Lk1 by Mykola Nikolaichuk

Обґрунтування господарських рішень та оцінка ризиків

к.е.н., доц. Ніколайчук Микола Володимирович

Курс лекцій

ЗМІСТ

ТЕМА 1. ГОСПОДАРСЬКІ РІШЕННЯ, ЇХ МІСЦЕ В УПРАВЛІННІ ПІДПРИЄМСТВОМ ............................................................................................... 4 1.1. Поняття та види господарських рішень .................................................. 4 1.2. Формалізація господарських рішень ....................................................... 9 1.3. Ефективність господарських рішень ..................................................... 13 2

ТЕМА 2. ПРОЦЕДУРНІ ЗАСАДИ ПРИЙНЯТТЯ ГОСПОДАРСЬКИХ РІШЕНЬ .................................................................................................................. 20 2.1. Процес прийняття господарських рішень ............................................ 20 2.2. Моделі прийняття господарських рішень ............................................ 26 2.3. Характер та умови прийняття господарських рішень ....................... 29 2.4. Закони та закономірності, що впливають на прийняття рішень .... 37 ТЕМА 3. МЕТОДИЧНІ ОСНОВИ ПІДГОТОВКИ ГОСПОДАРСЬКИХ РІШЕНЬ .................................................................................................................. 40 3.1. Методи підготовки господарських рішень ........................................... 40 3.2. Обґрунтування господарських рішень .................................................. 62 3.3. Прогнозування та аналіз господарських рішень ................................. 66 ТЕМА 4. НЕВИЗНАЧЕНІСТЬ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ..... 75 4.1. Сутність та види невизначеності ............................................................ 75 4.2. Критерії прийняття рішень в умовах невизначеності ........................ 78 4.3. Теорія корисності в системі процесів прийняття рішень .................. 82 ТЕМА 5. ПІДПРИЄМНИЦЬКІ РИЗИКИ В ГОСПОДАРСЬКИХ ОПЕРАЦІЯХ .......................................................................................................... 87 5.1. Ризик як економічна категорія ............................................................... 87 5.2. Класифікація підприємницьких ризиків .............................................. 97 5.3. Обґрунтування господарських рішень в умовах ризику ................. 105

ТЕМА 6. ОБҐРУНТУВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ТА ФІНАНСОВИХ РІШЕНЬ ................................................................................................................ 112 6.1. Проектний ризик та прийняття господарських рішень .................. 112 6.2. Прийняття фінансових рішень за умов ризику ................................. 118 ТЕМА 7. ОЦІНЮВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКИХ РИЗИКІВ .................. 125 7.1. Аналіз ризиків підприємницької діяльності ...................................... 125 7.2. Кількісний аналіз ризиків господарювання ....................................... 146 7.3. Методи кількісного оцінювання підприємницьких ризиків .......... 155 ТЕМА 8. ОСНОВИ РИЗИК-МЕНЕДЖМЕНТУ............................................ 175 8.1. Управління ризиками господарської діяльності ............................... 175 8.2. Напрями та методи регулювання ступеня ризику ............................ 183 ПЕРЕЛІК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ .......................................... 194

ТЕМА 1. ГОСПОДАРСЬКІ РІШЕННЯ, ЇХ МІСЦЕ В УПРАВЛІННІ ПІДПРИЄМСТВОМ 1.1. Поняття та види господарських рішень Поняття "рішення" характеризується тим, що, відбуваючись у часі, здійснюється в декілька етапів (підготовка, формування, прийняття й реалізація). Воно містить тісно взаємопов’язані елементи: – постановку мети та планування діяльності за кращою альтернативою її досягнення; – розподіл часу, ресурсів і дій, необхідних для вирішення завдання; – мотивацію; – координацію; – здійснення обліку й контролю зробленого, аби переконатися, що результати відповідають запланованим. Етап прийняття рішень слід трактувати як акт вибору на основі визначених правил. Рішення як результат вибору втілюється у розпорядженні до дії (план роботи, варіант проекту). Існування рішення передбачає наявність наступних елементів: – суб’єкта, що приймає рішення (менеджер, відділ, підприємство в цілому); – об’єкта – виконавця рішення (підлеглий, відділ, підприємство в цілому); – предмет рішення; – мета й причини розробки рішення. Господарське рішення (ГР) – це результат аналізу, прогнозування, оптимізації економічного обґрунтування та вибору альтернативи із сукупності варіантів досягнення мети підприємства. Загалом господарське рішення характеризують такі ознаки: – можливість вибору єдиної дії з безлічі альтернатив (якщо немає альтернативи, то немає і вибору, а отже, немає і рішення);

– наявність мети (безцільний вибір не вважається рішенням); – необхідність вольового акту особи, що приймає рішення (ОПР) стосовно його вибору, оскільки ОПР формує рішення через діалектичну взаємодію думок і мотивів. Господарські рішення мають місце в управлінні процесами всередині організації, процесами взаємодії організації із зовнішнім середовищем, в безпосередньому управлінні організацією. Сутність господарських рішень проявляється в різних аспектах, які засвідчують вплив цих рішень на економічні, організаційні, правові та технологічні інтереси підприємства. Згідно з економічною сутністю на розробку та реалізацію будь-якого рішення необхідні фінансові, матеріальні й інші витрати. Тому кожне рішення має реальну вартість, а його реалізація повинна приносити підприємству прямий чи опосередкований прибуток. Помилкове або неправильно сприйняте підлеглими рішення може завдати компанії збитків чи навіть призвести до банкрутства. Організаційна сутність полягає в тому, що для розробки та реалізації рішення

підприємство

повинно

мати:

необхідний

персонал;

документи,

які

регламентують повноваження, права, обов’язки та відповідальність працівників і самого підприємства; налагоджену систему контролю, а також здійснювати координацію роботи персоналу. Соціальну сутність закладено в механізмі управління персоналом задля узгодження їхньої діяльності всередині колективу. Правова сутність рішень полягає в можливості здійснення певних заходів у рамках законодавчого поля. Технологічна сутність рішень проявляється в можливості забезпечення персоналу, що здійснює розробку та реалізацію рішень, необхідними технічними, інформаційними ресурсами. Рішення, що приймаються в господарській практиці, характеризуються різноманітністю. Тож необхідність класифікації зумовлена потребою у визначеності термінологічного апарата, виборі оптимальних методів прийняття й обґрунтування рішень. Класифікацію господарських рішень за певними ознаками наведено в табл. 1.1.

Таблиця 1.1 Класифікація господарських рішень Ознака За ступенем невизначеності (повноти інформації) За ступенем унікальності

— прийняті — прийняті — прийняті

Види господарських рішень в умовах визначеності; в умовах невизначеності; в умовах ризику

— рутинні; — нетворчі; — унікальні

(творчі)

За типом застосовуваних критеріїв і часу (швидкості) вирішення завдань За стадією життєвого циклу товару

— автоматичні (прийняті миттєво: питання — відповідь); — бліц-рішення (прийняті за кілька хвилин); — експрес-рішення — приймаються протягом кількох годин; — лонгіровані — вироблення рішень впродовж тижнів і місяців

За функціональною спрямованістю

— розроблювані

За сферою дії

За метою За рівнем управління За масштабністю За організацією розробки

— рішення — рішення — тощо

на стадії НДДКР; на стадії виробництва;

для здійснення планових заходів у компанії, підрозділі; — спрямовані на розв’язок організаційних проблем функціонування підприємства; — розроблювані за різними аспектами діяльності працівників підприємства; — координаційні (необхідні для узгодження мінливих умов внутрішнього та зовнішнього середовища, що мають на меті гармонізацію діяльності підприємства); — контрольні (служать для оцінки результату тих чи інших дій підлеглих і спрямовані на забезпечення своєчасного виконання планів та намічених цілей); — інформативні (спрямовані на впорядкування інформаційного поля для працівників компанії та надання їм необхідної інформації); — регулювальні (найчастіше наказують спосіб здійснення у визначених ситуаціях тих чи інших дій і виражаються в різного роду правилах, розпорядках, графіках, нормах, нормативах тощо) — технічні (приймаються з приводу об’єктивних факторів діяльності — використання устаткування, технологій тощо); — економічні (пов’язані з витратами підприємства й зумовлені ними); — соціальні (приймаються стосовно умов праці персоналу, її оплати, пільг, гарантій) — комерційні; — некомерційні — прийняті на вищому рівні; — прийняті на середньому рівні; — прийняті на нижчому рівні — комплексні; — часткові — колегіальні; — корпоративні;

— індивідуальні; — змішані

За терміном дії

— стратегічні

(розробляються на тривалий строк (5—10 років) з охопленням ключових елементів підприємства (структура, виробництво)); — тактичні (розробляються на 1—3 роки з охопленням частини ключових елементів компанії); — оперативні (короткострокові рішення, які розробляються в разі виникнення ситуацій, що заважають реалізації тактичних рішень) За ступенем складності — стандартні; — нестандартні За глибиною дії — однорівневі; — багаторівневі За компетентністю — на основі здорового глузду; — професіональні За часом дії — тривалої дії; — разові; — неперервної дії; — для розв’язання певних завдань За прогнозованою ефек- — ординарні — за яких ефективність витрат ресурсів на одинитивністю цю отриманого результату відповідає нормам і нормативам, прийнятим для даної галузі, напряму діяльності; — синергічні — за яких ефективність витрат ресурсів на одиницю здобутого ефекту різко зростає (ефект має яскраво виражений характер непропорційного зростання); — асинергічні — призводять до непропорційного зниження ефективності системи/операції За складністю реалізації — прості (реалізуються для виконанння однієї дії); — процесні (реалізуються для виконання деякої сукупності взаємопов’язаних дій) За ознакою врахування — гнучкі, алгоритми реалізації яких уже під час прийняття ріабо неврахування зміни шень передбачають різні варіанти дій залежно від умов; умов реалізації рішення — жорсткі (мають єдиний варіант реалізації за будь-яких умов або станів суб’єктів чи об’єктів) За ознакою управлінсь- — рішення функції планування; ких функцій — рішення функції організаційної діяльності; — рішення функції мотивації учасників; — рішення функції контролю За кількістю цілей — одноцільові; — багатоцільові За рівнем прийняття — рішення організації в цілому; — рішення структурних підрозділів; — рішення функціональних служб; — рішення окремих працівників. За напрямом вирішення — приймаються всередині організації як системи; — рішення, що виходять за межі організації

За тривалістю періоду реалізації

За ступенем обов’язковості виконання

За характером прийняття За способом прийняття

За широтою охоплення

З погляду зумовленості

З погляду принципового підходу до варіантності

— довгострокові

(понад 5 років, прогнозні, зумовлені баченням майбутнього, що випливає з умов і потреб сьогодення); — середньострокові (від одного року до 5-ти, відбиваються в обов’язкових для виконання планах і програмах, згідно з якими здійснюються конкретні практичні заходи); — короткострокові (до одного року, відображаються, як правило, в усних чи письмових наказах, розпорядженнях; приймаються без попередньої підготовки) — директивні (розробляються вищими органами управління в стабільних умовах; стосуються найбільш важливих поточних і перспективних проблем організації та призначені для обов’язкового виконання на її нижчих рівнях); — рекомендаційні (готуються органами ради (комітетами, комісіями); їх виконання бажане, але не обов’язкове, оскільки ті, кого ці рішення стосуються, не є підлеглими тих, хто їх приймає); — орієнтаційні (призначені для нижчих рівнів управління, що перебувають під значним впливом центру) — вибіркові (стосуються одного чи кількох близьких аспектів розглянутої проблеми); — систематичні (охоплюють проблему в цілому, в усьому її різноманітті та взаємозв’язках) — консультативне (припускає, що особа, котра його приймає остаточно, радиться з підлеглими або експертами, а потім, з урахуванням висловлених рекомендацій, робить власний вибір); — спільне (приймається в результаті взаємної згоди всіх учасників на основі консенсусу); — парламентське (приймається в результаті взаємної згоди більшості) — загальні (стосуються однакових проблем усіх (декількох) підрозділів організації (наприклад, про час початку та закінчення робочого дня)); — спеціальні (стосуються вузьких проблем одного підрозділу чи групи працівників) — запрограмовані (приймаються в стандартних регулярно повторюваних ситуаціях); — незапрограмовані (приймаються в неординарних обставинах і вимагають індивідуального творчого підходу, що інтегрує досвід, дані спеціальних досліджень, мистецтво та чуття менеджера) — безальтернативне (приймається в тому випадку, якщо все зрозуміло, та зі становища, що склалося, є тільки один вихід (як правило, характерно для нескладних стандартних ситуацій і проблем)); — бінарне (має на увазі альтернативу); — багатоваріантне (припускає можливість вибору з досить великої кількості способів дії); — інноваційне (приймається на основі штучного комбінування окремих найбільш придатних і несуперечних один одному характеристик тих рішень, що були в цілому відхилені)

У цілому будь-яке господарське рішення має задовольняти певні вимоги. Перелік основних вимог та умови їх досягнення представлено в табл. 1.2. Таблиця 1.2 Вимоги до господарських рішень та умови їх досягнення № з/п 1 2 3 4 5 6 7

8 9

Вимоги до господарського рішення Відповідність чинному законодавству та статутним документам підприємства Вчасність (не можна поспішати або запізнюватися) Наявність чіткої цільової спрямованості та адресності (виконавці мають розуміти, на що спрямовано рішення та які засоби будуть використані) Відсутність у тексті рішення суперечностей самому собі або раніше реалізованим Організаційна виконуваність Наявність параметрів для зовнішнього або внутрішнього контролю його виконання Урахування можливих негативних наслідків в економічній, соціальній, екологічній та інших сферах у разі реалізації рішення Наявність у керівників відповідних повноважень (прав та обов’язків) для реалізації господарських рішень Наявність можливостей обґрунтування позитивних результатів

Умови досягнення Контроль з боку юриста, референта Знання та інтуїція керівника Формування та доведення цілей, строків виконання до кожного працівника Контроль з боку юриста, референта Висновок експертів або спеціалістів Складання робочих документів Висновок зовнішніх експертів Впровадження посадових інструкцій та положень про відділи та служби Низка розрахунків та припущень

Господарське рішення має бути оптимальним, ефективним і результативним. Оптимальність ГР — властивість ГР бути найкращим відповідно до критерію оптимальності. Ефективним є рішення, що приводить до потрібних і дієвих результатів. Результативним можна назвати рішення, реалізація якого приводить до остаточних результатів. 1.2. Формалізація господарських рішень У разі прийняття певного господарського рішення необхідно визначити оптимальні форми його вираження та реалізації. Залежно від умов розробки господарських рішень можуть використовуватися форми, наведені в табл. 1.3.

Таблиця 1.3 Основні форми вираження господарських рішень Форма вираження Акт Акцепт Бюлетень Вказівка Декларація Договір Закон Заява Повідомлення про зміну Інструкція Кодекс Концепція Модель (процесу або явища) Наказ (письмовий або усний) Норма Огляд Оферта Перелік План Положення Порядок

Визначення Рішення широкого кола державних і суспільних організацій; може мати міжнародний характер Рішення щодо прийому пропозицій про укладання угод на запропонованих в оферті умовах Рішення керівника щодо короткого повідомлення підлег10 лих про стан справ; суспільне значення Рішення методичного, технологічного характеру, яке реалізується у формі настанов та роз’яснень Урочиста програмна заява керівника Рішення щодо проведення спільних робіт із зазначенням взаємних прав і зобов’язань у комерційних та некомерційних сферах діяльності Рішення державної влади, яке має загальнообов’язковий та незмінний характер Офіційна заява керівника найвищого рангу Рішення щодо суттєвих змін у будь-якій діяльності Рішення, яке встановлює порядок та спосіб виконання будь-якої дії Збірка законів Система поглядів керівника, відображена в будь-якому документі Рішення, що завдяки певним елементам і зв’язкам із визначеною точністю відтворює реальні процеси чи події Нормативний документ – рішення керівника організації або її великого підрозділу; обов’язкове для виконання Чинний закон держави, у галузі чи компанії, порядок дій в будь-якій галузі, наприклад, норма права, норма поведінки Стисла інформація стосовно будь-яких процесів або явищ Рішення, зазвичай комерційного характеру, з пропозицією будь-якій особі укласти угоду на вказаних умовах. Оферта й акцепт складають контракт Інформація, класифікована в якомусь порядку Рішення, яке відображає цілі та конкретні задачі діяльності, засоби, методи та час їх реалізації Рішення, що включає певний набір законів, правил та інструкцій, які регламентують певний вид діяльності Документ щодо доцільної розстановки об’єктів для раціональної діяльності

Постанова Правила Прейскурант Прес-реліз Протокол Розпорядження Статут Угода Указ

Колективне або індивідуальне рішення вищого органу влади для будь-якої організації; статус постанови переважає статус наказу Рішення, з урахуванням традицій організації, у формі набору сталих норм поведінки й діяльності певних груп працівників Довідник, який включає ціни, тарифи на товари, послуги Спеціальний бюлетень для термінової публікації в засобах масової інформації, який формується урядовими установами, міжнародними організаціями та прес-бюро Рішення, що відображають будь-які події Рішення керівника, не наділеного адміністративними функціями щодо питань технології, організації праці та техніки безпеки Набір правил, які регулюють діяльність організацій Рішення, що формує загальну позитивну інфраструктуру будь-якої діяльності Рішення глави держави, затверджене парламентом; має силу закону

Реалізація рішень, прийнятих суб’єктом господарювання, може відбуватися в таких формах: – ділова

бесіда – спеціально організована керівником зустріч із підлег-

лим (групою підлеглих) для обміну думками за заздалегідь обумовленою тематикою, актуальною для компанії; – ділова

гра (тренінг) – спеціально організована інтенсивна діяльність

робітників з підготовки та реалізації господарських рішень на основі імітаційних моделей реальних процесів; – засідання

– вузькопрофесійна нарада для розв’язання в основному ор-

ганізаційних питань; – звіт

– рішення спеціаліста щодо результатів індивідуальної або колек-

тивної роботи з реалізації господарських рішень; – методика

– сукупність методів для професійного виконання будь-якої

діяльності; – навчання

– ділова бесіда; проводиться керівником для надання новітніх

знань або інформації стосовно виконання будь-якої діяльності;

– нарада

– колективна ділова бесіда; проводиться керівником для опера-

тивного доведення до підлеглих конкретних задач, використання колективного розуму, обміну інформацією та накопиченим досвідом стосовно здійснення важливих господарських рішень. – настанова

– ділова бесіда; проводиться керівником і має на меті навчи-

ти, передати досвід щодо успішного виконання господарського рішення; – особистий

приклад – дії керівництва у сфері підпорядкування, за зазда-

легідь підготовленим сценарієм, для розвитку у підлеглих ефекту наслідування авторитетам у техніці здійснення господарських рішень; – порада

– ділова бесіда; проводиться керівником для того, щоб поділи-

тися власними поглядами з виконавцями рішення щодо його виконання; є необов’язковою для виконання підлеглими; – примушування

– ділова бесіда; ведеться керівником у вигляді погроз

або підвищення платні для спонукання працівника до виконання господарських рішень; – рекомендаційний

лист – рішення авторитетного спеціаліста поручитися

за будь-яку людину, компанію або діяльність перед потенційним або конкретним роботодавцем, постачальником чи споживачем; – роз’яснення

– ділова бесіда; проводиться керівником і має на меті по-

яснити, зробити більш зрозумілим суть і склад господарського рішення; Найпоширеніші сполучення форм розробки та реалізації господарських рішень наведено в табл. 1.4.

Таблиця 1.4

*** *** *** *** ***

*** *** *** *** *** *** *** *** ***

*** *** *** *** ***

*** *** *** *** *** *** *** ***

Звіт

*** *** *** *** ***

*** *** *** *** *** *** *** *** ***

Засідання

*** *** *** *** *** *** *** *** ***

Нарада

*** *** *** *** *** *** *** *** ***

Ділова гра

Настанова

*** *** *** *** *** *** *** *** ***

Порада

Примус

*** *** *** ***

Навчання

Роз’яснення

*** *** *** ***

Особистий приклад

Переконання

Указ Закон Наказ Розпорядження Вказівка Положення Протокол Інструкція Правила Угода Договір Контракт Оферта Акцепт Акт План Модель

Ділова бесіда

Форми вираження

Приписання

Форми реалізації

Повідомлення

Основні сполучення форм розробки та реалізації господарських рішень

*** *** ***

*** *** *** *** *** *** *** ***

1.3. Ефективність господарських рішень Якість господарського рішення визначається сукупністю його параметрів, що задовольняють конкретного споживача або їх групу та забезпечують реальність його впровадження. Основні параметри якісного рішення: – повнота

розв’язання поставленого завдання;

– своєчасність

рішення;

– оптимальність

рішення.

Показники якості прийнятого господарського рішення: – показник

ентропії (кількісної невизначеності проблеми); якщо проблема

формулюється тільки якісно, то цей показник наближається до нуля, якщо лише кількісно — він наближається до одиниці; – ступінь

ризику (ймовірність появи випадку втрат (імовірність реалізації

ризику); розмір можливого збитку від нього);

– імовірність реалізації – коефіцієнт

рішення за показниками якості, витрат і терміну;

апроксимації (ступінь адекватності теоретичної моделі фак-

тичним даним, на базі яких вона була розроблена). Основні умови забезпечення якості господарського рішення: – застосування

наукових підходів; використання методів функціонально-

вартісного аналізу, прогнозування, моделювання й економічного обґрунтування кожного рішення тощо; – вивчення

впливу економічних законів на ефективність реалізації госпо-

дарського рішення; – забезпечення особи або групи, що приймає рішення, якісною інформацією; – структуризація – забезпечення – правова

проблеми та побудова дерева рішень;

багатоваріантності рішень;

обґрунтованість рішення;

– розробка – наявність

та функціонування системи відповідальності та мотивації; механізму реалізації рішення.

Інший аспект доцільності прийнятого господарського рішення полягає в його ефективності. Під ефективністю господарського рішення розуміють ресурсну результативність, здобуту в результаті розробки, прийняття та реалізації рішення на підприємстві. Виділяють такі види ефективності господарського рішення, сутність яких розкрито на рис. 1.1.

Види ефективності господарського рішення Організаційна ефективність Факт досягнення організаційних цілей, пов’язаних із реалізацією потреб людини в організації життя, безпеці, управлінні, стабільності, завдяки якомога меншій кількості працівників за мінімальний час

Економічна ефективність Співвідношення вартості додаткового продукту, отриманого в результаті реалізації рішення, та витрат на його розробку й реалізацію

Технологічна ефективність Факт досягнення певних результатів (галузевого, національного або світового технологічного рівня виробництва), запланованих у бізнес-плані, за більш короткий час або з меншими фінансовими витратами

Соціальна ефективність Факт досягнення соціальних цілей, що реалізують потреби людини в інформації, знаннях, самовираженні, за більш короткий час силами меншої кількості працівників, з меншими фінансовими витратами

Психологічна ефективність Факт досягнення психологічних цілей, що реалізують потреби людини в коханні, сім’ї, вільному часі для більшої кількості працівників за коротший час або з меншими фінансовими витратами

Правова ефективність Ступінь досягнення правових цілей, що реалізують потреби людини в безпеці та порядку, за більш короткий час, силами меншої кількості працівників або з меншими фінансовими витратами

Екологічна ефективність Факт досягнення екологічних цілей організації та персоналу, що реалізують потребу людини в безпеці, здоров’ї, за більш короткий час, силами меншої кількості працівників або з меншими фінансовими витратами

Етична ефективність Факт досягнення моральних цілей організації, персоналу, що реалізують потребу людини в дотриманні норм поведінки, за більш короткий час, силами меншої кількості працівників або з меншими фінансовими витратами

Політична ефективність Факт досягнення політичних цілей організації, персоналу, що реалізують потребу людини в вірі, патріотизмі, за більш короткий час, силами меншої кількості працівників або з меншими фінансовими витратами

Рис. 1.1. Види ефективності господарських рішень

Динаміка зміни ефективності господарських рішень залежить від цілої низки чинників, а саме: – людський фактор (необхідний рівень кваліфікації, знань і досвіду ОПР, організаторські здібності, дисциплінованість, творча активність; внутрішня культура, правова й екологічна культура, свобода особи; індивідуально-особистісні характеристики; загальний морально-психологічний клімат в організації, ступінь розуміння рішень, що зумовлює відповідне ставлення до справи; очікувана винагорода у випадку успіху чи, навпаки, острах можливого покарання в разі невдачі); – інформаційний фактор (структура інформації та системи інформаційного забезпечення (рівень забезпечення інформацією)); – організаційний фактор (здатність організації вчасно перешикуватися для усунення недоліків рішення проблеми відповідно до умов, що змінилися, пристосуватися до них); своєчасність виявлення проблеми та наявність необхідного запасу часу для виходу з наявної ситуації; стабільність, надійність функціонування організації, її стійкість до різного роду перешкод); – матеріальний фактор (наявність необхідних ресурсів (природних, технологічних, інформаційних тощо), можливість їх вільного застосування). Ґрунтуючись на результатах практичних спостережень, слід зазначити, що кожен з факторів може або сприяти, або перешкоджати підвищенню ефективності ГР. Загалом, ефективність господарського рішення визначається досягненням поставлених цілей. Для цього воно має відповідати таким вимогам: – мати механізм реалізації (тобто рішення слід сформулювати таким чином, щоб воно охоплювало організацію, контроль процесу його реалізації); – бути науково обґрунтованим (розробка та прийняття рішення на основі пізнання й використання об’єктивних законів і тенденцій, властивих економіці); – бути реальним (встановлення досяжних цілей, врахування наявних ресурсів і часу); можливість реалізації (забезпеченість відповідними ресурсами (управлінськими, матеріальними, людськими, правовими тощо); недопущення конфліктів);

– забезпечувати цілеспрямованість (відповідність цілям, поставленим перед об’єктом, діяльності якого рішення стосується безпосередньо); – мати кількісну та якісну визначеність (обов’язкове встановлення конкретних, виражених у кількісних показниках, результатів проектованого здійснення рішення; якісна визначеність характеризує ту сторону рішення, що не може бути виражена кількісно); – забезпечувати своєчасність розробки, прийняття та реалізації; – мати конкретний зміст і обґрунтованість; – враховувати реальний масштаб часу; – забезпечувати оптимальність (забезпечення максимальної віддачі від потенційних можливостей у процесі реалізації рішення); – бути гнучким (можливість зміни мети та (чи) алгоритму досягнення мети в разі зміни зовнішніх та внутрішніх умов); – мати правомірність (дотримання правових норм його прийняття); законність рішення (несуперечність чинним нормативно-правовим актам); – досягати оптимальності рішення (вибір такого варіанту, що забезпечить максимальний результат за мінімальних витрат); – бути комплексним (облік можливих наслідків не тільки економічного, а й політичного, правового, психологічного та іншого характеру); – можливість верифікації та контролю виконання. Прийняття ефективного рішення залежить також від наявності певних умов та усунення перешкод (рис. 1.2).

Перешкоди прийняття ефективного рішення

Умови прийняття ефективного рішення

— недооцінка важливості, складності, можливих наслідків проблем, невміння вчасно розпізнати проблему; затягування прийняття рішення; — надмір поточних проблем; — невиважена внутрішня політика; — брак бажання, наполегливості (погане керівництво чи брак ресурсів); — короткозорість; — слабка система звітності; неадекватні факти чи їх надлишок; — нездатність уповноважити (брак довіри); — некомпетентність; — згладжування гострих кутів (нерішучість), страх «обпектися»; — надлишок людей, залучених до процесу прийняття рішень (управління комітетом); — низька пріоритетність рішень; суб’єктивізм

— правильне визначення суті проблеми та усунення неякісних рішень; — округлення інформаційних даних не більш як до десятих; — врахування особистих упереджень; — гуманність як передумова рішення; — вжиття профілактичних заходів; — здатність прийняти будь-які наслідки рішення; — динамічність та дисциплінованість персоналу; — наявність запасного варіанту дій; — імовірність змін (вони розглядаються як можливий варіант розвитку подій, а не як загроза); — послідовне й наполегливе виконання рішень (сильне лідерство)

Господарське рішення Рис. 1.2. Умови та перешкоди прийняття ефективного рішення Для вибору найкращого ГР необхідно скористатися надійними інструментами оцінки їх ефективності. Якщо порівнювати процеси, у яких використовуються однакові ресурси, то краще те рішення, де вищий результат (чи нижчі витрати ресурсів). Набагато складніші ситуації, коли досягаються різні ефекти за використання різних ресурсів. У таких випадках часто використовують критерій ефективності, що виглядає як деякий відносний, питомий ефект, тобто результат, що припадає на одиницю використовуваних ресурсів [5]. Індикаторами такої оцінки служать багато показників ефективності: продуктивність праці, фондовіддача, матеріалоємність, собівартість, рентабельність тощо. В основу оцінки ефективності прийнятих рішень покладено системний

підхід як найбільш розроблений і апробований. Виходячи з цього, основними принципами оцінки ефективності ГР треба вважати: – пріоритетність загальної кінцевої мети підприємства на даний період (цілі всіх структурних елементів прийняття рішення, цілі особи, яка приймає рішення, повинні бути погоджені та збігатися з основною метою організації); – урахування невизначеності та надійність (урахування у прийнятті та реалізації рішень факторів невизначеності й випадковості); – прогнозованість (прийняті рішення мають носити прогнозний характер можливих наслідків реалізації рішень – економічних, соціальних, екологічних тощо); – єдність (усі елементи системи прийняття й реалізації рішень перебувають у взаємозв’язку та взаємозалежності, для досягнення загальної мети вони повинні сприяти один одному); – взаємопов’язаність (усі елементи системи пов’язані не тільки між собою, але і з навколишнім середовищем); – ієрархія (усі елементи системи розробки, прийняття й виконання ГР перебувають в ієрархічному взаємозв’язку підпорядкування й відповідальності); – функціональність (спільне аналізування структури управління реалізацією рішень і функціями з пріоритетом функції над структурою). Визначення ефективності прийнятих ГР пов’язано з такими труднощами: – суб’єктивізмом цілей, що ставляться перед ОПР виконавцями організації, та можливостями приховати їх від підлеглих і оточення; – об’єктивністю сукупності факторів, що впливають на ОПР у процесі розробки, прийняття та реалізації рішення; – відсутністю сталих методик, що нормативно визначають (рекомендують) зміст і порядок дій ОПР, і механізму недопущення їх невиконання, а також відповідальності за вчинене з боку ОПР.

ТЕМА 2. ПРОЦЕДУРНІ ЗАСАДИ ПРИЙНЯТТЯ ГОСПОДАРСЬКИХ РІШЕНЬ 2.1. Процес прийняття господарських рішень

Причиною прийняття господарського рішення виступає необхідність подолання, зменшення актуальності або повне вирішення конкретної господарської проблеми. Складається технологія прийняття рішень з таких елементів, які вимагають відповідей на запитання: – ідея, мета (навіщо робити?); – кількість і якість об’єктів (що робити?); – ресурси (з якими витратами?); – застосовувані технології (як робити?); – виконавці (хто повинен робити?); – терміни (коли робити?); – споживачі (для кого робити?); – місце (де робити?); – економічний, соціальний, екологічний, технічний ефекти (що це дає?). Процес прийняття рішень (ПР) характеризується комплексом «інтегральних» заходів інтелектуальної діяльності керівника й апарата управління, доцільною організацією, науково обґрунтованими технологіями. Процес прийняття рішень має певні елементи: мету, суб’єкта, що приймає рішення, альтернативні варіанти рішення, умови, результати та критерії (рис. 2.1).

Мета Необхідність прийняття рішень зумовлюється наявністю однієї чи декількох цілей, які необхідно досягнути

Суб’єкт, що приймає рішення Господарське рішення може бути прийняте уповноваженою особою в межах її компетенції, групою осіб, колективно

Альтернативні варіанти рішень У процесі прийняття рішень розробка та порівняння якомога більшої кількості альтернативних варіантів — особливо важлива задача

Господарське рішення Критерії вибору Показники (кількісні та якісні), за допомогою яких визначаються очікувані результати, вимірювані в категоріях «корисність», «збиток», «прибуток», «витрати», здійснюється вибір кращого варіанту рішення

Умови Залежно від забезпеченості інформацією особа, що приймає рішення, може опинитися в різних умовах: в умовах невизначеності, часткової визначеності, часткової невизначеності, повної невизначеності

Результати Особа, що приймає рішення, враховує, до якого результату може привести та чи інша дія, для того, щоб вибрати з них найкращий варіант

Рис. 2.1. Елементи процесу прийняття рішень Прийняття рішення передбачає вибір однієї з двох альтернатив або одного з декількох варіантів, що мають місце. Слід зазначити, що існує суттєва різниця між рішенням самим по собі та процесом його прийняття. Можна вважати, що рішення є остаточним результатом процесу, а процес прийняття рішень містить лише «події, які ведуть до моменту вибору та відбуваються після нього». Коли остаточний вибір зроблено, то саме рішення завжди містить те, що називається «точкою неповернення». Процес прийняття рішень передбачає ідентифікацію проблеми, вибір варіантів та оцінку ефективності рішення. Для нормального функціонування даного процесу необхідно сформувати відповідний алгоритм. На даний час не існує загальноприйнятої технології прийняття рішень. Найбільш повний перелік етапів та процедур прийняття рішень представлено в табл. 2.1.

Таблиця 2.1 Етапи та процедури процесу прийняття рішень Етапи I. Постановка задачі розв’язання проблеми

Процедури 1. Виникнення нової ситуації 2. Виявлення проблеми 3. Збір необхідної інформації 4. Опис проблемної ситуації II. Розробка варі- 5. Формулювання вимог, обмежень антів рішення 6. Збір необхідної інформації 7. Розробка можливих варіантів рішення III. Вибір рішен- 8. Визначення критеріїв вибору ня 9. Вибір рішень, відповідних критеріям 10. Оцінка можливих наслідків 11. Вибір кращого рішення IV. Організація 12. План реалізації обраного рішення виконання рішен- 13. Контроль ходу реалізації рішення ня та його оцінка 14. Оцінка розв’язання проблеми та виникнення нової ситуації Виконання зазначених процедур дає можливість забезпечити необхідну обґрунтованість і надійність того чи іншого рішення. Процес розробки та прийняття господарського рішення починається з виявлення та формулювання сукупності проблем, що в даний момент стоять перед фірмою (підвищення прибутковості, освоєння нових видів продукції, розширення ринків збуту; зниження ефективності фірми чи підрозділів порівняно з минулим періодом, невідповідність результатів запланованим цілям; результати порівнянь з аналогічними підприємствами незадовільні). У випадку, коли таких проблем більше, ніж реально можна розв’язати, визначається їх пріоритетність. При цьому обираються найбільш та найменш важливі, для яких встановлюються різні терміни реалізації. Після виявлення та остаточного формулювання проблем починається стадія пошуку інформації та формування альтернатив рішення. Масштаб пошуку необхідної інформації залежить від повторюваності, рутинності або новизни проблеми. Коли обрана проблема вже виникала, то керівник може скористатися вже розробленими програмами та моделями реалізації рішення. У

разі принципової новизни проблеми здійснюється пошук і виробляється достатня кількість альтернатив для забезпечення найбільшої обґрунтованості обраного шляху. Успіх у справі розв’язання проблеми переважно визначається тим, наскільки зрозумілі причинно-наслідкові зв’язки між діями та результатами. Істотну допомогу в процесі формування масивів необхідної інформації надає аналіз зовнішнього середовища підприємства в поточному та перспективному періодах. У ході розв’язання проблеми розробляються декілька варіантів її вирішення (альтернативи), цінність яких може бути неоднаковою. Моментом остаточного вибору рішення вважається ухвалення найбільш придатної альтернативи. Через суб’єктивність поглядів на проблему, залежно від ступеня сумніву в них, рішення, прийнятні для одних, виявляться неприйнятними для інших. Щоб усунути суб’єктивність у підходах, варіанти рішення доцільно оцінювати за економічною ефективністю (міра віддачі на витрачені ресурси). Коли варіантів багато і їх відбір вимагає великих витрат часу та коштів, можна приймати попередні рішення з визначеними припущеннями, а потім уже шукати шляхи їх оптимізації. Способи вибору рішення серед альтернатив поділяються на такі, що задовольняють конкретну потребу, та максимізаційні. У першому випадку реалізація рішення просто задовольняє виниклу потребу, у другому — всі потреби. Процес вибору може спиратися на раціональні докази, інтуїцію та на їх комбінацію. Після процесу прийняття рішення відбувається передача його для реалізації, організація його підтримки, забезпечення необхідними ресурсами, створення системи зворотного зв’язку. Слід зазначити, що успішне втілення в життя прийнятого рішення може бути здійснено тільки за умови гарантування процесу його реалізації необхідними ресурсами (фінансовими, трудовими, матеріальними, технологічними, інформаційними). Основні вимоги до реалізації прийнятого рішення: практичне застосування; економічність (ефект здобувається завдяки реалізації, за допомогою прийнятого рішення); достатня точність, що гарантує відповідність отримано-

го результату очікуваному; надійність (не допускати значних помилок і не створювати ситуацій з підвищеним ризиком). Залежно від конкретної ситуації, переваг і вподобань керівництва контроль за ходом реалізації рішення може бути найрізноманітнішим за формою та методами здійснення: суцільним чи вибірковим, внутрішнім (за допомогою спеціального підрозділу) чи зовнішнім (аудиторська фірма). Моделі прийняття рішень відрізняються за способом мислення та терпимістю до двозначності. Деякі суб’єкти, що приймають рішення, діють логічно та раціонально, тому вони послідовно опрацьовують інформацію. Інші індивіди мислять творчо, користуючись власною інтуїцією, тяжіють до бачення стану справ у великомасштабній перспективі. Щодо терпимості до двозначності, то деякі індивіди мають високу потребу в послідовності та порядку прийняття рішень для мінімізації двозначності, а інші спроможні впоратися з високим ступенем невизначеності й одночасно осмислювати багато ідей. Графічна ілюстрація цих двох вимірів дає можливість сформувати чотири стилі у прийнятті рішень: директивний, аналітичний, концептуальний та біхевіористи-

Висока

Аналітичний

Концептуальний

Низька

Терпимість до двозначності

чний (рис. 2.2).

Директивний

Біхевіористичний

Раціональний

Інтуїтивний Спосіб мислення

Рис. 2.2. Стилі прийняття рішень Директивний стиль репрезентує метод прийняття рішень, що характеризується незначною терпимістю до двозначності та раціональним способом мис-

лення. Особи з таким стилем мислення діють логічно та ефективно, переважно приймаючи швидкі рішення, зосереджуються на короткому часовому періоді. Для аналітичного стилю прийняття рішень властива висока терпимість до двозначності, доповнена раціональним способом мислення. Особи з таким способом мислення ретельно досліджують численні альтернативні варіанти. Представниками концептуального стилю прийняття рішень є ОПР із дуже широким світоглядом і здатністю досліджувати численні альтернативи. Вони зосереджують увагу переважно на довготерміновому аспекті й часто шукають рішення творчого характеру. Біхевіористичний стиль свідчить про індивіда, який мислить інтуїтивно, проте відзначається низькою терпимістю. Існують три шляхи прийняття рішення: – керівник може приймати рішення самостійно; – рішення може бути прийнято керівником після консультації; – рішення приймається групою (керівник при цьому виступає як один із членів групи). Розглянемо більш детально третій шлях прийняття рішення. У разі групового прийняття рішення (5-15 членів) забезпечується участь тих, кого рішення безпосередньо стосується, і підвищується їхня готовність усвідомлено виконувати його. Переваги групового прийняття рішення: наповнення процесу прийняття рішення широким спектром досвіду та поглядів; полегшення координації подальшої роботи, поліпшення комунікацій; збільшення розмаїтості розглянутих альтернатив, розширення обсягу використовуваної інформації; посилення сприйняття рішення; зміцнення легітимності. Групи найкраще використовуються для прийняття рішень, коли особливо важлива точність (існує чимало ситуацій, коли рішення вимагає умінь і досвіду, що не можуть бути притаманні одній особі). Можливі недоліки групового прийняття рішень: більша тривалість прийняття; групи частіше йдуть на компроміс, нерідко потрапляючи під чийсь вплив; окремі індивідууми можуть використовувати групу для посилення свого впливу; іноді групи взагалі не можуть прийняти рішення через внутрішні чвари; за групового ухвалення рішення відповідальність

окремого члена групи не має чіткого вираження. Проміжне положення між груповим та індивідуальним прийняттям рішень займає спосіб, відповідно до якого керівник вдається до допомоги кваліфікованих консультантів перед тим, як прийняти рішення. Він усвідомлює необхідність порад і консультацій та знає, як використовувати потенціал групи для обґрунтованого та своєчасного розв’язання проблеми. 2.2. Моделі прийняття господарських рішень У процесі прийняття певних рішень суб’єктом господарювання використовуються певні моделі, представлені на рис. 2.3.

Модель «сміттєвого контейнера» (Дж. Марч) Означає процес зіткнення різноманітних проблем, рішень, завдань. Генеровані невпинним потоком завдання, пропозиції щодо їх розв’язання потрапляють до «сміттєвого кошика». При цьому буде розглянуто та залучено до фінального висновку лише малу частку запропонованих рішень. За даної моделі існують комплекти готових очікуваних конкурентних рішень Раціонально-дедуктивна модель Найвідоміша модель прийняття рішень. Хоч опосередковано, але передбачає, що у керівника є можливість передбачити наслідки прийнятих рішень. Спонукає особу, що приймає рішення, до виконання певного алгоритму: визначення проблеми; пояснення проблеми на визначення пріоритетних цілей; розробка системи альтернативних цілей, оцінка кожної з альтернатив за відповідною аналітичною методикою, порівняння очікуваних результатів від кожного з можливих рішень та поставлених цілей; вибір рішення, яке найбільшою мірою відповідає цілям Науковий менеджмент: «тейлоризм» (Ф. Тейлор) Передбачає необхідність щохвилинного розподілу індивідуальних завдань працівників. За допомогою секундоміра складна робота розбивалася на простіші операції, завдяки чому підвищувалась її ефективність. Обчисленням кожного окремого моменту й кожної окремої операції, необхідних для виконання певного завдання, можливо визначити оптимальний час його закінчення. При цьому керівні кадри — фактор обмеження можливості прийняття рішення

Дискретно-інкрементальна модель (Ч. Ліндблом) Рішення приймаються невеликими порціями в ході розгортання проблеми, і кожне наступне рішення не залежить від попереднього. Модель звільняє менеджерів від тягаря попередніх помилок Універсальне передбачення 1960—80-ті роки. За наявності достатнього обсягу комп’ютерних ресурсів та необхідних даних можливо передбачити все. Приймаючи рішення можна усунутися від відповідальності за вибір варіантів — людина мусить поступитись місцем машині Редукціонізм Це не просто модель, а науковий рух, який ґрунтується на переконанні, що проблему можна звести до найменшого її компонента і, зрозумівши його, віднайти логіку в усій цілісності Тотальне управління якістю (TQM) Закладання якісності в саму серцевину виробничих та управлінських процесів. Філософія «вивіреного часу» та «нульових дефектів». Участь кожного члена організації, працівника підприємства є необхідною умовою для успіху всієї організації (підприємства). Вимагає емпіричних даних, визначення кількісних показників, вимірювання ефективності процесів.

Теорія хаосу 1980-ті роки. Конфлікт двох, здавалося б, жодним чином не пов’язаних подій в одній його частині може спричинити непередбачувані наслідки в іншій. Мала дія може бути посилена впродовж її руху в системі аж до того ступеня, коли її можливі наслідки значно переважать саму дію. Існує три варіанти цього процесу: стабільна зрівноваженість — система, в якій елементи перебувають у стані рівноваги та швидко повертаються до цього стану в разі порушення рівноваги; хаос (межова нестабільність) — система, в якій співіснують порядок та безлад; вибухонебезпечна нестабільність — система невпорядкована та немодельована Теорія ігор (Дж. фон Нейман) 1950-ті роки. За будь-яких обставин існує стратегія, що вестиме гравця до успіху. Розуміння непомітних правил, які завжди мають місце будь-де, дають змогу перемогти. Різновиди: «дилема в’язнів» — уявний сценарій, у якому діють двоє арештантів, звинувачених в одному й тому самому злочині, і якщо обидва зізнаються, то отримають середній термін ув’язнення; рівновага Неша — ситуація, за якої жоден із гравців, навіть змінивши стратегію, не може поліпшити свою позицію. Типи ігрових ситуацій: гра з нульовою сумою (ситуація, за якої один виграє те, що інший програє); перевтілення — здійснення аналізу позиції іншого (так, якби ви стали на його місце й уявляєте, які наступні ходи він робитиме та які наслідки це матиме); взаємовигідні ситуації — прорахувати вигоди альтернативних стратегій, так званих ситуацій подвійного виграшу, що обіцяють взаємну вигоду

Рис. 2.3. Корисні структурні схеми для прийняття рішень Для формалізації кожної моделі прийняття господарського рішення використовується певна сукупність методів, серед яких найчастіше застосовуються:

Алгоритм рішення. Алгоритм зображує альтернативні напрями

дій та фінансові наслідки кожної альтернативи. Розраховуючи ймовірність кожного варіанту розвитку подій, можна проаналізувати результати прийняття рішення чи низки рішень. Один із найкращих методів для прийняття рішень. 2.

Діаграма у вигляді риб’ячого скелету (метод Ішікави). Допома-

гає зрозуміти відношення між причиною та наслідками. Особливо корисна в ситуаціях, коли причини проблем чи криз важко з’ясувати. Діаграма дає змогу менеджеру: поглянути на проблему в цілому, а не на окремі її частини; знайти більше однієї можливої причини посталої проблеми; надати належну увагу дрібним причинам проблеми; чіткіше побачити зв’язки між причинами; обговорити проблему командою або групою; виробити нові ідеї; оцінити ідеї колективного прийняття рішення. Побудова діаграми передбачає такі кроки: проблема ставиться у квадратик з правого боку сторінки (голова риби); креслиться горизонтальна лінія, що виходить із квадратика (хребет риби); далі кресляться похилі лінії, під кутом 45° до горизонтальної (ребра риби), на яких пишуться можливі причини виниклої проблеми; до кожної причини дописуються ніби лініями в різні боки можливі субпричини (кістки від ребер риби); оцінюються зв’язки між головними причинами та субпричинами для розуміння того, як вони можуть бути поєднані та чи не дублюються вони на діаграмі. 3.

Блок-схема (блок-діаграма). Графічна репрезентація поточної ін-

формації, ідей чи компонентів системи. Це найкращий спосіб пояснити чи зрозуміти, що відбувається всередині замкненої системи. У бізнесі блок-схеми ілюструють процес (фізичний процес виробництва, процес менеджменту), завдяки якому рішення доводяться до кінця. Можливі умовні позначення в схемах: формулювання факту – овал, дія – прямокутник, питання – ромб, напрям руху – стрілка. 4.

