Вісник ХНУ, №1., 2009, Т.1.

Науковий журнал

ВІСНИК Хмельницького національного університету Економічні науки Том 1

Хмельницький 2009

ВІСНИК Хмельницького національного університету Затверджений як фахове видання постановою президії ВАК України від 19.01.2006 № 2-05/1 (бюл. ВАК № 2‘2006 р.)

Засновано в липні 1997 р.

Виходить 6 разів на рік

Хмельницький, 2009, № 5, Т. 1 (135) Засновник і видавець: Хмельницький національний університет (до 2005 р. – Технологічний університет Поділля, м. Хмельницький) Головний редактор Заступник головного редактора Голова редакційної колегії серії “Економічні науки” Відповідальний секретар

Скиба М. Є., заслужений працівник народної освіти України, д. т. н., професор, академік МАІ, академік УТА, ректор Хмельницького національного університету Параска Г. Б., д. т. н., професор, проректор Хмельницького національного університету Войнаренко М. П., заслужений діяч науки і техніки України, д. е. н., професор, академік АЕНУ, МАІ, УАЕК, проректор Хмельницького національного університету Гуляєва В. О., завідувач відділом інтелектуальної власності Хмельницького національного університету Члени редколегії Економічні науки

д. е. н. Войнаренко М. П., д. е. н. Асаул А. М., д. е. н. Бельтюков Є. А., д. е. н. Благун І. С., к. е. н. Бондаренко М. І., д. е. н. Ведерніков М. Д., д. е. н. Геєць В. М., к. т. н. Григорук П. М., д. е. н. Завгородня Т. П., к. т. н. Йохна М. А., к. е. н. Ковальчук С. В., д. е. н. Козак В. Є., д. е. н. Кругляк Б. С., д. е. н. Кулинич О. І., д. е. н. Лук‘янова В. В., к. е. н. Любохинець Л. С., д. е. н. Микитенко В. В., к. е. н. Михайловська І. М., к. е. н. Мороз В. С., д. е. н. Нижник В. М., д. е. н. Орлов О. О., к. е. н. Стадник В. В., к. т. н. Тельнов А. С., д. е. н. Федулова Л. І., к. е. н. Хмелевська А. В., д. е. н. Хрущ Н. А. Відповідальні за випуск: д. е. н. Нижник В. М., к. е. н. Грицина Л. А. Технічний редактор: Романюк В.П. Редактор-коректор: Яремчук В.С. Рекомендовано до друку рішенням Вченої ради Хмельницького національного університету, протокол № 12 від 24.06.2009 Адреса редакції:

Україна, 29016, м. Хмельницький, вул. Інститутська, 11, Хмельницький національний університет редакція журналу “Вісник Хмельницького національного університету”



(03822) 2-51-08

e-mail:

patent_1@beta.tup.km.ua vagvestnik@rambler.ru

web:

http://library.tup.km.ua/visnyk_tup.htm http://visniktup.narod.ru http://vestnik.ho.com.ua Зареєстровано Міністерством України у справах преси та інформації. Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації Серія КВ № 9721 від 29 березня 2005 року (перереєстрація) © Хмельницький національний університет, 2009 © Редакція журналу ―Вісник Хмельницького національного університету‖, 2009

Зміст

МЕХАНІЗМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ В РОЗВИТКУ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В. М. НИЖНИК ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНИЙ ВИБІР УКРАЇНИ: ПЕРСПЕКТИВИ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ .................................... 7 С. О. ЮШИН ІНТЕГРАЦІЙНІ ТА БЕЗПЕКОВІ КООРДИНАТИ УПРАВЛІННЯ СТАЛИМ РОЗВИТКОМ: МЕТОДОЛОГІЯ ПОЗИЦІОНУВАННЯ........................................................................................................................ 10 Д. М. ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ, М. О. СТАДНІК ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВ У ПЕРІОД ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ .................................................................................................................. 14 В. Є. ТРУШ, В. Ф. ЯЦЕНКО ЕКОНОМІКА ГЛОБАЛЬНОГО ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА: ОБЛІКОВА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ КАПІТАЛУ ................................................................................................................. 18 В. Л. АКУЛЕНКО, І. В. МАМЧУК ЕКОЛОГІЧНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ В КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВА ............................................................................. 21 О. В. МАКАРА ОРГАНІЗАЦІЯ МОНІТОРИНГУ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ КРАЇНИ .................................... 26 О. В. ОБОРІНА АСПЕКТИ РЕГІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИФІКАЦІЇ ЕКОНОМІКО-ЕНЕРГЕТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ .......................................................................................................... 30 І. В. СТАШКО ФАКТОР УПРАВЛІННЯ ЯКІСТЮ У МЕХАНІЗМІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ ....................................................... 33 О. С. ШТАНЬКО ОБГРУНТУВАННЯ СТРАТЕГІЇ БЕЗПЕКИ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ НА ОСНОВІ ЕКОНОМІКО-ЕНЕРГЕТИЧНИХ КРИТЕРІЇВ РОЗВИТКУ ................................................................ 36 К. Е. ШУРДА ПОГОДНО-КЛІМАТИЧНА СКЛАДОВА ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ РЕГІОНУ ................................................... 39 РЕАЛІЗАЦІЯ ПЕРСПЕКТИВ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ НА ШЛЯХУ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ В. О. ОНИЩЕНКО, Т. В. РОМАНОВА ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ЕФЕКТИВНОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ В СУЧАСНИХ УМОВАХ РОЗВИТКУ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ ................................................................... 42 А. Н. АСАУЛ ФОРМИРОВАНИЕ НАЦИОНАЛЬНОЙ ИННОВАЦИОННОЙ СИСТЕМЫ В РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ ......... 45 Л. І. ФЕДУЛОВА МЕХАНІЗМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАУКОВО-ТЕХНОЛОГІЧНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА МІЖ УКРАЇНОЮ ТА РОСІЙСЬКОЮ ФЕДЕРАЦІЄЮ .............................................................................................. 48 В. І. ЗАХАРЧЕНКО, С. В. ЗАХАРЧЕНКО КЛАСТЕРНИЙ ПІДХІД ДО АНАЛІЗУ І ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ ТА ЇЇ РЕГІОНІВ ....................................................... 53 Д. Ф. КРИСАНОВ, К. О. БУЖИМСЬКА ХАРЧОВА ПРОМИСЛОВІСТЬ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ СИСТЕМИ ......................................................................................................... 58 С. В. ЗАХАРІН ТРАНСФОРМАЦІЯ РЕГУЛЯТОРІВ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ В УМОВАХ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ ............. 66 О. В. МОРОЗ, Л. П. РУДА ДИНАМІКА ЕФЕКТИВНОСТІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ ВІННИЧЧИНИ ПІД ВПЛИВОМ ФАКТОРІВ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ТА ІННОВАЦІЙНОГО ПРОЦЕСІВ ........................................ 69 3 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Зміст І. В. ЗАЮКОВ ОСВІТА ТА НАУКА – ГОЛОВНІ ЧИННИКИ ЛЮДСЬКОГОРОЗВИТКУ .............................................................. 72 О. О. КОВАЛЕНКО ПОБУДОВА МОДЕЛЕЙ СТРАТЕГІЧНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ ЗА ДОПОМОГОЮ УПРАВЛІНСЬКИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ СИСТЕМ .................................................................. 74 Л. А. ГРИЦИНА РОЗРОБКА СТРУКТУРНОЇ МОДЕЛІ МЕХАНІЗМУ ФОРМУВАННЯ КОРПОРАТИВНОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ .................................................... 78 В. В. ЛИПОВ ВИЗНАЧЕННЯ МОДЕЛІ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ: ЧИННИК ІНСТИТУЦІОНАЛЬНОЇ КОМПЛЕМЕНТАРНОСТІ ................................................................................ 81 С. Д. ЩЕГЛЮК МЕХАНІЗМИ СТИМУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ І КОНЦЕНТРАЦІЇ РЕСУРСІВ ЕКОНОМІКИ РЕГІОНУ ............................................................................................ 87 А. П. ПАВЛЮК ПЕРЕДУМОВИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКИХ РЕГІОНІВ ................... 93 С. В. БІЛОУС ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ У ТУРИСТИЧНОМУ БІЗНЕСІ УКРАЇНИ В РАМКАХ ІНТЕГРАЦІЇ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ ................................................................... 97 Ю. В. ГОРЕМИКІНА УКРАЇНА НА ШЛЯХУ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ. ІННОВАЦІЇ У СФЕРІ СОЦІАЛЬНИХ ПОСЛУГ ....... 101 О. А. МИКОЛЮК ОЦІНКА ЕФЕКТИВНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ЕНЕРГОРЕСУРСІВ НА ПІДСТАВІ АНАЛІЗУ ЕНЕРГОЄМНОСТІ ВИРОБНИЦТВА ............................................................................ 104 І. В. НОВИКОВА УПРАВЛІННЯ РЕСУРСОЗБЕРЕЖЕННЯМ У РЕГІОНІ ........................................................................................... 107 Л. П. ТЕЛЯЧА ЗАКОНОМІРНОСТІ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ В УМОВАХ СИСТЕМНОЇ КРИЗИ ................................. 111 С. Г. ЗІНЧЕНКО НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЙНОЇ СТРУКТУРИ МАШИНОБУДІВНОГО ПІДПРИЄМСТВА ЗА УМОВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ............................................................... 114 Г. В. АНІСІМОВА МЕТОДИЧЕСКИЙ ПОДХОД К ОПРЕДЕЛЕНИЮ КРИТЕРИЯ ИННОВАЦИОННОГО РАЗВИТИЯ В ПРОМЫШЛЕННОСТИ ......................................................... 121 О. В. ГОНЧАРОВА ЗАГАЛЬНІ ПЕРЕДУМОВИ ФОРМУВАННЯ ПАРАДИГМИ ГЛОБАЛЬНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ ................... 124 К. А. МАКСИМОВА ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ЯК ФАКТОР ІНТЕГРАЦІЇЇ УКРАЇНИ ДО ЄС ..................................................... 129 Т. М. ПОДДУБНАЯ ФОРФЕЙТИНГ: ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ ................................................................................................... 132 І. В. БАБІЙ АНАЛІЗ ІННОВАЦІЙНИХ МОДЕЛЕЙ РЕСТРУКТУРИЗАЦІЇ СУЧАСНИХ ПІДПРИЄМСТВ.......................... 134 М. В. НІКОЛАЙЧУК, Л. В. ДРЮКОВА МАРКЕТИНГ ІННОВАЦІЙНИХ ПРОДУКТІВ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ У СИСТЕМІ ЗМІН ГЛОБАЛЬНИХ ПРІОРИТЕТІВ РОЗВИТКУ ЗАРУБІЖНИХ РИНКІВ............................................ 138 ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНОГО БІЗНЕСУ ТА МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН У СИСТЕМІ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ І ЧЛЕНСТВА УКРАЇНИ В СОТ Л. О. ЧОРНА, О. І. БАБЧИНСЬКА, В. В. СОКОЛОВСЬКА УДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ СТРАТЕГІЧНОГО І ОПЕРАЦІЙНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ ЗА ДОПОМОГОЮ СУЧАСНИХ СИСТЕМ ЯКОСТІ ТА ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ ........................... 142 4 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Зміст Ю. М. ПЕТРУШЕНКО КРОС-КУЛЬТУРНІ АСПЕКТИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ МІЖНАРОДНОГО БІЗНЕСУ .................... 146 О. В. ЛУК’ЯНЕНКО ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ НЕЙТРАЛЬНОСТІ У МІЖНАРОДНОМУ ОПОДАТКУВАННІ .............................. 149 А. О. МЕЛЬНИК СТРАТЕГІЯ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ЕКОНОМІКИ КРАЇНИ ................................................ 152 А. А. ШИЯН, Л. О. НІКІФОРОВА ТЕОРЕТИКО-ІГРОВЕ МОДЕЛЮВАННЯ МЕТОДІВ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ РОБОТИ МЕНЕДЖЕРІВ З ПРОДАЖ............................................................. 155 О. К. АФАНАСЬЄВА ПЕРСПЕКТИВИ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ МОРСЬКИХ ПОРТІВ У МІЖНАРОДНИЙ ТРАНСПОРТНО-ЛОГІСТИЧНИЙ РИНОК............................................................................ 157 О. О. МАЗУР ВАРТІСТЬ БІЗНЕСУ ЯК ОСНОВА ДЛЯ ПРИЙНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ В УМОВАХ КРИЗИ ....... 161 С. Д. МЕДИНСЬКИЙ ДІЯЛЬНІСТЬ МІЖНАРОДНИХ СТРАХОВИХ ГРУП У КРАЇНАХ ЦЕНТРАЛЬНОЇ І СХІДНОЇ ЄВРОПИ: ПОТЕНЦІЙНІ РИЗИКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ..................................................................... 164 О. О. РОМАНОВ ГЕНЕЗИС ТА ПЕРІОДИЗАЦІЯ КОНЦЕПЦІЙ МАРКЕТИНГУ В УПРАВЛІННІ ПІДПРИЄМСТВОМ ....................168 Н. Ю. ЧОРНА МОДЕЛЮВАННЯ БІЗНЕС-ПРОЦЕСІВ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ОБ‘ЄДНАНЬ. ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ТА МЕТОДОЛОГІЯ .......................................................................................................... 172 М. В. ЧУХРІЙ СИСТЕМА ОРГАНІЗАЦІЙНИХ ЧИННИКІВ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА ............................................................................................ 175 І. Ю. ШМИЧКОВА АНАЛІЗ РОЗБІЖНОСТІ МЕТОДОЛОГІЇ ФОРМУВАННЯ БУХГАЛТЕРСЬКОГО ТА ПОДАТКОВОГО ПРИБУТКУ ПІДПРИЄМСТВА ............................................................................................. 178 Є. В. ЛАЗАРЄВА, С. В. БРИКАЛІНА ФОРМУВАННЯ СКЛАДОВИХ РЕГІОНАЛЬНОГО РИНКУ ОБ‘ЄКТІВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ ........181 О. І. СМАГАЧ МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ КОНКУРЕНТНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВ В УМОВАХ ЗРОСТАННЯ ВІДКРИТОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ЕКОНОМІКИ ........................................................... 184 І. Ю. ІВАНОВИЧ ВІЛЬНІ ЕКОНОМІЧНІ ЗОНИ В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ .............................. 192 Я. П. МАШТАЛІР ІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УЗГОДЖЕНОГО РОЗВИТКУ ДИПЛОМАТИЧНОЇ СЛУЖБИ І ЗЕД .............196 О. О. СВІТЛОВСЬКИЙ ПЕРСПЕКТИВИ ПІДГОТОВКИ СПЕЦІАЛІСТІВ З ЛОГІСТИКИ ДЛЯ УПРАВЛІННЯ КОРПОРАТИВНОЮ ЛОГІСТИЧНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ ПІДПРИЄМСТВ...................199 М. І. ГУБІНА ОРГАНІЗАЦІЯ ЕКСПОРТНО-ІМПОРТНИХ ОПЕРАЦІЙ НА ПІДПРИЄМСТВІ ТА ШЛЯХИ ЇХ УДОСКОНАЛЕННЯ ......................................................................................................................... 202 Т. І. КАТКОВА ЧИННИКИ ТА ДИНАМІКА ПРИБУТКОВОСТІ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИХ ОПЕРАЦІЙ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ .............................................................................................. 204 А. А. КОРБУТ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ ОБІГОВИМИ КОШТАМИ ТА АКТИВАМИ В МЕЖАХ КРИТЕРІЇВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ МАШИНОБУДІВНОГО ПІДПРИЄМСТВА ................... 207 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

5

Зміст ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ТРУДОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ УКРАЇНИ ЗА УМОВ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН І ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ О. Ф. НОВІКОВА ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЯКІСТЮ ТА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЮ ТРУДОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ В КОНТЕКСТІ СТАЛОГО РОЗВИТКУ .................................................................. 211 Л. П. ПЕТРАШКО, А. О. ОВЧАРЕНКО КЛАСТЕРНІ МОДЕЛІ МІЖНАРОДНОЇ ДІЛОВОЇ ПЕРЕГОВОРНОЇ ПОВЕДІНКИ УКРАЇНСЬКИХ КОМПАНІЙ ...................................................................................................................................... 214 Т. О. БОЙКО БЕЗПЕРЕРВНА ОСВІТА В СИСТЕМІ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ЛЮДСЬКОГО ПОТЕНЦІАЛУ..................................................................................................................................... 217 М. Я. ЗУБ ФАКТОРИ ВПЛИВУ НА РОЗВИТОК РЕГІОНАЛЬНОГО РИНКУ ПРАЦІ ЗА УМОВ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ .............. 221 Т. О. КИРИЧЕНКО КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ЛЮДСЬКОГО КАПІТАЛУ УКРАЇНИ В УМОВАХ ІНТЕГРАЦІЇ У СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО ...................................................................................... 224 О. П. ПОДРА ЛЮДСЬКИЙ КАПІТАЛ ЯК ДЕТЕРМІНАНТА ІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ...... 227 Н. М. ПОЛИВ’ЯНА ГЕНЕЗИС КОНЦЕПЦІЇ СОЦІАЛЬНОГО КАПІТАЛУ ............................................................................................. 231 Н. В. СТОЯНЕЦЬ СОЦІАЛЬНИЙ КАПІТАЛ ЯК ЕЛЕМЕНТ ІНСТИТУЦІЙНИХ ІННОВАЦІЙ У СФЕРІ СТАЛОГО СІЛЬСЬКОГО РОЗВИТКУ ...................................................................................................... 235 Ю. М. ГАЛУСТЯН, Л. М. ЛАВРИНЕНКО ПІДПРИЄМНИЦТВО ЯК ОСНОВА ФОРМУВАННЯ СЕРЕДНЬОГО КЛАСУ В УКРАЇНІ ................................ 239 Т. М. ЮХНОВСЬКА НАЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ НАУКОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ В КОНТЕКСТІ МІЖНАРОДНИХ ПОКАЗНИКІВ ..................................................................................................... 242 О. В. ПАНЬКОВА АДАПТАЦІЙНІ МОЖЛИВОСТІ ПРАЦЮЮЧОГО НАСЕЛЕННЯ: ПОВЕДІНКОВИЙ АСПЕКТ ...................... 245 Л. П. ГУК ЯКІСТЬ ТРУДОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ НА РИНКУ ПРАЦІ УКРАЇНИ ........................................ 248 В. М. НИЖНИК, А. С. НАЙДЮК АНАЛІЗ ТЕОРЕТИЧНИХ ОСНОВ ФОРМУВАННЯ ТРУДОВОЇ МІГРАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ ............................... 253 В. М. НИЖНИК, О. І. ПОЛІЩУК РОЛЬ ДЕМОГРАФІЧНИХ ЧИННИКІВ У ВИЗНАЧЕННІ БАЗОВИХ ОСНОВ ЛЮДСЬКОГО ПОТЕНЦІАЛУ ...... 256 Н. П. БАЗАЛІЙСЬКА ОСОБЛИВОСТІ РЕГУЛЮВАННЯ ТРУДОВОЇ ПОВЕДІНКИ ПРАЦІВНИКА НА ЗАСАДАХ СИНЕРГІЗМУ ....... 258 М. В. НІКОЛАЙЧУК ВІДТВОРЕННЯ ЛЮДСЬКОГО ПОТЕНЦІАЛУ В СИСТЕМІ ОСНОВНИХ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ТЕНДЕНЦІЙ ТА РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНОГО РИНКУ ПРАЦІ .................. 261 І. Г. БУЗЕЦЬКИЙ КЛЮЧОВІ РИСИ ТА ЗАКОНОМІРНОСТІ ФОРМУВАННЯ ЛЮДСЬКОГО ПОТЕНЦІАЛУ РЕГІОНУ ................................................................................................................... 264

6

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки

МЕХАНІЗМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ В РОЗВИТКУ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ УДК 338.246

В.М. НИЖНИК Хмельницький національний університет

ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНИЙ ВИБІР УКРАЇНИ: ПЕРСПЕКТИВИ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ Здійснено аналіз причин гальмування євроінтеграційного розвитку України, досліджено економічні переваги вибору, окреслено перспективи економічної безпеки України при вступі до ЄС.

The analysis of Euro integration braking development reasons of Ukraine is carried out. Economic advantages choice are investigated, perspectives of Ukraine economic security while joining the EU are outlined. Вступ. Зниження темпів здійснення необхідних економічних і соціальних реформ в Україні, непослідовність як внутрішньої, так і зовнішньої політики, відсутність вмілого дипломатичного супроводу стратегічної лінії та відсутність консолідації українського суспільства спричинили поступове наближення дезінтеграційних тенденцій щодо євроінтеграції. Таке ж відношення до цих процесів в Україні останнім часом демонструє і Євро-союз. У цьому році Україна прагне укласти угоду з Євросоюзом з перспективою лише певної політичної асоціа-ції. Євросоюз обмежується політикою добросусідства. Причиною гальмування є й те, що Україна не досягла відповідних соціально-економічних критеріїв. Аналіз останніх досліджень. Теоретичні та прикладні аспекти розробки системи економічної безпеки країни досліджено у наукових працях як вітчизняних, так і зарубіжних вчених: М. Молчанова, В. Джордони, А. Добриніна, А. Степанова, В. Щетініна, В. Галушка, А. Громика, Е. Марчука, С. Пірожкова, Я. Жаліла, С. Воронцова, В. Шлемка, Д. Пастернак-Таранушенка. Основний матеріал дослідження. Причини гальмування в досягненні стратегічних завдань полягають у неспроможності України проводити реальну ефективну внутрішню та зовнішню політику. Слід оцінити рівень дотримання європейських демократичних цінностей, прав і свобод в Україні, результативність трансформаційних реформ. Разом з тим, слід враховувати стратегічні підходи головних геополітичних лідерів, відповідних міжнародних формувань та організацій та їхню реальну економічну лінію стосовно України. Існує декілька чинників, які впливають на євроінтеграційний вибір. Щодо першого чинника, то слід констатувати: влада та й країна загалом опинилася не на висоті поставлених завдань. Так, реально відсутні єдність слова й діла влади, консолідація владних інститутів і, як результат, – втрата темпів здійснення необхідних економічних і соціальних реформ. У проведенні зовнішньої політики наша країна далеко не завжди послідовна. Тут часто не вистачає як вмілого дипломатичного супроводження економічної стратегічної лінії, так і кроків на випередження, запобігання небажаному перебігу подій, консолідація суспільства. За таких умов Україна ще довго не зможе проводити ефективну внутрішню політику, а її зовнішньоекономічні відносини потребують дотримання принципів економічної безпеки. Економічна оцінка ―східного партнерства‖ свідчить про незначне зростання фінансової допомоги Україні, Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії та Молдові. І це є своєрідним викликом для нашої країни. Адже Україна ще не досягла відповідних соціально-економічних критеріїв, які висуває ЄС до країн-претендентів, для вітчизняного політикуму ще не стали повсякденними атрибутами європейські норми й демократичні цінності, сформовані вітчизняні інститути громадянського суспільства мало впливають на життя країни. Однак слід брати до уваги, що у випадку попередніх розширень остаточне рішення про запрошення країни-апліканта здебільшого було мотивованим, що на момент вступу до ЄС високі соціально-економічні критерії досягалися не всіма претендентами. Щодо наступного чинника, то негативно впливають на Україну щодо європейської інтеграції й ціннісна та геополітична невизначеність Євросоюзу. На сьогодні дещо змінилась позиція потужних держав-локомотивів інтеграції – Німеччини і Франції, лідери яких не бачать подальшого розширення євроатлантичних структур за сучасних умов. Однак їм хотілося б долучити потенціал України для власного утвердження та розширення свого впливу. Це слід розуміти як аксіому геополітики, зокрема періоду глобалізації та інтеграційних процесів. Окремі зміни стратегії НАТО стосувалися донедавна розширення відповідальності альянсу за безпеку поза межами кордонів держав-членів. У контексті такої стратегічної лінії лягала й лобістська підтримка країнами Західної Європи, зокрема Німеччини, входження держав ЦСЄ в західні структури. Адже за східного розширення НАТО (за рахунок спочатку Польщі, Чехії та Угорщини, а потім й інших країн регіону та Балтійських країн) Німеччина переставала бути кордоном конфронтації чи протистояння. Саме врахування такої позиції значною мірою пояснює послідовність євроатлантичної інтеграції держав ЦСЄ: спочатку – членство в альянсі, потім – вступ до Євросоюзу.

7 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки У випадку з Україною ці геополітичні чинники набувають дещо іншого значення та ваги. Оцінюючи становище та перспективи України в досягненні стратегічної мети на євроатлантичну інтеграцію та враховуючи її економічну безпеку слід мати на увазі наступні аспекти. Передбачувані послідовність і строки входження до НАТО та ЄС мають бути видозмінені. Легший шлях і бажаніша послідовність, як у випадку країн ЦСЄ, вже відійшли в минуле. Але це не єдино можлива послідовність. Для нашої країни прийнятою може стати інша черговість: спочатку – входження до Євросоюзу, а потім – і до НАТО. Україні, її економічній дипломатії слід формувати проукраїнську підтримку як у європейських структурах, так і в більшості країн-учасниць. За сучасних умов слід також брати до уваги геополітичні зміни, майбутній розподіл сил у світі та на континенті. Нині визначальним є процес трансформації світу з монополярного в багатополярний. Природним є формування нових потужних геополітичних центрів світу – Європейського Союзу, Китаю та Росії, значне піднесення інших держав. США, ЄС, Китай і Росія – це потужні геополітичні полюси з величезним внутрішнім валовим продуктом. ВВП цих центрів становить, відповідно, 12,5; 12; 9 та 1,7 трлн дол. США. Територія цих угрупувань і країн складає – 9,6; 4,0; 9,5 та 17,1 млн км2, де проживає, відповідно, 280; 480; 1 350 та 142 млн осіб. Так, ВВП Китаю в 1990–2005 pp. зріс у шість разів, а в Росії за останні 5 років – подвоївся. Євросоюз фактично наздогнав за цим показником США. З огляду на ці та інші чинники (неабиякий демографічний потенціал КНР і ЄС, величезну територію Росії (10 % території планети) та її сировинні ресурси (п‘ята частина світових запасів, зокрема: понад 45 % запасів природного газу, 23 % вугілля і 13 % нафти) і, звичайно, той факт, що кожен зі світових центрів володіє ядерною зброєю (в ЄС ядерними є Франція та Великобританія), можна констатувати фор-мування принципово нової конфігурації сил у глобальному геополітичному просторі. На наш погляд, зважаючи при цьому на зміни у співвідношенні сил між країнами, відносну економічну слабкість і сировинну залежність України, слід зміцнювати її економічну безпеку. Підтримуючи співробітництво з переважною більшістю країн світу, вона традиційно зберігає як домінуючі міжнародні відносини по лінії: Захід–Україна–Схід або у звуженому варіанті: ЄС–Україна–Росія. На економічну взаємодію України з Європою, США та СНД у 2008 році припадала левова частка (близько 73 %) вітчизняного зовнішнього товарообігу. Показник торгівлі України у 2008 році, за даними вітчизняного Держкомстату, становив: з Росією – близько 24 %; з усіма країнами СНД – 37,7 %; а з ЄС – 27–30,8 % та всіма країнами Європи (без урахування колишніх республік СРСР) – 33 %. Ці дані свідчать про співмірність відповідних коефіцієнтів. Аналіз тенденцій дає підстави стверджувати, що структура торговельних взаємовідносин України з країнами світу є незадовільною для економічної безпеки. Так, за загального збільшення зовнішньої торгівлі товарами і послугами протягом останніх років, зокрема після вступу до COT, лише за 2008 рік від‘ємне сальдо в торгівлі товарами Україна має з кожною третьою державою світу, а його обсяг становив 18,5 млрд дол. США. І це стосується торгівлі з країнами більшості регіонів. Так, половина обсягів від‘ємного сальдо припадає на п‘ять пострадянських країн: РФ, Білорусь, Казахстан, Туркменістан і Узбекистан. Із 40 решти країн Європи Україна має від‘ємне торговельне сальдо з кожною другою, а з ЄС – із двома третинами країн, зокрема з Естонією, Литвою, Польщею, Румунією. У 2008 році вона мала від‘ємне сальдо з кожною четвертою країною Азії, з 30 % держав Африки та Америки. Такий стан економічних та торгівельних відносин слід якомога скоріше виправляти, якісно поліпшувати економічну безпеку України, нарощувати обсяги експорту та підтримувати вітчизняне виробництво. Вибір України на користь євроінтеграційного, євроатлантичного курсу є обґрунтованим і цивілізаційно закономірним. Україна історично є складовою християнської макроцивілізації (українці становлять 3 % християн світу); тут поєднуються в національній ментальності східно- та західнохристиянські цінності: колективна й індивідуальна свобода, раціоналізм і прагматизм. Українцям притаманна європейська толерантність щодо інших політичних, ідеологічних і релігійних систем, беззаперечна працьовитість і підприємливість. Аналізуючи інтеграційні процеси на Європейському континенті, слід враховувати й реально оцінювати перспективи формування Єдиного економічного простору чотирма пострадянськими державами: Україною, Росією, Білоруссю та Казахстаном. Україна та Росія мають різне концептуальне бачення перспектив ЄЕП. За оцінкою української сторони, співпраця потребує створення зони вільної торгівлі й відмови від формування наднаціональних органів. РФ прагне до формування єдиного митного простору, єдиного економічного режиму та спільної валюти. Вступ України до COT, започаткування переговорів Києва з Брюсселем про всебічну Зону вільної торгівлі знімає актуальність формування ЄЕП. Однак для України не може йтися про відмову від прийнятних форм взаємовигідної співпраці, розвитку дво- і багатостороннього співробітництва. Інтеграція України до ЄС можлива лише у разі, коли правлячому класу не на словах, а на ділі вдасться подолати відторгнення економічних інститутів України від реальної демократії західного взірця, без чого в принципі неможливо забезпечити той самий європейський вибір країни та її економічну безпеку. В Україні останніми роками переважає лише імітація справді демократичних реформ, за якої досвід європейської традиції побудови справжнього народовладдя не просто враховано недостатньо, а свідомо або несвідомо проігноровано взагалі. Україна копіює Європу з точністю до навпаки, насправді багато в чому рухаючись не вперед – до сучасної Європи, а назад – до граничної антидемократії та певної небезпеки. Усунення бар‘єрів, які впливають на торгівлю всередині ЄС, може призвести до додаткового зростання ВВП на 0,2…0,3 %, ліквідація перешкод у виробництві додатково збільшить цей макропоказник на 2,0…2,4 %, економія від масштабу й інтенсифікація конкуренції, підвищення ефективності бізнесу й зменшення монопольних прибутків – ще на 2,1…3,7 %. Загальний ефект додаткового приросту ВВП становитиме – 4,3…6,4 %, що є важливим для економічної безпеки України.

8

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки Ще однією перевагою європейської інтеграції з точки зору економічної безпеки є можливість використати структурні фонди Євросоюзу для власних потреб. З 2007 року Європейський фонд регіонального розвитку, Європейський соціальний фонд і Фонд згуртування перерозподіляють значну частину коштів на реалізацію своїх програмних цілей. Засоби масової інформації, особливо російські, постійно демонструють, як програли країни-новачки, як вони страждають і бідкаються через своє рішення про вступ. Максимальний ефект та економічну безпеку мають саме нові члени, натомість у середньо- та довготерміновій перспективі переваги отримуватимуть старі члени спільноти, які в умовах активної флоридизації населення (―прогресивне‖ старіння нації), хоч як це парадоксально, зацікавлені у ―подаваному‖ припливі населення. Так, експерти Єврокомісії підрахували, що в разі приєднання Туреччини до ЄС щорічні компенсації турецьким фермерам мають становити не менш як 25 млрд євро, натомість весь бюджет структурних фондів ЄС на сім років (2000–2006 pp.) дорівнював 213 млрд євро. Інакше кажучи, така інтеграція могла б забрати 175 млрд євро за сім років, що, природно, є неприпустимим, адже решті членів ЄС майже нічого б не залишилося. Причини нерозуміння громадянами України потреби в євроінтеграції досить різноманітні. Відсутність позитивної пропаганди та інформації не дає відповіді чому варто інтегруватися до ЄС і чому бажаючих вступити до нього значно більше, ніж він може прийняти. Чимало наших заробітчан працюють у ЄС, чимало заощаджень вони та їхні родичі в Україні зберігають не в доларах США, а в євро (можливо, з часом на нас чекатиме синдром Чорногорії, яка не входить до ЄС, натомість має євро за офіційну грошову одиницю); Україні варто здійснити комплексне дослідження (у грошовій формі) можливих переваг за системного зближення з ЄС; варто частіше ідентифікувати себе з європейською цивілізацією, до якої слід себе відносити, особливо під час отримання шенгенських віз та відстоювання честі й гідності громадян України в державах ЄС. Отже, Україна – складова європейської території з центром Європи у Карпатах. Тому євроінтеграція для неї – це об‘єктивна реальність і питання входження чи невходження до європейських структур не підлягає обговоренню. Це відкриває перед Україною нові можливості розвитку та економічної безпеки, адже сприяє поширенню інформації, знань, трансферу технологій, дає змогу повніше використовувати переваги міжнародного поділу праці й ефективніше – ресурси, що позначається на всіх сегментах суспільного життя. Однак Захід не завжди поділяє ці сподівання. Водночас входження України в західноєвропейську цивілізацію не тільки відкриває можливості для піднесення добробуту, а й обмежує суверенітет. Сьогодні можна з упевненістю сказати, що переважна більшість урядів світу передала досить значну частину своїх повноважень міжнародним організаціям. Зокрема, відбувається процес послаблення державної влади, що зумовлено зростанням ролі наднаціональних організацій в управлінні економікою інтеграційних об‘єднань і, як наслідок, виникають передумови до втрати суверенітету та економічної небезпеки. Соціальна політика країни дедалі більше формується імпліцитною та експліцитною соціальною політикою численних наддержавних організацій, починаючи від світових інституцій (таких, як Світовий банк і Міжнародний валютний фонд та наддержавних органів. Вони диктують державам свої рішення щодо економічних взаємовідносин, умов експорту й імпорту, обмеження та заборони. Дані обмеження стосуються у більшій мірі економіки. Так, Організація Об‘єднаних Націй (ООН) і регіональні міждержавні структури (такі, як Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) та Рада Європи) приймають рішення і правові акти, обов‘язкові до виконання всіма країнами-учасницями. Наслідком недотримання домовленостей можуть бути економічні санкції, поглиблення економічної кризи та втрати економічної безпеки. У близькій перспективі Україні не слід розраховувати на повноправне членство в ЄС, але, як невід‘ємна частина регіону Центральної та Східної Європи, вона може долучитися до співпраці з іншими європейськими країнами в розбудові загальноєвропейської системи економічної безпеки. Водночас аналіз розвитку субрегіональних і регіональних економічних тенденцій свідчить про те, що нова міжнародна система у XXI столітті може скластися й без урахування інтересів України, а наша країна буде включена у світовий економічний простір не як повноправний суб‘єкт, а як об‘єкт зацікавленості інших країн. Орієнтація України на євроатлантичний простір, у разі успішної реалізації стратегічних завдань, може забезпечити включення її в західну цивілізаційну спільноту. Однак декларування пріоритетності євроінтеграційного вектора зовнішньої політики аж ніяк не означає, що в цьому нашу країну підтримує абсолютна більшість політичних сил у країнах Євросоюзу. Зокрема, географічні параметри нинішньої версії ―ініціативи сусідства‖ щодо України з боку західних сусідів породжують підозру, що вони є неформальним засобом демаркації остаточних кордонів Європи XXI століття. Віднесення Східної Європи та Північної Африки до одного ―кола дружніх сусідів‖ має на меті створення ―санітарної зони‖. Окрім того, інтеграція до найрозвиненіших, у соціально-економічному сенсі, країн потребує участі України в проривних науково-технічних проектах світових лідерів. Певні сподівання на успіх цієї перспективи дають заяви щодо реформування української газотранспортної системи, добудови нафтопроводу ―ОдесаБроди‖, освоєння Чорноморського шельфу тощо. Науково-технічна співпраця з ЄС та США має відбуватися з певними гарантіями отримання національних інтересів та забезпечення економічної безпеки України. Однак, геополітичні центри не завжди зацікавлені в суверенітеті й національній цілісності слабких держав. Політика Заходу спрямована на захоплення нових ринків збуту, ліквідацію потенційних конкурентів, пошук нових джерел постачання дешевих ресурсів або низькотехнологічної індустріальної продукції екологічно небезпечних виробництв. Входження ж до COT і європейської зони вільної торгівлі матиме очікувані позитивні результати 9 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки тільки тоді, коли його переваги буде забезпечено не лише якістю угод про входження, а й наявністю в України достатньої кількості підготовлених до роботи в нових умовах спеціалістів. Вступ Китаю якого до COT був поетапним і передбачав програми формування кадрового корпусу фахівців системи державного управління для роботи у світовому конкурентному середовищі. Україні слід брати такий досвід по відношенню до майбутнього вступу до ЄС. Отже, власні проблеми ми повинні розв‘язувати самі. На сьогодні прогрес будь-якої держави визначає вже не ресурсний потенціал, а її ―інтелект‖, її успіх залежить від здатності приваблювати інтелектуальний потенціал, який формується досягненнями науки, умінням перетворити результати творчої діяльності на виробництво конкурентоспроможної продукції та послуг. Країни з квітучою економікою продовжують розвиватися тому, що серед інших чинників вони контролюють і створюють знання – найтвердішу валюту сьогодення. У промислово розвинених країнах 80–95 % приросту ВВП формується за рахунок патентів, найсучасніших технологій. Підтвердженням цього є приклад країн-лідерів у виробництві інтелектуальної продукції (кількість патентів на 1 млн населення): Японія – 994, Південна Корея – 779, США – 289, Швейцарія – 271, Німеччина – 235. Прибутки від продажу ліцензій на запатентовані розробки становлять понад 100 млрд. доларів США. Економічна безпека України тісно пов‘язана з подальшим поглибленням євроінтеграційних процесів і через те необхідно спочатку забезпечити сталу позитивну динаміку основних економічних показників, прискорене розв‘язання соціальних проблем. Україна та ЄС розпочали переговорний процес щодо укладення нового рамкового договору, який тимчасово має робочу назву ―нова посилена угода‖ або ж ―угода про асоціацію‖. На період до її укладення щороку за взаємною згодою сторін автоматично продовжується чинність УПС. Партнерський діалог Україна–ЄС розвивається в рамках щорічних засідань: саміту Україна–ЄС за участю Президента України та ―трійки‖ ЄС у складі глави уряду або держави країни, головуючої в ЄС, президента Європейської комісії та високого представника ЄС з питань спільної зовнішньої та безпекової політики (СЗБП); Ради з питань співробітництва за участю Прем‘єр-міністра України та ―трійки‖ ЄС у складі міністра закордонних справ країни, головуючої в ЄС, президента ЄК та високого представника ЄС з СЗБП; комітету та галузевих підкомітетів з питань співробітництва; комітету парламентського співробітництва; регулярних консультацій Україна–―трійка‖ ЄС і постійних експертних консультацій. Між Україною та ЄС щорічно відбувається понад 80 офіційних зустрічей і консультацій на високому й експертному рівнях, що сприяє економічній безпеці України. Єврокомісія схвалила Європейський інструмент сусідства та партнерства ―Стратегія ЄС щодо України на період 2007–2013 pp. (ЄІСП)‖, розроблений у рамках ЄПС. Мета ЄІСП – наближення країн, раніше охоплених програмою ТАСІС, до норм і стандартів законодавства ЄС. Ним передбачено заходи зі стимулювання наближення України до Євросоюзу та з матеріально-фінансового забезпечення реалізації стратегії ―Посилюючи європейську політику сусідства‖ (грудень 2006 року). Головними завданнями його є: сприяння економічному та глибшому політичному співробітництву між ЄС і країнами-партнерами; надання допомоги для використання специфічних можливостей і розв‘язання проблем країн, котрі географічно мають єдиний кордон з країнами ЄС або географічно близькі до країн-сусідів ЄС. На сьогодні затверджено Державну цільову програму інформування громадськості з питань європейської інтеграції України на 2008–2011 роки. Однак, представники Єврокомісії констатують уповільнення й гальмування необхідних і передбачених раніше реформ в Україні, відзначаючи водночас чергові успіхи в переговорних процесах, зокрема в розробці нової угоди про асоціацію.

20.03.2009 р. на саміті ЄС затвердив нову модель співробітництва з країнами, що межують з ЄС, – програму ―східного партнерства‖, розраховану на Україну, Грузію, Вірменію, Азербайджан, Молдову та Білорусь. Програмою передбачено заходи зі стимулювання інтеграційних процесів між цією шісткою пострадянських країн, розташованих у безпосередній близькості до кордонів ЄС, і між ними й ЄС у цілому. Це, зокрема, співпраця в енергетичній сфері, створення інтегрованої системи управління кордонами як ефективного засобу протидії нелегальній міграції, допомога, спрямована на вирівнювання соціально-економічного розвитку окремих регіонів у самих країнах-учасницях програми ―східного партнерства‖ тощо. Висновки. Таким чином, у стосунках Україна–ЄС наша країна, незалежно від внутрішньополітичної конкретики і змін владних структур, традиційно зорієнтована на обмеження євроінтеграційних зусиль нормотворчою й інституційною роботою та активною діяльністю на зовнішньоекономічному напрямі для забезпечення курсу на євроінтеграцію, дотримання національних інтересів та економічної безпеки.

УДК 339.92: 351.764.1:338.24:330.3

С.О. ЮШИН ННЦ ―Інститут аграрної економіки‖ УААН

ІНТЕГРАЦІЙНІ ТА БЕЗПЕКОВІ КООРДИНАТИ УПРАВЛІННЯ СТАЛИМ РОЗВИТКОМ: МЕТОДОЛОГІЯ ПОЗИЦІОНУВАННЯ Інстинкт самозбереження є фундаментальним механізмом, який детермінує поведінку людей і людських організацій (груп, колективів, держав, цивілізацій), які прагнуть створити для себе максимальний рівень безпеки, у т.ч. безпеки економічної. Саме це прагнення лежить у підвалинах людської інтеграції, тому що саме масштаб діяльності є фактором зростання її ефективності, мінімізації її ризиків тощо. Тому узгодження безпекових та інтеграційних координат управління процесами національного сталого розвитку є актуальною задачею.

10 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки Instinct of self-preservation is fundamental mechanism to determine behaviour of people and human organizations (namely: groups, social groups, states, civilizations) aiming at creating maximum level of security, including economic safety. It is this aspiration that is fundamental for human integration, since the very scale of activity is the factor of its efficiency, increasing, minimizing of its risks, etc. Therefore the balance of safety and integration co-ordinates of steady national development processes management is the issue of the day. Постановка проблеми у загальному її вигляді та її зв’язок із важливими науковими і практичними завданнями. Україна за період своєї незалежності зробила значні зусилля у напрямі європейської інтеграції. У ―Основних напрямах зовнішньої політики України‖ (Постанова Верховної Ради України № 3360 від 2.07.1993 р.) згадуються економічні інтереси України, пов‘язані з інтегруванням її економіки у світове господарство, а також просування до асоційованого, а згодом й до повного її членства у Європейському Союзі (ЄС). У 1994 році підписана Угода про партнерство і співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами (Закон № 237). У 1997 р. Законом України № 452 була ратифікована Європейська хартія місцевого самоврядування. Указом Президента України № 615 у 1998 р. була затверджена Стратегія інтеграції України до ЄС, а у 2000 р. Указом № 1072 – Програма інтеграції України до ЄС. У 2002 р. Законом України № 228 прийнята Концепція Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства ЄС, а вже у 2004 р. Законом України № 1629 – Загальнодержавна програма адаптації законодавства України до законодавства ЄС. У 2005 р. Законом України № 2831 була ратифікована Європейська ландшафтна конвенція. У 2005 р. Кабінетом Міністрів України був схвалений План дій ―Україна–ЄС‖ Європейська політика сусідства а Законом України № 137 ратифікована Європейська соціальна хартія. Україна вже є членом Міжнародних фінансових організацій, ILO, ISO, FAO OUN, WTO тощо. Практична реалізації задекларованих інтеграційних і безпекових прагнень України є очікуваною для переважної більшості її населення та політичної еліти. Але ж ці прагнення не співпадають лінійно. Реалізація одних безпекових аспектів може входити у протиріччя із певним колом інтеграційних аспектів, і навпаки. Тобто вони розділяють соціально-економічну площину як абсциса і ордината. А відповідно й дослідження безпекових та інтеграційних координат управління національним сталим розвитком для сучасної України в умовах прискореної глобалізації є актуальною науково-практичною задачею. Аналіз останніх досліджень чи публікацій. Стратегія економічного та соціального розвитку України (2004–2015 роки) зазначає, що чітка і пріоритетна орієнтація України на інтеграцію в ЄС має розглядатися як основа стратегії соціального і економічного розвитку нашої держави на наступні десять років і більш віддалену перспективу [1, с. 16]. Водночас у згаданій стратегії містяться й застереження проти сприйняття інтеграції як такого-собі ―переміщення‖ країни з однієї точки глобального простору в іншу. Вирішальною передумовою для здійснення інтеграції є внутрішня зміна самого претендента на членство у ЄС. Бо некритичне сприйняття будьяких рекомендацій зарубіжних експертів, які часто зводяться до застосування штучних стереотипів (механічна калька з чужого досвіду) і не враховують специфіки нашої держави, породжують реформи, що виявляються небезпечними і деструктивними у соціально-економічному відношенні. Враховуючи незавершеність створення в Україні цілісної системи організації економічної безпеки держави і наявність суттєвих загроз у різних сферах (інституційній, соціальній, фінансовій, структурній, інноваційній, інфраструктурній, енергетичній тощо) [1, с.

40–41, 350–354], кожен інтеграційний крок України має отримувати своє всебічне безпекове обґрунтування. Досліджуючи проблеми економічної безпеки, В.М. Геєць робить важливий висновок, що економічна безпека, по-перше, диференціюється на економічну безпеку особи, підприємства і держави, по-друге, є досить складним у структурному відношенні утворенням, по-третє, має спрямування на забезпечення економічного розвитку з метою задоволення економічних і соціальних потреб громадян при оптимальних витратах праці, природоохоронному використанні сировинних ресурсів і збереженні навколишнього середовища [2, с. 13–15]. Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Проблематика підвищення безпекового та інтеграційного потенціалу особи, підприємства або держави розглядалася, починаючи від релігійних писань й трактатів та праць стародавніх мислителів, багатьма вченими. Але й до сьогодні аспекти інтеграції та безпеки розглядаються переважно ізольовано один від другого і на основі одномірної абсолютизації їх впливу на хід подій. Хоча ще Платон попереджав, що перевищення міри єдності несе для держави загрози [3, с. 211]. Те саме стосується також і надмірної безпеки, бо, як стверджують вчені-екологи, пошук максимуму відстані від небажаної області традиційно є найважливішим принципом техніки безпеки, охорони здоров‘я і довкілля, але тут виникає й парадокс, коли прагнення системи триматися подалі від загрозливої межі області стійкості може приводити до загибелі системи, бо сама область стійкості може непомітно стискатися і нарешті зникати [4, с. 21–22]. Отже, пошук мірі і диспозиції інтеграційних та безпекових пріоритетів має стати предметом дослідження. Формулювання цілей статті (постановка завдання). Метою статті є визначення методологічних принципів узгодженого між собою формування інтеграційних і безпекових координат управління процесами національного сталого розвитку України. Відповідно до цієї мети, завданнями даного дослідження визначені: 1) з‘ясування визначальних тенденцій та закономірностей у формуванні соціумами їх індивідуальних та колективних стратегій власного керованого сталого розвитку у системі інтеграційних і безпекових координат; 2) дослідження причинно-наслідкових зв‘язків між континуумами ―інтеграція-диференціація‖ і ―безпека– загроза‖ у контексті історичних просторово-часових передумов функціонування і розвитку соціальних систем; 3) актуалізація формування методології індивідуального пошуку кожною країною власної національної диспозиції у координатах ―інтеграція–диференціація‖ та ―безпека–загроза‖ (управління сталим розвитком).

11 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки Виклад основного матеріалу. Концепція переходу УРСР до ринкової економіки підкреслює особливість для України ролі включення економіки у широкі світогосподарські зв‘язки, залучення іноземних інвесторів для утворення спільних виробництв і необхідних ринкових структур. Тобто, вона пропагує інтеграційний абсолют без будь-яких безпекових застережень плану. Щось типу ―беззастережної капітуляції‖ перед світовим ринком. Разом з тим, проблема забезпечення національної безпеки і уникання загроз як функції держави – чільна з самого початку історії цивілізації, бо є віддзеркаленням інстинкту самозбереження. Так, Хаммурапі (XVIII ст. до н. е.) бачив свою провіденціальну місію у об‘єднанні Месопотамії на основі ―відшукання безпечних місць та відкриття виходу із тяжких бідувань‖. Біблія ілюструє еволюційний пошук людством міри між диференціацією соціуму (за видами діяльності, соціальним статусом тощо) та його інтеграцією (на основі адекватної взаємодії диференційованих груп). Приклад ―вавілонського стовпотворіння‖ вказує на те, що надмірна інтеграція людей може породжувати химерні цілі, тобто містити у собі велику загрозу майбутньої тотальної дезінтеграції. Хоча ідеалом суспільної інтеграції (збирання ―вигнанців‖ на основі міжкласової гармонії) у Біблії є стан, коли ―вовк буде жити разом з ягням, а барс буде лежати разом з козлям; і теля, і молодий лев, і віл будуть разом, і мале дитя буде водити їх. І корова буде пастися з медведицею і діти їх будуть лежати разом; і лев, як віл, буде їсти солому‖ [Іс. 10: 6–7]. Але цей стан Абсолютно Безпечної і Абсолютно Інтегрованої (за визначенням буддизму – недиференційованої цілісності) біо-соціосфери (ідеал ноосфери) є поки невизначеним майбутнім. А сьогодні поки ми бачимо, що і країни великої ―сімки‖ (G7) і країни великої двадцятки (G20) прийняли рішення, що усі вони буде виходити із економічної кризи самотужки. Як кажуть: дружба дружбою, а тютюн порізно. Так що поки людство загалом і усі його представники (держави, колективи, групи, особи) мають виходити із скрутних ситуацій з врахуванням реалій буття, де, як вчить нас мудрий Екклезіаст, ―час розкидати каміння, і час збирати каміння‖ [Еккл. 3: 5]: час диференціації, і час інтеграції; час безпеки, і час загрози. Тому для України є вкрай важливим відшукання адекватної викликам часу міри у інтеграційних і диференційних підвалинах соціального буття, бо відстань від такої міри визначає прийнятну диспозицію у континуумі ―безпека – загроза‖ (рис. 1). ІНТЕГРАЦІЯ Позитив: зменшує дію фундаментальних ентропійних чинників; підвищує рівень кореляції між cуб‘єктами; сприяє оновленню комбінацій диференційованих знань і дій

Б Е З П Е К А

Позитив: потенційно дозволяє особі чи соціуму зосереджуватися на проблемах стратегічного плану Негатив: сприяє психологічній релаксації, ігноруванню реалій людського буття, далеких від ідеалу

Позитив: забезпечує необхідний рівень ентропії у системі; знижує кореляцію між суб‘єктами до суспільно-прийнятного рівня; сприяє виділенню новітніх елементів у знаннях і діях

Негатив: зменшує дію фундаментальних інформаційних чинників (гальмує різноманіття); обмежує розвиток індивіда; звужує спектр комбінацій диференційованих знань і дій

М І Р А

Позитив: помірний стрес мотивує особу чи соціум на більш активну діяльність та на мобілізацію резервів Негатив: надмірний стрес трансформується у страх (або дистрес), який паралізує і руйнує особу чи соціум

З А Г Р О З А

Негатив: збільшує дію фундаментальних ентропійних чинників; сприяє ―війна усіх проти усіх‖ (руйнує кореляції між суб‘єктами); робить знання і дії неосяжними (некерованими)

ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ Рис. 1. Методологічна квадратура координатних систем “диференціація–інтеграція” та “безпека–загроза”

На стародавніх храмах карбували дві сентенції: ―пізнай самого себе‖ і ―нічого через міру‖. Сучасний світ живе наполовину за принципом ―людина людині – вовк‖ і наполовину за принципом ―підстав щоку під удар‖. Суміш цих двох принципів є специфічною у випадку кожної конкуруючої і прагнучої до партнерства особи. Тому у Сунь-Цзи ми знаходимо: якщо знаєш його і знаєш себе, бийся хоч сто разів, – а загрози не буде; якщо знаєш себе, а його не знаєш, – один раз переможеш, другий раз будеш переможений; якщо не знаєш ні себе, ні його, – кожен раз, коли будеш битися, ти будеш переможений. Формально він пропагує єдність (думки народу 12

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки однакові з думками правителя). Але війна – це шлях обману, де треба показувати противнику форму, а самому цієї форми не мати, тоді сам збережеш цілісність (внутрішню інтегрованість), а противник розділить на частини (дезінтегрується – диференціюється). Гарно ж воює той, хто керує противником і не дає йому керувати собою. Тому непереможність – завжди у самому собі, тоді як можливість перемоги – завжди у противнику [5, с. 37–48]. Так історично будувалася діалектична філософія виживання – у рамках класичної квадратури двох пар протилежностей – інтеграції і диференціації, безпеки – загрози. Залежно від часу і місця конфігурація цієї ―фігури‖ може змінюватися, але незмінним залишається методологічний принцип. Аристотель оформив його у систему правил діалектики: усе виникає з протилежностей; те, що може діяти так, може діяти й навпаки; немає здатності робити у один і той же час протилежне одне другому; роблять мірою те, що не допускає додавання і віднімання – єдине є міра речей; єдине і множинне протистоять одне іншому різним чином; треба перш за усе досліджувати, з чого складається проміжне між протилежностями [6]. Отже, саме у відшуканні іманентної міри між протилежностями (методологічна адекватність просторово-часової диспозиції) – запорука успіху суб‘єкта. А.Дж. Тойнбі, вивчаючи процес боротьби Природи і Цивілізації, дійшов висновку: занадто гарні умови заохочують повернення до природи, припинення усякого зростання [7, с. 126]. Конституція України у статті 17 декларує: забезпечення економічної та інформаційної безпеки України є найважливішими функціями держави, справою всього українського народу. Тут, мабуть, очікується, що спільність безпекового предмету виступить потужним внутрішнім національним інтегратором. Але ж стратегія інтеграції України до ЄС (указ Президента України № 615, 1998 р.) говорить про глобалізацію світового господарства і уніфікацію національних економік на засадах СОТ, про те, що економічні тенденції в державах – членах ЄС є важливими факторами економічної інтеграції; що безпека України у контексті загальноєвропейської безпеки ґрунтується на тому, що розвиток і зміцнення ЄС поглиблюють загальноєвропейську безпеку в усіх її вимірах; що інтеграційний процес полягає у впровадженні європейських норм і стандартів тощо. Тобто, така інтеграція із зовнішнім світом може відбутися лише шляхом внутрішньої дезінтеграції (диференціації) з передачею певної частини власного суверенітету у зовнішню систему. І це при тому, що та ж сама стаття 17 Конституції закликає до захисту суверенітету. Якщо розглянути поняття ―інтегрований‖ у військовому контексті, то воно є синонімом поняття ―переможений‖. З одного боку, Закон ―Про основи національної безпеки України‖ (№ 964, 2003 р.) до чільних пріоритетів відніс створення конкурентоспроможної ринкової економіки; утвердження інноваційної моделі розвитку, а з другого боку – інтеграцію України в європейський економічний, правовий простір. Цілком зрозуміло, що завжди більш інноваційна система буде намагатися не інтегруватися до менш інноваційної, а інтегрувати її до себе. Або ж на основі партнерства увійти у союз двох рівно-інноваційних систем (як це передбачено у ЄС). Та ж тоталітарне утворення (на зразок СРСР) і асоціативний союз (на зразок ЄС чи США) – зовсім різні форми інтеграції. План дій ―Україна – ЄС‖ (2005 р.) передбачає інтенсифікацію безпекових відносин України та ЄС, хоча чомусь при забезпеченні проведення подальших законодавчих реформ в Україні відповідно до міжнародних стандартів. Та міжнародних стандартів національних законодавчих реформ не існує і у принципі не може існувати (якщо ж звичайно виключити існування т.зв. ―таємного світового уряду‖). Тому виглядає більш доречним визначення в Стратегії національної безпеки України (Указ Президента України № 105, 2007 р.) стратегічних пріоритетів: забезпечення прийнятного рівня економічної безпеки та активізація інноваційних процесів. У такій редакції вже стає ясно: Україна має намір, все ж таки, шукати свою міру інтеграції і безпеки на основі власного розвитку. Безумовно, слід визнати позитивним входження України у міжнародний стандартизаційний простір, що за останні роки втілено у ДСТУ ISO/IEC Guide 51-2002 – Аспекти безпеки: Настанови щодо їх включення до стандартів; ДСТУ-П OHSAS 18001: 2006 – Система управління безпекою та гігієною праці; ДСТУ IEС 60073: 2005 – Основні принципи та правила з безпеки щодо інтерфейсу ―людина-машина‖; ДСТУ EN 1005-1: 2005 – Безпечність машин; Фізичні можливості людини; ДСТУ ISO 14015: 2005 – Екологічне управління; ДСТУ ISO 22000: 2007 – Системи управління безпечністю харчових продуктів тощо. Проте цей процес полегшить пошук партнерського зближення України і ЄС на основі вибору ретельно зваженої міри інтеграції партнерів. Так було споконвік, починаючи від законів Хаммурапі і біблійних заповітів. У стародавньому римському праві процеси соціальної інтеграції і корпоративних відносин з елементами партнерства опрацьовувалися протягом століть. Але й сьогодні ми бачимо дуже суттєві складнощі у цих процесах, які А.Дж. Тойнбі пояснює тим, що коли одна культура втручається у іншу, проникаюча сила кожного елементу прямо протилежна його соціальній цінності: економічний елемент сприймається чужою культурою з найбільшою готовністю, за ним слідує політика, а на останньому місці виявляється культурний елемент (головним недоліком варварського етичного кодексу є те, що він носить особистий, а не суспільний чи інституціональний характер); тому й виникає парадокс, коли один і той же інститут у різних середовищах викликає разюче різних ефект у двох різних соціумах [8, с. 25, 36, 468]. Безумовно, Україна на 100 % сприймає ідею економічної інтеграції з ЄС, на 50 % – ідею політичної інтеграції, і на 0,25 % – ідею культурної інтеграції. Якщо перемножимо 1,0 на 0,5 і на 0,25 – отримаємо інтегральний рівень готовності інтеграції України до ЄС – 0,125. А це вже небезпечно як для ЄС (інтеграція ―чужинця‖ як загроза для європейської культури), так і для України (загроза втрати національного суверенітету – як УРСР у СРСР). Не треба забувати, що сталий розвиток як європейська парадигма ґрунтується лише на 1/3 на економіці, і на 2/3 на соціальних і екологічних підоймах, які мають пряме відношення до аспектів духовного – культури і моралі. Якщо об‘єднати ідею У.Р. Ешбі щодо необхідності опрацювання надійних критеріїв розрізнення ―гарних‖ і ―поганих‖ організацій як інтегративних утворень [9] та ідею Н. Вінера щодо необхідності вивчення систем у діапазоні ―організація – дезорганізація‖ [10], стає зрозумілим, що стратегічно гарною в залежності від 13 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки реальних обставин може бути як система організована, так і дезорганізована. Все залежить від цілей, до яких прагне суб‘єкт. Безумовно, переведення будь-якої системи у якийсь новий стан завжди здійснюється через підвищення ентропії (дезорганізації). Але ж якщо ми не прагнемо до трансцендентального і трансперсонального, то тоді, вважає А. Маслоу, ми стаємо хворими, брутальними та заперечуємо усе і уся або ж впадаємо у стан повної безнадійності та апатії [11, с. 366]. Проте вихід за традиційні межі викликає і стрес, який є мотиватором до певної межі, за якою, стверджує Г. Сел‘є, він переростає у дистрес і справляє руйнівний вплив на особу [12]. Те ж саме стосується і відчуття безпеки (миру та злагоди), яке може сприяти зосередженню суб‘єкта на новітніх творчих задачах, а може ―приспати‖ ілюзіями того, що це триватиме вічно. Ось тому Платон і говорить, що не надихає нас на дослідження те, що не діє одночасно у протилежних напрямах (амбівалентно або діалектично). Висновки. Викладені результати наукових досліджень дають підстави зробити наступні висновки: 1) розвинуті країни світу і їх угрупування формують індивідуальні і колективні стратегії на підвалинах парадигми керованого сталого розвитку у системі інтеграційних і безпекових координат; але пошук ними міри у інтеграційності і безпековості здійснюється не резонансно, а дифузійно, що є важливим прикладом для інших; 2) історія незаперечно доводить, що зв‘язок між інтеграційністю системи та рівнем її безпеки є складним і залежить від конкретних просторово-часових умов: оптимум інтеграції тотожний оптимуму диференціації, а оптимум безпеки – оптимуму загрози; індивідуальний вибір таких оптимумів – суверенне право кожної особи; 3) соціуми формують методології позиціонування себе у системі координат ―інтеграція–диференціація‖ та ―безпека–загроза‖, де транспарентною є формальна складова методології, тоді як інтуїтивна її складова є прихованою; тому кожна країна повинна не копіювати чужі такі диспозиції, а відшукувати власні національні. Перспективи подальших досліджень у даному напрямку пов‘язані із удосконаленням методологічних підвалин управління соціально-економічними процесами з врахуванням викликів інформаційної епохи, на чому наполягав П.Друкер і що взагалі є об‘єктивною передумовою національного та глобального сталого розвитку. Література 1. Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004–2015 роки) ―Шляхом європейської інтеграції‖ / Авт. кол.: А.С. Гальчинський, В.М. Геєць та ін.; Нац. ін-т стратег. дослідж., Ін-т екон. прогнозування НАНУ, М-во економіки та з питань європ. інтегр. України. – К.: ІВЦ Держкомстату України, 2004. – 416 с.

2. Моделювання економічної безпеки: держава, регіон, підприємство / Геєць В.М., Кизим М.О., Клебанова Т.С., Черняк О.І. та ін.; за ред. Гейця В.М.: Монографія. – Х.: ВД ―ІНЖЕК‖, 2006. – 240 с.

3. Платон. Государство / Платон. Соч. в 3-х томах, т. 3, ч. 1. – М.: Мысль, 1971. – С. 89–454.

4. Экологические системы. Адаптивная оценка и управление / Под ред. К.С. Холинга: пер. с англ. – М.: Мир, 1981. – 397 с.

5. Сунь-Цзы. Трактаты о военном искусстве / Сунь-Цзы, У-Цзы; Пер. с кит., предисл. и коммент. Н.И. Конрада. – М.: ООО ―Изд-во АСТ‖; СПб.: Terra Fantastica, 2004. – 558 с.

6. Аристотель. Метафизика / Аристотель. Соч. в 4-х томах. Т. 1. – М.: Мысль, 1976. – С. 63–368.

7. Тойнби А.Дж. Постижение истории: сб. – Пер. с англ. М.: Айрис-пресс, 2006. – 640 с.

8. Тойнби А.Дж. Цивилизация перед судом истории: сб. / Пер. с англ. – М.: Айрис-пресс, 2006. – 592 с.

9. Эшби У.Р. Принципы самоорганизации / Принципы самоорганизации: пер. с англ. – М.: Мир, 1966. – С. 314–343.

10. Винер Н. Кибернетика, или управление и связь в животном и машине: пер. с англ. – 2-е изд. – М.: Наука, 1983. – 344 с.

11. Фрейджер Р., Фейдимен Д. Личность. Теории, упражнения, эксперименты / пер. с англ. – СПб.: прайм-ЕВ-РОЗНАК, 2004. – 608 с.

12. Селье Г. Стресс без дистресса: пер. з нім. – М.: Прогресс, 1979. – 123 с.

УДК 338.246(477)

Д.М. ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ, М.О. СТАДНІК Хмельницький національний університет

ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВ У ПЕРІОД ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ У статті розглядається важливість забезпечення економічної безпеки підприємств як невід‟ємної частки економічної безпеки країни загалом. Визначено загрози економічної безпеки підприємств, та перелік завдань на шляху їх подолання. Висвітлено мету та цілі безпеки підприємств. Охарактеризовано процес забезпечення економічної безпеки суб‟єктів господарювання. Розглянуто таку важливу складову економічної безпеки, як ресурсне забезпечення підприємства, зокрема його інформаційну та інноваційну частину.

The article deals with the importance of providing economic security of enterprises as an inalienable part of country‟s economic security on the whole. Threats to economic security of enterprises, as well as the list of tasks on the way of their overcoming are determined. It highlights the purpose and objectives of enterprises safety. The process or providing economic security of economic entities is largely monitored. The research considers an important constituent of economic safety such as recourse providing of an enterprise in particular its informative and innovative part.

14 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки Вступ. У період глобалізації надзвичайно актуальним постає питання забезпечення економічної безпеки підприємств як невід‘ємної складової збереження економічної безпеки країни. Зважаючи на особливості розвитку ринкової економіки в Україні, нестабільність політичної і економічної ситуації, та недосконалість законодавчої бази процес забезпечення економічної безпеки підприємств все більше ускладнюється. Численні дослідження показують що надійний захист інтересів любого підприємства можливий тільки при системному підході до його організації. Система забезпечення економічної безпеки підприємства повинна розглядатися як упорядкована сукупність взаємодіючих елементів, сукупну дію яких спрямовано на якісну реалізацію захисту інтересів підприємства від зовнішніх і внутрішніх загроз. Аналіз досліджень та публікацій з цієї наукової проблеми. За ринкових умов господарювання та у період інтеграційних процесів дуже важливого (якщо не вирішального) значення набуває економічна безпека всіх суб‘єктів підприємницької та інших видів діяльності. Таким чином питання щодо забезпечення економічної безпеки підприємств знайшли розкриття в наукових працях українських та російських вчених – Г.В. Козаченко, В.П. Пономарьова, О.М. Ляшенко [1], Л.Г. Окорокова [4]. Т. Сухорукова [5], А.В. Кашина [6] та ін. У даний час існує два наукових напрями щодо визначення економічної безпеки. А.В. Кашина є прихильником першого напряму, згідно з яким економічна безпека підприємств розглядається як захист від негативних впливів (загроз) зовнішнього і внутрішнього середовища. У концепції другого напряму Г.В. Козаченко, В.П. Пономарьова, О.М. Ляшенко розглядають економічну безпеку підприємства як гармонізацію інтересів підприємства з інтересами взаємодіючих з ним суб‘єктів зовнішнього середовища. Л.Г. Окорокова вводить поняття ресурсного забезпечення економічної безпеки підприємства, та розглядає складові його можливого забезпечення. Т. Сухорукова у своїх дослідженнях визначає поняття економічної безпеки підприємства – як такий стан корпоративних ресурсів (ресурсів капіталу, персоналу, інформації і технології, техніки та устаткування, прав) і підприємницьких можливостей, за якого гарантується найбільш ефективне їхнє використання для стабільного функціонування та динамічного науково-технічного й соціального розвитку. Постановка завдання. Економічна безпека являє собою універсальну категорію, що відбиває захищеність суб‘єктів соціально-економічних відношень на всіх рівнях, починаючи з держави і закінчуючи кожним її громадянином. При теперішньому інтенсивному інтеграційному процесі надзвичайно важливим є приділення уваги саме забезпеченню економічної безпеки підприємств Для успішного вирішення завдання по забезпеченню безпеки господарюючих суб‘єктів необхідно мати чітке теоретичне уявлення про суть економічної безпеки підприємства, основні небезпеки і загрози, основні умови забезпечення економічної безпеки. Чіткого визначення потребує перелік завдань, що підлягають вирішенню при створенні системи забезпечення економічної безпеки підприємства [1]. Результати. Економічна безпека підприємства – це захищеність його діяльності від негативних впливів зовнішнього середовища, а також спроможність швидко усунути різноманітні погрози або пристосуватися до існуючих умов, що не позначаються негативно на його діяльності. Зміст даного поняття містить у собі систему засобів, що забезпечують конкурентостійкість і економічну стабільність підприємства а також сприяють підвищенню рівня добробуту робітників. Необхідність постійного дотримання економічної безпеки зумовлюється об‘єктивно наявним для кожного суб‘єкта господарювання завданням забезпечення стабільності функціонування та досягнення головних цілей своєї діяльності. Рівень економічної безпеки фірми залежить від того, наскільки ефективно її керівництво і спеціалісти (менеджери) будуть спроможні уникнути можливих загроз і ліквідувати шкідливі наслідки окремих негативних складових зовнішнього і внутрішнього середовища. Система забезпечення економічної безпеки підприємства може розглядатися як упорядкована сукупність взаємодіючих елементів, сукупну дію яких спрямовано на якісну реалізацію захисту інтересів підприємства від зовнішніх і внутрішніх загроз. Для кожного підприємства зовнішні і внутрішні загрози є суто індивідуальними. Разом з тим вказані види загроз включають окремі елементи, які можуть бути використані практично до будь-якого суб‘єкта господарської діяльності. Так, до зовнішніх загроз і дестабілізуючих чинників можна віднести несприятливу зміну політичної системи; макроекономічні потрясіння (кризи, інфляція, втрата ринків сировини, матеріалів, енергоносіїв або товарів); протиправну діяльність кримінальних структур, конкурентів і фірм, що займаються промисловим шпигунством або шахрайством, а також правопорушення з боку корумпованих працівників контролюючих і правоохоронних органів. До внутрішніх загроз належать дії або бездіяльність (зокрема, умисні або ненавмисні) співробітників підприємства, що суперечать інтересам його діяльності, наслідком яких можуть бути нанесення економічного збитку підприємству, порушення порядку використання технічних засобів, встановленого режиму збереження інформації, яка становить комерційну таємницю, підрив його ділового іміджу в бізнес-кругах, виникнення проблем у стосунках з реальними або потенційними партнерами тощо [2]. Умовами забезпечення економічної безпеки підприємства є легітимність усіх видів його діяльності, використання системного підходу до забезпечення економічної безпеки підприємства та відповідне ресурсне забезпечення. Для забезпечення економічної безпеки необхідно використовувати засоби, що є у розпорядженні підприємства. Проте заходи щодо забезпечення безпеки повинні розроблятися на основі і в рамках чинних правових актів. Локальні правові акти підприємства не повинні суперечити законам і підзаконним актам. Не дотримання даної умови може зрештою привести до припинення діяльності підприємства.

15 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки Надійний захист інтересів любого підприємства можливий тільки при системному підході до його організації. Перелік завдань, що підлягають вирішенню при створенні системи забезпечення економічної безпеки підприємства, можна визначити таким чином: захист законних прав та інтересів підприємства; моніторинг стану зовнішнього середовища бізнесу; ідентифікація можливих загроз економічній безпеці підприємства і розробка превентивних заходів для попередження або зменшення виробничих, комерційних та інших ризиків; вивчення партнерів, клієнтів і конкурентів підприємства; профілактика і припинення можливої протиправної діяльності персоналу підприємства, який може завдати шкоди економічній безпеці; захист конфіденційної інформації підприємства, що стосується всіх сторін його діяльності; підготовка і проведення акцій, що поліпшують імідж і підвищують ділову репутацію підприємства в очах партнерів і клієнтів, органів державної влади і місцевого самоврядування. Залежно від зовнішніх умов і чинників, що визначають специфіку діяльності підприємства, вказаний перелік завдань може бути розширений або звужений [3]. Система безпеки підприємства покликана виконувати певні функції. До найбільш значущих з них слід віднести такі: прогнозування, виявлення, попередження, ослаблення небезпек і загроз, забезпечення захищеності діяльності підприємства та його персоналу, збереження майна та ін. Функціонування системи забезпечення економічної безпеки підприємства має ґрунтуватися на наступних принципах: законності, адекватної відповідності можливим загрозам безпеці, компетентності, адаптивності, цілісності і системності. На нашу думку головна мета економічної безпеки підприємства полягає в тім, щоб гарантувати його стабільне та максимально ефективне функціонування тепер і високий потенціал розвитку в майбутньому. До основних функціональних цілей економічної безпеки підприємства можна віднести: забезпечення високої фінансової ефективності роботи, фінансової стійкості та незалежності підприємства; забезпечення технологічної незалежності та досягнення високої конкурентоспроможності технічного потенціалу того чи того суб‘єкта господарювання; досягнення високої ефективності менеджменту, оптимальної та ефективної організаційної структури управління підприємством; досягнення високого рівня кваліфікації персоналу та його інтелектуального потенціалу; мінімізація руйнівного впливу результатів виробничо-господарської діяльності на стан навколишнього середовища; якісна правова захищеність усіх аспектів діяльності підприємства; забезпечення захисту інформаційного поля, комерційної таємниці і досягнення необхідного рівня інформаційного забезпечення роботи всіх підрозділів підприємства та відділів організації; ефективна організація безпеки персоналу підприємства, його капіталу та майна, а також комерційних інтересів. Головна та функціональні цілі зумовлюють формування необхідних структуроутворюючих елементів і загальної схеми організації економічної безпеки. Загальна схема процесу організації економічної безпеки зображена на рис. 1. Загальностратегічне прогнозування та планування економічної безпеки підприємства

Формування необхідних корпоративних ресурсів

Оцінка досягнутого рівня економічної безпеки підприємства

Організація економічної безпеки

Функціональний аналіз рівня економічної безпеки

Оперативне управління фінансово-господарською діяльністю

Стратегічне планування фінансово-господарської діяльності Загальнотактичне планування економічної безпеки Тактичне планування фінансово-господарської діяльності

Рис. 1. Схема процедури організації економічної безпеки підприємства

Процес організації економічної безпеки включає такі дії (заходи), що здійснюються послідовно або одночасно: 1) формування необхідних корпоративних ресурсів (капіталу, персоналу, прав інформації, технології та устаткування); 2) загальностратегічне прогнозування та планування економічної безпеки за функціональними складовими; 16

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки 3) стратегічне планування фінансово-господарської діяльності підприємства; 4) загально-тактичне планування економічної безпеки за функціональними складовими; 5) тактичне планування фінансово-господарської діяльності підприємства; 6) оперативне управління фінансово-господарською діяльністю підприємства 7) здійснення функціонального аналізу рівня економічної безпеки; 8) загальна оцінка досягнутого рівня економічної безпеки. Тільки за здійснення в необхідному обсязі зазначених дій (заходів) можна буде досягти належного рівня економічної безпеки підприємства. Не менш відомим фактом є роль забезпеченості підприємства усіма необхідними видами ресурсів, так зване ресурсне забезпечення підприємницької діяльності.: інформаційні , фінансові, правові, трудові, нематеріальні, матеріальні, технологічні ресурси. Схематично ресурсне забезпечення економічної безпеки підприємства представлено на рис. 2. Інформація Інформаційні ресурси Фінансові ресурси

Технологічні ресурси

Трудові ресурси

Ресурсне забезпечення економічної безпеки підприємства

Матеріальні ресурси

Правові ресурси

Нематеріальні ресурси

Рис. 2. Схема ресурсного забезпечення економічної безпеки підприємства

Таким чином, необхідним є безперервний циклічний процес пошуку, залучення та використання різних видів ресурсів, необхідних для запобігання можливих зовнішніх та внутрішніх загроз та/або різнобічного взаємоузгодження економічних інтересів підприємства. Ресурсне забезпечення економічної безпеки підприємства вимагає значних витрат і ґрунтується на комплексному використанні всіх ресурсів, їх відповідності за якістю і кількості і здатності керівництва використовувати традиційні види ресурсів в новому призначенні [4]. Слід зазначити, що інформація, що стосується всіх сторін діяльності підприємства, є в даний час найбільш цінною і дорогою зі всіх ресурсів підприємства. Саме інформація про зміну політичної, соціальної, економічної і екологічної ситуації, зміни ринків підприємства, науково-технічна і технологічна інформація, нове в методах організації і управління бізнесом дають змогу підприємству адекватно реагувати на будь-які зміни зовнішнього середовища, ефективно планувати і здійснювати господарську діяльність. Отже, процес формування та актуалізації економічної безпеки підприємства залежить від ступеня інноваційності економіки держави в цілому та інноваційності економіки підприємства зокрема, що збільшують ступінь реалізації потреб суспільства, забезпечують розвиток підприємств і підвищення рівня їх конкурентоспроможності. Поняття ―інновація‖ є широким за своєю природою, але у формуванні економічної безпеки підприємства важливими є ті винаходи, які приносять нові технічні розв‘язання; змінюють стан техніки; істотно вдосконалюють виробничі процеси і якість вихідного продукту у контексті поступової заміни старої техніки (технології), принципів, структури тощо новими об‘єктами. Інновація є одним з головних факторів економічної безпеки та конкурентоспроможності підприємства і потенційно містить в собі засади фінансового успіху. Оптимальне для формування стану економічної безпеки значення показника витрат на науково-технічну діяльність має бути не менш ніж 2 % від ВВП [5]. У контексті активізації процесів формування економічної безпеки підприємства засобами інноваційного розвитку визначено три основні функції інновацій: забезпечення росту та якісного оновлення продукції на рівні як окремого підприємства, так і національної економіки в цілому; здійснення прогресивних структурних економічних зрушень, що стосуються найважливіших народногосподарських пропорцій: відтворювальних, галузевих, вартісних; реалізація новітніх досягнень науково-технічного прогресу і підвищення на цій основі ефективності виробництва на мікро- і макрорівнях. В узагальненій структурі економічної безпеки вельми важливими є показники рівня розвитку промислових підприємств, значна частка яких є збитковими. У 2000 році цей показник дорівнював – 42 %, а впродовж 2001–2008 рр. він не був нижчим за 37 %. Середні показники рентабельності діючих промислових підприємств за 2000–2008 рр. знаходяться в межах від мінімального – 2,6 % до максимального – 5,5 %. Тому, цілком об‘єктивно, що підприємство у будь-якому стані економічної небезпеки завдає шкоди не тільки власному ринковому оточенню, а також і державі взагалі, і тому таке підприємство обов‘язково повинно бути вилучено з його підприємницького середовища.

17 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки Висновки. Усе вищенаведене пояснює важливість порушеної теми для вітчизняних підприємств та держави в цілому. Глибоке дослідження процесу забезпечення економічної безпеки підприємств як для сучасної науки, так і для практики використання у діяльності суб‘єктів господарювання. Керівництву підприємств значну роль потрібно приділяти процесу забезпечення економічної безпеки підприємства, тим самим підвищувати його конкурентоспроможність. Велика увага повинна приділятись ресурсному забезпеченні підприємства, а зокрема інформаційному та інноваційному. Чим вища економічна безпека підприємства тим максимально ефективніше воно функціонує та тим більший його потенціал розвитку у майбутньому. Література 1. Козаченко А.В., Пономарев В.П., Ляшенко А.Н. Экономическая безопасность предприятия: сущность и механизм обеспечения: Монография. – К.: Либра, 2003. – 280 с.

2. Пекін А. Економічна безпека підприємств як економіко-правова категорія // Економіст. – 2008. – № 8. – С. 23–25.

3. Василец В.И., Василец С.В. Хорошо ли защищен ваш бизнес? // Безопасность бизнеса. – 2005. – № 1. – С. 18–21.

4. Окорокова Л.Г. Ресурсный потенциал предприятий. – СПб.: С-Пб ГТУ, 2001. – 293 с.

5. Сухорукова Т. Проблема экономической безопасности предприятия // Бизнес-информ. – 1998. – № 19. – С. 43–46.

6. Кашин А.В. Экономическая безопасность предприятия: управленческие решения: автореф. дис… канд. экон. наук / А.В. Кашин – Москва, 2008. – 25 с.

УДК 657.22

В.Є. ТРУШ, В.Ф. ЯЦЕНКО Херсонський національний технічний університет

ЕКОНОМІКА ГЛОБАЛЬНОГО ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА: ОБЛІКОВА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ КАПІТАЛУ У статті проведений аналіз наукових поглядів на дослідження капіталу як економічної категорії і об‟єкта обліку відповідно історичного розвитку суспільства, можливості його ідентифікації і оцінки для реалізації завдань стратегічного розвитку бізнес-процесів на підприємстві. Доведено, що інформаційна економіка в постіндустріальному суспільстві передбачає персоніфікацію капіталу і набуття особистістю вартісно-речових характеристик. Рекомендовано розглядати людський капітал як об‟єкт стратегічного обліку і аналізу та використовувати для оцінювання його евристичні підходи і вербальні аналітичні оцінки.

The article analyzed scientific views on research of capital as economic category and the object of account in accordance with historical development of the society, opportunities of its identification and evaluation for further realization of tasks of business process strategic development at the enterprise. It proves that information economy in post-industrial society foresees personification of capital and person‟s acquiring cost characteristics. It also recommends considering human capital as the object of strategic account and analysis as well as using its heuristic approaches and verbal analytical estimations for evaluation. Постановка проблеми. Стратегія розвитку багатьох країн світу, регіонів, областей і окремих підприємств України орієнтуються на ринки сировини і матеріалів, обсяги рухомого і нерухомого майна, запаси товарів і готової продукції, інші матеріальні активи, як на фактори стабільності і гарантії на майбутнє. Проте, головний принцип нової парадигми постіндустріального розвитку суспільства – орієнтація на інтелектуальний, творчий, креативний потенціал. Глобальне інформаційне суспільство, перш за все суспільство розумової праці, яке ґрунтується на використанні знань у всіх сферах діяльності людства: виробництва, медицини, науки, освіти. Адже, відмінність інформаційного суспільства як нової цивілізаційної хвилі це домінування створення і експлуатації нових ідей і знань. Закономірно, зміни, що відбуваються, вимагають інтерпретації основних термінів і понять обліку в контексті формування економіки інформаційного суспільства. Більшість інвесторів готові вкладати кошти в українські підприємства, що мають активи високої вартості, сподіваючись на ефективне їх використання. ―Вартість‖ висококваліфікованих спеціалістів підприємства залишається на достатньо низькому рівні, що призводить до скорочення кадрів і відтік професіоналів за кордон. Інвестований у бізнес капітал у вигляді внесків власників і засновників є лише засобом досягнення основної мети – отримання економічних вигід у майбутньому. Ділова активність інвестованого капіталу буде залежати від індивідуальних інтелектуальних, трудових якостей співробітників і їх ролі у виробництві, тобто, при такому розумінні економіка інформаційного суспільства передбачає персоніфікацію капіталу і набуття особистістю вартісно-речових характеристик. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемі перегляду теоретичних основ бухгалтерського обліку в умовах глобалізації та постіндустріального суспільства присвячені дослідження Ф.Ф Бутинця, М.П. Войнаренка, С.Ф. Голова, М.С. Пушкаря, Я.В. Соколова, В.Ф. Палія та інших.

18

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки В.Д. Базилевич і В.В. Ільїн справедливо зазначають: ―Перехід від індустріального до духовноінформаційного суспільства, трансформація моделей економічного розвитку під впливом глобалізації економіки, інтелектуалізація праці, дематеріалізація виробництва та перетворення людського капіталу на домінанту економічного розвитку породжують принципово нові проблеми, які потребують інших концептуальних рішень і переосмислення низки фундаментальних теоретико-методологічних принципів та понять економічної науки‖ [1, с. 13]. А. Бузгалін і А. Колганов відмічають: ―Глобалізація виникає як безпосередня реакція на попередній розвиток: капітал, досягши гранично можливої концентрації в межах національних границь, неминуче прагне реалізувати себе в більш широкому просторовому економічному континуумі й тим самим трансформується в глобальний капітал‖ [2, с. 6]. Б.З. Мільнер вважає, що капітал у традиційному розумінні, тобто в матеріальноречовій і фінансовій формах, поступово перестав бути основою оцінки вартості підприємства [3, с. 9]. Узагальненням наукових поглядів можна вважати позицію Галини Уманців: ―На сучасному етапі традиційна бухгалтерія не може досить ефективно обслуговувати сучасну інтелектуальну економіку, основним потенціалом якої вважаються технології та людські ресурси. Результатом такого недоліку стала суттєва невідповідність даних публічної звітності щодо реального стану підприємства та його ринкової вартості‖ [4, с. 9]. Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Для підтримки існуючих та отримання нових інвестицій виникає потреба в інформуванні потенційних інвесторів та інших учасників бізнесу про склад, структуру і кругообіг капіталу підприємства, його здатність генерувати майбутні економічні вигоди. Відсутність науково-обґрунтованих інтерпретацій економічної сутності капіталу в постіндустріальному інформаційному суспільстві, неможливість відображення вартості інтелектуального капіталу, виходячи із правил і принципів бухгалтерського обліку, призводить до незадоволення інформаційних очікувань окремих учасників бізнесу щодо адекватної характеристики фактичного стану капіталу з урахуванням викликів економіки постіндустріального суспільства. Метою статті є аналіз поглядів на дослідження капіталу як економічної категорії і об‘єкта обліку відповідно історичного розвитку суспільства, можливості його ідентифікації і оцінки для реалізації завдань стратегічного розвитку бізнес-процесів на підприємстві. Основний матеріал. Погляди на сутність капіталу як складної і багатоаспектної економічної категорії трансформувалися за різних економічних систем. В економічній літературі його визначали як засоби виробництва, гроші, цінні папери, багатство, здатне приносити дохід, та інше, тобто в загальному – це певне реальне майно чи кошти, здатні створювати нову вартість та приносити дохід. Л.Г. Ловінська трактує капітал, як ―благо, використання якого дає можливість збільшити майбутні блага‖ [5, с. 50]. Огієр Тім, Рагман Джон, Спайсер Люсінда під капіталом розуміють фінансові ресурси або фонди компанії, приватної особи або держави, що необхідні для створення підприємства або реалізації інвестиційного проекту [6, с. 3]. З позиції теорії бухгалтерського обліку визначення капіталу різними авторами представлено в табл. 1. Таблиця 1 Визначення власного капіталу

Автор М.Т. Білуха

Визначення Власний капітал визначається вартістю майна суб‘єкта господарювання, тобто чистими активами (різниця між вартістю майна і позиковим капіталом) і складається зі статутного, додаткового й резервного капіталу, нерозподіленого прибутку та цільових (спеціальних) фондів [7, с. 13] Ф.Ф. Бутинець Власний капітал підприємства визначається як різниця між вартістю його майна і борговими зобов‘язаннями, що це частина в активах підприємства, яка залишається після вирахування його зобов‘язань. Тобто до власного капіталу належать: статутний капітал, пайовий капітал, додатковий вкладений капітал, інший додатковий капітал, резервний капітал, нерозподілений прибуток (непокритий збиток), неоплачений капітал, вилучений капітал [8, с. 56] В.В. Сопко Пасив – це капітал, тобто власність відповідної фізичної або юридичної особи на активи – майно і об‘єкти (ресурси), які є на підприємстві і які контролюються ним у результаті попередніх (минулих) подій, та використання яких забезпечує збільшення капіталу. Під зобов‘язаннями розуміється, що підприємство зобов‘язане стосовно власників, акціонерів щодо виплати дивідендів, права виходу зі складу засновників, акціонерів і тощо [9, с. 76] В.Г. Швец Власний капітал підприємства визначається вартістю його майна – тобто чистими активами, що обчислюються як різниця між вартістю майна (активів) і залучених коштів [10, с. 35]

В.Ф. Палій вважає капітал та його кругообіг предметом бухгалтерського обліку: ―… предметом бухгалтерського обліку є капітал як величина засобів, вкладених у господарську діяльність, його переміщення і трансформація в процесі кругообігу, включаючи прирощення або зменшення в результаті господарської діяльності‖ [11, с. 55]. В свою чергу, бухгалтерський облік має забезпечити відображення всіх проявів капіталу: капітал – майно (активи), капітал – власність (пасиви), капітал – функція [12, с. 78]. Ю. Ішікава, ґрунтуючись на теорії К. Маркса, дослідив зміни у кругообігу капіталу в ХХ ст. На його думку, спостерігається перехід від індустріального до фінансового та інвестиційного капіталізму, що, в свою 19 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки чергу, зумовило перехід від парадигми обліку продуктивного капіталу до парадигми позикового або фіктивного капіталу і, виходячи з цього, він виокремлює кругообіг реального і фіктивного капіталу [13, с. 406]. С.Ф. Голов розширив схему Ю. Ішікави (рис. 1), зв‘язок L-N означає екстерналізацію знань, а зв‘язок N-N1 – інтерналізацію знань. S – акціонерний капітал, M – грошові кошти, m- дохід посередника, G – товар, L – праця, N – знання, A – засоби виробництва, P – виробництво.

A … P … G1 S

M1 m1

M2

G L … N … N1

M2

S Рис. 1. Кругообіг фізичного, фінансового і інтелектуального капіталу [13, с. 408]

З точки зору бухгалтерського обліку, інтелектуальний капітал включає нематеріальні активи, що відображені на балансі підприємства (інтелектуальна власність), та знання, які не відображені в обліку – знання працівників, їх вміння, організаційна культура тощо [13, с. 407]. Складовою інтелектуального капіталу виступає людський капітал – знання, вміння, ноу-хау, накопичений досвід, капіталізовані в співробітниках підприємства. Визначити реальну кількісну оцінку людському капіталу та відобразити її у фінансовій звітності підприємства на практиці неможливо. З іншого боку, без оцінки кваліфікації, досвіду і здібностей трудових ресурсів неможливо визначити економічну ефективність технічного оснащення: недостатній рівень кваліфікації робітників не дозволить максимально використовувати можливості сучасних технологій, подальші інвестиції в переоснащення збиткові; неефективний менеджмент і нераціональна організація праці призведе до збитковості будь-якого інвестиційного проекту. Висновки. Еволюція соціально-економічних відносин сприяє появі нових характеристик традиційних об‘єктів обліку, потребуючих трактування і оцінки. В умовах формування економіки постіндустріального інформаційного суспільства великого значення набуває інтелектуальний капітал та його складова – людський. Складність оцінки інтелектуального капіталу та його складових полягає у відсутності конкретного визначення економіч-ної сутності поняття, суб‘єктивному виборі методики оцінювання і поглядів експертів. Отже, на сьогодні всі розмови про відображення вартості людського капіталу в балансі підприємства є недоречними, оскільки, структура і зміст фінансової звітності підпорядкований парадигмі матеріально-речового облаштування суспільства. Людський капітал має важливе значення як об‘єкт стратегічного обліку і аналізу: – для визначення стратегій розвитку бізнес-процесів необхідно дати експертну оцінку людському капіталу, а саме: провести аналіз погодження цілей керівництва і персоналу, дослідити моральний клімат колективу, вивчити наявні навики і вміння співробітників, визначити рівень освіченості і кваліфікації працівників; – розрахунок очікуваного доходу від вкладеного капіталу повинен враховувати обсяги вкладених в людський капітал ресурсів; – реалізація інвестиційних проектів повинна проводитися паралельно з вкладенням інвестицій у людський капітал: перепідготовку кадрів, підвищення кваліфікації працівників, покращення організації виробництва і управління підприємством; Для оцінювання людського капіталу найбільш доречними є евристичні підходи і вербальні аналітичні оцінки. Література 1. Базилевич В.Д., Ільїн В.В. Інтелектуальна власність: креатини метафізичного пошуку. – К., 2008. – 687 с.

2. Сіденко В. Проблеми формування моделі національного економічного розвитку в контексті глобалізації // Вісник Київського торговельно-економічного університету. – 2008. – № 1. – С. 5–14.

3. Мильнер Б.З. Управление знаниями. – М., 2003. – 412 с.

4. Уманців Г. Облікова інтерпретація інтелектуального капіталу в контексті становлення інформаційної економіки // Бухгалтерський облік і аудит. – 2008. – № 9. – С. 9–15 5. Ловінська Л.Г. Оцінка в бухгалтерському обліку: Монографія. – К.: КНЕУ, 2002. – 276 с.

6. Огієр Тім, Рагман Джон, Спайсер Люсінда. Справжня вартість капіталу: Практичний посібник з прийняття фінансових рішень / пер. з англ.; за наук. ред. О.Б. Ватченко. – Дніпропетровськ: Баланс Бізнес Букс, 2007. – 288 с.

20 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки 7. Білуха М.Т. Теорія бухгалтерського обліку: Підручник. – К.: 2000. – 692 с.

8. Бухгалтерський облік. Навч. посібник / За ред. проф. Ф.Ф. Бутинця. – Житомир: ЖІТІ. 2000. – 448 с.

9. Сопко В.В. Бухгалтерський облік в управлінні підприємством. – К., 2006.– 526 с.

10. Швец В.Г. Теорія бухгалтерського обліку: Навч. посіб. – К.: Знання – Прес, 2003.– 444 с. – (Вища освіта ХХІ століття).

11. Палий В.Ф. О предмете бухгалтерского учета // Бухгалтерский учет .– 2006.– № 5.–С. 55–58.

12. Малюга Н.М. Бухгалтерський облік в Україні: теорія й методологія, перспективи розвитку. – Житомир, 2005.–548 с.

13. Голов С.Ф. Бухгалтерський облік в Україні: аналіз стану та перспективи розвитку: Монографія. – К.: ЦНЛ, 2007.– 522 с.

УДК 338.24

В.Л. АКУЛЕНКО, І.В. МАМЧУК Шосткінський інститут Сумського державного університету

ЕКОЛОГІЧНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ В КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВА У статті досліджено питання екологічного менеджменту з забезпеченням екологічної безпеки підприємства. Розглянуто рівні безпеки підприємства, визначені інтегральні показники з відношенням їх до класів економічної безпеки підприємств.

The article considers the problem of ecological management with providing ecological security of an enterprise. It regards enterprises levels of security and determines integral indicators with their reference to the classes of economic security of enterprises. Постановка проблеми і її зв’язок із найважливішими науковими та практичними завданнями. На всіх стадіях свого розвитку людина була тісно зв‘язана з навколишнім світом. Але з тих пір як з‘явилося високоіндустріальне суспільство, небезпечне втручання людини в природу різко підсилилося, розширився обсяг цього втручання, воно стало багатообразне і зараз грозить стати глобальною небезпекою для людства. На сьогоднішній день політична та економічна нестабільність в Україні привели к ризиковому характеру підприємницької діяльності, невизначеність і непередбачуваність різних факторів зовнішнього середовища актуалізували проблему виживання підприємства в існуючих умовах господарювання [1]. На сучасному етапі розвитку економіки України зростає роль процесів екологізації виробництва, реалізація яких дозволить розв‘язувати конкретні еколого-економічні проблеми на рівні підприємства. Вагомий внесок у процес економічної безпеки підприємства роблять ґрунтовні наукові монографії О.І. Барановського [2] та В.І. Мунтіяна [3]. Проблемами екологічного менеджменту займалися вітчизняні та закордонні вчені Н. Пахомова, К. Ріхтер, А. Ендрес, О.М. Теліженко, В.В. Сабадаж, В.Ф. Семенова, О.Л. Михайлюк, Т.П. Галушкіна та ін. Взаємодія людини з природою, так називаний антропогенний тиск на екологію, привело до того, що однієї з глобальних проблем дійсного часу стала проблема екологічної безпеки. Актуальним є питання: яким чином запобігти або звести до мінімуму важкі наслідки надзвичайних ситуацій, обумовлених аваріями, забрудненням і руйнуванням біосфери, стихійними лихами. Метою статті є обґрунтування екологічного менеджменту в контексті екологічної безпеки підприємства з визначенням інтегральних показників економічної безпеки підприємства. Виклад основного матеріалу досліджень. Концепція абсолютної безпеки недавнього часу була фундаментом, на якому будувалися нормативи безпеки в усім світі. Для запобігання аварій упроваджувалися додаткові технічні пристрої – інженерні системи безпеки, приймалися організаційні заходи, що забезпечують високий рівень дисципліни, чіткий регламент роботи. Вважалося, що такий інженерний підхід дозволяє виключити будь-яку небезпеку для населення і навколишнього середовища. Екологічна безпека – це такий стан навколишнього природного середовища при якому забезпечується попередження погіршення екологічного стану та виникає небезпека для здоров‘я людей. Одними з основних причин, що призвели до загрозливого стану навколишнього середовища є відсутність ефективного контролю за охороною навколишнього природного середовища, несприятлива структура промислового виробництва з високою концентрацією екологічно шкідливих виробництв, застаріла технологія виробництва, висока матеріалоємність та енергоємність виробництва, низький рівень ефективності експлуатації існуючих природоохоронних об‘єктів, а також відсутність належних правових і економічних механізмів які стимулювали б розвиток екологічно безпечних технологій. Під економічною безпекою треба розуміти такий стан соціально-технічної системи підприємства, котрий дає змогу уникнути зовнішніх загроз і протистояти внутрішнім чинникам дезорганізації за допомогою наявних ресурсів, підприємницьких здібностей менеджерів, а також структурної організації та зв‘язків менеджменту. Процес взаємодії на екосистему, на сьогоднішній день, не може відбуватися спонтанно, тому слід впровадити заходи, які були б здатні поліпшити екологічну самостійність економічних суб‘єктів, тобто систему EMAS. Це призведе до забезпечення підприємству ―кредиту довіри‖ в відносинах з усіма зацікавленими в його Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

21

Економічні науки діяльності сторонами. Такий процес називається екологічним менеджментом. Термін ―небезпека‖ описує можливість здійснення деяких явищ технічного, природного, економічного і соціального характеру, при наявності яких можуть наступити несприятливі події і процеси, наприклад, природні катастрофи або нещастя, аварії на промислових підприємствах, економічні або соціальні кризи. Отже, ―небезпека‖ – це ситуація, що постійно присутня у навколишньому середовищі і здатна за певних умов призвести до реалізації в ньому небажаної події – виникненню небезпечного фактора. Відповідно реалізація небезпеки – це звичайно випадкове явище, і виникнення небезпечного фактора характеризується імовірністю цього явища. ―Безпека‖ – стан захищеності окремих осіб, суспільства і природного середовища від надмірної небезпеки. Як одиниці виміру безпеки пропонується використовувати показники, що характеризують стан здоров‘я людини і стан (якість) навколишнього середовища. Відповідно, метою процесу забезпечення безпеки є досягнення максимально сприятливих показників здоров‘я людини і високої якості навколишнього середовища. Економічна безпека підприємства – це такий стан корпоративних ресурсів (ресурсів капіталу, персоналу, інформації, технології, техніки та устаткування, прав) і підприємницьких можливостей, за якого гарантується найбільш ефективне їхнє використання для стабільного функціонування та динамічного науково-технічного й соціального розвитку, запобігання внутрішнім і зовнішнім негативним впливам (загрозам). Метою проведення екоменеджменту – є управління екологічними характеристиками конкретних суб‘єктів екологічно небезпечної діяльності, джерел екологічної небезпеки або окремих природних комплексів. [4] Екологічний менеджмент має свою специфіку: для підвищення рівня обґрунтованості екологічних рішень на підприємствах вводяться спеціальні природоохоронні або екологічні паспорти. Екологічний паспорт дозволяє детально проаналізувати екологічну ситуацію, що склалася, визначити першочерговість вирішуваних задач і їх вплив на стан навколишнього середовища. У монографії В.І. Мунтіяна [3] здійснене системне наукове дослідження проблеми економічної безпеки України як провідної складової національної безпеки в усьому комплексі питань, пов‘язаних із визначенням її чинників, поточного стану та напрямків забезпечення на усіх рівнях. Авторами було детально проаналізовано досвід початкового етапу економічного реформування, досліджено процес економічної кризи, визначено нові підходи у вивченні економічної безпеки держави та сформульовано шляхи подолання кризи на основі критеріїв економічної безпеки. Загрози безпеці підприємництва за джерелом походження поділяються на внутрішні та зовнішні. До зовнішніх загроз у сфері підприємницької діяльності можна віднести: – роботу спеціальних служб іноземних держав щодо здобуття інформації про економічні процеси у сфері підприємництва з метою здійснення антиконкурентних заходів; – роботу служб безпеки суб‘єктів підприємницької діяльності, як вітчизняних так і зарубіжних, з метою подавлення конкурентів, заволодіння ринками збуту чи майном конкурентів; – протиправну діяльність організованих злочинних формувань та окремих осіб з метою заволодіння майном суб‘єктів підприємницької діяльності. До внутрішніх загроз безпеці підприємництва слід віднести: – протиправні чи інші негативні дії персоналу суб‘єкта підприємницької діяльності, що загрожують функціонуванню та розвитку підприємництва; – порушення встановленого режиму захисту інформації з обмеженим доступом для сторонніх осіб; – порушення порядку використання технічних засобів; – інші порушення правил режиму безпеки, діловодства тощо, які створюють передумови для реалізації протиправних цілей злочинних елементів чи інших зацікавлених фігурантів; – низький рівень кадрового, організаційно-правового, інформаційно-аналітичного забезпечення управління потенційними ризиками як у контексті внутрішніх, так і зовнішніх загроз. У науковій праці О.І. Барановського увагу зосереджено на фінансовій безпеці як одній з найважливіших складових економічної безпеки. Фінансова безпека розглядається як складна багаторівнева система, що охоплює проблеми грошового обігу та інфляції, обігу валютних коштів, заборгованості держави, бюджетної безпеки, інвестиційної діяльності тощо. На думку Довбні С.Б. та Гічової Н.Ю. [5], економічна безпека суб‘єкта підприємницької діяльності – це здатність підприємства до ефективного функціонування і успішного розвитку в майбутньому. Економічна безпека, на їхню думку, класифікується наступним чином: – методи прогнозування банкрутства (моделі та методи інтегральної оцінки фінансово-економічного стану підприємства); – методи комплексної оцінки загроз (інтегральна оцінка ризику, оцінка ефективності захисних заходів); – методи комплексної оцінки економічного потенціалу підприємства (багатофакторна ресурснофункціональна модель економічної безпеки, оцінка конкурентного статусу фірми, інтегральна оцінка додержання інтересів компанії, SWOT-аналіз, багатофакторна лінійна модель). Розрізняють різні рівні економічної безпеки, на нашу думку, запропонована ―тримірна діагностика рівня економічної безпеки підприємства‖ авторів Довбні С.Б. та Гічової Н.Ю. [5] відповідає реаліям сьогодення. Це комплексний методичний підхід до визначення економічної стійкості підприємства залежно від трьох основних параметрів: поточної, тактичної, стратегічної економічної безпеки. Особливістю цього підходу є визначення рівня економічної безпеки залежно від певного проміжку часу, відповідно до якого вона оцінюється. Поточна економічна безпека передбачає відсутність загроз, здатних призвести до припинення 22 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки життєдіяльності (банкрутства) підприємства в поточному періоді. Діагностика поточної безпеки полягає в визначенні рівня платоспроможності підприємства шляхом інтегральної оцінки його фінансово-економічного стану. Дотримання необхідного рівня поточної безпеки (платоспроможності) є обов‘язковою умовою функціонування підприємства [5]. Тактична економічна безпека відображає здатність підприємства до відтворювання у процесі реалізації ним господарської діяльності, що досягається при певному рівні ефективності використання ресурсів підприємства. Ця складова економічної безпеки характеризує ефективність організації виробничо-господарської й комер-ційної діяльності підприємства, раціональність використання його економічного потенціалу. Суб‘єкт господарсь-кої діяльності може певний час функціонувати при низькому рівні тактичної безпеки, однак недостатня ефектив-ність виробничого процесу й високі комерційні ризики обов‘язково призведуть до втрати фінансової стійкості і платоспроможності підприємства [5]. Стратегічна економічна безпека характеризує рівень економічного потенціалу підприємства, який обумовлює здатність підприємства до подальшого успішного функціонування та водночас є підтвердженням правильності обраного напрямку розвитку, відповідності результатів роботи підприємства основним макроекономічним тенденціям. Відсутність стратегічної безпеки для підприємства означає недоодержання прибутку та його сильну залежність від умов макросередовища [5]. Система екоменеджменту в Україні визначається, формується і регламентується Законом України ―Про охорону навколишнього природного середовища‖, прийнятим ще в 1991 році. Згідно з економічним словником, екологічний менеджмент – система управління навколишнім середовищем (система екологічного менеджменту – СЕМ) частина загальної системи управління, що включає організаційну структуру, діяльність із планування, обов‘язки, відповідальність, досвід, методи, методики, процеси і ресурси для розробки, здійснення й аналізу екологічної політики. Сертифікацію підприємства за ISO 14000 слід розглядати як проміжний крок до узгодження його діяльності з вимогами EMAS для досягнення основної мети введення стандартів в області екологічного менеджменту. Новим в цій системі є сфера регулювання еколого-економічних відносин, а також те, що вона не націлена на розширення економічної відповідальності, на обмеження волі дій підприємств, а це спонукає їх до добровільного прийняття офіційних директив в області екологічного менеджменту. Завдання екологічного менеджменту полягає у пошуку нових шляхів і підходів до вирішення екологічних проблем при виробництві продукції. На думку В.А. Лук‘янихіна та О.А. Лук‘янихіної , екологічний менеджмент – це система управління діяльності підприємства в тих чи інших її формах, напрямках, сторонах і т.д., які прямо чи непрямо стосуються взаємовідносин підприємства з навколишнім природним середовищем. Я.Я. Яндиганов розглядає екологічний менеджмент як аналіз, планування, перетворення в життя та контроль за поведінкою природоохоронних заходів з метою досягнення деяких задач підприємства, а саме: отримання прибутку та його екологічно безпечний розвиток. На думку автора, це вміння приймати ефективні управлінські рішення з метою покращення природоохоронної діяльності підприємств та організацій в конкретній ринковій ситуації. Гармідер Л.Д., Михальчук Л.В. під екологічним менеджментом розуміють добровільну, ініціативну та результативну діяльність економічних суб‘єктів, спрямовану на реалізацію їх власних екологічних цілей, проектів і програм, розроблених на основі принципів екоефективності та екосправедливості. На відміну від управління, екологічний менеджмент – це ринково орієнтований механізм, а не інструмент державного управління. Метою екологічного менеджменту є пошук забезпечення найбільш конкурентноздатних рішень у сфері керування природоохоронною діяльністю [4]. Предметом екологічного менеджменту виступають природоохоронні та ресурсозберігаючі направлення діяльності підприємства, а також виготовлення продукції чи послуг. При цьому, метою екологічного менеджменту є мінімізація негативних впливів діяльності на навколишнє природне середовище. Економічні механізми передбачають елементи державного втручання в ринкове регулювання через платежі за забруднення та штрафи, реалізацію ресурсних квот і ―ліцензій за забруднення‖, надання кредитів як заохочення за економію ресурсів, покриття витрат на амортизацію, скасування субсидій тощо [1]. Щоб підвищити рівень обґрунтованості екологічних рішень, на підприємствах вводяться спеціальні природоохоронні або екологічні паспорти, які дозволяють детально проаналізувати екологічну ситуацію, визначити першочергові задачі та їхній вплив на навколишнє середовище. У 1990 році було прийнято державний стандарт СРСР ГОСТ 17.0.0.04-90 і розроблено методичні вказівки щодо заповнення та ведення екологічного паспорта промислового підприємства (ЕППП). З їхнім використанням протягом двох років було паспортизовані більшість підприємств України. Особливу увагу при цьому приділяли контролю якості заповнення ЕППП, яка, через вкрай обмежені терміни проведення цієї роботи і недостатню кваліфікацію більшості її виконавців, усе ж залишалася дуже низькою. У статті 24 чинного нині Закону України ―Про охорону навколишнього природного середовища‖ записано: ―...ведення екологічних паспортів здійснюється за єдиною для республіки системою в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України‖ [6]. Екологічний паспорт промислового підприємства (далі – підприємства) – нормативно-технічний документ, що включає дані по використанню підприємством ресурсів (природних, вторинних тощо) і визначенню впливу його виробництва на навколишнє середовище. Екологічний паспорт підприємства представляє комплекс даних, виражених через систему показників, що відображають рівень використання підприємством природних ресурсів і ступінь його дії на навколишнє середовище. Екологічний паспорт розробляється підприємством за рахунок своїх засобів і затверджується Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

23

Економічні науки керівником підприємства за узгодженням з місцевими органами влади і територіальним органом Мінприроди України, де він реєструється. Одним з головних елементів екологічного менеджменту є екологічний аудит. Екологічний аудит – незалежна перевірка господарської діяльності підприємства з метою оцінки її відповідальності природоохоронному законодавству та розроблення рекомендацій щодо зниження фактичного або потенційного екологічного, фінансового та інших збитків і витрат. До функцій екологічного аудиту належить контроль за формуванням екологічних витрат (втрат) за місцем їх виникнення з виявленням відхилень від нормативів, стандартів, вимог і планових завдань, які регламентують природокористування, а також виявлення екстенсивних та інтенсивних факторів і резервів екологічної діяльності первинних підрозділів [7]. По результатах екологічного аудиту підприємства розробляються довгострокові екологічні програми, які подаються в зацікавлені органи влади. Отримання таких матеріалів дозволить органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування у подальшому контролювати діяльність підприємств в області охорони навколишнього природного середовища та його відродження. Проведення екологічного аудиту сприятиме запровадженню єдиної державної політики, щодо довгострокових екологічних програм по відтворенню екологічного стану навколишнього природного середовища, залучаючи до цього не тільки державні, а в основному, не державні кошти підприємств-забруднювачів. Таким чином, метою екологічного аудиту можна визначити вдосконалення виробничо-економічної діяльності підприємств з урахуванням та вдосконаленням економічної, фінансової, технологічної стратегії по підвищенню рівня екологічності підприємства. З метою забезпечення екологічної безпеки на підприємстві слід проводити екологічний контроль. Екологічний контроль – регулювання екологічних відносин рівнів управління природокористуванням на підприємстві [7]. Як перехід від адміністративного контролю до заходів економічного впливу, як стимулювання екологічного підприємництва виступає екологічний маркетинг [7]. Екологічний маркетинг – забезпечує довгостроковий добробут суспільства із соціальних та екологічних позицій на основі підприємницької діяльності суб‘єктів господарювання, у тому числі захист природного навколишнього середовища в процесі виробництва та реалізації товарів та послуг [7]. В умовах ринкової форми господарювання система управління повинна забезпечувати нову екологічну політику. Цьому сприяє практика екологічного страхування. Екострахування – страхування відповідальності підприємств за заподіяння збитків у зв‘язку з аварією, технологічним збоєм або стихійним лихом, що призводять до забруднення довкілля [7]. Для характеристики економічної безпеки, на нашу думку, слід враховувати декілька складових, технікотехнологічну, фінансову, інвестиційну та людський чинник. Доцільно людський фактор розглядати відповідно до такої структури [8]: 1. Показники кількісного складу та їхня динаміка містить у собі такі показники: середньооблікова чисельність персоналу, структура персоналу, показники плинності кадрів, вікового та кваліфікаційного складу.

2. Показники ефективності використання персоналу: продуктивність праці в абсолютному та грошовому вимірниках, фондоозброєність, інтенсивність завантаження протягом часу.

3. Показники мотивації та соціальних умов: середньомісячна зарплата, премії, соціальні пільги, соціальні умови.

4. Показники інтелектуального потенціалу: участь у науковій діяльності (підготовка статей, рефератів, дисертацій), освітянський склад працівників, раціоналізаторські пропозиції, наявність патентів, тощо. При врахуванні техніко – технологічної складової слід звернути увагу на технічний стан підприємства (коефіцієнти придатності, зносу та старіння основних засобів тощо) та рух основних виробничих засобів (коефіцієнти оновлення, введення, вибуття, розширення, ліквідації). При врахуванні фінансової складової економічної безпеки, на нашу думку, слід враховувати фінансову стійкість підприємства. При врахуванні інвестиційної складової економічної безпеки слід враховувати кількість інвестицій, що необхідні для щорічного оновлення основних виробничих засобів. Відповідно до складових економічної безпеки, вагових коефіцієнтів, порогових значень слід скласти таблицю 1, щоб визначити загальну суму балів, яка розраховується за формулою:

λ = ki λi,

(1)

де ki – ваговий коефіцієнт складової; λi – відповідно до фактичного значення показника кількість балів і-ї складової. Таблиця 1 Інтегральна бальна оцінка економічної безпеки [8]

Функціональна складова Техніко-технологічна Фінансова Інвестиційна 24

Ваговий коефіцієнт

kТтехн kФІН kІ

від 8 до 10 оновлення абсолютна абсолютна

Кількість балів від 5 до 8 від 2 до 5 підйом депресія нормальна нестійка нормальна нестійка

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

від 0 до 2 криза криза криза

Економічні науки Людський фактор абсолютна нормальна нестійка криза kЛФ Всього Відповідно загальній сумі отриманих балів визначається до якого 1–4 класів економічної безпеки відноситься підприємство (таблиця 2): Таблиця 2 Класи підприємств [8]

Кількість Клас Рівень економічної безпеки балів 0–10 4 Підприємство підвищеного ризику, що нездатне працювати на сучасному етапі Підприємство проблемного рівня економічної безпеки. Можливі катастрофічні наслідки криз при 10–20 3 усуванні Економічна безпека підприємства знаходиться на нормальному рівні. При зовнішніх загрозах наслідки 20–30 2 будуть суттєві, але усунені 30–40 1 Рівень економічної безпеки на підприємстві високий, таке підприємство стійке до можливих криз

Для ефективного функціонування конкурентоспроможного підприємства економічну безпеку слід розділити на три складові: поточна, тактична, стратегічна економічна безпека. На думку Довбні С.Б., Гічової Н.Ю., чисельне значення окремих складових економічної безпеки визначається середньозваженим ступенем відповідності фактичних значень оціночних показників їх рекомендованим значенням. Рівень поточної економічної безпеки можна визначити за формулою 2 [5]: m

Ï

dz ( Ê j / N j )l

j 1

,

m

(2)

Çj j 1

де П – рівень поточної економічної безпеки підприємства; Зj – коефіцієнт значущості j-го показника; Кj – фактичне значення j-го показника; Nj – рекомендоване (нормативне) значення j-го показника; m – кількість використовуваних для оцінки даної складової показників; l – ступінь, котрий приймає значення 1, якщо зростання значення показника свідчить про підвищення рівня економічної безпеки, і–1, якщо зростання значення показника негативно впливає на безпеку підприємства. Рівень тактичної або стратегічної безпеки визначається за формулою 3 [5]: n

Gi Oi Tk (C )

i 1

,

n

(3)

Gi i 1

де Tk – рівень тактичної безпеки підприємства; C – рівень стратегічної безпеки підприємства; Gi – коефіцієнт значущості і-ї складової тактичної (стратегічної) безпеки підприємства; Oi – оцінка і-ї складової тактичної (стратегічної) безпеки; n – кількість складових тактичної (стратегічної) безпеки. Оцінка окремих складових тактичної та стратегічної безпеки підприємства визначається за формулою 4 [5]. m

Oi

Çj ( K j / N j )l

j 1

.

m

(4)

Çj j 1

Таблиця 3 Інтегральні показники небезпеки регіонів України [9]

Регіон Автономна Республіка Крим Вінницька Волинська Дніпропетровська Донецька Житомирська Закарпатська Запорозька

Інтегральний показник небезпеки 0,049 0,043 0,033 0,066 0,059 0,033 0,031 0,057

Регіон Івано-Франківська Київська Кіровоградська Луганська Львівська Миколаївська Одеська Полтавська

Інтегральний показник небезпеки 0,040 0,091 0,021 0,039 0,061 0,024 0,065 0,049

Регіон Рівненська Сумська Тернопільська Харківська Херсонська Хмельницька Черкаська Чернігівська

Інтегральний показник небезпеки 0,029 0,020 0,024 0,025 0,029 0,028 0,028 0,029

Найбільше значення цього показника спостерігаються в Київській, Дніпропетровській, Одеській, Львівській, Донецькій та Запорізькій областях. На території нашої держави розташовано більше ніж 1700 25 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки хімічно небезпечних об‘єктів, на яких зберігається понад 265 тис. т сильнодіючих отруйних речовин. Найбільш значні коефіцієнти хімічної небезпеки в Одеській, Донецькій областях, а найнижчі – у Тернопільській області. У процесі проведення екологічного менеджменту необхідно, насамперед, глибоко проаналізувати технікоекономічну й фінансову ситуацію. Перше питання, на яке необхідно знайти відповідь, – це визначити (встановити) вид продукції, який вироблятиме підприємство для відновлення свого потенціалу та нормального функціонування. Цьому передує аналіз усіх напрямів діяльності підприємства за критерієм конкурентоспроможності продукції (ціна, якість), ринкової частки, структури витрат і прибутковості. Друге питання – забезпечення економічної безпеки підприємства. Цьому процесу передує забезпечення платоспроможності (поточна безпека), забезпечення ефективності використання ресурсів у процесі виробничо-господарської діяльності (тактична безпека), можливість забезпечення виживання в нинішніх умовах нестабільної економіки (стратегічна безпека). Метою безпеки є не тільки захист здоров‘я населення, але і захист навколишнього середовища, необхідно визначити показники, які б кількісно оцінили стан і якість останньої. До таких кількісних характеристик можна віднести ступінь близькості стану екосистем до границі її стійкості, де буде загублена передбачуваність змін екосистем. Висновки. Варто звернути увагу на те, що підприємства, які практикують екологічний менеджмент, теоретично одержують ряд істотних переваг. По-перше, це зниження витрат за рахунок: ресурсо- і енергозбереження; утилізації, продажу побічних продуктів і відходів виробництва; мінімізації платні за ресурси і забруднення навколишнього середовища. По-друге, зростання доходів за рахунок вищих цін на екологічно чисту продукцію; підвищення конкурентоспроможності; створення нових видів продукції. По-третє, сприятливий імідж, здатність до постійного оновлення асортименту продукції, кращі можливості для експорту продукції. [7] Враховуючи те, що для України поняття екологічного менеджменту є досить новим слід поступово впроваджувати стандарти ISO 14000. Ключовим поняттям цієї серії є поняття системи екологічного менеджменту організацій, тому центральним документом стандарту вважається ISO 14001 ―Специфікації і посібник з використання систем екологічного менеджменту‖. При цьому принципово новим є те, що в сфері регулювання екологоекономічних відносин основна увага звертається на внутрішньо-фірмові методи захисту навколишнього середовища. Система EMAS не націлена на розширення економічної відповідальності та на обмеження волі дій підприємств. Тобто на підприємствах створюються такі економічні стимули, які спонукають їх до добровільного прийняття офіційних директив в області екологічного менеджменту. Українські підприємства сьогодні переживають глибоку кризу, яка викликана певними об‘єктивними і суб‘єктивними причинами. Об`єктивними причинами є фактори зовнішнього середовища фірми. Суб‘єктивними причинами є внутрішні фактори, пов`язані із орієнтацією підприємства, системою менеджменту, системою постачання, виробництва та збуту, організаційною культурою фірми, тощо. В цьому випадку не слід забувати про найважливіший з складових економічної безпеки – це людський фактор. Перспективами подальших досліджень у даному напрямі є методологія оцінки економічної безпеки, для цього слід: розробити методи прогнозування тривалості роботи підприємства зі сталими екологоекономічними показниками; обґрунтувати критерії оцінки економічної безпеки підприємства; установити причини проявлення факторів ризику та законів розподілу наслідків їх впливу; розробити заходи захисту виявлених факторів ризику. Є надія, що використання передового зарубіжного досвіду, активізація методичних розробок (у т.ч. і розробки авторів) допоможе розвитку української економіки, який можна забезпечити шляхом розвитку і зростання конкурентоспроможності української промисловості. Література 1. Мельник Л.Г. Основи екології. Екологічна економіка та управління природокористуванням [Підручник] / Л.Г. Мельник, М.К. Шапочка. – Суми: ВТД ―Університетська книга‖, 2006. – 759 с.

2. Барановський О.І. Фінансова безпека [Текст] / О.І. Барановський – К.: Фенікс, 1999. – 338 с.

3. Мунтіян В.І. Економічна безпека України [Текст] / В.І. Мунтіян – К.: КВІЦ, 1999. – 464 с.

4. Макарова Н.С. Економіка природокористування [Навч. пос.] / Н.С. Макарова, Л.Д. Гармідер, Л.В. Михальчук. – К.: ЦНЛ, 2007. – 322 с.

5. Довбня С.Б. Діагностика рівня економічної безпеки підприємства [Текст] / С.Б. Довбня, Н.Ю. Гічова // Фінанси України. – 2008 – № 4. – С. 88–97.

6. Лозанський В.А. Чи не час згадати про екологічні паспорти? [Текст] / В.А. Лозанський // Дзеркало тижня. – 2006. – № 34.

7. Боронос В.М. Еколого-економічний аналіз структуризації показників виробництв [Текст] / Боронос В.М., Мамчук І.В. // Вісник СумДУ, серія Економіка, № 7. – 2006. – С. 52–57.

8. Ейтутіс Г. Оцінка економічної безпеки залізничного транспорту [Текст] / Г. Ейтутіс // Економіст, № 1. – 2009 – С. 56–58.

9. Галушкіна Т.П. Економіка природокористування [Навч. пос.] / Галушкіна Т.П. – Харків: Бурун Книга, 2009. – 480 с.

УДК. 338.2

О.В. МАКАРА Тернопільський національний економічний університет

ОРГАНІЗАЦІЯ МОНІТОРИНГУ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ КРАЇНИ 26

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки У статті розглянуто сутність моніторингу та функціонування інституційно-організаційної системи. Запропонована організація моніторингу соціально-економічного розвитку країни.

The article considers the essence of the monitoring and functioning of the institutional and organizational system. It offers the organization of the monitoring of socio-economical development of the country. Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями. Для ухвалення ефективних рішень потрібна комплексна інформація, що дає змогу встановити систему прямого і зворотного зв‘язку між заходами законодавчої і виконавчої влади і реакцією на них у регіонах. Здобуття такої інформації утруднене із-за відомчого підходу до формування інформаційних потоків і надання аналітичних матеріалів. У результаті інформація, яку мають у своєму розпорядженні місцеві органи управління, законодавчі органи, є громіздкою, але різноплановою. Традиційна система збору й обробки інформації про соціально-економічний розвиток держави не дає змоги оперативно звіряти рішення, що приймаються, з їх соціально-економічними наслідками. У сучасних ринкових умовах максимально цьому відповідає система моніторингу, тобто оперативного збору інформації про складні соціально-економічні явища і процеси, що описуються досить невеликою кількістю важливих показників з метою оперативної діагностики стану об‘єкту, що вивчається, в динаміці. Створення і подальше функціонування інституційно-організаційної системи залежить від вирішення низки дискусійних запитань об‘єктивного і суб‘єктивного характеру. Це, зокрема, питання усвідомлення сутності і завдань моніторингу, його предмету, відмінності типів моніторингу залежно від його предмету, статистичне забезпечення моніторингу, питання про співвідношення моніторингу і прогнозів, про фінансові, організаційні і правові умови створення моніторингу, про узгодження його з інформаційними системами, що розробляються. Важливе значення має етапність впровадження системи моніторингу, вибір найбільш актуальних першочергових заходів, створення відповідного правового забезпечення. Аналіз останніх досліджень та публікацій, в яких започатковано розв’язання цієї проблеми. Проблема вдосконалення інформаційного забезпечення й організації моніторингу була завжди актуальною. Дослідженню систем моніторингу в різних сферах його застосування приділяється увага вітчизняними та зарубіжними вченими. Серед них: В. Галіцин, О. Грішнова, Б. Данилишин, М. Данько, Р. Нельсон, Д. Норт, А. Шевяков та ін. Широке коло питань, пов‘язаних з теорію планування, розробкою сучасних концепцій регулювання соціально-економічного розвитку країни та її регіонів знайшли своє відображення в працях вітчизняних вчених-економістів: Б. Бірінберга, В. Беседіна, М. Гуревічова, М. Долішнього, Г. Жмаєва, Б. Крижанівського, А. Мельник, І. Михасюка, Б. Панасюка, В. Пили, М. Чумаченка. Не залишаються поза увагою Уряду України питання інформаційного забезпечення та формування інформаційних ресурсів, які втілені в низці важливих документів, серед яких Закон України від 4.02.98 за № 74/98-ВР ―Про Національну програму інформатизації‖ та Указ Президента від 14.07.2000 за №887/2000 ―Про вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та органів державної влади‖ [1, 2]. Тому, теоретичні та методологічні підходи та задачі організації моніторингу у соціально-економічній сфері потребують детального доопрацювання із метою їх практичного застосування. Мета статті: розробка рекомендацій щодо подальшого вдосконалення організації моніторингу соціальноекономічного розвитку країни в системі державного регулювання економіки. Основний матеріал дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Моніторинг соціально-економічного розвитку країни є спеціально організована, постійно діюча система статистичної звітності, збору й аналізу статистичної інформації про соціально-економічний розвиток держави та регіонів, проведення додаткових інформаційно-аналітичних обстежень і оцінки стану, тенденцій розвитку загальнонаціональних і конкретних регіональних соціально-економічних проблем. Головне завдання моніторингу – створення надійної й об‘єктивної основи для вироблення державної соціально-економічної політики і визначення її пріоритетів для вживання заходів селективної підтримки тих або інших територій, адекватних виявленій у ході моніторингу суті конкретних регіональних соціально-економічних проблем. Підставою для включення тієї або іншої проблеми в обмежений (із-за постійного і жорсткого ліміту ресурсів) перелік тематики моніторингу можуть бути: – національна значущість соціально-економічних проблем з позицій внутрішньої і зовнішньополітичної безпеки, негативної дії на конституційні основи держави; – безповоротний характер і неможливість самовирішення соціально-економічних проблем на місцевому або регіональному рівні за рахунок власних ресурсів. Моніторинг незалежно від змісту і масштабу повинен відповідати таким принциповим вимогам: – системності, тобто здатності дати характеристику соціальних, економічних, правових і інших аспектів цієї проблеми в їх взаємозв‘язку; – структурної повноти і логічної завершеності, тобто моніторинг повинен включати загальнообов‘язкові стадії збору певної інформації, її аналізу й оцінки соціально-економічної проблеми. Необхідно розрізняти тотальний і проблемно-орієнтований моніторинг. Завданням і вмістом першого є постійний аналіз і діагностика соціально-економічної ситуації в масштабах всієї країни і основних одиниць її державного устрою. Предметом тотального моніторингу стає соціально-економічна проблема у всій різноманітності її складових. Мета проблемно-орієнтованого моніторингу – відслідкування тенденцій розвитку вирішення тієї або іншої соціальної, економічної, екологічної проблеми, яка відібрана за певними критеріями, визнана 27 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки суспільно значимою і вимагає особливої державної уваги впродовж багатьох років. Предметом проблемноорієнтованого моніторингу є дискретні явища, що назрівають у надрах тієї або іншої ситуації на певній території. Оцінки соціально-економічних проблем можуть бути кількісними або якісними. Наявність інших дозволяє, не вдаючись до інтегральних кількісних показників, осмислити весь спектр кількісних характеристик кризових ситуацій і проблем як єдине ціле. Загальними критеріальними вимогами щодо системи оцінок повинні бути: 1. Об‘єктивність і достатність вихідної інформації.

2. Порівняльний характер оцінок, який виявляється в тому, що будь-яка оцінка кризової ситуації або проблеми може бути дана тільки у порівнянні із станом, що є нормою, з колишнім станом, зі станом умовно аналогічній території.

3. Багатокритеріальний характер оцінки, який визначається об‘єктивною неможливістю правильно описувати, а тим більше порівнювати кризові ситуації і проблеми за одним окремим або інтегральним показником.

4. Відбір мінімального числа необхідних і достатніх критеріїв. Включення в число критеріїв надлишкового числа параметрів затрудняє процедуру відбору. Тому необхідно якісно сформулювати ключові поняття генезису і прояву цієї проблеми, а потім підібрати мінімальне необхідне і достатнє число адекватних критеріїв.

5. Залучення відповідної інформації. Технологія оцінок рівня соціально-економічного розвитку країни і регіонів повинна мати основу на таких принципах: а) використання системного підходу, який передбачає аналіз взаємопов‘язаних змін у великій кількості елементів під впливом конкретних реформаційних дій; б) визначення дій на соціально-економічну ситуацію, яка оцінюється. Кардинальні зміни в політиці, умовах і механізмах розподілу благ пов‘язані зі всією сукупністю безліч сформованих соціально-економічних відносин і з параметрами рівня і якості життя, які, у свою чергу, визначаються й економікою, і станом фінансовобюджетної сфери, і соціальними стереотипами поведінки тощо; в) роздільна оцінка обов‘язкових і можливих, негайних і віддалених результатів реформ; г) облік результатів реформування. Оцінити стан соціально-економічної ситуації можливо, використовуючи сучасні методи організації моніторингу соціально-економічних процесів. На сьогоднішній день використовуються різні схеми моніторингу, орієнтовані на різні сфери розвитку: моніторинг демографічної ситуації, моніторинг життєвого рівня населення тощо [3, 4]. Моніторинг повинен забезпечити умови для реалізації конкретних ―точкових‖ заходів дії щодо відношення до проблемних організацій замість загального підходу, що практикується, пов‘язаного з констатацією ситуації, що склалася, а також повинен попередити можливість виникнення соціальних, економічних, екологічних загроз. Враховуючи нестійкість соціально-економічного положення, доцільно створити діючу в режимі регулярного моніторингу державну систему аналізу і діагностики соціально-економічних процесів у всіх суб‘єктах регіонів з метою виявлення найбільш кризових регіонів. Аналіз покликаний дати динамічні кількісні оцінки глибини соціально-економічної кризи в цих регіонах на загальнонаціональному рівні, а діагностика повинна дати якісний висновок як про неможливість виходу з кризи конкретного регіону за рахунок власних ресурсів, так і про наслідки нерегульованого розвитку ситуації. Результати аналізу і діагностики будуть підставою для проведення в життя регіональних компенсаційних заходів, диференційованих у різних групах найбільш кризових регіонів. Методика організації моніторингу повинна включати порядок ранжування регіонів за глибиною соціально-економічної кризи, обґрунтування принципів типологізації суб‘єктів регіонів за рівнем соціально-економічного розвитку, аналіз відмінностей у динаміці соціально-економічних процесів за групами спеціалізованих регіонів. Організація моніторингу соціально-економічного розвитку країни може бути здійснена в двох варіантах: централізованому, що передбачає зосередження первинної інформації, її аналіз і діагностику ситуацій і проблем в єдиному центрі та децентралізовано-централізованим, коли первинна інформація, її аналіз і діагностика зосереджена на регіональному рівні з подальшою агрегацією отриманих результатів в єдиному загальнонаціональному центрі. Під час реалізації другого варіанту оптимістичніше оцінюються можливості включення в систему моніторингу регіональних соціально-економічних проблем, найбільш гострі з яких повинні визначатися на субрегіональному рівні і оперативно передаватися в загальнонаціональний центр моніторингу, проте, оцінка і діагностика соціально-економічних ситуацій в суб‘єктах регіонів, що виконуються ―усередині‖ цих суб‘єктів, потенційно містять небезпеку гіпертрофії проблем, недоліків і приховування реальних резервів зростання. Об‘єктивність оцінки міжрегіональних відмінностей багато в чому залежить від вибору системи показників. Різні індикатори можуть давати суперечливу картину соціально-економічного розвитку деяких регіонів. Для подолання труднощів підсумкової оцінки динаміки макроекономічних соціально-економічних процесів у регіонах в основу побудови системи показників, що використовуються для такої оцінки, доцільне введення таких обмежень: охоплення найважливіших сфер економіки регіону (виробництво, інвестиції, фінансове положення, ресурсний потенціал); використання достовірної інформації; міжрегіональне порівняння; 28

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки потенційна можливість побудови інтегральних показників, що узагальнено відображають глибину кризових явищ у регіоні; можливість дії на процеси регулювання соціально-економічного розвитку регіонів. Основна мета моніторингу соціально-економічного розвитку полягає не лише в оцінці стану економіки, але й у виявленні негативних тенденцій, що ―народжуються‖. У зв‘язку з цим, величезного значення набуває прогнозна стадія моніторингу, якою приділяється недостатня увага на регіональному рівні. Прогнозні розробки необхідно поділити на дослідницькі і програмні. Дослідницький прогноз в рамках моніторингу соціально-економічного розвитку визначає рівень можливості виникнення негативної, гіпотетичної вірогідності настання певного стану соціально-економічної ситуації. Дослідницькі прогнози повинні спиратися на аналіз довготривалих стратегічних рішень в області розвитку економіки, соціальної сфери. Цей підхід пов‘язаний з оцінками, заснованими на збереженні у перспективі певних негативних тенденцій, які намітилися на справжньому етапі розвитку і заснований на експертних оцінках фахівців, що висувають гіпотези про можливі негативи. Програмний підхід, пов‘язаний з концептуальним формуванням програм можливих дій, що забезпечують зниження рівня негативних тенденцій в економіці і соціальній сфері. На цій стадії визначаються можливі наслідки конкретних варіантів дій, а також орієнтовна оцінка ресурсів, необхідних для усунення потенційних загроз. На прогнозній стадії моніторингу окремі значення параметрів соціально-економічного розвитку розглядаються як увідні для визначення загальних тенденцій розвитку. Орієнтація робиться на концептуальний рівень аналізу, можливі події в значному діапазоні часу і практичні оцінки стану процесу. Головне завдання на цій стадії – уникнути висновків, ґрунтуючись на оцінці чинників, можна виділити наступні етапи роботи над прогнозом: 1. Аналіз підсумків функціонування економіки і соціальної сфери за попередній період, включаючи як вивчення динаміки макроекономічних і соціальних показників, так і виявлення тенденцій змін в окремих секторах і сферах економіки.

2. На основі проведеного аналізу має бути побудований екстраполяційний прогноз розвитку виявлених тенденцій, що відображає передумови можливого посилення загроз у разі збереження і продовження економічної політики, яка здійснюється протягом періоду, який аналізується.

3. Результати поточного прогнозування мають бути узгоджені з довгостроковими цілями розвитку регіону, держави. На базі цього приймається принципове рішення про незмінність або про зміну економічної та соціальної політики на наступний період. Проведення прогнозних досліджень в рамках моніторингу соціально-економічного розвитку здійснюється як частина загальної роботи відомств і наукових організацій із прогнозування соціальноекономічного розвитку регіонів, держави. Під час проведення моніторингу соціально-економічного розвитку можливе використання різних методів: методу оптимізації, аналізу і обробки, сценаріїв, експертної оцінки, багатовимірного статистичного аналізу, методу теорії нечітких систем та ін. Вибір методу залежить від необхідності вирішення в процесі моніторингу ряду завдань, пов‘язаних з аналізом стану господарських регіональних систем. Організаційна схема моніторингу соціально-економічного розвитку представлена на рис. 1. Соціальна політика держави

Експертиза соціальних і економічних проблем з позицій безпеки Експертиза законопроектів по створенню стратегії соціальної та економічної безпеки Науково-методичне забезпечення Організаційнометодичне забезпечення Інформаційне забезпечення

Основні напрямки діяльності держави по забезпеченню соціальної та економічної безпеки

Основні параметри соціально-економічного розвитку

Функції президента, регіональної виконавчої і законодавчої влади по забезпеченню соціальної та економічної безпеки

Система параметрів (порогових значень) безпеки

РНБО Ранжування регіонів з позицій забезпечення соціальної та економічної безпеки Центр моніторингу

Аналіз загроз соціальній та економічній безпеці Виявлення рівня порогових значень безпеки Аналітична оцінка рівня загроз

Попередній прогнозований рівень моніторингу Програмно-методичний рівень Контроль за реалізацією заходів по припиненню загроз соціальної та економічної безпеки

Заходи по припиненню загроз

Рис. 1. Організаційна схема моніторингу соціально-економічного розвитку

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

29

Економічні науки Під час вирішення концептуальних завдань необхідно виявити найближчі і подальші соціальні загрози з позицій економічної безпеки України. На цій основі можливе вироблення тактичних і стратегічних заходів, що знижують або упереджують гостроту соціальних і економічних загроз. Висновки. Відсутність методичних рекомендацій з розробки моніторингу соціально-економічного розвитку на основі принципів соціальної орієнтації не дасть змогу обґрунтувати пріоритети соціальноекономічного розвитку, знизить ефективність стратегічного планування, прогнозування та програмування, а головне – не забезпечить економічну та соціальну безпеку, необхідні темпи зростання економіки й відповідно, підвищення якості і рівня життя населення. Це означає, що першочерговими завданнями держави повинні стати розвиток людини, підвищення якості і рівня життя населення, які повинні бути покладені в основу формування стратегії України в умовах соціально орієнтованої економіки. Література 1. http://zakon.nau.ua 2. http://zakon1.rada.gov.ua 3. Грішнова О.А. Економіка праці та соціально-трудові відносини: Підручник. – 3-тє вид., випр. і доп. – К.: Знання, КОО, 2007. – 559 с.

4. Моніторинг соціальних процесів в Україні / За ред. І.К. Бондар, Г.В. Ярошенко, В.І. Науменко, Н.А. Соколенко. – К.: Знання, 1999. – 260 с.

УДК 502.33:330.131.7.001.76

О.В. ОБОРІНА Інститут проблем ринку та економіко-екологічних досліджень НАН України

АСПЕКТИ РЕГІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИФІКАЦІЇ ЕКОНОМІКО-ЕНЕРГЕТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ У роботі представлена інноваційна стратегія та категоріальний апарат економіко-енергетичної ідентифікації в контексті імплементації міжнародних стратегій, зокрема Європейської інтеграції, Чорноморського співробітництва та процесів світової енергетичної глобалізації. Запропоновано заходи щодо енергетичної євро-інтеграції Чорноморського регіону.

The work suggests the innovative strategy and the category mechanism of economic and energetic identification in the context international strategies implementation, in particular the European integration, the Black Sea cooperation and processes of world energetic globalization. The author offers measures for energetic Euro integration of the Black Sea region. Постановка проблеми. Загальновизнано, що в XXІ сторіччі людство стикнулося віч-на-віч із глобальною енергетичною кризою. Можливості цивілізації дозволяють вчасно дати відповідь на цей виклик, виробивши довгострокову глобальну економіко-енергетичну стратегію, мобілізувати ресурси Світу на реалізацію такої стратегії. Певні кроки вже вживали в цьому напрямку. Вирішальне значення в забезпеченні економіко-енергетичної безпеки має скорочення темпів росту енергоспоживання при одночасному зменшенні розриву в енергозабезпеченні між розвиненими й країнами (регіонами), що розвиваються [1]. Необхідна розробка довгострокового економіко-енергетичного прогнозу (до 2050 р.), включаючи сценарії подолання глобальної кризи, а також підготовку прогнозу ―Енерго – Екологічне майбутнє цивілізацій‖, підготовку для ООН прогнозного проекту глобальної енерго-екологічної стратегії на основі розвитку структурно-балансових методів індикативного планування, її обговорення на Всесвітньому саміті (2012 р.). Необхідно здійснити довгострокові програми та проекти по освоєнню нових поколінь енергозберігаючих технологій, широкому їхньому використанню в промисловості, сільському господарстві, будівництві, на транспорті, у житловокомунальному та домашньому господарстві для того, щоб в 2030-ті роки стабілізувати світовий рівень енергоспоживання. Важливим ключовим напрямком поліпшення енергопостачання є шляхи поступового переходу до екологічно чистих, поновлюваних джерел енергії на регіональному рівні. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Запропоновані проблеми та підходи активно обговорюються у зв‘язку з можливістю включення Чорноморського регіону в європейські та глобальні енергетичні ринки, що вимагає цілком інноваційних підходів до формування енергетично ї політики в регіоні, що обумовлює високу актуальність представленої роботи. У дослідженнях економіко-енергетичної проблематики й пов‘язаних з ним видах економічної діяльності вагомий внесок зробили С.І. Пирожков [2], В.Н. Степанов, Д.К. Прейгер. Незважаючи на очевидні досягнення у вивченні комплексу проблем економікоенергетичної безпеки, залишаються вкрай актуальними питання дослідження категоріального апарата цього нового напрямку регіональної економіки, розробки методологічних підходів і методів оптимізації регіональних енергетичних ринків як бази економіко-енергетичної безпеки. Невирішеними до останнього часу загальної проблеми є: питання формування наукових основ управління економіко-енергетичними факторами в регіональному вимірі, визначення ролі держави й розширення сфери дії ринкових механізмів, що пов‘язується нами з концепцією енергетичної ідентифікації.

30 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки Постановка завдання. Таким чином, метою роботи є визначення категорії економіко-енергетичної ідентифікації в контексті імплементації міжнародних стратегій, зокрема Європейської інтеграції, Чорноморського співробітництва та процесів світової глобалізації, зокрема, енергетичної. Виклад основного матеріалу дослідження. Україна сьогодні переживає важливий період – перед країною встала проблема зміни структури цін на енергоносії. Існує три пріоритетні напрямки, завдяки яким уряд України може зменшити енергетичну залежність і вдосконалити енергетичну політику: енергоефективність, ціни, які відображають реальну вартість енергоносіїв, а також прозорість ринку. Українська економіка залишається однією з найбільш енергоємних у промисловому світі. Наша країна може істотно поліпшити свою енергоефективність шляхом реалізації цілеспрямованої політики та формування ринково-орієнтованих цін на енергоресурси. Сьогодні ціни на енергоносії відшкодовують лише операційні витрати, які створюють нагальну потребу в інвестиціях для відновлення інфраструктури. Для залучення відповідних інвестицій і створення стимулів до реформ у багатьох сферах паливно-енергетичного комплексу (ПЕК) ціни повинні відображати реальну вартість енергоресурсів. Україна могла б підсилити свою енергетичну політику шляхом підвищення прозорості енергетичних даних і більше чіткого визначення ринкових правил. На думку ряду експертів, енергетична безпека держави визначається її здатністю гарантовано забезпечувати свої поточні й перспективні потреби в якісній і економічно доступній енергії з урахуванням імовірності особливих режимів функціонування економіки в надзвичайних ситуаціях [2]. Глибоке проникнення енергетики в усі галузі економіки й соціальну сферу визначає її особливу роль у забезпеченні безпеки розвитку сучасного суспільства. Енергетична безпека характеризує ступінь виконання енергетикою її функцій перед суспільством, державою, як у звичайних, так і в критичних і надзвичайних умовах [2]. Отже, можна стверджувати, що енергетична безпека України як стан захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства, держави, що обслуговує їхню економіку від реальних і потенційних внутрішніх і зовнішніх погроз надійному паливно- і енергозабезпеченню є невід‘ємною складовою підтримки самодостатнього рівня економічної та національної безпеки країни. У звичайних умовах такий стан відповідає забезпеченню в повному обсязі потреб України в паливно-енергетичних ресурсах, а при надзвичайних ситуацій – гарантованого мінімуму задоволення актуальних потреб. У зв‘язку з необхідністю описати ряд критичних явищ, що мають очевидну економічну природу в енергетичній сфері нами пропонується ввести нову наукову категорію економіко-енергетичної безпеки (ЕЕБ), що являє собою коеволюцію категорій економічної й енергетичної безпеки на основі впровадження ринкових, інституціональних, інноваційно-інвестиційних, техніко-організаційних методів управління регіональною енергетикою як системою економічних і функціональних (енергетичних) комунікацій. Для створення цілісної системи ЕЕБ і її ефективного функціонування насамперед необхідно: створення відповідної нормативної бази; проведення моніторингу ЕЕБ і її моделювання; здійснення збору даних і створення банку даних ЕЕБ; забезпечення балансу ЕЕБ (включаючи енергетичні баланси територій і регіонів) і їхнє гармонійне об‘єднання. Робочою гіпотезою даної роботи є те що стан ЕЕБ України можна досягти шляхом забезпечення ряду умов: підвищення енергоефективності економіки (індикатором чого може служити показник енергоємності ВВП України, забезпечення прозорості внутрішнього енергоринку та реальні, економічно обґрунтовані тарифи (з використанням інструмента публічних кампаній), забезпечення диверсифікованості джерел енергії за рахунок власного видобутку (на своїй території, в концесії), використання альтернативних джерел надходження нафти й газу, паритетна участь у формуванні цін зовнішніх енергоринків з використанням інструментів транзитних тарифів, побудови економічних відносин з іншими країнами на засадах рівноправності й взаємної вигоди, формування інноваційного ринку поновлюваних джерел енергії, що заміщають нафту (рис. 1). Економічно-обґрунтовані тарифи Забезпечення диверсифікованості джерел енергії

Регіоналізація енергозабезпечення Паритетна участь у формуванні цін зовнішніх енергоринків з використанням інструментів транзитних тарифів

Енергоефективність економіки

Економікоенергетична безпека

Прозорість внутрішнього ринку

Використання альтернативних джерел Паритетна зовнішня економічна політика Формування ринку інноваційних джерел енергії

Рис. 1. Умови та механізми забезпечення стану економіко-енергетичної безпеки регіонів України

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

31

Економічні науки Реалізація всіх цих методів і умов зв‘язується нами із впровадженням концепції регіоналізації в економіко-енергетичне управління. Ця категорія враховує множинність економічних аспектів впровадження енергетичного менеджменту [3] і являє собою процес планування організації, мотивації й контролю енергозабезпечення як комплексного процесу, що припускає крім технічних і технологічних аспектів оперування енергетичним ринком, формування економіко-енергетичних комунікацій. Методологічний базис економіко-енергетичної парадигми розвитку регіональної економіки України представлений поняттєво-категоріальним апаратом регіональної економіко-енергетичної безпеки (ЕЕБ). Для створення цілісної системи ЕЕБ і її ефективного функціонування насамперед необхідно: створення відповідної нормативної бази; проведення моніторингу ЕЕБ і її моделювання; здійснення збору даних і створення банку даних ЕЕБ; забезпечення балансу ЕЕБ (включаючи енергетичні баланси територій і регіонів) і їхнє гармонійне об’єднання. Як окрема тема обговорення, на нашу думку, може бути винесено питання регіональної ідентифікації в контексті забезпечення економіко-енергетичної безпеки. Відповідно до визначення Мельника Л.Г. [4] ідентичність (від лат. іdem – той самий) – тотожність, однаковість, повний збіг. А є ідентичним, якщо воно при всіх всіляких ситуаціях і обставинах завжди залишається тим самим , так що воно може ідентифікуватися як те ж саме. Принцип тотожності, або закон тотожності (А=А), вимагає, щоб усякому поняттю протягом певного уявного акту надавалося теж саме значення; це ―вимога твердо встановленого значення понятійних символів, уживаних у судженні‖. Між багатьма речами може існувати подоба або рівність. Економіко-енергетична ідентичність може бути визначена на основі переносу більше традиційних визначень у нову методологічну площину. Глобалізація є найсильнішим випробуванням для національної й культурної ідентичності, основним засобом подолання якого виступають діалог і наступність культур. Однак, діалог і спадковість культур утруднені у випадку кризи ідентичності або у випадку швидких змін, а також, що підсилюється фактора, плюрального сприйняття своєї ідентичності.

Ідентифікація (від лат. іdentіfіco – ототожнюю) – це встановлення тотожності об‘єктів на підставі тих або інших ознак. Економіко-енергетична ідентифікація рідниться з кібернетичною категорією ―ідентифікація управління‖, – процедура побудови моделі об‘єкта управління (вивчення) по реалізаціях його вхідних і вихідних сигналів. Так, наприклад, основою для економіко-енергетичної ідентифікації може бути енергетичний баланс регіону, енергетична культура, характеристика енергетичної інфраструктури та енергоменеджменту. За останні два десятиріччя вивчення вітчизняними політологами теми регіонального розвитку, проблема регіональної ідентичності пережила кардинальну еволюцію [5,6]. Ідентифікація регіонів по місцю, займаному на ―параді суверенітетів‖, дещо говорить про характеристики політичної участі регіональної еліти, але мало що дає для розуміння специфіки життя регіону як складного політичного співтовариства‖. Їхньою характерною рисою є виникнення цілого спектра ―регіональних ідентичностей‖, кожна з яких має властивості наукового факту, хоча між собою ці факти не завжди логічно співвідносяться [7]. У дослідженнях останнього років можна помітити тенденцію до використання енергетичної ідентичності [8] як загальний контекст для синтезу різних наукових ідентифікацій регіону. Це пов‘язане з комплексом існуючої інфраструктури, природно-ресурсним потенціалом регіону, ―енергетичною культурою‖ побуту та виробництва. Однак для визнання поняття ―енергетична культура‖ підставою побудови комплексної регіональної ідентичності є необхідним ідентифікувати її саму. В останнє десятиліття увага вчених притягла можливість вписати регіональні ідентичності в контексті глобалізаційних процесів. Глобалізація, якщо підходити до їй як до поняття, що характеризує якусь домінанту, якийсь фундаментальний принцип організації в процесах самого різного рівня й властивості, дійсно дає практичну можливість привести різні регіональні ідентичності до загальної підстави. Інша проблема полягає в тому, що багато регіональних ідентичностей формуються дослідниками саме з наміром підкреслити унікальність політичного, економічного, культурного, правового простору й часу даного регіону. Рух до Європеїзації через регіональну ідентифікацію може бути виправдано природними умовами, яскравим прикладом якого може стати ―причетність‖, наприклад, до Чорноморського басейну. У цьому контексті рух до європеїзації Чорного моря проявляється шляхом імплементації концепції ЄС, називаної Чорноморська синергія [9]. Чорноморська синергія припускає, що саме перспектива членства в ЄС є найбільш сильним інструментом, здатним до стимулювання правових, інституціональних і економічних реформ у Чорноморському регіоні. Наприклад, Туреччина вже зробила головні кроки щодо гармонізації її правових рамок відповідно до енергетичної стратегії ЄС. Іншим важливим інструментом є Європейська Політика Добросусідства (ENP). Для гарантії диверсифікованості маршрутів і джерел енергії, енергетичне співробітництво ЄС із іншими країнами має тенденцію зосереджувати на тому, щоб досягати розмаїтості типів енергії, країн-постачальників і транзитерів. У цьому контексті, ―розвиток головних міжнародних трубопроводів, що подають нафту з Каспійське регіону й Середньої Азії до ЄС життєво важливий‖. Це приводить до акценту при модернізації існуючої й споруджуваної нової енергетичної інфраструктури в Чорноморському регіоні. Висновки 1. Перспективним методологічним кроком щодо забезпечення імплементації міжнародних стратегій, зокрема Європейської інтеграції, Чорноморського співробітництва та процесів світової глобалізації, зокрема, енергетичної, є визначення категорії економіко-енергетичної ідентифікації в контексті, якої це визначення наведене в роботі.

32 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки 2. В останнє десятиліття увага вчених залучила можливість вписати регіональні ідентичності в контексті глобальних процесів. Багато регіональних ідентичностей формуються дослідниками саме з наміром підкреслити унікальність політичного, економічного, культурного, простору й часу даного регіону. Рух до європеїзації через регіональну ідентифікацію може бути виправдано природними умовами, яскравим прикладом якого може стати ―причетність‖, наприклад, до Чорноморського басейну.

3. В роботі обґрунтовується введення в наукову практику нової категорії, економіко-енергетичної ідентифікації, основою якої може бути енергетичний баланс регіону, енергетична культура, характеристика енергетичної інфраструктури та енергоменеджменту.

4. Економіко-енергетична ідентифікація – це інструмент забезпечення економіко-екологічної безпеки, який неможливий без подальшої регіоналізації, диверсифікації та екологізації енергетичного ринку, механізми якого мають бути предметом подальших досліджень. Література 1. Спицин А. Россия и Казахстан в энерго-экологической интеграции / А. Спицин // Экономист. – № 5. – С. 29–38.

2. Забезпечення енергетичної безпеки України Під ред. С.І. Пирожкова / Рада національної безпеки і оборони України, Над. ін-т проблем міжнародної безпеки. – К.: НІПМБ, 2003. – 264 с.

3. Галушкина Т.П. Экономические инструмент экологического менеджмента (теория и практика).– Одесса: ИПРЭЭИ НАН Украины, 2000, – 280 с.

4. Экономика и информация: справочник / [ред.-упоряд. Л.Г. Мельник]. – Суммы, 2005. – С. 94.

5. Комаровский В. Тимофеева Л. Торг между центром и регионами идет, но уместен ли он? // Власть.

1998. – № 8–9. – С. 69–73.

6. Качкин А.В. Этническая мобилизация и процесс регионализации: формы и механизмы / А.В. Качкин // Мир России. Сер.: Социология, Этнология. – Т. IX.– 2000.– № 4.– С. 136.

7. Кузич А.Е. Политическое управление и развитие российского федерализма / А.Е. Кузич // Россия. Политические вызовы XXI века. Второй Всероссийский конгресс политологов. – М., 2002. – С. 76–81.

8. Суханов В. Региональная идентичность в контексте глобализации: теоретический анализ / В.М. Суханов // Мировая экономика и международные отношения, 2009, – № 1 – С. 104–110.

9. Communication from the Commission to the Council and the European Parliament ―Black Sea Synergy – A New Regional Cooperation Initiative‖, COM(2007) 160 final. Brussels, – 11.04.2007, – 40 p.

УДК 630.111

І.В. СТАШКО Вінницький національний технічний університет

ФАКТОР УПРАВЛІННЯ ЯКІСТЮ У МЕХАНІЗМІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ Обґрунтовано принципи формування моделі управління якістю з врахуванням особливостей такого управління на сучасному етапі розвитку сільськогосподарських підприємств. Досліджено перспективи побудови механізму управління підприємствами на основі зростання якості.

The article substantiates the principles of quality management model formation within such a type of management on modern stage of agricultural enterprises development. It investigates the perspectives of constructing the enterprise management mechanism on the basis of quality increase. Постановка проблеми. Характерним для сільськогосподарських підприємств України є домінування впливу кризових тенденцій, що мають місце впродовж всього періоду реформування галузі. Звідси завдання наукового обґрунтування шляхів забезпечення економічної безпеки підприємств цієї галузі на основі зростання конкурентоспроможності слід віднести до пріоритетних. В умовах загострення конкуренції на внутрішньому та зовнішньому ринках та погіршення паритету цін удосконалення системи управління якістю можна розглядати як один із перспективних напрямів вирішення проблеми загалом. Аналіз останніх досліджень. Загальні постулати теорії менеджменту якості формувалася на основі наукових праць таких зарубіжних вчених як Е. Демінг, Дж. Джуран, Ф. Кросбі, О. Уїльямсон, А. Робертсон, А. Фейгенбаум, Дж. Харрингтон, М. Мінору та ін. Теоретичний та емпіричний матеріал, відображений у публікаціях зазначених авторів, свідчить про завершеність осмислення концепції ефективності управління якістю. Зазначені проблеми активно досліджувалися у сучасний період рядом російських та українських вчених, таких як Адлер Ю., Апілат Е., Бібік Ю., Буряк Р., Василенко В., Гличев А., Джерелюк Ю., Калита П., Кальцев В., Койфман Ю., Коц Г., Момот О., Михайлова Т., Муромец Н., Окрошко Н., Орлов О., Скрябіна Н., Стасюк Л., Сімченко Н., Сирмаміїх І., Сарнавская Т., Скуртол С., Ситниченко В. Ткачук Л., Трофімов К., Фатхутдінов Р., Шаповал М. та ін. До безперечних здобутків досліджень зазначених авторів слід віднести формулювання системності управління якістю; окрім того, активно і глибоко вивчалися деякі галузеві особливості управління якістю, що надало більш повне уявлення про особливості і технології регулювання. Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

33

Економічні науки Огляд наукової літератури з проблеми управління сучасним підприємством засвідчив, що фактор якості розглядається як основний стратегієутворюючий елемент; водночас історично сформувався напрям теорії управління якістю [1–2]. Проблема забезпечення конкурентоспроможного рівня якості (продукції та у більш широкому трактуванні) визначається [3–5] як одна з найважливіших для сільськогосподарського виробництва України; саме із недостатньою якістю продукції пов‘язується відставання вітчизняного аграрного виробництва. Водночас, як засвідчив аналіз, відповідні наукові дослідження залишаються поодинокими і стосуються насамперед тих галузей АПК, де в останні роки спостерігається зростання ділової активності [6–9]. Натомість проблема залишається актуальною насамперед стосовно сільськогосподарського виробництва, сконцентрованого в межах діяльності сільськогосподарських підприємств, які вже тривалий час знаходяться в кризовому економічному стані. Саме проблема низької якості зерна у сільськогосподарському виробництві поки що залишається маловивченою. Водночас активні і складні трансформаційні процеси, що відбуваються на українських підприємствах, потребують доповнення існуючої концепції ефективності управління якістю з точки зору реалій функціонування постприватизаційних сільськогосподарських підприємств. Проблема залишається мало вивченою як з теоретико-методологічних і методичних позицій, так і з точки зору висвітлення реальних процесів, особливо щодо кризових в цілому тенденцій розвитку підприємств АПК. Звідси актуальними завданнями є обґрунтування ролі і значення потенціалу системи управління якістю як чинника підвищення ефективності функціонування сучасного вітчизняного підприємств. Метою статі є дослідження стану існуючої системи управління якістю в сільськогосподарських підприємствах, причин низької якості продукції, організаційно-економічних шляхів вирішення проблеми (на прикладі виробництва зерна сільськогосподарськими підприємствами Вінницької області). Результати досліджень. Для виявлення ролі і впливу фактору якості на показники економічної ефективності сільськогосподарських підприємств, зокрема, прибутковості виробництва, було використано метод факторного аналізу; для опису причин низької якості продукції та недостатньої ефективності системи управління якістю на підприємствах – методи глибокого інтерв‘ювання та експертних оцінок, де опитували керів-ники і управлінці середньої ланки підприємств; для оцінювання втрат, пов‘язаних із недосконалою якістю, та перспектив підвищення якості – метод структуризації витрат на якість. Аналіз проблеми повинен здійснюватися за диференційованого підходу до групування підприємств – об‘єктів дослідження. Як свідчить практика, на даний час у вітчизняному АПК отримали поширення декілька типів сільськогосподарського виробництва, а саме: 1) сільськогосподарські підприємства колективних форм організації виробництва; 2) фермерсько-селянські господарства; 3) господарства індустріального типу на орендній основі (потужні агрокорпорації). Наші дослідження показали, що система управління виробництвом в цілому, а також управління якістю зокрема у таких підприємствах істотно відрізняються. Звідси суть проблеми недостатньої якості, а також перспективи її вирішення об‘єктивно будуть різними. Нами досліджувалася ефективність управління якістю сільськогосподарської продукції на прикладі господарств Хмільницького району Вінницької обл. Слід особливо підкреслити, що вітчизняний досвід у сфері управління якістю вже у пострадянському періоді слід аналізувати передусім у руслі кризових за своєю природою соціально-економічних трансформацій періоду 90-х рр., коли українські сільськогосподарські підприємства вимушені були пережити гальмуючий ефект кризи мотивацій, погіршення економічно-промислової бази, неефективних управлінських принципах. Кризовий соціально-економічний стан значної частини підприємств АПК сьогодні лише підтверджує правомірність постановки проблеми. Проблема, на нашу думку, полягає передусім у неспроможності освоїти нові організаційні принципи управління якістю. Іншими словами, керівники підприємств, як правило, не розглядають проблему якості в силу існування низки більш актуальних (на їх думку) проблем, ігноруючи потенціал зростання за рахунок економічного ефекту вищої якості і обмежуючи тим самим розвиток власних підприємств. У визначальній мірі успіх у більшості галузей вітчизняного АПК вимагає організаційних умов для забезпечення технологічної конкурентоспроможності на ринках – тобто здатності успішно конкурувати на протязі тривалого періоду шляхом пропозиції більш досконалих продуктів, що трансформує фактор поліпшення якості до розряду основних. Характерним стало і те, що, як засвідчили результати аналізу, діяльність окремих підприємств з забезпечення якості ставало підпорядкованим завданням в загальному антикризовому менеджменті за несприятливих економічних умов, і це не могло не відбитися на характері організаційних стратегій. Отже, економічний зміст парадоксу якості – як джерела додаткових витрат та водночас можливості збільшити прибутки – полягає не в інтенсивності використання ресурсів, а у способі їх організації. Якщо розглядати економічні проблеми сільськогосподарських підприємств, зокрема, галузі виробництва зерна, яка сьогодні відноситься до проблемних в економічному контексті, то слід відзначити, що наявними залишаються потужні резерви для зростання якості зерна і – саме основне – можливості підвищення на цій основі економічних показників функціонування підприємств; більше того, проблема загострюється в останні роки, про що свідчать дані про усталене зменшення якості сільськогосподарської продукції у господарствах як масове явище. Рентабельність виробництва зерна сільськогосподарськими підприємствами регіону залишається в останні роки в межах 3–10 %, при чому на 77 % господарств (або 63 % площі сільгоспугідь району) цей показник не перевищує 4–5 %. У 2008 р. у переважній більшості господарств проблема збирання і реалізації зерна була актуальною не лише через низькі закупівельні ціни і обмеженість збуту, але й через низьку якість продукції. При цьому частка зерна вищої якості впродовж останніх десятиліть усталено зменшувалася, не зважаючи на зростання діапазону цін на зерно різного класу.

