Україна: рік 1917-й. До 100-річчя Української революції by Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України

Міністерство оборони України Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України

Україна: рік 1917-й

До 100-річчя Української революції

Київ – 2017

Міністерство оборони України Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України

Україна: рік 1917-й До 100-річчя Української революції

Київ – 2017

УДК 355.02 ББК 63.3(4)“1917” У 45 Рекомендовано до друку науковою гуманітарних проблем Збройних Сил України.

У 45

радою

Науково-дослідного

центру

Україна: рік 1917-й. До 100-річчя Української революції: Збірник інформаційно-аналітичних матеріалів / Агаєв Н.А., Мараєва В.В., Мацагор О.А. та ін. – К.: НДЦ ГП ЗС України, 2017. – 67 с.

Збірник містить інформаційно-аналітичні матеріали, що висвітлюють найбільш значимі події та факти першого року Української національної революції 1917 – 1921 років. Стисле інформативне викладення матеріалів має за мету формування у читача комплексного уявлення про етапи Української революції, її особливості та результати.

УДК 355.02 ББК 63.3(4)“1917”

У збірнику використані фотографії з кінофотофоноархіву України ім. Г.С. Пшеничного.

фондів

центрального

державного

Зміст Передмова…………………………………………………………..……………... 5 Перша світова війна і Україна………………………………….………………… 6 8 Початок Української революції…………………………………………………. Утворення Української Центральної Ради………………………………………. 11 Український національний рух на Чорноморському флоті………………….… 14 Свято Свободи у Києві……………………………………………………………. 16 Всеукраїнський національний конгрес……………………………………..…… 19 Український військовий рух та українізація в російській армії……………….. 20 Перший Всеукраїнський військовий з’їзд………………………………………. 24 Початок українізації Чорноморського флоту……………………………….….. 27 Створення 1-го Українського полку імені Богдана Хмельницького……….…. 31 Другий Всеукраїнський військовий з’їзд…………………………………….…. 33 Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради………………….….. 36 Перший Універсал Центральної Ради…………………………………………… 37 Другий Універсал Центральної Ради…………………………………………….. 39 Полк імені гетьмана Павла Полуботка…………………………………….……. 40 Утворення Вільного козацтва……………………………………………….…… 43 Перший Український корпус………………………………………………..…… 45 Становлення військово-морського флоту УНР…………………………….…… 49 Третій Всеукраїнський військовий з’їзд………………………………………….54 Військово-повітряний флот УНР…………………………………………….….. 55 Третій Універсал Центральної Ради і проголошення Української Народної республіки…………………………………………………………………………. 58 Початок першої радянсько-української війни………….………………………. 61 Література………………………………………………….……………………… 65

Пам’ятаймо, що на нашій землі стоїть упертий ворог і напружує останні сили, щоб прибрати до своїх цупких рук усю Україну. Товариші-браття! Не дамо Україну нікому! Полита кров’ю славних козаків запорожців, вкрита в цю війну горами нашого трупу – нехай встане вона до свого життя! ТоваришіУкраїнці! Єднайтеся у свої українські гуртки. Єднайтеся з думкою про волю України, про її козацьку Силу! З відозви до українських вояків Ради Клубу імені гетьмана Павла Полуботка, складеної Миколою Міхновським у квітні 1917 року.

Передмова Березень 2017 року був відзначений 100-річчям від початку Української революції 1917–1921 років – одного із найважливіших і найскладніших періодів в історії Українського народу ХХ століття. Ця доба була вершиною національновизвольної боротьби, відродження української нації. Сформована тоді ідея державної незалежності стала визначальною для українського визвольного руху. Розбудовою Української Народної Республіки, Української Держави, ЗахідноУкраїнської Народної Республіки українці довели здатність і спроможність національного державотворення. Сьогоднішня Україна є спадкоємицею державницьких традицій, закладених революцією 1917–1921 років. З метою вшанування традицій боротьби за незалежність і соборність України та військової звитяги захисників рідної землі, творців національної державності Президентом України 22 січня 2016 року підписано Указ № 17 “Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917–1921 років”, яким 2017-й проголошено Роком Української революції. Українська революція 1917–1921 років розпочалася в умовах революційних потрясінь, які охопили Російську імперію у березні 1917-го. Проте вона стала самодостатнім історичним явищем із самобутніми специфічними рисами. Революція носила характер національно- та соціально-визвольний. Ключовим її рушієм був Український народ і його політична еліта, що зазнала еволюції від ідей політичної автономії та федерації до усвідомлення необхідності утвердження власної державної незалежності. Українська революція має чіткі хронологічні рамки. Її нижня часова межа пов’язана зі створенням у березні 1917 року Української Центральної Ради на чолі з Михайлом Грушевським. За короткий час вона перетворилася з представницького органу українського громадського руху на повноцінний парламент Української Народної Республіки. Верхня межа Української революції – жовтень-листопад 1921-го, коли масовий антибільшовицький повстанський рух ослаб після поразки Другого Зимового походу армії УНР. У ході революції Український народ уперше в ХХ сторіччі створив незалежну національну державу, яка у формі різних утворень мала всі ознаки незалежної держави: територію, кордони, символи, органи влади, військо, національну валюту, мову. Вперше після століть бездержавності відбулось об’єднання в одній соборній державі східних і західних українських земель. Революція була явищем загальноукраїнським. У всіх регіонах країни розвивався національний рух, створювалися та діяли українські органи влади, політичні партії та громадські інституції, відроджувалася культура. Досвід самостійної соборної України відіграв вирішальну роль у подальшій визвольній боротьбі Українського народу. Розуміння здобутків революції та усвідомлення причин її поразки має стати важливим уроком для сучасної розбудови незалежної України.

Перша світова війна і Україна Перша світова війна (Велика війна) – війна між блоками найбільших країн світу початку ХХ ст. – Троїстим союзом, або Центральними державами (Німеччина та Австро-Угорщина), та Антантою (Велика Британія, Франція і Російська імперія), в яку було втягнуто 38 держав із населенням 1,5 млрд. осіб (3/4 населення земної кулі). Бойові дії велися із серпня 1914 року до листопада 1918 року. За цей час було вбито 10 млн. осіб (стільки, скільки загинуло у всіх європейських війнах за тисячу років до початку Першої світової війни) і поранено близько 20 млн. Для українського народу перебіг подій Першої світової мав наслідки одні з найбільш драматичних. На східноєвропейському театрі воєнних дій українці були розділені політичними кордонами двох імперій – Російської та АвстроУгорської, які вступили між собою у війну. Ключове геополітичне розташування українських земель, а також значні природні та людські ресурси спричинили запеклу боротьбу за них з боку воюючих держав. Внаслідок цього українські території зазнали значних руйнувань, війна спричинила загибель сотень тисяч українців. Переважна більшість українських солдатів і офіцерів обох імперій виконували свій військовий обов’язок і воювали в арміях тих держав, де вони народилися і жили. Від самого початку боїв влітку 1914 року територія Галичини, Волині і, меншою мірою, Центральної (Наддніпрянської) України стала одним з основних воєнних театрів на Сході Європи. Аж до початку 1918 року через українську територію проходив російський Південно-Західний фронт довжиною понад 400 км, польове управління якого дислокувалося в Києві. Він складався з 4-х армій: із півночі на південь – 4-ї, 5-ї, 3-ї та 8-ї. На лівому фланзі фронту між Дністром і Прутом (притока Дунаю) діяв Дністровський загін, основу якого становили 47-й Український та 48-й Одеський піхотні полки. Австро-Угорщина розгорнула проти Росії на лінії Сандомир (нині місто Свентокшиського воєводства, Польща) – Перемишль (нині м. Пшемисль Підкарпатського воєводства, Польща) – Станіслав (нині м. Івано-Франківськ) – Чернівці 4 армії: 1-шу, 4-ту, 3-тю та 2-гу. З дозволу австрійського командування було створене українське добровольче військове формування – Легіон Українських Січових Стрільців (УСС). Жовтневий переворот у Петрограді 1917 року та початок революційних подій в Україні, створення Української Народної Республіки (УНР) зумовили призупинення бойових дій на українських землях. Перший мирний договір у війні 1914 – 1918 років був підписаний саме УНР 9 лютого 1918 року в БрестіЛитовському (нині м. Брест, Білорусь) із Німеччиною. 6

За роки війни до лав російської армії було мобілізовано 3,5 млн. українців (за іншими даними – 4,5 млн.) із загальної чисельності 15,5 млн. мобілізованих осіб, а до складу австрійської армії – близько 300 тис. осіб. Тобто, українці у російській армії складали (за різними даними) від 22,6 до понад 29 % мобілізованих, у складі австро-угорської армії – близько 9 % від особового складу. Особливістю Першої світової війни стало біженство, яке широко охопило українські землі по обидва боки кордону. Евакуаційні заходи були застосовані як австрійською владою у Галичині і Буковині, так і російським імперським урядом у Волинській та Подільській губерніях. Серед перших переважали не добровільні переселенці, а виселенці, евакуйовані із державно-політичних, стратегічних міркувань. Австро-угорський уряд організовував спеціальні табори для українців у Вольфсберзі, Гмюнді та Гредізі (нині всі міста в Австрії). Ними опікувалися відповідні державні інституції, забезпечуючи грошову допомогу, медичне обслуговування та працевлаштування. У жахливих умовах опинилися інтерновані т.зв. політично неблагонадійні українці з Галичини та Буковини. Для них були створені окремі концентраційні табори на Заході Австрії, серед яких виділявся своїми розмірами Талергоф (близько 5 тисяч заарештованих, у т.ч. близько 500 священиків). Російська влада теж вдалася до примусового виселення українців з окупованих нею у 1915 році районів Західної України. У зв’язку з наступом австро-угорських та німецьких військ навесні та влітку 1915 року відповідні евакуаційні заходи почали проводити вже й на території правобережних губерній Російської імперії – Волинської та Подільської. У цілому, на території всієї Російської імперії наприкінці 1916 року налічувалося понад 3 мільйони біженців і вигнанців, зокрема на українських землях – близько 656 тисяч (в основному у Катеринославській, Харківській та Чернігівській губерніях). У контексті проблеми біженців російський уряд намагався проводити політику “удосконалення” національної структури населення, “перемішуючи” людей різної національності з метою прискорення їх асиміляції. Частину біженців переміщували організованим порядком разом з евакуйованими фабриками, заводами та різними Січові стрільці обстрілюють літак, 1916 р. установами. 7

Нагромадження соціальних проблем, погіршення матеріального становища основної маси населення, тривале порушення традиційного укладу життя спричинили наростання антиурядових виступів. Від серпня 1914 року до грудня 1916 року в Україні відбулося понад 160 селянських виступів. Затяжний характер бойових дій, значні людські втрати, а також активна пропагандистська робота зумовлювали значне посилення антивоєнних та антиурядових настроїв і в солдатському середовищі Південно-Західного та Румунського фронтів, дислокованих в Україні. Невдоволення солдат і всього населення Російської імперії активізувалося після того, як російське командування не змогло використати Брусиловський прорив 1916 року для перелому ходу війни. Фактично після цього необхідність і неминучість кардинальних змін суспільного життя усвідомили всі верстви суспільства. Дедалі більше зростало невдоволення війною, насамперед її неймовірно великими людськими жертвами та безперспективністю. Виявом цих суспільних настроїв стало зречення російським імператором Миколою ІІ 2 березня 1917 року від престолу, а вже 4 березня – створення у Києві Української Центральної Ради, яка фактично взяла на себе функцію місцевого органу влади. Революційні події 1917 – 1921 років стали органічним продовженням тих процесів, які зародилися і з особливою силою виявилися в роки Першої світової війни, а тому фактично становлять з нею одне ціле.

Початок Української революції Українська революція (1917 – 1921 рр.) розпочалася в умовах революційних потрясінь, які охопили Російську імперію у березні 1917 року. Ключовим її рушієм був Український народ і його політична еліта, що еволюціонувала від ідей політичної автономії та федерації до усвідомлення власної державної незалежності. 23 лютого 1917 року у Петрограді1 розпочалися масові мітинги робітників. На третій день до них приєдналися десятки тисяч солдатів місцевого гарнізону. Ввечері 27 лютого були сформовані два управлінські органи, які згодом стали відігравати провідну роль у розвитку подій: Петроградська рада робочих та солдатських депутатів та Тимчасовий комітет Державної думи (Парламенту). 2 березня імператор Микола ІІ зрікся престолу і Думським комітетом, у згоді з 18 серпня 1914 року столицю Російської імперії м. Санкт-Петербург було перейменовано у Петроград у зв’язку зі вступом Росії у Першу світову війну. Назва Петроград вдавалася більш “патріотичною” ніж німецька назва Санкт-Петербург. 1

Петроградською радою, було сформовано новий керівний орган – Тимчасовий уряд, що повинен був підготувати демократичні вибори до Установчих зборів, головною метою яких мало стати визначення форми державного устрою та прийняття конституції.

Демонстрація у м. Чернівці. Весна 1917 р.

Представники влади в регіонах звернулися до громадських організацій, в яких керівні посади займали представники промислово-торговельних кіл та адміністративної бюрократії. Більшість з них належали до конституційних демократів (кадетів). 4 березня у Києві було створено Об’єднану раду громадських організацій. Виконавча влада була передана комісарам Тимчасового уряду, якими стали голови регіональних та окружних адміністрацій (до того влада належала губернаторам та повітовим поліцейським офіцерам). У волостях замість призначених посадових осіб почали діяти виборні комітети. Товариство українських поступовців (організоване М. Грушевським, В. Єфремовим та Є. Чикаленком у 1908 році як міжпартійний політичний блок), вийшовши з підпілля, використало рекомендації Тимчасового уряду щодо створення регіональних рад для формування Всеукраїнської ради. Також 4 березня у Києві, одночасно з Об’єднаною радою громадських організацій, було створено Центральну Раду. Цей представницький демократичний орган виник на 9

хвилі революційних подій для того, щоб очолити національно-визвольний рух в усіх українських землях. До Ради увійшли представники Товариства українських поступовців, православної церкви, прогресивних українських соціал-демократів та голови культурно-просвітніх, військових, студентських та наукових організацій, спілок та утворень. М. Грушевський, визнаний лідер українського визвольного руху, знаходився у вигнанні, коли його було обрано Головою Центральної Ради. Одразу після падіння монархії в українських промислових центрах почалося створення робітничих рад, а в гарнізонах та на фронті – солдатських рад. Робітничі ради були сформовані в Харкові, Катеринославі та Кременчуку. Ради були непартійними організаціями, які не мали історичних аналогів. Вперше вони виникли під час революції 1905–1907 років, а потім – у 1917 році як свідчення недовіри робітників до будь-яких державних інститутів. Заклик до експропріації засобів виробництва був найпопулярнішою ідеєю серед членів цих рад. У середині 1917 року в 9 українських областях було створено 252 ради, у тому числі 180 в Донбасі. Соціалістичні партії соціал-революціонерів (есерів) та соціал-демократів (меншовиків), які мали вплив на робочі та солдатські ради протягом перших місяців революції, прагнули створення демократичної парламентської республіки. Вони не мали наміру брати під контроль ради або державні органи і саме тому підтримували законний Тимчасовий уряд. Представники іншої течії соціал-демократів – більшовики (після того, як їх лідер В. Ленін повернувся з еміграції у квітні 1917 року), додали до своїх закликів девіз “вся влада радам”. Таким чином, більшовики перешкоджали демократичному розвитку революційних процесів. Отримання контролю за радами та проголошення Радянської Республіки означало встановлення політичної диктатури партії більшовиків. Проголошення націоналізації засобів виробництва в реальності стало еквівалентом встановлення їх диктатури в економіці. Кількість більшовиків на території України швидко зросла з 2 тисяч перед революцією до 10 тисяч станом на кінець квітня 1917 року. Навіть перебуваючи в меншості серед членів рад, більшовики почали організовувати армію для участі у громадянській війні, початок якої вони передбачали. Більшовики організовували робітничі та Червоні загони, міліцію. Опір рад під контролем меншовиків та есерів та протидія місцевих органів влади Тимчасового уряду певним чином обмежували розмах цих подій. Однак Червоні загони були всетаки організовані у Києві, Харкові, Катеринославі та Одесі. У той же час національна революція не припинялася. Перші заяви Центральної Ради та її національна програма носили здебільшого культурний

характер. М. Грушевський, який повернувся із заслання, висунув тезу щодо створення національної територіальної автономії України. Протягом двох місяців революції в Україні відбувалося інтенсивне створення політичних партій. На основі Товариства українських поступовців було створено Партію соціалістів-федералістів. Ця партія мала великий вплив на Центральну Раду, хоча була не надто численною. Також була створена Українська партія соціалістів-революціонерів, яка стала однією з найбільших серед національних партій, і на середину 1917 року налічувала 75 тисяч членів. Однак кількість членів проросійської партії есерів була в українських областях незрівнянно більшою. Партія Українських соціал-демократів, очолена В. Винниченком та С. Петлюрою, на середину 1917 року нараховувала приблизно 5 тисяч членів, і за своєю чисельністю вдесятеро поступалася проросійській партії меншовиків, кількість яких становила понад 50 тисяч.