Процес складання карт («ґрунтовка»). Спосіб, у який можна точно

зобразити перебіг процесу. Полягає в інтерв’юванні людей, котрі виконують роботу на кожній окремій ділянці, для того, аби зрозуміти головні напрями їхньої діяльності, інформаційні потоки та зв’язки між ними. Чернетка процесу малю-

ється на аркуші паперу. Потім люди, яких попередньо інтерв’ювали, запрошуються оглянути ті частини процесу, за які вони відповідають, щоб перевірити дотримання точності їхніх описів у конструкції. 5.

Уявні схеми. Спосіб репрезентувати багато різних компонентів

складної проблеми, інструментів для передачі складних ідей іншим. Використання уявних схем передбачає такі дії: центральна ідея, проблема пишеться в центрі великого аркуша паперу; ідеї, ініційовані центральною, зображуються за допомогою серії ліній, що виходять з центру; як результат з’являється зображення уявної схеми, подібної до павутиння чи кореневої системи алгоритму, де лінії розходяться в усіх напрямах до країв паперу. Схеми дають можливість зламати традиційні способи міркування над проблемою, наблизитися до проблеми буквально з чистим аркушем паперу, звільнюють людей від дотримання попередньої логіки. Непередбачені зміни умов зовнішнього середовища та внутрішніх реалій підприємства вимагають від суб’єкта господарювання необхідності прийняття багатьох рішень, але брак часу та ресурсів унеможливлює реалізацію цих рішень одночасно. Тому суб’єкт, що приймає рішення, повинен визначати, яким видам робіт чи рішенням віддавати перевагу. Розглянемо основні способи формування пріоритетів. 1.

Метод АВС. Спосіб визначення ієрархії завдань та рішень через

розміщення їх як А-, В-, С-завдання відповідно до їх важливості (А – завдання найбільшої пріоритетності; В – важливі завдання, що мають меншу пріоритетність, але можуть набути її дуже швидко; С – завдання, які рано чи пізно привернуть увагу, але зараз можуть бути відкладені; D – завдання, що можуть узагалі лишитись невиконаними, їх можна просто відкинути) чи за ступенем терміновості. 2.

Кольорове кодування. Використання кольорових крапок для поз-

начення пріоритетності рішень. Різновид – техніка «робочий набір», що полягає у вживанні чотирьох основних кольорів для класифікації роботи, субординуючи її як «завдання» та «можливості», а також поділяючи її на персональну

та спільну. Наприклад, синій колір може стосуватися завдань, які керівник вимагає виконувати чітко, згідно із затвердженим стандартом; жовтим кольором можна позначати завдання, де виконавець несе повну відповідальність за самостійну ініціативу в будь-якому напрямі. 2.3. Характер та умови прийняття господарських рішень У більшості випадків процес прийняття рішення розглядають як раціональний процес – серію стадій та етапів, через які менеджер у творчому пошуку повинен пройти від початку до кінця, щоби дійти до повного виконання рішення й усунення виниклої проблеми. У реальному житті існує цілий ряд обмежень «реального світу», що перешкоджають застосуванню раціональної моделі в процесі ухвалення рішення: – часто менеджери не знають про існування проблеми (вони або перевантажені, або проблема добре прихована); – немає можливості зібрати всю наявну інформацію у разі виникнення проблеми з технічних причин або через брак коштів; – обмеження в часі спонукають до прийняття не найкращих рішень. Правильно приймати рішення – це сфера науки та практики, необхідний атрибут будь-якого менеджера. Сукупність знань й вміння приймати правильні рішення — це і є компетентність будь-якого керівника. Розглядаючи рішення як процес, спрямований на вибір дій людини, фірми чи групи осіб (підрозділів), неважко помітити, що дана економічна категорія перетворюється на психологічний процес, у якому наявні такі аспекти, як логіка, інтуїція, судження, раціональність. У ході прийняття та обґрунтування рішень варто враховувати логіку, інтуїцію та досвід як три сторони трикутника. В ідеалі всі названі елементи мають бути абсолютно збалансованими, але на практиці акценти будуть великою мірою залежати від стилю прийняття рішення (групового чи індивідуального) та типу рішення взагалі. Взаємодія цих факторів і визначає форму трикутника.

Наприклад, стиль прийняття рішень керівником, який дуже покладається на логіку та меншою мірою — на власний досвід, і вже зовсім мало звертає уваги на інтуїцію, ілюструватиме трикутник, зображений на рис. 2.4.

Досвід

Логіка 30

Інтуїція

Рис. 2.4. Трикутник прийняття рішення, який відображає певний стиль процесу Можна узагальнити, що ефективність прийняття рішення – це процес узгодження форми рішення та стилю його прийняття. Процес прийняття рішення на стратегічному й оперативному рівні може мати інтуїтивний, заснований на судженнях, чи раціональний характер (рис. 2.5).

Інтуїтивне рішення — вибір, зроблений на основі відчуття того, що він є правильним

Інсайтне рішення — вибір, зроблений на основі чіткого усвідомлення розв’язання проблеми

Раціональне рішення — приймається на основі об’єктивного аналітичного процесу, із застосуванням економічних законів, наукових підходів

Рішення, засноване на судженні, — вибір, зумовлений знаннями чи накопиченим досвідом Ризиковане рішення — його автор не боїться негативних наслідків у разі його прийняття та не потребує ретельного обґрунтування своїх гіпотез

Інертне рішення — результат обережного пошуку; є обмеженими оригінальністю та новаторством, оскільки за його прийняття контрольні та уточнюючі дії домінують над генеруванням ідей

Урівноважене рішення — достатньо перевірене та надійне; в більшості випадків приймається обґрунтовано та зважено

Обережне рішення — приймається за умови ґрунтовної оцінки, критичного підходу до справи та характеризується відсутністю новизни й оригінальності

Імпульсивне рішення — недостатньо перевірене та надійне; в більшості випадків приймається необґрунтовано, «знаскоку», «ривками»

Тактичне управління

Стратегічне управління

Оперативне управління

Рис. 2.5. Характер рішень, що приймаються суб’єктами господарювання

У разі прийняття суто інтуїтивного рішення люди виходять із власного відчуття того, що їхній вибір правильний. Цей спосіб притаманний творчим особистостям з великою потребою в незалежності, діловим егоїзмом, ерудицією, широкими інтересами. За прийняття рішень інтуїтивного характеру керуються аналогіями, словесними концептуальними асоціаціями, передбаченням, але відсутній систематичний підхід до вибору альтернатив. При цьому існує дуже великий ризик помилок, тому ці рішення припустимі лише в крайньому випадку, скоріше як виняток, а не правило. Рішення, засновані на судженні (адаптаційні рішення), багато в чому подібні до інтуїтивних, оскільки на перший погляд їх логіка слабко відстежується. В основі цих рішень лежать, на відміну від попереднього випадку, знання й осмислений досвід минулого. Використовуючи їх та зважаючи на здоровий глузд, з екстраполяцією на сьогоднішній день, обирається той варіант, що приніс найбільший успіх в аналогічній ситуації у минулому. Однак здоровий глузд у людей не завжди превалює, тому даний спосіб прийняття рішень не дуже надійний, хоча приваблює своєю швидкістю й дешевизною. Керівник за такого підходу прагне діяти переважно в тих напрямах, що ним добре знані, в результаті чого ризикує пропустити кращий результат в іншій сфері, свідомо чи несвідомо відмовляючись від вторгнення в неї. В основі раціонального рішення лежить не минулий емпіричний досвід, а об’єктивний аналіз умов, у яких організація діє на даний момент і які приблизно будуть мати місце в майбутньому. Прийняття раціонального рішення здійснюється в кілька етапів, які були описані в підрозділі 2.1. Вивчаються всі альтернативи та наслідки, котрі можуть виникнути в кожному можливому випадку. Для того щоб раціонально приймати рішення, ОПР повинна зважати на всі можливі цілі, всі альтернативні варіанти розв’язання проблеми, відносні «за» і «проти» кожної альтернативи та ранжувати їх за ступенем важливості; завжди вибирати альтернативу, що максимізує досягнення мети. Оскільки рішення приймаються людьми, то їх характер багато в чому несе на собі відбиток особистості менеджера, що приймає рішення. Тож особи, що

приймають та обґрунтовують рішення, повинні бути стриманими (не розгублюватися навіть у кризовій ситуації), енергійними, впевненими у своїх силах; мати значний досвід, достатню освіту та професійну підготовку, відповідні ресурси та повноваження. Психологи вважають, що необхідні для прийняття рішень тверезість, витримка, уміння системно мислити приходять до більшості людей у віці близько 45 років і принаймні до 60 років залишаються досить високими. Але навіть з урахуванням цього небезпека суб’єктивізму під час прийняття інтуїтивного й адаптаційного рішень не слабшає, вона усувається тільки в ході розробки та реалізації раціонального рішення. У теорії управління виділяють також три основні моделі прийняття рішень – класичну, поведінкову та ірраціональну (табл. 2.2). Таблиця 2.2 Основні моделі прийняття рішень Модель Класична («синоптична») модель

Поведінкова модель

Ірраціональна модель

Характеристика моделі Базується па припущенні, що поведінка людини за певних обставин буде логічною та передбачуваною. Вважається, що суб’єкти, які приймають рішення, діятимуть раціонально (завдяки точній інформації вони дійдуть логічного висновку щодо рішення з бажаним результатом). За даної моделі ефективний процес прийняття рішень складається з таких логічних кроків: визначення проблеми; з’ясування проблеми й окреслення цілей; формування альтернатив; оцінка альтернатив; порівняння прогнозованого результату по кожній альтернативі з цілями; вибір однієї з альтернатив, яка найбільшою мірою задовольняє поставлені цілі. Ідея раціонального прийняття рішень має місце в західному менеджменті; вона дуже бажана й передбачувана За використання даної моделі: — особа, що приймає рішення, не має повної інформації стосовно ситуації прийняття рішень та щодо всіх можливих альтернатив; — особа, що приймає рішення, не здатна або не схильна передбачити наслідки реалізації кожної можливої альтернативи. Враховуючи ці характеристики, Г. Саймон сформулював два ключових поняття поведінкової моделі: — поняття «обмеженої раціональності» (завжди існує рішення, краще за прийняте); — поняття «досягнення задоволеності» (намагання досягти оптимального рішення) Ґрунтується на передбаченні, що рішення приймаються ще до того, як досліджуються альтернативи. Ірраціональна модель найчастіше застосовується: — для прийняття принципово нових, незвичайних рішень; — для розв’язання проблем в умовах дефіциту часу; — коли менеджер або група менеджерів мають достатню владу, щоб нав’язати своє рішення

Ідеальний процес прийняття рішень має бути: послідовним, раціональним; базуватися на точній інформації; бути вільним від емоцій та упереджень. На жаль, досягнути цих умов під час прийняття господарських рішень на практиці неможливо. На практиці обґрунтування більшості ГР здійснюється з використанням сполучення раціонального та інтуїтивного способів. Описані вище стадії виявлення проблеми та прийняття рішення зазнають впливу різних факторів внутрішнього та зовнішнього середовища підприємства. Основними факторами безпосередньої ситуації, що впливає на прийняття рішення, є: – значущість рішення; – вплив часу; – умови, в яких діє ОПР. Відносна значущість рішення визначається на основі таких критеріїв, як: кількість осіб, які зазнають впливу даного рішення; кількість витрачених коштів і ступінь впливу рішення на зміну прибутковості підприємства; час, що керівники витрачають на обґрунтування та реалізацію рішення. Інший фактор, що впливає на процес прийняття рішення та його якість, це кількість часу, який відведено керівнику для прийняття рішення (тиск часу). Коли тиск часу значний, керівники можуть бути не в змозі одержати достатню інформацію чи розглянути необхідну кількість альтернатив. Тиск часу впливає також на сам процес ПР. Наприклад, керівники в разі дефіциту часу більше уваги звертають на негативні, ніж на позитивні обставини, і розглядають тільки декілька факторів під час прийняття рішення. Середовище визначає умови діяльності системи та накладає певні обмеження на ПР. Поняття «середовище» включає: стан фірми в майбутньому; її місце в загальній системі управління; економічне оточення й умови діяльності; навколишнє природне середовище. Практика прийняття рішень характеризується сукупністю умов і обставин (ситуацій), що створюють ті чи інші відносини, ситуації, склад у системі обґрунтування рішень. Для опису навколишніх умов використовуються такі поняття, як «визначеність – невизначе-

ність». З огляду на кількісні та якісні характеристики інформації, наявної в особи, що приймає рішення, можна виділити такі умови прийняття господарських рішень: – визначеності (достовірності); – невизначеності (ненадійності); – ризику (ймовірнісної визначеності). Рішення приймаються в умовах визначеності, коли керівник досить точно може оцінити результати кожного альтернативного варіанту рішення. Рішення полягає у виборі альтернативи, що максимізує очікуваний результат. У таких випадках ефективно застосовуються методи лінійного програмування й оптимізаційні моделі. Однак на практиці важко оцінити всі можливі умови для прийняття рішень, тому ситуації повної визначеності, як правило, відсутні. Прикладами прийняття рішень за умов визначеності є: інвестування надлишку готівки підприємства в державні сертифікати, визначення на найближчу перспективу витрат на виробництво певного виробу. Якщо існує кілька варіантів майбутнього розвитку навколишнього середовища, що зумовлюють відповідні економічні результати, то може виникнути ситуація або ризику, або невизначеності. Рішення приймаються в умовах невизначеності, коли ОПР не може точно, навіть із певним ступенем імовірності оцінити їх можливі результати. Умови невизначеності створюють фактори стану зовнішнього середовища та внутрішніх реалій усередині організації. Невизначеність виявляється в неможливості визначення ймовірності настання різних станів середовища через їх необмежену кількість і відсутність способів оцінки. Невизначеність враховується різними способами, вона зменшується, якщо звести її до умов ризику. Рішення, що приймаються в умовах ризику, - рішення з відомою ймовірністю отримання кожного з результатів або наслідків (наприклад, рішення, що приймаються на основі прогнозів аналізу ринку). Ймовірність визначається як ступінь появи певної події та варіює від 0 до 1. У ситуації з великим ступенем складності та ризику прийняттю рішення можуть допомогти методи, пов’язані

з використанням математичного апарата. Для прийняття обґрунтованих рішень необхідно оцінити рівень ризику як об’єктивний (кількісну міру можливості настання випадкової події) і суб’єктивний (можливість втрат, встановлювану

експертним

шляхом).

Задля

цього

використовується

апарат

імовірності: лема Маркова, нерівність Чебишева, рівномірний розподіл і вибірки, правило Байєса щодо уточнення суб’єктивних імовірностей ризику. Спроби оптимізації рішень привели до розробки нового специфічного математичного апарата й виникнення таких галузей математики, як лінійне та динамічне програмування, теорія ігор, теорія керування запасами, теорія великих систем, загальна теорія систем тощо. У ринкових умовах, поряд із ситуаціями невизначеності та ризику, як наслідок конкурентної боротьби виникає конфлікт. У такій ситуації одна зі сторін виграє за рахунок програшу іншої. Конфліктна ситуація аналізується з використанням теорії ігор. Існує багато інших способів ранжування навколишніх умов. Наприклад, використовуються такі характеристики, як: «простий-складний», «статика-динаміка» тощо. До простих належать ті умови, за яких є кілька розглянутих факторів та невелика кількість можливих рішень, до складних – умови з багатьма факторами та великою кількістю альтернатив. У статичних умовах фактори залишаються в основному сталими протягом тривалого часу, змінюються передбачувано та поступово. У динамічних умовах ступінь зміни факторів дуже значний. Як показали дослідження, фактори «статика-динаміка» справляють більший вплив на ОПР, ніж фактори «простий-складний». У табл. 2.3 наведено характеристики ступеня невизначеності за «простих» і «складних» умов, що впливають на методи та процес прийняття ГР.

Таблиця 2.3 Ранжування умов прийняття рішень Стан Статика

Динаміка

Прості умови Мало відчутна невизначеність: — незначна кількість факторів і компонентів навколишніх умов; — фактори й компоненти подібні; — фактори та компоненти залишаються в основному однаковими й незмінними Помірно сильно відчутна невизначеність: — незначна кількість факторів і компонентів навколишніх умов; — фактори й компоненти подібні; — фактори та компоненти навколишніх умов перебувають у процесі постійних змін

Складні умови Помірно мало відчутна невизначеність: — велика кількість факторів і компонентів навколишніх умов; — фактори й компоненти не подібні; — фактори та компоненти залишаються в основному однаковими Сильно відчутна невизначеність: — велика кількість факторів навколишніх умов; — фактори й компоненти не подібні; — фактори та компоненти навколишніх умов перебувають у процесі постійних змін

Якщо в умовах визначеності використовуються в основному стандартні методи та прийоми прийняття рішень, що виправдали себе на практиці, то в разі невизначеності найчастіше залучаються досвід, інтуїція, творчі здібності керівників. ОПР можуть використовувати такі стратегії: – уникнення невизначеності (ігнорування джерел невизначеності та очікування кращого результату); – зведення невизначеності до визначеності (уявлення про те, що майбутнє буде таким самим, як і минуле, та виходячи з цього приймати такі ж рішення, як у минулому); – зниження невизначеності внутрішніх реалій організації та зовнішнього середовища (впливати на джерела невизначеності, послідовно з’ясовуючи невідомі обставини, тощо).

2.4. Закони та закономірності, що впливають на прийняття рішень Приймаючи господарське рішення, керівник як людина, як біосоціальна й духовна самокерована система, перебуває під впливом ряду законів природи, синергетичний ефект поєднання яких без їх знання може привести до різних, причому не завжди позитивних, наслідків. У загальному розумінні закон являє собою стійкі відносини між об’єктами та явищами, яким властиві необхідність, загальність і повторюваність. Основні закони, що їх повинні враховувати ОПР, - це загальні закони, котрі визначають поведінку людини; закони зв’язку із зовнішнім середовищем; соціально-психологічні та біопсихічні закони (табл. 2.4). Таблиця 2.4 Основні закони та закономірності, що впливають на прийняття рішення Закон

Визначення 1. Загальні закони управління людиною Закон єдно- Індивідуум у своєму поводженні, звичках запрограмований сті біологіч- навколишнім середовищем, культурними стандартами, тому ного та содії людини визначаються не тільки поточними стимулами, але ціального й усім досвідом її попереднього життя Закон єдно- Дії людини визначаються не тільки свідомістю, але й неусвісті соціаль- домленими мотиваційними причинами. Людина може бути заного й непрограмована на виконання рішення і, не усвідомлюючи цьосвідомого го, реалізовувати його Закон посУ природі та єдності зміна розвитку відбувається після виниклідовності нення відповідних передумов. За первісними успіхами можуть розвитку траплятися зриви, якщо не враховувати стратегічні розриви. Необхідна поетапна реалізація прийнятих рішень Закон зрос- Ізольовані організаційні системи мимоволі прагнуть перейти з тання ентменш імовірного стану в більш імовірний за відсутності проропії тидійних сил Закон відУ механізмах роботи мозку все відносно. У різних умовах ті носності самі подразники сприймаються по-різному та викликають різповодження ні реакції. Поводження людини не підпадає під лінійні закони, воно недетерміновано. Можна лише прогнозувати її дії ймовірнісними методами Закон куПричиною поведінкових дій є не одна попередня подія, а низмулятивно- ка їх. Тому доцільно враховувати різноманіття та стохастич-

го впливу зовнішніх чинників

Загальний закон інерції Закон настановлення

Закон домінанти

Закон відповідності вимогам середовища Закон адаптації Закон впливу норм і регламентації Закон обме-

ність соціальних і психологічних явищ у різних ситуаціях, а також ту обставину, що кожна людина домагається своєї мети. Дії людини зумовлюються вродженими та придбаними якостями, підпрограмами, що й викликає зростання впливу зовнішніх сил у сполученні з внутрішніми причинами на ухвалення рішення 2. Закон інерційності людських систем Почавши працювати в одному напрямі, людський мозок має схильність працювати в тому самому напрямі й за інших зовнішніх подразників. Кожна людина набуває певних звичок, навиків, що дають можливість якщо не визначати конкретні її дії, то принаймні прогнозувати Діяльність людини, її вчинки визначаються, як правило, системами цінностей, що вказують на стан готовності, схильності особи до видів діяльності та ступінь її активності. Людина ще до ухвалення рішення налаштована діяти певним чином, хоча часто й не усвідомлює існування та вплив настанов. Учинки індивідуума в схожих ситуаціях часто збігаються. Отже, знаючи комплекс настанов, можна прогнозувати дії людини Кожна людина схильна до визначеного сприйняття, способу мислення, способів дії та форм поведінки на основі наявних у кожної людини в нервовій системі вогнищ збудливості. Порушення пов’язано не з поточними факторами, а з минулим досвідом, обставинами. При цьому виявляється схильність до визначеного сприйняття дійсності, способу мислення, способів дії та форм поводження. Сформовані домінанти не переборюються словами й логікою переконання, допоки не з’явиться новий досвід, що руйнує старі домінанти 3. Закони зв’язку із зовнішнім середовищем Ступінь прояву особистих якостей і реалізація можливостей людини визначається вимогами навколишнього середовища. Гарні умови життя, праці, побуту знижують незадоволеність, але не стимулюють здатність до розвитку Усі реакції людини, її вчинки та дії спрямовані на усунення шкідливих щодо неї зовнішніх впливів і досягнення сприятливих умов для забезпечення своєї життєдіяльності. Усе, що не пристосується до навколишнього середовища, вимирає Чинні норми виражають типові соціальні зв’язки та відносини для більшості. Дотримання норм — обов’язок людини. Однак зайва регламентація притлумлює активність особистості, творчу самостійність 4. Соціально-психологічні та біопсихічні закони Встановлені формальні вимоги мають обмежену силу. Органи

женості нормативноправового поводження Закон рефлекторного характеру діяльності

Закон традицій і звичаїв Закон економії сил Закон випереджувальної дії реальності Закон очікуваного корисного ефекту Закон впливу емоцій та вольової детермінації поведінки

керування повинні мати повноваження й обов’язки відповідно до функцій. При цьому має дотримуватися домірність відповідальності об’єкту і характеру повноважень Діяльні акти людини мають у своїй основі безумовні й умовні рефлекси, що забезпечують біологічне і соціальне виживання, саморозвиток людини. Людина, у першу чергу, підкоряється безумовним рефлексам. Ієрархічний (суспільний) рефлекс генетично визначає необхідність боротьби за місце в соціальній ієрархії. Рефлекс мети — основний фактор породження життєвої енергії, завдяки чому створюються (формуються) умови для досягнення цієї мети Звичаї — історично сформовані й передані в процесі еволюції порядки, правила поведінки, а традиції — гальмо. Знищення традицій і звичаїв руйнує організацію, а насаджувана нова культура може бути засвоєна тільки в молодому віці. Традиції можуть мінятися лише зі зміною поколінь Витрати праці люди прагнуть зменшити, а її результати використовувати максимально. Людина споконвічно запрограмована вдосконалювати, полегшувати працю. Цей закон породжує лінь Людський мозок може приймати рішення з визначеним тимчасово-просторовим попередженням майбутніх подій. Усі реакції людини, її дії не вільні від минулого та не відбуваються поза зв’язком із перспективою Людина не може прийняти й виконати рішення, що не обіцяє одержання корисного ефекту

Живі системи стимулюються до дій позитивними емоціями. Позитивні емоції викликають приплив енергії, підвищення тонусу організму. В разі виникнення конфлікту між розумом і почуттям найчастіше перемагає почуття. Однак людина здатна свідомо регулювати свої дії та вчинки відповідно до поставленої мети, хоча воля — не завжди вирішальний фактор її активності. Необхідно враховувати і сферу можливої несвідомої поведінки Для підвищення якості й ефективності господарських рішень необхідно

враховувати механізм дії таких економічних законів функціонування ринкових відносин, як: закон попиту; закон пропозиції; закон зростання додаткових витрат; закон спаду корисності; закон ефекту масштабу виробництва; закон ефекту досвіду; закон економії часу; закон конкуренції.

ТЕМА 3. МЕТОДИЧНІ ОСНОВИ ПІДГОТОВКИ ГОСПОДАРСЬКИХ РІШЕНЬ 3.1. Методи підготовки господарських рішень Методи розробки господарських рішень — низка заходів організаційного, технологічного, економічного, правового та соціального характеру, спрямованих на формування ГР. Найпоширенішими методами розробки господарських рішень є аналітичні, статистичні методи, методи математичного програмування, евристичні, експертні методи, метод сценаріїв, метод «дерева рішень». Характеристику аналітичних, статистичних та математичних методів подано в табл. 3.1. Таблиця 3.1 МЕТОДИ РОЗРОБКИ ГОСПОДАРСЬКИХ РІШЕНЬ

Математичні методи

Статистичні методи

Аналітичні методи

Метод

Характеристика Аналітичний метод — цілеспрямована організація прийомів, способів і дій людини, що дає змогу розкласти складний об’єкт на складові, дослідити їх, а здобуті результати об’єднати за допомогою іншого логічного прийому — синтезу цілого, збагаченого новими знаннями. Засновані на роботі керівника чи фахівця з низкою аналітичних залежностей, що визначають співвідношення між умовами виконання задачі та її результатами у вигляді формул, графіків або логічних виразів. Основу цих методів становлять: теорія ймовірностей, теорія масового обслуговування Засновані на використанні інформації про минулий позитивний досвід організації (інших організацій) у певній сфері діяльності. Реалізуються через збір, обробку й аналіз статистичних матеріалів, як здобутих у результаті реальних дій, так і створених штучно, статистичним моделюванням. Різновиди методів: послідовний аналіз і метод статистичних іспитів. Статистичні методи можна застосовувати як на стадії розробки, так і на стадії вибору рішень. На початковій стадії розробки рішень працівники використовують позитивний досвід інших організацій. Після вироблення попереднього рішення воно обговорюється з колегами свого та спорідненого підприємства для врахування їхнього позитивного досвіду (фільтр). Відтак приймається остаточне рішення. На стадії вибору остаточного рішення у працівників підприємства вже наявний (в ЕОМ чи у вигляді різних картотек) постійно поповнюваний банк рішень. Потім це нове рішення з результатами виконання також увійде до банку рішень Охоплюють безліч методів, серед яких найпоширеніші оптимізаційні. Метод математичного програмування дає можливість розраховувати кращий варіант рішення за критеріями оптимальності (мінімум часу, максимум якості тощо) програми дій рішення. На основі вихідної інформації будується цільова функція (головна мета прийняття рішення) та її обмеження (як економічного, так і неекономічного характеру), на основі чого формується оптимальний план за допомогою методів нелінійного і динамічного програмування, графічного, симплексного методів. Метод ефективний тільки за наявності чітко поставленої мети

Сутність методу експертних оцінок полягає в раціональній організації проведення експертами аналізу проблеми з кількісною оцінкою суджень та обробкою їх результатів. Узагальнена думка групи експертів приймається як розв’язання проблеми. Виділяють індивідуальні та колективні методи експертної оцінки. Індивідуальні експертні методи засновані на використанні думок незалежних експертів-фахівців відповідного профілю. Найуживанішими серед них є такі методи формування прогнозу, як інтерв’ю та аналітичні експертні оцінки. Інтерв’ю – бесіда прогнозиста з експертом, у ході якої прогнозист, відповідно до заздалегідь розробленої програми, ставить перед експертом питання щодо перспектив розвитку прогнозованого об’єкта. Успіх такої оцінки значною мірою залежить від здатності експерта, що дає інтерв’ю, експромтом робити висновки щодо різних питань. Аналітичні експертні оцінки передбачають тривалу та ретельну самостійну роботу експерта над аналізом тенденцій, оцінкою стану й шляхів розвитку об’єкта прогнозу. Метод дає змогу експерта використовувати всю необхідну інформацію про об’єкт аналізу. Основні переваги індивідуальних методів полягають у можливості максимального використання індивідуальних здібностей експерта й обмеженості психологічного тиску на окремого працівника. Головний недолік даних методів – це малопридатність для прогнозування загальних стратегій через обмеженість знань окремого фахівця-експерта про розвиток суміжних галузей. Методи колективних експертних оцінок ґрунтуються на принципах виявлення колективної думки експертів про перспективи розвитку об’єкта аналізу. В основі застосування цих методів лежить гіпотеза про наявність в експертів уміння з достатнім ступенем імовірності оцінити важливість і значення досліджуваної проблеми, перспективність розвитку визначеного напряму досліджень, час здійснення тієї чи іншої події, доцільність вибору одного з альтернативних шляхів розвитку об’єкта прогнозу тощо. На даний момент великого поширення набули експертні методи, засновані на роботі спеціальних комісій – обговорення групою експертів за «круглим столом» проблеми для узгодження думок та гене-

рування єдиної думки. Груповий підхід підвищує ймовірність вибору найбільш правильного рішення. Недолік полягає в тому, що група експертів у своїх судженнях керується в основному логікою компромісу. Підготовка до проведення експертного опитування включає розробку анкет із низкою питань про об’єкт аналізу. Структурно-організаційні питання в анкеті мають бути логічно пов’язані з центральним завданням експертизи. Хоча форма та зміст питань визначаються специфікою об’єкта аналізу, можна встановити спільні вимоги до них: питання повинні бути сформульовані в загальноприйнятих термінах; їх формулювання має виключати будь-яку невизначеність; усі питання повинні логічно відповідати структурі об’єкта аналізу та забезпечувати єдине тлумачення. За формою питання можуть бути відкритими, закритими, прямими, непрямими. Процедура проведення експертизи різна, однак можна виділити три основні етапи: 1) експерти залучаються для уточнення моделі об’єкта прогнозу, формулювання питань, встановлення складу групи; 2) здійснюється безпосередня робота експертів над питаннями в анкетах; 3) після попередньої обробки результатів експерти консультуються щодо браку інформації, необхідної для остаточного формування оцінки. Основні умови застосування колективних експертних методів: до складу експертної комісії повинні входити загальновизнані фахівці у відповідній галузі розробки господарського рішення; рішення, прийняті членами експертної комісії, мають бути безумовними для учасників, що подають на оцінку свої варіанти рішень; галузі застосування експертних методів повинні давати учасникам переваги над іншими. Для здобуття якісного прогнозу до учасників експертизи ставиться ряд вимог, основними з яких є: високий рівень загальної ерудиції; глибокі спеціальні знання в оцінюваній галузі; здатність до адекватного відображення тенденції розвитку досліджуваного об’єкта; наявність психологічної настанови на майбутнє; наявність виробничого та (чи) дослідницького досвіду в розглядуваній галузі. Для вибору найкращого рішення необхідні певні критерії ефективності –

один, два чи більше, - що визначається керівником. Велика кількість критеріїв сприяє правильному вибору рішення, проте зростають витрати на його оцінку, тому що потрібно оплачувати працю експертів, діставати необхідні для оцінки матеріали та техніку. Якщо критеріїв багато, їх необхідно згрупувати навколо основного критерію формуванням пріоритетності коефіцієнтів. Кожен критерій може мати кількісне чи якісне вираження. До критеріїв для вибору рішення найчастіше включають: прибуток, час, продуктивність праці, витрати, використання наявного устаткування та виробничих фондів, екологічну й технічну безпеку, якість продукції. Усі критерії характеризуються певними показниками та їхніми значеннями. За характером постановки питань і формою відповідей, можна виділити такі види експертних оцінок (табл. 3.2). Таблиця 3.2 Види експертних оцінок Вид оцінки Метод встановлення коефіцієнтів вагомості

Метод бальних оцінок

Метод ранжування

Характеристика Кожному варіанту рішення ставиться у відповідність коефіцієнт вагомості (коефіцієнт значимості). Використовуються два варіанти формування цих коефіцієнтів: — сума всіх коефіцієнтів має дорівнювати певному цілому числу (наприклад, для шести ознак рішення встановлюються коефіцієнти 0,3; 0,1; 0,2; 0,2; 0,1; 0,1 — у сумі це складає 1); — для найважливішої ознаки рішення встановлюють граничний коефіцієнт (наприклад, 8), решта коефіцієнтів дорівнюють часткам цього числа (наприклад, 1, 2, 4, 6) Кожна альтернатива оцінюється експертом визначеною кількістю балів. Така шкала є шкалою відмінностей і не дає відповіді, у скільки разів одна мета важливіша від іншої, як це відбувається в шкалі відносин. Для приведення бальних оцінок до шкали відносин, бал, отриманий якоюнебудь альтернативою, ділиться на загальну суму балів усіх альтернатив, тобто виходить вагомість даної альтернативи в загальній сукупності варіантів Експерту подаються відібрані для порівняльної оцінки альтернативні варіанти (бажано не більше 30) для їх упорядкування за привабливістю. Якщо альтернативних варіантів більше, то їх ранжуванню може передувати поділ на впорядковані за привабливістю класи методом експертної класифікації. Способи ранжування: — експерту подаються всі альтернативні варіанти, і він вказує на найкращий серед них; потім експерт вказує найкращий альтернативний варіант серед тих, що залишилися, і т. д., доки всі оцінювані альтернативні варіанти не будуть ним проранжовані (цифрою 1 позначається найкраща альтернатива, цифрою 2 — наступна за нею за привабливістю тощо); — експерту спочатку пред’являються два чи більше альтернативних варіа-

нтів, які йому пропонується упорядкувати за перевагами, користуючись першим способом ранжування; після проведення первісного ранжування експерту послідовно пропонуються нові, ще не оцінені ним альтернативні варіанти; експерт повинен визначити місце знову поданого альтернативного варіанту серед проранжованих раніше; процедура завершується після пред’явлення й оцінки останнього альтернативного варіанту. Отримані дані зводяться в таблицю й обробляються (вручну, або за допомогою методів математичної статистики). Для переходу до шкали відносин можна ранг кожної альтернативи поділити на суму рангів усього ряду Метод посМетод передбачає проведення таких етапів: лідовних — складається перелік ознак рішень, який записується до таблиці в порядпорівнянь ку спадання значимості; (сортування) — за кожною ознакою записується оцінка її реалізації за всіма рішеннями — максимальна оцінка «5»; — за кожним стовпчиком знаходять суму добутків оцінки на відповідний коефіцієнт значимості ознаки; — здійснюють сортування отриманих значень за максимальною сумою та визначають кращий варіант рішення Метод парОдин з найпоширеніших методів оцінки порівняльної переваги альтернатиних поріввних варіантів. Він будується на базі матриці парних порівнянь, по рядках нянь (парне і стовпцях якої перелічуються порівнювані альтернативи. сортування) Експерту послідовно пропонуються пари альтернативних варіантів, з яких він має вказати кращий. Якщо експертові відносно якої-небудь пари об’єктів важко зробити вибір, він має право вважати альтернативні варіанти, що порівнюються, рівноцінними або непорівнянними. Після послідовного подання експерту всіх пар альтернативних варіантів визначається їх порівняльна перевага за оцінками експерта. Якщо експерт виявився послідовним у своїх перевагах, всі оцінювані альтернативні варіанти можуть виявитися проранжованими за тим чи іншим критерієм, показником, властивістю. Якщо експерт визнав деякі альтернативні варіанти непорівнянними, то в результаті буде лише їх часткове впорядкування. Недоліки методу: часті випадки непослідовності та суперечностей в оцінці експерта; за великої кількості оцінюваних альтернативних варіантів процедура парного порівняння всіх можливих їхніх пар стає трудомісткою для експерта. У першому випадку необхідним є проведення спеціального аналізу результатів експертизи, у другому — застосування відповідних модифікацій методу парних порівнянь Матричний Перед експертами ставиться завдання оцінки відносної вагомості внеску підхід кожної мети в досягнення мети вищого рівня. Для першого рівня цілей оцінюється відносна вагомість кожної мети в досягненні генеральної мети стратегії компанії нульового рівня. На другому рівні всі підцілі групуються за їх належністю до визначеної мети першого рівня, після чого експерти повинні оцінити відносну важливість внеску цілей кожної з груп у досягнення відповідної мети першого рівня і т. д. до нижнього рівня всієї цільової структури стратегії. При цьому оцінки експерта підцілей у кожній групі мають становити одиницю. В результаті отримують оцінки так званих коефіцієнтів зв’язку цілей за рівнями. Для здобуття узагальненої відносної важливості всіх цілей на всіх рівнях здійснюється перемноження коефіцієнтів зв’язків усіх рівнів за ланцюжком, що з’єднує дану мету з генеральною метою вищого рівня стратегії. Переваги методу: простота процедури роботи; зрозумілість підбиття підсумкових оцінок; залучення до експертних оцінок фахівців вузького профілю

За статистичної обробки результатів експертних оцінок у вигляді кількісних даних, що містяться в анкетах, визначаються статистичні оцінки прогнозованих характеристик та їх довірчі границі, статистичні оцінки погодженості думок експертів: середнє значення прогнозованої величини; дисперсія; довірчий інтервал; довірчі границі для значення прогнозованої величини; коефіцієнт варіації оцінок, наданих експертами; коефіцієнт конкордації; коефіцієнти парної рангової кореляції. На підставі розрахункових значень за відповідними таблицями визначається рівень значимості здобутих даних. У разі обробки результатів експертних оцінок за відносною важливістю напрямів середнє значення, дисперсія та коефіцієнт варіації обчислюються для кожної альтернативи. Евристичне програмування — методи розв’язання завдань, що спираються на досвід прийняття рішень. Евристика — сукупність прийомів дослідження, методика постановки питань та їх рішення; метод навчання за допомогою навідних запитань, а також теорія такої методики. Для складання евристичної програми використовується досвід спеціалістів у даній галузі, сформований у вигляді правил, емпіричних залежностей, обчислювальних алгоритмів. Евристичні методи стимулюють творче (образне) мислення в процесі ПР, дають змогу генерувати нові ідеї, використання яких підвищує ефективність ГР. Розкриємо етапи методу. Спочатку визначається головна мета дій та встановлюється її тип; інтуїтивно вибирається деякий варіант дій для досягнення мети. Якщо вибір варіанту невдалий, то так само перевіряється другий спосіб дій, потім, за потреби, третій і т. д., доки буде знайдено спосіб досягнення головної мети. Коли всі можливі варіанти перевірено, а досягнення головної мети не гарантується, то з неї виділяються окремі цілі, які класифікуються за типами (для їх досягнення вибираються відповідні способи дій так, як у разі пошуку способу досягнення головної мети). Якщо будь-які часткові цілі не можуть бути досягнуті жодним із проаналізованих варіантів, то кожну з них ділять на окремі цілі більш низького класу, для яких також відшукуються способи досягнення. Цей процес треба продовжувати доти, поки буде знайдено спосіб досягнення головної мети чи буде встановлено, що всі окремі цілі

або значна частина головної мети дій – досяжні. Метод використовується, по суті, поряд з будь-яким іншим способом вибору найкращого варіанту рішення. Але особливе значення він має за відсутності цілковитої впевненості, що перелік можливих варіантів дій повністю виявлено, а розв’язувана проблема маловизначена чи зовсім не визначена. Методи евристичного програмування використовують в об’ємних завданнях, у ситуаціях із малим резервом часу, а також для розв’язання малоструктурованих завдань, не виражених кількісно в явній формі. Наведемо] коротку характеристику основних видів евристичних методів. Методи групової роботи поділяють так: 1.

Метод «мозкової атаки» («мозкового штурму»). Найбільш відо-

мий і поширений метод пошуку ідей через творчу співпрацю групи фахівців. Основна концепція — дати новим ідеям вихід із підсвідомості — заснована на теорії Фрейда. Дає можливість виявити та зіставити індивідуальні судження, спектр ідей стосовно розв’язання проблеми, а потім прийняти рішення. Керує «мозковим штурмом» фахівець із досвідом проведення подібних заходів. Різновиди методу: – пряма «мозкова атака» — метод колективного генерування ідей щодо розв’язання творчої задачі, мета якої — добір ідей. Правила для учасників: 1. Учасники сідають за стіл обличчям один до одного. 2. Забороняються суперечки, критика, оцінки того, що говориться. 3. Час виступу для учасника становить 1—2 хв. 4. Висловлюються будь-які ідеї, навіть абсурдні. 5. Кількість ідей важливіша за їх якість. Рекомендації: ідеї варто зустрічати схвально; необхідно вірити в можливість розв’язання проблеми; дозволяється ставити запитання, що розвивають ідею; варто прагнути розв’язати проблему; всі учасники рівноправні; не потрібно думати про наслідки сказаного; групі не ставиться конкретне завдання, а характеризується проблема загалом; небажано переглядатися, перешіптуватися, жестикулювати, що відволікає увагу від проблеми. Керівник повинен: спрямовувати хід дискусії, ставити стимулюючі запитання; підказувати, використовувати жарт, репліки, що створюють нефор-

мальну обстановку. Обмеження й умови: кількість учасників — 4—15; бажаний різний рівень їхньої освіти та спеціалізації; необхідно утримувати баланс у рівнях активності, темпераменту; час роботи — від 15 хв до 1 год. Ідеї вибирають фахівці — експерти — у два етапи (спочатку вибираються найбільш оригінальні та раціональні ідеї, а потім — оптимальні, з урахуванням задачі та мети її розв’язання); – зустрічна «мозкова атака» припускає не генерацію нових ідей, а критику вже наявних. Може бути проведена відразу після прямої, коли після колективного генерування ідей формують контрідеї. Правила для учасників: критикується, обговорюється й оцінюється кожна ідея за такими критеріями: відповідності початковим вимогам, можливості чи неможливості її реалізації; витрат на реалізацію, можливості застосування в іншій сфері; критика викладається лаконічно, позитивно; ідеї, що вимагають тривалого часу для обговорення, розглядаються пізніше; виступати кожному можна багато разів, але краще по колу; тривалість виступу — 15—20 хв; бажано проводити «атаку» в першій половині дня, у спокійній атмосфері. Доцільно всіх учасників розділити на групи: генераторів ідей (коли проводиться пряма «мозкова атака»); аналізу проблемної ситуації й оцінки ідей; генераторів контрідей. Переваги методу: можливість використання всіх наявних в апараті управління фахівців; удосконалення соціально-психологічних внутрішньогрупових процесів. Недоліки: знайдена ідея має загальний вигляд, що не гарантує ретельної її розробки; не застосовується для розв’язання проблеми з громіздкими розрахунками; вимагає гарної підготовленості керівника з навичками організації психотехнічних процесів у групі; не завжди вдається перебороти інерцію мислення; – метод «подвійної мозкової атаки». Кількість учасників — 30—40 осіб, тривалість роботи 2,5—3 год, включаючи 45-хвилинну перерву. Всім учасникам розсилаються письмові запрошення зі вказівкою мети «мозкової атаки» та роз’ясненням їхньої ролі у вирішенні задачі. На першому етапі ставиться творче завдання та проводиться генерування ідей, що поки не оцінюються. У перерві, котра є складовою роботи, ідеї уточнюються й обговорюються, відбува-

ється генерування нових ідей. На другому етапі генерування ідей триває, але вже з урахуванням критики, висловленої в перерві. Виступ усіх без винятку учасників строго регламентується. Ідеї оцінюються експертами та рекомендуються до впровадження. Метод ефективний тільки для розв’язання нескладних задач (знайти нове застосування вироблюваної продукції, удосконалити рекламу). 2.

Метод дискусії. Передбачає підготовку рішень із залученням ши-

рокого кола учасників (не більше 20 осіб). Дискусія проводиться як відкрите колективне обговорення проблеми, основним завданням якого є всебічний аналіз усіх факторів, позитивних і негативних наслідків, з’ясування позицій учасників, узгодження та інтеграція. У ході дискусії дозволяється критика. Завдяки використанню цього методу можна: розв’язати важливі наукові, державні та господарські проблеми; виявити й узгодити інтереси різних соціальних груп, довести до кожного члена організації та суспільства в цілому необхідність визначеного порядку дій; сформувати необхідну організаційну культуру фірми; мобілізувати та реалізувати на практиці наявний інтелектуальний потенціал підприємства. 3.

Метод ключових запитань. Метод доцільно застосовувати для

збору додаткової інформації в умовах проблемної ситуації чи впорядкування вже наявної для розв’язання проблеми. Запитання, що ставляться, служать стимулом у формуванні стратегії й тактики вирішення задачі, розвивають інтуїцію, формують алгоритми мислення, наводять людину на ідею рішення, спонукають до правильних відповідей. Вимоги до використання методу: мистецьки поставленими запитаннями необхідно знижувати проблемність задачі до оптимального рівня чи знижувати невизначеність проблеми; за допомогою запитань намагатися розділити проблему на підпроблеми; кожне нове запитання має формувати стратегію, модель розв’язання проблеми. Рекомендації для керівника: запитання повинно стимулювати думку, а не підказувати ідею; запитання мають містити мінімум інформації; в разі постановки серії запитань необхідно знижувати рівень проблемності задачі; ставити запитання, логічно

пов’язані; необхідно стимулювати як емпіричне, аналітичне, так і діалектичне (творче) мислення; проблему варто розбити на підпроблеми, етапи вирішення. Рекомендації для членів групи (апарата управління): запам’ятовувати найбільш характерні запитання й намагатися систематизувати їх; ставити перед собою запитання, що спрощують проблему, дають можливість осмислити її з нової, несподіваної сторони, стимулюють використання наявних знань та вироблених навичок, поділяють проблему на підпроблеми, спонукають до самооргані49

зації, самоконтролю. Рекомендується

поетапна

постановка

запитань,

що

стимулює

розв’язання проблеми, підвищує її визначеність: – послідовність дій: Що невідомо? Що дано? Що являє собою умова? Чи можливо задовольнити умови? Чи досить умов для знаходження невідомого (чи ні, чи надмірно, чи суперечливо)? Зробити креслення (малюнок); – пошук ідеї та розробка плану вирішення: Як знайти зв’язок між даними й невідомими? Чи відома яка-небудь схожа задача? Чи можна нею скористатися? Чи можна використовувати метод її розв’язання? Може, варто ввести який-небудь допоміжний елемент, аби скористатися відомою схожою задачею? Чи можна сформулювати задачу інакше, простіше? Чи можна придумати більш доступну задачу? більш загальну? більш детальну? аналогічну? Чи можна вирішити частину задачі, задовольнити частину умови? Чи можна здобути що-небудь корисне з даних? Чи всі дані й умови використані? Чи взято до уваги всі поняття, що містяться в задачі? – здійснення плану: Реалізуючи план вирішення, контролюйте свої кроки. Чи ясно Вам, що розпочатий план правильний? Чи зумієте Ви довести, що він правильний? – контроль і самоконтроль отриманого рішення: Чи можна перевірити результат? Чи можна перевірити хід розв’язання? Чи можна одержати той самий результат іншим способом? Чи можна перевірити правильність отриманого результату? Чи можна в якій-небудь іншій задачі скористатися здобутим результатом? Чи можна вирішити задачу, протилежну цій?

Метод вільних асоціацій. На етапі генерування ідей у разі викори-

стання нових асоціацій підвищується результативність творчої діяльності за рахунок народження нових ідей. У процесі зародження асоціацій встановлюються неординарні зв’язки між елементами проблеми, що розв’язується, і колишнім досвідом осіб, залучених до колективної роботи. Метод ураховує особливості діяльності мозку людини, що виробляє нові ідеї за виникнення нових асоціативних зв’язків. Рекомендації для керівника: не поспішати вирішувати проблему, а спробувати неодноразово її переформулювати, подивитися на неї з іншого боку; пропонувати слово, поняття, спробувати «викликати» якийсь образ як стимул для утворення несподіваних вільних асоціацій, що сприяють виникненню ідеї розв’язання проблеми; на початкових етапах генерування ідей критика заборонена; зміна слів, понять, картин, що утворять асоціації, має відбуватися швидко. Рекомендації для членів групи (апарата керування): висловлювати, демонструвати усе, що прямо чи побічно сприяє виникненню асоціацій, ідей; необхідно фіксувати будь-які ідеї колег; після наробітку ідей варто систематизувати та класифікувати їх; за допомогою критичного аналізу вибрати найбільш суттєві ідеї. 5.

