Вісник ХНУ №5, 2009., Т.2

Науковий журнал

ВІСНИК Хмельницького національного університету Економічні науки Том 2

Хмельницький 2009

ВІСНИК Хмельницького національного університету Затверджений як фахове видання постановою президії ВАК України від 19.01.2006 № 2-05/1 (бюл. ВАК № 2’2006 р.)

Засновано в липні 1997 р.

Виходить 6 разів на рік

Хмельницький, 2009, № 5, Т. 2 (136) Засновник і видавець: Хмельницький національний університет (до 2005 р. – Технологічний університет Поділля, м. Хмельницький) Головний редактор Заступник головного редактора Голова редакційної колегії серії “Економічні науки” Відповідальний секретар

Скиба М. Є., заслужений працівник народної освіти України, д. т. н., професор, академік МАІ, академік УТА, ректор Хмельницького національного університету Параска Г. Б., д. т. н., професор, проректор Хмельницького національного університету Войнаренко М. П., заслужений діяч науки і техніки України, д. е. н., професор, академік АЕНУ, МАІ, УАЕК, проректор Хмельницького національного університету Гуляєва В. О., завідувач відділом інтелектуальної власності Хмельницького національного університету Члени редколегії Економічні науки

д. е. н. Войнаренко М. П., д. е. н. Асаул А. М., д. е. н. Бельтюков Є. А., д. е. н. Благун І. С., к. е. н. Бондаренко М. І., д. е. н. Ведерніков М. Д., д. е. н. Геєць В. М., к. т. н. Григорук П. М., д. е. н. Завгородня Т. П., к. т. н. Йохна М. А., к. е. н. Ковальчук С. В., д. е. н. Козак В. Є., д. е. н. Кругляк Б. С., д. е. н. Кулинич О. І., д. е. н. Лук’янова В. В., к. е. н. Любохинець Л. С., д. е. н. Микитенко В. В., к. е. н. Михайловська І. М., к. е. н. Мороз В. С., д. е. н. Нижник В. М., д. е. н. Орлов О. О., к. е. н. Стадник В. В., к. т. н. Тельнов А. С., д. е. н. Федулова Л. І., к. е. н. Хмелевська А. В., д. е. н. Хрущ Н. А. Відповідальні за випуск: д. е. н. Нижник В. М., к. е. н. Грицина Л. А. Технічний редактор: Романюк В.П. Редактор-коректор: Яремчук В.С. Рекомендовано до друку рішенням Вченої ради Хмельницького національного університету, протокол № 12 від 24.06.2009 Адреса редакції:

Україна, 29016, м. Хмельницький, вул. Інститутська, 11, Хмельницький національний університет редакція журналу “Вісник Хмельницького національного університету”



(03822) 2-51-08

e-mail:

patent_1@beta.tup.km.ua vagvestnik@rambler.ru

web:

http://library.tup.km.ua/visnyk_tup.htm http://visniktup.narod.ru http://vestnik.ho.com.ua Зареєстровано Міністерством України у справах преси та інформації. Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації Серія КВ № 9721 від 29 березня 2005 року (перереєстрація) © Хмельницький національний університет, 2009 © Редакція журналу ―Вісник Хмельницького національного університету‖, 2009

Зміст

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ АСПЕКТИ УПРАВЛІННЯ ЯКІСТЮ ТА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЮ РОБОЧОЇ СИЛИ ЗА УМОВ СТАНОВЛЕННЯ РИНКУ ПРАЦІ В УКРАЇНІ Д. П. БОГИНЯ МЕНТАЛЬНІ ЧИННИКИ В СИСТЕМІ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ ТА СТИМУЛЮВАННЯ ПРАЦІ В УКРАЇНІ ........................................................................................................................... 7 Т. М. КІРЯН СУЧАСНЕ ФОРМУВАННЯ ПРОДУКТИВНОЇ ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ ТА ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ РОБОЧОЇ СИЛИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ...................... 10 В. Я. БРИЧ, О. Я. ГУГУЛ ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ ПЕРСОНАЛУ ......................................................................................................... 13 Д. С. ВОЛОДІН ФОРМУВАННЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО КАПІТАЛУ ТОРГОВЕЛЬНИХ ПІДПРИЄМСТВ ЯК ФАКТОР ПОСИЛЕННЯ ЇХ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ................................................................................... 16 Г. В. ГЕРАСИМЕНКО ІНВЕСТИЦІЇ В ЗДОРОВ’Я НАСЕЛЕННЯ ЯК НАПРЯМ ПІДВИЩЕННЯ ЯКОСТІ РОБОЧОЇ СИЛИ В УКРАЇНІ .............. 20 В. М. ПЕТЮХ, Л. В. ЩЕТІНІНА, О. В. КОРЧЕВНА РЕЗЕРВИ ПІДВИЩЕННЯ КОМУНІКАЦІЙНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ ІНФОРМАЦІЙНО-КОНСУЛЬТАЦІЙНИХ ПОСЛУГ СЛУЖБИ ЗАЙНЯТОСТІ ............................................................... 23 І. А. ВОЙНАЛОВИЧ ОСВІТНІЙ КОМПОНЕНТ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ РОБОЧОЇ СИЛИ ЯК ІННОВАЦІЙНИЙ ЧИННИК ЇЇ ПІДВИЩЕННЯ ............................................................................................................. 26 А. В. КВІТКА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ РОБОЧОЇ СИЛИ В УМОВАХ СТАНОВЛЕННЯ РИНКУ ПРАЦІ В УКРАЇНІ .............. 30 Л. О. КУРІЙ УПРАВЛІННЯ ЛЮДСЬКИМ ПОТЕНЦІАЛОМ РЕГІОНУ .................................................................................................. 32 С. С. ЛЕБЕДЄВ РОЛЬ ТРЕНІНГУ У ФОРМУВАННІ ПРОФЕСІЙНИХ І ОСОБИСТІСНИХ КОМПЕТЕНЦІЙ ПРАЦІВНИКА СУЧАСНОГО ПРОМИСЛОВОГО ПІДПРИЄМСТВА .............................................................................. 35 І. С. РОДІЧЕВА СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО ОЦІНКИ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ЗАЙНЯТОСТІ ЯК СКЛАДОВОЇ ЧАСТИНИ ІНФРАСТРУКТУРИ РИНКУ ПРАЦІ ................................................................................... 39 Е. А. РУССИЯН ОЦЕНКА ЭКОНОМИЧЕСКОЙ ЦЕЛЕСООБРАЗНОСТИ ПЕРЕКВАЛИФИКАЦИИ РАБОЧИХ ПРОМЫШЛЕННОГО ПРЕДПРИЯТИЯ ............................................................................................................. 43 В. В. БЛИЗНЮК СТРАТЕГІЧНІ НАПРЯМИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ СЕРЕДНЬОГО КЛАСУ ЯК НОСІЯ ІННОВАЦІЙНИХ ІДЕЙ ....................................................................................................................................... 46 С. А. МАТЮХ ЗАКОНОМІРНОСТІ СУЧАСНОГО ЕТАПУ ВІДТВОРЕННЯ ЛЮДСЬКОГО ПОТЕНЦІАЛУ УКРАЇНИ ................ 50 Р. Л. ЛУПАК ЕКОНОМІЧНЕ ВІДТВОРЕННЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕССУ...................... 53 С. В. МАТУСЯК ЧИННИКИ СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ ТА ЕФЕКТИВНОЇ РЕАЛІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ.................. 56 УДОСКОНАЛЕННЯ ФОРМ ТА СИСТЕМ ОПЛАТИ ПРАЦІ В УКРАЇНІ НА ОСНОВІ ВИКОРИСТАННЯ ДОСВІДУ КРАЇН ЄС В. П. АНТОНЮК, О. В. БОДНАРУК РОЗРОБКА ЕКОНОМЕТРИЧНОЇ МОДЕЛІ МЕХАНІЗМУ ФОРМУВАННЯ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ В ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ ........................................................................................................................................... 60 М. П. СОКОЛИК ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЦІНИ НА ПРАЦЮ В УКРАЇНІ, ЙОГО НАСЛІДКИ ....................................................... 64 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

3

Зміст Т. А. КОСТИШИНА УДОСКОНАЛЕННЯ МОДЕЛЕЙ ОПЛАТИ ПРАЦІ В УКРАЇНІ НА ОСНОВІ ДОСВІДУ США .................................... 69 В. В. КУЗЬМЕНКО ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ВИЗНАЧЕННЯ ЧАСТКИ ОПЛАТИ ПРАЦІ У ВВП ТА СОБІВАРТОСТІ ПРОДУКЦІЇ...................... 72 О. А. ХАРУН ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ МОТИВАЦІЙНОГО МЕХАНІЗМУ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ ....................................................................... 76 Т. В. ЯНЧУК СУЧАСНІ ПАРАДИГМИ ІНФОРМАТИЗАЦІЇ МАЛОГО БІЗНЕСУ ................................................................................. 81 Н. В. ВАКУЛЕНКО КОНЦЕПТУАЛЬНІ НАПРЯМИ ФОРМУВАННЯ НОВОЇ ПОЛІТИКИ ОПЛАТИ І СТИМУЛЮВАННЯ ПРАЦІ ................ 84 Г. В. МОНАСТИРСЬКА ТВОРЦІ ІННОВАЦІЙ: ОПЛАТА ПРАЦІ В ЄС, США І В УКРАЇНІ .................................................................................. 87 С. І. ГРЕБІНСЬКА РОЗРОБКА СИСТЕМ МОТИВАЦІЇ І ОПЛАТИ ПРАЦІ НА ОСНОВІ ВИКОРИСТАННЯ ЗАРУБІЖНОГО ДОСВІДУ .......... 91 С. В. РУКАСОВ АНАЛІЗ СИСТЕМ МОТИВАЦІЇ ПЕРСОНАЛУ З УРАХУВАННЯМ ДОСВІДУ ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ .................... 94 В. Й. БАКАЙ МЕТОДИ ФОРМУВАННЯ АМОРТИЗАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ НА ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВАХ .......................... 97 ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ УПРАВЛІННЯ ФІНАНСОВИМИ РЕСУРСАМИ ТА ПІДВИЩЕННЯ ПРИБУТКОВОСТІ ВІТЧИЗНЯНИХ ПІДПРИЄМСТВ В УМОВАХ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ М. П. ВОЙНАРЕНКО, Н. А. ПОНОМАРЬОВА РИНОК ЦІННИХ ПАПЕРІВ УКРАЇНИ В ПЕРІОД СВІТОВОЇ ФІНАНСОВОЇ КРИЗИ І ПЕРСПЕКТИВИ ЙОГО ПОДАЛЬШОГО РОЗВИТКУ .................................................................................................... 101 С. В. МЕЛЬНИК ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ ТА ПІДВИЩЕНЯ КУПІВЕЛЬНОЇ СПРОМОЖНОСТІ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ В УМОВАХ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ................................... 105 В. В. ПРОХОРОВА УДОСКОНАЛЕННЯ ФОРМУВАННЯ ФІНАНСОВОЇ СТРАТЕГІЇ НА ОСНОВІ ФУНКЦІОНАЛЬНОЇ МОДЕЛІ ............. 108 В. М. НИЖНИК, Т. В. ШУМОВЕЦЬКА ЕКОНОМНЕ ВИКОРИСТАННЯ МАТЕРІАЛЬНО-СИРОВИННИХ ТА ЕНЕРГЕТИЧНИХ РЕСУРСІВ ПІДПРИЄМСТВ: ГОЛОВНЕ ЗАВДАННЯ СЬОГОДЕННЯ..................................... 113 А. М. КРАВЦОВА СИСТЕМИ ФОРМУВАННЯ, РОЗПОДІЛУ ТА ВИКОРИСТАННЯ ФІНАНСОВИХ РЕСУРСІВ В УПРАВЛІННІ МАШИНОБУДІВНИМИ ПІДПРИЄМСТВАМИ ................................................................................... 117 Є. Г. РЯСНИХ, І. В. НЕСТОРИШЕН АМОРТИЗАЦІЯ ПО-УКРАЇНСЬКІ: БУХГАЛТЕРСЬКИЙ ТА ПОДАТКОВИЙ АСПЕКТ – ЩО ГІРШЕ? .................. 120 Д. Б. СОКОЛОВСЬКИЙ ОПТИМІЗАЦІЯ ФІНАНСОВОГО НАВАНТАЖЕННЯ НА СУБ’ЄКТИ ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ШЛЯХОМ МОДЕЛЮВАННЯ ВЗАЄМОВІДНОСИН АҐЕНТІВ У СИСТЕМІ СПЛАТИ ПОДАТКІВ .......................... 125 О. Ф. ЯРЕМЕНКО ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ КОНКУРЕНТНОЇ СТІЙКОСТІ ПІДПРИЄМСТВ ..................................... 128 Н. П. КАРАЧИНА МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ ........................................................... 131 І. В. НИЖНИК ДІАГНОСТИКА КОНКУРЕНТНИХ ПЕРЕВАГ ПІДПРИЄМСТВ: МЕТОДИ ТА МОДЕЛІ .......................................... 135 Л. В. БОНДАРЧУК ФОРМУВАННЯ ПОКАЗНИКІВ ЕФЕКТИВНОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ОРГАНІЗАЦІЙНОЇ СТРУКТУРИ УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ .......................................................................... 138 О. О. КУРОК ЕФЕКТИВНІСТЬ УПРАВЛІННЯ ЗЕД МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ: ВПЛИВ ФАКТОРІВ І АНАЛІЗ СТАНУ ...... 141 4

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

Зміст Н. І. ДУЛЯБА ПОДАТКОВА ПОЛІТИКА ЯК ЧИННИК СТИМУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВ ТОРГІВЛІ .................. 144 Л. О. МАТВІЙЧУК ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СТРУКТУРИЗАЦІЇ КАПІТАЛУ ПІДПРИЄМСТВА ................................................................ 147 О. О. ВОЛИНЕЦЬ ХАРАКТЕРИСТИКА СИСТЕМИ АНАЛІТИЧНОГО ОБЛІКУ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ ТА МЕТОДИКА ЇЇ УДОСКОНАЛЕННЯ В УМОВАХ ЕЛЕКТРОННОЇ ОБРОБКИ ЕКОНОМІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ .................................. 151 А. В. ГОДОВАНЮК ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ УПРАВЛІННЯ МАРКЕТИНГОВОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ В ГАЛУЗІ ТУРИЗМУ У ПЕРІОД ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ ............................................................................................... 153 М. В. ГРАБКО СТАН І ОСНОВНІ ЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ ДІЯЛЬНОСТІ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ ВІННИЧЧИНИ ...... 156 А. Ф. ДАСИВ ФАКТОРЫ, ВЛИЯЮЩИЕ НА ВЫБОР ПРЕДПРИЯТИЕМ НАЛОГОВОГО ПОВЕДЕНИЯ ......................................... 159 Г. В. ДАЦЕНКО ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ ФІНАНСОВОЇ СТРАТЕГІЇ В СИСТЕМІ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА .................................................................................... 162 І. В. КРАВЧУК ЗАСТОСУВАННЯ ЕФЕКТИВНИХ АНТИКРИЗОВИХ ЗАХОДІВ В УПРАВЛІННІ ФІНАНСОВИМИ РЕСУРСАМИ НА ТУРИСТИЧНИХ ПІДПРИЄМСТВАХ УКРАЇНИ ........................... 166 О. В. КРАМАР КОНТРОЛЬ ЯК ФУНКЦІЯ АНТИКРИЗОВОГО УПРАВЛІННЯ ФІНАНСОВИМИ РЕСУРСАМИ ПІДПРИЄМСТВА ............ 169 С. В. КУДЛАЄНКО ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПОНЯТТЯ ―АДАПТАЦІЯ ПІДПРИЄМСТВ‖ ........................................................................... 172 М. О. ЛЕВЧЕНКО ГЕНЕЗИС ТА КЛАСИФІКАЦІЯ РИЗИКІВ У ДІЯЛЬНОСТІ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ ............................... 174 Т. Д. РУЖИЦЬКА СУТНІСТЬ ТА СКЛАДОВІ ЕЛЕМЕНТИ ПОНЯТТЯ ―ЕКОНОМІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ПІДПРИЄМСТВА‖ .................... 178 Г. В. УСОВА ПІДХІД ДО ДОСЯГНЕННЯ КОНКУРЕНТНИХ ПЕРЕВАГ ПРОМИСЛОВИМ ПІДПРИЄМСТВОМ НА ОСНОВІ КООРДИНАЦІЇ ПРОЦЕСІВ БЕНЧМАРКІНГУ ТА АУТСОРСИНГУ ....................................................... 181 В. Л. ФЕСЮК ОКРЕМІ ПИТАННЯ ТЕОРЕТИЧНИХ ЗАСАД СТРАТЕГІЧНОГО АНАЛІЗУ ПІДПРИЄМСТВА ............................... 185 М. О. ФЕСЮК АНАЛІЗ СТАНУ ПІДПРИЄМСТВ МАШИНОБУДУВАННЯ ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ ............................................... 188 Л. П. ШЕВЧУК, А. А. ШЕВЧУК ОСОБЛИВОСТІ ПОДАТКОВОГО ПЛАНУВАННЯ ДЛЯ КОНТРОЛЮ І УПРАВЛІННЯ В УМОВАХ КРИЗИ ...................... 192 Т. І. ДЬОЛОГ АНАЛІЗ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ АГРАРНИХ ПІДПРИЄМСТВ КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ ................................. 196 Г. В. СКИБА, Д.І. ДОСКОЧ ЕКОНОМІКА УКРАЇНИ В УМОВАХ СВІТОВОЇ ФІНАНСОВОЇ КРИЗИ ТА ШЛЯХИ ЇЇ ОЗДОРОВЛЕННЯ ........... 199 Ж. Б. ЯВОРСЬКА ШЛЯХИ ПОКРАЩЕННЯ УПРАВЛІННЯ ФІНАНСОВИМИ РЕСУРСАМИ ТА ПІДВИЩЕННЯ РІВНЯ ПРИБУТКОВОСТІ ВІТЧИЗНЯНИХ ПІДПРИЄМСТВ ........................................................ 202 РЕГУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ НА ВНУТРІШНЬОМУ ТА ЗОВНІШНЬОМУ РИНКАХ У КОНТЕКСТІ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ ДО ЄС М. Г. ЧУМАЧЕНКО, І. А. БЕЛОУСОВА ОРГАНІЗАЦІЯ ЕКОНОМІЧНОГО УПРАВЛІННЯ НА ПІДПРИЄМСТВІ ...................................................................... 205 В. М. НИЖНИК, І. В. ПАСІЧНИК УДОСКОНАЛЕННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ВІТЧИЗНЯНИХ ПІДПРИЄМСТВ У СИСТЕМІ ТРАНСФЕРУ ТЕХНОЛОГІЙ.......................................................................................................................................... 210 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

5

Зміст М. Г. ШУЛЬСЬКИЙ ІНВЕСТИЦІЇ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ ЛЬВІВЩИНИ ....................................... 214 І. Г. ГРЕЧАНОВСЬКА, Н. А. ПЕТРИЩЕНКО АКТИВІЗАЦІЯ ІННОВАЦІЙНОГО СПРЯМУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ ............................................... 217 В. М. НИЖНИК, Д. С. ТЕРЕХОВ ЕВОЛЮЦІЯ РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНИХ СИСТЕМ ТА ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ В УПРАВЛІННІ ПІДПРИЄМСТВАМИ............................................................................................................................... 220 Н. А. МАМОНТОВА ПЕРСПЕКТИВИ ЗАСТОСУВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ІНСТРУМЕНТІВ У СИСТЕМІ ЕФЕКТИВНОГО УПРАВЛІННЯ ВАРТІСТЮ КОМПАНІЇ ........................................................................ 223 В. В. ПУХАЛЬСЬКИЙ, Р. М. ГОНЧАРСЬКА АНАЛІЗ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ УКРАЇНИ В СФЕРІ МІЖНАРОДНОГО ТУРИСТИЧНОГО БІЗНЕСУ............. 226 Н. Ю. РЕКОВА КЛАССИФИКАЦИОННЫЕ ПРИЗНАКИ ОРГАНИЗАЦИИ ЭКОНОМИЧЕСКИХ ВЗАИМОДЕЙСТВИЙ ПРЕДПРИЯТИЙ КОРПОРАТИВНОЙ СТРУКТУРЫ ..................................... 231 Л. Г. ОЛІЙНИК, О. В. СОЛОЇД ІННОВАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК ФАКТОР ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ ......... 234 О. Є. РУБЕЛЬ ІННОВАЦІЙНО-ІНСТИТУЦІЙНА БАЗА ЕКОНОМІКО-ЕКОЛОГІЧНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА В ЧОРНОМОРСЬКОМУ РЕГІОНІ ....................................................................................................................................... 236 Ю. Ф. АТАМАНЮК РОЗВИТОК ІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА В КОНТЕКСТІ ЇЇ ВПЛИВУ НА ЯКІСТЬ ТА ПРОДУКТИВНІСТЬ ПРАЦІ ..................................................................... 239 В. В. ЄРЕМЕНКО КОНЦЕПЦІЯ ФОРМУВАННЯ СТРАТЕГІЇ ІННОВАЦІЙНО-ТЕХНОЛОГІЧНОГО РОЗВИТКУ МАШИНОБУДІВНОГО ПІДПРИЄМСТВА .................................................................................................. 243 М. І. ЛУКАШИНА НАПРЯМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОЗВИТКУ МАЛОГО ІННОВАЦІЙНОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА В УКРАЇНІ .......... 247 Ю. Є. САМОФОЛОВ ОРГАНІЗАЦІЯ СИСТЕМИ КОНТРОЛЮ ЗА ФОРМУВАННЯМ КОНКУРЕНТНИХ ПЕРЕВАГ В УМОВАХ КРИЗИ ......... 251 О. О. МОРОЗ, В. М. СЕМЦОВ ДЕРЖАВНА ДОПОМОГА СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИМ ПІДПРИЄМСТВАМ: РЕАЛЬНИЙ СТАН ТА ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ ...................................................................................................... 255 Я. В. КУЛИШОВА ПЕРСПЕКТИВЫ ИННОВАЦИОННОГО РАЗВИТИЯ МЕТАЛЛУРГИЧЕСКИХ ПРЕДПРИЯТИЙ С ВНЕШНЕЭКОНОМИЧЕСКИМ ПОТЕНЦИАЛОМ ........................................................................................................ 258 В. М. ЛИСАК ОЦІНКА ЕФЕКТИВНОСТІ ВПРОВАДЖЕННЯ АВТОМАТИЗОВАНИХ СИСТЕМ УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ..................... 261 Л. О. ГЕЛЕЙ УПРАВЛІННЯ ПРОЦЕСАМИ У РОЗДРІБНІЙ ТОРГІВЛІ: ВИМОГИ ДО ІНСТРУМЕНТАРІЮ ПІДТРИМКИ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ .......................................................... 265 І. П. СІНГАЄВСЬКИЙ ОСОБЛИВОСТІ ВИЗНАЧЕННЯ ДОЦІЛЬНОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ ПРОЦЕСІВ КОНЦЕНТРАЦІЇ КАПІТАЛУ .................... 268 С. О. КОВАЛЕНКО ЕВОЛЮЦІЙНО-ПОНЯТІЙНІ ЗАСАДИ СТРАТЕГІЇ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ ................................... 271 С. В. ФЛЕНТІН МОНІТОРИНГ РОБОТИ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ ЗА КРИТЕРІЄМ РОЗРАХУНКОВОЇ ВАЛОВОЇ ДОДАНОЇ ВАРТОСТІ ......................................................................... 274

6

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

Економічні науки

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ АСПЕКТИ УПРАВЛІННЯ ЯКІСТЮ ТА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЮ РОБОЧОЇ СИЛИ ЗА УМОВ СТАНОВЛЕННЯ РИНКУ ПРАЦІ В УКРАЇНІ УДК 331.101.3.

Д.П. БОГИНЯ Європейський університет (м. Київ)

МЕНТАЛЬНІ ЧИННИКИ В СИСТЕМІ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ ТА СТИМУЛЮВАННЯ ПРАЦІ В УКРАЇНІ Досліджені засади трудового менталітету в системі регулювання зайнятості населення на етапі перехідної економіки, визначені основні елементи механізму стимулювання праці, а також шляхи удосконалення соціального захисту працівників в період трансформації української економіки.

The basics of labor mentality in the regulation of employment at the economic transition stage were studied.

The main elements of the labor mechanism stimulation, as well as the ways of improving social protection of workers during the transformation of the Ukrainian economy were defined. Постановка проблеми в загальному вигляді. Проведення ринкової трансформації економіки України ускладнюється багатьма серйозними проблемами перехідного періоду. Серед цих проблем необхідно виділити: по-перше, тривалість адаптаційного процесу до сучасних ринкових умов і врахування ментальних чинників господарювання; по-друге, наявність багатьох елементів минулої планово-централізованої системи; по-третє, відсутність науково-практичного забезпечення новітніх ринкових методів регулювання економічних процесів. Серед інших невирішених проблем переходу до ринку необхідно виділити недостатню концептуальну розробку ментальних засад механізму регулювання зайнятості та оплати праці, оскільки ці проблеми органічно пов’язані з ефективністю функціонування національної економіки і є досить складними і гострими соціальними проблемами. За цих умов місце, роль і засоби врахування ментальних чинників у сфері праці повинні бути визначені більш чітко як в суто теоретичному, так і в науково-практичному аспекті. Аналіз основних досліджень по темі. Дослідженням змісту та механізмів формування ментальних чинників регулювання зайнятості присвячена значна кількість робіт економістів, філософів, психологів, соціологів. Об’єктом їхньої уваги є ціннісні орієнтації менталітету, які характеризують відношення працівників до основних цілей життєдіяльності і методів їх реалізації. Проте виклад проблеми в контексті її реалізації з питаннями обґрунтовування стимулювання праці дослідженні недостатньо. Формулювання цілей статті – визначення основних засад ментальних чинників в контексті їх впливу на ціннісні трудові орієнтації працівників. Виклад основного матеріалу дослідження. Нерозвинутість ринкових відносин в Україні, сучасний кризовий стан її економіки вимагають самого активного втручання держави в регулювання інноваційних процесів. Саме таким шляхом можна уникнути деформацій відтворювального циклу, загострення економічної кризи, порушення принципів соціальної справедливості. При цьому слід враховувати, що в нинішній ситуації кардинально змінюються правила економічної поведінки працівників: розвиток ініціативи і зняття адміністративних обмежень повинно в необхідних випадках поєднуватись з обмеженням приватних і колективних інтересів господарюючих суб’єктів, що неможливо без активного втручання держави в соціальноекономічні процеси. Активізація економічної діяльності держави повинна проявлятися в реалізації наступних економічних функцій трудового менталітету. Перш за все, законодавчі органи повинні розробити і прийняти нормативно-правову базу, що регулює діяльність суб’єктів ринку (власників-підприємців, найманих працівників, продавців, покупців і посередників, інвесторів і вкладників). Не менш важливим завданням держави є створення ефективного механізму реалізації ментальних засад в системі нормативних актів. Держава виконує також особливі функції в процесі формування багатоукладної, змішаної економіки. Вона здійснює приватизацію, що є важливою передумовою масового створення високотоварних фермерських господарств; розвитку індивідуальних і групових приватних підприємств в сфері обслуговування, громадського харчування, промисловості, в будівництві, на транспорті; а також акціонування великих підприємств, що сприяє утворенню корпоративно-приватного сектора економіки. Ментальні елементи регулювання та стимулювання зайнятості. Особливе місце в системі ринкових відносин займає створення адекватних інститутів ринку праці. Такі ментальні чинники (елементи) ринку праці як колективні договори, система працевлаштування, підготовки та перепідготовки кадрів тощо існували і раніше, коли роботодавцем практично одноосібно виступала держава. Однак в рамках планово-централізованої системи вони не несли ментального навантаження і функціонували в якості придатку централізованої системи управління економікою. Створення ринку праці ліквідує основу для державного утриманства в сфері соціально-трудових відносин і об’єктивно вимагає від усіх працівників ефективної праці з високим використанням свого творчого Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

7

Економічні науки потенціалу і підприємницької діяльності. Не є секретом, що втрата стабільного гарантованого механізму життєдіяльності, який існував раніше поза зв’язку з відношенням працівника до результатів праці і дозволяла значній частині суспільства пасивно існувати, не проявляючи ініціативи, підприємництва, працьовитості, негативно сприймається зараз багатьма людьми, особливо старших вікових груп. Тому необхідна тривала психологічна перебудова ментальних засад з метою подолання пережитків зрівнялівки і утриманства. Поряд з цим необхідне створення дієвої мотиваційної системи правових, економічних і організаційних заходів для забезпечення високого ступеня стимулювання праці з одночасним соціальним захистом всіх прошарків суспільства. Крім того, повільний хід економічних реформ, низькі темпи структурної перебудови економіки, кризовий стан фінансово-кредитної системи обумовили слабку інтенсивність процесів вивільнення на ринку праці і стрімке зростання негативних процесів у сфері зайнятості. В той же час поглиблення кризових явищ в економіці обумовило різке падіння життєвого рівня широких верств населення. Про постійне наростання негативних змін в соціально-економічній сфері в останні роки країни наочно свідчать дані, представлені в таблиці 1. Таблиця 1 Основні соціально-економічні показники розвитку України (2000–2008 рр.)

Показник Валовий внутрішній продукт (у фактичних цінах), млн грн У т.ч. розрахунку на одну особу, грн Доходи населення, млн грн Індекс споживчих цін (грудень до грудня попереднього року), Кількість постійного населення (на кінець року), млн Природний приріст (скорочення) населення, тис. Кількість зайнятих, тис. Кількість безробітних (за методологією МОП), тис. Рівень безробіття (за методологією МОП), Кількість зареєстрованих безробітних (на кінець року), тис. Рівень зареєстрованого безробіття, Середньомісячна номінальна заробітна плата, грн

2000

2003

2004

2005

2006

2007

2008

170070 3436 128736

267344 5591 215672

345113 7273 274241

441452 9372 381404

544153 11630 472061

720731 15496 623289

949864 20534 856633

125,8

108,2

112,3

110,3

111,6

116,6

122,3

48,7

47,4

47,1

46,7

46,5

46,2

46,0

–373,0 20175,0

–356,8 20163,3

–334,0 20295,7

–355,9 20680,0

–297,7 20730,4

–290,2 20904,7

–243,9 20972,3

2655,8

2008,0

1906,7

1600,8

1515,0

1417,6

1425,1

11,6

9,1

8,6

7,2

6,8

6,4

6,4

1155,2 4,1

988,9 3,5

981,8 3,5

881,5 3,1

759,5 2,7

642,3 2,3

844,9 3,0

230

462

590

806

1041

1351

1806

Джерело: Україна у цифрах у 2008 році. Стат. зб. – К., 2009 р. – С. 22–23.