Утворення Української Центральної Ради Українська Центральна Рада (УЦР), або Центральна Рада – спочатку український представницький орган політичних, громадських, культурних та професійних організацій; згодом, після Всеукраїнського Національного Конгресу – революційний парламент України, який керував українським національним рухом. Діяла з 4 березня 1917 року до 29 квітня 1918 року. Поштовхом для піднесення національно-визвольного руху українського народу на початку 1917 року стала лютнева революція в Росії. В Україну звістка про повалення самодержавства прийшла на початку березня. За ініціативою Товариства українських поступовців2 і Української соціал-демократичної робітничої партії у Києві 3 березня 1917 року було скликано представників політичних, громадських, культурних та професійних організацій, які оголосили про створення громадського комітету. У новоутвореному комітеті не було єдиної думки щодо майбутнього статусу України. Самостійники на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (В. Винниченко, Д. Дорошенко) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією. Таким чином, сформувалися два центри національних сил з різними поглядами на державнополітичну організацію. Прагнучи уникнути розколу в національному русі, керівники обох організацій погодилися на створення об’єднаної організації, яка Товариство українських поступовців – таємна понадпартійна політична і громадська організація українців у Російській імперії, створена у 1908 році для координації українського національного руху. 2

дістала назву Української Центральної Ради. Самостійники пішли на об’єднання з федералістами, бо сподівалися, що розвиток революції приведе останніх до визнання необхідності незалежності України. 4 березня 1917 року у Києві з ініціативи Товариства українських поступовців за участю українських політичних партій, українських військовиків, робітників, духовенства, кооператорів, студентства, громадських і культурних організацій було проголошено утворення Української Центральної Ради (УЦР). Головою УЦР було обрано Михайла Грушевського, а його заступниками – Дмитра Антоновича і Дмитра Дорошенка. Цього ж дня Українська Центральна Рада телеграмою повідомила керівників Тимчасового уряду3 про своє утворення. Формування організаційних структур Центральної Ради почалося практично з перших днів її існування. У повідомленні газети “Вісті з Української Центральної Ради” за 19 березня, де йшлося про створення Ради, окреслено її перші структури: президію (голова Ради, два його заступники, писар та скарбник) і 9 комісій. Після Всеукраїнського національного з’їзду (проходив 6–8 квітня 1917 року у Києві), відбулося ускладнення структур, що свідчило Грушевський Михайло Сергійович про завершення першого організаційного (17.09.1866 – 24.11.1934) періоду, перетворення Ради на активний, дійовий чинник політичного життя не лише України, а й за її межами. Згідно з демократичними організаційними принципами, вищим органом Центральної Ради визнавалися її загальні збори, що мали визначати напрям і характер всієї роботи УЦР. У день завершення роботи Всеукраїнського національного з’їзду (8 квітня) відбулися перші загальні збори, на яких було перевірено і затверджено список членів Центральної Ради, обраної з’їздом, сформовано її виконавчий комітет – Комітет Центральної Ради. Другі загальні збори (22–23 квітня 1917 р.) розглянули питання про українізацію війська, ухвалили перший нормативний акт діяльності Центральної Ради – “Наказ Українській Центральній Раді”.

Тимчасовий уряд – центральний орган державної влади після Лютневої революції, діяв з 2 березня до 26 жовтня 1917 року (до Жовтневого перевороту у Петрограді). Утворений за згодою між Тимчасовим комітетом Державної думи Російської імперії та Петроградською радою робітничих і солдатських депутатів. Мав передати владу Всеросійським Установчим зборам. 3

У центрі уваги третіх загальних зборів (7–9 травня 1917 р.) стояло питання взаємостосунків з Тимчасовим урядом, відрядження повноважної делегації до Петрограда з метою розв’язати питання про право українського народу на національно-територіальну автономію. Наприкінці травня Центральна Рада направила до Петрограду офіційну делегацію на чолі з В. Винниченком та С. Єфремовим, яка подала Тимчасовому уряду відповідні вимоги. Але уряд відмовився вирішувати питання про автономію України до проведення Всеросійських Установчих зборів. Четверті загальні збори (1–3 червня 1917 р.) заслухали звіт В. Винниченка про поїздку делегації Ради до Петрограду, а також повідомлення про відхилення Тимчасовим урядом домагань автономії. Збори постановили звернутися до українського народу із закликом “негайного закладення підвалин автономного ладу в Україні”. Ця постанова стала важливою підставою проголошення І Універсалу УЦР, прийнятого 10 червня 1917 року в Києві. Визначальним кроком до реальної автономії було утворення Центральною Радою 15 червня свого крайового уряду – Генерального секретаріату. Це рішення було затверджене п’ятими загальним зборами, які відбулися 20 червня 1917 року. Також були ухвалені ряд резолюцій, що стосувались реорганізації УЦР, поповнення її представниками національних меншин, що проживали в Україні. Збори вирішили провести у Києві З’їзд народів Росії, які прагнули федеративного устрою країни, внесли зміни до статуту Комітету Центральної Ради, розширили його права та збільшили кількість членів, обговорили хід переговорів Маніфестація солдат-українців Петроградського гарнізону на честь Української Центральної Ради. лідерів Центральної Ради з Петроград, червень 1917 р. делегацією Тимчасового уряду в Києві, схвалили ІІ Універсал, який був проголошений В. Винниченком 3 липня 1917 року. Створення Генерального секретаріату знаменувало собою початок розмежування владних функцій. Українська Центральна Рада, до якої у серпні 1917 року входило 792 депутати, зосереджувалась на законодавчій діяльності, дедалі більше набуваючи рис парламентської інституції. 13

Український національний рух на Чорноморському флоті За даними польського воєнно-морського історика Рене Грегера, особовий склад Чорноморського флоту станом на 1 січня 1917 року складався з 65% українців і 28% росіян; на Балтійському флоті було 73% росіян та 15% українців. Таким чином, українці становили біля 2/3 особового складу Чорноморського флоту, що було однією з найголовніших причин активізації потужного національного руху на флоті. Поручик Михайло Михайлик згадував: “прийшов 1917 рік, коли вже можна було по-своєму заговорити, прилюдно читати свою книжку, закладати свої товариства... Вийшли з підземелля і – диво... серед солдатів, матросів, вчорашніх селян виступають тисячі, сотні тисяч, що голосно заявляють під шикання і загрози тих, що їли з одного “котла”, про свою приналежність до української нації, зі зброєю в руках добиваються утворення полків, корпусів, армій, Самостійної України...”. Загалом весь флот, як і вся армія, був переведений на демократичний лад, – у квітні тут був утворений Центрофлот, колегіальний орган управління флотом, що був чимось на кшталт матроського парламенту. Оскільки українці ще з кінця XVIII ст. завжди становили значну частину особового складу Російського Імператорського Флоту, то, будучи добре організованими, вони тривалий час займали чільні і досить вагомі позиції у Центрофлоті. Цьому успіхові сприяла активна діяльність українських громад та культурних товариств, найвідомішим серед яких був севастопольський гурток “Кобзар”. Цей конспіративний український гурток діяв у головній базі Чорноморського флоту ще з 1905 року. На той час на чолі нього стояв директор севастопольської державної жіночої гімназії В’ячеслав Лащенко. Серед постійних членів цього гуртка були такі видатні в майбутньому офіцери українського флоту як полковник Володимир Савченко-Більський, тоді командир севастопольського флотського півекіпажу, корабельний інженер капітан 2 рангу Микола Некліевич, полковник військово-морського судового відомства Вадим Богомолець, лейтенант військово-морського судового відомства Борис Лазаревський та інші. Після виходу з підпілля, гурток швидко став провідником українського руху на Чорноморському флоті і організував Раду Української Чорноморської Громади, що потім відіграла чи не найвизначнішу роль в історії становлення українського флоту. Вже наприкінці березня 1917 року з ініціативи гуртка “Кобзар” у Севастополі було скликано перші збори українців-моряків, а 7 квітня – другі збори, на яких було обрано Головну Раду Української Чорноморської Громади. Про те, яку увагу серед різних верств населення викликали ці збори, свідчать 14

тогочасні газетні повідомлення. Так, “Крымский вестник” від 11 квітня повідомляв, що на других зборах Української Чорноморської Громади тоді зібралося понад 5000 матросів та громадян Севастополя. Воєнну секцію Головної Ради Української Чорноморської Громади очолив капітан другого рангу Микола Некліевич, просвітницьку секцію очолювали полковник Володимир Савченко-Більський (у 1918–1919 роках на чільних посадах служив в українському морському міністерстві), та В’ячеслав Лащенко, агітаційними справами відали підполковник військово-морського судового відомства Вадим Богомолець та матрос Пащенко. Серед членів общини значився і капітан першого рангу Михайло Остроградський, майбутній командувач українського флоту (у 1917 році обіймав посаду коменданта Севастопольської фортеці). У складі Ради також були представники від флотської авіації – пілот Сліпченко та поручник М. Михайлик. Рада об’єднала зусилля моряків-українців із головною метою – створити в майбутньому український флот, який підпорядкувався б урядові Центральної Ради. Тоді ж з’ясувалося, що ще з кінця квітня 1917 року майже на всіх кораблях Чорноморського флоту вже існували свої корабельні ради чи українські гуртки. Так, на кожному лінійному кораблі вже були свої “Ради”, діяльність яких контролювалася полковником В. Савченко-Більським. На Головну Раду Української Чорноморської Громади покладалося проведення культурно-освітньої праці, “її завдання – сіяти свідомість серед несвідомих українців, перебрати в свої руки всі можливі відповідальні пости в частині, у разі яких подій, організовано виступати і відповідно чинити…”. У виховній роботі Рада головним чином опиралась на українську книгу, велике значення відігравали також театральні вистави і наочна демонстрація української символіки. Тоді ж Головна Рада завела великий Капітан 2-го рангу М. Неклієвич національний прапор, подарований членом громади Вітинським, а воєнна секція Ради мала запорізький малиновий прапор із білим хрестом на ньому. Ці знамена стали, фактично, першими українськими військово-морськими прапорами сучасності.

Свято Свободи у Києві 19 березня 1917 року у Києві відбулася 100-тисячна маніфестація патріотичних сил на підтримку Української революції, що продемонструвала піднесення українського національно-визвольного руху і засвідчила його масовий характер та устремління патріотичного українства до національного самовизначення. Це була найбільша і наймасовіша демонстрація в історії України ХХ століття. Маніфестація 19 березня стала важливою подією тогочасного українського життя і продемонструвала небайдужість суспільства до політичних процесів, що розпочалися в Україні з початком революції, відіграла колосальну роль у самоусвідомленні українськими колами власних сил, а також у переоцінці російськими колами сили, організованості українського визвольного руху. Подіям у Києві передувала українська маніфестація у Петрограді 12 березня на честь шевченківського свята і російської революції, що проходила під гаслом “Нехай живе вільна Україна у вільній Росії”. Вона зібрала близько 25–30 тисяч учасників: українських студентів, робітників і вояків. Своєрідною репетицією Свята Свободи стала також участь українців у “Дні свята революції”, що пройшов 16 березня на вулицях Києва. План маніфестації 19 березня у Києві був розроблений Дмитром Антоновичем, одним з членів Української Центральної Ради, та декілька разів заслуховувався на її засіданні. У ході Свята Свободи передбачалися такі заходи: панахида по Т. Шевченку біля Володимирського собору; урочиста хода Хрещатиком до будівлі Київської міської думи (знаходилась на теперішньому Майдані незалежності); всенародне віче на Софіївському майдані; молебень за мучеників Тараса Шевченка і Богдана Хмельницького; урочисті виступи політиків (від армії виступав Микола Міхновський). Обов’язки з керівництва та відповідальність за проведення політичної акції Центральною Радою були покладені на генерал-майора Миколу Ходоровича (від Київського військового округу), комісара Костянтина Оберучева (представника Тимчасового уряду Росії) та Михайла Грушевського (від Центральної Ради). Збірним пунктом учасників маніфестації була визначена площа біля Володимирського собору. Проте вона не змогла вмістити усіх бажаючих, і з самого ранку 19 березня учасники процесії заполонили увесь Бібіковський бульвар (нині бульвар Тараса Шевченка) та Володимирську вулицю біля університету. Участь у маніфестації взяли близько 100 тисяч осіб, серед них – 30 тисяч військових. Учасниками були 14 військових оркестрів, 5 хорів. Як згадував пізніше Михайло Грушевський, “весь Київ, можна сказати, виступив: одні в процесіях, інші на них дивитись”. Над колонами маніфестантів здіймалися 16

численні жовто-блакитні прапори і транспаранти. Особливою окрасою стали близько 300 хоругв з національними символами, зображеннями Т. Шевченка, архистратига Михаїла (в Україні він символізує Київщину, у широкому значенні – Наддніпрянську Україну). Особливо піднесений настрій витав над колонами українських козаків.

Прохід Першого українського полку імені гетьмана Богдана Хмельницького на демонстрації у Києві. Березень 1917 р. На великому прапорі напис – “Зійшло сонце на Україні”

Колони пройшли по Володимирській вулиці, далі Фундуклеївською (тепер вулиця Богдана Хмельницького) на Хрещатик, до будинку Київської міської думи, на балконі якого зібралися представники нової вищої міської влади – президія виконавчого комітету Ради об’єднаних громадських організацій, командування Київського військового округу, депутати міської думи. У їх промовах звучав вияв громадської поваги до української маніфестації. До слова був запрошений і голова Центральної Ради М. Грушевський, якого молодь на руках занесла на балкон. Авторитетний лідер українського руху закликав під прапорами і портретом Т. Шевченка присягтись боротися за здобуття автономії України. Учасник маніфестації Дмитро Дорошенко писав, що натовп на колінах склав цю присягу. По Михайлівській вулиці, обігнувши Думу, маніфестанти піднялися до Софійської площі, де відбулося Українське віче. Відтоді Софійський майдан у роки Української революції став місцем урочистих зібрань з нагоди проголошень 17

Універсалів, декларацій та інших державних актів. На імпровізованих трибунах із складених у сажені дров виступили лідери українського руху Микола Міхновський, Микола Стасюк, Сергій Веселовський, Михайло Єреміїв. До слова знову був запрошений голова Центральної Ради Михайло Грушевський. На віче були прийняті розроблені Центральною Радою резолюції про скликання Установчих зборів для вирішення справи автономії України, про доручення Центральній Раді порозумітися з Тимчасовим урядом тощо. Серед народної маси було близько 10 транспарантів з гаслами “Хай живе самостійна Україна з гетьманом на чолі”, але вони загубилися серед 300, які вимагали автономії України.

Багатотисячна маніфестація у Києві на Софійському майдані

Маніфестація 19 березня мала значний успіх, виявила високий потенціал українського національно-визвольного руху. Михайло Грушевський назвав день проведення маніфестації найяснішим, найрадіснішим днем свого і українського життя взагалі. У своїх спогадах він констатував: “Мета маніфестації 19 березня була осягнена: вона виявила наглядно й імпозантно, що українство – се не фікція в головах гуртка романтиків чи маніяків-інтелігентів, а жива сила, яка має силу над масами, їх рушає й підіймає”. Свято Свободи у Києві 19 березня 1917 року за кількістю учасників вважалося найбільшою і наймасовішою демонстрацією в історії України ХХ століття.

Всеукраїнський національний конгрес Всеукраїнський національний з’їзд (конгрес) проходив 6–8 квітня 1917 року у Києві. Метою було об’єднання національно-визвольних сил України, остаточне визначення політичної програми Центральної Ради і завершення її організації. За словами В. Винниченка, конгрес “був першим кроком відродження нації по шляху державності”. Засідання проходили у Києві в залі Купецького зібрання (тепер Національна філармонія України, Володимирський узвіз, 2). На нього запрошувались делегати від усіх губерній України, а також представники Галичини, Буковини, Холмщини, Петрограда, Москви, Криму, Кубані. На цей конгрес зібралося близько 1500 представників від різних політичних, громадських, профспілкових та культурно-освітніх організацій. Почесним головою зборів був обраний Михайло Грушевський. Протягом трьох днів відбулося понад 300 публічних виступів, не рахуючи величезної кількості (понад 350) вітань, що надійшли на адресу з’їзду практично з усіх куточків України і з-за кордону. Був обраний новий склад Центральної Ради як народно-представницького органу України (фактично своєрідного парламенту) у складі 118 членів з правом кооптації нових членів УЦР. Головою Центральної Ради практично одностайно обрали Михайла Грушевського, а його заступниками у Раді – Володимира Винниченка та Сергія Єфремова. 8 квітня був обраний виконавчий Комітет УЦР у складі 20 чоловік, який у липні 1917 року дістав назву Малої Ради. Як виконавчий орган УЦР із законодавчими функціями, Мала Рада складалася за принципом пропорційності між фракціями, що входили до Української Центральної Ради і діяла між її пленарними засіданнями. Незмінним головою Комітету УЦР, а потім Малої Ради був Михайло Грушевський. Розглянуті на Всеукраїнському національному конгресі питання обговорювалися і були схвалені на двох військових, селянському і робітничому з’їздах, які проходили в травні-липні 1917 року. Ці та інші з’їзди й конференції у цілому схвалили рішення національного конгресу і наполягали на проведенні переговорів між Центральною Радою і Тимчасовим урядом про правове визнання автономії України. Всеукраїнський національний конгрес засвідчив прагнення лідерів Центральної Ради забезпечити легітимність керівного органу українського руху, став першим реальним кроком до створення української держави. Він відіграв важливу роль у справі піднесення авторитету Центральної Ради, перетворення її 19

у верховний орган, центр українського політичного життя та національного визвольного руху, що виходив на якісно нові рубежі. За висловом Володимира Винниченка, після Конгресу Українська Центральна Рада стала “дійсно представницьким, законним (за законами революційного часу) органом усієї української демократії”. Також цей форум вказав на необхідність поглиблення і поширення організаторської роботи серед мас, створення на місцях розгалуженої мережі комітетів і організацій національно-державницької орієнтації як опори Центральної Ради, запоруки подальшого розвитку Української революції. Всеукраїнським національним конгресом закінчився процес формування Центральної Ради і розпочався другий період її діяльності – боротьби за автономію України.