Метод інверсії. Для пошуку ідеї, розв’язання проблеми часто можна

знайти, змінивши напрям пошуку на протилежний, такий, що суперечить сформованим традиційним поглядам, продиктованим логікою та здоровим глуздом. Нерідко в ситуаціях, де логічні прийоми, процедури мислення виявляються марними, оптимальною є протилежна альтернатива рішення. Рекомендації для керівника: спонукати членів групи до кількаразового переформулювання проблеми для її осмислення; поряд із прямою задачею висувати зустрічні; домагатися діалектики аналізу та синтезу міркувань; пропонувати членам групи в процесі розв’язання проблеми використовувати протилежні процедури. Рекомендації для членів групи: пам’ятати, що інверсія — це пошук ідей у напрямах, які суперечать традиційним поглядам, переконанням, здоровому глузду, формальній логіці; починати вирішувати задачу зі спроби її переформулювати; до всякої ідеї шукати контрідею; розв’язуючи задачі, намагатися використовувати протилежні проце-

дури, засоби. Завдяки цьому методу: розвивається діалектика мислення, вміння знаходити вихід із безвихідних ситуацій; шукати оригінальні рішення різного рівня складності. Застосування методу можливе лише за розвинених творчих здібностей, базових знань, умінь та навичок. 6.

Метод аналогії. Заснований на багаторазовому використанні зафі-

ксованого в банку даних організації досвіду розв’язання тих чи інших ситуацій, що мали місце на фірмі, та прийнятих за ними рішень, а також звичайних виробничих завдань (рутинного чи ординарного характеру, що не потребують творчості). Послідовність вирішення проблеми: формулювання проблеми, поставленої керівниками організації; проведення дискусії для з’ясування поглядів на очевидні рішення, їх сполучення; перетворення незвичайного на звичайне (пошук аналогій, щоби виразити «задану проблему» в термінах, знаних усіма членами групи); виявлення головних труднощів, які перешкоджають розв’язанню проблеми; кожним членом групи пропонується варіант вирішення з використанням одного типу аналогій. Різновиди методу: пряма аналогія (розглядуваний об’єкт зіставляється з об’єктами з інших сфер); особистісна аналогія (особа, що розв’язує задачу, глибоко переймається образом вдосконалюваного об’єкта); символічна аналогія (обраній ключовій поставленій задачі варто підібрати якийсь символічний образ, який би у вигляді короткого визначення, терміна пояснював суть рішення); фантастична аналогія (у пристрій, що вирішує задачу, розроблювач вводить фантастичні елементи — виконавці необхідних функцій); прийом, пов’язаний з бажанням знайти якесь необхідне або ідеальне розв’язання задачі. Завдяки цьому методу: розвивається уява, фантазія — образне мислення, і на цій основі можливі оригінальні вирішення проблем; «досліджуються» об’єкти без залучення додаткових засобів і ресурсів. Але, використовуючи метод, дістають тільки ідею розв’язання проблеми. Застосування методу можливе лише за спеціальної натренованості членів групи та кваліфікованого керівництва. 7.

Метод номінальної групи. Використовується для вибору найкра-

щих варіантів вирішення проблем. Умови та вимоги: залучаються експерти,

що добре розв’язують проблему, але раніше разом не працювали; учасники в процесі спільної роботи можуть генерувати власні ідеї, але згодом, з урахуванням позиції колег, можуть їх змінювати; склад групи — не більше 15 осіб (мінімум — 8 осіб); експерти не повинні бути пов’язані службовими відносинами; тривалість роботи групи — 5 год (з урахуванням освоєння методу); висловлені ідеї сприймаються не тільки на базі особистого ставлення до них, але й з урахуванням атмосфери в групі; відбувається взаємне підживлення експертів, у результаті чого ідея ніби відокремлюється від авторів. Етапи роботи групи. Ведучий зачитує ретельно сформульоване завдання експертам, експерти письмово пропонують ідеї рішення (процедура триває 20 хв). Ведучий пропонує учасникам назвати по одній ідеї та записати їх на дошці (вивести на монітор комп’ютера). Кожен експерт називає одну ідею. По колу перелічуються ідеї, при цьому виключаються коментарі до них і їх оцінки. Відбувається індивідуальний аналіз кожної ідеї всіма учасниками; ведучий зачитує першу ідею та пропонує кожному висловити думку щодо одного з чотирьох варіантів: залишити ідею в списку; уточнити ідею, переформулювати, скоротити і т. ін.; об’єднати з іншою ідеєю; викреслити (за одностайної згоди всіх членів групи). Зрештою експерти залишають 12—15 ідей. Відбувається голосування й ранжування. Кожному експерту видають 8 карток (6 карток, якщо група складається з 6—8 осіб) і пропонують відібрати 8 найбільш важливих ідей. Картки ранжуються: найважливіша одержує цифру 8, а найменш важливій — 1. Із шести ідей, що залишилися, найбільш важливої присвоюється ранг 7, найменш важливій — 2 і т. д. Оцінювання відбувається таємно, що підсилює об’єктивність підходів до визначення пріоритетів, але оскільки раніше експерти були ознайомлені з думкою інших, це сприяє уніфікації позицій учасників. Далі перелічуються голоси та підбиваються підсумки. Остаточне рішення визначається як ідея з найвищим сукупним рейтингом. Завдяки цьому методу група формально проводить загальну зустріч, але не обмежує незалежність мислення кожного. 8.

Метод синектики. Синектика призначена для генерування альте-

рнатив через асоціативне мислення, пошук аналогій щодо поставленої задачі. Збираються широкоерудовані фахівці (5—7 осіб) різних професій, галузей науки й техніки, з гнучким мисленням, практичним досвідом роботи, психологічно сумісних для того, щоб обговорити висунуту проблему під усіма кутами зору (від грецьк. «синектика» — суміщення різнорідних елементів). Умови та вимоги: проблема формулюється в загальному вигляді; обговорення варто починати не з проблеми, а з аналізу її загальних ознак, що характеризують сформовану ситуацію; не рекомендується зупинятися на одній, навіть оригінальній ідеї рішення; в разі утруднень у розв’язанні проблеми варто повернутися до аналізу ситуації, в якій виникла проблема; неприпустимість обговорення переваг та недоліків членів групи; можливість несподіваного припинення роботи будь-яким членом групи; черговість ролі ведучого; критичний добір і оцінку ідей вирішення проблеми здійснювати поетапно: аналіз кожної висунутої ідеї; групування та класифікація ідей; критичний аналіз висунутих ідей; добір оригінальних, оптимальних рішень. Рекомендації для керівника: оптимальний, результативний склад групи — 3—15 осіб із різними здібностями, професійними інтересами й підготовкою; необхідно спонукувати членів групи до багаторазового переформулювання проблеми; не слід заспокоюватися в разі одержання вдалої ідеї; використовувати запитання типу: Ну то що? Як ви собі це уявляєте? А що тут нового? А що, коли зробити навпаки? Рекомендації для членів групи: максимально використовувати особистий досвід, знання, вміння; не вдаватися до передчасних, поспішних формулювань; висуваючи ідеї, використовувати аналогії, метафори, інверсію, елементи гри, міркування вголос; об’єкт аналізувати з різних позицій: зовнішніх і внутрішніх, наукових і життєвих, у різних ситуаціях. За рік група здатна вирішити біля чотирьох невеликих і двох великих проблем. Допускаються елементи критики, і передбачено обов’язкове використання спеціальних прийомів, заснованих на аналогії: прямій, особистій, символічній, фантастичній. 9.

Метод 635. Група з шести учасників аналізує та формулює задану

проблему. Кожен учасник заносить у формуляр три пропозиції з розв’язання

проблеми (протягом 5 хв) і передає формуляр сусіду. Останній бере до відома пропозиції свого попередника, а під ними у три стовпчики вносить ще три власні пропозиції. Вони можуть використовуватися для подальшої розробки записаних рішень, але можуть висуватися й нові. Процес закінчується, коли учасники обробили всі формуляри. Умови: рекомендована кількість учасників — 6 осіб. Час на ротаційну фазу може збільшуватися на наступних фазах. Завдяки цьому методу можна одержати до 108 (6 × 3 × 6) пропозицій. 10.

Метод Дельфі. Багаторівнева процедура анкетування з обробкою

та повідомленням результатів кожного туру експертам, що працюють ізольовано один від одного. Подібний до методу номінальної групи, але з тією різницею, що фізичної присутності всіх членів групи не потрібно. Експертам (5—20 осіб) пропонуються питання та формулювання відповідей без аргументації. Для подання пропозицій встановлюється часовий ліміт — приблизно 14 днів. Після того, як усі відповіді надійшли, пропозиції, що містяться в них, підсумовуються, ті, що повторюються — відсіваються. У другому раунді цей список ідей розсилається всім учасникам опитування з проханням переглянути ще раз наявні пропозиції чи розробити нові ідеї, доповнення, розширивши вже існуючі пропозиції розв’язання проблеми. Цей етап роботи також обмежується часом. Раунди повторюються, поки не буде досягнуто консенсусу. Метод найбільш складний і тривалий за часом. Основна перевага методу — незалежність думки експертів, що перебувають у просторовому віддаленні один від одного. Ітеративна процедура опитування з повідомленням результатів обробки та їх аргументацією спонукає експертів критично осмислити свої судження. Під час опитування зберігається анонімність відповідей експертів, що виключає конформізм (придушення однієї думки іншою, більш авторитетною). Різновиди методів індивідуальної роботи 1.

Очікування натхнення. Метод базується на «присипних станах»,

що виникають у період засинання, коли з переходом до природного сну та відключенням свідомості людина підсвідомо програмується на розв’язання задачі. У процесі вирішенні важких задач, коли не вдається сконцентрувати зусил-

ля, доцільно чергувати напружену інтелектуальну роботу з розслабленням, відключенням свідомості від задачі. Однак перед сном варто знову згадати про задачу та думати про неї, поки не заснеш. Ранком чи навіть уночі, часом неусвідомлено, прокинувшись, можна раптово розв’язати складну задачу. 2.

Метод Меттчета. Згідно з методом рекомендується використо-

вувати такі «режими мислення», створення, контролю та застосування способу мислення для розв’язання проблеми: стратегічні схеми (діяти у відповідності зі стратегією, створювати її); «образи» (уявляти проблему у вигляді схем, малюнків); у «рівнобіжних площинах» (спостерігати за своїми думками під час їх «перетину»); під різними кутами зору; в «основних елементах» (варіанти рішень, суджень, понять, тактик, відносин, перешкод). Ділові ігри являють собою один з евристичних методів прийняття господарських рішень. Ділові ігри — імітаційне моделювання реальних ситуацій, для виконання якого кожний учасник дістає певну роль. За допомогою ЕОМ імітуються всі ті параметри, що: а) можуть бути формалізовані у вигляді моделі, в якій значення вихідних параметрів не залежать від суб’єктивних факторів, б) залежать від багатьох факторів, і тому їхній загальний вплив спричинює якийсь певний розподіл імовірностей. Учасники гри поводять себе таким чином, ніби вони справді виконують доручену їм роль, причому реальна ситуація замінюється певною моделлю. Імітаційна ділова гра має дві головні складові: формалізовану частину, тобто комплекс математичних моделей, які забезпечують розрахунок основних кількісних параметрів, і неформальні умови, тобто інструкції та правила поведінки учасників гри. Останні регламентують і стимулюють діяльність учасників гри, визначають оцінки рішень, що приймаються, встановлюють умови розв’язання конфліктів як між групами експертів, що беруть участь у грі, так і всередині самих груп між окремими гравцями. За всього різноманіття змісту та цілей ділових ігор можна узагальнити правила їх організації. Загальна організація проведення ділових ігор потребує виконання таких етапів:

1. Керівник пропонує аудиторії організувати кілька груп (наприклад, чотири-п’ять) за бажанням працівників чи за власною пропозицією. 2. Кожна група обирає свого керівника, що організує роботу всієї групи, пов’язану з вирішенням поставленої в грі задачі, доповідає про результати спільної творчої роботи. 3. Група викладає письмово в звіті хід розв’язання задачі та її результати. 4. Усі учасники групи виступають в однаковій ролі менеджера, який на основі здобутих результатів повинен прийняти відповідне рішення, що випливає з цілей даної гри. 5. Кожна група одержує вихідну інформацію із задачі, кожен варіант якої містить визначені числові значення вихідних даних. 6. Якщо темою (метою) гри є відповіді на ті чи інші запитання, що виникають у колективі чи стають перед менеджером, то кожній групі працівників задається аналогічне запитання (чи кілька запитань), на яке кожною групою (у результаті дискусії між її членами) можуть бути дані різні відповіді. 7. Неодмінна умова ділової гри — обмеження часу її проведення. Ділова гра може проводитися за два-три рази протягом 4—6 годин. 8. Після закінчення терміну проведення ділової гри кожен керівник групи доповідає керівнику організації про виконання завдання та передає йому письмовий звіт. 9. У результаті обговорення дається оцінка звіту щодо змісту (новизна й оригінальність,

повнота

відповіді,

точність)

та

часу

(оперативності)

розв’язання поставлених у грі задач. Завдяки

діловим

іграм

(аналіз

ситуацій,

рольові,

імітаційні)

розв’язуються задачі в умовах невизначеності, ризику, конфліктних ситуацій. Методика їх використання на практиці добре розроблена та не спричинює особливих труднощів. Організаційно-діяльнісні ігри (ОДІ) — спеціальний засіб і метод розв’язання унікальних задач, обґрунтування прийняття найскладніших ГР, що виступає як досить універсальна й ефективна форма організації, розвитку

та дослідження колективної розумової діяльності, методологічного мислення. На відміну від ділових ігор ОДІ — принципово новий клас ігор, застосування яких можливе лише за спеціальної підготовки. Види ОДІ: організаційно-комунікативні, організаційно-розумові, проблемно-ділові, проблемно орієнтовані, ділові, апробаційно-пошукові, інноваційні ігри. Особливості ОДІ: моделювання діяльності різних фахівців із розв’язання комплексних проблем управління соціально-економічними системами на основі реальної інформації про їх стан; використання колективної діяльності в розробці рішень; умовність ролей в ОДІ, наявність спільної мети всього колективу; необхідність залучення для проведення ОДІ спеціально підготовлених осіб (ігротехніків), що знаються на методах організації роботи гравців; передбачення багатоваріантності рішень, відсутність систем оцінки діяльності учасників гри; забезпечення керування емоційною напруженістю учасників гри спеціальними засобами. У грі виділяються три етапи, що можуть повторюватися у процесі розв’язання окремих аспектів проблеми та формування загальної концепції: робота в групах щодо обговорення прийнятих рішень (дискусії); аналіз ходу гри й здобутих керівництвом і гравцями результатів (рефлексії). Аналіз ходу гри проводиться її керівниками без участі гравців із використанням інформації, оформленої у вигляді рішень і зібраної ігротехніками, що працюють у групах. У результаті аналізу розробляється стратегія проведення гри в такому циклі роботи груп: обговорення рішень — рефлексія. Отже, зберігається лише структура гри (її «каркас»), а зміст етапів можна коректувати. Важливим етапом є узагальнення результатів і висновків (рішень). ОДІ досить тривалі: від декількох днів до 2—3 тижнів. Ігровий колектив становить 50—70 осіб і більше. На думку основного автора ОДІ Г. Щедровицького, за належної організації колективного мислення можна розв’язувати складні комплексні проблеми. Метод сценаріїв являє собою низку прогнозів з кожного розглянутого рішення щодо його реалізації, а також можливих позитивного чи негативного наслідків.

Одним з основних завдань у розробці сценарію є визначення факторів, що характеризують ситуацію та тенденції її розвитку, формування альтернативних варіантів динаміки їх зміни. Головна вимога до розробленого сценарію — це відповідність результату поставленій меті. Розробка прогнозного сценарію — це метод, за допомогою якого встановлюється логічна послідовність подій для показу того, як, відповідно до ситуації, може крок за кроком розгортатися майбутній стан об’єкта дослідження. Гіпотетичні альтернативи, що описують майбутнє, називаються сценаріями. Вони повинні розроблятися на строго логічних обґрунтуваннях, бути надійними й реально можливими варіантами розвитку. Під час розробки та вибору реалізації ГР (РГР) метод сценаріїв виконується в такий спосіб: – керівник підрозділу складає докладний опис завдання: мету, ситуацію та проблему; – одному з досвідчених працівників доручається розробити варіанти розв’язання проблеми; – фахівцю з літературними здібностями дається завдання скласти сценарій можливого проходження рішення й передбачуваних результатів, а також реакції на ці результати зацікавлених фахівців; – текст сценарію розсилається всім працівникам, що на різних стадіях повинні взяти участь у розробці та реалізації рішення; – скликається нарада з обговорення сценарію. Можливі три варіанти результатів обговорення: повне схвалення сценарію та ствердження технологій розробки й реалізації рішення, внесення в нього корективів, ствердження технології розробки й реалізації рішення; очевидна незгода і переробка сценарію; складання остаточного сценарію для введення в базу даних компанії. Сценарій передбачає не лише виклад змістовних міркувань, які допомагають не пропустити деталі, що не можуть бути враховані у разі формального подання системи, а й наведення результатів кількісного техніко-економічного

чи статистичного аналізу з попередніми висновками, яких можна дійти на їх підставі. Структура сценарію складається зі змістовної частини та кількісних параметрів. До складу змістовної частини рекомендується включати: історію розвитку об’єкта управління; ситуацію, що спричинила до необхідності РГР, історичні паралелі розв’язання аналогічних проблем; мету, що випливає з ситуації ініціювання; діючих осіб зовнішнього і внутрішнього (для організації) середовища; психологічний конфлікт між учасниками внутрішнього й зовнішнього середовища; перелік технічних і соціальних проблем (виходячи з мети); вирішення щодо кожної проблеми; можливі результати. У процесі прогнозування потрібно оцінювати вплив і узгоджувати велику кількість прогнозів окремих елементів системи. Процес оцінювання й узгодження вельми складний, оскільки необхідно з’ясувати всі причиновонаслідкові зв’язки між окремими прогнозами. Для систематизації будують матрицю взаємодії, в якій аналізують події, ймовірність їх настання та час. Кожний елемент матриці описує взаємодію між подіями, що вказані у відповідних рядку та графі. Кожна взаємодія описується трьома недіагональними елементами. Наддіагональні елементи описують взаємодії, що відбуваються, якщо вказані в рядку більш ранні події відбулися; піддіагональні описують взаємозв’язок, якщо більш ранні події не відбулися. Сценарій є основою для інших методів, зокрема, експертного опитування. Для кількісної оцінки пріоритету різних напрямів розвитку широко використовується граф — «дерево цілей». «Дерево» — використання ієрархічної структури, одержаної через поділ загальної мети на окремі цілі, а їх, у свою чергу, на детальніші складові — нові підцілі, функції тощо. Побудова «дерева цілей» вимагає розв’язання багатьох прогнозних завдань: прогнозу розвитку об’єкта в цілому; формулювання сценарію прогнозованої мети; визначення рівнів і вершин «дерева цілей»; встановлення критеріїв та їх ролі в ранжуванні вершин, тобто показники мають виражатися кількісними оцінками їх важливості. Побудова «дерева цілей» — досить складна й трудомістка робота. Доці-

льно починати її зі складання консультантами або експертами так званого сценарію. В ньому відображають процеси, які відбуваються в системі й навколишньому середовищі, а також прогнози щодо очікуваного розвитку, впливу науково-технічного прогресу, зміни інших більш-менш важливих факторів. Виходячи зі сценарію, розробляють перший варіант «дерева цілей», починаючи з формулювання загальної мети нульового рівня та переміщуючись по рівнях зверху вниз. На кожному черговому рівні цілі визначають таким чином, аби повністю забезпечувати досягнення цілей попереднього рівня. Нехай при цьому будуть сформульовані та включені й «надлишкові» цілі, щоби не пропустити справді необхідних. Як підцілі можуть виступати не тільки взаємодоповнювальні варіанти, а й альтернативні. Тоді перші варіанти «дерева цілей» являють собою графи з логікою та/або, в яких, як у будь-яких процесах прийняття рішень, необхідним є вибір альтернатив. «Дерево цілей» виступає як систематизація ієрархії цілей, що відображає їх супідрядність і взаємозумовленість. За використання «дерева цілей» із кількісними показниками як засобу прийняття рішень його можна назвати «деревом» рішень. За більшої деталізації мети щодо рівня функцій говорять про «дерево» цілей і функцій. Про аналіз мети наукових досліджень доцільніше говорити як про «дерево» проблем, а розробку прогнозів — «дерево» напрямів прогнозування. Метод «дерево рішень» заснований на аналізі графічних зображень зв’язків основних і наступних варіантів ГР за основними результатами кожного рішення й очікуваної ефективності. Метод аналогічний методу сценаріїв із його емоційним змістом, але припускає аналітичний підхід до вибору найкращого рішення. Завдяки цьому методу керівник візуально оцінює результати дії різних рішень і вибирає найкращі з них. Він використовує модель процесу, що розгалужується за певними умовами та являє собою графічне зображення зв’язків основних і наступних варіантів ГР. У ній наводяться відомості про назву ГР, основні результати кожного рішення й очікувану ефективність. Основні етапи розробки чи вибору ГР за методом «дерева рішень»:

складання нової мети розвитку чи вдосконалення компанії; збір матеріалів про реальний стан справ у компанії згідно з новою метою; формулювання проблеми як різниці між новою метою та узагальненою ситуацією в компанії; вибір чи розробка критеріїв оцінки проблеми; декомпозиція проблеми на самостійні складові; пошук ресурсів і виконавців розв’язання проблем; розробка варіантів основних рішень і їх передбачувана ефективність; для кожного варіанту основних рішень — розробка детальніших варіантів рішень; для кожного детального варіанту рішення — розробка варіантів чергової низки детальних рішень і т. д.; оцінка впливу кожної сфери взаємодіючих рішень на ефективність дій і можливості досягнення мети; вибір найбільш прийнятних сполучень варіантів рішень; практична реалізація обраного варіанту сполучення рішень. «Дерево рішень» допомагає менеджеру наочно проаналізувати свої дії, пов’язані з вибором найкращої альтернативи. Метод краще сполучати з експертним, тому що результати деяких етапів слід оцінювати фахівцям. Реалізація методу ефективна для типових господарських процесів з накопиченим досвідом і значною документацією про рішення, умови їх реалізації та результати. Для прийняття ефективних рішень необхідна можливість вибору, що зумовлює потребу наявності відповідної низки варіантів (сукупності альтернатив). Генерування альтернатив — одне з центральних завдань прийняття рішень. Відповідно до цього використовуються методи свідомої генерації максимально можливої кількості альтернатив. Поширені такі способи: пошук альтернатив у патентній і журнальній літературі; залучення кваліфікованих експертів; застосування комбінаторики методів модифікації для створення нових альтернатив на базі вже існуючих; штучне включення альтернатив, семантично протилежних пропонованим варіантам. Після генерації альтернатив слід провести попередній аналіз, що має на меті підвищити ефективність їх застосування. Рекомендується виділити ті альтернативи, яким властиві: стійкість до зміни деяких зовнішніх умов; надійність; багатоцільова придатність і адаптивність.

3.2. Обґрунтування господарських рішень Обґрунтування ГР — підкріплення переконливими доказами відповідності передбачуваного рішення заданим критеріям та реальним обмеженням. Наукова обґрунтованість рішень, їх оптимальність залежать, з одного боку, від ступеня досконалості методів, що використовуються у процесі розробки та реалізації рішень, з іншого — від рівня опанування персоналом комплексу методів. У зв’язку з цим викликає цікавість: – загальна

характеристика всієї сукупності наукових методів, використо-

вуваних для прийняття ГР; – визначення

кращої сфери використання певної групи методів (окремо-

го методу) залежно від типу рішення; – умови,

у яких приймаються рішення.

Вибір методів для обґрунтування конкретних ГР має включати: – аналіз господарської задачі щодо її змісту, можливості формалізації; – вибір методів для пошуку оптимального варіанту рішення; – визначення правил і умов застосування обраних методів. Методи обґрунтування рішення, як правило, використовуються комплексно. Це зумовлюється наявністю формальних і неформальних факторів, які створюють ситуацію. Такі фактори необхідно враховувати для остаточного вибору рішення. Однак у кожному конкретному випадку пріоритетною є одна група методів, на вибір якої впливають: масштаб задачі, що розв’язується (глобальні й локальні); довгостроковість рішень (оперативні, тактичні, стратегічні); умови ПР (визначеності, ризику, невизначеності). Під час розробки ГР найбільш точний результат можна дістати, застосовуючи математичні методи на основі формалізації завдання, хоча цей шлях і складний. Дуже непросто точно побудувати модель досліджуваного об’єкта за обраним критерієм; навіть точне математичне розв’язання завдання може не враховувати можливі наслідки найбільш оптимальних рішень соціального, екологічного, ергономічного і т. п. характеру.

Викладені вище судження, а також ряд інших особливостей діяльності керівника вказують на необхідність акцентування уваги ОПР саме на неформальні аспекти цього процесу. Тож доцільним є використання переліку запитань, що певною мірою можуть сприяти правильній і свідомій спрямованості думок на даному етапі роботи: 1.

Що виграє фірма (менеджер) у разі прийняття цього рішення?

(Варіанти рішення: гроші, час, стійкість, впевненість і т. ін.) 2.

Чи існує взагалі потреба в якому-небудь рішенні?

Чи буде певне рішення кращим, ніж інше?

Чи досить у менеджера інформації, щоб прийняти оптимальне рі-

шення? 5.

Що втратить менеджер у разі прийняття такого рішення (гроші,

час, престиж)? 6.

Які нові завдання постануть перед менеджером?

Які нові обов’язки з’являться в менеджера?

Яка нова ситуація може виникнути?

Які позитивні чи негативні побічні дії цього рішення можуть ви-

никнути найближчим часом і у віддаленій перспективі? 10.

Чи принесе користь (чи завдасть шкоду) іншим дане рішення?

11.

Чи потребує ефективне виконання завдання згоди підлеглих із рі-

шенням менеджера? 12.

Чи погодяться підлеглі з прийнятим менеджером рішенням?

13.

Чи виникнуть у результаті даного рішення нові проблеми?

14.

Чи не призведе прийняте рішення до конфлікту між підлеглими, по-

стачальниками, власниками й іншими учасниками бізнесу? 15.

Чи будуть потрібні нові рішення після обраного рішення?

16.

Які можуть бути наслідки прийняття та реалізації рішення?

По можливості відповіді варто сформулювати кількісно. Треба брати до уваги (враховувати кількісно) наслідки аварій, зриви планів, ризик, пов’язаний із даним рішенням. Бажано, наприклад, хоча б орієнтовно враховувати не-

сприятливі ринкові, правові, технологічні, техногенні, сезонні та інші умови, ймовірність виникнення яких та їх наслідки можуть виявитися дуже відчутними для компанії. Наслідки рішень тісно пов’язані з тими критеріями, за якими оцінюють варіанти цих рішень. Вибір критеріїв оцінювання — дуже важливий етап роботи, тому його бажано проводити, об’єднавши зусилля хоча б декількох компетентних фахівців. Можливі критерії: – технологічні (ремонтопридатність, надійність, міцність, якість, безвідходність, можливість автоматизації тощо); – техніко-економічні (потужність, продуктивність, витрати часу, строк окупності, інвестиції, енергоємність, експлуатаційні витрати, дієвість реклами тощо); – ергономічні (безпека, зручність в експлуатації, вплив на самопочуття працівника тощо); – соціологічні (життєвий рівень, можливість підвищення кваліфікації, державна допомога, соціальні умови праці тощо); – психологічні (навички керівництва, персональні особливості, поведінка в колективі тощо); – естетичні (привабливість, упізнання, доцільність тощо); – соціальні (юридичні норми, людський фактор, політичні наслідки тощо); – екологічні (природоохоронні норми, екологічні стандарти, екологічний моніторинг і наслідки тощо). Якщо ж рішення стосуються виробничих ситуацій, то брати до уваги необхідно такі фактори, як: собівартість роботи; якість роботи; час її виконання. Насамперед потрібно скласти якомога повніший список можливостей. Потім приступити до вибору критеріїв і рішень, проводячи оцінку з використанням певної шкали оцінювання, що відповідає даному критерію (точні оцінки, наближені оцінки, відносні оцінки, очки чи бали, словесні оцінки чи оцінки з використанням апарата нечітких множин). Можливо виокремити три підходи до обґрунтування та вибору рішень:

– концепція математичного вибору рішень (нормативний підхід); – якісно-предметна концепція (дескриптивний підхід); – комплексна концепція рішень. У рамках математичної теорії прийняття рішень за допомогою нормативних моделей вибір найкращих альтернатив здійснюють, виходячи із заданого критерію та ситуації, у якій приймаються рішення. Нормативні моделі наголошують на тому, який в ОПР має бути підхід до прийняття рішень. Теорія заснована на припущенні, що всі ОПР є «економічно мислячими» людьми, котрі намагаються максимізувати результати господарської діяльності підприємства (наприклад, прибуток). Однак насправді ОПР не завжди прагне максимізувати економічний результат, а приймає задовільне, «привабливе» рішення. У цьому випадку під час прийняття рішень можуть використовуватися такі критерії, як: «прийнятна величина прибутку», «надійне виконання плану» тощо. Математична теорія прийняття рішень не дає рецептів фактичного прийняття рішень. Спроби осмислити справжні причини прийняття рішень привели до виникнення методу дескриптивних моделей. В основі його лежить поведінкова теорія прийняття рішень, яка носить яскраво виражений пояснювальний характер рішення (тобто як фактично приймаються рішення), але не визначає (якими мають бути рішення). У цій теорії використовуються психологічні моделі, в яких враховуються процеси та сили, що пояснюють реальну поведінку ОПР. Особисті якості ОПР є визначальними у виборі рішення. Не всі керівники прагнуть до максимізації певного критерію, тому що люди порізному ставляться до ризику й до оцінки очікуваних наслідків прийнятих ними рішень, а також до їх впливу на досягнення цілей інших людей чи груп. Опис того, чим керується ОПР, використання нею аргументів, технологічних аспектів цього процесу – важливе й складне завдання. Ця складність зумовлена тим, що багато кількісних оцінок рішення (наприклад, «вага» цілей і критеріїв) носять суб’єктивний характер. Багато рішень приймаються інтуїтивно. Тому в основі вибору рішень лежить комплексне використання нормативних і дескриптивних моделей.

Комплексний підхід має такі особливості: 1)

побудова комплексних методик обґрунтування рішень, що спо-

лучають у собі застосування взаємодоповнювальних методів: —

структуризація (структурування) — визначає місце й роль об’єкта

дослідження у вирішенні завдань більш високого рівня (завдання фірми в завданнях об’єднання), виділяє основні елементи, встановлює стосунки між ними. Процедури структуризації дають змогу подати структуру завдання у вигляді, зручному для наступного аналізу, що має на меті досягнення бажаного результату; —

характеризація як метод повинна описувати визначену систему

характеристик, що кількісно розкривають структуру проблеми; —

оптимізація — припускає вибір найкращого варіанту рішення за

конкретних умов. Застосування цих методів дає можливість знижувати невизначеність у процесі обґрунтування рішення та підвищує ефективність діяльності ОПР; 2)

сполучення формальних і неформальних методів обґрунтування

рішень припускає широке використання експертних оцінок і людиномашинних процедур підготовки прийняття рішень. Включення керівника в процес прийняття рішення на всіх його етапах обов’язкове. Завдяки комплексному підходу можна сконцентрувати неформальне мислення ОПР на найбільш критичних аспектах проблемної ситуації, за якої приймається рішення, а також на пропонованих альтернативах розв’язання виниклої проблеми. При цьому виявляються та стають зрозумілішими приховані припущення, мотиви поводження, аргументи, що логічно включаються до моделі всього процесу. 3.3. Прогнозування та аналіз господарських рішень Мета прогнозування — зробити зрозумілим процес розробки рішення; допомогти виявити базові тенденції в досліджуваній сфері; визначити основні критичні зони, врахувати ризики стрибкоподібних змін; запропонувати варіанти

стратегій досягнення мети управління. Основні завдання прогнозування: визначення проходження процесу зміни об’єкта прогнозування протягом майбутнього періоду; обґрунтування економічної доцільності розробки ГР, виходячи з наявних ресурсів та пріоритетів. Ключові принципи прогнозування господарських рішень: – системність (взаємопов’язаність і підпорядкованість прогнозів розвитку об’єктів прогнозування та прогностичного фону); – комплектність (необхідність врахування технічних, технологічних, соціальних та інших аспектів діяльності підприємства); – неперервність (коригування прогнозу в разі появи нових даних про об’єкт); – варіантність (забезпечення зіставленості варіантів аналізу за різними характеристиками); – адекватність (урахування ймовірнісного характеру реальних процесів основних тенденцій та оцінка ймовірності реалізації однієї з них); – оптимальність (можливість вибору найкращого варіанту); – своєчасність (отримання прогнозів з визначеним ступенем точності); – надійність (одержання надійних прогнозів); – простота методики прогнозування для розуміння та використання. Основні джерела інформації для прогнозування — статистична, фінансово-бухгалтерська й оперативна звітність підприємств, організацій, установ; патентно-ліцензійна документація; науково-технічна документація з результатами виконання НДДКР. Успішність прогнозування залежить від таких умов: обсягу та якості інформації про прогнозований процес, об’єкт управління; правильності формулювання

задачі

прогнозування

обґрунтованості

вибору

методу

її

розв’язання; наявності необхідних обчислювальних засобів і обчислювального апарата відповідно до обраного методу. Мета, час, умови прогнозу та специфіка розробки рішення визначають комплекс методів і прийомів прогнозування. Для прогнозування в практичній діяль-

ності застосовують кількісні та якісні методи. Кількісні методи базуються на інформації, яку можна отримати, знаючи тенденції зміни параметрів чи маючи статистично достовірні залежності, що характеризують продуктивну діяльність об’єкта управління. Сучасні методи прогнозування засновані на використанні різних математичних теорій. До них належать функціональний аналіз, теорія рядів, теорія екстраполяції та інтерполяції, теорія ймовірності, математична статистика, теорія випадкових функцій і випадкових процесів, кореляційний аналіз, теорія розпізнавання образів. В основу якісних методів покладено експертні оцінки фахівців у сфері прийнятих рішень; наприклад, методи експертних оцінок, думка журі (усереднення думок експертів у релевантних сферах), моделі очікування споживача (опитування клієнтів). Вдалий вибір методу прогнозування значно поліпшує якість прогнозу, оскільки: забезпечує функціональну повноту, вірогідність і точність прогнозу; зменшує тимчасові та матеріальні витрати на прогнозування. На вибір методу прогнозування впливають: практична сутність розв’язуваної проблеми; динамічні характеристики об’єкта прогнозування в ринковому середовищі; вид і характер наявної інформації, типове уявлення про об’єкт прогнозування; комбінація фаз життєвого, ринкового циклу товару чи послуги; період попередження та його співвідношення з передбачуваною тривалістю ринкового, життєвого циклу, циклу розробки чи модифікації товару, послуги; вимоги до результатів прогнозування й інші особливості конкретної проблеми. Усі перелічені фактори слід розглядати в системній єдності, лише несуттєві можуть виключатися з розгляду. На практиці, вибираючи метод прогнозування, рекомендується враховувати два найбільш важливі фактори — витрати й точність. Кращий прогноз, як правило, являє собою оптимальну комбінацію точності та вартості. У ряді випадків для отримання незалежних прогнозів використовуються одночасно кілька методів. Сутність і принципи аналізу господарських рішень підпорядковані законам діалектики та пов’язані зі специфічними принципами аналізу: – принцип єдності аналізу та синтезу — розбиття певної проблеми на

окремі складові елементи з наступним розглядом їх у цілому (у взаємозв’язку та взаємозалежності); – принцип відділення провідної ланки (принцип ранжування проблем) і другорядних проблем передбачає постановку цілей та визначення способів їх досягнення; – принцип забезпечення порівнянності варіантів аналізу за різними характеристиками (обсяг, якість, строки виконання); 69

– принцип кількісного визначення; – принцип оперативності та своєчасності. Головне завдання ОПР полягає в проведенні аналізу із забезпеченням максимального зіставлення різних за своєю сутністю варіантів дій з урахуванням факторів — часу, якості об’єкта, інфляції, ризику, невизначеності тощо. Основні правила забезпечення порівняння альтернативних варіантів: – кількість

альтернативних варіантів має бути не менша двох; формуван-

ня альтернативних варіантів слід здійснювати на основі умов забезпечення високої якості та ефективності господарських рішень; – за

базовий варіант рішення доцільно брати останній із запропонованих

варіантів; решту варіантів привести до базового за допомогою коригуючих коефіцієнтів; – для

скорочення часу, підвищення якості рішення та зменшення витрат

рекомендується широке застосування сучасних можливостей інформаційних технологій. Основні методи аналізу господарських рішень подано в табл. 3.4. Таблиця 3.4 Основні методи аналізу господарських рішень Метод Характеристика Метод порі- Порівняння — розгляд одного явища в зв’язку з іншим для встановлення подібновняння стей чи відмінностей, переваг чи недоліків між ними. Метод дає можливість оцінити роботу фірми, визначити відхилення від показників, з якими здійснюється порівняння, встановити причини та виявити резерви. Основні види порівнянь: порівняння звітних і планових показників; планових показників і показників попереднього періоду; щоденних показників роботи підприємства; порівняння з даними провідних підприємств, середньогалузевими даними тощо

Індексний метод

Метод заснований на оперуванні відносними показниками, що виражають відношення рівня даного явища до його рівня в минулому чи до рівня аналогічного явища, взятого за базовий. Індекси — це відносні показники, завдяки яким відносні й абсолютні відхилення узагальнювального показника можна розкласти за факторами, виявити вплив на досліджуваний показник різних факторів, виразити послідовність зміни певного економічного явища. В аналітичній роботі використовуються кілька форм індексів (агрегатна, арифметична тощо). Застосовується для аналізу складних явищ, певні елементи яких не можна виміряти кількісно (для оцінки виконання планових завдань, визначення динаміки явищ і процесів). Метод не дає розрахувати абсолютні відхилення узагальнювального показника за наявності більш ніж двох факторів Балансовий Зіставлення взаємопов’язаних показників господарської діяльності, що має на меті метод оцінку їх взаємного впливу, визначення резервів підвищення ефективності виробництва. У разі застосування балансового методу зв’язок між окремими показниками виражається у формі рівності підсумків, отриманих у процесі різних зіставлень. Метод широко використовується в бухгалтерському обліку, статистиці, плануванні, для аналізу економічної діяльності Метод лан- Метод використовується для розрахунку впливу окремих факторів на відповідний цюгових пі- загальний показник чи функцію. дстановок Завдяки цьому методу можна одержати ряд проміжних значень узагальнювального показника послідовною заміною базисних значень факторів на фактичні. Різниця двох проміжних значень узагальнювального показника в ланцюзі підстановок дорівнює зміні узагальнювального показника, зумовленій зміною відповідного фактора. У разі використання методу варто забезпечувати строгу послідовність підстановки, оскільки довільна зміна кількісних та якісних показників призводить до хибних результатів. Чим істотніше відхилення фактичних показників від планових, тим більше розходжень в оцінці факторів, розрахованих з різною послідовністю підстановки Графічний метод

Факторний аналіз Матричні методи

Графік — геометричне зображення функціональної залежності за допомогою ліній на площині, що показує істотні зв’язки й відносини. На графіках зручно знаходити значення функцій за відповідним значенням аргументу. Графічний метод виступає засобом ілюстрації господарських процесів, розрахунку сукупності показників, оформлення результатів аналізу. Широко застосовуються сіткові графіки, «дерева рішень», що належать до графоматематичних методів Передбачає встановлення сили впливу факторів на функцію чи результативну ознаку (корисний ефект машини, елементи сукупних витрат), що має на меті ранжування факторів для розробки плану організаційно-технічних заходів щодо поліпшення функції Матричний метод належить до об’єктивних методів розробки рішень. Метод реалізує вибір кращого рішення з набору альтернатив на основі компромісу ознак (критеріїв), досягнутих зацікавленими сторонами. Компроміс може бути досягнуто між двома, трьома чи більше зацікавленими сторонами, тому матриця ознак може бути двомірна, тривимірна і т. д. Найпростішою матрицею є двомірна матриця типу «ціль—засіб», «проблема—забезпечення». У базі даних має бути низка альтернативних рішень і різних критеріїв. Завдання керівника полягає в узгодженні значень критеріїв та встановленні їх пріоритетів. Матриця дає безліч варіантів рішення, комбінації розв’язання проблеми, але сама по собі не дає способу оцінки цих варіантів. Застосовується у разі виникнення повторюваних чи подібних ситуацій та може бути використаний для прийняття будь-яких рішень у будь-якій галузі. Прикладом використання двомірних матриць може служити метод морфологічного аналізу

Функціональновартісний аналіз (ФВА)

Спрямований на підвищення корисного ефекту на одиницю сукупних витрат. Завдання ФВА: досягнення найкращого співвідношення між ефективністю роботи апарата управління та витратами на його утримання; зниження собівартості вироблюваної продукції та підвищення її якості; підвищення продуктивності праці управлінських працівників і робітників виробничих підрозділів; оптимізація використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів; зменшення чи усунення браку. Фахівець абстрагується від реальної конструкції та зосереджує увагу на функціях, що мають виконувати вироби, технологічний процес та інші об’єкти аналізу. Стосовно ФВА, функція — призначення чи здатність до визначеної дії (впливу), задоволення потреби. До функцій об’єкта, що характеризують різні його властивості (споживчо-експлуатаційні, естетичні, ергономічні, екологічні, конструктивно-технологічні): головні (основні) і другорядні (допоміжні); корисні, нейтральні та шкідливі; необхідні (відсутні), дійсні та потенційні. На основі моделі виділяються зайві та дублюючі функції; паралельно визначається обсяг витрат на функції. Виключення з функціональної сфери об’єкта аналізу зайвих та дублюючих функцій сприяє зменшенню витрат на його утримання. Етапи проведення ФВА: — підготовчий (популяризація методу, навчання фахівців основ ФВА, вибір об’єкта дослідження та визначення цілей аналізу, формування робочої групи, складання плану проведення аналізу конкретного об’єкта); — інформаційний (збір і систематизація документації за об’єктом, виявлення та формування функцій: побудова схеми взаємозв’язку складових, визначення витрат на створення та функціонування об’єкта, його складових, виявлення зон найбільшого зосередження витрат); — аналітичний (аналіз і уточнення функцій; визначення основних, допоміжних, виявлення непотрібних функцій в об’єкті та його складових, розмежування й аналіз витрат, пов’язаних зі здійсненням функцій об’єкта, витрат на їх здійснення з аналогами; формулювання задач для пошуку нових ідей і варіантів оптимальних рішень); — творчий (уточнення напряму задач пошуку нових технологічних рішень і вибір методів пошуку; організація та проведення нарад стосовно висування ідей; обробка і систематизація результатів творчих нарад для оцінювання запропонованих ідей); — дослідницький (виключення явно нездійсненних пропозицій та експертиза вибраних пропозицій; дослідження й експериментальна перевірка різних можливостей виконання функцій у запропонованих варіантах, оцінка можливості реалізації вибраних пропозицій визначення витрат та економічності виконання функцій для різних варіантів рішень, ранжування варіантів і вибір оптимального); — рекомендаційний (оформлення й узгодження із зацікавленими службами рекомендацій з реалізації пропозицій остаточно обраних варіантів рішень уточненням розрахунків ефективності, обговорення поданих рекомендацій комітетом ФВА та прийняття рішень, складання проекту і затвердження плану-графіка впровадження рекомендацій, їх передача відповідним службам); — етап упровадження (узгодження плану-графіка впровадження рекомендацій ФВА з іншими розділами плану підвищення ефективності виробництва, організація та контроль роботи з реалізації рекомендацій, заохочення дільниць розробки та впровадження рекомендацій, оформлення звіту про виконану роботу). Під час проведення ФВА часто вдаються до побудови функціональних моделей об’єкта, що зображуються у вигляді схем, графіків, таблиць (матриць) або в іншому вигляді

Математичні методи та методика їх застосування докладно розглядаються в. У табл. 3.5 подано коротку характеристику найбільш уживаних методів.

