Військово історичний календар на 2017 by Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України

МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ЦЕНТР ГУМАНІТАРНИХ ПРОБЛЕМ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР

2017

Київ–2017

УДК 355.4 (477)“2017” ББК 68.4(Укр) У45 Рекомендовано до друку Науковою радою Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України

У45

Український військово-історичний календар. 2017 / За ред. Н. А. Агаєва / Упорядник В. Р. Мараєв. – К.: НДЦ ГП ЗС України, 2017. – 97 с. УДК 355.4 (477)“2017” ББК 68.4(Укр)

Український військово-історичний календар на 2017 рік розроблено з метою поширення військово-історичних знань і відновлення традиції вшанування українських вояків. Календар містить інформацію про події військової історії України, видатних українських військових діячів різних часів, наших сучасників, які стійко боронять незалежність нашої держави.

СІЧЕНЬ 1 СІЧНЯ* Новий рік 7 СІЧНЯ Різдво Христове 9 СІЧНЯ 225 років тому, 9 січня 1792 року, було підписано Ясський мирний договір, який завершив російсько-турецьку війну 1787–1792 років. Оскільки Османська імперія програла війну, то була змушена визнати втрату Криму і приєднання його до Російської імперії, здійснене у 1783 році. Кубань також визнавалася російською землею. Османська імперія відмовлялася від будь-яких претензій на Грузію і зобов’язувалася не вдаватися до ворожих дій проти неї. Натомість Російська імперія повертала Молдовське князівство і Валахію, зайняті під час бойових дій. До складу Російської імперії переходили українські землі між річками Південним Бугом і Дністром (так звана Ханська Україна). Кордон встановлювався по річкам Дністер і Кубань. Ясський мирний договір змінював становище Російської імперії на Півдні України та на всьому північному узбережжі Чорного моря, забезпечивши свободу російської морської торгівлі в цьому регіоні. За умовами договору османський уряд зобов’язувався забезпечити інтереси російської торгівлі в Алжирі, Тунісі й Триполі. Ясський мирний договір посилив позиції Російської імперії на Кавказі й Балканах, призвів до остаточного загарбання усіх південноукраїнських земель царизмом, створював сприятливі умови для розгортання експансіоністської політики Російської імперії.

Дати наведено за новим стилем (григоріанським календарем). У випадку, якщо хронологічний стиль встановити не вдалося, дата подається так, як вона була зазначена у джерелі. *

12 СІЧНЯ 145 років тому, 12 січня 1872 року, народився Василь Костянтинович Кованько – генеральний хорунжий Армій Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського і Української Народної Республіки. Кованько В. К. закінчив Полтавське реальне училище і Московське піхотне юнкерське училище. Брав участь у поході до Китаю 1900–1901 років і російсько-японській війні 1904–1905 років. За це нагороджений Георгіївською зброєю у 1907 році. Під час Першої світової війни 1914–1918 років В. К. Кованько командував 32-м Сибірським стрілецьким полком, 407-піхотним Саранським полком, бригадою 102-ї піхотної дивізії. У січні 1917 року нагороджений орденом Св. Георгія IV ступеня, того ж року отримав чин генерал-майора. 1918 року в Армії Української Держави П. П. Скоропадського служив помічником начальника 14-ї піхотної дивізії. За періоду Директорії УНР від 4 березня 1919 року був комендантом міста Рівне. Станом на 1920 рік мешкав у Рівному. Подальша доля невідома. 110 років тому, 12 січня 1907 року, у Житомирі народився Сергій Павлович Корольов – видатний вчений у галузі ракетобудування і космонавтики, конструктор, основоположник практичної космонавтики. Корольов С. П. закінчив трудову школу, крім того отримав прекрасну домашню освіту. Із 1924 до 1926 року навчався у Київському політехнічному інституті за профілем авіаційної техніки, став спортсменом-планеристом. Потім перевівся до Московського вищого технічного училища імені М. Баумана. 1929 року захистив дипломну роботу – проект літака СК-4, який міг виконувати безпосадковий політ тривалістю 12 годин. У 1930-х роках С. П. Корольов активно працював над створенням реактивних двигунів і крилатих ракет – на той час новим і дуже перспективним напрямком у науці. Але у розпал сталінських репресій, 27 червня 1938 року його заарештували, звинуватили у “шкідництві” і засудили до 10 років виправнотрудових таборів із позбавленням прав на 5 років та конфіскацією майна. 1940 року був переведений до московської спецтюрми ЦКБ-29, а потім до ОКБ-16 також тюремного типу, де працював над створенням літаків-бомбардувальників і авіаційних ракетних двигунів. Звільнений достроково у липні 1944 року зі зняттям судимості, але без реабілітації (реабілітований тільки 1957 року). У серпні 1946 року С. П. Корольова призначили головним конструктором Особливого конструкторського бюро № 1 у підмосковному Калінінграді (нині місто Корольов) для розробки балістичних ракет далекої дії. 1956 року під його

керівництвом було створено міжконтинентальну балістичну ракету Р-7 із дальністю польоту 8 тисяч км. За рік, 4 жовтня 1957 року, здійснено успішний запуск першого штучного супутника Землі (“Супутник-1”), потім низку інших супутників і автоматичних станцій на Місяць. Після цього С. П. Корольов створив перший у світі пілотований космічний корабель “Восток-1”, на якому 12 квітня 1961 року Юрій Гагарін здійснив свій знаменитий політ у космос. Указами Президії Верховної Ради СРСР видатному конструктору двічі було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці – 20 квітня 1956 і 17 червня 1961 року. Протягом останніх років життя С. П. Корольов працював над розробкою проекту орбітальної станції та над програмою польоту і висадки на Місяць, однак реалізувати свої ідеї не встиг. Він помер під час хірургічної операції 14 січня 1966 року у Москві. За поширеною версією, під час ув’язнення за сталінських часів С. П. Корольова неодноразово катували і зламали йому щелепи. Коли ж через багато років під час операції потрібно було ввести через рот кисневий шланг, цього не змогли зробити через пошкоджені щелепи, і серце зупинилося. Прах С. П. Корольова поховано у кремлівській стіні. На честь видатного вченого названо астероїд 1855 Корольов. У 1970 році у Житомирі відкрито меморіальний будинок-музей академіка С. П. Корольова. 13 СІЧНЯ 40 років тому, 13 січня 1977 року, у селі Мезенівка Краснопільського району Сумської області народився Артур Іванович Костюченко – учасник АТО на сході України, підполковник. Костюченко А. І. закінчив Сумське артилерійське училище, Академію Збройних Сил України у Києві. Командував механізованим батальйоном 1-ї окремої танкової бригади. Загинув 14 лютого 2015 року в селі Петрівське Волноваського району Донецької області в результаті підриву бойової машини на фугасі. Похований у рідному селі Мезенівка. Указом Президента України від 4 червня 2015 року № 311/2015 А. І. Костюченко посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. 15 СІЧНЯ 25 років тому, 15 січня 1992 року, Президія Верховної Ради України видала Указ № 2042-XII “Про Державний гімн України”. Цим Указом було затверджено музичну редакцію Державного гімну України “Ще не вмерла України”, автором музики якої є композитор Михайло

Вербицький. Від наступного дня, 16 січня 1992 року, впроваджувалося повсюдне виконання Державного гімну України. Одночасно було скасовано державний гімн Української РСР, який виконувався у 1949–1991 роках. 17 СІЧНЯ 50 років тому, 17 січня 1967 року, у місті Бердянськ Запорізької області народився Володимир Леонідович Довганюк – учасник миротворчих місій і АТО на сході України, полковник. Довганюк В. Л. закінчив середню школу № 5 у Бердянську, Краснодарське вище військове училище імені генерала армії С. М. Штеменко (1988 рік). Служив на офіцерських посадах у містах Семипалатинськ (нині Семей, Казахстан), Бровари, Київ. Брав участь у миротворчих місіях України в Югославії, Ліберії, Сьєрра-Леоне. Останнє місце служби – начальник відділу управління Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Полковник В. Л. Довганюк загинув 10 лютого 2015 року під час обстрілу бойовиками з боку Горлівки з реактивних систем залпового вогню “Смерч” аеродрому міста Краматорськ (Донецька область). Похований на Алеї Героїв Лісового кладовища у Києві. Довганюку В. Л. посмертно присвоєно звання “Почесний громадянин міста Бердянська”, на його честь у Бердянську названо вулицю. 19 СІЧНЯ 105 років тому, 19 січня 1912 року, у Тернополі народився Ярослав Семенович Стецько – перший заступник провідника Організації українських націоналістів Степана Бандери, керівник Українського Державного Правління, голова Антибільшовицького блоку народів. Стецько Я. С. закінчив українську гімназію в Тернополі, вивчав право і філософію у Краківському і Львівському університетах. Ще замолоду вступив до лав ОУН, виступав редактором підпільних українських видань, за що був заарештований польською владою і три роки провів у в’язниці. 1940 року у Кракові Стецько Я. С. став ініціатором виокремлення бандерівського крила ОУН. У квітні 1941 року обраний заступником Степана Бандери. Після нападу Німеччини на Радянський Союз, Стецько Я. С. із групою однодумців прибув до Львова і скликав Українські національні збори, які 30 червня 1941 року проголосили Акт відновлення Української Держави і обрали Стецька Я. С. керівником уряду – Українського Державного Правління.

Але вже 4 липня нацистські окупанти заарештували Стецька Я. С. і кинули до концентраційного табору Заксенгаузен під Берліном, де він до вересня 1944 року перебував у бункері смерті “Целленбау”. Після війни Стецько Я. С. мешкав у Західній Німеччині. Очолив Антибільшовицький блок народів (АБН), розгорнув активну діяльність на антикомуністичній ниві. Домігся створення місії АБН на Тайвані, обіймав керівні посади у Світовій антикомуністичній лізі та Європейській раді свободи. Написав низку ідейно-теоретичних праць (“Українська визвольна концепція”). Помер 5 липня 1986 року у Мюнхені, похований на кладовищі Вальдфрідгоф. 21 СІЧНЯ 30 років тому, 21 січня 1987 року, у Києві народився Олександр Володимирович Порхун – учасник АТО на сході України, майор, Герой України із врученням ордена “Золота Зірка”. Порхун О. В. у 2008 році закінчив Львівський інститут Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного за спеціальністю “Управління діями підрозділів аеромобільних військ”. Командир 13-го окремого аеромобільного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади. 29 липня 2014 року штурмова група під керівництвом О. В. Порхуна взяла під контроль та утримувала Савур-Могилу, що в подальшому позитивно вплинуло на перебіг операції з якнайменшими втратами серед особового складу та техніки. Під час операції Порхун О. В. отримав контузію III ступеня, але продовжував виконувати поставлені завдання. Указом Президента України від 23 березня 2015 року № 165/2015 майору Порхуну О. В. присвоєно звання Герой України з врученням ордена “Золота Зірка”. 22 СІЧНЯ День Соборності України. Указом Президента України від 13 листопада 2014 року № 871/2014 “Про День Соборності України” визначено відзначати щорічно 22 січня – у день проголошення в 1919 році Акту Злуки Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки – День Соборності України. Головні торжества проголошення Акту Злуки проходили на Софійській площі Києва. На масовому вічі 22 січня 1919 року посол ЗУНР Лонгин Цегельський передав грамоту Національної Ради “Про об’єднання ЗахідноУкраїнської Народної Республіки з Великою Східною Україною” Голові Директорії Володимирові Винниченку, а член Директорії Федір Швець

урочисто зачитав Універсал Директорії про злиття Галичини, Буковини і Закарпаття із Наддніпрянщиною. Універсал підписали Голова Директорії УНР Володимир Винниченко, члени Директорії Симон Петлюра, Федір Швець, Андрій Макаренко і Опанас Андрієвський, а також керуючий справами Директорії Іван Красковський. Після цього на Софійській площі відбувся молебень і військовий парад, який приймав полковник Українських січових стрільців Євген Коновалець. Під час урочистих заходів поруч із Директорією УНР і делегацією ЗУНР на Софійській площі був присутній іноземний дипломатичний корпус – посли Австрії, Болгарії і козацького Дону, заступник посла Німеччини, консули Туреччини і Нідерландів, військовий аташе Грузії. 27 СІЧНЯ Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, День пам’яті жертв Голокосту в Україні. 27 січня у всьому світі відзначається Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, який був заснований 2005 року спеціальною резолюцією ООН. Саме в цей день у 1945 році війська 1-го Українського фронту звільнили в’язнів одного з найбільших нацистських таборів смерті Освенцим (Аушвіц-Біркенау), розташованого в 70 кілометрах від Кракова (нині місто Освенцим знаходиться у Малопольському воєводстві Польщі). За час існування концтабору в ньому загинуло близько 1,5 мільйони людей. 490 років тому, 27 січня 1527 року, відбулася битва під Ольшаницею (нині село Рокитнянського району Київської області), в якій русько-литовське військо князя Костянтина Острозького розгромило кримських татар. На початку 1527 року татарська орда за наказом турків здійснила похід на Полісся. Коли ж татари поверталися з багатим ясиром, на них несподівано вдарило військо князя К. І. Острозького. Бій відбувався у глибоких снігах і завершився повним розгромом кримськотатарського війська. Загинули 24 тисяч татар, 700 потрапили у полон. З татарського полону звільнили від 40 до 80 тисяч бранців. Битва стала однією з найбільших перемог над татарами. Князя К. І. Острозького вшановували як видатного полководця, а король польський і великий князь литовський Сигізмунд І влаштував йому у Кракові тріумфальний в’їзд, як це робили із полководцями Стародавнього Риму. 28 СІЧНЯ 25 років тому, 28 січня 1992 року, Верховна Рада України прийняла постанову № 2067-XII “Про Державний прапор України”.

Цією постановою Державним прапором України затверджувався прапор у вигляді прямокутного полотнища, яке складається з двох рівних за шириною горизонтально розташованих смуг: верхньої – синього кольору, нижньої – жовтого кольору, із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3. 29 СІЧНЯ День пам’яті Героїв Крут. 29 січня традиційно відзначається день пам’яті Героїв Крут – студентів, гімназистів, юнкерів, вільних козаків і добровольців, які під станцією Крути (зараз Ніжинський район Чернігівської області) у січні 1918 року призупинили наступ більшовицьких військ під проводом М. А. Муравйова на столицю Української Народної Республіки – Київ. Їхній подвиг врятував молоду українську державність і став символом героїчної і жертовної боротьби за незалежність України.

ЛЮТИЙ 9 ЛЮТОГО 350 років тому, 9 лютого 1667 року, між Річчю Посполитою і Московським царством було укладено Андрусівське перемир’я, яке завершило польсько-московську війну 1654–1667 років. Перемир’я встановлювалося на 13 з половиною років. Під владою Московії опинялася Лівобережна Україна, Сіверщина і Смоленськ. Річ Посполита зберігала контроль над Правобережною Україною і Білоруссю. Київ з околицями на 2 роки передавався Московському царству, але так і не був повернений Речі Посполитій. Запорізька Січ мала перебувати під спільною владою двох держав. Царський уряд мав виплатити Речі Посполитій 1 мільйон польських злотих як компенсацію за втрачені шляхтою землі на Лівобережжі. Обидві сторони домовлялися про спільні дії проти Кримського ханства і Османської імперії. Андрусівське перемир’я відіграло негативну роль в історії України, оскільки затвердило розподіл козацької держави на дві частини і ще більше загострило військово-політичне протистояння, відоме як “доба Руїни”.

14 ЛЮТОГО 40 років тому, 14 лютого 1977 року, у місті Новоукраїнка Кіровоградської області народився Володимир Гаїбович Мамадалієв – учасник АТО на сході України, підполковник. Мамадалієв В. Г. закінчив загальноосвітню школу № 6 міста Новоукраїнка, Одеське училище сухопутних військ і Військову академію в Одесі. Служив старшим офіцером інформаційно-аналітичного центру оперативного командування “Південь”. Під час проведення АТО на сході України перебував на передовій, займався підвищенням боєздатності підрозділів 93-ї окремої механізованої бригади. 4 липня 2014 року загинув під час нічної танкової атаки бойовиків на блокпост № 10 біля села Новоселівка Перша Ясинуватського району Донецької області. Похований у Новоукраїнці. Указом Президента України від 8 серпня 2014 року № 640/2014 В. Г. Мамадалієв посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. 15 ЛЮТОГО День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Цього дня у 1989 році завершилося виведення радянських військ з Афганістану. 25 грудня 1979 року Радянський Союз ввів свої війська до Афганістану. 27 грудня палац президента Афганістану в Кабулі був узятий штурмом бійцями спецназу. Президент Хафізулла Амін і його охоронці були вбиті, а владу взяв у свої руки Бабрак Кармаль. Офіційним поясненням введення військ до Афганістану було “запобігання загрозі іноземного втручання”. Як формальним приводом, СРСР прикривався неодноразовими проханнями з боку афганських властей. Реальною ж метою було підтримання спроби побудови соціалізму в окремо взятій слаборозвиненій країні, яку роздирають міжусобиці. Військові формування, які офіційна радянська пропаганда називала “обмеженим контингентом радянських військ”, виявилися безпосередньо втягнуті у жорстоку і кровопролитну війну. Афганська війна тривала понад 9 років. У ній взяли участь понад 160 тисяч українців. 2378 із них загинули, у тому числі 60 вважаються зниклими безвісти або тими, хто потрапив у полон і не повернувся з нього. Поранення отримали більше 8000 українців, із них 4687 повернулися додому інвалідами.

35 років тому, 15 лютого 1982 року, у селі Волохівка Вовчанського району Харківської області народився Ігор Сергійович Романцов – учасник АТО на сході України, майор. Романцов І. С. служив заступником командира батальйону по роботі з особовим складом у 92-й окремій механізованій бригаді. 28 серпня 2014 року в районі села Новозар’ївка Старобешівського району Донецької області був у складі ротно-тактичної групи, яка мала деблокувати українській війська в Іловайському оточенні. Група була обстріляна російською артилерію та диверсійно-розвідувальними загонами ворога, внаслідок чого І. С. Романцов загинув. Похований у рідному селі Волохівка. Указом Президента України від 9 квітня 2015 року № 213/2015 І. С. Романцов посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Указом № 6 від 23 липня 2015 року посмертно нагороджений відзнакою “Народний Герой України”. 19 ЛЮТОГО 25 років тому, 19 лютого 1992 року, Верховна Рада України прийняла постанову № 2137-XII “Про Державний герб України”. Цією постановою було затверджено тризуб як малий герб України. Зображення Державного герба України розміщується на печатках органів державної влади і державного управління, грошових знаках та знаках поштової оплати, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ з обов’язковим додержанням пропорцій зображення герба. 21 ЛЮТОГО 135 років тому, 21 лютого 1882 року, у селі Богдани (нині Золотоніського району Черкаської області) народився Євген Васильович Мєшковський – генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки. Мєшковський Є. В. закінчив Полтавську духовну семінарію, Чугуївське піхотне юнкерське училище і Миколаївську військову академію у СанктПетербурзі. Під час Першої світової війни служив старшим ад’ютантом штабу 12-ї Сибірської стрілецької дивізії, 1-ї Фінляндської стрілецької дивізії, штабофіцером для доручень при штабах різних армій, начальником штабу 105-ї піхотної дивізії, 1-ї Туркестанської стрілецької дивізії. 1915 року був нагороджений Георгіївською зброєю. Від березня 1918 року Є. В. Мєшковський служив у Генеральному штабі Армії УНР та Української Держави Гетьмана П. П. Скоропадського. Взимку 1918–

1919 років він очолював Генеральний штаб Української Галицької армії. Влітку 1919 року був військовим представником УНР у Румунії, потім очолив штаб Волинської групи Армії УНР, а з листопада 1919 року і весь штаб Армії УНР. Після укладення українсько-польського військового союзу, у квітні 1920 року полковник Є. В. Мєшковський був призначений начальником 1-го генералквартирмейстерства Генерального штабу Армії УНР. 6 липня 1920 року у бою з більшовиками під селищем Чорний Острів (нині смт. Хмельницького району Хмельницької області) отримав важке поранення у стегно і руку. 9 липня помер у шпиталі в Тернополі. Похований на Микулинецькому цвинтарі у Тернополі. Посмертно підвищений до рангу генерал-хорунжого Армії УНР. 23 ЛЮТОГО 100 років тому, 23 лютого 1917 року, у селі Миколаївка (нині Ширяївського району Одеської області) народився Микола Павлович Жуган – учасник Другої світової війни, генерал-майор авіації, Герой Радянського Союзу. Жуган М. П. закінчив 7 класів школи, працював обліковцем у колгоспі і токарем на заводі. 1938 року призваний до Червоної Армії, пройшов Одеську військову авіаційну школу льотчиків. Під час Другої світової війни М. П. Жуган командував ланкою 10-го гвардійського авіаполку 3-ї гвардійської авіадивізії 3-го гвардійського авіакорпусу Авіації далекої дії СРСР. Виконав 310 бойових вильотів на бомбардувальнику Іл-4 для завдання ударів по військово-промисловим об’єктам у глибокому тилу противника та іншим цілям. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 серпня 1944 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Після війни М. П. Жуган закінчив Вищу офіцерську льотно-тактичну школу командирів частин Дальньої авіації, Вищі академічні курси при Військовій академії Генерального штабу. Командував бомбардувальними авіачастинами у Прилуках і Житомирі, потім 53-ю і 45-ю важкими бомбардувальними авіадивізіями в Іркутській та Брестській областях. 1959 року отримав звання генерал-майора авіації, наступного року вийшов у запас. Нині ветеран мешкає у Краснодарі, є почесним громадянином цього міста.

БЕРЕЗЕНЬ 4 БЕРЕЗНЯ 130 років тому, 4 березня 1887 року, у Харкові народився Олександр Іванович Удовиченко – генерал-полковник Армії Української Народної Республіки, віце-президент УНР в екзилі, військовий мемуарист. Удовиченко О. І. закінчив Військово-топографічне училище і прискорений курс Миколаївської військової академії у Санкт-Петербурзі. Під час Першої світової війни служив у 129-му піхотному Бессарабському полку, штабскапітан. 1917 року був нагороджений Георгіївською зброєю. Із початком Української революції О. І. Удовиченко взяв активну участь в українському військовому русі, був делегатом І і ІІ Всеукраїнських військових з’їздів. Сприяв українізації 3-го Кавказького корпусу. Від кінця 1917 року став військовим радником Симона Петлюри. Як начальник штабу Гайдамацького Коша Слобідської України відзначився у боях за Арсенал в Києві на початку 1918 року. Командував 3-м Гайдамацьким полком Армії УНР. За часів Гетьманату П. П. Скоропадського підвищений до рангу полковника. У період Директорії Української Народної Республіки О. І. Удовиченко перебував на командних посадах: генерал-квартирмейстер ХолмськоГалицького фронту, Правобережного фронту Дієвої Армії УНР, начальник штабу Гуцульського коша, начальник 3-ї Окремої (Залізної) стрілецької дивізії. 5 жовтня 1920 року отримав ранг генерал-хорунжого. Під час інтернування у польських таборах був генеральним інспектором Армії УНР і членом Вищої військової ради УНР. У 1924 році О. І. Удовиченко переїхав з Польщі до Франції, де певний час працював робітником на шахтах. Очолював Товариство вояків УНР в еміграції. Віце-президент УНР в екзилі з 1954 до 1961 року. Написав праці “Україна у війні за державність” і “Третя Залізна дивізія”. Помер 19 квітня 1975 року у Ментеноні під Парижем на 89-му році життя. 5 БЕРЕЗНЯ 95 років тому, 5 березня 1922 року, у селі Дмитрівка (нині Приазовського району Запорізької області) народився Василь Степанович Петров – учасник Другої світової війни, генерал-полковник, двічі Герой Радянського Союзу.

Петров В. С. закінчив середню школу. 1939 року був призваний до Червоної Армії, пройшов Сумське артилерійське училище. Під час Другої світової війни брав участь у бойових діях на Південно-Західному, Брянському, Воронезькому, Донському, 1-му Українському фронтах. Зокрема, у вересні 1943 року форсував Дніпро в районі Переяслав-Хмельницького. Внаслідок тяжкого поранення втратив обидві руки, але продовжив воювати. Двічі удостоєний звання Героя Радянського Союзу (24 грудня 1943, 27 червня 1945 року). Після війни В. С. Петров був заступником командувача артилерії і ракетних військ Прикарпатського військового округу. 1954 року закінчив Львівський державний університет, захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата воєнних наук. Після розпаду СРСР обіймав посаду заступника командувача ракетних військ і артилерії Головного командування Сухопутних військ Збройних Сил України. Указом Президента України від 11 березня 1994 року № 83/94 генерал-лейтенант В. С. Петров був залишений довічно на військовій службі у ЗС України. Автор книги спогадів “Минуле з нами”. Помер у Києві 15 квітня 2003 року, похований на Байковому кладовищі. 7 БЕРЕЗНЯ 135 років тому, 7 березня 1882 року, у місті Дрогобич (нині Львівської області) народився Григорій Йосипович Коссак – начальний командант Української Галицької армії, полковник. Коссак Г. Й. закінчив учительську семінарію, працював у Бережанській народній школі, керував Бережанською філією спортивного товариства “Сокіл”. На початку Першої світової війни у 1914 році мобілізований до австрійської армії, призначений отаманом другого куреня Легіону Українських січових стрільців (УСС). На початку 1915 року Г. Й. Коссак виконував обов’язки команданта полку УСС, потім командував першим полком і вишколом Легіону УСС. У листопаді 1918 року командував Українською Галицькою армією в боях за Львів проти поляків. Надалі очолював 3-й корпус УГА і тилові служби УГА. В еміграції мешкав у Чехо-Словаччині, Австрії. 1924 року переїхав до Радянської України, викладав українознавство у школі червоних офіцерів у Харкові. Одразу після початку сталінських репресій, 1931 року був заарештований, звинувачений у належності до фіктивної підпільної терористичної організації “Український Національний Центр”, відбув 5-річне ув’язнення. 1938 року заарештований вдруге, засуджений до страти і 3 березня 1939 року розстріляний у Москві. Посмертно реабілітований 1989 року.

