Слово Честі № 61 2017 by NGU

ГРУДЕНЬ 2017

ЧА ЧАСОПИС АСОПИС Н НАЦІОНАЛЬНОЇ АЦІО ОНАЛЬНОЇ Г ГВАРДІЇ ВАРДІЇЇ У УКРАЇНИ КРАЇНИ

www.facebook.com/slovochesti

ШІСТЬ ВИПРОБУВАНЬ ДЛЯ ВОЛОДАРЯ БЕРЕТА З ВІДЗНАКОЮ

ТЕПЕР МИ ЗНАЄМО ЇХНІ ІМЕНА

НАЦІОНАЛЬНА ГВАРДІЯ УКРАЇНИ

СТАЛА ПОВНОПРАВНИМ ЧЛЕНОМ

МІЖНАРОДНОЇ АСОЦІАЦІЇ FIEP

ОФІЦІЙНО

«Про відзначення державними нагородами України членів національної збірної команди України на X Всесвітніх іграх з неолімпійських видів спорту» (витяг) За досягнення високих спортивних результатів на X Всесвітніх іграх з неолімпійських видів спорту у м.Вроцлав (Республіка Польща), піднесення міжнародного авторитету України постановляю: Нагородити орденом «За заслуги» III ступеня БУРЯК Олену Святославівну – чемпіонку Всесвітніх ігор з веслування академічного на ергометрах Президент України П. ПОРОШЕНКО 9 вересня 2017 року №269/2017

«Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня фізичної культури і спорту» (витяг) За вагомий особистий внесок у розвиток та популяризацію фізичної культури і спорту в Україні, досягнення високих спортивних результатів та багаторічну плідну професійну діяльність постановляю: Нагородити орденом «За заслуги» II ступеня КАРЮЧЕНКА Дмитра Миколайовича – чемпіона та багаторазового призера чемпіонатів світу з фехтування Нагородити орденом «За заслуги» III ступеня ГЕРЕЯ Анатолія Анатолійовича – чемпіона та призера чемпіонатів світу з фехтування Президент України П.ПОРОШЕНКО 9 вересня 2017 року №270/2017

«Про відзначення державними нагородами України» (витяг) За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, зразкове виконання військового обов’язку постановляю: Нагородити орденом «За мужність» ІІІ ступеня БЕРЕЗІВСЬКОГО Миколу Андрійовича – старшого солдата ГАЛУШКУ Ігоря Олександровича – старшого сержанта Нагородити медаллю «За військову службу Україні» ГРИЦАЄНКА Віталія Миколайовича – сержанта КАНДЗЮБУ Ярослава Володимировича – солдата КАТАСОНОВА Олексія Олексійовича – старшого солдата ЛАШКА Володимира Володимировича – старшого сержанта РИБАЛЬЧЕНКА Даніїла Аркадійовича – старшого сержанта ТИШКУЛА Олега Миколайовича – старшину ХАРЬКОВСЬКОГО Дмитра Петровича – старшого солдата ЧЕХА Юрія Олександровича – старшого лейтенанта

Нагородити медаллю «Захиснику Вітчизни» УГРИНЮКА Назарія Івановича – старшого солдата. Президент України П. ПОРОШЕНКО 11 жовтня 2017 року №318/2017

«Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня захисника України» (витяг) За вагомий особистий внесок у зміцнення обороноздатності Української держави, мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені під час бойових дій, зразкове виконання службових обов’язків постановляю: Нагородити орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня ПЛАХОТНЮКА Олега Миколайовича – полковника Нагородити орденом «За мужність» ІІІ ступеня ВАРФОЛОМІЙЧУКА Сергія Олександровича – майора ГАЗАРЯНА Давида Алексановича – капітана ДЕМИДЕНКА Віктора Євгенійовича – прапорщика Нагородити орденом Данила Галицького ГОЛОСЕНКА Валерія Сергійовича – полковника КУЛИКА Олега Євгеновича – полковника ПОКОТИЛА Олександра Олеговича – підполковника Нагородити медаллю «За військову службу Україні» БОЖЕНКА Віктора Олександровича – майора ГУНЬКА Віталія Леонідовича – старшого сержанта ОЛІНЧІНСЬКОГО Віктора Анатолійовича – капітана ОРЛОВА Олександра Олександровича – капітана СІТДІКОВА Родіона Володимировича – солдата СТРИГУНА Анатолія Борисовича – підполковника ЧОРНОГО Олександра Вікторовича – полковника ЩЕРБАТЬКА Сергія Володимировича – молодшого лейтенанта Нагородити медаллю «За бездоганну службу» ІІІ ступеня РИХТІКА Костянтина Валерійовича – полковника ШКРЯБІНА Олександра В’ячеславовича – майора Президент України П. ПОРОШЕНКО 12 жовтня 2017 року №319/2017

«Про присвоєння військових звань» 1. Присвоїти військове звання генерал-лейтенанта генерал-майору СПОДАРУ Ярославу Богдановичу – заступнику командувача Національної гвардії України. 2. Присвоїти військове звання генерал-майора: полковнику ГОЛОВІНОВУ Олегу Валерійовичу – начальнику управління з охорони важливих державних об’єктів штабу Головного управління Національної гвардії України; полковнику ДЗЮБІ Руслану Володимировичу – начальнику фінансово-економічного управління Головного управління Національної гвардії України. Президент України П. ПОРОШЕНКО 14 жовтня 2017 року №326/2017

СЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

ЗМІСТ ОФІЦІЙНО Реформування в дії .......................................................4 Національна гвардія України стала повноправним членом Міжнародної асоціації FIEP .................................6 ПЕРСПЕКТИВА «Зброя та безпека – 2017»: інновації озброєння і контракти стратегічної важливості ................................8

Інформаційно-публіцистичний журнал Національної гвардії України № 5’(61) 2017

СЛУЖБА «Протест» не означає «безладдя» ................................12 ФОТОРЕПОРТАЖ Шість випробувань для володаря берета з відзнакою ....14 ПРОФЕСІОНАЛИ «Спартак» – чемпіон! Або як підготувати найкраще відділення оперативного призначення ..........................18 СТОРІНКА ПСИХОЛОГА Вижити і жити ............................................................20 БОЙОВА ПІДГОТОВКА Аби перетворити солдата у справжнього професіонала .............................................................22 Гірська патрульна рота – наймолодший підрозділ НГУ .............................................................23 ПАМ’ЯТЬ Тепер ми знаємо їхні імена ..........................................24 ОБЛИЧЧЯ АТО Головний бій капітана Левкуна .....................................28

СПОРТ Офіцер НГУ – чемпіон з пауерліфтингу ........................30 РЕТРОСПЕКТИВА Петро Конашевич-Сагайдачний: гетьман, полководець, меценат .................................................31

ЦЕ ЦІКАВО Як винайшли… Або чому в автомобільної каністри три ручки ...................................................................34 КУЛЬТУРА Оркестр духовий, підрозділ бойовий.............................36 Поповнити солдатську бібліотеку допомагає громада .....................................................37 ТОП-5 На заздрість усьому світові: топ-5 унікальних фактів, пов’язаних з Україною та українцями ............................38 ЗАСНОВНИК: Головне управління Національної гвардії України ЧЛЕНИ РЕДКОЛЕГІЇ: генерал-лейтенант Ярослав Сподар, полковник В’ячеслав Ященко, полковник Сергій Блощіцин, полковник Геннадій Солдатенко ВІДПОВІДАЛЬНИЙ РЕДАКТОР: підполковник Валерія Агібалова ЗАСТУПНИК ВІДПОВІДАЛЬНОГО РЕДАКТОРА: майор Олександр Загородній НАД НОМЕРОМ ПРАЦЮВАЛИ: дизайн та комп’ютерна верстка: Дмитро Грек літературний редактор: Людмила Бутакова ТИРАЖ: 2200 примірників. Розповсюджується безкоштовно ЮРИДИЧНА АДРЕСА: м. Київ, вул. Народного ополчення, 9А АДРЕСА РЕДАКЦІЇ: 04071, м. Київ, вул. Костянтинівська, 5 Тел: (044) 428-66-13 E-mail: slovochesti@ukr.net Свідоцтво про державну реєстрацію №20269 – 10669ПР від 12.08.2014 р. ДРУК: друкарня Іміджево-видавничого центру Національної гвардії України Зам. 552. СЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

28 3

ОФІЦІЙНО

РЕФОРМУВАННЯ В ДІЇ

Національна гвардія в Україні – військове формування з правоохоронними функціями, створене в нелегкий історичний період для захисту суверенності держави, забезпечення безпеки громадян та дотримання правопорядку в країні. За більш як три роки з моменту створення Нацгвардія пройшла напружений шлях втрат і здобутків, розвиваючись за різними напрямками, аби організаційно наблизитись до стандартів, прийнятих у аналогічних структурах країн-членів ЄС та НАТО. Основними напрямами реформування були: система навчання, управління, зв’язок, логістичне забезпечення, зв’язки з громадськістю, соціальне і медичне забезпечення. Підсумуємо, чого Національна гвардія України досягла на шляху реформування сьогодні.

Оптимізація структури управління Розроблено та розпочато практичне виконання плану реформування органів управління (планується завершити у червні 2018 року). Останні мають бути максимально наближеними до штатної структури європейських країн-партнерів, з урахуванням особливостей завдань, які виконує НГУ. Вносяться відповідні зміни до керівних документів, що регламентують життєдіяльність військового формування. У Головному управлінні НГУ уже працюють нові відділи, які займаються стратегічним плануванням, інспектуванням, прозорими закупівлями товарів і послуг тощо.

Створення нових підрозділів Виходячи із практичної необхідності і досвіду іноземних партнерів, в Національній гвардії Україні впроваджено капеланську службу, сформовано рекрутингові центри, створено гірсько-патрульну роту. Слід зазначити, що штатну службу військового духовенства Національна гвардія запровадила першою серед силових структур України. Окрім своєї безпосередньої місії, духовного окормлення військовослужбовців, капелани володіють знаннями з тактичної медицини, тімбілдінгу, ознайомлені із особливостями служби в НГУ – з цією метою їм було запропоновано пройти спеціальний навчальний курс. У структурі Національної гвардії створено центри комплектування (рекрутингові центри) у п’яти містах України. Їх завдання – комплектування підрозділів резервістів, набір громадян на службу за контрактом, профорієнтація молоді. Специфічні завдання з охорони громадського порядку у гірській місцевості виконують бійці створеного рік тому гірсько-патрульного підрозділу НГУ. Значну роль у плануванні його діяльності та переведення проекту у практичну площину відіграв досвід спільних проектів з колегами із Румунії та Італії. СЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

Удосконалення системи управління та організації зв’язку Для підвищення швидкості й ефективності реагування на надзвичайні ситуації створено сучасний допоміжний пункт управління. Уведено в дію Центр керівництва в кризових ситуаціях з подальшим підключенням до загальнодержавної мережі ситуаційних центрів та налагодження захищеного відеоконференційного зв’язку. Впроваджено захищені канали зв’язку. Створюється система технічного захисту даних, збереження конфіденційності, цілісності та автентичності інформації з обмеженим доступом. Закінчується тестування системи електронного документообігу.

ОФІЦІЙНО

Реформування системи роботи психологів Проведено оновлення нормативно-правової бази, триває впровадження комплексної державної програми з психологічної реабілітації комбатантів та членів їх сімей. Вперше серед військових формувань впроваджено пілотний проект психологічної реабілітації учасників антитерористичної операції у загальній системі медичної реабілітації на базі відомчого реабілітаційного центру «Нові Санжари» на Полтавщині. Проводяться психологічна підготовка й тренінги з тімбілдингу для новобранців. На базі Міжнародного міжвідомчого багатопрофільного центру підготовки підрозділів розпочато створення психотренінгового комплексу, призначеного для проведення психологічних тренінгів, практичних занять, групової та індивідуальної психопрофілактичної роботи, психологічної реабілітації особового складу, а також підвищення фахової компетентності психологів.

Зміни у системі харчування

Професійна підготовка

Позитивні зрушення відбулися в організації харчування особового складу. Впроваджується система харчування, за якої військовослужбовцям пропонується можливість вибору з кількох страв. Для організації повноцінного харчування особового складу, що несе службу у відриві від місць постійної дислокації, протягом 2016 року здійснено закупівлю сучасних спеціалізованих їдалень на базі автобусів.

Внесено та апробовано зміни у систему підготовки, відокремлено індивідуальну підготовку від підготовки в складі підрозділів. Триває реалізація проекту створення Міжнародного міжвідомчого багатопрофільного центру підготовки підрозділів поблизу села Старого в Київській області. Впроваджено практику підготовки інструкторів у Навчальному центрі НГУ, дислокованому в місті Золочеві Львівської області. На базі кінологічного підрозділу столичного оперативного з’єднання НГУ створено сучасний кінологічний центр, один із найкращих в країні. Щорічно особовий склад НГУ бере участь у багатьох міжнародних та локальних військових навчаннях. Для покращення комунікації із зарубіжними колегами та можливості оперативного надання допомоги іноземним туристам гвардійці активно вивчають іноземні мови. Підготувала молодший лейтенант Ганна ІЛЬЧЕНКО

СЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

ОФІЦІЙНО

НАЦІОНАЛЬНА ГВАРДІЯ УКРАЇНИ СТАЛА ПОВНОПРАВНИМ ЧЛЕНОМ МІЖНАРОДНОЇ АСОЦІАЦІЇ FIEP

На саміті директорів та командувачів Міжнародної асоціації сил жандармерії та поліції в статусі військової установи (FIEP), що пройшов 16 жовтня в столиці Йорданії Аммані, Національній гвардії України було надано статус організації – повноправного члена Асоціації FIEP. За це рішення учасники саміту проголосували одноголосно.

аціональну гвардію України представляв заступник командувача НГУ генерал-лейтенант Микола Балан. – Сьогодні досягнуто одну із найважливіших стратегічних цілей, що стоять перед Національною гвардією України з моменту її створення… Набуття Національною гвардією України статусу повноправного члена Асоціації FIEP є результатом наполегливої роботи на шляху реформування в рамках євроатлантичного курсу держави. Ця подія є потужним імпульсом і чітким сигналом до продовження реформ у Національній гвардії України, адаптації національного законодавства України до демократичних норм та стандартів провідних країн світу, – зазначив генерал-лейтенант Балан після оголошення результатів голосування.

ДОВГИЙ ШЛЯХ ДО FIEP Безумовно, рішення про надання статусу повноправного члена Асоціації FIEP є визнанням НГУ рівною правоохоронною структурою серед аналогічних структур не тільки Європи, а й усього світу. Адже в ході нинішнього саміту було

проголошено про розширення кордонів Асоціації. Якщо донедавна організація іменувалась Асоціацією сил жандармерії та поліції країн Європи та Середземного моря в статусі військової установи, то нині жодних «географічних обмежень» у назві немає. Асоціація стала відкритою для всього світу, проте, звичайно, організації, які прагнуть до неї вступити, мають відповідати ряду вимог. Головним чином, вони стосуються нормативної бази, що регулює діяльність тієї чи іншої організації, а також, її структури, системи підготовки особового складу, технічного оснащення, логістики тощо. Нагадаємо, що FIEP – професійна асоціація військово-правоохоронних силових структур, започаткована 12 травня 1994 року як результат співробітництва між Національною жандармерією Франції, Військами карабінерів Італії та Цивільною гвардією Іспанії. Два роки потому до Асоціації приєдналася й Національна республіканська гвардія Португалії, що спричинило створення FIEP (абревіатура FIEP складена першими літерами назв країн-засновників: Франція, Італія, Іспанія та Португалія). СЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

Головною метою Асоціації є налагодження зв’язків, поглиблення взаємовідносин між військовими правоохоронними формуваннями, впровадження активних інновацій щодо поліцейського співробітництва, посилення взаємної солідарності і підвищення якості організаційних та структурних моделей, погодження їх у відповідності до діючих міжнародних угод, сприяння обміну інформацією та досвідом у таких секторах як людські ресурси, організація служби, нові технології та логістика. Питання про приєднання до FIEP українських військових правоохоронців було ініційовано ще у 2000 та 2002 рр. внутрішніми військами МВС України, проте в жовтні 2004 року українські ВВ отримали відмову – через невідповідність вимогам Статуту Асоціації.

НГУ – РІВНА СЕРЕД РІВНИХ 2015 року заявку щодо вступу до FIEP подала Національна гвардія України. У січні 2016-го представники НГУ взяли участь у засіданні комісії з питань новітніх технологій та логістики, що пройшла у Мадриді, а у березні відбувся візит

ОФІЦІЙНО

оціночної місії FIEP до Нацгвардії України, метою якого було ознайомлення із структурою, можливостями та завданнями гвардії. За результатами цього візиту був схвалений позитивний звіт щодо приєднання НГУ до Асоціації в якості спостерігача у жовтні минулого року. І ось, через рік, цілі було досягнуто – Національна гвардія України стала повноправним членом Асоціації FIEP. На думку генерал-лейтенанта Миколи Балана, це також стане важливою сторінкою в історії самої Асоціації. Національна гвардія України готова не тільки переймати передовий досвід зарубіжних партнерів, але й ділитися власним. – Ми вже маємо досвід стабілізації кризової ситуації під час масових заворушень в мирний час, а також у протистоянні «гібридній війні» на території нашої країни, розпалюваної та підтримуваної ззовні, – наголосив заступник командувача НГУ. Генерал-лейтенант Микола Балан також зазначив, що кожна структура – учасник FIEP має власний досвід забезпечення внутрішньої безпеки у своїй країні, і водночас стикається з новими викликами та загрозами, які виходять за межі національних кордонів і переростають у глобальну проблему міжнародного масштабу. Тож обмін досвідом

у питаннях охорони безпеки та протидії тероризму є вкрай важливим для міжнародного співробітництва військових правоохоронців. Наприкінці свого виступу генерал Балан подякував усім членам FIEP за підтримку та довіру, що втілилися у наданні НГУ статусу повноправного члена Асоціації.

2018 РОКУ У FIEP ГОЛОВУЄ ЖАНДАРМЕРІЯ ТУРЕЧЧИНИ Зазначимо, що під час жовтневої зустрічі директорів та командувачів Міжнародної асоціації сил жандармерії та поліції в статусі військової установи в Аммані статус повноправного членства в FIEP було надано також Силам національної безпеки Палестини, які з 2015 року перебували в статусі спостерігача Асоціації. Статус асоційованого членства отримала Військова поліція Бразилії, а статус спостерігача – Національна жандармерія Джібуті. Традиційно під час щорічного саміту відбувалася церемонія передачі головування в Асоціації FIEP. Глава Жандармерії Йорданії передав відповідні повноваження командувачу Жандармерії Туреччини – силової структури, яка, зазначимо, є давнім і надійним партнером Національної гвардії України. Турецька сторона запропонувала кілька актуальних тем для

СЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

основного вектора співпраці на наступний рік. Учасники саміту ухвалили тему: «Запобігання терористичним атакам у місцях масового скупчення людей». Також у рамках урочистостей з нагоди саміту Асоціації FIEP відбулась зустріч глав делегацій із королем Йорданії Абдаллою II ібн Хусейном аль-Хашимі. До речі, король Абдалла II не лише формально виконує обов’язки верховного головнокомандувача збройних сил держави згідно місцевої конституції, але й є професійним військовим із відповідною освітою та багаторічним бойовим досвідом. Зокрема, у 1990-ті рр., ще будучи принцом, майбутній король Абдалла ІІ створив сили спеціальних операцій, які, за оцінкою експертів, є одними з найбільш професійно підготовлених не лише на Близькому Сході, але й в світі. Тож, безперечно, в учасників саміту FIEP та Глави держави, що приймала гостей, знайшлося чимало тем для обговорення. Зокрема, Король Абдалла ІІ підкреслив важливість консолідації партнерства військових та правоохоронних структур країн світу, спрямування загальних зусиль на протистояння тероризму, екстремізму, та боротьбу зі злочинністю. Вл. інф. «СЧ», фото полковника Вадима ГОЛУБА

ПЕРСПЕКТИВА

«ЗБРОЯ ТА БЕЗПЕКА – 2017»: ІННОВАЦІЇ ОЗБРОЄННЯ І КОНТРАКТИ СТРАТЕГІЧНОЇ ВАЖЛИВОСТІ Від того, наскільки ефективними та сучасними є озброєння, техніка і оснащення силового блоку кожної держави, залежить безпека її громадян. З початком неоголошеної війни на Донбасі стартував етап глибокої модернізації та переоснащення Збройних Сил, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, інших військових та правоохоронних структур України. Тож інтерес ЗМІ та суспільства до таких подій як щорічна Міжнародна спеціалізована виставка «Зброя та безпека» (проводиться з 2007 року в столичному Міжнародному виставковому центрі), що раніше цікавили лише вузьке коло професіоналів, нині надзвичайно високий.

