексій ПАВЛЮК, фото автора, підполковника Романа ГЕРАСІМЕНКА та старшого лейтенанта Івана ПАЛЬОШКИ

9

ПРОФЕСІЙНА ПІДГОТОВКА

ПРИЗНАЧЕННЯ ГОЛОВНОГО СТАРШИНИ – ПОЧАТОК «СЕРЖАНТСЬКОЇ РЕФОРМИ» В НГУ

21 – 24 березня на базі 1-ї бригади оперативного призначення та Головного управління НГУ пройшов другий, заключний, етап конкурсу на зайняття посади головного старшини Національної гвардії України. Ця, без применшення, знакова подія, стала відправною точкою у розбудові гвардійського сержантського корпусу, який за своєю структурою і завданнями відповідатиме стандартам армій країн-учасниць НАТО. З часом в НГУ планується введення посад головних сержантів усіх рівнів – починаючи від взводу і закінчуючи територіальним управлінням. На посаду головного старшини НГУ претендували 15 військовослужбовців за контрактом, які вдало подолали випробування першого етапу, що проходив на початку року в оперативно-територіальних об’єднаннях та частинах прямого підпорядкування. Протягом чотирьох днів комісія Головного управління НГУ на чолі із заступником командувача генерал-лейтенантом Миколою Баланом визначала рівень тактичної, вогневої, фізичної, стройової та гуманітарної підготовки претендентів. Крім того, кандидати мали вміти передавати власні знання іншим – свої інструкторські навички вони демонстрували під час контрольних занять з особовим складом. Також учасники конкурсу складали заліки зі знання різних керівних документів, іноземної мови, комп’ютерної грамотності та проходили психологічне тестування. Троє конкурсантів, які набрали найбільшу кількість балів запрошувались на індивідуальну співбесіду з командувачем НГУ, за результатами якої, власне, і було обрано головного старшину. Випробування потребували від учасників конкурсу максимальної самовіддачі – про це говорили і самі кандидати, і члени комісії. Але зважаючи на високий рівень відповідальності, який передбачає посада головного старшини, по-іншому

10

визначити найдостойнішого було б неможливо. Як пожартував хтось з офіцерів Головного управління НГУ: «Ви читали вимоги до головного сержанта? Та він же має бути ледве не доктором наук!» Жарти жартами, а й справді, обов’язки та права, якими буде наділений головний старшина Гвардії, на перший погляд можуть здатися занадто широкими як для сержанта. Почнемо з того, що він підпорядковуватиметься безпосередньо командувачу, а до його компетенції входитимуть усі аспекти життєдіяльності особового складу, що стосуватимуться щоденного виконання службово-бойових обов’язків молодших командирів та спеціалістів. Це і участь у розробці проектів нормативно-правових актів та підготовці методичних посібників, і надання пропозицій командуванню НГУ та керівникам структурних підрозділів Головного управління щодо професійного розвитку, покращення морально-психологічного стану та соціального захисту військовослужбовців, і планування, проведення та контроль усіх заходів з фахової підготовки. А ще головний старшина представлятиме наше військове формування на різноманітних міжвідомчих і міжнародних заходах з питань військового співробітництва, надаватиме пропозиції щодо

СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

заохочення або притягнення до дисциплінарної відповідальності військовослужбовців рядового та сержантського складу – і це далеко не весь перелік завдань, що лягатимуть на плечі головного сержанта НГУ. Зазначимо, що подібна практика вже багато років застосовується у кращих арміях світу, зокрема, США. Тож хочеться сподіватися, що й у НГУ вона успішно приживеться і принесе позитивні плоди, а військовослужбовець, на чию долю випало очолити сержантський корпус, стане гідним першопрохідцем і справиться із усіма своїми обов’язками. Утім, слід розповісти, як саме проходив конкурс, які сподівання висловлювали кандидати і хто врешті-решт переміг. У перший день всі без винятку претенденти дещо нервували і обережно оцінювали власні шанси на перемогу, боячись наврочити. І у цьому немає нічого дивного, зважаючи на те, що до столиці прибула еліта сержантського корпусу військ правопорядку. Але у тому, що прийняття на озброєння іноземного досвіду – це впевнений крок вперед на шляху реформування НГУ, переконані були абсолютно всі. Наприклад, представник батальйону оперативного призначення імені Героя України генерал-майора С. Кульчицького столичної бригади НГУ старший сержант Віталій Марків свого часу брав участь в українсько-американських навчаннях «Fearless guardian – 2015». Він не з чуток знає, наскільки важливу роль відіграють сержанти у життєдіяльності підрозділів армії США.

– Взяти участь у конкурсі мене спонукало бажання кардинальних змін, насамперед щодо підвищення бойової готовності особового складу. Щодо критеріїв відбору на посаду головного старшини НГУ та головних сержантів нижчих рівнів, однією з основних вимог до кандидатів має бути їхня участь у бойових діях. Вважаю, саме сержант має нести відповідальність за солдата і часто від його досвіду та вміння командувати залежить здоров’я і життя бійця на полі бою. Щодо моїх власних амбіцій, то під час складання заліків найбільшу кількість ба-

ПРОФЕСІЙНА ПІДГОТОВКА

лів сподіваюся набрати на іноземній мові. Я на пристойному рівні володію англійською та італійською, свого часу, коли НГУ відвідувала делегація італійських карабінерів, навіть виступав у ролі перекладача. Переживаю лише за «фізо» – наче й тренувався, але травма ноги, яку дістав ще в зоні АТО, дає про себе знати. Проте буду старатися з усіх сил! Знання іноземної мови своєю сильною стороною вважає і військовослужбовець окремої роти охорони дипломатичних та консульських установ львівського полку НГУ сержант Андрій Струс.

– Серед дев’яти претендентів з нашої частини я посів друге місце, а зголосився брати участь у конкурсі, бо вважаю це непоганим способом випробувати і оцінити власні сили та й, чого гріха таїти, хочеться кар’єрного зросту, – зізнається сержант Струс. – Якщо ж стану головним старшиною, то у своїй роботі акцентуватиму увагу на мовній підготовці військовослужбовців. Для того, аби Гвардія стала потужним військовим формуванням, нам потрібно переймати успішний закордонний досвід, зокрема, під час міжнародних навчань. А найефективніше і найшвидше матеріал засвоюється, якщо ти говориш з іноземним колегою на одній мові, а не чекаєш доки тобі на допомогу прийде перекладач. У представника одеської частини НГУ командира машини роти РХБЗ прапорщика Олександра Полукішника, який посів перше місце у своїй частині, інше бачення проблем. Олександр – колишній військовослужбовець підрозділу спеціального призначення. Говорить, що перевівшись в теперішній свій підрозділ, був неприємно вражений недостатнім на його думку загальним рівнем фізичної підготовки військовослужбовців. Причому як строковиків, так і контрактників: – Звісно, усім не потрібно бути спецназівцями, але форму слід тримати на належному рівні, – переконаний прапорщик Полукішник. – Тож якщо мені вдасться перемогти, то на посаді голов-

ного старшини буду зосереджуватись насамперед на фізичній та вогневій підготовці особового складу. Налаштовуюся, звісно, на перемогу, а якщо не вийде, то, принаймні, випробую себе. До того ж, командування обіцяло, що ми всі в майбутньому перші претенденти на посади головних сержантів своїх колективів. Якщо й програю, все одно залишається шанс стати навіть головним сержантом Південного територіального командування. А чом би й ні? Бажання у мене є, справа стане лише за досвідом! Чотири дні випробувань пройшли в інтенсивному темпі. В останній день у будівлі Головного управління НГУ відбулася зустріч сержантів з командуванням НГУ. У заході також брали участь радники групи з питань доктрини і освіти офісу оборонного співробітництва Посольства США в Україні військовослужбовці Сухопутних військ США капітан Сергій Лучніков та сержантмайор Родні Пламондон. Іноземні гості залюбки відповідали на запитання кандидатів і, висловивши сподівання, що переможе найкращий, пообіцяли надавати всебічну методичну підтримку і допомогу майбутньому головному старшині НГУ. І ось настав момент, коли залишалося оголосити переможця, якого, як вже зазначалося вище, за результатами співбесіди обирав командувач генерал-майор Юрій Аллеров з трьох найпідготовленіших військовослужбовців. Інтрига зберігалася до останнього моменту, адже кожен з них опинився за крок до перемоги! Інструктор патрульної роти вінницької частини прапорщик Сергій Денисюк увійшов до трійки найкращих, про що, зізнається, навіть і не мріяв.

– Для мене особисто найважчим був початок відбору – не хотілося вдарити обличчям в багно перед іншими. Про перемогу особливо і не думав, головним було лише не опинитися останнім серед п’ятнадцяти претендентів, – посміхається прапорщик Денисюк. – Тож власним результатом і участю у відборі головного старшини цілком задоволений. Виявитися третім серед кращих – це не абищо! СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

Не вважає невдалим власний результат і контролер шосткінського полку НГУ прапорщик Артур Богдашкин: – Найбільше мені сподобалася дружня атмосфера, яка панувала протягом всіх цих днів, – пригадує він. – Ми з хлопцями настільки потоваришували, що навіть не відчували один в одному конкурентів. Ввечері, на відпочинку жартували, мовляв, ну що, хто готовий стати головним? А те що мене не обрали попри найбільшу кількість балів – значить, так і мало бути. Таку посаду має обіймати не просто відмінно підготовлений, а й дуже досвідчений гвардієць. Я щиро радію за переможця, адже вважаю, що серед усіх нас він був найдостойнішим! А головним старшиною Національної гвардії України став військовослужбовець луцького батальйону старший прапорщик Дмитро Тимощук. За плечима цього досвідченого воїна п’ять відряджень до зони проведення антитерористичної операції, зокрема, участь у звільненні від терористів будівлі Маріупольського МВВС 9 травня 2014 року. До речі, нарис про Дмитра було опубліковано у нашому часописі зовсім нещодавно, у №1’(57)/2017.

– Чесно кажучи, відправляючись до столиці, не вірив у свою перемогу. Гадав, що тут зберуться кращі з кращих, і я, людина з провінції, не буду їм конкурентом, – схвильованим голосом, в якому переплелися одночасно збентеженість і радість, ділиться враженнями старший прапорщик Тимощук. – Наразі поки що я не хочу говорити, чим одразу займуся на посаді, адже спочатку треба вникнути у справу. Прикинути найближчу перспективу. Командувач налаштовував мене на серйозну і важку роботу. Не хочу здатися самовпевненим, але, гадаю, що я виправдаю його сподівання. Головна умова – щоб мені допомогли і не заважали працювати. Майор Олександр ЗАГОРОДНІЙ, фото капітана Андрія НЕКРАСОВА та старшого лейтенанта Руслана АНДРУСІВА

11

ЮВІЛЕЙ

СТОЛИЧНІЙ КУЗНІ ОФІЦЕРСЬКИХ

25!

Історія факультету бере початок у 1992 році. Тоді, у зв’язку з передачею Харківського вищого військового училища тилу МВС (єдиного навчального закладу, який готував лейтенантів для військ правопорядку) новоутвореній Національній гвардії України, виникла гостра необхідність у підготовці офіцерських кадрів для військ внутрішньої та конвойної охорони МВС України. Наказом міністра внутрішніх справ у складі Української академії внутрішніх справ був сформований військово-юридичний факультет, на якому готували командирів підрозділів й паралельно надавали юридичну освіту. Першим начальником факультету було призначено заслуженого юриста України, учасника ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи полковника Анатолія Котенка. Нині підрозділ очолює підполковник Максим Ктіторов. У липні 1993 року військово-юридичний факультет увійшов до складу Київського інституту підготовки кадрів органів виконання покарань, військ внутрішньої та конвойної охорони при Українській академії внутрішніх справ МВС України. 1995-го військово-юри-

12

10 травня 2017 року факультету підготовки фахівців для Національної гвардії України виповнилось 25 років. За період свого функціонування навчальний підрозділ неодноразово реформувався, утім протягом цього часу тут пройшли підготовку понад півтори тисячі висококваліфікованих офіцерів, значна частина з яких нині обіймає керівні посади як у Нацгвардії, так і у інших силових відомствах. Нині військовий колектив перебуває на порозі чергових змін. Вже незабаром він увійде до структури Національної академії НГУ, тож 25-річний ювілей підрозділу є чудовою нагодою розповісти про історію та основні аспекти його життєдіяльності.

дичний факультет було реформовано у факультет внутрішніх військ у складі Київського інституту внутрішніх справ при Українській академії внутрішніх справ. У 2003 році факультет здобув ліцензію на навчання курсантів за іще однією спеціальністю – окрім правознавців тут стали готувати дипломованих психологів. Через рік факультет ВВ МВС України увійшов до складу Навчально-наукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки та психологічної служби Київського національного університету внутрішніх справ МВС України. З квітня 2014 року підрозділ носить назву факультету підготовки фахівців для Національної гвардії України Навчально-наукового інституту підготовки фахівців для підрозділів міліції громадської безпеки та Національної гвардії України Національної академії внутрішніх справ України. Діяльність факультету завжди була тісно пов’язана з життям столиці. Чи не щороку у Києві відбуваються різні міжнародні конкурси, на кшталт цьогорічного «Євробачення», спортивні події тощо, на період проведення яких курСЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

сантів факультету зазвичай залучають до несення служби з охорони громадського порядку. Майбутні офіцери беруть участь у забезпеченні правопорядку і під час масштабних політичних та інших масових заходів. Зокрема, вони несли службу з ОГП під час подій Євромайдану взимку 2013 – 2014 рр. У цей складний для всієї країни період курсанти та офіцери факультету чергували у центрі Києва та охороняли територію свого інституту. Слід зазначити, що певний час навчальний заклад перебував у облозі радикально налаштованих мітингувальників, утім особовий склад факультету не допустив жодних правопорушень й не дав стороннім особам проникнути на територію інституту. Із початком збройного конфлікту на Сході України офіцери та викладачі факультету також залучались до виконання службово-бойових завдань у зоні проведення антитерористичної операції. Протягом 2014-2015 років на Донбас відряджалися п’ять екіпажів БТР-80, які несли бойове чергування у різних районах зони АТО. Нині десять військовослужбовців

ЮВІЛЕЙ

постій постійного ійного складу та 116 ій 6в воїнів, які згодом одягнули курсантські погони, є ветеранами АТО. На жаль, не обійшлося без втрат. Так, у лютому 2015 року під час виходу українських військ з оточення поблизу міста Дебальцевого Донецької області загинув випускник факультету 2014 року, командир взводу калинівського оперативного полку НГУ лейтенант Роман Лабань. Сумлінний, працьовитий, вимогливий до себе і до підлеглих, 21-річний лейтенант Лабань був один із кращих у своєму випуску. Пізніше Роману посмертно було присвоєно звання старшого лейтенанта, його ім’ям названо школу у рідному селі Сутківці, що на Хмельниччині. Його нагороду, орден «За мужність» ІІІ ступеня, отримали невтішні батьки, у яких Роман був єдиною дитиною… Курсанти факультету шанують своїх старших товаришів – випускників попередніх років, адже серед них є на кого рівнятись. Одним із головних прикладів для наслідування є випускник 2007 року інструктор зі спорту вищої кваліфікації спортивної команди Національної гвардії України лідер національної збірної із сучасного п’ятиборства капітан Павло Тимощенко. 2015-го спортсмен став переможцем чемпіонату світу, а через рік привіз олімпійське «срібло» з Ріо-деЖанейро. Також варто згадати прізвище старшого викладача кафедри загальновійськових дисциплін та фізичної підготовки факультету підполковника Сергія Шепеля. У 2013-му офіцер став чемпі-

оном світу з багатоповторного жиму у ваговій категорії до 100 кг, за що йому присвоєно звання майстра спорту з відповідної дисципліни. Сергій Іванович є також майстром спорту з боротьби самбо, а ще йому певний час належав рекорд України з виконання вправи «згинання та розгинання рук в упорі лежачи». До речі, інтерв’ю із капітаном Тимощенком можна прочитати у попередньому (2’(58) 2017) номері нашого часопису, а матеріал про підполковника Шепеля очікуйте в одному із наступних номерів. Одним із важливих напрямків життєдіяльності підрозділу є шефська робота. Вже понад 10 років курсанти опікуються вихованцями Дарницького дитячого будинку-інтернату та загальноосвітньої школи-інтернату №10. Вони організовують для дітей концерти, передають їм одяг, іграшки та солодощі. Окрім цього, за сприяння керівництва факультету у капличці, яка знаходиться на території інституту, щорічно проводиться богослужіння для членів громадської організації «Долоні», об’єднання сімей, які виховують дітей з особливими потребами. Якщо ж розповідати, власне, про навчання, то на факультеті є всі умови для здобуття якісної освіти. В розпорядженні курсантів – обладнані сучасною технікою класи, спортивний зал, бібліотека, книжковий фонд якої складає понад 160 тис. примірників навчальної, наукової та художньої літератури. Курсанти на-