8 БЕРЕЗНЯ Міжнародний жіночий день, Міжнародний день прав жінок і миру 10 БЕРЕЗНЯ 230 років тому, 10 березня 1787 року, у селі Головчинці (нині Кармалюкове Жмеринського району Вінницької області) народився Устим Якович Кармалюк – керівник повстанського руху на Поділлі у 1813–1835 роках проти національного і соціального гніту. Устим Кармалюк походив з родини селянина-кріпака. У 1812 році поміщик віддав його на 25 років у солдати. Проте наступного року У. Я. Кармалюк утік і очолив ватагу кріпаків, що нападала на маєтки панів. Повстанський рух розгорнувся на теренах Літинського, Летичівського і Ольгопольського повітів. Устима Кармалюка багаторазово заарештовувала російська влада, засуджувала до фізичних покарань, ув’язнення і заслання в Сибір, але повстанський ватажок завжди знаходив можливість втекти. Найбільших масштабів повстанський рух під проводом У. Я. Кармалюка досяг у 1830–1835 роках. Він охопив усе Поділля, суміжні з ним райони Бессарабії, Волині та Київщини. У ньому взяли участь понад 20 тисяч селян, які здійснили понад 1000 нападів на поміщицькі маєтки. Захоплені у поміщиків майно і гроші роздавали біднякам, через що У. Я. Кармалюка іноді називають “українським Робін Гудом”. У повстанському русі брали участь не тільки українці, але й поляки і євреї. 22 жовтня 1835 року у селі Шляхові Коричинці (нині Волоське Деражнянського району Хмельницької області) У. Я. Кармалюка застрелив із засідки шляхтич Рутковський. Поховали повстанського отамана у Летичеві. Образ У. Я. Кармалюка як борця проти російського кріпосницького і самодержавного гніту відобразили у своїх творах Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Марко Вовчок, Михайло Старицький, Степан Васильченко, Василь Кучер. 15 БЕРЕЗНЯ День проголошення незалежності Карпатської України. 77 років тому, 15 березня 1939 року, Сойм Карпатської України проголосив повну державну самостійність. Було прийнято Конституцію новопосталої української держави у Закарпатті. Це була президентська республіка з єдиною державною мовою – українською. Державним прапором та гімном республіки були визнані синьо-

жовтий стяг і український національний гімн “Ще не вмерла України...”. Герб – червоний ведмідь на лівому срібному півполі й чотири сині та три золоті смуги у правому півполі та тризуб із хрестом на середньому зубі. Президентом Карпатської України було обрано Августина Волошина, який призначив прем’єр-міністром нового уряду суверенної держави Юліана Ревая. Головою Сойму обрано Августина Штефана, його заступниками – Степана Росоху та Федора Ревая. Однак уже 15-18 березня 1939 року Карпатська Україна була окупована хортистською Угорщиною з дозволу нацистської Німеччини. Героїчний опір чинили бійці організації народної самооборони “Карпатська Січ”, яких нараховувалося, за різними даними, від 2 до 6 тисяч. Фактично, це був перший у Європі приклад збройного опору фашистській агресії, який мав місце ще до офіційного початку Другої світової війни. Партизанська боротьба проти угорських окупантів на Закарпатті тривала до початку літа 1939 року. 17 БЕРЕЗНЯ 100 років тому, 17 березня 1917 року, створенням Української Центральної Ради у Києві розпочалася Українська революція 1917–1921 років. У березні 1917 року в Росії відбулася революція. 15 березня цар Микола ІІ зрікся престолу. Влада у Петрограді перейшла до Тимчасового уряду. 17 березня у Києві по вулиці Володимирській, 42, у приміщенні українського клубу “Родина” з ініціативи Товариства українських поступовців за участю українських політичних партій, військовиків, робітників, духовенства, кооператорів, студентства, громадських і культурних організацій було проголошено утворення Української Центральної Ради (УЦР) – головного українського представницького органу, який став на чолі українського визвольного руху. Головою УЦР обрали Михайла Грушевського, його товаришами (заступниками) – Дмитра Антоновича і Дмитра Дорошенка. УЦР телеграмою повідомила Тимчасовий уряд про своє утворення і взяла курс на здобуття автономії України у складі демократичної Російської республіки. З часом УЦР фактично перетворилася на український революційний парламент, проголосила автономну Українську Народну Республіку, а потім і її державну самостійність. Проіснувала до гетьманського перевороту 29 квітня 1918 року.

18 БЕРЕЗНЯ 830 років тому, 18 березня 1187 року, помер переяславський князь Володимир Глібович, у зв’язку з чим у Київському літописі вперше згадується назва Україна. Київський літопис (за Іпатіївським списком), оповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича під час походу на половців, каже: “За ним же Україна багато потужила” (“О нем же Оукраина много постона”). При цьому мається на увазі південна частина Переяславського князівства – сучасна південна частина Київської і північно-східна частина Черкаської областей. Під 1189 року цей самий літопис згадує вже “Україну Галицьку” на означення так званого подністрянського Пониззя – сучасної південно-східної частини Тернопільської, південної частини Хмельницької і південно-західної частини Вінницької областей. У подальшому назва поступово поширилася на всі території сучасної України. 22 БЕРЕЗНЯ 25 років тому, 22 березня 1992 року, у селі Липовиця Рожнятівського району Івано-Франківської області народився Микола Ярославович Михайлишин – учасник АТО на сході України, капітан. Михайлишин М. Я. у 2013 році закінчив Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного за спеціальністю “Управління діями підрозділів інженерних військ”. Командував інженерно-позиційним взводом інженерної роти 534-го окремого інженерно-саперного батальйону. Загинув 14 липня 2015 року під час виконання завдань з перевірки надійності мінних укріплень поблизу українсько-російського кордону біля села Сизе СтаничноЛуганського району Луганської області, підірвавшись на вибуховому пристрої з розтяжкою. Похований у рідному селі Липовиця. Указом Президента України від 21 березня 2016 року № 103/2016 М. Я. Михайлишин посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. 24 БЕРЕЗНЯ 40 років тому, 24 березня 1977 року, у селі Ясне Мелітопольського району Запорізької області народився Олексій Володимирович Зінченко – учасник АТО на сході України, капітан І рангу.

Зінченко О. В. у 1999 році закінчив Севастопольський військовоморський інститут. Служив у військовій частині А 1594 в Очакові (73-й морський центр спеціального призначення). У 2005–2007 роках пройшов підготовку у Командно-штабній академії Бундесверу (ФРН). У жовтні 2012 року прийняв командування 73-м морським центром спеціального призначення. Виконуючи завдання у зоні АТО, 17 серпня 2014 року загинув під час обстрілу з БМ-21 “Град” в районі смт. Старобешеве Донецької області. Похований у селі Кам’яний Брід Лисянського району Черкаської області. Указом Президента України від 8 вересня 2014 року № 708/2014 О. В. Зінченко посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. БЕЗ ДАТИ 1045 років тому, у березні 972 року, поблизу дніпровських порогів (здогадно, в районі сучасного села Микільське-на-Дніпрі Солонянського району Дніпропетровської області) відбувся останній бій великого князя київського Святослава Ігоровича з печенігами. Князь Святослав на чолі війська повертався після невдалого походу на Візантійську імперію. Проте візантійці підкупили кочівників-печенігів, аби ті напали на знесилену армію Святослава на зворотньому шляху. Печенігам сприяло те, що Святослав розділив своє військо. Кінну дружину очолив воєвода варязького походження Свенельд, і вона рушила степами й лісами на Київ. Свенельд переконував Святослава: “Обійди, княже, пороги на конях, бо стоять біля порогів печеніги”. Але гордий князь зневажив небезпеку і рушив вгору Дніпром. На дніпровських порогах Святослава вже чекало велике печенізьке військо на чолі зі своїм князем Курею. У жорстокій битві загинули всі руські дружинники разом зі Святославом. Існує легенда, що Куря з його черепа наказав зробити чашу, з якої частував найбільш шанованих гостей. Кінна дружина воєводи Свенельда змогла повернутися до Києва. Загибель Святослава призвела до втрати Київською Руссю його територіальних завоювань, а також незабаром зумовила міжусобну війну його синів (Ярополка, Олега і Володимира) за владу. Переможцем вийшов князь Володимир Святославич (Володимир Великий).

КВІТЕНЬ 1 КВІТНЯ 110 років тому, 1 квітня 1907 року, у селі Дорожів (нині Верхній Дорожів Дрогобицького району Львівської області) народився Дмитро ГрицайПеребийніс – генерал-хорунжий Української повстанської армії, начальник її головного штабу. Дмитро Грицай-Перебийніс закінчив Дрогобицьку гімназію. Вступив на фізико-математичний факультет Львівського університету, але був мобілізований до польської армії. Пройшов офіцерську школу. Став членом Української військової організації та Організації українських націоналістів. 1934 року заарештований і два роки перебував у польському концтаборі Береза Картузька. Протягом 1941–1942 років Д. Грицай-Перебийніс проводив активну підпільну боротьбу проти німців. Восени 1941 очолив Крайовий Військовий Штаб ОУН, який займався викриттям тактичних планів німецького командування, створенням складів зі зброєю і боєприпасами, підготовкою офіцерських кадрів для майбутньої української армії. Наприкінці 1942 року заарештований, близько року перебував в ув’язненні. Після виходу на свободу очолив Головний військовий штаб УПА. 1 листопада 1945 року отримав звання генерал-хорунжого УПА. 19 грудня 1945 року Д. Грицай-Перебийніс був заарештований чеською поліцією під час переходу чесько-німецького кордону (мав зустрітися в Німеччині зі Степаном Бандерою і Ярославом Стецьком). Через три дні Д. Грицай-Перебийніс загинув у празькій тюрмі. Посмертно відзначений Золотим Хрестом Заслуги УПА. 4 КВІТНЯ День створення НАТО. 4 квітня 1949 року у Вашингтоні (США) представники 12 країн – США, Великої Британії, Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Канади, Данії, Ісландії, Норвегії, Португалії – підписали Північно-атлантичний пакт (НАТО) про воєнно-політичний союз, що ставив за мету колективний захист демократичних свобод і протидію комуністичній експансії. Нині до складу НАТО належать 28 держав.

Відносини України і НАТО були встановлені в 1991 році з моменту вступу України до Ради північноатлантичного співробітництва відразу після розпаду Радянського Союзу. Саме Україна стала першою країною СНД, яка 8 лютого 1994 стала учасницею програми Партнерство заради миру. 9 липня 1997 року в Мадриді була підписана Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного Договору. Як головний механізм двостороннього діалогу відповідно до хартії була заснована Комісія УкраїнаНАТО. У 1998 році в рамках Комісії була створена Спільна робоча група Україна–НАТО з оборонної реформи. У 2002 році Президент України Леонід Кучма зробив офіційну заяву про намір України стати членом НАТО і 11 січня 2003 року було створено Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України. 18 вересня 2014 року Президент України Петро Порошенко під час виступу у Конгресі США закликав надати Україні статус союзника поза НАТО, а через три місяці заявив, що питання вступу України до НАТО вирішуватиметься через 5–6 років на референдумі, коли країна буде відповідати категоріям та стандартам цього альянсу. 12 КВІТНЯ Всесвітній день авіації і космонавтики, Міжнародний день польоту людини в космос. 12 квітня 1961 року радянський космонавт Юрій Гагарін, стартувавши з космодрому “Байконур” у Казахстані, виконав перший в історії політ людини у космос тривалістю 1 годину 48 хвилин, під час якого зробив один оберт навколо Землі. Політ відбувся на космічному кораблі “Восток-1”, створеному під керівництвом видатного українського вченого, генерального конструктора Сергія Корольова. День працівників ракетно-космічної галузі України. Встановлений Указом Президента України від 13 березня 1997 року № 230/97 “ураховуючи значний внесок працівників ракетно-космічної галузі України у наукові дослідження, створення сучасної ракетно-космічної техніки та впровадження високих космічних технологій в народне господарство”. 16 КВІТНЯ Великдень (Воскресіння Христове)

19 КВІТНЯ 100 років тому, 19 квітня 1917 року, у Києві у будинку Купецького зібрання (нині Національна філармонія України) розпочав роботу Всеукраїнський національний конгрес. Конгрес був скликаний Українською Центральною Радою. Були широко представлені делегати від усіх українських губерній, різних верств населення, багатьох політичних партій, громадських рухів і організацій, українських громад поза межами України – загалом близько 1500 учасників. Відбулося понад 300 публічних виступів. Засідання тривали до 21 квітня включно. Конгрес переобрав Михайла Грушевського головою Центральної Ради, його заступниками обрав Володимира Винниченка і Сергія Єфремова, а також сформував склад УЦР у кількості 115 депутатів. Схвалив курс на автономізацію України та підтримав український національний рух в російській армії. Конгрес засвідчив прагнення лідерів Центральної Ради забезпечити легітимність керівного органу українського руху, став першим реальним кроком до створення української держави. Він відіграв важливу роль у справі піднесення авторитету УЦР, перетворення її на верховний орган, центр українського політичного життя та національного визвольного руху, що виходив на якісно нові рубежі. 24 КВІТНЯ 40 років тому, 24 квітня 1977 року, у місті Воронеж (Росія) народився Олексій Георгійович Грачов – учасник АТО на сході України, полковник. Грачов О. Г. виріс в Очакові Миколаївської області, закінчив Очаківську середню школу № 1 і дитячу музичну школу. 1998 року із відзнакою закінчив загальновійськовий факультет Одеського інституту Сухопутних військ, 2008 року – Національний університет оборони України. З березня по липень 2014 року виконував бойове завдання з прикриття державного кордону в Луганській області. Координував дії ротних тактичних груп 93-ї окремої механізованої бригади, завдяки яким неодноразово припинялося незаконне перетинання Державного кордону України. Під його керівництвом був створений бойовий порядок, система вогню та інженерних огорож, встановлено взаємодію з державними органами місцевого самоврядування, з підрозділами Державної прикордонної служби України. В серпні 2014 провів величезну роботу зі зміцнення бойової техніки броньованою сіткою проти кумулятивних снарядів, займався подальшим навчанням особового складу. Завдяки спільним зусиллям з Фондом соціального розвитку міста Дніпропетровська вдалося поставити броню на 10 одиниць БМП-2.

19 серпня 2014 начальник відділу підготовки військ управління оперативного командування Південь О. Г. Грачов вивів колону військової техніки з військового містечка Черкаське Дніпропетровської області, очолив її і взяв курс на Донецьк. Під час восьмиденних виснажливих кровопролитних боїв, будучи пораненим осколком в ногу, залишався на своєму бойовому посту. Після наказу виводити бойову техніку з оточення, очолив колону 93-ї бригади і почав прорив з-під Іловайська Його бойова машина піхоти (БМП-2), яка йшла першою, була розстріляна з РПГ ворога. Від прямого влучання О. Г. Грачов отримав осколкове поранення в живіт, несумісне з життям. Похований у смт. Чорноморське Лиманського району Одеської області. Указом Президента України від 15 липня 2014 року № 539/2014 О. Г. Грачов нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Указом від 31 жовтня 2014 року № 838/2014 О. Г. Грачов посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня. 26 КВІТНЯ Міжнародний день пам’яті жертв радіаційних аварій та катастроф. 26 квітня 1986 року, сталася катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції (ЧАЕС). Руйнування мало вибуховий характер, реактор четвертого енергоблоку був повністю зруйнований і в довкілля було викинуто велику кількість радіоактивних речовин. Зупинити активне виверження радіоактивних речовин із зруйнованого реактора вдалося лише до кінця травня 1986 року мобілізацією ресурсів усього Радянського Союзу і ціною масового опромінення тисяч ліквідаторів. Протягом перших трьох місяців після катастрофи загинула 31 людина, протягом наступних 15 років від променевої хвороби померли від 60 до 80 людей (за іншими даними, цей показник може сягати кількох тисяч осіб). Понад 115 тисяч мешканців із 30-кілометрової зони були відселені. Ліквідаторами наслідків аварії на ЧАЕС стали від 600 тисяч до 900 тисяч осіб. Їхнє здоров’я було суттєво підірвано внаслідок згубного впливу радіації. Зокрема, смертність від раку серед цієї категорії населення приблизно у 4 рази вища, ніж у тих, хто не брав участь у ліквідації. За участь у ліквідації наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС шістьом особам було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 2006 року ще п’ятьом ліквідаторам посмертно було присвоєно звання Героя України.

28 КВІТНЯ 505 років тому, 28 квітня 1512 року, між литовсько-польським і кримськотатарським військами відбулася битва під Лопушним (нині село Лановецького району Тернопільської області). Литовсько-польським військом (6 тисяч чоловік, з них багато вихідців з українських земель) командували Костянтин Острозький і Миколай Камененецький. Татарська орда сягала 30 тисяч вершників. Битва завершилася розгромом татар. Вирішальну роль відіграла польська кіннота. Загинуло близько 5 тисяч татар. Переможці здобули 10 тисяч коней, звільнили 16 тисяч бранців. Але повністю знищити ворога не вдалося, багато татар втекло до Криму. Внаслідок поразки кримський хан Менглі І Герай був змушений укласти з Литвою і Польщею антимосковський союз. 70 років тому, 28 квітня 1947 року, уряд Польської Народної Республіки (ПНР) розпочав операцію “Вісла” – військово-адміністративну акцію (етнічну чистку), що полягала у примусовому виселенні українців з їхніх етнічних земель на території у північно-західній Польщі та на територію УРСР. У 1944 році між урядами УРСР і ПНР було підписано “Угоду про взаємний обмін населенням у прикордонних районах”. Це перше виселення українців зі споконвічних українських земель, що на той час належали Польщі (Лемківщина, Надсяння, Підляшшя, Холмщина), мало бути винятково добровільним, але проводилося найчастіше примусово та із застосуванням військової сили. Переселення і масові репресивні акції польського уряду щодо українського цивільного населення викликали закономірну рішучу протидію Української повстанської армії та націоналістичного підпілля ОУН, що становило загрозу для існування прокомуністичного тоталітарного режиму в Польщі. За цих умов польська комуністична влада за погодженням із Радянським Союзом вирішила повністю виселити українське населення з його етнічних земель і розпорошити українську національну меншину у Польщі. Приводом до початку операції стала загибель 28 березня 1947 року в районі села Яблоньки (на перетині регіонів Лемківщини і Бойківщини) у бою з відділом УПА заступника міністра оборони Польщі генерала Кароля Сверчевського. Цього ж дня на засіданні політбюро Польської Робітничої Партії було прийнято рішення про цілковиту депортацію українського населення на терени воєводств, отриманих зі складу Німеччини – Вроцлавське, Гданське, Зеленогірське, Кошалінське, Ольштинське, Познанське і Щецінське.

28 квітня 1947 року о 4 годині ранку шість польських дивізій (близько 17 тисяч чоловік) та відділи органів польської служби безпеки оточили території, на яких компактно проживало українське населення. В цей же час відділи НКВС і чехословацької армії заблокували східні і південні кордони Польщі. Операція проводилася під безпосереднім керівництвом міністра оборони Польщи маршала Р. Жимерські та генерала С. Моссора. Станом на 31 липня 1947 року, за польськими даними, було переселено 140 575 осіб, ув’язнено в концентраційному таборі Явожно 3800 осіб, убито 655 чоловік, заарештовано 1466 членів українського націоналістичного руху Опору. Намагаючись прискорити асиміляцію переселенців, органи влади допускали переїзд в одну місцевість не більше 3-4 українських родин. До кінця 1947 року у місця, звідки було депортоване українське населення, переселили близько 14 тисяч осіб польської національності. Урядовим декретом від 27 серпня 1949 року українців позбавили права на господарства, з яких вони були виселені, і на залишене там нерухоме майно. Тільки у 1990 році Сенат Республіки Польща засудив проведення операції “Вісла”, а у 2002 році Президент Польщі Олександр Кваснєвський висловив співчуття з приводу виконання цієї акції.

ТРАВЕНЬ 1 ТРАВНЯ День міжнародної солідарності трудящих 8 ТРАВНЯ Міжнародний день Червоного Хреста і Червоного Півмісяця. Заснований на честь швейцарського гуманіста Анрі Дюнана, ініціатора створення міжнародної гуманітарної організації Міжнародного комітету Червоного Хреста і першого лауреата Нобелівської премії миру, який народився 8 травня 1828 року. 8–9 травня – Дні пам’яті та примирення, присвячені пам’яті жертв Другої світової війни. Проголошені резолюцією Генеральної Асамблеї ООН

від 22 листопада 2004 року, відзначаються як данина пам’яті всіх жертв Другої світової війни. День солдатської матері. Встановлений наказом Міністра оборони України від 4 травня 2011 року № 239, відзначається у другу неділю після Великодня з метою вшанування вагомої історичної ролі жінки-матері у формуванні моральних і духовних якостей захисників Вітчизни, подальшого розвитку військових традицій, посилення військово-патріотичного виховання особового складу Збройних Сил України. 9 ТРАВНЯ День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. 8 травня 1945 року у передмісті Берліна Карлсхорсті було підписано беззастережну капітуляцію нацистської Німеччини, яка офіційно завершила Другу світову війну у Європі. В сучасній Україні державне свято День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні прийшло на зміну святу День Перемоги, і було встановлене законом України у 2015 році. Офіційним символом святкування Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, як і Днів пам’яті та примирення, є квітка червоного маку – загальноприйнятий у світі символ відзначення пам’ятних днів Другої світової війни. 11 ТРАВНЯ 115 років тому, 11 травня 1902 року, у селі Гришине (нині Покровського району Донецької області) народився Кирило Семенович Москаленко – Маршал Радянського Союзу, двічі Герой Радянського Союзу. Москаленко К. С. закінчив чотирикласну початкову сільську школу, два класи училища міністерства освіти, два класи сільськогосподарського училища. У серпні 1920 року вступив до Червоної Армії. Пройшов артилерійське відділення Харківської об’єднаної школи червоних офіцерів, курси удосконалення командного складу артилерії РСЧА у Ленінграді, факультет удосконалення вищого командного складу Військової академії імені Ф. Е. Дзержинського. У 1939 році Кирило Москаленко отримав призначення начальником артилерії 51-ї Перекопської стрілецької дивізії Одеського військового округу, з якою брав участь у радянсько-фінській війні. Від травня 1941 року у званні генерал-майора командував 1-ю артилерійською протитанковою бригадою в

Луцьку. Із початком радянсько-німецької війни брав участь в оборонних боях на Волині і Поліссі. Від вересня 1941 року К. С. Москаленко командував 15-м стрілецьким корпусом 5-ї армії Південно-Західного фронту, воював на Чернігівщині, під Москвою. У грудні 1941 року був призначений заступником командувача 6-ї армії того ж фронту, брав участь у Барвінково-Лозовській наступальній операції. 1942 року командував 38-ю армією, 1-ю танковою армією, 1-ю гвардійською армією. Учасник Сталінградської битви. Восени 1942 року К. С. Москаленко отримав у командування 40-у армію, разом з якою воював на Курській дузі, визволяв Харків і форсував Дніпро. 23 жовтня 1943 року за мужність і героїзм, виявлені під час форсування Дніпра і закріплення плацдарму на його правому березі генерал-полковник К. С. Москаленко був удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. У жовтні 1943 року К. С. Москаленко знову був призначений командувачем 38-ї армії. З нею у складі 1-го, 2-го і 4-го Українських фронтів визволяв Київ, брав участь у Житомирсько-Бердичівській, ПроскурівськоЧернівецькій, Львівсько-Сандомирській, Карпатсько-Дуклінській, ЗахідноКарпатській, Моравсько-Остравській і Празькій наступальних операціях. Після війни 38-а армія Кирила Москаленка була переведена у Прикарпатський військовий округ. Із 1948 року К. С. Москаленко командував військами Московського району протиповітряної оборони. У червні 1953 року взяв участь у поваленні Лаврентія Берії та отримав призначення командувача військами Московського військового округу. 11 березня 1955 року йому присвоїли звання Маршала Радянського Союзу. Із 1960 року служив заступником міністра оборони СРСР. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 лютого 1978 року нагороджений другою медаллю “Золота Зірка”. Крім того, 3 жовтня 1969 року удостоєний звання Героя Чехословацької Соціалістичної Республіки (за участь у визволенні Чехословаччини навесні 1945 року). Кирило Москаленко – автор книги “На Південно-Західному напрямку”. Помер 17 червня 1985 року у Москві, похований на Новодівочому кладовищі. 12 ТРАВНЯ 75 років тому, 12 травня 1942 року, розпочалася Харківська наступальна операція військ Південно-Західного і правого крила Південного фронту.