Механізм активізації ментальних чинників в системі регулювання і стимулювання зайнятості включає два основних блоки. Перший блок пов’язаний з визначенням довгострокових завдань, які передбачають стабілізацію загального попиту на працю, рівнів безробіття і її можливим зниженням при ефективному використанні зайнятих; другий блок націлений на вирішення тактичних і оперативних завдань, він передбачає розробку заходів економічного і соціального характеру по попередженню зростання безробіття. Тому вивільнення працівників внаслідок структурних змін в економіці проводиться разом із створенням нових робочих місць і удосконаленням стимулювання. При успішному вирішенні проблем політики зайнятості економіка країни зможе поступово трансформуватися в ринкові методи господарювання, що притаманні різним країнам, де цей аспект розвитку економіки здійснюється оптимальними способами регулювання трудових відносин, в тому числі реєстрації вивільнених працівників, їх соціальної підтримки, професіональної підтримки і професійної орієнтації, перепідготовки, стимулювання до зайняття відповідних робочих місць. В той же час реалізація цих задач можлива лише за умови виходу економіки країни з кризи. Тому антикризові заходи повинні включати не тільки відновлення господарських зв’язків між підприємствами, стабілізацію фінансово-кредитної системи, але й створення сприятливих умов для інвестицій в економіку, що дозволить забезпечити створення нових робочих місць. На сучасному етапі активізації ментальних чинників в системі формування ринкових відносин в Україні специфіка реформування стимулювання праці полягає у тому, що вона здійснюється в незвичайному для науки і практики середовищі, – в економічній системі перехідного типу, тобто на перших етапах формування ринкововартісних відносин, в умовах всеохоплюючої економічної кризи. У зв’язку з цим для кардинального реформування оплати праці необхідно не тільки аналізувати і прогнозувати параметри економічного середовища, в якому здійснюється реформування системи економічних і соціальних стимулів, але й попередньо їх змоделювати. У нинішній кризовій соціально-економічній ситуації головною метою реформи оплати праці повинно бути створення дієвого ефективного мотиваційного механізму, який би забезпечив піднесення виробництва і нарощування його обсягів. Це особливо важливо у зв’язку з тим, що нині заробітна плата втратила будь яку стимулюючу спрямованість. Таке становище, коли виробництво і праця відійшли на другий план, не може тривати 8 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

Економічні науки без кінця. В решті решт, тільки праця, яка опирається на ефективну підприємницьку діяльність, може бути основою піднесення ефективності економіки. Для практичної реалізації реформи оплати праці конче необхідно враховувати методологічні основи аналізу категорії ―вартість робочої сили‖. З урахуванням макроекономічних аспектів оплати праці вартість робочої сили, на нашу думку, є своєрідним фундаментом усієї системи доходів від суспільної праці. Посиленнях інфляційних процесів та інших негативних явищ в економіці України обумовлює парадоксальність нинішньої економічної ситуації, яка полягає в тому, що вартість робочої сили і реальна заробітна плата не можуть бути радикально змінені виключно у бік підвищення, оскільки існуючий фонд життєвих засобів суспільства на макрорівні недостатній для цього, проте і виробництво предметів споживання неможливо збільшити без підвищення реальної заробітної плати. Тому, на наш погляд, без докорінної структурної перебудови економіки на користь споживчого комплексу (сільське господарство, легка промисловість), зростання реальних доходів можливо лише для окремої невеликої частини населення при одночасному погіршенні умов життя більшості населення, що сьогодні відбувається. Реальний вихід з такого становища може бути знайдено тільки через поступове підвищення грошових доходів активно працюючого населення при одночасному збільшенні інвестицій у галузі споживчого комплексу країни. Для радикального поліпшення становища з формуванням збалансованого споживчого ринку конче необхідно також прискорити приватизацію, що перетворить підприємства на реальних товаровиробників, які несуть відповідальність аж до банкрутства. Одночасно необхідно реалізувати заходи для демонополізації виробництва і створення конкурентного виробничого середовища. Крім того, потрібні спеціальні заходи щодо приборкання інфляції, яка сьогодні має тенденцію до переходу в гіперінфляцію. Для подолання кризового становища в економіці країни, подальшої її стабілізації, створення сприятливих умов для мотивації ефективної праці і радикального реформування оплати праці, на наш погляд, необхідно в комплексі найважливіших урядових заходів передбачити розробку заходів щодо розробку цільової прогрими підвищення продуктивності національного господарства. На загальнодержавному рівні це вимагає розробки і проведення жорсткої політики, спрямованої на поліпшення структури економіки, нарощування виробництва в пріоритетних галузях, стабілізації фінансової і грошово-кредитної системи, а також удосконалення державної системи регулювання ринку праці і соціального захисту населення. У науково-практичному плані зміст реформи регулювання зайнятості і оплати праці не можна спрощувати, зводячи його лише до приведення рівня заробітної плати у відповідність з вартістю (ціною) робочої сили або певного реформування тарифної системи (державного обмеження диференціації заробітку різних категорій працівників на основі єдиної тарифної сітки). Правильним у сучасних умовах може бути лише підхід, котрий виходить із тієї обставини, що реформа оплати праці – це тривалий соціально-економічний процес, пов’язаний з удосконаленням існуючих і розробкою нових економічних, правових та соціальних законодавчих актів. Крім того, слід враховувати, що реформа заробітної плати – це комплекс взаємопов’язаних заходів, що здійснюються як на рівні національного господарства в цілому, так і на рівні окремих підприємств і установ у рамках державної політики доходів Висновок. Таким чином вирішення проблем реформування і удосконалення політики оплати праці та регулювання зайнятості населення вимагає активізації використання ментальних чинників в системі регулювання ринку праці та стимулювання. У цьому зв’язку можна відмітити деякі не визначені в науковопрактичному плані проблеми. Перш за все, це незадовільний захист діючих систем оплати праці та доходів населення. По-друге, те, що встановлений порядок коректування мінімальної заробітної плати носить нерегламентований характер і не захищає зарплату від знецінення. По-третє, в країні відсутні ефективні механізми індексації зарплат і доходів, компенсації працівникам витрат частки заробітної плати у зв’язку із затримкою термінів її виплати, перегляду умов оплати праці в бюджетній сфері. Відсутні також оптимальні взаємозв’язки регулювання оплати праці, оподаткування, ціноутворення, зайнятості, ринку робочої сили, тощо. Тому виникає необхідність ґрунтовного і комплексного вирішення проблеми, яка досліджується у координації з іншими складовими економічної трансформації. Отже, основними напрямками реалізації поставлених проблем на найближчі роки є: вдосконалення засад державного регулювання ринку праці, реформування заробітної плати, встановлення державних мінімальних гарантій в системі оплати праці; розвиток механізмів договірного регулювання заробітних плат, зокрема, поліпшення організації оплати праці; розвиток системи соціального партнерства на державному, галузевому, регіональному рівнях і рівні підприємства; вдосконалення гнучких форм і систем оплати праці, включаючи контрактну і безтарифну, вдосконалення нормування витрат праці та ін., забезпечення підвищення реальних заробітних плат шляхом подолання усіх видів заборгованостей з зарплат, включаючи їх реструктуризацію, реформування систем оподаткування, ціноутворення, інновацій та інвестицій. Література 1. Україна у цифрах у 2008 році. Стат. зб. – К., 2009. – 258 с.

2. Богиня Д.П. Концептуальні основи механізму регулювання зайнятості та оплати праці в Україні. Зб. наук. праць. Регулювання зайнятості та оплати праці в перехідній економіці. – К., 1999. – 168 с.

3. Економічна криза в Україні: виміри, ризики, перспективи / Жаліло Я.А. та ін.; за ред. Я.А. Жаліло. – К.: НІСД, 2009. – 142 с. Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

9

Економічні науки

УДК 314.17:331.5

Т.М. КІР’ЯН Науково-дослідний інститут праці і зайнятості населення Мінпраці і соцполітики України та НАН України

СУЧАСНЕ ФОРМУВАННЯ ПРОДУКТИВНОЇ ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ ТА ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ РОБОЧОЇ СИЛИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ Стаття присвячена висвітленню питань ефективної зайнятості населення, формування і використання трудового потенціалу країни та проблем підвищення конкурентоспроможності робочої сили в умовах інтегрування України у світову спільноту, подолання негативного впливу фінансово-економічної кризи, зокрема на ринок праці.

The article is devoted to the analysis of issues of effective population employment, manpower resources formation and use and problems of labor force competitiveness increase during the integration of Ukraine to the world community, as well as overcoming the negative influence of financial and economic crisis, particularly on the labor market. Постановка проблеми. Забезпечення продуктивної зайнятості населення, ефективності використання трудового потенціалу та підвищення конкурентоспроможності робочої сили як складових соціальноекономічного розвитку України залежать від комплексу факторів, пов’язаних, у першу чергу, із формуванням дієвих механізмів їх державного регулювання. Важливою складовою соціально-економічної політики, спрямованої на підвищення конкурентоспроможності робочої сили, є реформування системи зайнятості для сприяння повній, продуктивній та вільнообраній зайнятості, створення ринку праці, який за власними параметрами не відрізняється від аналогічних ринків розвинутих країн світу. Зазначені питання є особливо актуальними на сучасному етапі, що характеризується не тільки впливом на зайнятість і конкурентоспроможність робочої сили процесів глобалізації та інтеграції України у світову економічну систему, а й негативними наслідками світової фінансової кризи (яка, безперечно, призводить до кризи у виробничій сфері і, таким чином, до скорочення робочих місць, збільшення рівня безробіття і зниження конкурентоспроможності працівників). Через це необхідними є розробка і прийняття комплексу заходів у сфері зайнятості України, які ґрунтуються на стандартах розвинених країн світу та дозволяють знизити негативний вплив світових кризових явищ на економіку України. Гостро актуальними проблемами в цьому аспекті є підвищення економічної активності населення, конкурентоспроможності робочої сили; недопущення зростання безробіття, забезпечення відповідності між попитом і пропозицією робочої сили і т. ін. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблеми, що пов’язані із забезпеченням продуктивної зайнятості, ефективності використання трудового потенціалу країни, підвищення конкурентоспроможності робочої сили, досліджуються у працях Е. Лібанової, О. Грішнової, А. Колота, І. Бондар, І. Петрової, В. Савченко та ін. Ці автори не тільки розглядають сучасний стан і проблеми ринку праці, але й пропонують власні підходи до їх вирішення. Мета дослідження – визначення основних проблем у сфері зайнятості України на етапі її інтеграції у світову економічну систему та розробка пропозицій по забезпеченню конкурентних переваг національного ринку праці і подолання негативних наслідків фінансово-економічної кризи. Виклад основного матеріалу. Важливими факторами, що на сучасному етапі впливають на стан ринку праці України та конкурентоспроможність робочої сили, є не тільки загальний стан економіки країни, світова фінансова криза, а й процеси глобалізації, інтеграції України у світову економічну систему. Глобалізація є однією з основних характеристик світової економічної системи, яка визначає стан і тенденції національних економік, має домінуючий вплив на розвиток окремих країн та супроводжується посиленням економічних взаємозв’язків між ними [1]. З одного боку, через розповсюдження інновацій у сфері технологій та менеджменту, активний обмін товарами, послугами, інвестиціями, поширення процесів трудової міграції глобалізація сприяє підвищенню конкурентоспроможності робочої сили, зайнятості населення та ефективності національних економічних систем, а з іншого – посилює нерівномірність, асинхронність та диспропорції у їх розвитку. В умовах глобалізації виникає необхідність використання в Україні позитивного світового досвіду щодо розвитку економічних відносин, політики у соціально-економічній сфері. При формуванні конкурентних переваг національного ринку праці, продуктивної зайнятості населення у процесі розробки та реалізації соціально-економічної стратегії розвитку країни необхідно приділяти увагу таким її аспектам, як зростання інвестицій у людській капітал, забезпечення безперервної освіти протягом усього життя відповідно до потреб ринку праці з метою досягнення конкурентоспроможності робочої сили; узгодженість політики на ринку праці з відповідною політикою у сфері виробництва, торгівлі, інвестицій, загальної освіти, професійного навчання, регіональною політикою тощо. Прискорення темпів науково-технічного прогресу, інвестиційна та інноваційна спрямованість економічного розвитку країни як умова забезпечення її конкурентоспроможності підвищує актуальність проблем освіти, професійного навчання, постійного підвищення кваліфікації працюючих. Набуття професійних навичок, безперервна освіта протягом життя займають важливе місце у розвитку сфери зайнятості в контексті економіки, що заснована на знаннях.

10

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

Економічні науки Інвестиції в людські ресурси призводять до посилення компоненти зайнятості в економічному зростанні. Державна політика має бути спрямована на сприяння розвитку соціального партнерства між державою, бізнесом, профспілками і некомерційним сектором. Стимулюючи інвестиції в людські ресурси, соціальне партнерство сприяє продуктивній зайнятості і, таким чином, економічному зростанню. Безперервне навчання має стати невід’ємною частиною національної стратегії у сфері зайнятості. Співпраця уряду і соціальних партнерів сприяє максимальній доступності безперервної освіти і збільшує можливості адаптації працівників до зміни умов на ринку праці. Необхідним є обмін інформацією між різними країнами у сфері професійних кваліфікацій, професійної підготовки і визнання сертифікатів (дипломів), а також створення механізмів, що сприяють визнанню іноземних професійних кваліфікацій. Необхідно підвищувати рівень освіти і соціальних навичок громадян, що дозволяє навіть недостатньо захищеним групам населення отримувати більш широкий доступ до можливостей зайнятості, брати активнішу участь у житті суспільства. Продуктивна зайнятість і гідна праця є важливими складовими конкурентних переваг ринку праці і значною мірою формують конкурентоспроможність країни в цілому. В умовах глобалізації посилюється актуальність залучення до вирішення проблем на ринку праці таких міжнародних організацій як Організація з економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) і Міжнародна організація праці (МОП). Країни-члени цих організацій зацікавлені у питаннях обміну інформацією щодо проведення реформ на ринках праці і формуванні соціальної політики. Забезпечення продуктивної зайнятості потребує проведення послідовної політики міжнародної співпраці та впровадження перспективних і ефективних заходів і механізмів регулювання ринків праці, що прийняті у світі, наприклад, уведення в дію нової стратегії ОЕСР у сфері робочих місць [2]. Важливість соціальних аспектів глобалізації визнана в усьому світі. В цьому контексті актуальним є виконання в Україні програми дій МОП щодо забезпечення гідної праці як важливої компоненти міжнародного розвитку, як зазначено у підсумкових документах Всесвітнього саміту у 2005 р. і декларації, прийнятої сесією Економічної і соціальної Ради ООН у 2006 р. Має значення також дотримання основних стандартів у сфері праці, що зазначені у Декларації МОП 1998 р. щодо фундаментальних принципів і прав у сфері праці. Проблеми, що існують у сфері зайнятості. Поряд з певними позитивними тенденціями у сфері зайнятості, що спостерігаються в Україні останнім часом, має місце комплекс проблем, що поглиблюють фінансовоекономічну кризу, негативний вплив її на зайнятість населення та потребують термінового вирішення. Основними з них є: невідповідність професійно-кваліфікаційного рівня робочої сили потребам економіки та ринку праці; відсутність належної мобільності робочої сили та мотивації у працівників до легальної продуктивної зайнятості, головним чином, внаслідок низької якості робочих місць за умовами та рівнем оплати праці; наявність тіньових відносин у сфері зайнятості населення, що також негативно впливає на конкурентоспроможність робочої сили. Ускладнюють процес розвитку трудового потенціалу незадовільні умови праці та низька вартість робочої сили, що є безумовною проблемою ринку праці. Непривабливі умови праці та низький рівень її оплати зумовлюють наявність значної кількості вільних робочих місць та вакантних посад, які тривалий час не заповнюються працівниками. Низький рівень оплати праці не сприяє посиленню мотивації працівників до підвищення своєї кваліфікації, що негативно позначається на їх професійному рівні, а отже, на конкурентоспроможності на ринку праці. Негативні тенденції, що мають місце в системі освіти та формуванні висококваліфікованої робочої сили, призводять до погіршення якісних характеристик трудового потенціалу, зниження професійної придатності, збільшення розриву між рівнем кваліфікації претендентів на робочі місця і сучасними вимогами до якості працівників. Низька якість робочих місць за умовами та оплатою праці є однією з основних причин відтоку значної кількості кваліфікованої робочої сили за кордон. За експертними оцінками, за кордоном нині працює близько 3 млн співвітчизників, серед яких переважну більшість становлять кваліфіковані особи працездатного віку. Враховуючи, що проблема кадрового забезпечення характерна для більшості європейських країн, які зацікавлені в залученні іноземної робочої сили, можна очікувати зростання обсягів зовнішньої трудової міграції (зокрема, негативної), що ще більше ускладнює проблему кадрового забезпечення вітчизняних підприємств [3]. На сучасному етапі економічного розвитку на ринку праці України спостерігається тенденція до збільшення дефіциту кваліфікованої робочої сили, особливо кваліфікованих робітників. Дефіцит кваліфікованих кадрів уже в найближчі роки – це джерело для стримування створення високотехнологічних робочих місць та, відповідно, уповільнення темпів розвитку виробництва. Таке становище з формуванням робочої сили зумовлене низкою причин, основними з яких є: невідповідність професійної підготовки кадрів навчальними закладами потребам ринку праці; незадовільний рівень якості підготовки кадрів; невідповідність умов праці та розмірів заробітної плати, які пропонуються роботодавцями на конкретних робочих місцях, очікуванням випускників. Вирішення цих питань відноситься як до працівників робітничих професій, так і фахівців з вищою освітою. Державна політика у сфері розвитку і раціонального використання кадрового потенціалу має бути спрямована на розвиток системи професійної орієнтації; посилення мотивації до праці, державного впливу на структуру і якість підготовки та кваліфікації робочої сили, підвищення освітнього і професійнокваліфікаційного рівня працюючих. Необхідно наблизити обсяги і структуру підготовки кадрів вищими та професійно-технічними закладами до обсягів і структури попиту на ринку праці. Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

11

Економічні науки Ситуація із забезпеченням національної економіки кадрами, що склалася в Україні, свідчить про недосконалість існуючого механізму взаємодії ринку освітніх послуг та ринку праці [4]. Недостатньою залишається мобільність робочої сили та її мотивація до легальної продуктивної зайнятості. Наявна проблема безробіття серед молоді певною мірою є наслідком невідповідності ринку освітніх послуг потребам ринку праці. Крім того, в країні практично не сформовано системи профорієнтації населення, її спрямування на підвищення престижу робітничих професій та формування мотивації молоді до трудової діяльності. Залишається однією з найбільш складних проблем економіки та ринку праці проблема легалізації зайнятості. Пріоритети державної політики у сфері зайнятості визначаються з урахуванням стану і проблем економічного розвитку країни відповідно до законодавчого і нормативного забезпечення і фактичного стану ринку праці. Ключовими позиціями щодо державного регулювання ринку праці є: взаємозв’язок політики зайнятості та економічної політики держави; консолідація зусиль усіх гілок влади, об’єднань роботодавців і профспілок у вирішенні питань зайнятості населення; посилення відповідальності центральних та місцевих органів виконавчої влади і соціальних партнерів за реалізацію політики зайнятості. Важливою умовою забезпечення продуктивної зайнятості і підвищення ефективності державної політики у сфері зайнятості є розвиток соціального партнерства. Формування системи партнерських відносин, що повною мірою відповідають потребам ринку праці, є достатньо складною проблемою, про що свідчить світовий досвід. У країнах з розвинутою ринковою економікою система соціального партнерства містить комплекс заходів, що регулюються спеціальним законодавством і охоплюють не тільки сферу трудових відносин, а й інші сфери, де стикаються інтереси різних груп. З метою забезпечення відповідності системи соціального партнерства вимогам ринкових відносин необхідна участь трьох незалежних сил, а саме: робітничого руху, що представлений профспілками, органами робочого самоврядування та іншими організаціями, що відстоюють інтереси найманих працівників; роботодавців, включаючи директорат підприємств державного сектора, окремих підприємців, комерційні та інші структури, що здійснюють наймання робочої сили; органів місцевого самоврядування, що реалізують регіональну політику зайнятості. Формування ефективної системи соціального партнерства дозволяє здійснювати ефективний вплив на зайнятість, що є аналогічним існуючому в розвинутих країнах, де діяльність регіональних структур служби зайнятості передбачає обов’язкову участь представників усіх партнерів на ринку праці. З метою забезпечення продуктивної зайнятості держава регулює взаємовідносини між працівниками та роботодавцями з питань зайнятості незалежно від форм власності та господарювання. Зокрема, реалізується система допомоги з пошуку підходящої роботи; правовий захист від необґрунтованої відмови від прийняття на роботу; діють гарантії зайнятості для осіб, що потребують соціального захисту і є неконкурентоспроможними на ринку праці, шляхом встановлення квот прийому на роботу; здійснюється навчання за спеціальними програмами, реалізація програм зайнятості, дотримання режимів праці і відпочинку і т. ін. Формування професійно-освітнього потенціалу населення, переорієнтація ринку освітніх послуг на потреби ринку праці має забезпечуватися, насамперед, шляхом: визначення потреб економіки у спеціалістах та кваліфікованих працівниках відповідно до програм розвитку окремих галузей та сфер економіки; здійснення державних інвестицій у розвиток освіти та підготовку кадрів; проведення моніторингу потреби роботодавців у робочій силі, прогнозування потреби в кадрах; розроблення і впровадження ефективного механізму взаємодії навчальних закладів та роботодавців з метою їх оперативного реагування на потреби ринку праці; удосконалення механізму формування, розміщення та контролю за виконанням державного замовлення на підготовку кадрів вищими та професійно-технічними навчальними закладами; запровадження нових форм та механізмів залучення роботодавців до участі у розвитку системи професійно-технічної освіти, у працевлаштуванні випускників професійно-технічних навчальних закладів. У сфері розвитку освітньої бази важливе значення відіграють зокрема питання розвитку системи підвищення кваліфікації працівників і, на цій основі, підвищення якості робочої сили. Ці питання відображені в Концепції розвитку системи підвищення кваліфікації працівників на період до 2010 р. Для посилення впливу держави на формування конкурентоспроможної робочої сили відповідно до потреб економіки Урядом України забезпечується подальший розвиток системи підвищення кваліфікації працівників. З цією метою розроблено ―Концепцію розвитку системи підвищення кваліфікації працівників на період до 2010 року‖, план заходів щодо її реалізації, інші нормативно-правові документи, якими визначено засади і механізми щодо економічної зацікавленості роботодавців у підвищенні професійного рівня працівників, підтримки на державному та регіональному рівнях підприємств, які здійснюють навчання кадрів на виробництві, заохочення працівників до підвищення професійного рівня упродовж трудової діяльності тощо. Висновки. Підвищення конкурентоспроможності робочої сили є необхідною умовою формування продуктивної зайнятості та забезпечення національних інтересів України на етапі її інтеграції у світову економічну систему. Заходи державного впливу на ринок праці повинні враховувати інтереси як працівників, так і роботодавців (підприємців), тому державна підтримка зайнятості має включати: 12

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

Економічні науки сприяння процесам створення нових робочих місць з належними умовами та гідною оплатою праці в окремих галузях і секторах економіки; підтримку самозайнятості і малого підприємництва, тобто форм зайнятості, що не потребують значних витрат з боку держави; вирішення питань підвищення професійної освіти та кваліфікації працюючих; організацію перенавчання працівників, що підлягають вивільненню внаслідок скорочення штатів; сприяння створенню у регіонах приватних агентств зайнятості з метою надання послуг у працевлаштуванні і самостійної зайнятості для кваліфікованих груп населення; вдосконалення механізмів соціального захисту населення, в тому числі окремих груп, що потребують державної підтримки і є неконкурентоспроможними на ринку праці; створення спеціальних підприємств для організації громадських робіт за умов, що кошти на оплату праці резервуються із регіональних фондів зайнятості, на матеріальні витрати – із регіональних і місцевих бюджетів; розробку і реалізацію спеціальних програм з питань забезпечення внутрішньої міграції населення з регіонів, що характеризуються наявністю критичної ситуації на ринку праці. Література 1. Кальченко Т.В. Глобальна економіка: методологія системних досліджень: Монографія. – К.: КНЕУ, 2006. – 248 с.

2. Дослідження ринку праці в Україні. Підвищення продуктивності праці та сприяння створенню робочих місць. У 2 т., 2005.

3. Економічні проблеми ХХІ століття. Міжнародний та український виміри / За ред. С.І. Юрия, Є.В. Савельєва. – К.: Знання, 2007. – 595 с.

4. Шевченко Л.С. Ринок праці: сучасний економіко-теоретичний аналіз: Монографія. – Х.: ФОП Вапнярчук Н.М., 2007. – 336 с.

УДК 331.361

В.Я. БРИЧ, О.Я. ГУГУЛ Тернопільський національний економічний університет

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ ПЕРСОНАЛУ З‟ясовано сутність розвитку персоналу згідно різних наукових підходів. Обґрунтовано економічний зміст професійного навчання як основної складової процесу розвитку персоналу. Проаналізовано та згруповано форми і методи професійного навчання працівників. Запропоновано власний підхід до класифікації професійного навчання на основі виділення ряду класифікаційних ознак.

The research clarifies the issue of personnel development according to different scientific approaches and proves that the main part of personnel development is the economic definition of vocational training. The forms and methods of vocational training of personnel are analyzed and sorted out. The author suggests his own approach to vocational training classification by specifying a number of qualification characteristics. За умов постіндустріального суспільства, розвитку інтелектуальних, наукоємних технологій відбувається зростання ролі людського фактору в економічній діяльності. Зважаючи на це, засобом досягнення високого рівня конкурентоспроможності будь-якого підприємства чи організації є пошук прихованих резервів підвищення ефективності діяльності персоналу, що реалізується, перш за все, через налагодження системи його безперервного розвитку. У свою чергу, управління розвитком стає центральною ланкою менеджменту та провідним чинником успіху суб’єктів господарювання як на вітчизняному так і на світовому ринках. Дослідженням питань, що стосуються розвитку персоналу присвячені праці як зарубіжних так і вітчизняних вчених, а саме Беккера Г., Вебера В., Грішнової А.О., Журавльова П.В., Кібанова А.Я., Марра Р., Одегова Ю.Г., Савченка В.А., Шмідта Г., Шульца Т., Щокіна Г.В. та ін. Разом з тим, слід зауважити, що багато теоретичних питань за даною проблемою ще не вирішені та потребують подальшого комплексного вивчення. На нашу думку, ефективне впровадження безперервного розвитку персоналу у повсякденну діяльність вітчизняних суб’єктів господарювання можливе лише за умови попереднього створення ґрунтовного теоретичного та методичного забезпечення даного процесу. Зважаючи на це, завданнями статті є з’ясування теоретичних аспектів розвитку персоналу, а також виокремлення та характеристика його окремих складових. Розвиток персоналу – комплексне, багатогранне поняття, яке охоплює широке коло економічних, соціальних, психологічних та педагогічних проблем. Зважаючи на це, в економічній літературі не існує єдиного підходу до його визначення. Різні вчені по-різному трактують його сутність, акцентуючи увагу на окремих аспектах даної категорії. Ряд науковців розглядають ―розвиток персоналу‖ досить вузько, ототожнюючи його з процесом навчання. Так, Р. Марр і Г. Шмідт під розвитком персоналу розуміють його навчання та підвищення кваліфікації [1]. На думку В.А. Савченка, В.М. Данюка, В.М. Петюха та С.О. Цимбалюка ―розвиток персоналу – це системно Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

13

Економічні науки організований процес безперервного професійного навчання працівників для підготовки їх до виконання нових виробничих функцій, професійно-кваліфікаційного просування, формування резерву керівників та вдосконалення соціальної структури персоналу‖ [2, с. 17; 3, с. 125]. Дещо ширше розглядають дане поняття Ю.Г. Одегов та П.В. Журавльов, які окрім навчальних заходів відносять до розвитку персоналу планування кар’єри. Згідно їх трактування розвиток персоналу – це комплекс заходів, що передбачають професійне навчання випускників шкіл, перепідготовку та підвищення кваліфікації кадрів, а також планування кар’єри персоналу організації [4, с. 127]. Наступні автори [5–8] до розвитку пер-соналу включають досить широкий спектр заходів, а саме: професійну підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфікації, планування кар’єри, професійну адаптацію та інше. Зокрема А.Я. Кібанов розвиток персоналу визначає як сукупність організаційно-економічних заходів служби управління персоналом у сфері навчання персоналу організації, його перепідготовки і підвищення кваліфікації. Ці заходи охоплюють питання професійної адаптації, оцінювання кандидатів на вакантну посаду, поточної періодичної оцінки кадрів, планування ділової кар’єри та службово-професійного просування кадрів, роботи з кадровим резервом [5, с. 299]. Грішнова О.А. під розвитком персоналу розуміє передусім сукупність всіх організаційно-економічних заходів підприємства у сфері навчання персоналу, його перепідготовки і перекваліфікації. В широкому ж розумінні розвиток персоналу також охоплює питання професійної адаптації, оцінки кандидатів на вакантні посади, поточного періодичного оцінювання персоналу, планування ділової кар’єри, службово-професійного просування та багато інших [6, с. 16]. Неоднозначно дають визначення професійному розвитку О.В. Крушельницька та Д.П. Мельничук. У навчальному посібнику ―Управління персоналом‖ вони визначають професійний розвиток як процес набуття працівником нових компетенцій, знань, умінь і навиків, які він використовує чи буде використовувати у своїй професійній діяльності. Це процес підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації працівників з метою виконання нових виробничих функцій, завдань і обов’язків нових посад [7, с. 101]. Проте у ході подальшого викладу матеріалу дані автори дещо розширюють це поняття, включаючи до нього окрім навчальних заходів і розвиток кар’єри [7, с. 102]. Такі зарубіжні економісти як Педлер М., Бургойн Дж. та Бойделл Т. вказують, що розвиток персоналу передбачає як структуровані довгострокові заходи, такі як планування кар’єри так і короткострокові заходи – навчальні курси, тренінги та ін. [8]. Вєснін В.Р., Прокопенко Г., Норт К. та Хентце Й. трактуючи сутність розвитку персоналу не виокремлюють його складові елементи, а акцентують увагу на кінцевих результатах даного процесу. Так В.Р. Вєснін під розвитком персоналу розуміє проведення заходів, що сприяють повній реалізації особистісного потенціалу працівників та підвищенню їх здатності вносити вклад у діяльність організації [9, с. 190]. Згідно визначення Прокопенка Г. та Норта К. розвиток людських ресурсів означає вміле забезпечення та організацію процесу навчання з метою досягнення організацією поставлених цілей, щоб через удосконалення навичок та вмінь, розширення обсягу знань, підвищення компетентності, здібності до навчання та ентузіазму співробітників на всіх рівнях організації відбувалося безперервне, організаційне і особистісне зростання та розвиток [10, с. 18]. Хентце Й. вважає розвиток персоналу однією з функцій менеджменту, яка спрямована на те, щоб сприяти членам трудового колективу усіх ієрархічних ланок в оволодінні кваліфікацією, необхідною для виконання сучасних і майбутніх професійних вимог. Також – це сприяння розвитку особистісних здібностей працівників із врахуванням змін роду діяльності та індивідуальних і виробничих цілей. Розвиток персоналу відбувається в певній послідовності та орієнтований на досягнення поставленої мети [11, c. 243]. Джой-Меттьюз Д. розглядає розвиток персоналу як цілісний та активний процес удосконалення, пов’язаних з робочою діяльністю знань та умінь із використання широкого спектру навчальних методів та стратегій. На його думку, розвиток персоналу підприємства сприяє [12, с. 20]: вивільненню прихованих можливостей та потенціалу працівників; реалізації потенційних можливостей персоналу; поступовому руху до більш досконалого та складного стану окремого працівника та організації загалом. Цей економіст також розглядає розвиток персоналу з кількісної та якісної точок зору. Кількісний підхід передбачає відбір певної кількості людей, що володіють необхідними характеристиками та об’єднання їх у певному місці в певний час з метою виконання функцій організації. Якісні ж аспекти розвитку людини передбачають розвиток її здібностей [12, c. 21]. Отже, виходячи із наведених визначень, можна констатувати, що розвиток персоналу – це системний процес удосконалення знань, умінь та навичок працівників підприємства, що реалізується через сукупність організаційно-економічних заходів, які передбачають адаптацію, професійне навчання, оцінювання та планування трудової кар’єри персоналу. Найважливішою складовою розвитку персоналу, на нашу думку, є професійне навчання, адже саме воно створює умови для самореалізації особистості, збереження і раціонального використання людських ресурсів працівників у процесі досягнення стратегічної мети підприємства. Під професійним навчанням ми будемо розуміти цілеспрямований процес набуття працівниками підприємства професійних знань, умінь та навичок, необхідних для виконання певних видів робіт з метою підвищення продуктивності праці та конкурентоспроможності персоналу та ефективності роботи підприємства. Професійне навчання персоналу може здійснюватися із використанням різноманітних його форм та методів.

14

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

Економічні науки У науковій літературі відсутній єдиний підхід до класифікації професійного навчання персоналу. Досить глибоко розглядає це питання Савченко В.А. Так, професійне навчання робітників в організації він класифікує за наступними критеріями: за типами професійного навчання (безпосередньо в організації, за межами організації, самостійна підготовка робітників); за видами професійного навчання (первинна професійна підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації); за характером професійного навчання (з відривом від виробництва, без відриву від виробництва); за формами професійного навчання (навчання безпосередньо на робочому місці, навчання поза робочим місцем) [2, с. 229]. Така класифікація є досить детальною, проте, на нашу думку, дещо складною. Окрім того, вона стосуються лише професійного навчання робітників та не торкається інших груп персоналу. У свою чергу, Крушельницька О.В. та Мельничук Д.П. основними напрямками професійного розвитку персоналу вважають навчання [7, с. 108]: первинне, із врахуванням завдань підприємства і специфіки його роботи; з метою ліквідації розриву між вимогами робочого місця, посади і діловими якостями персоналу; з метою підвищення загальної кваліфікації; для роботи за новими напрямками розвитку організації; з метою освоєння нових методів виконання трудових операцій. Розглядаючи процеси навчання персоналу Щокін Г.В. в першу чергу розмежовує професійне навчання робітників та керівних працівників, а також виокремлює його види. На його думку, безперервне навчання керівників та спеціалістів здійснюється за наступними видами: систематичне самостійне навчання, короткострокове навчання (підвищення кваліфікації), стажування, аспірантура та докторантура, перепідготовка. До видів навчання робітників Щокін Г.В. відносить підготовку нових робітників на виробництві, перепідготовку кваліфікованих робітників, навчання суміжним професіям, підвищення кваліфікації робітників [13, с. 157–158]. Фахівець-практик у сфері управління персоналом Синенко Н. виділяє види та форми професійного навчання працівників. До видів вона відносить підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації персоналу. Згідно її підходу, підвищення кваліфікації робітників може відбуватися у формі виробничотехнічних курсів, курсів цільового призначення (для вивчення нового обладнання, виробів, матеріалів, товарів, послуг, сучасних технологічних процесі, засобів механізації й автоматизації, що використовуються на виробництві, правил і вимог їх безпечної експлуатації, технічної документації, ефективних методів організації праці, питань економіки, законодавчих та нормативно-правових актів). Професійне навчання керівних працівників та спеціалістів на виробництві здійснюється у формі спеціалізації, короткострокового та довгострокового підвищення кваліфікації, стажування тощо [14, с. 48]. Врахувавши та узагальнивши наведені підходи ми пропонуємо власну класифікацію професійного навчання персоналу із врахувань ряду класифікаційних ознак. Так, за формою професійного навчання ми виділили первинну професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників. Первинна професійна підготовка – це здобуття професійно-технічної освіти особами, які раніше не мали робітничої професії або спеціальності, тобто – навчання працівника, який здобуває професію вперше. Перепідготовка персоналу спрямована на оволодіння працівниками іншою професією чи спеціальністю, з метою розширення профілю професійної діяльності, через відсутність роботи, що відповідає певній спеціальності, втрату здатності виконувати роботу за попередньою професією тощо. Досить часто до перепідготовки персоналу вдаються у випадку реконструкції чи перепрофілювання підприємства. Підвищення кваліфікації передбачає розширення та поглиблення раніше здобутих працівником знань (умінь, навичок) та обумовлюється зміною характеру і змісту праці спеціаліста на займаній ним посаді та моральним старінням знань. За тривалістю навчального періоду нами виокремлено короткострокове, середньострокове та довгострокове професійне навчання персоналу. Тривалість навчання найчастіше залежить від застосування його конкретних методів. (Для прикладу, тренінги переважно займають кілька днів, а підвищення кваліфікації керівника за кордоном може тривати кілька місяців). Також, з точки зору доцільності використання різних форм та методів професійного навчання працівників варто виділити навчання керівників і спеціалістів та навчання робітників. У процесі управління розвитком персоналу важливим етапом є вибір джерел фінансового забезпечення професійного навчання працівників. Зважаючи на це, навчання персоналу підприємства може відбуватися із використанням коштів держави (бюджетного фінансування), недержавних суспільних фондів і організацій, міжнародних фондів та організацій, власних фінансових ресурсів підприємства та коштів окремих працівників. З точки зору цільової групи, навчання персоналу може бути спрямоване на конкретного його учасника (індивідуальне навчання) або ж на колектив слухачів. На сьогодні, робота спеціалістів з розвитку персоналу в основному спрямовується на групи працівників, позаяк індивідуально працювати із усіма співробітниками підприємства протягом тривалого проміжку часу практично неможливо. Крім того окремі працівники так чи інакше є учасниками окремих формальних чи неформальних колективів, що сформувалися на підприємстві. Перевагою колективного чи групового навчання є можливість досягнення синергетичного ефекту. За способом здійснення навчальних заходів, професійний розвиток персоналу може реалізовуватися власними силами підприємства або ж із залученням сторонніх консалтингових організацій. Вибір одного із запропонованих варіантів, на нашу думку, є основою побудови стратегії розвитку персоналу підприємства. З метою досягнення максимальної ефективності професійного навчання персоналу не варто обмежуватися застосуванням окремих його форм чи методів, а використовувати їх системно у поєднанні та Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

15

Економічні науки взаємодії. Це дозволить досягти високої якості людського капіталу підприємств та, як наслідок, забезпечить високий рівень прибутковості та конкурентоспроможності українських суб’єктів господарювання як на вітчизняному так і на світовому ринках. Література 1. Управление персоналом в условиях социальной рыночной экономики / Науч. ред. Р. Марра, Г. Шмидта. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1997.