ГОЛОВНИЙ ФОРУМ ЗБРОЯРІВ

ьогорічний форум зброярів проходив з 10 по 13 жовтня. Свою продукцію на виставку привезли 425 підприємств, з яких 35 – із Польщі, Чехії, Туреччини, Китаю, Італії, Пакистану, Швейцарії, Об’єднаних Арабських Еміратів, Сполучених Штатів Америки, Ізраїлю, Франції, Німеччини та Бельгії. Український ринок традиційно представили об’єднані експозиції ДК «Укроборонпром», ГО «Ліга оборонних підприємств України» та ГО «Асоціація виробників озброєння та військової техніки України», решту ж павільйонів зайняли індивідуальні

державні й приватні підприємства. Програма виставки також передбачала 13 науково-практичних і презентаційних заходів. До речі, минулого року підприємств – учасників форуму було на 52 більше. Проте на погляд редакції «СЧ», це аж ніяк не означає, що цьогорічний захід був менш масштабним. Протягом чотирьох днів до МВЦ завітали 19 тисяч киян та гостей столиці, це на тисячу більше, ніж у 2016 році. Тож на території площею в 21 000 квадратних метрів у буквальному сенсі цього слова яблуку було ніде впасти! Відкривали виставку секретар Ради національної безпеки і оборони Олександр Турчинов, міністр оборони України генерал армії України Степан Полторак, міністр внутрішніх справ України Арсен Аваков, командувач Національної гвардії України генерал-полковник Юрій Аллеров, вітчизняні урядовці та керівники підприємств оборонної галузі, численні закордонні гості, зокрема, заступник міністра національної оборони Польщі Бартош Ковнацькі, іноземні військові аташе та бізнесмени. – Протягом останніх трьох років Україна відновила свою присутність на ринках озброєння, налагодила військово-технічне співробітництво з багатьма країнами світу на основі кооперації, спільної діяльності та партнерства. І вже сьогодні може пишатися досягненнями вітчизняних конструкторів у створенні найсучасніших зразків озброєння, військової техніки і засобів захисту, які відповідають сучасним стандартам. Ця виставка стала вже традицій-

СЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

ПЕРСПЕКТИВА ним майданчиком, на якому з року в рік демонструються інноваційні розробки українських та зарубіжних конструкторів, вчених й інженерів. Їх практичне застосування сприяє технічному переоснащенню Збройних Сил, правоохоронних органів, спеціальних служб та підрозділів, чия діяльність безпосередньо пов’язана із забезпеченням національної безпеки, – зазначив Олександр Турчинов. Міністр внутрішніх справ наголосив, що Міжнародна виставка «Зброя та безпека» – це захід, який створює великі можливості для ознайомлення з останніми досягненнями наукової й конструкторської думки у галузі техніки та озброєння. – Насичена й різнопланова програма форуму, що включає презентації, переговори, дружні зустрічі тощо, спрямована на ведення безпосереднього конструктивного діалогу, встановлення партнерських стосунків та налагодження ділових зв’язків між його учасниками. Переконаний, що цьогоріч виставка «Зброя та безпека» розширить перспективи для обміну передовим досвідом, сприятиме розвитку партнерських відносин України з іноземними державами у сфері боротьби зі злочинністю, тероризмом, іншими сучасними викликами й загрозами, – сказав Арсен Аваков. Командувач Нацгвардії зазначив, що підрозділи НГУ під час виконання службово-бойових завдань використовують сучасну українську військову техніку та зброю, аж ніяк не гіршу, ніж продукція заморських лідерів збройового ринку. Протягом останніх трьох років НГУ активно оснащується безпілотними літальними апаратами, автомобільною та бронетанковою технікою та стрілецьким озброєнням вітчизняного виробництва. – Деякі екземпляри військової техніки, які виробляються у нашій країні, конкурують, а в окремих випадках є кращими за зразки іноземного виробництва. Приємно, що підрозділи Національної гвардії України активно використовують нашу спецтехніку, зброю та оснащення під час виконання службово-бойових завдань, – висловив свою думку командувач Національної гвардії України генерал-полковник Юрій Аллеров. Однією з головних подій форуму стало підписання міжнародної угоди між ДП «Спецтехноекспорт» та турецькою компанією «Aselsan», що розробляє і виготовляє засоби військового та спеціального зв’язку. Передбачається, що ультракороткохвильова радіостанція «Aselsan» стане основною системою тактичного зв'язку УХК-діапазону Збройних Сил України, причому, в перспективі турецькі радіостанції збиратимуть і в Україні.

БРОНЬОВАНІ АВТОМОБІЛІ І БРОНЬОВАНА… ВИШИВАНКА

Що ж можна було побачити на виставці? Переважно продукція підприємств-учасників розміщувалась всередині МВЦ, у трьох павільйонах, однак деякі зразки військової техніки від ПАО «АвтоКрАЗ» та ДК «Укроборонпром» не помістилися всередині найбільшої виставкової споруди в Україні, тому їх довелося виставляти просто неба. Очі поневолі розбігалися – стільки було навкруги цікавого! Щоправда, після обходу всієї території ставало зрозуміло, що конкуренція серед учасників – шалена. Один вид озброєння, техніки чи амуніції був представлений на стелажах як мінімум трьох підприємств-учасників, причому, кожен із них міг похвалитися унікальними перевагами свого виробу. Набравшись терпіння, наш кореспондент вирішив обійти весь МВЦ у пошуках найцікавіших новинок вітчизняного та іноземного оборонпрому. Розпочав він свій маршрут зі стенду ПрАТ «НВО «Практика», яке демонструвало відразу кілька

Підписання угоди між ДП «Спецтехноекспорт» та турецькою компанією «Aselsan»

Бронетранспортер «Отаман 6х6» від НВО «Практика»

Командувач НГУ генерал-полковник Юрій Аллеров: «Підрозділи НГУ активно використовують сучасну українську військову техніку та зброю»

Бронеавтомобіль «Варта-2» від виробника ТОВ «Українська бронетехніка»

СЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

ПЕРСПЕКТИВА зразків військової техніки. Зокрема, модернізований БМП-1, який має нову верхню частину корпусу, вдосконалені прилади зв’язку та навігації. «Отаман 6х6» – бронетранспортер, із назви якого зрозуміло, що він має колісну формулу 6х6 на незалежній підвісці. Він представлений у різних модифікаціях – від «чистого» БТР для перевезення особового складу до машини мінометної підтримки, командно-штабного та ремонтно-евакуаційного бронетранспортера та навіть самохідної артилерійської установки. Побачив і добре знайомий бійцям Національної гвардії бронеавтомобіль «Козак-2М» – партію цих машин було придбано для НГУ минулого року. Сфотографувати техніку без відвідувачів у кадрі було непросто, адже охочих зробити селфі на фоні грізних бронемашин було надзвичайно багато! Чи найбільше людей зібралося навкруги спеціалізованого броньованого автомобіля «Варта-2» від конструкторсько-виробничого підприємства ТОВ «Українська бронетехніка». Насамперед цей «броньовик» вражав своїми розмірами (довжина майже 7 м, ширина – 2,5 м, а висота – 3 м). Маса цього «звіра» – 8 тон, проте це аж ніяк не заважає йому розвивати швидкість до 120 км/год. Він озброєний бойовим модулем з двома кулеметами – 7,62мм ПКМ та 12,7мм КПВТ, є можливість установки міномета. Слід зазначити, що цей спеціальний броньований автомобіль гвардійці уже встигли успішно випробувати в АТО. Зокрема, на початку поточного року 25 таких машин було передано на баланс бригади оперативного призначення НГУ, дислокованої в Гостомелі. Далі свою продукцію демонстрували представники Харківського заводу засобів індивідуального захисту. Мало кому з відвідувачів доводилося бачити одразу стільки бронежилетів різних модифікацій, класів захисту, кольорів, і навіть фасонів! Пригадуючи 2014 рік, коли «броніки» на фронті були неабияким дефіцитом, навіть не віриш, що нині в Україні налагоджене настільки масштабне їх виробництво. Харків’яни представили широкий вибір бронежилетів від першого до найвищого, шостого, класу захисту. Та найбільшу увагу серед експонатів привертав… бронежилет-вишиванка. Білосніжний, насправді вишитий червоними і чорними нитками – виглядав він, що й казати, ефектно. – Звичайно на бойову позицію такий бронежилет не вдягнеш. Це своєрідний «сувенір», який ми виготовили у 2016 році, напередодні Всесвітнього дня вишиванки. Бронежилет став, напевно, найзнаменитішим нашим виробом. Його неодноразово згадували в пресі та в телесюжетах, а міністр внутрішніх справ України Арсен Аваков навіть назвав жилет-вишиванку символом нашої майбутньої перемоги, – пояснили представники підприємства-виробника.

АМЕРИКАНСЬКА ГВИНТІВКА З УКРАЇНСЬКОЮ «ПРОПИСКОЮ»

вітчизняним концерном та компанією Aeroscraft (США). Гвинтівка сконструйована за модульним принципом, що дозволяє адаптувати її під боєприпаси різного калібру. До речі, перша презентація цієї гвинтівки в Україні відбулась у навчальному центрі 1-ї Президентської бригади оперативного призначення імені гетьмана Петра Дорошенка НГУ напередодні виставки, 5 жовтня поточного року. Увагу дорослих та дітей привернули електронні мультимедійні лазерні тири – у цій ніші також конкурували між собою одразу кілька виробників. Причому, потренуватися у влучності чи навіть спробувати знешкодити цілу «електронну банду злочинців» міг кожен відвідувач. Та найбільше охочих «постріляти» з макета автомата Калашникова чи пістолета Макарова виявилося біля стендів компаній «ЛазерТир» та «Герц». Якщо порівняти продукцію цих виробників, то на перший погляд здається, що вона практично нічим не відрізняється. Принаймні, макети зброї (встановити лазерний модуль можна як на моделі, максимально схожі до бойових аналогів, так і на страйкбольні автомати чи пістолети) використовуються однакові. Проте відвідавши обидва тири, наш кореспондент помітив очевидну різницю. Так, на «електронному стрільбищі» від «ЛазерТиру» можна відпрацьовувати точність стрільби, виконуючи добре знайомі кожній людині в погонах вправи стандартного курсу стрільб із стрілецької зброї. Розробники ООО «Герц» підійшли до реалізації проекту більш творчо – головною перевагою їхнього тиру є велика кількість варіацій бою. Утім, яким би сучасним був мультимедійний тир, але імітувати реальний бій за його допомогою неможливо. З цією метою передові армії світу використовують комплексну тренувальну систему MILES (Multiple Integrated Laser Engagement System). Бійці, що залучаються до навчань, забезпечуються обмундируванням із датчиками, що фіксують «поранення» – у такий спосіб можна вести статистику «бойових втрат». На зброю встановлюється лазерний пристрій, який дозволяє фіксувати, куди влучить стрілець. Відбувається імітація звуку і навіть віддачі після пострілу. Крім того, система записує історію всього бою, аби інструктори могли проводити роботу над помилками. У 2013 році розпочалося виготовлення вітчизняної версії системи MILES, займається її розробкою харківське ТОВ НВК «Форпост». Зі слів одного з її конструкторів, Едуарда Дебелого, систему вже використовують у деяких підрозділах ЗСУ, а бійці НГУ мали змогу випробувати її під час військових навчань на Яворівському полігоні. Особливістю даної системи, яка за своїми технічними характеристиками не поступається імпортним аналогам, є наявність GPS передавача, який дозволяє командиру відстежити положення кожного бійця на електронній карті. Як зазначають представники «Форпосту», ціна їхньої продукції значно нижча, ніж у закордонних виробників, у той же час існує можливість індивідуального підходу до кожного клієнта – виготовлення певної модифікації системи для конкретного замовника.

В іншому кінці павільйону був справжній рай для шанувальників стрілецької зброї. Нові зразки гвинтівок, автоматів, пістолетів широко представив ДК «Укроборонпром», який напередодні виставки презентував зібрану в Україні американську штурмову гвинтівку M4–WAC-47. Можливість виробництва даної стрілецької зброї на потужностях «Укроборонпрому» є результатом спільного міжнародного проекту між

Цікавою новинкою виставки став програмний комплекс керування вогнем артилерії «ArtOS» інжинірингової школи «Noosphere» з Дніпра. Приємно відзначити, що активну участь

Бронежилет-вишиванка, виготовлений Харківським заводом засобів індивідуального захисту в єдиному екземплярі

Зразки озброєння та обмундирування українського аналога системи MILES від розробника НВК «Форпост»

ГАДЖЕТИ ДЛЯ АРТИЛЕРИСТІВ

СЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

ПЕРСПЕКТИВА

Практичні заняття з тактичної медицини

у його розробці взяв представник Національної гвардії України, старший офіцер групи організації роботи технічних засобів розвідки відділення розвідки штабу гостомельської бригади НГУ майор Ярослав Шерстюк. Зазначимо, що це не перше «дітище» офіцера. У 2014 році він разом із Миколою Пелещишиним розробив артилерійський мобільний додаток «Укроп», за допомогою якого можна наносити тактичну обстановку на карту та вести артилерійські розрахунки будь-якої складності. Наразі «Укроп» використовують більше 10 000 артилеристів НГУ та ЗСУ, у тому числі, і у зоні проведення АТО. Система «ArtOS» складається з комунікаційних модулів Mikrotik, антен MIMO і AirMax Omni, бездротової точки доступу зовнішнього застосування Rocket M, радіостанції Motorola, електронних планшетів Sigma x-treme PQ70 і гарматних блоків інформації. Ємності батареї електронних планшетів вистачає на кілька тижнів. Кожен із них оснащений «рідною» операційною системою, яка не дозволяє встановлювати сторонні програми, що зберігає його енергоресурс та сприяє кращій захищеності інформації. Передача даних між модулями на відстань до 400 м відбувається завдяки синхронізації їх через засоби зв’язку. Основними перевагами даного комплексу є швидка підготовка даних та їх передача до вогневих підрозділів, подвійний контроль розрахунків, швидке інтегрування з будь-якими артилерійськими системами та автоматичне оновлення системи. – Розробка комплексу «ArtOS» тривала близько півтора року. Наразі її успішно випробувано та допущено до експлуатації в Збройних Силах України. Поточного року на танковоартилерійському полігоні ЗСУ «Дівички» проводились артилерійські навчання НГУ із застосуванням нашого комплексу, – розповів майор Шерстюк. Також дніпровські розробники нещодавно створили новий додаток для військових, а саме мобільний «месенджер» «MilChat».

Складові системи автоматизованого управління вогнем артилерійських частин та підрозділів «ArtOS»

– «Месенджери» – це дуже популярний додаток для смартфонів, вони замінили більшості українців звичайні SMSповідомлення. Оскільки наша команда створює програмний продукт переважно для військових, ми вирішили спробувати розробити подібний додаток для людей у погонах. Наш «месенджер» дещо відрізняється від решти подібних. Він теж служить для обміну повідомленнями, але кожному новому користувачу потрібно пройти реєстрацію за допомогою електронної пошти. Навіщо? Коли абонент активує мобільний додаток за допомогою номеру телефону, існує серйозний ризик відстеження його місцезнаходження та прехоплення повідомлень. «MilChat» є більш захищеним. А ще тут є карти, на яких боєць може наносити тактичну обстановку та цілі, – пояснив Ярослав Шерстюк. Військових інженерів зацікавила розробка компанії «Canadian Technology Systems» під назвою «Lance disrupter», призначена для безпечного знешкодження вибухових речовин. Зовні винахід нагадує невеликого робота, важить він 12 кг, тож легко транспортується і використовується там, де не можна провести підрив чи вилучення вибухових пристроїв. – Основний принцип роботи приладу полягає у руйнуванні з’єднань, провідників чи пристроїв, за допомогою яких здійснюється підрив. Передбачене дистанційне керування, яке дозволяє приводити пристрій в дію на відстані 100 м, тим самим убезпечуючи життя вибухотехніка, а система шарнірів дозволяє трансформувати «Lance disrupter» у будь-яке положення, – розповів директор з продажу «Lance disrupter» в Україні Борислав Нетак. Зазначимо, що багато учасників виставки «Зброя та безпека – 2017» брали участь у форумі не лише з метою укладання вигідних контрактів чи продажу своєї продукції. Насамперед вони прагнули продемонструвати власні досягнення великому колу професіоналів у галузі безпеки чи просто звичайних відвідувачів. Так, свої здобутки продемонструвала кінологічна служба НГУ, яка небезпідставно вважається однією з найкращих серед аналогічних служб вітчизняних силових структур. Минулого року було створено кінологічний центр 1-ї Президентської бригади оперативного призначення імені гетьмана Петра Дорошенка НГУ. Саме на балансі цього підрозділу перебуває мобільний причеп-комплекс для перевезення і утримання собак – спільна розробка кінологічної служби НГУ та Державного науково-дослідницького інституту МВС України, яку було презентовано на виставці. – Даний комплекс призначений для розміщення собак в польових умовах та перевезення їх для виконання службовобойових завдань. Складається він із чотирьох секцій, відповідно, стільки ж і собак можливо перевозити одночасно. Кріплення даного причепу підходить до будь-якого автотранспорту, – говорить начальник кінологічної служби НГУ полковник Тарас Борита. Отже, з впевненістю можна сказати, що прогрес в розвитку оборонної промисловості нашої держави є, і дана виставка – тому підтвердження. Будемо сподіватися, що наступний форум зброярів здивує нас ще більше, а наші бійці матимуть на озброєнні лише найкраще. Старший лейтенант Іван ПАЛЬОШКА, фото автора та старшого лейтенанта Олексія ПАВЛЮКА

Кінологічна служба НГУ представила причеп-комплекс для перевезення собак

СЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

СЛУЖБА

«ПРОТЕСТ» НЕ ОЗНАЧАЄ «БЕЗЛАДДЯ» 17 жовтня під стінами Верховної Ради з вимогами так званої великої політичної реформи зібралися кілька тисяч людей. Мітингувальники оголосили про те, що акція буде безстроковою (принаймні, на момент здачі цього номеру «СЧ» вона іще тривала) і того ж дня розбили біля Парламенту наметовий табір. Звісно, як і в кожній демократичній державі, в Україні громадяни мають законне право публічно висловлювати свої думки та переконання, рівно як і виступати із критикою чинної влади. Головна умова – все це має відбуватися мирно, без порушень громадського порядку. Тож для того, аби «майдан» на площі Конституції не переріс у безладдя, біля нього постійно чергували співробітники Національної поліції та військовослужбовці Національної гвардії України.

