УКРАЇНА: рік 1941-й by Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України

Міністерство оборони України Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України

УКРАЇНА: рік 1941-й

Київ – 2016

Міністерство оборони України Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України

УКРАЇНА: рік 1941-й

Київ – 2016

УДК 355.02 ББК 63.3(4)“1941” У 45 Рекомендовано до друку науковою радою Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України.

Україна: рік 1941-й: Збірник інформаційно-аналітичних матеріалів / За У 45 заг. редакцією І.С. Руснака. – К.: НДЦ ГП ЗС України, 2016. – 66 с.

Збірник містить інформаційно-аналітичні матеріали, присвячені подіям, що відбувалися на території України від 22 червня – з дня нападу Німеччини на Радянський Союз – до кінця 1941 року. Їх мета – надати стислу та інформативну довідку задля формування комплексного уявлення про перебіг і результати збройного протистояння вермахту і Червоної армії на теренах України.

УДК 355.02 ББК 63.3(4)“1941”

Зміст

Вступ …………………………………………………………..……………... 4 Бліцкриг. Воєнні дії на території України………………………………………. 5 Військові округи на території Української РСР…………………………………. 7 Мобілізація військовозобов’язаних……………………….………………... 9 Евакуаційні заходи на українських землях………………………………… 12 Операція “Розвантаження”………………………………………………….. 16 Радянська тактика “випаленої землі”………………………………………. 18 Танкова битва під Дубно……………………………………………………. 21 Битва за Київ…………………………………………………………………. 25 Уманський котел………………………………………………………………29 Оборона Черкас……………………………………………………………….32 Бій біля села Легедзіне………………………………………………………. 34 Оборона Одеси………………………………………………………………. 38 Чорноморський флот в обороні Одеси……………………………………… 40 Григорівський десант………………………………………………………… 43 Початок оборони Севастополя………………………………………………. 45 Керченсько-Феодосійська десантна операція……………………………… 49 Донбаська оборонна операція………………………………………………. 54 Бої за Харків………………………………………………………………….. 56 Ґетто й акції Голокосту в Україні…………………………………………… 59 Українці та Україна у Другій світовій війні……………………………….. 61 Література ………………………………………………………………...... 65

Вступ У 2016 році, згідно Постанови Верховної Ради України від 2 лютого 2016 року № 971-VIII, в Україні на державному рівні відзначатимуть кілька пам’ятних дат, що стосуються подій Другої світової війни: 75 років з часу масових розстрілів політичних в’язнів на Західній Україні (06–07.1941) і 75 років від знищення гітлерівцями євреїв Києва (29–30.09.1941) – початку масових розстрілів у Бабиному Яру ромів, військовополонених, членів ОУН в часи нацистської окупації. Крім того, щорічно ми відзначаємо День пам’яті і примирення (8 травня), День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні (9 травня), День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни (22 червня), День визволення України від нацистських загарбників (28 жовтня). Але це далеко не повний перелік дат, наповнених трагічними спогадами і болем, пов’язаних з Другою світовою війною, що принесла Україні незліченні жертви і страждання, масовий терор, смерть і руйнування. Цей збірник містить інформаційно-аналітичні матеріали, присвячені подіям, що відбувалися на території України від 22 червня – з дня нападу Німеччини на Радянський Союз – до кінця 1941 року. Їх мета – надати стислу та інформативну довідку задля формування комплексного уявлення про перебіг і результати збройного протистояння вермахту і Червоної армії на теренах України.

Бліцкриг. Воєнні дії на території України Бліцкриг (від нім. Blitzkrieg– блискавична війна). Ідея доктрини бліцкригу знайшла втілення у плані “Барбаросса”, де стратегічна ідея противника полягала у тому, щоб зненацька напасти на Радянський Союз, зосередити головні удари на трьох стратегічних напрямах: Північ, Захід і Південь, завдати потужних ударів по військах Червоної армії, знищити їх і, захопивши головні економічні центри країни – Ленінград, Москву, Київ, закінчити війну однією короткочасною кампанією. При підписанні 18 грудня 1940 року директиви №21 (план “Барбаросса”) А. Гітлер був упевнений, що доктрина бліцкригу гарантує успіх кампанії: з Радянським Союзом планувалося покінчити вже за три місяці після нападу – до 1 жовтня 1941 року. Сильним аргументом такої заяви послужили легкі перемоги вермахту на Заході: війна у Польщі тривала 3 тижні, Бельгія була окупована за 18 днів, Франція капітулювала на 44-й день війни, а Данія і Голландія були поставлені на коліна за кілька днів. Саме тому німецькі стратеги були упевнені, що їхня теорія блискавичної війни повністю виправдається і у війні з СРСР. Здійснення плану “Барбаросса” почалося на світанку 22 червня 1941 року. О 3 годині 30 хвилин війська вермахту завдали могутнього артилерійсько-мінометного удару по радянській території. Через кілька хвилин танкові та моторизовані частини гітлерівської армії перетнули кордон СРСР. Три групи армій – “Північ”, “Центр” і “Південь”, – загальною чисельністю близько 5,5 млн. осіб (190 дивізій), одночасно повели наступ, відповідно, через Прибалтику на Ленінград, через Білорусію на Москву, і на Київ. Поряд з німецькими арміями у наступі на Україну брали участь війська німецьких союзників – Румунії та Угорщини. До складу групи армій “Південь”, що наступала на Україну, входили 6, 17, 11-а польові армії, 1-а танкова група, 3 і 4-а румунські армії, 8-й угорський корпус – разом 57 дивізій і 13 бригад. Ця група мала близько 16000 гармат і мінометів, 850 танків, 1300 літаків. Крім того, головне командування сухопутними військами німецької армії виділяло на київський напрям зі свого резерву 4 піхотні дивізії. 5

Незважаючи на мілітаристський характер радянської держави, до війни вона виявилася не готовою. Уже у перші дні боїв Червона армія зазнала великих втрат і почала відступати. Арміям групи “Південь” в Україні протистояли війська Київського Особливого військового округу та Одеського військового округу, реорганізовані, відповідно, у Південно-Західний фронт (командувач

– генерал-полковник М. Кирпонос) і Південний фронт

(командувач – генерал армії I. Тюленєв). Відчайдушну спробу зупинити ворога в районі Луцьк – Броди – Рівне – Дубно здійснили танкові з’єднання Південно-Західного фронту. П’ять днів і ночей, з 23 до 27 червня тривали запеклі танкові бої. Втративши значну частину бойової техніки, війська Південно-Західного фронту змушені були відступити. У серпні противник просунувся до Дніпра і Чорного моря. Бої велися на підступах до Києва. У щільній облозі опинилася Одеса. Навколо столиці України було створено три лінії оборони, усі атаки на місто із заходу були відбиті. Причому агресор втратив близько 100 тис. осіб. На деякий час ворог припинив спроби заволодіти Києвом за допомогою лобового удару. Глибоким танковим проривом, наприкінці липня гітлерівці зуміли оточити в районі Умані частини 6 і 12-ї армій Південно-Західного фронту. І надалі такий стратегічний маневр застосовувався командуванням вермахту впродовж усього періоду наступу. Користуючись стратегічною ініціативою і прорахунками радянського командування, гітлерівці здійснили план оточення головних сил ПівденноЗахідного фронту. З території Білорусії в Україну перекинули частину військ групи “Центр” – 2-у польову армію і 2-у танкову групу генерал-полковника Х. Гудеріана. Одночасно сили 1-ї танкової групи генерал-фельдмаршала Е. фон Клейста форсували Дніпро в районі Кременчука. Рухаючись назустріч одне одному, танкові колони зустрілися в районі Лохвиці на Полтавщині (15 вересня), тим самим замкнувши кільце оточення 5, 21, 26 і 37-ї радянських армій, загалом 663 тис. червоноармійців. У боях загинули командувач Південно-Західного фронту генерал-полковник М. Кирпонос, начальник штабу фронту генерал-майор В. Тупиков, член військової ради фронту М. Бурмистенко і багато інших вищих військових керівників. 19 вересня німці увійшли до Києва. 6

Протягом жовтня гітлерівці оволоділи Лівобережною Україною. 24 жовтня радянські війська залишили Харків, 26 – Сталіно (Донецьк). 15 жовтня припинилася героїчна оборона Одеси. Евакуація оточеного з усіх боків міста здійснювалася морем. До середини листопада був окупований Крим. Тримався тільки Севастополь – головна база радянського Чорноморського флоту. Всі спроби взяти місто штурмом закінчувалися для німців невдачами і великими втратами. Севастопольська оборона зірвала плани нацистів щодо наступу на Кавказ і Закавказзя. Військові округи на території Української РСР До початку війни територія Радянського Союзу була розділена на 16 військових округів, три з них були на території Української РСР: Київський Особливий, Одеський та Харківський. Київський Особливий військовий округ (КОВО). До початку війни округ включав території Вінницької, Волинської, Дрогобицької, Житомирської, Кам’янець-Подільської, Київської, Львівської, Рівненської, Станіславської, Тернопільської та Чернівецької областей Української РСР. Управління округу знаходилося у місті Київ. У складі округу: 11 стрілецьких, 8 механізованих корпусів, 1 кавалерійський, 1 повітрянодесантний корпус (30 стрілецьких, 2 гірськострілецьких, 2 кавалерійські, 8 моторизованих і 16 танкових дивізій, 3 повітрянодесантні бригади) та 12 укріплених районів. Військово-повітряні сили складалися з 10 авіадивізій. За своїм складом КОВО був найбільш сильним з усіх західних прикордонних військових округів і мав завдання силами 5, 6, 26 і 12-ї армій, дислокованих уздовж західного кордону, прикрити південно-західний напрямок на фронті у 860 кілометрів. Однак до початку війни в окрузі не були

завершені

заходи

щодо

оснащення

військ

новою

технікою,

укомплектування та перенавчання особового складу. З початком війни 22 червня 1941 року на базі КОВО створено Південно-Західний фронт (проіснував до 12 липня 1942 року). Продовжував функціонувати і округ, який був підпорядкований командувачу ПівденноЗахідним

фронтом.

Округ

готував 7

резерви,

маршове

поповнення,

забезпечував підвезення фронту зброї, бойової техніки, пального і продовольства,

створював

навчав

загони

народного

ополчення,

винищувальні батальйони. У серпні 1941 року на базі механізованих і стрілецьких корпусів були сформовані 37, 38 і 40-а армії. Управління округу виконувало також заходи, пов’язані з відведенням мобілізаційних ресурсів у глиб країни, евакуацією військових складів і баз, надавало допомогу місцевим партійним і радянським органам в евакуації на Схід фабрик і заводів. Військова рада округу постійно контролювала виконання народногосподарських замовлень для потреб фронту, роботу залізничного й інших видів транспорту, забезпечуючи своєчасне перевезення військ, бойової техніки, матеріальнотехнічних засобів. 9 серпня управління КОВО було передислоковано у місто Конотоп, а потім у район міста Суми. За рішенням Ставки ВГК 10 вересня 1941 року управління округу було розформовано, а його частини і установи передані Південно-Західному фронту. Одеський військовий округ (ОдВО). У 1941 році округ включав території

Дніпропетровської,

Запорізької,

Одеської,

Миколаївської,

Кіровоградської та Ізмаїльської областей Української РСР, Молдавської РСР і Кримської АРСР. Управління округу знаходилося у місті Одеса. До складу ОдВО входили стрілецькі, кавалерійські, танкові і моторизовані дивізії, авіаційні, артилерійські й інші з’єднання і частини. На округ покладалося завдання оборони південно-західних кордонів СРСР. Напередодні війни в окрузі для охорони державного кордону у першому ешелоні були розгорнуті 35 і 14-й стрілецькі корпуси, 9-а кавалерійська дивізія (всього 6 дивізій). 18-й механізований корпус, 150-у стрілецьку і 5-у кавалерійську дивізії планувалося використовувати для завдавання контрударів по противнику, що прорвався. У ніч з 21 на 22 червня 1941 року війська округу були приведені в повну бойову готовність і до моменту нападу німецьких і румунських військ зайняли позиції за планом прикриття державного кордону, а авіація розосереджена на аеродромах. На базі управління і військ ОдВО почалося формування 9-ї окремої армії, у Криму – 51-ї армії. Частина сил і засобів округу були спрямовані на створення Приморської групи військ Південного 8

фронту, пізніше реорганізованої у Приморську армію. У серпні 1941 року з військ Одеського військового округу створена Резервна армія Південного фронту. Силами округу була проведена велика робота по підготовці оборонних споруд на підступах до Одеси і в самому місті. Через швидке просування німецьких військ по території СРСР, 19 серпня 1941 року управління округу переїхало до міста Павлоград Дніпропетровської області, а у вересні 1941 року округ був скасований. Харківський військовий округ (ХВО). На 22 червня 1941 року територія округу включала: Харківську, Сумську, Полтавську, Ворошиловградську (Луганську), Сталінську (Донецьку) та Чернігівську області. 26 листопада 1941 року у зв’язку з тимчасовою окупацією України німцями наказом наркома оборони СРСР округ був скасований. Мобілізація військовозобов’язаних Мобілізацію слід вважати одним з найважливіших показників підтримки населенням влади. З іншого боку, кількісні і якісні показники мобілізації засвідчують міцність, а отже, легітимність влади, її здатність контролювати ситуацію в країні. Оголошена в СРСР у перший день війни мобілізація резервістів 1905– 1918 років народження (віком від 23 до 36 років), дозволила уже до липня 1941 року поповнити армію на 5,3 млн. осіб. Але через значні бойові втрати перших місяців війни вже у серпні виникла необхідність поповнення чисельності радянських збройних сил. 10 серпня були мобілізовані військовозобов’язані 1890–1904 і призовники 1922–1923 років народження. Джерелом поповнення армії були також колишні ув’язнені (за виключенням тих, хто відбували покарання по “політичним” статтям). Всього за роки війни до діючої армії було переведено з таборів і колоній понад мільйон ув’язнених. Крім радянських громадян у 1941–1942 роках з таборів були звільнені 43 тис. поляків, 10 тис. чехів і словаків, направлених до національних частин. У цілому, проведена у 1941 році в СРСР мобілізація дозволила сформувати 410 нових дивізій. Із 16 областей України (за неповними даними) протягом перших місяців війни військкоматами було мобілізовано понад 2,5 млн. осіб. До лав 9

народного ополчення стали 1,3 млн. бійців з лівобережних та південних областей республіки. А всього, на думку деяких дослідників, у 1941 році до Червоної армії та Військово-морського флоту було направлено 3,2 млн. громадян УРСР різних національностей. Поповнюючи здебільшого з’єднання Південного й Південно-Західного фронтів, мешканці України склали основу 37, 38, 40-ї армій, 13 та 17-ї стрілецьких бригад. Завдяки мобілізаційним акціям, питома вага громадян республіки у частинах, що воювали на південно-західному напрямі, сягнула 50%. Це значно перевищувало відсоток вихідців з України у цілому по діючій армії. Згідно архівних документів, у таких областях, як Київська, Вінницька, Житомирська, Кам’янець-Подільська (зараз Хмельницька), що входили до складу Київського особливого військового округу (КОВО), мобілізація військовозобов’язаних пройшла організовано і швидко. Так, у м. Проскурів (зараз Хмельницький) вона була закінчена вже 25 червня. Своєчасно і повно була здійснена мобілізація Київським облвійськкоматом. Тільки по м. Київ у перші дні війни було мобілізовано і відправлено на фронт до 200 тис. осіб. Висвітлюючи хід мобілізації, радянські газети вміщували численні фото, на яких були зображені натовпи людей біля мобілізаційних пунктів у Києві, Харкові, Одесі та ін. Повідомлялося про те, що молодь буквально тримає в облозі військкомати, вимагаючи відправити їх на фронт битися з ненависним ворогом. Здебільшого у великих містах воно так і було. Проте патріотичне піднесення, що охопило міську молодь, виявилось нестійким і по мірі переможного німецького наступу стало швидко спадати. Через швидке просуванням німецьких військ практично була зірвана мобілізація в областях Західної України. Так, військовозобов’язані, які призивались до 44 і 58-ї стрілецьких дивізій Станіславським (ІваноФранківським) військкоматом, не раз опинялися під вогнем противника. Подібною була картина і в інших прикордонних областях, а тому, через брак часу на мобілізацію, значна частина військовозобов’язаних залишилася на окупованій ворогом території. Крім того, на хід мобілізації впливало і те, що частина військовозобов’язаних цього регіону перебувала під впливом Організації українських націоналістів.