Український військовий рух та українізація в російській армії Українські соціал-демократи тривалий час були байдужими до відродження національних збройних сил, вважаючи військо лише знаряддям класової боротьби в руках “панівних класів”. На їх думку, у соціалістичному суспільстві армію мала замінити “народна міліція”. Так, В. Винниченко вбачав у закликах до створення національної армії лише “цвіле козаколюбство”, й застерігав українське суспільство від культу “козацьких бунчуків”. Натомість формуванням українських збройних сил опікувались самостійники на чолі з М. Міхновським та І. Луценком. Військовий клуб ім. П. Полуботка оголосив про необхідність створення “української національної армії з усіма родами зброї… виділення на фронті всіх українців в окремі національна частини з українським старшинством; а в запіллі – формування чисто українських полків”. На початку травня 1917 року один з учасників українського руху, підполковник О. Жуковський, розробив проект українізації частин російської армії шляхом їх комплектування виключно з українських козаків та офіцерів. Цей проект був затверджений на І-му Всеукраїнському військовому з’їзді, який відбувся 5–8 травня 1917 року у Києві. Для керівництва національним військовим рухом був створений Український військовий генеральний комітет (УГВК), який невдовзі очолив відомий діяч Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) Симон Петлюра. Наприкінці травня 1917 року російська влада дозволила українізувати 6-й, 17-й і 41-й армійські корпуси на Південно-Західному фронті, війська якого 20

дислокувались на Правобережній Україні, і у складі якого (7-а, 8-а, 11-а та Окрема армії) українців було найбільше. Але протидія воєначальників і частини вояцтва змусила Ставку впродовж наступних місяців неодноразово змінювати число призначених для українізації з’єднань. Офіційно українізація частин російської армії розпочалась лише у серпні 1917 року, коли 34-й армійський корпус (104-а та 153-я піші дивізії) отримав назву Першого Українського корпусу (командир – генерал-лейтенант Павло Скоропадський). Він складався із 104-ї (стала Першою українською) та 153-ї (стала Другою українською) піших дивізій. Під час червневого “наступу Керенського” корпус відзначився у складі ударної групи, яка мала прорвати фронт на південь від Тернополя. Він захопив першу та другу лінії ворожої оборони, але сусідні корпуси відмовились йти в атаку, і корпус залишився самна-сам з німецькими резервами, які відкинули його на вихідні позиції та завдали йому великих втрат. У грудні 1917 року П. Скоропадський подав у відставку, призначивши своїм заступником командира Першої української дивізії генералмайора Я. Гандзюка, але генеральний секретар військових справ УНР М. Порш призначив командиром корпусу корпусного комісара УЦР – прапорщика Біденка. Наступним, що українізувався на цьому фронті, став 6-й армійський корпус (пізніше був перейменований у 2-й Січовий Запорізький корпус), що складався з 4-ї та 16-ї піших дивізій. За іронією долі саме його вояки розбили Українських Січових Стрільців під Конюхами4. Командиром корпусу був генерал-лейтенант Г. Мандрика. Корпус відіграв велику роль в червневому наступі, за що здобув визнання російського командування фронту. Проте він зазнав суттєвих втрат під час цього наступу і потребував значного поповнення особового складу. Неофіційно, під впливом “висланого” з Києва на фронт Богданівського полку, українізувався 5-й армійський корпус (5-а, 10-а піші дивізії). У корпусі був сформований 1-й Республіканський полк та українізувався 15-й Сандомирський кінний прикордонний полк. Однак 11 грудня 1917 року збільшовичені частини корпусу роззброїли майже усі українські частини. Крім цих двох корпусів, на фронті українізувались 32-й армійський корпус (101-а, 104-а піші дивізії) та 41-й армійський корпус (74-а, 113-а піші дивізії), однак вони були сильно розагітовані більшовиками і не мали нормального українського командного складу. Окрім цього, українізувались два піші полки (515-й та 516-й) та дві батареї у 129-й пішій дивізії. 9-а кінна дивізія (командир – У другій половині червня 1917 року поблизу с. Конюхи відбувся кривавий бій, в якому значних втрат зазнав легіон Українських Січових Стрільців. Трагедія полягала в тому, що в атаку з російського боку пішов зукраінізований 6-й корпус, що майже виключно складався з українців, які були зорієнтовані на Українську Центральну Раду. 4

генерал О. Ревішин) стала 3-ю сердюцькою кінною дивізією, українці 7-ї кінної дивізії створили кінний полк (пізніше став 1-м кінним полком ім. Максима Залізняка), а українці 102-ї пішої дивізії створили “Курінь Смерті”. Крім Південно-Західного фронту українізація охопила й інші фронти російської армії. На Північному фронті (1-а, 5-а і 12-а армії) найсильнішим був український рух у 12-й армії, який підтримував командир цієї армії генерал Радко Дмитрієв. На цьому фронті українськими стали різні частини, що врешті зібрались в 21-му армійському корпусі, який став цілком українським (33-я, 44-а піші дивізії, 15-й гусарський полк). Українці 1-го кінного корпусу (8-а, 14-а та 17-а кінні дивізії) зібрались в 14-й кінній дивізії, де створили кінний полк ім. Шевченка, а в 4-й кінній дивізії було створено полк ім. Мазепи. У вересні 1917 року, коли німці наважилися здобути м. Ригу, а російські частини переважно відмовились воювати, українські частини 21-го армійського корпусу та 14-ї кінної дивізії заступили німцям дорогу й тримали фронт до самого перемир’я. Тільки після Берестейського договору 21-й армійський корпус прибув на рідну Чернігівщину для демобілізації. 14-а кінна дивізія загинула в боях з переважаючими більшовицькими силами в Білорусі. На Західному фронті (2-а, 3-я і 10-а армії) українців було досить мало – переважно у 9-му корпусі (5-а, 42-а піші дивізії), до якого мали перейти українські вояки з усього фронту. Однак саме тут з українців 7-ї Туркестанської дивізії та 3го Сибірського корпусу сформувався один з найвідоміших полків українського війська – полк імені Костя Гордієнка, який під командуванням полковника В. Петрова пробився зі зброєю в Україну і брав участь у Перших Визвольних Змаганнях як кінний полк. Крім того, на фронті була українізована 45-а піша дивізія 16-го армійського корпусу (мала бути перейменована на 5-у українську дивізію), а українці 1-го гренадерського та 24-го армійського корпусів створили окремі частини: Гренадерський курінь імені Северина Наливайка та полк імені Тараса Шевченка. Відомо також про існування українського полку в 129-й пішій дивізії та Гайдамацького куреня в 1-му Фінляндському стрілецькому полку. На Румунському фронті (4-а, 6-а, 9-а армії) українізувались 10-й армійський корпус (9-а, 31-а піші дивізії), 11-й армійський корпус (з чотирьох дивізій фактично українізувалась лише 12-а дивізія), 40-й армійський корпус (4-а стрілецька дивізія), 26-й армійський корпус (65-а і 189-а піші дивізії) та 10-а (щонайменше 10-й драгунський полк українізувався повністю) і 12-а кінні дивізії. Коли стався розвал фронту, 10-й корпус зі зброєю в руках подався на рідну Полтавщину. 4-а стрілецька дивізія цього корпусу під командуванням підполковника М. Удовиченка зі зброєю повернулась до рідної Одеси, де влилась в організовану там 1-у пішу Гайдамацьку дивізію та проіснувала до приходу 22

німецько-австрійських військ в Одесу, коли всім українським частинам було наказано демобілізуватись. На Кавказькому фронті були українізовані 123-а та 127-а піші дивізії 5-го Кавказького корпусу. За іншими відомостями, українізувались лише 506-й та 508-й полки 127-ї дивізії, 188-й піший полк 47-ї дивізії, один полк 5-ї туркестанської дивізії та фортечна артилерія в Трапезунді. У тилу частково українізувалась 3-а кінна дивізія на Донбасі, Київський Георгієвський полк, усі 17 піших і 5 кінних запасних полків в Україні, а також багато запасних частин поза Україною (тільки в Москві було три українізованих полки). Українізація з’єднань російської армії зовсім не означала їх перетворення на національні війська. На командних посадах в українізованих частинах залишалися здебільшого офіцери-росіяни, а українцями комплектувався лише рядовий і молодший офіцерський склад. Це пояснювалося відсутністю національно свідомих військових кадрів – переважна більшість старших офіцерів, українців за походженням, була цілковито зрусифікованою й не бажала мати з українським відродженням нічого спільного. Стосунки вояків-українців та офіцерів-росіян в українізованих частинах часто складалися доволі напружено. Тож українізація наразилася на досить значний опір командного й офіцерського складу самих українізованих корпусів. Призначені для українізації корпуси зазвичай продовжували отримувати російське поповнення. Українські ж маршові роти нерідко направлялись до російських частин, де їх часто розпорошували невеличкими групами по окремих ротах. Крім того, у багатьох дивізіях українізація через відсутність українського поповнення взагалі не починалася. Подекуди справа обмежувалася тим, що українці виділялися в окремі роти й батальйони. У більш повному обсязі українізацію здійснив лише 34-й армійський корпус на Південно-Західному фронті. Восени 1917 року остаточний розклад російської армії став лише питанням часу. Дезертирство й занепад військової дисципліни досягли критичної межі. Упродовж другої половини вересня – жовтня лише з армій Південно-Західного фронту дезертирували 470 тисяч вояків. Частини мітингували, розкладались і втрачали останні ознаки боєздатності. Грабунки, погроми, цькування офіцерів і знущання з мирного населення стали звичайним явищем. Прагнучи будь-що запобігти катастрофі, російське керівництво гарячково шукало засобів уберегти армію від розпаду. 16 жовтня О. Керенський як Верховний головнокомандувач 5 Прем’єр-міністр О. Керенський перебрав на себе обов’язки Верховного головнокомандувача після невдалого виступу Л. Корнілова у середині вересня 1917 року проти Тимчасового уряду з метою встановлення в країні військової диктатури. 5

підписав наказ про українізацію 15 дивізій російської армії. Комплектуватися вони мали через поступову заміну українцями тих офіцерів і вояків-неукраїнців, які з різних причин вибували з їхнього складу. Запасні полки також підлягали українізації. Переведення до українізованих дивізій вояків з частин дієвої армії суворо заборонялося. Наказ О. Керенського став черговою спробою використати національне відродження задля збереження боєздатності війська. Однак і цього разу непослідовність командування, яке, з одного боку, давало дозвіл на українізацію, а з другого – чинило їй усілякі перешкоди, перекреслила можливість планомірно укомплектувати частини українцями. Більшість дивізій, що мали бути українізовані, і далі діставали неукраїнські поповнення. На початку листопада 1917 року, за погодженням зі Ставкою, в українізованих дивізіях з’явилися призначені УГВК комісари, що мали стежити за тим, як здійснюватиметься українізація, й підтримувати контакт з Центральною Радою.

Перший Всеукраїнський військовий з’їзд Всеукраїнські військові з'їзди – з’їзди представників українізованих фронтових частин російської армії, Чорноморського і Балтійського флотів, військових організацій і товариств, що відіграли велику роль у національному державотворенні, подальшій українізації армії та військовому будівництві в Українській Народній Республіці. Перший Всеукраїнський військовий з’їзд був скликаний за ініціативою Українського Військового Організаційного Комітету для координації дій українського військового руху. Проходив з’їзд з 5 по 8 травня 1917 року у Києві. На з'їзд прибуло понад 700 делегатів, які представляли українських вояків з різних військових частин, українських груп, товариств та організацій армії всіх фронтів, Балтійського і Чорноморського флотів, а також окремих гарнізонів і округів України. До складу президії з’їзду увійшли: від фронту – С. Петлюра, від УЦР – В. Винниченко, від тилових військових організацій – М. Міхновський, від флоту – С. Письменний. Почесним головою з’їзду обрали М. Грушевського. Порядок денний: 1) ставлення до поточних подій, Тимчасового уряду, рад робітничих і солдатських депутатів; 2) ставлення до Першої світової війни; 3) українізація військ; 4) підтримання дисципліни й боротьба з дезертирством; 5) земельне питання; 6) питання освіти; 7) майбутній військовий з’їзд; 8) вибори 24

Тимчасового Українського військового генерального комітету. Відкрив з'їзд голова Української Центральної Ради М. Грушевський.

Делегати Всеукраїнського Військового з’їзду біля входу в Педагогічний музей. Київ, 1917 р.

З’їзд проходив в умовах розгортання у російській армії українського військового руху. Метою з'їзду було: підтвердити постанови Всеукраїнського Національного Конгресу, який проходив місяцем раніше; продемонструвати наявність українських формувань, що створювалися в різних кінцях великого простору Росії, та створити для них керуючий центр. Делегати з'їзду поставили вимогу, щоб Тимчасовий уряд і Петроградська Рада негайно оголосила окремим актом принцип національно-територіальної автономії України і призначила міністра у справах України. З'їзд визнав Українську Центральну Раду “єдиним органом, покликаним вирішувати всі справи, які стосуються України у відносинах з Тимчасовим урядом”. Перший Всеукраїнський військовий з'їзд розглянув питання про ставлення до війни та про загальні принципи створення національної армії. Делегати з’їзду беззастережно підтримали ідеї відокремлення українських частин російської 25

армії і Чорноморського флоту й необхідності українізації армії. На роботі з’їзду позначились протиріччя поглядів лідерів українського національного руху на питання створення армії. Частина керівників вбачала у міцній українській армії запоруку майбутньої незалежності України (М. Міхновський), а частина виступала з соціалістичних позицій – проти створення регулярної української армії (В. Винниченко, С. Петлюра). Після гострої боротьби самостійників з автономістами і під впливом заяв В. Винниченка була схвалена ідея створення національних частин, але тільки з метою поліпшення дисципліни, викорінення дезертирства солдатів. З'їзд прийняв нав’язану прихильниками соціалістичної орієнтації резолюцію, в якій закликав воюючі сторони до встановлення миру без анексій і контрибуцій і, фактично, заперечував необхідність створення регулярної української армії. В резолюції зазначалося, що “... постійне військо, як знаряддя панування буржуазних класів не відповідає змаганням народу...”. Підтримавши ідею організації армії на національній основі, делегати прийняли резолюцію про загальні принципи організації української армії, що полягали у заміні регулярного війська народною міліцією. З’їзд ухвалив розпочати створення української армії, для чого у тилових військових частинах українці-військові мали виділятися в окремі національні підрозділи. На Балтійському флоті укомплектувати окремі кораблі командами виключно з українців, Чорноморський флот, більшість особового складу якого становили українці, мав і надалі поповнюватися виключно ними. На фронті процес українізації частин мав проводитися поступово, щоб не викликати дезорганізації армії. З’їзд постановив відкривати військові школи всіх ступенів, забезпечити їх військовими підручниками українською мовою та намітив заходи з українізації військової освіти. Зазначалось, що збройні сили – це опора української демократії, а не державності. Військовий фактор був важливим аргументом у переговорах з Тимчасовим урядом і його належало посилювати. Важливим моментом роботи з’їзду стало створення керівного органу, що мав координувати й очолити національне військове будівництво. Для здійснення практичного керівництва українізацією військових формувань Російської армії та будівництва української армії з’їзд постановив утворити при Центральній Раді Український Генеральний військовий комітет (УГВК). До складу комітету входили вісімнадцять осіб на чолі з С. Петлюрою. Український Генеральний військовий комітет мав працювати в тісному контакті з російським Генеральним штабом.

Початок українізації Ч о р н о м о р сь к о г о ф л о т у Необхідність повної українізації Чорноморського флоту була визнана резолюцією Першого Всеукраїнського Військового З’їзду, що відбувся 5 травня 1917 року. У ній зазначалося: “що ж до флоту Чорноморського, то зважаючи на те, що він і зараз складається в переважній більшості з Українців, – з’їзд визнає необхідним надалі поповнювати його виключно Українцями”. Тоді ж вперше було висунуто вимогу українців, щоб Чорноморський флот у майбутньому став частиною збройних сил автономної України. Було вирішено також українізувати кілька кораблів Балтійського флоту, що дало початок українським організаціям на інших флотах. Після утворення Українського Генерального Військового Комітету, що мав вирішувати проблеми українізації в армії та флоті, флотськими ділами у Військовому Комітеті опікувався матрос Степан Письменний, для чого спеціально було створено “Українську Морську Раду”. У випадку із флотом, українізація означала сукупність організаційнопросвітницьких заходів, головною метою яких було створення сильних українських корабельних рад та земляцтв, що групувалися за національною ознакою. З їх основи та з нових поповнень потім і почали утворюватися перші суто українські команди. Українізовані екіпажі частіше за все утворювалися шляхом обміну особовим складом з іншими кораблями. А на тих кораблях, де відсотковий склад українців серед екіпажу від початку був занадто високим, відбувалося поступове вилучення з його особового складу усіх не українців з поступовим заміщенням останніх українцями. Згуртовані таким чином, та підтримані рішеннями центру, українці флоту та Севастополя ще влітку 1917 р. звернули на себе увагу командування флоту кількома масштабними демонстраціями. Капітан другого рангу Микола Некліевич згадував: “Відбулось кілька надзвичайно численних українських маніфестацій і походів в Севастополі, які показали міць українського руху і були гарно улаштовані, великою кількістю жовто-блакитних прапорів з учасниками, одягненими в національні українські одяги. А в одній маніфестації, то брав участь чумацький віз з круторогими волами і цілий відділ матросів з лінійного корабля “Св. Євстафій” перебраний за запорожців і на конях”. Крім того, за свідченнями сучасників, в урочистій ході, присвяченій Зеленим Святам, взяла участь “в мальовничому полтавському старовинно-козацькому жіночому строю” Софія Колчак, дружина командувача флотом адмірала О. Колчака.