ерший тиждень акції був найбільш велелюдним. Відповідно, за порядком слідкували 5 тисяч гвардійців, яких було відряджено до столиці з різних міст України. Це було аж ніяк не пересторогою керівництва правоохоронного відомства, адже попервах градус невдоволення учасників мітингу, не без активних закликів представників деяких політичних сил, постійно зростав. Поневолі згадувалися трагічні події 31 серпня 2015 року, коли на цьому ж місці вирував невдоволений натовп, що намагався прорватися до Парламенту. В бік правоохоронців летіли палиці, каміння, димові шашки та петарди. А в якийсь момент у лави гвардійців було кинуто бойову гранату. В результаті вибуху загинули чотири воїни строкової служби – старший солдат Ігор Дебрін, солдати Дмитро Сластніков, Олександр Костина та Богдан Дацюк. Нині про цю трагедію нагадує меморіальна дошка з іменами хлопців на фасаді будівлі Верховної Ради, яку було урочисто відкрито 31 серпня 2017 року. 21 вересня на площі Конституції уперше складало Військову присягу молоде поповнення столичної бригади НГУ, а вже через три тижні під Радою знову завирували пристрасті.

– У перші дні через велику кількість демонстрантів нести службу було нелегко, – пригадує командир відділення 1-ї Президентської бригади оперативного призначення імені гетьмана Петра Дорошенка молодший сержант за контрактом Олександр Липовський. – У бойових порядках стояли всі, перепочити можна було лише під час прийняття їжі, але бійці не скаржилися, розуміли що служба є служба. На щастя, цієї осені обійшлося без трагічних наслідків. І навіть попри відверті провокації з боку певних «активістів» (декого згодом було ув’язнено і притягнуто рішенням суду до відповідальності), серйозних заворушень вдалося уникнути. Значною мірою це було досягнуто завдяки правильній організації несення служби. Врахувавши сумний досвід дворічної давнини, площу огородили по периметру металевим парканом і пропуск на її територію відбувався через турнікети з рамками-металошукачами і поверховим оглядом підозрілих осіб. З кожним днем активність протестувальників спадала і вже за два тижні біля стін Парламенту залишилися тільки намети та кілька десятків людей біля них. – Звісно, за своєю напругою і складністю нинішня акція протесту не йде в порівняння з тим, що тут СЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

СЛУЖБА

творилося у серпні 2015-го, і тим більше з Євромайданом 2014 року. Проте часом ставало й справді «гаряче». Чув, що навіть траплялись напади на поліцейських. На нашій ділянці було більш-менш спокійно, якщо не зважати на провокаторів, котрі називали себе «ветеранами» та закликали нас кинути щити і повертатися в частину, – розповідає командир взводу 1-ї Президентської бригади оперативного призначення старший лейтенант Вадим Сатир. Також слід зазначити, що відмінному виконанню бойових завдань сприяло суттєве покращення умов несення служби. Приміром, обідати або вечеряти, тримаючи на колінах казанок, або вмостившись на східцях під’їздів сусідніх будинків, гвардійцям більше не доводиться. Для цього існують спеціальні автобуси-їдальні, обладнані куточками для миття рук, стійкою роздачі їжі, столами і лавками. Подолали тилові служби і таку делікатну, але від цього не менш важливу проблему як практична відсутність у центрі міста громадських вбиралень. Поблизу місця несення служби було встановлено достатню кількість пересувних кабінок. Військовослужбовці

навіть жартували: «Під час Майдану туалети потрібно було шукати, а зараз вони самі приїхали до нас». Не забуло командування і про культурний відпочинок особового складу практично без відриву від служби. 26 жовтня на літній сцені Маріїнського парку, яку в народі звуть «Мушлею», перед бійцями виступили артисти Академічного ансамблю пісні й танцю Національної гвардії України. На завершення виступу воїни разом із митцями з ентузіазмом виконали Гімн України. Також значна увага приділялася морально-психологічному забезпеченню особового складу. Військові психологи проводили аналіз чинників та факторів службово-бойової діяльності, які негативно впливають на психоемоційний стан воїнів і здійснювали відповідні заходи для протидії цьому впливу. Приємним сюрпризом для бійців, які прибули охороняти правопорядок до столиці з усіх регіонів країни, стала підтримка небайдужих мешканців Києва. Об’єднавшись у групу в соцмережі, волонтери-однодумці прийшли до Маріїнського парку, аби подякувати гвардійцям за службу та пригостити їх соло-

СЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

дощами. За словами одного з ініціаторів цього візиту киянина Олександра, не всі бажаючі мали змогу прийти. Проте одні просили передати слова вдячності і підтримки, а інші переказали гроші на печиво та бісквіти. Варто відзначити, що цей візит – річ абсолютно закономірна. Адже, як показують соціальні дослідження, серед державних інституцій Національна гвардія користується одним з найвищих рівнів довіри населення. Так, за результатами опитування, проведеного в жовтні 2017 року Українським центром економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова, 52,6% громадян України довіряють Національній гвардії України. До речі, за півроку відсоток виріс – у квітні довіру гвардійцям висловили 49% українців. Гвардію «обійшли» лише волонтерські організації (66,7%), церква (64,4%), Збройні Сили України (57,3%) та добровольчі батальйони (53,9%). Майор Олександр ЗАГОРОДНІЙ, фото автора, підполковника Олега ТІХОВА, та старшого лейтенанта Олексія ПАВЛЮКА

ФОТОРЕПОРТАЖ

ШІСТЬ ВИПРОБУВАНЬ ДЛЯ ВОЛОДАРЯ БЕРЕТА З ВІДЗНАКОЮ 28 вересня на базі 1-ї Президентської бригади оперативного призначення імені гетьмана Петра Дорошенка Національної гвардії України були проведені кваліфікаційні іспити на право носити берет з відзнакою. Із п’ятдесяти кандидатів з усіх оперативно-територіальних об’єднань, частин прямого підпорядкування та Національної академії НГУ цей символ найвищої бойової виучки вибороли лише шестеро гвардійців. Через які випробування довелося пройти сміливцям для того, щоб одягнути берет із відзнакою, на власні очі бачила наша кореспондентка.

МАРШ-КИДОК

ісля урочистої церемонії відкриття кваліфікаційних іспитів на право носити берет із відзнакою йду до учасників змагань. Приємно, що зустрічаю багато знайомих по Національній академії НГУ, адже добра половина кандидатів на отримання берета з відзнакою – минулорічні або цьогорічні випускники. Хочеться поспілкуватися якомога більше, дізнатися про переживання кожного, та щойно починаємо розмовляти із колишнім одногрупником лейтенантом Сергієм Семенчуком, як організатори оголошують, що вже час розпочинати перше випробування – марш-кидок. – Увага учасникам – готовність три хвилини! – командує один із суддів. Доки йде перевірка відповідності форми одягу та екіпіровки, бажаю всім успіху і перемоги. Уявляю, як переживають хлопці, якщо навіть сама відчуваю неабияке хвилювання – розумію, що не так вже й легко здійснити 11-кілометровий марш-кидок пересіченою місцевістю, до того ж зі зброєю та всім спорядженням… – Даю відлік! – знову командує суддя. – Три, два, один – старт! Бряцаючи автоматами та екіпіровкою, учасники рушають по маршруту марш-кидка у напрямку лісу. Хвилин через 40 з гущі дерев з’являється перший гвардієць, котрий виявився найшвидшим, а за ним вибігають й інші претенденти на володіння беретом з відзнакою. Без жодної перерви на відпочинок військовослужбовці долають завершальний етап марш-кидка – штучні перешкоди. Пробираючись крізь димову завісу та під акомпанемент автоматних черг холостими набоями, вони пробігають доріжкою з викладених на землі автомобільних шин. На обличчях уже видно втому, але хлопці її не хочуть помічати: дехто навіть позує мені для фото та ще й на ходу цікавиться, яким чином можна отримати ці світлини. Далі учасники кидають навчальні гранати Ф-1 і попластунськи переповзають під колючим дротом. Все це, знову ж таки, супроводжується вибухами та стріляниною. У повітрі відчувається все більше напруження. Всі викладаються максимально, але за умовами іспитів лише половина учасників переходять до наступного етапу.

СМУГА ПЕРЕШКОД

У вухах ще дзвенить від пострілів. Та оговтуватись часу немає, треба все бачити на власні очі. Біжу разом із учасниками до місця проведення другого етапу випробувань. На смузі перешкод хлопці, важко дихаючи, чимдуж намагаються випере-

СЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

ФОТОРЕПОРТАЖ Із Положення про складання кваліфікаційних іспитів на право носити берет з відзнакою • Складання кваліфікаційних іс-питів на право носити берет з від-знакою проводиться один раз на рік.. • До складання кваліфікаційнихх а іспитів допускаються офіцери та м військовослужбовці за контрактом б ) якіі прохо(крім військовослужбовців строковоїї служби), дять військову службу в підрозділах Національної гвардії України понад 18 місяців, з відмінними оцінками з основних предметів бойової та спеціальної підготовки, які не мають дисциплінарних стягнень та позитивно характеризуються по службі. • Усі кандидати, які виявили бажання скласти кваліфікаційні іспити на право носити берет з відзнакою, у встановленому порядку подають рапорт командиру, який приймає рішення щодо допуску військовослужбовців до проведення першого відбіркового етапу кваліфікаційних іспитів. • Військовослужбовцям, які вибороли право носити берет з відзнакою, видається берет з відзнакою з посвідченням.

дити суперників, адже до наступного туру перейдуть, знову ж таки, не усі. – Вперед! Обганяй його, ти можеш! – підбадьорюють тренери своїх вихованців. Користуючись моментом, підходжу до одного із наставників кандидата на отримання берета з відзнакою. Це заступник командира столичної окремої бригади НГУ з охорони дипломатичних представництв і консульських установ іноземних держав полковник Павло Наконечний. Він вболіває за свого підлеглого – старшого сержанта Олега Трегуба. – Олег – дуже наполеглива людина, ветеран АТО. До того ж, кандидат у майстри спорту з карате. Я вірю, що він досягне бажаного результату, а ми зі свого боку підтримаємо його як належить! – зазначає полковник Наконечний. (Старший сержант Трегуб все ж не підвів своїх командирів і виявився гідним носити берет із відзнакою).

СИЛОВА ПІДГОТОВКА

Одразу після подолання смуги перешкод кандидати переходять до наступного етапу – силової підготовки. Тут вирують неймовірні емоції. Звідусіль доносяться вигуки «Працюй!», «Ще зовсім трохи!», «Ти зможеш!». Гвардійці виконують присідання з мішком масою майже 30 кг, прокачують «нижній прес» та віджимаються від землі. І нарешті завершальна вправа – перекидання величезної гумової автопокришки на відстань в 30 метрів. Я тільки й встигаю дивуватись – де ж учасники беруть сили? СЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

ФОТОРЕПОРТАЖ

ВОГНЕВА ПІДГОТОВКА

От і настав екватор змагань. На цьому етапі військовослужбовці вже можуть зітхнути з полегшенням – бігти нікуди не потрібно. Але й розслаблятися можливості немає. Тут вже йдуть в хід знання, набуті під час занять з вогневої підготовки, й практичні навички бійців. Їм треба виконати неповне розбирання автомата Калашникова й пістолета Макарова та спорядити магазини цієї ж зброї на швидкість. За умовами кваліфікаційних іспитів до виконання стрільб з бойової зброї допускається лише 15 кандидатів, які показали найкращі результати на попередніх етапах. Суддя оголошує, що залишилось лише одне місце. І останнім, хто проходить далі, стає сержант Віктор Гунько – військовослужбовець калинівського полку оперативного призначення НГУ (незабаром – володар берета з відзнакою). Юнаку всього лише 22 роки, та він вже брав участь в АТО, є майстром спорту міжнародного класу з універсального бою і трикратним чемпіоном Європи з рукопашного бою. Такі досягнення й справді вражають…

СТРІЛЬБА З БОЙОВОЇ ЗБРОЇ

З рубежу відкриття вогню доносяться команди керівника стрільб: – Приготуватися до стрільби лежачи (з коліна, стоячи)! Вогонь! Деякі військовослужбовці вже відстрілялися і тепер чекають результатів неподалік стрільбища. Ще здалеку чую розповідь одного з них. – Уявіть, сьогодні мені наснився сон, що начебто тривають змагання, мені дають пістолет «Форт», але я не встигаю виконати вправу, після цього я прокинувся. Дійсно, було б дуже прикро подолати стільки етапів і «зрізатися» саме на стрільбі, – ділиться з друзями лейтенант Артем Клименко з гостомельської бригади оперативного призначення НГУ. Сон хлопця, на жаль, справдився, саме результати стрільб підвели його в останню хвилину… Вкотре переконуюсь, що світ-таки дуже тісний. З’ясовується, що мимоволі підслухала розмову чотирьох товаришів – лейтенантів Віталія Ковальчука, Сергія Кірічка, Артема Клименка та Андрія Федоренка. Всі вони навчалися в одній групі в Національній академії НГУ, а сьогодні пліч-о-пліч дійшли до передостаннього етапу змагань. Як на мене, це вже вагомий результат!

РУКОПАШНИЙ БІЙ

Біля рингу вже зібралися вболівальники, в наметі поруч готуються до поєдинків кращі інструктори з рукопашного бою. Саме з ними через лічені хвилини зійдуться у двобої десять кращих гвардійців, які дійшли до останнього етапу випробувань. Перший поєдинок і перша перемога. Право носити берет із відзнакою виборює сержант Андрій Куліш з 1-ї Президентської бригади оперативного призначення імені гетьмана Петра Дорошенка. Андрій служить за контрактом у Нацгвардії всього третій рік, та вже захищав країну на Сході в районі АТО і виконав нормативи на 1-й розряд військово-спортивного комплексу. – Це найважливіший іспит в моєму житті. Сьогодні було дуже важко. Та найскладніше, мабуть, – це очікування змагань, дня, коли нарешті можна проявити себе, показати всі здібності. Щасливий від того, що досяг своєї мети! – каже юнак. Другим серед тих, хто, незважаючи на неабияку втому, вистояв під ударами вправного інструктора, виявився цьогорічний випускник Національної академії НГУ лейтенант Андрій Федоренко з маріупольського полку НГУ – один із чотирьох друзів-однокашників, з якими мені довелося поспілкуватися раніше.

СЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

ФОТОРЕПОРТАЖ Наступним, хто після бою почув такі бажані слова: «Гідний носити берет з відзнакою!» став уродженець Білгород-Дністровського району, що на Одещині, старший солдат Андрій Завгородній – військовослужбовець однієї з частин Південного територіального управління НГУ. – Раніше, ще у внутрішніх військах, іспити на право носити Краповий берет тривали кілька днів. А сьогодні слід було пройти всі випробування за кілька годин. Тож я зберігав сили, намагався правильно розподіляти навантаження на кожному етапі. Хоча, звичайно, величезне значення мав і психологічний настрій – без волі до перемоги та віри у себе я б навряд склав іспити на право носити берет із відзнакою, – ділиться враженнями старший солдат Завгородній. Видовищним завершенням кваліфікаційних іспитів став бій майстра спорту з військового двоборства, кандидата в майстри спорту з боксу старшого сержанта Георгія Козинця, який служить в Олександрії, на Гвардійській авіаційній базі. Георгій не вперше боровся за такого роду відзнаку. – Ще у 2013 році я змагався за право носити Краповий берет та показав поганий результат на військовій естафеті. Пишаюсь тим, що сьогодні проявив максимум зібраності, здійснив свою мрію – здобув право носити берет із відзнакою! – говорить старший сержант Козинець.

НАГОРОДЖЕННЯ

Наступного дня, 29 вересня, відбулася церемонія вручення беретів із відзнакою. На годиннику 11.00. Гвардійці, які складали кваліфікаційні іспити, вишикувалися на плацу. До трибуни по черзі викликають військовослужбовців, які не здобули право носити берет із відзнакою, але показали високі результати з бойової та спеціальної підготовки під час змагань. Нагороди вони отримують із рук командувача Національної гвардії України генерал-полковника Юрія Аллерова. Зокрема, нагрудним знаком «За доблесну службу» було відзначено гвардійців гостомельської бригади оперативного призначення лейтенантів Артема Клименка, Віталія Ковальчука та старшину Володимира Василяку з Центрального територіального управління. Грамотою командувача НГУ нагородили офіцера Навчального центру НГУ лейтенанта Сергія Семенчука, курсанта Національної академії НГУ старшого солдата Ігора Слободяна та старшого сержанта Олексія Шимчука з хмельницького окремого батальйону НГУ. Диплом-подяку командувач Нацгвардії вручив лейтенанту Сергію Киричку з Херсону та молодшому сержанту Олександру Рачковському з хмельницького батальйону НГУ. Нарешті настає найбільш хвилююча мить. Особливі нагороди ще чекають на шістьох гвардійців, які витримали марафон мужності, стали кращими із кращих – лейтенанта Андрія Федоренка, старших сержантів Олега Трегуба, Георгія Козинця, сержантів Віктора Гунька, Андрія Куліша і старшого солдата Андрія Завгороднього. І ось вони вже біля трибуни схилили голови й, за традицією, цілують берет із відзнакою. Звучить команда: – Головні убори – надіти! Командувач Нацгвардії тисне кожному руку і поправляє поспіхом вдягнені берети. Звертаючись до підлеглих, генералполковник Юрій Аллеров зазначає, що пишається сьогоднішніми переможцями та підкреслює, що на рівні із володарями берета з відзнакою шани та поваги заслуговують і військовослужбовці, які у минулі роки вибороли право носити Краповий берет. Після цього шестеро гвардійців в беретах із відзнаками стають до строю «краповиків». Різні покоління, різні берети, але символічний зміст залишається незмінним – перед нами когорта кращих із кращих військовослужбовців НГУ. Лейтенант Олена ОНИЩЕНКО, фото автора СЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

ПРОФЕСІОНАЛИ

«СПАРТАК» – ЧЕМПІОН! АБО ЯК ПІДГОТУВАТИ НАЙКРАЩЕ ВІДДІЛЕННЯ ОПЕРАТИВНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

Цьогоріч у Міжнародному міжвідомчому багатопрофільному центрі підготовки підрозділів НГУ, що дислокується поблизу села Старого Київської області, проходили змагання на краще відділення оперативного призначення Національної гвардії України. Під час урочистої церемонії закриття першості чемпіонські нагороди отримала команда із запорізького полку оперативного призначення, яка здобула перемогу серед відділень на бронетранспортерах. Після завершення урочистостей кореспондент «СЧ» поспілкувався із командиром переможців, сержантом за контрактом Євгеном Максименком й дізнався, як проходило змагання та в чому секрет успіху його підрозділу.

– Значну увагу судді приділяли оцінці роботи командирів відділень. Окрім основних вправ, ми також повинні були правильно розмістити своїх підлеглих на вогневих позиціях, скласти картку вогню відділення та віддати бойовий наказ у письмовій формі, – розповідає сержант Максименко. Останнім та найважливішим випробуванням для команд було виконання вправ бойових стрільб у складі відділення. Гвардійці вели вогонь з особистої зброї та озброєння техніки відділення по щонайменше 30 мішеням. Це завдання і поставило крапку у визначенні команд-переможців. Здобувши чемпіонський кубок та диплом за І місце, на пропозицію поспілкуватись із кореспондентом «СЧ» сержант Максименко погодився без вагань. Слід зазначити, що у такому складі відділення Євгена функціонує всього півроку. Сержант Максименко розповів, що до змагань запоріжці готувалися кілька

СЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

ході п’ятиденної боротьби дев’ять команд з усіх гвардійських оперативних частин та з’єднань виступали у двох категоріях – відділення на броньованих автомобілях («Спартан», «Козак») та відділення на бронетранспортерах (БТР-3Е, 4Е). Серед завдань, складених офіцерами управління бойової та спеціальної підготовки Головного управління НГУ, були випробування майже з усіх напрямків військової підготовки. Команди змагались у неповному розбиранні та збиранні штатної зброї, швидкісному одяганні засобів індивідуального захисту, наданні домедичної допомоги та транспортуванні умовного пораненого. Гвардійці також відпрацьовували розгортання підрозділу з похідного порядку в бойовий, десантування із військової техніки, зайняття вогневого рубежу та обладнання окопу для стрільби. Усі вправи команди виконували в обмежений час.