2. Савченко В.А. Управління розвитком персоналу : навч. посібник / В.А. Савченко. – К.: КНЕУ, 2002. – 351 с.

3. Менеджмент персоналу / В.М. Данюк та ін. – К.: КНЕУ, 2004. – 398 с.

4. Одегов Ю.Г. Управление персоналом / Ю.Г. Одегов, П.В. Журавлев. – М.: Финстат-информ, 1997. – 878 с.

5. Управление персоналом организации: учебник / Под ред. А.Я. Кибанова. – М.: ИНФРА-М, 1997. – 512 с.

6. Грішнова О.А. Розвиток персоналу як інвестиційний проект: методичні підходи до визначення ефективності / О.А. Грішнова, В. Небукін // Регіональні аспекти розвитку і розміщення продуктивних сил України: Зб. наук. пр. – Тернопіль: Економічна думка, 2004. – Вип. 9. – С. 15–19.

7. Крушельницька О.В. Управління персоналом. Навч. посібник / Крушельницька О.В., Мельничук Д.П. – К.: Кондор, 2006. – 292с.

8. Pedler M., Burgoyne J., Boydell T. The learning Company: 2 nd end. – Maidenhead: McGraw-Hill, 1997.

9. Веснин В.Р. Практический менеджмент персонала / В.Р. Веснин. – М.: Юристъ, 1998.

10. Управление эффективностью и качеством: модульная программа. В 2-х ч. / Под. ред. И. Прокопенко, К. Норта; пер. с англ. – М.: Дело, 2001. – Ч. 2.

11. Хентце И. Теория управления кадрами в рыночной экономике / Хентце И. – М.: Междунар. отношения, 1997.

12. Джой-Меттьюз Д. Развитие человеческих ресурсов / Д. Джой-Меттьюз, Д. Меггинсон, М. Сюрте; пер. с англ. – М.: Эксмо, 2006. – 432 с.: ил. – 429 с.

13. Щекин Г.В. Основы кадрового менеджмента: Учебник / Г.В. Щекин. – 5-е изд., стереотип. – К.: МАУП, 2004. – 280с.

14. Синенко Н. Організація професійного навчання кадрів на виробництві / Н. Синенко // Справочник кадровика, 2004. – № 1. – С. 47–50.

УДК 331.102.12

Д.С. ВОЛОДІН Чернівецький торгово-економічний інститут КНТЕУ

ФОРМУВАННЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО КАПІТАЛУ ТОРГОВЕЛЬНИХ ПІДПРИЄМСТВ ЯК ФАКТОР ПОСИЛЕННЯ ЇХ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ У статті розглянуто сучасні аспекти теорії інтелектуального капіталу на мікрорівні, зосереджено увагу на особливостях формування інтелектуального капіталу на підприємствах торгівлі, простежено вплив інтелектуального капіталу на конкурентні позиції підприємства на ринку.

Modern aspects of the intellectual capital are considered in the article on the microlevel. The paper focuses on the peculiarities of intellectual capital formation at the trading enterprises. The influence of intellectual capital on the competitiveness of enterprise at the market is traced. Вступ. В умовах трансформації постіндустріального суспільства, поступового переходу найрозвинутіших країн до суспільства інформаційного, особливої ваги набувають саме внутрішні аспекти діяльності підприємства. Основним принципом управління на мікрорівні стає активізація кадрового ресурсу та роботи з клієнтами, що вимагає приділення значної уваги до розвитку та ефективного використання інтелектуального потенціалу підприємства, особливо його працівників. Відповідно для формування нових конкурентних переваг, зростання ринкової вартості підприємства, особливе значення повинні відігравати інтелектуальні ресурси. Загалом, у сучасній науковій літературі, питання інтелектуалізації економічної діяльності розглядають в аспекті формування особливої форми капіталу сучасного суспільства – інтелектуального. Значну увагу цьому питанню надають такі учені як Е. Брукінг, Т. Стюарт, Т. Бьюзен, Р. Мінс, Д. Шнайдер, Р. Нельсон і С.У інтер, А. Слівотськи, Д. Моррисон та ін. Засновниками досліджень на пострадянському просторі (зі значним запізненням) можна вважати Л. Шаховську, Б. Леонтьєва, В. Іноземцева, С. Ленську, А. Чухно, В. Ефремова, С. Вовканич, Г. Задорожний, Є. Марчук та ін. Постановка завдання. Якщо проаналізувати роботи вище згаданих авторів, то можна побачити, що інтелектуальний капітал на мікрорівні розглядається переважно в аспекті діяльності промислових підприємств, венчурних компаній, банків. Необхідно відмітити, що лишається не розглянутою сфера внутрішньої торгівлі, значення якої в умовах ―нової‖ економіки не те що не знизилася, але й стабільно зростає. Тому метою нашого дослідження буде визначення сутності інтелектуального капіталу торговельного підприємства, особливостей його формування, дослідження взаємозв’язку між формуванням інтелектуального капіталу та конкурентною 16

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

Економічні науки позицією підприємства на ринку. Для того, щоб надати визначення інтелектуального капіталу торговельного підприємства, спочатку проаналізуємо, що саме вкладається в розуміння терміну ―інтелектуальний капітал‖ на сучасному етапі. Першим, хто достатньо детально описав та широко використовував поняття ―інтелектуальний капітал‖, був Т. Стюарт. У статті 1991 року, що мала назву ―Сила інтелекту: як інтелектуальний капітал стає найбільш цінним активом Америки‖ він визначив інтелектуальний капітал як суму всього того, що знають робітники компанії, та що дає конкурентні переваги компанії на ринку. У наступних уточненнях сутності інтелектуального капіталу акцент робився як на статистичних його характеристиках, пов’язаних з процесом накопичення інтелектуальних активів у вигляді патентів, ліцензій, комп’ютерних програм, авторських прав тощо, так і на динамічних характеристиках, пов’язаних з людськими ресурсами організації та інноваційною діяльністю. На думку Е. Брукінг, ―Інтелектуальний капітал – це термін для позначення нематеріальних активів, без яких компанія не може існувати, підсилюючи конкурентні переваги‖ [1, с. 31]. Наведена оцінка дана з позиції практика, що активно використовує в творчій діяльності нематеріальні активи, оцінка і управління якими реально здійснюється. Хоча тут слід зауважити, що підхід до визначення нематеріальних активів можна конкретизувати як бухгалтерський, а до інтелектуального капіталу як економічний. От як визначає поняття ―інтелектуальний капітал‖ В. Іноземцев: ―Інформація і знання, ці специфічні за своєю природою і формам участі у виробничому процесі чинники, в межах фірм приймають зовнішність інтелектуального капіталу. Інтелектуальний капітал є щось ніби ―колективного мозку‖, що акумулює наукові і буденні знання працівників, інтелектуальну власність і накопичений досвід, спілкування і організаційну структуру, інформаційні мережі і імідж фірми‖ [2, с. 340]. Вітчизняна економічна школа схильна вважати, що інтелектуальний капітал – це переважно постійний капітал, результат взаємодії людей, людей і нематеріальних активів, людей і інформаційних ресурсів, знань, а також людей і елементів фізичного капіталу, матеріальних активів в процесі виробництва. Еволюційна парадигма соціально-економічної сутності категорії інтелектуального капіталу представлена в працях акад. А. Чухно. Він звертає увагу на історичний характер формування цього процесу, відзначаючи, що ―формування інтелектуального капіталу – це закономірний результат розвитку науки та техніки, потужного їх проникнення в процес виробництва, підвищення ролі та значення науки, людського розуму, інформації та знань у розвитку економіки та суспільства в цілому‖ [3, с. 48]. Базуючись на цих основних визначеннях інтелектуального капіталу, можна сформулювати визначення такого поняття як ―інтелектуальний капітал торговельного підприємства‖. Отже, інтелектуальний капітал торговельного підприємства – сукупність індивідуальних та колективних, явних та неявних знань, а також інформації, досвіду, кваліфікації, мотивації персоналу, його комунікаційних можливостей, відносини з приводу відтворення та відчуження результатів інтелектуальної діяльності, що використовуються торговельною компанією для забезпечення конкурентних переваг та отримання прибутку. Хоча торгівля вважається однією з традиційних галузей, які мають низький інноваційний потенціал (порівняно з підприємствами сфери високих технологій), сучасний етап розвитку світового рітейлу спростовує це твердження. У торговельній галузі активно впроваджуються різноманітні інформаційні, технічні, технологічні та управлінські інновації, які докорінним чином змінюють традиційне уявлення про торговельний бізнес. Активно розвивається електронна торгівля, гнучке електронне ціноутворення, впроваджується електронні засоби супроводу товарів, штрихового кодування товарів, засоби радіочастотної технології моніторингу рухів відвідувачів, здійснюється перехід до персоніфікованого обліку покупців за рахунок впровадження клубних та дисконтних карток, карток самообслуговування, розроблені різноманітні маркетингові інструменти: POS – матеріали та термінали збору даних, ECR – системи, суттєво розширюється в торгівлі сфера застосування аутсорсингу. Розвиток та впровадження нових технологій забезпечує торговельним операторам зростання прибутку та полегшує процес управління, підвищує гнучкість реагування на запити і потреби покупців, а покупцям, в свою чергу, підвищує якість торговельного сервісу, прискорює процес купівлі та вибору товарів. Інноваційні рішення, що розробляються та впроваджуються в рітейлі, орієнтуються на розв’язання найважливіших ―больових‖ точок організації торговельної діяльності: обробка готівки, черги, ефективне використання поличного простору, підвищення рентабельності 1 м², інформування покупців про властивості товарів та знижки тощо [4, c. 72]. Слід зазначити, що значна частина діяльності торговельних підприємств визначається виявленням споживачів та задоволенням їх запитів. Покупці прагнуть придбати товари і послуги в широкому асортименті та високої якості за мінімальною ціною, надаючи перевагу тим підприємствам, де, на їх думку, можуть найбільш повно задовольнити їх потреби. Саме тут закладена вирішальна роль інтелектуального капіталу в торговельній діяльності. Ефективна та якісна взаємодія між працівниками торговельного підприємства, споживачами та партнерами безпосередньо залежить від інтелектуальних ресурсів даного підприємства та умов їх формування та застосування. Особливий характер інтелектуального капіталу пов’язаний з набуттям торгівлею ознак сфери послуг. Торгівля – сфера послуг, в якій конкурентна боротьба за споживача набула найбільшої гостроти. Оскільки об’єктом діяльності торговельних підприємств є виключно людина, яка як клієнт контактує з виконавцем (торговельним працівником) та одночасно споживає торговельну послугу, то сам клієнт і оцінює якість послуги, а її якість повинна відповідати вимогам цього клієнта. За сучасних умов суперництво між підприємствами торгівлі Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

17

Економічні науки все більш поширюється в площину послуг, що надаються за умов тотожності матеріальних продуктів, що надходять на підприємство. [5, с. 6]. Якість та кількість послуг у цих умовах якнайбільше визначають інтелектуальні ресурси торговельних підприємств. Виходячи з цього, можна сформувати основні особливості інтелектуального капіталу торговельних підприємств: 1. Особливості зносу окремих складових інтелектуального капіталу. На відміну матеріальних активів та підприємств, що в основному їх застосовують, знос інтелектуального капіталу торговельного підприємства в більшості визначається ступенем морального старіння (як першого так і другого рівня): знос людського капіталу визначається ступенем природного старіння людського організму і також ступенем морального зносу (старіння) знань; організаційний капітал зношується в більшій ступені морально. Перед усім це відноситься до програмно-аналітичного забезпечення, бази даних, патенти, ноу-хау, через те що торговельній діяльності притаманний значний ступінь конкурентної боротьби та динамізм розвитку порівняно з більшістю інших видів економічної діяльності; клієнтський (ринковий) капітал в торгівлі не зношується, а навпаки з часом використання збільшується (наприклад за восьмирічну історію дослідження вартості найдорожчих в світі брендів компанія Cocacola постійно займає лідируючі позиції, і в 2008 році, незважаючи на світову кризу, вартість її бренду зросла на 2 % та становила 66,7 млрд дол.), але треба зазначити, що він може швидко втратити свою вартість через втрату споживачів та партнерів; 2. Особливості ліквідності інтелектуального капіталу торговельних підприємств. Інтелектуальний капітал торговельного підприємства в цілому (сукупність людського, організаційного та капіталу відносин) не може бути відокремлений від фізичного капіталу. Його можна придбати чи продати лише в складі всього підприємства. Ліквідними можна рахувати ті елементи інтелектуального капіталу, які можна відокремити, виділити та юридично оформити в якості самостійних об’єктів власності. Людський капітал підприємства володіє обмеженою ліквідністю тому що підприємство є лише наймачем робочої сили, а власником людського капіталу лишається сама людина. У випадку придбання підприємства, передаються тільки права щодо трудових договорів. Окремі елементи організаційного капіталу (патенти, авторське право, ліцензії, виробничі секрети, ноухау), як правило, ліквідні. До неліквідних елементів відносяться корпоративна культура, організаційна структура (їх можна реалізувати лише разом зі всією організацією в цілому). Деякі елементи ринкового (клієнтського) капіталу (ділова репутація, стійкі зв’язки з постійними клієнтами) у вигляді самостійних активів неможливо продати або купити, оскільки вони не належать організації на основі права власності. В окремих випадках можна реалізувати право використання торгової марки (у рамках договору франчайзингу), бренд та канали дистрибуції.

3. Суперечності сучасної практики оцінки та обліку ІК підприємств торгівлі. На відміну від промислових підприємств на підприємствах торгівлі не має промислових зразків, значних обсягів ліценцій та ноу-хау, тому основними складовими ІК є торгові марки підприємства, бренд (за наявності), ділові якості персоналу, їх кваліфікація і здібність до праці, зв’язки із споживачами, бази знань, мережеві форми роботи, Інтернет-ресурси, лояльність споживачів. Більшість з цих елементів не тільки не враховуються бухгалтерським балансом, але й не мають кількісної(фінансової) оцінки. Патенти, ліцензії нерідко враховуються в бухгалтерських документах не у відповідності з їх реальною вартістю, а лише у зв’язку з витратами на їх реєстрацію. Витрати на тренінги, навчання персоналу, рекламні компанії найчастіше розглядаються як поточні витрати, тоді як вони всі в більшій мірі набувають властивостей інвестицій.

4. Особливості синергетичної взаємодії елементів ІК. Елементи інтелектуального капіталу не адитивні. Тому при інвестуванні в інтелектуальний капітал необхідно стежити за збалансованим характером капіталовкладень. Якщо для промислових підприємств такі капіталовкладення більш доречні в структурний капітал (в об’єкти інтелектуальної власності, оновлення технологій та виробничих процесів, активізація НДКР), то для підприємств торгівлі такі інвестиції більш доцільні в підготовку персоналу, програми лояльності, автоматизацію торгового процесу, формування позитивного іміджу підприємства. Щодо впливу інтелектуального капіталу торговельного підприємства на його конкурентоздатність, слід розглянути особливі складові інтелектуального капіталу. Так, зокрема людський (кадровий) капітал торго-вельного підприємства є вагомим чинником впливу на функціонування підприємства на ринку та визначає його як внутрішню так і зовнішню переваги. Наприклад, рівень кваліфікації працівників торгового залу безпосередньо впливає на процес вибору споживачем товару – неграмотні дії персоналу значно знизять лояльність покупців та надасть можливість конкурентам отримати додатковий дохід. Відповідно теж саме відбудеться якщо процес впровадження сучасних систем автоматизації не буде супроводжуватись перекваліфікацією та навчанням персоналу. Вплив рівня обслуговування клієнта на величину продажу та прибутку підприємства зображені на рис. 1. Наведене стосується не лише такої окремої складової інтелектуального капіталу торговельного підприємства як людський капітал – структурний та клієнтський (ринковий) капітал відіграють не менш важливу роль в діяльності підприємства і активно впливають на його прибуток та конкурентоспроможність.

18

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

Економічні науки Приріст продажу, витрат Зростання продажу завдяки поліпшенню обслуговування клієнта

Витрати утримання певного рівня обслуговування клієнта

Рівень обслуговування, що максимізує прибуток підприємства 83

86

89

92

95 % Рівень обслуговування клієнта

Рис. 1. Вплив рівня обслуговування клієнта на величину продажу і прибутки підприємства [6, с. 105]

Хоча інтелектуальна власність (ліцензії, промислові зразки, патенти, ноу-хау), що входить до структурного капіталу промислового підприємства не має значного значення на підприємстві торговельному (відповідно до специфіки його діяльності) то форма організації бізнесу (наприклад, запровадження провідних торговельних форматів), рівень корпоративної культури та управління значно впливають на підприємства торгівлі. Щодо клієнтського (ринкового) капіталу, то на думку автора, він є визначальним для діяльності торговельного підприємства, хоча деякі його складові безпосередньо пов’язані як з кадровим капіталом так і структурним. Сьогодні торгівля активно втручається навіть у саму концепцію товарів, зокрема за рахунок появи феномену private label. Крім того, торгівлю можна розглядати і як спосіб створення цілого спектру пропозицій, що об’єднує товари та послуги разом для надання споживачу готових рішень. Виникають мережеві бренди, що повністю виросли з рітейлу, наприклад такі як IKEA чи Zara. Загалом можна запропонувати наступні напрями розвитку інтелектуального капіталу як конкурентної переваги торговельного підприємства для капіталу: людського – безперервне навчання працівників в цілому; підвищення кваліфікації працівників; ефективне використання організаційних знань; ефективний розвиток кадрового менеджменту; мотивація та стимулювання працівників; формування почуття відданості організації; використання провідного світового досвіду; структурного (організаційного) – побудова ефективних організаційних структур; формування прогресивної організаційної структури та адміністративної системи, що орієнтована на постійний обмін знаннями; вдосконалення внутрішніх інформаційних систем; клієнтського (споживчого) – організація взаємодії з клієнтами та партнерами; формування сучасних баз про клієнтів та споживачів; розвиток ділової репутації та брендів. Щоб існувати, інтелектуальний капітал повинен здійснювати безперервний рух, розвиток, а унікальність властивостей особистості стає інтегральним показником якісного розвитку здібності до праці як основи інтелектуального капіталу. Інтелектуальний капітал торговельного підприємства стає тим рушійним фактором, активізація якого дозволяє не тільки отримати додаткові конкурентні переваги, але й ―перезавантажити‖ діяльність підприємства в умовах значних фінансово-економічних потрясінь. Таким чином, інтелектуальний капітал – це рушійна сила розвитку не тільки торгівлі, але й суспільства в цілому, яка, використовуючи креативність інтелекту особистості, створює творчий менталітет нації з метою його використання в оптимізації соціально-економічного простору і забезпечення значного за об’ємом, тривалого за часом і інтегрального за характером економічного і соціального ефекту. Література 1. Брукинг Э. Интеллектуальный капитал / Пер. с англ.; Под ред. Л.Н. Ковалик. – СПб.: Питер, 2001. – 288 с.

2. Иноземцев В.Л. Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология. – М.: Academia, 1999. – 631 с.

3. Чухно А. Интеллектуальный капитал: сущность формы и закономерности развития // Экономика Украины. – 2002. – № 11. – C. 48–55.

4. Трансформаційні процеси в торгівлі в України в умовах інтернаціоналізації: монографія / За ред. Л.О. Лігоненко. – К.: КНТЕУ, 2009. – 334 с.

5. Стаханов В.Н., Шеховцов Р.В. Торговая логистика: Учеб. пособие. – К.: ПРИОР, 2000. – 112 с.

6. Beier F.J., Rutkowski K. Logistyka. – Warszawa: SGH, 1993. – 360 s. Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

19

Економічні науки

УДК 612.6-055.1

Г.В. ГЕРАСИМЕНКО Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України

ІНВЕСТИЦІЇ В ЗДОРОВ’Я НАСЕЛЕННЯ ЯК НАПРЯМ ПІДВИЩЕННЯ ЯКОСТІ РОБОЧОЇ СИЛИ В УКРАЇНІ Стаття присвячена проблемам інвестування в здоров‟я в контексті покращення якості робочої сили України. Визначено основні форми інвестицій в здоров‟я, джерела їх фінансування та цілі. Проаналізовано сучасний стан державного забезпечення галузі охорони здоров‟я та особливості приватних платежів населення на оплату медичних послуг. Окреслено основні проблеми, що зумовлюють недостатню ефективність державних видатків на охорону здоров‟я та запропоновано шляхи їх вирішення.

The publication is devoted to problems of healthcare investment in the context of labor force quality improvement in Ukraine. The basic forms of investments are defined as well as sources of their funding and their aims.

The current state of public healthcare governmental funding is analyzed, as well as peculiarities of private payments for medical service of the population. The main problems determining low efficiency of public expenditures on healthcare are investigated and the ways of their solution are suggested. Постановка проблеми. Витрати на охорону здоров’я є однією з важливих складових соціальних інвестицій, оскільки окрім поліпшення стану здоров’я та зростання тривалості життя населення, вони сприяють підвищенню продуктивності праці та працездатності людини, є детермінантами якості та конкурентоспроможності робочої сили. Водночас, незважаючи на зростаючий обсяг фінансування галузі охорони здоров’я, в Україні прогресує медико-демографічна криза, що відбивається на якісних показниках населення країни. Це визначає необхідність поглибленого дослідження стану та особливостей інвестування в здоров’я населення, виявлення проблем, що існують в цій сфері, та визначенні шляхів їх вирішення. Ступінь розробки проблеми. Проблемам інвестицій у людський капітал, складовою яких є інвестиції в здоров’я, присвячено праці таких вітчизняних дослідників як С. Бандур, Д. Богиня, І. Бондар, О. Грішнова, М. Долішній, Т. Заяць, І. Карлін, І. Курило, В. Куценко, Е. Лібанова, Л. Лісогор, О. Макарова, В. Онікієнко, С. Пирожков, У. Садова, Л. Семів, В. Стешенко, М. Шаленко, Л. Шевчук та інші. Водночас питання оцінки ефективності інвестицій в здоров’я в контексті якості населення залишаються одними з найменш розробленими, що вимагає подальших наукових розвідок в цій сфері. Постановка завдання. З огляду на окреслені проблеми, метою даного дослідження є аналіз сучасного стану інвестування в здоров’я населення України та розробка пропозицій щодо підвищення їх ефективності. Виклад основного матеріалу. Стан здоров’я є одним з основних чинників загальної якості населення, що визначає можливості реалізації економічної активності населення, здобуття належної освіти, професійної підготовки та кваліфікації. Відповідно високі рівні захворюваності та смертності, особливо серед дорослих працездатного віку, матимуть вагомі економічні наслідки, що знижують якість та конкурентоспроможність робочої сили, ефективність функціонування ринку праці, можливості економічного зростання держави. Інвестиції в здоров’я охоплюють широке коло витрат, що пов’язані з профілактикою захворювань, оплатою медичних послуг та придбанням медичних засобів, покращенням житлових умов, оздоровленням та відпочинком, фізичною культурою та спортом, забезпеченням дієтичного харчування тощо. Джерелами таких інвестицій можуть бути як вкладення держави (або окремих регіонів та місцевих громад), так і підприємств, суспільних фондів і неурядових організацій, домогосподарств та окремих громадян (див. рис. 1). При цьому цілі і завдання інвестицій можуть відрізнятися залежно від суб’єкту інвестицій (інвестора): якщо для держави завданнями інвестицій в здоров’я населення можуть бути одночасне підвищення національного доходу та якості життя населення, то для комерційних структур – отримання прибутку, для некомерційних організацій – підвищення якості життя населення, що не пов’язане з прибутковою діяльністю. Відповідно до цього можливо виділити три рівні інвестування в здоров’я: 1) індивідуальний, на якому формується особисте здоров’я громадян, що обумовлює їх особистий потенціал та можливості в житті, в тому числі отримання доходу та реалізації в професійному плані; 2) мікрорівень, на якому формується людський капітал підприємств, що включає характеристики здоров’я працівників і визначає їх продуктивність; 3) макрорівень, на якому формується суспільне здоров’я, що є визначальним для якості робочої сили країни (регіону). Основним механізмом фінансування послуг охорони здоров’я в Україні залишається бюджетне забезпечення, оскільки ринкові реформи періоду незалежності не супроводжувалися диверсифікацією джерел фінансування. Попри численні ініціативи, в країні не були впроваджені механізми загальнообов’язкового медичного страхування, а законодавче регулювання платних медичних послуг залишається надто суперечливим. Хоча бюджетні видатки на охорону здоров’я демонстрували стійку тенденцію до зростання (з 2,9 % ВВП в 2000 р. до 3,8% ВВП в 2007 р.), за європейськими стандартами цей показник видається надто низьким. Так, згідно рекомендацій Всесвітньої Організації Охорони Здоров’я (ВООЗ), частка державних видатків на охорону здоров’я має становити не менше 6 % ВВП, оскільки зменшення фінансування галузі призводить до руйнації системи охорони здоров’я з усіма негативними проявами для економіки та населення країни. Більш того, незважаючи 20

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

Економічні науки Підприємства, установи та організації

Бюджет України місцеві

Населення

Державний

внески на програми соціального страхування

дотації державного бюджету

н едержавні програми медичного страхування

державне загальнообов’язкове соціальне страхування

бюджетні видатки на охорону здоров ’я

НУО, благодійні фонди, міжнародні донорські організації

п рям і платеж і населення

виплати за програмами медичного страхування

благодійні платежі та допомога

ІНВЕСТИЦІЇ В ЗДОРОВ’Я Рис. 1. Джерела інвестицій в здоров’я населення України

на постійне нарощування фінансування в абсолютному виразі (рис. 2), питома вага видатків на охорону здоров’я в структурі зведеного бюджету України істотно не змінювалась, коливаючись на рівні 10–12 % (максимальна частка видатків – 12,8 % – була зафіксована в 2003 р.).

30

14 12

25 млрд. грн.

%

10 20

8 6

15

4 10

2 0

5

2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 видатки на охорону здоров'я як % сукупних видатків

0 2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007

видатки на охорону здоров'я як % ВВП

Рис. 2. Видатки зведеного бюджету України на охорону здоров’я

Фінансування соціальних послуг, які безпосередньо споживає населення, в основному здійснюється за рахунок коштів місцевих бюджетів; відповідно, тут концентрується до 80 % видатків на охорону здоров’я. Місцеві бюджети забезпечують діяльність закладів первинної та вторинної лікувально-профілактичної допомоги. З державного бюджету фінансуються пріоритетні програми загальнодержавного значення (централізована закупівля медичного обладнання та вакцин для проведення обов’язкових профілактичних заходів з імунопрофілактики, реалізація централізованих заходів з лікування онкологічних хворих, забезпечення інсуліном хворих на цукровий діабет, боротьби з туберкульозом тощо) та високоспеціалізована лікувально-профілактична допомога. До державних інвестицій в здоров’я населення належить і видатки державних фондів загальнообов’язкового соціального страхування, які забезпечують потреби зайнятого (і застрахованого) населення в медичному обслуговуванні. Ресурси цих фондів формуються за рахунок відрахувань застрахованих осіб та страхувальників (підприємств, установ і організацій); дефіцит бюджетів фондів може покриватися за рахунок дотацій державного бюджету. Видатки, що спрямовуються на охорону здоров’я застрахованого населення, в основному фінансуються за рахунок Фонду соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та Фонду державного загальнообов’язкового соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, яке спричинило втрату працездатності. Проте ці Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

21

Економічні науки виплати виплачуються лише у випадку настання страхових випадків, тобто мають компенсаційний характер, відшкодовують втрати здоров’я, працездатності або заробітку. Це дозволяє класифікувати їх як інвестиції у відтворення (відновлення) здоров’я в контексті якості робочої сили. Видатки Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності включають виплати допомоги з тимчасової втрати працездатності, по вагітності та пологах, на поховання, допомоги громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської аварії, оплату оздоровчих заходів (путівки на санаторно-курортне лікування, часткове фінансування санаторіїв-профілакторіїв, дитячих оздоровчих закладів тощо). За даними 2008 року, витрати Фонду були профінансовані у сумі 7,2 млрд грн, що склало 102,4 % від планового показника. В порівнянні з попереднім роком, витрати Фонду зросли за всіма статтями, що засвідчує тенденцію до зростання фінансування видатків на охорону здоров’я. Зокрема, витрати на виплату допомоги по тимчасовій непрацездатності зросли на 32,2 % (955 млн грн), на виплату допомоги по вагітності і пологах – на 55,6 % (474,4 млн грн). Кількість страхувальників, які обліковуються в органах Фонду, протягом 2008 року збільшилася на 16,7 %, або на 205,5 тисячі підприємств, установ, організацій та фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності і станом на 1 січня 2009 року становила 1 436 667 платників страхових внесків. Водночас чисельність застрахованих осіб, яка в органах Фонду обліковується в еквіваленті повної зайнятості, за 2008 р. склала 13,9 млн осіб, що на 237 тис. менше, ніж в 2007 р. і є, очевидно, одним з негативних наслідків економічної кризи. Витрати Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань включають видатки на профілактику нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, видатки на медичну, професійну та соціальну реабілітацію потерпілих на виробництві, відшкодування шкоди, заподіяної працівникові внаслідок ушкодження його здоров’я або в разі його смерті, та інші організаційні видатки. Станом на 2008 р. видатки Фонду заплановано у розмірі 3,9 млрд грн, з яких основну частину (76,2 %) становлять відшкодування шкоди, заподіяної працівникові. Водночас лише 3,3 % сукупних видатків спрямовано на профілактику нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, що свідчить про нераціональну систему управління, оскільки більшість страхових випадків можливо було б уникнути за умови ефективної профілактики. Незважаючи на зростаючий обсяг державних коштів, що спрямовуються на охорону здоров’я в Україні, результати діяльності галузі залишаються досить невтішними. Про це свідчать високі показники захворюваності населення, в тому числі на соціально детерміновані хвороби, поширення інвалідності та передчасної смертності, зокрема чоловічого населення працездатного віку, високі показники смертності від новоутворень та серцево-судинних захворювань. З огляду на погіршення якості робочої сили особливо актуальною є проблема впливу зовнішніх чинників на стан здоров’я населення (професійна захворюваність та травматизм, смертність від нещасних випадків, отруєнь і травм), тобто тих факторів, дія яких цілком може бути елімінована за умови вчасної профілактики та дотримання безпечної поведінки, включаючи створення безпечних умов праці, дотримання правил дорожнього руху тощо. Існування проблем у системі охорони здоров’я, зокрема щодо її профілактичної складової, підтверджує і поширення шкідливих звичок (високі рівні споживання алкоголю, наркотичних засобів, тютюнопаління), асоціальної поведінки, нераціонального харчування та загальне нехтування настановами здорового способу життя. Зважаючи на окреслені проблеми, можна стверджувати, що чинний рівень державного фінансування охорони здоров’я не забезпечує реальних потреб галузі та можливостей доступу населення до базових медичних послуг. На сьогодні для більшості громадян України отримання якісної медичної допомоги потребує значних витрат. Як наслідок, приватні платежі населення складають значну частину витрат на охорону здоров’я. Оцінки обсягу власних виплат населення за медичні послуги дуже відрізняються залежно від джерела даних та методології дослідження, однак, за помірними оцінками їх обсяг становить від 2,3 до 3,0 % ВВП. Так, оцінки Світового банку, які базуються на даних обстежень умов життя домогосподарств та інших обстежень, що містять питання стосовно офіційних та неофіційних власних платежів населення на охорону здоров’я, вказують на те, в 2005 р. вони могли сягати 2,8 % ВВП [1]. Загальна сума цих видатків складається з офіційної плати користувачів послуг, купівлі ліків поза медичними закладами, неофіційних платежів лікарям і витрат на перевезення, харчування та проживання. При цьому обсяги й поширення прямого фінансування за рахунок власних виплат населення істотно зростають з підвищенням рівня спеціалізації послуг охорони здоров’я. Поширення неформальних платежів є одним з чинників нерівності в доступі до медичних послуг, зумовлюючи існування фінансових бар’єрів, особливо для малозабезпечених груп населення. У зв’язку з цим експерти ВООЗ ввели в обіг поняття ―катастрофічні видатки на охорону здоров’я‖, що визначаються як видатки на послуги охорони здоров’я, які становлять більше 40 % видатків на найбільш необхідні товари [2]. За оцінками Світового банку, близько 20 % українських домогосподарств стикаються з такими катастрофічними видатками, а майже 10 % усіх домогосподарств мають катастрофічний рівень видатків, зумовлений самими витратами на ліки [1]. За оцінками експертів, понад 16 % населення не має належного доступу до якісних медичних послуг, і, як наслідок, лише менше 40 % громадян оцінюють стан свого здоров’я як добрий [1]. Проблеми, пов’язані з низьким рівнем фінансування галузі, ускладнюються низькою ефективністю цієї статті державних видатків внаслідок недосконалої системи управління, нераціонального розподілу повноважень та наявних фінансових ресурсів, відсутності ефективного зовнішнього контролю за їхнім використанням. Про це свідчить значний розрив між кількісними та якісними показниками діяльності медичної галузі в Україні. Існування високих, іноді необґрунтовано завищених (порівняно з характеристиками розвинених країн) показників медичної інфраструктури (кількість медичних працівників, забезпеченість лікарняними закладами, лікарняними ліжками, госпіталізація хворих) не привело до високої якості медичних послуг, а 22