Після перемоги під Москвою на початку 1942 року радянське командування розробило план стратегічних наступальних операцій з метою повного вигнання нацистів та їхніх союзників з території СРСР. У випадку успіху Харківська операція мала призвести до визволення міста Харків, відрізати німецьку групу армій “Південь”, притиснути її до Азовського моря і знищити. На момент початку наступу сили Червоної Армії на харківському напрямі сягали 640 тисяч солдатів і офіцерів при 1200 танках. Командував військами Південно-Західного напряму Маршал Радянського Союзу Семен Тимошенко. За 5 днів наступу радянським військам вдалося просунутися на 20 – 35 км, але оточити або розбити противника не вдалося. 17 травня німці перейшли у контрнаступ (операція “Фредерікус”). До 23 травня значна частина військ радянського ударного угруповання опинилися в оточенні у трикутнику Мерефа – Лозова – Балаклія. Спроби прориву з оточення нівелювалися вдалими діями німецької ударної авіації. Радянські війська втратили до 300 тисяч чоловік, з них більшість загинули або потрапили в полон. Харківська катастрофа створили сприятливі умови для розгортання німецького наступу на Кавказ і на Волгу, який почався 28 червня 1942 року і призвів до остаточної окупації всієї території України та значної частини території СРСР. 14 ТРАВНЯ 390 років тому, 14 травня 1627 року, у місті Чигирин (нині Черкаської області) народився Петро Дорофійович Дорошенко – Гетьман Війська Запорозького (Правобережної України) у 1665–1676 роках. Петро Дорошенко походив із давнього козацького роду, його дід Михайло був реєстровим козацьким гетьманом у 1620-х роках, а батько Дорофій – у 1633 році. Петро отримав хорошу освіту, вивчив латинську і польську мови. На початку Хмельниччини обіймав посаду писаря генеральної військової артилерії. Потім позмінно очолював Прилуцький, Чигиринський, Канівський, Черкаський полки. Виконував дипломатичні доручення Богдана Хмельницького, вів переговори зі шведським і московським урядами. У 1663–1664 роках Петро Дорошенко був генеральним осавулом (військовим радником) у Гетьмана Правобережної України Павла Тетері. У жовтні 1665 року, після втечі П. Тетері до Польщі, правобережні полки обрали П. Д. Дорошенка Гетьманом. За підтримки київського православного митрополита Йосифа Тукальського-Нелюбовича здійснив низку реформ, зокрема створив постійне 20-тисячне військо з найманих частин (сердюки і

компанійці), встановив на українському кордоні нову митну лінію, почав карбувати власну монету, створив новий Торговицький полк (нині це територія Кіровоградщини, а тоді було степове порубіжжя із Кримським ханством), часто скликав козацькі ради, де вислуховував думки рядових козаків. Зовнішньополітична діяльність Гетьмана Петра Дорошенка була спрямована на маневрування між Річчю Посполитою, Московським царством і Османською імперією задля досягнення єдності Правобережної і Лівобережної України. Однак обставини для цього виявилися несприятливими. 1667 року між Річчю Посполитою і Московським царством було підписане Андрусівське перемир’я, яке зафіксувало поділ України по Дніпру. У 1668–1669 роках П. Д. Дорошенкові вдалося поширити свою владу на Лівобережжя, однак через натиск московських військ та протидію кримських татар довелося повернутися на Правобережжя. У березні 1669 року на генеральній військовій раді у Корсуні (нині КорсуньШевченківський Черкаської області) правобережні козаки прийняли рішення про укладення союзу із Османською імперією. Петро Дорошенко таким чином став підданим турецького султана Мехмеда IV і отримав від нього титул бея українського санджаку (управителя адміністративної одиниці Османської імперії). Це спричинило розгортання польсько-турецької війни 1672–1676 років, під час якої турецькі війська оволоділи значною частиною Правобережжя і Поділля. Проти роки виснажливої війни перетворили українські міста і села на правому березі Дніпра на суцільну руїну. Османські залоги, закріпившись у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини османському султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували і захоплювали в полон місцеве населення. Жителі цілих сіл були змушені тікати на лівий берег Дніпра, сподіваючись знайти там безпечні умови для життя. Авторитет П. Д. Дорошенка впав серед місцевого населення. Розчарований політикою Османської імперії, у вересні 1676 року він зрікся гетьманської булави у Чигирині. Решту життя Петро Дорошенко провів у Московському царстві. У 1679– 1682 роках він був воєводою у місті Вятка (нині Кіров). 1684 року отримав у вотчину село Ярополець (нині Волоколамський район Московської області). Там він і помер 19 листопада 1698 року і був похований. Правнучкою Петра Дорошенка була Наталія Гончарова, дружина поета Олександра Пушкіна. 140 років тому, 14 травня 1877 року, у місті Фастів (нині Київської області) народився Олександр Меркурійович Пилькевич – генералхорунжий Армії Української Народної Республіки.

Пилькевич О. М. склав екзамен за повний курс при Полтавському Петровському кадетському корпусі, потім закінчив Київське військове училище та офіцерський клас повітроплавної школи. Під час Першої світової війни командував повітроплавним дивізіоном, потім 2-м авіаційним дивізіоном. 1917 року отримав чин полковника. На І Всеукраїнському військовому з’їзді у травні 1917 року О. М. Пилькевича обрали членом Українського військового генерального комітету (УВГК). Представляв УВГК при російському Головному штабі у Петрограді. Від листопада 1917 року – офіцер для особливих доручень Українського Генерального штабу. За часів Гетьманату Павла Скоропадського у 1918 році був консулом Української Держави у Москві. За періоду Директорії УНР обіймав посади головного інспектора національно-культурно-політичних справ Армії УНР, командира Окремого корпусу прикордонної охорони УНР, начальника гарнізону Кам’янця-Подільського. 5 жовтня 1920 року підвищений у ранзі до генерал-хорунжого (генерал-майора). Інтернований у польському таборі Щипйорно 15 жовтня 1922 року. Похований у місті Каліш (Польща). 15 ТРАВНЯ 860 років тому, 15 травня 1157 року, під час міжусобної війни на Русі київські бояри отруїли князя Юрія Володимировича Долгорукого – засновника Москви. Юрій Долгорукий був одним із синів видатного князя Володимира Мономаха. За свої постійні втручання у міжусобиці і намагання захопити землі родичів отримав прізвисько “Долгорукий”. Вважається, що саме він близько 1147–1156 років заснував місто Москва або Кучкове (за назвою села, власником якого був боярин Кучка, убитий Юрієм Долгоруким). Кілька разів князь захоплював владу у Києві, але не користувався у місцевого населення популярністю. Зрештою під час бенкету у київського боярина Петрила його отруїли. Одразу після цього вибухнуло повстання киян, які розграбували і спалили двори князя, його сина Василька та прихильних до них бояр. Поховали Юрія Долгорукого у церкві Спаса на Берестові неподалік Печерського монастиря, однак археологічні дослідження не змогли встановити точне місцезнаходження могили. За часів сталінізму у 1947 році, коли святкувалося 800-ліття заснування Москви, над імовірним місцем поховання у церкві встановили монумент, стилізований під давньоруський саркофаг.

18 ТРАВНЯ День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу, День боротьби за права кримськотатарського народу. 18 травня 1944 року сталінський режим здійснив один з найбільших своїх злочинів. Весь кримськотатарський народ був звинувачений у співпраці з нацистською Німеччиною під час Другої світової війни. Тому одразу після визволення Криму від нацистських окупантів та їхніх союзників, радянські органи влади насильно виселили з території півострова понад 200 тисяч осіб, з них 183 тисячі кримських татар – переважно до Узбекистану, Казахстану, Таджикистану і на Урал. Тільки у 1967 році Указом Президії Верховної Ради СРСР з кримських татар були зняті звинувачення у зраді, а 1989 року їм дозволили повертатися до Криму. 100 років тому, 18 травня 1917 року, у Києві розпочав роботу І Всеукраїнський військовий з’їзд. В роботі з’їзду взяли участь близько 900 делегатів з різних військових частин, українських груп, товариств та організацій армій всіх фронтів, Балтійського і Чорноморського флотів, а також окремих гарнізонів і округів України. Основною метою була координація дій українського військового руху в російській армії. З’їзд відкрив голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський. Делегати підтримали вимогу національно-територіальної автономії України, призначення при Тимчасовому уряді Росії (Петроград) окремого міністра у справах України, створення крайового урядового органу, організацію української армії, намітили заходи з українізації армії та військової освіти, підтримали формування першої української військової частини – полку імені Богдана Хмельницького (командир – підполковник Юрій Капкан). З’їзд завершився 21 травня 1917 року обранням Українського військового генерального комітету (УВГК) – найвищої військової установи України, до складу якої увійшли 18 осіб на чолі з Симоном Петлюрою. УВГК проіснував до листопада 1917 року, коли був реорганізований у генеральне секретарство військових справ (у подальшому – міністерство військових справ УНР). 20 ТРАВНЯ День Європи. Встановлений Указом Президента України від 19 квітня 2003 року № 339/2003, відзначається щороку у третю суботу травня. Жителі України відзначають день спільних цінностей, спільної історії всіх націй Європейського континенту. Україна – єдина держава не член Європейського Союзу, в якій на державному рівні відзначається День Європи.

День науки. Встановлений Указом Президента України від 14 лютого 1997 року № 145/97, відзначається щотретьої суботи травня. 21 ТРАВНЯ День пам’яті жертв політичних репресій. Встановлений Указом Президента України від 21 травня 2007 року № 431/2007 кожної третьої неділі травня “з метою належного вшанування пам’яті жертв політичних репресій, привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології, відродження національної пам’яті, утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства”. 35 років тому, 21 травня 1982 року, народився Євген Миколайович Межевікін – учасник АТО на сході України, майор, Герой України із врученням ордена “Золота Зірка”. Межевікін Є. М. 2004 року закінчив Харківське гвардійське вище командно-танкове училище (нині факультет військової підготовки імені Верховної Ради України Національного технічного університету “Харківський політехнічний інститут”). Із травня 2014 року брав участь у проведенні АТО на сході України, зокрема у боях за Донецький аеропорт. 21 липня 2014 року в бою під селищем Піски Ясинуватського району Донецької області був поранений командир 1-го танкового батальйону 1-ї танкової бригади. Командування прийняв Євген Межевікін. У вересні 2014 року екіпаж його танка знищив 2 танки бойовиків біля Донецького аеропорту. У подальших боях було підбито ще кілька ворожих танків. Під вогнем противника евакуйовано пошкоджену українську БМП. Указами Президента України від 21 жовтня і 4 грудня 2014 року Є. М. Межевікін нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ і ІІ ступеня. Указом від 14 жовтня 2015 року № 584/2015 “За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності Української держави, вірність військовій присязі” Є. М. Межевікін удостоєний звання Героя України із врученням ордена “Золота Зірка”. 23 ТРАВНЯ 115 років тому, 23 травня 1902 року, у селі Іскорость (нині місто Коростень Житомирської області) народився Семен Антонович Козак – учасник Другої світової війни, генерал-лейтенант, двічі Герой Радянського Союзу.

Козак С. А. у 1924 році був призваний до Червоної Армії. Закінчив Київську військову артилерійську школу, Ленінградські автобронетанкові курси удосконалення командного складу, Військову академію імені М. В. Фрунзе у Москві. Під час Другої світової війни командував 73-ю гвардійською стрілецькою дивізією 7-ї гвардійської армії на Воронезькому, Степовому, 2-му і 3-му Українських фронтах. Дивізія С. А. Козака особливо відзначилася під час форсування Дніпра у вересні 1943 року та форсування Дунаю наприкінці 1944 року. В одному з боїв С. А. Козак отримав поранення, але залишився у строю. 25 жовтня 1943 року йому було присвоєно звання гвардії генерал-майор. А 26 жовтня 1943 і 28 квітня 1945 року удостоєний двох медалей “Золота Зірка” Героя Радянського Союзу. У завершальних боях навесні 1945 року С. А. Козак командував 21-м гвардійським стрілецьким корпусом 4-ї гвардійської армії 3-го Українського фронту. За участь у оволодінні столицею Австрії містом Відень корпус отримав почесне найменування “Віденський”. 19 квітня 1945 року С. А. Козак отримав звання генерал-лейтенанта. Після війни С. А. Козак став помічником командувача військами Далекосхідного військового округу, командувачем 15-ї армії цього ж округу (Сахалін, Курильські острови). Помер 24 грудня 1953 року у місті ЮжноСахалінськ, похований на Новодівочому цвинтарі у Москві. 27 ТРАВНЯ 395 років тому, 27 травня 1722 року, російський імператор Петро І заснував Першу Малоросійську колегію. Ця акція була складовою російської політики, спрямованої на поступове знищення української козацької автономії. Колегія створювалася замість Малоросійського приказу, для контролю за діяльністю українського Гетьмана і підкорення козаків загальноросійській системі управління. Перебувала у Глухові (нині місто Сумської області), складалася з президента Степана Вельямінова (бригадир російської армії), шести штабних офіцерів російських військ в Україні та трьох українців – глухівського сотника Івана Мануйловича, колишнього полтавського сотника Івана Левенця і Федора Гречаного. У цивільних справах підпорядковувалася російському сенату, а у військових – головнокомандувачу російськими військами в Україні. Фактично за статусом колегія була вище за Гетьмана, який мав лише дорадчий голос. Імовірно, новина про створення цього органу влади стала тяжким ударом для Гетьмана Івана Скоропадського, і 14 липня 1722 року він помер. Вибори його наступника були

заборонені. Лише після смерті Петра І, у 1727 році російська влада скасувала Першу Малоросійську колегію і дозволила козакам обрати нового Гетьмана – Данила Апостола. 28 ТРАВНЯ 205 років тому, 28 травня 1812 року, було підписано Бухарестський мирний договір, який завершив російсько-турецьку війну 1806–1812 років. Чергова поразка Османської імперії у війні призвела до того, що за умовами Бухарестського миру вона втрачала Бессарабію, тобто ПрутоДністровське межиріччя. Це означало, що Хотинщина, Ізмаїльщина та Аккерманщина (Білгород-Дністровщина) прилучилися до основного масиву українських земель в рамках тодішньої Російської імперії, а кордони Османської імперії віддалилися від України. Таким чином, перемогу Росії у війні інколи називають “меншим злом” для України, оскільки в протилежному випадку її землі і надалі ставали би ареною російсько-турецького збройного протистояння. Статус автономії у складі Османської імперії отримувала Сербія, підтверджувалася автономія Молдавії та Валахії. Бухарестський мирний договір дозволив Російській імперії перекинути Дунайську армію адмірала Павла Чичагова проти Наполеона, який вже у червні 1812 року розпочав вторгнення до Росії. 29 ТРАВНЯ Міжнародний день миротворців Організації Об’єднаних Націй. Встановлений резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 11 грудня 2002 року, в Україні – Указом Президента України від 30 квітня 2003 року № 374/2003 “ураховуючи вагомий внесок миротворців у підтримання стабільності у різних регіонах планети та підтримуючи рішення Генеральної Асамблеї ООН”. За роки незалежності України через миротворчі місії і операції пройшли понад 43 тисячі військовослужбовців, свої життя віддали більше 50 з них. 40 років тому, 29 травня 1977 року, у місті Кривий Ріг Дніпропетровської області народився Михайло Юрійович Кондратьєв – учасник АТО на сході України, підполковник юстиції. Кондратьєв М. Ю. закінчив Криворізький ліцей з посиленою військовою та фізичною підготовкою і Одеський інститут Сухопутних військ України. Служив старшим офіцером відділу по боротьбі з корупцією у південному

територіальному управлінні військової служби правопорядку. В зоні АТО перебував із 10 червня 2014 року. 6 серпня 2014 року із Донецької прокуратури надійшло повідомлення про можливі правопорушення на блокпосту поблизу Первомайська. Туди і виїхав Михайло Кондратьєв, однак поблизу села Опитне Ясинуватського району Донецької області УАЗ потрапив у засідку терористів. М. Ю. Кондратьєв загинув від снайперської кулі. Похований у Кривому Розі. Указом Президента України від 23 травня 2015 року № 282/2015 М. Ю. Кондратьєв посмертно нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня. 31 ТРАВНЯ 20 років тому, 31 травня 1997 року, Президент України Леонід Кучма і Президент Російської Федерації Борис Єльцин підписали у Києві Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Договір складався з 41 статті. Стаття 2 передбачала, що “Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов’язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів”. Стаття 4 – що “Сторони докладають зусиль для того, щоб врегулювання всіх спірних проблем здійснювалося виключно мирними засобами, і співробітничають у відверненні та врегулюванні конфліктів і ситуацій, які зачіпають їхні інтереси”. Договір було укладено на 10 років, а потім автоматично продовжено на наступні 10 років. Таким чином, здійснивши у 2014 році окупацію Криму, Російська Федерація грубо порушила цей договір.

ЧЕРВЕНЬ 1 ЧЕРВНЯ Всесвітній день цивільної оборони 365 років тому, 1–2 червня 1652 року, під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького, відбулася битва під Батогом.

Навесні 1652 року козацьке військо вирушило до Молдавії, щоб укласти династичний шлюб між Тимофієм Хмельницьким (сином Гетьмана Богдана Хмельницького) і Розандою Лупул, донькою молдавського господаря Василя Лупула. Однак дорогу їм перекрило польське військо під командуванням польного гетьмана коронного Мартина Калиновського. Козацько-татарське і польське військо зійшлися в битві на березі Південного Бугу біля гори Батіг (нині околиці села Четвертинівка Тростянецького району Вінницької області). Козаки і татари повністю оточили польський табір і 2 червня 1652 року взяли його штурмом. Кілька тисяч поляків загинули, в тому числі сам М. Калиновський. Лише небагатьом пощастило утекти. Сучасники порівнювали цю перемогу зі знаменитою перемогою карфагенського полководця Ганнібала над римлянами у 216 році до нашої ери, коли так само відбулося оточення і розгром армії ворога. Батізька перемога призвела до фактичної денонсації невигідного для козаків Білоцерківського мирного договору. Володіння Війська Запорозького знову поширилися на Брацлавське і Чернігівське воєводства, польська шляхта тікала з України. 31 серпня 1652 року у Яссах союз України і Молдавії був скріплений шлюбом Тимофія Хмельницького і Розанди Лупул. Відповідно, Молдавія розірвала союз із Польщею. Однак організувати військовий похід на Західну Україну і на Варшаву козаки не змогли, оскільки в Галичині й на Волині у цей час тривала епідемія чуми. 4 ЧЕРВНЯ День Святої Трійці (П’ятидесятниця) Міжнародний день безневинних дітей – жертв агресії. Заснований Генеральною Асамблеєю ООН 19 серпня 1982 року. 7 ЧЕРВНЯ 130 років тому, 7 червня 1887 року, у селищі Котельва (нині Полтавської області) народився Сидір Артемович Ковпак – учасник Першої і Другої світової війни, один з лідерів радянського партизанського руху в Україні, генерал-майор, двічі Герой Радянського Союзу. Ковпак С. А. у молоді роки працював вантажником. Під час Першої світової війни воював на Південно-Західному фронті, учасник Брусиловського прориву. Був нагороджений Георгіївськими хрестами і Георгіївськими медалями ІІІ і IV ступенів. Під час громадянської війни приєднався до більшовицьких

військ, брав участь у боях проти німців, військ Гетьмана Павла Скоропадського, білогвардійських з’єднань Антона Денікіна і Петра Врангеля. У міжвоєнний час С. А. Ковпак служив військовим комісаром на Дніпропетровщині, потім працював у сільському господарстві, пройшов спецшколу ОГПУ з підготовки організаторів партизанської і підпільної боротьби. Із 1937 року очолював Путивльський міський виконавчий комітет Сумської області. Після нападу Німеччини на Радянський Союз у 1941 році С. А. Ковпак організував Путивльський партизанський загін у Спадщанському лісі, який спочатку складався лише із 13 осіб. З часом загін збільшився до 1500 осіб. Він здійснював рейди тилами ворога на території Сумської, Київської, Житомирської, Рівненської, Волинської областей України, Курської, Орловської, Брянської областей Росії, Гомельської, Пінської областей Білорусі. У 1943 році партизани С. А. Ковпака здійснили Карпатський рейд. Того ж року С. А. Ковпаку було присвоєно звання генерал-майора. Путивльський загін був перетворений на Сумське партизанське з’єднання, а у 1944 році на 1-у Українську партизанську дивізію імені С. А. Ковпака. Указами Президії Верховної Ради СРСР від 18 травня 1942 і 4 січня 1944 року С. А. Ковпак був удостоєний медалей “Золота Зірка” Героя Радянського Союзу. Після війни С. А. Ковпак тривалий час входив до складу Президії Верховної Ради УРСР. Помер 11 грудня 1967 року, похований на Байковому кладовищі. 11 ЧЕРВНЯ 50 років тому, 11 червня 1967 року, народився Володимир Павлович Московка – підполковник Збройних Сил України. Московка В. П. служив військовим комісаром Амвросіївського військового районного комісаріату Донецької області. Під час бойових дій на сході України, 27 серпня 2014 року підполковник В. П. Московка був захоплений російськими окупантами з 331-го повітряно-десантного полку ЗС РФ, які відвезли його до свого польового табору поблизу міста Сніжне, а наступного дня передали місцевим терористам. 29 серпня ті влаштували показове катування полонених українських військовослужбовців, під час якого у В. П. Московки стався серцевий напад, внаслідок якого він помер. Похований у Донецьку.

18 ЧЕРВНЯ 225 років тому, 18 червня 1792 року, під час російсько-польської війни 1792 року відбулася битва під Жилинцями (нині село Шепетівського району Хмельницької області). Наприкінці XVIII століття Річ Посполита дійшла до остаточного занепаду. Росія, Австрія і Пруссія почали розподіл між собою її територій. Відчайдушно намагаючись відстояти незалежність, сейм Речі Посполитої 3 травня 1791 року прийняв Конституцію. У відповідь на це російська імператриця Катерина ІІ, яка вбачала у Коституції загрозу російському впливові, наказала ввести війська у Польщу. Найбільша битва цієї війни на теренах України відбулася під Жилинцями, де 15 тисяч поляків при 12 гарматах на чолі з князем Юзефом Понятовським протистояли 11 тисячам росіян при 24 гарматах під командуванням генералмайора Іраклія Моркова. Поляки здобули перемогу, втративши 800 чоловік і 3 гармати. Росіяни втратили від 730 до 2 тисяч осіб. Це була перша перемога Війська Польського за багато років, і на честь цієї події король Станіслав Август Понятовський заснував найвищу військову нагороду Польщі, орден Virtuti Militari. Але перемога не зупинила російський наступ на Варшаву. Через брак боєприпасів полякам довелося відступати далі. Щоб зупинити їх, довелося скасувати чинність Конституції. Найближчим часом це призвело до другого і третього поділу та остаточного припинення існування Речі Посполитої. 20 ЧЕРВНЯ 100 років тому, 20 червня 1917 року, у селі Степове (нині Устинівського району Кіровоградської області) народився Олексій Юхимович Мазуренко – учасник Другої світової війни, генерал-майор, двічі Герой Радянського Союзу. Мазуренко О. Ю. після школи працював електрослюсарем. 1938 року був призваний до Червоної Армії, пройшов Єйське військово-морське авіаційне училище, курси удосконалення командного складу ВПС ВМФ, Вищі офіцерські льотно-тактичні курси та авіаційний факультет Військово-морської академії. Під час Другої світової війни О. Ю. Мазуренко брав участь у бойових діях у складі ВПС Чорноморського, Північного і Балтійського флотів. Виконав близько 300 успішних бойових вильотів, особисто потопив 8 і у складі групи ще 22 кораблі противника. Указами Президії Верховної Ради СРСР від 23 жовтня 1942 і 5 листопада 1944 року удостоєний медалей “Золота Зірка” Героя Радянського Союзу.