тижнів. І незважаючи на те, що підрозділ наполовину складається з бійців строкової служби, усі хлопці виконують поставлені завдання, свідомо працюючи на загальний результат. І, звісно, визначну роль тут відіграє особистість командира. 37-річний Євген Максименко, безперечно, справжній професіонал військової справи. Та як і тисячі нинішніх молодших командирів, які, без перебільшення складають «хребет війська», він би не став тим, ким він є, якби не бойові дії на Сході України… У січні 2015 року Євгена, який свого часу проходив строкову службу у 28-й окремій механізованій бригаді ЗСУ, мобілізували до 25-ї окремої повітрянодесантної бригади, воїни якої на той час уже встигли неодноразово відзначитись у зоні проведення АТО. Після кількох тижнів підготовки Євген обійняв посаду оператора-навідника екіпажу БТР-3Е. Близько року виконував бойові завдання у зоні проведення антитерористичної

ПРОФЕСІОНАЛИ

операції поблизу міст Мар’їнки та Андріївки Донецької області. Після демобілізації повернувся до рідного Запоріжжя, проте в цивільному житті себе уже не бачив, тож вирішив укласти контракт про проходження служби у місцевому оперативному полку Нацгвардії. Обійняти посаду командира відділення погодився одразу, адже мав відповідний бойовий досвід і відчував, що може навчати майбутніх підлеглих бути гідними солдатами. Серед особового складу відділення у кращий бік відзначає військовослужбовців за контрактом водія-механіка БТР-4Е молодшого сержанта Євгена Цапку та оператора-навідника старшого солдата Сергія Щербаня – на змаганнях вони розібрали 30-мм гармату своєї «четвірки» швидше за всіх і влучно відстрілялися, знищивши чимало мішеней. До речі, Сергій і Євген для сержанта Максименка – не просто підлеглі, а

й справжні бойові побратими. Кілька відряджень до зони проведення АТО гвардійці провели у складі екіпажу свого БТРа, який вони, до речі, прозвали «Спартаком». Можна сказати, що ця трійця складає основу відділення, а іншим хлопцям просто пощастило мати гідний приклад для наслідування. Молодший сержант Цапка та старший солдат Щербань служать за контрактом близько року. Обидва пройшли чотиримісячні курси з підготовки екіпажів бронетранспортерів у Навчальному центрі НГУ. До слова, у серпні поточного року екіпаж «Спартака» під командуванням сержанта Максименка представляв Центральне оперативно-територіальне об’єднання НГУ на змаганнях екіпажів БТР, що теж проходили у Старому. Тоді запоріжці посіли четверте місце у загальному заліку. Розповів сержант Максименко і про розрахунок РПГ-7В у складі старших СЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

солдатів Олександра Шикуна та Сергія Череднеченка. На змаганнях ці воїнистроковики продемонстрували високий рівень професійної підготовки, влучивши в мішень ворожого бронетранспортера з першого разу і здобувши додаткові бали для своєї команди. До речі, Олександр та Сергій брали участь у цьогорічних змаганнях на кращий гранатометний розрахунок, присвячених вшануванню пам’яті Героя України солдата Євгенія Тельнова. Завершуючи бесіду, Євген додав, що до наступного змагання за звання кращого відділення оперативного призначення, його підлеглі готуватимуться так само наполегливо. Чемпіонський кубок – перехідний. Але сержант Максименко докладе всіх зусиль, аби він залишився у запоріжців якомога довше. Старший лейтенант Олексій ПАВЛЮК, фото автора

СТОРІНКА ПСИХОЛОГА Страшне слово – полон. Жоден військовослужбовець у зоні бойових дій не застрахований від лихої долі. У ворожому ув’язненні життя і здоров’я людини знаходиться під постійною загрозою, а тривале перебування у стресовому стані, неминучі фізичні та психологічні травми дають про себе знати ще довго після повернення додому.

ВИЖИТИ І ЖИТИ Т

ож недарма одним із найскладніших аспектів реабілітації учасників АТО вважається саме робота з особами, які були заручниками, перебували в полоні або зазнали тортур. Саме цій темі був присвячений триденний навчальний тренінг військових психологів, який у вересні поточного року для українських колег провели п’ятеро фахівців Об’єднаного агентства з відновлення персоналу Збройних сил США. Проходив він на базі столичного оперативного з’єднання НГУ і зібрав 40 спеціалістів з Національної гвардії, Збройних Сил, Державної служби з надзвичайних ситуацій та Державної прикордонної служби України. У заході також узяв участь уповноважений Президента України з питань реабілітації учасників антитерористичної операції, які одержали поранення, контузію, каліцтво або інше захворювання під час участі в АТО, Вадим Свириденко. Він зауважив, що місце проведення тренінгу було обрано не випадково, адже робота психологічної служби Національної гвардії України серед усіх військових формувань організована найкраще. І пов’язано це не лише з меншою кількістю особового складу у порівнянні, приміром, із ЗСУ, а й з тим, що тут служать фахівці з великим досвідом роботи, який вони здобували з самого початку бойових дій на Сході. Розпочався захід покладанням квітів до пам’ятного меморіалу, встановленого на честь загиблих військовослужбовців Північного оперативно-територіального об’єднання НГУ, та вшануванням полеглих хвилиною мовчання. Згодом учасників тренінгу привітав заступник

командувача НГУ по роботі з особовим складом генерал-лейтенант Ярослав Сподар, який розповів про розвиток та здобутки психологічної служби НГУ. Генерал Сподар подякував іноземним гостям за допомогу і висловив сподівання, що їхній досвід допоможе роботі вітчизняних фахівців. Те, що в американських колег й справді можна багато чого навчитися, учасники тренінгу зрозуміли вже з презентаційної лекції, присвяченій історії та сьогоденню Об’єднаного агентства з відновлення персоналу Збройних сил США. Формування підрозділу розпочалося ще в часи Другої світової війни. Впродовж наступних десятиліть з кожною новою військовою кампанією США працівники Агентства накопичували величезний досвід роботи. Якщо коротко сформулювати головну ціль його роботи, це допомога військовослужбовцям позбутися «невидимих поранень» та повернутися до служби і звичного життя. Цей процес, який в професійному середовищі називається реінтеграцією, інколи може тривати роками, проте така тривала і копітка робота дає свої результати. Як зазначив один із доповідачів, за його майже двадцятирічну практику не було жодного випадку, щоб особа, яка пережила полон, була звільнена зі служби через психічну непридатність. Якщо таке траплялося, то причиною була фізична неспроможність людини виконувати бойові завдання. Значну увагу фахівці Агентства приділяють і сім’ям полонених, що переживають страшну розлуку із рідними. Цій темі навіть була присвячена окрема лекція тренінгу, яка викликала у вітчизСЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

няних фахівців непідробну професійну зацікавленість. Ще одним надзвичайно важливим напрямком роботи Агенства, з яким українців доволі докладно ознайомили іноземні гості, є формування психологічної готовності в особового складу до виживання в екстремальних умовах, зокрема, й під час ворожого ув’язнення. Для того, щоб навчити бійців якомога краще адаптуватися, із ними проводять докладну реконструкцію процесу потрапляння та перебування у полоні. Психологи підказують військовослужбовцям різні моделі поведінки, говорять, що можна розповідати під час допитів, а що заборонено. Навчають, як подавати таємні сигнали про справжній стан полоненого, коли вороги знімають його на відео для пропагандистських цілей, тощо. Для того, аби максимально підготувати людину до перебування в полоні, і відповідно суттєво збільшити її шанси на виживання, в Агентстві навіть розробили спеціальний документ – Кодекс правил поведінки в полоні. Він складається всього з шести пунктів, які легко запам’ятовуються. До речі, подібний кодекс з невеликими змінами існує і для цивільних фахівців, які можуть опинитися в зоні бойових дій. Тренінг тривав у дружній робочій атмосфері, а кожна лекція проводилася в інтерактивній формі із залученням аудиторії до обговорення викладеного матеріалу. Американці дозволяли навіть переривати їх під час доповідей і ставити запитання, на які вони залюбки відповідали. А запитувати, враховуючи такий новий для вітчизняних військових психологів напрямок роботи як процес

СТОРІНКА ПСИХОЛОГА

реінтеграції військовополонених, було й справді про що. Цікавило наших фахівців, як прийнято в Армії США зустрічати звільнених з полону. Приміром, хто перший має спілкуватися з військовослужбовцем – командир, психолог чи співробітник контррозвідки? Виявляється, в США ця роль відводиться комусь з родичів чи друзів, аби боєць відчув що він знаходиться в безпеці. І лише потім з ним працює психолог. Або ж чи може особа розраховувати на психологічну підтримку після звільнення зі служби? Виявляється, психологічний індивідуальний супровід триває ще рік, а за необхідності колишньому воїну можуть допомогти у спеціалізованих військових центрах Агентства. Наприкінці заходу його учасники обговорили подальшу співпрацю. Кореспондент нашого видання поспілкувався з кількома з них і дізнався наскільки корисним і змістовним був для них тренінг.

УПОВНОВАЖЕНИЙ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ З ПИТАНЬ РЕАБІЛІТАЦІЇ УЧАСНИКІВ АНТИТЕРОРИСТИЧНОЇ ОПЕРАЦІЇ, ЯКІ ОДЕРЖАЛИ ПОРАНЕННЯ, КОНТУЗІЮ, КАЛІЦТВО АБО ІНШЕ ЗАХВОРЮВАННЯ ПІД ЧАС УЧАСТІ В АТО, ВАДИМ СВИРИДЕНКО: – Наразі понад тисяча українських військовослужбовців побували в полоні, і відповідно, потребують кваліфікованої допомоги. Я сам проходив службу у 128-й бригаді Збройних Сил України, був у полоні, тому з власного досвіду знаю, наскільки вона важлива для хлопців, які там перебувають, або повернулися додому, зазнавши тортур. До роботи з колишніми полоненими ми залучаємо як штатних військових психологів, так і фахівців, що діють на волонтерських засадах. В майбутньому ми плануємо відкрити в Україні мережу

психологічних центрів реабілітації. Там військовослужбовці після повернення із зони АТО будуть проходити всебічне обстеження і отримуватимуть необхідну допомогу. Безумовно, знання американських колег нам стануть у пригоді, адже армія США має величезний досвід у галузі реабілітації військовослужбовців. Коли три місяці тому наша делегація побувала з візитом у Вашингтоні, перше, про що ми домовилися, було саме проведення подібних тренінгів. Звісно, за три дні неможливо навчити всьому, тож в майбутньому плануються робочі візити не тільки колег зі США, а й з інших країнпартнерів.

ЗАСТУПНИК ДИРЕКТОРА ОБ’ЄДНАНОГО

АГЕНТСТВА З ВІДНОВЛЕННЯ ПЕРСОНАЛУ ЗС США ПІДПОЛКОВНИК БАРБАРА ТРЕНКНЕР:

– Це вже моя друга поїздка до України і я рада, що мені випала нагода поділитися власними знаннями. Для того, щоб максимально ефективно передати досвід, мені важливо було зрозуміти не лише структуру ваших військових психологічних служб та напрямки їх роботи, але й те, як вони взаємодіють з різними органами влади. Я вважаю, що тільки спільними зусиллями, маючи загальнодержавну програму щодо реабілітації та реінтеграції людей, які побували на війні, можна повернути їх у стрій та до нормального життя. Сподіваюсь, мій візит до вашої країні був недаремний і я зможу принести вам користь.

НАЧАЛЬНИК УПРАВЛІННЯ ПСИХОЛОГІЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ ПОЛКОВНИК СЕРГІЙ ГРИЛЮК: – Такі заходи, звісно, потрібні. Вони дозволяють не лише вивчати досвід інших країн, а й надають можливість порівнювати його із власним. Це був неСЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

поганий почин майбутньої координації і взаємодії. Звісно, багато чого з американських напрацювань ми можемо взяти на озброєння, але не все. Я знайомий з кодексами поведінки у полоні різних армій світу і мені найбільш гуманним і правильним здався ізраїльський. На відміну від американського солдата, який не має права розголошувати ворогу деяку інформацію, ізраїльський повинен мовчати не більше чотирьох годин. Після чого оперативні дані будуть вважатися застарілими і він матиме право розказати все, що знає, аби зазнати якомога менше тортур. Ми обов’язково створимо подібний кодекс для наших військовослужбовців. Гадаю, це буде документ, розроблений психологами різних силових структур. Це наше спільне завдання – навчити солдата виживати, щоб потім перемагати.

НАЧАЛЬНИК ВІДДІЛУ ПСИХОЛОГІЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГОЛОВНОГО УПРАВЛІННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ГВАРДІЇ УКРАЇНИ ПІДПОЛКОВНИК СЕРГІЙ ЧИЖЕВСЬКИЙ: – Найважливіший здобуток цього тренінгу, як на мене, полягає в тому, що ми ознайомилися і оцінили ефективність цілісного підходу до вирішення проблеми психологічної реабілітації та реінтеграції військовослужбовців. Військові психологи США відпрацьовували його впродовж тривалого часу і їхні знання безумовно нам стануть в нагоді. Адже в багатьох аспектах своєї роботи ми діяли інтуїтивно і часом виходило непогано. Проте взявши на озброєння американський досвід, я гадаю ми зможемо набагато ефективніше надавати допомогу. Тож і в майбутньому психологи НГУ будуть брати активну участь у подібних заходах. Майор Олександр ЗАГОРОДНІЙ

БОЙОВА ПІДГОТОВКА

АБИ ПЕРЕТВОРИТИ СОЛДАТА У СПРАВЖНЬОГО ПРОФЕСІОНАЛА

Підтримка правопорядку під час масових заходів та надзвичайних ситуацій, пошук та надання допомоги громадянам, які заблукали на місцевості, забезпечення громадської безпеки при виконанні завдань у повсякденній діяльності, боротьба з проявами тероризму, виконання миротворчих завдань у складі багатонаціональних сил під егідою Організації Об’єднаних Націй, усе це – основні напрямки, за якими в перспективі готуватимуть військовослужбовців у Міжнародному міжвідомчому багатопрофільному центрі підготовки підрозділів, який було створено взимку 2017 року на базі навчального центру Північного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України.

обота над оновленням об’єкта тривала два роки. Протягом цього часу було значно змінено його інфраструктуру, покращено побутові умови розміщення особового складу. Зокрема, капітальний ремонт проведено у будівлях адміністративного містечка: казармах, штабі, вартовому приміщенні, гуртожитку для офіцерів та військовослужбовців за контрактом, їдальні та лазні. Це дає змогу водночас розміщувати щонайменше 500 військовослужбовців. У майбутньому планується будівництво ще одного адміністративного містечка, що розширить можливості розміщення особового складу до 2000 осіб. Значних змін зазнали також й об’єкти військового стрільбища. Було відновлено командний та дільничні пункти управління, пункти боєпостачання та тири. Військова частина отримала близько 50 одиниць радіокерованого полігонного обладнання, модульні електронні та стрілецькі тренажери, два сучасні пожежні автомобілі. Загалом на

модернізацію об’єкта було витрачено понад 25 мільйонів гривень. Щомісяця до Міжнародного міжвідомчого багатопрофільного центру підготовки підрозділів з’їжджаються сотні гвардійців. Вони залучаються до військових навчань та беруть участь у різноманітних змаганнях. Лише протягом 2017 року тут відбулись змагання, за підсумками яких визначали найкращі у Національній гвардії України танковий розрахунок, розрахунок гранатометників, екіпаж бронетранспортера та відділення оперативного призначення. Також у вересні тут проходила активна фаза навчальних зборів щойно сформованої резервної стрілецької роти 1-ї Президентської бригади оперативного призначення імені гетьмана Петра Дорошенка Національної гвардії України. Об’єкт, площа якого складає понад 240 квадратних кілометрів, викликає значну зацікавленість представників країн-партнерів. Поточного року його відвідали делегація Збройних сил Канади, спостерігачі ОБСЄ, представники

СЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

відділу моніторингу та оцінки Офісу програм та ініціатив військово-політичного відділу Державного департаменту США. Зазначимо, що розвиток об’єкта триває. У майбутньому планується значне розширення його навчальних можливостей, що дозволить готувати фахівців за військовим та правоохоронним напрямками. Крім того, значно зміниться його структура. Планується створення навчальних підрозділів, на базі яких готуватимуть особовий склад для військових частин охорони громадського порядку та оперативного призначення, сил спеціальних операцій, а також майбутніх миротворців. Крім того, у складі Міжнародного міжвідомчого багатопрофільного центру підготовки підрозділів планується сформувати відділи науково-дослідницької роботи, оцінки навчання та ліцензування, психотренінговий комплекс, відділ імітації бойової обстановки та центр мовної підготовки. Старший лейтенант Олексій ПАВЛЮК, фото полковника Андрія МОСКВІНА та старшого лейтенанта Руслана АНДРУСІВА

БОЙОВА ПІДГОТОВКА

ГІРСЬКА ПАТРУЛЬНА РОТА НАЙМОЛОДШИЙ ПІДРОЗДІЛ НГУ К

омандування Національної гвардії України активно вивчає передовий досвід поліції та жандармерії зарубіжних країн з охорони громадського порядку. Про це свідчить участь військовослужбовців Національної гвардії України у різних міжнародних навчаннях, тренінгах та конференціях по обміну досвідом. І безперечно, багато практичних кроків щодо перетворення відомства у сучасне, професійне та мобільне військове формування з правоохоронною функцією вже зроблено. Так, після вивчення досвіду Жандармерії Румунії щодо функціонування підрозділів з охорони громадського порядку в гірській місцевості у 2016 році було створено гірсько-патрульну роту. Особовий склад цього підрозділу відповідає за безпеку людей, що проживають або приїжджають як туристи до Прикарпаття. Пунктом постійної дислокації підрозділу є село Старий Лисець, що на Івано-Франківщині. Створенню такого специфічного підрозділу для Національної гвардії передувало досконале вивчення завдань, обов’язків та штатної структури подібних гірських підрозділів в складі Жандармерії Румунії. Неабияку допомогу в цьому надали офіцери центру гірської підготовки Жандармерії Румунії. Починаючи з 2015 року, в рамках реалізації спільного проекту «Зміцнення інституційної спроможності Національної гвардії України» експерти Жандармерії Румунії неодноразово відвідували Україну, передаючи свій досвід військовослужбовцям НГУ. Також делегації Жандармерії Румунії проводили офіційні зустрічі з представниками місцевих органів влади Прикарпаття, ознайомивши їх з європейською концепцією безпеки та порятунку туристів в гірській місцевості. Вона включає в себе охорону громадського порядку на гірськолижних курортах, надання першої медичної допомоги та евакуацію постраждалих з важкодоступних районів, а також надання допомоги місцевим мешканцям під час природних катаклізмів.