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

Економічні науки супроводжувалось погіршенням показників стану здоров’я населення. Дотепер існуюче централізоване фінансування галузі охорони здоров’я не відповідає фактичному навантаженню лікарняних закладів. Як показує аналіз бюджетних видатків в розрізі економічної класифікації, в структурі поточних видатків на охорону здоров’я найбільшу частку складають видатки на виплату заробітної плати та нарахування на неї (понад 60 %). Причому, частка таких видатків збільшувалась впродовж останніх років, що є відображенням державної політики щодо щорічного підвищення рівня мінімальної заробітної плати. Водночас, внаслідок підвищення цін та тарифів на комунальні послуги та енергоносії, відбувалось зростання частки видатків, що спрямовуються на їх оплату. З іншого боку, питома вага видатків, що спрямовуються на розвиток галузі (придбання медичних товарів та обладнання, капітальні видатки, пов’язані з модернізацією та оснащенням приміщень) і є визначальними для підвищення якості медичних послуг, зменшується. До причин низької ефективності видатків на охорону здоров’я належить і відсутність системи оцінки діяльності медичних установ та ефективності витрачання видатків на їх утримання, ефективного зовнішнього контролю й аудиту. Це зумовлює необхідність впровадження системи моніторингу, яка б оцінювала ефективність державних видатків з точки зору якісних наслідків для здоров’я суспільства, а не за даними статистики звернень до медичних закладів або тривалості перебування та стаціонарному лікуванні. Окремі показники, що можуть використовуватися з цієї метою, запропоновані у вітчизняних нормативних документах, прийнятих на державному рівні – в Стратегії демографічного розвитку на період 2006–2015 рр. [3] та Цілях розвитку тисячоліття в Україні [4]. Розширення та узагальнення їх переліку дозволить створити цілісну систему якісних показників для оцінки інвестицій в здоров’я населення за окремими складовими. В контексті якості робочої сили, доцільно розглядати наступні проблемні аспекти: 1) погіршення загального стану здоров’я та зростання навантаження хворобами на населення; 2) низька тривалість життя внаслідок високої передчасної смертності; 3) ви-сокий рівень інвалідності населення; 4) високі рівні поширення розладів психіки та поведінки; 5) недостатнє поширення настанов здорового способу життя, що не лише виступає детермінантом зростання захворюваності та скорочення тривалості життя, а й сприяє погіршенню загальної якості населення. Аналіз та моніторинг відповідних статистичних показників дозволить оцінити фактичні результати інвестицій в здоров’я з огляду на якісні зрушення у загальному стані здоров’я робочої сили та населення в цілому. Висновки. Погіршення якісних характеристик населення внаслідок прогресуючої медико-демографічної кризи зумовлює нагальну необхідність докорінного реформування системи охорони здоров’я в Україні, метою якої є як розширення обсягу фінансування галузі, так і підвищення ефективності інвестицій в здоров’я. Підвищенню якості медичних послуг, що надаються населенню, сприятимуть впровадження обов’язкового медичного страхування зі збереженням та поліпшенням безкоштовної системи базової медичної допомоги та утворенням механізмів перерозподілу частини коштів, отриманих від надання платних послуг у сфері охорони здоров’я, на фінансування потреб невідкладної медичної допомоги. Відхід від залишкового принципу фінансування, стабілізація та раціоналізація фінансових надходжень на потреби галузі повинні супроводжуватися проведенням комплексної реформи системи охорони здоров’я, необхідним елементом якої, зокрема, має стати: регулювання системи ліцензування та акредитації медичних закладів та лікарів, які займаються приватною практикою; стандартів надання медичної допомоги та критеріїв оцінки якості медичних послуг; запровадження контрактних відносин між покупцями та постачальниками медичних послуг тощо. Важливим є залучення різноманітних джерел фінансування охорони здоров’я, включаючи залучення недержавних, благодійних та комерційних організацій до розвитку її галузей, формування багатоканального механізму інвестування в здоров’я населення. Література 1. Вдосконалення міжбюджетних відносин і стратегії державних видатків у сферах охорони здоров’я та освіти в Україні: вибрані питання: [звіт Світого банку]. – К.: Козаки, 2008. – 168 c.

2. Xu К., Evans D. Carrin G. and Aguilar-Rivera A. M. (2005). Designing health financial systems to reduce catastrophic health expenditure. Technical Briefs for Policy-Makers (WHO). – 2005. – No. 2. – 5 p.

3. Стратегія демографічного розвитку на 2006–2015 роки // Демографія та соціальна економіка, 2006. – № 1. – С. 3–22.

4. Цілі розвитку тисячоліття: Україна / [Андрійченко Ю. та ін]. – К.: Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, 2003. – 29 с.

УДК 331.53

В.М. ПЕТЮХ, Л.В. ЩЕТІНІНА, О.В. КОРЧЕВНА ДВНЗ ―Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана‖

РЕЗЕРВИ ПІДВИЩЕННЯ КОМУНІКАЦІЙНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ ІНФОРМАЦІЙНО-КОНСУЛЬТАЦІЙНИХ ПОСЛУГ СЛУЖБИ ЗАЙНЯТОСТІ У статті обґрунтовано необхідність проведення досліджень щодо оцінювання комунікаційної ефективності інформаційно-консультаційних послуг служби зайнятості, яке доцільно, на думку авторів, здійснювати за критеріями залученості, умотивованості та лояльності. Своєю чергою, результати оцінювання комунікаційної ефективності інформаційно-консультаційних послуг дали змогу зробити висновок Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

23

Економічні науки про ефективність останніх за більшістю критеріїв – умотивованості та лояльності, а також наявність значних резервів підвищення цієї ефективності за критерієм залученості.

The article proves the necessity of research in terms of evaluating the communicative efficiency of information and consulting services of the employment service, which should be done according to the criteria of involvement, motivation and loyalty. The results of the evaluation of the communicative efficiency of information and consulting services of the employment service made it possible to admit their efficiency according to the majority of criteria – motivation and loyalty as well as considerable reserves of boosting this effectiveness according to involvement criterion. Вступ. Індикатором ефективного функціонування економіки є довіра до органів державного управління, зокрема служби зайнятості. На сучасному етапі в діяльності цієї установи відбулися вагомі зміни інноваційного характеру, що дали змогу службі зайнятості України отримати визнання в країнах ЄС. Серед цих змін важливе місце займає розвиток новітніх форм інформаційно-консультаційних послуг, які спрямовані на забезпечення позитивного ставлення та довіри до послуг служби зайнятості. Враховуючи складність проблеми формування довіри до послуг служби зайнятості, доцільним, на нашу думку, є проведення окремих науково-прикладних досліджень щодо підвищення комунікаційної ефективності її інформаційно-консультаційних послуг. Останнє не можливе без оцінювання цієї ефективності, тобто тих змін, що відбуваються у сфері сприймання людьми служби зайнятості і проблем, вирішенню яких ця установа сприяє. У науково-практичному плані проблему оцінювання комунікаційної ефективності розглядали в наукових працях такі вчені, як: Ю.К. Баженов [1], А.П. Дудар [2], А.В. Івков [2], А. Кутлалієв [3], Ф.Г. Панкратов [1], А.М. Пономарева [4], А. Попов [3], В.Г. Шахурін [1] тощо. Крім того, авторами цієї статті за замовленням Державного центру зайнятості України розроблено методику оцінювання комунікаційної ефективності саме інформаційно-консультаційних послуг [5, с. 88–94]. Проте недостатньо опрацьованими є питання використання цієї методики для пошуку резервів підвищення комунікаційної ефективності інформаційно-консультаційних послуг, на що спрямовані матеріали статті. Постановка завдання. Таким чином, метою цього дослідження є висвітлення результатів апробації методики оцінювання комунікаційної ефективності інформаційно-консультаційних послуг для пошуку резервів підвищення цієї ефективності. Методичне забезпечення дослідження базується на використанні загальнонаукових методів (аналіз, синтез, узагальнення, групування). Результати. Перш ніж перейти до висвітлення результатів апробації методики, розглянемо концептуальні засади, які покладені в її основу. Враховуючи те, що інформаційно-консультаційні послуги є комплексом заходів інформаційної підтримки та реалізації співпраці соціальних партнерів з державною службою зайнятості, їх реалізація орієнтована на отримання наступних трьох ефектів: готовність соціальних партнерів до пошуку можливостей вирішення проблеми працевлаштування людини; сприймання вибору послуг служби зайнятості для вирішення проблеми працевлаштування як легкого; позитивне ставлення до служби зайнятості та її послуг. Відповідно до наведених ефектів в методиці оцінювання комунікаційної ефективності інформаційноконсультаційних послуг доцільно, на думку авторів, використовувати наступні критерії: умотивованість, залученість до вибору послуг служби зайнятості та лояльність до служби зайнятості. Для апробації цієї методики авторами було проведене пілотне опитування клієнтів державної служби зайнятості України – роботодавців і шукачів роботи, що дозволило отримати наступні результати. По-перше, особи з інформаційним типом мотивації становлять 85 % всіх опитаних, майже однакова кількість осіб з інформаційним типом мотивації серед роботодавців (86 %) і серед шукачів роботи (85 %). Це є позитивним результатом надання інформаційно-консультаційних послуг, оскільки формування інформаційного (раціонального) типу мотивації передбачає більш об’єктивну оцінку виникнення і можливостей вирішення проблеми пошуку роботи, ніж протилежний тип мотивації – трансформаційний (емоційний) [3, с. 239]. По-друге, опитування виявило, що низька залученість до вибору послуг служби зайнятості, яка визначає легкість вибору цих послуг і є позитивним наслідком надання інформаційно-консультаційних послуг, сфор-мована у 52 % респондентів, що свідчить про значні резерви удосконалення змісту останніх. Причому кількість осіб з низькою залученістю серед роботодавців вища (56 %), ніж серед шукачів роботи (50 %). Це може свідчити, про необхідність популяризації, підвищення доступності інформаційного наповнення цих послуг для шукачів роботи. Розглянемо більш детально, на які моменти необхідно звернути увагу під час удосконалення змісту інформаційно-консультаційних послуг окремо для роботодавців і шукачів роботи (табл. 1). Таблиця 1 Результати оцінювання ефективності за критерієм залученості серед шукачів роботи та роботодавців

Твердження Наскільки для вас прийнятний вибір послуг служби зайнятості Наскільки важлива для вас додаткова інформація (поради, консультації тощо) Наскільки вам легко оцінити переваги від використання послуг служби зайнятості Наскільки легко ви орієнтуєтеся у виборі виду послуг служби зайнятості Наскільки ваш вибір послуг служби зайнятості залежить від ситуації в країні Послуги служби зайнятості легко отримати

24

Середня оцінка за результатами опитування (mіn – 1, mах – 5) шукачів роботи роботодавців 3,25 3,06 2,75 2,4 3,6 2,8 3 3,1 3,35 3,4 1 1,36

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

Економічні науки Отже, на основі усереднених оцінок роботодавців і шукачів роботи можна зробити висновки щодо основних резервів1 підвищення ефективності інформаційно-консультаційних послуг через удосконалення їх змісту. Так, основним резервом удосконалення змісту інформаційно-консультаційних послуг для роботодавців є доведення за допомогою цих послуг до них інформації про здатність служби зайнятості гнучко реагувати на ситуацію в країні (твердження – ―Наскільки ваш вибір послуг служби зайнятості залежить від ситуації в країні?‖, оцінка – 3,4). Своєю чергою, основними резервами удосконалення змісту інформаційно-консультаційних послуг для шукачів роботи є: підвищення уваги в змісті цих послуг роз’ясненню переваг служби зайнятості порівняно з іншими альтернативами (твердження – ―Наскільки вам легко оцінити переваги від використання послуг служби зайнятості?‖, оцінка – 3,6); доведення до них інформації за допомогою цих послуг про здатність служби зайнятості гнучко реагувати на ситуацію в країні (твердження – ―Наскільки ваш вибір послуг служби зайнятості залежить від ситуації в країні?‖, оцінка – 3,35). По-третє, оцінювання ефективності за попередніми двома критеріями дозволило визначити потенційну групу клієнтів служби зайнятості (респонденти з низькою залученістю та інформаційний типом мотивації), які об’єктивно оцінюють ситуацію пошуку роботу і серед основних альтернатив пошуку роботи розглядають службу зайнятості. Так, потенційна група клієнтів служби зайнятості становить серед всіх опитаних 48%, зокрема серед роботодавців – 50 %, серед шукачів роботи – 45 %. Такі результати свідчать, що на сучасному етапі інформаційноконсультаційні послуги більшою мірою орієнтовані на роботодавців. Разом з тим, наявні значні резерви зростання кількості осіб, що складають потенційну групу клієнтів служби зайнятості, як серед роботодавців, так і серед шукачів роботи. По-четверте, загальний рівень лояльності серед клієнтів служби зайнятості, який передбачає високі оцінки за критеріями вигідності послуг служби зайнятості та емоційної прихильності до цієї установи, становить 90 % (чисельність лояльних осіб в загальній чисельності опитаних). До того ж рівень лояльності серед роботодавців вище (91 %), ніж серед шукачів роботи (88 %), що ще раз підтверджує попередній висновок про орієн-тованість інформаційно-консультаційних послуг більше на роботодавців, ніж на шукачів роботи. Розглянемо більш детально результати оцінювання лояльності клієнтів за критерієм ―вигідність‖ (табл. 2, 3). Таблиця 2 Результати оцінювання лояльності роботодавців за критерієм “вигідність”

Переваги користування послугами служби зайнятості Можливість самостійного підбору персоналу із загальної бази претендентів Оперативність обслуговування Безкоштовність отримання послуги Підвищення іміджу роботодавців, які співпрацюють з службою зайнятості Фінансування з Фонду витрат на професійне навчання претендентів на роботу на замовлення роботодавців Фінансування заробітної плати безробітних на організацію громадських робіт, одержання дотацій

Середня оцінка за результатами опитування (mіn – 1, mах – 5) 4,7 4,8 4,9 4,3 4,7 4,5

Таблиця 3 Результати оцінювання лояльності шукачів роботи за критерієм “вигідність”

Переваги користування послугами служби зайнятості Гарантованість соціальної підтримки Можливість співбесіди з роботодавцем безпосередньо в центрі зайнятості Оперативність обслуговування Отримання роботи з офіційною заробітною платою Безкоштовність отримання послуг Офіційне оформлення процедури надання послуги Можливість отримання декількох послуг (профорієнтаційні послуги, різноманітні тренінги) Можливість самостійного пошуку роботи

Середня оцінка за результатами опитування (mіn – 1, mах – 5) 4,53 3,8 4,75 4,1 4,6 4,1 4,35 4,34

Усереднення оцінок респондентів щодо важливості переваг користування послугами служби зайнятості дозволило виявити ті з них, на які в першу чергу необхідно звертати увагу в інформаційно-консультаційних послугах. Так, для роботодавців важливими є всі переваги – оцінки за всіма перевагами наближаються до максимальної. Інша ситуація при оцінюванні вигідності послуг служби зайнятості шукачами роботи. Для них основними перевагами є: оперативність обслуговування (4,75); безкоштовність отримання послуг (4,6); можливість отримання декількох послуг (профорієнтаційні послуги, різноманітні тренінги) (4,35); можливість самостійного пошуку роботи (4,34).

1

Чим вищий бал, тим значнішими є резерви удосконалення змісту інформаційно-консультаційних послуг.

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

25

Економічні науки Крім того, в інформаційно-консультаційних послугах для шукачів роботи необхідно приділяти увагу роз’ясненню таких переваг, як: можливість співбесіди з роботодавцем безпосередньо в центрі зайнятості; отримання роботи з офіційною заробітною платою; офіційне оформлення процедури надання послуги. Крім критерію вигідності послуг служби зайнятості, при визначені рівня лояльності клієнтів до цієї установи враховують критерій емоційної прихильності. Загальний рівень емоційної прихильності серед клієнтів служби зайнятості є високим (92 %). Однак щодо видів резервів підвищення емоційної прихильності клієнтів до цієї установи є розбіжності у роботодавців і шукачів роботи. Так, у шукачів роботи ці резерви є більшими за відносними показниками (відсоток осіб, що не погодилися з твердженнями, які характеризують емоційну прихильність), ніж у роботодавців. Крім того, для визначення шляхів удосконалення змісту інформаційноконсультаційних послуг необхідний детальний аналіз резервів підвищення емоційної прихильності (табл. 4). Таблиця 4 Резерви підвищення емоційної прихильності клієнтів до служби зайнятості

Твердження Відчуваю повну довіру до служби зайнятості Вважаю службу зайнятості потужною установою у сфері працевлаштування, здатною конкурувати з іншими агенціями на ринку праці Результат взаємовідносин із службою зайнятості перевищив мої очікування Послуги служби зайнятості дозволяють вирішити проблему працевлаштування у будь-якій ситуації Служба зайнятості сприяє соціально-економічному розвитку країни

Відсоток негативних відповідей (відсоток серед роботодавців/відсоток серед шукачів роботи) 18/20 16/23

28/43 32/47 11/17

Таким чином, аналіз резервів підвищення емоційної прихильності клієнтів до служби зайнятості дозволяє зробити висновок, що зміст інформаційно-консультаційних послуг необхідно удосконалити через: усунення стереотипу про те, що служба зайнятості є бюрократичною структурою, яка є неефективною (твердження – ―Вважаю службу зайнятості потужною установою у сфері працевлаштування, здатною конкурувати з іншими агенціями на ринку праці‖) і якій не можна повністю довіряти (твердження – ―Відчуваю повну довіру до служби зайнятості‖); зміну уявлення клієнтів служби зайнятості щодо гнучкості цієї установи, тобто донесення до клієнтів інформації про використання службою зайнятості механізмів, що дозволяють реагувати на зміну ситуації в країні; роз’яснення ролі служби зайнятості в забезпеченні розвитку країни. Висновки. Отже, оцінювання комунікаційної ефективності інформаційно-консультаційних послуг служби зайнятості свідчить про їх ефективність за більшістю критеріїв – умотивованості та лояльності. Однак є значні резерви підвищення ефективності інформаційно-консультаційних послуг за критерієм залученості до вибору послуг служби зайнятості. Крім того, дослідження виявило необхідність посилення уваги до адаптації змісту інформаційно-консультаційних послуг до інформаційних потреб шукачів роботи. Література 1. Панкратов Ф.Г., Баженов Ю.К., Шахурин В.Г. Основы рекламы. – М.: Дашков и Ко, 2005. – 526 с.

2. Дударь А.П. Ивков А.В. Реклама в коммерческой деятельности торгово-производственной фирмы. – Симферополь: Таврида, 2001. – 315 с.

3. Кутлалиев А., Попов А. Эффективность рекламы. – М.: Эксмо. – 416 с.

4. Пономарѐва А.М. Рекламная деятельность: организация, планирование, оценка эффективности. – М.: ИКЦ ―МарТ‖; Ростов н/Д: МарТ, 2004. – 240 с.

5. Петюх В., Щетініна Л. Методичні основи оцінювання комунікативної ефективності інформаційноконсультаційних послуг служби зайнятості // Регіональні аспекти розвитку продуктивних сил України, 2008. – Вип. 13. – С. 88–94.

УДК 331.5

І.А. ВОЙНАЛОВИЧ Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України

ОСВІТНІЙ КОМПОНЕНТ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ РОБОЧОЇ СИЛИ ЯК ІННОВАЦІЙНИЙ ЧИННИК ЇЇ ПІДВИЩЕННЯ Розглянуто сутність освітнього компоненту конкурентоспроможності робочої сили як інноваційного чинника її підвищення. Досліджено вплив рівня освіти індивіда на рівень конкурентоспроможності його робочої сили на ринку праці в Україні The paper is concerned with the notion of educational component of labor force competitiveness as an innovative factor of its increase. The influence of education of an individual on the level of his labor force competitiveness at the labor market in Ukraine is researched.

26

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

Економічні науки Постановка проблеми. В умовах посилення глобалізаційних процесів на світовому просторі все більшого значення для України набуває пошук засобів підтримки конкурентоспроможності як національної економіки, так і кожної окремої організації. Сьогодні зростає важливість розуміння того, що ефективність діяльності будь-якої компанії та її конкурентоспроможність залежить в першу чергу не від її майнового потенціалу, а від людських ресурсів та від рівня конкурентоспроможності робочої сили. Згідно з результатами досліджень МБРР, внесок фізичного капіталу у створення світового багатства становить всього 16 %, при цьому ще 20 % припадає на природні ресурсів, а 67 % – на людські [6, с. 130]. Сучасний ринок праці в Україні потребує робочої сили, яка володіє прогресивними знаннями та технологіями й здатна до постійного самонавчання та вдосконалення. Це зумовлено, в першу чергу, високою швидкістю старіння знань і навичок та необхідністю їх постійного оновлення. Таким чином, освітній компонент є найбільш активною складовою конкурентоспроможності робочої сили на ринку праці, а освітні інновації – основою якісних змін у її розвитку. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблему підвищення конкурентоспроможності робочої сили в Україні розглядали такі українські вчені, як С.І. Бандур, Д.П. Богиня, О.А. Грішнова, Т.А. Заєць, Е.М. Лібанова, Л.С. Лісогор, І.Л. Петрова, В.А. Савченко, М.В. Семикіна, О.І. Цимбал та інші вчені. Водночас недостатньо розглянутим залишається питання впливу освітньої складової на підвищення конкурентоспроможності робочої сили на ринку праці в Україні та методики його вимірювання. Метою написання статті є дослідження сутності та можливостей зміни параметрів освітнього компоненту конкурентоспроможності робочої сили як інноваційного чинника її підвищення, а також окреслення головних проблем, що зумовлюють диспропорції між рівнем освіти працівника та його конкурентоспроможністю на ринку праці в Україні. Виклад основного матеріалу. Об’єктивні зміни в суспільному економічному розвитку призвели до виникнення нової моделі розвитку економіки, для якої характерні принципово нові риси та пріоритети. Відбувається переоцінка ролі людського фактору в економіці: зростає роль працівника інноваційного типу, що володіє знаннями та є носієм нововведень у сфері організаційної, науково-технічної та екологічної культури. Усе це значною мірою сьогодні визначає високий рівень конкурентоспроможності робочої сили на ринку праці та зумовлює необхідність її постійного підвищення. Конкурентоспроможність робочої сили формується під впливом багатьох чинників, тому можна вести мову про її компоненту структуру, що визначається набором окремих складових елементів, рівень розвитку яких впливає на рівень конкурентоспроможності робочої сили на ринку праці. До інноваційних чинників підвищення конкурентоспроможності робочої сили, на нашу думку, в першу чергу слід віднести її освітній компонент. Освіта є важливою складовою, що визначає рівень конкурентоспроможності робочої сили та можливості його підвищення протягом усього періоду професійної діяльності індивіда. У широкому розумінні освіта – це сукупність знань, здобутих у процесі навчання. Проте, дане визначення не відображає необхідності здійснення безперервного навчання задля підтримання та підвищення конкурентоспроможності робочої сили, тому, на нашу думку, при розкритті сутності даного поняття мову слід вести не лише про результат навчання – сукупність знань, а й про процес засвоєння цих знань. Тому більш точно можна дане поняття визначити як процес та результат засвоєння людиною теоретичних знань і розвитку практичних навичок, що необхідні їй для здійснення професійної діяльності та налагодження соціальних контактів як обов’язкової умови соціалізації особистості. Для розуміння важливості освітнього компонента у забезпеченні конкурентоспроможності робочої сили на ринку праці слід відмітити. По-перше, важливим чинником економічного зростання сьогодні є використання висококваліфікованої робочої сили відповідно до вимог ринку праці та потреб самої людини. Це, в першу чергу, стає можливим завдяки здобуттю особистістю відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня, який є характеристикою освіти за ознаками ступеня сформованості знань, умінь та навичок особи, що забезпечують її здатність виконувати завдання та обов’язки певного рівня професійної діяльності. По-друге, в умовах прискорення бізнес-процесів, що відбувається в економіці сьогодні, зростає потреба в працівниках інноваційного типу, які володіють сучасними знаннями і технологіями. Цей ти працівників повинен бути здатен до продукування нових ідей та втілення їх у своїй діяльності, а також до адекватного реагування та прийняття рішень у ситуаціях, що виникають у швидкозмінному зовнішньому середовищі. Оволодіння сучасними знаннями та їх адекватне застосування значною мірою визначає професійну компетентність працівника та чинить вплив на рівень його конкурентоспроможності на ринку праці. По-третє, освіта є важливим чинником соціалізації особистості, її творчої самореалізації в процесі своєї трудової діяльності та впливає на розвиток загальнокультурної і комунікативної компетентностей, що є важливими елементами освітньої складової конкурентоспроможності на ринку праці. Отже, поняття освітнього компоненту конкурентоспроможності робочої сили включає не лише рівень освіти, а й освітній потенціал та освітню компетентність, результатом сформованості якої є готовність до інноваційної діяльності, сприйняття змін, розвинений індивідуальний стиль діяльності та досконалий рівень розвитку культури. У порівнянні з іншими результатами освіти, компетентність – це інтегрований результат освіти, який на відміну від навичок є усвідомленим; на відміну від уміння є здатним до перенесення та на відміну від знання існує у формі діяльності, а не інформації про неї [2]. Узагальнюючи все вищесказане, слід зазначити, що освіта є визначальним інноваційним чинником формування і підвищення конкурентоспроможності робочої сили й економічного розвитку країни. На рис. 1 представлені дані, що характеризують рівень конкурентоспроможності країн світу, виходячи з рівня розвитку їх освітньої системи. Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

27

Економічні науки Фінляндія 8

Україна

США 6,2 6 6 5,8 5,4 5,7 Російська Федерація Швеція 4,6 4 4,9 5,8 3,9 4,93,9 3 5,7 4,5 3,2 2 Казахстан 3,9 5,5 6,1 Сінгапур 5,9 3,8 3,2 0 4,4 3,8 5,6 5,2 4,1 3,8 5,9 4,5 Польща Німеччина 3,8 3,8 4,1 4,5 4,5 4,2 4,7 6,4 5,6 Латвія Індія 6 Угорщина

Чехія

Якість освітньої системи Сприятливість до інновацій науковців та інженерів Розвиненість системи навчання

Рис. 1. Місце України у рейтингу конкурентоспроможності країн у контексті освітніх змін

Підвищення конкурентоспроможності робочої сили на основі розвитку освітнього компоненту залежить від рівня розвитку ринку освітніх послуг та ефективності його взаємодії з ринком праці України. Дані переписів населення та статистичних досліджень свідчать про високий рівень освіченості населення України. Рівень освіти населення та відповідно конкурентоспроможність його робочої сили характеризує показник розподілу населення у віці 10 років і старше, що має освіту (рис. 2). повна вища

осіб

400 350 300

349 299

250 200

233

236

55 21

138 79 40

150 100 50 0

64

277

252 222 225

неповна вища

285 203 179 172

119

184 160 142 129

95 65

повна загальна середня базова загальна середня початкова загальна

1959 р. 1970 р. 1979 р. 1989 р. 2001 р.

Рис. 2. Розподіл населення України у віці 10 років і старше, що має освіту (на 1000 осіб)

Згідно переписів населення, що проводилися в Україні в різні роки, спостерігається стале зростання чисельності осіб, охоплених повною вищою освітою на 1000 населення країни, у 2001 р. порівняно з 1959 р. у 6,1 разів та з 1989 р. – на 35,7 %; неповною вищою – у 3,3 рази та на 3,0 % відповідно; повною загальною середньою: порівняно з 1959 р. – у 5,4 разів та з 1989 р. – на 22,0 %. При цьому спостерігається зменшення чисельності населення, що отримало базову загальну середню освіту – на 31,3 % порівняно з 1959 р. та на 6,6 % з 1989 р., а також почат-кову загальну – на 52,4 % та на 29,8 % порівняно з 1959 р. та 1989 р. відповідно. Це свідчить про високу освітню підготовку населення України та підвищення ролі інтелектуальної власності у формуванні людського капіталу та соціального статусу індивіда [9]. Про підвищення рівня освіти населення України свідчить показник зростання тривалості навчання. Так, за даними першого повоєнного перепису населення, що відбувся 1959 року, середня тривалість навчання населення України віком 10 років і старше становила 5,05 року, то у 1970 році цей показник зріс до 6,43 року, у 1979 р. – до 8,07, у 1989 р. – до 9,34, а у 2001 році він становив 10,32 року, що у 2 рази більше показника 1959 р. та на 10,5 % значення 1989 р. [5]. Важливим показником, що характеризує рівень освіти населення країни є частка осіб, які мають вищу освіту. Аналіз показників розвитку системи освіти в Україні свідчить, що у 2007–2008 н.р. наданням освітніх послуг займалося 904 вищих навчальних закладів, що на 1,8 % менше показника 2006–2007 н.р. та на 8,3 % 2000–2001 н.р. [9]. На рис. 3 представлена динаміка підготовки фахівців ВНЗ України. Аналізуючи рисунок, можна зробити наступні висновки. Чисельність прийнятих на навчання студентів у 2007–2008 н.р. збільшилась порівняно з 2000–2001 н.р. на 18,1 %, проте порівняно з 2006–2007 н.р. чисельність цієї категорії населення зменшилась на 3,8 %. В той же час, чисельність студентів, що завершили навчання у ВНЗ у 2007–2008 н.р. порівняно з 2000–2001 н.р. збільшилась на 42,7 % та з 2006–2007 н.р. – на 9,3 % [9].

28

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

Економічні науки 700000 600000

осіб

500000 400000 300000 200000 100000 0 2000/01 2001/02 2002/03 2003/04 2004/05 2005/06 2006/07 2007/08 Прийнято

536436

588301 612304

634989

657446 672257

658861 633746

Випущено 422227

460270 512285

579455

464407 515055

551587 602662

Рис. 3. Динаміка чисельності прийнятих та випущених студентів ВНЗ І–ІV рівнів акредитації

Нерівномірно розподіляються випускники вищих навчальних закладів за видами діяльності. Так, працівники з дипломами, які мають освітній кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста та бакалавра (базова вища освіта), порівняно з тими працівниками, які мають освітній кваліфікаційний рівень спеціаліста та магістра (повна вища освіта), переважають у сільському, лісовому, рибному господарстві, промисловості, будівництві, торгівлі, на транспорті та у зв’язку, тимчасом як у таких сферах діяльності, як фінанси, операції з нерухомістю, державне управління, освіта, діяльність у сфері інформатизації, дослідження та розробки, переважають працівники, які закінчили вищі навчальні заклади III–IV рівнів акредитації. І хоча вища освіта є основою формування конкурентоспроможності робочої сили, варто констатувати той факт, що в сучасних умовах розвитку ринку праці освітній рівень не завжди забезпечує можливості працевлаштування тим, хто протягом багатьох років наполегливо її здобував (рис. 4) [9].

6,0 4,9

відсотки

5,0

4,4 3,7

4,0

3,7

3,5

3,3 2,8

3,0

2,7 2,3

2,0 1,0 0,0 2000 р.

2001 р.

2002 р.

2003 р.

2004 р.

2005 р.

2006 р.

2007 р.

2008 р.