Після війни О. Ю. Мазуренко командував 15-ю змішаною авіаційною дивізією у Хабаровському краї, потім працював у вищих військово-навчальних закладах ВМФ. 1962 року отримав звання генерал-майора авіації. 1972 року вийшов у запас. Був директором заводу “Арарат”. Помер 11 березня 2004 року у СанктПетербурзі, похований на Нікольському кладовищі Олександро-Невської лаври. 21 ЧЕРВНЯ 120 років тому, 21 червня 1897 року, у Полтаві народився Олександр Гнатович Шаргей, відомий під псевдонімом Юрій Васильович Кондратюк – вчений-винахідник, один з основоположників космонавтики. Шаргей О. Г. по лінії матерії походив з давнього німецько-шведського дворянського роду Шліппенбахів. Навчався у гімназії на Васильєвському острові у Санкт-Петербурзі, потім зі срібною медаллю закінчив Другу полтавську чоловічу гімназію. 1916 року вступив на механічне відділення Петроградського політехнічного інституту, але невдовзі був мобілізований до царської армії (в той час йшла Перша світова війна). Пройшовши школу прапорщиків, до березня 1918 року він воював на Кавказькому фронті проти турецьких військ. Аби уникнути репресій з боку більшовицької влади за своє дворянсько-офіцерське минуле, Олександр Гнатович Шаргей взяв документи на ім’я уродженця Луцька 1900 року народження Юрія Васильовича Кондратюка, і під цим іменем прожив решту життя. У 1920-х роках Ю. В. Кондратюк працював у Південній Україні, на Кубані, Північному Кавказі, у Сибіру, зокрема будував і удосконалював елеватори. За його проектом у місті Камінь-на-Обі (нині Алтайський край) без жодного гвіздка побудували дерев’яний амбар “Мастодонт” на 13 тисяч тонн. Паралельно вивчав основні проблеми космонавтики, космічних польотів і конструювання міжпланетних кораблів. У праці “Завоювання міжпланетних просторів” (1929 рік) вивів основне рівняння польоту ракети, розглянув енергетично найвигідніші траєкторії космічних польотів, виклав теорію багатоступеневих ракет. Першим сформулював теорію багатоступеневих ракет, запропонував використовувати для ракетного палива деякі метали і неметали та їхні водневі сполуки. Розглянув проблеми створення проміжних міжпланетних баз, ідею використання гравітаційного поля небесних тіл для вирішення цих проблем. Чимало ідей Ю. В. Кондратюка (про створення космічних систем, про розрахунки траєкторій польотів для висадки на Місяць) використано у практичній космонавтиці, зокрема, під час першої в історії висадки американських

астронавтів на Місяць у 1969 році. На зворотньому боці Місяця іменем Ю. В. Кондратюка названо кратер, також його ім’я присвоєно астероїду 3084. У 1930–1932 роках Ю. В. Кондратюк був заарештований за сфальсифікованим звинуваченням у шкідництві. У 1930-х роках працював над проектами потужних вітроелектростанцій у Криму, Харкові і Москві. Під час Другої світової війни записався добровольцем у народне ополчення. Служив рядовим телефоністом на Резервному і Західному фронтах. За однією з версій, загинув у бою 23 або 25 лютого 1942 року на території Орловської або Калузької областей. За іншою – потрапив у полон і помер у німецькому концтаборі. 22 ЧЕРВНЯ День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні. 22 червня 1941 року війська нацистської Німеччини та її союзників розпочали напад на Радянський Союз згідно з планом “Барбаросса”. Понад 5,5 мільйонів солдатів і офіцерів за підтримки близько 4 тисяч танків, до 50 тисяч польових гармат і мінометів, до 5 тисячі бойових літаків вдерлися на територію СРСР від Балтійського до Чорного моря. Протягом 22 червня і подальших днів на боці Німеччини проти СРСР виступили Румунія, Італія, Словаччина, Угорщина, Фінляндія, Хорватія. Радянський Союз на західних кордонах мав понад 3 мільйони солдатів і офіцерів, понад 57 тисяч гармат і мінометів, близько 14 тисяч танків і САУ, до 9 тисяч бойових літаків. Тільки до кінця 1941 року до Червоної Армії було мобілізовано ще понад 14 мільйонів осіб. Бої німецько-радянської війни є одними з наймасштабніших у світовій воєнній історії. Війна супроводжувалася нечуваною жорстокістю, масштабними руйнуваннями населених пунктів, знищенням великих груп населення, депортаціями тощо. Перебіг війни зумовив поразку Німеччини та її союзників у Другій світовій війні. Результати війни спричинили посилення СРСР та сприяли створенню в Східній Європі низки залежних від нього комуністичних режимів. Війна стала страшною трагедією і для українського народу. Бойові дії на території України тривали з 22 червня 1941 року до кінця листопада 1944 року (остаточне визволення Закарпаття). Із 22 липня по 18 грудня 1942 року територія України була повністю окупована військами Німеччини та її союзників, однак при цьому не припинялися підпільні і партизанські рухи. У лавах Червоної Армії загинули 3,5–4 мільйонів українців, у партизанських формуваннях – від 40 до 60 тисяч, у загонах ОУН і УПА – понад 100 тисяч. Прямі людські втрати України становили 8–10 мільйонів, демографічні – 10–13 мільйонів осіб. В цілому у війні

загинув кожен п’ятий українець. Було зруйновано майже 700 українських міст і 28 тисяч сіл. Оцінка матеріальних збитків становила 285 мільярдів карбованців (у цінах 1941 року) – понад 40 % усього збитку СРСР. 23 ЧЕРВНЯ 100 років тому, 23 червня 1917 року, Українська Центральна Рада прийняла І Універсал – державно-правовий акт, яким проголосила автономію України. Повна назва документу за правописом тих часів – “Унівирсал Української Центральної Ради до українського народу, на Україні й по за Україною сущого”. Поява документу стала наслідком безрезультатних переговорів делегації УЦР на чолі з Володимиром Винниченком із Тимчасовим урядом Росії. Тоді Центральна Рада вирішила діяти без погодження із офіційним Петроградом. В Універсалі зазначалося: “Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй Землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають – вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сейм)”. Вірогідним автором тексту вважається В. К. Винниченко. Документ оголосили на закритті ІІ Всеукраїнського військового з’їзду, який проходив з 18 по 23 червня 1917 року у Києві. Прийняття І Універсалу стало одним з перших серйозних кроків на шляху до відродження української державності у XX столітті. Вже 28 червня 1917 року Центральна Рада сформувала український уряд – Генеральний секретаріат на чолі з В. К. Винниченком. Все це змусило Тимчасовий уряд Росії йти на поступки і відправити до Києва на переговори свою делегацію у складі міністрів О. Ф. Керенського, М. І. Терещенка і І. Г. Церетелі. Наслідком переговорів стала поява ІІ Універсалу від 16 липня 1917 року. 27 ЧЕРВНЯ 330 років тому, 27 червня 1687 року, провалом завершився перший Кримський похід московської армії. Уклавши “Вічний мир” із Річчю Посполитою 1686 року, Московське царство вступило до Священної ліги Австрії, Венеції і Польщі та зобов’язалося боротися проти Османської імперії та Кримського ханства. У травні–червні 1687 року було здійснено першу спробу захопити територію Кримського ханства, приєднати її до Московії і покласти край кримськотатарським набігам. 100тисячну московську армію разом із донськими і запорозькими козаками очолив

князь Василь Голіцин, фактичний голова московського уряду за регентства царівни Софії Олексіївни Романової. Але ця армада навіть не змогла дійти до Криму. У страшенну спеку татари підпалили степ, солому і зерно у Південній Україні, позбавивши коней противника пасовищ і харчів, а потім завдали кількох дошкульних нападів, захопивши близько тисячі полонених і 30 гармат. На військовій раді 27 червня В. В. Голіцин наказав відступати. Провину за поразку він поклав на лівобережного Гетьмана Івана Самойловича, хоча той і попереджав про можливість підпалу степу. В результаті, І. С. Самойловича заарештували і заслали до сибірського міста Тобольськ, а одного з його синів (Григорія) стратили. Новим Гетьманом Лівобережжя козаки обрали Івана Мазепу. 28 ЧЕРВНЯ День Конституції України. 28 червня 1996 року Верховна Рада України (5-а сесія 2-го скликання) 315 голосами ухвалила основний закон України – Конституцію України. Прийняття Конституції закріпило правові основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність, стало важливим кроком у забезпеченні прав людини та громадянина, сприяло подальшому підвищенню міжнародного авторитету України на світовій арені. День Конституції України – єдине державне свято, закріплене в самій Конституції (стаття 161). 30 ЧЕРВНЯ 110 років тому, 30 червня 1907 року, у Львові народився Роман Осипович Шухевич – український політичний і військовий діяч, Головний Командир Української повстанської армії, голова Генерального Секретаріату Української головної визвольної ради. Роман Шухевич походив із родини галицьких священиків, які сприяли українському національному відродженню. Закінчив Львівську академічну гімназію та відділ будівельної архітектури у Львівській Політехніці. Активно займався музикою і спортом. Під час навчання став членом Української військової організації (УВО) під керівництвом Євгена Коновальця. За наказом керівництва УВО у жовтні 1926 року брав участь у замаху на польського шкільного куратора у Львові Станіслава Собінського, який проводив активну антиукраїнську політику. У 1928–1929 роках Р. О. Шухевич відбував військову службу в артилерійських частинах польської армії. Після утворення 1929 року Організації українських націоналістів активно включився у її діяльність. Долучився до вироблення тактики ОУН, яка оформилася в концепцію “перманентної революції”.

Згідно з нею, український народ в умовах іноземної окупації може здобути собі свободу лише шляхом силового тиску на ворога, тому ОУН повинна взяти на себе підготовку суспільства до всенародного повстання. Із 1934 по 1937 рік перебував в ув’язненні, польська влада утримувала його спочатку в концтаборі Береза Картузька, а потім у тюрмі “Бригідки” у Львові. Вийшовши на свободу, заснував кооператив “Фама”, який став першою українською рекламною фірмою у Галичині. Став успішним бізнесменом. На початку 1939 року Р. О. Шухевич прибув до Закарпаття, де взяв участь у розбудові Карпатської Січі, збройних сил молодої Карпатської України. Став учасником боїв проти угорських окупантів. Після угорської окупації Карпатської України через Румунію і Югославію виїхав до Австрії і зрештою до Кракова, на той час вже окупованого нацистами. Після розколу ОУН у 1940 році на фракції Андрія Мельника і Степана Бандери, Роман Шухевич підтримав останнього. Був призначений крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях, які були окуповані нацистською Німеччиною. Керував підготовкою і навчанням військових кадрів, майбутніх командирів українського війська. Зважаючи на підготовку нападу Німеччини на Радянський Союз, домовився із німецьким командуванням про створення дружин українських націоналістів, які мали воювати проти радянської влади і визволяти від неї українські землі. Таємний задум полягав у тому, щоб націоналісти проголошували українську державність і встановлювали національну українську владу, не даючи змоги німцям перетворити Україну на звичайну окуповану колонію. Так у складі німецької армії з’явилися українські батальйони “Нахтігаль” (“Соловей”) і “Роланд”. Батальйоном “Нахтігаль” командував Р. О. Шухевич. 30 червня 1941 року батальйон “Нахтігаль” вступив до Львова, того ж дня було проголошено Акт відновлення Української Держави. У складі уряду, Українського державного правління, Роман Шухевич отримав посаду другого заступника міністра оборони. Однак німецька окупаційна влада заарештувала членів уряду і розпочала репресії проти українських націоналістів. Зрештою вона розформувала і батальйони “Нахтігаль” і “Роланд”. Замість них створювався поліцейський батальйон № 1, заступником командира якого став Р. О. Шухевич. Ця частина брала участь у боях з радянськими партизанами в Білорусі. Наприкінці 1942 року українці-вояки батальйону відмовилися продовжити службу, і німці розформували частину. Роман Шухевич перейшов на нелегальне становище і долучився до українського визвольного руху.

На початку 1943 року Р. О. Шухевич очолив Українську повстанську армію, яка формувалася на Волині, Поліссі й Галичині і вела боротьбу проти німецьких окупантів, а пізніше і проти радянського режиму. Взяв собі підпільний псевдонім “Тарас Чупринка”. У липні 1944 року обраний головою Генерального Секретаріату і генеральним секретарем військових справ Української головної визвольної ради (УГВР). Командував УПА протягом семи років – аж до своєї загибелі у 1950-му. Із них протягом шести років за ним наполегливо полювали радянські органи державної безпеки, але Р. О. Шухевичу вдавалося переховуватися до 5 березня 1950 року, коли він загинув в бою у селі Білогорща (нині у межах Львова). Загибель Р. О. Шухевича стала непоправною втратою для українського визвольного руху, після неї організований спротив УПА швидко зійшов нанівець, хоча окремі боївки продовжували боротьбу до початку 1960-х років. Постановою УГВР від 7 липня 1950 року Головний Командир УПА Роман Шухевич посмертно був нагороджений двома найвищими нагородами УПА – Золотим Хрестом Бойової Заслуги 1-го класу і Золотим Хрестом Заслуги 1-го класу. В сучасній Україні на його честь названо вулиці у багатьох містах, встановлено пам’ятники і меморіальні дошки. У 2000 році про нього знято художній фільм “Нескорений”. БЕЗ ДАТИ 1110 років тому, у червні-липні 907 року, військо великого князя київського Олега здійснило похід на Константинополь (сучасний Стамбул, Туреччина). Згідно з “Повістю минулих літ”, частина війська рухалася суходолом на конях, а інша морем на 2000 кораблях, кожен з яких вміщував 40 воїнів. Русичі оточили столицю Візантійської імперії і перетягнули волоком човни по суші в затоку, оминувши натягнутий ланцюг. За легендою, на знак військової перемоги князь Олег звелів прибити свій щит на воротах міста. Налякані візантійці погодилися на укладення угоди – першого відомого міжнародного договору в історії Київської Русі. За його умовами, кожному воїну вони виплатили 12 гривень (срібних злитків) данини, окремі виплати йшли на користь князів Києва, Чернігова, Переяслава, Полоцька, Ростова (нині місто Ярославської області Росії), Любеча та інших міст. Всі русичі у Константинополі фактично перебували на утриманні візантійських властей і не сплачували податків. Це були дуже вигідні умови для Київської Русі.

ЛИПЕНЬ 1 ЛИПНЯ 100 років тому, 1 липня 1917 року, під час Першої світової війни розпочався останній наступ Південно-Західного фронту російської армії у Східній Галичині, відомий як “червневий наступ” або “наступ Керенського”. Основний удар російських військ планувався у напрямку на Львів, а також на Калуш – Болехів. Після двох діб артилерійської підготовки розпочався наступ, який пов’язували з іменем військового і морського міністра Тимчасового уряду Росії Олександра Керенського. Спочатку він розвивався досить успішно. 8-а армія генерала Лавра Корнілова (у недалекому майбутньому – одного із засновників Білого руху) захопила міста Станіслав (Івано-Франківськ), Галич, Калуш, взяла 7 тисяч полонених і 48 гармат ворога. Однак до середини липня наступ повністю припинився. В умовах революції солдати почали відмовлятися воювати, виконувати накази командирів. Так звані “ударники”, які йшли в атаку у перших лавах, майже всі загинули у боях. Змусити солдатські маси продовжувати наступ командування виявилося нездатне. Як наслідок, 19 липня німецькі та австро-угорські частини перейшли у контрнаступ, прорвали російський фронт і знову зайняли практично всю Східну Галичину і Північну Буковину. Втрати російської армії становили 58 329 військовослужбовців, німецької та австро-угорської – близько 47 тисяч. Провал наступу наблизив одразу низку доленосних подій, зокрема Корніловський заколот, більшовицький переворот, розпад Росії і проголошення Української Народної Республіки. 2 ЛИПНЯ День Військово-Морських Сил Збройних Сил України (перша неділя липня). Встановлений Указом Президента України від 12 червня 2015 року № 331/2015, “ураховуючи значення Військово-Морських Сил Збройних Сил України у забезпеченні обороноздатності держави”. 40 років тому, 2 липня 1977 року, у місті Алушта в Криму народився Андрій Володимирович Бєлкін – учасник української миротворчої місії в Ліберії та АТО на сході України, підполковник.

Бєлкін А. В. – військовий льотчик, проходив службу у складі українського миротворчого контингенту в Ліберії. Командував вертолітною ланкою ескадрильї 16-ї окремої бригади армійської авіації Сухопутних військ Збройних Сил України. Навесні-влітку 2014 року підполковник А. В. Бєлкін брав участь в АТО на сході України. Загинув 24 червня 2014 року поблизу гори Карачун під містом Слов’янськ Донецької області, коли терористи з переносного зенітно-ракетного комплексу збили український військовий гелікоптер Мі-8, який повертався з блокпоста з фахівцями, що встановлювали апаратуру з метою організації моніторингу простору, фіксації фактів порушення перемир’я в зоні проведення АТО. Разом з А. В. Бєлкіним загинули ще 8 українських військових. Поховали підполковника у місті Радивилів Рівненської області. Указом Президента України від 19 липня 2014 року № 599/2014 Андрій Бєлкін посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. 4 ЛИПНЯ 75 років тому, 4 липня 1942 року, під час Другої світової війни завершилася битва за Крим і оборона Севастополя. Героїчна оборона Севастополя тривала з 30 жовтня 1941 року. Оборонці міста змогли стримувати наступ численних німецьких і румунських військ, завдати їм значних втрат. Але після падіння 30 червня Малахового кургану, ключового пункту оборони, подальший спротив втрачав сенс. Натомість, Ставка Верховного Головнокомандування дала дозвіл на евакуацію лише вищого і старшого командного складу армії і флоту, а також комуністичного партійного активу. Тому повітрям і морем були врятовані менше 2 тисяч осіб. До 100 тисяч військових, серед яких було дуже багато поранених, потрапили в німецький полон, деякі перейшли до підпільно-партизанської боротьби проти окупантів. Захоплення Криму дозволило німецьким військам влітку–восени 1942 року успішно продовжувати наступ на Волгу і на Кавказ, зрештою вийти до Сталінграду. Радянська авіація втратила можливість діяти з Криму проти нафтових родовищ в Румунії, на Чорному морі фактично встановилося домінування німецького і румунського флоту. 8 ЛИПНЯ 110 років тому, 8 липня 1907 року, у селі Конюхів (нині Стрийського району Львівської області) народився Олександр Іванович Гасин – генерал-

хорунжий Української повстанської армії, начальник Головного військового штабу УПА. Гасин О. І. закінчив Стрийську гімназію, чотири курси Львівської Політехніки, польську військову школу підхорунжих і скорочений курс Баварської військової академії. За приналежність до ОУН кілька разів заарештовувався польською владою, ув’язнювався у концтаборі Береза Картузька. Після розколу ОУН, Олександр Гасин став одним із найближчих співробітників Степана Бандери. Брав участь у складанні детального плану повстанських дій і створення української національної армії, розробленого на початку 1941 року. Після проголошення Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 року, став першим заступником міністра оборони Українського державного правління. У 1942–1943 роках заарештований нацистами, але звільнений підпільниками ОУН. На початку 1944 року О. І. Гасин очолював групу УПА-Захід. Із січня 1946 року став керівником Головного військового штабу УПА. У червні 1948 року йому присвоїли звання полковника УПА. Кілька років за ним полювали радянські органи держбезпеки, допоки 31 січня 1949 року не вийшли на слід. Того дня Олександр Гасин приїхав до Львова, щоб відвідати своїх дітей. Однак на нього чекала засідка. О. І. Гасин вступив у нерівний бій, поранив одного міліціонера і застрелився, щоб не потрапити у полон. 1952 року постановою Української Головної Визвольної Ради О. І. Гасину посмертно присвоїли звання генерал-хорунжого УПА. 10 ЛИПНЯ 280 років тому, 10–13 липня 1737 року, під час російсько-австрійськотурецької війни 1735–1737 років відбулася облога Очакова (нині місто Миколаївської області) російськими військами. Російська армія під командуванням генерал-фельдмаршала Бурхарда Мініха (німця на російській службі) налічувала 60-70 тисяч чоловік, з них не менше 13 тисяч українських лівобережних, запорозьких і слобідських козаків, при 18 гарматах і 10 мортирах. Гарнізон Очакова складався з 22 тисяч турків під командуванням Яж-паші і Мустафи-паші. У перші три дні вони відбили всі атаки, але вранці 13 липня через пожежу вибухнув головий пороховий льох фортеці, де зберігалися 500 діжок з порохом. Внаслідок вибуху загинули 6 тисяч чоловік. Після цього турецький гарнізон капітулював. Втрати російського війська становили 47 офіцерів і 957 солдат загиблими, 2839 чоловік пораненими. Восени 1737 року турки спробували знову захопити Очаків, але невдало. Зрештою за умовами Белградського мирного договору 1739 року Росія повернула

Очаків Османській імперії, після чого Очаків став головною базою турецького флоту у Північному Причорномор’ї. Остаточно російська армія завоювала Очаків під час чергової російсько-турецької війни тільки у грудні 1788 року. 11 ЛИПНЯ 360 років тому, 11 липня 1657 року, під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького відбулася битва під Магеровом (нині смт. Жовківського району Львівської області). На початку 1657 року 25-тисячна армія трансільванського князя Дьордя ІІ Ракоці вступила на терени Речі Посполитої. Богдан Хмельницький відправив їй на допомогу 10-тисячний корпус Антона Ждановича. У червні 1657 року союзники на кілька днів навіть захопили Варшаву, але невдовзі розсварилися. А. Жданович нарікав, що трансільванці вбили близько 300 козаків. Б. Хмельницький наказав йому повертатися з військами в Україну. Але 11 липня під Магеровом польська армія Стефана Чарнецького наздогнала трансільвансько-українське військо і завдала йому поразки. Зрештою, козаки повернулися на Наддніпрянщину, а Дьордь ІІ Ракоці був змушений капітулювати перед поляками на Поділлі. Звістка про ці невдачі остаточно підірвала здоров’я Б. Хмельницького, і 6 серпня 1657 року він помер. 16 ЛИПНЯ 100 років тому, 16 липня 1917 року, Українська Центральна Рада прийняла ІІ Універсал. Згідно з Універсалом, Тимчасовий уряд Росії визнавав право України на автономію, а Українську Центральну Раду і її Генеральний секретаріат – органами державної влади в Україні. Натомість, УЦР була змушена погодитися на те, що остаточно питання про форму автономії буде вирішуватися Всеросійськими Установчими зборами (скликані 18 січня 1918 року у Петрограді, але наступного дня розігнані більшовиками) та визнати, що Україна не претендує на повну державну незалежність. УЦР також мала розширити свій склад за рахунок представників національних меншин України (насамперед росіян, поляків і євреїв). Відповіддю на прийняття ІІ Універсалу став збройний виступ українських самостійників у Києві 17–18 липня 1917 року. Вони вимагали негайного проголошення незалежності України від Росії. Спільними діями Центральної Ради і командування Київського військового округу виступ було придушено, а багатьох його учасників відправлено на фронт.

40 років тому, 16 липня 1977 року, у місті Бершадь Вінницької області народився Юрій Вікторович Коваленко – учасник АТО на сході України, підполковник, Герой України. Коваленко Ю. В. закінчив у 1994 році школу, а у 1998 році Одеський військовий інститут Сухопутних військ, служив на Дніпропетровщині і у Кіровограді (Кропивницькому). Під час проведення АТО служив заступником командира загону спеціального призначення 3-го окремого полку спеціального призначення оперативного командування “Південь” Сухопутних військ Збройних Сил України. Його загін охороняв військові об’єкти, супроводжував вантажі і брав участь у розвідувальних операціях і боях. У червні 2014 року загін забезпечив прохід через брід біля села Кожевня Шахтарського району Донецької області військових колон вздовж кордону для блокування ліній постачання ворога. Юрій Коваленко першим перейшов річку Міус, надалі його загін йшов у авангарді, щоб вивести підрозділи Збройних Сил України до Довжанського і Червонопартизанська (Вознесенівки) Луганської області. Ця операція була проведена без втрат. Також загін Ю. В. Коваленка брав участь у боях за смт. Ізварине Луганської області. 15 липня 2014 року поблизу села Провалля Свердловського (Довжанського) району Луганської області в результаті мінометного обстрілу підполковник Ю. В. Коваленко загинув. Похований у селі Флорине Бершадського району Вінницької області. Указом Президента України від 31 березня 2015 року № 191/2015 Ю. В. Коваленко посмертно було присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”. Рішенням виконкому Кіровоградської ради від 10 вересня 2015 року Ю. В. Коваленко посмертно нагороджений відзнакою “За заслуги” 1 ступеня. На честь Героя названо вулиці у Кропивницькому і Бершаді. 18 ЛИПНЯ 155 років тому, 18 липня 1862 року, в рамках проведення військової реформи у Російській імперії на базі 1-ї армії було створено Київський військовий округ (КВО). Округ створювався з метою децентралізації та вдосконалення військового управління в Російській імперії. Командувач округом керував оперативними, стройовими та господарськими справами військових з’єднань і частин округу та підвідомчих йому установ. Штаб округу займався підготовкою до мобілізації, передислокацією військ у випадку війни, відав їх розташуванням у мирний час,

стройовою та бойовою підготовкою військ, збором даних про ймовірного противника в прикордонній смузі, кадровими питаннями, опікувався артилерійським, інженерним, інтендантським, санітарним та ветеринарним забезпеченням військ, забезпечував військове судочинство. Спочатку КВО займав переважну територію Київської, Подільської і Волинської губерній, але у 1888 році у зв’язку із ліквідацією Харківського військового округу КВО поширили також на Харківську, Чернігівську, Полтавську і Курську губернії. Після багатьох реформувань КВО був остаточно розформований вже у незалежній Україні 1 листопада 1992 року. 21 ЛИПНЯ 35 років тому, 21 липня 1982 року, у місті Ізяслав Хмельницької області народився Олександр Олександрович Кушнірук – учасник АТО на сході України, підполковник. Кушнірук О. О. закінчив школу в Ізяславі і військовий вищий навчальний заклад. Служив у миротворчому підрозділі у Придністров’ї, потім у 8-му окремому полку спеціального призначення Головного управління розвідки Міністерства оборони у Хмельницькому на посаді начальника штабу. Коли розпочалася АТО на сході України, Кушнірук О. О. пішов служити начальником розвідки у 28-му механізовану бригаду. Загинув 25 грудня 2014 року, підірвавшись на міні ОЗМ-72 між населеними пунктами Піски і Первомайське Ясинуватського району Донецької області. Похований у Хмельницькому на Алеї Слави кладовища в мікрорайоні Раково. Указом Президента України від 14 березня 2015 року № 144/2015 О. О. Кушнірук посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Згідно рішення Хмельницької міської ради від 16 березня 2016 року № 1 Кушнірук О. О. посмертно нагороджений Почесною відзнакою міської громади “Мужність і відвага”, також посмертно присвоєно звання почесного громадянина міста Хмельницького. 25 років тому, 21 липня 1992 року, відбулося повстання на сторожовому кораблі СКР-112 Чорноморського флоту, внаслідок чого корабель перейшов до складу ВМС України. Протягом 1992 року командування Чорноморського флоту чинило тиск на моряків, які присягнули на вірність Україні. Деякі офіцери усувалися з посад, від декого змушували подавати рапорт на звільнення у запас. У відповідь на ці дії вранці 21 липня 1992 року СКР-112 підняв український прапор і вирушив з Кримської військово-морської бази у Новоозерному поблизу Євпаторії до Одеси,

з наміром увійти до складу ВМС України. Екіпаж корабля становив близько 100 осіб. Російське командування силами кораблів і авіації спробувало перешкодити цьому переходові, погрожувало застосувати зброю. По курсу СКР-112 було відкрито вогонь з артилерійської установки, російські кораблі отримали наказ іти на таран, але екіпаж СКР-112 шляхом маневрування уникнув зіткнення. Переслідування тривало 8 годин. З українського боку на допомогу СКР-112 вийшли прикордонні кораблі і літак-винищувач Су-27. зрештою СКР-112 зміг дістатися Одеси. Сторожовий корабель СКР-112 увійшов до складу ВМС України, але вже наприкінці 1993 року був виключений зі списків, а у 1996 році розібраний на металобрухт. 22 ЛИПНЯ 75 років тому, 22 липня 1942 року, під час Другої світової війни війська нацистської Німеччини та її союзників повністю окупували територію України. Оборонні бої на території України тривали 13 місяців – від 22 червня 1941 року. Останній населений пункт, місто Свердловськ Ворошиловградської області (нині Довжанськ Луганської області) німці захопили 22 липня 1942 року під час великого наступу на Волгу і Північний Кавказ. Після цього вся Україна опинилася під окупацією. Окупанти здійснювали масовий терор проти населення, мільйони людей були вбиті або забрані на примусові роботи до Німеччини. Визволення України частинами Червоної Армії почалося тільки 18 грудня 1942 року. 25 ЛИПНЯ 40 років тому, 25 липня 1977 року, у місті Юрюзань Катав-Іванівського району Челябінської області Росії народився Дмитро Павлович Шкарбун – учасник АТО на сході України, гвардії підполковник. Шкарбун Д. П. у 1994 році закінчив середню школу № 75 міста Харків, у 1998 році – льотний факультет Харківського інституту льотчиків Військовоповітряних сил (нині Харківський національний університет повітряних сил імені Івана Кожедуба), у 2005 році – Національний аерокосмічний університет імені М. Є. Жуковського “Харківський авіаційний інститут”. Служив у частинах ВПС України з 1998 року, зокрема був помічником командира на дальніх надзвукових ракетоносцях-бомбардувальниках Ту-22М3 військової частини А 2442 міста Прилуки Чернігівської області. Від 2005 року служив у військовій

частині А 1231 (456-а гвардійська бригада транспортної авіації ВПС України, аеродром Гавришівка Вінницького району Вінницької області), був заступником командира авіаційної ескадрильї з виховної роботи. Із травня 2014 року Шкарбун Д. П. брав участь в АТО на сході України. Загинув 14 липня 2014 року, коли військово-транспортний літак Ан-26 було збито терористами на висоті 6500 метрів в районі села Давидо-Микільське Краснодонського (Сорокинського) району Луганської області. Похований на Алеї Слави Центрального міського кладовища Вінниці. Указом Президента України від 31 жовтня 2014 року № 838/2014 Шкарбун Д. П. нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно). 26 ЛИПНЯ 355 років тому, 26 липня 1662 року, під час доби Руїни відбулася битва під Каневом між козацько-московським військом Гетьмана Якима Сомка і князя Григорія Ромодановського та козацько-польськокримськотатарським військом Гетьмана Юрія Хмельницького. Наприкінці 1660 року відбувся фактичний розкол гетьманської України на дві частини: Правобережжя під владою Речі Посполитої, де гетьманував Юрій Хмельницький (син Богдана Хмельницького), і Лівобережжя під владою Московського царства, де гетьманував Яким Сомко. Між ними точилася громадянська війна. У 1662 році Ю. Хмельницький здійснив чергову спробу оволодіти Переяславом, але зазнав невдачі і відступив до Канева, де отаборився на лівому березі Дніпра. Його військо налічувало 14 тисяч козаків правобережних полків, близько 4 тисяч поляків та іноземних найманців і 2 тисячі кримських татар. Невдовзі до канівської переправи підійшло військо Григорія Ромодановського і Якима Сомка. Воно складалося з 15 тисяч московських ратників і до 14 тисяч лівобережних козаків. У битві військо Юрія Хмельницького було притиснуте до Дніпра і зазнало тяжкої поразки. Лише незначна частина разом із Ю. Хмельницьким змогла переправитися через річку. Переможці захопили 117 знамен, 22 гармати, 25 литавр. Поразка прискорила падіння Ю. Хмельницького. Незважаючи на частковий реванш у Бужинський битві 13 серпня 1662 року, він невдовзі відмовився від гетьманської булави. Битва під Каневом за своїми масштабами вважається однією з найбільших битв московсько-польської війни 1654–1667 років.

