Вижити і жити

СЕРПЕНЬ 2018

ЧАСОПИС НАЦІОНАЛЬНОЇ ГВАРДІЇ УКРАЇНИ

www.facebook.com/slovochesti

ТЕМА НОМЕРА:

ВИЖИТИ І ЖИТИ

ОФІЦІЙНО

«Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня Конституції України» (витяг) За значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток України, вагомі трудові здобутки та високий професіоналізм постановляю: Присвоїти почесне звання «Заслужений артист України» ЛЮБЕЦЬКІЙ Юлії Валеріївні – артистці-вокалістці Академічного ансамблю пісні й танцю Національної гвардії України Президент України П. ПОРОШЕНКО 27 червня 2018 року №188/2018

«Про відзначення державними нагородами України» (витяг) За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, постановляю: Нагородити орденом «За мужність» III ступеня ГУДЗОВСЬКОГО Марка Сергійовича (посмертно) – старшого солдата ЛУГОВСЬКОГО Юрія Анатолійовича (посмертно) – сержанта Президент України П. ПОРОШЕНКО 27 червня 2018 року №189/2018

«Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня незалежності України» (витяг) За особистий внесок у зміцнення обороноздатності Української держави, мужність і самовідданість, виявлені під час бойових дій, високий професіоналізм та зразкове виконання службових обов’язків постановляю: Нагородити орденом «За мужність» ІІІ ступеня ОРЛОВА Олександра Олександровича – капітана ЧЕРНИХ Антона Євгеновича – старшого лейтенанта Нагородити орденом Данила Галицького БОЖКА Сергія Сергійовича – підполковника ДІДКОВСЬКОГО Ігоря Вікторовича – полковника САФОШКІНА Андрія Станіславовича – полковника Нагородити медаллю «За військову службу Україні» БІЛЕЦЬКОГО Олександра В’ячеславовича – полковника ВОЙТЕНКА Юрія Петровича – полковника юстиції ДИМИХІНА Андрія Петровича – полковника ЖОВТЯКА Євгена Васильовича – капітана КОЗАЛЄТОВА Віталія Валерійовича – полковника Нагородити медаллю «За бездоганну службу» ІІІ ступеня БЕРЕЗНЮКА Романа В’ячеславовича – підполковника НІЯЗОВА Івана Насрудіновича – старшого лейтенанта

«Про відзначення державними нагородами України» (витяг) За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, постановляю: Нагородити орденом «За мужність» III ступеня БАСАРАБУ Іллю Олександровича – старшого сержанта ОЛЬХОВСЬКОГО Володимира Миколайовича – старшого солдата ПУГАЧОВА Павла Анатолійовича (посмертно) – солдата ЩЕРБІНУ Андрія Вікторовича (посмертно) – прапорщика. Президент України П. ПОРОШЕНКО 23 серпня 2018 року № 239/2018

«Про присвоєння імені Петра Калнишевського 21 окремій бригаді охорони громадського порядку Національної гвардії України» З метою увічнення пам’яті видатної постаті української історії – останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського, ураховуючи бойові заслуги, мужність, зразкове виконання покладених завдань, високий професіоналізм особового складу 21 окремої бригади охорони громадського порядку Національної гвардії України, постановляю: 1. Присвоїти ім’я Петра Калнишевського 21 окремій бригаді охорони громадського порядку Національної гвардії України та надалі іменувати її – 21 окрема бригада охорони громадського порядку імені Петра Калнишевського Національної гвардії України. Президент України П. ПОРОШЕНКО 23 серпня 2018 року №240/2018

«Про присвоєння військових звань» 1. Присвоїти військове звання генерал-лейтенанта: генерал-майору НАБОКУ Олександру Миколайовичу – начальнику Центрального територіального управління Національної гвардії України; генерал-майору СОКОЛОВСЬКОМУ Сергію Анатолійовичу – начальнику Національної академії Національної гвардії України.

2. Присвоїти військове звання генерал-майора полковнику КУЛИКУ Олегу Євгеновичу – заступнику командувача Національної гвардії України.

Президент України П. ПОРОШЕНКО 23 серпня 2018 року №238/2018

2

СЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

Президент України П. ПОРОШЕНКО 23 серпня 2018 року №249/2018

ЗМІСТ ОФІЦІЙНО Доки нація бореться – вона живе ...................................4 МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО Гуманітарна співпраця триває ........................................6 «Синій щит Карпат – 2018» ...........................................7 За досвідом у сфері CIMIC – до італійських карабінерів та фахівців ООН...........................................7 АКТУАЛЬНО Начальник відділу внутрішнього аудиту Головного управління Національної гвардії України полковник Сергій МАТУЗКА: «Наше головне завдання – виявляти системні помилки…» .....................................8 НА ПЕРЕДНЬОМУ КРАЇ Мобільні блокпости НГУ: ефективна інновація для боротьби з правопорушниками на території проведення ООС .........................................................11 ПРОФЕСІЙНА ПІДГОТОВКА Гвардійці продемонстрували силу та витривалість.........12 ФОТОРЕПОРТАЖ Острів легендарного Ахілла .........................................14 ЛІТО–2018 Чорноморські здравниці НГУ........................................16 Є ТАКА ПРОФЕСІЯ Гвардійські авіатори ....................................................18 ЮВІЛЕЙ 75 років єдиній в НГУ частині зв’язку...........................20 СЛУЖБА Від Феміди не втекли, забороненого не втаїли .............22 Ціною урожаю мало не стало людське життя ................22 Зниклого грибника знайшов кінолог .............................23 Під час відпустки затримав порушника .........................23 Шпигун чи ні, з’ясує слідство ......................................23 ТЕМА НОМЕРА: ВИЖИТИ І ЖИТИ З чистого аркуша. Як не піддатися обставинам, коли твою долю змінила неоголошена війна .................24 Власна справа – старт нового життя ............................25 Служба у військовому резерві НГУ ..............................28 Гвардійська родина своїх не залишила .........................30 Ті, що не зрадили........................................................33 Біда – не зламала! Біда – об’єднала! ...........................36 ЦЕ ЦІКАВО Навколо світу: як в Антарктиді з’явився Київ і скільки Одес в Америці? .........................................................38 ГУМОР ................................................................... 39

Інформаційно-публіцистичний журнал Національної гвардії України № 4’(65) 2018

7

14

ЗАСНОВНИК: Головне управління Національної гвардії України ЧЛЕНИ РЕДКОЛЕГІЇ: генерал-лейтенант Ярослав Сподар, полковник В’ячеслав Ященко, полковник Сергій Блощіцин, полковник Геннадій Солдатенко ВІДПОВІДАЛЬНИЙ РЕДАКТОР: підполковник Валерія Агібалова ЗАСТУПНИК ВІДПОВІДАЛЬНОГО РЕДАКТОРА: майор Олександр Загородній НАД НОМЕРОМ ПРАЦЮВАЛИ: дизайн та комп’ютерна верстка: Дмитро Грек літературний редактор: Людмила Бутакова ТИРАЖ: 2200 примірників. Розповсюджується безкоштовно ЮРИДИЧНА АДРЕСА: м. Київ, вул. Народного ополчення, 9А АДРЕСА РЕДАКЦІЇ: 04071, м. Київ, вул. Костянтинівська, 5 Тел: (044) 428-66-13 E-mail: slovochesti@ukr.net Свідоцтво про державну реєстрацію №20269 – 10669ПР від 12.08.2014 р. ДРУК: друкарня Іміджево-видавничого центру Національної гвардії України Зам. 463 від 28.08.2018 р. На першій сторінці обкладинки – фото капітана Ольги ДОЛЖЕНКО СЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

18

24

3

ОФІЦІЙНО

ДОКИ НАЦІЯ БОРЕТЬСЯ – ВОНА ЖИВЕ

23 – 24 серпня в Києві відбулись урочистості з нагоди головних державних свят нашої країни – Дня Державного прапора та Дня незалежності за участі Президента України Петра Порошенка. До проведення деяких заходів залучалися й військовослужбовці Національної гвардії України. Проте головними завданнями військових правоохоронців були, звичайно, охорона громадського порядку заради спокою сотень тисяч киян та гостей столиці. Завдяки пильності та професіоналізму особового складу НГУ, а також співробітників інших підрозділів сектору громадської безпеки, свята пройшли мирно та радісно.

23

серпня Президент України відвідав виставку військової техніки ЗСУ та інших військових формувань під назвою «Міць нової армії» на Михайлівській площі. У серці столиці красувалися бойові колісні машини, танки, бронетранспортери, зенітні ракетні комплекси, санітарно-евакуаційні машини. Більшість бойової техніки виготовлено на підприємствах державного концерну «Укроборонпром». Деякі машини вже пройшли бойове хрещення на сході України, решта – щойно з конвеєра. Національна гвардія України також представила нові зразки техніки: похідний автомобільний клуб-друкарню, мобільний центр психологічної підтримки та санітарний автобус, який в змозі транспортувати до шести лежачих та десять сидячих поранених. Президент вручив представникам військових частин сертифікати на озброєння та техніку. Зокрема, захисники України отримали нові переносні протитанкові ракетні комплекси «Стугна-П» та легкі переносні ракетні комплекси «Корсар». За словами Петра Порошенка, нові ПТРК будуть вручені представникам Сухопутних військ, Військово-Морських Сил, Десантно-штурмових військ і Сил спеціальних операцій.

4

Віддав шану Президент і полеглим захисникам України, вклонившись сотням світлин, розміщених на Стіні пам’яті загиблих за Україну, що розміщується на мурах Михайлівського Золотоверхого монастиря. Наступного дня на столичному Хрещатику відбулося святкування Дня незалежності України. Центральною подією дня, безперечно, був військовий парад. Президент Петро Порошенко наголосив, що найнадійнішими гарантами незалежності України та мирної праці українців є наші воїни: Збройні Сили, Національна гвардія, флот, прикордонники, СБУ, поліція, інші силові структури.

– Про те, як змінилася українська армія за чотири роки, можна говорити хоч чотири години – є про що. Але ліпше за будь-які слова промовлятимуть зараз впевнена хода героїв, випромінюючий силу рух техніки та озброєнь і майстерність пілотів… Народна армія сьогодні звітує перед українським народом, а народ пишається своєю армією. Кожний, хто долучився до її розбудови, кожний, хто в 2014 році відправляв смс з грошима, хто кинув рідний дім і поїхав волонтером, військовослужбовці. Кожен по праву хай гордиться власним внеском у зміцнення обороноздатності, – додав Президент. СЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

Присутні вшанували хвилиною мовчання загиблих героїв, які віддали свої життя за мирне майбутнє України.

– Вклонімось кожній українській родині, що втратила чоловіка чи сина, матір чи сестру. Вічна пам’ять Героям, які полягли в боях за нашу вільну, незалежну Україну. Вічна їм слава, – сказав Глава держави. У своєму вітальному слові Петро Порошенко також наголосив, що наша українська армія – це армія миру. Влітку 2014 року вона успішно звільнила більшу частину Донбасу від бойовиків. А після того, як сталося пряме вторгнення російських регулярних військ, міцно тримає оборону на лінії зіткнення.

– Ми нічого не прагнемо більше, ніж миру. І ніхто не прагне миру більше, ніж ми, українці. Справжній мир обов’язково настане на нашій землі. Забезпечити мир і перемогу може тільки боєздатна армія, і вона день за днем стає дедалі сильніша, – зазначив Петро Порошенко. Він нагадав слова автора Акту проголошення незалежності України Левка Лук’яненка: «Доки нація бореться – вона живе». Президент окремо відзначив, що 24 серпня 2018 року Міністр оборони вперше в історії вітав учасників параду словами: «Слава Україні!».

ОФІЦІЙНО

– Найміцнішими стають ті традиції, які народжуються в народі. Які генеруються народом і людськими серцями, передаються з покоління в покоління. Серед наших символів є не лише Прапор, Герб і Гімн, про які написано в Конституції, але й національне гасло: «Слава Україні! Героям слава!». Воно саме увійшло в наше життя, а тепер настав час надати йому силу Закону, – сказав Петро Порошенко. Глава держави повідомив, що подає до Верховної Ради законопроект про зміни до військових статутів, згідно якого це гасло стане головним вітанням у Збройних Силах та інших військових формуваннях України. Урочистою подією того ранку стала й церемонія вручення Бойових Прапорів частинам Збройних Сил, Національної гвардії та Державної прикордонної служби України, яким напередні було присвоєно нові почесні найменування. Зокрема, ім’я сла-

ветного кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського відтепер з гордістю носитиме особовий склад запорізької бригади охорони громадського порядку НГУ. Новий Бойовий Прапор з рук Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України Президента України Петра Порошенка отримав командир з’єднання полковник Олександр Аленін. Під час Маршу нової армії – а саме так цьогоріч називався військовий парад на Хрещатику – центром столиці крокували два підрозділи НГУ. Уже традиційно карбували крок курсанти Національної академії Національної гвардії України. А ось парадний розрахунок спеціального батальйону «Почесна варта» вперше був представлений у новому статусі. Донедавна він входив до складу столичної бригади охорони громадського порядку НГУ, а нині вже це підрозділ 1-ї Президентської СЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

бригади оперативного призначення Національної гвардії України ім. Петра Дорошенка. Також уже не вперше радували глядачів своєю майстерністю музиканти зведеного оркестру НГУ та артисти Академічного ансамблю пісні і танцю НГУ, які виступали у складі зведеного хору. Загалом же, у параді на Хрещатику взяли участь 4,5 тис. українських військовослужбовців, а також ветерани конфлікту на Донбасі і військові з 18 країн – партнерів України. Після цього центром столиці проїхала військова техніка: танки, бронетранспортери, самохідні артилерійські установки, ракетні комплекси. На завершення параду над Хрещатиком і Майданом Незалежності пролетіли військові та військово-транспортні літаки і вертольоти. Вл. інф. «СЧ», фото майора Андрія НЕКРАСОВА

5

МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО

ГУМАНІТАРНА СПІВПРАЦЯ ТРИВАЄ У червні за посередництва Національної гвардії України мешканцям прифронтових населених пунктів Донбаса було доставлено 12 тонн одягу, взуття, білизни, дитячих іграшок, зібраних жителями Латвії і Швеції. Суттєву допомогу надано Слов’янській центральній районній лікарні – туди благодійники передали шість мультифункціональних ліжок. Це вже сьома подібна акція, і, як зауважують наші іноземні партнери, допомагатимуть вони українцям і надалі – допоки в країні не настане довгоочікуваний мир.

Я

к завжди, для особистої передачі гуманітарного вантажу на схід України направилась міжнародна делегація: Надзвичайний і Повноважний Посол Латвійської Республіки в Україні Юріс Пойкас, парламентський секретар Міністерства оборони Латвійської Республіки Вієстурс Сілінієкс, головний капелан ЗС Латвійської Республіки Елмарс Плявінш та керівник проекту з надання гуманітарної допомоги Лейф Гріп-Ерік Хелпер із Швеції. Координаційну групу Національної гвардії України очолював заступник командувача НГУ по роботі з особовим складом генераллейтенант Ярослав Сподар. Гості відвідали Краматорськ та Станицю Луганську, де зустрілися із керівництвом Донецької та Луганської обласних військово-цивільних адміністрацій. Українці висловили вдячність латвійським і шведським громадянам та запропонували розвивати співпрацю і в інших напрямках, таких як шефство над територіальною громадою та можливість директорів шкіл навчатися у латвійських колег. Заступник керівника Луганської обласної ВЦА Юрій Клименко наголосив на важливості міжнародної допомоги мешканцям Луганщини, які постраждали в результаті бойових дій. Він зазначив, що зі Станиці Луганської вантаж буде доправлено в різні населені пункти вздовж лінії розмежування і розподілено по дитячих будинках та найбільш нужденних мешканцях.

– Ми добре розуміємо ситуацію в Україні й раді допомогти. Я вважаю, що це не тільки гуманітарна допомога, але й акт політичної підтримки. Ми вдячні громадянам Швеції, які теж допомагали в організації цієї гуманітарної місії, – наголосив Юріс Пойкас.

6

Під час передачі гуманітарної допомоги в Сєвєродонецьку кореспонденту «СЧ» вдалося поспілкуватися з головним капеланом ЗС Латвійської Республіки Елмарсом Плявіншем. Він розповів, що хоч як прикро, але вплив російської пропаганди на території Латвії колосальний. Тому спочатку у деяких латвійців було двояке ставлення до неоголошеної російськоукраїнської війни на Донбасі, проте нині багато людей змінили свою думку на користь України. Сам головний капелан ЗС Латвії перейнявся проблемами жителів Донбасу восени 2015 року, після того як відвідав Київ, де брав участь у міжнародній конференції «Організація духовної опіки, служба військового священика (капелана) в умовах збройного конфлікту», яку організувало командування НГУ. Повернувшись додому, Елмарс Плявінш зв’язався зі своїм приятелем Лейфом Гріп-Еріком Хелпером, власником великої мережі одягу секонд-хенд в Швеції. Заручившись допомогою командування Національної гвардії України, яке на території України надає волонтерам транспорт та супровід, латвійські та шведські благодійники регулярно доставляють вантаж на Донбас. СЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

Пан Хелпер зазначив, що збирати для українців майно неважко, адже до його магазинів щорічно приносять тонни одягу, рушників, ковдр та постільної білизни у дуже гарному стані, а дещо навіть зовсім нове. За його словами, носити секонд-хенд – звичайна практика для заможних європейців. Навіть відомі актори та зірки шоу-бізнесу одягають вживані речі, фотографуються в них на обкладинки глянцевих журналів, щоб звичайні люди брали з них приклад і не соромилися одягатися в «секондах».

– Збирають речі для українців і в Латвії. Люди просто відкривають свої шафи і діляться одягом. Не шкодують вони і грошей, адже часто у нас запитують, що потрібно придбати чи знайти для гуманітарного вантажу, – розповідає Елмарс Плявінш. – Це невелика допомога, але так ми демонструємо свою підтримку та любов до українців. Будуємо такий собі місток для налагодження співпраці. Елмарс Плявінш зазначив, що наступний гуманітарний вантаж, орієнтовно в 40 тонн, планується доставити до України у вересні цього року.

– Звичайно, робити це будемо з допомогою нашого надійного та перевіреного партнера – Національної гвардії України. Це силова структура, якій ми довіряємо, і з якою в нас встановилися дружні і теплі стосунки, – зазначив латвійський капелан. Старший лейтенант Іван ПАЛЬОШКА, фото автора

МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО

«СИНІЙ ЩИТ КАРПАТ – 2018» У червні поточного року військовослужбовці Національної гвардії України вже вкотре взяли участь у навчаннях Сил поліції Європейського Союзу (EUPST) – цього разу вони проходили у центрі підготовки Жандармерії Румунії в місті Очкурі і мали назву «Синій щит Карпат – 2018» («Carpathians Blueshield – 2018»).

У

часть у навчаннях взяли понад 300 поліцейських та бійців військових формувань із правоохоронними функціями з 14 країн та співробітників 4 міжнародних організацій. Зокрема, взвод українських гвардійців діяв пліч-опліч із поліцейськими із Польщі. Всі учасники навчань відзначали їх насиченість та інтенсивність. Заняття

проводились на основі сценаріїв, адаптованих до реальних подій у різних регіонах світу, де діють миротворчі місії під егідою ЄС. Особлива увага приділялася забезпеченню згуртованості представників силових структур різних країн для ефективної реалізації майбутніх спільних проектів в галузі підтримання миру та правопорядку.

Дипломи про успішне проходження тренінгу гостям вручав генеральний інспектор Жандармерії Румунії полковник Георге-Себастіан Кукош. Участь у церемонії урочистого закриття «Carpathians Blueshield – 2018» також взяв заступник командувача Національної гвардії України генерал-майор Валерій Бондар. Вл. інф. редакції «СЧ»

ЗА ДОСВІДОМ У СФЕРІ CIMIC – ДО ІТАЛІЙСЬКИХ КАРАБІНЕРІВ ТА ФАХІВЦІВ ООН

Нещодавно на базі Центру вдосконалення кваліфікації підрозділів з підтримання стабільності (Center of Excellence for Stability Police Units, CoESPU), що у італійському місті Віченці, пройшли підготовку троє офіцерів Національної гвардії України. Про закордонне відрядження нам розповів один із учасників навчання – старший офіцер (начальник групи) цивільно-військового співробітництва відділу інформаційної підтримки Іміджево-видавничого центру НГУ капітан Михайло Сахно.

П

ротягом чотирьох тижнів 100 представників 26 країн світу проходили курси за різними напрямками, що значною мірою були спрямовані на їх підготовку у справах Департаменту операцій ООН з підтримання миру та безпеки (UN DPKO). Двоє українських спецпризначенців займалися за тактичним курсом (HRO), що забезпечує спеціалізовану підготовку офіцерів під час проведення операцій із високими ризиками. А капітан Сахно переймав досвід іноземних колег під час занять курсу взаємодії цивільних, поліцейських та військових компонентів місії (CPM). Програмою курсів було передбачено підготовку кадрів середнього і старшого поліцейського, військового та цивільного персоналу, який може залучатися до операцій з підтримання миру та безпеки. Під час занять слухачі мали змогу покращити свої знання з міжнародного гуманітарного права, дізнатися про культурні, релігійні, расові та інші відмінності цивільного населення. Крім того, розглядались питання протидії терористичним атакам із застосуванням саморобних вибухових пристроїв у зонах проведення миротворчих місій, проблеми сексуального насильства та злочинів щодо прав людини в країнах з нестабільною соціальною та політичною обстановкою. Проте найважливішим завданням кожного було отримати знання зі стабілізаційних та відновлювальних процесів у зонах конфлікту.

Лекції, які проводили представники Військ карабінерів Італії та ООН, а також запрошені професійні викладачі з різних європейських університетів, громадських та міжнародних організацій, згодом доповнювалися практичними заняттями, під час яких слухачі, наприклад, мали вирішувати змодельовані конфлікти.