Більш організовано пройшла мобілізація військовозобов’язаних в областях Одеського військового округу. На 17 вересня 1941 року у Дніпропетровській,

Запорізькій,

Ізмаїльській,

Кіровоградській,

Миколаївській і Одеській областях в армію і на флот було мобілізовано 623,5 тис. осіб. Тільки з Одеської області з початком війни і до середини вересня 1941 року до діючої армії було мобілізовано 155,5 тис. осіб. В обстановці великого патріотичного підйому проходила мобілізація військовозобов’язаних у Харківському військовому окрузі. Швидко провели мобілізацію військовозобов’язаних першої черги і направили майже 197,5 тис. осіб до лав Червоної армії військкомати Ворошиловградської (Луганської), Сталінської (Донецької), Сумської, Харківської, Чернігівської областей. Так, з 23 червня до середини вересня 1941 року військкомати Сталінської, Полтавської, Сумської областей мобілізували близько 490 тис. осіб. Майже така ж кількість військовозобов’язаних була призвана до діючої армії у Ворошиловградській, Харківській і Чернігівській областях. Понад 25 тисяч хлопців і дівчат за цей час пішли на фронт із Сумської області. З областей і районів Донецького басейну, які були ще не окуповані ворогом, у період з 19 жовтня до 6 листопада 1941 року було мобілізовано ще понад 18,7 тис. осіб. У цілому ж по Харківському військовому округу до лав Червоної армії з початком війни і до листопада 1941 року було направлено 969 832 особи. Слід

зазначити,

що

40%

призовників

Полтавської,

Сумської,

Чернігівської та інших областей Харківського військового округу не були навчені належним чином військовій справі. Це було притаманне й іншим округам України. Зазначимо,

що

армія

військовозобов’язаними,

але

і й

флот

поповнювалися

особовим

складом

не

тільки

винищувальних

батальйонів, що створювались в областях республіки для знешкодження ворожих диверсантів-парашутистів. Архівні дані свідчать, що на початку липня 1941 року тільки з Київської, Чернігівської, Дніпропетровської, Миколаївської,

Одеської,

Харківської

Житомирської

областей

винищувальних батальйонів до Червоної армії прийшло майже 19 тис. осіб. 11

Поповнювало діючу армію і народне ополчення, до якого записувались громадяни у віці від 18 до 60 років, які володіли зброєю, але не підлягали мобілізації. Після певного курсу навчання військовій справі більшість з особового складу народного ополчення вливалась до частин Червоної армії. Так, ополченці п’яти районів Києва після прискореного курсу навчання на базі 3-ї зенітної дивізії протиповітряної оборони направлялись до частин і підрозділів 147, 175 і 206-ї стрілецьких дивізій. До складу Червоної армії увійшов також Комсомольський полк, сформований з 1450 молодих киян. До частин регулярної армії прийшло 30 тис. ополченців з Одеси, по 100 тис. – з Дніпропетровської та

Харківської областей. До 383-ї стрілецької дивізії

влилися ополченці з Донбасу, а з ополченців колишньої Ворошиловградської області була створена 395-а стрілецька дивізія, що нараховувала 10 122 людини. Узагальнюючи підсумки мобілізації військовозобов’язаних, а також дані про перехід бійців і командирів з винищувальних батальйонів і загонів народного ополчення до регулярних військ, можна говорити, що за неповними даними з України до армії і флоту протягом перших місяців війни були направлено майже 3,2 млн. осіб. Евакуаційні заходи на українських землях Евакуація (від латин. еvacuatio – звільняю, спорожняю). У 1941 році – комплекс заходів уряду СРСР із переміщення у глибокий тил населення, промисловості, матеріальних і культурних цінностей під загрозою німецької окупації. Керівництво цим процесом здійснювала Рада з евакуації, створена 24 червня. Враховуючи поширення у передвоєнні роки концепції наступальної війни “малою кров’ю на чужій території”, радянське керівництво у цілому майже не приділяло уваги розробці проблем евакуаційної політики (відповідні плани розглядалися лише у 1928 і 1930 роках). Належить відзначити, що принципові засади цієї політики стали визначатись лише за два тижні до початку війни – 7 червня 1941 року на засіданні Ради Народних Комісарів (РНК) СРСР було вирішено приступити до розроблення нових евакуаційних планів. Вони ґрунтувалися на вищезазначеній наступальній 12

стратегії, якою, зокрема, Київ та Лівобережжя розглядалися як глибокий радянський тил. Зрозуміло, що з початком війни їх довелося кардинально переглянути. До початку німецько-радянської війни багата сировинна база та численні кваліфіковані кадри в Україні становили величезну частину воєнно-промислового комплексу СРСР. Евакуація матеріальних і людських ресурсів з України здійснювалася залежно від типу й стратегічного значення об’єкта. У постановах РНК СРСР та ЦК ВКП(б) “Про порядок вивезення і розміщення людських контингентів та цінного майна” від 27 червня та “Про порядок евакуації населення у воєнний час” викладено основні засади евакуаційної політики, черговість переміщення устаткування промислових підприємств, матеріалів, сировини, харчових запасів, людей. Насамперед передбачалося перебазувати об’єкти стратегічного значення разом з фахівцями, які мали забезпечити їх пуск на нових місцях.

Евакуація колгоспного майна у східні райони країни. Україна, 1941 р.

В Україні керівництво переміщенням продуктивних сил у віддалені райони СРСР покладалося на республіканську комісію, яка була створена 26 червня 1941 року. Вже наступного дня в столиці республіки почався демонтаж устаткування вагоноремонтного заводу, а 1 липня перший ешелон 13

(33 вантажних вагони і 2 – з фахівцями та їхніми сім’ями) рушив на схід. Майже одночасно вивозилося обладнання заводу ім. Артема. До середини вересня з Києва відбуло 1100 вагонів з устаткуванням, робітниками, інженерами, техніками заводу “Арсенал”. А всього на цей час з Києва вивезено 197 підприємств (64 – союзного та 88 – республіканського значення) та 355 тис. фахівців. Восени начальник Генштабу сухопутних військ

вермахту

генерал-полковник

Ф. Гальдер

занотував

своєму

щоденнику: “Складається враження, що Київ був планомірно евакуйований”. З Одеського порту морем вивезли 150 підприємств та установ, у тому числі

верстатобудівний

завод

ім. Дзержинського,

завод

сільськогосподарського машинобудування, крекінг-завод. Зі 190 тис. тонн механізмів, апаратури, матеріалів, харчових продуктів, історико-культурних цінностей тощо – 51 тис. тонн транспортувалося залізницею, 139 тис. т. – морськими шляхами. 18 серпня Державний комітет оборони (ДКО) видав директиву про порядок евакуації промислових підприємств Лівобережжя. Тільки на території Дніпропетровщини функціонувало 511 великих підприємств. До війни вони давали 19,7 % чавуну, 16,5% сталі, 18,2 % прокату, 28,2% залізних труб, 15% коксу, які вироблялися в СРСР, 60% видобутку залізної руди, 33% – марганцевої руди. Обсяги і темпи демонтажних і вантажних робіт вражають, адже йшлося про перебазування гігантів індустрії. Наприклад, 919 вагонів з обладнанням, 17 паровозів, а також 96 вагонів з робітниками

та

інженерно-технічними

працівниками

виїхали

металургійного заводу імені Петровського (м. Дніпропетровськ). З 9 серпня до 6 жовтня тривало вивезення устаткування й окремих агрегатів з Дніпропетровського трубопрокатного заводу – головного об’єкту, на якому виготовляли високоякісні труби для авіаційної, автотранспортної та інших галузей ВПК. Всього з Дніпропетровщини було вивезено 99 тис. вагонів з цінними вантажами. З початком війни з України було переміщено 550 великих промислових об’єктів, які невдовзі відновили свою роботу вже на новому місці. З огляду на те, що в 1940 році в УРСР налічувалося 13 тис. промислових об’єктів, ця кількість видається незначною. Однак слід 14

визнати, що попри всі негаразди й невдачі, радянському керівництву вдалося вирішити два взаємопов’язані завдання: 1) створити потужний військово-промисловий комплекс у недосяжних для агресора регіонах країни; 2) позбавити противника можливості у більш-менш осяжній перспективі відродити на захоплених територіях промислове виробництво в масштабах, які б мали помітний вплив на хід бойових дій. Крім промислових об’єктів вже на середину серпня 1941 року з України було вивезено 4,5 тис. тракторів, 1370 комбайнів і автомобілів, 1746 тис. голів худоби, 6 млн. тонн зерна та 269,5 тис. тонн зернопродуктів. Одночасно до східних регіонів СРСР евакуювалися Академія наук УРСР, понад 70 вищих навчальних закладів; були вивезені найцінніші експонати республіканських музеїв. Отож евакуація матеріальних цінностей у цілому була проведена досить успішно. Інакше склалося з евакуацією людських ресурсів. Переважно це були мешканці індустріальних міст, робітники й службовці Східної України. В селі евакуація, за рідкісним виключенням окремих МТС і колгоспів з технікою, взагалі не проводилась. Та й саме селянство не виявляло особливого бажання утікати, кидаючи напризволяще власне майно та господарство. Більше того, як свідчать новітні дослідження, подекуди українські селяни протидіяли реалізації Червоною армією проголошеної Й. Сталіним тактики

“випаленої

землі” –

зривали

спроби

нищення

колгоспного майна, приміщень, продовольства тощо. Загалом з України, за радянськими даними, були евакуйовані близько 3,5 млн. осіб (менше 10% її населення). Крім того, переміщенню у тил обов’язково підлягали іноземці і особи без громадянства, німецьке населення різних регіонів. Їх розглядали як потенційну загрозу для держави. Впродовж перших днів війни у Києві було арештовано понад 800 осіб німецької національності, які проходили за різними розробками органів НКВС-НКДБ і були відправлені в тилові області для відбування покарання. Правовою основою для їх проведення виступав Указ Президії ВР СРСР від 22 червня 1941 року про оголошення воєнного стану в окремих місцевостях. У вересні почалася депортація німців із Запорізької, Ворошиловградської та Сталінської областей. З передбачених до 15

виселення 109,5 тис. осіб, за звітами НКВС, було фактично депортовано до Казахстану і Новосибірської області понад 79,5 тис. осіб. З Криму від серпня до 11 вересня 1941 року були виселені понад 60 тис. осіб німецької національності. Операція “Розвантаження” Червень 1941 року запам’ятався на Західній Україні не тільки нападом нацистської Німеччини, але й кривавими розправами, вчиненими нібито своєю ж державою в тилу. Йдеться про досі нечуване явище, навіть у практиці Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВД) СРСР – масові розстріли політичних в’язнів у тюрмах Західної України протягом кінця червня – початку липня 1941 року. З початком війни постала проблема евакуації ув’язнених. Негайними офіційними заходами у вирішенні цієї проблеми стали наказ № 2445/М наркома державної безпеки Меркулова від 23 червня 1941 року та наказ начальника тюремного управління НКВД УРСР капітана державної безпеки Філіппова від 23 червня 1941 року. У першому документі йшлося про терміновий облік усіх в’язнів у тюрмах та розподіл на тих, що підлягають депортації в концтабори ГУЛАГУ, і тих, кого необхідно розстріляти (це завдання покладалося на місцеве керівництво НКГБ).У другому документі йшлося про евакуацію в’язнів, до нього додавався “План евакуації”, згідно з яким депортації з Львівської області підлягало 5 тис. арештантів. Для цього виділялося 204 вагони. Згідно з інструкцією НКВД СРСР від 29 грудня 1939 року, один вагон ешелону вміщував 30 депортованих осіб, отже вказаних вагонів вистачало б на евакуацію 6 800 в’язнів. Проте евакуювали лише 1822 із 5 000 запланованих. Самі ж екзекуції розпочалися ще 22 червня – були розстріляні засуджені до смертної кари. Із проміжного звіту начальника тюремного відділення УНКВС Львівської області Лермана відомо, що станом на 24 червня у тюрмах Львова та Золочева було розстріляно 2072 особи. 26 червня затвердили розстрільні списки – ще 2068 осіб підлягали знищенню. Таким чином у Львівській області було розстріляно 4140 в’язнів. Ця цифра свідчить, що були розстріляні не тільки ті в’язні, що залишилися у тюрмах після 16

відправки ешелонів на схід, але й нові ув’язнені, тюремні документи на яких належним чином не оформлювали. У більшості випадків людям навіть не висували звинувачень, проте упевнено називали причетними до ОУН, шпигунами, диверсантам – тобто особами, яких належить розстріляти. Загалом за тиждень, з 22 по 30 червня, у Західній Україні було вбито близько 24 тис. осіб, з них близько 5 тис. – на Львівщині, понад 3 тис. – на Тернопільщині. Сучасні дослідники нарахували у Західній Україні 38 місць убивств. Серед них: Львів (три тюрми) – понад 4000, Дрогобич – 1000, Добромиль – 1000, Золочів – 749, Стрий – 1101, Самбір – 1200, Дем’янів Лаз – 2500, Чортків – 800 , Тернопіль – 1000, Луцьк – 2754, Дубно – 1500, Перемишль – 1000. У решті міст число жертв вимірюється десятками і сотнями. Більшості інкримінували злочини за статтею 54 карного кодексу УРСР, тобто – “контрреволюційну діяльність”, “зраду батьківщини”.

Львівʼяни шукають серед розстріляних своїх рідних у подвірʼї вʼязниці № 1. Львів, 3 липня 1941 р.