34 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки Лише в одному господарстві Хмільницького району – Хмільницькому відділенні ХПП ―Миронівське‖ (с. Великомитники, колишній колгосп ім. Мічурина) – було досягнуто якості зерна, де 90 % становило зерно 3 класу, а рентабельність зернового господарства коливалася (в залежності від культур) від 25 до 47 %. Основним фактором таких високих показників стало, як показали дослідження, ретельне дотримання відповідних технологій, де, зокрема, регламентується не лише використання традиційних засобів хімізації, але й добрив, що містять необхідний перелік і вміст мікроелементів. Використання методу оптимізації зернового господарства регіону за співвідношенням факторів потенційного зростання якості зерна, структури посівних площ та необхідної кількості ресурсів (на основі техноло-гічних карт Хмільницькому відділенні ХПП ―Миронівське‖) засвідчило, що резерви зростання якості зерна (за ціновими паритетами 2008 р.) дозволять підвищити рентабельність галузі на 50–170 % залежно від сільськогосподарської культури. Використовуючи підходи до структуризації витрат, пов‘язаних із забезпеченням та підтриманням якості продукції, представлений у науковій літературі [10], нами такі резерви були віднесені до статті ―втрат від недостатньої якості‖. На думку автора, будь-які оптимізаційні заходи повинні здійснюватися з розрахунку щодо даної статті втрат (витрат). Слід відзначити, що такі втрати і, відповідно, резерви покращення ситуації, знаходилися у безпосередній залежності від типу сільськогосподарського підприємства. Так, найменш ефективною була система управління якістю в традиційних колективних сільськогосподарських підприємствах, дещо вищою – у фермерських господарствах, тоді як найвищою – у потужних підприємствах холдингового типу. У таблиці 1 наведено дані щодо оцінювання таких втрат у різних за організаційно-правовими засадами типах підприємств. Такі втрати визначалися, виходячи з фактичного і потенційно можливого стану щодо якості продукції (тобто за різницею між фактичним та можливим доходами за даними на 2008 р.), а також на основі експертних опитувань фахівців і керівників підприємств щодо можливості підвищити якість зерна та необхідних витрат при цьому. Таблиця 1 Втрати від недостатньої якості продукції у сільськогосподарських підприємствах Хмільницького району Вінницької обл. (за оцінками по відношенню до якості зерна у 2008 р.)

Категорія господарств I – С.-г. підприємства колективних форм організації виробництва II – Фермерські господарства III – Господарства індустріального типу на орендній основі

Грн на 1 га посівів 450–760 170–240 110–200

Примітка. За результатами авторських досліджень.

Результати аналізу засвідчили, що існуюча у колишньому СРСР система насінництва та відповідної системи контролю, яка і у ті часи мала досить помірну ефективність, в даний час фактично зруйнована. Сьогодні ж на практиці все більшого поширення отримують 2 варіанти організації управління якістю зерна: практично повна його відсутність як системи у низько прибуткових сільськогосподарських підприємствах та широке використання достатньо сучасних технологій потужними агрокорпораціями, де в межах таких технологій закладено потужні механізми досягнення та захисту якості продукції. Як засвідчи результати наших досліджень, при цьому виникають ряд питань, які потребують наукового вирішення стосовно обох варіантів: 1) виявити причини низької якості продукції у низько прибуткових підприємствах та обґрунтувати – навіть за несприятливих економічних умов – шляхи її підвищення (так би мовити, компромісний варіант оптимального розподілу ресурсів за умов критичної недостатності останніх); 2) навіть у потужних агрокорпораціях, за нашими спостереженнями, витрати на якість мають явно недостатню окупність, що може бути пояснене, в числі інших чинників, очевидно, соціальними дисфункціями діяльності організацій такого типу – недостатньою фаховістю та вмотивованості менеджмент та неефективною системою контролю. Також слід підкреслити значення фактору ―інноваційності‖ для забезпечення ефективності управління якістю. Інновація для підприємства, орієнтованого на позитивний розвиток, це одне з радикальних структурних елементів постійного характеру, де інновації – це не різкі зміни, а накопичення збалансованих взаємних змін продукту виробництва та організації. Це обумовлює виключно важливе значення явища – навчання підприємства, яке не може асоціюватися із одноразовим придбанням навіть самої ефективної технології, а представляє собою тривалий, клопітливий шлях соціального процесу, який потребує постійного і всеохоплюючого перегляду виробничої практики і включає взаємодію людей, які зайняті функціонально різними видами діяльності. Висновки. Зміни, пов‘язані із формування ринкової моделі функціонування вітчизняних сільськогосподарських підприємств, водночас як істотно розширили можливості розвитку даного сектору економіки, так і обумовили загострення цілого ряду проблем організаційного-економічного, управлінського і соціального змісту. До таких слід віднести, в числі інших, і проблеми управління якістю. За цих умов формування моделі ефективності менеджменту якості вимагає пошуку нових теоретико-методологічних підходів. Вирішення проблеми може бути здійсненим на основі оптимізації як економічних, так і соціальних функцій діяльності підприємства. Результати аналізу ефективних сільськогосподарських підприємств, діяльність яких характеризується вищою якістю саме у такій постановці питання, дозволяють стверджувати про визначальну роль таких факторів: 1) наявність та реалізація ефективної та відповідно цілеспрямованої 35 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки стратегії розвитку підприємства; 2) рівень корпоративної культури саме з огляду на роль мотивів/цінностей щодо усталеного зростання якості; 3) організація виробничих процесів, що включає в себе також техніко-технологічні аспекти вирішення проблеми. Саме ці чинники обумовлюють і напрями подальших досліджень. Література 1. Робертсон А. Управление качеством: пер. с англ. – М.: Прогресс, 1974. – 250 с.

2. Шаповал М.І. Менеджмент якості: Підручник. – К.: Т-во ―Знання‖, 2003. – 475 с.

3. Загальнодержавна комплексна програма підтримки та розвитку українського села ―Добробут через аграрний розвиток‖ на 2005–2010 роки. – К.: ДАР, 2005. – С. 46–47.

4. АПК України: стан, тенденції та перспективи розвитку / За ред. П.К. Канінського. – К.: ННЦ ІАЕ, 2005. – 292 с.

5. Лінник В.Г., Михайлова Т.П. Інноваційний підхід до економічного контролю і аналізу якості продукції агропідприємств // Проблеми науки. – 2004. – № 2. – С. 22–30.

6. Буряк Р.І. Стан і перспективи розвитку галузі птахівництва в країнах ЄС, Центральної та Східної Європи // Ринкова трансформація економіки АПК: Монографія у чотирьох частинах / За ред. П.Т. Саблука, В.Я. Амбросова, Г.Є. Мазнєва. Ч. 2. Підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва. – К.: ННЦ ІАЕ, 2002. – С. 536–539.

7. Морозова-Герасимович Н.А. Роль учета и анализа издержек производства в разрезе ассортимента продукции. Зб. наук. пр. Східноукраїнського національного університету. – Луганськ. № 3, 2000. – С. 255–258.

8. Буряк Р.І. Сучасні підходи до управління якістю продукції птахівництва // Науковий вісник НАУ. – 2002. – Вип. 56. – С. 317–319.

9. Харченко Т.Б. Шляхи поліпшення якості молочної продукції // Формування ринкових відносин в Україні. – 2005. – № 9 (52). – С. 50–53.

10. Організаційно-економічні фактори управління якістю на підприємствах: Монографія / Мороз О.В., Ткачук Л.М. – Вінниця: УНІВЕРСУМ-Вінниця, 2005. – 137 с.

УДК 631/1:620.91

О.C. ШТАНЬКО Вінницький національний технічний університет

ОБҐРУНТУВАННЯ СТРАТЕГІЇ БЕЗПЕКИ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ НА ОСНОВІ ЕКОНОМІКО-ЕНЕРГЕТИЧНИХ КРИТЕРІЇВ РОЗВИТКУ Досліджено закономірності трансформації енергії та їх функціональний вплив на ефективність землеробства України на сучасному етапі розвитку галузі. Представлено економіко-енергетичне обґрунтування моделі такої ефективності різних груп сільськогосподарських підприємств.

The article concerns objective laws of power transformations and their functional influence on the efficiency of Ukraine‟s agriculture on modern stage of its development. Economic and energetic reasoning of the model providing such efficiency of different groups of agricultural enterprises is suggested. Постановка проблеми. Сільське господарство України впродовж останніх десятиліть знаходиться під впливом реформ, пов‘язаних із поширенням приватної власності та посиленням впливу ринкових відносин. Все це вплинуло на характер виробництва, його структуру, виробничі відносини. При цьому ситуацію низької ефективності і конкурентоспроможності галузі можна визнати як характерну впродовж всього періоду реорганізацій. Звідси питання пошуку нової стратегії розвитку галузі, яка б мала істотно вищу ступінь узгодженості із загальним розвитком економіки країни, можна віднести до актуальних у науковому контексті. Аналіз останніх досліджень і публікацій. У більшості публікацій, наприклад [1], вказується на негативні наслідки реформ щодо сільськогосподарського виробництва в Україні, насамперед щодо його ефективності. Водночас, як свідчить огляд літературних джерел, невідповідності (дисбаланс) між критеріями ефективності макро- та мікроекономічного змісту обумовлюють полярні оцінки ринкових реформ. Пояснити це можна і тим, що категорія ―ефективність‖ вже традиційно має багатогранне трактування, детальний аналіз даного питання здійснено у [2]. Так, ефективність розглядається у різних аспектах: соціально-економічному, технологічноресурсному, проектному та ін. Водночас існують різні підходи до опису ефективності – механістичний, соціальний, ієрархічний, інституціональний тощо. Така різнорідність підходів, а також особливості функціонування аграрної сфери у ринковому середовищі призвели до відсутності адекватної методологічної бази аналізу ефективності сільськогосподарського виробництва, бо одні і ті ж явища з боку різних підходів – наприклад, ресурсного і соціального – мають часто діаметральну ефективність. Водночас із традиційно економічними показниками, цілим рядом авторів обґрунтовується перспективність використання для оцінювання ефективності сільськогосподарського виробництва методу енергетичного аналізу, основні положення якого – як вихідна у ретроспективному контексті праця в [3]. В Україні дана концеп-ція набула певного поширення у методичних рекомендаціях і монографічних роботах [4–5].

36

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки Виходячи з цієї методології, рівень та структура енергетичних витрат є головним функціональним чинником господарської сис-теми, визначаючи такі показники, як обсяги виробництва, продуктивність та ефективність. Таким чином, невирішеними раніше частинами загальної проблеми слід вважати відсутність чітко означеної методології, на основі якої може бути побудована ефективна стратегія розвитку вітчизняного сільського господарства з врахуванням його особливостей, вразливості до недоліків ринкового механізму, інституційних характеристик і т.д. Автором пропонується формування такої методології на основі критеріїв, які значно більш об‘єктивно – у порівнянні із ринковими – дозволятимуть стверджувати про рівень досконалості виробництва, для чого пропонується методологія енергетичного аналізу. Мета статті. Цілями досліджень (статті) було співставлення кількості та структури витрат ресурсів у грошовому та енергетичному еквіваленті, а також їх окупності (ефективності) стосовно різних груп виробників. За гіпотезою досліджень, характерною особливістю таких організаційних типів підприємств є різний характер виробництва, що проявлялося передусім у різних виробничих витратах; водночас такі витратні характеристики супроводжувалися істотними відмінностями щодо продуктивності та загалом ефективності виробництва. Аналіз таких даних дозволяє визначити більш досконалу систему витратних характеристик виробництва з врахуванням особливостей підприємств. Виклад основного матеріалу дослідження. Основною гіпотезою є припущення про те, що сільське господарство (будь-якої країни), в силу своїх особливостей – консервативності виробничих процесів, залежності від зовнішніх умов, особливостями функціонування аграрного ринку у системі загального ринку і т.д. – не може керуватися на основі ринкової доктрини, бо у цьому разі галузь невідмінно залишатиметься фінансовим ―донором‖ для інших сфер народного господарства. В свою чергу, регулятивний механізм і стратегієутворюючі пріоритети повинні будуватися на критеріях і показниках т.зв. ―фізичної‖ економіки (аналогом чого може розглядатися доктрина фізіократизму), де основним критерієм буде енергетична ефективність виробництва. Таким чином, економічний аналіз методологічно повинен будуватися на оцінюванні досконалості співставлення кількості та структури витрат ресурсів у грошовому та енергетичному еквіваленті, а також їх окупності (ефективності) стосовно різних груп виробників. Слід підкреслити, що саме на цій основі повинна будуватися і протекціоністська політика. За гіпотезою досліджень, характерною особливістю таких організаційних типів підприємств є різний характер виробництва, що проявлялося передусім у різних виробничих витратах; водночас такі витратні характеристики супроводжувалися істотними відмінностями щодо продуктивності та загалом ефективності виробництва. Аналіз таких даних дозволяє визначити більш досконалу систему витратних характеристик виробництва з врахуванням особливостей підприємств. Аналіз здійснювався за оцінюванням ефективності виробничої функції господарств. За таким підходом підприємство – це механізм, який є комбінацією головних виробничих чинників: робочої сили і засобів виробництва. Поділ виробничого процесу на програмовані елементи і наступне оптимальне об‘єднання їх у єдине ціле – обов‘язкова умова, яка, відповідно до цієї теорії, формує високопродуктивну організацію. Для досягнення максимізації прибутку менеджмент організації має бути зорієнтованим насамперед на оперативному управлінні, за допомогою якого оптимізується структура виробничих чинників і всього процесу виробництва. Відповідно оцінювання ефективності організації відбувається за економічним показником, який визначається як відношення виготовленої продукції до витрачених ресурсів. Така модель організації дає змогу вивчити техніко-економічні зв‘язки й залежності різних факторів виробництва, і це складає її сильну сторону. Важливим чинником, який відбиває складність сучасної ситуації у сільському господарстві, є яскрава динаміка різних типів (за організаційно-правовими ознаками) виробників сільськогосподарської продукції. За даними [5], у даний час в Україні аграрне виробництво здійснюється у таких організаційно відособлених типах, як сільськогосподарські підприємства (частка виробництва у 2005р. – 36,5 %), фермерські господарства (4,2 %) та господарства населення (59,3 %). Водночас схиляємося до точки зору А. Малієнка [6], який виділяє 4 системи господарювання, виходячи з принципових відмінностей, що між ними існують: традиційне суспільне (представлене великими сільськогосподарськими підприємствами), парцелярне господарство населених пунктів (господарства населення), фермерські господарства і господарства індустріального типу на орендній основі. Такі аспекти – потреба у диференційованому підході до оцінки змін в аграрній сфері Україні з огляду на зміст поняття ефективності та специфіку конкретного економічного суб‘єкту аналізу – обумовлюють необхідність наукових досліджень. Аналіз ефективності сільськогосподарського виробництва здійснювався нами по відношенню до: 1) сільськогосподарських підприємствах колективних форм організації виробництва; 2) фермерських господарств; 3) господарств населення; 4) господарства індустріального типу на орендній основі. Досліджувалася ефективність землеробства таких господарств на території Хмільницького та Вінницького районів Вінницької обл., при цьому аналіз групи господарств населення здійснювався на основі вибіркового аналізу 7 таких господарств. За результатами наших досліджень, на даний час у землеробстві на території Вінницької обл. щорічно в процесі виробництва первинної продукції рослинництва залучається енергії техногенного походження в обсягах 17,3–18,0 тис. МДж на 1 га с.-г. угідь (термін ―техногенні витрати‖ означає, що до аналізу не беруться енергія природних чинників – сонця, родючості ґрунту тощо). При цьому одержують в середньому 60–75 тис. МДж/га основної та цінної у господарському відношенні побічної продукції. Такий рівень витрат (а відповідно і продуктивності) склався в процесі загального поглиблення економічної кризи у сільському господарстві України з початку 90-х рр. і до останнього часу. Загальне зменшення витрат на одиницю площі протягом цього 37 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки часу перевищило 40 %; при цьому таке зменшення витрат енергії на одиницю площі – з 31,0 до 18,0 тис. МДж/га – призвело до зменшення виробництва продукції рослинництва з 90–100 до 70–75 тис. МДж/га. Загалом слід відзначити, що зменшення витрат в процесі виробництва може розглядатися як сприятливий сценарій, але у тому разі, коли не супроводжується скороченням обсягів виробництва; ще більш несприятливою є ситуація, коли продуктивність зменшується більшими темпами, аніж витрати. Проте обидва ці негативні сценарії тією чи іншою мірою отримали поширення у сільському господарстві України починаючи з початку 90-х років. Слід також підкреслити, що виробничі/енергетичні витрати у вітчизняному сільському господарстві є значно меншими (за деякими оцінками [4] – майже втричі), аніж в економічно розвинутих країнах. У таблиці 1 представлені дані щодо продуктивності та ефективності землеробства у різних типах господарств. Істотними були відмінності між типами господарств щодо всіх зазначених показників. Таблиця 2 Диференціація підприємств за показниками продуктивності та енергетичної ефективності

Категорія господарств I – С.-г. підприємства колективних форм організації виробництва II – Фермерські господарства III – Господарства населення IV – Господарства індустріального типу на орендній основі

Продуктивність, тис. МДж/га* та енергетична ефективність, в.од.** 53,0–91,0 3,7–4,1 70,0–140,0 4,1–5,6 35,5–58,0 5,4–7,3 95,4–130,7 3,2–3,8

Вироблено валової продукції на 1 га с.-г. угідь, грн

Річна продуктивність праці, тис. грн на одного середньорічного працівника

Рівень рентабельності (збитковості) виробництва, %

511,0–1690,0

7,9–25,7

–12,0 … 8,5

1530,0–2570,0

21,4–36,5

4,2–22,5

900,0–1300,0

Дані відсутні

20,0–30,0

2900,0–4500,0

19,8–44.2

6,9–15,2

Примітки: * – в чисельнику – продуктивність, тис. МДж/га ** – у знаменнику – енергетична ефективність, в.од.

У цілому найменшими витратами і у грошовій, і у енергетичній формі характеризувалися господарства населення, де рівень механізації та використання інших ресурсів промислового походження традиційно залишається низьким. Традиційно ця сфера господарювання диктувалася передусім мотивами культурного, соціально-психологічного змісту, будучи орієнтованою скоріше на забезпечення елементарного виживання селян, аніж на отримання грошового прибутку. Водночас, навіть поступаючись за продуктивністю, дана група господарств, перш за все в наслідок низьких витрат, мала найвищу енергетичну ефективність; за наближеними даними, які потребують уточнення на більш широкому масиві даних, рентабельність виробництва при цьому була також найвищою у порівнянні з іншими типами господарств. За такою групою показників фермерські господарства мали достатньо високі економіко-енергетичні характеристики, випереджаючи практично за всіма показниками великі сільськогосподарські підприємства. При цьому, однак, слід зауважити, що, з огляду на незначне поширення фермерського типу організації виробництва (не більше 5 % за площею с.-г. угідь у регіоні), вплив цих господарств на ефективність галузі регіону в цілому залишається незначним. Відмінності щодо економіко-господарських показників між великими сільськогосподарськими підприємствами є дуже значними. Це стосується практично всіх показників: витрат, продуктивності, ефективності, рентабельності. Тому детальний аналіз витратних і продуктивних характеристик потребує подальшого групування цих господарств на окремі типи. Порівняно новим типом організації аграрного виробництва стала діяльність господарств індустріального типу на орендній основі. Слід відзначити, що такий тип виробництва в останні роки має тенденцію до усталеного зростання. Для таких підприємств, як правило, не існує обмежень стосовно інвестиційних і грошових ресурсів. Тому саме тут набуло поширення використання сучасного техніко-технологічного комплексу машин, які охоплюють практично весь виробничий цикл, широке використання мінеральних добрив, засобів захисту, насіння високої репродукції нових сортів і гібридів, більш високого рівня оплати праці і т.д. Очевидно, важливу роль при цьому відіграють також такі складові виробництва, як високий рівень виконавської та технологічної дисципліни, організації та управління виробництвом. Тому більш високий рівень витрат виглядає закономірним, як і обумовлене цим чинником дещо менша енергетична, а, у ряді випадків, і економічна ефективність виробництва. Висновки. Таким чином, проведений аналіз засвідчив про достатньо різний характер грошових та енергетичних інвестицій у сучасному землеробстві Лісостепу України, що обумовлене формуванням різних груп виробників с.-г. продукції за типом власності та організації виробництва. Все це визначило різний рівень продуктивності та ефективності виробництва. Слід відзначити істотні відмінності щодо ефективності серед великих с.-г. підприємств колективних форм організації виробництва, що у подальшому, очевидно, призведе до реорганізації господарств з низькими економіко-господарськими показниками в іншими типи виробничих систем. Виходячи з критеріїв і показників ресурсної (грошової і енергетичної) ефективності, у кожній групі господарств зберігаються власні переваги, які і визначають їх умовну економічну життєздатність. З огляду на 38 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки останні тенденції розвитку галузі, перспективи оптимізації землеробства вимагають навіть не стільки значного зростання витрат у виробництві до рівня світових аналогів, скільки забезпечення їх випереджаючої економічної та енергетичної окупності, що є передусім організаційно-економічною та управлінською проблемою. Все це дає підстави стверджувати, що можливі економічні сценарії достатньо ефективного розвитку кожного типу господарств на основі використання потенціалу відповідних переваг. Література 1. Андрійчук В.Г., Зубець М.В., Юрчишин В.В. Сучасна аграрна політика: проблемні аспекти. – К.: Аграрна наука, 2005. – 140 с.

2. Мороз О.В., Карачина Н.П. Соціально-економічні аспекти корпоративного управління. Вінниця : УНІВЕРСАМ-Вінниця, 2005. – С. 52–58 с.

3. Energy and Agriculture // The State of Food and Agriculture, 1976. – FAO, 177 р.

4. Медведовський О.К., Іваненко П.І. Енергетичний аналіз інтенсивних технологій в сільськогосподарському виробництві. – К.: Урожай, 1988. – 208 с.

5. Мороз О.В. Енергетична еволюція сільського господарства України. – К.: ІАЕ, 1997. – 263 с.

6. Малік Л.М. Власність в макро- та мікроекономічних механізмах управління підприємствами // Агроінком. – 2007. – № 9–10. – С. 104–107.

7. Малієнко А.М. Соціально-економічні передумови формування агротехнологій в землеробстві України. – К.: ІАЕ УААН, 2001. – 62 с.

УДК 332.14:502.33

К.Е. ШУРДА Український науковий центр екології моря, м. Одеса

ПОГОДНО-КЛІМАТИЧНА СКЛАДОВА ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ РЕГІОНУ У статті проведений аналіз сучасного стану проблем природно-ресурсного потенціалу, який визначає ресурсно-екологічну безпеку держави; обґрунтовано комплексний підхід до економіко-екологічного прогнозування в регіональному аспекті, що дозволяє враховувати вплив погодно-кліматичних факторів на економічний розвиток.

The article analyzed the current state of natural resource potential problems, which determines the resource and environmental safety of the state; reasonably comprehensive approach to economic and environmental forecasting in the regional aspect, which makes it possible to take into account the impact of weather and climatic factors on economic development. Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями. Проблеми забезпечення екологічно та технологічно безпечних умов життєдіяльності населення, ресурсної незалежності національної економіки від інших країн, а також вдосконалення й екологізації технологій, пов‘язаних з економіко-екологічної стабілізацією і підвищенням ефективності використання природних ресурсів на сучасному етапі прогресивного розвитку України набувають особливої актуальності [1]. Стаття присвячена оцінці ролі погодно-кліматичної складової природно-ресурсного потенціалу [2]. Аналіз останніх досліджень в даному напрямку. Природно-ресурсним потенціалом є сукупність природних ресурсів та природних умов, які знаходяться в певних географічних межах і забезпечують задоволення економічних, соціальних, культурно-оздоровчих та естетичних потреб людини і суспільства [3]. Введення цього поняття в застосуванні до території дозволяє зафіксувати фрагмент реальної природи як цілісність, на відміну від окремих природних ресурсів, які складають цей фрагмент. Тим самим стає можливим і обов‘язковим комплексне природокористування, яке протидіє погіршенню стану природно-ресурсного потенціалу території в цілому і сприяє оптимізації взаємодії економіки та навколишнього природного середовища. При цьому погодно-кліматичну складову можна розглядати як своєрідний інтегральний ресурс, який інтенсивно використовується для розвитку регіонів, тобто є фактором розвитку. Таким чином, погоднокліматичні умови можна розглядати як ресурс, який впливає на економічний розвиток. Постановка завдання. Вирішення проблем природно-ресурсного потенціалу, до якого відносяться погоднокліматичні умови, зумовлює ресурсно-екологічну безпеку держави, яка є частиною системи національної безпеки України. Забезпечення більш високих темпів економічного росту регіонів та національної безпеки, в контексті інтересів інтеграції України в Європейське співтовариство, ставить завдання обліку сучасних тенденцій та очікуваних трансформацій економічних, екологічних, соціальних і політичних процесів на перспективу. Виклад основного матеріалу дослідження. Сучасні проблеми економіко-екологічного прогнозування ресурсно-екологічних трансформацій і загроз безпеки зумовлені зростаючою деградацією природно-ресурсного потенціалу та загостренням екологічної ситуації практично в усіх регіонах України. В кінцевому підсумку, повсюдне погіршення ресурсно-екологічної ситуації в країні представляє загрозу в довгостроковому плані економічного розвитку, базовим галузям народногосподарського комплексу та національній безпеці держави [4]. Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

39

Економічні науки Державний механізм забезпечення екологічної безпеки має три складові: наукове обґрунтування управлінських рішень; прийняття державних управлінських рішень (законів, постанов тощо); технологічна реалізація управлінських рішень. Роль наукових досліджень у цьому процесі – розробити та надати наукове обґрунтування прийняття управлінських рішень в сфері екологічної безпеки. До середини ХХ століття людина, за визначенням В.І. Вернадського, стала найбільш могутньою силою на нашій планеті. Різко зріс вплив людської діяльності на навколишнє середовище, що призвело до порушення природних зв‘язків. Виникла нагальна необхідність детально вивчати антропогенні фактори, зумовлені діяльністю людини та її впливом на природу. Цей вплив може бути як відомим, так і стихійним, випадковим. Використовуючи знання законів розвитку природи, людина виводить нові високопродуктивні сорти рослин, породи тварин, усуває шкідливі види, створює природні комплекси. Діяльність людини змінює умови навколишнього середовища, а середовище, в свою чергу, впливає на життя, здоров‘я і життєдіяльність, як окремої людини, так і всього людського суспільства. Постійно збільшуючи набір факторів природного середовища, наука вивчає їх вплив на людину, його життєдіяльність. Звідси – прямий зв‘язок з господарською та економічною діяльністю людини, особливо з такими масштабними виробництвами, як енергетика, паливно-і ресурсоздобуваючі комплекси, хімія, транспорт, лісове та сільське господарство тощо. Думати глобально, а діяти локально – такий актуальний девіз можна застосовувати в сучасних умовах. При функціонуванні промислових підприємств інженерно-технічним працівникам доводиться мати справу з окремою галуззю науки – охороною навколишнього природного середовища. Це система заходів, спрямованих на підтримку взаємодії людини та навколишнього природного середовища, яка забезпечує відновлення природних багатств, раціональне використання природних ресурсів, попередження безпосереднього або опосередкованого впливу результатів діяльності суспільства на природу. Основні завдання науки на сучасному етапі: дослідження впливу на навколишнє середовище, в тому числі у зв‘язку з антропогенним впливом; створення наукових основ раціональної експлуатації природних ресурсів; прогнозування змін природи під впливом діяльності людини; збереження середовища існування людини. Не підлягає сумніву той факт, що взаємини людини з навколишнім природним середовищем в сучасних умовах не відрегульовані належним чином і не збалансовані. Наслідком цього є виникнення дискомфорту урбанізованого середовища, що поглиблює стресові та кризові ситуації. Збалансувати взаємини людини з навколишнім природним середовищем можливо за рахунок комплексних зусиль з боку людини шляхом чіткої регламентації господарської діяльності, цілеспрямованого і виправданого, по відношенню до природи, впливу людини. Внаслідок цього може бути вирішено безліч проблем господарської (економічної) діяльності суспільства: інтенсифікація виробництв ряду галузей; збереження та заощадження сировини; збільшення часу експлуатації промислових та житлових комплексів; збільшення тривалості життя і зниження рівня захворюваності людей в умовах урбанізованого середовища; вдосконалення механізмів взаємодії суспільства і природи. Існуючі взаємозв‘язки економічних, екологічних, соціальних і технологічних процесів на всіх рівнях управління викликають об‘єктивну необхідність комплексного підходу до економіко-екологічного прогнозування процесів і явищ в рамках функціонування складних економіко-екологічних систем. Комплексний прогноз повинен використовуватися як інструмент управління на національному, регіональному та локальному рівнях. Однак, у зв‘язку з тим, що економіко-екологічні процеси та явища характерні для кожної окремої території, природокористування на сучасному етапі має яскраво виражений регіональний акцент. Регіональний підхід до прогнозування узгоджується з сучасною концепцією управління природокористуванням, згідно з якою об‘єктом природокористування, а, отже, і прогнозування, є природно-ресурсний потенціал території. Таким чином, регіональна економіко-екологічна система є об‘єктом прогнозування. Погодно-кліматичний ресурс, як складова природно-ресурсного потенціалу, являє собою системну і цілісну сукупність різноманітних природних процесів і явищ, що роблять істотний вплив на господарську та іншу діяльність людини. Таким чином, погодно-кліматичний ресурс є частиною природно-ресурсного потенціалу, що залучається у соціально-економічний сектор розвитку регіону. На основі методологічних принципів економіко-екологічного прогнозування, представляється можливим сформулювати і обґрунтувати концепцію обліку впливу погодно-кліматичних факторів на економічний розвиток регіону в контексті раціонального природокористування, екологічної безпеки, планування управління соціально-економічним розвитком [5]. Висновки. У процесі дослідження були визначені найважливіші економіко-екологічні фактори, які формують погодно-кліматичні зміни. До них відносяться: 40

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки – значне збільшення рівня антропогенного навантаження на навколишнє природне середовище в цілому і, як наслідок, на погодно-кліматичний ресурс; – антропогенні фактори, що роблять вплив на погодно-кліматичний ресурс, в тому числі, збільшення чисельності населення, економічне зростання, збільшення викидів забруднюючих речовин в атмосферу. Необхідно відзначити також збільшення кількості надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру в Україні, особливо з урахуванням наслідків Чорнобильської катастрофи, а також посилення уваги суспільства до якості життя і, зокрема, до екологічної безпеки та збереження погодно-кліматичних ресурсів, державну орієнтацію на європейські норми і стандарти, в тому числі й екологічні. Взаємодія людини та навколишнього природного середовища надає суттєвий вплив на ступінь і темпи економічного зростання в двох напрямках. З одного боку – це антропогенний вплив на природне навколишнє середовище, який полягає у збільшенні споживання викопного палива, зростаючому використанні хімічних речовин у сільському господарстві, розширенні та збільшенні числа звалищ сміття, деградації орних земель, зменшенні лісових масивів, забрудненні ґрунтів, річок, морів та атмосферного повітря, а також в підвищенні концентрації парникових газів. Все це призводить до глобальної зміни погодно-кліматичних умов з негативними соціально-економічними наслідками. З іншого боку, спостерігається негативний вплив аномальних природних явищ на економічне та соціальне життя регіону. Якісна оцінка впливу погодно-кліматичних факторів на економічний розвиток регіону дає можливість розробити заходи для того, щоб звести до мінімуму можливі негативні, в тому числі економічні, наслідки природно-техногенних процесів. Вивчення взаємовпливу погодно-кліматичних факторів та економічного розвитку сприяє практичному застосуванню у вирішенні нагальних соціально-економічних завдань, особливо у випадках, пов‘язаних з охороною життя та майна людей, захистом навколишнього середовища та внесенням вкладу до сталого розвитку. Література 1. Шурда К.Э. Погодно-климатический фактор в развитии экономики приморского региона (проблемы оценки и прогнозирования) / Шурда К.Э.; НАН Украины, Ин-т проблем рынка и экономико-экологических исследований. – Одесса: Феникс, 2003. – 122 с.

2. Шурда К.Э. Погодно-климатический фактор в системе экономико-экологического прогнозирования вероятных ресурсных трансформаций в приморских регионах. / Б.В. Буркинский, В.Н. Степанов, К.Э. Шурда [и др.] // Прогнозирование ресурсно-экологических и экономических трансформаций (на примере приморских регионов); под ред. Б.В. Буркинского, В.Н. Степанова. – Одесса: ИПРЭЭИ НАН Украины, 2004. – гл. ХІІ. – С. 267–289.

3. Природно-ресурсний потенціал сталого розвитку України / [Б.М. Данилишин, С.І. Дорогунцов, В.С. Міщенко та ін.]; під. ред. Б.М. Данилишина – К.: РВПС України, 1999. – 716 с.

4. Закон України ―Про основи національної безпеки України‖ (від 19.06.2003 р., № 964-IV).

5. Шурда К.Э. Принципы экономико-экологического прогнозирования и предсказуемости исследуемых процессов / В.Н. Степанов, Д.В. Вололшин, К.Э. Шурда [и др.] // Экономико-экологическое прогнозирование (методология, методы, приложения); под ред. В.Н. Степанова. – Одесса: ИПРЭЭИ НАН Украины, 2003. – гл. IV. – С. 63–74.

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

41

Економічні науки

РЕАЛІЗАЦІЯ ПЕРСПЕКТИВ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ НА ШЛЯХУ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

УДК 330.322

В.О. ОНИЩЕНКО, Т.В. РОМАНОВА Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка

ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ЕФЕКТИВНОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ В СУЧАСНИХ УМОВАХ РОЗВИТКУ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ Досліджено проблему регіонального розвитку економіки України. На основі аналізу законодавства та статистичних даних обґрунтовано пропозиції щодо визначення деяких шляхів підвищення ефективності регіональної політики держави. Отримані результати можуть бути використані у подальших теоретичних дослідженнях, а також при формуванні напрямів розвитку державної регіональної інвестиційної політики.

The authors studied the development of Ukrainian economy in the regions. On the basis of legislature and statistical information analysis several ways concerning the increase of efficiency in the state regional policy are selected. The results achieved can be used in further researches as well as at the formation of the state regional investment policy. Вступ. У сучасних умовах світової фінансової кризи, посилення внутрішніх кризових явищ в Україні, враховуючи обмеженість ресурсів, перш за все фінансових, питання економічного розвитку держави доцільно розглядати з точки зору пошуку додаткових джерел їх формування, основним з яких виступають інвестиції. Важливою умовою економічного зростання держави є визначення напрямів соціально-економічного розвитку її регіонів, адже позитивний розвиток України та розвиток її адміністративно-територіальних утворень є взаємозалежним. Активізація інвестиційної діяльності, створення нових та вдосконалення вже існуючих шляхів залучення й ефективного використання інвестицій, забезпечення сприятливих умов для переходу на інноваційний рівень розвитку, пошук інструментарію реалізації ефективної інвестиційної стратегії є актуальним завданням регіонального розвитку. Концепцією державної регіональної політики [1] передбачено, що головною метою державної регіональної політики є створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку України та її регіонів, підвищення рівня життя населення, забезпечення додержання гарантованих державою соціальних стандартів для кожного її громадянина незалежно від місця проживання, а також поглиблення процесів ринкової трансформації на основі підвищення ефективності використання потенціалу регіонів, підвищення дійовості управлінських рішень, удосконалення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Проблемі формування ефективної регіональної інвестиційної політики було присвячено значну кількість наукових досліджень. Серед них вагомий внесок в аналіз даного питання внесли М.І. Долишній, В.О. Онищенко, В.Г. Федоренко, М.А. Хвесик., Л.І. Федулова, В.М. Геєць, З.В. Герасимчук, Н.П. Хохлов, П. Бєленький, О. Другов [2–6] та інші. Проте, не дивлячись на наявність значної кількості ґрунтовних наукових робіт, й дотепер залишається багато невирішених проблем і протиріч у цій сфері дослідження. Метою даної роботи є обґрунтування необхідності для регіонального розвитку держави формування економічної політики розвитку інвестиційного потенціалу. В ході проведеного дослідження використано методи статистичного аналізу та системний підхід. Виклад основного матеріалу. Державна регіональна економічна політика є складовою державної регіональної політики та частиною національної стратегії соціально-економічного розвитку країни. Проте жоден нормативно-правовий акт не дає визначення поняття ―регіональна економічна політика‖. Серед вітчизняних та зарубіжних науковців відсутня єдина точка зору на трактування поняття ―регіональна економічна політика‖. Так, наприклад, Ю. Гладкий та А. Чистобаєв надають таке визначення: ―Регіональна (соціально-економічна) політика держави – це сфера діяльності з управління політичним, економічним, соціальним і екологічним розвитком країни в просторовому, регіональному аспекті, яка відображає як взаємовідносини між державою і регіонами, так і регіонів між собою‖ [7, с. 19]. М. Кноглер та О. Сєкарєв під регіональною політикою розуміють ―сукупність заходів, спрямованих на усунення відмінностей в економічній дієздатності та життєвому рівні, наявних між територіально відокремленими частинами країни‖ [8, с. 65]. В. Поповкін у своїх праці зазначав, що регіональна політика України має сприяти найефективнішому досягненню головних економічних, соціальних та екологічних цілей розвитку держави завдяки використанню закономірностей і факторів територіального поділу праці й регіонального комплексотворення‖ [9, с. 54].

42 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки Відомий радянський вчений Е. Алаєв у своєму понятійно–термінологічному словнику визначив регіональну політику як ―сферу діяльності з управління економічним, соціальним і політичним розвитком країни в просторовому, регіональному аспекті, тобто пов‘язану з взаємовідносинами між державою і районами, а також районів між собою‖ [10, с. 189]. С. Романюк державною регіональною політикою вважає ―систематизований вплив на регіони центрального уряду, а також його територіальних підрозділів‖ [11, с. 3]. З.С. Варналій, у своїй монографії ―Державна регіональна політика України: особливості та стратегічні пріоритети‖ зазначає, що під регіональною політикою розуміють сферу діяльності з управління економічним, соціальним, екологічним і політичним розвитком країни в регіональному аспекті відповідно до заздалегідь розробленої програми [12, с. 28]. Дослідження дало можливість авторові визначити, що регіональна економічна політика – це функціональний нормативно-правовий та економічний вплив органів центральної та регіональної влади на економічну систему адміністративно-територіальної одиниці країни, який має на меті раціоналізацію суспільновиробничих відносин та відображає сукупність інтересів населення регіону. Наведене визначення враховує мету та механізм здійснення регіональної економічної політики, адже практичне втілення всієї сукупності дій, пов‘язаних з її впровадженням завжди має матеріальну форму нормативно-правового акту. [13, с. 33] Одним з найвагоміших завдань регіональної політики є оцінка ефективності інвестиційної політики регіону, розвитку його інвестиційного потенціалу, покращення інвестиційного клімату та інвестиційної привабливості, що дає змогу залучити інвестиційні ресурси та забезпечити економічне зростання регіону. У теперішніх умовах питання пошуку фінансових ресурсів розвитку держави постає ще більш гостро, адже обсяг находжень прямих іноземних інвестицій в Україну в 2009 році значно скоротився порівняно з попередніми роками. Так, за даними Державного комітету статистики України [14], у І півріччі 2009 р. в економіку України іноземними інвесторами вкладено 2699,7 млн дол. США прямих інвестицій, що становить 40,2 % обсягів І півріччя попереднього року. З країн ЄС надійшло 2074,6 млн дол. (76,8 % загального обсягу), з країн СНД – 344,7 млн дол.

(12,8 %), з інших країн світу – 280,4 млн дол. (10,4 %). У той же час капітал нерезидентів зменшився на 413,5 млн дол. У цілому приріст сукупного обсягу іноземного капіталу в економіці країни, з урахуванням його переоцінки, утрат і курсової різниці склав 2358,6 млн дол., що становить 34,1 % рівня відповідного періоду попереднього року. У січні–червні 2009 р. зросли обсяги капіталу з Нідерландів – на 561,7 млн дол., Кіпру – на 386,5 млн дол., Франції – на 342,0 млн дол., Російської Федерації – на 277,1 млн дол. та Аруби – на 273,6 млн дол. Зазначені країни забезпечили 78% приросту іноземного капіталу в Україні. Приріст іноземного капіталу у звітному періоді спостерігався на підприємствах, що здійснюють фінансову діяльність, – на 861,0 млн дол., операції з нерухомим майном, оренду, інжиніринг та надання послуг підприємцям – на 454,9 млн дол., торгівлю, ремонт автомобілів, побутових виробів, предметів особистого вжитку – на 141,5 млн дол., а також на підприємствах промисловості – на 582,0 млн дол., у т.ч. переробної – на 522,6 млн дол. Серед галузей переробної промисловості найбільше зросли обсяги прямих іноземних інвестицій у хімічну та нафтохімічну промисловість (на 207,8 млн дол.) та у виробництво харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів (на 106,1 млн дол.). Інвестиції надійшли зі 125 країн світу. До десятки основних країн-інвесторів, на які припадає 81 % загального обсягу прямих інвестицій, входять: Кіпр – 8063,7 млн дол., Німеччина – 6530,9 млн дол., Нідерланди – 3717,1 млн дол., Австрія – 2490,0 млн дол., Сполучене Королівство – 2330,0 млн дол., Російська Федерація – 2125,1 млн дол., Франція – 1573,2 млн дол., Сполучені Штати Америки – 1369,2 млн дол., Віргінські Острови, Британські – 1323,7 млн дол. та Швеція – 1259,1 млн дол. Серед значного виду форм, в яких може існувати міжнародне співробітництво, одну з ключових позицій займають іноземні інвестиції. Кожна країна зацікавлена в розвитку інвестиційного потенціалу своєї економіки, залученні капіталовкладень іноземних інвесторів, збільшенні фінансових ресурсів держави. В різних державах застосовуються різні засоби та механізми для стимулювання розвитку її інвестиційної привабливості на макро-, мезо- та мікрорівнях. За сучасних умов розвитку інтеграційних процесів постає необхідність аналізу світового досвіду проведення політики регіонального розвитку, стимулювання зміцнення інвестиційного потенціалу, форм, механізмів та засобів для цього, стратегічних пріоритетів реалізації державної політики розвитку всіх рівнів країни. Сучасна історія регіональної політики започаткована у 20-х роках минулого сторіччя, але у практичній реалізації сягає прадавніх часів. Ще в античній Греції, Римській імперії та країнах Стародавнього Сходу в управлінських колах замислювалися над впровадженням регіональної політики (у своєму розумінні). Від стану регіональної політики залежали тривалість і стабільність управління на підвладних територій, зокрема насильницьки завойованих і поневолених. Значну роль у системі управління великою територією на цьому етапі розвитку країн набула реалізація такої політики, яка б сприяла наповненню казни за рахунок збирання данини та дозволяла тримати підвладні території у покорі [12, с. 40]. Враховуючи, що реалізація регіональної політики різними країнами Європи завжди приводить до різної ступені ефективності її результатів, що обумовлюється значною кількістю факторів, зокрема природногеографічних, економічних, соціальних, екологічних особливостей кожної країни тощо, у 1975 році було засновано Європейський фонд регіонального розвитку, метою якого є підтримка розвитку інфраструктури, інвестування в створення нових робочих місць, переважно в сфері підприємництва, а також підтримка проектів, що сприяють місцевому розвиткові. Головною метою даного Фонду є розвиток регіонів з відсталою економікою. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

43

Економічні науки На початку існування цієї системи підтримки регіонального розвитку не було ефективним через те, що надходження коштів до Європейського Співтовариства практично не перевірялися, була відсутня узгодженість дій з іншими інструментами регіональної політики ЄС. Крім того, кошти Фонду концентрувалися не в особливо бідних регіонах, а надавалися знижки на внески країн-членів ЄС, і тому цілі конвергенції фінансувалися недостатньо [12, с. 49]. Так, в Україні вже застосований закордонний досвід регіонального розвитку, створені агенції регіонального розвитку та їхні мережі. Вони ефективно співпрацюють з місцевою та центральною владою як фокусні центри стратегічного планування та супроводження проектів розвитку територій, забезпечують ефективну міжсекторну співпрацю влади-бізнесу-громадськості та покликані створити якісно нове економічне середовище. Стратегічними напрямами діяльності таких агенцій є: – розвиток сільського туризму в Україні; – залучення іноземних інвестицій в регіони України; – розроблення і впровадження нової моделі агенції регіонального розвитку в Україні; – розвиток територіальних громад в Україні тощо. Висновки. Раціональна та ефективна регіональна економічна політика держави повинна стимулювати розвиток депресивних територій, проте вони не повинні існувати лише за рахунок субсидій та фінансової допомоги, необхідно покращувати розвиток таких регіонів за рахунок розвитку власних можливостей, а не лише за рахунок державних джерел фінансування. Сучасні інтеграційні процеси ставлять задачу розробки та втілення більш дієвого механізму розвитку регіонів, який би міг спиратись на досягнення зарубіжних країн в даному напрямі. Одним з головних завдань покращення таких механізмів є стимулювання регіонального розвитку через більш ефективну та узгоджену діяльність управлінського апарату відповідних адміністративнотериторіальних одиниць, яка була б направлена на розвиток виробничого, інвестиційного, соціальногоекономічного потенціалу кожної території. Основними принципами, на які б спиралася регіональна політика, повинні стати: 1. Вдосконалення законодавства України, зокрема, в сфері інвестування, яке мало б на меті проведення послідовної та прозорої регіональної політики.

2. Підтримка депресивних територій, залучення інвестицій в такі регіони, стримане субсидіювання.

3. Розвиток ринкової інфраструктури, збільшення кількості робочих місць.

4. Державна підтримка регіональної фінансової інфраструктури.

5. Пошук шляхів для створення економічного регіонального балансу. Література 1. Концепція державної регіональної політики. Затверджена Указом Президента України № 341/2001 від 25 травня 2001 р.

2. Долишній М.І. Актуальні завдання регіональної політики України в сучасних умовах // Регіональна економіка. – 2004. – № 3. – С. 16–32.

3. Онищенко В.О. Регіональні аспекти інтеграції України в Європейський Союз // Вісник Тернопільської академії народного господарства. За матер. V міжнар. наук. конф. – літньої школи ―Проблеми економічної інтеграції України в Європейський Союз: Європейські студії‖. Ч. 1. – Тернопіль: Економічна думка. – 2000.– № 15.– С. 50–56.

4. Федоренко В.Г. Інвестиції та економіка України // Економіка України. – 2007. – № 5. – С. 12–16.

5. Хохлов Н.П. Актуальне проблемы инвестиционного обеспечения экономического роста // Экономика и регион. – 2005. – № 2. – С. 8–10.

6. Бєлєнький П., Другов О. Теоретико-методологічні засади регіонального розвитку економіки України // Регіональна економіка. – 2006. – № 4. – С. 7–17.

7. Гладкий Ю.Н., Чистобаев А.И. Основы региональной политики: Учебник. – СПб., 1998. – 659 с.

8. Кноглер М., Сєкарєв О. Ринкова реформа і регіональна політика // Економіка України. – 1995. – № 1. – С. 65–69.

9. Поповкін В.А. Регіонально-цілісний підхід в економіці: Монографія. – К.: Наукова думка, 1993. – 266 с.

10. Алаев Э.Б. Социально-экономическая география: понятийно-терминологический словарь. – М.: Мысль, 1983. – 350 с.

11. Романюк С.А. Політика регіонального розвитку в Україні: сучасний стан і нові можливості: Регіональні дослідження: Монографія. – К.: Вид-во УАДУ, 2001. – 112 с.

12. Державна регіональна політика України: особливості та стратегічні пріоритети: монографія / за ред. З.С. Варналія. – К.: НІСД, 2007. – 768 с.

13. Романова Т.В. Формування інвестиційного потенціалу як пріоритет регіональної економічної політики // Проблеми економіки й управління у промислових регіонах: зб. наук. праць: в 2 т. / НАН України, Інт економіко-правових досліджень / відп. ред. В.К. Мамутов. – Запоріжжя: ЗНТУ, 2008. – Том 1: Проблеми економіки й управління територіями та галузевими ринками. – 2008. – С. 33–37.

14. Державний комітет статистики України // http://www.ukrstat.gov.ua.

44

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки

УДК 330.342

А.Н. АСАУЛ Санкт-Петербургский архитектурно-строительный университет,

ФОРМИРОВАНИЕ НАЦИОНАЛЬНОЙ ИННОВАЦИОННОЙ СИСТЕМЫ В РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ У статті розглянуто особливості формування національної інноваційної системи Російської Федерації, окреслено напрями роботи у даній сфері.

The article deals with the peculiarities of national innovative system in Russian Federation, their formation and defines the directions for work in this sphere. За последние десять лет изменилось отношение к новым технологиям, начала формирования инновационная инфраструктура. Главным достижением можно считать создание особой инновационной системы, которая включает в себя и методологию, и организацию проектов, и способы повышения инновационной активности организаций и реформирование научно-образовательных центров. Создание национальной инновационной системы выдвигается в число высших приоритетов социальноэкономической политики Российского государства, т.е. речь идет о модернизации экономики на основе инноваций. А для достижения этой цели нужно решить ряд крупнейших задач, одна из которых сводится к резкому увеличению инновационной емкости экономики и стимулированию инноваций. Для этого поставлена ―сверхамбициозная‖ задача ―вхождения России в число мировых технологических лидеров‖ (что сопрягается с не менее масштабными постановками целей ―минимум четырехкратного роста‖ производительности общественного труда и доведения до 60–70 % доли ―среднего класса‖ в населении) [1]. Основными целями государственной инновационной политики должно стать создание экономических, правовых и организационных условий для инновационной деятельности, обеспечивающих рост конкурентоспособности промышленной политики и решение задач социально-экономического развития. Любой сверстанный план реализации важной государственной проблемы должен включать не только разработку концепции или программы в этой сфере, но и подразумевать ответ на вопрос: а что на выходе? Но если вести речь о программе развития науки и технологий, то она подразумевает не обобщенные формулировки, а конкретные определения и меры: на что планируем выделять финансовые средства и какую отдачу для бюджета страны получим в результате реализации конкретного наукоемкого товара [3]. На обеспечение динамичного развития Российской Федерации в области науки и инноваций на период до 2010 г. и дальнейшую перспективу [4] направлена стратегия, призванная комплексно и целенаправленно направлять усилия государства, частного бизнеса и институтов гражданского общества. В Стратегии отмечена особая роль Российской академии наук (РАН), всего академического сообщества в определении приоритетных задач фундаментальных исследований. Но для того чтобы, ответственность за развитие фундаментальной науки, обеспечение эффективности бюджетных расходов была содержательной, необходимо энергично реализовать принятую Межведомственной комиссией по научной и инновационной политике программу модернизации функций, структуры и механизмов финансирования академического сектора науки. Прежде всего переход от управления затратами к управлению результатами в сфере фундаментальной науки. К основным мероприятиям можно отнести: – концентрацию ресурсов на приоритетных направлениях, обеспечивающих реализацию конкурентных преимуществ российского сектора исследований и разработок на мировом рынке; – реформирование научных организаций и повышение их капитализации, реструктуризацию государственного сектора исследований и разработок; – обеспечение интеграции научного и образовательного потенциалов. Основными результатами реализации данных мер станут: – увеличение доли внебюджетных средств во внутренних затратах на исследования и разработки; – укрепление престижа российской науки, включая приток молодых кадров в научную сферу; – рост бюджетной обеспеченности работников в академическом секторе науки: в 2008 г. не ниже 750 тыс. руб. в год на человека (при этом средняя ежемесячная заработная плата в академическом секторе должна составлять не менее 30 тыс. руб.). Говоря об этом секторе науки, следует иметь в виду не только институты РАН, но и другие организации, активные в фундаментальных исследованиях. Цель Стратегии состоит в разрешении системного противоречия – темпы развития и структура российского сектора исследований и разработок не отвечают потребностям национальной безопасности и растущему спросу со стороны предпринимательского сектора на передовые технологии. Стратегия определяет систему взаимоувязанных по задачам, срокам и ресурсам целевых программ, отдельных проектов и непрограммных мероприятий. В связи с этим выделяются следующие основные задачи: – создание конкурентоспособного сектора исследований и разработок, включая условия для его расширенного воспроизводства; Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

45

Економічні науки – создание эффективной национальной инновационной инфраструктуры; – развитие институтов использования и защиты прав интеллектуальной собственности (ИС); – модернизация экономики на основе технологических инноваций. В Стратегии применительно к каждой задаче предложен комплекс конкретных мер и целевых индикаторов. Остановимся на каждой задаче и перечислим ключевые мероприятия. Решение первой задачи прежде всего должно кардинально повысить результативность и конкурентоспособность сектора исследований и разработок. Вторая задача – создание эффективной инновационной инфраструктуры и развитие малого и среднего предпринимательства в инновационной сфере. Важной представляется реализация мер по созданию благоприятных условий для развития малого инновационного бизнеса и инновационной инфраструктуры, в первую очередь дальнейшее развитие: – финансовых институтов, обеспечивающих непрерывность финансирования бизнес-проектов на всех стадиях инновационного цикла, в первую очередь ―посевных‖ и венчурных технологических фондов; – технологической инфраструктуры, включающей технико-внедренческие зоны, технопарки, инновационнотехнологические центры, бизнес-инкубаторы, инжиниринговые центры, центры трансферта технологий и т. п.; Со второй тесно связана и третья задача – развитие институтов использования и защиты прав на ИС. К основным мерам в этой области можно отнести совершенствование нормативно-правовой базы, в частности нормативного закрепления рационального порядка приобретения прав на результаты научнотехнической деятельности (далее – РНТД), созданные за счет бюджета. При этом необходимо отметить, что движение в данном направлении уже есть – недавно Правительство РФ утвердило Положение о закреплении и передаче хозяйствующим субъектам прав на РНТД, полученные за счет средств федерального бюджета. Однако активизация инновационной деятельности и создание цивилизованного рынка объектов ИС будут возможны только в том случае, если в нормативные правовые акты различных отраслей будут внесены согласованные системные изменения и дополнения, направленные на стимулирование инновационной деятельности. Основными результатами решения второй и третьей задач станут: – повышение патентной активности, капитализация научных результатов; – усиление роли малого и среднего бизнеса в сфере науки и инноваций; – существенное расширение масштабов деятельности фондов, осуществляющих прямые и венчурные инвестиции в компании высокотехнологичных секторов. Четвертая задача – модернизация экономики на основе технологических инноваций. С одной стороны, это – технологическая модернизация отраслей экономики на основе передовых технологий и интеграции с мировыми технологическими комплексами в интересах обеспечения глобальной конкурентоспособности и формирования в перспективе рынка инноваций для российского сектора исследований и разработок. Ускоренная модернизация отраслей – императив, необходимо содействовать всем ее формам: развитию корпоративных НИОКР; импорту передовых технологий; заказам российскому специализированному сектору исследований и разработок, прежде всего в рамках частно-государственного партнерства. Необходимо доводить до потенциального потребителя информацию о проводимых исследовательских работах госсектора науки, содействовать участию бизнеса в выборе технологических приоритетов, разрабатывать меры технического регулирования, политику долгосрочных контрактов в рамках государственных закупок, включая оборонный заказ, координировать планы технологической модернизации государственных корпораций. Важнейшее направление – стимулирование спроса в предпринимательском секторе на инновации. Отнесение на себестоимость расходов компаний на НИОКР – одна из мер стимулирования. В связи с этим актуальны принятые налоговые новации, вступившие в действие в 2006 г. Дальнейшее развитие налоговых инструментов стимулирования инновационной деятельности, в том числе на основе передового зарубежного опыта, принципиально важно. С другой стороны, это – формирование и реализация национальных приоритетов технологического развития в рамках отраслевых целевых программ технологического профиля. Здесь актуальны: ориентация на рынок, развитая система частно-государственного партнерства, поддержка региональных инновационных кластеров. Поиск перспективных направлений, в том числе в рамках апробированного механизма ―мегапроектов‖, о котором уже неоднократно докладывало Минобрнауки России. Сейчас происходит переход к реализации масштабных инвестиционных проектов. В рамках проектов (период реализации – три–пять лет) осуществляется полный инновационный цикл. В настоящее время Минобрнауки России финансирует девять проектов, шесть из них – c 2003 г., остальные – с конца 2004 г. Объем бюджетного финансирования составляет 2 760 млн руб., в том числе в 2005 г. – 939 млн руб., за счет внебюджетного финансирования – 3 310 млн руб., в том числе в 2005 г. – 1 172,5 млн руб. В перечень финансируемых за счет средств федерального бюджета на 2007 г. вошли такие программы инновационной направленности, как ―Мировой океан‖, ―Электронная Россия‖, ―Предупреждение и борьба с социально значимыми заболеваниями‖, ―Ядерная и радиационная безопасность России‖, ―Федеральная космическая программа‖, ―Глобальная навигационная система‖, ―Национальная технологическая база‖, ―Развитие промышленной биотехнологии‖, ―Реформирование и развитие оборонно-промышленного комплекса‖, ―Исследования и разработки по приоритетным направлениям развития науки и техники‖, ―Энергоэффективная экономика‖. Отдельные мероприятия инновационного характера содержатся и в других федеральных целевых программах на период до 2010 г.

46 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки Количество инновационно-ориентированных федеральных; целевых программ, финансируемых из федерального бюджета, весьма велико. Однако это еще не означает их эффективной отдачи. Реальный уровень бюджетного финансирования программ немногим более 50 % годовых) назначений, а эффективными оказываются примерно 20 % из общего состава программ. В 2007 г. выполнено лишь 13 % инновационной ФЦП ―Электронная Россия‖, освоено всего 7 % выделенных средств: Положение дел с выполнением мероприятий других ФЦП инновационной направленности выглядит немногим лучше. Осуществление предлагаемых мер позволит достичь повышения инновационной активности в экономике, увеличения удельного веса инновационной продукции как в общем объеме продаж промышленной продукции, так и в ее экспорте. Основой для уточнения мероприятий действующих ФЦП технологического профиля и формирования новых целевых технологических программ могли бы стать две базовые широкопрофильные технологические программы: 1) развития научно-технологической базы; 2) трансферта технологий двойного назначения. В отношении Программы развития научно-технологической базы министр образования и науки А. Фурсенко отметил следующее. Начиная с 2005 г. министерство реализует новую редакцию ФЦНТП ―Исследования и разработки по приоритетным направлениям развития науки и техники‖ на 2002–2006 гг. В рамках этой программы ресурсы сконцентрированы на шести приоритетных направлениях, развитие которых направлено на достижение мультипликативного эффекта в отраслях экономики.[5] Реализация этой программы позволила добиться следующих качественных результатов: – сформирована система определения приоритетов для государственной поддержки в научно-технологической сфере и обеспечена консолидация средств федерального бюджета на этих направлениях; – отработаны механизмы поддержки инновационных проектов на стадиях инновационного цикла ―генерация знаний – разработка и коммерциализация технологий‖; – создана организационная система, обеспечивающая согласование интересов государства, частного бизнеса и науки в реализации приоритетов технологического развития, включая существенное привлечение внебюджетных средств (до 50 % по комплексным инновационным проектам). Предложения стратегии базируются на объемах финансирования исследований и разработок гражданского назначения, определенных на совместном заседании Совета Безопасности Российской Федерации, Президиума Государственного Совета Российской Федерации и Совета при Президенте Российской Федерации по науке и высоким технологиям 20 марта 2002 г. на период до 2010 г., а также предусматривают необходимые расходы на поддержку инновационной инфраструктуры. В упомянутом документе было предложено два подхода к финансированию: в текущих ценах и в доле от расходной части бюджета. Наиболее рациональным является промежуточный сценарий, сочетающий консервативность в увеличении бюджетных расходов и необходимую ресурсную обеспеченность сбалансированного решения, по крайней мере, ключевых задач данной стратегии. Основными принципами финансирования реализации стратегии являются опережающий рост бюджетных расходов на фундаментальные исследования как безусловное обязательство государства и развитие ключевых элементов инновационной инфраструктуры. В отношении прикладных разработок в целом при учете всех источников финансирования мероприятий стратегии значительная доля средств придется на реализацию национальных приоритетов технологического развития. Реализация стратегии в области развития науки и инноваций предполагает два этапа: первый – 2006– 2007 гг.; второй – 2008–2010 гг. Первый этап (2006–2007 гг.) – это развитие сектора исследований и разработок, реформирование государственного сектора науки, гармонизация и развитие институтов, влияющих на инновационно-инвестиционный климат. Необходимо также завершить институциональные изменения в сфере использования результатов интеллектуальной деятельности. Ключевыми задачами второго этапа стратегии (2008–2010 гг.) являются создание современной целостной инновационной системы, активное позиционирование отечественного сектора исследований и разработок в глобальной экономике, реализация крупных проектов по национальным приоритетам технологического развития в рамках частно-государственного партнерства. Экономический рост-это объективная цель экономической политики всех стран. Для экономической политики он означает усилия, направленные на повышение производительности труда через внедрение результатов НТП. В начале XXI в. мировая экономика активно формирует новую парадигму научнотехнического развития, составляющими которой выступают растущая взаимосвязь между рынками капитала и новыми технологиями, быстрое развитие ―экономики знаний‖, усиление социальной ориентации новых технологий, глобальный характер создания и использования знаний, технологий, продуктов, услуг. Развитию этих направлений исследований и способствует целостная инновационная система (ЦИС) как совокупность взаимосвязанных организаций (структур), занятых производством и коммерциализацией научных знаний и технологий малых и крупных компаний, университетов, лабораторий, технопарков и инкубаторов, как комплекса институтов правового, финансового и социального характера, обеспечивающих инновационные процессы и имеющих мощные национальные корни, традиции, политические и культурные особенности. Общими методологическими принципами концепции ЦИС являются следование идеям Й. Шумпетера о Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

47

Економічні науки конкуренции на основе инноваций в компаниях, признание особой роли знания в экономическом развитии, анализ институционального контекста инновационной деятельности как фактора, прямо влияющего на ее содержание и структуру. Когда знания становятся экономическим ресурсом, а информационные технологии полностью изменили мировую систему экономики, именно такой подход к изучению инновационных процессов становится принципиально важным [2]. Необходимо отметить, что в стратегии мероприятия и соответствующие ресурсы определены на период до 2010 г., но эффекты от реализации. Стратегии носят более долгосрочный характер, поэтому в стратегии содержатся оценки на период до 2015 г. [5]. Первое – устойчивый рост внутренних затрат на исследования и разработки в случае реализации стратегии с увеличением доли внебюджетных средств в этих затратах и доли сектора высшего образования. Второе – обеспечение притока молодых кадров в сферу науки, рост доли российских авторов публикаций в ведущих научных журналах. Третье – динамичный рост удельного веса организаций, осуществляющих технологические инновации, а также доли инновационной промышленной продукции в общем объеме ее продаж. При этом ожидается получение по этим показателям значений, которые характерны для зарубежных стран с развитыми инновационными системами. Предложенный в стратегии подход к решению системной проблемы позволит: – создать базис для устойчивого экономического роста в средне- и долгосрочной перспективе; – создать условия для роста во всех отраслях экономики, использующих результаты интеллектуальной деятельности; – продемонстрировать на примере конкретных проектов и программ возможности экономики, основанной на знаниях, – повысить качество ―человеческого капитала‖. Научные публикации рассматривающие проблемы формирования национальной инновационной системы представляют этот феномен с позиций структурной характеристики и прежде всего выделения элементов становящейся в России инновационной системы: представляющее НИС это ядро научнотехнического комплекса страны, целостную многоотраслевую совокупность научных, образовательных, производственных, консалтинговых организаций, а также других структур, придающую инновационную направленность развитию отечественной экономики; структуры НИС призваны обеспечивать развертывание НИОКР, связанных с обновлением продуктов и технологической базы их воспроизводства [6]. Литература 1. Выступление Президента РФ В. Путина на расширенном заседании Государственного совета ―О стратегии развития России до 2020 года‖ – Режим доступа: http://www.edinros.ru/print.html?id=127560.

2. Дынкин А.А. Инновационная экономика. М., ―Наука‖. – 2004. – С. 352.

3. Кобрин Ю. Инновации – условие конкурентоспособности // Экономист. – 2004. – № 12. – С. 23–29.

4. Стратегия Российской Федерации в области развития науки и инноваций на период до 2010 года. Режим доступа: www1.fips.ru/wps/wcm/connect/content_ru.

5. Фурсенко А. Стратегия Российской Федерации в области развития науки и инноваций до 2010 г. // Интеллектуальная собственность. Промышленная собственность. – 2006. – № 2.

6. Шатохин, Ю. Элементы становящейся национальной инновационной системы как объекта госрегулирования // Российский экономический журнал. – 2008. – № 1–2. – С. 87–88.

УДК 330.341.1

Л.І. ФЕДУЛОВА Інститут економіки та прогнозування НАНУ

МЕХАНІЗМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАУКОВО-ТЕХНОЛОГІЧНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА МІЖ УКРАЇНОЮ ТА РОСІЙСЬКОЮ ФЕДЕРАЦІЄЮ Проаналізовано стан та розкрито проблеми міжнародного співробітництва між Україною і Російською Федерацією та запропоновано і обґрунтовано механізми забезпечення науково-технологічного співробітництва між двома країнами в рамках інтеграційних процесів.

The articles examines the conditions of international cooperation between Ukraine and Russia, exposes the problems of this cooperation, offers and grounds mechanisms of scientific and technological cooperation between the countries within the framework of integration process. Постановка проблеми. Тенденції сучасного світового розвитку вказують на інтеграцію як на найважливіший фактор забезпечення економічного зростання, культурного і загального суспільного прогресу. Проте процес цей протікає суперечливо: інтеграційним тенденціям протистоять дезінтеграційні форми взаємодії та співробітництва, ізоляції та роз‘єднання. Не завжди забезпечується положення щодо взаємної вигоди тощо. Подібні протиріччя відчувають і країни Співдружності Незалежних Держав (СНД). Дистанціювання і розмежування, особливо політичне, продовжують посилюватися.

48 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки Питання розвитку країн СНД і управління їх суперечливими інтеграційними процесами набули особливо актуального значення у зв‘язку із поширенням євроінтеграційної політики України. Досвід розвитку економіки України та Росії показує, що їх інноваційно-технологічне оновлення має загальні тенденції і закономірності, які відображають відставання як від провідних країн світу, так і від країн Центрально-Східної Європи (ЦСЄ) за показниками інноваційної активності підприємств, технологічним рівнем виробництва, технологічної сприйнятливості та ін. Одна із причин такого стану – невикористаний організаційноресурсний потенціал виробничої кооперації та науково-технологічного співробітництва РФ і України, який раніше визначав промислову потужність країн, але через об‘єктивні і суб‘єктивні причини частково втратив роль фактора забезпечення технологічного розвитку економіки обох країн. У нових умовах господарювання, коли в світі відбувається спад виробництва, викликаний глобальною фінансово-економічною кризою, процеси інтеграції і кооперації набувають все більшого значення, так як сприяють мобілізації науково-технологічного потенціалу з метою підвищення конкурентоспроможності, у тому числі і технологічної. Зазначене вимагає розробки системних і науково обґрунтованих рішень щодо реалізації механізмів взаємодії РФ і України з урахуванням нинішніх і перспективних коопераційних зв‘язків в кризовий та посткризовий період. Концентрація виробництва в рамках окремих міжнародних компаній у сучасних умовах не може об‘єктивно розвиватися без подальшого розширення виробничих зв‘язків між ними. Більш того, ці зв‘язки мають тенденцію до поглиблення і застосування різноманітних форм виробничого співробітництва між найбільшими компаніями. Вони не тільки охоплюють такі зв‘язки, як окремі розділи виробничих програм і виробниче кооперування, але й усе більше поширюються на сферу науково-технологічного співробітництва. Сьогодні взаємо-відносини між найбільшими міжнародними компаніями проявляють себе в різноманітних формах, що охоплюють різні галузі господарської діяльності фірм в сфері виробництва, наукових досліджень і проектно-конст-рукторських розробок. Пов‘язані десятирічними спільними виробничими взаємовідносинами, науково-технічним супроводом реалізації окремих державних замовлень, провідні українські підприємства (також як і російські) у сфері машинобудування й до цього часу працюють з комплектуючими із Росії. А тому зупинка таких взаємозв‘язків лише відкидає назад у конкурентній боротьбі за вихід на міжнародні ринки. Зокрема, приклад щодо прагнення сторін самостійно розвивати авіаційну промисловість і негативні наслідки такої нестратегічної поведінки на вищому державному рівні є підтвердженням зазначеного вище. На жаль, в останній час майже відсутні дослідження та відповідні публікації щодо особливостей інтеграційних зв‘язків між виробничими комплексами України та Російської Федерації у напрямі науковотехнологічного співробітництва. Метою статті є розробка пропозицій щодо організаційно-економічних механізмів запуску, підтримки і супроводу реальних проектів партнерства науки, промисловості (бізнесу) і держави у галузі інтеграції і кооперації інноваційно-технологічної діяльності України та РФ. Результати дослідження. Здійснений статистичний аналіз показує, що динаміка зовнішньої торгівлі товарами України в частині експорту за період з 2000 р. по 2008 р. має майже стійку тенденцію. Це стосується як країн ЄС, так і країн СНД (рис. 1). Питома вага експорту в РФ складає майже чверть від усього експорту товарів України. Проте в 2008 р. ця частка знизилася до 23,5 %, а в першому півріччі 2009 р. – до 20 %. У частині імпорту частка РФ знижується з 2005 р. – 35,5 до 22,7 % у 2008 р. (рис. 2). Такий стан торговельних відносин обумовлено як загальним зниженням експортних позицій України в останній період, так і проблемами у економічних відносинах між Україною та РФ, спричинених перш за все політичним протистоянням.

50

%

40 30 20 10 0 2000

2001

2002

2003

ЄС(25) Білорусь Молдова Інші країни світу

2004

2005

2006

2007 2008* 2009* січеньчервень

Країни СНД Казахстан Російська Федерація

Рис. 1. Динаміка питомої ваги експорту торгівлі товарами [1] (* дані перераховано по ЄС-27)

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

49

Економічні науки 70 60 50 40 30 20 10 0

%

2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008* 2009* січеньчервень ЄС(25) Білорусь Російська Федерація Інші країни світу

Країни СНД Казахстан Т уркменистан

Рис. 2. Динаміка питомої ваги імпорту торгівлі товарами [1] (*дані перераховано по ЄС-27)

Слід звернути увагу, на той факт, що за даними здійсненого нами опитування керівників вітчизняних підприємств частка комплектуючих як в експорті, так і в імпорті України займає є найбільшою в структурі товарів (рис. 3), що свідчить про високу ступінь залежності як української, так і російської промисловості від характеру та якості процесу співробітництва. Експортується Імпортується

17,9%

16,3%

9,8%

26,8% 4,1%

4,9%

19,5%

11,4%

11,4% 26%

38,2%

36,6%

Рис. 3. Питома вага видів продукції, що експортується/валися та імпортується/валися в РФ [1,2]

Аналіз науково-технологічної та інноваційної діяльності підприємств обох країн вказує на наявність однакових проблем, викликаних складним процесом розбудови інноваційної моделі економіки. Так, за даними експертних досліджень, середнє відношення витрат на НДДКР до доходів як російських, так і українських компаній у 2007 році складало 0,5 %. Це майже в три рази нижче, ніж у західних фірмах. Найбільш активно вкладають кошти в НДДКР машинобудівні компанії. У них витрати на дослідження досягають 2,2 % виторгу. Слід зазначити, що за кордоном нормальний показник витрат на R&D щодо обсягу продажів для машинобудівних корпорацій – 4–5 %. У більшості галузей як української, так і російської промисловості витрати на НДДКР виміряються десятими, а то й сотими частками відсотка від обсягу реалізованої продукції. Отже, враховуючи зазначене, розмови про інновації у великому бізнесі обох країн поки залишаються лише побажанням, ніж реальним інструментом підвищення конкурентоспроможності. Багато проблем спричинені відсутністю належного рівня виробничих та науково-технологічних зв‘язків у рамках забезпечення повного інноваційного циклу. Реалізація конкретних цілей виробничо-технологічних зв‘язків припускає застосування відповідних організаційних форм і методів. До них, зокрема, відносяться найбільш класичні: угоди про промислове співробітництво; об‘єднання фірм у формі спільних підприємств, промислових консорціумів, асоціацій; стратегічні альянси; спеціалізовані органи по координації. У сфері науки особливістю міжнародного наукового співробітництва останніх років є значною мірою переорієнтація від обмінів візитами й участі в наукових конференціях до робіт по спільних дослідницьких проектах і грантам. Зокрема, НАН України разом з РАН була проведена велика робота, пов‘язана з пошуком організаційних форм забезпечення і підтримки наукових зв‘язків, для того, щоб зберегти єдині принципи здійснення наукової діяльності, якими характеризувалися наукові зв‘язки в період існування СРСР та визначити нові організаційні форми, що були б оптимальними в умовах функціонування СНД та посилення євроінтеграції. Так, з метою збереження, а в майбутньому і посилення наукових та економічних зв‘язків з національними академіями наук – країн учасниць СНД, НАН України взяла активну участь у підготовці низки міждержавних угод, серед яких: 50 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки Про науково-технічне співробітництво в рамках держав-учасників Співдружності незалежних держав; Про прямі науково-технічні зв‘язки в рамках СНД; Про співробітництво в сфері підготовки наукових, науково-педагогічних кадрів і нострифікации документів про їхній кваліфікації в рамках СНД; Про спільне використання науково-технічних об‘єктів у рамках СНД; Про проведення погодженої політики в галузі стандартизації, метрології і сертифікації; Про міждержавний обмін науково-технічною інформацією. Заслуговує на увагу досвід співробітництва вчених навчальних закладів з іноземними партнерами. Як правило, можна виділити два типи спільної роботи: виконання замовлень компаній (наприклад, надання тієї або іншої технології) і спільні дослідження з іноземними лабораторіями, інститутами. У випадку проведення розробки відповідної технології на гроші замовника вище ризик замовника і, відповідно, нижче ціна. А при продажу/ліцензуванні готової технології ризик замовника нижче, а ціна вище. Проте за будь-якої умови таке міжнародне співробітництво сприяє: додатковому фінансуванню для інститутів, роботі над сучасними актуальними проблемами і задачами, зміцнення репутації наших дослідницьких центрів і країни в цілому. Це також відмінна практика для студентів. Важливим напрямком науково-технологічної взаємодії Росії й України є регіональне співробітництво. Тут, як і в окремих галузях, можна було б налагодити тристоронній зв‘язок між Росією – Україною – ЄС на основі так званих єврорегіонів. Зараз існують єврорегіони на кордонах Росії, України і Білорусі: ―Дніпро‖ (поєднує Чернігівську область України, Смоленську та Брянську області Росії і Гомельську та Могильовську області Білорусі); ―Слобожанщина‖ (Бєлгородська область Росії і Харківська область України). Активізувався процес щодо створення нових єврорегіонів у російсько-українському прикордонному середовищі. Завершується формування єврорегіона ―Ярославна‖, що поєднує Курську область Росії і Сумську область України. Готується створення єврорегіона, що включить Ростовську область Росії і Луганську область України. Важливими в контексті поглиблення співробітництва варто вважати норми, що стосуються зобов‘язань сторін сприяти в рамках своєї компетенції рішенню питань на міждержавному рівні про включення в двосторонні угоди між Україною і РФ про економічне, науково-технічне і культурне співробітництво положень про забезпечення охорони прав на об‘єкти інтелектуальної власності. Так, у розвиток згаданого Договору, 22 грудня 2006 р. була підписана Угода між Урядом Російської Федерації і Кабінетом Міністрів України про взаємну охорону прав на результати інтелектуальної діяльності, використовувані й отримані в ході двостороннього військово-технічного співробітництва. Оцінюючи динамікові подач заявників України в патентних відомствах за кордоном слід зазначити, що пріоритетним відомством було і залишається патентне відомство РФ по усіх видах патентів – на винаходи, корисні моделі і промислові зразки. Однак дані про обсяги виплат і надходжень по ліцензіях, ліцензійних договорах, договорах про передачу виняткових майнових прав на об‘єкти права інтелектуальної власності свідчать про практичну відсутність офіційно зареєстрованих ринкових відносин у цій сфері між країнами. Як показує практика, для досягнення результативності інтеграційних процесів необхідно посилити якість влади і управління, зокрема: – якість державного управління і його вплив на конкурентоспроможність української держави; – відповідальність органів законодавчої і виконавчої влади за підвищення конкурентоспроможності країни, за темпи результати і перспективи інноваційного та технологічного розвитку; – визначення пріоритетних задач органів державної влади і управління у формуванні національної інноваційної системи; – формування та забезпечення державно-управлінських факторів інноваційного та технологічного розвитку; – посилення ролі держави, регіонів і галузей у розробці і реалізації стратегії інноваційного розвитку української економіки; – удосконалення системи науково-технічного прогнозування та планування; – розробка ефективних механізмів державно-приватного партнерства; – перспективи розширення обсягів державного та муніципального замовлення на розробку інноваційної продукції; – механізми ресурсного забезпечення інноваційного та технологічного розвитку; – застосування кредитних та податково-бюджетних механізмів, що стимулюють інноваційний і технологічний розвиток; – пріоритетні задачі державної політики в сфері оборонно-промислового комплексу; – інновації в управлінні як ресурс національної конкурентоспроможності; – координація, стимулювання і підтримка мережної самоорганізації суб‘єктів інноваційного і технологічного розвитку; – стимулювання фундаментальних і прикладних досліджень і реалізованих на їхній базі інноваційних проектів, що мають особливу значимість для пріоритетних сфер соціально-економічного розвитку; – сприяння системній інтеграції інноваційних проектів, розвитку інноваційних мереж і кластерів; – сприяння держави просуванню на зовнішні ринки наукомістких та інноваційних продуктів і послуг українських підприємств; – прискорення процесу упровадження різних форм ―електронного уряду‖. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

51

Економічні науки У Росії, наприклад, існує ціла система управління, де під егідою МЗС ініційовано створення наступних організаційних структур: РАТ ―Російське агентство інтеграції і розвитку‖ з державною участю для управління заборгованістю країн СНД Росії і її великих господарюючих суб‘єктів; міжнародні лізингові компанії різного профілю для організації збуту машинобудівної продукції російського виробництва; Російський страховий фонд, що складається із уповноважених страхових компаній; інститут уповноважених фінансових компаній для роботи с боргами в майновій формі; Російський фонд гарантування приватних інвестицій у близьке зарубіжжя; РАТ ―Зовнішньоторговельне об‘єднання‖ за участю приватного капіталу і державним пакетом акцій. Велику роль у розширенні і поглибленні інтеграції має створення фінансово-промислових груп, банківськопромислових консорціумів, спільних підприємств, транснаціональних корпорацій. Практика показує, що інтеграція найбільш успішна, коли вона йде від підприємств, відновлюючи порвані виробничі і технологічні зв‘язки в СНД. Наявності об‘єктивних передумов для науково-технологічного співробітництва Росії й України перешкоджають інтереси окремих політичних сил зацікавлених у дестабілізації і перешкоджаючі інтеграції економік двох країн. В Україні періодично виникає нестабільність, обумовлена протидією політичних партій. Як показали опитування, здійснені нами разом з російськими колегами-науковцями, усвідомлюючи наявність позитивних факторів інтеграції, а також з огляду на негативні, наукова громадськість і бізнес Росії й України, підтримувані значною частиною населення двох країн виражає готовність до інноваційно-технологічної інтеграції та взаємовигідного співробітництва. Висновки. У цілому проблеми комплексного розвитку економічного і науково технологічного співробітництва Російської Федерації й України повинні розглядатися і вирішуватися на всіх рівнях управління, починаючи з міждержавного і закінчуючи рівнем підприємств та організацій. Вбачається доцільним зближення патентного права сторін, полегшення патентування у ―іншій‖ країні, аж до обопільного визнання патенту на території цієї самої ―іншої країни‖. Важливою для обох країн задачею є створення експериментальних і робочих центрів інноваційного машинобудування, що дозволило б істотно скоротити витрати на придбання нововведень шляхом закупівлі за кордоном нового обладнання і нових технологій. Найбільш економічний спосіб у даному випадку – придбання ліцензії, консультації, і на цій основі – конструювання об‘єкта ліцензії, а потім його виконання, наприклад, у металі. Необхідно провести вивчення й оцінити ефективність різних форм виробничої і науково технологічної кооперації в залежності від їхніх умов, цілей і реальних можливостей, для того, щоб на основі вивчення експериментів розробити відповідні рекомендації. На цій стадії було б корисно розглянути можливості пільгового оподатковування і кредитування, у першу чергу для напрямків, неохоче фінансованих державою (екологічна безпека, здоров‘я населення, енергозбереження, соціально орієнтовані дослідження й інновації). Співробітництво вимагає відповідних інституціональних змін у сфері науково-технологічного й інноваційного розвитку – створення міждержавного Українсько-Російського інноваційного фонду, підвищення якості науково-технологічної експертизи і добору перспективних інноваційних проектів; ратифікації Угоди держав-учасників СНД про створення загального науково-технологічного простору, узгодження пріоритетів науково-технологічного розвитку, формування нормативно-правових основ для здійснення міждержавних Програм партнерства між державним і приватними секторами економіки; розв‘язання фінансових і організаційних питань щодо стимулювання інноваційних перетворень. Одним із ключових елементів інтеграційного підходу повинна стати першочергова технологічна модернізація загальними зусиллями найважливіших об‘єктів інфраструктури спільного користування, що дозволило б істотно знизити витрати і підвищити ефективність здійснюваних контактів між підприємствами і організаціями сторін, що співробітничають, та підвищити тим самим інвестиційну привабливість відповідних регіонів. Іншим найважливішим пріоритетом повинна стати реалізація низки великих коопераційних проектів розвитку на основі новітніх технологій майбутнього, приміром, на основі нанотехнологій або біотехнологій. Це вимагає не тільки узгодження політики, але й прямого створення спільних науково-дослідних та інноваційних структур, що дозволило б розподілити на більше коло учасників витрати і ризики, пов‘язані з інноваціями. Орієнтація взаємних зв‘язків насамперед на конкретні проекти міжнародної кооперації є більш реалістичним підходом до розвитку інтеграційних процесів, чим спроби відразу вирішувати складні політичні питання, що торкаються державного суверенітету, спроби відразу забезпечити узгодження макроекономічної політики країн у цілому. Процес узгодження структурної політики повинний бути поступовим, з розширенням його охоплення в міру досягнення практично значимих успіхів у конкретних галузях. Підтримуючи лінію інтеграційного розвитку, Україні в той же час варто було б позбутися надмірної поступливості, що вона виявляла на самих ранніх стадіях співробітництва по ряду кардинальних питань, коли потрібно було б з набагато більшою жорсткістю відстоювати свої інтереси. Ці та інші заходи організаційного упорядкування, що регулюють вплив і управління, безсумнівно, зможуть сприяти більш повному розкриттю закладених в інтеграційних процесах об‘єктивних і суб‘єктивних потенційних можливостей. Таким чином, міжнародне виробничо-технологічне співробітництво і тісно пов‘язана з ним торгівля науково-технічними знаннями перетворилися в найбільш інтенсивно зростаючі сфери міжнародних економічних зв‘язків між найбільшими фірмами й обумовили істотні зрушення в структурі цих зв‘язків. Їхньою найважливішою особливістю є комплексний характер. Це означає, що усі види зв‘язків взаємодіють між собою, доповнюючи і розвиваючи один одного. Така взаємодія проявляється в тому, що торговельний обмін, особливо 52

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки обмін технічно складною продукцією, доповнюється науково-технологічним співробітництвом на стадії розробки продукту; виробничим співробітництвом і кооперуванням у безпосереднім виробництві; наданням технічних послуг на стадії монтажу і пуску об‘єкта в експлуатацію; технічним обслуговуванням у період його експлуатації. Міжнародний торговельний обмін, пов‘язаний з реалізацією постачань у рамках міжнародного виробничого кооперування, тісно узгоджується з виробничими потребами зацікавлених фірм. Література 1. Статистичний збірник ―Зовнішня торгівля України товарами та послугами‖. – Т. 1. – 2000–2008 рр. – С. 27–30.

2. /http://www.ukrstat.gov.ua/ 3. Статистичний збірник ―Зовнішня торгівля України товарами та послугами‖. – Т. 2. – 2008 р. – С. 24–26.

УДК 332.1:338.24

В.І. ЗАХАРЧЕНКО, Вінницький соціально-економічний інститут Університету ―Україна‖

С.В. ЗАХАРЧЕНКО Рада з вивчення продуктивних сил України НАН України, м. Київ

КЛАСТЕРНИЙ ПІДХІД ДО АНАЛІЗУ І ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ ТА ЇЇ РЕГІОНІВ Узагальнено основи теорії кластерів, світовий та вітчизняний досвід кластеризації економіки на регіональному рівні. Доведено перспективність формування в Україні регіональних кластерних структур. Запропоновано проект з організації регіонального індустріального кластера.

In the article the authors summaries the bases of the cluster theory, world and native experience of economic cauterization on the regional level, prove the trends of forming regional cluster structures in Ukraine. The project in arranging of regional industrial cluster was proposed. Постановка проблеми. В умовах недосконалих ринкових відносин і глибокої фінансово-економічної кризи традиційне економічне мислення – в образі окремо взятих підприємств, галузей, підгалузей, міністерств – має поступитися регіонально-цілісному підходу, який дозволяє розглядати господарство регіону як системне утворення (комплекс), що є органічною складовою національного господарського комплексу. Однак успішна реалізація на практиці регіонально-цілісного підходу можлива лише за умови використання більш вузьких (спеціалізованих) підходів, що мають чітко виражену практичну спрямованість. Серед них особливу роль відіграє кластерний підхід, оскільки, саме він дозволяє запровадити інноваційноінвестиційну модель розвитку господарства на регіональному рівні. Глибокий аналіз процесів кластеризації економіки регіонів представляє значний науковий і практичний інтерес, зокрема в контексті реалізації Державної стратегії регіонального розвитку України до 2015 р. Він дозволяє суттєво підвищити прогнозованість та урегульованість процесів регіонального економічного розвитку і вказує реальний шлях до відродження та підвищення конкурентоспроможності виробництва на регіональному рівні. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Фундатором теорії кластерів вважається американський економіст М. Портер (1990; 1993; 2000; 2003; 2006). Хоча ми вважаємо, що своїми витоками вона має концепцію територіально-виробничих, зокрема міжгалузевих, комплексів. Теорію кластерів М. Портер розробляє в лоні теорії конкурентних переваг. Щоб зрозуміти витоки конкурентоспроможності країни, він за одиницю аналізу бере галузь. Але при цьому зауважує, що країна досягає успіху не в окремих галузях, а в групах галузей, пов‘язаних вертикальними і горизонтальними зв‘язками, які, до того ж, вбудовані у світове господарство. Це привело його до поняття ―кластер‖ і кластерного аналізу конкурентоспроможності країн. Він дав визначення кластера, а також дослідив причини виникнення кластерів, їх структурні особливості й переваги в розбудові національної і регіональної економіки. В контексті реалій української економіки вагомий внесок в розвиток кластерної теорії зробили В. Прайс, М. Войнаренко та О. Костишина (1999; 2000; 2001), В. Чевганова та І. Брижань (2002), С. Соколенко (2004; 2006), Н. Волкова та Т. Сахно (2005), В. Труш та І. Бігун (2007), О. Михайловська (2007) та ін. Невирішені питання загальної проблеми. Нині проблеми кластеризації української економіки розглядається здебільшого на регіонально-галузевому та регіонально-міжгалузевому рівнях. Однак для кардинального підйому економіки регіонів України необхідно перейти до формування асоційованих кластерних формувань та регіональних індустріальних кластерів (РІК). В теоретичному і практичному плані ці питання на сьогодні є недостатньо вирішеними. Постановка завдання. На основі існуючих теоретичних напрацювань і накопиченого досвіду кластеризації економіки на регіональному рівні необхідно обґрунтувати ідею і спроектувати регіональний індустріальний кластер в контексті підвищення конкурентоспроможності економіки України та її регіонів. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

53

Економічні науки Виклад основного матеріалу дослідження. З метою досягнення поставленої мети слід з‘ясувати основи теорії кластерів, вивчити світовий і вітчизняний досвід кластеризації економіки, довести перспективність формування регіональних індустріальних кластерів та обґрунтувати проект такого кластера. Основи теорії кластерів. Кластер, за М. Портером, – це група фірм чи галузей, взаємопов‘язаних між собою та з фірмами, які географічно сконцентровані у певному місці, діють у певній сфері та взаємодоповнюють одна одну [1, с. 528]. М. Портер [1] вважає, що кластери утворюються завдяки таким економічним ефектам: 1) ефекту масштабу виробництва; 2) ефекту охоплення (використання одних і тих же факторів виробництва багатьма фірмами); 3) ефекту синергії (спільної або кооперативної взаємодії, що дає можливість малим підприємствам подолати нижню межу рентабельності); 4) тріггерного ефекту (мінімізації витрат на освоєння нових технологій). У кластері підприємства мають можливість отримати додаткові конкурентні переваги, здійснюючи внутрішню спеціалізацію, стандартизацію, мінімізуючи витрати на впровадження інновацій. Особливо важливо те, що з‘являються сприятливі можливості для упровадження інновацій без загрози жорсткої конкуренції. Більше того, у кластері найбільш конкурентоспроможні компанії передають по технологічному ланцюжку іншим його суб‘єктам – проміжним і кінцевим споживачам – свої конкурентні переваги. При цьому державні чи приватні інвестиції приносять одночасну користь багатьом фірмам. А наявність у кластерах гнучких підприємницьких структур малого бізнесу, особливо венчурного, дає змогу формувати інноваційні ―точки зростання‖, упроваджувати нові форми і методи роботи з постачальниками і споживачами тощо [2, с. 72–73]. Переваги кластерів щодо інших корпоративних структур пояснюється тим, що вони: 1) забезпечують доступ до спеціалізованих послуг за порівняно низькими цінами; 2) передбачають, хоча й широке, але обмежене членство; 3) базуються на контрактних відносинах, які передбачають взаємну вигоду; 4) полегшують процес входження до горизонтальних корпоративних структур малих підприємств; 5) базуються на співробітництві, а тому не передбачають жорсткої конкуренції. Існування кластера дає змогу ефективно вести діалог з урядовими структурами, оскільки державна підтримка та створення сприятливого інвестиційного середовища з метою поліпшення умов функціонування кластера приносять користь багатьом фірмам, а не лише обмеженому їх колу, як це відбувається при лобіюванні своїх інтересів представниками вузьких секторів виробництва. Формування кластерів переважно на регіональному рівні вказує на важливість географічного місця розташування суб‘єктів конкуренції для формування їх конкурентних переваг, незважаючи на прогресуючу глобалізацію. Проте М. Портер [1] застерігає, що за певних умов участь у кластері може і сповільнювати процеси нововведень, особливо, якщо в кластері застосовується один підхід до конкуренції. Підприємства кластера можуть не підтримувати впровадження радикальних інновацій, які змінюють стару рутинну поведінку. Але, незважаючи на деякі негативні чинники, кластери відіграють важливу роль у конкурентній боротьбі, що веде до підвищення конкурентних переваг для різних суб‘єктів кластера. Загалом можна зробити висновок, що високу конкурентоспроможність національної економіки нині щонайбільше пов‘язують зі створенням у регіонах інноваційних кластерів. Світовий досвід кластеризації економіки. У світі є ще досить багато прикладів створення високоефективних територіальних об‘єднань підприємців окремих галузей економіки, які отримали назву кластерів. Значний досвід створення кластерів нагромаджено у індустріально розвинених країнах (США, Італії та ін.). Наприклад, у США функціонують 380 кластерів. У них зайнято більше половини робочої сили США і виробляється 60 % обсягу промислової продукції країни [3, с. 258]. Структура та особливості організації і функціонування багатьох американських кластерів детально вивчені. Так, М. Портер [1] детально розглянув структуру виноробного кластера у Каліфорнії. Цей кластер включає 680 комерційних винарень та декілька тисяч незалежних виноградарів. Ядро кластера функціонально доповнюється тими галузями, які підтримують виноробну промисловість і вирощування винограду, включаючи забезпечення сортами винограду, іригаційним та збиральним обладнанням, бочками тощо. До об‘єднання входять також спеціалізовані громадські організації та рекламні фірми, численні видавництва, що обслуговують виноробну промисловість та торгові агенції. Чимало кластерів США мають чітко виражену фармацевтичну спеціалізацію. Причому кількість біотехнологічних фірм у кластерах постійно зростає. Більше половини з них фінансується венчурним капіталом [2, с. 72–73]. Значний досвід організації кластерів нагромаджено в Японії. Він. показав, що ефективність кластерів буде зростати, якщо буде поглиблюватися спеціалізація регіонів, а місцевим органам влади буде надано більше прав і відповідальності щодо розвитку бізнесу в них [4, с. 8–9]. Кластери, що виникають на основі малих та середніх підприємств в Італії, називаються ―індустріальними округами‖. За визначенням Італійського інституту статистики, ―індустріальний округ‖ – це соціоекономічна одиниця на локальній територіальній основі, де взаємодіють спільності людей, що приймають участь в одному й тому ж виробничому процесі‖ [3, с. 260]. Варто зауважити, що на індустріальні округи в Італії припадає 30 % усіх зайнятих [3, с. 260]. Найвідомішим у світі є індустріальний округ з виготовлення взуття, до якого належать компанії Ферагамо й 54 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки Гучі, а також численні спеціалізовані постачальники. У контексті кластеризації економіки України значний інтерес представляє досвід формування і функціонування кластерів у країнах з перехідною економікою (Китай, Польща, Чехія, Словенія, Румунія, В‘єтнам) та в країнах, що розвиваються (Індія та ін.). Оригінальне узагальнення цього досвіду зроблено С. Соколенком [4; 5]. Зарубіжна практика кластеризації економіки в регіонах підтверджує доцільність та актуальність створення кластерних структур в Україні. Більше того, ми вважаємо, що конкурентоспроможність України загалом і на регіональному рівні, зокрема, значною мірою буде залежати від того, наскільки оперативно формуватиметься й розгортатиметься модель підтримки та розвитку найсучасніших кластерних структур. Однак при створенні кластерів в Україні не слід механічно копіювати зарубіжні технології кластеризації економіки. Досвід і проблеми створення кластерів в Україні. Кластери в українських реаліях розглядаються нами як найбільш прогресивна територіально-галузева корпоративна структура, що створюються на базі спеціалізованих виробничо-територіальних систем [6, с. 188]. За визначенням М. Войнаренка, в умовах України ―кластер – це галузево-територіальне добровільне об‘єднання підприємств, що тісно співпрацюють із науковими установами та органами місцевої влади, з метою підвищення конкурентоспроможності власної продукції та економічного зростання регіону‖ [7, с. 31]. Ідея кластеризації економіки України на регіональному рівні вперше почала реалізовуватися у Хмельницькій області з 1998 р. з ініціативи відомого американського економіста Вольфганга Прайса та науковців Технологічного університету Поділля (нині – Хмельницький національний університет). Завдяки реалізації Програми ―Поділля Перший‖ у області було створено перші три кластери – швейний, будівельний та харчовий. Так, у швейний кластер об‘єдналися більше 20 підприємств. Вони відійшла від масового виробництва уніформ і приступила до формування своїх модельних ліній, раціонально розподіливши між собою ринки збуту продукції. Створення на базі 30 підприємств будівельної галузі кластеру ―Поділля‖ сприяло збільшенню обсягів будівельних робіт, впровадженню нової технології випуску суміші типу ―Церезит‖, яка вдвічі дешевша від польської та виготовляється з місцевих компонентів. З 2005 року на Хмельниччині розпочато новий етап формування кластерів – в напрямку виробництва нових будівельних матеріалів, охорони та комерціалізації культурної спадщини, інформаційно-освітньої сфери, кластеру органічного землеробства, фруктового кластеру ―Подільське яблуко‖. Наймолодшим на Хмельниччині є кластер еко-агротуризму в селі Грицеві Шепетівського району [4, с. 22–23]. Нині в Україні кластерні структури сформовані вже в 7 областях та м. Севастополі. Окрім Хмельницької області, кластери виникли в Івано-Франківській (з туризму і виробництва сувенірної продукції – кластер ―Сузір‘я‖, виготовлення виробів з овечої вовни – кластер ―Ліжникарство та інші художні промисли на Прикарпатті‖), Рівненській (з деревообробки в Рокитнівському районі), Херсонській (транспортно-логістичний кластер ―Південні ворота України‖), Полтавській (кластер екологічно чистого дитячого харчування ―Полтавщина‖), Одеській (кластер органічного землеробства і зеленого сільського туризму у Придунав‘ї), Харківській (кластер свинарства та м‘ясних виробів) та м. Севастополі (7 кластерних об‘єднань, в т. ч. туристсько-рекреаційні ―Херсонес‖ та ―Байдари-тур‖) [4, с. 21–33; 8]. Певні успіхи у створення кластерних структур в Україні можна пояснити не тільки об‘єктивними чинниками (занепадом економіки більшості регіонів тощо). Важливу роль відіграли й суб‘єктивні чинники, зокрема діяльність групи Прайса у Хмельницькій області та ініціатива М. Азарова щодо проведення міжнародному економічного форуму ―Нові виробничі системи та прискорений розвиток регіонів‖ (2001 р.), на якому детально обговорювалися шляхи кластеризації економіки України на регіональному рівні. Однак потенціал регіональної кластерної економіки в Україні ще далеко е вичерпаний. На наш погляд, шляхом кластеризації необхідно розвивати машинобудівні райони, насамперед Харківський. Ядром кластера у цьому районі міг би стати регіональний технопарк. Кластери типу індустріальних округів доцільно формувати в Україні в регіонах з достатнім рівнем підприємницької ініціативи та розвитком дрібних промислів (Прикарпаття, Закарпаття та ін.). Для координації діяльності кластерів на регіональному рівні необхідно створювати асоціації. Перша така асоціація була створена в Хмельницькій області в рамках реалізації Програми ―Поділля Перший‖. Нещодавно було прийнято рішення про формування на базі семи кластерних об‘єднань Севастополя мегакластеру ―Севастополь‖ [4, с. 25–26]. Створення мегакластерних структур дозволяє більш повно використовувати переваги від кооперації та об‘єднання зусиль (ефект синергії) їх учасників. Нині до співпраці в Асоціації ―Поділля Перший‖ залучені наукові установи та органи місцевої влади. Так, до керівного комітету асоціації входять провідні вчені Хмельницького національного університету, начальники управлінь економіки обласної адміністрації та міськвиконкому, керівники банківських структур, торгово-промислової палати тощо. Підприємства, що входять до Асоціації ―Поділля Перший‖, мають такі вигоди від цього: допомога експертів із питань технологічної модернізації виробництва, запровадження торгових знаків та експортних стандартів, новітніх технологій та маркетингу, участь у промислових виставках, ярмарках, програмі стандартизації тощо. Ми вважаємо, що виникнення кластерних асоціацій в Україні – важлива ланка на шляху до створення регіональних індустріальних кластерів. Проектування і створення регіональних індустріальних кластерів – шлях до конкурентоспроможної економіки регіону. В ситуації, що склалася в економіці України, необхідно використати найбільш прагматичну форму корпоративного укладу економічних стосунків. Такою формою є, на наш погляд, є індустріальні клас55 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки тери. Вони можуть бути як горизонтального, так і вертикального типу і мати вигляд конгломератного мережного об‘єднання [9]. Отже, індустріальні кластери – це ліберальні (добровільні) відкриті організаційно-правові та виробничоторговельні структури з високим рівнем координування функцій та стосунків, спрямованих на досягнення кінцевих позитивних результатів. Виходячи зі специфіки виробництва, індустріальні кластери можуть формуватися як високоспеціалізовані (гомокластери), і як слабоспеціалізовані (гетерокластери). Гомокластери більш характерні для підприємств машинобудівного профілю, вугільної спеціалізації, тоді коли гетерокластери характерні для підприємств переробних галузей, пов‘язаних, в першу чергу, із сільськогосподарським виробництвом. Особливий тип гетеро-кластерів складають т.зв. регіональні індустріальні кластери. Під регіональним індустріальним кластером ми розуміємо інноваційну структуру, що формується в регіоні на основі концентрації мереж виробників, постачальників і споживачів, пов‘язаних спільними схемами виробництва і реалізації продукції, проблемами регіонального відтворення та розвитку інституційного середовища. Основна мета створення РІК полягає в необхідності налагодження кооперативної взаємодії між суб‘єк-тами регіональної економіки для реалізації їх власних цілей та конкурентних переваг регіону. Особливості проектування РІК розглянемо на прикладі кластера ―Науковий виробничо-торговельний альянс‖. Проектування цього кластера передбачає розробку спеціального Положення, яке має титульний аркуш і такі основні розділи [3, с. 263–282]. Загальні положення. Учасники (дійсні члени РІК), реалізуючи належне їм право добровільного об‘єднання своєї виробничої, наукової, комерційної та інших видів діяльності з іншими суб‘єктами (асоційованими членами РІК), створюють об‘єднання суб‘єктів господарської діяльності – регіональний індустріальний кластер ―Науковий виробничо-торговельний альянс‖. РІК не є статутним об‘єднанням, він функціонує на договірних засадах з метою науково-технічного та виробничо-торговельного співробітництва учасників, здійснення ними спільної діяльності на основі координації управлінських рішень у сфері інвестиційної, фінансової та зовнішньоекономічної діяльності. Структура кластера. Положення передбачає добровільне нестатутне об‘єднання існуючих суб‘єктів господарювання (вітчизняних і зарубіжних комерційних банків [філій], страхових компаній, торгово-промислових палат, товарних універсальних бірж, районних агроторгових домів, Центрів стандартизації і метрології, підприємств та інших зацікавлених господарських суб‘єктів), а також добровільне створення таких установ, як – аналітичний центр торгово-промислової палати, районні консалтинг-центри, центральна торговельна компанія, торговий дім з власною мережею роздрібної торгівлі, науково-дослідні і дослідно-конструкторські організації, технопарки, бізнес-інкубатори тощо (рис. 1).

Рис. 1.

Ініціаторами-засновниками РІК можуть бути будь-які суб‘єкти господарської діяльності, які розуміють важливість такого акту і формують Президентську раду РІК як координатора групи, з подальшим її розширенням за рахунок інших членів, які виявили бажання бути учасниками кластера. Дійсними членами РІК вважаються суб‘єкти господарювання (підприємства, організації), які визнають це положення, і від імені яких, за рішенням відповідного органу, наприклад загальних зборів акціонерів підприємства або організації, уповноважені керівники подали лист-заяву в Президентську раду кластера.

56

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки Асоційованими членами РІК вважаються суб‘єкти господарювання, які об‘єднані, наприклад, у науковотехнологічний центр при кластері, і співпрацюють з дійсними членами кластера на договірних засадах. Правовий статус. Членами РІК є юридичні особи, які мають право самостійно здійснювати свою господарську діяльність у відповідності з чинним законодавством України. Вони делегують Президентській раді РІК повноваження з централізованої координації своєї діяльності на основі прийнятих рішень призначених членів рад директорів. Мета та предмет діяльності. Метою діяльності РІК є захист комерційних та інших інтересів його учасників, підвищення конкурентоспроможності, стимулювання розвитку та розширення ринків збуту товарів (робіт, послуг), що виробляються учасниками кластера, координування їх діяльності, реалізація спільних інвестиційних програм. Предмет діяльності РІК включає реалізацію повноважень з централізованої координації діяльності учасників кластера з таких питань: виробництво та реалізація продукції (робіт, послуг) в рамках спільної діяльності; організація виробничого, комерційного, консультаційного, інформаційного, технічного обслуговування учасників кластера; здійснення інвестиційної діяльності, створення інвестиційних фондів, інвестиційних компаній та інших організаційних структур для проведення операцій з цінними паперами, залучення додаткових коштів для фінансування учасників кластера; проведення маркетингових досліджень кон‘юнктури ринку та інших досліджень, організація і проведення рекламної роботи; проведення наукових досліджень та дослідно-конструкторських робіт; організація постачання та збуту, зовнішньоекономічної, комерційної та інших видів діяльності в інтересах учасників кластера; координація та узгодження діяльності учасників кластера; пошук потенційних партнерів для встановлення комерційних, виробничих, науково-технічних та інших форм співробітництва і кооперації на території України та за її межами; будь-які види діяльності, здійснення яких не суперечить чинному законодавству України, і які відповідають цілям організації РІК ―Науковий виробничо-торговельний альянс‖. Повноваження і функції учасників кластера. Для досягнення цілей діяльності РІК ―Науковий виробничоторговельний альянс‖ його учасники добровільно делегують Президентській раді кластера відповідні повноваження. Функції дійсних членів кластера визначаються чинним Положенням, статутними документами та нормативними і законодавчими актами України. Висновки. З позицій трансформаційної економіки створення кластерів у регіонах має забезпечити підвищення її конкурентоспроможності за рахунок: перепрофілювання компаній та організації нового виробництва у компаніях та корпоративних структурах регіонального базування (виробничо-торговельних та виробничо-фінансових); зростання прибутковості і конкурентоспроможності виробництва, причому як окремих компаній, так і їх альянсів; дифузії інновацій: і в самих корпоративних структурах, і в інноваційному просторі навколо т. зв. ―полюсів економічного зростання‖. ринкової самоорганізації господарства на регіональному рівні, що вже проявляється у формуванні регіональних систем ринкових відносин, регіональних ринків та ринкової інфраструктури. Література 1. Портер М. Конкуренция / М.Э. Портер ; [пер. с англ. О.Л. Пелявского и др. ; под ред. Я.В. Заблоцкого и др.]. – [испр. изд.]. – М. [и др.] : Вильямс, 2006. – 602 с. – (Библиотека Strategica).

2. Антонюк Л.Л. Міжнародна конкурентоспроможність країн : теорія та механізм реалізації : [монографія] / Л. Л. Антонюк. – К. : КНЕУ, 2004. – 275 с.

3. Ринкова трансформація господарства регіону (кластерний підхід) : навч. посіб. / [Г.М. Заболотний, О.М. Дідик, В.І. Захарченко, А.М. Ступницький]. – Вінниця : вид. відділ ВДАУ. – 2006. – 395 с.

4. Соколенко С. Стратегія конкурентоспроможності економіки України на основі інтеграційних системкластерів : матер. до загальноукр. конф. ―Кластеризація – шлях до підвищення конкурентоспроможності економіки регіонів‖ (Севастополь, 23-25 трав. 2006 р.) [Електронний ресурс] / Станіслав Соколенко. – Режим доступу : // http:www.zoa.gov.ua/source/partition/1/00000039800001.doc 5. Соколенко С.І. Кластери в глобальній економіці / С.І. Соколенко. – К. : Логос, 2004. – 848 с.

6. Захарченко В.І. Трансформаційні процеси у промислових територіальних системах України / В.І. Захарченко. – Вінниця : Гіпаніс, 2004. – 548 с.

7. Войнаренко М. Концепція кластерів – шлях до відродження виробництва на регіональному рівні / Михайло Войнаренко // Економіст. – 2000. – № 1. – С. 29–33.

8. Чевганова В. Кластери та їх економічне значення / В. Чевганова, І. Брижань // Економіка України. – 2002. – № 11. – С. 35–41.

9. Волкова Н. Н. Промышленные кластеры / Н.Н. Волкова, Т.В. Сахно. – Полтава : Асми, 2005. – 272 с.

57 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки

УДК 664(477):330.341.1

Д.Ф. КРИСАНОВ Інститут економіки та прогнозування НАН України

К.О. БУЖИМСЬКА Житомирський державний технологічний університет

ХАРЧОВА ПРОМИСЛОВІСТЬ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ СИСТЕМИ Проаналізовано розвиток харчових галузей промисловості в 2000-ні роки, їх інноваційну діяльність та розкрито причини інноваційно-технологічного відставання. Обґрунтовано напрями модернізації харчової промисловості в контексті розбудови національної інноваційної системи та інструменти і механізми її державної підтримки, зпрогнозовано очікувані результати від вирішення проблем, зумовлених технологічною законсервованістю виробничо-ресурсної бази багатьох підприємств харчових галузей.

The article deals with the development and innovative activity of food industry branches in 2000. The authors pointed out the reasons of the innovative-technological gaps in the industry and grounded the directions of its upgrading within the frames of extension of the national innovative system, tools and mechanisms of state support. Постановка проблеми. В червні 2009 р. Кабінет Міністрів України схвалив Концепцію розвитку національної інноваційної системи [1]. В її преамбулі зазначається, що унаслідок непослідовності у проведенні та низької ефективності державної науково-технічної та інноваційної політики спостерігаються тенденції відставання України у технологічному розвитку від розвинених країн світу. Це проявляється в зменшенні кількості інноваційно-активних підприємств, гальмуванні розвитку високотехнологічних галузей національної економіки та інше, що призводить до зниження рівня конкурентоспроможності її продукції на світових ринках. Практично всі недоліки інноваційного розвитку вітчизняної економіки несе в собі і харчова промисловість України з тією лише різницею, що на неї накладаються специфічні проблеми, пов‘язані із недотриманням показників якості та безпечності продовольчої сировини й інших інгредієнтів, несанкціонованим розповсюдженням генетично модифікованих організмів та їх нерегламентованим використанням при виробництві харчової продукції і тютюнових виробів. У цьому зв‘язку додатковим гальмом на шляху повномасштабного входження України в Світову організацію торгівлі та інтеграції з Європейським Союзом виступає незавершеність формування національної системи технічного регулювання відповідно із вимогами міжнародних і європейських нормативних документів [2]. Таким чином, галузеві особливості розвитку харчової промисловості в 2000-ні роки та її інноваційнотехнологічне відставання за основними параметрами ставлять перед необхідністю проведення більш глибокого аналізу нинішньої ситуації та розроблення ефективного інструментарію, спрямованого на забезпечення подолання або розв‘язання застарілих проблем, стимулювання і державної підтримки реалізації інвестиційних та інноваційних програм і проектів тощо. Аналіз останніх досліджень. Основні засади державної політики в сфері науково-технологічного й інноваційного розвитку національної економіки та інструменти її реалізації почали активно розроблятися та затверджуватися у відповідних законодавчо-нормативних документах з кінця 90-х років минулого століття [3–8]. З виходом вітчизняної економіки із затяжної кризи значно зросла потреба в науковому забезпеченні її інноваційного розвитку [9–13], а особливо – харчової промисловості та сільського господарства, як основних галузей, що забезпечують продовольчу безпеку держави та високоякісне і безпечне харчування людей [14–18]. Незважаючи на ґрунтовні наукові розробки, в яких узагальнювався світовий і вітчизняний позитивний досвід інноваційної модернізації важливих для економіки підприємств і галузей виробництва, а також розкривалися основні причини неефективного використання власного інноваційного потенціалу та обґрунтовувалися механізми й інструменти активізації інноваційних процесів, ситуація в цілому не покращувалася, а навпаки – погіршувалася. Це пояснюється такою важливою обставиною як відсутність ефективних регуляторів, свого роду привідних ременів реалізації основних положень державної інноваційної політики в сфері практичної діяльності суб‘єктів господарювання. Таким чином, розрив, який утворився між чинною законодавчою сферою і реальною практикою в 2000-ні роки до цього часу не подоланий і фактично це стало суттєвим гальмом на шляху інноваційного розвитку економіки. Отже, подолання технологічної відсталості на основі прискорення інноваційної модернізації промислових підприємств та впровадження сучасних технологій в аграрне виробництво виступає на перший план в забезпеченні підвищення конкурентоспроможності національної економіки на вітчизняному і світовому ринках. Однак розв‘язання цієї проблеми вимагає виділення й обґрунтування пріоритетних напрямів, галузей і підприємств та запровадження ефективних механізмів стимулювання й державної підтримки науково-технічної та інноваційної діяльності суб‘єктів господарювання. Розв‘язання цих завдань можливо лише на основі глибокого наукового аналізу діючих тенденцій і ситуації, що складалася впродовж 2000-х років, розроблення та запровадження ефективних регуляторів інноваційних процесів, важелів активізації розробки та впровадження технологічних інновацій у виробництво. У цьому зв‘язку агропромисловий комплекс України заслуговує на виняткову увагу, а його центральна ланка – харчові галузі промисловості – на прискорення інноваційно58

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки технологічної модернізації з урахуванням процесів реструктуризації територіальної мережі переробних підприємств як чинника підвищення їх конкурентоспроможності та вироблюваної ними продукції. Мета і завдання дослідження. Основною метою цього дослідження є глибокий аналіз чинників, тенденцій і проблем, що притаманні розвитку та інноваційній діяльності підприємств харчової промисловості у 2000-ні роки, обґрунтування пріоритетних напрямів і розроблення ефективних регуляторів, спрямованих на забезпечення активізації інноваційних процесів у харчових галузях АПК та підвищення рівня їх конкурентоспроможності. Відповідно з поставленою метою необхідно вирішити низку завдань, зокрема: – проаналізувати особливості, проблеми і перешкоди проведенню інноваційної діяльності в харчовій промисловості, що мали місце в 2000-ні роки; – оцінити рівень техніко-технологічної бази харчових галузей та тенденції, що мають місце у відтворенні основних засобів; – розкрити структуру джерел інвестування інноваційної діяльності в харчовій промисловості та тенденції, що склалися, і можливості залучення інвестицій на ці потреби в оглядовій перспективі; – розкрити основні напрями інноваційної діяльності в харчовій промисловості та ефективність її проведення в нинішніх умовах; – оцінити роль іноземних інвестицій у відтворенні основного капіталу підприємств харчової промисловості та інноваційній діяльності; – обґрунтувати пріоритетні напрями інноваційної модернізації галузей і підприємств харчової промисловості та інструменти їх стимулювання і державної підтримки; – спрогнозувати очікувані результати від реалізації інвестиційних й інноваційних програм і проектів у харчовій промисловості. Виклад основного матеріалу. Формування наукових засад і законодавчої бази в сфері науковотехнологічного та інноваційного розвитку українського суспільства, яке активно розпочалося з кінця 90-их років минулого століття, не отримало відповідного продовження в розробленні системи державних і ринковопротекціоністських регуляторів, спрямованих на ефективну підтримку і стимулювання суб‘єктів господарювання до проведення інноваційної діяльності. Зокрема, Законом України ―Про інноваційну діяльність‖ [6] передбачені преференції (повного або часткового безвідсоткового кредитування за рахунок коштів державного та місцевого бюджетів; повної або часткової компенсації відсотків за кредитування інноваційних проектів; майнового страхування реалізації інноваційних проектів у страховиків) для підтримки суб‘єктів інноваційної діяльності всіх форм власності, що реалізують в Україні інноваційні проекти, і підприємств всіх форм власності, які мають статус інноваційних. До інноваційного відноситься підприємство (об‘єднання підприємств), що розробляє, виробляє і реалізує інноваційні продукти, продукцію чи послуги, обсяг яких у грошовому вимірі перевищує 70 його загального обсягу продукції і/та послуг. Стосовно харчової промисловості це можуть бути підприємства, що мають власну науково-дослідну та експериментальну базу, проводять дослідження та створюють інноваційні продукти, впроваджують їх у виробництво і випускають інноваційну продукцію. Необхідною умовою для надання інноваційному проекту державної підтримки виступає його державна реєстрація у спеціально уповноваженому центральному органі виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності (Установи). Інноваційна продукція повинна відповідати низці встановлених згаданим законом вимогам [6] і рішення про кваліфікацію її інноваційною ухвалює зазначена Установа. Лише в такому випадку інноваційне підприємство має право на отримання додаткових пільг, зокрема: щорічна двадцятивідсоткова норма прискореної амортизації основних фондів третьої групи та сплати земельного податку в розмірі 50 відсотків діючої ставки оподаткування. Реальна ж практика переконливо свідчить про те, що державну підтримку отримують лише окремі проекти, а через ―надзвичайно низький рівень фінансування інноваційних розробок, має місце відміна пільг, стимулів‖ [19]. Вперше Держінвестицій сформував і розкрив базу даних інвестиційних та інноваційних програм і проектів станом на 1.12.2008 р. – вона охоплювала 26 інвестиційних програм і проектів (1 + 25) та 96 інноваційних (1 міжнародний та 90 вітчизняних проектів і 5 програм) [20]. У 2007 р. за програмою здешевлення кредитів отримали підтримку 36 інвестиційних і 4 інноваційних проектів, однак серед них не було жодного, який би відносився до харчової промисловості, Зазначена тенденція продовжувала діяти і в 2008 р. Структура джерел інвестування і тенденції у фінансуванні видатків на інноваційну діяльність у харчовій промисловості наведені у таблиці 1. З неї стає зрозуміло, що роль державного і місцевих бюджетів у фінансуванні витрат не досягає навіть одного відсотка і в кращі роки не перевищувала 3,3 млн грн, а в окремі періоди часу – взагалі не проводилася. У кращі роки інноваційною діяльністю займалося фактично кожне п‘яте підприємств, у гірші – вдвічі менше (із понад 2,6 тис. обстежених великих і середніх харчопромислових підприємств). З основного джерела інвестицій, тобто за рахунок власних коштів підприємств, в середньому було профінансовано від 60 до 90 % загального обсягу витрат, а також 5–25 % – за рахунок взятих кредитів. Лише у 2007 р. 212 підприємств (майже 62 % від кількості, що займалися інноваційною діяльністю взагалі) фінансували її власним коштом, 46 підприємств (13,4 %) – за рахунок кредитів. У 2008 р. відповідно 191 (68,8 %) та 40 (12,9 %) підприємств. Загалом, за рахунок згаданих двох джерел фінансується від 75 до 100 % витрат у різні роки. Що ж стосується вітчизняних інвесторів, а це фактично кошти замовників на нову продукцію, то їх вклад невеликий – у кращі роки доходив до 5 % від загального обсягу, у гірші – був близький до нуля. Таким же суперечливим був вклад і іноземних інвесторів – від 1/6 частини всього обсягу інвестицій до їх повної відсутності. Необхідно підкреслити, що майже повністю це вкладення інвестицій у спільні підприємства та підприємства у Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

59

Економічні науки власності міжнародних організацій та іноземних юридичних осіб. Загальна ж тенденція полягає в тому, що при значних щорічних коливаннях в обсягах витрат на інноваційну діяльність та їх поступовому збільшенні домінуючою виявляється тенденція посилення ролі суб‘єктів господарювання в її фінансуванні. Або точніше – практично за повної відсутності впливу держави на ці процеси. Таблиця 1 Джерела фінансування й динаміка видатків на інноваційну діяльність у харчовій промисловості* (у фактичних цінах), тис. грн

Рік

2000 % 2001 % 2002 % 2003 % 2004 % 2005 % 2006 % 2007 % 2008 % 2008 : 2000 = % (разів)

Кількість підприємств, що проводили інноваційну діяльність, од.

484 527 583 432 334 267 243 343 309

63,8

450580,0 100,0 487468,7 100,0 957239,8 100,0 564182,4 100,0 692332,2 100 1026455,5 100,0 810879,2 100,0 1729336,7 100,0 1374148,8 100,0

У тому числі за рахунок коштів: державного та місцевих вітчизняних іноземних власних бюджетів, інвесторів інвесторів позабюджетних фондів 300268,0 1554,1 22500,0 73609,7 66,6 0,3 5,0 16,4 418869,4 3299,6 90,0 28149,9 85,9 0,7 0,02 5,8 732863,9 0 5321,5 102581,5 76,6 0 0,6 10,7 335905,4 1387,5 27849,2 94031,3 59,6 0,2 4,9 16,7 471175,5 0 4451,3 25190,0 68,1 0 0,6 3,6 713814,7 1849,6 8289,2 97621,2 69,5 0,2 0,8 9,5 736303,4 0 1421,5 0 90,8 0 0,2 0 1353815,8 2822,4 554,8 5137,4 78,3 0,17 0,03 0,3 1019978,3 0 600,1 0 74,23 0 0,04 0

у 3 р.б.

у 3,4 р.б.

Усього витрат**

0

2,7

0

кредитів

інших

50375,5 2272,7 11,2 0,5 24085,8 12974,1 4,9 2,7 112980,6 3492,3 11,8 0,3 104366,0 626,0 18,5 0,1 175101,2 16414,2 25,3 2,4 204880,8 0 20,0 0 73154,3 0 9,0 0 349153,5 17852,8 20,2 1,0 353565,4 0 25,73 0 у 7 р.б.

0

Примітки: * Складено й розраховано за джерелами: Наукова та інноваційна діяльність в Україні. Стат. зб. / Держкомстат України. – К., 2001. – С. 151, 152; Наукова та інноваційна діяльність в Україні. Стат. зб. / Держкомстат України. – К., 2003. – С. 181, 183; Наукова та інноваційна діяльність в Україні. Стат. зб. – К.: Держкомстат України, 2007. – С. 191–272. Відповідна статистична звітність підприємств за 2007–2008 роки. ** Форма таблиці відповідає прийнятій в наведеному стат. зб. за 2003 р. і під неї структуровані показники за попередні роки.

Про масштаби поширення інноваційної діяльності, яка стосується освоєння нових видів інвестиційної продукції, впровадження нових технологічних процесів, а також придбання нових технологій підприємствами харчової промисловості, свідчать статистичні дані наведені в таблиці 2. Динаміка наведених даних показує, що загалом за п‘ятирічний період (2004–2008 рр.) кількість підприємств, які займалися освоєнням нової продукції або впровадженням нових технологій, незначно зросла за рахунок тих суб‘єктів господарювання, які придбали нові технології. За цим же напрямом інноваційної діяльності в 2,3 рази зросла кількість нових придбаних технологій, а за рештами напрямів – їх скорочення, до того ж майже вдвічі – щодо освоєння виробництва інноваційних видів продуктів, виробів і матеріалів (з 877 до 455 найменувань). Беручи до уваги, що життєвий цикл інноваційних продуктів харчування обмежується трьома роками, треба визнати – нарощування виробництва харчової продукції буде здійснюватися переважно за рахунок збільшення випуску застарілої харчової продукції. Отже, зменшення кількості підприємств і видів інноваційної продукції, яка ними освоюється, – це важливий чинник скорочення її виробництва. Зокрема, в 2008 р. випуск інноваційної продукції залишився практично на рівні 2007 р. (4,5 млрд грн), однак її частка в загальному обсязі відвантаженої споживачам промислової продукції знизилася з 5,3 % до 4,1 % (див. табл. 3). Фінансування інноваційної діяльності відіграє надзвичайно важливу роль в реалізації її пріоритетних напрямів. Це стає зрозуміло, коли згадати, що інноваційною діяльністю в харчовій промисловості в 2007 р. займалися 431 підприємство, але мали видатки на неї – лише 343 (79,6 %). Практично подібна ситуація спостерігалася і в 2008 р. До безвитратних, як свідчать результати обстеження 2007р., відносилися такі напрямки: – навчання та підготовка персоналу (126 підприємств – 100 %); – ринкове запровадження інновацій (48 підприємств – 100 %); – придбання машин, обладнання та ПЗ (99 із 307 підприємств – 32,2 %); – внутрішні науково-дослідні розробки (30 із 52 підприємств – 57,7 %); – придбання інших зовнішніх знань (24 із 47 підприємств – 51,1 %) та ін.

60

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки Таблиця 2 Структура основних видів інноваційної діяльності та участь у ній підприємств харчової промисловості у 2004–2008 рр.*

освоювали види інноваційної продукції у т.ч.

З них: впроваджували нові технологічні процеси

придбали нові технології з них права на Всього з них патенти, ліцензії маловідходні, на використання нові матеріали, всього всього всього ресурсооб‘єктів види вироби, зберігаючі промислової техніки продукти власності

Показник

1. Кількість підприємств, що брали участь в інноваційній діяльності, одиниць: 2004 р.

2005 р.

2006 р.

2007 р.

2008 р.

2008 : 2004 = % 2. Кількість освоєних видів продукції, впроваджених процесів, придбаних технологій, одиниць: 2004 р.

2005 р.

2006 р.

2007 р.

2008 р.

2008 : 2004 = %

227 156 219** 247** 261** 115,0

165 112 77 113 138 83,6

4 1 1 2 1 25,0

161 111 76 111 137 85,1

116 69 79 116 104 90,0

55 30 35 58 47 85,5

31 22 45 70 58 187,1

5 7 2 11 9 180,0

882 581 468 406 457 51,8

5 1 8 3 2 40,0

877 580 460 403 455 51,9

192 129 79 209 174 90,6

92 71 35 82 66 71,7

58 45 76 113 134 231,0

15 15 4 16 24 168,0

Примітки: * Складено і розраховано за матеріалами статистичної звітності підприємств харчової промисловості України за 2004–2008 рр. ** В формі державного статистичного спостереження № 1 – інновація за 2008 р. були введені в звітність підприємств нові види інновацій, зокрема: організаційні інновації (в 2006–2008 рр. їх впроваджували 84 підприємства), маркетингові інновації (114 суб‘єктів господарювання), нові або вдосконалені методи обробки або виробництва (227 підприємств), нові або вдосконалені методи логістики, доставки або розповсюдження продукції (51 суб‘єкт господарювання), нова або вдосконалена діяльність з підтримки таких процесів як системи матеріально-технічного обслуговування або операції щодо закупівель, обліку або розрахунків (55 підприємств).

Основним напрямом інноваційної діяльності харчопромислових підприємств, як свідчать наведені в таблиці 2 статистичні дані, було і є придбання засобів виробництва, які, за визначенням, відносяться до інноваційної продукції. Інноваційні засоби виробництва – це той обов‘язковий елемент процесних інновацій, що забезпечують випуск інноваційних продуктів харчування промислового виготовлення. У загальному обсязі витрат на інноваційну діяльність частка цього напряму становила трохи більше половини, в 2007 р. – 87 %, а в 2008 р. – 89,6 %. Унаслідок цього істотно зросла частка витрат на придбання основних засобів та програмного забезпечення у структурі капітальних вкладень у харчову промисловість – до 12,7 у 2007 р. (більше ніж удвічі порівняно з 2006 р.) і до 9,4 % у 2008 р. Важливим узагальнюючим показником техніко-технологічного рівня підприємств, а побічно, – рівня їх сучасності та інноваційності технологій, виступає показник зношеності основних засобів та динаміка їх вартості. За 2000–2008 рр. вартість основних засобів по харчовій промисловості зросла у 3,6 рази (з 20,5 млрд грн до 73,5 млрд грн), а їх зношеність значно і навіть стрибкоподібно коливалася, зокрема: в 2000 р. (на кінець року) – 41,1 %, в 2003 р. – 40,3 %, в 2004 р. – 57,3 %, в 2006 р. – 50,4 %, в 2007 р. – 48,4 %, в 2008 р. – 43,4 %. Різке підвищення зношеності основних засобів у 2004 р. (на 17 % порівняно з 2003 р.) пояснюється наступними обставинами. У зазначеному році по одному підвиду економічної діяльності – код 15.42 виробництво рафінованої олії та жирів – вартість основних засобів (ОЗ) збільшилася з 398,1 млн грн до 10769,8 млн грн (тобто у 27 разів), причому чистий їх приріст (за винятком вибулих ОЗ) становив лише 70,2 млн грн, а зношеність досягла 95,7 % (на початок року становила – 33 %). Отже, віртуальний приріст ОЗ становив по харчовій промисловості 10,3 млрд грн, або майже 42 % від їх вартості на початок 2004 р. – 24,6 млрд грн. В результаті цього їх зношеність за рік, за нашими підрахунками, підвищилася на 21,2 % (до 60,7 %), але унаслідок введення в дію основних засобів знизилася на 3,4 % (до 57,3 %). Зазначені віртуальні ОЗ були отримані в результаті індексації за всі роки незалежності основних фондів на одному з підприємств олійно-жирової промисловості, однак без відповідної індексації їх зношеності Унаслідок цього загальна картина по харчовій промисловості спотворена – за нашими підрахунками фактичний коефіцієнт зношеності по галузі (за винятком підгалузі з кодом 15.42) на кінець Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

61

Таблиця 3 № з/п 1 2 2.1 3 3.1

3.2

3.3

3.4

3.5

3.6

4 5 6 7 А Б В Г

Динаміка фінансування витрат підприємств харчової промисловості по напрямках проведення інноваційної діяльності * Рік Одиниця Показник виміру 2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 Витрати на інноваційну діяльність тис. грн 450580,0 489937,7 961285,4 564182,4 692332,2 1026455,5 810879,2 1729336,7 Кількість підприємств, які займалися інноваційною діяльністю од.

484 527 583 432 334 267 243 343 Частка серед обстежених підприємств % 17,8 17,9 20,9 15,9 12,3 9,9 9,4 13,2 Витрати на 1 підприємство у тому числі на: тис. грн 931,0 925,0 1641,9 1306,0 2072,9 3844,4 3336,9 5041,8 дослідження й розробки –‘‘– 3521,4 10386,1 4008,7 8515,5 2927,1 1669,6 9454,2 24926,7 – кількість підприємств од.

53 44 63 44 27 19 23 22 – витрати на 1 підприємство тис. грн 66,4 236,0 63,6 193,5 108,4 87,9 411,0 1133,0 придбання нових технологій –‘‘– 37463,9 74851,9 104216,0 6279,3 84158,6 115020,2 40284,7 10700,4 – кількість підприємств од.

45 53 55 48 36 27 19 93 – витрати на 1 підприємство тис. грн 832,5 1412,3 1894,8 130,8 2337,8 4260,0 2120,3 465,2 технологічну підготовку виробництва –‘‘– 20573,8 21571,4 37557,7 11230,0 5464,6 24886,1 17268,0 × – кількість підприємств од.

81 86 89 64 59 40 26 × – витрати на 1 підприємство тис. грн 254,0 250,8 422,0 175,5 926,2 622,1 664,1 × придбання засобів виробництва –‘‘– 313845,1 250645,5 561538,0 416022,1 389600,6 589840,8 485750,8 1504042,2 – кількість підприємств од.

160 185 213 182 148 109 114 208 – витрати на 1 підприємство тис. грн 1961,5 1354,8 2636,3 2285,8 2632,4 5411,4 4261,0 7231,1 маркетинг і рекламу –‘‘– 30741,6 89246,6 250523,8 88940,9 198354,9 208866,1 221889,6 × – кількість підприємств од.

89 99 121 83 70 64 51 × – витрати на 1 підприємство тис. грн 345,4 901,5 2070,4 1071,6 2833,6 3263,5 4350,8 × інші витрати –‘‘– 19956,5 18781,8 3119,3 19114,0 11626,4 86172,7 36231,9 184274,4 – кількість підприємств од.

60 61 65 62 49 37 36 73 – витрати на 1 підприємство тис. грн 332,6 307,9 48,0 308,3 237,2 2329,0 1006,4 2524,3 Капітальні вкладення (у фактичних цінах) млн грн 1814,8 2186,8 3086,1 4108,7 5016,4 6417,6 8290,4 11829,8 Витрати на придбання засобів виробництва –‘‘– 313,8 250,6 561,5 416,0 389,6 589,8 485,7 1504,0 Частка в капітальних вкладеннях (5 : 4) % 17,3 11,5 18,2 10,1 7,8 9,2 5,8 12,7 Частка підприємств, які придбали засоби виробництва, % % 5,9 6,3 7,7 6,7 5,4 4,0 4,4 8,0 Довідково: Відвантажено інноваційної продукції млн грн 1837,8 3466,6 4002,0 1654,4 2752,3 3551,9 3755,0 4516,0 Частка інноваційної продукції в повному обсязі відвантаженої продукції % 8,5 12,6 12,9 4,4 5,6 5,9 5,5 5,3 Підприємства, які відвантажували інноваційну продукцію од.

419 438 461 329 263 227 198 247 Вартість основних засобів по харчовій промисловості млн грн 20529,7 21381,2 22240,6 24600,3 40485,1 44868,8 50263,3 62595,6

2008 1374148,8

2008 : 2000= % (разів) у 3 р.б.

309 12,0 4447,1 25879,8 19 1362,1 12982,4 58 223,8 × × × 1231092,7 168 7327,9 × × × 99983,7 41 2438,6 13130,5 1231,1 9,4

63,8 – у 4,8 р.б. у 7,3 р.б.

35,8 у 20,5 р.б.

34,7 128,9 26,9 83,9 32,1 у 2,6 р.б. у 3,9 р.б.

105,0 у 3,7 р.б. у 7,2 р.б.

57,3 у 12,6 р.б. у 5,0 р.б.

68,3 у 7,3 р.б. у 7,2 р.б. у 3,9 р.б.

–

6,5

–

4536,3

у 2 р.б.

4,1

–

226

53,9

73536,4

у 3,6 р.б.

*) Складено й розраховано за джерелами: Наукова та інноваційна діяльність в Україні в 2000 році. – К.: Держкомстат України, 2001. – С. 143, 144, 160, 161; Наукова та інноваційна діяльність в Україні в 2002 році. К.: Держкомстат України, 2003. – С. 169, 171, 190, 192; Наукова та інноваційна діяльність в Україні. Стат. зб. – К.: Держкомстат України, 2007. – С. 191– 272. Звітні дані підприємств за 2007–2008 рр. **) У 2007 і 2008 роки була удосконалена форма звітності по інноваційній діяльності. Ось чому не всі показники за попередні періоди часу збігаються із нинішніми і тому наведені лише ті з них, які співпадають.

Економічні науки 2007 р. становив 41,3 % (тобто на 7,1 % менше) і практично співпав з показником 2000 р. (41,1 %). Отже, ситуація із оновленням основного капіталу в зазначений період фактично була законсервована. Як це можна прокоментувати? На нашу думку, незважаючи на економічні складнощі, згідно звітних даних, щороку в харчовій промисловості введення в дію основних засобів оцінюється в 17–20 % від їх загальної вартості, вибуття – 4– 6 %, тобто чистий приріст в межах 11–15 %, (в 2008 р. – 16,1 %). Унаслідок цього продовжує залишатися високою частка фізично зношеного і морально застарілого основного капіталу, який до того ж виводиться із експлуатації недостатніми темпами. Воднораз, необхідно підкреслити, більше чверті підприємств не проводять виробничу діяльність взагалі, їх основний капітал фактично законсервований. Коефіцієнт його зношеності, згідно щорічної статистичної звітності, підвищується, а отже це погіршує відповідні показники по харчовій промисловості загалом. Все викладене можна оцінити як посилення розриву в техніко-технологічному рівні виробництва різних типів підприємств, зокрема: а) які проводять технологічну модернізацію виробничої бази з урахуванням сучасних тенденцій; б) які підтримують технічний стан діючих потужностей з метою забезпечити повніше використання їх залишкового потенціалу; в) які функціонують в режимі зупинки виробництва в будьякий час та припинення функціонування підприємства взагалі. Для прикладу розглянемо молочну галузь, в якій нараховувалося понад 660 підприємств, що функціонували ще з радянських часів, а на початок 2008 р. – 453 од. За останні два роки (2007–2008) основні засоби виробництва зросли в півтора рази (до 8,1 млрд грн) Загалом, їх виробничі потужності використовуються менше ніж на 25–30 %, оскільки виробництво сирого молока в країні фактично зменшилося вдвічі, а його заготівля – втричі. Унаслідок цього більшість дрібних молокозаводів виконують функції пунктів прийому, охолодження, первинної обробки та зберігання молокосировини до моменту її транспортування на молокопереробні підприємства. Техніко-технологічна база колишніх районних молокозаводів надзвичайно застаріла, практично не оновлюється і в перспективі більшість з них будуть виведені із експлуатації. Помітний прогрес спостерігається лише на молокозаводах м. Києва, столичної та деяких інших областей, які провели або проводять інноваційно-технологічну модернізацію виробництва, переходять на випуск харчової продукції з інноваційними характеристиками і на цій основі підвищують її конкурентоспроможність на ринку молочної продукції, а отже забезпечують позитивну динаміку розвитку та прибутковість виробництва. Досвід Польщі засвідчив, що в процесі реструктуризації молочної галузі тваринництва та молокопереробних підприємств кількість останніх скоротилася майже вшестеро (до 120 середніх і великих молокозаводів), а заготівля молокосировини здійснюється лише з молочних ферм, де налічується не менше 14 голів дійної худоби. За таких умов стало економічно доцільним використання доїльних установок і це унеможливило скисання свіжого молока. В результаті за десять років вдалося досягти значних здобутків: більше 90% сирого молока заготовлюється лише екстра-класом (для порівняння в Україні – 0,2 %) і близько 5 % першого класу (в Україні відповідно 28,2 %, а понад 70 % – несортове молоко) [21]. Таким чином, одним із напрямів реструктуризації вітчизняної молокопереробної промисловості має стати оптимізація її територіальної мережі та перехід до моделі великотоварного виробництва молокосировини. Різною мірою зазначений напрям реструктуризації буде стосуватися й інших галузей харчової промисловості, зокрема, цукрової, м‘ясопереробної, комбікормової, спиртової, виробництва нерафінованої олії тощо. Необхідно звернути увагу на ще одну групу підприємств харчової промисловості, які мають важливу спільну характеристику – це підприємства з іноземними інвестиціями. В 2008 р. їх загальна кількість становила 812 од. і вони залучили 1655,5 млн дол. США прямих іноземних інвестицій. Загалом, залучення у вітчизняну економіку прямих іноземних інвестицій вважається позитивним явищем, однак, аналізуючи цей процес з початку 1990-тих років, треба визнати наступне. Склалося кілька відмінних між собою підходів і цілей, що ставили перед собою іноземні інвестори при входженні у вітчизняну харчову промисловість, зокрема: створення власного виробництва з нуля ―під ключ‖ з метою зайняття домінуючого положення на вітчизняному ринку продовольчої продукції та виходу з нею на зарубіжні. Як правило, в таких випадках імпортуються найновіші технології, проводиться ретельна підготовка українського персоналу, включаючи стажування на підприємствах материнських компаній за кордоном, формується асортимент продукції з інноваційними характеристиками, запроваджуються сучасні методи її позиціонування, маркетингу, мікро-, мезо- і макрологістики, агресивні стратегії проникнення і закріплення на нових продуктових ринках тощо. Серед таких зарубіжних компаній необхідно в першу чергу назвати транснаціональні: ―Пепси-Ко‖, ―Кока-Кола‖, ―Каргіл‖, ―Крафт Фудз Україна‖ та ін.; проникнення у харчову галузь з метою фактичного знищення вітчизняного виробника та зайняття монопольного чи переважного положення на ринку вітчизняної продукції. Особливо в цьому відношенні вирізняється тютюнова промисловість, де домінуючу роль нині відіграють іноземні компанії, що викупили українські підприємства в 1990-ті роки, і фактично спровокували занепад вітчизняної ферментаційнотютюнової і тютюнової промисловості, а також підгалузі по вирощуванню тютюносировини. Показовий приклад у цьому відношенні – доля Львівської тютюнової фабрики. В жовтні 1993 р. вона стала учасником спільного з іноземним інвестором підприємства, а через п‘ять років її партнер – компанія Р.Дж. Рейнольдс – оголосила про закриття фабрики та звільнення понад 600 працівників [22, с. 123–124]. Зазначимо, що площі сільськогосподарських угідь, які зайняті під вирощуванням тютюносировини, за 1991–2008 рр. скоротилися з 10020 га до 220 га (тобто у 45,5 рази); з метою об‘єктивного оцінювання реальної політичної та економічної ситуації в країні, стану розвитку певної галузі прихід зарубіжного інвестора у вітчизняну харчову промисловість відбувається ―малими силами‖, тобто шляхом організації на базі власного капіталу або на договірній основі з українським суб‘єктом Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

63

Економічні науки господарювання малого підприємства чи викуп невеликої частки акцій акціонерних товариств. В процесі забезпечення виробничої та економічної діяльності підприємства зарубіжний інвестор формує своє різнопланове уявлення про ситуацію в країні і на цій основі він приймає рішення щодо подальших практичних дій; прихід іноземних інвесторів у вільні економічні зони (ВЕЗ) може переслідувати кілька цілей: виробничу діяльність на період дії пільг для іноземних інвесторів з наступною ліквідацією підприємства після їх закінчення; використання спеціального статусу ВЕЗ для ввезення низькоякісних і небезпечних для здоров‘я людини продуктів харчування та іншої продукції, її реалізації за демпінговими цінами в Україні; спорудження нових підприємств „під ключ‖, що базуються на використанні імпортних технологій виробництва продовольчої продукції, та ін. Таким чином, не завжди і не скрізь мета, яку переслідує іноземний інвестор, співпадає з інтересами вітчизняного виробника, а отже необхідно попередньо проводити моніторинг його діяльності в інших країнах з тим, щоб убезпечитися від ошуканства. Для цього використовують можливості рейтингових компаній та суб‘єктів зовнішньоекономічної діяльності за кордоном. Зважаючи на недостатній рівень і масштаби інноваційної діяльності взагалі та підприємств харчової промисловості, зокрема, і враховуючи, що для реалізації основних положень Концепції розвитку національної інноваційної системи (НІС) кожні три роки заплановано розробляти відповідні заходи та забезпечувати їх реалізацію, доречно привернути увагу до основних вад системи соціально-економічних відносин, що гальмують цей процес, та обґрунтувати перспективні напрями і механізми управління НІС конкретної галузі. Зокрема, за оцінками вітчизняних фахівців [23], основними перепонами на шляху розвитку НІС виступають: нерозвиненість організаційних форм та інфраструктурного забезпечення інноваційної активності; відсутність механізму комерціалізації та обміну продуктами інноваційної діяльності; непослідовність та безсистемність державної політики в науково-технічній сфері. Що ж стосується харчової промисловості, то перелік таких вад буде значно ширший і охоплює: – низький рівень інноваційної активності. Зокрема, впровадженням технологічних інновацій та випуском інноваційної продукції в кращому випадку активно займаються 50–70 харчо-промислових підприємств, які не спроможні ―зробити погоду‖ в галузі; – нерозвиненість, а точніше безповоротна втрата у період ринкових реформ великої частки галузевого наукового потенціалу і значне звуження масштабів лабораторних розробок, спрямованих на створення процесових і продуктових інновацій з метою їх впровадження у харчо-промислове виробництво; – відсутність вітчизняного ринку інноваційних розробок; – відсутність бюджетного фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських установ, які повинні забезпечувати розробку сучасних інноваційних продуктів та науково-технологічний супровід глибоких змін у виробництві продуктів харчування; – відсутність державної установи (чи спеціального підрозділу), відповідального за моніторинг, оцінювання та регулювання інноваційних процесів в народному господарстві загалом та харчовій промисловості, зокрема; – відсутність ефективних економічних механізмів підтримки суб‘єктів інноваційної діяльності та державно-протекціоністських і ринкових регуляторів, спрямованих на забезпечення реалізації програм інноваційно-технологічної модернізації галузей і підприємств харчової промисловості; – недостатній рівень гармонізації національних стандартів з європейськими і міжнародними нормативними документами та дуже низький ступінь впровадження їх вимог у виробництво та ін. Приймаючи до уваги, що наведений перелік недоліків цим не обмежується, розкриємо вузлові проблеми, що гальмують інноваційно-технологічну модернізацію підприємств харчових галузей, та напрями, інструменти і механізми їх вирішення. На нашу думку, спільною для всіх галузей проблемою є консервативна територіальна організація харчопереробних потужностей, яка дісталася у спадок від радянської планової системи. Загальною для всієї харчової промисловості проблемою є стихійний характер розвитку продуктивних сил, наслідком чого стає її руйнація в масштабах, які створюють загрозу для продовольчої безпеки країни. Це свідчить про те, що держава не спромоглася розробити та застосувати ефективні інструменти регулювання відтворювальномодернізаційних процесів в умовах поглиблення ринкових відносин і до того ж з урахуванням необхідності оптимізації структури та територіальної організації підприємств конкретної галузі. До цього часу навіть у теоретичному відношенні не знайшла свого адекватного вирішення наступна проблема: як за допомогою важелів державного впливу (організаційно-технічних, фінансово-економічних) забезпечити раціональне поєднання національних інтересів з інтересами приватних товаровиробників, а до того ж в умовах їх постійної конкуренції на продовольчих ринках та стагнації, занепаду і економічного чи технологічного банкрутства інвестиційно малопривабливих й технічно відсталих підприємств. На нашу думку, стихійним процесам можна придати необхідної спрямованості за умови цілеспрямованого використання важелів державної підтримки з метою проведення реструктуризації мережі підприємств харчової галузі та їх інноваційно-технологічної модернізації. Однак, цьому має передувати розроблення галузевих і регіональних програм реструктуризації і модернізації харчо-промислових потужностей з обґрунтуванням перспективних напрямів і територіальних пріоритетів, а також включення їх до сфери впливу державних і ринковопротекціоністських важелів регулювання цих процесів. Наразі, відсутність таких програм та їх законодавчорегулятивного супроводу фактично сприяють збереженню стихійного характеру розвитку галузей, що супроводжується зупинкою, банкрутством і закриттям низки підприємств. Серед них є, як правило, і такі, підтримання діяльності яких конче необхідно для забезпечення продовольчої безпеки у продуктах харчування, 64 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки Третьою складною проблемою є дефіцит вітчизняних інноваційних розробок як в сфері технологій перероблення аграрної сировини та їх апаратного (технічного) оформлення, так і щодо створення нових видів харчової продукції з інноваційними характеристиками. У цьому зв‘язку буде доречним згадати, що в часи планової економіки майже кожна галузь харчової промисловості, яких налічувалося більше двох десятків, включала науководослідну установу, що проводила дослідження, розроблення і апаратне оформлення нових технологій перероблення (оброблення, зберігання, використання) продовольчої сировини з метою випуску сучасної інноваційної продукції. Що ж стосується апаратного оформлення, то його доведення до вимог серійного виробництва в заводських умовах проводили дослідно-конструкторські підрозділи підприємств продовольчого машинобудування. За нинішніх умов функціонує лише кілька науково-дослідних установ (молока та м‘яса, винограду і вина, консервованої продукції, спиртової продукції, олії та жирів), які проводять невеликі обсяги наукових досліджень та розробляють нові технології і продукти харчування переважно на замовлення харчо-промислових підприємств. Більша частина нових, а точніше традиційних продуктів харчування поліпшеної якості розробляється власними силами підприємств. Незважаючи на те, що за 2001–2008 роки фінансування власних досліджень і розробок збільшилося у 7,3 рази (до майже 26 млн грн), чисельність підприємств, що їх проводили, зменшилася майже утричі (до 19 од. – табл. 3). До того ж рівень інноваційності більшості таких розробок постійно знижується. При цьому розробники керуються не вимогами нових гармонізованих стандартів, а переходять на рівень технічних умов (ТУ), відхилення від яких практично нічим не загрожує виробнику. Помітний прогрес на ринку інноваційних продуктів харчування, а особливо молочних і тютюнових виробів, було забезпечено розробкою продуктових інновацій в головних офісах материнських компаній за кордоном та впровадженням їх у виробництво на вітчизняних підприємствах з іноземним капіталом. Що ж стосується решти підприємств, то вони фактично можуть розраховувати лише на самих себе. Ось чому вимагає першочергового вирішення проблема організації або точніше, відродження наукових підрозділів для проведення наукових досліджень і створення сучасних технологічних інновацій для харчових галузей, які займають високі місця в структурі продовольчих товарів (харчової продукції, напоїв та тютюнових виробів). Щоб ця пропозиція ―не зависла‖ у повітрі, на нашу думку, по кожному підвиду економічної діяльності в харчовій промисловості необхідно сформувати за участю представників Держхарчопрому, галузевих управлінських структур (які мають статус добровільних асоціацій), профільних науково-дослідних інститутів і дослідно-конструкторських установ науково-технічні комісії [15, с. 42]. Їх основними завданнями були б: – визначення найскладніших проблем (наукових, технологічних, технічних, організаційних), які гальмують інноваційний розвиток конкретної галузі; – оцінювання досягнутого вітчизняними галузями і підприємствами рівня інноваційного розвитку, а також науково-технічних розробок (машин, устаткування, апаратів, технологій), що вже використовуються або підготовлені до серійного випуску на підприємствах продовольчого машинобудування; – розроблення системи моніторингу процесних і продуктових інновацій, методики оцінювання їх інноваційного рівня (новизна технології, елементної бази, кінцевого продукту) та визначення відповідального за його проведення державного органу; – обґрунтування низки практичних пропозицій, реалізація яких забезпечувала б вихід активних виробників на сучасний інноваційний рівень та у заплановані строки тощо. Проведення інноваційно-технологічної модернізації підприємств харчової промисловості передбачає виділення низки стратегічно важливих напрямів, просування на яких має забезпечуватися активним використанням важелів державного впливу, формуванням і упровадженням механізмів державно-приватного партнерства, розвитком системи фінансово-кредитної підтримки та інвестиційного стимулювання інноваційноактивних підприємств, пріоритетним фінансуванням інноваційних проектів і програм. З цією метою було б доцільно адаптувати до вітчизняної специфіки апробованих за кордоном форм й інструментів державної підтримки інноваційно-активних підприємств [15, с. 44], зокрема: – бюджетне фінансування дотації, пільгове кредитування та пільгове оподаткування науково-дослідних і дослідно-конструкторських, які розробляють і забезпечують вихід у серійне виробництво технологічних інновацій для харчової промисловості, а також підприємствам продовольчого машинобудування на забезпечення випуску інноваційно-технологічного устаткування для перероблення аграрної сировини; – збільшення обсягів довгострокового пільгового кредитування, запровадження різних форм фінансового лізингу та державних дотацій харчо-промисловим підприємствам, що впроваджують процесові інновації з використанням вітчизняних наукомістких видів машин, обладнання, апаратів; – надання податкових пільг підприємствам, які реінвестують власні доходи на впровадження процесних інновацій, освоєння і нарощування випуску інноваційних видів продукції тощо. У процесі реалізації заходів з розвитку національної інноваційної системи доцільно б покласти відповідальність за їх відстеження на державний орган управління з тим, щоб у разі необхідності проводити відповідні корегувальні дії, своєчасно вирішувати проблеми, які гальмують протікання інноваційних процесів у народному господарстві, концентрувати інвестиційні ресурси та інноваційний потенціал на реалізації пріоритетних напрямів державної інноваційної політики. Висновки. Вихід національної економіки на сучасний рівень розвитку значною мірою обумовлений переходом матеріальних галузей виробництва на інноваційно-технологічну модель розвитку. ЇЇ успішна реалізація забезпечить підвищення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств та вироблюваної ними 65 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки продукції. Тому досягнення позитивних результатів від НІС буде забезпечуватись активною мобілізацією зусиль і фінансових ресурсів як з боку державних органів управління, так і зі сторони приватних і колективних суб‘єктів господарювання. Література 1. Концепція розвитку національної інноваційної системи. Схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17.06.2009 р. № 680-р // Урядовий кур‘єр. Документи. – 2009. – № 114. – С. 12–13.

2. Про стимулювання розвитку підприємницької діяльності в умовах світової фінансової кризи. Указ Президента України від 22.06.2009 р. № 466/2009 // Урядовий кур‘єр. Документи. – 2009. – № 114. – С. 12.

3. Про концепцію науково-технологічного та інноваційного розвитку України. Постанова Верховної Ради України ( № 916-ХІV від 13.07.1999 р.) // Відомості ВРУ. – 1999. – № 37. – Ст. 336.

4. Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків. Закон України (№ 991-ХІV від 16.07.1999 р.) // Відомості ВРУ. – 1999. – № 40. – Ст. 363.

5. Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки. Закон України (№ 2623-Ш від 11.07.2001 р.) // Відомості ВРУ. – 2001. – № 48. – Ст. 253.

6. Про інноваційну діяльність. Закон України (№ 40-ІV від 04.07.2002 р.) // Урядовий кур‘єр. Орієнтир. – 2002. – № 143. – С. 1–7.

7. Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні. Закон України (№ 433-ІV від 16.01.2003 р.) // Відомості ВРУ. – 2003. – № 13. – Ст. 93.

8. Про утворення Державного агентства України з інвестицій та інновацій. Указ Президента України від 30.12.2005 р. № 1873/2005 // Урядовий кур‘єр. Орієнтир. – 2006. – № 14. – С. 8–10.

9. Інноваційна стратегія українських реформ / Гальчинський А.С., Геєць В.М., Кінах А.К., Семиноженко В.П. – К.: Знання України, 2002. – 336 с.

10. Інноваційний розвиток економіки: модель, система управління, державна політика / за ред. д-ра екон. наук, проф. Л.І.Федулової. – К.: Основа, 2005. – 552 с.

11. Інноваційний ресурс господарського розвитку: Монографія / за ред. к.е.н. В.П.Мельника. – К.: Об‘єднаний ін-т екон. НАН України, 2005. – 363 с.

12. Україна у вимірі економіки знань / за ред. акад. НАН України В.М. Гейця. – К.: Основа, 2006. – 592 с.

13. Федулова Л.І. Технологічний розвиток економіки України. – К.: Ін-т екон. та прогнозув., 2006. – 627 с.

14. Дацій О.І. Розвиток інноваційної діяльності в агропромисловому виробництві України. – К.: ННЦ ―УАЕ‖ УААН, 2004. – 428 с.

15. Пріоритети інноваційного розвитку АПК України: наук. доп. / Юзефович А.Е., Крисанов Д.Ф. – К.: Об‘єднаний ін-т екон. НАН України, 2005. – 55 с.

16. Крисанов Д.Ф. Інноваційний фактор розвитку харчової промисловості України // Економіка України. – 2007. – № 4. – С. 71–82.

17. Карасик О.М., Крисанов Д.Ф. Фінансування та результативність інноваційної діяльності у харчовій промисловості України // Вісник Дніпропетровської державної фінансової академії. Екон. науки. – 2008. – № 2 (20). – С. 68–76.

18. Крисанов Д.Ф. Інноваційна діяльність підприємств харчової промисловості: тенденції і перспективи // Наукові праці Національного університету харчових технологій. Економіка. – 2008. – № 26. – С. 55–59.

19. Інноваційна модель: потрібні системні зміни // Урядовий кур‘єр. – 2008. – № 55. – С. 6.

20. Доступно з: gromady.cv.ua 21. Федорчук А. Не тільки пальмова олія // Дзеркало тижня. – 2009.– № 28. – С. 10.

22. Экономика контроля над табаком в Украине с точки зрения общественного здравоохранения. Отчет об исследовании. – К., 2002. – 145 с.

23. Особливості національної інноваційної системи України [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://exsperts.in.ua/baza/analitic/index/php?ELEMENT_ID=11144.

УДК 330.322

С.В. ЗАХАРІН Державна установа ―Інститут економіки та прогнозування НАН України‖

ТРАНСФОРМАЦІЯ РЕГУЛЯТОРІВ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ В УМОВАХ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ У статті проаналізовано стан і умови інвестиційної діяльності в Україні. Визначені основні проблеми формування і реалізації державної інвестиційної політики. Зроблені пропозиції з удосконалення державної інвестиційної політики в умовах загострення економічної кризи.

The article analyses the state and conditions of the investment policy in Ukraine. The main problems in forming and carrying out the state investment policy are defined. Thoughts concerning the improvement of the state investment policy under the conditions of the economic crises are suggested.