– Саме практика, на мою думку, була найкориснішою. Адже під час таких відпрацювань можна було дізнатися про нові підходи іноземних колег до тієї чи іншої проблеми і, звісно, поділитися власними знаннями. Моделювалися ДОВІДКОВО Центр підвищення кваліфікації поліцейських підрозділів з підтримання стабільності (CoESPU), як на національному так і на міжнародному рівні, є центром передових досліджень та вдосконалення доктрини миротворчої діяльності. Крім того, він є дослідницьким та навчальним центром, який головним чином працює під егідою Департаменту операцій ООН з підтримання миру та безпеки (UN DPKO), а також співпрацює з іншими міжнародними організаціями та країнами-донорами персоналу та підрозділів для ООН щодо розробки та впровадження системи підготовки, штатної організації та застосування правоохоронних підрозділів з військовим статусом у миротворчих операціях. СЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

найрізноманітніші ситуації. Одного разу наша група, розподілена на три підгрупи: цивільних, військових та поліцейських, мала розв’язати складну ситуацію, що виникла у вигаданій країні Х, де стихійне лихо спричинило масштабні руйнування. У нашому розпорядженні була детальна інформація щодо населення, політичної ситуації, території (повноцінна мапа), економіки, погодних умов країни тощо. Використовуючи ці дані, ми розробили детальний план дій. Перш за все, необхідно було відновити пошкоджені шляхи сполучення, налагодити поставки питної води та продовольства, відновити роботу соціальної інфраструктури. Звісно, треба було забезпечити охорону правопорядку у районі надзвичайної події. Спочатку ми припускалися деяких похибок, та після ретельного аналізу й обговорення нам вдалося розробити ефективний алгоритм дій, – розповідає Михайло Сахно. Напередодні церемонії закриття навчальних курсів було влаштовано зустріч із керівним складом CoESPU, на якій представники країн-учасниць навчань обмінялися пам’ятними подарунками з начальником Центру бригадним генералом Джованні Барбано. Так, на згадку про Національну гвардію України капітан Сахно презентував колегам українські сувеніри, деякі з них уже знаходяться в музеї Центру. Лейтенант Олена ОНИЩЕНКО

7

АКТУАЛЬНО

Начальник відділу внутрішнього аудиту Головного управління Національної гвардії України полковник Сергій МАТУЗКА: «Наше головне завдання – виявляти системні помилки…» У складі Головного управління Національної гвардії України є підрозділи, діяльність яких зазвичай не перебуває у центрі уваги, проте без їхньої копіткої праці важко уявити роботу складного службового механізму НГУ. Одним із таких підрозділів є відділ внутрішнього аудиту, начальника якого, полковника Сергія Матузку, ми запросили до розмови про специфіку роботи аудиторів Нацгвардії.

– Сергію Михайловичу, 1996 року при тогочасному Головному управлінні внутрішніх військ було створено контрольно-ревізійний відділ, який згодом неодноразово реорганізовувався та змінював назву, а нині – іменується відділом внутрішнього аудиту ГУ НГУ. Наскільки змінилися функції підрозділу, який ви нині очолюєте?

– По суті, завдання і повноваження відділу внутрішнього аудиту – а також служб внутрішнього аудиту територіальних управлінь – значно розширилися порівняно із часами, коли основним завданням контрольно-ревізійних підрозділів було проведення ревізій. Відповідно до Положення про відділ внутрішнього аудиту ГУ НГУ, затвердженого наказом командувача НГУ від 21 червня 2018 року, об’єктом внутрішнього аудиту є діяльність структурних підрозділів Головного управління НГУ, оперативно-територіальних об’єднань і їх органів управління, з’єднань, військових частин і підрозділів, вищих навчальних закладів, навчальних військових частин (центрів), баз, установ та закладів, які не входять до складу ОТО, бюджетні програми, контрольно-наглядові функції територіальних управлінь та заходи, що здійснюються керівництвом стосовно забезпечення ефективного функціонування системи внутрішнього контролю (дотримання принципів законності та ефективного використання бюджетних коштів, досягнення результатів відповідно до поставленої мети, виконання завдань, планів тощо). Основними завданнями відділу внутрішнього аудиту є надання командувачу Національної гвардії України об’єктивних і незалежних висновків та рекомендацій щодо функціонування системи внутрішнього контролю в НГУ та її вдосконалення; удосконалення системи управління у сфері фінансово-господарської діяльності; сприяння

8

правильному застосуванню норм законодавства особовим складом НГУ, дотримання ним принципів законності, ефективності, результативності та прозорості; запобігання фактам незаконного, неефективного і нерезультативного використання бюджетних коштів та військового майна в НГУ; запобігання виникненню помилок чи інших недоліків у діяльності. Об’єктивність та неупередженість роботи внутрішнього аудиту забезпечується тим, що ми не є учасниками господарських процесів. Також ми не каральний чи фіскальний орган, наголошую: якщо раніше контрольно-ревізійні підрозділи висували вимоги і шукали винних для відшкодовування збитків, то нині фахівці внутрішнього аудиту дають рекомендації, спрямовані на забезпечення ефективного функціонування підрозділу. Тобто, наше завдання – не знайти власне порушення, а виявляти певні закономірності у негараздах, системні помилки, які слід виправляти. Відділ та служби внутрішнього аудиту укомплектовані досвідченими спеціалістами, серед яких полковник Валерій Савранський, підполковники Руслан Пономарьов та Володимир Басовський, майори Олександр Горобець та Дмитро Філатов, капітан Олена Дзюба, старші лейтенанти Оксана Гонтар, Оксана Кристальова та Ігор Сінчура, службовець Світлана Володіна. Без перебільшення, усі мої колеги – справжні професіонали і, у доброму сенсі цього слова, фанати своєї справи, які сумлінно виконують нелегкі службові обов’язки – а варто нагадати, що аудитори значну кількість часу проводять безпосередньо у військах (наприклад, 2017 року у середньому на одного аудитора приходилося 170 діб, відпрацьованих у відрядженнях).

– Якщо говорити мовою цифр, які результати роботи аудиторів за останні роки? СЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

– Упродовж 2017 року підрозділи внутрішнього аудиту Нацгвардії провели 50 контрольних заходів, у ході яких було перевірено діяльність 40 військових частин та установ НГУ, охоплено контролем військового майна в обсязі 6,7 млрд. грн. Під час аудитів, проведених протягом першого півріччя поточного року, охоплено контролем військове майно в обсязі 2,6 млрд. грн. Про результати нашої діяльності можна судити за таким співвідношенням: на 1 гривню загальних витрат на утримання військовослужбовців підрозділів внутрішнього аудиту Національної гвардії України (обрахованих як сума грошового забезпечення та витрат на відрядження) минулого року припадало усунутих порушень на 6 гривень 57 копійок, у тому числі 42 копійки відшкодованих збитків. А у першому півріччі поточного року на ту ж 1 гривню – усунуто порушень на 14 гривень 70 копійок, зокрема, відшкодовано збитків на 60 копійок. У військових частинах, перевірених минулого та поточного року аудитами було встановлено відповідно 729 та 235 суттєвих порушень, пов’язаних із невиконанням посадовими особами вимог законодавства, наказів, інструкцій тощо, які стосуються організації діяльності служб військових частин, організації матеріально-технічного забезпечення, зберігання, використання військового майна, його експлуатації і ремонтів, наслідком яких можуть бути втрати чи псування військового майна, його понаднормове чи безпідставне використання, оплата за фактично не виконані роботи тощо. Зростання ефекту від діяльності підрозділів внутрішнього аудиту мало б мене радувати, як керівника цього напрямку, але я неодноразово підкреслював, зокрема, виступаючи на зборах командирів військових частин Нацгвардії у червні

АКТУАЛЬНО

поточного року: ми працюємо не з метою і якщо комісія з кількох осіб сумлінно по- висвітлюються проблемні питання та не «накопати негатив», мета аудиторів не у ставиться до завдання порахувати певні надаються реальні пропозиції щодо потому, щоб відшукати якнайбільше недо- матеріальні цінності і звірити результат кращення зберігання військового майліків, а у тому, щоб усунути наявні пробле- із даними бухгалтерського обліку, ви- на, організації його експлуатації, ремонми, запобігти серйознішим подіям. значивши якість та комплектність вій- ту тощо.

– У чому, на вашу думку, поляга- ськового майна – не буде ані нестач, ані Наведу один трагічний факт, ще ють причини наявних негараздів, що надлишків, ані можливості щось вкрасти. 2013 року: у одній із військових частин до них призводить? Але, на жаль, досить часто порядок про- тогочасних внутрішніх військ МВС під – Об’єктами внутрішнього контролю є ведення інвентаризацій порушується, час аудиту на складі служби озброєння господарські процеси, із сукупності яких при цьому виявляється формалізм, і саме виявили нестачу кількох одиниць бой складається фінансово-господарйової зброї. Було встановлено, що ц ська діяльність військової частини, цю зброю вкрав начальник складу, п а його суб’єктами є управлінський передавши її невідомим особам ((вочевидь, за гроші). Цей прапорперсонал військової частини, керівЯкщо раніше контрольно-ревізійні щ ництво яким здійснює командир. І щик скористався тим, що у поперепідрозділи висували вимоги і шукали д тому є природнім, що безпосереддні роки члени інвентаризаційних винних для відшкодовування збитків, ккомісій формально підходили до ньо відповідальними за організацію п і ефективність внутрішнього контпроведення інвентаризацій, тобто, то нині фахівці внутрішнього аудиту п ролю у Національній гвардії України перераховували зброю вибіркодають рекомендації, спрямовані на зав є саме командири військових частин во, не звіряючи з обліком її номер та керівники установ. ри. Найжахливіше те, що відчувши безпечення ефективного функціонусстрах неминучої відповідальності, Якщо комунікація між керівною вання підрозділу. п ланкою військової частини і керівпрапорщик скоїв самогубство прям никами та функціонерами відповідмо в приміщенні складу. Ось так пор них напрямків діяльності (службами рушення правил проведення інвенна- це є причиною багатьох порушень і зло- тариз військової частини) перебуває у ненатаризації не лише створили умови для лежному стані і відсутній ефективний вживань, пов’язаних із можливістю при- скоєння злочину, а й призвели до того, зворотній зв’язок, це унеможливлює власнення та незаконного використання що обірвалося життя людини…

– На тлі неоголошеної війни на забезпечення збереження активів, запо- майна, які згодом виявляють аудитори. бігання шахрайству та помилкам, їх виНайпоширенішими недоліками є Донбасі питання збереження зброї явлення, забезпечення точності і повно- відсутність у матеріалах інвентаризацій та боєприпасів набуло ще більшої ти облікових записів, завчасне надання даних про фактичну наявність майна, актуальності. Чи є воно пріоритетним керівнику достовірної інформації. підписів членів комісій та матеріально для аудиторів НГУ?

– Так, звичайно. Одразу ж мушу Основою такої комунікації має бути відповідальних осіб, а також висновків дієва система внутрішнього контролю, про якість, комплектність, працездат- зазначити, що під час аудитів нами не що включає заходи попереднього, поточ- ність військового майна, що нібито пе- було виявлено випадків зникнення ного (оперативного) і подальшого конт- ревірялося, підписуються відомості, що зброї, чи наприклад, розкрадання боролю. Якщо ці заходи діють – комунікація не мають ключових даних, необхідних єприпасів, які б тягнули за собою крипрацює, і є зворотній зв’язок між об’єктом для ідентифікації військового майна під мінальну відповідальність. Проте у певта органом управління, що дозволяє за- час його перерахунку та перевірки. Не- них військових частинах аудиторами безпечити прийняття командиром адек- стачі практично не виявляються, навіть установлені окремі суттєві порушення у ватних і обґрунтованих управлінських там, де їх не може не бути (наприклад, веденні документації служб озброєння, рішень. Якщо ні – маємо проблеми… під час перевірки наявності свіжих ово- організації зберігання, закріплення, виНаприклад, одним із елементів систе- чів, які природно втрачають вагу), або дачі зброї та обліку витрат боєприпасів. ми внутрішнього контролю є інвентари- вони мізерні, причини нестач та над- Ці порушення були усунуті за нашими зація. Здавалося б, кожен керівник знає, лишків не встановлюються, лишки – рід- рекомендаціями, що упередило серщо таке інвентаризація, як її проводити, кість. За результатами інвентаризацій не йозні наслідки. СЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

9

АКТУАЛЬНО Наприклад, в одній з військових час- монтів автотехніки в одній із частин було тин проблеми з обліком у службі озбро- встановлено, що у деяких випадках єння були виявлені аудиторами ще 2016 викликає сумніви факт їх проведення. року. Проте командування частини по- Передача автомобільної техніки, агреблажливо поставилося до винних осіб, не гатів, вузлів та механізмів з військової вжило відповідних заходів дисциплінар- частини ремонтному підприємству здійного впливу, і, як наслідок – плутанина у снювались без відповідних підстав, що документації частини лише посилилася. мали бути відображені у актах технічЦе сталося внаслідок неналежного поса- ного стану. Для отримання відремонтодового контролю за наявністю, якісним та ваного військового майна військовою технічним станом, умовами зберігання та частиною відповідні довіреності не виобліком зброї і боєприпасів, відсутності писувалися. В деяких актах виконаних аналізу стану контролю за обліком, на- робіт не вказувалась назва військового явністю та експлуатацією зброї і боєпри- майна, яке підлягало ремонту, а також пасів посадовими особами частини та з якої техніки зняті агрегати та номерні підрозділів, формального проведення знаки машин. Після проведення ТО (реінвентаризацій, що й з’ясувалося під час монтів) військова частина здійснювала проведення аудиту 2018 року. Зокрема, оплату за актом виконаних робіт, прияк результат, на складі служби озброєння чому, в порушення вимог діючого Побуло виявлено нестачу засобів захисту на рядку, підтвердження факту проведенсуму понад 60 тис. грн. ня робіт та їх якості комісією військової А у іншій частині призначений на по- частини не здійснювалося, інформація саду начальника речового складу мо- про проведені ремонти у відповідні лодий сержант-контрактник, знов-таки, розділи паспортів машин не вносилася. через неналежний внутрішній контроль, Таким чином, протягом майже півтозаплутав облік майна і зрештою на скла- ра року без належного підтвердження ді було виявлено значну нестачу. До слова, коли до справи долучилися аудитори, сума нестачі зменшилася майже вдвічі, але все одно Протягом 2017 року підрозділи внузалишалася великою. І провина за це лежить не лише на сержанті, а й трішнього аудиту Нацгвардії провели на посадових особах, які залиши50 контрольних заходів, у ході яких ли підлеглого без належних контрбуло перевірено діяльність 40 військоолю, уваги і допомоги.

– Отже, у внутрішнього вих частин та установ НГУ контролю – досить чіткі алгоритми, недотримання яких призводить до серйозних проблем. Які ще порушення виявляються аудиторами найчастіше? фактів проведення ремонту автотехніки – Наприклад, випадки неефектив- військовою частиною було витрачено ного витрачання бюджетних коштів, зо- на їх оплату понад 108 тис. грн. крема, закупівлі матеріальних цінностей Крім того, часто виникає питання: чи за завищеною вартістю. Скажімо, одна можливо було виконати ті чи інші робоіз військових частин придбала у підпри- ти силами власних ремонтних підроздіємця комп’ютерний монітор вартістю лів? Приміром, у іншій частині у порупонад 13600 гривень. Проте у ході про- шення діючих вимог мали місце факти ведення аудиту шляхом аналізу цін фа- проведення технічного обслуговування хівці-аудитори з’ясували, що ринкова техніки в ремонтних підприємствах за вартість зазначеного виробу у той час не наявної можливості провести ці роботи перевищувала 8,5 тис. грн. Як результат, в межах частини, штатом якої передбаособа, відповідальна за цю закупівлю, чений ремонтний підрозділ. Відповідно визнала провину і «у добровільному по- до актів здачі-прийомки послуг, було рядку» відшкодувала різницю у сумі по- сплачено понад 6 тис. грн. за техобслунад 5000 гривень. говування 13 автомобілів, яке можливо Досить поширеними є також пору- було здійснювати фахівцями військової шення у сфері діяльності автомобільних частини. Окрім того, у шляхових листах служб та служб забезпечення пально- автомобілів, що обслуговувалися, були мастильними матеріалами, і це не лише відсутні записи про їх перебування у ренестачі ПММ або порушення правил їх монтному підприємстві, і, крім зазначесписання, а й сумнівні витрати на ремонт них вище актів здачі-прийомки наданих автомобільної техніки – зокрема, опла- послуг, не було надано жодного докута робіт та послуг цивільних ремонтних ментального підтвердження переміщенпідприємств без наявних на те підстав у ня техніки до підприємства та у зворотвигляді відповідним чином оформлених ному напрямі… документів, що підтверджують необхідПро суттєві проблеми із організацією ність виконання ремонтів. внутрішнього контролю, а саме про відНаприклад, під час дослідження пи- сутність дієвої системи комунікації між тань технічного обслуговування та ре- структурними одиницями управління

10

СЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

військових частин свідчать, наприклад, факти, коли у встановлених законодавством випадках не утримувалася вартість речового майна, строки носіння якого не закінчилися. Варто зазначити, що, відповідно до чинного законодавства (зокрема, «Інструкції з організації речового забезпечення в Національній гвардії України в мирний час та особливий період», затвердженої наказом МВС України від 7 червня 2017 року № 475), у разі звільнення військовослужбовців за службовою невідповідністю та з інших негативних причин, з них повинна утримуватись вартість виданого їм речового майна, строки експлуатації (носіння) яких не закінчилися. Проте аудитори виявили у кількох військових частинах порушення порядку проведення розрахунків – лише у одній із частин протягом 2015 – 2016 рр. не було утримано понад 38 тисяч гривень. Випадки переплати також трапляються через неправильне нарахування грошової компенсації особам, звільненим з військової служби з негативних причин за невикористані дні щорічної о основної відпустки; внаслідок безпідс ставного, всупереч нормативним док кументам, преміювання військовосл лужбовців, на яких було накладено д дисциплінарні стягнення; виплати д добових військовослужбовцям, які п час відряджень забезпечувалися під х харчуванням за рахунок держави.

– Щоб завершити розмову на п позитивній ноті – скажіть, а чи дов водилося Вам та іншим військов вослужбовцям підрозділів внут трішнього аудиту чути на свою адресу слова подяки?

– Завдяки роботі аудиторів також виявляються й випадки недоплати грошового забезпечення, заробітної плати та інших виплат. Наприклад, у одній із військових частин під час аудиту було встановлено факт невиплати надбавки, встановленої для військовослужбовців, що конвоюють підсудних та засуджених, хворих на туберкульоз – при наявності відповідних підстав. За результатами аудиту військовослужбовцям частини було доплачено загалом понад 167 тис. грн. Звісно ж, коли відновлюється справедливість, то гвардійці на це реагують позитивно… Ми інколи жартома іменуємо себе «офтальмологами» – через те, що нам наприкінці аудитів доводиться чути фразу на зразок: «Дякуємо, що відкрили нам очі…», причому вважаю, найчастіше це говорять цілком щиро. Адже повторюся – мета аудиторів не у тому, щоб відшукати якнайбільше недоліків, а у тому, щоб знайти системні проблеми, визначити їх причини та надати рекомендації щодо їх усунення. Записав підполковник Сергій КОВАЛЕНКО, фото автора

НА ПЕРЕДНЬОМУ КРАЇ

Мобільні блокпости НГУ: ефективна інновація для боротьби з правопорушниками на території проведення ООС Уже протягом кількох місяців підрозділи Національної гвардії України зі складу Об’єднаних Сил залучаються до несення служби на рухомому (мобільному) блокпосту у Донецькій та Луганській областях. Як показує статистика, за цей невеликий проміжок часу раніше незвичний метод проведення фільтраційних заходів уже приніс чималий результат. Завдяки мобільному блокпосту практично щотижня гвардійці затримують осіб, які підозрюються у співпраці із незаконними збройними формуваннями так званих ДНР та ЛНР.

З

агалом, мобільний блокпост являє собою обладнаний броньований автомобіль із озброєним підрозділом на борту, що призначений для безперервного контролю за рухом транспорту та людей на дорогах. Мобільні блокпости розташовуються в місцях, які не контролюються стаціонарними блокпостами. Серед основних завдань мобільного блокпоста – недопущення переміщення товарів з тимчасово окупованих територій у Донецькій та Луганській областях, запобігання несанкціонованому ввезенню зброї, боєприпасів, вибухових та наркотичних речовин, виявлення осіб, що підозрюються у співпраці з незакон-

ними збройними формуваннями, осіб, які перебувають у розшуку тощо. За словами начальника штабу угруповання Національної гвардії України Об’єднаних сил полковника Юрія Іванущенка, найголовніше у роботі мобільного блокпоста – це ефект несподіванки.

– Місце розташування мобільного блокпоста вибирається таким чином, щоб це було «сюрпризом» для громадян та водіїв транспортних засобів, що пересуваються. Після того як його положення стає відомо, мобільний блокпост переміщується в інший район, – розповідає офіцер. Зазначимо також, що особовий склад, який несе службу на мобільному

СЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

блокпосту, користується певними правами. Гвардійці можуть застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби, вогнепальну зброю, озброєння та бойову техніку у відповідності до Закону України «Про Національну гвардію України» та інших нормативно-правових актів, перевіряти паспорти та інші документи, що засвідчують особу, здійснювати огляд транспортних засобів, затримувати та передавати представникам органів внутрішніх справ автотранспорт та осіб, які вчинили правопорушення. Старший лейтенант Олексій ПАВЛЮК, фото автора

11

ПРОФЕСІЙНА ПІДГОТОВКА

ГВАРДІЙЦІ ПРОДЕМОНСТРУВАЛИ СИЛУ ТА ВИТРИВАЛІСТЬ Третій чемпіонат з функціонального багатоборства НГУ, що проходив у липні поточного року, тривав три дні і зібрав 110 найкращих військових спортсменів, що входили до складу 17 команд. До суддівства залучалися офіцери відділу фізичної підготовки і спорту Головного управління НГУ, представники Федерації функціонального багатоборства України та фахівці, що мають міжнародні суддівські сертифікати з кросфіту.

У

усі етапи вправи за рекордні 6 хвилин 14 секунд! Всього на чотири секунди пізніше вправу завершив боєць Північного Київського оперативно-територіального об’єднання сержант Максим Костічев. Замкнув трійку призерів представник команди Центрального ОТО молодший сержант Дмитро Коваленко, який показав час 6 хвилин 22 секунди. В командному заліку першими у своїх групах стали бійці нетішинського батальйону з охорони Хмельницької АЕС, золочівського Навчального центру та Центрального ОТО. Захід було організовано так, щоби глядачі могли не лише поспостерігати за змаганнями, але й дізнатися про такий вид спорту як функціональне багатоборство, а також, що собою являє Національна гвардія України. У парку були розгорнуті намети з рекламною продукцією служби за контрактом в НГУ, а на екрані пересувного клубу-друкарні демонструвалися відеороліки про Націо-

12

СЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

рочисте відкриття та перший вид змагань – особисто-командна силова вправа, проходили в центрі столиці, в Хрещатому парку. Вправа включала в себе підйом силою на перекладині (7 повторень), присідання з 32-кілограмовою гирею (30 повторень), лазіння по канату (3 повторення), згинання і розгинання тулуба на похилій дошці (30 повторень), тяга на тренажері «гребний концепт» (400 метрів з середнім навантаженням), жим 50-кілограмової штанги (30 повторень), вистрибування на тумбу (30 повторень) та перенесення двох сумок масою 25 кілограмів на відстань 25 метрів. Варто зазначити, що переможців та призерів етапу визначали не тільки в командному, а й у індивідуальному заліку. Абсолютним чемпіоном у цій дисципліні став військовослужбовець гостомельської бригади оперативного призначення солдат Юрій Філоненко, який здолав

нальну гвардію. Також усі бажаючі могли скуштувати смачної солдатської каші та узвару, приготовлених на польовій кухні безпосередньо на місці. Дітлахи з радістю лазили по спортивних снарядах та крутили кермо гвардійських броньованих автомобілів. Задоволеними, здається, залишилися всі – і учасники, і вболівальники, і гості. Дехто з них погодився поділитися своїми враженнями від чемпіонату.