Іноземні гості також мали можливість ознайомитись з найбільшим, найсучаснішим та швидкозростаючим гірськолижним курортом в Україні – Буковелем. Оглянувши інфраструктуру, закордонні спеціалісти висловили своє бачення організації служби майбутнього підрозділу, яке було враховано під час практичного втілення проекту. Через два роки після початку співпраці своїми враженнями від роботи з українськими силовиками поділився начальник центру гірської підготовки Жандармерії Румунії полковник Валентин Миря: – Хочу подякувати керівництву Національної гвардії України за можливість проведення цього спільного проекту. Хлопці впевнені у собі і вони бажають навчатись. Вражений вашою співпрацею з органами самоврядування. Національна гвардія має велику підтримку у місцевого населення і це дуже добре. Щодо створення гірського підрозділу, зі свого боку ми всіляко будемо допомагати у цій справі. На сьогоднішній день гірсько-патрульна рота Національної гвардії України – новостворений, молодий підрозділ зі специфічними функціями. За рік свого існування особовий склад вже має досвід охорони громадського порядку в гірській місцевості. Військовослужбовці підрозділу постійно вдосконалюють свої професійні навички. Сучасне матеріально-технічне забезпечення підрозділу дозволяє особовому складу виконувати поставлені завдання на високому рівні. За словами командира гірськопатрульної роти капітана Олега Віхтюка, військовослужбовці підрозділу, готові здійснювати охорону громадського порядку в гірсько-лісистій місцевості, підтримувати правопорядок в районах виникнення надзвичайних ситуацій техногенного чи природного характеру та надавати допомогу відповідним органам та службам при проведенні пошуково-рятувальних заходів в гірській місцевості. Підполковник Олег ТІХОВ, фото автора СЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

ПАМ’ЯТЬ

ТЕПЕР МИ ЗНАЄМО ЇХНІ ІМЕНА 79-й квартал Краснопільського кладовища міста Дніпра. З початком неоголошеної війни на Донбасі саме тут з’явилося найбільше місце поховання полеглих захисників України, яких із різних причин не вдалося одразу ж ідентифікувати. Нині, на четвертий рік бойових дій, десятки могил тут уже порожні – після складної та тривалої процедури експертизи ДНК родичами загиблих було прийнято рішення про ексгумацію і перепоховання їх останків у рідних містах та селах. На хрестах інших, чий прах близькі не наважились тривожити знову, замість табличок з написом «Тимчасово невстановлений захисник України» з’явилися таблички з іменами. На багатьох могилах вже навіть встановлено надгробки з портретами полеглих…

агалом із 293 осіб, похованих в 79-му кварталі, упізнати вдалося більше половини – 182. П’ятьох військовослужбовців було ідентифіковано цієї осені. Всі вони служили в Національній гвардії України. Четверо гвардійців загинули ще на початку російського вторгнення на Донбас, влітку 2014 року. Ще один – в лютому 2015-го під Дебальцевим. Процес пошуку та ідентифікації тимчасово невідомих солдатів триває – попри відсутність в Україні спеціалізованого органу, здатного комплексно вирішувати це питання, внаслідок чого більшість успішно завершених упізнань є результатом складного процесу міжвідомчої взаємодії між органами поліції, СБУ, Міністерства оборони, а також зусиль волонтерів-пошуковців. Крім того, як зазначила старший слідчий слідчого управління Головного управління Національної поліції у Дніпропетровській області підполковник поліції Ольга Жатовецька, процес ідентифікації досить часто затягується на роки через позицію родин загиблих воїнів: рідним та близьким буває важко примиритися зі

страшною втратою, тому вони не визнають результатів експертиз або взагалі не здають тести ДНК і продовжують чекати на своїх синів, чоловіків, братів, сподіваючись, що вони живі і перебувають у полоні. Зрозуміло, що це святе право рідних – чекати живих. І, як наголосила Ольга Іванівна, саме родичам належить приймати важке рішення: визнавати чи не визнавати факт загибелі і матеріали експертиз… Восени 2017 року у схему «військового», 79-го кварталу Краснопільського кладовища, було внесено чергові зміни. 12 вересня відбулася панахида за трьома воїнами Національної гвардії України, чиї імена було встановлено кількома днями раніше. Двох нацгвардійців провели в останню путь: прах офіцера донецького полку охорони громадського порядку НГУ майора Андрія Величка було відправлено для кремації у Київ. Бійця батальйону спецпризначення «Донбас» солдата резерву Дмитра Карбана (позивний «Бейн») було перепоховано з військовими почестями у місті Часів Яр, що на Донеччині. На ще одній могилі з’явилося ім’я добровольця «Донбасу» СЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

Сергія Дятлова (позивний «СВД») – за рішенням родини Сергій залишився на Краснопільському кладовищі. 29 вересня відбулася ексгумація останків іще одного воїна «Донбасу» солдата резерву Олексія Затилюка – наступного дня його перепоховали у рідному Харкові. А 7 жовтня в Дніпрі із військовими почестями провели в останню путь його однополчанина солдата Ігоря Туркова.

ПРОДОВЖУВАЧ ВІЙСЬКОВОЇ ДИНАСТІЇ Майор Андрій Величко проходив службу на посаді начальника служби РХБЗ донецького полку охорони громадського порядку НГУ. Корінний дончанин – батьки майбутнього офіцера познайомились у рідній Макіївці. Після того як новоспечений випускник Донецького вищого військово-політичного училища інженерних військ і військ зв’язку Валерій Величко отримав лейтенантські погони, вони із дружиною Іриною Петрівною розпочали типове життя молодої радянської офіцерської родини. Діти, Андрій та Марина, народилися на Далекому Сході, неподалік райцентру

ПАМ’ЯТЬ

Майор Андрій Величко

Чернігівки Приморського краю РФРСР – до речі, цей населений пункт був заснований у позаминулому столітті переселенцями з України. Різними куточками Радянського Союзу Величкам доводилося переїжджати часто, а коли батько отримав призначення в одну із частин Групи радянських військ в Німеччині, навіть певний час жили за кордоном. Згодом, коли родина повернулася в Україну й оселилася в Сєвєродонецьку, підполковник Валерій Величко закінчував службу в одній із місцевих військових частин. Ірина Петрівна служила в підрозділі зв’язку, звільнилась у званні старшого сержанта. Недивно, що їхній єдиний син теж обрав нелегкий шлях військового. Андрій закінчив факультет РХБЗ та екології Харківського інституту танкових військ технічного університету «Харківський політехнічний інститут». За розподілом п’ять років відслужив у частині ЗСУ, дислокованої у місті Новоград-Волинському, проте душа Андрія линула на рідний Донбас, де жили його батьки та друзі. Коли добіг кінця термін першого контракту, офіцер звільнився з лав ЗСУ для того щоб незабаром бути зарахованим до списків донецької спеціальної моторизованої військової частини міліції, де якраз була вакансія начальника служби РХБЗ. Як згадує рідна сестра Андрія Валерійовича, Марина, у професії військового правоохоронця він не розчарувався. Звичайно, окрім виконання суто фахових посадових обов’язків, вистачало і завдань, пов’язаних зі специфікою СМВЧМ. – Родиною Андрій так і не встиг обзавестися, жив у полковому гуртожитку. Постійно пропадав на службі – то охорона порядку під час футбольного матчу, то інкасація, то іще щось. Нерідко брав участь у військових навчаннях, навіть у міжнародних, із французькими колегами. Йому подобалося таке життя, подобався колектив, і місто Донецьк

мій брат теж дуже любив, – говорить Марина Величко. Найтяжче прийшлося майору Величку та його однополчанам весною 2014 року, коли донецький полк НГУ залишився чи не єдиною силою, що не піддавалась на численні провокації сепаратистів, намагаючись підтримувати конституційний порядок у місті. На жаль, чисельність прибічників незаконних терористичних формувань та російських найманців, що попри всі зусилля гвардійців протягом квітня-травня 2014 року поступово захопили всі об’єкти державної влади у місті, була набагато більшою. На початку травня, під час оборони від бойовиків будівлі Донецької обласної прокуратури, майор Величко дістав тяжке поранення в руку. Коли через два тижні гвардійці отримали команду передислоковуватись у Маріуполь, він залишався на лікуванні у Донецьку. Достеменно невідомо, коли і за яких обставин Андрій був захоплений бойовиками незаконного збройного формування Безлера. Встановлено, що він перебував у полоні у Горлівці і чи то був відпущений, чи то утік звідти, діставшись міста Красногорівки. Востаннє Марина Величко розмовляла з братом близько 16.00 17 липня 2014 року, коли Андрій повідомив їй про своє місцезнаходження, скориставшись телефоном одного з місцевих жителів. Цей же громадянин вказав йому дорогу на Піски через Старомихайловку, звідки він планував дістатися Макіївки. Того ж вечора за Величком легковиком «Хюндай» чорного кольору приїхала мати та двоє знайомих. Вони виїхали з Красногорівки, але дорогою зникли безвісті, не діставшись блокпоста у Пісках. Розстріляну і спалену машину, схожу на ту, якою їхали зниклі, їхні родичі згодом виявили поблизу селища Лозового, що у 15 км від Красногорівки. Що саме трапилось із 31-річним Андрієм Валерійовичем, 54-річною Іриною Петрівною та їхніми знайомими, 32-річним Володимиром Лосем та 31-річним Тимуром Скориною, ми навряд чи довідаємось. Попри всі зусилля, дізнатися про їхні долі рідні так і не змогли. Останки трьох чоловіків в нейтральній зоні, у лісосмузі між Красногорівкою та Старомихайлівкою (відстань між цими населеними пунктами всього близько 5 км), більш ніж через рік потому виявили волонтери гуманітарної місії «Евакуація 200». – Про те, що у тій посадці нібито бачили трупи, ми чули ще восени 2014 року, коли працювали неподалік, але на той час не мали можливості перевірити цю інформацію, – згадує глава правління Міжнародної асоціації дослідників фортифікації «Цитадель» пошуковець Павло Нетьосов. – Дісталися цього району ми лише у вересні 2015-го, в один із наступних наших виїздів на Донбас. Дійсно, у посадці було знайдено останки трьох людей. Усі – зі слідами кульових поранень у голову. Попри те, що СЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

минуло багато часу, було зрозуміло, що вбивці спершу намагалися спалити тіла, проте так і кинули їх при дорозі, навіть не потрудившись поховати… Ще через два роки за допомогою процедури ДНК було встановлено, що це Андрій Величко, Володимир Лось та Тимур Скорина. На жаль, маму Андрія до сьогодні знайти не вдалося. Наша команда дуже співчуває Марині Величко. Неможливо уявити, що їй довелось пережити – спочатку зникнення безвісти матері і брата, потім смерть батька у 2015 році. Марина проживає в Києві, туди для кремації було доставлено останки її брата. Свій останній спочинок майор Величко знайде у могилі батька, що похований у Сєвєродонецьку.

ЗАГИНУЛИ В ОДИН ДЕНЬ, ПОВЕРНУЛИСЯ З НЕБУТТЯ ЧЕРЕЗ ТРИ РОКИ На жаль, даних про бійців «Донбасу» 22-річного Дмитра Карбана та 39-річного Сергія Дятлова загиблих під Іловайськом 29 серпня 2014 року – обмаль.

Солдат резерву Дмитро Карбан

Дмитро, як і майор Андрій Величко, народився у «Зеленому Клину» (історична назва території Приамур’я, яку свого часу освоювали десятки тисяч переселенців з України), але десятиліттям пізніше. Згодом родина переїхала у місто Часів Яр Бахмутського району Донецької області, де Дмитро навчався у загальноосвітній школі №17. – В дитинстві Діма був чемним, добре навчався, з усіма дружив. Ми сиділи з ним за однією партою, потім після закінчення 9 класу разом навчалися у професійному технічному ліцеї, де Діма здобув спеціальність електрика. Після ліцею наші шляхи не пересікалися. Я давно його не бачила, та не зважала на це, думала, може, поїхав десь на заробітки. Коли взнала, що хлопець загинув, захищаючи

ПАМ’ЯТЬ

Під час прощання з воїном батальйону «Донбас» Сергієм Дятловим

свою країну, була просто шокована, плакала. Я пишаюсь Дімкою, він справжній герой! – не приховує емоцій однокласниця Дмитра Карбана, Наталія Келлер. Життя Дмитра Карбана, як і мільйонів українців, змінила Революція Гідності. У січні 2014 року він вирушив у столицю, на Майдан, хоча батьки й не підтримували такого пориву сина. Згодом Дмитра прихистила в себе Вишгородська самооборона. Весною 2014 року він разом з іншими активістами чергував на блокпосту біля столичної гідроакомулювальної електростанції, а як тільки оголосили набір до батальйону «Донбас», записався у добровольці одним із перших. Активіст Ігор Тихан згадує: – Пам’ятаю Дмитра як дуже скромну, чесну, відкриту, ба навіть довірливу людину. Хлопець щиро вірив, що в Україні можна – і треба! – змінити життя на краще. Він просто-таки заряджав своїми надіями, що ми можемо, що ми гідні того, щоб жити у світлій країні. Коли я слухав його, то ловив себе на думці: «Саме такі люди повинні керувати державою». Україна має бути такою ж чесною, відкритою, з блискучими дитячими очима, в яких надія на світле майбутнє і віра, що ми не просто дочекаємося його, а зробимо нормальне життя в Україні власними руками. Ми не можемо зрадити Дмитра, який загинув за наше з вами краще життя. Ми зобов’язані змінити ситуацію в державі – кожен на своєму місці... Вранці 29 серпня 2014 року під час виходу так званим зеленим коридором з Іловайського котла автоколони батальйону «Донбас» Дмитро разом із бойовими побратимами їхав у кузові броньованої вантажівки КамАЗ. На в’їзді до села Червоносільського у вантажівку поцілив російський танк, в результаті чого кабіну машини розірвало, а потім здетонував боєкомплект у кузові. Восьмеро добровольців загинули на місці. Дмитро Карбан встиг вистрибнути з кузову до ви-

буху, але потрапив під кулеметну чергу. Юнак дістав кілька тяжких поранень, від яких помер увечері у Червоносільському. У тому ж КамАЗі їхав і солдат резерву Сергій Дятлов – останки обох добровольців привезла до Дніпра група пошуковців на чолі з начальником відділу взаємодії зі звільнення полонених Міністерства оборони України полковником Миколою Гордієнком. Маріуполець Сергій Володимирович Дятлов (позивний «СВД» був пов’язаний саме із першими буквами його повного імені, насправді ж Сергій був не снайпером, а простим стрільцем батальйону «Донбас») не дожив до свого сорокаріччя лише три місяці. Причому, на момент своєї загибелі Сергій не встиг навіть стати офіційно прийнятим у лави батальйону – за свідченням однополчанина Віктора Дмитренка, чоловік приїхав до місця дислокації «донбасівців» і дві доби чекав, поки його не взяли із собою на передову. Вдома у Сергія залишились донька від першого шлюбу, дружина та два сини. Молодший, Микита, народився через 8 місяців після загибелі батька. Вдова Сергія Дятлова, Анастасія, у бесіді із журналістами зізналася, що чоловік дуже хотів іще одного хлопчика. За день до Іловайської трагедії вона якраз дізналася, що вагітна, і сфотографувала тест з двома рисочками. Фото надіслала чоловікові СМС-повідомленням. Чи встиг Сергій дізнатися, що знову стане батьком, вона не знає, адже відповіді на ту есемеску так не отримала… За рішенням родини Сергій залишиться на Краснопільському цвинтарі, проте тепер рідним буде куди покласти квіти в пам’ять про чоловіка і батька.

ківський навчально-виховний комплекс №45 «Академічна гімназія» Харківської міської ради та перший курс хімічного факультету Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, перервавши навчання за власним бажанням. Потому працював дизайнером на одному з харківських поліграфічних підприємств. За словами матері, Наталі Миколаївни Слободянюк, Олексій був різнобічно обдарованою, патріотично налаштованою людиною: він навчався малюванню у школі мистецтв, захоплювався хімією та астрономією (брав участь у багатьох форумах та турнірах, зокрема, міжнародних, студентом тренував шкільну команду з хімії), а також подорожами та рольовими іграми за мотивами творів у стилі фентезі. 2010 року, як член організації «Зелений фронт», брав участь у захисті харківського парку ім. М. Горького від незаконного знищення зелених насаджень. Того ж року у розмові з друзями Олексій дав власний прогноз подальшого розвитку ситуації в Україні: «У нас в країні буде революція і на нас нападе Росія…». Від початку січня 2014 року Олексій брав участь у подіях Революції Гідності на столичному Євромайдані як волонтер «IT-намету». Повернувся додому 19 лютого – на прохання матері, щоб взяти участь у святкуванні її дня народження. Згодом долучився до діяльності харківського Євромайдану, приєднався до громадського формування «Громадська самооборона» Київського району Харкова, неодноразово брав участь у патрулюванні та охороні порядку під час масових заходів, зокрема, під час виборів Президента України. Після анексії Росією Криму Олексій, попри умовляння мами, вирішив йти на фронт, але на заваді стало те, що він числився у військовому комісаріаті непридатним до військової служби через хронічні вади здоров’я. Йому довелося тричі лягати до лікарні на стаціонарне обстеження, аж поки було скасовано «білий білет», і Олексій Затилюк, уклавши контракт про проходження служби у

ПОЗИВНИЙ «БРИЗ» Олексій Затилюк народився 18 липня 1990 року у смт Леніному Автономної Республіки Крим, проте 1997-го разом із родиною переїхав до Харкова. Закінчив ХарСЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

Солдат резерву Олексій Затилюк

ПАМ’ЯТЬ військовому резерві НГУ, у званні солдата резерву обійняв посаду командира відділення резервного батальйону спеціального призначення НГУ «Донбас». Своїм позивним він обрав слово «Бриз» – назва морського вітру нагадувала про те, що він народився у Криму. У розпал серпневих боїв за Іловайськ Олексій дуже переживав через те, що перебуває у охороні тимчасової бази батальйону у Кураховому – і він щиро зрадів тому, що його підрозділ 23 серпня було перекинуто до Іловайська, у самісіньке пекло… Ще за шість днів воїн, якому лише нещодавно виповнилося 24 роки, загинув смертю хоробрих під час виходу з «Іловайського котла»…

ПАСТОР, ЩО СТАВ СОЛДАТОМ 7 жовтня на Краснопільському кладовищі з військовими почестями провели в останню путь 49-річного солдата Ігоря Леонідовича Туркова, який загинув у бою під Дебальцевим, залишивши згорьованих матір, двох старших братів, дружину, двох доньок та неповнолітнього сина. Ігор Леонідович народився 7 лютого 1966 року, виріс і здобув середню освіту у білоруському місті Новополоцьку (Вітебська область), пройшов строкову військову службу у одній із військово-будівельних частин Московського гарнізону. Згодом переїхав до Дніпропетровська, створив родину, працював електриком на одному з місцевих підприємств, останнім часом – водієм у Дніпропетровській обласній організації Товариства Червоного Хреста України. Він був глибоко віруючою людиною, відомим у місті як керівник релігійної громади християн віри євангельської «Шлях додому» та директор благодійного фонду «Воскресіння». Брав активну участь у подіях Революції Гідності на столичному Євромайдані, потому долучився до волонтерської діяльності, збираючи кошти та продукти для українських військ, залучених до антитерористичної операції.