Таблиця 3.5 Математичні методи Метод Методи елементарної математики Класичні методи математичного аналізу Статистичні методи

Економічні методи

Методи математичного програмування Методи дослідження операцій

Методи економічної кібернетики

Характеристика Використовуються в традиційних економічних розрахунках для обґрунтування потреб у ресурсах, розробки плану, проектів тощо Використовуються самостійно (диференціювання й інтегрування) та в рамках інших методів (математичної статистики, математичного програмування) Основний засіб дослідження масових повторюваних явищ. Для вивчення одномірних статистичних сукупностей служать закон розподілу, варіаційний ряд, вибірковий метод. Для багатомірних статистичних сукупностей застосовуються кореляційно-регресійний, дисперсійний, коваріаційний, спектральний, компонентний, факторний види аналізу Базуються на синтезі трьох галузей знань — економіки, математики й статистики. Основа — економічна модель — схематичне зображення економічного явища (процесів), їх характерних рис за допомогою наукової абстракції. Найпоширеніший метод аналізу економіки «витрати — випуск». Основа методу — матричні (балансові) моделі, побудовані за шаховою схемою, які наочно ілюструють взаємозв’язок витрат і результатів виробництва Основний засіб розв’язання задач оптимізації виробничо-господарської діяльності. Завдяки цим методам оцінюють напруженість планових завдань, дефіцитність ресурсів, визначають види сировини, групи лімітованого устаткування Дослідження операцій — розробка методів цілеспрямованих дій (операцій), кількісна оцінка рішень і вибір найкращого з них. Мета дослідження операцій — сполучення структурних взаємозалежних елементів системи, що найбільшою мірою забезпечує найкращий економічний показник. Методи: методи рішення лінійних програм; управління запасами; теорія ігор, теорія розкладу, теорія масового обслуговування; методи сітьового планування Економічна кібернетика аналізує економічні явища та процеси як складні системи з погляду законів управління й руху інформації в них. Методи: системний аналіз; методи імітації; методи моделювання; методи навчання, ділові ігри; методи розпізнавання образів

Математичні методи прискорюють проведення аналізу, сприяють більш повному обліку впливу факторів на результати діяльності, підвищенню точності обчислення. Застосування математичних методів вимагає: системного підходу до дослідження об’єкта, облік взаємозв’язків і відносин з іншими об’єктами (підприємствами, фірмами); розробки математичних моделей, що відбивають кількісні показники системної діяльності працівників організації, процесів, які відбуваються в складних системах; удосконалення системи інфо-

рмаційного забезпечення управління підприємством з використанням ЕОТ. Усі економіко-математичні методи (задачі) поділяються на дві групи: оптимизаційні (рішення за заданим критерієм) та неоптимізаційні (рішення без критерію оптимальності). За ознакою отримання точного рішення всі математичні методи поділяються на точні (за критерієм чи без нього одержують єдине рішення) та наближені (на основі стохастичної інформації). До оптимально точних можна віднести методи теорії оптимізаційних процесів, деякі методи математичного програмування та методи дослідження операцій; до оптимізаційних наближених — частину методів математичного програмування, дослідження операцій, економічної кібернетики, евристичні; до неоптимизаційних точних — методи елементарної математики та класичні методи математичного аналізу, економічні методи; до неоптимізаційних наближених — метод статистичних іспитів та інші методи математичної статистики. Інструментарій методів аналізу: – зведення (синтезування результату впливу різних факторів на узагальнювальний показник виробничо-господарської діяльності підприємства) та групування (виділення, за певними ознаками, характерних груп серед явищ, які вивчаються; розрізняють: структурні (за продуктивністю, рівнем механізації, структурою продукції) та аналітичні (з двох взаємопов’язаних показників один розглядається як фактор впливу, а інший — як наслідок цього впливу); прості (за однією ознакою) та комбінаційні (за декількома ознаками); – абсолютні (характеризують розміри економічних явищ показників; використовуються як база для розрахунку середніх та відносних величин) та відносні величини (використовуються для аналізу динаміки явищ, зміни показника, явища у часі; відображають рівень виконання планових завдань, дотримання норм, терміни зростання, структуру, питому вагу); – середні величини (використовуються для узагальненої характеристики масових, якісно однорiдних економічних явищ, показників, процесів; види: середні арифметичні, середні геометричні, середньозважені, мода); – динамічні ряди (відображають зміну значень показників у часі);

– суцільні (вивчають усю сукупність явищ, що характеризує конкретний напрям виробничо-господарської діяльності підприємства) та вибіркові (передбачають вивчення господарської діяльності підприємства на основі типових представників сукупності явищ, процесів, наприклад, на основі методів теорії ймовірності) дослідження; – деталізація (розкладання узагальнювального (кінцевого) показника на окремі частини для визначення впливу кожної з них) та узагальнення (визна74

чення зв’язку між частинами цілого та їх впливу на загальні результати). Залежно від напряму аналізу доцільно використовувати певні методи та інструменти прийняття рішень (табл. 3.6). Таблиця 3.6 Сфери застосування методів та інструментів прийняття господарських рішень*

Забезпеченість ресурсами

Використання ресурсів

Організаційнотехнічний рівень

Рівень соціального розвитку колективу

Охорона навколишнього середовища

Рівень нормативнометодичного забезпечення

Метод порівняння Індексний метод Балансовий метод Ланцюговий метод Графічний метод Функціонально-вартісний аналіз Економіко-математичні методи Зведення та групування Абсолютні та відносні величини Середні величини Динамічні ряди Суцільні та вибіркові дослідження Деталізація та узагальнення

Рівень якості товару

Методи/інструменти аналізу рішень

Виконання плану виробництва й реалізації

Напрями аналізу

о о д д д — о д д д д — д

о д д — д о д д д д д д д

о — о д д — д д д д д д д

о д о — д о о д д д д д д

о д — — д д д д д д д д д

о д — — д — д д д д д д д

о — — — д — д д д д д д д

о — — — д — д д д д д — д

Умовні позначення: о — основні методи; д — допоміжні методи.

ТЕМА 4. НЕВИЗНАЧЕНІСТЬ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ 4.1. Сутність та види невизначеності З погляду економічної теорії невизначеність – це об’єктивна неможливість здобуття абсолютного знання про об’єктивні та суб’єктивні фактори функціонування системи, неоднозначність її параметрів. Чим більша невизначеність під час прийняття господарського рішення, тим більший ступінь ризику. Кількісно невизначеність може виступати як можливість відхилення результату від очікуваного (або середнього) значення як у менший, так і в більший («спекулятивна» невизначеність) бік, або можливість тільки негативних відхилень кінцевого результату події («чиста» невизначеність) [30]. Основні причини невизначеності схематично подано на рис. 4.1.

Недетермінованість (наслідок неймовірності повного передбачення та прогнозування) процесів, які мали місце на підприємстві та в економічному житті Вплив суб’єктивних чинників на результати проведених аналізів (рівень кваліфікації працівників, що аналізують, тощо)

Повна відсутність інформації, суб’єктивний аналіз інформації під час планування поведінки суб’єкта господарювання

Відсутність правдивої інформації підприємств щодо своєї фінансовогосподарської діяльності, приховування інформації

Причини виникнення невизначеності

Наявність помилок в інформації: — систематичних; — випадкових; — механічних

Рис. 4.1. Основні причини невизначеності

Економіка ринкового типу передбачає існування найрізноманітніших видів невизначеності для всіх суб’єктів господарювання (рис. 4.2).

Статистична невизначеність Невизначені параметри можуть спостерігатися достатньо для визначення частоти появи події кількість разів за допомогою статистичних даних, імітації, моделювання, експерименту. Імовірність розглядається як об’єктивна ймовірність настання події. Визначається на основі реальних даних через відносну частоту

Нестатистична (апріорна, суб’єктивна) невизначеність Подія повторюється не часто або зовсім не спостерігається, і її реалізація можлива тільки в майбутньому. Ймовірність розглядається як ступінь упевненості, що ця подія відбудеться, тобто це суб’єктивна ймовірність. Визначається на основі опитувань, ймовірностей

Залежно від засобів визначення ймовірності Невизначеність (недостовірність, неоднозначність, невідомість) За ступенем імовірності настання подій Повна невизначеність (близький до 0 ступінь прогнозованості (ймовірності) настання подій) LimPi = 0 t  n, де Рi — прогнозованість настання події i; t — час; n — кінцевий час прогнозування події. Повністю відсутня можливість будь-яким чином прогнозувати перспективи розвитку як підприємства, так і ринку в цілому Повна визначеність (близький до 1 ступінь прогнозованості (ймовірності) настання подій) LimPi = 1 t  n. Можливість зі 100 %-ю ймовірністю прогнозувати не тільки стратегію підприємства на ринку, а й ситуацію, тенденції розвитку тощо Часткова невизначеність (ступінь прогнозованості (імовірності) настання події знаходиться в межах від 0 до 1) 0 < LimPi < 1 t  n. Має конкретний практичний характер, порівняно з попередніми видами, що являють собою теоретичні припущення про можливості суб’єктів господарювання

За об’єктом невизначеності

Людська невизначеність Пов’язана з неможливістю точного передбачення поведінки людини в процесі роботи через відмінності у рівні освіти, емоційно-психологічному настрої, світогляді кожної особи

Технічна невизначеність Пов’язана з надійністю обладнання, непередбаченістю виробничих процесів, складністю технології, рівнем автоматизації, темпами оновлення, обсягами виробництва

Соціальна невизначеність Зумовлена прагненням людей утворювати соціальні зв’язки та поводитися відповідно до загальноприйнятих норм, традицій, узятих на себе зобов’язань

Рис. 4.2. Схема видової класифікації невизначеності

Найпоширенішою є класифікація невизначеності за ступенем настання події. Ця класифікація дає можливість розрізнити повну та часткову невизначеність, повну визначеність. Часткова чи повна невизначеність пояснюється тим, що, по суті, економічні проблеми зводяться до задач вибору з деякої кількості альтернатив. При цьому економічні суб’єкти не мають повної інформації про стан систем для розробки оптимального рішення й достатніх можливостей для адекватного обліку всіх доступних даних. Невизначеність інформації можливо зняти, визначивши ймовірність, з якою можна очікувати цю інформацію. Залежно від засобів визначення ймовірності розрізняють два типи невизначеності – статистичну та нестатистичну. Якщо мається на увазі статистична невизначеність, то іноді кажуть, що рішення приймається в умовах ризику, якщо нестатистична – то рішення приймається в умовах невизначеності. У чистому вигляді той чи інший вид імовірності трапляється рідко – найчастіше можна зустріти мішаний вид. Розвиток фірми в умовах ринкової економіки на кожному етапі повинен формуватися з врахуванням різних видів невизначеності. Чинники невизначеності, що впливають на будь-який ринковий суб’єкт, також наявні безпосередньо в процесі управління ним. За місцем виникнення невизначеність в управлінні підприємством (фірмою) може бути наслідком: – невизначеності у встановленні планового періоду і, зокрема, періоду, на який розробляється стратегія розвитку підприємства; – невизначеності формування цілей підприємства та вибору пріоритетів у визначених цілях, що може бути зумовлено наявністю ряду альтернативних цілей; – помилок в оцінках дійсного стану справ усередині самого підприємства та його місця на ринку, до чого, у свою чергу, може призвести ряд причин об’єктивного та суб’єктивного характеру; – неповної або помилкової інформації стосовно перспектив розвитку даного підприємства й ринку в цілому, рішень, прийнятих на її підставі; – можливих перебоїв у розробці чи реалізації стратегії розвитку підприємства; невизначеності контролю й оцінки результатів діяльності підприємства.

Таким чином, невизначеність виступає невід’ємним атрибутом прийняття господарських рішень. Але слід зазначити, що вона не завжди є негативним фактором, оскільки усвідомлення факту її існування мотивує до самостійного розв’язання господарських завдань, веде до ініціативності та творчого пошуку. На практиці зниження рівня невизначеності, необхідне для прийняття господарських рішень, забезпечується: – збором інформації, що зменшує невизначеність очікувань; – обробкою інформації методами аналізу, прогнозу, сценарію та з’ясуванням причин, форм і наслідків невизначеності; – розробкою моделей, адекватних ситуаціям, що мають місце, і здобуттям у результаті моделювання значень цільових величин, функціональних залежностей станів об’єкта управління та навколишнього середовища. 4.2. Критерії прийняття рішень в умовах невизначеності Багато рішень у підприємницькій діяльності доводиться приймати в умовах, коли необхідно вибирати напрями дій з кількох можливих варіантів, результати здійснення яких важко спрогнозувати. Невизначеність виступає основною характеристикою недостатньої забезпеченості процесу прийняття економічних рішень знаннями щодо певної проблемної ситуації. На теоретичному рівні ця ситуація досить добре розроблена, проте на практиці застосування формалізованих алгоритмів аналізу обмежене. Основні труднощі полягають у тому, що неможливо оцінити ймовірність появи наслідків прийнятих рішень. Для вибору оптимальної стратегії в ситуації невизначеності використовують кілька критеріїв. Кожен з критеріїв передбачає як оптимальне рішення використовувати тільки одну конкретну стратегію («чисту» стратегію). Але в деяких випадках краще не дотримуватися одної стратегії, а застосовувати декілька («мішану» стратегію). За наявності кількох альтернативних станів зовнішнього середовища і внутрішніх умов підприємства, їм відповідають належні значення цільових функцій. Якщо жодна з альтернатив не

домінуватиме, то постає задача вибору рішення із застосуванням правил і критеріїв теорії прийняття рішень. Наведемо кілька загальних критеріїв раціонального вибору варіантів рішень з безлічі можливих. Критерії засновані на аналізі матриці можливих станів навколишнього середовища й альтернатив рішень. Для прийняття рішень в умовах невизначеності та ризику за допомогою статичної ігрової моделі вхідна інформація подається у вигляді матриці, рядки якої — це можливі альтернативні рішення, а стовпчики — стани системи (се79

редовища). Кожній альтернативі рішень і кожному стану системи (середовища) відповідає результат (наслідок рішення), який визначає витрати або виграш за вибору даної альтернативи рішення та реалізації даного стану системи. У дискретному випадку дані задаються у формі матриці, представленої в табл. 4.1. Таблиця 4.1 Матриця прибутків S1

…

a11

…

a1m

…

an1

…

anm

Аі – альтернатива і-го рішення (і = n); Sj – можливий j-стан навколишнього середовища (j = 1,m); aij – результат (наслідок рішення). У загальному вигляді aij – неперервна функція аргументів Аі та Si, що позначає вартість капіталу, прийняту альтернативою j за стану навколишнього середовища і. Матриця придатна для ситуації, коли:

– існує кінцева кількість розглянутих альтернатив дій і станів навколишнього середовища; – має місце функція результатів, яка зараховує кожній альтернативі однозначний ефект у формі, наприклад, вартості капіталу, доходів, прибутків тощо; – вартість капіталу чи отриманий прибуток (зазнаний збиток) буде єдино важливою цільовою величиною. Альтернативи в зазначених умовах можуть вибиратися за одним із критеріїв, поданих у табл. 4.2, відповідно до правил прийняття рішень. Нехай кожна альтернатива має однозначний ефект у формі вартості капіталу. Для вибору оптимальної стратегії в ситуації невизначеності використовуються різні правила та критерії (табл. 4.2). Таблиця 4.2 Характеристика критеріїв обґрунтування господарських рішень в умовах невизначеності Правило (критерій)

Характеристика

Правило максимін (критерій Вальда)

Вважається фундаментальним критерієм. Називають критерієм песиміста, оскільки він орієнтується на кращий з гірших результатів. Особа, що приймає рішення, в цьому випадку мінімально готова до ризику. Припускаючи максимум негативного розвитку стану навколишнього середовища, вона не стільки бажає виграти, скільки не програти. За цим критерієм обирається стратегія, що гарантує максимальне значення найгіршого виграшу (стратегія фаталізму). Для цього у кожному рядку матриці фіксують альтернативи з мінімальним значенням вартості капіталу і з відзначених мінімальних вибирають максимальне. Альтернативі а* з максимальним значенням із усіх мінімальних надається пріоритет. Використовується в тих ситуаціях, коли обирається стратегія управління, виходячи з вимоги отримання максимально можливого прибутку (виграшу) в найгірших умовах. Можна застосовувати у випадках, коли: помилки у виборі стратегії поведінки можуть призвести до катастрофічних наслідків; коли рішення можна застосовувати тільки один раз і в майбутньому його вже не вдасться змінити

Правило

Критерій оптимізму відповідає оптимістичній наступальній

максимакс

стратегії. При цьому не береться до уваги ніякий можливий результат, крім найкращого. Відповідно до цього правила вибирається альтернатива з найвищим досяжним значенням вартості капіталу. Особа, що приймає рішення, не враховує ступінь ризику від несприятливої зміни навколишнього середовища. Використовуючи це правило, визначають максимальні значення для кожного рядка та вибирають найбільше з них. Спільний недолік правил максимакса й максиміна — використання тільки одного варіанту розвитку ситуації для кожної альтернативи в обґрунтуванні рішень

Правило мінімакс (критерій Севіджа)

Мінімакс орієнтований на мінімізацію жалю з приводу втраченого прибутку й допускає розумний ризик заради отримання додаткового прибутку. Розрахунок критерію складається з чотирьох етапів: 1. Знаходимо кращий результат кожної графи (максимум aij). 2. Визначаємо відхилення від кращого результату кожної окремої графи, тобто maxi aij – aij. Отримані результати створять матрицю ризику (жалю), тому що її елементи — це недоотриманий прибуток від невдало прийнятих рішень, допущених через помилкову оцінку можливої реакції ринку. 3. Для кожного рядка матриці жалю знаходимо максимальне значення. 4. Обираємо рішення, за якого максимальний жаль буде меншим, ніж за інших рішень. Критерій використовується тоді, коли необхідно обрати стратегію захисту об’єкта від занадто великих утрат. Використання критерію Севіджа є доцільним тільки за умови достатньої фінансової стабільності підприємства, коли є впевненість, що випадковий збиток не призведе до повного краху

Правило Гурвіца

Відповідно до цього правила максимакс і максимін сполучаються зв’язуванням максимуму мінімальних значень альтернатив. Це правило називають ще правилом оптимізму — песимізму. Оптимальну альтернативу можна розрахувати за формулою: a* = αmaxjaij + (1 – α)minjaij, де α — коефіцієнт оптимізму, α = 1..0 (коли α = 1, альтернатива вибирається за правилом максимакс, якщо α = 0 — за правилом максимін). В основу правила покладено використання критерію Гурвіца. Застосовуючи правило Гурвіца, враховують більш істотну інформацію, ніж у разі використання правил максимін і максимакс

4.3. Теорія корисності в системі процесів прийняття рішень Проблема раціонального вибору є однією з головних економічних задач. Її постійно розв’язують основні суб’єкти економіки – виробники та споживачі. Виробники намагаються найвигідніше вкласти капітал у виробництво товарів, які приносять дохід. Споживачі бажають придбати продукцію з високою споживчою цінністю та за прийнятною ціною. Кожна з цих задач розв’язується в умовах ризику. Результати рішень залежать від випадкових величин, які характеризуються ймовірнісними функціями розподілу. Для того, щоб порівнювати їх ефективність, необхідно вміти порівнювати функції розподілу ефективності. Для задач прийняття рішень в умовах ризику та невизначеності принцип оптимального вибору часто описується за допомогою функції корисності. Корисність виражає ступінь задоволення особи від споживання товару чи виконання будь-якої дії. В економічному аналізі корисність часто застосовується для того, щоб описати пріоритет у ранжуванні наборів споживчих товарів і послуг. Основним припущенням економічної теорії є припущення про те, що людина завжди робить раціональний вибір. Поняття функції корисності дає можливість зіставити споживчий ефект від купівлі (продажу) різних, навіть фізично несумісних, товарів (ефект від купівлі однієї сорочки й однієї книги). Корисність розглядається як певним чином узагальнені втрати чи виграші, коли всі цінності зведено до однієї шкали. Корисність вимірюють у довільних одиницях, що називаються одиницями корисності, які можна пов’язати з іншими одиницями, наприклад, грошовими. Цей зв’язок і визначає величину корисності для особи, що приймає рішення. Людина завжди обирає той варіант, корисність якого, на її думку, максимальна. Функцією корисності називається деяка функція що

U (X ) , X Y ,

визначена на множині переваг, якщо вона монотонна, тобто з того,

випливає

U ( X )  U (Y ) .

Цінні папери та майбутні інвестиції також є то-

варом, тому, з одного боку, їх ефективності можна розрахувати, бо вони мають грошову оцінку. Але ризикові цінні папери або інвестиції гарантують отриман-

ня грошей у майбутньому, і тут зіставити їх ефективність неможливо. Встановлення будь-якого ступеня ризику, характеризуючи випадкову величину одним числом, є спробою подолати цю суперечність. Аксіоми раціональної поведінки наведено у праці Дж. Фон Неймана та О. Моргенштерна. За умови виконання цих аксіом автори довели теорему про існування деякої функції, що регулює раціональний вибір, – функції корисності. Аксіома 1 (повноти). Коли підприємець стикається з двома будь-якими рядами подій, він завжди може сказати, який йому більше до вподоби або йому байдуже, який із рядів подій вибрати. Ця аксіома записується у вигляді: —

X ≥ Y (X більше до вподоби, ніж Y, або байдуже);

—

X ≈ Y (X і Y рівноцінні);

—

X > Y (X більше до вподоби, ніж Y).

Завдяки аксіомі повноти споживач наділяється здатністю класифікувати (розрізняти) ряди подій, тобто вмінням порівнювати всі альтернативи. Аксіома 2 (транзитивності). Перевага серед різних рядів подій послідовна, тобто, якщо ряд X > Y, Y > Z, то X > Z. Завдяки аксіомі транзитивності виключається мінливість смаків споживача. Припустимо, що споживач віддає перевагу ряду подій f над рядом d, а ряду d над рядом b, ряду b над рядом подій f. Отже, щоб господарювання було раціональне, підприємець повинен мати усталений смак, інакше він ніколи не зможе зробити правильний вибір. Аксіома 3 (неперервності). В умовах аксіоми транзитивності відносно альтернатив X, Y, Z припустимо, що з імовірністю 1 індивід може отримати Y, з імовірністю p — X, а з ймовірністю (1 – p) — Z. Тоді існує таке p, за якого ці дві лотереї для індивіда рівноцінні. Аксіома 4 (незалежності). Нехай існують блага або товари X і Y, які, на думку індивіда, однакові, та дві лотереї, які відрізняються лише тим, що одна містить X, а друга — Y, тоді ці дві лотереї для індивіда однакові.

Аксіома 5 (нерівних імовірностей). Якщо індивіду запропонувати дві лотереї, які дають однаковий виграш із різною ймовірністю, то він обирає ту, ймовірність виграшу якої більша. Аксіома 6 (складеної лотереї). Коли призом однієї лотереї є білет іншої лотереї, то індивід приймає рішення лише з міркувань імовірностей виграшу кінцевого призу. Для визначення корисності використовують поняття лотереї. Для цього 84

експерту пропонують порівняти дві альтернативи:

—

значення показника X;

лотерею: отримати

X min

з імовірністю

(1  p)

або

X max

з ймовірністю

L( X max ; p; X min ) .

Величину ймовірності

( p)

змінюють поступово до такої величини від 0

до 1, доки, на думку експерта, значення показника

і лотерея

L( X max ; p; X min )

стануть еквівалентними. Тобто всі можливі результати розміщують за зростанням. Корисність найгіршого результату оцінюється як 0, а найкращого — 1 (або як 100):

U ( X min )  0; U ( X max )  100.

Для того щоб оцінити проміжний результат, особі пропонують взяти участь у лотереї. Значення

за якого особа відмовиться від гарантованого ре-

зультату на користь участі у лотереї, беруть для розрахунку корисності: U ( X j )  pU ( X max )  (1  p)U ( X min )  100.

Тобто із множини значень відомого показника

експерт повинен розрахувати два:

найменш пріоритетне, для яких Корисність варіанту байдуже, що обирати:

X max

не гірше за

X min

— найбільш пріоритетне і

X max ,

X min

визначається ймовірністю

гарантовано або лотерею

не гірше за p

— за якої експерту

L( X max ; p; X min ) ,

— вектори, найбільш і найменш приоритетні порівняно з

де

X max

X min

. Наприклад, має-

мо два варіанти: 1)

отримати гарантовано 100 грн;

узяти участь у лотереї: або одержати 50 грн з імовірністю 0,4, або

отримати 150 грн із відповідною ймовірністю 0,6.

Для кожної людини буде своє значення ймовірності, за якої їй байдуже, що обирати: гроші гарантовано або участь у лотереї. Імовірність перетворюють на корисність, помножуючи на 100, якщо корисність визначається за 100бальною шкалою, або помножуючи на 10, коли за 10-бальною. Нехай лотерея ми ймовірностями

приводить до виграшів (подій)

P1, P2 ,...Pn

X1, X 2 ,...X n

і відповідними корисностями

із відповідни-

U ( X1 ),U ( X 2 ),...U ( X n ) .

Математичне сподівання виграшу, тобто очікуваний виграш, обчислю85

ють за формулою: N

М ( х)   Pn X n . н1

(4.1)

Математичне сподівання корисності, тобто очікувану корисність, визначають за формулою: M U x   U ( xi ) Pi . n

i 1

(4.2)

Корисність результатів збігається з математичним сподіванням корисності результатів. Взаємозв’язок ризику з функціями корисності визначається поняттям детермінованого еквіваленту. Детермінований еквівалент лотереї – це гарантована сума

отримання якої еквівалентно участі в лотереї і гарантує особі

таку саму корисність, як і участь у ризикованій справі, тобто U ( X )  M (U ( X )) .

(4.3)

Особу, що приймає рішення, називають несхильною до ризику, коли для неї найбільш пріоритетною є можливість одержати гарантовано очікуваний виграш у лотереї, ніж узяти в ній участь. Із теорії корисності можна зробити висновок, що корисність лотереї збігається з математичним сподіванням корисності її випадкових результатів. Відповідно до цього умова несхильності до ризику набуває такого вигляду: U (M ( x))  M (U ( x)) ,

(4.4)

тобто корисність сподіваного доходу більше сподіваної корисності. ОПР не схильна до ризику тоді й тільки тоді, коли її функція корисності увігнута. Для функції корисності можна розрахувати премію за ризик у лотереї ((х)) як різницю між очікуваним виграшем і детермінованим еквівалентом: π( X )  M ( X )  x .

(4.5)

За своїм фізичним змістом премія за ризик (надбавка за ризик) — це сума в одиницях виміру показника X, якою суб’єкт управління згоден поступитися із середнього виграшу, щоб уникнути ризику, пов’язаного з лотереєю, і отримати гарантований дохід без ризику. Коли особа, що приймає рішення, натрапляє на лотерею, менш пріоритетну, ніж стан, у якому вона в даний момент перебуває, то постає питання, скільки б вона заплатила (в одиницях вимірювання критерію X) за свою неучасть у цій лотереї (уникнення її). Страхова сума (CC) — це величина детермінованого еквівалента з протилежним знаком: СС ( Х )  Х

(4.6)

Умова схильності до ризику набуває такого вигляду: U (M ( x))  M (U ( x)) ,

(4.7)

тобто корисність сподіваного доходу менше сподіваної корисності. ОПР схильна до ризику тоді й тільки тоді, коли її функція корисності опукла, а графік розгорнутий дзвоном униз. Премія за ризик у випадку схильності до ризику показує, скільки коштів інвестор може додатково отримати або втратити, ризикуючи. Умова байдужості до ризику набуває такого вигляду: U (M ( x))  M (U ( x)) .

(4.8)

ОПР байдужа до ризику тоді й тільки тоді, коли її функція корисності лінійна, а графік — пряма. Премія за ризик у випадку байдужості до ризику завжди дорівнює нулю.

ТЕМА 5. ПІДПРИЄМНИЦЬКІ РИЗИКИ В ГОСПОДАРСЬКИХ ОПЕРАЦІЯХ 5.1. Ризик як економічна категорія Вважають, що термін «ризик» – грецького походження, який бере початок від слів ridsikon, ridsa – «стрімчак, скеля» і пов’язується, у першу чергу, з появою небезпеки або непевності в будь-якій сфері господарської діяльності та суспільноекономічного життя. У сучасній західній економічній літературі розглядають дві теорії ризику: класичну та неокласичну (рис. 5.1).

Теорії ризику Класична теорія ризику

Неокласична теорія ризику

Ризик — імовірність понесення збитків та втрати від обраного рішення та стратегії діяльності

Ризик — імовірність відхилення від поставлених цілей

Представники: Дж. Міль, І. Сеньйор

Представники: А. Маршал, А. Пігу Дж.Кейнс

Рис. 5.1. Сутнісна характеристика теорій ризику Істотний недолік класичної теорії, на думку її критиків, полягає в обмеженості розуміння сутності ризику та його економічного змісту. Відповідно до положень даної теорії ризик є чинником формування лише частини прибутку. Противники неокласичної теорії ризику наголошують на тому, що вона не враховує фактора задоволення від ризику, згідно з яким підприємець може піти на великий ризик.

На сьогодні має місце неоднозначність у тлумаченні поняття «ризик» вітчизняними та зарубіжними вченими. Так, ми виділяємо такі підходи до інтерпретації даної категорії: – ризик — це ймовірність (можливість) здобуття (тільки) небажаного результату (наприклад, імовірність втрати суб’єктом господарювання частини своїх прибутків або (чи тільки) ймовірність сприятливого позитивного результату: удача, шанс отримати додатковий прибуток (можливість отримання значної вигоди в результаті здійснення підприємницької діяльності; – ризик — невизначеність майбутнього стану, внутрішньої ситуації та зовнішнього середовища, невпевненість у результаті; – ризик — це діяльність, пов’язана з подоланням невизначеності у ситуації неминучого вибору, в процесі якої є можливість кількісно та якісно оцінити ймовірність досягнення передбачуваного результату та відхилення від мети. В економічній літературі дуже поширений підхід до трактування «ризику» як імовірності недоотримання прибутку, втрати ресурсів чи отримання збитку в результаті здійснення певних дій, операцій в тому чи іншому напрямі підприємницької діяльності. Але на практиці існують випадки, коли ризик стає джерелом отримання додаткового підприємницького прибутку. Беручи до уваги згадані вище підходи, можна прийняти визначення ризику у господарській діяльності. Господарський ризик – це специфічна характеристика в господарській ситуації, в якій не виключається ймовірність виникнення непередбачуваних наслідків (можливого відхилення від цілей, бажаного результату; втрати суб’єктом господарювання частини своїх прибутків тощо). Ризик є зворотною стороною волі вибору, оскільки відсутність альтернатив зумовлює відсутність ризику. Першопричиною, необхідною умовою виникнення підприємницьких ризиків виступає невизначеність результатів діяльності. Слід зазначити, що вже понад сто років триває наукова дискусія з приводу взаємовідношення понять «ризик» та «невизначеність». Так, ще економісти неокласичної школи (кінець XIX – початок XX ст.) ототожнювали ризик із невизначеністю. Представники неокейнсиансько-

го напряму, навпаки, розрізняли категорії «ризик» і «невизначеність», що пов’язано з умовою: відомі чи ні суб’єкту, що приймає рішення, кількісні ймовірності появи визначених подій. Якщо ризик характерний для економічних систем з масовими явищами, то невизначеність має місце, як правило, в тих випадках, коли ймовірності наслідків доводиться визначати суб’єктивно через відсутність статистичних даних за попередні періоди. На сучасному етапі більшість ученихекономістів дотримуються думки, згідно з якою поняття «ризик» та «невизначеність» не є тотожними. У ситуаціях ризику ми можемо використовувати об’єктивні значення ймовірностей для статистичного прогнозування (ймовірність можна визначити на підставі попереднього періоду), в той час як у ситуаціях із невизначеністю ймовірність використовується як суб’єктивна оцінка можливих наслідків. Даний погляд можна прокоментувати за допомогою схеми на рис. 5.2.

Програмовані рішення (повторювані, рутинні, процедурні) Непрограмовані рішення (важливі, нечасті, неповторювані, безпрецедентні)

Невизначеність Ризик Визначеність Результати альтернатив непередбачені Рішення вищих рівнів

Результати альтернатив імовірнісні

Результати альтернатив передбачені Рішення нижчих рівнів

Рис. 5.2. Континуум структури управлінських рішень [11] Рішення, які неможливо запрограмувати, зазвичай приймаються в незвичайних, нестандартних ситуаціях. Більшість реальних господарських рішень знаходяться посередині. Всі рішення приймаються в умовах з наявністю ризикових

обставин. Чим вищий рівень управління, тим, як правило, стрілка конкретних рішень схиляється в бік невизначеності та наростання ризику. Ризик являє собою одну з найскладніших економічних категорій, пов’язаних зі здійсненням господарської діяльності (рис. 5.3). Ризик — усвідомлена людиною можлива небезпека. Історично ризик пов’язаний з усім ходом суспільного розвитку

Ризик — подія, що може відбутися чи не відбутися та мати один із можливих економічних результатів: негативний (програш, збиток); нульовий; позитивний (виграш, вигода, прибуток).

Історична категорія

Економічна категорія Категорія «ризик»

Об’єктивна категорія Об’єктивність. Ризик супроводжує практично всі види господарських операцій, існує незалежно від волі і свідомості людини, ігнорування чи сприйняття особою його наявності

Суб’єктивна категорія Суб’єктивність. Внаслідок відмінності психологічних, етичних, ціннісних принципів і настанов має місце різне сприйняття людьми однієї і тієї самої величини ризику

Рис. 5.3. Сутність категорії «ризик» Слід зазначити, що серед учених-економістів питання про природу проявів ризику залишається дискусійним. Адже для ризикових ситуацій характерним є вибір певних альтернатив, різне сприйняття людьми однієї і тієї самої величини ризику внаслідок відмінності психологічних, етичних, ціннісних принципів і настанов. У цьому полягає його суб’єктивність. Разом із тим ризик становить об’єктивний фактор, оскільки він супроводжує практично всі види господарських операцій, існує незалежно від волі та свідомості людини, ігнорування чи сприйняття особою його наявності. Отже, можна з упевненістю стверджувати, що ризик має суб’єктивно-об’єктивну природу, і це дає змогу вибирати та розробляти більш адекватні методи та заходи щодо оптимізації його рівня.

Для більш ґрунтовного розуміння природи ризику на рис. 5.4 розкриємо об’єкт, суб’єкт, риси цієї категорії, джерела та умови існування.

Об’єкт ризику Економічна система, ефективність та умови функціонування якої точно невідомі

Суб’єкт ризику Особа (індивід або колектив), яка зацікавлена в результатах керування об’єктом ризику та має компетенцію приймати рішення щодо об’єкта ризику 91

Умови існування ризику: — система прагне досягти певної мети; — система обирає шлях досягнення мети; — вибір проводиться в умовах невизначеності

РИЗИК

Риси ризику:  ймовірнісна природа;  економічна природа;  суб’єктивнооб’єктивна природа;  альтернативність;  невизначеність;  коливання рівня ризику;  постійність існування

Фактори ризику Причини або рушійні сили, які породжують ризиковані процеси Джерела ризику Конкретні складові елементи факторів, які зумовлюють можливість втрат Рис. 5.4. Характеристика ризику як економічної категорії Сутність ризику відображає взаємозв’язок і взаємодія основних його аспектів: імовірність здобуття бажаного результату; можливість настання несприятливих, небажаних наслідків у процесі вибору альтернативи та її реалізації; імовірність відхилення від обраної мети чи невпевненість у її досягненні. Таким чином, ключовою рисою ризику є його ймовірнісна природа. Ступінь цієї ймовірності характеризується всією сукупністю як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів. Поряд з цим ризику як одній з найскладніших категорій, пов’язаних з результативністю господарської діяльності, притаманні такі риси, як:

– економічна природа (ризик проявляється на всіх етапах підприємницької діяльності, незалежно від її сфери; він прямо пов’язаний із дохідністю та економічними втратами у процесі господарювання); – альтернативність (ризик передбачає необхідність вибору з двох або кількох можливих варіантів рішень); – невизначеність результатів (очікуваний рівень ризику може коливатися в певному діапазоні, і його наслідком можуть бути як негативні, так і позитивні ре92

зультати); – коливання рівня ризику (ступінь господарського ризику істотно варіює під упливом фактора часу, численних об’єктивних і суб’єктивних факторів, які перебувають у постійній динаміці); – постійність (повне усунення ризику неможливе внаслідок об’єктивносуб’єктивної природи даної категорії, динамічності ступеня ризику тощо). Для розуміння природи підприємницького ризику фундаментальне значення має зв’язок ризику та прибутку*. Проблема взаємовідношення даних категорій — одна з ключових концепцій у виробничо-господарській діяльності підприємств. Ризик є одним із факторів формування прибутку, тому отримання істотної частини прибутків зумовлено диференційованим управлінням ризиком. Перед кожним суб’єктом господарювання постає проблема вибору між високим прибутком від ризикових операцій (з небезпекою втратити на тільки прибуток, а й вкладений капітал) та низьким прибутком від безризикових проектів. Очевидно, що нульовий ризик забезпечує найнижчий прибуток найвищого ризику,

R  R2 ,

прибуток має найбільше значення

(0; П1 ) ,

а за

П  П3 (П3  П 2  П1 ) .

Взаємозв’язок між прибутком і рівнем ризику можна зобразити графічно. З рис. 5.5 видно, що більш високий ризик пов’язаний з імовірністю отримання більш високого прибутку. Принциповий вибір стосовно прийняття ризикового рішення *

А. Сміт: «…досягнення навіть нормальної норми прибутку завжди пов’язано з більшим або меншим ризиком». І. Шумпетер: «…якщо ризики не враховують у господарському плані, тоді вони стають джерелом, з одного боку, збитків, а з іншого — прибутків».

залежить від переваги підприємця між очікуваною прибутковістю (рентабельністю), вкладених у проект коштів та їх надійністю, під якою розуміється неризикованість, імовірність отримання прибутків.

Прибуток П3 П2

П1

0 R1

Ризик

Рис. 5.5. Залежність прибутку від рівня ризику Поява підприємницьких ризиків зумовлена численними факторами – умовами, які можуть викликати та спричинити невизначеність результатів здійснення господарської діяльності. Можна запропонувати такий підхід до визначення факторів впливу на рівень підприємницького ризику як, наприклад, на рис. 5.6. Основними критеріями визначення факторів підприємницького ризику виступають: джерело виникнення (зовнішні та внутрішні фактори); ступінь впливу (фактори прямої та непрямої дії). Фактори прямої дії безпосередньо впливають на результати підприємницької діяльності та рівень ризику. Фактори непрямої дії не впливають безпосередньо на дані процеси, але зумовлюють їх зміну. Параметри, що характеризують внутрішню діяльність підприємства, є внутрішніми; зовнішніми факторами є параметри, що характеризують зовнішнє середовище суб’єкта господарювання.

Фактори впливу на ступінь підприємницького ризику Зовнішні фактори

За джерелом виникнення

За ступенем впливу Фактори прямого впливу Законотворча політика держави з регулювання господарської діяльності Непередбачені дії органів державної влади та місцевого самоврядування Податкова система Відносини з партнерами Конкуренція Рівень злочинності

Фактори непрямого впливу Політична ситуація Науково-технічний прогрес Економічна ситуація в країні та галузі Ринкова кон’юнктура Міжнародні події Навколишнє природне середовище

Внутрішні фактори Стан техніко-технологічної бази виробництва та характер інноваційних процесів Рівень організації виробничого процесу Стратегія розвитку, тактичне й оперативне планування Забезпеченість ресурсами та ефективність їх використання Якість та конкурентоспроможність продукції Обсяг реалізації Продуктивність праці Система мотивації Система оплати праці Витрати виробництва та обігу Рівень прибутковості підприємства

Рис. 5.6. Фактори впливу на ступінь підприємницького ризику Основними внутрішніми факторами ризику, залежно від сфер господарської діяльності підприємства, вважають — виробництво, обіг, управління. Виробничий процес являє собою сукупність взаємозалежних основних, допоміжних і обслуговуючих процесів праці. У виробничій сфері виділяють чинники ризику основної та допоміжної діяльності. До факторів ризику основної виробничої діяльності належать: достатній рівень технологічної дисципліни, аварії, позапланові зупинки устаткування чи переривання технологічного циклу підприємства через вимушене переналагодження устаткування (наприклад, унаслідок несподіваної зміни параметрів чи сировини, матеріалів, які використовуються в технологічному процесі) тощо. Фактори ризику допоміжної виробничої діяльності – це перебої в енергопостачанні; подовження, порівняно із запланованими, термінів ремонту устаткування; аварії допоміжних систем; непідготовленість інструментального господарства підприємства до освоєння нового виробу тощо.

Факторами ризику у сфері обслуговування виробничих процесів підприємства можуть бути збої в роботі служб, що забезпечують безперебійне функціонування основного і допоміжного виробництва, наприклад, аварія, пожежа в складському господарстві, вихід з ладу (повний чи частковий) обчислювальних потужностей у системі обробки інформації тощо. Причиною погіршення економічного становища підприємства може стати недостатня патентна захищеність продукції підприємства та технології її виготовлення, внаслідок чого 95

конкуренти освоїли випуск аналогічної продукції. У сфері обігу діяльність підприємства може зазнати впливу таких факторів, як: порушення підприємствами-партнерами погоджених графіків постачання сировини, невмотивована відмова оптових споживачів оплатити чи вивезти

замовлену

готову

продукцію,

банкрутство

чи

самоліквідація

контрагентів, ділових партнерів. Внутрішні фактори ризику управлінської діяльності можна класифікувати за рівнем у процесі прийняття рішень. На рівні прийняття стратегічних управлінських рішень виділяють такі внутрішні фактори ризику: хибний вибір чи неадекватне формулювання цілей підприємства, що призводить до ймовірності розробки стратегії в помилковому напрямі; неправильна оцінка стратегічного потенціалу підприємства, спричинена погрішністю вхідних даних, помилковою оцінкою ступеня автономності підприємства, фактичного розмежування прав власності тощо; хибний прогноз розвитку зовнішнього господарського середовища в довгостроковій перспективі тощо. Ризик у прийнятті рішень на тактичному рівні насамперед пов’язаний з імовірністю часткової втрати чи перекручування змістової інформації під час переходу від стратегічного планування до тактичного. Основний фактор ризику даної групи полягає в низькій якості управління підприємством. На будь-якому рівні прийнятих рішень присутні як зовнішні, так і внутрішні стосовно даного підприємства фактори ризику. Можна припустити, що для стратегічних рішень кількість і роль зовнішніх факторів ризику значно вищі, ніж для тактичних чи оперативних.

Описані фактори є інтегральними. Чітке усвідомлення причин усіх видів ризику та визначення розміру їх впливу на прогнозовані результати дуже важливе для своєчасного та ефективного менеджменту. Виділяють такі функції ризику, як: інноваційна, регулятивна, захисна, компенсаційна, соціально-економічна й аналітична (рис. 5.7).

Інноваційна функція

Регулятивна функція

Захисна функція

Стимулювання пошуку шляхів нетрадиційного розв’язання проблем, що стоять перед суб’єктом господарювання. Більшість підприємств досягають успіху, стають конкурентоспроможними на основі інноваційної діяльності, пов’язаної з ризиком Конструктивний аспект. Можливість виконання ризиком ролі каталізатора під час здійснення господарських операцій, оскільки він зумовлює новаторський пошук та підприємницьку активність Деструктивний аспект. В умовах неповної інформації без належного врахування закономірностей розвитку явища ризик може стати виявом авантюризму, суб’єктивізму Історико-генетичний аспект. Юридичні та фізичні особи змушені шукати кошти і форми захисту від небажаної реалізації ризику Соціально-правовий аспект. Об’єктивна необхідність законодавчого закріплення поняття «правомірність ризику», правового регулювання страхової діяльності

Компенсаційна функція

Забезпечує компенсаційний успіх (позитивну компенсацію) — додатковий, порівняно з плановим, прибуток у випадку успішного результату (реалізації шансу)

Соціальноекономічна функція

У процесі ринкової діяльності завдяки ризику та конкуренції виділяються (селектуються) соціальні групи ефективних власників

Аналітична функція

Наявність ризику зумовлює необхідність вибору в процесі аналізу з альтернативних варіантів найбільш прибуткового варіанту з найменшим ступенем ризику

Рис. 5.7. Функції ризику підприємницької діяльності

Підбиваючи підсумок, необхідно зазначити, що ризик як суб’єктивнооб’єктивна категорія є невід’ємною беззаперечною частиною будь-якого напряму та виду господарської діяльності підприємства. Його вплив слід враховувати у прогнозуванні економічних наслідків рішень, які приймаються суб’єктом, а також поведінки споживачів, конкурентів. 5.2. Класифікація підприємницьких ризиків 97

Ефективність організації управління ризиком багато в чому зумовлюється класифікаційною системою, яка включає групи, категорії, види, підвиди та різновиди ризиків. Завдяки науково обґрунтованій класифікації ризику можна чітко визначити місце конкретного виду ризику в їх загальній системі та вможливити ефективне застосування відповідних методів, прийомів управління ризиком. Широко використовуються різноманітні способи класифікації ризиків, але не існує однозначного підходу до певних класифікаційних ознак [8]. Спробуємо навести змістову класифікацію ризиків, виділити типи ризиків, згрупувати їх за певними ознаками: Залежно від можливого результату виділяють: – чистий ризик — імовірність здобуття негативного чи нульового результату (виробничі та інвестиційні ризики); – спекулятивний ризик — імовірність здобуття як позитивного, так і негативного результату (фінансові ризики). Більшість ризиків є саме спекулятивними. Просування нової чи реконструйованої продукції на ринок, зниження ціни для залучення покупців тощо здійснюється саме в надії отримати прибуток. За

ступенем

об’єктивності

та

суб’єктивності

рішень

—

з об’єктивною, суб’єктивною та об’єктивно-суб’єктивною ймовірністю. За чисельністю суб’єктів ризику — індивідуальний і груповий. За ситуацією — стохастичний (в умовах невизначеності), конкурентний (в умовах конфлікту).