Рис. 4. Частка випускників закладів освіти в загальній чисельності безробітних, зареєстрованих у службі зайнятості

Ці дані свідчать про те, що українські організації не отримали кваліфікованої робочої сили, а випускники не змогли реалізувати набуті знання, уміння та навички. Такий стан речей на ринку праці України зумовлює також те, що наше суспільство зазнає втрат найбільш освіченої молоді, яка в пошуках кращих умов працевлаштування мігрує за кордон. Про це свідчить хоча б той факт, що частка осіб з вищою освітою серед 2-х наймолодших груп населення (25–29 і 30–34 років) за останній міжпереписний період дещо знизилась. У поєднанні з істотним зростанням загальних показників освіти, зокрема невпинним збільшенням чисельності випускників вищих навчальних закладів упродовж 1990-х років, це віддзеркалює переважну міграцію за кордон 25–34-річних осіб з вищою освітою [5]. Така ситуація є логічним наслідком, зумовленим диспропорціями розвитку ринку праці та ринку освітніх послуг в Україні, коли не лише кількісні, а й якісні параметри пропозиції робочої сили не відповідають попиту на неї. Сьогодні ринок праці перенасичений деякими спеціальностями, а ВНЗ продовжують здійснювати їх підготовку, готуючи таким чином потенційних безробітних. Економіка України потребує конкурентоспроможних представників робітничих професій, а тому першочергового значення набуває побудова дієвої системи професійної освіти в нашій країні. Проте, не лише отримання роботи за фахом та можливості самореалізації є могутнім мотивом формування відповідного рівня своєї конкурентоспроможності на ринку праці на основі розвитку освітньої компоненти. З підвищенням рівня освіти зростають вимоги індивіда до умов праці та її оплати. Теорією людського капіталу однозначно встановлено, що з підвищенням рівня освіти у вигляді знань та компетенцій Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

29

Економічні науки доходи людини зростають. У США, за даними статистики, кожен рік, затрачений на навчання, збільшує заробітну плату працівника в середньому на 10 % [6, с. 132]. Позитивний зв’язок освіти і доходів можна простежити і в Україні, хоча і з деякими відхиленнями. Так, рівень бідності в українському домогосподарстві, годувальник якого має повну вищу освіту, у 2,3 рази поступається середньоукраїнському рівню і становить лише 11,8 % (у 2007 р.). При цьому рівень бідності в домогосподарствах, де освіта годувальника є загальною середньою, перевищує 30 %, а за базової середньої освіти – наближується до 40 % [8, с. 5]. Проте, на жаль, знання нині в Україні не гарантують у деяких сферах діяльності (освіта, культура, охорона здоров’я та соціальне забезпечення) отримання навіть середньої заробітної плати. А освіта не гарантує отримання роботи за фахом з перспективами кар’єрного росту, що в свою чергу обмежує соціальну мобільність і не гарантує відповідного соціального статусу. Між рівнем доходів населення країни та його освітнім розвитком існує також зворотній зв’язок, який проявляється у прийнятті рішення про здобуття вищої освіти або ж подальший її розвиток. Відповідний рівень доходів індивіда надає йому ширші можливості у виборі засобів та напрямків удосконалення своєї кваліфікації і таким чином підвищення своєї конкурентоспроможності на ринку праці. Отже, освітній компонент конкурентоспроможності робочої сили будучи її якісною характеристикою значною мірою впливає і на її вартість, що й обумовлює значимість його розвитку. Висновки та перспективи подальших досліджень. Розвиток теорії людського капіталу свідчить, що саме інтелектуальна власність, знання та кваліфікація людини є тим засобом, який сьогодні здатен забезпечити високий рівень конкурентоспроможності робочої сили країни, а, отже, й її конкурентні переваги. На нашу думку, саме освіта є визначальним інноваційним чинником формування і підвищення конкурентоспроможності робочої сили. Проте розвиток української освіти сьогодні має нерівномірний характер. Позитивні тенденції спостерігаються у напрямку розвитку вищої освіти, де освітні послуги можуть бути самоокупними, проте на тих же напрямах, де вони не є рентабельними (насамперед, в системі дошкільних та позашкільних закладів), відзначаються тенденції скорочення мережі та контингенту, зменшення охоплення ними дітей та підлітків. В умовах інноваційних змін важливо також пам’ятати, що отримані в навчальних закладах знання не можуть гарантувати високий рівень конкурентоспроможності робочої сили протягом усієї трудової діяльності. Сьогодні особливу увагу потрібно звертати на якість освітніх послуг та на створення системи професійного навчання, оскільки якісна робоча сила – це запорука успішної господарської діяльності організації. Лише за умови узгодженого і гармонійного розвитку в Україні системи освіти та ринку праці можна забезпечити високий рівень конкурентоспроможності робочої сили та економічного розвитку країни. Література 1. Заюков І.В. Оцінка впливу освіти на формування ринку праці України [Текст] / І.В. Заюков // Демографія та соціальна економіка, 2008. – № 1. – С. 225–232.

2. Ключові освітні компетентності [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www. osvita.ua.

3. Левченко О. Сучасна безперервна професійна освіта та підготовка кадрів в Україні: основні проблеми та напрями трансформації в контексті міжнародного досвіду [Текст] / О. Левченко // Україна: аспекти праці, 2006. – № 1. – С. 30–35.

4. Лісогор Л.С. Освітні чинники забезпечення інноваційного людського розвитку // Науковий вісник Полтавського університету споживчої кооперації України. – черв. 2008 р. – № 3 (30). – С. 421–424.

5. Перший Всеукраїнський перепис населення: історичні, методологічні, соціальні, економічні, етнічні аспекти [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.d-m.com.ua.

6. Петрова І.Л. Доходи як регулятор взаємодії ринку праці та ринку освітніх послуг [Текст] / Т. Петрова // Демографія та соціальна економіка, 2007. – № 2. – С. 130–138.

7. Петрова Т. Ринок освітніх послуг і ринок праці: проблеми взаємозв’язку та взаємодії [Текст] / Т. Петрова // Україна: аспекти праці, 2006. – № 4. – С. 3–7.

8. Черенько Л. Бідність в Україні: нові тенденції та особливості прояву [Текст] / Л. Черенько // Праця і зарплата, 2007. – № 28. – С. 4–5.

9. www.ukrstat.gov.ua.

УДК 331.101.262

А.В. КВІТКА Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ РОБОЧОЇ СИЛИ В УМОВАХ СТАНОВЛЕННЯ РИНКУ ПРАЦІ В УКРАЇНІ Досліджено зміст категорії “робоча сила” в сучасних умовах, проаналізовано її конкурентоспроможність в умовах становлення ринку праці на Україні та виявлені фактори, котрі впливають на конкурентоспроможність робочої сили.

The article is devoted to the definition of such category as “labor force”, exposing its competitive advantages in conditions of labor market formation in Ukraine. The factors that affect the competitiveness of labor force are identified.

30

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

Економічні науки У економічній літературі широко вживаються такі категорії як ―робоча сила‖, ―людський капітал‖, ―людський потенціал‖ та інші. Деякі вчені ототожнюють ці поняття, а інші вважають, що ці категорії різні й містять у собі досить вагомі відмінності. У контексті нашого дослідницького завдання ми будемо використовувати категорію ―робоча сила‖. Зупинимося на ній докладніше й покажемо її мінливий в сучасних умовах зміст і відмінність від інших, близьких за змістом категорій. Західна економічна наука трактує поняття ―робоча сила‖ досить вузько, і не розкриває повного змісту даної категорії. Наприклад, у міжнародній статистиці категорія ―робоча сила‖ – це ―активне населення в даний момент часу, що включає всіх осіб понад установлений мінімальний вік, які задовольняють вимогам для включення в число зайнятих або безробітних‖, що на нашу думку є досить вузьким і не відповідає всім змістовним характеристикам даної категорії. [1] Відштовхуючись від класичного первісного змісту, вкладеного в категорію робоча сила, спробуємо в даній статті виявити ті особливості, які вона здобуває в сучасних умовах. На пострадянському просторі проблемою людського потенціалу та робочої сили займаються такі вчені як А. Бузгалін, О. Грішнова, А. Добринін, С. Дятлов, Т. Заславська, О. Новікова, В. Мандибура, І. Соболєва, С. Тютюнникова, А. Чухно та ін. Найбільш глибоко досліджував цю категорію в економічній науці К. Маркс. Він мав на увазі під цією категорією не які-небудь верстви населення, як тлумачили дане поняття представники англійської школи політекономії, а куплену підприємцем частину сукупних творчих якостей працівників. Робоча сила – це ―сукупність фізичних і духовних здібностей, якими володіє організм, жива особистість людини, і які пускаються ним у хід щоразу, коли він виробляє які-небудь споживні вартості‖ [2 c. 140]. Робоча сила невідривна від людини та не існує поза нею, тому що являє собою іманентні властивості індивіда. Як фізичні, так і духовні здібності людини до праці, у свою чергу, складаються, за К. Марксом, з ряду елементів, що самостійно фіксуються, хоча й тісно зв’язаних між собою. Так, серед фізичних здібностей можуть бути виділені елементи: мускульна сила, спритність, вірність окоміру, віртуозність тощо. До духовного ж він відносив здібність абстрактного мислення, швидкість розумової реакції на зовнішні подразники, здібність виявляти і використовувати у своїх інтересах об’єктивні зв’язки між явищами зовнішнього світу, кмітливість, знання, інтерес до праці, виробничий досвід та ін. [2, c. 140]. В умовах переходу до постіндустріального суспільства різко зростають вимоги до якості робочої сили, до сукупності її властивостей і характеристик. Якщо раніше ми могли говорити про те, що робоча сила – це лише здібність людини трудитися, то сьогодні дане визначення повністю не розкриває змісту цієї категорії в силу того, що робітник стає усе більш мобільним, кожен життєвий етап його участі в трудовому процесі пред’являє йому все нові й нові вимоги та умови, а також сама трудова діяльність, у зв’язку з переходом розвинених країн на постіндустріальні технології й впливи глобалізаційних процесів, жадає від працівника повного включення та досконального вивчення кон’юнктури ринку, працівник не може залишати будь-які окремі якості ізольованими, не розвиненими. У таких умовах закономірно говорити про людський капітал. На відміну від категорії ―робоча сила‖, ―людський капітал‖ логічно та історично відповідає постіндустріальній епосі й відображає присутні цій епосі процеси. Ми згодні з академіком А. Чухно, що ―принципово важливою умовою розкриття сутності категорії ―людський капітал‖ є конкретно-історичний підхід, тобто виявлення сутнісних причинно-наслідкових залежностей економічної системи на певному історичному етапі її розвитку‖ [3, с. 17]. В умовах глобалізації категорія ―робоча сила‖ трохи видозмінюється та здобуває також й інші немаловажні характеристики. Хоч сьогодні на першому плані й перебуває рівень освіти, також немаловажну роль займають рівень грамотності, комунікабельності, вміння швидко приймати рішення, користуватися інформацією та інші якісні характеристики. Не останню роль грають і ментальні властивості. Національна характеристика дуже важлива для якості сучасної робочої сили: для того щоб закріпитися на національному ринку праці сучасний працівник повинен мати не просто гарний рівень освіти, що безумовно відіграє величезну роль, але також ще й володіти різними мовами, знати світову та національну кон’юнктуру ринку, володіти інформаційними технологіями, а також бути патріотичним, у тому розумінні, щоб він міг відображати національну ідею та захищати національні інтереси. У цьому випадку доречним буде навести в приклад досвід, що був проведений у Китаї. Компартією Китаю було ухвалене рішення переходу до ринку й у зв’язку із цим рішенням була створена система за назвою ―Вертушка‖, відповідно до якої кожен партійний керівник повинен був вибрати на своєму підприємстві кращого із кращих працівника, так щоб він був ініціативним, освіченим, грамотним, мав моральні, ділові і саме головне лідерські якості. Всіх цих людей відправляли вчитися: самих гідних у Європу та Америку, інших навчали у себе. Після того, як вони одержували освіту, їм давали робочі місця, і залежно від бізнес-проекту, початковий капітал. І надалі доручали урядовцям стежити за успішністю, тих у кого не виходили проекти – повертали на колишні місця роботи (тому дана програма й одержала назву ―Вертушка‖). Іншими словами Китай вкладав свої державні кошти в кращі кадри своєї країни, що незабаром принесло їм величезний успіх, а більшість з цих людей стали керівниками великих китайських компаній світового масштабу. Ситуація, наведена в прикладі, показує, що проблема якості та конкурентоспроможності робочої сили в країні безпосередньо залежить від правильної державної політики в країні, вміння правильно користуватися людським потенціалом своїх націй, формувати національну ідею та підготовлювати еліти країни, що у свою чергу буде володіти належним рівнем освіти, креативністю, вмінням працювати в команді, мати моральні якості, відповідати вимогам національних цінностей та ідей (патріотичність), а також буде прикладом для інших до правильного формування цінностей [4, с. 194–198]. Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

31

Економічні науки Таким чином, конкурентоспроможність робочої сили в сучасних умовах ми розуміємо як здатність до цілісного людського розвитку. Важливою умовою становлення людського капіталу стає та особлива роль і місце людини в сучасному виробництві, актуалізація його творчого потенціалу. Чим більш у комплексі буде розвиватися людина, чим збалансованіше він буде розвивати всі складові елементи людського потенціалу, тим менше в нього буде перекручувань у мотивації. Важливо, щоб мотивація приводила людину до продуктивної праці, до розвитку своїх позитивних якостей, до гармонічного розвитку особистості людини. Конкурентоспроможність робочої сили визначається сукупністю факторів, однак головним критерієм, що визначає конкурентоспроможність робочої сили, є її якість, що повною мірою залежить від якості людського потенціалу населення. Тут автор під категорією ―людського потенціалу‖ розуміє сукупність взаємодоповнюючих факторів фізичного й морального здоров’я населення, його культурного, інтелектуального та духовного рівня, ступінь розвитку яких відповідає соціально-економічним характеристикам середовища і є достатнім для необхідної підтримки та збереження життєздатності суспільства, а також його подальшого розвитку [5, с. 12]. Конкурентоспроможність робочої сили в сучасних умовах залежить від двох компонентів: 1) ступеня розвитку суспільства – чим більше буде розвинене суспільство, його внутрішній потенціал, чим вище буде рівень освіти в ньому, будуть розвинені різні ментальні характеристики та здібності нації, тим більше переваг у конкурентоспроможності робочої сили буде у самої нації; 2) створення умов, за яких потенціал суспільства використовується у реальному процесі відтворення, входить у процес виробництва, бере участь у ньому, створює вартість і формує особистий прибуток. Що ж стосується стану якості робочої сили на Україні, то можна відзначити, що цей показник зараз перебуває на вкрай низькому рівні. Про це свідчить і вкрай низький рівень прибутків населення, і рівень заробітної плати, а також демографічна криза країни та криза системи освіти. Всі ці фактори заважають реалізації людського потенціалу країни і як слідство відтворенню якісної робочої сили, а також сприяють міграційним процесам професійних працівників за кордон. В останні роки в Україні підвищення заробітної плати здійснювалося однобічно, шляхом підвищення мінімальної заробітної плати. Це зменшувало розрив між оплатою висококвалі-фікованих і малокваліфікованих робітників, і тим самим підривало принцип матеріальної зацікавленості та мотивації до накопичення людського капіталу. Низький рівень ціни робочої сили та недостатній рівень соціаль-ного забезпечень відчутно гальмують динаміку економічних процесів в країні. За таких умов людський потенціал не перетікає у людський капітал. Умови для формування конкурентних переваг робочої сили не створюються. Потрібні кардинальні зміни в політиці доходів, які б стимулювали якісні надбання робітників країни. Підсумовуючи, можна зробити наступні висновки. По-перше, у цей час потреба в дослідженні категорії ―робоча сила‖, а також її змін в умовах сучасної глобалізації, є актуальною у зв’язку зі збільшенням ролі впливу людського фактору на зміст та темпи суспільного виробництва. По-друге, конкурентоспроможність робочої сили багато в чому залежить від її якості, а в силу цього й від якості людського потенціалу країни в цілому, тому що дані категорії в сучасних умовах тісно зв’язані між собою. Одним із критеріїв робочої сили, на нашу думку, є здатність робочої сили перетікати в людський капітал. По-третє, відзначаючи в цілому, що конкурентоспроможність робочої сили в ряді пострадянських країн, включаючи Україну, у дійсний період перебуває на низькому рівні, вважаємо за необхідне відзначити потребу державної участі в комплексній реалізації мір із збереження та підвищення її конкурентоспроможності. Література 1. Грішнова О.А. Людський розвиток: Навч. посібник / О.А. Грішнова. – К.: КНЕУ, 2006. – 308 с.

2. Трофимович А.Б. Доктрины марксизма: пророчество и реальность. – К., 2004. – С. 308.

3. Чухно А. Актуальные проблемы развития экономической теории на современном этапе // Экономическая теория. – 2009. – № 5. – С. 15–36.

4. Бузгалин А.В. Социальное творчество граждан versus ―игры‖ элит: революция и реформы / А.В. Бузгалин // Философия хозяйства. Альманах Центра общественных наук и экономического факультета МГУ им. М.В. Ломоносова, 2009. – № 1. – С. 194–198.

5. Квитка А.В. Экономтеоретический подход к определению человеческого потенциала / А.В. Квитка // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Сер. Економічна, 2009. – № 851. – С. 10–16.

УДК 331.522

Л.О. КУРІЙ Хмельницький національний університет

УПРАВЛІННЯ ЛЮДСЬКИМ ПОТЕНЦІАЛОМ РЕГІОНУ Розглянуто значення людського потенціалу для економічного зростання регіону. Досліджено індекс людського розвитку регіонів України та його компоненти. Дана оцінка регіонального людського потенціалу. Запропонована схема управління розвитком людського потенціалу регіону.

The article considers the importance of human potential for regional economic growth. Ukrainian regions human development index and its components are investigated. Estimation of regional human potential is given.

Regional human potential development management complex scheme is suggested.

32 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

Економічні науки Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими та практичними завданнями. Основою стабільного довгострокового розвитку України є ефективне використання людського потенціалу та вдосконалення механізму управління ним в цілях економічного зростання та адаптації суспільства до світових глобальних змін. В цьому руслі актуальності набуває управління людським потенціалом на регіональному рівні, що є найбільш ефективним засобом підвищення конкурентоспроможності та переходу до інноваційного розвитку як самого регіону, так і держави в цілому. Аналіз останніх досліджень і публікацій. У працях вітчизняних дослідників Богині Д.П., Грішнової О.А., Долішнього М.І., Пирожкова С.І., Злупка С.М., Лібанової Е.М., Хомри О.У., Прибиткової І.М. приділено значну увагу аналізу складових інтелектуального потенціалу, а також природним та макроекономічним чинникам його формування. Невирішені частини проблеми. Недостатньо розробленими залишається низка питань щодо розвитку людського ресурсу на регіональному рівні, зокрема можливості формування та відтворення людського потенціалу з використанням соціально-демографічної, економічної та інтелектуальної складових. У першу чергу актуальним стає створення системи управління людським потенціалом регіону для досягнення коротко- та довгострокових цілей соціально-економічного та інноваційного розвитку. Постановка задачі. З огляду на невирішені частини проблеми ефективного людського розвитку регіонів, автором було поставлене завдання сформувати комплексну систему управління розвитком людського потенціалу, дослідивши його складові елементи та їх значення у економічному зростанні регіону. Основний матеріал дослідження. Людський потенціал є основним стратегічним ресурсом і чинником економічного зростання в регіонах, який визначає ефективність використання виробничого, фінансового і природного капіталу і безпосередньо впливає на темпи і якість економічного зростання, що обумовлено рядом причин: в процесі переходу до постіндустріального суспільства, інформаційно-інноваційної економіки людина стає основною продуктивною силою; тільки людина може володіти інноваційним потенціалом, тобто запасом знань і умінь, які відповідають сучасному високотехнологічному розвитку [6]; людський потенціал визначає темпи економічного розвитку і науково-технічного прогресу [7]. На сучасному етапі Україна входить до групи країн з середнім рівнем розвитку людського потенціалу згідно з індексом людського розвитку (ІЛР). У 2007 р. Україна зайняла 76-те місце в світовому ІЛР [8]. Індекс дозволяє порівнювати рівні та тенденції людського розвитку в розрізі різних країн та часу. Показники, що використовуються для його розрахунку за міжнародною методикою включають індекси тривалості життя, рівня освіченості, реального ВВП на душу населення. Корисність глобального ІЛР для регіонального аналізу в середині кожної окремої країни є обмеженою, що зумовлено врахуванням лише стимуляторів, відсутністю надлишкової інформативності, використанням різних складових людського розвитку в загальному індексі з однаковими вагами. Для ефективного управління людським потенціалом регіонів необхідний більш виважений і реалістичний підхід на їх подібності і відмінності. Методологію розрахунку регіонального ІЛР для України було розроблено, за підтримки Програми розвитку ООН, Радою з вивчення продуктивних сил Національної академії наук України спільно з Державним комітетом статистики [9]. Індекс базується на широкому спектрі складових компонентів та враховує ваги кожного з аспектів людського розвитку регіонів України (рис. 1). стан і охорона здоров'я населення фінансування людського розвитку 0,123

рівень освіти населення

0,114 0,089

0,122

екологічна ситуація демографічний розвиток

0,129

0,108 0,095

0,107

0,113

розвиток ринку праці соціальне середовище матеріальниий добробут населення умови проживання населення

Рис. 1. Складові окремо зважені компоненти у регіональному ІЛР України

У регіональному розрізі асиметрія спричинена переважанням ряду компонентів при обчисленні ІЛР. За цим показником лідерами є м. Київ, Харківська, Одеська, Дніпропетровська та Запорізька області, що спричинене вищими показниками у розвитку соціального середовища, фінансування людського розвитку та матеріальному добробуті населення (рис. 2). Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

33

АР Крим

Вінницька

Волинська

Донецька

Дніпропетровс…

Житомирська

Запорізька

Закарпатська

Київська

Луганська

Кіровоградська

Лбвівська

Одеська

Миколаївська

Полтавська

Сумська

Рівненська

Харківська

Тернопільська

Херсонська

Черкаська

Хмельницька

Чернівецька

Чернігівська

м. Київ

0,35 0,3 0,25 0,2 0,15 0,1 0,05 0 м. Севастополь

ІЛР

Івано-…

Економічні науки

Рис. 2. Індекс людського розвитку регіонів України (2008 р.)

Асиметрія регіональних ІЛР спричинена: 1. Значним розривом між мінімальним і максимальним рівнем заробітної плати у регіонах. Співвідношення найбільшого рівня оплати праці у м. Києві (1313,96 грн) та найменшого у Тернопільській області (605,47 грн) становить 2,3 рази. Протягом останніх років в чотирьох областях (Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Київській) та м. Києві середньомісячна заробітна плата перевищувала середнє значення по Україні [11].

2. Нерівномірному наданні соціальної допомоги. За узагальненим індексом доходів населення (враховуються показники середньомісячної заробітної плати, соціальної допомоги на одну особу та заборгованості з виплат заробітної плати на душу населення) лідерами залишаються Київська Донецька, Дніпропетровська та Запорізька області, найнижчим є рівень доходів в Тернопільській, Вінницькій та Хмельницькій областях [11].

3. Вищим значенням індексу демографічного розвитку у Закарпатській, Рівненській та Чернівецькій областях і нижчим у Чернігівській, Сумській та Луганській областях [11].

4. Диференціацією соціального розвитку, що враховує показники відтворення населення, рівень доходів та стан ринку праці від найвищого у Донецькій, Дніпропетровській, Закарпатській, Одеській, Київській, Харківській області, м. Київ, АР Крим до найнижчого у Черкаській, Тернопільській, Сумській, Вінницькій, Кіровоградській, Чернігівській, Херсонській та Рівненській областях [11]. За таких умов виникає необхідність в розробці комплексної системи управління розвитком людського потенціалу, що діє у напрямку його трьох базових складових відповідно до основних потреб людини та міститиме конкретні шляхи забезпечення регіону людськими ресурсами необхідної кількості та якості (рис. 3) [2, 6, 7, 12]. Складові управління людським потенціалом регіону Соціально-демографічна

Економічна

Інтелектуальна

повної забезпечення доступності побудова механізму забезпечення Забезпечення продуктивної зайнятості та здобуття освіти для людей різних населення регіону житлом; можливостей вікових груп і різного місця розвиток системи надання житлових і розширення проживання; зайнятості: споживчих кредитів молодим сім’ям; формування регіонального запровадження системи перегляд існуючої системи охорони замовлення на підготовку та перепідприємцям за здоров’я: впровадження системи обов’яз- дотацій підготовку робочої сили відпокового медичного страхування та створення робочих місць; відно до прогнозованих потреб створення системи постійного запровадження сучасних методик економіки регіонів і на тендерних інформування населення про налікування; засадах розміщення замовлення у створення регіональних систем явні вакансії на регіональному вузах; екологічного контролю; формування ринку праці; створення системи навчання розробка програми екологічного фонду за рахунок протягом життя стимулювання самозайнятості та впровадження місцевих екологічних розширення можливостей зборів та санкцій; створення системи боротьби з зайнятості нелегальною міграцією і торгівлею людьми та сприяння легальному Рис. 3. на Управління людським потенціалом регіону працевлаштуванню за кордоном контрактній основі

Схема управління людським потенціалом регіону передбачає діяльність у трьох основних напрямках: соціально-демографічному, економічному та інтелектуальному. Пріоритетними є комплекс дій в сфері забезпечення житлом, охорони здоров’я, екологічного контролю, розширення можливостей зайнятості, забезпечення доступності здобуття освіти.

34

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

Економічні науки Висновки та перспективи подальших досліджень. За умов переходу до постіндустріального цивілізаційного етапу, розвитку інформаційного суспільства та економіки знань основним економічним ресурсом та визначальним чинником суспільного прогресу став людський потенціал. Виступаючи провідним чинником економічного зростання в регіонах, він включає широкий спектр компонентів, дослідження яких виявило асиметрію людського розвитку регіонів України. Управління людським потенціалом в таких умовах вимагає детального статистичного вивчення його складових та вжиття конкретних заходів у трьох основних напрямках розвитку: соціально-демографічному, економічному та інтелектуальному. У цьому контексті перспективи подальшого дослідження слід намітити у руслі формування механізму регіональної політики регулювання людського розвитку та ефективного використання людського потенціалу. Література 1. Богиня Д.П., Грішнова О.А. Основи економіки праці: Навч. посібник. – 2-ге вид., стер. – К.: ЗнанняПрес, 2001. – 313 с.

2. Грішнова О.А. Економіка праці та соціально-трудові відносини: Підручник. – К.: Знання, 2006. – 559 с.

3. Долішній М. Регіональна соціально-економічна політика // Регіональна економіка .– 1997. – № 2. – С. 16–27.

4. Злупко С.М., Радецький Й.І. Людський потенціал, зайнятість і соціальний захист населення в Україні: Навч. посібник. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2001. – С. 44.

5. Пирожков С.И. Трудовой потенциал в демографическом измерении. – К.: Наук. думка, 1992. – 177 с.

6. Злупко С.М. Розвиток інноваційного людського потенціалу// http://www.dcz.gov.ua/lviv/control/uk/publish/article;jsessionid=CFBAE8BB435FAC22E6BC69D46A60A63E?art_id =1199838&cat_id=1039948 7. Мехедова Т.М. Людський капітал: концепція, напрямки розвитку //www.experts.in.ua/ua/baza/analitic/detail.php?ID=11380 8. http://www.unews.com.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=36520&Itemid=2 9. Україна: звіт з людського розвитку. – К.: ПРООН, 2003. – С. 26.

10. Стефанишин О. Головні чинники підвищення якості людського потенціалу в контексті постіндустріалізму // Економіст (укр.). – 2006. – № 5. – C. 51–54.

11. Власюк О., Яценко Л., Цихан Т., Гнасько О. Рівень життя населення України: сучасний стан і тенденції//www.niss.gov.ua/book/Vlasyuk_mon/06-3.pdf 12. Бутко М.П., Задорожна С.М. Інституційні складові використання людського потенціалу в трансформаційний період України // Регіональна економіка. – 2007. – № 2 – С. 38–39.

УДК 658.310.8.012.32

С.С. ЛЕБЕДЄВ Харківський національний економічний університет

РОЛЬ ТРЕНІНГУ У ФОРМУВАННІ ПРОФЕСІЙНИХ І ОСОБИСТІСНИХ КОМПЕТЕНЦІЙ ПРАЦІВНИКА СУЧАСНОГО ПРОМИСЛОВОГО ПІДПРИЄМСТВА Розглянуті питання щодо основних складових людського капіталу. Показано, що поряд з професійними якостями, які відігравали провідну роль в умовах індустріального суспільства, конкурентноздатність працівника в умовах постіндустріального суспільства в значній мірі визначається його особистісними якостями. Визначена роль тренінгу особистісного зростання у розвитку компетенцій працівника промислової сфери.

The article analyzes the uniqueness of human capital for the economics of postindustrial society as a whole and for each production in particular. Improvement of individual competence in connection with its influence on professional characteristics of modern industry worker is studied. The influence of individual growth training on successful specialist formation is proved. Постановка проблеми. Досягнення конкурентноздатності промислового підприємства в умовах постіндустріального суспільства можливо лише завдяки ефективному використанню інтелектуального капіталу, і саме тієї його частини, яка втілена в людських ресурсах. Людський капітал стає провідним капіталом суспільства. Так, за даними Всесвітнього банку та Програми розвитку ООН (ПРООН) зараз на планеті фізичний капітал, або накопичені матеріальні блага складає лише 16 %, природні ресурси – 20 %, а 64 % припадає на людський капітал, або на накопичені вкладення в людину [1]. У багатьох розвинутих країнах частка вкладень в людину сягає близько 80 %. Відповідно з цим змінюється погляд на людину праці. Саме людина є носієм тих знань, тієї інформації, перетворення якої у безпосередню виробничу силу і стає невід’ємною рисою сучасного етапу розвитку виробництва. За визначенням Т. Стюарта [2] розум набуває властивостей капіталу, коли результатом його вільної діяльності стає створення чогось корисного, що має певну форму: перелік відомостей, база даних, опис процесу тощо. Оскільки на сучасному рівні розвитку наукові розробки відіграють роль головної рушійної сили економіки, то від персоналу промислового підприємства вимагається усвідомлення необхідності постійно підвищувати свою кваліфікацію. Здатність набувати нові знання та вміння, опановувати новітні технології та адаптувати їх до потреб виробництва забезпечує конкурентоспроможність працівника, підвищує його цінність 35 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

Економічні науки для даного підприємства. Якщо традиційною вважається концепція ―Кваліфікований робітник – Виконавець‖, то вимогою сучасності є реалізація концепції ―Кваліфікований робітник – Ініціатор‖. Постійне підвищення професійно-ква-ліфікаційного рівня персоналу, компетентності та креативності працівників промислової сфери стають не тільки нагальною потребою певного підприємства, на якому працює робітник, та безпосередньо самого працівника, але і країни в цілому. Так, з 2006 р. до складу синтетичного показника, який використовується Світовим економічним форумом для визначення місця країни у глобальному рейтингу конкурентоспроможності (індекс СЕФ), додатково були включені такі критерії, як ефективність ринку праці, рівень освіти населення, рівень охорони здоров’я тощо [3]. При оцінюванні людського капіталу певної території за основу доцільно взяти технологію розрахунку ІРЛП (індексу розвитку людського потенціалу), що враховує три основні складові його реалізації: середню тривалість навчання, середню тривалість життя та середній рівень ВВП на душу населення [2]. Необхідність підвищувати потенціал фахівця, збільшувати ефективність його використання є основними задачами управління якістю людського капіталу, одним з головних напрямків креативного або евристичного менеджменту [4, 5]. Задача менеджера полягає в тому, щоб допомогти кожному працівникові стати більш продуктивним, розкрити і в повній мірі реалізувати свій потенціал. Від сучасного працівника вимагається не тільки досконале володіння основами знань та практичними навичками певного фахового спрямування, але і ерудиція у суміжних галузях знань, здатність швидко сприймати нову інформацію, широкий світогляд, аналітичний склад розуму, що сприятимуть можливості висувати креативні ідеї, а також лідерські якості, які дозволятимуть втілювати ці ідеї в життя. Особливість сучасного моменту полягає в тому, що в період економічної кризи ситуація на ринку змінюється надто швидко і на її ретельний аналіз не вистачає часу, отже, виникає необхідність приймати рішення в умовах невизначеності, спираючись більше на інтуїцію, ніж на результати розрахунків. Це ще більше загострює потребу у здатності всього персоналу підприємства, кожного його працівника до креативного мислення. Слід зауважити, що хоча лідерські якості є властивістю особистості людини, але вони мають цінність для діяльності підприємства, оскільки саме завдяки цим якостям людина здатна впроваджувати в життя управлінські рішення у нестандартних ситуаціях. Отже, лідерські якості працівника можна розглядати як одну із складових людського капіталу, і поряд з розвитком професійних якостей необхідно всебічно заохочувати й стимулювати розвиток особистості. Це стосується навіть людей робітничих професій. А щодо особистості менеджера будь-якого рівня, то основними вимогами є харизматичність, здатність згуртовувати колектив, створювати атмосферу творчості. Потенціальний співробітник повинен бути готовим, що перевірка його компетенцій підчас співбесіди при прийомі на роботу включатиме питання щодо наявності у нього лідерський якостей та аналітичних здібностей [6]. Так, робітника можуть спитати про ефективність його роботи в умовах тиску з боку керівництва або замовника, перевірити його здатність передбачати й запобігати ускладнень при виконанні завдання, вміти переконувати підлеглих у необхідності працювати за новою схемою. Для кожного напряму діяльності в залежності від посади існують свої вимоги до особистості працівника. Так, для монтажників, технологів тощо необхідна наполегливість, спрямованість на кінцевий результат, орієнтація на якість, здатність працювати в команді, тоді як топ-менеджерам бажано мати аналітичний склад розуму, яскраву індивідуальність, харизматичність. Якщо увага до професійних якостей працівника, створення умов для зростання його фахового рівня завжди була невід’ємною рисою індустріального суспільства, то постіндустріальному суспільству поряд з цим (а в деяких випадках і насамперед) притаманна увага до особистісних якостей працівника. Усвідомлення вимог часу, які стають ще більш жорсткими в умовах економічної кризи, призводить до того, що створенню можливос-тей для особистісного зростання приділяється увага як з боку підприємства, так і сам працівник прагне підвищувати свою конкурентоспроможність на ринку праці шляхом розвинення особистості. Відгуком на це є пос-тійне збільшення кількості тренінгових центрів, які ставлять за мету особистісне зростання. Так, для України свої послуги в цьому напрямку в мережі Інтернету пропонують 139 компаній [7]. Стає популярним у своєму резюме надавати посилатися на атестати та дипломи про проходженні тренінгів, які отримав претендент. Аналіз публікацій. Поняття ―інформаційна економіка‖ та ―інформаційне суспільство‖ були введені в науковий світогляд ще на початку 60-х р. р. минулого сторіччя. Питанням, що пов’язані з формуванням і розвитком інтелектуального капіталу, дослідженню його роли у забезпеченні конкурентноздатності підприємства, тобто поєднанню HR и IT-технологій приділяється увага у роботах багатьох дослідників. Серед них значний вклад у формування самого поняття ―інтелектуальний капітал‖ і визначення його структури внесли Л. Едвінссон, Т. Стюарт, С. Барнард, П. Друкер, А. Маршалл, Т. Шульц. Зробили вагомий внесок у розвиток концепції інтелектуального капіталу та запропонували підходи до його оцінювання та управління такі вчені як Д.П. Богиня, О.Б. Бутнік-Сіверський, Н.Л. Гавкалова, О.В. Кендюхов, Н.Д. Лук’янченко, Н.С. Маркова, М.С. Пушкар, А.А. Чухно та ін. Зараз найбільш поширеним є поділ інтелектуального капіталу підприємства за трьома складовими: людський капітал (HC); структурний, або організаційний капітал (SC) та клієнтський капітал (CC). Для кожної з цих складових запропоновані свої підходи до їх оцінювання і свої методи їх накопичення. У межах даного дослідження розглядатимуться питання, що пов’язані з вдосконаленням людського капіталу. Постановка завдання. Метою даної роботи є дослідження теоретико-методичних особливостей формування компетенції працівників за допомогою новітніх форм навчання, об’єктом – управління процесами розвитку персоналу промислового підприємства. Визначення успішності у професій сфері здійснювалося за власною оцінкою респондентів шляхом їх закритого анкетування (форма анкети розроблена автором дослідження). Дослідження здійснювалося на базі тренінгового центру ―100 %‖, який працює за авторською методикою О. С. Казаріна [8, 9]. Згідно з цією методикою будь-яка організація, фірма, підприємство 36

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

Економічні науки

Кількість учасників, %

розглядається як відкрита система, розвиток якої залежить від оптимізації її внутрішніх зв’язків, що має два напрямки. Один напрямок – це оптимізація зв’язків у межах системи ―ринок–споживач‖, тобто розглядаються питання щодо маркетингу, виробництва і збуту готової продукції. Другий напрямок – оптимізація зв’язків у межах системи ―компанія–персонал‖, тобто здійснюється пошук найбільш ефективного використання внутрішніх ресурсів персоналу компанії. У даній роботі основна увага приділялась дослідженню зв’язків у системі ―компанія–персонал‖. Учасники анкетування були різні за віком, соціальним статусом та освітою. Розглядався також зв’язок між рівнем самооцінки і терміном, який минув з часу проходження тренінгу. Для перевірки об’єктивності самооцінки щодо рівня успішності у професійній сфері анкета містила питання стосовно рівня прибутку респондента до і після проходження тренінгу (у якісній шкалі). Відношення зміни прибутку до вихідного прибутку (у відсотках) використовувалось в якості економічного індикатора зміни рівня успішності. Таким чином, знання, що були набуті підчас тренінгу, набували власної вартості. Основні результати дослідження. Статистичний аналіз проводився за вибірковою сукупністю, що складалася з 340 осіб. Це відповідало кільком групам, що пройшли тренінг, і кільком етапам тренінгу. Досліджувався статистичний розподіл як за об’єктивними даними учасників тренінгу (вік, освіта, сфера діяльності, рівень статку), так і за суб’єктивними (самооцінка міжособистісних відношень на роботі й у колі сім’ї та з іншими людьми, міра задоволення рівнем статку). За рівнем освіти вибіркову сукупність можна вважати однорідною, оскільки учасники тренінгу або мали вищу освіту (навіть дві або три), або навчалися у ВНЗ. Вік респондентів змінювався від 18-ти років (проходити тренінг мають право лише особи, що досягли 18-ти років) до 62-х і старше, тобто це люди активної працездатності. Дослідження показало, що розподіл за віком має вигляд двомодальної кривої (рис. 1). Перший максимум припадає на 26–28 років, другий – на 42–46 років. Тобто перший з максимумів відповідає часу, коли людина вже спробувала себе як працівник і стикнулася з певними труднощами. За сферою діяльності у більшості своїй це наймані працівники. Другий максимум відповідає віку, коли людина вже досягла певних вершин, і їй здається, що вона вичерпала можливості того шляху, яким рухалася, і відчуває потребу у радикальних змінах.