– Особисто я вболівала за команду Північного ОТО, до складу якого входить батальйон Кульчицького. Там служать люди, з якими я познайомилася ще під час Революції Гідності, – з посмішкою розповіла волонтер Діана Макарова. – Приємно спостерігати за відмінною фізичною підготовкою гвардійців. Дивлячись на них, розумієш – в разі чого вони нас неодмінно захистять! Серед почесних гостей заходу були відомі спортсмени, зокрема перший олімпійський чемпіон незалежної України

ПРОФЕСІЙНА ПІДГОТОВКА

В’ячеслав Олійник, офіцери спортивного клубу Національної гвардії України чемпіонка Зимових Олімпійських ігор 2014 року з біатлону майор Олена Підгрушна та срібний призер Літніх Олімпійських ігор 2016 року з п’ятиборства майор Павло Тимощенко: – Мені дух подібних змагань близький і зрозумілий, тому що вони включають в себе одразу кілька силових дисциплін, – зазначив Павло. – Звісно, назвати їх спортом у класичному розумінні цього слова не можна. Проте для фізичного розвитку військовослужбовців, гадаю, це дуже хороший комплексний підхід, адже вони розвивають і силу, і витривалість. Військовослужбовець Східного ОТО капітан Олександр Пащенко у травні поточного року брав участь у фінальному етапі Національних Ігор Нескорених (Invictus Games) і навіть спромігся завоювати «бронзу» з бігу на 1,5 км. Цього разу він посів 24 місце. Враховуючи кількість учасників, яких, нагадаємо, було 110, і той факт, що офіцер неодноразово був поранений та проходив курс лікування, результат можна вважати відмінним.

– На «Іграх нескорених» було набагато легше. Там я виступав в одній дисципліні – бігові, а тут аж цілих вісім! – зауважив капітан Пащенко після виступу. – Для мене найлегшими були «тумба» і вправа на прес, а найважче дався канат. Конкуренція була дуже жорсткою. Із результатів, продемонстрованих учасниками, можна зрозуміти, що хлопці приїхали добре підготовлені, таким і не шкода програти. І дуже приємно, що наша команда сьогодні увійшла у трійку призерів. Другий і третій день змагань проходили у військовому містечку 1-ї Президентської бригади оперативного призначення імені гетьмана Петра Дорошенка. Спочатку команди визначали кращих у змаганнях з воєнізованого кросу, який включав у себе стрільбу, метання гранат та подолання трикілометрової дистанції з перешкодами у складі підрозділу. Про напруженість боротьби у цьому виді змагань свідчив той факт, що в підсумку відставання між призерами становило менше 20 секунд. Найкращий результат у своїй групі, як і в попередньому виді, продемонстрували

СЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

представники нетішинського батальйону. А ось в інших переможці змінилися, ними стали військовослужбовці Гвардійської авіаційної бази НГУ та Південного ОТО. Заключним видом змагань і останнім шансом покращити своє положення в турнірній таблиці, а для когось і здобути чемпіонський титул, була військово-спортивна естафета. Ця вправа теж складалася з кількох дисциплін. Військовослужбовці евакуйовували «поранених», перекидали гумові покришки на 50 метрів, переносили ящики з боєприпасами та дерев’яну колоду на 100 метрів і на таку ж дистанцію штовхали вантажівку. І знову у своїй групі кращими були олександрійці, котрі й стали переможцями чемпіонату. Також абсолютними чемпіонами турніру у своїх групах, попри другі місця в естафеті, стали нетішинці та одесити, які за результатами трьох видів змагань набрали найбільшу кількість балів. Майор Олександр ЗАГОРОДНІЙ, фото автора та старшого лейтенанта Руслана АНДРУСІВА

13

ФОТОРЕПОРТАЖ

ОСТРІВ ЛЕГЕНДАРНОГО АХІЛЛА Тендрівська коса, що на північно-західному узбережжі Чорного моря на Херсонщині, здавна славилась як місцина, де воїни й спортсмени навчалися силі та витривалості. За легендою, колись у цих пісках тренувався сам герой Троянської війни Ахілл (давні греки так і називали цю мальовничу косу, фактично острів довжиною в 65 кілометрів – Ахіллів біг), а згодом мешканці грецьких міст-колоній проводили на Тендрі спортивні ігри на кшталт олімпійських. Нині ж косу облюбували українські захисники – час від часу тут проводяться тактичні навчання різних видів і родів військ.

Т

ного призначення Північного Київського та Південного територіальних управлінь. Протягом двох тижнів учасники збору відпрацьовували різні вправи за програмою водолазної підготовки. Зокрема вони навчались орієнтуванню за сигналами, буксируванню групи під водою, вправлялись у стрільбі зі спеціальної підводної зброї та знешкодженні умовного противника. Також водолази відпрацьовували захоплення

14

СЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

ак, у червні поточного року на Тендрівській косі відбувся масштабний міжвідомчий навчальний збір із фахівцями водолазної підготовки. У навчаннях взяли участь понад сто плавців Військово-Морських сил Збройних Сил України, Державної прикордонної служби, Національної поліції, а також Управління державної охорони. Національну гвардію представляли військовослужбовці окремих загонів спеціаль-

морського судна за допомогою спеціального обладнання, десантування плавців із плавзасобів та підйом на штурмовому ходу. За словами начальника водолазної служби управління спеціальних операцій Головного управління НГУ полковника Івана Марищака, основною метою проведення навчального збору було досягнення бойового злагодження водолазних груп різних силових структур.

ФОТОРЕПОРТАЖ

– Для нас наразі найважливішим є обмін досвідом спеціалістів різних відомств задля подальшої реалізації спільних контрдиверсійних заходів в районі проведення Операції Об’єднаних сил. Водолазні групи Нацгвардії уже не вперше беруть участь у навчаннях такого типу. І щоразу гвардійці демонструють непоганий вишкіл, адже за плечима багатьох – реальні бойові зіткнення з противником, – зазначив офіцер. Самі ж учасники збору зізнаються, що навчання видались корисними, адже

для бойових плавців не існує меж удосконалення фахової майстерності.

– Працювати над собою потрібно постійно, адже від того, наскільки якісно ти будеш діяти під водою, залежить і твоє власне життя, і життя побратимів. Звичайно, багато чого залежить від якості спорядження, утім, найважливіше – це бути готовим самому. Тож два тижні, які ми тут провели, були для нас дуже корисними, – розповів боєць Нацгвардії з позивним «Жук». СЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

Зазначимо, що водолазні групи у Національній гвардії України функціонують від початку створення військового формування. Значну увагу командування приділяє сучасному технічному забезпеченню та постійному вдосконаленню майстерності плавців. Тож щороку водолазні групи НГУ беруть участь у різноманітних навчаннях, у тому числі й міжнародних.

Старший лейтенант Олексій ПАВЛЮК, фото автора та старшого лейтенанта Руслана АНДРУСІВА

15

ЛІТО-2018

ЧОРНОМОРСЬКІ ЗДРАВНИЦІ НГУ

Донедавна літній відпочинок на материковій частині України вважався не надто престижним – мільйони наших співвітчизників віддавали перевагу здравницям південного узбережжя Криму. Анексія півострова Росією хоч і відізвалась болем у серці кожного українця, але саме вона змусила багатьох із нас нарешті озирнутися довкола й по достоїнству оцінити сині озера Карпат, мальовниче узбережжя Азовського моря, чорноморські бази відпочинку Миколаївщини, Одещини та Херсонщини.

З

ЛАСКАВО ПРОСИМО У «ТОПОЛЮ»!

окрема, неабияк зросла популярність селищ Затоки та Кароліно-Бугаза Білгород-Дністровського району Одеської області. Піщана берегова лінія уздовж населених пунктів, розташованих настільки близько один від одного, що утворюється єдина курортна агломерація, має ширину від 50 до 100 метрів і довжину близько 20 кілометрів. Це означає, що на пляжі навіть у «високий сезон» для кожного знайдеться затишний куточок. Рекреаційна зона розташована у значній віддаленості від промислових підприємств, тому повітря чисте, а море – прозоре. Та ще й зазвичай дуже тепле, адже непогожих днів улітку на Білгород-Дністровщині майже не буває, спуск у воду пологий, і вона прогрівається до +25 °С вже у червні. Слід зазначити, що тутешні пансіонати та бази відпочинку і раніше користувалися стабільним попитом у курортників, але справжній туристичний бум у Затоці та Бугазі почався чотири роки тому. Відчутно збільшилась кількість охочих відпочити й у медичному реабілітаційному центрі «Тополя», розташованому якраз у тому місці, де закінчується Кароліно-Бугаз і починається Затока. Поки що це єдиний працюючий рекреаційний заклад НГУ на морському узбережжі і, звісно, влітку 2014 року тут було гаряче як в прямому, так і переносному сенсі. Аби якомога більше військовослужбовців та членів їх сімей насолодилися морем і сонцем, тривалість заїздів довелося скоротити спочатку до дванадцяти, а незабаром і до десяти діб. Проте на якість відпочинку ця обставина не вплинула. Більш того, можна сказати, що саме в цей нелегкий для країни і її захисників період медично-реабілітаційний центр розпочав нове життя.

16

По-перше, як і інші установи розформованих навесні 2014 року внутрішніх військ МВС України, МРЦ «Тополя» перейшов у підпорядкування Національної гвардії. По-друге, протягом доволі короткого періоду умови проживання та відпочинку гостей «Тополі» кардинально покращились. Дерев’яні щитові будиночки радянської доби, всю обстановку яких у більшості випадків складали пара тапчанів, тумбочка, дзеркало і старезний деренькучий холодильник, поступово розібрали. На їх місці виросли кілька рядів капітальних сучасних одно- і двоповерхових котеджів. У кожному номері є кондиціонер, холодильник і телевізор. Всі меблі нові, а на ліжках із ортопедичними матрацами спати напрочуд зручно. Більшість номерів обладнані туалетом та умивальником, а деякі – навіть власною душовою. Кому «зручностей» не дісталося, користуються туалетом і душем в окремому приміщенні на вулиці. Проте це аж ніяк не означає, що таким гостям не пощастило. Капітальний ремонт у будівлі було зроблено наприкінці минулого року. Душові просторі, охайні та зручні, а головне, окремих кабінок і гарячої води вистачає всім охочим. Не впізнати тепер і їдальню – оновлене приміщення із величезними вікнами (через які, до речі, можна поспостерігати і за працею кухарів, упевнитися, що на їх робочих місцях завжди панує чистота і порядок) обладнане кондиціонерами та новенькими меблями. Цікавою ідеєю адміністрації «Тополі» було закупити різнокольорові м’які стільці. Столи поділені на чотири ряди – «червоний», «синій», «зелений» і «коричневий». І симпатично, і зручно, адже свій столик з першого разу запам’ятовують навіть малюки. Окрема тема – харчування. Заради справедливості слід зазначити, що в «ТоСЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

полі» завжди годували пречудово. Нині відпочивальникам також пропонують смачні і поживні страви. Щодня на їхньому столі – молочні продукти, фрукти, риба, м’ясо. Відповідають за харчування завідувач виробництвом (шеф-кухар) Інна Шаблевська та кухар Тетяна Макрушина. До речі, Інна Василівна та Тетяна Петрівна є єдиними штатними працівниками харчоблоку МРЦ. Вони господарюють на кухні круглий рік, адже по завершенню курортного сезону життя в «Тополі» не завмирає. Охорону території закладу та безліч господарських робіт виконують військовослужбовці строкової служби та за контрактом, яких теж потрібно забезпечувати харчуванням. А влітку курортників, окрім постійного персоналу, годують ще троє найнятих на час заїздів поварів. Їм допомагають вихованці різноманітних профільних навчальних закладів, що проходять літнє стажування у «Тополі».

– Наразі у нас на виробничій практиці перебувають 12 учнів Бориславського професійного ліцею. Вони виконують обов’язки офіціантів та допомагають на кухні. Хлопці та дівчата працюють старанно, хоч і трохи важко їм доводиться – роботи багато. Утім, на харчоблоку в «Тополі» все організовано так, як має бути згідно всіх керівних документів, з неухильним дотриманням санітарних норм, так що майбутні фахівці сфери громадського харчування набувають безцінних знань та навичок. Нерідко колишні практиканти, що повертаються в Затоку вже як відпочивальники, заходять до нас просто щоби подякувати – за науку, – зазначає інспектор з кадрів Тетяна Чумакова.

МОРЕ, СОНЦЕ І КОМФОРТ

Щодо самої території МРЦ, то зауважимо, що вона охайна, доглянута, засаджена квітами. Для змістовного дозвілля

ЛІТО-2018 гостей будь-якого віку передбачені тренажерний зал, більярдна, столи для настільного тенісу, два дитячі майданчики, затишні альтанки, а неподалік пляжу є столи із мангалами, де можна відпочити цілою компанією. Утім, судячи з масштабних будівельних робіт, що нині тривають у «Тополі», здається, через рік-два медичний реабілітаційний заклад буде просто не впізнати! Із бесіди з начальником МРЦ «Тополя» полковником Вадимом Вітвіцьким з’ясувалось, що після заміни старих котеджів прийшла черга й двоповерхового корпусу. Від колишньої будівлі залишились хіба що фундамент та бетонні палі. Новий корпус буде капітальною будівлею, теж двоповерховою, на 42 номери. Але кімнати будуть набагато комфортнішими – у кожній передбачено кондиціонер, холодильник, телевізор, а у тих, що розташовані на першому поверсі – ще й туалети та душові. На другому поверсі заплановано по шість чоловічих та жіночих душів та по чотири санвузли. Усі роботи мають бути завершені у листопаді-грудні, тож уже наступного літа оновлений корпус прийме перших відпочивальників. Ще один корпус, триповерховий, буде побудовано, як-то кажуть, «з нуля». Кошти на оформлення проектної документації, проведення дослідницьких робіт та закупівлю певної кількості будматеріалів на рахунках МРЦ є. Після проведення тендерних процедур розпочнуться будівельні роботи – передбачається, що вже поточного року. На першому поверсі буде медпункт, який поки що розміщується у старенькій дерев’яній будівлі, а на другому і третьому розташовуватимуться комфортабельні номери для відпочивальників. Будівлю обладнають ліфтами – нині це сувора необхідність, адже медичної реабілітації потребують тисячі ветеранів неоголошеної війни на Донбасі, що зазнали травм та каліцтв. На жаль, відсутність у Кароліно-Бугазі та Затоці відповідної інфраструктури не дозволяє розгорнути на базі «Тополі» потужний лікувально-реабілітаційний центр. Навіть каналізації на курорті немає – стоки потрапляють у вигрібні ями, звідки їх викачують асенізаторські машини. Аби підтримувати життєдіяльність такого закладу як «Тополя», мулосос щодня має робити по 8-10 рейсів із Затоки до так званих біоставків, де утилізують стокові води. Введення в експлуатацію двох нових корпусів означає, що гвардійському МРЦ потрібно запускати і власну водоочисну станцію – до такого кроку адміністрація «Тополі» готова. До речі, вода тут теж своя – артезіанська. Свердловина глибиною 110 м наразі забезпечує потреби «Тополі» у воді, однак у найближчій перспективі – шурфування ще однієї, аби живильної вологи вистачало всім майбутнім відпочивальникам. Про комфорт своїх гостей у «Тополі» піклуються навіть у таких, здавалося б, дрібницях як регулярна дезінсекція території і приміщень, щоби люди не страждали від засилля мурах та комарів.

«ЗЕЛЕНИЙ МИС» – НОВИЙ САНАТОРІЙ ДЛЯ ГВАРДІЙЦІВ

– У 2014 році командуванням НГУ було здійснено дієві кроки щодо покращення матеріально-технічного забезпечення МРЦ «Тополя». Головне завдання, що стояло перед нашим колективом – поліпшення умов проживання військовослужбовців НГУ та членів їх сімей. Я гадаю, із цим завданням ми упоралися відсотків на вісімдесят. Щодо оздоровчих послуг, які ми можемо запропонувати, то це різні види масажу, інгаляції, використання міні-сауни, приготування фіточаїв. Набагато серйозніший потенціал матиме новий чорноморський лікувально-рекреаційний заклад, що вже незабаром відкриє свої двері для військових правоохоонців. Мова йде про санаторій «Зелений мис», який розташований в курортному житловому масиві Чорноморці (також відомому під назвою «Люстдорф») на околиці Одеси. Раніше він перебував у власності Фонду державного майна, але на початку поточного року відповідним розпорядженням Кабінету Міністрів України його було передано до сфери управління Міністерства внутрішніх справ. Правоохоронне відомство, в свою чергу, передало його у відання НГУ, наразі він є підрозділом МРЦ «Тополя», – розповідає полковник Вадим Вітвіцький. У травні санаторій «Зелений мис» відвідала делегація Головного управління Національної гвардії України на чолі із командувачем НГУ генерал-полковником Юрієм Аллеровим. Було проведено попередню оцінку стану об’єкта. З’ясувалось, що одразу ж налагодити роботу санаторію не вдасться – він у доволі занедбаному стані, і щоби його запустити потрібно близько 20-25 млн. грн. бюджетних коштів. Проте одразу приступити до робіт нові господарі не можуть – спершу слід закрити ряд технічних моментів – оформити технічні паспорти на будівлі і споруди, провести їх експертну оцінку, вирішити питання відведення землі. До кінця поточного року ці питання мають бути вирішені, а тоді вже «Зелений мис» почнуть приводити до ладу. Як зауважує полковник Вітвіцький, нині цей санаторій розрахований на 350 ліжко-місць. Можливо, після відновлювальних робіт ця цифра зміниться, але навряд чи суттєво. Якого саме профілю буде санаторій, іще мають вирішити фахівці військово-медичного управління Головного управління НГУ. Відомо, що раніше він спеціалізувався на лікуванні хвороб системи кровообігу, нервової системи, очей і органів дихання. Є на території «Зеленого мису» і бювети з рапою (природнім розчином мінеральних солей високої концентрації), і свердловина із якісною природно-столовою водою. Тож маємо надію, що вже незабаром якомога більше військовослужбовців НГУ зможуть якісно відпочити та оздоровитися на узбережжі Чорного моря. Підполковник Валерія АГІБАЛОВА, фото автора

СЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

17

Є ТАКА ПРОФЕСІЯ

ГВАРДІЙСЬКІ АВІАТОРИ Очевидно, що кожна із військових частин Національної гвардії України особлива по-своєму. Усюди – свої завдання, специфіка, свої багаторічні традиції. Але військовий колектив, про який мова піде далі, справді унікальний. Це Гвардійська авіаційна база НГУ, дислокована в місті Олександрії, що на Кіровоградщині. Будні військових льотчиків кардинально відрізняються від життєдіяльності інших підрозділів. Побувати в гостях у авіаторів НГУ та поспостерігати за важливою подією для усієї частини, а саме, за навчальнометодичним збором спеціалістів парашутно-десантної підготовки і пошуково-рятувальної служби НГУ, пощастило нещодавно нашому кореспонденту.

ϲÄÊÎÐÞÂÀײ ÍÅÁÀ …Збір розпочинається, як і зазвичай, із теоретичних занять, де бійці ознайомлюються із характеристиками парашутів та особливостями їхньої укладки. Окрім льотчиків та бійців рятувальної парашутно-десантної групи авіаційної бази НГУ у навчаннях беруть участь десятки гвардійців з різних куточків України. Підкорювати небо до Олександрії прибули курсанти Національної академії НГУ, бійці загонів спеціального призначення та Міжнародного міжвідомчого багатопрофільного центру підготовки підрозділів. Хтось нині стрибатиме вперше, а хтось уже не новачок у небі. Такі військовослужбовці мають можливість покращити свої навички для того, щоб випробувати уже не десантні, а спортивні парашути, так зване крило. Їх використовують для десантування з більшої висоти та при сильніших поривах вітру.

– Такі збори як сьогодні проводяться двічі на рік, але інші планові навчання та тренінги відбуваються, звичайно, набагато частіше. До стрибків допускаються лише підготовлені військовослужбовці, що пройшли поглиблений медичний огляд. Сьогодні відпрацьовуємо десантування парашутним та безпарашутним способом на воду з гелікоптера Мі-8, – розповідає інструктор з десантної підготовки Міжнародного міжвідомчого багатопрофільного центру підготовки підрозділів старший лейтенант Артем Пономарьов.

18

І ось вона, хвилююча мить, гелікоптер злітає – гвардійці будуть стрибати з 800-метрової висоти. Спостерігаючи за військовими, які повільно спускаються, немовби мандруючи небом, гадаєш, що стрибнути з парашутом доволі просто. Насправді ж, успішне виконання цієї вправи залежить не лише від професіоналізму бійця, важливу роль відіграють також і погодні умови. Особливо вітер – будь-яка зміна його напрямку чи швидкості суттєво ускладнює приземлення. Щоб десантування пройшло успішно, спочатку за командою керівника стрибків викидають «пристрілочний» парашут. У цей час рятувальна команда на човнах висувається на попередньо визначені керівником місця, щоб підібрати парашути і у разі необхідності надати допомогу військовослужбовцям. До речі, десантування на воду має свої особливості. Приводнення потрібно розрахувати так, щоби купол парашуту не накрив бійця зверху, адже потім з-під нього нелегко вибиратися. А ось стрибати без парашута необхідно з висоти щонайменше чотири метри, вертоліт при цьому летить зі швидкістю приблизно 30 км на годину, а потім бійцям потрібно самостійно доплисти до берега.