27 ЛИПНЯ 15 років тому, 27 липня 2002 року, під час авіашоу на честь 60-ї річниці 14-го авіаційного корпусу у Львові сталася Скнилівська трагедія. Під час виконання фігур вищого пілотажу винищувач Су-27УБ впав на натовп глядачів. В результаті загинули 77 осіб, кілька сотень отримали поранення. Пілоти встигли катапультуватися. Це була одна з найбільших катастроф в історії авіаційних шоу. До відповідальності за трагедію притягнули 10 осіб. Організаторів авіашоу і льотчиків суд визнав винними у скоєнні аварії через недбалість і невиконання плану польоту та засуджено до різних термінів ув’язнення. 28 ЛИПНЯ День хрещення Київської Русі–України. Встановлений Указом Президента України від 25 липня 2008 року № 668/2008 у день пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира, який у 988 році розпочав масову християнізацію Київської Русі. 29 ЛИПНЯ День Сил спеціальних операцій Збройних Сил України. Встановлений Указом Президента України від 26 липня 2016 року № 311/2016, “з метою подальшого розвитку національних військових традицій, ураховуючи важливу роль Сил спеціальних операцій Збройних Сил України у забезпеченні обороноздатності держави”.

СЕРПЕНЬ 2 СЕРПНЯ День високомобільних десантних військ. Встановлений Указом Президента України від 27 липня 2012 року № 457/2012, “з метою відродження та розвитку національних військових традицій, ураховуючи важливу роль високомобільних десантних військ у забезпеченні обороноздатності держави”.

110 років тому, 2 серпня 1907 року, у селі Річки (нині Білопільського району Сумської області) народився Степан Павлович Супрун – учасник японсько-китайської і Другої світової війни, підполковник, двічі Герой Радянського Союзу. Супрун С. П. у 6-річному віці разом із родиною емігрував до Канади, де закінчив неповну середню школу. 1924 року сім’я повернулася до Радянського Союзу. Степан Супрун працював столяром у Сумах, потім на Сумському машинобудівному заводі. 1929 року був призваний до Червоної Армії, пройшов школу молодших авіаційних спеціалістів і школу льотчиків при 83-му авіазагоні у Смоленську. 1933 року почав службу льотчиком-випробувачем НДІ ВПС Червоної Армії. Літав на більше ніж 140 типах літаків, брав участь у повітряних парадах над Червоною площею Москви. У 1937–1938 роках у складі радянської делегації відвідав США. Від червня 1939 до січня 1940 року Супрун С. П. у складі групи радянських льотчиків брав участь в японсько-китайській війні на боці Китаю. Пілотуючи винищувач І-16, особисто збив 6 японських літаків. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 травня 1940 року йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. Напередодні німецько-радянської війни Супрун С. П. у складі радянської комісії із закупівлі авіатехніки відвідав гітлерівську Німеччину, де освоїв літаки “Мессершмітт” Bf 109 і “Хейнкель” Не 100. Після нападу Німеччини на Радянський Союз, підполковник Супрун С. П. сформував 401-й винищувальний авіаполк спеціального призначення, який складався з льотчиків-випробувачів. Воював на Західному фронті у Білорусі. Виконав 15 бойових вильотів на винищувачі МіГ-3, збив 1 літак противника. 4 липня 1941 року загинув у повітряному бою в районі міста Толочин Вітебської області Білорусі. Похований у Москві на Новодівочому кладовищі. Посмертно 22 липня 1941 року нагороджений другою медаллю “Золота Зірка”. 3 СЕРПНЯ 45 років тому, 3 серпня 1972 року, у смт. Томаківка Дніпропетровської області народився Петро Анатолійович Третяк – учасник АТО на сході України, підполковник. Третяк П. А. служив заступником командира дивізіону з виховної роботи у 55-й окремій артилерійській бригаді імені генерал-полковника Василя Петрова. Під час АТО на сході України потрапив в оточення під селом Дякове Антрацитівського району Луганської області. Під час виходу з оточення

6 серпня 2014 року загинув, коли бойовики із засідки закидали бойову машину гранатами. Похований у рідному селищі Томаківка. Указом Президента України від 15 травня 2015 року № 270/2015 П. А. Третяк посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ст. 4 СЕРПНЯ 340 років тому, 4 серпня 1677 року, під час московсько-турецької війни 1672–1681 років розпочалася оборона Чигирина (нині місто Черкаської області) від турецьких військ. Вважаючи Правобережну Україну своїм васальним володінням, султан Османської імперії Мехмед IV відправив проти гетьманської столиці Чигирина армію Ібрагім-паші. Місто захищали українські козаки Гетьмана І. С. Самойловича і московські війська А. Ф. Траурніхта і Г. Г. Ромодановського. Їм вдалося вистояти в обороні і навіть перейти у контрнаступ. 28 серпня об’єднані сили козаків і московитів розбили армію Ібрагім-паші і переслідували її на відстань до 5 верст. Однак наступного літа турки організували новий похід і зрештою захопили Чигирин, хоча місто внаслідок бойових дій було практично повністю знищене. 25 років тому, 4 серпня 1992 року, у селі Чернелів-Руський Тернопільського району Тернопільської області народився Володимир Михайлович Гарматій – учасник АТО на сході України, молодший лейтенант, Герой України. Гарматій В. М. закінчив Великобірківську школу-гімназію імені Степана Балея і 4 курси факультету обліку і аудиту Тернопільського національного економічного університету. Пройшов військову кафедру, з 5-го курсу у квітні 2014 року був мобілізований до Збройних Сил України. Служив командиром мінометного взводу 51-ї окремої механізованої бригади. Загинув 26 липня 2014 року під Сєвєродонецьком Луганської області внаслідок підриву на міні. Похований у рідному селі Чернелів-Руський. Указом Президента України від 13 жовтня 2016 року № 448/2016 В. М. Гарматію посмертно присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”. 6 СЕРПНЯ День Повітряних Сил Збройних Сил України (перша неділя серпня). Встановлений Указом Президента України від 27 червня 2007 року № 579/2007,

“ураховуючи значення Повітряних Сил Збройних Сил України у забезпеченні обороноздатності держави”. Всесвітній день боротьби за заборону ядерної зброї. Відзначається у річницю атомного бомбардування японського міста Хіросіма американською авіацією у 1945 році, внаслідок чого загинули близько 80 тисяч осіб, зникли без вісти понад 12 тисяч, дістали поранення і опромінення понад 40 тисяч осіб. 125 років тому, 6 серпня 1892 року, у місті Гадяч (нині Полтавської області) народився Михайло Миколайович Крат – генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки, військовий мемуарист. Михайло Крат закінчив Полтавський кадетський корпус, Чугуївське піхотне юнкерське училище. Під час Першої світової війни командував 93-м піхотним полком. До Армії УНР вступив 1917 року, служив начальником оперативного відділу Київського військового округу, заступником командира Запорізької дивізії, командиром 8-го Чорноморського полку 3-ї Залізної стрілецької дивізії, начальником Республіканської дивізії Дієвої Армії УНР, заступником командира Окремого кінно-гірського дивізіону. Учасник Першого Зимового походу Армії УНР у грудні 1919 – травні 1920 років. Після поразки УНР Михайло Крат мешкав в еміграції в Польщі. Наприкінці Другої світової війни командував 1-ю дивізією Української національної армії генерала Павла Шандрука, яка здалася в полон британській армії в Австрії та на Балканах. Після звільнення емігрував до США. Уряд УНР в екзилі 1945 року надав йому військовий ранг генерал-хорунжого. Автор спогадів “Козацькому роду нема переводу”, історії 3-ї Залізної дивізії Армії УНР та інших історичних творів. Помер 8 серпня 1979 року у місті Детройт (штат Мічиган, США), похований на православному цвинтарі Саут-Баунд-Брук (штат Нью-Джерсі, США). 8 СЕРПНЯ День військ зв’язку. Встановлений Указом Президента України від 1 лютого 2000 року № 154/2000, “ураховуючи заслуги військ зв’язку у зміцненні обороноздатності держави”. 12 СЕРПНЯ 910 років тому, 12 серпня 1107 року, відбулася битва на річці Сула (в районі міста Лубни, зараз Полтавської області) між давньоруським і половецьким військами.

Влітку 1107 року військо кочівників-половців (кипчаків) під керівництвом хана Боняка здійснило напад на Переяславське князівство. Розмістивши свій табір поблизу Лубен, половці невеликими загонами грабували Посулля. На зустріч половцям виступило об’єднане військо Київського, Чернігівського і Переяславського князівств під орудою трьох правителів: Святополка Ізялавича, Олега Святославича і Володимира Всеволодовича, відомого як Володимир Мономах. Русичі несподівано напали на половців і повністю розгромили їх. Загинув брат хана Боняка, Тааз, деякі половецькі князі потрапили у полон. Перемога русичів призвела до зменшення половецьких набігів на Переяславське князівство. 55 років тому, 12 серпня 1962 року, розпочався космічний політ першого космонавта-українця, підполковника Павла Поповича. Павло Романович Попович (1930–2009) – перший космонавт-українець (уродженець міста Узин, нині Білоцерківського району Київської області) та космонавт Радянського Союзу № 4. Із 12 до 15 серпня 1962 року він здійснив космічний політ на кораблі-супутнику “Восток-4”. Це був перший у світі груповий політ двох пілотованих кораблів, спільно з Андріяном Ніколаєвим, який пілотував космічний корабель “Восток-3”. Під час групового польоту були проведені перші експерименти з радіозв’язку між екіпажами двох кораблів в космосі і взаємне фотографування, виконана широка програма науковотехнічних і медико-біологічних експериментів. Павло Попович провадив орієнтацію корабля в просторі за допомогою системи ручного управління. За успішне здійснення першого у світі групового космічного польоту і проявлені при цьому мужність і героїзм підполковник П. Р. Попович 19 серпня 1962 року отримав звання Героя Радянського Союзу. Від 3 до 19 липня 1974 року П. Р. Попович виконав свій другий політ у космос як командир екіпажу космічного корабля “Союз-14”, за що 20 липня 1974 року був удостоєний другої “Золотої Зірки” Героя Радянського Союзу. 14 СЕРПНЯ 345 років тому, з 14 по 27 серпня 1672 року, під час польсько-турецької війни 1672–1676 років відбулася облога Кам’янець-Подільської фортеці турецькими військами. У березні 1669 року Гетьман Правобережної України Петро Дорошенко погодився прийняти протекцію турецького султана Мехмеда IV. Це означало неминучу війну з Річчю Посполитою, якій на той час належало Правобережжя. Влітку 1672 року 100-тисячна турецька армія при 100 гарматах на чолі з самими

султаном вирушила походом на Річ Посполиту. До неї приєднались армії Молдавії, Валахії, Кримського ханства і козаки Петра Дорошенка. 12 серпня союзники перейшли Дністер і вступили на Поділля. 14 серпня розпочалася облога Кам’янець-Подільської фортеці, яку захищав відносно невеликий польський гарнізон (1500–2000 чол.) під командуванням коменданта Миколая Потоцького. Після майже двотижневих боїв фортеця була захоплена. Турки дали змогу всім бажаючим залишити місто. Християнські храми Кам’янця були переосвячені на мечеті. Утворилася нова провінція Османської імперії – Кам’янецький (Подільський) ейялет, яка проіснувала 27 років. Тільки 1699 року, за умовами Карловицького миру, Османська імперія була змушена залишити Поділля. Облога Кам’янця-Подільського змальована в історичному романі видатного польського письменника Генрика Сенкевича “Пан Володийовський” (продовження романів “Вогнем і мечем” і “Потоп”). Прототипом головного героя є шляхтич з Поділля, полковник Єжи Володийовський, який загинув під час оборони фортеці. 19 СЕРПНЯ 75 років тому, 19 серпня 1942 року, була проведена Шепетівська диверсійна операція Української повстанської армії “Поліська Січ”. УПА “Поліська Січ” під командуванням Тараса Бульби-Боровця діяла від імені уряду Української Народної Республіки в екзилі. В ніч на 19 серпня 1942 року з’єднана група бригад “Поліської Січі” захопила вузловий залізничний пункт Шепетівка (нині Хмельницької області), звільнивши його від німецьких окупантів. Повстанці заволоділи чотирма ешелонами різноманітного майна та звільнили два ешелони людей, яких везли на примусові роботи до Німеччини. Після цього повстанці залишили Шепетівку. 22 СЕРПНЯ 25 років тому, 22 серпня 1992 року, у Києві відбулася урочиста церемонія передання повноважень від Державного центру Української Народної Республіки в екзилі урядові незалежної України. Президент УНР в екзилі (у вигнанні) Микола Плав’юк урочисто, у присутності Президента України Леоніда Кравчука, Голови Верховної Ради Івана Плюща і прем’єр-міністра Вітольда Фокіна склав повноваження Державного центру УНР і проголосив молоду державу правонаступницею УНР. Українській владі були передані Заява про правонаступництво України від УНР,

клейноди Гетьмана Івана Мазепи та інші державні атрибути. Складаючи повноваження, уряд УНР у вигнанні виконував постанову Трудового Конгресу УНР 1919 року, де йшлося про припинення діяльності еміграційного уряду УНР в разі проголошення незалежності Української держави. Цікаво, що 12 вересня 1991 року Верховна Рада України прийняла закон “Про правонаступництво України”, яким Україна проголошувалася наступницею УРСР. Варто відзначити, що не всі еміграційні уряди припиняли діяльність після відновлення незалежності своїх країн. Наприклад, уже 100 років існує Рада Білоруської Народної Республіки, яка не визнає сучасний політичний режим у Білорусі і не складає перед ним свої повноваження. Наразі це найдавніший у світі досі існуючий уряд у вигнанні. 23 СЕРПНЯ День Державного Прапора України. Встановлений Указом Президента України від 23 серпня 2004 року № 987/2004 “на вшанування багатовікової історії українського державотворення, державної символіки незалежної України та з метою виховання поваги громадян до державних символів України”. Європейський день пам’яті жертв сталінізму та нацизму. Відзначається щороку у день підписання пакту Молотова–Ріббентропа у 1939 році, що розділив Європу на дві сфери інтересів тоталітарних держав за допомогою секретних додаткових протоколів. 24 СЕРПНЯ День Незалежності України. 24 серпня 1991 року Верховна Рада Української РСР ухвалила Акт проголошення незалежності України. Історію української державності прийнято відраховувати з моменту створення Київської Русі в IX столітті. Після занепаду цього державного утворення і розпаду на дрібні князівства, що його супроводжував, в XVII столітті утворюється Козацько-Гетьманська держава, яка проіснувала до кінця XVIII століття, після чого, аж до XX століття, незалежної української держави не існувало. Після революції 1917 року в Україні позначився підйом національного руху, що оформився в ІІІ Універсал Центральної Ради 20 листопада 1917 року і оголосив Українську Народну Республіку – УНР. В Універсалі було оголошено про свободу слова, друку, віросповідання, зборів, страйків, скасування смертної

кари. 22 січня 1918 року IV Універсалом Центральної Ради було проголошено повну незалежність УНР. Відмова українського уряду прийняти ультиматум більшовицької Ради Народних Комісарів, в якому вимагалося дозволити їм ввести свої війська на Україну, а також не пропускати на Дон білих офіцерів і козаків, зумовила почалася українсько-більшовицької війни. Військові успіхи більшовиків змусили керівництво УНР закликати на допомогу Німеччину і Австро-Угорщину. З середини лютого 1918 року почався наступ німецьких, австро-угорських і українських військ на територію захоплену більшовиками. До травня того ж року вся Україна була звільнена від більшовицької окупації, однак фактично опинилася в німецькій. За цим слідувала громадянська війна і низка інтервенцій, які завершилися тільки в 1921 році. 28 грудня 1920 між УРСР і РРФСР був підписаний “Робітничо-селянський союзний договір про військове і господарське співробітництво”, який закріпив залежність УРСР від РРФСР. 30 грудня 1922 року Радянська Україна увійшла до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). Наступний шанс на незалежну українську державу випав лише наприкінці XX століття, після розпаду СРСР. Вперше День незалежності України був відзначений 16 липня 1991 року в пам’ять про те, що рік тому 16 липня 1990 року Верховна рада УРСР прийняла “Декларацію про державний суверенітет України”. Оскільки 24 серпня 1991 року Верховна Рада Української РСР ухвалила “Акт проголошення незалежності України”, який 1 грудня 1991 року підтвердив народ на Всеукраїнському референдумі, виникла потреба змінити дату святкування Дня незалежності України. Тож 20 лютого 1992 року Верховна Рада України ухвалила постанову “Про День незалежності України”, і відтоді це свято відзначається щороку 24 серпня. 25 СЕРПНЯ 150 років тому, 25 серпня 1867 року, у Харківській губернії народився Олексій Сергійович Астаф’єв, відомий під псевдонімом Олелько ОстапураСтеповий – генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки і Української Держави. Олексій Астаф’єв закінчив 1-й Московський кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище і Миколаївську інженерну академію у Санкт-Петербурзі. Служив у 31-й артилерійській бригаді у Білгороді. Від 1902 до 1906 року перебував у відставці, грав у театральній трупі Марка

Кропивницького під псевдонімом Степовий. Після повернення на військову службу викладав інженерну справу у Чугуївському піхотному юнкерському училищі, 2-му Київському Миколаївському військовому училищі. Поширював українські традиції серед вихованців цих закладів. Отримав чин полковника. Наприкінці 1917 року О. С. Астаф’єв вступив на службу УНР, очолив відділ військово-навчальних закладів військового міністерства. Учасник збройних протистоянь у Києві в жовтні 1917 і у січні 1918 років, захищав українську владу. Із березня 1918 року став начальником головної шкільної управи Армії УНР, потім Армії Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського. 13 серпня 1918 року підвищений до звання генерального хорунжого Армії Української Держави. Звертався до П. П. Скоропадського із проханням про зміну свого прізвища на Остапура-Степовий, мотивуючи тим, що його предки мали прізвище Остапура. За часів Директорії УНР займався формуванням інженерної школи старшин, був військовим аташе в Османській імперії. У грудні 1919 року повернувся до Чугуєва, зайнятого більшовиками. За деякими даними, протягом 1920 – 1923 років очолював повстанські загони на Харківщині і загинув у бою з чекістами.

ВЕРЕСЕНЬ 7 ВЕРЕСНЯ День військової розвідки України. Встановлений наказом міністра оборони України від 1 червня 2007 року № 302. 8 ВЕРЕСНЯ 530 років тому, 8 вересня 1487 року, між поляками і татарами відбулася битва під Копистирином (нині село Шаргородського району Вінницької області). У цій битві польське військо під проводом королевича Яна Ольбрахта (син короля Казимира IV Ягеллончика) розгромило 5-тисячний загін заволзьких татар, яких Османська імперія відправила проти Польського королівства.

Загинули 1500 татар, багато потрапили у полон, через Львів їх привели до Кракова, де відбувся тріумфальний в’їзд польського війська до міста. 10 ВЕРЕСНЯ Міжнародний День пам’яті жертв фашизму (друга неділя вересня). Відзначення започатковано у 1962 році. Місяць вересень обрали саме тому, що Друга світова війна розпочалася у вересні 1939 року і завершилася у вересні 1945 року. День танкістів (друга неділя вересня). Встановлений Указом Президента України від 29 серпня 1997 року № 922/97 “на підтримку ініціативи ветеранів танкових військ і танкобудівників України, враховуючи бойові заслуги танкістів у роки Другої світової війни, та з метою виховання воїнів-танкістів Збройних Сил України на кращих традиціях попередніх поколінь”. 535 років тому, 10 вересня 1482 року, військо кримськотатарського хана Менглі І Гірея розорило Київ і Києво-Печерський монастир. У ті часи Київ перебував у складі Великого Князівства Литовського (ВКЛ), з яким ворогувала Московська держава. Московський князь Іван ІІІ умовив кримського хана піти походом на Київ. Київський воєвода Іван Ходкевич мав замало часу, щоб належним чином організувати оборону. Населення Києва сягало приблизно 5 тисяч осіб. Частина з них сховалася у міському дерев’яному замку на Замкові горі (Хоривиці), врахувавши те, що під час попереднього спустошливого нападу навесні 1416 року татари не змогли його захопити. Але цього разу татари здобули замок, спалили місто, пограбували церкви, забрали майже всіх мешканців у неволю. Іван Ходкевич і печерський ігумен померли у татарському полоні. На знак дотримання своїх союзницьких зобов’язань Менглі І Гірей надіслав у дар Іванові ІІІ потир (чашу для християнського богослужіння) і дискос (літургійну посудину) із Софійського собору. Цей погром зробив величезне враження в Україні, сильно послабив ВКЛ і завдав страшного удару Києву, який ще не оговтався від наслідків монгольського завоювання 1240 року. 40 років тому, 10 вересня 1977 року, у місті Коломия Івано-Франківської області народився Сергій Петрович Лисенко – учасник АТО на сході України, підполковник. Лисенко С. П. закінчив коломийську загальноосвітню школу № 4, а у 1999 році – Одеський інститут Сухопутних військ. Служив заступником командира

загону по роботі з особовим складом 3-го окремого полку спеціального призначення Головного управління розвідки Міністерства оборони України. 28 липня 2014 року під час вдалої спецоперації врятував пілота літака Су25, збитого над підконтрольною терористам територією. А наступного дня група спецпризначенців під командуванням С. П. Лисенка потрапила в оточення бойовиків поблизу села Латишеве Шахтарського району Донецької області. Українські воїни відмовилися здатися в полон і пішли на прорив. У запеклому бою четверо з них вирвалися і вийшли до своїх. Але десятеро загинули, серед них і С. П. Лисенко. Поховали підполковника у рідній Коломиї. Указом Президента України від 29 вересня 2014 року № 747/2014 С. П. Лисенко посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Коломийська міська рада присвоїла йому посмертно звання почесного громадянина міста Коломия. 14 ВЕРЕСНЯ 40 років тому, 14 вересня 1977 року, у місті Шепетівка Хмельницької області народився Ігор Вікторович Ляшенко – учасник АТО на сході України, підполковник. Ляшенко І. В. закінчив школу і Одеський інститут Сухопутних військ. Служив командиром батальйону у 24-й окремій механізованій Бердичівській Залізній бригаді імені князя Данила Галицького. 19 червня 2014 року загинув у бою під селищем Ямпіль Краснолиманського (Лиманського) району Донецької області, командуючи розвідгрупою для висування вглиб території, знищення укріплень бойовиків та звільнення населених пунктів. Похований у рідному місті Шепетівка. Указом Президента України від 21 серпня 2014 року № 660/2014 І. В. Ляшенко посмертно був нагороджений орденом Богдана Хмельницького І ступеня. На честь нього у Шепетівці названо вулицю і провулок. 15 ВЕРЕСНЯ Міжнародний день демократії. Проголошений Генеральною Асамблеєю ООН 13 грудня 2007 року, відзначається щороку 15 вересня на знак підтримки зусиль урядів країн із розвитку і зміцнення демократії.