66

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки Актуальність дослідження. Загострення економічної кризи через ―звуження‖ можливостей акумуляції джерел інвестиційних ресурсів неодмінно призведе до зниження інвестиційної активності корпоративного сектору, що стане причиною нових негативних трендів макроекономічного розвитку. Аналіз літератури. В останні роки вчені активізували наукові розвідки з питань регулювання фінансування інвестиційної діяльності в економіці України [1–3]. В той же час мають бути розроблені системні пропозиції з удосконалення механізму такого регулювання, з урахуванням негативних макроекономічних тенденцій, глобальних викликів та обмежених можливостей української економіки. Особливо актуальне це питання в контексті розвитку корпоративного сектору, з огляду на те, що саме корпоративні структури, які здатні акумулювати фінансові та інтелектуальні ресурси, визначають траєкторію інвестиційно-інноваційного розвитку держави. Отже, в умовах загострення економічної кризи необхідне корегування державної інвестиційної політики. Цим визначається актуальність дослідження. Постановка завдання. Метою дослідження є вироблення концептуального підходу з реформування механізму регулювання формування та використання фінансового ресурсу інвестиційної діяльності у корпоративному секторі. Методи, що використовувалися при проведенні дослідження: аналіз і синтез, абстрагування, економіко-статистичний, логічних узагальнень. Результати дослідження. Розвиток можливостей фінансового ринку України є головним напрямом підвищення ефективності функціонування вітчизняного інвестиційного механізму та наближення обсягів наявних фінансових ресурсів до продуктивного потенціалу їх використання на потреби економічного розвитку. Зокрема, існує потреба розвивати інфраструктуру фінансового ринку [1]. Посилення позитивної ролі держави в інвестиційній сфері української економіки повинне бути націлене на підвищення ефективності державної інвестиційної політики при збереженні ринкових механізмів і стимулювання корпоративних інвестицій [2]. На основі цих інвестицій в пріоритетних сферах економіки повинні створюватися нові підприємства [2, 3]. Фактично інвестиційні ресурси України виснажені і не забезпечують ефективного розширеного відтворення. Зношеність основних фондів у галузях обробної промисловості сягає 59,2 %, підприємства використовують вкрай застарілу матеріально-технічну базу, більшість обігових коштів спрямовуються не на оновлення обладнання, а на його ремонт і підтримання хоча б мінімальної здатності створювати нову вартість. Тож переважна більшість підприємств займатися високопродуктивною інвестиційною та інноваційною діяльністю у найближчі роки не зможуть. Наявні механізми інвестиційної діяльності не здатні вирішити задачу відновлення високотехнологічних основних фондів. Ані фондовий ринок, ані банківська система, ані інвестиційні фонди не виконують своїх функцій по акумулюванню вільних коштів і їхньої трансформації в інвестиції. Великі підприємства обрали шлях самофінансування інвестиційної діяльності, спрямовуючи кошти в основному на підтримку діючих потужностей. Держава фактично припинила підтримувати інвестиційні процеси і зняла із себе відповідальність за розвиток виробництва, а нові ринкові інститути забезпечення розширеного відтворення, насамперед банківська система і фондовий ринок, так і не склалися. З методологічної точки зору, основною причиною недостатніх обсягів інвестування розвитку високотехнологічних виробництв слід визнати недостатні мотивації інвесторів до реалізації відповідних проектів (тобто, мова йде про порівняно малопривабливий інвестиційний клімат). На жаль, інвестиційний клімат в Україні не можна назвати сприятливим. Він характеризується загальною нестабільністю законодавства, нерозвиненістю інституцій фінансового посередництва, макроекономічними диспропорціями, високою ризикованістю господарської діяльності, недостатнім рівнем захисту прав інвесторів. Головним інституційним завданням державної інвестиційної політики має стати створення високопривабливого економіко-правового середовища, яке активізує інвестиційний процес на пріоритетних напрямках реального та інфраструктурного секторів економіки. У цьому контексті доцільно заборонити призупинення дії вимог Законів України щодо пріоритетного фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності при ухваленні бюджетного законодавства. Регулювання інвестиційної активності в окремих галузях може здійснюватись через держконтракт. Ефективним засобом прямого державного регулювання з точки зору залучення приватних інвесторів є часткова участь держави у фінансуванні інвестиційних проектів, які відповідають обраним пріоритетам розвитку. У Закон ―Про інвестиційну діяльність‖ мають бути внесено зміни в частині усунення суперечностей щодо органів регулювання інвестиційної діяльності та їхніх повноважень, визначення пріоритетних напрямів і механізмів державного стимулювання, організації забезпечення державної підтримки інвестиційної діяльності, встановлення адміністративної відповідальності посадових осіб за порушення порядку одержання та строків видачі інвесторам документів дозвільного характеру встановлених законодавством. Складність вирішення перелічених завдань зумовлюється тим, що в Україні до цього часу не створено належної системи інвестиційного та інноваційного прогнозування, хоча країна має необхідний для цього кадровий потенціал і методологічне забезпечення [4]. Не виконується належною мірою для потреб інвестиційного розвитку норма вітчизняного законодавства щодо використання методу програмно-цільового управління (зокрема, не ведуться розробки інвестиційного забезпечення науково-технічних програм для реалізації обраних пріоритетів) [5]. У той же час кількість загальнодержавних цільових програм, на виконання яких, в ідеалі, мають бути спрямовані обмежені фінансові, інтелектуальні та трудові ресурси, в різні роки Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

67

Економічні науки коливається в межах від 160 до 300, що лише дискредитує саму ідею розробки таких програм. Справді пріоритетних програм має бути 5–7 (в Росії, приміром, – 10 національних проектів), тоді увага і суспільства, і влади, і ―третього сектору‖ до їхньої реалізації буде адекватною. В складних соціально-економічних умовах, викликаних загостренням економічної кризи, провідні держави світу обрали стратегію підтримки високотехнологічного експорту [6, с. 153–166]. Беручи до уваги кращий зарубіжний досвід (Фінляндії, Південної Кореї, Китаю, а також окремих країн СНД – Росії, Казахстану та інших) для забезпечення високої ефективності державних гарантій необхідно спрямовувати їх на оптимізацію діяльності експортерів, передусім, високотехнологічної продукції, а не створювати для них ―парникових‖ і демпінгових умов роботи на світовому ринку, що пригнічує ефективну конкуренцію [7, с. 219–235]. Аналіз попередніх системних наукових розвідок дає змогу зробити узагальнюючий висновок, що в сучасних умовах основними напрямками інвестиційної діяльності держави мають бути: – контроль над інвестуванням в об‘єкти загальнодержавного значення; – зміна джерел фінансування інвестицій, заміщення бюджетних асигнувань ресурсами приватних інвесторів (корпоративних і індивідуальних), впровадження механізмів державно-приватного партнерства у інвестиційній діяльності; – перехід на нові організаційні форми і економічні методи управління інвестиційними проектами; – пріоритетність реалізації проривних інвестиційних проектів, що мають загальнодержавну значимість, швидку окупність, вигідність із погляду створення робочих місць і надходжень ―швидких грошей‖ у бюджет. Необхідно підготувати проект Закону (або іншого нормативно-правового акту високого рівня), яким би запроваджувався чіткий механізм комплексної експертизи інвестиційних та інноваційних проектів в режимі ―єдиного вікна‖, а також пропонувалися системні зміни до чинних законодавчих та інших нормативноправових актів, які б удосконалювали (―полегшували‖) механізм розгляду інвестиційних та інноваційних проектів. Доцільно в окремому документі встановити (описати) всі види погоджень та дозволів, які необхідно отримати потенційному інвестору (замовнику) для реалізації інвестиційного або інноваційного проекту (в тому числі в режимі ―єдиного вікна‖), а також розмір плати (державного мита) за розгляд та вирішення питання, строки його розгляду. Амортизаційна політика має бути ліберальнішою і включати напрацьовані світовою практикою механізми стимулювання інвестування високотехнологічних виробництв. Йдеться, передусім, про можливість прискореної податкової амортизації для нового та інноваційного обладнання високотехнологічних виробництв. Потребують подальшого удосконалення правові приписи з питань захисту та правової охорони нетрадиційних (нових) об‘єктів інтелектуальної власності. Йдеться про захист комерційної таємниці, прав на топографії інтегральних мікросхем, права на сорти рослин тощо. Практика більшості країн свідчить, що проголосили здійснення високотехнологічного прориву і формування постіндустріальної економіки, вказує на необхідність реалізації таких складових: – активну та всебічну підтримку державою, спеціальними та регіональними органами влади новостворених інноваційно-орієнтованих структур та їх потенційних утворювачів (наприклад, у КНР дев‘ять найбільших технологічних університетів отримують від держави підвищене фінансування з метою створення технопарків, центрів технічного розвитку та інших інноваційних установ для впровадження та застосування власних і зарубіжних розробок. В країні не припиняється процес створення нових великих технологічних парків); – розробку альтернативи витоку висококваліфікованих фахівців з країни, оскільки високий рівень ―витоку мозків‖ унеможливлює побудову високотехнологічної економіки (приміром, інноваційних успіх Ірландії базується на використанні ―на місці‖ наявних молодих та висококваліфікованих кадрів шляхом в умовах залучення іноземних інвесторів. Із десяти найбільших світових виробників програмного забезпечення сім мають філії чи дочірні фірми в Ірландії, 10 % іноземних компаній Ірландії працюють у сфері інновацій); – створення ринкових механізмів, що роблять розвиток науки і впровадження її досягнень економічно вигідними, оскільки інноваційні тенденції не можуть бути сформовані лише централізованим рішенням (наприклад, справжній бум щодо створення наукових та технологічних парків відбувся у США в середині 1980-х, коли Конгрес надав університетам право комерційного використання результатів деяких досліджень. Тоді практика довела, що комерціалізація технологій є найбільш успішною через створення інноваційних дочірніх компаній університетів); – заохочення прямого співробітництва із закордонними науково-дослідними установами (великий успіх мають спільні китайсько-українські науково-технологічні парки, перші з яких були створені у 2000 р. у провінції Шаньдун та у 2001 р. у місті Цзинань. До роботи в цих установах залучені Національний технічний університет ―КПІ‖, Херсонський університет та Харківський інститут шовківництва. КНР, визнаючи переваги іноземних кваліфікованих спеціалістів у галузі високих технологій, намагається їх залучати. Також зацікавлені у співробітництві з українськими установами індійські технопарки, які готові надавати матеріальну допомогу розробникам найцікавіших проектів); – залучення іноземних інвестицій для стимулювання розвитку сфери надризикованого венчурного бізнесу. Формула ―високий ризик – високі технології – високий рівень життя‖ стала гаслом для всіх країн з розвиненою економікою. Бурхливе зростання нових напрямів виробництва, таких, як виробництво персональних комп‘ютерів, виявилося можливим переважно за участі венчурних інвестицій. Саме за допомогою венчурного капіталу на базі малих інноваційних компаній утворились відомі фірми – провідні виробники комп‘ютерів та програмного забезпечення. (Високий ризик приносить великі здобутки: з першого венчурного фонду Силіконової Долини було інвестовано 3 млн дол., а інвестори отримали майже 90 млн); 68

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки – сприяння активному розвитку і функціонуванню малого інноваційного бізнесу, що є мобільнішим, більшою мірою спроможний до оперативної розробки й впровадження нововведень у виробництво (наприклад, невеликі підприємства Силіконової Долини, розвиваючи нові технології, потягнули за собою інші, забезпечуючи їх провідними розробками у різноманітних галузях); – створення умов сполучення елементів інноваційної інфраструктури та великих наукових і освітянських центрів (ефективність такої політики доведена досвідом китайських технологічних парків, що розташовуються не біля індустріальних зон, а поруч з великими науковими та дослідними центрами, добре інтегрованими в економіку міста чи району). Головною проблемою реалізації інвестиційно-інноваційного розвитку є розрив між двома важливішими стадіями інновацій – науковими дослідженнями й масовим виробництвом продукції з використанням їх результатів. Однією з найважливіших складових інноваційного процесу та перспективним механізмом економічної стабілізації держави є венчурний бізнес, феномен надактивного розвитку якого в світі пов‘язаний з пріоритетним розвитком високотехнологічних та ризикованих галузей [8, с. 108]. Для держави має сенс активно сприяти розвитку венчурного бізнесу, оскільки вигоди, які отримує суспільство від програм підтримки венчурного капіталу, не обмежуються тільки прибутками венчурних інвесторів. Висновки. Необхідно використовувати відпрацьований світовою практикою досвід регулювання фінансового забезпечення інвестицій (державних і корпоративних). Слід розширити використання методів програмно-цільового управління інвестиційним розвитком. Кількість загальнодержавних цільових програм має бути гранично скорочена. Необхідно усіляко розвивати інфраструктуру фінансового ринку. Доцільно заборонити призупинення дії вимог законів України щодо пріоритетного фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності при ухваленні бюджетного законодавства. Перспективи подальших розвідок. Сприяння поліпшенню інвестиційного клімату в Україні буде забезпечуватись через масштабні комплексні заходи щодо поліпшення умов діяльності інвесторів, а також розширення механізмів та інструментів здійснення інвестицій. В цьому напрямку мають проводитися подальші наукові розвідки з означеної проблематики. Література 1. Ванькович Д.В., Демчишак Н.Б. Аналіз фінансових джерел формування інвестиційних ресурсів в Україні // Фінанси України. – 2007. – № 7. – С. 72–84.

2. Марцин В.С. Стратегія розвитку інвестиційної діяльності в економіці України // Актуальні проблеми економіки. – 2007. – № 9. – С. 57–65.

3. Шинкарук Л.В. Інституційні засади капіталоутворення в Україні // Економічна теорія. – 2007. – № 3. – С. 72–85.

4. Проблеми та пріоритети формування інноваційної моделі розвитку економіки України. Наукова доповідь (за ред. Я. Жаліло). – К.: НІСД, 2005. – 24 с.

5. Данько М.С. Визначення науково-технологічних пріоритетів як складова політики економічного зростання // Вісник Інституту економічного прогнозування. – 2002. – № 1. – С. 40–58.

6. Конкурентоспроможність національної економіки / за ред. д-ра екон. наук Б.Є. Кваснюка. – К.: Фенікс, 2005. – 582 с.

7. Інвестування української економіки: монографія / за ред. А.І. Сухорукова. – К.: Національний інститут проблем міжнародної безпеки. – 2005. – 440 с.

8. Юркевич О.М. Фінансове забезпечення науково-технічної інноваційної діяльності // Фінанси України. – 2004. – № 6. – С. 106–112.

УДК 338.432

О.В. МОРОЗ, Л.П. РУДА Вінницький національний технічний університет

ДИНАМІКА ЕФЕКТИВНОСТІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ ВІННИЧИНИ ПІД ВПЛИВОМ ФАКТОРІВ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ТА ІННОВАЦІЙНОГО ПРОЦЕСІВ У статті розглянуто вплив інвестиційних та інноваційних процесів на динаміку ефективності сільськогосподарських підприємств Вінницької області. Здійснено аналіз зв‟язку між рівнем інвестування в основний капітал сільського господарства та рівнем рентабельності від усієї діяльності сільськогосподарських підприємств Вінниччини.

The article researches the efficiency dynamics of the agricultural enterprises in Vinnytsya oblast. The influence of the investment process on the rate of profitability of the agricultural enterprises in Vinnytsya oblast was analyzed. Постановка проблеми. Історично сільське господарство займає одне з провідних напрямків в економіці Вінниччини, оскільки, забезпечує виробництво близько 23 % від загального обсягу валової доданої вартості, Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

69

Економічні науки тоді як кількість найманих працівників складає близько 16 % від загальної чисельності зайнятих [1]. Натомість, соціально-економічні трансформації у сільському господарстві, які стали результатом проведених аграрних реформ за останні десятиріччя, призвели до того, що на сьогоднішній день сільськогосподарське виробництво знаходиться переважно у хронічному кризовому стані. Вивченню проблем сучасного сільськогосподарського виробництва та пошуку виходу з кризи присвячено багато праць вітчизняних науковців, зокрема, П. Саблука, В. Черноіванова, В. Скальського, Ю. Нестерчук, В. Геєць, О. Горпинича та ін. Аналіз останніх досліджень. Як зазначається [2], за період проведених на селі реформ відбувся перерозподіл власності, з‘явилися нові за формою управління сільськогосподарські підприємства, численні фермерські господарства, фізичні та юридичні орендарі земельних паїв тощо. Однак конкуренція, гонитва за прибутками поки що не дали змогу збалансувати розвиток сільського господарства хоча б до рівня радянських часів. Як наслідок, у країні відбуваються процеси деіндустріалізації сільського господарства [3].Основний капітал галузі за 1996–2007 рр. зменшився в 1,6 разів, а в сільськогосподарських підприємствах – у 3 рази. Частка сільського господарства в основних фондах усієї економіки скоротилася з 14,3 до 5,7 %. Забезпеченість аграрних підприємств тракторами, комбайнами та іншою технікою становить 45–50 % від потреби. Понад 90 % наявних технічних засобів потребують заміни через їх спрацьованість. Низька ефективність сучасної аграрної політики є найважливішою причиною кризи. Проте, державне субсидування – це лише засіб підтримки аграрного розвитку, а не його основне джерело. Головна увага має бути зосереджена на залученні інвестицій, перш за все внутрішніх, в аграрний сектор, на поліпшенні загального інвестиційного клімату в країні [3]. Мета статті: аналіз ефективності сільськогосподарських підприємств Вінницької області та опис ролі інвестиційно-інноваційних факторів. Результати дослідження. Слід відзначити негативну в цілому динаміку щодо ефективності галузі. Так, частка сільського господарства по Вінницькій області у загальному обсязі валової доданої вартості у 2006 р. склала 22,3 %, що на 3,1 % нижче ніж у 2005 р. і на 12,1 % в порівнянні з 2001 р. [1]. Водночас, загальний рівень рентабельності від усієї діяльності по сільськогосподарських підприємствах характеризувався позитивною динамікою: так, у 2007 р. цей показник склав 7,0 %, що на 2,1 % більше ніж у 2001 р. Але позитивний результат забезпечувався, в основному, за рахунок виробництва рослинницької продукції. Серед продукції рослинництва найбільш прибутковим у Вінницькій області залишається виробництво зерна (рівень рентабельності у 2007 р. склав 27,4 %) та соняшника (67,3 %) та плодів (42,7 %); збитковим – виробництво цукрових буряків та овочів, рівень рентабельності яких у 2007 році склав відповідно – 34,0 % та – 4,8 % [4]. Таблиця 1 Фінансовий результат від сільськогосподарської діяльності по сільгосппідприємствах Вінницької області за 2007 р. [4] У т.ч. закінчили зі збитками У % до загальної Загальна сума Кількість Район прибутку (+), збитку (–), кількості Кількість Сума збитку, підприємств тис. грн підприємств під-в тис. грн Барський 7544,5 21 7 –1718,9 33 Бершадський –8019,2 31 19 –12337,7 61 Вінницький 94,1 20 9 –10862,8 45 Гайсинський 3913,1 15 9 –2828,2 60 Жмеринський –4289,7 20 16 –5310,4 80 Іллінецький 9972,2 18 3 –1175,7 17 Козятинський 17925,9 28 9 –2968,2 32 Калинівський 1813,3 27 14 –6297,3 52 Крижопільський –13624,4 4 3 –13672,1 75 Липовецький 9328,2 19 4 –595,4 21 Літинський 4338,2 10 3 –1888,7 30 Могилів-Подільський 2297 16 7 –2623,3 44 Муровано-Куриловецький 2928,5 13 3 –339,9 23 Немирівський 4889,8 24 11 –2178 46 Оратівський 3844,5 17 5 –546,7 29 Піщанський 1428,8 9 3 –626,1 33 Погребищенський 6154,4 22 7 –3283,9 32 Теплицький 2625 21 5 –701,1 24 Томашпільський 16057,8 10 5 –1466,8 50 Тростянецький 3594,8 18 5 –4246,6 28 Тульчинський 3060,5 18 6 –2001,6 33 Тиврівський 5793,5 19 9 –3797,7 47 Хмільницький 22569,3 20 3 –1657,2 15 Чернівецький –3013,9 7 3 –5681,6 43 Чечельницький –2431,8 8 5 –3983,9 63 Шаргородський 8972 36 12 –2749,6 33 Ямпільський 628,4 16 7 –2479,2 44 Всього по області 110257,5 491 194 –99332,3 40

70

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки Виробництво майже усієї продукції тваринництва вже традиційно залишається збитковим. Позитивний результат спостерігався лише на підприємствах, що здійснювали виробництво молока (рівень рентабельності якого стабільно зростав і у 2007 році склав 17,6 %). Слід відзначити, що існують регіональні особливості ефективності діяльності сільськогосподарських підприємств. Так, найбільша кількість збиткових господарств у 2007 р. спостерігалась у наступних районах: Бершадському (61 % від загальної кількості господарств); Гайсинському (60 %); Жмеринському (80 %); Калинівському (52 %); Крижопільському (75 %) і т.д. (див. табл. 1). Водночас, як бачимо (табл. 2), говорити про пряму залежність між ефективністю сільськогосподарських підприємств та інвестуванням галузі досить проблематично: можна стверджувати лише про тенденцію вищої ефективності за зростання інвестицій (наприклад, щодо іноземних інвестицій по Липовецькому, Вінницькому, Хмільницькому районах). Таблиця 2 Прямі іноземні інвестиції у сільське господарство Вінницької області за 2007 р., тис. дол. США [4] Приріст, Район на 1.01.2007 % на 1.01.2008 % зменшення (+/–) Барський 223,9 1,92 1016,5 6,36 792,6 Бершадський – – – – – Вінницький 3828,7 32,85 4286,4 26,8 457,7 Гайсинський 389,9 3,35 607,6 3,8 217,7 Жмеринський 293,1 2,51 330,8 2,07 37,7 Іллінецький – – – – – Козятинський 74,1 0,64 77 0,48 2,9 Калинівський – – – – – Крижопільський – – – – – Липовецький 4858,1 41,68 5847,8 36,58 989,7 Літинський – – – – – Могилів-Подільський – – – – – Муровано-Куриловецький 1,9 – 1,9 0,01 – Немирівський – – 330,1 2,06 330,1 Оратівський – – – – – Піщанський 5,7 0,05 5,7 0,04 – Погребищенський – – – – – Теплицький – – – – – Томашпільський – – – – – Тростянецький 1 0,01 1 0,01 – Тульчинський – – – – – Тиврівський 438,1 3,76 1771,5 11,08 1333,4 Хмільницький 621 5,33 682,8 4,27 61,8 Чернівецький – – – – – Чечельницький – – – – – Шаргородський – – – – – Ямпільський – – – – – Всього по області 11655,7 100 15985,6 100 4329,9

Здійснення успішного підприємництва чи окремих бізнес-процесів на сьогоднішньому етапі функціонування вітчизняних підприємств неможливе без розробки і впровадження новацій у процеси виробництва, управління, планування господарської діяльності. Тому справедливим є висновок, про безпосередню залежність ефективності підприємства від результатів науково-технічного прогресу, які ґрунтуються на інноваційній діяльності [5]. Проте питання це для АПК залишається виключно актуальним. Так, якщо у промисловості Вінницької обл. кількість інноваційно-активних підприємств в останні роки зростає (у 2005 р. – 18, у 2006 р. – 39, у 2007 р. – 75 підприємств), то у сільському господарстві не було зареєстровано по регіону жодного інноваційно-активного господарства [1]. Визначимо параметри лінійного рівняння відповідної парної регресії. На рис. 1 представлено залежність між рівнем рентабельності від усієї діяльності по сільськогосподарських підприємства Вінницької області та інвестиціями в основний капітал сільського господарства області у 2001–2007 рр. Факторною ознакою (Х) буде розмір інвестицій в основний капітал, а результативною ознакою (У) – рівень рентабельності сільськогосподарських підприємств. Лінійне рівняння парної регресії [6], яке дозволяє встановити теоретичну залежність У по фактичним даним рівня рентабельності та динаміки інвестицій, має вигляд:

Ó

à âÕ,

(1)

де а і в – параметри теоретичної залежності, що необхідно розрахувати. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

71

Економічні науки 20

600000

15

500000

10

400000

y = 2,0286x - 1,4

рівень рентабельності, %

300000 5

інвестиції в основний капітал, тис.грн.

200000 0

100000

2001200220032004200520062007 -5

0 y = 56073x - 57401

-10

-100000

Рис. 1. Динаміка рентабельності сільськогосподарських підприємств та інвестицій в основний капітал сільського господарства області у 2001─2007 рр. [4]

Параметри рівняння регресії знайдемо з системи нормальних рівнянь:

Y

an b

YX

a

X;

x b

(2)

X 2.

Відповідно, рівняння регресії, яке виражає зв‘язок між рентабельністю та рівнем інвестування мало вигляд:

Ó

0, 327

0, 333õ ,

(3)

Тісноту зв‘язку між досліджуваними ознаками обчислимо за коефіцієнтом кореляції:

r

XY

X Y X

(4)

y

Було встановлено, що коефіцієнт кореляції мав значення 0,52 в. од. Це вказує на те, що між рівнем інвестування та рентабельністю сільськогосподарських підприємств спостерігався слабкий зв‘язок (наближений до середнього). Висновки. Таким чином, загальний аналіз впливу процесів інвестування та інноваційної діяльності щодо ефективності функціонування сільськогосподарських підприємств Вінниччини засвідчив: 1) слабку динаміку зростання ефективності діяльності сільськогосподарських підприємств регіону в останні роки; 2) виключно низьку інноваційну діяльність, що слід розглядати, як самий характерний індикатор кращого стану галузі; 3) незначний поки що позитивний вплив інвестиційного процесу на рентабельність підприємств. Звідси перспективи подальших досліджень полягають, на думку авторів, у детальному аналізі обмежуючих бар‘єрів до розвитку зазначених процесів. Література 1. Статистичний щорічник Вінниччини за 2007 рік: Державний комітет статистики України, Головне управління статистики у Вінницькій області. – Вінниця: ГУС, 2008. – 652 с.

2. Скальський. В.В. Реформування сільського господарства на Хмельниччині // Економіка АПК. – 2008. – № 4. – С. 38–41.

3. Саблук П. Стан і перспективи розвитку агропромислового комплексу України // Економіка України. – 2008. – № 12. – С. 4–18.

4. Агропромисловий комплекс Вінницької області в 2001–2007 роках. Головне управління агропромислового розвитку Вінницької обласної державної адміністрації. – Вінниця – 2008 р. – 154 с.

5. Гетьман О.О., Шаповал В.М. Економіка підприємства: Навч. посібник. – К.: ЦНЛ, 2006. – 488 с.

6. Мармоза А.Т. Практикум з теорії статистики: Навч. посібник. – К.: Ельга, 2003. – 344 с.

УДК 314.18:316.42(477)

І.В. ЗАЮКОВ Вінницький національний технічний університет

ОСВІТА ТА НАУКА – ГОЛОВНІ ЧИННИКИ ЛЮДСЬКОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ Проведено дослідження щодо аналізу деяких показників розвитку освіти і науки України. Виявлено проблеми та недоліки на шляху інноваційного розвитку економіки України. Запропоновано рекомендації підвищення рівня освіти і науки України як головних чинників людського розвитку країни.

72

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки In the article the author analyses the development of Ukrainian science and education system, defines the problems and gaps of the innovation development in Ukrainian economy and gives some recommendations that concern the improvement of education and science in Ukraine. Постановка проблеми. В умовах глобалізації світового економічного простору конкурентні переваги отримують економіки, які базуються на знаннях. Тому саме освітній чинник має стати запорукою інтеграції України в світову економіку, а для цього необхідно розвивати сферу високих технологій та проводити широку інформатизацію суспільства. На превеликий жаль, Україна відстає від інших розвинених країн за показниками освіти, науки і технологій, хоча при цьому має високий рівень економічного, наукового і трудового потенціалу. Аналіз останніх досліджень. Проблемі підвищення рівня освіти і науки України приділяли значну увагу вітчизняні вчені О. Амоша, С. Бандур, Д. Богиня, І. Бондар, О. Грішнова, Б. Данилишин, М. Долішній, А. Колот, В. Куценко, Е. Лібанова, Л. Лісогор, Л. Мельцер, В. Новіков, О. Новікова, В. Онікієнко, С. Пирожков, О. Прогнімак та інші. В працях згаданих вчених наголошується, що важливим чинником людського розвитку є освіта та наука. Сьогодні головною невирішеною проблемою залишається доступність вищої освіти для населення та питання розробки інновацій і впровадження їх у виробництво. Метою статті є аналіз деяких показників розвитку освіти і науки України та розробка рекомендацій щодо вдосконалення їх рівня. Виклад основного матеріалу. Нині освіта і наука в розвинених країнах перетворюються на потужну виробничу силу, досить інтенсивно будується економіка знань, розвиваються інноваційні технологічні процеси [1], а отже, зростає рівень людського розвитку. Україна, як і більшість розвинених країн, оголосила своїм головним завданням побудову інноваційної економіки, але основою нашої економіки залишається енергетично-сировинний характер економіки, а для створення одного долара ВВП Україна використовує до тонни сировини, тоді як розвинені країни, наприклад США, – в сотні разів менше. Розглянемо в таблиці [2] деякі показники освіти, науки і технологій в Україні та в країнах першої ―десятки‖ глобального рейтингу людського розвитку (табл. 1). Таблиця 1 Показники освіти і науки в країнах глобального рейтингу людського розвитку

Ранг

Країна

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 76

Ісландія Норвегія Австралія Канада Ірландія Швеція Швейцарія Японія Нідерланди Франція Україна

Частка студентів Одержані Видані Суспільні природознавчих, роялті та Частка високоВидатки на Користувачі патенти видатки інженерних, ліцензійні технологічного дослідження Інтернету, резидентам, на промислових та гонорари, експорту, та розробки, на 1000 на освіту, % будівельних дол. % промислового % до ВВП населення 1 млн до ВВП спеціальностей, США на експорту населення % особу 8,1 16 3,0 869 0 0 27,1 7,7 16 1,7 735 103 78,4 17,3 4,7 22 1,7 698 31 25,0 12,7 5,2 20 1,9 520 35 107,6 14,4 4,8 23 1,2 276 80 142,2 – 7,4 26 3,7 764 166 367,7 16,7 6,0 24 2,6 498 77 – 21,7 3,6 19 3,1 668 857 138,0 22,5 5,4 15 1,8 739 110 236,8 30,1 5,9 – 2,2 430 155 97,1 20,0 6,4 27 1,2 97 52 0,5 3,7

Отже, аналізуючи дані таблиці, можна сказати, що за показником суспільних видатків на освіту Україна навіть перевищує значення відповідного показника більшості країн з високим рівнем людського розвитку. При цьому майже 30 % бюджетних видатків на освіту припадає на фінансування вищої освіти. Однак зазначеної суми видатків не вистачає всім бажаючим абітурієнтам навчатись за кошти державного бюджету. Так, за статистичними даними в 2007 році на бюджетній формі навчались лише 57,4 % першокурсників. За відомими даними фахівців крім проблеми доступності вищої освіти в Україні існують й інші проблеми: відсутність попиту з боку суспільства та ринку праці на висококваліфіковані кадри; відбувається розвиток репродуктивного і алгоритмічного типу мислення студентів; недостатній рівень фінансування навчальних закладів; поглиблюється розрив між теоретичною підготовкою студентів і потребами практики, між рівнем наукових досліджень і впровадженням їх результатів у виробництво тощо. З метою вирішення доступності вищої освіти варто в нашій державі розвивати освітнє кредитування, яке на Заході дуже популярне, а в Україні ще ні. Проблема полягає в ризику неповернення кредиту. В розвинених країнах цей ризик бере на себе держава. Так, в США відсоток на таку позичку становить 3–6 % річних (термін повернення кредиту протягом 10 років після закінчення інституту), у Німеччині відповідно відсотки становлять від 2 до 5 %, у Швеції – 1,5−2 % на рік [3]. В нашій країні кредит можуть надати на строк до трьох років під 3−10 % річних, але такий кредит потрібно сплачувати рівними частинами. Тому зазначену проблему потрібно вирішувати, адже існуюча програма (згідно з постановою Кабінету Міністрів України ―Про порядок Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

73

Економічні науки затвердження порядку надання цільових пільгових кредитів для здобуття вищої освіти‖) істотно не може вплинути на вирішення проблеми, оскільки в 2007−2008 навчальному році на ці цілі було використано 14,5 млн грн, а скористатися державним кредитом змогли лише близько 4 тис. студентів. Саме в університетах розвивається наукова діяльність і стратегічним завданням держави має бути якомога більше охоплення вищою освітою громадян України, а для цього необхідно змінити стратегію відбору абітурієнтів. На нашу думку, варто на перший курс зараховувати всіх бажаючих здобути вищу освіту (за умови достатньої кількості балів, отриманих на тестуваннях в Українському центрі оцінюванні якості освіти), а вже на другому курсі відбирати здібних і талановитих в навчальному і науковому плані студентів. З таблиці видно, що низький обсяг ВВП на розвиток науки (1,2 %) не дає змогу належним чином фінансувати науку. Про поглиблення розриву між рівнем наукових досліджень і впровадженням їх у виробництво свідчать також дані таблиці, адже частка високотехнологічного експорту в Україні становить лише 3,7 %, тоді як в розвинених країнах біля 20 % і більше, наприклад, у Нідерландах – 30,1 %, США – 31,8 %. Небезпечною ситуацією є те, що талановиті студенти закінчують вітчизняні вузи (за кошти держави) і виїжджають за кордон, а там створюють продукцію із високою доданою вартістю, відповідно, сприяють розвитку ВВП інших країн. Росія почала збільшувати видатки на науку, а країни ЄС ухвалили рішення збільшити до 3 % фінансування науки до 2010 року (за рахунок коштів держави і приватних надходжень). Нагальною потребою на сьогодні в напрямку розвитку науки є реальна підтримка справжніх технопарків, тобто потрібно розробляти комплекс ефективних заходів, які були б спрямовані на взаємодію університетів, наукових центрів і виробництва, і, як наслідок, на створення конкурентоспроможної на світовому і вітчизняному ринках продукції. Без цього можна забути про пріоритети інноваційно-інвестиційного розвитку економіки нашої країни. Розглядаючи загальновідомий досвід розвинених країн, можна виділити головну рису – технопарки створюються при великих наукових центрах, а користувачами технопарків виступають маленькі приватні фірми, засновані, як правило, молодими вченими віком 25–35 років. Тому потрібно збільшувати обсяги фінансування на реальну науку зі створення конкурентоспроможної продукції, а не витрачати кошти на складання звітів про успішно виконані наукові дослідження. Варто змінити тенденції в інноваційній діяльності, оскільки в Україні зменшується кількість наукових розробок та представників, які займаються інноваційною діяльністю. Держава має розробити нову концептуальну схему заохочень молодих вчених і отримати результат – конкурентоспроможну продукцію на світовому ринку продукції. Тільки нова концептуальна схема, в якій будуть ефективно функціонувати всі складові (якісна освіта – вчений – інновація – впровадження у виробництво – отримання ефекту), дасть змогу побудувати інноваційну модель розвитку й економіки знань в Україні. Крім того, для ―омолодження‖ кадрів в науці необхідно розробляти комплекс мотиваційних заходів. Висновки. Отже, порівнюючи основні показники освіти і науки в контексті людського розвитку в Україні та в розвинених країнах можна з упевненістю зробити висновок, що саме освіта і наука можуть вивести економіку країни на новий рівень людського розвитку. Сучасний зміст освіти має бути побудований на принципах науковості і інноваційності, при широкому впровадженні освітнього кредитування. В інноваційній діяльності пріоритетами мають стати випуск конкурентоспроможної продукції, а для цього необхідно збільшити обсяги фінансування на науку і розробити мотиваційний механізм широкого залучення молодих науковців в сферу бізнес-інновацій. Література 1. Лібанова Е. Людський розвиток регіонів України: аналіз та прогноз (колективна монографія) / За ред. Е. Лібанової. – К.: Ін-т демографії та соціальних досліджень НАН України, 2007. – 328 с.

2. Лібанова Е. Людський розвиток в Україні: інноваційний вимір (колективна монографія) / За ред. Е. Лібанової. – К.: Ін-т демографії та соціальних досліджень НАН України, 2008. – 316 с.

3. Вареник Н. Подайте бідному студентові / Н. Вареник // Дзеркало тижня. – 2008. – № 36. – С. 22.

УДК 005.21

О.О. КОВАЛЕНКО Вінницький фінансово-економічний університет

ПОБУДОВА МОДЕЛЕЙ СТРАТЕГІЧНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ ЗА ДОПОМОГОЮ УПРАВЛІНСЬКИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ СИСТЕМ У статті представлено методологію побудови моделей стратегічного менеджменту за допомогою управлінських інформаційних систем. Автор пропонує застосувати запропоновані моделі не тільки для побудови стратегії розвитку підприємства, а і взяти за основу побудови інформаційного простору організації.

The article presents the methodology of constructing the strategic models of management by means of administrative information systems. The author suggests the use of the given models not only for constructing the models of the development of the enterprise but also for the constructing of its information range. Сьогодні важко собі уявити діяльність підприємств без стратегічного планування; виконання глибоких аналітичних досліджень; вимірювання основних економічних показників. Але чи завжди вибрані кількісні та 74 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки якісні методи аналізу можуть задовольнити потреби топ-менеджменту або власників підприємства? Як сформувати ефективну систему стратегічного управління, контролю і прогнозування діяльності? Чи можливо поєднати оперативний облік і вимірювання ключових показників? Аналогічні питання можна продовжувати. Їх вирішенням займаються наукові школи, практичні менеджери. Серед нових концепцій сучасного менеджменту, можна виділити менеджмент за системою збалансованих показників. Вона представляє собою інструмент для впровадження відомих управлінських технологій (формування дерева цілей; SWOT-аналіз, оцінка конкурентоспроможності; оцінка фінансових показників діяльності; оцінка потреб персоналу тощо). Система враховує основні принципи і функції менеджменту і може бути реалізована за допомогою програмного забезпечення. На сьогоднішній день достатньо практичних прикладів використання системи збалансованих показників не тільки на західних підприємствах, а і в Україні. Як показує практика, побудова компонент системи збалансованих показників є набагато легшою задачею, чим її впровадження в щоденну діяльність підприємства. Це пов‘язано з тим, що ефективне впровадження потребує накопичення нової інформації, якої не має в традиційному бухгалтерському та управлінському обліку; нового бачення парадигми вимірювання та представлення ключових показників; гнучкого ставлення до планів і впровадження змін. Аналіз літературних джерел та практичних прикладів впровадження показав, що наукові дослідження щодо формування стратегічного управління на основі системи збалансованих показників є актуальними і мають практичну цінність. Особливо важливо проаналізувати формування та вибір ключових показників в залежності від виду підприємства; етапу розвитку; у відповідності до його цілей та потреб. Програмним комп‘ютерним середовищем для моделювання системи стратегічного управління було вибрано систему ―Інталєв-Навігатор‖. Консалтингова фірма ―Інталєв‖ надає інформаційні послуги українським підприємствам щодо побудови стратегічних карт; формування адаптованої системи управління. Метою досліджень є розробка методики формування стратегії на основі системи збалансованих показників, побудова стратегічних моделей та формування інформаційного простору підприємства. Сучасні темпи зміни і збільшення знань є настільки великими, що стратегічне планування являється єдиним способом формального прогнозування майбутніх проблем і можливостей. Проведені дослідження показали, що фірми, котрі застосовують стратегічне планування, мають самі високі темпи зростання. Натомість, підприємства, які ігнорують врахування стратегічних питань, як правило, не завжди справляються з проблемами. Намагаючись вирішити лише сьогоднішні задачі, вони, фактично, готують ґрунт для появи нових, ще більш складніших проблем. Аналіз сучасної економічної літератури дає змогу виділити дві основні концепції стратегії: філософську; організаційно-управлінську. Філософська концепція ґрунтується на загальному значенні стратегії для підприємства. У зв‘язку з цим, З.Є. Шершньова і С.В. Оборська рекомендують розглядати стратегію ―як філософію, якою повинна керуватися організація‖. З цієї точки зору стратегію варто розглядати як: – позицію організації, що не дає їй зупинитися на досягнутому, а весь час спрямовує, штовхає та орієнтує на постійний розвиток – придбання нової якості, яка активізує життєдіяльність в умовах середовища, що змінюється; – найцінніше досягнення управлінської діяльності, що відкриває можливості досягнення бажаних результатів функціонування і розвитку організації [1]. Організаційно-управлінська концепція визначає стратегію як певний шаблон логічної і послідовної поведінки, що складається на підприємстві свідомо або стихійно, і як найголовніший елемент самовизначення на ринку у швидко змінних умовах зовнішнього середовища. Отже, до великої кількості трактувань поняття ―стратегія‖ можна додати ще й таке: стратегія – це довгостроковий курс розвитку фірми, спосіб досягнення цілей, прийнятий у відповідності зі своїми продуктивними, фінансовими та іншими можливостями. Очевидно, для розробки стратегії кожне підприємство має спершу проаналізувати й оцінити такі напрями своєї діяльності, як: – місію і можливості її здійснення; – конкурентну (-і) перевагу (-и) на ринку; – особливості організації бізнесу на ринку; – ринки або сегменти ринків збуту, де ―працює‖ підприємство і де збирається ―працювати‖ найближчим часом; – асортимент продукції або послуг, які надаються; – ресурси; – структуру підприємства й управління; – виробничу програму. Аналізуючи відомі трактування стратегії, необхідно визнати, що нині ще немає єдиного визначення. А тому стратегію менеджери можуть представляти: – методом пристосування і встановлення взаємодії фірми, підприємства із зовнішнім середовищем; – індикатором основних напрямів досягнення поставлених цілей у здійсненні місії і концентрації зусиль на конкретних пріоритетах; Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

75

Економічні науки – основою для стратегічного аналізу, стратегічного планування й прогнозування, стратегічного управління, а також для розробки стратегічних проектів і програм перспективного розвитку підприємства; – інструментом діяльності вищого керівництва й управлінського персоналу. Звичайно ж, навіть найкраща стратегія не гарантує того, що підприємству вдасться уникнути періодів спаду і нестійкості. Менеджерам і керівникам не слід сприймати і розуміти стратегію як догму, істину, яких варто дотримуватися за будь-яких умов і за будь-яку ціну. Стратегія не повинна бути стандартним планом і набором інструкцій, ―ідеєю-фікс‖ вищого керівництва, простою сумою продуктових, ресурсних і функціональних планів. Виникнення кризових ситуацій і подальший розвиток кризи підприємства відбувається в основному внаслідок недостатньо відпрацьованої стратегії. Основними ознаками такої недостатності є: – відсутність у менеджерів і керівників навичок стратегічної діяльності і часом невміння керувати опором конкуренції; – нерозумінням усіх сторін діяльності й особливостей підприємства, нерозумінням цілей; – відсутністю альтернативних стратегій і запасних варіантів розвитку на випадок зміни середовища; – неповне врахування вимог ринку (споживачів); – відсутність інформаційно-аналітичної підтримки стратегії і розроблених проектів розвитку підприємства; – недостатня увага до внутрішнього й зовнішнього середовища, використання неперевіреної інформації; – неповне осмислення й ототожнення стратегії і тактики діяльності підприємства. Можна умовно розділити стратегії підприємств на базові та функціональні. Формування стратегії життєздатності підприємства пов‘язано з врахуванням насамперед базових стратегій, які мають визначальне значення для функціональних стратегій. До групи базових стратегій можна виділити такі стратегії як конкурентна, інноваційна, фінансова та ін. Адже вони відіграють особливу роль при розробці таких функціональних стратегій як маркетингова, виробнича, інвестиційна. Ступінь і глибина використання положень базових стратегій в значній мірі будуть визначати результативність і ефективність функціональних стратегій. Сьогодні, коли підприємства самостійно господарюють в умовах ринку, особливої ваги набуває здатність цих підприємств так спланувати свою діяльність, щоб не стати банкрутом, а ще краще – щоб отримувати прибуток, тим самим підвищуючи добробут населення. Виходячи з різноманітності характеристик підприємств, можливі різні підходи до організації системи стратегічного управління. Світовий досвід свідчить: на основі загальних принципів кожне підприємство обирає ту чи іншу систему, робить акцент на окремих сторонах діяльності підприємства, вводячи цей орієнтир як основу управління. Можна виділити чотири етапи стратегічного планування: Перший етап – це аналіз місії та цілей. Як відомо, першим та найбільш важливим кроком у зниженні невизначеності усвідомленості суті конкретного підприємства є – визначення місії. Це інструмент стратегічного керування, спосіб виділення даної фірми серед конкурентів, спосіб розпізнавання споживачами фірми та її продукції. Що ж стосується цілей, то їх визначення покликане надати основу та стимул для подальшої діяльності. Правильно сформовані та ефективно систематизовані цілі підприємства є основою для розробки стратегії та тактики його господарської діяльності. Інструментом для систематизації цілей на практиці є побудова ―Дерева цілей‖. Формування цілей залежить від особливостей діяльності підприємства та напрямків його діяльності. Так, можна достатньо умовно, виділити такі види підприємств – орієнтовані на клієнтів; орієнтовані на проекти; орієнтовані на продукцію; орієнтовані на бізнес-процеси. Такий розподіл є умовним тому, що дуже часто одне й те саме підприємство може суміщати в собі різні види, в залежності від етапу розвитку та напрямку діяльності. Серед вінницьких підприємств, на яких проводилось дослідження, можна виділити – Вінницятрансприлад – монополіст в області виробництва та продажу устаткування для залізниці – орієнтоване на продукцію; Аудіо-альянс – мале підприємство, що пропонує прилади для телерадіокомпаній – клієнтоорієнтоване підприємство з елементами орієнтації на управління проектами; мале підприємство ―Алозавр‖ – підприємство з вироб-ництва та продажу меблів – орієнтоване на управління проектами та налагоджені бізнес-процеси; мале підприємство ―Торговий дім ―Альянс‖ – підприємство орієнтоване на налагоджені бізнес-процеси. Другим етапом є – аналіз внутрішнього середовища, тобто оцінка стратегічного потенціалу. SWOTаналіз (SWOT – strength, weaknesses, opportunities, threats)- є важливим елементом аналізу не лише зовнішнього, а й внутрішнього середовища функціонування компаній для прийняття рішень про визначення місії, цілей і стратегії організації через пошук сильних й слабких аспектів у діяльності організації, можливостей і загроз, що впливають на діяльність організації ззовні. Вплив кожного з факторів викликає необхідність у підприємств, поперше, постійно стежити за зміною факторів зовнішнього середовища, по-друге, приймати такі управлінські рішення, реалізація яких сприяла б постійній підтримці їхньої конкурентноздатності. Третій етап – це аналіз зовнішнього середовища або оцінка стратегічного клімату. Практичним застосуванням є проведення PEST-аналізу (за англ. абревіатурою: Policy – політика, Economics – економіка, Society – суспільство, Technology – технологія), який спрямований на мінімізацію негативного впливу макроекономічних чинників та використання сприятливої кон‘юнктури ринку. У ході PEST-аналізу підприємство намагається виявити сприятливі й несприятливі тенденції по кожному з основних факторів ―макросередовища‖, і на цій основі вирішити питання про продовження своєї роботи (наприклад, здійсненні інвестицій у розробку нового продукту) або, навпаки, про відхід з даного ринку.

76 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки І останнім четвертим етапом стратегічного аналізу – є формування стратегічного бачення і планів. Кожному з компонентів, як внутрішнього, так і зовнішнього середовищ, можна поставити свій пріоритет і таким чином провести ранжування за пріоритетністю. Стратегічне планування на сьогодні являється досить гнучким інструментом діяльності підприємства. Тому на кожному етапі буде проводитись аналіз по найбільш пріоритетному напрямку або від вищого до нижчого. Це підтверджує парадигму «замкнутого кола» від принципів управління до впровадження системи і коригування принципів управління за результатами вимірювання та аналітичної роботи. Досвід роботи нинішніх підприємств показує, що сформований порядок прийняття й реалізації стратегічних рішень не систематизований належним чином, а фахівці й керівники слабко озброєні методологією й технологією керування. Для вирішення подібних питань повинна бути сформована система стратегічного управління. Її основне призначення – вчасно формулювати мету розвитку, ставити проблеми й завдання, знаходити способи й організовувати досягнення цілей. Така система повинна базуватись на двох технологіях – технології формування стратегії підприємства і системи. Що буде підтримувати таке формування і, що головне, його реалізацію? Чи зможе система збалансованих показників стати такою базою для українських підприємств, в чому буде особливість її використання? Виконаємо SWOT-аналіз системи збалансованих показників (СЗП). Можливості: необхідність в універсальному інструменті для оцінки діяльності підприємства. На багатьох підприємствах існує система контрольних точок, відхилення від яких може призвести до критичних наслідків. Найголовніше те, що ці точки враховують лише фінансові показники і не враховують не фінансові фактори розвитку підприємства. Звідси – необхідність в універсальному інструменті для здійснення оцінок; швидка адаптація діяльності підприємства до змін ринкової ситуації. На сьогоднішній день без визначення стратегії, без постійного її коректування неможливо займати помітну позицію на ринку; наявність перспектив для глобалізації та інтернаціоналізації бізнесу; універсальність використання. Сильні сторони: необхідна умова створення стратегічних карт – розробка стратегії підприємства; реалізація стратегії підприємства в конкретних тактичних діях, котрі супроводжуються постійним контролем його показників; можливість графічної інтерпретації фінансових і не фінансових сторін діяльності підприємства; доведення стратегії підприємства до конкретних цілей для кожного співробітника. Це один з найскладніших етапів процесу впровадження, особливо з врахуванням відмінностей в ментальності його виконавців. При успішному втіленню СЗП у членів колективу з‘являється чіткий орієнтир в діяльності; прив‘язка до системи мотивації персоналу в залежності від досягнутих результатів. Загрози: спроба розглядати СЗП як панацею від усіх проблем підприємства; відсутність розробленої стратегії розвитку на більшості українських підприємств; дефіцит кваліфікованих кадрів, котрі володіють стратегічним баченням. Однією із основ впровадження СЗП є розуміння працівниками підприємства її місії та цілей, а в ідеалі – активна участь в їх розробці. Слабкі сторони: впровадження СЗП в умовах невизначеності. Досить важко оцінити сам процес втілення СЗП в організації, так як для отримання об‘єктивних результатів потребуються роки; відсутність швидких результатів; ініціатива розробки СЗП може належати лише топ-менеджерам; важкість оцінки важливості ключових показників. Вибір ключових показників – досить відповідальний та неоднозначний процес. Це стає очевидним, коли відбувається визначення нефінансових показників. Фінансові показники відслідковуються на підприємстві постійно, а визначити нефінансові показники, тим більш на першому етапі, досить важко через неоднозначність. Як показує практичний досвід російських та українських підприємств, розробка стратегічних карт набагато легша задача, чим їх впровадження і підтримка в практичній діяльності підприємства. Основні труднощі полягають в тому, що потрібно вирішити, як вимірювати нефінансові, нематеріальні показники. Таким чином, сучасним підприємствам можна запропонувати варіант проведення стратегічного планування за допомогою однієї із найбільш вдалих методик планування, організації, контролю та оцінки ефективності бізнесу – Системи збалансованих показників, яка може бути реалізована за допомогою програмного забезпечення ―Інталєв – Навігатор‖. Дослідження виконувались в рамках держбюджетної теми кафедри менеджменту та адміністрування ―Створення мережевого інформаційного середовища підприємства‖. Практичне моделювання здійснювалось в рамках проекту ―Моделювання процесів стратегічного управління в середовищі віртуального підприємства‖. Таким чином, можна стверджувати, що системна модель взаємозалежних складових дозволяє розглядати інформаційні технології як частину структури та системи організації. Для ефективного впровадження інформаційних технологій потрібно виконати детальне визначення цілей компанії; бізнес-процесів, подальше моделювання діяльності організації. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

77

Економічні науки Методика збалансованих показників є основою для побудови системи управління та інформаційного забезпечення стратегічними змінами на підприємстві. Ефективність системи збалансованих показників залежить від вірно вибраних цілей; логічної побудови зв‘язків між ними; впровадження методики вибору та ранжування ключових показників. Наукова новизна полягає у формуванні системи зворотного зв‘язку для впровадження стратегічних змін на основі результатів вимірювання ключових показників; загальній методиці формування стратегічного планування; подальшій розробці методології вибору ключових показників та ситуаційного моделювання, дослідженнях взаємовпливу стратегії розвитку підприємства на різних рівнях з ІТ-стратегією; Сформовані моделі дадуть можливість створити банк знань для обґрунтованого вибору ключових показників та адаптації загальної комплексної системи до потреб конкретного підприємства. Таким чином, запропоновані стратегічні моделі є основою імітаційного моделювання за допомогою управлінських інформаційних систем і можуть бути основою для побудови інформаційного простору підприємства. Стаття входить в низку публікацій результатів дослідження інформаційного простору підприємства і є результатом вивчення нових програмних продуктів моделювання діяльності підприємства. Література 1. Шершньова З.Е., Оборська С.В. Стратегічне управління. – К.: КНЕУ, 1999. – 205 с.

2. Роберт Каплан, Дейвид Нортон Сбалансированная система показателей. От стратегии к действию. – М.: Олимп-Бизнес, 2008. – 304 с.

УДК 65.011.1(477)

Л.А. ГРИЦИНА Хмельницький національний університет

РОЗРОБКА СТРУКТУРНОЇ МОДЕЛІ МЕХАНІЗМУ ФОРМУВАННЯ КОРПОРАТИВНОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ Розроблено структурну модель механізму формування корпоративної соціальної відповідальності підприємства, яка поєднує процесний та системний підходи до запровадження подібної практики на підприємстві.

A structural model of corporate social responsibility for the machine building enterprises was developed. This model combines the process and systematic approaches to the introduction of similar practice at the enterprise. Вступ. Зміни, що відбуваються в економіці України протягом років її незалежності, вимагають зміни розуміння ролі підприємства як суспільного інституту, формування нового підходу до оцінки ефективності та його результативної діяльності. Корпоративна соціальна відповідальність (КСВ) – це новий підхід до діяльності підприємства, який протягом останніх 50 років набув активного поширення у Західному світі. Він базується на поєднанні інтересів підприємства та потреб різних груп зацікавлених сторін (суспільства, територіальної громади, працівників, споживачів, постачальників, акціонерів тощо) та реалізується через сфери екологічної, суспільної, трудової та економічної відповідальності підприємства. Вагомий вклад у становлення, розвиток та дослідження регіональних особливостей соціально-відповідального підходу, визначення груп зацікавлених сторін, їх ролі у запровадженні принципів корпоративної соціальної відповідальності на підприємстві внесли вітчизняні та зарубіжні вчені, а саме: І. Акімова, Ю. Благов, Т. Бредгард, П. Друкер, Ф. Євдокімов, А. Керолл, Ф. Котлер, С. Літовченко та інші [1, 2, 8]. Однак, у науковій літературі не існує єдиної думки щодо базових складових концепції корпоративної соціальної відповідальності, їх ієрархічної підпорядкованості, впливу на конкурентні позиції підприємства на ринку та загальні результати діяльності підприємницьких структур. Саме тому, виникає необхідність у науковому обґрунтуванні теоретико-методологічних основ розробки механізму формування соціальної відповідальності та практичних рекомендацій щодо його впровадження в управління машинобудівними підприємствами. Метою статті є розробка структурної моделі механізму формування КСВ машинобудівних підприємств, яка віддзеркалює особливості процесного та системного підходів та наглядно демонструє логічний зв‘язок між окремими стадіями управлінського процесу. Виклад основного матеріалу дослідження із обґрунтуванням отриманих результатів. Розробка та запровадження механізму формування корпоративної соціальної відповідальності підприємства є неможливим без врахування процесу прийняття управлінських рішень як ―найменшої‖ частки системи управління, реалізація якого є неможливою без інформаційного забезпечення. Таким чином, процес управління корпоративною соціальною відповідальністю машинобудівного підприємства зводиться до безперервного процесу обробки інформації, її подальшого аналізу з метою розробки та прийняття управлінських рішень за результатами аналізу. Як наслідок, інформація, з одного боку, виступає генератором розвитку системи управління КСВ підприємства, а з іншого, джерелом невизначеності та ризику [4, c. 36–37].

78

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки Зважаючи на виключне значення інформації як основи взаємозв‘язку між елементами механізму, між формуванням КСВ та загальною системою управління підприємством, необхідно розглянути систему управління інформаційними потоками в контексті механізму формування корпоративної соціальної відповідальності підприємства. Зазначимо, що система управління інформаційними потоками в механізмі формування КСВ не може розглядатися відокремлено від загальної системи управління підприємством, оскільки вона пов‘язана з іншими складовими загальної системи управління підприємством, а саме: виробничо-функціональною (умови виробництва, безпека технологічного процесу, забезпечення санітарно-гігієнічних вимог); організаційною (гнучкість управління, новаторство при ухваленні рішень); кадрового (кваліфікаційний рівень працівників, їх навчання та розвиток, комплексна кадрова політика, політика працевлаштування інвалідів); філософсько-культурною (корпоративна культура, репутація та імідж підприємства, етичні принципи); підсистемою взаємодії із зовнішнім середовищем (зв‘язок з засобами масової інформації, рекламна компанія, співробітництво з представниками органів влади та неурядових організацій); юридично-правовою (виконання положень нормативно-правових актів, колективного договору, внутрішнього кодексу). Звичайно, з одного боку, подібна складність та різноспрямованість зв‘язків ускладнює управління інформаційним потоками в механізмі формування КСВ підприємства, однак саме достатність, вчасність, повнота та актуальність отриманої інформації дозволяють вчасно ідентифікувати проблему, прийняти виважені управлінські рішення щодо її усунення та забезпечити оперативний контроль за отриманими результатами. З цієї позиції неможливо розглядати механізм формування КСВ відірвано від інших процесів, що відбуваються на підприємстві та які виражаються через структуру системи управління. Внутрішня структура системи управління машинобудівного підприємства являє собою сукупність відносно відособлених, але взаємозалежних сфер і ланок відносин між структурними підрозділами підприємства, що відображають усі види і форми його господарської діяльності. Виділення складових елементів внутрішньої структури системи має проводитися за ознакою каналів руху інформації. Наразі, саме відокремлення заходів у сфері КСВ від основної діяльності підприємства призводить до неможливості оцінки їх ефективності з позиції інтересів конкретного підприємства. На нашу думку, даний зв‘язок повинен забезпечуватися у процесі всіх етапів роботи підприємства, протягом усього його життєвого циклу. В результаті стає можливим отримувати інформацію з різних джерел та у різному представлені (у вигляді статистичних даних, експертних оцінок, аналітичних узагальнень тощо). Лише за цих умов стає можливим подолати існуючу невизначеність та ризик отримання недостатньої та неякісної інформації. Іншою площиною системи управління інформаційними потоками в механізмі формування КСВ підприємств виступає її зв‘язок із зовнішнім середовищем, який можна схематично зобразити через поєднання внутрішньої структури, яка виражається через відносини між керуючою та керованою системами, та зовнішнього оточення, до якої відносяться вхідні та вихідні сигнали, зворотній зв‘язок між ними [13, c. 173]. У результаті забезпечується безпосередній взаємозв‘язок між сигналами зовнішнього середовища та діяльністю підприємства у сфері КСВ. Однак правильна інтерпретація одержаної інформації є неможливою без врахування дії об‘єктивних законів [7, c. 13–15; 11, c. 66–68; 13, c. 305–326], які можна об‘єднати у три групи: 1) економічні закони, а саме: закони залежності між попитом та ціною, пропозицією і ціною, пропозицією та попитом; закон зменшення дохідності, закон ефекту масштабу виробництва, закон конкуренції тощо; 2) закони організації, а саме: закони композиції (погодження) цілей, пропорційності (визначення співвідношення між частинами цілого та їх взаємозалежність), найменших (стійкість системи визначається стійкістю найуразливішого елементу), синергії, самозбереження тощо; 3) закони управління, а саме: закони визначення цілей на основі об‘єктивних можливостей системи; різноманіття впливу органів управління, традицій (організаційна культура), розвитку системи внаслідок впливу керуючих органів, зворотного зв‘язку тощо. За умови врахування даних законів можна правильно інтерпретувати сигнали та прийняти виважене управлінське рішення. Як бачимо розробка механізму формування КСВ та забезпечення ефективності його діяльності передбачає вивчення та врахування значного обсягу даних, які безпосередньо не пов‘язані із КСВ підприємства, а виражають наукові напрацювання у сфері управління підприємством. Саме проведений теоретичний аналіз наукових підходів, визначення місця та ролі інформаційної складової, обґрунтування необхідності врахування об‘єктивних законів дозволили розробити і запропонувати структурну модель механізму формування КСВ машинобудівного підприємства. Механізм формування КСВ машинобудівного підприємства являє собою взаємопов‘язану сукупність процесів, прийомів, методів і підходів впливу на прийняття рішень щодо визначення ―критичних‖ точок реалізації КСВ підприємства, формування і ефективного впровадження сукупності заходів з метою досягнення кінцевих результатів – реалізації конкурентних переваг підприємства. Таким чином структурна модель механізму формування КСВ машинобудівного підприємства включає шість блоків, що взаємодіють між собою. При цьому, взаємодія визначається як процес зв‘язку між матеріальними та інформаційними ресурсами, що, впливаючи один на одного, сприяють розвиткові системи управління підприємством та визначають характер залежності між вхідними та вихідними даними [3]. Розглянемо детальніше складові блоки. Блок 1 – в основу цього блоку покладено елемент забезпечення системи управління, який включає інформаційну, методичну, ресурсну, правову складові. Повнота та вчасність отримання даних, необхідних для Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

79

Економічні науки прийняття управлінських рішень дозволяє здійснити аналіз існуючої ситуації, визначити її ―проблемні місця‖ та вплинути, загалом, на успішність запровадження КСВ на підприємстві. Даний блок є основою успішного формування КСВ. Блок 2 – зважаючи на те, що у своїй діяльності підприємство взаємодіє з різними зацікавленими сторонами, потреби яких значно різняться, необхідно визначити ті з них, які відповідають інтересам (цілям діяльності) підприємства, тим самим забезпечити баланс між ними. Успішність подібної діяльності безпосередньо залежить від проведеної аналітичної роботи, яка передбачає: визначення існуючого рівня корпоративної соціальної відповідальності (що є на даний час?); аналіз ефективності запровадження заходів у даній сфері (як це вплине на досягнення мети діяльності підприємства?); прогнозування зміни рівня корпоративної соціальної відповідальності внаслідок реалізації даних заходів (що планується досягти?); управління ресурсами підприємства (скільки це коштуватиме?); обґрунтування ефективно системи управління (хто відповідатиме за реалізацію?). Одержані результати дозволяють розробляти багатоваріантні управлінські рішення, які стосуються наступних питань: 1) чітке формулювання цілей підприємства і підпорядкованих ним цілей формування корпоративної соціальної відповідальності; 2) оцінка впливу факторів внутрішнього та зовнішнього середовища, визначення найсуттєвіших з них; 3) виявлення взаємозв‘язку між факторами, визначення синергічного ефекту (позитивного та негативного) їх впливу; 4) формування напрямів та інструментів запровадження КСВ, розробка сукупності заходів; 5) порівняння наявних та необхідних для реалізації заходів ресурсів, визначення можливих партнерів та додаткових джерел надходження ресурсів; 6) забезпечення прозорості діяльності підприємства, а саме: інформаційної відкритості підприємства через налагодження відносин із зацікавленими сторонами; 7) здійснення постійного аналізу можливостей і загроз, які можуть виникати в кожному із вищезазначених напрямів, оперативне врахування отриманих даних у процесі формування КСВ на машинобудівному підприємстві; 8) формування дієвої команди, що забезпечуватиме та відповідатиме за управління формуванням КСВ. Блок 3 – передбачає пошук та розробку альтернативних варіантів управлінських рішень, які відповідають основним принципам формування КСВ машинобудівного підприємства, що визначають його зв‘язок із загальною системою управління підприємства. Варіативність рішень сприяє вирішенню наступних питань: 1) мінливості та невизначеності зовнішнього середовища; 2) складності та комплексності реалізації корпоративної соціальної відповідальності; 3) обмеженості наявних ресурсів підприємства; 4) забезпечення поступового впровадження КСВ на підприємстві. В основу варіативності покладено сукупність різних методів та інструментів, поєднання яких забезпечує розмаїття шляхів формування КСВ підприємства, ефективність яких різниться в залежності від напрямів діяльності та об‘єктів впливу. Головними критеріями ефективності управлінських рішень на даному етапі виступають їх відповідність: 1) меті діяльності підприємства; 2) цілям формування КСВ; 3) визначеному обсягу ресурсів. Блок 4 – це логічне продовження процедури відбору ефективних управлінських рішень. Однак, на відміну від попереднього відбору, даний блок передбачає аналіз ефективності управлінських рішень за певними показниками, що дозволяє оцінити ступінь їх впливу на досягнення конкретного індикативного рівня. Зважаючи на це, ми пропонуємо оцінювати розроблені рішення за чотирма напрямами впливу, а саме: 1) вплив на екологічну відповідальність; 2) вплив на суспільну відповідальність; 3) вплив на трудову відповідальність; 4) вплив на економічну відповідальність підприємства. В результаті, всі варіанти управлінських рішень, що мають позитивний вплив, можна буде згрупувати у дві групи – спеціалізовані (впливають лише на одну складову корпоративної соціальної відповідальності) та універсальні (впливають на дві і більше складових) управлінські рішення. Вибір, які управлінські рішення (універсальні чи спеціалізовані) варто застосовувати на підприємстві залежатиме від конкретних обставин, однак, на нашу думку, перевагу слід надавати тім з них, що мають найкраще співвідношення ―затрати-вигоди‖. Блок 5 – прийняття рішень щодо формування КСВ підприємства та забезпечення ефективності даного процесу безпосередньо залежить від успішного впровадження блоків 1-4, які умовно можна назвати підготовчими, оскільки для своєчасність прийняття рішення безпосередньо залежить від повноти та достовірності первинних даних (елемент – забезпечення), правильності вибору сфери дії рішення (елементи – принципи, мета та завдання, напрями, методи, інструменти, заходи), кваліфікації та повноважень управлінської команди (елемент – орган управління). Успішна реалізація управлінських рішень потребує запровадження системи внутрішнього поточного моніторингу, яка дозволяє оперативно проводити самодіагностику реалізації рішень та, у разі потреби, запроваджувати заходи, спрямовані на усунення негативних явищ. При цьому, внутрішній поточний контроль може здійснюватися, безпосередньо, працівниками підприємства (аналіз звітів, документації), або ж із залученням зацікавлених сторін (засоби соціологічного, маркетингового досліджень). Блок 6 – оцінка результатів реалізації рішень виступає фінальним етапом контролю за ефективністю та правильністю формування КСВ підприємства. Цей блок включає систематичну оцінку, що реалізовується як на рівні підприємства, так і на рівні галузі чи регіону. На рівні підприємства основою подібного контролю виступає рівень КСВ підприємства, який визначається через систему показників екологічної, суспільної, трудової та економічної відповідальності. Завдяки сталості складу показників виникає можливість для порівняння даних, що були одержані на початку (блок 2) та по завершенні діяльності, визначення позитивних досягнень, виявлення ―критичних‖ точок, що збереглися. Тобто, забезпечення безперервності дії механізму, спрямованого на досягнення ―ідеального‖ рівня КСВ машинобудівного підприємства.

80

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки На рівні галузі чи регіону, в основу оцінки покладено ідею визначення рейтингу КСВ підприємств, ефективність запровадження якого вимагає дотримання наступних умов: 1) залучення кваліфікованих спеціа-лістів до розробки алгоритму визначення рейтингу (науковців, спеціалістів-практиків); 2) неупередженість та об‘єктивність визначення рейтингу, що досягається через залучення до даного процесу незалежних організацій – аналітичних центрів, всеукраїнських неурядових організацій (Асоціація міст України, Асоціація агенцій регіонального розвитку України тощо); 3) прозорість та зрозумілість процедури визначення рейтингу (вільний доступ до розробленого алгоритму оцінки, характеристика джерел та способів отримання інформації); 4) добровільність участі підприємства у процедурі визначення рейтингу; 5) врахування даних рейтингової оцінки підприємства органами місцевої та державної влади при наданні державних гарантій, субсидій чи преференцій підприємствам. Рейтингова оцінка виступатиме мотиваційним стимулом для підвищення рівня КСВ окремого підприємства. Однак, крім визначення рейтингу доцільно також проводити діяльність по розробці заходів, спрямованих на підвищення загального рівня КСВ підприємств регіону чи галузі, що може бути досягнуте через запровадження практики індикативного планування, в якому основними функціями є інформування, орієнтація та стимулювання. Основна умова ефективності подібної практики полягає у дотриманні принципу добровільності КСВ окремого підприємства, що базується на його потребах та реальних можливостях. [12]. Висновки. Проведене дослідження підтвердило складність та комплексність механізму формування КСВ підприємства, доцільність використання процесного підходу до розробки механізму формування КСВ машинобудівного підприємства, визначення його стадій та обґрунтування їх зв‘язку із системними елементами механізму. В результаті стало можливим сформувати структурну модель механізму КСВ, яка представлена у вигляді взаємопов‘язаних блоків, в основу виділення яких покладено ідею про те, що будь-яка дія на підприємстві може бути виражена через процес прийняття управлінських рішень як сукупності кроків, спрямованих на розробку та вибір найкращого із можливих альтернативних варіантів вирішення конкретної проблеми. Література 1. Акімова І. Соціальна відповідальність українського бізнесу: результати опитування / І. Акімова, А. Марцінків, О. Осінкіна. – К.: КІТ, 2005. – 55 с.

2. Бегма Ю.К. Якісне дослідження методів впровадження соціальної відповідальності бізнесу в Україні / Ю.К. Бегма, О. Ю. Вінніков, О. І. Редько. – К.: Факт, 2006. – 130 с.

3. Буч О.В. Процессный подход к управлению организацией: к вопросу о взаимодействии процессов / О.В. Буч // Вестник Мурманского гос. техн. ун–та. – 2006. – Т. 9, № 4. – С. 580–585.

4. Вітлінський В.В. Моделювання економіки / В.В. Вітлінський. – К.: КНЕУ, 2003. – 408 с.

5. Економічна енциклопедія. У 3-х томах. Т.2 / С.В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Академія, 2001. – 848 с.

6. Карпенко Н.М. Механізм управління конкурентоспроможністю підприємств / Н.М. Карпенко // Держава та регіони, 2007. – № 1. – С. 137–139.

7. Колпаков В.М. Теория и практика принятия управленческих решений / В.М. Колпаков. – К.: МАУП, 2004. – 504 с.

8. Корпоративна соціальна відповідальність в Україні: експертна думка / заг. ред. О. Лазаренко. – К.: Стилос, 2007. – 152 с.

9. Ламбен Жан-Жак Стратегический маркетинг. Европейская перспектива / Жан-Жак Ламбен; пер. с франц. – СПб.: Наука, 1996. – 589 с.

10. Нейкова Л.І. Механізм управління підприємством / Л.І. Нейкова // Фінанси України. – 2003. – № 6. – С. 139–141.

11. Отенко І.П. Управління конкурентними перевагами підприємства. Наукове видання / І.П. Отенко, Є.О. Полтавська. –Харків: вид. ХНЕУ, 2005. – 212 с.

12. Тимощук М. Індикативне планування: зарубіжний досвід та перспективи застосування в Україні / М. Тимощук // Регіональна економіка. – 2005. – №3. – С. 230–236.

13. Фатхутдинов Р.А. Конкурентоспособность организации в условиях кризиса: экономика, маркетинг, менеджмент / Р.А. Фатхутдинов. – М.: Маркетинг, 2002. – 892 c.

УДК 338.24

В.В. ЛИПОВ Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна

ВИЗНАЧЕННЯ МОДЕЛІ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ: ЧИННИК ІНСТИТУЦІОНАЛЬНОЇ КОМПЛЕМЕНТАРНОСТІ У роботі на засадах комплементарного підходу, що передбачає розгляд системи інститутів як єдиної цілісної структури, елементи якої мають підпорядкований характер, розглянуто інституціональну систему, на прикладі порівняльного аналізу інноваційних блоків інституціональних систем основних СЕМ країн світу Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

81

Економічні науки показано взаємозалежність між їх окремими елементами, можливість як ізоморфної так і поліізоморфної комплементарності в межах єдиної інституціональної системи, визначені проблеми та перспективи формування інноваційної системи України.

On the principles of the complementary approach the author of the article considers the institutional system, based on a system of institutes as a united integral structure, elements of which have a subordinate character. By the example of comparative analysis of innovative blocks of SEM countries the author showed the interdependence between their separate elements and possibility of iso- and poliisomorphic complementarity within the limits of the integrated institutional system and discussed the trends of forming the innovative system of Ukraine. Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями. Вже в середині 90-х років минулого століття, після публікації статті П. Девіда ―Кліо та економічна теорія QWERTY‖ [1], економісти звертають увагу на обумовленість, ―залежність від шляху розвитку‖, перш за все зумовленість еволюції інститутів попередніми соціальними практиками. Своє логічне продовження концепція QWERTY-ефектів отримує через десять років, після провалу спроб прискореними методами, із застосуванням ―шокової терапії‖, перебудувати на ліберальних засадах пострадянські економіки. Вчені, серед перших варто назвати М. Аокі [2], акцентують увагу на взаємозалежності, зумовленості, доповнюваності інститутів, що формують інституціональну систему. Отримує розвиток концепція інституціональної комплементарності. Взаємодія інститутів або посилює ефект їх дії (позитивна комплементарність), або навпаки – послаблює, навіть має результатом неможливість їх одночасного існування в єдиній системі (негативна взаємодія). Дослідження та врахування характеру комплементарної взаємодії впроваджуваних і усталених інститутів в процесі економічних реформ в трансформаційних економіках визнається важливою складовою забезпечення успіху. А, отже, й формування інституціональної системи, спроможної забезпечити інноваційний розвиток України. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Серед вчених, що активно працюють в цьому напрямку варто відзначити Б. Aмабле, М. Аокі, Р. Буайє, Р. Вітлі, Г. Джексона, В. Стріка, К. Кроча, П. Холла, М. Хопера [3, с. 33]. Проблемам комплементарності присвячено й роботи автора [3; 4]. Комплементарність розглядається перш за все як форма інституціональної взаємодії, в результаті якої сумарна ефективність інститутів змінюється (зростає або зменшується). Дещо інакше підходять до проблеми інституціональної комплементарності російські дослідники. Комплементарні інститути в концепції інституційних матриць (ІМ) С. Кирдіної доповнюють дію базисних коли ті не в змозі самостійно забезпечити успішну життєдіяльність економічної системи [5]. В концепції О. Безсонової подібні функції виконують компенсаторні інститути (державне регулювання та соціальне забезпечення або ринкова торгівля та приватне підприємництво) [6]. Як російські, так і західні вчені, що досліджують проблеми комплементарності, своєю кінцевою метою мають обґрунтування відмінностей цілісних інституціо-нальних комплексів (ІМ або варіантів капіталізму). Західні вчені зосереджують увагу на дослідженні, перш за все, комплементарної взаємодії між різники блоками економічних інститутів. Дослідження всієї інституціональної системи суспільства розглядається швидше як завдання для майбутнє. С. Кирдіна і О. Безсонова пропонують діалектично протилежні узагальнені інституціональні моделі суспільства в яких комплементарність покликана заповнити інституціональні прогалини. Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Дещо парадоксальним виглядає сам факт, що дослідники, які ставлять за мету вивчення цілого (інституціональні матриці суспільств/інституціональні варіанти моделей капіталізму) залишають за межами своєї уваги важливий момент комплементарності, на який вказує латинська етимологія цього слова. Complementum – не лише доповнення, а й довершення. Споріднені поняття (сompleo, complector, complexion) уточнюють контекстуальне розуміння – наповнювати, обіймати, схоплювати, розуміти, сукупність, система, зв‘язок. Отже, комплементарність можна також розуміти як певну цілісність, в якій складові виявляються підпорядкованими цілому – окремі інститути – інституціональній системі суспільства. Тож яким чином ця цілісність національних економічних систем впливає на особливості та характер інновацій (організаційні / технологічні, процесуальні / продуктові, послідовні (інкрементальні)/радикальні)? Формулювання цілей статті (постановка завдання). Мета роботи – на основі запропонованого підходу до комплементарності як характеристики інституціональної системи, коли окремі її складові виявляються підпорядкованими цілісності, охарактеризувати структуру інституціональної системи і на основі компаративного аналізу інституційної складової інноваційних систем провідних країн світу визначити проблеми та можливості прогнозування розвитку і цілеспрямованого формування інститутів, в максимальній мірі здатних забезпечити інноваційний розвиток України. Виклад основного матеріалу дослідження і обґрунтування отриманих наукових результатів. Перш за все слід відмітити неоднозначний вплив інститутів на інноваційну діяльність в суспільстві. Адже за самою своєю сутністю інститути покликані забезпечити стабільність суспільства, те що порушує інновація. Традиційне суспільство розглядає інновацію швидше як загрозу собі. Лише епоха модернізації, через корекцію ціннісних орієнтацій членів суспільства відкрила широкий шлях для інновації. Отже, ко ли мова йде про інс-титуційне забезпечення інноваційної діяльності ми говоримо про створення такого інституціонального середовища, яке було б максимально відкрите для змін, що забезпечують розвиток економіки, одночасно підтримуючи стабільність суспільства. Ми повертаємось до необхідності цілісного, комплементарного розгляду інституціональної системи.

82 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки На рис. 1 представлено основні елементи інституціональної системи суспільства. Господарюючі суб‘єкти (суб‘єкти інституціональної взаємодії (1)) на основі певних усталених норм соціальної поведінки (2) взаємодіють між собою (3). У якості таких суб‘єктів можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи, представлені у вигляді організацій, або держава, яку також можна представити у якості сукупності організацій. У відносинах з іншими суб‘єктами інституціональної взаємодії організація виступає як єдина особа, внутрішні відносини в якій визначаються сукупністю певних специфічних інститутів (4). Інституціональна інфрастру ктура (5) покликана забезпечити можливість ефективної взаємодії між окремими суб‘єктами в межах інституціональної системи. Інституціональні блоки (6) об‘єднують інститути, що діють в окремих, взаємопов‘язаних сферах суспільного життя (виробничі відносини, фінансова система тощо).

1. Суб‘єкти інституціональної взаємодії (СІВ)

3. Інституціональна взаємодія

2. Інститути

4. Організації

Елементи інституціональної системи

6. Інституціональні блоки

5. Інституціональна інфраструктура

Рис. 1. Складові інституціональної системи

Зв‘язок між окремими рівнями структури інститутів має характер ієрархічної комплементарності (дивись далі). Її вихідну основу формують цінності – суб‘єктивні відношення особистості до оточуючого світу, які визначають спрямованість та інтенсивність її діяльності. На другому рівні – організаційні рутини, норми соціальної взаємодії, які діють в межах окремих організацій, починаючи від сім‘ї – домогосподарства. Найбільш ефективні рути виходять за їх межі, набувають статусу неформальних інститутів. Обряди, традиції, звичаї – продукт природної еволюції суспільних відносин. Вони, як і цінності, засвоюються здебільшого мимовільно, в процесі соціалізації особистості й відносяться на ―неявного, мовчазного знання‖. Формальні інститути (закони, норми, правила, інструкції) складають останній рівень інституціональної системи. Рис. 2 ілюструє відмінність між цінностями та інститутами. Якщо перші – одностороннє відношення суб‘єкта інституціональної взаємодії (СІВ) до інших СІВ, а також до духовних і матеріальних об‘єктів, то інститути – взаємовідносини між СІВ. Включення цінностей в склад інституціональної системи зумовлено їх визна-чальним впливом на соціальне сприйняття або відмову від фіксованих в тих або інших інститутах норм соціальних відносин. Саме цінності в першу чергу зумовлюють наявність або відсутність комплементарності між окремими інститутами та їх комплексами. Духовні, матеріальні явища

СІВ

СІВ

СІВ

Цінності

СІВ Інститути

Рис. 2. Інституціональна взаємодія: цінності та інститути

Визначальний вплив цінностей на формування інституціональної системи зумовив значну увагу до їх дослідження, в тому числі на глобальному рівні. Широке визнання отримали результаті компаративних досліджень національних культур господарювання таких вчених, як Г. Хофстед, Ф. Тромпенаарс, Р. Інглхарт, Ш. Шварц [7]. На рис. 3 представлено основні цінності національних культур, що виявляються безпосередньо комплементарними щодо визначення характеру та інтенсивності інноваційної активності в суспільстві. Перш за все слід виділити групи опозиційних цінностей індивідуалізм / колективізм, гармонія / майстерність, виживання / самовираз, традиційне / раціонально-правове, дистанція відносно влади, відношення до невизначеності, часові горизонти. Класифікація цінностей господарювання за характером їх соціальної спрямованості Г. Хофстед Ф. Тромпенаарс Ш. Шварц Індивідуалізм (І) / колективізм (К), І / К; характер приналежність / інтелектуальна, дистанція влади, відношення до менеджменту, афективна автономія (І, АА), невизначеності, коротко (КО) / раціональності; ієрархія ієрархія (Іє) / егалітаризм (Е), довгострокова орієнтація (ДО) та її призначення; гармонія / майстерність – сутність підприємства, мускулинність / феминність амбіційність (М) КО / ДО

Р. Інглхарт виживання / самовираз, традиційне / раціональноправове

Рис. 3. Основні класифікації соціальної спрямованості господарчих цінностей в кросскультурних дослідженнях

Представлені на рис. 4 елементи інституціональної інфраструктури (ринок, різного роду ієрархічні та мережеві структури, асоціації, місцеві спільноти, державні органи) також можна класифікувати за показниками, що комплементарно впливають на характер інноваційної діяльності в суспільстві (власний інтерес / соціальні зобов‘язання, вертикальний / горизонтальний розподіл влади). Характер взаємозв‘язку між рівнями 83 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки інституціональної системи, блоками та окремими інститутами розкривають типи інституціональної комплементарності. Їх показано на рис. 5. Інституціональне напруження відбиває ситуацію, коли ефективність інститутів внаслідок їх взаємодії падає. Додатковість передбачає зростання ефективності всіх, або частини з інститутів, що взаємо-діють. Супермодулярність – такий випадок інституціональної додатковості, коли ефективність взаємодії інститутів найбільша ніж вірогідна ефективність інших комбінацій інститутів – учасників. Інституційна зв‘язність характеризує відносини між інститутами. Розподіл влади М о т и в а ц і я

Горизонтальний Власний інтерес

Вертикальний

1. Ринок

2. Ієрархія

Соціальні зобов’язання

6. Асоціації

в з а є м о д і ї

5. Мережеві структури

3. Місцеві спільноти (МС)

4. Держава

Рис. 4. Складові інституціональної інфраструктури за Р. Холлінгсворфом

Додатковість

Супермодулярність Інституціональне Напруження (несумісність)

Зв‘язність

Типи інституціональної комплементарності

Горизонтальна Ієрархічна

Ізоморфна

Поліізоморфна

Рис. 5. Основні типи інституціональної комплементаності

Кожний з рівнів інституціональної системи (рис. 6) включає блоки інститутів, що забезпечують комплексне забезпечення виконання відповідних функцій. Цінності

Ідеологічні інститути

Політичні інститути

Правові інститути

Економічні інститути

Рис. 6. Ієрархічна комплементарність інституціональної структури суспільства

Так, основними інституціональними блоками економічної системи суспільства є системи виробничих відносин, фінансова, корпоративного управління, організації виробничої діяльності, освіти і професіональної кваліфікації, забезпечення інноваційної активності, соціальної підтримки населення (рис. 7). Ієрархічна комплементарність передбачає підпорядкованість інститутам більш високого рівня. Економічні інститути включені в ієрархію правові – політичні – ідеологічні інститути, що будуються згідно з базисними принципами, які задають загальновизнані в суспільстві соціальні ціннісні орієнтації.

Виробничі відносини

Система освіти та професійної підготовки

Фінансова система

Соціальна підтримки

Виробнича система

Корпоративне управління

Інноваційна система

Рис. 7. Горизонтальна (ізоморфна) комплементарність основних інституціональних блоків економічної системи

84

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки Горизонтальна комплементарність передбачає рівноположеність інститутів між собою (рис. 7). Вона забезпечується існуванням певного спільного принципу, якому рівно підпорядковуються всі включені в групу інститути (інституціональний ізоморфізм). М. Аокі звертає увагу на існування в системі японського корпоративного управління відношень напівізоморфізму. Це ситуація, коли єдиний інституціональний комплекс формується під впливом двох протилежних за своїм соціальним змістом принципів – коммунітаризму та індивідуалізму [8, с. 365–385]. Така ситуація характерна не лише для японських корпорацій. В умовах глобалізації суб‘єкти господарювання отримують можливість і виявляються вимушеними шукати шляхи інтеграції ефективних стратегій ведення бізнесу, навіть коли ті спираються на принципи, протилежні загальновизнаним в даному суспільстві. Так було у випадку запозичення англосаксонськими країнами континентальної системи соціального захисту населення. У 90-х роках навпаки, європейські країни активно запозичували американський досвід у сфері індивідуалізації трудових відносин, професійної освіти, фінансування діяльності корпорацій. Інституціональний поліізоморфізм перетворюється в умовах сучасної економіки у важливий чинник забезпечення інноваційної активності та, в решті решт, конкурентоспроможності національної економічної системи. Розглянуті нами складові інституціональної системи та типи комплементарного зв‘язку між ними дозволяють на прикладі основних сучасних моделей соціально-економічних систем виявити закономірності комплементарного взаємозв‘язку між окремими елементами інноваційних систем і на цій підставі прогнозувати напрямки розвитку відповідної системи в Україні. Акцентуємо увагу на англосаксонській соціальноекономічній моделі (СЕМ) (ринковий капіталізм), далекосхідній патріархальній корпоративній СЕМ (капіталізм мезокорпорацій), європейській корпоративній СЕМ (соціал-демократичний капіталізм), яку в свою чергу розподіляють на Центрально-, Північно- та Південноєвропейську моделі. Характерними рисами соціальної спрямованості ціннісних орієнтацій країн ринкового капіталізму, що впливають на характер інноваційної системи, і це одночасно підтверджують різні дослідження ціннісних орієнтацій є індивідуалізм, зважене відношення до невизначеності, невелика дистанція влади, короткотермінові орієнтації у часті, переважна орієнтація на майстерність, афективна автономія, потяг до самовираження. Цілком закономірним виглядає ізоморфний характер інституціональної комплементарності з акцентом на ринкові відносини між СІВ. Ідеологічні, політичні та правові інститути спираються на індивідуалізм, федералізм та загальне право. До основних елементів інституціональної інфраструктури послідовно слід віднести ринок, великі корпорації, місцеві спільноти. Виробничі відносини будуються на принципах індивідуалізму та децентралізації. Формування професійних знань і навичок – проблема робітника, кваліфікація – його особистий капітал. Оплаті підлягає не він, а результати конкретної діяльності. Ринок праці характеризується високим динамізмом, ні наймані працівники ні роботодавці виявляються незацікавленими вкладати власні ресурси в отримання специфічних знань. Основне джерело фінансування – біржа. Ключова роль в оцінці діяльності належить акціонеру – аутсайдеру. Критерій – поточна динаміка цін акцій та розмір дивідендів. В результаті менеджмент зорієнтований на короткострокові цілі. Державне та доброчинне фінансування на грантовій основі фундаментальних досліджень та питань, що складають загальнонаціональний інтерес доповнюється корпоративним фінансуванням прикладних розробок. Змагальність у науковій сфері. Акцент на захисті інтелектуальної власності. В результаті – високий динамізм інновацій. Отримують розвиток технологічні, процесуальні інноваії; радикальні інноваційні проекти в нових сферах, що можуть вимагати значних коштів на впровадження, підлягають відносно легкій кодифікації, здатні принести швидкий результат. Формування ринків нових продуктів. Орієнтація на міжнародне співробітництво. Статус партнера залежить від розмірів економіки. Витоки мезокорпоративізму містяться в колективістських соціальних орієнтаціях ціннісної системи, негативному відношенні до невизначеності, вищою за помірну дистанцією влади, довгостроковими орієнтаціями у часі, афективною автономією, майстерністю. Інституціональна архітектоніка будується на коммунітаризмі, унітаризмі та змішаному (з елементами загального цивільного та традиційного) праві. Основні елементи інституційної інфраструктури – великі корпорації, мережеві структури, держава, ринок. Інституціональна комплементарність має переважно ізоморфно-коммунітаристський характер з включенням елементів індивідуалізму, засновується на принципах солідаризма та мобільності в межах мережі. Виробничі відносини мають патріархально-корпоративістський характер. Основне джерело фінансування інновацій – банк, включений в структуру мережі, отримали розвиток фінансові установи, але вони також включаються в склад відповідних мереж (кейрецу). Отже фінансування інновацій має внутрішньо мережевий характер і зорієнтоване на довгострокові проекти. Має місце певний розрив з академічною наукою. Акціонер – інсайдер. Мотивація менеджменту має довгостроковий характер. В умовах пожиттєвого найму, аналогічних відносин в неформальній мережі СІВ виявляються зацікавленими у формуванні спеціальних знань та навичок як корпоративного (мережевого) капіталу. Формується ―мовчазне, неявне, неформалізоване, слабоформалізоване знання‖, як власність мережі. В результаті розвиток отримують організаційні інновації засновані на координації та акумуляції знань, що носять послідовний характер, спрямовуються на удосконалення продукції, підвищення її якості. Адаптація продукту відповідно до фази його життєвого циклу з швидкою інновацією у відповідний момент. Орієнтація на іноземні ринки збуту. Запозичення технологій від імітації до її перевтілення. В інноваціях переважають сектори автомобілебудування, робототехніки, електроніки. Об‘єднана континентальна корпоративна СЕМ має як спільні риси, так і специфічні особливості, що відрізняють країни окремих регіонів. З Півночі на Південь відбувається певне зміщення акцентів в ціннісних 85 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки орієнтаціях з переважного до поміркованого індивідуалізму, від зваженого до негативного відношення до невизначеності, незначної до суттєвої дистанції влади, помірної до короткочасової орієнтації. Спільним лишається егалітаризм, інтелектуальна автономія. Основу ієрархії інститутів становлять корпоративізм, федералізм, цивільне право з елементами загального, особливо відчутними на півночі. Інституціональна комплементарність має виражено поліізоморфний характер з акцентом на індивідуалізмі. Корпоративізм – інструмент його поєднання з колективізмом. Акцент в інституційній інфраструктурі зроблено на корпорації (в тому числі сімейні), мережі (особливо південь), державу, ринок, місцеві спільноти. Трудові відносини будуються на централізовано (Північ) або частково централізованому укладанні договорів з участю профспілок, підприємців і держави. У формуванні професійних знань приймають участь працівники, підприємства і держава, відповідно спеціальні знання розглядаються як суспільний капітал. Фінансування інновацій переважно через афільовані банківські структури, має довгостроковий характер. Держава підтримує суспільно важливі інноваційні проекти, фірми – комерційні. Акціонер – швидше інсайдер, менеджмент зацікавлений у довгостроковому успіху підприємства. Інновації зосереджуються переважно в сферах, що не вимагають значних фінансових ресурсів (особливо Північ) – ІТ-технології, програмування, сфера послуг, сферах, що вже отримали суттєвий розвиток. Вони мають організаційний, послідовний, інкрементальний характер, спрямовані на підвищення якості продукту. Поступова адаптація до змін ринку. Орієнтація перш за все на внутрішньорегіональне співробітництво. Залежність від особли-востей і масштабів економіки країни. Переважають сектори охорони здоров‘я, безпеки, космос, автомобіле-будування. Навіть узагальнений огляд демонструє комплементарність між ціннісними засадами, ключовими інститутами та особливостями інноваційних систем країн, що формують основні моделі економічного устрою сучасності. Коли ж мова йде про формування цілісної системи інноваційного розвитку, як частини єдиної інституціональної системи України, ми початково маємо справу з проблемою відсутності єдиної ціннісної підстави її формування. Витоки амбівалентності національної культури містяться в протиречному поєднанні природного середовища господарювання, яке стимулює розвиток індивідуалізму з історично привнесеними колективістськими початками культури, що містяться в православ‘ї, складали основу російської, радянської культури. Спроба методами ―шокової терапії‖ виключити з інституційної системи, що створювалась, інститути засновані на цінностях колективізму провалилась. В результаті замість цілісної інституційної системи ми отримали, використовуючи загальновизнані міжнародні порівняння, ―велику інституціональну салатницю‖ або ―каструлю з інституційною вермішеллю‖, як на горизонтальному, так і на вертикальному рівні зв‘язку між окремими інститутами. Відсутність інституціональної комплементарності між діючими інститутами можна вважати основною причиною низької ефективності функціонування економічної системи, в тому числі й підсистеми, що покликана забезпечити успіх інноваційного розвитку. Справа навіть не в амбівалентності національних цінностей, досвід європейських країн демонструє можливість створення ефективних інституціональних систем, заснованих на поліізоморфній комплементарності. Необхідні цілеспрямовані зусилля з формування взаємоузгодженого інституціонального комплексу, елементом якого повинна стати інноваційна система. Висновки і перспективи подальших досліджень. Комплементарний підхід до вивчення інституціональної складової національних систем забезпечення інноваційного розвитку дозволяє виявити взаємозалежність між характером інноваційного розвитку, ціннісними основами національної культури господарювання та інституціональними системами, що склалися в окремих країнах та їх групах. Дослідження змісту та механізмів формування вертикальної та горизонтальної комплементарності, комплементарного поліізоморфізму інституціональних систем, в тому числі і в інноваційній сфері сприятиме зростанню якості прогнозування і управління інституціональним розвитком. Література 1. Devid P. Clio and Economics of QWERTY // American Economic Rewiew. – 1985. – Vol. 75. – P. 332–337.

2. Aoki M. Contingent Governance of Teams: Analysis of Institutional Complementarity // International Economic Review, 1994, Vol. 35, p. 657 – 676.

3. Липов В. Социально-экономические системы и их трансформация: фактор институциональной комплементарности // Вісник інституту економіки та прогнозування НАН України. – 2009. – С. 29–33.

4. Липов В. Комплементарность институтов как фактор институциональной обусловленности экономических циклов // Матер. ІІ междунар. науч. конф. ―Инновационное развитие экономики России: ресурсное обеспечение‖, МГУ, 23–24 апреля 2009. – http:// www.econ.msu.ru/cmt2/lib/a/1430/ file/Lipov_V_V.doc.

5. Кирдина С. Институциональные матрицы и развитие России. – Новосибирск, 2001. – 308 с.

6. Бессонова О. Раздаточная экономика России. – М.: РОССПЭН, 2006. – 144 с.

7. Липов В. Міжнародна економіка: світова економіка та міжнародні економічні відносини. Модуль 1. Світова система господарювання. Навч.-практ. посібник. – К.: Професіонал, 2008. – 368 с.

8. Аокі М. Фирма в Японской экономике. – СПб.: Лениздат, 1985. – 431 с.

9. Schwartz S. Culture value orientations. Nature and Implications of National Differences. – M.: SU HSE, 2008. – 62 p.

86

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки

УДК 330.341(477.8)

С.Д. ЩЕГЛЮК Інститут регіональних досліджень НАН України

МЕХАНІЗМИ СТИМУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ І КОНЦЕНТРАЦІЇ РЕСУРСІВ ЕКОНОМІКИ РЕГІОНУ Розкрито проблематику формування механізму стимулювання інноваційної діяльності в Карпатському регіоні. Здійснено оцінку динаміки інноваційного розвитку Карпатського регіону. Висвітлено перспективи та нові можливості стимулювання інноваційного розвитку макрорегіону за рахунок удосконалення механізмів стимулювання інноваційної діяльності на основі моніторингу стану інноваційної сфери економіки регіону, прогнозування тенденцій розвитку нових технологій – Форсайту.

The article deals with the problem of stimulating the innovative activity in the Karpatsky region. The author evaluates the dynamics of innovative development in the region and highlights the new trends and possibilities in stimulating the innovative development of the macroregion by means of improvement of innovative activity. Невирішеність проблемних питань розвитку інноваційної діяльності в регіонах України, здійснення управління нею зумовила необхідність дослідницького пошуку розробки дієвого механізму стимулювання інноваційної регіональної політики та концентрації уваги та ресурсів на пріоритетних напрямах інноваційної сфери. Зарубіжним досвідом доведено, що результативність інноваційної політики залежить від спроможності урядів країн правильно і своєчасно обирати механізми її реалізації з урахуванням зростаючої ролі знань, інновацій та творчості у суспільстві [1, с. 197]. Реалізація інноваційної політики в регіонах України здійснюється фрагментарно, хаотично, в залежності від сформованої інноваційної інфраструктури та дій органів влади, місцевого бізнесу, характеризується низьким (недостатнім) рівнем залучення інтелектуального потенціалу регіону та слабкими міжрегіональними зв‘язками. Водночас, існування різноманітних підходів до підвищення ефективності регіональної інноваційної політики зумовлюють необхідність розробки організаційно-економічного механізму, здатного поєднати всі сторони та етапи інноваційного процесу, який на сьогодні характеризується розривом між стадіями процесу, що відображається у незатребуваності та непідготовленості розробок і винаходів до комерціалізації. Такий механізм, на думку вчених, повинен враховувати сукупність суб‘єктів, організаційних, економічних, ресурсних, правових, методич-них та інших складових його елементів, форм взаємодії з урахуванням впливу об‘єктивно виникаючих мотивів поведінки і суб‘єктивних інтересів, а також послідовності реалізації заходів, спрямованих на підвищення інноваційного розвитку регіону [2, с. 182]. Питаннями пошуку ефективного організаційно-економічного механізму управління, активізації інноваційної діяльності займалися такі провідні вітчизняні вчені як О. Алимов, О. Амоша, П. Борщевський, А. Валюх, В. Геєць, Б. Данилишин, Е. Зінь, С. Ілляшенко, М. Корецький, Л. Федулова та інші. Л.І. Федулова вважає головним напрямом інноваційної політики вдосконалення механізмів програмноцільового фінансування, у тому числі визначення нових пріоритетів і критичних технологій та інструментів стимулювання інноваційної діяльності (венчурні фонди, технопарки, непрямі механізми регулювання), увага до кадрових проблем науки [1, с. 101]. На думку Е. Зіня та А. Валюха, одним з першочергових завдань побудови механізму розвитку регіональної інноваційної діяльності має стати створення на державному рівні правового й економічного механізмів розробки і впровадження новітніх технологій та інновацій в практичну діяльність [3]. Завданнями економічного механізму стимулювання інноваційної діяльності вони вважають: 1. Формування економічної політики щодо використання новітніх технологій, напрямів і пріоритетів, а також їх підтримки.

2. Визначення реальних і перспективних джерел фінансових ресурсів, необхідних для реалізації передбачених напрямків розробки та використання новітніх технологій: централізоване фінансування, державна підтримка; зовнішні та внутрішні інвестиції; кошти сектора домашніх господарств (населення); кошти банківської та фінансової системи (кредити, вільні кошти); інші джерела фінансових ресурсів.

3. Стимулювання і розвиток ―венчурного підприємництва‖ як особливої форми фінансового капіталу.

4. Розробка конкретних відповідних етапам інноваційного процесу – економічних і правових підойм для стимулювання використання вже наявних, а також створення та впровадження перспективних технологій (через податки, кредити, відсотки, бюджет, ціни, мита, субсидії тощо).

5. З огляду на важливе місце матеріальних і трудових ресурсів у ресурсному забезпеченні створення новітніх технологій пропонується передбачати: прогнозний обсяг вітчизняних матеріальних ресурсів, що дозволить визначити внутрішні та зовнішні матеріальні ресурси, на які слід розраховувати в майбутньому при розробці та використанні новітніх технологій; Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

87

Економічні науки підготовку та перепідготовку необхідних кадрів, які б відповідали потребам створення теоретичних основ розробки новітніх технологій, їх впровадження і практичного використання для виробництва нових товарів і надання послуг [3]. Як бачимо, у вітчизняній практиці реалізації регіональної інноваційної політики є достатньо напрацювань, які б могли лягти в основу формування та реалізації дієвого механізму стимулювання інноваційного розвитку регіонів та розробки пріоритетних напрямів. Однак, їх неспроможність гальмується низкою факторів, серед яких є недостатнє фінансове забезпечення, відсутність державних замовлень, що в умовах економічної кризи унеможливлює завершення існуючих та запровадження нових інноваційних проектів. Тому, в основу ефективного механізму стимулювання інноваційної сфери регіону мають бути закладені нові принципи, які б дозволили зосередитися на пріоритетних напрямах для збереження коштів та людських ресурсів (у вигляді кваліфікованих кадрів, перспективних інноваторів та винахідників тощо). Розглянемо ситуацію в інноваційній діяльності Карпатського регіону (у складі Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської та Чернівецької областей). Світова фінансова криза застала економіку Карпатського регіону в момент її трансформації до постіндустріальної економіки, що в свою чергу може позначитися на його подальшому розвитку. Оскільки достеменно невідомо, яким чином розгортатимуться події, а також момент виходу з кризової ситуації. Розпочаті та недофінансовані проекти модернізації та реструктуризації промислового виробництва регіону можуть бути згорнуті, що в свою чергу викличе зміни траєкторії трансформації. Відомо, що лише інновації є потужним чинником трансформації структури економіки, оскільки змушують шукати нові можливості розвитку, стимулюють появу нових видів економічної діяльності, впливають на процеси модернізації, тим самим сприяють інтенсифікації соціально-економічного розвитку регіону. Таким чином, динаміка структурних змін економічного розвитку регіону визначається ефективністю інноваційних процесів у ньому, які виступають домінантним чинником підвищення конкурентоспроможності та економічної безпеки. Стан та особливості інноваційного розвитку Карпатського регіону. Проаналізуємо розвиток інноваційної діяльності в Карпатському регіоні, визначимо раціональність та можливість активізації існуючих механізмів стимулювання інноваційної сфери та формування механізмів визначення галузевих та регіональних інноваційних пріоритетів, виходячи із ситуації, що склалася. Як засвідчують статистичні дані, інноваційна діяльність Карпатського регіону впродовж останніх дев‘яти років перебуває в умовах перманентного розвитку, а також підпадає під загальні тенденції скорочення параметрів інноваційної сфери в Україні.

40 37,3 35 30,6

Питома вага, %

30

27,9 25 20 15 10

18 17,4 13,4 11,4 7,3

5

14,9 14,8 13,7 12,9

13,7 13,7 11,9 11 10,5

8,2 6,2

13,6 12,9 11,3 11,2 10,1 8,4

17,4 18,2 15,8

17,3 16,9

14,2

13 12,2 12,1

8,8

0 2000

2004

2005

2006

2007

2008

Роки Україна Івано-Франківська

Карпатський регіон Львівська

Закарпатська Чернівецька

Рис. 1. Динаміка кількості інноваційно-активних підприємств у промисловості України та Карпатського регіону* *Джерело: офіційний сайт Державного комітету статистики України www.ukrstat.gov.ua

Як видно з рис. 1, циклічний розвиток інноваційної діяльності у трьох областях Карпатського регіону, починаючи з 2005 р. виходить на фазу активізації – підвищення, окрім Закарпатської області, для якої таким підйомом характеризувався період 2007–2008 рр. Слід зазначити, що світова економічна криза 2008 р. не могла не позначитися на інноваційній діяльності, але її прояв був дещо подовжений в часі, оскільки віддача від інновацій має певний часовий лаг, та й розпочаті проекти розраховані були на тривалий період. Важливо те, що розвиток інноваційної діяльності регіону узгоджується із загальним підйомом інноваційно-активних підприємств в Україні, що припадає в часі на період 2006–2008 рр. Протягом зазначеного відрізку часу відбулися зміни у нормативно-правовому регулюванні інноваційної сфери, що відобразилося у прийнятті таких документів, які спрямовані на стимулювання та активізацію інноваційної діяльності, зокрема, Постанова КМУ від 29 листопада 2006 р., № 1657 ―Деякі питання організації діяльності технологічних парків‖, закон України ―Про науковий парк ―Київська політехніка‖, 22.12.2006, № 523 – V; проект закону України ―Про внесення змін до деяких законів України щодо стимулювання інноваційної діяльності‖ та проект 88

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки розпорядження КМУ ―Про схвалення розвитку національної інноваційної системи та затвердження плану заходів щодо її реалізації‖, розпорядження КМУ ―Про схвалення Концепції державної цільової економічної програми ―Створення в Україні інноваційної інфраструктури на 2008–2012 роки‖ (2007 р.). Активно продовжувалась робота із удосконалення нормативно-правового супроводу інноваційної сфери у 2008–2009 рр. Надбанням цього періоду стали: ―Концепція державної програми розвитку системи інформаційно-аналітичного забезпечення реалізації державної інноваційної політики та моніторингу стану інноваційного розвитку економіки‖ (розпорядження Кабміну № 439, 2008 р.), Постанова КМУ № 447 про ―Державну цільову програму ―Створення в Україні інноваційної інфраструктури‖ на 2009–2013 роки‖ (2008 р.). Слід зазначити, що протягом 2001–2006 рр. проводилася постійна робота з удосконалення закону ―Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків‖ та нормативно-правової бази з формування мережі наукових парків в Україні як нової форми впровадження галузевих інноваційних програм, що знайшла своє логічне завершення у законі України ―Про наукові парки‖, який був прийнятий Верховною Радою України 25 липня 2009 року. Цей закон регулює правові, економічні, організаційні відносини, пов‘язані із створенням та функціонуванням наукових парків, і спрямований на інтенсифікацію процесів розроблення, впровадження, виробництва інноваційних продуктів та інноваційної продукції на внутрішньому та зовнішньому ринках [4]. Позитивно вплинуло на інноваційну сферу пожвавлення інвестиційної та ділової активності в регіоні. Всі ці фактори помітно покращили інноваційне середовище і забезпечили ефективне стимулювання інноваційного розвитку. Зазначимо, що зарубіжний та вітчизняний досвід засвідчив, що саме державі належить виключна роль регулювання та стимулювання інноваційної діяльності. Оскільки вона володіє потужним впливом на інноваційний процес за допомогою економічних методів прямої та опосередкованої дії з метою підтримки конкурентоспроможності інноваційної продукції. Зазначимо, що основними методами стимулювання інноваційної діяльності на сьогодні в Україні є: – методи прямої дії (адміністративного регулювання, які орієнтовані здебільшого на результат інноваційної діяльності): субсидування, податкові пільги, страхування інноваційних ризиків, пільгове кредитування інноваційної діяльності, митні пільги тощо; – методи непрямої дії (опосередкованого регулювання, спрямовані на формування сприятливого інноваційного середовища, визначаються дією інституційних факторів): підвищення кваліфікації, оплата навчання працівникам, премії, підтримка системи патентування, формування нових форм організації інноваційної діяльності: сприяння утворенню ―центрів кристалізації інновацій‖, стимулювання попиту на інноваційний продукт тощо. Досвід зарубіжних країн доводить успішність таких непрямих методів регулювання як: надання позик, зниження ставок податків на прибуток, податковий кредит на приріст обсягів досліджень та розробок, виключення з прибутку, що оподатковується, поточних видатків на НДДКР, пільговий режим оподаткування видатків на НДДКР при між фірмовій кооперації, звільнення від сплати податку на прибуток та капітал ризикових інноваційних фірм [5]. Як показали результати досліджень, вітчизняна практика підтримки інноваційної діяльності є недостатньо ефективною. Перевага надається виключно методам прямого адміністрування. На нашу думку, удосконалення механізмів стимулювання інноваційної діяльності повинно відбуватися на основі моніторингу стану інноваційного розвитку економіки регіону, прогнозування тенденцій розвитку технологій тощо. Важливого значення набувають методики оцінки інноваційного потенціалу регіону, визначення галузевих та регіональних технологічне передбачення, яке в наукових колах заходу відоме під назвою Форсайт. На відміну від більшості країн світу, вітчизняним законодавством не передбачено стимулювання залучення у інноваційну сферу позабюджетних коштів, не стимулюються витрати промисловості на наукові дослідження і розробки, а також інвестиції в інноваційну сферу з боку банків та інших інвесторів, які активно застосовують венчурний капітал.

12000000

10000000

Тис. грн.

8000000

6000000

4000000

2000000

0 2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

Роки

Україна

Карпат ський регіон

Рис. 2. Динаміка обсягів витрат на інноваційну діяльність у Карпатському регіоні та в Україні* *Джерело: розраховано автором за даними збірника “Регіони України”, 2008 р.

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

89

Економічні науки Результати дослідження показали, що динаміка обсягів фінансування інноваційної діяльності Карпатського регіону є перманентною, натомість витрати на інноваційну діяльність в Україні загалом мають тенденцію до зростання (див. рис. 2). Детальний аналіз структури розподілу витрат на інноваційну діяльність за джерелами фінансування показав, що мізерна частка, яка виділяється з держбюджету на інноваційну діяльність Карпатського регіону скоротилася у 2008 р. у 3,8 рази, у порівнянні із попереднім (рис. 3). Таке скорочення обсягів фінансування пояснюється наслідками кризи, а також несистемною регіональною інноваційною політикою та неефективністю механізмів стимулювання інновацій.

1400000 1200000

Тис.грн.

1000000 800000 600000 400000 200000 0 2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

Роки власні кошти

державний бюджет

кошти іноземних інвесторів

інші джерела

Рис. 3. Динаміка структури витрат Карпатського регіону на інноваційну діяльність за джерелами фінансування* *Джерело: розраховано автором за даними Головного управління статистики Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Чернівецької областей: (http://www.stat.uz.ua/statinfo/nauka/finans_innov_r.pdf; http://stat.if.ukrtel.net/EX_IN/NI6.HTM; http://stat.lviv.ua/ukr/si/year/2008/t079908_6.pdf; http://www.oblstat.cv.ukrtel.net/statinf/naukain/vpr.htm)

За оцінками вітчизняних вчених, інноваційний потенціал Карпатського регіону є низьким на фоні інших областей та макрорегіонів України (табл. 1). Таблиця 1 Групування регіонів за рівнем інноваційного потенціалу у 2007 р.

Значення рейтингу, Rj 1,000 ≤ Rj < 3,000 0,500 ≤ Rj < 1,000 0,300 ≤ Rj < 0,500 0,000 ≤ Rj < 0,300

Рівень інноваційного потенціалу Регіон Дуже високий м. Київ, Харківська, Донецька Високий Запорізька Середній Дніпропетровська, Львівська, Сумська, Миколаївська, Одеська Низький Автономна Республіка Крим, Київська, Кіровоградська, Луганська, Полтавська, Чернігівська, Вінницька, Черкаська, Житомирська, Івано-Франківська, Закарпатська, Волинська, Тернопільська, Херсонська, Чернівецька, Рівненська, Хмельницька, м. Севастополь

* Джерело: Федулова Л. Оцінка рівня інноваційно-технологічного розвитку регіонів http://www.niss.gov.ua/monitor/oktober08/18.htm

Перспективи та можливості стимулювання інноваційного розвитку Карпатського регіону. З метою концентрації ресурсів та нарощування рівня інноваційного потенціалу вважаємо за доцільне в умовах кризи переглянути пріоритетні напрями кожної області макрорегіону, зосередитися на тих проривних напрямах, які мають стратегічне значення та конкурентні переваги, спроможні забезпечити лідерство Карпатського макрорегіону в певному сегменті внутрішнього та зарубіжного ринків інновацій. Низький рівень інноваційного потенціалу передбачає відповідний вибір стратегій інноваційного розвитку, які вони можуть використовувати. Із виділених вченими стратегій розвитку для інноваційної діяльності Карпатського регіону найбільш оптимальною є: стратегія внутрішньогалузевої диверсифікації, яка використовується за низького попиту на інноваційну продукцію [6]. Детальнішу характеристику особливостям реалізації потенціалу та виявлення точок кристалізації інновацій, що особливо потребують стимулювання дає аналіз інноваційно-активних підприємств промислової діяльності за їх територіально-галузевою структурою. Дослідження рівня економічного розвитку виробництва 90

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки та динаміки технологічних зрушень у структурі промислового комплексу регіонів України виявили, що лідерами виступають лише ті регіони, де поєднані промисловість з науково-технологічною сферою (м. Київ, Харківська, Дніпропетровська, Львівська, Донецька та Одеська області), вони є найбільш інвестиційнопривабливими та конкурентоспроможними [6]. Однак, в умовах кризи саме старопромислові райони Донецької, Дніпропетровської та Харківської галузей виявилися дуже вразливими. Вважаємо, що саме в скрутній кризовій ситуації інноваційна діяльність має всі шанси сприяти інтенсивному розвитку промисловості, забезпечивши випуск конкурентоспроможної продукції та активніше вплинути на процеси реструктуризації, яка неодмінно впливатиме на успішний вихід з кризи. Відомо, що першими зазнали значних збитків підприємства металургійної, будівельної та нафтохімічної галузей через несприятливу ринкову кон‘юнктуру на зовнішніх ринках та слабку орієнтацію на внутрішній ринок, а також внаслідок скорочення споживчого попиту на продукцію. Важливо оцінити технологічну структуру промисловості та інноваційну діяльність за видами промислової діяльності, щоб мати змогу пояснити існуючий стан розвитку промисловості регіону та намітити проривні точки поступу з метою стимулювання й підтримки пріоритетних видів діяльності, надання їм першочергової державної підтримки. Оцінка розбіжностей, що існують між рівнями економічного розвитку виробництва у структурі регіонального промислово-інноваційного комплексу, дала змогу вченим [6] оцінити технологічну структуру видів економічної діяльності регіонів України. Зазначимо, що за зазначеними оцінками, технологічна структура Львівської області є доволі прогресивною та диверсифікованою, що дає підстави розглядати її як локомотив соціально-економічного зростання для всього Карпатського регіону. Сприятиме активізації інноваційної діяльності в регіоні створення у Львові одного з десяти національних інноваційних кластерів, що визначені згідно зі стратегічними пріоритетними напрямами інноваційної діяльності: ―Біотехнології‖ [7]. На жаль, вітчизняний статистичний облік не надає детальної інформації щодо технологічної структури промисловості, а також не веде спостереження за інноваціями в сфері послуг та сільському господарстві. Крім того, існує невизначеність із визначенням та критеріями оцінки високих технологій. На нашу думку, тільки виведення високих технологій у групу інноваційних пріоритетів дасть змогу новим технологіям отримати належний розвиток, державну підтримку, а також високу готовність суспільства до впровадження інновацій. Однак, існуюча низька частка підприємств високих технологічних укладів (5 і 6-го) і домінування низько-технологічних укладів, які щедро підкріплені інвестиційними внесками лобіюються інтересами представників великого регіонального бізнесу потребують узгоджених дій бізнесу, влади, громадськості. У діяльнісно-видовій структурі промислової діяльності серед інноваційно-активних підприємств Карпатського регіону домінують підприємства харчової промисловості, машинобудування, легка промисловість (а саме текстильне виробництво, що розвивається в основному на давальницькій сировині та нових іноземних технологіях), а також хімічна та нафтохімічна промисловість. Особливістю цих видів діяльності є те, що всі вони, окрім окремих видів машинобудування належать до третього технологічного укладу, що на жаль, не сприяє технологічному прориву та виходу на новий якісно інший рівень. До цього ще додамо недосконалість статистичного супроводу, що знижує ефективність обліку і представлення видів діяльності, що належать до вищих технологічних укладів. Така ситуація не сприяє переходу до нової структури промисловості, а призводить до консервації та ще більшому технологічному розриву між регіонами та сусідніми країнами (Угорщиною, Словаччиною, Польщею, Румунією). Крім того, наведений нами кількісний розподіл потребує уточнення, для цього варто оцінити рівень (питому вагу) інноваційної активності підприємств у % до кількості всіх промислових підприємств регіону. Це дасть змогу оцінити чутливість до інновацій та готовність їх впроваджувати за певними сферами промисловості. Отже, найбільша частка інноваційно-активних підприємств макрорегіону зосереджена у виробництві коксу та продуктів нафтопереробки (25 %), машинобудуванні (20 %), хімічній та нафтохімічній промисловості (18 %). Навіть такі високі показники для інноваційної діяльності видової структури Карпатського регіону не йдуть у порів-няння із частками інноваційно-активних видів промислової діяльності загальноукраїнського масштабу, а тим більше зарубіжних країн. Так, питома вага наукоємної продукції України на світовому ринку: в загальному обсязі реалізованої промислової продукції тільки 6,5 % мають ознаки інноваційності, в той час як в ЄС цей показник перевищує 60 %. Приріст ВВП за рахунок впровадження технологічних нововведень складає в Україні менше 1 %, тоді як в країнах з розвинутою ринковою економікою – від 60 до 90 % [8, с.47]. Знову ж таки приналежність зазначених видів до низьких технологічних укладів не сприяє переходу до нової технологічної структури, уповільнює темпи економічного зростання та продуктивності праці, оскільки інноваційна діяльність в межах традиційних видах економічної діяльності є низько ефективною або такою, що не призводить до суттєвих якісних, тобто проривних змін у технологіях. Комплекс заходів щодо удосконалення регіональної інноваційної політики, яка базується на пріоритетах інноваційного розвитку. З метою стимулювання регіональної інноваційної діяльності та концентрації ресурсів на пріоритетних напрямах інноваційної діяльності органам регіональної влади необхідно: 1) активізувати державне сприяння розвитку інноваційної діяльності через удосконалення існуючої системи законодавчих актів, що регулюють інноваційну діяльність та удосконалити систему захисту прав інтелектуальної власності; 91 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки 2) створити надійну державну фінансову підтримку розвитку інноваційного процесу, розробити ефективний організаційно-економічний механізм управління інноваціями і стимулювання інноваційної активності підприємств та творчої активності працівників; 3) удосконалити регіональну інноваційну політику шляхом перегляду та визначення стратегічних галузевих пріоритетів інноваційної діяльності через організацію дослідження технологічного та інноваційного прогнозування: Форсайту, а також розробити моніторинг з їх реалізації; 4) розробити ефективні механізми стимулювання попиту та пропозиції на інноваційну продукцію, сприяти формуванню ринку інновацій, а також створення інноваційного середовища регіону, яке б стимулювало розвиток нових ідей, сприяло поширенню нових знань, технологій, призводило до формування нових видів економічної діяльності; 5) сприяти забезпеченню інноваційної сфери регіону висококваліфікованими кадрами, стимулювати діяльність інноваторів та креативних особистостей, гарантувати їм правом інтелектуальної власності; 6) забезпечити залучення ефективних інвестицій у інноваційну діяльність, скерування їх у галузі вищих технологічних укладів з метою структурної перебудови економіки шляхом перерозподілу ресурсів із застарілих і традиційних виробництв у нові види економічної діяльності, що здатні забезпечити багаторазове підвищення продуктивності праці, ресурсозбереження та конкурентоспроможності; 7) забезпечити концентрацію фінансових ресурсів на пріоритетних напрямах інноваційного розвитку, створити певні організаційно-правові умови для інноваційного підприємництва та нових форм інноваційної діяльності; 8) сприяти впровадженню нових просторових форм інновацій для покращання якості інноваційного середовища регіону; 9) активізувати залучення інновацій в управління науково-технічною та інноваційною діяльністю на всіх рівнях управління. Специфіка соціально-економічного потенціалу Карпатського регіону визначає пріоритетними напрямами економічного розвитку аграрно-промисловий комплекс; транзитні перевезення, транспортування нафти, газу, електроенергії, послуги у сфері зв‘язку і телекомунікацій. Розгалужений рекреаційно-туристичний комплекс Українських Карпат при удосконаленні його інфраструктури спроможний приносити суттєві доходи. Такі ―локомотиви зростання‖ здатні забезпечити перерозподіл ресурсів і засобів у напрямі структурних інноваційних зрушень і дати поштовх усій господарській системі [ 9]. Для активізації інноваційного розвитку слід забезпечити максимальне сприяння органів регіональної та державного влади реалізації цілей, що спрямовані на піднесення інноваційного розвитку кожного з регіонів, що входять до складу Карпатського регіону, а також врахувати ці особливості при здійсненні узгодженої регіональної політики. Особливістю Карпатського регіону є розпорошення областей макрорегіону між трьома регіональними центрами інноваційного розвитку Державного агентства України з інвестицій та інновацій: до Карпатського регіонального центру входять Закарпатська та Івано-Франківська області, до Західного регіонального центру – Львівська, а до Південно-Західного – Чернівецька. На наш погляд, такий розподіл руйнує традиційні історичні, виробничі та ментальні зв‘язки між областями. Тому, на нашу думку, варто об‘єднати інноваційні ініціативи Карпатського макрорегіону з метою розбудови ефективної інноваційної інфраструктури та реалізації інноваційних проектів, які повинні бути зосереджені у пріоритетних напрямах інноваційного розвитку. Органам регіональної влади слід визначити два напрями побудови та реалізації організаційноекономічного механізму реалізації політики стимулювання інноваційного розвитку регіону: 1) розробка заходів організаційного характеру стимулювання інноваційної діяльності в регіонах; 2) формування інновацій в самій системі регулювання та управління інноваційною сферою. Особливу увагу слід зосередити на розробці організаційно-економічного механізму стимулювання попиту та пропозиції на інноваційні продукти; Узагальнюючи дослідження провідних вчених, існуюче законодавче забезпечення з інноваційної діяльності (зокрема закон України ―Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні‖, а також зміни до інших законодавчих актів, які регулюють та визначають правові рамки стимулювання інноваційної діяльності), регіо-нальні ініціативи підприємництва, власні розробки, пропонуємо такі пріоритетні напрями інноваційної діяльності для Карпатського регіону, які здатні активізувати інноваційну діяльність та сприяти формуванню перспективної ефективної галузевої структури промисловості регіону та підвищити її конкурентоспроможність: 1. Новітні ресурсозберігаючі технології, нові та відновлювані джерела енергії: 1.1 Впровадження технологій та обладнання для використання альтернативних джерел енергії.

1.2 Впровадження нових технологій в галузі лісопереробки, деревообробного виробництва тощо. Передбачається формування лісопереробного кластеру на базі лісопромислового сектору регіону з метою ефективного використання природо-ресурсного та виробничого потенціалу.

2. Удосконалення хімічних технологій та легкої промисловості: 2.1. Впровадження новітніх технологій в хімічній промисловості.

2.2.Впровадження нової продукції на підприємствах легкої промисловості.

92

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки 3. Високотехнологічний розвиток переробної та харчової промисловості: 3.1. Впровадження технологій з виробництва, збереження та переробки лісосировини, сільськогосподарської продукції.

3.2. Застосування нових продуктів у харчовій промисловості.

3.3. Застосування нових технологій в агропромисловому виробництві.

4. Охорона і оздоровлення людини та навколишнього природного середовища: 4.1. Заходи, спрямовані на охорону здоров‘я людини.

4.2. Заходи, спрямовані на охорону навколишнього природного середовища (протипаводковий захист, нові системи водовідведення та водозабезпечення).

5. Розвиток людського та інтелектуального капіталу.

5.1. Розвиток інноваційної культури суспільства.

5.2. Розвиток інноваційної інфраструктури (створення спеціалізованих цільових та приватних інноваційних фондів, бізнес-інкубаторів, технологічних фірм, інноваційних кластерів, інноваційних та венчурних бірж тощо). Наголосимо, що високою чутливістю і здатністю до інновацій володіє сфера послуг. Однак в силу відсутності статистичних даних, які б облікували статистичну діяльність у сфері послуг та сільському господарстві важко оцінити інноваційну діяльність регіону у повному обсязі та окреслити напрями її трансформації. Пропонуємо органами статистики розробити і включити в обіг інформацію по інноваціям у інших секторах економіки, а не лише у промисловості, а також розширити перелік інновацій згідно існуючих нових класифікацій (соціальних, екологічних, освітніх тощо). Органам регіональної влади слід сприяти формуванню нових напрямів інноваційної діяльності та появу нових центрів інноваційної діяльності: у Львові – потужного ІТ-кластеру, в Чопі – на базі СЕЗ – створення логістичного центру та технологічного парку у рамках СЕЗ та ТПР тощо. З метою активізації та стимулювання інноваційної діяльності Карпатського регіону як потужного чинника трансформації вважаємо за доцільне активно заохочувати інноваційні підприємства до міжнародного науково-технічного та інноваційного співробітництва. Регіональна інноваційна політика повинна стати найважливішим фактором виведення економіки із кризи та забезпечення її динамічного зростання. Література 1. Федулова Л.І. Проблеми винахідницької діяльності в Україні: регіональний аспект / Л.І. Федулова // Стратегічні пріоритети. – 2009. – № 1. – С. 197–204.

2. Ковальова Ю.М. Механізм регулювання соціально-економічного розвитку регіону на основі формування кластерів / Ю.М. Ковальова // Актуальні проблеми економіки. – 2008. – № 4. – С. 179–187.

3. Зінь Е., Валюх А. Механізм розвитку регіональної інноваційної діяльності [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.ashsu.org/index.php?module=pagemaster&PAGE_user_op=view_page&PAGE_id=403 4. Наукові парки отримали спеціальний закон [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.in.gov.ua/index.php?get=news&id=1911 5. Бажал Ю.М. Економічна теорія технологічних змін: навч. посібник / Ю.М. Бажал. – К. : Заповіт, 1996. – 240 с.

6. Федулова Л. Оцінка рівня інноваційно-технологічного розвитку регіонів [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/monitor/oktober08/18.htm 7. Визначено порядок створення та функціонування національних інноваційних кластерів [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.in.gov.ua/index.php?get=news&id=1889&page=2 8. Бунтовский С.Ю. К вопросу о создании условий развития инновационной деятельности / С.Ю. Бунтовский // Напрями і моделі трансформації інноваційної діяльності у контексті міжнародної інтеграції: тези доп. і повідом. Міжнар. наук.-практ. конф. (Донецьк, 18–19 жовтня 2007 р.) / НАН України. Ін-т економіки пром-сті; редкол.: О.І. Амоша (відп. ред.) та ін. – Донецьк, 2007. – С. 47.

9. Що таке український прорив. План дій на завтра очима голови УСПП [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.umoloda.kiev.ua/number/339/159/12268

УДК 330.341.1:332.1

А.П. ПАВЛЮК Рада по вивченню продуктивних сил України НАН України

ПЕРЕДУМОВИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКИХ РЕГІОНІВ У статті проаналізовано особливості інноваційного розвитку регіонів України, здійснено групування регіонів за характером інноваційних процесів. Визначено головні чинники динаміки регіонального інноваційного процесу. Обґрунтовано необхідність активного регулювання регіонального інноваційного розвитку на основі державно-приватного партнерства. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

93

Економічні науки In the article the author analyzes the innovative development of Ukrainian regions and makes the grouping of regions depending on the character of innovative process. The author also defines the main factors of regional innovative process and proves the necessity of active management in regional innovative development on the principles of government-private partnership. Процеси інтеграції України у високотехнологічне конкурентне середовище зумовили необхідність формування інноваційної моделі розвитку, в якій роль головного джерела довготривалого економічного зростання відіграють наукові надбання та їхнє технологічне застосування. Наука й інновації розглядаються не тільки як фундамент і інструмент підвищення конкурентоспроможності й безпеки, але і як базовий елемент суспільства нового типу, заснованого на знаннях [1, с. 37]. Інноваційний чинник сьогодні є визначальним для формування конкурентоспроможності економіки як на загальнодержавному, так і регіональному рівнях. Перехід до інноваційної моделі розвитку регіональної економіки дозволить стабілізувати та забезпечити сталий розвиток економіки держави в цілому з максимальним врахуванням та використанням місцевих природних, сировинних, інших особливостей регіонів, ефективно застосувати науковий, виробничий і ресурсний потенціал регіонів. Здатність ефективно використовувати інновації є найбільш дієвим інструментом підвищення продуктивності праці і залучення іноземних інвестицій. Державною стратегією регіонального розвитку України одним із головних завдань регіональної політики визначено реструктуризацію економічної бази регіонів на новій технологічній основі [2]. Інноваційна спроможність регіону є домінуючим чинником формування його конкурентоспроможності в майбутньому, адже саме інновації дозволяють створити стратегічні переваги в конкурентних сферах. Проблеми інноваційного розвитку національної економіки вже тривалий час досліджуються вітчизняними вченими, зокрема В.М. Гейцем, В.П. Семиноженком, Б.Є. Кваснюком, А.І. Мокієм, Я.А. Жалілом та багатьма іншими. Утвердження інноваційної моделі економіки визначено ключовим пріоритетом стратегії соціально-економічного розвитку України [3, с. 112]. Активно формується законодавчо-нормативна база інноваційної діяльності. Проте проблеми інноваційного розвитку регіонів почали досліджуватись відносно недавно, коли актуалізувались питання регіонального розвитку держави. Зокрема, регіональним аспектам інноваційного розвитку присвячені праці Л.І. Федулової, П.Т. Бубенка, Л.А. Яремко. Значний вплив регіонального фактора на ефективність інноваційної діяльності актуалізує необхідність оцінки інноваційного потенціалу регіонів, дослідження чинників та перспектив інноваційного розвитку та формування регіональних аспектів державної інноваційної політики. На сучасному етапі саме успішний регіональний інноваційний процес становить основу для переходу економіки країни на більш високий технологічний рівень і для підвищення її конкурентоспроможності. До головних чинників інноваційного розвитку регіональної економіки належать: наявність в регіоні промислових підприємств, виробнича база та технологічний рівень яких дозволяє запроваджувати інновації й виробляти в достатніх обсягах інноваційну продукцію; наявність сучасної науково-дослідницької бази, здатної забезпечити процес створення інновацій та підготовки до їх запровадження у виробництво; наявність висококваліфікованих трудових ресурсів, здатних створювати інновації (креативний потенціал) і їх розповсюджувати (підприємницький потенціал) для подальшої активізації інноваційних процесів. Ці складові у сукупності з фінансовими, інвестиційними, інституційними, інфраструктурними характеристиками визначають інноваційний потенціал регіону. Українські регіони дуже суттєво відрізняються за всіма складовими інноваційного потенціалу, а відтак, за передумовами запровадження інноваційної моделі розвитку регіональної економіки. В Україні історично склалися міжрегіональні диспропорції соціально-економічного, науково-технологічного, промислового та інноваційного розвитку. Промисловість регіонів базується переважно на традиційних технологіях, започаткованих ще в радянський період на ранніх стадіях індустріалізації. Неефективною залишається галузева структура промислового виробництва. Про диференційованість інноваційних процесів у регіонах свідчать дані таблиці 1, зокрема, про низьку інноваційну активність промислових підприємств в усіх регіонах. У цілому в Україні лише 13 % від загальної кількості промислових підприємств займалися інноваційною діяльністю у 2008 р., в той час, як інноваційна активність підприємств розвинених економічно та технологічно країн становить від 50 до 80 відсотків. Найвищими були показники інноваційної активності підприємств у м. Києві (29 %) та Івано-Франківській області (27,9 %), найнижчими – в Хмельницькій та Дніпропетровській областях та м. Севастополі. У більшості ж регіонів частка інноваційно-активних підприємств становить 10–13 %, тобто є в кілька разів нижчою за відповідний показник розвинених країн. Обсяг реалізованої інноваційної продукції у 2008 р. становив 45,8 млрд грн, або 5,9 % від загального обсягу промислової продукції (порівняно з 6,7 % у 2007 р.). При цьому лише одна Луганська область забезпечила виробництво 27 % всього обсягу інноваційної промислової продукції України, а сумарна частка Луганської, Донецької, Запорізької, Дніпропетровської областей та м. Києва становила 70 %. Це обумовлено зосередженням саме в цих регіонах переважної частки промислового потенціалу країни. Особливе значення для перспектив інноваційного розвитку регіону має місце у структурі його економіки машинобудування як галузі, що відіграє домінантну роль в інноваційних процесах. За цим показником регіони також дуже різняться між собою. У той час як у Закарпатській (52,8 %) та Волинській (47,6 %) областях машинобудування забезпечує приблизно половину всього промислового виробництва, в Запорізькій, Одеській, Сумській 94 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки областях – третину, в значній частині регіонів (Вінницька, Дніпропетровська, Житомирська, Івано-Франківська, Київська, Луганська, Рівненська, Тернопільська, Чернігівська області) його частка становить менше 10 %. Загалом у структурі промисловості України частка машинобудування (що в 2007 р. становила 13 %) у 2–3 рази нижча за рівень, яких мають економічно розвинені країни. Наукоємність промислового виробництва України становить близько 0,3 %, що на порядок менше світового рівня. Фактичне фінансування науково-технічної діяльності з Державного бюджету протягом останніх 5 років не перевищує 0,4 % при визначених законодавством 1,7 % [4, с. 23]. Таблиця 1 Показники інноваційної діяльності в промисловості регіонів України в 2008 році Частка Частка Кількість інноваційних реалізованої Обсяг витрат на Обсяг реалізованої інноваційно- підприємств інноваційної інноваційну діяльність інноваційної продукції Регіон активних у загальній продукції у підприємств, кількості загальному обсязі на 1 особу, на 1 особу, одиниць промислових промислової млн грн млн грн тис. грн тис. грн підприємств, % продукції, % АР Крим 40 13,2 225,6 114,6 280,1 142,2 2,3 Вінницька 50 16,2 133,8 80,3 119,6 71,8 1,0 Волинська 24 11,3 232,9 224,7 2139,2 2064,3 24,7 Дніпропетровська 63 8,5 1355,5 400,3 3229,1 953,6 2,3 Донецька 83 10,5 2740,4 606,3 7411,9 1640,0 4,6 Житомирська 41 11,4 48,5 37,3 201,8 155,3 2,3 Закарпатська 31 12,2 14,0 11,3 152,0 122,3 2,3 Запорізька 36 8,9 202,5 110,8 5345,2 2925,5 8,3 Івано-Франківська 92 27,9 501,0 362,6 598,1 432,8 5,2 Київська 62 12,6 133,0 76,8 617,8 356,6 2,8 Кіровоградська 39 14,6 40,6 39,3 426,9 413,1 7,1 Луганська 59 10,2 2179,0 929,8 12393,3 5288,1 17,6 Львівська 101 12,1 296,7 116,1 627,1 245,3 3,1 Миколаївська 55 13,5 342,0 285,1 174,4 145,4 1,2 Одеська 49 11,4 272,5 113,9 382,6 159,9 1,3 Полтавська 47 11,2 180,4 118,8 256,1 168,7 0,6 Рівненська 29 11,8 198,6 172,5 109,4 95,0 1,2 Сумська 30 11,3 97,2 81,7 1079,3 906,7 8,6 Тернопільська 43 16,1 62,7 57,2 262,4 239,4 6,0 Харківська 110 13,1 274,8 98,5 2884,7 1034,2 7,4 Херсонська 28 12,7 79,3 71,9 257,9 233,8 4,2 Хмельницька 16 4,2 179,5 133,4 58,9 43,8 0,6 Черкаська 37 11,6 15,5 11,8 2665,7 2035,0 13,6 Чернівецька 30 16,9 31,9 35,3 220,3 243,6 7,1 Чернігівська 42 17,4 385,7 341,8 394,2 349,3 3,9 м. Київ 155 29,0 1769,5 642,8 3530,1 1282,3 9,9 м. Севастополь 5 5,3 1,1 2,9 12,1 31,9 0,6 Україна 1397 13,0 11994,2 259,3 45830,2 990,7 5,9

Проведений аналіз показників інноваційного розвитку промисловості регіонів дозволив об‘єднати їх у чотири групи за особливостями регіонального інноваційного процесу (табл. 2). Таблиця 2 Групування регіонів за характеристиками інноваційного розвитку промисловості Характеристика інноваційного розвитку промисловості регіону Регіон Регіони з відносно високим обсягом виробництва інноваційної продукції та Волинська, Запорізька, Луганська, відносно високою часткою інноваційної продукції в загальному обсязі промисСумська, Черкаська, Харківська, лового виробництва м. Київ Регіони з відносно високим обсягом виробництва інноваційної продукції та Донецька, Дніпропетровська невисокою часткою інноваційної продукції в загальному обсязі промислового виробництва; найвищі обсяги витрат на інноваційну діяльність Регіони з низькими обсягами виробництва інноваційної продукції та середньою Житомирська, Київська, Кіровоградська, часткою інноваційної продукції в загальному обсязі промислового виробництва Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська, Херсонська, Чернівецька, Чернігівська Регіони з дуже низькими обсягами виробництва інноваційної продукції та АР Крим, Вінницька, Закарпатська, дуже низькою часткою інноваційної продукції в загальному обсязі Миколаївська, Одеська, Полтавська, промислового виробництва Рівненська, Хмельницька, м. Севастополь

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

95

Економічні науки Українські регіони також дуже суттєво відрізняються за своїм науково-освітнім та кадровим потенціалом. Основний потенціал наукових кадрів і науково-дослідних установ зосереджений у регіонах, де розміщені наукові центри НАН України – це м. Київ, Харківська, Дніпропетровська, Донецька, Львівська та Одеська області. У цих шести регіонах у 2007 р. було зосереджено 56,3 % організацій, які виконують наукові та науково-технічні роботи та 78,2 % науковців, 52 % студентів. Регіональні відмінності за міжнародними індикаторами розвитку ―суспільства знань‖ в Україні є разючими: від 24,2 дослідників на 1000 осіб економічно активного населення у м. Київ до 0,2 у Хмельницькій області. Критерії сприятливого клімату для розвитку інноваційних процесів, що найчастіше використовуються в сучасній науковій літературі і в практиці стратегічного планування регіонального розвитку, зосереджені на двох групах чинників: 1) інституційні чинники (в тому числі нормативно-законодавча база), що забезпечують ефективне використання накопиченого інтелектуального потенціалу, наявність інвестиційних ресурсів; 2) розвиненість інноваційної інфраструктури, що забезпечує взаємодію як з галузями, що забезпечують господарюючі суб‘єкти необхідними ресурсами (комплектуючими, інформацією, банківськими, страховими та іншими послугами), так і взаємодію з місцевим співтовариством (органами влади, громадськими організаціями тощо) [5, с. 24]. Важливою ланкою регіонального інноваційного процесу є інноваційна інфраструктура, що забезпечує взаємодію суб‘єктів інноваційної діяльності. Законодавством України передбачено створення та функціонування таких основних елементів інноваційної інфраструктури, як інноваційні бізнес-інкубатори, інноваційні центри, технопарки, технополіси [6], ефективність яких доведена досвідом розвинених країн. На сьогодні в Україні найбільш ефективною організаційно-економічною формою інтеграції науки й виробництва є технопарки. Дванадцять технопарків, діяльність яких визначена законом [7], демонструють позитивні результати діяльності. З метою сприяння інноваційній діяльності в регіонах передбачено створення мережі регіональних центрів інноваційного розвитку [8]. Головними завданнями центрів є аналіз інноваційного потенціалу, підтримка впровадження програм і проектів інноваційного розвитку регіонів, інформаційно-консалтингове забезпечення інноваційної діяльності, розбудова регіональної інноваційної інфраструктури. Станом на середину 2009 р. в Україні вже створено мережу з 13 регіональних центрів інноваційного розвитку та 5 їх представництв. Нерівномірний розподіл інноваційного потенціалу вимагає чіткої і скоординованої дії державних і регіональних органів влади щодо реалізації державної інноваційної політики на регіональному рівні. Структурна перебудова в регіонах повинна базуватись на більш активному управлінні інвестиційними та інноваційними процесами на основі системного підходу. Зміцненню і розвитку інноваційного потенціалу регіонів сприятиме реалізація комплексу завдань, серед яких насамперед слід визначити наступні: – формування ефективно діючого цивілізованого ринку інновацій; – створення на місцевому рівні ефективного організаційного і фінансового механізму підтримки і розвитку інноваційної діяльності шляхом цільового фінансування з бюджету, прямих і непрямих фінансових дотацій, податкових пільг, державних контрактів і державного замовлення на інноваційну та високотехнологічну продукцію; – залучення регіонів до міжнародного і міжрегіонального науково-технічного співробітництва; – розробка та реалізація програм інноваційного розвитку в кожному із регіонів; – створення нових і підвищення ефективності діяльності існуючих організаційних структур, що здійснюють інноваційну діяльність – технопарків, інноваційних центрів, бізнес-інкубаторів тощо. Перспективним напрямом діяльності є формування регіональних інноваційних кластерів – комплексів підприємств (промислових компаній, дослідницьких центрів, наукових установ), органів державного управління, громадських організацій на базі територіальної концентрації мереж спеціалізованих постачальників, основних виробників і споживачів, пов‘язаних технологічним ланцюжком. Стимулювання інноваційної активності повинно бути спрямовано також на розвиток інноваційної культури, ініціювання внутрішньої готовності й здатності людей, суспільства до реалізації нововведень. Подальший розвиток державного управління регіональними інноваційними процесами передбачає удосконалення податкової системи, амортизаційної політики, забезпечення державного фінансування певної частки проектів, зокрема в галузі фундаментальних досліджень, сприяння зростанню обсягів та збільшенню частки недержавного фінансування науково-дослідної діяльності, розвитку інфраструктури, сформування системи державних контрактів і державного замовлення на інноваційну та високотехнологічну продукцію, посилення міжнародного науково-технічного співробітництва, запровадження програм щодо надання в оренду малим та середнім підприємствам обладнання та приміщень на пільгових умовах, створення інноваційних, технологічних бірж, організацію заходів щодо підготовки кадрів, поглиблення участі в міжнародних інформаційних системах [9, с. 11]. Для інноваційного розвитку регіону важливо забезпечити залучення до цього процесу усіх суб‘єктів регіонального розвитку: бізнес, органи державного управління та місцевого самоврядування, науково-дослідні й освітні установи, недержавні організації. Регіональні інноваційні процеси значною мірою визначатимуть перспективи соціально-економічного розвитку України, забезпечення її міжнародної конкурентоспроможності в нових умовах високо динамічної світової економіки.

96

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки Література 1. Стратегічні виклики ХХІ століття суспільству та економіці України: в 3 т. Т. 2: Інноваційнотехнологічний розвиток економіки / За ред. акад. НАН України В.М. Гейця, акад. НАН України В.П. Семиноженка, чл.-кор. НАН України Б.Є. Кваснюка. – К.: Фенікс, 2007. – 564 с.

2. Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2015 року. Затв. постановою КМУ № 1001 від 21.07 2006. – Режим доступу: http://www.kmu.gov.ua/control/npd/search.

3. Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004-2015 роки) ―Шляхом Європейської інтеграції‖ / Авт. кол.: А.С. Гальчинський, В.М. Геєць та ін. – К.: ІВЦ Держкомстату України, 2004. – 416 с.

4. Світовий досвід та вітчизняна практика забезпечення розвитку інноваційної діяльності. Інформ.-аналіт. матер. до парламентських слухань на тему ―Стратегія інноваційного розвитку України на 2010–2020 роки в умовах глобалізаційних викликів‖. – Економіст. – 2009. – № 6. – С. 18–27.

5. Чернова О.А. Императивы инновайионного развития региональных экономических систем. – Региональная экономика: теория и практика. – 2009. – № 5 (98). – С. 24–30.

6. Закон України ―Про інноваційну діяльність‖ № 40-IV від 4.07.02 – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws.

7. Закон України ―Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків‖ № 991–XIV від 16.07.1999. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws.

8. Розпорядження КМУ від 03.05.2007 р., № 255 ―Питання утворення регіональних центрів інноваційного розвитку‖. – Режим доступу: http://www.kmu.gov.ua/control/npd/search.

9. Тарасова В.В. Регіонально-інноваційні чинники розвитку міжнародного економічного співробітництва: Автореф дис… канд. економ. наук. – К.: КНЕУ, 2004 – 17 с. – Режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/inode/37374.html

УДК 338.48(477):330.341:339.92:061.1

С.В. БІЛОУС Львівський національний університет імені Івана Франка, м. Львів

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ У ТУРИСТИЧНОМУ БІЗНЕСІ УКРАЇНИ В РАМКАХ ІНТЕГРАЦІЇ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ Проаналізовано стан розвитку інноваційних процесів в туристичному бізнесі України їх роль та значення для української економіки. Визначено основні проблеми його стратегічного розвитку в зв‟язку з інтеграцією до Європейського союзу. Проаналізовано та обґрунтовано відповідні нормативні документи.

The state of innovation in the tourism business in Ukraine, their role and significance for Ukrainian economy is analyzed. The main problems of its strategic development in connection with the integration into the European Union. The proper normative documents are analysed and justified. Постановка проблеми. В Україні управління туристичною галуззю здійснюється дуже недосконало. Основними причинами гальмування розвитку туристичної галузі є: недостатній рівень інвестицій у розвиток туристичної інфраструктури; відсутність збалансованості, єдності та узгодженості органів, яким підпорядковуються заклади розміщення туристів, санаторно-курортні, оздоровчі та рекреаційні заклади; низький рівень сервісу та якості наданих послуг у переважній більшості туристичних закладів; відсутність інноваційних проектів та в‘ялий хід самих інноваційних процесів в туристичному бізнесі; відсутність наукових досліджень з питань розвитку перспективних видів туризму; недостатність державної підтримки маркетингових заходів з промоції національного туристичного продукту; відсутність єдиної системи державного управління туристичним бізнесом у регіонах; складна система оподаткування, невирішеність питань із приватизації землі та захисту приватного капіталу, нестабільність законодавства. Зі всіх перелічених проблем одною з основних виступає проблема розробки та реалізації інноваційних моделей розвитку туристичних зон, а також більш потужний розвиток інших інноваційних процесів, на ній зупинимося більш детально. В час економічної кризи даний вид діяльності є дуже перспективним, адже інвестування інноваційної діяльності може принести досить швидку віддачу. Окрім того, сьогодні набуває все більшого характеру динаміка вичерпання чинників екстенсивного економічного розвитку, це загострює питання пошуку нових факторів прискорення економічної динаміки, що відповідають сучасному стану розвитку світової економіки. Тому запровадження в Україні інвестиційно-інноваційної моделі економічного зростання стає просто необхідністю, а дана модель передбачає зростання та розвиток серед іншого і туристичної галузі, як такої, яка дарує великі перспективи. Економічні реформи, що мали місце в нашій державі не створили необхідних умов для примноження та зміцнення інтелектуального потенціалу українського суспільства, інноваційного розвитку економіки, освоєння нових високих технологій. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

97

Економічні науки Господарський кодекс України (розд. 34, ст. 325) від 11.03.2007 р. наводить наступне тлумачення категорії ―інноваційна діяльність‖: ―Інноваційною діяльністю в сфері господарства є діяльність учасників господарсь-ких відносин, яка здійснюється на основі реалізації інвестицій, з ціллю виконання довгострокових науково-технічних програм з довготерміновими термінами окупності витрат та залучення нових науковотехнічних ресурсів в виробництво та інші сфери суспільного життя‖. Актуальними пріоритетами при розробці інноваційної політики в галузі туристичного бізнесу України є: запровадження програмно-цільового підходу до фінансування тих секторів наукової сфери, що зосередили свою увагу на розробці інноваційних моделей розвитку потенційно перспективних туристичних територіально-адміністративних одиниць; концентрація зусиль та ресурсів на проведенні фундаментальних досліджень за тими туристичними напрямами, з яких Україна має значний потенціал; приведення системи правового захисту інтелектуальної власності у відповідність з міжнародними нормами та стандартами; розвиток і впровадження сучасних інформаційних технологій у туристичний бізнес України. Аналіз останніх досліджень. У ході написання статті авторами було розглянуто та проаналізовано цілу низку досліджень, в яких розглядаються й аналізуються окремі аспекти інноваційного розвитку туристичного бізнесу України. Особливої уваги заслуговують наступні роботи: В.І. Биркович, О.І. Дімова, К.В. Ермілова, С.І. Ковалева, О.А. Ковенська, В.С. Найденов, С.Т. Соколова, О.І. Черниш, А.В. Чечель. Проте питання щодо особливостей та перспектив інноваційного розвитку в туристичному бізнесі та рекреаційній сфері Україні потребують подальшого дослідження. Щодо інноваційної діяльності в рекреаційних зонах України, то розробкою такої моделі займається спільна кафедра інноватики Міністерства освіти та науки України та Національної академії наук України. Наукова діяльність зорієнтована на інноваційний розвиток рекреаційних зон України. Спільними зусиллями розроблено концепцію формування національної мережі валеологічних інноваційних структур на зразок рекропарків, рекрополісів та курортополісів шляхом створення їх у Карпатській, Кримській, ПівнічноПричорноморській, Поліській, Приазовській та інших рекреаційних зонах України. Розроблені теоретикометодологічні та методичні основи організаційного моделювання валеологічних інноваційних структур покладені в основу побудови спе-ціальної економічної зони ―Курортополіс Трускавець‖. Цілі. Основною ціллю даної статті є аналіз проблем, дослідження перспектив інноваційних моделей розвитку туристичного бізнесу, а також визначення закономірностей формування інноваційного розвитку туристичних регіонів України, аналіз впливу на галузь інтеграційних процесів України до ЄС. Виклад основного матеріалу. Головними структуроутворюючими блоками згаданої вище рекреаційної системи, розробкою якої займаються спільна кафедра інноватики Міністерства освіти та науки України та Національної академії наук України є валеологічний інноваційний центр, центр формування та розвитку трудового потенціалу, підприємства (установи, організації), науково-технічний потенціал та інноваційна інфраструктура. Розглянемо докладніше функції системи, особливості та напрями розвитку (рис. 1). Назва валеологічні інноваційні центри (ВІЦ) походить від валеології – науки про здоров‘я. Основу їх організаційної структури управління становить ―інноваційний‖ тип структур, орієнтований на нововведення. Тому діяльність цих центрів повинна бути зорієнтована на постійну розробку, реалізацію і впровадження сучасних наукоємних технологій щодо рекреації, лікування і реабілітації на основі виключно природних профілактичних і відновлюваних засобів. Ковенська А.О. вважає, що основними завданнями ВІЦ мають бути: освоєння базисно-рекреаційних ресурсів для формування оздоровчих установ ВІЦ, санаторно-курортних закладів, закладів відпочинку і туризму; удосконалення методів і форм збалансованого надання оздоровчих послуг; поліпшення забезпечення профілактично-відновлюваними засобами; удосконалення матеріально-технічного забезпечення, розвитку матеріальної бази; удосконалення системи заходів щодо здорового способу життя, розвитку закладів фізичної культури і спорту; удосконалення структури організації й управління ВІЦ; розширення науково-дослідницької діяльності з питань профілактики, збереження та відновлення здоров‘я населення. Формування та функціонування рекреаційної інноваційної системи неможливе без інноваційної інфраструктури, яка забезпечує інноваційну сферу всіма видами послуг, а також взаємодію елементів інноваційного процесу, сприяє дифузії інновацій в усі сфери економіки. В Україні елементи інноваційної інфраструктури розвинені неоднаково. Практично відсутні такі елементи, як біржі (ярмарки) науково-технічних розробок, інноваційних проектів і науково-технічних інновацій, вкрай слабо розвиваються венчурний капітал, страхування інноваційних ризиків і т.п. Відповідно до потреб рекреаційної зони її інноваційна інфраструктура повинна обов‘язково складатися з таких елементів: центрів маркетингових досліджень; венчурних фондів; 98

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки Центр формування та розвитку трудового потенціалу

Формування та розвиток трудового потенціалу

Використання наукових знань в економічній діяльності

Науковотехнічний потенціал

Комерційна реалізація науковотехнічних досягнень

Страхові компанії

Центр моніторингу інноваційної діяльності

Узгодження інтересів учасників інноваційних процесів

Валеологічні інноваційні структури Визначення пріоритетів розвитку рекреаційної зони

Рекреаційна система

Підприємства, установи, організації

Підвищення професійного та науково-технічного рівня трудового потенціалу

Інституціональні перетворення

Інноваційна інфраструктура

Венчурні фонди Технопаркові структури Промисловофінансові групи

Адаптація до міжнародних норм і правил

Консалтингові фірми Лізингові компанії

Швидке оновлення товарів, послуг та технологій

Перехід від експортно-орієнтованого зростання до інноваційного

Центри маркетингових досліджень

Бізнесінкубатори

Структурні складові Розв‘язувані завдання Особливості побудови

Рис. 1. Інноваційна модель рекреаційної системи України [5] технопаркових структур; промислово-фінансових груп; консалтингових фірм; лізингових та страхових компаній; центрів моніторингу інноваційної діяльності; бізнес-інкубаторів. Збільшення кількості об‘єктів інфраструктури інноваційної підприємницької діяльності є важливим напрямом вирішення не лише проблеми ресурсного забезпечення малого інноваційного підприємництва, а й формування та розвитку трудового потенціалу. Тому особливого значення набувають заходи щодо стимулювання цих процесів. Реалізація таких заходів вже дала певні позитивні результати: так, за 2001–2005 рр. в 2,2 рази зросла кількість об‘єктів загальної інфраструктури підприємницької діяльності, майже у 2 рази – бізнесцентрів, інформаційно-консультативних і небанківських фінансово-кредитних установ, інвестиційних фондів і компаній і у 1,5 рази – регіональних об‘єднань підприємців. Однак, всупереч поширеному положенню щодо пріоритетної підтримки інноваційних проектів практична діяльність переважної більшості об‘єктів загальної інфраструктури спрямована на обслуговування потреб традиційного підприємництва. Сфера об‘єктів специфічної інфраструктури інноваційної діяльності не демонструє високих темпів розвитку. Так, протягом 2002–2005 рр. не зазнали помітних змін кількість і капіталізація венчурних фондів, які діють на території України, а приріст кількості технопарків та інноваційних центрів відбувається вкрай повільно. Створення організаційних формувань інноваційного типу в Україні, зокрема, курортополісів, рекрополісів, рекропарків та інноваційних структур інших типів з правами спеціальних економічних зон і територій пріоритетного розвитку, у відповідності з чинним законодавством, об‘єктивно обумовлюється великою національною потребою в створенні більш ефективних умов для оздоровлення людей за рахунок наявності унікальних природно-ресурсних можливостей країни. Такі новоутворення інноваційного типу передбачають перехід на сучасні методи управління та нові технології рекреації і лікування, відкриття нових можливостей для залучення вітчизняних та закордонних інвестицій, входу в світову мережу курортних охоронно-оздоровчих закладів і, відповідно, здобуття статусу оздоровниць міжнародного рівня. Це обумовлює зміну існуючої форми управління на більш просту, гнучку та здатну до адаптації за будь-яких коливань в зовнішньому ринковому середовищі [1].

99 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки Державна служба туризму і курортів приділяє велику увагу розвитку співробітництва з Європейським Союзом (ЄС) з огляду на можливості просування національного туристичного продукту на європейському ринку, залучення до інформаційного простору, передового досвіду організації туристичної діяльності, посилення євроінтеграційних процесів у нашій державі. Адже за своїм туристично-рекреаційним потенціалом Україна має всі можливості стати одним з провідних європейських туристичних центрів. Основними з переваг, що отримає Україна від членства в ЄС є : отримання вільного пересування людей, капіталу, товарів та послуг. Розвиток співпраці з ЄС відбувається згідно з програмою імплементації Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС, Указом Президента України від 11.06.1999 р., № 615/98 ―Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу‖ та від 14.09.2000 р., № 1072/2000 ―Про Програму інтеграції України до Європейського союзу‖, рішеннями самітів Україна–ЄС, розпорядженнями Кабінету Міністрів України від 28.06.2003 р., № 382-р ―Про першочергові заходи з виконання Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами (Європейським Союзом) і удос-коналення інституційного забезпечення діяльності органів виконавчої влади у сфері європейської інтеграції‖ та від 4.03.2004 р., № 111-р ―Про заходи щодо реалізації пріоритетних положень Програми інтеграції України до Європейського Союзу в 2004 році‖, іншими дорученнями Глави української держави, розпорядженнями та дорученнями Уряду України, що стосуються співробітництва України з ЄС, рекомендаціями міністерства закордонних справ України, актами міжнародного права. Членство в ЄС відкриває великі можливості використання організаційно-фінансових механізмів цього органу для підвищення економічної ефективності національної туристичної галузі. Для удосконалення законодавчої та нормативно-правової бази сфери туризму, розробки відповідних стандартів, систем класифікації та сертифікації готелів та інших закладів розміщення в Україні вивчається відповідний міжнародний досвід, а також існуюча законодавча база ряду країн ЄС. Інновації в туристичному бізнесі України мають бути пристосовані для ринку і продажу. Якнайкраще використання інновацій у туристичному секторі не тільки вимагає відповідних зусиль від самих турфірм, але й потребує середовища підтримки з боку держави, включаючи ефективне функціонування конкурентоспроможного внутрішнього туристичного ринку. Потрібно на державному рівні усвідомити нагальну потребу в розробці і впровадженні ринкових стимулів для інвестування розвитку передових технологій саме в туристичному просторі Україні, перейняття світового досвіду, в тому числі членів ЄС. Особливої гостроти на нашу думку сьогодні набула потреба розвитку в Україні європейських програм, таких як EUREKA (це Європейська програма, покликана сприяти просуванню на ринок науково-технічних розробок в усіх сферах новітніх технологій, посиленню конкурентоспроможності європейської промисловості на європейському і світовому ринках, розробці виробів, технологічних процесів та послуг високої якості, розвитку міжнародного співробітництва, якомога ширшому залученню промислових та дослідних установ для виконання спільних розробок, зростанню продуктивності праці), COST (дана програма основному підтримує проведення конференцій і семінарів, короткотермінові наукові дослідження, молодих вчених і таким чином розвиває механізм координації національних дослідницьких проектів в Європі), Сьома Рамкова програма (є когерентною й інтегрованою відповіддю на цілі поновленої Лісабонської стратегії. Бюджет програми, що буде діяти з 2007 по 2013 рр., складає приблизно 3,6 млрд євро. Це репрезентує 60-процентне збільшення в 2013 р. щорічних витрат на акції, що стосуються конкурентоспроможності та інновацій, порівняно з 2006 р.) та інші, обумовлена насамперед намірами України приєднатися до Європейського Союзу, а також бажанням підтвердити реальними діями співпрацю України з іншими партнерами у європейських програмах. Участь українських дослідників в європейських програмах можливо сприятиме перенесенню досвіду організації цих програм на наші терени. Наведемо один з прикладів. Європейська спільнота намагається побудувати струнку та логічну наукову структуру, що дістала назву європейського наукового простору (European Research Area). Ця структура об‘єднує в собі національні та міждержавні наукові програми. Створення подібного до європейського українського наукового простору, який звів би до купи академічну та вузівську науку, надасть можливість об‘єднати зусилля вчених як у реалізації дослідницьких програм, так і у підготовці наукових та технологічних кадрів. Крім того, це дозволить в значній мірі уникнути дублювання тематики наукових досліджень та пов‘язаного з ним розпорошення і без цього незначних коштів, які виділяються на науку в нашій країні. На жаль, участь наших учених та спеціалістів у Рамкових програмах обмежують два основні чинники. Насамперед це, безумовно, відсутність фінансового внеску України у бюджет Рамкової програми, але для цього зовсім не потрібно бути членом Євросоюзу. Наприклад, Ізраїль, не член ЄС, такий внесок сплачує, що забезпечує йому можливість повного доступу до фінансування участі своїх вчених у Рамкових програмах. По-друге, це хронічний брак поінформованості вітчизняних учених про правила подачі пропозицій, тематику, форми реалізації проектів та ін., а часто і про саме існування програми. Не можна також не відзначити активність Центру інтелектуальної власності і передачі технологій Президії НАН України у розповсюдженні інформації про Рамкову програму та практичному залученні учених Національної Академії наук України. Про користь такої інформаційної діяльності можуть свідчити певні підсумки участі українських науковців у деяких проектах. Висновки. Отже, основними пріоритетами інноваційної політики туристичного бізнесу України мають стати розвиток матеріально-технічної бази, створення максимально сприятливих умов для залучення іноземних і вітчизняних інвестиційних та кредитних коштів на реалізацію інноваційних проектів, перехід до застосування 100

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки міжнародних інформаційних та технологічних стандартів у туристичному бізнесі. На сьогоднішній день можна охарактеризувати дві основні причини, що уповільнюють інноваційний розвиток України – відсутність в Україні реального розуміння ринку і ринкових відносин, а також досвіду роботи в ринковому оточенні. Можна назвати й інші причини: недостатнє державне фінансування проектів, зайвий контроль з боку фінансових організацій (неможливо планувати відрядження, покупку устаткування і матеріалів і ін. відповідно до потреб виконання проекту), довгий розгляд проектів, відсутність відповідних законів для підтримки науково-технічних розробок та ін. Наявність цих і багатьох інших причин породила несприятливий клімат для впровадження і використання українських розробок, включаючи і винаходи. Наприклад, в Америці з 10 захищених дисертацій 9 ініціюють створення малих наукових підприємств, що виводять на ринок результати, отримані при виконанні дисертаційної роботи. У Європі цей показник складає 1:10. А в Україні? Статистичні дані по цьому питанню відсутні, але експертні оцінки дають співвідношення близько 1:100. І це не тому, що немає чого впроваджувати. В Україні вчений практично не може створити мале підприємство під майбутній економічний результат і фінансовий успіх. Він має наперед сплатити податки з неодержаного ще прибутку. Ні, не прямі податки, а непрямі. А мають бути тільки прямі податки: заробив–заплатив. Відсутність взаємної довіри між владою і розробниками призводить до даної ситуації. Саме держава повинна піклуватися про створення такої довіри шляхом проведення правильної фінансової і податкової політики [2]. Література 1. http://tourlib.net/statti_ukr/kovenska.htm 2. Програми та інструменти інноваційного розвитку економіки Європейського Союзу. Українські проекції. = Programmes and Instruments of the EU‘s economy innovation development. Ukrainian Projections : Міжнар. конф., Київ, листоп. 2006 / Редкол.: Смертенко П.С., Коломієць О.В., Кінько Т.А. та ін. – К.: ФО-П Т.А. Кінько. – 2006, – 64 с.

3. Закон України ―Про інноваційну діяльність‖ № 40-IV від 04.07.2002 р.

4. Стратегія економічного і соціального розвитку України на 2004-2015 рр. ―Шляхом європейської інтеграції‖ № 372/2001–рп від 21.12.2001 р. та № 385/2002–рп від 8.11.2002 р.

5. Господарський кодекс України від 11.03.2007р.

УДК 64.044.2

Ю.В. ГОРЕМИКІНА Iнститут демографії та соціальних досліджень НАН України

УКРАЇНА НА ШЛЯХУ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ: ІННОВАЦІЇ У СФЕРІ СОЦІАЛЬНИХ ПОСЛУГ У статті розглядаються інновації у соціальній сфері як чинник інтеграції України у європейський простір. Особлива увага приділяється інноваційним моделям соціальних послуг та механізму соціального за мовлення.