За джерелом виникнення ризику: ризик, пов’язаний із господарською діяльністю; ризик, пов’язаний з особою підприємця; ризик, пов’язаний з нестачею інформації про стан зовнішнього середовища. За видами діяльності підприємства: – виробничий ризик — пов’язаний з можливістю невиконання фірмою своїх зобов’язань за контрактом або договором із замовником; – фінансовий ризик — пов’язаний з можливістю невиконання фірмою своїх фінансових обов’язків перед інвесторами через використання для фінансової діяльності фірми боргу; – інвестиційний ризик — пов’язаний із можливістю знецінення інвестиційно-фінансового портфеля, який складається як із власних цінних паперів, так і з придбаних; – валютний ризик — пов’язаний із можливістю коливань ринкових ставок власної грошової одиниці та інших курсів валют; – юридичний ризик — пов’язаний з неправильним чи неправомірним оформленням документів, укладанням угод чи трактуванням норм правових актів; – страховий ризик — ризик страхової компанії, пов’язаний з адекватністю формування страхових тарифів, азартною методологією страхування; – інноваційний ризик — ризик відхилення від мети у разі вкладання коштів у виробництво інноваційного продукту, науково-дослідні та конструкторські роботи. За ступенем належності до підприємницької діяльності: – підприємницький ризик — ризики, що виникають під час підприємницької діяльності (самостійної ініціативної фінансово-господарської діяльності громадян, здійснюваної для одержання прибутку, від свого імені, під власну майнову відповідальність або ж від імені та під відповідальність юридичної особи — підприємства (фірми)); – непідприємницький ризик — ризики, що мають місце під час здійснення непідприємницької діяльності (діяльності «non profit organization» (неприбутко-

вих організацій), науково-дослідних центрів, навчальних закладів, сприяння різним суспільним рухам, тощо). За належністю до країни функціонування суб’єкта господарювання: – внутрішні ризики — виниклі в певній країні ризики, впливають на діяльність тільки її суб’єктів господарювання; – зовнішні ризики — ризики, джерело (походження) яких для внутрішніх виробників перебуває за межами їхньої країни. 99

За рівнем виникнення: – ризики мікрорівня — виникають на підприємстві або у приватних осіб; – ризики галузевого походження — виникають у групи підприємств однієї галузі та чинять вплив на всю галузь; – ризики міжгалузевого походження — виникають через наявність взаємовпливу та взаємозалежності окремих галузей і сфер економічної діяльності; – регіональні ризики — виникають через наявність специфіки розвитку й управління окремими регіонами всередині країни; – державні ризики — виникають на макрорівні та впливають на всіх суб’єктів господарювання даної країни; – глобальні (міжнародні, всесвітні) ризики — виникають в економіці кількох країн чи світового співтовариства в цілому, впливаючи при цьому на діяльність суб’єктів господарювання. За сферою походження: – соціально-політичний ризик — зміна здійснюваного державою політичного курсу, введення в дію незапланованих раніше соціальних програм або інших дій, що в основі свого походження мають соціальну сферу (страйки, зміна психологічного клімату на підприємстві); – адміністративно-законодавчий

ризик

—

реалізація

не-

запланованих адміністративних обмежень господарської діяльності суб’єктів ринку, зміни в законодавстві (збільшення податкових ставок, заборона на здійснення певного виду діяльності тощо);

– виробничий ризик — виробництво продукції (товарів, послуг), здійснення будь-яких видів виробничої діяльності (зниження запланованих обсягів виробництва, зростання витрат на виробництво продукції тощо); – комерційний ризик — зниження обсягів реалізації товарів (послуг) (унаслідок зміни кон’юнктури, підвищення закупівельної ціни товарів, непередбачене зниження обсягу закупівель, втрати товару в процесі обігу тощо); – фінансовий ризик — невиконання суб’єктом економічної діяльності своїх фінансових зобов’язань (прострочення платежів, порушення термінів повернення кредитів тощо); зміни, що відбуваються у фінансовій системі взагалі (інфляційні процеси тощо); – природно-екологічний ризик — залежність людини й суспільного виробництва в цілому від природно-кліматичних умов (забагато опадів, повені); зворотний зв’язок між суспільним виробництвом і навколишнім природним середовищем (несприятливий вплив шкідливих виробництв на здоров’я людини тощо); – демографічний ризик — можливість зміни демографічної ситуації; особливість даних ризиків — існують як у формі самостійних ризиків, так і спричинені виникненням інших ризиків (зниження тривалості життя населення може призвести до виникнення ризику, пов’язаного з реалізацією продукції, орієнтованої на більш старе населення, тощо); – геополітичний ризик — можливість змін глобального характеру (світова міграція робочої сили, поява хвороб, що загрожують життю всього людства тощо). За причинами виникнення: – ризик, викликаний непевністю майбутнього, характерною для функціонування всіх суб’єктів ринку, і, як наслідок, — складністю в прогнозуванні їхніх дій (непевність майбутнього може бути викликана невизначеністю як у функціонуванні економічної системи самого підприємства або його найближчого оточення (наприклад, партнерів), так і навколишнього середовища, наприклад, економіки країни в цілому);

100

– ризик, викликаний нестачею інформації для прийняття рішень, що пов’язана з об’єктивною неможливістю врахування й розгляду всіх параметрів, необхідних для прийняття виробничо-господарських рішень; – ризик, викликаний особистими суб’єктивними чинниками групи, що аналізує ризик (власним розумінням аналізованих процесів, рівнем кваліфікації, співвідношенням кількості часу, необхідного для якісного та всебічного аналізу, та наданим для цієї процедури часом). За ступенем обґрунтованості прийняття ризику: – обґрунтовані ризики — ризики, які підприємство вирішує взяти на себе після проведення аналітичної оцінки прогнозованих результатів і можливих витрат; при цьому їх вплив на діяльність підприємства буде мінімальним; – частково обґрунтовані — ризики, що бере або передбачає взяти підприємство за умови рівності результатів і витрат; імовірність появи несприятливої події настільки велика, що у випадку її появи суб’єкт господарювання може дістати нульовий ефект; – авантюрні ризики — ризики, в результаті реалізації яких має місце висока ймовірність недосягнення запланованих результатів; суб’єкт господарювання, що бере авантюрний ризик, діє без урахування реальних сил, умов і можливостей, розраховуючи на випадковий успіх. За ступенем системності: – несистемні (унікальні) ризики — ризики, що не властиві даній системі, а ступінь їхнього впливу може бути зведено до можливого мінімуму (нуля) (наприклад, ступінь впливу ризику на результати діяльності підприємства може бути знижено за допомогою виробничої або фінансової диверсифікації); – системні ризики — ризики, наявність яких зумовлено самою системою, і ступінь їх впливу не може бути знижений. Системні ризики обов’язково існують в економіці та є атрибутом діяльності будь-якого суб’єкта господарювання. Ці ризики можна передбачити й оцінити, але знизити їх ступінь не можливо. З погляду теорії ефективного управління фірмою дана група ризиків являє собою ту максимальну кількість ризиків, пере-

101

вищення якої означатиме зниження ефективної діяльності організації. Але через ряд обмежень як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру (ресурсні обмеження, суб’єктивність використаної для впорядкування прогнозів інформації тощо), досягти того, щоб підприємство в своїй діяльності стикалося тільки з цими ризиками, не завжди можливо. Тому в більшості випадків підприємства беруть на себе всю групу системних ризиків плюс незначну частину унікальних ризиків. За відповідністю допустимим межам: – допустимі ризики – припускають рівень ризику в межах його середнього рівня, тобто середнього стосовно інших видів діяльності та інших господарських суб’єктів. Таким чином, якщо

Rср

– середній рівень ризику в економіці,

Rд

– рі-

вень допустимого ризику, то повинна виконуватися така умова: Rд  Rср ;

(5.1)

– критичні ризики – ризики припускають рівень, вищий за середній, але в межах допустимих значень, прийнятих у даній економічній системі для певних видів діяльності. Таким чином, якщо

Rкр

– критичний рівень ризику певного на-

пряму діяльності в даній економічній системі,

Rmax

– максимально допустимий рі-

вень ризику, то має виконуватися така умова: Rср  Rкр  Rmax .

(5.2)

Слід зазначити, що максимально припустима межа може перевищувати рівень системних ризиків; – катастрофічні ризики – ризики, що перевищують верхню (максимальну) межу ризику, сформовану в даній економічній системі. Таким чином, якщо

Rкат

–

катастрофічний рівень ризику визначеного напряму діяльності в даній економічній системі, то повинна виконуватися така умова: Rкат  Rmax .

(5.3)

За ознакою реалізації ризиків: – реалізовані ризики – несприятливі для підприємства події, що здійснилися, і наслідком яких може бути погіршення його діяльності;

102

– нереалізовані ризики – ризики, що не мали місця всупереч очікуванням. Реалізованими можуть бути і ті ризики, ймовірність виникнення яких була меншою, порівняно з нереалізованими. Це є наслідком їх імовірнісного характеру та необхідністю наявності низки умов для їх реалізації, тобто переходу зі стадії прогнозованих у стадію здійснених ризиків. За адекватністю часу ухвалення рішення про реагування на реалізовані ризики: – ризики попереджувальної групи – ризики, враховані під час складання планів розвитку підприємства, тобто до моменту їх появи; при цьому розроблено стратегію дій підприємства у випадку виникнення ризиків; – поточні ризики – непередбачені ризики; у випадку виникнення цих ризиків, унаслідок нерозробленої стратегії дій підприємства суб’єкт господарювання реагує на них у момент їх виникнення (на перших стадіях); – запізнілі ризики – ризики, що не були передбачені підприємством під час планування; стратегія дій підприємства в такому випадку розробляється вже після їх виникнення. За групою, що аналізує ризик і приймає рішення про дії підприємства у випадку його виникнення: – ризик індивідуального рішення – ризики, що мають місце, коли рішення приймається окремою людиною (директором підприємства, його власником та ін.); – ризики колективного рішення – ризики, що мають місце, коли рішення приймається групою осіб (радою директорів, групою експертів та ін.). За масштабами впливу або за сферою охоплення: – одноособові ризики – ризики, що впливають лише на дане підприємство та його найближче оточення (наприклад, банкрутство підприємства, що спричинило втрату замовлень для його постачальників); – багатоособові ризики – ризики, виникнення яких відіб’ється не тільки на окремому підприємстві та його найближчому оточенні, а й на групі інших підп-

103

риємств (наприклад, страйк працівників вуглевидобувної галузі може вплинути на діяльність збагачувальної фабрики, коксохімічного комбінату, металургійного підприємства, обсягах виробництва, електроенергії в масштабах усієї країни). За можливістю прогнозування: – прогнозовані ризики – ризики, виникнення яких можна спрогнозувати, що здійснюється з використанням найрізноманітніших методів аналізу; – ризики, що частково не прогнозуються (форс-мажорні) – ризики, котрі виникають унаслідок настання форс-мажорних подій (надзвичайних обставин), що не можуть бути цілком передбачені, та виступають непереборною перешкодою (стихійні лиха, катастрофи тощо); часткова непрогнозованість цих ризиків – наслідок досить низького ступеня ймовірності у визначенні ймовірності їх настання, а це, у свою чергу, є результатом обмеженості інформації та людських знань, необхідних для побудови прогнозу; – непрогнозовані ризики – ризики, виникнення яких неможливо передбачити жодним із наявних методів або підходів. За ступенем впливу на діяльність суб’єкта господарювання під час реалізації ризику: – негативний ризик – ризик, реалізація якого спричинює програш суб’єкта господарювання; – нульовий ризик – ризик, що характеризується відсутністю впливу на суб’єкта господарювання; – позитивний ризик – ризик, реалізація якого спричинює виграш для суб’єкта господарювання. Іноді ризик, реалізований для одного суб’єкта з негативним або нульовим результатом, є вигідним для іншого суб’єкта (наприклад, реалізація ризику у фірм-конкурентів тощо). За частотою виникнення: – одноразові (короткострокові) – ризики, що мають місце лише один раз через певні причини; – багаторазові (постійні) – ризики, що можуть проявитися неодноразово.

104

За можливістю запобігання: – ризики, яким можна запобігти – ризики, виникненню яких можна з упевненістю запобігти організаційно-технічними чи іншими управлінськими методами за умови вчасного реагування на загрозу; – ризики, яким не можна запобігти – ризики, яким не можна запобігти вказаними методами, їх можна лише застрахувати; – ризики, яким можна частково запобігти – ризики, реалізації яких можна 105

частково запобігти вказаними методами. Подана вище класифікація становить практичний інтерес для організації та управління підприємством в умовах ринкової економіки. Підприємницькі ризики є невід’ємною та беззаперечною частиною господарської діяльності підприємства. Тому результативність дій підприємця, подолання невпевненості у майбутніх результатах залежать насамперед від можливості та вміння правильно оцінити ступінь ризикованості намічених операцій та вжити необхідних заходів. 5.3. Обґрунтування господарських рішень в умовах ризику Для вибору оптимального рішення в ситуації ризику користуються правилом Байєса (критерій математичного сподівання), критерієм середнього значення і стандартного відхилення, критеріями Бернуллі, Лапласа, Гурвіца (табл. 5.1). Якщо критерії свідчать про те, що необхідно прийняти одне й те саме рішення, то це підтверджує його оптимальність. У випадку вказівки на різні рішення пріоритет варто віддати тому з них, у якого більше математичне сподівання. У ситуації ризику він є основним. Таблиця 5.1 Характеристика критеріїв обґрунтування ГР в умовах ризику Правило (критерій) Правило Байєса (критерій

Характеристика Ґрунтується на припущенні, що відомі ймовірності настання можливих станів

математичного сподівання)

зовнішнього середовища ( Pj ) . n

Обов’язкова вимога —  Pj  1 . Вона означає, що використано всі можливі j 1

стани природи, і інших бути не може. Критерієм вибору служить значення математичного сподівання альтернативи j. Відповідно до правила Байєса оптимальною вважається альтернатива з більшим значенням математичного сподівання, ніж в інших альтернативах Критерій середнього значення і стандартного відхилення

Для оцінки розсіювання значень критерію (обраного параметра) щодо його середнього прогнозованого значення математичного сподівання доцільно використовувати таку характеристику, як дисперсія — стандартне відхилення результатів (вартості капіталу) як ступеня ризику в критерії прийняття рішень. Чим вище стандартне відхилення, тим більший ризик. Для запобігання ризику особа, що приймає рішення, вибирає з двох альтернатив з однаковими математичними сподіваннями альтернативу з найменшим стандартним відхиленням (дисперсією)

Критерій Бернуллі

За обґрунтуванням Бернуллі можлива заміна значень математичних сподівань і моментів ризику цільових функцій (наприклад, вартості капіталу) на очікувану корисність (вигоду). Замість монетарних цільових функцій використовується корисність, і ОПР пов’язує її з цілями, очікуваним ступенем їх досягнення, врахуванням відношення до ризику. У цьому випадку виходять з того, що особа, яка приймає рішення, може оцінити вигоду (корисність) різних альтернатив і вибрати максимум «морального очікування» (МрО), розраховуючи його за формулою: i

MpO   f (КПi ) Pi , i 1

Критерій Лапласа

Критерій Гурвіца (критерій песимізмуоптимізму)

де f (КПi ) — дегресивно зростаюча функція корисності; КПi — вартість капіталу за і-го стану середовища; Pi — імовірність настання і-го стану зовнішнього середовища. На відміну від критерію середнього значення та стандартного відхилення у величині корисності трансформуються можливі результати. Альтернатива з максимальним значенням МС корисності є оптимальною. Якщо відношення до ризику нейтральне, цей критерій відповідає правилу Байєса Критерій дає змогу відокремити кращий варіант у тому випадку, якщо жодна з умов не має істотної переваги. Коли немає ніяких підстав вважати, що кожний окремий стан природи більш імовірний, порівняно з іншими, використовують припущення про те, що ймовірність виникнення кожного з можливих станів навколишнього середовища однакова. У такому випадку цінності кожної альтернативи можна обчислити за формулою звичайного середнього арифметичного всіх її можливих оцінок у різних станах природи. Оптимальною є та альтернатива, яка має найбільшу середню оцінку Передбачає оцінну функцію між поглядом крайнього оптимізму та крайнього песимізму. Формула розрахунку критерію показана у разі застосування правила Гурвіца в умовах невизначеності. Критерій рекомендує не керуватися ні крайнім оптимізмом, ані крайнім песимізмом, а брати деякий середній результат. Застосування критерію ускладнюється через відсутність обґрунтованого уявлення про величину параметра α — параметра впевненості інвестора щодо здобуття максимального виграшу. Критерій є дещо суб’єктивним, оскільки величина параметра оптимізму α обирається довільно від 0 до 1. За α = 1 критерій Гурвіца перетворюється в максимакс (критерій азартного гравця). За α = 0 він відповідає максіміну (критерію песимізму, чи Вальда)

106

Ситуація конфлікту є невід’ємною складовою ринкового середовища, під час якої кожен із суб’єктів (конкурентів) намагається завдати збиток іншому та мінімізувати власні витрати. Конфліктною називається ситуація, коли стикаються інтереси двох чи більше сторін, які мають суперечливі цілі, причому виграш кожної зі сторін залежить від того, як поводитимуться інші. Приклади конфліктних ситуацій: «бойові» дії, біржові угоди, різні види виробництва в умовах конкуренції, угоди на фондовому ринку, спортивні змагання, змагання, ігри. У житті конфлікт завжди супроводжується ризиком. Рішення в умовах конфлікту завжди пов’язані з ризиком, тому необхідним є обґрунтований підхід у виборі напряму подальших дій. Підприємець у процесі своїх дій повинен вибрати таку стратегію, що дасть змогу йому зменшити ступінь протидії, що, у свою чергу, знизить ступінь ризику. Математичний апарат для вибору відповідного господарського рішення в конфліктній ситуації сформований у теорії ігор. Завдяки їй: – підприємець або менеджер краще розуміють конкретну обстановку, проблему в цілому та зводять до мінімуму ступінь ризику; – можна вирішувати багато економічних проблем, пов’язаних з вибором, визначенням найкращого стану, підпорядкованого тільки деяким обмеженням, що випливають з умов самої проблеми; – підприємець (менеджер) спонукується розглядати всі можливі альтернативи як своїх дій, так і стратегії партнерів, конкурентів. Мета теорії ігор – формування рекомендацій щодо оптимальної поведінки учасників конфлікту, тобто визначення оптимальної стратегії кожному з них. У теорії ігор розроблено систему власних понять. Математична модель конфлікту називається грою, сторони у конфлікті – гравцями. Результат гри називається виграшем, програшем або нічиєю, правила гри – перелік прав і обов’язків гравців. Ходом називається вибір гравцем однієї з передбачених правилами гри дій. Ходи бувають особисті та випадкові. Особистий хід – це свідомий вибір гравця, випадковий хід – вибір дії, що не залежить від його волі. Залежно від кількості можливих ходів у грі ігри поділяються на скінченні та нескінченні. Скінченні – ті, ко-

107

трі передбачають нескінченну кількість ходів, нескінченні – навпаки. Деякі ігри в принципі мають вважатися скінченними, але мають так багато ходів, що належать до нескінченних (шахи). Стратегією гравця називається сукупність правил, що визначають вибір варіанту дій у кожному особистому ході. Оптимальною стратегією гравця називається така, що забезпечує йому максимальний виграш. Ігри, що складаються тільки з випадкових ходів, називаються азартними. Ними теорія ігор не займається. Її мета – оптимізація поведінки гравця у грі, де поряд з випадковими є особисті ходи (стратегічні ігри). Гра називається грою з нульовою сумою, якщо сума виграшів усіх гравців дорівнює нулю, тобто кожен виграє за рахунок інших. Гра називається парною, якщо в неї грають два гравці. Парна гра з нульовою сумою називається антагоністичною. Основне припущення, на підставі якого знаходять оптимальне рішення в теорії ігор, полягає в тому, що супротивник такий же розумний, як і сам гравець. У грі грають два гравці, назвемо їх А і B. Себе прийнято ототожнювати з гравцем А. Нехай в А є m можливих стратегій: стратегій:

B1, B2 ,...,Bn .

A1, A2 ,...Am ,

Така гра називається грою

гравця A за власної стратегії

а в супротивника B – n можливих m n .

Позначимо через

і стратегії супротивника

лива кількість таких ситуацій –

Bj .

aij

виграш

Зрозуміло, що мож-

m n .

Гра може мати нормальну (матричну) форму або розгорнуту (у вигляді дерева). Гру зручно відображати таблицею, що називається платіжною матрицею, або матрицею виграшів (табл. 5.2). Таблиця 5.2 Загальний вигляд платіжної матриці Стратегії гравців В1

В2

….

Вn

А1

a11

a12

….

a21

А1

a21

a22

….

a2n

….

А1

am1

am2

….

amn

108

Платіжна матриця має стільки стовпців, скільки стратегій у гравця B, і стільки рядків, скільки стратегій у гравця A. На перетині рядків і стовпців, що відповідають різним стратегіям, стоять виграші гравця A і, відповідно, програші гравця B. Зведення гри до матричної форми саме по собі може бути важким і навіть нездійсненним завданням унаслідок незнання стратегій, величезної їх кількість, а також через складність оцінювання виграшу. Ці приклади і мають на меті показати обмеженість даної теорії, тому що в усіх подібних випадках задача не може бути розв’язана методами теорії ігор. Скінченна парна гра з нульовою сумою називається також матричною грою, оскільки їй у відповідність можна поставити матрицю. З вигляду платіжної матриці можна зробити висновок, які стратегії є свідомо невигідними. Це ті стратегії, для яких кожен з елементів відповідного рядка матриці менший або дорівнює відповідним елементам іншого будь-якого рядка. Справді, кожен елемент матриці — це виграш гравця А, і якщо для якої-небудь стратегії (рядка) всі виграші менші від виграшів іншої стратегії, зрозуміло, що перша стратегія менш вигідна, ніж друга. Така операція відбраковування явно невигідних стратегій називається мажоруванням. Якщо задачу зведено до матричної форми, то можна порушувати питання про пошук оптимальних стратегій. Насамперед, введемо поняття верхньої та нижньої ціни гри. Нижньою ціною гри називається елемент матриці, для якого виконується умова: a  maxmin aij . j

(5.4)

Нижня ціна гри показує, що хоч би яку стратегію застосовував гравець В, гравець А гарантує собі виграш, не менший за а. Верхньою ціною гри називається елемент, що задовольняє умову: β  min max aij . j

(5.5)

109

Верхня ціна гри гарантує для гравця В, що гравець А не отримає виграш, більший за β. Точка (елемент) матриці, для якої виконується умова a  β,

(5.6)

називається сідловою точкою. У цій точці найбільший з мінімальних виграшів гравця А точно дорівнює найменшому з максимальних програшів гравця В, тобто мінімум у якому-небудь рядку матриці збігається з максимумом у будьякому стовпці. Сідлова точка є розв’язком матричної гри, в якій мінімаксним стратегіям притаманна стійкість. У теорії ігор мішана стратегія — модель мінливої, гнучкої тактики, коли жоден із гравців не знає, як поведе себе противник у даній ситуації. Мішана стратегія гравця — це застосування всіх його чистих стратегій у разі багаторазового повторення гри в тих самих умовах із заданими ймовірностями. Умови застосування мішаних стратегій: гра без сідлової точки; гравці використовують випадкове поєднання чистих стратегій із заданими ймовірностями; гра багаторазово повторюється в подібних умовах; під час кожного з ходів жоден гравець не інформований про вибір стратегії іншим гравцем; допускається осереднення результатів ігор. Коли гравець приймає рішення, керуючись чистою стратегією, то з усіх своїх варіантів він обере один, який і використає. Якщо ж він діє відповідно до цієї стратегії, то розраховує (або апріорно задається) ймовірності кожного з можливих рішень [14]. Гравець А розраховує ймовірності му

p1  p2  ...  pm  1 )

q1, q2 ...,qn

застосування стратегій

B1, B2 ,...,Bn ,

A1, A2 ,...Am ,

де

p1, p2 ,..., pm

(причо-

а гравець В — імовірності

q1  q2  .... qn  1 .

Чисті стратегії гравця є єдино можливими неспільними подіями. У матричній грі, знаючи платіжну матрицю, можна визначити за заданих векторів p і q середній виграш (математичне сподівання) гравця А: m n

M ( A, p, q )    aij pi q j , i 1 j 1

(5.7)

110

де p і q — вектори відповідних ймовірностей; pi , qi

— компоненти цих векторів.

Через застосування своїх мішаних стратегій гравець A намагається максимально збільшити свій середній виграш, а гравець B — довести цей ефект до мінімально можливого значення. Гравець A прагне досягти виконання умови: β  min max M ( A, p, q ) . q

(5.8)

111

Гравець В домагається виконання іншої умови: α  maxmin M ( A, p, q ) .

Позначимо

(5.9)

вектори, що відповідають оптимальним мішаним страте-

гіям гравців А і В, тобто такі вектори

q 0 , за яких здійсниться рівність:

min maxM ( A, p, q )  maxmin M ( A, p, q )  M ( A, p 0 , q 0 ) . q

(5.10)

Ціна гри γ — середній виграш гравця А за використання обома гравцями мішаних стратегій. Отже, розв’язком матричної гри є: стратегія гравця А;

— оптимальна мішана

— оптимальна мішана стратегія гравця В; γ — ціна гри.

Мішані стратегії будуть оптимальними ( p 0 і лову точку для функції

q 0 ),

якщо вони утворюють сід-

M ( A, p 0 , q 0 ) , тобто M ( A, p 0 , q 0 )  M ( A, p 0 , q ).

(5.11)

За вибору оптимальних стратегій гравцю А завжди буде гарантований середній виграш, не менший, ніж ціна гри, за будь-якої фіксованої стратегії гравця В (а для гравця В навпаки). Активними стратегіями гравців А і В називають стратегії, що входять до складу оптимальних мішаних стратегій відповідних гравців з ймовірностями, відмінними від нуля. Отже, до складу оптимальних мішаних стратегій гравців можуть входити не всі апріорі задані їхні стратегії.

ТЕМА 6. ОБҐРУНТУВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ТА ФІНАНСОВИХ РІШЕНЬ 6.1. Проектний ризик та прийняття господарських рішень Інвестиційні рішення – рішення щодо вкладення (інвестування) коштів в активи у певний момент часу для одержання прибутку в майбутньому. Вони являють собою акти діяльності ОПР з обґрунтованого вкладення фінансових та реальних (матеріальних та нематеріальних) інвестицій. Інвестиційний проект (ІП) – план (програма) заходів, пов’язаних зі здійсненням капітальних вкладень для їх майбутнього відшкодування та отримання прибутку. Критерій ефективності прийняття інвестиційних рішень можна сформулювати таким чином: інвестиційний проект вважається ефективним, якщо його дохідність і ризик збалансовані в прийнятній для учасника проекту пропорції. Формально представимо критерій ефективності у вигляді виразу: Ефективність ІП  Дохiдність; Ризик.

(6.1)

У свою чергу, дохідність інвестиційного проекту як економічну категорію, що характеризує співвідношення доходів та витрат, можна виразити формулою: Дохiдність NPV ; IRR; PI; PBP.

(6.2)

Розрахунок показників ефективності та їх характеристику подано в табл. 6.1.

112

Таблиця 6.1 Критерії обґрунтування рішень під час прийняття інвестиційного проекту Показник

Формула розрахунку

Характеристика

Чистий при- NPV  n Pi  n I i   i 1 i 1 i 1 (1  ) i 1 (1  ) ведений дохід (чиста де P1, P2 ,...Pn — грошові надтеперішня ходження за n років завдявартість) ки реалізації проекту; (NPV) I , I ,...I – інвестиції протя-

NPV – поточна вартість майбутніх грошових потоків. Показник відбиває оцінку зміни економічного потенціалу підприємства у випадку прийняття проекту до розгляду. За NPV > 0 можна розглядати питання про прийняття проекту. За NPV < 0 проект слід 1 2 n гом n років; δ — процентна відкинути. За NPV = 0 проект не збитковий, але й не принесе прибутку. ставка порівняння; і – періПід час вибору альтернативних проектів переод отримання доходів вага віддається проекту з більш високим пока(вкладання коштів) зником NPV

Індекс прибутковості (PI)

Термін окупності (PVP)

Внутрішній коефіцієнт рентабельності (внутрішня норма окупності) (IRR)

n Pi Ii / i 1  i 1 i 1 (1  ) i 1 (1  ) n

PI  

n Pi Ii /( / n) i 1 i 1 i 1 (1  ) i 1 (1  ) n

PVP  

IRR  1 

NPV1  ( 2  1 ) NPV1  NPV2

де 1 – ставка дисконту, за якої значення NPV позитивне; 2 – ставка дисконту, за якої проект стає збитковим, а NPV – від’ємним; NPV1 – значення чистої поточної вартості за 1; NPV2 – значення чистої поточної вартості за 2

Завдяки РІ можна зіставити обсяг інвестиційних затрат із майбутнім чистим грошовим потоком проекту. Дає можливість проранжувати інвестиційні проекти за їх привабливістю, але не характеризує абсолютну величину чистого зиску. Проект вважається доцільним, коли значення РІ > 1 Один з найпоширеніших показників оцінки проекту. Показує період, за який буде відшкодовано суму інвестицій. Як правило, використовується для порівняльного оцінювання ефективності проектів, але може бути прийнятий як критеріальний. Основний недолік показника в тому, що він не враховує ті чисті грошові потоки, які формуються після періоду окупності інвестиційних витрат Відображає граничну величину ставки дисконту, вище якої проект стає збитковим. Характеризує максимально допустимий відносний рівень витрат, які можуть бути здійснені у разі реалізації проекту. IRR – ставка дисконту, за якої значення чистого приведеного доходу дорівнює нулю. Показує, за якою ставкою відсотка інвестор повинен вкласти свій капітал, щоб ефективність фінансового вкладення дорівнювала ефективності даного інвестиційного проекту. Проект вважається ефективним, якщо виконується така нерівність: IRR > і, де і – деяка базова ставка відсотка

113

Реалізація інвестиційних проектів потребує відмови від коштів сьогодні на користь одержання прибутку в майбутньому. Складність прийняття рішень щодо довгострокових активів полягає в прогнозуванні грошових потоків на значний період часу, а також в оцінці відсоткової ставки. Оскільки приплив коштів розподілений у часі, його дисконтування здійснюється за деякою усередненою процентною ставкою δ (ставкою порівняння). Вона має відображати очікуваний усереднений рівень позичкового відсотка на фінансовому ринку. Розрахунок майбутнього фінансового результату за певний період часу називається приведенням майбутнього грошового потоку до результату цього періоду, чи дисконтуванням. Коефіцієнт дисконтування d

1 1 δ

за обраної ставки δ іноді називають бар’єрним коефіцієнтом. В умовах

інфляції коефіцієнт дисконтування обчислюється за формулою: d

1 , 1 δ  α

(6.3)

де α – показник інфляції за розглянутий період часу (як правило, рік), що відбиває знецінювання коштів за цей час. Якщо рівень інфляції високий, оцінка проекту з урахуванням і без урахування інфляції часто дає прямо протилежні результати. Критерій NPV з урахуванням ризику може бути визначений через [24]: – розрахунок еквівалентного грошового потоку; – коригування ставки дисконтування за фактором ризику. Щодо розрахунку еквівалентного гарантованого грошового потоку, то NPV визначається за ставкою дисконтування з безризиковою прибутковістю: NPV   αX t /(1  K t ) , n

t 0

де

X 0  C0 ; X t (t  1,...,T )

(6.4)

– очікуване значення чистого грошового потоку; α –

коефіцієнт еквівалентності за нейтрального відношення до ризику α = 1. Метод урахування ризику через збільшення ставки дисконтування найпоширеніший у разі прийняття інвестиційних і фінансових рішень.

114

Оскільки ризик в інвестиційному процесі виявляється у вигляді ймовірного зменшення реальної віддачі від капіталу, порівняно з очікуваною, то можливим методом обліку ризику є додавання премії до процентної ставки, що характеризує дохідність за безризиковими вкладеннями (наприклад, у державні короткострокові цінні папери). Таким чином, необхідна для інвестора норма прибутковості від реалізації проекту визначається за формулою: ks  krf  rs ,

(6.5) 115

де

krf

– безризикова норма дохідності;

– премія за ризик.

Чим вища ризикованість проекту, тим вищою має бути ризикова премія та, відповідно, дохідність. Найбільш використовуваний у практиці закордонних фірм метод обґрунтування ставки дисконтування — це визначення середньозваженої ціни капіталу підприємства (Weighted Average Cost of Capital – WACC). Вартість капіталу для фінансування проекту — це середньозважена величина вартості за кожним джерелом фінансування. Як правило, виділяють чотири типи джерел фінансування: позика банків; вкладення інвесторів у пільгові акції; вкладення інвесторів у звичайні акції; реінвестування прибутку. Виходячи з цього середньозважену вартість капіталу можна обчислити за формулою: WACC  Wd  kd  Wp  k p  Ws  ks  We ke ,

де тицій;

Wd ,Wp ,Ws ,We

(6.6)

– частка відповідного джерела в загальному обсязі інвес-

– відсотки за кредит;

– необхідна дохідність пільгових акцій;

необхідна дохідність звичайних акцій;

–

– необхідна дохідність за альтерна-

тивними інвестиціями. Коефіцієнти необхідної доходності включають безризикову ставку та премію за ризик, які визначаються: загальноекономічними умовами, станом ринку, інвестиційними та фінансовими рішеннями компанії; фінансовими потребами для інвестиційного проекту.

Існує інша модель, завдяки якій можна більшою мірою врахувати ризик в обґрунтуванні ставки дисконтування. Це модель визначення ціни капітальних активів (Capital Asset Pricing Model – САРМ). Основний принцип САРМ застосовується в інвестиційному аналізі, оскільки дана модель являє собою метод оцінювання, скоригованого на фактор ризику вартості капіталу фірми, необхідної для реалізації проекту. Відповідно до моделі САРМ очікувана норма прибутковості акції компанії (ціна акціонерного капіталу) розраховується як сума вільної від ризику норми прибутковості та відповідної ризикової премії, що визначається ринком: ks  krf  (km  krf )  β s ,

де

krf

– безризикова ставка;

(6.7)

– середньоринкова дохідність акцій;

βs

–

рівень систематичного ризику проекту. Коефіцієнт β є оцінкою систематичного ринкового ризику. Чим вищий коефіцієнт, тим вищий і систематичний ризик. За акціями він коливається від 0,5 до 1,5. Коефіцієнт β звичайної акції вказує, на скільки відсотків наближено зросте (знизиться) норма прибутку акції, якщо норма прибутку ринку зросте (знизиться) на 1 %. Тобто це означає, що коефіцієнт β певної акції показує, якою мірою норма прибутку акції реагує на зміни, котрі відбуваються на ринку в цілому. Коефіцієнт систематичного ризику j-го активу визначається за формулою: β

VRi R σ 2R

де R – загальноринковий середній рівень норми прибутку; прибутку j-гo капітального активу (акції);

VRi R

– коваріація величин;

– норма σ 2R

– дис-

персія загальноринкового середнього рівня норми прибутку. Таким чином, завдяки описаній вище моделі можна врахувати тільки систематичний ризик, при цьому вважається, що несистематичний ризик усува-

116

ється деверсификацією. Тому для недиверсифікованих портфелів необхідно додатково враховувати несистематичний ризик. Традиційно середньозважена ціна капіталу підприємства може застосовуватися як ставка дисконтування під час проведення інвестиційних розрахунків у тому випадку, якщо розглянутий проект належить до того самого класу ризику, що і середній ризик наявних проектів. В іншому разі це може призвести до неправильних висновків в оцінці проекту. Якщо рівень ризику проекту відмінний від середнього ризику здійснюваних фірмою проектів, прийнятна ставка дисконтування може бути здобута на основі дослідження β фірм, чия діяльність, а отже й ризик, аналогічні розглядуваному проекту. Найчастіше на практиці для визначення ставки дисконтування, що враховувала би ризик, застосовуються середні коефіцієнти β для галузі – об’єкта майбутніх інвестицій. Опціонний критерій прийняття рішень. Опціон – право вибору способу, форми, обсягу, техніки виконання зобов’язання, наданого однією зі сторін в умовах договору (контракту). За допомогою цього критерію (в інтересах інвестора) враховують ряд допущень, котрі впливають на рекомендації з ПР. У разі використання критерію NPV передбачається, що інвестиції цілком обігові та не затримуються в часі. У реальній ситуації власники капіталу не займаються інвестуванням, поки прибутковість не перевищить вартість капіталу, і продовжують діяльність навіть за перевищення вартості капіталу над прибутковістю активів. Для обліку опціону (право інвестора) формулу NPV варто модифікувати: NPV  NPVтр.п  NPVпр.от.ин,

де

NPVтр.п, NPVпр.от.ин

(6.8)

– чистий дисконтований дохід за використання, відпо-

відно, традиційного підходу і права відстрочки інвестування. Опціон витрат, пов’язаних із переносом терміну ПР, оцінюється, коли інвестиції необоротні, та діє альтернатива «зараз або в майбутньому». Завдяки цьому підходу можна розрахувати ціну активу, що дає право відкласти інвес-

117

тиційне рішення. Це право визначається як різниця NPV з урахуванням можливої відстрочки та NPV прийняття рішення сьогодні. У діяльності з розробки й обґрунтування інвестиційних рішень ОПР використовують методи: «мозкової атаки»; відображення ідей на папері (методи 635, Дельфі); творчої конфронтації (синектика); системного структурування (морфологічна матриця, «дерево рішень»); системного виділення проблем (прогресивне абстрагування, матриці гіпотез, «дерево проблем»). 118

6.2. Прийняття фінансових рішень за умов ризику Фінансові рішення – рішення щодо визначення обсягу та структури інвестованих коштів (власних і позикових), забезпечення поточного фінансування наявних коротко- та довгострокових активів (структура власних засобів, позикових засобів, сполучення коротко- та довгострокових джерел). Прикладом чисто фінансових рішень є вибір: схеми створення й обігу фінансових активів; форми одержання прибутку та подальшого реінвестування чи споживання. Інвестиційні рішення, як правило, взаємозалежні з фінансовими, але можуть прийматися без останніх. Фінансові рішення змінюють оцінку активу та роблять його більш інвестиційно привабливим. Важливу роль в управлінні інвестиціями відіграє теорія оптимального портфеля, пов’язана з проблемою вибору ефективного портфеля, що максимізує очікувану дохідність за певного, прийнятного для інвестора, рівня ризику. Портфелем цінних паперів називається сукупність активів (акцій, облігацій), складених у найбільш вигідних пропорціях. Структура портфеля – співвідношення часток різних видів інвестицій у цінні папери, вартість портфеля – це вартість усіх паперів у його складі. Під прибутковістю портфеля за визначений період (рік) мається на увазі величина: d

P1  P , P

де P — сьогоднішня вартість портфеля,

(6.11)

P1 — вартість портфеля через рік. Інвестування коштів пов’язане з великим ризиком. Найризикованішим портфелем є портфель акцій, тому що акції не належать до цінних паперів із фіксованим доходом (за винятком привілейованих). Формуючи інвестиційний портфель акцій, інвестори намагаються за мінімального ризику отримати максимальний прибуток. Основні принципи роботи на ринку цінних паперів відповідають розумній диверсифікації коштів – процесу розподілу інвестованих коштів між різними об’єктами вкладення капіталу для зниження ступеня ризику, забезпечення більшої стійкості доходів за будь-яких коливань дивідендів і ринкових цін на цінні папери. Загальне правило інвестора щодо диверсифікації – необхідно прагнути розподілити вкладення між такими видами активів, які показали за минулі роки: різну щільність зв’язку (кореляцію) із загальноринковими цінами (індексами); протилежну фазу коливання норм прибутку (цін) усередині портфеля. Формування структури портфеля цінних паперів, яка приносить найбільший дохід, є дуже складним завданням, розв’язанням якого займалося багато економістів. Гаррі Марковіц уважається «батьком» сучасної «портфельної теорії», яка стосується методів збалансування ризиків та економічного зиску у виборі ризикованих інвестицій. Р. Тобін збагатив ідею Г. Марковіца пропозицією включати в портфель поряд з ризиковими безризикові папери, щоби зменшити ризик усього портфеля (чим більше таких паперів у портфелі, тим менший ризик, але й менший можливий дохід). Основна ідея теорії: структура портфеля цінних паперів має повторювати структуру великого ринку цінних паперів. Принцип ринкової рівновагі ґрунтується на розумінні того факту, що ринок цінних паперів в умовах ринкової економіки є добре збалансованою системою. Це значить, що розрив між цінами попиту та пропонування незначний. Звідси випливають важливі висновки: середньоринковій прибутковості відповідає мінімально можливий ступінь ризику; максимально можливий дохід досягається за структури портфеля, ідентичній структурі ринкового обороту. Таким чином, для того, щоб інвестору сформувати портфель цінних

119

паперів з найменшим ризиком і найбільшою прибутковістю, необхідно відтворити в ньому структуру ринку (з періодичним її коригуванням). Розглянемо принципи постановки задач формування оптимальних портфелів цінних паперів Марковіца й Тобіна. Для цього введемо кілька позначень:

xi –

частка паперів і-го виду в портфелі,  xi  1 ;

очікування прибутковості і-го виду паперів,

σ i  ri –

mi –

математичне

ризик і-го виду паперів

(середньоквадратичне відхилення прибутковості). Прибутковість портфеля m p можна

розглядати як середньозважену величину від дохідностей паперів,

що його утворюють: mp   xi  mi .

(6.10)

Як правило, і середня ринкова прибутковість визначається як середньозважена прибутковість усіх акцій ринку. Цей показник розраховують за акціями найбільш представницьких компаній. Індексів, застосовуваних у міжнародній практиці, досить багато. У США, наприклад, дуже представницьким вважається індекс компанії «Standart and Poors», розрахований за акціями 500 найбільших компаній. Оскільки одночасно максимізувати ефективність і мінімізувати ризик не можна, то доводиться оптимізувати щось одне, накладаючи обмеження на інший параметр. Портфелі мінімального ризику формуються через вимогу мінімізації ризику за умови обмеження на прибутковість. Портфель Тобіна від портфеля Марковіца відрізняється тим, що в нього включені безризикові цінні папери. Портфель мінімального ризику: rp  min, m p   xi mi  x0 m0  const,

(6.11)

 xi  x0  1.

де

– частка капіталу, вкладеного в безризикові цінні папери,

тивність безризикових цінних паперів.

– ефек-

120

Портфелі максимальної ефективності формуються через вимогу максимізації прибутковості за умови обмеження на ризик. Портфель Тобіна відрізняється тим, що в нього включені безризикові цінні папери. Портфель максимальної ефективності: m p  max, rp  const,

(6.12)

 xi  x0  1 .

Реально портфелі Марковіца і Тобіна — абстракції, тому що для кожного папера, що обертається на ринку, неможливо вірогідно знати ні його дохідності, ні середньоквадратичного відхилення. Крім того, хоч би яким великим був портфель окремого інвестора, він не в змозі повторити структуру ринку внаслідок розрахункової мізерності часток багатьох видів акцій, необхідних для його складання. Такий спосіб формування портфеля акцій прийнятний лише до певної міри і лише для великих гравців на фондових біржах. Тому для практичних цілей пропонуються рішення у вигляді рекомендаційних порад. Вважається, що стійкий до коливань ринку пакет акцій складається як мінімум із цінних паперів 12 різних компаній. Приблизно третина акцій має придбаватися у великих і найбільших компаній, третина – у середніх і третина – у швидко зростаючих невеликих фірм. Відомо також «правило п’яти пальців руки», за яким з кожних п’яти акцій у пакеті одна завдасть збиток, три більш-менш принесуть очікувані дивіденди, а одна дасть значно кращі результати, ніж очікувалося. З огляду на це часто мінімальною кількістю різних видів акцій в оптимальному портфелі вважається число «п’ять». Ризикованість одного активу вимірюється дисперсією, або середньоквадратичним відхиленням доходів за цим активом, а ризик портфеля – дисперсією, або середньоквадратичним відхиленням доходів портфеля. Для визначення стандартного відхилення портфеля користуються коваріацією – статистичною мірою взаємодії двох випадкових змінних. Тобто це міра того, наскільки дві випадкові величини (наприклад, дохідності двох цінних паперів), залежать одна від одної. Додатне значення показника коваріації показує,

121

що дохідності цих паперів мають тенденцію змінюватися в один бік, від’ємне значення свідчить про те, що дохідності мають тенденцію компенсувати одна одну. Відносно невелике або нульове значення коваріації показує те, що зв’язок між дохідністю цих паперів слабкий або відсутній зовсім. Коваріацію кожної пари активів можна знайти за формулою: covxy 

 ( x  x )( y  y ) . n 1

(6.13)

Формування оптимального портфеля з обмеженої кількості цінних паперів. Ефективність цінного папера Rt, або норма прибутку в t-му періоді визначається формулою: P (t )  P (t 1)  D (t ) P (t 1)

R (t ) 

(6.14)

де P(t) – ціна папера наприкінці t-го періоду; P(t – 1) – ціна папера наприкінці t – 1-го періоду; D(t) – дивіденди, нараховані в t-му періоді. Випадкову величину ефективності j-го виду цінних паперів позначимо через Rj. Очікувану ефективність j-го ЦП позначимо через mp, варіацію – Vj, коваріацію між Ri і Rj – Vij. Нехай на j-й вид ЦП так, що

 x j  1. j 1

дисперсія ефективності

– частка загального вкладення, що припадає

x j ( j  1, n )

Тоді очікувана ефективність портфеля n

Vp    xi x jVij . i 1 j 1

mp   x j mp , j 1

Математична модель знаходження оптима-

льного портфеля має такий вигляд: Vp  Vij xi x j  min ,

(6.15)

m j x j  m p ,   x j  1.  j

(6.16)

Задача полягає у знаходженні xp, які мінімізують варіацію портфеля Vp за умови, що гарантується задане значення mp очікуваної ефективності. Прийнято розглядати два випадки: xj ≥ 0 і xj довільного знака (або розміщене в деякому

122

проміжку). Якщо xj ≤ 0, то це означає, що папери j-го виду рекомендується взяти в борг або взяти в борг гроші під відсоток mj (допускається short sale) для формування необхідного портфеля. У випадку допустимості short sale розв’язання набуває такого вигляду: x*  V 1

m p ( IJ1 2  m J1 2)  m J1 2  IJ2 J122  J1J 2

(6.17)

де

123  m1  1     m  1 I   m   2 , . .     1 m     n

 J 1  I T V 1 I , J 2  mT V 1m,  J 1 2  I tV 1m,  I T  (1,1, ,...,1), mT  (m , m ,...,m ). 1 2 n 

(6.18)

У випадку, якщо на ринку цінних паперів є безризикові цінні папери, структура ризикової частини в оптимальному портфелі постійна. Тому за наявності цих паперів інвестор на свій розсуд (у міру схильності до ризику) вибирає, яку частину капіталу вкласти в безризикові, а яку – в ризикові. При цьому структура ризикової частини визначається однозначно, незалежно від схильності інвестора до ризику. Нехай є безризикові цінні папери з ефективністю r0. Якщо задається mp, то структура оптимального портфеля у випадку допустимості short sale визначається формулою: x* 

V 1 (m  r0 I ) (m p  r0 ), (m  r0 I )T V 1 (m  r0 I )

 x*  ( x1* , x2* ,...xn* ),  * * * *  x1  x2  ...  xn  x0  1,

(6.19)

де x0 — частка безризикових цінних паперів. σ*p  q 1 (m p  r0 ),

де

g 2  (m  r0 I )T V 1 (m  r0 I )

чи

m p  r0  gσ*p .

(6.20)

Структуру ризикової частини обчислюють за формулою: xr* 

V 1 (m  r0 I ) I TV 1 (m  r0 I )

;

* xr*  ( xr*  ( xr*1, xr*2 ,...,xrn )) .

(6.21)

При цьому m p  x0 r0  (1  x0 )mr ,

(6.22)

mr   xrim i,

σ p  (1  x0 )σ r .

У випадку двох ЦП вираз істотно спрощується: x1  x2  1,  V p  V1 1x12  2V1 2 x1 x2  V2 2 x22  min,  m1 x1  m2 x2  m p .