75 ÐÎÊ²Â Ó ÑÒÐÎÞ Після успішного завершення практичних занять повертаємось до військо-

СЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

вого містечка Гвардійської авіаційної бази НГУ. Територія частини невелика, але тут є на що подивитися. Біля плацу застигли два гвинтокрили – Мі-2 і Мі-6. Ці машини вже відслужили своє і більше ніколи не піднімуться в небо, проте стати на схилі років живим пам’ятником, погодьтесь, значно краще, аніж бути банально порізаним на метал… Поруч розташований і меморіальний куточок просто неба. На обеліску викарбувані прізвища авіаторів, що в різні часи загинули при виконанні службового обов’язку. На жаль, таких героїв чимало. Зокрема, 11 військовослужбовців не повернулись живими з війни в Афганістані. Значні втрати пережив військовий колектив і за часів незалежності України. Чорним днем в історії частини стало 25 грудня 2012 року. Тоді під час планового випробування замінених двигунів вертольоту Мі-8 сталася авіакатастрофа, в результаті якої загинули усі п’ятеро військовослужбовців, що перебували на борту – командир екіпажу підполковник В’ячеслав Павлюк, льотчик капітан Олег Кошель, бортовий технік старший лейтенант Рубен Ігітян, начальник контрольно-перевірочної станції капітан Дмитро Курінний і технік прапорщик Віталій Олейніков. Ще одна трагічна дата – 29 травня. Саме в цей день у 2014 році під Слов’янськом проросійськими терористичними військами було збито гвардійський вертоліт, теж Мі-8. Загинули

Є ТАКА ПРОФЕСІЯ

12 захисників України, у тому числі, заступник командира авіабази полковник Сергій Бульдович і старший бортовий технік – інструктор вертолітної ескадрильї капітан Сергій Кравченко. Авіатори шанують пам’ять кожного із загиблих бойових побратимів, чим можуть допомагають їхнім сім’ям. Взагалі, в процесі спілкування із військовослужбовцями частини складається враження, що авіабаза живе єдиною великою родиною. Начальник служби психологічного забезпечення Гвардійської авіабази НГУ підполковник Олег Дон, який на той час виконував обов’язки заступника командира частини по роботі з особовим складом, ознайомив мене із історією авіабази, яка, до речі, незабаром святкуватиме свій 75-річний ювілей. За три чверті століття частина неодноразово змінювала організаційно-штатну структуру, місце дислокації та відомчу підпорядкованість, але родовід свій гвардійські авіатори ведуть від 1017-го важкого бомбардувального авіаційного полку, створеного наприкінці 1943 року. Уже наступного року його було переформовано в 51-й авіаційно-транспортний полк, що входив до 21-ї гвардійської авіаційно-транспортної дивізії 9-го гвардійського авіаційного корпусу Повітряно-десантних військ – саме з того часу у назві частини з’явилося слово «гвардійська». Повоювати авіаторам довелося не лише із німецько-фашистськими загарбниками, але й з їхніми союзниками японцями – війну вони закінчили у китайському місті Мукдені. У повоєнні роки частина дислокувалася у Хабаровському краї, а у 1950-х роках знову змінила і місце дислокації, і «спеціалізацію». Літаки було замінено гелікоптерами, а частина стала іменуватися 51-м гвардійським окремим вертолітним полком. Нову «прописку» частина отримала у місті Олександрії. Після проголошення незалежності України полк перейшов до складу іще першої, створеної у 1991 році, Національної гвардії України. До його штату було передано 31-шу окрему бойову вертолітну ескадрилью дислоковану у Білій Церкві, отже згодом полк було переформовано у 51-шу окрему вертолітну бригаду НГУ. Улітку 1992 року,

під час Придністровського конфлікту, 14 екіпажів на гелікоптерах Мі-8 і Мі-24 виконували завдання з прикриття україно-молдовського кордону. Утім, навіть коли в країні панував мир і спокій, служба військових авіаторів передбачала постійну готовність здійснити бойовий виліт – для виконання різноманітних рятувальних операцій. Наприклад, у березні 1993 року було проведено пошук та евакуацію 88 рибалок, яких на крижині віднесло у Кременчуцьке водосховище. А у 1998-му олександрійські льотчики евакуювали понад 1000 жителів Закарпаття, чиї села потерпали від сильної повені.

2000 року у зв’язку із розформуванням НГУ бригада знову змінила відомче підпорядкування, увійшовши до складу внутрішніх військ МВС України. До її штату було введено змішану авіаційну ескадрилью, що дислокується на аеродромі «Жуляни» в Києві, та авіаційну комендатуру у місті Калинівці Вінницької області. Білоцерківську ескадрилью 2003 року було розформовано, тоді ж бригада стала іменуватися Гвардійською авіаційною базою ВВ МВС України. У 2014 році частини внутрішніх військ, у тому числі, і олександрійська авіабаза стали основою розбудови відновленої Національної гвардії України. Як і побратими з інших військових колективів, авіатори НГУ беруть участь в Операції Об’єднаних сил на сході України.

ßÊ ÑÒÀÒÈ Â²ÉÑÜÊÎÂÈÌ ËÜÎÒ×ÈÊÎÌ? Загалом же на плечах військовослужбовців Гвардійської авіабази лежить завдання з авіаційного забезпечення виконання службово-бойових завдань НГУ, пошукових та рятувальних операцій (частина входить до єдиної системи пошуково-рятувального забезпечення України), військових навчань, миротворчої діяльності. Звісно, для успішного виконання цих завдань потрібен кваліфікований персонал. Хто ж поповнює лави льотчиків НГУ, якщо врахувати той факт, що у відомчих навчальних закладах системи МВС авіаторів не готують? На це питання відповідає начальник відСЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

ділення кадрів авіаційної бази НГУ підполковник Ярослав Дишук: – Більшість льотного складу частини – випускники Кременчуцького льотного коледжу Національного авіаційного університету. А фахівців інженерно-авіаційного профілю випускає Криворізький коледж того ж таки НАУ. Ми постійно проводимо агітаційну роботу у цих навчальних закладах, тож студенти знають про гвардійську авіабазу. Іноді наші майбутні кадри вирішують зв’язати свою подальшу долю із Нацгвардією просто під час зустрічей із офіцерами. А буває й так, що вони звертаються до частини уже після випуску, коли шукають роботу. Після укладання контракту новобранці проходять обов’язкову перепідготовку на базі нашої частини, яка триває кілька місяців. Найперспективніших відповідно до їхнього фаху призначають на посади льотчиків, штурманів чи бортмеханіків. Якщо молоді кадри здобули освітньо-кваліфікаційний рівень «бакалавр», то незабаром їм присвоюється первинне офіцерське звання, фахівці нижчих освітньо-кваліфікаційних рівнів служать на сержантських посадах. Кілька військовослужбовців нашої частини вступили до Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Сподіваюсь, після випуску вони повернуться до рідного колективу вже офіцерами, – каже підполковник Дишук. До речі, незабаром вакансій у частині має побільшати. 29 травня 2018 року у Парижі було підписано Угоду між урядами України та Франції щодо офіційної підтримки у створенні в нашій країні сучасної системи авіаційної безпеки та цивільного захисту. В рамках цієї угоди буде закуплено 55 вертольотів виробництва Airbus Helicopter трьох моделей – Н-145, Н-125, Н-225. Французьку авіатехніку планується розподілити по підрозділах Держслужби з надзвичайних ситуацій, Нацполіції, Держприкордонслужби та Нацгвардії. Тож маємо надію, що авіація НГУ інтенсивно розвиватиметься – на благо всіх українців. Старший лейтенант Іван ПАЛЬОШКА, фото автора

19

ЮВІЛЕЙ

75 РОКІВ ЄДИНІЙ В НГУ ЧАСТИНІ ЗВ’ЯЗКУ

Після винайдення у 1884 році першого електричного телеграфу в арміях усього світу активно почали впроваджувати засоби технічного зв’язку. Не стали винятком й війська, які дислокувалися на території сучасної України. Із плином часу з’являлися нові способи передачі інформації, удосконалювалась техніка, розвивалися і підрозділи зв’язку. Так, у 1943 році у щойно звільненому від німецько-фашистських загарбників Харкові було сформовано окрему роту зв’язку внутрішніх військ. З тих пір підрозділ багато разів змінював штатну чисельність і відомче підпорядкування. Наразі він носить назву Об’єднаного вузла зв’язку Національної гвардії України.

Г

обумовлено тим, що підготувати професійного фахівця військового зв’язку – справа непроста і довготривала. Тож командування частини намагається робити все можливе, аби закріпити людей на службі, заохочувати їх потяг до професійного самовдосконалення. Багато уваги приділяється підтриманню кваліфікації особового складу на належному рівні. Як зазначає заступник командира частини по роботі з особовим складом майор Дмитро Трошин, початкову підготовку молоді фахівці військового зв’язку отримують у Навчальному центрі НГУ, що у місті Золочеві. До речі, наразі навчальна програма для зв’язківців перебуває у процесі осучаснення та удосконалення. Планується поліпшити й навчальну базу, аби кваліфікація випускників відповідала вимогам сьогодення. Суттєве покращання бюджетного фінансування НГУ протягом останніх чотирьох років дозволило оновити парк техніки зв’язку. Компанії, що постачають свою продукцію українським силовикам, відряджають до частини і своїх співробітників – конструкторів та інструкторів з експлуатації обладнання. Фахівці навчають військовослужбовців користуватися ввіреною їм технікою та обслуговувати її. Періодично Об’єднаний вузол зв’язку НГУ відвідують військові інструктори із США, Великобританії та Канади,

20

СЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

оловне завдання частини, якою нині командує підполковник Петро Горбатюк – забезпечувати всіма видами зв’язку та доступом до мережі інтернет пункти управління Головного управління НГУ. З 2014 року військовослужбовці Об’єднаного вузла зв’язку беруть участь у антитерористичній операції на сході України, а з 30 квітня 2018 року – в Операції Об’єднаних сил (ООС). В процесі виконання службово-бойових завдань в зоні проведення ООС зв’язківці забезпечують командний склад Національної гвардії постійним зв’язком із Головним управлінням НГУ та з іншими військовими формуваннями – учасниками операції. Окрім цього, гвардійці відряджаються до виконання бойових завдань разом із спецпідрозділами ООС, забезпечуючи їх зв’язком та проводячи виявлення радіовузлів та станцій радіоелектронної боротьби противника. Несуть вони службу і пліч-опліч із працівниками Національної поліції. Зокрема, в результаті такої співпраці в липні поточного року поблизу селища Розквіту, що у Станично-Луганському районі, зв’язківці виявили сховище зброї та боєприпасів бойовиків. Переважна більшість з’язківців – військовослужбовці за контрактом. Строковики складають близько десяти відсотків особового складу частини. Це

які діляться своїм досвідом організації зв’язку під час бойових дій. Процес укомплектування підрозділів засобами зв’язку копіткий, адже державні стандарти якості дозволяють допускати до експлуатації лише ту техніку, що пройшла відповідні випробування. Із початком бойових дій на Донбасі командуванню НГУ необхідно було знаходити і впроваджувати в роботу цілі нові системи зв’язку. Причому, у найкоротші строки. Питанням, яке стояло дуже гостро, було забезпечити особовий склад бойових підрозділів індивідуальними раціями. Головною вимогою для нової апаратури була захищеність зв’язку. Уже в 2016 році було проведено комплекс заходів щодо впровадження сучасних засобів криптографічного захисту інформації, налагодження та уніфікації зв’язку з іншими силовими структурами. Першими нову техніку почали освоювати військовослужбовці Об’єднаного вузла зв’язку. Спочатку в їхнє розпорядження почали надходити портативні радіостанції «Motorola». Звісно, рації із таким логотипом і раніше перебували «на озброєнні» гвардійців. Але між моделями, які вже були, і які надійшли, різниця була кардинальна: іншими були тип передачі зв’язку, функціональні особливості, спосіб шифрування, тривалість роботи та дальність дії. Назва фірми «Motorola» є синоні-

ЮВІЛЕЙ

мом якості в галузі зв’язку, адже це компанія – першовідкривач мобільного зв’язку та лідер на ринку радіоелектроніки. Всі нещодавно закуплені радіостанції мають стандарт цифрового з’язку DMR (Digital Mobile Radio). Він передбачає захист ефіру від прослуховування, можливість передачі не лише голосових, але й текстових повідомлень, покращання розбірливості мовлення при сильних акустичних перешкодах, збільшення термінів роботи акумуляторних батарей. Зазначимо, що радіостанції, які використовують гвардійці, бувають портативні та стаціонарні. Сучасні портативні рації комплектуються різного виду аксесуарами, зокрема, гарнітурами. За словами самих бійців, це дуже зручно якщо на тобі маса іншого спорядження. Окрім вищезазначеної апаратури фірми «Motorola» зв’язківці НГУ користуються радіостанціями відомого американського виробника «Harris». Про функції, які демонструють ці рації, гвардійські зв’язківці ще кілька років тому не могли навіть мріяти. Наприклад, режим передачі даних за допомогою вбудованого месенджера «Tactical Chat» чи електронна пошта. Щоб користуватися ними не потрібно навіть постійно чергувати біля рації. Повідомлення залишаються в пам’яті пристрою і можуть зберігати зміст інформації точніше, ніж звичайна передача голосом. Це важливо, коли йдеться, наприклад, про координати противника.

– Звичайно, отримання нових, надсучасних радіостанцій стало для нас цілою подією. Вони характеризуються набором цікавих функцій, які були нам в новинку. Наприклад, функція «Голос надії», як її охрестили американські військові. Це можливість відправляти коротке голосове повідомлення, що передається в екстреному випадку з великою потужністю сигналу. Тобто, навіть якщо противник умисно глушить ефір, «Harris» все рівно проб’ється через перешкоди та передасть ваше прохання про допомогу, – зазначає начальник відділу телекомунікації та інформатизації стаціонарного вузла зв’язку Об’єднаного вузла зв’язку НГУ старший лейтенант Володимир Руденко. Надходять до гвардійських зв’язківців і технічні новинки вітчизняного

виробництва. На заміну прийнятим на озброєння ще у 1980-х радіорелейним станціям Р-409 прийшли удосконалені цифрові радіорелейні широкосмугові станції СРШ-5000 (Р-402), які постачає одеська компанія «Телекарт-Прилад». Такі радіостанції встановлюються на стаціонарних вузлах зв’язку, в польових апаратних зв’язку або командно-штабних машинах різних типів. Вони дозволяють створювати радіоканали дальньої дії з пропускною спроможністю до 300 мбіт/с і дальністю до 35 км для одного інтервалу. При таких параметрах, СРШ-5000, на відміну від своєї попередниці, не треба багато часу та зусиль на налаштування. Необхідно просто підключити комп’ютер із відповідним програмним забезпеченням та ввести потрібні параметри. Слід зазначити, що українські виробники продемонстрували комплексний підхід до забезпечення підрозділів надійним зв’язком. На базі різних бронеавтомобілів (зокрема, «Козак» і «КрАЗ») створено командно-штабні машини, укомплектовані зазначеною радіостанцією. Є такі автомобілі і у парку Об’єднаного вузла зв’язку НГУ. Розповідаючи про сучасні стандарти якісного зв’язку для військовослужбовців, не можна не згадати і про телекомунікаційні системи супутникового зв’язку – їхня інтеграція в систему зв’язку НГУ також розпочалася кілька років тому.

СЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

У своїй повсякденній діяльності наші військовослужбовці використовують телекомунікаційні вузли супутникового зв’язку фірми CISCO – світового лідера мережевого обладнання. Будь-яка серйозна організація нині не обходиться без власного IT-відділу. Для Національної гвардії питання кібербезпеки з кожним роком стає все актуальнішим. Опікуються інформаційною безпекою відомства саме гвардійські зв’язківці. Тим паче, вони одні з кращих серед представників різних силових структур України. Цього літа в Києві пройшов Національний оборонний хакатон (захід, під час якого спеціалісти в галузі розробки програмного забезпечення та інші професіонали IT-галузі зустрічаються, спілкуються і разом працюють над розв’язанням якоїсь проблеми), спрямований на покращення взаємодії між силовими структурами. В рамках хакатону пройшли і професійні змагання, в яких брали участь 15 команд. За підсумками змагань представники НГУ посіли друге місце в дисципліні «Моделювання» та четверте – в дисципліні «Програмування». Прагнення вчитися та розвиватися, бути завжди першими у своїй справі, незважаючи на виклики часу – ось основні критерії, яким завжди намагаються відповідати гвардійські зв’язківці. Старший лейтенант Роман ІВАНЮК, фото автора та з архіву військової частини

21

СЛУЖБА

ВІД ФЕМІДИ НЕ ВТЕКЛИ, ЗАБОРОНЕНОГО НЕ ВТАЇЛИ Менше року тому підрозділи Національної гвардії України взяли під охорону судові установи. Протягом цього часу гвардійці неодноразово відзначалися на постах несення служби, затримуючи різного роду правопорушників – деякі громадяни порушували перепускний режим чи намагалися незаконно проникнути до будівлі, а дехто намагався потрапити до судових будівель озброєним. Доводилося затримувати й засуджених, що намагалися втекти від заслуженого покарання.

11

травня в Ковпаківському районному суді міста Суми тривав розгляд справи такого собі громадянина К. Раніше неодноразово маючи проблеми із Законом, на цей раз він був звинувачений у крадіжці. Близько 18.00 суддя викликав підсудного для оголошення вироку до себе в кабінет, де чомусь не виявилося жодного правоохоронця. Дізнавшись від служителя Феміди, що йому знову доведеться повернутися в місця не надто віддалені, рецидивіст шугонув у відчинене вікно. Його навіть не зупинив той факт, що стрибати довелося з другого поверху! Та накивати п’ятами К. так і не вдалося. Того вечора на посту охорони, що знаходиться всередині будівлі суду поблизу входу, ніс службу солдат за контрактом Ілля Сидоренко. Почувши крики про втечу, Ілля вибіг на вулицю, де і помітив втікача. Гвардієць швидко наздогнав, затримав та передав злочинця працівникам прокуратури та поліції, котрі прибули на місце за кілька хвилин.

– Я чітко знав що робити, адже схожі ситуації ми відпрацьовуємо на інструктивних заняттях щоразу перед заступанням на службу, – пояснив військовослужбовець. А згодом професіоналізм воїна відзначило командування частини – йому було присвоєно військове звання «старший солдат». Буквально через кілька днів по тому схожий інцидент стався у Жовтневому районному суді міста Маріуполя. Під час судового засідання обвинуваченому за 309 ст. ККУ «Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту» громадянину Т. оголосили про взяття під варту. І знову в цей момент у судовій залі не було правоохоронців! Не встиг суддя дочитати вирок, як злочинець за якусь мить уже був біля виходу з будівлі, а далеко позаду за ним гнався представник прокуратури. Тож якби не військовослужбовці за контрактом молодший сержант Вадим Бідник та солдат Сергій Москаленко, які несли службу на посту охорони порядку, йому, швидше за все, вдалося би втекти. Гвардійці одразу затримали правопорушника і одягли на нього наручники. В цей час надоспіли прокурор та працівники поліції, яким і передали втікача. А ось гвардійці кропивницького батальйону НГУ відзначилися під час супроводження підсудних. Так, в ході проведення огляду особистих речей громадян, які перебували в слідчому

ізоляторі, начальник варти лейтенант Артем Жилінський та чатовий солдат Олександр Шанцов виявили в одного із них заборонені предмети. Небезпечні знахідки – шило довжиною 10 см та п’ятисантиметрове лезо лежали на дні сумки 43-річного рецидивіста, засудженого одразу за трьома статтями. За словами лейтенанта Жилінського, часом злочинці не надто приховують заборонене, сподіваючись, що гвардійці не стануть їх ретельно перевіряти. Приміром, якось начальник варти прапорщик Андрій Онопрійчук знайшов у сумці засудженого канцелярський ніж, який просто лежав серед одягу.

– Вони гадають, що боєць лише проведе над сумкою металошукачем, який може й не спрацювати на сховані в купі речей металеві предмети, і не буде далі обшукувати. Хоча іноді їхній винахідливості можна позаздрити. Одного разу я виявив у засудженого мобільний телефон, який було зашито… всередину «язичка» кросівки. Тож ми завжди ретельно перевіряємо засуджених і підсудних, не виправдовуючи їхніх сподівань, – каже Артем Жилінський. Майор Олександр ЗАГОРОДНІЙ, капітан Олександр ДЕГТЯРЬОВ

ЦІНОЮ УРОЖАЮ МАЛО НЕ СТАЛО ЛЮДСЬКЕ ЖИТТЯ

МАРІУПОЛЬ.

Недільного літнього ранку військовослужбовці кременчуцької частини НГУ несли службу на блокпосту неподалік виїзду із міста. На розташованому неподалік полі працював трактор. Він приїздив сюди вже другу добу, військові навіть встигли звикнути до такого сусідства. Аж раптом почувся гучний вибух. Побачивши куряву над полем, капітан Володимир Фісун та старший сержант за контрактом Олександр Камянський стрибнули у санітарний автомобіль, який чергував на блокпосту, і водій сержант за контрактом Дмитро Мокрий миттєво домчав їх до місця події. Вибухи на сільгоспугіддях у районах, де не так давно вирували бойові дії, трапляються доволі часто, тож люди, які

22

займаються мирною працею на землі, насправді, дуже ризикують. На щастя, тракторист залишився живий і навіть сильно не постраждав – основна сила удару при вибуху протитанкової міни прийшлася на дискову борону трактора. Врятувало 44-річного фермера й те, що його трактор мав хоч і саморобний, але дієвий бронезахист. Військовослужбовці оглянули постраждалого, надали йому першу допомогу і доставили до найближчої лікарні. За виявлені гвардійцями пильність та професіоналізм всіх їх подано до заохочення вищим командуванням.

СЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

Підполковник Валерія АГІБАЛОВА

СЛУЖБА

ЗНИКЛОГО ГРИБНИКА ЗНАЙШОВ КІНОЛОГ КИЇВСЬКА ОБЛ.

До Вишгородського відділу поліції Головного управління Національної поліції України у Київській області звернулися родичі 73-річного місцевого мешканця – чоловік виїхав у ліс збирати гриби, але уже третій день не давав про себе знати. Поліцейські звернулися за допомогою до гвардійців Президентської бригади оперативного призначення імені гетьмана Петра Дорошенка, оскільки район пошуків був досить великим. До спільних розшукових дій було залучено близько 50 військовослужбовців бригади, серед яких були і двоє кінологів. Старший дресирувальник солдат Ігор Стіплін разом із німецькою вівчаркою Аджиліті йшов попереду розшукового ланцюга, адже так службовому псу легше розпізнати необхідний запах та взяти слід.

– Ми пройшли вже більше восьми кілометрів, Аджи була виснажена. Я вже й не сподівався, що сьогодні ми когось знайдемо. Раптом вівчарка почала мене кудись тягнути, – розповідає Ігор. Після того як кінолог пробіг близько 400 метрів, він виявив на лісовій дорозі автомобіль. У кількох метрах від машини гвардієць помітив і тіло зниклого грибника і вже незабаром на місці працювала слідчо-оперативна група поліції. Про те, які професійні секрети допомогли кінологу у роботі, він відповідає коротко: – Я просто робив все те, чого мене вчили інструктори у Навчальному центрі НГУ. Зазначимо, що Ігор Стіплін – солдат-строковик і весь термін своєї служби працює з Аджиліті, якій зараз лише два роки,

ПІД ЧАС ВІДПУСТКИ ЗАТРИМАВ ПОРУШНИКА ЛУЦЬК.

14 серпня, близько 21.00, заступник командира батальйону НГУ з громадської безпеки майор Віктор Скоропляс, перебуваючи у відпустці, знаходився у центрі міста. Аж раптом на його очах сталася дорожньо-транспортна пригода – легковий автомобіль Фоль-

проте її небезпідставно вважають однією з кращих розшукових собак підрозділу. За виявлений професіоналізм боєць був відзначений відомчою заохочувальною відзнакою Національної гвардії України нагрудним знаком «За доблесну службу», а вівчарка – медаллю для службових собак «За віддану службу» ІІІ ступеня. А ще незабаром Ігорю було присвоєно чергове військове звання «старший солдат».