Лінкор “Воля”, 1917 р.

Останній факт яскраво свідчить, що керівництво флоту вітало та підтримувало українізацію. Так, перед українцями, які 7 квітня 1917 року організували свою першу маніфестацію, командувач чорноморського флоту віцеадмірал О. Колчак виступив з наступними словами: “Ось мені припадає честь говорити з українцями, що зібралися тут заявити своє існування: Чорноморська Фльота, керувати якою я маю собі за честь, на 90 відсотків складається з синів цієї нації. Я не можу не вітати українську націю, яка дала мені найліпших моряків, які тільки існують на світі…”. Командування флоту вбачало в українізації порятунок від руїнницької більшовицької пропаганди, що із Лютневою революцією підняла голову, та почала дедалі сильніше заявляти про себе. Особливо багато послідовників здобули собі більшовики на кораблях мінної бригади. Але влітку 1917 року рух більшовиків був ще заслабкий і не мав багато прихильників. Трохи по іншому складалася ситуація в інших важливих чорноморських портах, зокрема в Одесі. Хоча тут українці не зайняли твердих позицій в нових революційних установах, вони домоглися захисту своїх інтересів, організувавши Одеський Український Військовий Кіш на чолі з Одеською Військовою Радою, головою якої став визначний український діяч доктор Іван Луценко. Головним центром українського життя в Одесі ще з довоєнних часів було просвітницьке товариство “Українська Хата”. Безпосередньо українськими флотськими справами тут займалася Військово-морська Рада Одеської округи, на чолі із лейтенантом Василем Пилишенком та лоцманом Андрієм Гаркушою. 28

Як і в Севастополі, існування українського руху в Одесі означилося чисельними маніфестаціями та парадами. Під час великої маніфестації українців в Одесі, влаштованої з приводу проголошення Центральною Радою в Києві Першого Універсалу – промаршувало вулицями міста декілька десятків тисяч українців, членів різних військових та цивільних організацій. Моряки йшли першими, несучи на трьох держаках український прапор і величезний портрет Шевченка. Після того, на Всеукраїнський Національний Конгрес до Києва було вислано двох делегатів: лейтенанта Пилишенка і матроса Кошельного. Тим часом, на початку літа 1917 року процес українізації флоту вже розпочався. Першою українізованою воєнно-морською частиною став Севастопольський флотський півекіпаж, що знаходився під командою полковника В. Савченка-Більського. Ця частина вже тоді мала свою українську корогву – “знаменний прапор” із портретом Тараса Шевченка, а оркестр півекіпажу першим на Чорноморському флоті почав грати “Ще не вмерла Україна”. Українські відділи були створені в Окремій десантній дивізії в Севастополі, у частинах морських фортець Севастополя, Очакова а також в Балтійській морській дивізії, що знаходилася в гирлі Дунаю. Українізація торкнулася і сухопутних частин Севастопольської фортеці, частин воєнноморської авіації. Розпочалася також і українізація екіпажів кораблів. З великих кораблів чорноморського флоту, до осені 1917 року майже повністю були українізовані: новозбудований лінійний корабель-дредноут “Воля”, крейсер “Память Меркурия”, з малих – есмінці “Завидный”, “Жуткий”, “Зоркий”, “Звонкий” та інші. На деяких кораблях українські екіпажі самочинно організувались ще задовго до рішень Першого Всеукраїнського військового з’їзду. Так, судовий комiтет мiноносця “Жуткий” ще 15 квiтня 1917 року передав казначею “Союзу матросiв” 20 крб. 89 коп., зiбраних офiцерами, кондукторами та матросами мiноносця на придбання нацiонального українського прапора. Тоді ж українізовані екіпажі вперше почали вимагати від керівництва флоту дозволу на підняття українських прапорів на своїх кораблях замість російських. Однак це зустріло опір з боку матросів російської національності та консервативно налаштованого офіцерства. Так, у липні 1917 року вперше піднімає українського прапора есмінець “Завидный”, але тоді ж через протести командування він мусив його спустити. Теж саме відбулося і на новозбудованому лінкорі “Воля”, на якому за словами Д. Дорошенка знаходилася “найбільша і найбільш впливова українська група”. Перед переходом з Миколаєва до Севастополя українці захотіли підняти над кораблем українського прапора, але офіцери відмовилися виходити під ним в море. Щоб залагодити конфлікт, виконувач обов’язків командувача флотом 29

контр-адмірал В. Лукін умовив матросів не піднімати українського прапора до проведення Установчих зборів. Як згадував один з офіцерів Чорноморського флоту, сучасник описуваних подій, “коли лінкор відходив, на його щоглі віяв Андріївський прапор, але на гарматних баштах було безліч інших прапорів, які відображали політичні настрої різних угруповань, яких на борту такого великого корабля було дуже багато”. Корабель прибув до Севастополя 4 липня 1917 року, де його на Приморському бульварі зустрів великий натовп людей, серед яких особливо виділялися українські організації з великою кількістю національних прапорів. Згодом, у листопаді 1917 року, після проголошення автономії України, “Воля” стане першим українським дредноутом.

Крейсер “Память Меркурия”

Звістка про створення національного уряду та про рішення Першого Всеукраїнського Військового З’їзду сколихнула українців й на інших флотах. На Балтійському флоті (особовий склад якого мав 15% українців) утворився Український Революційний Військово-морський штаб на чолі з капітаном другого рангу Михайлом Злобіним, старшим лейтенантом Михайлом Білинським та лейтенантом Святославом Шрамченком (у майбутньому, останні двоє займали чільні посади в морському міністерстві УНР.). На початку червня 1917 року українці Балтійського флоту висловились за виділення матросів-українців Балтійського флоту в окремий екіпаж і службу на одному з воєнних кораблів, 30

який дістав би назву “Україна”. Це мало здійснитися наприкінці 1917 року, коли було дозволено українізувати крейсер “Светлана”. Але цьому тоді завадили більшовики. Зусиллями Українського Революційного Військово-морського штабу також було українізовано есмінці “Украйна” та “Гайдамак”. Після закінчення війни штаб планував перевести ці кораблі на Чорноморський флот. Крім цього українські ради існували також в каспійській, сибірській, амурській, північно-льодовитій флотиліях. У північно-льодовитій флотилії було українізовано цілий лінійний корабель “Чесма”, у сибірській флотилії – канонірський човен “Вьюга”. Його командиром був капітан першого рангу Микола Злобін, у майбутньому морський міністр УНР. Загалом, українізація флоту в 1917 році стала важливою підвалиною для створення українського національного флоту.

Створення 1-го Українського полку імені Богдана Хмельницького 1-й Український козацький імені Богдана Хмельницького полк – перша українська військова частина, сформована на охочекомонних (добровільних) засадах 18 квітня 1917 року у Києві. Саме цьому формуванню судилося не лише стати першою українською військовою частиною після Лютневої революції в Російській імперії, але й відіграти важливу роль у політичних подіях 1917 року, що призвели до народження Української Народної Республіки. 11 березня 1917 року військове віче (1000 солдатів і офіцерів), що відбулося у Києві, ухвалило організувати Український охочекомонний полк. На початку квітня на військово-розподільному пункті у Києві зібралося близько 3 тисяч солдатів-українців, які заявили командуванню Київського військового округу (КВО) про своє бажання утворити 1-й охочекомонний піший полк імені гетьмана Богдана Хмельницького. Це рішення зустріло різко негативне ставлення як з боку командування КВО, так і з боку представників російських дрібнобуржуазних партій у київських радах. 15 квітня вимогу солдатів-українців підтримала Українська Центральна Рада. Організацію українського полку відстоювали також представники Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка. 18 квітня на влаштованому клубом святі, в якому брали участь частини київського гарнізону і солдатиукраїнці з розподільного пункту, останні проголосили себе Першим українським козацьким імені гетьмана Богдана Хмельницького полком на чолі з обраним ними 31

командиром штабс-капітаном Д. Путником-Гребенюком. Поки тривали переговори з командуванням КВО, у казармах на Васильківській вулиці розпочалося формування полку – були організовані сотні та обрані старшини.

Старшини 1-го Українського козацького імені Богдана Хмельницького полку на позиціях біля м. Скалат, вересень 1917 р.

Після поїздки делегації українців до командувача Південно-Західним фронтом генерала О. Брусилова, 21 квітня було отримано дозвіл на формування охочекомонного (добровільного) українського полку, проте у київському гарнізоні мали залишитися тільки 500 осіб. Перший Український військовий з’їзд, що відбувся у Києві 5–8 травня, підтримав формування першої української військової частини і вимагав зарахувати до її складу усіх 3200 осіб, що записалися до полку. Командиром був призначений полковник Юрій Капкан. Структура полку відповідала зразкам російських полків того часу: він складався з 4 куренів (батальйонів) по 4 сотні кожний, кулеметної сотні, відділів піших та кінних розвідників, відділу зв’язку, госпітальної сотні й медчастини. 26 липня 1917 року на вимогу командування КВО Українська Центральна Рада дала згоду на виведення Богданівського полку на Південно-Західний фронт. Під час від’їзду ешелонів богданівців з Києва їх обстріляли, і полк зазнав значних

втрат. Порушене Центральною Радою розслідування з приводу цієї провокації так і не було завершене. Богданівський полк відзначився бойовим завзяттям у військових операціях. Наприкінці жовтня 1917 року полк прибув до Києва, пізніше брав участь у роззброєнні революційних частин полтавського гарнізону, у січні 1918 року вів бої з червоногвардійськими загонами. Відійшов з військами УНР на Волинь. Від квітня 1918 року – у складі Запорізького корпусу Армії УНР як 3-й Запорізький імені гетьмана Богдана Хмельницького піхотний полк. Після гетьманського перевороту 1918 року входив до дивізії генерала О. Натієва. Пізніше – у складі Армії УНР як 4-й запорізький полк Запорізького корпусу.

Другий Всеукраїнський військовий з'їзд Другий Всеукраїнський військовий з’їзд проходив у Києві з 5 по 11 червня 1917 року. З’їзд був проявом протесту українців-військових проти політики Тимчасового уряду щодо України: відхилення вимог Центральної Ради, заборона проведення Всеукраїнського військового з’їзду. Саме завдяки наказу О. Керенського, що прийшов до кожної військової частини, навіть у найвіддаленіші кутки Росії, більшість вояків-українців і довідалась про це зібрання. По-друге, заборона додала завзяття делегатам і вони, обурені несправедливістю (адже військові з’їзди інших національностей відбувалися вільно), масово вирушили до Києва. З’їзд відбувався в умовах загострення відносин між УЦР і Тимчасовим урядом, викликаного відмовою російського державного керівництва розглядати питання про надання Україні автономії до скликання Всеросійських Установчих зборів. На з’їзд прибули 2500 делегатів, які представляли більше ніж 1700 тис. українських військовослужбовців військових округів (Петроградського, Московського, Мінського, Казанського, Кавказького, Двінського, Омського, Туркестанського), фронтів (Північного, Південно-Західного, Західного, Румунського і Кавказького), Балтійського та Чорноморського флотів. Таке представництво свідчило про широке розповсюдження українізації військових формувань у Російській армії. Головою з'їзду було обрано В. Винниченка. З'їзд прийняв ряд резолюцій політичного і військового характеру. Втім, документи за змістом і політичною спрямованістю мало чим відрізнялися від резолюцій першого українського військового форуму. Другий Всеукраїнський 33

військовий з'їзд, підтримавши рішення першого з’їзду на створення українських збройних сил, окремою резолюцією доручив УГВК розробити детальний план українізації частин російської армії та вжити всіх заходів для його практичного здійснення. Згідно з рішенням з’їзду, новобранців-українців належало відправляти для проходження служби виключно до розташування військових частини на території України та до Чорноморського флоту. Делегати зажадали, щоб Тимчасовий уряд визнавав розпорядження Української Центральної Ради і запропонував УЦР негайно приступити до організації самостійних державних і військових структур. На з'їзді з ініціативи М. Грушевського було обрано Тимчасову Раду військових депутатів (РВД) – виборну організацію військовиків-українців, яка увійшла до складу УЦР. Рада військових депутатів обстоювала інтереси військовиків-українців, виступала на підтримку головних політичних вимог УЦР. Склад ради, обраної на з’їзді, налічував 132 особи, з яких 60 % становили солдати, 40 % – офіцери. Решту її членів повинні були обрати фронтові та окружні військові з’їзди – по одному депутату від кожних 25 тис. осіб. Однак втілити це рішення у життя не вдалося. На чолі Тимчасової Ради військових депутатів стояла президія, до складу якої входили С. Березняк (голова), П. Войтенко, О. Гермайзе, М. Зрублевський, П. Куцяк, О. Паливода, М. Панченко. Враховуючи наростання стихійної українізації в російській армії, підтримуючи ідею створення українських військових формувань та їх передислокацію в Україну, більшість керівництва УЦР вважали головним завданням не створення національної армії для відродження української державності, а проведення культурно-просвітницької роботи з солдатами-українцями. У членах РВД українська влада мала цінний на той час апарат комунікації й пропаганди. Серед рядових вояків було багато осіб з вищою освітою, в тому числі у складі президії Ради військових депутатів (С Березняк, О Гермайзе), значна частина молодих українських офіцерів були призвані до війська з університетів. Відповідно, вони були добрими промовцями, з гарною освітою і умінням поводитися з революційною масою. Члени Центральної Ради від війська, репрезентуючи українських вояків, розуміли, що їх роль не так оперативно-військова, як організаційно-пропаґандистська, і функцію цю вони уміло виконували. З’їзд затвердив статут УГВК і положення про його склад (вибори його членів на постійній основі), права і обов’язки. Склад Генерального військового комітету збільшився до 27 осіб. Головою УГВК було обрано С. Петлюру. Визначена з’їздом організаційна структура Комітету поділяла його на відділи: агітаційно-освітній і організаційний (завідувач – Д. Ровінський), інспекторський (М. Іванів), мобілізаційний і військової комунікації (В. Кедровський, заступник голови 34

УГВК), юрисконсультський (М. Левицький), відділ вишколу (В. Поплавко), санітарно-медичний із ветеринарною секцією (Д. Одрина), військово-інженерний (М. Шумицький), канцелярія (С. Колос, секретар УГВК), комендатура Комітету та організація Вільного Козацтва (А. Певний), комісія спецслужб (Л. Кондратович). Крім того, була визначена окрема посада –завідувач справами флоту, яку посів С. Письменний. Однак, УГВК не став ні органом центральної влади, ні органом військового управління і не міг виконувати оперативних військових завдань. УГВК не мав офіційно у своїх руках ніяких військових установ на фронті й у тилових гарнізонах, не мав структури установ забезпечення й постачання українських військових формувань. Але він став таки авторитетним центром для українців цілої російської імперії. На всі фронти були направлені представники Українського військового Генерального Комітету, які організовували у військах українські громади і комітети, втілюючи в життя постанови і резолюції з’їзду щодо переведення українців у окремі частини. З’їзд легалізував загони вільного козацтва, які виникли навесні 1917 року, і доручив УГВК розробити план створення окремого військового утворення. Організацію Вільного козацтва УЦР намагалася взяти під свій контроль. Такі військові формування задовольняли як ліві сили, що відстоювали ідею недоцільності існування в недалекому майбутньому регулярних збройних сил, так і до певної міри праві політичні сили, що виступали за створення регулярної армії. Вільне козацтво було не постійною армією, а міліцейським формуванням, яке могло стати реальною збройною опорою Центральної Ради. Апогеєм Другого всеукраїнського військового з’їзду стало самостійне декларування Центральною Радою національно-територіальної автономії України у складі Росії – проголошення 1-го Універсалу – документу-звернення до українського народу. На підставі Першого Універсалу 15 червня 1917 року Українська Центральна Рада утворила Генеральний Секретаріат – уряд автономної України. Другий Всеукраїнський військовий з’їзд продемонстрував, що український народ в особі військових виявився рішучішим за своїх політичних проводирів. Виступи делегатів були значно радикальніші та конструктивніші, ніж промови політиків-автономістів. Внаслідок величезного тиску делегатів з’їзду, Центральна Рада пішла за вимогами Другого військового з’їзду. Після військового з’їзду авторитет Центральної Ради значно зріс – адже всім стало зрозуміло, що за нею стоять понад півтора мільйона озброєних українців. Однак, навіть значний національний і патріотичний підйом делегатів Другого українського військового з’їзду, не забезпечив проголошення самостійності України. Загалом лідерам УЦР вдалося утримати військовий і національний рух в автономістському руслі. 35

Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради – виконавчий орган УЦР, що діяв з 15 червня 1917 року до 9 січня 1918 року. За визначенням УЦР, був “вищим революційним органом українського народу”. Генеральний Секретаріат був створений після проголошення I Універсалу УЦР у складі 8 генеральних секретарств. Головою Секретаріату та генеральним секретарем внутрішніх справ став В. Винниченко, генеральним секретарем військових справ – С. Петлюра. Генеральне секретарство фінансів очолив Х. Барановський, міжнаціональних справ – С. Єфремов, земельних справ – Б. Мартос, судових справ – В. Садовський, освіти – І. Стешко, харчових справ – М. Стасюк. За час свого існування склад Генерального секретаріату УЦР неодноразово змінювався.