Спочатку застосовували звичну для НКВС практику: знищували індивідуально, у спецкамері, пострілом у потилицю. Коли наближався фронт, а плани не було виконано – почали розстрілювати масово: зганяли в’язнів до 17

камер підвалів та через дверцята для передачі їжі розстрілювали з автоматичної зброї, або кидали до камер гранати. Тіла вивозили вантажівками та ховали у спецмісцях, котрі сьогодні поступово відкривають археологи. Проте перед самим приходом німців чекісти, поспішаючи, ховали вбитих у подвір’ях та підвалах тюрем. Згодом розкопки цих поховань стали матеріалом для нацистської пропаганди – звісно не з міркувань людяності. Відбувалися також й знищення евакуйованих в’язнів в центральносхідних областях України – у пересильних тюрмах Умані, Києва та Харкова. Ці міста були так званими проміжними пунктами етапування, де відбувалося перемішування в’язнів, щоб уникнути повстань та масових втеч під час депортації. Окремо можна згадати Заліщицьку трагедію на Тернопільщині. Коли з тактичних міркувань було зруйновано залізничний міст через Дністер, а з обох боків надійшли 2 ешелони із в’язнями (14 вагонів, кожен із 50–70 арештованими). НКВС вирішив проблему швидко: вагони облили пальним, підпалили та скинули у ріку. Звісно, радянська пропаганда приписала ці злочини нацистам. Радянська тактика “випаленої землі” Тактика випаленої землі – метод ведення війни за допомогою знищення всього корисного, того що може слугувати життєзабезпеченню або існуванню як військ противника, так і цивільного населення на території, яка може бути зайнята противником. До цього відносять знищення запасів харчових продуктів та врожаю, забруднення або отруєння джерел питної води, знищення інфраструктури – шляхів та засобів транспорту, техніки, будівель та житла, іноді навіть цілих міст. З 1907 року, згідно Угоди IV Гаазької конвенції “Про закони та правила ведення війни”, тактика випаленої землі вважається міжнародним правом воєнним злочином. Відступ

Червоної

армії

1941

році

території

України

супроводжувався застосуванням тактики “випаленої землі”. Вона була визначена постановами РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 27, 29 та 30 червня 1941 року, що приписували партійним осередкам та органам влади знищувати все, що не вдалося евакуювати у східні райони СРСР. Про це йшлося й у виступі 18

Й.Сталіна по радіо 3 липня 1941 року, у спеціальній постанові Державного комітету оборони (ДКО) від 22 липня та інших документах. Знищувати майно передбачалося у зоні 70 км від лінії фронту у випадку вимушеного відступу радянських військ. Для східних і південних регіонів України такі дії мали особливо руйнівні наслідки. Нищенню підлягали об’єкти гірничої, металургійної, машинобудівної галузей промисловості, електростанції, водогони, мости, залізниці, обладнання, продовольчі склади, сільськогосподарська техніка, худоба, збіжжя тощо – все, що не встигали вивезти. Аби затримати просування німецької армії вглиб країни, були підірвані залізниці, мости у Черкасах, Кременчуку, Каневі, Дніпропетровську, Запоріжжі. Лише на Харківському залізничному вузлі і прилеглих до нього ділянках було встановлено 1303 міни уповільненої дії. У результаті цього було пущено під укіс 106 поїздів, висаджено у повітря 9 мостів. Зважаючи на швидкий наступ німців, у жовтні 1941 року була зруйнована більша частина електрообладнання на Донбасі, затоплені вугільні шахти. 18 серпня 1941 року була зруйнована гребля Дніпровської ГЕС, про підрив якої не були попереджені ні населення, ні навіть командування Південного фронту, відступаючі військові частини якого переправлялись через Дніпро та були розташовані у дніпровських плавнях.

Підірвана гребля Дніпрогесу, серпень 1941 р. 19

Визначити кількість загиблих практично неможливо, наявні джерела дозволяють оцінити лише приблизні втрати воюючих сторін. Відомо про вірогідну

загибель

1500

німецьких

солдатів.

Кількість

загиблих

червоноармійців, ополченців і цивільного населення в різних історичних джерелах оцінюється від 20–30 тис. до 75–100 тис. осіб. Протягом десятиліть радянська влада офіційно заявляла, що Дніпрогес знищили німці. Сьогодні вже достеменно відомо, що Дніпровська ГЕС була зруйнована 157-м охоронним полком НКВС. Особливо від радянської “тактики випаленої землі” постраждали великі міста – Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Харків, Кривий Ріг. У Харкові були зафіксовані факти, коли при відступі радянські війська підпалювали не тільки господарські об’єкти, а й житлові будинки. У Києві були затоплені всі буксири, підпалені продовольчі запаси, а центральна частина міста була замінована перед відходом Червоної армії. 24–28 вересня 1941 року після вступу частин вермахту та німецької адміністрації до міста через дистанційне керування диверсійна група НКВС підірвала будинки у центральній частині української столиці. Зокрема, повністю був зруйнований весь Хрещатик. У місті виникла велика пожежа, яку вдалося загасати тільки за декілька днів. У східній частині України практично не залишилося таких господарських об’єктів, де не були б проведені демонтаж, підрив та підпали. Перед відступом радянські війська, зазвичай, залишали окупантам та населенню, яке не було евакуйоване, здебільшого спустошені та зруйновані господарські об’єкти. Західні області України не зазнали значних пошкоджень і страждали, здебільшого, від пограбування господарства місцевим населенням та солдатами. Останніми залишали територію, з якої відступала Червона армія, ті, на кого покладалося завдання знищувати все, що не вдалося вивезти. У директиві НКДБ СРСР №168 від 1 липня 1941 року органи держбезпеки отримали наказ відходити лише з останніми радянськими частинами, попередньо перевіривши, “наскільки ретельно знищене на території СРСР, яку займає противник, народне добро (фабрики, склади, електростанції і все, що може виявитися корисним ворогові)”. Для підтримки порядку у прифронтовій зоні створювалися загороджувальні загони, які мали зупиняти всіх “дезертирів і мародерів”, 20

тобто місцевих жителів, які без відповідних документів намагалися виїхати в тил. Наприклад, у Дніпропетровській області було створено 7 таких загороджувальних загонів. Перша лінія їх розташування пролягала на кордоні з Кіровоградською областю (до загонів входило 425 осіб), друга – у районі переправ через Дніпро чисельністю 292 особи. До всіх промислових підприємств, що здійснювали демонтаж та евакуацію

обладнання,

також

прикріплювалися

спеціальні

групи

відповідальних працівників НКВС, завданням яких було забезпечення “нормального своєчасного виконання цих заходів”. Танкова битва під Дубно Танкова битва під Дубно – Луцьком – Рівне (ще називають – битва під Дубно) відбулася 23–29 червня 1941 року між 1-ю танковою групою групи армій “Південь” вермахту і радянськими механізованими корпусами Південно-Західного фронту. З обох сторін у битві взяло участь понад 3200 танків – близько 2500 радянських і 800 німецьких. Вважається найбільшою танковою битвою у світовій історії. 23 червня 1941 року танкові (на той час їх ще називали механізованими) корпуси Червоної армії, дислоковані у Київському Особливому військовому окрузі, завдали перших серйозних контрударів по наступаючим німецьким військам. На тому, щоб контратакувати німців і

запобігти прориву

німецькими танками радянської оборони, наполіг представник Ставки Верховного головнокомандування на Південно-Західному напрямку генерал армії Г. Жуков. Командуючий Південно-Західним фронтом генерал-полковник М. Кирпонос 23 червня віддав наказ завдати противникові удару силами 4, 15 та 22-го механізованих корпусів, дислокованих у першому ешелоні військ фронту, а згодом 9, 19 та 8-го корпусів, яких підтримували 131-а мотодивізія, 1-а протитанкова бригада та інші частини. Стратегічно, задум радянського командування був вірним: завдати удар по флангах 1-ї танкової групи вермахту, яка входила в групу армій “Південь” і рвалася до Києва, щоб оточити і знищити її. До того ж бої першого дня, коли деяким радянським дивізіям – як, наприклад, 87-й дивізії генерал-

майора Ф. Алябушева – вдалося зупинити переважаючі сили німців, давав надію, що цей задум вдасться реалізувати.

Підбиті Т-26 в битві під Дубно

До того ж у радянських військ на цій ділянці була значна перевага в танках. Київський Особливий військовий округ напередодні війни вважався найсильнішим з радянських округів і саме йому в разі нападу відводилася роль виконавця головного удару у відповідь. Відповідно, і техніка сюди йшла у першу чергу і в великій кількості, і навченість особового складу була найвищою. На практиці непідготовлене, поспішне рішення про наступальну операцію вилилось у найбільшу танкову битву, в якій радянські війська зазнали поразки. Коли танкові підрозділи 8, 9 і 19-го мехкорпусів дісталися до передової і з маршу вступили в бій, це вилилося у зустрічну танкову битву – першу в історії німецько-радянської війни. Хоча концепція воєн середини ХХ ст. не допускала таких боїв. Вважалося, що танки – інструмент прориву оборони противника або створення хаосу на його комунікаціях. “Танки не воюють з танками” – так було сформульовано цей принцип, загальний для всіх армій того часу. Воювати ж з танками повинна була протитанкова артилерія, і піхота, що ретельно окопалася. Битва під Дубно зламала всі теоретичні 22

побудови військових. Тут радянські танки йшли буквально в лоб на німецькі танки. Але битва була програна, і причин цьому було декілька. По-перше,

німецькі

війська

набагато

активніше,

ніж

радянські,

користувалися всіма видами зв’язку, та й координація зусиль різних видів і родів військ в вермахті в той момент була кращою, ніж в Червоній армії. У битві під Дубно ці фактори призвели до того, що радянські танки діяли найчастіше без будь-якої підтримки і часто навмання. Танкові підрозділи на рівні вище батальйону діяли без загальної координації. Нерідко виходило так, що один мехкорпус вже рвався на захід, вглиб німецької оборони, а інший, який міг би підтримати його, починав перегрупування або відхід із зайнятих позицій.

Підбитий німецький танк PzKpfw II

Другою причиною масової загибелі радянських танків в битві під Дубно, про яку потрібно сказати окремо, стала їх неготовність до танкового бою – наслідок тих самих довоєнних концепцій “танки не воюють з танками”. Серед радянських танків, що вступили в битву під Дубно, легких танків супроводу піхоти і рейдової війни, створених на початку – у середині 1930-х років, була більшість. У радянських легких танків, в силу специфіки покладених на них завдань, була протикульова або протиосколочна броня. Легкі танки були прекрасно пристосовані для глибоких рейдів у тил противника і дій на його комунікаціях, але абсолютно не пристосовані для прориву оборони. Німецьке командування

врахувало

сильні

слабкі

сторони

бронетехніки

використовувало свої танки, які поступалися радянським і якістю, і озброєнням, в обороні, звівши нанівець усі переваги радянської техніки. Відіграла свою роль у цій битві і німецька польова артилерія. І якщо для танків Т-34 і КВ вона, як правило, не являла небезпеки, то легким танкам доводилося несолодко. А проти встановлених на пряму наводку 88міліметрових зенітних гармат вермахту виявилася безсилою навіть броня нових Т-34. Достойно пручалися їм хіба що важкі КВ і Т-35. Легкі ж Т-26 і БТ, як говорилося у звітах, “у результаті попадання зенітних снарядів частково руйнувалися”, а не просто зупинялися. Але німці на цьому напрямку протитанкової оборони використовували не тільки зенітки. У перші два дні контрнаступу успіхів добивалася то одна сторона, то інша. 26 червня 9 і 19-й корпуси з району Луцька та Рівного, а 8 і 15-й – з району Бродів здійснили наступ на фланги танкової групи ворога, відтіснивши частину його сил на південний захід. Хоча згодом 9 і 19-й корпуси змушені були відійти до Рівного, танкові бої тут тривали до 29 червня. Найактивніше діяв на північ від Бродів 8-й корпус, який із боями увійшов у Дубно. Проте на 29 червня наступальні можливості радянських військ були вичерпані.

Радянський танк Т-34 під Дубно

Причини невдалої спроби контрнаступу і великих втрат радянських військ (на один підбитий німецький танк припадало 20 радянських) полягали 24

у відсутності прикриття авіації (майже всі літаки були знищені у перші ж години війни на аеродромах першої лінії), неналагодженості взаємодії танкових сил з іншими родами військ, у браку досвіду командирів. Разом із тим радянське командування виграло час для відводу головних сил ПівденноЗахідного фронту, які були під загрозою оточення військами противника. Незважаючи на поразку радянських військ, битва під Дубно відіграла свою роль у зриві плану “Барбаросса”. Радянський танковий контрудар змусив командування вермахту ввести в бій резерви, які призначалися для наступу в напрямку Москви у складі групи армій “Центр”. Та й сам напрямок на Київ після цієї битви став розглядатися як пріоритетний. А це не вкладалося в давно узгоджені німецькі плани, ламало їх – і зламало настільки, що темп наступу був катастрофічно втрачений. Битва за Київ Битва за Київ – широкомасштабна битва Червоної армії та вермахту 7 липня – 26 вересня 1941 року. У радянських джерелах має назву Київської стратегічної оборонної операції. Тривала понад 2,5 місяці на фронті завдовжки 300 км та 600 км углиб. Вона відволікала значні сили німців на півдні, що затримало їх наступ на Московському напрямі. Завершилася перемогою німецьких військ та оточенням і розгромом Південно-Західного фронту Червоної армії. Втрати з радянського боку сягали 700 тис. вбитих і поранених, понад 1760 тис. одиниць вогнепальної зброї, 411 танків і САУ, 28 419 гармат і мінометів, 343 бойових літаки. До операції залучались війська Південно-Західного фронту у складі: на початку операції – 5, 6, 12, 26-а армії та дев’ять механізованих корпусів, Коростенський та Київський укріпрайони, а на завершальному етапі – 5, 21, 26, 37, 38, 40-а армії та 27-й стрілецький корпус за сприяння військ новоствореного Брянського (командувач генерал-лейтенант А. Єрьоменко) та правого крила Південного (командувач генерал армії І. Тюленєв) фронтів. Безпосередньо Київ мали прикривати 19-а армія (командувач генераллейтенант І. Конєв) та Київський укріпрайон (КиУР). Спочатку столицю обороняв гарнізон Київського укріпрайону: 4-й мотострілецький полк НКВС і 377-й гаубичний полк, 3-я повітрянодесантна бригада, 161-й та 193-й окремі кулеметні та 2-й стрілецько-кулеметний 25

батальйони. Згодом на захист Києва стала новостворена 37-а армія. На позиціях на той час нараховувалося 40 тисяч бійців, 29 танків, 288 гармат та 148 мінометів. 5 липня 1941 року частини 48-го танкового корпусу генерала В. Кемпфа прорвали оборону на стику 5 і 6-ї радянських армій і вийшли до оборонних споруд міста. 9 липня німецькі групи армій “Південь” захопили Житомир, і вже через дві доби танкові та моторизовані частини під командуванням генерала-майора Діверта й генерал-фельдмаршала Е. фон Клейста дісталися до притоки Дніпра – р. Ірпінь (15–20 км на захід від Києва). Спробу захопити Київ з ходу було зірвано стійкою обороною військ Київського укріпрайону і контрударами 5-ї та 6-ї радянських армій. Київський укріпрайон зустрів ворога у повній бойовій готовності. Ще на початку липня понад 160 тис. місцевих мешканців готувалися до зустрічі з ворогом. Прокопали між бункерами численні протитанкові рови, протягли колючі дроти, створювали мінні поля. Перекрили дамбою річку біля села Демидова так, що вода піднялася на півтора-два метри. На глибині 47 метрів обладнали тринадцять підземних командних пунктів (Нині збереглися лише 58 лабіринтів і катакомб, решту частково або повністю зруйновано). То була перша лінія оборони, друга ж проходила приміськими околицями від Святошина до Жулян. Третя смуга пролягла вулицями Києва. Перший штурм Києва, що відбувся 11–14 липня, виявився для ворога невдалим. Противник змушений був, припинивши наступ на Київ, зосередити основні зусилля на північному заході від міста: на позиціях Коростенського укріпрайону, де оборонялася 5-а армія. Тоді ж радянська 26а армія своїми контрударами змусила перейти до оборони війська 1-ї танкової групи противника на південь від міста. Ці події поклали початок героїчній обороні міста, що тривала 73 дні. У зв’язку із загрозою охоплення лівого крила Південно-Західного фронту військами 17-ї німецької армії, 25 липня з його складу до складу Південного фронту було передано 6-у та 12-у армії. 3 серпня противникові вдалося оточити обидві армії в районі м. Умань й розгромити їх (у полон потрапило 102 тис. червоноармійців і командирів), що теж значно ускладнило становище оборонців Києва. 26

30 липня війська німецької 6-ї армії відновили наступ на Київ. Завдавши головного удару на стику Київського укріпрайону і 26-ї армії, вони потіснили радянські війська. Водночас німецька 1-а танкова група розгорнула наступ у південному напрямі. 7 серпня радянська 5-а армія знову зупинила наступ військ німецької 6-ї армії на лінії залізниці Коростень – Київ, а 26-а армія навіть перейшла у контрнаступ.