10 9 8 7 6 5 4 3 2 1 0

етап 1 етап 3

18 20 22 24 26 28 30 32 34 36 38 40 42 44 46 48 50 52 54 56 58 60 62 Вік учасника, років Рис. 1. Розподіл учасників тренінгу особистісного зростання за віком

Слід зауважити, що повний курс тренінгу складається з трьох незалежних етапів (рівнів або програм). Це загальний курс. Також для ―студента‖, який вже успішно пройшов перші два етапи, підчас проходження третього можлива участь у тренінгу в якості помічника тренера на двох попередніх етапах, а після проходження повного курсу навчання – і на третьому етапі. Крім того, людина, що успішно пройшла лідерську програму, тобто завершила тренінг, має можливість приймати участь на певних етапах соціальних ігор будь-якого рівня у складі групи підтримки. Як правило, кількість учасників при переході на кожний з наступних етапів тренінгу скорочується на 10 – 15 %. Більше це стосується молодих людей, оскільки навчання здійснюється за власні кошти і вимагає певного матеріального забезпеченні але сам процес навчання є настільки інтенсивним, що не залишає часу на те, щоб ці кошти заробляти підчас навчання. Двомодальна залежність щодо розподілу за віком спостерігалась для всіх етапів тренінгу (див. рис. 1). Мотивація людини щодо приходу в тренінг пов’язана з різними факторами, однак умовно можна виділити три основні напрямки: бажання покращити порозумінні з близькими і рідними, прагнення досягти більш повної самореалізації на роботі або в бізнесі, а також просто цікавість, потреба у розвагах. У процентному відношенні ці мотиви розподілилися таким чином, як це наведена на рис. 2. Цікаво відзначити, що мотивація щодо роботи й особистого життя не мала зв’язку з віком учасника, а цікавість була притаманна людям старшого віку. Основна увага у даному дослідженні приділялася взаємозв’язку між якостями особистості, які змінюються завдяки тренінгу особистісного зростання, та успішністю людини як працівника, ступенем її реалізації в професійній сфері. Аналіз результатів власної самооцінки учасників тренінгу показав, що незалежно від того, якими мотивами керувалася людина, що прийшла в тренінг, для більшості учасників Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

37

Економічні науки тренінгу (понад 70 % респондентів) їх результативність у професійній сфері покращилася. Ступінь змін оцінювалася у якісній шкалі і порівнювалася з відомостями про рівень зміни прибутку (також за власною оцінкою). Максимум результативності спостерігався через півроку – рік після закінчення тренінгу, але початок змін можна віднести на середину або кінець третього етапу. Слід підкреслити, що досліджувалися саме результати у професійній сфері, хоча анкета містила й питання щодо змін у особистому житті (де також спостерігався позитивний ефект). цікавість; 2%

особисте; 49% робота; 49%

Рис. 2. Розподіл учасників тренінгу особистісного зростання за мотивацією

Вплив тренінгу особистісного зростання на успішність людини у професійній сфері можна пояснити, спираючись на сучасні уявлення про процеси пізнання. У загальному випадку знання, що набуває людина завдяки навчанню, можна розділити на явні (explicit) і неявні (tacit). Явні знання можуть бути формалізовані за допомогою певних символів, їх можна транслювати, використовуючи засоби комунікації. Такі знання піддаються вимірюванню або хоча б оцінюванню. Економіка індустріального суспільства традиційно спиралась і спирається на явні знання, які можна укласти в логічні схеми, знання, які піддаються аналізу. Щодо неявних знань, то для них значно важче підібрати означення, але саме до неявних знань належать такі важливі моменти, на яких базується інтуїція, сприйняття ситуації, інтерпретація фактів, парадигм та перспектив розвитку, навіть певні виробничі навички, здатність контактувати з іншими людьми. Стрімка зміна станів навколишнього середовища, що притаманно постіндустріальні економіці, часто не залишає людині часу на всебічний аналіз інформації, або обсяг інформації надто великий і сама інформації містить протиріччя. У цих умовах людина змушена приймати рішення, спираючись на інтуїцію. Якщо поповнення явних знань відбувається як привило під час семінарів або завдяки коучінгу, то будь-який тренінг поряд з цим передбачає напрацювання корисних навичок, які стануть у нагоді в екстремальній ситуації (слід нагадати, що мова йде про фахівця, який має базову освіту, а також має певний культурний рівень). Сучасне уявлення про розумовий процес розглядає пізнання навколишнього світу як формування у мозку патернів, тобто впорядкування інформації відбувається шляхом утворення готових шаблонів. Процес творчого пошуку передбачає розрив традиційних логічних ланцюгів. Прийняття креативних рішень передбачає переформування сталих патернів, утворення з них нових ―візерунків‖ [10]. Методи створення творчого настрою у колективі співробітників, подолання стереотипи відомі. Наприклад, з цією метою застосовується так званий ―мозковий штурм‖ як початковий етап пошуку управлінських рішень, підчас якого учасники проекту можуть висловлювати будь-які ідеї щодо об’єкту обговорення, при цьому критичні висловлювання щодо цих ідей і міркувань неприпустимі. Однак обговорення підчас ―мозкового штурму‖ має професійний характер, тоді як розвинення лідерський якостей змінює особистість людини, надає людині більше сміливості і у думках, і у вчинках, дозволяє чітко визначати найбільш важливі для неї особисто цілі й знаходити шляхи їх досягнення. Такі зміни особистості створюють сприятливі умови для реалізації працівника у професійній сфері, оскільки підвищують його комутативні здібності, здатність до саморозвитку і самонавчання. Відзначимо ще одну особливість. Опитування проводилося серед людей, які здійснювали навчання за власною ініціативою, самостійно сплачуючи за навчання, і коло людей, що навчалися разом з ними, складалося випадковим чином. Зберігаючи всі переваги, про які йшла мова вище, формат корпоративного тренінгу, який би проводиться за замовленням керівництва підприємства, сприятиме формуванню корпоративного духу, тобто відчуттю єдиної команди, відповідальності за результат спільної справи. В межах такого тренінгу здійснюється підвищення кваліфікації як пересічних працівників, так і топ-менеджерів західних фірм [11]. Висновки. Економічна криза змушує людину праці шукати нові можливості реалізації себе як фахівця, нові шляхи підвищення своєї конкурентоспроможності на ринку праці, який стає все більш відкритим. Як показали дослідження, розвинення лідерських якостей, тобто здатності визначати цілі та шляхи їх досягнення, приймати рішення та нести за них відповідальність є ефективним засобом розв’язання цих проблем як для окремої особи, так і для підприємства, на якому вона працює. Так, людина набуває нові можливості для реалізації себе як фахівця, а підприємство отримує свідомого і відповідального працівника, здатного до креативних рішень. Література 1. Панкрухин А. Структура интеллектуального капитала в России // Режим доступа: // http://stra.teg.ru/ lenta/innovation/1439 2. Stewart T.A. Intellectual Capital. The New Wealth of Organizations. – New York: Currency Doubleday, 1997. – P. 67.

3. Офіційний сайт: Всесвітній економічний форум // Режим доступу: htpp: // www.weforum.org 38

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

Економічні науки 4. Кирсанов К. Креативный и эвристический менеджмент // Менеджмент в России и за рубежом. – 2001. – № 2. – С. 43–48.

5. Социально-экономическое развитие Украины и ее регионов: проблемы науки и практики: Монография / Под ред. д-ра экон. наук, проф. Пономаренко В.С., д-ра экон. наук, проф. Кизима Н.А., д-ра экон. наук, доц. Раевневой Е.В. – Х.: ФЛП Либуркина Л.М.; ИД ―ИНЖЭК‖, 2009. – 464 с.

6. Павлюк А. Предъявите вашу компетенцию! // Газета по-харьковски. – №18 (130). – 14.05.2009.

7. http://www.training.com.ua/company/katalog_kompanii.html 8. Свидетельство госрегистрации авторских прав ПА#4165 от 21.04.2001 р. Режим доступа: // http:// www.trening.dn.ua/ business/trainers/ 9. Казарин А. С. Шаг в настоящее (Создай свою реальность…) / А.С. Казарин, Т.П. Казарина. – Днепропетровск: ЧП ―Лира ЛТД‖, 2005. – 204 с.

10. Роу А.Дж. Креативное мышление. – М.: НТ Пресс, 2007. – 176 с.

11. Стаут С. Управленческий тренинг. – СПб.: Питер, 2002. – 256 с.

УДК 331

І.С. РОДІЧЕВА Інститут демографії та соціальних відносин НАН України

СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО ОЦІНКИ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ЗАЙНЯТОСТІ ЯК СКЛАДОВОЇ ЧАСТИНИ ІНФРАСТРУКТУРИ РИНКУ ПРАЦІ У статті запропонована система чотирирівневого аналізу інфраструктури ринку праці, в рамках якої розглядаються підходи щодо оцінки діяльності державної служби зайнятості. Виокремленні основні чотири категорії показників, що використовуються при оцінці діяльності державної служби зайнятості. Особлива увага приділена висвітленню міжнародної практики використання різних інструментів дослідження задоволення клієнтів.

The four level analysis system of labor market infrastructure has been suggested. Different approaches to the evaluation of public employment services have been examined in the framework of this four level analysis system. Basic four categories of EES activities measures have been distinguished. Special attention has been paid to the international practice of client satisfaction measuring. Актуальність теми дослідження. Розвиток ринку праці, утвердження на ньому прогресивних соціальних норм і стандартів функціонування та управління є однією із передумов становлення соціальноорієнтованої держави. В широкому розумінні, на ринку праці відбувається формування, розподіл та використання робочої сили. Невід’ємною частиною ринку праці є його інфраструктура, діяльність якої направлена на підвищення ефективності функціонування самого ринку праці. Саме тому, організація та управління інфраструктурною складовою є важливим аспектом створення умов для формування ринку праці. Оцінка та аналіз є відправною точкою для вироблення адекватних управлінських рішень щодо координації інфраструктурних елементів на різних рівнях. Державна служба зайнятості як суспільний елемент інфраструктури ринку праці (ІРП) за основу своєї діяльності бере принцип соціальної користі. Проблеми формування, розподілу та використання трудового потенціалу, функціонування ринку праці та його систем досліджувалися у вітчизняній літературі багатьма науковцями, зокрема Д.П. Богиня, Т.А. Заяць, О.А. Грішновою, М.І. Долішним, І.С. Кравченко, Е.М. Лібановою, Л.С. Лісогор, В.В. Онікієнко, І.Л. Петровою, В.М. Петюхом, С.І. Пирожковим та ін. Водночас дослідженню проблем функціонування інфраструктури ринку праці та її елементів приділялася увага у наукових працях таких економістів як В.О. Андрєєв, П.Ю. Бєленький, К.О. Клешня, В.Б. Люткевич, П.П. Мазурок. Проблеми оцінки діяльності служби зайнятості розглядаються у працях Д.М. Ядранського, В.В. Дмитрієва-Заруденка, Л.В. Щетініної, В.М. Петюха. Існуючі дослідження діяльності державної служби зайнятості (ДСЗ) сконцентровані в основному на окремих аспектах діяльності, не розглядаючи її у контексті структури ІРП. Метою статті є висвітлення загальних підходів до аналізу діяльності ДСЗ в контексті сучасних поглядів щодо управління та функціонування організацій. Виклад основного матеріалу. Як будь-якій складній та відкритій системі, ІРП притаманні: складна система комунікацій між її елементами, емерджентність цілей компонентів та мультиплікативність ефектів їх функціонування, взаємозв’язок та взаємозалежність із зовнішнім середовищем. Всі ці фактори мають бути враховані при виборі підходів до аналізу та оцінки функціонування ІРП. Для всебічного дослідження ІРП ми пропонуємо використовувати систему чотирирівневого аналізу. На найвищому рівні знаходиться аналіз впливу діяльності всієї інфраструктури на ринок праці. Одним із можливих варіантів є використання методів факторного аналізу, де до змінних мають бути включені основні показники функціонування ринку праці та показники діяльності кожного із елементів системи ІРП. На рівень нижче знаходиться аналіз взаємозв’язків всередині самої системи ІРП. Цей аналіз має бути сконцентрований на двох моментах: по-перше, аналіз структури самої ІРП, наявність та місце компонентів у системі; а Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

39

Економічні науки по-друге – аналіз взаємодії та взаємозв’язків між елементами, особливу увагу приділяючи інформаційним потокам між ними. Подібний аналіз має використовувати не тільки кількісні, але і якісні методи, хоча чим вище рівень відкритості та інформатизації на ринку праці, тим більше кількісних методів оцінки є доступними, і навпаки. Ще на рівень нижче знаходиться аналіз функціонування підсистем ІРП. На нашу думку, подібний аналіз варто проводити у двох розрізах: за організаційною характеристикою та за бізнес-процесами, які підтримують досягнення відповідних стратегічних цілей. Необхідність використання першого розрізу обумовлена тим, що організації, які мають різну організаційну основу, функціонують та управляються на різних засадах. Тому і інформація, яка може бути отримана щодо їх діяльності, є більш однорідною та порівняною між собою саме всередині відповідної підсистеми суспільних, приватних чи заснованих на членській участі організацій. В той самий час, саме аналіз у розрізі бізнес-процесів допомагає знайти «вузькі місця» у функціонуванні ІРП та відповідним чином скоригувати суспільну стратегію щодо основних стратегічних цілей розвитку ринку праці. Останній метод аналізу стикається із проблемою порівнянності даних, які мають бути отримані від організаційно різних елементів ІРП. Особливо гостро ця проблема стосується кількісних методів аналізу. Адже отримання якісної та якомога повнішої інформації цілковито залежить від розвитку в країні різноманітних статистичних та соціологічних обстежень як за державної, так і за громадської ініціативи. Найнижчим рівнем аналізу діяльності ІРП є аналіз діяльності окремо взятої організації. Звісно, подібний аналіз проводиться з огляду на загальноекономічну ефективність функціонування організації та ефективність функціонування її ключових бізнес-процесів. Формування та становлення саме такої системи аналізу ІРП є запорукою отримання повних та достовірних даних щодо всіх аспектів її функціонування, що дозволить виважено та вчасно приймати адекватні рішення як учасникам ринку, так і владним структурам. Звернемося до досвіду закордонних ДСЗ та розглянемо більш детально останні два рівня аналізу. Аналіз досліджених літературних джерел дає можливість узагальнити міжнародну практику використання показників оцінки діяльності ДСЗ та розподілити їх за чотирма наступними категоріями: показники результатів на ринку праці (в основному, це працевлаштування); показники розподілу результатів за цільовими групами (послуги, що надані клієнтам цільових груп); показники робочого процесу (час на заповнення вакансії; кількість учасників, які успішно закінчили програми); показники задоволення клієнтів (рівень задоволення отриманими послугами) [1, с. 116]. Перші дві категорії показників в основному призначені для дослідження діяльності ДСЗ в межах програм державної політики на ринку праці. Показники цих категорій є визначаючими при прийнятті управлінських рішень щодо фінансування визначених заходів. Останні дві категорії використовуються для оцінки якості надання послуг клієнтам. В Україні для оцінки діяльності та прийняття управлінських рішень тривалий час широко використовуються різноманітні показники категорій ―результати на ринку праці‖ та ―розподіл результатів за цільовими групами‖, чому сприяє великий масив статистичної інформації, яку акумулюють регіональні центри зайнятості. Розробка показників третьої та четвертої категорій досі залишається на початковій стадії. Звісно, робляться поодинокі спроби проведення подібних досліджень (наприклад, телефонне опитування клієнтів Черкаської служби зайнятості) [2]. На нашу думку, аналіз закордонного досвіду дозволить пришвидшити розробку та впрова-дження подібних досліджень. Основою впровадження подібних методик оцінки діяльності є зміни у філософії управління ДСЗ: перехід до управління за бізнес-процесами, використання стандартів менеджменту якості та поширення ―клієнторієнтовного‖ підходу (customer-based approach). В рамках цих змін виникає потреба у нових специфічних показниках, що мають за мету оцінити відповідність якості послуг вимогам клієнтів ДСЗ. Приклади подібної практики можна зустріти у Австрії, Німеччині, Бельгії, Великобританії та Нідерландах. Для більшості економічно розвинених країн подальше удосконалення якості послуг, що надаються ДСЗ, є основним мотивом організації та використання отриманих результатів обстежень, що стосуються визначення точок зору клієнтів стосовно якості послуг. У випадку ініціювання ДСЗ проведення цих обстежень, даний інструмент стає частиною політики управління якістю послуг, у структурі якої підвищення задоволення клієнта якістю наданих послуг виступає ключовим індикатором ефективної діяльності. У практиці для оцінювання рівня задоволення клієнтів якістю послуг ДСЗ використовуються прямі та непрямі методи дослідження. У першому випадку питання ставляться безпосередньо до клієнтів, у другому – досліджується, чи надаються послуги у відповідності до встановлених стандартів (наприклад, у Великобританії використовується метод ―таємного покупця‖) [3]. Задоволення клієнтів якістю послуг ДСЗ можна трактувати як рівень позитивної оцінки клієнтами (роботодавцями, пошукувачами роботи та партнерами) якості наданих послуг або ступінь відповідності наданих послуг їх очікуванням [4, с. 6]. Застосування цього підходу розширює поняття ―клієнт служби зайнятості‖, що дозволяє відстежувати та контролювати якість усіх бізнес-процесів, що відбуваються у сфері працевлаштування незайнятого населення. Більшість прямих методів дослідження використовують випадкову вибірку, іноді серед визначених груп (поточні клієнти, клієнти минулого року, нові клієнти, колишні клієнти). Також деякі країни проводять дослідження серед специфічних груп клієнтів (Англія), стейкхолдерів (зацікавлених сторін) чи клієнтів за певними каналами розподілу (наприклад, дослідження Інтернет-клієнтів у Німеччині).

40

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

Економічні науки На рис. 1 представлені інструменти прямих та непрямих досліджень задоволення клієнтів якістю послуг з працевлаштування у різних країнах.

Рис. 1. Інструменти прямих та непрямих досліджень задоволення клієнтів якістю послуг служби зайнятості

Розглянемо більш детально, які системи діють в кожній із зазначених вище країн. У Німеччині, після реформування державної служби зайнятості (Bundesanstalt für Arbeit – BA), з 2005 року проводиться спеціальне основне дослідження − так зване ―Обстеження клієнтів‖, яке охоплює як пошукувачів роботи, так і роботодавців. Також для аналізу задоволення пошукувачів роботи якістю послуг застосовуються непрямі методи: аналіз зворотного зв’язку через спеціально створену систему Kundenreaktionsmanagement (KRM) та ―підставні‖ дзвінки. При прямих методах дослідження і до пошукувачів роботи, і до роботодавців застосовують такі методи як телефонні, он-лайн та письмові опитування. Частота проведення обстежень – чотири рази на рік [5, 6]. В Австрії використовують два основні види обстежень оцінки задоволення клієнтів: обстеження пошукувачів роботи та обстеження роботодавців. Вони проводяться за ідентичними методиками: раз у квартал відбувається телефонне опитування незалежною організацією 30 випадкових пошукувачів роботи (або 20 роботодавців), що звернулися до державної служби зайнятості, з кожного локального підрозділу ДСЗ [4, с. 21– 27]. Також використовуються додаткові обстеження через Інтернет, персональні інтерв’ю, фокус групи. Розглядаючи існуючі дослідження задоволення клієнтів у Бельгії, варто зауважити, що у королівстві існує три незалежних один від одного інститути, які виконують функції державної служби зайнятості в різних регіонах країни [7]. Це VDAB для Фландрії, FOREM − для Валлонії та Actiris для столичного регіону Брюсселя. Обсте-ження, що проводяться цими інститутами, передбачають: письмове опитування (VDAB, Actiris), телефонне опитування (VDAB, FOREM), он-лайн опитування (VDAB). Ці опитування проводяться із частотою 1–2 рази на рік. У Великобританії, поряд із традиційним прямим методом обстеження рівня задоволення пошукувачів роботи (через анкетне опитування), широко застосовуються непрямі методики на основі використання методу ―таємного покупця‖. Це дослідження проводяться на постійній основі, результати групуються за кварталами, звіти складаються щороку. Для виявлення рівня задоволення якістю послуг серед роботодавців також використовують анкетне опитування та метод ―таємного покупця‖, аналізується інформація, отримана з телефонних мереж та веб-сайтів [4]. Нідерландська система обстеження задоволення клієнтів передбачає: опитування нових пошукувачів роботи через 2–3 місяці після звернення до СWI [8]. Опитування проводиться за допомогою е-mail (65 %) або листів (35 %). Також використовується метод проведення групових дискусій. Роботодавці оцінюють якість наданих їм послуг за допомогою відповідних форм через е-mail (50 %) або листи (50 %). Обстеження проводиться чотири рази на рік. Метою проведення прямих обстежень є оцінювання відповідності якості послуг наступним критеріям: зручності користування послугами самообслуговування; професіоналізму; своєчасності; відповідності завданням; розташуванню, організації та внутрішнього дизайну офісів; доступності послуг; ефективності. Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

41

Економічні науки Вибір методів дослідження має врахувати їх переваги та недоліки (табл. 1). Таблиця 1 Переваги та недоліки прямих методів дослідження

Метод дослідження Опитування за допомогою листа

Телефонне опитування Опитування через Інтернет Персональне інтерв’ю Групові обговорення Рада клієнтів

Тести нових послуг

Перевага Учасник має багато часу на відповідь

Недолік Необхідність витрат більш тривалого проміжку часу обумовлює більшу собівартість. Може бути невелика кількість відповідей Точно встановлюється контакт із цільовою групою Високі витрати на персонал Невеликі витрати коштів Може бути невелика кількість відповідей Більш деталізована інформація Велика собівартість Менш структуровані Загалом більш привабливий для Клієнти мають можливість пропонувати власні теми освічених пошукувачів роботи, менш для обговорення репрезентативний Учасники мають більше вихідної інформації щодо Зростає професіоналізм із політики державної служби зайнятості та більш упов- зменшенням репрезентативності новажені. Клієнтська рада, зазвичай, дає багато пропозицій Проходять у реальних умовах із деталізованою інфор- Високі фінансові витрати мацією зворотного зв’язку. Коли учасники мають різні вихідні характеристики, дуже репрезентативний

Таким чином, формування та становлення ефективної системи аналізу ІРП є запорукою отримання повних та достовірних даних щодо всіх аспектів її функціонування, що дозволить виважено та вчасно приймати адекватні рішення як учасникам ринку, так і владним структурам. Варто зазначити, що потребує ретельної уваги не тільки розробка методик двох найвищих рівнів аналізу, але й удосконалення методів аналізу і двох нижчих рівнів. Адже суспільний розвиток по новому розставляє акценти у діяльності навіть таких класичних посередників на ринку праці, як ДСЗ. Тому для ефективної оцінки діяльності ДСЗ на ринку праці в Україні необхідно використовувати методи оцінки задоволення клієнтів. Звісно, велика собівартість переважної більшості методів дослідження задоволення клієнтів є перепоною для їх використання в українській практиці, але введення вибіркового опитування клієнтів (як пошукувачів, так і роботодавців) хоча б раз на рік та системне використання непрямих методів дозволи б мати більш чітку картину щодо результатів діяльності ДСЗ. Це, в свою чергу, сприяло б і покращенню аналізу діяльності всієї ІРП, адже ДСЗ є невід’ємною її частиною. Література 1. Thuy P., Hansen E., Price D. The public employment service in a changing labour market [Electronic resource]. – Geneva, 2001. – Mode of access: http://www.ilo.org/global/What_we_do/Publications/ILOBookstore/Orderonline/Books/lang-en/docName--WCMS_PUBL_9221113884_EN/index.htm – Last access: 2009. – Title from the screen. – ISBN 9221113884 2. Аналіз телефонного опитування клієнтів Черкаської обласної служби зайнятості – шукачів роботи (за 1 півріччя 2005 р.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.dcz.gov.ua/chk/control/uk/publish/article%3Bjsessionid=A90A202453C2C741710344FF77EB95BF?art_id =2367160&cat_id=1469432 – Останній доступ: 2009. – Назва з екрану.

3. Customer insight quanyitative research. Report. [Electronic resource]. – Department of Work and Pension (England), 2008. − Mode of access: http://www.wapes.org/files/pdf/2009-011-EN.pdf – Last access: 2009. – Title from the screen.

4. Toolkit for measuring customer satisfaction [Electronic resource]. − 2009. − http://www.wapes.org/Anglais/interface.asp – Last access: 2009. – Title from the screen.

5. Holtmann C. Have a look on the private sector. Example from external industries. [Electronic resource]. − Germany: Quelle, 2009. − Mode of access: http://www.wapes.org/files/ppt/2009-003-EN.ppt. – Last access: 2009. – Title from the screen.

6. Sottung S. Measuring Customer Satisfaction at the Bundesagentur für Arbeit – Methods and Implementation Steffen Sottung. [Electronic resource]. − Germany, 2009. − Mode of access: http://www.wapes.org/files/ppt/2009-012EN.ppt. – Last access: 2009. – Title from the screen.

7. Ingels M. Best practice in campaign management including on-)line matching aimed for targeted customer groups. /VDAB. [Electronic resource]. − Belgium, 2008. − Mode of access: http://www.wapes.org/files/ppt/2008-038EN.ppt. – Last access: 2009. – Title from the screen.

8. De Groot R. How to build up and organize an efficient network of PES offices? CWI approach. [Electronic resource]. − 2007. – Mode of access: http://www.wapes.org/files/ppt/2007-144-EN.ppt. – Last access: 2009. – Title from the screen.

42

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

Економічні науки

УДК 331.108.43:658

Е.А. РУССИЯН Институт экономики промышленности НАН Украины

ОЦЕНКА ЭКОНОМИЧЕСКОЙ ЦЕЛЕСООБРАЗНОСТИ ПЕРЕКВАЛИФИКАЦИИ РАБОЧИХ ПРОМЫШЛЕННОГО ПРЕДПРИЯТИЯ У статті обґрунтовано необхідність перекваліфікації робітників промислового підприємства, запропоновано підхід до оцінки економічної доцільності перекваліфікації робітників, що дозволяє визначити величину економії фонду заробітної плати в результаті перекваліфікації персоналу і на основі цього приймати економічно обґрунтовані управлінські рішення щодо управління персоналом.