вчаються на трьохх кафедрах: каф федрах: загальноправових та психологічних дисциплін, тактичної підготовки військ, загальновійськових дисциплін та фізичної підготовки. Практичні стрільби та польові виходи проходять на базі Міжнародного міжвідомчого багатопрофільного центру підготовки підрозділів НГУ, що поблизу села Старе Бориспільського району, та у Навчальному центрі столичного оперативного з’єднання поблизу селища Нові Петрівці Вишгородського району. Відповідно до навчальної програми курсанти щорічно виїжджають на практичне стажування. До речі, на момент підготовки цього матеріалу, психологичетвертокурсники столичного факультету саме проходили півторамісячну практику у військах. А ось стажування майбутніх правознавців має власну специфіку. На першому курсі протягом двох тижнів вони несуть службу як патрульні у складі військових нарядів столичної бригади охорони громадського порядку. На третьому ж – близько місяця виконують обов’язки дільничних інспекторів або оперуповноважених у різних відділах поліції столиці. Щодо анонсованих на початку цього матеріалу змін у життєдіяльності колективу, то зазначимо, що вже до початку нового навчального року його планують включити до складу Національної академії Національної гвардії України. Планується, що з 1 вересня столичний підрозділ здійснюватиме підготовку випускників освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» лише за юридичним фахом. Військові психологи навчатимуться на факультеті менеджменту Національної академії НГУ у Харкові. На завершення слід резюмувати, що за 25 років факультет підготовки фахівців для Національної гвардії України став навчальним закладом, випускники якого за якістю своєї підготовки можуть скласти гідну конкуренцію вихованцям провідних військових навчальних закладів України. Побажаємо військовому колективу подальших успіхів, миру, щастя і процвітання! Старший лейтенант Олексій ПАВЛЮК, фото автора та старшого лейтенанта Руслана АНДРУСІВА

СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

13

ЮВІЛЕЙ

10 ФАКТІВ ПРО «ПОСОЛЬСЬКУ» БРИГАДУ Однією із майже двох десятків визначених державою функцій НГУ є охорона дипломатичних представництв, консульських установ іноземних держав та представництв міжнародних організацій в Україні. Переважна більшість таких об’єктів знаходиться в Києві. Уже 25 років їх пильнують військовослужбовці столичної бригади НГУ з охорони дипломатичних представництв і консульських установ іноземних держав, якою нині командує полковник Віталій Стецик. Слід зазначити, що з огляду на суспільно-політичну обстановку в країні, певних змін зазнає й організація служби «посольців». Ознайомитись із минулим та сьогоденням з’єднання можна за допомогою кількох цікавих фактів із життєдіяльності цього військового колективу.

1 2 14

РОВЕСНИКИ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ Майбутню бригаду було засновано 22 червня 1992 року як батальйон охорони дипломатичних і консульських представництв іноземних держав столичного полку Національної гвардії України. Першим об’єктом, який узяли під охорону гвардійці, була резиденція Надзвичайного і Повноважного Посла США в Україні Романа Попадюка. Із відкриттям у столиці великої кількості нових дипломатичних представництв виникала очевидна потреба у збільшенні чисельності особового складу частини. Тож уже через місяць батальйон реорганізували у бригаду, яка 2000 року увійшла до складу внутрішніх військ МВС України, а 2014-го – до новоствореної Нацгвардії.

ОДИН ІЗ ПЕРШИХ ВІЙСЬКОВИХ КОЛЕКТИВІВ НГУ, УКОМПЛЕКТОВАНИХ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯМИ ЗА КОНТРАКТОМ Зважаючи на специфіку службовобойових завдань з’єднання, командування Національної гвардії України прийняло рішення залучати для їх виконання військовослужбовців за контрактом. Те, що в бригаді мають служити професіонали, від яких певним чином залежатиме престиж держави, добре розумів і український уряд. Для заохочення «посольців»-контрактників у з’єднанні було запроваджено пільгові умови обчислення вислуги, які передбачали зарахування одного місяця служби за півтора. Станом на початок 2017 року кількість військовослужбовців за контрактом сягає 95 відсотків від загальної кількості особового складу з’єднання.

СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

ЮВІЛЕЙ

3 4 5

ПОЛІТИЧНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ ТА СВІТІ НЕ МОЖЕ НЕ ПОЗНАЧАТИСЯ НА ОРГАНІЗАЦІЇ СЛУЖБИ З ОХОРОНИ ДИППРЕДСТАВНИЦТВ Так, під час подій «Євромайдану» усі посольства і консульства охоронялися в посиленому режимі. Особлива увага приділялася забезпеченню недоторканності посольства Японії, що неподалік вулиці Грушевського. Після анексії Криму Росією та початку конфлікту на Донбасі посольство Російської Федерації перетворилося на об’єкт підвищеної уваги радикально налаштованих активістів. Неодноразово розлючені громадяни намагалися штурмувати будівлю, жбурляти у вікна каміння, використовувати піротехніку. Серйозних заворушень вдалося уникнути тільки завдяки пильності та відмінному виконанню службових обов’язків військовослужбовцями «посольського» з’єднання. Службу за посиленим варіантом доводилося нести гвардійцям і біля посольства Туреччини. Після того як у листопаді 2015 року поблизу турецькосирійського кордону було збито російський військовий літак, зросла вірогідність інцидентів поблизу турецьких

диппредставництв, зокрема і в Україні. Додаткові сили і засоби залучалися для охорони турецького посольства протягом двох тижнів – на щастя, приводів для занепокоєння у військовослужбовців так і не з’явилося.

ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІ «ПОСОЛЬСЬКОЇ» БРИГАДИ БРАЛИ УЧАСТЬ У ПРОВЕДЕННІ АНТИТЕРОРИСТИЧНОЇ ОПЕРАЦІЇ НА СХОДІ УКРАЇНИ У перше бойове відрядження військовоо оперативний резерв з’єднання відбув у червні 2 2014 року. Особовий склад протистояв терор ристам, зокрема, в районі селища Семенівки, р розташованого неподалік окупованого на той ч час Слов’янська. В подальшому представники зз’єднання неодноразово відряджалися до зони А АТО, брали участь у зачистках населених пункттів, несли бойове чергування на блокпостах у р різних районах буремного Донбасу. В одному з боїв двоє військовослужбовців дістали поран нення, «двохсотих», на щастя, на сьогоднішній д день немає.

СЛУЖБА З ОХОРОНИ ДИППРЕДСТАВНИЦТВ ПЕРЕДБАЧАЄ Й ОХОРОНУ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ НА ПРИЛЕГЛИХ ДО ОБ’ЄКТІВ ТЕРИТОРІЯХ В ході виконання службових обов’язків гвардійцям систематично доводиться затримувати і передавати компетентним органам як звичайних порушників громадського порядку, так і серйозних злочинців – крадіїв, шахраїв, грабіжників, наркоторговців. Зокрема, у вересні минулого року поблизу посольства Королівства Іспанії молодший помічник начальника військового наряду сержант Дмитро Плаксієнко зробив зауваження групі громадян, які розпивали спиртні напої поблизу представництва. У відповідь один із молодиків дістав із сумки предмет, схожий на пістолет та направив його в бік постового. Застосувавши прийоми рукопашного бою, сержант Плаксієнко знешкодив та затримав порушника, якого незабаром було доставлено до найближчого відділу Національної поліції.

СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

15

ЮВІЛЕЙ

6 7

ОСОБОВИЙ СКЛАД З’ЄДНАННЯ ЗАБЕЗПЕЧУЄ НЕДОТОРКАННІСТЬ НЕ ТІЛЬКИ ІНОЗЕМНИХ ПРЕДСТАВНИЦТВ, АЛЕ Й ОБ’ЄКТІВ ЦЕНТРАЛЬНИХ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ У грудні 2017 року бійці підрозділу охорони та забезпечення з’єднання почали нести службу поблизу шести нових об’єктів, серед яких Міністерство культури України, Міністерство освіти та науки України, Міністерство економіки України тощо. Навіть протягом такого нетривалого часу нацгвардійці встигли зарекомендувати себе позитивно – жодних провокацій чи інших порушень громадського порядку поблизу об’єктів, що охороняються, зафіксовано не було. Найближчим часом планується взяття під охорону ще п’яти об’єктів центральних органів виконавчої влади.

БІЙЦІ РОТИ ОХОРОНИ СПЕЦІАЛЬНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ З’ЄДНАННЯ МОЖУТЬ СКЛАСТИ ГІДНУ КОНКУРЕНЦІЮ КРАЩИМ СПЕЦПРИЗНАЧЕНЦЯМ СИЛОВИХ СТРУКТУР УКРАЇНИ

Військовослужбовці цього підрозділу неодноранеоднора зово брали участь в проведенні АТО, вони постійно удосконалюють свої вміння та навички, запозичуючи досвід передових спецпідрозділів світу (представники підрозділу брали участь у спільних українсько-американських навчаннях «Fearless guardian – 2015»). Регулярно беруть участь «посольські» спецназівці і у спільних тактико-спеціальних навчаннях із колегами з інших силових структур. Так, у серпні минулого року

16

навчання за леле на столичному Печерську відбулися навчання, гендою яких терористи захопили заручників у посольстві Ізраїлю. Спільно з бійцями спецпідрозділу Служби безпеки України «Альфа» та співробітниками Корпусу оперативно-раптової дії Нацполіції гвардійці навчались діям щодо знешкодження терористів. Зокрема, військовослужбовці роти блокували район проведення спецоперації, для чого довелося навіть застосовувати штатний бронеавтомобіль «Кугуар».

СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

ЮВІЛЕЙ

8 9 10

ДО СКЛАДУ БРИГАДИ ВХОДИТЬ НАВЧАЛЬНА РОТА, ЩО ДОЗВОЛЯЄ «ПОСОЛЬЦЯМ» ГОТУВАТИ КАДРИ У МЕЖАХ ВЛАСНОГО ВІЙСЬКОВОГО МІСТЕЧКА До речі, у навчальній роті проходять підготовку майбутні фахівці не тільки самого з’єднання, але й ті, що служитимуть у підрозділах з охорони консульств іноземних держав, дислокованих у Львові, Одесі й Харкові. Двомісячне навчання починається після того як новоспечені «посольці» підписали контракт про проходження військової служби, пройшли первинну військово-професійну підготовку і склали Військову присягу. Після навчання та призначення на посади новобранцям присвоюють військове звання «молодший сержант».

ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІ З’ЄДНАННЯ АКТИВНО ДОПОМАГАЮТЬ МЕШКАНЦЯМ ПРИФРОНТОВИХ НАСЕЛЕНИХ ПУНКТІВ ДОНБАСУ Із загостренням протистояння в районі міста Авдіївки Донецької області зимою поточного року офіцери та контрактники бригади виявили бажання зібрати та направити гуманітарну допомогу мешканцям постраждалого населеного пункту. 43 пакунки з теплим одягом, ковдрами, продуктами харчування та засобами особистої гігієни було передано мешканцям Донбасу. Гвардійці зазначають: вони завжди готові допомагати своїм ближнім.

СЕРЕД ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ ЧИМАЛО ЦІКАВИХ ТА ТВОРЧИХ ЛЮДЕЙ, А МАЙСТЕРНІСТЬ АРТИСТІВ ОРКЕСТРУ З’ЄДНАННЯ ВИКЛИКАЄ ЗАХВАТ ЯК ПРОСТИХ КИЯН, ТАК І ДИПЛОМАТІВ ІЗ РІЗНИХ КРАЇН СВІТУ

П і й з нагоди минуПриміром, в ходіі урочистостей лорічного Дня бригади, на які було запрошено і численних іноземних гостей, музиканти презенту-

вали військово-оркестрове дефіле на плацу військового містечка. Виступали гвардійці і з концертною програмою в Маріїнському парку з нагоди Дня Незалежності України. З 2014 року з’єднання має власний гімн, авторами якого є майор Максим Городюк та службовець Володимир Овсєєв. Крім того, протягом кількох років поспіль митці у погонах беруть участь у відзначенні головного французького національного свята – Дня взяття Бастилії, яке відбувається на території посольства Французької Республіки. Так, 2016-го солістка копрапорщ Олена Дружина під час концерту лективу прапорщик виконала пісні з репертуару Едіт Піаф, що викликало щирі оплески всіх присутніх.

Старший лейтенант Олексій ПАВЛЮК, фото старшого лейтенанта Івана ПАЛЬОШКИ та з архіву бригади охорони дипломатичних представництв і консульських установ іноземних держав НГУ СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

17

СЛУЖБА

У РАЙОНІ НАДЗВИЧАЙНОЇ ПОДІЇ

БАЛАКЛЕЯ

Вночі 23 березня на ракетно-артилерійських складах військової частини Збройних Сил України, дислокованої у місті Балаклея на Харківщині, сталася масштабна пожежа. Через детонування боєприпасів жителі населеного пункту опинилися у небезпеці. Людей в екстреному порядку довелося евакуйовувати у безпечне місце, а на допомогу співробітникам поліції та Державної служби з надзвичайних ситуацій до Балаклеї терміново прибув військовий оперативний резерв Східного оперативно-територіального об’єднання Нацгвардії.

У районі надзвичайної події гвардійці несли службу цілодобово, зосередившись на недопущенні випадків мародерства. Крім того, бронемашини «Козак» та «Спартан» стали у нагоді для безпечної евакуації громадян, які досі залишалися у своїх домівках. Протягом першої доби військові правоохоронці вивезли у безпечне місце 10 сімей, серед врятованих були літні безпомічні люди. Двічі гвардійцям довелося евакуювати тіла загиблих – як з’ясувалося, одна самотня жінка померла напередодні 23 березня, інша загинула від влучення снаряду у її оселю. У наступні кілька днів, по мірі згасання пожежі на військових скла-

дах і повернення місцевих жителів до своїх осель, до правоохоронців почали надходити звернення громадян з інформацією про виявлення вибухонебезпечних предметів, які розлетілися містом внаслідок вибухів на складах. Військовослужбовці НГУ налагодили тісну взаємодію із саперами ДСНС та забезпечували оточення ділянок, де впали ракети та снаряди, до прибуття фахівців, таким чином забезпечуючи безпеку громадян. За матеріалами групи інформації і комунікації Східного ТУ НГУ

ПЕС УРЯТУВАВ ЖИТТЯ ГОСПОДАРЯ ТА ЙОГО РОДИНИ

ІРПІНЬ

Близько 00.10 25-річний боєць бригади швидкого реагування НГУ старший солдат Євген Бараненко із родиною та домашнім улюбленцем, американським пітбультер’єром Джефом, повертався з прогулянки додому. Біля власного будинку Бараненки почули нецензурну лайку, гучні вигуки та сміх. Підійшовши ближче, Євген помітив трьох явно нетверезих молодих людей. Гвардієць зробив їм зауваження, проте один із порушників громадського спокою раптом кинувся на нього і ударив ножем у живіт. Його пес Джеф, який захищав господаря, також зазнав трьох серйозних ножових по-

ранень. Зрозумівши, що накоїли, молодики вдалися до втечі, а родина гвардійця поспішила додому. Як дивно, але Євген спершу навіть не помітив, що поранений – це з’ясувалося лише згодом. Найбільше в той момент його турбували моральний стан дружини і новонародженої дитини, що стали свідками нічної пригоди, і, звісно, здоров’я чотирилапого друга, який стікав кров’ю. Лише надавши першу допомогу Джефові, Євген викликав «швидку» і для себе. Оглянувши військовослужбовця, медики наполягли на госпіталізації і викликали на місце наряд поліції. Слід віддати належне оперативникам – солдатського кривдника було затримано по гарячих слідах. Як з’ясувалося, розбишака був настільки п’яний, що, розмахуючи ножем, примудрився полоснути соби по нозі. На щастя, життю Євгена та Джефа нічого не загрожує – обидва вже йдуть на поправку. Зазначений інцидент не залишився без уваги командування з’єднання та громадськості. На сайтах новин та у соцмережах ця історія отримала чимало схвальних відгуків. Бойові побратими відвідали старшого солдата Бараненка у лікарні, а Джефові вручили смачну кістку та іменну медаль – за порятунок господаря. Підполковник Валерія АГІБАЛОВА

18

СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

СЛУЖБА

ЯНГОЛ-ОХОРОНЕЦЬ У ГВАРДІЙСЬКОМУ ОДНОСТРОЇ

ТЕРНОПІЛЬ

Звістка про подвиг молодого гвардійця з Тернополя у короткий час облетіла всю Україну. Центральні телеканали, преса та сайти новин в Інтернеті захоплено розповідали, як 21-річний молодший сержант Ігор Чайковський побачив дівчину, що стрибнула з мосту, і тієї ж миті кинувся на порятунок. Військовослужбовець, у свою чергу, дещо дивується такій увазі, зазначаючи, що на його місці так зробив би кожний… Як виявилося пізніше, покінчити життя самогубством 22-річна студентка одного з місцевих вузів вирішила через конфлікти у сім’ї та сварку із хлопцем. Дівчина прийшла до мосту, зняла верхній одяг, перелізла через огорожу і кинулася у воду. Свідками надзвичайної події стали кілька перехожих, але тільки хлопець в оливковому однострої, не гаючи ні секунди, побіг до берега водойми, а звідти вже вплав дістався до напівпритомної студентки, яка саме випірнула на поверхню за півдесятка метрів від мосту. Витягнувши потопельницю на берег, Ігор швидко привів її до тями – стали у пригоді практичні навички, які боєць отримав на заняттях із тактичної медицини. Дівчина наковталася води, мала досить серйозні забої, але в цілому її життю вже нічого не загрожувало. Як дивно, але першою реакцією врятованої було… спробувати втекти, бо на місце пригоди прибула поліція. Правоохоронців, як і «Швидку допомогу» викликали випадкові пішоходи. Поліцейські огорнули дівчину ковдрою і помістили у службове авто – погрітися. Незабаром студентку доправили до лікарні, із своїм рятівником вона спілкувалася по телефону і навіть погодилась на побачення – після того як її буде виписано.