(6.23) 124

Зокрема, якщо другий ЦП безризиковий, то  x1  x0  1, , σ p  (1  x0 )σ r .  m1 x1  r0 x0  m p

(6.24)

ТЕМА 7. ОЦІНЮВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКИХ РИЗИКІВ 7.1. Аналіз ризиків підприємницької діяльності Доцільність прийняття конкретного господарського рішення, що містить певні ризики, може бути виявлена проведенням ґрунтовного аналізу цих ризиків. У багатьох наукових працях наголошується на необхідності застосування системного підходу до аналізу ризику підприємства, який передбачає: всебічне (наукове, технічне, технологічне, маркетингове, стратегічне) вивчення підприємства та середовища його функціонування як джерела ризику; аналіз зовнішніх та внутрішніх факторів ризику; побудову й аналіз ланцюжка розвитку подій за впливу тих або інших факторів; визначення показників оцінки рівня ризику; встановлення механізмів та моделей взаємозв’язку показників і факторів ризику. Об’єктом аналізу ризику мають бути стратегічні, інноваційні, інвестиційні рішення щодо поточного та майбутнього розвитку підприємства, взаємовідносини з колективом, постачальниками сировини, споживачами продукції, конкурентами. У низці праць із проблем ризику пропонується застосування якісного та кількісного аналізів ризику. Розглянемо спочатку особливості якісного аналізу, який має на меті визначити чинники й зони ризику та провести ідентифікацію можливих ризиків. Для даного виду аналізу характерними є два аспекти: – перший аспект пов’язаний з необхідністю порівнювати очікувані позитивні (сприятливі) результати із можливими економічними, соціальними несприятливими наслідками; – другий аспект пов’язаний з виявленням впливу рішень, які приймаються в умовах невизначеності та конфліктності, на інтереси суб’єктів господарювання. У рамках діяльності певного суб’єкта господарювання може бути використана така класифікація зон ризику: безризикова зона, зона допустимого ризику, зона критичного ризику, зона катастрофічного ризику. Основними критеріями розмежування виступають: прибуток, виручка, власні кошти підприємства, втрати,

125

коефіцієнт ризику. Іноді в межах зони допустимого ризику виокремлюють мінімальну зону та зону підвищеного ризику, використовуючи як критерії чистий і розрахунковий прибутки від здійснення підприємницької діяльності. Змістовну характеристику основних зон ризику в процесі здійснення господарських операцій подано в табл. 7.1. Таблиця 7.1 Характеристика основних зон ризику 126

Зона ризику

Характерні ознаки

Безризикова Відсутність будь-яких утрат під час здійснення господарських зона операцій Зона допустимого ризику

Можлива величина втрат не перевищує розміру очікуваного прибутку. У найгіршому випадку – втрата всього прибутку, за сприятливого збігу обставин – незначний розмір утрат, що припадає на одну ризиковану ситуацію. Часті випадки настання ризику. Велика ймовірність виникнення витрат даного рівня. Втрати піддаються точному розрахунку в межах одного року. Настання ризикових подій не змушує систему до зміни певних цілей

Зона критичного ризику

Можливий розмір утрат перевищує прибуток, але не є більшим за виручку. Нечасті випадки настання ризику. Середній рівень ймовірності виникнення даного рівня втрат. Настання ризикованих подій змушує систему до зміни певних цілей

Зона катастрофічного ризику

Найбільш небезпечна; можливі втрати перевищують виручку та можуть досягти величини, що дорівнює майну підприємства. Вкрай рідкісні випадки настання ризику. Дуже низька ймовірність виникнення втрат даного рівня. Настання ризику може призвести до банкрутства, краху або ліквідації фірми

Перейдемо до розгляду основних видів господарських ризиків та ідентифікації причин їх виникнення. Політичний ризик передбачає наявність імовірності можливого негативного впливу на діяльність суб’єктів господарювання з боку держави через прове-

дення нею політичного курсу розвитку країни. Цей вид ризику належить до системних ризиків, оскільки суб’єкти підприємницької діяльності не можуть безпосередньо впливати на них для мінімізації втрат у випадку їх реалізації. Але підприємства повинні завжди враховувати політичні ризики у своїй діяльності. Реалізація політичного ризику може бути спричинена здійсненням певних подій політичного характеру: – військові події, виникнення локальних конфліктів, здійснення революцій, переворотів тощо; – загострення внутрішньополітичної ситуації в країні внаслідок проведення глобальних політичних заходів (референдумів, виборів); – зміни в політичному курсі, що проводиться державою (наприклад, націоналізація, відмова нового уряду виконувати зобов’язання, прийняті на себе попереднім, тощо); – зміни геополітичної ситуації (наприклад, введення ембарго (заборони) на відносини з виробниками певних країн, так само як і світового співтовариства стосовно фірм даної країни). Визначити ступінь політичного ризику можна за спеціально розробленими методиками. Більшість міжнародних організацій користується власними методиками. Особливо цікавою є система оцінювання ступеня політичного ризику, розроблена спеціалістами Всесвітнього банку, подана в табл. 7.2. Запропонована в таблиці методика може бути використана передусім тими інвесторами, котрі спроможні вкладати фінансові кошти за межами своєї країни (як правило, це стосується міжнародних фінансових організацій).

127

Таблиця 7.2 Оцінювання ступеня політичного ризику за методикою всесвітнього банку Рейтинг

Особливості ризику

PR-1

Низька ймовірність появи ризику в коротко-, середньо- та довгостроковому періоді. Ситуація в країні дуже стабільна, тому існує позитивне ставлення до виплати зовнішнього боргу, яке навряд чи зміниться

PR-2

Не передбачається ризику в коротко- та середньостроковому періоді. Довгостроковий ризик важко оцінити, але перспективи не є негативними. Існує достатньо часу для передбачення політичного ризику. Позитивне ставлення до виплати зовнішнього боргу навряд чи зміниться

PR-3

Ризик малоймовірний у коротко- та середньостроковому періоді. Довгострокові перспективи не ясні, але вони не є негативними. Часу достатньо для того, щоб виявити політичний ризик. Ставлення до виплати зовнішньої заборгованості позитивне, але може змінитися

PR-4

Ризик малоймовірний у коротко- та середньостроковому періоді, але на довгостроковий період потенційно негативний. Достатньо часу для передбачення середньострокового ризику. Ставлення до виплати зовнішнього боргу може змінитися, але, ймовірніше, воно є позитивним

PR-5

Ризик малоймовірний у короткостроковому періоді. Є достатньо часу для захисту. Тенденція з ризиком у середньо- та довгостроковому періоді незрозуміла, але, наймовірніше, вона має негативний характер. Ставлення до зовнішньої заборгованості несприятливе

PR-6

Ризик малоймовірний у короткостроковому періоді, але занадто мало часу для захисту. Середньо- та довгострокові перспективи — негативні. Ставлення до виплати зовнішнього боргу спірне

PR-7

Ризик імовірний у коротко- та середньостроковому періоді. Є можливість покращання ставлення до зовнішньої заборгованості в довгостроковій перспективі завдяки зміні уряду

PR-8

Ризик можливий у будь-який час. Політична ситуація дуже нестабільна; ставлення до виплати зовнішнього боргу вкрай негативне

PR-9

Ризик остаточно визначений. Відсутня будь-яка можливість щодо зміни політичного курсу уряду або ставлення до зовнішньої заборгованості

128

Політичні ризики тісно пов’язані із соціальними ризиками (їх особливістю є те, що вони багато в чому зумовлюють один одного). Соціальний ризик може виражатися в ризику конфліктів із громадськістю та ризику, пов’язаному з працівниками підприємства (окремим або групою). Ризики конфліктів із громадськістю мають місце тоді, коли ефективна для підприємства стратегія йде врозріз з інтересами будь-яких соціальних груп, що можуть бути виражені в законах, активній реакції протестувальників від цих груп. Даний вид ризику шкодить конкурентоспроможності фірми, завдаючи шкоду торговій марці, привабливості підприємства та його продукції, ускладнює відносини фірми з органами державної влади (неможливість отримання державного замовлення (контракту), отримання субсидій, податкових пільг тощо). Виникнення такої ситуації може спричинити конфлікти з окремими працівниками, робочим колективом підприємства в цілому (страйки, невиходи на роботу, блокування вивозу готової продукції з території підприємства тощо). Соціальні ризики можна передбачати, а за умови ефективної організації роботи служби підприємства зі зв’язків із громадськістю – значно знизити ступінь їхнього впливу. Окремий прояв соціальних ризиків являють собою ризики, пов’язані із захворюванням, смертю окремого працівника (в основному це стосується тієї частини персоналу, що є носієм ноу-хау даної фірми або займає ключові позиції в управлінні); недбальством, нечесністю та безвідповідальністю будь-якого учасника бізнесу. Управління цими ризиками значно ускладнено через труднощі щодо прогнозування їх виникнення. Як окремий випадок соціальних ризиків можна розглядати і демографічні ризики, специфіка яких полягає в тому, що вони можуть спричинити виникнення інших видів ризиків (наприклад, ризиків, пов’язаних із реалізацією продукції). Екологічний ризик – ризик завдання збитку навколишньому природному середовищу. Відповідно до ДОСТУ це ймовірність негативних наслідків від сукупності шкідливих впливів на природне довкілля, котрі спричинять необоротну деградацію екосистеми, заподіяння шкоди навколишньому природному середовищу від запланованої діяльності, що випливає з екологічної оцінки несприятли-

129

вих (або небезпечних) природних процесів і явищ, оптимізації використання природних ресурсів. Адміністративно-законодавчі ризики – ризики, що чинять вплив на діяльність суб’єктів господарювання та виникають унаслідок адміністративних і законодавчих змін. Джерела даної групи ризиків: введення відстрочки на різні види платежів, із зовнішніми включно; несприятливі зміни в податковому законодавстві; обмеження в конвертації національної валюти; проблеми, пов’язані з обмеженням прав власності щодо продукції, створюваної підприємством; імовірність виникнення конфліктів підприємства із законодавством. Введення відстрочки, або мораторію, на різні види платежів, із зовнішніми платежами включно, є причиною виникнення цілої групи ризиків практично для всіх суб’єктів господарювання, що працюють як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Встановлення подібних обмежень може проявлятися в різних формах. Як свідчить практика, несприятливі зміни в податковому законодавстві особливо характерні для нестабільних економік та економік, що розвиваються, і становлять собою наслідок макроекономічної нестабільності. Група цих ризиків може бути реалізована в двох основних формах: збільшення наявних податкових ставок на діяльність суб’єктів господарювання та майно, що використовується ними при цьому; розширення бази оподаткування, що виражається у встановленні податкових відрахувань на раніше не оподатковувану базу. Ризики, джерелом походження яких є обмеження, що вводяться державою на конвертацію національної валюти в іноземну, можуть бути реалізовані через цілий ряд причин, суть яких полягає в установленні обмежень для підтримки паритету внутрішньої грошової одиниці. Дана група ризиків особливо актуальна, коли підприємство займається зовнішньоекономічною діяльністю або значна частина його партнерів перебуває за межами держави його функціонування. Для підвищення ефективності процесу управління ризиками доцільним є поділ групи ризиків, що виникають унаслідок невирішеності проблем із забезпеченням прав власності, на підгрупи, коротку характеристику яких подано в табл. 7.3.

130

Таблиця 7.3 Ризики, що виникають унаслідок невирішеності проблем із забезпеченням прав власності, та причини їх виникнення Вид ризику

Причини виникнення

Ризики недостатнього обсягу патентування усіх видів рішень, що застосовуються для створення інноваційних (нових) продуктів;

 помилки у виборі місця реєстрації, де фірма сподівалася мати забезпе-

Ризики опротестування патентів, отриманих фірмою

Неякісна експертиза патентної заявки в тому відомстві, що займається оформленням патентів, можливі претензії від інших фірм до власників патенту тощо

Ризики незабезпечення патентної чистоти

Імовірність підпасти під санкції за позовами інших власників патентів, які виявлять у продуктах чи розробках фірми порушення своїх патентних прав

Ризики, пов’язані з паралельним патентуванням і нелегальною імітацією інноваційних рішень

 імовірність зіткнення зі звичайною для конкурентів практикою по-

Ризик здійснення зацікавленими фірмами виробничого шпигунства (безпосередньо промислове шпигунство; наукові публікації вчених, що виконували для фірми розробки)

Невирішеність проблем, пов’язаних із забезпеченням прав власності

Ризик, пов’язаний з виникненням у фірми конфліктів із законодавством

 інновація, розроблена фірмою, передбачає таку організацію виробниц-

чено максимальний патентний захист, унаслідок: імовірності хибної оцінки фірмою пріоритетності різних територіальних ринків для цього продукту (ємності, динаміки попиту тощо); нестачі інформації чи помилок в аналізі планів, потенціалу та можливостей конкурентів на цих ринках;  імовірність недостатнього патентного захисту, що полягає в занадто вузькому колі розробок, які патентуються (технічних, дизайнерських, маркетингових), котрі не охоплюють всі особливості конструкції, технології, організації та збуту продукції;  неотримання або спізніле отримання патенту, тобто наявність імовірності відмови фірмі в отриманні патентного захисту або затягування строків його оформлення. У свою чергу, це може спричинити затягування строків реалізації проекту;  імовірність отримання патенту на недостатній за тривалістю термін, упродовж якого фірма не встигне досягти запланованих результатів (імовірність виникнення даної ситуації збільшується у разі бажання фірми заощадити на патентному миті)

вторної розробки ключових рішень, запатентованих фірмою;  імовірність комерційного використання цих рішень фірмамиконкурентами, незважаючи на наявний патентний захист

тва, за якої ступінь забруднення навколишнього природного середовища буде на межі гранично допустимих норм або перевищуватиме їх (це стосується і ергономічних властивостей продукту);  створений продукт у майбутньому може бути недопущений до використання у випадку заборони державною атестацією (наприклад, нові ефективні пестициди тощо);  нова технологія або новий продукт можуть бути визначені як такі, що неявно суперечать деяким законам або неявно підпадають під дію певних законодавчих заборон

131

Як видно з аналізу причин виникнення ризиків, пов’язаних із введенням адміністративно-законодавчих обмежень діяльності підприємства, специфіка їх прояву досить сильно залежить від специфіки країни функціонування суб’єкта господарювання та місця розташування його контрагентів. Виробничі ризики – ризики, що виникають у процесі науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), виробництва, реалізації та післяреалізаційного обслуговування продукції (послуг). Можна виокремити такі групи виробничих ризиків: – ризики НДДКР (технічні ризики); – безпосередньо виробничі ризики; – транспортні ризики; – реалізаційні ризики (маркетингові або комерційні). Ризики НДДКР (технічні ризики) базуються на тому, що в процесі проведення цих робіт завжди існує ймовірність недосягнення бажаних (раніше запланованих) результатів (імовірність утрат). Ця група ризиків може бути зумовлена як об’єктивними, так і суб’єктивними чинниками До об’єктивних факторів, що впливають на можливі втрати під час проведення НДДКР, належать ті чинники, рішення яких – в компетенції фірми (проблеми з фінансуванням лабораторних досліджень, застаріле устаткування для проведення дослідів). Суб’єктивні чинники виникнення технічного ризику зумовлені факторами, не залежними від підприємства, а саме: – отримання негативних результатів після проведення науково-дослідних робіт, запланованих і профінансованих зацікавленою фірмою; – недосягнення попередньо запланованих технічних параметрів у ході проведення конструкторських і технологічних розробок інновацій; – випередження отриманими результатами техніко-технологічних можливостей виробництва (разом із рівнем підготовки та перепідготовки кадрів), необхідних для їх освоєння; – випередження отриманими результатами техніко-технологічних можливостей прогнозованих споживачів нових продуктів;

132

– виникнення, у разі використання нових технологій і продуктів, побічних або відкладених на майбутнє проявів проблем, які не можуть бути розв’язані внаслідок недостатнього сучасного рівня розвитку науки та техніки (наприклад, проблема взаємодії навколишнього природного середовища та людини). Безпосередньо виробничі ризики як основна група ризиків включає такі види: – ризики, що виникають у процесі розробки стратегії підприємства; 133

– постачальницькі ризики; – ризики порушення планових строків; – ризики конфліктів з інтересами підтримки поточної діяльності фірми й інших її напрямів. Розглянемо класифікацію ризиків, що виникають у процесі розробки стратегії підприємства, та причини їх виникнення (табл. 7.4). Таблиця 7.4 Ризики, що виникають у процесі стратегії Вид ризику

Причини виникнення

Ризик необґрунтованого визначення пріоритетів загальної економічної та ринкової стратегії фірми

наявність помилкової «самосвідомості» фірми або помилкових оцінок її менеджерами коротко-, середньо- та довгострокових інтересів власника (або групи власників) фірми; до ризику необґрунтованого визначення пріоритетів фірми може призвести помилка, зроблена під час проведення оцінки сучасного стану фірми, із фінансовим включно, і найближчих перспектив її розвитку

Ризик хибного прогнозу кон’юнктури на всіх або окремих ринках капітальних закупок і постачання

Неправильний прогноз, використаний під час складання планів розвитку фірми щодо кон’юнктури на всіх або окремих ринках капітальних закупок і постачання (продуктів, ресурсів, капіталів, праці і т. п.), на яких працює фірма

Ризик неадекватної оцінки Недостатні знання про споживачів фірмового продукту (попотреб сфери споживання милкове визначення преференції споживачів між різними влата власного виробництва сними потребами, що усвідомлюються ними, набором цих потреб тощо)

Постачальницькі ризики тісно пов’язані з безпосередньо виробничими ризиками. Сутність ризиків постачання та причини їх виникнення розкрито в табл. 7.5.

Таблиця 7.5 Ризики постачання та причини їх виникнення Вид ризиків

Причини виникнення

Ризик незнаходження постачальників необхідних (або унікальних) ресурсів

Техніко-технологічні особливості виробництва продуктів (ступінь імовірності виникнення цього ризику значно зростає за умови, якщо устаткування, необхідне для організації виробничого процесу, або нестандартні (унікальні) комплектаційні вироби, матеріали, послуги самі по собі потребують розробки та освоєння). Один з окремих випадків даного ризику — незнаходження внутрішніх виробників необхідних для виробництва, сировини й матеріалів, наслідком чого є необхідність узяти на себе ту частину ризику, що виникає в зовнішньоекономічній діяльності

Ризик незнаходження постачальників за запланованими цінами

функціонування підприємства в умовах підвищеної (більш високої порівняно зі світовим рівнем) інфляції; непередбачене раніше зростанням цін на матеріали, що використовуються (наприклад, подорожчання пшениці внаслідок її неврожаю тощо). недоопрацьованість (недостатня проробка) в плані діяльності підприємства питання про конкретних суб’єктів господарювання, до яких можна звернутися з пропозиціями щодо виробництва необхідної сировини або матеріалів; відсутність у плані діяльності підприємства орієнтації на конкретно визначених постачальників

Ризик відмови запланованих постачальників від укладання контрактів на поставку

наявність імовірності того, що фірми-постачальники переключаться на покупців-конкурентів з певних причин (вигідніша ціна, привабливіші умови постачання); наявність імовірності погіршення кон’юнктури постачання для фірм-постачальників, унаслідок чого замовлення, запропоноване фірмою-виробником за раніше узгодженою ціною, є збитковим або нереальним для виконання

Ризик необхідності укладання контракту на постачання сировини й матеріалів на умовах, відмінних від найбільш прийнятних або звичайних для фірми-виробника та галузі, у якій вона працює

Імовірність укладання контракту на умовах, відмінних від найбільш прийнятних або звичайних для фірмивиробника і галузі

Ризик затягування ускладненої кампанії з організації закупівлі капітальних товарів

Неефективне управління фірмою-виробником за оптимізації закупівель

Ризик укладання контрактів щодо обсягів поточного постачання виробництва, не забезпеченого збутом готової продукції

Імовірність замовлення фірмою сировини, матеріалів, напівфабрикатів тощо в обсягах, більших ніж буде потрібно для виготовлення запланованого раніше обсягу продукції

134

Група ризиків порушення планових строків включає ризики недотримання запланованого графіка витрат та ризики недотримання запланованого графіка прибутків (табл. 7.6). Таблиця 7.6 Ризики порушення планових строків та причини їх виникнення Вид ризику

Причини виникнення

Ризик недотримання планів здійсненням витрат

Джерела ризику недотримання строків передчасної групи: необхідність здійснення раніше наміченого строку певних видів витрат, передбачених планом розвитку фірми в конкретні періоди часу, через можливе погіршення кон’юнктури на ринку; імовірність висування партнерами підприємства вимог щодо зміни системи здійснення фінансових розрахунків з ними в силу цілого ряду об’єктивних і суб’єктивних причин; імовірність найму на свою фірму особливо цінних високооплачуваних спеціалістів, яких планувалося використовувати в більш пізні терміни через відсутність для них достатньої кількості роботи на даному етапі. Джерела ризику недотримання строків витрат, що відносяться до затримки реальних витрат, варто розглядати щодо запланованого графіка прибутків. Найбільш імовірний час виникнення цієї причини ризику — це той етап, коли в бюджет фірми вже надійшли кошти, але в силу певних причин виконати заплановані раніше витрати не є можливим. Це означає ймовірність заморожування отриманих коштів, а іноді і їх знецінення, до появи можливості витратити ці кошти (наприклад, в умовах інфляції)

Ризик недотримання запланованого графіка прибутків

Ризик недотримання графіка витрат, а з іншого боку: помилки у визначенні часу надходження прибутків; недотримання виробничих оперативно-календарних планів; труднощі з реалізацією продукту (будуть докладно розглянуті в розділі про аналіз маркетингових ризиків)

Основним джерелом виникнення ризиків, пов’язаних із конфліктами інтересів підтримання поточної та інших напрямів діяльності фірми, є ймовірність того, що в процесі господарської діяльності, незважаючи на наявність пріоритетних напрямів, може відбутися перерозподіл коштів на фінансування поточних операцій фірми, покриття поточних дефіцитів, фінансування інших видів діяльності. Причинами такого перерозподілу можуть бути: наявність тимчасово вільних коштів унаслідок неправильного планування; непряме фінансування паралельних видів діяльності; помилки в нормуванні. Оскільки ризики даної гру-

135

пи в основному є несистемними, підприємство може уникнути їх у процесі своєї господарської діяльності. Транспортні ризики присутні практично в усіх видах та на всіх етапах підприємницької діяльності, що й зумовлює необхідність відокремлення їх у самостійну групу. Існує досить велика кількість ознак, за якими можна класифікувати транспортні ризики. Зазвичай їх розподіляють на чотири групи (E, F, C і D) згідно з міжнародним стандартом їх класифікації за відповідальністю, що був розроблений Міжнародною Торговельною палатою в Парижі в 1919 р. та уніфікований у 1936 р. – ризики, що належать до першої групи (Е), припускають наявність такої ситуації, за якої фірма-постачальник тримає товар, призначений для зовнішнього використання (наприклад, продажу), на власних складах; – друга група (F) поділяється на три підгрупи (FCA, FAS, FOB) — відповідно до специфіки моменту передачі товару від продавця покупцю; – третя група (С), що включає чотири підгрупи (CFR, CIF, CPT, CIP), передбачає ситуації, коли продавець і покупець укладають договір на транспортування товару, але при цьому не беруть на себе ніякого ризику; – четверта група транспортних ризиків (D), яка включає п’ять підгруп (DAF, DES, DEQ, DDU, DDP), передбачає такі ситуації, за яких всі ризики, пов’язані з транспортуванням товару, бере на себе продавець. У табл. 7.7 подано характеристику транспортних ризиків залежно від групи. У тому випадку, якщо з певних причин покупець не може здійснити оплату товару в строк, зазначений у договорі, ризики можуть перейти до нього раніше визначених у класифікації термінів. Наявність міжнародного стандарту класифікації транспортних ризиків не означає, що завдяки укладанню договору (контракту) між продавцем і покупцем ризики розподіляються за одним із можливих сценаріїв, описаних у даному класифікаторі. Транспортні ризики тісно пов’язані з постачальницькими та збутовими ризиками, через те що можуть стати їх джерелом. Ступінь транспортних ризиків може бути значно знижено за правильного вибору перевізника залежно від специфіки тран-

136

спортного товару. Рівень транспортних ризиків значною мірою залежить від імовірності виникнення форс-мажорних обставин у тих регіонах, у які (або через які) перевозиться товар. Таблиця 7.7 Групи транспортних ризиків Група/Підгрупа

Характеристика ризику

Група Е

Ризики, пов’язані зі збереженням товару (навіть після того моменту, коли гроші за нього вже надійшли), несе продавець (постачальник). З моменту початку процесу транспортування товару від постачальника до кінцевого пункту ризик від цього бере на себе покупець

Група F FCA (Free Carrier A — name of the place)

Ризик і відповідальність продавця переносяться на покупця в момент передачі товару у заздалегідь встановленому місці

FAS (Free Along Side Ship)

Ризик і відповідальність продавця за товар переносяться на покупця в момент передачі товару у попередньо встановленому порту

FOB (Free On Board)

Ризик і відповідальність продавця за товар переносяться на покупця в момент розвантаження товару з борту корабля

Група С CFR (Cost and Freight)

Продавець сплачує вартість транспортування до порту прибуття, але ризик і відповідальність за цілісність і зберігання товару та додаткові витрати бере на себе покупець; перенесення ризиків і відповідальності за них відбувається в момент завантаження корабля

CIF (Cost, Insurance, Freight)

До обов’язків у випадку CFR продавець повинен забезпечити й оплатити страховку ризиків під час транспортування

CPT (Carriage Paid To)

Продавець і покупець поділяють між собою (не обов’язково в рівних частках) можливі ризики

CIP (Carriage and Insurance Paid To)

Ризики переходять від продавця до покупця в визначеному проміжному пункті транспортування, і при цьому продавець забезпечує та сплачує вартість страховки товару

Група D DAF (Delivered At Frontier)

Продавець бере на себе ризики до визначеного державного кордону, відтак вони переходять до покупця

DES (Delivered Ex Ship)

Передача ризиків продавцем покупцю відбувається на борту корабля

DEQ (Delivered Ex Quay)

Передача ризиків відбувається від продавця до покупця в момент прибуття товару в порт завантаження

DDU (Delivered Duty Продавець бере на себе всі ризики, пов’язані з транспортуванням, до Unpaid) моменту відвантаження товару на склад покупця DDP (Delivered Duty Paid)

Продавець відповідає за ризики до визначеного (обумовленого в контракті) місця на території покупця, але останній оплачує їх страховку

137

Реалізаційні ризики є комплексними ризиками, які з огляду на запропоновані нами класифікації можна вважати частиною виробничих ризиків, а також цілком самостійною групою ризиків. Виділення їх в окрему групу є доцільним тоді, коли в умовах розвинутої ринкової економіки з’являється інститут посередників, які працюють з досить високим рівнем незалежності від безпосереднього виробника продукції. Для таких спеціалізованих посередницьких фірм виробничі ризики існують окремо від реалізаційних, виступаючи лише одним із джерел їх виникнення. Реалізаційні (маркетингові, комерційні) ризики — ризики, пов’язані з імовірністю втрат під час збуту продукції (послуг), у процесі взаємодії з контрагентами та партнерами для організації продажу. За джерелом виникнення можна виокремити такі види реалізаційних ризиків: – безпосередньо реалізаційні ризики; – ризики взаємодії з контрагентами та партнерами в процесі організації продажу продукції (послуг); – ризики непередбаченої конкуренції. Безпосередньо реалізаційні ризики виникають безпосередньо на етапі збуту продукції (послуг), виробленої підприємством (табл. 7.8). Таблиця 7.8 Безпосередньо збутові ризики та причини їх виникнення Вид ризику

Причини виникнення

Ризик недостатньої сегментації ринків збуту

Ненаціленість підприємства — виробника продукції на певні групи споживачів через те, що: для одних споживачів новий продукт або занадто якісний, або занадто дорогий, для інших — недостатньо якісний; функціональне призначення продукту може бути занадто широким для одних споживачів і занадто вузьким для інших; система збуту та обслуговування продукту недостатньо враховує специфіку реклами товару, просування його до споживачів, післяпродажного сервісу

Ризики помилкового вибору цільового сегменту ринку

продукт призначений для реалізації в таких сегментах ринку, де потреба в ньому, порівняно з іншими сегментами, або негостра, або недостатньо усвідомлена; група потенційних покупців даного продукту не має достатньої кількості коштів для того, щоб купувати таку кількість, за якої виробництво стає ефективним;

138

продукт призначений для реалізації на тих сегментах ринку, на яких через зростання інфляції потенційні покупці даного товару змінюють свої переваги в бік тих товарів, купівля яких захистить кошти споживачів від інфляції; продукт спрямовується на ринок, де різко зменшуються інфляційні очікування; пропонований на даному сегменті продукт належить до категорії відносно дорогих товарів (меблі, будинки), для придбання яких характерно використання кредиту, а можливі споживачі даного продукту або не схильні до залучення кредитів, або не мають на це можливостей; через ряд причин на вибраному сегменті ринку відбуваються різкі коливання в попиті на вироблений продукт, що не дає можливість фірмі вийти на плановий рівень обсягу продаж; організація системи продаж та технічного обслуговування продукції на певному ринковому сегменті за виникнення певних складностей може так вплинути на ціну реалізації продукції, що вона перевищить максимально допустимий рівень, за якого дана діяльність була б ефективною Ризики помилкового вибору стратегії продажу продукту

помилковий вибір пріоритетів у побудові системи реалізації власної продукції; надання повноважень для збуту продукції неоптимальному, для даного товару та ринку, типу посередників; помилки в оцінюванні впливу на обсяги продажу, купівлі фірмою специфічних видів нематеріальних активів (товарних знаків), унаслідок чого не здійснюється запланований вплив на зростання обсягів реалізації; помилки в оцінюванні збуту продукції

Ризики неправильної організації та отримання неадекватних результатів маркетингових досліджень

невизначеність місткості цільового сегменту ринку, на якому працює підприємство; характеру попиту на пропонований фірмою до реалізації продукт; у прогнозуванні умов рівноваги на ринку, а також тієї ніші на ринку, яка залишається для даного підприємства; пропонування продукту, який фірма планує реалізувати, її конкурентами; помилки у процесі проведення фірмою маркетингових досліджень

Ризик помилкового ціноутворення

помилки, допущені фірмою у визначенні пріоритетних принципів ціноутворення; невизначеність прогнозу ринкової рівноваги, цін на ресурси, які будуть необхідні фірмі; зміна базової ціни продукту в умовах попиту, що склався (загроза неоптимальності ціни продукту, визначеної фірмою внаслідок динаміки на ринку); відставання зростання ціни від темпів інфляції, що може знизити обсяг виручки від реалізації продукції у відносному вираженні

Ризик незадовільної організації мережі збуту та системи просування товару до споживача

помилки у виборі системи збуту товарів; відсутність у підприємства власної системи збуту за попиту на продукцію; високий рівень витрат на реалізацію продукції власними силами; помилки в наданні посередникам деяких виключних прав на власну продукцію (через неуважність, можливість з боку посередників заблокувати реалізацію продукції); помилки у підборі кадрів та організації їх роботи у службі збуту

139

Ризики взаємодії з контрагентами та партнерами у процесі організації продажу продукції (послуг) зумовлені тим, що в більшості випадків підприємство не займається безпосередньо просуванням товару до споживачів, а використовує послуги багатьох посередницьких організацій (оптові покупці, рекламні фірми) (табл. 7.9). Таблиця 7.9 Ризики взаємодії з контрагентами та партнерами у процесі організації продажу продукції (послуг) та причини їх виникнення Вид ризику Ризики неефективної реклами

Причини виникнення неадекватний вибір виду реклами, стратегії поведінки підприємства на ринку; недостатність або надмірна кількість реклами за інтенсивністю, частотою доведення її у різних формах до об’єкта впливу; невизначеність преференції споживачів (чи потенційних споживачів), що зумовлює ймовірність недостатності чи надлишку реклами; помилки в сегментації реклами (неточність у підготовці); помилки в виборі форми реклами (розсилання рекламних матеріалів електронною поштою, притому, що багато споживачів її не мають); технічні помилки (ймовірність неотримання адресатом інформації); використання підприємством-виробником послуг недостатньо компетентних рекламних фірм

Ризики переоцінки маркетингових принципів збуту та недовикористання чи неефективного застосування трансфертних моделей реалізації продукту

недостатність коштів, асигнованих підприємством для купівлі часток у капіталі ключових постачальників ресурсів і покупців продукції, для забезпечення підприємству пільгових умов; недостатність часток власного капіталу, що виділяються для реалізації; надлишок коштів, які підприємство спрямовує для забезпечення злиття з ключовими контрагентами, що може спричинити критичний фінансовий стан; небезпека відносно вибору фірмою, яка приймає рішення щодо асоціації капіталів, не надто критичних (особливо важливих) чи недостатньо корисних та сильних об’єктів

Ризики входження в договірні відносини з недієздатними чи неплатоспроможними партнерами

Укладання угод на закупівлю ресурсів чи надання послуг із постачальниками, які: не в змозі виконати власні зобов’язання через відсутність необхідного потенціалу чи коштів для цього; неправомірні входити до такого роду договірних відносин; не мають наміру виконувати власні договірні зобов’язання; планують глобальні зміни у власній фірмі

Ризики затримки партнерами поточних договірних зобов’язань

імовірність порушення чи неузгодженості строків робіт, платежів, доходів під час проведення фірмою власної господарської діяльності; наявність стратегії одного з контрагентів підприємства, націленої на прояв тиску на нього для взяття на себе не обумовлених раніше зобов’язань; наслідки реалізації даного виду ризику фірми для її контрагентів

Ризики виходу партнерів зі спільної діяльності

наявність невизначеності у прогнозуванні поведінки партнерів

Ризики блокування договірних відносин із партнерами

неякісно складені (недостатньо узгоджені) контракти з партнерами

140

Ризики непередбаченої конкуренції зумовлені наявністю невизначеності, яка існує на ринку щодо розробки стратегії поведінки ринкових суб’єктів (табл. 7.10). Таблиця 7.10 Ризики непередбаченої конкуренції та причини їх виникнення Вид ризику Причини виникнення Ризики виходу на сегмент ринку фірми багатопрофільних (диверсифікованих) фірм із інших галузей

поява у фірм із інших галузей перспективних побічних результатів щодо даної галузі в процесі розробок нових продуктів та технологій; імовірність диверсифікації інших підприємств у бік виробництва даного продукту, у випадку, якщо стратегія фірми заснована на виведенні на ринок інноваційного продукту, орієнтованого на нову, більш продуктивну технологію, причому існує велика ймовірність того, що рівень його рентабельності буде вищим за середньогалузевий

Ризик зародження нових підприємствконкурентів

Зародження місцевих молодих фірм, що є наслідком: впровадження у виробничу практику досягнень НТП, в результаті якого з’являються нові технології виробництва базового продукту, котрі значно поліпшують його споживчі властивості; організації нових фірм аналогічного профілю як новими особами, що раніше не брали участі в цьому напрямі бізнесу, так і групою осіб – носіїв базисного ноу-хау, котрі раніше працювали на дану фірму

Ризик експансії на місцевий ринок з боку закордонних експортерів

Бажання зовнішніх товаровиробників заповнити ринкову нішу, що з’явилася (при цьому фірми раніше або не пропонували на даному ринку своїх товарів, або пропонували їх в обмеженій кількості)

Ризик конкуренції з боку аналогів (замінників) продуктів, що продаються фірмою

Розвиток НТП, який виражається у появі (створенні): альтернативних продуктів (товарних аналогів) із основною орієнтацією на задоволення потреб покупців у базовому продукті; альтернативних способів задоволення потреб ринку

Імовірність виникнення втрат фінансових ресурсів у зв’язку з непередбаченими змінами в обсягах, дохідності, вартості капіталу, структурі активів та пасивів зумовлює виникнення фінансових ризиків, класифікацію яких схематично подано на рис. 7.1.

141

Ризики, пов’язані з вкладенням капіталу (інвестиційні ризики)

Ризики, пов’язані з купівельною спроможністю грошей

Фінансові ризики

Ризики незабезпечення господарської діяльності необхідним фінансуванням 142

Ризики непередбачення витрат і перевищення кошторису витрат на виробництво Рис. 7.1. Фінансові ризики Розглянемо детально кожен вид фінансових ризиків та причини їх виникнення. Ризики, пов’язані з купівельною спроможністю грошей, включають: – інфляційний ризик — ризик того, що в разі прискорення темпів інфляції отримувані грошові прибутки знецінюються з погляду реальної купівельної спроможності швидше, ніж зростають; – дефляційний

ризик — ризик того, що за збільшення темпів дефляції відбу-

вається падіння рівня цін, погіршення економічних умов підприємництва та зниження прибутків; – валютний

ризик — імовірність появи валютних утрат, пов’язаних зі змі-

ною курсу однієї іноземної валюти щодо іншої під час проведення зовнішньоекономічних, кредитних тощо валютних операцій; – ризики

ліквідності — ймовірність появи втрат у процесі реалізації цінних

паперів або інших товарів через зміну оцінки їх якості та споживчої вартості. Класифікацію ризиків, пов’язаних з купівельною спроможністю грошей, та причини їх виникнення подано в табл. 7.11.

Таблиця 7.11 Ризики, пов’язані з купівельною спроможністю грошей та причини їх виникнення Вид ризику Валютний ризик

Причини виникнення небажання чи неможливість іноземного партнера підприємства розрахуватися за взятими на себе зобов’язаннями; імовірність валютних збитків під час проведення конкретних угод з ряду причин; імовірність помилки під час переводу (конвертації) балансу зовнішнього контрагента підприємства в систему балансів, використовуваних на внутрішньому ринку; кредитування зовнішньоекономічних операцій через купівлю сторонньою організацією в експортера векселів, акцептованих імпортером

Інфляційний ризик

Проблеми загальноекономічного характеру в частині макроекономічної політики, виражені в появі інфляційних процесів (перевищенні грошової маси над товарною та, як наслідок, зростання цін, зниження купівельної спроможності), структурних диспропорціях, недосконалості господарського механізму

Дефляційний ризик

Проблеми загальноекономічного характеру у частині макроекономічної політики, виражені в появі дефляційних процесів (зниженні цін, наявності ймовірності підвищення податків, облікових ставок, збільшенні купівельної спроможності грошей)

Ризик ліквідності

Неможливість підприємства розрахуватися за взятими на себе зобов’язаннями

Інвестиційний ризик пов’язаний зі специфікою вкладання суб’єктом господарювання капіталу в різні проекти. Він включає всі можливі ризики, що виникають під час інвестування коштів (табл. 7.12). Таблиця 7.12 Інвестиційні ризики та причини їх виникнення Вид ризику

Причини виникнення

Ризик утраченого зиску

Імовірність появи непрямих (побічних) фінансових утрат, які виражаються в недоотриманні прибутку в результаті нездійснення фірмою певного заходу, завдяки якому вона могла отримати прибуток

Ризик зниження доходності

Імовірність зниження розміру відсотків та дивідендів за портфельними інвестиціями, вкладами, кредитами

Процентний ризик

будь-які зміни в облікових ставках державного банку; зміни маржі комерційних банків за кредитами та депозитними рахунками; зміни в розмірах обов’язкових для резервування фондів комерційних банків у державному банку; зміни в системі оподаткування всіх суб’єктів господарювання та фінансових інститутів; будь-які зміни в портфелі інвестицій підприємства, зміни в доходності власне інвестицій;

143

імовірність змін у структурі пасивів (співвідношення власних і позикових коштів); зростання банківського відсотка, випуск цінних паперів з фіксованим відсотком; вкладення коштів інвестором у середньострокові та довгострокові цінні папери за поточного підвищення середньострокового відсотка порівняно з фіксованим рівнем Кредитний ризик біржовий ризик

імовірність виникнення втрат у результаті проведення фірмою біржових угод

селективний ризик (ризик вибору)

неправильний вибір видів капітальних вкладень, цінних паперів під час формування інвестиційного портфеля, вибору позичальника тощо

ризик ліквідності

імовірність втрат у процесі реалізації цінних паперів чи інших товарів унаслідок зміни їх якості, споживчої вартості

ризик банкрутства

неправильний спосіб вкладення капіталу; повна втрата підприємцем власного капіталу; неспроможність розрахуватися за власними зобов’язаннями

Класифікацію та причини виникнення решти двох видів ризиків подано в табл. 7.13 і 7.14. Таблиця 7.13 Ризики незабезпечення господарської діяльності необхідним фінансуванням та причини їх виникнення Вид ризику

Причини виникнення

Ризик незнаходження єдиного джерела фінансування діяльності підприємства в цілому чи окремого напряму

Заплановане використання підприємством одного джерела фінансування (особливо у випадку використання тільки власних коштів) та уникнення їх комбінування

Ризик неспрацювання обраного методу фінансування

планування підприємством фінансування діяльності самостійно (тільки за рахунок власних коштів); орієнтація у фінансуванні на сторонні джерела; імовірність виникнення дефіциту коштів, навіть за наявності декількох джерел фінансування; недостатньо швидка та якісна робота банку, що обслуговує дану фірму

Ризики зникнення джерел фінансування в ході реалізації конкретного проекту

ліквідація, банкрутство, арешт майна кредиторів підприємства; законодавче повідомлення щодо недійсності плану з випуску ЦП, який (план) передбачалося реалізувати; зрив чи опротестування угод, доходи від яких мали становити певну частину у фінансуванні даної діяльності

144

Таблиця 7.14 Ризики непередбачення витрат і перевищення кошторису витрат на виробництво та причини їх виникнення Вид ризику

Причини виникнення

Ризик зростання ринкових цін на ресурси

імовірність здійснення помилки під час проведення аналізу та прогнозування кон’юнктури на ринках ресурсів; можливість зміни в силу цілого ряду причин політики ціноутворення у деяких постачальників ресурсів; імовірність звуження ринків, на яких підприємство може вибирати найбільш оптимальних для себе постачальників

Ризик майбутнього підвищення плаваючої відсоткової ставки за кредитами, що надаються підприємству, та зниження депозитної ставки з коштами, що зберігаються на рахунках у банках

Зміна політичної та економічної ситуації в країні

Ризик вимушеного зростання раніше запланованого розміру дивідендів за акціями, або виплат за паями підприємства (іншими виплатами з прибутку)

Імовірність виникнення ситуації, за якої підприємство під впливом ряду причин повинно здійснити виплату дивідендів, що не планувалося раніше, або збільшити раніше запланований їх обсяг

Ризик, пов’язаний з виділенням асигнувань на непередбачені планом розвитку підприємства заходи

імовірність технічних невдач у процесі створення інноваційного продукту та, як наслідок цього, необхідність проведення повторних дослідів і дослідних розробок; необхідність доведення нових продуктів та технологій до повного впровадження, що є причиною підвищених матеріальних та трудових витрат; імовірність настання потреби в організації посиленого контролю за якістю ресурсів, що постачаються на підприємство, у разі виникнення непередбачених проблем із якістю (чи з будь-якими характеристиками)

Ризик виплати надбавок за терміновість виконання робіт і поставок унаслідок зриву їх контрагентами підприємства

імовірність виникнення ситуації. Коли підприємству доведеться скористатися послугами інших контрагентів (у випадку відмови постійних партнерів); імовірність скорочення строків виконання робіт і поставок, що зумовить підвищення ціни на виконання замовлення

Зовнішньоекономічна діяльність (ЗЕД) реалізується як на рівні держави, так і на рівні окремих фірм. У другому випадку ЗЕД виявляється в укладанні й виконанні контрактів з іноземними партнерами. Структура ризиків ЗЕД велика та налічує, за висновками сучасних теоретиків ризику, близько 150 видів. Основними з них є:

145

– країнні ризики, пов’язані з особливостями країни-партнера (політичні ризики: ризик націоналізації та експропріації; ризик трансферту, пов’язаний з обмеженнями на конвертування національної валюти; ризик розриву контракту через дії країни, в якій перебуває контрагент; ризик воєнних дій і громадянських заворушень; макроекономічні ризики, пов’язані з платоспроможністю країнидебітора); – ризики вибору й надійності партнера; – маркетингові ризики, пов’язані з можливістю просування товарів на іноземні ринки збуту; – транспортні ризики (регламентуються «Міжнародними комерційними умовами» — «Інкотермс»; ці ризики ми вже розглянули докладно); – комерційні ризики, що виникають у процесі реалізації товарів і послуг (ризик відмови реєстрації товару у країні ввезення, ризик упущеної вигоди, ризик прямих фінансових утрат тощо); ступінь можливості виникнення комерційних ризиків становить близько 20 % решти ризиків і залежить від кожної конкретної ситуації; – митні ризики (ризики, пов’язані з несвоєчасною сертифікацією товарів; ризики неправильного розрахунку митних платежів, акцизів, ПДВ тощо; ризики недотримання вимог щодо заповнення документів ЗЕД). Завдяки якісному аналізу можна виділити велику групу ризиків, які виникають у процесі здійснення господарської діяльності. Розглянута вище класифікаційна система ризиків носить універсальний характер та може бути використана для вибору засобів управління ризиком у виробничо-господарській діяльності підприємств. 7.2. Кількісний аналіз ризиків господарювання Потреба в ідентифікації та відокремленні суттєвих чинників ризику, підвищенні ефективності процесу управління, існування можливості вибору конкретного господарського рішення із сукупності альтернативних варіантів зумовлює не-

146

обхідність доповнення якісного аналізу кількісним. Він покликаний кількісно визначити ступінь окремих ризиків і ризику певного виду діяльності в цілому. Ступінь ризику — ймовірність появи випадку втрат (імовірність реалізації ризику), а також розмір можливого збитку від нього. Вирізняють два основних параметри оцінювання ступеня ризику: – імовірність появи втрат (імовірність реалізації ризику) — чим вона вища, тим більший ризик; – величину втрат (розмір можливого збитку) — чим вона більша, тим більший ризик). Ступінь ризикованості залежить від розмірів підприємства, кількості працівників, величини активів, частки ринку збуту, обсягів продукції. З цього погляду можна виділити такі групи підприємств: – найбільш ризикові (заводи-«гіганти», фабрики, оскільки вони ресурсоємні, мають значний розмір грошового обігу, велику кількість працівників); – підприємства середнього ступеня ризикованості (сільськогосподарські підприємства, оскільки їх діяльність залежить від природних умов, основним засобом виробництва є земля, від ефективності використання якої залежить результативність роботи підприємства); – найменш ризикові (малі підприємства, агрофірми, фермерські господарства, оскільки вони невеликі за розміром, випускають незначні обсяги продукції, мають місцеві ринки збуту). Розвиток підприємницької діяльності як основи функціонування ринкової економіки несе в собі потенційну загрозу збитків. У багатьох працях для встановлення підприємницького ризику наголошується на розходженні понять «витрати», «збитки», «втрати». Будь-яка підприємницька діяльність неминуче пов’язана з витратами, тоді як збитки мають місце за несприятливого збігу обставин, прорахунках і зумовлюють додаткові витрати понад заплановані. Утратами вважається зниження прибутку, доходу порівняно з очікуваними величинами. Підприємницькі втрати – це, в першу чергу, випадкове зниження підприємницького прибутку. Тому в оцінці підприємницького ризику необхідним є аналіз і прогно-

147

зування ймовірних утрат ресурсів – випадкових, непередбачених, але потенційно можливих утрат, які виникають унаслідок відхилення реального перебігу подій від запланованого. У процесі підприємницької діяльності ймовірні такі втрати, як фінансові, матеріальні, соціальні, морально-психологічні, збутові, екологічні втрати, втрати часу, детальну характеристику яких подано в табл. 7.15. Таблиця 7.15 Імовірні втрати у процесі здійснення підприємницької діяльності Вид втрат Фінансові втрати

Характеристика Прямий грошовий збиток, що може бути завданий підприємству внаслідок реалізації певного ризику, групи ризиків або їх сукупності (наприклад, зниження обсягів реалізації товарів або послуг, абсолютне чи відносне зниження прибутку фірми тощо)

Матеріальні втрати Непередбачені планом розвитку підприємства додаткові витрати або прямі втрати виробничих фондів (устаткування, площ, виробленої продукції, сировини, енергії тощо) Втрати часу

Втрати, пов’язані з нераціональним використанням часу внаслідок виникнення певних видів ризику. Доцільним є відокремлення двох груп втрат часу:  трудові втрати часу (спричинені випадковими обставинами (вихід із ладу устаткування, хвороба працівника тощо);  неефективні втрати часу (виникають унаслідок уповільнення процесу діяльності або коли норма отримання прибутку на вкладений капітал на даному підприємстві менше, ніж середньогалузева або середня по економіці в країні в цілому)

Соціальні втрати

Втрати, пов’язані із завданням шкоди здоров’ю та життю людей

Збутові (репута- Втрати, пов’язані зі зміною ставлення покупців (реальних або потенційційні) втрати них) до продукції підприємства у бік переваги товарів інших виробників Екологічні втрати

Втрати, пов’язані із завданням шкоди навколишньому природному середовищу

МоральноВтрати, зумовлені тим, що будь-яке підприємство є складною соціальпсихологічні втра- ною системою і порушення рівноваги цієї системи може призвести до ти небажаних для нього наслідків (наприклад, плинність кадрів, викликана нездоровим психологічним кліматом у колективі)

Залежно від виду підприємницької діяльності доцільно розрізняти втрати від здійснення виробничої, комерційної та фінансової діяльності (рис. 7.2).