Перший Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради. 1917 р. Сидять (зліва направо): С. Петлюра, С. Єфремов, В. Винниченко, І. Стешенко (5-й). В овалі – В. Садовський. Стоять: Б. Мартос, М. Стасюк, П. Христюк.

Перша декларація секретаріату була оголошена В. Винниченком на 5-й сесії УЦР і затверджена її пленумом 27 червня 1917 року. У результаті переговорів УЦР з міністрами Тимчасового уряду в Києві, Генеральний секретаріат був визнаний 36

останніми як крайовий орган управління в Україні, склад якого затверджувався Тимчасовим урядом зі згоди УЦР. Виходячи з домовленості з міністрами Тимчасового уряду, Центральною Радою був розроблений “Статут вищого управління Україною”, згідно з яким Генеральний секретаріат мав формуватися Українською Центральною Радою, був їй підзвітним, затверджувався Тимчасовим урядом та мав складатися з 12 генеральних секретарів: внутрішніх, фінансових, військових, продовольчих, земельних, міжнаціональних справ, юстиції, освіти, торгівлі й промисловості, пошти і телеграфу, праці, шляхів, а також генерального контролера та генерального писаря. Проте Тимчасовий уряд відмовився затвердити Статут і видав “Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні”, яка після довгих вагань була прийнята Українською Центральною Радою 7 серпня 1917 року. “Інструкція…” зменшувала кількість генеральних секретарів до 7, місцева влада підпорядковувалася Генеральному секретаріатові як вищому органові Тимчасового уряду в Україні. Генеральний секретаріат призначався Тимчасовим урядом за домовленістю з Українською Центральною Радою. З огляду на прийняття “Інструкції…”, Генеральний секретаріат пішов у відставку. Формування нового секретаріату доручили Д. Дорошенку, однак 18 серпня він відмовився від керівництва Генеральним секретаріатом. Новий склад Генерального секретаріату був ухвалений УЦР 21 серпня і затверджений Тимчасовим урядом 1 вересня 1917 року. У виданому Генеральним секретаріатом 27 вересня зверненні головним завданням його діяльності оголошувалося зміцнення нового ладу в Україні. IV Універсалом УЦР від 9 січня 1918 року Генеральний секретаріат Української Центральної Ради перетворювався на Раду народних міністрів Української Народної Республіки.

Перший Універсал Центральної Ради Перший Універсал Української Центральної ради – державно-політичний акт, що проголосив автономію України. Прийнятий 10 червня 1917 року в Києві. Повна назва – Універсал Української Центральної Ради до українського народу, на Україні й по-за Україною сущого. Наприкінці травня Центральна Рада вислала до Петрограду делегацію на чолі з В. Винниченком і М. Ковалевським. Делегація домагалася українізації війська, адміністрації, шкільництва, а також щоб Тимчасовий уряд Росії висловив своє принципове ставлення до можливості надання автономії України. 37

У відповідь на відмову Тимчасового уряду Центральна Рада видала свій Перший Універсал, ухвалений 10 червня та проголошений на Другому Військовому з’їзді. У ньому заявлялося: “Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй Землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають – вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сейм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори”. В Універсалі наголошувалось, що Центральна Рада буде “творити новий лад вільної автономної України”. Шовіністичні кола Росії були шоковані “нахабством” українців – Першим Універсалом. Тимчасовий уряд та преса наввипередки змагалися у звинуваченнях України у “зраді”, “сепаратизмі”, “прориві фронту” та інших смертних гріхах. 29 червня до Києва прибула делегація Тимчасового уряду в складі міністрів М. Терещенка та І. Церетелі. Пізніше до них приєднався міністр юстиції Керенський. З українського боку участь в переговорах брали: М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра. Після двох днів дебатів було знайдено компроміс. Петроградські міністри погодилися, щоб Українська Центральна Рада виробила статут автономії України з умовою, що його буде подано на остаточне затвердження Всеросійських установчих зборів. Отже, було вироблено текст нового (Другого) Універсалу, який мав бути оголошений одночасно з Декларацією Тимчасового уряду в один день. У Петрограді відбулося бурхливе засідання Тимчасового уряду, на якому М. Терещенко й І. Церетелі звітували про свою поїздку до Києва. Більшість уряду все ж проголосувала за угоду з Україною. Текст угоди був телеграфований В. Винниченку 3 липня. Телеграма підтверджувала повноваження Генерального Секретаріату як крайового уряду з розширенням його складу за рахунок представників національних меншин. Тимчасовий уряд Росії також підтвердив свою прихильність до “розроблення Центральною радою проекту національнополітичного статусу України у такому розумінні, в якому сама Рада буде вважати це відповідним інтересам краю”. Не погодився Тимчасовий уряд лише з одним – українізацією війська: “Що стосується військових українських комітетів на місцях, то вони здійснюють свої повноваження на загальних основах”, “Тимчасове Правительство… уважає недопустимими заходи, котрі б могли нарушити єдність організації й управління армією”. Досягнуті домовленості на цих переговорах були розкриті у Другому Універсалі Центральної Ради. 38

Другий Універсал Центральної Ради Другий Універсал Української Центральної ради – державно-правовий акт, програмне звернення УЦР до “Громадян землі Української”, що зафіксував домовленості між Українською Центральною Радою та Тимчасовим урядом Росії. Проголошений В. Винниченком 3 липня 1917 року в Києві, на урочистому засіданні, як відповідь на телеграму Тимчасового уряду Центральній Раді. Згідно з Універсалом, Тимчасовий уряд визнавав право України на автономію, а Українську Центральну Раду та Генеральний Секретаріат – органами державної влади в Україні. Натомість, Центральна Рада змушена була погодитися на те, що остаточно питання про форму автономії буде вирішено Всеросійськими Установчими зборами та визнати, що Україна не претендує на повну державну незалежність. Центральна рада приймала умови Тимчасового уряду про розширення її складу за рахунок представників національних меншин України. Вона взяла зобов’язання розробити проекти законів про українську автономію для їх розгляду Установчими зборами Росії. В Універсалі було офіційно заявлено, що Петроград простяг руку представникам української демократії в особі Центральної Ради, закликав у згоді з ним “творити нове життя України на добро всієї революційної Росії. Щодо армії, то в Універсалі було зазначено: “Що торкається комплектовання військових частей, то для сього Центральна Рада матиме своїх представників при кабінеті Військового Міністра, при Генеральнім Штабі і Верховному Головнокомандуючому, які будуть брати участь в справах комплектування окремих частин виключно українцями, поскільки таке комплектування, по опреділенню Військового Міністра, буде являтись з технічного боку можливим без порушення боєспособности армії”. Другий Універсал був неоднозначно сприйнятий українцями. Гострій, почасти справедливій, критиці піддав його лідер українських націоналістів М. Міхновський. Більше користі з українсько-російського договору (а саме таким були Другий Універсал у поєднанні з Декларацією Тимчасового уряду) отримали росіяни. Визнаючи право українців на автономію, Тимчасовий уряд, не давав їм нічого зверх того, що вони вже і без його благословення здобули. Більше того, Українська Центральна Рада навіть відмовилася від певної свободи дій. Так, зокрема, вона запевнила, що налаштована рішуче “проти замірів самовільного здійснення автономії України” до скликання Установчих зборів. До того ж, УЦР добровільно віддавала Тимчасовому урядові право затвердження членів українського Генерального секретаріату, яке раніше належало їй. Отже, у політичному розумінні це був крок назад у розвитку української революції. Водночас це був компроміс. 39

Полк імені гетьмана Павла Полуботка Історія створення полку почалася ще в середині травня 1917 року. У цей час в Чернігові перебувала значна кількість мобілізованих українців і під впливом агітації самостійників, які найшвидше були членами військового клубу імені Полуботка, солдати почали самочинно гуртуватися в український полк. У двадцятих числах травня кілька ешелонів чернігівських новобранців прибули до Києва. Вони розмістилися разом з солдатами-українцями, що прибули з інших регіонів, на розподільному пункті в селі Грушки біля Києва. Представники грушківців 19 червня 1917 звернулися до Українського Генерального військового комітету з вимогами визнати їх другим козацьким полком імені гетьмана Павла Полуботка, визнати виборну їхню старшину та надати їм зброю, одяг і їжу. Ці вимоги Генеральний комітет виконати відмовився, почасти з принципових міркувань, почасти тому, що не міг виконати їх з об’єктивних причин. Він призначив певний строк, після якого грушківці мали відправитися на фронт, “в іншому випадку Генеральний комітет буде вважати їх не українцями і зречеться їх”. У відповідь солдати прислали до УГВК делегацію, яка заявила, що після видачі обмундирування і відпочинку вони готові відправитися на позиції під українським прапором як полк імені гетьмана Павла Полуботка. Питання про грушківців було винесено на обговорення сесії Центральної Ради. На пропозицію В. Винниченка було ухвалено негайно спорядити до солдатів від Української Центральної Ради “поважну делегацію, щоб нейтралізувати той недобрий настрій, який панує серед 5000 солдатів, який може бути заразою для решти українського війська”. Однак солдати дуже прохолодно зустріли цю делегацію, залишились байдужими до промов Винниченка і Петлюри. Взаєморозуміння на нараді досягти не вдалося, і наступного дня Центральна Рада повернулась до питання про солдатів, які вже визначено іменували себе полуботківцями. Представники від солдатів, які прибули на сесію Ради, заявили, що полуботківці мають одну мету – “боронити Україну, але ось вони вже четвертий день сидять без хліба, голі, босі, без офіцерів, без організації. У багатьох прострочені документи, що може дати привід кваліфікувати їх дезертирами”. “…Ми прохаємо, – говорив у виступі один з полуботківців, – дати нам лікарську допомогу, бо люди хворіють, не маючи їжі. Прохаємо упорядкувати полкову канцелярію, що для нас вельми необхідно. Нарешті, ми прохаємо не забувати нас своєю порадою: присилати нам газети і літературу. Просимо навідуватись до нас, бо нас бояться, ніби ми якісь звірі, каторжани, розбійники. Про нас наговорили 40

бог зна чого, ми ж люди, як всі. Просимо зняти з нас через пресу ту грязь, котру кинули на нас з радістю російські газети і дехто з членів Генерального комітету. Се для нас найважнійше… Рада козаків доручила нам, делегатам, висловити У.Ц.Р. повне своє довір’я, а також Генеральному комітетові, котрий нас зрікся…” Після цього з великою доповіддю виступив С. Петлюра. Він детально розповів про історію виникнення конфлікту. Навів дані, що, “власне, з Чернігова прибуло лише 700 осіб, до них приєдналося близько 1000 новобранців, з яких УГВК мав на меті поступово сформувати 1-й запасний полк. Та до них самочинно, уже на розподільчому пункті, приєднало 2600 чоловік, що мали йти на фронт як маршова рота”. Ось цих “2600” С. Петлюра і вважав ініціаторами “бродіння, непокори, загальної дезорганізації”, і саме їм УГВК три дні тому заявив, що “він зрікається їх”. На що отримав відповідь від полуботківців, що не потрібно їх роз’єднувати та категоричну заяву: “Нас не 2600, а понад 5000!”. Після довгих дебатів сесія Центральної Ради ухвалила резолюцію, якою постановила: “ закликати товаришів солдатів, що мешкають в Грушках, до національної громадської дисципліни…” та “в інтересах української національної справи, …негайно виконати приказ Генерального комітету”. Внаслідок резолюції суперечності набули нових масштабів. Солдати-грушківці дедалі активніше йшли шляхом самочинної організації. Вони обрали собі командира (вже як командира полку імені Павла Полуботка) – прапорщика Романенка і виконком полкового комітету. УГВК, у свою чергу, вдався до одного з найбільш відчайдушних, водночас ризикованих кроків – розпорядився зовсім припинити видавати їжу полуботківцям. У відповідь ті, 29 червня 1917 року, провели демонстрацію біля будівлі Центральної Ради. 1 липня питання про полуботківців обговорювалося на засіданні Генерального Секретаріату Центральної Ради, проте вийти на якісь чіткі, розумні рішення так і не вдалося. Щоб спонукати полуботківців якнайскоріше залишити Київ, лідери Української Ради і УГВК домоглися прийняття Першим Українським полком імені Богдана Хмельницького спеціальної ухвали, в якій заявлялось, що полк “не вважає полуботківців за своїх братів, відмовляє їм всякої допомоги і радить негайно виконати наказ Ц. Ради”. У відповідь був проголошений маніфест полуботківців, у якому зазначалося: “Розглядаючи сучасне становище народів, які населяють Росію, ми бачимо, що український народ не має тих прав, яких домагається кожна окрема нація і які мають належати кожному окремому народу. Висунутий Російською революцією лозунг самовизначення народів залишається лише на папері. Ми, українці-козаки, що зібрались в Києві, не хочемо мати свободи лише на папері або півсвободи. Після 41

проголошення першого Універсалу (другого ми не визнаємо), ми приступаємо до заведення порядку на Україні. Для цього ми всіх росіян і ренегатів, які гальмують роботу українців, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись з Російським урядом. Визнаючи Українську Центральну Раду за свій найвищий уряд, ми поки що виганяємо зрадників з України без її відома. Коли ми все опануємо силою, тоді цілком підпорядкуємось Українській Центральній Раді. Тоді вона повинна буде порядкувати як у Києві, так і на всій Україні як у своїй хаті…”

Володимир Винниченко і Симон Петлюра

У ніч з 4 на 5 липня полуботківці рушили на Київ. Роззброївши наряд юнкерів, що охороняли склад зброї тилової збройної майстерні ПівденноЗахідного фронту, вони одержали 10 кулеметів і 1200 гвинтівок. Один з очевидців згадував: “…Похід, який я побачив ранком 5 липня, сильно вразив мене... Був се глибоко мовчазний, зосереджений рух маси людей, що мав якусь певну, заздалегідь намічену важну ціль... Так могли йти люди тільки в бій, на діло, якого кінцем була смерть або побіда... Це було справжнє військо й на чолі того війська маячив жовто-блакитний бойовий український прапор…” Єдиною основною вимогою полуботківців під час переговорів між їхньою делегацією та членами Центральної Ради та Генерального секретаріату було те, щоб їх відправили на фронт єдиним полком. Для цього просили Генеральний 42

секретаріат ще раз звернутися до російського уряду за дозволом. Проте, представник Тимчасового уряду К. Оберучев дав розпорядження вжити найрішучіших заходів і силою змусити полуботківців виїхати на фронт. Для виконання цього розпорядження проти полуботківців були кинуті війська, зокрема кірасири 2-го саперного батальйону і курсанти підготовчої школи прапорщиків. З великими труднощами Генеральним секретарям вдалося вгамувати пристрасті, і надвечір 7 липня полуботківці почали здавати зброю солдатам полку імені Богдана Хмельницького. Керівники повстання, зважаючи на безвихідне становище полку, дали згоду виїхати на Румунський фронт. 8 липня 1917 року члени Генерального секретаріату заявили, що, на їхню думку, при відправці полуботківців на фронт їм слід видати посвідчення, у якому зазначалось би, що Центральна Рада визнає їх полком імені Полуботка і буде клопотатись про затвердження полку урядом. Протягом 5–8 липня полуботківці втратили вбитими 7 солдатів, важкопоранених (за неповним підрахунком) було 10 і багато легкопоранених. Протягом 12–16 липня ешелони з полуботківцями залишили Київ. Прибули вони на фронт у складі 16 сотень (2447 козаків бойового складу та 15 старшин) і були приєднані до пішого Немирівського полку. Станом на 9 лютого 1918 року, у результаті кровопролитних боїв особовий склад полку становив лише 5 осіб. Виступ полуботківців залишився майже непомітним в українських частинах на фронтi. Він був лiквiдований i використаний Тимчасовим урядом як привiд до репресій. Був взятий курс на обмеження українiзацiї армiї. Iнiцiатори виступу (на чолi з поручником М. Мiхновським) були покаранi й вiдiйшли вiд активної боротьби за iдею державної незалежностi

Утворення Вільного козацтва Вільне козацтво – національні добровільні військово-міліційні формування, які у 1917–1918 роках діяли в Україні та на Кубані. Створювалися за територіальним принципом, на традиціях запорозьких козаків, головним чином для охорони правопорядку. Перші загони Вільного козацтва виникли навесні 1917 року на Звенигородщині як протидія збільшовиченим загонам демобілізованих солдат і дезертирів з російської армії. Їх створювали за козацьким звичаєм у вигляді територіальної самооборони. Особливого поширення рух набув на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині – землях, що раніше входили до складу Гетьманщини і на яких збереглися козацькі звичаї і традиції, а також на Херсонщині та Волині. 43