Щодо героя-рятівника, то зазначимо, що родом він із міста Золочева, що на Львівщині, на строкову службу до тернопільського батальйону був призваний восени минулого року. З перших днів служби новобранець демонстрував найкращі якості, що мають бути притаманні гвардійцю – бажання опанувати військову справу, старанність і сумлінність, тож командування вирішило направити його до Навчального центру НГУ на його малу Батьківщину. За кілька місяців новоспечений молодший сержант обійняв посаду інструктора підрозділу спецпризначення тернопільського батальйону НГУ, був відзначений командуванням частини з нагоди Дня Національної гвардії України, а рівно за тиждень до згадуваної події уклав контракт про проходження військової служби. Підполковник Валерія АГІБАЛОВА, фото майора Анатолія МАТВІЇВА

ВСЕ СВОЄ НОСИВ ІЗ СОБОЮ

КИЇВ

Під час несення служби на станції метро «Либідська» офіцер столичної бригади охорони громадського порядку старший лейтенант Василь Твердун та його підлеглий солдат Євгеній Верещак звернули увагу на молодика у військових черевиках. Та звісно, здивував гвардійців не той факт, що хлопець був у «берцях» – зрештою, їх носять і цивільні, – а те, що з-під халяв у нього стирчали предмети, дуже схожі на рукоятки ножів. Зупинивши підозрілого громадянина, військовослужбовці провели огляд його речей. І коли той, один за одним, дістав півтора десятки різноманітних ножів – від метальних до мачете – військові правоохоронці насилу повірили власним очам. На питання, навіщо він подорожує з цілим арсеналом холодної зброї, молодик простодушно відповів, що він дуже полюбляє ножі, сам їх виготовляє і завжди має при собі кілька власних виробів.

Горе-колекціонера було передано співробітникам поліції. Які наслідки матиме для нього це екзотичне хобі, стане відомо після завершення експертизи. Старший лейтенант Максим КВАСЬ, фото старшого лейтенанта Василя ТВЕРДУНА

СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

19

ТЕМА НОМЕРА

ВОГНЕВА МІЦЬ ВІЙСЬК ПРАВОПОРЯДКУ

Зазначимо, що у складі утвореної у листопаді 1991 року Національної гвардії України були й підрозділи артилерії та протиповітряної оборони, але після розформування «першої» НГУ і передачі більшості її з’єднань та частин до складу внутрішніх військ МВС, починаючи з 2000 року зазначені підрозділи були скорочені. Невдовзі після перемоги Революції гідності та створення на базі ВВ МВС «другої» Національної гвардії України – у серпні 2014 року, у розпал жорстоких боїв у районі проведення антитерористичної операції на Сході держави – гвардійська артилерія почала відроджуватись. В складі управління бойового забезпечення Головного управління НГУ було створено відділ артилерії, першим начальником якого – начальником артилерії став полковник Б.А. Лорман, з березня 2016-го на цю посаду призначений полковник Ю.О. Іванущенко. Артилерійські підрозділи НГУ невдовзі після проходження підготовки одразу ж вирушали на передові позиції в зону проведення антитерористичної операції, де вони брали участь у відсічі збройної агресії Російської Федерації.

20

Наприклад, мінометна батарея, якою командував капітан В.О. Орендовський, у вересні – листопаді 2014 року виконувала бойові завдання в районі міста Попасної, у січні – березні 2015-го – в районі міста Артемівська. В одному з боїв командир батареї дістав тяжке поранення. За успішне виконання бойових завдань з підтримки Збройних Сил України в районі проведення АТО на Попаснянскому напрямку у липні-вересні 2015 року командир гаубичного артилерійського дивізіону майор П.В. Поляруш нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, офіцери цього підрозділу старші лейтенанти А.В. Войченко та О.В. Гордійчук відзначені медаллю «За військову службу Україні». Артилерія Національної гвардії України нині представлена підрозділами з’єднань та військових частин оперативного призначення – дивізіонами та батареями – гаубичними, протитанковими, мінометними. На їх озброєнні перебувають 122-мм гаубиці Д-30, 100-мм протитанкова гармата МТ-12 «Рапіра», 120-мм та 82-мм міномети. Наразі управління бойового забезпечення ГУ НГУ, керівники структурних підрозділів територіальних управлінь СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

НГУ та командування артилерійських підрозділів спрямовують основні зусилля на підвищення бойової готовності та військової дисципліни, якості навчання особового складу, удосконалення рівня професійної підготовки та забезпечення виконання службово-бойових (бойових) завдань, комплектування військовослужбовцями військової служби за контрактом, забезпечення підрозділів основними зразками озброєння. Проведено значну роботу із вдосконалення нормативно-правової та законодавчої бази, організації бойового застосування, покращення виконання службовобойових завдань. У квітні 2016 року наказом командувача НГУ затверджено Інструкцію про підготовку і проведення табірних зборів та польових виходів артилерійських підрозділів. З метою вдосконалення організації бойової підготовки та поетапного переходу артилерії НГУ до стандартів підготовки, наближених до стандартів країн-членів блоку НАТО, підготовлено та надіслано у військові частини Тимчасову програму бойової підготовки артилерійських підрозділів НГУ. Офіцери НГУ неодноразово брали участь у комплексних стратегічних

АРТИЛЕРІЯ НГУ Артилеристи Національної гвардії України – справжні професіонали ратної праці. Свій досвід вони здобували не лише на навчальних полігонах, але й у боях із незаконними терористичними формуваннями на Сході України. І хоча формально мова йде про відродження артилерійських підрозділів у складі НГУ, в реальності три роки тому їх довелося розбудовувати фактично «з нуля»…

командно-штабних навчаннях та міжвідомчих нарадах з питань взаємодії з підрозділами Збройних Сил України.

2016 року на базі навчального центру Північного оперативно-територіального об’єднання НГУ було вже вдруге проведено п’ятимісячний табірний збір, під час якого пройшли 33 контрольні заняття та контрольно-комплексні заняття, 33 тактичні навчання батарей з бойовою стрільбою, 4 тактичні навчання дивізіону з бойовою стрільбою. Уперше було проведено показове тактичне навчання з управління вогнем артилерії бригади оперативного призначення, що дозволило залученим до

заходу офіцерам здобути практичний досвід з управління артилерійськими підрозділами в обороні. А в цілому підготовка підрозділів в польових умовах (в умовах, наближених до бойових) дозволила провести якісне бойове злагодження артилерійських підрозділів, суттєво підвищити рівень бойової та командирської підготовки офіцерів. До слова, за підсумками табірного збору кращих артилеристів НГУ було нагороджено перехідними вимпелами. Триває планова робота з відбору та комплектування спеціалістами-артилеристами посад, які визначають боєздатність підрозділів. На навчальних зборах СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

молоді офіцери опановують спеціальність артилериста. Крім того, налагоджено навчання гвардійців-артилеристів на базі Запорізького національного технічного університету для потреб НГУ, де пройшли підготовку та перепідготовку понад 100 офіцерів та сержантів. Ще 15 військовослужбовців артилерійських підрозділів НГУ направлено на навчання до артилерійського факультету Національної академії Сухопутних військ Збройних Сил України. Підготував підполковник Сергій КОВАЛЕНКО, фото старшого лейтенанта Олексія ПАВЛЮКА та старшого лейтенанта Івана ПАЛЬОШКИ

21

ТЕМА НОМЕРА

ДО ОСТАННЬОГО СНАРЯДУ

Артилеристи бригади швидкого реагування НГУ фактично базуються у Гостомелі – за місцем дислокації з’єднання. Проте військове містечко Міжнародного міжвідомчого багатопрофільного центру підготовки підрозділів (донедавна – навчальний центр «Старе» НГУ), так само як і танковоартилерійський полігон ЗСУ «Дівички», можна сміливо назвати їхньою другою домівкою. Саме тут проходять практичні стрільби, до яких артилеристи залучаються регулярно. Під час одного з таких виїздів хлопців супроводжували кореспонденти нашого часопису…

Остання доба польового збору для військовослужбовців однієї з артилерійських батарей бригади швидкого реагування НГУ починається о 5.00, коли у казармі, де тимчасово дислокується підрозділ, лунає команда: «Навчальна тривога!». За кілька хвилин солдати у повному обмундируванні вже шикуються в проході. Для бувалих контрактників такі підйоми звична справа, але певну частину підрозділу складають солдати-строковики осіннього призову, для яких сьогоднішні стрільби – перші у житті. Дехто із юнаків тільки у строю справляється із ремінцем свого захисного шолому і крадькома протирає заспані очі, проте в цілому батарея налаштована побойовому. Далі за планом – сніданок та марш на полігон «Дівички». Надворі ще навіть не світає, коли група солдатів у автопарку чіпляє чотири гаубиці Д-30 до вантажних «КрАЗів». Упевнившись, що люди, зброя і техніка готові до виконання бойового завдання, командир дивізіону віддає наказ. Після команди: «По машинах!» особовий склад займає місця у кузовах «КрАЗів» та двох бронеавтомобілях «Козак-3», які являють собою пересувний комплекс управління вогнем артилерії… До полігону вже рукою подати, аж раптом колона зупиняється. Ніхто не знає, що трапилось, чути лише, як солдати пошепки обговорюють ймовірні причини затримки, але вже за мить лунає команда командира батареї: «До машини!». Виявляється, що дорога пе-

22

рекрита штучним завалом, тож шестеро бійців відправляються розчищати шлях, а решта займає кругову оборону.

– Моделювання нештатних ситуацій теж входить до програми навчань, адже в такий спосіб досягається максимальна злагодженість підрозділу, – зазначає заступник командира дивізіону по роботі з особовим складом підполковник Павло Жицький. Новобранці дещо розгублені, але старанно виконують команди офіцерів. Звісно, на наступних навчаннях вони діятимуть впевненіше, а якщо доведеться пережити подібну ситуацію в реальній бойовій обстановці, то цілком імовірно, що набутий колись досвід врятує комусь із них життя. Коли підрозділ нарешті дістався до директриси для стрільби прямим наведенням, «КрАЗи», не зволікаючи, потягнули гаубиці на позиції, а «Козаки» зупинилися біля контрольно-спостережного пункту, на безпечній відстані від гармат. Крізь гуркіт двигунів чути команди старшого офіцера батареї старшого лейтенанта Ігоря Швайка – саме він керує стрільбами на вогневій позиції. Гвардійці відчіпляють гаубиці та розвантажують снаряди. Працюють швидко, тож уже за кілька хвилин обслуга приводить усі чотири «тридцятки» у бойове положення, обладнує окопи для боєприпасів та особового складу. Дається взнаки виучка, здобута під час виснажливих денних та нічних занять. У цей час старший лейтенант Швайко займається визначенням координат позиції та нанесенням їх на карту, організаСЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

цією налагодження зв’язку та проведенням розрахунків поправок на відхилення із урахуванням метеорологічних умов. Причому, досвідчений офіцер із легкістю виконує кілька важливих задач одночасно: веде записи у робочому блокноті, приймає команди по радіостанції та контролює роботу чотирьох обслуг. Між тим, стволи гаубиць уже прочищені, боєприпаси підготовлені. Навідники кріплять спускову мотузку для першого пострілу.

– Ця 10-метрова мотузка входить у комплект приладдя кожної гаубиці. За її допомогою можна робити постріл з безпечної відстані, закріпивши один кінець на кільці, що на рукоятці ручного спуску. На професійному сленгу це називається «стріляти зі шнурка», і перший постріл завжди здійснюється у такий спосіб. Це робиться для того, щоб переконатися, що гаубиця у справному стані і може використовуватись за призначенням, – пояснює командир однієї з гармат сержант Віктор Кирничний. Решта особового складу поспішає на шикування, де старший офіцер батареї роздає останні інструкції.

– Командири, доповідати після кожного пострілу. Уважно слухайте мої команди по радіостанції, не забувайте дублювати їх. При затримці негайно сповістити мене та відійти на безпечну відстань. Друга гаубиця буде основною, вона ж і виконуватиме пристрілювальні постріли… До гармат! Військовослужбовці похапцем займають місця на своїх позиціях. За кілька хвилин лунає команда:

АРТИЛЕРІЯ НГУ – Ціль 101, танк. Осколково-фугасним. Шкала тисячних. Заряд – повний. Упередження – півфігури. Основному – один снаряд – зарядити! Не встигає командир другої гармати до кінця продублювати наказ, як заряджаючий уже досилає снаряд, а за ним – і гільзу. У цей момент навідник спостерігає за умовним противником у прицілі та очікує на команду. «Другий – готовий!»

– чути доповідь з радіостанції офіцера, інші розрахунки діють так само, але поки що без боєприпасів.

– Вогонь! За дві секунди гуркоче постріл. Трьохтонна гармата, хоч і зафіксована трьома сошниками, але відривається від землі і підстрибує сантиметрів на десять. Зі стволу по обидва боки вилітають два снопи полум’я, кілька секунд на голови всіх оточуючих сиплеться пісок, навкруги все в диму – видовище захоплююче і моторошне водночас. Тому, хто у момент пострілу не встиг ширше відкрити рота, можна лише співчувати. Дзвін у

Зібралися швидко. Коли на останню гаубицю було накинуто захисний чохол, водії почали вишиковувати колону. Один із «Козаків» відвезе командування дивізіону на контрольно-спостережний пункт, який знаходиться між закритою вогневою позицією, куди вирушить решта артилеристів, та мішенним полем. Цього разу «тридцятки» вестимуть стрільбу за навісною траєкторією з закритих вогневих позицій. Їхати недалеко, всього 15 хвилин. Нові позиції знаходяться на самому березі Дніпра, у цій місцевості настільки широкого, що протилежного берега не видно – здається, ніби це не річка, а справжнє

Перед стрільбами не гріх підкріпитися. О 13.00 оголошується обідня перерва. Бійцям видали сухпаї, вони розвели вогнища, аби підігріти консерви. Комусь дісталася перловка із м’ясом, а комусь більше до вподоби рис. 40-хвилинна трапеза супроводжується жвавим обговоренням нещодавніх подій – що й казати, вражень хлопцям вистачить надовго. Трохи відпочивши, батарея приступає до другого етапу навчань. Старший офіцер вивіряє гаубиці за допомогою перископічної артилерійської бусолі та проводить звірку з навідниками. Координати цілей та їх характер підроз-

вухах стоїть такий, що крім нього нічого не чутно. Тим не менш, з облич солдатів не сходять широкі усмішки – старший лейтенант Швайко підтвердив, що постріл влучний. Молоді солдати готові до нових пострілів. Вперше у житті вони посправжньому понюхали пороху, нарешті відчули себе справжніми артилеристами. До речі, саме після цих стрільб дехто із воїнів всерйоз замислився над кар’єрою професійного військового і уклав контракт про проходження військової служби! Далі всі гаубиці по черзі здійснюють по одному пострілу, а згодом гвардійці приступають до ведення стрільби у складі батареї. Все впевненіше і впевненіше діють вони, один за одним досилаючи снаряди та успішно вражаючи навчальні цілі. До 12.00, коли надходить команда на зміну позиції, гаубиці встигли вистріляти близько 60 пострілів…

море. Пейзаж, що й казати, казковий, проте артилеристам ніколи милуватись красою природи. Бійці одразу приступили до облаштування окопів для особового складу та снарядів, старший лейтенант Ігор Швайко визначає основну та запасні точки наведення. Робота з закритої вогневої позиції відрізняється від стрільби прямим наведенням тим, що обслуга не бачить, куди стріляє, і не може самостійно корегувати вогонь – снаряд летить на дуже далеку відстань, близько до 15 км, до того ж, нашому обзору заважає доволі висока лісосмуга.

СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

23

ТЕМА НОМЕРА

діл отримує з командно-спостережного пункту, який знаходиться за чотири кілометри. Зв’язок через велику відстань між радіостанціями не ідеальний, але потрібна інформація, все ж таки, надходить – і це головне. Обслуги діють більш чітко і злагоджено, ніж уранці. Слід зазначити, що стрільбу прямим наведенням найчастіше застосовують для ураження броньованої техніки противника на відстані 1–2 км до позиції. У цьому випадку використовується повний заряд, адже для того, щоби знищити, скажімо, танк, потрібна максимальна вогнева міць. На закритих вогневих позиціях сила заряду залежить від дальності стрільби. Щоб визначити, який саме снаряд споряджати, гвардійці користуються таблицями стрільби для даної системи зброї. Наприклад, відстань до мішеней у нашому випадку дорівнює близько 5 км, тож артилеристи використовують третій заряд (номер заряду залежить від кількості витягнутих з гільзи пучків з порохом, всього їх там чотири плюс основний пакет та нерівноважний пучок. У такий спосіб коригується вага вибухової речовини і, відповідно, потужність пострілу, – Авт.) Тому віддача

24

та звукова хвиля із закритих вогневих позицій не такі вже сильні. Лунає перший постріл тієї ж основної, другої, гаубиці. Снаряд злітає по дузі і тієї ж миті зникає за лісосмугою. Десь через 20 секунд чути повідомлення з командно-спостережного пункту: снаряд влучив прямо в ціль. Артилеристи щиро радіють такому успіху. День минув непомітно. З кожною хвилиною темрява густішає, а це означає, що незабаром гвардійці продемонструють свою вправність в ході нічних стрільб. Старший офіцер батареї установлює нову точку наведення. Бійці вже машинально виконують норматив із підготовки та спорядження гармати. Діють правильно, але уже не так швидко, як раніше – дається взнаки втома після насиченого подіями дня. Не можна не помітити, що вночі артилерійський постріл виглядає набагато ефектніше – коли снаряд вилітає зі ствола гармати, видно тисячі яскравих іскор, які із шаленою швидкістю розлітаються навсібіч. Для артилеристів це демаскуючий фактор, але ж… яка краса! Ще через 20 секунд лунає розрив та яскравий спалах у темному, оповитому хмарами, небі – напевно, буде дощ.

СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

Нарешті відстрілялися, всі цілі знищено. Збиратися доводиться у світлі автомобільних фар, без них вже на відстані простягнутої руки нічого не видно. Солдати хутко переводять гаубиці у похідне положення, рахують гільзи – виявляється, на закритій вогневій позиції було використано близько 150 снарядів. Нарешті гармати причеплені до вантажівок, особовий склад вишикуваний. За 10 хвилин колона рушає. Дехто із солдатів виснажений настільки, що попри тряску лісову дорогу і потужний гуркіт двигуна дрімає просто у кузові автомобіля. Через пару годин автомобілі повертаються до Старого. На гвардійців чекає останнє на сьогодні випробування – відчепити гаубиці від машин. У казармі командир дивізіону проводить п’ятихвилинне підбиття підсумків навчань і дякує підлеглим за відмінне виконання службових обов’язків, після чого артилеристи розходяться по своїх ліжках. Безперечно, вони заслужили кожну хвилину омріяного відпочинку. Старший лейтенант Іван ПАЛЬОШКА, фото автора та старшого лейтенанта Олексія ПАВЛЮКА

АРТИЛЕРІЯ НГУ

ПРО ТИХ, БЕЗ КОГО ГАРМАТИ НЕ МОГЛИ Б РОЗМОВЛЯТИ

Більшість артилеристів Національної гвардії України іще зовсім нещодавно були представниками інших, нерідко, абсолютно мирних професій. Проте кожен із них з ентузіазмом навчався мистецтву приборкання «бога війни» і за доволі короткий час став висококласним фахівцем. Ми розповімо про чотирьох військовослужбовців, які поєднали свої долі із артилерією НГУ.

УЧОРА МАЙОР МІЛІЦІЇ, СЬОГОДНІ – СОЛДАТ НГУ

Віктор Анатолійович Репінський хоч нині й перебуває у званні старшого солдата, проте носити погони йому не звикати – майже 20 років життя він присвятив службі в органах внутрішніх справ, а до того проходив строкову в підрозділі охорони вертолітного полку поблизу космодрому «Байконур» у далекому Казахстані. Не думав він, що у 53-річному віці доведеться знову одягати військовий однострій, проте коли на Сході України почалася неоголошена війна, чоловік сам прийшов до військкомату, прагнучи захищати свою Батьківщину…

Віктор Анатолійович народився у Жмеринці, його батько проходив службу в районному військкоматі, а мати працювала медсестрою. Після школи юнак вступив до професійного училища, де готували слюсарів з ремонту авіатехніки. У 1980 році молодого фахівця у числі кращих випускників було розподілено на роботу до авіаційного заводу у Москві. Проте через кілька місяців Віктор зрозумів, що це ремесло йому не до вподоби. Ще з дитинства юнак переймався міліцейською романтикою, тож вирішив піти до війська, відмовившись від відстрочки, яку мав, працюючи в авіаційній галузі, адже без військового квитка про службу в правоохоронних органах годі було й мріяти. Після звільнення у запас у 1982 році Віктор повернувся до України – перебрався до Києва, де вступив на службу до полку патрульно-постової служби міліції Голосіївського району, що тоді йменувався Московським. Згодом пройшов навчання у Херсонській середній спеціальній школі міліції МВС СРСР, здобув офіцерське звання і у 1986 році обійняв посаду інспектора карного розшуку Московського РВВС у місті Києві.

– Доводилось важко, адже ділянка, яку мені доручили, була величезною. До того ж, криміногенна обстановка ускладнювалась буквально із кожним днем, інформація про злочини надходила щогодини. Сім’я мене майже не бачила, вдома ночував у кращому випадку двічі на тиждень. Але я розумів, що роблю важливу справу і рідні мене у цьому підтримували, – ділиться спогадами старший солдат Віктор Репінський.

Через кілька років наш герой повернувся до полку ППС, де починав свою міліцейську службу. Тут він обіймав посаду командира взводу, виконував обов’язки командира роти. До слова, 1991-го за попередження спроби викрадення автомобіля й затримання одного з трьох зловмисників Віктор Анатолійович був відзначений державною нагородою – медаллю «За отличную службу по охране общественного порядка». На початку «лихих дев’яностих» за прикладом багатьох колег він пробував змінити міліцейський кітель на піджак бізнесмена. Працював начальником служби безпеки в компанії з продажу автомобілів, але витримавши «на гражданці» лише два роки, повернувся «в органи». Закінчив Українську академію внутрішніх справ (нині – Національна академія внутрішніх справ), дослужився до посади начальника відділу громадської безпеки Голосіївського районного відділу внутрішніх справ. У 2001 році майор міліції Репінський вийшов у відставку, працював начальником служби безпеки в одному з столичних банків, піклувався про двох своїх синів, брав участь у діяльності різних патріотичних рухів, зокрема, він і досі є активістом одного із осередків скаутської організації «Пласт». Захищати Україну зі зброєю в руках Віктор Анатолійович прагнув із самого початку конфлікту із проросійськими бойовиками. Проте через певні обставини мобілізували його лише у травні 2015 року. Спочатку його було зараховано до списків 37-го окремого мотопіхотного батальйону «Запоріжжя» Збройних Сил України, але незабаром переведено до новоутвореного гаубичного артилерійського дивізіону СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

1 бригади оперативно1-ї г призначення НГУ. Пого ч чаткову артилерійську п підготовку Віктор Репінс ський, якого призначили н посаду водія відділенна н тяги та підвозу одного ня із взводів підрозділу, та й його побратими прох ходили в навчальному ц центрі «Старе». Через дея який час командування д дивізіону вже доручало В Віктору Анатолійовичу т тренувати новобранців у з загальновійськових дисц циплінах як позаштатном інструктору. му У липні 2015-го наш шого героя вперше було в відряджено до зони А АТО. У складі зведеної г гаубичної артилерійс ської батареї він викон нував бойові завдання неподалік Попасної. В березні наступного року добігав кінця термін його служби за мобілізацією, і Віктор Анатолійович вирішив продовжити її у Нацгвардії за контрактом, а у серпні весь його дивізіон було переведено до бригади швидкого реагування НГУ. Нині попри своє скромне звання Віктор Репінський успішно виконує обов’язки заступника командира батареї по роботі з особовим складом. Зважаючи на багатий життєвий та професійний досвід, в нього це виходить чудово. Хочеться сподіватись, що Віктор Анатолійович успішно пройде переатестацію і на його погонах засяють заслужені офіцерські зірки.

25

ТЕМА НОМЕРА

ЯК ЖУРНАЛІСТ АРТИЛЕРИСТОМ СТАВ 47-річний підполковник Павло Жицький також став артилеристом лише з початком АТО. В минулому Павло Олександрович – військовий журналіст. Утім, уміння знайти підхід до будь-якого співрозмовника і давні професійні зв’язки стають йому при нагоді і сьогодні, адже він обіймає посаду заступника командира гаубичного артилерійського дивізіону по роботі з особовим складом. Що таке життя військового Павло знав ще з дитинства. Його батько проходив службу в Радянській армії й родині Жицьких доводилося часто переїжджати з одного гарнізону в інший. 1987 року, закінчивши у місті Фастові, що на Київщині, загальноосвітню школу №4, юнак зібрав документи для вступу до Львівського вищого військово-політичного училища, єдиного навчального закладу в країні, де готували військових журналістів. Вибір хлопця був зумовлений тим, що ще з дитинства він цікавився літературою, неодноразово займав призові місця на районних та обласних олімпіадах з української та російської мови, працював позаштатним кореспондентом у районних газетах. Забігаючи наперед зазначимо, що стати курсантом ЛВВПУ юнакові вдалося аж з четвертої спроби! Утім, за чотири роки він устиг і подорослішати, і набратися життєвого (працював слюсарем на заводі, закінчив автошколу ДТСААФ) і службового (на строковій, яку проходив у Військово-Повітряних Силах, дослужився до звання старшого сержанта) досвіду, аби у 1990 році нарешті здійснити свою мрію. У курсантські роки Павло виконував обов’язки старшини роти і

разом з тим удосконалював свої професійні навички. Він багато читав, добре вчився, публікувався у військовій пресі. Здібного випускника було розподілено до редакції центрального друкованого органу Міністерства оборони України журналу «Військо України». На той момент лейтенант Павло Жицький був уже одружений й виховував дочку. Як військовий журналіст він тісно співпрацював як із відомчою, так і з цивільною пресою, побував у відрядженнях у різних куточках України.

– Здається, за п’ять років служби я відвідав чи не кожну військову частину, неодноразово брав участь у міжнародних навчаннях. Робота військового журналіста мені подобалася, проте бачити в якому стані перебувають ЗСУ і водночас писати, що в нашому війську все добре, не хотілося. Тож у 1999 році я звільнився в запас у званні капітана, – розповідає Павло Олександрович. На перших порах учорашній військовий писав для кількох столичних видань, пізніше працював консультантом із маркетингу, заступником директора різних торгівельних та виробничих компаній. Коли почались бойові дії на Донбасі, Павло Жицький не став чекати мобілізації. Він сам звернувся до військкомату, проте там довго не могли знайти його особову справу, тож до війська, а саме до 1-ї бригади оперативного призначення НГУ, його призвали лише у вересні 2014 року. Тоді там саме формувався артилерійський підрозділ, який згодом увійшов до складу бригади швидкого реагування НГУ. Так колишньому журналісту довелося засвоювати нову військову професію, та головним своїм призначенням Павло Олександрович вважає турботу про осо-

бовий склад, його дозвілля та культурний розвиток. Підполковник Жицький постійно дбає про те, щоби його артилеристи могли цікаво і з користю відпочити від одноманітних службових буднів – організовує зустрічі із цікавими людьми, запрошує до підрозділу відомих артистів, активно співпрацює із столичними волонтерами, які, зокрема, зібрали для дивізіону цілу похідну бібліотеку.

– Я дуже вдячний усім, хто нам допомагає. Чудові стосунки у нас склалися із ді-джеями Радіо-Рокс і їхніми колегами-музикантами, які у свій вільний час із інструментами та апаратурою приїздили до нас на полігон, аби підняти моральний дух бійців, – згадує підполковник Павло Жицький. За словами офіцера, нині, майже через три роки після відновлення на військовій службі, він упевнений, що зробив правильний вибір, тож навіть якби він мав змогу повернутися назад і змінити своє рішення, то знову вчинив би так само.

ЗАХИСНИК МАРІУПОЛЯ Важко переоцінити внесок бійців добровольчих підрозділів у проведення антитерористичної операції на Сході України. Патріоти України, певна частина із яких до 2014 року не мала жодного військового досвіду, брали участь у найзапекліших боях, звільняючи від терористів цілі міста. Одним із таких людей є старший лейтенант Денис Нагорний, який будучи 20-річним студентом, вступив до лав батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Азов» (нині – входить до складу маріупольського полку НГУ). Народився Денис у місті Лубни Полтавської області. У 2010 році закінчив загальноосвітню школу і вступив на факультет нафти, газу і природокористування Полтавського національного технічного університету ім. Юрія Кондратюка, навчався на військовій кафедрі, ще й устигав працювати на одній з автозаправних станцій Полтави.

26

Ось тільки складати випускні іспити і здобувати диплом бакалавра йому довелося у прямому сенсі цього слова, в перервах між боями. Весною 2014 року Денис став добровольцем «Азова». Протягом кількох тижнів проходив первинну військову підготовку на тренувальній базі батальйону в Києві, а вже незабаром разом із побратимами воював із сепаратистами та російськими окупаційними військами на Донбасі. Зокрема, брав участь у звільненні захопленої терористами будівлі міського управління внутрішніх справ у місті Маріуполі 9 травня 2014 року, а у червні був у числі бійців «Азова», що повністю вибили бойовиків з міста. Влітку цього ж року Денис протистояв бойовикам у місті Новий Світ Донецької області, брав участь у боях за Іловайськ. Указом Президента України №631 від 2 серпня 2014 року на той час рядового міліції Нагорного було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Коли восени 2014-го батальйон «Азов» увійшов до складу Національної СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

гвардії України, нашому герою присвоїли військове звання «молодший лейтенант». Тоді ж на базі військової кафедри Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича Денис разом з іншими військовослужбовцями протягом двох місяців проходив спеціальні

АРТИЛЕРІЯ НГУ артилерійські курси, після чого молодшого лейтенанта Нагорного було призначено на посаду командира гаубичної артилерійської батареї. У лютому 2015 року його підрозділ відправили до щойно звільненого від бойовиків села Широкиного Донецької області, де близько півроку він виконував бойові завдання спільно з мінометними підрозділами ЗСУ. За словами Дениса, саме тоді в нього прокинулось

справжнє захоплення артилерійською справою. В листопаді 2015 року лейтенанта Нагорного призначили на посаду начальника штабу гаубичного артилерійського дивізіону 1-ї бригади оперативного призначення НГУ. Через деякий час Денис успішно пройшов відбір до бригади швидкого реагування НГУ. Спочатку обіймав посаду командира мінометного взводу у батальйоні оперативного призначення, у той же час до-

помагав офіцерам оперативного відділу штабу з’єднання у плануванні та підготовці бойових документів. Нині він обіймає посаду командира взводу управління батареї і готовий хоч зараз вирушати у чергове бойове відрядження – аби тільки в Україні якнайскоріше запанував довгоочікуваний мир. Старший лейтенант Олексій ПАВЛЮК, фото автора

СЕРЖАНТ ТА ЙОГО «ГОДЗІЛЛА» 22-річний Олександр Рибальченко служить у лавах Національної гвардії України всього два роки, але протягом цього часу він встиг, як-то кажуть, «з нуля» засвоїти військову спеціальність артилериста і навіть зробити певну службову кар’єру, пройшовши шлях від призваного за мобілізацією солдата на посаді номеру обслуги до сержанта за контрактом, командира гармати. У березні 2015 року Олександр прийшов до військкомату на рідній Миколаївщині. У той час тривала четверта хвиля мобілізації, тож вже через декілька днів він приміряв військову форму у харківському з’єднанні НГУ. Сталося так, що у перший день з новобранцями поспілкувався командир гаубичного артилерійського дивізіону полковник Мукімбой Жумабоєв. Після розповіді офіцера про основні завдання артилерії та перегляду відеоматеріалів з польових навчань чимало мобілізованих, зокрема, і Олександр Рибальченко, виявили бажання піти на службу саме до цього підрозділу. У дивізіоні, більшість якого складали мобілізовані третьої та четвертої хвилі віком від 20 до 50 років, Олександра призначили на посаду номера обслуги гаубиці, на стволі якої був надпис «Годзілла», який зробив хтось із попередників. З часом офіцери помітили у солдата Рибальченка командирські здібності та вміння добре рахувати, тому призначили його на посаду навідника. Кілька разів Олександру доводилось виконувати обов’язки командира гармати – і він успішно керував обслугою, хоча його підлеглі подекуди були старші від нього аж на 30 років. Якось під час чергового заняття, Рибальченко та його підлеглі поставили рекорд у з’єднанні, перевівши «Годзіллу» із похідного положення у бойове лише за 50 секунд (відповідний норматив передбачає відмінну оцінку у разі виконання вправи за 1 хвилину 50 секунд). Як згадує Олександр, цей рекорд у дивізіоні досі не побитий – лише один раз до цього була близька інша обслуга старшого солдата Володимира Кукурудзяка, їм не вистачило семи секунд до того щоб його перевершити. На перший погляд, це й досягненням назвати важко, всього якась виграна хвилина, але у бойових умовах від здатності швидко приготуватися до стрільби чи змінити вогне-

ву позицію може залежати життя. Тому ці нормативи гвардійці відпрацьовують на кожному занятті. Практичні навички здобували і на польових навчаннях, які проходили на полігоні 92-ї окремої механізованої бригади, що дислокується у Харківській області. Також щорічно у навчальному центрі НГУ, що поблизу села Старе Київської області (до речі, нещодавно його було перейменовано у Міжнародний міжвідомчий багатопрофільний центр підготовки підрозділів – Авт.), командування артилерії Нацгвардії організовує табірний збір, не винятком став і травень 2015-го.