16 ВЕРЕСНЯ 385 років тому, 16 вересня 1632 року, на хуторі Суботів (нині село Чигиринського району Черкаської області) народився Тимофій Богданович Хмельницький (Тиміш Хмельниченко) – старший син Богдана Хмельницького, український військовий і політичний діяч. Тимофій Хмельницький вже у 15-літньому віці, на початку 1648 року, внаслідок переговорів батька з кримським ханом Ісламом ІІІ Гіреєм і укладення угоди про спільну боротьбу проти Речі Посполитої залишився заручником у Бахчисараї, в якості гарантії дотримання козаками своїх зобов’язань. Невдовзі відпущений, він став Чигиринським сотником і Жаботинським полковником Війська Запорозького, брав участь у військових кампаніях Б. Хмельницького проти поляків. Відзначався хоробрістю і рішучістю. 1652 року внаслідок вдалого походу у Молдавію одружився з донькою молдавського господаря Василя Лупула, Розандою. У шлюбі народилося двоє хлопчиків-близнюків, доля яких невідома. У 1653 році Трансільванія, Валахія і Польща почали війну проти Молдавії. Тимофій Хмельницький на чолі козацького війська як наказний гетьман допомагав своєму тестеві, Василю Лупулу. У серпні-вересні він був блокований ворогом у фортеці Сучава (Південна Буковина, нині Румунія). 12 вересня Т. Хмельницький отримав поранення під час гарматного обстрілу і 15 вересня помер. Козаки змогли добитися почесних умов перемир’я, за яким вони вийшли зі зброєю із Сучави і забрали тіло Тимоша. Наприкінці 1653 року його поховали в Іллінській церкві Суботова, але через кілька років могила, імовірно, була знищена поляками. Смерть Тимоша стала тяжким ударом для Богдана Хмельницького, який розглядав старшого сина як безпосереднього спадкоємця і планував передати йому владу. 110 років тому, 16 вересня 1907 року, у місті Зміїв (нині Харківської області) народився Захар Карпович Слюсаренко – учасник Другої світової війни, генерал-лейтенант танкових військ, двічі Герой Радянського Союзу, військовий мемуарист. Слюсаренко З. К. закінчив вищу школу профруху і працював на скляному заводі. 1932 року був призваний до Червоної Армії, пройшов Орловську бронетанкову школу. Під час Другої світової війни брав участь у бойових діях на Південно-Західному, Брянському, Сталінградському, Ленінградському, 1-му Українському фронтах. Із лютого 1944 року З. К. Слюсаренко командував 56-ю гвардійською танковою бригадою 7-го гвардійського танкового корпусу 3-ї гвардійської танкової

армії 1-го Українського фронту. Виявив високу воїнську майтерність і мужність під час проведення Львівсько-Сандомирської наступальної операції, форсування Вісли і закріплення на плацдармі південніше міста Сандомир. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 вересня 1944 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. Під час Берлінської наступальної операції у другій половині квітня 1945 року бригада З. К. Слюсаренка знищила до 660 солдатів і офіцерів ворога, 48 танків, 16 бронемашин, 37 гармат, захопила 470 полонених, 2 залізничних ешелони і 2 склади. 31 травня 1945 року гвардії полковник З. К. Слюсаренко був нагороджений другою медаллю “Золота Зірка”. Після війни З. К. Слюсаренко закінчив курси удосконалення офіцерського складу при Військовій академії бронетанкових і механізованих військ та Вищі академічні курси при Вищій військовій академії імені К. Є. Ворошилова. 1953 року отримав звання генерал-майора танкових військ. Із 1957 року командував 10-м армійським корпусом Уральського військового округу. Від 1960 року був заступником командувача Північної групи військ (Польща). 1963 року отримав звання генерал-лейтенанта танкових військ. 1965 року вийшов у відставку. Написав мемуари “Останній постріл”. Мешкав у Києві, помер 6 квітня 1987 року, похований на Байковому цвинтарі. 19 ВЕРЕСНЯ 115 років тому, 19 вересня 1902 року, у селі Ставсково (нині Кривошеїнського району Томської області Росії) народився Федір Матвійович Зінченко – учасник Другої світової війни, полковник, Герой Радянського Союзу, командир 756-го стрілецького полку, воїни якого 30 квітня 1945 року штурмом оволоділи Рейхстагом, військовий мемуарист. Зінченко Ф. М. народився у багатодітній селянській родині вихідців з України. У документах записував себе українцем. У Червоній Армії служив із 1924 року, пройшов Владивостоцьку військову піхотну школу, курси командного складу “Постріл”. Учасник Другої світової війни з березня 1942 року. Навесні 1944 року Ф. М. Зінченка призначили командиром 756-го стрілецького полку 150-ї стрілецької дивізії 3-ї ударної армії 1-го Білоруського фронту. Під час Берлінської операції воїни полку зламали опір противника і 30 квітня оволоділи будівлею Рейхстагу, встановили над нею червоний прапор. Командир дивізії генерал-майор В. М. Шатілов призначив Ф. М. Зінченка комендантом Рейхстагу. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31 травня 1945 року Ф. М. Зінченко було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

1950 року полковник Ф. М. Зінченко вийшов у відставку і оселився в Україні. Мешкав у місті Золотоноша Черкаської області, потім переїхав до Черкас. Автор спогадів “Герої штурму Рейхстагу”. Помер 15 жовтня 1991 року на 90-му році життя, похований на міському цвинтарі Черкас. 21 ВЕРЕСНЯ Міжнародний день миру. Встановлений резолюцією Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй від 30 листопада 1981 року № A/RES/36/67. Рішення про святкування дня миру щороку 21 вересня прийняте спеціальною резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 28 вересня 2001 року № A/RES/55/282. Відзначається як день глобального припинення вогню і відмовлення від насильства. Генеральна Асамблея ООН пропонує всім державам і народам дотримуватися припинення воєнних дій цього дня. 22 ВЕРЕСНЯ День партизанської слави. Встановлений Указом Президента України від 30 жовтня 2001 року № 1020/2001 “на підтримку ініціативи ветеранів війни та з метою всенародного вшанування подвигу партизанів і підпільників, увічнення їх пам’яті”. 23 ВЕРЕСНЯ 25 років тому, 23 вересня 1992 року, у місті Миргород Полтавської області народився Микола Олегович Куценко – учасник АТО на сході України, лейтенант. Куценко М. О. у 2009 році закінчив миргородську школу № 7, а у 2013 році – Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові за спеціальністю “Управління діями підрозділів танкових військ”. Із 2013 року служив у 1-й окремій гвардійській танковій бригаді (в/ч А 1815, смт. Гончарівське Чернігівського району Чернігівської області), командував взводом. Із весни 2014 року брав участь в АТО на сході України. Загинув 27 липня 2014 року під містом Лутугине Луганської області, рятуючи екіпаж танка, який потрапив під обстріл. Похований у Миргороді. Указом Президента України від 8 вересня 2014 року № 708/2014 М. О. Куценко посмертно нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня.

29 ВЕРЕСНЯ День пам’яті жертв Бабиного Яру. Цього дня у 1941 році в урочищі Бабин Яр у Києві німецькі окупанти розпочали масові страти єврейського населення. Лише протягом 29–30 вересня 1941 року було розстріляно 33 771 людину. Загалом за два роки німецької окупації (1941–1943) в Бабиному Яру загинули, за різними даними, від 70 до 200 тисяч людей – мирного населення, радянських військовополонених, підпільників. БЕЗ ДАТИ 655 років тому, у проміжок часу між 24 вересня і 25 грудня 1362 року (точна дата невідома), відбулася битва на Синіх Водах (річка Синюха) поблизу фортеці Торговиця (нині село Новоархангельського району Кіровоградської області) між литовсько-руським та монголо-татарським військами. Литовсько-руським військом командував великий литовський князь Ольгерд Гедимінович (правив у 1345–1377 роках). Спільними зусиллями предків сучасних литовців, українців і білорусів у цій битві золотоординському війську було завдано нищівної поразки. До складу Великого Князівства Литовського (ВКЛ) остаточно відійшли Київщина і Поділля. ВКЛ стала величезною багатонаціональною державою, яка здобувала довір’я місцевого слов’янського населення тим, що шанувала місцеві звичаї, віру та культурні надбання. ВКЛ навіть почало претендувати на захоплення усіх земель до Чорного моря, що й буде на деякий час реалізовано за правління Вітовта Кейстутовича на початку XV століття. Перемога на Синіх Водах за 18 років до Куликовської битви підірвала могутність Золотої Орди і поклала початок звільненню східнослов’янських народів від монголо-татарського панування.

ЖОВТЕНЬ 1 ЖОВТНЯ День ветерана. Встановлений Указом Президента України від 24 вересня 2004 року № 1135/2004.

2 ЖОВТНЯ Міжнародний день проти насилля. Встановлений Організацією Об’єднаних Націй у 2007 році в день народження Магатми Ганді (Могандаса Карамчанда Ганді; 1869–1948) – засновника філософії і стратегії ненасилля. 6 ЖОВТНЯ 350 років тому, з 6 по 16 жовтня 1667 року, під час польсько-козацькотатарської війни 1666–1671 років відбулася битва під Підгайцями (нині місто Тернопільської області). Влітку 1667 року Гетьман Правобережної України Петро Дорошенко, намагаючись здобути Україну по Віслу, виступив у похід проти Речі Посполитої, маючи за союзників кримських татар. Військо П. Дорошенка налічувало близько 15 тисяч козаків при 30-40 гарматах, кримськотатарська армія калга-султана (перша посадова особа після хана) Кирим Гірея – 16–20 тисяч чоловік. На допомогу їм підійшли і 3 тисячі турецьких яничарів з 12 гарматами. Союзники просувалися Поділлям через Старокостянтинів на Тернопіль. Польський гетьман польний Ян Собеський (майбутній король Речі Посполитої) зібрав близько 3 тисяч польських вояків і 6 тисяч озброєних селян при 18 гарматах. Стомлена майже безперервною 20-літньою війною, Польща була не здатна зібрати більше сил. Битва тривала десять днів. Поляки обрали оборонно-наступальну тактику, звели потужні укріплення і витримали численні атаки козацько-татарського війська. В цей час запорозький кошовий отаман Ждан Ріг і харківський полковник Іван Сірко (у подальшому видатний запорозький отаман) вдерлися до Криму, пограбували і розорили край, звільнили близько 2 тисяч християнських невільників. Коли звістка про це дійшла до Підгайців, татари відмовилися воювати і почали повертатися додому, у Крим. Калга-султан Кирим Гірей уклав угоду про мир із Яном Собеським. Козакам довелося навіть копати окопи, щоб захистити себе від вчорашніх союзників. П. Дорошенко був змушений також вступити у переговори з Я. Собеським, які 19 жовтня завершилися укладання угоди. Петро Дорошенко і Військо Запорозьке обіцяли підданство королеві Речі Посполитої Янові ІІ Казимиру, польські шляхтичі могли повертатися до своїх маєтків на Правобережжі, польське коронне військо не повинно було входити до козацької України, польський гарнізон у Білій Церкві мав бути зменшений. Невигідний Підгаєцький договір прискорив укладення союзницького договору між П. Дорошенком і Османською імперією,

який в свою чергу призвів до початку польсько-турецької війни 1672–1676 років. 10 ЖОВТНЯ 105 років тому, 10 жовтня 1912 року, в селі Голубівка (нині Новомосковського району Дніпропетровської області) народився Григорій Пантелійович Кравченко – учасник японсько-китайської війни, радянсько-японського конфлікту на річці Халхин-Гол і Другої світової війни, генерал-лейтенант авіації, один із двох перших двічі Героїв Радянського Союзу. Кравченко Г. П. закінчив 10 класів школи і 1-й курс Московського землевпорядного технікуму. Із 1931 року служив у Червоній Армії, пройшов Качинську військову авіаційну школу льотчиків і був залишений при ній інструктором. У 1934 році перейшов до Науково-випробувального інституту ВПС. 1938 року учасник японсько-китайської війни у складі групи радянських льотчиків. На боці Китаю виконав близько 75 бойових вильотів на винищувачі І-16, у 8 повітряних боях збив 6 літаків противника. Сам двічі був збитий, але рятувався. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1939 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу. У 1939 році Г. П. Кравченко брав участь у радянсько-японському конфлікті на річці Халхин-Гол, де командував 22-м винищувальним авіаполком. Виконав кілька десятків бойових вильотів, у повітряних боях знищив особисто 4 і у складі групи 1 літак противника. 29 серпня 1939 року разом із льотчиком С. І. Грицевцем став першим в історії двічі Героєм Радянського Союзу. Григорій Кравченко став учасником радянсько-фінської (“Зимової”) війни 1939–1940 років, після чого командував ВПС Прибалтійського особливого військового округу. 4 червня 1940 року у віці 27 років отримав звання генераллейтенанта авіації. У 1941 році закінчив курси удосконалення командного складу при Військовій академії Генштабу. Під час радянсько-німецької війни Г. П. Кравченко командував 11-ю змішаною авіадивізією, військово-повітряними силами 3-ї армії, 8-ю ударною авіаційною групою Ставки Верховного Головнокомандування, 215-ю винищувальною авіадивізією. Воював на Брянському, Калінінському, Волховському фронтах. Незважаючи на високе військове звання і посади, особисто виконав кілька бойових вильотів на винищувачах. Під час останнього вильоту, 23 лютого 1943 року на літаку Ла-5, він загинув у повітряному бою поблизу селища Синявино Кіровського району Ленінградської області. Урна з тліном Г. П. Кравченка похована у Кремлівській стіні на Красній площі Москви.

12 ЖОВТНЯ 230 років тому, 12 жовтня 1787 року, під час російсько-турецької війни 1787–1792 років відбулася Кінбурнська баталія (нині територія Кінбурнської піщаної коси в Очаківському районі Миколаївської області). На початку війни турецьке командування вирішило захопити Кінбурнську фортецю, в якій перебував корпус генерал-аншефа Олександра Суворова. Оволодіння Кінбурном блокувало російський флот у Херсоні і відкривало шлях до відновлення турецького контролю над Кримом. У вересні 1787 року турецька ескадра у складі 3 лінійних кораблів, 4 фрегатів, 4 бомбардирських кораблів (плавучих батарей) і 14 канонерських човнів заблокувала Дніпро-Бузький лиман та обстрілювала Кінбурн. 12 жовтня о 9 ранку турки висадили десант, до 5 тисяч вояків. Фортецю обороняли 1500 російських вояків, у якості резерву в 30 верстах позаду стояли 2500 піхотинців і легкої кінноти. Коли турки наблизилися до фортеці на відстань у 200 кроків, почалася рішуча контратака. Олександр Суворов був поранений картеччю в бік і в руку, його врятував від яничарів мушкетер Іван Новіков. Вступ у бій Чорноморської козачої флотилії (кубанські та колишні запорозькі козаки) вирішив справу на користь російського війська. Залишки розгромленого турецького десанту (до 500 чоловік) повернулися на свої кораблі. Росіяни і козаки захопили 14 турецьких знамен. Кінбурнська баталія стала першою російською перемогою у російськотурецькій війні 1787–1792 років. Олександр Суворов був нагороджений орденом Св. Андрія Первозваного (найвища нагорода Російської імперії). Для тих, хто відзначився у битві, була випущена спеціальна медаль. 160 років тому, 12 жовтня 1857 року, у місті Тифліс (нині Тбілісі, Грузія) народився Роман Сидорович Кондратенко – учасник Китайського походу 1900–1901 років і російсько-японської війни 1904–1905 років, генераллейтенант, військовий інженер, герой оборони Порт-Артура. Роман Кондратенко походив з українських козаків з Катеринослава (нині м. Дніпро), які отримали російське дворянство. Закінчив Полоцьку військову гімназію, Миколаївське інженерне училище, Миколаївську інженерну академію і Миколаївську академію Генерального штабу у Санкт-Петербурзі. У 1901 році отримав чин генерал-майора із призначенням окружним черговим генералом штабу Приамурського військового округу із зарахуванням по Генеральному штабу. Під час Китайського походу (придушення Іхетуанського (Боксерського) повстання) 1900–1901 років перебував у складі Десантного корпусу. У листопаді 1903 року дістав призначення начальником 7-ї Східно-Сибірської

стрілецької бригади, яка була розширена до дивізії і відправлена до ПортАртура (нині район Люйшунькоу міста Далянь, Китайська Народна Республіка). Під час російсько-японської війни у 1904 році японські війська взяли в облогу Порт-Артур. Генерал Р. С. Кондратенко займався удосконалення оборонних позицій, зумів створити потужний фортифікаційний комплекс. Особисто керував обороною на найважчих і небезпечних ділянках. Користувався беззаперечним авторитетом і повагою підлеглих. Під керівництвом Р. С. Кондратенка були широко застосвані нові на той час види озброєння, такі як ручні гранати, міномети, кулемети, нові типи протипіхотних мін та електризовані загородження. Гарнізон Порт-Артура протягом 5 місяців відбив 4 великі наступи японської армії. Кондратенко Р. С. був удостоєний ордену Св. Георгія IV і III ступенів. 15 грудня 1904 року Р. С. Кондратенко загинув, перебуваючи на форту № 2, від прямого влучання у каземат гаубичного снаряду. Його смерть визначила долю фортеці, яка капітулювала уже за три тижні. Після завершення російсько-японської війни, у 1905 році тіло Р. С. Кондратенка було урочисто перепоховане на Нікольському кладовищі Олександро-Невської лаври у Санкт-Петербурзі. 14 ЖОВТНЯ День захисника України. Встановлений Указом Президента України від 14 жовтня 2014 року № 806/2014 “з метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності і територіальної цілісності України, військових традицій і звитяг Українського народу, сприяння дальшому зміцненню патріотичного духу у суспільстві та на підтримку ініціативи громадськості”. День захисника України встановлений замість Дня захисника Вітчизни (23 лютого), який відзначався з 1999 року. День створення Української повстанської армії. Встановлений Постановою Української Головної Визвольної Ради від 30 травня 1947 року. З тих часів офіційною датою створення УПА почало вважатися 14 жовтня 1942 року. День Українського козацтва. Встановлений Указом Президента України від 7 серпня 1999 року № 966/99 “в день свята Покрови Пречистої Богородиці… враховуючи історичне значення і заслуги Українського козацтва у ствердженні української державності та суттєвий внесок у сучасний процес державотворення”. Покрова Пресвятої Богородиці День молитви за всіх полеглих за волю і державність України

125 років тому, 14 жовтня 1892 року, у селі Марківка (нині селище Луганської області) народився Андрій Іванович Єрьоменко – учасник Першої і Другої світової війни, громадянської війни, Маршал Радянського Союзу, Герой Радянського Союзу, військовий мемуарист. Андрій Єрьоменко у 1913 році був призваний до російської царської армії. Під час Першої світової війни воював рядовим на Південно-Західному і Румунському фронтах, отримав чин унтер-офіцера. Наприкінці 1917 року повернувся додому і навесні 1918-го вступив до Червоної Армії. Воював у складі 1-ї Кінної армії С. М. Будьонного. Після громадянської війни навчався у Ленінградській Вищій кавалерійській школі, Ленінградських кавалерійських курсах удосконалення командного складу, курсах командирів-єдиноначальників при Військово-політичній академії РСЧА імені Толмачова, Військовій академії імені М. В. Фрунзе у Москві. У червні 1938 року очолив 6-й кавалерійський корпус, з яким у складі Білоруського фронту взяв участь у приєднанні Західної Білорусі до СРСР у вересні 1939-го. У червні 1940 року брав участь у введенні радянських військ до Литви, отримав звання генерал-лейтенанта. Після нападу Німеччини на Радянський Союз у червні 1941 року А. І. Єрьоменко став заступником командувача і командувачем Західного фронту, керував оборонними діями військ у Білорусі і під Смоленськом. У серпні-жовтні 1941 року командував Брянським фронтом, отримав звання генерал-полковника. Потрапив в оточення і дістав тяжке поранення. Вивезений літаком до московського шпиталю. У грудні 1941 року А. І. Єрьоменко прийняв командування 4-ю ударною армією Північно-Західного (потім Калінінського) фронтів, яка відіграла основну роль під час успішної Торопецько-Холмської наступальної операції. У боях А. І. Єрьоменко був удруге тяжко поранений (відкритий перелом ноги), але продовжував керувати діями армії, допоки не був евакуйований до Москви. У 1942 році генерал-полковник А. І. Єрьоменко командував Сталінградським і Південно-Східним фронтами, зробив великий внесок в успішну оборону Сталінграда і подальший розгром німецької армії Ф. Паулюса. 1943 року А. І. Єрьоменко командував Південним і Калінінським (1-м Прибалтійським) фронтами, отримав звання генерала армії. Успішно провів Невельську наступальну операцію. Навесні 1944 року генерал армії А. І. Єрьоменко командував Окремою Приморською армією, яка разом із військами 4-го Українського фронту визволила від німецьких і румунських окупантів Крим. Після цього прийняв командування 2-м Прибалтійським фронтом, визволяв Латвію, брав участь у

блокуванні Курляндського угруповання ворога. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 липня 1944 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу. У березні 1945 року А. І. Єрьоменко був призначений командувачем 4-го Українського фронту, війська якого брали участь у визволенні Чехо-Словаччини. Бойові дії для них завершилися тільки в середині травня 1945 року. Після війни генерал армії А. І. Єрьоменко командував військами Прикарпатського, Західно-Сибірського і Північно-Кавказького військових округів. 11 березня 1955 року отримав звання Маршала Радянського Союзу. 30 квітня 1970 року присвоєно звання Героя Чехо-Словацької Соціалістичної Республіки. Входив до Групи генеральних інспекторів Міністерства оборони СРСР. Залишив щоденники часів війни, написав спогади “На початку війни”, “Пам’ятай війну” та інші книги. Помер А. І. Єрьоменко 19 листопада 1970 року у Москві, урна з тліном похована в Кремлівській стіні на Красній площі. 15 ЖОВТНЯ 135 років тому, 15 жовтня 1882 року, у селі Деньги (нині Золотоніського району Черкаської області) народився Андрій Миколайович Вовк – генералполковник Армії Української Народної Республіки, виконуючий обов’язки військового міністра УНР. Андрій Вовк закінчив земську народну чотирикласну школу, міське училище і Чугуївське піхотне юнкерське училище, при випуску з якого отримав відзнаку військового міністра Російської імперії. Згодом пройшов Костянтинівське військове училище у Києві. Під час Першої світової війни командував піхотним батальйоном на Румунському фронті, отримав чин капітана. 1917 року А. М. Вовк під впливом революційних подій приєднався до українського військового руху. Став делегатом ІІ Всеукраїнського військового з’їзду, організатором українізованих частин на Румунському фронті. 1918 року у званні полковника був комендантом Могилів-Подільського повіту, відмовився брати участь у придушенні селянських повстань. Під час Директорії УНР став помічником командира Окремого корпусу залізнично-технічних військ, брав участь у боях проти більшовиків і білогвардійців. Учасник Першого Зимового походу Армії УНР у грудні 1919 – травні 1920 років. У 1920 році командував бойовими операціями Лівої армійської групи військ УНР, підвищений до рангу генерал-хорунжого. 1921 року, вже на інтернуванні у польських таборах, А. М. Вовка призначили командувачем 1-ю Запорізькою дивізією. Із 14 листопада 1921 до 22 травня 1922 року виконував обов’язки військового міністра УНР.