Ініціатором руху за утворення Вільного козацтва був селянин с. Гусакове Звенигородського повіту Київської губернії (нині село Звенигородського району Черкаської області) Н. Смоктій. У тому ж повіті у квітні був створений перший загін Вільного козацтва на чолі з Семеном Гризлом6. До осені 1917 року загони Вільного козацтва складалися переважно з селян. 3–7 жовтня 1917 року у м. Чигирин (нині Черкаська область) відбувся Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва, на який прибули 200 делегатів, які представляли 60 тисяч організованих вільних козаків Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщини, Херсонщини і Кубані. На з’їзді було обговорено і ухвалено статут Вільного козацтва та обрано Генеральну раду з 12 осіб. Отаманом усього Вільного козацтва був обраний П. Скоропадський. Організаційним осередком Вільного козацтва було визначене м. Біла Церква, де була створена військово-козацька школа та виходив часопис “Вільний Козак”. 21 жовтня 1917 року Генеральний секретаріат обговорив, а 13 листопада ухвалив Статут Вільного козацтва. Як міліцейські підрозділи Вільне козацтво підпорядковувалося Генеральному секретарству внутрішніх справ. Головною структурною одиницею була сотня. Сотні створювались у селах і містах у межах волості і об’єднувалися в курінь, курені (у межах повітів) – у полк, полки (у межах губерній) – у коші. Старшина Вільного козацтва була виборною. Сотенна старшина складалася з 5 членів, кожна сотня мала свій прапор, канцелярію і бібліотеку. З цього часу розширюється соціальна база Вільного козацтва, до нього вступають робітники, студентство, інтелігенція. Керівництво Української Центральної Ради із застереженням поставилось до створення Вільного козацтва, оскільки козаки, всупереч програмі Генерального Секретаріату щодо соціалізації і націоналізації землі, вимагали збереження і захисту прав приватної власності на землю. Окрім того, отаманом було обрано великого землевласника П. Скоропадського, соціально-економічна і політична програма якого докорінно відрізнялася від позицій УЦР. Головними завданнями Вільного козацтва були боротьба із пограбуванням, насиллям і дезертирством та підтримка порядку у державі. Проте, через відсутність в Українській Народній Республіці власних збройних сил, під час більшовицького наступу козаки встали на захист держави. 18 грудня 1917 року Гризло Семен Григорович (1888–1922) – один із організаторів Вільного козацтва, навесні 1917 – начальник міліції Звенигородського повіту. Брав участь у роботі Другого Всеукраїнського військового з’їзду, входив до складу організаційного комітету для формування з добровольців Звенигородщини козацького полку ім. Т. Шевченка (липень 1917). Отаман Звенигородського коша вільного козацтва у Чигирині (жовтень 1917), на якому обраний генеральним осавулом. У 1919–1922 роках очолював повстанські загони в районі Холодного Яру. На чолі повстанського загону здійснив рейд на Херсонщину (1920). Загинув у бою. 6

Вільне козацтво було підпорядковане Генеральному секретарству військових справ, і його загони вже розглядалися як підрозділи української армії. У січні 1918 року була розпочата реорганізація Вільного козацтва у регулярні частини. Проте вже 5 квітня 1918 року, під тиском німців, наказом військового міністра УНР загони Вільного козацтва були ліквідовані. Значна частина козаків зберегла зброю, і згодом вони увійшли до складу Армії УНР, інша частина – склали ядро повстансько-селянського руху, що розгорнувся в Україні у 1918–1922 роках.

Перший Український корпус На початку липня 1917 року представник УГВК при штабі ПівденноЗахідного фронту поручник П. Скрипчинський запропонував начальнику штабу полковнику М. Духоніну, який був прихильником українізації як ефективного засобу піднести боєздатність військ, українізувати 34-й армійський корпус генерал-лейтенанта П. Скоропадського (7-ма армія). Увага українського представника до цього військового з’єднання була привернута головним чином з огляду на постать його командира – нащадка давнього українського шляхетського роду. Генерал П. Скоропадський у російській армії мав репутацію здібного воєначальника й організатора. Він був відомий також тим, що після революції не допускав у своєму корпусі надмірного поширення впливу комітетів і виборних організацій. Проте 44-річний генерал-лейтенант російської армії й нащадок двохсотлітнього козацького роду виявився людиною, вельми далекою від національної справи. Він висловив сумнів щодо доцільності поповнювати корпус українцями і взагалі стосовно ефективності українізації. П. Скоропадський добре розумів, що для того, аби боєздатність військових частин зросла, самого лише вливання до їхнього складу українських поповнень замало. Високий бойовий дух могли мати лише війська, де не було б місця антагонізмові між командирами і вояками. А для цього необхідно було цілковито українізувати корпус, замінивши навіть його командний склад на офіцерів-українців. Саме такий підхід до українізації фактично давав змогу створити національні українські частини. 24 липня 1917 року до 34-го корпусу прибули перші українські маршові роти, що означало початок його українізації. 31 липня з’явився офіційний наказ головнокомандування протягом місяця провести українізацію корпусу. 4 серпня корпус у складі 104-ї і 153-ї дивізій був виведений до району Меджибожа (нині – Меджибіж, Летичівський район Хмельницької області) для укомплектування. 56-ту дивізію, що поступово розкладалася під впливом більшовицької агітації, 45

було передано до складу 3-го Кавказького корпусу. Усіх офіцерів і вояків, які “не підлягали українізації”, мали перевести до інших з’єднань. Утім П. Скоропадський з власної ініціативи залишив у себе багатьох старших офіцерів-росіян, до батальйонних командирів включно, бо просто не було ким їх замінити. Призначений 16 серпня 1917 року на посаду головнокомандувача Південно-Західним фронтом генерал-лейтенант А. Денікін вкрай негативно ставився до “націоналізації” військ, а П. Скоропадського вважав авантюрником, що прагне зробити політичну кар’єру на своєму українському походженні. Однак завадити українізації 34-го корпусу А. Денікін не міг, оскільки вона здійснювалася за прямим розпорядженням Л. Корнілова. Миритися з цим змушувала ще й та обставина, що 34-й корпус незабаром мав перебазуватися на Румунський фронт. Наприкінці серпня 1917 року понад 70 % офіцерів корпусу становили прапорщики; батальйонами командували штабскапітани й капітани, а ротами – прапорщики й поручники. При цьому більш як третина загальної кількості офіцерів корпусу були росіянами. За наказом П. Скоропадського в корпусі створили офіцерську школу й значно Генерал-лейтенант П. Скоропадський розширили курси прапорщиків; діяли (15.05.1873 – 26.04.1945) також унтер-офіцерські школи. Однак ці заходи не могли забезпечити корпус потрібною кількістю кваліфікованих, національно свідомих командних кадрів. Наприкінці серпня українців серед ротних командирів корпусу налічувалося менше від третини, а серед командирів батальйонів українцем був лише один. За цих умов П. Скоропадському часто доводилося призначати або ж залишати на командних посадах офіцерів-росіян, 46

більшість з яких не симпатизували українській справі. Крім того, відверто вороже ставилися до українізації командир 153-ї дивізії, його начальник штабу та переважна більшість командирів полків. Ситуацію ускладнювало й те, що більшість командирів-українців не мали розвиненої національної свідомості й відчували себе передусім російськими офіцерами. Сам П. Скоропадський, хоча й вважав себе українцем, за своїми переконаннями був радше федералістом і не симпатизував ідеям української самостійності. Та якщо П. Скоропадський у розмовах зі старшими офіцерами стверджував, що Україна не може існувати як незалежна держава, то воякиукраїнці здебільшого були налаштовані значно радикальніше. На цій основі в корпусі почастішали випадки національних конфліктів між офіцераминеукраїнцями і рядовими. 1 вересня комітет 153-ї дивізії навіть висунув вимогу негайно видалити з дивізії всіх росіян – як офіцерів, так і вояків. Доповідаючи керівництву про загострення в корпусі міжнаціональної ворожнечі, П. Скоропадський пояснював: “Ця неприязнь має ґрунт в основному тому, що… українцями є лише вояки й прапорщики, а все, що вище, уже неукраїнці. Таким чином у цих останніх немає авторитету, щоб керувати в частинах”. Отже, брак українського офіцерського складу серйозно підривав можливості зміцнення боєздатності корпусу. Крім того, корпус не мав добре налагодженого матеріального постачання. Не вистачало найпотрібнішого – одягу, амуніції, зброї. За цих умов переформування 34-го корпусу затягувалося. 28 серпня П. Скоропадський прохав командування фронту виділити ще кілька тижнів на те, щоб закінчити вишкіл і українізацію частин. Однак А. Денікін, якого зовсім не обходили проблеми з незавершеною українізацією, наказав негайно перевести 34-й корпус похідним порядком на Румунський фронт. Згодом цей наказ був скасований, і П. Скоропадський отримав ще деякий час на завершення переформування частин. При цьому йому наказали обмежити українізацію лише тими частинами, де її вже було розпочато, тобто корпусна артилерія й технічні підрозділи українізації не підлягали. Залишалося відкритим питання про офіцерські кадри для корпусу. Станом на 11 вересня в дивізіях 34-го корпусу не вистачало до штату 90 офіцерів і 5172 вояків. Водночас у корпусі залишалася доволі значна кількість росіян. На 22 вересня у дивізіях числилось 218 офіцерів і 4 555 вояків-неукраїнців (усього корпус налічував у цей час 800 офіцерів і 30 363 вояків). Серед старшого офіцерського складу й далі переважали росіяни, а це спричинювало ексцеси. На початку жовтня 1917 року для повного заміщення українцями командирських посад у корпусі не вистачало 4 командирів полків, 7 їхніх помічників, 15 батальйонних командирів, 28 командирів рот, 10 начальників команд. Завдяки зусиллям П. Скоропадського, до кінця жовтня більшість

полкових командирів були замінені на українців. Почасти вдалося налагодити й матеріальне постачання. Згідно з розпорядженням зі штабу фронту, корпус мав до середини листопада завершити своє формування. Неукраїнці поступово залишали його лави: на 27 жовтня кількість їх у дивізіях становила тільки 37 офіцерів і 903 вояки (при цьому до повного укомплектування частин бракувало 86 офіцерів і 4719 вояків). Замінити старших офіцерів, яких переводили до російських частин, не було ким – особливо на рівні батальйонних і ротних командирів. Восени 1917 року у деяких частинах корпусу стало помітним зниження дисципліни. На початку листопада свавільні дії деяких підрозділів 153-ї дивізії змусили голову УГВК С. Петлюру звернутися до командира корпусу з проханням призначити слідство й покарати винних. Та порівняно з остаточно здеморалізованими російськими частинами корпус П. Скоропадського у цілому залишався досить дисциплінованим військовим з’єднанням. Фактично, до кінця жовтня – початку листопада 1917 року 34-й армійський корпус був більшою мірою українізований, хоча деякі його частини не були українізовані аж до кінця січня 1918 року. Він отримав назву – Перший Український корпус. Його командувачем до 25 грудня 1917 року залишався П. Скоропадський. 104-а та 153-я дивізії перейменовувалися у Першу та Другу Українські й мали у своєму складі по чотири піхотні полки та по одному легкогарматному полку. Полки Першої Української дивізії отримали спеціальні назви: 1-й Київський полк імені гетьмана Богдана Хмельницького, 2-й Стародубський полк імені гетьмана Скоропадського, 3-й Полтавський полк імені гетьмана Сагайдачного та 4-1 Чернігівський полк імені гетьмана Полуботка. Наприкінці листопада 1917 року над Києвом і Центральною Радою нависла загроза з боку більшовизованого Другого гвардійського корпусу, який планував із району Проскурів-Жмеринка рушити на Київ та ліквідувати “буржуазнонаціоналістичну” Центральну Раду. У таких умовах єдиною силою, яка могла захистити Київ, був Перший Український корпус. 3 грудня 1917 року П. Скоропадський отримав від С. Петлюри телеграму, в якій йому доручалося провести оборону Київського району й передавалися для цього у розпорядження всі військові частини, розташовані на Правобережжі. Силами своїх двох дивізій та допоміжних частин П. Скоропадський зумів зайняти важливі залізничні лінії й оволодів Житомиром, Старокостянтиновом, Вінницею, Бердичевом, Білою Церквою та іншими населеними пунктами. Російські частини роззброювалися і відправлялися потягами до Росії. До кінця грудня 1917 року проблему з Другим гвардійським корпусом було на деякий час вирішено, проте у самому Першому Українському корпусі відчувалися великі труднощі. Вояки жили в неопалювальних вагонах, без теплого одягу, харчів, грошей. Усе це призводило до того, що солдати самовільно залишали частини й 48

до кінця грудня 1917 року – на початок січня 1918 року у полках корпусу залишалося до 300–400 вояків. Проте, Центральна Рада і новий секретар військових справ М. Порш не намагалися утримати у боєздатності корпус та надати йому матеріальну допомогу, боячись, аби П. Скоропадський не скористався потужним українізованим з’єднанням для захоплення влади. 25 грудня 1917 року П. Скоропадський, не знаходячи підтримки з боку української влади, здав командування корпусом генерал-майору Я. Гандзюку. Щодо подальшої долі Першого Українського корпусу, то у січні 1918 року він був роздроблений на частини й розташований у Білій Церкві, Бердичеві, Фастові та Вінниці. Через таке розпорошення сил корпусу серед моря анархії його чисельність і боєздатність зменшувалися з дня на день. Під впливом загального безладдя падала дисципліна, й наприкінці січня 1918 року у корпусі була проведена демобілізація.

Становлення військово-морського флоту УНР Восени 1917 року українізовані екіпажі почали вже відверто проявляти свої національні настрої. Тоді на більшості з означених кораблів командами був піднятий український прапор. Першим з усіх чорноморських кораблів що відважився на такі рішучі дії, був есмінець “Завидный”. Це була вже друга спроба підняття українського прапору на цьому кораблі. 12 жовтня 1917 року команда підняла український прапор незважаючи на активну протидію російського командування. Українські моряки вирішили попри все тримати прапор аж до оголошення результатів Установчих Зборів. У той же день по всіх газетах була опублікована відозва команди есмінця, у якій, зокрема, зазначалося: “Ми, українці ескадреного міноносця “ Завидный”, підняли свій національний український прапор на гафелі для того, щоб показати, що, незважаючи на віковий гніт, все-таки живи сини нашої славної матеріУкраїни, отже жива та сила, яка повинна відновити права нашої славної, дорогої матері-України… Ми, українці ескадреного міноносця “Завидный”, закликаємо усіх вірних синів дорогої України, а також всю російську демократію підтримати нас у боротьбі за найкращі ідеали. Так, ми, українці, не спустим піднятий нами наш національний прапор доти, допоки живі ми й існує міноносець “Завидный”...”. Тоді ж чорноморцями було отримано звістку про українізацію на Балтійському флоті. На відзначення цієї події, за попередньою домовленістю із командуванням флоту, усі кораблі й порти чорноморського флоту на один день 49

прикрасилися українськими стягами, водночас просигналивши прапорами “Хай живе вільна Україна”. Українці Севастополя влаштували на честь цього багатотисячну урочисту ходу та парад біля пам’ятника адміралу П.С. Нахімову. 9 листопада 1917 року команда штабного броненосця “Георгий Победоносец” прийняла резолюцію, в якій визнавала владу Центральної Ради, вважаючи її дії “справедливими та законними”. Однак через різні причини, броненосець українського прапора тоді так і не підняв.