The article is dedicated to innovation in the social sphere, as a factor in Ukraine's integration into the European Union. Particular attention is given to innovative models of social services and a mechanism of social order. Постановка проблеми. Україна як демократична європейська країна поділяє соціальні цінності Європейського Союзу і прагне розбудувати власну соціальну систему на зразок тих, що вже багато років успішно функціонують у Західній Європі. Влада починає усвідомлювати аксіому: без розвиненої соціальної сфери Україна не зможе стати частиною ЄС, а соціальна в Україні сьогодні потребує реформування та інновацій. Інноваційний шлях розвитку української соціальної сфери має одним з провідних векторів руху нашої країни в напрямку європейського соціального простору. З прийняттям закону ―Про соціальні послуги‖ в 2004 році у соціальну сферу України було впроваджено багато істотних інновацій, основними і найбільш радикальними є інновації, які стосуються надання соціальних послуг. Дійсно, в Україні почала будуватись інноваційна для нашої держави система соціальних послуг, впроваджені нові підходи до забезпечення населення соціальною допомогою, розпочалась співпраця держави та не державних надавачів соціальних послуг. Однак, це лише старт і шлях інноваційного розвитку соціальних послуг є досить не простим для держави, на ньому постійно зустрічаються труднощі, пов‘язані з недосконалістю законодавства, браком фінансування, не відпрацьованістю механізмів реформування соціальної сфери. Отже, питання соціальних інновацій, потребують детального розгляду. Аналіз останніх досліджень чи публікацій. Впровадженням інновацій у соціальну сферу активно займається Міністерство праці та соціальної політики, перебудовувати та реформуючи систему соціальних послуг. Міністерство праці та соціальної політики здійснює і інформаційне забезпечення громадськості щодо ходу реформування соціальної сфери в України. Вагомий науковий та практичний вклад у створення соціальних інновацій зробив ―Українських фонд соціальних інвестицій‖, який пропонує інноваційні моделі соціальних послуг для вразливих груп населення. Ці моделі були розроблені та впроваджуються у соціальних центрах Харківської та Хмельницької областей. Окремо слід згадати і про проекти ТАСІС ―Посилення ролі регіональних служб‖ і ―Сприяння реформі соціальних послуг в Україні‖. Такі проекти, створюють своєрідний форум для українських та Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

101

Економічні науки європейських фахівців, залучаючи до діалогу державні, громадські та потенційні комерційні організації. Питання соціальних інновацій частково розглядаються і у публікаціях наступних авторів: Т. Семигіна, К. Міщенко, Л. Сідєльнік, А. Реут, О. Савченко, Т. Брижоватий, С. Ничипоренко, О. Хмелевська, Л. Черенько. Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Інноваційні процеси у системі соціальних послуг лише розпочалися і тому сьогодні існує значна кількість не вирішених питань, пов‘язаних з нововведеннями, починаючи з законодавчого рівня і завершуючи практичною реалізацією цілей соціальної політики та наданням соціальних послуг на місцях. Серед таких питань особливо гостро постають проблеми розвитку ринку соціальних послуг, ліцензування соціальних послуг та наявності стандартів їх надання, впровадження нових моделей надання соціальних послуг, співпраці держави та недержаних організацій, впровадження механізму соціального замовлення, недосконалість законодавства у соціальній сфері. Дана стаття торкнеться деяких з названих питань, зокрема впровадження механізму соціального замовлення та інноваційних моделей соціальних послуг. Її метою є детальний аналіз інновацій у сфері соціальних послуг та їх ролі у процесі інтеграції України у євро простір. Основний матеріал. На сьогодні не викликає сумніву той факт, що європейський шлях розвитку є державним пріоритетом для України, а європейські держави (наприклад, Німеччина, Швеція, Австрія) є хорошими прикладами верховенства громадянського суспільства та соціально-орієнтованої економіки. Будь-який економічний, технічний, соціальний, культурний розвиток та труднощі пов‘язані з ним ставлять перед будь-якою окремо взятою країною та перед світом в цілому нові завдання, відкривають нові перспективи. Європейські країни для створення таких перспектив, їх оптимальної реалізації їх потенціалу та вирішення проблем, які постають у зв‘язку з цим, значну увагу акцентують на інноваціях у різних сферах. Зокрема, 2009 був проголошений комісією ЄС роком творчості та інновацій. Мета цього заходу сприяти і підтримувати нововведення в усіх сферах суспільства, щоб Європейський союз міг краще долати перепони, які ставить світ у зв‘язку з глобалізацією. Актуальність інноваційного розвитку посилила і економічна криза, яка змусила приймати не типові політичні, економічні, соціальні, технологічні рішення політиків, державних службовців, бізнесменів, політиків різного рівня. Коли йдеться про інновації та інноваційну діяльність, то насамперед вони асоціюються з технологічними винаходами, новими економічними стратегіями та процесами, проте інновацій потребує і соціальна сфера. Шлях до Європейського союзу для України пролягає не лише через економічну чи політичну складову, а й через соціальну, котра є не менш значною та відчутною для населення ніж попередні дві. Саме соціальні інновації мають стати тим поштовхом, який здатен докорінно змінити стан речей у соціальній сфері України та оптимізувати її функціонування. У сфері соціальних послуг, як і в багатьох інших сферах життєдіяльності людини, за останні роки також відбулися деякі інноваційні процеси, пов‘язані перш за все з реформами та залученням соціальних інвестицій. Донедавна інновації в цій сфері торкалися, зокрема, реформи пенсійного забезпечення та соціальних виплат. Нещодавно розпочався етап формування системи надання соціальних послуг певного рівня якості, що зумовлено насамперед зростанням потреби у збільшенні кількості цих послуг та їх видів. У результаті з‘явилися нові соціальні послуги, що існують на засадах соціального партнерства, деінституалізації (людина може перебувати у звичному для неї оточені, а послуги надаються на рівні громади), спрямовані на інтеграцію людини в суспільство, а не тільки на підтримку, і враховують індивідуальні потреби користувачів із застосуванням індивідуальних планів по виходу зі скрутного становища [1, с. 278]. Серед усіх інновацій у соціальній сфері окремої уваги заслуговує соціальне замовлення. Використання механізму є початком нового рівня співпраці держави та недержавних організацій (НДО), однією з багатьох ознак розвиненого громадянського суспільства. Незважаючи на те, що в Україні розвиток механізму соціального замовлення було розпочато у жовтні 1996 року ( завдяки міжнародній конференція з проблем соціальної допомоги, організована міським Центром соціальної допомоги в Одесі), воно досі залишається інноваційним явищем, а не механізмом, який вкоренився у практичній діяльності. На жаль, в Україні механізм соціального замовлення не набув достатнього поширення, і тому про нього доводиться говорити як про соціальну інновацію, яка стала актуальною лише останніми роками. У країнах Європи та СНД соціальне замовлення визнане найбільш ефективним інструментом співпраці влади та НДО. Соціальне замовлення – це, комплекс заходів організаційно-правового характеру, спрямованих на реалізацію загальнодержавних та місцевих цільових соціальних програм і соціальних проектів за рахунок бюджетних та інших коштів шляхом укладання соціальних контрактів на конкурсній основі [2, с. 40]. По суті соціальне замовлення є механізмом виявлення й відбору ефективної, раціональної для розв‘язання конкретних соціальних проблем громадської ініціативи та забезпечення її подальшої підтримки на основі контракту. Кошти від держави надаються після конкурсного розгляду послуг і спроможності НДО щодо вирішення визначених місцевих проблем. Відмінність цього механізму від прямих державних субсидій полягає у цільовому спрямуванні коштів на підтримку послуг організацій. Соціальне замовлення виконують на підставі договору (соціального контракту), укладеного між замовником, яким виступає орган влади, і виконавцем – переважно не комерційною організацією. Контракт укладається на кілька років і закріплює зобов‘язання щодо надання послуг відповідного змісту, обсягу та якості, показники результативності надання послуг. Це дозволяє контролювати якість і оцінити ефективність виконання замовлення. Такий механізм можна вважати поєднанням державних субсидій та закупівлі послуг. Життєвий цикл соціального замовлення складається з кількох стадій, в ході яких виявляють соціальні проблеми, готують, формують і розміщують соціальне замовлення, а також реалізують його та оцінюють 102 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки результати. Стадії соціального замовлення: 1) виявлення та формулювання соціальної проблеми; 2) проведення конкурсу серед структурних підрозділів органів влади і некомерційних організацій на розробку найкращих варіантів цільової соціальної програми та на право стати виконавцем розробленої і затвердженої соціальної програми; 3) укладання соціального контракту між замовником і виконавцем соціального замовлення; 4) здійснення виконавцем при відповідному контролі з боку замовника всіх необхідних процедур для виконання завдань, передбачених умовами соціального контракту; 5) здійснення замовником і виконавцем соціального замовлення моніторингу стану цільової соціальної групи. Соціальне замовлення як механізм розв‘язання соціальних проблем є найефективнішим у тих ділянках соціальної сфери, де гострота соціальних проблем є максимальною, і де участь недержавних організацій може бути найбільш корисною. Зазвичай воно поширюється на ті напрями, які не забезпечені у громаді державними соціальними послугами. Найчастіше це стосується таких послуг як психологічна допомога й підтримка, профілактична робота з групами ризику, робота із сім‘ями дітей-інвалідів, організація притулків для бездомних, розподіл гуманітарної допомоги, робота на вулиці з бездомними і безпритульними, надання їм їжі та притулку, організація дозвілля дітей, молоді й інвалідів, активізація громади, робота клубів за інтересами, надання консультацій та інформації, підготовка волонтерів тощо. Обсяг фінансової підтримки визначається залежно від прямих витрат на організацію та надання певного обсягу послуг, кількості клієнтів. Переваги соціального замовлення очевидні : гнучкість адміністративних та бюджетних регламентів, відносно низька собівартість, вища ефективність роботи з клієнтами. Завдяки використанню механізму соціального замовлення здійснюється економія адміністративних ресурсів та бюджетних коштів органів влади, адже створення та утримання нових інституцій та нового штату працівників обтяжує бюджети, а проста купівля послуг обходиться значно дешевше. Важливим є і той факт, що у разі не виконання умов чи низької якості послуг, контракт з недержаними надавачами можна розірвати ( або подовжити у разі потреби), що не можливо зробити з державною установою. В Україні лише починають впроваджуються елементи соціального контракту, які діють у багатьох країнах, де робота в громаді давно стала складовою діяльності соціальних служб і соціальних працівників. Через слабку методичну базу та відсутність законодавства, недостатній рівень знань і навичок стосовно організації та проведення конкурсів представників органів влади та недержавних надавачів соціальних послуг у нашій країні соціальне замовлення не є достатньо поширеним явищем. Перепоною для розвитку соціального замовлення наразі стали і проблеми пов‘язані з вивільненням частини із тих коштів, які призначаються на соціальний захист і соціальне забезпечення, оскільки ці кошти прив‘язані до утримання державних установ і закріплені у повноваженнях місцевої влади. Розглядаючи тему соціальних інновацій доцільно згадати і про найновіші з них. Такими інноваціями є інноваційні моделі соціальних послуг запропоновані проектом ТАСІС ―Посилення регіональних соціальних служб‖ у 2006 році. Такі моделі є прийнятими в світі практиками роботи, і їх впровадження в Україні покликане забезпечити дотримання стандартів якості соціальних послуг. Основними такими моделями є : супервізія, оцінювання та планування догляду, попередження жорстокого поводження з клієнтами, належна адвокація, групи взаємодопомоги. Розглянемо їх детальніше. Супервізія. Супервізія персоналу є методом, за допомогою якого керівник або експерт (супервізор) допомагає персоналу (супервізованим) якнайефективніше виконувати свої посадові завдання відповідно до стандартів роботи. Супервізія включає в себе контроль якості роботи працівника, розбір складних професійних випадків, емоційну підтримку працівника, елементи навчання та встановлення довірчих партнерських стосунків у колективі. На неформальному рівні супервізійні процедури завжди здійснювалися в професійному середовищі вітчизняних соціальних служб, але проект пропонує фахівцям чітку структуру супервізійного процесу і навчання навичкам її проведення. Супервізія має бути впроваджена як необхідний і обов‘язковий елемент професійної діяльності у соціальній сфері, адже працівники є головним ресурсом кожної соціальної служби і потребують уваги й підтримки у розвитку. Супервізія також дає керівництву можливість стратегічно планувати розвиток колективу в цілому [3]. Оцінювання та планування догляду. Соціальні послуги необхідно надавати відповідно до результатів оцінювання потреб на професійній основі. У процесі оцінювання слід ураховувати побажання та розуміння потенційних користувачів послуг, використовувати холістичний (цілісний) підхід до життя клієнта та спиратися на припущення, що базуються на цінностях соціальної роботи. Після оцінюванням потрібно узгодити та задокументувати ―план догляду‖. Це робочий документ, який визначає обсяг і спосіб надання послуг, а також відповідальність та очікування постачальника і користувача соціальних послуг. Плани догляду потребують регулярного перегляду та коригування у визначений період. Новий план складають на основі нового оцінювання та зустрічі, в якій мають брати участь усі, хто має законний інтерес у добробуті та розвитку користувача соціальних послуг. Оцінювання потреб клієнта і планування процесу догляду за ним є необхідним елементом обслуговування. Українські соціальні служби мають прийняті і випробувані процедури початкового оцінювання стану клієнта; проект планує порівняти і доповнити вітчизняну практику корисним досвідом європейських соціальних служб, в першу чергу методикою оцінювання психологічного стану клієнта і стану його мережі соціальних та сімейних зв‘язків, та вдосконалити оцінювальні форми, зробивши їх зручнішими і точнішими. Точне оцінювання потреб дасть змогу адекватно визначити пріоритети у роботі і доцільним чином спланувати необхідні для обслуговування клієнта ресурси. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

103

Економічні науки Процедури планування догляду за клієнтом, аналогічно, поєднають український досвід та європейський. Інноваційність полягатиме, в першу чергу, у визначенні конкретної мети обслуговування, чітких критеріїв успішності догляду та повноважень і обов‘язків як клієнта, так і служби, що надає послуги. Таким чином, соціальне обслуговування має стати процесом, що наснажує і активізує клієнта, робить його більш самостійним. Групи взаємодопомоги. У процесі вирішення проблем клієнтів значним ресурсом може бути функціонування груп самодопомоги. Клієнтів необхідно заохочувати до надання взаємної допомоги одне одному за підтримки досвідчених фахівців. Обговорення такої співпраці, а також власного досвіду у тій чи іншій ситуації, взаємна підтримка клієнтів – усе це має терапевтичну функцію та сприяє зменшенню навантаження на соціальних працівників, пов‘язаного з наданням терапевтичних послуг. Попередження жорстокого поводження з клієнтами. Користувачі послуг можуть зазнавати насильства від інших клієнтів, власних родин або навіть працівників соціальних служб. Міжнародні погляди на насилля сконцентрувались на чотирьох його типах: фізичне, емоційне, недбале ставлення та сексуальне насильство. Багато країн не володітимуть інформацією стосовно рівня насильства, від якого можуть страждати користувачі послуг, поки не розроблять й не впровадять стратегії й процедури його визначення та подолання. Клієнти, що отримують послуги, за своїм фізичним та соціальним станом є вразливими щодо можливого жорстокого поводження з ними. У зв‘язку з цим, у практику мають бути впроваджені моделі їх захисту від такого ризику, а саме: спеціальне навчання з метою покращення розуміння соціальними працівниками різних форм насильства; формальні процедури оскарження дій персоналу клієнтом; незалежні установи або органи, які мають оцінити ситуацію і, якщо треба, вчинити дії із захисту клієнта. Головною метою є зниження рівня ризику вчинення насильства та створення безпечнішого навколишнього середовища для клієнтів. Незалежна адвокація. Представлення інтересів клієнтів незалежними працівниками або організаціями, або незалежна адвокація, є широко застосованою формою захисту прав клієнтів, які перебувають у закладах і значною мірою залежні від їхньої адміністрації. Термін ―адвокація‖ (захист прав, представництво інтересів) слід уживати не в контексті юридичної термінології, а в контексті соціальної підтримки та як забезпечення впевненого права голосу. Представник клієнта мусить бути незалежним від структури управління установою. Такими представниками інтересів можуть бути представники громадських організацій, волонтери. Мета незалежного представлення інтересів – забезпечити прозорість та відкритість стану клієнтів у відповідності до вимог Конвенції ООН про права дитини та відповідного законодавства про права людини. Зміст діяльності полягає в тому, що представники інтересів відвідують клієнтів і, встановивши з ними довірчі стосунки, можливо, надаючи їм послуги з організації дозвілля або навчання, обговорюють з клієнтами їхній стан та якість послуг, які клієнти отримують у закладі. Їхнє завдання – свого роду громадський контроль, тобто визначення усіх проблем та питань, про які клієнти не схильні самі розповідати працівникам організації з будь-яких причин [3]. Висновки. Безсумнівно позитивним явищем є поява останнім часом великої кількості соціальних інновацій, оскільки це свідчить проте, що соціальна сфера України знаходиться на інноваційному шляху розвитку, який в перспективі здатен максимально наблизити нашу країну до соціальних стандартів Європи. Проте, разом з тим можна констатувати, що впровадження інновацій у сферу соціальних послуг проходить досить складно як для держави, так і для користувачів і не має завершеного характеру. Зокрема, про це свідчить і не достатня розповсюдженість механізму соціального замовлення, і той факт, що інноваційні моделі соціальних послуг здебільшого існують як лише проекти в пілотних установах. Україна потребує глобальних інновацій у соціальній сфері для того щоб зайняти своє місце серед європейських держав з громадянським суспільством. У зв‘язку цим слід поглиблювати співпрацю з міжнародними організаціями, активно використовувати здобутки такої співпраці на державному рівні, накопичувати позитивний досвід і більш активно реалізувати впровадження інновацій у діяльність організацій та установ, які надають соціальні послуги. Література 1. Людський розвиток в Україні : інноваційний вимір (колективна монографія) / За ред. Е.М. Лібанової. – К.: Ін-т демографії та соціальних досліджень НАН України, –2008. –316 с.

2. Соціальні послуги в Україні : сьогодення та перспективи / Т.В. Семигіна, Т.С. Міщенко, Т.Г. Кіча та ін. – К.: Зірка, 2007. – 52 с.

3. ТАСІС ―Посилення ролі регіональних служб‖. Інноваційні підходи і моделі як складова стандартів якості. http://mlsp.kmu.gov.ua/labour/sp/control/uk/archive/docview?typeId=36189

УДК 620.91 (477.43)

О.А. МИКОЛЮК Хмельницький національний університет

ОЦІНКА ЕФЕКТИВНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ЕНЕРГОРЕСУРСІВ НА ПІДСТАВІ АНАЛІЗУ ЕНЕРГОЄМНОСТІ ВИРОБНИЦТВА Доведена значущість оцінки ефективності використання енергоресурсів машинобудівними підприємствами. Наведений аналіз енергоспоживання паливно-енергетичних ресурсів та енергоємності 104

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки виготовленої продукції на прикладі підприємств Хмельниччини. Здійснено кореляційно-регресійний аналіз у математичній системі Mathcad впливу ряду факторів на енергоємність продукції.

Proved the importance of energy efficiency evaluation of machine-building enterprises. The analysis of consumption of energy resources and energy intensity of the manufactured products is on the example of enterprises of Khmelnytsky region. Done correlation-regression analysis in mathematical system Mathcad influence of factors on the energy intensity of products. Актуальність дослідження. Рівень економічного розвитку будь-якої країни визначається перш за все ефективністю використання енергоресурсів. Оцінка ефективності використання енергоресурсів, енергоспоживання та енергозбереження у промисловості пов‘язана з комплексом проблем, що виникли за умов нестабільної економіки та початкових кроків України у світову економічну систему. Управління економікою підприємств та галузей, а особливо процесом споживання енергії, базується на об‘єктивній та повній інформації про показники, які характеризують енергоємність продукції, їх рівень і причини, які обумовлюють їх зміну [1, с. 97; 2, с. 4]. В умовах постійного росту цін на енергоносії та посилення конкуренції найбільш ефективним та актуальним напрямком підвищення ефективності роботи підприємств є: аналіз енергоємності їх виробничої діяльності, моніторинг рівня споживання паливно-енергетичних ресурсів, запровадження політики енергозбереження та комплексна оцінка стану енергогосподарства суб‘єктів господарювання. Основні дослідження та публікації. Оцінка ефективності використання енергоресурсів машинобудівними підприємствами знаходить своє місце у ряді наукових робіт українських вчених та практиків. Значний внесок у розвиток та вирішення цієї проблеми здійснили А.В. Праховник, В.П. Розен, О.І. Соловей, М.В. Гнідий, О.М. Суходоля, В.А. Жовтянський та інші. Відзначаючи вагомість теоретичних та практичних розробок щодо енергозаощадження в машинобудівному комплексі, слід відзначити, що економічні аспекти зменшення енергоємності виробництва продукції залишаються недостатньо опрацьованими. Актуальність даної проблеми та недостатня висвітленість зумовили вибір теми дослідження. Метою статті є дослідження та оцінка ефективності використання енергоресурсів машинобудівними підприємствами. Викладення основного матеріалу. Аналіз останніх досліджень [3,4] показав, що підвищення рівня ефективності споживання паливно-енергетичних ресурсів є наслідком зростання економічності енергогосподарства підприємств та галузей. Це можна забезпечити лише комплексним підходом до аналізу енерговикористання, основними завданнями якого є: оцінка фактичного рівня споживання енергії та визначення можливостей його підвищення; визначення розмірів основних причин втрат енергії у всіх елементах енергетичного господарства; визначення внутрішньовиробничих резервів економії палива та енергії; визначення виходу та використання вторинних енергоресурсів; оцінка ефективності використання різних видів та параметрів енергоносіїв в окремих технологічних процесах; вивчення впливу нової енергозберігаючої техніки та прогресивних технологій на показники споживання енергії галузі та підприємства; дослідження можливостей інтенсифікації та покращання енергетичних режимів роботи обладнання; вдосконалення нормування та прогнозування споживання енергії. Основними напрямами удосконалення системи оцінки енергоефективності є, по-перше, підвищення рівня підготовленості суб‘єктів управління до оціночної діяльності. По-друге, підвищення ролі процесу оцінювання як засобу забезпечення належного рівня енергоефективності. По-третє, оптимальна організація процедури оцінювання. І останнє, формування належного інформаційного забезпечення оцінки енергоефективності у промисловості. Конкретним вирішенням методичних проблем оцінки енергоефективності повинно стати впровадження в її практику сучасних математичних методів для створення алгоритмів, методик та моделей. Методологічною основою теоретико-методологічного моделювання енергоефективності служить науково обґрунтований вибір узагальненого критерію та розробка системи показників енергоефективності, які можна використовувати в якості складових оптимізаційних моделей для кожного об‘єкту оцінки. Результати моніторингу діяльності підприємств Хмельниччини та Хмельницької області щодо використання енергоресурсів у виробничій сфері, свідчать про те, що важливим фактором, який впливає на рівень енергоспоживання на підприємстві, є питомі витрати на виробництво одиниці продукції. В цілому по області за рахунок зниження питомих витрат зменшились витрати палива на виробництво продукції на 23,2 тис. тонн (на 2,1 % від загального обсягу витрат), теплоенергії – на 31,4 тис. гкал (на 2,4 %) [5, с. 10–15]. Аналіз споживання ПЕР досліджуваних підприємств показав зниження питомих витрат на виробництво одиниці продукції (див. табл. 1). Зокрема по ВАТ ―Укрелектроапарат‖ питомі витрати енергоресурсів знизились від 0,04 т.у.п у 2005 р. до 0,02 т.у.п у 2008 р. Волочиський ―Мотор-Січ‖ також знизив ці показники, проте з дещо низькими темпами: з 0,07 т.у.п у 2005 році до 0,05 т.у.п. у 2008 році. Такі ж тенденції спостерігаються і у підприємств ВАТ ―Термопластавтомат‖, ДП ―Новатор‖ та ВАТ Красилівському машинобудівному заводі. Зниження питомих витрат енергоресурсів свідчить про зменшення використання природного газу, електроенергії, теплової енергії та води, що характерно для кожного із досліджуваних підприємств. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

105

Економічні науки Таблиця 1 Споживання паливно-енергетичних ресурсів підприємствами

Рік 2005 2006 2007 2008 2005 2006 2007 2008 2005 2006 2007 2008 2005 2006 2007 2008 2005 2006 2007 2008

Підприємство

Обсяг виробництва, тис. грн

Річне споживання, т.у.п.

172262 251166 344634 418812 187441 198901 230405 280432 11646 12996 12761 7796 94083,4 95052,4 95056 95626,3 31532,7 82955,4 31008,9 33647,4

7743,92 7941,18 7702,40 6973,19 13015,79 13149,82 13439,42 13136,38 792,85 1003,26 734,11 575,20 16317,52 14961,64 13650,53 12808,80 1958,57 1926,57 1775,11 1668,45

ВАТ ―Укрелектроапарат‖

ВАТ Волочиський ―Мотор-Січ‖

ВАТ ―Термопластавтомат‖

ДП ―Новатор‖

ВАТ Красилівський машинобудівний завод

Питомі витрати енергоресурсів т.у.п / тис. грн 0,04 0,03 0,02 0,02 0,07 0,07 0,06 0,05 0,07 0,08 0,06 0,07 0,17 0,16 0,14 0,13 0,06 0,02 0,06 0,05

Таким чином, досліджувані підприємства мають суттєво відмінну структуру споживання паливноенергетичних ресурсів, що пояснюється специфікою виробничої діяльності кожного із них. Узагальнюючим показником ефективності використання паливно-енергетичних ресурсів є енергоємність продукції. На сьогодні прийнято визначати енергоємність виробленої продукції як відношення обсягу спожитих паливно-енергетичних ресурсів до виготовленої продукції підприємства, та використовувати для оцінки і порівняння стану енергоефективності суб‘єкта господарювання порівняно з іншими [6, 7]. У таблиці 2 відображені результати оцінки енергоємності виробництва продукції досліджуваними підприємствами. Таблиця 2 Динаміка зміни енергоємності виробництва продукції підприємств м. Хмельницького та Хмельницької області

Показник

Рік

Енергоємність, т.у.п/тис. грн

2005 2006 2007 2008

Укрелектроапарат 0,04 0,03 0,02 0,02

Новатор 0,17 0,16 0,14 0,13

Суб‘єкт господарювання Мотор Січ Термопластавтомат 0,07 0,07 0,07 0,08 0,06 0,06 0,05 0,07

КМЗ 0,06 0,02 0,06 0,05

т.у.п/тис.грн.

Наведені дані свідчать про позитивну тенденцію зменшення енергоємності продукції. Дослідження енергоємності виготовленої продукції на підприємствах машинобудування за період 2005–2008 рр. дозволяє виявити загальну тенденцію її зміни. Графічно динаміка енергоємності продукції машинобудування представлена на рис. 1.

0,18 0,16 0,14

Укрелектроапарат

0,12 0,1 0,08 0,06

Новатор

0,04 0,02 0

Термопластавтом ат

Мотор Січ

КМЗ 2005

2006

2007

2008

роки

Рис. 1. Динаміка енергоємності продукції машинобудівних підприємств

З даних таблиці 2 видно, що при різних показниках виробничої діяльності підприємств і споживання енергоносіїв, характерним є приблизно однаковий рівень енергоємності. Енергоємність продукції на підприємствах змінювалась не рівномірно, але спостерігається тенденція до її зниження.

106

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки У процесі дослідження енергоємності продукції машинобудівних підприємств Хмельниччини необхідно визначити зв‘язок, причину або іншими словами фактори, що мають безпосередній вплив на зміну даного показника. Скористаємось кореляційно-регресійним аналізом, що дає можливість визначення форми і параметрів рівняння зв‘язку, тобто знаходження математичної моделі залежності кореляційно зв‘язаних змінних та вимірювання тісноти (щільності) зв‘язку [8, с. 125]. Значення перемінної Y були отримані за статистичними даними і являють собою енергоємність виробництва продукції підприємств Хмельниччини та Хмельницької області. За незалежні перемінні було взято наступні фактори: Х1 – обсяги інвестування в енергозберігаючу діяльність; Х2 – обсяг виробництва продукції; Х3 – обсяг споживання енергоносіїв. Таким чином отримано рівняння регресії для кожного із досліджуваних суб‘єктів господарювання (табл. 4). Таблиця 4 Рівняння множинної регресії машинобудівних підприємств

Підприємство Укрелектроапарат Новатор Мотор січ Термопластавтомат Красилівський машинобудівний завод

Рівняння регресії Y = 1,377 105 + 0,013 X1 – 16,989 X2 Y = – 4,118 103 + 0,033 X1 – 0,2 X2 Y = – 5,259 103 + 0,019 X1 + 0,599 X2 Y = 8,551 103 – 0,988 X1 + 7,743 X2 Y = 1,609 104 + 4,208*103 X1 – 6,251 X2

Коефіцієнт кореляції R2 = 0,93 R2 = 0,936 R2 = 0,912 R2 = 0,785 R2 = 0,999

Аналізуючи дані рівняння, можемо зробити наступні висновки: регресійні константи кожного підприємства (для ―Укрелектроапарат‖ – 1,377 105; ―Новатор‖ – (–4,118 103); ―Мотор-Січ‖ – (–5,259 103); ―Термо-пластавтомат‖ – 8,551 103; Красилівський машинобудівний завод – 1,609 104), визначають положення регресійної площини і являють собою зниження енергоємності виробництва продукції за умови, що всі незалежні змінні дорівнюють нулю. Всі інші параметри вказують напрямок і розмір змін залежної перемінної Y, у результаті збільшення на одиницю відповідних незалежних змінних X1, X2, за умови, що всі незалежні змінні залишаються постійними. Множинний коефіцієнт кореляції R2 показує відсоток варіації залежної змінної Y, що викликано варіацією всіх разом взятих незалежних змінних. Аналіз проведеного множинного кореляційно-регресійного аналізу показав дуже тісний зв‘язок між залежною змінною Y (енергоємність продукції) та факторними змінними Х1, Х2, Х3 (Х1 – обсяги інвестування в енергозберігаючу діяльність; Х2 – обсяг виробництва продукції; Х3 – обсяг споживання енергоносіїв). Висновки. Проведені дослідження свідчать, що управління та аналіз ефективності енергоспоживання та енергозбереження економічних об‘єктів не може здійснюватись без інформаційного забезпечення планування номенклатури продукції, контроль за випуском та якістю продукції, обсягами споживаних енергетичних ресурсів. Таку інформацію надають системи моніторингу підприємств, що призначені для безперервного спостереження за характеристиками діяльності об‘єктів дослідження. Таким чином, раціоналізація енерговикористання обумовлює необхідність обґрунтування та вирішення проблем енергоощадного варіанту розвитку машинобудування, посилення стимулювання економії енерговитрат, дослідження резервів енергозаощадження при виробництві продукції. Література 1. Микитенко В.В. Енергоефективність промислового виробництва. Монографія. – К.: Об‘єднаний ін-т економіки НАН України, 2001. – С. 92.

2. Сердюк Т.В. Організаційно-економічний механізм енергозбереження в промисловості. Монографія. – Вінниця: УНІВЕРСУМ – Вінниця, 2005. – С. 154.

3. Макаров А.А., Мелентьєв Л.А. Методы исследования и оптимизации энергетического хозяйства. – Новосибирск: Наука Сибирское отделение, 1973. – С. 274.

4. Динамизм развития производственного потенциала / НАН Украины, Ин-т экономики / Редкол.: А.Н. Алымов (отв. ред.) и др. – К., 2003. – С. 203.

5. Статистичний збірник ―Паливно-енергетичні ресурси Хмельницької області у 2007 році‖. – С. 10–15.

6. http://statbrd.ic.km.ua/ukr/nov/04_2009/text.htm 7. http://esco-ecosys.narod.ru/2003_7/art92.htm 8. Приймак В.І. Математичні методи економічного аналізу: навч. посіб.(для студ. вищ. навч. закл.) / В.І. Приймак – К.: ЦНЛ, 2009. – С. 125

УДК 338.24(477.61)

І.В. НОВИКОВА Шосткінський інститут Сумського державного університету

УПРАВЛІННЯ РЕСУРСОЗБЕРЕЖЕННЯМ У РЕГІОНІ У статті досліджено питання ресурсозбереження стосовно регіону. Розглянуто проблеми ресурсозбереження на регіональному рівні на прикладі Сумської області. Виявлені галузі області, які мають Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

107

Економічні науки резерви зниження споживання матеріальних витрат на одиницю реалізованої продукції. Викладені етапи підвищення ефективності ресурсозбереження в регіоні.

The issues of saving resources concerning the region are investigated in the article. Problems of saving resources at the regional level is considered on the example of Sumska region. Identified the field area, with reserves reduce of consumption of material costs per unit of realized products. The stages of increase resource efficiency in the region are set. Постановка проблеми і її зв’язок із найважливішими науковими та практичними завданнями. Комплекс задач, які сприяють виходу України з економічної кризи, неможливо вирішити без підвищення ефективності використання ресурсів, тому що саме висока ресурсомісткість вітчизняної продукції є основним фактором низької конкурентоспроможності економіки країни в цілому. Дефіцит більшості видів ресурсів, виснаження їх запасів у природі, значне подорожчання видобутку, зріст міжнародної конкуренції, великі об‘єми створення різних видів відходів, низький рівень використання вторинних ресурсів в умовах незадовільного екологічного середовища сприяє підвищенню значущості ресурсозбереження на регіональному рівні. Нераціональне використання ресурсів обумовлює схильність національної економіки України до екстенсивного типу розвитку. Залежність країни від імпортних енергоносіїв постійно загрожує їй соціально-політичною нестабільністю. Ера дешевих енергоносіїв для України скінчилася. У цьому контексті необхідним є вивчення теоретичних і практичних основ ресурсозбереження відносно кожного регіону. Економічні показники розвитку промисловості України останніми роками свідчать про певні позитивні зрушення щодо зменшення ресурсомісткості вітчизняної промисловості продукції, рівень якої залишається високим порівняно з розвиненими країнами світу. Проте ці тенденції є нестійкими, а рівень ресурсомісткості продукції, який підвищився протягом 90-х років ХХ ст. на 35–60 %, за оцінками фахівців, усе ще не повернувся до позначки 1990 року [2–5]. Не останню роль у збереженні високого рівня ресурсомісткості відіграє низька активність інвестиційних та інноваційних процесів в країні. У 2005 році середньорічний приріст інвестицій в основний капітал становив 56,8 %, у 2006 році вже 67,6 %, а в 2007 році 87,7 % від рівня 1990 року. Середньорічний темп приросту вартості основних фондів за 2006 рік становив 4,9 % в порівнянні до 2005 року [3–5], у 2007 році приріст вартості основних фондів склав 4,3 % в порівнянні з 2006 роком. Незважаючи на це, дотепер характерною особливістю сучасного стану основних фондів залишається висока їх зношеність. Таким чином, метою статті є уточнення сутності ресурсозбереження, дослідження стану резервів ресурсозбереження в регіоні, аналіз впровадження інвестиційних та інноваційних процесів в Сумський області, визначення правових, організаційних, економічних умов забезпечення підвищення ефективності ресурсозбереження. Проблемам формування ефективних механізмів управління ресурсозбереженням присвячені наукові праці В. Тарана, А. Богатирьова, Р. Балашової, І. Півоварчук, О. Харламової та ін. Виклад основного матеріалу досліджень. При аналізі нормативно-правового забезпечення ресурсозбереження було виявлено, що дана проблема постійно розглядається державними органами управління і досить часто згадується у багатьох правових актах. Але в нормативно-правовому забезпеченні ресурсозбереження відсутній комплексний підхід. В Українському законодавстві недостатньо висвітлена специфіка діяльності з ресурсозбереження на рівні регіонів, не визначена роль місцевих рад у забезпеченні ресурсозберігаючої діяльності регіону. В економічній літературі не має однозначного визначення поняттю ―ресурсозбереження‖. Так в роботі Н. Іванова ресурсозбереження характеризується як метод господарювання, який охоплює комплекс технічних, економічних, організаційних засобів, які направлені на раціональне використання ресурсів та забезпечення їх при зростаючих потребах головним чином за рахунок економії [6]. А. Нєвєльов підкреслив, що раніше в економічній теорії частіше використовували такі поняття, як ―економія ресурсів‖, ―ефективне використання ресурсів‖, які зараз акумулюються поняттям ―ресурсозбереженням‖. Ресурсозбереження – це процес забезпечення росту об‘ємів корисних результатів виробництва при відносній стабільності матеріальних витрат [7]. Н. Коніщєва розглядає ресурсозбереження як умова, процес, результат і показник покращення використання засобів виробництва і трудових ресурсів на всіх етапах виробничо-господарської діяльності підприємств, а також економічного і соціального розвитку регіону і народного господарства в цілому [8]. Представлені визначення не мають суперечностей. Але до регіону має відношення саме останнє визначення ресурсозбереження. Сутність ресурсозбереження стосовно до регіону – це процес спрямований на раціональне використання ресурсів господарюючим комплексом регіону з врахуванням довготермінової перспективи забезпечення зростаючих потреб регіону при дотриманні соціальних стандартів і якості життя населення регіону. При цьому раціональне використання ресурсів це досягнення максимальної ефективності використання ресурсів в господарюючому комплексі регіону з врахуванням інноваційних направлень і засобів їх економії. До основних направлень ресурсозбереження відносять: впровадження технологій з ресурсозбереженню і нових конструкцій; використання інформаційних технологій; взаємозамінність ресурсів; нормування ресурсів; економія ресурсів.

108 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки У ресурсозбереженні велике значення має впровадження в виробництво нових видів конструкцій і модернізація, що складає більш ніж 60% загального об‘єму економії, а також використання прогресивної технології, що складає 30 % економії. Як вже відмічалося середньорічний темп приросту вартості основних фондів за 2006 рік становив 3,7 %. По регіону цей показник склав 1,2 %. Ступінь зносу основних засобів у 2006 році в цілому по країні становив 49,0 % в регіоні 55,9 %, з них у промисловості в країні – 57,9 %, в регіоні – 60,4 %, будівництві – 45,1 %, в регіоні – 54,6 %. Це свідчить про те, що в регіоні більш застаріле обладнання, ніж в країні в цілому. Показник оновлення основних засобів економічної діяльності у 2006 року в регіоні склав 4,6 % [3–5, 9]. У регіоні відмічається низька активність інвестиційних процесів. Так в 2005 року спостерігалося зростання інвестицій в основний капітал регіону на 10,3 % до попереднього року, але в 2006 відмічається падіння інвестиційних вливань в основний капітал регіону на 7,7 % в порівнянні з попереднім роком. В сукупності все це негативно впливає на впровадження нових технологій для забезпечення зниження ресурсомісткості продукції, що виготовляється в регіоні. Проблема ресурсозбереження на регіональному рівні передбачає дослідження стану резервів ресурсозбереження на підприємствах, в галузях, містах і районах регіону. Наявність публічних статистичних даних дозволило виконати аналіз на прикладі матеріальних витрат по галузях, які виробляють продукцію в регіоні, і порівняти з аналогічними витратами матеріальних затрат по галузях в цілому по Україні. З метою визначення резервів ресурсозбереження в регіоні застосовувалась система типологізація галузей Сумської області по використанню матеріальних ресурсів, для чого були використані статистичні данні [3–5, 9]. Побудова типології здійснювалась за відповідними показниками з розрахунку на 1 грн реалізованої продукції: загальним ресурсовитратам – типологія 1 (табл. 1); споживання матеріальних ресурсів – типологія 2 (табл. 2). Таблиця 1 Типологія галузей Сумської області за ресурсовитратами на 1 грн реалізованої продукції, 2006 рік

Кластер

І

ІІ

Галузь Сільське господарство, мисливство, лісове господарство Промисловість Будівництво Торгівля; ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку Діяльність транспорту та зв‘язку Операції з нерухомим майном, оренда, інжиніринг та надання послуг підприємцям Сільське господарство, мисливство, лісове господарство Діяльність готелів та ресторанів Діяльність транспорту та зв‘язку Освіта Охорона здоров‘я та надання соціальної допомоги Надання комунальних та індивідуальних послуг; діяльність у сфері культури та спорту Операції з нерухомим майном, оренда, інжиніринг та надання послуг підприємцям

Операційні витрати на одиницю реалізованої продукції, коп./грн для Сумської області для України в цілому – 97,6 97,4 94,3 98,3 98,6 96,3 –

98,2 87,4

94,9 106,6 115,2 104,9 113,6 109,2

– – 106,4

108,6

104,6

–

108,9

107,3 108,0

Таблиця 2 Типологія галузей Сумської області за ресурсовитратами на 1 грн реалізованої продукції, 2006 рік.

Галузь Сільське господарство, мисливство, лісове господарство Промисловість Будівництво Торгівля; ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку Діяльність транспорту та зв‘язку Операції з нерухомим майном, оренда, інжиніринг та надання послуг підприємцям Діяльність готелів та ресторанів Освіта Охорона здоров‘я та надання соціальної допомоги Надання комунальних та індивідуальних послуг; діяльність у сфері культури та спорту

Матеріальні витрати на одиницю реалізованої продукції, коп./грн для Сумської області для України в цілому 64,92 58,46 51,91 61,39 66,45 72,47 5,30 37,13

0,79 25,61

18,98 50,00 23,86 36,25

17,42 47,03 16,10 41,15

32,47

17,89

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

109

Економічні науки Дослідження стану резервів ресурсозбереження для галузей Сумської області (за основу був прийнятий показник ―витрати на одиницю реалізованої продукції‖) виявило, що до першого кластеру, в якому рівень витрат на одиницю реалізованої продукції менш 100 коп./грн, відносяться наступні галузі Сумської області: промисловість (97,4 коп./грн), будівництво (98,3), торгівля, ремонт автомобілів (96,3) і операції з нерухомим майном (94,9 коп./грн), інші галузі відносяться до другого кластеру, тому що мають рівень витрат на одиницю реалізованої продукції більш ніж 100 коп./грн. Якщо порівняти операційні витрати на одиницю продукції по галузях Сумської області з аналогічними витратами в цілому по Україні бачимо, що майже у всіх галузях Сумської області є перевищення операційних витрат на одиницю реалізованої продукції в порівнянні з аналогічними витратами в цілому по Україні. Виключення складає галузь ―операції з нерухомим майном…‖. Операційні витрати на одиницю реалізованої продукції в цієї галузі суттєве нижче аналогічних витрат по Україні в цілому. Дослідження матеріальних витрат на одиницю реалізованої продукції (табл. 2) дає можливість стверджувати, що такі галузі як сільське господарство, мисливство, лісове господарство; торгівля, ремонт автомобілів; діяльність транспорту та зв‘язку; операції з нерухомим майном; діяльність готелів та ресторанів; освіта мають резерви зниження споживання матеріальних ресурсів, тому що аналогічні показники по Україні в цілому нижчі від обласних. Матеріальні витрати по галузі ―надання комунальних та індивідуальних послуг, діяльність у сфері культури та спорту‖ в області майже в двічі перевищують середні по країні. Саме в цієї галузі є великі резерви зниження споживання матеріальних ресурсів. Висновки. Здійснюючи регіональну політику ресурсозбереження необхідно використовувати систему інформатизації, яка б дозволяла вести облік і аналіз споживання усіх видів ресурсів і як б сприяла підвищенню оперативності в прийнятті рішень відносно їх раціонального використання, зниженню питомих витрат виробляючи і експлуатуючи продукцію за рахунок використання ефективних способів ресурсозбереження. Ефективне управління резервами ресурсозбереження в регіоні передбачає формування відповідного механізму організаційно-економічного забезпечення, яке являє собою систему конкретних засобів і інструментів, за допомогою яких може бути забезпечено досягнення цілей регіонального ресурсозбереження. Критеріями ефективності організаційно-економічного механізму ресурсозбереження повинно стати забезпечення максимального об‘єму ресурсозбереження і підвищення рівня соціально-економічного розвитку регіону, дохідності і потенціалу прибутковості господарського комплексу регіону, поліпшення екологічного стану в регіоні. Організаційне забезпечення ресурсозбереження пов‘язано з програмно-цільовим управлінням, роль якого складається в координації можливостей підприємств і територіальних органів для вирішення задач ресурсозбереження в господарському комплексі регіону. Місцевими Радами повинна здійснюватися координація діяльності підприємств і організацій по ресурсозбереженню у сфері житлово-комунального господарства. В області необхідно розробити комплексну цільову регіональну програму ресурсозбереження, яка буде направлена на підвищення використання резервів всіх видів ресурсів з врахуванням забезпечення стандартів соціально-економічного розвитку регіону, проведення єдиної ресурсозберігаючої політики на всіх підприємствах, галузях економіки регіону, містах і районах області. Розробляючи програму, слід враховувати економічний інструментарій в сфері ресурсозбереження, який використовується в більшості промислово розвинутих країнах з ринковою економікою, до якого відносять: введення податкових пільг і інвестиційних кредитів; установлення національних стандартів ресурсоспоживання; регулювання цін і тарифів на сировину і енергію; державне субсидіювання проектів з ресурсозбереження; фінансування досліджень і розробок в цієї сфері. До економічного забезпечення ресурсозбереження в регіоні відносно матеріальних і енергетичних ресурсів доцільно віднести наступне: фінансування і стимулювання ресурсозберігаючих проектів і програм на основі надання субсидій, дотацій, податкових, кредитних, митних і інших пільг; застосування економічних санкцій за невиконання ресурсозберігаючих проектів і програм, неефективне використання матеріальних і енергетичних ресурсів та їх втрат; підвищення ролі регіону в стимулюванні ресурсозбереження на основі: створення умов залучення інвесторів до фінансування програм (функціонування вільних економічних зон); формування регіонального фонду розвитку (створення фонду енергозбереження. Формуючи регіональний фонд розвитку необхідно визначити джерела фінансування: засоби державного бюджету; засоби регіональних бюджетів; відрахування підприємств і організацій, окрім підприємств і організацій бюджетної сфери, комунально-побутового, соціального призначення і сільського господарства; відрахування з прибутків підприємств регіону, споживання яких перевищує встановлений рівень; виплати підприємств за неефективне використання ресурсів (економічні санкції); цільові відрахування підприємств і організацій разового характеру для розробки і виготовлення ресурсозберігаючого обладнання; добровільні внески юридичних і фізичних осіб. Перспективами подальших досліджень у даному напрямі є підвищення ефективності ресурсозбереження потребує нового підходу до управління цим процесом з врахуванням створення відповідних умов для регіонального ресурсозбереження: – удосконалення нормативно-правової бази відносно здійснення ресурсозберігаючої діяльності регіону з врахуванням внесення основних положень по ресурсозбереженню в Закон України ―Про місцеве самоврядування‖: 110

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки – забезпечення відповідних організаційних умов ресурсозбереження регіону з врахуванням: розробки комплексної цільової програми по ресурсозбереженню, яка б передбачала широке використання інновацій, нетрадиційних технологій, системи інформаційного забезпечення, періодичної аналітичної оцінки і моніторингу використання матеріальних і енергетичних ресурсів підприємствами, містами і районами області та їх резервів; – створення економічних умов з врахуванням формування регіонального фонду розвитку і залучення коштів інвесторів для забезпечення фінансової підтримки реалізації матеріало- і енергозберігаючих проектів і програм, які реалізуються за рахунок власних коштів підприємств. Вивчення теоретичних і практичних положень управління ресурсозбереження на рівні регіону та застосування їх на практиці місцевими Радами дозволить регіонам проводити цілеспрямовану політику з підвищення ефективності використання всіх видів ресурсів і здійснювати цільову політику підготовку спеціалістів з ресурсо-збереження. Література 1. ―Про місцеве самоврядування в Україні‖ [Текст] : Закон України: [від 21.05.1997 р., №80/97-ВР]. – К.: Вісник ВРУ, – 1997. – № 24.

2. Ресурсозбережні пріоритети реформування системи рентних та природоохоронних платежів України [Текст]: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф., м. Київ, 17 травня 2007 р.: [Актуальні проблеми формування рентної політики в сучасних умовах] / редкол.: І.М. Сотник. – К.: РВПС України НАН України, 2007. – Ч. 1.

3. Статистичний щорічник України за 2005 рік [Текст] / Держкомстат України; за ред. О.Г. Осауленка. – К.: Консультант, 2006.

4. Статистичний щорічник України за 2006 рік [Текст] / Держкомстат України; за ред. О.Г. Осауленка. – К.: Консультант, 2007.

5. Статистичний щорічник України за 2007 рік [Текст] / Держкомстат України; за ред. О.Г. Осауленка. – К.: Консультант, 2008.

6. Иванов Н.И. Ресурсообеспечение промышленных предприятий [Учебник] / А.В. Бреславцев, Л.Т. Хижняк и др. – Донецк: ИЭП НАН Украины, 1999.

7. Невелева А.М. Экономика ресурсосбережения [Учебник]. – К.: Наукова думка, 1987.

8. Конищева Н.И. Ресурсосбережение эколого-экономический аспект [Учебник] / Кушнирович Н.А., Рожкова Л.А., Безверхова Р.И. – К.: Наукова думка, 1992.

9. Статистичний щорічник Сумської області за 2006 рік [Текст] / Держкомстат України; за ред. Л.І. Олехнович. Головне управління статистики у Сумській області. – Суми, 2007.

УДК 330.341.1

Л.П. Теляча Хмельницький національний університет

ЗАКОНОМІРНОСТІ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ В УМОВАХ СИСТЕМНОЇ КРИЗИ У статті розглянуто кризу як головне джерело сучасних інновацій. Доводиться перспективність інноваційного розвитку в подоланні кризових процесів. Аналізуються циклічні закономірності інноваційного оновлення та їх вплив на економічну систему. Визначаються перспективи розвитку вітчизняної економіки в умовах кризи.

The article deals with the crisis as the main source of modern innovations. Proved the perspective of innovative development in overcoming of crisis processes. Analysis of cyclical consistent patterns of innovation updates and their impact on the economic system. Defines the development of prospects of the national economy in crisis. Вступ. Глобальна фінансова криза виявила структурні дисбаланси в розвитку національних економік більшості країн та визначила необхідність активізації усіх можливих джерел економічного зростання для формування нової моделі сталого економічного розвитку. Зазвичай криза носить відкритий руйнівний характер для економічної системи, що втратила свій потенціал зростання, однак їй притаманний і прихований механізм, який можна назвати потенціалом прогресу. В інноваційній теорії кризи розглядаються як прогресивні, оскільки вони доводять неспроможність існування старої системи та виступають каталізатором їх руйнування чи навіть повного усунення, розчищаючи простір для побудови нової системи. Тому криза виступає не бар‘єром для економічного розвитку, а його невід‘ємним елементом. Вона руйнує потенційно слабкі елементи устрою економічної системи, залишаючи при цьому успішні та сильні складові. Необхідною складовою виходу із кризи є інновації, які є інструментом підвищення конкурентоспроможності та вектором стратегічного розвитку. Аналіз останніх досліджень. Різні аспекти проблематики економічного зростання на інноваційній основі знайшли своє відображення у працях як зарубіжних, так і вітчизняних науковців – М. Портера, К. Ерроу, Ф. Агійона, П. Хоувітта, М. Ромера, П. Сегерстрема, Р.А. Фатхутдінова, Ю. Бажала, С. Ілляшенко та ін. Роль інновацій в антикризовому управління піднімається такими дослідниками як В. Новицьким, І. Макаренко, С. Захаріною, Л. Федуловою, О. Василенком, В. Гейцем та В. Семиноженком. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

111

Економічні науки Основний матеріал дослідження. В умовах кризи, коли дедалі більше звужуються традиційні джерела зростання, на перший план виходять інноваційні процеси. Інновації, будучи фактично єдиним невичерпним джерелом росту, в майбутньому владно визначатимуть конкурентні переваги господарюючого суб‘єкта та формуватимуть економічну динаміку. Зазначимо, що економічна криза не спонукає до занепаду інноваційної сфери (хоча за неефективного управління значно її гальмує), а виступає головним джерелом сучасних інновацій, які в свою чергу стають імпульсом економічного зростання. По-суті криза породжує потребу та інтерес до періодичного інноваційного оновлення, яке лежить в основі циклічної інноваційної динаміки. Оновлення є дискретним, оскільки породжувана ним динаміка формує певний період стабільного розвитку, протягом якого не виникає необхідність радикальних дій. І за законами циклічності він буде тривати до тих пір, поки знову не буде вичерпано потенціалу даного стану і не виникне необхідність подальшої еволюції (рис. 1).

Ефективне Неефективне

Антикризове управління

КРИЗА ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА Інноваційна сфера Стимулюючий вплив

Технологічний прорив

Прогресуюче зростання

Стримуючий вплив

Технологічний пат

Прогресуючий спад

Нова (інноваційна) економічна система

Крах старої (традиційної) системи

Рис. 1. Вплив кризи на інноваційну сферу

Таким чином, криза та інноваційний розвиток є взаємопов‘язаними та взаємообумовлюючими: – криза є неминучим, обов‘язковим етапом розвитку, виводить економіку із стану збалансованості тим самим змушуючи шукати прогресивні шляхи розвитку; – активна інноваційна діяльність є ефективним методом для виведення економічної системи із кризи, а також стійкою базою для її, подальшого розвитку; – економічна криза може сприяти реструктуризації економічної системи, виводячи на перший план стратегічні галузі та відсіюючи корпоративні сегменти із слабким технологічним потенціалом тим самим стимулюючи інновації (рис. 2).

Криза

Епохальні інновації

Авангардні новації, які стають головним джерелом довгострокового розвитку та за своїм впливом на економічну динаміку формують цілі епохи

Зростання

Поліпшуючі інновації

Модифікація, диференціація і коректування існуючих новацій

Стабілізація

Псевдоінновації

Штучне витягування життєвого циклу інновацій, які вичерпали свій потенціал

Депресія

Генерація базових інновацій

Науковий пошук радикальних поколінь новацій для нових техніко-економічних укладів

Рис. 2. Взаємозв’язок економічних циклів із новаціями

Справедливим є твердження, що інноваційна діяльність нерівномірно-циклічна. Економічні та інноваційні цикли тісно корелюють та при цьому мають деякий лаг відставання: – у фазі ―кризи‖ економічної системи активізуються базові новації, що формують крупні технологічні прориви: 112

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки – у фазі ―росту‖ – потенціал базових інновацій досягає свого піку та починає зменшуватись, що компенсується появою поліпшуючих інновацій, які продовжують ріст системи; – на етапі ―стабілізації‖ економічна система розвивається за інерцією, хоча її рушійні сили – інновації, остаточно вичерпують себе. Базисні інновації зникають, поліпшуючі нововведення втрачають ефективність і дедалі частіше замінюються псевдоінноваціями; – у фазі ―депресії‖ економічної системи інноваційна активність є низькою, але вона сконцентрована на найбільш ключових напрямках, що дозволяє генерувати базові інновації. Відтак оновлення економічної системи вступає в новий виток і формує наступний інноваційний цикл. Таким чином, криза не лише породжує небезпеку для інноваційного розвитку, але створює поле сприятливих можливостей. Циклічні інноваційні коливання з певним лагом визначають траєкторію економічних циклів і саме інноваційний розвиток є головним структурно-системним чинником змін економічних процесів та основою відтворювальних процесів соціально-економічних систем. Властивістю сучасного глобального розширеного відтворення є фактор науки та похідний від неї інноваційний фактор, які на макроекономічному рівні ініціюють поступовий перехід від ресурсного типу економічного розвитку до інноваційного, формують новий тип економіки. Експертами ОЕСР визначено, що економічний ріст розвинутих країн за останні два десятиліття більше ніж на 50 % обумовлений інноваціями, при чому частка інноваційного фактору має прогресію (табл. 1). Таблиця 1 Порівняльна характеристика традиційної та інноваційної моделей економічних систем Характеристика Пріоритети розвитку Перспективність концепції Стиль діяльності Тип цілей: – виробничих

Модель економічної системи Традиційна економіка Економіка інновацій Довгострокове виживання Перспективний розвиток Вичерпність потенціалу Прогресивний потенціал Прирощування Підприємницький

– збільшення промислових потужностей та нарощування обсягів виробництва – комерційних – збільшення доходів Тип ринку Ринок виробника і продавця Стратегічні фактори Виробничий досвід Головні конкурентні переваги Витрати, ціна, якість Капітал/Активи

Фізичний/Матеріальні

– гнучке реагування на суспільні потреби – збільшення потенціалу доходності Ринок споживача і покупця Наукові знання, інформація Технологічні, продуктові і організаційні інновації Інтелектуальний/Нематеріальні

Інноваційні проекти як правило є довготривалими та ризиковими, що в умовах браку ліквідності значно обмежує джерела їх фінансування. Згортання банківського кредитування, нестримна інфляція та перелив державних грошових активів із стратегічних напрямків у поточну стабілізацію значно скоротили кількість інноваційних проектів. Разом з тим науковцями та експертами доведена інвестиційна привабливість інновацій у період криз. Наприклад, високотехнологічні компанії найменше постраждали від обвалу фондових ринків. Вкладення в інновації сприймається як конкурентна перевага, яка має тривалу стратегічну дію. Сьогодні менш за все відчувають проблеми ті компанії, які в минулому зробили ставки на інновації. Інновації забезпечили їм усі можливі конкурентні переваги: низькі витрати, технологічну перевагу, стратегічне позиціювання. Більше того, саме економічна криза може посприяти залученню інвесторів до інноваційної сфери, яка набуває в цей період більшої привабливості ніж пайові інвестиційні фонди, торгівля та нерухомість. У сьогоднішньому бізнес-середовищі ефективнішими стають інвестиції в довгострокові проекти ніж у короткострокові. Інвестиції тривалішого циклу в умовах кризи володіють більшою потенційною ефективністю за рядом причинами: – по-перше, інвестування в довгостроковий проект, є вигідним капіталовкладенням, яке в найближчій перспективі забезпечить позитивний результат. Стратегія вичікування, заморожування програє поряд із активною інноваційною стратегією. Інноваційно-активні компанії всупереч кризі інтенсивніше працюють над проектами, а після її закінчення виходять на ринок із готовим результатом та здобувають технологічне і ринкове лідерство; – по-друге, в умовах кризи з‘являється можливість залучення до інноваційних розробок додаткових висококваліфікованих кадрів чи активи інших компаній за значно нижчою ціною. Зважаючи на це, сьогоднішні тенденції до скорочення інвестиційних витрат та бюджетних асигнувань на вітчизняну науку скорочують можливості виходу вітчизняної впливають на скорочення фінансування інноваційних економіки із кризи. Досвід же західних країн засвідчує, що в умовах економічного спаду пріоритетними статтями державних витрат стають ті, що орієнтовані на інноваційну сферу. В світі найбільшого спаду зазнали такі традиційні галузі як будівництво, машинобудування, металургія. Разом з тим, глобальна економічна криза не мала радикального впливу на експортний потенціал європейських компаній в області мікротехнології, нанотехнології та виробництві прогресивних матеріалів. Перспективними областями розвитку для інноваційного бізнесу є альтернативна енергетика, нафтохімія та 113 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки нанотехнології. Ці напрямки формуватимуть нове поле базових новацій для наступного економічного циклу, а тому мають стати пріоритетами вітчизняної інноваційної політики. Світовий досвід свідчить, що найбільшої результативності інноваційна діяльність досягає там, де держава активно підтримує розвиток науково-технічних галузей. Сьогоднішня глобальна криза створює умови для мобілізації усіх засобів та сил для технологічного прориву в економіці, оскільки тільки він може забезпечити нашій країні в перспективі стабільний економічний ріст. Тому головним завданням антикризової програми уряду є формування національної інноваційної стратегії, орієнтованої на створення нової моделі економічного зростання. Така стратегія має бути орієнтована на відхід від моделі ―країна наздоганяючого розвитку‖ та формування моделі економіки інновацій та знань. Звичайно це вимагає ефективного перерозподілу коштів антикризової програми, що спрямовуються на стабілізацію економіки і фінансового середовища. На сучасному етапі характерним для української економіки стало розшарування промислових підприємств за рівнями конкурентоспроможності. Для більшості вітчизняних підприємств, виходячи із їх потенціалу, допустимим для їх економічного розвитку є лише традиційна модель, і досягнення успіху, в разі його реалізації, уже вважається певним здобутком. Одночасно деякі підприємства для свого розвитку роблять ставки на структурні чинники – інвестиції та інновації. Виходячи із такої ситуації, багато дослідників визначають необхідність створення диверсифікованого підходу до розробки стратегій розвитку промислових підприємств, що знаходяться на різних стадіях розвитку. Вивчення практики діяльності суб‘єктів господарювання дозволяє виділити декілька типів стратегій інноваційного розвитку підтримки: – дифузії інновацій. Даний тип стратегії реалізується в основному засобом придбання патентів та технологій за кордоном, які адаптуються до власних потреб та може містити елементи їх подальшого удосконалення; – іноземної високотехнологічної експансії та інтеграція в транснаціональні корпорації. За даного типу стратегії розвитку інноваційна діяльність базується в основному на копіюванні передових технологій, що вимагає зосередження зусиль на підтримці високого рівня кваліфікації трудових ресурсів.

– ―точок зростання‖. Інноваційні зусилля концентруються на тих галузях та підприємствах, які мають певні здобутки у науково-технічних розробках та володіють людським та інфраструктурним потенціалами для ефективного інноваційного розвитку. Вважаємо, що для позначення даних галузей та підприємств повною мірою можна використати термін ―стратегічні‖, оскільки завдяки створенню нових технологічних можливостей вони забезпечують сильний позитивний вплив на розвиток суміжних галузей промисловості та мають важливе значення для забезпечення національної безпеки. Висновки. Вибір інноваційного типу розвитку економіки визначає необхідність антикризового управління інноваційною діяльністю. Разом з тим, затяжний трансформаційний період української економіки не зробив суттєвого поступу у формуванні дієвого механізму управління інноваційними процесами. Вважаємо, що однією із перешкод на цьому шляху стала помилкова політика нівелювання ролі держави у регулюванні науково-технічної сфери та переведення її цілковито на механізми ринкової саморегуляції. Застосовувані сьогодні механізми не створюють об‘єктивних передумов для розвитку науково-технічного прогресу як основного фактору росту ефективності виробництва, а від так і загального економічного зростання. Формування та приведення в дію реального механізму управління інноваційним розвитком, орієнтованого на структурну перебудову економіки, є невирішеним досі завданням Розбудова такого механізму має здійснюватись за принципом поєднання інтересів персоніфікованих суб‘єктів ринку із загальнонаціональними інтересами та інтегрування ринкових методів організації інноваційної діяльності з державними методами регулювання. Література 1. Бажал Ю.М. Економічна теорія технологічних змін: Навч. посібник. – К.: Заповіт, 1996.

3. Захарін С.В. Підтримка інвестиційної та інноваційної діяльності в умовах загострення економічної кризи // Вісник НУК. Електронне видання. – http://ev.nuos.edu.ua 4. Карлинская Е. Циклично-генетические закономерности инновационного обновления общества /http://aeer.cctpu.edu.ru 5. Anthony Gerardi, Jennifer Dominiquini, ―Innovation In a Recession: Necessary and All the More Possible‖ – Январь 2009.

УДК 338

С.Г. ЗІНЧЕНКО Хмельницький національний університет

НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЙНОЇ СТРУКТУРИ МАШИНОБУДІВНОГО ПІДПРИЄМСТВА ЗА УМОВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ У роботі проаналізовано складові організаційної структури машинобудівного підприємства на прикладі ВАТ “Азовмаш” та розроблено рекомендації щодо її удосконалення методом факторного аналізу.

114

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки The components of the organizational structure of the machine-building enterprise on the example of OAS “Azovmash” are analyzed in the article. The recommendations for improving the method of factor analysis are developed. Постановка проблеми. Економіка України характеризується великою кількістю складних виробничогосподарських систем, кожна з яких володіє властивою їй організаційною структурою з широкою мережею інформаційних потоків та високим рівнем інформаційних потреб. В умовах розвитку ринкових відносин та посилення конкурентної боротьби перед вітчизняними суб‘єктами господарювання виникає потреба перегляду складу та змісту роботи наявних структурних підрозділів, оцінки якості інформаційного забезпечення та рівня оперативності підготовки інформації для потреб управління. Особливо гостро ця проблема постає перед машинобудівними підприємствами України, господарство яких характеризується надмірною кількістю непродуктивного обладнання, застарілими технологіями та невисоким рівнем автоматизації виробничих процесів. В умовах визначального впливу світових глобалізаційних процесів на напрямки розвитку вітчизняної економіки перед машинобудівними підприємствами постає завдання удосконалення організаційної структури з метою більш ефективного розподілу інформаційних потоків та оптимізації навантаження на виробничий персонал підприємства. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Про необхідність перегляду існуючої організаційної структури складних виробничо-господарських систем та визначення способів її удосконалення неодноразово наголошувалось у працях вітчизняних і зарубіжних вчених, серед яких відмітимо роботи Бондаренка А.П., Мілова А.В., Іванова І.М. [1], Чепурду Л.М., Беляева С.С., Плахотнікова М.В. [4] та інших. Губенком В.К. було теоретично описано можливість застосування організаційної моделі діяльності для проектування організаційних структур логістичних систем підприємства [2]. Логутова Т.Г. та Пілюшенко А.В. запропонували власні шляхи вирішення проблеми побудови логістичної системи товарообороту морського порту [3]. Проте, незважаючи на різновекторність проведених досліджень, у вітчизняній літературі недостатньо уваги приділено вивченню можливостей використання математичного програмування для розв‘язання стратегічних задач управління організаційними змінами машинобудівних підприємств. Постановка проблеми. Мета роботи полягає у вивченні можливостей використання методу факторного аналізу для оптимізації організаційної структури машинобудівного підприємства. Об‘єктом дослідження виступатиме організаційна структура ВАТ ―Азовмаш‖. Виклад основного матеріалу дослідження. Для оптимізації організаційної структури великого підприємства необхідно, перш за все, проаналізувати інформаційні зв‘язки між його службами, а також провести оцінку їх функціонального навантаження. За умови, якщо в процесі дослідження будуть виявлені функції, що не відносяться до даного структурного підрозділу чи простежуватиметься їх дублювання в різних відділах, мова йтиме про необхідність оптимізації організаційної структури [4]. Виходячи з даних у ―Переліку задач автоматизованого обліку в структурних підрозділах ВАТ ―Азовмаш‖, побудуємо матрицю інформаційних потоків між підрозділами підприємства, включаючи взаємозв‘язки суб‘єкта господарювання із зовнішнім середовищем (табл. 1). Для зручності і компактності подання матеріалу у таблиці введемо наступні абревіатури: ВФВБ – валютно-фінансовий відділ бухгалтерії; ВОКР – відділ основних і капітальних ремонтів; ВОВБ – відділ обліку витрат бухгалтерії; ВОММ – відділ обліку МШП, матеріалів; РВБ – розрахунковий відділ бухгалтерії; ВК – відділ кадрів; ВПЗ – відділ праці та заробітної плати; ВЕАП – відділ економіки, аналізу і прогнозування; ВВД – відділ взаєморозрахунків за договорами; ВМТЗ – відділ матеріально-технічного забезпечення; ВТ – відділ технологій; МП – медпункти; ВЛМ – відділ логістики та маркетингу; ПФ – профком; ТЕК – товарноексплуатаційна контора; ГД – головна диспетчерська; ЗДВ – залізнично-дорожний відділ; ЦСЗ – цех спеціальних засобів; СТН – служба технічного нагляду; МСРМ, РМУ – матеріальні склади ремонтних майстерень, ремонтнобудівельних управлінь; ГОРЧ – групи обліку робочого часу; РГН – районні групи нормування; СОР – складський облік районів; БВМ – база внутрішньої механізації; РБМУ – ремонтне будівельно-монтажне управління; СРПіКО – служба ремонту портового і кранового обладнання; ЦРММ – центральна ремонтно-механічна майстерня; ЗС – зовнішнє середовище; ВМ – відділ механізації; ВКБ – відділ капітального будівництва; ВГІС – відділ гідротехнічних і інженерних споруд; АБ – автобаза; ВВКР – відділ вантажної та комерційної роботи; ЖКГ – житлово-комунальне господарство; ДС – дитячий садок; БВ – база відпочинку; ДОЦ – дитячий оздоровчий центр; СК – спорткомплекс; КСПЗ – комплекс соціально-побутового забезпечення. З метою розв‘язання задачі оптимізації організаційної структури інформаційним потокам ВАТ ―Азовмаш‖ було присвоєно деякі якісні ознаки та проведено вибірку найважливіших з них. Після визначення критеріїв вибірки по кожному з потоків проаналізовано доцільність передачі інформації. Під час дослідження основна увага приділялась дублюванню інформаційних потоків всередині структурних підрозділів, а також аналізу зустрічно-кругових (зворотних) зв‘язків. У якості ознаки для кожного інформаційного потоку обрано обов‘язковість його використання в конкретній системі (у замкнутому циклі підприємства при взаємодії із зовнішнім середовищем). Будь-яку організаційну модель можна представити у вигляді двох складових: стратегічної та динамічної. Відповідно, у вихідній матриці всі інформаційні потоки можна поділити на обов‘язкові (необхідні, статичні) та необов‘язкові (динамічні). При цьому кожен інформаційний потік у вихідній матриці можна представити у вигляді комплексного двовимірного числа: Oi = Xi + Yj , (1) де Oi – інформаційний потік вихідної матриці; Xi – інформаційний потік матриці руху обов‘язкових інформаційних потоків; Yj – інформаційний потік матриці руху необов‘язкових інформаційних потоків. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

115

Економічні науки Таблиця 1

Кількість переданої (вихідної) інформації, ум. од.

Назва структурного підрозділу 1. ВФВБ 2. ВОКР 3. ВОВБ 4. ВОММ 5. РВБ 6. ВК 7. ВПЗ 8. ВЕАП 9. ВВД 10. ВМТЗ 11. ВТ 12. МП 13. ВЛМ 14. ПФ 15. ТЕК 16. ГД 17. ЗДВ 18. ЦСЗ 19. СТН 20. МСРМ, РМУ 21. ГОРЧ 22. РГН 23. СОР 24. БВМ 25. РБМУ 26. СРПіКО 27. ЦРММ 28. ЗС 29. ВМ 30. ВКБ, ВГІС 31. АБ 32. ВВКР 33. Об‘єкти соц. сфери: ЖКГ, ДС, БВ, ДОЦ, СК 34. КСПЗ Разом вхідної інформації

Кількість (обсяг) прийнятої (вхідної) інформації, ум.од.

1 3

2

1

3 4 4 1 2 1

4

5 1

6

7

8 6

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

2 3 5

27 1

3

6 2

29

30

31

32

33

34

17 8 16 3 17 5 4 11 33 2 1 1 3 6 4 9 3 7 4 9 7 3 17 7 2 6 5 4 0 2 5 2

3 3

7 3

28 3 1 8 1 5

3

1

2

1 2 7

1 5

2

1 10

2 1 1 1 3

1

1

1 1 2 1

1

1

2

1

1

6

2

1 3 2 1

2 1 2

1

3

2

1

4

2

2

3 1 1 2

1

1

1

1

1

1 1 2 1

11

1

3

1

1 1

2

2

1

1

2

1

2 1

4 1

1

4

4 1

1 9

7

25

18

Разом вихідної інформації

Загальна матриця Оі руху інформаційних потоків між структурними підрозділами ВАТ “Азовмаш”

4

5

20

19

7

1

0

0

6

5

15

3

2

5

2

0

2

7

6

2

2

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

0

1

37

1

0

0

16

1

0

228

3

Економічні науки Таблиця 2

Кількість переданої (вихідної) інформації, ум. од.

Назва структурного підрозділу

4

1. ВФВБ 2. ВОКР 3. ВОВБ 4. ВОММ 5. РВБ 6. ВК 7. ВПЗ 8. ВЕАП 9. ВВД 10. ВМТЗ 11. ВТ 12. МП 13. ВЛМ 14. ПФ 15. ТЕК 16. ГД 17. ЗДВ 18. ЦСЗ 19. СТН 20. МСРМ, РМУ 21. ГОРЧ 22. РГН 23. СОР 24. БВМ 25. РБМУ 26. СРПіКО 27. ЦРММ 28. ЗС 29. ВМ 30. ВКБ, ВГІС 31. АБ 32. ВВКР 33. Об‘єкти соц. сфери: ЖКГ, ДС, БВ, ДОЦ, СК 34. КСПЗ Разом вхідної інформації

Кількість прийнятої (вхідної) інформації, ум. од.

1 1

2

3 1 2

4

5

6

7

8 4

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

1 2

27

3

30

31

32

33

34

8 4 9 2 10 4 4 3 17 1 1 1 2 3 3 3 2 2 3 4 4 2 6 6 2 2 3 2 0 0 4 0

4 1 3

3 1

3 3

2 1

29

1

3

1 1

28 2

1

1

1 1 1

1

2

10

1 1 1 1

1

1

1 2 1 1

1 1 1 1

1 1

1 2 1

2

1

1 1

2

1

2 3 3

2 1

1

3

1

1

1 1

1

1

1

1

4

4

3

3

13

Разом вихідної інформації

Матриця Xj руху обов’язкових інформаційних потоків між структурними підрозділами ВАТ “Азовмаш”

4 0 10

1

3

11

12

3

1

0

0

2

4

4

1

1

3

0

0

1

5

2

1

1

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

0

1

19

0

0

0

15

1

0

121

Економічні науки Таблиця 3

Кількість переданої (вихідної) інформації, ум. од.

Назва структурного підрозділу 1. ВФВБ 2. ВОКР 3. ВОВБ 4. ВОММ 5. РВБ 6. ВК 7. ВПЗ 8. ВЕАП 9. ВВД 10. ВМТЗ 11. ВТ 12. МП 13. ВЛМ 14. ПФ 15. ТЕК 16. ГД 17. ЗДВ 18. ЦСЗ 19. СТН 20. МСРМ, РМУ 21. ГОРЧ 22. РГН 23. СОР 24. БВМ 25. РБМУ 26. СРПіКО 27. ЦРММ 28. ЗС 29. ВМ 30. ВКБ, ВГІС 31. АБ 32. ВВКР 33. Об‘єкти соц. сфери: ЖКГ, ДС, БВ, ДОЦ, СК 34. КСПЗ Разом вхідної інформації

Кількість прийнятої (вхідної) інформації, ум. од.

1 2

2

1

3 3 2 1 1

4

5 1

6

7

8 2

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

1 2

3 1

29

30

31

32

33

34

9 4 7 1 7 1 0 8 16 1 0 0 1 3 1 6 1 5 1 5 3 1 11 1 0 4 2 2 0 2 1 2

2

5 2

28 1 1 4

2

1

1

1

2 5

4

1

1

1 3 1 1 2

2

1 1

2

1

2 1

1

4 2

1

1 2

8

1 1

1 1

1

1

1

1

1

1

2 1 1

1

1

6

4

12

8

Разом вихідної інформації

Матриця Yj руху необов’язкових інформаційних потоків між структурними підрозділами ВАТ “Азовмаш”

0 1 3

2

9

7

4

0

0

0

4

1

11

2

1

2

2

0

1

2

4

1

1

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

0

0

18

1

0

0

1

0

0

107

5

Економічні науки У таблиці 2 наведено матрицю Xj руху обов‘язкових інформаційних потоків між структурними підрозділами ВАТ ―Азовмаш‖. Усі інформаційні зв‘язки, наведені в ній, є відносно постійними. Натомість у матриці Yj, наведеній у таблиці 3, зображено рух необов‘язкових інформаційних потоків, які можна переглядати. Оскільки організаційна структура підприємства під впливом зовнішнього середовища постійно змінюється, матрицю Yj можна вважати динамічною частиною моделі, а необов‘язкові інформаційні потоки, представлені в ній, – взаємо-доповнюючими. В динамічній частині моделі зв‘язки між інформаційними потоками можуть виникати по мірі виконання робіт. Саме в ній зосереджено резерви для вдосконалення руху інформаційних потоків і організаційної структури підприємства загалом. Принципи побудови мережевих структур базуються на оперативному управлінні. Як правило, оперативна інформація проходить окремими невеликими потоками, що дозволяє її легко систематизувати і контролювати [1]. У процесі дослідження організаційної структури у ВАТ ―Азовмаш‖ емпіричним шляхом було виявлені ряд зв‘язків в матриці Yj, що вимагають організаційних змін: а) циклічні зв‘язки в матриці: профком – зовнішнє середовище – профком; зовнішнє середовище – валютно-фінансовий відділ – зовнішнє середовище; відділ обліку основних засобів і капітального будівництва – відділ обліку витрат – зовнішнє середовище – відділ обліку основних засобів і капітального будівництва; б) зустрічні нециклічні потоки: валютно-фінансовий відділ – відділ обліку витрат (всередині бухгалтерії); відділ обліку основних засобів бухгалтерії – зовнішнє середовище. У вітчизняній практиці організаційна структура управління визначається як склад, взаємозв‘язок і підпорядкованість організаційних одиниць апарату управління, які виконують різні види керування суб‘єктом [3, 4]. До основних елементів організаційної структури управління машинобудівним підприємством належать: – склад і структура функцій управління структурними підрозділами; – кількість робітників, необхідних для реалізації кожної функції; – кваліфікаційний склад робітників апарату управління; – кількість рівнів управління та характер інформаційних зв‘язків між ними. У практиці організації і планування організаційними змінами підприємств досить часто доводиться вирішувати задачі, в яких на стан системи та на значення критерію оптимальності значну роль відіграє вплив випадкових факторів. У таких задачах керований процес не повністю визначається обраними методами управління і початковим станом системи, а в тій чи іншій мірі залежить від випадку. Тому оптимізацію організаційної структури підприємства також можна проводити шляхом вирішення стохастичних та ймовірнісних задач за стохастичним методом Ю.Н. Кузнєцова [5]. Стохастичні задачі виникають у багатьох випадках, зокрема: коли не можливо з великою точністю визначити стан системи на кожному з етапів дослідження; якщо змінні, що характеризують стан системи, є випадковими величинами з відомою функцією розподілення; за умови, коли змінюється мета задачі; при плануванні на тривалий період, оскільки в цьому випадку неможливо точно вказати значення всіх нормативів і коефіцієнтів, і т.д. До стохастичних належить і задача удосконалення (оптимізації) організаційної структури управління підприємства. В умовах впливу світових глобалізаційних процесів на розвиток вітчизняної економіки цінність її розв‘язання для машинобудівних підприємств полягає необхідності скорочення кількості інформаційних потоків та більш ефективного розподілу наявних трудових ресурсів. Для розв‘язання цієї задачі пропонуємо використовувати метод факторного аналізу. Перш за все, необхідно підготувати вхідні параметри. З цією метою відділи основного виробничо-економічного блоку розглядатимемо кожен окремо, а відділи допоміжного характеру згрупуємо в один рядок ―Інші господарства‖. Результати розрахунку значимості факторів в організаційній структурі ВАТ ―Азовмаш‖ протягом місяця наведено у таблиці 4. У стовпцях таблиці наведено основні параметри кожного з відділів: 1-й стовпчик – кількість співробітників відділу, 2-й – являє собою ймовірність завантаження даного відділу; 3-й стовпчик показує кількість місць автоматизованого введення даних (ПЕОМ); стовпці № 4–9 взяті з даних матричних таблиць 1–3; стовпець 10 характеризує ступінь циклічності інформації у відділі; 11-й стовпець показує тривалість роботи з інформацією кожного з відділів; наступний стовпець характеризує фактичний час роботи одного співробітника відділу; стовпець № 13 показує загальний пропущений робочий час; 14-й стовпець містить інформацію про витрати електроенергії по відділах. Як бачимо з таблиці 4, факторна сума стовпців 4 і 5 дорівнює нулю, оскільки дані цих стовпців є алгебраїчною сумою відповідно стовпців 6–7 та 8–9. Це можна підтвердити, підставивши відповідні значення в формулу 1, тому стовпці 4 та 5 при проведенні наступних розрахунків можна вилучити. Оскільки стовпець 12 є діленням даних стовпця 11 на дані стовпця 1, то даний стовпець з розрахунків теж вилучаємо. Отже, для факторного аналізу будуть задіяні 14 основних відділів (+1 допоміжний ―збірний‖ відділ) та 11 факторів (вони в останньому стовпці таблиці 4 пронумеровані як варіант l – варіант 11). Для подальших досліджень складаємо підсумкову таблицю значень досліджуваних параметрів за всіма відділами (табл. 5) і розраховуємо всі можливі варіанти розв‘язку. Розрахунок виконуватимемо з використанням програми для ПЕОМ ―Simplex‖, в основі якої лежить симплекс-метод. Оскільки пропущений час і витрати електроенергії (фактори ―варіант 10‖ і ―варіант 11‖ у таблиці 4) негативно впливають на продуктивність відділів ВАТ ―Азовмаш‖, в факторному аналізі їм також привласнюються від‘ємні значення. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

119

Економічні науки

необов‘язково переданої

обов‘язково отриманої

Операційний цикл, ум. од.

Інформаційний час, ум. од.

Витрати часу, с

обов‘язково отриманої

4 4 33 2 17 16 3 17 4 11 3 4 9 9 17

5 37 7 16 9 25 18 4 20 19 6 15 3 0 6

6 2 17 0 8 9 2 10 4 3 2 3 3 4 6

7 19 3 15 3 13 10 1 11 12 2 4 1 0 2

8 2 16 2 9 7 1 7 0 8 1 1 6 5 11

9 18 4 1 6 12 8 3 9 7 4 11 2 0 4

10 5 1 0 5 3 0 0 0 0 1 1 0 0 0

11 527614 1241172 1062680 3693793 4096596 2779379 2934549 209449 69628 23607 1647271 2222865 911536 12467012

79 228

43 228

48 121

25 121

31 107

18 107

6 22

34140279 177814 6470 487155 68027430 2341635 8874,5852325

Вар. 4 Вар. 5 Вар. 6 Вар. 7 Вар. 8

Пропуски, с

обов‘язково переданої

Працездатність одного співробітника, с

отриманої

Номер стовпця 1 2 3 ЗС 36 0,55799 11,5 ВВД 20 2,36273 2 ВВКР 12 3,37158 1 ВФВБ 16 8,78952 4,5 ВОВБ 6 25,9947 4 ВОММ 9 11,7576 1 РВБ 13 8,5943 15 ВПЗ 6 1,32905 2 ВЕАП 10 0,26509 4 ВЛМ 2 0,44939 1 ТЕК 10 6,27159 2 ГД 16 5,28939 3 СОР 34 1,02072 3 РГН 75 6,32869 3 Інші господарства 192 17,6177 27 Сума 457 100 84 Перелік факторів для аналізу Вар. 1 Вар. 2 Вар. 3

переданої

Точки вводу, ум. од.

Завантаження, ум. од.

Штат, чол.

Структурний підрозділ

Таблиця 4 Розрахунок значимості факторів в організаційній структурі ВАТ “Азовмаш” Кількість інформації, ум. од.

12 13 14 14655,94 0 201039 62058,6 41 5114 88556,67 118 658 230862,1 115 4091 682766 43 1534 308819,9 64,5 2301 225734,5 93 3324 34908,17 81 1534 6962,8 72 2557 11803,5 180 512 164727,1 59 3301 138929,1 72 4000 26809,88 94 1430 166226,8 1372 133775

Вар. 9

Вар. 10 Вар. 11

120

Точки вводу, ум. од.

обов‘язково переданої

обов‘язково отриманої

необов‘язково переданої

обов‘язково отриманої

Операційний цикл, ум. од.

Інформаційний час, ум. од.

Пропуски, с

Витрати часу, с

Номер стовпця 1 ЗС 36 ВВД 20 ВВКР 12 ВФВБ 16 ВОВБ 6 ВОММ 9 РВБ 13 ВПЗ 6 ВЕАП 10 ВЛМ 2 ТЕК 10 ГД 16 СОР 34 РГН 75 Інші господарства 192 Сума 457 Перелік факторів для аналізу Вар. 1

Завантаження, ум. од.

Штат, чол.

Структурний підрозділ

Таблиця 5 Підсумкова таблиця значимості факторів в організаційній структурі ВАТ “Азовмаш” Кількість інформації, ум. од.

2 0,55799 2,36273 3,37158 8,78952 25,9947 11,7576 8,5943 1,32905 0,26509 0,44939 6,27159 5,28939 1,02072 6,32869

3 11,5 2 1 4,5 4 1 15 2 4 1 2 3 3 3

4 2 17 0 8 9 2 10 4 3 2 3 3 4 6

5 19 3 15 3 13 10 1 11 12 2 4 1 0 2

6 2 16 2 9 7 1 7 0 8 1 1 6 5 11

7 18 4 1 6 12 8 3 9 7 4 11 2 0 4

8 5 1 0 5 3 0 0 0 0 1 1 0 0 0

9 527614 1241172 1062680 3693793 4096596 2779379 2934549 209449 69628 23607 1647271 2222865 911536 12467012

10 0 41 118 115 43 64,5 93 81 72 180 59 72 94 1372

11 201039 5114 658 4091 1534 2301 3324 1534 2557 512 3301 4000 1430 133775

17,6177 100

27 84

48 121

25 121

31 107

18 107

6 22

34140279 68027430

6470 8874,5

487155 852325

Вар. 2

Вар. 3

Вар. 4

Вар. 5

Вар. 6

Вар. 7

Вар. 8

Вар. 9

Вар. 10

Вар. 11

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки Використання програми ―Simplex‖ дозволяє побудувати рівняння кореляції для вказаних факторів і розрахувати відхилення дискретних величин. Введені фактори замінюються емпіричними, більш пристосованими під мову ПЕОМ, кількість цих факторів поступово зменшується. Потім програма перераховує вплив інших показників відділів за приведеними значеннями емпіричних факторів та розраховує середньоквадратичне відхилення і ймовірності дискретних випадкових величин за факторами. Використання програми ―Simplex‖ дозволяє визначити значимість кожного з 11 факторів для всіх відділів підприємства. Проведені дослідження показали, що значимість факторів завантаження отриманої обов‘язкової і другорядної інформації, а також ознака циклічності практично не впливають на оптимізацію існуючої організаційної структури ВАТ ―Азовмаш‖ в системі розглянутих емпіричних факторів (індекси цих факторів: варіанти 2, 5, 7, 8). Крім того, було визначено емпіричний фактор, що максимально впливає на значимість зв‘язків в системі управління організаційними змінами підприємства: його частка (вагомість) досягає 69,16 %. Також в процесі дослідження було визначено, які із відділів підприємства недостатньо завантажені та потребують оптимізації їх роботи (значення емпіричного фактора виявилися менше 1). Це робота із зовнішніми зв‘язками, відділ вантажної та комерційної роботи, відділи обліку витрат і матеріалів бухгалтерії, відділ праці і заробітної плати, а також товарна експлуатаційна контора. Висновки і перспективи подальших досліджень. В процесі удосконалення організаційної структури управлінському персоналу машинобудівного підприємства доводиться вирішувати складні багатопрофільні задачі. Використання методу факторного аналізу дозволило не лише визначити циклічні і зустрічні потоки в матриці необов‘язкових інформаційних зв‘язків та підрахувати рівень інформаційного навантаження на основні служби ВАТ ―Азовмаш‖, але й за допомогою програми ―Simplex‖ визначити відділи з найбільшим і найменшим інформаційним навантаженням та виявити підходи до оптимізації кількості виробничого персоналу підприємства. Під час дослідження було виявлено тенденцію концентрації і збільшення інформаційних потоків у ВАТ ―Азовмаш‖, що призвело до збільшення його служб. Водночас було доведено, що використання методу факторного аналізу при незначних капіталовкладеннях дозволить підприємству ліквідувати надлишкові інформаційні зв‘язки та сприятиме більш ефективнішому використанню наявних трудових та технічних ресурсів. Проаналізувавши отримані результати, вважаємо доцільним запропонувати наступні рекомендації для удосконалення організаційної структури ВАТ ―Азовмаш‖: 1. На базі валютного, касового та фінансового відділів бухгалтерії, а також відділу взаєморозрахунку потрібно створити валютно-фінансове управління.

2. Скоротити відділ обліку витрат бухгалтерії, перевівши співробітників у відділ обліку основних коштів, планове, валютно-фінансове управління.

3. Створити управління зовнішньоекономічних зв‘язків на базі відділів логістики та маркетингу, вантажної та комерційної роботи, договорів основної виробничої діяльності, інвестиційного і ТЕК.

4. Матеріальний відділ бухгалтерії функціонально підпорядкувати управлінню матеріально-технічного постачання. Проведені дослідження показали, що питання удосконалення організаційних структур за допомогою методів факторного аналізу і математичного програмування є перспективним в дослідженні наукової проблеми формування структури управління великими машинобудівними підприємствами. Література 1. Сетевые (распределенные) предприятия в экономике / Бондаренко А.П. и др. // Вчені записки. Науковий журнал ХІV. – Харків, 2005. – Вип. 14. – С. 123–131.

2. Губенко В.К. Логистика: Учеб. пособие. – Мариуполь, 1996. – С. 124–127.

3. Логутова Т.Г., Зинченко С.Г., Пилюшенко А.В. Разработка логистической системы товарооборота морского порта // Сб. науч. трудов ДонГАУ. – Донецк, 2003. Вып. 29, сер. ―Экономика‖. – С. 268–273.

4. Економіка та організація діяльності об‘єднань підприємств: Навч. посібник / Чепурда Л.М., Беляева С.С., Плахотнікова М.В. та ін.; під заг. ред. Л.М. Чепурди. – К.: Професіонал, 2005. – 272 с.

5. Кузнецов Ю.Н. и др. Математическое программирование / Учеб. пособие для ВУЗов. – М.: Высшая школа, 1976. – 352 с.

УДК 330.341

Г.В. АНІСІМОВА Донецький національний університет

МЕТОДИЧЕСКИЙ ПОДХОД К ОПРЕДЕЛЕНИЮ КРИТЕРИЯ ИННОВАЦИОННОГО РАЗВИТИЯ В ПРОМЫШЛЕННОСТИ У статті запропоновано методичний підхід до визначення критерію інноваційного розвитку промислових підприємств, що полягає у визначенні теоретичної нормалі співвідношень сили впливу окремих факторів розвитку, яка порівнюється з фактично побудованою нормаллю Запропонований підхід практично реалізовано на прикладі підприємств машинобудування Донецької області. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

121

Економічні науки The methodical approach to determining the criteria of innovation development of industrial enterprises that consists in determination of normal ratio of force of the impact of individual development factors, which compares with actually built normally is suggested in the article. Proposed approach is practically implemented on the example of engineering enterprises of Donetsk region. Сложившаяся индустриальная направленность развития украинской экономики обусловливает чрезвычайную важность эффективного функционирования промышленной сферы. Повышение эффективности возможно лишь при условии перехода к концепции инновационного развития промышленности. В этих условиях существующая модель преимущественно экстенсивного экономического роста, которая базируется на расширении использования трудовых и минерально-сырьевых ресурсов исчерпывает себя. Принцип инновационности не играет решающей роли в промышленном производстве, что и обусловливает невысокие темпы роста в традиционном секторе промышленности. В Украине проблемам разработки стратегий инновационного развития, а также вопросам управления развитием в промышленности посвящены работы таких ученых как В. Геец [1], А. Чухно [2], Л. Федулова [3], С. Ильяшенко [4] Е. Раевнева [5] и других. В исследованиях ученых акцентируется внимание на проблемах выбора приоритетов и направлений инновационного развития, системе его показателей, оценки факторов развития и т.д. В настоящее время остаются актуальными проблемы перехода промышленных предприятий к концепции инновационного развития, которая учитывала бы современные условия и обеспечивала непрерывность качественных преобразований системы. Важнейшим понятием концепции выступает критерий инновационного развития, методический подход к разработке которого и является целью данной статьи. В качестве критериев инновационного развития предприятий используют показатели объемов и удельного веса инновационной продукции, затрат на инновации, объемов экспортной инновационной продукции и др. Наиболее значимым показателем определения инновационной деятельности служит удельный вес высокотехнологичной продукции. Преимуществом такого показателя является его относительная величина, которая может использоваться для сравнительного анализа. Однако при этом не учитывается характер использования ресурсов в промышленном производстве. Таким образом, логично предположить, что инновационное развитие предприятий будет подразумевать приоритетное влияние на результат производства со стороны факторов инновационного развития. Предложенный подход к определению критерия инновационного развития включает следующие этапы: 1. Выделение подсистем ресурсного обеспечения и результата производства.

2. Определение показателей, отражающих факторы влияния.

3. Построение теоретической нормали инновационного развития.

4. Расчет силы влияния каждого фактора и построение фактической нормали развития.

5. Анализ результатов и принятие управленческих решений В данной работе подход реализован на примере предприятий машиностроения Донецкой области. На первом этапе в качестве основных подсистем влияния выделены подсистемы ―Капитальные ресурсы‖, ―Инновации‖, ―Основные фонды‖, ―Кадры‖. Далее определены факторы различного порядка, которые способны оказать воздействие на результат деятельности предприятий машиностроения за период.

Объем реализованной продукции Y, млн грн

Капитальные ресурсы

Инновации

Инвестиции в основной Затраты на инновации X3, млн капитал X1, млн грн грн В т.ч. приобретение программного обеспечения X2, млн грн

В т.ч. проектноисследовательские работы X4, млн грн

Основные фонды

Кадры

Стоимость основных фондов X5, млн грн

Численность работников X7, чел.

В т.ч. стоимость активной части основных фондов X6, млн грн

В т.ч.

– численность изобретателей и рационализаторов X8; – принятых на работу X9

Рис. 1. Система параметров оценки факторов развития предприятий машиностроения

Результатом воздействия выступает объѐм реализованной продукции, а основными показателями количественного отражения факторов воздействия выбраны параметры первого порядка: инвестиции в 122 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки основной капитал, стоимость основных фондов, затраты на инновации, численность работников как наиболее существенные. Далее выделены индикаторы второго порядка, которые включают приобретение программного обеспечения, стоимость проектно-исследовательских работ, стоимость активной части основных фондов, численность изобретателей и рационализаторов, а также численность принятых на работу. Взаимосвязь указанных факторов воздействия представлена на рис. 1. При этом логично предположить, что инновационное развитие промышленных предприятий обусловливается, прежде всего, ростом эффективности использования инновационных затрат, поддержкой творческой инициативы и новых разработок изобретателей и рационализаторов. Переход к информационному обществу требует внедрения новых информационных технологий, что вызывает необходимость постоянного обновления программного обеспечения. Непрерывность инновационного процесса и лидерство своих позиций можно обеспечить только при условии постоянного осуществления проектно-исследовательских работ и взаимодействии с научно-исследовательскими организациями. Так, в соответствии с предложенным подходом формируется экспозиция нормали: соотношение воздействия факторов инновационного развития между собой. Логично предположить, что основным критерием соответствия инновационному развитию должно быть лидерство силы воздействия со стороны инновационной компоненты при положительных значениях влияния других факторов. Данное условие можно формализовать следующим образом:

Sзатрат на инновации > Sизобретателей > SНИР >SПО, где Sзатрат на инновации – прирост силы влияния инновационных затрат; Sизобретателей – прирост силы влияния численности изобретателей и рационализаторов; SНИР – прирост силы влияния со стороны фактора научно-исследовательских (проектно-исследовательских) работ; SПО – прирост силы влияния со стороны фактора программного обеспечения. Показатель силы влияния S рассчитывается по регрессионным моделям за определенный период, а его прирост – через функцию интеграла. На основании полученных результатов по силе влияния факторов можно сформировать следующий набор действительных вариантов развития предприятий, представленных в таблице 1. Таблица 1 Варианты развития предприятий в зависимости от преобладающих факторов воздействия

Варианты соотношения факторов развития по силе влияния

Описание варианта

Предприятие

1. Развитие обеспечивается преимущественно воздействиями со 1. SОФ>SОФакт>Sпринят стороны капитальных ресурсов (основных ОАО ―Краматорский >Sинвест>Sиннов>SНИР фондов, инвестиций в основной капитал), завод тяжелого >SПО=0>Sработн>Sизобрет * а также за счет увеличения численности станкостроения‖ персонала. Влияние инновационной составляющей незначительно 2. Развитие происходит за счет влияния со 2. SОФ>SОФакт>Sработн стороны основных фондов и кадровой ОАО >Sпринят>Sиннов>Sинвест подсистемы. Импульсы инновационной ―Славтяжмаш‖ >Sизобрет=SНИР=0>SПО ком-поненты сильнее импульсов со стороны инвестиций в основной капитал 3. Развитие обеспечивают импульсы со стороны капитальных ресурсов (основных 3. SОФ>SОФакт>Sинвест ОАО фондов, инвестиций в основной капитал), >Sработн>Sпринят>SНИР ―Энергомашспецсталь а также за счет увеличения численности >SПО=Sизобрет=0>Sиннов ‖ персонала. Влияние инновационной составляющей незначительно 4. Развитие происходит в основном за счет ОАО ―Мариу-польский 4. Sработн>Sпринят>SОФ импульсов со стороны кадровой завод >SОФакт>Sинвест>SНИР подсистемы. Импульсы инновационной тяжелого >SПО=0>Sизобрет>Sиннов компоненты незначительны машиностроения‖ 5. Развитие происходит в за счет 5. Sработн>Sпринят>Sиннов импульсов со стороны кадровой ОАО >SОФ>SОФакт>Sинвест>S подсистемы. Импульсы инновационной ―Азовобщемаш‖ изобрет>SНИР=SПО= 0 компоненты существенны 6. Развитие происходит за счет импульсов ОАО 6. Sработн>Sиннов>Sизобрет со стороны кадровой подсистемы. ―Новокраматорский >Sпринят>SОФ>SОФакт Импульсы инновационной компоненты машиностроительный >SНИР=SПО=0>Sинвест существенны завод‖

Позитивные стороны Ситуация свидетельствует об улучшении эффективности использования основных фондов и освоения капитальных инвестиций Наблюдается рост эффектив-ности использования основ-ных фондов и трудовых ресурсов Ситуация свидетельствует об улучшении эффективности использования основных фондов и освоения капитальных инвестиций Наблюдается рост эффектив-ности использования трудо-вых ресурсов Происходит развитие кадровой и инновационной подсистем Происходит развитие кадровой и инновационной подсистем

Примечание. *S = 0, если не было прироста силы влияния фактора.

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

123

Економічні науки Обеспечение инновационного развития предприятий машиностроения логично должно происходить за счет воздействия со стороны факторов затрат на инновации, поддержки разработок изобретателей и рационализаторов, реализации проектно-исследовательских работ. Повышение результативности, оперативности, а соответственно и качества управления на крупных предприятиях напрямую зависит от эффективной работы автоматизированных систем принятия управленческих решений и их информационной поддержки. Следовательно, необходимо постоянное обновление программного обеспечения и повышение эффективности их использования Как видно из таблицы, основным фактором развития для большинства предприятий выступают капитальные ресурсы – основные фонды и инвестиции в основной капитал, что отвечает экстенсивному типу развития. Характерной особенностью является тот факт, что влияние со стороны общей стоимости основных фондов сильнее воздействия со стороны активной части основных фондов при том, что логично предположить обратное соотношение. Ведь расширение производства осуществляется преимущественно за счет увеличения производственных мощностей, т.е. в основном за счет машин и оборудования. Другой особенностью, присущей всем предприятиям, является незначительность инновационных факторов влияния. Причем воздействия со стороны факторов научно-исследовательских работ, программного обеспечения, численности изобретателей и рационализаторов либо равны нулю либо отрицательны, что является тревожным сигналом аппарату управления для незамедлительных действий по исправлению ситуации и обеспечению инновационного развития. Таким образом, своевременное выявление и оценка инновационного развития с помощью предложенного подхода позволяют скорректировать стратегию развития и выбор его приоритетов, обеспечить повышение эффективности управления путем обеспечения инновационной направленности развития. Литература 1. Інноваційна стратегія українських реформ/ Гальчинський А.С., Геєць В.М., Кінах А.К., Семиноженко В.П. – К.: Знання України, 2002. – 336 с.

2. Чухно А. Актуальные проблемы стратегии экономического и социального развития на современном этапе // Экономика Украины, № 4. – 2004. – С.15–23.

3. Федулова Л.І. Прогнозування економічного розвитку економіки України // Вісник Хмельницького національного університету, № 4 (83). – 2006. – С. 31–36.

4. Ілляшенко С.М. Управління інноваційним розвитком: навч. посібник. – К.: Княгиня Ольга, 2005. – 324 с.

5. Раєвнева О.В. Управління розвитком підприємства: методологія, механізми, моделі: Монографія. – Х.: ІНЖЕК, 2006. – 486 с.

УДК 330.101

О.В. ГОНЧАРОВА ДВНЗ ―Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана‖

ЗАГАЛЬНІ ПЕРЕДУМОВИ ФОРМУВАННЯ ПАРАДИГМИ ГЛОБАЛЬНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ Глобальний менеджмент, як особливе інтегроване поняття, являє собою процес спільного керівництва в умовах існуючої системи міжнародних відносин. Теоретично він покликаний забезпечувати вирішення стратегічних завдань функціонування глобального простору, у нашому випадку - економічного. Модель глобального управління, на чолі якої опинилися кілька країн, які знаходилися на вершині світової економічної піраміди, стала “домінуючою парадигмою післявоєнної епохи” [1] і вважалася раціональною і практичною протягом більшої частини ХХ сторіччя. До середини сторіччя центр міжнародної торгівлі і фінансів перемістився з Лондона через Атлантичний океан, і євроамериканське ядро стало ще сильнішим.

Global Management, a special integrated concept is a process of joint management under the existing system of international relations. Theoretically, it is designed to address strategic objectives to ensure the functioning of the global space, in our case - economic.

Model of global governance, which were led by several countries that were at the top of the world economic pyramid, was “the dominant paradigm of the postwar era” [1] and was considered to be rational and practical for most of the twentieth century. By mid-century center of international trade and finance has shifted from London across the Atlantic, and yevroamerykanske core became even stronger. Постановка проблеми. До кінця ХХ сторіччя виникли нові регіональні і навіть глобальні держави. Але система глобального управління не встигала адаптуватися до цих змін. По-перше, практично не змінювався склад членів міжнародних економічних організацій, по-друге, нагляд за глобальними проблемами носив вузько спеціалізований і розрізнений характер, не забезпечуючи можливостей для загального аналізу. Як виявилося, проблеми нового століття вимагають набагато більшої координації, чим можна забезпечити в рамках такої системи. Вакуум, створюваний відсутністю комплексної системи нагляду, частково заповнював змінюючих одна одну груп держав, змушених координувати питання світової економіки.

124

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки Найбільш впливовими неформальними об‘єднаннями урядів у системі міжнародних структур управління на сьогодні є G8 і G20, покликані під час відсутності комплексної системи фінансового нагляду виступати в якості ―координаційного комітету для світової економіки‖. Очевидним недоліком ―Групи восьми‖ стала відсутність у ній країн, які реально впливають на події, що відбуваються у світі, і претендують на економічне лідерство. Для об‘єктивного обговорення глобальних проблем, що виникли після азіатської фінансової кризи 1997–1998 рр., була створена ―Група двадцяти‖, у якій крім країн «великої вісімки» представлені інші провідні держави з ринковою економікою. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Актуальність і значимість теми привертає увагу як зарубіжних, так і вітчизняних дослідників. Проблеми загальних передумов формування глобального менеджменту в деяких ракурсах освітлені в роботах У. Бек, О. Білорус, В. Буянов, А. Володін, Р. Гілпін, М. Епштейн, Т. Кальченко, Д. Месснер, М. Пахалов, Дж. Розенау, А. Філіпенко, Ю. Шишков та ін. Формулювання цілей статті. Серед цілей статті: визначення загальних передумов формування парадигми глобального менеджменту, її причин, принципів та властивостей, а також окреслення передумов виникнення та можливих наслідків. Виклад основного матеріалу. До нинішнього часу у світовій політичній думці сформувалося кілька основних концепцій по можливій організації глобального регулювання. Всі вони припускають або створення нових інститутів, покликаних найбільш адекватно відповідати новим глобальним процесам, або еволюцію і трансформацію функцій уже існуючих міжнародних організацій. У якості приклада можна навести типологію цих концепцій, наведену О.Н. Барабановим [2]: 1. ―Світовий уряд‖. Найбільш стара футурологічна ідея (досліджена в т.ч. і Кантом), різним аспектам якої присвячено чимало робіт. Фактично, концепція "світового уряду" являє собою збільшену модель національної держави, керівництво якого вирішує поточні внутрішньополітичні питання вже не національному, а на глобальному рівні.

2. Трансформація існуючої системи ООН. Тут є два основних шляхи. Один – поступове підвищення рівня легітимності Ради Безпеки ООН і рівня її ефективності (на цьому робить акцент і Генеральний секретар ООН Кофі Аннан). Інший варіант – більш радикальний. У ньому виділяють дві складові частини: перетворення існуючої Ради Безпеки ООН у свого роду квазі-уряд, а Генеральної Асамблеї ООН – у квазі-парламент. Потрібно відзначити, що така форма глобального управління знаходить більше прихильників, чим ідея ―світового уряду‖ у чистому вигляді. Однак і її відрізняє вузько-етатистський підхід, що зводить все глобальне співтовариство до твердих рамок держави.

3. Політичне управління глобальним розвитком. Відповідно до цієї концепції провідні політичні актори у світі будуть ―підштовхувати‖ глобалізацію в потрібне русло і вирішувати виникаючі глобальні проблеми вузьким колом ―гравців‖. Ними можуть бути, при різних розкладах, або домінуюча у світі супердержава, або конгломерат великих держав (інституціонально-оформлений у рамках групи G8 або ж іншої структури).

4. Корпоративне глобальне управління. У цьому випадку до колективних зусиль держав для вирішення глобальних проблем і планування глобального розвитку приєднаються і найбільш значимі частки актори (найбільші транснаціональні корпорації, міжнародні неурядові організації та ін.) [3]. Глобалізація, як процес об'єднання, кооперації і розвитку усвідомлення того, що люди, проживаючи в конкретних суспільствах і належачи до унікальних цивілізацій, належать до ―світового співтовариства‖, являє собою певну закономірність у розвитку суспільства. Ця інтеракція – планетарна і являє собою червону нитку в розвитку світової історії з кінця XIX століття. Вона має на увазі не тільки зв‘язування економіки, товарів, фінансових і інших матеріальних потоків у великі багатонаціональні системи, але й усе більш жваву громадську, культурну і навіть політичну комунікацію і взаємозв‘язок між країнами, народами, релігіями, континентами. У сучасному світі існує чітка взаємозалежність його частин, всупереч їх різноманітності, непогодженості, багатьом протистоянням і конфліктам. Глобалізація додала імпульс процесу глибоких перетворень, які стосуються всіх і кожного. Завдяки новим технологіям, які зажадали більшої відкритості політики, світ став більш, ніж коли-небудь взаємозалежним. Це стосується не тільки зростаючої взаємозалежності в економічних відносинах – торгівлі, інвестиціях, фінансах і організації виробництва в глобальних масштабах, – але й соціальних і політичних взаємозв‘язків між організаціями і приватними особами на всій планеті. Зростаючі контакти між людьми в масштабах усього світу сприяють усвідомленню того, що всі ми є частиною глобального співтовариства. Це почуття взаємозалежності, що зароджується, вірності єдиним універсальним цінностям і солідарності між людьми на всій планеті можна було б направити на побудову системи освіченого і демократичного глобального керування в інтересах всіх людей. Глобальна ринкова економіка продемонструвала свою продуктивну силу. Якщо мудро підходити до управлінню нею, можна домогтися подальшого матеріального прогресу, створення більш продуктивних і більш якісних робочих місць для всіх і внести суттєвий вклад у справу скорочення бідності у світі. Однак, сучасний процес глобалізації веде до досить неоднорідних результатів як всередині країн, так і між ними. Створюється багатство, але при цьому занадто багато країн і народів не можуть скористатися його перевагами. Крім того, вони не мають змоги впливати на цей процес. Якщо враховувати інтереси переважної більшості людей, можна констатувати, що глобалізація не привела до реалізації їх самих елементарних і законних прагнень відносно гідної зайнятості і побудови кращого майбутнього для своїх дітей. Багато хто з них знаходяться у лещатах неформальної економіки і позбавлені яких-небудь формальних прав або ж проживають у 125 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки найбідніших країнах, які ледь животіють і практично виключені з глобальної економіки. Навіть в економічно благополучних країнах деякі працівники і громади також випробовують на собі негативні наслідки глобалізації, і при цьому усвідомлення такої нерівності ще більше підсилюється завдяки революції в глобальних комунікаційних системах. Такий глобальний дисбаланс морально неприйнятний і політично неспроможний. Для того щоб змінити подібне положення речей, треба не намагатися наскоком реалізувати утопічні ідеї, а поступово і скоординовано здійснювати перетворення і при цьому проводити самі широкі заходи, починаючи від реформ різних елементів глобальної економічної системи і аж до зміцнення механізмів управління. Усього цього треба і можна домогтися в контексті відкритості економіки і суспільств. Хоча у світі проявляються різні інтереси, ми вважаємо, що в цілому зростає переконаність у тому, що необхідно додати процесу глобалізації більш справедливий і враховуючий багатобічний інтереси характер. Існуючі проблеми виникли не в результаті самої глобалізації, а є наслідком недоліків методів управління нею. Стрімко розширювалися глобальні ринки, але при цьому не відзначалося одночасного створення економічних і соціальних інститутів, необхідних для їх ефективного і справедливого функціонування. У той же час висловлюються побоювання і відносно несправедливості основних глобальних правил, які стосуються торгівлі і фінансів, а також нерівномірності їхнього впливу на багаті і бідні країни. Ще одна проблема полягає в тому, що сучасна міжнародна політика не здатна адекватно реагувати на завдання, які виникають у процесі глобалізації. Над соціальними аспектами превалюють заходи щодо відкриття ринків, а також фінансові й економічні міркування. Офіційна допомога з метою розвитку (ОПР) далеко не покриває навіть тих мінімальних норм, які передбачені Метою в галузі розвитку, сформульованих у Декларації тисячоріччя, і не може вирішити глобальних проблем, що загострюються. Недостатньо ефективно функціонує і багатобічна система, відповідальна за розробку і реалізацію міжнародної економічної політики. Вона страждає політичною короткозорістю в цілому, і крім того вона недостатньо демократична, прозора і підзвітна. У міжнародному плані вже досягнуть широкий консенсус щодо тих завдань, які необхідно розв‘язати найближчим часом: – ефективне політичне управління, засноване на демократичній політичній системі, повага прав людини, дотримання правопорядку і соціальної справедливості; – ефективна держава, яка забезпечує високі і стабільні темпи економічного зростання, яка виробляє товари народного споживання і гарантує соціальний захист, яка розширює можливості людей за допомогою загального доступу до систем освіти і інших соціальних послуг; – енергійне громадянське суспільство, побудоване на принципах свободи об‘єднання і самовираження, що відображає і виражає різноманітні думки і інтереси. Для забезпечення участі всіх і кожного в процесі управління, побудованому на соціально справедливих початках, важливі також організації, що представляють громадські інтереси, так само як і інтереси незаможних і інших соціально обділених верств населення; – для плідного соціального діалогу надзвичайно важливі також авторитетні представницькі організації працівників і роботодавців. Не можна не погодитися з точкою зору італійського дослідника А. Мартінеллі, який відзначає, що серед нових інституціональних процесів, повинні бути утворені наступні основні блоки будівництва глобального управління: – уточнення правил співіснування, які узгодяться з поділюваними всіма принципами (починаючи з декларацій ООН із загальних прав людини), і процедур прийняття рішень, які роблять процеси, що мають глобальні наслідки, підзвітними; – артикуляція етоса співробітництва, заснованого на принципах прозорості і підзвітності, на практиці періодичних консультацій з акторами, що беруть участь у прийнятті рішень, які мають глобальні наслідки, і тими, хто опиниться під їх впливом; – розвиток самоврядних співтовариств як альтернативних механізмів соціальної і політичної організації на рівні світу, що буде сприяти передачі влади індивідам і групам; – зміцнення міжнародних режимів і наднаціональних інститутів управління на світовому рівні (через трансформовану Організацію Об‘єднаних Націй) і на регіональному рівні (через реформований Європейський Союз і аналогічні політичні утворення в інших регіонах світу). Ці інститути повинні одержати більше влади, ресурсів і незалежності, щоб уникнути політичного хаосу, що у противному випадку може викликати перебудову співвідношення суверенітету, влади держав і територіальності; – поширення, консолідація регіональних наднаціональних союзів, подібних ЄС, з механізмами посилення кооперації в публічній політиці. Злиття ресурсів для загальних цілей шляхом добровільної відмови від частини суверенітету національних держав-членів союзу. Ці елементи можуть сприяти просуванню ―космополітичного проекту‖ глобального управління, у якому центри і форми влади, що нині діють поза демократичним контролем, можуть стати більш підзвітними тим, хто виявиться під впливом їхніх рішень [4]. Посилення глобалізації викликало необхідність поліпшення якості глобального управління [5, с. 72–74]. Ріст взаємозалежності серед національних держав означає, що зараз усе більш широке коло питань сильніше, ніж у минулому, торкається усе більше країн. Зміцнення зв‘язків між країнами завдяки торгівлі, ПІІ і потокам капіталу означає, що зміни в економічних умовах або політиці країн з великою економікою мають сильний 126 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки побічний ефект відносно інших країн світу. Одночасно нові глобальні правила також сильно впливають на варіанти політики і економічні показники країн. Якщо говорити конкретніше, посилення глобалізації привело до появи розширювального кола питань, які можна ефективно вирішувати тільки за допомогою співробітництва на глобальному рівні. Прикладами цього слугують проблеми, пов'язані з експортом фінансових негараздів в інші країни, заразними хворобами, транскордонною злочинністю, безпекою, податковими гаванями і конкуренцією в сфері оподатковування. У більш широкому плані, підсилюється необхідність розробки інституціональних механізмів для підтримки глобальних ринків і нагляду за ними в інтересах всіх учасників. Це містить у собі необхідність забезпечення їх належного і справедливого функціонування, викорінювання антиконкурентної практики і зловживань і виправлення недоліків ринків. Дотепер реакція на ці нові виклики носила випадковий характер. На даний момент сформувалася роздроблена і незв'язна система, яка складається зі строкатого набору дублюючих одна одну мереж і агентств в економічній, соціальній і екологічній галузях. Існує широке коло різних механізмів, включаючи закони, норми, неформальні домовленості і приватне саморегулювання. У деяких випадках приватні гравці, такі як рейтингові агентства на ринку облігацій де-факто встановили важливі стандарти, які уряди і ринки не можуть ігнорувати. Охоплення цих механізмів також неповне. У багатьох важливих галузях, таких як міжнародна міграція і іноземні інвестиції, правила або відсутні, або є частковими і недостатніми. Хоча правила добре функціонують у декількох галузях, у багатьох інших вони носять обмежувальний і найчастіше несправедливий характер. Серйозними проблемами відзначені існуюча структура і процеси глобального управління. Серед них на першому місці – велика нерівність у силі і можливостях різних національних держав. Вона вкорінюється в нерівності економічної могутності різних країн. У промислово розвинених країнах набагато більш високі рівні доходів на душу населення, що виражається в економічній вазі на переговорах по формуванню системи глобального управління. Вони – джерело вкрай необхідних ринків, іноземних інвестицій, фінансового капіталу і технології. Володіння цими життєво важливими активами і контроль над ними створюють величезну економічну могутність. Цьому властива тенденція, при якій процес глобального управління протікає в інтересах потужних гравців, особливо в багатих країнах. Крім того, на глобальному рівні відзначається зростання приватного саморегулювання. Гармонізація стандартів бухгалтерського обліку – приклад, що наводиться часто в даному аспекті. Іншим прикладом слугує велика увага, що приділяється питанням корпоративної соціальної відповідальності БНП з акцентом на такі питання, як екологічні і трудові норми. Частково це є відповіддю на широко освітлювану активність НУО в цих галузях. Дійсно, ряд нових форм приватного саморегулювання будується на взаємодії з іншими сторонами. З іншого боку, вплив профспілок у багатих країнах зазнає утиску з боку глобалізації, що підсилюється. Це пов‘язане з підвищенням мобільності капіталу і посиленням конкурентного тиску в глобальній економіці. Тому відбулося ослаблення традиційної противаги могутності бізнесу як на національному, так і на глобальному рівнях. Однак з'явилися ознаки адаптації світового профспілкового руху до цього тиску, про що свідчить зростання числа угод і домовленостей з багатонаціональними підприємствами, які грають активну роль у процесі глобалізації. Проблеми, викликані вищеописаними проявами структурної нерівності, відображаються в дефіциті демократії в глобальному управлінні. Ключовим елементом цього є нерівність в галузі прийняття рішень у деяких міжнародних органах, таких як Рада Безпеки ООН і бреттон-вудські установи. Однак ця проблема ширша. Навіть в організаціях з формальною рівністю в сфері прийняття рішень, наприклад у СОТ, відсутні гарантії справедливості результатів. Основна нерівність економічної могутності проявляється в сильних позиціях на переговорах, яким бідні країни часто не можуть протистояти. Також відбувається посилення диференціації серед країн, що розвиваються, і в цілому вони виявляються в самому слабкому положенні на переговорах. Ці форми нерівності збільшуються безліччю важливих рішень у сфері глобального управління, які приймаються за рамками багатобічної системи. Групи багатих країн з обмеженим членством, такі як Група 8 (―Велика вісімка‖), Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), Базельський комітет і Група 10 (―Велика десятка‖) у МВФ приймають важливі рішення по економічних і фінансових питаннях з глобальними наслідками. Перед країнами, що розвиваються, стоять інші перешкоди, які стримують їх вплив на глобальне управління. Глобальне управління тепер охоплює широке коло питань, і багато які з них стають усе більш технічно складними. Це створює надзвичайні труднощі для більшості бідних країн навіть у плані присутності на всіх переговорах, не говорячи вже про представництво на відповідному технічному рівні. Крім того, диференціація серед країн, що розвиваються, яка підсилюється, ускладнює проблему, пов‘язану з прийняттям ними колективних дій на глобальному рівні з метою компенсувати свої індивідуальні слабості. Зазначені проблеми збільшуються низьким рівнем демократичної відповідальності в процесі глобального управління. Позиції, які займають уряди країн на міжнародних форумах, рідко є предметом пильного і регулярного розгляду національними парламентами. Також не існує суворих вимог відносно громадського розкриття інформації про займані позиції і їх обґрунтування. Крім того, незважаючи на поліпшення справ останнім часом, серйозною проблемою залишається відсутність прозорості і підзвітності в міжнародних організаціях. Останні рідко піддаються незалежним експертизам відносно впливу їхньої політики і діяльності на країни і людей. У більшості випадків відсутні процедури, у рамках яких особи, що постраждали в результаті цієї діяльності, могли б подати скаргу і зажадати компенсацію.

127 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки Більш повне розкриття інформації і посилення тиску на уряди і міжнародні організації з вимогами відповідати за свої рішення і дії забезпечать більшу ясність щодо наслідків їх рішень і політики і створять основу для корисних громадських дебатів з цих питань. Дійсно, було б бажано прийняти глобальний закон про свободу інформації і зобов‘язання урядів промислово розвинених країн і міжнародних організацій проводити попередню експертизу глобального ефекту великих політичних рішень. Іншою проблемою є відсутність струнких зв‘язків у глобальному процесі прийняття рішень. Переговори з питань глобального управління проходять у відомчих галузях, таких як торгівля, фінанси, охорона здоров‘я, соціальні питання і допомога для цілей розвитку. Міжнародні організації приділяють основну увагу виконанню своїх конкретних повноважень, і в результаті цього вплив їх дій на досягнення інших важливих цілей часто втрачається з виду. Проте рішення, які сьогодні приймаються в одній галузі, усе більше впливають на результати в інших галузях. Наприклад, рішення в сфері торгівлі можуть звести нанівець те, що було досягнуто в країнах, що розвиваються, завдяки допомозі. Точно так само, дії, які вживаються міжнародними фінансовими інституціями, можуть суперечити цілям агентств, які сприяють розв'язанню соціальних завдань. Механізми координування в сфері глобального управління в цілому або слабкі, або зовсім відсутні. У значній мірі ця непогодженість у сфері глобального управління відображає той факт, що всередині національних систем управління окремі міністерства рідко координують дії, які кожне з них вживає у своїй відповідній галузі глобального управління. Цей недолік увічнюється відсутністю підзвітності, про що мова йшла вище. Нормальний тиск у рамках національної політики на користь компромісів на основі взаємних поступок по конкуруючим економічним, соціальним і екологічним цілям звичайно відсутній у глобальному контексті. На завершення, зазначимо, що будь-яка реформа глобального управління повинна надихатися загальнолюдським баченням справедливої і відкритої для участі глобалізації. Вона повинна сприяти становленню загальних цінностей і норм, схвалених міжнародним співтовариством, таких як правопорядок, повага прав людину і сприяння демократії. Така реформа повинна вносити вклад у досягнення соціальних і економічних цілей, закріплених у Декларації тисячоріччя і інших основних міжнародних угодах. Висновки. Результати дослідження дозволили зробити такі висновки: Багатобічна система торгівлі повинна забезпечити зняття несправедливих бар'єрів на шляху доступу до товарних ринків, у яких країни, що розвиваються, мають порівняльну перевагу, особливо на ринках текстильних і швейних виробів і продуктів сільського господарства. При цьому необхідно забезпечувати врахування інтересів найменш розвинених країн завдяки особливому і диференційованому до них відношенню з метою зміцнення їх експортного потенціалу. Реформа глобального управління повинна надихатися загальнолюдським баченням справедливої і відкритої для участі глобалізації, повинна сприяти становленню загальних цінностей і норм, схвалених міжнародним співтовариством. Системи глобального виробництва постійно розширюються, що вимагає нових правил у відношенні прямих іноземних інвестицій (ПІІ) і конкурентної боротьби та інших глобальних економічних проблем. Міжнародна фінансова система повинна бути більше орієнтованою на забезпечення стійкого глобального росту. У сфері торгівлі і ПІІ не можна одержати більших переваг, якщо не здійснити реформи міжнародної фінансової системи для забезпечення її більшої стабільності. У цьому контексті країни, що розвиваються, повинні мати можливість застосовувати обережний і поетапний підхід до лібералізації рахунків руху капіталів і при плануванні заходів по виходу з кризи більший упор робити на соціальних аспектах. Проведення реформ в галузі міжнародної економічної політики потребує політичної підтримки в загальносвітових масштабах, відповідального відношення основних зацікавлених у глобальному розвитку сторін і зміцнення глобальних інститутів. Багатобічна система ООН і міжнародних економічних інститутів являє собою стрижень мережі глобального управління, і ця система забезпечена всім необхідним, щоб у потрібне русло направити цей процес реформ. Для того щоб вона могла впоратися з наявними і знов виникаючими проблемами, пов‘язаними з глобалізацією, ця система повинна домогтися більшої ефективності, підвищити якість методів управління, їх відповідність сучасним викликам глобалізації. Література 1. Ботон Дж. M., Брэдфорд-мл К. И. Глобальное управление: новые участники, новые правила. // http://www.imf.org/external/pubs/ft/fandd/rus/2007/12/pdf/boughton_RUS.pdf 2. Барабанов О.Н. Глобальное управление как тема для научного анализа // http://globalanti.risa.ru/reports.php?cat_id=31&doc_id=13 3. Мартинелли А. Рынки, правительства и глобальное управление (Доклад XV Конгрессу Международной социологической ассоциации, Брисбен, 2002) // www.isras.ru/files/File/Socis/2002-12/Martinelli.pdf 4. Deepak Nayyar. Existing System and Missing Institutions // Governing Globalization: Issues and Institutions. – Oxford University Press, 2002. – Р. 74–76.

4. Буянов В.С. Глобализация: сущность, истоки, неодномерность // Безопасность Евразии. – М., 2006. – № 3. – С. 351.

5. Афонцев С. Проблема глобального управления мирохозяйственной системой: теоретические аспекты // http://www.nasledie.ru/global/17_4/article.php?art=8 6. Глобализация, рост и бедность / Под общ. редакцией М.Ю. Пахалова. – М.: Весь Мир, 2004. – С. 31–49.

128

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки

УДК 330.341.1

К.А. МАКСИМОВА Інститут проблем ринку та економіко-екологічних досліджень НАН України

ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ЯК ФАКТОР ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ ДО ЄС Стаття присвячена дослідженню місця нашої держави у світовому співтоваристві. Розглянуто розвиток становлення політики, економіки, науки, конкурентоспроможності України, як факторів інтеграції до ЄС. Проаналізовано стан ринку інновацій в Україні. Також у дослідженні визначаються тенденції розвитку сучасних конкурентних відносин та зростання інноваційного сектору в Україні.

The article is devoted to the research of our country in the world community. The formation of development of policies, economics, science, Ukraine's competitiveness is considered as a factor of integration into the EU. The state of innovation market in Ukraine is analyzed. The development tendencies of modern competitive relations and growth of innovative sectors in Ukraine are also determined in the research. Постановка проблеми. Роль і місце кожної держави у світовому співтоваристві безпосередньо залежить від рівня її технологічного озброєння, рівня якості і наукоємності продукції. Україна має значний науковий і технологічний потенціал, існують об‘єктивні передумови для формування інноваційної моделі розвитку економіки України. Місце, яке буде займати кожна держава в світі у найближчому майбутньому буде, перш за все, результатом її власних зусиль та ступенем наукової обґрунтованості її вибору. Україна, так само як і інші країни може забезпечити сталий розвиток лише за рахунок ефективного використання усіх своїх ресурсів і конкурентних можливостей. Аналіз останніх досліджень. Багато країн, що розвиваються, і держав з перехідною економікою, усвідомили потребу у визначенні наукової політики і розвитку стратегічного науково-технічного планування. У багатьох країнах держава практично вже не претендує на відносну автономію науки і техніки, обумовлену внутрішнім науково-технічним потенціалом. Такий підхід змінився на політику модернізації, метою якої є залучення в розвиток науково-технічних ресурсів, доступних як усередині країни, так і за кордоном. Це обумовлює актуальність сучасних досліджень в сфері екологічної реструктуризації [1, с. 361]. Політика в галузі науки і техніки повинна відповідати новим потребам, що виникли у зв‘язку зі зростанням чисельності зацікавлених осіб і представників ділового світу, дослідників, що працюють у державному і приватному секторах, і населення в цілому. Тому метою статті є оцінка досягнень в цій сфері. Динаміка та масштаби з якими змінюються сучасні суспільства, створюють необхідність застосування агресивних підходів до створення конкурентних переваг, що базуються на новому знанні та нових методах його застосування. В процесі формування «економіки знання» все ясніше пізнається роль інновацій як фактора розвитку внутрішнього потенціалу систем і як засобу протидії середовища [2, с. 41]. Досвід розвинутих економік показує, що визначаючими факторами створення національних конкурентних переваг та прискореного економічного росту вже не є природні ресурси та дешева робоча сила, а інноваційна активність поряд з освітою, розвитком інформаційних та комунікаційних технологій. У процесі приєднання до ЄС, основні пріоритети при формуванні національної інноваційної політики, пов‘язані зі стратегічними завданнями розвитку інноваційного потенціалу в умовах економіки знання, що формується та затвердженими пріоритетами інтеграції і взаємодії в сфері науки та технологій. Сучасний міжнародний науково-технічний прогрес, що зародився в 1950-ті роки в США, отримав розповсюдження також і в інших промислово розвинених країнах СРСР, та деяких інших країнах і представляє собою принципово якісні зрушення прогресивного характеру у виробничих силах суспільства, які обумовили зміну місця людини в процесі виробництва та глибинну еволюцію усієї системи соціально-економічних відносин [3, с. 7]. Задля цих завдань держави, які прагнуть займати перші позиції у світовій економіці, а особливо на світовому ринку технологій, поставлені перед необхідністю розробки та гнучких змін пріоритетів національної, структурної, інвестиційної і науково-технічної політики вдосконалення національних інвестиційних систем в тих країнах, де вони вже склалися, і їх формування там, де вони поки що відсутні. У наш час економічні відносини обумовлені багатьма об‘єктивними та суб‘єктивними факторами і, перш за все, пріоритетами міжнародного розподілу праці, через використання форм якого Україна може бути інтегрована до світового господарства, що грає значну роль для її подальшого стабільного економічного розвитку [4, c. 4]. Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Сьогодні, як ніколи, Україна має перспективи для зближення з ЄС. Так, Європейський Союз вже висловив свою зацікавленість в тому, щоби піти на більш тісну співпрацю з Україною, оскільки ―у представників нової української влади західноєвропейське мислення та прагнення до більш тісної інтеграції у європейський альянс‖. Однак тепер завдання полягає не в стрімкому ―сходженні по європейських сходинках‖, а у поступовому доланні існуючих перепон між Брюсселем і нашою країною. Такі важливі моменти, як перейняття досвіду щодо формування і трансформації безвізових режимів, створення зон вільної торгівлі, а також підвищення усіх життєво важливих стандартів в економіці та соціальних питаннях в Україні – наші першочергові завдання на шляху інтеграції в ЄС. Можливості співпраці України зі світовим співтовариством визначається через діючі форми висловлення тенденцій глобалізації (під глобалізацією в економічній науці зазвичай розуміють вільне пересування між країнами Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

129

Економічні науки товарів та факторів виробництва). Отримання Україною повноцінного членства у провідних економічних та політичних організаціях, участь у процесах світової міграції капіталів можна вважати необхідною обставиною реалізації її інтересів на світовій арені, перетворення на активного учасника життя світового співтовариства. Об‘єднання країн – явище масштабне, довгострокове и залучає велику кількість суб‘єктів та ресурсів, а також чинить великий вплив на навколишнє середовище [5, с. 259–260]. Сучасні глобальні процеси руйнують національну замкненість, прискорюючи транскордонні товарні та фінансові потоки, міжнародний рух капіталу та міграцію робочої сили. Глобалізація надає новий вимір світовому ринковому господарству та зумовлює його нові кількісні та якісні характеристики, які проявляються у постійному русі національних господарств до дедалі більшої відкритості. Науковці неоднозначно оцінюють наслідки глобалізації та пов‘язаної з нею відкритості економіки для України [6, c. 20]. Підйом української економіки є неможливим без масштабних вкладів в її реальний сектор. В ситуації, коли знос основних фондів складає 70–80 %, більшість підприємств не відповідає сучасним вимогам науковотехнічного прогресу, низька якість товарів національних виробників не дозволяють конкурувати на рівних із імпортованими аналогами, потрібні значні фінансові кошти задля структурної перебудови підприємства і запровадження інноваційних продуктів і рішень, які здатні докорінно змінити таку ситуацію. Потрібно зауважити, що загальна економічна і політична нестабільність не сприяє притоку стратегічних іноземних інвесторів. При цьому вихід на традиційні світові ринки для вітчизняних підприємств ускладнюється непрозорістю бізнесу. Одним із варіантів покращення ситуаціях що склалася може стати державна інноваційна програма [7, c. 172]. Постановка завдання. Конкурентоспроможність країни визначається як ―сукупність інституцій, політик і факторів, що визначають рівень продуктивності країни‖. Більш конкурентні економіки здатні забезпечити вищий рівень доходів для своїх громадян. Отже, концепція конкурентоспроможності має статичну та динамічну компоненти: статична – це здатність економіки підтримувати високий рівень доходу населення, динамічна – пов‘язана з продуктивністю економіки як чинником дохідності інвестицій, а це, своєю чергою є центральним фактором, що забезпечує потенціал зростання економіки [8, c. 86]. До найважливіших напрямів покращення конкурентного середовища в Україні слід віднести наступні: удосконалення законодавства про конкуренцію та конкурентоспроможність галузей та регіонів країни; формування та розвиток зовнішньоекономічної інфраструктури; удосконалення між бюджетних відносин; підвищення та законодавче закріплення ролі недержавних центральних і регіональних інститутів (асоціацій місцевих органів влади, агентств регіонального розвитку, інших громадських організацій); розробка, узгодження та здійснення заходів державної і регіональної підтримки; підвищення відкритості та зрозумілості дій центральної і місцевої влади; правова підтримка малого та середнього бізнесу; впорядкування та модернізація податкового адміністрування; запровадження та забезпечення ефективного функціонування системи сертифікації продукції, робіт і послуг; створення єдиного інформаційного поля діяльності усіх суб‘єктів підприємницької діяльності в Україні з просуванням до міжнародного інформаційного простору; сприяння суб‘єктам економічної діяльності у створенні позитивного бренду; надання національним виробникам кваліфікованої допомоги у просуванні на ринки їхньої продукції. Ключовою тенденцією розвитку сучасної міжнародної економіки є глобалізація, вона впливає, як на розвиток економічних відносин між країнами, так і на формування внутрішньої та зовнішньої політики окремої країни. Наслідки процесу глобалізації безпосередньо торкаються кожної країни, серед них і Україна, яка цілеспрямовано рухається у світову економіку та Євросоюз [9, c. 131]. Викладення основного матеріалу. На сьогоднішній день найбільш структурована і цілком адекватна новітнім вимогам часу є загальна концепція інноваційного розвитку, яка створена Європейською Комісією в зв‘язку з розширенням Євросоюзу та переходом великої кількості повноважень від національних урядів до загальноєвропейських органів управління. Основні пріоритетні напрямки, визначені ЄС, умовно можна розбити на три групи. Першим напрямком є створення інститутів, що стимулюють суб‘єктів фінансової, наукової та промислової діяльності до впровадження інновацій. У першу чергу, такими стимулами є фіскальні важелі: податкові пільги, податкові кредити, прискорена амортизація, цільова підтримка через гранти й позики тощо. Крім того, ефективним також є застосування адміністративних заходів у спрощенні процедур створення і діяльності інноваційних підприємств. Другий напрямок можна охарактеризувати, як створення сприятливого клімату для інноваційної економіки. В галузі підтримки та зростання інноваційного сектора дії держав – членів ЄС полягають у наступному: – створення ефективних механізмів інформаційного обміну між потенційними учасниками, таких як формулювання порівняльних статистичних індикаторів; створення бази даних за результатами впровадження заходів інноваційної політики і самих інновацій; проведення різноманітних семінарів та зустрічей для ключових (―приймаючих рішення‖) гравців; реалізація принципу ―відкритої координації‖, що припускає обмін досвідом і транснаціональне навчання; 130

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки – стимулювання взаємодії у тріаді ―університет – бізнес – промисловість‖. Перед університетами крім традиційних завдань освітянської та дослідницької діяльності, стоїть завдання поширення знань і технологій, а великим державним дослідницьким центрам необхідно спрямовувати свої зусилля на обмін технологіями і співробітництво з діловими колами; – створення, насамперед, на регіональному рівні, спеціалізованих організацій підтримки інновацій, таких, як інкубатори, фірми, що займаються технологічним маклерством кластерним та мережним сприянням; – створення надзвичайно сприятливого середовища для нових малих підприємств, що передбачає надання їм стартового венчурного капіталу, інформації про потенційних інвесторів, адміністративних і фіскальних пільг. Особливо це стосується підприємств, створених на базі університетів, які формують майбутні ―точки зростання‖. Державна підтримка у цій галузі приведе до розвитку та росту різноманітних венчурних середніх, дрібних і мікропідприємств (аж до феномен ―manterprise‖ – людина – підприємство); – підвищення культури патентування і ліцензування через створення професійних патентних мереж та сфері інтелектуальної власності. Третя група завдань стосується розвитку гуманітарного капіталу. Насамперед, це формування в суспільстві загальної інноваційної культури. Всім вищим навчальним закладам рекомендовано включити до навчальних програм курси підприємництва, а в деяких уже викладається дисципліна ―Інноваційний менеджмент‖ для підготовки агентів зі сприяння інноваційним процесам у своїх організаціях і регіонах. Безупинне навчання протягом усього життя заохочується як необхідність і умовах стрімко мінливих економічних реалій. Характерною рисою сучасного виробництва провідних країн світу є високий рівень його наукоємкості, що відображає головну роль науки в розвитку економіки і поліпшення благополуччя суспільства. Наукоємність продукції досліджується частіше за все, як різновид більш загального економічного показника – ресурсоємності. В міжнародній практиці галузь вважається наукоємною якщо показник наукоємності перевищує середній або спеціально обраний для промисловості взагалі показник. Підвищення рівня наукоємності виробництва є однією з принципових рис, що характеризують економіку промислово розвинених країн [6, с. 22]. Упродовж десятиліть успішно розвиваються багатогалузеві комплексні програми наукового співробітництва країн Європи. Ці програми, що мають назву Рамкових, всебічно представлені науковими інституціями наших європейських сусідів. Вони спрямовані на розв‘язання найбільш актуальних і перспективних проблем сучасної науки і технологій. Участь у виконанні тематики Рамкових програм фінансується на достатньо високому рівні. Співробітництво у Рамкових програмах – престижне свідчення наукового рівня їх учасників. Хоча формально Україна отримала доступ до зазначених програм ще 12 років тому, починаючи з Рамкової програми 4, участь у них наших науковців і фахівців обмежується, на жаль, двома основними причинами. По-перше, це відсутність фінансового внеску України у бюджет Рамкових програм. По-друге, це все ще недостатня поінформованість вітчизняних науковців щодо правил та умов подання пропозицій, тематики, форми реалізації проектів, способів пошуку партнерів, а часто у нас не знають навіть про існування програми. Основною метою наступної Рамкової програми, яка стартувала з 1 січня 2007 року, і на яку планується витратити 50,6 млрд євро, є створення суспільства, що ґрунтується на знаннях і розбудова Європейського дослідницького простору, досягнення досконалості у науково-технологічних дослідженнях шляхом виконання таких 4 програм: співробітництво, ідеї, кадри, потенціал [10, с. 87]. Державне регулювання інноваційної діяльності в Україні здійснюється відповідно до постанови Верховної Ради України ―Про концепцію науково-технічного та інноваційного розвитку України‖ а Закону України ―Про інноваційну діяльність‖. Висновки. Головною метою державної інноваційної політики в Україні є створення соціальноекономічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науковотехнічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоспроможної продукції. Пряме державне фінансування (дотації, субсидії, гранти) в умовах обмежених можливостей державного бюджету доцільно спрямовувати насамперед у сферу фундаментальних досліджень. При цьому концентрація не менше 30 % детального обсягу коштів на програмах і проектах з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки визначених у законодавстві дозволить уникнути розпорошення, забезпечити цільовий характер використання наданих коштів. Система прямих методів фінансування нововведень повинна базуватися на оптимальному поєднанні двох основних організаційних формах – адміністративно-відомчої і програмно-цільової. Прямі методи широко використовуються в країнах ЄС. Адміністративно-відомча форма здійснюється у вигляді прямого адресного фінансування. Результати досліджень, профінансованих державою безкоштовно передаються широкому колу потенційних користувачів. Така форма бюджетного фінансування рідко зустрічається у чистому вигляді [11, c. 121–122]. Участь у європейських програмах та фондах, окрім очевидних фінансових перспектив дає можливість отримання незалежної експертизи щодо рівня вагомості та спрямованості своїх робіт. Важливим є також доступ до використання унікального дослідницького і технологічного обладнання, відсутність якого в Україні – наболіле питання для вітчизняної науки. Участь українських дослідників у європейських програмах сприяла б трансферу досвіду організації цих програм на наші терени. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

131

Економічні науки Література 1. Соловей В. Державне стимулювання розвитку інноваційної інфраструктури // Проблемы и перспективы сотрудничества между странами Юго-Восточной Европы в рамках Черноморского экономического сотрудничества и ГУАМ. Сб. науч. трудов. – 2005. –С. 361–366.

2. Фірстов С., Левіна Д., Патрах Т., Чернишов Л. Рамкові програми Євросоюзу в контексті створення Єдиного наукового європейського простору // Вісн. НАН України. – 2003. – № 5. – С. 35–44.

3. Гороховатська С., Левіна Д., Патрах Т., Смертенко П., Чернишов Л. Європа на порозі нової Рамкової програми наукових досліджень (2007–2013) // Вісн. НАН України. – 2006. – № 11. – С. 7–18.

4. Янковский Н.А. Концепция конкурентоспособноси страны как главный фактор интеграции Украины в мировое экономическое пространство // Проблемы и перспективы сотрудничества между странами Юго-Восточной Европы в рамках Черноморского экономического сотрудничества и ГУАМ. Сб. науч. трудов. – 2005. – С. 4–10.

5. Максимова Е.А. Роль экологического фактора в реализации модели устойчивого развития // Стратегія забезпечення сталого розвитку України / Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. м. Київ, 20 травня 2008 р. – У 3-х ч. / РВПС України НАН України. – К.: РВПС України НАН України, 2008. – Ч. 2. – С. 259–261.

6. Даниленко О.Л. Відкрита економіка як передумова взаємодії внутрішніх і зовнішніх ринків // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Економічна серія. – 2005. – № 668. – С. 19–23.

7. Захарченков А.С. Финансирование инновационных проектов в современных условиях украинской экономики // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Економічна серія. – 2006. – № 719. – С. 172–174.

8. Пуцентейло П.Р. Концептуальні напрями розвитку конкурентоспроможності економіки України // Всеукраїнський науково-виробничий журнал ―Інноваційна економіка‖. – № 3. – 2008 р. – С. 86–90.

9. Чала Н.Д. Вступ до СОТ: перспективи та наслідки для промисловості України // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Економічна серія. – 2004. – № 630. – С. 131–134.

10. Георгиева Т. Национальная инновационная политика – шаг к интегрированию в общеевропейские и региональные структуры.// Проблемы и перспективы сотрудничества между странами Юго-Восточной Европы в рамках Черноморского экономического сотрудничества и ГУАМ. Сб. науч. трудов. – 2005. –С. 86–91.

11. Назарова О.Ю. Дослідження світового досвіду розбудови державної моделі регулювання інноваційних процесів // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Економічна серія.

– 2005. – № 668. – С. 117–123.

УДК 336.77:658.15:339.9

Т.Н. ПОДДУБНАЯ Донецкий университет экономики и права

ФОРФЕЙТИНГ: ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ Форфейтинг як малодосліджена форма кредитування зовнішньої торгівлі; розгляд переваг та недоліків форфейтингу; проведення порівняного аналізу форфейтингу, факторингу, кредиту; пропозиція о застосуванні форфейтингу як альтернативного засобу фінансування зовнішньоекономічних операцій на АТ “Норд”.

Forfaiting as scantily researched form of crediting of foreign trade; examine the advantages and disadvantages of forfeiting; a relative analysis of forfeiting, factoring, loan; offer at forfeiting use as an alternative means of financing foreign trade operations for JSC “Nord”. Постановка проблемы. Одной из новых и малоисследованных для отечественного рынка форм кредитования внешней торговли, появившейся под влиянием быстрого увеличения объемов экспорта, является форфейтинг. Форфейтинг – эффективный инструмент управления финансово-хозяйственной деятельностью предприятия, а в частности дебиторской задолженностью, который приспособлен к современным процессам развития мировой экономики. Анализ последних публикаций. В современной экономической литературе проблемы форфейтинга рассматривают такие ученые, как Мищенко В. [5], Белялов Т.Е. [2], Швец И.Б., Галкина А.С. [6]. Нерешенные части проблемы. Так как в практике отечественных экспортеров форфейтинг только начинает внедрение, многие вопросы еще недостаточно изучены и урегулированы [5, с. 28]. Серьезными тормозами масштабного внедрения форфейтинга в хозяйственную деятельность является не только несовершенство украин-ской нормативной базы, но и недостаточная теоретическая проработка ряда методических вопросов. Цель статьи: определение форфейтинга как малоисследованной формы кредитования внешней торговли; выделение преимуществ и недостатков форфейтинга; проведение сравнительного анализа форфейтинга, факторинга, кредита. Изложение основного материала. В то же время исследование особенностей форфейтинговых операций могут выявить ее положительные моменты с целью практического применения на предприятиях [6, с. 4]. В частности, мы предлагаем АО ―Норд‖, как предприятию отгружающему на экспорт 76 % продукции [8], 132

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки использовать форфейтинг как альтернативный способ финансирования внешнеэкономических операций, который позволит сократить срок погашения дебиторской задолженности. Не смотря на то, что данный показатель на АО ―Норд‖ с 2003 г. по 2005 г. составил 36, 33, 19 дней соответственно, т.е. срок погашения уменьшился на 17 дней [4, с.

158], проблема уменьшения дебиторской задолженности для данного предприятия актуальна. Форфейтинг – это финансовая операция по рефинансированию дебиторской задолженности относительно экспортного товарного кредита, которая оформляется путем индоссамента переходного векселя в пользу банковского учреждения. Банк берет на себя коммерческие риски, связанные с неплатежеспособностью импортера без права регресса документов на экспортера. Если импортер не является таким заемщиком, который пользуется безупречной репутацией, форфейтор по его долговым обязательствам требует предоставление безусловной гарантии банка страны импортера. Форфейтор получает долговые требования (за исключением процентов) за весь срок, на который они выписаны. Тем самым экспортное соглашение превращается в гарантийное [2, с. 35]. Этот способ имеет следующие преимущества [1, с. 24]: уменьшение уровня кредитного риска; минимизация валютных рисков; минимизация риска изменения процентных ставок; улучшение ликвидности. Недостатками форфейтинга являются: большая стоимость данной услуги по сравнению с обычным краткосрочным кредитом; величина дисконтной ставки зависит от кредитоспособности должника, наличия кредитного обеспечения. Форфейтинг по своей сущности объединяет элементы факторинга, однако имеет существенные преимущества по сравнению с последним, главным из которых является то, что форфейтор берет на себя все риски, связанные с финансовыми операциями. Кроме того, его привлекательность увеличивается в связи с отказом в некоторых странах от фиксированных процентных ставок в оплате за импортированный товар, увеличением политических рисков [2, с. 34]. Форфейтинг и факторинг часто путают с классическим кредитованием. Кредит характеризуется срочностью, что предполагает его погашение через определенный срок. Форфейтинг и факторинг же по сути являются бессрочным пассивом, который позволяет планировать на долгосрочную перспективу (табл. 1). Таблица 1 Сравнительная характеристика форфейтинга, факторинга и кредита [1, с. 23; 3, с. 4] Характеристика Форфейтинг Факторинг Кредит 1. Срок Срок фактической отсрочки Срок фактической отсрочки платежа финансирования платежа (180 дней – 5 лет) (до 1 года) Фиксированный срок 2. Наличие обеспечения Не требует обеспечения Не требует обеспечения Выдается под залог 3. Кто оплачивает Погашается из средств, Погашается из средств, выплачиваемых Возвращается услугу выплачиваемых дебитором дебитором банку заемщиком Не ограничен и может 4. Размер увеличиваться пропорционально Не ограничен и может увеличиваться Выдается на заранее финансирования росту объема продаж пропорционально росту объема продаж обусловленную сумму 5. Составляющие Комиссионное вознаграждение Комиссионное вознаграждение платежа и дисконт и плата за кредит Ставка по кредиту 70–90 % суммы долга – в момент 6. Механизм 100 % возврат долга (за минусом подачи документов на оформление выплаты долга суммы дисконта и комиссионного факторинга и 30–10 % (за минусом банком вознаграждения) после переоформ- процентов за факторинговый кредит и ления задолженности в пользу комиссионного вознаграждения) форфейтера после получения платежа – 7. Что предоставляется Большой пакет в банк – Счета-фактуры документов Векселя и прочие долговые 8. Форма гарантии обязательства – – 9. Возможность В зависимости от условий, возврата Обязательное авалирование заключенных между предприятием требований банком векселей без права регресса продавцом и банком – 10. Дополнительные Управление дебиторской Управление дебиторской услуги задолженностью задолженностью –

Ужесточение правил выдачи кредитов и увеличение процентов за пользование ними согласно Постановлению НБУ № 458 от 17.12.07, а следовательно увеличения дефицита кредитных ресурсов, позволяют нам прогнозировать резкое увеличение спроса на форфейтинговые услуги в Украине. Многие компании, которые не могут получить кредит, могут рассчитывать на форфейтинговое финансирование, т.к. в данном случае оценивается не только финансовое состояние предприятия, но и качество дебиторской задолженности. Отметим, что в настоящее время форфейтинг мало используются украинскими предприятиями. На первый взгляд может показаться отпугивающей величина издержек: так, плата за данные услуги составляет 1,5–2 % в месяц. Однако, данная плата практически идентична сумме, уплачиваемой своим банкам зарубежными предприятиями, где широко распространены и повсеместно применяются данные виды услуг. То, что за форфейтингом будущее, Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

133

Економічні науки свидетельствуют следующие данные: если для покрытия дефицита средств, возникающего вследствие предоставления покупателю отсрочки платежа, предприятие берет ежемесячно кредит и зарабатывает на нем некоторую сумму денег (―дельту‖), за год выходит 12 ―дельт‖. При форфейтинговом обслуживании, поставив товар, предприятие сразу получает деньги, на которые оно снова осуществляет поставку и снова получает деньги и так далее. В результате оборот вырастает в 4–4,5 раза. Это 48 ―дельт‖ против 12 [3, с. 4]. Вывод. Управление дебиторской задолженностью, в частности с помощью форфейтинга, требует затрат, которые однако позволяют сократить дебиторскую задолженность, а следовательно повысить эффективность финансово-хозяйственной деятельности предприятия. Дальнейшие направления исследований: расчет целесообразности привлечения финансовых вложений с помощью форфейтинга. Литература 1. Басюк Т.П. Фінансові аспекти зовнішньоекономічних операцій // Економіка, фінанси, право. – 2007. – № 6. – С. 20–24.

2. Белялов Т.Е. Аналіз форм і методів управління дебіторською заборгованістю у складі оперативних фінансових активів корпорації // Актуальні проблеми економіки. – 2005. – № 9 (51). – С. 30–36.

3. Ваулина Ю. Взгляд на факторинг с лица и изнанки // Експерт-Волга. – 2008. – № 7 (95). – С. 4–8.

4. Гейер Г.В. Управление в условиях инновационной конкуренции: Монография. – Донецк: Норд-Пресс – ДонГУЭТ, 2006. – 325 с.

5. Міщенко В. Форфейтингові операції у фінансуванні діяльності експортерів: правові аспекти // Банківська справа. – 1998. – № 3. – С. 28–30.

6. Швец И.Б., Галкина А.С. Особенности оценки инвестиционных проектов, основанных на форфейтинге // Наукові праці ДонНТУ. Сер.: Економічна. – Донецьк: ДонНТУ, Вип. 100–1. – С. 4–9.

7. Закон України ―Про податок на додану вартість‖, від 3.04.97 № 168/97-ВР. – Зі змінами та допов.

8. http // www. nord.ua

УДК 65.012.4..65.016.7..621(477)

І.В. БАБІЙ Хмельницький національний університет

АНАЛІЗ ІННОВАЦІЙНИХ МОДЕЛЕЙ РЕСТРУКТУРИЗАЦІЇ СУЧАСНИХ ПІДПРИЄМСТВ У статті аналізується місце і роль різних моделей реструктуризації та теоретичні засади їх застосування. Запропоновано узагальнений опис моделі реструктуризації промислового підприємства.

In the article the place and role of different models restructuring and theoretical principles of their application have been analyzed. The generalized description of industrial enterprise restructuring model has been offered. Вступ. У світовій та вітчизняній теорії та практиці досить часто для фінансового оздоровлення сучасних підприємств використовують реструктуризацію. Її основою на підприємстві є його орієнтація на ринок, зміна підходу до його діяльності. Реструктуризація промислових підприємств є тривалим процесом, що здійснюється за допомогою спеціалістів різного профілю, і спрямованим на підвищення ефективності використання власного внутрішнього потенціалу підприємства та його адаптацію до нових ринкових умов. Багато підприємств потребують проведення реструктуризації ще до виникнення кризових ситуацій. Реструктуризація у найдосконалішому варіанті має відбуватись на підприємстві безперервно, постійно вдосконалюючи його та підвищуючи конкурентоспроможність товарів даного підприємства. Аналіз останніх наукових досліджень. Моделі реструктуризації промислових підприємств розглядали: Гейц В.М., Мендрул О.Г., Лігоненко В.В., Федулова Л.І., Ситник Л.С., Іваниця О.Б., Клименко С.Є., Прушківський В.Г. та багато інших. Актуальність проблеми. Для того, щоб провести реструктуризацію підприємства потрібно чітко визначити потреби даного підприємства, тобто потрібно визначити напрям реструктуризації, розробити та застосувати відповідну модель, яка б дала змогу досягти бажаних в подальшому результатів. Аналізуючи моделі реструктуризації можна обрати найбільш відповідну до даного промислового підприємства модель. Постановка завдання. Кризові ситуації можуть бути усунені шляхом проведення оперативних заходів. Щоб подолати вплив вказаних чинників і підвищити ефективність промислових підприємств, необхідно провести їх реформування на основі реструктуризації, яке має бути постійним, непереривним процесом. Тому потрібно якомога точніше представити середовище в якому виникає, виконується та досягає свого завершення проект реструктуризації. Метою даної статі є визначення моделі реструктуризації промислового підприємства. Основний матеріал дослідження. У світовій та вітчизняній теорії та практиці одним із поширених засобів фінансового оздоровлення підприємств є реструктуризація [1].

134

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки Термін ―реструктуризація‖ в економічній науці вживається в різних формах, а саме: як реструктуризація зовнішнього і внутрішнього боргу, реструктуризація економіки та реструктуризація підприємства [2]. На рівні підприємства реструктуризація охоплює ―…зміну відносин економічної власності, форм управління, виробничої структури підприємств для їх господарсько-фінансового оздоровлення, збільшення обсягів продукції, підвищення ефективності та конкурентоспроможності, раціонального використання трудових і матеріальних ресурсів…‖ [3]. Під реструктуризацією інколи розуміють простий поділ великого підприємства на складові частини, тобто дроблення структури, створення автономних підприємств із єдиного цілого. Зміна організаційної структури, дроблення, ділення, виділення економічно уособлених підрозділів є лише елементами реструктуризації, а не є її необхідними складовими або ціллю. Організаційні зміни, що будуть або не будуть здійснені, залежать від цілей реструктуризації і від тих шляхів досягнення цілей, які будуть обрані [4]. Реструктуризація є комплексом заходів, що мають бути здійснені для досягнення єдиних цілей, що є узгодженими і здійснюються за певною програмою. Дослідження підприємства і розробка програми реструктуризації можливе за двома напрямами: від загального до конкретного, від загальних цілей і показників загальної ефективності роботи до причин низької продуктивності тощо, а потім до більш детального вивчення окремих областей діяльності організації; та підхід з іншого боку, коли вивчають по черзі кожну функцію (виробництво, постачання, маркетинг тощо) з надією досягти в кінці збалансованого синтезу. Другий напрям часто означає багато непотрібної для кінцевого результату роботи і, крім того, може відвести у сторону від вірного напряму діяльності. Рух від загального до конкретного допомагає обмежити попередні діагностичні дослідження на підприємстві питаннями першочергової важливості [5]. Реструктуризація підприємства, як зазначено у законі України, – це здійснення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства, зокрема шляхом його поділу з переходом боргових зобов‘язань до юридичної особи, що не підлягає санації, якщо це передбачено планом санації, на зміну форми власності, управління, організаційно-правової форми, що сприятиме фінансовому оздоровленню підприємства, збільшенню обсягів випуску конкурентоспроможної продукції, підвищенню ефективності виробництва та задоволенню вимог кредиторів [6]. Реструктуризація підприємства завжди спрямована на призупинення погіршення результатів його господарської діяльності, на підвищення ефективності виробництва. Вона проводитись на різних рівнях, на макроекономічному проводяться структурні зміни в економіці разом з змінами в податковій, інвестиційній та приватизаційній політиці держави. На мікроекономічному рівні встановлюється зв‘язок із змінами системи управління та структури окремих суб‘єктів господарювання, зі змінами видів їх діяльності та структури асортименту товарної продукції [7]. Реструктуризація, навіть одного підприємства – це складний та тривалий процес, що вимагає значних фінансових і матеріальних витрат, планування поетапності всієї необхідної роботи. Потрібно враховувати особливості діяльності підприємства, мати якомога більше відомостей про середовище в якому виникає, виконується та досягає свого завершення проект реструктуризації, тільки в такому випадку можна скористатись відповідною моделлю реструктуризації. Модель реструктуризації – це система ідей, на основі яких розробляється і реалізується програма реструктуризації конкретного підприємства [8]. Аналіз сучасних моделей реструктуризації показав, що значна їх кількість складається з простого переліку схожих за змістом етапів, які мають, зазвичай, різну послідовність виконання. Здебільшого автори схематично відображають послідовність виконання етапів, але основним їхнім недоліком є відсутність альтернативних дій у разі невдачі на одному із зазначених етапів процесу реструктуризації, а також відсутність узгодженості окремих етапів та напрямків реструктуризації між собою. Деякі моделі підтверджують необхідність проведення комплексної реструктуризації, тому що оптимізація певного елемента не дасть очікуваних результатів. Інші вважають комплексну реструктуризацію процесом надзвичайно складним, який, крім того, потребує виділення значної суми коштів, на що не кожне підприємство може відразу спромогтися [9]. Виходом з такої ситуації може стати поступове впровадження комплексної та безперервної реструктуризації, на початку якої потрібно проаналізувати зовнішнє середовище та потенціал підприємства, сформулювати цілі реструктуризації, обрати відповідну форму та метод проведення реструктуризації, розробити бізнес-план реструктуризації, впровадити та керувати програмою реструктуризації. Така реструктуризація потребуватиме значно більше часу. Програма реструктуризації має бути заздалегідь визначеною, а кожен етап зваженим. Прушківський В.Г. вважає, що модель реструктуризації розробляється у три логічні етапи: виклад концептуальних вимог до моделі, що створюється; розробка структурних схем моделі; розробка самої моделі. Перший етап розробки моделі – вимоги до створюваних моделей. У даному випадку об‘єктивні вимоги до моделей визначаються тим, що одна повинна будуватися на основі загальної концепції реструктуризації й має на меті саме її відобразити і виразити. Для більшої чіткості ці початкові вимоги разом з коротким їх мотивуванням розділені на пункти. Другий етап розробки моделі – розробка структурної схеми моделі. Щоб добитися якнайповнішого віддзеркалення висловлених вимог у самій моделі, необхідним виявилося заздалегідь пропрацювати її 135 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки початкову структурну схему (рис. 1). У достатньо деталізованому для розробки моделі вигляді ця її структурна схема пропонується в наступному вигляді двох блоків – зовнішнє середовище функціонування промисловості та дії учасників і дії на об‘єкти реструктуризації, які містять в собі досить широкий перелік характеристик даних блоків та певних ланцюжків дій [10]. Початкові характеристики промислового підприємства Визначення критичних точок існуючого положення Проектовані напрями реструктуризації і їх варіанти Відповідні управлінські дії, деталізовані по об‘єктах і типах заходів Очікувані результати по всій групі оцінних показників Інтереси окремих учасників і випадки взаємної їх суперечності Заходи за погодженням суперечливих інтересів Вибір оптимальних варіантів програми Рис. 1. Етапи реструктуризації промислових підприємств

Характеристики промислового підприємства та його послідовні дії, пов‘язані з реструктуризацією її виробничого потенціалу, обґрунтовуються на третьому етапі розробки моделі. Ці дії пропонується відображати в моделях у вигляді наступного ланцюжка послідовно розкривних блоків і сполучаючи їх стрілками: Більш узагальнений опис моделі реструктуризації надає Ларіонова К.Л. Дана аналітична модель складається з чотирьох основних етапів: інформаційно-аналітичний; проектно-підготовчий; впровадження програми реструктуризації; оцінка ефективності впровадження реструктуризації [9]. Систему розробки і відбору варіантів реструктуризації підприємства засновано на комплексній схемі стратегічного управління змінами і спрямовано на координацію зусиль усіх підрозділів на вирішення ключових питань, досягнення кінцевих результатів. Доведено, що реструктуризаційні зміни мають певні особливості, які проявляються у цілях, передумовах, чинниках, засобах регулювання, мотивах, формах, завданнях, основних заходах, видах та етапах реформування. Іваниця О.Б. згрупувала моделі реструктуризації за спільними характеристиками у п‘ять основних груп: 1. Традиційні моделі реструктуризації: базова модель реструктуризації, дворівнева модель, модель стратегічної і функціональної реструктуризації, модель ―Скорочення затрат‖.

2. Антикризові моделі реструктуризації: ―Попередження банкрутства‖, ―Реструктуризація в умовах кризи‖.

3. Адаптивні моделі реструктуризації: ―Техніко-технологічного переозброєння виробництва‖, ―Адаптація до ринку‖, ―Адаптація корпоративної культури‖.

4. Структурні моделі реструктуризації: ―Координація структурних параметрів‖, організаційно-функціональна модель, модель структурної перебудови системи підприємства.

5. Комплексні моделі реструктуризації: модель комплексної реструктуризації, організаційно-господарська комплексна модель [11]. Також у підручнику Гейця В.М. подається узагальнений перелік моделей реструктуризації, який сформувався завдяки світовому досвіду здійснення реструктуризації підприємства: вартісна, портфельна, ділової досконалості, прагматична. Вартісна модель реструктуризації реалізується за допомогою ―Пентагона‖ реструктуризації консалтингової фірми McKincey&Company. Модель ґрунтується на тезі, що кінцевою метою функціонування будь-якого підприємства має бути зростання його вартості, яка, в свою чергу, залежить від чистих грошових потоків, що генеруються завдяки діяльності підприємства. Цей критерій є прийнятним для всіх партнерів підприємства — акціонерів, споживачів, постачальників, кредиторів, держави. Тому будь-які реструктуризаційні дії слід розглядати під кутом зору зростання вартості підприємства.

McKincey&Company пропонує п‘ятистадійний підхід до оцінки підприємства і аналізу можливостей реструктуризації (рис. 2).

1. Поточна ринкова вартість підприємства є стартовою точкою аналізу. Вона містить ринкову вартість акціонерного капіталу та ринкову вартість боргу підприємства. На жаль, цей інструмент поки що не діє в Україні, проте певний внутрішній аналіз з боку власного менеджменту може бути запроваджений. Для цього аналізують рівень прибутків на інвестований капітал у порівнянні як із середнім на ринку, так і з аналогічними підприємствами.

136

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки Етап 1

Поточна ринкова вартість підприємства

Етап 2

Вартість підприємства ―як є‖

Етап 3

Оптимальна реструктурована вартість підприємства

Етап 4

Потенційна вартість підприємства з зовнішнім поліпшенням

Етап 5

Потенційна вартість підприємства з внутрішнім поліпшенням Рис. 2. Етапи оцінки вартості підприємства

2. Вартість підприємства ―як є‖. Ринкова вартість підприємства пов‘язана з оцінкою майбутніх грошових потоків за умов реалізації поточних заходів щодо удосконалення промислового підприємства в цілому та його окремих підрозділів до розробки програми реструктуризації.

3. Потенційна вартість підприємства з внутрішніми покращеннями. У рамках реалізації програми реструктуризації можуть бути знайдені заходи щодо підвищення вартості підприємства за рахунок внутрішніх оперативних покращень, які дають змогу скоротити витрати, а також стратегічних ініціатив, спрямованих на збільшення грошових потоків.

4. Потенційна вартість підприємства із зовнішніми покращеннями. Підприємства може також підвищити свою вартість за рахунок змін, внесених до бізнес-портфелю. Так, господарські підрозділи з недостатньою результативністю можуть бути продані за вищу ціну, ніж їх внесок у поточну вартість підприємства. Ці реструктуризаційні заходи розробляють і оцінюють, виходячи з таких можливих сценаріїв: продаж структурних одиниць стратегічному покупцю; відокремлення певних підрозділів (структурних одиниць); купівля структурних одиниць менеджментом або третьою стороною; ліквідація.