Київ на початку німецької окупації

У самому місті успішну оборону тримала створена у серпні з частин укріпрайону 37-а армія, яка відкинула ворожі війська, що увірвалися у південно-західне передмістя Києва, і на 15 серпня майже повністю відновила попередню обстановку, потіснивши противника майже до першої лінії оборони КиУР. У захисті міста брала активну участь Пінська військова флотилія. Завдяки активній участі киян у зміцненні оборонних рубежів, на фронті завдовжки в 45 км було викопано протитанкові рови, встановлено інші 27

перешкоди, збудовано 750 дзотів, закладено 100 тис. мін тощо. Разом з військами билися майже 35 тис. осіб народного ополчення, у його складі – два бронепоїзди, партизанські загони, сформовані з робітників Донбасу, Харкова, Полтави. Але обстановка стала швидко погіршуватися, коли за наказом А. Гітлера частину військ групи армій “Центр”, що наступала на московському напрямі, було повернуто у район оперативних дій німецької групи армій “Південь” для оточення військ Південно-Західного фронту. 22

серпня

А. Гітлер

віддав

наказ

про

ліквідацію

київського

угруповання радянських військ. Після того, як німецькі танкові частини, прорвавшись до Дніпра, форсували його на південь і північ від Києва, над арміями, що обороняли місто, нависла загроза оточення. Командування Південно-Західного

фронту

звернулося

Ставку

Верховного

Головнокомандування (ВГК) за дозволом відвести війська, але Й. Сталін, якого перед тим командування київською операцією неодноразово запевняло у відсутності загрози взяття німцями Києва, такого дозволу не давав. Дозвіл на відхід було отримано увечері 17 вересня, коли війська противника вже замкнули кільце оточення в районі м. Лохвиця на Полтавщині. У ворожому тилу, відрізані від основних сил ПівденноЗахідного фронту, опинилися 5-а, 37-а, 26-а армії та окремі частини 38-ї і 21-ї армій, усього до 665 тис. осіб. З оточення вдалося вийти лише 15 тис. осіб. 19 вересня 1941 року останні частини радянських військ залишили Київ. При виході з оточення 20–22 вересня в гаю Шумейкове поблизу х. Дрюківщина (нині село) Сенчанського (нині у складі Лохвицького) р-ну Полтавської області загинув штаб фронту, у т.ч. генерал-полковник М. Кирпонос, член військової ради М. Бурмистенко, начальник штабу генерал-майор В. Тупиков. Київська

оборонна

операція

1941

року

була

найбільшою

найважливішою серед інших операцій у період оборонних боїв в Україні. Вона велася на території понад 300 км по фронту і близько 600 км у глибину. Відтягнувши 17 дивізій противника, вона, по-перше, істотно посприяла зривові гітлерівського бліцкригу, по-друге, затримала наступ ворога на московському стратегічному напрямі. На думку Девіда Стагеля, автора книги “Київ 1941. Битва Гітлера за панування на Сході”, ця наступальна операція була тріумфом Гітлера, але 28

саме тут, а не під Москвою чи Сталінградом, він програв Другу світову війну. Гітлер втратив час для бліцкригу, не розрахував масштабів опору противника, не зміг передбачити погодних умов, а на окупованих територіях виявилося складно доставляти амуніцію, паливо та підкріплення. Усі ці чинники стали фатальними для всієї війни. Уманський котел Уманський котел (битва під Уманню) – битва, що тривала з 1 по 7 серпня 1941 року між військами Третього Рейху та СРСР. Відбулася в ході наступу німецької групи армій “Південь” та призвела до оточення і подальшої загибелі військ 6 та 12-ї армій Південного (до 25 липня – Південно-Західного) фронту Червоної армії. У перші тижні операції “Барбаросса” група армій “Південь”, просуваючись на схід, зайняла міста: Львів (30 червня), Тернопіль, Вінницю і Житомир (10 липня). У ході битви під Дубно були розбиті частини 4, 15 і 16-го, а також 9, 19 і 22-го механізованих корпусів Червоної армії зі складу Південно-Західного фронту. 10 липня Ставка ВГК передала загальне командування частинами Червоної армії, що діяли на Південно-Західному напрямку, С. Будьонному. Його завданням була координація дій двох фронтів. Таким чином, під командою С. Будьонного перебували війська загальною чисельністю близько 1,5 млн. осіб, зосереджені в районах Умані та Києва. Однак С. Будьонний ледве встиг прийняти командування, як між цими угрупованнями вклинилася 1-а танкова група під командуванням генерал-фельдмаршала Е. фон Клейста, зайнявши Бердичів (15 липня) і Козятин (16 липня). Таким чином, частини Клейста опинилися на північ від Умані. У той же час з півдня Умань обійшла 17-а армія вермахту (командувач – генерал К.-Х. Штюльпнагель). Крім того, з півдня, від кордону з Румунією на Умань наступала 11-а армія під командуванням генерала Ойгена фон Шоберта. Втративши у прикордонних битвах більшу частину танків і артилерії, без підтримки авіації, розбитої в перші дні війни, війська радянських 6 і 12-ї армій протягом липня вели важкі оборонні бої. Вдень оборона, вночі маршвідхід, риття окопів, короткий сон, а вранці знову бій з танками і піхотою 29

ворога, що вивантажувалася із автомашин. Двічі війська цих армій, переслідувані танковим клином німців на південний схід, виходили з “кліщів”, контратакуючи під Козятином, Гайсином, Монастерищем.

Ставка і командування Південним фронтом помилково припустили, що німці мають намір вийти до Дніпра між Києвом і Черкасами з метою подальшого наступу на Донбас, і недооцінили небезпеку оточення. 28 липня війська Південно-Західного і Південного фронтів отримали наказ відійти на схід, з метою відсікти німцям вихід до Дніпра. У результаті було втрачено можливість уникнути оточення шляхом відходу на південний схід. На початку серпня 1941 року центром запеклих боїв по прориву на схід від Умані, у межиріччі Синюхи і Ятрані, оточених залишків військ 6 і 12-ї армій стала місцевість під назвою Зелена Брама. Так називається лісовий масив на правобережжі річки Синюха, біля сіл Підвисоке і Копенкувате на Кіровоградщині, майже в центрі України. 30

З півночі і сходу, за річкою Синюхою, були танки 1-ї танкової групи генерал-фельдмаршала Е. фон Клейста. Південніше Голованівська, перед 17-ю армією німців спішно відходила радянська 18-я армія. А в “котлі” – армійська група генерал-майора П. Понєдєліна (залишки 6 і 12 армій). І ще багато вантажівок без бензину, артилерія без снарядів, медсанбати, штаби, і десяток танків. У своїй телеграмі до штабу фронту 5 серпня 1941 року генерал-майор П. Понєдєлін повідомляв: “Боротьба йде в радіусі трьох кілометрів, центр – Підвисоке, в бою всі. “П’ятачок” прострілюється з усіх боків. Противник безперервно бомбить, 4 літаки збили. Б’ють артилерія і міномети, очікуємо атаки танків. Завдання – протриматися до вечора, вночі йдемо на штурм. Війська ведуть себе геройськи. Прошу допомогти – вдарити нам назустріч”.

Кинута радянська військова техніка в Умані (автомобілі ЗІС-5 та ГАЗ-АА, 85-мм зенітні гармати зразка 1939 року (52-К), бронеавтомобіль БА-10)

Прориви на південь, у бік Первомайська, в ніч на 6 серпня і на схід 7 серпня не вдалися. 13 серпня “Уманський котел”, де в оточення потрапили двадцять дивізій 6-ї і 12-ї армій Південного фронту, перестав існувати. У полон потрапили: командувачі 6-ї армії генерал-лейтенант І. Н. Музиченко та 12-ї армії генерал-майор П. Понєдєлін; командири стрілецьких корпусів – генерал-майор С. Огурцов (49-й СК), генерал-майор М. Кирилов (13-й СК), генерал-майор М. Снігов (8-й СК), командир 16-го механізованого корпусу 31

комдив О. Соколов, командир 80-ї Червонопрапорної Донецької дивізії генерал-майор В. Прохоров, командир 44-ї Київської Червонопрапорної гірськострілецької дивізії ім. Щорса генерал-майор С. Ткаченко, начальник штабу 192-ї гірничо-стрілецької дивізії, підполковник В. Свечников, командир 15-го окремого зенітного артилерійського дивізіону 15 танкової дивізії, майор А. Морозов. Загинули: командир 44-ї танкової дивізії В. Кримов, командир 8-ї танкової дивізії П. Фотченков, командир 24-го механізованого корпусу генерал-майор В. Чистяков. Близько 18,5 тис. червоноармійців загинули, близько 60 тис. (за даними противника) стали в’язнями концтабору, сумнозвісної “Уманської ями”. Радянських військовополонених зігнали у створений на території кар’єру біля міста Умань концтабір, неофіційно названий “Уманська яма”. Глибина кар’єру була біля 7 м, ширина – 300 і довжина – біля 1 км. Він був обнесений колючим дротом. Полонені знаходились під вікритим небом, літом і взимку, без їжі і води. Вижити там було неможливо. З перших же днів німці стали вивозити групи полонених для так званої “очистки міста”, як виявилось – це були машини “смерті”, “душогубки”. Вони мали вкриті кузова, до яких були проведені вихлопні труби. І поки полонених довозили до місця “звалища”, люди задихалися. Майже чверть століття на воїнах групи армій П. Понєдєліна лежало клеймо необґрунтованого звинувачення і забуття. Командарм 12-ї армії генерал-майор П. Понєдєлін і командир 13-го корпусу 12-ї армії генералмайор Н.К.Кирилов наказом Сталіна №270 від 16.08.41 були звинувачені в боягузтві і здачі в полон ворогові, дезертирстві, а після повернення з полону засуджені до розстрілу в 1950 році. У 1956 році вони були повністю реабілітовані, посмертно. Оборона Черкас 18 днів тривала оборона м. Черкаси від наступаючих німецьких військ. Коли наприкінці липня в Уманський котел потрапили частини 6-ї та 12-ї радянських армій, тилові підрозділи радянських військ, що відступали, вже не могли становити серйозної перепони наступу ворога. Становище на Черкаському напрямі рятувало лише те, що ландшафт місцевості був не зручний для дій танкових підрозділів, а тому основні сили були направлені 32

південніше – для здобуття плацдарму в районі Кременчука. Один з таких боїв передових німецьких підрозділів з заслонами радянських військ мав місце на Тальнівщині, відомий як бій під Легедзіне. Радянські війська, що відступали, не могли чинити опору, а тому вже 4 серпня було захоплено Смілу. До Черкас лишилося менше 30 км. У Смілі німці захопили кілька стаціонарних госпіталів та ешелонів з пораненими червоноармійцями. Саме вони, позбавлені належного догляду, склали основну частину тих кількох тисяч військовополонених, які поховані в братських могилах міста. З 4 серпня почалася оборона Черкас. На цей час в місті почалася евакуація радянських підрозділів на лівий берег, протистояти німецьким військам

могли

лише

кілька

підрозділів

ополченців,

міліції

та

прикордонників. З заходу місто опоясував 12-кілометровий протитанковий рів, викопаний мешканцями міста. 5 серпня до міста прорвалися з оточення частини 116-ї стрілецької та 212-ї мотострілецької дивізій. Частини без артилерії, танків та боєприпасів готувалися до оборони. 6 серпня німецькі війська прорвалися через греблі Ірдинського болота, наказ на знищення яких радянські сапери так і не отримали, та через Білозір’я, вийшли в степ перед Черкасами. До 13 серпня німецькі війська накопичували сили, а зранку цього дня піхотна дивізія, посилена батальйоном мотоциклістів, румунськими та італійськими частинами, танковими підрозділами та частинами СС перейшли в наступ. Радянське інформбюро повідомило про те, що радянські війська залишили місто. Насправді весь день тривали важкі бої. Радянські війська прикривала авіація: бомбардувальна ескадрилья під прикриттям винищувачів завдавала поодиноких ударів по наземним підрозділам противника. В Ставці терміново сформували 38-му армію, яку очолив генерал- лейтенант Рябишев. За два дні він встиг організувати оборону, у місті відновили роботу електростанція та водогін, було зведено три лінії оборони. Почалося стягнення резервів. На плацдарм переправили 97 та 196-у стрілецькі дивізії. Був сформований мотострілецький полк в якості резерву командарма. Від Канева по Дніпру спустились кораблі Пінської військової флотилії, які проривалися з Білорусії.

16 серпня бійці 45-го мотоінженерного батальйону почали мінувати танконебезпечні напрями. Проте вже наступного ранку бійці 116-ї дивізії були змушені переходити в багнетні атаки, в яких загинула більшість із них, але німецькі війська не витримали удару, і не лише спинилися, а й змушені були відступати. Радянські війська розгорнули наступ на Смілу, проте їм не вистачило сил. 18 серпня німецькі війська спробували прорвати оборону на правому фланзі, у зоні бойових дій 196-ї дивізії. Бої набули жорсткого характеру. Щоб зміцнити оборону міста, радянські війська залишили Дубіївку та Руську Поляну.

Бої

перемістились

безпосередньо

до

Черкас,

на

лінію

протитанкового рову. Німецька артилерія почала напряму обстрілювати міські

об’єкти. У

самому

місті

німцям

перешкоджали

воїни

4-ї

повітрянодесантної бригади, 56-го залізничного полку НКВС. Німецьким танкам все ж таки вдалось прорватись на міські околиці і направитись до дерев’яного мосту. За наказом командарма, радянські зенітні гармати було перенацілено на пряму наводку. Враховуючи ускладнену обстановку на інших ділянках фронту Верховне головнокомандування віддало наказ про відступ радянських військ з Черкаського плацдарму за Дніпро. Організовано і цілком таємно, усі військові з’єднання і підрозділи 38-ї армії на світанку 22 серпня залишили Черкаси, знищивши за собою всі 3 мости (залізничний, дерев’яний та наплавний) через Дніпро. Черкаси стали третім містом України, після Києва та Одеси, яке в 1941 році так довго не могли захопити німецькі війська. Бій біля села Легедзіне Бій біля Легедзіне не має аналогів в історії війн. Навіть за мірками жахливого і трагічного 1941 року цей бій виходив за всі мислимі рамки і наочно показав німцям, з яким противником вони зіткнулися. У тому бою німцям протистояли не частини Червоної армії, а прикордонники. Наприкінці липня 1941 року відбулися події, які уперше змінили хід німецько-радянської війни, або весь хід “Східної кампанії”, як називали війну у ставці А. Гітлера. Почавши війну з СРСР, А. Гітлер, як свідчать історики, був упевнений не тільки у своїй перемозі, але й у датах, що він визначив для 34

захоплення кожного міста. Київ фюрер віддав наказ захопити до 3 серпня, а на 8 серпня вже був призначений “парад перемоги”, на який мав прибути сам Гітлер разом із вождем Італії Б. Муссоліні. Але його плану не судилося здійснитися. Кілька сотень тисяч радянських воїнів полягли, захищаючи столицю України. Точну цифру і сьогодні назвати важко – німецькі і радянські джерела дуже сильно відрізняються у цьому питанні. І хоча місто все ж було захоплено, але не так блискавично, як хотів Гітлер. Взяти Київ з ходу не вдалося і надійшов наказ обійти його з півдня. Відтоді стало відомим страшне словосполучення “Зелена Брама” – місцевість, не відмічена на жодній карті великих битв Другої світової війни. Цей лісисто-горбистий масив на правобережжі ріки Синюха, біля сіл Підвисоке на Кіровоградщині і Легедзіне на Черкащині відомий як місце однієї з найтрагічніших подій перших місяців війни. Ті події описав учасник жорстоких боїв у ході Уманської операції відомий поет Євген Долматовський у своїй документальній повісті “Зелена Брама” (1985 р.). У цих місцях потрапили в оточення і були практично повністю знищені 6-а та 12-а армії Південно-Західного фронту генерал-лейтенанта І. Музиченка і генерал-майора П. Понєдєліна, що відходили від західного кордону. До початку серпня 1941 року вони нараховували 130 тис. військовослужбовців, з оточення до своїх пробилося 11 тис. солдат і офіцерів, головним чином з тилових частин. Інші або потрапили в полон, або назавжди залишилися в урочищі Зелена Брама. В окремому батальйоні прикордонного загону охорони тилу ПівденноЗахідного фронту, який був створений на базі Окремої Коломийської прикордонної комендатури та однойменного прикордонного загону (близько 599 осіб) і з важкими боями відступав від кордону, були й 25 тренерів школи службового

собаківництва

та

150

службових

вівчарок.