Есмінець “Завидный” Проголошення III Універсалу Центральної Ради про автономію України послужило головною причиною для переходу на сторону української влади декількох великих воєнних кораблів. Найбільш відомими і значущими для українського флоту стали листопадові події на крейсері “Память Меркурия”. 12 листопада на крейсері, де більшість становили саме українці, за рішенням судового комітету замість Андріївського Георгіївського прапору було піднесено український. Але біля 200 матросівросіян ще за день до того, знаючи про такі наміри українців, запротестували проти таких дій і покинули корабель. Командуючому флоту матроси російської національності одразу ж передали прохання підняти Андріївський прапор на одному з крейсерів, що тоді добудовувався на Миколаївському заводі. В офіційній телефонограмі до штабу командуючого флотом від 11 листопада 1917 року йшлося: “Судовий комітет крейсера “Память Меркурия” повідомляє: завтра, 12 листопада, о 8 годині ранку замість кормового Андріївського прапора 50

українцями вирішено підняти український національний прапор. Великороси і не співчуваючі підняттю українського прапора через непримиримість двох сторін в числі 200 осіб вирішились з’їхати в екіпаж, через що судовий комітет просить терміновим порядком вирішити питання про укомплектування крейсера українцями замість тих, що пішли”. Командир крейсера капітан 2 рангу Терентьєв здав обов’язки та майно корабля мічманові-українцю Вадиму Дяченку. Командуючий чорноморським флотом контр-адмірал О. Немітц передав крейсер у розпорядження комісара Центральної Ради капітана 2 рангу Євграфа Акімова. Центрофлот одразу після цього визнав його повноваження. Корабель таким чином вже офіційно став першим українським крейсером. На відзначення подій останніх днів, 15 листопада Українською Чорноморською Громадою був організований великий військовий парад, який завершився урочистою церковною службою. Того дня всі кораблі чорноморського флоту цілу добу тримали українські прапори, а також сигнал “Слава Українській Народній Республіці”. А 22 листопада, за прикладом крейсера “Память Меркурия”, українського прапора підняв лінкор-дредноут “Воля”, найпотужніший корабель чорноморського флоту. Українська громада цього корабля була найбільшою в Чорноморському флоті. За ним послідкувало ще кілька есмінців, міноносців та інших малих кораблів. Загалом, восени 1917 року під українським прапором опинилося більше половини кораблів Чорноморського флоту. Cам командувач флотом контр-адмірал О. Немітц прислав до Морської Генеральної Ради телеграму, що він визнає над собою владу Української Народної Республіки. У ці ж дні піднімає українського прапора лінійний корабель північнольодовитої флотилії “Чесма”, що стояв тоді у Владивостоку. Екіпаж для цього корабля був сформований в Чорноморському флоті та відправлений на Далекий Схід для подальшого переведення корабля до порту призначення. Тоді ж українська воєнно-морська рада Каспійської флотилії запланувала перевести українізовані кораблі до устя ріки Терек, де Україна мала мати свій вихід до Каспійського моря. Із цим питанням вона зверталася до Української Морської Ради, а потім і до уряду Кубанської Республіки, але різні обставини зашкодили реалізації цього плану. Зорганізувалися і перші суто українські військово-морські піхотні частини. З основи Севастопольського флотського півекіпажу полковника В. СавченкаБільського чорноморці організували морський курінь імені Сагайдачного, чисельністю в 600 багнетів, який 9 листопада 1917 року був відправлений до Києва під командою мічмана Якима Христича задля посилення військової сили

Центральної Ради. Невдовзі менш численний український відділ під командою лейтенанта Василя Пилишенка постане і в Одесі. 1 листопада 1917 року у Києві відкрилася Генеральна Українська Морська Рада, що займалася організаційними флотськими питаннями. Вона стала прототипом майбутнього українського морського відомства. Морська Рада та Українська Чорноморська Громада, спираючись на процес українізації, результати всеукраїнських військових з’їздів та сильні національні настрої українців, запроектували скору націоналізацію всього Чорноморського флоту. Тоді ж Українською Чорноморською Громадою була висунута перша, і надзвичайно амбітна українська воєнна-морська доктрина. Її пункти проголошували: “1) Мати фльоту в півтора рази сильнішу від усіх воєнних фльот у чорноморському просторі. 2) Приєднати до Севастопільської фльоти всі українські морські сили в Балтійському і Каспійському просторах та на Японському просторі Зеленого Клину. 3) Мати в своєму складі напочаток три бригади лінійних кораблів, бригаду крейсерів, гідрокрейсерів, три дивізії міноносців, підводних човнів та деяку кількість кораблів окремого призначення. 4) До складу фльоти мала теж входити гідроавіація”. Проте, цим намірам не судилося здійснитися. Восени 1917 року центральну владу в Росії прибрали до рук більшовики. Наприкінці листопада – на початку грудня через Центрофлот та інші загальноросійські органи керівництва флотом (на той час вони вже цілком знаходилися під їх впливом) було вирішено усіх українців Балтійського та інших флотів перевести на Чорноморський флот. Українізація на інших флотах таким чином була припинена, інколи навіть шляхом ультиматумів та погроз. Так, лінійний корабель Лінкор “Чесма”, 1917 р. Північно-льодовитої флотилії “Чесма” був змушений спустити українського прапора, оскільки портове керівництво відмовилося забезпечувати харчами екіпаж корабля під українським прапором. Таким чином, Чорноморський флот мусив стати єдиним центром українського військово-морського руху. Користуючись підписаним 5 грудня 52

перемир’ям між Росією та Центральними державами, українізовані кораблі Чорноморського флоту за наказом Генеральної Морської Ради протягом місяця почали проводити евакуацію з Трапезунда (сучасний Трабзон, чорноморське узбережжя Туреччини) українських частин 127-ї пішої дивізії, у чому брав участь також і лінкор “Воля”. У ході цієї операції, команда лінкору, навівши свої гармати на Трапезунд змусила командира 5-го Кавказького корпусу генерала Клясовського видати накази про українізацію та повернення додому 123-ї та 127-ї піших дивізій цього корпусу. Переведення цієї евакуації фактично стало першою та останньою операцією новонародженого флоту Української Народної Республіки. Після жовтневого перевороту відносини між українською стороною та російськими більшовиками одразу почали загострюватися. З листопада більшовики централізовано провадили свою активну агітацію в Чорноморському флоті, пік якої прийшовся на початок грудня 1917 року. Агітація більшовиків, їхні гасла спровокували різкий зріст класової ворожнечі, розколовши українське суспільство, а разом з тим і єдність українських матросів та офіцерів Чорноморського флоту. Успіхові більшовицької пропаганди на флоті значно сприяла нерішуча та двозначна поведінка тодішнього командувача флоту адмірала О. Немітца, який хоч і визнавав Центральну Раду, але восени та зимою 1917 року почав потроху схилятися до більшовиків. А вже 3 грудня 1917 року усі кораблі мінної бригади, окрім міноносця “Завидный”, підняли червоного прапора, опустивши як українські, так і Андріївські прапори. 17 грудня В. Ленін заявив Центральній Раді свій ультиматум, який був відкинутий. Невдовзі між Центральною Радою та Радянською Росією почалося відкрите воєнне протистояння. Отримавши звістку про оголошення війни більшовиками, крейсер “Память Меркурия”, екіпаж якого знайшов в собі сили ігнорувати більшовицьку пропаганду, першим надіслав до Києва радіограму, опубліковану в місцевих газетах: “Ультиматум Леніна-Троцького є грубе посягнення на право Української Народної Республіки. Прохаємо рішуче откинути. Протестуємо проти оголошення братовбивчої війни. Негайно сповіщайте, що нам робити”. У зв’язку із оголошенням війни УНР, обстановка в Севастополі загострювалася з кожним днем. Більшовики готувалися збройним шляхом захопити владу на флоті. 24 грудня вони захопили дредноут “Воля”, на якому, за рішенням Центрофлоту, того ж дня був піднятий червоний прапор. Український екіпаж незабаром був розформований. У цей же день, останні кораблі українського флоту, чиї залоги ще зберігали вірність національному уряду і не піддалися більшовицькій агітації, – крейсер “Память Меркурия” та есмінець “Завидный ”, через загрозу захоплення більшовиками, за наказом українського морського міністерства перемістилися в Одесу, яка тоді фактично залишилася єдиним українським портом. 53

Третій Всеукраїнський військовий з’їзд Третій Всеукраїнський військовий з’їзд був скликаний на 20 жовтня 1917 року. У роботі з’їзду взяли участь (за різними джерелами) від 2500 до З000 делегатів, які представляли близько трьох мільйонів українціввійськовослужбовців. Почесним головою обрано М. Грушевського. Серед делегатів з’їзду домінуючим виявився вплив українських соціалістичних партій (з 965 партійних делегатів з’їзду 65 % складали есери, 10 % – соціал-демократи, 2 % – самостійники, решта – представники інших політичних партій). До президії були обрані: від українських есерів – Д. Лебединець (голова з'їзду), Шаулко, Блонський, Чернець, від українських есдеків – Табурянський, Скнар (заступник голови), а також безпартійний Лорченко, соціал-федераліст Андрущенко, націонал-революціонер Коваленко. З доповідями на з’їзді виступили М. Грушевський, М. Ковалевський, М. Порш та інші. Робота з’їзду відбувалася у два етапи: з 20 по 26 жовтня були заслухані доповіді з місць, звіти Українського Генерального військового комітету та Всеукраїнської ради військових депутатів. Делегати обговорили політичний момент, стан українізації війська, питання демобілізації армії. Робота Третього Всеукраїнського військового з’їзду була призупинена через збройний виступ у Петрограді, що обумовив прихід до влади більшовиків. Після відновлення роботи з’їзду (з 28 по 31 жовтня) головними питаннями були ставлення до перевороту у Петрограді та про владу в Україні. Події у Петрограді вплинули на рішення з’їзду. Делегати висловилися за перехід влади до всієї революційної демократії, повноправним представником якої визнали Українську Центральну Раду, і постановили боротися зі спробами більшовиків узурпувати владу в Україні. З делегатів з’їзду був сформований перший Український полк охорони революції. Полк у ході боїв 29–31 жовтня 1917 р. у Києві розбив військові частини штабу Київської Військової Округи, які підтримували повалений Тимчасовий уряд і придушив заколот більшовиків у місті. У рішенні “Про владу” з’їзд вимагав від УЦР та Генерального Секретаріату, щоб вони, “опираючись на революційні українські війська, взяли всю повноту влади на всій території України в свої руки”, негайного проголошення демократичної республіки в українських етнографічних межах, передачі Центральній Раді та Генеральному Секретаріатові всієї повноти влади, скликання суверенних Українських Установчих зборів. У резолюції з’їзду “Про демобілізацію” висувалися вимоги про переведення всіх українських військових частин на Південно-Західний фронт і виведення з 54

території України всіх російських військових частин. Враховуючи, що Чорноморський флот мав у своєму складі 80 % українців і базувався у територіальних водах України, з’їзд постановив негайно приступити до українізації Чорноморського флоту і вжити для цього низку заходів: в період зимової кампанії, коли припиняється оперативна діяльність флоту, перевести всіх українців з Балтійського на Чорноморський флот та в подальшому поповнювати Чорноморський флот виключно українцями. З’їзд переобрав Раду Військових Депутатів у складі 158 осіб, які мали допомагати не лише Центральній Раді, але й урядовцям в міністерствах і адміністраціям провінцій. Постанови з’їзду надали важливу політичну підтримку діям УЦР, сприяли проголошенню Української Народної Республіки. Проте, і на цей раз Всеукраїнський військовий з’їзд не дав Україні ніякої реальної збройної сили. У резолюції Третього Всеукраїнського військового з’їзду “Про українізацію війська”, прийнятій під впливом В. Винниченка, М. Порша та інших, була висунута вимога, що військо повинно перейти на національно-територіальний принцип. “Українська революційна демократія крокує не до постійного війська, а до системи народної міліції”, – зазначав один з керівників Центральної Ради М. Порш. Разом з тим, з’їзд вважав за потрібне “відтепер починаючи, перевести всі українізовані частини війська на Південно-Західний фронт і вивести звідти та з території України всі російські військові частини”. Ухвали, прийняті з’їздом, являли собою програму національного військового будівництва на найближчу перспективу. Однак практичного втілення постанов та рішень з’їзду у військових справах майже не було.

Військово-повітряний флот УНР Процес створення військово-повітряного флоту (ВПФ) у складі українських збройних сил розпочався наприкінці 1917 року. Після проголошення УНР Український генеральний військовий комітет постановою Центральної Ради від 7 листопада 1917 року був реорганізований у Генеральне Секретарство Військових Справ (ГСВС). У складі Технічного управління ГСВС було створено Управління Інспектора Повітрової Фльоти, до складу якого увійшли два відділи – Головної авіації та Вітроплавний. Остаточно структура Управління сформувалася на початку березня 1918 року. Військово-повітряний флот УНР очолив полковник Віктор Павленко. Функції ВПФ були визначені в урядовому положенні про Повітряний флот утвореної держави: “Для воздушної оборони Республіки існує Військово-Воздушна Фльота, яка підрозділяється на Авіацію і 55

Повітроплавання”. Формування військово-повітряного флоту УНР йшло двома шляхами: перший – за рахунок українізації частин колишньої російської армії, другий передбачав утворення нових частин, укомплектованих українцями. Інспектором повітроплавання був призначений полковник Гинейко. Йому підпорядковувались інспектори повітроплавання Київського і Одеського районів. Повітроплавання армії УНР складалося з чотирьох повітроплавних загонів і двох повітроплавних парків, розташованих у Києві і Миколаєві. Проте головна увага була приділена створенню військової авіації.

Український “Ньюпор-ХVІІ”

Першим командувачем української авіації з 15 грудня 1917 року був призначений військовий льотчик підполковник В’ячеслав Баранов. 7 Йому мали підпорядковуватися всі авіаційні частини, що оголосили себе українізованими. Важливим завданням стала передислокація цих частин з прифронтової смуги, де відчутним був вплив більшовиків, до внутрішніх районів України. Серед перших був 6-й авіаційний дивізіон військового льотчика капітана Романа Шоманського, українізований у грудні 1917 року, який був виведений з Румунського фронту і В. Баранов, донський козак за походженням, не був особливим прихильником незалежності України і розглядав своє призначення як тимчасове явище. До того очолював 7-й авіаційний дивізіон російської армії, що воював на Південно-Західному фронті За часів гетьмана П. Скоропадського зорганізував масове вивезення з України до білогвардійських армій літаків, авіаційного матеріалу, а також сприяв масовому дезертирству льотчиків на Дон. 7

базувався на Посту-Волинському під Києвом. До складу дивізіону входили: 10-й винищувальний та три корпусних – 6-й, 20-й і 36-й авіаційні загони. Під час українізації командуванню дивізіону вдалося зберегти більшу частину кадрів, і у його складі налічувалося 70 льотчиків, що у два-три рази перевищувало чисельність відповідних частин російської армії. Для порівняння зазначимо, що восени 1918 року у дивізіонах гетьманської авіації нараховувалось від 12 до 30 пілотів. Робились спроби перевести в Україну і деякі українізовані авіаційні підрозділи з-за меж її території. До Ніжина, наприклад, був переведений 9-й корпусний авіаційний загін, українізований на Західному фронті. Його особовому складу вдалося вивезти майно з охопленої більшовиками території Білорусії. Однак у більшості випадків здійснити переведення авіазагонів з-за меж України не вдалося. Так, на початку січня 1918 року повідомлення про свою українізацію надіслав до Києва 13-й корпусний авіаційний загін, розташований в районі Двінська (нині – Даугавпілс, Латвія) на Північному фронті. Проте, через віддаленість від України він так і залишився на фронті, й навесні 1918 року рештки загону були використані більшовиками для формування червоної авіації. Протягом грудня 1917 року до Києва передислоковувались: 6-й винищувальний авіаційний загін, який згодом був перейменований на 1-й Український винищувальний авіаційний загін, 1-й артилерійський авіаційний загін та 13-й авіаційний дивізіон з Луцька. На ст. Шепетівка у розпорядження командира 11-го авіаційного дивізіону передислоковувався 37-й корпусний авіазагін. Про свою українізацію заявили також 1-й і 5-й загони Ескадри повітряних кораблів “Ілля Муромець”, які наприкінці 1917 року дістали розпорядження відбути до Вінниці, де перебувала головна база Ескадри. Проте українізація Ескадри перетворилась для неї на суцільну демобілізацію, оскільки більшість її особового складу становили вихідці з Росії. Із попереднього складу Ескадри на службі залишились лише 16 офіцерів та 17 урядовців. Загалом, за неповними даними, розпорядження про передислокацію отримали близько двох десятків авіаційних загонів. Крім того, В. Баранову підпорядковувались чотири авіаційні парки: 1-й в Одесі, 3-й і 5-й у Києві, 6-й у Полтаві. 6 грудня 1917 року з добровольців, які належали до різних частин колишньої російської армії та заявили про своє бажання служити у військах Центральної Ради, у Києві, при 5-му авіаційному парку розпочалося формування 1-го Українського армійського авіаційного загону, до складу якого у цей час входили 5 пілотів та 4 льотчиків-спостерігачів. Командиром авіазагону був призначений військовий льотчик Олександр Наконечний. Згодом загін очолив сотник Олександр Єгоров. Приблизно у цей же час формується 1-й Український гарматний (артилерійський) авіаційний загін. У січні 1918 року було утворено

Управління 1-го Українського авіаційного дивізіону, якому були підпорядковані кілька авіазагонів. В Одесі був сформований 1-й Залізний авіаційний загін. Що ж до кількості і типів літаків, то у реєстрах Управління авіації на початку 1918 року значилось 188 літаків, серед яких переважали розвідники – майже 74%. Проте, наявні у досить великій кількості “Вуазени” та “Фармани” на той час вважалися вже застарілими машинами. Винищувачі “Ньюпор-ХVІІ”, “Ньюпор-ХХІ”, “Ньюпор-ХХІІІ” складали приблизно 18% від загальної кількості літаків. Щодо походження літаків, то відчутну кількість (близько 20%) складали апарати, що вироблялися в Україні (“Анаде” та “Вуазен Іванова”) і лише 2% припадало на долю трофейних.

Третій Універсал Центральної Ради та проголошення Української Народної Республіки У жовтні 1917 року спалахнув черговий конфлікт між Українською Центральною Радою та Тимчасовим урядом Росії з приводу заяви про скликання Всеукраїнських установчих зборів. Тимчасовий уряд погрожував розпустити Центральну Раду і викликав для пояснень до Петрограда В. Винниченка (було видано наказ розпочати слідство і при необхідності заарештувати й притягти до судової відповідальності ряд секретарів). Але такий перебіг подій був перерваний більшовицьким переворотом у Петрограді 25 жовтня. Другий Всеросійський з’їзд Рад утворив російський уряд на чолі з В. УльяновимЛеніним. З’їзд прийняв два важливі документи: Декрет про мир та Декрет про землю. Перемігши у Петрограді, більшовики намагалися взяти владу в інших містах колишньої Російської імперії. Діставши звістку про події в Петрограді, Українська Центральна Рада негайно створила Комітет по охороні революції в Україні. 27 жовтня Генеральний Секретаріат виступив з відозвою “До всіх громадян України”, в якій заявляв, що буде рішуче протистояти будь-яким спробам підтримки більшовицького перевороту на місцях. Раду народних комісарів – уряд, створений більшовиками, Секретаріат визнавав як уряд центральних районів Росії. Висновок резолюції Центральної Ради був таким: “Українська Центральна Рада висловлюється проти повстання в Петрограді й енергійно боротиметься з усякими спробами підтримки бунту в Україні”. Ця відозва загострила відносини між Центральною Радою та більшовиками. Таким чином, на початок листопада 1917 року у Києві сформувалися три ворогуючі табори, які протистояли один одному. Противники повалення Тимчасового уряду згрупувалися навколо штабу Київського військового округу 58

(10 тис. озброєних осіб). Більшовики спирались на Ради робітничих і солдатських депутатів і мали 6 тис. озброєних вояків. Центральна Рада мала у своєму розпорядженні близько 8 тис. озброєних прихильників.