5. Оптимальна реструктуризована вартість підприємства. Потенційні результати внутрішніх покращень у сукупності зі змінами в портфелі напрямів діяльності підприємства визначають її максимально можливу поточну вартість. Різниця між тією ―оптимально реструктуризованою вартістю‖ та поточною вартістю визначає потенційну прибутковість придбання підприємства. З теоретичної точки зору вартісна модель реструктуризації, зокрема ―Пентагона‖ McKincey є найбільш обґрунтованою. Однак у повному варіанті вона може використовуватись в умовах розвиненого ринку, якого немає в Україні. Це не означає, що дану модель не можна використовувати в нашій країні. Скажімо, актуальними для більшості вітчизняних підприємств є заходи третього та четвертого етапів. Для них актуальними і невідкладними є кроки, пов'язані із внутрішніми змінами в межах оперативних та стратегічних дій, продажу окремих підрозділів підприємств, купівлі інших невеликих організацій (маркетингових, торговельних, інформаційних). Ідея портфельної моделі реструктуризації полягає у проектуванні найбільш обґрунтованої ринкової ніші підприємства та її наступного завоювання з використанням спеціальних методів – портфельних методів планування. Методи засновані на розгляді підприємства як ―портфеля‖ напрямів діяльності (стратегічних одиниць бізнесу – СОБ), кожний з яких є унікальною комбінацією галузевих і конкурентних характеристик, потребують специфічних підходів до управління. Методи портфельного аналізу передбачають об‘єднання різних СОБ у групи, що сприяє спрощенню процедур прийняття стратегічних рішень на корпоративному рівні в процесі реструктуризації. Крім корпоративного рівня, передусім в прийнятті рішень щодо розподілу ресурсів, балансування грошових потоків, портфельні методи часто використовують для розроблення конкурентної та маркетингової стратегій, наприклад у процедурах сегментування ринків і планування продуктового асортименту. Найпростішою і, мабуть, саме тому найчастіше вживаною на практиці реструктуризації підприємства є матриця, розроблена Boston Consulting Group. Вона заснована на двох показниках: конкурентної позиції СОБ і темпів зростання ринку, на яких функціонує це СОБ. Темпи зростання є досить точним індикатором етапу життєвого циклу продуктів, які пропонуються ринком, і визначають перспективи підвищення ринкової частки та прибутковості. У більшості випадків конкурентна позиція СОБ характеризується не абсолютною, а відносною часткою на ринку, як правило, вираженою відношенням до ринкової частки найбільшого конкурента. Відповідно до цього розподілу виробляють підхід до кожної з СОБ. Конкурентоспроможність СОБ визначають, виходячи з таких показників: розмірів, темпів зростання, ринкової частки за сегментами, прихильності покупців, прибутковості, ефективності розподілу, технологічного потенціалу, гнучкості, організаційної структури. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

137

Економічні науки Основними показниками, що використовуються при оцінці привабливості галузі ринку є: розміри ринку, темпи зростання, конкурентна ситуація, рівень цін, прибутковість, технічний рівень, державне регулювання, чутливість до загальногосподарської кон‘юнктури. Портфельні моделі реструктуризації потребують, з одного боку, надійної інформаційної бази, насамперед щодо ринкової ситуації, а з іншого – висококваліфікованих фахівців-аналітиків з питань стратегічного маркетингу. Звичайно, обидва аспекти зазначеного підходу в Україні знаходяться в стадії становлення. Тому застосування портфельної моделі реструктуризації в Україні є епізодичним. Досвід показав, що залучення до розробки проектів висококваліфікованих іноземних консультантів, для яких середовище українського бізнесу і традиції вітчизняного менеджменту є незвичним, виявився дефективним. Модель ділової досконалості заснована на концепції комплексного управління якістю підприємства. Реструктуризація в цьому варіанті є одним з важелів поліпшення якості функціонування фірми. Отже, зміст і програма реструктуризації в цьому разі залежатимуть від того, яку саме концепцію управління якістю обере підприємство. Кожна з таких концепцій описує ―ідеальне‖ підприємство і дає можливість кількісно оцінити роботу та результати діючих підприємств у порівнянні з ним. Методика використання європейської моделі ділової досконалості для реструктуризації полягає у тому, що підприємство для досягнення зрушень у слабкій ланці розробляє відповідні реструктуризаційні заходи. Для одного підприємства такою ланкою є ресурси, для іншого – процеси. Це виявляється в результаті самооцінки чи зовнішньої оцінки в балах. Та ланка, де розрив між реальними балами і максимумом найбільша, і має бути сферою реструктуризації. Прагматична модель реструктуризації ґрунтується на пошуку шляхів розв‘язання невідкладних проблем з використанням методу постановки критичних питань. Ці питання керівництво підприємств може визначати самостійно. Однак доцільніше залучити кваліфікованих експертів. Прагматична модель реструктуризації спирається передусім на досвід експертів і вищого керівництва підприємства у здійсненні програм удосконалення виробничо-господарських процесів. Прагматична модель є найпоширенішою і найефективнішою в Україні та інших постсоціалістичних країнах [8]. Висновки. Узагальнюючи зміст існуючих інноваційних моделей реструктуризації сучасних підприємств, можна зробити висновок, що потрібно проводити послідовний та детальний аналіз кожного окремого підприємства для визначення необхідної моделі його реструктуризації, також досить результативним може бути використання окремих етапів різних перерахованих моделей, якщо вони будуть більш ефективними для під-приємства. Література 1. Терещенко О.О. Фінансова санація та банкрутство підприємств: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2000. – С. 216.

2. Савельєв Є. Масова приватизація і реструктуризація в Україні: нескінченний процес? // Журнал європейської економіки. – 2003. – № 4, Т. 2 – С. 460.

3. Мочерний С., Топішко І. Реструктуризація економіки. // Економічна енциклопедія: У 3 т. Т.3 / Редкол.: С.В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Академія, 2002. – С. 200.

4. Гессель М. У пошуках кращого директора: Корпоративне управління в перехідній та ринковій економіках. – К.: Основи, 2003. – 212 с.

5. Шваб Л.І. Економіка підприємства. – К.: Каравела, 2006. – 584 с., С. 545–551.

6. Закон України ―Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом‖ У ред. Закону України від 30.06.99 р., № 784–XIV) // Відомості ВРУ. – № 42–43. – 1999. – ст. 378.

7. Портнова Г.А. Использование механизма реструктуризации для повышения эффективности работы предприятия // Наукові праці Донецького державного технічного університету. – 2002. – № 53. – С. 210–216.

8. Гейц В.М. Перехідна економіка. – К.: Вища школа, 2003. – 591 с., С. 221.

9. Ларіонова К.Л. Удосконалення моделі реструктуризації промислових підприємств// Вісник Хмельницького національного університету. Економічні науки. – 2007. – № 4, Т. 3. – С. 41–45.

10. Прушківський В.Г. Моделі процесів реструктуризації промислових підприємств регіону// Інвестиції: практика та досвід. – 2008. – № 3. – С. 29–33.

11. Іваниця О.Б. Сучасні моделі реструктуризації українських та російських підприємств/ О.Б. Іваниця, Ю.О. Нікітін // Актуальні проблеми економіки. – 2003. – № 8. – С. 89–97.

УДК 339.138

М.В. НІКОЛАЙЧУК, Л.В. ДРЮКОВА Хмельницький національний університет

МАРКЕТИНГ ІННОВАЦІЙНИХ ПРОДУКТІВ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ У СИСТЕМІ ЗМІН ГЛОБАЛЬНИХ ПРІОРИТЕТІВ РОЗВИТКУ ЗАРУБІЖНИХ РИНКІВ Встановлено ключові елементи маркетингу інноваційних продуктів машинобудівних підприємств. Виділено вплив світової фінансової кризи на результати діяльності машинобудівних підприємств з 138

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки деструктивним впливом факторів цільових ринків на етапі глобального економічного зростання та зниження економічної активності.

The key elements marketing of innovative products of machine-building enterprises are set. Influence world financial crisis is selected on the results activity of machine-building enterprises with destructive influence of factors target markets on the stage of the global economy growing and decline economic activity Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями. Сучасні темпи виробництва, поява великої кількості різноманітних товарів та послуг, стали причиною переходу влади на ринках до споживачів, де запорукою успіху є задоволення споживачів, які мають альтернативний набір товарів та послуг. Насичення ринків призвело до посилення конкуренції між виробниками. Сучасні компанії, для поліпшення своїх позицій на ринках запроваджують інновації у виробництво. В умовах постійно наростаючої конкуренції новаторство у випуску товару – обов‘язкова умова виживання компанії. Але, якщо раніше підприємство керувалось технологічними, фінансовими та виробничими можливостями, то в сучасних умовах підприємство для успіху на ринку повинно моніторити пріоритети споживачів. В такому випадку, маркетинг в якості системи розробки, виробництва та реалізації товарів набуває актуальності в умовах появи нових товарів, секторів економіки, ринків. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Дослідженням та аналізом питання маркетингу на машинобудівних підприємствах займались відомі зарубіжні та вітчизняні вченні, такі як П. Перерва, О. Лапко, І. Ансофф, Р. Баззел, Д. Кокс, Р. Браун, В. Журило, С. Гаркавенко та інші. Загальний підхід до досліджуваної проблеми полягає у тому, що в умовах сучасних змін на глобальних ринках застосування маркетингу у розробці, виробництві та реалізації продукції для підвищення конкурентоспроможності товару, виступає ключовим чинником успішності підприємства, що не бажає втратити свої позиції на сучасному ринку, особливо в галузі машино-будування, що зазнає кризи перевиробництва, та перетворюється в глобальний маркетинг. Невирішені частини проблеми. Оскільки такі категорії як інновація, нововведення, інноваційна діяльність та інноваційна політика є новими для практичного впровадження на вітчизняних підприємствах, вивчення досвіду суб‘єктів господарювання, що успішно впроваджують інноваційну модель розвитку, виступає запорукою ефективної маркетингової політики на зарубіжних ринках. Разом з тим, практичні, методологічні та ресурсні можливості вітчизняних підприємств залишаються обмеженими. Останнє робить проблематичним визначення особливостей управління маркетингом інноваційних продуктів машинобудівних підприємств на етапах зміни глобальних пріоритетів розвитку вітчизняних підприємств на зарубіжних ринках. Постановка завдання. З огляду на вище викладене, необхідно з‘ясувати проблеми реалізації маркетингових підходів в системі інноваційної політики та обґрунтувати вплив глобальних чинників на пріоритети розвитку експортоорієнтованих підприємств. Основний матеріал дослідження. Перехід до інноваційної моделі розвитку економіки – характерна ознака сучасного етапу глобалізації економіки. Реалізація економічних цілей суспільства пов'язана з інноваційним типом відтворення, в основі якого закладений безперервний і цілеспрямований процес пошуку, підготовки та реалізації нововведень, які дають змогу підвищити ефективність функціонування підприємства й принципово змінити способи його розвитку [1]. У розвинутих країнах галузі, що використовують високі технології, створюють значну частку доданої вартості. Виробництво й експорт наукомісткої продукції забезпечує розвиток підприємства. Свідченням цього є досвід Японії, Південної Кореї та інших країн. Актуальність здійснення технологічних розробок зумовлена впливом вітчизняних та міжнародних ринків, що вплив виражається в зміні поведінки споживачів, розвитку цільових ринків. Як результат, посилюється конкуренція, з‘являються нові види товарів та послуг. Загалом інновації – це необхідність виживання, зберігання конкурентоспроможності та формування подальшого розвитку. Характерним прикладом є події на ринку мотоциклів початку 1980-х років. Компанія ―Хонда‖ зробила спробу відтіснити конкурента та замість традиційного зниження ціни, вибрала стратегію інноваційного розвитку. Протягом 18 місяців ―Хонда‖ випустила 133 нові моделі мотоциклів, чим не залишила жодних шансів на успіх своїм конкурентам. В цьому контексті, важливу роль у визначенні напрямків дослідницької й інноваційної діяльності відіграє ринок, концепція маркетингу інновацій є основою дослідження ринку та визначення конкурентної стратегії підприємства, що включає розробку інноваційної стратегії, аналіз ринку та оперативний маркетинг. Безпо-середньо маркетинг складається з семи принципових етапів: аналізу потреб (сегментації), аналізу привабливості, аналізу конкурентоспроможності, ―портфельного аналізу‖, вибору стратегії розвитку, аналізу компонентів маркетингу, аналізу бюджету маркетингового плану. Найбільш важливими видами інноваційного маркетингу є стратегічна й оперативна складові. Головна ціль інноваційного маркетингу полягає в розробці стратегії просування на ринок. В основу стратегічних маркетингових досліджень закладається аналіз кон'юнктури ринку з наступною розробкою сегментів ринку, організацією та формуванням попиту, моделюванням поведінки покупця. Для країн Європи, Азійсько-Тихоокеанського регіону і Північної Америки маркетинг є обов‘язковим початковим елементом інноваційної діяльності. На відміну від них, в Україні домінує думка, що винахід, особливо у важливій галузі, вже сам по собі заслуговує негайного впровадження у виробництво [2, с. 132]. Але досвід свідчить, що кожен винахід заслуговує на впровадження лише за умови прибуткової реалізації виготовленого на його основі товару. Слід зазначити, що, маркетинг, як система розробки, виробництва та реалізації машинобудівних товарів кардинально відрізняється від маркетингу споживчих товарів. Особливості маркетингу машинобудівної Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

139

Економічні науки продукції головним чином проявляються у характері ринкових сегментів, а також в технічно-економічних характеристиках товарів, каналах розповсюдження тощо. З цієї точки зору основні відмінності промислових та споживчих товарів полягають в наступному: при визначенні стратегії маркетингу сегментація ринку проводиться обома видами підприємств, але якщо ринки товарів можуть бути сегментовані за допомогою таких показників, як вік, стать, рівень доходів споживачів, то ринки промислових товарів характеризуються, перш за все, географічним положенням, ціною, якістю, потребою в сервісному обслуговуванні тощо; на відміну від споживчих товарів промислова продукція використовується досвідченими споживачами й частіш за все маленькими партіями; при реалізації машинобудівної продукції перш за все споживачі оцінюють техніко-економічні показники: надійність, виробничі можливості, ефективність щодо експлуатації. Процес реалізації, як правило, не проходить миттєво, йому передують переговори щодо ціни, умов постачання тощо; виробництво промислових товарів монополізовано, що не сприяє розвитку технічного прогресу та гальмує інноваційний розвиток підприємства та країни в цілому [3, с. 22]; галузь машинобудування потребує постійного впровадження нових ідей та інноваційних продуктів, що перетворюються на нові маркетингові продукти.

Маркетинг

Пошук нових потреб

Дослідження та розробка нових технологій

3

4

5

6

7 8

Аналіз нових виробничих можливостей

Пошук джерел інвестування

ВІДБІР ІДЕЙ ТА ПОСТАНОВКА СТРАТЕГІЧНОЇ ЦІЛІ

Позиціювання товару

Дослідноконструкторські роботи

Виробниче проектування товару

Фінансовий аналіз та оцінка ризиків

ПЕРЕВІРКА КОНЦЕПЦІЇ ТА ВИЗНАЧЕННЯ ТАКТИЧНИХ ЗАВДАНЬ Маркетингові дослідження та оцінка конкурентоспроможності

Патентноправова експертиза

Регламентація виробничого процесу

Підготовка фінансового плану

КОНТРОЛЬ ТА УТВЕРДЖЕННЯ (ВІДМОВА ВІД) ІННОВАЦІЙНОГО ПРОЕКТУ Формування рекламної стратегії

Доопрацювання технологічних деталей

Стандартизація та сертифікація продукції та виробництва

Фінансування впровадження нового проекту

КОМЕРЦІАЛІЗАЦІЯ

9 10

Фінанси

ГЕНЕРАЦІЯ ІДЕЙ

1

2

Виробництво

НІІ

Реалізація продукції, регулювання попиту

Авторський супровід розробки

Управління виробничим процесом

Отримання прибутку

Рис. 1. Етапи інноваційного процесу

Під новими товарами в маркетингу слід визначити: принципово новий товар, що задовольняє ті потреби споживачів, які раніше не задовольнялись; товар принципової новизни по відношенню до існуючих товарів-аналогів, що задовольняли аналогічні потреби до появи нового товару; оновлені товари з вдосконаленими по відношенню до традиційних товарів характеристиками; товар, що є новим для конкретного ринку; товар нової сфери використання [4].

140

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки Узагальнюючи, слід звернути увагу на те, що інноваційний маркетинг стосується товарів нових по відношенню до існуючих на ринку, а також, принципово нових товарів. Маркетинговий підхід до розробки й виведення на ринок нового товару включає етапи від генерації ідей до початку комерційної реалізації проекту. У цей час виробник створює потенційні варіанти, отримує уявлення споживачів про них, оцінює, усуває найменш привабливі, розробляє зразки продукції, випробовує та впроваджує на ринок (див. рис. 1). У вітчизняній практиці використовуються окремі спрощені процедури реалізації маркетингових стратегій на ринку інноваційних продуктів машинобудівних підприємств на основі трифакторної матриці, де ключовими критеріями оцінювання виступають напрями розвитку ринків інноваційної продукції, кінцевого продукту та технології. При утворенні матриці вказаний підхід являє собою вдосконалену сітку ―товар – ринок‖, початково запропонованої І. Ансофом. На основі матриці пропонуються маркетингові стратегії зовнішніх модифікуючи інновацій, сімейства споріднених інновацій, зовнішньої дифузії, заглиблюючи інновацій, розгалуженої дифузії, модифікуючих інновацій, розвивальної дифузії та архітектурна (табл. 1). Таблиця 1 Стратегії маркетингу технологічних інновацій

Ринок Новий

Товар Новий Існуючий Новий

Існуючий Існуючий

Технологія Нова

Існуюча Стратегія сімейства Архітектурна стратегія споріднених інновацій Стратегія зовнішніх модифікуючих інновацій Стратегія зовнішньої дифузії інновацій Стратегія розгалужуваної Стратегія заглиблюючих інновацій горизонтальної дифузії Стратегія розвивальної дифузії Стратегія внутрішніх модифікуючих інновацій інновацій

Узагальнюючи, слід зазначити, що стратегії, які спрямовані на нові ринки та базуються на новітніх технологіях, є більш ризикованими, вони потребують значних маркетингових і технологічних зусиль, розглядаються як предмет венчурного інвестування. Висока ймовірність ризику вимагає прийняття точного рішення з приводу маркетингової стратегії, продукту, ціноутворення, просування, реклами, цільових ринків тощо. Тому, стратегію слід вибирати з урахуванням внутрішніх можливостей підприємства, що на сучасному етапі ототожнюється з ресурсним забезпеченням, його становища на ринку та стратегічних цілей [5]. У сфері машинобудування реалізація виготовлених товарів є найголовнішою проблемою в умовах сучасної фінансової кризи. Суть її закладена у період економічного піднесення, коли надмірне поживання викликало максимальне завантаження потужностей, і потенційні споживачі продуктів машинобудування, наприклад, технічного призначення, відкладають переоснащення та оновлення основних фондів на пізніший період. З початком світової фінансової кризи відбувається зниження обсягів виробництва, вивільняються для переоснащення незадіяні виробничі потужності. Проте, відсутність ресурсного підтвердження потреб не сприяє при цьому нарощенню обсягів реалізації продуктів машинобудування промислового призначення. Висновки та перспективи подальшого дослідження. Для успішного існування на ринку, машинобудівні підприємства повинні не тільки впроваджувати інновації у виробництво, а й ефективно поєднувати процес створення нового продукту з маркетинговою діяльністю. Якщо, в середині ХХ сторіччя, впроваджуючи нові технології у виробництво, фірма зважала на техніко-економічні показники інновацій, свої виробничі та фінансові можливості, то на сучасному етапі все більшого значення набувають переваги та уподобання споживачів. Перспективи подальшого дослідження варто намітити у розробці маркетингових стратегій фінансовообмежених інноваційних проектів вітчизняних підприємств на динамічно зростаючих зарубіжних ринках. Література 1. Інновації як фактор випереджального розвитку економіки // Персонал. – № 6/2006 // http://www.personal.in.ua/article.php?ida=300.

2. Лапко О. Інноваційна діяльність в системі державного регулювання. – К.: ІЕП НАНУ, 1999. – 160 с.

3. Перерва П.Г. Управление маркетингом на машиностроительном предприятии / Учеб. пособие. – Харьков: Основи. – 1993. – 348 с.

4. Гаркавенко С.С. Маркетинг // Бібліотека економіста // http://www.library.if.ua/book/15/1337.html.

5. Журило В.В. Маркетингові стратегії підприємств на ринку технологічних інновацій http://www.rusnauka.com/5._NTSB_2007/Economics/20373.htm.

6. Огляд ринків/ Інформаційно-аналітичний портал України ―Лізинг‖ / http://leasingnukraine.com/ua/publications/market_review/?pid=1264&print=1

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

141

Економічні науки

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНОГО БІЗНЕСУ ТА МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН У СИСТЕМІ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ І ЧЛЕНСТВА УКРАЇНИ В СОТ УДК 001.25

Л.О. ЧОРНА, О.І. БАБЧИНСЬКА, В.В. СОКОЛОВСЬКА Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

УДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ СТРАТЕГІЧНОГО І ОПЕРАЦІЙНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ ЗА ДОПОМОГОЮ СУЧАСНИХ СИСТЕМ ЯКОСТІ ТА ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ У статті представлено аналіз основних підходів до системи стратегічного та операційного менеджменту виробничого підприємства. Проаналізовано системи якості та запропоновано методику ощадливого виробництва, що доповнить вже впроваджені блоки системи якості.

The article deals with the analysis of the basic approaches to the system of strategic and operational management of the industrial enterprise. The article analyses the systems of quality and offers a technique of economical manufacture that supplements already introduced blocks of quality system. Орієнтація діяльності вітчизняних підприємств на досягнення світових стандартів якості продукції та конкурентноздатності самих підприємств в умовах транскордонного співробітництва, передбачає удосконалення форм і методів управління їх виробництвом. Поширене використання інформаційних технологій і систем стає запорукою вдалого управління підприємствами. Використання сучасних електронних обчислювальних машин, периферійної техніки) засобів (каналів) зв‘язку для збору, обробки і передачі інформації користувачам, істотно впливає на методи виконання функцій управління виробництвом, створює умови для більш оперативного і якісного їх здійснення. Все це сприяє удосконаленню управління об‘єктом у цілому і його структурними ланками. Серед основних напрямків удосконалення форм і методів управління виробництвом нами особлива уваги приділяється формуванню інформаційного забезпечення підприємства та підвищенню наукового рівня планування на різних стадіях виробництва з використанням інформаційних технологій. Відомо, що основою для прийняття управлінських рішень є інформація. Тому від своєчасного збирання достовірної інформації, що всебічно характеризує всі процеси і явища виробничo-господарської діяльності підприємства та його структурних ланок, а також від оперативної обробки і поставлення її користувачам, повністю залежить якість і своєчасність керівництва виробничими процесами та господарською діяльністю підприємства. Інформаційна системи повинна охоплювати всю виробничу систему підприємства. Виходячи з вимог сучасного виробництва, інфраструктура підприємства повинна задовольняти наступним вимогам: – попереджувати можливі порушення нормального і безперервного ходу основного виробництва, мати профілактичний характер; – забезпечувати гнучкість, спадкоємність і мінімальну перебудову при переході виробництва з однієї продукції до іншої; – сприяти впровадженню технологічної і організаційної регламентації допоміжних процесів; – сприяти випуску високоякісної продукції з найменшими витратами. Всі представлені принципи запровадження системи якості та супроводження її інформаційною системою розглядаються багатьма авторами і для виробничих підприємств, і для сфери послуг. Але сучасні виробничі підприємства потребують більш детального вивчення питань якості випуску продукції, здійснення ділових процесів, застосування ощадливого виробництва і проведення інформаційного моніторингу. Саме це обумовлює актуальність досліджень. Мета статті: представити результати проведення моніторингу виробничих процесів та формування комплексної концепції системи якості. Розглянемо деякі основні поняття, які входять до сучасної концепції якості. Запропоновані поняття використовуються не тільки для оцінки якості продукції, а і для оцінки якості послуг. Якість – це сукупність властивостей і характеристик продукції, які надають їй здібність задовольняти обумовлені або припущені потреби. У сучасних умовах якість продукції в значній мірі формується під впливом наступних основних факторів: 1. Сприймання підприємством оперативного використання (впровадження) останніх досягнень науковотехнічного прогресу.

142

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки 2. Вивчення вимог ринку (внутрішнього і особливо міжнародного), потреб різних категорій споживача.

3. Інтенсивність використання ―людського фактору‖ через підвищення кваліфікації і мотивації робітників. Під забезпеченням якості продукції розуміють сукупність заходів, які плануються і систематично проводяться. Вони необхідні для створення впевненості в тому, що продукція задовольняє певним вимогам до якості. Необхідно відповісти, що вимоги до якості визначаються потребами споживача, це добре реалізує принцип, який застосовується на практиці – ―немає керівництва важливіше споживача‖. Якість продукції оцінюється системою показників: одиничний – відноситься лише до одного із споживчих властивостей продукції, наприклад, безвідмовність машини, октанове число та інше; комплексний – характеризує кілька властивостей продукції. Наприклад, для продуктів харчування: смак, колір, запах; інтегральний – якості продукції відображає відношення корисного ефекту від її експлуатації або споживання до сумарних витрат на її створення і експлуатацію або споживання. Наприклад, для автомобіля можуть бути питомі витрати на експлуатацію на одиницю виконаної роботи. Кількісні значення показників якості продукції визначаються такими групами методів: експериментальні – базуються на застосуванні технічних засобів і дозволяють оцінити якість продукції більш об‘єктивно; органолептичні – засновані на аналізі сприйняття органів відчуття: зору, нюху, слуху, дотику, смаку; соціологічні – на основі збирання і аналізу поглядів фактичних або можливих споживачів; експертні – на основі рішень, що приймає група спеціалістів-експертів. Показники технологічності – характеризують ефективність конструктивно-технологічних рішень при виготовленні продукції (трудомісткість, матеріаломісткість). Показники стандартизації та уніфікації – характеризують кількісні вираження степені використання у виробах стандартних та уніфікованих деталей. Показник ―рівень якості продукції‖ – відносна характеристика якості, отримана шляхом порівняння його показників з будь-якими базовими показниками. Показник ―світовий рівень якості‖ – установлюється шляхом порівняння базових показників з найкращими зарубіжними або вітчизняними аналогами. Розрізняють такі методи оцінки рівня якості продукції: диференціальний – використовуються одиничні показники якості продукції; комплексний – використовуються комплексні показники; змішаний – використовуються одиничні і комплексні показники. При операційному підході до управління виробництвом контроль якості процесів застосовується за всіма його стандартами: від вимог клієнтів до післяопераційного обслуговування. На забезпечення якості витрачаються великі кошти. Так, в оброблюваній промисловості США сума витрат на забезпечення якості складає 10–20 % від вартості реалізованої продукції, тобто ціна якості дорівнює 1/5 від ціни товару [1]. Ціна якості складається з двох груп витрат: на забезпечення якості продукції і пов‘язаних з незадовільною її якістю. Аналіз ціни якості в залежності від якості продукції показує, що існує оптимальна ціна якості, тобто оптимальні сумарні витрати на якість продукції при її ―оптимальній‖ якості. Основоположниками сучасної філософії забезпечення якості є Е. Демінг і Д. Джуран, які розробили програму, що базується на їх філософії: ―Основа якості продукції – якість праці і якість менеджменту на всіх рівнях‖. У більш конкретному вигляді філософія якості формується в циклі: ―планування – виконання – контроль – нормування‖. На цій основі сформовано ряд керівних принципів: – зроби так, щоб прагнення до вдосконалення товару або послуг було постійним; – застосовуй нову філософію якості, щоб досягнути стабільності роботи підприємства; – зрозумійте, що для досягнення якості немає необхідності в суцільному контролі; – постійно вдосконалюйте систему виробництва и обслуговування з метою підвищення якості і продуктивності та зниженню витрат; – створіть систему підготовки кадрів на робочих місцях; – створіть систему ефективного керівництва та нагляду; – використовуйте ефективні методи спілкування з людьми; – припиніть практику лозунгів, проповідувань і мобілізації мас; – припиніть практику виділення виробничих потужностей на основі жорстких нормативів; – чітко визначайте обов‘язки керівників всіх рівнів щодо постійного покращення якості продукції та послуг. Виконання цих завдань повинно здійснюватись системно, тобто на підприємстві повинна функціонувати система управління якістю продукції. У ній важливе місце займає служба управління якістю. Її основні завдання: – захист репутації фірми; – захист споживача від дефективної продукції; – скорочення низькопродуктивних робіт; – попередження браку.

143 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки На основі цих завдань функціями служби управління якістю є: – координація робіт по постійному підвищенню якості на всіх стадіях життєвого циклу продукції; – координація діяльності всіх підрозділів і служб підприємства в розробці конкретних цілей; – координація програм планів та інших регламентуючих документів в області якості. Головна увага при оцінці приділяється статистичному контролю якості, що звужує діапазон цієї винагороди в порівнянні з премією Болдриджа, яка більш орієнтована на задоволення вимог споживача. Компанії, які отримують Приз Демінга мають програми якості, які деталізовані і широко розповсюджені по всій організації. Міжнародна організація зі стандартизації прийняла міжнародні стандарти ISO 9000. Ця система прийнята до виконання у нас в країні. Процедура сертифікації окремого товару доволі трудомістка, і це ще не означає, що якість її буде однаково високою. Внаслідок цього були розроблені стандарти для сертифікації виробничих процесів і процедур.

ISO 9000 не встановлює стандарти, але вони говорять про те, що сертифікована організація має необхідний рівень у задоволенні споживачів, тобто ISO 9000 визначає політику підприємства в області якості. Політика в області якості може бути сформульована у вигляді принципів діяльності підприємства його довгострокової мети: – покращення економічного положення підприємства; – розширення або завоювання нових ринків збуту; – досягнення технічного рівня продукції, який перевищує існуючий рівень підприємств і фірм; – орієнтація на задоволення вимог визначеної категорії споживачів; – освоєння виробів, функціональні можливості яких реалізуються на нових принципах; – покращення важливих показників якості продукції; – збільшення строків гарантії на продукцію; – розвиток сервісу. У відповідності зі стандартами ISO життєвий цикл продукції визначається як ―петля якості‖ і охоплює 11 етапів. ―Петля якості‖ – це концептуальна модель взаємозалежних видів діяльності, які впливають на якість продукції на різних стадіях – від визначення потреб і до оцінки їх задоволення. ―Петля якості‖ наочно відображає вплив якості процесу на якість кінцевого результату, здійснюється взаємозв‘язок виробника продукції зі споживачем і з усією системою, яка забезпечує якість продукції [1]. Стандарти ISO все частіше застосовують при укладанні контрактів між фірмами в якості моделей для оцінки системи забезпечення якості продукції постачальника. В теперішній час більше 90 % споживачів при укладанні контрактів вимагають підтвердження наявності у виробника системи якості ISO 9000. Таким чином, можна зробити висновок, що система якості активно впроваджується не тільки на виробничих підприємствах, а і в сфері послуг, де ще нещодавно, говорили тільки про неточну якісну оцінку послуг. Результатами досліджень є ґрунтовно проаналізована система якості на підприємстві ―ПАНДА‖ та сформована концепція самостійного обслуговування, що може бути використана для інших виробничих підприємств. Самостійне обслуговування – це самоуправлінська діяльність, малими групами, що розгортається поетапно на виробничих ділянках. Ключовими в активації малих груп є поняття «ініціатива персоналу, знання і уміння співробітників, ―робітники місця‖. З розгортанням самостійного обслуговування рівень оператора підвищується, він уже може самостійно попереджати поломки та управляти своєю діяльністю. Кожна мала група погоджує цілі своєї діяльності із цілями всього підприємства. Провадячи продукцію на закріпленому за групою обладнання, та займаючись його вдосконалюванням, вона використовує його як засіб досягнення цілей. Це дозволяє, з одного боку, досягти безпрецедентних і явно виражених результатів, з іншого боку – побудувати роботу (розвиток) і потреби в самореалізації. Самостійне обслуговування – це участь персоналу в керуванні та прояв поваги до людини [2]. Дослідження були виконані разом з інженером з якості підприємства і будувались на процесах моніторингу виробничої діяльності. У контрольні картки заносилися всі пропозиції та зауваження, які виникли в процесі моніторингу розливних машин. Крім моніторингу роботи машини, проводився окремий моніторинг всіх робіт, які робилися під час перезмін операторами (три рази на добу по 10 хв), тобто робіт із щоденного ТО (технічне обслуговування). За переліком робіт щоденного ТО був складений попередній контрольний листок, а згодом карта проблем. Всі простої машини, які виникли під час моніторингу, по всіх причинам, були згруповані та підраховані. Маючи всі вхідні дані проектна група вирахувала загальну ефективність роботи розливних робіт. За базову методику була взята відома методика [3], але адаптована під тип виробництва ВФ ПАНДА. Були виконані розрахунки розливних машин, на основі даних розрахунків та аналізу процесу пропонується: провести інвентаризацію запасних частин до машин; скласти списки всіх необхідних запасних частин для забезпечення стабільної роботи машин, і закупити необхідні; змінним і іншим наладчикам використовувати час перезмін, промивань і незапланованих простоїв обладнання, для проведення попереджувальних ремонтів; збільшити обсяг бункера для засипання пробки для економії часу оператора; установити в цеху кнопку сигналізації про нестандартну пляшку для оператора; 144

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки переглянути технологію дезінфекції газових трубок для скорочення часу на експозицію та зменшення їхньої корозії з повторним забрудненням. Розглянути варіант дезінфекції трубок спиртом; переглянути технологію дезінфекції запасних частин після ремонту, оскільки їхня дезінфекція займає більше 35 хв; розробити устрій для дезінфекції лотка подачі пробці, бункера та транспортера пробки. Устрій повинен бути простим у використанні, зручним і ефективним; закупити щітки металеві з довгими ручками для очиcтки станини під ополаскувачем від солей твердості; обробити захисні огородження машини з оргскла лимонної, або іншою кислотою, для очищення від солей твердості; закупити йоржі з довгими ручками (бажано – металевими) для очищення важкодоступних місць; провести аудит і виявити причини проблем у взаємодіях між відділами; провести термінові роботи з ресурсів (пара, вода, повітря, холод); розглянути варіант зберігання коробів пробці на складі сировини, а в цех подавати пробку в пакетах. Це зменшить вірогідність влучення сторонніх включень у готову продукцію; для кращої координації та синхронізації робіт працівників цеху закупити радіонавушники з мікрофонами; вивести сигнали із всіх датчиків блокувань (у формі світлодіодів) на передню панель і підписати їх, щоб оператор відразу бачив причину зупинки машини; розробити систему звукової та світлової індикації при виникненні неполадки або невідповідності; розробити та установити додаткові блокування машини при зминанні пляшки на ополаскувачі (на вході і виході зірочок). Це можуть бути важелі з нержавіючої сталі при зачепленні яких, замикаються контакти блокування. Конструкція машини виконана так, що вона не має потреби в щоденному змащенні й видаленні використаного мастила. Основні роботи, що змазують, необхідно проводити раз в 10 днів (у дезінфекцію). Тому щоденне ТО спрямовано на очищення забруднень, які виникають у процесі роботи машини (залишки напою, ПЕТ стружка, пил і ін.) і перевірку справності вузлів. У щоденне ТО змазуються лише розливні пристрої повітряно-краплинним способом, внаслідок чого відпадає необхідність у видаленні зайвого мастила та у витратах часу оператора. Моніторинг показав, що більшість робіт з очищення машини можна проводити не зупиняючи її, або використовувати час простоїв машини, які виникли під час зміни. Оператори ефективно використовують час зміни і затрачають на очищення та перевірку до 8 хв., якщо машина під час останньої години зміни не зупинялася. Частіше роботи займали 5–6 хв., якщо частина робіт була виконана до зміни. Під час моніторингу фіксувався час всіх операцій, як проводиться перевірка якості чищення та змащення, перевірка технічного стану обладнання (яке умовно назвемо – діагностика), перевірка ефективності покращень, які були зроблені на попередніх кроках. Також фіксувалися зауваження, які виникали по ходу дезінфекції. Після контрольних вимірів часу проведення операцій по змащенню з перевіркою і їхніми покращеннями, група прийнялася за оптимізацію загального часу проведення чищення, змащення, що сполучаються з перевіркою. Роботи із чищення займали 2 години 57 хвилин, а роботи зі змащення 60 хвилин, їх можна проводити до внутрішнього промивання машини, і не затримує інші процеси дезінфекції (не відображається на загальному часі дезінфекції лінії № 2). Тому, група довго сумнівалася, потрібно або ні, проводити настільки радикальне поліпшення з додатковим залученням трудових ресурсів, адже частково ціль виконана? З погляду ощадливого виробництва, швидкість створення цінності (проведення дезінфекції) визначається споживачем, а все необґрунтоване підвищення швидкості є надвиробництвом. Для споживача (комерційного відділу) швидкість дезінфекції розливної машини не вирішує нічого, тому що загальний час дезінфекції лінії не зменшився. Але, тому що наш досвід буде передаватися наступним проектним групам, було ухвалене рішення провести радикальне вдосконалювання для забезпечення ―кайдзен‖ за рахунок ефективної організації дезінфекції машини. По-перше, всі операції чищення-змащення неодноразово покращаться надалі операторами в процесі роботи. По-друге, для інших машин лінії № 2 (для персоналу, що їх обслуговує) буде очевидна мета, що більше не буде здаватися – нездійсненною. По-третє, для планування роботи цеху запускається в роботу новий інструмент – діаграма Ганта та інші організаційні діаграми, які дають можливість побачити втрати. У роботі були складені діаграми Ганта для всіх робіт із чищення, змащування, що сполучаються з перевіркою, для різної кількості операторів, які залучаються до дезінфекції машини (від 2 до 5). Для двох операторів загальний час (теоретично) склав 1 год 45 хв, для трьох – 1 год 10 хв, для чотирьох – 1 година, для п‘яти – 50 хв. Для забезпечення цього часу в операторів повинне бути всі ―під рукою‖, тобто інвентар і засоби повинні бути приготовлені до дезінфекції. Карти проведення чищення-змащення готові. Залишилося розробити заходи щодо безпеки при проведенні робіт і міри (захист від ненавмисних помилок), зробити навчання серед операторів. Після цього можна проводити чищення-змащення за новою методикою, щоб перевірити його ефективність. Таким чином, методика ощадливого виробництва природно доповнює систему якості і дозволяє оптимізувати оперативні процеси, при цьому ефективно досягаються такі стратегічні цілі як зменшення витрат сировини, підвищення якості продукції, збільшення мотивації роботи працівників. Крім того, всі контрольні листи та результати моніторингу, як і сама методика зберігається в базі даних інформаційної системи, що дозволяє зробити прогнози на подальшу діяльність і ґрунтовний аналіз помилок і всіх виробничих процесів. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

145

Економічні науки Література 1. Адлер Ю.П., Щепетова С.Е. Процессное описание бизнеса – основа основ и для системы экономики качества // Стандарты и качество. – 2002. – № 2. – С. 66–69.

2. Адлер Ю.П., Шпер В.Л. ―Шесть сигм‖: ещѐ одна дорога, ведущая к храму. – Методы менеджмента качества, 2000. – № 10. – С. 15–23.

3. Левинсон У., Рерик Р. Бережливое производство: синергетический подход к сокращению потерь. – М.: РИА ―Стандарты и качество‖, 2007, 145 с.

УДК 339.5.9:395

Ю.М. ПЕТРУШЕНКО Сумський державний університет

КРОС-КУЛЬТУРНІ АСПЕКТИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ МІЖНАРОДНОГО БІЗНЕСУ. У статті визначено основні переваги когнітивного підходу до розуміння ролі культури в системі міжнародних економічних відносин. Міжнародний бізнес, що пов'язаний з крос-культурною взаємодією, характеризується не тільки трансакційними витратами від складності ведення переговорів, але і трансакційними вигодами від взаємного обміну культурно зумовленими знаннями, цінностями, нормами, досвідом тощо. Нерозуміння можливостей використання потенціалу крос-культурної взаємодії може призвести до помилок у визначенні пріоритетів міжнародного співробітництва.

The article outlines the main benefits of cognitive approach to understanding the role of culture in the international economic relations. International business is connected with cross-cultural interaction and is characterized not only by transaction costs on the complexity of the negotiations, but also by the transaction benefits from a mutual exchange of knowledge conditioned by culture, values, norms, experiences, etc. Misunderstanding of the possibilities of the potential of cross-cultural interaction can lead to errors in setting priorities for international cooperation. На початку третього тисячоліття особливо гостро відчувається вплив глобалізації, інтернаціоналізації та інтеграційних процесів на розвиток національної економіки. Ці явища знайшли відображення у зростанні масштабів та динаміки міжнародного співробітництва. Крім того має місце загострення конкуренції на світовій арені. Центр ваги у сфері глобальної конкурентоспроможності зміщується в культурно-ціннісне русло, у зв‘язку з чим міжнародна конкурентоспроможність компаній все більше починає залежати від позицій національних культур на світовому ринку та від забезпечення ефективних міжнародних відносин в умовах крос-культурних взаємодій. Класичний підхід до розуміння впливу культури на міжнародну економічну діяльність ґрунтується на понятті культури як емпіричної категорії, що відображає відносно стабільну, однорідну, внутрішньо несуперечливу систему специфічних припущень, цінностей та норм, які можна об‘єктивно описувати; щось, чим колективно володіють члени групи, організації або нації, або чим вони користуються. Цей підхід розглядає особливості національних культур та дозволяє зрозуміти, як ці особливості впливають та визначають специфіку ведення бізнесу в тій чи іншій культурній системі. Знання особливостей та специфіки культурних систем формує особливу компетентність фірми, несе заряд принципово нових конкурентних переваг, а тому суттєво підвищує ефективність співробітництва з іноземним партнером. Культура є фундаментальною та визначальною базою формування будь-якої економічної системи. Один із найбільш впливових представників цього наукового напрямку С. Хантінгтон вважає, що дистанція культур є перешкодою на шляху до ефективних міжнародних економічних відносин: ―народи та країни з подібними культурами йдуть разом, народи і країни з різними культурами йдуть порізно‖ [1]. Культурні відмінності передбачають непорозуміння, культурний шок, яких зазнає економічний агент, виходячи на світовий ринок, та ставлять під сумнів необхідність процесів злиття, поглинання та глобалізацію світового співтовариства в цілому. Проте класичний підхід схильний перебільшувати різницю між культурами та розглядати її як причину можливих протиріч, непорозумінь, а значить, і провалів у міжнародному співробітництву. У більшості випадків ―гострі кути‖ – відмінності в мові та культурі – виходять на передній план лише тоді, коли все інше складається невдало. Тому культура є не причиною, а лише можливим стимулятором напружень в економічних відносинах. Сьогодні ж, щоб відповідати вимогам світового ринку, отримувати максимальну вигоду від міжнародної співпраці та сприяти організаційному навчанню, важливо вбачати в культурі ресурс, а не загрозу. Метою статті є розробка пропозицій щодо вдосконалення менеджменту зовнішньоекономічної діяльності підприємств на основі отримання додаткових вигод від крос-культурної взаємодії. Принципово новий підхід, який лежить в основі дослідження і дозволяє по-іншому розглянути роль культури в міжнародних економічних відносинах, був вперше використаний Н. Дж. Холденом, який запропонував розглядати культуру як об‘єкт когнітивної економіки [2]. Під культурою він розумів різноманітність спільних знань; ―місця перебування‖ спільного знання та подібного світогляду, які постійно перекриваються та перерозподіляються. У даному випадку мова йде про такі знання, досвід, цінності, норми, переконання та образи, які формувалися віками, укорінилися в соціальній 146

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки пам‘яті та не потребують доказів. Тобто це неявні підсвідомі знання. Їх важко чітко сформулювати та висловити без двозначностей та невизначеностей. Не даремно кажуть, що знаємо більше, ніж можемо сказати. Історично й традиційно зумовлені знання формують специфіку ведення справ у тій чи іншій країні. А оскільки ці знання досить важко виявити та скопіювати, то вони стають втіленням унікальних конкурентних переваг компанії. Ці знання накопичуються протягом усього часу існування організації й дозволяють їй розвивати інтуїцію та здатність пізнавати, що, у свою чергу, сприяє кращому розумінню бізнесу. Даний процес можна назвати накопиченням мудрості організації. Успіх багатьох фірм пояснюється їх здатністю виявити явне знання із неявного в процесі спільної роботи та наступного відтворення в різних ситуаціях, тим самим перетворюючи його в додатковий корпоративний ресурс. У транснаціональних корпораціях культурно зумовлені знання є розосередженими по всьому світу та, на жаль, локальними, доступними лише вузькому колу людей. Як засвідчує досвід, проблемою є вміння здобувати знання ―місцевого масштабу‖ та поширювати їх серед інших підрозділів тієї ж компанії. Хоча ці навики надзвичайно важливі, адже культурно зумовлені знання є унікальними. вони увібрали в себе специфіку, характерну лише для даної культурної системи. Компанія, що залишає знання, які можуть бути корисними для багатьох підрозділів, відомими лише одному підрозділу, ризикує втратити унікальну конкурентну перевагу. Оскільки культура як сукупність унікальних історично сформованих знань розглядається як ресурс організації, крос-культурний менеджмент повинен менше уваги приділяти культурним відмінностям, а концентруватися на використанні цього ресурсу (тобто не нейтралізувати або контролювати культурні розбіжності, а будувати на них свою роботу). Якщо сутнісна точка зору передбачає споглядання культурних відмінностей, то когнітивний підхід пропонує їх використання. А для ефективного використання культурно зумовлених знань необхідним є впровадження відповідного механізму крос-культурного менеджменту. Розглянемо дію цього механізму. Основною метою крос-культурного менеджменту є сприяння узгодженню дій в роботі та навчанні під час контактів, у яких культури як історично сформовані знання, цінності та досвід включаються у спільну мультикультурну діяльність. Досягнення цієї мети передбачає розв‘язання наступних завдань: 1) комбінація різноманітних корисних знань за допомогою інтерактивної трансляції (тобто трансляції у взаємодії). Інтерактивна трансляція є формою крос-культурної діяльності, що передбачає інтеграцію учасників у процесі роботи в мультикультурних групах для розробки спільного підходу до розуміння та вирішення проблеми в межах інтернаціональної компанії. Інтерактивна трансляція також передбачає формування навичок роботи в подібних командах. Стосовно когнітивної сфери трансляція дозволяє універсальне знання, що може знаходитись будь-де, зробити доступним іншим людям. Інтерактивна трансляція передбачає перенесення знань, цінностей та досвіду. У результаті може відбуватися вдосконалення та оновлення тих знань, якими вже володіють учасники. Також знання можуть бути трансформовані й у нові форми поведінки й діяльності. Для того, щоб учасникам мультикультурних груп дійсно вдалося виявити унікальні знання та досвід, якими володіють співробітники підрозділів корпорації, доцільною є їх безпосередня інтеграція у виробничий процес. Важливим завданням мультикультурних груп є розповсюдження у підрозділи спільних для корпорації норм, цінностей, що є базою загальної корпоративної культури. Усе це робиться з метою формування цілісного колективу, який готовий працювати для досягнення загальних цілей організації; 2) сприяння розвитку процесуальної компетентності учасників мультикультурних груп, тобто формувати в них відчуття потреби в командній роботі та прихильність міжкультурній взаємодії. Процесуальна компетентність дозволяє дотримуватися принципу рівності у вирішенні спільних проблем та допомагає спільному використанню знань, передачі досвіду та стимулюванню групового навчання. Без процесуальної компетенції групове навчання та спільне використання знань виявляються неможливими; 3) сприяти формуванню ефективних крос-культурних технологій, які створюють умови для надходження знань, цінностей, досвіду із різноманітних внутрішніх та зовнішніх культурних джерел та трансформують їх в поведінку, поняття, товари та послуги. Вони включають формування комунікативних мереж та спільної бізнес мови; 4) створення та підтримка партнерської, відкритої атмосфери, яка полегшує взаємодію культур та сприяє вільному об‘єднанню знань. Така атмосфера досягається завдяки соціальним вмінням, професійній компетентності, розуму й такту в спілкуванні. Успішне виконання крос-культурним менеджментом своїх основних завдань (а саме формування процесуальної компетентності, ефективних крос-культурних технологій, а отже, й результативної інтерактивної трансляції) дозволяє компанії виявляти, накопичувати та синтезувати культурно зумовлені знання, досягаючи синкретичних ефектів, коли інтелектуальний потенціал колективу виявляється більшим за суму потенціалів його окремих членів. Крос-культурна трансляція знань сприяє створенню нового унікального знання, тобто такого, яке навряд чи може виникнути в штаб-квартирі корпорації. Здобуваючи нове знання першою, організація може разом з цим придбати унікальну конкурентну перевагу. На прикладі деяких корпорацій можна показати те, яким чином в тій чи іншій компанії втілювалися основні принципи та методи крос-культурного менеджменту. Компанія Novo Nordisk, штаб-квартира якої знаходиться в Данії і яка діє в секторі біотехнології та охорони здоров‘я, крос-культурному навчанню сприяла через процес фасилітації. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

147

Економічні науки Вихідними завданнями фасилітаторів були, по-перше, проведення структурованої, планомірної оцінки ступеня реалізації Принципів менеджменту Novo Nordisk у конкретній філії чи проектній групі для підвищення узгодженості їх роботи на користь компанії в цілому. По-друге, під час роботи в ситуації багатоманітності культур вони намагалися виявляти та сприяти трансляції прикладів найбільш успішної роботи, вдалих ідей, нових прикладних напрямків, нових підходів до маркетингу з одного культурного середовища в інше. У межах міжкультурних контактів фасилітатори поводили себе розумно, з відчуттям такту. Те, що було виявлено фасилітаторами як мультикультурною, багатомовною командою професіоналів, не могло б стати відомим компанії жодним іншим шляхом. Що ж стосується компанії Matsusita Electric (штаб-квартира: Японія; сектори бізнесу: побутова електроніка, електрообладнання, обладнання систем зв‘язку, відео- та аудіоапаратура), то їй не вдалося створити сприятливих умов для крос-культурної трансляції знань. Причинами цього перш за все були домінування японського начала (етноцентризм) та консерватизм філософії компанії. До того ж вище керівництво компанії в Японії не враховувало специфіку мислення іноземного персоналу та не заохочувало творчі ініціативи філій та підрозділів з інших країн. Приклад Matsusita Electric доводить, що компанія, робота якої визначається світоглядом, притаманним одиничній національній групі, є закритою для знання, що в дійсності є для неї потенціальною цінністю. Керівництво компанії LEGO (штаб-квартира: Данія; сектори бізнесу: іграшки, комп‘ютерні ігри, LEGO-парки, мерчандайзинг) у цілому сприяло крос-культурній трансляції знань. Це було зумовлено такими факторами: 1) у цілому стиль менеджменту LEGO є спробою дотримуватися ―нейтралітету стосовно культури‖; 2) ідентичність та культурні цінності компанії, втілені в її бренді та дотримання принципу поважного ставлення до дітей, виходять за межі між культурних відмінностей; 3) штаб-квартира компанії, у якій явно домінують датчани, відкрита впливу філіалів та свідомо підтримує робочі групи змішаного національного складу, що, за словами одного з менеджерів, є пропагандою політики спільного ментального простору. Компанія Sulzer Infa (штаб-квартира: Швейцарія; сектори бізнесу: інфраструктурні рішення в будівництві) формує цікавий контраст з Novo Nordisk. Датська компанія створила команду фасилітаторів – агентів організаційних змін, що працюють у відділеннях Novo Nordisk по всьому світу. Sulzer Infa стала вирішувати ті ж завдання централізовано, за допомогою корпоративного університету, що отримав назву Академія Sulzer Infa. Її діяльність переважно спирається на прагнення перетворити Sulzer Infa в компанію, засновану на знаннях. Співробітники Академії усвідомлюють, що компанії слід швидко розвиватись та формувати зв‘язки між європейськими відділеннями. Для досягнення цієї мети, вони організовували спеціальні семінари. Семінари планувались для вирішення таких завдань, працювати над якими можна лише одночасно. Особливістю такого семінару є спонтанність встановлення нових, безперечно корисних, контактів [2]. Отже, серйозні ускладнення та напруження були виявлені лише в корпорації Matsusita Electric та й те лише стосовно її менеджерів у США. Взагалі ж, культура, переважно національна, що передбачає культурні відмінності, не сприймається робітниками як серйозне ускладнення. Насправді ж відрізняються саме способи відображення культурних відмінностей. Тому компанії розробляють системи й структури, що дозволяють їм долати міжкультурні перешкоди, та вважають досвід крос-культурної взаємодії джерелом навчання компанії. Таким чином, знання груп – це окрема незамінна компетенція. Зокрема, І. Нонака та Х. Такеючі доводять, що успіх японських фірм, які працюють на міжнародній арені, пояснюється їх здатністю виявляти в процесі спільної роботи із неявних знань, якими володіють співробітники компанії-партнера, явні знання та відтворювати їх у майбутньому, тим самим перетворюючи виявлені знання в додатковий корпоративний ресурс. Компанія, що залишає знання, які можуть бути корисними для багатьох підрозділів, доступними лише одному з них, ризикує втратити унікальну конкурентну перевагу [3]. Звичайно, фірмам з тих країн, культури яких є близькими, легше формувати структуру взаємовідносин. Проте легкість не завжди зумовлює вищу ефективність. Якщо фірми розуміють доцільність та готові до співпраці з партнерами з країн, культури яких суттєво відрізняються, то, у випадку їх взаємодії, вони можуть отримати набагато більший ефект, ніж якщо б вони працювали виключно зі спорідненими культурами. Цей ефект можна розглядати як трансакційні вигоди, а саме: вигоди від взаємного обміну неявними культурно зумовленими знаннями, цінностями, нормами, досвідом тощо. Ці вигоди можуть бути віддаленими у часі, і тому їх досить складно матеріалізувати. Проте діяльність провідних транснаціональних корпорацій, які розміщують різні за специфікою виробничі комплекси в багатьох країнах світу, уже зараз доводить, що цей ефект дійсно має місце. У даному випадку можна говорити про культурно зумовлені порівняльні переваги у міжнародній торгівлі. Література 1. Huntington S.The Clash of Civilizations and Remaking of World Order. New York: Simon and Schuster. 1996.

2. Holden N. J. (2004). Why marketers need a new concept of culture for the global knowledge economy.

International Marketing Review. 2004. Vol. 21. No. 6, pp. 563–572.

3. Nonaka I., Takeuchi H. The knowledge-creating company. New York: Oxford University Press. 1995.

148

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки

УДК 339.727.22+339.727.24

О.В. ЛУК‘ЯНЕНКО Інститут економіки промисловості НАН України, м. Донецьк

ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ НЕЙТРАЛЬНОСТІ У МІЖНАРОДНОМУ ОПОДАТКУВАННІ У статті подано аналіз різних теорій нейтральності в міжнародному оподаткуванні з погляду економічної ефективності; узагальнено відповідний теоретичний досвід.

The article deals with the different international taxation neutrality theories in the context of economic efficiency; the appropriate theoretic experience is generalized. Відправною точкою економічного аналізу міжнародної податкової політики є ідея максимізації загального добробуту за умови наявності оподаткування. Застосування податків з боку держави за своєю природою викривлює рішення економічних суб‘єктів, впливаючи на перерозподіл ресурсів, зокрема на бажання суб‘єкта інвестувати в країні місцезнаходження чи за кордоном. Тому, для запобігання таких наслідків, податкова політика держави не повинна впливати на поведінку економічних суб‘єктів. Наразі проблема впливу податкової політики на рішення агентів особливо актуальна для України, де спостерігається значний відтік капіталів у тіньовий сектор та за кордон. Слід зазначити, що проблема нейтралізації впливу податкової політики є малодослідженою з боку вітчизняних науковців [1]. В умовах фінансової нестабільності необхідно розробити податкову політику з урахуванням принципу нейтральності, аби уникнути проблем, пов‘язаних з викривленням рішень економічних суб‘єктів. Для цього доцільно звернутися до теоретичних засад проблеми нейтральності у міжнародному оподаткуванні. Все зазначене обумовлює актуальність даного наукового дослідження. Мета статті полягає у проведенні теоретичного аналізу концепцій податкової нейтральності в міжнародному оподаткуванні з метою подальшого практичного обґрунтування напрямів досягнення економічної ефективності податкової системи в цілому. Економічна теорія міжнародної податкової нейтральності говорить, що мета міжнародної податкової політики полягає у збільшенні економічної ефективності. Базовим припущенням усіх теорій міжнародної податкової нейтральності є те, що капітал є мобільним, на відміну від праці та землі. Це передбачає, що вивчається вплив на певні рішення щодо ринку капіталів. Втручаючись у такі рішення, податкова політика покладає на суспільство витрати на соціальні потреби. Різноманітні пропозиції щодо податкової нейтральності полягають у створенні податкових систем, які не викривлюють певні рішення стосовно капіталу. Основою класичного аналізу податкової нейтральності, пов‘язаного з максимізацією глобальної сукупної економічної ефективності, є світ без податків, у якому інвестиції та інші рішення розглядаються як економічно найбільш ефективні. Теорії податкової нейтральності намагаються ―вберегти‖ від викривлень такі інвестиції та рішення, що з‘являються внаслідок оподаткування. У таких умовах викривлення, спричинене податком, може бути виміряне відносно світу, вільного від податків. Проте, запровадження нового податку замінює або доповнює сукупний податок. Тому на ринку, де вже існують викривлення (тобто, наявні інші податки), наслідки для добробуту запровадження нового податку не можуть бути виміряні відносно світу без податків. У такому світі зміни податкової політики збільшують викривлення у випадку збільшення різниці між суспільними та приватними вигодами. Відповідно, зміни податкової політики скорочують таке викривлення у випадку, якщо ця різниця скорочується. Для визначення загальних наслідків для добробуту будь-яких змін слід брати суму всіх викривлень. Можна піти іншим шляхом. У такому випадку скоротити або збільшити добробут може, як оподаткування, так і виключення податку. На відміну від теорії, де можливим є будь-який результат, на практиці короткотермінові результати переважатимуть над віддаленими в часі. Відповідно, доречно розглядати приватні та суспільні вигоди у короткотерміновому періоді. З цієї точки зору податок є неефективним відносно будь-якого рішення, якщо приватні та суспільні вигоди не співпадають, бо інакше гіпотетична особа, що приймає рішення, може збільшити добробут, проваджуючи зміни у межах цієї різниці. У такому випадку податкова система вважається неефективною відносно цього аспекту. І навпаки, ситуація, коли добробут не може бути підвищений внаслідок переміщення ресурсів особою, що приймає рішення, вважається ефективною. Відправною точкою вивчення впливу міжнародної податкової політики на добробут є дослідження різних рішень, що можуть прийматись власниками капіталу [7, с. 8–9]. На сьогоднішній день наявні п‘ять теорій міжнародної податкової нейтральності. Вплив міжнародної податкової політики на добробут вперше було проаналізовано в роботах P. Richman (1963) та P. Musgrave (1969), в яких уведено й описано терміни ―нейтральність до експорту капіталу‖ (capital export neutrality – CEN), ―нейтральність до імпорту капіталу‖ (capital import neutrality – CIN), ―національна нейтральність‖ (national neutrality – NN) [10; 11]. У центрі цих теорій знаходилось місцезнаходження капіталу. Радикальний крок у розвитку теорії міжнародної податкової нейтральності було зроблено M. Desai та R. Hines (2003), які стверджували, що вплив на добробут міжнародної податкової політики мусить брати до уваги право власності та місцезнаходження. Згідно з дослідженнями зазначених авторів, міжнародна податкова політика має враховувати не лише місце збереження й інвестування капіталу, але і місце знаходження його власників. M. Desaі та R. Hіnes заперечували чинне припущення, що наявні капітальні інвестиції будуть однаково Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

149

Економічні науки продуктивними, незалежно від їх власників. Враховуючи вплив права власності, вони запропонували терміни ―нейтральність капіталу власника‖ (capital ownership neutrality – CON) та ―нейтральність національної власності‖ (national ownership neutrality – NON) [4]. Розглянемо докладніше згадані теорії міжнародної податкової нейтральності. Нейтральність оподаткування до експорту капіталу (далі – CЕN) можна визначити як принцип, який означає, що інвестори повинні платити однакові податки на дохід із капіталу, незалежно від того, в якій країні цей дохід отримано [2]. А. Lymer та J. Hasseldine у фундаментальному дослідженні ―The international taxation system‖ визначають, що нейтральність оподаткування до експорту капіталу ―…досягається, коли податки не впливають на вибір платника податків щодо того, чи здійснювати інвестування у своїй країні або за кордоном‖. [8, p. 13].

P. Musgrave досліджувала теоретично та емпірично лише закордонні інвестиції (outbound investment) і дійшла висновку, що впровадження політики CEN призведе до збільшення світового добробуту, а також що провадження політики вирахувань із податків на закордонний дохід, яку вона назвав ―національною нейтральністю‖, призведе до максимізації національного добробуту країни-експортера капіталу [5, p. 284]. Беручи за відправну точку світ без податків, нейтральність до експорту капіталу прагне створити таку податкову систему, яка би не викривлювала локаційний розподіл інвестованого капіталу. Щоби задовольняти умовам CEN, податкова система повинна бути побудована таким чином: капітал слід інвестувати в ті місця, куди він інвестувався б за відсутності податків. Тільки в такому випадку місце розміщення інвестицій буде нейтральним. За класичного аналізу податкової нейтральності, принципу CEN задовольнятимуть лише податкові системи, що ґрунтуються виключно на принципі резидентності. Розбіжності в міжнародному оподаткуванні можуть викривлювати такий розподіл, призводячи до більш високих ставок доходу після виплати податків. Викривлення при розподілі капіталу виникають тому, що інвестори намагаються максимізувати свій чистий прибуток, і, отже, інвестувати туди, де ставки доходу після виплати податків вище. Так, вважається, що оподаткування за принципом ―джерела доходу‖ є економічно неефективним із погляду глобальних перспектив. З іншого боку, в умовах оподаткування за принципом резидентності при використанні систем повного і необмеженого пільгового оподаткування доходів, отриманих за кордоном (foreіgn tax crefіt), платник податків стикається з такою же сукупною ставкою податку (яка дорівнює внутрішній ставці), незалежно від розміщення інвестицій. Оскільки інвестори в таких умовах не мають податкових стимулів для переміщення своїх інвестицій, P. Musgrave робить висновок, що тільки використання foreіgn tax crefіt задовольнятиме принципу CEN. Слід зазначити, що попри критику припущень Musgrave, економісти в подальших дослідженнях в цілому приймали її логіку й висновки [6; 9]. Одним з найбільших критиків теорії нейтральності до експорту капіталу M. Graetz (2001). Зокрема, він зазначав, що P. Musgrave припускала наявність ―ідеального‖ світу, де існує досконала конкуренція та стабільна влада, ігнорувала той факт, що податкова політика уряду може не бути оптимальною; також вона припускала, що закордонні інвестиції повністю компенсують внутрішні втрати ―долар до долару‖; не бралась до уваги можливість поліпшення національного добробуту шляхом співпраці з іншими націями тощо [5, с. 287–293]. Принцип нейтральності оподаткування до імпорту капіталу (далі – CIN) означає, що всі інвестиції всередині країни мусять нести однаковий податковий тягар, незалежно від того, хто є їхнім власником – вітчизняний або іноземний інвестор [3]. За визначенням A. Lymer, та J. Hasseldine, нейтральність капіталу до імпорту ―…передбачає, що всі економічні суб‘єкти, які працюють на ринку, оподатковуються за однаковими ставками, незалежно від місця знаходження суб‘єкта‖ [8, с. 13]. Класичний економічний аналіз CІN розглядає податкову нейтральність стосовно конкуренції та можливості нарощування капіталу (extension possibility) у межах кожної країни-імпортера капіталу. Згідно цієї теорії, всі країни світу мусять прийняти принцип оподаткування ―джерела доходу‖. Логіка CІN полягає у такому. Якщо всі інвестори в певній юрисдикції сплачують лише податок ―у джерела‖ і лише в цій юрисдикції, незалежно від їх місця перебування, тоді оподаткування не впливатиме на конкуренцію і можливість нарощування капіталу в межах кожної юрисдикції. У цьому відношенні така концепція нейтральності ближче до змісту податкової рівності між інвесторами в кожній юрисдикції. Відповідно, податки не впливають на розбіжності та співставлення конкуренції та можливостей нарощування капіталу в межах кожної юрисдикції. Однак, за умов класичного економічного аналізу CІN, можливість нарощування капіталу викривлюється, у випадку, якщо світ без податків використовується як вихідна точка, тому що єдине оподаткування скорочує чистий прибуток, а отже скорочує наявний капітал для розширення. Але для всіх економічних суб‘єктів у межах певної юрисдикції, що несуть втрати від скорочення можливостей нарощування капіталу, зберігається відносна нейтральність. Звичайно, це не означає, що всі економічні суб‘єкти в межах однієї юрисдикції матимуть аналогічні можливості для розширення своєї діяльності. Так само це не означає, що різні економічні суб‘єкти не матимуть різні конкурентні переваги або знаходитимуться в невигідному щодо конкурентів становищі. Але теорія CІN припускає, що такі розходження якщо й існують, то цілком незалежно від податкової системи. CІN також припускає, що можна забезпечити податкову нейтральність з допомогою заощаджень і подальшого їх ефективного розміщення. В умовах нейтральної до імпорту капіталу податкової системи усі власники заощаджень в одній юрисдикції отримують однаковий прибуток після оподаткування, незалежно від їх місця перебування. Отже, усі власники заощаджень в одній країні стикатимуться з однаковими цінами як наразі, так і майбутньому. Якщо всі країни приймають оподаткування за принципом ―джерела доходу‖, норми прибутку після оподаткування, а отже і міжчасові граничні норми заміщення в цілому будуть урівноважені. Теоретично це приведе до ефективного розподілу загальносвітових заощаджень.

150

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки Цей аргумент так само виглядає проблематичним при класичному аналізі, якщо вихідною точкою CІN із погляду нейтральності заощаджень є світ без податків. Уведення будь-якого податку на дохід викривлює розміщення заощаджень і споживання. Отже, при класичному аналізі нейтральності більш обґрунтованим здається застосовувати тлумачення податкової нейтральності з точки зору заощаджень як подібної до податкової нейтральності з точки зору конкуренції та можливості нарощення капіталу. Проте, CІN може розглядатись як заснована на світі без податків теорія нейтральності, що являє собою нейтральність із точки зору розміщення інвесторів, припускаючи, що розміщення інвестицій не змінюється. Тоді, податкова система буде задовольняти умовам CІN, якщо в юрисдикції, де здійснюється оподаткування, місцезнаходження інвесторів не викривлюється застосуванням податку. З цього погляду CІN є зворотним боком CEN, яка являє собою нейтральність із погляду розміщення інвестицій, припускаючи, що місцезнаходження інвестора є незмінним. Як було зазначено вище, теорія CEN залишає податок нейтральним з точки зору питання експорту капіталу з юрисдикції, у якій здійснюється оподаткування. Навпаки, завдання CІN – залишити податок нейтральним з точки зору питання імпорту капіталу, інвестованого до юрисдикції, в якій здійснюється оподаткування. Якщо всі країни приймають принцип оподаткування ―джерела доходу‖, умова CІN буде задовольнятись, оскільки всі інвестори в юрисдикції, у якій здійснюється оподаткування, будуть обкладатись лише одним і тим самим податком, незалежно від їх резидентності. Застосування оподаткування за принципом ―джерела доходу‖ у світі без податків не викривлює розбіжності у прибутковості між інвесторами, тому що відсотки на капітал у юрисдикції, де здійснюється оподаткування, скорочуватимуться в такій же пропорції, як ставка податку. В економічній літературі зазначається, що для задоволення умови CІN, на відміну від CEN, усі країни світу повинні застосовувати принцип оподаткування ―джерела доходу‖. Тому умова CІN задовольняється лише, коли інвестиційний доход обкладається тільки податком ―у джерела‖. Дослідження також стверджують, що умови CEN і CІN не задовольнятимуться одночасно, за винятком ситуації, коли ставки податків є гармонізованими на міжнародному рівні. Тільки тоді інвестори будуть обкладатись однаковим податком, не залежно від розміщення інвестицій (CEN) або місця розташування інвесторів (CІN).

M. Desai та J. Hines визначають, що податкові системи задовольняють умовам нейтральності капіталу власника (далі – CON) ―…якщо вони не викривлюють співвідношення права власності на капітал, що сприяє загальній ефективності у всіх випадках, коли ефективність інвестицій залежить від їх право власника‖. Режим, за якого всі країни виключають з оподаткування закордонний дохід, задовольняє умовам CON, так само як і режим, за якого всі країни застосовують пільгове оподаткування доходу, отриманого за кордоном [4, с. 2]. З метою уникнення податкових викривлень у світі без податків, економічний аналіз CОN вимагає насамперед визначення форм власності, а не локаційного розподілу капіталу. Передбачається, що CON спроможна максимізувати загальну ефективність в умовах, коли ефективність (продуктивність) капіталу залежить від його власника. Згідно з теорією нейтральності капіталу власника, ефективний розподіл капіталу максимізує продуктивність. Тож, якщо продуктивність залежить від власника капіталу, то ефективна податкова система є одним з факторів, що стимулюють найбільш продуктивну власність на капітал. Аналіз CОN подібний до класичного аналізу CЕN. Він доходить висновку, що для досягнення нейтральності капіталу власника потрібно гармонізувати податкові системи країн таким чином: або всі країни приймають принцип оподаткування за ―джерелом доходу‖, або всі країни приймають оподаткування за принципом резидентності. Єдина різниця між CІN і CON полягає в тому, що друга являє нейтральність з точки зору ідентичності інвестора (власника), тоді як перша байдужа до ідентичності інвесторів з однієї місцевості. Національна нейтральність (далі – NN) за визначенням A. Lymer та J. Hasseldine, передбачає, що ―…доходи у країні постійного місцеперебування розподіляються між платником податків та податковими органами однаковим шляхом, незалежно від того, де вони отримані: у країні перебування або за кордоном‖ [8, с. 14]. Відносно нейтральності національної власності (далі – NОN) M. Desai та J. Hines Jr. зазначають, що податкові системи задовольняють умовам NОN ―…якщо вони сприяють зростанню продуктивності вітчизняних економічних суб‘єктів, і, таким чином, вітчизняного добробуту, виключаючи закордонний дохід з оподаткування‖ [4, с. 2]. Слід зазначити, що концепція нейтральності у міжнародному оподаткуванні змінюється, враховуючи різні цілі теорій податкової нейтральності. Так, метою NN і NON є максимізація національної ефективності. Вихідною точкою національної нейтральності є національна економіка без податків. Для підтримки національної нейтральності загальнодержавна система прибуткового податку (іncome tax system) не повинна впливати на локаційний розподіл національного бізнесу. В цьому контексті, закордонні податки розглядаються як регулярні витрати на ведення бізнесу за рубежем. Звідси класична теорія податкової нейтральності в міжнародному оподаткуванні доходить висновку, що умови національної нейтральності задовольняються, коли дохід, отриманий за кордоном вітчизняними економічними суб‘єктами, також підлягає оподаткуванню, в той час як для податків, сплачених за кордоном, передбачене вирахування. Аналіз нейтральності національної власності є дещо інакшим. Згідно з ним, для NON концепція нейтральності не є головною. Теорія NON використовує податкові переваги (tax dіfferentіals) як засіб підвищення національної ефективності. Нейтральність національної власності припускає, що іноземні інвестиції до країни заміщатимуть будь-які інвестиції за кордон, і в такий спосіб компенсуватимуть у термінах загальнодержавного податкового доходу, втрати закордонних інвестицій. Отже, розглядаючи національне багатство як складову частину загальнодержавного податкового доходу і чистого доходу громадян, NON стимулює громадян до здійснення інвестицій за кордон, дохід після оподаткування за кордоном (after-foreіgntax return), від яких вище, ніж дохід після оподаткування від здійснення альтернативних внутрішніх інвестицій.

151 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки Слід зазначити, що в класичному аналізі таке зіставлення доходів після оподаткування не розглядається як нейтральне. Умова нейтральності національної власності задовольняється стягуванням податків ―у джерела‖ (за виключенням доходів, отриманих за кордоном, з оподаткування у країні походження). Висновки. Розв‘язання проблеми нейтралізації впливу міжнародного оподаткування на рішення економічних агентів є ключовим моментом досягнення ефективності податкової системи. Наразі теорія пропонує декілька шляхів її вирішення, які, проте, не легко реалізувати на практиці. Зокрема, принципи нейтральності капіталу до експорту та нейтральності капіталу до імпорту можуть бути одночасно впроваджені лише в умовах, коли дохід від капіталу обкладається за однаковою ставкою у всіх країнах. Це вимагає ідентичності податкових систем, включаючи ідентичність податкових ставок, податкової бази та вибору між оподаткуванням за принципом ―джерела доходу‖ і принципом резидентності. Проте той факт, що наразі суверенні держави є вільними в своїх рішеннях щодо встановлення і змінювання ставок податків, залежно від сформованої економічної ситуації, становить значні труднощі у досягненні ідентичності податкових систем. Подальші наукові дослідженні доцільно спрямувати на визначення механізмів забезпечення нейтральності податкових систем окремих країн, які беруть участь у міжнародному переміщенні капіталів та міжнародній торгівлі товарами. Література 1. Терещенко С.І. Податок на прибуток: необхідність урахування критерію нейтральності / С.І. Терещенко // Фінанси України. – 1997. – № 4. – С. 103–107.

2. Dailystocks daytrading portal [Електронний ресурс]. – Capital export neutrality. – Режим доступу до статті: http://www.dailystocks.com/glossary_words/CAPITAL%20EXPORT%20NEUTRALITY.htm. – Загол. з екрану.

3. Dailystocks daytrading portal [Електронний ресурс]. – Capital import neutrality. – Режим доступу до статті: http://www.dailystocks.com/glossary_words/CAPITAL%20IMPORT%20NEUTRALITY.htm. – Загол. з екрану.

4. Desai M.A. Evaluating International Tax Reform / M.A. Desai, J.R. Hines, Jr. – Harvard Business School, 2003. – 24 р.

5. Graetz M.J. The David R. Tillinghast lecture Taxing International Income: Inadequate principles, outdated concepts, and unsatisfactory policies / M.J. Graetz. – New York University School of Law, 2000. – 76 p.

6. Hines J.R., Jr. The case against deferral: A Deferential reconsideration / J.R. Hines, Jr. // National Tax Journal. – 1999. – Vol. 52, № 3. – P. 385–404.

7. Knoll M.S. Reconsidering International Tax Neutrality / M.S. Knoll // University of Pennsylvania. – Research paper № 09-16. – May 2009. – 47 р. рр. 7–9.

8. Lymer А. The international taxation system / А. Lymer, J. Hasseldine. – Springer, 2002. – 336 p. P. 13.

9. Rousslang D.J. Deferral and the optimal taxation of international investment income / D.J. Rousslang // National Tax Journal. – 2000. – Vol. 53, № 3. – Part 1. – P. 589–600.

10. Shaheen F. International tax neutrality: reconsiderations / F. Shaheen // Virginia Tax Review. – 2007. – Summer. – P. 203–239.

11. Wilford W.T. United States Taxation of Foreign Investment Income: Issues and Arguments. By P.B. Musgrave: Book review / W.T. Wilford // The Journal of Finance. – 1970. – Vol. 25, № 4. – P. 993–995.

УДК 336.012.23(477)

А.О. МЕЛЬНИК Хмельницький національний університет

СТРАТЕГІЯ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ЕКОНОМІКИ КРАЇНИ У статті розглянуто основні напрямки грошово-кредитного регулювання з метою забезпечення стабільного економічного середовища. Визначено структуру грошово-кредитної стратегії та її пріоритетні завдання.

The article deals with main trends of money-credit regulation to provide the stable economic position. The article determines the structure of money-credit strategy and its priority tasks. Вступ. У сучасних умовах розвитку світового господарства економічна роль держави залежить не від ступеня втручання в ринковий механізм, а від участі в забезпеченні внутрішніх і зовнішніх умов ефективного функціонування національної економіки. Економічна функція сучасної держави реалізується через її економічну політику, яка є однією з найбільш важливих передумов стабільності і дозволяє ефективно функціонувати в умовах різних впливів, зберігаючи при цьому свою структуру і здатність контролювати процеси змін. Економічно ефективна політика держави відстоює національні інтереси гарантуючи економічну безпеку, налагоджує стійкі міжнародні відносини. Держава і ринок визначають русло, в якому розвиваються економічні процеси. Обсяги регулюючих функцій, що виконують держава і ринок періодично змінюються під впливом глобалізації. Критичним аспектом для визначення основних напрямів державної політики в сфері економіки України, повинна бути її адекватність і відповідність реальному місцю і ролі України у світових економічних і 152

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки політичних процесах. Процеси світової глобалізації і суспільних трансформацій підсилили пріоритетність грошово-кредитної проблематики у сфері державної економічної політики [4]. Ефективне функціонування і розвиток економіки країни в значній мірі залежить від умов грошово-кредитного ринку, який є фундаментом для розвитку ринкових відносин. Під впливом світової глобалізації та лібералізації ринків у сфері грошово-кредитних відносин зросла хаотичність і непередбачуваність, загострились відносини країн боржників і кредиторів, підвищився рівень нестабільності світового фінансового ринку. Принципово змінився характер взаємодії суб‘єктів світового фінансового ринку з державними регуляторами. Внутрішні грошово-кредитні ринки в таких умовах вимагають формування загально державної стратегії, яка б забезпечувала стабільність розвитку економіки. Стратегія грошовокредитної стабільності, на нашу думку, визначає характер фінансової політики держави та її пріоритетні напрями. Роль держави на етапі становлення, формування ринкової економіки якісно відрізняється від її ролі в умовах функціонування вже сформованої, відрегульованої економіки ринкового типу [3]. Ринковий механізм не може самостійно розробити стратегічні програми розвитку економіки, глибокі структурні перетворення виробництва, тому необхідна участь держави. Ситуація, що склалась на грошово-кредитному ринку вимагає внесення в економічну політику України термінових коректив. Аналіз останніх досліджень. Проблеми грошово-кредитної стабільності розглядались у наукових працях таких вітчизняних вчених як: О. Білоруса, С. Боринця, В. Будкіна, О. Гаврилюка, А. Гальчинського, В. Геєця, А. Мокія, А. Даниленка, М. Дудченка, Л. Кістерського, Г. Климка, А. Кредісова, З. Луцишин, Ю. Макогона, О. Рогача, О. Шниркова, А. Чухна, І. Лютого, О. Барановського та багатьох інших. Світові тенденції розвитку фінансового ринку та його інфраструктури розглядаються в працях С. Боринця, О. Рогача, З. Луцишин, Ю. Макогона, О. Шниркова. Окремі засоби грошово-кредитного регулювання розкриті в працях Лютого І.О., Стельмаха В.С. [2]. Аспекти фінансової безпеки держави розкриті у наукових працях Барановського О.І. [1]. На наш погляд не дивлячись на значний науковий доробок у сфері грошово -кредитної стабільності, необхідно постійно аналізувати і визначати тенденції розвитку світового фінансового ринку та співставляти його з регулюванням внутрішнього грошово-кредитного ринку. Сучасні умови розвитку фінансових ринків вимагають пере форматування стратегії грошово-кредитної стабільності розвитку економіки. Відсутність теоретичних розробок у цій сфері є причиною незважених, хаотичних дій щодо регулювання грошово-кредитного ринку на практиці. Мета дослідження. В даній статті ми маємо на меті визначити місце стратегії грошово-кредитної стабільності в економічній політиці, її структуру і найбільш дієві інструменти. Результати дослідження. Основою економічного розвитку країни є економічна політика, яка охоплює велику кількість сегментів регулювання (рис. 1), важливою її складовою є фінансова політика, яка визначає пріоритети у розвитку фінансового ринку. Економічна ситуація країни Промислова Аграрна

Промислова Податкова

Інструменти

Тактичні цілі

Проміжні цілі

Стратегічні цілі

Інституціональна

Грошовокредитна

Бюджетна Облікова ставка

Інвестиційна

Операції на відкритому ринку

Темпи росту грошової бази Темпи приросту грошової бази

Економічне зростання

Рефінансування

Відсоткова кон‘юнктура на міжбанківському ринку

Відсоткова кон‘юнктура на банківському ринку Підвищення рівня зайнятості

Валютна

Резервні вимоги

Кредитоспроможність банків

Стабільність ринкових цін

Зовнішньоекономічна

Соціальна

Фінансова

Відсоткова кон‘юнктура на відкритому ринку Стабільність фінансових ринків

Економічний занепад

Рис. 1. Місце та структура грошово-кредитної політики в економіці країни

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

153

Економічні науки Фінансовий ринок є багатовимірною структурою, яка лежить в основі всіх економічних процесів у державі і визначає їх характер. Передумовою економічного розвитку є стабільність фінансового ринку та прогнозованість його розвитку. Фінансова стабільність, як правило залежить від: стійкості банківської системи, стану платіжного балансу, обсягів внутрішньої і зовнішньої заборгованості, коливання курсів валют, обсягу грошей в обігу, темпів інфляції та інших чинників. Варто зазначити, що ключову роль у забезпеченні фінансової стабільності відіграє грошово-кредитний ринок. Стратегія грошово-кредитної стабілізації покликана визначати принципові позиції держави щодо регулювання грошово-кредитного ринку та формування ефективних грошово-кредитних відносин між суб‘єктами господарювання. Для визначення рівня важливості грошово-кредитної стабільності необхідно з‘ясувати основні завдання регулюючих монетарних органів. Завдання монетарних органів влади як правило формують грошово-кредитну стратегію держави. Грошово-кредитна стратегія включає ряд цілей, які поділяють на три основні групи за рівнем їх контрольованості з боку монетарних органів: стратегічні, проміжні, тактичні. Стратегічними цілями грошово-кредитного регулювання є бажані кінцеві результати економічної політики держави. Як правило, держава визначає декілька стратегічних цілей, але їх одночасне досягнення не можливе із-за існуючих економічних суперечностей розвитку фінансових відносин. Поява суперечностей між стратегічними цілями ставить перед керівництвом держави проблему вибору при визначенні пріоритетів першочергового досягнення тих чи інших цілей. Досягнення цілей вимагає формування чіткої стратегії дій держави, щодо грошово-кредитного регулювання. Стратегія це – детальний, всебічний комплексний план, спрямований на досягнення цілей держави, який передбачає визначення проміжних і тактичних цілей, досягнення яких призведе до отримання бажаних результатів економічної політики держави. Формуючи грошово-кредитну стратегію монетарні органи встановлюють для себе проміжні орієнтири (цілі), які застосовують у залежності від змін економічного середовища. Тактичні цілі грошово-кредитного регулювання мають короткостроковий оперативний характер і покликані забезпечити досягнення проміжних цілей. Необхідність у визначенні тактичних цілей зумовлена тим, що деякі інструменти грошово-кредитного регулювання прямо не сприяють досягненню стратегічних цілей, при цьому економічні процеси характеризуються зворотною дією, яку неможливо передбачити. Тактика – цілі і засоби, форми і способи діяльності, які найбільше відповідають конкретним обставинам на даний момент і забезпечують досягнення стратегічних цілей. Система тактичних цілей дає можливість запобігти помилкам при досягненні стратегії грошово-кредитної стабільності. Грошово-кредитна стабільність створює передумови ефективного функціонування економіки, забезпечує керованість грошово-кредитного ринку і оптимальну рівновагу між попитом і пропозицією грошей. Проблемою забезпечення грошово-кредитної стабільності в Україні є відсутність чіткого визначення проміжних цілей стратегії, всі проміжні цілі які визначаються НБУ є суперечливими, досягнення одних унеможливлює досягнення інших чи призводить до відхилення їх прогнозованих значень. Відхилення фактичних значень грошово-кредитних показників від прогнозованих підриває авторитет НБУ, як регулюючого органу і зменшує довіру до нього збоку суб‘єктів господарювання. Грошово-кредитна стабільність визначається за рядом критеріїв: темпом інфляції, коливанням валютного курсу, обсягом грошової маси в обігу, обсягом кредитування фінансового і реального секторів економіки. Виходячи з цього стратегічними цілями досягнення стабільності є досягнення оптимального рівня даних критеріїв та утримання їх на рівні, що забезпечує ефективне функціонування господарюючих суб‘єктів. Пріоритетами при реалізації стратегії грошово-кредитної стабільності мають бути: обмеження інфляційних процесів; встановлення жорсткого контролю за приростом грошової маси; припинення прямого кредитування дефіциту державного бюджету; зменшення інфляційного потенціалу економіки. Грошово-кредитну стабільність можна розподілити на цінову стабільність і фінансову. Висновки дослідження. Варто зауважити, що в Україні можливість грошово-кредитного впливу на розвиток відтворювальних процесів і стан реального сектору економіки є обмеженим, це пояснюється недостатністю і не системністю базових і структурних реформ у реальному секторі. Лише за умов ефективного реформування економіки створяться умови для ефективної реалізації стратегії грошово-кредитної стабільності. На сьогодні для досягнення цілей стратегії грошово-кредитної стабільності НБУ необхідно чітко визначити проміжні цілі та зосередити свої зусилля на їх дотриманні, при цьому обов‘язково враховувати дієвість інструментів, що застосовуються для їх досягнення. Стратегія грошово-кредитної стабільності повинна враховувати мінливість світового фінансового ринку. Досягнувши бажаних результатів стратегії грошово-кредитної стабільності керівництво країни повинно забезпечити формування нової стратегії розвитку країни, а саме стратегії економічного зростання за рахунок проведення інституційних і структурних реформ. Література 1. Барановський О.І. Фінансова безпека. – К.: Фелікс, 1999. – 338 с.

154

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки 2. Грошово-кредитна політика в Україні / За ред. В.І. Міщенка. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Т-во ―Знання‖, КОО, 2003. – 421 с.

3. Іваницька О.М. Державне регулювання розвитку фінансової інфраструктури. Монографія. – К.: Вид-во НАДУ, 2005. – 276 с.

4. Тертичка В. Державна політика: аналіз та здійснення в Україні. – К.: Видавництво Соломії Павличко ―Основи‖, 2002. – 750 с. – С. 100–112.

УДК 331.101.3

А.А. ШИЯН, Л.О. НІКІФОРОВА Вінницький національний технічний університет

ТЕОРЕТИКО-ІГРОВЕ МОДЕЛЮВАННЯ МЕТОДІВ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ РОБОТИ МЕНЕДЖЕРІВ З ПРОДАЖ Побудована теоретико-ігрова модель для опису процесу продажу як узгодження інтересів сторін (менеджера із продаж та покупця) дозволила отримати кількісні співвідношення для управління ефективністю діяльності менеджерів, включаючи виявлення вимог до тренінгів.

The article deals with a game-theoretical model for the description of sale process as the agreement of interests of both sides (manager and buyer). A game-theoretical model allowed getting the quantitative correlations for the management activity, including the requirements for trainings. Вступ. Економічна криза вимагає оптимізації ведення бізнесу на мікрорівні – на рівні кожної окремої фірми. Основною проблемою, вирішення якої визначає успіх у веденні бізнесу, є сьогодні оптимізація процесу продаж. Економіка України перед кризою розвивалася досить потужно, і тому вимоги до менеджерів із продаж були не досить високими. По суті, ці вимоги так і залишилися практично незмінними з пори розпаду СРСР та закінчення епохи тотального дефіциту. Однак сьогодні, в умовах кризи, все більше на перший план виходить людський потенціал, носієм якого є окрема людина – передовсім це менеджер із продаж. Сьогодні стрімко змінюються самі вимоги до менеджера із продаж: він стає, по суті, консультантом. Стосується це продаж як товарів споживання, так і товарів виробничого призначення. Покупець все більше усвідомлює свою залежність від продавця: велика кількість однорідних товарів, наявність специфічних особливостей їх виробництва чи споживання, наявність сервісного обслуговування тощо – все це покупцеві повинен пояснити саме продавець. Із точки зору мікроекономічної теорії така діяльність приводить до зменшення інформаційної асиметрії – і, відповідно, до поліпшення стану економіки в цілому. Таким чином, розробка способів підвищення ефективності діяльності менеджерів із продаж є вадливою запорукою виходу із кризи економіки України. Огляд останніх досліджень. Процес продажу-купівлі як основний процес економічної діяльності розглядався вже давно. Він є основним елементарним процесом з узгодження інтересів сторін. Оскільки він регулюється інтересами сторін, то для його опису можна застосувати теорію ігор. Однією із перших фундаментальних робіт в цьому напрямку біла стаття Джона Неша [1], в якій він сформулював основну теоретику-ігрову модель для цього процесу. Сучасний стан моделювання процесу продаж наведено в [2], де розглянуто особливості взаємозв‘язку продажу (торгівлі) та ринку. У [3] доведено, що ринкові закономірності працюють найбільш ефективно за умови, коли існує інформаційна симетрія для сторін, що узгоджуються свої інтереси. Для процесу продажу це означає, що продавець сьогодні виступає в якості не тальки консультанта, але й експерта, що допомагає клієнту вирішувати його проблеми. Постановка задачі. У попередніх роботах авторів [4] була побудована теоретико-ігрова модель для оцінювання ефективності праці менеджера з продаж, що засвідчило високу ефективність використання теоретико-ігрового підходу до опису управлінських процесів. У цій роботі показано, що теорія ігор [3, 5] виступає адекватним інструментом для опису механізму узгодження сторін в процесі продажу. Але з іншого боку, в конкретній фірмі працюють конкретні менеджери, які й здійснюють продажі. І від їхньої майстерності залежить, по суті, майбутнє фірми. Деякі технології проведення переговорного процесу описані в [6], – але вони придатні лише для продажу товарів виробничого призначення, і, до того ж, є достатньо громіздкими. У статті побудовано теоретико-ігрову модель для моделювання процесу узгодження сторін при продажу за умови, що такі продажу відбуваються настільки часто, що можна використати статистичні закономірності. Базова модель. Як прийнято в теорії ігор [3, 5], побудуємо спочатку математичні моделі для покупця (клієнта) та для менеджера з продаж (продавця). Припущення 1. Клієнт характеризується функцією p(t) – ймовірністю здійснити покупку залежно від часу його комунікації із менеджером-продавцем. Ця функція має максимум при деякому значенні часу спілкування t0, тобто р‟(t0) = 0 і р‟‟(t0) < 0.

155 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки Таке припущення здається достатньо природнім: якщо продавець спілкується із клієнтом менше часу, то клієнт не отримує необхідної йому інформації. А якщо таке спілкування затягується – то продавець набридає клієнту, і покупка відміняється. Припущення 2. Затрати менеджера на спілкування із клієнтом можна виразити функцією с(t), яка задовольняє наступним умовам: с‘(t) > 0, с‟‟(t) > 0. Іншими словами, с(t) монотонно зростає та є увігнутою донизу (зростає швидше, аніж лінійна функція) – це є стандартним припущення для функції витрат, яке широко використовується в економіці [3]. Модель гри, яка відповідає ситуації продажу-покупки, має наступний вигляд: 1. Продавець прикладає певні зусилля с(t), вибираючи час комунікації з клієнтом t.

2. Покупець, відповідно до часу спілкування t, із ймовірністю p(t) здійснює покупку. У статті розглянуто лише залежність успішності акту купівлі-продажу від часу. Рішення гри. Гра вирішується методом зворотної індукції [3, 5]. Внаслідок цього починаємо рішення ―від клієнта‖. Покупець повинен максимізувати свою функцію корисності. Для цього, максимізуючи p(t), він вибирає значення часу t0. По суті, він рішає таку задачу оптимізації:

t0

(1)

arg max p(t ).

Менеджер вибирає свої зусилля та, відповідно, свої затрати с(t). Він тех. Вирішує задачу оптимізації – але рішення цієї задачі очевидне: він прикладає нульові зусилля і, відповідно до припущення 2, нульовий час спілкування із клієнтом. Звичайно, таке рішення не задовольняє потреби ринку, і воно повинно бути змінене. Для цього використовуються методи теорії контрактів [7], завдяки яким роботодавець може створити такі умови, щоб менеджеру було вигідним спілкуватися із клієнтом потрібний роботодавцю час (це є теоретико-ігрове моделювання процесу стимулювати менеджера [3, 7], і ми тут на ньому зупинятися не будемо). Неважко побачити, що ідеальним для фірми є випадок, коли виконано наступні умови: 1. Гра є грою із повною інформацією [3, 5].

2. Роботодавець мотивує менеджера таким чином, щоб він вибрав свої зусилля так, щоб час його комунікації із покупцем склав t0. Тобто, щоб менеджер спілкувався із покупцем саме стільки, як це потрібно для успішного продажу. Таким чином, теорія контрактів виступає в рамках нашої задачі в якості фрагмента, який стимулює менеджера спілкуватися із клієнтом заданий час. Інтерпретація. Тепер використаємо умову, що процес продажу є стандартизованим, тобто що він є постійною роботою менеджера і, внаслідок цього, виконується ним багато разів. Це надає нам можливість використати статистичні закономірності для моделювання. Для того, щоб менеджер ефективно ―в середньому‖ спілкувався із покупцем, він повинен знати, відповідно до першої умови, характерний час, який є комфортним для покупця. Звичайно, ―в першому наближенні‖ потрібно орієнтуватися на деякі певні усереднені часові характеристики. Передовсім, це середній час комфортного спілкування покупців <t0> = T0 та середньоквадратичне відхилення цього часу ΔT. Таким чином, менеджер повинен орієнтуватися при спілкуванні із покупцем на час, який лежить у проміжку t [T0 – ΔT, T0 + ΔT]. Це і є той характерний інтервал часу, протягом якого менеджер повинен бути готовий спілкуватися із покупцем. Звичайно, частина покупців захочуть спілкуватися менше часу, а частина – більше часу: але відсоток цих покупців буде відносно малий. Проаналізуємо затрати менеджера на спілкування з покупцем. Перш за все відмітимо, що внаслідок умови с‟(t) > 0 і с‟‟(t) > 0, для усереднених по покупцям зусиль менеджера <с(t)> буде мати місце така нерівність: c(t )

1 T0 2 T T0

T

c(t )dt

c(T0 ).

(2)

T

Це означає, що роботодавець повинен орієнтуватися при мотивуванні та стимулюванні менеджера на величину його затрат більшу, аніж це випливає із (відомої йому) функції затрат менеджера. Іншими словами, для відшкодування затрат менеджера роботодавець повинен надати йому корисність с(T0)+δ, δ > 0. Тут виникає у роботодавця багато можливостей у розробці моделей для мотивації та стимулювання менеджера. Наприклад, він може виплачувати менеджера у вигляді зарплати с(T0), а відшкодовувати у вигляді бонусів. Роботодавець також може використовувати результати теорії контрактів [7] для того, щоб запропонувати менеджерам той контракт, який відповідає їх здібностям. Наприклад, в першому наближенні методи теорії контрактів дозволяють розділити високопродуктивних та низькопродуктивних менеджерів [7]. Для умов нашої задачі ―високопродуктивні‖ менеджери це, наприклад, ті, які точно визначають оптимальний час для спілкування із покупцем. Відмітимо, що вони одночасно внаслідок цього витрачають менше зусиль на одну покупку, − але роботодавець повинен платити їм більше, аніж ―низькопродуктивним‖ менеджерам − внаслідок того, що вони приносять йому більший прибуток. Як видно із розглянутої теоретико-ігрової моделі, для роботодавця доступні такі напрямки підвищення ефективності праці менеджерів із продаж: 156 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки І. По-перше, роботодавець може використовувати тренінги для менеджерів. Як випливає із отриманих нами результатів, він повинен вибирати для підвищення кваліфікації свої менеджерів з продаж тільки такі тренінги, які задовольняють цілком певним умовам: 1. Тренінг присвячено інформуванню менеджерів про числові значення T0 і ΔT для покупців в сфері бізнесової діяльності фірми. Наприклад, це можуть бути дані соціологічних опитувань, в тому числі з урахування вікового/статевого/національного зрізу покупців, тощо. такий тренінг дасть можливість менеджерам точніше визначати час, який є оптимальним для заданого клієнта.

2. Тренінг орієнтовано на зменшення значення функції витрат менеджера при однакових значення часу спілкування із покупцем: після тренінгу: с(t)after < с(t)before. Наприклад, менеджерів можна вчити методам психологічної релаксації, новим технологіям обслуговування покупців тощо. як видно із нерівності (2), це дозволяє створити для менеджерів більш комфортні умови для роботи (а також – і зменшити їм оплату праці за ―опрацювання одного клієнта‖).

3. Тренінг навчає менеджерів способам для визначення оптимального часу спілкування із конкретним покупцем t0. наприклад, це можуть бути методи визначення реакції покупця шляхом ―перепитувань‖ тощо. Як видно із нерівності (2), це приведе до того, що менеджер буде витрачати менше зусиль на спілкування із клієнтом (бо за відсутності такої інформації менеджер орієнтується на час T0+ΔT). ІІ. По-друге, роботодавець може відбирати тих працівників, у яких функція затрат с(t) є меншою в інтервалі t [T0 – ΔT, T0 + ΔT]. Це дозволить йому зекономити кошти на мотивування та стимулювання. ІІІ. Нарешті, роботодавець може скористатися ―важкими умовами‖ для менеджерів, пропонуючи їм оплату праці, яка не враховує ―затрати спілкування із клієнтами‖. Умови економічної кризи в Україні якраз і є сприятливими для такої поведінки роботодавця. Відмітимо, що в с(t) як складова можуть входити витрати менеджера на одяг, парфуми, підвищення кваліфікації тощо: наприклад, для комунікації у сфері товарів розкоші, нерухомості, автомобілів це є просто необхідним. Висновки. У статті представлено теоретико-ігрову модель для опису процесу узгодження сторін в під час купівлі-продажу товару. Враховано як інтереси покупця, так і інтереси продавця. Показано, що знання інформації про характеристики процесу купівлі (в якості яких в статті обрано час, витрачений на купівлю) буде суттєво впливати на процеси мотивування та стимулювання продавців. Це дозволило запропонувати класифікацію технологій підвищення ефективності процесу продажу за рахунок управління тими характеристиками продавців, які впливають на процес продажу. Література 1. Nash J. The Bargaining Problem / J. Nash // Econometrica. – 1950. – Vol. 28. – P. 155–162.

2. Osborne M. J. Bargaining and Markets / M. J. Osborne, A. Rubinstein. – San Diego: Academic Press, 1990. – 216 р.

3. Mas-Collel A. Microeconomic Theory / A. Mas-Collel, M.D. Whinston, J.R. Green. − Oxford: Oxford University Press, 1995. – 977 p.

4. Нікіфорова Л.О. Теоретико-ігрова модель оцінювання ефективності праці менеджера / Л.О. Нікіфорова, А.А. Шиян // Економіка: проблеми теорії та практики. − Дніпропетровськ: В-во ДНУ, 2009. − № 247, т. 2. − С. 366–372.

5. Gibbons R. Game Theory for Applied Economists / R.Gibbons. – Princeton: Princeton University Press, 1992. – 288 р.

6. Фишер Р. Путь к согласию, или переговоры без поражения / Р. Фишер, У. Юри. – М: Наука, 1990. – 158 с.

7. Bolton P. Contract Theory / P. Bolton, M. Dewatripont. – Cambridge: MIT Press, 2005. – 688 p.

УДК 656.078.1

О.К. АФАНАСЬЄВА Одеський національний морський університет

ПЕРСПЕКТИВИ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ МОРСЬКИХ ПОРТІВ У МІЖНАРОДНИЙ ТРАНСПОРТНО-ЛОГІСТИЧНИЙ РИНОК У роботі проаналізований сучасний стан українських контейнерних терміналів, наведені проекти розвитку потужностей. Визначені основні проблеми на шляху інтеграції українських портів у світову транспортно-логістичну систему. Розглянуті економічні передумови для ефективного залучення приватних інвестицій в розвиток інфраструктури вітчизняних морських портів.

The article analyses the contemporary situation of Ukrainian container terminals, as well as the projects of their development. The main problems on the way of the integration of Ukrainian ports into the international transport network are pointed out. Economic reasons for the effective attraction in of private investments for infrastructure development of Ukrainian sea ports are considered. Постановка проблеми. Через територію України проходить ряд міжнародних транспортних коридорів, таких як Північне море, Балтика – Чорне море, Дунай, ТРАСЕКА, Європа – Азія, ―Шовковий шлях‖. Це робить Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

157

Економічні науки країну привабливою для перевезень транзитних вантажів (перш за все, в контейнерах) в напрямі Європа – Азія і Північ – Південь. Українські морські порти можуть стати одним з найважливіших елементів мультимодальних ланцюгів, виступаючи в ролі центру перевантаження, консолідації та розподілення вантажних потоків. Для реалізації цього стратегічного напрямку необхідний розвиток портової інфраструктури, що вимагає залучення значних інвестицій. За оцінками експертів, основною проблемою розвитку контейнерних перевезень в світі як і раніше залишається те, що вантажообіг росте набагато швидше, ніж потужність самих терміналів. Можливості українських портів по перевантаженню контейнерів були вичерпані ще в 2006 р. Це, природно, виступило могутнім стимулом для розвитку старих і будівництва нових термінальних потужностей. Аналіз досліджень. В багатьох роботах вітчизняних та зарубіжних авторів увага приділяється аналізу розвитку транспортно-логістичного ринку [3, 5], контейнерних перевезень в цілому в світі [9], визначається місце морських портів в системі мультимодальних перевезень [4, 7], аналізується стан портової інфраструктури окремих українських портів [1, 2], а також інвестиційної привабливості морських портів для приватного капіталу [6, 8, 10]. У то самий час не визначені напрямки розвитку українських морських портів на шляху інтеграції у світовий ринок та економічні передумови для ефективної реалізації даної стратегії. Постановка завдання. Основна ціль роботи полягає у формуванні системного бачення перспектив інтеграції українських портів у міжнародний транспортно-логістичний ринок. Реалізація основної цілі передбачає вирішення наступних завдань: аналіз сучасного стану українських контейнерних терміналів, проектів їхнього розвитку, визначення проблем, що перешкоджають більш повній інтеграції у світову транспортну систему, а також визначення шляхів залучення інвестицій, необхідних для розвитку портових потужностей. Результати дослідження. В Україні спеціалізовані потужності по обробці контейнерних вантажів мають в своєму розпорядженні чотири морські порти: Одеса, Іллічівськ, Маріуполь та Ізмаїл. Лінійний контейнерний сервіс існує в перших трьох (у 2008 році роботу через українські порти організували 43 судноплавних контейнерних компанії). Для транспортної галузі України 2007 рік став знаменним (табл. 1): вперше обсяг перевалки контейнерів через порти країни переступив мільйонний рубіж і досяг 1 066,99 тис. TEU (приріст склав 46,3 %). У 2001 році обсяги перевезень контейнерів через українські порти досягали всього 165 тис. TEU. Таблиця 1 Переробка контейнерних вантажів в морських портах України, TEU

Порт Одеса Іллічівськ Маріуполь Всього

2005 288312 291137 10253 589842

2006 395564 324036 9574 729397

2007 523475 532766 10749 1066990

2008 572170 670556 11198 1253924

% (06/05) 137,2 111,3 93,4 123,7

% (07/06) 132,3 164,4 112,3 146,3

% (08/07) 109,3 125,9 104,2 117,5

За прогнозами галузевих інститутів, зокрема, ЧорноморНДІпроекту, до 2015 року Україна повинна вийти на приблизно 5 млн. TEU на рік. Сукупна пропускна спроможність українських терміналів на даний момент оцінюється в 1 500 тис. TEU на рік. За розрахунками експертів, потужності Маріупольського і Ізмаїльського могли б складати 250 тис. TEU на рік, а можливості Одеського та Іллічівського портів оцінені в 1,350 млн TEU. Розглянемо ситуацію, що склалася, в кожному порту, який займається або планує займатися переробкою контейнерів (див. табл. 2). Сьогодні серед всіх портів і спеціалізованих підприємств тільки два порти можна віднести до контейнерних – Одеський та Іллічівський. Разом вони освоюють 98,8 % контейнеропотоку, можуть приймати одночасно чотири океанські контейнеровози місткістю понад 5 000 TEU. Головна мета Іллічівського порту – стати новим центром трансшипменту на Чорному морі, тобто реальним конкурентом порту Констанца. У листопаді 2007 року в порту відкрився оновлений контейнерний термінал, оператором терміналу та головним інвестором виступала стивідорна компанія ―Укртрансконтейнер‖, яка уклала з портом договір про спільну діяльність (на даний час його діяльність припинена). Зусиллями цієї компанії пропускна спроможність терміналу була збільшена до 850 тис. TEU, що стало реалізацією першого етапу програми ―4М‖ (доведення потужності терміналу до 4 млн. TEU до 2019 р.). За рахунок реконструкції і модернізації технологічних процесів, оновлення устаткування нарощує потужності Одеський порт (до кінця 2009 р. порт планує наростити контейнерні потужності до 700 тис. TEU). Порт Маріуполь за рік перевантажує трохи більше 10 тис. TEU. На фоні Одеського та Іллічівського портів це дуже скоромні обсяги. Основна проблема – невеликі глибини у причалів, що не дозволяє великим контейнеровозам заходити в порт. Порт Ізмаїл перестав здійснювати перевантаження контейнерів в 2005 р. Це було пов‘язано з припиненням роботи лінії ―Roksolana Container Line‖ ВАТ ―Українське Дунайське Пароплавство‖ через вказаний порт. Велика частина контейнеропотоку з Європи на Далекий Схід йде через порти Північного моря (Гамбург, Роттердам, Бремерхафен). В той же час використання внутрішніх водних шляхів Рейн – Майн – Дунай та українських дунайських портів (як пунктів перевалки контейнерів з річкових барж на морські судна158

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки контейнеровози) може істотно скоротити відстань, термін і вартість доставки вантажів. Річкові перевезення на 20–30 % більш економічні, ніж залізничні, більш екологічні, виключають цілий ряд комерційних браків, властивих для сухопутних перевезень. Таблиця 2 Контейнерні потужності портів України, тис. TEU Порт

Іллічівський мтп

Одеський МТП

Існуючі потужності Загальна 1 100 тис. TEU 1) 850 тис. TEU на причалах № 3, 4, 5, 6 з глибинами до 13,5 м – ―укртрансконтейнер‖; 2) 250 тис. Teu на причалах № 1, 7, 14 силами самого порту. Загальна 510 тис. TEU – причал № 2 ―гпкукраїна‖: довжина 310 м; глибина 12,3 м, площа терміналу 145 000 м2. Використовується за необхідністю: – причал № 3: довжина 230 м; глибина 11,8 м; – причал № 4: довжина 270 м; глибина 11,5 м.

Маріупольський МТП

50 тис. TEU – причали № 15–16, Довжина 200 м, глибина 9,75 м.

Ізмаїльський МТП

35 тис. TEU – причали № 12–15 Довжиною 250 м, глибиною 6,5 м.

МТП южний

Спеціалізованих потужностей немає

Бердянський МТП

Спеціалізованих потужностей немає

Севастопольський МТП

Спеціалізованих потужностей немає

Проектні потужності 1) 850 тис. TEU – термінал біля причалу № 22 (2012 р.); 2) 150 тис. TEU – термінал біля пр. № 26 – Поромний комплекс (2012 р.); 3) 1 000 тис. TEU – срз (2015 р.); 4) 800 тис. TEU – рибний порт (2015 р.); 5) 4 000 тис. TEU – ―утк‖ (2015 р.)

1) 2 000 тис. TEU – ―одессільмаш‖ (2015 р.) Термінал довжиною 1300 м; 2) 350 тис. TEU – срз ―україна‖, довжина Причальної лінії 750 м; 3) 84 тис. TEU – ―металзюкрейн‖ (2009 р.) Довжина причалів 360 м; 4) 250 тис. TEU – причал № 29/1 (2010 р), довжина причальної лінії 230 м; 5) сухий термінал на 1 000 тис. TEU (2010 р.)

1) 100 тис. TEU (2012 р.); 2) днопоглиблюванні роботи; 3) розширення складських площ для зберігання порожніх контейнерів.

1) повернення в порт контейнеропотоків; 2) завершення будівництва та забезпечення експлуатації судноплавного каналу дунай – чорне море.

1 315 тис. TEU – ―тіс‖ (2010 р.) Реалізація у 3 етапи: 1) 400 тис. TEU – причальна лінія довжиною 400 м, глибини до 15,5 м; 2) 770 тис. TEU – причальна лінія довжиною 600 м, глибини до 16,5 м; 3) 1 315 тис. TEU – збільшення глибин до 17,5 м. До 100 тис. TEU – термінал на причалі № 10 (2012 р.) До 900 тис. TEU (2010 р.) – причал довжиною 810 м, глибиною 14 м.

Порт Южний – сприятливе місце для контейнерних перевезень. У вересні 2007 року стивідорна компанія ТОВ ―Трансінвестсервіс‖ оголосила про будівництво найкрупнішого контейнерного терміналу в Україні. Інтерес до даного терміналу проявили представники найбільших контейнерних ліній світу: Maersk Line, CMA CGM, ZIM, MSC, Evergreen, K-Line, Yang Ming, а також багатьох банків. Існує також проект (реалізація не почата) створення в акваторії порту Южний контейнерного терміналу ―Порт Віра‖, потужністю понад 700 тис. TEU. Реалізація не почата через відсутність інвесторів. Порт Бердянськ планує будівництво контейнерного перевантажувального комплексу. Розроблений генплан розвитку порту передбачає досягнення вантажопереробки контейнерних вантажів на рівні 300 тис. т (30 тис. TEU) і вантажів типу ро-ро 200 тис. т. Сьогодні порт спільно з Авто-ЗАЗ опрацьовує проект виробництва комплектуючих для автомобілів з Південної Кореї. Річний обсяг перевезень складатиме близько 14000 сорокафутових контейнерів на рік. Планується привернути клієнтів, що здійснюють контейнерні перевезення з регіонів Південно-Східної України на Туреччину і країни Середземного моря. Близькість до Волго-Донського каналу дає можливість використовувати порт як перевалочний пункт для транзитних російських контейнерів. До контейнерного бізнесу планує приєднатися Севастопольський порт, у якого ряд безперечних переваг: він розташований ближче за всіх до Босфору, має окружну залізницю і всі необхідні умови для розвитку залізниць усередині терміналу. Порт має передумови і для розвитку трансшипменту. Проанонсоване створення контейнерного терміналу в порту Очаків. Довжина причального фронту 300 м, розмір складської площі 630 тис. м2, проектна потужність 500 тис. TEU. В даний час йде пошук інвестора. Для ефективної реалізації стратегії інтеграції українських портів у світову транспортну систему необхідно вирішення черги технологічних, економічних та організаційних питань. Важливою умовою формування мультимодальних логістичних ланцюжків є забезпечення однакової пропускної спроможності всіх її ланок. Інакше в ―вузьких місцях‖ виникають затори, знижуючи загальну пропускну спроможність всього ланцюга. На даний момент такими ―вузькими місцями‖ є обмежена пропускна спроможність окремих ділянок залізниць, затримки при перетині кордонів, перевантаження з одного виду транспорту на іншій. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

159

Економічні науки Значно відстають від потужностей портів припортові залізничні станції. Вичерпані практично всі резерви пропускної спроможності і на окремих залізничних напрямах. Загальна протяжність ділянок з обмеженою пропускною спроможністю складає близько 2000 км. Сучасна українська ситуація характеризується тим, що більша частина контейнерів вивозиться з портів автотранспортом. Тому залізничний транспорт є колосальним, ще не використаним резервом збільшення контейнерообігу. Стратегія формування мультимодальних логістичних маршрутів повинна базуватися на підвищенні ролі енергозберігаючих і екологічних видів транспорту: залізничного, річкового. Питома витрата палива цих видів транспорту на порядок нижча, ніж автомобільного. В Україні склалася негативна тенденція будівництва складських логістичних комплексів далеко від залізничних і водних магістралей. Необхідна узгоджена з місцевими органами влади політика виділення земельних ділянок для будівництва складських логістичних комплексів поблизу залізничних колій, на основних прикордонних станціях. Необхідні зміни в митному регулюванні, в частині спрощення документообігу при декларуванні транзитних та імпортних вантажів, зменшення кількості контейнерів, що проходять через митну перевірку. На жаль, розвиток контейнерних перевезень через порти України не має чіткої програми на державному рівні. Відсутність стратегічної програми розвитку транспортної системи країни, яка повинна була б виконуватися незалежно від політичних віянь і частоти зміни Кабінету міністрів, негативно позначається на діяльності портів. Економічною передумовою реалізації зазначеної стратегії виступає вибір та обґрунтування джерел інвестицій в розвиток портової інфраструктури. На даний час українські морські порти являються державними підприємствами, що не підлягають приватизації. В той же час фінансування дорогих проектів розширення портових потужностей визначає необхідність використання приватних інвестицій, оскільки власних коштів недостатньо, а держбюджет не передбачає такі статті витрат. Зростаюча роль приватного капіталу в портовому секторі має прямий вплив як на портовий менеджмент, так і на шляхи залучення інвестиційних коштів. Приватний сектор зацікавлений у фінансуванні розширення портових потужностей для максимізації власного прибутку. Це стало стимулюючим фактором для появи великого різноманіття схем фінансування та управління. Довгий час українські портові власті використовували такий варіант співробітництва як спільна діяльність зі стивідорними компаніями. На даний момент практика спільної діяльності вичерпала свої резерви, тому порти стоять перед вибором моделі співпраці, яка б мобілізувала приватний капітал, та водночас балансувала суспільні та приватні інтереси. Для цього в портах необхідно застосовувати концепцію державноприватного співробітництва. Найбільш поширеними варіантами такого партнерства виступають моделі аутсорсингу, лізингу, кооперації та концесії. Світовий досвід показує, що найбільш ефективною серед зазначених для капіталоємних галузей, до яких відносять і морські порти, виступає модель концесії. Вона дає змогу забезпечити баланс між національними економічними цілями (підвищення конкурентоспроможності національних портів, збільшення транспортних потоків), мікроекономічними цілями (максимізація продуктивності та забезпечення максимальної вигоди місцевій економіці через збільшену зайнятість, індустріальний розвиток, екологічну безпеку), і приватними економічними цілями (максимізація доходів, вартості фондів, мінімізація терміну повернення інвестицій, тощо). Висновки. Головним завданням українських портів на шляху інтеграції в світову транспортну мережу виступає розширення існуючих та будівництво нових потужностей для переробки контейнерних вантажів з використанням такої моделі державно-приватного співробітництва як концесія. Для найбільш ефективної реалізації даного стратегічного напрямку на державному, регіональному, галузевому рівні необхідно вирішити такі завдання: розробити комплексну державну програму розвитку портових комплексів, припортових залізничних станцій і підходів до них, залізничної інфраструктури, а також автомобільних доріг; погодити вітчизняну законодавчу базу зі світовою практикою; забезпечити стабільність законодавства для залучення в порти вантажовласників і стратегічних інвесторів; спростити митне оформлення контейнерних вантажів, шляхом перенесення його з морських портів углиб території країни, в т.зв. ―сухі‖ порти; створити загальне інформаційне поле для всіх учасників транспортного процесу; створити мережі логістичних центрів на перетині з водними і залізничними магістралями; розробити та узгодити на законодавчому рівні механізм використання концесії в морських портах. Література 1. Васьков Ю. Транзитный потенциал Украины // Black Sea Lines, 2008. – № 3 – С. 12–14.

2. Кузьменко А. Новые проекты контейнерных терминалов в Украине. Материалы Черноморского контейнерного саммита. – Одесса. – С. 128–135.

3. Малиндретос Г., Христодоуло-Варотси И., Постан М.Я., Москвиченко И.М., Балобанов А.О. Транспортная логистика и интермодальные перевозки. Учебное пособие. – Генуя – Афины – Одесса – Ильичевск: Астро-принт, 2004. – 267 с.

160

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки 4. Примачев Н.Т., Примачева С.И. Морские торговые порты в системе интермодальных транспортных сообщений. – Одесса: ИРПЭЭИ, 2001. – 214 с.

5. Урбанский И. Перспективы развития транспортной инфраструктуры и логистики в Украине // Порты Украины, 2008. – № 5. – С. 12–15.

6. Asian Developing Best Practices For Private Sector Investment in Port Infrastructure. Development Bank (2005). http://www.adb.org.

7. Institutional Port Reform. – www: http://www.worldbank. org /Toolkits/ PortReform/../..PapersLinks/Openaspx&id=868> 8. Guidelines for Port Authorities and Governments on the Privatization of Port Facilities. Report by the UNCTAD secretariat, 1998. – 84 p.

9. Hans JF Peters Developments in Global Seatrade and Container Shipping Markets: Their Effects on the port Industry and Private Sector Involvement // International Journal of Marine Economics. – 2001, № 3. – Р. 4–26.

10. Trujillo K., Nombela G. Privatization and Regulation of the Seaport Industry. – World Bank Institute Governance, Policy Research Working Paper 2181, 1999. – 65 p.

УДК 330.1

О.О. МАЗУР Кам‘янець-Подільська філія Європейського університету

ВАРТІСТЬ БІЗНЕСУ ЯК ОСНОВА ДЛЯ ПРИЙНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ В УМОВАХ КРИЗИ Історія світових фінансових криз супроводжується активізацією на цих етапах ринку злиття і поглинання (купівлі). Не дивлячись на специфіку нинішньої кризи, що знайшла відбиття в її назвах “кредитна криза”, “криза споживання”, “платіжна криза”, що обмежує залучення фінансових ресурсів для купівлі, свою санітарну роль по зачищенню економіки від слабкоефективного і незміцнілого бізнесу вона все-таки виконає. Так само як фінансова криза, що триває в Україні в цей час неминуче приведе до переділу власності. У свою чергу, збільшення кількості угод з готовим бізнесом потребує кваліфікованої оцінки вартості бізнесу.

History of world financial crises is accompanied with thef market of confluence and absorption (acquisitions).

Inspite of the pecularities of present crisis which found a reflection in itsnames “Credit crisis”, “crisis of consumption”, “pay crisis”, that limits attraction of financial resources for a purchase, the sanitary role he will execute all the same.

Equal as financial crisis which lasts in Ukraine presently inevitably will result in the redistribution of ownness. In same queue, the increase of amount of acceding to the prepared business needs skilled estimation of business cost. Вступ. Багато великих українських компаній переходять на концепцію управління бізнесом, засновану на вартісному підході (Value Based Management). Для того щоб управління, орієнтоване на вартість стало можливим, необхідно мати у своєму розпорядженні ефективні методи оцінки бізнесу. Чи варто говорити про те, що способи оцінки бізнесу, для прийняття управлінських рішень, пропоновані західними економістами Модільяні, Дамодараном, Коуплендом [1], не знаходять свого застосування в нас у країні в період фінансової кризи? Тому в арсеналі вітчизняних компаній немає адаптованих способів оцінки бізнесу. Все що вони мають це стандартні три підходи до оцінки: дисконтування грошових потоків, порівняння з аналогами й визначення вартості чистих активів. Деякі йдуть далі, розробляють оригінальні методи, що мають велику наочність, начебто підсумовування майбутнього прибутку за прогнозний період або визначення доданої вартості на основі показника економічного прибутку (EVA). Проблема таких оцінок полягає в тому, що вони прагнуть до одержання одного цифрового значення вартості бізнесу, який би характеризував і ефективність управління, і цінність даного підприємства на ринку, і майбутню привабливість в очах інвесторів. Інакше кажучи, є присутнім бажання з‘єднати в одному інтегрованому показнику кілька рівноцінних завдань. Виникає питання: ―А чи потрібно це?‖. Що б там не говорили, але вартість бізнесу була й залишається показником, що має кілька значень, залежно від цілей і зацікавлених сторін. Існує лише якийсь орієнтир вартості. При проведенні оцінки вартості того самого підприємства для тих самих цілей можна одержати кілька оцінок, які рівною мірою будуть заслуговувати право на життя. Можна сказати, що методики, що пропонують одну зважену оцінку вартості бізнесу можна використати винятково для цілей продажу бізнесу в тому або іншому його виді. Але що робити, якщо вартість бізнесу потрібна менеджерам не для продажу, а для формування стратегії й прийняття управлінських рішень, націлених на реалізацію вартісного підходу до управління? Стан вивчення проблеми. Теоретичним, методологічним і практичним аспектам вартісного оцінювання бізнесу у нестабільних економічних системах присвячені праці таких учених, як Архангельська О., Грігорьєв В., Коупленд Т., Коллер Т., Муррін Дж., Мендрул О., Момот Т., Щербакова О. та ін. Аналіз представлених у літературі концепцій дозволив оцінити проблему оцінки вартості бізнесу в різних системах координат та зробити висновок, що існують актуальні задачі в цій сфері менеджменту, які потребують вирішення та вдосконалення. Метою статті є дослідити сучасний стан проблеми вартісного управління бізнесом в кризових умовах та запропонувати ефективні методи оцінки бізнесу. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

161

Економічні науки Результати дослідження. Щоб запропонувати, щось нове, варто розібратися з тим, які недоліки в тому або іншому ступені існують при використанні зазначених вище способів оцінки: 1. Труднощі пошуку інформації й громіздкість розрахунку. Використання оцінки бізнесу на регулярній основі повинне бути максимально простим, а результат наочним.

2. Наявність великої кількості коректувань, пов‘язаних з непрозорістю бухгалтерської звітності. Для оцінки менеджменту варто використати дані управлінського обліку, що повинен бути пристосований для цілей оцінки.

3. Складність довгострокового планування утрудняє використання дохідних способів оцінки. В основному використовується ретроспектива фактичних даних за минулі періоди. У зв‘язку з цим варто розробляти методику визначення темпів росту грошових потоків або складати прогнози на термін до 5 років.

4. Бухгалтерська оцінка активів. Приводить до заниженої вартості чистих активів. Необхідна ринкова переоцінка всіх основних фондів і, якщо буде потрібно, нематеріальних активів.

5. Відсутність адекватної бази для порівняння з аналогами. У рамках концепції управління вартістю (VBM) оцінка бізнесу повинна стати основою для розв‘язання наступних завдань: розробка планів і стратегій розвитку підприємства; оцінка ефективності менеджменту; оцінка ефективності діяльності компанії; визначення реальної вартості однієї акції. При цьому оцінка бізнесу повинна відповідати наступним вимогам: простота; наочність; обґрунтованість; періодичність; інформативність [2, c. 12]. З метою управління вартістю найбільш інформативними видами вартості є: ринкова вартість чистих активів; капіталізація бізнесу; вартість бізнесу як безупинно функціонуючого підприємства, що приносить дохід (DCF). Зіставлення зазначених показників вартості обумовить прийняття стратегічних рішень, таких як визначення напрямків інвестування, вибір варіантів розпорядження власністю (продаж, ліквідація, реорганізація), зміна продуктового ряду, обґрунтування місця підприємства на ринку, а також оперативних рішень, пов‘язаних з мотивацією персоналу й заходами щодо збільшення прибутку. Структурно можна представити систему VBM на верхньому рівні факторів вартості в такий спосіб (рис. 1). Методи оцінки DCF Ринкова вартість чистих активів

Інвестиції в розширення

EVA

продаж майна; проекти реорганізації; виділення

мотивація; оцінка ефективності; пошук напрямків інвестування

гарантії росту; потенціал у майбутньому; мотивація

Капіталізація прибутку продаж бізнесу; порівняння з аналогами; випуск цінних паперів

Рис. 1. Система VBM

У схемі показані методи оцінки бізнесу й управлінські потреби, які можуть бути задоволені на їхній основі. Величина вартості дисконтованих грошових потоків (DCF) сама по собі не показова, тому має сенс розкласти її на фактори, які найбільшою мірою впливають на вартість бізнесу. У цьому випадку – це економічний прибуток (Economical Value Added), що показує додану за період вартість із урахуванням альтернативних витрат, і обсяг інвестицій спрямованих у розширення, які додадуть вартість у майбутньому [3, c. 8]. Комплексне використання запропонованих методів оцінки вартості бізнесу дозволить оцифрувати результати діяльності за минулі періоди, і створити базу для прийняття управлінських рішень, спрямованих на збільшення вартості бізнесу для його акціонерів [4, c. 150]. Бізнес-рішення, засновані на запропонованій системі оцінки, будуть укладатися в рамки класичної теорії вартісного управління, з урахуванням української специфіки. За результатами проведеної оцінки доцільно заповнювати наступну аналітичну таблицю, з якої можна простежити альтернативні варіанти вартості й оцінити фактори, що її сформували. Вартість бізнесу (DCF)

Фактор вартості (DCF) Інвестиції в EVA (минуле) розширення (майбутнє)

Альтернативна вартість Капіталізація Ринкова вартість прибутку чистих активів (мінімальна вартість) (вартість майна)

Далі розглянемо методи оцінки вартості бізнесу більш докладно.

162

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки 1. Ринкова вартість чистих активів. Показник необхідний для визначення ціни, по якій може бути проданий бізнес як майновий комплекс. У випадку якщо, оцінка, отримана іншими методами, виявиться нижче вартості чистих активів, існує сенс подумати про продаж бізнесу або його реорганізацію. Щоб визначити ринкову вартість чистих активів необхідно не рідше 1 рази в рік здійснювати оцінку основних коштів підприємства власними силами або силами незалежних оцінювачів. У результаті величина чистих активів може бути розрахована за формулою:

×Àðèí

Î Çðèí

²í ø ³ àêò èâè

Êðåäèò î ðñüêà çàáî ðãî âàí ³ñò ü.

(1)

2. Капіталізація бізнесу. Оцінка вартості бізнесу, отримана за методом капіталізації прибутку, дозволяє дати експрес-оцінку вартості компанії й показує мінімальну суму, за якої може бути проданий бізнес як діюче підприємство в максимально короткий термін. Цей самий наочний показник, по суті, являє собою обсяг прибутку, що буде отриманий при існуючих умовах за очікуваний період окупності інвестицій:

ÊÏ

×Ï / r ,

(2)

де КП – капіталізація прибутку; r – ставка дисконтування; ЧП – чистий прибуток після сплати податків за минулий період. Існує кілька способів визначення ставки дисконтування, вибір способу її розрахунку залежить від ряду умов, таких як наявність достовірної інформації про прибутковість на різних ринках, розуміння структури капіталу й т.д. Деякі російські компанії визначають необхідну ставку прибутковості (ставку дисконтування) експертним методом, виходячи з очікувань власників відносно свого бізнесу. Така ставка дисконтування є фіксованою на певному проміжку часу й діє для всіх проектів і завдань усередині компанії. Практика показує, що величина необхідної прибутковості, яка встановлюється українськими підприємствами, що діють у традиційних галузях економіки, коливається в інтервалі від 20 до 30 %.

3. Вартість бізнесу, як безупинно функціонуючого підприємства, що приносить дохід DCF. Показує величину вільного грошового потоку, що може бути акумульований бізнесом за певний період часу, з урахуванням альтернативних можливостей. За допомогою показника можна оцінити потенціал бізнесу, його переваги перед конкурентами й максимальною ціною, за якої може бути проданий бізнес або його частина. Розрахунок дисконтованого грошового потоку повинен ураховувати труднощі довгострокового планування в українських умовах. Як правило, в Україні, планується діяльність на один рік, на майбутнє задається певний темп зростання основних показників.

DCF

CF0

CF1 , (1 r )1

(3)

де CF0 – грошовий потік від власного капіталу за минулий період; CF1 – грошовий потік від власного капіталу на наступний рік.

CFi

CF1 k (i 1),

де i – горизонт планування (роки); k – запланований щорічний темп росту бізнесу (якщо відсутні довгострокові плани), r – ставка необхідної прибутковості (ставка дисконтування). Горизонт планування вибирається виходячи з технологічного циклу або залежно від вимог власників до строків окупності бізнесу. Для українських підприємств коректно використовувати горизонт планування від 3 до 5 років.

4. Ключові фактори вартості: EVA і інвестиції в розвиток. Вартість, розрахована по методу DCF, є дохідною характеристикою бізнесу. Однак для управлінських цілей цей метод не показує джерела створення вартості. З формули (3) видно, що вартість бізнесу залежить як від минулої діяльності CF0, так і від майбутнього росту компанії CFi. Уже створена вартість бізнесу, характеризується показником економічного прибутку. Створення вартості бізнесу в майбутньому залежить від розміру інвестицій у розвиток. Звичайно, здійснення інвестицій ще не говорить про те, що вони будуть рентабельними, існують певні ризики, але сам факт інвестування означає, що: а) були знайдені кошти; б) придбано або створено певні матеріальні або нематеріальні цінності; в) менеджмент бізнесу усвідомлює необхідність розвитку й зацікавлений у розширенні бізнесу. Інвестиції в розвиток відрізняються від інвестицій у заміщення тим, що в результаті їхнього здійснення створюються нові продукти, нове виробництво, освоюються нові ринки, удосконалюються існуючі технології. Інвестиції в заміщення спрямовані на заміну застарілого обладнання, вони не створюють вартість, а лише підтримують її.

EVA

NOPLAT WACC IK ,

(4)

де NOPLAT – чистий операційний прибуток до виплати відсотків з урахуванням податків; WACC – середньозважена ставка капіталу; ІК – величина інвестованого капіталу (Чисті активи ринкові + Довгострокові й короткострокові позики). Інвестований капітал, також як і чисті активи необхідно оцінювати за ринковою оцінкою. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

163

Економічні науки Висновок. Таким чином, вибір методу оцінки бізнесу прямо залежить від цілей, для яких вона проводиться. У статті показано, що для цілей управління вартістю компанії, може використовуватися кілька методів оцінки, і, відповідно, кілька показників вартості. Ці показники не підлягають інтегруванню, вони аналізуються окремо, порівнюються між собою й слугують для прийняття різних управлінських рішень. Як можливі види вартості пропонуються: капіталізація прибутку, ринкова вартість чистих активів і сума дисконтованих грошових потоків від власного капіталу. У статті розглядаються проблеми використання методів оцінки в Україні. Основною перешкодою в нас є відсутність розвиненого фондового ринку, а також висока невизначеність довгострокового планування. Використання запропонованої системи оцінки бізнесу пов‘язане з певними витратами на ринкову оцінку майна. Однак, без неї, сама оцінка бізнесу втрачає зміст, тому що бухгалтерські активи більшості вітчизняних компаній у силу особливостей обліку, є недооціненими. Література 1. Коупленд Т., Колер Т., Мурин Дж. Стоимость компаний: оценка и управление / Пер. с англ. – М: Олимп-Бизнес, 1999. – 565 с.

2. Архангельская О., Мягков В. Оценка стоимости бизнеса // TopManager. – 2002. – № 22. – С. 12–15.

3. Щербакова О. Н. Методы оценки и управления стоимостью компании, основанные на концепции добавленной стоимости // Финансовый менеджмент. – 2003. – № 6. – С. 8–11.

4. Уэст Т., Джонс Д. Пособие по оценке бизнеса / Пер. с англ. – М.: КВИНТО-КОНСАЛТИНГ, 2003. – С. 150.

УДК 339.9:368.023[(4-11)(4191-2)]

С.Д. МЕДИНСЬКИЙ Київський національний економічний університет ім. Вадима Гетьмана

ДІЯЛЬНІСТЬ МІЖНАРОДНИХ СТРАХОВИХ ГРУП У КРАЇНАХ ЦЕНТРАЛЬНОЇ І СХІДНОЇ ЄВРОПИ: ПОТЕНЦІЙНІ РИЗИКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ У статті розглядається діяльність міжнародних страхових груп на ринках країн Центральної та Східної Європи. Прослідковано хронологію експансії, досліджено особливості та форму виходу на ринки зазначених країн. Визначено потенційні ризики їх діяльності на ринках регіону: необхідність інтеграції компаній, неприбутковість, залежність деяких груп від банків, брак ліквідності.

This article reviews the activities of the international insurance groups in Central and Eastern Europe. It analyses history of the market entry, its particularities and methods. The potential market risks, such as integration necessity, non profitability, and dependency of some groups on banks and lack of liquidity were identified. Постановка проблеми. У результаті бурхливого зростання економік країн Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) за останні 20 років цей регіон став головним приймачем інвестиційних ресурсів в Європі [1, с. 7]. Це стосується всіх галузей економіки, а особливо страхування. Розвиток страхової індустрії спровокували в першу чергу стрімке зростання економіки та прямих іноземних інвестицій в країни цього регіону. Підготовка цих країн до вступу в ЄС, що мало наслідком успішне впровадження європейських регуляторних стандартів, стала сигналом для міжнародних груп щодо перспектив інвестування в цьому регіоні, а згодом і в інших східноєвропейських країнах (Україна, Туреччина, Росія). Значні обсяги прямих інвестицій в ці країни протягом 2000-х років свідчать, що регіон розглядався як одна з точок зростання (разом з Південно Східною Азією та Близьким Сходом). Проте ситуація міняється з погіршенням ситуації на світових ринках та інтенсифікацією кризових явищ, які відчутно вплинули на регіон Центральної та Східної Європи. Які ризики існують для великих транснаціональних груп, які інвестували значні ресурси в ЦСЄ? Питання полягає також в тому, чи розглядатимуть надалі міжнародні групи цей регіон як перспективний і чи зможе тоді страхова галузь відновити своє зростання? Відповідь на це питання важлива не тільки в контексті однієї індустрії. Як відомо, страхові групи в розвинутих країнах (а також вже в деяких країнах регіону ЦСЄ) є значними інвесторами в національні економіки, тому йдеться про важливий елемент подальшої інвестиційної привабливості регіону. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженням проблем діяльності міжнародних страхових груп займалися вітчизняні та іноземні дослідники: серед вітчизняних вчених варто виділити Н. Яворська, В. Фурмана та інших. Серед іноземних вчених необхідно звернути увагу на Т. Хесс, Др.Б. Роджерс – керівників відділу економічних досліджень та консалтингу Swiss Re; Ф. Вюббелер, С.М. Престон – керівників відділу дослідження ринків від Lloyd‘s (Які були відповідальні за випуск серії Perspectives of Emerging Europe). Водночас, розглядаючи макроекономічний та галузевий контекст, дослідниками не завжди приділяється достатньої уваги діяльності міжнародних страхових груп на ринках регіону. Постановка цілей. Головним завданням цієї статті є аналіз ризиків та перспектив які виникають у міжнародних страхових груп в країнах регіону ЦСЄ. Буде проведено аналіз стратегії виходу на ринок, що дасть змогу оцінити головні ризики з якими зіштовхуються міжнародні страхові групи. Також буде зроблена спроба оцінити перспективи подальшого розвитку цих груп в регіоні.

164

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки Виклад основного матеріалу. Експансія міжнародних страхових груп на ринки центральної та Східної Європи розпочалася на початку 90х років минулого сторіччя. На рис. 1. узагальнено хронологію, географію та методи експансії для п‘ятьох провідних міжнародних страхових груп. Перше на що варто звернути увагу це потужна хвиля поглинань місцевих гравців, що розпочалась з 2003–2004 рр. Наприклад регіональна Віденська страхова група (VIG) в 2005 році здійснила 6 поглинань та створила 1 спільне підприємство. В наступні 3 роки було здійснено ще 12 поглинань. В результаті, ця група присутня в усіх країнах колишнього соціалістичного табору включаючи і Україну. Зазначимо, що до 2004 року компанія здійснила усього 10 угод поглинань за 12 років. Теж саме стосується міжнародних груп Generali та Uniqa. Ці факти, а також активна експансійна діяльність провідних груп дозволяє простежити наступну тенденцію: до початку 2009 року експансія міжнародних гравців страхового ринку здійснювалася в два етапи Перший етап виходу на ринки Центральної та Східно Європи тривав з початку 90-х ХХ сторіччя і до 2001 року. Характерною тенденцією цього етапу була дуже помірна експансійна діяльність. У випадку груп Allianz та Generali вихід на ринки відбувався або шляхом отримання ліцензії та вибудовування бізнесу з нуля (стратегія Greenfield) або створення спільних підприємств з місцевими гравцями (стратегія Joint Venture) як показано на рис. 1. Географія розвитку обмежувалася країнами Центральної Європи (Польща, Чехія, Словаччина Угорщина), рідше Росія та Туреччина. Як свідчать корпоративні звіти цих груп ці компанії вибудовували свою діяльність за міжнародними стандартами [2, с. 10]. Отримання Ліцензії Поглинання

СП

Німечина

1990

‘91

‘92

RU

HU

HU Італія

Австрія

‘94

‘95

‘96

‘97

TR

CZ SK

CZ RO

TR

PL

‘98

BG HR

SL

CZ SK

2000

PL

‘01

RO

‘04

‘05

HR

PL

PL RO SK HR

HR

PL

Бельгія

PL

‘06

‘07

SL

RU

UA

SL KZ

SK

PL

CZ

‘03

RU

HU

PL

‘02

RU PL

HR

HU

HU

‘99

HU SK

CZ HU

SK

Австрія

‘93

CZ SK HU PL

HU

BG

SK RU

HU

CZ SK RS

SK SI

BG UA RS

RU

SK PL

UA SL

RU - Росія

UA – Україна

BY – Білорусь

PL - Польща

SK – Словаччина

HU - Угорщина

BG - Болгарія

CZ – Чехія

SL - Словенія

HR - Хорватія

TR - Туреччина

ES – Естонія

LV - Латвія

LT - Литва

AL - Албанія

RS - Сербія

TR

BG RU

RO

CZ

BY

UA AL

RO

CZ SK HU HR RO

BG RO BA

RS UA

SL

UA

PL, UA, BG, CZ, HR RO RU

PL UA

PL TR LT ES LV

RO

BG

UA LT BA

‘08

KZ - Казахстан RO - Румунія

Рис. 1. Хронологія, географія та методи експансії деяких міжнародних страхових груп у регіоні ЦСЄ

Другий етап. Якщо подивитися на рис. 1, то візуально можна помітити тенденцію до інтенсифікації процесів виходу на страхові ринки починаючи з 2001 року. Причиною цього, було усвідомлення факту майбутнього вступу країн Центральної Європи до ЄС, що спонукало топ – менеджерів міжнародних страхових груп до активнішого інвестування в регіон в очікуванні на високу прибутковість. До того ж деякі групи змогли скористатися проблемами своїх конкурентів внаслідок ―краху дот-комів‖. Так Generali в 2002 купила в Zurich Financial її страхові активи в Польщі, Чехії, Словаччині та Угорщині. Головною відмінністю другого етапу була зміна стратегії виходу на нові Східноєвропейські ринки. З цього часу пріоритетом стає стратегія неорганічного зростання (Злиттів та Поглинань – M&A). За період з 2001 по 2008 рік тільки 5 наведених груп здійснили 58 поглинань порівняно з 16 трансакціями до 2001 року. Відзначимо для себе, що в цей період відбувається вихід і на український ринок. Фактично, як видно з рис. 1, перші трансакції в Україні відбулися в 2004 році [3]. Аналіз зростання страхових груп в регіоні показано на рис. 2. Так, середні показники зростання найбільшої європейської страхової група Allianz складали 22 %, агресивна Віденська страхова група (VIG) демонструвала зростання в 39 %. Групи Uniqa та KBC росли більше ніж на 40 %. Якщо співставити ці темпи зростання з середньо ринковим показником по регіону – 10 % [4, с. 27], то очевидним є те, що міжнародні страхові групи зростали швидше за ринок. Ці цифри включають в себе результати неорганічного розвитку (стратегія поглинання), тобто зростання відбувається не тільки за рахунок приросту страхових премій, а й за рахунок премій компаній які поглиналися на ринках. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

165

Економічні науки Allianz

Ge ne rali

VIG

KBC

Uniqa 4 474

3 468 Міжнародна страхова група

1 321

Середньорічне зростання за 03 – 07 рр (%)*

Allianz

27%

VIG

45%

Generali

27%

KBC

40%

Uniqa

33%

1 104

736

2003

2004

2005

2006

Показники та обсяги не включають страхування життя

2007

1

Рис. 2. Динаміка та середньорічні темпи зростання деяких міжнародних страхових груп ЦСЄ протягом 2003–2007 рр. (млн дол.)

Враховуючи міжнародну практику злиттів та поглинань, необхідно зазначити, що першим шляхом до підвищення продуктивності придбаної компанії є її успішна інтеграція [5, с. 5]. Як правило, середній строк необхідний для повної інтеграції однієї компанії складає 9 місяців [5, с. 127]. Враховуючи вищенаведені дані по кількості трансакцій та темпами зростання можна прийти до висновку, що в результаті швидкого розвитку ринку, міжнародні групи спрямовували свої ресурси на отримання більшої ринкової частки, шляхом поглинань а не на підвищення операційної ефективності. Адже задля інтеграції такої кількості компаній необхідні значні людські та часові ресурси. Відсутність повноцінної інтеграції в структуру материнської компанії призводить до суттєвого зниження продуктивності. Як підтвердження, наведемо дані: станом на кінець 2007 року страхова премія на одного співробітника галузі в країнах нових членів ЄС була майже в п‘ять разів нижчою від аналогічного показника ЄС-15 (відповідно, 267 тис. євро проти 1276 тис. євро) [6]. Як результат другої хвилі експансії міжнародних страхових груп, відзначимо для себе наступний факт, що на початок 2008 року: серед 10 найбільших страхових компаній Польщі 8 із них належать міжнародним власникам. В Угорщині, Чехії, Словаччині та Румунії цей показник становить – 9. В Болгарії та Туреччині – 7, в Росії та Україні – 3. Якщо розглядати вплив міжнародних груп на страхові ринки країн Центральної та східної Європи, то можна виокремити три групи країн в залежності від частки страхових премій, що генеруються міжнародними страховими групами: 1) країни, де частка міжнародних страхових груп в страхових преміях є меншою за 20 %. Сюди відносимо Росію (11 %) та Україну (17 %); 2) країни, де частка міжнародних страхових груп в страхових преміях не перевищує 60 %. Сюди відносимо Туреччину (50 %) та Польщу (40 %); 3) країни, де частка міжнародних страхових груп в страхових преміях є більшою за 80 %. Сюди входять Румунія (83 %), Угорщина (89 %), Чеська Республіка (60 %), Словаччина (79 %) та Болгарія (63 %) [6]. Всього по наведених країнах цей показник складає 38 %, а якщо не враховувати Росію де частка міжнародних страхових груп найнижча, то це показник складе 54 % [6]. На сьогоднішній день, після бурхливого зростання ринку до 2008 року, можна говорити про те, що друга хвиля розширення завершилася. Про це свідчить той факт, що кількість угод зі злиттів та поглинань значно зменшилася. Причиною цього можуть бути фінансові проблеми, які мають міжнародні фінансові групи, а це відповідно коригує їхні експансійні плани. Так проблеми Allianz в 1 та 2 кварталах 2009 року пов‘язані зі збитками, що спричинила невдала інвестиція в Dresdner Bank. Проблеми Віденської страхової групи можуть виникнути у зв‘язку з великою кількістю поглинених компаній, які фактично не є інтегровані в структуру материнського холдингу. З часом цій групі доведеться витрачати значні кошти на інтеграцію, але вже зараз управління групою може бути ускладненим через відсутність єдиної платформи розвитку. Проблеми KBC пов‘язані з проблемами однойменної банківської групи. Особливості експансії міжнародних страхових груп на ринки ЦСЄ в 2001–2008 рр., а також глобальна криза ліквідності створюють певні ризики для діяльності. Ми розглянемо ті з них, які мають специфічну регіональну основу: 1. Вплив операційної неефективності на операційний результат. Як уже зазначалося, не всі компанії, що належать міжнародним страховим групам є інтегровані, а тому ризик втрати контролю над операціями тут вищий. Адже антикризові програми легше впроваджувати коли існує спільна корпоративна платформа, що об‘єднує, фінансові, операційні, дистрибуційні, та інші функції.

2. Висока частка транспортного страхування в загальній структурі премій. У країнах Центральної та Східної Європи основними лініями бізнесу в страхуванні не-життя є страхування рухомого майна (транспортне 166

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки страхування), та страхування нерухомості. Популярне в західній Європі страхування юридичної та цивільної відповідальності ще не набули такого розповсюдження тут. Станом на початок 2008 року доля транспортного страхування превалювала в усіх країнах ЦСЕ. Так наприклад в Чехії, країні з найбільш диверсифікованою структурою надходження премій, доля транспортного страхування складала в 2007 році 36 %, в Польщі – 62 %, в Румунії – 72 %, в Україні – 38 % [6, с. 7; 7, с. 7]. Відзначимо тенденцію, що за останні роки частка цього виду страхових послуг зменшилася на користь нерухомості та інших видів в країнах які вступили розпочали реформування своїх ринків раніше і які досягли вищої частки премій в ВВП (Чехія, Словаччина, Польща, Угорщина). Натомість в країнах, що приєдналися до ЄС в 2007 році, а також в Україні та РФ, частка мотору зростає. Варто звернути увагу на той факт, що загалом в ЦСЄ транспортне страхування є збитковим. Наприклад у Туреччині продукти Каско та Обов‘язкової цивільної відповідальності власників автотранспортних засобів є збитковими [8]. Те саме можна сказати і про інші країни регіону, особливо Україну і Росію. Девальвація національних валют в регіоні в наслідок кризових явищ може серйозно погіршити показники прибутковості в транспортному страхуванні. Відповідно, стратегічною перевагою для міжнародних страхових груп буде вдалий баланс між транс-портним страхуванням, страхуванням нерухомості та іншими сегментами.

3. Надмірна залежність деяких груп від партнерства з банками (bancassurance). З точки зору моделей дистрибуції, найбільшим ризиком для міжнародних страхових груп буде їх тісна співпраця з банками. І якщо доля банківського каналу в загальних обсягах страхових премій не життя є не значною, для деяких груп цей канал продажів є ключовим. Особливо це стосується розглядуваних тут груп Uniqa яка на глобальному рівні має стратегічне партнерство з австрійським банком Raiffeisen та KBC, що є частиною великого бельгійського страхового конгломерату. Стратегією тут має бути диверсифікація каналів продажів, фокус на агентській мережі, що легше переносить кризу аніж інші страхові посередники. Також розвиток прямого каналу продаж (Інтернет), буде мати наслідком здешевлення страхових продуктів, а отже і зростання премій на такому чутливому до ціни ринку як Центральна та Східна Європа.

4. Ризики ліквідності. Страхові групи інвестуючи свої резерви є потужними інвесторами національних економік. Для багатьох страховиків колапс на ринку нерухомості, а також падіння фондових ринків країн Центральної та Східної Європи, це суттєвий удар по платоспроможності. Тут має місце також і репутаційний ризик, адже після націоналізації AIG імідж страхової індустрії як консервативного інвестора суттєво похитнувся. Особливо гостро ця проблема стоїть для страхових груп в Україні та в Росії. Як, відомо обидві країни допустили значну девальвацію національної валюти, в обох країнах спостерігається суттєве зниження на фондових майданчиках та ринку нерухомості. Виходом з цієї ситуації є реструктуризації інвестиційного портфелю на користь консервативних інструментів (депозити та державні облігації), а також імплементація прогресивних методик ризик менеджменту. На думку автора, на сьогодні це не єдині, але головні ризики з якими міжнародні страхові групи будуть мати справу під час наступної, третьої хвилі розвитку. Успішні програми з підвищення прибутковості внаслідок диверсифікації продуктів та каналів дистрибуції. Підвищення фінансового результату в наслідок інтеграції придбаних до 2009 року компаній та реструктуризації інвестиційного портфелю. Дозволять вивільнити фінансові та людські ресурси задля виконання завдань, що стоять перед міжнародними страховими групами в нових умовах: 1) завершення процесів ринкової консолідації в країнах СНД та Туреччини. На сьогодні це останні ринки в регіоні, що ще не повністю контролюються транс націоналами; 2) підвищення продуктивності страхового бізнесу, шляхом впровадження нових інформаційних технологій, передових процесів в дистрибуції, андерайтингу, ризик менеджменті. За прогнозами аналітиків Swiss Re, після очікуваного спаду в 2009 році, ринок страхування не життя в регіоні ЦСЄ відновить своє зростання в 2010 році [4, с. 27]. Для міжнародних страхових груп важливо прийняти ефективні рішення та стратегії, щоб зменшити вплив існуючих ризиків. Висновки. Розвиток економік країн Центральної та Східної Європи відбувався швидкими темпами. Цей факт, а також перспектива членства деяких країн регіону в ЄС були важливими індикаторами для початку форсованої експансії міжнародних страхових груп в цей регіон. Експансія відбувалася в два етапи. Перший, характеризувався помірною активністю, та стратегією на створення нових компаній (Greenfield), а також на створення спільних підприємств з місцевими партнерами. Під час другого етапу відбувалася форсована консолідація шляхом поглинань місцевих гравців міжнародними страховими групами. При цьому, акцент робився на здобуття більшої ринкової частки і не завжди на підвищенні продуктивності придбаних компаній. У результаті другого етапу, міжнародні страхові групи отримали значну частку майже на всіх ринках регіону. Але глобальна криза ліквідності актуалізує проблеми та ризики цих груп. І тільки ефективне їх вирішення надасть певній страховій групі стратегічну перевагу перед конкурентами у третьому етапі, який завершить інтеграцію страхової галузі регіону Центральна та Східна Європа в глобальну фінансову систему. Література 1. Perspectives on Emerging Europe / Lloyd‘s: ред. Filip Wuebbeler, Dr Chantal-Marie Preston// http://www.lloyds.com/ – 2007. – С. 48. – режим доступу: http://www.lloyds.com/Search/GSASearch.aspx?q=emerging+europe 2. Allianz Group. Annual Report 1999 /Allianz // http://www.allianz.com – 1999. – C. 175. режим доступу: http://www.allianz.com/migration/images/pdf/saobj_215679_1999_allianz_group_english.pdf Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

167

Економічні науки 3. www.mergermarket.com 4. Sigma. World Insurance in 2008 / Swiss Re: ред. Thomas Hess, Dr. Brian Rogers // www.swissre.com – 2009. – № 3. – С. 47. – режим доступу: http://swissre.com/pws/research%20publications/sigma%20ins.%20research/sigma_no_3_2009.html 5. Post Merger Integration / Dr. Johannes Gerds, Prof. Gerhard Schewe. – Berlin. – Springer, 2006. – C. 209.

6. European Insurance in Figures (2007 Data) dataset / CEA // www.cea.eu – 2008. – №36. – режим доступу: http://www.cea.eu/index.php?page=statistics 7. Інформація про стан і розвиток страхового ринку України за 2007 рік та І квартал 2008 року / Держ. Фін. Послуг // www.dfp.gov.ua – 2008. – C. 19. режим доступу: http://dfp.gov.ua/fileadmin/downloads/straxuvanja2007_1kv2008_last.pdf 8. P&L account of insurance companies Non Life 2007 / TSRSB // http://www.tsrsb.org.tr – 2008. – режим доступу: http://www.tsrsb.org.tr/tsrsb_eng/Statistics/Technical+Profit+Loss+Account+of+Insurance+Reinsurance+Companies/2 007quarterIV.htm 9. Фурман В.М. Страховий ринок в Україні: проблеми становлення та стратегія розвитку: Автореферат дисертації доктора економічних наук 08.04.01 / Державна установа ―Інститут економіки і прогнозування НАН України‖. – К., 2006. – С. 39.

10. Яворська Н.В. Страхові послуги: Навч. посібник / Н.В. Яворська. – К.: Знання, 2008. – 354 с.

УДК 338.45:339.138:339.9

О.О. РОМАНОВ Хмельницький національний університет

ГЕНЕЗИС ТА ПЕРІОДИЗАЦІЯ КОНЦЕПЦІЙ МАРКЕТИНГУ В УПРАВЛІННІ ПІДПРИЄМСТВОМ На основі аналізу існуючих підходів до періодизації концепцій маркетингу, досліджено фактори впливу та критерії обрання тої чи іншої маркетингової стратегії для організації в умовах перехідної економіки України.

The article is based on the existing approaches to the periodization of the marketing conceptions. The author examined factors of influence and criteria of selection of certain marketing strategy for the enterprise in the transition economy conditions of Ukraine. Постановка проблеми. В умовах сучасної ринкової економіки маркетинг являє собою важливий інструмент розвитку бізнесу. Він орієнтує організації на успішне вирішення ринкових завдань та націлює на забезпечення максимального прибутку та процвітання. Маркетинг забезпечує комунікації між кінцевими споживачами та виробником товарів та послуг. Для успішного функціонування будь-якого промислового підприємства по-трібно володіти інформацією про стан та перспективи розвитку ринку на якому підприємство реалізує вироблену продукцію та про потреби та очікування споживачів. Головним фактором успіху підприємства з початку його створення та функціонування є правильний вибір напряму діяльності, тобто ринку, на якому підприємство буде здійснювати свою господарську діяльність. У подальшому не менш важливим є обрання ефективної маркетингової концепції підприємства, на основі якої підприємство розробляє та реалізує стратегію та тактику поведінки підприємства на ринку. Дослідження генезису та періодизації концепцій маркетингу, умов за яких вони формувались та причин переходу від однієї концепції до іншої надасть підприємству можливість обрати для себе оптимальну маркетингову концепцію та сформувати комплекс конкурентних переваг над іншими підприємствами в сучасних умовах перехідної економіки України. Аналіз останніх досліджень. Вагомі внески в дослідження питання еволюції та генезису маркетингу внесли відомі іноземні та вітчизняні вчені: Вебстер Ф.Е., Хершген Х., Вінкельман П., Ламбен Ж.-Ж., Дж.Р. Аванс, Ф. Котлер, Гаркавенко С.С., Стрій Л.О., А.Ф. Павленко, А.В. Вовчак, Маслова Т.Д., Божук С.Г., Ковалик Л.Н., Багієв Г.Л., Панкрухін А.П., Савельєв Е.В., Корж М.В., Мхитарян С.В., Гірченко Т.Д., Дубовик О.В., Зав‘ялов П.С., Демидов В.Є., Соловйов В.А., Ібрагімов Л.О., Голубков Є.П., Зав‘ялов П.С., Герчикова І.Н. Основний матеріал дослідження. Дослідження еволюції маркетингу та його впливу на розвиток економічних та суспільних відносин нерозривно пов‘язане з аналізом історичної зміни маркетингових концепцій. Концепція маркетингу – це філософія управління, яка сприяє отриманню прибутку виробниками через задоволення потреб споживачів шляхом концентрації уваги на довгостроковому та гнучкому визначенні: сфери ділової активності, ринку, цільових груп споживачів та головних стратегічних цілей [8, с. 15]. Або за визначенням Д. Джоббера концепція маркетингу – це процес досягнення корпоративних цілей, за рахунок кращого за конкурентів задоволення потреб споживачів [7, с. 18]. За час свого існування концепція маркетингу пройшла тривалий шлях еволюційного розвитку. Знання етапів має не тільки історичне значення, воно дає змогу: по-перше, зрозуміти логіку розвитку маркетингу, як процесу послідовного нарощування зусиль підприємства з освоєння своїх цільових ринків; по-друге, правильно вибрати необхідну і достатню на даний час маркетингову концепцію підприємства на підставі його потенціалу й умов бізнес-середовища; по-третє, заздалегідь підготуватись до переходу на наступну, більш розвинену концептуально маркетингову базу розвитку [11, с. 12].

168

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки В історії маркетингу, етап його зародження як науки, важливої функції підприємства чи складової процесу створення, реалізації та збуту продукції викликає найменше суперечностей серед науковців до 1920 року, а деякі науковці продовжують цей етап аж до Другої Світової війни. В будь-якій інтерпретації, цей етап визначається як орієнтований на виробництво. Навіть в найрозвинутіших на той час країнах Західної Європи та Америки більшість компаній були орієнтовані на виробництво, що мало першочергове значення перед пошуком ринків збуту, та налагодження системи збуту готової продукції. Етап розвитку маркетингової концепції, орієнтованої на виробництво, характеризується зосередженням фокусу маркетингу на збільшенні обсягів виробництва продукції обмеженого асортименту, нарощування виробничих потужностей. В історії маркетингу яскравим представником епохи виробничого маркетингу вважається Генрі Форд. Всім відомий його вислів: ―покупці можуть мати будь-який колір автомобіля поки ним буде чорний‖, що яскраво підтверджує головну ціль будь-якого виробничого підприємства на початку ХХ століття – насичення ринку, шляхом масового виробництва однорідних товарів. Але компанія ―Форд Моторс‖ не досягла б успіху не використовуючи деякі маркетингові інструменти, що не були характерні для епохи виробничого маркетингу. Наприклад, перша рекламна компанія розкривала місію компанії, яка зводилась до виробництва автомобілів, які придатні для повсякденного використання, для ділових та сімейних поїздок, автомобілі, які їздять комфортно, достатньо швидко, є надійними, практичними та доступними [6, с. 21]. Щодо подальшого розвитку маркетингу серед науковців одностайності немає, але це пов‘язано насамперед з ускладненням розуміння терміну „маркетинг‖ та набуття ним багатьох елементів та напрямків розвитку. Аналіз літературних джерел дозволив класифікувати існуючі підходи вітчизняних та зарубіжних вчених до періодизації концепцій маркетингу (табл. 1, 2). Таблиця 1 Наукові підходи, щодо періодизації концепцій маркетингу в управління підприємством, які наводять дослідники із країн СНД

Гарка- Павленко А.Ф. венко С.С. Войчак А.В. До 1900 р. Виробнича 1900–1910 рр. Виробнича концепція концепція Товарна 1910–1920 рр. концепція Період

1920–1930 рр.

Товарна концепція

Збутова концепція

1930–1940 рр. Збутова 1940–1950 рр. концепція 1950–1960 рр. Традиційна 1960–1970 рр. маркетинго ва концепція 1970–1980 рр.

Ринковий маркетинг

Гірченко Т.Д. Дубовик О.В. Концепція вдосконалення виробництва

Концепція маркетингу Після 2000 р. стосунків

Концепція чистого маркетингу Стратегічний маркетинг

Товарна орієнтація

Концепція вдосконалення товару Збутова Концепція інтенсифікації орієнтація комерційних Ринкова зусиль орієнтація

1980–1990 рр.

1990–2000 рр.

КниІбрагімов Л.А. Соловйов Б.А. Панкрухін А.П. шова Е.Н.

Концепція соціальноетичного маркетингу

Виробничотоварний Виробничомаркетинг товарна концепція Збутовий маркетинг

Збутова концепція Інтегрований Споживча маркетинг (марочна) Маркетинго концепція ве Соціальноуправління Системний етична маркетинг Соціальноетичний маркетинг

Концепція вдосконалення виробництва

Концепція вдосконалення товару

Концепції: стратегічного, Концепція соціальноСоціальнопартнерськи орієнтованого, етичний х відносин індивідуального, маркетинг партнерського маркетингу

На зміну виробничій концепції прийшла концепція, пріоритетом якої було вдосконалення якості продукції, що виробляється. Основним завданням для виробників, які притримуються цієї концепції – це нескінчене удосконалення споживчих властивостей продукту, його модернізація та поліпшення характеристик. У подальшому товарна концепція трансформувалась в збутову або концепцію інтенсифікації комерційних зусиль за Ф. Котлером, основним завданням якої є змусити споживача зупинити свій вибір на конкретному товарі серед великого асортименту продуктів різних виробників, які не мають суттєвих відмінностей. На зміну збутовій концепції прийшла концепція маркетингу. Головне завдання якої це максимальне задоволення потреб споживачів та стимулювання попиту. Сучасну концепцію маркетингу, яка прийшла на зміну маркетинговій різні науковці визначають як соціально-етичну (Ф. Котлер), холістичну (К.Л. Келлер), концепцію відносин (Т. Амблер, Дж. Блайт) тощо. Як і в маркетинговій концепції на першому місці стоїть задоволення потреб споживача, але при цьому враховуються інтереси суспільства та всіх суб‘єктів, які причетні до створення продукту. З практичної точки зору, важливим є не лише оцінка існуючої на ринку ситуації та вибір на основі цього аналізу оптимальної концепції маркетингу, а й бачення шляхів розвитку ситуації для відповідного та вчасного реагування на зміни в ринкових умовах. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

169

Економічні науки Таблиця 2 Наукові підходи щодо періодизації концепцій маркетингу в управлінні підприємством, які наводять іноземні вчені

Період

Ф. Котлер

К.Л. Келлер

Т. Амблер

До 1900 р. Концепція 1900–1910 рр. Виробнича вдосконалення концепція 1910–1920 рр. виробництва

Г. Ассель

Дж. Блайт

Орієнтація на виробництво Ера Орієнтація виробництва на продукт

Орієнтація на виробництво Товарна концепція

Товарна Товарна концепція концепція 1930–1940 рр. Концепція інтенсифікації Збутова 1940–1950 рр. комерційних концепція зусиль 1920–1930 рр.