– Спершу офіцери та солдати вчаться вести стрільбу за координатами на приборах управління артилерійським вогнем, розраховують поправки на відхилення від табличних значень, здають заліки на контрольних заняттях і лише потім приступають до практики, тобто до тактичних занять з бойовою стрільбою, – говорить Рибальченко. Після повернення зі Старого, де дивізіон харківського з’єднання виборов першість серед підрозділів артилерії у НГУ, він остаточно вирішив залишитися на військовій службі, тому написав рапорт та зібрав відповідні документи для оформлення контракту. У березні 2016 року групу контрактників, до числа яких входив і Рибальченко, відрядили до Запорізького національного технічного університету, де на базі військової кафедри для гвардійців організовано підготовчі курси артилеристів. У трьохмісячний термін бійців вчать основам, якими повинен володіти навідник чи командир гармати. Олександр успішно завершив навчання, отримавши відповідний сертифікат, повернувся до з’єднання, де згодом був призначений на посаду командира гармати та одягнув погони молодшого сержанта. На той час його СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

підлеглі, що відслужили встановлений строк, були демобілізовані, і Рибальченку довелося готувати нову обслугу, яка складалася з військовослужбовців строкової служби.

– Така вже доля в професійного військового. Здається, нібито ще вчора, сам навчався у своїх командирів, а сьогодні уже маю передати свої вміння підлеглим. Так вийшло, що за два роки служби обслуга моєї гаубиці змінювалася кілька разів, тож треба було знову передавати знання солдатам, – говорить Олександр. Крім того, сержанту Рибальченку довелося виконувати службово-бойові завдання у зоні проведення АТО, щоправда без «Годзілли» – чергуючи на взводному опорному пункті. З квітня по жовтень 2016-го на базі навчального центру НГУ «Старе», що у Київській області пройшов черговий табірний збір, за підсумками якого, уже другий рік поспіль, артилерійський дивізіон 3-ї бригади оперативного призначення утримав позицію кращого артилерійського підрозділу у НГУ, а обслуга «Годзілли» – одною з найкраще підготовлених у з’єднанні. Багатьох військовослужбовців було заохочено командуванням, зокрема, сержанта Олександра Рибальченка нагороджено відомчою відзнакою – нагрудним знаком НГУ «За доблесну службу». Старший лейтенант Іван ПАЛЬОШКА, фото з особистого архіву сержанта Олександра РИБАЛЬЧЕНКА

27

ОБЛИЧЧЯ АТО

ПРОФЕСІОНАЛ Усі знають, що знайти справжнього фахівця, незалежно від сфери його діяльності, нелегко. Звісно, не важливих професій немає – хороші лікарі, вчителі, будівельники, кухарі потрібні завжди. Але не так давно Україна достойно перенесла випробування, коли від наявності в країні потрібної кількості фахівців вузьких військових спеціальностей – артилеристів, операторів бойових модулів, водіїв та механіків танків і бронемашин – залежало її майбутнє як незалежної держави! Герой й цього матеріалу і старший й прапорщик Юрій Шайда виконував бойові завдання у зоні АТО з початку травня 2014 року. Офіційно він – начальник військового наряду – інструктор з водіння роти спецпризначення окремої бригади з охорони дипломатичних представництв та консульських установ іноземних держав НГУ. Неофіційно – «кращий бетеерщик у з’єднанні», «водій від Бога», «чудовий механік», «віртуоз», «ас»... В житті 47-річний Юрій Григорович людина скромна. Коли чує всі ці епітети, навіть трохи ніяковіє. Утім, так про нього кажуть не тільки однополчани, але й представники інших силових структур, яким судилося бачити його за роботою. Тож без перебільшення, завдяки таким професіоналам як Юрій Шайда, наше військо вистояло перед обличчям ворога в найстрашніші часи початку конфлікту на Донбасі, і завдяки їм же українці повернуть загарбані терористами міста і села. Але тоді першокласних фахівців у погонах буде набагато більше, адже гартовані в боях ветерани ненастанно передають свої вміння молодим наступникам... Ще з дитинства Юрій Шайда мріяв бути військовим. Йому не важко було дотримуватись дисципліни та порядку. Він полюбляв читати книжки та дивитися кіно про людей у погонах. Коли у 1987 році юнака призвали на строкову службу, йому судилося проходити її за кордоном, у Польщі, адже радянські військові бази дислокувалися на території країн-учасниць Організації Варшавського Договору, що складали потужний військово-політичний блок на противагу країнам-членам НАТО. Спочатку нашого героя було направлено до навчального танкового полку, дислокованого неподалік села Страхува, де він протягом шести місяців здобував військову

28

спеціальність механіка-інструктора, після чого рядовий Шайда був переведений до іншої частини, у місті Борне-Суліново, де служив у складі екіпажу танка Т-80. Він щиро захоплювався технікою, тож вивчав все до найменшого гвинтика. Це захоплення Юрій проніс через усе своє життя. Він жартує: «Якщо мене розбудити вночі і запитати про роботу якогось механізму військової техніки, то я без затримки відповім», але в цьому жарті є велика доля правди – ця людина дійсно розуміється на бойових машинах і щаслива у своєму покликанні. Після закінчення служби Юрій повернувся на рідну землю у місто Корсунь-Шевченківське, що у Черкаській області та почав шукати роботу. Де тільки він випробовував себе, але найбільш вподобав роботу водія на державному підприємстві, там і працював близько десяти років. До речі, у Юрія були думки знову одягнути погони, одного разу він навіть звернувся до військкомату, але для 27-річного Шайди посади не знайшли. У 2003 році він приїхав до Києва, аби вкотре пошукати кращу роботу і у метро випадково зустрів Ігоря Ряботенка, який на строковій був його командиром взводу. Як виявилося, він уже носив погони підполковника і очолював один із підрозділів бригади з охороні дипломатичних представництв та консульських установ іноземних держав внутрішніх військ МВС України. Він і запропонував Юрію стати контрактником. Вже через кілька місяців Шайда обійняв посаду начальника військового наряду, а згодом йому було присвоєно військове звання «прапорщик». Службу з охорони об’єктів ніс сумлінно, був неодноразово відзначений командуванням з’єднання, у 2009 році на його погонах засяяли зірки старшого прапорщика, а іще через рік здійснилося давнє бажання військовосСЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

лужбовця – він став інструктором з водіння роти спеціального призначення. На курсах екіпажів БТР у Навчальному центрі ВВ він досконало вивчив свою майбутню бойову машину БТР-80, а згодом став успішно застосовувати отримані знання на практиці – бронетранспортер у Шайди завжди був в ідеальному стані. Юрія Григоровича у з’єднанні поважали і солдати, і офіцери. Часто до нього йшли за порадою щодо ремонту чи обслуговування техніки, але якнайповніше професіоналізм нашого героя розкрився весною 2014 року, коли бригада відрядила до зони проведення АТО два кращі екіпажі БТР-80 роти спеціального призначення. Один із них складали командир машини капітан Олександр Чулков, навідник прапорщик Олександр Качурівський та механік-водій старший прапорщик Юрій Шайда. На той час жорстокі сутички точилися навколо селища Семенівки, що неподалік Слов’янська – обидва населені пункти були зайняті бойовиками і звільнення міста було неможливе без повернення селища під контроль сил АТО. Тож на завдання в район Семенівки «посольський» БТР виїжджав регулярно, з самого початку свого перебування на Донбасі. Якось повертаючись з бойової операції, Юрій підібрав на покинутій автозаправці три металеві пластини сантиметрової товщини. Як людина тямуща, вирішив зробити з них додатковий захист для своєї машини – один щит приварив на лобову частину, для інших зробив рухомі кріплення і встановив їх ззаду, прикривши акумулятори та двигун. Аби зрозуміти, що пересторога ця була аж ніяк не зайвою, багато часу не знадобилося. Одного дня екіпаж виїжджав у напрямку Краматорська, також зайнятого терористами, проте через щільний вогонь сепаратистів пробитися в місто гвардійцям не вдалося. Вони отримали наказ перебувати на території місцевого аеропорту, де українські воїни вже встигли утворити імпровізовану військову базу. Під вечір до аеро-

ОБЛИЧЧЯ АТО порту надійшла звістка, що група офіцерів Центру спецоперацій «А» Служби безпеки України опинилася у оточенні бойовиків в районі телевізійної вежі на горі Карачун неподалік Слов’янська. «Альфівці» встигли повідомити, що двоє із них поранені, після чого зв’язок із ними перервався. Командування вирішило терміново відрядити їм на допомогу збірний загін спецназу СБУ, транспортування і вогневу підтримку якого мали забезпечити чотири БТРи, що належали різним частинам НГУ. Близько 22.00 невеличка колона, яку замикала машина капітана Чулкова, рушила у напрямку Краматорська, адже дістатися до Карачуна можна було лише пересікши навпростець окуповане місто. Перший бій розв’язався на блокпосту у передмісті Краматорська. Сепаратисти явно не очікували атаки. На той момент як наші сміливці, знищивши живу силу ворога щільним вогнем з КПВТ та гранатометів, на максимальній швидкості в’їхали у місто, серед них не було жодного пораненого. Неабияке везіння, враховуючи той факт, що бійці СБУ їхали зверху, «на броні»! Пересувалися майже наосліп, адже вулиці Краматорська освітлювалися погано, а освітлювальні прилади водії із зрозумілих причин не вмикали. Але, звісно, звуки бою на блокпосту бойовики почули, та й гуркіт моторів чотирьох БТРів видавав їх наближення за сотні метрів. Тож уже за кілька хвилин в один із саморобних захисних щитів на БТРі старшого прапорщика Шайди влучив реактивний снаряд та зрикошетив, розірвавшись у повітрі, осколки поранили двох спецназівців. Водій чудово розумів, що то був лише початок обстрілу, тож він став маневрувати, аби спантеличити терористів. Це йому вдалося – по машині було випущено ще не один снаряд, однак їй щоразу вдавалося ухилятися. За містом зробили зупинку, щоб надати допомогу «трьохсотим». Офіцер, якому зачепило руку, сам вскочив у люк машини. Другий поранений не міг рухатися самостійно, тому що не відчував ногу та руку, та ще й чимось зачепився за броню. Юрій хутко затягнув «альфівця» всередину і помчав наздоганяти головні машини. Надалі постраждалими зайнявся навідник прапорщик Кочурівський, який у минулому працював ветеринаром, тож знав як надавати першу медичну допомогу. Першому пораненому він наклав джгут, що дозволило швидко зупинити кровотучу, другому просто на ходу зашив рану. Щоправда, медичні маніпуляції дещо затягнулися – час від часу військовослужбовці чули постріли, тож Олександру щоразу доводилося кидатися до кулемета. Через кілька кілометрів загін побачив, що на дорозі щось палає. Наблизившись, військовослужбовці зрозуміли: сепаратисти вирішили зупинити їх, підпаливши власний блокпост. Обабіч дороги був глибокий кювет, перешкода з першого погляду здавалася нездоланною, однак старший прапорщик Шайда оцінив обстановку і запевнив товаришів: з’їзд з дороги крутий, але БТРи мають його здолати без особливих труднощів. Так і сталося. Об’їхавши перепону, колона повернулася на шосе, і помчала у напрямку телевежі, силует якої височів уже зовсім поруч. Офіцери СБУ щохвилини намагалися вийти на зв’язок зі своїми побратимами, але це їм вдалося тільки одного разу –

«альфівці» дали знати, що досі перебувають в оточенні і ледь-ледь тримають оборону. Але коли екіпажі дісталися Карачуна, їх насторожило дивне затишшя. Передчуваючи неладне, вони на великій швидкості пробили ворота огорожі навкруги телевежі. На щастя, рятувати було кого – навіть кількість поранених спецназівців залишалася незмінною. Цих двох постраждалих також розмістили в машині старшого прапорщика Шайди. Кілька дорогоцінних хвилин витратили на імпровізовану нараду – старим маршрутом повертатися військовослужбовці не наважувалися, тож потрібно було вирішити, куди прямувати. Аж тут на шляху, яким щойно проїхали наші БТРи, з’явилися підозрілі легковики, тому залишився один вихід – проломити огорожу з іншого боку і мчати зі схилу вниз, не розбираючи дороги. У підніжжя Карачуна знайшлося зручне місце, де можна було перевести дух і спокійно обговорити подальші дії. У цей момент схилом пронеслися ті самі автівки, які вони бачили кілька хвилин тому – Юрій помітив, що з віконця принаймні однієї з них стирчав ствол гранатомета... Діставалися до табору не без пригод – наприклад, старшому прапорщику Шайді довелося шукати брід, аби машини могли форсувати річку, адже міст через неї виявився непридатним для проїзду, а одну з машин той-таки Шайда дотягнув до аеропорту на тросі – проте небезпечне завдання було виконано. Гвардійці допомогли завантажити поранених у вертоліт, потім нарешті розійшлись відпочивати. Тієї ночі «альфівці» навіть не встигли як слід подякувати гвардійцям. Проте наступного ранку вони відшукали екіпаж капітана Чулкова, старшого прапорщика Шайди та прапорщика Качурівського, який уже готувався до чергового виїзду в район Семенівки. Як дивно, але Шайда їх не впізнав – вночі було не до того, щоб запам’ятовувати обличчя, а тим більше звання. Лише після того як один із гостей прикрив обличчя руками, імітуючи маску, він впізнав командира групи, пліч-о-пліч із яким визволяв оточених на Карачуні. Вони висловили свою вдячність Юрію, спитали його позивний, але гвардієць іще не встиг ним обзавестися.