Командир

батальйону – заступник начальника штабу Коломийського прикордонного загону майор Лопатін (за іншими даними, зведеним загоном командував майор Філіппов), незважаючи на вкрай погані умови утримання, відсутність належного корму і наполегливі пропозиції командування відпустити собак, цього не зробив. Прикордонники як могли берегли своїх вихованців. Коли під Легедзіне почався бій, собак переховували у сараях, наказавши лежати 35

тихо. Під час протистояння, що тривало кілька днів, у бійців не було часу навіть на те, щоб погодувати тварин. 20 липня

батальйон,

прикриваючи

відхід

штабних

частин

командування Уманського армійського угруповання, прийняв останній бій, що не мав аналогів в історії війн. 500 військовослужбовців вступили у нерівний бій з противником. Мужньо відстоювали ввірену їм позицію, прикриваючи підступи до Києва. Під час цього бою прикордонники знищили багато живої сили противника і 17 танків. У критичний момент бою, коли німці пішли у чергову атаку, а прикордонники вже майже не мали набоїв, майор Лопатін віддав наказ на рукопашний бій і використати останній резерв – службових собак. Разом із своїми тренерами у бій вступили 150 вівчарок. Спеціально навчені, напівголодні вівчарки йшли проти автоматного вогню німців. Собаки рвали ворожу піхоту, стягували німців з танків, впивалися їм у глотки навіть у передсмертних судорогах. Понівечені німецькі піхотинці, з рваними ранами, з криками жаху встрибували на броню танків і розстрілювали вівчарок зверху. Поранених людей і тварин давили танками. У тому бою загинули 500 прикордонників, жоден з них не здався у полон. А вцілілі собаки, за словами очевидців – мешканців села Легедзіне, до кінця залишалися вірними своїм провідникам. Вони лягали поряд з тілами своїх тренерів і нікого до них не підпускали. Озлоблені німецькі солдати безжалісно пристрілювали їх, а ті з них, хто не потрапили під постріли гітлерівців, пізніше відмовлялися від їжі і помирали від голоду на полі. Лише одна вівчарка змогла доповзти до хати на околиці села і впала біля двері. Відданого чотирилапого друга прихистили й виходили. По ошийнику селяни дізналися, що це були пси не тільки Коломийської прикордонної комендатури, але й спеціальної школи службового собаківництва під керівництвом капітана М. Козлова. Після бою, коли німці зібрали своїх загиблих, мешканцям села дозволили поховати радянських прикордонників. Усіх, кого знайшли, зібрали у центрі поля і поховали разом з їх вірними чотирилапими вихованцями. Перемогу у тому страшному бою отримали німці, але смерть прикордонників та їх собак не була марною. Вона дозволила вивести війська, які вони так героїчно прикривали, і призупинила наступ ворога на Ставище і далі – на Київ. 36

У 1955 році останки були перепоховані у братській могилі. А на місці, де відбувся єдиний у світі рукопашний бій людей і собак з фашистами, 9 травня 2003 року на добровільні пожертвування ветеранів війни, прикордонних військ і кінологів України був встановлений пам’ятник, на якому викарбовано: “Зупинись і поклонись. Тут в липні 1941 року піднялися в останню атаку на ворога

бійці

окремої

Коломийської

прикордонної

комендатури.

500

прикордонників і 150 їх службових собак лягли смертю хоробрих у тому бою. Вони залишились навічно вірними присязі і рідній землі”.

Під стелою із зображенням вівчарки напис: “Виховані прикордонниками, вони були відданими їм до кінця”

Щорічно 28 травня біля могили загиблих прикордонників і їх собак у селищі Легедзіне Черкаської області зустрічаються прикордонники усіх поколінь, щоб вшанувати подвиг героїв.

Оборона Одеси Оборонна

операція

військ

Окремої

Приморської

армії

Чорноморського флоту у роки Другої світової війни з метою утримання міста Одеса від німецько-румунських військ відбувалась з 5 серпня по 16 жовтня 1941 року. У 73-денній обороні міста виокремлюють три етапи: від 5 до 19 серпня, коли тривали оборонні бої на дальніх підступах; 20 серпня – 30 вересня, коли відбувалися сутички на близьких підступах до міста; 1–16 жовтня – евакуація Одеського оборонного району. У липні 1941 року, після перших оборонних боїв на кордонах СРСР, війська Південного фронту Червоної армії, ухиляючись від оточення, викликаного катастрофічними поразками Південно-Західного фронту, почали відступ на схід. Відхід у другій половині липня військ фронту за Дністер, подальший їх відступ на початку серпня, прорив румунсько-німецьких військ північніше Тирасполя створили безпосередню загрозу захоплення Одеської військово-морської бази і міста Одеса з боку суші. Однак, незважаючи на велику чисельну перевагу 4-ї румунської армії, ворогу не вдалося оволодіти Одесою з ходу. Розпочалася битва за місто, яка отримала назву “битва за Одесу” або “оборона Одеси”. До початку німецько-радянської війни Одеса не була підготовлена в інженерному відношенні до оборони з берега. Значною мірою це пояснюється тим, що Одеська військово-морська база (ВМБ), згідно з існуючими на той період керівними документами, вважалася тиловою базою і не готувалася до кругової оборони. З іншого боку, для цього відносно нового оперативного з’єднання Чорноморського флоту не існувало єдиного плану оборони з суші, моря і повітря. 4 серпня Народний комісар Військово-Морського Флоту СРСР наказав командувачу Чорноморським флотом організувати оборону Одеси з сухопутного напрямку, а на наступний день, 5 серпня надійшов наказ Ставки Верховного Головнокомандування про підготовку оборони міста. 8 серпня Одеса була об'явлена на осадному становищі, а 13 серпня румунсько-німецькі війська вийшли до Чорного моря на схід від Одеси і повністю блокували її з суші, остаточно відрізавши її від військ Південного фронту. 19 серпня, вже під час перших оборонних боїв, директивою Ставки ВГК був затверджений 38

план заходів з організації оборони міста і сформований Одеський оборонний район (ООР) на чолі з командиром Одеської військово-морської бази контрадміралом Г. Жуковим. До складу району увійшли сили Одеської військовоморської бази і Приморської армії (25-а і 95-а стрілецькі дивізії, які раніше входили в 9-у армію, 1-а кавалерійська дивізія та деякі частини посилення). Командувач

армією

генерал-лейтенант

Г. Софронов був

призначений

заступником командира Одеського оборонного району (ООР) (з 5 жовтня – генерал-майор І. Петров). Будівництво оборонних рубежів ООР явно відставало від розвитку обстановки. До 19 серпня були частково підготовлені три рубежі оборони: передовий – за 20–25 км від міста, головний – за 15 км від Одеси, і тиловий на околицях міста. Лінія оборони складалася з трьох секторів оборони: східного, західного і південного (морського). Не зважаючи на те, що передовий рубіж оборони був підготовлений лише на 40%, він запобігав обстрілу міста і порту дивізійною і корпусною артилерією противника. 25-а стрілецька дивізія Приморської армії займала оборону по фронту близько 25 км, 95-а – 20 км. Завдяки використанню в цілях сухопутної оборони берегової і корабельної артилерії щільність вогневої системи оборони на найважливіших напрямках становила до 50 стволів середнього і малого калібру на 1 км фронту. 15 серпня війська 4-ї румунської армії здійснили першу спробу наступу на Одесу у напрямку Сичавка – Булдинка, але наступ успіху не мав. Через три дні, 18 серпня, румунські війська розгорнули наступ по всьому сухопутному фронту і, в ході триденних запеклих боїв, до 20 серпня вийшли в район Карсталь (28 км північно-західніше Одеси) – Вигода. Надалі, до 27 серпня румуни просунулися на рубіж Гільдендорф – Олександрівка, що дозволило їм здійснювати обстріл міста і порту корпусною та армійською артилерією. 12

вересня,

отримавши

підкріплення,

румунські

війська

спрямували головний удар на Дальник: вихід румунів у район між населеними пунктами Гросслібенталь і Клейнлібенталь, а також на західний берег Сухого лиману створив пряму загрозу морським перевезенням до Одеси, збільшив можливості обстрілу міста.

14 вересня військова рада ООР була змушена запросити термінову допомогу у зв’язку з браком підкріплень. 17 вересня в Одесу з Новоросійська була перекинута 157-а стрілецька дивізія загальною чисельністю 12,6 тис. чол. під командуванням полковника Д. Томілова. Поповнення з резерву Ставки дозволило приступити до підготовки контрудару в Східному секторі оборони. 22 вересня з метою оточення і знищення лівофлангового угруповання противника в районі Нова Дофінівка – Олександрівка 157-а і 421-а стрілецькі дивізії завдали контрудару по позиціям 13-ї і 15-ї піхотних дивізій румун з одночасним комбінованим повітряно-морським десантом в найближчий тил румунських військ в районі села Григорівка. У результаті контрудару румуни змушені були в кінці вересня перейти до оборони на всьому фронті під Одесою. Однак ситуація, що склалася до того часу на південному крилі радянсько-німецького фронту, була така, що подальше утримання Одеської військово-морської бази ставало все менш доцільним. 30 вересня Ставка Верховного Головнокомандування прийняла рішення про евакуацію Одеського оборонного району, яка й була проведена у період з 1 по 16 жовтня 1941 року. Чорноморський флот в обороні Одеси З початку війни на підходах до Одеської ВМБ був виставлений корабельний дозор, створені загони з оборони важливих об’єктів, створені пости спостереження, оповіщення і зв’язку. У морському секторі виставлені шхуни з аеростатами загородження і плавучі зенітні батареї. Військовій раді Чорноморського флоту було дано вказівку утримувати Одесу до кінця, незалежно від стану справ на сухопутному фронті; у випадку оточення міста забезпечити підтримку з моря, на Тендрівській косі організувати базу для прикриття морських перевезень. Основними завданнями сил флоту під час оборони Одеси були: доставка морем поповнень військ і озброєнь, евакуація важливих в економічному значенні вантажів; вогнева підтримка корабельною артилерією і авіацією флоту, вогнем берегових батарей військ Одеського оборонного району;

сприяння

сухопутним

військам

завдаванні

контрударів

проведенням морських десантів; на останньому етапі оборони – евакуація військ і техніки Приморської армії в Севастополь. У боях за Одесу важливу роль зіграли артилерійські удари, які здійснювалися

крейсерами,

есмінцями

канонерськими

човнами

Чорноморського флоту. На початковому етапі оборони артилерійська підтримка військ покладалася на загін кораблів Північно-західного району (крейсер “Коминтерн”, есмінці “Шаумян”, канонерські човни “Красная Армения”, “Красная Абхазия”, “Красная Грузия”, “Красная Аджария”). Слід зазначити, що усі ці кораблі мали застаріле артозброєння, тому у подальшому командування флоту до артилерійських ударів залучало й кораблі з основного складу сил флоту. За час оборони міста в артилерійській підтримці військ Одеського оборонного району взяло участь 22 кораблі Чорноморського флоту – усього з цією метою було здійснено 165 виходів у район Одеси. Всього було випущено близько 15 тис. снарядів. Однак переважна більшість артстрільб здійснювалася по площам, тому вони були малоефективними. Найбільшу інтенсивність артилерійська підтримка з моря мала під час проведення Григорівського десанту. Крім корабельної артилерії активну участь в обороні Одеси брала берегова артилерія Одеської ВМБ: два дивізіони стаціонарної артилерії калібру від 130 до 203 мм і один дивізіон рухомих батарей калібру 152 і 203 мм. 25 серпня, коли стаціонарні берегові батареї опинилися під загрозою захоплення, була підірвана 412-а берегова батарея, а 30 серпня – 21-а. Усі три батареї 42-го окремого артдивізіону були підірвані в останній день евакуації. З пʼяти рухомих батарей три були в подальшому евакуйовані в Севастополь, а дві ті що прикривали відхід військ – підірвані. Військово-повітряні сили флоту на одеських аеродромах були нечисленні – на початок оборони 69-й винищувальний авіаполк налічував 41 літак, тому з 22 серпня підтримку військ Одеського оборонного району здійснювали основні сили Військово-Повітряних Сил Чорноморського флоту. Всього було здійснено близько 7 тис. літако-вильотів. Найбільшою успішною бойовою задачею флоту у період оборони Одеси було проведення 22 вересня тактичного морського десанту в районі села Григорівка на 41

підтримку контрудару 157-ї і 421-ї стрілецьких дивізій в Східному секторі оборони. За період оборони транспортний флот Чорноморського басейну (не враховуючи рейси суден допоміжного флоту ЧФ і бойових кораблів) здійснив 911 рейсів з Севастополя в Одесу і назворот загальним тоннажем 4 млн. тонн. Транспортами і бойовими кораблями ЧФ в обох напрямках було перевезено 195 тис. бійців і офіцерів. З Одеси були евакуйовані понад 300 тис. цивільного населення, 80 великих і середніх підприємств. Есмінці, тральщики і сторожові катери здійснили понад 700 виходів в море для охорони конвоїв і окремих транспортів.

Згідно з рішенням Ставки ВГК з 1 по 16 жовтня Чорноморський флот здійснював евакуацію Одеського оборонного району на Кримський півострів. Були евакуйовані 86 тис. військових і 15 тис. цивільного населення, 1158 автомашин, 462 гармати, 14 танків, 36 бронемашин, 163 трактори, понад 25 тис. тон різних вантажів. Евакуація військ з Одеси відбулась без втрат і несподівано для ворога. Війська Приморської армії, евакуйовані з Одеси, були спрямовані на оборону Севастополя. Радянські війська, що протягом 72 днів обороняли місто, стримували значні сили німецько-румунських військ, завдавши

їм

значних

втрат.