В еміграції А. М. Вовк мешкав у Польщі, Німеччині. Редагував журнал “Табор”, працював у союзі українських ветеранів. Із 1957 по 1961 рік знову був військовий міністром УНР в екзилі. Еміграційний уряд УНР підвищив його у званні до генерал-полковника. Помер А. М. Вовк 11 лютого 1969 року, похований у місті Новий Ульм (Баварія, Німеччина). 16 ЖОВТНЯ 110 років тому, 16 жовтня 1907 року, у селі Борисівка (нині Приморського району Запорізької області) народився Петро Григорович Григоренко – учасник радянсько-японського конфлікту на річці Халхин-Гол і Другої світової війни, генерал-майор, правозахисник, один із засновників Московської і Української Гельсінських груп, мемуарист. Петро Григоренко закінчив сільську школу, навчався у реальному училищі в Ногайську (Приморську). Переїхав до Юзівки (Донецька), де закінчив школу фабрично-заводського учнівства, працював слюсарем, кочегаром, машиністом маневрового паровозу. Із відзнакою закінчив робітничий факультет. 1934 року також із відзнакою завершив Військово-інженерну академію у Москві, а 1939 року – Вищу військову академію Генерального штабу. Вже тоді виступав противником сталінських масових репресій. У 1939 році П. Г. Григоренко служив офіцером Генштабу в управлінні фронтової групи під час боїв з японцями на Халхин-Голі, дістав поранення під час мінометного обстрілу. У радянсько-німецькій війні підполковник П. Г. Григоренко – заступник начальника штабу 10-ї гвардійської армії 2-го Прибалтійського фронту, начальник штабу 8-ї стрілецької дивізії 4-го Українського фронту. Брав участь у боях в Карпатах. 1945 року отримав звання полковника. Після війни П. Г. Григоренко викладав у Військовій академії імені М. В. Фрунзе. 1949 року захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата військових наук на тему “Особливості організації і ведення загальновійськового наступального бою у горах”. У 1959 році отримав звання генерал-майора. Автор 83 робіт з військової історії, теорії і кібернетики. У серпні 1961 року закінчив підготовку докторської дисертації, але був звільнений з академії з політичних мотивів (критикував політику М. С. Хрущова). У подальші роки генерал-майор П. Г. Григоренко служив начальником оперативного відділу штабу 5-ї армії Далекосхідного військового округу. Організував підпільний “Союз боротьби за відродження ленінізму”, поширював листівки з критикою радянської бюрократії, каральної політики, продовольчого дефіциту. 1964 року заарештований у Хабаровську, на судово-психіатричній

експертизі визнаний неосудним і направлений до психіатричної лікарні на примусове лікування (типовий приклад застосування каральної психіатрії в СРСР). Позбавлений військових звань. Після виходу з лікарні Петро Григоренко був змушений працювати вантажником, сторожем, майстром у будівельній організації, оскільки тривалий час не мав документів. 1968 року під час “Празької весни” підтримував демократичні перетворення у Чехо-Словаччині. Захищав права кримських татар. 1969 року заарештований вдруге, до нього знову застосували примусове психіатричне лікування. 1974 року під тиском широкої міжнародної кампанії протестів радянський уряд звільнив П. Г. Григоренка. Він продовжив правозахисну, дисидентську діяльність. У 1976–1977 роках був одним із засновників і лідерів Московської і Української Гельсінських груп. Його син Андрій під тиском КДБ був змушений емігрувати у США. В листопаді 1977 року П. Г. Григоренко з дозволу радянських властей також виїхав до США на лікування, але невдовзі Указом Верховної Ради СРСР за підписом Л. І. Брежнєва був позбавлений радянського громадянства і можливості повернутися. Отримав політичний притулок у США. Написав низку спогадів і публіцистичних праць, зокрема “У підпіллі можна зустріти тільки щурів”. Помер 21 лютого 1987 року, похований на українському кладовищі поблизу Нью-Йорка. На Батьківщині визнання П. Г. Григоренка прийшло тільки за часів Перебудови і незалежності. Його ім’ям названо вулиці і площі у Києві, Харкові, Львові. Указом Президента України від 17 жовтня 1997 року № 1155/97 посмертно нагороджений орденом “За мужність” І ступеня. 17 ЖОВТНЯ 315 років тому, 17 жовтня 1702 року, під час козацько-селянського повстання Семена Палія проти польського панування на Правобережній Україні, відбулася битва під Бердичевом (нині місто Житомирської області). Уряд Речі Посполитої відправив для придушення повстання 2-тисячне військо на чолі з хмільницьким старостою Я. Потоцьким і полковником Д. Рущицом. Але повстанське військо виявилося більш чисельним. Поляки зазнали нищівної поразки, повстанці оволоділи ворожою артилерією і обозом, містом Бердичів і фортецею. Польські полководці втекли аж до Львова. Внаслідок перемоги під Бердичевом антипольське повстання охопило всю Житомирщину. Прибуття головних сил повстанців від Бердичева під Білу Церкву зумовило здобуття цього міста після 7 тижнів облоги, 10 листопада

1702 року. Втім, у 1704 році повстання Семена Палія було придушене поляками за активного сприяння лівобережного Гетьмана Івана Мазепи. 21 ЖОВТНЯ 345 років тому, 21 жовтня 1672 року, у селі Косута (нині Вілейського району Мінської області Білорусі) народився Пилип Степанович Орлик – український політичний, державний і військовий діяч, Гетьман Війська Запорозького у вигнанні (1710–1742 роки). Пилип Орлик походив з польсько-білоруського шляхетського роду чеського походження. Його батько був католиком, загинув у переможній битві з турками під Хотином 11 листопада 1673 року, коли Пилипові щойно виповнився рік. Мати була православною і охрестила сина також за православним обрядом, але переїхавши до Вільно (нині Вільнюс, Литва) влаштувала його на навчання до єзуїтського колегіуму. Також Пилип Орлик 1694 року закінчив КиєвоМогилянську колегію (згодом – академію). Вивчив кілька іноземних мов, цікавився літературою, філософією, поезією, ораторським мистецтвом. На межі XVII–XVIII століть П. С. Орлик почав робити кар’єру у генеральній військовій канцелярії Війська Запорозького. Став генеральним писарем і довіреною особою Гетьмана Івана Мазепи. Знав про його таємне листування зі шведським королем Карлом XII і підтримав антиросійський виступ. Після поразки у Полтавській битві був змушений емігрувати до Османської імперії. У місті Бендери (нині Молдова) опинилися 4 тисячі запорожців, 500 козаків з Лівобережної Гетьманщини і близько 50 провідних представників козацької старшини. Це була перша українська політична еміграція. Після смерті І. Мазепи, 16 квітня 1710 року вони обрали Пилипа Орлика своїм Гетьманом. Цей вибір підтримали турецький султан і шведський король. Одразу після обрання П. С. Орлик затвердив “Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорозького”, відомі також як “Конституція Пилипа Орлика” або “Бендерська Конституція” – конституційний акт, козацький суспільний договір, за яким зобов’язався обмежити гетьманські повноваження, зменшити соціальну експлуатацію селян і міщан, зберегти особливий статус козаків-запорожців, боротися за політичне і церковне відокремлення України від Росії. Сам же Пилип Орлик вважається і одним з укладачів цього документу. Уклавши союзницькі угоди зі шведським королем, турецьким султаном і кримським ханом, П. С. Орлик у лютому–березні 1711 року здійснив військовий похід на Правобережну Україну, сподіваючись відновити там гетьманську владу.

Війська дійшли до Білої Церкви і Фастова, однак через опір московський військ і лояльних до них козаків, недостатню підготовку походу і відступ кримськотатарських союзників зрештою довелося повернутися до Бендер. До 1714 року Пилип Орлик зі своїм оточенням ще залишався у Бендерах, але закріплення Правобережжя за Польщею, а Лівобережжя за Росією не залишило йому шансів на повернення до України. Решту життя він провів в еміграції (Швеція, Німеччина, Австрія, Річ Посполита, Османська імперія). Вважав себе законним Гетьманом і припиняв пошуків підтримки у різних європейських держав – Франції, Великої Британії, Ватикану, Саксонії, Пруссії. Підготував “Зведення прав України” і “Маніфест до європейських урядів”. Прагнув сформувати європейську коаліцію проти Росії, переконував іноземних монархів у необхідності існування самостійної козацької України, як гаранта стабільності у Східній Європі. Але політичні обставини не сприяли укладанню такого союзу і реалізації його планів. Опис своїх подорожей П. С. Орлик залишив у “Щоденнику мандрівника”, написаному польською і французькою мовами. Помер Пилип Орлик на 70-му році життя, 24 травня 1742 року у місті Ясси (нині Румунія). Його син Петро-Григорій Орлик став дипломатом і генерал-поручником на службі короля Франції Людовика XV, командував кінним полком під час Семилітньої війни і помер 1759 року від отриманих на полі бою поранень. За бойові заслуги був удостоєний французького ордена “Хрест Святого Луї” та відзнаки шведського короля “Великий хрест ордена Меча”. 70 років тому, 21 жовтня 1947 року, радянський режим провів операцію “Захід” – примусове виселення населення Західної України на схід і північ СРСР. Ця акція стала своєрідним аналогом операції “Вісла”, проведеної навеснівлітку 1947 року польським урядом. Головним завданням також було послабити український визвольний рух на Західній Україні, позбавити УПА і ОУН народної підтримки. 10 вересня 1947 року Рада Міністрів СРСР ухвалила указ “Про виселення із західних областей УРСР до областей: Карагандинської, Архангельської, Вологодської, Кемеровської, Кіровської, Молотовської, Свердловської, Тюменської, Челябінської та Читинської членів родин “оунівців” і активних бандитів, заарештованих та вбитих у боях”. О 6-й годині ранку 21 жовтня 1947 року розпочалася операція “Захід”. Протягом доби виселили 26 644 родини, загалом 76192 особи: 35152 жінки, 22174 дитини і 18866 чоловіків. Майно виселених передали колгоспам. На нових місцях на виселених українців чекала каторжна праця, незнайомі умови, тяжкий клімат, тавро “зрадників” і “бандерівців”.

24 ЖОВТНЯ День Організації Об’єднаних Націй. 24 жовтня 1945 року, набрав чинності Статут ООН. За рішенням 2-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН (резолюція № 168), щороку з 1948 року 24 жовтня відзначається День Організації Об’єднаних Націй. 25 ЖОВТНЯ Міжнародний день боротьби жінок за мир. Проголошений рішенням Міжнародної демократичної федерації жінок з 1980 року. 26 ЖОВТНЯ 520 років тому, 26 жовтня 1497 року, під час польсько-молдавської війни 1497–1499 років, відбулася битва біля Козминського лісу (неподалік села Валя Кузьмина, нині Глибоцького району Чернівецької області). Наприкінці XV століття завойовницькі походи Османської імперії в Європу створили сприятливі умови для укладення оборонного союзу Польщі і Молдавії. За попередніми домовленостями польська армія короля Яна І Ольбрахта (60–80 тисяч чоловік) вступила на територію Молдавії з наміром прослідувати на південь і взяти в облогу турецьку фортецю Кілія (нині Одеська область України), проте несподівано відхилилася від цього маршруту і попрямувала до столиці молдавського господаря Стефана III Великого, Сучави, щоб осадити її. У Польщі цей маневр пояснювався наміром покарати молдавського государя за його хижацькі набіги на польські землі, в Молдавії – прагненням польського короля посадити на молдавський престол свого молодшого брата, майбутнього польського короля Сигізмунда І Старого. Облога Сучавської фортеці тривала 4 місяці і не дала результатів. В таборі поляків почалися хвороби. Ян І Ольбрахт домовився зі Стефаном ІІІ Великим, що його воїнам буде дозволено безперешкодно повернутися в Польщу. Але на зворотному шляху молдавське військо Стефана ІІІ (близько 22 тисяч вояків) напало на них у Козминському лісі. Поляки опинилися у пастці, адже в лісі їхні дії були вкрай обмежені, вони не могли застосувати важку кавалерію. За переказами, молдавани, більшість з яких не мала захисних обладунків і навіть зброї, почали вирубувати дерева у лісі, кидаючи їх на противників, розділивши польське військо на невеликі, не поєднані між собою загони, і добиваючи його польськими ж мечами, які губили шляхтичі. Ті з поляків і литвинів, хто вижив,

втекли за річку Прут, у напрямку Львова. Інші ж або полягли, або потрапили в полон. Пізніше поле битви Стефан ІІІ наказав розчистити і засадити дібровою. 28 ЖОВТНЯ День визволення України від фашистських загарбників. Встановлений Указом Президента України від 20 жовтня 2009 року № 836/2009 “з метою всенародного відзначення визволення України від фашистських загарбників, вшанування героїчного подвигу і жертовності Українського народу у Другій світовій війні”. 28 жовтня 1944 року, війська 1-го і 4-го Українських фронтів під час Східнокарпатської (Карпатсько-Ужгородської) наступальної операції завершили визволення найзахіднішого регіону України – Закарпаття – від військ Німеччини та її союзників. 400 років тому, 28 жовтня 1617 року, між Гетьманом Війська Запорозького Петром Сагайдачним і польським коронним гетьманом (командувачем військ Речі Посполитої) Станіславом Жолкевським була укладена Вільшанська угода (в урочищі Стара Вільшанка поблизу міста Тараща, нині Київської області). Умови Вільшанської угоди стали наслідком компромісу між українським козацтвом і урядом Речі Посполитої. Чисельність козацького реєстру встановлювалася в розмірі 1000 чоловік, яким польський уряд виплачував за службу. Козакам надавалося право обирати Гетьмана, якого затверджував монарх Речі Посполитої. Реєстрові козаки мали право жити тільки на Запоріжжі. Козакам заборонялося самочинно здійснювати військові походи на Османську імперію і Кримське ханство, аби не спровокувати напад цих країн на Річ Посполиту. З козацького війська виключалися представники інших суспільних станів, які приєдналися до козацтва протягом останніх 5 років. Нереєстрові козаки поверталися під владу старост і шляхти. Вільшанська угода викликала незадоволення серед маси нереєстрових козаків. Тому вже у жовтні 1619 року було укладено Роставицьку угоду (на річці Роставиця поблизу села Паволоч, нині Попільнянського району Житомирської області), за якою реєстр збільшувався до 3 тисяч чоловік. Але й цього було замало для козацького війська, яке тоді реально налічувало від 20 до 40 тисяч чоловік. Відповіддю стала низка козацько-селянських повстань 20-х–30-х років XVII століття і, зрештою, національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького.

345 років тому, 28 жовтня 1672 року, під час польсько-турецької війни 1672–1676 років було укладено Бучацький мирний договір (сучасне місто Бучач Тернопільської області). Річ Посполита була змушена підписати вкрай невигідний для себе договір після низки військових поразок, зокрема втрати фортеці Кам’янецьПодільський. Переговори про мир вели представники польського короля Міхала Корибута Вишневецького – волинський каштелян Ян Францішек Любовецький, чернігівський каштелян Габріель Сільніцький, підскарбій надвірний коронний Ян Шумовський. За умовами Бучацького договору, Подільське воєводство (від Бучача до Брацлава) відійшло до Османської імперії. Влада Гетьмана Петра Дорошенка під зверхністю султана Мехмеда IV поширювалася на Брацлавщину і Південну Київщину, звідки виводилися польські залоги. Річ Посполита була зобов’язана сплатити Османській імперії контрибуцію за зняття облоги Львова і щорічно платити по 22 тисячі золотих дукатів данини. Польські історики називають Бучацький договір найганебнішим у всій історії своєї країни. Сейм Речі Посполитої відмовився затверджувати його, і польсько-турецька війна тривала до укладення Журавненського мирного договору 1676 року, за умовами якого, втім, поляки домоглися лише скасування сплати щорічної данини.

ЛИСТОПАД 1 ЛИСТОПАДА День Листопадового зриву. 1 листопада 1918 року відбулося українське збройне повстання у Львові, відоме як Листопадовий зрив або Листопадовий чин. В умовах розпаду Австро-Угорської імперії через поразку у Першій світовій війні активізувався рух за проголошення Української держави у Галичині, Буковині і Закарпатті. Однак на ці землі претендували й інші новопосталі держави, зокрема Польща прагнула приєднати Східну Галичину. 28 жовтня 1918 року у Кракові було утворено Польську ліквідаційну комісію, яка планувала у ніч з 2 на 3 грудня збройним шляхом встановити польську

владу у Львові. Українські сили вирішили діяти на випередження. Полковник січових стрільців Дмитро Вітовський 31 жовтня заявив: “Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки!”. На той час українці мали у місті Лева близько 1400 стрільців і 60 старшин (офіцерів). О 4-й годині ранку 1 листопада 1918 року почалося повстання. Загони повстанців захопили ратушу, роззброїли поліцію, відключили міський телефон і міжнародну телеграфну лінію, захопили радіо. До світанку було зайнято всі вокзали. Вже на ранок у місті з’явилися українські патрулі з синьо-жовтими стрічками на шапках. На львівській ратуші вояки підняли синьо-жовтий прапор. До 7-ї ранку місто перейшло в українські руки без жодних втрат. Результатом Листопадового чину стала поява Західно-Української Народної Республіки площею близько 70 тис. км². Для поляків такий поворот подій став абсолютно неочікуваним і неприємним сюрпризом. Листопадовий чин дав поштовх до початку українсько-польської війни 1918–1919 років. 3 ЛИСТОПАДА День ракетних військ і артилерії. Встановлений Указом Президента України від 31 жовтня 1997 року № 1215/97 “ураховуючи важливу роль ракетних військ і артилерії у зміцненні обороноздатності держави”. Дата свята присвячена початку операції зі звільнення Києва радянськими військами під час Другої світової війни. 3 листопада 1943 року радянська артилерія під час битві за Дніпро в складних умовах забезпечила прорив сильно укріпленої оборони німців північніше Києва (з Лютізького плацдарму). Особливостями бойових дій артилерії в цій операції було: приховане перегрупування основної кількості артилерії з Букринського та Лютізький плацдарм, велика щільність артилерії, значний відсоток викриття об’єктів противника артилерійською та повітряною розвідками, якісне планування артилерійського вогню. Вперше було застосовано нетиповий для радянських військ у роки війни спосіб артилерійської підтримки атаки – одночасний артилерійський вогонь по декількох рубежах з їх поступовим переміщенням в глибину. Вогонь вівся протягом 40 хвилин по 9 рубежам на загальну глибину до 2 км, причому одночасно – по чотирьом рубежам з дев’яти. Таким чином, перед атакуючою піхотою та танками була створена зона суцільного вогню глибиною до 800 м та шириною декілька кілометрів, яка переміщувалась перед наступаючими. Це дозволило виключити будь-який опір противника та забезпечило успіх всієї наступальної операції. У подальшому такий спосіб ведення вогню в боях більше не застосовувався, а щільність

артилерії (біля 530 гармат, мінометів та реактивних систем залпового вогню на 1 км фронту) на ділянці прориву виявилася найбільшою за всі роки війни між Радянським Союзом і Німеччиною. День інженерних військ. Встановлений Указом Президента України від 27 жовтня 1999 року № 1399/99 “ураховуючи заслуги інженерних військ у зміцненні обороноздатності держави”. 4 ЛИСТОПАДА 360 років тому, 4–5 листопада 1657 року, відбулася Корсунська козацька рада. Рада зібралася у складний період після смерті Гетьмана Богдана Хмельницького. Учасниками стали генеральна старшина, делегати від рядового козацтва і духовенства, а також посли Швеції, Речі Посполитої, Османської імперії, Кримського ханства, Молдови і Трансільванії (Семигорода). Рада підтвердила рішення попередніх козацьких рад про обрання Гетьманом Війська Запорозького Івана Виговського, який за гетьманування Богдана Хмельницького обіймав посаду генерального військового писаря. Під час ради було ратифіковано Корсунський договір – документ про українсько-шведський військово-політичний союз, за умовами якого король Швеції Карл X Густав зобов’язувався домагатися визнання Річчю Посполитою незалежності Війська Запорозького. Західноукраїнські землі та Берестейське і Полоцьке воєводства (сучасна Білорусь), які перебували під владою Речі Посполитої, мали увійти до складу Війська Запорозького. На Корсунські раді ухвалено поновити союзні відносини з Кримським ханством і Османською імперією та укласти перемир’я з Річчю Посполитою. При цьому фактично були припинені союзницькі відносини з Московським царством, оформлені за гетьманування Б. Хмельницького у 1654 році. Це призвело до початку козацько-московської війни 1658–1659 років. Втілити в життя українсько-шведський союз не вдалося, тому І. Виговський вже найближчим часом переорієнтувався на Річ Посполиту і уклав із нею Гадяцький договір (16 вересня 1658 року). 6 ЛИСТОПАДА День визволення Києва. 6 листопада 1943 року, війська радянського 1-го Українського фронту під командуванням генерала армії М. Ф. Ватутіна та 1-ї окремої чехословацької бригади під командуванням Л. Свободи звільнили від німецьких військ столицю України – місто Київ. У результаті Київської

наступальної операції було розгромлене київське угруповання ворога, розбито 15 німецьких дивізій і створено в районі Києва стратегічний плацдарм, який зіграв важливу роль у подальших боях за визволення Правобережної України. Міжнародний день запобігання експлуатації навколишнього середовища під час війн та збройних конфліктів. 5 листопада 2001 року Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй оголосила 6 листопада кожного року Міжнародним днем запобігання експлуатації навколишнього середовища під час війн та збройних конфліктів. Приймаючи це рішення, вона враховувала, що шкода, заподіяна навколишньому середовищу під час збройних конфліктів, призводить до погіршення стану екосистем та природних ресурсів на тривалий період після припинення конфліктів і часто торкається не тільки однієї держави і не тільки нинішнього покоління. 8 ЛИСТОПАДА 130 років тому, 8 листопада 1887 року, у селі Медуха (нині Галицького району Івано-Франківської області) народився Дмитро Дмитрович Вітовський – український військовий і політичний діяч, перший начальний командант Галицької армії, державний секретар військових справ Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Дмитро Вітовський закінчив гімназію у Станіславі (Івано-Франківську) і юридичний факультет Львівського університету. Входив до головної управи Української радикальної партії, був активним провідником української молоді, учасником спортивно-пожежно-руханкового товариства “Січ”. Служив у австрійській армії, з початком Першої світової війни переведений до полку Українських січових стрільців (УСС). Командував сотнею УСС в боях проти російської армії під Туркою і Нагуєвичами (батьківщина Івана Франка). Дмитро Вітовський – один із керівників Листопадового зриву у Львові, українського повстання в ніч на 1 листопада 1918 року, внаслідок якого у столиці Галичини було встановлено українську владу. Протягом перших днів листопада, коли розпочиналися бої з поляками за Львів, командував новоствореною Галицькою армією. Потім очолив державний секретаріат (тобто міністерство) військових справ ЗУНР. У травні 1919 року у складі української делегації вирушив на Паризьку мирну конференцію, де мав домагатися припинення польської агресії проти ЗУНР. 2 серпня 1919 року Д. Д. Вітовський повертався до України на зафрахтованому українським урядом гігантському німецькому літаку ZeppelinStaaken R-XIVa. В районі міста Ратибор (нині Рацибуж, Сілезьке воєводство

Польщі) літак зазнав катастрофи з невідомих причин. Всі на борту загинули. Дмитра Вітовського поховали у Берліні на цвинтарі Гугенотів. 1 листопада 2002 року урочисто перепоховали на Личаківському цвинтарі у Львові. Син Дмитра Вітовського, теж Дмитро (1919–1947), який народився менше ніж за місяць до смерті батька, став одним із старшин Української повстанської армії і був репресований сталінським режимом. 9 ЛИСТОПАДА Міжнародний день боротьби проти фашизму, расизму та антисемітизму. Відзначається у річницю початку масових єврейських погромів у нацистській Німеччині (9 листопада 1938 року), відомих в історії як “Кришталева ніч” або “Ніч розбитих вітрин”. Тоді нацисти вбили понад 90 осіб, близько 30 тисяч євреїв відправили до концтаборів. Сотні синагог були спалені, а тисячі вітрин магазинів, якими володіли євреї, розбиті – звідси й виникла історична назва погрому. 12 ЛИСТОПАДА 45 років тому, 12 листопада 1972 року, у селі Залізниця Корецького району Рівненської області народився Ігор Володимирович Гордійчук – учасник миротворчої місії в Афганістані та АТО на сході України, генералмайор, ректор Київського військового ліцею імені Івана Богуна, Герой України із врученням ордена “Золота Зірка”. Гордійчук І. В. закінчив Корецьку загальноосвітню школу № 1, факультет підготовки офіцерів оперативно-тактичного рівня Київського інституту Сухопутних військ Національної академії оборони України (з відзнакою). Навчався у Воєнному коледжі армії США. Володіє англійською, німецькою, польською мовами. Пройшов шлях від командира механізованого взводу до заступника командира танкового полку. Згодом став командиром 8-го окремого полку спеціального призначення. Від травня до грудня 2010 року проходив службу у складі міжнародного контингенту в Афганістані. Після повернення став першим заступником начальника Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. У 2014 році отримав призначення начальником центру оперативного керівництва – заступником начальника Головного командного центру Збройних Сил України. Під час АТО на сході України полковник І. В. Гордійчук командував операцією із взяття під контроль стратегічної висоти Савур-Могила. Після

12 днів оборони і жорстоких боїв із переважаючими силами терористів і російських військових група українських військових почала відхід відповідно до наказу командування. 29 серпня 2014 року під час прориву кільця оточення отримав тяжке поранення. Доставлений у дніпропетровську обласну клінічну лікарню імені І. І. Мечникова, потім у Київський військовий шпиталь. Перебував у реанімації, переніс кілька операцій. Два місяці боровся за життя і переміг. У лютому 2015 року І. В. Гордійчука прийняли на реабілітацію американські лікарі Військово-медичного центру Збройних Сил США імені В. Ріда у Вашингтоні, де йому також допомагала українська діаспора. Указом Президента України від 8 вересня 2014 року № 708/2014 І. В. Гордійчук нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Указом Президента від 29 вересня 2014 року № 747/2014 нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня. Указом Президента від 21 жовтня 2014 року № 816/2014 “за виняткову мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі” полковнику І. В. Гордійчуку присвоєно звання Герой України з врученням ордена “Золота Зірка”. Наказом Міністра оборони України полковник І. В. Гордійчук з 26 квітня 2016 року є начальником Київського військового ліцею імені Івана Богуна. 23 серпня 2016 року вийшов Указ Президента України № 353/2016 про присвоєння І. В. Гордійчуку військового звання генерал-майора. 19 ЛИСТОПАДА 75 років тому, 19 листопада 1942 року, під час Другої світової війни розпочався контрнаступ радянських військ під Сталінградом (нині місто Волгоград у Росії). Сталінградська битва тривала з 17 липня 1942 року, а безпосередньо бої за місто – з кінця серпня. Контрнаступ радянських військ з 19 листопада здійснювався силами Сталінградського, Донського і Південно-Західного фронтів. В результаті до 2 лютого 1943 року були розгромлені 6-та німецька, 3тя і 4-та румунські, 8-ма італійська і 2-га угорська армії, італійській альпійський корпус, хорватський полк. Загальні незворотні й санітарні втрати ворога становили близько 1,1 млн. чол. Наслідком перемоги під Сталінградом став початок визволення території України від нацистських окупантів та їхніх союзників. Разом із такими подіями, як битва поблизу атолу Мідуей, битва за Гуадалканал (Тихий океан), битва при Ель-Аламейні (Північна Африка) та висадка союзників в Італії, Сталінградська