– Пропоную – «Віртуоз»! Фарба є? Ось зараз і напишемо на твоїй машині! – захоплено вигукнув командир спецназівців. СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

Але від такого гучного псевдо Шайда відмовився навідріз. Спершу не хотів іменуватися й «Асом», але тут вже обурився командир спецназівців, мовляв, скромність це добре, але з полковником сперечатися не слід. Ось так і отримав Юрій Шайда свій позивний, який, зазначимо, дуже йому личить. До речі, у своєму першому відрядженні в зоні АТО старший прапорщик пробув аж два терміни – коли через місяць на Донбас зі столиці прибули його однополчани, він добровільно залишився передавати свій досвід молодшим колегам. Та й бойових виїздів було чимало – всі просили, аби їх супроводжував БТР80 із написом «Ас» на башті. До речі, представники спецпідрозділу СБУ особисто приїхали у Київ та завітали до «посольської» бригади, аби ще раз подякувати Юрію Григоровичу і вручити свій подарунок – нагрудний знак спецпідрозділу «А», проте Шайда у цей час виконував службово-бойові завдання на Сході України. Також вони хотіли побачити ще одного рятівника – навідника цього ж екіпажу прапорщика Качурівського, який надавав першу медичну допомогу пораненим. Якби не його золоті руки, то страшно було і подумати, що трапилося б з ними. Навіть лікарі згодом сказали, що «альфівці» залишилися живими завдяки йому. На жаль, Олександр разом з Юрієм виконував службово-бойове завдання в зоні АТО. Свій нагрудний знак Шайда отримав уже після повернення, з рук командира бригади, разом із подарунками від столичної влади та оригінальною відзнакою від товаришів по службі – мініатюрною моделлю БТР-80 з написом «Асу – АТО від командування та особового складу». Був удостоєний Юрій Григорович і державної нагороди – Указом Президента України від 20 червня 2014 року його було відзначено орденом Данила Галицького. Прославлений бронетранспортер передали до іншої частини, хоча старший прапорщик Шайда не хотів розлучатися зі своєю машиною. Зараз він опановує новий БТР 3Е, який нещодавно було прийнято на озброєння бригади. Старший лейтенант Іван ПАЛЬОШКА, фото автора та з особистого архіву старшого прапорщика Юрія ШАЙДИ

29

СПОРТ

ГВАРДІЙСЬКА СПОРТСМЕНКА – ЧЕМПІОНКА ЄВРОПИ З АКАДЕМІЧНОГО ВЕСЛУВАННЯ Продовжуємо знайомити читачів нашого часопису із видатними спортсменами Національної гвардії України. На черзі розповідь про чемпіонку Європи, заслуженого майстра спорту України з академічного веслування 29-річну уродженку міста Миколаєва Олену Буряк. Зі спортом наша героїня дружить із дитинства. По-перше, дався взнаки приклад батьків – тато Олени свого часу займався боксом, а мама – академічним веслуванням. По-друге, дівчина доволі рано стала демонструвати високі результати (наприклад, у 16 років взяла участь у чемпіонаті світу, який проводився в іспанському місті Баньоласі, і разом із товаришками по команді виборола «срібло» у молодшій віковій категорії), а це було неабияким стимулом до нових звершень. З 11 років Олена тренувалася у відділенні академічного веслування Миколаївської обласної школи вищої спортивної майстерності. Цікаво, що свого часу заради майбутніх спортивних успіхів дівчині довелося залишити навчання у найпрестижнішому середньому навчальному закладі міста, Миколаївському муніципальному колегіумі і перевестися до спортшколи, але про цей вибір вона ніколи не шкодувала. Коли Олені виповнилось 18 років, зважаючи на її успіхи у веслуванні, дівчину, як виключення, допустили до виступів у дорослій категорії (як правило, в цю категорію спортсмени переходять у 23-річному віці) і зарахували до складу жіночої збірної України з академічного веслування. 2006 року її екіпаж посів шосте місце на чемпіонаті світу в Англії. Цього ж року спортсменка вступила до Національного університету кораблебудування ім. адмірала Макарова, а 2007-го вона пов’язала свою кар’єру з фізкультурно-спортивним товариством «Динамо» України, обійнявши посаду

30

спортсмена-інструктора спорткоманди внутрішніх військ МВС України. Своє перше «золото» у академічному веслуванні спортсменка виборола 2010 року на чемпіонаті Європи, який проводився у Португалії. Через два роки Олена Буряк здобула кваліфікацію на участь в Олімпійських іграх. У Лондоні вона виступала в парі з Ганною Кравченко, та, на жаль, вище десятої позиції у загальнокомандному заліку дівчата не піднялися. А ось під час минулорічної Олімпіади в Ріо-де-Жанейро Олена Буряк входила до складу української «четвірки», яка фінішувала четвертою. Безумовно, олімпійські відзнаки Олени іще попереду. А ось срібною медаллю чемпіонату світу, «золотом» чемпіонату Європи, «бронзою» Всесвітньої універсіади та добрим десятком трофеїв, здобутих на інших престижних стартах, вона може похвалитися вже сьогодні. Ще однією спортивною дисципліною, в якій Олена Буряк досягла вражаючих успіхів, є веслування в закритих приміщеннях на електронно-механічних тренажерних комплексах-ергометрах «Концепт-2». У 2013 році спортсменка посіла перше місце на чемпіонаті світу «C.R.A.S.H.-B. Sprints», який проводився у місті Бостоні (США), впевнено показавши найкращий час на дистанції два кілометра. До речі, тоді їй не вистачило лише кількох секунд, щоб перевершити світовий рекорд, встановлений у 2006 році французькою веслувальницею Софі Балмарі. Вже через рік в Польщі на чемпіонаті Європи з веслування на ергометрах Олена Буряк зно-

СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

ву здобула золоту медаль. Цього разу спортсменці таки вдалося встановити світовий рекорд на дистанції в 2 км, а в січні поточного року вона вдруге показала рекордний результат, цього разу на дистанції 1000 метрів. Кілька місяців тому Олена Буряк знову виступила на бостонській першості, де вдруге здобула «золото» та звання чемпіонки світу. До речі, особливістю цього чемпіонату є те, що його переможцю вручають… молоток, на рукоятці якого викарбувано назву чемпіонату. За словами Олени, життя професійного спортсмена досить нелегке. З батьками бачиться рідко, адже в рідному Миколаєві вона буває лише кілька місяців за рік. Часто спортсменці доводиться бувати в розлуці і з чоловіком Павлом, теж веслувальником, який до 2010 року виступав за збірну Білорусі. Але зв’язок із родиною підтримує постійно, зазвичай по Скайпу.

– Мій день починається з ранкової пробіжки, після чого слідують іще три тренування – в цілому, це 5-6 годин наполегливої роботи. Проте перевантажуватись в жодному разі не можна і дуже важливо добре висипатись, адже тіло повинно регулярно відпочивати і відновлюватись після тренувань та виступів. Що стосується харчування, то визначеної дієти я не дотримуюсь, просто намагаюсь не вживати важкої їжі, – розповідає спортсменка. Старший лейтенант Олексій ПАВЛЮК, фото автора та з особистого архіву Олени БУРЯК

СПОРТ

СТАЛЕВІ М’ЯЗИ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО БАТАЛЬЙОНУ

27-річному солдату Віталію Середюку вдається поєднувати службу із забезпечення охорони судових процесів та інтенсивну підготовку до змагань з багатоповторного жиму. Тренування та наполеглива праця над собою – ось що допомогло контрактнику посісти призове місце на чемпіонаті Європи з пауерліфтингу, який проходив у березні поточного року в Києві, а також виборювати нагороди інших престижних турнірів. Закінчивши університет у 2012 Спортом Віталій почав цікавитись років із дванадцяти. Малим часто проводив році, він уперше виступив на відчас перед телевізором, переглядаючи критому Кубку Хмельницької ободин за одним футбольні матчі. Згодом і ласті, де посів друге місце з присам записався до дитячо-юнацької спор- сідань зі штангою, але потім на рік тивної школи. І хоча юнакові щодня до- призупинив свої тренування – шукав водилося їздити на тренування із Старо- роботу. На жаль, влаштуватися за спецікостянтинівки до сусіднього селища, для альністю молодому фахівцеві не вдалоюного спортсмена це перешкодою не ся, тож він почав працювати охоронцем було. Віталій пробував себе у різних ігрових видах спорту – волейболі, баскетболі, футболі, займався легкою атлетикою, тож уже у шкільні роки спромігся здобути близько 30 спортивних нагород. До Хмельницького національного університету юнак вступив у 2007 році. Обрав спеціальність філолога української мови, увійшов до університетської баскетбольної команди. Другокурсником уперше відвідав тренажерний зал. Спочатку вирішив займатися, як то кажуть, для себе, проте незабаром уже брав участь у змаганнях з гирьового спорту, армреслінгу та пауерліфтингу. Але найбільше молодому спортсмену сподобалася дисципліна, яка називається багатоповторний жим лежачи.

– Мене приваблює те, що цей вид спорту фізично розвиває все тіло. Коли піднімаєш гриф з кількома дисками на ньому, відчуваєш, як працює кожен м’яз. На останніх секундах намагаєшся випрямити руки, які вже тремтять від перевтоми, зробити ну хоч один іще повтор, аби добитися кращого результату, – розпо- та відновив заняття спортом. Згодом дізнався про вакансії в одному із закладів відає Віталій Середюк. Державної пенітенціарної служби. Звісно, молодий і спортивний хлопець підійшов потенційним роботодавцям. Для здобуття фахових навичок за новою спеціальністю він був направлений до Білоцерківського центру підвищення кваліфікації персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України, а під час навчання здобув перемогу на змаганнях з армреслінгу, що проводились між слухачами. СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

Та співробітником ДПС він пробув недовго, віддавши перевагу службі за контрактом у хмельницькій частині НГУ. Минулого року 26-річний солдат був зарахований до складу підрозділу з КЕОП, адже зі специфікою цієї служби він був уже добре знайомий. Наразі Віталій чи не щодня залучається до служби у складі судової варти, але кожну вільну годину намагається приділяти тренуванням. Командування частини всіляко підтримує спортсмена, а подекуди йде на певні поступки, дозволяючи виїзд на чергові змагання. Тренуванням солдата Середюка займається начальник фізичної підготовки та спорту батальйону майор Микола Васильєв, і слід зазначити, що військовослужбовець впевнено крокує до нових досягнень. Так, у грудні 2016 року хмельничанин виступав на змаганнях за кубок Києва з пауерліфтингу. На жаль, через травму плеча, яку дістав за кілька днів до чемпіонату, Віталій посів лише четверте місце, але вже через місяць на чемпіонаті з силових видів спорту у Дніпрі виборов перемогу у своїй коронній дисципліні – багатоповторному жимі. У січні поточного року, коли в Києві проходив міжнародний Кубок трьох столиць з пауерліфтінгу (ці змагання об’єднують атлетів з України, Молдови та Ірану), Віталій здобув аж чотири золоті медалі. Проте найвизначнішим досягненням контрактника наразі є третє місце з багатоповторного жиму, яке він виборов два місяці тому на чемпіонаті Європи з пауерліфтингу, піднявши 75-кілограмову штангу 56 разів за 5 хвилин. Незабаром відбудеться чемпіонат України з силових видів спорту, в ході якого Віталій сподівається виконати норматив для здобуття звання майстра спорту з багатоповторного жиму. Будьмо певними, що своєї мети він досягне. Старший лейтенант Іван ПАЛЬОШКА, фото з особистого архіву солдата Віталія СЕРЕДЮКА

31

НЕВІДОМІ УКРАЇНЦІ

ОЛЕНА СТЕПАНІВ – ПЕРША У СВІТІ ЖІНКА-ОФІЦЕР

Чимало імен Ч і наших земляків, і якіі свого часу вважалися важливими постатями в масштабах не лише України, але цілого континенту і навіть світу, наразі забуті. Історія несправедлива? Навряд чи. Скоріше, безпорадна. Не здатна захистити себе від викривлень і виправлень, переписувань і приховувань важливих фактів за численними пізнішими нашаруваннями. Проте часом у кожному суспільстві відбуваються процеси, що пробуджують інтерес людей до минулого свого народу. І тоді вже нові, молоді покоління у прагненні національної самоідентифікації сколюють наносне, оголяючи правду, повертаючи з небуття своїх героїв. Саме така доля спіткала Олену Степанів – першу у світі жінку, професійного військовослужбовця, яка добилася офіційного зрівняння її в правах із однополчанами-чоловіками і здобула офіцерське звання. Сталося це на початку 1915 року, коли Європа була охоплена полум’ям Першої світової війні. Проте перш ніж розповісти про цю непересічну особистість, слід зробити невеличкий відступ, зауваживши, чому саме Олена Степанів є родоначальницею українського і світового жіночого офіцерства. Адже, як дехто може заперечити, жінки в арміях різних країн служили і до Степанів, і навіть здобували офіцерський чин! Але оскільки до ХХ століття війна була суто чоловічою справою і офіційно жінки могли виконувати обов’язки хіба що сестер милосердя при шпиталях (вперше такий факт мав місце під час Кримської війни 1853 – 1856 рр.), цим героїням доводилося приховувати свою стать, одягати чоловічий одяг і придумувати собі чоловічі імена (докладніше про такі випадки читайте у матеріалі «Солдати Джейн далекого минулого», опублікованому у «СЧ» №1’(49)/2015 року). Інколи жінкам-воїнам вдавалося зберегти своє інкогніто до звільнення з війська. Та набагато частіше їх викривали і у ліпшому випадку просто виганяли з підрозділу, а у гіршому – ще й призначали покарання. Траплялися й щасливі виключення, наприклад, із Надією Дуровою, учасницею двох воєн Росії із наполеонівською Францією. Дівчина служила спочатку під іменем Олександра Соколова, цілком заслужено була підвищена у званні до унтер-офіцера. Її особу було викрито уже після підписання першої, Тильзитської мирної угоди із Наполеоном, проте над долею відважної «кавалерист-дівиці» змилостивився сам імператор Олександр І. Він особис-

32

то дозволив Надії залишитися у Олена Степанів – перша у світі жінка, профевійську, перевівши її на службу сійний військовослужбовць, яка добилася офіційв Маріупольський гусарський ного зрівняння її в правах із однополчанами-чополк в чині підпоручика під ім’ям ловіками і здобула офіцерське звання Олександра Олександрова. Тож коли росіяни заявляють, нібито перша теж було радше виключенням з правил – жінка-офіцер у світі є їхньою співвіт- вона добилася виключно власним хистом. Звичайно, її доля могла скластися чизницею, це не відповідає істині – про справжню стать Дурової знали одиниці. зовсім інакше. Донька провінційного Та й сама вона не ідентифікувала себе священика з Перемишлянщини – східяк жінку, навіть після виходу у відставку ної околиці могутньої Австро-Угорської ходила у чоловічому костюмі і заповіда- Імперії, вона б сяк-так навчилася грала відспівати себе як раба божого Олек- моті, набагато більше уваги приділяючи сандра, на що Церква, звісно, не пішла. умінням, що знадобились би майбутній Дуже схожі біографії мали англійка Хан- господині. Як і тисячі таких самих нена Снейл, що жила на столітня раніше за заможних попадянок, дочекалася б на Дурову, і її сучасниця американка Джен- схваленого батьками нареченого, аби ні Ходжерс, на чиєму надгробку, до речі, стати порядною матір’ю сімейства, чиї значаться два імені, уроджене жіноче інтереси зосереджені на дітях, кухні та і надбане пізніше чоловіче – Альберт церкві. Але думка, що можна весь вік Кешиер. Інша справа – Олена Степанів, коротати у своєму селі Вишнівчику, у той яка, не приховуючи своєї статі, добилася час як зовсім поруч, у загадковому і притого, що її зачислили в легіон Україн- надливому Львові, проноситься справських Січових Стрільців – добровольчий жнє життя, сповнене наукових відкритпідрозділ, який в роки Першої світової тів, культурних подій, цікавих зустрічей, війни воював на боці Австро-Угорщини здавалася Олені нестерпною. Батьки не і організаційно належав до її регулярної були у захваті від того, що 18-річна діармії. Більш того, за доблесть, виявле- вчина одна збирається поїхати на нану під час жорстоких боїв у Карпатах уки до міста, але добиватися свого їхня із російською армією, дівчина удостої- донька вміла уже тоді, тож родині – як лася імператорської бойової нагороди незабаром і командуванню Української – срібної медалі «За хоробрість» і була бойової управи, що спершу і чути не хопідвищена у званні спочатку до кадета тіло про Оленчине бажання стати солда(кандидата в офіцери), а потім – до хо- том – довелося капітулювати. У столицю Галичини Олена Степанів рунжого (первинне офіцерське звання, аналог сучасного молодшого лейтенанта переїхала у 1910 році, два роки навчалася у семінарії Українського педагогічв українському війську). ного товариства, а згодом вступила на же цей факт красномовно свідчить: філософський факультет Львівського Олена Степанів була особистістю не- університету, заробляючи на життя припересічною. А якщо заглибитися у її біо- ватними уроками. До того ж, дівчина графію, виявиться, що все, чого вона до- брала активну участь у суспільно-полібилася у житті – а це не лише військова, тичному житті української громади міста але й наукова та викладацька кар’єра, що – була знайомою із цілою плеядою модля жінки на початку минулого століття лодих учених, інтелектуалів та громад-

У

СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

НЕВІДОМІ УКРАЇНЦІ

Львів початку ХХ ст. Саме такою вперше побачила столицю Галичини юна Олена, майбутня легендарна Степанівна. Тут вона і помре через півстоліття, у злиднях та забутті

ських діячів, які у подальшому посіли ключові пости в уряді Західноукраїнської Народної Республіки та командуванні Української Галицької Армії. Слід зауважити, що влада АвстроУгорської Імперії, на відміну від Імперії Російської, під чиїм господарюванням на той час перебували землі Центральної та Східної України, доволі лояльно ставилася до існування осередків та гуртків, що об’єднували громадян за національними ознаками. Тож на початку ХХ століття на теренах нинішньої Західної України буквально розквітнули польські національні організації та рухи. Не відставали від сусідів і українці. Окрім просвітницьких, культурних та інших осередків гуманітарного спрямування, одне за одним стали з’являтися товариства, що спочатку позиціонували себе як спортивні чи пожежні, а незабаром фактично стали воєнізованими. У 1894 році виникло товариство «Сокіл», у 1900-му – «Січ», у 1912 році – «Пласт». В останній, до речі, дозволяли записуватися дівчатам, пластункою була і Олена Степанів. Політично-активні українці Галичини прагнули побудови незалежної Української держави, але розуміли вони й те, що мир між Австро-Угощиною і Росією дуже хиткий. А якщо розпочнеться війна, і західноукраїнські землі опиняться під московською окупацією, то українцям буде зовсім несолодко – про свободу слова і зібрань, обрання власних депутатів до Парламенту та інші привілеї доведеться забути. Таким чином, цілком логічним було створити парамілітарне товариство, де всі бажаючі українці Галичини могли пройти військовий вишкіл і яке б у разі необхідності могло б влитися до складу Австро-Угорської армії, частини якої комплектувалися за територіальним принципом.