Оборона

Одеси

давала

можливість

Чорноморському флоту впродовж другої половини 1941 року контролювати всю акваторію Чорного моря, загрожуючи узбережжю Румунії та її нафтовим родовищам. 42

Григорівський десант Першою великою наступальною десантною акцією радянського флоту після початку німецько-радянської війни стала висадка Чорноморським флотом 22 вересня 1941 року великого тактичного десанту в районі села Григорівка, у тилу румунських військ, що здійснювали облогу Одеси. Наприкінці серпня 1941 року в результаті запеклих боїв румунські війська потіснили частини Одеського оборонного району в його східному секторі. У результаті місто, порт і кораблі, що підходили до нього, виявилися в зоні вогню ворожої артилерії. Боротьба з батареями противника за допомогою авіації і вогню корабельної і польової артилерії виявилася малоефективною. Тому, з метою поліпшення оборонних позицій військ Одеського оборонного району на цій ділянці і ліквідації румунських далекобійних артилерійських батарей, які тримали під обстрілом вхід в одеський порт, було вирішено провести комбіновану операцію, що включала контрудар сухопутних військ Одеського оборонного району та комбінований морський і повітряний десант в найближчий тил румунських військ. Відповідно до плану цієї десантної операції, на сухопутному фронті завдавали удару частини східного сектора Одеського оборонного району – 157-а та 421-а стрілецькі дивізії, які переходили в наступ з метою відкинути противника на правому фланзі. Головний удар у смузі наступу 421-ї стрілецької дивізії завдавав її 1330-й стрілецький полк (колишній 1-й Чорноморський полк морської піхоти) під командуванням полковника Я. Осіпова. З моря, у район прибережного села Григорівка, у тил 13-й та 15-й румунським піхотним дивізіям, що протистояли східному сектору Одеського оборонного району, повинен був висадитися сформований у Севастополі 3-й Чорноморський полк морської піхоти під командуванням капітана К. Кореня. До його складу входили 3 батальйони морської піхоти (загальною чисельністю 1920 чоловік – головним чином червонофлотців-запасників і добровольців зі складу екіпажів кораблів і частин головної бази) та мінометна батарея (дев’ять 82-мм мінометів). Для

проведення

Чорноморського

флоту,

морської через

десантної повну 43

на

операції той

командування

момент

відсутність

спеціалізованих десантних кораблів або відповідних транспортних судів, було вимушено залучити бойові одиниці, мало для того пристосовані – крейсери “Красный

Крым”, “Красный Кавказ”, ескадрені міноносці

“Бойкий”, “Безупречный”

і “Фрунзе”, які базувалися в Севастополі.

Повітряну підтримку і прикриття дій десанту планувалося забезпечити бомбоштурмовими ударами спеціально виділеної авіагрупи зі складу 63-ї бомбардувальної авіабригади і 69-го винищувального авіаполку. Перед початком десантної операції була проведена ретельна авіаційна і наземна розвідка районів, що входили в зону майбутніх дій десанту, а також попередньо завдавався удар авіації і корабельної артилерії. Вдень 21 і в ніч на 22 вересня 1941 року радянські літаки завдали бомбових ударів по скупченнях військ противника в східному секторі оборони. Артилерійську крейсери “Красный

підтримку

десанту

повинні

були

забезпечувати

Крым”, “Красный Кавказ”, ескадрені міноносці

“Бойкий”, “Безупречный”, а також канонерський човен “Красная Грузия”, який після відходу від узбережжя до Севастополя крейсерів і есмінців і завершення

висадки

морських

піхотинців

на

берег,

повинен

був

продовжувати здійснювати артилерійську підтримку десанту. Крім висадки морського десанту, Чорноморський флот за допомогою своїх військово-повітряних сил повинен був висадити в тилу противника, в глибині узбережжя, у районі села Щіцлі, і невеликий повітряний десант – загін у складі 23 диверсантів-розвідників (спецназ Чорноморського флоту), сформований незадовго перед цим з числа наземного персоналу авіаційних частин ВПС ЧФ, які пройшли курс спеціальної підготовки. Цьому повітряному десанту була поставлена задача порушити зв’язок і управління румунських військ, створити паніку в тилу ворога і, відтягнувши з узбережжя частину його сил і засобів, полегшити виконання завдання морському десанту. У ході боїв 22–23 вересня 1941 року дії десантних сил підтримувалися активними діями авіації Чорноморського флоту, яка завдавала масованих ударів по аеродромах і сухопутним частинам противника. У результаті цієї комбінованої десантної операції були повністю розгромлені 13-а і 15-а

румунські піхотні дивізії. Противник втратив понад 2 тис. осіб, тільки убитими і полоненими. Морськими

піхотинцями

стрілецькими

дивізіями

Одеського

оборонного району у ході боїв було захоплено 6 танків і танкеток, 39 гармат (у т.ч. 4 далекобійні, великокаліберні 155-мм), 15 мінометів, калібру 60 і 81мм; 13500 мін і ручних гранат, 127 ручних і станкових кулеметів, понад 1100 гвинтівок і автоматів, а також багато іншого військового майна, включаючи автомобілі та мотоцикли. Втрати радянських військ були мінімальними. Так, 3-й Чорноморський полк морської піхоти, що знаходився на вістрі удару, втратив убитими 29 осіб. У результаті Григорівського десанту румунські війська, що тримали в облозі Одесу, були відкинуті в східному секторі її оборони на 5–8 км на північний схід, втративши при цьому як далекобійну артилерію, так і можливість вести артилерійський вогонь по місту і порту. Ця остання обставина незабаром стала в нагоді захисникам міста, коли через кілька днів після завершення цього наступу вони отримали раптовий для них наказ залишити Одесу і почати евакуацію в порти Криму. Григорівська десантна операція Чорноморського флоту стала першим великим морським десантом в початковий період німецько-радянської війни. Її успіх був забезпечений ретельною розвідкою і раптовістю операції, хорошою підготовкою особового складу десанту, досягненням панування у повітрі в районі висадки, своєчасною підтримкою вогнем корабельної артилерії і одночасним десантуванням парашутистів в тил противника. Досвід її проведення був потім широко використаний при плануванні наступних морських десантів у ході війни. Початок оборони Севастополя Оборона Севастополя – бойові дії між німецько-румунськими та радянськими військами за місто Севастополь під час Другої світової війни, тривала з 30 жовтня 1941 року до 4 липня 1942 року. На час виходу 11-ї німецької армії до кримських перешийків (середина вересня) їх обороняли 3 стрілецькі дивізії 51-ї окремої армії, які 28 вересня відійшли

на

Ішунські

позиції.

Операцію 45

із

захоплення

півострова

гітлерівське командування планувало провести у другу чергу, після оточення військ Південного фронту в районі Мелітополя. На цей час тили 11-ї армії були прикриті з боку Криму визначеними з’єднаннями та частинами. Після захоплення Бердянська 7 жовтня основні сили 11-ї армії повернулися на півострів.

Командуючому

51-ю

радянською

армією

(генерал-полковник

Ф. Кузнєцов) було наказано до прибуття з Одеси у Крим Приморської армії утримувати Арабатську Стрілку, Чонгарський перешийок, південний берег Сиваша й Ішунські позиції. З прибуттям Приморської армії на 18 жовтня у складі військ, що обороняли Крим, нараховувалося 12 стрілецьких і 4 кавалерійські дивізії. Усього у цьому угрупованні налічувалося близько 100 тис. чол., 1000 гармат і мінометів, понад 100 танків і 47 літаків. Цих сил було достатньо для організації оборони кримських перешийків. Однак командувач 51-ї армії не зумів правильно оцінити обстановку й, боячись висадження 46

морських десантів противника, розкидав свої сили по півострову. Для оборони перешийків були розгорнуті тільки 4 стрілецькі дивізії на Ішунських позиціях і одна – на Чонгарському півострові. Дві дивізії Приморської армії, що здійснювали марш із Севастополя до перешийків, могли прибути туди не раніше 23 жовтня. Для наступу у Криму противник підготував 11-у німецьку армію і румунський гірський корпус (усього 7 німецьких піхотних дивізій і 2 румунські бригади). Угруповання нараховувало близько 124 тис. чол., понад 2000 гармат і мінометів, більше 100 літаків. Таким чином, до початку наступу противник переважав радянські війська у живій силі в 1,2 рази, по артилерії й авіації в 2 рази, але танків не мав. Відновивши 18 жовтня наступ, ворог протягом десяти днів боїв прорвав радянську оборону на Ішунських позиціях. Для об’єднання зусиль сухопутних сил і Чорноморського флоту, що обороняли Крим, 22 жовтня було створене командування військ Криму (командуючий – віце-адмірал Г. Левченко), якому підпорядковувалися війська 51-ї окремої і Приморської армій та сили Чорноморського флоту (директива Ставки ВГК № 004055 від 22.10.1941 р.). Командуючий військами у Криму вирішив відступити на тиловий оборонний рубіж, що проходив по лінії Радянський – НовоЦарицине – Саки, і закріпитися на ньому. Однак виконати це не вдалося, тому що противник 31 жовтня вийшов до станції Альма і зав’язав бої на підступах до Севастополя. Щоб не допустити захоплення головної бази флоту, було вирішено відвести туди Приморську армію. Війська 51-ї армії одержали завдання прикрити керченський напрямок. Незважаючи на зручну для оборони місцевість, частини 51-ї армії не змогли зупинити противника і 16 листопада були евакуйовані на Таманський півострів. Таким чином, до середини листопада 1941 року противник опанував майже весь півострів. Головна база Чорноморського флоту – Севастополь виявилася у зоні безпосередньої дії артилерії й авіації. Після цього кораблі флоту, крім декількох, залишених для вогневої підтримки севастопольського гарнізону, довелося перебазувати в порти Кавказького узбережжя. 4 листопада наказом командуючого військами Криму був створений Севастопольський оборонний район (СОР), до складу якого входили усі 47

сухопутні, морські і повітряні сили, що знаходилися у місті. 9 листопада до Севастополя підійшла Приморська армія, після чого загальна чисельність військ СОР збільшилася до 50 тис. чол. З урахуванням гармат берегової артилерії флоту тут нараховувалося до 170 стволів і 180 одиниць 82- і 120-мм мінометів. 11 листопада противник відновив наступ на Севастополь, який підтримувало авіаційне угруповання у складі 100 літаків. Проте радянські війська відбили листопадовий наступ, скувавши на Кримському півострові з’єднання 11-ї німецької армії, не дозволивши використовувати їх ані для удару на Кавказ через Керченську протоку, ані для надання допомоги 1-й танковій армії під Ростовом. Війська Севастопольського оборонного району, посилені за вказівкою Ставки 1 стрілецькою дивізією, 1 бригадою морської піхоти та кількома маршовими батальйонами зі складу Закавказького фронту, у період з 17 грудня 1941 року до 1 січня 1942 року відбили другий наступ німецьких військ на Севастополь. Директивою Ставки ВГК № 005898 від 20.12.1941 р. СОР, який раніше безпосередньо підлягав Ставці, був підпорядкований командувачу Закавказьким фронтом. Бої за Севастополь тривали до 4 липня 1942 року. Упродовж 250 днів оборони неодноразові штурми міста були відбиті зі значними втратами для німецьких і румунських військ. Проте поразка радянських військ Кримського фронту на Керченському півострові дала змогу німецьким військам здійснити вирішальний наступ та захопити Севастополь. За взяття Севастополя командувач 11-ю армією Е. фон Манштейн отримав звання фельдмаршала, а весь особовий склад армії – спеціальний нарукавний знак “Кримський щит”. У повідомленні Радянського Інформбюро від 3 липня 1942 року говорилося: “Радянські війська залишили місто, але оборона Севастополя увійде в історію Вітчизняної війни Радянського Союзу як одна з найяскравіших її сторінок. Севастопольці збагатили славні бойові традиції народів СРСР. Безмежна мужність, лють у боротьбі з ворогом і самовідданість захисників Севастополя надихають радянських патріотів на подальші героїчні подвиги в боротьбі проти ненависних окупантів”. 48

Керченсько-Феодосійська десантна операція Наприкінці 1941 року угруповання противника на Керченському півострові складалося з частин 46-ї піхотної дивізії 42-го німецького армійського корпусу, 8-ї румунської кавалерійської бригади, 2 танкових батальйонів, 2 полків польової артилерії та 5 зенітно-артилерійських дивізіонів. На початок січня 1942 року це угруповання було посилено 730-ю німецькою піхотною дивізією та 4-ю румунською гірською стрілецькою бригадою, що в підсумку становило близько 25 тис. вояків, до 180 гармат, 118 танків. На аеродромах Керч, Марфівка, Сім Колодязів та Сарабуз розміщувалися 2 авіагрупи противника, що входили до складу 8-го авіаційного корпусу 4-го повітряного флоту і мали понад 100 літаків. Ставкою ВГК спільно з командуванням Закавказького (з 30.12.1941 – Кавказького) фронту та Чорноморського флоту було заплановано проведення у другій половині грудня 1941 року Керченсько-Феодосійської десантної операції з метою оволодіння плацдармом, з якого передбачалося розпочати визволення Криму. Крім того, десант повинен був відтягнути на себе сили противника від Севастополя, ліквідувати загрозу вторгнення німецьких військ з керченського узбережжя через Таманський півострів на Північний Кавказ. Вирішення цих завдань покладалося на Закавказький фронт (командувач – генерал-лейтенант Д. Козлов, начальник штабу – генералмайор Ф. Толбухін) і Чорноморський флот (командувач – віце-адмірал П. Октябрський, начальник штабу – контр-адмірал І. Єлисєєв). Таким чином, висадка десанту Чорноморським флотом здійснювалась у рамках проведення фронтової наступальної операції. Командуванням фронту для виконання десантної операції було виділено велике угруповання військ у складі 44-ї та 51-ї армій, якими командували відповідно генерал-майор О. Первушин і генерал-лейтенант В. Львов. Ці формування складались з восьми стрілецьких дивізій, однієї стрілецької бригади, двох бригад морської піхоти та двох гірських стрілецьких дивізій. Чорноморський флот надавав бойові кораблі та транспортні судна. За задумом десантної операції, війська висаджувались одночасно на кількох ділянках узбережжя Керченського півострова – від Арабатської Стрілки до Феодосії. Вони повинні були знищити угруповання противника 49

на Керченському півострові і, розвиваючи наступ у північному напрямку, перерізати ворогові шляхи відходу з Криму з одночасним ударом у тил 11-ї армії

під

Севастополем.

Головного

удару

планувалося

завдати

на

феодосійському напрямку силами 44-ї армії у взаємодії з Чорноморським флотом. Допоміжного удару мала завдати на керченському напрямку 51-а армія у взаємодії з Азовською військовою флотилією (командувач – С. Горшков) та Керченською військово-морською базою, яка на той час дислокувалась на Таманському півострові (її командиром був на той час контр-адмірал О. Фролов). Підготовка до операції розпочалася на початку місяця з розрахунком приступити до її виконання 21 грудня 1941 року. Однак 17 грудня німецькі війська почали другий штурм оборонних позицій Севастополя, і частина військ, а також кораблів Чорноморського флоту, що планувались для участі у десантній операції були направлені на допомогу оборонцям Севастополя. Ситуація, що склалася, примусила змінити термін початку операції, скорегувати деякі рішення командуючого фронтом на її проведення. Відповідно до нового задуму операції десантні війська планувалося висаджувати в два етапи на широкому фронті (250 км) північного, східного та південного узбережжя Керченського півострова. На першому етапі 26 грудня десантні війська 51-ї армії висаджувалися кораблями Азовської військової флотилії, а також силами та засобами Керченської військовоморської бази у районі Керчі. Частиною сил 44-ї армії і кораблями Чорноморського флоту передбачалося провести демонстративний десант на схід від Феодосії. На другому етапі, 29 грудня, основні сили 44-ї армії мали десантуватися у Феодосійському порту. На сили флоту також покладалося завдання висадити десант у районі населених пунктів Коктебель та Сариголь з метою недопущення підходу резервів противника. Забезпечувати операцію з повітря мали ВПС фронту (близько 500 літаків) з приданою частиною авіації Чорноморського флоту (близько 160 літаків). Намічалася висадка повітряного десанту в районі селища Владиславівка для оволодіння аеродромом, на який можна було б перебазувати винищувальну авіацію. До участі в операції залучались понад 250 кораблів та суден, зокрема крейсери

“Красный Крым” і “Красный Кавказ”, 6 есмінців, 52 сторожових і торпедних катери. За 9 діб активних бойових дій на фронті узбережжя, що простягався на 250 км, було десантовано близько 76,5 тис. бійців і командирів 51-ї та 44-ї армій,

також

особового

складу

з’єднань

морських

піхотинців

Чорноморського флоту та Азовської військової флотилії з важкою технікою, озброєнням у складі 43 танків, 454 гармат та мінометів, понад 1800 коней.