Старший лейтенант Роман ІВАНЮК, фото молодшого лейтенанта Олександри КУЗНЄЦОВОЇ

ШПИГУН ЧИ НІ, З’ЯСУЄ СЛІДСТВО ВІННИЦЬКА ОБЛ.

ксваген врізався в маршрутний автобус Еталон. Причому, винуватець інциденту одразу спробував накивати п’ятами. Водій автобуса намагався затримати правопорушника, але не зумів. Утім, це блискуче вдалося тренованому офіцеру Нацгвардії. Зупинивши горе-водія, майор Скоропляс помітив, що той добряче напідпитку. Його здогадку підтвердили співробітники поліції. Вони незабаром прибули на місце пригоди і перевірили затриманого, яким виявився 36-річний громадянин Молдови, на алкотестері – чоловік мав 2,45 проміле алкоголю в крові, що в 12 разів перевищувало норму.

Військовослужбовці полку оперативного призначення імені Івана Богуна солдати Володимир Єлісєєв та Віталій Тумачевський чергували на КПП частини неподалік місцевої авіаційної комендатури НГУ. Аж раптом увагу солдатів-строковиків привернув невідомий, що фотографував територію аеродрому. Бійці негайно доповіли про це черговому частини капітану Миколі Полюні, який направив на допомогу наряду групу швидкого реагування на чолі з лейтенантом Олексієм Столяровим. Чоловіка одразу ж було затримано. При поверховому огляді у нього виявили фотоапарат, складний ніж та особисті документи. «Фотолюбителем» виявився 34-річний уродженець міста Севастополя, що проживав у Вінниці і називав себе переселенцем. Як з’ясувалося, чоловік встиг зробити чимало знімків злітної смуги та прилеглих об’єктів – доріг, заїздів, підступів та інших важливих деталей про аеродром. «Допитливого» громадянина передали працівникам Національної поліції. Зауважимо, що подібні інциденти останнім часом не рідкість. Так, буквально нещодавно військовослужбовці однієї з механізованих бригад зі складу Об’єднаних сил затримали чоловіка, який здійснював відеозйомку позицій на свій мобільний телефон. Затриманим виявився громадянин Росії. Він розповів, що прибув на Донбас, аби подорожувати Україною. Але чомусь приїжджого з далекого Сургута, цікавили лише позиції підрозділів Збройних Сил України. Таким чином, усім свідомим громадянам слід виявляти пильність. Помітивши «туристів», небайдужих до військових об’єктів, слід негайно повідомляти про них компетентні органи.

Майор Андрій САЛО, фото автора

Старший лейтенант Роман ІВАНЮК

СЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

23

ТЕМА НОМЕРА:

ЗЯК НЕЧИСТОГО АРКУША. ПІДДАТИСЯ ОБСТАВИНАМ, КОЛИ ТВОЮ ДОЛЮ ЗМІНИЛА НЕОГОЛОШЕНА ВІЙНА

2014 року долі мільйонів українців зазнали безповоротних змін. Хтось зробив глобальну переоцінку цінностей після подій Євромайдану, коли на його очах в центрі мирної столиці України гинули люди. Хтось пішов добровольцем на неоголошену війну на Донбасі, хоча раніше не служив навіть строкової. Хтось на передовій дістав серйозних поранень або страждає від наслідків перенесених контузій. Хтось і через роки після повернення з війни страждає від «невидимих поранень», як іще називають наслідки посттравматичних стресових розладів. Хтось втратив на цій війні сина чи доньку, чоловіка чи дружину, батька чи матір, друга чи хорошого приятеля. Хтось раніше проживав на території Криму, Донецької та Луганської областей, і не забажавши терпіти «нову владу» та рятуючи себе і родину від війни, став вимушеним переселенцем… Протягом останніх кількох років мільйонам наших співвітчизників довелося починати все з чистого аркуша. Це дуже нелегко у будь-яких обставинах. Але у разі, коли людина пережила особисту драму, дивом не загинула сама, втратила рідних чи близьких – жити далі і радіти життю буває нелегко. Тема чергового номера гвардійського часопису має красномовну назву: «Вижити і жити». Ми не даємо порад, не повчаємо і не займаємось моралізаторством. Просто розповідаємо історії військовослужбовців НГУ, ветеранів конфлікту на сході України, родин загиблих захисників України, які знаходять у собі сили витримати суворі випробування долі. Деякі із наших героїв, колишні воїни-добровольці чи мобілізовані до лав НГУ, звільнившись у запас, стикнулись із проблемою безробіття. Зваживши всі «за» і «проти», вони спробували розпочати власну справу. Нині вони зізнаються, що бізнес – це можливість не лише забезпечити себе і родину, а й чудовий спосіб самореалізації, що дарує впевненість у собі і відволікає від сумних думок. Інші повернулися з передової інвалідами. У такої категорії ветеранів після курсу лікування та реабілітації існує значний ризик розвитку депресивних розладів. Цим людям важливо почуватися потрібними державі, колегам та рідні, відчувати підтримку небайдужих людей. Чинне законодавство України дозволяє військовослужбовцям, визнаним військово-лікарськими комісіями непридатними до військової служби за станом здоров’я, бути залишеними на службі на посадах, що не потребують фізичного навантаження. Ми поспілкувалися із кількома гвардійцями, для яких сам факт того, що вони продовжують займатися справою свого життя та не розлучаються із своїм колективом, значить чимало. До речі, чудовою можливістю почуватися «в обоймі» дає служба у військовому резерві НГУ. Матеріал про вишкіл гвардійських резервістів також читайте у нашій тематичній добірці. Не могли ми залишити без уваги й долі гвардійців, які колись жили і служили на тимчасово окупованих територіях України. Що відчували вони, покидаючи рідний край, як налагоджувалось життя на новому місці, із якими труднощами довелось стикнутись, чого вони прагнуть нині і про що мріють? Своїми думками та спогадами колишні мешканці Криму, Донеччини та Луганщини поділилися із гвардійським часописом. Важливою проблемою сучасного українського суспільства є соціальна реабілітація та допомога особам, які внаслідок бойових дій втратили близьких. В Україні діють чимало громадських організацій, що об’єднують таких людей. Вони надають моральну підтримку одне одному, працюють над увічненням пам’яті полеглих захисників України, надають волонтерську допомогу армії, займаються патріотичним вихованням молоді – щоденна напружена діяльність допомагає відволіктися від власних проблем, дає сили працювати на благо інших. Чудовим прикладом такого осередку є громадська організація «Єдина родина Чернігівщини», яку очолює ветеран внутрішніх військ, полковник у відставці Микола Шанський. Про її роботу також читайте у нашій добірці. Сподіваємось, розповіді про людей, які попри всі удари долі спромоглися не здатися на милість обставин і не втратити віру у майбутнє, послужать нашим читачам чудовим приводом для наслідування і надихнуть їх на власні звершення.

З

Редакція інформаційно-публіцистичного журналу НГУ «Слово честі»

24

СЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

ВИЖИТИ І ЖИТИ

ВЛАСНА СПРАВА – СТАРТ НОВОГО ЖИТТЯ Повертаючись додому з неоголошеної війни на Донбасі, колишні військовослужбовці нерідко стикаються з купою проблем – від подолання наслідків «ветеранського синдрому» до безробіття. Та навіть вирішивши проблему працевлаштування, чимало ветеранів не почуваються комфортно у суто цивільному колективі, не знаходять розуміння колег та начальства. В таких випадках варто замислитися над відкриттям власного бізнесу. Що це буде, маленька кав’ярня, цех із виробництва залізобетонних конструкцій, міні-кузня чи ферма – не так уже й важливо. Головне, щоб робота приносила задоволення і, звісно ж, прибуток.

Я

З АРМІЙСЬКИХ ЧЕРЕВИКІВ – ДО БІЗНЕСУ

к дивно, але саме воєнний досвід може допомогти досягти успіху в підприємництві. Психологи вважають, що колишні фронтовики швидше реагують на зміну обстановки. Також у них, як правило, розвивається інтуїція у сукупності із готовністю до ризику, а такі риси характеру вкрай необхідні для успішного ведення бізнесу. Звісно, шанс зазнати невдачі або навіть банкрутства, існує завжди. Проте спеціалісти переконані, що пережити подібні неприємності не так страшно, аніж не займаючи себе нічим, «скотитися на дно» – потерпати від психічних розладів, стати алкоголіком, залишитись без родини. В тому що власна справа – дієвий інструмент соціально-економічної адаптації учасників бойових дій, давно переконалися в США. Нині в цій країні налічується понад 20,5 мільйонів ветеранів. Близько 12% з них після звільнення в запас почали займатися підприємницькою діяльністю. Так, згідно минулорічних досліджень, 9,1% американських підприємств, переважно малих (а це аж 2,52 мільйонів!), належать колишнім військовим. Напевно, статистика була б значно

Н

скромнішою, якби не сприяння держави. За цей напрямок відповідають Міністерство у справах ветеранів США та Адміністрація малого бізнесу США, у складі якого існує спеціалізований підрозділ – Офіс розвитку бізнесу ветеранів. Освіта в Америці коштує немалих грошей. Тож навчальні програми з ведення бізнесу, котрі організовують і оплачують військовослужбовцям федеральні органи, стають плідним стартом для успішного початку власної справи. Найвідоміша з них – «З армійських черевиків – до бізнесу» (Boots to Business), яка побудована за принципами державно-приватного партнерства та об’єднує зусилля Адміністрації малого бізнесу, Міністерства оборони США, Сіракузького університету,

що у штаті Нью-Йорк, та цілої низки громадських організацій. Вона надає базові знання про ведення підприємницької діяльності, а над підготовкою навчальних матеріалів для неї працює консорціум університетів під керівництвом фахівців Інституту у справах ветеранів та військових сімей Сіракузького університету. Також держава оплачує майбутнім бізнесменам-військовослужбовцям навчальні курси у центрах розвитку малого бізнесу США по всій країні, де для них проводять різноманітні професійні тренінги, допомагають створювати бізнес-плани та надають методичну допомогу. Варто зазначити, що підвищити свій рівень економічних знань там можуть не лише початківці, а й власники бізнесу.

ЯК РОЗПОЧАТИ ВЛАСНУ СПРАВУ

ашій країні поки що далеко до такого всеохоплюючого і системного підходу до соціально-економічної адаптації ветеранів. Проте все ж на певну підтримку держави вчорашнім воїнам можна розраховувати. Приміром, є шанс отримати одноразову виплату для організації підприємницької діяльності в Державній службі зайнятості. Так, кожному безробітному громадянину, який виявив бажання започаткувати власну справу, в Держслужбі надають індивідуальні консультації, тестують на здатність до підприємницької діяльності

та в разі позитивного результату пропонують пройти безкоштовне професійне навчання з основ підприємницької діяльності. Людина навчається розбиратися у фінансових та юридичних тонкощах ведення бізнесу та складає власний бізнес-план. Останній крок – отримати кошти на відкриття власної справи. Гроші надаються рішенням комісії, до складу якої входять представники центру зайнятості, районних, міських державних адміністрацій, організацій (об’єднань) роботодавців, профспілок тощо. Сума залежить від індивідуального розміру СЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

виплати по безробіттю, це може бути і 15 тисяч гривень, і 60. Окрім загальнодержавних проектів, існують і регіональні. Наприклад, на Донеччині діє програма «Донецький куркуль», в рамках якої місцева військово-цивільна адміністрація надає фінансову підтримку суб’єктам малого бізнесу. Немало корисної інформації можна знайти і на сайті Державної служби України у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції. Так, доволі часто по всій країні різноманітні вітчизняні та міжнарод-

25

ТЕМА НОМЕРА: ні громадські організації, пропонують колишнім ветеранам пройти бізнесові тренінги. Наприклад, Міжнародний фонд соціальної адаптації в рамках проекту «Україна–Норвегія» «Перепідготовка і соціальна адаптація військовослужбовців та їх сімей в Україні» час від часу проводить для ветеранів різноманітні курси перепідготовки на базі вітчизняних вузів. Під час навчань слухачі вивчають такі дисципліни, як управління проектами, основи підприємницької діяльності, механізм створення власної справи, маркетинг, інформаційні технології і робота в мережі інтернет, англій-

Д

ська мова тощо. По закінченню навчання кожний учасник представляє власноруч розроблений бізнес-план, готовий до реалізації. Надають підтримку бізнесменампочатківцям і приватні підприємства. Приміром група компаній SEOWAVE, яка займається розробкою веб-сайтів та інтернет-магазинів, започаткувала соціальну програму «Стартуй сьогодні». Під час першого етапу конкурсу, який проводився навесні поточного року, серед кількох десятків бізнес-проектів учасників АТО, журі обрало п’ятьох переможців. Призами для них стали сертифікати

на безкоштовну розробку сайтів від провідних вітчизняних веб-студій. Головне, не сидіти на місці – радять підприємці-ветерани з досвідом. Необхідно шукати корисну інформацію з різних джерел, не розчаровуватися і не опускати руки, а стукати в усі двері. Якщо є можливість отримати кошти, землю, приміщення, пройти навчання – чи то від державних органів, чи від громадських організацій і міжнародних фондів, обов’язково слід її використовувати. А ще в учасників бойових дій є беззаперечна перевага – підтримка побратимів, котрі завжди зрозуміють і підставлять дружнє плече.

УЧОРА – СОЛДАТ, СЬОГОДНІ – БДЖОЛЯР

осить часто ветерани беруться за діло, про яке навіть і не задумувалися до війни. Виготовлення будівельних сумішей, відкриття студії інтер’єрів, салону краси, школи танців, спортивного залу, турбази, майстерні художньої вишивки, равликової ферми, сироварні, цеху з пошиття тактичного спорядження – сфери їхнього бізнесу дуже різноманітні. Пропонуємо нашим читачам кілька розповідей про колишніх гвардійців, котрі відкрили власну справу. Можливо, комусь їхні історії пригодяться і стануть прикладом для наслідування, а поради допоможуть досягти успіху. Коли розпочалися бойові дії на сході України, киянин Віталій Ліпатов не став чекати на повістку і сам відправився до

військкомату. Призвали добровольця до столичної оперативної бригади НГУ і згодом він у складі військово-оперативного резерву з’єднання відправився патрулювати придністровський сегмент україно-молдовського державного кордону. Але чоловік постійно наполягав, щоб його перевели до зони проведення АТО. Командування пішло назустріч гвардійцю, з часом Василь став бійцем батальйону оперативного призначення «Донбас». Уцілівши в боях, через півтора року старший солдат Ліпатов звільнився в запас. До війни Віталій займався графічним дизайном та створював інтернет-сайти «під ключ». Робота приносила непоганий прибуток, але поки він захищав Батьківщину, клієнтська база опустіла. Витрачати час, необхідний для пошуку клієнтури, чоловік не міг собі дозволити – потрібно було годувати сім’ю. На сімейній нараді тесть запропонував Віталію зайнятися разом з ним бждолярством. Але не традиційним пасічництвом, а матководством, точніше штучним заплідненням бджоломаток. Поки опановував нову справу, Віталій Ліпатов працював з родичем. Нині ж, набивши руку, займається вже самостійно. Основний напрямок його діяльності – запліднення і продаж маток європейської породи «карніка», які наразі вважаються одними з найпродуктивніших серед бджіл. Україна є визнаним загальносвітовим лідером по виробни-

цтву і експорту меду. Тож в нашій країні матководство не лише прибутковий, а й дуже перспективний напрямок бізнесу, вважає Віталій, який не забув і своїх навичок веб-дизайнера. Сайт, на якому можна ознайомитися з корисною і цікавою інформацією щодо карніки та цінами на живий товар, колишній гвардієць також створив сам. До речі, учасникам бойових дій Віталій надає 50% знижки. Хоча, зізнається, ще ніхто не скористався такою пропозицією. Хлопці дякували, але платили повну ціну, мовляв, це твій «хліб», чого ми маємо його відбирати?

– Сказати, що я був далеким від цього бізнесу – не сказати нічого. Але два роки тому вирішив: чому б і ні? Потихеньку-помаленьку бізнес став на ноги. Якщо є бажання працювати і відкривати для себе щось нове, треба йти цілеспрямовано до своєї мети. Головне, не опускати руки в разі невдачі, пробувати знову і знову, тоді все обов’язково вийде!

– радить Віталій Ліпатов.

МАЙСТЕР НА ВСІ РУКИ

Н

айкращим бізнесом є той, який виростає із захоплення. Принаймні так вважає колишній фельдшер луцької частин Національної гвардії України Павло Скшетуський, який займається виготовленням холодної зброї. Про дороги війни Павло може розказати як ніхто інший. З побратимами-медиками у складі автомобільних екіпажів медичної роти Північного територіального управління НГУ він не раз вивозив поранених бійців з найнебезпечніших ділянок фронту. Довелося повоювати

26

на передньому краї сержанту Скшетуському і в складі батальйону оперативного призначення НГУ імені генерала Кульчицького. Останнім місцем служби для нього став луцький батальйон НГУ, звідки він змушений був звільнитися за станом здоров’я – все частіше бійця турбували наслідки кількох контузій. Перебуваючи в запасі, Павло опанував нову для себе справу. Ще до війни гвардієць брав активну участь у роботі місцевого клубу військово-історичної реконструкції, був капітаном підрозділу лучників. Маючи хист до майстрування, СЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

він робив для себе та «підлеглих» луки та арбалети, які за своїми зовнішнім виглядом і характеристиками не поступалися оригінальним. Цим хобі продовжив займатися й після повернення з війни. Якось, коли черговий виріб милував око своєю завершеністю, сержант Скшетуський вирішив зробити пару красивих ножів. Байдуже, що не було навичок, зате було бажання і сякий-такий інструмент. Фотографії виробів виклав на своїй сторінці в соціальній мережі, аж тут пост заряснів коментарями на кшталт «Красиві!» і «Скільки коштує?». Так Павло

ВИЖИТИ І ЖИТИ

став робити ножі на замовлення, а потім додав до асортименту сокири. Майстер дотримується принципу – виріб має бути не лише красивим і приємним на дотик, а й практичним. Тому всі його ножі і со-

З

кири можуть не лише прикрашати оселі своїх господарів, але й гідно служити їм у побуті. Той же топірець з майстерно виконаними візерунками та вирізьбленим топорищем можна взяти із собою на риболовлю і нарубати дров для багаття. Тепер бізнес означає для Павла не лише творчу самореалізацію, а й прибуток. Зароблених грошей вистачає на прожиття, оренду майстерні та на придбання необхідних інструментів. Для учасників бойових дій сержант запасу Скшетуський робить 30-відсоткову скидку, а якщо є така необхідність, може виготовити замовлення і в борг. Хоча не всі бажають скористатися знижкою і навіть ображаються на пропозицію – Я переступаю поріг майстерні, включаю музику, розпочинаю роботу і все, для мене вже нічого навкруги не існує. Це такий неймовірний кайф, творити речі своїми руками! – ділиться Павло Скшетуський. – Хлопцям, які повернулися з війни і не можуть знайти місця в житті, я б порадив віднайти для себе таку справу. Вона має приносити в першу чергу задоволення, а вже потім – гроші. Щоб не було розчарувань,

не варто одразу чекати на великі прибутки. Але слід пам’ятати: якщо ставитись до своєї справи відповідально, кількість клієнтів поступово збільшиться і дохід обов’язково зросте.

ПІЦА ВІД ВЕТЕРАНА

ахищати країну 22-річний випускник Тернопільського національного економічного університету Олексій Каратєєв пішов добровольцем у серпні 2014 року. Шукаючи в інтернеті інформацію про підрозділ, який обов’язково мав відправитися в зону АТО, він обрав для проходження служби івано-франківський батальйон оперативного призначення Національної гвардії України, більш відомий як «Крук». Разом із побратимами Олексій спочатку боронив Україну від ворога на Луганщині, а потім на Донеччині. У рідний Козятин, що на Вінниччині, повернувся через півтора року. Тоді ж в його житті сталася приємна подія – він одружився на своїй коханій дівчині Ірині. А наступним важливим кроком стало відкриття власної справи, про що він давно мріяв. От тільки визначитися, чим конкретно хотів би займатися, доброволець не міг. Ідея прийшла випадково – побачивши, що люди купують в магазині заморожену піцу, вирішив: а чому б не

запропонувати землякам смачне, хрумке і тільки-но спечене блюдо? Зібравши подаровані на весілля гроші та отримавши одноразову допомогу від Державної служби зайнятості, Олексій із дружиною орендували приміщення і відкрили власну піцерію з промовистою назвою «ArmAto Pizza». Ветеран зізнається, що місце розташування закладу обирали, орієнтуючись на його пожвавленість, але адреса виявилася символічною – провулок носить ім’я Вадима Наумова, полеглого у 2014 році солдата-строковика Національної гвардії. До речі, з мамою Вадима, Інною Сергіївною, Олексій добре знайомий ий і підтримує хороші стосунки. Часто вони зустрічаються ься в стінах Коозятинськоїї міської ради, депутатом якої є Олексій

Каратєєв, а Інна Наумова завідує сектором по роботі та соціальній підтримці воїнів АТО та членів їх сімей.

«ArmAto Pizza», стіни якої прикрашають фронтові фотографії та праСЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

пори різних українських підрозділів, доволі швидко стала популярною дов серед козятинців, особливо дісе тлашні. Заходять сюди і місцеві тл учасники бойових дій. Для них, у за з доброю традицію, яка склалася в середовищі ветеранів-бізл несменів, власники передбачили н знижки. А іноді, коли волонтери зн відправляються до наших захиснивід ків на н схід, Олексій передає ними з десяток десято смачнючих піц.

– Якщо Якщ ви хочете, щоб справа приносила прибуток, обов’язково продумайте і при створіть детальний бізнес-план, як це зробив я, – рекомендує Олексій Каратєєв. – І хоча мені було легше, бо я сам за освітою економіст, але за бажання можна знайти допомогу. Приміром, в тій же Держслужбі зайнятості можуть направити на відповідні курси. Головне, не жити минулим, війною, а шукати справу до душі, і тоді життя обов’язково налагодиться. Майор Олександр ЗАГОРОДНІЙ

27

ТЕМА НОМЕРА:

СЛУЖБА У ВІЙСЬКОВОМУ РЕЗЕРВІ НГУ Обороноздатність держави полягає у її готовності до захисту у разі збройної агресії або збройного конфлікту. З метою підтримки високого рівня військової підготовки серед громадян в нашій країні свого часу було впроваджено особливий вид військового обов’язку – службу у військовому резерві. Сотні наших співвітчизників, що виконали свій громадянський обов’язок із захисту Вітчизни, а згодом повернулися до мирного життя, не втрачають зв’язок із рідними військами, ставши резервістами Національної гвардії України.