Організацію «Українські Січові стрільці» було засновано у 1913 році. Олена Степанів, яка на той час уже була досить відомою, говорячи сучасною мовою, громадською активісткою, стояла у витоків її створення. Вона переконувала керівництво УСС дозволити вступати до організації і жінкам, адже тільки у Львові був не один десяток бажаючих узяти до рук зброю дівчат. Їй відмовили, мотивуючи тим, що у першому відділі УСС готуватимуть старшин і пообіцяли розглянути прохання, коли формуватиметься новий, солдатський, підрозділ. Щоправда, саму Степанів до складу командирського підрозділу УСС все-таки зарахували – як виключення, коли вона «так дуже цього бажає». Створення другого відділу УСС не забарилося, і до нього справді приймали представниць слабкої статі – для тодішньої Європи, де рух за права жінок тільки зароджувався, це було неабиякою подією. Чоту з 33 дівчат очолила Олена Степанів. Галичанки, як і годиться, склали присягу. Вони вчилися основам військової справи, догляду за пораненими, слухали лекції з військової історії, зокрема, українських визвольних змагань. Стрілецькі відзнаки та однострої, які носили дівчата, засвідчували їхню повноправну приналежність до січовиків.

28

липня 1914 року почалася Перша світова війна. Уже в серпні всі українські галицькі політичні партії об’єдналися в Головну українську раду. Функцію організації українських добровольців взяла на себе Українська бойова управа, яку очолив засновник січового руху Кирило Трильовський. Ось тільки про існування жіночої чоти військове керівництво нібито забуло, а її командира у ліпшому випадку уважно СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

Перша жінка-офіцер на листівці. Відень, січень 1915 року

вислуховували і обіцяли при нагоді повернутися до обговорення можливості відправити галичанок на передову. Тим часом, з членів УСС уже формували бойові підрозділи, що висувалися на бойове злагодження, а ставити у стрій добровольців жіночої статі ніхто не поспішав. І Олена вирішила будь-що потрапити на фронт, бодай і без офіційного наказу. Знайшовши у стрілецькій управі залишений кимсь із чоловіків однострій, дівчина перешила його по своїй мірці, придбала високі черевики і пішла фотографуватися на посвідчення. Тут 21-річну Олену спіткала доволі кумедна, але неприємна ситуація, яка мало не згубила всю її подальшу воєнну кар’єру. Побачивши жінку в однострої, фотограф вирішив, що до нього завітала шпигунка, і не придумав нічого ліпшого, ніж донести на підозрілу особу в поліцію. Тож коли наступного дня Олена прийшла за світлинами, її затримали просто в ательє, під яким блискавично зібрався натовп охочих подивитися на «жінку-шпигуна». Тільки завдяки втручанню близького товариша і не останньої в УСС та Бойовій управі людини – професора-правознавця Володимира Старосольського – ситуація роз’яснилася і Олена уникнула затримання. Бойова управа нарешті погодилася відправити дівчину на збори, але перед самим від’їздом один із командирів силою зняв її з потягу, мовляв, не місце жінці в армії – і крапка! Зжалився над Оленою той-таки професор Старосольський, який очолював останній підроз-

33

НЕВІДОМІ УКРАЇНЦІ діл УСС, який покинув Львів 2 вересня, за день до того, як столицю Галичини зайняли російські війська. Зазначимо, що Олена Степанів була не єдиною дівчиною, якій вдалося приєднатися до Українського добровольчого Легіону. В інших підрозділах УСС воювали її подруги Софія Галечко, Ганна Дмитерко, Павлина Михайлишин. Проте найуспішнішою виявилася саме Оленчина військова кар’єра. Спершу командири відмовлялися відправляти її на передову, пропонуючи дівчині доглядати поранених – чим не благородна справа? Та вона в котрий раз настояла на своєму. Стрілець Степанів (вояки між собою часто називали Олену Степанівною) дуже швидко завоювала авторитет серед однополчан. Попри всі жахіття війни, голод, холод, значні фізичні навантаження, вона завжди зберігала розсудливість і ніколи ні на що не скаржилася. Твердий характер, цілеспрямованість, а також, старшинський вишкіл, який Степанівна встигла пройти ще перед війною, зумовили її швидке підвищення у званні до кадета. Вже тоді на Олену звернула увагу австрійська та іноземна преса. Фотогенічна дівчина-військовослужбовець подобалася читачам, її біографія виглядала як мотивуючий фактор для усіх молодих воїнів, мовляв, якщо це тендітне створіння стійко переносить тяготи служби,

то чоловікам розклеюватись – взагалі гріх. Утім, і подальше присвоєння звання хорунжого, і нагородження бойовою відзнакою вона заслужила чесно, а зовсім не в угоду ідеології. Степанівна виявила відвагу у боях під Комарником і Болеховим, серйозним випробуванням для неї були і бої за гору Маківку весною 1915 року, коли Січові стрільці ціною великих втрат перемогли переважаючого у числі противника. Слава українських воїнів увічнена в народній пісні «Там на горі, на Маківці», однак про нашу героїню однополчани теж складали пісень! Наприклад: Там то приступом до бою Ішла Степанівна І не найдеться в Европі Дівчина їй рівна. Погодьтеся, такі слова від бойових побратимів дорого коштують. Підлеглі, а їх у Степанівни було близько 40, усі чоловіки, свого командира дуже поважали. Взагалі, Олена швидко стала для стрільців живим талісманом. Збереглися навіть свідчення одного з її однополчан про те, що якось на передовій йому наснилася хорунжий Степанів, яка будила вояка зі словами: «Товаришу, вставайте, бо зараз тут впаде граната. Товаришу! Чуєте! Наказ! Вставайте!». Той прокинувся, підвівся, відбіг на кілька кроків, а

Меморіал Українських Січових Стрільців на горі Маківці

34

СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

буквально через кілька секунд на місці, де він спав, і справді вибухнув снаряд… Звістку про те, що Степанівна у числі інших стрільців потрапила у російський полон, Галичина сприйняла дуже болісно. Два роки молода жінка провела у розлуці із Батьківщиною. Перебувала переважно у Ташкенті, але й там спромоглася знайти українців, разом з якими щиро вітала початок Української революції 1917 року і формування Центральної Ради в Києві. Коли у квітні 1917 року Олену було звільнено, додому вона дісталася через Петроград, Фінляндію, Швецію і Німеччину. Про неї знову писали у газетах, виготовляли листівки з її портретом. Незнайомі люди, переважно жінки різних національностей, для яких Олена Степанів була живим символом боротьби за рівноправ’я, дарували їй квіти та просили автографи.

П

риїхавши до свого коша, що тоді стояв біля Стрия, вона продовжила службу в УСС. Згодом, будучи уже чотарем Української Галицької Армії, брала безпосередню участь у листопадових подіях 1918 року, коли військові фактично забезпечили встановлення влади Західноукраїнської Народної Республіки на Галичині, працювала референтом преси в міністерстві закордонних справ ЗУНР. В 1919 році Олена Степанів вступила до Віденського університету, де здобула

НЕВІДОМІ УКРАЇНЦІ Пісня про Олену Степанівну (Стрілецька пісня) Прощавай, мій рідний краю, Моя Україно! Прощай, саде, саде-винограде, Молода дівчино! Бо я їду в степ широкий Слави здобувати, І та й про тебе, моє серденятко, Буду споминати! Ой, у горах, у Карпатах, Там вітер лютує. Б'ються стрільці на горі Маківці, Аж ся світ дивує! А Олена Степанівна Ранених курує, Вона рани, рани промиває Та ще й бандажує. Бандажує й завиває Стрілецькії рани, Ой, то була гарна Степанівна, Ще краща від мами! Гарна її мати була, На світ породила, Що Олена Степанівна Свій край боронила!

Перша сторінка віденського часопису Illustrierte Zeitung, де внизу справа вміщено фото Олени Степанів під час повернення з полону

ступінь доктора філософії. Незабаром вийшла заміж за Романа Дашкевича – свого однолітка, також сина сільського священика, дипломованого правознавця і офіцера УСС. Подружжя повернулося у Львів, там народився їхній єдиний син Ярослав, майбутній український історик і дисидент. Олена займалася викладацькою роботою, активно співпрацювала з Науковим товариством ім. Шевченка. Після приєднання Західної України до СРСР у 1939 році, працювала в установах Академії наук УРСР – як дивно, тодішні масові арешти галицької інтелігенції обійшли стороною оселю Дашкевичів. Другу світову війну Олена пережила у Львові. Там і залишилася, коли в місто повернулася радянська влада, хоча величезна кількість її друзів та однодумців – навіть чоловік! – емігрували на Захід. Після закінчення Другої світової війни Олена Іванівна працювала доцентом Львівського університету, старшим

науковим співробітником і завідувачем сектору економіки Львівського відділу Інституту економіки АН УРСР, науковим співробітником Природничого музею АН УРСР. Здавалося, «система» про неї забула. Та це були оманливі надії, біда всетаки постукала в двері. 10 грудня 1949 року заарештували сина, на той час уже молодого науковця. 29 грудня настала черга і матері, Олені Іванівні було на той час уже 57. Офіційне обвинувачення – за участь в контрреволюційній банді українських націоналістів і пропаганду націоналістичних ідей у друкові. Не будемо переповідати всі жахи мордовських таборів, де літній жінці довелося відбувати покарання лише за те, що вона була українською патріоткою. Те, що вдалося пережити Олені Степанів і мільйонам безневинно засуджених радянських громадян – на межі людського терпіння і вже точно за межами здорового глузду. СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

Ой, у горах, у Карпатах, Там вітер лютує. Б'ються стрільці на горі Маківці, Аж ся світ дивує!

І матір, і сина було звільнено у 1956 році. Його – за закінченням терміну покарання, її – за станом здоров’я. Зрозуміло, що на волю політичних в’язнів могли відпустити достроково лише вмирати. Перша в світі жінка-офіцер повернулася додому дуже хворою і фактично на порожнє місце – квартиру реквізували, а нечисленні родичі і приятелі з колишнього життя не хотіли мати справу з «лішенкою». Піклувався про Олену Степанів фактично лише син Ярослав. Вона померла від раку у маленькому будиночку на околиці міста, єдиному житлі, яке було їм по кишені, у 1963 році. Тоді її пам’ять достойно вшанувала хіба що українська емігрантська преса. А нині вже час Олені Степанів повернутися із небуття. Адже Герої не вмирають, чи не так? Підполковник Валерія АГІБАЛОВА

35

ЛІТЕРАТУРНА СВІТЛИЦЯ

«ГЕРОЯМ СЛАВА! СЛАВА УКРАЇНІ! КРАЇНА ХАЙ ЖИВЕ І КВІТНЕ ВІЧНО!» Із початком неоголошеної війни на Донбасі ми все частіше стали використовувати слово «патріотизм». Звичайно, немає нічого дивного в тому, що біда згуртувала суспільство – в період великих потрясінь так буває завжди. Згадайте, як заходилася молодь фарбувати у кольори національного прапору паркани, як на вулицях істотно побільшало людей у вишиванках, як російськомовні громадяни стали переходити на українську, мовляв, щоби «захисники руського миру» не прийшли «рятувати» їхні родини. Проте, погодьтесь, у 2014 році бути патріотом у Києві чи Львові було набагато простіше, аніж у Слов’янську, Дружківці, Попасній чи Лисичанську… І справа тут не стільки у рівні громадянської свідомості того чи іншого українця, скільки в тому, що на тимчасово окупованих територіях висловлюватись на користь єдиної України, скажімо прямо, небезпечно для життя. Щоб залишатися українцем у той час і у тій місцевості потрібна була неабияка мужність. Але справжні патріоти у захоплених терористами містах і селах були. Вони щодня сподівалися на те, що в їхньому населеному пункті знову замайорить синьо-жовтий прапор. Вони зустрічали українських солдатів-визволителів зі сльозами радості на очах. Їм вся країна має низько вклонитися за те, що вони залишилися вірними своїй Батьківщині, показавши тим самим гідний приклад усім співвітчизникам. Саме такою людиною є Ірина Василівна Дзюкевич-Потапенко, бібліотекар батальйону Національної гвардії України, що дислокується у місті Рубіжному – найближчому до тимчасово окупованих територій так званої ЛНР з усіх інших частин Нацгвардії.

36

У Рубіжному вона народилася, закінчила школу. І хоч їздила на науки і на Сумщину, і на Харківщину, та все одно завжди поверталася до свого міста. Тут виросли двоє її синів, тут живуть друзі та однодумці, тож навіть в період окупації (на щастя, недовгий), жінка не залишила рідної оселі.

– Влітку 2014 року у Рубіжному дуже часто було чути вибухи. Люди жили в постійній напрузі, насамперед намагалися вивезти куди-небудь дітей. Мої вікна виходять на дворовий спортмайданчик, тож у теплу пору року з вулиці майже цілодобово чути гомін, сміх, звуки ударів по м’ячу. Але коли сепаратисти ввели у місті комендантську годину, все ніби вимерло. Причому, люди відсиджувались по домівках не тільки увечері, а й взагалі намагалися не виходити на вулицю без нагальної потреби. І особисто мене найбільше лякали навіть не звуки пострілів, а оця моторошна тиша. Коли 20 липня Рубіжне звільнили наші військові, я, звісно, раділа. Проте тягар з душі впав уже потім, коли одного чудового ранку відкрила вікно і почула, що надворі грають діти. Саме в цей момент я відчула: місто знову наповнилося життям, – згадує бібліотекар. Слід зазначити, що не падати духом у ті важкі часи Ірині Василівні допомагала творчість. Жінка бере активну участь не лише в культурному житті рідної частини, але й цілого міста. Вона пише вірші, входить до складу місцевого літературного об’єднання «Райдуга», регулярно друкується в різних літературних збірках і альманахах, а 2007 року випустила власну книжку віршів під назвою «Тайна». Вона є призером обласного конкурсу «Мова – богатство моє» та міжнародного фестивалю «Слобожанський спас». За першою освітою Ірина ДзюкевичПотапенко художник (до речі, різного роду наочну агітацію у військовому СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

містечку рубежанського батальйону НГУ оформлює саме вона), тож звикла висловлювати свої думки та переживання за допомогою образотворчого мистецтва. Разом із своєю подругою та колегою, завідувачем відділу мистецтв Центральної міської бібліотеки Іриною Бригидер вона свого часу заснувала арт-клуб «Ковчег», який об’єднує музикантів, художників та поетів Луганщини. Саме тут весною поточного року відбулася презентація персональної виставки картин нашої героїні, що мала назву «Кольорові сни Ірини». У частині Ірина Василівна працює з 2000 року. Звичайно, протягом цього часу батальйон став її другою домівкою, а його військовослужбовці – по-справжньому близькими людьми. До своєї роботи жінка ставиться дуже відповідально, не обмежуючись лише збереженням бібліотечного фонду та обліком виданих книжок. Вона намагається зацікавити військову молодь літературою, подружити солдатів із книжками.

– Усі ми розуміємо, що живемо у вік комп’ютерних технологій. Проте коли деякі новобранці відверто дивуються, мовляв, а навіщо у військовій частині бібліотека, якщо будь-яку книжку можна закачати у телефон, я намагаюсь розкрити привабливість саме друкованих видань і від душі радію, якщо в мене це виходить, – зізнається жінка. Ірина Василівна – природжений оповідач. На її лекціях, присвячених знаковим подіям історії України, життю та творчості відомих поетів, письменників та учених завжди цікаво. Звісно, лунають і її власні вірші, насамперед, ті, що присвячені Батьківщині і її захисникам. Пропонуємо ознайомитись із творчістю Ірини Дзюкевич-Потапенко і читачам нашого часопису.

ЛІТЕРАТУРНА СВІТЛИЦЯ ЗАХИСНИКАМ ВІТЧИЗНИ

БУДЕМО ЖИТИ!

Коли біда прийшла на землю нашу, Коли і не чекали, не гадали, Перетворилася земля в криваву кашу, І де кінець війні, ми всі не знали.