Легкий крейсер “Красный Крым”

У ході операції виявилися серйозні недоліки, допущені при її підготовці та проведенні. Саме через них завдання на оточення та розгром керченського угруповання противника не було виконано. Командири десантних загонів не мали достовірних даних про реальну обстановку в районах висадки та про систему вогню противника через поверхове проведення розвідки. На підготовку операції було відведено мало часу, а зосередження військ (сил), особливо авіації, не встигли завершити. У результаті не вдалося досягти панування у повітрі в районі проведення операції та забезпечити надійне авіаційне прикриття військ і кораблів під час висадки десанту та його дій на березі. За таких обставин німецька авіація на всіх етапах операції завдавала радянським військам відчутних втрат, 51

порушувала план висадки та дій десанту. Нехтування з боку штабів і командуючих Чорноморським флотом і Закавказьким фронтом прогнозу погоди, який передбачав різке погіршення гідрометеорологічної обстановки, поставило

маломорехідні

кораблі

Азовської

військової

флотилії

Керченської військово-морської бази у складне становище і мало не призвело до зриву висадки десанту на Керченському півострові. Серйозно вплинули на хід операції відсутність у флоту спеціальних десантних засобів, недостатня кількість у десантних військ зенітної, артилерійської та протитанкової зброї. Не було

призначено командирів сил висадки, яким мали б

підпорядковуватись усі сили флоту й війська на кожному конкретному напрямку (ділянці). У ході операції багато десантних загонів діяли розрізнено, зв’язок між ними був відсутній, графіки переходу морем і висадки порушувалися, що ослаблювало силу їхнього удару по противнику. Розпорошеність сил десанту на північному та східному узбережжі Керченського півострова на багатьох напрямках не дала змоги створити на основних ділянках висадки таких груп, які б могли витримати темп наступу, необхідний для оточення і знищення керченського угруповання противника. Негативно вплинула на темпи висадки десанту, а також на активність ведення бойових дій на березі заміна 79-ї бригади морської піхоти (була передислокована під Севастополь) 251-м і 633-м стрілецькими полками, особовий склад яких жодного разу не був у боях і не мав уявлення про кораблі та морське десантування. Виявилися

неефективними

організація

керівництва

десантною

операцією та система управління силами флоту. Директивою Ставки ВГК загальне керівництво десантною операцією покладалось на командуючого Закавказьким фронтом. Штаби фронту, 44-ї і 51-ї армій знаходились далеко від районів бойових дій і не могли оперативно впливати на хід подій. Так, штаб фронту розташовувався у Тбілісі, а його оперативна група – у станиці Кримській, більш ніж за 100 км від пунктів висадки. Оперативна група Чорноморського флоту керувала десантною операцією з Новоросійська. І взагалі не було призначено заступника командуючого фронтом з морської частини, який керував би діями десантних сил на усіх етапах операції. Ці та інші недоліки зумовили неповне і несвоєчасне виконання завдань операції і 52

стали причиною значних втрат десантних військ – майже 42 тис. осіб. Це 50,83% від їх загальної чисельності на початку операції. Втрати техніки та озброєння становили – 35 танків (понад 81%), 133 гармати та міномети (29%), 39 літаків.

Легкий крейсер “ Красный Кавказ”

Як відзначив німецький дослідник К. Юон, “…ще раз радянське командування виявило повну байдужість до людського життя, обмежуючись пишномовними вихваляннями героїзму”. Керченсько-Феодосійська десантна операція за своїми масштабами – найбільша операція такого типу за весь період німецько-радянської війни і за другий період Другої світової війни. Вона була першою спільною масштабною наступальною операцією радянських сухопутних військ і сил флоту на приморському напрямку. Її особливості: рішучість задуму на оточення та знищення противника; висадка десантів на широкому фронті з використанням бойових кораблів для перевезення та десантування особового складу і техніки; досягнення раптовості висадки десанту на причали феодосійського порту; використання морської піхоти для першого кидка десанту. 53

Операція

відтягнула

частину

сил

ворога

від

Севастополя

та

унеможливила вторгнення на початку 1942 року німецьких військ на Кавказ з району східно-кримського узбережжя. У результаті її проведення було визволено частину території Криму, радянські війська оволоділи важливим в оперативному відношенні плацдармом, на якому надалі розгорталися з’єднання Кавказького, а пізніше Кримського фронтів. Донбаська оборонна операція На кінець вересня 1941 року підступи до Донбасу від наступаючих армій

вермахту

прикривали

6-а

армія

Південно-Західного

фронту

(командувач Маршал Радянського Союзу С. Тимошенко), а також 12-а, 18-а і 9-а армії Південного фронту (командувач – генерал-лейтенант Д. Рябишев, з 5 жовтня – генерал-полковник Я. Черевіченко), що нараховували 24 стрілецькі дивізії, 3 кавалерійські дивізії і 3 танкові бригади. Наступали на цьому напрямку війська німецької групи армій “Південь” (командувач – фельдмаршал Г. фон Рундштет) у складі 17-ї польової армії, 1-ї танкової групи (що пізніше стала відомою під назвою Група армій “Клейст”), частини сил 11-ї польової армії і основних сил 3-ї румунської армії. Вони налічували 18 піхотних, 3 танкових дивізії і 10 бригад. Наступаючі війська мали перевагу в живій силі та авіації у два, а в гарматах і мінометах – у три рази. Задум німецького командування полягав у тому, щоб ударами 1-ї танкової групи з району північніше Дніпропетровська та 11-ї німецької армії і основних сил 3-ї румунської армії з району на північ від Таврії в загальному напрямку на Осипенко (Бердянськ) оточити і знищити війська Південного фронту на північному сході від Мелітополя. У подальшому 1-а танкова група повинна була наступати на Ростов в обхід з півдня Донбасу. На 17-у армію покладалося завдання наступати на Донбас з північного заходу – з району Краснограда уздовж правого берега річки Сіверський Донець. Частина сил 11-ї і 3-ї румунської армій призначалася для оволодіння Кримом. Значна частина 18-ї і 9-ї радянських армій опинилась в оточенні. У цій надзвичайно важкій ситуації командуючий 18-ю армією генерал-лейтенант А.К. Смирнов, відмовившись від евакуації, реорганізував відступаючі дивізії в групу військ і особисто керував її 54

проривом. Опинившись у повному оточенні біля селища Чернігівка, на північному заході від Осипенко, ця група відважно билася до 10 жовтня. В одному з боїв генерал-лейтенант Смирнов загинув, проте радянські війська, хоч і зі значними втратами, але прорвались на схід. Командуючий 11-ю армією Еріх фон Манштейн згадував: “У наступні дні вдалося у взаємодії з 1 танковою групою оточити основні сили обох армій противника в районі Великий Токмак – Жданов (Маріуполь) – Осипенко або знищити їх в паралельному переслідуванні. Ми захопили круглим рахунком 65000 полонених, 125 танків і понад 500 гармат”. Наступ 17-ї німецької армії, що розпочалося 6 жовтня, незважаючи на її значну перевагу в силах, деякий час стримувався військами 6-ї армії Південного фронту. За 4 дні боїв противнику вдалося просунутися вглиб радянських позицій на 25–30 км. Станом на 6 жовтня, 12-та армія відступила і організувала оборону на рубежі Павлоград – Васильківка – Гаврилівка, а війська 18-ї та 9-ї армій, пробившись через фронт противника, відходили: перша – на Сталіно (Донецьк), друга – у район Таганрога. 14 жовтня війська Південного фронту (9-а армія і Таганрозька бойова ділянка) завдали контрудар по противнику і на окремих напрямках відтіснили його передові частини на 10–15 км. Однак з підходом головних сил 1-ї німецької танкової армії радянські війська знову змушені були відступати. У такій обстановці Ставка директивою від 15 жовтня наказала Південному фронту з 17 жовтня почати відхід на лінію Красний Лиман (Лиман) – Горлівка – Таганрог і закінчити його до 30 жовтня, а за рахунок скорочення лінії оборони відвести в резерв не менше трьох стрілецьких дивізій. Одночасно для оборони Ростова з військами Північно-Кавказького військового округу створювалася 56-а окрема армія. Виконуючи наказ Ставки, війська Південного фронту правим крилом закріпилися на рубежі Красний Лиман – Дебальцеве, а війська лівого крила (18-а і 9-а армії) під тиском переважаючих сил противника станом на 4 листопада відійшли на 30–35 км на схід від вказаного Ставкою кордону – на лінію Дебальцеве, Красний Луч (Хрустальний), Більшекрепінська, Хапри. Отже, у результаті провалу операції противнику вдалося вийти на підступи до Ростова і зайняти південно-західну частину Донбасу. Однак 55

німецьке командування не змогло досягти головної мети операції – оточення і знищення військ Південного фронту. 1-а танкова армія, просунувшись далеко на схід, відірвалася від своїх піхотних з’єднань і опинилася в невигідному оперативному положенні, що в подальшому було використано радянським командуванням під час проведення Ростовської наступальної операції 1941 року. У результаті запеклих боїв за Донбас німецькі та румунські війська зазнали важких втрат. Радянські війська, виявляючи героїзм і завзятість в обороні, скували значні сили ворога на цій ділянці фронту. Бої за Харків У перший рік війни лінія фронту досить швидко просувалась на Схід. Вже на п’ятий день війни гітлерівці бомбили населені пункти Харківської області, а через три місяці лінія фронту досягнула межі області. Наприкінці вересня ситуація на південному фланзі німецько-радянського фронту ускладнилася. Фашистські війська, які мали перевагу в силі та засобах, просунулись углиб країни на 600–850 км. Захопивши лівий берег Дніпра, гітлерівці намітили два напрями наступу на Харківщину – із заходу і південного заходу. Оточення 6-ї, 12-ї радянських армій у районі Умані і 5-ї, 37-ї, 26-ї радянських армій, частини дивізій 21-ї і 38-ї армій зі штабом фронту під Києвом ускладнили хід бойових дій

на

південно-західному

напрямі.

Радянські

частини

на

рубежі

протяжністю 600 км ледве стримували ворога. Південну Харківщину захищали війська 6-ї армії Південно-Західного фронту (командувач – Маршал Радянського Союзу С. Тимошенко) в ході Донбаської оборонної операції (29 вересня – 4 листопада 1941 р.). Їм протистояли

війська

17-ї

польової

армії

групи

армій

“Південь”

(командуючий фельдмаршал Г. фон Рундштет). Ворог переважав оборонців у живій силі та авіації вдвічі, у гарматах і мінометах – втричі. У вересні фашистські війська прорвали оборону радянських війська на Харківському та Павлоградському напрямах і 20 числа окупували перші населені пункти області – залізничні станції Балки, Куми і районний центр Красноград. На стику Південно-Західного і Південного фронтів у районі Краснограда і

Новомосковська були створені ударні угруповання із частин 17-ї армії для наступу на Донбас. Для оборони іншої частини Харківщини проводилась СумськоХарківська оборонна операція (30 вересня – 30 листопада 1941 р.). У вересні 1941 року виснажені війська 40-ї, 21-ї і 38-ї армій Південно-Західного фронту отримали наказ прикривати Харківський напрям. Їм допомагали трудящі області, будуючи оборонну смугу від Полтави до Харкова. Вони копали траншеї, окопи, протитанкові рови, будували кулеметні вогневі позиції, встановлювали мінні поля.

Німецька мотопіхота на бронетранспортерах Sd.Kfz 250 та штурмових гарматах Sturmageschütz ІІІ на вул. Свердлова. Харків. Жовтень 1941 р.

Гітлерівці рвались до Харкова. Для захоплення міста німецьке командування утворило сильне ударне угруповання (9 дивізій), яке в 4 рази перевищувало у живій силі і техніці радянські війська. Фашистське командування розраховувало одним ударом зім’яти оборонців та оволодіти містом. У середині жовтня бої велися на відстані 60–70 км від міста. Всі

з’єднання були витягнуті в одну лінію, причому багато з них за чисельністю не перевищували полку. Резервів не було. У другій половині жовтня бої зав’язались на підступах до Харкова. Місто обороняли частини 38-ї армії, війська Харківського гарнізону, бригада НКВС і харківські ополченці. Ними командував генерал-майор В. Циганов. На них наступали частини 6 армії вермахту під командуванням генералфельдмаршала В. фон Рейхенау. Вранці 22 жовтня противник силами чотирьох піхотних дивізій, підтриманих танками, артилерією та авіацією, перейшов у наступ на Харків. Перший натиск ворога вдалося відбити. На південь від селища Основа радянським солдатам під командуванням полковника С. Меркулова вдалося перейти у контратаку і відкинути противника на кілька кілометрів назад, зайнявши ряд населених пунктів. 23 жовтня бої розгорнулись з новою силою, особливо на західній околиці міста. Незважаючи на впертий опір оборонців, противнику опівдні вдалося прорватися в район Холодної гори, а вранці наступного дня – у центральну частину міста. 25 жовтня за наказом Ставки Верховного Головнокомандування радянські війська залишили Харків. Щоб уникнути знищення радянських військ, Ставка ВГК 15 жовтня наказала за період з 17 до 30 жовтня відвести війська Південно-Західного фронту на лінію Старий Оскол – Новий Оскол – Куп’янськ. Поруч, на рубежі Красний

Лиман –

Горлівка –

Артемівськ –

Матвєєв –

ріка

Міус,

закріплювалися частини Південного фронту. Відхід на нові рубежі оборони проходив з важкими оборонними боями, із безперервними контратаками, під час яких вдавалось завдавати противнику значних втрат. Це була боротьба не тільки за Харківський промисловий район, а й за Донбас. Виконуючи наказ Ставки, війська Південно-Західного фронту до кінця жовтня відійшли на рубіж Тім (на захід від Куп’янська) – Красний Лиман. Поруч закріпилися війська Південного фронту. Таким чином, у жовтні 1941 року німецькі війська ціною великих втрат захопили значну частину Харківської області. Становище на ПівденноЗахідному напрямі залишалось складним. Але радянським військам вдалося зупинити просування ворога углиб країни. 58

Ґетто й акції Голокосту в Україні Голокост – в перекладі з давньогрецької означає “всеспалення”. Багато євреїв надають перевагу власному терміну Шоа (катастрофа). Шоа – цілеспрямоване, масове знищення єврейства на підконтрольних нацистській Німеччині територіях. У широкому розумінні Голокост – це також геноцид циган,

масові

вбивства

поляків,

радянських

військовополонених,

душевнохворих та гомосексуалістів. Усього нацистами було страчено 11 мільйонів людей, з яких безпосередньо євреї становили приблизно половину. Жертв Голокосту пригадують щороку 27 січня. Цю дату визначила Генеральна асамблея ООН. Один із найважливіших напрямів гітлерівського терору в роки війни визначався расистською теорією нацистів. Винищення “неповноцінних” народів та етнічних груп стало основною лінією політики гітлерівської Німеччини на Сході Європи. Україна поряд з іншими європейськими державами стала жахливим полігоном нацистського конвеєру смерті. “Акції зачисток”, які проводили айнзатцгрупи після вступу німецьких військ, першими на території України відбулися на Галичині. У Львові особливі команди “4-А” та “4-Б” вдалися до погромів та арештів у перші дні після окупації. Звинувативши в загибелі в’язнів радянських тюрем комуністів і євреїв, вони викликали сплеск юдофобії у певної частини населення міста. Протягом тижня у Львові внаслідок погромів, ініційованих нацистами, було вбито 6 тис. євреїв. З приєднанням дистрикту “Галичина” до Генерал-губернаторства відбувся “перехід від тотальних убивств у районах, де господарювали військові, до планомірного знищення за директивами, розробленими відомством Гіммлера”. У листопаді 1941 року у Львові було відведено окрему ділянку міста для створення єврейського ґетто. Одночасно постали ґетто в інших містах і містечках

Галичини.