битва і у подальшому битва на Курській дузі ознаменували собою докорінний злам у перебігу Другої світової війни, перехід стратегічної ініціативи до країн антигітлерівської коаліції. 20 років тому, 19 листопада 1997 року, розпочався космічний політ українця Леоніда Каденюка. Полковник Л. К. Каденюк здійснив космічний політ у період з 19 листопада по 5 грудня 1997 року на американському багаторазовому транспортному космічному кораблі “Колумбія” місії STS-87. Під час польоту виконував біологічні експерименти з трьома видами рослин: ріпа, соя і мох. Основна мета проведення експериментів – вивчення впливу стану невагомості на фотосинтетичний апарат рослин, на запліднення і розвиток зародка, на експресію генів у тканинах сої і ріпи, на вміст фітогормонів у рослинах ріпи, на вуглеводний метаболізм та ультраструктуру клітин проростків сої, на процес ураження проростків сої патогенним грибом фітофтори. Крім цього виконувалися експерименти Інституту системних досліджень людини з тематики “Людина і стан невагомості”. Леонід Каденюк став першим космонавтом незалежної України. 1998 року він отримав військове звання генерал-майора, а 1999 року – звання Героя України з врученням ордена “Золота Зірка”. Леонід Каденюк став четвертим в історії кавалером цього ордена. 20 ЛИСТОПАДА 100 років тому, 20 листопада 1917 року, Українська Центральна Рада прийняла ІІІ Універсал, яким проголосила утворення Української Народної Республіки (УНР). 7–8 листопада 1917 року у Петрограді відбувся переворот, внаслідок якого більшовики повалили Тимчасовий уряд Росії та проголосили Російську Радянську Республіку. Однак їхня спроба захопити одразу владу в Україні зазнала невдачі. Центральна Рада відмовилася визнавати Раду Народних Комісарів (Раднарком) на чолі з В. І. Леніним (Ульяновим) як загальноросійський уряд і прийняла ІІІ Універсал, в якому йшлося: 1) Україна не відокремлюється остаточно від Росії, але вся влада в Україні відтепер належить Центральній Раді і Генеральному Секретаріатові; 2) Україна проголошена Українською Народною Республікою (УНР); 3) до УНР належать Київська, Волинська, Подільська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська (без Криму) губернії, приєднання інших суміжних територій з переважно українським населенням мало

вирішуватися шляхом переговорів; 4) в УНР проголошувався 8-годинний робочий день (до 1917 року в Російській імперії існував 11,5-годинний робочий день на фабриках і заводах для чоловіків і 10-годинний для жінок); 5) запроваджувався державний контроль над виробництвом; 6) УНР виступала за негайне укладення миру між державами, які брали участь у Першій світовій війні; 7) в УНР скасовувалася смертна кара і оголошувалася амністія; 8) в УНР мав бути створений незалежний суд; 9) УНР визнавала національноперсональну автономію для національних меншин – росіян, поляків, євреїв та інших; 10) на 9 січня 1918 року призначалися вибори до Всеукраїнських Установчих Зборів, а днем їхнього скликання оголошувалося 22 січня 1918 року. 21 ЛИСТОПАДА День Гідності та Свободи. Встановлений Указом Президента України від 13 листопада 2014 року № 872/2014 “з метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, збереження та донесення до сучасного і майбутніх поколінь об’єктивної інформації про доленосні події в Україні початку XXI століття, а також віддання належної шани патріотизму й мужності громадян, які восени 2004 року та у листопаді 2013 року – лютому 2014 року постали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини і громадянина, національних інтересів нашої держави та її європейського вибору”. 25 ЛИСТОПАДА День пам’яті жертв голодоморів (четверта субота місяця). Встановлений Указом Президента України від 21 травня 2007 року № 431/2007. Традиційно в цей день громадяни відвідують поминальне богослужіння і покладають символічні горщики з зерном та свічками до пам’ятників жертвам голодоморів в Україні. У церемоніальних заходах біля Меморіального знаку “Свічка пам'яті” в Києві також беруть участь перші особи держави, керівники іноземних країн, парламентів та міжнародних організацій, урядовці з різних країн, дипломати, представники релігійних конфесій, регіональні делегації, громадські і культурні діячі, свідки Великого Голоду. 30 ЛИСТОПАДА 585 років тому, 30 листопада 1432 року, під час громадянської війни у Великому Князівстві Литовському (ВКЛ), відомої як “Свидригайлові

війни”, відбулася битва на річці Мурафі поблизу села Копистирин (нині Шаргородський район Вінницької області). У 1432 році у ВКЛ відбувся державний переворот. За підтримки поляків престол захопив князь Сигізмунд Кейстутович. Але скинутий князь Свидригайло Ольгердович, орієнтований на православну руську шляхту (так у ті часи називали білорусько-українське дворянство), вирішив боротися за владу. Він проголосив відокремлення від ВКЛ держави під назвою Велике Князівство Руське, яке охоплювало територію сучасної Білорусі і частково – України. Внутрішній конфлікт у ВКЛ поєднувався із давнім литовсько-польським протистоянням за українське Поділля. У битві на річці Мурафі зійшлося військо Великого Князівства Руського під командуванням луцького воєводи Федора Даниловича Острозького (прадід видатного полководця князя Костянтина Острозького, прапрадід славетного політичного і культурного діяча Василя Костянтина Острозького) та польське військо під командуванням воєвод Яна Менжика і Вінцентія Сьвідви з Шамотул. Русичі напали на противника, коли той переправлявся через річку. В результаті поляки зазнали нищівної поразки, лише невелика частина їхнього війська врятувалася втечею. До полону потрапив, зокрема, Теодорик Бучацький Язловецький – засновник відомого польського шляхетського роду Язловецьких. Руське військо розвинуло наступ і 1433 року захопило Кам’янець-Подільську фортецю, найбільшу на Поділлі. Втім, у 1434 році стався розподіл: Західне Поділля відійшло до Польщі, а Східне Поділля до 1569 року (Люблінська унія) закріпилося за Литвою. Свидригайло Ольгердович зазнав поразки у громадянській війні і залишився удільним волинським князем, а Велике Князівство Руське було повернуто до складу ВКЛ. БЕЗ ДАТИ 920 років тому, у листопаді 1097 року, відбувся з’їзд князів Київської Русі у Любечі (нині селище міського типу Ріпкинського району Чернігівської області). У з’їзді брали участь великий князь київський Святополк Ізяславич, чернігівські князі Олег і Давид Святославичі, переяславський князь Володимир Всеволодович (Володимир Мономах), теребовлянський князь Василько Ростиславич, смоленський князь Давид Ігорович. Вони домовилися про припинення міжусобних війн і проголосили засаду вотчинності (“кожен хай держить отчину свою”), на підставі якої кожен князь мав володіти тими землями, що ними володів його батько, і зобов’язувався не зазіхати на володіння

сусідів. Любецький з’їзд формально зафіксував перетворення Київської Русі на своєрідну конфедерацію напівнезалежних держав, а також затвердив рішення про спільний похід проти кочівників-половців. Однак попри спільну присягу князів, постанови Любецького з’їзду одразу ж були порушені. Давид Ігорович захопив у полон і наказ осліпити Василька Ростиславича, та через переслідування з боку родичів утік до Польщі. Для подолання міжусобиць вже за кілька років князі скликали нові з’їзди – Витичівський (1100 рік) і Долобський (1103 рік).

ГРУДЕНЬ 2 ГРУДНЯ 45 років тому, 2 грудня 1972 року, у місті Веймар (Тюрингія, Німеччина) народився Євген Олексійович Півень – учасник миротворчої місії в Косово і АТО на сході України, підполковник. Півень Є. О. з дитинства мріяв стати офіцером за прикладом батька. Виріс у місті Золотоноша Черкаської області. 1994 року закінчив Харківське вище військове командне танкове училище, служив у 79-й окремій аеромобільній бригаді. 1999 року закінчив Національну академію оборони у Києві. Протягом 2010–2011 років брав участь у миротворчій операції ООН у Косово. Під час АТО на сході України Є. О. Півень служив на посаді старшого офіцера відділення по роботі з особовим складом 79-ї окремої аеромобільної бригади, брав участь в обороні Донецького аеропорту. Відмовився від ротації, щоб допомогти новоприбулим військовим організувати оборону аеропорту. В ніч на 4 жовтня 2014 року під час відбиття атаки терористів на Донецький аеропорт, Є. О. Півень прикривав своїх бойових товаришів і загинув від вибуху гранати. Похований у селі Велика Корениха під Миколаєвом. Указом Президента України від 23 травня 2015 року № 282/2015 Є. О. Півень посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. 18 листопада 2015 року посмертно нагороджений відзнакою “Народний Герой України”. Також посмертно нагороджений нагрудним знаком “За оборону Донецького аеропорту”.

6 ГРУДНЯ День Збройних Сил України. 6 грудня 1991 року, Верховна Рада України прийняла закони № 1932-XII “Про оборону України” і № 1934-XII “Про Збройні Сили України”. Того ж дня було затверджено текст Військової присяги, яку в залі Верховної Ради першим склав Міністр оборони України генерал-полковник Костянтин Морозов. 19 жовтня 1993 року Верховна Рада України ухвалила постанову № 3528-XII “Про День Збройних Сил України”, якою встановила в Україні свято День Збройних Сил України, що відзначається щорічно 6 грудня. 7 ГРУДНЯ 125 років тому, 7 грудня 1892 року, у селі Вишнівчик (нині Перемишлянського району Львівської області) народилася Олена Іванівна Степанів – командир жіночої чоти Легіону Українських січових стрільців, четар Української Галицької армії, український історик і географ. Олена Степанів народилася в родині священика Української грекокатолицької церкви. Навчалася у семінарії Українського педагогічного товариства у Львові, належала до скаутської організації “Пласт”. 1912 року вступила до Львівського університету на філософський факультет, вивчала історію і географію, брала активну участь у діяльності товариства “Сокіл” та у січово-стрілецькому русі. Після початку Першої світової війни О. І. Степанів виїхала на фронт як командир жіночої чоти УСС. Брала участь у боях проти російських військ у Карпатах, відзначилася відвагою у боях за гору Маківку, стала хорунжою (офіцерське звання, приблизно відповідає лейтенантові). 29 травня 1915 року в бою під Лисовичами на Стрийщині потрапила до російського полону, перебувала в Ташкенті. Навесні 1917 року повернулася до Галичини. Була одним із організаторів українського Листопадового повстання у Львові 1918 року, брала активну участь в українсько-польській війні 1918–1919 років, служила четарем Української Галицької армії. Нагороджена срібною медаллю хоробрості і Військовим хрестом. Працювала референтом преси у державному секретаріаті закордонних справ Західно-Української Народної Республіки, пресовим референтом міністерства закордонних справ УНР у Кам’янці-Подільському. 1919 року із українською дипломатичною місією виїхала до Відня. Протягом 1919–1921 років О. І. Степанів навчалася у Віденському університеті, захистила докторську дисертацію німецькою мовою “Розподіл і розвиток суспільства в старій Русі до половини XIII ст.”, після чого повернулася до Львова. Викладала історію і географію у Львівській гімназії сестер-василіянок і

Львівському таємному українському університеті. Належала до Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка (ініціювала створення його Географічної комісії), товариства “Рідна школа”, Ревізійного союзу українських кооперативів. Після приєднання Західної України до УРСР 1939 року, О. І. Степанів працювала в установах Академії наук УРСР. У 1949 році її заарештували “за антирадянську пропаганду” і засудили до ув’язнення у таборах Мордовії. 1956 року за станом здоров’я (і на хвилі хрущовської “відлиги”) була достроково звільнена. Повернулася до Львова, де й померла 11 липня 1963 року. Похована на Личаківському цвинтарі. Чоловіком Олени Степанів був Роман Дашкевич – генерал-хорунжий Армії УНР, артилерист, з 1943 року мешкав у Австрії. Син Ярослав Дашкевич (1926–2010) – видатний український історик і археограф, автор понад 1700 наукових і публіцистичних праць. 9 ГРУДНЯ 100 років тому, 9 грудня 1917 року, у місті Бахчисарай було скликано Курултай кримськотатарського народу. Курултай – це національне зібрання, вищий представницький повноважний орган кримських татар. Внаслідок революції 1917 року серед кримськотатарського народу активізувався рух за політичне самовизначення. 7 квітня 1917 року у Сімферополі відбувся Загальнокримський мусульманський з’їзд, який обрав Тимчасовий кримсько-мусульманський виконавчий комітет. Комітет у свою чергу ініціював вибори до Курултаю, які відбулися 30 листопада 1917 року. 9 грудня Курултай розпочав свою роботу у Ханському палаці в Бахчисараї. Він проголосив створення Кримської Народної Республіки (КНР), прийняв її Конституцію і державну символіку, після чого оголосив себе парламентом КНР. Головою Ради Міністрів і міністром юстиції КНР став Номан Челебіджіхан (Челебі Челебієв), який вітав проголошення Української Народної Республіки і підтримував відносини з її урядом у Києві. Одразу розпочалося створення кримськотатарських військових частин. Дружні відносини з сімферопольським мусульманським солдатським комітетом налагодив український полк імені Гетьмана Петра Дорошенка. Невдовзі були сформовані також грецький батальйон, єврейський загін, вірменська і польська роти. Проте існування Кримської Народної Республіки виявилося недовгим. 27 січня 1918 року вона була знищена червоногвардійцями за підтримки анархістів і матросів Чорноморського флоту. Керівник кримськотатарського уряду Н. Челебіджіхан був схоплений і без суду вбитий матросами-більшовиками.

10 ГРУДНЯ День прав людини. Проголошений Генеральною Асамблеєю ООН (резолюція 423 (V) від 4 грудня 1950 року). 10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну декларацію прав людини, яка наголошує на принципах гідності, свободи, рівності й братерства, проголошує права індивіда, духовні, публічні й політичні свободи, визначає соціальні, економічні й культурні права. 12 ГРУДНЯ День Сухопутних військ України. Встановлений Указом Президента України від 18 жовтня 1997 року № 1167/97, “ураховуючи заслуги Сухопутних військ України як найбільш численного виду Збройних Сил України у забезпеченні обороноздатності держави”. 14 ГРУДНЯ День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Встановлений Указом Президента України від 10 листопада 2006 року № 945/2006, у день закінчення у 1986 році будівництва саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської атомної електростанції, “з метою гідного відзначення мужності, самовідданості і високого професіоналізму учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та на підтримку ініціативи громадських організацій і Міністерства праці та соціальної політики України”. 16 ГРУДНЯ 380 років тому, 16 грудня 1637 року, під час козацько-селянського повстання 1637–1638 років проти польського панування в Україні, відбулася битва під Кумейками (нині село Черкаського району Черкаської області). На світанку 16 грудня 1637 року 21 тисяча повсталих козаків і селян під командуванням Павла Бута (Павлюка) і Карпа Скидана розгорнули наступ на позиції польського війська (близько 4 тисяч вояків під началом Миколая Потоцького). Але біля ворожого табору вони натрапили на непрохідне болото. Коли за наказом Павла Бута повстанське військо відступило і опинилося на рівному місці, на нього зненацька напала польська кіннота. Повсталі оточили себе возами у 6 рядів, але не мали часу збудувати укріплений табір. Вони відбили 3 атаки противника, але з четвертої спроби поляки прорвалися і підпалили вози із сіном і порохом. Все ж повсталим вдалося відступити, і

поляки запропонували переговори. Під час переговорів П. Бут з кількома спільниками був схоплений і невдовзі страчений у Варшаві. Але козацькоселянське повстання тривало і наступного 1638 року. 17 ГРУДНЯ 100 років тому, 17 грудня 1917 року, більшовицький уряд (Рада Народних Комісарів Російської Радянської Республіки, м. Петроград) відправив ультиматум Українській Центральній Раді у Києві, який став приводом до початку більшовицької збройної агресії проти України. Офіційна назва документу – “Манифест к украинскому народу с ультимативными требованиями к Центральной раде”. Його підписали Голова Раднаркому В. І. Ленін (Ульянов) і народний комісар закордонних справ Л. Д. Троцький (Бронштейн). Більшовики звинуватили Українську Центральну Раду у “зраді революції” і висунули чотири ультимативні вимоги: 1) утримувати спільний з Радянською Росією фронт проти німецьких і австро-угорських військ, відмовитися від створення окремого Українського фронту; 2) не пропускати через Україну військові частини з фронту на Дон та в інші регіони, де у той час починався антибільшовицький рух; 3) натомість пропустити через Україну більшовицькі війська для придушення “контрреволюції” на Дону; 4) припинити роззброєння більшовицьких військ в Україні. На відповідь давалося 2 доби. У разі відмови Раднарком вважатиме Центральну Раду у стані відкритої війни проти радянської влади в Росії та Україні. Українська сторона надіслала відповідь за підписами Голови Генерального Секретаріату В. К. Винниченка і генерального секретаря військових справ С. В. Петлюри, в якій відкинула втручання у внутрішні справи Української Народної Республіки. Наслідком став початок українськорадянської війни, наступ більшовицьких військ з Росії в Україну. Для того, аби приховати факт зовнішньої агресії, більшовики 25 грудня 1917 року проголосили у Харкові “альтернативну” УНР – так звану Українську Народну Республіку Рад, яка входила до складу Радянської Росії. УНР на чолі з Центральною Радою була оголошена нелегітимною. Наявність в Україні двох центрів влади – київського національного і харківського радянського – дала змогу російським більшовикам формально залишатися осторонь війни, представивши її як внутрішній український конфлікт. При цьому більшовицька пропаганда зображувала Центральну Раду як “контрреволюціонерів”, які воюють проти власного народу.

18 ГРУДНЯ 75 років тому, 18 грудня 1942 року, під час Другої світової війни почалося визволення України від нацистських загарбників та їхніх союзників. Визволення України розпочалося під час контрнаступу радянських військ у Сталінградській битві. Першими на землю України вступили частини 1-ї гвардійської армії Південно-Західного фронту під командуванням генераллейтенанта Василя Івановича Кузнецова, які 18 грудня 1942 року вибили окупантів із села Півнівка Міловського району Ворошиловградської (Луганської) області. Того ж дня були визволені й деякі інші населені пункти Міловського району. Бойові операції з визволення території України розтягнулися у часі майже на два роки – остаточно Україна була звільнена від окупантів восени 1944 року. 45 років тому, 18 грудня 1972 року, у місті Дрезден (Саксонія, Німеччина) народився Вадим Миколайович Суский – учасник АТО на сході України, підполковник. Вадим Суский закінчив Кам’янець-Подільське військове інженерне училище і Київську академію інженерних військ. Служив у військових частинах Острога, Ізяслава, Володимира-Волинського, Самбора. Командував батальйоном 703-го інженерного полку. 2014 року підполковник В. М. Суский два місяці служив на кордоні з окупованим росіянами Кримським півостровом, потім побував у багатьох гарячих точках Донбасу. Загинув 31 серпня 2014 року під Маріуполем внаслідок підриву автомобіля на вибуховому пристрої та детонації мін, які українські військовики перевозили. Похований у місті Славута Хмельницької області. Указом Президента України від 26 лютого 2015 року № 109/2015 В. М. Суский посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ст. 23 ГРУДНЯ 100 років тому, 23 грудня 1917 року, у селі Олександрів Дар (нині у межах міста Кривий Ріг Дніпропетровської області) народився Дмитро Борисович Глінка – учасник Другої світової війни, льотчик-ас, полковник, двічі Герой Радянського Союзу. Дмитро Глінка закінчив 6 класів школи і Криворізький аероклуб, працював електриком на копальні, залізорудній шахті і цегельному заводі. 1937 року був призваний до Червоної Армії, пройшов Качинську військову

авіаційну школу льотчиків, служив у 45-му винищувальному авіаполку в Баку, брав участь у введенні радянських військ до Ірану у серпні 1941 року. Під час Другої світової війни Д. Б. Глінка брав участь у бойових діях на Кримському, Північно-Кавказькому, Південному, Закавказькому, 4-му, 2-му і 1-му Українських фронтах. Виконав 282 бойових вильоти на винищувачах Як-1, P-40 Kittyhawk, Р-39 Airacobra (останні два типи поставлялися зі США до СРСР за програмою ленд-лізу), у 94 повітряних боях особисто знищив 50 літаків ворога. Першу повітряну перемогу (над бомбардувальником Junkers 88) здобув 9 квітня 1942 року в районі Арабатської стрілки, останню (над винищувачем Focke-Wulf 190) – 30 квітня 1945 року у небі Німеччини. Двічі Герой Радянського Союзу (21 квітня і 24 серпня 1943 року). Після війни Д. Б. Глінка закінчив Військово-повітряну академію у селищі Моніно під Москвою, командував радянськими винищувальними авіаційними частинами і з’єднаннями в Китаї, Польщі, Молдові, Грузії. 1960 року у званні полковника вийшов у запас. Працював пілотом цивільної транспортної авіації, потім інструктором у московських аеропортах Внуково і Шереметьєво. Помер у Москві 24 лютого (за іншими даними – 1 березня) 1979 року, похований на Кунцевському цвинтарі. 24 ГРУДНЯ 155 років тому, 24 грудня 1862 року, в рамках проведення військової реформи у Російській імперії було створено Одеський військовий округ (ОдВО). ОдВО поширювався на території Херсонської, Катеринославської, Таврійської губерній і Бессарабської області. Після багатьох реформувань ОдВО відповідно до директиви Міністерства оборони України з 3 січня 1998 року був переформований на Південне оперативне командування. 25 ГРУДНЯ 150 років тому, 25 грудня 1867 року, у селищі Петриківка (нині Дніпропетровської області) народився Віктор Петрович Зелінський – генерал-полковник Армії Української Народної Республіки, дипломат, військовий мемуарист. Віктор Зелінський закінчив Псковський кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище у Санкт-Петербурзі і Офіцерську артилерійську школу у Царському Селі (нині місто Пушкін під Санкт-Петербургом). Учасник російсько-японської війни 1904 – 1905 років у якості командира батареї 3-ї Східно-Сибірської артилерійської бригади. Був поранений, нагороджений

Георгіївською зброєю і орденом Св. Георгія IV ступеня. 1911 року отримав чин генерал-майора. Під час Першої світової війни командував 6-ю Сибірською стрілецькою дивізією. 24 листопада 1914 року потрапив до німецького полону. Утримувався у таборі Ганновер-Мюнден. Намагався втекти, але був спійманий і відправлений до табору Бішофсверда, де утримували схильних до втечі військовополонених. 1917 року В. П. Зелінський включився у діяльність Союзу Визволення України, очолив раду офіцерів-українців, які перебували у німецьких таборах для військовополонених. Після підписання Брест-Литовського мирного договору з УНР німці дозволили створити українські дивізії з військовополонених. В лютому 1918 року у містечку Голоби на Ковельщині (Волинь) Віктор Зелінський сформував і очолив Першу Українську дивізію Синьожупанників. Але напередодні гетьманського перевороту німці роззброїли дивізію. За періоду Гетьманату П. П. Скоропадського генерал В. П. Зелінський був інспектором артилерії 6-го Полтавського корпусу, отримав ранг генерального значкового, що відповідав званню генерал-лейтенанта. Під час антигетьманського повстання перейшов на бік Директорії, став довіреною особою Симона Петлюри. 1919 року очолював тил і постачання Лівобережного фронту Армії УНР, інспектував артилерію 8-го Катеринославського коша. У квітні 1919 року очолив військову місію Південно-Східного фронту Армії УНР до уряду Румунії. Від початку 1920 року керував військовою секцією при дипломатичній місії УНР у Польщі, потім очолив військову місію УНР у Польщі. Відповідав за налагодження військової співпраці, організацію постачання польського озброєння і військової техніки до складу Армії УНР. Також проводив переговори з урядом Італії, внаслідок яких з італійських таборів для військовополонених випустили всіх українців колишньої австро-угорської армії. Зондував можливість укладення антибільшовицького військового союзу між УНР і білогвардійським урядом генерала П. М. Врангеля у Криму. 1921 року Віктор Зелінський під тиском радянської дипломатії був змушений залишити Польщу і переїхати до Німеччини. Уряд УНР в екзилі присвоїв йому ранг генерал-полковника. 1938 року у Берліні видав спогади під назвою “Синьожупанники”. Помер 14 грудня 1940 року у місті Сопот неподалік Гданська (нині Польща). 26 ГРУДНЯ 100 років тому, 26 грудня 1917 року, було засновано Військовоповітряний флот Української Народної Республіки.

Цього дня вийшов наказ № 71 генерального секретаря військових справ УНР Симона Петлюри про призначення військового льотчика підполковника Віктора Павленка “завідуючим авіаційною справою Української Народної армії”. Фактично В. О. Павленко очолив весь Військово-повітряний флот (ВПФ) УНР, який тоді складався з авіації і повітроплавання. “Головою української авіації” 28 грудня 1917 року став підполковник В’ячеслав Баранов, начальником повітроплавання – підполковник Микола Гінейко. Станом на початок січня 1918 року у складі ВПФ УНР налічувалося 188 літаків різних типів і модифікацій (переважно розвідники, бомбардувальники, винищувачі і учбові літаки “Ньюпор”, “Анаде”, “Вуазен”, “Фарман”, “Моран”, “Сопвіч”) та кілька десятків прив’язних змійкових аеростатів (балонів) для ведення розвідки та коригування артилерійського вогню. Військово-повітряний флот брав участь у боротьбі за незалежність УНР до листопада 1920 року. 29 ГРУДНЯ 95 років тому, 29 грудня 1922 року, у селі Солдатське (нині Андріївка Казанківського району Миколаївської області) народився Василь Ілліч Михлик – учасник Другої світової війни, полковник, двічі Герой Радянського Союзу. Василь Михлик закінчив 10 класів школи у Кривому Розі. 1940 року був призваний до Червоної Армії, пройшов Вольську військову школу авіаційних механіків, а потім навчання на льотчика у 2-му окремому навчальнотренувальному авіаполку та Навчальному центрі переучування при 224-й штурмовій авіадивізії. Під час Другої світової війни брав участь у бойових діях на Західному, Брянському, Ленінградському і 3-му Білоруському фронтах. Виконав 188 бойових вильотів на штурмовику Іл-2. Одного разу був збитий над територією противника, але за 4 дні разом зі стрільцем-радистом І. Фаюстовим вийшов до своїх. Двічі Герой Радянського Союзу (23 лютого і 29 червня 1945 року). Після війни В. І. Михлик закінчив Військово-повітряну академію у селищі Моніно під Москвою, служив льотчиком-інспектором з техніки пілотування і теорії польоту, заступником командира дослідного штурмового авіаполку 4-го Центру бойового застосування ВПС у Тамбові. 1966 року у званні полковника вийшов у запас. Працював у Всесоюзному тресті “Союзнафтокомплект” у відділі зведеного комплектування промислового будівництва північних районів. Мешкав у Москві. Помер у день свого 74-річчя, 29 грудня 1996 року. Похований на Троєкурівському цвинтарі.

Наукове видання

УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР 2017