Скачуть коні по небу червоні – На землі почалася війна... Стільки горя, життів, стільки болі! Та не винна країна моя.

Та браві хлопці – славні українці – Не пали духом, рук не опустили. Тримаючи себе та зброю міцно, Свою сім’ю й Вітчизну захистили.

Ми свободи хотіли і волі, Справедливої, мудрої влади, Щоб назавжди зректися недолі, Щоб у нас, як взірець, була правда.

Хтось наречений вчора, воїн завтра. Чиїсь сини, брати, батьки, кохані… Та ось насунулась ворожа люта хмара – На захист вони встали, як востаннє.

Та не все сталось так, як гадалось. Не здобудеш легкою ціною Те, що довгії роки ховалось, Прикривалось личиною злою.

Прості душею та герої духом… Забули про свої життя та спокій. Не вижившим в війні – земля вам пухом. Ми пам’ятаємо вас, рідні, з року в роки.

Знов пішли у бій брат проти брата, Друзі стали за мить ворогами... Та невдовзі вже прийде розплата. Будем жити! Бо віримо, – Бог з нами.

А тим, що вийшли з пекла, повернулись, – Низький уклін та шана споконвічна. Хай перемога, що в боях здобулась, В історії залишиться навічно… Ми вдячні вам до сліз – тоді і нині. Здоров`я, щастя, миру ми вам зичим. Героям слава! Слава Україні! Країна хай живе і квітне вічно!

КАЖУТЬ…

НАВІЩО? Навіщо сонце променем ласкавим, Мов кошеня, моїм волоссям грає? І жаром своїм прагне розтопити На серці кригу? Та вона не тане. Навіщо вранці птах веселим співом День новий за вікном знов зустрічає? Веселка над рівниною навіщо Косу яскраву в небо заплітає? Навіщо літній дощ на вогких листях, Мов парубок закоханий, гадає? Навіщо я живу у дивнім світі, Коли тебе зі мной тепер немає?..

РОДИНА Родина – от слов «родное», «род»... Мы, на Родине живущие, – народ. Українське слово є «родИна» – Це сім’я велика та єдина. Под крылом в одном гнезде птенцы – Украины дочери, сыны... Що ж ми робимо? Руйнуємо свій дім, Щоб продатись ворогам своїм?

Кажуть, є країни дивовижні, Де життя, мов у літньому гаю, Де світанки всі та ночі ніжні… Кажуть, є. А я свою люблю.

Истину простую позабыли – Чтобы нас, как прутик, не сломили, Треба разом сплетено триматись, Щоби поодинці не зламатись.

Кажуть, землі є красиві та багаті, Де тепло і сито, як в раю. Кожен день там, мов казкове свято. Вірю, є. Та я свою люблю.

Ведь деленье родины на части – Это лишь раздел казны и власти. Схаменіться, люди! Ми ж брати – Християни всі – і я, і ти...

Кажуть, десь чудові є країни… Та ж разом не замістять одну – Мою рідну, гідну Україну. Знаю, є. Та я свою люблю.

Будь же, Украина, неделима. В этом твои мудрость, честь и сила. Обірви мотузки ляльководів, Залишайся в єдності та згоді.

Все це є в моєї Батьківщини: Небо, сонце, зорі та гаї, Гори, ріки, море, люди щирі. Тільки не було б отої війни…

Мы на чужбине будем чужаками. И, чтоб не жить нам чуждыми мозгами, Згадаємо, де безкоштовний сир буває? Тож треба жити тим, що нас єднає.

Ми живем в родині-Україні. Так шануймо ж ненечку свою. Всупереч війні ми всі єдині. Хай там кажуть. Я ж її люблю!

А не искать различья под лупой, Не торговать свободой и страной... Слов’яни всі ми – це збагнути треба. І хай нам допоможе Бог і небо!..

КОЛИ ТЕБЕ НЕ БУДЕ ПОРУЧ... Коли тебе не буде поруч, Коли у серці виє туга, Коли рукою не торкнутись, І не втішає слово друга, Коли ти з кимось, не зі мною, Біду та щастя розділяєш, Коли ти мрією та думкою В своїх світах і снах літаєш, – Знай, – буду поруч я незримо, Як привид, наче подих тайни, Як пух кульбаби серед літа, Тобі про себе нагадаю. Коли лоскоче тебе вітер, – Згадай мій дотик несміливий, І, стомлений жагою в спеку, – Згадай мій поцілунок хтивий. Коли, не дай Бог, прийде лихо Та одоліє смуток чорний, – Сідай хоч подумки зі мною В мого кохання дивний човен. Ми попливемо у країну, Якої ще нема на карті, Де всі турботи злої днини, Коли ми разом, нас не варті. Підготувала підполковник Валерія АГІБАЛОВА

СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

37

НЕЙМОВІРНО, АЛЕ ФАКТ

ІДЕЇ, ЯКІ ВИПЕРЕДИЛИ СВІЙ ЧАС

ТОП-5 ВИНАХОДІВ НАШИХ СПІВВІТЧИЗНИКІВ, ЯКІ МОГЛИ Б ЗМІНИТИ СВІТ Вислів: «Немає пророка у своїй вітчизні», на жаль, був актуальним у всі часи. Скільки відкриттів залишились незатребуваними через те, що хтось із сильних цього світу вирішив: реалізація фих ідей не на часі або їхнім творцям банально не щастило у житті. Згадаймо лише кілька винаходів українських учених, які могли б стати епохальними. На жаль, лише у такий спосіб ми можемо нині віддати шану їх творцям – відомим і невідомим.

1

Електричний трамвай Федора Піроцького (1880 р.) Уродженець Полтавщини Федір Піроцький за основним фахом був офіцером-артилеристом, проте все життя захоплювався фізикою і механікою, був талановитим винахідником. У 1874 р. він розробив проект машини змінного струму та системи передачі електроенергії через залізний дріт, закріплений телеграфними ізоляторами на дерев’яних стовпах. 1875-го на ділянці Сестрорецької залізниці під Санкт-Петербургом першим у світі запустив вагони на електричній тязі, а 1880 р. містом вперше проїхав його електричний трамвай. Та, на жаль, винахід талановитого офіцера петербурзька влада не оцінила («постаралися» власники трамваю на кінній тязі, які зовсім не жадали появи сучаснішого і дешевшого конкурента). Зате німецький винахідник і бізнесмен Карл Сіменс, який бував у Росії і приятелював з Піроцьким, скориставшись його ідеями, створив і запатентував власний електричний трамвай. Так, у Берліні першу постійну електричну трамвайну лінію було відкрито 1881 р., а в Російській Імперії – лише 1892-го. До речі, сталося це в Києві, але вже без участі Федора Піроцького.

2

Кіноапарат Йосипа Тимченка (1893 р.) Мало хто знає, що першовідкривачем кіно є український механік одесит Йосип Тимченко, який разом із фізиком Миколою Любимовим винайшов оригінальний скачковий пристрій стрічкопротяжного механізму кіноапарата під назвою «равлик». На його основі спільно з іншим колегою, Михайлом Фрейденбергом, Тимченко розробив перший у світі кінознімальний апарат – хронофотографічну камеру. У листопаді 1893 р. в готелі «Франція», на розі вул. Дерибасівської та Колодязного провулку пройшла публічна демонстрація двох кінофільмів, знятих Тимченком на Одеському іподромі. Зазначимо, що відбулося це за два роки до першого паризького кінопоказу братів Люм’єр. Однак запатентувати свій апарат і розвинути розпочату справу Йосип Андрійович не зміг – забракло грошей. Він звертався до найбагатших людей Росії – промисловця Путилова, банкіра Рубінштейна, бізнесмена і мецената Мамонтова, проте жодний із них не зацікавився кіновиробництвом. Напевно, якщо б хоч хтось із них погодився підтримати винахідника, історія кіно була б зовсім іншою.

3

Поштовий індекс, розробник невідомий (1932 р.) Індекс – це послідовність букв або цифр, що додаються до поштової адреси з ціллю полегшення сортування кореспонденції, у тому числі, й автоматичної. Нині це звична річ, проте колись введення індексу стало справжнім проривом у справі вчасної і точної доставки кореспонденції. На жаль, ми не знаємо навіть імені розробника першого поштового індексу. Відомо лише, що вперше його було введено в 1932 р. на Головному поштамті міста Харкова, що на той час мав статус столиці Української СРР. Збереглися навіть листівки, які закликали українців звикати до нових правил оформлення листів. Тодішній індекс складався з чотирьох позначок – перші дві цифри означали місто, буква – республіку, а остання цифра – район. Утім життя цього індексу було коротким – перед Другою світовою війною його скасували. Згадали про зручне ноу-хау лише в 1962 р., але вже не в Україні, а в Західній Німеччині. Згодом індекс стали використовувати і поштові відомства інших країн, причому, в СРСР його ввели лише в 1971 р.

4

Рентген-апарат Івана Пулюя (1881 р.) Короткохвильове електромагнітне випромінювання, діапазон частот якого лежить між ультрафіолетом і гамма-променями, увесь світ називає рентгенівськими або Х-променями на честь німецького фізика Вільгельма Рентгена, який його відкрив. Насправді ж, уродженець селища Гримайліва (в XІХ ст. належало Австро-Угорщині, нині – Тернопільська область України) Іван Пулюй за 14 років до німця зацікавився ефектами, породжуваними електричним струмом у вакуумі. Зокрема, він створив трубку (лампу Пулюя), яка випромінювала Х-промені і стала прообразом сучасних рентгенівських апаратів і першим у світовій практиці зробив знімок людського скелета. Рентген теж займався вивченням даного випромінювання, і його успіхи були скромнішими. Проте першу статтю Пулюя про походження Х-променів і їхні фотографічні властивості було подано до Віденської академії наук 13 лютого 1896 р., тоді як промова Рентгена «Про новий тип випромінювання» мала місце 22 грудня 1895 р. Ось так півтора місяці зволікання коштували Пулюю слави першовідкривача Х-променів, а можливо, і першої в історії Нобелівської премії з фізики, яка дісталася Рентгену у 1901 р.

5

Електронне телебачення Бориса Грабовського (1928 р.) Вважається, що першовідкривачем електронного телебачення (1931 р.) був Володимир Зворикін. Технологія передачі зображення на відстані на той час уже існувала, але принцип дії механічного телебачення суттєво відрізнявся від телебачення електронного. Однак коли Зворикін іще тільки приступав до своїх розробок у США, на іншому кінці світу молодий фізик, син українського поета Павла Грабовського Борис винайшов катодний комутатор, що став основою побудови передавальної телевізійної трубки. Згодом Грабовський розробив проект телеустановки, яку назвав «радіотелефот». 26 липня 1928 р. в Ташкенті в присутності комісії місцевого університету було продемонстровано трансляцію рухомого зображення на телеекран за допомогою електронного методу. Грабовському було запропоновано продемонструвати дослід у Москві, проте після пересилки апаратури виявилось, що вона розтрощена. Нового удару завдали ідеологи механічної системи телебачення, які назвали «телефот» Грабовського безперспективним. Тож ані запатентувати, ані популяризувати своє дітище Грабовському так і не вдалося.

Підготувала підполковник Валерія АГІБАЛОВА

38

СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

ГУМОР

ВОРОГ НЕ СТРАШНИЙ, КОЛИ ВІН СМІШНИЙ! На прийомі у терапевта.

– Лікарю, чесно кажучи, я не вірив, що ліки, які ви мені виписали, допоможуть. Але допомогли. Ви просто чарівник!

– Правду кажучи, чарівник – аптекар. Я вам помилково дав бланк, на якому ручку розписував.

Вуйко з’їздив за турпутівкою до Іспанії і розповідає про кориду: – Ну, арена така велика. На трибунах іспанські чоловіки, усі такі гарні, спокійні. Іспанські жінки, теж усі гарні, спокійні. Виводять бика, великий такий бик, гарний, спокійний. Тореадор виходить, гарний такий, спокійний... Аж раптом дістає він комуняцький прапор, і всі, холєра, наче поскаженіли!

– Поможи мені, Господи! Їсти-таки нічого, жити нема на що, жодної гривні в кишені... Голос з неба: – Не бреши, Ізя!

– Так що, долари міняти?

Перше вересня, перший клас. Вчителька каже: – Діти, ви прийшли в школу. Тут потрібно сидіти тихо, а якщо щось хочете запитати, підніміть руку. Вовочка тягне руку.

– Ти щось хочеш запитати, Вовочка?

– Ні, просто перевіряю як працює система.

Грабіжник увірвався в «Ощадбанк», але був розірваний пенсіонерками, які подумали, що він лізе в касу без черги.

Зараз потрібно дуже обережно переходити дорогу, бо діти, які виросли на Need for speed та GTA почали отримувати водійські права.

Хлопець прогулюється з дівчиною: – Поїхали в ресторан...

– Супер! Давай!

– Та не перебивай! Поїхали в ресторан українець, німець і француз...

Дівчина прийшла до ворожки.

– Мене люблять двоє хлопців. Скажіть, кому з них пощастить? Ворожка розклала карти, потім уважно подивилася на дівчину....

– Пощастить Ігорю – з тобою одружиться Дмитро.

Дівчина, проводжаючи хлопця в армію, подарувала свою фотографію. Через півроку написала: «Я зустріла іншого, поверни фото назад». Хлопець зібрав у всіх друзів фотографії їхніх дівчат і відправив колишній зі словами: «Не пам’ятаю де ти, вибери, решту фото вишли назад».

На блокпосту.

– Стій! Хто йде? Гасло?

– Непозбувна бентега! Відгук?

– Малесеньке, рябесеньке телятко гамцяло паляницю!

– Прахадітє!

– Спасіба!

На вулиці сваряться двоє чоловіків: – Ви – осел!

– Від осла чую! Перехожий зупиняється: – Ну навіщо сваритися, якщо ви родичі?

Тільки у нас на пачці чаю може бути написано: «Чайне листя зібрано в Індії, на Цейлоні та в Китаї. Упаковано в Україні. Насолоджуйтеся смаком справжнього англійського чаю!»

– Як справи в школі?

– Сьогодні на перерві намагалися викликати сатану.

– І як?

– Ні в кого не вийшло.

– Мене не цікавить, що там у інших дітей, у тебе чому не вийшло?

– Сашко, ти можеш відрізнити піаніно від рояля?

– У рояля струни, дека і механічна частина розміщені горизонтально, а у піаніно – вертикально. Саме тому рояль набагато більший за піаніно.

– Не знала, що ти музикант!

– А я і не музикант, я вантажник...

Подарували бабусі iPad. Бабця наклеїла на нього фотографію онука і поставила в сервант. Малюнок старшого лейтенанта Олексія ПАВЛЮКА

СЛОВО ЧЕСТІ / 3’(59) 2017

39

ЩОБИ УКРАЇНЦІ ПАМ’ЯТАЛИ СВОЇХ ПОЛЕГЛИХ ЗАХИСНИКІВ У перший день поминального тижня, який цього року припав на 27 квітня, на мурах Михайлівського Золотоверхого монастиря, що у центрі столиці, відкрили оновлену Стіну пам’яті загиблих в ході антитерористичної операції на Донбасі захисників України. Вшанувати полеглих воїнів та оглянути меморіал прибули десятки українців, серед яких були і рідні загиблих бійців, і пересічні кияни. Кожен із гостей мав змогу поставити свічку та помолитися за полеглих. Крім того, жителі та гості столиці ознайомилися із експозицією пересувної виставки «Блокпост пам’яті», яку презентував голова Міжнародної асоціації дослідників фортифікації «Цитадель» Павло Нетьосов. Під час урочистої церемонії відкриття Стіни пам’яті перед гостями виступив заступник директора Національного військово-історичного музею України Ярослав Тинченко. Він, зокрема, зазначив: – Ініціаторами меморіального проекту, розробку якого було розпочато ще навесні 2014-го, стали працівники нашого музею, учасники волонтерського інтернет-проекту «Книга пам’яті полеглих за Україну» та історико-культурологічного товариства «Оберіг часу». Перша дошка із портретами полеглих воїнів АТО з’явилась на мурах монастиря у травні 2015 року. Наразі Стіна пам’яті складається з 11 дошок із портретами 3 тисяч представників різних силових відомств України. Ведеться робота над дванадцятою, яку вже незабаром буде розміщено на мурі монастиря. Провести урочисте богослужіння та освятити меморіальні дошки вийшов намісник Михайлівського Золотоверхого монастиря архієрей Агапіт. По завершенню церемонії він подякував усім, хто працював над розробкою Стіни пам’яті, та від імені Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета нагородив ряд волонтерів церковними відзнаками. Приємно додати, що медаль «За жертовність і любов до України» отримав один із активних учасників інтернет-проекту «Книга пам’яті полеглих за України» військовослужбовець НГУ підполковник Сергій Коваленко. Старший лейтенант Олексій ПАВЛЮК, фото автора