“Остаточне

вирішення”

єврейського

питання

відбувалося у таборах і ґетто Дрогобича, Борислава, Тернополя, Болехова, Сколе, Стрия, Камінки, Винників, Острова, Зборова, Куровичів, Яктрокова, Ляцків, Плугова, Козака та інших населених пунктів. Загалом жертвами нацистської політики Голокосту в Галичині стали 610 тис. євреїв. 59

Одним із перших актів катастрофи на окупованих німцями українських теренах стала “Бердичівська трагедія”. У цьому містечку протягом серпнялистопада 1941 року було розстріляно, закопано живими і напівживими близько 30 тис. місцевих євреїв. Всього лише за місяць німецькі спецкоманди знищили 3,5 тис. євреїв у Вінницькій і 22,5 тис. у Кам’янець-Подільській області. У ґетто на території цих двох областей у 35 місцях примусового утримання перебувало 106 тис. євреїв. На території Західної Волині німецькому терору передували спровоковані та зрежисовані нацистами локальні єврейські погроми за участю місцевого населення у Кременці, Тучині, Тарговиці, Вишневиці, Людвиполі, Межиріччі. Перша хвиля антиєврейських акцій влітку 1941 року забрала життя 15 тис. євреїв з Острога, Луцька, Дубна та Рівного. У листопаді тільки у Рівному нацисти розстріляли до 23 тис. євреїв. Основна частина населення цієї національності була знищена під час ліквідації ґетто (весна-літо 1942 р.). До кінця року мартиролог поповнився 150 тис. особами жертв нацистського терору, що складало 3/5 єврейського населення краю. Зазвичай стратам євреїв передувала зловісна процедура проведення “реєстрації”,

про

необхідність

якої

повідомлялося

спеціальними

оголошеннями в публічних місцях. Реєстрація була рівноцінною підписанню вироку: табори і ґетто ставали проміжними пунктами на шляху до газових камер і ровів, в яких розстрілювали нещасних. Величезною братською могилою представників різних народів став Бабин Яр у Києві, де з 29 вересня до 3 жовтня 1941 року спеціальні команди нацистів вбили понад 52 тис. євреїв, циган, українців, росіян, поляків і білорусів. За роки окупації це місце стало некрополем для 100-150 тис. цивільних (переважно євреїв) і радянських військовополонених. У

військовій

зоні

винищення

євреїв

теж

набуло

особливої

інтенсивності з середини 1942 р. У Запорізькій області до березня 1942 р. було вбито 8,5 тис. євреїв. У жовтні 1942 р. нацисти розстріляли 3 тис. дітей від змішаних шлюбів з євреями у Мелітополі. У 1941-1942 рр. гітлерівці знищили на території Сталінської області 16 тис. євреїв, Дніпропетровської – 18 тис., Ворошиловградської – 2 тис., Сумської – 1 тис., Полтавської – 14 тис. Харківської – 12 тис., Херсонської – 3,5 тис., Чернігівської – 3 тис. євреїв. У 60

Криму жертвами катастрофи стали 30 тис. євреїв і караїмів. Загалом на Лівобережжі і в Криму нацисти вбили 112 тис. осіб єврейської національності. На

території

румунської

Трансністрії

політика

Голокосту

здійснювалася значною мірою за німецьким сценарієм. Першим заходом румунських окупантів стала реєстрація чоловіків віком від 18 до 50 років, відокремлення євреїв та їх наступне перепровадження до в’язниць і таборів. Масовий терор розгорнувся тут на повну силу після того, як 22 жовтня 1941 року стався вибух у румунській комендатурі. Це стало приводом до початку акції екстермінації єврейства. За наказом коменданта міста генерала Тресторіану на майданах і вулицях Одеси було повішено і вбито 5 тис. осіб. Наприкінці жовтня були здійснені масові розстріли євреїв у с. Дальник неподалік від Одеси. Щоб конвеєр працював інтенсивніше, румунські офіцери запропонували “прискорений метод”. 28 тис. євреїв було заживо спалено у попередньо облитих пальним артилерійських складах на Люстдорфській дорозі. “Трансністрійським

Майданеком”

прозвали

с.

Богданівку

Доманівського району, де було створене єврейське ґетто для 55 тис. осіб. Лише 1 тис. з них залишилася живим свідком страхітливого злочину. Ще 20 тис. загинули в таборах і ґетто, розташованих у селах Маренівка, Маренбург, Новоселівка, Владимирівка, Молдавка. Жахлива політика терору нацистів і їх союзників проти євреїв знищила їх як етнорелігійну і соціокультурну спільноту в Україні. Жертвами Голокосту на українських землях стали близько 1 млн євреїв. Українці та Україна у Другій світовій війні Друга світова війна стала величезною трагедією в історії України та Українського народу. Вже першого ж її дня, 1 вересня 1939 р., літаки німецьких люфтваффе завдали ударів по містам Галичини і Волині, які на той час перебували у складі Польщі. Таким чином, бойові дії на теренах України тривали з вересня 1939 р. до жовтня 1944 р., коли після вигнання німецьких та угорських окупантів в Україні відновилася радянська влада. 61

Українці брали участь у боях протягом усього періоду Другої світової – від 1 вересня 1939 р. до 2 вересня 1945 р. За роки війни до лав Червоної Армії було мобілізовано понад 7 млн. жителів України. Її представники становили значну частку вищого командного складу Червоної Армії – серед генералів та адміралів їх близько 300. Маршали й генерали українського походження очолювали більше половини фронтів, які діяли у період війни Радянського Союзу з Німеччиною 1941 – 1945 років. 120 тис. українців воювали у складі Війська Польського у 1939 р., понад 130 тис. представників української діаспори воювали у складі збройних сил інших держав – США (80 тис.), Британської імперії (45 тис.), Франції (6 тис.). Сотні тисяч українців боролися з нацизмом у Русі Опору. Вихідці з України воювали на різних фронтах, виявляючи при цьому звитягу і доблесть. 20 українців були удостоєні звання Героя Радянського Союзу у битві під Москвою, 68 – у боях за Ленінград, 15 – під Сталінградом, 30 – на Курській дузі, 200 – за визволення Білорусії, 143 – за бої на території Прибалтики, причому 7 осіб були удостоєні цього високого звання вдруге. Українці брали участь у боях за визволення Румунії, Польщі, Болгарії, Чехословаччини,

Угорщини,

Югославії,

Австрії;

100

українців

із

389 кавалерів “Золотої Зірки” були удостоєні цієї нагороди у битві за Берлін. Всього понад 2 тисячі українців стали Героями Радянського Союзу, 32 – двічі Героями, а льотчик Іван Микитович Кожедуб – тричі Героєм. Він став найрезультативнішим повітряним асом серед союзників під час Другої світової війни, маючи на своєму рахунку 62 повітряні перемоги. Багато воїнів українського походження здійснили подвиги, що переросли у самопожертву в ім’я перемоги. Так, 52 українці повторили подвиг М. Гастелло, 55 наших співвітчизників здійснили повітряний таран, 25 закрили своїм тілом амбразури ворожих вогневих точок. Всього за мужність та відвагу, виявлені у боях з гітлерівськими загарбниками, українці та вихідці з України тільки від радянської держави отримали 2,5 млн. орденів та медалей (із загальної кількості 7 млн.). У тилу німецьких військ, на території України, воювали понад 50 тис. радянських партизанів, близько 2 тис. загонів і груп, численні підпільні організації, а також збройні загони українських націоналістів. Зазначимо, що 62

тільки у липні-листопаді 1943 року загони Української Повстанської Армії провели 120 боїв, знищивши близько 4,5 тис. гітлерівців, при цьому втратили 1,6 тис. своїх вояків і старшин. Цілі райони Волині і Галичини опинилися під повним

або

частковим

контролем

УПА.

Тут

створювалась

нова

адміністрація, проводилось наділення селян землею. Восени 1944 року УПА провела 800 рейдів. Вихідці з України воювали і на боці Німеччини, як на добровільній, так і на примусовій основі. Були й окремі українські збройні формування – батальйони “Роланд” (350 чол.), “Нахтігаль” (330 чол.) і дивізія СС “Галичина” (зареєструвалося близько 80 тис. добровільних рекрутів, призвано на службу 19 тис., з них 11 578 увійшли до дивізії, з решти німці створили 5 полків та 1 батальйон, пізніше до дивізії влилося ще 6 тис. добровольців). Вони воювали на боці Німеччини з різних причин: одні – з політичних міркувань (мрія про суверенну Україну, ненависть до сталінізму); інші – з безвиході (німецький полон, страх перед НКВС); деяка частина на знак помсти за пережиті кривди (голодомор, розкуркулювання, репресії, утиски на релігійно-світоглядному ґрунті тощо). Війна принесла українському народу незлічені жертви і страждання. Україна посідає перше місце за абсолютною кількістю загиблих у роки Другої світової війни і друге (після Польщі) за відсотковим співвідношенням між чисельністю загиблих і тими, хто вижив. Загальні безповоротні втрати військовослужбовців українського походження становлять понад 4 млн. (вбитих, загиблих у полоні, зниклих безвісти, померлих у шпиталях у перші повоєнні роки), з них майже 1,6 мільйони були страчені у таборах військовополонених. Кожен другий з тих, хто лишився живим, залишився на все життя інвалідом. У лавах радянських партизанських формувань загинуло від 40 до 60 тис. українців, у загонах ОУН та УПА – понад 100 тис. Кількість українців, які загинули будучи учасниками підпільних груп досі залишається невідомою. Не встановлена і кількість українців, які загинули у боях на боці інших держав. У зоні окупації загинули 3,9 млн. мирних жителів. 250 населених пунктів (97 на Волині, 32 у Житомирській області, 21 у Чернігівській області, 17 у Київській області та ін.) окупанти спалили, знищивши усіх мешканців. На території України (не враховуючи Криму) було створено понад 255 концентраційних таборів і таборів примусової праці. Тільки у Києві діяло 63

5 таборів для військовополонених та Сирецький концентраційний табір. Ось лише кілька офіційних цифр про винищення людей у таборах на території України: у Рівному – 102 тис. осіб; у Львові – понад 200 тис. у Янівському таборі і 14 тис. у таборі військовополонених; у Києві – понад 100 тис. у Бабиному Яру і 340 тис. у Дарниці; 150 тис. у Гросс-Лазарет Славута (район Кам’янець-Подільського). Жінок і дітей знищували нарівні з чоловіками (8 тис. дітей лише за два місяці у Янівському таборі!). З 2,8 млн. молодих людей, вивезених із Радянського Союзу до Німеччини на примусові роботи, 2,4 млн. були вихідцями з України, близько 1 млн. з них загинули. На території України були знищені 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, що позбавило притулку 10 млн. мешканців. Протягом війни Україна втратила близько 40 % свого економічного потенціалу, що на довгі десятиліття вплинуло на характер розвитку промислового виробництва, сільського господарства, на матеріальне становище людей. Після визволення України на її території було розміновано 2 813 мінних полів і близько 7 800 населених пунктів, зібрано і знищено близько 21 млн. мін, авіаційних бомб, снарядів та інших вибухонебезпечних засобів. У результаті Другої світової війни істотно змінилася геополітична ситуація, зокрема у Центральній та Східній Європі. Це безпосередньо торкнулося й України. До України відійшли західноукраїнські землі, що в міжвоєнний період перебували у складі Польщі. Відбулося приєднання Закарпатської України до УРСР. Україна стала членом – засновником ООН. Таким чином, волелюбні народи світу визнали великі заслуги українського народу у боротьбі за свою, а також народів Європи й світу свободу і незалежність. Україна, також уперше, була включена в систему світової співдружності, набула статусу суб’єкта міжнародного права. Титанічна боротьба українського народу за своє національне виживання засвідчила велику силу характеру і невмирущу волю його до життя. Відзначаючи вагомий внесок України і українців у перемогу в Другій світовій війні, слід завжди пам’ятати про всіх загиблих у тому жахливому Апокаліпсисі. Світла пам’ять про тих, хто поліг на фронтах, загинув від нацистських тортур, повинна стати духовною підмогою для українського народу на шляху утвердження держави, суспільної консолідації, примирення живих і мертвих незалежно від національності, політичних і релігійних поглядів та переконань. 64

Література: Гальдер Ф. Военный дневник. – Т. 1 – 3. – М.: АСТ; СПб.: Terra Fantastica, 2002 – 2003. Грицюк В.М. Стратегічні та фронтові операції Великої Вітчизняної війни на території України – К.: НАН України. Ін-т історії України, 2010. – 150 с. Друга світова війна і доля народів України: Матеріали 2-ї Всеукраїнської наукової конференції, м. Київ, 30 – 31 жовтня 2006 р. – К.: Зовнішторгвидав, 2007. – 416 с. Коваль М.В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939 – 1945 рр.). – К.: Альтернативи, 1999. – 336 с. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж; НьюЙорк; Львів, 1993. – 664 с. Круглов А.И. Хроника Холокоста в Украине. – Запорожье: Премьер, 2004. – 208 с. Муковський І.Т., Лисенко О.Є. Звитяга і жертовність: Українці на фронтах Другої світової війни. – К.: Книга Пам’яті України, 1996. – 568 с. Патриляк І.К., Боровик М.А. Україна в роки Другої світової війни: спроба нового концептуального погляду. – К.; Ніжин: Видавець ПП Лисенко П.П., 2010. – 590 с. Пігідо-Правобережний Ф. “Велика Вітчизняна війна”. Спогади та роздуми очевидця. – К.: Смолоскип, 2002. – 288 с. Політична історія України. XX ст. – Т. 4: Україна у Другій світовій війні, 1939 – 1945. – К.: Генеза, 2003. – 584 с. Травень 1945 року у науковому дискурсі, національній свідомості та історичній пам’яті: Збірник матеріалів Міжнародної наукової конференції 29 квітня 2015 року. – К.: НУОУ, 2015. – 328 с. Трубайчук А. Друга світова війна. Коротка історія. – К.: Асоціація істориків “Істина”, Наукова думка, 1995. – 192 с. Україна в Другій світовій війні. – К.: Український інститут національної пам’яті, 2015. – 28 с. Україна в полум’ї війни. 1941 – 1945 / П.П. Панченко, О.І. Уткін, В.І. Горєлов та ін. – К.: Україна, 2005. – 560 с. Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги). Матеріали міжнародної наукової конференції / Відповідальний редактор: Легасова Л.В. — К.: Меморіальний комплекс “Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років”, 2011. – 800 с. Украинская ССР в годы Великой Отечественной войны Советского Союза: Хроника событий / Рук. кол. сост. В.И. Клоков. – К.: Политиздат Украины, 1985. – 620 с. 65

Збірник інформаційно-аналітичних матеріалів

УКРАЇНА: рік 1941-й Агаєв Назім Асафовоч Данілєвська Оксана Вікторівна Мараєва Віолета Віталіївна Мацагор Олександр Анатолійович Панін Володимир Вікторович Хруленко Ігор Петрович

Підписано до друку 13.06. 2016 р. Формат 60х84 1/16. папір офсетний Гарнітура Times New Roman Друк офс. Наклад 300 прим.

Віддруковано поліграфічним центром Осадчого В.В. (044) 587-78-35