1950–1960 рр.

Ж.Ж. Ламбен В. Руделіус

Орієнтація на збут

Орієнтація на збут Неокласична Орієнтація на парадигма споживача

1960–1970 рр. Концепція Маркетингова маркетингу концепція Стратегічний 1970–1980 рр. підхід 1980–1990 рр.

1990–2000 рр. Концепція Концепція Маркетинг соціальнохолі стичного партнерськи Після 2000 р. етичного маркетингу х відносин маркетингу

Орієнтація на конкуренцію Стратегічна концепція маркетингу

Ера збуту Збутова концепція

Орієнтація на споживача Ера концепції Стратегічний маркетингу маркетинг Соціальний маркетинг Менеджмент, Ера що орієнтації Маркетинг орієнтується на ринок відносин на ринок

У сучасних умовах гостро постає проблема вибору ефективної маркетингової концепції. Аналізуючи еволюцію концепцій маркетингу потрібно зауважити, що поява будь-якої нової концепції не виключає доцільності використання попередніх. З іншої сторони обрання найсучаснішої концепції маркетингу абсолютно не гарантує успіх. Вибір ефективної концепції маркетингу, як вже зазначалось вище, ґрунтується на аналізі багатьох чинників – потенціалі підприємства і ринку, ресурсах, які можуть бути направлені на розвиток, бізнессередовищі, законодавчій базі, рівні розвитку економіки країни, менталітеті народу тощо. Крім того, взявши за основу будь-яку концепцію, потрібно знову ж таки враховувати особливості того середовища, де вона буде реалізовуватись, і трансформувати її для більш ефективного задоволення потреб споживачів, клієнтів, партнерів, держави, бізнесу – тобто всіх зацікавлених сторін у створенні і успішному функціонуванні бізнесу. Окремим фактором зовнішнього впливу на вибір концепції маркетингу та розробки на її основі маркетингової стратегії є вектор глобальних змін умов здійснення підприємницької діяльності та постійна інноваційність інформаційно-наукового середовища. Прогнозування майбутньої ситуації в політичному, економічному, технологічному, соціальному та правовому середовищі є невдячною справою, через те, що вплив окремого економічного суб‘єкта на ці глобальні процеси є мізерним. Але виявлення основних подій, що відбулись, які вплинуть на тенденції розвитку ринку та змін в його середовищі дасть можливість зрозуміти їх наслідки та підготуватись до них. Компанією RSA з Великобританії було проведено дослідження ―Компанії завтрашнього дня‖, за результатами якого було виявлено ряд основних змін, які відбуваються на ринку: темпи економічних змін постійно зростають. За останній час продуктивність праці зростає у два рази швидше ніж це відбувалось ще 50–60 років тому; зростають темпи нагромадження нових знань в науці. Щорічно, в результаті досліджень та розробок нагромаджується об‘єм знань, що дорівнює загальному об‘єму знань, нагромадженому до 1960 року; зростає рівень конкуренції. Конкуренція охоплює все більше сфер людського життя і її масштаби постійно зростають; розміщення виробництва все менше орієнтується на покупця. Виробники постійно шукають альтернативні місця для виробництва, використання яких дозволяє зменшити витрати та виправдано з економічної точки зору; організаційні структури постійно змінюються під впливом конкуренції. В організаціях заради отримання конкурентних переваг безперервно відбувається процес реорганізації, зміни ієрархії, поглинання, утворення союзів тощо; торгівля зазнає все меншого впливу кордонів; дії організацій стають все більш публічними. Компанії враховують інтереси все більшого числа сторін – споживачів, держави, суспільства і навіть природи [12, с. 700]. Якщо проаналізувати еволюцію концепцій маркетингу з точки зору задоволення потреб, потрібно відзначити, що до появи соціально-етичного маркетингу по Ф. Котлеру або холістичного за К.Л. Келлером, маркетингові концепції були орієнтовані на постійну диференціацію та індивідуалізацію в задоволенні потреб.

170

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки З появою вказаних концепцій до пріоритетів додалось задоволення потреб суспільства в цілому та окремих його членів, груп та організацій. Природою розвитку будь-якого ринку є збільшення потреби в певних продуктах або послугах, що призводить до збільшення попиту і ємності ринку. Тому одним із головних факторів вибору маркетингової концепції є визначення рівня кількісної та якісної задоволеності потреб на тому чи іншому сегменті ринку. Найбільш розповсюдженими є декілька класифікацій потреб: класифікація потреб Меррея, що поділяє їх залежно від походження, ставлення до них індивіда, конкретності прояву, зв‘язку з інтроспективними процесами індивідів та джерел стимулювання; класифікація потреб А. Маслоу, що поділяє їх на дві категорії – первинні і вторинні та п‘ять рівнів, розміщуючи їх в чіткій ієрархічній послідовності; теорія потреб МакКлеланда, який виділяє три потреби людей – влада, успіх та причетність; класифікація потреб Герцберга, який виділяє дві групи факторів під впливом яких формуються потреби – це фактори довкілля та мотивації поведінки, крім того існує ще багато інших класифікацій, які поділяють потреби за багатьма класифікаційними ознаками [11, с. 13]. З практичної точки зору поділ потреб за будь-яким ознаками не є принциповим. Суттєвим є визначення потреб суб‘єктів на ринку та їх максимальне задоволення або створення нових, як написав в своїй книзі ―Зроблено в Японії‖ засновник корпорації Sony Акіо Моріта: ―Ми не займаємось обслуговуванням ринків. Ми створюємо нові‖. На нашу думку найбільш оптимальним для вибору концепції маркетингу є поєднання двох теорій класифікації потреб. Перша теорія класифікації потреб – це соціологічна, яка розділяє потреби людини як члена сім`ї, малих колективів та великих соціальних груп. Друга теорія розроблена в 1988 р. групою американських психологів де перераховані п‘ятнадцять потреб, якими керуються в повсякденному житті індивіди – це секс, голод, фізичні та психічні задоволення, спокій, цікавість, слава, порядок, справедливість, спілкування, сім‘я, престиж, влада, громадянська позиція, незалежність та суспільне визнання. До цього списку потрібно також додати віру, яка притаманна всім людським суспільствам. Дослідивши світову еволюцію концепцій маркетингу, потрібно зазначити, що суттєвими критеріями, якими потрібно керуватись при виборі концепції маркетингу для організації в умовах перехідної економіки України є низка факторів, які визначають ситуацію на певному сегменті ринку та вибір оптимальної стратегії маркетингу. Головні з них такі: – потреби зацікавлених сторін – споживача, виробника, держави, суспільства тощо. Рівень їх задоволення та можливість створення нових потреб на обраному ринку; – зовнішні та внутрішні фактори організації, що діють на ринку; – національна або регіональна ментальність; – вектор змін у політичному, економічному, технологічному, соціальному та правовому середовищі. Висновки. Еволюція концепцій маркетингу пройшла складний шлях розвитку від звичайного збільшення об‘єму виробництва, удосконалення технології виробництва, спрямування зусиль організації на стимулювання збуту з метою збільшення попиту, зменшення витрат та отримання максимального прибутку до дослідження потреб споживачів, врахування інтересів суспільства та інших зацікавлених сторін з метою покращення якості життя людей. Дослідження процесів еволюції концепцій маркетингу дало можливість зрозуміти умови, за яких ці концепції ефективно діяли, а розуміння факторів, що визначають ситуацію на ринку, дало можливість сформувати для кожної окремої організації оптимальну концепцію маркетингу та забезпечити конкурентні переваги, шляхом виявлення тенденцій розвитку ситуації для відповідного та вчасного реагування на зміни. Література 1. Багиев Г.Л. и др. Маркетинг. – М.: Экономика, 2001. – 703 с.

2. Бородкина Н.О. Маркетинг: Навч. посібник. – К.: Кондор, 2007. – 362 с.

3. Винкельман П. Маркетинг и сбыт. – М.: Изд. дом Гребенникова, 2006. – 668 с.

4. Гаркавенко С.С. Маркетинг. Підручник. – К.: Лібра, 2004. – 712 с.

5. Гембл П.Р., Тапп А., Марселла Е., Стоун М. Маркетингова революція: Радикально новий підхід до перетворення бізнесу, торгової марки та отримання практичних результатів / Пер. с англ; за наук. ред. І.В. Тараненко. – Дніпропетровськ: Баланс Бізнес Букс, 2007. – 448 с.

6. Гірченко Т.Д., Дубовик О.В. Маркетинг: Навч. посібник. – К.: Інкос, 2007. – 255 с.

7. Джоббер Дэвид. Принципы и практика маркетинга / Пер. с англ.: Учеб. пособие. – М.: Вільямс, 2000 – 688 с.

8. Завьялов П.С. Маркетинг в схемах, рисунках, таблицах: Учеб. пособие. – М.: ИНФРА-М, 2008. – 496 с.

9. Мхитарян С.В. Отраслевой маркетинг / Мхитарян С.В. – М.: Эксмо, 2006 – 368 с.

10. Новітній маркетинг: Навч. посібник / Є.В. Савельєв, С.І. Чеботар, Д.А. Штефанич та ін.; за ред. Є.В. Савельєва. – К.: Знання, 2008. – 420 с.

11. Павленко А.Ф., Войчак А.В. Маркетинг: навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. – К.: КНЕУ, 1999. – 84 с.

12. Хулей Грэм, Сондерс Джон, Пирси Найджел Маркетинговая стратегия и конкурентное позиционирование / Пер. с англ. – Днепропетровск: Баланс Бизнес Букс, 2005. – 800 с. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

171

Економічні науки

УДК 631.145

Н.Ю. ЧОРНА Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

МОДЕЛЮВАННЯ БІЗНЕС-ПРОЦЕСІВ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ОБ’ЄДНАНЬ. ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ТА МЕТОДОЛОГІЯ У статті представлено аналіз основних принципів та методів моделювання бізнес-процесів інтеграційних об‟єднань та обґрунтована методологія формування керуючої компанії. Сформований системний підхід дозволяє врахувати загальні стратегічні цілі розвитку об‟єднання та сформувати моделі та обмеження для одержання і інтерпретації багатосценарної системи підтримки прийняття рішень.

The article deals with the analysis of main principles and methods of modeling business processes of integrated associations and the methodology of formation of the operating company. The generated system approach allows to consider the general strategic targets of development of association and to generate the models and restrictions for the reception of results and formation of various scenarios of the support system of decision-making. Актуальність дослідження обумовлена достатньо активними процесами злиття та поглинання в національній економіці, використання економіко-математичних та комп‘ютерних методів моделювання для побудови обґрунтованих концепцій побудови керуючих компаній, а також системи багатосценарних рішень для прийняття ефективних рішень. Серед наукових публікацій щодо моделювання бізнес-процесів можна виділити таких авторів як Мета статті – визначити основні принципи моделювання бізнес-процесів, сформувати методологію щодо формування моделей організаційних структур компанії, що буде керувати об‘єднанням. Теорії моделювання, побудови бізнес-процесів, сценарних рішень та здійснення ситуаційного аналізу відомі давно. Особливо популярними вони стали після виходу в світ книги ―Реінжініринг корпорації‖ [1], автори якої стверджують, що тільки близько 30 % вивчених ними проектів реорганізації підприємства завершилися успішно. Чому ж інструменти економіко-математичного та бізнес-моделювання не дають високих результатів? У чому причина використання потокових діаграм та електронних таблиць на елементарному рівні? Чому здобутки математиків та програмістів не знаходять свого продовження в реалії бізнес-процесів? У першу чергу це обумовлено складністю та динамічністю бізнес-процесів. І хоча існує досить багато досліджень щодо моделювання процесів економічної динаміки, перехідні процеси від абстрактного математичного моделювання до інтерпретації результатів в практиці функціонування підприємства не сформовані ні в теоретичному, ні в практичному плані. Сьогодні інструменти економіко-математичного, імітаційного та комп‘ютерного моделювання повинні стати тими методами, що забезпечать як точний аналіз, так і візуальне представлення альтернативних варіантів. Система багатосценарних рішень повинна стати звичним інструментом для топ-менеджменту компанії. Процес моделювання – це методика, що дозволяє представляти в рамках динамічної комп‘ютерної моделі дії людей і застосування технологій, вплив різноманітних факторів, введення обмежень, одержання результатів у вигляді порівняльних таблиць, графіків, моделей оптимізації тощо. Відомо, що проведення моделювання припускає здійснення чотирьох основних етапів [2]: 1) побудова моделі; 2) запуск моделі; 3) аналіз отриманих показників ефективності; 4) оцінка альтернативних сценаріїв. Працююча модель копіює поточну діяльність компанії. Це досягається шляхом проходження через можливі події в режимі стислого часу з одночасним відображенням «живої» картини виробничого процесу за допомогою анімації. Оскільки програмне забезпечення імітаційного моделювання відстежує статистичні параметри елементів моделі, оцінка ефективності процесу може бути отримана на основі аналізу відповідних вихідних даних. Математична модель дозволяє створити абстракцію процесів та оптимізувати його в залежності від обмежень. Така абстракція дозволить відійти від поточної діяльності і більш точно виділити основні цільові функції. Поєднання такого моделювання дозволить не повторити помилкові шляхи реальної поточної діяльності в комп‘ютерній імітаційній моделі. Як правило, перед проектом бізнес-моделювання ставиться завдання досягнення низки цілей, серед яких можна виділити: – підвищення рівня обслуговування; – скорочення загальної тривалості циклу процесу; – підвищення продуктивності; – скорочення часу очікування; – зниження витрат на здійснення даної діяльності; – зниження витрат на зберігання товарно-матеріальних запасів; – ефективне використання трудових ресурсів тощо. Запропоновані цілі, як правило, повинні співпадати з основними цілями розвитку компанії і тому логічним першим ланцюгом моделювання є побудова дерева цілей розвитку підприємства, яке і буде основою для виділення та ранжування цілей для моделювання бізнес-процесів. Для досягнення цілей може бути вибрано багато з варіантів. Наприклад: 172

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки – об‘єднання дублюючих функцій; – усунення множинних рівнів перевірки і отримання підтвердження; – зниження розміру партій, що випускаються; – регулювання на основі попиту; – передача суміжникам неефективно виконуваних функцій; – усунення переміщень в процесі виконання даної роботи; – організація багатофункціональних груп (команд), тощо. Вплив людей на процеси і технології веде до появи нескінченного числа вірогідних сценаріїв і результатів, які неможливо зрозуміти і оцінити без допомоги імітаційній моделі. Варіюючи змінні дані в рамках моделі і не ризикуючи при цьому порушити виконання поточних операцій або перешкодити створенню нової системи, ми зможемо точно передбачити, порівняти або оптимізувати показники ефективності процесів діяльності складної економічної системи. На основі імітаційної моделі можна побудувати найточніші та більш дієві методи аналізу і прогнозування показників ефективності бізнес-процесів. Але точність результатів, їх оцінка повинна бути побудована як на експертній основі, так і за допомогою суттєвого математичного апарату. Для подальшого розгляду методики імітаційного моделювання виділимо чотири головні категорії бізнеспроцесів: процеси, пов‘язані з роботою над проектом, виробничі процеси, розподільні процеси і процеси обслуговування клієнтів, процеси між підрозділами компанії. Така класифікація, зрозуміло, не означає, що всі бізнес-процеси чітко потрапляють в одну з цих категорій. Очевидно, що багато з них будуть частково дублюватись, але це тільки допоможе їх моделювання, змінюючи оператори та операнди в процесі здійснення імітації та розрахунків. Наприклад, обслуговування клієнтів може включати реалізацію як функцій прийому замовлень, так і функцій їх виконання. В цьому випадку прийом замовлень є процесом обслуговування клієнтів, а виконання замовлень – виробничим процесом. Розглянемо основні методологічні принципи імітаційного моделювання бізнес-процесів. Процеси, пов‘язані з роботою над проектом, як правило, виконуються однією людиною або групою людей. Типовими прикладами служать розробка нового продукту і адміністративні процеси. Зазвичай аналіз подібних процесів проводиться з використанням інструментарію управління проектом. Проте, оцінки часу повного циклу процесу і вимог до ресурсів, отримувані в результаті аналізу, заснованого на методиці імітаційного моделювання, є точнішими, оскільки тимчасові параметри виконання проекту украй нестійкі, а сумісне використання ресурсів приводить до появи безлічі взаємозв‘язків. При створенні коректної імітаційної моделі проекту в першу чергу розглядається моделювання наступних елементів: пріоритети, виконання термінових робіт, розбиття на зміни, простій, наднормові роботи і криві навчання. Одним з найважливіших моментів, на який слід звернути увагу при імітаційному моделюванні робіт над проектом, є процедура повторення вимірювань. Оскільки тимчасові параметри украй нестійкі, один прогін моделі дасть тільки один варіант розвитку бізнес-процесів. На основі безлічі повторів вимірювань можна отримати декілька варіантів сценарію, що дозволить отримати точніші оцінки і виділити найбільш доречні інтервали для фіксації показників ефективності. Результатом виробничих процесів є достатньо велика кількість різних ―продуктів‖, розбитих на групи або ж отримуваних в безперервному потоковому режимі. Типовими прикладами служать виконання замовлень, робота відділу рахунків до оплати або обробка заявок. Такі операції, як розбиття на групи, об‘єднання груп, збірка, розбирання, монтаж, контроль якості і усунення браку, є типові функції, що реалізовуються виробничими процесами. Для того, щоб точно змоделювати ці функції, модель повинна відстежувати інформацію про окремі об‘єкти потоку і їх атрибути. Крім того, в ході створення моделі важливо враховувати правила побудови черг, а також моделювання простою. Мета моделювання виробничих процесів, як правило, полягає в отриманні стійкої схеми, оскільки послідовність продукції, що випускається, повторюється. Важливою процедурною концепцією аналізу ефективності є визначення періоду нестійкої роботи і усунення спотворення, що вноситься статистичними даними, зібраними за такий період. Розподільні процеси включають транспортування і доставку, в ході яких відбувається переміщення продукції або людей між різними крапками в мережі розподілу. Фундаментальною відмінністю транспортування від доставки є те, що потокові об‘єкти при транспортуванні – це люди, а не товари. При моделюванні розподільних процесів, для відстеження таких характеристик, як місце призначення, розмір або витрати, важливо описати властивості потокових об‘єктів. При моделюванні переміщення іноді буде правильнішим представляти ресурси транспортування як потокові об‘єкти. Більшість розподільних процесів носить перехідний характер. Тому тривалість моделювання повинна бути достатньою, щоб охопити весь цикл процесу. Крім того, щоб провести аналіз показників ефективності, прогін необхідно виконати кілька разів. Процеси обслуговування клієнтів є однією з найважливіших областей застосування імітаційного моделювання, оскільки в типовому процесі обслуговування сумарний час очікування може досягати 95 % загального часу обробки. Імітаційне моделювання процесів обслуговування клієнтів вважається виключно складним завданням, оскільки в даному випадку як потокові об‘єкти, так і ресурси – це люди. Люди володіють набагато складнішою і непередбачуваною поведінкою в порівнянні з продуктами, документами, устаткуванням або транспортними Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

173

Економічні науки засобами. Наприклад, клієнти, що стоять в черзі, можуть вступати в суперечки, або взагалі піти до іншого підприємства. Щоб змоделювати подібні ситуації потрібна значна гнучкість програмування. Як правило, час обслуговування непостійний, а моменти появи клієнтів випадкові. Тому для коректного уявлення необхідно використовувати імовірнісні розподіли. Оскільки надходження в систему носить циклічний і випадковий характер, системи обслуговування рідко знаходяться в стійкому положенні. Тому було б правильним представляти здійснення операцій в такій системі в рамках тимчасових вікон (періодів) і відповідним чином описувати елементи моделі. За останні декілька років були розроблені цілий ряд нових програмних інструментів, безпосередньо призначених для моделювання бізнес-процесів. У більшості цих продуктів бізнес-процеси описуються з використанням графічних символів або об‘єктів. Окремі функції процесу зображуються у вигляді послідовності прямокутників і стрілок. Спеціальні характеристики кожного процесу або функції можуть бути потім відображені як атрибути процесу. Програмні інструменти імітаційного моделювання бізнес-процесів можна розбити на три категорії. Інструментарій імітаційного моделювання, заснованого на потокових діаграмах. Подібний – найпростіший – інструментарій побудови потокових діаграм допомагає описувати виконувані функції і визначати їх послідовність. Моделі, засновані на потокових діаграмах, не залежать від методології і найбільш прості у вивченні. На жаль, наслідком легкості використання є обмеженість можливостей моделювання і аналізу. Прикладами інструментарію імітаційного моделювання подібного роду служать Process Charter і Optima. Інструментарій динамічного моделювання. На наступному рівні розташовуються програмні продукти аналогового моделювання, які дозволяють відображати динаміку системи. Моделі, створені подібними продуктами, складаються з таких специфічних для вибраної методології логічних структур, як рівні, стеки, потоки, перетворювачі і з‘єднувачі. Приклади: ithink і PowerSim. Інструментарій дискретно-подієвого імітаційного моделювання. Найбільш розвиненим і потужним інструментарієм імітаційного моделювання бізнес-процесів є програмні продукти дискретно-подієвого моделювання. Ці інструменти підтримують моделювання потоку об‘єктів (продуктів) і надають можливості анімації, що дозволяє користувачеві проводити спостереження за рухом в системі потокових об‘єктів. Деякі з подібних технологій забезпечують навіть можливості об‘єктно-орієнтованого моделювання, що спрощує розробку великих моделей бізнес-процесів. На думку автора, імітаційне моделювання є недостатнім і повинно бути доповнено математичними моделями за окремими цілями, що дозволить чітко виявити цільові функції. Якщо розглядати проблеми моделювання вертикальних інтеграційних об‘єднань, то одною з головних задач є оптимізація бізнесу за рахунок усунення проблеми набору юридичних осіб, що стихійно склався, а також пропозиція оптимальної моделі управління компаніями холдингу як єдиним портфелем. Коли бізнес наших замовників стає великим, і управління їм поодинці стає неефективним, необхідно створювати багаторівневі компанії – холдинги, управління якими слід передавати управляючим компаніям. Результатом виконання такого проекту стане від лагоджена система управління холдингом, яка дозволяє перейти від управління розрізненими напрямками бізнесу до моделі управління єдиним бізнес-портфелем. Побудова управляючої компанії дозволить холдингу: збільшити інвестиційну привабливість; забезпечити керованість дочірніх компаній; передати оперативне керівництво ефективному менеджменту; зберегти ефективний контроль; підвищити надійність і захист власності; підготовити ( при потребі) до продажу; підвищити вартість компанії. Всі ці можливості можуть стати основою цілей розвитку компанії та моделювання основних бізнес-процесів. Серед методологічних принципів моделювання можна виділити наступні. Організаційний – моделювання різноманітних структурних сценаріїв, вертикалі управління, закріплення бізнес-одиниць та відповідальності. Особливо важливо побудувати синергетичні моделі та виміряти рівень синергії. Стратегічний – формування та моделювання дерева цілей об‘єднання, визначення відповідальності, формування контролю досягнення визначених цілей, формати аналізу, контролю, зв‘язків з оперативною діяльністю. Юридичний – аналіз протиріч діяльності головної та дочірніх компаній ( особливо у випадку міжнародного бізнесу). Потрібно сформувати сценарії складу і типу юридичних осіб, схеми володіння дочірніми організаціями, оптимізація зв‘язків між ними, ефективна система оподаткування, нормативна база управління холдингом. Фінансовий – побудова фінансової структури, визначення центрів фінансової відповідальності, оптимізація організаційної структури, бюджетів окремих підрозділів, результати фінансової діяльності; формується принципи управлінської звітності залежно не тільні від потреб обліку та оперативної діяльності, а і стратегічних цілей. Представлені аспекти можуть бути основою системи збалансованих показників для моделювання організаційної структури та діяльності і розвитку компанії [3]. Таким чином, запропоновані принципи можуть бути основою для побудови концепції системи сценарного моделювання дають можливість використати інструментарій імітаційного моделювання та структурувати його за основними функціями менеджменту і методологічними підходами в управлінні холдингом. Стаття входить в низку публікацій результатів дослідження ефективності діяльності вертикальних інтеграційних об‘єднань. Запропонована методологія є базовою для подальшого детального моделювання та формування системи багатосценарних рішень.

174

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки Література 1. Хаммер М., Чампи Дж. Реинжиниринг корпорации: Манифест революции в бизнесе. – М.: Манн, Иванов и Фербер, 2007. – 465 с.

2. JamesH.Taylor Modeling and Simulation of Dynamic Systems http://www.ee.unb.ca/jtaylor/Publications/m2sabi.pdf 3. Каплан Р., Нортон Д. Сбалансированная система показателей. От стратегии к действию. – М.: ОлимпБизнес, 2008. – 304 с.

УДК 658.14/17(477)

М.В. ЧУХРІЙ Хмельницький національний університет

СИСТЕМА ОРГАНІЗАЦІЙНИХ ЧИННИКІВ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА У статті визначено систему організаційних чинників впливу на конкурентоспроможність підприємств. Автором узагальнюються різні твердження щодо формування факторів конкурентоспроможності. Зроблено класифікацію основних ключових чинників успіху, що впливають на діяльність підприємства.

The article deals with the system of organizational factors of influence on the competitiveness of the enterprises. The author summarized different assertions to form the factors of competitiveness and worked out the classification of basic key factors of success, which influence on activity of enterprise. Вступ. Можливості впливу підприємства на чинники зовнішнього середовища обмежені, оскільки вони діють об‘єктивно по відношенню до підприємства. Реальні можливості регулювання конкурентоспроможності підприємства знаходяться у сфері чинників внутрішнього середовища. Проте, впливати на ці чинники підприємство може з різною інтенсивністю. Так, зміни техніко-технологічних умов роботи підприємства вимагають серйозних капіталовкладень та тривалого часу окупності. Чинники організації управління виробничо-збутовою діяльністю є мобільнішими і такими, що піддаються ефективному регулюванню без істотних капіталовкладень. У цій сфері лежать реальні шляхи підвищення конкурентоспроможності підприємства. Постановка завдання. У плані підвищення конкурентоспроможності підприємства пропонується і обґрунтовується система організаційних чинників підвищення конкурентоспроможності підприємства (рис. 1). Чинники підвищення конкурентоспроможності підприємства

Фінансові

Організаційні

Поліпшення фінансовогрошових відносин

Підвищення якості продукції

Формування фінансової політики

Підвищення конкурентоспроможності підприємства через вдосконалення управління, орієнтованого на час

Удосконалення процесу формування фінансового механізму Безперебійне формування фінансових ресурсів Оптимізація співвідношення внутрішніх і зовнішніх джерел фінансування виробничофінансової діяльності Комплекс заходів збалансованого розподілу фінансових ресурсів Ефективний фінансовий менеджмент

Підвищення ритмічності виробництва Покращення організаційної структури та управління людськими ресурсами Активізація інноваційної діяльності Організаційні шляхи скорочення витрат виробництва

Маркетингові Формування ефективної товарної політики та оновлення товарного асортименту Формування ефективної цінової стратегії підприємства Вибір оптимальної схеми збуту товарів Удосконалення системи маркетингових комунікацій для забезпечення ефективнішого збуту

Підвищення ефективності системи управління та планування маркетингу

Удосконалення інформаційного забезпечення виробництва

Рис. 1. Чинники підвищення конкурентоспроможності підприємства

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

175

Економічні науки До чинників вдосконалення і розвитку організації виробництва і управління на підприємстві відносять: фінансові; організаційні; маркетингові. Результати. Фінансові чинники. Поліпшення фінансово-грошових відносин. Фінанси підприємств є системою грошових відносин, що виражають формування, розподіл і використання грошових доходів суб‘єктів господарювання у відтворювальному процесі, що є на нашу думку досить важливим фактором підвищення конкурентоспроможності машинобудівного підприємства. Процес вартісного розподілу суспільного продукту, в ході якого створена у виробництві вартість ділиться між суб‘єктами господарювання, а у кожного з них – за цільовим призначенням, надзвичайно складний. Через це він здійснюється за допомогою різних економічних категорій, кожна з яких виконує специфічну, тільки їй властиву, роль. Фінанси, беручи участь у вартісному розподілі, тісно пов‘язані і взаємодіють з такими категоріями, як ціна, заробітна плата, кредит. Формування фінансової політики. Фінансова політика дозволяє полегшити податковий тягар, пошук нових джерел фінансування, залучення і найбільш прибуткове використання капіталу. Очевидно, що спірність питання про суть фінансів підприємств свідчить про необхідність подальшої розробки теорії фінансів підприємств. Своєрідність відносин, що становлять зміст фінансів як економічної категорії, полягає в тому, що вони завжди мають грошову форму виразу. Удосконалення процесу формування фінансового механізму. Формування фінансового механізму представляє систему дії фінансових важелів, яка виражається в організації, плануванні і стимулюванні використання фінансових ресурсів, що створюють сприятливий клімат для підвищення конкурентоспроможності підприємства. У структуру фінансового механізму входять п‘ять взаємозв‘язаних елементів: фінансові методи, фінансові важелі, правове, нормативне та інформаційне забезпечення. Безперебійне формування фінансових ресурсів. Раціональне використання фінансових ресурсів має величезне значення для підвищення рівня конкурентоспроможності, оскільки фінансові ресурси є найважливішим грошовим джерелом розширення виробництва, зростання матеріального і культурного рівня життя народу. Оптимізація співвідношення внутрішніх і зовнішніх джерел фінансування виробничо-фінансової діяльності. Головними критеріями оптимізації співвідношення внутрішніх і зовнішніх джерел фінансування виробничо-фінансової діяльності виступають: 1) необхідність забезпечення високої фінансової стійкості підприємства; 2) максимізація суми прибутку від інвестиційної діяльності, що залишається у розпорядженні первинних засновників підприємства, при різних співвідношеннях внутрішніх і зовнішніх джерел фінансування цієї діяльності. Комплекс заходів збалансованого розподілу фінансових ресурсів. З метою збалансованого надходження і витрачання фінансових коштів в процесі виробничо-господарської або комерційної діяльності підприємства, підвищення ефективності інвестиційних проектів або модернізованого виробництва необхідна розробка цілісної концепції в галузі регулювання фінансових ресурсів. Вона повинна дозволяти на основі аналізу фінансово-економічної ситуації розробляти комплекс заходів розподілу фінансових ресурсів, за допомогою яких можна було б забезпечити найбільш ефективне використання обмеженого набору ресурсів, в першу чергу, фінансових з метою оптимізації заздалегідь вибраного критерію. Таким критерієм може служити максимум прибутку від реалізації товарів і послуг, мінімум збитків від виробничо-господарської або комерційної діяльності, максимум виробництва продукції або послуг, що надаються. Ефективний фінансовий менеджмент. Економічний аналіз вимагає особливого способу мислення про те, як люди приймають рішення про використання ресурсів, а кожна економічна система стикається з необхідністю здійснювати певні основні види вибору: які товари проводити, як їх слід проводити, хто і яку роботу повинен виконувати і для кого призначені результати цієї роботи [2]. Організаційні чинники. Підвищення якості продукції. Підвищення якості продукції розцінюється в сучасних умовах як вирішальна умова її конкурентоспроможності на внутрішньому і світовому ринках. Для української промисловості в умовах переходу до ринкових відносин проблема якості набула особливої актуальності, ставши, по суті, загальнодержавною. Підвищення конкурентоспроможності підприємства через вдосконалення управління, орієнтованого на час. На нашу думку, в умовах ринкової економіки орієнтація на економію часу (значення чинника часу в забезпеченні конкурентоспроможності підприємства) стає пріоритетним напрямом в політиці підприємства. Управління, орієнтоване на якийсь час, дозволяє істотно збільшити об‘єми продажів, розширити частку на ринках збуту, понизити витрати на одиницю продукції, підвищити якість, продуктивність, рентабельність. Підвищення ритмічності виробництва. У статті Ю.Ю. Наймарка ―Закони організації виробництва і конкурентоспроможність промислових підприємств‖ говориться, що організація і підтримка ритмічної роботи кожного підприємства забезпечує йому конкурентні переваги: лідерство по мінімуму витрат, гарантований час доставки замовлень, індивідуалізацію виробів на вимогу замовників, гнучке регулювання об‘ємів виробництва, розширення сервісних послуг і інші переваги як наслідок досконалішої організації і управління виробництвом. Поліпшення організаційної структури підприємства та управління людськими ресурсами. На нашу думку, вибір і обґрунтування виробничої структури – одна з актуальних стратегій сучасного підприємства. Ефективність і прибутковість промислових підприємств багато в чому залежить від того, якою мірою ці підприємства зуміють позбавитися від надмірно складних структур і процедур, які утрудняють ведення ділових і управлінських операцій [5].

176

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки Активізація інноваційної діяльності. Довготривалий успіх промислових компаній пояснюється в першу чергу тим, що вони використовують сучасні технічні рішення і технології при випуску нових продуктів, тобто постійно знаходяться в процесі реалізації нововведень. Сьогодні в світі науки і техніки немає сталого визначення терміну ―нововведення‖. Однак практично всі дослідники відзначають, що нововведення об‘єднує науку, техніку, економіку, підприємництво і менеджмент в єдиний процес. Організаційні шляхи скорочення витрат виробництва. У [3] наголошується, що на вітчизняних підприємствах резерви виробничо-технічного потенціалу використовуються недостатньо повно (зокрема виробничі потужності провідного технологічного устаткування), на підприємствах немає відлагодженої системи стимулювання ресурсозбереження навіть по таких ресурсах, як метал і енергоносії. Удосконалення інформаційного забезпечення виробництва. На нашу думку надійне інформаційне забезпечення виробничої діяльності вважається в даний час найважливішою конкурентною перевагою. У [4] наголошується, що на підприємствах відсутня поки що система інформації, яка дозволила б пов‘язати воєдино всю діяльність і управляти повним виробничим процесом, виходячи з принципів єдиного цілого. Маркетингові чинники. Формування ефективної товарної політики та оновлення товарного асортименту. Формуючи товарну політику, підприємство неодмінно повинно працювати над оновленням асортименту і виведенням на ринок нових товарів. Провідні фірми світу витрачають значні кошти на інноваційні процеси і виводять на ринок велику кількість новинок. Але новаторство – річ не лише дорога, а й ризикована. За даними досліджень у середньому близько 35 % нової продукції зазнає невдачі. Формування ефективної цінової стратегії підприємства. Фірма завжди прагне встановити на товар ціну, яка повністю покриває усі її витрати на виробництво і збут, а також дає можливість отримати справедливу норму прибутку. Коли ж ці витрати не покриваються, подальша комерційна діяльність втрачає сенс. Важливе значення при проведенні аналізу витрат має їх поділ на постійні і змінні. Цінова еластичність показує відсоткову зміну у величині попиту на кожен відсоток зміни в ціні. Оскільки попит, як звичайно, зменшується при зростанні ціни, еластичність вимірюється від‘ємними величинами. Вибір оптимальної схеми збуту товарів. Незважаючи нате, що при використанні послуг посередників виробник певною мірою втрачає контроль за реалізацією товарів, більшість підприємців вважає вигідним залучення посередників. Це пояснюється багатьма причинами, зокрема: у значної частини виробників не вистачає фінансових ресурсів для здійснення прямого маркетингу; посередники можуть забезпечити покупцям необхідний асортимент товарів і високу якість обслуговування, використовуючи свої контакти, досвід та кваліфікацію; значного зменшення витрат на реалізацію товарів через посередників досягають за рахунок скорочення кількості прямих контактів із споживачами. Формування системи маркетингових комунікацій для забезпечення ефективнішого збуту. При формуванні системи маркетингових комунікацій (СМК) фірма спочатку повинна визначити цілі комунікаційної політики, які мають ієрархічну структуру. Головні цілі маркетингових комунікацій: формування попиту; стимулювання збуту. Ефективна система управління та планування маркетингу. Навколишнє середовище постійно впливає на функціонування підприємства, а це вимагає оперативного прийняття різного роду управлінських рішень. Проте цей факт не заперечує необхідності планувати діяльність підприємства, що дає можливість: чітко сформулювати кінцеві цілі та завдання підприємства; правильно розподілити наявні ресурси; урахувати всі потреби цільових споживачів; оцінити сильні та слабкі сторони підприємства; ретельно розробити заходи для досягнення запланованого тощо. Висновки. Конкурентоспроможність підприємства визначається дією комплексу чинників зовнішнього і внутрішнього середовища його життєдіяльності. В загальному до чинників зовнішнього середовища можуть бути віднесені: рівень розвитку економіки країни, державне регулювання економіки (оподаткування, кредитнофінансова і банківська системи, законодавче забезпечення бізнесу, система зовнішньоекономічних зв‘язків і так далі), система комунікації, організація вхідних матеріальних потоків (сировина, напівфабрикати, що комплектують, запчастини), чинники, що визначають споживання продукції (ємність ринку, вимоги споживача до якості продукції і умов постачання, канали збуту, динаміка руху товару), рівень конкуренції. Література 1. Конкурентоспособность глобальных предприятий / Вютрих X.А., Винтер В.Б. // Пробл. теории и практ. упр. – 1995, № 3. – С. 96–102 / Организация управления, 1996. – № 3.

2. Бланк І.А. Торгово-посередницьке підприємництво, економічні основи біржової торгівлі і брокерської діяльності. – К.: АТ Українська Фінансова група, 1992. – 230 с.

3. Ван Хорн Дж.К. Основы управления финансами. – М.: Финансы и статистика, 1996. – С. 8. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

177

Економічні науки 4. Никбахт Е., Пропелли А. Финансы / Пер. с англ. – К.: Основа. 1993. – С. 3–29.

5. Родионов В.М. Финансы. – М.: Финансы и статистика, 1995. – 431 с.

УДК 657

І.Ю. ШМИЧКОВА Вінницький кооперативний інститут

АНАЛІЗ РОЗБІЖНОСТІ МЕТОДОЛОГІЇ ФОРМУВАННЯ БУХГАЛТЕРСЬКОГО ТА ПОДАТКОВОГО ПРИБУТКУ ПІДПРИЄМСТВА Зростання ролі бухгалтерського обліку у вирішенні економічних проблем на сучасному етапі розвитку економіки України обумовлює необхідність вдосконалення обліку і аудиту взаєморозрахунків з бюджетом в процесі формування і використання фінансових ресурсів підприємницьких структур.

The article deals with the growing role of record-keeping in working out economic problems on the modern stage of development of economy of Ukraine stipulates the necessity of perfection of account and audit of the mutual settlements with a budget in the process of forming and the usage of financial resources of structures of enterprises. Вступ. Трансформаційні процеси, що відбуваються в Україні, вимагають чіткої координації дій в усіх сферах та ланках економічної і фінансової системи, і є концептуальною основою стратегії економічного і соціального розвитку нашої держави. З метою отримання достовірної інформації для ухвалення обґрунтованих управлінських рішень потрібні радикальні зміни в системі бухгалтерського обліку і аудиту. Тому наукове дослідження окремих напрямів реформування системи обліку і аудиту є одним з найважливіших завдань науки і практики на сучасному етапі. Актуальність цього питання посилюється ще і тим, що в сучасних умовах здійснюється адаптація існуючої системи обліку і контролю до міжнародних стандартів, упроваджуються в практику нові підходи і методики організації обліку. Мета дослідження. Прибуток – багатозначна економічна категорія. Від глибини її пізнання і раціональності використання залежить ефективність комерційного розрахунку, ціноутворення й інших економічних важелів господарювання. Будучи джерелом виробничого і соціального розвитку, прибуток займає ведуче місце в забезпеченні самофінансування підприємств і об‘єднань, можливості яких багато в чому визначаються тим, наскільки доходи перевищують витрати. Прибуток є стимулом і одночасно результатом діяльності, основним елементом власного капіталу. Реальне забезпечення принципу самофінансування визначається одержаним прибутком. Для підприємства прибуток є сигналом, який вказує, де можна досягти найбільшого приросту вкладених коштів. Він створює стимул для інвестування у ті сфери де є перспективи росту. Збитки показують помилки і прорахунки в направленні коштів, організації товаропостачання та збуту продукції, виключаючи випадки тимчасової збитковості при освоєнні нових видів продукції та наданні послуг. Щоб керувати прибутком, необхідно розкрити механізм його формування, визначити вплив кожного фактора на його ріст та зниження. Облік і аудит розрахунків платників податків з бюджетом по податку на прибуток, останнім часом піддається критиці як з боку керівників господарських структур, так і з боку податкової адміністрації. У наукових і практичних публікаціях по-різному трактуються існуючі методи обліку розрахунків податку на прибуток з фінансовими органами держави, критерії та параметри формування бази оподаткування підприємства. В Україні зроблено вже багато щодо наближення бухгалтерського обліку і аудиту до міжнародних стандартів. Тому дослідження з питань вдосконалення обліку і аудиту розрахунків з бюджетом по податку на прибуток слід орієнтувати не тільки на міжнародні стандарти і досвід, але й на конкретні умови і специфіку діяльності підприємства відповідної галузі економіки. Аналіз досліджень і публікацій. Розвитку теорії і практики обліку і аудиту розрахунків з бюджетом сприяли роботи як західних економістів: Ф. Нітті, А. Сміт, А. Вагнер, П. Самуєльсон, П. Фрідман, Ч.Т. Хорнгрен, так і вітчизняних авторів: М.Т. Білуха, Ф.Ф. Бутинець, А.М. Герасимович, З.В. Гуцайлюк, В.І. Ефіменко, Г.Г. Кирейцев, М.В. Кужельний, А.М. Кузмінський, В.Г. Лінник, М.С. Гармаш, В.В. Сопко, М.Г. Чумаченко, В.Р. Кравець, В.О. Шевчук та ін. Одночасно, у зв‘язку з реформуванням системи бухгалтерського обліку із застосуванням міжнародних стандартів, виникає необхідність подальшого поглибленого вивчення вказаних питань [1]. Виклад основного матеріалу. Виникнення податку на прибуток значною мірою вплинуло на становлення концепції визначення фінансового результату діяльності суб‘єктів господарювання. В Україні бухгалтерський прибуток, який відображається у звіті про фінансові результати підприємства, відрізняється за методикою розрахунку від оподаткованого прибутку, який зазначається в декларації по податку на прибуток підприємства. Відмінність цих показників є об‘єктивною. Хоча вони стосуються одного й того самого господарського процесу, є результатом здійснення одних і тих самих операцій, відображених в одних і тих самих документах, однак розраховані за різними правилами. Прагнення мінімізувати або й зовсім скасувати відмінність бухгалтерського і податкового прибутків викликало в Україні проблему зближення бухгалтерського і податкового обліку, або проблему їх уніфікації. У дослідженнях, які проводяться в цьому напрямі, доводиться, що необхідно вдосконалювати нормативну базу 178

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки бухгалтерського обліку або податкове законодавство, або і те й інше одночасно з метою встановлення єдиних підходів до визнання й оцінки витрат і доходів, активів і зобов‘язань у розрахунку бухгалтерського і податкового прибутків. Деякі дослідники пропонують взагалі дві автономні системи обліку – бухгалтерський і податковий облік не вбачаючи проблему у невідповідності методології формування бухгалтерського і податкового прибутків. При такому підході створення системи податкового обліку пояснюють тим, що міжнародні стандарти бухгалтерського обліку передбачають обчислення прибутку лише для складання фінансової звітності. Абсолютно погоджуючись з аргументами, які наводять представники обох напрямів, важко поділити їх позицію щодо висновків, які є недостатньо обґрунтованими і, головне, не враховують усю різноманітність міжнародного досвіду і виключають можливість розвитку теорії бухгалтерського обліку, пошуку нових, нетрадиційних рішень старих проблем. Розбіжність між фінансовим результатом, що є об‘єктом оподаткування, і бухгалтерським прибутком – проблема не лише в умовах країн, у яких складають фінансову звітність за міжнародними стандартами, а й країн, де ще тільки ставиться така мета, як перехід до міжнародних стандартів, тобто країн, які мають національні системи обліку. Ця ситуація обумовлена різним економічним змістом бухгалтерського і податкового прибутків, а точніше – різними економічними інтересами замовників розрахунку цих показників. Таких замовників називають користувачами бухгалтерської інформації. Отже, замовником розрахунку бухгалтерського прибутку є дійсний або потенційний власник (інвестор) підприємства. Його зацікавленість щодо показника прибутку полягає в отриманні інформації про ефективність діяльності підприємства, його фінансову стійкість у майбутньому. Податковий прибуток визначається за тим самим методом, що й бухгалтерський, однак користувач інформації в цьому разі інший – це держава. Вимоги держави до показника прибутку як об‘єкта оподаткування дещо інші, оскільки вона переслідує абсолютно іншу мету щодо фінансового результату суб‘єкта господарювання. Мета держави – створення фінансових ресурсів, тобто державного бюджету, для виконання певних соціальних програм. При цьому держава в особі податкової адміністрації прагне зібрати певну суму коштів у вигляді податку на прибуток суб‘єктів господарювання, тобто її цікавить достовірність обчислення об‘єкта оподаткування. Важливим чинником реформування правової системи України є її участь у конвенціях Ради Європи, які встановлюють спільні для цієї організації та Європейського Союзу стандарти. Правове регулювання податків у ЄС визначається сформованими підходами до проведення інтеграційної податкової політики і вибором найбільш ефективних юридичних засобів для досягнення цілей співтовариства. Особливість регулювання податків полягає в тому, що в його основу покладено принцип гармонізації податкового законодавства держав – членів Євросоюзу, реалізований у процесі створення і застосування різних правових форм, у які наділяються норми інтеграційного права, створювані інститутами ЄС. Гармонізація національного законодавства відбувається за двома напрямами: по-перше, це застосування інтеграційних норм, що містяться в юридичних актах прямої дії (установчі договори, регламенти), та, по-друге, ухвалення обов‘язкових рішень щодо зближення законодавства держав-членів ЄС. Податок на прибуток юридичних осіб встановлений в усіх країнах – членах ЄС і є так само, як і в Україні (податок на прибуток підприємств), поряд з податком на додану вартість та податком з доходів фізичних осіб одним з найбільш важливих джерел доходів, що відіграють значну роль у формуванні доходної частини бюджетів країн. Розходження у правовому регулюванні податку на прибуток юридичних осіб в окремих державах, як правило, пов‘язані з особливостями визначення деяких його елементів. Так, суб‘єктами оподаткування є юридичні особи, засновані у формі корпорацій та орієнтовані у своїй діяльності на одержання прибутку. Тому цей податок ще називають прибутковим податком з корпорацій, або корпоративним податком. Юридичні особи, статутні документи котрих не передбачають як мету їхньої діяльності отримання прибутку, не є платниками прибуткового податку. До них належать організації некомерційного характеру: церкви, політичні партії, громадські об‘єднання, клуби, пенсійні фонди тощо. Кошти, що вони мають і одержують від третіх осіб, повинні витрачатися тільки на статутні цілі і не можуть здійснювати комерційну діяльність. Інакше вони позбавляються статусу безподаткової організації і стають платниками корпоративного податку на загальних засадах. Юридичні особи обкладаються прибутковим податком незалежно від того, є вони резидентами даної держави чи ні (резидентство – це один із критеріїв визначення відношення юридичної особи до податкової юрисдикції держави, який полягає в тому, що резидентом визнається юридична особа, центр фактичного управління якого розташовується на території даної держави). При цьому вони несуть різний податковий тягар на території даної держави, оскільки в основу розрахунку їх бази оподаткування покладено різні принципи. Ставки податку на доходи корпорацій у країнах Західної Європи коливаються від 28 % у Фінляндії та Швеції, 30–35 % у Великобританії, Франції та Іспанії до 40–41 % у Німеччині та Бельгії відповідно, в колишніх країнах соцтабору: Польща – 24 %, Болгарія – 25 %, Чехія – 31 %; в пострадянських країнах: Естонія – 18 %, Латвія – 25 %, при середньостатистичних даних по 17 країнах – 34,8 %. База оподаткування визначається відповідно до принципу чистого доходу. З валового доходу відраховують витрати, перелік яких встановлюється законами. До них відносять витрати, пов‘язані з виробничою діяльністю, відрахування до амортизацій них фондів, витрати на заробітну плату, рекламу тощо. Для визначення бази оподаткування важливі принципи територіальності та резидентства. Відповідно до першого з них оподаткуванню в державі підлягають лише ті доходи юридичних осіб, що отримані на його території. Відповідно доходи, отримані поза межами даної держави, не включаються до бази оподаткування 179 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки прибутковим податком. Принцип резидентства означає, що податок сплачується в державі, резидентом якої є юридична особа, незалежно від місця одержання прибутку. Законодавство країн – членів ЄС закріплює різні підходи до оподаткування прибутку юридичних осіб, проте усю їх розмаїтість можна звести до декількох основних схем. Так у Бельгії, Голландії, Люксембургу та Швеції передбачене повне оподаткування прибутку, тобто прибуток компанії оподатковується корпоративним податком, а згодом, одержавши частину прибутку, акціонери сплачують з нього особистий прибутковий податок. В інших європейських державах з метою уникнення подвійного оподаткування, воно зменшується на рівні акціонерів. Розходження в структурі прибуткових податків з фізичних і юридичних осіб означають різний податковий тягар у країнах-членах ЄС. Вдосконалюючи механізм справляння податку на прибуток підприємств в Україні, необхідно пам‘ятати, що саме перший фактор визначає поведінку держав у питаннях податкової політики, оскільки її економічна користь у межах міжнародного розподілу праці та конкуренції очевидна. Таким чином, нова законодавча база України у сфері оподаткування має віддзеркалювати традиції існуючої податкової системи та відповідати світовим тенденціям розвитку податкових систем. В Україні потрібно формувати податкову політику, направлену на побудову стабільної та зрозумілої системи оподаткування, зменшення податкового тягаря і забезпечення збалансованості інтересів держави та суб‘єктів господарювання, у даному випадку – юридичних осіб. Достовірність розрахунку податкового прибутку в Україні сьогодні характеризується трьома чинниками (рис. 1). Основні чинники достовірності розрахунку податкового прибутку дотримання податкового законодавства щодо складу доходів і витрат суб‘єкта господарювання дотримання податкового законодавства при розрахунку податкової бази доходів, витрат, активів і зобов‘язань суб‘єкта господарювання об‘єктивність інформаційної бази, за даними якої складається декларація з податку на прибуток Рис. 1. Основні чинники достовірності розрахунку податкового прибутку

Отже, концептуальні засади обчислення бухгалтерського і податкового прибутків однакові лише стосовно методу обчислення фінансового результату, заснованого на методі ―витрати – випуск‖. Водночас щодо критеріїв та часу визнання витрат і доходів (склад і структура, принцип відповідності), методів їх оцінки є суттєві відмінності. Обґрунтування зазначених відмінностей випливає, як зазначалось вище, з різного призначення цих показників. Розбіжність методології обчислення бухгалтерського і податкового прибутків є результатом того, що ці показники розраховуються за різною нормативною базою. Бухгалтерський прибуток обчислюється шляхом зіставлення доходів і витрат, визнаних та оцінених відповідно до Положень (стандартів) бухгалтерського обліку, тоді як податковий прибуток визначається відповідно до закону України № 334/94-ВР від 28.12.94 р. ―Про оподаткування прибутку підприємств‖ шляхом зменшення суми валових доходів на суму валових витрат і амортизаційних відрахувань. Зближення податкового і бухгалтерського обліку можна досягти при узгодженні концепції нового закону про оподаткування прибутку підприємств, спрямованої на зростання надходжень до державного бюджету та стимулювання інвестиційного клімату, з чинною нормативною базою бухгалтерського обліку. [2] Висновки. Повної відповідності обчислення прибутку досягти неможливо, оскільки неможливий збіг бухгалтерського і податкового обліку. Існування податкових різниць випливає з ідеології бухгалтерського обліку, що передбачає визначення фінансового результату для власника підприємства. Цей фінансовий результат не може бути об‘єктом оподаткування. Фактично податковий і бухгалтерський прибутки є результатом одного і того самого господарського процесу, однієї і тієї самої діяльності. Відмінність полягає не в сутності господарських операцій, а лише в різній оцінці доходів і витрат, а також критеріїв їх визнання для визначення бухгалтерського і податкового прибутків. Література 1. Василик О.Д., Василик А.А. Система платежів і відрахувань у контексті зарубіжного досвіду // Сб.

―Актуальные трансформации экономики Украины‖. – К., 2000. – С. 7–9. науч. трудов по матер. Всеукр. науч.-практ. конф.

проблемы финансово-денежной политики и

2. Ловінська Л. Розрахунок податкових різниць за даними бухгалтерського обліку // Вісник податкової служби України, берез. 2007 р., – № 11 (438), – С. 32.

180

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки

УДК 332.122+339.166.5

Є.В. ЛАЗАРЄВА, С.В. БРИКАЛІНА Інститут проблем ринку та економіко-екологічних досліджень НАН України

ФОРМУВАННЯ СКЛАДОВИХ РЕГІОНАЛЬНОГО РИНКУ ОБ’ЄКТІВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ Запропонована модель складових внутрішнього регіонального ринку об‟єктів інтелектуальної промислової власності, що включає: суб‟єкти попиту і пропозиції, об‟єкти попиту і пропозиції, інноваційних посередників, внутрішню конкуренцію і факторні умови. Визначено специфічні детермінанти та охарактеризовано сутність складових цього ринку.

The model of domestic market constituents of intellectual industrial property objects is offered. It includes subjects of demand and supply, innovative mediators, internal competition and factor terms. Specific determinants and essence of this market constituent are revealed. Постановка проблеми. Реалізація курсу України та її регіонів на інноваційний розвиток ґрунтується на усвідомленні необхідності збалансованого поєднання цілеспрямованого впливу держави на розвиток економіки з ринковими механізмами її функціонування. Специфічною складовою регулювання активності процесу інноваційного розвитку в будь-якій економіці, в т.ч. вітчизняній, є внутрішній і зовнішній ринок інновацій, що проявляє свої функції через коливання кон‘юнктури, селективну підтримку наукових ідей, науково-технічних пропозицій, розробок, проектів, комерціалізацію об‘єктів інтелектуальної власності, інститути інноваційної інфраструктури. В той же час, лише розвинуті країни й ті країни, що активно розвиваються і своєчасно здійснили структурну і технологічну модернізацію економіки на засадах п`ятого і шостого технологічного устроїв, отримують позитивний ефект від відкритості національних ринків. Для нашої країни, з низькими темпами її розвитку і деградацією національного господарства, прискорена і непідготовлена інтеграція внутрішнього ринку до світового торговельного простору може мати деструктивні наслідки. Тому саме внутрішній ринок стає чинником довгострокового економічного зростання, стимулює потенційно високу рентабельність інвестицій у сучасні технології, спричинює вкладення масштабних інвестицій у людський та інтелектуальний капітали, інфраструктуру і науку. При цьому влада сприяє розподілу державних інвестицій, віддаючи пріоритет побудові інфраструктури і розвитку сфери знань, стимулює залучення вітчизняних та іноземних приватних інвестицій в наукову, науково-технічну та інноваційну діяльність. Аналіз останніх досліджень. Питанням інноваційності економіки, побудові національної та регіональної інноваційної систем, привертають увагу багато вітчизняних учених. Проте дослідженням однієї із важливіших проблем – формування ринку інновацій, його структури, окремих складових, особливо ринку об‘єктів інтелектуальної власності (ОІВ), як найменш розвинутою стороною інноваційної системи, займаються обмежене коло фахівців, такі як: Аньшин В. [1], Буднікевич І. [2], Хаустов В. [3], Щедріна Т. [4] та ін. Сутність проблеми значною мірою полягає у відсутності системного погляду до формування середовища, сприятливого до інновацій, де ринок є обов‘язковим елементом, та інноваційної системи в цілому. Постановка завдання. Завданням статті є поглиблення уявлення про дану інституцію в інноваційній економіці, визначення специфічних детермінант, що формують регіональний ринок об‘єктів інтелектуальної промислової власності, характеристика складових цього ринку. Результати. Ринок інновацій, обов‘язковий елемент інноваційної економіки, який визначають ряд специфічних характеристик, обумовлених особливостями створення і розповсюдження інноваційного товару. При цьому в сучасній економіці в структурі кінцевого попиту на інноваційний товар акцент зміщується на підвищення ролі внутрішніх чинників зростання і зниження внеску зовнішнього попиту в приріст ВВП і ВРП. Регіональний ринок інновацій є територіальною системою соціально-економічних відносин у сфері обміну, купівлі-продажу, що забезпечують потреби споживачів в інноваційній продукції, продуктах, послугах. Сегментом регіонального ринку інновацій є ринок ОІВ, що активно взаємодіє зі всіма його структурами за допомогою соціально-економічних відносин, виникаючих в процесі створення, освоєння, обміну, купівліпродажу, передачі у використання прав на результати інтелектуальної діяльності та узгодження інтересів його учасників за цінами, термінами і масштабами їх комерціалізації. Відносини, що складаються між учасниками ринку ОІВ, набувають інституційного оформлення на різних сегментах ринку ОІВ. Серед цих сегментів відокремлюють: ринок авторських прав; ринок прав на програми для ЕОМ та бази даних; ринок прав на товарні знаки та знаки обслуговування; ринок патентних прав; ринок ноу-хау, інжинірингових послуг. На практиці наведені вище ринки тісно взаємопов‘язані і, як правило, доповнюють один одного. Особливого значення набувають питання введення в обіг (комерціалізація) результатів науково-технічних, науково-дослідних, дослідно-конструкторських і технологічних робіт (НДДКТР), як об‘єктів інтелектуальної промислової власності (ОІПВ), загальною ознакою яких є їхня належність до техніко-технологічної сфери. Формування ринку ОІПВ припускає наявність чотирьох детермінант конкурентоспроможності, як специфічних характеристик ринку: – внутрішнього попиту (його якість, відповідність тенденціям розвитку на внутрішньому і зовнішньому ринках, динаміка обсягу); Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

181

Економічні науки – пропозиції і надходження: нових наукових знань, інноваційних ідей, інформації, нових прогресивних технологій, послуг, сфери їх використання; – внутрішній конкуренції: тип ринку збуту, стратегій, організації договірних відносин власників і споживачів (замовників) ОІПВ, методів ціноутворення; – створення факторних умов: інформаційного, правового і фінансового забезпечення, організаційноуправлінських умов, наявності людських і структурних ресурсів, взаємозв‘язків між ними. Модель структури внутрішнього ринку ОІПВ, засновану на детермінантах конкурентоспроможності, наведено на рис. 1: ЗОВНІШНІЙ РИНОК ВНУТРІШНІЙ РИНОК Маркетинг інновацій Попит Суб’єкти попиту

Інноваційні посередники

Об’єкти попиту – ОІПВ; – висококваліфікована робоча сила

Громадські організації

Пропозиції

Управлінські структури

Об’єкти пропозиції – ОІПВ; – високоПослуги спеціалістів з оформлення і захисту кваліфікована ОІПВ: патентних повірених, консультантів, робоча сила експертів, юристів, економістів

Суб’єкти пропозиції

Внутрішня конкуренція Факторні умови: – інформаційне забезпечення; – правове забезпечення; – організаційно-управлінське забезпечення; – людські і структурні ресурси; – фінансове забезпечення. Рис. 1. Структура складових ринку об’єктів інтелектуальної промислової власності

Суб‘єкти пропозиції ОІПВ – це академічні, галузеві наукові установи та їх об‘єднання, науководослідний сектор Вузів; науково-проектні організації, науково-дослідні, експериментальні лабораторії і відділи великих підприємств, інноваційні підприємства, малі наукоємні підприємства, винахідники, раціоналізатори, учені (вітчизняні і зарубіжні), міжнародні інноваційні структури, спільні підприємства, держава через Державний департамент інтелектуальної власності і підпорядковані йому структури. Суб‘єкти попиту ОІПВ – це академічні, галузеві організації (державні, регіональні, колективні, приватні, міжнародні), експериментальні і досвідні організації, Вузи, інноваційна активні підприємницькі структури, підприємства та їх об‘єднання, науковці, винахідники, раціоналізатори, організації інфраструктури по трансферу технологій, інноваційні посередники, консультанти, органи влади, населення. Об‘єкти попиту – ОІВ і висококваліфікована робоча сила. Відповідно до законодавства України ―Об‘єктами права інтелектуальної власності є літературні і художні твори, комп‘ютерні програми, компіляція даних (бази даних), виконання, фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій віщання, наукові відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, компонування (друкарні) інтегральних мікросхем, раціоналізаторські пропозиції, сорти рослин, породи тварин, комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні позначення, комерційні таємниці‖ [5]. Промислова власність являє собою суспільні відносини, урегульовані нормою права, із економічного присвоєння й використання об‘єктів інтелектуальної промислової власності. Об‘єктами цієї власності є: засоби індивідуалізації, а саме: комерційні (фірмові) найменування, географічні позначення (найменування місць походження товару), торговельні марки, товарні знаки, знаки обслуговування та ін.; об‘єкти патентного права: винаходи, промислові зразки, корисні моделі, сорти рослин, породи тварин та ін. Висококваліфікована робоча сила – це учені, наукові і науково-технічні робітники, інженери, винахідники, раціоналізатори, інноваційні менеджери, консультанти тощо. Інноваційні посередники – незалежні агентства, лізингові компанії, інформаційні інноваційні посередники, компанії, відділи по просуванню науково-технічних розробок, інноваційних технологій, центри трансферу технологій, біржі технологій, в т.ч. електронні, інноваційно-впроваджувальні фірми, у т.ч. електронні, центри трансферу технологій, консультанти, у т.ч. з інноваційного менеджменту тощо.

182

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки Громадські організації у сфері захисту прав на інтелектуальну промислову власність в Україні представлені такими структурами: Всеукраїнське об‘єднання суб‘єктів авторських і суміжних прав ―Оберіг‖, Державне підприємство ―Українське агентство по авторським і суміжним правам‖, Всеукраїнська громадська організація ―Автор‖, Всеукраїнська громадська організація ―Українська авторська спілка‖, Всеукраїнська громадська організація ―Всеукраїнське агентство з авторських і суміжних прав‖. Управлінськими структурами у сфері інтелектуальної промислової власності в Україні є: Міністерство освіти і науки України, Державний департамент інтелектуальної власності, Державне підприємство ―Український інститут промислової власності‖, Державне підприємство ―Українське агентство з авторських і суміжних прав‖, Державне підприємство ―Інтелзахист‖, Державний інститут інтелектуальної власності тощо. Як відмічалось, перспективні конкурентні переваги створюються, перш за все, не ззовні, а на внутрішньому ринку (однак такий пріоритет економічного розвитку не зменшує уваги до проблем і діяльності на зовнішньому ринку). Рівень конкуренції визначається конкурентоспроможністю як концентрованому виразу сукупності можливостей країни, регіонів, виробників створювати, виробляти і збувати товари (продукцію, послуги). Цей рівень, у значній мірі, визначається конкурентоспроможністю інноваційного товару, використовуючи низку критеріїв і показників оцінки техніко-економічного рівня нововведення, як потенційного інноваційного товару, і для порівняння з базовим зразком або технологією, існуючих на ринку або запропонованих для задоволення потреб споживачів (замовників): прогресивності, технічної складності, новизни, інтегральні показники науковотехнічного та науково-економічного рівня нововведення, ефекту: економічний, соціальний, екологічний тощо. Конкурентоспроможність товару, разом з параметрами, що розкривають його безпосередню споживчу цінність (корисність), визначають також зовнішніми по відношенню до власне товару чинниками і характеристиками, не обумовленими його властивостями. До таких чинників і характеристик віднесемо: тип ринку збуту, стратегія. організацію договірних відносин між власниками і споживачами (замовниками, покупцями) ОІПВ, методи ціноутворення. При цьому: 1. Тип ринку збуту ОІПВ – чиста монополія або олігополія, коли продавець (власник ОІПВ) суттєво впливає на ціну товару. 2. Стратегічний напрямок маркетингу ОІПВ передбачає такі види маркетингу – регулярний і санаційний. 3. Співвідношення рівнів попиту і пропозиції на ОІПВ (вимірюємо як співвідношення кількості патентів і свідоцтв використаних до отриманих). 4. Рівень доходів покупців (споживачів) ОІПВ в регіоні (оцінюємо витратами на інноваційну діяльність на одне підприємство відповідного регіону). 5. Рівень рентабельності (прибутковості) ОІПВ – обумовлений величиною запланованого прибутку (мінімальна порогова норма прибутку нематеріальних активів в Україні – 12 %; мінімальна порогова норма прибутку венчурних – ризикових проектів – 25–30 % (відповідно міжнародній класифікації інноваційних проектів); середня норма прибутковості економічного виду економічної діяльності, де проведено дослідження), наявністю державних регуляторів – встановлювані або регульовані державою ціни і тарифи на ресурси, ставки оподаткування, митні збори і правила. 6. Правові умови щодо замовлення, придбання і використання ОІПВ указують в господарських договорах, контрактах, угодах або державних, муніципальних замовленнях, актах купівлі-продажу, ліцензійних угодах (договорах). Особливості ОІПВ визначають специфіку його ціни, а також спосіб її утворення. На ринку присутні покупець і продавець ОІПВ, це приводить до необхідності використання двох цін: ціни пропозиції покупця і ціни пропозиції продавця. До основних методів ціноутворення на ОІВ відносять: метод витрат, метод порівняння продаж. метод капіталізації доходу, який включає пряму капіталізацію доходів; дисконтування майбутніх грошових доходів, надмірних прибутків [6]. Головними факторними умовами, що безпосередньо впливають на формування ринку ОІПВ в регіоні, є (див. рис. 1): інформаційне, правове, організаційно-управлінське забезпечення, людські і структурні ресурси, фінансове забезпечення. Внаслідок обмеженості обсягу статті наведемо, наприклад, інформаційне, правове, організаційно-управлінське забезпечення, людські ресурси. Основними інформаційними ресурсами системи інтелектуальної власності в Україні та її регіонах володіють: Державна і регіональні патентні фонди і бібліотеки; УКРІНТЕІ і його регіональні відділення; Державний департамент інтелектуальної власності; Український інститут промислової власності; Український центр інноватики і патентно-інформаційних послуг; Українське агентство з авторських і суміжних прав; Державний інститут інтелектуальної власності; Державний комітет статистики України; мережа Інтернет і сайти наведених структур; Інтернет-біржа інтелектуальної власності; Інтернет-проект сервера ―Інноваційний міст‖; Інтернет сторінка ―Виставки України‖; веб-сайти технопарків та інноваційних організацій України з каталогами про завершені передові науково-технічні дослідження і науково-дослідні проекти; бюлетень Державного департаменту інтелектуальної власності; науково-практичний журнал ―Інтелектуальна власність‖, форуми і конференції з інвестицій і інновацій; музей правової охорони інтелектуальної власності тощо. При оцінці перспектив товару на конкретному ринку, використовують інформацію, що включає відомості про товари, з якими виходять на ринок, динаміку попиту, передбачувані зміни в існуючому законодавстві, дослідження ринкових умов тощо. Правове забезпечення інноваційної діяльності і захисту ОІПВ включає більше 50 нормативно-правових актів, зокрема по захисту ОІПВ: ―Про наукову і науково-технічну експертизу‖, ―Про власність‖, ―Про науковотехнічну інформацію‖, ―Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій‖, ―Про охорону прав на винаходи та корисні моделі‖, ―Про охорону прав на промислові зразки‖, ―Про охорону прав на знаки на Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

183

Економічні науки товари та послуги‖, ―Про захист інформації в автоматизованих системах‖, ―Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем‖, ―Про авторське право та сумісні права‖, ―Про племінну справу у тваринництві‖, ―Про охорону прав на сорти рослин‖, ―Про охорону прав на походження виникнення товарів‖ тощо. Організаційно-управлінське забезпечення ринку ОІПВ включає проведення публічних заходів щодо актуальних проблем інноваційної діяльності, в т.ч. у сфері інтелектуальної власності, особливо захисту ОІПВ, а саме: національні і міжнародні науково-практичні і науково-методичні конференції, семінари, симпозіуми, професійні курси. До спеціалізованих структур, покликаних забезпечити трансфер технологій, в т.ч. міжнародний, в Україні відносять: Державний департамент інтелектуальної власності України, Державне агентство України по інвестиціях та інноваціях, регіональні центри інноваційного розвитку, підпорядкованих даному агентству. Відділи (підрозділи) інтелектуальної власності (відповідно до ухвали) у ВНЗ, наукових установах. Патентні відділи (бюро), ліцензійні відділи у великих наукових і промислових об‘єднаннях (корпораціях, консорціумах, наукових центрах, ПФГ) тощо. В умовах обмеженості матеріальних ресурсів виникає переоцінка ―людського фактора‖ – творчий потенціал якого спроможний запропонувати і забезпечити інноваційні підходи до реформування і розвитку економіки. Це пов‘язано з розкриттям творчих здібностей, інтелекту, поширенням новаторства на усіх репродуктивних стадіях інноваційного процесу, знання, досвід, кваліфікація стають основним товаром робочої сили на ринку інновацій. Оцінку творчого потенціалу людських ресурсів (фахівців, що займаються науковою і науково-технічною діяльністю, винахідників, авторів промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій, новаторів тощо) проводимо у динаміці за даними Держкомстату з урахуванням показників: середньооблікова чисельність фахівців, які виконують наукові і науково-технічні роботи, усього, осіб, у тому числі мають науковий ступінь: доктора наук, кандидата наук; працівники, зайняті науково-технічною роботою за сумісництвом, осіб; винахідники, автори промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій, осіб; чисельність зайнятого населення (у віці 15–70 років), тис. осіб; чисельність виконавців наукових та науково-технічних робіт і дослідників на 1000 осіб зайнятого населення, осіб/осіб. Висновки. Багатомірність інноваційних процесів, позиціонування кожного регіону за рівнем інноваційної спроможності, використовуючи метод головних компонент, дозволило авторам визначити регіони – ―центри інноваційного зростання‖, які формують групу лідерів, спроможних до оновлення, модернізації, прогресивних структурних зрушень у економіці з використанням проривних стратегій і лідерських позицій. До таких можна віднести: Луганську область, м. Київ, Донецьку, Волинську, Дніпропетровську, Запорізьку, Одеську, Харківську, Івано-Франківську, Вінницьку області. Відповідно розрахунків до ―центрів наукового зростання‖ країни, це зосереджено найбільшу кількість підприємств, що займаються дослідженнями і розробками, можна віднести: м. Київ, Харківську, Дніпропетровську, Донецьку, Львівську, Запорізьку і Одеську області – великі промислові регіони України, на підприємствах і в організаціях яких формують наукову і науково-технічну базу вітчизняної промисловості і економіки в цілому. Саме суб‘єкти господарювання цих регіонів формують ємність вітчизняного ринку ОІПВ та інновацій, володіють конкурентними перевагами, мають перспективи до виходу на зовнішній ринок, створюють імідж конкурентоспроможних територій у сфері інновацій для участі в інтеграційних процесах. Література 1. Аньшин В.М., Филин С.А. Менеджмент инвестиций в малом и венчурном бизнесе. Учеб. пособие – М.: Анкил, 2003. – 360 с.

2. Буднікевич І.М. Ринок інновацій: структура та товарний розріз // Соціально-економічні дослідження в перехідний період, регіональна науково-технічна політика: інноваційний розвиток та інформаційний простір. Вип. 16 / НАН України. Ін-т регіональних досліджень. – Львів, 2000. – С. 290–298.

3. Хаустов В.К. Розвиток ринку об‘єктів промислової власності//Економіка і прогнозування. – 2005. – № 3.– C. 103–121.

4. Щедріна Т.І. Ринок інновацій та шляхи його розвитку // Економіка і прогнозування. – 2004. – № 4. – С. 109–118.

5. Цивільний процесуальний кодекс України // Відомості ВРУ, 2004. – № 40–41, ст. 492.

6. Національний стандарт № 4 ―Оцінка майнових прав інтелектуальної власності‖ / затв. постановою КМУ від 3.10.2007 р., № 1185.

УДК 339.477

О.І. СМАГАЧ Хмельницький національний університет

МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ КОНКУРЕНТНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВ В УМОВАХ ЗРОСТАННЯ ВІДКРИТОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ЕКОНОМІКИ Визначено методологічні засади дослідження конкурентного потенціалу підприємства як системної ознаки відкритої економіки. Вперше представлено методологічний підхід виокремлення функціональної структури 184

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки конкурентного потенціалу підприємства за взаємозалежністю процесів та об‟єктів діяльності. Визначено процедуру і основні елементи системи формування конкурентного потенціалу експортоорієнтованого підприємства.

Methodological principles of the competitive potential of the enterprise as the system sign of the open economy are suggested. The methodological approach to the distinction of functional structure of the competitive potential of the enterprise by mutual dependent processes and operands is proposed. The procedures and main elements of the system of competitive potential of the export-oriented enterprise formation are introduced. Вступ. Створення конкурентного потенціалу світового рівня є одним з найактуальніших завдань суб‘єктів господарювання в сучасній економіці України. Отже й в науковій думці постає проблема дослідження чинників та логіки розвитку конкурентних можливостей на мікрорівні за умов зростання відкритості національної економічної, політичної та соціальної системи. Це зумовлено особливостями науково-дослідницької, інноваційно-інвестиційної та практичної діяльності експортно-орієнтованих підприємств, необхідністю конструктивного вирішення питань, пов‘язаних з трансформацією їх організаційних структур, гармонізацією нормативно-правової бази та адаптацією до умов господарювання в різних країнах світу. Сутність поняття конкурентного потенціалу тісно переплітається зі створенням умов для виробництва продукції відповідно до міжнародних стандартів. В умовах зростання відкритості української економіки конкурентний потенціал підприємства варто розглядати як системну ознаку позитивних ринкових зрушень, що відбуваються в суспільстві. Це забезпечується за умови постійного удосконалювання й розвитку ринкових форм господарювання вітчизняного виробництва й поступової відмови від зайвого адміністрування й бюрократизму. Для експортно-орієнтованих підприємств конкурентний потенціал визначається декількома рівнями виміру, що адекватно відбивають їх виробничо-технічні, трудові й фінансові можливості на зовнішніх ринках. Серед головних критеріїв, що є основою виміру конкурентного потенціалу експортно-орієнтованого підприємства, важливе значення мають: 1) частка продукції підприємства на зовнішньому ринку; 2) розмір вітчизняного капіталу; 3) диверсифікація виробництва; 4) запрова-дження передових технології; 5) проведення фундаментальних ринкових досліджень; 6) досконалість організації й управління виробництвом; 7) максимальне використання творчої активності персоналу; 8) фінансова стабільність підприємства; 9) ступінь адаптації до міжнародного середовища; 10) гармонізація українського законодавства з міжнародними нормами права. У сучасній науці не існує єдиного підходу до вирішення проблеми формування конкурентного потенціалу підприємства в умовах відкритої економіки. Методологічним положенням формування економічного механізму відкритої економіки присвячені праці таких провідних вчених як А.І. Амоша, Є.В. Савельєв, В.Р. Сіденко, М.Г. Чумаченко, А.С. Філіпенко та ін. Досліджено актуальні проблеми теоретичних, методичних і практичних аспектів системного управління конкурентоспроможністю продукції у взаємозв‘язку із управлінням конкурентним потенціалом підприємства такими вченими як В.М. Андерсон, С.Ю. Боліла, Е.А. Божко, В.Н. Гавва, І.З. Должанський, Е.А. Дубенко, Т.О. Загорна, І.М. Кирчата, Н.С. Краснокутська, Є.В. Лапін, О.І. Олексюк, І.М. Рєпіна, О.С. Федонін та ін. Значна увага приділяється розробці проблем методології стратегічного управління конкурентними перевагами такими дослідниками як Г.Л. Азоєв, Л.В. Балабанова, Н.К. Моїсеєва, І.Л. Решетнікова, Р.А. Фатхутдінов, О.Д. Юданов. Істотний внесок у розвиток стратегічного управління конкурентними перевагами зробили закордонні автори І. Ансофф, Г. Ассель, Ф. Котлер, Ж. Ламбен, М. Портер, А. Томпсон. Слід зауважити, що у більшості наукових праць вітчизняних вчених використовується універсальний підхід щодо оцінки конкурентного потенціалу підприємств, близький до ототожнення з поняттям конкурентоспроможності. Специфічні особливості впливу зовнішнього середовища та критерії оцінки конкурентного потенціалу підприємств не виділяються в самостійну сферу дослідження, що обумовлює актуальність теоретичних розробок в цьому напрямку. Також не одержали остаточного вирішення питання щодо методичного апарату і процедури оцінки конкурентного потенціалу експортно-орієнтованого підприємства. Отже метою даного дослідження є розробка науково-методичного апарату щодо створення й вдосконалення системи управління конкурентним потенціалом підприємства, орієнтованого на експорт вітчизняної продукції. Конкурентний потенціал як системна ознака відкритої економіки. Здійснення перебудови управління конкурентним потенціалом експортно-орієнтованих підприємств являє собою складний процес, що передбачає трансформацію національної економічної системи на ринкових засадах, обумовлених, в першу чергу, розвитком конкурентних відносин. Тому систему керування конкурентним потенціалом підприємства за умов відкритої національної економіки варто розглядати як частину цілого, враховуючи діалектику інтеграційних процесів, що здійснюються на всіх рівнях. В науковій літературі з проблем економіки підприємства по цьому питанню майже немає альтернативних точок зору. Існує декілька джерел, що повільно оновлюються з урахуванням зовнішніх змін. Більшість молодих українських науковців визнають внутрішню обумовленість конкурентного потенціалу підприємства, розглядаючи оптимізацію ресурсів і витрат як критерії реалізації потенційних можливостей економічної системи. Адже проблема розвитку конкурентного потенціалу українських підприємств згідно норм європейських та міжнародних стандартів залишається вельми актуальною. Вихідним методологічним положенням дослідження проблеми, що пропонується в даній статті, є наявність конкурентного потенціалу як системної ознаки відкритої економіки. Така постановка питання має декілька нових аспектів. По-перше, підкреслюється пріоритетність національних інтересів в процесі формування конкурентного потенціалу. По-друге, поняття ―відкритість‖ розглядається як результат методологічного синтезу, обумовленого складними форми взаємозв‘язку теоретичних витоків. Формується Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

185

Економічні науки новий напрям теоретичних досліджень, який має що найменш три джерела походження: 1) доктрину відкритої чи вільної економіки; 2) теорію конкуренції та конкурентних переваг; 3) концепцію міжнародної інтеграції. Відкритість економіки в науковій літературі подається як багатогалузева методологічна й теоретична проблема. Взаємодія національних економік в рамках європейських та глобальних інтеграційних процесів знаходить висвітлення в роботах західних науковців таких як Т. Гітіріс, Д. Дайкер, С. Деарден, Н. Нойваль, Т. Салмон (Великобританія), П. Кругман (США), М. Родес (Італія), Б. Сетендорф, К. Ханф (Нідерланди), Н. Тайгесен (Данія) та А.-І. Янсен (Норвегія). Узагальнюючи огляд літературних джерел з цієї проблематики, можна виділити наступні підходи. В рамках міждисциплінарного підходу знайшло відображення історичне, філософське, політичне й соціальнокультурне розуміння інтегрованої цілісності. Представники інституціонального підходу віддають переваги міждержавній координації та регулюванню в рамках інтегрованих об‘єднань. За економічним підходом проблема відкритості подана у зіставленні з різними формами інтеграції – створенням зон вільної торгівлі, валютного, фінансового і митного союзів тощо. У рамках соціально-політичного підходу знаходять висвітлення нові концепції соціальних перетворень. Відповідно до правового підходу норми міжнародного права мають бути застосовані із збереженням норм національного права та державного суверенітету. Основним аргументом на користь підвищення конкурентного потенціалу підприємств за умов розширення їх відкритості є досягнення переваг міжрегіональної і міжгалузевої торгівлі. Тяжіння перехідних економік до регіональних інтеграційних об‘єднань пов‘язане з: 1) обумовленістю економік як економічних утворень суспільно-історичними умовами розвитку; 2) спільністю територіальних кордонів країн і регіонів; 3) необхідністю усунення торговельних бар‘єрів (розходжень у нормах і стандартах, обмежень на імміграцію, бюрократизму митних процедур тощо); 4) потребою у створенні єдиного механізму регулювання потоків товарів, капіталу і робочої сили між країнами в умовах спільного європейського ринку; 5) можливістю скорочення трансакційних витрат; 6) створенням переваг в рамках єдиного економічного простору. Отже, узагальнюючи, методологічні засади дослідження механізму формування конкурентного потенціалу українських підприємств за умов відкритої економіки можна сформулювати таким чином: посилення взаємозалежності країн світу як загальна закономірність розвитку інтегрованих продуктивних сил; ефективність реструктуризації інституціональних систем різних країн та функціонування нових організаційних структур з міждержавної координації та регулювання; розширення європейської відкритості, розвиток нових форм міждержавної інтеграції (зон вільної торгівлі, валютного і митного союзів тощо); поглиблення і розширення економічних ефектів єдиного ринку; узгодження конкурентної політики і конкурентних стратегій країн в рамках міжнародної інтеграції; регіональна адаптація до європейської та світової монетарної системи, регламенту фінансових ринків, грошових союзів, платіжних бюджетів та ін.; еволюція соціального консенсусу внаслідок дії всесвітніх економічних процесів, а також з позиції перебудови державної політики на соціально орієнтованих засадах всередині країн; гармонізації норм міжнародного і національного права та державного суверенітету. З позицій зазначених методологічних витоків конкурентний потенціал являє собою організаційно-економічну систему, що відбиває сукупність виробничо-технічних, організаційних, трудових і фінансових можливостей та ресурсів підприємства, сприяючих досягненню конкурентних переваг на зовнішньому ринках. У сучасних умовах господарювання він формується під впливом конкуренції та опосередкований багатьма організаційними, економічними і соціальними факторами. Як складна система відносин конкурентний потенціал становить значну кількість взаємодіючих елементів, тому головне в його характеристиці — визначення властивостей зв‘язків між ними, а також можливих наслідків їх взаємодії. Оцінка окремих результатів при цьому може бути різною в залежності від цілей і задач функціонування системи, що виражається за допомогою кількісних і якісних показників. Основним змістом аналізу конкурентного потенціалу є оцінка поточного стану його елементів в процесі взаємодії відповідно до цілей і задач системи й визначення на основі цього ступеня можливого досягнення мети. Отримані на основі аналізу дані використовують для обґрунтування управлінських рішень. Оцінка конкурентного потенціалу підприємства починається із знаходження вихідного об‘єкту аналізу, яким необхідно вважати функції його діяльності, їх призначення, зміст, взаємозв‘язки. В рамках теми, що розглядається, функції діяльності підприємства за призначенням і стадіями їх здійснення утворюють три взаємодіючі групи: 1) до виробничі (дослідження товарів-конкурентів, формування конкурентного потенціалу підприємства); 2) безпосередньо виробничі (приведення в дію всіх рівнів потенціалу підприємства й виробництво конкурентоспроможної продукції); 3) після виробничі. В кожній групі можна спостерігати велику розмаїтість функцій як по призначенню, так і за структурою операцій. Всі конкретні процеси діяльності різні за своїм змістом. Однак завдяки спільності мети діяльності вони утворюють технологічну й організаційну єдність. Це слугує основним вихідним положення, що визначає сутність конкурентної діяльності як системи функціональних зв‘язків ресурсних елементів, операцій і процесів по їх, перетворенню, забезпеченню структурних відповідностей частин цілого. Ці характеристики єдності діяльності являють собою основу механізму формування конкурентного потенціалу підприємства, що слід економічно інтерпретувати за допомогою аналізу в тій послідовності, в якій відбуваються процеси і сприймаються їх результати. Так, у 186

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки маркетингових й до виробничих процесах створюється технічний потенціал підприємства, що виражається за допомогою показників техніко-організаційного рівня виробництва і системи норм застосування й споживання виробничих ресурсів. Він виявляється потім у рості продуктивності праці і фондовіддачі, поліпшенні споживчих властивостей продукту, величині й структурі витрат, прибутку. У структурі механізму формування конкурентного потенціалу вирішальне значення мають процеси, що визначають можливий економічний рівень конкурентоспроможності підприємства. Мова в даному випадку йде про технічний, організаційний і соціальний розвиток підприємства. Не менш ⅔ резервів підвищення конкурентного потенціалу закладено в результатах технічних і організаційних процесів. Вони виявляються через: 1) норми застосування й використання ресурсів; 2) підвищення управління й поліпшення обслуговування виробництва; 3) механізацію праці; 4) спеціалізацію й кооперування виробництва; 5) тривалість і змінність роботи устаткування; 6) якість продукції; 7) скорочення тривалості виробничого циклу; 8) величини запасів матеріальних ресурсів. На основі норм формуються ресурсомісткість виробництва і необхідні для виробництва запаси засобів і предметів праці, визначається їх відносне економія і вивільнення. Процеси технічного і організаційного розвитку підприємств відбуваються поряд з їх поточною виробничою діяльністю, які за своїм економічним змістом аналогічні виробничим, тому що відбуваються на основі тих самих ресурсів і методів. Однак процеси розвитку виробничої системи принципово відрізняються від маркетингових й безпосередньо виробничих процесів за змістом і призначенням результатів. По деяким ознакам їх можна віднести до відтворювальних процесів, тому що в результаті функціонування виробничої системи удосконалюються технічні характеристики й експлуатаційні властивості виробленої продукції, методи її виготовлення, засоби технічного оснащення процесів виробництва, кваліфікаційний рівень кадрів. Результатом розвитку виробничого потенціалу підприємства є об‘єкти нової техніки, призначені для внутрішнього застосування. Їх можна було б дорівняти до допоміжного процесів, якби не їхнє призначення-сприяння розвитку конкурентного потенціалу підприємства, завдяки якому вони більш тотожні інвестиційним процесам, що служить підставою для віднесення їх до групи відтворювальних. Функціональна структура механізму формування конкурентного потенціалу виробництва включає: 1) розробку системи стратегічних заходів; 2) визначення джерел їх фінансування й форм стимулювання; 3) узгодження стратегії розвитку підприємства з можливостями ресурсного забезпечення проектування, виготовлення й впровадження нової техніки; 4) облік і аналіз результатів інвестиційної діяльності; 5) обґрунтування стратегії розвитку підприємства на основі системного аналізу підприємства. Економічні зв‘язки в процесі формування конкурентного потенціалу підприємства визначаються системою об‘єктів аналізу, що включають три основних форми впливу: 1) вплив конкурентного середовища; 2) техніко-організаційний вплив; 3) інформаційно-аналітичний вплив. Максимальна ефективність конкурентного потенціалу має бути досягнута тільки за умов комплексного удосконалення організації праці, виробництва і управління й пристосування їх до ринкових потреб. Оптимізація конкурентного потенціалу досягається найбільш повною взаємодією виробничих і ринкових процесів. У зв‘язку з цим розрізняють три напрямки організації роботи по підвищенню конкурентного потенціалу: 1) економізація й інтенсифікація живої праці; 2) підвищення ефективності виробництва; 3) удосконалення організації й структури управління. Економізація та інтенсифікація живої праці включає раціоналізацію поділу і кооперації праці, обслуговування робочих місць, освоєння передових методів праці, нормування, створення сприятливих виробничих умов, підготовку й підвищення кваліфікації кадрів. Ефективна організація виробництва являє собою суспільний поділ праці, оптимізацію структури виробничих підрозділів, забезпечення пропорційності, цілеспрямованості і безперервності виробничих процесів, забезпечення їх обслуговування відповідно до технологічних вимог. Досконала організація управління включає: 1) оптимізацію структури управлінського апарату; 2) координування спільної роботи підрозділів і тимчасових груп виконавців, 3) обґрунтування потужностей, програми виробництва; 4) контролювання за виконанням виробничої програми. Рівень організації виробництва визначається системою показників, що відповідають наступним вимогам: 1) найбільш повне відображення сутності й змісту процесів діяльності підприємства; 2) забезпечення порівнянності даних на базі єдиних принципів розрахунку; 3) відображення ступеня відповідності показників задачам розвитку виробництва; 4) можливість використання кожного показника для прогнозування конкурентного потенціалу; 5) забезпечення об‘єктивної оцінки процесів діяльності підприємства. Перелік показників, що характеризують організаційний рівень виробництва, залежить від галузевих особливостей діяльності підприємств. Однак оцінка конкурентних потенціалів заснована не стільки на виборі показників, скільки на економічній інтерпретації їх зв‘язків, особливо за таким важливим напрямком росту конкурентного потенціалу, як спеціалізація й кооперування виробництва. Спеціалізація й кооперування виробництва сприяють підвищенню конкурентного потенціалу підприємства таким чином: 1) підвищують серійність виробництва; 2) істотно скорочують час на переналагодження устаткування; 3) більш широко використовується спеціальне устаткування; 4) збільшується тривалість виробничого циклу; 5) ширше застосовуються потокові методи обробки деталей; 6) зростає продуктивність праці й економія витрат на виробництво. Удосконалення організаційного рівня конкурентного потенціалу виявляється також у показниках його ритмічності й безперервності. Перший показник характеризує ступінь координованості дій усіх виробничих ланок, а отже, повноту й своєчасність їх участі в досягненні мети діяльності підприємства. Другий – доцільність використання виробничих ресурсів за часом, а також їх кількісну величину. Труднощі аналізу систем показників, Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

187

Економічні науки що характеризують організаційний рівень конкурентноздатного виробництва, полягає в тім, що кожен процес виробництва, а тим більше діяльність підприємства в цілому – це не проста сукупність трудових операцій, обумовлена технічними, соціальними й організаційними факторами, а багатоцільова система функцій і дій. У тих випадках, коли діяльність підприємства, що аналізується, здійснюється у відносно стабільних умовах і при постійному складі факторів, можна аналітично обґрунтувати управлінські рішення за даними минулого досвіду. Це робиться за допомогою матриць, по рядках яких систематизуються можливі дії при кожній конкретній ситуації, а по стовпцях – фактори, що впливають на результат кожної дії. Ступінь впливу кожного фактора визначається або шляхом статистичної обробки ретроспективної інформації, або по нормах, обґрунтованих у результаті інноваційної діяльності. Оптимальне рішення визначається найбільшим за всією сукупністю факторів. Воно є результатом однієї з дій, що рекомендуються, (рядків у матриці) або, коли потрібно особлива обережність в обґрунтуванні рішення, по найбільшому з мінімальних результатів кожної дії, обумовленому лише за одним фактором. Матричний спосіб обґрунтування рішень дозволяє систематизувати накопичений досвід. Багаторазово перевірені й уточнені матриці можуть бути покладені в основу методик аналізу типових ситуацій. Рівень конкурентного потенціалу в узагальненому вигляді можна прийняти як функцію ступеня відповідності структур виробничих ресурсів структурам кінцевих продуктів і доцільності використання ресурсів. Якщо перша складова функції забезпечується як технічними, так і організаційними факторами, то друга – в основному організаційними. Багатоплановість організаційних факторів і складність системи показників, що відбивають механізм формування виробничого потенціалу ускладнюють розробку методик аналізу цієї системи. Розглянемо найбільш відомий метод оцінки конкурентного потенціалу. Для того щоб забезпечити подальший економічний прогрес суспільства, глибокі якісні зрушення в ринкових процесах необхідно мати системне уявлення про його конкурентний потенціал, ступінь прогресивності технології й організації діяльності. Таке уявлення складається за допомогою дослідження й аналізу, які включають: 1) оцінку вихідного стану конкурентного потенціалу підприємства на основі відповідних характеристик кожного компоненту; 2) економічне обґрунтування напрямків перспективного розвитку виробництва; 3) розробку стратегії підвищення конкурентного потенціалу. Це дає можливість обґрунтувати прогноз очікуваних результатів діяльності й економічного зростання. Оцінка конкурентного потенціалу підприємства на основі процесного підходу. В економічній літературі по-різному трактується поняття рівнів конкурентного потенціалу: технічний, організаційний, техніко-економічний, техніко-організаційний, економічний. Ще більш різноманітний склад показників, що рекомендуються для оцінки цих рівнів. Продовжується полеміка по різних аспектах цього питання, у тому числі про місце показників рівнів виробничого потенціалу в системі показників діяльності підприємства. На нашу думку, призначення групи показників, що характеризують конкурентний потенціал, складається в узагальненій характеристиці можливостей підприємства по забезпеченню його конкурентоспроможності, підвищенню й удосконаленню техніко-технологічної бази виробництва, росту його ефективності. Всі показники, що характеризують у комплексі діяльність підприємства, піддані постійним змінам. Тому достовірна оцінка конкурентного потенціалу підприємства можлива тільки при поєднанні кількісних і якісних показників, що відображають джерела економічного зростання. Діяльність підприємства складається з двох груп процесів: 1) по створенню продукту; 2) розвитку виробництва. Створення продукту – це процеси перетворення вихідних ресурсів на основі технологічних методів. Звідси випливає, що потенційні можливості економічного росту конкурентного потенціалу в першій групі процесів полягають: 1) в сукупності технологічних властивостей ресурсів виробництва, що забезпечують максимальну в даних конкретних умовах економічність їх застосування; 2) у відповідності матеріально-речовинних структур ресурсів виробництва структурам трудомісткості, верстато- та матеріаломісткості виробничих процесів, що забезпечують повноту й доцільність використання всіх ресурсних елементів; 3) в системності організаційної структури підприємства, змісту й методів функ-цій управління, що забезпечують ефективну координацію робіт, послідовність і взаємозв‘язок процесів відпо-відно до мети діяльності підприємства. Властивості та структури всіх компонентів виробничих процесів, а також організаційні умови їх здійснення формуються, розвиваються й удосконалюються на основі результатів інноваційної діяльності, призначенням яких є матеріалізація наукових знань в об‘єктах нової техніки, тобто в досконалих конструкціях виробів, прогресивної технології їх виготовлення, продуктивних засобах праці, економічних матеріалах, оптимальній організації виробництва. На основі інноваційних процесів, технічного й організаційного розвитку виробництва потенційні можливості його конкурентоспроможності постійно розширюються й підсилюються. Це досягається як шляхом цілеспрямованого впливу на систему об‘єктів, які складають конкурентний потенціал підприємства, так і на основі взаємодії різних по змісту і цільовій спрямованості процесів. При всій розмаїтості процесів інноваційної діяльності їх можна звести на основі узагальнення практичного досвіду підприємств до трьох основних напрямків: – комплексна перебудова конкурентного потенціалу, що охоплює техніко-технологічне удосконалювання всіх компонентів виробництва кожного нового виробу; – модернізація раніше освоєних і вже виготовлених виробів; – реконструкція підприємства й окремих виробництв, що забезпечує приведення технічної бази виробництва у відповідність із сучасними задачами й вимогами до конкурентоспроможності продукції. Всі напрямки взаємозв‘язані єдиною метою й ресурсами, що використовуються: на основі реконструкції зростають можливості прискореного освоєння нових виробів і, навпаки, відновлення 188

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки виробництва у великих масштабах обумовлює необхідність істотного його переозброєння, у тому числі і шляхом реконструкції. Одним із наслідків інноваційних процесів є удосконалення структури конкурентного потенціалу, неухильне підвищення частки конкурентоспроможних виробів, конструктивне ускладнення їх параметричних характеристик, докорінна зміна технологічних методів виготовлення. У зв‘язку з цим інноваційні процеси виділяються в особливий вид діяльності, що визначає розвиток потенціалу підприємства відповідно до вимог конкурентоспроможності продукції. При цьому одночасно з удосконаленням конкурентних характеристик продукції істотно змінюються принципові основи технології, засоби праці, властивості матеріалів. Зміна поколінь техніки викликає ускладнення всіх компонентів виробництва, що сприяє його інтенсифікації. Ця тенденція обумовлює необхідність забезпечення такого рівня управління розвитком конкурентного потенціалу підприємств, який би відповідав сучасному світовому рівню виробництва. Формування конкурентного потенціалу являє собою постійний процес освоєння нових виробів на основі науково-технічних досягнень та інноваційних рішень. Для ринкового господарства характерна тенденція інтенсивного нагромадження науково-технічного потенціалу. У зв‘язку з цим формування конкурентного потенціалу підприємства все більше стає науково-пошуковою й експериментальною сферою діяльності, що охоплює дослідницьку, проектно-конструкторську, матеріальну, організаційну, економічну й соціальну стадії. Кожна з них характеризується конкретним складом робіт. Тому результатом цього процесу є послідовна сукупність інноваційних рішень і розробок, що забезпечують визначення параметрів і умов виготовлення конкурентоспроможного виробу. Крім того, необхідно створити передумови для удосконалювання методів і засобів виробництва, тобто всіх рівнів конкурентного потенціалу підприємства: 1) виробничого; 2) технічного; 3) організаційного; 4) трудового; 5) фінансового. З цього випливає, що система формування конкурентного потенціалу підприємства повинна постійно удосконалюватися, особливо в частині розробки показників для оцінки її результатів, поліпшенню конкурентоспроможності продукції, тощо. Структурні елементи конкурентного потенціалу підприємства. Виходячи з впливу на конкурентний потенціал підприємства різних факторів, формується єдина взаємозв‘язана система його структурних елементів. До них варто віднести такі складові: продукт; засоби виробництва; технологія; управляння; праця; фінанси. На основі розгляду процесів і об‘єктів діяльності підприємства розроблена процедура формування конкурентного потенціалу підприємства. Під процедурою формування конкурентного потенціалу підприємства розуміється визначання структурних елементів конкурентного потенціалу та основних показників його формування за умов розвитку й постійної зміни конкурентного середовища підприємства, що аналізується. В цій процедурі можна виділити такі складові конкурентного потенціалу підприємства та показники, за якими він визначається: І. За структурою виробленої продукції (продукт) (питома вага нової продукції; частка продукції, що виробляється не більш трьох років; співвідношення категорій якості продукції (якісна структура); питома вага продукції, виробленої на експорт; коефіцієнти уніфікації, нормалізації, стандартизації і конструктивної наступності знов освоєної продукції; технологічність конструкцій). ІІ. По засобах виробництва (основний капітал) (склад основних виробничих фондів, їх технікоексплуатаційні характеристики; фондоозброєність і технічна озброєність праці; енергоозброєність; коефіцієнти механізації трудових процесів; питома вага робітників з ручною працею; питома вага прогресивних матеріалів, що використовуються у виробництві). ІІІ. За технологією виробництва (технологія) (технологічна структура основного виробництва й його трудомісткість; частка продукції, виготовленої за допомогою прогресивних технологічних процесів; коефіцієнти технічної оснащеності робочих місць). ІV. По організації і управлінню виробництвом (управління) (співвідношення між основним і допоміжним виробництвом; коефіцієнти спеціалізації виробничих підрозділів; внутрівиробничі рівні кооперування; коефіцієнти серійності виробництва основних виробів; тривалість циклів виробництва основних виробів; коефіцієнти змінності роботи основних груп технологічного устаткування; коефіцієнти ефективності управління, які вимірюються часткою управлінського персоналу, питомими управлінськими витратами, прибутком на 1 грн управлінських витрат).

V. По організації праці та формуванню кадрів (праця) (структура промислово-виробничого персоналу по категоріях і професіях; кваліфікаційний рівень кадрів по категоріях і професіях; коефіцієнти плинності й стабільності кадрів; показники активності кадрів, що відбивають питому вагу в загальній чисельності раціоналізаторів і винахідників, учасників конкурсів професійної майстерності, працюючих у громадських організаціях; показники трудової дисципліни, вимірювані кількістю прогулів і порушень трудового розпорядку, втратами часу, кількістю правопорушень; частка технічно обґрунтованих норм виробітку).

VI. По фінансовій діяльності (фінанси) (стабільність фінансової діяльності; дебіторська заборгованість; кредиторська заборгованість; рівень рентабельності; обсяг чистого прибутку). Зазначені показники необхідно оцінювати в аналізі подвійно: 1) по досягнутому рівню; 2) по темпам їх росту відповідно до результативних показників діяльності підприємства. В аналізі можна виділити принаймні три рівні результатів діяльності, направленої на підвищення конкурентного потенціалу підприємства: 1) інформаційний; 2) матеріальний; 3) виробничий. Інформаційний рівень – це результат, що має за мету підвищення конкурентного потенціалу завдяки удосконаленню конструкторських і технологічних процесів разом з організаційним проектування, розробкою стандартів, інструкцій, технічних описів, положень та ін. Матеріальний рівень – це результат, який призводить до підвищення конкурентного потенціалу у матеріалізованому вигляді: одержання Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

189

Економічні науки додаткового надприбутку, економії матеріальних ресурсів тощо. Виробничий рівень – це результат, який визначає підвищення конкурентного потенціалу безпосередньо у виробництві: підвищення рівня конкурентноздатності продукції, технічного озброєння виробництва і таке ін. Всі види названих результатів використовуються в процесі управління конкурентним потенціалом підприємства. Вони є основою для створення нових, більш конкурентоспроможних виробів, впровадження інновацій у технологічне оснащення, нестандартне устаткування, тобто у об‘єкти матеріального рівня результатів з підвищенню конкурентного потенціалу. Розробка товарної політики з виготовленню більш конкурентоспроможної продукції і впровадженню її у виробництво, підвищення рівня техніко-технологічного потенціалу, удосконалення рівня організації праці та управляння є основною метою виробничих результатів діяльності, направленої на підвищення конкурентного потенціалу підприємства. Підвищення конкурентного потенціалу підприємства має бути направлене на удосконалення окремих технологічних процесів у виробництві, докорінне оновлення асортименту продукції, що потребує певних інвестиційних коштів. За періодом дії інвестиції у підвищення конкурентного потенціалу підприємства можна розділити таким чином: 1) розраховані на певний строк дії; 2) довгострокові. Більш оригінальні розробки з підвищенню конкурентного потенціалу підприємства потребують тривалішого терміну її використання. Багато інноваційних розробок вступають в дію не відразу, а в міру необхідності або створення відповідних умов для їх застосування. У зв‘язку з цим при оцінці результатів діяльності, направленої на підвищення конкурентного потенціалу, необхідно в кожному конкретному випадку брати до уваги актуальність впровадження розробок і підготовленість виробництва. Розмаїтість і багатоспрямованість результатів діяльності, направленої на підвищення конкурентного потенціалу, поки що не знаходять достовірної оцінки в практиці підприємств. Це обумовлено відсутністю відповідних методик. Тому розробка методологічних основ оцінки діяльності, направленої на підвищення конкурентного потенціалу, має велике значення. Сутність управління конкурентним потенціалом продукції, як найважливішою складовою частиною внутрішньофірмової політики, націленої на підвищення конкурентного потенціалу в цілому, можна сформулювати таким чином. Система формування конкурентного потенціалу експортно-орієнтованого підприємства. Створення і підтримка на високому рівні відповідної техніко-технологічної, виробничої, ресурсної й фінансової бази для своєчасного виготовлення конкурентноздатної продукції, яка відповідала би профілеві виробничої діяль-ності й найбільш повно задовольняла вимоги покупців на цільових ринках. Система формування конкурентного потенціалу продукції включає наступні основні елементи: – визначення поточних і перспективних потреб у змінах конкурентного потенціалу продукції; – оцінка існуючих рівнів конкурентного потенціалу продукції; – критична оцінка змін у конкурентному потенціалі продукції в динаміці за декілька років; – розгляд питань підвищення конкурентного потенціалу при створенні нових продуктів, удосконаленні існуючих, а також при нових способах й галузях застосування товарів; – розробка специфікацій нових або поліпшених видів продукції відповідно до вимог конкурентного потенціалу; – вивчення можливостей підвищення конкурентного потенціалу у виробництві нових або удосконалених видів продукції, включаючи питання витрат виробництва, рентабельності, цін; – проведення ринкового тестування продукції для з‘ясування їхньої відповідності вимогам конкурентних потенціалів за основними структурними елементами; – розробка спеціальних рекомендацій для виробничих підрозділів підприємства щодо підвищення конкурентного потенціалу виробів; – узагальнююча оцінка конкурентного потенціалу продукції. Формування конкурентного потенціалу виробів може здійснюватися різними методами в залежності від масштабів збуту, особливостей продукції, цілей і задач, що ставляться перед виробником. Організація виробництва відповідно до вимог конкурентного потенціалу виробів на ринку є одним з найважливіших напрямків сучасного менеджменту. Дані, отримані з аналізу та діагностиці конкурентного потенціалу, дозволяють змінити конструкторськотехнологічні умови виробництва продукції, що підвищує її конкурентноздатність. Підвищення конкурентноздатності продукції, таким чином, може здійснюватися двома шляхами. По-перше, за рахунок розширення асортименту товарів, що випускаються фірмою, що дозволяє більш гнучко переводити фонди з виробництва одного виду продукції на інший; По-друге, за рахунок розширення й модернізації конкурентного потенціалу при сталості або навіть зменшенні асортименту, що дозволяє розширити коло споживачів і скоротити витрати виробництва, а також витрати на одиницю продукції на збут і організацію обслуговування. Створення оптимального конкурентного потенціалу вимагає детального аналізу можливостей підприємства, його достоїнств і недоліків у порівнянні з діючими на ринку підприємствами-конкурентами. Критерієм оцінки служить рівень потенціалу конкуруючої продукції. При обґрунтуванні рішення про розробку нового виробу вивчаються не тільки сфери його застосування, потенційні покупці, а також майбутні зміни в системі конкурентного потенціалу підприємства. Велике значення надається прибутковості підприємства та його інвестиційним можливостям. Аналіз рентабельності виробництва усіх видів продукції, що випускаються підприємством, зіставлення техніко-економічних показників з аналогічною продукцією інших фірм і вимогами ринку дозволяє розробити рекомендації з підвищення конкурентного потенціалу виробництва одних товарів, модернізації інших і освоєнню третіх.

190

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки Таким чином, залежно від характеру продукції, що випускається, наявних виробничих, фінансових і інших ресурсів, а також специфіки ринків збуту фірмою може бути розроблена оптимальна структура конкурентного потенціалу. У залежності від мінливих умов виробництва і ринку конкурентний потенціал підпри-ємства повинний постійно оновлюватися. У зв‘язку з цим на підприємствах-виробниках створюються система управління конкурентного потенціалом, основними функціями якої є: – аналіз закономірностей розвитку конкурентного потенціалу підприємства в залежності від зміни умов виробництва на внутрішніх і зовнішніх ринках; – оцінка існуючого конкурентного потенціалу з погляду змін в умовах виробництва продукції; – прийняття рішень про зміну конкурентного потенціалу продукції, що випускаються, або про зняття виробів з виробництва; – організація діагностичної оцінки конкурентного потенціалу продукції, що виробляється; – систематичний аналіз конкурентного потенціалу нових або поліпшених виробів; – внесення необхідних коректив на основі проведеної оцінки конкурентного потенціалу. Отже, успішна робота вітчизняних підприємств на високо конкурентному світовому ринку можлива лише за певних умов. До них відносяться обов‘язкова наявність в продуцентів добре продуманої і послідовно здійснюваної конкурентної політики, спрямованої на підвищення рівня конкурентного потенціалу. Керівництву підприємства необхідно проводити постійну діагностику своїх внутрішніх можливостей, факторів їхнього обмеження, можливостей зовнішніх ринку в умовах агресивного конкурентного середовища в даний час й в перспективі. Головним напрямком конкурентної стратегії розвитку підприємств слід вважати підтримку необхідного рівня конкурентного потенціалу стосовно до вимог конкурентноздатності товарів на ринку. За сучасних умов важливо дотримуватися цієї умови ще й тому, що значна маса виробленої вітчизняної продукції на зовнішньому ринках за своїми якісними та комерційними характеристиками неконкурентоспроможна. Висновки. Управління конкурентним потенціалом підприємства – є найважливішою складовою сучасного менеджменту, його основні особливості пов‘язані із створенням умов для виробництва конкурентноздатної продукції на зовнішніх ринках. Процедура оцінки конкурентного потенціалу підприємства включає такі основні елементи: продукт, засоби виробництва, технологія, управляння, праця, фінанси. У процесі аналізу конкурентного потенціалу можна виділити три рівні результатів діяльності, направленої на підвищення конкурентного потенціалу підприємства: інформаційний, матеріальний, виробничий. Велике значення при оцінці конкурентного потенціалу підприємства має визначення потенціалу продукції, що виробляється, формування асортиментної політики, оновлення традиційних й випуск нових виробів. Розробка стратегічних перспектив підприємства вимагає врахування особливостей формування конкурентного потенціалу на певному етапі його становлення й розвитку. Вирішення завдань підвищення конкурентного потенціалу українські підприємства сприятиме одержанню високих прибутків за рахунок більш повного використання відповідного ринковим умовам можливостей основних підрозділів. При цьому досягатиметься максимальний обсягу випуску при даній кількості ресурсів, уникаючи даремних витрат. Порівнюючи свої потенційні можливості із основними світовими продуцентами, українські виробники можуть постійно корегувати виробництво нової або поліпшеної продукції відповідно до стратегій конкурентів, що дозволяє знизити комерційний ризик і підвищити рентабельність продаж. Цьому, в значній мірі, сприяє створення на підприємстві системи управління конкурентним потенціалом, завдяки якій ритм роботи, обсяг і номенклатура експортної продукції відповідно вимогам сучасного ринку. Це безпосередньо впливає на конкурентоспроможність підприємства, що підвищується за рахунок гнучкої організації виробництва, постійної готовності до переналагодження, вчасного матеріально-технічного постачання, раціоналізації запасів та кращого використання персоналу. Література 1. Амоша А.И. и др. Организационно-экономический механизм трансферта технологий: метод. полож. / НАН Украины, Ин-т экономики пром-ти. – В 5-ти т. – Донецк: ИЭП НАН Украины. – 2001. – 92 с.

2. Андерсон В.М. Геоменеджмент і геомаркетинг як інструменти запровадження регіонального розвитку в умовах ринкових перетворень в Україні // Україна в сучасному світі. Конф. випускників програм наук. стажування у США. – К.: Стилос, 2003. – С. 336–348.

3. Anderson E. et. al. Economic Power in a Changing International System. – N.Y., 2000.

4. Bruyn S.T. A Civil Economy. Transforming the Market in the Twenty-First Century. Ann Arbor, 2000.

5. Веб-сторінка ―Україна та СОТ‖.– http://www.wto.org.ua/ugodi/ugoda17.php 6. Derleth J. William. The Transition in Central and Eastern European Politics. – L.: PHL, 2000. – 375pp.

7. EU Financial Regulation. A ragbag of reform // The Economist. – 2001, 3–9 Marsh. – Pp. 63–65.

8. Mittelman J.H. The Globalization Syndrome. Transformation and Resistance. Princeton. 2000.

9. Ohmae K. The Invisible Continent. Four Strategic Imperatives of the New Economy. N.Y., 2000.

10. Rugman A. The End of Globalization: A New and Radical Analysis of Globalization and What it Means for Business. L., 2000.

11. Україна в процесах міжнародної інтеграції / За ред. В.Р.Сіденка. – Х.: Вид-во ―Форт‖, 2003. – 280 с.

12. Філіпенко А.С. Економічний розвиток. Європейський контекст. – К.: Знання України, 2001. – 120 с. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

191

Економічні науки

УДК 339.477

І.Ю. ІВАНОВИЧ Хмельницький інститут Міжрегіональної Академії управління персоналом

ВІЛЬНІ ЕКОНОМІЧНІ ЗОНИ В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ Розглянуто теоретичні та практичні питання процесу створення і розвитку вільних економічних зон (ВЕЗ) в економіці України. Проаналізовано досвід функціонування ВЕЗ та виявлені основні тенденції їх розвитку. Розкриті особливості нормативно-правового забезпечення ВЕЗ в Україні, визначені передумови та проаналізовані практичні результати діяльності. Узагальнені результати функціонування зон в Україні, визначені перспективи їх подальшої розбудови.

Theoretical and practical issues of the establishment and development of free economic zones (FEZ) in Ukrainian economics is discussed. The experience of FEZ functioning is analysed and the basic tendencies of their development are revealed. The peculiarities of legal maintenance of FEZ in Ukraine are revealed, and the preconditions and the practical results of zones functioning are determined and analysed. The results of zones functioning in Ukraine are generalised, and the basic directions of their further development are determined. Вільні економічні зони (ВЕЗ) надійно ввійшли у світову практику господарської діяльності. Згідно з різними джерелами інформації, в світі налічується від 400 до 2000 вільних економічних зон. За оцінками західних експертів, у 2008 році через ці зони пройшло до 37 % світового товарообігу [9]. Щодо України, то доцільність створення вільних економічних зон була задекларована Верховною Радою в жовтні 1992 р. в законі ―Про загальні принципи створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон‖ [1]. Зазначимо, що державну стратегію і тактику у розбудові спеціальних зон і територій пріоритетного розвитку визначають два основні нормативно-правові документи – постанови Кабінету Міністрів України ―Про концепцію створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні‖ від 14 березня 1994 р. [2] та ―Про заходи щодо створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон і територій із спеціальним режимом інвестиційної діяльності‖ від 24 вересня 1999 р. [3]. Створення нормативно-правової бази по регулюванню діяльності ВЕЗ дало поштовх до прискорення роботи з формування такого типу утворень в Україні, що безпосередньо пов‘язано із реалізацією цілей по активізації зовнішньої торгівлі, стимулюванню надходжень іноземних інвестицій, використанню зони для поглиблення зв‘язку між внутрішньою економікою і світовим ринком, прискоренням росту певних економічних регіонів, ефективним використання місцевих трудових, виробничих і сировинних ресурсів, досягненням нової інноваційної якості економіки, розширення експортної бази і розвиток виробництва товарів тощо. Функціонування вільних економічних зон в Україні дало змогу в певній мірі розв‘язати проблеми зайнятості і формування нових робочих місць у депресивних старопромислових або малозаселених районах з низьким рівнем економічного розвитку, активізувати зовнішню торгівлю, обмін знаннями і технологіями, стимулювати приплив іноземних інвестицій, розширити експортну базу, збільшити обсяги зовнішніх надходжень і поліпшити платіжний баланс та ефективно використати місцеві ресурси, що підкреслює їх актуальність в розрізі становлення міжнародних економічних відносин в Україні. Різні аспекти становлення і функціонування вільних економічних зон широко розглядаються в науковій літературі, яка присвячена державному регулюванню, міжнародній економіці, підприємництву, менеджменту й іншим науковим напрямкам. Серед авторів, які активно і плідно працюють в цьому напрямку варто виділити Авдокушина Є.Ф., Данько Т.П., Ігнатова В.Г., Кругман П.Р., Кузьменко В.Д, Кухарську Н.А., Леусского А., Обстфельд Р., Семенова К.А., Сіваченко І.Ю., Теор Т.Р. та ін. У цих роботах широко висвітлені економікогеографічні та правові аспекти функціонування ВЕЗ в Україні та різних регіонах світу. Загалом в Україні діють 11 спеціальних (вільних) економічних зон і ряд різних за масштабом територій пріоритетного розвитку в 9 регіонах. Зокрема є спеціальні зони зовнішньоторговельного, торговельно-виробничого, науково-технічного, туристично-рекреаційного спрямування: ―Курортополіс Трускавець‖, ―Яворів‖ (Львівська область), ―Донецьк‖, ―Азов‖ (Донецька область), ―Порто-франко‖, ―Рені‖ (Одеська область), ―Закарпаття‖ (Закарпатська область), ―Миколаїв‖, ―Інтерпорт Ковель‖, ―Порт Крим‖ (м. Керч, АР Крим), ―Славутич‖ (м. Славутич Київської області). Особливості їх територіального розташування та термінів створення відображено в таблиці 1. Сьогодні процес створення спеціальних економічних зон в Україні заморожений. Це пов‘язано з неоднозначним трактуванням переваг та недоліків таких зон органами влади та управління України, а також дуже специфічним ставленням до них з боку міжнародних фінансових організацій. Однією із базових проблем функціонування вільних економічних зон в Україні є зниження інноваційного потенціалу інвесторів, які розглядають їх лише як ―податковий рай‖ для добре організованої місцевої бізнес-еліти. На цьому наголошують економісти з аналітичного відділу часопису ―Економіст‘ [11, с. 79]. Вільні економічні зони приваблюють закордонних інвесторів ліберальними податками. Уряд планував, що пільгові умови оподаткування заохотять інвесторів укласти щонайменше 1,5 млрд дол., але, за останніми даними, інвестиції не перевищили і півмільйона, хоча і ці гроші дозволили створити 50 тис. робочих місць.

192

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки Таблиця 1 Територіальне розташування та терміни створення вільних економічних зон в Україні [9]

Назва 1. Північно-кримська експериментальна економічна зона ―Сиваш‖ 2. Спеціальна економічна зона ―Донецьк‖ 3. Спеціальна економічна зона ―Азов‖ 4. Спеціальна економічна зона ―Закарпаття‖

Термін створення (рік)

Територія розташування

Міста Красноперекопськ і Армянськ, а також Красноперекопський район АР Крим м. Донецьк, Донецька область м. Маріуполь, Донецька область Ужгородський та Мукачівський райони, Закарпатська область 5. Спеціальна економічна зона ―Яворів‖ Яворівський район, Львівська область 6. Спеціальна економічна зона ―Інтерпорт Ковель‖ м. Ковель, Волинська область 7. Спеціальна економічна зона ―Миколаїв‖ м. Миколаїв, Миколаївська обл.

8. Спеціальна (вільна) економічна зона ―Портофранко‖ на території Одеського морського торговельного порту м. Одеса 9. Спеціальна економічна зона ―Рені‖ м. Рені Одеської області 10. Спеціальна економічна зона ―Порт Крим‖ м. Керч, АР Крим 11. Спеціальна економічна зона ―Славутич‖ м. Славутич, Київська область 12. Спеціальна економічна зона туристськорекреаційного типу ―Курортополіс Трускавець‖ м. Трускавець, Львівська область

5 років з 18.09.96 р.

60 років з 21.07.98 р.

60 років з 21.07.98 р.

30 років з 09.01.99 р.

20 років з 17.02.99 р.

20 років з 01.01.00 р.

30 років з 01.01.00 р.

25 років з 01.01.00 р.

30 років з 17.05.00 р.

30 років з 01.01.00 р.

20 років з 30.06.98 20 років з 01.01.00 р.

Фахівці аналітичного відділу часопису ―Економіст‖ зазначають, що вільними економічними зонами України цікавляться сьогодні різні інвестори – і за походженням капіталу, і за характером продукції. Вони наводять такі приклади: друга у світі компанія з електроніки сінгапурська ―Флекстронікс‖ оголосила у липні, що переводить виробництво картриджів для копіювальних машин з Голландії до Карпат; болгарська компанія ―Пріста Ойл‖ хоче будувати комплекс для переробки мастил у вільній економічні зоні Чорноморського порту Одеси вартістю у 2,5 млн дол.; австрійська компанія ―Ґрайцінґер‖, що експортує м‘ясо до Росії, створила у Карпатах своє відділення і готова будувати там завод. Пільгами у вільних економічних зонах України користуються не лише закордонні інвестори, а й українські експортери, як, приміром, один із найбільших в Україні виробників сталі – ―Азовсталь‖. Що ж саме приваблює інвесторів? По-перше, звільнення від податку на додану вартість та корпоративного податку упродовж перших 3 років. По-друге, – місцевість. Наприклад, для вже загаданої болгарської Прісти близькість до Одеського порту полегшує їй транспортування. Приватна компанія ―Євро кар‖, що збирає автомобілі Шкода користується сусідством із залізницею. Здається, що у вільних економічних зонах є лише одні позитивні сторони – і податкова воля для підприємств, і низькі ціни для споживачів, і робочі місця для українців, і соціально-економічний розвиток проблемних областей [12]. Але, те, що добре для підприємництва, не завжди добре для державного бюджету. Найбільший кредитор України – Міжнародний Валютний Фонд – розкритикував уряд за податкові пільги. Експерти Фонду вважають, що вільні економічні зони часто використовуються компаніями лише з однією метою – уникнути податків, а це позбавляє бюджет додаткових коштів [10]. Український уряд відмовляється закривати зони, але обіцяє зупинити нелегальний імпорт до ВЕЗ, що не пов‘язана з діяльністю місцевих підприємств. Дискусія про те, скільки втрачає держбюджет України від діяльності вільних економічних зон, очевидно, ще попереду, але, за даними Держкомстату, від початку 2008 року в Україні на 15 зросли прямі іноземні інвестиції у порівнянні з тим самим періодом минулого року. Сполучені Штати залишаються лідерами інвестицій в Україну. Із загальної суми інвестицій у 4,7 млрд дол., частка американців становить 827,5 млн [9]. Варто відмітити, що процес залучення інвестицій у вільні економічні зони нерозривно пов‘язаний із загальнополітичними і макроекономічними процесами, які відбуваються на Україні. Починаючи з 2004 року на ВЕЗ України почали відбуватися негативні тенденції, в першу чергу, пов‘язані із нестабільністю законодавства стосовно їх функціонування. Так, згідно ст. 9 Закону України ―Про Державний бюджет на 2004 рік‖ [4] був введений мораторій на затвердження в 2004 році нових інвестиційних проектів в спеціальних економічних зонах і територіях пріоритетного розвитку країни. Ухвалення цієї статті зробило неможливим процес залучення інвестицій в депресивні регіони області, проте у другому півріччі мораторій було відмінено і у кінці 2004 року був затверджений перший інвестиційний проект по розвитку ВЕЗ. Але на початку 2005 року ситуація по залученню інвестицій і реалізації діючих проектів на ВЕЗ значно погіршилася. Законами України ―Про Державний бюджет України на 2005 рік‖ від 25.03.2005 р., № 2505 [5] і ―Про внесення змін до Закону України ―Про Державний бюджет України на 2005 рік‖ [6] введений мораторій на розгляд і затвердження нових інвестиційних проектів на ВЕЗ і ТПР України, відмінені пільгові умови оподаткування і державні гарантії забезпечення інтересів суб‘єктів підприємницької діяльності. Ці зміни в законодавстві не дозволили підприємствам привернути необхідні інвестиційні ресурси для реалізації проектів зон, відповідно підприємства не закуповували необхідне устаткування, що призвело до не створення передбачених контрактом нових робочих місць, і відповідно до гальмування випуску продукції. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

193

Економічні науки Таким чином, прийняте законодавство в сфері ВЕЗ не мало змоги бути реалізованим в первинному вигляді та послужило тягарем для інвестиційної діяльності в Україні. Після ухвалення законів, що практично відмінили спеціальні режими інвестиційної діяльності у ВЕЗ, нові інвестиційні проекти в 2005–2008 рр. не затверджувалися, що загострило в них соціально-економічну ситуацію. Ряд підприємств після ліквідації спеціального режиму інвестиційної діяльності понесли значні збитки і припинили залучення інвестицій, почали згортати свою виробничу діяльність. Для аналізу переваг та недоліків ВЕЗ постановою Верховної Ради України створено Тимчасову слідчу комісію з питань перевірки ефективності функціонування спеціальних економічних зон та територій пріоритетного розвитку в Україні. Комітетом спільно з Головним управлінням економіки облдержадміністрацій ВЕЗ надавалися комісії аналітичні матеріали щодо функціонування територій пріоритетного розвитку в Луганській області. За результатами роботи Тимчасової слідчої комісії з питань перевірки ефективності функціонування спеціальних економічних зон і територій пріоритетного розвитку в Україні планується одержати висновки і пропозиції про перспективи подальшого розвитку ВЕЗ в Україні у 2009 році [11, с. 80]. З метою відновлення зацікавленості інвесторів в реалізації інвестиційних проектів на ТПР було розроблено проект Закону України ―Про внесення змін до деяких законів України щодо стимулювання розвитку регіонів‖ в частині визначення подальшого функціонування територій пріоритетного розвитку [7]. З метою вирішення окресленого кола проблем, у даний час розроблено і внесено на розгляд Верховної Ради України опрацьований відповідно з нормами Конституції України проект Закону України ―Про внесення змін і доповнень до Закону України ―Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон‖. Зазначеним законопроектом передбачається, що в Україні можуть створюватися вільні зони таких видів: зовнішньоторговельні, виробничі, науково-технічні, туристсько-рекреаційні, визначається також поняття локальної (точкової) вільної зони та комплексної вільної зони. Виходячи із світового досвіду, слід зауважити, що практика створення особливих економічних зон, які охоплюють цілком адміністративні території себе не виправдала. Тому, запропонованим законопроектом визначається, що межі вільних зон не можуть збігатись з межами одиниць адміністративно-територіального устрою України. При цьому мають бути чітко визначені регулюючі механізми створення і функціонування усіх без винятку ВЕЗ, а також обґрунтовані альтернативні варіанти розвитку вільних економічних зон, ув‘язані з перспективами майбутньої структурної перебудови економіки України, можливими змінами кон‘юнктури світового ринку, проблемами вирівнювання рівня розвитку окремих регіонів країни. Відсутність альтернативних варіантів може призвести до певної консервації ВЕЗ у своєму розвитку, віддаляючись при цьому від потреб вітчизняної економіки в цілому та проблем регіонального розвитку зокрема, посилюючи локальний сепаратизм та економічне відокремлення від держави. Проте слід пам‘ятати, що навіть з усіх точок зору ідеально розроблений пакет документів по створенню будь-якої зони на практиці не буде збігатися з фактичними діями по його реалізації. Тому треба брати до уваги: логічність задуму, послідовність його реалізації, ресурсну забезпеченість проекту. Світовий досвід свідчить про певні вимоги щодо створення інфраструктури вільних зон. Виходячи з цього, питання створення та функціонування вільних економічних зон у складі транспортних коридорів потребує більш детального і ґрунтовного опрацювання. Зокрема, відкритими є питання розробки систем управління транспортними артеріями загальнодержавного значення з урахуванням можливостей, потреб та наслідків функціонування вільних зон у складі транспортних вузлів (морські порти, аеропорти, залізничні комплекси), умов їх реструктуризації та приватизації як єдиних майнових комплексів з урахуванням загальнонаціональних інтересів, порядок пропуску та митного оформлення ввезення (вивезення) товарів та інших предметів у вільні економічні зони, маючи на увазі максимальне спрощення цих процедур. Вже зазначалось, що створення в Україні окремих територій сприяння підприємництву та інвестиціям – вільних економічних зон – є одним з перспективних заходів по приєднанню до світового економічного простору і побудови відкритої економіки. Проте, іноземний досвід створення і розвитку ВЕЗ не може бути повністю запозичено і механічно відтворено без урахування реалій сучасного етапу розвитку української економіки. Тому, після детального його вивчення і осмислення, необхідно розробити адаптовані до вітчизняних економічних та правових умов основні принципи побудови вільних економічних зон, визначити систему цілей, встановити загальнодержавні пріоритети галузевої та функціональної орієнтації ВЕЗ, створюваних в Україні. Дуже важливо, щоб ефект від функціонування ВЕЗ мав не тільки локальний (на її території), але й макроекономічний (для всього народного господарства України) характер. Необхідно досягнути збалансованості інтересів усіх учасників інвестиційного процесу на території зони. Це стосується як державних структур, так і вітчизняних та іноземних підприємців, які в умовах економічної кризи в Україні повинні мати рівні права для вкладення інвестицій в розвиток економіки. Причому у кожній з ВЕЗ необхідно забезпечити можливості для багатоваріантного економічного розвитку, тобто розробка проекту створення зони передбачає, як зазначалось вище, альтернативність напрямків, за якими потенційно вона може розвиватися. Для нормального функціонування ВЕЗ необхідно розробити програму її розвитку, що врахувала б варіанти створення фінансової та банківської інфраструктур ринкової економіки в зоні, які повинні створити умови для першочергового накопичення капіталу, здатного забезпечити інвестування не лише простого, а й розширеного відтворення валового національного продукту України, завдяки якому тільки й можливо забезпечити прискорений розвиток її народного господарства. В багатьох країнах, що розвиваються, встановлено 194

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки жорсткий контроль за економічною діяльністю, яка дискримінується, перш за все, за рахунок фіскальної політики. У ВЕЗ такий контроль послаблено, а податкова система працює у пільговому режимі, особливо це стосується стягнення митних зборів на території України. Узагальнюючи досвід створення вільних економічних зон в Україні, необхідно відзначити орієнтацію ініціаторів їх створення на залучення недержавних коштів для розбудови інфраструктури ВЕЗ, що в сучасній вітчизняній економічній ситуації є, безумовно, позитивним і перспективним фактором майбутньої стабілізації розвитку. Будучи, в цілому, перспективною формою регіонального господарювання і зовнішньоекономічної діяльності в Україні, формою новою і складною для держави, такою, яка вимагає строго селективного підходу, великої підготовчої роботи та відповідальних рішень в центрі і на місцях, вільні економічні зони можуть забезпечити ефективний розвиток регіональних економічних комплексів і держави в цілому. Доцільно підкреслити, що співставлення витрат та результатів, яке традиційно використовується для техніко-економічного обґрунтування проекту ВЕЗ, як правило не враховує найважливіших, особливо для української економіки, соціально-економічних виграшів від її створення, а саме: модернізуючий вплив ВЕЗ на вітчизняну економіку; можливість експериментувати з тими економіко-політичними механізмами, які є новаціями для країни і раніше не використовувались; здатність ВЕЗ сприяти трансформації закритої економіки у відкриту. Позитивний вплив ВЕЗ на економіку країни в цілому виникає, як правило, тоді, коли кількість та розміри зон досягає певної критичної маси, а національна економіка і законодавство – певної стабільності. Якщо правова та господарська системи несталі, характер впливу ВЕЗ може бути різноспрямованим. Безумовно, аргументи проти вільних економічних зон досить вагомі. Так, сьогодні ані Донецька область з усіма її вугільними проблемами, зношеними основними фондами, нерозвинутою інфраструктурою та станом роздержавлення, ані Закарпаття, де стихійні лиха, які ще не скінчилися, призвели до значних руйнацій зокрема та насамперед об‘єктів інфраструктури не можуть вважатись інвестиційно-привабливими регіонами. У вільній економічній зоні ―Донецьк‖ найпривабливішими для інвесторів є великі міста регіону: Донецьк, Маріуполь, Горлівка, Макіївка. Такі ж зони депресивності, як типово шахтарські Кіровське, Вугледар, Торез чи Дзержинськ потребують спеціальних механізмів залучення фінансів. Проте і тут створення вільних економічних зон може все ж відіграти конче потрібну роль певного інструменту виживання. Таким чином, повне відновлення функціонування ВЕЗ значно покращило б інвестиційний клімат в Україні, при цьому новостворені суб‘єкти господарської діяльності посприяли залученню нових технологій, створили б нову, додаткову базу оподаткування, забезпечили умови для створення нових робочих місць тощо. Вирішення перелічених у статті протиріч макроекономічного характеру дало б змогу розв‘язати такі вкрай складні та гострі соціально-економічні проблеми як безробіття, низький рівень оплати праці, нерозвиненість інфраструктури, звуженість бази оподаткування тощо. Література 1. Офіційний веб-ресурс Верховної Ради України [Електронний ресурс] / Розділ ―Законотворча діяльність‖, Пункт ―Пошук за реквізитами: Закон України ―Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон. (ВВР), 1992, № 50, с. 56‖ – Режим доступу до веб-сайту: http://www.rada.gov.ua.

2. Офіційний веб-ресурс Верховної Ради України [Електронний ресурс] / Розділ ―Законотворча діяльність‖, Пункт ―Пошук за реквізитами: Постанова КМУ ―Про концепцію створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні‖ № 1002 від 14 березня 1994 р.‖ – Режим доступу до веб-сайту: http://www.rada.gov.ua.

3. Офіційний веб-ресурс Верховної Ради України [Електронний ресурс] / Розділ ―Законотворча діяльність‖, Пункт ―Пошук за реквізитами: Закон України ―Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон. (ВВР), 1992, № 50, с. 676‖ – Режим доступу до веб-сайту: http://www.rada.gov.ua.

4. Офіційний веб-ресурс Верховної Ради України [Електронний ресурс] / Розділ ―Законотворча діяльність‖, Пункт ―Пошук за реквізитами: Закон України ―Про Державний бюджет України на 2004 рік‖. (ВВР), 2004, № 43–44, с. 493‖ – Режим доступу до веб-сайту: http://www.rada.gov.ua.

5. Офіційний веб-ресурс Верховної Ради України [Електронний ресурс] / Розділ ―Законотворча діяльність‖, Пункт ―Пошук за реквізитами: Закон України ―Про Державний бюджет України на 2005 рік‖. (ВВР), 2005, № 7–8, с. 162‖ – Режим доступу до веб-сайту: http://www.rada.gov.ua.

6. Офіційний веб-ресурс Верховної Ради України [Електронний ресурс] / Розділ ―Законотворча діяльність‖, Пункт ―Пошук за реквізитами: Закон України ―Про внесення змін до Закону України ―Про Державний бюджет України на 2005 рік. (ВВР), 2005, № 29, с. 380‖ – Режим доступу до веб-сайту: http://www.rada.gov.ua.

7. Офіційний веб-ресурс Верховної Ради України [Електронний ресурс] / Розділ ―Законотворча діяльність‖, Пункт ―Пошук за реквізитами: Закон України ―Про внесення змін до Закону України ―Про стимулювання розвитку регіонів‖ – Режим доступу до веб-сайту: http://www.rada.gov.ua.

8. Офіційний веб-ресурс Верховної Ради України [Електронний ресурс] / Розділ ―Законотворча діяльність‖, Пункт ―Пошук за реквізитами: Постанова КМУ ―Про заходи щодо створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон і територій із спеціальним режимом інвестиційної діяльності‖ із змінами, внесеними згідно з Постановою КМ № 1369 (1369-2003-п) від 27.08.2003‖ – Режим доступу до вебсайту: http://www.rada.gov.ua. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

195

Економічні науки 9. Офіційний веб-ресурс Держкомстату України [Електронний ресурс] / Розділ ―Статистична інформація‖; Пункт ―Аналітичні показники – вільні економічні зони–2008‖. – Режим доступу до веб-сайту: http://www.ukrstat.gov.ua.

10. Офіційний веб-ресурс Міжнародного валютного фонду [Електронний ресурс] / Розділ ―Україна‖; Пункт ―Регіональна економіка 2008‖. – Режим доступу до веб-сайту: http://www.imf.org.

11. Рижун Н.А. Про основні проблеми та заходи щодо активізації вільних економічних зон в Україні / Н.А. Рижун // Економіст. – 2007. – №6. – С. 78–81.

12. Сахарицька В.О. Розробка стратегії: минуле, сучасність та майбутнє [Електронний ресурс] / В.О. Сахарицька. – Електрон. дані – Розділ Стратегія. – Режим доступу до веб-журналу: http://www.management.com. ua/strategy/str004.html.

УДК 327.8

Я.П. МАШТАЛІР Хмельницький національний університет

ІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УЗГОДЖЕНОГО РОЗВИТКУ ДИПЛОМАТИЧНОЇ СЛУЖБИ І ЗЕД На основі аналізу теорії здійснення дипломатичної діяльності та розвитку інформаційних технологій досліджено основні проблеми, які стоять на заваді дипломатичних представництв за сучасних умов глобалізації світу.

Based upon the analysis of the theory of performance of diplomatic activities and the development of information technologies, the basic problems which put obstacles in the way of diplomatic missions on the assumption of globalization in the modern world have been investigated. Вступ. Роль інформації в житті будь-якої людини, а тим більше суспільства, важко переоцінити. Інформація – це та субстанція, що супроводжує нас все життя. З її допомогою організується спільну працю людей, утворюються професійні союзи, колективні господарства, політичні партії й об‘єднання. На її основі функціонують інститути державної влади, ведеться боротьба з організованою злочинністю тощо. Інформація є основою діяльності органів законодавчої, виконавчої й судової влади, всієї системи державного управління, управління Збройними Силами. Аналіз останніх досліджень. З‘ясуванню сутності економічної дипломатії та забезпеченню дипломатичної служби були присвячені роботи таких відомих вчених-економістів, як Г. Каррон де ла Каррьєр, Г. Кіссінджер, М. Лебедєва, Г. Нікольсон, В. Нижник, В. Попов, О. Сагайдак, П. Сардачук, Дж. Фельтхем та ін. Постановка завдання. Метою даного дослідження є аналіз необхідності та шляхів реалізації інформаційного забезпечення узгодженого розвитку дипломатичної служби та зовнішньоекономічної діяльності. Результати дослідження. Досягнення науково-технічної революції, пов‘язані зі створенням комп‘ютерів, сучасних засобів зв‘язку й телекомунікацій, кардинально змінили можливості інтелектуальної діяльності людини. Зараз уже важко представити роботу державного службовця, депутата, дипломата, підприємця або журналіста без комп‘ютера, сучасних засобів зв‘язку, телекомунікаційного обміну даними, тобто всього того, що визначається поняттям сучасні інформаційні технології. Вони змінили звичне поняття про методи організації навчального процесу в школах й інститутах, способах проведення досліджень у науці, принципах управління державою. Важко переоцінити наслідки створення сучасної інфраструктури для прогресу всього людства. Людство знаходиться на початку епохи формування світового інформаційного співтовариства. Це визначається наступними основними обставинами. По-перше, в умовах реалізації конституційних прав громадян на волю економічної, інформаційної й інтелектуальної діяльності істотно зростають потреби соціально активної частини суспільства в розширенні інформаційної взаємодії як всередині країни, так і із зовнішнім світом. По-друге, інтенсивний розвиток інформаційної інфраструктури й, насамперед, інформаційно-телекомунікаційних систем, інтеграція у світовий інформаційний простір, а також інформатизація практично всіх сторін громадського життя, діяльності органів державної влади й управління істотно підсилили залежність ефективності функціонування суспільства й держави від стану інформаційної сфери. По-третє, індустрія інформатизації й інформаційних послуг на сучасному етапі розвитку людства є однієї з найбільш динамічно розвинутих сфер світової економіки, здатної на рівні конкурувати по прибутковості з паливно-енергетичним комплексом, автомобілебудуванням, виробництвом сільськогосподарської продукції й промислової продукції. По-четверте, інформаційна інфраструктура, інформаційні ресурси стають ареною міждержавної боротьби за світове лідерство, досягнення протиборчими країнами певних стратегічних і тактичних політичних цілей [4]. Дипломатична служба, як і будь-який інший політичний інститут, тісно пов‘язаний з усіма структурами цивільного суспільства. Не є виключенням і засоби масової інформації (ЗМІ) – преса, книжкові видавництва, 196

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки агентства печатки, радіо, телебачення, Інтернет тощо, що забезпечують збір, обробку й поширення інформації в масовому масштабі. У цей час інформаційний супровід внутрішньої й зовнішньої політики України, взаємодія вітчизняної державної служби із засобами масової інформації вийшли на якісно новий рівень, носять багатофункціональний характер. Не слід забувати й про зміни самої інформаційно-комунікаційної сфери, місця й ролі засобів масової інформації в усьому світі. Інформаційна революція в сполученні із процесом глобалізації впливають на світову політику й міжнародні відносини. Незалежні засоби масової інформації все частіше беруть на себе роль провідників зовнішньої політики, активно й цілеспрямовано доводять до світової громадськості конкретні аспекти зовнішньополітичного курсу й внутрішньої політики країни [4]. Діяльність в області інформації здійснюється, принаймні, за трьома напрямами: а) сприяння зміцненню інформаційної безпеки держави; б) використання сучасних інформаційних технологій для формування об‘єктивного позитивного сприйняття України у світі; в) забезпечення керівництва країни й дипломатичного відомства об‘єктивною й достовірною інформацією. В Україні демократичні перетворення створили сприятливі умови для становлення й розвитку засобів масової інформації. Нормативно-правова база для цього була закладена законом України ―Про засоби масової інформації‖ від 1991 р., що відкрили широкі можливості для поширення й обміну інформацією. У законодавчому порядку були закріплені принципи гласності й відкритості влади для ЗМІ, нормативно визначені права й волі в сфері виробництва й поширення інформації, намічені заходи щодо захисту журналістів від усякого роду свавілля. Тим самим були сформульовані основні принципи взаємодії ЗМІ з державними владними структурами. Держава офіційно визначила свою зацікавленість у розвитку й удосконалюванні інформаційного простору українського суспільства, розраховуючи на докладне й об‘єктивне висвітлення в засобах масової інформації діяльності Президента й уряду України, всіх органів законодавчої, виконавчої й судової влади, органів місцевого самоврядування. Демократичні перетворення й нова правова база створили сприятливі умови й для інформаційної діяльності Міністерства закордонних справ України і його закордонних представництв. Прес-служби МЗС і українських посольств за кордоном не тільки підтримують постійні робочі контакти зі ЗМІ, але й створюють нові форми інформаційної взаємодії, що відповідають потребам інформаційної сфери. Збільшення швидкості передачі інформації, неухильний ріст кількості ЗМІ, поява й активний розвиток Інтернет-комунікації й інтерактивного поширення інформації – все це ставить перед МЗС і його прес-службою нові завдання. Результати подібного ―реагування‖ очевидний: рішучий вихід Міністерства й закордонних установ в Інтернет, створення сайтів і ряду ―віртуальних‖ інформаційних продуктів, реорганізація традиційних друкованих видань. Подібна активізація інформаційного напрямку діяльності Міністерства закордонних справ України і його закордонних установ стала можливої при оптимальному сполученні нових підходів з узагальненням усього накопиченого досвіду інформаційно-роз‘яснювальної роботи в справі інформаційного супроводу зовнішньої політики. Сьогодні інформаційно-роз‘яснювальна робота українських представництв за кордоном стає одним з основних напрямків у діяльності вітчизняної дипломатичної служби. Звичайно, було б оманою думати, що подібне завдання ставиться перед вітчизняними закордонними установами тільки в останні роки. Посольства завжди були важливим каналом поширення інформації про країну, що вони представляють [1]. Крім організаційного сприяння представникам українських ЗМІ, відділ або прес-секретар посольства на регулярній основі розробляють і реалізують інформаційно-роз‘яснювальні заходи: прес-конференції представників посольства, беруть участь у проведенні прес-конференцій українських офіційних делегацій. Якщо розвиток двосторонніх відносин вимагає посиленого інформаційного супроводу з боку посольства, то прес-служба може ввести в практику регулярні (наприклад, щотижневі) брифінги для місцевих ЗМІ по обговоренню найбільш актуальних питаннях міждержавних відносин. Подібний режим брифінгів найбільш корисний у випадку проведення зовнішньополітичної акції, кризових ситуаціях (евакуація громадян, погроза або початок воєнних дій тощо). Прес-відділ посольства готовить інформаційні матеріали для місцевих ЗМІ. Це можуть бути пресрелізи, що випускають на постійній основі. У практику українських посольств введена підготовка щотижневих оглядових матеріалів про внутрішнє становище в Україні й вітчизняній зовнішній політиці. Необхідно відзначити, що методи й форми роботи прес-служби посольств України багато в чому схожі з основними організаційними й методологічними принципами роботи будь-якої прес-служби державної структури. Так, співробітник прес-служби посольства не може давати особистих оцінок, коментуючи ту або іншу подію. Позиція, що озвучує в ході прес-заходів, повинна бути погоджена з керівництвом посольства. Доведена до місцевих ЗМІ позиція посольства повинна строго відповідати офіційній позиції держави. Посольство, а відповідно і його прес-служба, представляють винятково позицію держави. Це правило застосовується до всіх прес-служб державних відомств. Крім офіційного сайту Міністерства закордонних справ України, десятки українських посольств мають свої власні сайти, які вважаються офіційними сайтами українських закордонних установ. Зміст сайту формується співробітниками посольства при особистій участі його прес-служби. Як правило, на ньому розміщується інформація про діяльність посольства, роботу консульського відділу, необхідні документи для поїздки в Україну, корисні посилання. В обов‘язок прес-служби посольства також входить інформаційне висвітлення візитів українських делегацій, для чого використається весь набір прес-заходів: брифінги напередодні візиту, підсумкові прес197 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки конференції, розсилання прес-релізів, акредитація українських і місцевих журналістів на заходи, інтерв‘ю телебаченню й пресі. Прес-служба також вивчає місцеве законодавство, що регламентує діяльність органів масової інформації країни перебування. Варто зауважити, що якість ―зовнішньої‖ інформаційної роботи закордонних установ у країні перебування багато в чому визначається системою їхньої взаємодії з МЗС України і його центральним апаратом. Здійснюється ця взаємодія на основі принципів і положень, викладених у Концепції зовнішньої політики України та при тісній координації зусиль зовнішньополітичного відомства й дипломатичних представництв України за кордоном. На практиці це забезпечує єдність позицій, оцінок і підходів до розуміння й реалізації зовнішньополітичного курсу країни. За останні роки інформаційне забезпечення закордонних установ МЗС України вийшло на якісно новий рівень, як з погляду оперативності, так і з погляду глибини й обсягів інформації. Це стало можливим завдяки використанню сучасних систем зв‘язку, установленню комп‘ютерної взаємодії із президентськими, урядовими прес-службами, інформагентствами, активне використання Інтернет [5]. Інформаційна взаємодія містить у собі також і проведення посольствами моніторингу публікацій місцевих ЗМІ по українській тематиці. Конкретна мета подібної роботи – аналітична оцінка подачі української проблематики місцевої громадськості, фактичне сприйняття української зовнішньої й внутрішньої політики за кордоном й оперативне реагування на поширення дезінформації про країну. Інформаційна взаємодія закордонних установ із прес-службою МЗС – це щоденна, кропітка робота, що включає взаємне інформування, взаємну підтримку, спільне проведення інформаційно-політичних акцій і заходів. Динаміка сучасного світу поряд із взаємозалежністю значно змінив інформаційно-комунікативну функцію дипломатії, з одного боку, в інформуванні протилежної сторони про офіційну позицію, з іншого боку – в одержанні аналогічної інформації від неї, а також в обміні думками. Розвиток засобів комунікації в XX ст. дуже вплинуло на інформаційно-комунікативну функцію дипломатії. Поява таких засобів технічного зв‘язку як телефон, факс, електронна пошта, відеозв‘язок спричиняє значну інтенсифікацію міждержавного діалогу. Однак головне все-таки не в технічних нововведеннях, а в самій суті інформаційно-комунікативної функції. У минулому дипломатія в значній мірі припускала хитрість, участь у змовах, обмані тощо. У сучасній дипломатії акцент робиться не просто на відмові від відвертого обману. Він виявляється просто невигідним в умовах взаємозалежності й постійної взаємодії, тому що негайно викликає відповідну реакцію, а також веде до дискредитації того, хто користується подібними заходами. Сьогодні інформативно-комунікативна функція дипломатії складається, насамперед, у встановленні діалогу між різними країнами. Дипломатичний діалог припускає, у першу чергу, визнання того факту, що в іншої сторони є власні інтереси й цілі. Визнання цього є не тільки природним і закономірним, але й продуктивним моментом у плані розвитку міжнародних відносин. Тому головним у комунікативно-інформаційній функції виявляється не директивне нав‘язування власної точки зору, а пошук взаємоприйнятого рішення через діалог. Ідеї розвитку міждержавного діалогу знайшли відбиття й у теоретичних роботах по переговорам, де на зміну концепції твердого торгу, коли кожен учасник піклується лише про власні інтереси й подає свою позицію як украй закриту, прийшла концепція спільного з партнером аналізу проблеми. Остання припускає орієнтацію на взаємне задоволення інтересів і досить відкритий характер ведення переговорів. І хоча обидві концепції майже ніколи не реалізуються на практиці в ―чистому вигляді‖, все-таки тенденція до спільного з партнером аналізу проблем починає сьогодні переважати [2]. Якщо ж говорити про дипломатію в цілому, то в ній у зв‘язку з ускладненням світу, усе більше важливої стає аналітична робота. Тому й при підготовці дипломатичних кадрів цьому напрямку необхідно приділяти пильну увагу. Висновки. Таким чином, необхідно підкреслити, що значення дипломатії наприкінці XX сторіччя, безсумнівно, зростає. Це обумовлено насамперед тим, що силові рішення міжнародних проблем, незважаючи на їхнє тривале використання, стають усе більше небезпечними. Крім того, перебудова міжнародних відносин, пов‘язана із процесами глобалізації, виходом на світову арену недержавних учасників, ставить перед дипломатією завдання активного залучення в створення нового вигляду сучасного світу. Література 1. Внешнеполитическая информация и современная дипломатия. – М.: 2001. – 213 с.

2. Каррон де ла Каррьер Г. Экономическая дипломатия. Дипломат и рынок: пер. с фр. / Г. Каррон де ла Каррьер. – М.: ―Российская политическая энциклопедия‖ (РОССПЕЭН), 2003. – 296 с.

3. Киссинджер Г. Дипломатия / пер. с англ. В. В. Львова / Г. Киссинджер. – М.: Ладомир, 1997. – 848 с.

4. Попов В.И. Современная дипломатия: Теория и практика: курс лекций / В.И. Попов. – М.: 2000. – 345 с.

5. Сагайдак О.П. Дипломатичне представництво: організація і форми роботи: навчальний посібник / О.П. Сагайдак, П.Д.Сардачук. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2008. – 295 с.

198

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки

УДК 678.7/8

О.О. СВІТЛОВСЬКИЙ Хмельницький національний університет

ПЕРСПЕКТИВИ ПІДГОТОВКИ СПЕЦІАЛІСТІВ З ЛОГІСТИКИ ДЛЯ УПРАВЛІННЯ КОРПОРАТИВНОЮ ЛОГІСТИЧНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ ПІДПРИЄМСТВ Метою дослідження є вивчення і аналіз ряду складових підготовки і сертифікації кваліфікованих спеціалістів з логістики європейського рівня, пошук шляхів адаптації їхніх навиків до вітчизняного ринку в умовах інтеграції.

Objective of this research is studying and the analysis of some components of preparation and certification of the qualified experts in logistics of the European level, search of ways of adaptation of their skills to the domestic market in the conditions of integration. Актуальність дослідження. В умовах глобалізації світова економічна криза породжує нестабільність в економіці практично кожної країни. Найбільш відчутно це стосується країн з перехідною економікою, де процеси становлення ринкових відносин знаходяться на стадії формування та адаптації до норм світового співтовариства. Непроста економічна ситуація в нашій державі ставить перед керівництвом українських машинобудівних підприємств задачу підтримання на належному рівні своєї конкурентоспроможності. Пошук нових кардинальних рішень управління корпоративними логістичними процесами на підприємстві, обґрунтування його стратегічної місії, розробка нових стандартів взаємовідносин між державою, виробниками, посередниками і кінцевим споживачем – ось далеко не весь спектр компетенції кваліфікованого логіста. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Важливу роль у висвітленні проблем теорії і практики корпоративного та логістичного управління зіграли роботи вітчизняних та зарубіжних вчених Г. Назарової, В. Гриньової, Є. Крикавського, В. Іноземцева, Д. Розенберга, І. Бажина, Д. Норта, Н. Глусь, Ю. Пономарьової, Л. Міротіна і І. Ташбаєва, Н. Тітюхіна, Д. Бауерсокса і Д. Клосса, О. Вайта, С. Крейга, В. Козачино, І. Ґьопферт. Результати дослідження. Складна економічна ситуація в Україні у котрий раз нагадує про те, що пошук нових шляхів підвищення конкурентоспроможності вітчизняних машинобудівних підприємств і ефективності економіки держави в цілому є актуальною задачею сьогодення. Проте, успішність та ефективність їх діяльності будуть у значній мірі залежати від готовності того чи іншого підприємства працювати за міжнародними стандартами ведення сучасного бізнесу, дотримуючись основних вимог світового співтовариства до якості товарів та послуг [1]. У цьому аспекті корпоративна логістика може і повинна відіграти провідну роль стратегічного рушія стереотипів та стати фактором стабільності у взаємовідносинах виробників, споживачів, посередників, конкурентів, державних (міждержавних) органів та організацій тощо. Сучасне розуміння корпоративної логістики як концепції управління цілком відповідає умовам підприємницької діяльності українських машинобудівних підприємств. Успіх у конкурентній боротьбі між підприємствами й ланками єдиного ланцюжка створення вартості, між країнами й економічними регіонами обумовлюється в першу чергу рівнем компетенції в логістиці. Корпоративна логістична відповідальність учасників ринку взаємопов‘язує в єдине ціле управління як своїми внутрішніми бізнес-процесами на підприємстві, так і бізнес-процесами партнерів та споживачів. Нашій державі потрібні професійні спеціалісти з логістики, які б змогли ефективно управляти інтегрованими операціями як усередині підприємств, так і між партнерами ланцюгів поставок, адже ―перспектива інтеграції України в європейський економічний простір відчуває потребу саме в логістичному підході до формування глобальної логістичної стратегії в контексті міжнародного поділу праці‖ [2]. Однією з основних проблем сучасної логістики в Україні є підготовка та сертифікація спеціалістів, рівень знань яких би відповідав європейським стандартам. Практика показує, що логістичному персоналу вітчизняних підприємств бракує фундаментальних знань та навиків побудови і оптимізації процесів для корпоративних логістичних мереж і ланцюжків. Саме складністю та високим рівнем вимог до професійної підготовки логістів можна в деякій мірі пояснити відсутність їх в достатній кількості. Проблема вимагає особливої уваги ще й з огляду на те, що реалізація і розвиток стратегічних переваг логістичного управління в нашій державі стримується через відсутність загальнонаціонального координуючого органу, який би став основою для розвитку логістичної асоціації в Україні. До цього часу наша держава не має свого представництва (мається на увазі як національна організація логістики) в Європейській асоціації логістів. Робота по розбудові Української асоціації логістів повинна бути перспективно спрямована на становлення, розвиток і координацію контактів з провідними світовими логістичними асоціаціями і товариствами, як, наприклад, Європейська логістична асоціація (European Logistics Association – ELA), Європейським сертифікаційним комітетом з логістики (European Certification Board for Logistics – ECBL), Радою логістичного менеджменту США (Council of Logistics Management – CLM), Всесвітнім товариством інженерів-логістів (Society of Logistics Engineers – SOLE) тощо (рис. 1). Таке співробітництво, в свою чергу, відкриє широкий шлях до створення центрів з підготовки для українських підприємств різнопрофільних спеціалістів з логістики, сертифікованих у відповідності з європейськими Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

199

Економічні науки Українська логістична асоціація

Європейська логістична асоціація (ELA)

Європейський сертифікаційний комітет з логістики (ECBL)

Рада логістичного менеджменту США (CLM)

Всесвітнє товариство інженерів-логістів (SOLE)

Рис. 1. Перспективні напрями роботи Української асоціації логістів

та світовими стандартами. Такі спеціалісти, з одного боку, повинні чітко розуміти характер бізнес-процесів на підприємстві, володіти навиками і досвідом вирішення логістичних задач, грамотно орієнтуватися в управлінських методиках тощо. З іншого – бути ―особистостями‖, від ініціативи, відповідальності та комунікабельності яких буде залежати успіх роботи у логістичних мережах і ланцюжках. Підхід до вирішення будь-яких проблемних питань повинен бути системним. Завдання спеціаліста з логістики – організувати весь маршрут просування замовлення таким чином, щоб мінімізувати витрати на кожній ланці логістичного ланцюга. ―Ланцюг надійний настільки, наскільки надійна сама слабка його ланка‖. Професійне управління ланцюгом поставок є істотним чинником успішного бізнесу. Логістик повинен уміти оперативно та професійно проаналізувати ситуацію, з‘ясувати інтереси кожної ланки в ланцюзі ―виробництво– споживання‖ і спрямовувати діяльність на виконання місії підприємства на ринку та усвідомлення сторонами корпоративної логістичної відповідальності за результати своєї праці. Інтеграція вимагає свободи переміщень у межах єдиного економічного простору товарів, послуг, капіталів і людей, а також створення відповідних транспортних коридорів [2]. Тому можна не сумніватись у тому, що в умовах економічної інтеграції машинобудівні підприємства будуть змушені в своїй діяльності виходити за межі своєї країни, що вимагатиме від логістичного персоналу додаткових знань економічного, політичного, правового та культурного характеру, розуміння міжнародної специфіки, оволодіння мовами тощо. Так у Європі, наприклад, розроблені та введені єдині стандарти компетентності спеціалістів в галузі логістики (надалі – Стандарти). Це зроблено з метою: прийняття європейськими країнами єдиних логістичних стандартів компетентності; визнання узагальнених вимог до працівників у сфері логістики; підвищення мобільності навиків логістичного персоналу; створення нормативної та інформативної бази, автоматизації документообігу; подальшого вдосконалення і розвитку цих стандартів країнами-учасницями. Робота проводилась Науковим комітетом і робочою групою по стандартизації Європейського сертифікаційного комітету (ECBL), комітетами та групами Європейської логістичної асоціації (ELA). Доцільно зауважити, що ECBL є незалежною організацією, яка включає в себе на добровільній основі європейські країни, які в епоху глобалізації вирішили користуватися єдиними стандартами компетенції в галузі логістиці та управління ланцюгами поставок. У Стандартах також узагальнені основна термінологія та поняття логістичного управління підприємствами і фірмами, вони затверджені Науковою радою ELA в вигляді додатків [3]. Розроблений збірник ―Стандартів компетентності з логістики та управління ланцюгами поставок‖ став основним нормативним документом по забезпеченню виконання процедур європейської сертифікації спеціалістів з логістики. Запропонована нова система стандартів і вимог до компетентності логістів робить процедуру атестації ECBL ще більш об‘єктивною, правомірною і надійною. Ще одною їх характерною особливістю є врахування бурхливого розвитку концепції і технологій по управлінню мережами поставок (Supply Chain Management – SCM) та у зв‘язку з цим, суттєве розширення меж використання знань і навиків з SCM у практичній роботі. Для прикладу розглянемо подальше вдосконалення назв (абревіатур) усіх трьох рівнів європейських стандартів сертифікації спеціалістів з логістики [3] (див. табл. 1). Можна також зауважити, що стандарти компетентності спеціалістів з логістики розроблялись у тісному співробітництві з європейськими провідними підприємствами та компаніями по результатах конкретних робіт, тому вони ніби віддзеркалюють вимоги роботодавців кран ЄС, що є хорошим прикладом єднання теорії та практики. Стандарти слугують основою для атестації логістів, вони включають перелік основних вимог до певного рівня компетентності спеціаліста, причому, сама атестація проходить незалежно від будь-яких інших освітніх програм. Офіційний текст Стандартів написаний англійською мовою, в країнах-співучасницях вони перекладаються на ту мову, на якій будуть застосовуватись. Ще одною цікавою особливістю Стандартів є те, що національні комітети можуть тільки доповнювати, але ні в якому разі не скорочувати їх.

200

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки Таблиця 1 Рівні компетентності європейських стандартів сертифікації з логістики

Назва оригіналу

Рівень компетентності Скорочена Переклад назва

Supervisory Operational level

ElogSO

Операційний логіст

Senior level

ElogSE

Старший логіст

Strategic level

ElogST

Логіст стратегічного рівня

Для якого персоналу призначені Персонал операційного/функціонального рівня управління логістичними процесами і видами діяльності, у тому числі: ланцюгами поставок, сервісом, замовленнями, запасами, складуванням, транспортуванням логістичною підтримкою виробничих операцій, інформаційною підтримкою логістики тощо. менеджери і консультанти, які займаються плануванням та координацією різних компонентів логістичної системи; координатори логістичного процесу в функціональних сферах підприємства і компонентах мережевої структури ланцюгів поставок; інспектори, контролери, аудитори, аналітики, менеджери вищої ланки логістики підприємства. старші менеджери, старші консультанти, директори із значним досвідом роботи в галузі логістики або управління ланцюжками поставок (стратегічні менеджери); керівники вищого рангу з інших сфер бізнесу, які взяли на себе посадові обов‘язки логіста стратегічного рівня.