Н

а тлі неоголошеної війни, що й досі триває на території нашої країни, гостро постало питання формування військового резерву, яке донедавна вважалося другорядним. За нормативними документами, військовий резерв – це різновид виконання військового обов’язку, який дозволяє підтримувати знання та практичні навички резервістів на належному рівні для подальшого комплектування військових формувань особовим складом у мирний та воєнний час. Тобто, резерв відіграє роль активної частини запасу. Відповідно до Указу Президента України від 1 лютого 2007 року «Про Положення про проходження громадянами України служби у військовому резерві Збройних Сил України» розпочалося впровадження служби у військовому резерві, який тоді комплектувався лише на добровільній основі, тобто, резервісти мали укладати контракт із командиром військової частини. Ще через п’ять років було затверджено аналогічний документ, який регламентував порядок проходження служби у військовому резерві внутрішніх військ МВС України – утім, незважаючи на наявність нормативної бази, до її реалізації справа не дійшла. Лише весною 2014 року у новоствореній Національній гвардії України розпочалося формування військового резерву. Завдяки патріотичному підйому, який охопив громадян України, вдалося швидко сформувати військові колективи, що незабутніми подвигами творили новітню історію України: 1-й та 2-й резервні батальйони НГУ (згодом ці підрозділи було об’єднано у батальйон оперативного призначення імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького), батальйон спеціального призначення НГУ «Донбас», батальйон опе-

28

ративного призначення, що входив до складу івано-франківського полку НГУ та медичну роту Північного Київського територіального управління НГУ. У жовтні 2016 року командування Національної гвардії України створило робочу групу для формування військового резерву. До штату військових частин було введено резервні підрозділи, наразі вони комплектуються двома категоріями особового складу – до першої належать військовозобов’язані, що у добровільному порядку уклали контракт з командиром частини про проходження служби у військовому резерві. Другу категорію складають особи, зараховані до так званого оперативного резерву першої черги (ОР-1), який був запроваджений 2015 року після внесення змін до положень, що регламентують проходження служби у резерві ЗСУ та НГУ. Нагадаємо, що до складу ОР-1 на час особливого періоду зараховуються військовослужбовці, звільнені зі строкової військової служби та військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період, які за своїми професійно-психологічними характеристиками і станом здоров’я придатні до служби у військовому резерві та відповідають встановленим вимогам проходження служби. Зауважимо, що загальний строк виконання обов’язків у військовому резерві не може перевищувати трьох місяців на рік. До того ж, відповідно до Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» за весь час виконання обов’язків у військовому резерві передбачені грошові виплати.

– У Нацгвардії кожен може обирати військову частину для виконання військового обов’язку. Це є гарантією того, що у разі мобілізації військовослужбовця НГУ не зможуть призвати до ЗСУ та інших військових формувань без його згоди. Такий СЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

принцип комплектування в рази покращує мобілізаційну можливість підрозділу. Ми цінуємо колективну згуртованість, саме на цьому принципі і побудоване наше відомство, – зазначає радник командувача НГУ генерал-майор Юрій Потомський. Радник командувача запевняє: військовий резерв – один із перспективних напрямків розвитку Національної гвардії України, і у майбутньому чисельність резервістів, які уклали контракт, планується значно збільшити. осени 2017 року було проведено перші планові двотижневі збори резервістів 1-ї Президентської бригади оперативного призначення імені гетьмана Петра Дорошенка. Досвід цих навчань показав, що резервісти Нацгвардії – досить мотивовані, вони особливо цінять військове братерство та якісну підготовку. Наступні подібні збори пройшли поточного року у всіх військових частинах Західного та Південного ОТО. Як розповіли кореспонденту «СЧ» учасники зборів старший сержант резерву Андрій Кобзар та старший солдат резерву Павло Топоренко, серед резервістів НГУ є люди різних професій та віку. Слід зауважити, що більше половини їхньої нинішньої роти брали участь у антитерористичній операції, мають бойовий досвід – утім, зрозуміло, що будь-які знання та навички слід поновлювати та підкріплювати практикою. Це підмітив і старшина резерву Олександр Павшук, який брав участь у зборах резервістів окремого батальйону НГУ, що дислокується в місті Луцьку. «Видали нам усю нову амуніцію, не повірите, навіть шкарпетки! Ремні, рюкзаки, білизна, броніки, каски – все перелічувати не буду… На полігоні все було продумано і компактно: спортмайданчик, світлиця з телевізором, бібліотека, похідна каплиця, зброярня.

В

ВИЖИТИ І ЖИТИ

Але то не ключове. Ключове – я їхав на ці збори скептиком, думав нічого не змінилось, а приїхав з піднесеним настроєм», – написав у соцмережі резервіст. Старший солдат резерву Павло Топоренко – успішний тренер-спеціаліст відділу навчання одного зі столичних онлайн-супермаркетів. Маючи патріотичну позицію, Павло з початку військового протистояння на сході України чекав на виклик до військкомату, а коли терпець урвався – звернувся туди добровільно. У той момент саме завершувався набір третьої хвилі мобілізації, і вже за кілька днів чоловік, зібравши необхідне майно, їхав на службу до танкової роти столичної бригади оперативного призначення НГУ. Павло пригадує, що за рік встиг кілька разів побувати на навчаннях, зокрема у 169-му навчальному центрі Сухопутних військ ЗСУ, відомому як «Десна», та у Навчальному центрі НГУ, що у місті Золочеві. Потім у складі екіпажу танка Т-64, обіймаючи посаду оператора-навідника, Топоренко понад два місяці обороняв позиції у районі селища Талаківки Донецької області. Старший сержант резерву Андрій Кобзар працює на посаді заступника головного інженера одного із департаментів ПрАТ «АК «Київводоканал». На захист Батьківщини чоловік став у лавах 2-го резервного батальйону НГУ, разом із однополчанами брав участь у визволенні Слов’янська. Потім він, також у статусі «добровільно мобілізованого»,

продовжив службу у одній із артилерійських бригад ЗСУ, близько року воював на Донбасі. Виклик на збори на базі добре знайомої йому 1-ї Президентської бригади НГУ Андрій сприйняв із ентузіазмом – зізнається, що скучив за військовим життям. Павло Топоренко пригадав, як йому зателефонував офіцер, котрий сповістив про дату прибуття на збори, розповів, що потрібно з собою мати та чому саме резервістів будуть навчати. Щойно Павло договорив, як йому один за одним почали надходити дзвінки від бойових побратимів, які запитували одне й теж: «А ти вже знаєш?», «Ну що, поїдемо «воювати»?», «Речі зібрав?». До слова, Андрій щодня висвітлював події зборів на власній сторінці у соціальній мережі Facebook. Ветеран АТО з такою щирістю ділився своїми емоціями з підписниками, що не залишав нікого байдужим. У дописах він неодноразово висловлював думку про те, що система забезпечення та підготовки НГУ зазнала значних змін на краще. Загартований боями Павло Топоренко висловлює власні ідеї щодо подальшого розвитку військового резерву НГУ. Наприклад, йому як танкісту кинулася в очі проблема взаємодії між піхотою та екіпажами бронетехніки під час імітації бою, що легко можна було усунути за наявності кількох додаткових радіостанцій. А ще він запропонував створити не лише стрілецькі, але й спеціалізовані СЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

резервні підрозділи – зокрема, артилерійські, танкові – і одразу ж перерахував близько десятка побратимів, які б охоче в них служили. Як зазначив Андрій Кобзар, у перші дні зборів більшість резервістів (особливо – ті, які мали бойовий досвід) скептично ставилися до перспектив навчання, дехто навіть вважав, що наступні два тижні буде втрачено марно. Та вже після кількох занять з гвардійськими інструкторами та представниками міжнародного центру підготовки «Патріот», настрій роти кардинально змінився: програма підготовки виявилася насиченою та динамічною, тож усі резервісти охоче поновлювали вже знайомі їм знання та навички, і оволодівали новим навчальним матеріалом. Цей настрій позитивно вплинув на стан військової дисципліни та згуртованість колективу – до слова, резервісти не лише перезнайомилися, а й справді подружилися, і, за словами Андрія, з багатьма товаришами по службі в резерві НГУ він нині продовжує спілкуватися у повсякденному, «невійськовому» житті. І зрозуміло, що резервісти з нетерпінням чекають на наступні збори, щоб зміцнити військову виучку та позмагатися у вогневій та тактичній підготовці. Старший лейтенант Іван ПАЛЬОШКА, фото майора Євгена ЗАКУТСЬКОГО, лейтенанта Олени ОНИЩЕНКО та молодшого лейтенанта Аліни НОВИКОВОЇ

29

ТЕМА НОМЕРА:

ГВАРДІЙСЬКА РОДИНА СВОЇХ НЕ ЗАЛИШИЛА

Напевно, кожен, хто пройшов випробування неоголошеною війною, може зізнатись: навіть якщо ти повернувся додому живий-здоровий, призвичаїтися до нормальної для більшості українців реальності, де люди ходять на роботу, відпочивають та веселяться попри те, що в кількох сотнях кілометрів мало не щодня гинуть наші захисники, часто буває нелегко. Що вже казати про тих, хто дістав тяжких поранень і попри успішне лікування та реабілітацію відчуває певні труднощі із адаптацією до цивільного життя! Суттєву допомогу ветеранам можуть надавати військові частини – як ті, в яких вони служили раніше, так і ті, які дислокуються поруч з їхньою оселею. Ефективність такої роботи напряму залежить від бажання командування її впроваджувати та морального клімату в колективі. Розповімо, як це відбувається, на прикладі однієї з частин НГУ, а саме, Гвардійської авіабази, дислокованої у місті Олександрії. Олександр МАКЕЄНКО

…К

ажуть, що вдруге народитися неможливо, але у майора Олександра Макеєнка другою датою народження стало 29 травня 2014 року – одночасно найстрашніший і найщасливіший день в його житті. Найщасливіший, адже з усього екіпажу та особового складу, що перебував на борту збитого бойовиками вертольота, яким він, тоді ще 35-річний старший лейтенант, керував як другий пілот, того дня вижив тільки він один. Найстрашніший – бо шансів уціліти та дістатися до найближчого медичного закладу були мізерні. На запитання, чи вірить він у Бога, офіцер, не замислюючись, відповідає: «А як після пережитого можна не вірити?». Звістка про страшну авіакатастрофу під Слов’янськом швидко облетіла країну, адже серед 12 загиблих гвардійців та співробітників міліції був і начальник управління бойової та спеціальної підготовки Головного управління НГУ генерал-майор Сергій Кульчицький – Герой України (посмертно).

– Це була десята доба відрядження на Донбас, куди я відправився у складі екіпажу вертольота Мі-8МТ. Окрім мене туди входили командир полковник Сергій Бульдович і бортовий механік капітан Сергій Кравченко. Вилітали з міста Ізюма Харківської області – на той момент там була основна база українських військ. До речі, напередодні вильоту, коли ми вечеряли, була потужна гроза і блискавка вдарила у дерево, що росло під самим нашим вікном. Тоді ми не надали цьому значення, а зараз я впевнений: це був недобрий знак… Загрузили вантаж – продовольство для бійців резервного батальйону НГУ. Вони несли службу на блокпосту на трасі Слов’янськ – Краматорськ, але дістатися автотранспортом туди було неможливо через облогу сепаратистів. Також на борт піднялась група бійців на чолі з генералом Кульчицьким. Воїни мали міняти своїх побратимів на опорному пункті, дислокованому на горі Карачун неподалік від Слов’янська, а Сергій Петрович планував оглянути позиції та поспілкуватись із підлеглими. Ми добре розу-

30

міли, що пролітаємо над територіями, зайнятими сепаратистами. Убезпечити себе можна було лише одним способом – летіти на гранично низькій висоті, 1520 метрів. З землі помітити такий об’єкт важче. Відповідно, і часу зорієнтуватися і відкрити вогонь по такій цілі – менше, – розповідає Олександр Миколайович. Через півгодини дісталися Карачуна, де провели ротацію особового складу і висунулись на 5-й блокпост. Там швидко передали хлопцям вантаж, зачекали поки генерал поспілкується із підлеглими, злетіли. За кілька хвилин, залишивши позаду лінію електропередач, полковник Бульдович став зменшувати висоту.

– Саме тоді вертоліт і підбили. Спершу я відчув поштовх у лівий борт, а через кілька секунд усередині вже все було у вогні, і я помітив, що штурвал лежить на моїй нозі. Усе трапилось дуже швидко. Машина різко завалилась на правий бік і почала падати. Пам’ятаю, як намагався вирівняти штурвал, щоби пом’якшити удар об землю, а перед очима стояли обличчя дружини Наталії та дочки Поліни, – каже майор Олександр Макеєнко. Наступне, що пригадує військовослужбовець, це те, що оговтався він уже на землі. Офіцера відкинуло від гвинтоСЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

крила разом із кріслом, що безумовно, врятувало його життя. Льотчик спробував поворухнутись, але тіло не слухалось – він зазнав численних переломів ніг, рук, тазу, грудної клітини, а також дістав черепно-мозкову травму й опіки рук та обличчя. Через п’ять хвилин підбігли бійці – на щастя, свої, ті самі, що чергували на блокпосту. В очікуванні борту вони прочесали прилеглу місцевість, тож із підльотом та посадкою проблем не було. Але коли гелікоптер рухався у зворотному напрямку, то пролітав над садком, де ховалися бойовики. Вони поцілили у вертоліт, що летів зі швидкістю щонайменше 200 кілометрів на годину, з переносного зенітного ракетного комплексу. Те, що одному із членів екіпажу вдалося вижити, інакше ніж дивом не назвеш… Слідом за гвардійцями на місце падіння борту прибули і бойовики. Зав’язався короткий бій, який закінчився на користь гвардійців. Хлопці швидко змайстрували ноші з підручних матеріалів та доставили Олександра на блокпост. Невдовзі офіцера евакуювали до харківського військового шпиталю, а згодом – і до столичного Головного військового клінічного госпіталю. Військовослужбовцю довелося пережити понад десять серйозних операцій. Офіцеру достроково було присвоєно чергове військове звання «капітан», відзначено державною нагородою орденом «За мужність» III ступеня, сотні небайдужих людей прагнули допомогти йому та його родині – приносили ліки, їжу, допомогли із тимчасовим житлом для дружини, яка до трагедії навіть не мала знайомих у Києві. Утім, психоемоційний стан самого пораненого був важкий. Наталія Макеєнко пригадує, що тривалий час вони із чоловіком навіть не могли обсудити те, що відбулося. У нього і так був пригнічений настрій, а будь-які згадки про катастрофу лише погіршували ситуацію. Попервах ніхто не гарантував навіть те, що чоловік зможе ходити. Після курсу лікування фізичний стан пораненого покращився, але пересуватися самостійно він не міг. Згодом Олександра Миколайовича відправили до Хорватії у місто Вараждинське Топлице, де знаходяться найкращі в краї-

ВИЖИТИ І ЖИТИ ні бальнеогрязеві термальні курорти. Після двомісячної реабілітації він повернувся додому, уже впевнено стоячи на ногах. Чоловік прагнув повернутися на службу і навіть знову сісти за штурвал вертольота! У 2015 році йому провели операції з видалення металоконструкцій. Пілот дуже сподівався, що лікарі визнають його придатним до польотів, однак не судилося. Звісно, це засмутило офіцера, адже небом він марив з дитинства. Син військового льотчика, Олександр Макеєнко впевнено йшов по стопах батька. Закінчив навчання у Кременчуцькому льотному коледжі цивільної авіації у 2000 році, але здійснити мрію вдалося лише через одинадцять років – спершу лікарі не допустили молодого фахівця до штурвалу через загострення виразкової хвороби. Лише у 32-річному віці Олександр вступив на службу до Гвардійської авіаційної бази внутрішніх військ МВС України, одягнув погони молодшого лейтенанта та обійняв посаду льотчика-штурмана вертолітної ескадрильї. Як тільки гвардієць одужав, він повернувся на службу. Спершу обійняв посаду заступника по роботі з особовим складом рідної ескадрильї, а згодом командування авіаційної бази запропонувало йому посаду штурмана загальноавіаційного забезпечення. Наразі в обов’язки майора Макеєнка входить постійне оновлення інформації про повітряний простір, оформлення різноманітної документації, розробка інструкцій тощо.

– Приємно, що командування авіабази усіляко мене підтримує. Утім, я не бажаю, аби щодо мене були якісь поблажки з приводу виконання службових обов’язків, – зауважує він. До речі, його дружина Наталія вирішила підтримати чоловіка і вступила на військову службу за контрактом. Наразі старший сержант Наталія Макеєнко уже більше року проходить службу у великій та дружній родині – Гвардійській авіаційній базі НГУ, поруч зі своїм коханим.

Н

Едуард МАСЬКО

аступна розповідь про старшого лейтенанта у відставці Едуарда Маська – відважну та сильну духом людину, яка будучи тяжкопораненою, спромоглася вибратися з палаючого бронетранспортера, а згодом виявилося, що це не найважче випробування в житті 28-річного офіцера… Своє життя із військовою службою Едуард пов’язав у 2004 році, коли його призвали на строкову до внутрішніх військ. Невдовзі він став контрактником, а через кілька років вступив до Академії внутрішніх військ МВС України. У 2010 році лейтенант Масько обійняв посаду командира взводу полку спецпризначення «Гепард» ВВ МВС України, що дислокувався у Запоріжжі – неподалік від його рідного міста Олександрії. Сказати, що служба була спокійною, звичайно, не можна. Полягала вона, в основному, в охороні громадського порядку в обласному центрі та участі в оперативнопрофілактичних відпрацюваннях поза

місцем постійної дислокації. Справжнім бойовим хрещенням для старшого лейтенанта Маська, його колег і підлеглих стали київські події листопада 2013-го – лютого 2014-го. В ході протистоянь у центрі столиці загинули восьмеро військовослужбовців внутрішніх військ, десятки зазнали травм та поранень різного ступеня тяжкості.

– Оце так відвідав столицю. Що не день, то нова подряпина на тілі чи вм’ятина на шоломі! – жартома згадував Едуард. Тоді ще ніхто не здогадувався, що може бути і гірше… Вже у квітні 2014 року старшого лейтенанта Маська відрядили до зони АТО на Луганський напрямок. Пробувши у відрядженні близько двох місяців у чи не найгарячішу та найстрашнішу пору протистояння на Донбасі, офіцер був вдячний долі, що повернувся додому живим. Але перепочити вдалося лише один тиждень, після чого Едуард знову відправився у зону АТО, цього разу на Донеччину. Спершу запорізькі гвардійці зайняли оборону на блокпосту в околицях кургану Савур-могили, що у Шахтарському районі. Згодом групу військовослужбовців, до складу якої входив і старший лейтенант Масько, передислокували на блокпост поблизу прикордонного села Маринівки.

16 липня тут стався один із найзапекліших боїв перших місяців неоголошеної війни, в ході якого загинув лейтенант Богдан Завада – Герой України (посмертно). Той день виявився роковим і для Едуарда Маська. Він висунувся у розвідку у складі екіпажу БТР-60 аби знайти позиції артилерії бойовиків та знешкодити їх. Виявити неприятеля гвардійцям удалося, зав’язався бій. Витративши боєприпаси, вони від’їхали убік, аби перезарядитися – у цей момент бронетранспортер було підбито.

– Все, що я пам’ятаю – БТР горить, а я намагаюсь підвестися, але не можу, падаю. Це просто жах! Пробую відкрити боковий люк, а його заклинило. Ноги не слухаються, пальці – теж, тіло наче не моє. Помічаю відкритий командирський люк, повзу до нього. Хапаючись за все, що потрапляє під руки, витягую себе на броню. Форма та берці горять, нічого не можу зробити… До речі, 16 липня мій День народження. «НіСЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

чого собі, відсвяткував», – подумав я про себе, – пригадує Едуард Масько. Щойно офіцер вибрався, як боєкомплект БТРа вибухнув. Як виявилося потім, машину було підбито танковим снарядом, і всередині палаючої машини військовий пролежав без свідомості близько десяти хвилин. Згодом на місце прибігли п’ятеро його однополчан, серед яких був і фельдшер прапорщик Григорій Федоренко. Він надав первинну медичну допомогу та зрізав тліючий одяг з чоловіка. У Едуарда були дуже серйозні травми – одну ногу роздробило, інша була зламана. Також на ногах були рвані рани та опіки, руки теж обгоріли, та ще й на додачу були зламані пальці. Словом, як офіцер вибрався назовні – загадка навіть для нього самого. Окрім старшого лейтенанта Маська серед запорожців були іще поранені. Командир блокпоста прийняв рішення доставити їх у найближчий шпиталь, та виявилося, що його «накрила» російська артилерія. Вертоліт, який визвали бійці, не міг прилетіти через те, що обстріли противника не припинялись уже майже добу. Командир блокпоста здійснив героїчний і по-своєму жертовний вчинок. Знявши знаки розрізнення з себе та поранених, він доставив їх до… Росії. Точніше, до лікарні прикордонного райцентру Куйбишево Ростовської області РФ, до якого від Маринівки було всього п’ять кілометрів. Так, українці ризикували потрапити у полон, але в тій ситуації це був єдиний шанс врятувати життя людей. Слід зазначити, що вижив ще один член екіпажу БТР, механік-водій прапорщик Віталій Мозгін. Командир машини майор Іван Якушин помер від ран у куйбишевській лікарні наступного дня… Вирок російських лікарів був невтішний – ліву ногу довелося ампутувати. Уже через кілька днів гвардійця повернули до України. У столичному Головному військовому клінічному госпіталі провели повний огляд пораненого та приступили до лікування. Діагноз, що поставили офіцеру навіть звучить страшно: поранення лівої ноги, відкритий перелом стегнової кістки з пошкодженням артерії лівого стегна, мінно-вибухове поранення правої ноги, чисельні осколкові поранення правої і лівої костей, відкрита черепно-мозкова травма, забій головного мозку. Згодом Едуарда перевели до Київського опікового центру, адже більше 30 відсотків його шкіри потребувало пересадки. Єдиною відрадою для офіцера була наречена Валентина – з нею він міг спілкуватися годинами, а решту часу мовчав. Одного дня Едуард взяв слухавку, аж раптом по його щоках потекли сльози, а потім він вперше за час лікування посміхнувся. На іншому кінці слухавки плакала і його кохана, тримаючи на руках новонародженого сина Костянтина. Про радісну новину дізналися волонтери та командування Нацгвардії. Скооперувавшись, вирішили допомогти молодим узаконити свої відносини, просто в приміщенні опікового центру влаштувавши для них весільну церемонію.