Солдат Ігор Турков

Солдат Ігор Турков (справа) з бойовими побратимами

Із початком трагедії «Іловайського котла» Ігор Леонідович вирішив йти на фронт добровольцем, придбав обмундирування та спорядження і 31 серпня 2014 року поїхав до району АТО, де вступив до батальйону спеціального призначення «Донбас», уклавши контракт про проходження служби у військовому резерві НГУ і отримавши позивний «Партизан». 12 лютого 2015 року його підрозділ отримав завдання: зачистити від незаконних збройних формувань село Логвинове, розташоване на трасі «Дебальцеве – Артемівськ». Проте при наближенні до села виявилось, що воно захоплено бойовиками «ДНР», які встигли організувати тут оборону. Спалахнув запеклий бій, під час якого нацгвардійці перемішалися із військовослужбовцями 30-ї окремої механізованої бригади та 79-ї окремої аеромобільної бригади. Спроба атаки була невдалою, українські підрозділи зазнали значних втрат і з настанням сутінків почали відходити, виносячи поранених. Як з’ясувалося пізніше, у бою за Логвинове загинули п’ять бійців «Донбасу» і п’ять військовослужбовців ЗСУ, ще два гвардійці (один із них – солдат Турков) зникли безвісти. Серед свідків тих подій – колишній військовослужбовець 30-ї бригади Олександр (позивний «Моряк»), який бився пліч-о-пліч з «Партизаном» і бачив його одним із останніх. За словами Олександра, Ігор Турков (ім’я якого він тоді не знав), був поранений у руку та ногу, і ввечері визвався залишитися на зайнятому рубежі, щоб прикрити відхід побратимів, попросивши залишити йому якнайбільше боєприпасів. «Моряк», який дістав у бою контузію, свідчить, що під час відступу протягом тривалого часу чув, як «працював» автомат «Партизана», і переконаний, що він та багато інших українських бійців завдячують життям Ігорю Туркову. Подальша доля Ігоря Леонідовича протягом тривалого часу залишалась невідомою. Рідні та однополчани сподівалися, що він вижив і перебуває у полоні, СЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

бо його ім'я фігурувало у списках полонених, і на одному із відео, знятих бойовиками «ДНР» під час боїв за Дебальцеве, нібито бачили людину, схожу на «Партизана», яку сепаратисти представляли як

До неоголошеної війни на Донбасі Ігор Турков керував релігійною громадою християн віри євангельської «Шлях додому» та очолював благодійний фонд «Воскресіння» у Дніпрі

полоненого українця. Але згодом серед фото невідомих загиблих, доставлених до моргів Донецька, дружина Ігоря Туркова знайшла людину, схожу на чоловіка. Під час переговорів із представниками «ДНР» українській стороні вдалося досягнути домовленості щодо ексгумації, яку у липні 2017 року виконали волонтери гуманітарної місії «Евакуація-200» і доставили останки до Дніпра. На жаль, експертиза ДНК підтвердила: це – тіло солдата Туркова, який або загинув у бою, або був убитий уже після того, як потрапив у полон… Вічна Пам’ять полеглим патріотам України! Підполковник Сергій КОВАЛЕНКО, Підполковник Валерія АГІБАЛОВА

ОБЛИЧЧЯ АТО

ГОЛОВНИЙ БІЙ

КАПІТАНА ЛЕВКУНА

Мало не щодня ми дізнаємось про втрати серед наших військових на Донбасі. І полегшено зітхаємо, коли чуємо, що «двохсотих» сьогодні немає, хоча є «трьохсоті». Напевно, більшості з нас здається, що дістати бойове поранення – це нестрашно. Що до весілля заживе. І звичайно, ми мало замислюємось, як змінюється життя тяжкопоранених бійців після повернення із зони АТО. У цьому матеріалі йдеться про 31-річного гвардійця капітана Миколу Левкуна, який цієї весни був поранений поблизу Торецька. Проте навіть така трагедія, як втрата обох ніг, не змусила його спасувати перед труднощами. В юності Микола загартовував характер, прагнучи стати гідним офіцером. Він звикав долати значні фізичні навантаження, вчився бути готовим до будь-яких випробувань, не здогадуючись, що колись це допоможе вийти переможцем із найголовнішого бою в його житті…

лях Миколи Левкуна до лейтенантських зірок був дещо довшим ніж у більшості курсантів Академії внутрішніх військ МВС України. У 2003 році він склав Військову присягу як солдат строкової служби дислокованого в Тернополі підрозділу Галицького з’єднання ВВ. Звільнившись у запас, повернувся до рідного села Бондаріва, що на Івано-Франківщині. Незабаром уклав контракт про проходження служби у місцевій частині ВВ. І лише через п’ять років після того як уперше одягнув однострій, остаточно ствердившись у своєму бажанні присвятити життя військовій службі, сержант Левкун зібрав документи для вступу до вищого військового навчального закладу. В Академії Микола славився навичками вправного стрільця і входив до збірної команди навчального закладу з кульової стрільби. Кожний польовий вихід супроводжувався посиленими тренуваннями

під керівництвом старшого викладача кафедри фізичної підготовки і спорту підполковника Юрія Белошенка. – Уявлення про бойову зброю я мав ще з дитинства, адже батько був міліціонером, і найбільшим щастям для мене була можливість потримати у руках табельний ПМ. Здається, ніби вже тоді я готувався до служби у спецназі, – говорить капітан Левкун. Після закінчення навчання у 2012 році лейтенант Микола Левкун продовжив службу на посаді курсового офіцера рідного командно-штабного факультету. Коли 2014 року на Сході України почалась антитерористична операція, туди відряджались оперативні резерви чи не усіх військових частин Національної гвардії. Не була виключенням і Національна академія НГУ. Звісно, курсантів у зону проведення АТО не посилали, але найпідготовленіші офіцери були там буквально з перших днів конфлікСЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

ту. Так, лейтенант Левкун був направлений на Донбас у складі розрахунку станкового протитанкового гранатомету СПГ-9 вже у травні 2014 року. Бойові завдання йому судилося виконувати пліч-о-пліч із однокашниками, що служили у окремому загоні спеціального призначення Східного територіального управління НГУ. Саме тоді Микола загорівся спецназом. Вже через два тижні після повернення з відрядження, офіцер, що добре зарекомендував себе у складній обстановці, пройшов суворий профвідбір і був зарахований до складу підрозділу. Микола очікував, що попервах буде тяжко, але завдяки професіоналізму інструкторів та підтримці колективу засвоювати нове виявилось не так уже й складно. Основним враженням від підрозділу було те, що тут він почувався наче у великій і дружній родині, до того ж, всі в загоні були по-особливому мо-

ОБЛИЧЧЯ АТО

тивовані виконувати свою роботу якнайкраще. Головні зусилля спрямовувались на те, щоби навчити спецназівців повертатись з бойових завдань живими. Зокрема, курси з тактичної медицини з бійцями вже тоді проводили штатні інструктори. Саме ці знання, набуті офіцерами підрозділу, згодом допомогли врятувати життя Миколи Левкуна... Протягом трьох років служби у загоні військовослужбовець мав за плечима понад десять довготривалих відряджень у зону проведення АТО. Значний бойовий досвід, уміння приймати вірні рішення в екстремальних умовах, розважливість і холоднокровність – ось якості, завдяки яким Микола здобув авторитет як в очах командування підрозділу, так і серед бойових товаришів. В ході останнього відрядження на Донбас у травні-червні 2017 року, капітан Левкун уже командував групою. Одного ранку він та його підлеглі отримали доволі звичне завдання – висунутись у напрямку позицій сепаратистів для вивчення оперативної обстановки та збору розвідданих. – Розумію, що це виглядає дивним, але зараз мені… смішно це згадувати. Так-так, вам не почулося. Навіть не знаю, чому у мене така реакція. Напевно, щоб не скиглити, не впадати в розпач, – розповідає Микола. – Діло було так. Ми отримали команду. Звичайно, про вихід ніхто, окрім нас і командування, не знав. Йти довелося через поле, заросле високою, по коліна, травою. Рухалися один за одним, я був замикаючим. Відстань між бійцями була 20-25 метрів, щоб у разі натрапляння когось на «розтяжку» (між іншим, пройшовши всього кілометр, ми їх зняли аж дві) не постраждали інші. Звісно, йшли обережно. Звісно, дивились на обидва. Але це трапилось, і тут уже нічого не вдієш, тільки жити із цим далі… Отже, я йшов полем і раптом відчув, як мене ударило знизу і збило з ніг. І голова гуділа так, наче хтось по ній ногою з усієї сили дав. І ще пам’ятаю хмару червоно-

сірого пилу, який все сипався і сипався на мене, повільно, як у кіно. На праве око майже перестав бачити. Як виявилось згодом, в нього потрапив невеликий осколок – дякувати лікарям, око вони врятували. Почав оцінювати ситуацію. На тілі, здається, ушкоджень немає. Руки цілі, годинник показує 10:43. Що ж трапилось? Опустив голову і зрозумів: вибухнула протипіхотна міна. Права ступня трималася буквально на ахіллесовому сухожиллі, а ліва була вивернута назад і сильно посічена осколками. Відкритий перелом тазової кістки однополчани помітили, коли вже несли мене на руках на базу… Відстань до опорного пункту сепаратистів була менше кілометра, тож гвардійцям потрібно було евакуювати пораненого до приходу «гостей». Проте першим ділом вони надали своєму командирові домедичну допомогу, наклавши на обидві кінцівки кровоспинні турнікети, і викликали на найближчий опорний пункт військовий санітарний автомобіль. Неможливо не відзначити мужність та витримку самого капітана Левкуна – попри неймовірний біль, слабкість та запаморочення внаслідок контузії, командир групи продовжував командувати своїми підлеглими! Коли спецназівці доставили пораненого на базу, там на нього вже чекала санітарна машина. Незабаром гвардійця було доправлено до дислокованого в Харкові Військово-медичного клінічного центру Північного регіону, де протягом двох місяців йому зробили 9 операцій. До речі, одного дня до його палати завітав міністр оборони України генерал армії України Степан Полторак, якого офіцер пам’ятав ще начальником Академії внутрішніх військ, від нього Микола почув слова вдячності та підтримки. Згодом військовослужбовця перевели на лікування до Українського науково-дослідного інституту протезування, протезобудування та відновлення працездатності, який теж знаходиться у Харкові. На жаль, врятувати ноги гварСЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

дійцю не вдалося. Проте від лікарів він чув втішні прогнози, зокрема, дуже великою перевагою є те, що йому вдалося зберегти коліна. Медики впевнені, що коли фізичний стан офіцера дозволить йому стати на протези, він дуже швидко повернеться до повноцінного життя. Поки що капітан Левкун пересувається за допомогою інвалідного візка. В палаті довго не затримується, щодня після процедур виїжджає у місто, буває у різних його куточках. А ще подорожує Україною. Так, протягом літа офіцер відвідав Дніпропетровщину та Київщину. Указом Президента України №216/2017 від 9 серпня 2017 року капітана Миколу Левкуна було нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Нагороду у будівлі Головного управління НГУ офіцеру урочисто вручив командувач Національної гвардії України генералполковник Юрій Аллеров. – Опускати руки я не збираюсь! Почуваю себе непогано та й у шпиталі сумувати не дають, особливо наш фізіотерапевт. Після занять виходиш вижатий як губка. Але це добре – немає часу думати про дурниці, – посміхається Микола. Підтримує Миколу Левкуна й сім’я – дружина Юлія, син Денис і донька Злата. Особливо раділи вони, коли глава родини переміг на змаганнях з кросфіту серед параспортсменів-ветеранів АТО. Захід під назвою «Ігри Героїв» проходив 31 липня на базі 25-ї окремої повітряно-десантної бригади ЗСУ. У ньому взяли участь 16 спортсменів – учасників АТО. Микола показав найкращі результати у різних вправах – підніманні гирі, підтягуванні, киданні медболу в ціль та вправі з канатом. Офіцер уже задумується над планами на майбутнє, і слід зазначити, що йому вже запропонували посаду інструктора в харківській оперативній бригаді. Тож будемо сподіватися, що капітан Микола Левкун залишиться в строю. Старший лейтенант Іван ПАЛЬОШКА, фото з особистого архіву капітана Миколи ЛЕВКУНА

СПОРТ

ОФІЦЕР НГУ - ЧЕМПІОН З ПАУЕРЛІФТИНГУ Сергій Шепель, напевно, один із небагатьох людей, кому вдалося на сто відсотків поєднати хобі і професію. Він з дитинства полюбляє спорт і в свої 34 досягнув на цьому поприщі неабияких успіхів, здобувши звання майстра спорту України міжнародного класу з пауерліфтингу та майстра спорту України – з боротьби самбо. До того ж, у 2015 році ім’я Сергія Шепеля, який спромігся віджатися від підлоги 57 разів за 30 секунд, було внесено до Національного реєстру рекордів. Разом із тим, Сергій Іванович зробив гідну військову кар’єру, докладаючи усіх зусиль, аби зі спортом потоваришували сотні людей у погонах. Тривалий час підполковник Шепель тренував майбутніх офіцерів НГУ, а нещодавно обійняв посаду начальника фізичної підготовки та спорту Міжнародного міжвідомчого багатопрофільного центру підготовки підрозділів, дислокованого на малій Батьківщині нашого героя – в Бориспільському районі Київської області.

ергій Шепель народився у селі Мирному, закінчив місцеву загальноосвітню школу. На перервах між уроками хлопець бігав на спортивний майданчик, щоб позайматися на перекладині та брусах. Він входив чи не в усі шкільні спорткоманди, але найсерйозніших успіхів добився як бігун-спринтер. Приклад було з кого брати: батько Сергія займався гирьовим спортом, неодноразово перемагав на районних та обласних змаганнях. Любов до спорту прививав і своїм синам, старшому Сергію та молодшому Олександру – він, до речі, пішов по стопах старшого брата, теж офіцер НГУ і теж спортсмен. Другим захопленням братів Шепелів були військові кінострічки, їх вони могли дивитися годинами. Ще тоді Сергію запам’ятався вислів: «Є така професія – Батьківщину захищати», тож юнак ніколи не сумнівався у виборі майбутнього фаху. До вступу на факультет внутрішніх військ МВС України Київського інституту внутрішніх справ він готувався цілих два роки. У 1999 році мрія хлопця здійснилася – він склав Присягу на вірність українському народу у лавах новоспечених курсантів. Невдовзі Сергія включили до інститутської збірної з гирьового спорту. Маючи масу тіла 70 кг, молодий спортсмен з легкістю підіймав над головою дві 32-кілограмові гирі. Він часто представляв навчальний заклад на змаганнях різного рівня і практично щоразу повертався в його стіни із перемогою. Після випуску лейтенанта Шепеля було розподілено до столичного спеціального моторизованого з’єднання

міліції (нині – бригада охорони громадського порядку НГУ – Авт.). Якраз у цей час офіцер вирішив спробувати себе у пауерліфтингу. Звісно, графік служби у молодого командира взводу був напружений. Можливості відвідувати тренажерний зал він не мав, тож удосконалював майстерність у звичайному ротному спортивному куточку, власним прикладом підтверджуючи відому аксіому: для досягнення значних результатів важливі передусім талант і наполегливість спортсмена. У 2004 році Сергій Шепель виконував обов’язки заступника командира роти з виховної роботи, а незабаром повернувся до свого навчального закладу, де протягом наступних шести років обіймав посаду командира курсантського взводу, а згодом був призначений викладачем вогневої підготовки. Слід зазначити, що паралельно зі службою офіцер здобував другу вищу освіту у Національному університеті фізичного виховання і спорту України за спеціальністю «тренер-викладач фізичної підготовки». Коли у 2013 році на факультеті з’явилася вакансія начальника фізичної підготовки і спорту, цю посаду довірили саме йому. Курсанти постійно спостерігали за спортивними перемогами свого наставника. Дехто з них і сам починав приділяти спорту більше уваги, записувався до тренажерної зали. Офіцер охоче підтримував такі ініціативи, складав хлопцям тренувальні програми. Сергій Шепель продовжував примножувати спортивну славу рідного факультету. Зростала і престижність турнірів, у яких його запрошували брати участь. Він досить швидко вийшов на рівень спортсмена, гідного змагатися на всеукраїнських турнірах. Потім були успішні виступи на європейських першостях, а у 2013 році Сергій Шепель виборов «бронзу» чемпіонату світу з пауерліфтингу. Минулого року Сергій Іванович нарешті здобув перемогу світової першості. Він підняв штангу вагою 190 кг, ставши кращим у ваговій категорії до 100 кг в дисципліні «жим лежачи». СЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

Щодо історії рекорду, про який йшлося вище, зазначимо, що ідея його встановлення спала на думку Сергію Шепелю цілком випадково. Якось по телевізору він побачив програму, де люди з усього світу намагалися увіковічити свої імена у знаменитій Книзі рекордів Гіннеса. Один із учасників проекту, американець, встановив рекорд, зробивши 45 віджимань від підлоги за 30 секунд. Спортсмен був впевнений, що здатний не тільки повторити, але й перевершити це досягнення. Не гаючи часу, Сергій взяв секундомір і приступив до справи, а побачивши результат, зателефонував до Національного реєстру рекордів України. Про досягнення гвардійця, зафіксоване на початку березня 2015 року повідомляли в газетах і по телевізору, тож на певний час Сергій став справжньою знаменитістю! Проте з’явилось чимало охочих цей рекорд побити, і через місяць гвардійця та ще шістьох претендентів викликали в студію телепрограми «Україна має талант», де всі вони одночасно намагалися перевершити досягнення нашого героя. Аж двоє конкурсантів, Тарас Бура з Івано-Франківщини та Максим Жиглатий з Полтавщини, віджались 60 разів за півхвилини. І хоча нового рекорду майору Шепелю того дня встановити не вдалося, він пишається, що був першопрохідцем і зробив свій внесок у популяризацію спорту та здорового способу життя. Прослідкувати за усіма досягненнями спортсмена у погонах нелегко, адже мало не щомісяця в його скарбничку додаються нові відзнаки та нагороди. Приміром, у липні поточного року він став переможцем Відкритого кубку Києва «Iron Cup GPF/GPA». Атлети змагалися у різних дисциплінах пауерліфтингу, підполковник Шепель здобув перемогу у вправі «жим лежачи». Трофей, який він виборов, виглядає досить оригінально, адже окрім дипломів та медалей переможці турніру отримали сувенірні мечі з логотипом спортивної федерації. Побажаємо ж Сергію Шепелю нових здобутків заради примноження спортивної слави Національної гвардії України! Старший лейтенант Іван ПАЛЬОШКА, фото з архіву підполковника Сергія ШЕПЕЛЯ

РЕТРОСПЕКТИВА

ПЕТРО КОНАШЕВИЧСАГАЙДАЧНИЙ: ГЕТЬМАН, ПОЛКОВОДЕЦЬ, МЕЦЕНАТ

Серед визначних історичних постатей України мало хто може зрівнятися своїм військовим хистом із гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним. Проте не лише блискуче проведеними військовими кампаніями залишив він слід в історії. Талановитий політик і дипломат, саме Сагайдачний заклав підвалини майбутньої Козацької держави. А ще гетьман прославився своєю скромністю у побуті та благодійною діяльністю. Він опікувався православними монастирями, церквами, школами та шпиталями, явивши собою рідкісний приклад людини при владі, яка дійсно вболіває за свій народ та його майбутнє.