Національні сертифікаційні комітети створені по одному в кожній з країн, які входять до складу ради ECBL. Вони повинні атестувати здобувачів на відповідність вимогам, встановлених цим Стандартом. При цьому програми навчання, підготовки та перепідготовки персоналу в галузі логістики та управління ланцюгами поставок розробляються і використовуються самостійно на основі практичного досвіду, стандартів вищої та професійної освіти і традицій, які склалися в конкретній країні-учасниці ELA/ECBL [3]. Звичайно, можна тільки вітати подальший розвиток контактів українських логістичних організацій з країнами-учасницями ELA/ECBL, направлений на координацію учбових планів та навчальних програм з підготовки спеціалістів з логістичного менеджменту, сертифікацію логістичного персоналу вітчизняних підприємств та компаній, проведення наукових досліджень в галузі теорії і практики логістики, обмін досвідом у вигляді тренінгів і стажування, проведення конференцій, семінарів тощо. Як показує практика, з одного боку, більшість вітчизняних підприємств зацікавлені в об‘єктивній оцінці знань свого логістичного персоналу, тим більше, що міжнародний сертифікат засвідчив би про готовність його власника працювати в контексті з найсучаснішими світовими вимогами. З іншого – мусимо визнати, що існують підприємства, в яких недооцінюється роль корпоративної логістики та які працюють за непрозорими (тіньовими) схемами, що у свою чергу приносить економіці держави чималі збитки. На думку автора, вивчення міжнародного досвіду підготовки і сертифікації українських працівників логістичного менеджменту в контексті розвитку інтеграційних процесів, його адаптація до сучасних ринкових умов позитивно впливатиме як на ефективне функціонування вітчизняних машинобудівних підприємств, так і економічний розвиток України та її національну безпеку в цілому. Висновки. Таким чином, здійснивши вивчення та аналіз передового європейського досвіду підготовки та сертифікації кваліфікованих логістів міжнародного рівня та українських реалій, можна викласти наступні узагальнення: 1. За умов розвитку інтеграційних процесів попит на логістичний сервіс для вітчизняних машинобудівних підприємств та споживачів їхньої продукції буде зростати пропорційно підвищенню вимог світового співтовариства до якості товарів та послуг, відповідно зростатимуть і вимоги до логістичного персоналу в плані постійного удосконалення знань та навиків.

2. Забезпечення кваліфікованими кадрами логістів європейського рівня позитивно вплине як на ефективне функціонування та конкурентоспроможність українських підприємств в умовах глобалізації на ринку товарів і послуг, так і на економічний розвиток України та її національну безпеку в цілому.

3. Корпоративна логістична відповідальність за результати праці кожної ланки в ланцюзі ―виробництво– споживання‖ повинна стати нормою корпоративного життя та ефективним інструментом сучасного бізнесу. Література 1. Нижник В.М. Забезпечення економічної безпеки України у процесах євроінтеграційного розвитку // Вісник ХНУ. – 2005. – № 4, Ч. 2, Т. 2. – С. 7–10.

2. Воркут А.И. Логистика в начале нового тысячелетия и формирование национальной образовательной программы // Наук.-практ. конф. ―Ринок послуг комплексних систем та прикладні проблеми логістики‖: Зб. наук. пр. / А.И. Воркут – К., 1999. – С. 1–9.

3. Новые стандарты ECBL. Новая система аттестации и квалификационных требований к логистам Европейской логистической ассоциации и Европейского сертификационного комитета по логистике. По матер. междунар. центра логистики (Россия) < Доступний з – http://www.mclog.ru/certification/standart.php >. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

201

Економічні науки

УДК 339.54:339.94

М.І. ГУБІНА Хмельницький національний університет

ОРГАНІЗАЦІЯ ЕКСПОРТНО-ІМПОРТНИХ ОПЕРАЦІЙ НА ПІДПРИЄМСТВІ ТА ШЛЯХИ ЇЇ УДОСКОНАЛЕННЯ Здійснено аналіз експортно-імпортних операцій на рівні підприємства, виявлено основні проблеми удосконалення стратегії експортно-імпортного потенціалу та запропоновано шляхи їх вирішення.

This article is about analysis of an export and import transactions, major problems of improvement strategy by import and export capacity and suggested ways of solutions. Вступ. В умовах зростаючої конкуренції та зміни економічного середовища важливу роль набуває підвищення ефективності управління підприємством. Процес змін, що спостерігається в даний час в Україні, проникнув в усі сфери економічного життя. Ринкова економіка створила широкі можливості для здійснення зовнішньоекономічної діяльності. Зовнішньоекономічна діяльність на відміну від зовнішньоекономічних зв‘язків здійснюється на рівні виробничих структур з повною самостійністю у виборі іноземного партнера, номенклатури товару для експортно-імпортної угоди, у визначенні ціни, обсягу і термінів постачання. Таким чином, зовнішньоекономічна діяльність являє собою сукупність виробничо-господарських, організаційно-економічних і комерційних функцій. Обов‘язковими умовами зовнішньоекономічної діяльності є виконання певних операцій по забезпеченню просування товару від продавця до покупця; по своєчасному наданню різного роду зовнішньоторговельних послуг – транспортних, страхових, експедиторських, банківських; по здійсненню платіжно-розрахункових операцій. Розвиток сфери експортно-імпортних операцій і обсяг зовнішньоторговельних операцій безпосередньо впливають на насиченість українського товарного ринку і приток іноземної валюти в країну. Звичайно, міжнародна торгівля породжує більш високі ризики для торгових партнерів у порівнянні з торгівлею усередині країни. Однак, експортно-імпортні операції часто більш вигідні, хоча і вимагають додаткових організаційних і фінансових витрат. Актуальність теми зумовлена сучасними потребами економічного життя України, направлених на побудову ринкового господарства, появу нових структур виробництва; побудову економічних зв‘язків з іншими країнами. Тому, з боку суб‘єктів економічної діяльності, виникає потреба в аналізі особливостей процесу міжнародної торгівлі і факторів, що впливають на її кінцевий результат для кожної зі сторін. Метою статті є здійснення аналізу експортно-імпортних операцій на рівні підприємства та виявлення основних проблем удосконалення стратегії експортно-імпортного потенціалу, а також пошук шляхів їх вирішення. Аналіз останніх досліджень. Проблеми поліпшення організації і підвищення ефективності експортноімпортних операцій досліджували такі вчені-економісти, як Янковський Е.А., Стровський Л.Е., Казанцев С.К., Макогон Ю.В., Кравченко В.А., Кравцова В.В., Мамутов В.К., Чувпило О.О., Новицький В.Е. та інші. Проте залишаються нерозкриті всі проблеми пов‘язані із пошуком напрямків удосконалення зовнішньоекономічної діяльності . Результати дослідження. Україна належить до країн із високою експортною квотою у валовому внутрішньому продукті (ВВП). Маючи високий експортний потенціал, Україна використовує його недостатньо ефективно. За обсягами експорту на душу населення, Україна значно поступається не лише розвиненим країнам, але й більшості країн Центральної та Східної Європи. Це спонукає до більш ефективної реалізації експортного потенціалу. Комплекс негативних чинників розвитку зовнішньої торгівлі України обумовлений, передусім, низьким темпом економічних перетворень в Україні, що позначилось на потенціалі участі країни в міжнародному поділі праці. У результаті, Україна закріплюється на міжнародних ринках переважно як постачальник сировини, напівфабрикатів і продукції з незначною доданою вартістю. Ефективність організації експортно-імпортних операцій залежить від функціонування підприємства в цілому. Так організація експортних операцій залежить від кваліфікації менеджера з продажу, від обраної маркетингової політики, від діяльності агентів з пошуку ринків збуту, від якості продукції, від ціни продукції, від витрат на організацію експортних операцій. Ефективність імпортних операцій залежить від правильного вибору постачальників, від якості сировини, від його ціни, від строків поставки [6]. Немаловажне значення в стимулюванні міжнародної торгівлі грає підтримка вітчизняних підприємствекспортерів. Орієнтація на підтримку вітчизняного товаровиробника дозволяє більш ефективно вирішувати питання використання зовнішньоекономічного потенціалу. Вітчизняний виробник на зовнішніх ринках перебуває у постійному напруженні за падіння виробництва, зниження якості товарів, пасивне сальдо торгівлі. Якщо фірма вибирає варіант прямого продажу, а не через посередника, їй необхідно створити діючу експортну службу. Створення власних зовнішньоекономічних служб на підприємствах виправдано, якщо: – частка експорту велика в загальному обігу; – зовнішньоторговельні операції здійснюються регулярно; – випускається продукція з високим рівнем конкурентоспроможності, бажано унікальна за своїми властивостями; 202

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки – невисокий рівень конкуренції на відповідному сегменті світового ринку; – продукція не потребує серйозної адаптації до закордонних розумів використання; – на підприємстві є необхідна кількість фахівців із зовнішньоекономічної діяльності [2]. Серед проблем організації експортно-імпортної діяльності, які характерні підприємствам, були виділені наступні.

1. Відсутність організаційної єдності серед підрозділів підприємства, тобто однакового розуміння бізнеспроцесів (наприклад, відділ маркетингу досліджує ринок й представляє звіт про бажані об‘єми виробництва, а відділ збуту не може реалізувати вироблену продукцію).

2. Недостатня оперативність даних про фінансово-господарчу діяльність підрозділів. Відсутність оперативної та правдивої інформації щодо взаєморозрахунків із зовнішніми постачальниками й споживачами, як наслідок важкість управління дебіторською та кредиторською заборгованостями.

3. У своїй діяльності експортний відділ не в повному обсязі використовує нові інформаційні технології, що перешкоджає експорту продукції.

4. Формальні проблеми на митниці, що призводить до збільшення терміну проходження вантажу через митний контроль. Непрозорість процесів обміну інформацією, відсутність централізованого контролю в режимі реального часу. За підрахунками Світового банку, в Україні суб‘єктам зовнішньоекономічної діяльності необхідно оформити 6 документів на експорт та 10 документів – на імпорт. При цьому експортно-імпортні операції в Україні займають загалом 67 днів, у той час як в ОЕСР – 22 дні. З огляду на це, у 2008 році Україна посідала 131 місце серед 181 країн, бізнес-клімат яких досліджувався.

5. Великий обсяг ―ручної‖ праці при передачі даних, необхідність синхронної взаємодії учасників, що неминуче призводить до помилок та затримок у логістичних ланцюгах [4]. Удосконалення організаційних процесів зовнішньоекономічних операцій полягає в розробці стратегії, яка може знайти практичне втілення в діяльності українських підприємств і фірм на міжнародній арені. Стратегія передбачає розробку довгострокових цілей, установок та орієнтирів, принципово нових напрямів. Вона охоплює такі основні елементи, як корпоративна місія, конкурентна перевага, організація бізнесу, ринки, ресурси, структурні зміни, програми розвитку й компетентність суб‘єктів зовнішньоекономічної діяльності. Стратегічна програма розвитку зовнішньоекономічних відносин України має ґрунтуватися на забезпеченні її суверенітету в світогосподарських зв‘язках, гарантуванні її національної зовнішньоекономічної безпеки. Взаємодія зі світовим господарством базується на комплексній, гнучкій і динамічній державній зовнішньоекономічній політиці, в основі якої – максимальна господарська свобода безпосередніх виробників, експортерів товарів і послуг [3]. Головними елементами системи зовнішньоекономічної стратегії України слід вважати: створення потужного експортного сектору, зміцнення і забезпечення конвертованості національної валюти, лібералізацію імпорту, здійснення закордонної підприємницької діяльності, формування розгалуженої системи зовнішньоекономічного менеджменту (банки, біржа, страхові компанії, консалтинг, аудит, лізинг і т.д.),гнучку податкову, цінову, депозитну, кредитну, фінансову і валютну політику, що стимулює диверсифікацію експортно-імпортних операцій, поступову інтеграцію економіки в європейські і світові господарські об‘єднання та організації, кадрове забезпечення зовнішньоекономічної діяльності. Головне завдання полягає в тому, щоб визначити етапи, напрямки, форми і способи реалізації зовнішньоекономічної стратегії. Ключовою ланкою зовнішньоекономічної стратегії є податкова, депозитна, цінова, кредитна, фінансова і валютна політика та фінансове сприяння вітчизняним експортерам, у тому числі із залученням коштів державного бюджету. У комплексі економічних заходів щодо стимулювання зовнішньої торгівлі України найбільш ефективним засобом є фінансове сприяння держави вітчизняним експортерам, в тому числі із залученням коштів державного бюджету, яке передбачає використання механізмів кредитування експорту, страхування експортних кредитів, надання державних гарантій. Створення автоматизованої системи інформаційно-аналітичного забезпечення з питань зовнішньоторговельних зв‘язків України з іншими країнами на основі запровадження аналітичних програмних систем нової генерації, які можна охарактеризувати як системи інтелектуального аналізу даних для підтримки аналітичних розробок. Для підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції на зовнішніх ринках великого значення набуває організація в країні ефективної системи сертифікації експортної продукції [4]. Також пропонуємо маркетингову програму розвитку, яка дасть можливість закріпитися на ринку та забезпечити результативну діяльність. Необхідно враховувати досвід, прийоми, концепції зарубіжних маркетологів та здійснювати спроби адаптування їх до українського ринку. На наш погляд, виведення на ринок нового товару, орієнтованого на сегмент ринку з середнім соціальним положенням, збільшить конкурентні переваги підприємств. На підприємствах, які здійснюють ЗЕД, впровадити систему моніторингу, яка буде враховувати особливості підприємств. Метою моніторингу ЗЕД є забезпечення управлінських структур достовірною, своєчасною, досить повною соціально-економічною інформацією про всі зміни, які впливають на динаміку здійснення зовнішньоекономічної діяльності. Основним завданням формування системи моніторингу є створення інформаційно-аналітичної бази за основними показниками оцінки ЗЕД, яка постійно оновлюється та цілеспрямовано використовується. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

203

Економічні науки Запропоновані наступні заходи підтримки українських експортерів: – проведення ревізії законодавства України, що регулює зовнішню економічну діяльність; – розробка і реалізація національної програми підвищення конкурентоспроможності виробників у стратегічно важливих для України секторах; – підвищення конкурентоспроможності підприємств-експортерів шляхом створення маркетингових і сервісних мереж на пріоритетних закордонних ринках; – збільшення закупівель за кордоном ліцензій на новітні технології (ноу-хау), машини, устаткування і прилади з метою створення нових конкурентоспроможних національних виробництв; – більш активне впровадження в Україні міжнародних стандартів, вимог і процедур сертифікації, які забезпечать відповідність національної продукції та послуг міжнародним стандартам, розробка і реалізація відповідної національної програми; – вжиття заходів політичного, дипломатичного і законодавчого характеру, які б сприяли участі України в крупних міжнародних коопераційних проектах у пріоритетних для вітчизняної економіки галузях; – прискорена інформатизація економіки та зовнішніх економічних зв‘язків України. Висновки. На сьогоднішній день існує достатньо багато якісних рішень задач управління ресурсами підприємства: фінансовими, матеріальними, людськими. Можливі шляхи удосконалення організації та підвищення ефективності експортно-імпортних операцій підприємства характеризуються необхідністю поліпшення роботи з пошуку більш вигідних постачальників і застосовування засобів страхування валютних ризиків. Необхідно укладати контракти з більш вигідними умовами постачання. Однак, терміни постачання повинні бути мінімальними, постачання повинне відбуватися без збоїв. Бажано, щоб термін сплати після реалізації продукції був щонайменший, тоді буде меншою дебіторська заборгованість й період обігу грошових коштів. Для реалізації запропонованого комплексу заходів щодо удосконалення зовнішньоторговельного потенціалу України будуть потрібні щорічні бюджетні асигнування, об‘єми котрих доцільно визначати виходячи з існуючої світової практики, відкоригувавши їх з урахуванням сучасного стану української економіки і сформованої структури українського експорту. Література 1. Новицький В.Є. Міжнародна економічна діяльність України: Підручник. – К.: КНЕУ, 2003. – 948 с.

2. Савицька Г.В. Економічний аналіз діяльності підприємства: Навч. посіб. – К.: Знання, 2004. – 654 с.

3. Пономаренко В.С., Ястремская Е.Н., Луховский В.М. Механизм управления предприятием: стратегический аспект. – Х.: Изд. ХГЭУ. – 2002. – 252 с.

4. Орлов О.О. Планування діяльності промислового підприємства. Підручник. – К.: Скарби, 2002. – 336 с.

5. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств: Підручник для вузів / І.В. Багрова та ін.; за ред. д-ра екон. наук, проф. І.В. Багрової. – К., ЦНЛ, 2004. – 580 с.

6. Вічевич А.М., Максимець О.В. Аналіз зовнішньоекономічної діяльності. Навч. посібник. – Львів: Афіша, 2004. – 140 с.

УДК 338.45:339.138:339.9

Т.І. КАТКОВА Хмельницький національний університет

ЧИННИКИ ТА ДИНАМІКА ПРИБУТКОВОСТІ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИХ ОПЕРАЦІЙ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ Визначено вплив чинників сформованих світовою фінансовою кризою на прибутковість зовнішньоекономічних операцій машинобудівних підприємств. Досліджено можливі вигоди та втрати від коливання валютного курсу на основі маржі та цінових можливостей реалізації зовнішньоекономічних стратегій машинобудівних підприємств.

Certainly influence of factors formed, by a world financial crisis, on profitability of external economic operations of machine-building enterprises. Benefits and losses are investigational possible from fluctuation in an exchange on the basis of margin and price marketabilities external economic strategies of machine-building enterprises. Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями. Зовнішньоекономічну діяльність машинобудівних підприємств України на сучасному етапі важко вважати успішною з ряду об‘єктивних причин: низької ефективності внаслідок дезорганізації у наявному ринковому середовищі, нереформованості господарського механізму внаслідок його унаслідування від командно-адміністративної системи господарювання та відсутності фахових менеджерів, відсутності інноваційних розробок, надмірної енерго- та матеріаломісткості, і головне, необхідне для успіху, – відсутності стратегії на зовнішніх цільових ринках. З цієї причини, з переважної більшості передумов виходу на міжнародні ринки, зокрема обмеженості внутрішнього ринку, отримання додаткового прибутку та вищої прибутковості зарубіжних ринків, відкриття сприятливої кон‘юнктури, спонукає вітчизняних суб‘єктів господарювання до здійснення зовнішньоекономічної діяльності, а зарубіжна діяльність 204

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки набуває несистемного, неорганізованого характеру. З іншої сторони, з усього переліку вітчизняних суб‘єктів господарювання, ефективними вважаються сировинні галузі, підприємства первинної обробки сировини, такі як ―Міттал стілл Кривий Ріг‖, нафтопереробні підприємства та фінансовий сектор. У силу вказаних причин, машинобудівні підприємства відсутні у числі найбільших вітчизняних суб‘єктів господарювання включених у міжнародний бізнес. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблема ефективності зовнішньоекономічних операцій в наукових дослідженнях піднімається досить часто, проте багатогранність та неможливість однозначно трактувати наслідки дії чинників зовнішньоекономічної діяльності, зростання невизначеності в умовах глобалізації, перспектив виникнення галузевих, валютних та фінансових сприяють постійному існуванню прогалин методичного, методологічного та управлінського характерів. Невирішені частини проблеми. Головною вадою сучасних підходів до управління зовнішньоекономічною діяльністю слід визначити ігнорування цілої системи непостійних чинників, що формують ризики господарської діяльності та ймовірність недоотримання прогнозованих прибутків в результаті несприятливої ринкової кон‘юнктури поглиблення залежності від глобальних економічних процесів. Постановка завдання. Визначити чинники та закономірність забезпечення прибутковості зовнішньоекономічних операцій машинобудівних підприємств. Основний матеріал дослідження. Для переважної більшості вітчизняних підприємств нездоланним бар‘єром діяльності на зарубіжних ринках є критична нестача фінансово-інвестиційних ресурсів. Останнє виступає ключовою причиною несистемного експорту, відсутності сталих продаж та тривалих підрядних коопераційних зв‘язків з нерезидентами. Проте, факт існування експортних операцій свідчить про перспективи їх спрямування у кероване русло. Серед групи експортних виробництв зовнішньоекономічні збутові операції виступають похідною від розвитку традиційного – внутрішнього ринку. Цільові ринки компаній, наприклад, орієнтованих на сільськогосподарське машинобудування не мали розвитку протягом останніх двадцяти років з постійним зниженням обсягів реалізації та апріорної неможливості збільшити використання існуючих потужностей. У цьому руслі слід зазначити, що діяльність, наприклад, сільськогосподарських підприємств зазнає негативного впливу з боку цільових ринків через відсутність фінансових ресурсів. Джерелом отримання коштів для сільськогосподарських підприємств могли стати банківські позики. Проте, їх отримання неможливе через відсутність у позичальників застави. Таким чином, підприємство потрапляє в замкнуте коло, коли через відсутність ринкових реформ у агропромисловому комплексі будь-які заходи направленні на збільшення обсягів реалізації на цільових ринках не мають успіху, тобто ефективність збутової політики знаходиться на низькому рівні, за незалежних від підприємства обставин. Для цієї групи, де на наш погляд, ключовим чинником виступає відсутність сформованих внутрішніх ринків, незалежно від галузевої приналежності та продуктової спеціалізації, вихід на зовнішні ринки залишається єдино можливим способом уникнення банкрутства, зниження наслідків падіння внутрішніх ринків та зникнення загалом. На відміну від споживчих та сировинних ринків, здійснення маркетингу на індивідуальній основі, значна диференціація за продуктами, експлуатаційними характеристиками та місцем у технологічних рішеннях, діяльність машинобудівних підприємств на розвинених ринках, ототожнених зі світовим ринком машинобудування, в межах сучасної парадигми вважається апріорі прибутковою [3]. Ефективність, оцінювана критерієм прибутковості, з цієї точки зору, формується за рахунок ефективності маркетингових стратегій та, за виключенням окремих деталей, фінансово-валютних чинників в межах коливання валютних курсів (рис. 1).

* Показники розраховані автором на основі даних звітності ДП ―НОВАТОР‖ Рис. 1. Вигоди та втрати від коливання валютного курсу

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

205

Економічні науки Маркетингова складова прибутковості зовнішньоекономічних операцій підприємства, в межах сучасних концепцій, зокрема – повного маркетингу, розглядає формування ефективності на всіх етапах в межах маркетингової петлі якості [4, с. 78–80]. Явні негативні тенденції впливу чинників маркетингового рівня машино-будівних підприємств часто покриваються за рахунок зростання маржі валютного курсу. Попередньо зазначимо, що прибутковість зовнішньоекономічних операцій визначається асортиментною структурою та часткою екс-порту у загальному обсязі реалізації. Абсолютне значення прибутку має загальну тенденцію до зростання за експортними операціями для групи технологічно конкурентних підприємств. На практиці допускається кілька наслідків для приведеного прикладу. За відсутності критичних змін у світовій та національних економіках позитиви присутності на міжнародних ринках залишаються незаперечними, і незмінні витрати реалізації перетворюють приріст експортної маржі у приріст прибутку. У протилежному випадку, відбувається негативний впив скорочення експортної маржі та прибутку. Для компенсування втрат від зниження валютного курсу машинобудівні підприємства вдаються до підвищення ціни, оскільки технічна продукція машинобудування має незначну еластичність за ціною та можлива за незначної конкуренції на ринку. На відміну від сталого розвитку ринків, приведений приклад констатує курсові зміни періоду світової фінансової кризи 2008–2009 рр., які опосередковують зниження економічної активності у промисловому секторі на фоні падіння попиту на виробничі ресурси та промислову продукцію. На цьому етапі зниження обсягів реалізації на цільових ринках пов‘язане з песимістичними прогнозами та негативними очікуваннями, обмеження інвестицій у найнеобхідніші проекти, і вимагає негайного реагування на зміну вподобань та очікувань споживачів. Потенційні можливості для реакції на кон‘юнктурні зрушення розкриваються у коригуванні валютної ціни за незмінного значення маржі у національній валюті (рис. 2).

Рис. 2. Цінові можливості маркетингових стратегій в межах курсових коливань

Зниження ціни в період світової фінансової кризи 2008–2009 рр. залишається одним із небагатьох заходів розпродажу запасів та підтримання платоспроможності підприємства. Цільовий показник – прибуток при зниженні ціни до вказаного рівня залишається незмінним, а цінові резерви за можливого погіршення кон‘юнктури цільових ринків допускають відмову від прибутку до рівня беззбиткового обороту, а за критичного сценарію – позитивного значення маржинального прибутку. Дистанціюючись від кон‘юнктури останніх років, слід відзначити існування стану постійної перманент-ної кризи, за якої прибуток, як критерій ефективності зовнішньоекономічної діяльності втрачає першорядне значення з балансуванням на межі задоволення основних критеріїв фінансового менеджменту. Незважаючи на різні причини, цілі та, гіпотетично, стратегії, присутність на зарубіжних ринках забезпечує зростання прибутковості або зниження збитків від недовантаження виробничих потужностей для машинобудівних підприємств. Поряд з прибутковою орієнтацією машинобудівних підприємств, різне співвідношення між обсягом реалізації на внутрішньому ринку та беззбитковим оборотом, де ситуація може змінитись на протилежну, свідчить на користь стратегій стабілізації присутності на ринках, організації системних заходів для ключових продуктів та інтеграції у зовнішні ринки. З точки зору прибутку, пріоритети входження у цільові сегменти міжнародних ринків машинобудування визначаються обсягом його отримання та питомою вагою в одиниці реалізації. Практичні проблеми господарської діяльності полягають у зниженні обсягів реалізації значно нижче виробничих потужностей, через що постійні витрати, навіть за значного зносу основних фондів, тиснуть на ціноутворення. Очевидним напрямком завантаження виробничих потужностей є вихід на зовнішні ринки, а зростання прибутку – вибір найбільш прибуткових з них. Нові ринки є більш прибутковими та за умов зростання обсягів і запровадження ефективної стратегії, виставлені оцінки пріоритетів зміняться на їх користь. Головним фактором для нових ринків виступає нижча порівняно з провідними підприємствами машинобудування конкурентоспроможність за техніко-технологічними та експлуатаційними характеристиками. Останнє є причиною використання ціноутворення у якості 206

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки ключового маркетингового інструмента. За рахунок оптимізації співвідношення ціна – якість підприємства конкурують з лідерами світового машинобудування на ринку РФ, СНД та третіх країн. На ринках ЄС присутність формується на рівні співробітництва з місцевими машинобудівними компаніями та реалізації комплектуючих в межах спільних програм технологічної кооперації. З огляду на відносно незначний для світового ринку потенціал досліджених машинобудівних підприємств формування і реалізація маркетингових стратегій визначається основними факторами їх внутрішнього і зовнішнього середовища. Висновки і перспективи подальшого дослідження. На основі приведених результатів дослідження необхідно зробити ряд принципових висновків для діяльності вітчизняних машинобудівних підприємств. Поперше, несистемний характер зовнішньоекономічних операцій перетворює їх у фактор ризику господарської діяльності за умов виникнення перманентної галузевої, світової фінансової та валютної криз. По-друге, не реформованість господарської діяльності вітчизняних машинобудівних підприємств за коливання валютного курсу призводить до збитковості при його зниженні. По-третє, незначна частка вітчизняних машинобудівних підприємств у структурі світового ринку машинобудування визначає внутрішні чинники господарської діяльності для них ключовими, а здатність їх раціонально реалізувати – ефективність експортної діяльності. З огляду на отримані результати, перспективи подальшого дослідження слід намітити в руслі визначення, систематизації та розробки заходів раціональної реалізації господарських стратегій на світових ринках машинобудування. Література 1. Шивцова А.Б. Стратегия и тактика промышленного предприятия в условиях рынка // Машиностроитель. – М. – 2003. – № 8. – С. 47–49.

2. Наливайко А. Еволюція теорії стратегії підприємства // Економіка України. – К. – 2002. – № 1.– С. 24–30.

3. FINRA/Bloomberg U.S. Corporate Bond Indexes // http://www.bloomberg.com/markets/rates/ corpbonds.html 4. Перерва П.Г. Управление маркетингом на машиностроительном предприятии: Учеб. пособие для машиностроительных специальностей инженерно-технических вузов. – Х.: Основа, 1993. – 288 с.

УДК 658.15

А.А. КОРБУТ Хмельницький національний університет

ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ ОБІГОВИМИ КОШТАМИ ТА АКТИВАМИ В МЕЖАХ КРИТЕРІЇВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ МАШИНОБУДІВНОГО ПІДПРИЄМСТВА Визначено структурні та інструментальні чинники забезпечення конкурентоспроможності та ефективності машинобудівних підприємств. Обґрунтовано фінансові складові конкурентоспроможності суб‟єктів господарювання.

Certainly structural and instrumental factors providing competitiveness and efficiency of machine-building enterprises. Grounded financial constituents competitiveness of subjects menage Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями. Господарська діяльність машинобудівних підприємств на сучасному етапі характеризується наявністю ряду системних обмежень, викликаних макроекономічними, політичними, регуляторними, управлінськими, законодавчими чинниками. Проблемний характер впливу перерахованих чинників проявляється у низьких показниках економічної ефективності господарської діяльності, а багатьох випадках – негативному їх значенні. На рівні суб‘єкта господарювання несприятлива ринкова кон‘юнктура призвела до втрати цільових ринків в результаті стагнації економіки у 90-х роках минулого століття та загострення конкуренції на початку нового тисячоліття, втрати науково-технічного та дослідно-конструкторського потенціалу в результаті тривалого простою виробництва високої енерго- та матеріаломісткості, вимивання обігових коштів в результаті гіперінфляційних процесів. Останній чинник, на наш погляд, виступає ключовим у забезпеченні конкурентоспроможності та ефективності сучасних вітчизняних підприємств. В результаті вимивання обігових коштів машинобудівні підприємства, фінансовий та виробничий механізм яких сформувався за командно-адміністративної системи організації економіки, не змогли інвестувати необхідні ресурси у реорганізацію управлінського процесу, залучення інноваційних технологій, розробку нових продуктів та, як наслідок – реформувати систему господарювання та ліквідувати вузькі місця для підвищення конкурентоспроможності та ефективності. З іншої сторони, посилення глобалізації та лібералізація цільових ринків супроводжується зростанням конкуренції, де спроможність конкурувати пов‘язана з існуванням раціональної системи управління підприємством та його обіговими коштами. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідження фундаментальних та прикладних проблем, пов‘язаних з впливом ефективності використання обігових коштів та активів на конкурентоспроможність підприємства традиційно пов‘язують з працями Ю. Абрамова, В. Андрейчука, О. Василика, О. Гальчинського, Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

207

Економічні науки І. Долона, А. Ковальової, С. Куліша, В. Міщенка, Г. Одінцової, О. Стоянової, М. Чумаченка, В. Хойєра, В. Шокуна та ін. що дало змогу сформулювати основні принципи, понятійно-методичні підходи до наукових досліджень у цій сфері. В той же час, складно поєднати наявні підходи у комплексну систему управління обіговими коштами та активами на основі критерію забезпечення конкурентоспроможності підприємства. Невирішені частини проблеми. Головним недоліком сучасної системи управління обіговими коштами є відсутність раціонального підходу до необхідного комплексу заходів забезпечення конкурентоспроможності та стабільності підприємства. Постановка завдання. Визначити засади управління обіговими коштами та активами підприємства на основі критерію конкурентоспроможності та ефективності. Основний матеріал дослідження. У межах формування конкурентної політики на основі ефективного управління обіговими коштами, на перше місце виступає проблема обґрунтування їх ролі та місця в системі господарського механізму підприємства. В цьому контексті, еволюція обігових коштів відбувається в міру ускладнення їх функцій, фінансової системи та господарського механізму підприємства. З іншої сторони, еволюціонувало не лише поняття обігових коштів, а й основні складові та механізми, теоретикометодологічний апарат, принципи та інструменти управління ними. Оцінюючи еволюцію організації обігових коштів виходимо з того, що склад і розміщення обігових коштів залежать від сфери функціонування: виробничої, торгово-посередницької, сфери послуг (рис. 1) [1, с. 76–78]. Обігові кошти Оборотні виробничі фонди Обігові кошти у виробничих запасах

Фонди обігу

Незавершене виробництво. Напівфабрикати власного виробництва. Витрати майбутніх періодів

Сировина, основні матеріали, покупні напівфабрикати. Допоміжні матеріали. Паливо, тара, запасні частини. Малоцінні і швидкозношувані предмети (МШП)

Нормовані обігові кошти

Кошти і кошти в розрахунках

Готова продукція

Обігові кошти у виробництві

Відвантажена

На складі

Кошти на рахунках в банках і в касі підприємства. Кошти в розрахунках. Дебіторська заборгованість.

Ненормовані обігові кошти

Рис. 1. Склад і розміщенні обігових коштів

З точки зору поставленої проблеми, об‘єктивне вдосконалення механізму організації та ефективного використання обігових коштів і активів з цільовою орієнтацією на забезпечення конкурентоспроможності машинобудівного підприємства, на наш погляд, варто намітити, в першу чергу, в області прямого управлінського впливу, що гарантує високий результат, на межі взаємодії екзогенних та ендогенних чинників функціонування фінансового механізму суб‘єкта господарювання, що забезпечує ефект через конвертацію матеріальних ресурсів та готової продукції у обігові кошти, залучення фінансово-кредитних ресурсів, що визначає вартість, обсяг та структуру обігових коштів. Поряд з традиційними елементами фінансової системи підприємства, серед яких, залучення обігових коштів, нормування, планування, поточне управління та управління дебіторською заборгованістю, намітились потенційні можливості втілення нових підходів, що знайшли практичне застосування у розвинених економіках, де слід підкреслити перспективність впровадження франчайзингу, використання контокорентного кредиту, овердрафту та зворотного лізингу для залучення обігових коштів, системи постачання ―канбан‖ для зниження потреби у обігових коштах та витрат на зберігання товарно-матеріальних цінностей, факторингу для прискорення та збільшення потоку готівки. Поєднання вказаних фінансово-кредитних та управлінських інструментів на рівні діалектичної взаємодії, приросту результативних показників, гіпотетично забезпечує ефективність використання, підвищення конкурентоспроможності, формування механізму та інструментів фінансового менеджменту обігових коштів. Слід пам‘ятати, що розмір власних обігових коштів, що закріплені за підприємством, не є постійною величиною. Сума власних оборотних коштів під час складання фінансового плану щорічно уточнюється у зв‘язку зі зміною обсягу виробництва, асортименту продукції, умов постачання і збуту, де також має місце несвоєчасне 208

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки надходженням коштів за відвантажену продукцію, нагромадженням на складі нереалізованої продукції, несвоєчасне і неповне виконання договірних зобов‘язань постачальниками, що спричиняє потребу в додаткових коштах [2, с. 14]. Покрити цю потребу лише власними джерелами практично неможливо. З цієї причини підприємство звертається до залучення фінансових ресурсів у вигляді короткострокових кредитів банку та інших кредитів, комерційного кредиту, кредиторської заборгованості. Кредити банку дають змогу органічно ув‘язати всі джерела оборотних коштів і справляють активний вплив на раціональне формування запасів сировини, матеріалів, готової продукції та інших видів матеріальних цінностей, проте зростання залежності суб‘єкта господарювання від зовнішніх джерел робить його заручником макроекономічної кон‘юнктури. Інший напрям залучення – кошти інших кредиторів, які надаються підприємствам на термін до одного року з оформленням векселя чи іншого боргового зобов‘язання, які виписуються боржником і передаються кредиторові і фактично означає перетворення товару в гроші в результаті реалізації незадоволеного попиту на гроші як засіб платежу. Досить поширеною формою залучення коштів інших суб‘єктів господарювання є також комерційний кредит. Він використовується підприємствами за браком фінансових ресурсів і неможливості розрахуватися з постачальником, яке здійснюється у формі відстрочки платежів. За рахунок цього, кредиторська заборгованість перетворюється у короткострокові зобов‘язання підприємств, які виникають за: розрахунками з бюджетом; за розрахунковими документами, строк оплати яких не настав і які вчасно не сплачено; за невідфактурованими поставками-розрахунками взаємних вимог, векселями, термін сплати яких не настав і які не сплачено в строк; за короткостроковими кредитами і які зумовлені чинним порядком розрахунків. При оцінці ефективності управління обіговими коштами за використання кредиторської заборгованості слід проводити коригування на те, що постачальникам залучення коштів відбувається у товарній формі на відміну від власних оборотних коштів і банківського кредиту, ліквідність яких вища. З огляду на те, що підприємство повертає залучені у такий спосіб ресурси у грошовій формі, реальною є можливість демонетизації його фінансового обігу. Виникає закономірна негативна ситуація, – чим більше в обороті підприємства товарів і грошей постачальника, тим більше ефективність. Однак таке управління капіталом в кінцевому підсумку утворює ланцюг неплатежів, погіршує фінансовий стан, уповільнює обертання обігових коштів в цілому та знижує конкурентоспроможність суб‘єкта господарювання [3, с. 14]. На етапі перетворення обігових коштів на матеріально-технічні засоби раціональне розміщення як складова управління обіговими коштами має певні особливості не лише в різних галузях, а навіть і на різних підприємствах однієї галузі, де визначальними є такі чинники: вид господарської діяльності, обсяг виробництва; рівень технології та організації виробництва; термін виробничого циклу; система постачання необхідних товарноматеріальних цінностей і реалізації продукції тощо [4, с. 17]. Залежно від розміщення, умов організації виробництва й реалізації продукції обігові кошти мають різний рівень ліквідності, а отже, і ризику використання що через призму обраної цільової орієнтації розглядається нами, як забезпечення конкурентоспроможності підприємства за рахунок фінансового чинника (рис. 2). Обігові кошти Високоліквідні активи Гроші

Цінні папери

Середньоліквідні активи Товари відвантажені

Дебіторська заборгованість

Низьколіквідні активи Матеріальні обігові засоби

в касі на поточних рахунках

виробничі запаси

на валютному рахунку

незавершене виробництво

готова продукція

інші кошти Найменший ризик вкладення

Середній ризик вкладення

витрати майбутніх періодів Значний ризик вкладення

Конкурентоспроможність підприємства Рис. 2. Складові фінансового чинника конкурентоспроможності підприємства

Практика господарювання підтверджує, що найбільш ліквідними і з найменшим ризиком є кошти в касі, на розрахункових і валютних рахунках в установах банку, вкладені в цінні папери. Менш ліквідною частиною з певним ризиком вкладення вважається відвантажена продукція і дебіторська заборгованість покупців. Остання, у свою чергу, Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

209

Економічні науки може бути менш чи більш ліквідною. Це стосується строкової і простроченої дебіторської заборгованості щодо відвантаженої продукції. Найменш ліквідними і з найбільшим ризиком вкладення є оборотні кошти в незавершеному виробництві; у витратах майбутніх періодів; у виробничих запасах; у готовій продукції. Це пояснюється тим, що саме ця частина оборотних коштів найбільш віддалена від моменту реалізації і більше підлягає впливу змін кон‘юнктури ринку, інфляційних процесів тощо. Останнє слугує підставою для визначення ліквідності поточних активів головним чинником, який формує ризики вкладання оборотних коштів. У кінцевому результаті, структура, обсяги та динаміка обігових коштів виступає одним із ключових чинників конкурентоспроможності машинобудівного підприємства через спроможність фінансового механізму узгодженої конвергенції цих показників з макроекономічною кон‘юнктурою та кон‘юнктурою цільових ринків, банківської системи, глобальної економічної системи. Висновки та перспективи подальших досліджень. На сучасному етапі, за переважної згоди більшості дослідників з місцем та значенням управління обіговими коштами у формуванні конкурентного господарського механізму підприємства, досконало-формалізованого механізму організації та ефективного використання обігових коштів і активів конкурентноздатного машинобудівного підприємства не сформульовано. Останнє, на наш погляд є причиною системних недоліків, неефективності, парадоксів та вимагає глибокого дослідження на рівні вироблення науково-методологічних підходів організації та використання обігових засобів а також дослідження взаємозв‘язків ефективного використання обігових коштів та конкурентоспроможності машинобудівного підприємства. Визначені особливості використання та формування обігових коштів машинобудівних підприємств свідчать про складність управління ними та застосування у якості чинника зростання конкурентоспроможності. Зокрема, особливості використання на різних рівнях господарської діяльності, різних етапах технологічного процесу та конвертації у грошові засоби відповідає необхідності ефективного управління обіговими коштами, як в процесі їх застосування під час забезпечення постачання, виробництва та реалізації продукції та послуг підприємством, так і в ході залучення, управління заборгованістю, фінансовими потоками, під час яких формується вартість обігових коштів, платоспроможність підприємства та ліквідність активів. Останнє виступає причиною необхідності подальшого дослідження методичного інструментарію оцінки та аналізу управління обіговими коштами та активами в системі управління конкурентоспроможністю підприємства, а також розробки заходів та механізмів забезпечення високого рівня ефективності та конкурентоспроможності. Література 1. Фінанси підприємств / Кер. авт. кол. і наук. ред. проф. А.М. Поддєрьогін. 3-тє вид., перероб та доп. – К.: КНЕУ, 2000. – 460 с.

2. Гур‘єва Я.В. Обігові кошти та резерви підвищення ефективності їх використання: Автореф. дис… наук. канд. екон. наук. – Х.: Харківський нац. ун-т ім. В.Н. Каразіна, 2000. – 18 с.

3. Погореленко Н.П. Ефективність використання обігових коштів у виробничих запасах промислових підприємств: Автореф. дис… канд. екон. наук. – Х.: ХДЕУ, 1998. – 17 с.

4. Приймачок О.М. Облік виробничих запасів і аналіз ефективності їх використання: Автореф. дис… канд. екон. наук. – К.: КНЕУ, 2005. – 23 с.

210

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

Економічні науки

ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ТРУДОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ УКРАЇНИ ЗА УМОВ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН І ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ УДК 331.1:351.83

О.Ф. НОВІКОВА

Інститут економіки промисловості НАН України

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЯКІСТЮ ТА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЮ ТРУДОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ В КОНТЕКСТІ СТАЛОГО РОЗВИТКУ. Обґрунтовано значущість державного регулювання якістю та конкурентоспроможністю трудового потенціалу в контексті сталого розвитку Визначено недоліки правового та інституційного забезпечення цими процесами. Встановлена вагомість та гостроту причин руйнування трудового потенціалу України. Запропоновано пріоритетні напрями удосконалення державного управління трудовою сферою та трудовим потенціалом.

The paper substantiates the importance of governmental regulation of manpower resources quality and competitiveness in the context of sustainable development. The author identifies the disadvantages of legal and institutional support of these processes and proves the validity and significance of the reasons underlying the destruction of manpower resources in Ukraine.

The research suggests priority ways to improve public management of labour market and manpower resources. Постановка проблеми та аналіз останніх досліджень. Досягти високої якості та конкурентоспроможності трудового потенціалу без відповідного державного регулювання неможливо. Держава через цільові орієнтири сталого розвитку прагне до створення умов забезпечення, раціонального та гармонічного використання всіх ресурсів: природних, економічних, людських, трудових, соціально-культурних тощо. Державна політика повинна досягти такого збалансованого соціально-економічного та екологічного розвитку щоб ресурсного потенціалу було достатньо теперішнім та майбутнім поколінням. Досягнення орієнтирів сталого розвитку вимагає державного регулювання внутрішніх та зовнішніх чинників з метою задоволення потреб економіки у розвитку ресурсів праці та ефективної інтеграції у світове співтовариство. Саме інституції, які забезпечують процеси державного управління збереженням та розвитком трудового потенціалу, не націлені у своїй діяльності на створення умов та можливостей для досягнення високої його якості та конкурентоспроможності в теперішній час та в перспективі. Питання державного регулювання розвитку трудового потенціалу є об‘єктом наукових досліджень за окремими напрямками. Вони досліджуються в контексті демографічного та освітнього розвитку, а також щодо оплати та охорони праці, зайнятості та ринку праці, соціально-трудових відносин та соціального партнерства, розвитку людського потенціалу та капіталу тощо. Представники значної кількості наукових шкіл плідно працюють над цими важливими для розвитку трудового потенціалу пріоритетними напрямками. Це С.І. Пирожков, Е.М. Лібанова, А.М. Колот, В.В. Онікієнко, І.К. Бондар, С.І. Бандур, О.А. Грішнова, Л.В. Шаульска, Г.В. Задорожний, М.В. Семикіна, Л.С. Лісогор, Н.Д. Лук‘янченко, В.В. Лич, Г.В. Осовий, С.Я. Українець та ін. Але системних та цілеспрямованих досліджень з проблем державного управління трудовим потенціалом та трудовою сферою вкрай недостатньо. У цьому контексті випереджають результати наукових досліджень, які визначають умови, можливості та зміст державної політики щодо стратегій розвитку трудового потенціалу [1]. Одночасно залишаються поза увагою механізми запровадження цих стратегій та використання умов та можливостей, які є в теперішній час та які очікуються на середньо та довгострокову перспективу. Таким чином, змістовна підстава для забезпечення ефективного державного регулювання якісними процесами у розвитку трудового потенціалу є, але правове та інституційне забезпечення їх здійснення значно відстає та не дає можливості досягти очікуваних стратегічних пріоритетів. Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Значною перешкодою для державного регулювання розвитком трудового потенціалу є незбалансованість управлінської діяльності головних державних структур та органів управління, які здійснюють формування та використання трудового потенціалу та забезпечують його розвиток. Це неконкретизованість обов‘язків щодо оцінки наявного трудового потенціалу з якісними та кількісними характеристиками, а також визначення потреб у його зміні для ефективного функціонування вітчизняної економіки та її виробництва товарів та послуг. В положення про діяльність Міністерства праці та соціальної політики України [2], Міністерства економіки України [3], Міністерства освіти та науки України [4], які за свої призначенням повинні забезпечувати формування та використання якісного конкурентоспроможного трудового потенціалу, відсутні обов‘язки та повноваження щодо цільової стратегії у цій сфері. Скоординувати діяльність цих головних державних інституцій щодо збереження, ефективного використання та розвитку високоякісного трудового потенціалу стає складним через правову невизначеність їх політики у трудовій сфері. Через це потерпає якість та ефективність державного регулювання конкурентоспроможністю трудового потенціалу країни та її регіонів. Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

211

Економічні науки Державне регулювання на кожному етапі розвитку країни повинно підпорядковуватись визнаним державним стратегічним цільовим орієнтирам щодо конкурентоспроможності країни. У теперішній час – це подолання наслідків економічної кризи, економічне зростання, інноваційний розвиток, соціальна орієнтація економіки та євроінтеграція. Але в державній політиці в трудовій та соціально-економічній сферах не враховуються потреби державного регулювання конкурентоспроможністю трудового потенціалу в контексті досягнення стратегічних орієнтирів державного розвитку. Державне регулювання будь-якими процесами найкраще здійснюється через формування та реалізацію національних стратегій та державних програм. Але не знайшли відповідного місця положення щодо формування та накопичення якісного та конкурентоспроможного трудового потенціалу ні в цільових правових державних документах, ні в загальних державних стратегіях та програмах розвитку країни. Основні напрями розвитку трудового потенціалу на період до 2010 року [5], як чинний правовий документ, не відповідають за змістом новим вимогам часу. Прийнятої державної стратегії розвитку країни не має, а підготовлений Мінекономіки України проект Стратегії розвитку України на період до 2020 року не містить конкретизованих положень з забезпечення розвитку конкурентоспроможного трудового потенціалу, відсутні вони і в Програмі діяльності Кабінету Мініст-рів України. В чинній Державній стратегії регіонального розвитку [6] в жодній області не визначено забезпечення підготовки та розвитку якісного та конкурентоспроможного трудового потенціалу. Підготовлений та схвалений Кабінетом Міністрів України проект Державної програми збереження та розвитку трудового потенціалу України до 2015 року загубився та не вийшов зі стану проекту. Недоліки державного та регіонального управління не дозволяють попередити ризики, які будуть впливати на кількісний та якісний склад трудового потенціалу та які будуть обумовлені демографічною кризою, якістю освіти, станом здоров‘я тощо. Метою статті є розкриття проблем державного та регіонального управління трудовою сферою та якістю трудового потенціалу, а також обґрунтування шляхів їх розв‘язання в контексті національних інтересів та інтеграційних процесів. Здійснити оцінку якості управління трудовою сферою та трудовим потенціалом виходячи з практики вітчизняної статистичної звітності вкрай складно. Лише за окремими їх напрямками можливо оцінити сферу зайнятості та ринку праці, оплату та охорону праці, рівень розвитку соціально-трудових відносин та соціального партнерства тощо, а в залежності від їх стану, який відповідає чи не відповідає національним потребам та міжнародним вимогам констатувати ефективність управління. Але це не безпосередня оцінка і вона дуже приблизно визначає рівень та якість управління в державі та її регіонах трудовим потенціалом та трудовою сферою. Це обумовлює потребу проведення адресних експертних опитувань вітчизняних фахівців та науковців з визначених проблем. В Україні соціологічні дослідження знайшли значний розвиток щодо політичних процесів, а в економічній та трудовій сфері їх бракує. Проведене під керівництвом автора статті експертне опитування фахівців з проблем управління праці та соціальної політики у 2005 році не втратило своєї значущості і через три роки. Про це свідчать аналіз та узагальнення його результатів [7]. При визначенні важливості соціальних інститутів, які здійснюють державне та регіональне управління трудовим потенціалом, на його розвиток експерти високий ступінь впливу визначили за державними органами законодавчої та виконавчої влади. Вони вважають, що достатньо високим є цей вплив (37,1 %) та одночасно констатують про наявність певного впливу (31 %). Несуттєвий вплив відмітили 23 % респондентів. Лише 6,2 % експертів заперечили наявність впливу соціальних державних інститутів на розвиток трудового потенціалу. Ступінь впливу регіональних органів управління на розвиток трудового потенціалу за думкою опитаних є значно нижчою. Високим вважають цей вплив 16,8 %, певний та несуттєвий вплив по 28,3 %, а відсутність впливу оцінили 24,8 %. Таким чином і державні, і регіональні органи управління мають вплив на розвиток трудового потенціалу, але їх внесок в цей процес значно більше на державному рівні. Коли показники розвитку трудового потенціалу не відповідають потребам економіки держави та її регіонів, а також міжнародним вимогам, то відповідно повинні розподілятись акценти в удосконаленні управління цим процесом. Руйнування трудового потенціалу України відбулось в сталих умовах функціонування економіки, а теперішній кризовий стан поглиблює ці процеси. Відповідальність за формування, збереження та використання виробника реального та потенційного визначається ступенем впливу різноманітних причин на ці процеси. Узагальнення думок експертів підтверджує, що саме неякісне державне регулювання процесами збереження та розвитку трудового потенціалу є причиною його руйнування (табл. 1). Весь перелік причин, які перешкоджають збереженню та розвитку трудового потенціалу України має пряме відношення до якості та ефективності державного регулювання процесами у трудовій сфері. Без держави створити соціально-економічні формування якісного трудового потенціалу до досягнення людиною працездатного віку неможливо. Це найгостріша та найвагоміша причина (80,6). Фахівці та науковці України розуміють важливість якості трудового життя для розвитку трудового потенціалу. Саме через її низьку якість 74,4 % опитаних вважають, що руйнується трудовий потенціал. На третє місце за загрозою для руйнування посіла соціально-економічна незахищеність працюючих (72,6 %). Ці причини є опосередкованими щодо впливу на руйнування трудового потенціалу недосконалості державного управління. А безпосередні його оцінки посіли на четверте та п‘яте місця. Недосконалість законодавства в соціально-трудовій сфері 65,5 % респондентів визначають дуже високий та високий негативний вплив і 64,7 % безпосередньо оцінюють такий же вплив державного управління збереженням та розвитком трудового потенціалу.

212

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки Таблиця 1 Оцінка значущості причин руйнування трудового потенціалу України, у % до опитаних

Причини руйнування Дуже високий та трудового потенціалу України високий вплив Несприятливі умови формування трудового потенціалу 80,6 Недосконалість державного управління трудовим потенціалом 64,7 Незорієнтованість підприємницької сфери на розвиток трудового потенціалу 59,3 Недосконалість законодавства в соціальнотрудовій сфері 65,5 Недостатня розвиненість соціально-трудових відносин 53,1 Низька якість трудового життя 74,4 Значна трудова міграція за межі країни 46,9 Поширення тіньових відносин у трудовій сфері 57,5 Низький рівень соціально-економічної захищеності працюючих 72,6 Наявність ризиків погіршення фізичного і психічного стану працюючих 38,1 Невідповідність регіональної політики потребам розвитку трудового потенціалу 38,1

Певно Вплив Не мають Важко впливають незначний впливу відповісти 14,2

2,7

1,0

1,8

25,7

4,4

1,8

3,5

27,4

7,1

1,8

4,4

23,9 33,6 21,2 36,3 27,4

5,3 8,0 1,0 15,9 8,0

1,8 – 1,0 – 2,7

3,5 5,3 2,6 1,0 4,4

18,6

6,2

1,0

1,8

37,2

13,3

5,3

6,2

35,4

15,0

2,7

8,9

Поглиблення вивчення джерел недосконалості державного управління дозволило визначити пріоритетні напрями державного регулювання трудової сфери для досягнення високої якості та конкурентоспроможності трудового потенціалу. Ними є: – досягнення здатності організаційно-управлінської системи України адекватно реагувати на загрози руйнування трудового потенціалу; створення ефективної системи попередження виникнення та дії загроз руйнування трудового потенціалу; – розробка Національної стратегії розвитку трудового потенціалу та забезпечення її впровадження; – включення до національних концепцій, стратегій, доктрин, програм потреб розвитку трудового потенціалу; – досягнення збалансованості потреб забезпечення інноваційної моделі розвитку економіки з потребами розвитку трудового потенціалу; – конкретизованість та регламентованість прав, обов‘язків, повноважень, компетенції та відповідальності органів виконавчої влади на державному рівні щодо стану та перспектив якісного розвитку трудового потенціалу; – розробка та впровадження в практику державного управління показників якості та конкурентоспроможності трудового потенціалу; – забезпечення демократизації соціально-економічних і соціально-трудових відносин, їх деполітизація; – реформування державної служби у сфері праці та соціально-трудових відносин відповідно до національних потреб розвитку трудового потенціалу та європейських вимог; – створення умов для ефективної діяльності органів праці, соціально-трудових відносин на державному, регіональному та виробничому рівнях; – підвищення ефективності діяльності інспекції праці та фінансове забезпечення їх діяльності. Таким чином державне регулювання не вичерпало можливостей удосконалення управління трудовою сферою, а на цій підставі досягнення високих показників якості та конкурентоспроможності трудового потенціалу країни та її регіонів, стає важелем та запорукою сталого розвитку. Література 1. Шаульська Л.В. Стратегія розвитку трудового потенціалу України: монографія / НАН України. Ін-т економіки пром-ті. – Донецьк, 2005. – 502 с.

2. Положення про Міністерство праці та соціальної політики України: Постанова КМУ від 2.11.2006 р., № 1543 // Офіційний вісник України. – 2006. – № 45. – Ст. 3001.

3. Положення про Мінекономіки України: Постанова КМУ від 26.05.2007 р., № 777 // Офіційний вісник України. – 2007. – № 39. – Ст. 1563.

4. Положення про Міністерство освіти та науки України: Постанова КМУ від 19.12.2006 р., № 1757 // Офіційний вісник України. – 2006. – № 51. – Ст. 3410.

5. Про Основні напрями розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року: Указ Президента України від 3 серпня 1999 року, № 958/99 // Офіційний вісник України. – 1999. – № 31. – С. 47.

6. Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2015 року: Постанова КМУ від 21.07.2006 р., № 1001 // Офіційний вісник України – 2006 р. – № 30 – ст. 2132.

7. Якість трудового потенціалу та управління трудовою сферою в Україні: соціальна експертиза: монографія / О.І. Амоша та ін. / НАН України. Ін-т економіки пром-ті. – Донецьк, 2006. – 208 с. Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

213

Економічні науки

УДК [005.73:174.4]:339.9

Л.П. ПЕТРАШКО, А.О. ОВЧАРЕНКО ДВНЗ ―КНЕУ ім. Вадима Гетьмана‖

КЛАСТЕРНІ МОДЕЛІ МІЖНАРОДНОЇ ДІЛОВОЇ ПЕРЕГОВОРНОЇ ПОВЕДІНКИ УКРАЇНСЬКИХ КОМПАНІЙ Враховуючи підхід Р. Гестеланда було визначено кластерні моделі міжнародної ділової поведінки, що відрізняються орієнтацією культури ведення міжнародного бізнесу; ступенем експресивності; відмінностями відносин до статусу, влади та часу на основі ключових положень крос-культурного менеджменту.

On the basis of approach by Richard Gesteland it was defined cluster models of international business behavior that differ by culture of international business dealing orientation, expressivity level, features of attitude to status, power and time using key aspects of cross-cultural management. Вступ. Корпоративна культура є стратегічним інструментом, що дозволяє орієнтувати міжнародну підприємницьку діяльність на довгострокові цілі, мобілізувати ініціативу співробітників і партнерів організації, зв‘язати зусилля зовнішніх учасників бізнесу організації (партнерів) і її співробітників. Саме вона здійснює вирішальний вплив на ефективність реалізації міжнародного менеджменту. Розвиток корпоративної культури українських підприємств відбувається в умовах впливу різних категорій середовищ, а саме внутрішнього (корпоративна культура підприємств), національного (українська національна культура), міжнародного (зарубіжні національна та корпоративна культури) та останнього часу зростаючого впливу глобального середовища, що передбачає створення нової корпоративної культури, яка виникає в процесі партнерства українських та зарубіжних підприємств-партнерів [1; 2]. У науковій думці немає однозначного підходу щодо розгляду крос-культурного аспекту в міжнародному менеджменті. В даному випадку більшість вчених, Г. Хофстеде, Ф. Тромпенаарс, Р. Гестеленде та ін., розглядають культуру з антропологічного боку як набір цінностей, норм, що ―передається в процесі соціалізації наступним поколінням‖ [4, с. 31], намагаючись виявити шляхи подолання проблем, що можуть виникнути під час злиття або поглинання компаній. Основний предмет крос-культурного менеджменту, який він повинен розглядати – це ―проблеми міжкультурної взаємодії‖ [4, с. 59]. При цьому порівняння двох різних культур є предметом порівняльного менеджменту, тоді як крос-культурний менеджмент повинен визначати специфіку нового виду культури, яка з‘являється внаслідок зіткнення двох культур на глобальному рівні та відповідно поява нової глобальної корпоративної культури. Ще раз акцентуємо увагу на різних підходах до трактування крос-культурного менеджменту. Згідно традиційного – крос-культурний менеджмент визначається як менеджмент культурних розбіжностей [4]. За нетрадиційним підходом концепція крос-культурного менеджменту трактується в термінах спільного навчання, переносу і поширення знання і досвіду. Отже об‘єктом дослідження крос-культурного менеджменту є новий вид культури, яка виникає на перетині двох або більше культур на глобальному рівні. Отже, враховуючи недостатню спрацьованість зазначеного питання визначимо основну мету статті. Постановка завдання. Основною метою дослідження є аналіз кластерних моделей міжнародної ділової поведінки українських компаній в розрізі основних положень крос-культурного менеджменту. Результати. Процес крос-культурних переговорів займає значне місце, як процес спільного набуття досвіду, тому визначення його особливостей для досліджуваних підприємств є важливим. Для діагностики моделей крос-культурних цінностей потенційних та існуючих партнерів було використано підхід Р. Гестеленда [6], який визначив 8 моделей крос-культурної поведінки на міжнародних переговорах. Модель Р. Гестеленда включає наступні складові: визначення моделі крос-культурних цінностей методів комунікацій, стилю переговорів та спілкування, бізнес-протоколу і етикету, ґендерної політики, взаємозв‘язків культури і корупції. При цьому країни були згруповані у відповідні кластери на основі наступних характеристик: орієнтації культури ведення бізнесу; відношення до статусу, ієрархії; часової орієнтації та стилю експресивності. При визначенні орієнтації культури ведення бізнесу країни об‘єднувались у три групи: перша – орієнтовані на взаємовідносини (піклування учасників переговорів про людей та встановлення зв‘язків), друга – помірна орієнтація на угоду (учасники переговорів частково піклується людей та про виконання завдання), орієнтація на угоду (учасники переговорів піклуються про людей). Аналіз особливостей відношення до статусу та ієрархії дозволив розділити країни на країни з формальною (культура, що організована в суворі ієрархії, які відображають основні різниці в статусі, владі), помірно-формальною (наявність ієрархії та певної різниці в статусі та владі) та неформальною (егалітарні організації, де всі рівні з незначною відмінністю в статусі та владі) культурою. За часовою орієнтацією культури були поділені на три групи, а саме: поліхронна (гнучке відношення до часу та використання вільних графіків), монохронна (жорстке відношення до часу; цінування часу, пунктуальності та використання жорстких графіків) та варіативно-монохронна культура (допускається помірна не пунктуальність та намагання дотримуватись графіків). При визначення стилю експресивності країни також були згруповані у три групи: перша – стримана (спокійна культура), експресивна (емоційна культура) та варіативно-експресивна (помірно-емоційна культура) (табл. 1).

214

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки Таблиця 1 Результати діагностики моделей крос-культурних цінностей потенційних та існуючих партнерів підприємств агропромислового машинобудування України

Назва країни

ОВ*

ПОУ

Характеристика моделей крос-культурної поведінки ОУ Ф ПФ НФ П М ВМ С Кластер А

Е

ВЕ

Україна Білорусія Грузія Казахстан Молдова Польща Росія Румунія Кластер Б Італія Угорщина Франція Кластер В Країни Прибалтики Кластер Г Країни Південної Африки Кластер Д Китай Південна Корея Японія Кластер Е Німеччина Великобританія Чехія Кластер Ж США Канада *ОВ – орієнтовані на взаємовідносини; ПОУ – помірно орієнтовані на угоду; ОУ – орієнтовані на угоду; Ф – формальні; ПФ – помірно формальні; НФ – неформальні; П – поліхронні; М – монохронні; ВМ – варіативно-монохронні; С – стримані; Е – експресивні; ВЕ – варіативно-експресивні. Примітка – Характеристика української моделі культурної поведінки – Характеристика моделей культурної поведінки інших країн, що не співпадає с українською – Характеристика моделей культурної поведінки інших країн, що співпадає с українською

Ієрархія кластерів була визначена за рівнем збігу характеристик крос-культурних моделей переговорної поведінки. Кластер А, що включає українську культуру, є ключовою моделлю, з якою порівнюються інші кластери, та включає 4 характеристики: перша – орієнтація на взаємовідносини; друга – формальна; третя – варіативна монохронність; четверта – варіативна експресивність. Наступним виділено кластер Б, характеристики якого співпадають з другою та третьою характеристикою кластеру А, проте є незначні відмінності за рівнем експресивності (більш експресивна культура) та орієнтацією ведення бізнесу (більша орієнтація на угоду – помірна орієнтація на угоду). Кластер В має спільні риси з попереднім кластером, проте дана культура є стриманою, що може викликати більше неузгоджень під час взаємодії з українською культурою. Хоча характеристики кластеру Г співпадають з першою та другою характеристикам кластеру А, проте високий рівень поліхронності та експресивності зумовлює відповідну позицію даного кластеру у визначеній ієрархії. Наступний кластер відрізняється від попереднього за третьою та четвертою характеристиками (монохронна та стримана), високий рівень яких зумовлює відповідну унікальність культури та відмінність від національної моделі української культури. Хоча характеристики кластеру Е не збігаються з основною моделлю (орієнтація на угоду, помірна формальність, моно-хронність, стриманість), проте в ієрархії знаходиться на попередньому місці з огляду на особливості відношення до влади та ієрархії, менший рівень орієнтації на угоду порівняно з кластером Ж (неформальна, орієнтована на угоду, монохронна, варіативно-експресивна культура). На основі відповідного порівняння було визначено особливості української національно-культурної ідентичності: 1) орієнтація культури ведення бізнесу на взаємовідносини (орієнтація на людей та використання непрямого способу встановлення контакту посередники (ділові, політичні), блат, торгові виставки); 2) формальна культура – виключно ієрархічна організація, що відображає різницю в статусі та владі; 215 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки 3) помірно-монохронна культура, що характеризується відносною пунктуальністю; 4) варіативно-експресивна культура, що проявляється в емоційних характеристиках між особового спілкування та комунікаціях проміжного ступеню експресивності (емоційності). З метою реалізації досягнення цілей крос-культурного менеджменту – вичленування, забезпечення та реалізації видів діяльності, що підтримують взаємну готовність до спільного використання ідей – компанії застосовують різні прийоми: фасилітація, зустрічі, семінари, зустрічі менеджерів в основних регіонах (корпоративні університети). Аналізуючи діяльність українських підприємств, зайнятих в агропромисловому машинобудуванні, слід визначити важливість процесу переговорів, як спільного набуття досвіду, що визначатиме в подальшому успішність проведення внутрішньої політики з розвитку корпоративної культури в умовах розвитку міжнародної діяльності. При цьому міжнародні ділові переговори являють собою процес торгівлі або ж укладання угоди між партнерами з різних країн – обмін одного цінного ресурсу на інший з метою досягнення результату, який би задовольнив усі сторони переговорів. У даному випадку відбувається зіткнення різних корпоративних та національних культур, під час взаємодії яких відбувається передача кроскультурного знання, що є передумовою для розвитку нової корпоративної культури (рис. 1).

Рис. 1. Формат підготовки і проведення міжнародних переговорів

У цьому випадку відбувається передавання культурно обумовленого знання, яке слід розглядати як трьохмірний компроміс між загальнокультурним знанням, знанням специфічним для кожної конкретної культури і крос-культурними технологіями, як складової базової компетенції, тобто знанням, що є специфічним для визначеної компанії. Воно виникає і використовується в головах своїх носіїв В організаціях знання існує не тільки в сховищах і документах, а також в напрацьованих прийомах, патентах, процесах, практиках, нормах, управлінських здатностях, технологіях, практичному досвіді та даних про клієнтів та постачальників. Висновки 1. За інструментарієм Р. Гестеланда визначена модель крос-культурної переговорної поведінки для українських підприємств. Основними її рисами є: орієнтація культури ведення бізнесу на взаємовідносини (людей); формальна культура – виключно ієрархічна організація, що відображає відмінності в статусі і владі; помірномонохронна культура з акцентом відносної пунктуальності; варіативно-експресивна культура, яка проявляється в емоційних характеристиках міжособового спілкування та комунікаціях проміжного ступеню експресивності.

2. Діагностовано моделі крос-культурних цінностей потенційних та існуючих партнерів підприємств агропромислового машинобудування України з використанням підходу Р. Гестеланда. Згідно результатів діагностики визначені наступні кластери: кластер А (Україна, Молдова, Білорусія, Грузія, Казахстан, Польща, Румунія, Росія), Кластер Б (Італія, Угорщина, Франція), Кластер В (країни Прибалтики), Кластер Г (країни Південної Африки), Кластер Д (Китай, Південна Корея, Японія), Кластер Е (Німеччина, Великобританія, Чехія), Кластер Ж (Канада, США).

3. Сформульовано формат підготовки та проведення міжнародних переговорів, який включає відповідні етапи: процес підготовки (формування команди, розробка пропозиції, вибір місця та стилю презентації); презен216 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки тація пропозиції, торг (моделювання поведінки, вибір стратегії торгу) та укладання контракту. Визначено, що такі процеси підготовки та проведення міжнародних переговорів відбуваються в умовах передачі кроскультурного знання, при цьому від вміння розпізнати та використати його залежить успіх переговорного процесу. Література 1. Панченко Є.Г., Петрашко Л.П. Технології крос – культурного менеджменту: адаптація до умов реального середовища. Міжпредметний тренінг магістерської програми ―Управління міжнародним бізнесом‖: керівництво для студентів. – К.: КНЕУ, 2009. – 64 с.

2. Панченко Є.Г., Петрашко Л.П. Технології крос – культурного менеджменту: адаптація до умов реального середовища. Міжпредметний тренінг магістерської програми ―Управління міжнародним бізнесом‖: посібник. – К.: КНЕУ, 2009. – 245 с.

3. Холден Н. Дж. Кросс-культурный менеджмент. Концепция когнитивного менеджмента: [учеб. пособие] / Найджел Дж. Холден; [пер. с англ. под ред. проф. Б.Л. Ерѐмина]. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005. – 384 с. – (Сер. ―Зарубежный учебник‖).

4. Trompenaars F. Managing change across corporate cultures / Fons Trompenaars, Peter Prud‘homme. – Capstone publishing, 2004. – 314 p.

5. Гестеланд Р. Р. Кросс-культурное поведение в бизнесе. Маркетинговые исследования, ведение переговоров, поиски источников поставок и рынков сбыта, менеджмент в различных культурах / Ричард Р. Гестеланд: пер. с англ. – Днепропетровск, ООО Баланс-Клуб, 2003. – 288 с.

УДК 331.522.4:37

Т.О. БОЙКО ДУ ―Інститут економіки та прогнозування НАН України‖

БЕЗПЕРЕРВНА ОСВІТА В СИСТЕМІ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ЛЮДСЬКОГО ПОТЕНЦІАЛУ У статті розглянуто підвищення конкурентоспроможності людського потенціалу з погляду безперервності освіти. Поряд із визначенням суті людського потенціалу, визначено з позиції освіти етапи його формування та пов‟язано з рівнями освіти, з метою розуміння того, який потенціал формується на кожному з цих рівнів, що при здобутті максимальних знань на кожному з них призведе до формування високорозвиненого конкурентоспроможного людського потенціалу.

The increase of competitiveness of human potential from the point of the lifelong education is considered in the article. With the determination of essence of human potential, the stage of its forming from the position of education is defined and to the level of education is related, to understand, what potential is formed on each of these levels, that at the receipt of maximal knowledge on each of them will lead to the forming of highly developed competitive human potential. Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. У сучасному глобалізаційному світі важливим є розвиток ключових виробничо-технологічних систем новітнього технологічного устрою та інформаційного середовища, а також можливостей економіки до генерації високої інноваційної активності. Проте вагомою складовою економічного успіху держав та основною формою національного багатства стає загальноосвітній та кваліфікаційний рівень нації, творчі і організаторські здібності людини, краща організація та ефективне застосування знань населенням. Освіта є одним з чи не найважливіших чинників формування та підвищення конкурентоспроможності людського потенціалу. Необхідно враховувати, що для освітньої складової людського потенціалу притаманний процес старіння знань, пов‘язаний з біофізичними особливості людини та з моральним старінням знань. Таким чином, зважаючи на швидке старіння знань в сучасних умовах, робоча сила повинна постійно збагачувати свій потенціал постійним оновленням та періодичним відновленням своїх знань, тобто навчатися впродовж усього свого життя. Тому, в даній роботі, підвищення конкурентоспроможності людського потенціалу розглядається через призму безперервної освіти. Також, у зв‘язку з сучасним скороченням робочої сили та намаганням роботодавців економити, необхідно визначити, які напрями надання освітніх послуг є перспективними та будуть необхідними у подальшому, з метою недопущення підготовки непотрібних фахівців, які переобтяжуватимуть ринок праці і так заповнений безробітними. Тому, важливо виявити у яких напрямах готувати та підвищувати освітній рівень фахівців у майбутньому. Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв‘язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття. Згідно з Національною доктриною розвитку освіти, розвиток системи безперервної освіти є одним з пріоритетних напрямів державної політики щодо розвитку освіти [1]. Питанням безперервної освіти займався Базаров Т.Ю., який серед чинників, що ілюструють важливість безперервної освіти, визначає такі: постійні і швидкі зміни в технології вимагають безперервного навчання; ефективнішим для фірми є підвищення віддачі від працюючих співробітників на основі їх безперервного навчання, аніж залучення нових; в умовах Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

217

Економічні науки конкуренції лідирують країни з програми безперервної освіти [2]. Нейматов Я.М. висуває необхідність ―гнучких систем освіти‖, метою яких є розвиток здатності до самоосвіти [3, c. 117]. Михайлов О.В розглядає необхідність у нових знаннях задля зменшення розриву між характеристиками вакансій і можлив остями працівників [4, c.

389]. Шапіро А., Кнехт П., Климов С.М. досліджують знання з позиції його напіврозпаду. [5]. Багато дослідників розглядають ―освіту для дорослих‖ на прикладі США, Великобританії, Німеччини, Росії та інших країн [2; 6, c. 91; 7, с. 161]. Богиня Л.П. вбачає необхідним проводити післядипломну підготовку слухачів за розповсюдженими зарубіжними програмами, такими як МВА – магістр, бізнес, адміністрування [8, с. 25]. Підвищення конкурентоспроможності людського потенціалу через освіту досліджували Богиня Д.П., Куліков Г.Т., Лісогор Л.С., Грішнова О.А., Макарова О.В., Ничипоренко С.В. [9, 10] та інші. Формулювання цілей статті (постановка завдання). У статті поставлено такі цілі: розглянути підвищення конкурентоспроможності людського потенціалу з погляду безперервності освіти; поряд із визначенням суті людського потенціалу, визначити з позиції освіти етапи його формування та пов‘язати з рівнями освіти, з метою розуміння того який потенціал формується на кожному з цих рівнів, що при здобутті максимальних знань на кожному з відповідних рівнів освіти призведе до формування високорозвиненого конкурентоспроможного людського потенціалу. Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. У сучасному світі конкурентна перевага як окремих підприємств, так і держав – це перевага свого людського потенціалу над людським потенціалом підприємств та держав конкурентів. Науковці по-різному трактують поняття людського потенціалу. Так, в економічній енциклопедії під редакцією Мочерного С.В. віднаходимо таке визначення людського потенціалу – людський потенціал – міра втілених у людині природних здібностей, таланту, рівня освіти, кваліфікації та їх здатність приносити дохід. Світовий банк включає в це поняття також стан здоров‘я та якість харчування, ООН – освіту, професійний досвід, фізичний стан, здатність до виживання, інші характеристики, що забезпечують продуктивність і самозабезпеченість людей. [11, с. 216] Непокупна Т.А. та Бровко Т.В. визначають людський потенціал одним з основних ресурсів суспільства, який, за умови його повноцінного біофізичного і соціального відтворення та ефективного використання у подальшому, здатен реалізуватися у всіх сферах життєдіяльності на мікро- і макрорівнях [12]. Вікіпедія трактує людський потенціал як якості людей, що принципово впливають на результати активності, в яку вони залучені [13]. Курило І.О. вважає людський потенціал основною складовою національного багатства і рушійною силою економічного зростання, до параметрів якого відносить чисельність населення і фактори її динаміки, ґендерну та поколінну збалансованість, тривалість життя, економічну активність населення, рівень його освіти, професіоналізму і кваліфікації, соціокультурні характеристики населення, його пасіонарність та ін. [9, c. 29]. Деякі науковці, такі як Рощин С.Ю., Разумова Т.О. визначають якісні характеристики робочої сили, здатності людини до трудової діяльності, її вміння, знання, навички як людський капітал [14, с. 141]. На нашу думку, людський потенціал не можна розглядати як міру, оскільки міра – це величина або рівень людського потенціалу. Тобто рівень людського потенціалу – це міра втілених у людині природних здібностей, таланту, рівня освіти, кваліфікації. Рівень людського потенціалу може бути збільшений у процесі здобуття освіти, професійної підготовки, досвіду роботи, профілактики та покращення здоров‘я. Щодо здатності приносити дохід, ми не вважаємо це обов‘язковою складовою у визначенні, оскільки вважаємо здатність принесення доходу як певну здатність у вузькій сфері застосування людського потенціалу, так само його можна застосовувати в інших сферах. Проте, застосовуючи людський потенціал у прибутковій діяльності він приноситиме чи підвищуватиме дохід, рівень якого прямо залежить від рівня людського потенціалу. Тобто, за інших однакових умов, людина з більшим людським потенціалом одержує більший дохід. І якщо розглядати вкладання коштів та часу у здобуття освіти з точки зору економічної доцільності, то здобута освіта, а загалом і людський потенціал мають приносити дохід, таким чином, що здобута освіта забезпечить одержання більш високого рівня доходів. Якщо все населення країни (світу) буде більш освічене, то його рівень доходу і життя не буде підвищуватись за рахунок вищої оплати за здобуту освіту, адже освіченого населення буде вдосталь на ринку праці і роботодавець зможе отримати його без надмірного пошуку. В цьому випадку підвищуватиметься загальний рівень добробуту населення за рахунок застосування більш високого рівня людського потенціалу. При цьому, підвищення людського потенціалу може мати як позитивні, так і негативні наслідки в залежності від сфери та мети його застосування. Так, позитивними наслідками можна вважати більш високий моральний рівень суспільства, розробку та впровадження інноваційних продуктів, модернізацію виробництва, наукові дослідження, що підвищують рівень життя населення, його комфорт тощо. Негативними – руйнація, війни тощо. Проте, і негативні наслідки застосування людського потенціалу можуть бути чиїмись вигодами. Адже у підвищенні людського потенціалу опосередковано зацікавлені окремі індивіди, суб‘єкти господарювання, держава, хоча кожен задовольняє свої потреби з метою одержання та підвищення власного доходу, а також забезпечення себе іншими вигодами. Таким чином, ми вважаємо, що саме людський потенціал можна визначити як втілені у людині природні здібності, талант, стан здоров‘я, рівень освіти, кваліфікації, що можуть приносити матеріальні та нематеріальні вигоди індивіду, суспільству, державі. Суму людських потенціалів індивідів вважаємо людським потенціалом держави. Людським капіталом вважаємо частину людського потенціалу, яка використовується і приносить дохід. Освіта грає провідну роль як у формуванні та підвищенні людського потенціалу, так і при визначенні мети його застосування у позитивному спрямуванні, так як вона формує та підвищує моральні цінності людей. За етапністю надання освітніх послуг їх можна поділити на послуги з надання освіти: 218

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки дошкільної – навчання, в процесі якого здійснюється первинний розвиток дитини, формуються уміння, навички, необхідні для подальшого навчання. Надаються сім‘єю та дошкільними навчальними закладами; загальної – навчання, в процесі якого людині передається сукупність знань, що дають загальне розуміння предмета, що вивчається. Така освіта необхідна для глибшого засвоєння концепцій предмету та кращого подальшого оволодіння конкретніших, спеціальних професійних знань. Така освіта має бути доступною та обов‘язковою для широкого загалу населення, оскільки вона слугує основою інтелекту людини, її обізнаністю з навколишнім світом. Її доступність забезпечує мережа загальної середньої освіти, що включає початкову загальну, базову загальну та повну загальну освіту; специфічної – передання більш систематизованих специфічних знань, навичок, інформації різноманітного характеру, які дають глибоке та комплексне уявлення у певній галузі діяльності, а також засвоєння конкретних специфічних знань і набуття практичного досвіду (інструктаж). Освітні послуги надаються з прив‘язкою до особливостей конкретного виду діяльності, виробництва чи безпосередньо до певного робочого місця. Специфічна освіта здобувається у професійно-технічних та вищих навчальних закладах. На основі виконання загальних та специфічних функцій, рівнів освіти та виокремивши етапи нагромадження людського потенціалу можна прослідкувати певний зв‘язок, представлений у таблиці 1. Таблиця 1 Зв’язок рівнів та завдань освіти з етапами нагромадження людського потенціалу

Рівень освіти Дошкільна освіта Початкова загальна освіта Базова загальна середня освіта Повна загальна середня освіта Професійно-технічні та вищі навчальні заклади І–II рівнів акредитації Вищі навчальні заклади III–IV рівнів акредитації Аспірантура та докторантура

Етап нагромадження людського потенціалу Первинна соціалізація особистості. Виховання, прищеплення основ Формування загального початкового рівня грамотності, підготовка дитини до розумового, творчого, морального школи потенціалу Продовження виховання, надання знань з основних предметів Закладання потенціалу соціальної взаємодії Поглиблення знань про навколишній людини (у певному соціальному середовищі) світ, всебічний розвиток особистості Підвищення рівня розумового, творчого, морального потенціалу Поглиблення та розширення знань, початкова професійна підготовка Надання професійних знань. Така освіта Підвищення людського потенціалу через робить людину фахівцем у певній сфері надання кваліфікації діяльності Надання цілісної спеціальної Соціалізація та інтелектуалізація фундаментальної освіти особистості Надання глибоких знань. Формування Підготовка науковців здатності до наукової діяльності Завдання освіти

Зв‘язок, представлений у таблиці 1, дає змогу виявити на якому з рівнів освіти був упущений розвиток людського потенціалу і розвинути останній впродовж життя за допомогою відповідного освітнього рівня. Кожен з потенціалів є важливим як повноцінний сам по собі, так і оскільки дає змогу більш повно набути потенціал наступного рівня. З найвищим людським потенціалом за інших рівних умов буде та людина, яка на всіх рівнях освіти увібрала в себе всі можливі знання. Тому, всім рівням освіти необхідно приділяти значну увагу і підходити до них комплексно, особливо зважаючи на те, що більшість науковців розглядає окремо різні освітні рівні, приділяючи в основному увагу вищій освіті. При цьому, необхідно враховувати швидке старіння здобутих знань у сучасних умовах. Поряд з природним витісненням з пам‘яті індивіда частини знань, що не використовуються відбувається ще і моральне старіння знань. Через виникнення нових інноваційних продуктів, на ринку праці виникає потреба у робочій силі, яка б розуміла механізми дії таких продуктів. У зв‘язку зі швидким прогресом суспільства для підтримання конкурентних переваг робочої сили, остання повинна постійно бути озброєною новітніми знаннями, які відповідають сучасним вимогам роботодавців на ринку праці. Варто зазначити, що освіта в основному розглядається з позиції відтворення ресурсів для економіки, і мало уваги приділяється особистому розвитку людини. Проте, необхідно пам‘ятати, що крім потреби економіки у певних фахівцях є ще і потреба населення здобувати освіту певних освітньо-кваліфікаційних рівнів, яка залежить крім сподівань населення працевлаштуватися, сподівань на достойну оплату та умови праці, також від власних здібностей, нахилів та уподобань тощо. Тож конкретна особа може у будь який момент свого життя вирішити підвищити свій освітній рівень, здобувши знання з певної професії, відповідно до власних потреб та інтересів. При цьому, більшість молоді, яка здобула освіту за певним фахом, не знає куди податися працювати. Тому, ще за навчання необхідно проводити роз‘яснення які предмети вивчатимуться, де знання з цих предметів використовуватимуться, які вимоги до професійних та особистих якостей висуває роботодавець тощо. Якщо говорити про формування та підвищення людського потенціалу в рамках особистості, то освіта не має бути вузькоспеціалізованою, а повинна спрямовуватись на виховання високоосвіченої особистості. Хоча, в сучасних кризових умовах, такі якості є важливими не лише для індивідуального розвитку особистості, а набувають популярності і у вимогах роботодавців, які намагаються скоротити свої витрати і залишають на 219 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки робочих місцях загалом лише тих фахівців, які можуть виконувати не лише свої прямі обов‘язки, але ще й проявлять свої знання з допоміжних професій. Підвищувати свій професійний рівень через підвищення свого освітнього рівня, розширення знань з освоєної професії, здобуття знань з допоміжних та нових професій, як раз актуально під час кризи. В сучасних кризових умовах особливого значення набуває підготовка, перепідготовка й підвищення кваліфікації незайнятого населення, кількість якого стрімко зростає у зв‘язку з масовим звільненням робочої сили. Таким чином, людина може підвищувати свій потенціал з відривом від виробництва, проходячи повний освітній курс, здобуваючи, наприклад, повну вищу або повну спеціальну освіту. Проте особи, яким доводиться поєднувати навчання з роботою, потребують гнучкої диверсифікованої системи надання освітніх послуг для задоволення потреб у покращенні та розширенні своїх знань, підвищенні кваліфікації, здобуття нових знань та професій тощо, що дозволить їм всесторонньо розвивати свій потенціал впродовж життя. З метою ефективного подальшого розвитку країни, поряд із наданням освітніх послуг, на які є попит з боку роботодавців та часто ажіотажний з боку абітурієнтів, необхідно значну увагу приділяти наданню освітніх послуг з стратегічно важливих напрямів. Якщо розглядати стратегічні пріоритети розвитку економіки, то належну увагу необхідно приділяти підготовці фахівців за інженерно-технічними спеціальностями, оскільки завдяки збільшенню кількості кваліфікованої робочої сили й навчених на належному рівні інженерно-технічних фахівців збільшується частка виробництва новітніх товарів зі сфери високих інформаційних, комунікаційних та інших стратегічно важливих технологій, що сприяє технологічному прогресу країни. Сюди ж необхідно віднести надання освітніх послуг з природничих та математичних наук. Висновки з дослідження і перспективи подальших розвідок у цьому напрямку. Отже, підвищення людського потенціалу неможливе без постійного здобуття, поновлення та розширення знань. При цьому необхідно належну увагу приділяти наданню максимальних знань на всіх рівнях освіти задля формування найбільш високого потенціалу на кожному з рівнів. Оскільки найбільший людський потенціал може мати той, хто здобув максимальні знання на кожному з рівнів освіти. При цьому, зважаючи на швидке біофізичне та моральне старіння знань в сучасних умовах, робоча сила повинна збагачувати свій потенціал, доповнюючи та відновлюючи свої знання, щоб постійно бути озброєною новітніми знаннями, які відповідають останнім вимогам роботодавців на ринку праці. Здобуття знань особливо актуальне в сучасних кризових умовах, як для конкретних індивідів, у зв‘язку з підвищенням конкуренції за вільні робочі місця, так і для держав з метою їх виходу з кризового стану, а також підвищення загального рівня добробуту населення та економіки в цілому. Враховуючи потреби економіки у певних фахівцях, потреби населення здобувати освіту певних освітньо-кваліфікаційних рівнів, необхідно в першу чергу надавати освітні послуги зі стратегічно важливих напрямів. Таким чином, за допомогою безперервної освіти підвищується конкурентоспроможність людського потенціалу, який у свою чергу може приносити матеріальні та нематеріальні вигоди як окремому індивіду, так і всьому суспільству та державі. Література 1. Національна доктрина розвитку освіти. Затв. указом Президента України від 17 квітня 2002 р., № 347/2002 [Елект. ресурс] // Офіційний сайт ВРУ. Законодавство. – Режим доступу: http://portal.rada.gov.ua 2. Базаров Т.Ю. Внутрифирменное обучение как технология развития кадрового потенциала организации [Электронный ресурс] / Т.Ю. Базаров. – СПб.: Центр дистанционного образования ―Элитариум‖, 24.05.2006. – Режим доступа: http://www.elitarium.ru/2006/05/24 3. Нейматов Я.М. Образование в ХХІ веке: тенденции и прогнозы / Я.М. Нейматов. – М.: Алгоритм, 2002. – 480 с.

4. Михайлов О.В. Основы мировой конкурентоспособности / О.В. Михайлов. – М.: Познавательная книга плюс, 1999. – 592 с.

5. Климов С.М. Ваш человеческий и социальный капитал [Электронный ресурс] / С.М. Климов. – СПб.: Центр дистанционного образования ―Элитариум‖, 11.05.2006. – Режим доступа: http://www.elitarium.ru/2006/05/11/vash_chelovecheskijj_i_socialnyjj_kapital.html 6. Лютов А.А. Рабочая сила и система образования в США. Проблемы иммигрантов / А.А. Лютов // США. Канада. – 2008. – № 2 (458). – С. 84–95.

7. Поляков М.В. Класичний університет: еволюція, сучасний стан, перспективи / М.В Поляков., В.С. Савчук. – К.: Генеза, 2004. – 416 с.

8. Богиня Л.П. Освітянський потенціал вищої школи як соціально-економічний ресурс суспільства / Л.П. Богиня // Вісник Хмельницького національного університету. Економічні науки. – 2006. – Т. 1. – С. 23–27.

9. Конкурентоспроможність робочої сили в системі соціально-трудових відносин: Монографія / Д.П. Богиня та ін. / НАН України, Ін-т економіки. Відп. ред. Д.П. Богиня. – К., 2003. – 214 с.

10. Людський розвиток в Україні: інноваційний вимір [колективна монографія / за ред. Ліанової Е.М. – К.: Ін-т демографії та соціальних досліджень НАН України, 2008. – 316 с.

11. Економічна енциклопедія: У трьох томах / редкол. С.В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Академія, 2002. – Т. 2. – 2001. – 848 с.

12. Непокупна Т.А. До питання про засади формування людського потенціалу [Електронний ресурс] / Т.А. Непокупна, Т.В. Бровко / Полтавський держ. пед. ун-т ім. В.Г. Короленка. – Режим доступу: http://www.rusnauka.com/17_SSN_2007/Economics/22558.doc.htm 220

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки 13. Человеческий потенциал [Электронный ресурс] / Материал из Википедии – свободной энциклопедии. – Режим доступа: http://ru.wikipedia.org/wiki/Человеческий_потенциал 14. Рощин С.Ю. Экономика труда: экономическая теория труда: Учеб. пособие. / С.Ю. Рощин, Т.О. Разумова. – М.: ИНФРА-М, 2000. – 400 с.

УДК 331.5

М.Я. ЗУБ Хмельницький національний університет

ФАКТОРИ ВПЛИВУ НА РОЗВИТОК РЕГІОНАЛЬНОГО РИНКУ ПРАЦІ ЗА УМОВ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ У статті досліджено фактори впливу на розвиток регіонального ринку праці за умов євроінтеграції; визначено стимулюючі та стримуючі чинники розвитку Подільського регіонального ринку праці.

In the article the author analyses the factors that influence the development of the regional labour market in the conditions of European integration. The factors which stimulate and restrain the development of the regional labour market are also presented. Актуальність проблеми. Для забезпечення економічного зростання України залишається актуальним необхідність формування власної моделі розвитку регіонального ринку праці. Найважливішим завданням при розробці даної моделі є, в першу чергу, визначення найсуттєвіших факторів, які будуть впливати на динаміку розвитку регіонального ринку праці. Особливої актуальності дослідження факторів впливу на розвиток регіонального ринку праці набуває за низької пристосованості робочої сили в умовах світової фінансової кризи, нових умов господарювання та впливу євроінтеграції; при зростанні соціальних ризиків на ринку праці, які супроводжуються посиленням нестабільності і коливання рівня доходів населення, збільшенням резервів робочої сили, які набувають соціально небезпечних обсягів. Аналіз останніх наукових досліджень. Накопичення проблем, пов‘язаних з впливом різних факторів на розвиток регіонального ринку праці, зумовило серйозне зацікавлення ними науковців та проведення досліджень, спрямованих на їх розв‘язання. Наукові доробки вчених-економістів стосуються розкриття сутності поняття факторів, які впливають на розвиток регіонального ринку праці, їх класифікації, основних характеристик та компонентів, шляхів їх впливу тощо. Даній проблемі присвячені праці Д.П. Богині, О.В. Волкової, О.А. Гріш-нової, М.І. Долішнього, С.М. Злупка, Л.М. Ємельяненко, Є.П. Качана, Е.М. Лібанової, В.В. Онікієнко, В.І. Прий-мака, У.Я. Садової, Л.К. Семів, Л.Г. Ткаченко, та ін. Проте характерним є те, що фактори розвитку регіонального ринку праці в Україні за умов впливу світової фінансової кризи, нових умов господарювання та впливу євроінтеграції ще недостатньо досліджено. Все це і зумовило вибір теми даного дослідження, визначило мету, послідовність викладу. Мета статті: висвітлення факторів розвитку регіонального ринку праці на прикладі Подільського регіону з метою підвищення ефективності використання трудового потенціалу за умов євроінтеграції. Метою статті є виявлення стимулюючих та стримуючих факторів розвитку регіонального ринку праці Подільського регіону за умов впливу євроінтеграції. Викладення основного матеріалу дослідження. Фактором, згідно визначення Великого тлумачного словника сучасної української мови, називають умову, рушійну силу, причину будь-якого процесу чи явища, що визначає його характер або одну з основних рис [1, с. 1314, 1378]. У.Я. Садова та Л.К. Семів під поняттям фактора розуміють певну силу чи сукупність сил, умов чи причин, необхідних для здійснення будь-якого процесу (дії) [2, с. 46]. При цьому факторами вони стають лише під впливом тих чи інших законів або закономірностей розвитку, тобто самі вимагають особливих умов існування. Із сукупності факторів впливу на розвиток регіонального ринку праці за умов євроінтеграції завжди можна виділити фактори: зовнішні та внутрішні, загальні та специфічні (особливі), основні й другорядні, прямі та побічні, одно- і різноспрямованої дії тощо. За відношенням до впливу на розвиток регіонального ринку праці в Україні фактори можуть бути зовнішніми (випливати із зовнішнього середовища й не залежати від регіонального ринку праці) та внутрішніми (формуватися й коригуватися всередині нього), впливати безпосередньо або опосередковано на ринок праці і певним чином взаємодіяти між собою. Вплив зовнішніх факторів на висвітлення регіонального аспекту розвитку ринку праці став особливо відчутним із нарощуванням процесів євроінтеграції та глобалізації, фінансово-економічної кризи тощо. Євроінтеграція стала об‘єктивною закономірністю цивілізаційного розвитку. Як складний, багатоплановий процес вона здійснює вплив на всі сфери людського життя, в тому числі і на ринок праці. Так, потенційними перевагами фактору впливу на розвиток Подільського регіону від євроінтеграції є: посилення мобільності робочої сили; можливості сформування ринкові моделі поведінки; посилення творчого характеру праці внаслідок набуття досвіду трудової діяльності за кордоном з метою підвищення загального професійно-кваліфікаційного рівня зайнятості населення; підвищення стандартів з оплати праці в результаті більшої відкритості економіки; посилення конкурентоспроможності освітніх послуг, що забезпечуватиме підвищення освітнього рівня робочої сили, розширення експортного потенціалу за рахунок відкритого доступу на світові ринки, що забезпечуватиме Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

221

Економічні науки створення нових робочих місць, залучатиме іммігрантів на малопривабливі за умовами оплати та найму робочі місця тощо. Проте, не слід забувати, що вплив євроінтеграції на розвиток регіональних ринків праці України супроводжується безліччю небезпек і ризиків. Так, одними з найбільш відчутних негативних впливів на Подільський регіональний ринок праці стало суттєве погіршення якості людського капіталу внаслідок міграційного відтоку за кордон висококваліфікованої робочої сили (з метою працевлаштування, особливо з Тернопільської та Хмельницької областей), від‘їзду молоді (з метою отримання освіти тощо). Для Подільського регіонального ринку праці характерним є: зростання зовнішніх мігрантів серед сільського населення, молоді, жителів малих міст і навіть обласних центрів (м. Тернопіль), зміна характеру міграції з ―човникової‖ на ―гастарбайтерську‖, розширення географії приймаючих країн; зростання терміну перебування за кордоном, збільшення частки жінок серед трудових мігрантів тощо. Негативним є те, що в Україні, практично відсутня довгострокова стратегія та дієві механізми впливу на мотивацію трудових мігрантів. Закони, які прийняті у сфері регулювання міграції людських ресурсів носять, поки що, декларативний характер (Конвенція Міжнародної організації ―Європейська конвенція захисту трудящих-мігрантів‖, ―Про зловживання у сфері міграції та про забезпечення трудящим-мігрантам рівних можливостей‖), а двосторонні домовленості часто є лише декларативними, в яких не враховуються реальні проблеми трудових мігрантів. Крім цього, через значну міграцію молоді та жінок поширюється морально-психологічний клімат у суспільстві Подільського регіону. Проявом фінансово-економічної кризи на Поділлі є збільшення кількості збиткових та збанкрутілих підприємств, закриття неконкурентоспроможних виробництв, що призводить до скорочення робочих місць і збільшення рівня безробіття. Таким чином, негативними наслідками фактору впливу світової фінансової кризи на регіональний ринок праці Поділля стали: загроза втрати людиною робочого місця і грошових засобів у вигляді заробітної плати, зростання соціальної напруги, поява різного роду небажаних проблем, в тому числі: посилення психологічного очікування підвищення цін і недовіри населення до банківської системи тощо. Переходячи до внутрішніх факторів, слід підкреслити, що „генеральним фактором, який визначає розвиток регіонального ринку праці, на думку У. Садової та Л. Семів, є потреби суспільства, тобто, потреби людей в економічній діяльності як форми примноження штучного середовища їхнього існування [2, с. 46]. Потреби мають чітко виражений регіональний характер, що відображає територіальні відмінності географічного середовища, специфіку способу виробництва суспільних благ, особливості розвитку продуктивних сил, демографо-поселенських й трудових процесів. У такій інтерпретації кожен фактор відображає масштаби, рівень постійності, просторового охоплення явища. Висвітлення регіонального аспекту розвитку ринку праці вимагає виокремлення факторів, які впливають на основні характеристики регіонального ринку праці та специфіку вироблення відповідних заходів політики його регулювання. До найбільш значимих, на наш погляд, факторів впливу на розвиток Подільського регіонального ринку праці можна віднести: соціально-економічні, демографічні, соціально-інноваційні; особистісно-психологічні; екологічні; фактори впливу євроінтеграції, світової економічної кризи та інші фактори. Соціально-економічні фактори впливають на соціальну-економічну орієнтацію ринку праці. Економічні фактори, характеризуючи виробничий потенціал регіону та висвітлюючи особливість економічної ситуації в регіоні, формують основоположні пропорції регіонального ринку праці. Економічні фактори включають: розвиток виробничої сфери; структуру робочих місць; наявність сировинних та паливно-енергетичних ресурсів; науково-технічний потенціал; податкову політику; реальні доходи населення, пропозицію продовольчих і непродовольчих товарів, послуг, їх якість; рівень інфляції тощо. Кризовий стан економічної системи, вплив світової фінансової кризи, зниження рівня інвестиційної активності суб‘єктів господарювання та відсутність стимулів інвестування виробничої сфери не дозволяють розширити сферу зайнятості населення, недоліки податкової системи обмежують можливості створення умов для динамічного обігу капіталу і зростання потреби в робочій силі, появи нових робочих місць у технологічно оновленому виробництві. Так, якщо у розвинутих країнах світу структурні зрушення спрямовуються на зростання зайнятості у галузях, що виробляють кінцеву продукцію, та соціально-орієнтованих і в сфері послуг, то в нашій державі тенденції протилежні світовим [3, с.

15]. Крім цього, соціально-економічним наслідком сучасного стану економічної системи України є руйнація мотиваційної основи зайнятості населення на тлі загальної кризи платежів. Необхідно відзначити низький рівень оплати праці в Подільському регіоні, крім цього, у провідних галузях економіки на Поділлі характерною є заборгованість з виплати заробітної плати на початок 2009 року [5]. Ще одним з факторів розвитку ринку праці – є тінізація фондів оплати праці підприємств. За експертними оцінками, фонд оплати праці типової української компанії схуд удвічі, на деяких підприємствах – на 60–75 % [4, с. 23]. Для Подільського регіону так як і для України в цілому, характерним є те, що поряд із працівниками за наймом у сфері офіційної економіки формується сфера самозайнятості у формальному та неформальному секторах. Точні дані про реальні масштаби тіньового сектору економіки України, так і Подільського регіону, відсутні. На думку Є.П. Качана, О.О. Обухівського, в нашій державі один з найвищих рівнів тіньової економіки –60–70 % ВВП [3, с. 18]. Отже, економічні фактори здійснюють як пряму так і побічну дію на розвиток регіонального ринку праці, впливаючи як інтенсивно так і екстенсивно. До соціальних факторів необхідно віднести – систему освіти, охорони здоров‘я, рівень розвитку соціальної інфраструктури регіону, житлово-комунальне господарство, рекреаційну систему. Перелічені фактори відіграють інтенсивний вплив на трудовий потенціал регіону, підвищуючи його через якісну складову, і впливаючи як на фазу формування, так і на фазу використання трудового потенціалу на регіональному ринку 222

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки праці. Характеризуючи соціальну структуру зайнятості Подільського регіону, необхідно відзначити, що з‘явилися нові проблеми у сегментах ринку праці, регулювання яких потребує прийняття нових рішень і диференційованих підходів у розвитку регіонального ринку праці. Кожен із цих сегментів має відповідні фактори впливу на розвиток ринку, які необхідно досліджувати та висвітлювати, з метою попередження негативних наслідків. Зростання потенціалу соціальної сфери сприяє більш повному задоволенню соціальних потреб населення, у тому числі на ринку праці. Зазвичай у регіонах України розвиток соціально орієнтованих галузей і соціальної інфраструктури не відповідає реальним потребам населення. В зв‘язку з цим постає проблема структурної трансформації господарських комплексів регіонів і використання чинника структурних змін у методології формування та реалізації регіональної політики ринку праці [3, с. 13]. За сучасних умов посилюється роль впливу соціально-інноваційних факторів на розвиток регіонального ринку праці. Соціальні інновації виступають, „по-перше, як результат творчої діяльності, що набув широкого використання і є підґрунтям для значущих соціальних змін; по-друге, як процес перетворення нововведень на соціокультурні норми і зразки, що забезпечує їх інституціональне оформлення і закріплення у сфері духовної та матеріальної культури суспільства [6, с. 9]. Фактор соціальних інновацій стосується пізнавальних здатностей людей, їх відношенням до оточуючого середовища, їх духовних потреб і власних дій, що може корегувати ступінь напруженості певних процесів. Фактори соціальних інновацій можуть як позитивно, так і негативно впливати на розвиток ринку праці в регіоні; мати явний чи латентний характер; бути ініційованими зовнішніми чинниками, наприклад, діями власної держави чи країн ЄС, або внутрішніми спонтанними змінами при здійсненні трудових відносин. Тому, при формування власної моделі регіонального ринку праці необхідно враховувати історичні, територіальні і соціокультурні аспекти вибору інноваційних стратегій розвитку. Багатофакторність, полікритеріальність і віртуальність численних сучасних соціальних інновацій повинна враховуватися дослідниками при проектуванні соціальних ініціатив і моніторингу соціальних явищ [6, с. 13–14]. Однією з гострих проблем розвитку ринку праці є проблеми демографічного характеру, в тому числі – довготривале погіршення здоров‘я населення. Демографічна складова виступає водночас і як підґрунтя, і як наслідок реалізації та розвитку всього комплексу різнопланових потреб і можливостей індивіда, а також як результат функціонування економічних ресурсів і механізмів або в інтересах забезпечення розвитку регіонального ринку праці, або проти нього. Демографічні фактори впливу на розвиток регіонального ринку праці набувають екстенсивного характеру, відтворюючи трудовий потенціал населення регіону через кількісну складову та характеризуючи структурні особливості (статево-віковий склад, стан здоров‘я) його розміщення. Дані фактори визначають загальну кількість і статево-вікову структуру працездатного населення; його територіально-галузевий розподіл та якісні характеристики, рівень народжуваності, смертності в регіоні; природне відтворення населення; форми зайнятості й рівень мобільності. Специфіка кризової демографічної ситуації в Україні визначається тим, що значні кількісні втрати населення, зумовлені не лише низькою народжуваністю, а й значними масштабами передчасної смертності, не заміщуються належним ―приростом‖ якості населення, про що свідчить погіршення стану здоров‘я. Так, в Подільському регіоні привертає увагу висока чоловіча та смертність малюків. Збільшення антропогенних навантажень на органічний і неорганічний світ і виникнення у зв‘язку з цим необхідності термінового покращення екологічної безпеки вимагає врахування цієї групи чинників у розвитку регіонального ринку праці. Екологічні фактори характеризують природно-кліматичні умови та стан навколишнього середовища, у тому числі його забрудненість, рівень екологічної безпеки населення, екологічну культуру, активність природоохоронної діяльності в регіоні, задоволеність середовищем існування тощо. Дані фактори передбачають врахування впливу показників природоохоронного комплексу з метою зменшення шкідливого впливу радіаційного випромінювання та виробничих викидів в атмосферне повітря, водний басейн, зведення до мінімуму кількості робочих місць із шкідливими умовами праці, формування екологічної культури на формування, розвиток регіонального ринку праці та ефективне використання людського потенціалу. Екологічний фактор можна вважати фактором прямої дії із зростаючим негативним впливом на розвиток трудового потенціалу через погіршення стану здоров‘я [7, с. 35], а отже й на розвиток регіонального ринку праці. Виокремлення екологічних факторів є необхідною передумовою обґрунтування основних пріоритетів розвитку регіонального ринку праці та зайнятості населення, які спрямовані забезпечити безпеку життєдіяльності населення. Подільський регіон характеризується певними етнокультурними складовими. Наявність специфічної етнічної культури населення, регіональний менталітет, культура, традиції, духовні цінності, ступінь моральності в значній мірі впливають на ставлення людини до свого місця у суспільстві, в праці. Особливістю розвитку ринку праці за сучасних умов є те, що професійні та технічні знання, які є основою кваліфікації робочої сили, швидко застарівають. Це ставить підвищені вимоги до працівників з погляду тих особистісних характеристик, що пов‘язані зі здатністю до освоєння нових знань, сприятливістю до інновацій тощо. Тому пошук нових механізмів розвитку регіонального ринку праці за сучасних умов, забезпечення його динамічності висуває на передній план особистісно-психологічні фактори, які включають в себе рівень кваліфікації, освіти, задоволеність працею, особисті характеристики, інтереси, мотивацію, сімейний стан і психологічний клімат в сім‘ї, психоемоційні можливості, можливість отримання роботи та інше. Ці фактори мають пряму дію та носять інтенсивний характер, підвищуючи трудовий та людський потенціал людини, шляхом підвищення її внутрішніх резервів. Негативними рисами особистісно-психологічного фактору, які впливають на розвиток Подільського регіонального ринку праці можна назвати: відсутність системи навчання впродовж життя та наявність традиції масового індивідуального освітньо-професійного саморозвитку в умовах ізольованості від світових тенденцій і Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

223

Економічні науки досягнень, які є успадкованими, пов‘язаними з особливостями менталітету і психології вітчизняного працівника; притаманність комплексу самодостатності, відсутність масового володіння ресурсами інформаційних технологій і телекомунікацій, іноземними мовами, демократичним світоглядом, недостатність певних особистісних умінь (критичного мислення, самоповаги, вміння управляти змінами, самостійно вирішувати проблеми) тощо. Таким чином, перераховані фактори та наявність інших факторів одночасно впливають на розвиток Подільського регіонального ринку праці. Висновки та перспективи подальших наукових розробок в даному напрямі. Проведене дослідження дозволило зробити висновок, що економічний потенціал регіональних ринків праці України, ступінь невідповідності і асиметрії в їхньому розвитку знаходяться під впливом важливих факторів: зовнішніх та внутрішніх, загальних та специфічних, основних і другорядних, прямих та побічних, виокремлених нами, які, проте, можуть бути доповнені або узагальнені. Дослідження факторів впливу на розвиток регіонального ринку праці проводились на прикладі Подільського регіону з метою підвищення ефективності використання трудового потенціалу даного сегменту ринку праці за умов євроінтеграції. Виокремленні соціально-економічні, демографічні, соціально-інноваційні, особистісно-психологічні, екологічні та інші фактори розвитку Подільського регіонального ринку праці взаємодіють по-різному, відіграючи то стимулюючу, то стримуючу роль. Тому економічна наука, маючи на меті – підвищення ефективності регулювання територіально-галузевого руху робочої сили, повнішого забезпечення потреб економіки у робочій силі певної якості, а населення – у робочих місцях і продуктивній зайнятості, повинна, спираючись на наукові основи, ширше й інтенсивніше використовувати як набуті знання про фактори впливу на розвиток регіонального ринку праці, так і набуті загальносвітові досягнення з розв‘язання відповідних проблем, постійно шукати нові підходи, які доцільно було б застосувати саме для Подільському регіону за умов впливу євроінтеграції. Література 1. Великий тлумачний словник сучасної української мови. – К., Ірпінь: Перун, 2002. – 1440 с.

2. Садова У. Регіональні ринки праці: аналіз та прогноз / Садова У., Семів Л.; під. ред. М.І. Долішнього. – Львів: Друк, 2000. – 264 с.

3. Качан Є.П. Регіональна політика ринку праці: Монографія / Є.П. Качан, О.О. Обухівський. – Тернопіль: Економічна думка, 2005. – 176 с.

4. Перевозченко І. Робоча слабкість // Тиждень. – 2009. – № 24. – С. 22–23.

5. www.ukrstat.gov.ua.

6. Людський розвиток в Україні: інноваційний вимір [Кол. монографія] / За ред. Е.М. Лібанової. – К. : Ін-т демографії та соціальних досліджень НАН України, 2008. – 316 с.

7. Дослідження впливу інституціональних змін в економіці на функціонування регіонального ринку праці (заключний): звіт про НДР / кер. НДР Тельнов А. С., 2007, 98 с.

УДК 338.43.07

Т.О. КИРИЧЕНКО Сумський національний аграрний університет

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ЛЮДСЬКОГО КАПІТАЛУ УКРАЇНИ В УМОВАХ ІНТЕГРАЦІЇ У СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО Розглянуті теоретичні аспекти конкурентоспроможності людського капіталу. Надана оцінка стану трудового потенціалу України. Визначена роль держави у створенні концепцій та програм стосовно збереження та розвитку трудового потенціалу України. Визначені основні напрямки у формуванні конкурентоспроможного людського капіталу в умовах інтеграції.

Theoretical aspects of human potential competitiveness are examined. The analysis of human potential of Ukraine is provided. The role of the government as for the creation of concepts and programs concerning human potential maintenance and development is defined. The main ways of competitive human potential forming in a state of integration are defined. На сучасному етапі інтеграція в світове господарство є домінуючим напрямком у міжнародних економічних відносинах України. Посилення глобалізаційних тенденцій розвитку світової економіки надає можливість країнам отримати конкурентні переваги за умов підвищення ролі інноваційної складової економічного розвитку. Потреба у працівниках – конкурентоспроможних, висококваліфікованих, мотивованих до постійного професійного удосконалення та зростання, спроможних швидко оволодіти новітніми технологіями є нагальною для формування конкурентного середовища на ринку праці. Проблеми формування та ефективного використання трудових ресурсів, проблеми зайнятості населення та ринку праці розглядалися як українськими, так і зарубіжними науковцями. Серед них можна виділити Керженцева П., Михайлову Л., Бондар І., Богиню Д., Павловську О., Заславську Т., Бородіну О., Колот А., Гриньову В., Грішнову О. та ін. Питання визначення якості трудового потенціалу розглянуто в роботах М. Дороніної, А. Гри-горенко, М.І. Долішнього, М.В. Брик та ін.

224

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки Випуск конкурентоспроможної продукції як на вітчизняному, так і на світовому ринку вимагає підвищення професійно-кваліфікаційного рівня трудового потенціалу. Постійно зростаюча потреба у якісних та конкурентоспроможних трудових ресурсах потребує нових підходів до їх формування. Рівень конкурентоспроможності робочої сили визначається як ступінь можливостей працівника витримати конкуренцію з боку реальних або потенційних претендентів на його робоче місце або претендувати самому на інше, престижніше. Науковці виділяють три підходи до трактування конкурентоспроможності робочої сили: загальнотеоретичний підхід, ототожнення даної категорії з якістю робочої сили, кон‘юнктурний підхід. Щодо першого підходу, то конкурентоспроможність робочої сили визначають як обов‘язковий атрибут товарногрошового виробництва, що зводиться до змагання у досягненні успіхів на будь-якому рівні і в будь-якому секторі суспільно-економічного життя, до постійної здатності носія робочої сили протистояти негативним ринкових тенденціям, спрямованим у бік його виштовхування з виробничої сфери [1]. Найпоширенішим підходом у трактуванні конкурентоспроможності робочої сили є ототожнення даної категорії з якістю робочої сили. Згідно з даним підходом під конкурентоспроможністю робочої сили розуміють лише певну систему властивостей робочої сили, тобто її якість. Конкурентоспроможність – це ―сукупність якісних і вартісних характеристик специфічного товару ―робоча сила‖, що забезпечують задоволення конкретних потреб роботодавців, у тому числі державних підприємств, у працівниках певної кваліфікації (професії)‖ [1]. Розмежувати категорії ―якість робочої сили‖ та конкурентоспроможність робочої сили можна за допомогою кон‘юнктурного підходу. Конкурентоспроможність робочої сили, виходячи зі специфіки товару ―робоча сила‖, виявляється у двох напрямках. Згідно з першим напрямком робоча сила характеризується на ринку праці своїми споживчими та вартісними характеристиками. На даному етапі можна визначити такі основні чинники, що обумовлюють рівень конкурентоспроможності працівників на ринку праці: якісні ознаки робочої сили (професійно-кваліфікаційні характеристики, загальноосвітній рівень, особистісні характеристики тощо);відповідність якісних характеристик робочої сили потребам ринку праці, ціни робочої сили, попиту на неї. Узагальнюючи ці критерії, слід відмітити, що за умов ринкових відносин для працевлаштування населення важливим є не лише якісні характеристики їх робочої сили ―самі по собі‖, а тільки за обставини їх відповідності кон‘юнктурі ринку праці. На другому етапі показником конкурентоспроможності є результативність праці на певному робочому місці. Від рівня конкурентоспроможності працівників залежить специфіка його трудової поведінки, рівень реалізації та розвитку особистісного трудового потенціалу. З позицій працівника цей показник визначає стійкість його становища на виробництві, а з позицій підприємства він визначає перспективи успішної та стійкої фінансово-економічної діяльності. Розглядаючи соціально-економічну сутність конкурентоспроможності робочої сили, професор Д. П. Богиня виділяє три головні групи чинників, що визначають конкурентоспроможність робочої сили на ринку праці: 1) загальнооб‘єктивні чинники, що визначають рівень соціально-економічного стану суспільства, ступінь розвитку продуктивних сил країни та окремих її регіонів, статево-віковий склад населення, кількісний і якісний склад ресурсів праці, розвиток інфраструктури ринку праці, соціально-побутової інфраструктури тощо; 2) чинники, що характеризують соціально-демографічний статус і загальний фізичний стан особи працівника: стать, вік, сімейний стан, його фізичне здоров‘я, місце проживання, забезпеченість житлом, наявність особистого автотранспорту; 3) чинники, що характеризують соціальнопсихологічні якості особи: життєво-цільові установки, її схильності та звички, ступінь політичної зрілості, релігійність, комунікабельності, рівень інтелекту, самодисципліни, знання іноземних мов [1]. Стратегія України щодо інтеграції вимагає виконання ряду завдань, які передбачають зміну якісних та кількісних характеристик трудового потенціалу, приведення їх у відповідність до стандартів, що діють у глобальних євросистемах. Наразі неможливо надати однозначну оцінку стану трудового потенціалу України. Слід відмітити, що, з одного боку, має місце поліпшення його якісних характеристик, зокрема збільшилася кількість спеціалістів з вищою освітою, вони більше пристосовані до роботи в ринковому середовищі, здатні займатися підприємницькою діяльністю. З іншого боку в умовах кризи в Україні відбуваються процеси, що деякою мірою призводять до руйнації трудового потенціалу – погіршення стану здоров‘я населення, зниження природного приросту, посилення трудової міграції, зростання показників старіння, занижена ціна робочої сили, яка сформувала низький рівень доходів населення, високий рівень безробіття спричинений скороченням великої кількості працівників, невідповідність якості робочої сили потребам сучасного ринку праці. Характеризуючи процес формування професійно-кваліфікаційних характеристик працездатного населення, слід відмітити, що кількість спеціалістів з вищою освітою значно збільшилася, але не завжди можна стверджувати про високу кваліфікацію цих спеціалістів та належний рівень знань. Негативно впливає на якість фахівців той факт, що вони невпевнені у можливості працевлаштування за спеціальністю, має місце недостатній зв‘язок навчальних закладів з підприємствами для набуття практичного досвіду. Державне замовлення на підготовку фахівців з вищою освітою до нинішнього року постійно збільшувалося, але відсутність прогнозування на загальнодержавному та галузевих рівнях спричинило перенасичення ринку робочої сили спеціалістами з вищою освітою, в той час коли бракує спеціалістів робітничих професій. Відтворення професійно-кваліфікаційних характеристик трудових ресурсів в сфері зайнятості також можна охарактеризувати негативними тенденціями. Поступово скорочуються обсяги професійної підготовки на виробництві, зменшується частка тих працівників, що пройшли підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації. На противагу Україні, в країнах з ринковою економікою держава бере на себе фінансовий тягар підготовки та перепідготовки кадрів, створюючи єдиний механізм забезпечення зайнятості через взаємодію держави Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

225

Економічні науки і підприємств. У той же час одним із джерел коштів державних органів на професійну підготовку є грошові відрахування самих підприємств. Уваги також заслуговує зарубіжний досвід формування та застосування багатоаспектної системи матеріального заохочення персоналу, ключовими елементами якої є: використання тарифної системи, застосування прогресивних форм оплати праці, поширення оригінальних систем преміювання і стимулювання нововведень, вища оплата розумової праці, істотна індивідуалізація заробітної плати [3]. Аналізуючи демографічну ситуацію в Україні, слід зазначити, що на 1 липня 2009р. в Україні, за оцінкою, проживало 46029,3 тис. осіб. За даними Державного комітету статистики , упродовж січня–червня 2009 р. чисельність населення зменшилася на 114,4 тис. осіб, що в розрахунку на 1000 жителів склало 5,0 особи. Зменшення чисельності населення країни відбулося виключно за рахунок природного скорочення – 105,2 тис. осіб. У січні-липні 2009р., порівняно з січнем–липнем 2008р., обсяг природного скорочення зменшився на 34,4 тис. осіб, або з 7,3 до 5,5 осіб на 1000 жителів. Природне скорочення населення спостерігалось у 24 регіонах країни і тільки у м. Києві, Рівненській та Закарпатській областях зареєстровано природний приріст населення (відповідно 1087, 308 і 224 особи). Природний рух населення у січні-травні 2009 р. характеризувався зростанням народжуваності та зменшенням смертності, а також суттєвим перевищенням числа померлих над кількістю живо народжених [5]. Аналізуючи сучасний ринок праці, слід зазначити, що середньооблікова кількість штатних працівників підприємств, установ та організацій у січні–червні 2009 р. становила 10,8 млн осіб., що на 5,9 % менше, ніж у відповідному періоді 2008 р. Упродовж січня–червня 2009 р. на підприємства було прийнято 1166,7 тис. осіб. У січні–червні з причин скорочення штатів було звільнено 106,8 тис. осіб, або 7,0 % вибулих, тоді як у січні– червні 2008 р. – 39,7 тис. осіб, або 2,4 % відповідно. У І півріччі поточного року зросли обсяги вимушеної неповної зайнятості. Зокрема, кількість працівників, які працювали у режимі скороченого робочого дня (тижня), збільшилася у 5,5 рази порівняно з відповідним періодом минулого року, кількість працівників, які знаходилися в адміністративних відпустках, – у 3 рази відповідно [5]. Середній розмір номінальної заробітної плати штатних працівників у червні поточного року становив 1980 грн, що у 3,2 рази вище рівня мінімальної заробітної плати (630 грн). Середній розмір оплати праці в усіх регіонах був вищим за прожитковий мінімум для працездатної особи, разом з тим лише у 5 з них заробітна плата перевищила середню по Україні: у м. Києві – 3283 грн, Донецькій – 2174 грн, Київській – 2078 грн, Дніпропетровській – 2022 грн областях та м. Севастополі – 1984 грн. Найнижчий рівень заробітної плати, який не перевищував 80 % від середнього по економіці, спостерігався у Волинській, Тернопільській та Херсонській областях [5]. В умовах глобалізації робоча сила стає одним із найдефіцитніших ресурсів. Водночас, трудова міграція та захист прав та свобод трудових мігрантів – одне із суперечливих завдань, що постають перед світовою спільнотою. Трудова міграція є природним явищем за умов глобалізації та інтеграції, але не у таких глобальних масштабах, як в Україні, де перш за все вона має економічне підґрунтя. Складність для проведення аналізу міграційних рухів трудових ресурсів ускладнюється обмеженістю статистичних даних, адже значна кількість людей перебуває закордоном нелегально. Незважаючи на той факт, що склад міжнародних трудових мігрантів в Україні представлений працівниками різноманітних професій, характерним явищем для нашої країни є також еміграція спеціалістів високого рівня. Така еміграція наносить важку втрату інтелектуальному потенціалу для країн-донорів. Але варто зазначити, що явище міжнародної трудової міграції має як негативні так і позитивні наслідки. Країни-імпортери трудових ресурсів матимуть такі позитивні наслідки: країна має можливість отримати дешеву робочу силу, готових спеціалістів. В цій країні, як результат, можливе прискорення економічного зростання, збагачення державного бюджету. Позитивна сторона для країн-експортерів: валютні перекази емігрантів своїм сім‘ям (осідання валюти в місцевих банках), ослаблення проблеми безробіття – амортизуючий вплив у сфері зайнятості, можливість підвищення кваліфікації емігрантів, які повернуться назад. Уряд чітко усвідомлює реальну загрозливу тенденцію можливого погіршення трудового потенціалу і розробляє на загальнодержавному рівні відповідні комплексні заходи щодо його збереження, розвитку та використання. На даний час особливо гострою є проблема невідповідності наявного трудового потенціалу сучасним вимогам економічного і соціального розвитку країни, що зумовлює необхідність прийняття державою ряду заходів для підтримання, відновлення і розвитку трудового потенціалу в умовах фінансової кризи та на етапі стабілізації економіки. Міністерство економіки України за участю науковців та громадськості розробило проект Концепції загальнодержавної цільової соціальної програми ―Збереження і розвиток трудового потенціалу України на 2008–2017 роки‖, основним завданням якої є створення умов для збереження і розвитку трудового потенціалу України шляхом надання ефективного соціального захисту, забезпечення умов гідної праці та добробуту людей, підвищення якості життя населення, збереження здоров‘я громадян, розвиток демографічного потенціалу країни та на цій основі – підтримання високих темпів економічного зростання. Для вирішення питання щодо підвищення конкурентоспроможності трудового потенціалу слід визначити стратегічні пріоритети стосовно його розвитку, створити соціально-економічні умови для його комплексного формування. Збереження і розвиток трудового потенціалу передбачається забезпечити шляхом: поліпшення демографічних характеристик трудового потенціалу, зниження рівня смертності та збільшення тривалості життя населення; нарощення освітньо-кваліфікаційного потенціалу, створення умов для безперервної освіти, здобуття знань та підвищення кваліфікації протягом трудової діяльності, підвищення якості підготовки кадрів вищими та професійнотехнічними навчальними закладами; удосконалення системи оплати та нормування праці; стабілізації зайнятості 226

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки населення в умовах фінансової кризи; підвищення економічної активності населення, посилення мотивації населення до укладення трудових договорів, сприяння продуктивній зайнятості населення з орієнтацією на інноваційну модель розвитку виробництва; підтримки підприємницької ініціативи громадян і розвитку малого та середнього підприємництва, самостійної зайнятості населення; впровадження міжнародних стандартів щодо умов та охорони праці на виробництві; проведення моніторингу розвитку трудового потенціалу на коротко-, середньо- і довгострокову перспективу; удосконалення трудового законодавства; підвищення ролі соціального діалогу у формуванні державної політики та забезпечення реалізації принципів рівноправності його учасників. З метою розвитку ресурсного потенціалу економіки та соціальної сфери країни доцільним буде запровадження міжнародного міграційного досвіду в практику міграційної політики України. Підвищення заробітної плати, яка б становила 60–70 % від зарплат європейського рівня, надання соціально захисту та соціальних гарантій громадянам, що повернуться до України, удосконалення державної міграційної політики в цілому сприятиме зменшенню відтоку кваліфікованих кадрів, припиненню вимивання трудового і генетичного потенціалу, сприятиме його акумулюванню в Україні. В умовах інтеграційного процесу найбільш конкурентоспроможною є робоча сила, що має професійну мобільність. Однак аналіз наявних трудових ресурсів та соціально-економічного розвитку України свідчить, що в сучасних умовах відтворення трудового потенціалу не відповідає завданням формування конкурентоспроможної робочої сили. Саме розвиток людського капіталу, його висока якість і, відповідно, висока конкурентоспроможність, може дати Україні шанс приєднатися до розвинених держав світу. Література 1. Богиня Д.П. Основи економіки праці : навч. посібник / Д.П. Богиня, О.А. Грішнова. – 3-тє вид., стереотип. – К.: Знання-Прес, 2002. – 313 с.

2. Лісогор Л.С. Формування ринку праці в Україні: наукове видання / Л.С. Лісогор; Ін-т економіки НАНУ. – К.: Знання – 2003. – 296 с.

2. Михайлова Л.І. Людський капітал: формування та розвиток в сільських регіонах.:Монографія. – К.: ЦНЛ, 2008. – 388 с.

3. www.kmu.org.ua Урядовий портал. Департамент комунікацій влади та громадськості Секретаріату КМУ ―Трудовий потенціал – важливий чинник соціально-економічного розвитку України‖, 20.09.2007 р.

4. http://www.ukrstat.gov.ua.

УДК 330.14

О.П. ПОДРА Хмельницький національний університет

ЛЮДСЬКИЙ КАПІТАЛ ЯК ДЕТЕРМІНАНТА ІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ Проаналізовано людський капітал як основний стратегічний чинник формування інноваційноінвестиційної моделі розвитку України, розглянуто сучасний стан та проблеми, запропоновані напрямки активізації та стимулювання інноваційно-інвестиційної діяльності.

This article represents human capital as a basic and strategic factor of ukrainian regions‟ development innovation and investment model creation. We have analyzed the present state and problems, recommended ways of activation and stimulation of innovation and investment activity. Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими та практичними завданнями. На сучасному етапі у вітчизняних і зарубіжних вчених є чимало праць, присвячених проблематиці визначення рівня інвестиційної привабливості господарюючих суб‘єктів, регіонів, держави. У запропонованих підходах переважна кількість авторів намагаються врахувати якомога більше чинників, здатних позитивно впливати на наміри інвесторів, хоча ці чинники є далеко не рівноцінними. Все більшої ролі набуває людський капітал, як один з визначальних елементів розвитку підприємства, регіону, держави, оскільки визначає ефективність використання виробничого, природного та фінансового капіталів. Особливо це відстежується на регіональному рівні, оскільки природний, трудовий, економічний, інфраструктурний, науково-технічний потенціали, наявність податкових преференцій безпосередньо визначають обсяг залучення інвестицій до економіки регіонів; інші, зокрема, доходи і видатки місцевих бюджетів, обсяги промислового, сільськогосподарського виробництва, фінансові результати від діяльності суб‘єктів господарювання характеризують рівень економічного розвитку регіону, але безпосередньо не впливають на активізацію інвестиційно-інноваційних процесів. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Особливості формування інвестиційно-інноваційного середовища розвитку регіонів за рахунок розвитку людського капіталу є досить дослідженою темою, що має як традиційні трактування так і нові підходи, які потребують детального опрацювання та перевірки у перспективі. Окремі складові дослідження інвестиційно-інноваційного розвитку викладені у працях О. Длугопольського, М. Бутко, М. Карліна, Б. Панасюка, Л. Семів, У. Садової та інших [1–3]. Однак проблематика теми вимагає все детальнішого її опрацювання, розробки шляхів вдосконалення, примноження, відтворення людського капіталу, як детермінанти інвестиційно-інноваційного та соціально-економічного розвитку регіонів. Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

227

Економічні науки Невирішені частини проблеми. Суперечливими залишаються питання формування нової моделі інвестиційно-інноваційного розвитку за рахунок людського капіталу, як основи постіндустріального суспільства, а особливо інтелектуального капіталу, який визначає інноваційну діяльність та передбачає ефективне використання технологічних, комерційних, виробничих заходів. Актуальною стає розробка шляхів відтворення людського капіталу за рахунок прискорення науково-технічного прогресу, визначення його пріоритетних напрямків, підвищення інвестиційної активності господарюючих суб‘єктів, галузей, регіонів та країни в цілому. Постановка задачі. З огляду на існуючі невирішені проблеми, необхідно дослідити формування інвестиційно-інноваційної стратегії за рахунок розвитку людського капіталу, який стає ключовим чинником функціонування національної економіки та підвищення рівня економічного потенціалу України. Ключовими чинниками, які забезпечують такий розвиток є науково-технічна та інноваційна діяльність, що забезпечується інтелектуальним капіталом нації, який є ключовим елементом людського капіталу. Така діяльність через розвиток людського капіталу забезпечує основи теперішньої та майбутньої модернізації, технічного оновлення виробництва, впровадження енерго-, ресурсозберігаючих та екологічно безпечних технологій, підвищить продуктивність праці, рівень та якість життя населення. Основний матеріал дослідження. Рівень економічного розвитку на сучасному етапі визначається рівнем розвитку інтелектуального капіталу, науки та техніки, ступенем їх використання і впровадження, тобто рівнем інноваційної активності, який має вплив практично на всі аспекти національного розвитку і визначає місце країни у світовому господарстві. Інтеграція України у світову економічну систему на рівноправних засадах можлива лише в тому випадку, коли продукція вітчизняних виробників товарів та послуг буде конкурентоспроможною на зовнішніх ринках та відповідатиме світовим стандартам якості. Як відомо, досягти такого ефекту можна за рахунок скорочення витрат та підвищення якості виробленої продукції, тобто, за рахунок розвитку людського капіталу через систему професійної та вищої освіти, перекваліфікації та підвищення кваліфікації; за рахунок вдосконалення системи охорони здоров‘я, впровадження профілактичних заходів; за рахунок розвитку науки, як основи інноваційного, високотехнологічного, знаннємісткого розвитку держави. З огляду на це, варто відмітити, що на державному рівні розроблено Стратегію економічного та соціального розвитку України на 2004–2015 рр. та затверджено інноваційну модель розвитку, в якій головним джерелом довгострокового економічного та соціального зростання визнаються наукові надбання та їх технологічне застосування, тобто, інтелектуальний капітал, що дасть можливість підвищити конкурентоспроможність економіки, гарантувати економічну безпеку, захист національних інтересів та місце країни у світовому співтоваристві. В умовах економіки знань виграє той, хто вміло їх використовує і перетворює у доходи. Саме тому у світі дедалі підсилюється увага до науки, яка стає безпосередньо генеруючою силою, основою розвитку НТП і зростання на його основі ефективності виробництва. Розширення масштабів створення, освоєння, впровадження у виробництво нової високоефективної техніки й технологій забезпечує зростання продуктивності праці, зниження матеріало- й енергомісткості, поліпшення якості продукції. Витрати на наукові дослідження і на вищу освіту розглядаються як інвестиції у знання – вирішальний чинник у забезпеченні розвитку людського капіталу, економічного прогресу, активізації професійної творчості, поліпшенні життєвих стандартів. Саме науковий потенціал країни і здатність до його реалізації детермінує з інноваційно-інвестиційним розвитком економічної системи. Головними цілями сучасної інноваційної політики держави та її регіонів є формування нової моделі інвестиційно-інноваційного розвитку, яка б включала інструменти прискорення науково-технічного прогресу, визначення його пріоритетних напрямків, підвищення інвестиційної активності господарюючих суб‘єктів, галузей, регіонів та держави в цілому. Інноваційна політика може мати різний характер нововведень. Зокрема, використання стратегії перенесення, тобто, використання в національній економіці наявного зарубіжного науково-технічного потенціалу через закупівлю ліцензій на високоефективні технології для освоєння виробництва продукції нового покоління. Можна скористатися стратегією запозичення, тобто спробувати випускати наукомістку продукцію, яку раніше випускали високорозвинені індустріальні країни, використовуючи власну дешевшу робочу силу та національний виробничий потенціал, також застосувати стратегію нарощування, згідно з якою використовується власний науковотехнічний потенціал, для створення нових продуктів та технологій, які використовуються у виробництві товарів та послуг, в соціальній сфері. В кінцевому результаті, не залежно від обраної стратегії людський капітал примножується за рахунок отримання, запозичення чи перенесення нових знань та навичок окремих працівників, внаслідок чого продуктивність праці та ефективність виробництва підвищується. В Україні існують розроблені підходи до побудови моделі інноваційного розвитку країни та її регіонів, за рахунок розвитку людського капіталу, як визначального чинника постіндустріального суспільства. В основу підходів покладено поняття інтелектуального капіталу, який визначає інноваційну діяльність та передбачає ефективне використання технологічних, комерційних, виробничих заходів, що призводять до появи на ринку новітніх виробничих процесів та устаткування, які в результаті впливають на зменшення витрат та підвищення якості продукції. Загальновідомим є той факт, що наука може розвиватися та створювати нові технології лише за умов, коли на її розробки чи винаходи є попит в економіці, а отже і є додаткові кошти. Економічна криза 90-х років в Україні негативно позначилася на стані розвитку людського капіталу і науки зокрема. Відтік кадрів, скорочення обсягів фінансування, падіння престижу наукової праці в суспільній свідомості, погіршення матеріально-технічного забезпечення досліджень, відсутність можливостей для втілення їхніх результатів у виробництво – ось далеко не повний перелік проблем, які виникли в цій сфері. Як наслідок, фактичні значення 228

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки основних параметрів розвитку інноваційної економіки (зокрема, кількості дослідників на 1000 осіб населення, обсягу реалізації інноваційної продукції, числа інноваційно-активних підприємств, частки високотехнологічної продукції в експорті тощо) стали нижчими від порогових. Проте, незважаючи на більш ніж 10-літній період економічної кризи 90-х років, людський капітал України дотепер залишається досить високим. Для повної оцінки розвитку людського капіталу в умовах трансформаційних зрушень необхідно приділити належну увагу кадровому складу наукової сфери, оскільки саме науковий потенціал має величезний вплив на економічний та соціальний розвиток держави. У 1990 р. в Україні було зосереджено 6 % світового науково-технічного потенціалу при чисельності населення близько 0,1 % світової. З кожної 1000 зайнятих 11 осіб працювали в науково-технічній сфері. У 2001 р. таке співвідношення становило вже 6 осіб на 1000 зайнятих, а у 2006 р. – 5 осіб (табл. 1) [4]. Таблиця 1 Динаміка чисельності працівників наукової сфери в Україні за 1990-2007рр.

Рік

1990 1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007

Кількість Темп Загальна виконавців змін Чисельніс чисельність Обсяг Темп змін наукових чисельн ть Темп змін виконавців виконаних проти та науковоості докторів проти наукових робіт, у попередтехнічних проти наук в попереднього та науковофактичних нього робіт на попередекономіці, року, % технічних цінах року, % 100 тис. нього осіб робіт, осіб зайнятих року, % 313079 12,3 – – – – – 295010 11,6 94,2 – – 8133 – 248455 10,1 84,2 – – 8797 108,2 222127 9,1 89,4 – – 9224 104,8 207436 8,7 93,4 – – 9441 102,4 179799 7,5 86,7 – – 9759 103,4 160103 6,9 – 1111,7 – 9974 102,2 142532 6,3 89,0 1263,4 113,7 10322 103,5 134413 6,0 94,3 1269,0 100,4 10446 101,2 126045 5,9 93,8 1578,2 124,4 10233 98,0 120773 5,9 95,8 1978,4 125,3 10339 101,1 113341 5,6 93,9 2275,0 115,0 10603 102,6 107447 5,3 92,2 2496,8 109,8 11008 103,8 104841 5,2 97,6 3319,8 133,0 11259 102,3 106603 5,3 101,7 4112,4 123,9 11573 102,8 105512 5,1 96,2 4818,6 117,2 12014 103,8 100245 5,2 101,9 5354,6 111,1 12488 103,9 96820 5,1 98,0 6700,7 125,1 12845 102,6

Чисельні сть Темп змін кандидат проти ів наук в попереднього економіці, року, % осіб –

57610 58132 59332 59703 59547 58741 60647 62673 64372 65839 68291 71893 74191

– – – – – – 100,9 102,1 100,6 99,8 98,7 103,3 103,3 102,7 102,3 103,7 105,3 103,2

За роки незалежності України чисельність виконавців наукових та науково-технічних робіт скоротилася з 313 тис. осіб у 1990 р. до 96 тис. у 2007 р., тобто більш ніж втричі. Відбулося істотне скорочення чисельності науковців найвищої кваліфікації (докторів і кандидатів наук) у науковій сфері, хоча загальна чисельність їх в економіці України протягом досліджуваного періоду майже щорічно збільшувалась: наука залишилася цариною основної діяльності менш як для 50 % від загальної чисельності фахівців такого рівня. Оскільки майже 90 % аспірантів та докторантів навчаються коштом державного бюджету, можна зробити висновок, що витрати держави на їх підготовку не трансформуються в наукові результати. У 1995 р. за рахунок держбюджету навчалося 96 % аспірантів, а у 2004 р. – вже 89 %, частка докторантів незмінно становить 95 %. Але, як і 18 років тому, тільки один із шести здобувачів залишає заклад із захищеною дисертацією. Аналізуючи названу складову наукового потенціалу України, слід оцінювати не лише загальні обсяги та динаміку показників, але також їхню частку у ВВП. За даними Світового банку, 85 % сукупних світових інвестицій у науку здійснюють країни-члени ОЕСР, 11 % – Індія, Китай, Бразилія, нові технологічно розвинуті країни Східної Азії і лише 4 % – решта країн світу, в тому числі Україна. Стаття 34 Закону України ―Про наукову та науково-технічну діяльність‖ передбачає бюджетне фінансування даної сфери в розмірі 1,7 % від обсягу ВВП. Але за 2001–2007 рр. фінансування науки з цього джерела коливалося в межах 0,41–0,48 % ВВП. Визначеного в законі показника (1,7 %) не досягає навіть сумарний обсяг коштів, що надійшли з усіх джерел (табл. 2) [5]. Протягом 2001–2007 рр. загальний обсяг фінансування науки у відсотках до ВВП досяг свого максимального значення 144,8 млн грн у 2007 р. Загальний обсяг фінансування НДДКР з усіх джерел на 1 виконавця становив, за даними 2007 р., 112073 грн, тобто близько 1778 дол. на місяць (порівняймо: у США та Японії – 150 тис. дол. на місяць). Такий разючий розрив у цифрах, природно, приводить до висновку, що для України навіть і 2 % ВВП, направлених на фінансування науки, замало, щоб вирішити проблеми інвестиційної складової техноло-гічного прориву. Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

229

Економічні науки Таблиця 2 Джерела фінансування науки за 2001-2007 рр.

Показник Загальний обсяг коштів з усіх джерел, млн грн Темп зростання порівняно з попереднім роком, % Надходження з держбюджету, млн грн Фінансування на 1 виконавця наукових та науковотехнічних робіт з усіх джерел, грн Темп зростання порівняно з попереднім роком, % Питома вага обсягу виконаних наукових і науковотехнічних робіт у ВВП, % Обсяг виконаних наукових та науково-технічних робіт, у фактичних цінах, млн грн Темп зростання порівняно з попереднім роком, %

2001 2002 1971,4 3013,8 112,2 152,8 55,8 45,5

2003 3059,8 101,5 93,0

2004 4534,6 148,2 63,4

2005 2006 5751,6 6160,0 126,8 107,1 28,1 114,4

2007 10850,9 176,2 144,8

17393 119,5

28049 161,3

29185 104,1

42537 145,7

54511 128,1

61449 112,7

112073 182,4

1,11

1,11

1,24

1,19

1,09

0,98

0,93

3319,8 132,9

4112,4 123,9

2275,0 2496,8 114,9 109,7

4818,6 5354,6 117,2 111,1

6700,7 125,1

Аналіз наукових праць з інвестиційної тематики вказує на те, що одним з найважливіших чинників належного розвитку інновацій в регіонах України є наявність фінансових і, в першу чергу, податкових пільг як це робиться в багатьох країнах-членах ЄС. Яскравим прикладом є Угорщина та Словаччина, які стараються розвивати нові виробництва, вдосконалювати трудовий капітал, використовуючи інвестиції та надаючи податкові пільги. Так, наприклад, в Угорщині в пріоритетних регіонах і промислових зонах надаються пільги у розмірі 100% на строк до п‘яти років для створення нових виробничих потужностей національних виробників, підвищення їх конкурентоспроможності на європейському ринку, а підприємствам пропонується поступове зменшення бази оподаткування на величину витрат на розвиток людського капіталу. Досвід ЄС, США, Японії свідчить, що для досягнення успіху в інноваційному розвитку необхідно зосередити ресурси на реалізації національних пріоритетів, оскільки саме інноваційна модель розвитку економіки країни та регіонів, через розвиток людського капіталу, є визначальним чинником прогресу суспільства та підвищення добробуту громадян. Як відомо, трудовий капітал втілюється в праці кваліфікованих робітників, частка яких залежить від технологій, що застосовуються на підприємстві. Чим більша частка технологій, тим вищі вимоги до трудового капіталу. Вдосконалення технологій чи перехід на нові технології вимагає фінансування підвищення кваліфікації і перекваліфікації робітників. Зазвичай посилаються на досвід США, де фірми інвестують більш ніж 30 млрд. дол. на рік у підвищення кваліфікації персоналу. Одна лише фірма ―Дженерал Електрік‖ щорічно інвестує в трудовий капітал понад 100 млн. дол. [6]. Інвестування у розвиток науки є найбільш вигідним, оскільки від рівня наукового розвитку залежить конкурентоспроможність держави, саме від впровадження наукових розробок у виробництво залежить собівартість вироблених продуктів та дохід, який отримують у результаті їх реалізації. Інвестування цієї галузі є одним з найперспективніших, тому повинно здійснюватись не лише у вигляді державних видатків на розвиток науки, а й через приватні вкладення. Інвестиційно-інноваційна програма розвитку має бути детально розроблена від найнижчого до найвищого рівня і врешті-решт затверджена на державному рівні. Джерела фінансування такої програми можуть бути різноманітні, такі як: кошти господарюючих суб‘єктів, бюджетні кошти, кошти державної інноваційної компанії, кошти недержавних інвестиційних фондів та кошти іноземних інвесторів. Із урахуванням економічної ситуації в Україні становлення моделі інноваційного, високотехнологічного розвитку країни та її регіонів за рахунок людського капіталу може відбуватися завдяки таким чинникам: – фінансовій підтримці інновацій, яка заснована на системі податкових пільг та примноження інтелектуального капіталу; – створення необхідних умов та системи мотивації за рахунок дотацій та субсидій підприємствам; – державним гарантіям інвестиційних кредитів, які надаються суб‘єктам підприємницької діяльності; – страхування ризиків інноваційного підприємництва. Формування такої моделі повинно бути спрямовано на активізацію інноваційної діяльності економічних суб‘єктів, створення привабливого інноваційного клімату на місцевому рівні, залучення підприємств та організацій до міжрегіонального та міждержавного науково-технічного співробітництва, підготовка спеціалістів для потреб науково-технічного комплексу і розвитку регіону. Активізація інноваційної діяльності суб‘єктів господарювання передбачає створення сприятливих умов для розробки і впровадження у виробництво досягнень НТП, наприклад, проведення на місцевому рівні конкурсу інноваційних ідей, надання переможцям фінансової підтримки на патентування винаходів, створення дослідних зразків, тобто, стимулювання та заохочення розвитку наукових кадрів, інтелектуального капіталу нації. З метою інституційного забезпечення сприятливого інноваційного клімату перспективним є створення структур підтримки інноваційного бізнесу, які виконуватимуть роль сполучних ланок між наукою і виробництвом, сприятимуть налагодженню міцному взаємозв‘язку між ними. Державне фінансування інновацій є недостатнім, тому підприємства власним коштом фінансують інноваційну діяльність. В той час, як частка держави у фінансуванні інноваційних проектів в індустріально розвинутих країнах складає від 20 до 45 %. Тому доцільним 230

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки є залучення коштів з альтернативних джерел, одним з яких можуть бути потужні підприємства, заощадження населення, іноземні інвестицій. Зміцнення економіки держави та регіонів можливе лише через поглиблення науково-технологічної співпраці, налагодження міжрегіональних коопераційних зв‘язків великих підприємств. Для реалізації цього напрямку можна запропонувати створення міжрегіональних промислово-фінансових груп на базі великих підприємств та провідних науково-дослідних інститутів окремих регіонів. Оскільки збільшення масштабів виробництва, концентрація капіталу роблять можливим ефективне використання наявного науково-технічного потенціалу. Основним стратегічним ресурсом впровадження інноваційної моделі розвитку економіки є люди з їх інтелектуальним, підприємницьким, виробничим потенціалом, що поки недооцінюється в Україні. Цю проблему необхідно вирішувати шляхом забезпечення впровадження інноваційної моделі розвитку, створення реальних передумов щодо ефективного використання трудового потенціалу. Це може бути здійснено шляхом спільних зусиль державних та регіональних структур управління та суб‘єктів господарювання. Витрати на наукові дослідження та вищу освіту розглядаються як інвестиції у знання – вирішальний чинник у забезпеченні економічного прогресу, активізації професійної творчості, поліпшенні життєвих стандартів. Наука тісно пов‘язана з освітою і як наслідок, регрес науки тягне за собою руйнацію освіти, а отже і низький рівень розвитку людського капіталу, який позначається на його конкурентоспроможності, ефективності та продуктивності. Саме науковий потенціал країни і здатність до його реалізації визначають інноваційно-інвестиційний розвиток економічної системи. Висновки і перспективи подальшого дослідження. Реалізація моделі інвестиційно-інноваційного розвитку регіонів має базуватись на основі наукового потенціалу та повинна відбуватися поступово, враховуючи всі необхідні елементи, а одним з основних механізмів такої реалізації повинні стати інноваційно-спрямовані інвестиції, тобто інвестиції у знання, які зможуть забезпечити структурні зміни, підвищити продуктивність праці та рівень життя населення регіону. З метою активізації інвестиційної діяльності взагалі та збільшення обсягів інвестицій у знання держава повинна використовувати виважені та дієві засоби впливу, зокрема, як один з інструментів, податкові пільги. Прискорення темпів економічного та соціального розвитку, ефективне використання національних та регіональних особливостей вітчизняної економіки можливе лише за умов ефективного використання, примноження, розвитку, відтворення людського капіталу, який є визначальною детермінантою соціальноекономічного, інвестиційно-інноваційного, культурного розвитку вітчизняного господарства. Література 1. Длугопольський О. Інноваційна діяльність як невід‘ємна складова політики структурних перетворень в індустріальному виробництв: світовий досвід та українська специфіка / О. Длугопольський // Вісник Тернопільської академії народного господарства. – 2001. – № 6. – С. 75.

2. Бутко М. Інноваційні імперативи регіонального розвитку в Україні / М. Бутко // Економіст. – № 7. – 2006. – С. 26.

3. Касич А. Структурні чинники формування інноваційно-інвестиційної системи України / А. Касич // Економіст. – № 10. – 2007. – С. 52.

4. Наукові кадри та кількість організацій. Держкомстату України // www.ukrstat.gov.ua/ 5. Джерела фінансування технологічних інновацій. Державний комстату України // www.ukrstat.gov.ua/ 6. Смирнов В. Классификация и виды человеческого капитала в инновационной экономике / В. Смирнов, И. Скоблякова. – Режим доступу: http://creativeconomy.ru/library/prd165.php

УДК 338:331

Н.М. ПОЛИВ‘ЯНА ВНЗ Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана

ҐЕНЕЗИС КОНЦЕПЦІЇ СОЦІАЛЬНОГО КАПІТАЛУ Висвітлено значення концепції соціального капіталу для сучасних мультидисциплінарних досліджень, проаналізовано генезис концепції соціального капіталу, підходи до визначення категорії соціального капіталу та їх співвідношення, виокремлено визначальні риси соціального капіталу.

The role and importance of the social capital concept in modern multi-disciplinary research expanded, genesis of the social capital concept and approaches to the definition of the social capital category and its interconnections analyzed, the social capital defining features marked. Найважливішою проблемою, що стоїть перед економістами у всі часи, є пошук ресурсів для забезпечення економічного розвитку та зростання добробуту. Аналіз перспектив розвитку був би неповним без врахування ролі соціального капіталу у цьому процесі. Усвідомлення ролі і значення соціального капіталу відбулося на Заході. Теоретичні основи дослідження соціального капіталу закладені у роботах П. Берд‘є, Дж. Коулмена, Р. Патнема і знайшли подальший розвиток у дослідженнях Р. Барта, В. Бейкера, П. Вілсона, Дж. Вулкока, Н. Ліна, А. Портеса, М. Шиффа, Ф. Фукуями та багатьох інших дослідників, які внесли свій вклад у формування сучасної мультидисциплінарної теорії. Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

231

Економічні науки Дослідження проблематики теорії і практики формування та використання соціального капіталу також знайшли своє відображення у роботах вітчизняних дослідників, таких як Бова А., Горожанкіна М., Грішнова О., Гуревічов М., Демків О., Зайцев Ю., Нечепуренко А., Рєзникова Е., Стрельнікова Л., Степаненко В., Тихонова Н., Убейволк О., Чемерис А., Шадріна А., Шихиpєв М. та ін. Проте незважаючи на ряд вагомих напрацювань з даної проблематики, концепція соціального капіталу все ще знаходиться на ранніх стадіях свого формування, все ще є багато проблем з її осмисленням. На шляху дослідження соціального капіталу відразу виникає ряд труднощів теоретико-концептуального характеру. Проблема, на яку наштовхувався кожен автор, який досліджував соціальний капітал, це проблема його визначення. Оперування поняттям ―соціальний капітал‖ є досить проблематичним, різні автори підходять до предмету вивчення з різних дисциплін та різних точок зору, багато дослідників використовують досить вузькі та часто невідповідні бачення поняття, розроблені для різних цілей. Таким чином, виникає проблема невизначеності предмета. Для подальшого розвитку досліджень з проблематики соціального капіталу виникає необхідність аналізу існуючих підходів до тлумачення його сутності. Метою статті є дослідження генезису концепції соціального капіталу, узагальнення теоретико-методологічних підходів щодо розуміння його суті та категоріального апарату, що відтворює його характеристику. Концепцію соціального капіталу не можна у повній мірі назвати новою. ЇЇ інтелектуальна історія має глибоке та різнобічне коріння. Ідея соціального капіталу пов‘язана з роботами таких мислителів, як А. Де Токвіль, Г. Спенсер, Ф. Теніс, Е. Дюркгейм, М. Вебер, у працях яких розглядалися різні аспекти механізму соціально-психологічної взаємодії. Карл Банкстон та Мін Жоу вбачають зв‘язок між нормативною соціологією Е. Дюркгейма та поглядами Дж. Коулмена з теми. Цю ідею підтримують Алехандро Портес та Патриція Ландолд, які вважали, що концепція походить від класиків дев‘ятнадцятого сторіччя в галузі соціології. Інші простежують зв‘язок з працями класиків економічної думки – А. Сміта та Д. Рікардо, у яких були закладені підходи до дослідження важливої ролі в економічному житті суспільних взаємин, норм та цінностей поруч з фізичним, фінансовим або торговим капіталом. Л. Дж. Ханіфен, соціальний реформіст, в 1916 році використав термін ―соціальний капітал‖ стосовно доброзичливості, товариства, взаємної симпатії, та соціального спілкування серед групи людей та сімейств. З часу першого вживання, термін набув широкого використання в багатьох галузях та дисциплінах. Проте найбільш важливим в розумінні історичного розвитку концепції соціального капіталу є не походження терміну. Тільки у 1980-х роках сучасні автори привернули загальну увагу до його використання в рамках концепції соціального капіталу. Сучасний напрям в дослідженнях проблематики соціального капіталу бере відлік з 1980-х років та заснований переважно на доробках П‘єра Берд‘є, Джеймса Коулмена та Роберта Патнема. П‘єр Берд‘є відповідальний за внесення поняття соціального капіталу в сучасне обговорення. Френ Адам та Борат Рончевич [1] цитують видання його відомої книги ―Відмінність. Соціальна критика та судження‖, опублікованої французькою 1979 року, як джерело походження сучасної концепції соціального капіталу. Вони ж категоризують Берд‘є як чистого соціолога. Соціальний капітал аналізувався П. Берд‘є в контексті його критичної теорії суспільства та у рамках дослідження соціального простору. Цей підхід відрізнявся від наступного нормативного підходу Р. Патнема та Дж. Коулмена, а також утилітарного мережевого підходу Барта та Лін. З трьох авторів-засновників концепції соціального капіталу в роботі Берд‘є найменше емпіричного аналізу, є тільки фрагментарні посилання на нього. Виходячи з визначення Берд‘є (див. табл. 1), соціальний капітал є втіленим у мережі зв‘язків, побудованих на довірі. Йому належить виділення довіри як особливого конструктивного елемента соціального капіталу. Згідно Берд‘є, соціальний капітал складається з двох елементів: соціальні відносини, що дозволяють індивідам мати доступ до ресурсів, котрими володіють інші індивіди; а також кількість та якість ресурсів. В своїй більш пізній роботі ―Соціологія політики‖ Берд‘є зазначає, що окрім економічного та культурного капіталів, деякі соціальні простори, найбільш замкнені, найбільш ―обрані‖, вимагають також соціального капіталу. Вони можуть забезпечити собі соціальний капітал лише за допомогою ―ефекту клубу‖, котрий випливає з стійкого об‘єднання в надрах одного й того ж простору людей та речей, що схожі один на одного за тим, що їх вирізняє серед інших. Таким чином, Берд‘є виокремлював соціальний капітал на відміну від культурного, економічного та символічного капіталів. Він робить акцент на перетворені, в кінцевому результаті, всіх форм капіталу на економічний [2]. Внесок у розвиток концепції соціального капіталу американського економіста Гленна Лорі полягає у його дослідженні, у сучасному науковому трактуванні, впливу соціального капіталу на можливості реалізації людського капіталу. У своїх роботах він розглядав розподіл доходів американських громадян відповідно до їх расової належності і показав, як відсутність зв‘язків темношкірого населення з біржею праці негативним чином впливає на реалізацію останніми власних здібностей, передусім через недостатність інформації про власні можливості. Джеймс Коулмен тлумачить соціальний капітал як один із способів залучення елементу соціальної структури в теоретичну парадигму раціональної дії. Він будує своє визначення соціального капіталу на поєднанні соціологічного та економічного підходів до тлумачення поняття та визначає соціальний капітал через його функцію вони полегшувати дії контрагентів у межах певної структури [3, с. 302]. Точка зору Коулмена – це важливе розширення концепції соціального капіталу від індивідуальних вигод та мережевого підходу за Берд‘є до результатів для груп, організацій, установ або суспільств. Коулмен 232

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки також додав, що, як і інші форми капіталу, соціальний капітал є продуктивним, через його здатність робити можливим досягнення певних результатів, які не були б досяжними без нього. Він присвятив багато уваги емпіричному дослідженню соціального капіталу та формулюванню його показників, намагався дослідити, яким чином продуктивна природа соціального капіталу може компенсувати недоліки в інших його видах, як наприклад, людському та культурному капіталі та вказав на таку важливу характеристику соціального капіталу, як створення людського капіталу в подальших поколіннях. Політолог Роберт Патнем використовував концепцію соціального капіталу у вивченні традицій громадської активності в Італії, а пізніше, в США. Його заслуга полягає у популяризації концепції соціального капіталу. Розробивши систему індикаторів соціального капіталу та дійшовши у своїх роботах висновку про його занепад в США, він спровокував широкі дебати та дав поштовх ряду нових наукових та суспільнополітичних дискусій з даної проблематики. Таким чином, роботи П‘єра Берд‘є, Джеймса Коулмена та Роберта Патнема являють собою перші вагомі спроби ідентифікувати й концептуалізувати цю складну теорію. Саме вони розробили концептуальну основу для ряду подальших досліджень з проблематики соціального капіталу. Вагомий внесок у розвиток концепції соціального капіталу Алехандро Портеса та Патриції Ландольт полягає, окрім іншого, у виділенні негативних проявів соціального капіталу, що полягають в різному доступі до ресурсів окремими членами групи, обмеженні особистої свободи, зниженні рівня загальноприйнятих норм в рамках певних груп тощо. Френсіс Фукуяма є ще одним фундаментальним дослідником соціального капіталу, що визначав його практично через ототожнення з довірою. Він також досліджував природу походження соціального капіталу. За Фукуямою ―соціальний капітал відрізняється від інших форм капіталу тим, що він зазвичай виникає та передається через такі культурні механізми, як релігія, традиції чи історична звичка‖ [4, с. 26]. Нан Лін трактує соціальний капітал як ресурси, що містяться у соціальних мережах, і визначає обсяг соціального капіталу, сумуючи ці ресурси (багатство, влада, авторитет), належні акторам [5, с. 101]. Його концепція заснована на індивідуалістичному підході – ―інвестування в соціальні відносини (зв‘язки) з очікуванням певних результатів‖. Таким чином, в науковій літературі зустрічаємо численні підходи до трактування поняття соціального капіталу, що обумовлено багатозначністю специфічної природи соціального капіталу, складності його концептуального визначення та оперування ним. Основні визначення соціального капіталу, наявні у зарубіжній та вітчизняній науковій літературі, приведені нами нижче (табл. 1). Таблиця 1 Автор 1 Барт

Бейкер Беллів‘є, О‘Ріллі, Вейд Берд‘є

Берд‘є, Вакуан

Боксман, Де Грант, Флеп Брем, Ран Вулкок

Підходи до визначення соціального капіталу Робота Визначення соціального капіталу 2 3 Burt, Ronald. Structural Holes: The Social Structure of Друзі, колеги, і більш загальні контакти, завдяки яким Competition. Cambridge: Harvard University Press, Ви одержуєте можливості використовувати ваш 1992, p. 9 фінансовий і людський капітали; Burt, Ronald. ‗The Contingent Value of Social Capital.‘ Можливості винагороди (від членства) у мережі Administrative Science Quarterly, 1997, 42: 339 – 365, p. 355 Baker, W. ‗Market Networks and Corporate Behaviour.‘ Ресурс, який актори отримують з специфічних American Journal of Sociology 1990, 96: 589 – 625, соціальних структур, а потім використовують його p. 619 виходячи з власних інтересів Belliveau, M. A, O‘Reilly, C. A III, Wade, J. B. ‗Social Особиста соціальна мережа індивіда та членство Capital at the Top: Effects of Social Similarity and в елітних інституціях Status on CEO Compensation.‘ Academy of Management Journal 1996, 39: 1568 – 1593, p. 1572 Bourdieu, P. ‗The Forms of Capital.‘ Handbook of Сукупність фактичних або потенційних ресурсів, пов‘яtheory and research for the sociology of education, заних з володінням довгостроковими мережевими edited by John G. Richardson. New York: Greenwood зв‘язками або, більшою чи меншою мірою, інституційними Press, 1986, p. 248 відносинами взаємного знайомства та визнання Bourdieu, P., and L. P. D. Wacquant. An Invitation to Сума ресурсів, дійсних чи потенційних, які отримує Reflexive sociology. Chicago: University of Chicago індивід або група завдяки перевагам володіння Press, 1992, p. 119 довгостроковими мережевими зв‘язками або, більшою чи меншою мірою, інституційними відносинами взаємного знайомства та визнання Boxman, E. A. W, P. M De Grant, and H. D Flap. ―The Чисельність людей, що можуть надати підтримку Impact of Social and Human Capital on the Income та ресурси, які є у них в розпорядженні Attainment of Dutch Managers.‖ Social Networks, 1991, 13: 51 – 73, p. 52 Brehm, John, and W Rahn. ‗Individual-Level Evidence Мережа кооперативних зв‘язків між громадянами, for the Causes and Consequences of Social Capital.‘ American що полегшують проблеми колективної взаємодії Journal of Political Science, 1997, 41: 999 – 1023, p. 999 Woolcock, Michael. ―Social capital and economic Інформація, довіра, та норми взаємодопомоги, development: Towards a theoretical synthesis and policy що існують в рамках соціальної мережі framework.‖ Theory and Society, 1998, 27: 151 – 208, p. 153

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

233

Економічні науки Продовження таблиці 1 1 Коулмен

2 3 Coleman, James S. Foundations of social theory. Соціальний капітал визначається своєю функцією. Це – Cambridge: Harvard University Press, 1990, p. 302 не єдина сутність, а ряд різних сутностей, що мають дві спільні характеристики: вони повністю складаються з деякого аспекту соціальної структури, і вони полегшують певні дії індивідів у межах структури Лорі Loury, G. ―The economics of discrimination: Getting to Природно обумовлені соціальні зв‘язки між the core of the problem‖ Harvard Journal for African особистостями, які допомагають реалізувати або American Public Policy, 1992, 1: 91 – 110, p. 100 придбати навики та здібності, що є важливими для ринкового середовища, ... актив, що може бути таким же значимим, як фінансовий спадок, для пояснення нерівності в нашому суспільстві Нахапіт, Nahapiet, Janine, and Sumantra Ghoshal. ‗Social Сума наявних та потенційних ресурсів, що існує в Гошел capital, intellectual capital, and the organizational рамках, доступна через та походить від мережі зв‘язків, advantage.‘ Academy of Management Review, 1998, якою володіє індивід або соціальна група. Соціальний 23: 242 – 250, p. 243 капітал таким чином охоплює як мережі, так і активи, які можуть бути мобілізовані через цю мережу Нок Knoke, D. 1999. ‗Organizational networks and corporate Процес, яким соціальні актори створюють і social capital.‘ Corporate Social Capital and Liability, edited мобілізують їх мережеві зв‘язки в межах і між

by S. M. Gabbay. Boston: Kluwer,1999: 17 – 42, p. 18 організаціями, щоб здобувати доступ до ресурсів інших суспільних акторів Патнем Putnam, Robert D. ‗Bowling alone: America‘s declining Характеристики соціальної організації, такі як мережі, social capital.‘ Journal of Democracy, 1995, 6: 65 – 78, норми, суспільна довіра, що полегшують координацію p. 67 та кооперацію для досягнення спільних переваг Портес Portes, Alejandro. ‗Social capital: its origins and Здатність акторів розпоряджатися обмеженими applications in modern sociology.‘ Annual Review of ресурсами на підставі свого членства у певній Sociology 1998, 24: 1 – 25, p. 6 соціальній мережі чи у більш широкій соціальній структурі Роуз Rose, Richard. Getting things done in an anti-modern Сукупність формальних і неформальних соціальних society: social capital networks in Russia. Washington, мереж, які індивіди використовують для виробництва D.C.: World Bank, Social Development Department, p. 25 або розподілу товарів і послуг Томас Thomas, C. Y. ‗Capital markets, financial markets and Ті цінності та процеси, культивовані в рамках social capital.‘ Social and Economic Studies 1996, 45: 1 – 23, громадянського суспільства, що пришвидшують p. 11 розвиток заради загального благополуччя Фукуяма Fukuyama, Francis. Trust : the social virtues and the Здатність людей працювати разом для досягнення creation of prosperity. London: Hamish Hamilton, 1995, p. 10 спільних цілей у групах і організаціях; Fukuyama, Francis. ‗Social capital and the modern Соціальний капітал може бути визначений просто як capitalist economy: Creating a high trust workplace.‘ існування певного набору неформальних цінностей або Stern Business Magazine, 1997, 4 норм, що поділяють учасники групи, який дозволяє їм співпрацювати Березовець Березовець Л.В. – Розвиток соціального капіталу // Соціальний капітал проявляється в таких елементах, як Інформаційне суспільство. Шлях України. Фонд соціальні мережі, довіра та інші соціальні норми, що ―Інформаційне суспільство України‖, 2004. С. 62–67, с. 63 створюють умови для співпраці Горожан- Горожанкіна М. Є. Соціальний капітал суспільства в Це практика встановлення міжособистісних, колективнокіна умовах трансформації економічної системи (питання групових соціальних зв‘язків з метою максимізації теорії і методології): Автореф. дис… д-ра екон. наук / економічної корисності агентів за рахунок взаємності Донецький нац. ун-т. – Донецьк, 2008. – С. 12 довірчих зобов‘язань як ресурсу соціальної організації співтовариства Зайцев Зайцев Ю. К. Соціалізація економіки України як Система цілеспрямованих соціальних зв‘язків, що стратегічна потреба її розвитку: Автореф. дис… д-ра виникають на рівні суспільства та на рівні окремого екон. наук / КНЕУ. – К., 2002. – С. 14 підприємства, фірми і забезпечують соціальну організацію відносин між основними суб‘єктами господарської діяльності, основу якої складають взаємодія, довіра, надійність і прозорість у стосунках

Таким чином, дослідження соціального капіталу носять міждисциплінарний, різнорівневий характер. Термін ―соціальний капітал‖ на сьогоднішній день є загальновживаним, однак, часто недостатньо визначеним і концептуально осмисленим. У широкому розумінні, поняття соціального капіталу апелює до соціальних стосунків між людьми, які дають можливість отримувати продуктивні переваги (на мікрорівні) та до запасів соціальної довіри та норм, які можуть бути направлені на вирішення певних проблем та досягнення певних бажаних результатів (на макрорівні). Незважаючи на відмінності у трактуванні поняття ―соціальний капітал‖ в науковій літературі, можна вести мову про певний консенсус стосовно його визначальних рис, до числа яких можна віднести наступні: соціальний капітал є однією із форм капіталу (поряд із фізичним, людським та ін.); соціальний капітал є багатофункціональним; соціальний капітал пов‘язаний з можливістю отримувати певні переваги або досягати певних 234

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки результатів, а отже, є продуктивним; соціальний капітал виникає у відносинах між індивідами, тобто є продуктом їх взаємодії, залучення у соціальну структуру; джерелом та структурною основою соціального капіталу є певний колектив, соціальна мережа чи інша соціальна структура, або суспільство в цілому; соціальний капітал базується на нормах та цінностях, що поділяються певною групою людей; соціальний капітал концептуально пов‘язаний з такими категоріями, як соціальні мережі, довіра, підтримка, взаємодопомога, громадянське суспільство. Визначальною ж відмінністю підходів до тлумачення соціального капіталу є характеристика, що відтворює його сутність – особистий ресурс, сума потенційних ресурсів чи здатність ними розпоряджатися, соціальна мережа зв‘язків, можливість винагороди, процес, функція, здатність до кооперації, набір цінностей, культура довіри, елементи соціальної структури тощо. Слід також розмежовувати рівні аналізу соціального капіталу, при цьому розуміючи їх взаємозв‘язок. Література 1. Adam, Frane, and Borut Roncevic. ―Social Capital: Recent Debates and Research Trends.‖ Social Science Information, 2003, 42: 155–183.