31

ТЕМА НОМЕРА: І хоча стан здоров’я молодого батька був настільки складним, що він навіть не міг взяти дитину на руки, він був налаштований оптимістично – тепер йому було заради кого жити. Згодом за рішенням уряду США Едуарда в числі найтяжчих поранених українців направили до одного з найкращих опікових центрів Сполучених Штатів. Закордонні лікарі довгий час намагалися відновити праву ступню та готували ліву кінцівку для встановлення протезу. Справи йшли добре, офіцер був сповнений оптимізму, щоденно спілкувався з рідними, іноді навіть жартував та посміхався. Через три місяці Едуард уже міг ходити, опираючись на палицю. Повертатися додому старший лейтенант Масько планував у грудні 2014-го та після останнього огляду лікарі діагностували рідкісне інфекційне захворювання: остеомієліт, який вразив кістки правої ноги. Було прийнято рішення ампутувати й праву ногу, та Едуард погоджувався лише за однієї умови: якщо йому поставлять і другий протез. Викарабкувався офіцер довго. Після понад 15 серйозних операцій його організм був виснажений від великої кількості антибіотиків. При лікуванні нового захворювання стан здоров’я щоденно погіршувався, адже після інфекції ослабли нирки, а потім проявилися проблеми з печінкою. Коли Едуард Масько повернувся додому, його стан почав потроху покращуватись. Допомогла й реабілітація у Медичному центрі НГУ «Нові Санжари», проте морально чоловік дуже втомився. Настільки, що спершу відкидав пропозиції командування своєї частини щодо роботи на різних цивільних посадах. Він навідріз відмовлявся спілкуватися з ким-небудь окрім сім’ї, а згодом і взагалі переїхав на свою малу Батьківщину в Олександрію. Лише у 2016 році він наважився відкрито говорити про свою трагедію. Цього ж року завітав до рідного полку, щоб розповісти офіцерам та солдатам, що жити варто, навіть із такими пораненнями як у нього. А через кілька місяців до його оселі завітав начальник управління спеціальних операцій Головного управління НГУ генерал-майор Гусейн Вісханов. Він розпитав господаря про життя-буття, зайшла розмова й щодо працевлаштування, наприклад, на Гвардійській авіабазі НГУ. Цього разу Едуард залюбки прийняв пропозицію командування. Вже понад рік Едуард Масько обіймає посаду диспетчера автомобільної служби Гвардійської авіаційної бази НГУ та має чимало товаришів у колективі. Зізнається, що дарма відсиджувався вдома та ігнорував усіх, хто намагався допомогти. Едуард Масько – справжній герой. Щоранку він робить зарядку разом із сином Костянтином, а потім іде на роботу, де почувається необхідним. Він радіє життю і власним прикладом доводить: немає такого горя, яке не можна пережити, якщо в тебе є любляча родина та надійні друзі.

32

І

Лариса БУЛЬДОВИЧ

сторію сержанта Лариси Бульдович важко розповідати без хвилювання. Ні, вона не брала участь у бойових діях, не дістала поранень. Її чоловік, полковник Сергій Бульдович, героїчно загинув у тому-таки вертольоті. Вони дуже кохали одне одного. Сергій був для дружини, як-то кажуть, кам’яною стіною. Вона навіть не працювала, весь свій час приділяючи створенню затишку в їхній оселі. Втративши його, вона втратила якщо не все, то майже все – радість життя, сенс існування. Словом, людину треба було рятувати. І це зробили бойові товариші чоловіка, які одного дня стали й однополчанами Лариси Валеріївни… Стати дружиною молодого лейтенанта Сергія Бульдовича, вона погодилась іще будучи студенткою Кіровоградського державного педагогічного інституту. І хоча чоловік проходив службу на посаді льотчика-оператора вертольоту Мі-24 в одній із військових частин, дислокованої на території РФ. В Росії молода сім’я жити не планувала. Лариса почувалася там наче у гостях, навіть народжувати сина поїхала на рідну Кіровоградщину. У 1998 році капітан Бульдович все ж таки повернувся до України. Офіцер обійняв посаду льотчика-штурмана вертолітного загону вертолітної ескадрильї Гвардійської авіаційної бази ВВ МВС України, що дислокувалася у Білій Церкві. У 2003 році підрозділ було розформовано, а майора Бульдовича згодом перевели до Олександрії. Лариса Валеріївна пригадує, що чоловік любив свою роботу, і хоча сім’я у нього була на першому місці, вертольотам він намагався приділяти не менше часу. Їхній син, Сергій-молодший, також наслідував батьківську справу. Він закінчив Кіровоградську льотну академію Національного авіаційного університету – на жаль, уже після загибелі батька. Лариса Бульдович пригадує, що чоловік більш за все любив вертоліт Мі-8 з бортовим номером 16. У зоні проведення АТО, як під час першого, так і під час другого відрядження, він був за штурвалом цієї машини. Жінка щоденно зв’язувалася із чоловіком по телефону. Зазвичай на пару хвилин зранку та ввечері, адже всі знали, що телефони прослуховуються «по той бік». Увечері 28 травня подружжя спілкувалося понад півгодини, це здалося занадто дивним для Лариси, через що вона півночі не могла спокійно спати. Зранку, коли почула голос Сергія, то заспокоїлася. Офіцер швидко закінчив розмову та пообіцяв, що ввечері зателефонує, адже поспішав на чергове завдання… Але вже через кілька годин 29 травня 2014 року Мі-8, на борту якого перебувало 13 осіб, було збито сепаратистами. Про смерть чоловіка Лариса дізналася відразу, адже саме у момент трагедії вона дивилася засідання Верховної Ради України, під час якого повідомили: «Збито гвардійський вертоліт, на якому перебував генерал-майор Сергій Кульчицький, командир судна полковник Сергій Бульдович…». Ця фраза, напевно, СЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

вкарбувалася в пам’ять навічно, – додає жінка. Сльози мимоволі потекли по обличчю, Лариса Валеріївна схопила телефон, але зв’язку із чоловіком уже не було. Остаточно вона переконалася, що сталася трагедія, коли знайшла новину про збитий вертоліт в мережі інтернет.

– Я навіть не знаю, як можна описати мій стан. Тіло ніби закам’яніло, а в голові відбувався справжній «шторм». Потім істерика… З того моменту пройшло вже чотири роки, а біль не стихає й досі, – говорить Лариса Бульдович. Найтяжчим на той час завданням для неї було повідомити про смерть батька сина Сергія, який навчався на останньому курсі. Але хлопець зумів пережити цю новину, звичайно не без сліз. Лариса Валеріївна говорить, що командування як НГУ, так і частини, піклувалося про неї з перших днів після важкої втрати.

– Національна гвардія повністю організувала похорон чоловіка. Командир частини полковник Геннадій Побиванець завжди переймався станом моїх справ та постійно пропонував допомогу. Навіть знайшов мені першу роботу у міській соціальній службі – на його прохання мені зателефонував сам міський голова Олександрії Степан Цапюк та запропонував посаду! – згадує жінка. Лариса Бульдович говорить, що якби не дружній колектив частини, невідомо чим би закінчилася історія її самотності. Завдяки доброзичливості гвардійців Лариса Валеріївна наважилася на наступний крок: спочатку вона обійняла в частині цивільну посаду діловода, а згодом стала військовослужбовцем за контрактом. Нині вона служить на посаді техніка – старшого диспетчера авіаційно-диспетчерського пункту. Кожного дня вона приходить на службу, приймає чергування, оформлює відповідну документацію та отримує допуски на здійснення польотів. Іноді сержанту Ларисі Бульдович випадає можливість побути пасажиром гвинтокрила, саме в ці моменти у неї є час подумки поговорити зі своїм чоловіком… Старший лейтенант Іван ПАЛЬОШКА, фото з особистих архівів героїв матеріалу

ВИЖИТИ І ЖИТИ

ТІ, ЩО НЕ ЗРАДИЛИ Коли в суспільстві згадують про вимушених переселенців та їх проблеми, то, зазвичай, мають на увазі цивільних. І чомусь забувають, що значна частина з них – це люди у погонах, котрим при влаштуванні на нових місцях доводилося зіткнутися з тими ж труднощами що й всім іншим. Варто зазначити, що на відміну від мирного населення, яке виїздило з окупованих територій в основному через загрозу життю, для більшості військових такої небезпеки не існувало. Ба більше, окупанти всіляко заохочували українських військовослужбовців залишатися. Спокушених зарплатнею «як у російських військових» чи охоплених страхом покинути насиджені місця, на жаль, виявилося чимало. Проте, на щастя, багато військових з Криму та Донбасу до кінця залишилися вірними Присязі і обрали для себе непросту долю вимушених переселенців. Наше видання не в змозі розповісти про всіх, адже їх сотні. До того ж, враховуючи, що у багатьох на окупованих територіях залишилися рідні, не кожен може спілкуватись із пресою. Тож пропонуємо читачам кілька розповідей про військовослужбовців, які погодилися розказати свої історії гвардійському часопису. Кожна з них по-своєму унікальна, але є й те, що об’єднує всіх воїнів-патріотів: вони не зрадили Батьківщині. «КРИМ ОБОВ’ЯЗКОВО БУДЕ УКРАЇНСЬКИМ!»

…В

спокійному і твердому голосі начальника відділення бойової та спеціальної підготовки 2-го Галицького з’єднання НГУ підполковника Івана Зорика звучить беззаперечне переконання. Немовби відчуваючи наступне запитання, офіцер врівноважено додає: – Це навіть не обговорюється! Чи думав Іван Зорик про це навесні 2014 року, коли йому разом із побратимами довелося покидати Автономну Республіку Крим? Напевно, не до того було, адже існувала купа проблем, котрі вимагали негайного вирішення – як відправити родину на материкову Україну і виїхати самому, як вивезти речі, де зупинитися, де продовжити службу... А до цього були довгі і тривожні дні очікування, коли незрозумілі прихильники «русского мира» блокували українські військові частини. Зокрема, й сімферопольське з’єднання внутрішніх військ МВС України, де майор Зорик служив на посаді начальника відділення бойової та спеціальної підготовки. Спочатку так звана самооборона Криму закликала складати зброю та переходити «на бік народу», щоправда якого саме – можна було лише здогадуватися. Згодом почали навідуватися російські військові, і найгірші здогади підтвердилися.

– Ми постійно перебували на території частини і не отримували жодних наказів – що робити далі, як діяти, – пригадує офіцер. – Тодішнє командування внутрішніх військ говорило лише одне: «тримайтеся». У більшості складалося таке враження, що нас просто кинули напризволяще. Люди не знали, що на них

та їхні родини чекає завтра, чи зможуть вони продовжувати службу в Україні. Потужна російська пропаганда дурманила людям мізки. До того ж, у пам’яті кримських військових правоохоронців залишалися ще зовсім свіжі болісні спогади про події на Майдані, коли вони у

складі ВОРЕЗів охороняли громадський порядок в урядовому кварталі Києва. Кількамісячні протистояння на морозі під вогнем, раптовий виїзд зі столиці і, нарешті, повернення в Крим, де виснажених і морально пригнічених воїнів місцеве населення зустрічало з квітами. Як-не-як, а стояли проти «фашистів»! А ворожі «засланці» постійно вливали у вуха, що в Росії жити і служити буде, «як в Бога за пазухою». СЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

Проте всі ці фактори, звісно ж, у жодному разі не виправдовують тих, хто прийняв рішення продовжити службу в окупованому Криму. Бо знайшлися й ті, хто не порушив клятви, даної українському народові. Серед них був і герой нашої розповіді. Він із самого початку кримських подій знав, що за жодних умов не стане служити загарбникам.

– Я ніколи не плекав ілюзій щодо країни-агресора, як би вона називалася, чи Радянський Союз, чи Російська Федерація, – ділиться підполковник Іван Зорик. – Свого часу від неї постраждала моя родина, а точніше, мій дід. Він був звичайним селянином, навіть не вояком УПА, а отримав 15 років сибірських таборів. У 1939 році, через кілька місяців після того як СРСР з фашистською Німеччиною розділили Польщу і Західна Україна була окупована радянськими військами, його засудили за те, що не здав мисливської рушниці. Мовляв, збирався боротися з новою владою. А у 1950-х, коли хтось злив із трактора, на якому дід працював, пальне, його звинуватили в пособництві повстанцям, буцімто, їм солярку віддав. І це тільки приклад моєї родини! А скільки випадків було, коли українців ні за що, ні про що запроторювали до таборів – сотні, тисячі? І зараз повторюється те ж саме, окупанти хапають наших людей, влаштовують над ними судилища і присуджують нереальні терміни за видумані злочини. У березні 2014 року, за два тижні до того як самому залишити Крим, Іван Володимирович відправив дружину з дітьми до батьків у Тернопільську область. Об’єдналася сім’я лише з часом, коли офіцер нарешті отримав призначення до Галицького з’єднання НГУ. Тут Зориків і ще три родини військовослужбовців з Криму прийняли як своїх.

33

ТЕМА НОМЕРА: Командування допомогло вирішити найболючішу для переселенців проблему житла, виділивши тимчасові помешкання на території військового містечка. Були й інші проблемні питання, в основному побутового характеру, але тепер все в минулому. Нині підполковник Зорик по праву вважається одним з найкращих офіцерів Західного оперативно-територіального об’єднання. Так, нещодавно гранатометники 2-ї Галицької бригади, яких офіцер тренував особисто, стали переможцями змагань гранатометних розрахунків Національної гвардії України. Проте, як зізнається Іван Володимирович, якщо випаде нагода знову продовжити службу в Криму, не відмовиться.

– Я там прослужив рівно два роки і два дні. Жодних поганих спогадів, коли не рахувати останній місяць тамтешнього перебування, про ті часи у мене не залишилося. Стане він українським знову – повернуся обов’язково. Чому б і ні? Це така ж наша земля, як і Львів, і Київ. А те що Крим буде українським, я не сумніваюся!

яких брали участь ті ж таки озброєні сепаратисти «захисники-республіканці». Гвардійці відбили перші напади. Бойовики втратили п’ятьох, після чого обрали іншу тактику.

– Вони стріляли по нас, а ми не могли нічого зробити, бо вогонь вівся з прилеглих до частини житлових будинків. Причому не лише з дахів, але й з вікон квартир, а то й просто з-за спин беззбройних людей. У нас було чим відповісти, але ми не могли наражати на небезпеку мирних мешканців, – пригадує лейтенант Хілько. В певний момент військовослужбовцям таки довелося залишити частину і відступити. Проте зробили так не всі. Дехто, начепивши на однострої «георгіївські» стрічки, залишився і згодом поповнив лави сепаратистів. Потрібно віддати належне луганським гвардійцям – зрадників серед них виявилося не багато. До речі, Артем не єдиний військовий в родині, хто залишився вірним українському народові. Його рідний дядько підполковник Костянтин Сердюк, який на той час очолював відді-

«ПО НАС СТРІЛЯЛИ, А МИ НЕ МОГЛИ ВІДКРИВАТИ ВОГОНЬ У ВІДПОВІДЬ»

Ч

отири роки охороняв громадський порядок у рідному Луганську лейтенант Артем Хілько. І напевно, й досі служив би там. Але весною 2014 року на українську землю прийшли російські зайди і не без допомоги своїх посіпак із числа місцевих поступово захопили місто. Дорога до луганського полку ВВ, в якому старший сержант Хілько служив на посаді інструктора-стрільця спеціальної патрульної роти, пролягала повз обласне управління Служби безпеки України. Крокуючи до частини, контрактник неодноразово на власні очі бачив, як біля входу до будівлі СБУ, захопленої сепаратистами, роздавали вогнепальну зброю усім, хто бажав «захищати молоду республіку». Бажаючими були переважно маргінали, часто із кримінальним минулим. Катастрофа наближалася з шаленою швидкістю. По Луганську бродили озброєні люди, а вдіяти не можна було нічого. Єдине, що в тій ситуації могли зробити військовослужбовці новоствореної Національної гвардії України, це не здавати ворогу свою частину. Спочатку до контрольно-перепускного пункту приходили «парламентарі» і пропонували переходити на їхній бік. Отримавши рішучу відмову, починали погрожувати. Це неабияк контрастувало з тим, що було зовсім нещодавно, коли луганчани зустрічали своїх земляків з Майдану з квітами, як це було і в Криму. Тепер же не інакше як прибічниками «хунти» не називали. Згодом слова переросли в реальну небезпеку. Наприкінці травня почалися спроби штурму, в

34

лення кадрів полку, також залишив окуповану землю. З часом офіцер обійняв аналогічну посаду в управлінні Східного територіального управління НГУ, а нині служить в Національній академії Національної гвардії України.

– Я не служив строкової служби, а свідомо прийшов до частини і підписав контракт. І для мене слова «Військова присяга» ніколи не були пустими, – говорить Артем Хілько. – Людина, яка зрадила хоч раз, зробить це і вдруге. І нехай це прозвучить пафосно, але моє сумління і перед собою, і перед українським народом залишилося чистим. Вже у Харкові, де на території Слобожанського з’єднання НГУ луганські гвардійці отримали тимчасовий прихисток, Артем задумався про кар’єру офіцера. Можливо, вступ до НаціоСЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

нальної академії НГУ допоміг йому легше пережити побутові негаразди, з якими зазвичай стикаються переселенці. До того ж, йому було дещо легше, адже на відміну від колишніх товаришів по службі, чиї дружини та діти до пори, до часу залишалися за лінією зіткнення, він був холостий. Тривожно було лише за матір й молодшого брата, які залишилися в окупованому Луганську. Особливо, в перші роки неоголошеної війни на Донбасі. Ходили різні, часто небезпідставні, страшні чутки про переслідування родичів українських військовослужбовців «народною владою» – мовляв, відбирають помешкання, саджають «на підвал». Артем пропонував мамі виїхати, але вона не могла залишити стареньких дідуся з бабусею, про переїзд яких, зважаючи на поважний вік, не могло бути й мови. На щастя, біда їх оминула. З мамою Артем й зараз бачиться дуже рідко, в кращому випадку раз на рік – їй діставатися в Україну з Луганська дорого, близько 800 гривень, і довго, адже їхати найбезпечніше через територію Росії. Рідним, як і переважній більшості населення на окупованій території, доводиться дуже важко. Серед «принад життя», приміром, комендантська година після 23.00, котра збереглася з 2014 року. І не дай Боже після цього часу потрапити на очі патрулю! Чистка картоплі для потреб «донбаських захисників» чи риття окопів на передовій, напевно, найкраща перспектива для бідолахи, якому не пощастило припізнитися. «Радують» і ціни на всі товари. У порівнянні з вільною територією України в Луганську вони вищі, а середня зарплатня нижча. Тож нині, за словами Артема, переважна більшість людей, навіть ті хто в 2014 році кричав: «Росія, Росія!», хочуть повернутися в Україну.

– Дуже переживаю за рідних. Так хочеться поїхати до Луганська, знову побачити місто, в якому народився і виріс! Якщо чесно, я був би не проти залишитися там служити, частина теж мені не чужа, – із сумом зізнається лейтенант Хілько, розуміючи, що найближчим часом його мрія навряд чи збудеться. Кілька місяців тому Артем закінчив Національну академію НГУ з дипломом з відзнакою і нині проходить службу в сумському батальйоні на посаді командира взводу. Та попри болючу розлуку з рідними Артем намагається шукати в усьому позитив. Без оптимізму було б ще важче все це пережити.

– Якби не ця ситуація, я б так ніколи не вступив до Академії і не став офіцером. А ще у Харкові я знайшов свою кохану Анжеліку, з якою ми одружилися і ось вже майже два роки виховуємо сина. А Луганськ, як і весь Донбас, все одно повернеться в Україну. І одного дня ми всією родиною поїдемо туди, де пройшли одні з найкращих років у моєму житті.

ВИЖИТИ І ЖИТИ «ДУЖЕ ПРИКРО, КОЛИ ТВОЇ ТОВАРИШІ СТАЮТЬ ВОРОГАМИ І ЗРАДНИКАМИ»

З

а десять років, які заступник командира слов’янського полку НГУ підполковник Олег Фомін прослужив у Донецьку, місто для нього стало таким же рідним як і Харківщина, його мала Батьківщина. Саме в Донецьку відбулося його офіцерське становлення після випуску з Військового інституту ВВ МВС України у 2004 році. Тут він пройшов шлях від заступника командира роти до заступника командира частини. Знайшов чимало якщо не добрих друзів, то принаймні, хороших приятелів. Врешті решт, тут він пізнав радість батьківства. Вулиці, архітектура, парки, щирі люди – все в Донецьку офіцеру подобалося. Із того часу, як йому довелося вимушено залишити столицю шахтарського краю, минуло чотири з половиною років. Багато різного відбулося з тих пір – термінова передислокація, участь в бойових діях, проблеми із облаштуванням на новому місці. Але втрата того, що було таким дорогим, й досі відгукується в глибині душі Олега Івановича глухим болем. Весною 2014 року Донецьк з промислово і економічно розвинутого мегаполісу, «міста мільйона троянд», як називали його місцеві жителі, перетворився на центр сепаратизму. Натовпи з російськими триколорами заполонили центральні площі, по вулицях шастали озброєні люди в камуфляжах без розпізнавальних знаків, захоплювалися адміністративні будівлі і буквально за лічені тижні у місті не залишилося легітимної влади. Дивно, але навіть у цій ситуації судові установи продовжували працювати. Відповідно, й особовий склад конвойного батальйону Національної гвардії України продовжував виконувати свої завдання! Ті тривожні дні запам’яталися офіцерові не страхом перед невідомістю чи загрозою небезпеки, а насамперед постійними переживаннями. За синапершокласника. За дружину, котрій щодня доводилося долати шлях на роботу і додому неспокійними вулицями Донецька. За підлеглих, котрі супроводжували спецконтингент з місцевого СІЗО до судових залів і назад. Але попри всю складність ситуації Олег Іванович, як і його однополчани, не міг собі дозволити кинути все і виїхати на територію вільної України без наказу. Також йому як представнику командування потрібно було якось реагувати на «візити» до частини непроханих гостей – бойовиків незаконного збройного формування «Кальміус». Час від часу вони навідувалися до гвардійців з однією вимогою – здатися! Військовослужбовці батальйону, котрий на той час по суті залишився єдиною українською

військовою частиною в місті, не вступаючи в пряме зіткнення і не піддаючись на провокації, вдалося тримати оборону і не здаватися. Тривати вічно така ситуація, звісно ж, не могла. 26 червня переважаючим силам бойовиків вдалося витіснити гвардійців з території військового містечка. Тоді перед кожним із них постав вибір – залишатися в місті, що вже стало столицею самопроголошеної республіки, вступити до лав сепаратистів, чи покинути Донецьк, залишившись вірним українському народові. Дехто, як це було в Луганську, обрав шлях зради. Інших було передислоковано до Бердянська. Донецький конвойний батальйон перестав існувати.