148

Збитки у виробничій діяльності

 зниження прогнозованих обсягів виробництва й реалізації продукції;  зниження цін реалізації продукції;  збільшення матеріальних витрат;  інші збільшені витрати (транспортні, торгові, накладні та інші побічні витрати);  надмірне використання фонду оплати праці;  сплата збільшених відрахувань або податків;  штрафи, стихійні лиха

Збитки в комерційному підприємництві

     

Збитки у фінансовому підприємництві

 неплатоспроможність одного з агентів фінансової угоди;  зміна курсу грошей, валюти, цінних паперів, банківських ставок;  обмеження на валютно-фінансові операції;  можливість стягнення деякої частини фінансових ресурсів

збільшення закупівельної ціни товару; зниження обсягу закупки і реалізації; витрати в процесі реалізації і зберігання; витрати якості та відповідне зниження ціни; непередбачені штрафи й стягнення; зниження ціни реалізації

Рис. 7.2. Збитки, притаманні підприємницькій діяльності Аналіз ризику, як правило, передбачає використання таких припущень: – величини втрат від різних видів ризику незалежні одна від одної (якщо один із видів ризику переходить у категорію реалізованого, то втрати внаслідок реалізації інших ризиків не змінюються); – реалізація певного виду ризику не обов’язково збільшує чи знижує можливість виникнення ризику іншого виду (за винятком форс-мажорних обставин); – максимально можливі збитки (втрати), у випадку реалізації конкретного ризику, не повинні перевищувати фінансових можливостей суб’єкта господарювання (цей принцип ґрунтується на теорії оптимального ризику, що передбачає наявність ефективного ризику тільки в межах власних активів). Система показників кількісної оцінки ризику включає абсолютні величини (дисперсія, середньоквадратичне відхилення, семі варіація), відносні (ймовірність, коефіцієнт варіації, коефіцієнт ризику) (табл. 7.16).

149

Таблиця 7.16 Система показників абсолютного та відносного вимірювання ризику Показник

Формула розрахунку

Характеристика

Абсолютне вимірювання ризику Абсолютна величина ризику (абсолютний рівень втрат) Математичне сподівання

W  pн  x,

де W — величина ризику, pн — імовірність небажаних наслідків, х — величина цих наслідків Для дискретної величини 

M  x    xi  p i , i 1

де хі — значення випадкової величини, і = 1, 2,…, рі — відповідні ймовірності. Для обмеженого числа (n) можливих значень випадкової величини M x    xi  pi . n

i 1

Для випадкової неперервної величини x

Перевагою даного підходу є те, що в якості i-го параметра (Pі) можна використовувати широкий спектр показників, за якими підприємство прогнозує збитки у випадку реалізації певного ризику або групи ризиків Математичне сподівання, пов’язане з невизначеною ситуацією, є середньозваженим усіх можливих результатів, де ймовірність кожного з них використовується як частота або питома вага відповідного значення. Сподіване значення вимірює результат, котрий середньому очікується. Імовірнісний зміст математичного сподівання конкретного параметра від проведення підприємницької діяльності полягає в тому, що воно приблизно дорівнює середньому арифметичному його можливих значень

M x    x  f x dx або 

M x    x  f x dx , a

якщо неперервна випадкова величина визначена на інтервалі [a, b], де f(x) — щільність ймовірності Дисперсія

Для випадкової величини X





D( x)  M x  M x  2 .

Для дискретної випадкової величини Х

Дисперсія — середньозважене з квадратів відхилень дійсних результатів від середніх очікуваних. Характеризує розсіювання значення випадкового параметра від його середнього прогнозованого значення

D( x)   ( xi  M ( x)) 2  Pi i 1

Для неперервної величини Х x

D( x)   x  M x 2  pi dx 

або b

D( x)   x  M x 2  f x dx a

Середньоквадратичне відхилення

δ( x)  D( x)

Показує максимально можливе коливання певного параметра від його середньоочікуваної величини та дає можливість оцінити ступінь ризику з погляду ймовірності його здійснення (чим більша величина даної числової характеристики, тим ризикованішим є господарське рішення)

150

Семіваріація   SVAR , SVAR





 SVAR  1

  (aij  M j ) 2  P  Pj  α ij ,

де Р+= — сумарна ймовірність настання тих зовнішньоекономічних умов, які дають ймовірність, більшу від середнього значення Семіквадратичне відхилення   SSVAR , SSVAR



Додатна семіваріація характеризує дисперсію тих значень прибутку, які більші від середнього. Чим більше значення вона має, тим більшим є очікуваний від варіанту рішення прибуток. Від’ємна семіваріація характеризує дисперсію тих значень прибутку, які менші від середнього. Чим менше від’ємна семіваріація, тим менші очікувані втрати Додатне семіквадратичне відхилення абсолютного значення сподіваного прибутку; показує абсолютну відстань, на якій знаходиться значення прибутку, більше від середнього (математичного сподівання). Чим більше значення показника, тим більший ризик. Від’ємне семіквадратичне відхилення характеризує відхилення абсолютного значення очікуваних втрат (можливе збільшення втрат). Чим більше значення показника, тим менший ризик

  SSVAR  SVAR



Відносне вимірювання ризику Величина ризику у відносному вираженні

Коефіцієнт варіації K(х)VAR

Коефіцієнт ризику (KR)

Розмір збитків, віднесений до конкретної бази, обраної безпосередньо підприємством, залежно від специфіки та виду оцінюваного ризику

K ( x)VAR  δ( x) / M ( x) ,

де δ(х) — середньоквадратичне відхилення доходів, M(x) — величина сподіваних доходів

  K R  SSVAR / SSVAR

Базою віднесення збитків можуть виступати: витрати на виробництво, вартість основних виробничих фондів, активи підприємства, прибуток, чисельність персоналу, вартість окремих ресурсів і т. д.

Вибір тієї або іншої бази не має принципового значення, але необхідно віддавати перевагу показнику, що має високий ступінь достовірност Порівнює ризикованість напрямів діяльності і конкретних ситуацій за ознаками (втратами), вираженими у різних одиницях виміру. Коефіцієнт варіації може змінюватися в межах від 0 до 100 %. Чим менша величина, тим більш стабільною є прогнозована ситуація і, відповідно, менший ступінь ризику здійснення напряму діяльності чи певного заходу Чим більше значення, тим більшим є ступінь ризику варіанту рішення

Для кількісної оцінки ризику необхідно визначити всі можливі наслідки окремої події та ймовірності цих подій. Абсолютна величина ризиків характеризується розміром прогнозованих (можливих) утрат (збитків) у матеріально-речовинному чи вартісному вираженні, якщо збитки піддаються такому вимірюванню. У ситуації, коли недостатньо знати лише розмір ризику в абсолютному вираженні, а його значення необхідно порівняти з певними показниками, що характеризують діяльність підприємства, проводять оцінку

151

ризику у відносному вираженні. Найпоширенішими вимірниками ступеня ризику є: ймовірність виникнення збитків або недоотримання доходів порівняно з прогнозованим варіантом; дисперсія, середньоквадратичне відхилення, коефіцієнт варіації. Оцінювання господарського ризику передбачає необхідність побудови кривої ризику – кривої розподілу ймовірностей виникнення певного рівня втрат/прибутку. Це надзвичайно складна задача, тому на практиці доводиться обмежуватися спрощеними підходами, оцінюючи ризик за одним або кількома показниками. Процес побудови кривої ризику, як правило, включає такі етапи: 1)

встановлення зон ризику, в рамках яких утрати не перевищують

визначеного рівня; 2)

визначення залежності ймовірності утрат від їх рівня;

побудова типової кривої ймовірностей одержання певного рівня

прибутку; 4)

побудова кривої ризику на основі кривої ймовірностей отримання

певного рівня прибутку та зон ризику. На рис. 7.3 схематично показано основні зони ризику, які повинні враховуватися під час оцінки ризику конкретного виду діяльності. Втрати Зона катастрофічного ризику Вт > Вр Вт  ВК

Виграш Зона критичного ризику Вт > Пр Вт  Вр

Зона допустимого ризику

Безризикова зона

Вт > Пр

Пр Вр ВК Н5 = 0,75 — 1

Н4 = 0,5 – 0,75

Н3 = 0 – 0,5

Н1 = 0

Рис. 7.3. Основні зони ризику підприємницької діяльності * *

Умовні позначення: Пр — прибуток; Вр — виручка; Вт — втрати; Вк — власні кошти підприємства; Н1…5 — коефіцієнт ризику (відношення всього капіталу підприємства до суми його активів; відношення можливих утрат до розміру власних коштів підприємства).

152

Наступним етапом у процесі оцінювання ризикованих ситуацій є встановлення залежності ймовірності втрат від їх рівня. Розглянемо прибуток як випадкову величину та побудуємо спочатку криву розподілу ймовірностей

Ймовірність

одержання певного рівня прибутку (рис. 7.4).

Зона втрат

Зона виграшу

153 Прибуток

Прр

Пр

Рис. 7.4. Типова крива ймовірностей одержання певного рівня прибутку При цьому слід дотримуватися таких припущень: – найбільш імовірним є отримання прибутку, що дорівнює його очікуваній величині (Прр); за результатами багаторічних спостережень така ймовірність на промислових підприємствах становить переважно від 0,8 до 0,95; імовірність (Ір) отримання прибутку максимальна, відповідно значення (Прр) можна вважати математичним сподіванням прибутку. Ймовірність прибутку, більшого або меншого порівняно з розрахунковим тим нижча, чим більше такий прибуток відрізняється від розрахункового, тобто значення ймовірності відхилення від розрахункового прибутку монотонно спадають за зростання відхилень; – імовірність винятково великих (теоретично нескінченних) втрат практично дорівнює нулю, оскільки втрати явно мають верхню межу (не враховуються витрати, які неможливо кількісно оцінити); – втратами прибутку (ΔПр) вважається його зменшення порівняно з розрахунковою величиною Прр. Якщо реальний прибуток дорівнює Пр, то ΔПр = Прр – Пр. Хоча прийняті припущення певною мірою відносні (можуть не дотримуватися для всіх видів господарських ризиків), проте здебільшого вони пра-

вильно відображають закономірності зміни підприємницького ризику. При цьому такі припущення базуються на підході, згідно з яким прибуток, як випадкова величина, підпорядкований нормальному або близькому до нормального закону розподілу з погляду ймовірності одержання певної його суми. На основі кривої ймовірностей отримання певного рівня прибутку та зон ризику побудуємо криву ризику (рис. 7.5). Фактично це та сама крива, але по-

Ймовірність втрат

будована в іншій системі координат. І ІI ІIІ ІV

— безризикова зона — зона допустимого ризику — зона критичного ризику — зона катастрофічного ризику

Вп І

ІІ 2 Вкр Вкт

ІІІ

3 4

ПР

ВР

МП

Величина прибутку

Рис. 7.5. Крива ризику* Для побудови кривої ризику обмежимося даними про ймовірність виникнення втрат у точках 1, 2, 3, 4. Здобуттю більш точного результату сприяє визначення проміжних величин ймовірності появи витрат. Слід зауважити, що частота виникнення певних утрат, інтенсивність, форма кривої ризику на графіку будуть різними відповідно для виробничого, комерційного, фінансового та валютного ризиків. Прийняття остаточного рішення щодо здійснення конкретного підприємницького проекту вимагає визначення граничного рівня господарського ризику. Можна орієнтуватися на такі показники, як 0,1, 0,01 та 0,001 відповідно для допустимого, критичного та катастрофічного ризиків. Але специфічність умов функціонування будь-якого підприємства зумовлює різні значення граничного показника. *

Умовні позначення: Вп — імовірність втрати всього прибутку; Вкр — імовірність втрат, що дорівнюють величині виручки; Вкт — імовірність втрат, що дорівнюють величині власних коштів підприємства; ПР — прибуток; ВР — величина виручки; МП — власні кошти підприємства.

154

7.3. Методи кількісного оцінювання підприємницьких ризиків Для кількісного визначення ступеня ризику на підприємстві в науковій та спеціальній літературі розглянуто безліч методів оцінювання, але найбільшого практичного застосування набули такі методи, як: статистичний, метод експертних оцінок, метод аналізу доцільності витрат, метод використання аналогів. Статистичний метод використовується за стабільності внутрішнього та зовнішнього середовища діяльності підприємства. Для розрахунку ймовірностей виникнення витрат за даним методом проводиться аналіз статистичної інформації відносно результативності здійснення суб’єктом господарювання певних операцій за відповідний проміжок часу. Імовірність виникнення певного рівня втрат розраховується за формулою: F  N 0 / N заг ,

(7.1)

де F – імовірність виникнення певного рівня втрат; N0 – число випадків настання конкретного рівня втрат; Nзаг – загальна кількість випадків у статистичній вибірці, включаючи й успішні операції даного виду. Сутність статистичного методу оцінки ризикованих подій базується на теорії ймовірностей розподілу випадкових величин. Маючи достатньо інформації про реалізацію визначених видів ризику в минулих періодах для конкретних видів підприємницької діяльності, суб’єкт господарювання здатен оцінити ймовірність реалізації їх у майбутньому. Ймовірнісно-статистичний підхід передбачає використання як критеріїв таких характеристик випадкової величини, як: математичне сподівання, медіана, дисперсія. Вони визначаються функцією розподілу випадкового збитку, який відповідає розглядуваному ризику. Для розрахунку ступеня певного виду ризику необхідно знати закон його розподілу, тобто знати, за яких умов він може бути реалізований, як його реалізація відображатиметься на діяльності суб’єкта господарювання. Використову-

155

ючи описану вище методику, суб’єкти підприємницької діяльності можуть розрахувати ступінь ризику практично для будь-якого напряму діяльності, портфеля інвестицій чи замовлень. Прикладом використання статистичного методу служить оцінка галузевого ризику, або -ризику, оцінка ризиків клієнта, розрахунок конкурентних ризиків. Статистичний метод дає можливість аналізувати та оцінювати різні «сценарії» реалізації конкретного виду діяльності. У тих випадках, коли інформація обмежена, для кількісного аналізу ризику використовуються аналітичні методи, або стандартні функції розподілу ймовірностей, наприклад, нормальний розподіл або розподіл Гауса, метод показників (експоненціальний) розподілу ймовірностей, який доволі широко застосовують у теорії масового обслуговування. Ймовірнісна оцінка ризиків математично достатньо розроблена, але спиратися тільки на математичні розрахунки в підприємницькій діяльності не завжди доцільно, оскільки точність розрахунків багато в чому залежить від вихідної інформації. Експертний метод (метод експертних оцінок) визначення ступеня ризику використовують за браку статистичної інформації в минулому періоді, або коли проводиться оцінка ризиків напряму підприємницької діяльності, що не має аналогів, а це, як правило, також не дає можливості аналізувати минулі показники. Він вважається більш суб’єктивним, порівняно з іншими методами. Експертне оцінювання ймовірності втрат проводиться за таким алгоритмом: – формування цілей проведення експертної оцінки; – постановка задачі; – створення робочої групи для виконання обсягу робіт, передбачених етапами, що зазначені нижче; – підбір членів експертної групи (керівники, провідні спеціалісти, зовнішні експерти, працівники страхових компаній); оптимальним складом групи експертів для підприємств середніх розмірів є чотири особи; визначення компетентності за формулою: ki 

k1  k2  ...  kn n

(7.2)

156

де

- середній коефіцієнт компетентності i-го експерта;

k1, , k2 ,...kn

- значення коефіцієнтів компетентності, наданих іншими експе-

ртами і-му експерту, включаючи власну оцінку; n – кількість експертів. Економісти, що займаються подібними питаннями, пропонують використовувати матрицю компетентності (табл. 7.17). Таблиця 7.17 157

Матриця компетентності експертів Індивідуальні оцінки компетентності

Експерти 1

...

k1 k2 ... kn Обробка результатів опитування, яка полягає у визначенні середніх показників імовірності втрат певних рівнів. Вони можуть розраховуватися як середньозважена величина за коефіцієнтами компетентності згідно з формулою: n

BC j 

 BCij  k i j 1

 ki

(7.13)

i 1

де

BC j

BCij

- середньозважена величина ймовірності втрат і-го рівня;

- значення ймовірності втрат j-го рівня, що визначив і-й експерт.

Завдяки даному методу група експертів відокремлює складові комплексу ризиків, що піддаються управлінню, та робить висновки про ймовірність виникнення ризиків та ступінь їх впливу на діяльність фірми. Експертні методи засновані на опитуваннях кваліфікованих спеціалістів (штатні фахівці підприємства та запрошені) і подальшій математичній обробці результатів опитування. Експерти дають бальні оцінки щодо ймовірності виник-

нення того або іншого виду ризику, а також ступеня його впливу на діяльність підприємства. Головна умова досконалої експертної оцінки – недопущення впливу експертів один на одного (так звана дельфійська процедура). Експертні методи широко застосовуються для визначення рівня ймовірності виникнення інфляційного, інвестиційного, валютного ризиків. Використовуючи даний метод, слід мати на увазі, що: правильність експертних оцінок (за результатами аналізу) набагато нижча від 50 %; найсуттєвіша причина неточності експертних оцінок полягає у системному характері явищ, які відбуваються у світі; метод експертної оцінки спрацьовує тільки на стадіях еволюції системи. Існує кілька загальновідомих і найбільш застосовуваних методик оцінки ступеня ризику на підставі використання методу експертних оцінок. Методика Швейцарської банківської корпорації включає чотири етапи: визначення основних напрямів аналізу; збір вихідних даних, їх попереднє групування та опрацювання; процес безпосереднього прогнозування й визначення ступеня ризику за окремими аналізованими елементами (напрямами підприємницької діяльності); визначення сукупного ступеня ризику. За даною методикою оцінюється чинники впливу на підприємницьку діяльність, схематично представлені на рис. 7.6. Оцінювання проводиться за десятибальною шкалою: 1—3 бали — низький ризик; 4—6 балів — помірний ризик; 7—9 балів — високий ризик; 10 балів — надвисокий ризик. Оцінювання параметрів здійснюється також і для бази порівняння (наприклад, економіки власної країни), після чого виконується процедура порівняння. На підставі даної методики можна судити про фінансову стійкість економіки, а отже і про рівень ділової активності суб’єктів господарювання. Перевагами даної методики є можливість вибору оптимального варіанту розвитку зовнішньоекономічної діяльності за наявності альтернативних варіантів та гнучкість, що забезпечується можливістю коригування результатів початкового аналізу.

158

Чинники

Внутрішня економіка

Економіка країнипартнера

      

реальний приріст ВНП; інвестиційне співвідношення усередині країни; ефективність інвестицій; середній рівень інфляції; зростання грошових надходжень; рівень реального внутрішнього кредиту; характеристика податково-бюджетної політики

       

конкурентоспроможність; торговий баланс; експорт товарів і послуг; імпорт товарів і послуг; зовнішньоторговельне сальдо; частка експорту у ВНП; концентрація експорту; імпорт у країну-партнера

Заборгованість

 загальна сума заборгованості країни, у т. ч. МВФ, МБРР;  міжнародні резерви;  вартість послуг за зовнішньою заборгованістю;  частка зовнішньої заборгованості в обсязі експорту;  частка зовнішньої заборгованості за послугами (виплаті відсотків) у загальному обсязі експорту;  рівень платоспроможності країни за боргами;  частка міжнародних резервів в обсязі імпорту;  рівень політичного ризику;  рівень безробіття.

Зростання ВНП на душу населення

Рис. 7.6. Чинники впливу на підприємницьку діяльність за методикою Швейцарської банківської корпорації

Інша широковідома методика для визначення ступеня ризику в цілому по економіці країни розроблена фірмою BERI (Німеччина). На підставі опитування 100 незалежних експертів розраховується спеціальний індекс, який дає змогу оцінити ступінь ризику економіки. Опитування за цією методикою включає 15 питань, кожне з яких має максимальну питому вагу (табл. 7.18). Відповідям на поставлені запитання передує всебічний, глибокий аналіз порушених тем. Після проведення розрахунку складеного індексу BERI та порівняння його показань в іншій країні (країнах) доходять висновку, економіка якої з них має найвище значення індексу, тобто є більш стабільною, а отже, і менш ризикованою.

159

Таблиця 7.18 Оцінні критерії індексу beri № з/п

Оціночні критерії

Максимальна питома вага, %

Політична стабільність

Відношення до іноземних інвестицій

Ступінь націоналізації

Можливість і ступінь девальвації внутрішньої валюти

Стан платіжного балансу

Ступінь розвитку бюрократії

Темп економічного росту

Конвертованість валюти

Якість виконання договорів

Рівень витрат на заробітну плату й продуктивність праці

Можливість користуватися послугами внутрішніх і зовнішніх експертів

Ефективність організації комунікації

Взаємовідносини між господарськими суб’єктами господарювання та державою, зв’язок із громадськістю

Умови отримання короткострокових кредитів

Умови отримання довгострокових кредитів

Слід зазначити, що специфічна особливість вищеописаних методик полягає у визначенні ступеня ризику для економіки всієї країни без урахування специфіки різноманітних напрямів підприємницької діяльності. Спеціальні методики експертної оцінки ступеня ризику конкретного напряму діяльності підприємства повинні розроблятися як з огляду на ступінь ризику в даній економіці (основою для цього можуть служити методики Швейцарської банківської корпорації та BERI), так і з урахуванням специфічних особливостей даного суб’єкта господарювання, тимчасового простору, охоплюваного аналізом. Аналітико-розрахунковий метод пропонується використовувати в разі управління ризиком за нестабільності умов функціонування підприємства. Для кількісної оцінки рівня ризику аналітичним методом використовується ряд показників: аналіз чутливості, точка беззбитковості, перевірка стійкості. Алгоритм визначення ступеня ризику за аналітико-розрахунковим методом включає такі етапи:

160

1. Підготовка до аналітичного опрацювання інформації, що містить: – визначення ключового параметра, відносно якого здійснюється оцінка конкретного напряму підприємницької діяльності; – відбір чинників, що впливають на діяльність фірми, а отже, і на ключовий параметр (наприклад, рівень інфляції); – розрахунок значень ключового параметра на всіх етапах виробничого процесу (НДДКР, впровадження у виробництво, повне виробництво, відмирання даного напряму діяльності). 2. Побудова діаграм залежності обраних результуючих показників від величини вхідних параметрів; їх зіставлення та виділення основних показників, які найбільшою мірою впливають на даний вид (або групу видів) підприємницької діяльності. 3. Визначення критичних значень ключових параметрів (наприклад, розрахунок критичної точки виробництва). 4. Аналіз, на підставі здобутих критичних значень ключових параметрів і чинників, можливих шляхів підвищення ефективності й стабільності роботи підприємства, зниження ступеня ризику. Даний метод широко використовується для оцінювання ризику неплатоспроможності фірми, ризику втрати фінансової стійкості. Статистичний, експертний, розрахунково-аналітичний методи є прикладними способами побудови кривих імовірностей виникнення втрат. Статистичний метод передбачає вивчення статистики втрат, що мали місце в аналогічних видах підприємницької діяльності, встановлення частоти появи визначених рівнів утрат. Використовуючи експертний спосіб, експерти повинні надати власні оцінки ймовірностей виникнення визначених рівнів утрат, за якими можливо знайти середні значення експертних оцінок та з їх допомогою побудувати криву розподілу ймовірностей. Можна також встановити експертним шляхом показники найбільш імовірних допустимих, критичних, катастрофічних утрат і за цими крапками відтворити орієнтовно всю криву розподілу ймовірностей цих утрат. Рейтинговий метод. Система рейтингового оцінювання складається з

161

таких елементів: системи оцінних коефіцієнтів; шкали вагомості цих коефіцієнтів (за потреби); шкали оцінки значень здобутих показників; формули розрахунку остаточного рейтингу. У процесі розробки життєздатної системи рейтингової оцінки постає проблема вибору еталону для порівняння (порівняння з умовним еталонним підприємством цілком можливе, але вибір такого еталону вимагає уточнення для кожного виду ризику). Необов’язково вибирати з-поміж великої кількості підприємств найкраще, зручніше просто вибрати серед показників переліку підприємств найкращі та сформувати з них еталон для порівняння. Наявність у рейтинговій оцінці певних еталонних значень передбачає, що рейтинг обчислюється методом відстаней або різниць між реальним та еталонним значеннями. Для визначення остаточного рейтингу ранжуються не значення, а відстані. Традиційний рейтинг виключає операцію ранжування відстаней, що економить час. Нормативний метод є дуже зручним для оцінювання ризику. Систему нормативів можна розглядати як один із варіантів рейтингового методу з тією різницею, що шкала оцінки заздалегідь сформована та складається з мінімуму значень ранжування. Пopiвняння з нормативом здійснюється за шкалою «низький ризик – нормальний ризик – високий ризик». Сутність методу аналогів полягає в тому, що під час аналізу ступеня ризику певного напряму діяльності доцільно використовувати дані про розвиток аналогічних напрямів у минулому. За цим методом оцінка ймовірності втрат виконується у послідовності, що передбачає: – проведення аналізу минулих факторів ризику на основі різноманітних інформаційних джерел (звіти компаній про їхню діяльність за попередні роки; інформація, що поширюється державними організаціями; дані страхових компаній); – обробку здобутих даних для виявлення залежностей між запланованими результатами діяльності та врахування потенційних ризиків. Слід зазначити, що будь-який напрям діяльності підприємства перебуває в постійному розвитку. Тому найбільш оптимальним є порівняння минулих і теперішніх показників у межах однієї стадії розвитку. В іншому разі можли-

162

вість допущення помилки у процесі проведення аналізу досить висока. Використання методу аналогів доцільне, коли необхідно виявити ступінь ризику будь-якого інноваційного напряму діяльності підприємства за відсутності бази для порівняння, за необхідності оцінки інвестиційного чи кредитного ризику. Метод аналізу доцільності витрат має найбільше практичне застосування й орієнтований на ідентифікацію потенційних зон ризику. Перевитрата коштів може бути спричинена одним з чотирьох основних факторів або їх комбінацією: початковою недооцінкою вартості; зміною границь проектування; різницею в продуктивності; збільшенням початкової вартості. Ці фактори можуть бути деталізовані. На основі типового переліку складають контрольний перелік для конкретного заходу (проекту) або його елементів. У зв’язку з цим необхідно враховувати три показники фінансової стійкості підприємства для визначення ризику фінансових коштів. Пропонується розрахувати такі показники фінансової стійкості підприємства [37]: 1)

надлишок (+) або нестача (– 0) власних коштів (± Ес);

надлишок (+) або нестача (–) власних, середньострокових і довго-

строкових позикових джерел формування запасів і витрат (± Ет); 3)

надлишок (+) або нестача (–) загальної величини основних джерел

формування запасів та витрат (± Ен). Розрахунок цих показників дає можливість визначити сферу фінансової стійкості підприємства та ступінь ризикованості. Під час ідентифікації сфер фінансової ситуації використовується трикомпонентний показник: S = {S(± Eс), S(± Eт), S (± Eн)},

(7.14)

де функція визначається таким чином: S(x) = 1, якщо x => 0,

(7.15)

S(x) = 0, якщо x < 0.

(7.16)

Для аналізу ризику загальний фінансовий стан фірми можна розділити на п’ять сфер. Характеристика фінансових сфер та відповідні їм умови фінансового стану підприємства подано в табл. 7.19.

163

Таблиця 7.19 Характеристика фінансових сфер Фінансова сфера

Величина запасів та витрат

Оцінка ризику

± Ес

± Ет

± Ен

Абсолютна стійкість

мінімальна

Безризикова сфера

≥0

(1, 1, 1)

Нормальна стійкість

нормальна

Мінімальний ризик

(1, 1, 1)

Нестійкий стан

надлишкова

Підвищений ри- < 0 зик

≥0

(0, 1, 1)

Критичний стан

затовареність готової продукції, низький попит

Критичний ризик

≥0

(0, 0, 1)

Недопустимий ризик

(0, 0, 0)

Кризовий стан надмірна

Рис. 7.7 пояснює економічний зміст класифікації фінансових ситуацій залежно від основних сфер ризику. З рисунку можна побачити, що аналіз абсолютних показників фінансової стійкості, який включає дослідження запасів і витрат, має спільні риси з процесом виявлення можливих утрат у сфері ризику. f0 — частота виникнення втрат 1,25 1

Крива фінансового стану

0,75 I

Крива ризику

0,5

II III 0,25 IV V

Еа

Ес Сфери фінансового стану

Ет

Ен

Г1

В1

Б1

А1

Можливі втрати у сферах ризику

Рис. 7.7. Побудова кривої ризику та фінансового стану підприємства залежно від можливих утрат і ступеня фінансової стійкості

164

Аби краще зрозуміти сутність наведених вище методів, розкриємо їх переваги та недоліки (табл. 7.20). Різноманітні формальні методи оцінки ризиків у багатьох випадках не можуть дати однозначних рекомендацій. У процесі розробки рішень необхідно сполучати формально-економічні та експертні процедури. Таблиця 7.20 Переваги та недоліки основних методів кількісної оцінки підприємницьких ризиків Метод

Переваги

Недоліки

Статистичний метод

Можливість одержання найбільш повної кількісної картини про рівень ризику

Не аналізуються джерела походження ризику, тобто ігноруються мультискладові ризику. Необхідна наявність достатньо повної статистичної інформації. Невисока точність оцінки

Метод експертних оцінок

Можливість оцінки тих видів ризику, ймовірність генерації яких іншими методами оцінити неможливо. Простота розрахунку

Здобуті результати носять суб’єктивний характер, що зумовлює відсутність гарантій вірогідності отримання незалежної експертної оцінки. Невисока точність оцінки

Аналіз доцільності витрат

Можливість пошуку шляхів зниження ризику через статтю витрат з максимальним ризиком

Не аналізуються джерела походження ризику, тобто ігноруються мультискладові ризику

Рейтинговий метод

Використання методу не передбачає аналізу великих масивів даних, тому оцінка мінімально залежить від широти інформаційного контуру; одразу відбувається ранжування отриманого результату за певною шкалою; обсяг необхідних математичних знань — тільки в межах елементарних фінансових розрахунків

У процесі розробки життєздатної системи рейтингової оцінки виникає проблема вибору еталону для порівняння

Нормативний метод

Простота розрахунку та оперативність

Невисока точність оцінки Не дає можливості врахувати всі нюанси конкретної ситуації

Аналітичний метод

Можливість проведення пофакторного Метод ще недостатньо розроблеаналізу параметрів, які впливають на ний на теоретичному рівні ризик і виявлення подальших напрямів його зниження

Метод аналогів

Можливість використання попереднього досвіду робіт за відсутності чіткої бази для порівняння, що не відповідає сучасним вимогам

Ігнорування фактору постійного розвитку будь-якої діяльності

165

Розглянемо методи кількісного оцінювання ризиків інвестиційних проектів. Слід наголосити на особливостях оцінки ризику інвестиційних проектів. Під час їх аналізу застосовується відносна оцінка ризику на основі специфічних для інвестиційної діяльності показників. У світовій практиці інвестиційного менеджменту використовуються різноманітні методи кількісного оцінювання ризиків, але найпоширенішими серед них є: метод коригування норми дисконту; аналіз чутливості; метод сценаріїв; «дерево» рішень; імітаційне моделювання. Надамо коротку характеристику кожного з методів. Метод коригування норми дисконту. Основна ідея методу – коригування деякої базової норми дисконту, що вважається безризиковою або мінімально прийнятною. Коригування здійснюється через додавання величини необхідної премії за ризик, після чого проводиться розрахунок критеріїв ефективності інвестиційного проекту – NPV, IRR, РI за здобутою таким чином нормою. Рішення приймається відповідно до правила обраного критерію. Чим більший ризик, що асоціюється з проектом, тим вищою має бути величина премії, яка може визначатися за внутрішньофірмовими процедурами, експертним шляхом чи за формальними методиками. Аналіз чутливості показників широко використовується в практиці фінансового менеджменту та полягає у дослідженні залежності деякого результативного показника (наприклад, чистого приведеного доходу (NPV)) від варіації значень показників, що беруть участь у його визначенні. Завдяки методу дістають відповідь на запитання: що буде з результативною величиною, якщо зміниться значення деякої вихідної величини? Як правило, проведення подібного аналізу здійснюється в декілька кроків: Крок 1. Визначення ключових змінних, які впливають на значення результативного показника (далі – NPV). Крок 2. Встановлення аналітичної залежності NPV від ключових змінних. Крок 3. Розрахунок базової ситуації – встановлення очікуваного значення NPV за очікуваних значень ключових змінних. Крок 4. Зміна однієї з вхідних змінних на потрібну аналітикові величину (у %). Решта вхідних змінних мають фіксоване значення.

166

Крок 5. Розрахунок нового значення NPV та його зміни у відсотках. 4-й і 5-й кроки проводяться послідовно для всіх вхідних змінних, заносяться до таблиці й відображаються графічно. Крок 6. Розрахунок критичних значень змінних проекту та визначення найбільш чутливих із них. Крок 7. Аналіз здобутих результатів і формування чутливості NPV до зміни вхідних параметрів. Проект із меншою чутливістю NPV вважається менш ризикованим. Звичайна процедура аналізу чутливості припускає зміну одного вихідного показника, у той час як значення інших вважаються постійними величинами. Вибір параметрів (ключових змінних) залежить від конкретної спрямованості проекту й значною мірою зумовлюється психологічним сприйняттям ризикової ситуації ОПР. Звичайно як фактори використовуються: тривалість інвестиційної фази, ціна одиниці продукції, обсяг продажу, вартість сировини, податки й т. ін. Аналіз чутливості може застосовуватися: по-перше, для визначення факторів, які найбільше впливають на результати проекту; по-друге, для порівняльного аналізу проектів. Метод сценаріїв. На відміну від двох попередніх метод сценаріїв поєднує дослідження чутливості результативного показника з аналізом імовірнісних оцінок його відхилень. Як правило, процедура використання даного методу в процесі аналізу інвестиційних ризиків передбачає виконання таких кроків: Крок 1. Визначення декількох варіантів змін ключових вихідних показників (наприклад, песимістичний, найбільш імовірний й оптимістичний). Крок 2. Приписування кожному варіанту змін його ймовірнісної оцінки. Крок 3. Розрахунок для кожного варіанту ймовірного значення критерію NPV (або IRR, РI), а також оцінки його відхилень від середнього значення. Крок 4. Аналіз імовірнісних розподілів здобутих результатів. Крок 5. Проект із найменшими стандартним відхиленням і коефіцієнтом варіації вважається менш ризикованим. Застосування програмних засобів типу Excel значно підвищує ефектив-

167

ність подібного аналізу завдяки практично необмеженій кількості сценаріїв і введенню додаткових змінних «Дерево» рішень. Даний метод використовують, коли потрібно прийняти декілька рішень в умовах невизначеності, коли кожне наступне рішення залежить від результатів попереднього, тобто розглядається структура проблеми. «Дерево рішень» складається з вершин і гілок, вершини – місця розгалужень. Вершина, в яку не входить жодна гілка, називається коренем дерева. Вершина, з якої не виходить жодна гілка, називається листом. Якщо з кожної нелистової вершини виходить не більше двох гілок, дерево називається бінарним. На дереві кожна вершина може бути асоційована з вибором, який повинен бути зроблений, тому назвемо її точкою рішень. Дерево малюють зліва направо. Останні вершини на схемі називають точки шансів. Із точок шансів виростають гілки з листками, вони показують величини кінцевих результатів. Гілки – можливі альтернативні рішення, що можуть бути прийняті, та можливі наслідки цих рішень (результати). «Дерево» рішень точно показує всю сукупність можливих результатів і зв’язок між діями та наслідками. Так як суб’єкт, що приймає рішення, не може впливати на появу результатів, то він розраховує ймовірність їх появи. Коли всі рішення та всі результати показано на «дереві» рішень, можна розрахувати кожен із варіантів та оцінити його вартісний результат, а потім обрати оптимальний (найбільший із погляду прибутків і найменший з погляду витрат). Рішення, які приймаються за допомогою «дерева» рішень, залежать від імовірностей результатів. Обираючи рішення, потрібно знати, наскільки воно залежить від змін імовірностей і, відповідно, наскільки можна розраховувати на прийняте рішення – тобто чутливість рішення. Різновиди «дерева» рішень: однорівневе, дворівневе, багаторівневе. Використання даного методу припускає виконання таких кроків: Крок 1. Визначають для кожного моменту часу t проблему та всі можливі варіанти подальших подій. Крок 2. Відкладають на дереві вершину, що відповідає проблемі, та вихідні з неї дуги.

168

Крок 3. Кожній вихідній дузі приписують її грошову та ймовірнісну оцінку. Крок 4. Виходячи зі значень усіх вершин і дуг, розраховують імовірне значення критерію NPV (або IRR, РI). Крок 5. Проводять аналіз імовірнісних розподілів здобутих результатів. Метод найбільш корисний у тих випадках, коли рішення, що приймаються в даний момент, залежать від рішень, прийнятих раніше, і, у свою чергу, визначають сценарії подальшого розвитку подій. Але за використання цього методу проект повинен мати доступну для огляду та засновану на здоровому глузді кількість варіантів розвитку. Даний метод використовується для визначення ймовірностей несприятливих подій, щодо яких не накопичено достовірні статистичні дані, але можна логічно передбачити причинно-наслідкові зв’язки, що визначають закономірності їх зародження. Імітаційне моделювання інвестиційних ризиків є дієвим методом аналізу економічної системи. Імітаційне моделювання — серія численних експериментів, спрямованих на здобуття емпіричних оцінок ступеня впливу різноманітних чинників (вихідних величин) на будь-які результати, що залежать від них. Базами для експериментів служать, як правило, прогнозні дані про обсяги продажів, витрати, ціни тощо. У загальному випадку проведення імітаційного експерименту можна розбити на такі етапи. 1.

Встановити взаємозв’язки між вхідними і вихідними показниками у

вигляді математичного рівняння або нерівності. 2.

Задати закони розподілу ймовірностей для ключових параметрів моделі.

Провести комп’ютерну імітацію значень ключових параметрів моделі.

Розрахувати основні характеристики розподілів вхідних і вихідних

показників. 5.

Провести аналіз отриманих результатів і прийняти рішення.

Результати імітаційного експерименту можуть бути доповнені статистичним аналізом, а також використовуватися для побудови прогнозних моделей сценаріїв. Метод Монте-Карло — один із методів моделювання результатів функ-

169

ціонування складної системи, на яку впливають випадкові фактори та яка зазвичай не може бути описана жодним іншим методом. Метод Монте-Карло є складовою імітаційного моделювання. Він являє собою сполучення методів аналізу чутливості й аналізу сценаріїв на базі теорії ймовірностей. Основний принцип, що лежить в основі методу, полягає в такому: реальні статистичні дані замінюються даними, здобутими на основі вибірки з чисел, які підкоряються тим самим законам розподілу, що й реальні. Алгоритм оцінки ступеня ризику за даним методом включає три кроки: Крок 1. Створення моделі проекту. Математична модель проекту — система рівнянь, розв’язання якої дає змогу дістати значення NPV. Базова модель для підвищення точності розрахунків може доповнюватися рівняннями, які описують (з урахуванням відповідних похибок прогнозу) вплив значень показників у попередні періоди на їх значення для майбутніх періодів, та рівняннями, що подають взаємозв’язок між різними змінними. Опис взаємозв’язків є найбільш трудомісткою та водночас найбільш значущою частиною моделювання. Крок 2. Визначення ймовірностей. Розрахунок можливих відхилень від очікуваних значень окремих змінних здійснюється на основі методів теорії ймовірностей та математичної статистики. Крок 3. Моделювання грошових потоків. Визначення оцінок розподілу ймовірностей для грошових потоків проекту здійснюється ітераційно. Для прискорення всього процесу варто будувати та використовувати модель, застосовуючи обчислювальну техніку. Існує безліч прикладів систем, ризик функціонування яких може бути оцінений за допомогою методу Монте-Карло. Це виробничі й торговельні підприємства, банки, біржі, енергосистеми, різні комунікаційні системи, бібліотеки, картотеки, склади тощо. На Заході розробку моделей через надзвичайну складність цієї процедури доручають вченим або консультантам із проблем управління. У цьому випадку виникає істотна небезпека: може виявитися, що розробники та користувачі мають цілком різні підходи до поставленої задачі, і застосовувати розроблену модель на практиці буде дуже непросто.

170

Розкривши сутність основних методів кількісної оцінки ризиків інвестиційних проектів, визначимо їх переваги та недоліки (табл. 7.21). Таблиця 7.21 Переваги та недоліки основних методів кількісної оцінки ризику інвестиційних проектів Метод Метод коригування норми дисконту

Переваги Простота розрахунків. Зрозумілість і доступність

Аналіз чутливості

Метод є гарною ілюстрацією впливу окремих вихідних чинників на кінцевий результат. Завдяки методу ГР оптимізується щодо формування найкращої схеми проекту в умовах обмежених фінансових ресурсів. Відхилення результативного показника розраховується з урахуванням взаємовпливу діючих факторів. Сприяє отриманню достатньо наочної картини для різноманітних варіантів реалізації проектів. Надає інформацію про чутливість і можливі відхилення Може бути легко реалізований у середовищі Excel Послідовно оцінюються наслідки кожної можливої вихідної події та обчислюється максимальна ймовірність кінцевої події

Метод сценаріїв

Метод «дерева» рішень Імітаційне моделювання

Допомагає врахувати максимально можливу кількість факторів. Особливо ефективним є в тих випадках, коли досліджувані взаємозв’язки складні, носять стохастичний характер і не можуть бути змодельовані в умовах об’єктивного експерименту. Можливість здобуття інтервальних, а не точкових характеристик результативних показників. Сприяє значному підвищенню якості прогнозування та прийнятих інвестиційних рішень в цілому

Недоліки Відсутність інформації про ймовірність розподілу майбутніх потоків платежів та їх оцінку. Аналізується залежність критеріїв ефективності від зміни тільки одного показника — норми дисконту. Припускається збільшення ризику в часі з постійним коефіцієнтом, але для багатьох проектів характерна наявність ризиків у початкові періоди з поступовим зниженням їх до кінця реалізації Не дає можливості оцінити ймовірність відхилень результатів проекту від очікуваних значень. Зміна одного чинника розглядається ізольовано, тоді як на практиці всі економічні чинники у тій чи іншій мірі корельовані і впливають на результати проекту разом Існує певна складність побудови реалістичних сценаріїв «найгіршого» та «найкращого» поєднання подій; розрахунку значень ймовірностей здійснення даних сценаріїв. Прояв наслідків обмеженої кількості ймовірних комбінацій змінних

Значні витрати часу на проведення досліджень (збільшується обсяг розрахунків за перебирання всіх можливих варіантів, загальна кількість яких може сягати десятків, сотень). Можлива недооцінка ланки будь-якої системи Труднощі сприйняття імітаційних моделей через їх математичну складність і громіздкість. Застосування методу вимагає використання спеціальних математичних пакетів. Трудомісткість і дорожнеча створення моделей. Висока залежність точності результату від відповідності створеної моделі об’єкту. Неточність результатів під час використання спрощених допущень у моделі

171

Для оцінювання ризиків інвестиційних проектів можуть застосовуватися також інші методи, короткий огляд яких подано в табл. 7.22. Таблиця 7.22 Методи оцінки ризикованості інвестиційних проектів Метод Перевірка стійкості проекту

Характеристика методу Метод передбачає розробку сценаріїв розвитку проекту в базовому та найбільш небезпечних варіантах з погляду всіх учасників проекту (компанії, що здійснює проект, будівельної фірми, постачальників, інших зацікавлених осіб). За кожним сценарієм досліджуються майбутні показники ефективності для всіх учасників. Проект вважається стійким і ефективним, якщо у всіх розглянутих ситуаціях інтереси учасників дотримуються, а можливі несприятливі наслідки усуваються спеціально розробленими заходами: обумовлюються способи винагороди й розподілу прибутків, створюються запаси та резерви чи передбачаються страхові виплати

Коригування Коригування полягає в такій зміні запланованих параметрів проекту, яка параметрів дала б можливість привести очікувану ефективність до прийнятного її проекту значення Формалізований опис невизначеності

Найбільш трудомісткий метод. Передбачає розробку математичних моделей, що описують із прийнятною точністю динаміку зміни всіх основних параметрів майбутнього проекту. У разі створення такої моделі можна прогнозувати різні ситуації у процесі реалізації проекту, вибирати оптимальну з них, аналізувати можливі несприятливі ситуації тощо. Основні вимоги до формалізованого опису проекту: вибір достатньої, але при цьому доступної для огляду кількості параметрів проекту, необхідних для його опису з прийнятним ступенем точності; створення коректних моделей; визначення показників ефективності проекту

Аналіз альтернативних сценаріїв розвитку проекту

Найменш трудомісткий метод опису ризикованості проекту. В основу покладена ідея дослідження як мінімум трьох варіантів розвитку проекту в майбутньому: оптимістичного; реального; песимістичного. Кожному з варіантів надається експертна оцінка ймовірності його настання і розраховується NPV. На основі розрахунку середньоквадратичного відхилення NPV роблять висновок про ризикованість проекту. Перевага: можливість оцінки впливу одночасно кількох параметрів на кінцеві результати проекту через імовірності настання кожного сценарію

Як уже було зазначено, ризик і дохід – дві взаємопов’язані категорії. Тому кількісна оцінка ризиків і факторів, які їх зумовлюють, може бути здійснена на основі аналізу варіабельності прибутку. Взаємозв’язок між прибутком та факторами, що на нього впливають, характеризується за допомогою показника левериджу (важеля) — фактора, незначна зміна якого може привести до

172

істотної зміни ряду результативних факторів. Методика визначення ступеня виробничого, фінансового та підприємницького ризику наводиться багатьма вченими-дослідниками. У табл. 7.23 подано характеристику показників, необхідних для проведення аналізу варіабельності прибутку. Таблиця 7.23 Показники аналізу варіабельності прибутку Показник Сила впливу операційного (виробничого, господарського) важеля

Поріг рентабельності

Точка беззбитковості

Запас фінансової стійкості

Сила впливу фінансового

Методика розрахунку та характеристика Дія операційного (виробничого, господарського) важеля проявляється у тому, що будь-яка зміна виручки від реалізації продукції завжди породжує більш сильну зміну прибутку. Вона вказує на ступінь підприємницького ризику, пов’язаного з конкретним підприємством: чим більша сила впливу операційного важеля, тим більший ризик зниження прибутку й виникнення збитків у разі зміни обсягу реалізації, тим більший підприємницький ризик. Сила операційного важеля розраховується за формулою: Сила впливу операційного важеля = Валова маржа / Прибуток = (Виручка від реалізації – Сумарні змінні витрати) / Прибуток. Операційний важіль сильніше діятиме, коли: збільшуються постійні витрати й зменшується прибуток; підвищується питома вага постійних витрат у валовій маржі; знижується виручка від реалізації Поріг рентабельності – виручка від реалізації продукції, за якої валової маржі в точності вистачає на покриття постійних витрат, і прибуток дорівнює нулю. Показник розраховується за формулою: Поріг рентабельності = Постійні витрати / Валова маржа у відносному вираженні до виручки. За зростання виручки від реалізації, якщо поріг рентабельності вже пройдено, сила дії операційного важеля зменшується: кожен відсоток приросту виручки дає все менший і менший відсоток приросту прибутку (при цьому частка постійних витрат у їх загальній сумі знижується). На незначній відстані від порогу рентабельності сила впливу операційного важеля буде максимальною, а потім знову почне знижуватися Точка беззбитковості відповідає пороговому (критичному) значенню обсягу виробництва (в натуральних показниках), і розраховується за формулою: Порогова кількість товару = Поріг рентабельності даного товару / Ціна реалізації одиниці продукції = Постійні витрати / (Ціна одиниці товару – Змінні витрати на одиницю товару). Концепція беззбитковості ведення господарства полягає у визначенні кількості одиниць продукції чи послуг, яку необхідно продати, щоб відшкодувати постійні витрати Запас фінансової стійкості показує, яке падіння виручки від реалізації здатне витримати підприємство без серйозної загрози для свого фінансового стану. Сила операційного важеля тим нижча, чим вищий запас фінансової стійкості. Цей показник визначається за формулою: Запас фінансової стійкості = Виручка від реалізації продукції – Поріг рентабельності Ефект фінансового важеля — приріст до рентабельності власних коштів, що отримують через використання кредиту, незважаючи на платність останнього. Це зміна чистого прибутку на кожну звичайну акцію (у від-

173

важеля

сотках), що породжується зміною нетто-результату експлуатації інвестицій (теж у відсотках). Він розраховується за формулою: Сила впливу фінансового важеля = Зміна (%) чистого прибутку на акцію / Зміна (%) нетто-результату експлуатації інвестицій = 1 + Відсотки за кредит / / Балансовий прибуток. Чим більший відсоток за кредит і чим менший прибуток, тим більша сила фінансового важеля. Якщо позикові кошти не залучаються, то сила впливу фінансового важеля дорівнює 1. Чим більша сила фінансового важеля, тим більший фінансовий ризик, пов’язаний з підприємством: підвищується ризик неповернення кредиту з відсотками для банкіра; зростає ризик падіння дивіденду й курсу акцій для інвестора Рівень За одночасного збільшення сили впливу операційного та фінансового важесполучелів усе менш і менш значні зміни фізичного обсягу реалізації та виручки ного ефек- приводять до все більш і більш масштабних змін чистого прибутку на акцію. ту опера- Сполучений ефект операційного та фінансового важелів розраховується за ційного та формулою: фінансово- Рівень сполученого ефекту операційного та фінансового важелів = Сила го важелів* впливу операційного важеля  Сила впливу фінансового важеля. Результат вказує на рівень сукупного ризику, пов’язаного з підприємством, і відповідає на питання, на скільки відсотків зміниться чистий прибуток на акцію за зміни обсягу продаж (виручки від реалізації) на один відсоток. Сполучення операційного важеля з потужним фінансовим важелем може згубно позначитися на підприємстві, оскільки підприємницький та фінансовий ризики взаємно множаться, мультиплікуючи несприятливі ефекти. Взаємодія операційного та фінансового важелів посилює вплив виручки, що зменшується, на величину нетто-результату експлуатації інвестицій і чистого прибутку * Примітка. Операційний важіль впливає на нетто-результат експлуатації інвестицій (прибуток до виплати відсотків за кредит і податку). А фінансовий важіль — на суму чистого прибутку підприємства, рівень чистої рентабельності його власних коштів і величину чистого прибутку в розрахунку на кожну звичайну акцію. Чим більша сила впливу операційного важеля, тим більш чутливий нетто-результат експлуатації інвестицій до змін обсягу продажу та виручки від реалізації; чим вищий рівень ефекту фінансового важеля, тим більш чутливий прибуток на акцію до змін нетто-результату експлуатації інвестицій. Задача зниження сукупного ризику, пов’язаного з підприємством, зводиться до вибору одного з трьох варіантів: – високий рівень ефекту фінансового важеля у поєднанні зі слабим впливом операційного важеля; – низький ефект фінансового важеля у поєднанні з сильним операційним важелем; – помірність фінансового та операційного важелів — цього варіанту найважче досягти.