2. Bourdieu, P. ―The Forms of Capital.‖ Handbook of theory and research for the sociology of education, edited by John G Richardson. New York: Greenwood Press, 1986: 241–258.

3. Coleman, James S. Foundations of social theory. Cambridge: Harvard University Press, 1990.

4. Fukuyama, Francis. Trust : the social virtues and the creation of prosperity. London: Hamish Hamilton, 1995.

5. Демків О. Соціальний капітал: теоретичні засади дослідження та операційні параметри\\ Соціологія: теорія, методи, маркетинг. № 4, 2004. – С. 99–41.

УДК 338.43.07

Н.В. СТОЯНЕЦЬ Сумський національний аграрний університет

СОЦІАЛЬНИЙ КАПІТАЛ ЯК ЕЛЕМЕНТ ІНСТИТУЦІЙНИХ ІННОВАЦІЙ У СФЕРІ СТАЛОГО СІЛЬСЬКОГО РОЗВИТКУ Розглянуто питання сутності соціального капіталу та його роль у формуванні якісно нових форм управління розвитком сільських територій та його вплив на економічне зростання та добробут. Досліджено застосування концепцій соціального капіталу в зарубіжних країнах та їх адаптація в сучасних умовах ринку праці.

There was developed the question of the nature of social capital and its role in the formation of qualitatively new forms of rural development and its impact on economic growth and prosperity. There was investigated the application of concepts of social capital in foreign countries and their adaptation to modern conditions of the labor market. Постановка проблеми. При дослідженні характеру розвитку різних країн часто виявляється, що відмінності у відповідних показниках розвитку(які з часом зростають) не можна пояснити за допомогою традиційних теорій економічного зростання. Доповнюючи ринок в рамках його функцій щодо розміщення і розподілу ресурсів, соціальний капітал впливає (через зменшення витрат на отримання потрібної інформації, трансакційних витрат, морального ризику тощо) на темпи акумуляції і якість інших факторів виробництва, одночасно підвищуючи як їх продуктивність, так і управлінський потенціал взагалі. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Роль інституційних інновацій і соціального капіталу у сільському розвитку досліджували П. Кольєр, П. Кук і К. Морган, І. Фальк та С. Кілпатрік, Ф. Гатцвайлер, Дж. Гоббс, П. Маскелл, Д. Нараян, Л. Прітчетт, М. Олсон, М. Палдам, Р. Путнам, Р. Леонарді, Р. Нанетті та ін. Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Теорії економічного зростання не пов‘язують відмінності розвитку країни з наявністю або відсутністю певних інститутів, зокрема соціального капіталу, який сьогодні вважається одним із важливих чинників економічного розвитку, а тому приваблює все більшу увагу дослідників. Постановка завдання. З огляду на необхідність подальшого розвитку і адаптації зазначених досліджень до українських умов, ми поставили перед собою наступні задачі: проаналізувати існуючі підходи до визначення інститутів сталого сільського розвитку, зокрема соціального капіталу; проаналізувати функції соціального капіталу та їх вплив на сталий сільський розвиток у контексті євроінтеграції; визначити шляхи покращення якості і кількості соціального капіталу, а також причини його деградації. Виклад основного матеріалу. Зазначимо, що існують різні підходи до визначення, вимірювання і застосування концепції соціального капіталу. Згідно визначення Організації економічного співробітництва і розвитку, соціальний капітал включає мережі разом із спільними нормами, цінностями і розуміннями, які полегшують співробітництво як всередині груп, так і між ними [9]. Під соціальним капіталом також розуміють: характеристики соціальної організації, зокрема довіру, норми і мережі, які можуть покращувати ефективність розвитку суспільства, сприяючи координації відповідних взаємодій [12]; інститути, відносини і норми, що Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

235

Економічні науки формують якість і кількість соціальних взаємодій в суспільстві [13]; правила, норми, зобов‘язання, взаємність і довіру, втілені у соціальних відносинах, соціальних структурах та інституційному середовищі суспільства, що дозволяє досягати різноманітних індивідуальних і спільних цілей [7]. При цьому практично всі проаналізовані нами визначення соціального капіталу наголошують на таких його складових, як система спільних цінностей, норм та інститутів (в основному довіри і взаємності). Соціальний капітал, будучи спочатку предметом політичних і соціальних досліджень (адже ця концепція була запроваджена соціологами П. Бордьє та Дж. Коулманом; ідея соціального капіталу також згадується в роботах А. Токвілла, Е. Дуркхайм і М. Вебера), в подальшому він почав вже визнаватися в якості нематеріального активу, що був критичним фактором економічного розвитку. Оскільки концепція Дж. Коулмана виявилася найбільш сумісною з економічною теорією, то відомий економіст Р. Путнам ―імпортував‖ її у власні дослідження [4]. Критикуючи використання терміну ―капітал‖, Р. Солоу віддає перевагу терміну ―поведінкові параметри‖. Незважаючи на відсутність консенсусу щодо сутності соціального капіталу, все ж можна виділити чотири широкі підходи до його визначення: антропологічний, що розглядає індивідів як таких, що мають інстинкт до асоціацій; соціологічний, що наголошує на соціальних нормах (довіра, взаємність тощо) як джерелі людської мотивації; економічний, що зосереджений на інвестиційних стратегіях економічних агентів; політичний, що наголошує на ролі інститутів, політичних і соціальних норм, довірі і мереж у формуванні людської поведінки. М. Палдам виділяє такі складові соціального капіталу: довіра на різних рівнях (до уряду, політико-адміністративної системи, місцевих органів тощо), здатність до кооперації; щільність і якість мереж [11]. Е. Остром розглядає соціальний капітал як елемент штучного капіталу (разом з фізичним і людським капіталами) [4]. Іншими словами, на противагу природному капіталу, соціальний капітал створюється свідомими зусиллями. На нашу думку, соціальний капітал доцільно розглядати як запас спільних розумінь, норм, правил і очікувань, які певні групи привносять до рутинних видів економічної активності з метою отримання різноманітних вигод, зокрема нових можливостей (хоча іноді це може відбуватися за рахунок інших груп). Якість мереж і відносин між учасниками визначається не лише існуючими правилами, але й стимулами щодо їх дотримання, адже суто функціональний набір певних правил навряд чи створить бажані усталені результати, якщо не враховуватимуться рівні кваліфікації, репутації, очікувань і мотивації людей до продуктивної взаємодії з метою досягнення спільної мети. П. Кольєр виділяє урядовий соціальний капітал (виконання соціальних контрактів, пріоритетність права, ступінь громадських свобод тощо) і цивільний соціальний капітал (спільні цінності, традиції, норми, неформальні мережі тощо) [1]. Н. Ансофф виділяє структурний соціальний капітал (що включає різноманітні форми соціальної організації) і когнітивний соціальний капітал (що включає норми, цінності, ставлення і довіру). В основному визначення соціального капіталу зосереджено на його сутності і функціях. У цьому зв‘язку звернемо увагу на існування більш широкої згоди серед вчених щодо функцій соціального капіталу, на відміну від його сутності. Зокрема, загальновизнано, що соціальний капітал полегшує взаємовигідну колективну взаємодію. Д. Нараян та Л. Прітчетт описують п‘ять механізмів впливу соціального капіталу на економічні результати: покращення ефективності управління (наприклад, через кращу інтеграцію керівників у соціальні мережі); створення передумов для кооперації (зокрема, спрямованої на продуктивне використання різноманітних об‘єктів спільної власності); поширення інновацій через розвиток взаємозв‘язків між індивідами; зменшення асиметричності розподілу інформації, що збільшить кількість трансакцій на продуктовому, фінансовому, земель-ному ринках, а також на ринку праці; розвиток систем неформального страхування між домогосподарствами, що дозволить їм займатися більш ризикованими (і одночасно потенційно більш доходними) видами економічної активності [8]. Проте, поряд з очевидними позитивними сторонами, соціальний капітал може мати і негативні ефекти. Так, на думку М. Олсон, різні зацікавлені групи, з метою досягнення власних цілей, можуть перекладати певні витрати на аутсайдерів [10]. На противагу цьому, Р. Путнам стверджує, що кооперація між учасниками групи створює звички і ставлення, які сприяють досягненню більших благ, вигоди від яких також отримуватимуть і аутсайдери [12]. У цьому зв‘язку справедливо виникає питання: якщо соціальний капітал є, в основному, позитивним явищем, то яким чином можна збільшити його кількість і покращити його якість? Р. Путнам вважає, що соціальний капітал є спадщиною тривалого періоду розвитку, а тому його не можна акумулювати у короткостроковій перспективі [12]. Ф. Гатцвайлер і Г. Хоббс стверджують, що соціальний капітал акумулюється як результат взаємодії всіх агентів, залучених у процес постійних переговорів на основі розуміння спільних цілей і багатоетапного процесу формування групової солідарності [4, 5]. У контексті регіонального розвитку соціальний капітал можна розглядати як колективний потенціал ключових соціоекономічних агентів у регіонах (зокрема, індивідів, компаній, органів влади, дослідницьких центрів, агенцій підтримки бізнесу тощо) щодо формування і ефективного використання мереж або інших форм продуктивної кооперації на основі системи спільних цінностей, норм та інститутів. Наприклад, соціальний капітал може сприяти створенню ефективної регіональної інноваційної системи, що полегшуватиме генерування, поширення і використання знань у формі нових або удосконалених видів економічної активності (продукти, процеси і послуги) у регіоні. Д. Нараян і П. Маскелл звертають увагу на позитивні ефекти соціального капіталу для бізнесу і територій в цілому. По-перше, це прискорення процесів створення знань та інновацій (саме тому соціальний капітал слід розглядати як важливу складову регіональної інноваційної системи). По-друге, соціальний капітал значно зменшує міжфірмові трансакційні витрати, зокрема витрати на пошук інформації, прийняття рішень, укладання контрактів і контроль [6, 7]. Таким чином, соціальний капітал можна розглядати в якості одного з критичних факторів конкурентних переваг підприємств або територій.

236

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки Незважаючи на складність вимірювання соціального капіталу, багато дослідників намагалися визначити його вплив на економічне зростання і добробут (щоправда, даний процес є непростим, головним чином через невизначеність і складність концепції соціального капіталу, ―держателями‖ якого є територіальні громади і суспільства в цілому). Ф. Гатцвайлер виявив сильну позитивну кореляцію між розміром і рівномірністю розподілу середньодушових доходів та ступенем залучення населення у різноманітні соціальні організації [4]. Світовий банк в якості вимірника соціального капіталу запропонував індекс довіри, що знаходився у позитивній залежності від рівнів економічного зростання та інвестицій [13]. Р. Х‘єрпе, базуючись на даних з 27 країн, виявив, що рівень довіри, як складової соціального капіталу, знаходився у позитивній кореляції із середньодушовим ВВП [4]. Дж. Рітцен, В. Істерлі і М. Вулкук стверджують, що успішний розвиток буде все більше притаманний країнам з високим рівнем соціальних відносин і суспільних інститутів. На їх думку, соціальна єдність є важливою для створення довіри, необхідної, зокрема, для ефективної реалізації різноманітних реформ (адже населення має усвідомити, що неминучі пов‘язані короткострокові втрати будуть більш ніж компенсовані довгостроковими вигодами) [4]. Якщо ми розглядатимемо соціальний капітал як додатковий фактор виробництва, то його роль можна оцінити, перш за все, за допомогою виробничої функції, що виражає залежність обсягу ВВП від праці, капіталу і технологій. Проте, якщо визначення впливу природно-матеріального капіталу не представляє значних складнощів, процес виокремлення ефектів соціального і людського капіталів є досить неоднозначним [4]. Альтернативним методом є пряма оцінка впливу специфічних складових соціального капіталу на економічний розвиток. У цьому контексті багато вчених зосереджені, в основному, на політичних і демократичних параметрах суспільства, виражених, зокрема, у показниках політичної, економічної і соціальної нестабільності, громадських свобод, ризику експропріації, корупції, політичної та економічної дискримінації, соціальної дезінтеграції тощо. Очевидно, що потреба в нових формах управління вимагає певних інституційних інновацій, здатних вирішувати складні і динамічні проблеми суспільства. Оскільки параметри людської поведінки мають стохастичний і великою мірою непрогнозований характер, то більшість інституційних інновацій повинні еволюціонувати спонтанно. Проте, необхідно створити передумови, які підтримуватимуть еволюцію інститутів (у т.ч. неформальних), спрямованих на вирішення проблем соціальної взаємодії. Така еволюція включає процеси коадаптації, за якої відповідні структури поступово модифікуються з метою покращення їх ефективності. Однак, такі процеси можуть відбуватися лише за наявності адекватної інформаційної, комунікаційної та інших підтримуючих систем. Отже, різноманітність здібностей і можливостей індивідів стає основною передумовою успішного інституційного та інноваційного розвитку. При цьому поширення нових знань може здійснюватися як безпосередньо (через існуючі системи комунікацій), так і опосередковано (зокрема, шляхом спостереження). Таким чином, кількість і якість соціального капіталу визначає ефективність сільського розвитку, що, у свою чергу, залежить від ефективності (у соціально-економічному і екологічному плані) процесів прийняття і виконання рішень, спрямованих на створення відповідних механізмів, процесів, відносин та інститутів, в рамках яких окремі індивіди та їх групи можуть захищати свої інтереси. Практика східноєвропейських країн демонструє, що в сільській місцевості соціальний капітал (який саме і є одним із основних засобів захисту інтересів членів територіальних громад) еволюціонує, як правило, серед груп осіб з певними діловими інтересами і доступом до необхідної інформації [4]. У цьому зв‘язку ключовими елементами ефективного сільського розвитку, що базується на ініціативах знизу, є: адекватні технічні, управлінські та інші вміння, необхідні для забезпечення сталого сільського розвитку, учасники якого, будучи інтегрованими в сільські громади, мають бути здатними функціонувати в рамках соціальних мереж (як формальних, так і неформальних), захищаючи інтереси своєї групи; стабільність, прогнозованість і верховенство законодавства, особливо що стосується відносин у сфері прав власності, при цьому адекватні механізми координації мають враховувати характеристики учасників, природу трансакцій, диверсифікованість і складність соціально-економічних та інших проблем; прозорість прийняття рішень і доступ до ресурсів (у т.ч. інформаційних). Базуючись на рівні довіри українців до цілого спектра політичних інститутів (уряд, парламент, політичні партії, органи внутрішніх справ тощо), можна зробити висновок про низький рівень урядового соціального капіталу в Україні порівняно з цивільним соціальним капіталом, особливо з його неформальними різновидами. З огляду на це, не можна погодитись з думкою про нібито нульовий соціальний капітал в Україні та інших постсоціалістичних країнах. На нашу думку, основною проблемою сільських територій України є неефективний соціальний капітал, що замість скорочення певних витрат просто перекладає їх на аутсайдерів. Взагалі, основна проблема розвитку інституційних інновацій у сфері сільського розвитку полягає в тому, що його учасники часто мають неякісну інформацію щодо того, які інститути є доречними і ефективними для вирішення відповідних проблем (частково через відсутність попереднього досвіду). Вирішенню даної проблеми сприятиме, безперечно, навчання на власному і чужому досвіді. Крім того, вчені також зазначають, що поки сучасні інститути базуватимуться на принципах негнучкості, суворого порядку і контролю, вони можуть спричинити колапс всієї системи (як це трапилось, зокрема, з плановою економікою, що погано реагувала на зміни обставин). Адміністративно-командна система була слабкою і в плані вирішення екологічних проблем, які часто просто відкладалися в сторону. Нездатність усунути наслідки екологічної деградації і втрати соціальної єдності якраз і була результатом виключення людей з процесів прийняття рішень та інституційних змін, що спричинило дефіцит потрібної інформації. Крім того, процеси комунікацій між агентами соціальної системи свідомо гальмувалися обмеженнями свободи слова і діяльності засобів масової інформації. Іншими словами, проблеми сільського розвитку намагалися вирішувалися без конструктивної критики або інших видів активної участі територіальних громад і формування громадянського суспільства в цілому. Згадаємо, наприклад, відомі заходи, Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

237

Економічні науки спрямовані на усунення відмінностей між містом і селом, у результаті яких систематично знищувалися і реструктурувалися традиційні соціальні відносини в сільських громадах, які базуються на системах традиційних норм, цінностей та інших соціальних обмеженнях. Саме тому соціальний капітал існував переважно у формі неформальних соціальних мереж (родичі, друзі), а також досить специфічної системи патерналізму великих агропідприємств. Крім працевлаштування, вони також надавали адміністративні, соціальні, будівельні, технічні і транспортні послуги. Часто агропідприємства ініціювали соціально-культурні заходи для громади, зокрема пенсіонерів, утримували дитячі садки, забезпечували харчування тощо. Недивно, що перехідний період (який характеризується колапсом колгоспів і радгоспів, безробіттям та іншими негараздами) спричинив соціальну дезорієнтацію і низький моральний рівень основної маси сільського населення. У той же час, сьогодні соціальний капітал все частіше розглядається як засіб отримання прибутків або стабілізації політичної системи. З огляду на це, заклики щодо індивідуалізму і егоїзму починають поступово втрачати своє домінуюче положення. Зазначимо, що важливість соціального капіталу почала вже проявлятися під час реформ в аграрному секторі, коли суб‘єкти приватного агрогосподарювання потребували доступу до інформації, постачальників, покупців, банків тощо – саме тому багато успішних фермерів раніше працювали керівниками колгоспів, що дозволило їм акумулювати певний соціальний капітал, необхідний для успішного ведення господарства. Що стосується ролі соціального капіталу у покращенні екологічної якості сільського розвитку, то можна сказати, що екологічний рух в Україні сьогодні можна визначити як сурогатний, при цьому до недавнього часу держава часто займалася екологічними проблемами лише тоді, коли вони мали міжнародне значення. Така символічність екологічного руху в Україні сприяла зниженню рівня екологічної свідомості, тоді як у розвинених країнах екологічні проблеми стали предметом суспільної уваги, а населення бажає здійснювати інвестиції в якість довкілля, навіть за рахунок поточного добробуту. Багато вчених звертають увагу на велику роль неурядових організацій у зазначених процесах [8, 11]. Інституційний вакуум між центральним і місцевими рівнями має місце не лише через відсутність залучення населення у розробку відповідних програм і стратегій, але й через різні темпи змін і нерозвинену інфраструктуру, у результаті чого соціальне навчання на місцевих рівнях не встигає за змінами і формуванням інститутів на вищих рівня. Взагалі, інституційний вакуум є характерним для України, особливо в світлі її євроінтеграції, коли зміни спричиняються, в основному, політичною волею. Іншими словами, в рамках інституційного вакууму більшість змін відбуваються на адміністративному і законодавчому рівнях. Зайвим свідченням на користь цього вакууму є низький рівень розвитку організацій сільського населення. П. Маскелл і Ф. Гатцвайлер вказують на неадекватність невеликих агроекологічних пілотних програм в якості інструмента для формування інститутів сталого сільського розвитку у східноєвропейських країнах [4, 6]. І з цим не можна не погодитись, адже такі програми базуються на європейській моделі сільського господарства, спеціально розробленій для ЄС, чиї інституційні передумови значно відрізняються від вітчизняного інституційного середовища, не говорячи вже про недостатню забезпеченість інститутами, необхідними для ініціації успішних заходів сільського розвитку (зокрема, це стосується освіти та інформаційно-консалтингового забезпечення, які мають бути втілені у соціальний фундамент сільського способу життя). Без належного розвитку зазначених інститутів політика сільського розвитку навряд чи буде успішною. Базуючись на вищенаведеному огляді інститутів і параметрів соціального капіталу, необхідних для забезпечення успішного сільського розвитку у перехідних країнах, можна сформулювати відповідні орієнтири реалізації інституційних інновацій у сфері сільського розвитку, які забезпечать перехід до бажаного стану. Соціальний капітал може відігравати важливу роль у формуванні якісно нових форм управління розвитком сільських територій, які характеризуються великим діапазоном екологічних функцій, успішне виконання яких вимагає додаткових стимулів (крім цінових). Такі стимули створюються, як правило, в рамках кооперативних дій та інших форм самоуправління, що забезпечують найбільш ефективні механізми розв‘язання проблем сталого сільського розвитку, які не можуть бути вирішені виключно ринком (зокрема, це стосується багатофункціонального сільського господарства). Отже, на диверсифікованість середовища сільського розвитку слід реагувати шляхом формування диверсифікованих форм управління та інститутів. Так, бачення багатофункціонального сільського господарства і агровиробника як менеджера сільських ландшафтів робить ринок однією з альтернативних форм управління аграрним сектором, наголошуючи на важливості інших управлінських систем, які базуються на соціальному капіталі і пов‘язаних інститутах. Зокрема, ринок є кращим за інші механізми управління, якщо контракти можуть укладатися і виконуватися за низьких соціально-економічних і екологічних витрат. Більш того, ринкова конкуренція створює децентралізований і некорумпований механізм, що карає нездатних і винагороджує ефективних суб‘єктів господарювання. Потенціал соціального капіталу у вирішенні проблем сільського розвитку є найбільшим там, де природа соціальних взаємодій робить ринкове управління дуже неефективним і дорогим. При цьому основна перевага соціального капіталу полягає у використанні таких стимулів, як довіра, солідарність, репутація, взаємність, персональна гордість, повага, статус, помста, покарання тощо. Ефективна територіальна громада здійснює моніторинг поведінки своїх членів, роблячи їх підзвітними за свої дії. Таким чином, управління на рівні громади базується на приватній конфіденційній інформації, що часто є недоступною державі, керівникам, банкам та іншим формальним організаціям. І хоча сьогодні органи місцевої влади займаються проблемами сільського розвитку, у багатьох випадках ефективність відповідних заходів залишає бажати кращого. У цьому зв‘язку роль уряду має бути зосереджена на сприянні еволюції соціального капіталу замість зміцнення власних повноважень і прямого втручання (щоправда, залишаються відкритими питання щодо формування інших необхідних інститутів). На 238

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки нашу думку, слід поступово відходити від дихотомічних підходів, обираючи між ініціативами зверху або ініціативами знизу, або ж сильною державною владою проти передачі повноважень (до того ж, адекватний ступінь передачі повноважень складно визначити, не розуміючи сутності проблеми). І хоча надання територіальним громадам більшої свободи вибору щодо стратегій соціально-економічного розвитку може конфліктувати з відповідальністю уряду за захист своїх громадян, у довгостроковій перспективі така проблема має вирішуватися більшою кооперацією зацікавлених суб‘єктів (індивідів, бізнесу, промисловості, сільського господарства тощо) з органами влади. Висновки. Очевидно, що успіх вітчизняної політики сільського розвитку не може бути забезпечений виключно шляхом копіювання відповідних зарубіжних інститутів. Саме тому Україні слід обрати власний унікальний шлях забезпечення сталого розвитку у контексті євроінтеграції, що зумовлює необхідність більш широких і комплексних підходів. Так, роль сільських ландшафтів не повинна обмежуватися виключно виробництвом продовольства – вони також виконують естетичну функцію, підтримуючи біодиверсифікованість і створюючи можливості для туризму, рекреації та інших видів активності. Зазначимо, що багато східноєвропейських країн вже практикують низькоресурсний і працемісткий тип усталеного агрогосподарювання, при цьому їх державна підтримка є не стільки благодійництвом, скільки платою (премією) за цінні екологічні та естетичні послуги. Формування інститутів сільського розвитку вимагає вжиття специфічних заходів, більша частина яких наведена у новій моделі європейського аграрного і сільського розвитку. Для еволюції цих інститутів необхідно забезпечити певні рівні соціального, людського та економічного капіталів, при цьому безробіття, екологічні і соціальні проблеми можуть стати серйозними загрозами для ефективного функціонування нової системи управління сільським розвитком. Успішне формування соціального капіталу вимагає процесів соціального навчання, які часто ускладнюються незадовільним інформаційним забезпеченням, а також відсутністю досвіду і якісної освіти. Отже, у цьому зв‘язку основним завданням є стимулювання інвестицій у формування соціального капіталу. Література 1. Collier, P. Social Capital and Poverty / P. Collier // Social Capital Initiative WP No 4 he World Bank, Washington DC, USA. – 1998. – Р. 134.

2. Cooke, P., K. Morgan. The Associational Economy / P. Cooke // Firms, Regions and Innovation, Oxford University Press. – 1998. – P. 36.

3. Falk, I, S. Kilpatrick. What is Social Capital? / I. Falk // A Study of Interaction in a Rural Community, University of Tasmania, Australia. – 2005. – P. 230 4. Gatzweiler, F. Social Capital, Institutional Building and Environmental Governance in CEE Transition Countries, / F. Gatzweiler // Working Paper for the TransCoop Meeting Ostrom-Hagedorn, Workshop in Bloomington, Indiana, USA. – 2002. – P. 14–16.

5. Hobbs. G. What is Social Capital? / G. Hobbs // A Brief Literature Overview, Economic and Social Research Foundation. – 2000. – P. 1–6.

6. Maskell, P. ―Social capital, Innovation and Competitiveness‖ / P. Maskell // CEBR Business Studies, Working Paper. – 2001. – P. 23.

7. Nukamp, P. Spatial Perspectives on New Theories of Economic Growth / P. Nukamp, J. Poot // Annals of Regional Science. – 1998. – № 32 (1), P. 7–37.

8. Narayan, D., L. Pritchett (1997). Cents and Sociability / D. Narayan // Household Income and Social Capital in Rural Tanzania, World Bank, Washington DC, USA. 9. OECD. The Well-Being of Nations, the Role of Human and Social Capital, Paris. – 2007 – № 43 (1), P. 9–31.

10. Olson, M. The Rise and Decline of Nations / M. Olson // Yale University Press, New Haven, USA, 2006. – № 44 (1), P. 19–31.

11. Paldam, M. Social capital and sustainability / M. Paldam // ―Sustainable development with a Dynamic Economy‖ DSE Forum, Berlin. – 2000. – P. 6–16.

12. Putnam, R., R. Leonardi, R. Nanetti Making Democracy Work / R. Putnam, R.Leonardi // Civic Traditions in Modern Italy, Princeton University Press, Princeton, USA. – 2008. – P. 25.

13. World Bank (2000). What is Social Capital? www.worldbank.org/poverty

УДК 116:323.32

Ю.М. ГАЛУСТЯН, Л.М. ЛАВРИНЕНКО ДУ ―Інститут економіки та прогнозування НАН України‖, м. Київ

ПІДПРИЄМНИЦТВО ЯК ОСНОВА ФОРМУВАННЯ СЕРЕДНЬОГО КЛАСУ В УКРАЇНІ У статті йдеться про підприємництво як рушійну економічну силу та базис формування середнього класу. Аналізується вияв впливу підприємницької діяльності на формування середнього класу. Автори підкреслюють, що підприємницька діяльність у формі малих, середніх господарських структур має значний Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

239

Економічні науки потенціал становлення середнього класу в Україні. Рівень розвитку малого й середнього бізнесу, результати партнерських відносин між державою й бізнесом впливають на ефективність подолання наслідків світової фінансово-економічної кризи.

The article is devoted to business as driving economic force and basis of formation of middle class. Display of influence of enterprise activity on middle class formation is analyzed. Authors underline that enterprise activity in the form of small, average economic structures has considerable potential of formation of middle class in Ukraine. The level of development of small and average business, results of partner relations between the state and business influence efficiency of overcoming of consequences world financial and economic. Постановка проблеми. Формування і розвиток середнього класу є одним з важливіших соціальноекономічних процесів в трансформаційних економіках. Факт формування середнього класу можна розглядати як важливий критерій ефективності реформ, що свідчить про міцність усієї системи економічних, соціальних і політичних інститутів. На початку економічних реформ в Україні передбачалося, що вони приведуть до народження масштабного середнього класу – економічно самостійного соціального суб‘єкта, здатного ефективно виконувати традиційні для нього функції – здійснювати заощадження й інвестування в економіку країни, відігравати роль основного платника податків, виступати стабілізатором суспільно-політичних процесів. Середній клас відіграє важливу роль в економічному та суспільному житті будь-якої країни. Наявність в країні достатньо великого прошарку середнього класу стає основою соціальної стабільності та економічного розвитку країни. Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що проблеми підприємництва та середнього класу досліджуються окремо. Відсутні комплексні розробки, в яких би ці інститути розглядались в їх взаємодії та взаємовпливу. Розвиток підприємництва виступає матеріальною основою подолання економічної кризи та вирішення соціально-економічних проблем і суперечностей, притаманних перехідній економіці. Аналіз останніх досліджень. Науковий і практичний інтерес до проблеми формування і розвитку середнього класу в Україні різко зріс у 2001 р. Попри зростання напруженості на ринку праці, заборгованості по грошових виплатах населенню, кризи бюджетної і пенсійної сфер, досить чітко виявили себе і позитивні тенденції – пожвавлення на споживчому ринку, зростання платоспроможного попиту населення, збільшення обсягу заощаджень, реструктуризація споживання на користь зниження, починаючи з 2000 р., частки витрат на харчування в загальній структурі споживчих витрат, що було непрямим свідченням існування і розвитку середнього класу. Дослідження середнього класу привертає увагу економістів, соціологів, політологів, у їх роботах середній клас визнається таким, що сприяє стабільному економічному і політичному розвитку, його представники – це соціально свідомі індивіди, з належним рівнем освіти (переважно вища) та кваліфікації, високим професіоналізмом та наявністю мотивації до підприємництва. За цих умов наукові розробки з теорії і практики становлення середнього класу в Україні набувають особливого значення. Серед українських вчених проблеми середнього класу досліджують Антошкіна Л., Борецька Н., Базилюк А., Бондар І., Васильченко В., Варналій З., Геєць В., Ліба-нова Е., Мандибура В., Сологуб О., Тресвятська Т., Ярошенко Г., Щетинін А. та інші автори. Російські автори Абалкін Л., Авраамова Р., Овчарова А., Олександрова О., Радаєв В. комплексно вивчають проблеми розвитку підприємництва та формування середнього класу на пострадянському просторі. Початок систематичному до-слідженню підприємництва у сучасній вітчизняній літературі поклали ринкові перетворення початку 90-х років. Хоча питання розвитку та регулювання вітчизняного підприємництва залишаються недостатньо розробленими, слід відзначити роботи українських вчених – економістів, зокрема, Безчасного Л., Бордюка В., Варналія З., Гейця В., Голікова В., Грищенка А., Долішнього М., Єщенка П., Ковальчука Т., Кредісова В., Лукінова Ш., Мочерного С., Ніколенка Ю. та ін. Таким чином, проблема розвитку підприємництва як основи формування середнього класу потребує подальшого поглибленого дослідження і системного відображення в науковій літературі, що й обумовлює актуальність роботи. Оскільки підприємництво – рушійна економічна сила за умов ринкового середовища, а середній клас – запорука економічної й політичної стабільності, важливим логічним кроком в аналізі соціальної структури українського суспільства є вияв впливу підприємницької діяльності на формування середнього класу, зокрема через встановлення залежності між прибутковістю підприємницької діяльності і стабіль-ністю доходів населення. У класичних індустріальних суспільствах основу середнього класу становлять малі і середні власники засобів виробництва, а саме, підприємці. Проведення реформ і розвиток ринкових відносин визначили необхідність формування й розвитку нових форм господарювання, зокрема, малого та середнього підприємництва, яке є вагомою складовою середнього класу. Це економічно вигідно, тому що поява великої кількості підприємств призводить до появи нових робочих місць, малим підприємством легше управляти за умов нестабільності, а також це приносить реальні кошти до зведеного бюджету. Розвиток малого бізнесу, в першу чергу, є необхідним для великомасштабних підприємств, тому що вони дають їм нове життя, і в союзі з ними отримують значну вигоду, як для себе, так і для ринкової економіки в цілому. Розвиток бізнес-середовища та формування сприятливого підприємницького клімату є одними з умов переходу України до повноцінних ринкових відносин, стійкого розвитку економіки, забезпечення стабільності в соціальній сфері та становлення нового середнього класу із ринковими ознаками. Значний інтерес представляє вплив економічного середовища на розвиток підприємництва як системоутворюючого фактору формування середнього класу в Україні. Економічне середовище характеризує умови організації, функціонування і ефективності підприємництва. Це, насамперед, розвиненість та 240

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки розповсюдженість підприємницької діяльності, стабільність бізнес-середовища, купівельна спроможність населення, яка залежить від рівня цін і доходів, економічного піднесення або спаду, рівня безробіття, системи оподаткування, ВВП, доступності кредитів, стану платіжних балансів тощо. Розвиток малого підприємництва сприяє поступовому створенню широкого прошарку дрібних власників, які самостійно забезпечують власний добробут та достойний рівень життя. Цей прошарок слугує основою соціально-економічних реформ, гарантом політичної стабільності та розвитку середнього класу. Також слід відмітити, що заняття малим бізнесом є не тільки джерелом засобів існування, але і способом розкриття внутрішнього потенціалу людини. Об‘єктивно неминуча реструктуризація економіки спонукає все більше число громадян зайнятись підприємницькою діяльністю. Здатність малого та середнього бізнесу створювати нові робочі місця та поглинати надлишкову робочу силу сприяє вирішенню надзвичайно важливого соціального питання – проблеми зайнятості. Особливо це стосується нинішнього кризового стану в Україні. Через малі форми підприємницької діяльності багато з людей розкривають і реалізують свій творчий потенціал. В основному тут використовується праця соціально уразливих груп населення (жінок, інвалідів, пенсіонерів тощо), які не можуть працевлаштуватися на великих підприємствах. Отже, важлива роль малого й середнього бізнесу полягає в тому, що він забезпечує значну кількість нових робочих місць, насичує ринок новими товарами й послугами, задовольняє численні потреби великих підприємств, випускає спеціальні товари й послуги, розвиває та удосконалює підприємницькі здібності населення, особливо найактивнішої його частини – середнього класу. Однією із самих істотних рис підприємництва є його ризиковий характер. Таким чином, громадяни, які вирішили створити й здійснювати власну справу, постійно ризикують, тому що діють в умовах невизначеності. Крім того, підприємництву, здійснюваному в малих масштабах крім ризиків, властивих будь-яким господарюючим суб‘єктам, і обумовлених сферою діяльності, характерні ризики, що пов‘язані з невеликими розмірами самих підприємств. В умовах сучасної міжнародної фінансової кризи актуалізуються питання щодо вибору тієї чи іншої економічної стратегії поведінки населення. Об‘єктивною ознакою формування середнього класу є наявність приватної власності, яка є економічним базисом включення до соціальної страти середній клас. Як показали результати соціологічного дослідження 1, ставлення представників середнього класу до процесів приватизації неоднозначне. Так, до приватизації великих підприємств позитивно ставиться третина опитаних; більша половина респондентів (62 %) схвалюють приватизацію малих підприємств, а 45 % – приватизацію землі (табл. 1). Таблиця 1 Ставлення представників середнього класу до приватизації, %

Характеристика об‘єкта приватизації Велике підприємство Мале підприємство Земля

Негативно 28 11 24

Скоріше, негативно 27 18 24

Скоріше, Позитивно 22 41 25

Позитивно 11 21 20

Представники середнього класу у порівнянні із загалом населення більш оптимістично налаштовані на необхідність та результативність здійснення приватизації в економіці. На запитання ―Чи відчуваєте Ви себе спроможним займатися підприємницькою діяльністю‖ цілком спроможними серед усього населення відчували себе лише 22 %, а серед сукупності середнього класу ця частка склала 41 %. Неспроможними щодо занять підприємницькою діяльністю відчувають себе, навпаки, 45 % серед усіх опитаних і 24 % представників середнього класу (табл. 2). Таблиця 2 Розподіл відповідей респондентів на запитання “Чи відчуваєте Ви себе спроможним займатися підприємницькою діяльністю?”

Варіант відповіді Вважаю себе неспроможним займатися підприємницькою діяльністю У цілому відчуваю себе спроможним, але потребую поглиблення знань та набуття навичок у цій сфері Так, відчуваю себе цілком спроможним

Середній клас 24

Все населення 45

30 41

24 22

Представники середнього класу відзначили, що найбільше їх утримує від започаткування власної справи відсутність початкового капіталу (52 %), відсутність необхідних знань та навичок (28 %), корумпованість влади (24 %), відсутність власної ідеї (17 %), несприятливе законодавство (19 %), високі податки (16 %). Отже, важлива роль малого й середнього бізнесу полягає в тому, що він забезпечує значну кількість нових робочих місць, насичує ринок новими товарами й послугами, задовольняє численні потреби великих підприємств, а так само випускає спеціальні товари й послуги. Важливою умовою щодо посилення мотиваційної складової до становлення середнього класу за умов 1

Опитування проводилося Українським інститутом соціальних досліджень ім. О.Яременка на замовлення ДУ ―Інститут економіки та прогнозування НАН України‖ у 2006 р. в усіх областях України, АР Крим та місті Києві. Було опитано 2143 респондентів віком від 18 до 70 років.

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

241

Економічні науки розвитку середнього та малого бізнесу є сприяння впорядкованості умов його діяльності. Тому забезпечення сприятливих стабільних умов діяльності підприємств середнього і малого бізнесу доцільно враховувати в реалізації державної політики нарощування потенціалу прошарку середнього класу в українському суспільстві. За умов послідовного вдосконалення механізмів державного регулювання, підвищення рівня менеджменту та професійності ведення підприємницької діяльності, цей потенціал може бути перетворений у реалії, що підтверджують досвід розвинених країн з ринковою економікою. Слід відзначити ряд функцій держави, завдяки яким повинна здійснюватися державна підтримка малого підприємництва. По-перше, держава виступає як владна структура, що встановлює рамкові умови функціонування суб‘єктів ринку, тобто розробка й контроль за дотриманням нормативно-правових актів. По-друге, держава є власником майна, що служить підставою для розпорядження й безпосереднього управління державним майном. І по-третє, держава є своєрідним інструментом економічного регулювання й стимулювання ринкових процесів. Отже, підприємницька діяльність у формі малих, середніх господарських структур має значний потенціал становлення середнього класу в Україні. За умов послідовного вдосконалення механізмів державного регулювання, підвищення рівня менеджменту та професійності ведення підприємницької діяльності, цей потенціал може бути перетворений у реалії, що підтверджують досвід розвинених країн ринкової економіки. Від рівня розвитку малого й середнього бізнесу, результату партнерських відносин між державою й бізнесом, від врахування повною мірою інтересів обох сторін у значній мірі залежить ефективність подолання наслідків економічної кризи, подальше просування країни шляхом соціально-економічного прогресу, європейської інтеграції і зміцнення її глобальної конкурентоспроможності. Література 1. Геєць В. Фактори і умови формування середнього класу як стабілізуючого ядра суспільного розвитку в Україні // Україна: аспекти праці – 2002. – № 8. – С. 6–14.

2. Обыденнова Т.Б. Средний класс и его работа // Социологические исследования. – 2000. – № 3. – С. 33.

3. Саввов А.І. Становлення потужного середнього класу в Україні. – К., 2005. – 203 с.

4. Яблонская Т. Классы и статусы / Т. Яблонская // Эксперт. – 2007. – № 1–2. – С. 44–46.

УДК 330.341.1

Т.М. ЮХНОВСЬКА Інститут економіки та прогнозування НАН України

НАЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ НАУКОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ В КОНТЕКСТІ МІЖНАРОДНИХ ПОКАЗНИКІВ Розглянуто зміст наукового потенціалу. Проаналізовано за допомогою показників КАМ методології (програми K4D) науковий потенціал України. Зроблено порівняльний аналіз наукового потенціалу України в регіональному та світовому розрізі. Запропоновано заходи щодо стимулювання розвитку науковоінтелектуального потенціалу України.

Maintenance of scientific potential is considered. It is analyzed by indexes KAM methodology (K4D program) scientific potential of Ukraine. The comparative analysis of scientific potential of Ukraine in a regional and world field is done. Measures on stimulation of development of scientific and intellectual potential of Ukraine are offered. Постановка проблеми. ХХІ століття характеризується розбудовою такого явища як економіка знань. Поряд з класичними ресурсами землею, капіталом та робочою силою, якісною ознакою економіки знань стають знання та інформація, що є незаперечними атрибутами науки. За сучасних умов здобування, використання та розповсюдження нових знань останні є рушійною силою прискореного розвитку економіки, що забезпечують високий рівень конкурентоспроможності країн як основи добробуту та довголіття. У 2000 р. в Лісабоні країни ЄС проголосили, що ―у 2010 р. Європа стане найбільш конкурентоспроможним суспільством у світі, суспільством знань‖ [1, ст. 17]. Відтак, випереджаючий розвиток перспективних напрямів науки і техніки, поява високоінтелектуальних технологій дають можливості до формування та розвитку інтелектуального, наукового потенціалу. Узгодження дій щодо системи підготовки наукових кадрів за умов розвитку міжнародного науково-технологічного співробітництва дасть змогу кооперації вітчизняних та іноземних вчених-науковців. У центрі уваги вчених [2–4] зосереджена проблема дослідження стану розвитку та накопичення науковотехнологічного потенціалу, аналіз його складових, показників виміру. Актуальними залишаються питання нарощування науково-технологічного потенціалу відносно розвитку міжнародного науково-технологічного середовища. Метою статті є дослідження стану науково-технологічного (а саме науково-освітнього) потенціалу міжнародним рейтингом та співставлення його значення з показниками решти країн світу. Результати дослідження. Перш за все, зазначимо, що термін ―потенціал‖ у слововживанні в широкому тлумаченні може звучати так: ―Джерела, можливості, засоби, запаси, що можуть бути приведені в дію, 242

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки використані для вирішення якої-небудь задачі, досягнення певної мети‖. Проте в більш вузькому змісті поняття ―потенціал‖ у науковій літературі прийнято вживати як синонім ―можливостей‖ стосовно до якої-небудь сфери ―ступінь потужності‖ в якому-небудь відношенні. Тобто потенціал як економічне поняття може трактуватися як можливість і готовність суб‘єктів ринку спеціалізуватися на тих видах діяльності і виробництва, по яких в кожен момент часу є абсолютні або порівняльні переваги [5, ст. 87]. Науковий потенціал – це сукупна можливість національної економічної системи генерувати необхідні знання, що втілюється в кількісних і якісних характеристиках винаходів та нововведень і визначається чисельністю та професійністю вчених, зайнятих у різних сферах науки. У політекономічному аспекті науковий потенціал – це відносини економічної власності між різними суб‘єктами господарювання з приводу отримання, використання та привласнення наявних результатів наукових досліджень (та тих, що можуть бути мобілізовані) для реалізації основних цілей держави у сфері науки. Результатом наукової діяльності виступають нові знання (винаходи) та удосконалені методи використання вже існуючих знань (нововведення) [6]. Глобальна програма ―Знання для Розвитку‖ (Knowledge for Development Program – K4D) допомагає вибудувати стратегію використання знань задля підвищення конкурентоспроможності країни та добробуту населення, збільшення науково-технологічного потенціалу, визначення пріоритетів та загроз побудови економіки знань. Дана методологія (Knowledge Assessment Methodology – КАМ) враховує 4 показники: економіко-інституційне поле (EIR), яке має забезпечувати стимули до ефективного використання наявних та створення нових знань; освіту та знання (EK); інформаційно-комунікативну інфраструктуру (ICT) та інноваційне забезпечення (In), яке включає науково-дослідні центри, університети, лабораторії, які під дією глобалізації продукують нові знання та адаптують їх до локальних потреб, створюючи тим самим нові високоінтелектуальні технології (табл. 1). КАМ включає два індекси: Індекс економіки знань (Knowledge Economy Index – КЕІ) та Індекс знань (Knowledge Index – КІ). Показник освіти та знань (ЕК) є основою при розгляді та аналізі науковотехнологічного потенціалу. Таблиця 1 Показники КАМ методології при визначенні наукового потенціалу Світовим банком за 2008 рік

Рейтинг 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 29 134

Зміна рейтингу з 1995 р. +8 +6 0 –3 –1 +11 +3 –3 –2 –8 –6 +5

Країна Данія Нова Зеландія Фінляндія Австралія Норвегія Ісландія Швеція Канада Нідерланди Бельгія Україна Буркіна-Фасо

KEI 9,58 8,87 9,37 9,05 9,27 8,88 9,52 9,21 9,32 8,73 5,80 1,64

KI 9,55 9,00 9,33 9,17 9,27 8,87 9,63 9,14 9,36 8,70 6,38 1,11

EIR 9,66 8,48 9,47 8,66 9,25 8,92 9,18 9,42 9,18 8,82 4,06 3,24

In 9,57 8,65 9,66 8,72 9,06 1,98 9,79 9,43 9,48 8,96 5,77 2,15

EK 9,80 9,79 9,78 9,64 9,60 9,44 9,40 9,26 9,26 9,14 7,91 0,26

ICT 9,28 8,56 8,56 9,16 9,16 9,18 9,69 8,74 9,36 8,02 5,45 0,93

Джерело: КАМ 2008 ―KEI and KI indexes‖ http://info.worldbank.org/etools/kam2/KAM_page5.asp#c67

Розгляд зазначених параметрів дозволяє узагальнити, що база освітнього та наукового потенціалу України (7,91) є достатньо сформована та діюча, не дивлячись на те, що з 1995 року рейтинг впав на 6 пунктів. Дану позицію пояснюють такі фактори як наявність високоякісних Вузів, науково-дослідних установ, професійних кадрів. Враховуючи, що Індекс економіки знань та Індекс знань мають досить низькі показники (5,80 та 6,38), які опускають рейтинг України на 51 місце, можна констатувати, що наукові і освітні можливості України є досить пріоритетними напрямами розбудови економіки знань (рис. 1). КЕІ 10

Світ ICT

КІ Європа та Центр. Азія Україна

0

EК

In

Рис. 1. Регіональний розріз КАМ методології при визначенні наукового потенціалу Світовим банком (2008 р.)

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

243

Економічні науки Джерело: КАМ 2008 ―KEI and KI indexes‖ http://info.worldbank.org/kam

З-поміж п‘яти критеріїв визначення науково-технологічного потенціалу Україна випереджає Європу, Центральну Азію та світ в цілому з позицій освіти та науки. Це говорить про те, що в державі присутній науковоосвітній потенціал, наукові кадри, розвиток і збереження якого залежить від правильно сформованої державної політики. Зміцнення науково-технологічного потенціалу залежить від готовності і спроможності країни до входження в економіку знань. Заслуговує на увагу розрахунок Індексу економіки знань (КЕІ), що включає аналіз того середовища, яке продукує нові знання. Даний Індекс являє загальний рівень розвитку країни чи регіону стосовно економіки знань (рис. 2). Розраховується за чотирма середньорічними субіндексами, що мають місце в економіці знань: економіко-інституційний режим, освітні і людські ресурси, інноваційнотехнологічне середовище та інфраструктура інформаційно-комунікативних технологій.

10,00

Данія

2008

Фінляндія США Німеччина Японія

9,00

ПРОГРЕС 8,00

Чехія

Італія

Польша 7,00

6,00

Україна Туреччина Росія Молдова Білорусь

5,00

Китай 4,00

РЕГРЕС Азейбаржан

1995 3,00

Індія

3,00

4,00

5,00

6,00

7,00

8,00

9,00

10,00

Рис. 2. Індекс економіки знань країн світу (2008 р.) Джерело: складено автором на основі даних Світового банку http://info.worldbank.org/etools/kam2/KAM_page5.asp#c67

Візуальний поділ даного графіка наполовину показує, що по-перше, Україна (5,57; 5,80) наближається до країн-лідерів (приріст показника 0,22 пункти), по-друге, спостерігається прогрес в розвитку Індексу економіки знань, тоді як в Росії, Білорусії, Азербайджані та Індії – регрес. Щоб не втратити позиції та надолужити втрачене провідне значення займає міжнародне науково-технологічне співробітництво. Аналіз вибірки країн по показнику освіти та знань (EK, рис. 3), показує, що Україна знаходиться на стадії прогресу та займає майже однакову позицію з Польщею.

10,00

Фінляндія

2008

США Німеччина Японія

9,00

ПРОГРЕС

Данія

Білорусь Україна Польша Росія Італія

8,00

Чехія 7,00

Молдова

6,00

Азербайджан

5,00

РЕГРЕС

Туреччина 4,00

Китай

1995

3,00 3,00

4,00

5,00

6,00

7,00

8,00

9,00

10,00

Рис. 3. Показник освіти та знань країн світу (2008 р.) Джерело: складено автором на основі даних Світового банку http://info.worldbank.org/etools/kam2/KAM_page5.asp#c67

244

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки Переконливо можна сказати, що науково-технологічна діяльність є необхідною для розвитку. Декларація UNESCO Про ―Науку та використання наукових знань‖ від 26.07.1999 року наголошує, що ―державним органам влади всіх рівнів та приватному сектору, варто більш активно підтримувати створення та рівномірне розповсюдження наукового та технологічного потенціалу за допомогою відповідних освітніх та науково-дослідних програм, як необхідної основи для економічного, соціального, культурного розвитку‖ [7]. Для забезпечення наукової сфери кадровими ресурсами, стимулювання розвитку науково-інтелектуального потенціалу варто: 1) удосконалити штатну структуру наукових організацій зі зменшенням частки адміністративногосподарчого персоналу до 20 % відповідно до європейських стандартів; 2) закласти ринкові підвалини до системи кадрового забезпечення сфери науково-технічної діяльності – перехід до контрактної системи оплати праці, стратегічного планування розвитку кадрів та сприяння створенню системи кадрового консалтингу наукового потенціалу; 3) створити цілісну, прозору систему продукування наукових кадрів відповідно до потреб науковотехнологічного розвитку країни; 4) гармонізувати адміністративний вплив Вищої атестаційної комісії України у спосіб передання частини її функцій у відання вчених рад наукових інституцій зі збереженням за нею наглядової функції [8]; 5) забезпечити кооперацію та співпрацю вітчизняних науковців з іноземними навчальними закладами та надати можливості створювати наукові філії-представництва в організаціях міжнародного рівня; 6) збільшити спектр вітчизняних замовлень, що сприятиме винахідницькій активності. Підсумовуючи, слід зазначити, що в Україні присутній науковий осередок, є потенціал до здійснення науково-освітньої діяльності, варто лише вибрати правильний шлях до реалізації поставлених завдань. За умов розвитку міжнародного науково-технологічного співробітництва відбуватиметься формування та нарощування науково-технологічного потенціалу. Література 1. Україна у вимірі економіки знань / За ред. акад. НАН України В.М. Гейця. – К.: Основа, 2006. – 592 с.

2. Каныгин Ю.М. Научно-технический потенциал: проблемы накопления и использования / Ю.М. Каныгин. – Новосибирск: Наука, Сибирское отделение, 1974. – 254 с.

3. Громека В.И. США: научно-технический потенциал (социально-экономические проблемы формирования и развития) / В.И. Громека. – М.: Мысль, 1977. – 245 с.

4. Малов В.С. Прогресс и научно-техническая деятельность / В.С. Малов. – М.: Наука, 1991. – 140 с.

5. Дікань Л.В.Сучасні підходи до визначення поняття ―інноваційний потенціал‖ [Електронний ресурс] / Л.В. Дікань, Є.В. Колесніков // Коммунальное хозяйство городов. – 2003. – № 52. – С. 83–88. – Режим доступу: http://eprints.ksame.kharkov.ua/view/subjects/Vipusk52.html 6. Матковський Р.Б. Економічний потенціал України та шляхи його ефективного використання : автореф. дис… канд. екон. наук / Р.Б. Маяковський: КНЕУ. – К., 2003. – 20 с.

7. Declaration on science and the use of scientific knowledge / Text adopted by the World Conference on Science. – 1 July 1999 // [Електронний ресурс]. – режим доступу http://www.unesco.org/science/wcs/eng/declaration_e.htm 8. Україна: Cтратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки – 2006: Монографія / За ред. О.С. Власюка. – К. : НІСД, 2006. – 576 с. [Електронний ресурс]. – режим доступу: http://www.niss.gov.ua/book/2004_html/010.htm

УДК 316.62

О.В. ПАНЬКОВА Інститут економіки промисловості НАН України

АДАПТАЦІЙНІ МОЖЛИВОСТІ ПРАЦЮЮЧОГО НАСЕЛЕННЯ: ПОВЕДІНКОВИЙ АСПЕКТ На основі результатів всеукраїнських та експертних досліджень визначено чинники, які знижують адаптаційні можливості працюючого населення та їх наслідки, виявлено домінуючі серед працюючих типи соціально-економічної поведінки. Запропоновано пріоритетні напрями забезпечення гідного рівня та якості трудового життя, як підґрунтя активної позитивної адаптації працюючого населення до змін.

On the basis of national Ukrainian and expert research the causes which reduce adaptive abilities of working population and their consequences have been defined. At the same time the types of social and economic behaviour dominating among working people have been determined. The author suggests the priority directions to provide the appropriate level and quality of working life as the basis of active positive adaptation to changes for working people. Постановка проблеми та аналіз останніх досліджень. Умовою гідного виходу України з фінансовоекономічної кризи є залучення та спрямування на суспільну користь усіх видів ресурсів, які має держава, особливо збереження і ефективна реалізація її людського і трудового потенціалу. Роль ресурсів праці є Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

245

Економічні науки вирішальною, а роль держави – провідною. Найважливішим чинником забезпечення розвитку людського і трудового потенціалу, однією з ключових умов соціальної та трудової адаптації людини є висока якість життя та гідна праця. Незначна кількість вітчизняних фахівців – В. Антонюк, Л. Шаульська, Н. Романова, Р. Соловйов, А. Єгоршин, В. Пономаренко, М. Кизим, І. Мазур, А. Федорова, Ю. Токарев, А. Овчинников, Н. Єсінова займаються дослідженням проблем якості трудового життя, без якого не можлива висока конкурентоспроможність трудового потенціалу країни. Проте на ці проблеми загального погляду не вироблено, а проведення комплексних досліджень щодо стану якості трудового потенціалу, управління трудовою сферою є вкрай обмеженим. Якість життя і гідна праця визначають соціальне самопочуття працюючих і впливають на вибір ними тих чи інших поведінкових стратегій. Параметри якості трудового життя визначають адаптивні можливості працюючих, які проявляються в трудовій і соціально-економічній поведінці. Сучасне соціально-економічне становище України, незважаючи на певні позитивні зрушення характеризується збитковістю стратегічно важливих підприємств, структурною деформацією вітчизняного виробництва, зростанням боргової залежності держави, низьким рівнем та якістю життя, високим рівнем бідності, накопиченням апатії і напруженості в суспільстві. Аналіз останніх досліджень в сфері праці свідчать, що протягом 2008–2009 рр. різко погіршилася ситуація з дотриманням конституційних гарантій трудових прав працюючих, що значно поширює бідність серед працюючого населення, спричиняє масове безробіття та руйнування трудового потенціалу, втрату конкурентоспроможності національної економіки [1]. Тому актуалізується проблема ефективного державного регулювання основними сферами життєдіяльності українського суспільства, особливо економікою та соціально-трудовою сферою з метою збереження людського і трудового потенціалу країни, забезпечення умов для позитивної соціальної адаптації населення та працюючих до умов, що змінюються. Метою статті є виявлення адаптаційних можливостей працюючих на основі результатів експертного опитування та моніторингових соціологічних досліджень, розробка пропозицій щодо їх активізації. Соціальна експертиза якості трудового потенціалу та управління трудовою сферою в Україні, що проводилася в Інституті економіки промисловості НАН України (м. Донецьк) під керівництвом О.Ф. Новікової дозволила системно і комплексно проаналізувати кількісні та якісні характеристики трудового потенціалу, умови розвитку, інституційне забезпечення, систематизувати причини руйнування трудового потенціалу, визначити основи розвитку трудового потенціалу, визначити механізми реалізації стратегії щодо збереження, відтворення, розвитку та ефективного використання трудового потенціалу [2]. Адаптаційні можливості працюючого населення визначають рівень якості трудового і соціального життя. За результатами експертного опитування значно знижують рівень адаптаційних можливостей працюючого населення такі чинники, як низький престиж людини праці, низька вартість національної робочої сили, занепад виробництва, незахищеність прав та інтересів працюючих, наявність значних порушень трудового законодавства, поширення тіньової зайнятості, соціально-економічна незахищеність працюючих, зневага гідності людини праці, наявність значної кількості загроз (ризиків), які обумовлюють погіршення фізичного та психічного стану; несправедливість в сфері праці, погіршення якості, доступності освіти для різних верств населення України, не сформованість мотивації населення до здорового способу життя, низький рівень культури самозбереження, відсутність можливостей повноцінного відпочинку й оздоровлення. Неадаптованість працюючих до ринкових умов значно гальмує розвиток трудового потенціалу України. Її наслідками виступають значний відплив економічно активного населення за межі країни, низький рівень продуктивності праці, неефективна зайнятість; низький рівень трудової і інноваційної активності працюючих; незатребуваність працівників на ринку праці; соціальна напруга, конфліктність, нерозвиненість виробничої демократії. Деградації трудового потенціалу сприяють нерозвиненість соціального партнерства, невиконання умов колективних договорів, відчуження працівників від результатів праці, управління, розподілу прибутку. Значним є негативний вплив неефективної системи стимулювання та мотивації до продуктивної праці, недосконалість державного регулювання. Адаптаційні можливості працюючого населення проявляються у першу чергу через характер їх поведінкових орієнтацій. Різновиди адаптивної соціальної поведінки являють собою різноякісні рівні адаптації з переважанням або активних, добровільних, чи пасивних, вимушених начал. За результатами всеукраїнських соціологічних досліджень до періоду кризи було виявлено переважання вимушено-активної адаптивної поведінки (40 %) – населення вимушене братися за будь-яку роботу, щоб забезпечити собі та своїм близьким більш-менш нормальні умови для життя. Примирилися з відмовою від звичного способу життя, обмежуючи себе майже в усьому – 20 % населення, демонструючи вимушено-пасивні моделі поведінки; 16 % населення зберігали традиційну поведінку, живуть, як і раніше. Кожен сьомий респондент не зміг адаптуватися до нинішнього життя і незначній частині (9 %) вдалося використати нові можливості і продемонструвати в житті активно-досяжну адаптивну поведінку [3]. Низька адаптованість до соціально-економічних умов в країні впливає і на соціальну, і на трудову поведінку населення в цілому та працюючого зокрема. Так, за результатами різних соціологічних досліджень [3, 4] найбільш поширеним є пристосовницький тип поведінки з негативним змістом – пасивне очікування змін, прагнення утриматися на робочому місці за мізерну зарплату, синдром вимушеного партнерства (за класифікацією, запропоновану фахівцями Інституту соціології НАН України: пристосовницька, підприємлива, протестна, партнерська, як розкриває характер адаптованості до ринкових умов). Розповсюдження пасивних 246

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки стратегій поведінки передусім пов‘язано з падінням престижу праці, низьким рівнем трудових доходів, знеціненням робочої сили. Підприємлива поведінка є непоширеною (характерна лише для 14,4 % працюючих). Таким чином, серед працюючого населення порівняно з населенням країни в цілому переважають вимушено-пасивні моделі поведінки. Це підтверджується іншим зрізом поведінкових орієнтацій працюючих. Так, за типологізацією, яка розкриває характер ставлення до трудових обов‘язків, результати досліджень виявили значну розповсюдженість серед більшості працюючих традиційно-виконавчої (37,2 %) та пасивної (20,4 %) поведінки. Це ті типи поведінки, які уособлюють традиційність, усталеність поведінкових норм, жорстку детермінованість, не потребують зміни і розширення досягнутого рівня розвитку, відтворення та реалізації трудового потенціалу; а також байдужість, інерційність, у виконанні своїх обов‘язків. Розповсюдження вимушено-пасивних типів поведінки протиставляється нерозвиненістю активних підприємливих стратегій поведінки як серед населення в цілому, так і працюючих. За даними експертного дослідження творча, активна, ініціативна (4,4 % характерна для більшості) та інноваційна поведінка майже не поширені. Більшість респондентів (48,7 %) вважають, що схильність нововведень, можливість продукувати нові ідеї, висока мобільність працівників характерна для меншої частини працюючих, ще 42,5 % опитаних вважають, що така поведінка практично не розповсюджена. Ці різновиди поведінки вимагають значної мобілізації різних компонентів трудового потенціалу, відтворюють вищу стадію розвитку, відтворення та реалізації трудового потенціалу у виробничому процесі, трудовій діяльності в цілому. Інноваційна поведінка пов‘язана із прийняттям та втіленням нестандартних рішень, які змінюють, удосконалюють систему соціальних відносин на рівних рівнях організації трудової діяльності. Цінність творчого та інноваційного типів поведінки в тому, що саме вони ламають закоренілі стереотипи, традиції, долають консервативні підходи при вирішенні виробничих проблем у сфері праці. Отже, основними джерелами інноваційної активності є здібності та знання людини, затребуваність професійних компетенцій, а також найвищі потреби людини – розвитку, самореалізації. Саме тому провідні країни світу сприяють пошуку та розвитку талантів, підвищенню рівня освіти, створюють умови для вільного розвитку людини. Поширеність творчої, активної та інноваційної поведінки є показниками високого рівня конкурентноздатності і високої якості трудового та соціального життя. Аналіз адаптаційних можливостей працюючого населення демонструє домінування вимушених пасивних поведінкових орієнтацій. Вплинути на поведінку людини важко, проте надати сприятливі умови для реалізації її людського і трудового потенціалу можливо. Роль державного управління в цьому процесі є провідною. Основними напрямами державного регулювання щодо забезпечення гідного рівня та якості трудового життя, як підґрунтя активної позитивної адаптації працюючого населення та високої конкурентоспроможності трудових ресурсів мають стати: підвищення якості управління в трудовій сфері, посилення відповідальності держави за стан і тенденції розвитку трудового потенціалу розвиток системи соціальної адаптації працівників до ефективного функціонування в ринкових умовах; підвищення вартості робочої сили; забезпечення ефективного здійснення кардинальної модернізації виробництва та розвиток його наукомістких галузей; збереження та розвиток інтелектуального та науково-технічного потенціалів України; розробка та впровадження науково-обґрунтованої програми розвитку трудового потенціалу для створення передумов для формування якісно нового трудового резерву, адекватного перспективним потребам національної економіки та її конкурентоспроможності; затвердження та реалізація Програми гідної праці на 2009–2011 рр. метою якої має бути сприяння гідній праці, яка є фактором продуктивної праці, ключовим елементом розвитку соціальної і трудової сфер в Україні; підвищення рівня соціальної захищеності працюючих; додержання балансу інтересів особи, суспільства і держави, їх взаємна відповідальність; становлення умов для розвитку соціального партнерства між суб‘єктами соціально-трудових відносин; дотримання принципів верховенства права, соціальної справедливості, відповідальності держави, підприємців; створення умов для збереження трудового потенціалу в межах країни, для зацікавленості жити і працювати в Україні; поліпшення умов формування та розвитку трудового потенціалу на виробництві; створення правових, економічних, організаційних умов стимулювання підприємців до розвитку трудового потенціалу; забезпечення відповідності законодавчо прийнятих трудових прав та гарантій можливостям їх реалізації; формування умов задоволення наявних та перспективних потреб розвитку трудового потенціалу; забезпечення належного рівня та якості життя, соціального захисту населення, що відповідають міжнародним стандартам та нормам; посилення державного контролю за дотриманням трудового законодавства; забезпечення сприятливих умов праці, запобігання виникненню ризиків втрати здоров‘я і працездатності на виробництві; реалізація принципів гідної праці, розвиток дисципліни та культури праці; Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

247

Економічні науки перехід на нові концептуальні засади соціальної політики в Україні; виконання державних цільових програм соціального спрямування, які безпосередньо стосуються розв‘язання проблем підтримання, відновлення і розвитку трудового потенціалу; в умовах фінансово-економічної кризи утриматися від штучного скорочення чисельності працівників бюджетної сфери як фактора, який негативно позначається на стані ринку праці, соціальній захищеності та рівні життя працюючих. Як зазначає академік НАН України В.М. Геєць, період 2009–2010 років має стати важливим етапом подолання наслідків фінансової кризи та реалізації політики економічної стабілізації. Ключові завдання цього періоду полягають в мінімізації наслідків розгортання світової фінансової кризи для економіки України та подоланні стагфляцій них та прецесійних процесів заходами ефективної антикризової економічної політики, стабілізації та вирівнюванні економічної динаміки, а також створенні базових законодавчих основ, що забезпечують умови економічного зростання відповідно реально оцінених ресурсів та потенційних можливостей [5]. Удосконалення економічних відносин та фінансового регулювання у внутрішній та зовнішньо економічній політиці дасть змогу вийти з кризи з меншими втратами, забезпечити гідний рівень добробуту українських громадян, зберегти людський і трудовий потенціал країни, надати підстави для поширення активних інноваційних підприємливих поведінкових стратегій і працюючих, і населення країни в цілому. Література 1. Гнибіденко І.Ф. Фінансово-економічна криза: стан та перспективи її подолання. Ринок праці та зайнятість населення. 2009. – № 1. – С. 11–16.

2. Якість трудового потенціалу та управління трудовою сферою в Україні: соціальна експертиза: Монографія / Амоша О.І. та ін. / НАН України. Ін-т економіки пром-ті. – Донецьк, 2006. – 208 с.

3. Суименко Е.И., Ефременко Т.О. Homo economicus современной Украины. Поведенческий аспект // Монография. – К. : Институт социологии НАН Украины, 2004. – C. 17–162.

4. Головаха Є., Паніна Н. Українське суспільство 1992–2008: Соц. моніторинг. – К., 2008 – 85 с.

5. Світова криза та її можливі наслідки для економіки України у 2009 році : наук. аналіт. доп. / за ред. акад. НАН України В.М. Гейця. – К. : НАН України, ДУ ―Інститут економіки та прогнозування НАН України‖, Інститут демографії та соц. дослідж. НАН України, 2008. – С. 66–68.

6. Про схвалення Концепції Загальнодержавної цільової соціальної програми збереження і розвитку трудового потенціалу України на період до 2017 року. Розпорядження КМУ від 22 липня 2009 р. № 851-р. – К. // http://zakon.rada.gov.ua

УДК 331.101.262

Л.П. ГУК ДУ ―Інститут економіки та прогнозування НАН України‖

ЯКІСТЬ ТРУДОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ НА РИНКУ ПРАЦІ УКРАЇНИ Стаття присвячена аналізу якісних компонентів соціальної стабільності України, які формують. пріоритетні напрями відтворення та функціонування трудового потенціалу країни в сучасних умовах. Визначені основні цілі регуляторного впливу держави для забезпечення соціальної стабільності та відтворення якісного трудового потенціалу з метою досягнення конкурентних переваг на світовому ринку праці.

The article is devoted the analysis of high-quality components of social stability of Ukraine, which form. priority directions of recreation and functioning of labour potential of country are in modern terms. The primary purposes of the regulator influencing of the state are certain for providing of social stability and recreation of highquality labour potential with the purpose of achievement of competitive edges in the world market of labour. Актуальність проблеми збереження і розвитку трудового потенціалу України викликана об‘єктивною необхідністю розроблення відповідного механізму шляхів і способів її розв‘язання через пом‘якшення наслідків соціальних перетворень. Сталася корінна якісна перебудова соціальної структури, що вже призводить до скорочення робочої сили та розбалансованості соціально-економічного середовища, ринку праці й сфери освітніх послуг, що спричиняє поширення структурного безробіття, інших негараздів у соціально-економічній сфері України. Існує необхідність з‘ясувати суть цих змін, визначити тенденції, позитивні і негативні сторони і, на основі цього, знайти напрями державної політики які повинні забезпечувати необхідну соціальну стабільність як чинник відтворення трудового потенціалу, зменшення соціальної нерівності. Збереження та поглиблення негативних ознак у відтворенні трудового потенціалу здатне загрожувати соціальній стабільності країни та формувати потужний обмежуючий чинник для суспільного розвитку в майбутньому. Збереження і розвиток конкурентоспроможності трудового потенціалу України – це стратегічне завдання щодо забезпечення сталого розвитку України. У світі на перший план висувається забезпечення більш повного розвитку і реалізації трудового потенціалу, забезпечення гідних умов праці та підвищення якості життя.

248

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки Питання формування, використання і розвитку здатності людей до праці піднімалися в багаточисельних наукових роботах, починаючи з В. Петті й Д. Рікардо. В Україні обґрунтування теоретичних основ формування трудового потенціалу відбувалося як за часів Радянського Союзу так і після здобуття нашою країною незалежності. У розробці теоретико-методологічних і прикладних аспектів цієї проблеми вагомий внесок належить таким вітчизняним вченим, як О. Амоша, С. Бандур, Д. Богиня, І. Бондар, В. Васильченко, С. Вовканич, В. Ворона, В. Врублевський, О. Грішнова, А. Гриненко, М. Долішній, С. Злупко, О. Левченко, Е. Лібанова, І. Лукінов, В. Мандибура, О. Новікова, В. Онікієнко, Н. Павловська, С. Пирожков, М. Семикіна, А. Чухно, Л. Шаульська та ін. Але окремої уваги потребує такий чинник розвитку трудового потенціалу, як соціальна стабільність. Відтворення і функціонування трудового потенціалу України останніми роками відбувається у кризових умовах за наявності соціальних та політичних протиріч у суспільстві. Зростаючі соціальні ризики (можливість соціальної нестабільності), несе руйнуючий вплив для якісних характеристик трудового потенціалу. Розглянемо деякі компоненти соціальної стабільності, які є чинниками формування трудового потенціалу країни. Соціально-економічні перетворення 90-х років минулого століття призвели до краху радянської системи державного патерналізму, яка забезпечувала низку соціальних гарантій (йдеться про безоплатну медичну допомогу, отримання житла, гідних пенсій, дешевий громадський транспорт). Соціальна незахищеність не тільки в пенсійному, але й в молодому віці, не лише в разі безробіття, але й за наявності роботи, призводить до соціально-психологічних стресів, які спричинили непоправних втрат трудового потенціалу – зростання кількості передчасних смертей серед населення у працездатному віці. Зростання соціального ризику тісно пов‘язане із знеціненням робочої сили, невиплатами заробітної плати, які особливо набули поширення у 1995–1999 рр., що поставило значну частину працюючого населення на грань фізичного виживання. Хоча в 2000–2008 рр. заборгованість із заробітної плати та соціальних виплат істотно зменшилася, повністю ліквідувати її не вдалося, а за часи фінансово-економічної кризи 2008–2009 рр. заборгованість із виплати заробітної плати збільшилась майже в 2,5 рази. Економічні та соціальні чинники виявляли загострення проблем зовнішньої та внутрішньої міграції, зниження національного демографічного, інтелектуального та освітнього потенціалу. Без проведення системного аналізу тенденцій розвитку трудового потенціалу в Україні буде неможливо розробити ефективну стратегію стабільного економічного зростання та покращення добробуту населення, а найголовніше – реалізувати її заходи на практиці. Екологічні проблеми, занепад системи охорони здоров‘я, погіршення таких параметрів якості життя, як умови і безпека праці й можливості повноцінного харчування, лікування, роблять свій негативний внесок у розбалансування соціальної стабільності в Україні. Демографічні чинники безпосередньо впливають на формування кількісних ознак трудового потенціалу та опосередковано закладають підґрунтя для розвитку його якісних характеристик. Однією з основних причин, що стримують розвиток трудового потенціалу в Україні, є демографічна криза. Відбувається звуження демографічної бази відтворення трудового потенціалу через трудову еміграцію працездатного населення, скорочення тривалості життя, погіршення вікової структури і в перспективі скорочення трудових ресурсів. З 1991 р. до 2009 р. населення України зменшилося з 51,6 до 46,1 млн осіб, за цей самий період середній вік населення зріс із 36,1 до 39,7 року. Середня тривалість життя чоловіків у 2007–2008 рр. становила 62,51 року. Україна має один з найнижчих у Європі показників очікуваної тривалості життя при народженні, відстаючи від країн ОЕСР на 10–15 років.

120

31

25

20

на

19

0,1 0,1

0,1 0,1

а

41

щ

39

1,1

ол ь

41 40

2006

П

52

1990

1,3

ин а

60

1,3

Уг ор щ

80

1,6

Ук ра ї

випадків на 100 000 жителів

100

1,8 1,6 1,4 1,2 1 0,8 0,6 0,4 0,2 0

Ес то ні я

2006

% дорослого населення

1990

106

0 Україна

Естонія

Угорщина

Польща

Рис. 2. Поширеність ВІЛ Рис. 1. Захворюваність на туберкульоз

Погіршення якості трудового потенціалу держави, щорічне збільшення інтенсивності процесів Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

249

Економічні науки зовнішньої міграції працездатної частини населення в країни близького і дальнього зарубіжжя, низькі темпи відтворення населення, зростання показників старіння населення, збільшення загальної кількості пенсіонерів, щорічне погіршення показників здоров‘я людей як молодших, середніх, так і старших вікових груп, низька тривалість життя, особливо чоловіків, у всіх регіонах держави – характерні явища щодо стану трудового потенціалу України. Усе це в найближчому майбутньому не просто стане основним негативним чинником на шляху економічного зростання, а переросте в широкомасштабну загрозу національним інтересам України. У ринковій економіці змінюється підхід до формування трудового потенціалу, основний акцент переноситься на якісний його склад. На формування й збереження якості трудового потенціалу негативно впливає і стан довкілля: хоча спад виробництва привів до зменшення шкідливих викидів, проте відбулося скорочення виділення бюджетних коштів і коштів підприємств на заходи по відтворенню природних ресурсів, охорони довкілля, почастішали випадки техногенних аварій з серйозними екологічними наслідками. Підсилюють неблагополуччя в навколишньому середовищі і наслідки аварії на ЧАЕС. Існуюча система охорони здоров‘я, низька результативність щодо охорони праці, погіршення загальної екологічної ситуації призводять до різкого погіршення стану здоров‘я людей, у т.ч. працездатного віку. Найбільшими проблемами в охороні здоров‘я залишаються високі темпи поширення захворюваності на туберкульоз та ВІЛ, які набули характеру пандемії. За даними ВООЗ, UNAIDS та національної статистики [1] з моменту розпаду СРСР показники України щодо захворюваності на туберкульоз помітно погіршилися, тоді як більшість пострадянських країн, нині нових членів ЄС, досягли помітних успіхів у боротьбі з цим захворюванням (див. рис. 1, 2). Основні причини виникнення проблеми, нерозв‘язання якої може призвести до створення загрози національним інтересам у соціальній сфері країни: – низький рівень народжуваності, високий рівень смертності; – недостатній рівень доходів населення, необхідний для забезпечення відтворювальних процесів життєдіяльності людини; – поляризація суспільства на малу частку багатих людей і переважну більшість малозабезпечених громадян, значна частка населення, яке живе за межею бідності; – суттєве звуження сфери безоплатних соціальних, державних послуг і недоступність для багатьох якісних платних послуг. У порівнянні з країнами ЄС-12 реєструється більш висока смертність серед новонароджених, однак на тлі інших держав СНД Україна має один з найнижчих показників (після Російської Федерації) (рис. 3). Крім того, середня тривалість життя в країні – через погану екологію, низький рівень ранньої діагностики захворювань, зловживання алкоголем та цигарками, шкідливі умови роботи тощо – залишається дуже низькою у порівнянні з іншими регіонами світу (рис. 4) [1]. СНД

ЄС-12

ЄС-15

Україна 90

35

80

30

70

25

60

20

50

років

випадків на 1000 новонароджених

Україна 40

15

СНД

ЄС-12

ЄС-15

40

10

30

5

20

0

10 0

Рис. 3. Дитяча смертність на 1000 новонароджених (2006 р.)

Рис. 4. Очікувана тривалість життя при народженні (2006 р.)

Поняття соціально-трудового потенціалу може включати велику кількість змінних. Але не можна обійти увагою ту велику роль, яку відіграє в нім освіта. Система вищої освіти в результаті постійних реформ, посиленої комерціалізації та відсутності системи прогнозування потреби у фахівцях різних галузей економіки не забезпечує відповідності підготовки кадрів суспільним потребам. Система вищої та професійної освіти є одною з найбільш сильних конкурентних переваг України. За цією складовою країна посідає 43 місце серед 134 країн в рейтингу індексу глобальної конкурентоспроможності 2008–2009 рр. за даними звіту про Конкурентоспроможність України 2009, опублікованого Фондом ―Ефективне Управління‖ у співробітництві з Всесвітнім Економічним Форумом [2]. Зниження якісних характеристик освітньої та наукової підготовки потенціалу трудового ресурсу знижує його конкурентоспроможність в умовах зростання інтелектуальної інноваційної складової виробничого процесу, який вимагає нестандартних рішень, розвитку особистості та її ціннісної орієнтації. В умовах зростання ролі творчої праці, підвищення частки творчих і особистісних елементів у трудових процесах коло здібностей, знань і навичок, які працівники використовують у процесі праці, постійно розширяється.

250

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки Незабезпеченість людськими та фінансовими ресурсами процесу модернізації вітчизняної вищої освіти спричинили неконтрольоване збільшення від 1997 року чисельності студентів ВНЗ на контрактних засадах, незначні обсяги та недостатній рівень наукових досліджень і розробок у системі вищої освіти, насамперед університетів; формалізоване поєднання наукового, науково-виробничого та навчального процесу у межах переважної більшості ВНЗ. Це стало причиною відставання вітчизняної вищої освіти від інших країн світу за рівнем набуття студентами нових, прогресивних знань (табл. 1). Викладання і дослідницька діяльність в університетах повинні бути нероздільними для того, щоб навчання в них відповідало потребам і запитам суспільства, що змінюється, а також досягненням у науковому знанні. Таблиця 1 Питома вага дослідників до економічно активного населення та видатків на дослідження і розробки (ДіР) в Україні й деяких країн світу

Частка дослідників сектору вищої освіти, % загалу дослідників 31,0 35,4 37,1 33,4 53,2 65,6 28,6 10,3

Країна Канада Сінгапур Європейський Союз (25 країн) Франція Іспанія Польща Словенія Україна

Частка видатків на ДіР у секторі вищої освіти, % ВВП 0,73 0,57 0,40 0,41 0,32 0,18 0,25 0,055

Джерело: Держкомстат, 2006; Main Science and Technology Indicators, 2005. – 2.

Не може задовольнити потреби національної економіки система професійного навчання, підготовка кваліфікованих робітничих кадрів, рівень вищої освіти. Суттєво зменшився інженерний потенціал (рис. 5), як наслідок, саме випускники – спеціалісти та магістри, які навчались на платній основі, формують невідповідні соціально-економічним реаліям України пропозиції на внутрішньому ринку праці. Це відбувається на фоні зростання зовнішньої міграції працездатного висококваліфікованого населення країни, втрати якого вже перевищили 3,5 млн осіб.

2007 2006 2005 2004 0% Наука

8,6

13,2

1,9

70,7

5,7

8,7

13,9

2

70

5,4

8,9

14,6

2,1

69,2

5,3

8,9

15,3

68,7

4,8

10%

20%

Інженерія

2,2

30%

40%

Медицина та с/г

50%

60%

70%

80%

Соціальні, гуманітарні науки та освіта

90%

100%

Специфічні категорії

Рис. 5. Структура випускників ВНЗ III–IV рівнів акредитації за освітньо-кваліфікаційними рівнями та галузями знань протягом 2004–2007 рр. (дані Держкомстату України)

Зберігається дисбаланс між потребою в спеціалістах та їх пропозицією на ринку праці. Це наслідок обмежень, що впливають на якість освітніх послуг, так само як і прогалин у плануванні освіти та участі роботодавців у цій системі. Без висловлення роботодавцями своїх запитів до системи освіти рано чи пізно буде виникати незадоволеність бізнесу якістю останньої. Крім того, система професійного навчання втратила зв‘язок із мінливими потребами ринку праці. Як наслідок, профтехучилища продовжують готувати випускників, чиї професійні навички не обов‘язково користуються попитом на ринку, у той час як існує гостра потреба у кваліфікованих працівниках, таких як зварювальники, електрики, токарі, механіки та муляри. Таблиця 2 Мінімальні кваліфікаційні вимоги роботодавця для отримання працівником першої значної роботи в Україні

Отриманий рівень кваліфікації

Відсоток робітників

Найвищий рівень кваліфікації, що вимагає роботодавець 1* 2 3 4 5 6

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Усього

251

Економічні науки 1. Початкова чи нижча 2. Початкова профтехнічна 3. Середня профтехнічна 4. Загальна середня 5. Коледж 6. Університет Усього

43,9 60,0 74,0 59,7 84,3 86,2

97,8 52,9 35,9 55,2 22,5 18,1 30,8

0,0 29,4 3,7 1,0 0,8 1,9 2,2

0,0 11,8 51,9 1,0 8,1 5,9 14,6

2,2 5,9 7,8 41,2 8,9 7,8 12,6

0,0 0,0 0,4 1,0 58,9 15,4 17,2

0,0 0,0 0,4 0,5 0,8 51,0 22,6

100 100 100 100 100 100 100

*Цифри в заголовку таблиці відповідають групам у крайньому лівому стовпчику. Джерело: Huitfeldt et al (2008).

З іншого боку, кадровий дефіцит співіснує з надлишком інших фахівців, як наприклад, економістів, бухгалтерів, фінансистів, менеджерів та юристів, чия кількість занадто висока в порівнянні з реальними потребами економіки. Це призводить до ефекту ―перекваліфікації‖. Дослідження, проведене для України Європейським Фондом Освіти (ЄФО) (Huitfeldt et al, 2008) [3], показало, що рівень ―перекваліфікації‖ випускників університетів досить високий, так як їх кваліфікація тільки на 51 % користується попитом у роботодавців (табл. 2). Для порівняння – в Польщі, Словацькій Республіці, Великобританії цей показник становить 70 % (Quintini, 2007) [4]. Якість вищої освіти виступає підґрунтям створення трудового потенціалу будь-якої країни. При вражаюче високому рейтингу (21 місце з 134 країн) за кількісними показниками освіти (Всесвітній Економічний Форум, 2008–2009 рр.), Україна демонструє невідповідно більш низьку позицію в рейтингу (55) за якістю освіти (рис. 6). Такий розрив сигналізує про приховані проблеми в якості української освіти. Україна 6 5

5,2 4,5

СНД

5,6

4,5

ЄС-12 5,1

5,6 5

4,5

4,4

4,1

3,8

4

ЄС-15

3,5

3 2

43

83

36,5

18

21

62

38,5

24

55

80

39

20

1 0 Вища освіта та професійна підготовка

Кількісні показники освіти

Якісні показники освіти

Рис. 6. Складова індексу глобальної конкурентоспроможності “Вища освіта та професійна підготовка” та її субкомпоненти, результати для України й окремих регіонів світу (2008 р.)

Успішний світовий досвід реформ у сфері вищої освіти за розширеної автономності університетів свідчить про те, що навіть за переважної кількості приватних ВНЗ (зокрема, в Польщі 2/3 університетів є приватними, в Україні – лише 1/5), частка студентів, які навчаються на платній основі є незначною. Так, у США студенти приватних ВНЗ оплачують лише 38 % усіх витрат (державних – 14 %), в ЄС існує безліч ґрантових про-грам, що передбачають безкоштовне навчання у будь-якому європейському університеті (чи декількох). Негативні процеси характерні і для системи охорони здоров‘я, і для сфери освіти в Україні. Водночас, при зовнішній безоплатності більшості послуг охорони здоров‘я і освіти широкого розповсюдження набула оплата цих послуг у різних формах, що призводить до розшарування населення за рівнем доходів. Держава, маючи невикористаний резерв трудового потенціалу, за наявності його дефіциту несе значні втрати, що потребує від відповідних державних органів розроблення системних заходів щодо забезпечення більш ефективного використання трудового потенціалу. Таким чином, ці та інші чинники зумовлюють необхідність розроблення науково обґрунтованого бачення збереження та розвитку трудового потенціалу, яке буде покладено в основу практичних дій, спрямованих на розв‘язання визначеної проблеми. Задля соціальної стабільності та відтворення якісного трудового потенціалу треба визнати необхідність посилення регуляторного впливу держави за такими напрямами: – зниження передчасної смертності, скорочення рівня захворюваності, поліпшення здоров‘я населення, підвищення народжуваності та всебічного зміцнення інституту сім‘ї; – забезпечення якісною та безоплатною повну загальну середню освіту, інтегрування професійно-технічної, вищої та післядипломної освіти України в міжнародну освітню систему; – створення належних умов для запровадження системи навчання протягом усього життя. Освіта і нормальний стан здоров‘я збільшують спроможність людини формувати своє життя, є передумовами для зростання її ролі в суспільстві та безпосереднього забезпечення власного добробуту. Освіта і здоров‘я підвищують здатність людини пристосовуватися до змін, які відбуваються навколо неї. Ці чинники забезпечують суспільству гнучкість, мобільність та соціальну захищеність. Тому інвестування в трудовий 252

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки потенціал є життєво важливим для сталого економічного розвитку, зменшення бідності та забезпечення соціальної стабільності. Література 1. Сайт Європейської бази даних охорони здоров‘я [Електронний ресурс] <http://data.euro.who.int>.

2. Сайт Фонду ―Ефективне управління‖ [Електронний ресурс]. – Доступний з: <http://www.feg.org.ua>.

3. Huitfeldt H., J. Johansen and I. Kogan. 2008. An analysis of labour market entry in Serbia and Ukraine. In: Transition from education to work in EU neighbouring countries. ETF. 4. Glenda Quintini & John P. Martin & Sébastien Martin, 2007. ―The Changing Nature of the School-to-Work Transition Process in OECD Countries,‖ IZA Discussion Papers 2582, Institute for the Study of Labor (IZA).

УДК 331.556

В.М. НИЖНИК, А.С. НАЙДЮК Хмельницький національний університет

АНАЛІЗ ТЕОРЕТИЧНИХ ОСНОВ ФОРМУВАННЯ ТРУДОВОЇ МІГРАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ У статті розглядаються основні проблеми трудової міграції, аналіз її теоретичних основ та, власне, її формування в Україні.

The basic problems of labour migration are examined in the article, analysis of it theoretical bases and, actually, its forming in Ukraine. Актуальність дослідження. Істотне зростання масштабів міжнародної трудової міграції в Україні актуалізує її дослідження як явища, що має суттєвий вплив на розвиток економіки, соціальної сфери, демографії та інших сторін суспільного життя. Важливість дослідження процесів міжнародної трудової міграції в Україні зумовлена також стрімким зростанням її обсягів та інтенсивності, поширенням на всі регіони держави. На шляху вироблення в Україні ефективної стратегії і тактики втручання держави в процес міжнародної трудової міграції, що розвивається досить швидкими темпами, виникає велика потреба поєднання наукових розробок, досліджень і практичних кроків. Має бути реалізованим такий концептуальний підхід, суть якого б полягала в тому, щоб предметом відповідних досліджень стали не лише зміст і особливості формування міжнародного ринку праці. Досить суттєва увага має приділятися аналізу основних елементів міжнародних міграційних процесів, критичному підходу до існуючої практики їх державного регулювання, впливу стану економіки та соціальної сфери на динаміку і обсяги міжнародної трудової міграції в Україні, вивченню та імплементації міжнародного досвіду. Аналіз останніх досліджень. Оцінці тенденцій міграції робочої сили в Україні вчені почали приділяти особливу увагу з кінця 90-х років XX ст. Комплексні дослідження нелегальної міграції у різних її аспектах здійснювали такі вітчизняні науковці, як Е. Лібанова, О. Малиновська, В. Олефір, С. Пірожков, О. Піскун, О. Позняк, І. Прибиткова, Ю. Римаренко, В. Трощинський, Ю. Шемшученко та ін. Цими дослідниками вивчалися процеси трудової міграції, в тому числі нелегальної, методи дослідження міграційних процесів узагалі, процеси урбанізації та мобільності населення, основні напрями і заходи державного регулювання цих процесів. Також вагомий внесок у процес дослідження теорії і практики міжнародної трудової міграції, удосконалення організаційних, економічних та правових важелів її регулювання зробили провідні вітчизняні вчені: О. Власюк, В. Геєць, С. Злупко, А. Кравченко, Ю. Макогон, Н. Марченко, А. Мокій, С. Писаренко, М. Романюк, А. Румянцев, Є. Савельєв, Л. Семів, А. Філіпенко. Згадані наукові дослідження істотно розширюють межі вивчення трудової міграції, дозволяють зробити висновки та сформувати необхідні рекомендації, пов‘язані з раціональним розв‘язанням міграційних проблем в інтересах суспільства. Проте наразі аналіз наукової літератури свідчить про наявність ряду проблем, які потребують подальшого дослідження. Зокрема, це стосується державного регулювання нелегальної зовнішньої трудової міграції. Питання ж державного регулювання трудової міграції фрагментарно розкриті в роботах О. Шибко, І. Гнибіденка, О. Піскуна, Д. Крапивченка, дещо в більшій мірі – у роботі О. Малиновської. Основний матеріал дослідження. Згідно аналізу наукових джерел, поняття ―міграція‖ потрібно тлумачити як переміщення людей, здебільшого пов‘язане з тимчасовою або постійною зміною місця проживання, роботи, життєдіяльності між країнами, адміністративно-територіальними утвореннями та поселеннями [3; 5]. Класифікація видів сучасної міграції МОП вирізняє такі основні типи трудових мігрантів: переселенці; працівники за контрактом з чітко зумовленим терміном перебування; професіонали з високим рівнем підготовки, освіти та практичного досвіду, професорсько-викладацький склад і студенти; нелегальні мігранти та іноземці з простроченою або туристичною візою, які займаються трудовою діяльністю; біженці [2]. За матеріалами преси та оцінками експертів, за кордоном сьогодні працює від одного до трьох мільйонів українських громадян [1]. На міждержавному рівні в умовах глобалізації на сучасному етапі світового розвитку дедалі більше розширюється обмін людським капіталом, основними компонентами якого є трудова міграція, отримання освіти 253 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки за кордоном та виїзд із лікувально-оздоровчою метою. Проте в Україні зовнішня трудова міграція, що є наслідком переходу від планової економіки до ринкової, і особливо така її форма, як нелегальна міграція, набуває загрозливого масштабу. Так, за офіційними даними Міністерства закордонних справ України, на заробітках у Польщі перебуває близько 300 тис. українців-нелегалів, в Італії – від 200 до 500 тис., у Чехії – 200 тис., у Португалії – 180 тис., в Іспанії – 100 тис., у Туреччині – 35 тис. Загалом, за оцінками МЗС, нелегально працюють за кордоном понад 2 млн українців. У Росії лише офіційно (на основі ліцензій Федеральної міграційної служби Російської Федерації) працює близько 100 тис. українських громадян, загальна ж кількість українців, які працюють у цій країні, оцінюється в 1 млн осіб. Разом з тим існують інші, значно більші оціночні дані щодо кількості українських працівників-мігрантів. Деякі економісти називають цифру до 2,5–3 млн осіб. Приблизно ці ж дані наводив і на парламентських слуханнях із проблем трудової міграції в листопаді 2004 р. міністр праці та соціальної політики М. Папієв. Проте уповноважений Верховної Ради України з прав людини Н. Карпачова вважає, що на заробітки за кордон виїхали до 7 млн громадян, що складає приблизно десяту частину всіх трудових мігрантів у світі. Такі самі дані подає і Всесвітній форум українців. Варто зазначити, що якщо у першій половині 1990-х років виїзди на заробітки за кордон зумовлювалися головним чином відсутністю роботи через припинення виробничої діяльності підприємств, затримками з виплатою заробітної плати, то нині у більшості випадків ставиться за мету підвищення добробуту, вирішення житлового питання, фінансування навчання тощо. Вітчизняні науковці, зокрема Ю. Римаренко та О. Піскун, визначають такі види міграції [3] (табл. 1). Таблиця 1 Вид міграції

Класифікація За ступенем контрольованості За часовою ознакою За територіальною ознакою За відношенням до країни За метою

Міграція – легальна, нелегальна – постійна (незворотна), тимчасова (маятникова), кочова сезонна – зовнішня, внутрішня – імміграція, еміграція, транзитна міграція – трудова, навчання, проживання, туристична

У структурі ж зовнішньої трудової міграції громадян України за ступенем легальності можна виділити чотири якісно відмінні рівні (рис. 1).

1. Офіційна трудова міграція

Зовнішня трудова міграція

2. Неофіційна легальна міграція

3. Успішна нелегальна міграція

4. Міграція жертв злочинних дій Рис. 1. Структура зовнішньої трудової міграції

Зазначимо, що останнім часом в наукових дослідженнях, нормативних джерелах та засобах масової інформації почав активно використовуватися термін ―нелегальна міграція‖. Проте чіткого визначення цього явища не існує, так само, як і виокремлення його характерних ознак. У міжнародних документах під нелегальною міграцією розуміють таку, якій притаманні певні специфічні риси: 1. Можливість для міграції та уникнути контактів із владою під час перетину кордону, надати фальшиві чи справжні документи або повідомити неправдиву інформацію про свої наміри. Наразі виокремлюється категорія так званих ―напівлегальних мігрантів‖, які прибувають у країну легально, а вже там залишаються на нелегальному положенні.

2. Переміщення людей з однієї країни до іншої відбувається цілком добровільно.

3. Наявність посередника (контрабандиста), який організовує перетин кордону. В окремих випадках нелегальний перетин кордону відбувається самостійно.

4. Нелегальній міграції не завжди притаманний прямий взаємозв‘язок з іншими формами організованої злочинності, на відміну від торгівлі людьми, де цей взаємозв‘язок очевидний.

5. Посередник (контрабандист) отримує прибуток із коштів, які йому сплачує нелегальний мігрант. Боргова кабала майже не практикується. Певні ознаки нелегального переміщення мігрантів виділяють І. Прибиткова та Ю. Римаренко [4, с. 106]: надійне укриття у пунктах пропуску; перетин кордону із супроводом; переміщення є добровільним; перехід грошей до інших рук; залучення особи-посередиика, яка займається нелегальним переправленням мігрантів; в‘їзд або перебування в країні призначення є незаконним;влаштування на роботу в країні призначення. Якшо проаналізувати мотиви трудової міграції населення України, можна виділити найбільш вагомі з них (рис. 2).

254

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки Причини трудової міграції в Україні Високий рівень безробіття

Бажання забезпечити добробут наступних поколінь Професійне зростання

―Суспільна мода‖

Підвищення свого соціального статусу

Можливість еміграції в майбутньому

Рис. 2. Причини трудової міграції населення України

При формуванні державної політики має бути враховано, що міжнародний обмін людським капіталом впливає на розвиток останнього як позитивно, так і негативно. Для нашої країни такий обмін призводить до виникнення суттєвих проблем, серед яких фахівці зазначають такі: погіршення співвідношення між працездатним і непрацездатним населенням, прямі втрати людського капіталу, ―відтік мізків‖, нераціональна структура імміграції в Україну, прихована міграція, моральні аспекти. Отже, міжнародний обмін людським капіталом, і зокрема трудовими ресурсами, в сучасних умовах для нашої держави впливає швидше негативно, адже Україні притаманний асиметричний характер участі в ньому, що потребує державного регулювання та вироблення відповідної державної політики стосовно цього питання. Водночас слід зазначити, що деякі з факторів, указаних вище, а саме: забезпечення добробуту наступних поколінь, прагнення підвищити соціальний статус, а також професійне зростання дають можливість певним чином нівелювати негативні наслідки трудової міграції, крім того, вони можуть спонукати мігрантів до інвестування коштів у нашу державу. Так, у 2006 році, за даними Національного банку України, наші співвітчизники – трудові мігранти легально переказали на батьківщину 8,4 млрд. дол. США, що становить 8 % національного ВВП та удвічі перевищує прямі іноземні інвестиції у вітчизняну економіку. Реальні ж обсяги перерахованих коштів деякими експертами оцінюються в 21–27 млрд дол. США, що становить уже чверть від ВВП. Фактично наші громадяни, які працюють за кордоном, стали головними інвесторами української економіки. Тому при виробленні державної політики у цій сфері необхідно враховувати, що: трудові мігранти можуть інвестувати зароблені кошти у відкриття власної справи (звичайно, у разі створення державою відповідних умов); прагнення професійного зростання змушують інвестувати кошти в систему вищої освіти з метою отримання якісної кваліфікації та підвищення фахового рівня; прагнення забезпечити добробут наступних поколінь і підвищити власний соціальний статус спонукає до інвестування коштів на фондовому ринку або в певні вітчизняні підприємства. Аналіз міжнародного міграційного досвіду схиляє до думки, що в Україні нарешті необхідно визначити власну міграційну політику з урахуванням вдосконалення та внесення змін до існуючої законодавчої та нормативно-правової бази, згідно із світовими процесами сьогодення. Доопрацювання, в першу чергу, потребують такі закони України, як ―Про правовий статус іноземців‖, ―Про імміграцію‖. Наша держава, яка проголосила інноваційну стратегію розвитку економіки, має в зв‘язку з цим визначитися, які ж нам потрібні іммігранти. Адже імміграція в Україну набуває все більших розмірів, у т.ч. й в‘їзду небажаних осіб. Наступним кроком має стати утворення Державної міграційної служби. Ця структура мала б об‘єднати функції багатьох урядових структур України, що нині опікуються проблемами міграції, і керуватися єдиними базовими законами відповідно до функцій, що мають бути викладені у Типовому положенні про Службу, та бути авторитетною для співвітчизників та інших держав. Також виникла необхідність законодавчо визначити функції та ступінь відповідальності підприємств, що організують працевлаштування за кордоном. Вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення та пов‘язаної з цим інформаційно-пропагандистської роботи також є важливим напрямом удосконалення політики зовнішньої міграції. Імплементація досвіду міжнародної трудової міграції в практику міграційної політики України є єдиною і необхідною умовою щодо зняття багатьох проблем та дієвого соціального захисту співвітчизників, які працюють закордоном. Гострота та неоднозначність проблем, якими характеризуються масштаби і напрями міжнародних міграційних процесів в Україні, дають підстави говорити про необхідність запровадження державного організаційно-адміністративного механізму, який би забезпечив втручання держави в міграційні процеси. Сьогодні свобода пересування стала загальним міжнародно-правовим стандартом регулювання зовнішніх міграційних процесів, одним із фундаментальних правових принципів. Складові цих принципів є критеріями демократичності суспільства. Міграційне право України має тісно переплітатися з міжнародним і повинно узгоджуватися з ним шляхом внесення змін до існуючої законодавчої бази і прийняття нових законів. Подальша інтенсивність і напрями всіх міграційних потоків значною мірою будуть залежати від розвитку економічної і політичної ситуації як в Україні, так і в країнах прийому. Висновки. Проведений аналіз основних проблем зовнішньої трудової міграції населення України свідчить про наявність суттєвої загрози втрати нашою державою частки свого людського капіталу, і зокрема трудових ресурсів. Структурні зміни, що відбуваються стихійно, без активного втручання держави, демонструють тенденції, прямо протилежні тим, які необхідні для побудови конкурентоспроможної економіки, Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

255

Економічні науки котра базується на знаннях та використанні здібностей висококваліфікованих фахівців. Злам цих тенденцій, забезпечення прогресивних структурних змін вимагають значних зусиль з боку держави, формування відповідної політики. Основою цієї політики має стати орієнтація на збереження та покращання характеристик трудового потенціалу, використання позитивних ефектів від міжнародної трудової міграції. Література 1. Лук‘яненко Д.Г. Міжнародна міграція робочої сили: український контекст / Д.Г. Лук‘яненко, А.М. Поручник // Україна та світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть. – К.: Либідь, 2002. – С. 163.

2. Зовнішні трудові міграції населення України / НАН України, Рада з вивчення продуктивних сил України; за ред. Е.М. Лібанової, О.В. Позняка. – К.: РВПС НАН України, 2002. – 206 с.

3. Міграційні процеси в сучасному світі: світовий, регіональний та національний виміри; Понятійний апарат, концептуальні підходи, теорія і практика: Енциклопедія / НАН України; інститут держави і права ім. В. М. Корецького; уклад. : Ю.І. Римаренко. – К.: Довіра, 1998. – 910 с.

4. Міжнародно-правові проблеми протидії нелегальній міграції та торгівлі жінками / Відп. ред. Ю. Римаренко, Ю. Шимшученко, Я. Кондратьєв. – К.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького; НАН України, 2003. – 234 с.

5. Нелегальна міграція та торгівля жінками: У 2 кн./ Ю.С. Шемшученко(заг. ред.), Ю.І. Римаренко (упоряд). – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького; НАН України, Національна Академія внутрішніх справ, 2001. – Кн. 1. – 510 с.

УДК 331

В.М. НИЖНИК, О.І. ПОЛІЩУК Хмельницький національний університет

РОЛЬ ДЕМОГРАФІЧНИХ ЧИННИКІВ У ВИЗНАЧЕННІ БАЗОВИХ ОСНОВ ЛЮДСЬКОГО ПОТЕНЦІАЛУ Досліджено значення демографічних чинників у формуванні основ людського потенціалу.

The importance of demographic factors in forming the basics of human potential was defined. Вступ. Оцінка сучасного соціально-економічного розвитку України супроводжується різноманіттям поглядів, ідей, концепцій стосовно економічного зростання. Суперечливим і складним характером трансформаційного періоду країни, що визначається кризовим станом демографічного відтворення, диспропорціями на ринку праці та падінням рівня життя населення різних регіонів України зумовлена необхідністю наукового обґрунтування нових напрямів розширеного відтворення людського потенціалу регіональних соціально-економічних систем. В умовах їх трансформації визначення тенденцій розширеного відтворення людського потенціалу регіональних соціально-економічних систем стає можливим на основі розкриття соціально-демографічних передумов його формування, розкриття особливостей його використання та оцінки впливу життєвого рівня населення на цей процес. Актуальність вирішення, гострота та складність цих проблем обумовлюють потребу наукового обґрунтування нової методології і методики дослідження процесів формування, розподілу, використання та розвитку людського потенціалу в контексті перспективних завдань соціально-економічного розвитку регіонів України. Аналіз останніх досліджень. В умовах соціальної та економічної трансформації суспільства дослідженням цієї важливої наукової проблематики займаються провідні науковці і вчені України: С.І. Бандур, Д.П. Богиня, П.П. Борщевський, М.П. Бутко, О.А. Грішнова, М.І. Долішній, Т.А. Заяць, С.М. Злупко, В.І. Куценко, Е.М. Лібанова, А.С. Лисецький, О.В. Макарова, С.В. Мочерний, В.В.Онікієнко, І.Л. Петрова, С.І. Пирожков, Л.К. Семів, В.С. Стешенко, Л.Г. Чернюк та ін. Основний матеріал дослідження. Системний підхід виступає методологічною основою цих досліджень. З точки зору демографічного, соціального та економічного аспектів він дозволяє розкрити закономірності відтворення людського потенціалу в територіально-часовому вимірі на основі факторного, якісного та кількісного аналізу його характеристик і зв‘язків між ними. Недостатньо розробленими залишаються окремі теоретико-методологічні і методичні проблеми розширеного відтворення людського потенціалу в умовах трансформації вітчизняної економіки. Першою фазою процесу відтворення людського потенціалу є формування. На цій фазі виробляється певний кількісний обсяг людського потенціалу та його якісні характеристики. Важливим завданням наукового пошуку є визначення основних факторів, що впливають на цей процес та розкриття їх ролі в ньому. Нами здійснено поглиблений аналіз соціально-демографічних передумов, що впливають на цей процес, виходячи з необхідності виявлення специфічних чинників та тенденцій, що впливають на формування якісної і 256

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки кількісної складових людського потенціалу в територіальному розрізі та забезпечення його прискореної інтенсивної трансформації. У визначенні внутрішньо-регіональних, соціальних і демографічних особливостей формування людського потенціалу, їх співставленні із загальноукраїнськими та світовими тенденціями; встановленні кола показників та критеріїв, що дозволяють оцінити вплив демографічних і соціальних чинників на формування людського потенціалу полягає сутність запропонованого підходу. Об‘єктивні та суб‘єктивні чинники знаходяться в основі соціально-демографічних передумов формування людського потенціалу, які створюють систему потреб, інтересів, мотивацій і стимулів як зі сторони носіїв людського потенціалу, так і з боку регіональних інститутів, що детермінують їх цільові установки та завдання. Історичні, територіальні, техніко-організаційні та економічні фактори, структуру зайнятості населення та інноваційно-інформаційну інфраструктуру регіональних систем ми відносимо до об‘єктивних чинників. А ментальність населення, його демографічну поведінку та установки, стереотипи мислення, адаптаційні здібності, якість життя, стан освіти, культури, духовності, охорони здоров‘я, розвиток соціальної інфраструктури та рівень соціального захисту – до суб‘єктивних чинників [5, с. 138–141]. Однією з важливих передумов формування людського потенціалу виступають демографічні процеси, яким притаманна міжрегіональна специфіка протікання та динамічність, що визначається трьома формами руху – природного, механічного та соціального. Природний та механічний рух складають загальний приріст населення, що характеризується абсолютними та відносними показниками і детермінують загальну чисельність населення в статево-віковому та поселенському розрізі. Разом з тим, він обумовлює і тип демографічного відтворення населення, який може бути прогресивним, регресивним та стаціонарним. У кінцевому підсумку формується якісний та кількісний склад людського потенціалу. Узагальнена сукупність народжуваності й смертності населення, що змінюють його чисельність природним шляхом – природний рух населення. Він оцінюється за показниками народжуваності, смертності, чисельності зареєстрованих шлюбів і розлучень, чисельності жінок у фертильному віці, статево-вікових пропорцій, демографічного навантаження населення, які характеризуються як абсолютними значеннями, так і відповідними коефіцієнтами, що беруться у розрахунку на 1000 осіб [1, с. 130]. Переміщення людей через кордони тих або інших територій зі зміною місця проживання назавжди або на довгий період часу це – механічний рух населення. Він оцінюється за валовою міграцією (загальна сукупність вибулих і прибулих за рік), сальдо міграції (різниця між прибулими і вибулими) в абсолютних одиницях та відносних через коефіцієнти прибуття, вибуття, рухомості, механічного приросту в статевовіковому, трудоресурсному, освітньому, територіальному та національному розрізах [1, с. 251]. Перехід індивідів із одних верств, соціальних груп та класів в інші, зміна їх місця в соціальній структурі суспільства називається соціальним рухом населення. Він пов‘язаний із дією законів суспільного розвитку та із особистісною активністю індивідів. Також розрізняють вертикальний та горизонтальний соціальний рух. Перший визначається переміщенням індивіда вверх і вниз у системі соціальних позицій, а другий – на одному і тому ж соціальному рівні. Цей рух відображає також зміни соціальних позицій в межах одного, двох та трьох поколінь. Разом з цим соціальний рух характеризується його складом: сімейним, національним та громадянським, суспільних груп, за джерелами існування та розселенням [1, с. 425]. Дослідження соціально-демографічних передумов відтворення людського потенціалу регіональних систем доцільно проводити з двох аспектів – демографічного та соціального. Демографічний аспект дозволяє розглядати: природний рух населення через показники народжуваності, смертності та середньої тривалості життя населення у статево-віковому та поселенському розрізах; механічний рух населення показує обсяг міграції за статтю, віком, освітою, розселенням та напрямками міграційних потоків, а також сальдо міграції. Природний та механічний приріст населення обумовлюють його загальний приріст, що визначає в подальшому чисельність населення за статтю, віком та розселенням. Соціальний аспект, в свою чергу, дозволяє розглядати формування соціальної складової людського потенціалу на основі показників стану системи охорони здоров‘я, освіти, культури, соціального захисту, професійного складу та рівня життя населення. Провести повний аналіз існуючих передумов щодо соціально-демографічного формування людського потенціалу регіональних соціально-економічних систем дозволяє поєднання цих двох аспектів. На даній основі ми і пропонуємо провести такий аналіз. Враховуючи те, що кількісне формування людського потенціалу відбувається на основі демографічної компоненти, яка в значній мірі обумовлюється станом соціального розвитку як регіонів, так і країни в цілому, тобто характеризується діалектичним зв‘язком між ними є вихідною передумовою нашого дослідження. Разом з цим маємо відзначити, що і соціальна складова залежить від рівня розвитку економічної, технічної, екологічної систем, а також природно-ресурсних, природно-географічних, геополітичних та внутрішньополітичних умов, які притаманні як окремим регіонам, так і країні в цілому. Важливе місце в окресленому колі проблем займає визначення системи показників та критеріїв оцінки цього процесу. Аналіз літературних джерел показує, що в статистичному просторі існує їх стандартна сукупність, яка дозволяє оцінювати природний, механічний та соціальний рух населення. Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

257

Економічні науки Типи відтворення відрізняються між собою за протіканням процесів смертності і народжуваності населення. Якщо висока народжуваність і смертність відповідає прогресивному типу відтворення, стаціонарному – вирівнювання частки дітей і прабатьків через поступове зменшення смертності та збільшення тривалості життя, то повільна зміна поколінь, скорочення народжуваності, що супроводжується навіть частковим виродженням населення – регресивному. Регресивний тип відтворення відображає аналіз народжуваності, смертності, тривалості життя та чисельності населення України, швидкоплинні інституційні перетворення, інерція людської природи, непідготовленість населення до різких соціально-економічних і політичних зрушень, а також відсутність відповідних ринковому середовищу інституцій та інфраструктури є головними причинами такого стану. Досвід різних країн щодо вирішення проблем скорочення їх населення показує, що вони орієнтуються здебільшого на збільшення якісної складової населення, тобто подовження його тривалості життя. Не можна не враховувати і той факт, що специфіка демографічного відтворення населення криється в суб‘єктивно-раціональному підході сімей до народження дитини, які детермінуються умовами її утримання, виховання, надання якісної освіти та здоров‘я, а також традиціями малодітності. В Україні проблемою негативної демографічної ситуації є наявність в ній значної частки старого населення та зменшення чисельності дітей віком до 15 років у структурі населення, що в подальшому призведе до поглиблення диспропорцій між його всіма генеративними групами та погіршення ситуації на ринку праці [4, с.

58]. Процес зростання навантаження працездатного населення непрацездатним є однією з проблем вікової диспропорції цих груп, особливо це спостерігається в сільській місцевості. Разом з цим, поступове збільшення темпу постаріння міського населення призводить до аналогічної ситуації і в міських поселеннях. Узагальнення результатів нашого аналізу дозволяє зробити висновок про відсутність процесу заміщення вибулого населення за межі працездатності молодими когортами і, в значній мірі, засвідчує наявність демографічної кризи в Україні, що, в свою чергу, створює негативні передумови щодо відтворення людського потенціалу. Україна на сучасному етапі трансформаційних перетворень має значні проблеми з відтворенням генофонду нації, а втрата науково-технічного та освітянського потенціалу знижує її шанси на повноцінне його формування це – показує аналіз процесу формування людського потенціалу. Ретроспективний аналіз демографічного переходу українського суспільства від традиційного типу відтворення населення до раціонального проходить паралельно із індустріалізацією країни. Процес скорочення народжуваності, в післяреволюційній Україні, продовжує зростати внаслідок масового залучення жінок до суспільного виробництва, примусової колективізації, стрімкої індустріалізації, голодомору, репресій, другої світової війни, незворотними міграційними потоками молоді із сіл в міста та на новобудови, а в пореформеній Україні – за рахунок швидкоплинної не виваженої інверсійної суспільної трансформації [2, с. 145]. Відсутність економічного забезпечення його відтворення, що визначається низькою заробітною платою, високим рівнем безробіття, несвоєчасними виплатами та заборгованістю по заробітній платі, прихованим безробіттям, вторинною зайнятістю жінок фертильного віку, тіньовою зайнятістю жінок та важкими санітарно-гігієнічними умовами праці, недостатності соціальної допомоги сім‘ям з дітьми, соціальноекономічною нестабільністю в суспільстві ми відносимо до основних негативних чинників скороченого відтворення населення сучасної України. У значній мірі, вирішення проблем скорочення чисельності населення обумовлюється збереженням його здоров‘я. На основі глибинного усвідомлення на суспільному й індивідуальному рівнях цінності здоров‘я, що здатне мобілізувати на його захист економічні ресурси та соціальну енергію індивідів стає можливим досягнення цієї мети [3, с. 209]. Завдяки фізичній, освітній, духовній складових людського потенціалу досягається вирішення проблем підтримки населення в стані нормальної життєдіяльності та працездатності. Фізичний стан людини, який підтримується завдяки ефективним профілактичними та оздоровчим заходам, відповідній екологічній ситуації та дотриманням санітарно-гігієнічних норм відіграє в цьому важливу роль. Також, значно впливає на ці процеси відповідна державна політика та індивідуальний світогляд людини. Вони мають спрямовуватися на підтримку якості життя через зменшення захворюваності та смертності, а також збільшення середнього віку життя населення. Висновки. Всебічний аналіз соціально-демографічних передумов формування людського потенціалу регіональних соціально-економічних систем в період їх трансформації показав низку негативних факторів, що обумовлюють стійкі тенденції до його звуженого відтворення якісної і кількісної складових. На нашу думку, забезпечення гарантованого державою стандарту якості медичних, освітніх і культурнодуховних послуг, що виступають головними умовами розвитку людського потенціалу приведе до послаблення негативних явищ. Література 1. Демографічна криза в Україні. Проблеми дослідження, витоки, складові, напрями протидії / НАН України. Інститут економіки; за ред. В. Стешенко. – К., 2001. – 560 с.

258

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки 2. Злупко С.М. Людський потенціал, зайнятість і соціальний захист населення в Україні / С.М. Злупко, Й.І. Радецький. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2001. – 192 с.

3. Старостенко Г. Новітні демографічні тенденції в Україні / Г. Старостенко // Економіка України. – 1998. – № 5. – С. 22–30.

4. Стешенко В. Деякі демографічні наслідки соціально-економічної кризи в Україні / В. Стешенко // Демографічні дослідження. – К.: Ін-т економіки НАН України, 1995. – 563 с.

5. Ушенко Н. В. Категорія ―Людський потенціал‖ у концепції людського розвитку / Н.В. Ушенко // Формування ринкових відносин в Україні : Зб. наук. пр. – № 2, (69). – 2007. – С. 138–141.

УДК 331.101.3(477)

Н.П. БАЗАЛІЙСЬКА Хмельницький національний університет

ОСОБЛИВОСТІ РЕГУЛЮВАННЯ ТРУДОВОЇ ПОВЕДІНКИ ПРАЦІВНИКА НА ЗАСАДАХ СИНЕРГІЗМУ Стаття присвячена дослідженню сфери трудової діяльності на підприємстві. Представлено механізм регулювання трудової поведінки працівника з використанням синергетичного інструментарію.

The article is devoted to research of sphere of work activity at business. The mechanism of adjusting labour behavior with using of synergy tool is presented. Актуальність. Світовий досвід управління виробництвом переконує, що вирішальним чинником стабільного й тривалого функціонування різноманітних організацій, їхнього поступального розвитку є високоякісне регулювання трудових відносин на підприємстві. У ринкових умовах господарювання суттєво змінюється роль працівника, який з пасивного виконавця перетворюється на активного учасника виробництва, може й брати участь в управлінні. Людський чинник стає головним фактором, а витрати на персонал, на його розвиток вважаються першочерговими інвестиціями підприємців. Використання еволюційних досягнень синергетичної парадигми для вдосконалення будь-якої функціональної системи, на сьогодні, є провідною ідеєю розвитку економічної науки. Синергетичний підхід дозволяє об‘ємно, багатовимірно дослідити трудову поведінку працівника, зокрема, й сприяє отриманню оригінальних практичних результатів. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Розробкою проблем та можливостей застосування методів синергетики займалися такі вчені, як В.Б. Занг [1], Е.Н. Князева [2], В.М. Тарасевич [3], В.І. Шаповалов [4], Ж. Поплавська [5], О.В. Хитра [6]. Існуючі розробки дають можливість проаналізувати методологічні засади синергетичної науки на теоретичному і практичному рівнях. Але жодна із них не розкриває особливостей застосування синергізму до безпосередньої сфери трудових відносин на підприємстві. Тому, метою написання роботи є опрацювання елементів регулювання трудової поведінки на засадах синергізму. Об‘єктом дослідження виступає сфера трудової діяльності на підприємстві, в цілому, та трудова поведінка працівника, зокрема. Предметом дослідження є взаємодія синергетичного інструментарію з елементами діяльності індивіда в організації і розроблення на цій основі механізму регулювання трудової поведінки особи. Виклад основного матеріалу. Термін ―синергетика‖ походить від грецького слова, яке означає ―діючий разом‖. Скажімо, йдеться про явище посилення дії одного каталізатора додаванням іншого. Синергетика, власне, це вчення про взаємодію. Термін запропонував у 1969 р. керівник інституту Штутгартського університету Герман Гакен для позначення наукового напряму, який на той час ще не існував. Нове русло досліджень потрібне було для вивчення систем з багатьох складових, аби пояснити, як через взаємодію різних елементів утворюються структури на макроекономічному рівні [5]. Синергія або синергізм – це особливі властивості організації, що забезпечують якісно відмінні типи поведінки, які вона набуває за рахунок створення нелінійних динамічних взаємозв‘язків між внутрішніми елементами та організацією. Наслідком синергії є створення специфічних режимів об‘єднання елементів організації, що забезпечують досягнення цілей її діяльності, що є неможливим за відсутності таких взаємозв‘язків. На рівні окремого підприємства синергія означає односпрямовану дію всіх працівників (у т.ч. керівників фірми), якої можна досягти шляхом впровадження стратегічного підприємництва, прогресивної корпора-тивної культури, організаційних структур управління персоналом. Синергетичний ефект у сфері управління трудовою діяльністю виникає тоді, коли для виконання якогось завдання вдається зібрати однодумців, котрі доповнюють один одного і разом досягають високих результатів. Існує велика кількість теоретичних постулатів синергетики, які доводять виняткове значення кожного працівника всередині підприємства. Однією з них є теорія X-ефективності. Теорія базується на чотирьох постулатах: 1) базова одиниця прийняття рішень на фірмі – це людина. Рішення приймає не фірма в цілому, а тільки Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

259

Економічні науки люди. До їх числа входять і ті, хто приймає рішення від імені фірми. Але не всі ті рішення, які приймаються на рівні управління виконуються; 2) передбачається, що контракти, формальні або неформальні, які укладає людина при прийнятті на роботу, залишають їй деяку свободу докладання зусиль, оскільки в них важко передбачити усі дії працівника в усіх ситуаціях. Передбачається, що людина сама для себе обирає види діяльності, її темп і якість виконання роботи; 3) у кожної людини існують сфери інерції. Кожен стан працівника асоціюється для нього з певним рівнем корисності, якщо існує інший стан. За інших однакових умов чим більша група, тим ширша інертна сфера групи. Можна припустити, що існування інертних груп поряд з динамічними характеристиками фірми на рівні соціальних відносин робить внесок до існування організаційної надлишковості виробничих структур; 4) людина вибірково раціональна [6]. Селективна раціональність та існування інертних сфер пояснюють формування і збереження груп учасників виробничої діяльності. Якщо припустити, що людина приймає свої рішення не обов‘язково найкращим з точку зору виробничих результатів чином, то тоді за одного й того ж самого обсягу найнятої праці можна очікувати різні зусилля і різні результати. Це означає, що виробнича одиниця функціонує на межі своїх можливостей. Таким чином, працівник виступає центральною ―фігурою‖ на підприємстві. Тому, щоб забезпечити ефективність діяльності організації в цілому, потрібно сприяти продуктивній праці елементів даної системи, зокрема. На думку автора, початковим і одним з найважливіших етапів формування цілеспрямованої взаємодії учасників трудової діяльності є визначення досконалого механізму регулювання трудової поведінки кожного працівника в межах певної господарської системи (рис. 1). Це сприятиме раціоналізації функціонування даної підприємницької одиниці в кінцевому результаті. Поведінка особи уявляє собою форму взаємодії індивіда з навколишнім середовищем. Індивід Природжені властивості

Система потреб

Темперамент

Матеріальні Духовні

Характер

Соціальні

Система управління особою Індивідуалізм Захист особи Зігнання Проекція Ідеалізація

СИНЕРГЕТИЧНА ВЗАЄМОДІЯ

Внутрішня позиція

Трудова поведінка

Синергетични й ефект

Зовнішня позиція Адміністративний вплив

Трудова ситуація Середовище

Рис. 1. Механізм регулювання трудової поведінки на засадах синергізму

На поведінку індивіда у виробничому середовищі впливають ряд зовнішніх і внутрішніх факторів. Саме вони визначають внутрішню і зовнішню позицію працівника на підприємстві. Розглянемо ці чинники детальніше [7]. Основні фактори, що характеризують особу: 1) природжені властивості індивіда; 260

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки 2) система потреб, мотивів, інтересів; 3) система управління особою, або ―я-концепція‖. Природжені властивості індивіду – це те, що закладено у ньому від народження та, як правило, характеризується тією чи іншою мірою активності та емоційності. Психологічні особливості індивіду характеризуються такими поняттями, як ―екстраверсія‖ – ―інтроверсія‖. Екстраверсія свідчить про такі психологічні особливості індивіду, коли він зосереджує свої інтереси на зовнішньому світі, іноді за рахунок особистих інтересів, приниження особистої уваги. Інтроверсія характеризується фіксацією уваги особи на своїх власних інтересах. Поєднання інтроверсії-екстраверсії з емоційними характеристиками визначають темперамент особи. Темперамент – це сукупність індивідуальних особливостей особи, що характеризують динамічний та емоційний аспект її діяльності, а також поведінку. Важливою характеристикою особи є її характер. Характер – це сукупність стійких психологічних властивостей, що визначають лінію поведінки особи, її відношення до справи, речей, інших людей, себе самої. Другим фактором, або компонентом особи, є система її потреб, мотивів, інтересів, тобто те, що визначає причину поведінки особи, допомагає пояснити рішення, що нею приймаються. Мотивом є те, чому діє людина, внутрішнє спонукання до діяльності, що пов‘язане із задоволенням певних потреб. Потреба – об‘єктивно обумовлений внутрішній запит особи у необхідних для існування благах та діяльності по їх придбанню. Вони поділяються на матеріальні, духовні і соціальні. Усвідомлені потреби набувають конкретного виразу у інтересах. Інтерес – є форма проявлення усвідомленої потреби особи, що спрямована на той чи інший предмет. Інтерес виступає реальною причиною соціальних дій людини і є обов‘язковим ланцюгом механізму її поведінки. Третьою компонентою є система управління особою, або ―я – концепція‖. Сутність її полягає в усвідомленні кожною людиною своєї індивідуальності, неповторності свого ―я‖, у тому, яким індивід бачить себе у минулому, сьогоденні та майбутньому. У людській свідомості закладені психологічні механізми захисту свого образу, свого реального ―я‖. Вони потрібні, щоб підтримувати психологічну рівновагу та психологічний комфорт особи. До них відносять: зігнання – мається на увазі переорієнтація негативного імпульсу або неприємного відчуття з одного об‘єкта, що є недосяжним для дії у відповідь, на другий, більш досяжний; проекція – неусвідомлене приписування другій особі власних негативних почуттів, бажань. Як правило, дія даного механізму особливо характерна для осіб, що нездатні зрозуміти власні недоліки; ідеалізація. У деяких осіб іноді формується ідеалізоване уявлення про себе, про своє ―я‖, вони розглядають себе як досконалість, не бачать своїх недоліків. На основі зазначених факторів відповідно формується внутрішня позиція для працівника. Зовнішня позиція – створюється на основі врахування трудової ситуації і адміністративного впливу. Трудова ситуація визначається комплексом умов, в яких проходить трудовий процес. Вона впливає на розвиток та проявлення особистих потреб та інтересів. Вона включає в себе стимулювання та ціннісно-нормативне управління. Адміністративний вплив призначений для забезпечення стійкості функціонування колективу, організації шляхом стимулювання нормативної трудової поведінки та усунення небажаних відхилень від норм. Він реалізується через використання обмежень: соціальні норми трудової поведінки, стереотипи мислення та поведінки (звичаї, традиції, громадська думка), а також адміністративні рішення, планові оцінювальні показники. Синергетика стверджує, що вивчивши систему, потрібно збільшувати узгоджувальність всіх елементів системи. З одного боку, людина володіє певним набором рис, які змушують її в одних випадках реагувати на зміни у середовищі, а в інших – ні. У кожної людини існує поріг, до якого вона прагне використовувати свої можливості, але за ним вона негативно оцінює корисність результату. З іншого боку, існує конкретна ситуація, в якій людина знаходиться. Середовище може справляти на неї тиск більший, ніж тиск внутрішніх стимулів, і тому людина буде балансувати між цими двома тисками (зовнішньою і внутрішньою позицією). Висновки та перспективи. Отже, тільки використання синергетичної взаємодії між елементами внутрішньої і зовнішньої позиції особи сприятиме: – по-перше, усуненню можливої конфліктної ситуації між потребами та інтересами даної людини, з одного боку, та вимогами трудової ситуації, встановленої адміністрацією, з іншого; – по-друге, з‘єднання в єдину системну цілісність властивостей різноманітних елементів внутрішньої і зовнішньої позицій і утворення на цій основі такої трудової позиції, яка буде наділена принципово новими, емерджентними властивостями, яких немає у жодній з окремо взятих складових всієї системи. На основі даної позиції відбувається регулювання поведінки працівника, що сприяє поступовому формуванні синергетичного ефекту, який проявляється через раціоналізацію комбінацій об‘єктів трудової діяльності, їх ефективне використання і зростання на цій основі продуктивності праці як окремого індивіда, так і всього персоналу. Крім того, виникнення нової складової трудової позиції у процесі взаємодії всіх елементів системи породжує нову якість, внаслідок чого синергетичний ефект зростає. У результаті буде створено ―підприємство, здатне до самонавчання‖. У цьому проявляється безпосередній взаємозв‘язок з поняттями самоорганізації та саморозвитку. Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

261

Економічні науки Література 1. Занг В.Б. Синергетическая економика. Время перемен в нелинейной экономической теории / В.Б. Занг. – М.: Мир, – 1999. – 250 с.

2. Князева Е.Н. Основания синергетики / Е.Н. Князева. – СПб. – 2002. – 310 с.

3. Тарасевич В.М. Экономическая синергетика : Концептуальний аспект / В.М. Тарасевич // Економіка і прогнозування. – 2002. – № 4. – С. 56–69.

4. Шаповалов В.И. Законы синергетики и глобальные тенденции развития / В.И. Шаповалов // ОНС. – 2002. – № 3. – С. 141–148.

5. Поплавська Ж. Ефект взаємодії: Синергізм в економіці / Ж. Поплавська // Вісник НАН України. – 2001. – № 5. – С. 39–42.

6. Хитра О.В. Синергізм у міжнародному співробітництві : монографія / О.В. Хитра. – Львів: Новий світ–2000, – 2006. – 200 с.

7. Лукашевич В.С. Економіка праці і соціально-трудові відносини / В.С. Лукашевич. – К.: Знання, – 2001. – 231 с.

УДК 314.5(447)

М.В. НІКОЛАЙЧУК Хмельницький національний університет

ВІДТВОРЕННЯ ЛЮДСЬКОГО ПОТЕНЦІАЛУ В СИСТЕМІ ОСНОВНИХ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ТЕНДЕНЦІЙ ТА РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНОГО РИНКУ ПРАЦІ Визначено закономірності втрати домінуючої ролі трудової концепції розвитку людського потенціалу та її заміщення концепцією соціально-економічного значення людини у розвитку економічного потенціалу регіону. Виділено рівні формування людського потенціалу на сучасному етапі його форми, складові елементи та чинники відтворення.

There have been defined the regularity of losing of the dominating role of the labour conception of human resources and its substitution with the conception of social and economic importance of a human for the development of the economic potential of the region. There have been singled out the levels of formation of human resources potential on the modern stage of its form, constituents and recreation factors. Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями. Реалізуючи функцію ефективного використання суспільних ресурсів ринкова економіка показала ключові вади існуючої системи формування та відтворення людського потенціалу. Прикладом недоліків є сталий високий рівень чисельності безробітних. Проте недоліки існуючої системи проявляються не лише у системі трудових відносин. Реконструкція вітчизняних підприємств, залучення новітніх технологій, призводить до заміни виробництв новими, чисельність зайнятих на яких значно нижча за середню по галузях. Високий рівень енерго- і матеріаломісткості, застарілість технологій, технічна відсталість, з лібералізацією зовнішньоекономічних відносин та господарської діяльності показали низьку конкурентоспроможність вітчизняних товарів продуктів та послуг, в результаті чого відбувся різкий спад виробництва, і як наслідок вивільнення надлишку робочої сили. Зрештою нераціональність наявних механізмів функціонування ринку праці, як чинник відтворення людського потенціалу, слугує лише однією з тенденцій на додаток до ірраціонального характеру впливу демографічної кризи, неефективного функціонування соціальної сфери, освіти, медицини. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблема привнесення негативного впливу для розвитку людського потенціалу системою різноманітних соціально-економічних, демографічних, політичних та господарських чинників у наукових дослідженнях піднімається досить часто, з домінуванням штучного звуження уваги у наукових працях до окремих груп факторів, серед яких вітчизняні автори надають перевагу групі трудових та видозмінених, в силу основних структурних зрушень регіональної економіки, чинників людського розвитку [1]. Така тенденція в оцінці обсягів, витрат на відтворення та структури людського потенціалу закономірна та виправдана в межах існуючої парадигми конвергенції людського потенціалу у трудовий. Проте, кардинальні зміни у формуванні чинників ефективного використання людського потенціалу ставлять додаткові вимоги до управління відтворенням людського потенціалу в межах регіональних ринків праці. Невирішені частини проблеми. Негативною стороною сучасного етапу розвитку регіонів та пропонованих регуляторних заходів слід вважати відсутність ефективної системи управління відтворенням людського потенціалу, використання недосконалих регуляторних заходів та впровадження суто формальних програм подолання демографічної кризи, зниження ефективності системи освіти, медичного та соціального забезпечення. Постановка завдання. Визначити вплив домінантних тенденцій соціально-економічного розвитку на відтворення людського потенціалу та його ефективне використання на сучасному етапі розвитку регіональних ринків праці. Основний матеріал дослідження. Значний рівень безробіття у перехідних системах викликаний проб262 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки лемою неефективності загальноекономічного механізму та трансформації системи трудових відносин в межах національних економік та регіональних економічних систем. Безробіття найбільшим чином впливає на молодь та осіб жіночої статі. Так відбувається не випадково, зайнятими залишаються найбільш кваліфіковані працівники з тривалим стажем роботи, та найбільш конкурентоспроможні на ринку праці за умов кризи. На регіональному рівні трудоресурсна ситуація кризового періоду 2008–2009 рр., в силу зниження показників соціально-економічного розвитку, відзначається існуванням високого рівня безробіття. Безробіття у Хмельницькій області набуло широкого розвитку після початку реформування господарсько-економічних відносин у державі та знизилось у 2006–2007 рр. на фоні економічного піднесення. Проте, світова фінансова криза через низку чинників опосередкованого впливу, серед яких структурні ризики галузевої концентрації, залежність від імпортованих товарів та сировини, низька продуктивність, продемонструвала системні причини низького людського потенціалу та відсутність запоруки його зростання.

6,8

36,3

1,7

13,0

15,5 16,7 15-19 років

20-29 років

30-39 років

40-49 років

50-59 років

60-70 років

Рис. 1. Вікова структура безробітних, %

На перших етапах розгортання економічної кризи 2008–2009 рр. у Хмельницькій області у структурі безробітних найбільшою була частка осіб 15–19 років (рис. 1). Слід врахувати, що до цієї групи відносяться безробітні, різниця у віці яких коливається від 15 до 19 років, а інтервал інших приведених груп безробітних сягає 10 років. За місцем проживання так і як за статтю частка безробітної молоді переважає над іншими віковими групами [2]. У той же час, рівень безробіття за статевою структурою серед жінок на 1,2 % перевищував загальний рівень безробіття у попередньому періоді році, та на 2,3 % рівень безробіття серед чоловіків регіону [2]. Такий стан речей спостерігається через негласну статеву дискримінацію, коли особам чоловічої статі простіше працевлаштуватися, і при скороченні чисельності працівників на підприємствах і в організація першими під звільнення попадають особи жіночої статі. З опублікованих попередніх даних традиційно виділяється помітна різниця між рівнем безробіття у сільській місцевості та міських поселеннях [2]. Реальна причина виявленої диференціації рівня безробіття серед міського і сільського населення полягає у тому, що: значно вищий розвиток продуктивних сил у містах, криза виробництва у яких визвала адекватний рівень безробіття; у правилах надання статусу безробітних, до яких не відносяться власники земельних наділів (паїв), в число яких можна занести переважну частину сільських жителів, осіб, які тимчасово незайняті у зв‘язку з переходом з одного робочого місця на інше, звільнених за власним бажанням, та осіб що знаходяться в пошуках робочих місць після закінчення навчання, демобілізацією з військової строкової служби включає фрикційне безробіття. Частка безробітних у чисельності економічно-активного населення перевищує допустимі параметри (рівень фрикційного безробіття) на 9,4 % (13,4–4,0) (табл. 1). Таблиця 1 Безробіття за причинами незайнятості (І півріччя 2009 р.) [3] Частка безробітних у чисельності Показник Всього економічно-активного населення, % Економічно активне населення, тис. чол.

651,7 – Всього безробітних, тис. чол.

87,5 13,4 – за причинами незайнятості, – вивільнені у зв‘язку з реорганізацією, ліквідацією, скороченням штатів 40,1 6,2 – звільнені за власним бажанням 32,9 5,0 – демобілізовані з військової строкової служби 4,5 0,7 – не працевлаштовані після закінчення середньої школи, вищих навчальних закладів, І–ІV рівнів акредитації 13,1 2,0 – звільнені за станом здоров‘я, переходом на інвалідність 0,7 0,1 – звільнені у зв‘язку із закінченням строку контракту 8,1 1,2 – інші причини безробіття 0,6 0,1

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

263

Економічні науки У першому півріччі 2009 році частка безробітних віднесених до фрикційного безробіття становить 7,7 % (5,0 + 0,7 + 2,0), що перевищує допустимий рівень на 3,3 %. З отриманих даних напрошується висновок про більш глибокі причини незбалансованості регіонального ринку праці, ніж структурні зміни в економіці регіону та негативний вплив світової фінансової кризи. На користь зробленого висновку додатковим аргументом є співвідношення між чисельністю вивільнених та числом вільних робочих місць, де конкурс на одну вакантну посаду в середньому становить 3,24 вивільнених (5667/1750). Незбалансованість існує і у структурі попиту та вивільнених, де зокрема попит на некваліфіковану робочу силу незначний – 8,4 % (147/1750 · 100) від кількості вакантних робочих місць, а частка вивільнених некваліфікованих працівників становить 18,07 % (1024/5667 · 100) [3]. Оскільки, у структурі попиту такого явного переважання потреб у трудових ресурсах однієї галузі над потребами іншої не існує, то причиною такого явища необхідно вважати наявність структурного безробіття, коли структура трудових ресурсів регіону не відповідає структурі робочих місць. Тому у структурі вивільненого персоналу найбільші частки приходяться на сільське, лісове, рибне господарства, та промисловість, тобто галузі, трудові ресурси яких є основою регіонального ринку праці [2]. Таке явище є природним наслідком структурної невідповідності галузей економіки законам ринку, коли сфера виробництва залучає 30 % від числа зайнятих трудових ресурсів, а основна частина зайнятих – 60 %, припадати на сферу послуг [4, с. 123]. Приведені дані свідчать, що кон‘юнктура ринку праці не забезпечує можливості використовувати наявний людський потенціал, що в свою чергу для економіки регіону перетворюється у економічні втрати від недоотриманого валового продукту, доходів бюджету, зростання витрат на виплати тимчасово незайнятому економічно-активному населенню, втрат від недоотриманих доходів на інвестований у освіту та підготовку спеціалістів капітал. Хоча, структурну неузгодженість попиту та пропозиції на ринку праці слід сприймати, як тимчасове явище, як і саму світову фінансову кризу 2008–2009 рр., досвід реакції носіїв людського потенціалу на вимушене безробіття у попередньому столітті, свідчить про довготривалі наслідки у формі надання переваг при вступі у вищі навчальні заклади, тривалої нестачі спеціалістів окремих профілів, об‘єктивного зниження людського потенціалу від деградації та втрати набутого професійного досвіду. У структурі звільнених значна частина займала робочі місця (2859 чол.), що підтверджує зроблені припущення, про скорочення обсягів виробництва спровоковане світовою фінансовою кризою та одночасне його переозброєння, як головного чинника, через який спровоковано високий рівень безробіття. Чисельність звільнених різноробочих (1024) та службовців (1784), значно нижче за вивільнення робітників [3]. Природно для кризового періоду, загальний рівень попиту значно нижчий за чисельність вивільнених працівників, що пов‘язано з вище наведених причин, а також структурної невідповідності пропозиції трудових ресурсів та структури робочих місць, зниженням потреби підприємств у трудових ресурсах через оновлення виробництв та загального спаду виробництва у регіоні. Різниця між попитом і пропозицією існує і у галузевій структурі вивільнення та наявних вакансій [3]. Як і у чисельності звільнених, серед вакантних робочих місць найбільшу частку займає промисловість – 743 чол. На її фоні частка інших галузей економіки є незначною. Проте, характерним є майже рівномірний розподіл попиту з боку сільського господарства (171 чол.) і будівництва (164 чол.), торгівлі, ремонтних послуг (130 чол.), державного управління (112 чол.) та охорони здоров‘я і соціальної допомоги (119 чол.). Тобто, має місце поступова переорієнтація ринку праці регіону на ринкові стандарти, коли переважна частина зайнятих працівників працює у сфері послуг. З іншої сторони, слід зважити на існування прихованого безробіття, яке в кілька разів перевищує офіційно зареєстровані показники [2, 3]. Провівши паралелі між структурою звільнення та попиту на працівників, також слід відмітити, що вони лише незначною мірою відображають реальні відносини на регіональному ринку праці, оскільки обсяги переходів працівників з одного робочого місця на інше значно перевищують приведені цифри. У 2008 році з числа незайнятого населення працевлаштовані 26316 чол., що свідчить про реальні масштаби переміщення працівників між вакантними робочими місцями на ринку праці регіону. Найбільша частка у структурі працевлаштованих приходиться на промисловість – 9908 чол., що характеризує вагу цієї галузі у регіональному ринку праці. Поряд з промисловістю значний вплив на працевлаштування здійснювали: сільське господарство (4126 чол.), торгівля та ремонтні послуги (3909 чол.), будівництво (1625 чол.), колективні, громадські та інші послуги (1149 чол.), освіта (1148 чол.), транспорт та зв‘язок (1055 чол.), охорона здоров‘я та соціальна допомога (1007 чол.) тощо [2]. Зазначимо, що найбільша частка працевлаштованих – 14888 чол. припадає на осіб, які займали робочі місця, а частка висококваліфікованих службовців є незначною. А це в свою чергу свідчить про продовження кризових тенденцій на ринку праці регіону, коли кваліфікована робоча сила в першу чергу реалізує себе через самозайнятість [2, 3]. Висновки і перспективи подальшого дослідження. На основі відстеження приведених закономірностей вивільнення економічно активного населення, зниження кількості вакантних робочих місць та загальну тенденцію змін на ринку праці регіону в період прояву основних чинників світової фінансової кризи, яка з однієї сторони спровокувала перетворення ризиків утворених в результаті відсутності економічних, соціальних реформ реорганізації ринку праці у кризу ринку праці, а з іншої підтверджує актуальність дилеми понятійно-методичного характеру, коли потенціал особи-носія не перетворюється у людський потенціал регіону та національної економіки через неможливість його застосування та отримання соціально-економічного ефекту. З огляду на виявлені закономірності розвитку кон‘юнктури ринку праці та формування людського 264 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки потенціалу перспективи подальшого дослідження слід намітити у руслі розробки понятійно-методичного апарату, що забезпечить трактування процесу перетворення здібностей та вмінь людини у людський потенціал, співвідношення цих категорій з людським капіталом, як критерієм оцінки ефективності використання інвестованих у людський розвиток ресурсів. Література 5. Баланда А.Л. Державне регулювання ринку праці в контексті забезпечення національної безпеки України // Університетські наукові записки. – 2007. – № 1 (21). – С. 323–329.

6.Економічна активність населення у І півріччі 2009 р.: експрес-випуск // http://statbrd.ic.km.ua/ukr/index.htm 7. Основні показники ринку праці (квартальні дані) 2009 р. // Джерело http://statbrd.ic.km.ua/ukr/index.htm 8. Роузфілд С. Порівнюємо економічні системи / Пер. з англ. – К.: К.І.С., 2005. – 370 с.

УДК 314.5(447)

І.Г. БУЗЕЦЬКИЙ Хмельницький національний університет

КЛЮЧОВІ РИСИ ТА ЗАКОНОМІРНОСТІ ФОРМУВАННЯ ЛЮДСЬКОГО ПОТЕНЦІАЛУ РЕГІОНУ Визначено закономірності втрати домінуючої ролі трудової концепції розвитку людського потенціалу та її заміщення концепцією соціально-економічного значення людини у розвитку економічного потенціалу регіону. Виділено рівні формування людського потенціалу на сучасному етапі його форми, складові елементи та чинники відтворення.

Conformities to the law of loss dominant role labour conception development human potential and its substitution are certain by conception socio-economic value man in development economic potential of region. The even formings human potential are selected on the modern stage his form, component elements and factors recreation На перших етапах розгортання економічної кризи 2008–2009 рр. у Хмельницькій області у структурі безробітних найбільшою була частка осіб 15–19 років. Слід врахувати, що до цієї групи відносяться безробітні різниця у віці яких коливається від 15 до 19 років, а інтервал інших приведених груп безробітних сягає 10 років. За місцем проживання так і як за статтю частка безробітної молоді переважає над іншими віковими групами [2]. Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями. Орієнтація України на європейське світове співтовариство вимагає прискореного розвитку економіки, значного підвищення рівня життя населення, досягнення необхідних соціальних стандартів, на основі раціонального використання економічного, а також великого людського потенціалу. Економічне зростання України порівняно з 90-ми рокам минулого століття свідчить про деякі успіхи, на підставі яких, Україна отримала статус країни з ринковою економікою. Проте, цього недостатньо, оскільки досягнення високого рівня добробуту в найближчому майбутньому – неможливе без розвитку конкурентоспроможних українських підприємств, фірм, без створення динамічної, диверсифікованої економіки. Все це має безпосередній вплив на підвищення ролі і посилення вивчення значення людського потенціалу в цивілізаційному процесі, на формування і можливості його реалізації за умов євроінтеграції. Адже, людський потенціал займає ключове місце в економіці будь-якої країни. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Незважаючи на тривалий період дослідження людського потенціалу, дієві механізми регулювання, та як наслідок – видимі результати отримання значного ефекту в межах даної проблеми відсутні. Поряд з такими характерними чинниками як економічний спад, демографічні втрати та зниження ефективності соціального забезпечення, наукові дослідження не забезпечують новоутворені прогалини у понятійно-методологічному та методичному забезпеченні, що ґрунтується в межах вітчизняних наукових шкіл на результатах дослідження трудового потенціалу у централізовано-адміністративній економіці та її модифікації для перехідних економічних систем. Невирішені частини проблеми. Головна вада сучасних підходів до управління людським потенціалом полягає у традиційному його прирівняні до трудового потенціалу та часто, ігноруванні інших форм, де особа, як носій потенціалу виступає джерелом економічного розвитку регіону чи держави, головним чинником збільшення масштабів економіки, макроекономічної стабілізації, розвитку нових сфер та галузей економіки. Постановка завдання. Визначити закономірності та ключові риси формування людського потенціалу. Основний матеріал дослідження. Гостра конкуренція, яка панує в сучасній глобальній економіці, вимагає глибоких і різнобічних знань, що реалізуються гнучкими до навколишнього середовища працівниками. Сучасна парадигма підвищення людського потенціалу останніми роками притягує до себе особливу увагу. Оцінка людського потенціалу має як кількісний, так і якісний характер, які є як об‘єктивними, так і суб‘єктивними. Розвиток ринкових відносин в Україні та деяка активізація економічних процесів обумовлюють зростання вимог до рівня людського потенціалу, який є її стратегічним ресурсом. З цієї причини, поняття ―людський потенціал‖, все частіше доповнюється новим змістом, де він трактується, як це спектр, втілених у людині Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

265

Економічні науки природних здібностей, таланту та бажання, вміння і можливість їх само реалізувати; підтримання протягом всього життя міцного стану здоров‘я, високого рівня освіти, кваліфікації; та їх здатність приносити дохід, з одночасним прагненням облаштувати не тільки власне місце проживання, а й усе суспільство. У процесі виробництва зростає роль організаторських, комунікативних здібностей людини, її економічного, креативного мислення, самостійного збагачення знань, користуючись різними джерелами через пізнання, досвід, переконання і створення власних цінностей, продуктивного використання нових знань в професійній діяльності, моральних норм й цінностей, культури, націоналістичної самосвідомості. Якщо до процесу виробництва економічних благ залучаються всі здібності, властивості й риси людини, поняття ―людського фактора‖ може збігатися з категорією людини як соціальної істоти. Водночас кожне з цих понять є динамічним, наповнюються компонентами якісно нового змісту. Динамічні зміни зумовлені з одного боку, зовнішніми для людського потенціалу чинниками, а з іншого – розвитком самої людини. Традиційно використовуване трактування людського потенціалу допускає неоднозначність та вимагає конкретизації через окремі складові поняття потенціалу та його носіїв. Зокрема, доцільним є розкриття цієї категорії з точки зору ресурсного, соціального, соціоприродного, біосоціального та дієздатнісного аспектів на основі історичного, відтворювального, цілісного, системного, інтегрального та функціонального підходів, де: 1) з ресурсного – носій якісно нових перспективних потреб та економічних відносин, інтересів і стимулів [1, с. 5]; 2) з соціального – носій системної якості за умов включення до суспільної діяльності [2, с. 93–94]; 3) з соціоприродного – діалектична єдність прояву головних соціальних характеристик, головним чином моральних та творчих [3, с. 21]; 4) з біосоціального – істота, в якій поєднані соціальна і біологічна сторони людини, система найбільш усталено-значущих зв‘язків і відносин, що визначають логіку її розвитку [4, с. 48; 5, с. 153]; 5) з дієздатнісного – сукупність особистісних потенціалів: пізнавального, творчого, ціннісно-орієнтовного, комунікаційного та естетичного, які використовуються при виконанні трудової, сімейної та дозвільної ролей [6, с.

127]; перманентно незавершена істота, постійно відкрита світу, перебуває у постійному становленні (див. рис. 1) [7, с. 20]. З точки зору історичного підходу – людина розглядається у сукупності суспільних відносин, що диференційовані у різні історичні проміжки часу та виступає інтегральним результатом тенденцій біопсихічного та суспільного розвитку [8, с. 16; 9, с. 96]. За соціального підходу – розкривається соціальна сутність людини, свідомість якої детермінована суспільною життєдіяльністю [10, с. 520]. З точки зору цілісного підходу – здійснюється цілісний аналіз проблем життєдіяльності людини із системним ранжуванням, підпорядкованих системоутворюючих задач на рівні узагальнення та діалектичної єдності [5, с. 45–47]. Згідно системного підходу – людина уявляється у якості біосоціальної системи, що складається із ряду підсистем і множини складових, що утворюють органічну цілісність. Як наслідок, людина розглядається як цілісна система із специфічними якостями [5, с. 44–45]. Носій потреб Носій економічних відносин Носій інтересів

Людина

Потенціал Сукупність ресурсу часу

Здатність до:

Носій стимулів Носій системної якості Носій моральних характеристик

Трудові ресурси праці Матеріальні ресурси творчого мислення

Носій творчих характеристик Соціальна сторона

Фінансові ресурси

участі у соціальноекономічних процесах

Інформаційні ресурси Професійно-освітній ресурс Отримання сенергічного ефекту

Біологічна сторона Пізнавальні здібності Комунікаційні здібності Рис. 1. Змістовні складові трактування категорії “людський потенціал”

Взявши за основу гіпотезу визначального місця мети, функцій та принципів у формуванні, відтворенні та управлінні людським потенціалом, логічно представити, що він набуває диференційованого характеру за рівнями застосування. Для особистості метою діяльності виступає забезпечення фізіологічних та моральнопсихо-логічних потреб відповідно до ієрархії потреб (табл. 1). Разом з тим, забезпечення життєвих благ, 266 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки відтворення та виживання, як мета застосування людського потенціалу особистості містить елемент ірраціональної пове-дінки пов‘язаної зі знаннями, вміннями, досвідом чи їх відсутністю у пересічного індивіда. Таблиця 1 Рівні формування людського потенціалу Мета Мета діяльності, Форма застосування функціонування 1. Особистість Життя, Забезпечення життєвих Діалектика відтворення благ, відтворення, раціональновиживання ірраціонального застосування 2. БізнесОтримання Ефективне виконання Трудовий, одиниця прибутку функцій підприємстві інтелектуальний, капітал Рівень формування

3. Регіон держави, область

Забезпечення Зростання соціально- Трудові ресурси, соціально-еконо- економічного розвитку ринки споживачів мічного розвитку

4. Держава

Управління розвитком, реалізація зовнішньої політики, забезпечення безпеки Розвиток економіки на рівні регіонального співробітництва Економічний розвиток держав та цивілізації

5. Міждержавні регіональні утворення 6. Світова економіка

Складовий елемент

Чинник формування

Вік, освіта, здоров‘я, Етап життєвого циклу, професійні здібності соціально-економічний розвиток Фізичні характеристики, освітньо-професійна підготовка Рівень споживання, освіта, безробіття Демографічний, освітній, інноваційний потенціали, ресурси здоров‘я

Галузева орієнтація, освіта, ефективність забезпечення та управління трудовими ресурсами Економічна кон‘юнктура, демографічний потенціал, схильність до споживаннянакопичення Демографічні процеси, система освіти, здоров‘я, соціального захисту, соціально-політична організація, економічний розвиток

Стимулювання розвитку, прогресу, соціальної організації суспільства, безпеки та суверенітету держави

Інноваційний капітал, організаційний, військовий, виробничий ресурси

Додаткове економічне зростання за рахунок доповнення людського потенціалу сусідніх країн

Взаємна інтеграція Надлишковий людських потенлюдський ціалів у економіку потенціал сусідніх країн

Зміни соціальноекономічних формацій, економічні цикли

Розвиток в планетарному масштабі

Глобальний чинник людського (цивілізаційного) розвитку

Глобалізація

Розширення потреб, інтенсифікація НТП

Організація інших рівнів формування людського потенціалу характеризується жорсткою організацією навколо мети та відсутністю ірраціонального елемента. Зокрема на рівні суб‘єктів бізнесової діяльності людський потенціал розглядається як запаси трудових ресурсів у ймовірних формах, що здатні забезпечити досягнення комерційних цілей, стратегій та перспективний розвиток. Відповідно, до роду виконуваних операцій, людський потенціал ототожнюється з трудовим де ключовими чинниками виступають фізичні особливості працівника або рівень освітньо-професійної підготовки. На рівні області, яка одночасно розглядається як регіон держави, на наш погляд варто відійти від традиційного трактування людського потенціалу, як набору економічно-активного населення, здатного в перспективі на виконання необхідної праці, де людський потенціал ототожнюється з трудовим. Натомість, наявність достатнього людського потенціалу визначає плани інвесторів з приводу присутності в регіоні; через мультиплікативний ефект, визначає галузеву структуру, податкові надходження, збільшення кількості суб‘єктів господарювання, до яких додається соціальна сфера, та як наслідок – соціально-економічний розвиток. З певністю можна стверджувати, що на відміну від попередніх рівнів, людський потенціал регіону окремої держави визначає здатність до соціально-економічного розвитку через такі складові, як рівень споживання, безробіття, освіченості тощо, у формі використання потенціалу трудових ресурсів та потенціалу споживання, де головними чинниками виступає економічна кон‘юнктура, демографічний потенціал, схильність до споживання та накопичення матеріальних та грошових цінностей. Рівень держави визначає людський потенціал, як одну із складових у формуванні внутрішнього національного ринку, де метою його застосування є стимулювання розвитку, прогресу, соціальної організації суспільства, безпеки та суверенітету держави. Формою застосування людського потенціалу, в такому випадку, виступають генеровані людьми інноваційний капітал, організаційний, військовий та виробничий ресурси, де ключовими елементами є демографічний, освітній, інноваційний потенціали, ресурси здоров‘я, а чинниками їх формування – демографічні процеси, системи охорони здоров‘я, освіти, соціального захисту, соціальнополітичної організації та економічного розвитку. З огляду на викладену логіку, визначення людського потенціалу, зокрема, його ототожнення з трудовим є неповним для перерахованих рівнів та хибним для досліджуваного рівня. В свою чергу, найчастіше переслідувана мета застосування людського потенціалу, наявні та потенційно-можливі форми, складові елементи, чинники формування та мета рівня формування схиляє до висновку, що людським потенціалом регіону окремої держави слід вважати сукупність можливостей від використання наявних та потенційних предметів, а також наслідків діяльності людини, як суб‘єкта соціально-економічних відносин, що здатне забезпечити досягнення Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

267

Економічні науки мети та завдань функціонування регіону, у формі забезпечення трудовими ресурсами та формування споживчих ринків, за рахунок кон‘юнктури споживання та ринку робочої сили, демографічної структури та структури людських ресурсів. Висновки і перспективи подальшого дослідження. На основі приведених результатів дослідження з певністю можна стверджувати, що, сучасний етап розвитку проблеми управління людським потенціалом не можливо повноцінно обґрунтувати універсальним визначенням, на заміну якому приходить різнорівневе визначення, на основі мети та цілей функціонування рівнями, де приведене нами вище обґрунтування визначає людський потенціал регіону; ресурсно-трудова концепція втрачає домінуючу роль у парадигмі управління людським потенціалом, на заміну якій ймовірно приходить концепція соціально-економічного значення людини у розвитку територій. З огляду на такого роду характерні зміни, перспективи подальшого дослідження слід намітити у руслі моделювання механізмів формування людського потенціалу на рівні особи, суб‘єкта господарювання, регіону, національної та світової економічної системи. Література 1. Марцинкевич В.И. Экономика человека / В.И. Марцинкевич, Н.А. Соболева. – М.: Аспект-Пресс, 1995. – 286 с.

2. Спасибенко С.Г. Целостность человека как принципы структурирования его качеств // Социальногуманитарные знания. – 2001. – №2, – С. 91–105.

3. Мочерный С. Человек и законы его развития / С. Мочерный, А. Устенко // Экономика Украины. – 2004. – № 9, – С. 14–22.

4. Мысливченко А.Г. Идея создания целостной концепции человека // Человек в системе наук. – М.: Наука, 1989. – 504 с.

5. Пуляев В.Т. Целостный человек и детерминанты его общественного развития // Социально-гуманитарные знания. – 1999. – № 5, – С. 151–165.

6. Петров В. Человеческие потенциалы и их распределения: проблема измерений // Человеческий потенциал: опыт комплексного подхода. – М.: Эдиториал УРСС, 1999. – 176 с.

7. Лоренц К. Квантовая концепция apriori в свете современной биологии // Эволюция, язык, познание. – М., 2000. – С. 15–41.

8. Пуляев В. Проблемы изучения человека в политической экономии / В. Пуляев, В. Костров // Человек в системе общественных отношений. – Л.: Изд-во Ленинградского ун-та, 1987. – 216 с.

9. Карасаевская Т. Принцип историзма и диалектика целостного жизненного цикла человека / Человек в системе наук. – М.: Наука, 1989. –504 с.

10. Демографический энциклопедический словарь / Ред. кол.: Валентей Д.И. и др. – М.: Сов. энциклопедия, 1985. – 608 с.

268

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

Економічні науки

Підп. до друку 6.10.2009. Ум. друк. арк. 31,27. Обл.-вид. арк. 32,17 Формат 30 42/4, папір офсетний. Друк різографією Наклад 106, зам. № 305/09

Тиражування здійснено з оригінал-макету, виготовленого редакцією журналу ―Вісник Хмельницького національного університету‖ та редакційно-видавничим центром Хмельницького національного університету 29016, м. Хмельницький, вул. Інститутська, 7/1, тел. (8-0382) 72-83-63

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1