– Військова людина проводить значну частину свого життя на службі, тож твої колеги зазвичай автоматично стають найближчими друзями і товаришами. З ними я на Майдані пліч-о-пліч стояв, разом ми не здавали до останнього частини, а потім виявилося, що ми опинилися по різні боки фронту, – говорить підполковник Фомін. – Я все можу зрозуміти: несприйняття європейського курсу держави, повага чи любов до «братнього народу» – та що завгодно! Але як можна зрадити Присязі?! Бог їм, звісно суддя, але інакше як зрадників і ворогів, я тепер їх не сприймаю. Повірте, це дуже неприємне і прикре відчуття, коли твої товариші, вчорашні бойові побратими, стають ворогами і зрадниками. А ще військова людина повинна бути готовою до того, що може наступити певний момент і новим місцем її служби стане географічна точка за сотні кілометрів від попередньої. Але одна справа, коли переїзд запланований, а зовсім інша – умови, в яких довелося покидати свої домівки військовим переселенцям! Вони брали лише найнеобхідніше, залишаючи будинки, квартири і все нажите роками майно. Родині Фоміних так і не вдалося обзавестися власСЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

ним помешканням в Донецьку. А ось зі всією побутовою технікою та новими меблями, якими вони дбайливо обставили орендоване помешкання, довелося попрощатися. Тож на новому місці, у Слов'янську, потрібно було починати все заново – облаштовуватися, вирішувати купу нагальних питань.

– Майно – справа наживна, головне що всі живі і здорові залишилися, – з посмішкою ділиться Олег Іванович.

– А ходити засмученим і опускати руки через проблеми я просто не міг собі дозволити. Який це приклад був би для підлеглих? Недарма говорять, що голодного може зрозуміти тільки голодний. У випадку з вимушеними переселенцями найкраще розділити їхній сум зможуть лише ті, хто пережив подібне. Наприкінці минулого року в рамках благодійної акції «Гвардійська родина – тобі Україно!» група офіцерів Іміджево-видавничого центру НГУ привезла кілька тонн гуманітарного вантажу для дітей, котрі мешкають на прифронтових територіях. Головним координатором заходу на місці став підполковник Олег Фомін.

– Серед військовослужбовців нашого полку немало вимушених переселенців, тож ми не з чуток знаємо, як воно – обживатися там, де на тебе особливо не чекали. Нам було трохи легше, бо ми трималися разом і допомагали одне одному. А цивільні люди часто можуть розраховувати лише на себе, і їм буває дуже важко, особливо коли в родині багато дітей. Тож якщо випадає нагода допомогти, як це було під час благодійної акції, ми радо долучаємося до подібних заходів. Хоч як би там було, а діти не мають страждати! Майор Олександр ЗАГОРОДНІЙ, фото автора, лейтенанта Олени ОНИЩЕНКО та з особистого архіву лейтенанта Артема ХІЛЬКА

35

ТЕМА НОМЕРА:

БІДА – НЕ ЗЛАМАЛА! БІДА – ОБ’ЄДНАЛА! Аналізуючи проблеми соціально-психологічної реабілітації українців, чиї долі назавжди змінила неоголошена війна, не можна не згадати про тисячі наших співвітчизників, яким судилося пережити болючу втрату своїх рідних та близьких. Звісно, коли цей світ залишають найдорожчі люди, це завжди трагедія. Але коли від рук загарбників гинуть молоді, прекрасні хлопці і дівчата, цвіт нації, загоїти душевні рани їхніх батьків, дітей та коханих неможливо. І, напевно, ніхто не зрозуміє їх так, як такі ж самі сім’ї полеглих захисників України. Вирішувати різного роду проблеми, долати труднощі, вшановувати пам’ять полеглих теж легше гуртом. Тож недивно, що з 2014 року у різних куточках нашої країни створено десятки громадських організацій, що згуртовують таких людей. Наша сьогоднішня розповідь – про одну із таких спільнот. Вона може служити чудовим прикладом консолідації українців, котрі знаходять в собі сили підтримувати одне одного та надавати допомогу, підказуючи вірні кроки в подальшому житті.

У

назві «Єдина родина Чернігівщини» слово «родина» присутнє недарма. Понад двісті чоловіків та жінок, мешканці міста та області, абсолютно різні за віком, професією та матеріальними статками стали дійсно близькими одне одному. Всіх їх гуртує біль тяжкої втрати. А сили жити далі надає моральна підтримка членів «Єдиної родини». Громадську організацію було офіційно створено 19 грудня 2015 року, її главою було одностайно обрано полковника у відставці Миколу Миколайовича Шанського, який віддав 32 роки життя службі у внутрішніх військах. 5 вересня 2014 року вони із дружиною Раїсою Олександрівною втратили сина. Старший офіцер відділення організації служби з охорони громадського порядку Північного територіального управління Національної гвардії України капітан Андрій Шанський загинув неподалік смт Тельманово, Донецької області, в двадцяти кілометрах від смт Мирного, де він народився у 1979 році…

– Протягом півроку після похорону в мене був дуже важкий стан. А перші днів 10 я взагалі просто лежала. Мені не хотілося ні пити, ні їсти, ні митися, нічого – я була в повній відключці, – згадувала пізніше в інтерв’ю одному зі столичних інтернет-видань Раїса Олександрівна. Аби витягнути жінку із важкої депресії, із нею працювали кваліфіковані психологи, проте найбільше допоміг коханий чоловік. Микола Миколайович робив все, щоби хоч якось розрадити безутішну матір.

– Він мене поступово підняв з того стану, сказав: «От ти зараз помреш, а хто буде про нашого Андрія людям розповідати?». Я не знаю, де Коля взяв сили, але він мене витягнув, – каже Раїса Шанська. Полковник у відставці Шанський за характером людина комунікабельна, рішуча, дієва та справедлива. Микола Миколайвич ніколи нікому не відмовить у пораді – як оформити документи для органів соціального захисту, де знайти хорошого психолога, що потрібно, аби встановити меморіальну дошку на будинку чи школі, де навчався загиблий. Раїса Олександрівна щиросердна і лагідна жінка, вона завжди може вислухати та

36

втішити – що, погодьтесь, немаловажно для людей, які перебувають у стресовому стані. Недивно, що саме навколо подружжя Шанських швидко стали гуртуватися сім’ї полеглих воїнів Чернігівщини. Лише протягом 2014 року в області осиротіло близько 70 родин, а якоїсь системної і цілеспрямованої допомоги Полковник у відставці Микола Шанський презентує Марині від держави вони не Порошенко символіку ГО «Єдина родина Чернігівщини» та отримували. Таким всеукраїнської акції «Єдина родина України» чином, «Єдина родина Чернігівщини» почала діяти значно року захід «Єдина родина Чернігівщини» раніше дати офіційного створення орга- відбувся у місті Ніжині. Зібралися родини нізації. Люди знайомились одне з одним, загиблих військовослужбовців, що проналагоджували зв’язки із психологами, живають на півдні області. А у серпні подіволонтерами та пошуковцями, журналіс- бна зустріч пройшла в місті Корюківці – її тами та представниками органів місцевої відвідали сім’ї з північних районів області. Відокремлені підрозділи «Єдиної ровлади, словом, усіма, хто міг хоч чимось зарадити. Нерідко, навіть не їм особисто, дини Чернігівщини» діють у багатьох наа наступникам. Родинам, які можуть опи- селених пунктах області – Новгород-Сінитися у такій страшній біді. Адже навіть верському, Сосниці, Городні, Козельці, чотири роки тому було зрозуміло: війна Бахмачі, Ніжині, Прилуках, Мені. Зокрема, між Росією і Україною хоч і неоголошена, у Мені значну роботу із сім’ями полеглих захисників Вітчизни та органами місцеале справжня, і кінця-краю їй не видно… же на початку 2016 року громад- вої влади проводить Любов Жеребило, ська організація отримала при- мати загиблого у 2015 році добровольця міщення у будівлі Департаменту з батальйону «Айдар» солдата Вадима Жепитань цивільного захисту та оборонної ребила. А Городянський відокремлений роботи Чернігівської обласної держав- підрозділ громадської організації очолює ної адміністрації, де, до речі, розміщу- Валентина Найдьон. Її син, боєць батальється і місцевий Центр допомоги учас- йону патрульної служби міліції особливого никам антитерористичної операції. Тут призначення «Чернігів» старший сержант члени громадського об’єднання щопо- міліції Олександр Найдьон загинув у Станеділка проводять зібрання, спілкують- ниці Луганській у листопаді 2014 року.

– Ми допомагаємо одне одному, теся, обговорюють плани на майбутнє. А потім неодмінно влаштовують чаювання лефони даємо – куди звертатися. Обмінюємося досвідом, адже ми це все вже з пирогами – справді по-сімейному. Багато уваги приділяють вони й сім’ям пройшли, а комусь іще доведеться. Така загиблих захисників України, які прожи- допомога дуже потрібна. І навіть не довають не в самому Чернігові, а в інших помога, а просте людське спілкування. населених пунктах області. Активісти гро- Коли ми зустрічаємося, то завжди обнімадського об’єднання роблять все мож- маємося. Це говорить про те, що ми холиве, аби шанс на допомогу, розуміння чемо підтримки і прагнемо підтримувати і співчуття отримав кожен, хто цього по- інших, і в цьому наша сила, – зазначає требує. Так, наприкінці травня поточного Валентина Найдьон.

У

СЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

ВИЖИТИ І ЖИТИ

На офіційні заходи матері полеглих воїнів Чернігівщини одягають на ліве плече символічні чорні хустинки, які підколюють значками із портретами своїх загиблих синів

У Ніжині відокремлений підрозділ «Єдиної родини Чернігівщини» очолює Вікторія Лупікс, дружина загиблого снайпера 169-го навчального центру Сухопутних військ молодшого сержанта Яніса Лупікса, мама трьох діточок. У Новгород-Сіверському – Віра Василівна Бондаренко, мама двох синів-офіцерів. Старший син Валерій, капітан, командир роти 24-ї окремої механізованої бригади загинув в російськоукраїнській війні. Молодший наразі виконує миротворчий обов’язок у Косово.

– Новгород-Сіверський – прикордонний район із Росією, тож мамі загиблого Героя буває дуже непросто налагоджувати комунікацію із деякими посадовими особами. Незабаром у місті буде відкрито монумент полеглим захисникам України. І в цьому є неабияка особиста заслуга Віри Василівни. Голова Сосницького відокремленого підрозділу Оксана Амірова – мати загиблого кулеметника 72-ї окремої механізованої бригади солдата Руслана Амірова. За її безпосередньої участі у селищі збудовано капличку на честь загиблих у неоголошеній війні на Донбасі. Альона Музика – голова Деснянського відокремленого підрозділу Козелецького району, дружина загиблого танкіста сержанта Романа Музики, мама двох донечок. У селищі Десні, де розташований однойменний навчальний центр ЗСУ, встановлено меморіальний знак воїнам, чиє життя забрала неоголошена війна – і в цьому теж неабияка заслуга активістки «Єдиної родини». им же, окрім підтримки і консолідації сімей загиблих воїнів, займається громадська організація? По-перше, вона проводить різноманітні заходи щодо вшанування пам’яті полеглих. Це і нагляд за похованнями, і встановлення різноманітних пам’ятних знаків, і видання книги-мартирологу, і участь у проведенні тематичних виставок, з’їздів та конференцій. Активно долучаються члени організації до розвитку проекту «Стіна народної пам’яті загиблих за Україну 2014-2018 p.p.». – меморіалу вшанування загиблих військовослужбовців, правоохоронців та добровольців, що розташований на мурах Михай-

Ч

Виставку «Сіверщина. Блокпост пам’яті», що експонувалася протягом кількох місяців в різних населених пунктах області, відвідали тисячі школярів, курсантів та студентів

лівського Золотоверхого собору в серці Києва. Дійсно, територіально чернігівці давно не обмежуються кордонами своєї області. Вже у 2016 році було проведено першу всеукраїнську акцію під назвою «Єдина родина України». На три дні до Чернігова приїхали близько 400 членів сімей загиблих воїнів АТО з усієї країни. Наступного року «Єдину родину України» вітала Тернопільщина. По-друге, члени громадського об’єднання активно займаються патріотичним вихованням молоді, регулярно відвідуючи навчальні заклади міста та області. Неабияк вражає юнацтво експозиція пересувної виставки «Блокпост Пам’яті», до створення якої активно підключилися чернігівці. Ідея цього проекту належить столичному волонтеру і давньому другу громадської організації Павлу Нетьосову. «Блокпост Пам’яті» являє собою кілька десятків ящиків з-під боєприпасів, кожен з яких є вітриною, присвяченою одному із загиблих воїнів. В ній містяться фотографії та особисті речі бійців. Виставка унікальна тим, що її можна змонтувати будь-де. Вона експонувалася в стінах Верховної Ради України, у військових частинах, у школах, вищих навчальних закладах і навіть просто неба в різних куточках України. Експозицію, присвячену синам Чернігівщини, що загинули на «війні, якої немає», назвали «Сіверщина. Блокпост Пам’яті». Кілька місяців тому вона успішно експонувалася в Чернігові та інших населених пунктах області. По-третє, родини загиблих військовослужбовців усіма силами намагаються наблизити настання довгоочікуваного миру в нашій країні. Не сподіваючись достукатися до розуму і совісті правителів сусідньої держави, рідні загиблих військових вирішили принаймні спробувати донести свої почуття до російських матерів. Адже як би там було, але жодна мати не бажає, щоб її дитина жертвувала власним життям заради імперських амбіцій політиків. Уперше звернення матерів України до матерів Росії на заході «Єдина родина України» у 2016 році зачитала Людмила Житнікова, мати полеглого прикордонника Ігоря Нешка. А весною 2018 року було записано відеозвернення. Його СЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

було зачитано українською і російською мовами Раїсою Шанською і Наталією Бушніною – мамою загиблого у лютому 2015 року санінструктора 8-го окремого полку спецпризначення Головного управління розвідки Міністерства оборони України солдата Євгена Бушніна. «Матері народжують синів не для лиха та війни, а для щастя, для захисту миру та родини. Воїнів, які віддали життя за волю й незалежність України, наш народ проводжає в останню путь з великою шаною, повагою та вдячністю за їх подвиг. Родини загиблих гуртуються, отримують всебічну підтримку і повагу один від одного та від суспільства в цілому. У школах та інших навчальних закладах розповідають про загиблих як про Героїв-захисників України. А що кожна з вас розкаже дітям чи онукам? Що залишиться вам на спомин про сина, брата чи батька, загиблого на території України у цій загарбницькій війні?» – сказано у зверненні матерів Чернігівщини. Жінки роз’яснюють, що в Україні немає громадянської війни і закликають російських матерів не вірити політичним провокаторам, які намагаються нав’язати цю думку всьому світові. Згадуючи про родинні стосунки між українським і російським народами, українки закликають солдатських матерів Росії єднатися і робити все можливе, щоб зупинити війну їхньої держави на території України. «Звертаємося до вас і віримо, що ви хочете бачити свою країну взірцем дипломатії та миролюбства! При нагоді завітайте в Україну, щоб упевнитися в її величі та у щирій гостинності українців», – такими словами закінчується звернення. Реакції тих, кому було адресовано це послання, поки що не спостерігається. Але українки не здаються. Не зважаючи ні на що, вони вірять, що любов, розважливість і здоровий глузд обов’язково переможуть. Що наші хлопці та дівчата нарешті перестануть гинути на цій страшній і безглуздій війні. І що одного дня колишній братній народ попросить у нас пробачення. А пробачати, чи ні – вирішувати тільки їм. Матерям. Батькам. Дружинам. Дітям… Підполковник Валерія АГІБАЛОВА, фото з архіву ГО «Єдина родина Чернігівщини»

37

ЦЕ ЦІКАВО

НАВКОЛО СВІТУ:

ЯК В АНТАРКТИДІ З’ЯВИВСЯ КИЇВ І СКІЛЬКИ ОДЕС В АМЕРИЦІ? Стара приказка каже: «Нашого цвіту – по всьому світу». І це дійсно так. Топоніми, пов’язані з Україною, зустрічаються усюди. Інколи навіть у дуже неочікуваних місцях на кшталт Антарктиди. Адже українці, що живуть у різних куточках планети, не забувають про свій рідний край. І нехай до справжньої Одеси, Києва чи Теребовлі далеко, знайомі назви тішать слух діаспоритян.

Н

айбільше українських топонімів в США та Канаді – у районах масового переселення українців у ХІХ-ХХ ст. Напевно, на чужині переселенці найбільше скучили за Одесою – а як інакше пояснити той факт, що в США в наші дні нараховується понад десять тезок нашої південної Пальміри, а в Канаді та Бразилії – по одній? Насправді, засновники закордонних Одес не завжди були українцями. Деякі з них належали до спільноти німців-менонітів, велика колонія яких з кінця ХVIII ст. проживала на землях, що нині належать до півдня України. Через сто років меноніти були змушені шукати кращої долі в інших країнах, адже в Російській імперії колоністів почали призивати на військову службу, а це суперечило їхнім релігійним переконанням. Засновуючи нові поселення в Америці, меноніти нарекли кілька з них Одесою, на честь мальовничого міста, до якого вже встигли прикипіти душею. Насправді, більшість американських Одес – маленькі містечка, які у нас називались би в кращому випадку селами, а то й хуторцями. А ось історія назви найбільшої Одеси (у штаті Техас), де проживає понад 100 тисяч людей, пов’язана із тим, що першим тутешнім поселенцям американські прерії нагадували український степ. Канадська Одеса знаходиться в провінції Онтаріо, а у бразильському штаті Сан-Паулу є муніципалітет Нова Одеса. Цікаво, що всі ці населені пункти знаходяться на суходолі, тож українська Одеса – дійсно єдина у світі «перлина біля моря». На мапі Канади можна знайти цілу низку українських поселень, що простягаються дугою з півночі Альберти до південного сходу Манітоби: Прут, Буковина, Ярослав, Україна, Полтава, Витків, Стрий, Батурин, Черемош, Галич, Збараж, Коломия, Січ, Сокаль, Дніпро, Дністер, Збруч, Карпати, Запоріжжя, Косів, Роса. Іще є дві Хортиці, Снятин, НьюКиїв, Трембовля (до 1944 року українське місто на Тернопільщині носило саме таку назву), Лемберг (так називався Львів у Австро-Угорський період своєї історії) і Тарнопол. Найпівденнішою точкою Землі з українською назвою можна вважати півострів Київ, розташований у північно-західній частині Антарктичного півострова. Так його нарекли співробітники української антарктичної станції «Академік Вернадський», розташованої неподалік, на острові Галіндез. Підготувала підполковник Валерія АГІБАЛОВА

38

СЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

ГУМОР – Якщо чоловік стверджує, що він у хаті головний, значить у нього немає жінки.

– Та що там жінки! У нього навіть кота немає!

На фуршеті дружина каже чоловіку: – Василю, ти вже десять разів бігав із тарілкою за їжею! Тобі не соромно?

– Ні! Я всім казав, що це для тебе! Бувалого моряка запитують: – Чи можете пригадати випадок, коли вам у плаванні було страшно?

– Якось ми перевозили вантаж – 10 тисяч ляльок. Потрапили в шторм. І ось коли корабель накренило в лівий бік, і всі ці ляльки одночасно сказали: «Мама!»… Тоді мені стало справді лячно…

– Скажіть, де вам пошили це пальто?

– В Парижі.

– А це далеко від Житомира?

– 2261 кілометр.

– Ти диви – така глушина, і так гарно шиють!

– Ти горілку п’єш?

– Тільки на свята.

– А коли в тебе свято?

– Коли є горілка!

Буває ж так – у відпустку пішла одна людина, а відпочив весь колектив!

– Ти висипаєшся уночі?

– Куди висипаюсь?

– Ясно.

Мій прадід був провидцем, але люди йому не вірили. Вперше побачивши «Титанік», він закричав, щоб усі рятувалися, бо судно потоне. І що зробили ці невдячні? Побили і вигнали з кінозалу!

Прийшли син із батьком на риболовлю. Батько каже синові: – Синку, дай мені хліб для підгодівлі.

– Я його з’їв.

– Тоді дай мені кашу.

– Я її теж з’їв.

– Тоді доїдай черв’яків, і пішли додому.

Тепер буду всі свої заощадження витрачати на подорожі. Маршрутка подорожчала

– У вашої дружини такий цікавий акцент… Звідки вона?

– З винної дегустації!

Син запитує у батька: – Тату, а що настає після бідності?

– Злидні, синку.

– А після злиднів?

– Прожитковий мінімум...

– Вовочко, а ну швидко відійди від клітки з тигром!

– Не бійся, мамо, я йому нічого не зроблю...

Газета – це унікальна річ. І скатертина, і мухобійка, і вентилятор, і шапка, і парасоля, і навіть почитати можна!

Якщо я голюся, паспорт запитують в магазинах. Якщо не голюся, паспорт запитують поліцейські...

Чим старша дитина, тим простіше її 1 вересня до школи зібрати. Син-дев’ятикласник сказав, що у нього все є – пара зошитів і піволівця з минулого року. А ручку він на підлозі у класі знайде. Малюнки солдата Владислава ЛОБАЧОВА СЛОВО ЧЕСТІ / 4’(65) 2018

39

ЮНІ УКРАЇНЦІ ВЗЯЛИ УЧАСТЬ У ЗМАГАННЯХ

«BALTIC GUARD – 2018»

20 дітей в військовослужбовців НГУ та юних мешканців Донбасу взяли участь у міжнародних молодіжних змаганнях «Baltic Guard – 2018», що проходили у серпні цього року у м містечку Малпілс (Латвія). Перед змагання змаганнями хлопці та дівчата пройшли тижневий вишкіл на базі Навчального центру НГУ, що у місті м Золочеві, під керівництвом військових інструкторів. Підготовка, зокрема, включала в себ зокрем себе психологічні тренінги командного згуртування. Офіц ійну церемонію від Офіційну відкриття «Baltic Guard – 2018» відвідав Президент Латвійської Республіки Ра аймондс Вейоніс Раймондс Вейоніс, який побажав учасникам змагань (а це 130 підлітків віком від 14 до 19 рок років з Латвії, Литви, Естонії, Великобританії, Польщі та України) плідно провести час, прод продемонструвати свої вміння та навички та знайти друзів. Дітей поділили на шість інтерна національних команд, у кожну з яких входили по двоє представників від кожної країниуучасниці. Таке рішення допомогло зблизити дітей та навчити їх працювати у команді. В Вони брали участь у вікторинах, спортивних іграх, виконували завдання з орієнтування на місцевості, вправлялися у скелелазінні, стрільбі та наданні першої медичної допомоги моги. До речі, співпраця між латвійським оборонним відомством та Національною гвардією України України и триває вж вже четвертий рік. За посередництва НГУ латвійська сторона надає гуманітарну допом могу грома допомогу громадянам, які постраждали в результаті військового конфлікту на сході України. Зн начну підтр Значну підтримку уряду Латвійської Республіки відчувають й родини наших військовослужбовців – раніше дітей українських воїнів запрошували на відпочинок до Латвії, а тепер вони стали учасниками міжнародних юнацьких змаганнях «Baltic Guard – 2018». Старший лейтенант Іван ПАЛЬОШКА, фото Армінса ЯНІКСА