Проголошення Третього Універсалу на Софійській площі у Києві. У центрі – Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко.

Ініціативу в подальших подіях виявили більшовики. 29 жовтня 1917 року вони розпочали у Києві збройне повстання. Бої тривали три дні. Війська Київського військового округу (КВО) зазнали поразки. Тоді в події втрутилися війська УЦР. Спеціальна комісія з представників ворогуючих сторін виробила угоду, згідно якої війська КВО виводилися з міста, а охорона Києва передавалася військам Центральної Ради. Після перемоги повстання у місті склалося своєрідне двовладдя: місто одночасно контролювалось військами Центральної Ради і більшовиками. 11 листопада більшовики скликали засідання Рад робітничих і солдатських депутатів, на якому було схвалено ідею: “реконструювати” УЦР на Всеукраїнському з’їзді Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. “Реконструкція” передбачала перетворення УЦР за російським зразком на Центральний виконавчий комітет (ЦВК) Рад України, де б більшість належала більшовикам. Тим часом УЦР вела підготовку до проведення Українських 59

Установчих зборів, які мали б констатувати новий суспільно-політичний та економічний устрій України. Керівництво Української Центральної Ради, вбачаючи небезпеку для України в діях більшовиків, на засіданні Малої Ради 6 листопада проголосило Третій Універсал про створення на українських етнічних землях Української Народної Республіки. Відповідно до Універсалу, верховним законодавчим органом УНР залишалась Українська Центральна Рада, до складу якої входили і представники національних меншин України. Вищим виконавчим органом був Генеральний секретаріат. Було визначено державні кордони УНР, які охоплювали 9 губерній: Київської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської, Таврійської (без Криму). Приєднання інших земель: Холмщини, частини Курської, Воронезької губерній, де українське населення становило більшість, мало відбутися згідно з волею їх мешканців. Універсалом підтверджувались ряд демократичних принципів: свободи слова, друку, віросповідань, зборів, спілок, страйків, недоторканність особи та житла, право використовувати місцеві мови у стосунках з державними установами, скасування смертної кари, амністію для всіх політичних в’язнів, справедливий суд. Універсал установив 8-годинний робочий день, визнав право контролю уряду та робітників над промисловістю, проголосив право національних меншин на національно-персональну автономію, а також реформу місцевого самоврядування. У галузі земельних відносин було оголошено про скасування приватної власності на поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетні, церковні та інші землі нетрудових господарств і про передачу їх “земельним комітетам, обраним народом”. Принципи, сформульовані в цьому документі, було розвинуто й закріплено в окремих законах УНР. Зокрема, на початку грудня 1917 року було ухвалено низку законів про реорганізацію судів, про народні ради для євреїв, а 9 січня 1918 року – закон про охорону прав національних меншин України. За визначенням В. Винниченка, Третій Універсал не справив такого впливу, як перший. Накреслена у ньому соціально-економічна програма не задовольняла значну частину населення, особливо селянство, яке очікувало негайного переділу поміщицької землі. Також не в дусі моменту були і пункти, що проголошували Україну складовою частиною “Російської федерації рівних і вільних народів”, яку Центральна Рада зобов’язувалась допомогти створити. А особливо небезпечним було положення, що УЦР стане на сторожі “прав і революції не тільки нашої землі, а й усієї Росії”. Це було непосильне й непотрібне для України завдання. Загалом, більшість із проголошених перетворень залишились декларативними, оскільки на їх практичну реалізацію вже не було часу, – розпочинався грізний час протиборства з агресією більшовицької Росії. 60

Початок першої радянсько-української війни Після жовтневого перевороту у Петрограді Українська Центральна Рада, як і решта крайових та національних урядів, що виникли в неросійських частинах імперії, не визнала більшовицького режиму. Третім Універсалом вона проголосила на українських етнічних землях Українську Народну Республіку. Проте, народження Української республіки не було безболісним, адже Україна переживала тоді соціально-економічну кризу. До того ж, бурхливу діяльність у країні розгорнули лівосоціалістичні партії, серед яких головну роль відігравали російські більшовики. Заклики до “поглиблення соціальної революції” знаходили дедалі більший відгук серед найбідніших прошарків населення, а особливо серед зрусифікованих робітників промислового Сходу й Півдня України. Більшовики, спершу вдавано толерантні в національному питанні, швидко показали своє справжнє обличчя, виявивши щодо інших народів Росії справжній великодержавний шовінізм. У відносинах з Україною вони прагнули досягти, за словами свого лідера В. Леніна (Ульянова), “революційно-пролетарської єдності”. За подібною риторикою приховувався справжній намір – не допустити розпаду Росії. Оскільки в Україні більшовицька партія була за своїм національним складом російською, більшість її членів вороже ставилися до самої ідеї відновлення української державності. Більшовики звинувачували Центральну Раду в “розколі єдиного революційного фронту”, і хоча Рада народних комісарів Радянської Росії (Раднарком) урочисто визнала право народів колишньої імперії на національне самовизначення, в Україні більшовики бачили “єдину й неподільну Росію”. В містах України більшовики, при Радах робітничих і солдатських депутатів, створювали революційні або ж військово-революційні комітети (ВРК). Більшовицькі ВРК спиралися на збільшовичені й розагітовані військові частини, а також на загони червоної гвардії. 26 жовтня військово-революційний комітет був створений у Харкові, 27 жовтня – у Києві. Однак спроби більшовиків захопити владу в містах України не мали успіху через протидію Центральної Ради. Наприклад, у Києві спроба більшовицького ВРК вчинити збройний заколот на початку грудня 1917 року була попереджена діями українських частин, які роззброїли збільшовичені військові підрозділи та вислали їх до Росії. Лише в Луганську та деяких інших містах Донбасу більшовикам вдалося взяти владу до своїх рук і проголосити там радянську владу. Водночас більшовики прагнули підпорядкувати собі війська ПівденноЗахідного фронту російської армії, що розташовувалися на землях Правобережної України. Створювані на фронті військово-революційні комітети 61

намагалися перебрати на себе командні функції й усіляко протидіяли діяльності українських військових організацій. Це протистояння загострилося після того, як на початку грудня 1917 року Центральна Рада проголосила об’єднання ПівденноЗахідного та Румунського фронтів в єдиний Український фронт, підпорядкований лише уряду УНР. Головна підстава ухвалення цього рішення полягала в тому, що ці фронти проходили територією України, а значна частина їхніх військ вже була українізована. 11 грудня на Українському фронті було оголошено перемир’я, що відразу ж зробило багатотисячні вояцькі маси російської армії лояльнішими до української влади. Утворення Українського фронту викликало серйозне невдоволення більшовицької верхівки, яка надзвичайно ревниво сприймала все, що становило загрозу поширенню її впливів в армії. У першій половині грудня 1917 року військово-революційним комітетам при підтримці збільшовичених частин російської армії вдалося встановити свою владу у прифронтових містах України (Дубно, Сарни, Волочиськ, Проскурів та ін.). Проте вже в середині грудня українські війська Південно-Західного й Румунського фронтів розігнали фронтові й армійські ВРК, заарештувавши при цьому їх найактивніших членів. Це значною мірою дезорганізувало роботу більшовицьких осередків на фронті. Важливу роль відіграли під час цієї операції з’єднання 1-го Українського корпусу генерала Павла Скоропадського, що були основною військовою силою Центральної Ради на Правобережній Україні. У цей час корпус П. Скоропадського нараховував до Старшини Гайдамацького коша 20 тисяч офіцерів та вояків. Слобідської України, грудень 1917 р. Конфлікт між більшовиками та українською владою ще більше загострився після того, як Центральна Рада зав’язала дружні відносини з крайовим урядом Дону й, зокрема, дозволила козачим частинам безперешкодно повертатися зі зброєю з фронту додому через українські землі. Всевелике Військо Донське відмовилося визнати радянську владу. Більшовики ж поступово концентрували проти Дону червоногвардійські 62

загони й віддані їм військові частини, готуючись до бойових дій проти козаків. Однак Центральна Рада відмовилася пропускати через Україну на Дон більшовицькі загони. Отже, хоча спроби більшовиків захопити владу в Україні були успішно нейтралізовані українськими військами, стало зрозумілим, що конфлікт з більшовицьким Раднаркомом неминучий. Саме тому генеральний секретар військових справ (військовий міністр) УНР Симон Петлюра ще з листопада 1917 року намагався перевести до України українізовані військові частини та з’єднання з різних куточків Росії. Проте зосередити ці війська для оборони України не вдалося – більшовицьке керівництво й військова влада блокували усі спроби вивести українські частини на батьківщину. На підконтрольних більшовикам землях почалося роззброєння українізованих військових формувань. Розгорталися репресії проти командного складу та членів українських військових рад. 4 грудня 1917 року Раднарком Радянської Росії оголосив Центральній Раді маніфест, у якому звинуватив її у “контрреволюційності”: “Ми звинувачуємо Раду в тому, що, прикриваючись національними фразами, вона здійснює непевну буржуазну політику, яку давно вже визначає невизнання [Центральною] Радою Рад та радянської влади в Україні”. Маніфест містив й ультимативні вимоги до українського уряду відмовитися від спроб створення Українського фронту, дозволити перекидання більшовицьких відділів з фронту на Дон і, натомість, не пропускати туди козачі частини, а також припинити роззброєння загонів червоної гвардії в Україні. 5 грудня уряд УНР відхилив усі пункти ультиматуму. “Генеральний Секретаріат рішуче одкидає всякі намагання народних комісарів вмішуватись в справу упорядкування державного й політичного життя в Українській Народній Республіці, – йшлося у відповіді українського уряду. – Претензії народних комісарів на керування українською демократією тим менше можуть мати якенебудь виправдання, що ті форми політичного правління, які накидають Україні, дали на території самих народних комісарів такі наслідки, що цілком не викликають заздрості”. У відповідь Раднарком ухвалив вважати Українську Центральну Раду в стані війни з Радянською Росією. Отже, війну Україні було оголошено. Після відхилення урядом УНР ультиматуму Раднаркому більшовицька фракція І Всеукраїнського з’їзду Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів, що розпочався у Києві, терміново залишила з’їзд і виїхала до Харкова. Там члени фракції об’єднались з делегатами з’їзду Рад Донецького і Криворізького басейнів і оголосили про проведення власного (хоча фактично зовсім неправочинного) “Всеукраїнського” з’їзду Рад, що відбувся 11–12 грудня. Не маючи на те жодних повноважень, з’їзд обрав Центральний Виконавчий Комітет Рад України. 63

На з’їзді був створений так званий “Народний Секретаріат”, від імені якого більшовики й збиралися вести боротьбу проти Центральної Ради. Вони мали у своєму розпорядженні в Україні досить значні військові сили. Так, лише більшовицька червона гвардія у містах України налічувала до 50 тисяч осіб. Чисельність революційних військ, які підтримували більшовиків, на ПівденноЗахідному й Румунському фронтах, за різними даними, сягала 50–70 тисяч бійців. Розташовані в Україні військові частини Центральної Ради мали у своєму складі близько 70 тисяч старшин і вояків, але значна їх частина була розагітованою і слабко вдавалася до будь-яких бойових дій. Ліквідація військово-революційних комітетів на фронті серйозно ускладнила більшовикам використання військових частин проти Центральної Ради. До того ж, підтримуючи більшовицькі гасла, розагітовані вояки здебільшого просто хотіли покинути фронт і якнайшвидше дістатися додому. Вже з середини грудня 1917 року деякі найбільш “революційні” з’єднання російської армії вирушили з фронту вглиб України, проте їх вояки не виказували надмірного бажання ризикувати життям за справу революції. Дуже швидко з’ясувалося, що битися з українськими частинами ці війська не готові. 1-й Український корпус генерала П. Скоропадського успішно затримав просування збільшовичених військ на Київ. Небезпека загрожувала з іншого боку: наступ на Україну розгорнули червоногвардійські загони з більшовицької Росії (перші з них прибули до Харкова вже 22 грудня 1917 р.). Загальне командування бойовими діями проти України, Дону та інших антибільшовицьких осередків на півдні Росії здійснював В. Антонов-Овсієнко. Військами ж, які наступали безпосередньо проти України, командував колишній полковник царської служби М. Муравйов. У лавах цих загонів налічувалося близько 10–15 тисяч бійців. Надзвичайним комісаром району “Україна” Раднарком призначив Г. Орджонікідзе. Для організації інтервенції радянська Росія надавала значну допомогу місцевим Радам й більшовицьким партосередкам в Україні: лише в грудні 1917 року – січні 1918 року з Росії надійшло понад 70 тисяч рушниць, 2,8 тисяч кулеметів, багато іншого озброєння й військового майна. Упродовж січня 1918 року створені більшовиками ревкоми успішно організували повстання проти української влади в губернських і повітових містах України (Київ, Катеринослав, Олександрівськ, Одеса та ін.). Центральна Рада припустилася грубих прорахунків під час організації оборони країни. Генеральним секретарем військових справ був призначений революційний теоретик й один з лідерів української соціал-демократії М. Порш, який погано розумівся на військовій справі. Внаслідок незгоди з політикою Центральної Ради, зокрема в галузі військового будівництва, подав у відставку командир 1-го Українського корпусу генерал Павло Скоропадський. А вже 25 грудня за наказом червоного командувача В. Антонова-Овсієнка розпочався загальний наступ російських військ на Україну. 64

Література 1. Вівчарик М.М. та ін. Українська нація: шлях до самовизначення: [Монографія] . – К.: Вища школа, 2001. 2. Винниченко В. Відродження нації (Історія української революції, кінець 1917 р. – грудень 1919 р.) В 3-х частинах. – Київ – Відень, 1920. 3. Гай-Нижник П.П. Вільне козацтво // Енциклопедія Сучасної України. – Т.4. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2005. 4. Гай-Нижник П.П. Національно-визвольна боротьба і українське державотворення 1917–1922 рр. (До питання періодизації політичної історії України початку ХХ ст.) // Гілея. – 2015. – Вип. 92.(№ 1). – С. 18–23. 5. Гамрецький Ю.М. Універсали – визначні віхи історії Центральної Ради // Український історичний журнал. – 1991. – № 8, 9. 6. Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917–1918. Утворення та боротьба за державу. – Львів: Кальварія, 1997. 7. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле ( 1914–1920). – К, 2007. 8. Історія України: Джерельний літопис / За ред. В.І. Червінського та М.І. Обушного. – К.: ДП “Дирекція ФВД”, 2008. 9. Капелюшний В. Державні кордони та етнічні межі України: минуле та сьогодення // Етнічна історія народів Європи. – Вип. № 24. – С. 5–11. 10. Кравцевич В. Украинский державній флот. – Киев: Край, 1992. 11. Литвин С.Х., Лубенець А.В. Будівництво Українського ВійськовоМорського флоту у добу Центральної Ради: здобутки та помилки // Воєнна історія. – № 2. – С. 54–60. 12. Мазепа І. Україна в огні і бурі революції 1917–1921. – К., 2003. 13. Мірчук П. Українсько-московська війна 1917–1919. – Торонто: ліга Визволення України, 1957. 14. Петрів В. Неторованим шляхом: спомини з історії української революції 1917–1921 рр. // Вітчизна. – К., 1993. – № 3–4, 5–6, 7–8, 11–12; 1994. – № 1–2, 5– 6, 9–10; 1995. – № 3–4, 5–6. 15. Петрів В. Українські збройні сили доби визвольних змагань 1917–1921 // Енциклопедія українознавства. Загальна частина: У 3-х т. / Гол. ред. проф. д-р В. Кубійович і проф. Кузеля. Перевидання в Україні. – Київ, 1995. 16. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – Київ– Філадельфія, 1995. 17. Солдатенко В.Ф. Полуботківський виступ 1917: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Polubotkivtsiv_vystup_1917.

18. Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917– березень 1918). К.–Львів, 1996 19. Удовиченко О.І. Україна у війні за державність. – Київ: Україна, 1995. 20. Український воєнний флот. 1917 – 1918. – Львів: Укр. вид-во, 1941. 21. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1999. 22. Щусь О.Й. Богданівський полк, Перший український козачий імені Б. Хмельницького полк // Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В / Редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В-во “Наукова думка”, 2003. 23. Якимович Б. Збройні Сили України: Нарис історії – Львів, 1996.

Збірник інформаційно-аналітичних матеріалів

Україна: рік 1917-й. До 100-річчя Української революції

Агаєв Назім Асафович Мараєва Віолета Віталіївна Мацагор Олександр Анатолійович Герасименко Микола Васильович Данілєвська Оксана Вікторівна Панін Володимир Вікторович Скляр Оксана Юріївна Хруленко Ігор Петрович

Підписано до друку 12.05.2017 р. Формат 60х84 1/16. папір офсетний Гарнітура Times New Roman Друк офс. Наклад 300 прим.

Віддруковано поліграфічним центром Осадчого В.В. (044) 587-78-35 67