The necessity of industrial enterprise workers retraining has been discussed in the article. The author offered an approach to estimate financial relevance of workers‟ retraining, allowing to assess the volume of wage-fund economy as a result of personnel retraining and make economically feasible administrative decisions concerning personnel management. В современных условиях хозяйствования руководство большинства промышленных предприятий сталкивается с проблемой формирования портфеля заказов, что связано с общеэкономическим кризисом в стране и рецессией экономики. В условиях наблюдаемого недостатка платежеспособного спроса на продукцию предприятий тяжелого машиностроения на передовые позиции выходит задача гибкого и оперативного реагирования на запросы рынка. Исходя из того, что производственный персонал является одним из важнейших стратегических ресурсов промышленного предприятия, возникает необходимость наиболее рационального его использования на основе динамического управления. Данный подход предусматривает осуществление периодической оценки возможностей персонала, результатов его деятельности и их сопоставление с потребностями производства в сложившейся ситуации. В случае выявления недостатка производственного персонала определенных профессий актуальность приобретает переквалификация рабочих на родственные профессии с целью выполнения производственной программы в срок. Проблема переквалификации персонала не нова, о чем свидетельствуют многочисленные исследования отечественных и зарубежных ученых: Т. Голви, Дж. Уитмора, Э. Парсло, Т. Норберта, А.Л. Еськова, А.М. Колота, В.М. Колпакова, Г.А. Дмитренка [3, 5, 6, 10]. Тем не менее, анализ показывает, что оценке экономической целесообразности переквалификации рабочих промышленного предприятия уделялось недостаточно внимания, а поэтому возникает необходимость разработки новых подходов в данном направлении. Оценка экономической целесообразности переквалификации рабочих является необходимым процессом механизма динамического управления персонала, так как предусматривает сопоставление затрат на переквалификацию и еѐ результатов, а также принятие управленческих решений по результатам экономической диагностики. Целью данной статьи является разработка подхода к оценке экономической целесообразности переквалификации рабочих промышленного предприятия. Схема процесса оценки экономической целесообразности переквалификации рабочих представлена на рис. 1 и состоит из таких этапов: оценка затрат на переквалификацию, оценка средств на оплату труда после переквалификации, оценка предполагаемых результатов переквалификации, сопоставление затрат и результатов переквалификации. Рассмотрим более детально содержание каждого их перечисленных этапов. Процесс оценки экономической целесообразности переквалификции рабочих

3 Оценка предполагаемых результатов переквалификации

[M 1]

Размер доплат за обучение

[M 2]

Изменение сдельных расценок, тарифных ставок, величины доплат и надбавок в результате переквалификации

мп Т е т а ой с н ро есяч ем ы дн лат сре зарп

2 Оценка средств на оплату труда после переквалификации

1 Оценка затрат на переквалификацию

Темп р ос средне та г в ы пол о % нения н орм

Затраты на переквалификацию

[M 3]

Изменение процентов выполнения норм

4 Сопоставление затрат и результатов переквалификации [M 4] Информация о целесообразности переквалификации

Планово-экономический отдел

Рис. 1. Схема процесса оценки экономической целесообразности переквалификации рабочего персонала на родственные профессии

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

43

Економічні науки На первом этапе данного процесса (блок 1, рис. 1) проводится оценка затрат на обучение и переквалификацию. В научной литературе нет единого подхода к расчѐту затрат инвестиций в обучение персонала. Затраты на обучение выражаются как процент от валового оборота предприятия, либо как процент затрат в общей структуре затрат предприятия, либо как процент в структуре затрат на персонал (процент от затрат на оплату труда). Выше описанные подходы применимы, если предполагается продолжительное обучение персонала. Переквалификация рабочих на родственные профессии в производственных условиях не требует значительных затрат времени и средств. Необходимо составить графики обучения в соответствии с продолжительностью технологического цикла производства продукции. При переквалификации целесообразно использовать классификатор профессий как информационную базу для обоснованности перевода рабочего на другое место. Если же рассматривать переквалификацию рабочих на родственные профессии, то еѐ целесообразно осуществлять непосредственно на производстве. В таком случае затраты на обучение и переквалификацию будут представлять собой размер доплат мастерам за обучение рабочих. Анализ зарубежной практики показывает, что ежегодно западные компании тратят от 2 до 5 % своего бюджета на обучение и развитие персонала. Российские компании тратят на обучение персонала чуть более 2 % ФОТ. Размер издержек на обучение персонала будет зависеть от размера предприятия, отрасли экономики, стадии жизненного цикла, приоритетов внутренней политики, категории персонала и многих других факторов. Чем крупнее предприятие, тем больше средств направляется на обучение персонала. Проведенное исследование показывает, что издержки российских предприятий на образование персонала дифференцированы в зависимости от категории персонала. Так, обучение одного рабочего обходится предприятию в два раза дешевле по сравнению с управленческим персоналом [1]. Сейчас российские работодатели на первое место ставят потребность в переподготовке и повышении квалификации рабочих кадров, высоко ценятся рабочие ―широкого профиля‖. Опыт обучения и переквалификации персонала в России показывает, что на большинстве предприятий проблемам переподготовки сотрудников уделяется достаточно большое внимание. Так, за последнее время переподготовкой квалифицированных рабочих занималось 70 % промышленных предприятий. При этом переобучению и повышению квалификации неквалифицированных рабочих уделялось совсем мало внимания по сравнению с другими категориями рабочих (всего 20 % промышленных предприятий). Исследование российского опыта показало, что различные формы переобучения пользуются неодинаковой популярностью среди работодателей. По промышленности предпочтение отдаѐтся обучению на производстве под руководством опытных работников (54 %), а также в учебных центрах, на курсах по переподготовке и повышению квалификации, в том числе за рубежом (73 %) [2]. Следует отметить, что последняя форма обучения приемлема и оправдана в большей степени для управленческого персонала. Как показывает практика, на ряде машиностроительных предприятий Украины проводится обучение рабочих на производстве. Так, на предприятии ЗАО ―НГМЗ-БУР‖ доплаты за обучение рабочих на производстве составляют 164 грн. Вместе с тем, следует учитывать передовой зарубежный опыт обучения и переквалификации персонала. Так, Т. Голви указывает на то, что раскрытие потенциала личности для максимизации собственной производительности и эффективности возможно посредством коучинга, который помогает личности обучаться. Дж. Уитмор выделяет такие достоинства коучинга: улучшение продуктивности деятельности, постоянное развитие персонала, обучение без отрыва от работы, улучшение взаимоотношений и взаимодействий в коллективе, улучшение качества жизни, повышение ответственности персонала, поощрение к конструктивным предложениям, более полное использование мастерства и ресурсов людей, быстрая и эффективная реакция в критических ситуациях, а также большая гибкость и адаптивность к изменениям [3]. Эрик Парсло выявил тонкое различия между такими формами обучения как ―коучинг‖ и ―наставничество‖. Так, если коучинг предусматривает прямое воздействие на персонал с немедленным улучшением эффективности и предполагает развитие мастерства путѐм преподавания или инструктирования, то наставничество всегда осуществляется в форме совета или консультации. Таким образом, у профессиональной подготовки рабочих кадров на производстве есть ряд преимуществ. Вопервых, предприятие имеет возможность организовать подготовку и переподготовку рабочих непосредственно на рабочих местах в соответствии с потребностями производства. Во-вторых, подготовка кадров здесь ведется на базе действующего оборудования, что очень важно. Можно сделать вывод, что наиболее эффективной и менее затратной является профессиональная подготовка рабочих кадров на производстве. На втором этапе (блок 2, рис. 1) осуществляется оценка средств на оплату труда рабочего после его обучения и переквалификации. Нельзя обеспечить надлежащей действенности планирования использования качества трудового потенциала, если не отлажен соответствующим образом механизм экономического стимулирования [4]. Проведенные под руководством профессора, директора института организации и персонала Бернского университета (Швейцария) Тома Норберта исследования показали, что в современных условиях все большее значение для производства имеют квалифицированные кадры. Их подбор и закрепление являются важной задачей фирм. ―Многие представители этой группы персонала интенсивно продвигаются по служебной лестнице и в большинстве случаев выполняют управленческие функции. Они передают свой опыт другим сотрудникам‖. ―Одной из веских причин, определяющих особое значение проблематики сохранения таких кадров, являются убытки, которые может принести уход работника, обладающего высоким потенциалом. Прямые расходы, связанные с этим, хорошо поддаются учету и документированию. Но есть и косвенные потери, которые трудно оценить, например снижение 44

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

Економічні науки производительности труда; уход перспективного сотрудника может привлечь за собой резкое увеличение текучести кадров в отдельных подразделениях и даже распад целых коллективов‖ [5]. С целью обеспечения эффективной мотивации персонала необходимо выявлять потребности рабочих и только на основе этого применять соответствующие экономические (прямые, непрямые) и нефинансовые) методы стимулирования. Исходя из того, что для производственно-технического персонала первостепенное значение имеет повышение заработной платы, рассмотрим изменение заработной платы персонала в результате переквалификации. Как элемент организации заработной платы системы оплаты труда обеспечивают связь между результатами труда рабочих (индивидуальными и коллективными), нормами труда и норами оплаты. В первую очередь следует учитывать законодательство об оплате труда, основанное на Конституции Украины и состоит из Кодекса законов о труде Украины, Закона ―Об оплате труда Украины‖, Закона Украины ―О предприятиях в Украине‖ и других законодательных актах Украины. Основой организации оплаты труда является тарифная система, которая включает тарифные сетки, тарифные ставки, схемы должностных окладов и тарифно-квалификационные характеристики (справочники). Тарифная система оплаты труда используется для распределения работ в зависимости от их сложности, а рабочих – в зависимости от их квалификации и по разрядам тарифной сетки. Именно она является основой формирования и дифференциации размеров заработной платы. Тарифная сетка (схема должностных окладов) формируется на основе тарифной ставки работника первого разряда, которая устанавливается в размере, превышающем законодательно установленный размер минимальной заработной платы (ст. 6 Закона Украины ―Об оплате труда‖). На современном этапе особое внимание должно быть направлено на повышении заинтересованности каждого рабочего в повышении эффективности использования рабочего времени. Оплата труда должно напрямую зависеть от сложности выполняемых работ, уровня квалификации, снижения норм затрат труда и материалов, повышения качества продукции, увеличения объѐмов производства [6]. Именно поэтому многие ученые, такие как А.Л. Еськов, А.М. Колот особое внимание уделяют развитию бестарифных и гибких систем оплаты труда. В современных условиях жесткая тарифная регламентация заработной плат на предприятиях может стать тормозом эффективного развития индивидуального и коллективного труда. В.Н. Ковалев, Е.А. Атаев предложили комплексный подход развития гибких бестарифных систем на основе долевого принципа обоснования заработной платы, а также методов обоснования еѐ параметров. Авторы дифференцируют заработную плату коллектива в зависимости от трудового вклада каждого работника, что связано с различиями в профессиональном уровне, отработанном времени и с трудовым участием в коллективных результатах труда [7]. После переквалификации рабочего измениться разряд работ, а, следовательно, и тарифная ставка, что отразится на изменении заработной платы. Для оплаты труда основного персонала в машиностроении преимущественно используется сдельная система оплаты труда, а косвенно-сдельная система применяется для оплаты труда вспомогательного и обслуживающего персонала. Сдельно-премиальная система используется для оплаты труда рабочихсдельщиков: станочников, сталеваров, обрубщиков, кузнецов на прессах и молотах, слесарей по сборке металлоконструкций, формовщиков, стерженщиков и др. [6, 8]. Сдельный заработок рабочего при прямой сдельной системе оплаты труда определяется произведением сдельной расценки на возможный объѐм выпуска продукции при переквалификации. Сдельная расценка определяется как произведение часовой тарифной ставки определенного разряда работ (с учетом тарифной сетки и условий труда) на количество отработанных нормочасов. Кроме того, сдельный заработок может корректироваться на ряд коэффициентов, размер которых зачастую устанавливается по усмотрению руководства. Например, коэффициент доплат за выполнение определенного заказа повышенной сложности или срочности может составлять от 1,25 до 1,4; за выполнение определенных операций (механосборочных, токарных работ) – до 1,5; коэффициент, который определяется в индивидуальном порядке для каждого отдельного рабочего. В условиях применения сдельно-премиальной системы оплаты труда сдельный заработок будем определять с учетом процента премии за выполнение, за перевыполнение показателей премирования. Для расчѐта среднемесячной заработной платы первостепенное значение имеет обоснование базисной величины фонда заработной платы. Так, Т.В. Кузнецова и С.В. Посохова предлагают определять фонд оплаты труда основных рабочих на основе трудоѐмкости технологических процессов и операций в нормо-часах, часовой тарифной ставки первого разряда, тарифного коэффициента, а также коэффициента дополнительных выплат [9]. Фонд тарифной заработной платы рабочих-сдельщиков определяется на основе возможного выпуска продукции при переквалификации рабочих, числа операций технологического процесса обработки деталей, трудоемкости обработки деталей на всех операциях, часовой тарифной ставки для работ по обработке деталей. Таким образом, фонд месячной заработной платы рабочих-сдельщиков определяется как сумма фонда тарифной и дополнительной заработной платы, а также размера доплат и премий из фонда заработной платы. Для расчѐта среднемесячной заработной платы рабочего-сдельщика, например, станочника сумма месячного фонда заработной платы рабочих-сдельщиков и премий из фонда материального поощрения делится на численность рабочих данной категории. Далее рассчитывается темп роста среднемесячной заработной платы, который будем рассматривать как показатель эффективности материального стимулирования персонала. Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

45

Економічні науки Третий этап (блок 3, рис. 1) представляет собой оценку предполагаемых результатов обучения и переквалификации рабочего. Показателем эффективности переквалификации персонала является темп роста среднего процента выполнения норм на основе повышения потенциала рабочих в результате переквалификации. Повышение процентов выполнения норм обеспечивает сокращение численности рабочих, необходимых для выполнения нормируемых работ. Можно сделать вывод относительно того, что обучение и переквалификация персонала будет иметь не только экономический, но и социальный эффект. Четвѐртый этап данного процесса (блок 4, рис. 1) предполагает сопоставление затрат на обучение и переквалификацию и предполагаемых от этого результатов. Принятие решения о целесообразности переквалификации рабочих осуществляется на основе сравнения предполагаемого темпа роста среднемесячной заработной платы рабочих цеха и планируемого темпа роста среднего процента выполнения норм по цеху. Темы роста среднего процента выполнения норм должны опережать темпы роста среднемесячной заработной платы. Только в таком случае переквалификацию рабочих можно считать экономически целесообразной. Если темп роста среднего процента выполнения норм производительности труда превышают темпы роста среднемесячной заработной платы, то предлагается рассчитать величину экономии фонда заработной платы в результате переквалификации. Расчѐт величины экономии заработной платы позволит определить величину экономического эффекта в результате переквалификации персонала, а также принять решение о целесообразности переквалификации рабочих. Выводы и предложения. Таким образом, можно сделать вывод относительного того, что переквалификация и обучение рабочих в производственных условиях является более эффективным по сравнению с другими существующими формами обучения. В статье предложен метод оценки экономической целесообразности переквалификации рабочих, основанный на оценке и сопоставлении затрат на переквалификацию и еѐ результатов и позволяющий определить величину экономии фонда заработной платы в результате переквалификации, что предоставит возможность для принятия экономически обоснованных решений по управлению персоналом, повысит эффективность системы управления персоналом и предприятия в целом. Литература 1. Костицын Н. Оптимизация издержек на корпоративное обучение / Н. Костицын // Управление персоналом. – 2005. – № 5 (112). – С. 13–19.

2. Спрос на рабочую силу – мнение работодателей. Информационный бюллетень. – М.: ГУ–ВШЭ, 2006. – 64 с.

3. Уитмор Дж. Coaching – новый стиль менеджмента и управления персоналом: Практ. пособие: пер. с англ / Дж. Уитмор. – М.: Финансы и статистика, 2001. – 160 с.

4. Долишний М.И. Качество трудового потенциала (Социально-экономический аспект): монография / М.И. Долишний, М.В. Брык, Б.С. Марьенко. – К.: Наукова думка, 1986. – 228 с.

5. Норберт Т. Мотивация и закрепление перспективных кадров предприятием / Т. Норберт, В. Фридли // Проблемы теории и практики управления. – 2004. – № 4. – С. 119–122.

6. Еськов А.Л. Управление рабочим временем на крупном промышленном предприятии: проблемы и пути их реализации / А.Л. Еськов. – Донецк: ИЭПИ НАН Украины, 2000. – 263 с.

7. Ковалѐв В.Н. Использование долевого принципа оплаты труда персонала в мотивационном механизме предприятий / В.Н. Ковалѐв, Е.А. Атаева, В.А. Фролов // Вісник Донбаської державної машинобудівної академії. – 2009. – № 2 (16). – С. 161–166.

8. Наумова Н.В. Учет труда и заработной платы: учебное пособие / Н.В. Наумова, Л.А. Жарикова. – Тамбов: изд-во Тамб. гос. техн. ун-та, 2007. – 72 с.

9. Кузнецова Т.В. Методика обоснования базисной величины фонда заработной платы / Т.В. Кузнецова, С.В. Посохова // Рыночные аспекты развития экономики в регионе: сб. научн. тр., 1999. – Донецк: ИЭП НАН Украины. – С. 193–197.

10. Колпаков В.М. Стратегический кадровый менеджмент: учеб. пособие / В.М. Колпаков, Г.А. Дмитренко. – 2-е изд., перераб. и доп. – К.: МАУП, 205. – 752 с.

УДК 331.218.3

В.В. БЛИЗНЮК ДУ ―Інститут економіки та прогнозування НАНУ‖, м. Київ

СТРАТЕГІЧНІ НАПРЯМИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ СЕРЕДНЬОГО КЛАСУ ЯК НОСІЯ ІННОВАЦІЙНИХ ІДЕЙ У статті визначено сильні та слабкі сторони, загрози та можливості, становлення та розвитку середнього класу в Україні. Обґрунтовано цілі та механізми їх досягнення в контексті розвитку середнього класу в умовах невизначеності. Виявлено умови формування та укріплення креативного ядра середнього класу як масової соціальної групи.

The author defines strong and weak sides, threats and possibilities of middle class development and formation in Ukraine. The purposes and mechanisms of their achievement along with the development of middle class in the 46

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

Економічні науки environment of uncertainty are substantiated. The conditions which facilitate the formation and strengthening of the creative middle class core as mass social group have been defined. Критерієм, оцінки конкурентоспроможності країни є формування такого середовища, що дозволятиме становленню та розвитку середнього класу в країні. Основним генератором і носієм демократії й інноваційного процесу в суспільстві є його середній клас. Він володіє, на нашу думку, потенційною соціально-творчою енергією, яку за певних умов можна задіяти у суспільному розвитку. Стратегія й механізми як інноваційного, так і суспільного розвитку України у XXI столітті значною мірою залежать від того, наскільки ефективно буде формуватися і використовуватися у нашій країні середній клас, його інтелектуальний, підприємницький та інші потенціали. Дослідження базується на наукових результатах російських та українських вчених, об’єктом дослідження яких була стратифікація суспільства та проблеми формування середнього класу у трансформаційному суспільстві, насамперед Т. Заславскої, Р. Ривкіної, О. Шкаратана, В. Радаєва, Е. Авраамової, Н. Тихонової, И. Дискіна, А. Базилюк, Е. Лібанової, І. Бондар, І. Булєєва, А. Гальчинського, В. Гейця, І. Гнібіденка, А. Гриценка, С. Горюнової, В. Гришкіна, Н. Дєєва, В. Мандибури, Т. Кір’ян, В. Лагутіна, Н. Навроцького, О. Новікової, Ю. Саєнко, О. Симончука, С. Тютюнникової,. М. Шаповала, Н. Шиловцевої, О. Яременка та ін. Спираючись у нашому дослідженні на тези науковців щодо того, що найважливішими функціями середнього класу є розповсюдження інноваційних зразків [1, c. 61] та інтелектуального забезпечення прямування шляхом посилення цивілізації‖ [2, p. 13], ми зазначимо на необхідності розробки ефективного механізму розвитку середнього класу в Україні, що в свою чергу вимагає обґрунтування стратегічних пріоритетів та напрямів, що й є метою даної статті. На сьогодні за умов відсутності чіткого плану дій держави та уряду існує не лише загроза не перетворення середнього класу у масову соціальну категорію, а його фактичного зникнення. Якщо це відбудеться, то про поступальний розвиток України прийдеться забути на тривалий період часу. Він буде значно тривалішим ніж світова економічна криза, чиї контури проступають все більш виразно. Вибір ефективної стратегії становлення та розвитку середнього класу обумовлений поєднанням сильних та слабких сторін, загроз та можливостей, які характеризують соціально-економічне становище в країні. Обрана стратегія повинна примножувати внутрішній потенціал країни та укріплювати її становище на світовій арені. До сильних сторін можна віднести: достатньо високий освітній рівень населення, високі освітні ціннісні орієнтації. низький рівень зареєстрованого безробіття та порівнюваний рівень реального рівня безробіття; низький рівень оплати праці є ціновим фактором конкурентоспроможності українських товарів; достатньо високий рівень соціальних зобов’язань держави; наявність міграційного ресурсу поліпшення демографічної ситуації; перевага роботодавців щодо зменшення продуктивності праці над вивільненням працівників; гнучкість заробітної плати, тобто економія витрат на оплату праці за умов існування кризової ситуації. Це з одного боку дозволяє уникнути ситуації соціального вибуху у суспільстві, оскільки працівники не втрачають робоче місце та певні соціальні гарантії, з іншого – знижує рівень життя населення та зменшує можливості входження до середнього класу певних верств населення. До можливостей, які сприятимуть реалізації цієї стратегії, можна віднести: наявність вагомих резервів та можливостей подовження тривалості життя за рахунок скорочення передчасної смертності від причин, яким можна запобігти; використання наукового та освітнього потенціалів для становлення економіки на інноваційні рейки; обґрунтоване регулювання заробітної плати на основі співвідношень з макроекономічними показниками; забезпечення дієвого механізму контролю за виконанням трудового законодавства; надання фінансової підтримки на розвиток малого підприємництва; можливість відкриття філій міжнародних компаній внаслідок дешевої робочої сили; вирівнювання соціально-економічного розвитку регіонів; зростання попиту на вітчизняні товари на внутрішньому ринку та формування внутрішнього попиту зміни в структурі прямих іноземних інвестицій. До слабких сторін можна віднести: уповільнення економічного зростання із одночасним зниженням рівня життя населення; втрата довіри до банківської сфери країни, що суттєво зменшує інвестиційний потенціал країни; зростання від’ємного сальдо поточного рахунку платіжного балансу; підвищення темпів зростання інфляційного рівня; зростання зовнішніх запозичень нефінансових корпорацій; неприйнятна непрозора і неефективна структура державних витрат; низькі обсяги заощаджень і нагромадження основного капіталу; низька схильність домашніх господарств до заощаджень; відсутність зростання нецінової конкурентоспроможності вітчизняних товарів і послуг на світових ринках, втрата динамічних ринків; низький рівень ВВП на душу населення та доданої вартості на одного зайнятого; відсутність потужних пенсійних фондів та інших основних довгострокових інституційних інвесторів; Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

47

Економічні науки інертність системи підвищення кваліфікації кадрів; структура професій та спеціальностей, за якими сьогодні здійснюється підготовка у закладах професійної освіти, не відповідає структурі потреб ринку праці; низький рівень початкової професійної підготовки; неконкурентоспроможна заробітна плата (низький рівень оплати праці); перевищення темпів зростання заробітної плати над темпами зростання продуктивності праці; висока диференціація заробітної плати і доходів населення; відсутність обґрунтованої довгострокової стратегії соціального розвитку; необґрунтоване зростання розмірів соціальних трансфертів руйнує співвідношення між основними складовими доходів населення та збільшує фінансові зобов’язання держави. Таким чином, становлення середнього класу в українському суспільстві залежить від низки умов та чинників, а саме: створення умов для започаткування ―власної справи‖ та стимулювання інвестицій у самозайнятість і створення робочих місць; формування сприятливого середовища для розвитку приватної ініціативи громадян України та надання кожному громадянинові можливостей для самореалізації; удосконалення нормативно-правової бази, що регламентує діяльність малого та середнього підприємництва, з метою її адаптації до принципів та норм ЄС; глибинних соціально-економічних процесів, пов’язаних з ринковою трансформацією економіки, змінами в організації та функціонуванні виробництва, розвитком людського потенціалу та нагромадження людського капіталу. підвищення рівня життя населення, що потребує в свою чергу вирішення питання щодо удосконалення оплати праці, використання певних новацій в системі оплати праці. покращання якості та доступності освітніх та медичних послуг, що дозволить створити механізм відповідності між рівнем доходів населення та доступністю та якістю соціальних послуг. У цілому зростання та укріплення середнього класу в країні є можливим за умови готовності ринку праці України до вимог інноваційного розвитку, що відповідно змінює вимоги до конкретного робітника та роботодавця. Так, робітник інформаційного суспільства здатен перетворювати інформацію в нові знання або інформаційний продукт. Результатом інвестицій в освіту та підвищення кваліфікації працівника, на думку Е. Бренскомба є не зростаюча заробітна плата, а дещо інше, що матеріалізується не у здатностях працівників, а в характері створюваних ним благ [3, с. 7]. Достатньо часто він створює цей продукт використовуючи власні засоби виробництва (комп’ютер, доступ до інформаційних мереж, засоби копіювання та передачі інформації). Тому продає такий робітник готовий продукт. За результатами нашого дослідження2 представники середнього класу визначають, що найбільшою мірою сприяє впровадженню інновацій у суспільстві такі елементи (табл. 1). Таблиця 1 Як Ви вважаєте, що може сприяти, або не сприяти впровадженню інновацій в сьогоднішньому українському суспільстві?

Елемент інновації Попит на нові, інноваційні товари, послуги та технології Рівень кваліфікації, професійної підготовки працівників Конкуренція на ринку товарів, технологій та послуг Наукова та матеріально-технічна база Оплата праці Позиція керівництва підприємств Активність підприємців, приватного бізнесу Система матеріального стимулювання інноваційної праці Доступ до інформаційних ресурсів Стан фінансування інноваційних проектів Соціально-економічне середовище, законодавство Державна політика

Сприяє Не сприяє Середній Все Середній Все клас населення клас населення

Важко відповісти Середній Все клас населення

87

73

9

12

4

15

83

71

13

15

4

14

81 77 76 73 80

71 68 68 67 66

15 18 19 19 13

14 18 19 18 17

5 5 5 8 6

15 14 13 15 17

73 81 72 65 59

66 66 62 56 53

21 14 23 30 34

18 16 21 27 29

6 5 5 6 7

16 18 17 17 18

2 Дослідження фахівців ДУ „Інститут економіки та прогнозування НАН України‖ та висновки щодо сукупності ―середній клас‖ базуються переважно на результатах соціологічного опитування проведеного з 19 по 27 вересня 2006 року в усіх областях України, АР Крим та місті Києві в межах виконання науково-дослідної роботи ―Людський фактор інноваційного розвитку українського суспільства‖ на замовлення Інституту економіки та прогнозування НАН України. В процесі дослідження було опитано 2143 респондентів віком від 18 до 70 років. Опитування проведено у 132 населених пунктах України: 72 містах та 60 селах.

48

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

Економічні науки На другому місці зазначають рівень кваліфікації, професійної підготовки працівників – 83,2 %, доступ інформаційних ресурсів – 80,9 %, активність підприємств, приватного бізнесу – 80,5 %. Найменш впливовими сприянню впровадженню інновацій представники середнього класу визначили державну політику – 59,1 %, соціально-економічне середовище – 64,5 %, а також систему матеріального стимулювання інноваційної праці. Причин щодо слабкого впровадження новацій у повсякденне життя країни чимало, але чільне місце серед них займає людський фактор, що знаходить свій прояв у спроможності та рішучості керівників провідних компаній, державних управлінців впроваджувати новий курс економічного розвитку. Розуміння щодо необхідності системного підходу до активізації інноваційної діяльності з боку бізнесу та влади тільки починає складатися. Джерелом інноваційного розвитку є творче ставлення працівників до виконання своїх посадових обов’язків. Спочатку це має спонукати до часткових ―поточних інновацій‖, а потім – до більш масштабних інноваційних процесів. Так, нами визначено наявність відмінностей у мотивах до інноваційної діяльності між представниками середнього класу та в цілому населення. найістотніший вплив на представників середнього класу задля застосування новацій у професійній діяльності здійснюють такі фактори як-то інтерес до нового (58 %), можливість економії часу (45 %), прагнення до професійного та інтелектуального зростання (43 %). Це характеризує середній клас України як генератора інноваційного розвитку країни, але все це може зникнути за умови необачності державної політики. Розвиток творчого потенціалу шляхом активізації населення енергія якого зможе реалізуватися завдяки власній культурі, рівень якої визначається та визначатиметься освітою, науково-технологічними новаціями, підприємництвом дозволить забезпечити стабільно високі темпи економічного зростання. Реалізація політики становлення та розвитку середнього класу має здійснюватися за такими напрямами: 1. Підвищення якості освітніх послуг та підготовки кадрів. Досягнення такої цілі потребує використання таких механізмів: відновлення та будівництво нових дошкільних та позашкільних навчальних закладів усіх форм власності; розробка та запровадження освітніх стандартів; впровадження інноваційних методів та технологій навчання, приведення системи оцінювання навчальних досягнень учнів у відповідність із сучасними вимогами; проведення моніторингу якості освіти та особистісного розвитку учнів; розвиток матеріальнотехнічної бази професійно-технічних закладів, розробка механізмів вдосконалення системи атестації персоналу та переорієнтація на систему поточного оцінювання та врахування індивідуальних досягнень у результатах праці для підприємств державної форми власності; здійснення моніторингу якості освітніх послуг з позицій роботодавців та встановлення перспективних потреб роботодавців в розрізі видів діяльності та доведення результатів моніторингу до освітніх закладів. Доопрацювати проект Закону України ―Про залучення роботодавців до участі в освітніх і наукових проектах‖. Здійснювати постійну роботу щодо популяризації робітничих професій на ринку праці.

2. Покращання медико-демографічної ситуації в країні. Це потребує використання таких механізмів: розробка та запровадження державних стандартів щодо лікування та принципів доказової медицини. Економічне обґрунтування та законодавче запровадження терміну ―послуги охорони здоров’я‖, що дозволить визначити їх вартість та запровадити підходи щодо обов’язкового медичного страхування; розробка критеріїв щодо оцінки ефективності виконання державних цільових та бюджетних програм в системі охорони здоров’я, що дозволить підвищити ефективність використання бюджетних коштів; впровадження у практику новітніх методів діагностики та лікування хворих шляхом розробки та реалізації концепції впровадження диспансеризації населення; розробка заходів щодо спрямування діяльності державної санітарно-епідеміологічної служби України в напрямі здійснення соціально-гігієнічного моніторингу, направленого на оптимізацію основних показників здоров’я населення.

3. Підвищення якості зайнятості, забезпечення гідною працею. Доцільним є використання таких механізмів: прийняття Закону України ―Про мінімальну заробітну плату‖. Усунення необґрунтованої диференціації в оплаті праці шляхом розробки нормативного забезпечення та поступового запровадження галузевих тарифних сіток та диференціації мінімальної заробітної плати. Це питання потребує розробки методичних рекомендацій по визначенню регіональних прожиткових мінімумів; методики визначення реальних споживчих бюджетів профільних працівників за галузями економіки; розробка методичних рекомендацій та підходів щодо визначення погодинної продуктивності праці та встановлення обґрунтованого співвідношення між погодинною оплатою праці Таким чином, Україна потребує становлення не абстрактного середнього класу, а формування його креативного ядра як масової соціальної групи. Як видно з попередніх висновків, середній клас найчастіше визначається високим рівнем доходів та освіти, але на наш погляд представники середнього класу мають характеризуватися високим ступенем культури, моральності та духовності, тобто інтелігентністю. Креативне ядро відрізняється від решти сукупності середнього класу відмовою від примітивного споживання, здатністю до творчої діяльності, патріотизмом та відданістю національним ідеям й громадянською позицією. Для нього (ядра) характерним є інтеграція усіх можливостей розвитку людського потенціалу – матеріальних, інтелектуальних та моральних. Саме така інтеграція сприятиме продукуванню у суспільстві якісно нових продуктів та послуг, тобто творчому процесу. Основним завданням держави та суспільства є збільшення частки креативного ядра середнього класу, яке є соціальною групою каталізатору розвитку економіки. Вона також є тією частиною суспільства, яка формує моральні принципи та механізми соціально-економічного розвитку країни. Роль держави проявляється у свідомому вихованні середнього класу та наданні йому ознак інтелігентності, креативності та громадянської позиції. Творчість нації, що проявляється у потенціалі креативних соціальних груп, найвищою та повною мірою є можливою там, де зберігаються традиції, історія та національна система цінностей. Середній клас та Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

49

Економічні науки його креативне ядро нічого не варто без опори на духовні, моральні та культурні засади. Це саме той фундамент на якому може існувати творчість. Поза національного ґрунту, національної школи нічого якісного ні в науці, культурі та мистецтві не створиш. Усвідомлення цього факту є особливо важливим за умов вестернізації суспільної свідомості. На наш погляд, можна погодитися із висловлюванням щодо того, що без традиції не існує нації, без традиції та нації немає держави, без традиції, нації та держави не існуватиме культура, духовне життя, творчість в цілому, тобто й національного творчого креативного класу [4]. Відсутність же креативного ядра призведе до неможливості створити принципово нове у будь-якій сфері діяльності, можливим є лише компіляція того, що вже було створено в інших країнах. Також ще однією тезою на користь укріплення культурно-духовного фундаменту середнього класу є необхідність збереження самоідентифікації нації, особливо за умов глобалізації. Існує думка, що середній клас є космополітичною частиною суспільства, який орієнтується лише на фінансові потоки, але практика доводить, що в кризових ситуаціях виживає та перемагає та нація, яка зберегла та розвинула власні національні цінності, тобто саме креативне ядро середнього класу є носієм національних ідей та моральних принципів. Ступінь самореалізації представників креативного ядра середнього класу залежить та залежатиме від його уміння використовувати національні культурні та духовні цінності. Таким чином, випереджальний розвиток неможливий без національного творчого середнього класу, який мав би опиратися на національні традиції. Це дозволить створювати новітні продукти, які кардинально відрізняються від існуючих та створених у минулому столітті. Культурно-моральний фундамент, на якому формується середній клас є умовою збереження самоідентифікації нації. Література 1. Горюнова С.В. Средние слои и ―средний класс‖ в современном российском обществе // Общественные науки и современность. – 2006. – № 4. – С. 61.

2. Hutbe P. Dekline and Fall of Middle Class and How it can Fight Back. – London/ – 1996. – P. 13.

3. Branscomb A.W.Who Owns information. From Privacy to public access. N-Y., 1994, p. 7–8 4. Подберезкин А. Изменение роли креативного класса – главное условие ―большого скачка‖ // www.viperson.ru

УДК 331.522

С.А. МАТЮХ Хмельницький національний університет

ЗАКОНОМІРНОСТІ СУЧАСНОГО ЕТАПУ ВІДТВОРЕННЯ ЛЮДСЬКОГО ПОТЕНЦІАЛУ УКРАЇНИ Визначено комплекс характеристик людського потенціалу. Виділено категорійні складові поняття “потенціал”, серед яких ресурсна, факторна та дієздатнісна. Зроблено висновки щодо впливу поточних економічних процесів на людський потенціал через систему чинників безробіття, медичного забезпечення, доступності середньої спеціальної та вищої освіти, умов перетворення людського потенціалу у людський капітал та адекватності наявного людського потенціалу.