ГРОЗА ЧОРНОГО МОРЯ

анній період його біографії за браком писемних джерел описується доволі скупо і має багато темних плям та припущень. Відомо, що Петро Конашевич з’явився на світ в селі Кульчиці (нині – однойменне село Самбірського району Львівської області) в родині православного шляхтича. На підставі збереженого поминального запису роду Сагайдачного, історики припускають, що батька майбутнього гетьмана звали Кононом, і після його смерті мати прийняла чернечий постриг. А ось версій року народження цілих три – 1570 р., 1578 р. та 1582 р., утім офіційно 440-річчя гетьмана в Україні відзначалося 2010 р. Освіту Конашевич здобував в Острозькій академії, та у Львівській братській школі. Згодом переїхав до Києва, де працював домашнім учителем та помічником земського судді. Що побудило молодого і освіченого шляхтича вступити до Війська Запорізького, так достеменно і невідомо. Проте приблизно у 1598 р. Конашевич залишив Київ і відправився на Запорізьку Січ, де вже незабаром проявив себе сміливим воїном і вправним стрільцем. Про це красномовно свідчить прізвисько «Сагайдачний», яке походило від слова «сагайдак» (спершу так називали повний комплект спорядження лучника, а згодом – просто футляр для стріл). Сагайдачний зробив на Січі стрімку кар’єру. Вже 1615 року він був впливовим козацьким полков-

ником, що мав у своєму підпорядкуванні загін чисельністю до 3000 козаків, а наступного року запорожці обрали його гетьманом. Цікаво, що козацька Рада кілька разів зміщувала Сагайдачного, а потім знову повертала йому булаву. Він щоразу покірно поступався своєю посадою і продовжував служити Запорізькому війську під керівництвом чергового наступника. Але саме під його командуванням козацтво не відало поразок. На той час основним видом діяльності козаків був захист південних рубежів рідної землі від ворога, насамперед Османської імперії та її васалів. Запорожці наносили випереджувальні удари по ворожій території, під час яких не тільки здобували трофеї – зброю, коштовності, гроші, – а й визволяли з неволі християнських бранців. Запорізьке товариство представляло собою розрізнені загони, які діяли в основному автономно. Сагайдачному вдалося з напіввійськових ватаг таких собі «джентльменів удачі» створити потужне регулярне військо з суворою дисципліною, яке представляло серйозну силу в регіоні. Зокрема, йому вдалося викорінити гостру проблему пияцтва. З тогочасними «аватарами» гетьман, який сам майже не вживав оковитої, не церемонився – за його наказом поміченого у пияцтві під час походу козака карали смертю. Сагайдачний особисто керував майже всіма сухопутними і морськими кампаніями. Особливо успішними стали морські походи 1616-1618 рр. Відомий історик Дмитро Яворницький зазначав: «Дивна сміливість, швидкість і руйнівна сила всіх

СЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

РЕТРОСПЕКТИВА

Штурм Кафи запорожцями (1616 р.)

цих козацьких походів на Крим і Туреччину перевершують будь-які описи. Вони можуть бути пояснені тільки тим, що на чолі козаків стояв такий геніальний проводир, яким був Петро Конашевич Сагайдачний». Він удосконалив тактику морського бою на чайках, швидких і маневрених човнах, і значно збільшив флот – бувало, що у похід виходило одночасно по 20 тис. козаків на 300 чайках! У відкритому морі вони брали на абордаж важкі і добре озброєні турецькі галери, а у портах – блокували їх. Так, 1615 року під час морського походу на Стамбул запорожці захопили в полон османського адмірала, а султан зі свого вікна безсило спостерігав за спалахами від учинених запорожцями пожеж. Через рік відбувся похід на Кафу (нинішню Феодосію), де знаходився найбільший невільничий ринок на Чорному морі. Тоді козаки Сагайдачного розбили майже весь турецький флот і визволили кілька тисяч невільників. Перед запорозькими чайками не встояли й інші тодішні османські порти – Варна, Синоп, Трапезунд, Ачі-Кале, Аккерман, Ізмаїл. Відомий італійський мандрівник П’єтро дела Валле повідомляв у травні 1618 року що «турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б козаки не взяли й не сплюндрували. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати». І це при тому, що Османська імперія, і відповідно її флот та армія на той час вважалися одними з найсильніших не лише в регіоні, а й у світі!

МОСКОВСЬКИЙ ПОХІД З кінця XVI ст. польська влада посилила утиски населення українських земель Речі Посполитої. Після підписання у 1596 році Берестейської унії, всі православні мали прийняти основні католицькі догми і визнати главою своєї Церкви Папу Римського, натомість їм гарантувалося збереження православної обрядності (власне, так і народилася Українська греко-католицька церква). Петро Конашевич, хоч і був палким поборником православ’я і активним противником Унії, проте не бажав вступати у відкриту боротьбу з королем та Сеймом, і знаходив інші способи досягнути своєї основної цілі – зрівняння українського народу у правах із польським та литовським. І як тільки випадала така нагода, він нею користався.

У 1617 році польський король Сигізмунд ІІІ Ваза вирішив посадити на Московський престол свого сина Владислава, який у результаті палацових інтриг міг бути одним із претендентів на царювання. Але військо під командуванням королевича було оточене під Москвою. Рятуючи ситуацію, уряд Речі Посполитої звернувся за військовою допомогою до запорозців. Петро Сагайдачний, порадившись з товариством, погодився виручити короля, висунувши свої умови – розширення козацьких земель на території Речі Посполитої, свобода православної віри, збільшення реєстрового козацького війська до 20 тис. замість 3 тис. та визнання адміністративної й судової автономії України. Для поляків це були обурливі вимоги, але складна ситуація змусила їх прийняти. Конашевичу надіслали клейноди, якими підтверджувалася його гетьманська влада – булаву, бунчук, печатку і прапор. Зібравши в короткий термін 20-тисячне військо, Сагайдачний у серпні 1618 р. рушив вглиб Московії. На своєму шляху він взяв укріплені міста Путивль, Лівни, Єлець та інші, розбив ополчення князів-воєвод Пожарського і Волконського, і 20 вересня з’єднався із рештками польського війська. 11 жовтня почався штурм Москви. Козаки пробилися через Арбатські ворота і увірвалися у місто. Ніщо не заважало взяти Москву, аж раптом Сагайдачний звелів припинити атаку і відступити. Причина такого наказу до цих пір невідома. За однією із версій, гетьман не хотів остаточної перемоги та посилення впливу Речі Посполитої і врятував православну Московську державу від поразки та іноземного поневолення. Також дослідники припускають, що для подальшого наступу потрібні були додаткові сили, яких король так і не надіслав. Як би там було, але свою місію козаки на чолі із Сагайдачним виконали. Завдяки їм було не тільки врятовано королевича, а й заключено вигідне перемир’я з Москвою. І хоча царського трону завоювати не вдалося, до Речі Посполитої відійшли Смоленщина, Чернігівщина та Новгород-Сіверщина, які перебували під владою Московії. До того ж, за королем зберігалося право претендувати на Московський трон. А Сагайдачний, повернувшись із походу, відправився з усім своїм військом у Київ. За участь у поході запорожці отримали грошову винагороду в розмірі 20 тис. золотих та 7 тис. штук сукна, а Сагайдачного було проголошено Гетьманом над Київською Україною та

СЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

РЕТРОСПЕКТИВА Гетьманом всього війська Запорозького. Це зміцнило не лише гетьманську владу, а піднесло статус козацького стану. В радянській історіографії московський похід Сагайдачного воліли не згадувати. Адже це був ще один красномовний доказ, що розвінчував міф про «віковічну дружбу братніх народів». Деякі нинішні російські «історики» пішли ще далі. Черпаючи знання виключно з московістьких літописів, вони акцентують увагу на «кровожерливості» гетьмана та козаків. Звісно, Сагайдачний і його військо не були святими. Проте знаючи сучасних пропагандистів з «братньої» держави, які плекають схильність до розповідей про «розіпнутих українськими карателями донбаських хлопчиків», описання подій майже півтисячолітньої давнини їхніми попередниками викликає чималі сумніви. А про те, настільки «незручним» для нинішньої російської влади є постать гетьмана, свідчить демонтаж окупантами пам’ятника Сагайдачному у Севастополі одразу ж після анексії Криму 2014 року. Мовляв, це «місто слави російських моряків» і жодних інших тут не було. І це при тому, що Сагайдачний правив Чорним морем тоді, коли у Московського царства навіть не було власного флоту!

ОСТАННЯ БИТВА ГЕТЬМАНА Повертаючись до нашої розповіді, не можна не згадати найбільшу перемогу гетьмана Сагайдачного – Хотинську битву. Як це часто бувало у відносинах козаків із польської владою, в мирний час про свої обіцянки вона забувала. Так сталося і після Московської кампанії. У 1620 році Сагайдачному за допомогою патріарха Єрусалимського Теофана ІІІ вдалося відновити Київську метрополію православної церкви. Польський уряд відмовився визнати цю подію як таку, що суперечила Брестській унії. Окрім того, козацький реєстр так і не було збільшено. Але у 1620 році розпочалася війна з Османською імперією, армія якої під румунським селом Цецорою вщент розбила польське військо. Тоді загинув коронний гетьман Станіслав Жолкевський і чигиринський сотник Михайло Хмельницький, а його син Богдан на два роки потрапив до турецької неволі. Після перемоги султан Осман ІІ збирався йти далі на Річ Посполиту. Сигізмунд III марно прохав про допомогу європейських монархів, тож знову змушений був звернутися до козаків. Сагайдачний, якого король особисто запросив у Варшаву, під час переговорів знову виявив талант дипломата. Йому вдалося домогтися задовільнення вимог щодо фактичного визнання автономної козацької республіки в Україні на чолі з обраним гетьманом, та узаконення Київської митрополії. Вирішальні бої турецького війська з об’єднаними силами Речі Посполитої відбувалися під Хотином у вересні 1621 року. Сили були нерівними – майже 300-тисячній османській армії

протистояли 57 тисяч польських жовнірів під командуванням королевича Владислава і гетьмана Яна Ходкевича і 40 тисяч козаків під проводом Сагайдачного. Поляки були добре озброєні та екіпіровані, але вони не мали найціннішого – величезного успішного досвіду боротьби з турецько-татарськими військами який був у козаків. «Цей Петро Конашевич, муж рідкісної мужності й зрілості у судженнях, винахідливий у словах і вчинках, – писав польський магнат і учасник битви Якуб Собєський. – Сам шукав небезпеки, легковажив життям, у битві був проворний, діяльний, у таборі сторожкий, мало спав і не пиячив… на нарадах був обережний і в усяких розмовах неговіркий. …В очах майбутнього потомства гідний стати поряд із найвизначнішими у Польщі людьми свого часу». Польське командування намагалося дотримуватися обережної тактики, сподіваючись на випадкову удачу. Сагайдачний же активно застосовував проти супротивника розроблену ним тактику засадних та зустрічних боїв, коли нечисленні загони добре вишколених козаків нападали на колони супротивника, переважаючого у десятки разів, і вносили безлад та паніку у його лави. Козаки раптово атакували противника, виснажували маневрами й нічними вилазками до османського табору. Понісши величезні втрати під час 40-денної облоги Хотина, султан погодився на дуже вигідний для поляків мир. Владислав нагородив Сагайдачного за Хотинську перемогу мечем, оздобленим коштовностями, із дарчим написом на лезі. Варто зазначити, що перемога під Хотином врятувала від поневолення не лише Польщу та Україну, а й взагалі всю центральну Європу. Вірменський хроніст Авксент писав з цього приводу: «Якби не козаки, польське військо було б розбите за 3-4 дні. Перемогу здобуто лише завдяки Богові й запорозьким козакам». Проте ця вікторія далася гетьману дуже дорого – під час однієї з вилазок його було поранено, за однією з версій, отруйною стрілою. Повернувшись до Києва, Сагайдачний продовжував вести активну політичну діяльність, однак рана ніяк не загоювалася. І 22 квітня 1622 року гетьман помер у Братському Богоявленському монастирі на Подолі, де його і поховали, щоправда, до наших днів могила не зберіглася. За п’ять днів до кончини гетьман склав заповіт. Залишивши дружині і синові певну частину майна, він відписав значні суми грошей на доброчинність. Зокрема, Київському й Львівському православним братствам, які опікувалися не лише релігійними питаннями, а й сприяли розвитку науки та культури. Ось таким був гетьман Петро Сагайдачний, скромний у побуті і безсрібник. Справжній воїн, який провів більшу частину свого життя у походах і попри свою могутність, так і не нажив казкових багатств. А те що придбав, роздав на благо народу, за права якого він боровся до самої смерті. Підготував майор Олександр ЗАГОРОДНІЙ

Меч, подарований Петру Конашевичу-Сагайдачному польським королевичем Владиславом. Зберігається в музейному комплексі королівського замку на Вавелі (Краків) СЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

ЦЕ ЦІКАВО

ЯК ВИНАЙШЛИ…

АБО ЧОМУ В АВТОМОБІЛЬНОЇ КАНІСТРИ ТРИ РУЧКИ Історичний прогрес подарував людству безліч винаходів. Чимало предметів військового побуту, якими люди у погонах користуються щодня, теж колись вважалися серйозними ноу-хау. Представляємо вашій увазі п’ятірку найцікавіших історій, пов’язаних із винаходами, без яких ми з трудом уявляємо наше повсякденне життя та службу.

ÊÎÌÏÀÑ

сучасних людей немає жодних проблем із тим, аби и з високою точністю визна-чити своє місцезнаходження – можна використати прилади, оснащені датчиком GPS, або ж довіритися старому доброму компасу. Куди як складно доводилося мандрівникам минулого, особливо під час плавання у відкритому морі, подо-рожей пустелями чи будь-якими ми місцевостями без жодних помітних ітних орієнтирів. Звісно, ще древні цивілізації знали, як визначати сторони свірони сві ту, спостерігаючи за Сонцем та зорями. Проте цей спосіб був не надто надійним, адже небо не завжди чисте і безхмарне. Магнетит (або магнітний залізняк) – мінерал із магнітними властивостями був відомий ще давнім грекам у VI ст. до н.е., проте вони не знайшли йому практичного застосування. А знайшли його китайці. Достеменно невідомо, коли саме було винайдено перший компас, але найдревніший його опис, що дійшов до наших часів, датується ІІІ ст. до н.е. Як відомо, принцип його роботи оснований на взаємодії поля постійних магнітів компаса із горизонтальною складовою магнітного поля Землі. Магнітна стрілка компаса вільно обертається навкруги своєї осі, завмираючи паралельно напрямку лінії магнітного поля. Таким чином, одна стрілка приблизно вказує на північний магнітний полюс, а інша, відповідно, на південний. Давній китайський компас являв собою щось на кшталт магнетитової ложки, встановленої на мідну пластинку. Цікаво, що тривалий час компас в Китаї використовували не для навігації, а в містичній системі фен-шуй, де, як відомо, надзвичайно важливо орієнтувати предмети по сторонах світу. Буденною річчю для китайських моряків компас став тільки в ХІ ст. н.е. У китайців компас запозичили араби, і лише у ХІІІ ст. його стали використовувати європейці. Звичайно, протягом сторіч прилад зазнав ряд удосконалень. Щоправда, «класичний» компас Адріанова, що їм і досі користуються українські військові, залишається практично таким самим,

яким його було створено аж 110 1 років тому! До речі, вже перр ші зразки цього приладу передпр бачали фосб форесційну підсвітку. Одп нак н мало кому відомо, що в люмінофорне покриття стрілок по шкал містило і ш радіоактивні матерадіоа ріали, які як в СРСР привикористовувати у пинили вико виробництві компасів лише в 1970-х рр. Перший гірокомпас (прилад із набагато складнішою будовою, ніж звичайний кишеньковий компас, який вказує не на магнітний, а на істинний географічний Північний полюс), схожий на ті, якими обладнані сучасні морські судна, було запатентовано в Німеччині в 1908 р. Електромагнітний компас, який використовувався здебільшого в авіації, вперше було випробувано у 1927 р. До речі, подібними компасами оснащуються навіть найсучасніші літаки. Щоправда, пілотам вони можуть знадобитися лише у випадку, якщо відмовлять всі інші системи навігації.

ÏÐÎÒÈÃÀÇ Засоби для захисту дихальних шляхів від шкідливих і отруйних речовин людство намагалося винайти здавна. У 1849 р. американець Л. Хаслет отримав патент на прообраз протигаза, який він назвав «легеневим протектором». Прилад забезпечував фільтрацію часточок пилу за допомогою повстяних прокладок. Однак історія справжніх протигазів розпочалася в роки Першої світової війни, коли воюючі сторони стали широко застосовувати бойові отруйні речовини. Вперше цю зброю масового ураження було використано на франко-німецькому фронті у серпні 1914 р. – і зробили це всупереч поширеній нині СЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

думці не німці, а французи. Щоправда, концентрація отруйних речовин у повітрі була низькою, тож минулося без серйозних наслідків. Набагато страшнішими виявилися результати газових атак німців поблизу міста Іпр (Бельгія) і фортеці Осовець (Польща). Це, як можна здогадатися, поклало початок гарячкової діяльності численних винахідників, ентузіастів та комісій щодо вироблення дієвого способу захисту від страшної зброї. Пропозиції лунали різні. Наприклад, дехто наполягав на тому, що під час газової атаки потрібно розводити костри – нібито тепло від них зможе підняти отруйну хмару у верхні шари атмосфери і вона пройде над окопами. Інші радили розстрілювати газову хмару артилерійським вогнем, розсіювати її вибухами петард, ставити перед окопами щити зі змоченою протигазним розчином рядниною, використовувати пропелери, які мали обертатися за допомогою потужних моторів… Звісно, жодний із цих способів не був ефективним. Більшість дослідників схилялися до думки, що засоби захисту все ж таки, мають бути індивідуальними. Спочатку пробували використовувати марлеві пов’язки, просочені різноманітними розчинами, проте в бойових умовах вони виявилися малоефективними, а інколи навіть наближали трагічний кінець. Так, коли було встановлено, що німці використовують хлор, маски стали просочувати розчином гіпосульфіта натрію, який мав нейтралізувати шкідливий газ. І цей спосіб

ЦЕ ЦІКАВО міг би бути дієвим, якби до розчину додавали звичайну соду. А без неї в результаті реакції отруйного газу і «рятівного» розчину виділялися соляна і сірчана кислоти, які спричиняли важкі хімічні опіки шкіри і дихальних шляхів військовослужбовців. До того ж, наприкінці 1915 року німці застосовували вже не тільки хлор, але й фосген, проти якого розчин гіпосульфіту натрію був неефективним. На щастя, відомий хімік Микола Зелінський (до речі, українець за походженням) здогадався використовувати для очищення отруєного повітря активоване деревне вугілля. Михайло Куммант, технолог петербурзького заводу «Трикутник», який спеціалізувався на гумових виробах, розробив спеціальну маску. Маска зі шлангом і фільтруючою коробкою – саме так виглядав протигаз ЗелінськогоКумманта, який надійшов на озброєння армій країн Антанти в 1916 році, в результаті чого кількість загиблих від бойових отруйних речовин різко знизилася. До речі, Зелінський за винахід жодної винагороди не отримав, бо за власним зізнанням, здійснював його насамперед із патріотичних переконань. А ось Куммант протигазну маску запатентував і з кожного готового виробу мав по 50 копійок відрахувань. Якщо зауважити те, що за період Першої світової війни протигазів було вироблено понад 11 млн. одиниць, сума виходить кругленька. Проте як склалася доля інженера після жовтневого перевороту 1917 року і чи встиг він витратити хоч якусь частину цих грошей, нині вже невідомо.