У процесі прийняття господарського рішення економічна ефективність від його реалізації повинна бути скоригована на ступінь ризику його досягнення. Маючи це на меті, і проводять якісний та кількісний аналіз ризиків. У сучасних економічних умовах аналіз ризику безсумнівно відіграє визначальну роль у загальній системі аналізу господарської діяльності.

174

ТЕМА 8. ОСНОВИ РИЗИК-МЕНЕДЖМЕНТУ 8.1. Управління ризиками господарської діяльності Беззаперечною умовою ефективної діяльності суб’єкта господарювання повинно стати формування системи ризик-менеджменту на підприємстві. У зарубіжних країнах менеджмент ризиків господарювання вже давно став невід’ємною складовою системи управління підприємством в цілому. Адже ґрунтовний аналіз, проведення ідентифікації, оцінки та подальшого коригування ступеня ризику необхідні для: прийняття стратегічних, інноваційних, інвестиційних рішень; прогнозування кон’юнктури ринку, маркетингових досліджень; проведення кредитної політики; формування та оптимізації діагностики портфеля цінних паперів. Оскільки ризик є економічною категорією, на його ступінь можна впливати через формування та реалізацію стратегії, використання певних засобів, принципів, тобто через створення своєрідного механізму управління ризиками — ризикменеджменту. Аналіз наукових праць з проблем управління ризиками дає можливість виділити найпоширеніші трактування даного явища: – спеціальна сфера діяльності підприємства; – багатоступінчастий процес, який включає розробку загальної філософії

управління ризиками на підприємстві, їх виявлення, аналіз, оцінку і має на меті зменшення та нейтралізацію негативних наслідків; – розробка та реалізація різноманітних методів, рекомендацій, заходів, що

дають можливість спрогнозувати появу ризику й зменшити його ступінь; – процес впливу на суб’єкт господарської діяльності, що забезпечує: максимально широкий діапазон охоплення можливих ризиків, їх обґрунтоване прийняття, зведення ступеня впливу ризиків на суб’єкт до мінімуму, розробку стратегії поведінки цього суб’єкта у випадку реалізації конкретних видів ризиків; – сукупність трьох складових: цілепокладання (вибір цілей), ризикмаркетинг (вибір інструментів управління ризиками), ризик-менеджмент (підтримання балансу в трикутнику «люди-цілі-ресурси» в процесі досягнення постав-

175

лених цілей з використанням вибраних інструментів). Найбільш повне визначення сутності ризик-менеджменту наведено Д.А. Штефаничем, який вважає, що управління ризиками – це сукупність дій економічного, організаційного, технічного характеру, спрямованих на встановлення видів, факторів, джерел ризику, оцінку величини, розробку й реалізацію заходів щодо зменшення його рівня та запобігання можливим негативним наслідкам. Відповідно до сучасної концепції управління ризиками ризик-менеджмент можна розглядати як систему чи як процес. Як система управління ризикменеджмент включає в себе: об’єкти управління – керовану підсистему; суб’єкти управління – керівну підсистему. Вхід

Інформація про господарську ситуацію (зовнішня інформація)

Керівна підсистема (суб’єкт управління ризиками) Група керівників на чолі з ризикменеджером, яка забезпечує цілеспрямоване та безперебійне функціонування підприємства Керована підсистема (об’єкт управління ризиками) Внутрішні і зовнішні фактори ризику

Ризикові вкладення капіталу

Економічні відносини між суб’єктами господарювання

Вихід Інформація зворотного зв’язку (інформація про стан об’єкта управління)

Рис. 8.1. Структурна схема ризик-менеджменту Взаємодія об’єктів і суб’єктів управління в ризик-менеджменті може здійснюватися тільки за умови інформаційного забезпечення (наявності статистичних, інформаційних, комерційних даних). Адже процес управління, незалежно від його змісту, завжди передбачає отримання, передачу, а використання конкретної інформації. Будь-яке господарське рішення приймається в умовах, коли результа-

176

ти не визначені, а інформація обмежена. Вартість повної інформації розраховується як різниця між очікуваною вартістю будь-якого заходу, коли наявна повна інформація, та очікуваною вартістю, коли інформація неповна. Інформаційне забезпечення можна вважати найважливішим елементом у структурі управління ризиком, від достовірності та якості якої залежить величина підприємницького ризику, прийняття правильних господарських рішень. Як на об’єкт, так і на суб’єкт системи управління господарськими ризиками покладено виконання конкретних функцій. Функціями керівної підсистеми є організація: – вирішення питань, пов’язаних з ризиком, ризиковими вкладеннями капіталу; – робіт зі зниження ступеня ризику; – процесу страхування ризику; економічних відносин і зв’язків між суб’єктами господарювання. Функції керованої підсистеми полягають у: – прогнозуванні (розробка на перспективу змін фінансово-економічного стану об’єкта та його частин); – організації (об’єднання людей, що займаються управлінням ризиками, на основі певних правил та процедур: створення органів управління, побудова структури апарату управління, розробка норм та нормативів); – регулюванні (вплив на об’єкт управління, за допомогою якого досягається ситуація стійкості цього об’єкта у випадку виникнення відхилень від заданих параметрів); – координації (узгодженість роботи всіх ланок системи управління ризиком, апарата управління та спеціалістів); – стимулюванні (спонукання спеціалістів до зацікавленості в управлінні ризиками); – контролі (перевірка організації роботи з регулювання рівня ризику). В ідеалі для функціонування ризик-менеджменту повинен існувати орган управління ризиками з певними функціональними обов’язками та необхід-

177

ними матеріальними, фінансовими, трудовими, інформаційними ресурсами. На підприємстві має бути створено спеціальний підрозділ — відділ (або) відділення управління ризиками на чолі з ризик-менеджером (на малих підприємствах обов’язки ризик-менеджера може виконувати фінансовий менеджер). Більшість великих західних фірм мають у штаті спеціального менеджера з ризику, який поділяє відповідальність за ризиковані рішення з іншими менеджерами компанії (маркетолог, менеджер з персоналу, інженер з техніки безпеки). Він належить до перших помічників вищого керівництва. Ризик-менеджер поряд з відповідними спеціалістами бере участь у прийнятті ризикових рішень (видача кредитів, вибір об’єкта інвестування) та шукає способи уникнення небажаних ризиків. Функціями менеджера з управління ризиками є: – прогнозування стану розвитку об’єкта управління на основі наявних тенденцій; – формування організаційної структури управління ризиком на підприємстві; – розробка основних положень та інструкцій ризик-менеджменту; – забезпечення узгодженості роботи всієї команди ризик-менеджменту; – мотивація працівників усіх ланок управління ризиком; – контроль функціонування системи ризик-менеджменту та коригування відхилень від намічених результатів. Відділ з управління підприємницькими ризиками повинен займатися вирішенням практичних питань, пов’язаних із виявленням ризику, веденням статистичної та реєстраційної обробки інцидентів, розробкою та реалізацією заходів з підвищення безпеки підприємства, здійсненням страхової діяльності, укладанням угод зі страхування та перестрахування. Загалом ідеологічне завдання ризикменеджера та його підрозділів – розробка стратегії і принципів управління ризиками на підприємстві, які мають бути викладені у внутрішніх нормативних документах. Як процес управління ризик-менеджмент передбачає розробку стратегічних і тактичних рішень. Стратегія ризик-менеджменту – це загальний довгостро-

178

ковий курс досягнення намічених цілей, в основу якого покладено прогнозування ризику та напрямів його зниження. Тактика пропонує конкретні методи та прийоми для вибору найбільш оптимального рішення та досягнення результатів у конкретних умовах. За оцінками дослідників, можна обирати такі види стратегій управління ризиками: індуктивну – збір, систематизація, узагальнення фактів; дедуктивну – висування гіпотез та зіставлення їх із фактичними даними; позитивну – вивчення поточної ситуації; нормативну – формування суб’єктивних уявлень 179

про майбутні події. Управління ризиками охоплює комплекс заходів, спрямованих на підвищення результативності господарської діяльності підприємства та мінімізацію (чи майже повне усунення) можливих утрат (збитків) у процесі здійснення тих або інших операцій. Узагальнення наукових поглядів та власні міркування дали змогу побудувати блок-схему процесу управління ризиками (рис. 8.2). Оцінювання господарської ситуації на підприємстві та виявлення ризиків Аналіз ризиків Якісний аналіз

Кількісний аналіз

 ідентифікація всіх можливих на підприємстві ризиків;  встановлення потенційних зон ризику;  виявлення джерел та причин ризику;  визначення практичної вигоди та ймовірних негативних наслідків, які можуть мати місце під час реалізації ризикового рішення

 визначення ймовірності появи ризикових подій та їх наслідків;  кількісне оцінювання ступеня ризику;  встановлення допустимого для конкретної ситуації рівня ризику

Контроль за процесом управління ризиками

Регулювання ступеню ризику Вибір напрямів та методів регулювання

Реалізація обраних методів

Оцінювання результатів та їх коригування

Рис. 8.2. Процес управління ризиками господарської діяльності на підприємстві

На першому етапі ризик-менеджменту доцільним є оцінка господарської ситуації та виявлення всієї сукупності ризиків, їх джерел, об’єктів. Спочатку визначають найбільш імовірні й небезпечні ризики та поступово переходять до найменш імовірних, формуючи портфель ідентифікованих ризиків. Це дуже складний процес, де необхідні висока кваліфікація, добрі знання особливостей економічних, технологічних, технічних та організаційних процесів. Виявлення може здійснюватися через застосування комплексу формальних і неформальних підходів, методів, заснованих на використанні суб’єктивної чи об’єктивної інформації. Наявної інформації має бути достатньо для прийняття адекватних рішень на всіх етапах ризик-менеджменту. Аналіз рівня підприємницького ризику – найвідповідальніший і методично складний етап процесу управління, від якості проведення якого залежить ефективність ризик-менеджменту взагалі. Він передбачає кількісну та якісну оцінки ризику, методичні підходи до проведення яких описано в попередньому розділі. Оскільки управління ризиками є частиною практичного менеджменту, воно потребує постійного оцінювання та переоцінювання як власне допустимого рівня ризиків для даного підприємства, так і прийнятих рішень, у зв’язку з постійно мінливими внутрішніми та зовнішніми чинниками, що впливають на його діяльність. Після ідентифікації та оцінки ризику необхідно переходити до етапу регулювання ступеня ризику, який охоплює дві стадії: – вибір методів управління ризиком (з оцінюванням їх порівняльної ефективності на основі різноманітних критеріїв); – безпосередній вплив на ступінь ризиків через реалізацію дібраних методів оптимізації ризику. Протягом останнього десятиріччя змінилося розуміння ролі ризикменеджменту в досягненні цілей організації. Тепер головна мета полягає не в усуненні ризику, а в превентивній видозміні ризикового профілю підприємства та приведенні його у відповідність із системою своїх цілей. На етапі оцінювання результатів та їх коригування відбувається визна-

180

чення на основі системи показників результативності ступеня нейтралізації можливих утрат, економічності та доцільності заходів (співвідношення витрат на регулювання ступеня ризику до розміру можливих збитків), величини сукупного ризику господарської діяльності підприємства з урахуванням проведених заходів щодо його оптимізації. Прийняття та реалізація рішень про регулювання ступеня ризику вимагає також розробки та виконання процедур контролю за процесом ризик-менеджменту. Невід’ємним етапом роботи ризик-менеджменту повинна стати організація заходів щодо виконання наміченої програми дій з управління ризиками – визначення видів заходів, обсягів і джерел їх фінансування, конкретних виконавців та строків виконання. У процесі управління ризиками господарської діяльності повинен також здійснюватися контроль за ходом виконання дій з ризик-менеджменту. Обов’язковою умовою дієвої системи ризик-менеджменту є дотримання певних принципів, основні з яких такі: – усвідомлення прийняття ризиків; – особиста відповідальність кожного учасника ризик-менеджменту; колегіальність і демократизм у групі спеціалістів, що займаються проблемами ризику; – коректне формулювання мети управління ризиками та можливість впливу на ті характеристики ризиків, які сприяють досягненню мети; – об’єктивність, достовірність, повнота й надійність інформації; – охоплення управління ризиком усіх горизонтальних і вертикальних ієрархічних рівнів підприємства, органічний зв’язок усіх управлінських елементів підприємницького ризику (системний підхід); – незалежність управління окремими ризиками; – зіставленість рівня ризиків, що приймаються, з рівнем дохідності підприємства та його фінансовими можливостями; – мінімізація спектра можливих ризиків та ступінь їх впливу; – швидка реакція суб’єкта господарювання на внутрішні та зовнішні зміни, які виражаються в реалізації ризику;

181

– врахування фактора часу в управлінні ризиками; – мінімізація витрат на організацію та здійснення ризик-менеджменту; – інноваційний підхід до управління ризиками. Має

ризик-менеджмент

власну

систему

правил

для

при-

йняття рішень в умовах невизначеності: завжди треба думати про наслідки ризиків; позитивні рішення приймати лише за відсутності сумніву; не можна ризикувати значним заради незначного, більшим заради меншого; необхідно пам’ятати про наявність альтернативних рішень. Наведемо «короткі нотатки для ефективного визначення ризику та поводження з ним»: – проведіть аналіз ризику; не забудьте порадитися зі всіма групами людей, що наражаються на визначений вами ризик; не покладайтеся на числові показники як такі, що відображають справжній стан справ; – розгляньте всі можливі підходи до менеджменту ризику; передусім шукайте засоби зменшити ризик, а вже потім – протистояти йому й надолужувати втрачене; – перевірте наявну систему безпеки, засоби управління, заходи протидії та відновлення; шукайте слабкі місця в наявному менеджменті ризику; – визначте нові й удосконалені стратегії менеджменту ризику, застосуйте з них лише вибрані; не забудьте перевірити, чи стратегії справді задіяні; – розкажіть про ваш менеджмент ризику посередникам організації; – створіть таке управління організацією, щоб було забезпечено постійний перегляд і оцінювання ризику, на який у даний момент наражається організація, та нагляд за перебігом менеджменту ризику. Таким чином, управління господарськими ризиками спрямовано на ідентифікацію, аналіз, регулювання всіх видів ризику підприємства, що мають місце в його операційній, фінансовій та стратегічній діяльності. Кінцевою метою ризик-менеджменту виступає цільова функція підприємництва, яка полягає в отриманні найбільшого прибутку за оптимального, прийнятного для суб’єкта господарювання, рівня ризику.

182

8.2. Напрями та методи регулювання ступеня ризику Вибір методів та інструментів регулювання ступеня підприємницького ризику є важливим етапом процесу управління. Систематизуючи наведені в економічній літературі підходи, визначимо основні напрями та методи регулювання ступеня ризику (табл. 8.1). Таблиця 8.1 183

Напрями та методи впливу на ступінь ризику господарювання Напрям впливу Уникнення ризику Компенсація ризику

Збереження ризику

Передача ризику

Зниження ризику

Методи регулювання ступеня ризику відмова від ненадійних партнерів, постачальників; відмова від прийняття ризикованих проектів, рішень стратегічне планування діяльності; прогнозування зовнішньої економічної ситуації; моніторинг соціально-економічного та правового середовища; активний цілеспрямований маркетинг відмова від будь-яких дій, спрямованих на компенсацію збитку (без фінансування); створення спеціальних резервних фондів у натуральній або грошовій формі (фондів самострахування або фондів ризику); залучення зовнішніх джерел (отримання кредитів та позик, державних дотацій для компенсації збитків та відновлення виробництва) страхування; передача ризиків через укладання договорів факторингу, поручительства; передача ризику через укладання біржових угод (хеджування) диверсифікація; здобуття додаткової інформації; лімітування

Коротко схарактеризуємо наведені в табл. 8.1 інструменти регулювання ризиків. Уникнення ризику є одним із найпоширеніших напрямів, який полягає в простому ухиленні від прийняття проектів, рішень, обтяжених надмірним ризиком, у відмові співпрацювати з ненадійними партнерами, постачальниками. Ухилення від ризику вважається найбільш радикальним і простим напрямом, але, застосовуючи

його,

підприємство

не

отримає

прибутку,

пов’язаного

ризикованістю діяльності. Дотримання політики ухилення від ризику доцільне, якщо:

– ризики значні та небезпечні; – ухилення від одного виду ризику не тягне за собою виникнення інших ризиків, що характеризуються високим рівнем; – рівень ризику набагато вищий рівня можливої дохідності господарської операції; – втрати від прояву ризику надвисокі, і підприємство не в змозі їх відшкодувати. Але навіть в умовах відмови від розширення бізнесу (втримання прибутку без додаткових зусиль на досягнутому рівні) така стратегія не є оптимальною в довгостроковому та середньостроковому періоді, оскільки завжди можливий непередбачений вплив екзогенних факторів. Компенсація ризику – це ще один напрям, який належить до превентивних засобів управління та характеризується трудомісткістю й численними аналітичними дослідженнями. До найбільш ефективних методів цієї групи відноситься використання в діяльності підприємства стратегічного планування, завдяки чому можна ліквідувати певну частину невизначеності, передбачити появу вузьких місць у виробничому циклі та завчасно ідентифікувати види ризиків, специфічних для даного підприємства. Прогнозування зовнішньої економічної ситуації охоплює: періодичну розробку сценаріїв розвитку та оцінку майбутнього стану середовища господарювання для підприємства; прогнозування поведінки можливих партнерів та дій конкурентів; зміни в секторах та сегментах ринку; прогнозування в межах регіону та всієї країни. Моніторинг соціально-економічного та правового середовища дає можливість отримати дані для визначення основних тенденцій у взаємовідносинах суб’єктів господарювання, виробити заходи для компенсації втрат від зміни правил ведення господарської діяльності, скоригувати тактичні та стратегічні рішення. Але застосування даного методу є можливим тільки за наявності комп’ютерних систем, нормативно-довідкової інформації; підключення до мереж комерційної інформації; проведення власних прогнозно-аналітичних досліджень. Активний цілеспрямований маркетинг дає можливість сформувати попит на продукцію підприємства, використовуючи різноманітні маркетингові ме-

184

тоди та прийоми, а саме: сегментацію ринку, оцінку його ємності; організацію рекламної кампанії; аналіз поведінки конкурентів і визначення напрямів конкурентної боротьби; розробку політики управління витратами. Збереження ризику передбачає здійснення таких заходів: – відмову від будь-яких дій, спрямованих на компенсацію збитку (без фінансування); – створення спеціальних резервних фондів у натуральній або грошовій формі (фондів самострахування або фондів ризику) безпосередньо на підприємстві для оперативного подолання тимчасових ускладнень фінансово-комерційної діяльності, здійснення компенсації збитків за настання несприятливих кліматичних і погодних умов, покриття кредиторської заборгованості, витрат з ліквідації суб’єкта господарювання; – отримання кредитів і позик, державних дотацій для компенсації збитків та відновлення виробництва. Таким чином, за прийняття ризику основне завдання для підприємства – пошук необхідних ресурсів для покриття можливих утрат. Під час вибору кредитування підприємство може зіткнутися з недоступністю кредитів і високими процентними виплатами. Основною проблемою під час створення резервів на покриття непередбачених втрат є оцінка можливих наслідків ризику. Для визначення останніх можуть бути використані викладені вище методи якісного та кількісного аналізу. Передача ризику має на меті передачу відповідальності за нього третім особам за збереження наявного рівня ризику. Даний напрям включає такі методи: страхування; передача ризиків через укладання договорів факторингу, поручительства; передача ризику через укладання біржових угод (хеджування). Страхування – передача ризику страховій компанії за певну плату. Страхування передбачає зобов’язання страхувальника щодо страхових виплат у розмірі повної або часткової компенсації втрат прибутків суб’єкта господарювання, на користь якого укладена угода, у разі виникнення за такими напрямами, як: зупинка виробництва чи скорочення його обсягів, банкрутство, невиконання договір-

185

них зобов’язань контрагентом, судові витрати. Сторона, що передає ризик (трансфер), і сторона, що його приймає (трансфері), зацікавлені у передачі (трансферті) ризику в тих випадках, коли: втрати, великі для трансфера, можуть бути незначні для сторони, що приймає ризик; трансфері може знати кращі варіанти та можливості скорочення втрат, ніж трансфер; трансфері може знаходитися в кращій позиції для скорочення втрат і контролю за господарським ризиком. У страхування є й обмеження: ціна страхування може не влаштовувати клієнта страхової компанії; застрахувати можна далеко не всі ризики. Ризики, придатні для страхування, мають відповідати таким характеристикам: ризик носить випадковий характер, він суб’єктивний, чистий, а не спекулятивний; поява страхового випадку – невідома, не пов’язана з діями страхувальника чи іншої зацікавленої особи; наслідки ризику – об’єктивно виміряні та мають грошове вираження; страхова подія не носить катастрофічного характеру, страховий захист не суперечить суспільним інтересам. Але ці критерії можуть змінюватися відповідно до потреб споживача страхових послуг. За кордоном, залежно від специфіки діяльності підприємства, страхують ризик не тільки прямої, але й непрямої шкоди, а саме: ризик помилки працівника підприємства, ризик шахрайства, ризик збитків від хвороби чи смерті керівника, провідного спеціаліста фірми, ризик розголосу комерційної таємниці. В Україні страхування подібних ризиків поки що не розвинене. Суб’єкт господарювання повинен добре орієнтуватися на страховому ринку, вибираючи найбільш відповідні для конкретної угоди умови страхування, про які домовляються в договорі страхування. Фінансування ризику, оскільки воно передбачає вкладення коштів, вимагає оцінки ефективності його застосування. Аналіз економічної ефективності страхування та самострахування за методом Хаустона відповідає на дуже цікаве для ОПР запитання: яка ціна за страхування варта того, щоб погодитися застрахувати свій ризик, а в якому випадку краще покластися на власні страхові фонди. Сутність методу Хаустона полягає в оцінці впливу різних способів управління ризиком на «вартість підприємства», що визначається че-

186

рез вартість його вільних активів (різницю між величиною всіх його активів і зобов’язань). Рішення щодо страхування чи самострахування ризику змінюють вартість підприємства, оскільки витрати на ці заходи зменшують кошти чи активи, котрі організація могла б скерувати на інвестиції та отримати прибуток. У розглянутій моделі передбачається, що обидва фінансових механізми однаковою мірою покривають розглянутий ризик, тобто забезпечують однаковий рівень компенсації майбутніх збитків. Під час страхування підприємство сплачує на початку фінансового періоду страхову премію та гарантує собі компенсацію збитків у майбутньому. Вартість підприємства наприкінці фінансового періоду у разі здійснення страхування виразимо такою формулою: S1  S  P  r (S  P) ,

(8.1)

де S1 — вартість підприємства в кінці фінансового періоду у разі страхування; S — вартість підприємства на початку фінансового періоду; Ρ — розмір страхової премії; r — середня рентабельність працюючих активів. За самострахування підприємство цілком зберігає власний ризик і формує спеціальний резервний фонд — фонд ризику. Вплив на величину власних активів повністю збереженого ризику можна оцінити такою формулою: S R  S  L  r (S  L  F )  i ,

(8.2)

де SR – вартість підприємства в кінці фінансового періоду за цілком збереженого ризику; L – очікувані втрати від розглянутих ризиків (прямі збитки); F – величина резервного фонду ризику; і – середня рентабельність активів фонду ризику. Порівняння значень S1 і SR дає змогу судити про порівняльну економічну ефективність страхування та самострахування. Для більшої точності розрахунків необхідно враховувати дисконтування грошових потоків, тобто приведення їхньої вартості до даного моменту на підставі обраної процентної ставки, внаслідок розподілу збитків у часі, затримок у виплаті страхового відшкодування, пов’язаних з оформленням і висуненням претензій, і наявності інфляції.

187

Отже, визначимо умову ефективності страхування на підприємстві для захисту від ризиків. Оскільки вартість підприємства в кінці фінансового періоду в разі страхування має бути вищою, цю умову можна записати так: S1  S R .

(8.3)

Підставляючи в нерівність (8.3) вирази (8.1) і (8.2) та зробивши деякі перетворення, отримаємо вираз: P  Lсередн  F 1rri

(8.4)

де Ρ – страхова премія; Lсередн – приведені середні очікувані збитки; F – розмір фонду ризику у випадку здійснення самострахування; r – середня прибутковість на працюючі активи; i – середня прибутковість на активи фонду ризику. З нерівності (8.4) можна визначити максимально припустимий розмір страхової премії, якщо зробити певні припущення про величини, що включаються в нього. Для коректності розрахунку у формулі (8.4) необхідно використовувати значення прогнозованих збитків Lсередн, приведене до початку фінансового періоду. Реальні збитки розподілені по періоду спостереження, і ті з них, які відбулися раніше за часом, сильніше впливають на зміну вартості підприємства. У даному випадку для коригування величини Lсередн можна знову ж застосувати стандартні процедури дисконтування фінансових потоків. Розмір фонду ризику визначається відповідно до суб’єктивного сприйняття ризику ОПР. Для оцінювання даного фактора в моделі послуговуються вже згадуваним раніше поняттям максимально прийнятного рівня збитку Lсередн. Логічно було б встановити розмір фонду ризику рівним величині максимально прийнятного збитку: F  Lmax .

(8.5)

Остаточний варіант умови економічної ефективності використання страхування для покриття ризиків підприємства виражається такою формулою: Lсер едн  Lmax

r i 1 r

(8.6)

188

Нерівність (8.6) визначає максимально прийнятний для страхувальника розмір страхової премії, виходячи з внутрішніх властивостей страхованих ризиків, що описуються в моделі параметрами Lсередн і Lmax. Ці параметри можуть бути визначені на основі статистичних даних. У разі їх відсутності як наближені значення Lсередн і Lmax можна використовувати доступні дані щодо інших підприємств аналогічного профілю або взяти значення максимального та середньорічного збитку від розглянутих ризиків за досить тривалий період часу (у приведених до рівня розрахункового року сумах), скоригованих на коефіцієнт, визначений експертним шляхом. Таким чином, чим більший розмір фонду ризику, що формується підприємством, тим менш ефективним є самострахування. Ефективність самострахування падає зі збільшенням прибутковості підприємства та зростає зі збільшенням прибутковості ліквідних високонадійних інвестицій. Це положення має очевидний економічний зміст: зі збільшенням прибутковості своєї діяльності підприємству вигідніше вкладати кошти у виробництво, ніж використовувати їх на створення фонду ризику. З іншого боку, зростання прибутковості цінних паперів підвищує привабливість вкладення в них тимчасово вільних коштів з фонду ризику. Основний спосіб передачі ризику полягає в укладанні угод – будівельних контрактів, оренди, контрактів на зберігання та перевезення вантажів, контрактів продажу, обслуговування, постачання, договори факторингу, біржові угоди. Під час передачі ризику до тексту документів вносяться спеціальні умови, що зменшують власну відповідальність у разі настання непередбачених випадків чи тих, які передають ризик контрагенту. Хеджування є відносно новим, але достатньо результативним напрямом регулювання ризику Воно передбачає страхування від ризику ціни товару, яка невигідна для продавця чи покупця, через створення зустрічних валютних, комерційних, кредитних вимог. Відокремлюють хеджування з використанням опціонів, ф’ючерсних контрактів, використанням операцій «своп». Принцип механізму хеджування з використанням ф’ючерсних контрактів полягає в тому, що коли той чи

189

інший суб’єкт економіки зазнає фінансових утрат унаслідок зміни цін до моменту поставки як продавець валюти, реального активу чи ЦП, то він виграє у тих самих розмірах і як покупець ф’ючерсних контрактів на таку саму кількість валюти, реального активу, ЦП чи навпаки. Цей напрям регулювання ризику використовується для здійснення операцій з великим обігом товарних і грошових ресурсів. Опціони дають змогу обмежити величину втрат, оскільки в основі даної форми хеджування лежить угода з премією (опціоном), що виплачується за право (але не зобов’язання) продати чи купити протягом передбаченого опціоном строку певний актив у певній кількості за раніше обумовленою ціною. В основі операції «своп» лежить обмін (купівля-продаж) відповідними фінансовими активами чи фінансовими зобов’язаннями для поліпшення їх структури та зниження можливих утрат. Методи зниження ступеня ризику спрямовані на скорочення ймовірності та обсягу непередбачених утрат. Найпоширенішим серед сукупності цих методів є диверсифікація — процес розподілу інвестованих коштів між різними об’єктами вкладення, безпосередньо не пов’язаними між собою. Існує багато різновидів диверсифікацій. Так, Г. Клейнер розрізняє: – диверсифікацію діяльності (збільшення кількості придатних до використання технологій, розширення асортименту продукції чи спектра послуг, орієнтація на різні соціальні групи споживачів, на підприємства різних регіонів); – диверсифікацію ринків збуту (діяльність одночасно на кількох ринках збуту, розподіл поставок між значною кількістю споживачів); – диверсифікація закупівлі сировини та матеріалів (взаємодія з великою кількістю постачальників). Розрізняють виробничу (збільшення асортименту продукції (послуг)) та фінансову (купівля частки, акцій чи інших цінних паперів підприємств; придбання цінних паперів або частки у фінансових інститутах (банках, інвестиційних фондах), відкриття в них депозитних рахунків) види диверсифікації. При цьому виробнича може відбуватися за одним із таких напрямів: однорідна диверсифікація (виробництво продукції, аналогічної тій, що випускається, за винятком деяких незначних параметрів); відносно-однорідна (однорідність техніко-технологічних

190

ознак виробництва продукції, ідентичність споживчої вартості товарів); умовнооднорідна (відсутність спільних техніко-технологічних характеристик, відносна ідентичність споживчої вартості); різнорідна (повна або майже повна відсутність будь-яких зв’язків між базовим і новим продуктами) диверсифікації. Метод диверсифікації дає змогу знизити виробничі, комерційні та інвестиційні ризики. Наприклад, зниження інвестиційних ризиків відбувається через формування оптимального портфеля цінних паперів. На жаль, за допомогою диверсифікації не можливо зменшити системні ризики, зумовлені станом економіки та пов’язані з такими факторами, як: зміна банківської ставки, грошової політики тощо, передбачення кризи. Іншим методом зниження ризику є здобуття додаткової інформації. Адже від повноти та достовірності інформації залежить точність прогнозування майбутніх результатів, ступінь ризикованості рішень, що приймаються. Інформація являє собою дуже цінний товар, вартість якого розраховується як різниця між очікуваною вартістю придбання певного товару або вкладення капіталу, коли наявна повна інформація, та вартістю, коли інформація неповна. Лімітування — це встановлення ліміту, тобто граничних сум витрат, обсягів продажу, кредитів. Суб’єктами господарювання даний метод застосовується у разі продажу товарів у кредит, надання позик, визначення сум вкладення капіталу тощо. Маючи на меті оптимізацію рівня господарського ризику, підприємство повинно використовувати й інші можливі внутрішньофірмові джерела його зниження, а саме: – перевірку партнерів по бізнесу та умов укладання угод (характер позичальника, фінансові можливості, майно, загальні умови економічної кон’юнктури); – організацію захисту комерційної таємниці на підприємстві через введення конкретного порядку роботи з інформацією та доступу до неї; – створення спільних підприємств; придбання фірм, компаній із добре налагодженою системою впровадження нових технологій чи іншими перевагами; – удосконалення управління оборотними коштами підприємства; резервування грошових коштів, виробничих потужностей, готової продукції; перепланування продукції чи структури організації;

191

– залучення зовнішніх конкурентів-експертів із вузькою спеціалізацією тільки в тій галузі, де найбільш можливий ризик; – максимальне використання минулого досвіду, позитивної практики, суджень й інтуїції для обґрунтування ймовірності настання подій; – використання венчурного ризикового капіталу. Існування різноманітних напрямів та методів регулювання ступеня ризику ставить підприємця перед проблемою вибору найбільш прийнятного в певній ситуації заходу. Вчені вважають, що за даних умов доцільним є проектування модуля «ймовірність виникнення втрат / рівень збитків» за обраною підприємцем градацією на підставі власних досліджень та експертних оцінок. Сутність методичного підходу визначення оптимального способу нейтралізації ступеня ризику відображено в табл. 8.2. Таблиця 8.2 Модуль «імовірність виникнення втрат / рівень збитків» для пошуку рішення щодо оптимізації ступеня ризику Імовірність виникнення втрат Рівень збитків, Близька до нуля гр. од. Незначні (від 0 до А)

Низька

Невелика Середня Велика

Близька до одиниці

Прийняття ризику чи створення резерву (запасу)

Прийняття ризику

Малі (від А до В) Створення резерву (запасу) Помірковані (від Створення резерву (запасу) В до С)

Зовнішнє страхування чи (і) Уникнення ризику розподіл ризику

Середні (від С до D)

Зовнішнє страхування чи розподіл ризику

Великі (від D до Е)

Зовнішнє чи розподіл ризику

Катастрофічні (більше Е)

Зовнішнє страхування чи (і) Уникнення ризику розподіл ризику

страхування

Уникнення ризику Уникнення ризику

За часом здійснення сукупність заходів впливу на ступінь ризику можна розділити на: ті, що передують несприятливій події, плануються та здійснюються завчасно (страхування, самострахування, диверсифікація, попереджувальні організаційно-технічні, юридичні, договірні заходи тощо); ті, що настають слідом за несприятливою подією (позички, кредити, дотації тощо).

192

Реалізація розглянутих вище методів передбачає певні витрати, які можуть істотно різнитися за своїм рівнем. Проблема управління ризиками полягає у визначенні та впровадженні в практику «оптимальних» (раціональних) методів, завдяки яким буде зменшено сукупні витрати об’єкта або отримано максимально можливу в такій ситуації вигоду. Вибір конкретного методу залежить від досвіду та можливостей суб’єкта господарювання. Але найкращим варіантом вибору напряму оптимізації ризику є обґрунтована комбінація кількох методів.

193

ПЕРЕЛІК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 1. Клименко С. М., Дуброва О. С. Обґрунтування господарських рішень та оцінка ризиків: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2005. — 252 с. 2. Альгин А. П. Риск и его роль в общественной жизни. — М.: Мысль, 1989. — 192 с. 3. Баканов И. И., Шеремет А. Д. Теория экономического анализа. — М.: Финансы и статистика, 1996. — 220 с. 4. Бачкай Т., Месена Д. и др. Хозяйственный риск и методы его измерения. — М.: Экономика, 1979. — 184 с. 5. Большаков А. С. Моделирование в менеджменте: Учеб. пособие. — М.: Информ.-изд. дом «Филинъ», Рилант, 2000. — 464 с. 6. Василенко В. А. Теорія і практика розробки управлінських рішень: Навч. посібник. — К.: ЦУЛ, 2002. — 420 с. 7. Веснин В. Р. Основы менеджмента: Учебник. — М.: Триада, Лтд, 1997. — 334 с. 8. Вітлінський В. В. Аналіз, оцінка і моделювання економічного ризику. — К.: Деміур, 1996. — 212 с. 9. Вітлінський В. В., Наконечний С. І. Ризик у менеджменті. — К.: ТОВ «Борисфен-М», 1996. — 336 с. 10. Вітлінський В. В., Верченко П. І. Аналіз, моделювання та управління економічним ризиком: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 2000. — 292 с. 11. Волков И., Грачева М. Анализ проектных рисков // Корпоративный менеджмент, hhtp://www.cfin.ru. 12. Вяткин В. Н., Гамза В. А., Хэмптон Дж. Дж. Управление риском в рыночной экономике. — М.: ЗАО «Издательство «Экономика», 2002. — 195 с. 13. Глущенко В. В. Управление рисками. Страхование. — Железнодорожный: Крылья, 1999. — 336 с.

194

14. Глущенко В. А., Глущенко И. И. Разработка управленческого решения. Прогнозирование-планирование. Теория проектирования экспериментов. — Железнодорожный: Крылья, 2000. — 400 с. 15. Гоберман В. А., Гоберман Л. А. Основы производственного менеджмента: моделирование операций и управленческих решений: Учеб. пособие. — М.: Юристъ, 2002. — 336 с. 16. Деева Н. Е. Сущность и классификация экологических рисков // РИСК. — 2001. — № 5. — С. 50—54. 17. Дерлоу Д. Ключові управлінські рішення. Технологія прийняття рішень: Пер з англ. — К.: Всеувито, Наук. думка, 2001. — 242 с. 18. Дубров А. М., Лагоша Б. А., Хрусталев Е. Ю. Моделирование рисковых ситуаций в экономике и бизнесе: Учеб. пособие / Под. ред. Б. А. Лагоши. — М.: Финансы и статистика, 1999. — 176 с. 19. Дуброва О. С. Особливості феномену ризику на сучасному етапі господарювання // Проблеми формування ринкової економіки: Міжвід. Наук. збірник. Вип. 10 / Відп. ред. О. О. Бєляев. — К.: КНЕУ, 2002. — 326 с. 20. Дуброва О. С. Сучасний погляд на ризик-менеджмент як важливу складову системи управління підприємством // Стратегія економічного розвитку України: Наук. зб. — Вип. 1(8) / Голов. ред. О. П. Степанов. — К.: КНЕУ, 2002. — 542 с. 21. Исаев В. В., Немчин А. М. Общая теория социально-экономических систем: Учеб. пособие. — СПб.: Изд. дом «Бизнес-пресса», 2002. — 176 с. 22. Клейнер Г. Б. и др. Предприятия в нестабильной экономической среде: риски, стратегии, безопасность / Под общ. ред. С. А. Панова. — М.: ОАО Издво «Экономикс», 1997. — 288 с. 23. Китаев Н. Н. Групповые экспертные оценки. — М.: Знание, 1985. — С. 134. 24. Князевская Н. В., Князевский В. С. Принятие рискованных решений в экономике и бизнесе. — М.: «Контур», 1998. — 160 с.

195

25. Колпаков В. М. Теория и практика принятия управленческих решений: Учеб. пособие. — К.: МАУП, 2000. — 256 с. 26. Кошечкин С. А. Концепция риска инвестиционного проекта // devbusiness.ru. 27. Куракина Ю. Г. Оценка фактора риска в инвестиционных расчетах // Бух. учет и фин. менеджмент. — 2000. — № 10. — С. 22—23. 28. Лабскер Л. Г. Яновская Е. В. Общая методика конструирования критериев оптимальности решений в условиях риска и неопределенности // Фин. менеджмент, 2002. — № 5. — С. 58—74. 29. Лапуста М. Г., Шаршукова Л. Г. Риски в предпринимательской деятельности. — М.: ИНФРА-М, 1998. — 224 с. 30. Ларионов А. П., Юрченко Т. И. Экономико-математические методы в планировании. — М.: Высш. шк., 1984. — 245 с. 31. Лобанов А., Чугунов А. Риск-менеджмент // РИСК. — 1999. — № 4. — С. 43—52. 32. Машина Н. І. Економічний ризик і методи його вимірювання: Навч. посібник. — К.: Центр навч. літ., 2003. — 188 с. 33. Мескон М., Альберт Μ., Хедоури Φ. Основы менеджмента. — М.: Дело, 1999. — 703 с. 34. Мильнер Б. З. Теория организации / Б. З. Мильнер. — 3-е изд., перераб. и доп. — М.: ИНФРА-М, 2003. — 558 с. 35. Моисеев Р., Александров Д. Риск на весах // БОСС. — 2001. — № 2. — С. 32—34. 36. Підприємницька діяльність: стратегія економічного розвитку. Наук.метод. видання / За ред. д-ра екон. наук професора А. В. Чупіса. — Суми: Довкілля, 2001. — 336 с. 37. Рапопорт Б. М. Оптимизация управленческих решений. — М.: ТЕИС, 2001. — 264 с. 38. Грабовый П. Г., Петрова С. Н. и др. Риски в современном бизнесе. — М.: Изд-во «Аланс», 1994. — 200 с.

196

39. Робинс Стефан П. Менеджмент. — 6-е изд.: Пер.с англ. — М.: Изд. дом «Вильямс», 2002. — 880 с. 40. Рогальский Ф. Б., Курилович Я. Е., Цокуренко А. А. Математические методы анализа экономических систем. Кн. 1. Теоретические основы. — К.: Наук. думка, 2001. — 230 с. 41. Сивых Е. Управление хозяйственным риском // Бизнес Информ. — 1998. — № 12. — С. 23—27. 42. Смирнов Э. А. Разработка управленческих решений: Учеб. для вузов. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2002. — 271 с. 43. Станиславчик Е. Н. Риск-менеджмент на предприятии. Теория и практика. — М.: Ось-89, 2002. — 80 с. 44. Стивенсон В. Дж. Управление производством: Пер. с англ. — М: БИНОМ: Лаборатория базовых знаний, 1999. — 928 с. 45. Стратегічні цілі і моделі ефективної діяльності підприємства: Навч. посібник для вузів / М. А. Сіроштан та ін. — Х.: Ока, 1999. — 216 с. 46. Тихомиров Н. П., Потравный И. М., Тихомирова Т. М. Методы анализа и управления эколого-экономическими рисками: Учеб. пособие для вузов. — М.: ЮНИТИ, ДАНА, 2003. — 350 с. 47. Управління підприємницьким ризиком / За заг. ред. д-ра екон. наук Д. А. Штефанича. — Тернопіль: Економічна думка, 1999. — 224 с. 48. Устенко О. Л. Предпринимательские риски: основы теории, методология оценки и управление. — К.: «Всеувито», 1996. — 146 с. 49. Уткин Э. А. Риск-менеджмент: Учеб. — М.: Тандем, 1998. — 288 с. 50. Фатхутдинов Р. А. Стратегический менеджмент: Учебник. — 4-е изд., перераб. и доп. — М.: Дело, 2001. — 448 с. 51. Фелькер Р. Использование теории игр в практике управления // Менеджмент и маркетинг. — 1999. — № 5. — С. 24—27. 52. Филин С., Брук М. Преодоление рискозависимости // РИСК. — 2002. — № 2. — С. 24—32.

197

53. Финансовый менеджмент: теория и практика: Учебник / Под ред. Е. С. Стояновой. — М.: Перспектива, 1997. — 574 с. 54. Хіт Роберт Кризовий менеджмент для керівників: Пер. с англ. — К.: Всеувито, Наук. думка, 2002. — 566 с. 55. Хохлов Н. В. Управление риском: Учеб. пособие для студ. вузов. — М.: ЮНИТИ, 1999. — 239 с. 56. Христиановский А. Т., Лахтіонова Л. А. Фінансовий аналіз суб’єктів господарювання: Монографія. — К.: КНЕУ, 2001. — 387 с. 57. Цай Т. Н. и др. Конкуренция и управление рисками на предприятиях в условиях рынка / Цай Т. Н., Грабовый П. Г. — М.: Аланс, 1997. — 288 с. 58. Човушян Э. О., Сидоров М. А. Управление риском и устойчивое развитие: Учеб. пособие для экон. вузов. — М.: РЭА им. Г. В. Плеханова, 1999. — 528 с. 59. Шапкин А.С. Экономические и финансовые риски. Оценка, управление, портфель инвестиций: Монография. — М.: Изд.-торг. корпорация «Дашков и Ко», 2003. — 544 с. 60. Экономика предпрятия: Учеб. пособие / Под общ. ред. д-р экон. наук проф. Л. Г. Мельника. — Сумы: ИТД «Университетская книга», 2002. — 632 с. 61. Ястремський О. І., Гриценко О. Г. Основи мікроекономіки: Підручник. — К.: Тов. «Знання», КОО, 1998. — 714 с.

198