ÀÂÒÎÌÎÁ²ËÜÍÀ ÊÀÍ²ÑÒÐÀ Стандартна 20-літрова каністра, яка є в арсеналі чи не кожного автолюбителя, здобула свій нинішній вигляд в середині тридцятих років минулого століття і зобов’язана своєю появою німецькій армії. До 1936 р. для транспортування і зберігання пального Вермахтом використовувались металеві контейнери із пласкими стінками у формі паралелепіпедів, що були зварені по кутах, або подібні ємності, відштамповані з цілого металевого листа. Ручки цих каністр у вигляді вигнутих металевих відрізків або дротяних петель різали руки бійців і нерідко протікали, незручними і ненадійними були горловини і кришки. Армійське командування підійшло до ви-

рішення проблеми із властивою німцям педантичністю, оголосивши конкурс щодо розробки нової типової ємності для зберігання пального. Найбільш вдалим і високотехнологічним виявився проект інженерів компанії «Мюллер» (існує і досі, займається виробництвом автохімії та інших товарів). Каністра з двох однакових частин, що були зварені між собою одним швом, важила 4 кг і мала стінки із заглибленням у вигляді косого хреста, які збільшували жорсткість конструкції і уберігали вміст ємності від перегріву. Завдяки повітряному клапану у виступі в задній частині каністра трималася на воді. Широка горловина дозволяла наповнювати ємність без лійки, а кришка відкривалася без використання спеціального ключа, як це було раніше. Три ручки було передбачено для того, щоб один солдат легко міг переносити чотири порожні ємності, а двоє – одну повну. Крім того, по дві повні каністри було зручно передавати по ланцюжку. Завдяки своїй зручності ємність, яка отримала далеке від оригінальності найменування Wehrmachtskanister (каністра армійська) стала уніфікованою каністрою не лише для пального. Пофарбовані в різні кольори каністри використовувались для зберігання мастила, води тощо. Перші німецькі каністри потрапили в руки союзників у 1940 р. Англійці, одразу ж оцінивши їх зручність, спробували налагодити виробництво аналогічних ємностей, однак масовим воно на перших порах не було. Американці принципово відмовилися від запозичення ворожих ідей, хоча самі транспортували пальне переважно в контейнерах з-під керосину, які часто протікали. Насправді, недосконалість тари для транспортування і зберігання пального коштувала союзникам сотень тонн втраченого пального. Найскладнішою ситуація виявилась в частинах, що воювали у Північній Африці. При перевірці організації тилу 8-ї британської армії генерала Монтгомері виявилось, що «небойові» втрати пального склали аж 40%! Тож на початку 1943 року британці організували широке виробництво каністр німецького зразка. До кінця війни англійська промисловість випустила 21 млн. одиниць таких ємностей – як для потреб своєї армії, так і для союзників по антигітлерівській коаліції.

ÌÅÒÀËÎØÓÊÀ× ² ÊÎÍÄÈÖ²ÎÍÅÐ

І хоча спершу поранення видавалося легким, лікарі довго і безуспішно шукали в його тілі кулю, значно заглибили рану, занесли в неї інфекцію, що й призвело до фатального кінця через два місяці. Вся Америка, затамувавши подих, слідкувала за станом здоров’я президента. Біля його ліжка зібралися найавторитетніші уми країни, серед яких був і видатний винахідник Александер Белл. Саме в ті дні в надії знайти ту-таки злощасну кулю він уперше випробував свій металодетектор, сигнал якого лунав у навушнику телефону, також, недавньої розробки Белла. На жаль, інженер не знав, що на ліжку Гарфілда лежав новомодний матрац із металевими пружинами. Тож коли його прилад став подавати безперервні сигнали, ніби все тіло президента було набите кулями, присутні вирішили, що цього разу геній конструктора не виправдав сподівань. Так ідею металодетектора було відкладено на десятиліття, а кулю з тіла Гарфілда витягнули вже після його смерті. Те злощасне літо було дуже спекотним. Аби хоч якось полегшити стан пораненого, у Білий дім було викликано групу військово-морських інженерів, фахівців із вентиляції. Їхнім завданням було придумати спосіб знизити температуру повітря у кімнаті, де лежав глава держави. Що ж зробили офіцери? Вони встановили великий металевий ящик, заповнений сумішшю льоду, води і солі, в який опустили нижні краї махрових простирадл, підвішених під стелею. А спереду поставили вентилятор, який нагнітав повітря, аби воно проходило через холодну і мокру тканину перш ніж потрапити у спальню хворого. І хоча економним пристрій назвати було важко (протягом 58 днів було використано 250 тонн льоду!) зі своїм завданням він упорався. Надворі стояла 40-градусна спека, а у приміщенні підтримувалась прохолода. Так був побудований перший у світі кондиціонер. Підготувала підполковник Валерія АГІБАЛОВА

Мало хто знає, але ці два винаходи було здійснено понад століття тому, практично одночасно, і пов’язує їх між собою одна трагічна обставина. Ранком 2 липня 1881 р. на 20-го президента Сполучених Штатів Америки Джеймса Гарфілда було здійснено напад. Душевнохворий чоловік (забігаючи наперед, зауважимо, що діагноз не став перепоною для його подальшої страти – тодішні американські закони гуманністю не вирізнялись) вистрелив Гарфілду у спину з револьвера, коли той перебував на центральному вокзалі міста Вашингтона. СЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

КУЛЬТУРА

ОРКЕСТР ДУХОВИЙ, ПІДРОЗДІЛ БОЙОВИЙ

Кожний структурний підрозділ Національної гвардії України виконує своє завдання. Проте у будь-якій військовій частині, чи то з охорони громадського порядку, чи то із забезпечення недоторканності важливих державних об’єктів, чи то оперативного призначення існує підрозділ, що здійснює особливу місію – підтримує бойовий дух бійців, поєднуючи військову службу із мистецтвом. Мова, звісно, йде про духовий оркестр. Справді, у військовому колективі неможливо уявити собі жодний важливий захід без участі музикантів у погонах. Утім, цікаво, як складаються будні такого підрозділу? Аби з’ясувати це, наш кореспондент завітав до оркестру столичної бригади охорони громадського порядку, який очолює капітан Олександр Садовський.

узичний супровід заходів за участю спеціального батальйону Почесної варти НГУ (він, до речі, входить до складу бригади), військових парадів та інших ритуалів, виступи в ході різноманітних концертів, урочистих церемоній і навіть спортивних змагань – творче життя військових музикантів буває дуже різноманітним. В оркестрі всього 16 осіб – 10 військових та 6 службовців. На «озброєнні» у музикантів такі інструменти як кларнет, тромбон, саксофон, туба, барабан, тарілки. – Щоб зібрати такий духовий оркестр, знадобився не один рік копіткої праці. Погодьтесь, якщо постаратися, то за півроку можна виховати вмілого солдата. А ось на те, щоби виростити професійного музиканта, потрібно витратити не менше 16 років – 7 років музичної школи, 4 – музучилища та ще 5 – консерваторії. В нашому колективі всі фахівці високого класу, і, що надзвичайно важливо, високомотивовані та дис-

ципліновані люди, – говорить диригент Олександр Садовський. Як і всі його підлеглі, свій творчий шлях майбутній керівник військового оркестру розпочав іще дитиною, коли батько, теж музикант духового оркестру, привів сина до музичної школи. 1993 року, після закінчення сумського музучилища, Олександр був призваний на строкову службу до Заслуженого Академічного ансамблю пісні й танцю ЗСУ, який часто гастролював за кордоном. Коли юнакові судилося побувати із колегами в Парижі, він твердо вирішив, що хоче стати військовим диригентом, адже одна із найкрасивіших столиць світу і теплий прийом європейських глядачів його неймовірно вразили. Молодий музикант приступив до реалізації задуманого одразу ж після звільнення у запас. Вже через два тижні він був зарахований до складу Ансамблю пісні й танцю внутрішніх військ МВС України (нині – Академічний ансамбль пісні й танцю НГУ, – Авт.). Півроку обіймав цивільну посаду, потім підписав СЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

контракт про проходження військової служби і одягнув погони прапорщика, здобув вищу профільну освіту. З 2013 року Олександр Володимирович очолює оркестр столичної бригади охорони громадського порядку НГУ. Через два роки був відзначений керівництвом держави – Указом Президента України йому було присвоєно почесне звання «Заслужений діяч мистецтв України». Графік Олександра Садовського та його підлеглих досить насичений. Виступи трапляються мало не щотижня, причому, далеко не завжди оркестру доводиться демонструвати свої таланти людям у погонах. Бригада тісно співпрацює з органами місцевої влади, тож музикантів запрошують виступати на урочистостях з нагоди державних та столичних свят, взяти участь у різних благодійних проектах та флешмобах. Також 2013 року у складі оркестру було засновано квінтет «Джаз – Platz». До речі, одним із перших окремих виступів цього колективу була участь у концерті у Мініс-

КУЛЬТУРА

ПОПОВНИТИ СОЛДАТСЬКУ БІБЛІОТЕКУ ДОПОМОГАЄ ГРОМАДА Напередодні Дня захисника України у частинах НГУ пройшли Дні відкритих дверей. Запросили гостей до свого військового містечка і воїни харківської оперативної бригади, причому, деякі відвідувачі прийшли до гвардійців не з порожніми руками.

терстві культури України з нагоди свята 8 Березня. Дні, коли публічні виступи не заплановані, присвячуються, звичайно ж, репетиціям. Починаються вони з налаштування інструментів та перевірки звучання. Потім музиканти «проганяють» знайомі композиції та вивчають нові, адже репертуар потрібно регулярно урізноманітнювати. До речі, у виступах гвардійці використовують і власні творчі доробки. Начальник оркестру капітан Садовський написав музику і тексти до трьох композицій, зокрема, «Святкового маршу Національної гвардії України», який включений і до репертуару інших оркестрів НГУ. Проте не слід думати, що підлеглі капітана Садовського звикли тримати у руках лише музичні інструменти. На стрільбище вони їздять разом із усіма однополчанами, регулярно складають і нормативи з фізичної підготовки. – Якщо у столиці трапляються якісь резонансні події, через які весь особовий склад залучається на службу, військовослужбовців оркестру теж можуть задіяти до охорони громадського порядку. Із нещодавніх заходів можу пригадати футбольний матч між збірними України і Хорватії на початку жовтня. Також нас залучали на службу в День захисника України – говорить музикант-концертмейстер тромбоніст старшина Станіслав Таранічев. – Утім, навіть у насичені суспільно-політичними подіями дні ми всетаки звикли займатися нашою звичною справою – наприклад, коли в Київ прибувають військові оперативні резерви з інших міст і хлопці втомлюються через напружений графік несення служби, ми із задоволенням підтримуємо морально-бойовий дух наших військових, як це було, наприклад, у дні Євромайдану.

редставники харківського осередку Національної скаутської організації «Пласт» принесли із собою книжки для солдатської бібліотеки. – Ми привезли дарунки гвардійцям, щоб ви відчували нас поруч. Ми готові завжди вас підтримати та допомогти. Книжка – це гарний помічник та зброя в неоголошеній війні, – прокоментували свій вчинок діти. Ділитися книжками із захисниками Вітчизни просять самі військові. Їхню бібліотеку, як і саму бригаду, було сформовано лише три роки тому фактично «з нуля», тож без допомоги небайдужих харків’ян наповнити книжкові полиці було б вельми проблематично. Громада передала бригаді вже понад сімсот

книжок – у більшості своїй це сучасна українська література. Зокрема, до збору книг долучилися члени Харківської обласної організації Національної спілки письменників України, а також волонтер і поетеса Мар’яна Даниленко, яка із цією метою започаткувала акцію «Благодійна книжкова вежа». – Ми вдячні за допомогу і дружній візит. Ці книги поповнять нашу бібліотеку і ми обов’язково дамо їм нове життя, – подякувала пластунам бібліотекар частини Олена Папета. Старший лейтенант Олександр ЛИСАК, фото майора Олега АНТИБУРИ та старшого лейтенанта Станіслава ЗАБОТНОВА

Старший лейтенант Іван ПАЛЬОШКА, фото автора СЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

ТОП-5

НА ЗАЗДРІСТЬ УСЬОМУ СВІТОВІ:

ТОП-5 УНІКАЛЬНИХ ФАКТІВ, ПОВ’ЯЗАНИХ З УКРАЇНОЮ ТА УКРАЇНЦЯМИ

Історія рідного краю, його традиції і символи, багатства природи й культурна спадщина – це те, на чому ґрунтується національна ідентичність будь-якого народу. Можливо, деякі із приведених нижче відомостей наших читачів уже не здивують, утім вони матимуть можливість зайвий раз пересвідчитися: надбання українського народу справді виняткові. Це те, чим нам слід пишатися і те, що нам слід захищати.

Тарас Шевченко – діяч культури, якому встановлено найбільше пам’ятників у світі Пам’ятники видатному українському поету як в Україні, так і у різних куточках нашої планети в Міністерстві іноземних справ України вирішили порахувати в 2015 році, напередодні 201-річчя Шевченка. І виявилось, що за кількістю погрудь, барельєфів, пам’ятників та меморіальних дошок наш Кобзар поступається лише кільком тоталітарним вождям. Йому встановлено 1384 пам’ятників – 1256 в Україні, 128 – в інших країнах. Перший пам’ятник Шевченкові за кордоном було відкрито в Казахстані у 1881 р. до 20-річчя від дня смерті митця. Того ж року перше погруддя Кобзареві з’явилося і в Україні, а саме, в Харкові. Серед закордонних пам’ятників найбільш цікавими і незвичайними вважаються аргентинський (Буенос-Айрес, 1971 р.) та італійський (Рим, 1973 р.). Останній зображує Тараса Григоровича одягненим в римську тогу трибуном-оратором, який, піднісши руку, звертається до присутніх із полум’яним словом. Таке «переодягнення» – образна констатація того, що Шевченко та його твори належать не лише Україні, а й усьому людству.

Українська гривня – одна із найкрасивіших грошових одиниць у світі Можливо, хтось із наших читачів чув, що вітчизняна валюта очолювала список найкрасивіших банкнот, проте хто цей список складає і яким критеріям мають відповідати банкноти-чемпіони? Отже, грошовий «конкурс краси» проводиться щорічно за підсумками засідання комісії Міжнародної спілки банкнот – шанованої організації, яка знаходиться в Швейцарії і об’єднує фахівців у сфері боністики, фінансистів та колекціонерів. У ньому беруть участь всі банкноти світу, випущені протягом минулого року (як зовсім нові, так і оновлені). Журі оцінює кожну за наступними критеріями: інноваційні способи захисту; артистизм дизайнера; використання кольорів, їх баланс; контрастність зображення. Вперше українська валюта перемогла в усіх номінаціях у 2008 р., а вдруге – у 2013 р. Минулого року у конкурсі брали участь майже 120 банкнот з різних країн. До фіналу дійшли 20, в їх числі і оновлена 100-гривнева купюра. А найкрасивішою в 2016 році стала купюра в 50 швейцарських франків.

Станція «Арсенальна» Святошинсько-Броварської лінії Київського метрополітену – найглибша у світі Станція метро «Арсенальна» у Києві є найглибшою в світі – 105,5 метрів. Її побудували в числі перших п’яти станцій в столиці України у 1960 р. Назву станція отримала на честь розташованого поруч приладобудівного заводу «Арсенал». З 1986 р. вона має статус пам’ятки архітектури місцевого значення. Станцію побудовано за так званим англійським або лондонським типом. Виглядає це так: пасажири спускаються по ескалатору, який через глибину має проміжний вестибюль, і опиняються в невеликому приміщенні із двома бічними проходами, через які можна потрапити, власне, до потягів. Слід зазначити, що наразі це єдина станція метро такого типу в країнах колишнього СРСР. Друге місце в списку найбільш глибоких станцій метро займає станція «Пухунг», що в столиці Корейської Народної Демократичної Республіки, Пхеньяні. Трійку лідерів замикає «Адміралтейська», розташована в Санкт-Петербурзі. Глибина її, за різними даними, – 102 або 86 метрів.

Хрещатик – найкоротша головна вулиця серед усіх столиць світу Довжина Хрещатика усього 1225 метрів. Але в той же час ця вулиця є однією із найбільш широких, і, звісно, найбільш красивих у світі. У цьому впевнені не лише кияни, але й тисячі туристів з різних країн світу. Особливо гарний він у травні, коли зацвітають свічки каштанів – дерева, що вважається символом міста. За однією з легенд, Хрещатик розташований неподалік від місцевості, де князь Володимир Великий хрестив Київську Русь, і саме так виникла назва вулиці. Також можливо, що вона походить від назви іншої історичної місцевості, Хрещатого яру (тобто, місцини, що перехрещена ярами), що простягається вздовж від нинішнього бульвару Тараса Шевченка до Набережного шосе. Відлік історії Хрещатика як міської вулиці чимало дослідників починає від 1797 р., коли до Києва з міста Дубна перевели контрактовий ярмарок. Цікаво, що у 1923 р. Хрещатик був перейменований на вулицю Воровського, на честь відомого революціонера польського походження. Історичну назву вулиці було відновлено 1937 р.

Трембіта – найдовший у світі музичний інструмент Колись усе життя гуцулів минало під звуки трембіти. Вона сповіщала про вигін овець на полонину, відхід на той світ когось із сусідів чи народження в сім’ї дитини. Нею запрошували на весілля, з нею колядували. Довжина трембіти від 3 до 8 метрів, тож її офіційно визнано найдовшим музичним інструментом у світі. Раніше трембіта була чи не єдиним засобом зв’язку вівчаря із селом, а найдосвідченіші чабани за її допомогою могли навіть передбачити погоду. Кажуть, особливо добре інструмент відчуває дощ та грозу. І хоча виглядає трембіта просто, це – оманливе враження. Її виготовлення інколи затягується на роки. Спочатку треба обрати хорошу смереку, бажано громовицю, тобто дерево, в яке влучила блискавка. Далі зрізаний стовбур залишають на рік загартовуватись. І лише після цього настає найвідповідальніший момент – одним ударом його потрібно розчахнути навпіл і вручну витесати серцевину, а потім дві половинки скріпляють корою. Здавалось би, не так просто втримати кількаметровий інструмент і одночасно грати. Насправді ж, вага триметрової трембіти не перевищує двох кілограмів.

Підготувала підполковник Валерія АГІБАЛОВА

СЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017

ГУМОР Ідуть чоловік і жінка біля річки, і жінка запитує: Якби я упала в річку, ти б мене рятував? Так, я б побіг у друге село за допомогою. Чому так далеко? Для тебе я б побіг на кінець світу! Якщо падає ніж, прийде чоловік. Якщо падає виделка, прийде жінка. А якщо падає настрій, прийшов понеділок. Зрозумів, що я дорослий тоді, коли дні народження стали приносити збитки, а не прибутки. Дзвонить дівчина до хлопця: – Мої батьки на дачу поїхали на вихідні! – Чудово! Помідорів привезуть. В дитинстві було простіше: закінчились гроші, пішов, нарвав з дерев ще і бавишся далі.

Сидить сім’я за вечерею. Син питає в тата: – Тату! А чому грім гримить? – Та я звідки знаю, сину. – Тату, а скільки кілометрів від нашого села до Києва? – Та я що, міряв ті кілометри, сину… – Тату, а чому зимою холодно, а літом тепло? – Та я не знаю, то тільки Бог може знати. Втручається мама. – Синку, вже досить до тата чіплятися з дурними питаннями! Батько: – Та чого ти? Та нехай питає! А то звідки дитина буде знати, як в тата не буде питати.

– Який напис на цигарках вас лякає найбільше? – Ціна 35 грн.

Українець та росіянин їдуть в поїзді. Українець дістає сало, починає нарізати, під самогонку починає їсти. Росіянин дивиться голодними очима і просить: – Может, угостишь? – Нема питань, але ти випий спочатку три літри води. Росіянин випив. Українець каже: – Ну як, хочеш ще сала? – Уже нет… – Ну, ось бачиш, то ти не їсти, а пити хотів!

– Що у нас заплановано на 1 січня? – Катання на санках. – А якщо сніг не випаде? – Нас це, звичайно, засмутить. Але не зупинить! А можна котячий корм якось скромніше називати? Мене, наприклад, пригнічує той факт, що Мурчик їстиме рагу з кролика, а я – хліб… Помирає старий гуцул. Навколо зібрались усі його родичі, слухають заповіт: – Хлопці, бережіть Путіна! –? – Ненависть до Путіна – чи не єдине, що так добре об’єднує Україну! СЛОВО ЧЕСТІ / 5’(61) 2017