The article deals with a complex of characters of the human potential. The author defines the term “potential” that consists of the resource, the factor and the efficiency components. The author underlines the impact of the economic process on the human potential through the system of the following factors such as: unemployment, medical maintenance, the free entrance to secondary modern and higher educational institutions, the conditions of changing of the human potential into the human capital and into the adequacy of human potential. Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями. У різноманітті концепцій поглядів, ідей, стосовно економічного зростання, ролі людського чинника відводиться ключове значення, що логічно вкладається в межі інформаційних та інноваційних стратегій суспільного розвитку. З цієї точки зору, ефективність виробництва залежить від якості людських ресурсів, мотивації праці, безпеки країни і майбутнього нації – нарощування людського капіталу. В межах класичної економіки – процес виробництва вимагає наявності принаймні трьох складових, предмету, знаряддя, і, безпосе-редньо самої праці, що забезпечують динаміку виробництва та одночасно внутрішньо видозмінюються вдосконалюються та самовдосконалюються. Суспільство досягло рівня розвитку, за якого еволюція стала можлива за умови творчої активності працівників значної частини професій, в сфері суспільної праці – використання технічних і супутніх знань. Нові риси, визначені інноваційними змінами, характеризують зміст праці, де скорочується частка фізичної, низькооплачуваної праці, на заміну якій зростає загальноосвітній, культурно-технічний рівень та кваліфікація працівників. Високий рівень останніх ознак дає змогу визначати наявний потенціал працівників у якості людського капіталу. Як наслідок, найбільш цінним капіталом стали людські знання, що об’єктивно визначають потік додат-кового доходу від результатів освіти, кваліфікації, що в свою чергу, обумовило актуальності проблему еконо-міки знань, посилення ролі людського потенціалу в економічному зростанні.

50 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

Економічні науки Аналіз останніх досліджень і публікацій. У межах сучасної парадигми, домінують дві концепцій стосовно місця людини в економічному механізмі: людського розвитку і розвитку людських ресурсів. Відмінність між ними полягає у виборі засобів і цілей в процесі суспільного виробництва. Згідно концепції розвитку людських ресурсів в якості способу збільшення виробництва матеріальних ресурсів виступає людина, тобто розглядається, безпосередньо, як людський капітал, з витоком очевидно з положень та результатів дослідження трудових ресурсів. До наукової розробки теоретичних та прикладних проблем, пов’язаних з поняттям людський потенціал, значний внесок зробили зарубіжні вчені: Г. Беккер, А. Печчеі, А. Сен, Л. Туроу та інші. Дослідженням в умовах соціальної та економічної трансформації суспільства, цією проблемою займаються провідні науковці України: С. Бандур, Д. Богиня, С. Вовканич, Б. Данилишин, М. Долішній, С. Дорогунцов, С. Злупко, Е. Лібанова, С. Пирожков, Л. Семів, та інші. З іншої сторони, у концепції людського розвитку на основі розширенні можливостей людського вибору, людина виступає метою суспільного існування, де забезпечення добробуту слугує ключовим завданням та визначається розвитком людського потенціалу [1; 2, с. 16]. Невирішені частини проблеми. Вадою існуючих, традиційно вживаних концепцій, є переважно застосування підходів, що віддалені від фактичного розвитку проблеми, і як наслідок неефективність державної, регіональної та підприємницької політики в галузі управління людським потенціалом, його перетворенням у людський капітал та відстеження закономірності відтворення на етапі трансформації господарських відносин. Постановка завдання. Визначити закономірності відтворення людського потенціалу України в системі ключових процесів самоорганізації ринку праці та зміни головних компонент економічного механізму держави. Основний матеріал дослідження. За домінування основних закономірностей сучасного цивілізаційного розвитку, людині та її потенціалу відводиться головна роль у економічному зростанні. За умов трансформації економіки України зростає роль системних чинників обов’язкового задоволення матеріальних і духовних потреб людини, розширення можливостей її вибору, формування адекватного механізму відтворення людського потенціалу. Забезпечення перерахованих вимог визначається ефективністю державної політики в області відтворення людського потенціалу. Декларативно економічна політика спрямовується на всебічний розвиток країни, в тому числі і людського потенціалу, головної компоненти її продуктивних сил через гармонізацію цілей та збалансованість дій. Як наслідок, повноцінне ресурсного забезпечення та ефективний механізмів відтворення людського потенціалу потребує адекватного механізму узгодження демографічної, освітньої, медичної, соціально-культурної та економічної політики. Узагальнення публікацій наштовхує на думку, що значна увага вітчизняних та зарубіжних науковців і практиків приділяється питанням розвитку та відтворення людини в ході суспільної еволюції, де, головним ресурсом будь-якої суспільної системи виступають людські ресурси з потенційною спроможністю до їх повноцінного використання [3, с.

76–77]. На основі категорії ―робоча сила‖, ―трудові ресурси‖, ―людський фактор‖, ―людські ресурси‖, ―трудовий потенціал‖, ―людський капітал‖ та ―людський потенціал‖ визначається оцінка місця та впливу людини на систему економічного розвитку. Еволюцією поточної парадигми стосовно ролі і місця людини у суспільному виробництві визначається поява вказаних категорій в науково-дослідній практиці. З цих причин на початку 90-х років минулого століття вводиться поняття ―людський потенціал‖, яке досі не набуло свого остаточного визначення, має неоднозначне трактування, методологію оцінки, проте визнане ―головним ресурсом країни‖, ―чинником її стабільності‖ [4, с. 7], критерієм ―оцінки розвитку‖, умови економічного зростання [5, с. 36; 6, с. 73–76], ―перспективним критерієм‖ [6, с. 107] та головним ресурсом суспільної системи [7, с. 22], важливою соціальною функцією держави [7, с. 118]. Перераховане дозволяє отримати висновок стосовного своєчасності і доцільності введення в обіг категорії ―людський потенціал‖, за відсутності чіткого і однозначного визначення цієї категорії. Складність розкриття змісту поняття ―людський потенціал‖ полягає в його синтетичній природі, оскільки складається із двох категорій: ―людина‖ і ―потенціал‖. Зокрема, перша категорія має філософську, психологічну, демографічну, соціальну та економічну природу, а друга – головним чином фізичну. На наш погляд, поняття ―потенціал‖ доцільно розглядати з ресурсної, факторної та дієздатнісної точок зору (табл. 1). Таблиця 1 Категорійні складові поняття “потенціал”

Аспект Ресурсний

Визначення Сукупність необхідних для функціонування і розвитку системи ресурсів, узагальнений набір характеристик ресурсів прив’язаних до місця і часу [2, с. 14] Факторний Сукупність матеріальних і людських ресурсів, що забезпечують досягнення цілей системи, або сукупність трудових, фінансових, матеріальних та інформаційних ресурсів, мобілізованих для досягнення мети за умови забезпечення високого рівня організації виробництва, ефективного управління робочою силою відповідної освітньо-професійної якості [4, с. 9] Дієздатнісний Комплекс ресурсів конкретної системи, спроможних вирішувати поставлені задачі з отриманням сенергетичного ефекту [3, с. 78]

Сама ж оцінка потенціалу полягає у: за ресурсним підходом – визначенні ресурсів та комплексу оціночних показників як без врахування їх взаємовпливу, так і його виміру; Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

51

Економічні науки за факторним – у визначенні їх сукупності, що характеризують спроможність до забезпечення функціонування системи із заданим результатом; дієздатнісний – розкриває ―потенціал‖ в межах минулого у якості ―ресурсу‖; в поточному – ―резервів‖ у розпорядженні; у майбутньому – спроможність до подальшого розвитку [4, с. 11]. Свого розвитку поняття ―людський потенціал‖ набуває в Програмах розвитку ООН внаслідок включення до його складу показників рівня доходів, освіти та тривалості життя населення, які взаємообумовлені матеріальноекономічним і інтелектуальним характером людської життєдіяльності. На відміну від трудоресурсного, позитивом використаного у Програмах розвитку ООН підходу є гуманістична спрямованість, що розглядає людину у якості центрального структуроутворюючого елементу суспільних явищ та процесів; операціоналізації загальних принципів та ідей суспільного розвитку на основі розрахунку синтетичного інтегрального індексу людського розвитку; можливості практичних дій щодо зміни ситуації, запобігання негативних явищ в процесі розвитку людського потенціалу; цілісного та інтегрального характеру змісту людського потенціалу, що оперує єдністю соціальної, біологічної, соціально-біологічної та індивідуальної сторін людини; взаємообумовленості матеріального і духовного розвитку індивідів та соціальних груп на основі доходів, освіти і здоров’я. Інша складова, – якість людського потенціалу – відносне поняття, що характеризується показниками якості працездатного населення, людських ресурсів, сукупного робітника або робочої сили. Ці якісні характеристики виявляються у сукупності ознак: демографічних, медико-біологічних, професійно-кваліфікаційних, соціальних, психофізичних, моральних та ін. До складу людського потенціалу входять такі компоненти: здоров’я; моральність і вміння працювати в колективі; творчий потенціал; активність; організованість; освіта; професіоналізм; ресурси робочого часу, що в свою чергу мають характеризувати: психофізіологічні можливості участі в суспільно корисній діяльності; можливості нормальних соціальних контактів; здатність до генерації нових ідей, методів, образів, уявлень; раціональність поведінки; наявність знань і навичок, потрібних для виконання певних обов’язків і видів робіт; пропозицію на ринку праці (табл. 2). Таблиця 2 Компонента людського потенціалу Здоров’я Моральність Творчий потенціал Активність

Організованість

Освіта Професіоналізм Ресурс робочого часу

Комплекс характеристик людського потенціалу Показник об’єктів аналізу людини підприємства суспільства Працездатність. Час Втрати робочого часу через Середня тривалість життя. відсутності на роботі хвороби і травми. Витрати на охорону здоров’я. через хвороби Витрати на здоров’я персоналу Смертність за віком Ставлення до інвалідів, дітей, Взаємини між співробітниками. Ставлення до оточення старих. Злочинність, соціальна Втрати від конфліктів напруженість Творчі здібності Кількість винаходів, патентів, Доходи від авторських прав. Кількість патентів на одного Прагнення до реалізації раціоналізаторських пропозицій, нових виробів на одного жителя країни. здібностей. працівника. Завзятість Темпи технічного прогресу Завзятість Акуратність, Якість законодавства. Якість доріг раціональність, Втрати від порушень дисципліни. і транспорту. дисциплінованість, Чистота. Ретельність Дотримання договорів і законів порядність Середня кількість років навчання в Частка фахівців з спеціальною Знання. Кількість років школі і вузі. освітою. Витрати на підвищення навчання в школі і вузі Частка витрат на освіту кваліфікації персоналу в держбюджеті Уміння. Рівень Якість продукції. Доходи від експорту. кваліфікації Втрати від браку Втрати від аварій Тривалість зайнятості Кількість співробітників, годин Працездатне населення. Кількість протягом року роботи одного співробітника за рік зайнятих. Рівень безробіття

На базі об’єктів аналізу: людини, підприємства, суспільства представлені основні компоненти та їх характеристики. Перелічені показники цих компонентів можуть характеризувати як одну людину, так і різні колективи, у тому числі персонал підприємств і населення країни в цілому. Що стосується України, слід відмітити, що останнім часом тут зростає інтерес до ролі людського чинника та його впливу на ефективність виробництва, підвищення якості продукції, надання послуг та прискорення економіки. На сучасному етапі Україна входить до групи країн з середнім рівнем розвитку людського потенціалу згідно індексу людського розвитку. Зокрема характерним є високий показник середньої освіти дорослого населення і охоплення навчанням, що у 1,3 рази перевищує середньосвітовий. Згідно даних Програми розвитку ООН, за показником ВВП на душу населення Україна у 2007 році займає – 90 місце. Показник тривалості життя в Україні становить лише 67,7 року. Для порівняння, в 11 країнах тривалість життя перевищує 80 років, в 36 країнах вона перебуває в інтервалі між 75,1 і 80,0 роками й у 50 – між 70,1 і 75,0. За цим показником Україна лише на 110-му місці [1]. До вказаних закономірностей формування людського потенціалу України слід додати проблеми нераціонального використання наявних людських ресурсів. Хоча останні традиційно для вітчизняної науки 52

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

Економічні науки розглядаються в руслі управління трудовим потенціалом та передбачають ігнорування критеріїв загальнолюдського розвитку. З цієї точки зору, зростання безробіття в першу чергу сприймається через призму втрати досвіду та кваліфікації під час вимушеної незайнятості. Очевидною причиною безробіття традиційно виступає структурна перебудова та структурні зміни економіки, що її супроводжують. Неспроможність працівників знайти місця прикладання праці свідчить про низьку конкурентоспроможність та неспроможність перетворити наявний людський потенціал у людський капітал. Відповідно наявний людський потенціал неадекватний наявним потребам тому може сприйматись людським капіталом лише умовно. Висновки і перспективи подальшого дослідження. На основі приведених понять для визначення людського потенціалу необхідно зробити ряд висновків. По-перше, людський потенціал є синтетичною категорією що відображає кількісно-якісний перелік ознак спроможності виконувати особою певний перелік робіт на рівні суб’єктів господарювання та виконання функцій на загальноекономічному рівні. По-друге, система кількісних характеристик визначається якісним наповненням формування, підготовки та відтворення людського потенціалу на основі ефективної системи освіти, медицини, соціального забезпечення. По-третє, ключовий вплив на формування людського потенціалу на етапі трансформації економічної системи здійснює вимушене безробіття, що визначається структурною перебудовою економіки та призводить до зниження людського потенціалу у формі зниження кваліфікаційного рівня та досвіду працівника. Перспективи подальшого дослідження слід намітити у напрямку визначення механізму формування людського потенціалу в період трансформації економіки та дії системних кризових чинників. Література 1. Непокупна Т.А. До питання про засади формування людського потенціалу / Т.А. Непокупна, Т.В. Бровко // Матер. наук. конф. ―Становлення сучасної науки – 2007‖. – Економічні науки. (Електрон. ресурс) / Режим доступу: URL.: http://www.rusnauka.com/17_SSN_2007/Economics/22558.doc.htm 2. Данилишин Б.М. Формування нової парадигми підготовки кадрів у контексті інтеграції України в світову економічну систему / Б.М. Данилишин, В.І. Куценко // Україна: аспекти праці, 2004. – № 4. – С. 14–18.

3. Баланда А. Соціально-економічні ризики та наслідки безробіття в Україні // Економіка та держава. – 2007. – № 4. – С. 75–78.

4. Богиня Д.П. Науково-практичні засади конкурентоспроможності людського потенціалу України: стан та шляхи формування в контексті інтеграційних процесів // Вісник Хмельницького національного університету. Сер. Економічні науки. – 2007. – № 5. Т. 1. – С. 7–13.

5. Мандибура В. Теоретичні аспекти дослідження проблеми маргіналізації населення // Україна: аспекти праці. – 1999 – № 3. – С. 33–37.

6. Семів Л.К. Регіональна політика: людський вимір: Монографія. – Львів: ІРД НАН України, 2004. – 392 с.

7. Злупко С.М. Людський потенціал, зайнятість і соціальний захист населення в Україні / С.М. Злупко, Й.І. Радецький. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2001. – 192 с.

УДК 378:33(477)

Р.Л. ЛУПАК Львівська комерційна академія

ЕКОНОМІЧНЕ ВІДТВОРЕННЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ Обґрунтовано систему комплексної оцінки поточних знань студентів вищих навчальних закладів, інструментів їх відтворення відносно удосконалення реалізації стратегії налагодження співробітництва України з країнами Європейського Союзу.

The system of complex estimation of current knowledge of students of higher educational establishments, instruments of their recreation, in relation to the improvement of realization of strategy of collaboration adjusting. Перетворення базових основ формування освітніх підвалин адміністративного регулювання економічних процесів на кількісне підвищення навчальних закладів, їх невідповідність профілю надання освітньої послуги не можна вважати орієнтованим параметром розвитку інвестиційної привабливості та конкурентоспроможності вищої освіти України. Пропозиція європейської спільноти (декларативні інструменти Болонського процесу) приєднання України до спільного вирішення проблем підвищення рівня освітнього розвитку держави є послідовним кроком утвердження громадянського демократичного суспільства, ринкової економіки, створення самодостатнього економічного і соціального зростання та стабілізації і процвітання держави в цілому. Таким чином, актуальним є визначення системи економічних рішень відтворення вищої освіти України в контексті Болонського процесу відносно ознак цільової орієнтації забезпечення конкурентоспроможності держави. Важливим є відповідність вищої освіти України параметрам (економічним ознакам) встановлення Болонського процесу, що відображає готовність України до здійснення послідовного та виваженого реформування економічної і соціальної сфер. Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

53

Економічні науки Дослідження проблеми становлення, формування та розвитку вищої освіти України в контексті Болонського процесу знайшли відображення в працях науковців як Аксьонової О.В., Бабин І.І., Болюбаш Я.Я., Гру-біянко В.В., Журавського В.С., Згуровського М.З., Каленюк І.С., Качмарика Я.Д., Кременя В.Г., Степко М.Ф., Товажнянського Л.Л., Шинкарука В.Д. Метою статті є наукове обґрунтування системних рішень забезпечення економічного відтворення вищої освіти України в умовах впливу соціально-економічної трансформації Болонського процесу. Для досягнення поставленої мети необхідним є обґрунтування системи комплексної оцінки поточних знань студентів вищих навчальних закладів, інструментів їх відтворення відносно удосконалення реалізації стратегії налагодження співробітництва України з країнами Європейського Союзу. Вища освіта є неодмінною ланкою інтеграційних процесів в державі щодо економічного зростання, підвищення рівня життя народу. Здатність освіти до постійного удосконалення, забезпечення суспільного прогресу проведення внутрішніх економічних і політичних реформ можлива за рахунок пропозиції поетапного формування та реалізації європейської інтеграції. В умовах впливу трансформаційних змін впровадження Болонської декларації, європейська інтеграція є інноваційною моделлю структурної перебудови суспільства (соціально-економічної системи держави), системним інструментом реалізації європейських цінностей. Розвиток економічної системи України в значній мірі визначає потребу забезпечення загальнолюдського та конституційного права громадян на отримання професійної освіти. Зростає залежність кількості та якості знань випускників навчального закладу (абстрактний результат праці) і розміру матеріального стимулювання участі у суспільно корисній праці (конкретний результат праці). Оскільки праця студента в навчальному процесі носить абстрактний характер, кількісний її вимір ускладнений та відображається комплексною екзаменаційною оцінкою. Більш узагальнюючим результатом є витрати часу на виконання як аудиторної, так і самостійної роботи (натуральний показник). Вартісним виразом праці у навчальному закладі є сума витрат на організацію навчального процесу (в умовах реформування освіти відшкодовуються, як правило, безпосередньо студентом шляхом оплати за навчання). Реформування системи освіти змінює підходи до оцінки результатів праці в розрізі означених показників. Праця студента підпорядкована певній стратегічній меті та тактичному завданню. Стратегія навчального процесу відображає формування нових якостей мислення, скерованих на самостійне засвоєння навчальної інформації, використання науково-технічного прогресу та комп’ютерних технологій. Тактичні завдання навчального процесу скеровують на вибір і самостійне використання оптимальних та ефективних форм засвоєння знань, зокрема шляхом роботи з комп’ютерними навчальними програмами [2, c. 84–85]. На нашу думку, входження вищої освіти України до Європейського освітнього простору слід розглядати як результат консолідації зусиль законодавчих і виконавчих органів влади щодо визначення параметрів (економічних ознак) взаємозв’язку (взаємоузгодженості) національної вищої освіти з розробленими стандартами ЄС (рис. 1). Інтеграція навчального процесу – науково-дослідна робота студентів; – регіоналізація привабливості Європейської освіти; – транснаціональний обмін у сфері вищої освіти.

Скорочення переліку напрямів і спеціальностей – затвердження КМУ від 24.05.1997 р.; – перелік включає 76 напрямів і 376 спеціальностей; – відповідність освітніх послуг профілю ВНЗ; – інерційність адаптації до ринку праці.

Удосконалення двоступеневої системи освіти – бакалавр (не менше 3 років); – магістр (не менше 5 років); – доктор (не менше 8 років).

Формування співдружності провідних університетів (Велика хартія університетів) Вища освіта у ході Болонського процесу Об‟єднання національних систем освіти і науки Демократизація системи вищої освіти – індивідуальний вибір напрямку фахової підготовки; – завдання окремих модулів (присвоєння не менше 60 кредитів); – можливість зміни напрямків підготовки; – Європейське співробітництво в забезпеченні якості освіти.

Контроль якості вищої освіти – створення акредитаційних агентств; – встановлення стандартів транснаціональної освіти; – професійна адаптивність впровадження нових технологій; – освітня компетентність здобування знань.

Рис. 1. Економічні заходи забезпечення відтворення вищої освіти України в контексті Болонського процесу

54

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

Економічні науки

Соціальні гарантії учасникам ринку праці Реформування структури органів державної влади Законодавчо-нормативне забезпечення Доступність вищої освіти Громадські центри оцінки якості освіти

Головні цілі

Основні цілі

Інформаційне забезпечення Ресурсні можливості Недостатній досвід Політична нестабільність Формування національної системи кваліфікацій Розширення мобільності

Науково-технологічні зміни системи організації навчального процесу

Державна підтримка

Стратегічні завдання (економічні обмеження) адаптації вищої освіти України у Європейську систему освітньої кооперації

Загальнонаціональне усвідомлення пріоритетності освітнього (наукового) розвитку держави

Основою інтеграції Болонського процесу, розвитку демократизації та суспільного контролю системи вищої освіти є здатність навчальних закладів України до формування спільного освітнього і наукового простору (розробка єдиних критеріїв і стандартів якості освіти). Насамперед, необхідно здійснити скорочення переліку напрямків і спеціальностей – отримана професійна здатність студента до виконання завдань відповідала б вимогам сучасного ринку праці. Для цього, у навчального процесі заміна існуючої поетапності набуття навичок (студент здобуває чотири освітньо-кваліфікаційні рівні) здійснюється у формі впровадження двоступеневої освіти. Можливість студента до вільного вибору напряму професійної підготовки дозволяє навчальному закладу адаптуватись до вимог сучасного ринку праці та запропонувати послугу (вміння студента використовувати набуті знання) яка відповідає забезпеченню робочого місця майбутнього випускника. На нашу думку, зростання працевлаштування сьогоднішніх випускників як можливість практичного відтворення його навчальної підготовки можна вважати конкурентною перевагою освітнього закладу щодо мобілізації наукових (професорсько-викладацького складу) та технологічних (матеріального-технічної бази) ресурсів у сфері соціально-економічного реформування освіти України. Разом з тим, необхідна єдина концептуальна програма практицизму та професіоналізму, що забезпечить конкурентну перевагу не одного чи кількох навчальних закладів, а вищої освіти України в цілому. Відзначимо, визначені економічні заходи забезпечення відтворення вищої освіти України в умовах декларування Болонського процесу відповідають необхідному короткостроковому рішенню, що уможливлює подальше налагодження моделі інституційних перетворень освітнього простору. Для практичної реалізації розроблених програм розвитку освіти України в контексті Болонського процесу необхідним є визначення цільового результату як об’єктивного відображення змісту європейської інтеграційної моделі. Формою цільового забезпечення реформування вищої освіти є розробка стратегічної мети із визначенням реалізаційних кроків (поставлених завдань). Однак, системність виконання стратегічних завдань неможлива без врахування економічних обмежень адаптації вищої освіти України як бар’єрів широкого застосування стратегічного планування та забезпечення необхідного рівня їхнього виконання. На рис. 2 відображено систему перетворень цільового забезпечення відтворення вищої освіти України, що характеризує взаємообумовленість економічних обмежень і стратегічної мети побудови освітньої кооперації. Враховуючи, що Болонський процес є моделлю радикальної зміни освіти України, економічні обмеження можна вважати стратегічними цілями із визначенням основної мети їх подолання.

Допоміжні цілі

Рис. 2. Цільові орієнтири забезпечення розвитку вищої освіти України

На сучасному етапі розвитку ринкової економіки дедалі вагомішого значення набуває процес національного усвідомлення пріоритетності освіти (науки) з метою забезпечення швидкої адаптації держави до впливу ринкового середовища. На нашу думку, вищу освіту необхідно розглядати як ідею, що спонукає націю втілювати свої переконання в організованій діяльності, прагнення набути самовираження та забезпечити зміцнення держави (громади, сім’ї) в цілому. Для України механізм забезпечення конкурентоспроможності освіти і науки є інструментом створення державності, що проходить непрості шляхи: від фанатичного усвідомлення місії відродження українського духу до вироблення конструктивної системи побудови ―міцної держави‖. Стратегічною метою реформування освіти і науки України, поряд із утвердженням Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

55

Економічні науки загальнонаціонального розуміння важливості освітнього (наукового) розвитку держави, є забезпечення реалізації науково-технологічних змін, що відповідає вимогам споживчого попиту. Науково-технологічні зміни передбачають створення інноваційного простору на основі освітньої і наукової підтримки з метою інституційного забезпечення Болонського процесу в Україні, підвищення якості освіти, мобільності її учасників та зміцнення позицій навчальних закладів на європейському і світовому ринку освітніх послуг. Реалізації стратегічних завдань (подолання економічних обмежень) передбачає забезпечення і розширене відтворення ресурсних можливостей (основні цілі) та розробку управлінських рішень поступового наближення до готовності радикальних дій (допоміжні цілі). Як правило, економічні та соціальні цілі розвитку вищої освіти України є взаємозалежними та забезпечують в стратегічному періоді збалансування попиту (соціальний аспект стратегії) і пропозиції (економічний аспект стратегії). Важливою є послідовність виконання визначеної мети (цільового орієнтира – головної цілі), що характеризує систему відповідних для окремих стратегічних періодів завдань забезпечення конкурентоспроможності вищої освіти і науки. Системність взаємозв’язків визначених завдань і відповідної мети є засобом забезпечення конкурентоспроможності окремих суб’єктів господарювання (навчальних закладів) і розвитку освітньої кооперації. При цьому, узагальнюючими критеріями конкурентоспроможності вищої освіти України, що відображають взаємозв’язок системи конкурентоспроможності, є зростання сегменту охоплення ринку (працевлаштування випускників) та фінансової стійкості навчального закладу (впровадження наукових розробок). Система освітньо-наукових взаємозв’язків і взаємодії навчальних закладів забезпечує стійкість розвитку та ефективність реформування як економіки в цілому, так і ринку освітніх послуг зокрема. Концептуальним рішенням у вирішенні напрямку реформування освіти є вироблення ―єдиних правил гри‖ (однакових для усіх гравців на ринку) які будуть законодавчо незмінними, координаційно врегульованими, обов’язкового виконуваними. На першому етапі впровадження євроінтеграційних стандартів у поле освітнього розвитку держави, на нашу думку, не стільки важливо кількість нормативно-правових актів чи їх підтвердження достовірності правової дієздатності, а розуміння українського суспільства до готовності кардинальної зміни свого майбутнього. Саме майбутнього, адже освіта є підтвердження здатності суспільства (громади) усвідомити соціально-економічні намагання держави реформувати існуючу господарську систему, в тому числі освітню. Водночас, еволюційні зміни не дозволяють підтверджувати ефективність деклараційних рішення використання європейської моделі економічного і соціального перетворення, а процес пришвидшеного реформування (революційні зміни) свідчить про неготовність суспільства до внутрішньої трансформалізації та непрофесійність команд забезпечення виконання поставлених завдань. Таким чином, систему вищої освіти України у ході Болонського процесу слід розглядати як гнучкий і суспільного контрольований механізм відтворення економічного підґрунтя остаточного впровадження принципів ринкової економіки (виконання податкових зобов’язань перед державою). Ринкові принципи побудови конкурентоспроможності економічної системи вимагають ідеологічного (націоналістичного), соціалістичного, науково-технологічного (інноваційного) підходу до вирішення завдань запровадження Болонського процесу – демократизація суспільної думки до розуміння важливості суспільного контролю можна розглядати як головним кроком європейської інтеграції України. Перспектива подальших наукових досліджень економічного відтворення системи вищої освіти України у контексті Болонського процесу полягає у оцінці отриманих теперішніх результатів реформування освіти. Першочергові рішення реалізації курсу на європейську інтеграції України носять пропозиційний характер і не враховують особливості історичної побудови вищої освіти нашої держави. Відповідно, можливість попереднього розгляду (обробка результатів адаптації освіти) поетапного реформування освітнього процесу, на нашу думку, є необхідним інструментом забезпечення фінансової міцності економічної системи України. Література 1. Вища освіта України і Болонський процес: навч. посіб. / [за ред. В.Г. Кременя; авт. колектив: М.Ф. Степко, Я.Я. Болюбаш, В.Д. Шинкарук, В.В. Грубінко, І.І. Бабин]. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2004. – 384 с.

2. Качмарик Я.Д. Підходи до комплексної оцінки поточних знань студентів / Я.Д. Качмарик // Матеріали науково-методичної конференції ―Ефективність і нові форми діагностики рівня підготовки фахівців у ВНЗ‖. – Львів: ЛКА, 2004. – С. 84–88.

УДК 911.3(477)

С.В. МАТУСЯК Хмельницький національний університет

ЧИННИКИ СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ ТА ЕФЕКТИВНОЇ РЕАЛІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ Визначено перелік чинників соціального розвитку на сучасному етапі формування регіональної соціальної політики. Приведено недоліки існуючої системи соціального розвитку орієнтованої виключно на соціальне забезпечення незахищених верств населення. Запропоновано напрямки вдосконалення системи соціального розвитку.

56

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

Економічні науки Certainly list factors of social development on the modern stage forming of regional social policy. The lacks of the existent system social development of oriented are resulted exceptionally on public welfare of unscreened layers of population. Directions of perfection of the system of social development are offered Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями. Система соціального розвитку Хмельницької області, як і інших регіонів України набула головних рис за командно-адміністративного періоду господарювання та в процесі еволюції адаптувалась до ринкових методів, що головним чином домінували за умов кризи 90-х років минулого століття. Особливостями наявної системи соціального розвитку кінця минулого – початку теперішнього століття є фінансові обмеження в умовах структурної кризи економіки, за яких управління соціальним розвитком обмежувалось реалізацією соціальної політики зведеної до фінансування соціального забезпечення незахищених верств населення [1, с. 21]. Інші елементи соціальної сфери пройшли процес зміни власників та засновників від суб’єктів господарювання командно-адміністративної системи господарювання до муніципальних органів влади, приватизацію та перехід у приватну форму власності. Таким чином соціальна сфера частково перейшла від прерогативи державного управління до функціонування на комерційній основі. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблема ефективної реалізації соціальної політики набуває на сучасному етапі особливого значення та знайшла відображення у працях провідних вітчизняних науковців, серед яких Е.Б. Алаєв, П.М. Аламп’єв, М.Т. Агафонов, М.М. Баранський, В.К. Бугаєв, С.В. Вовканич, М.І. Долішній, Ф.Д. Заставний, В.М. Нижник, Л.К. Семів, О.І. Шаблій та ін. [2, с. 37–41]. У приведених дослідниками висновках традиційно знайшли відображення механізми соціального захисту та соціальної політики, що вироблені на етапі трансформації економічних відносин та формування регіональної економіки. Проте, зміна регіональної економічної системи засвідчила недосконалість соціальної системи адаптивного характеру на основі принципів та методів командно-адміністративної економіки. Невирішені частини проблеми. Головною вадою сучасних програм розвитку регіонів та пропонованої соціальної політики слід вважати відсутність ефективної системи управління соціальним розвитком, що виступає формою адаптації політики захисту малозабезпеченого населення до потреб динамічного розвитку ринкових процесів на регіональному рівні. Постановка завдання. Визначити чинники соціального розвитку та ефективної реалізації соціальної політики. Основний матеріал дослідження. Причиною адаптивного розвитку соціальної сфери виступає відсутність у суб’єктів господарювання, що пройшли процес роздержавлення та новостворених підприємств функції соціального розвитку та соціального забезпечення. Як наслідок, регіональна соціальна політика перейшла у сферу управління місцевих органів влади на етапі становлення місцевих фінансів, відсутності досвіду управління соціальною сферою в ринкових умовах, становлення ринкових механізмів функціонування економіки, відсутності культури споживання соціальних послуг, невиправдних витрат та роздутих бюджетів підприємств та установ соціального сектору. Поряд з переходом соціальної сфери суб’єктів господарювання у муніципальне управління та виокремлення у самостійні підрозділи медичне забезпечення та освіта залишились традиційно у державному управлінні з утворенням приватних медичних та вищих освітніх навчальних закладів. Тобто, на цьому етапі поряд з кризою державної системи соціального захисту та соціальної політики відбувається зародження комерційного сектору надання соціальних послуг (див. рис. 1). Попри адаптивний характер змін, отримана система управління соціальним розвитком залишається неефективною через нестачу фінансових ресурсів для соціального забезпечення, загальну неефективність переданих у комунальне управління соціальних закладів, відсутність досвіду управління соціальним розвитком у розвиненій та перехідній ринковій економіці. Головним недоліком системи соціального розвитку такого типу є цільова орієнтація на забезпечення економіки та окремих її галузей трудовими ресурсами, а не задоволення соціальних потреб населення та пересічної особи. У такому випадку, логічною є деградація соціальної сфери, відсутність стратегії соціального розвитку та її зведення до необхідної незахищеним верствам населення допомоги. У свою чергу, процес адаптації соціальної політики супроводжувався не лише деградацією соціальної системи, а й втратою інтересу населення до таких складових соціальної інфраструктури як заклади клубного типу, сфера відпочинку, громадського харчування, особливо у сільській місцевості та розвиток нових форм такого роду закладів. Ключовим чинником розвитку соціальної сфери на цьому етапі стає вплив соціально-економічної кризи, яка за значного зниження доходів населення звузила коло потреб, до отримання матеріальних благ фізіологічного виживання та задоволення потреб організму. У межах такої форми вимушеної трансформації соціальних розвиток кризового періоду не має стратегічної реалізації та чітко сформованого механізму управління з адаптацією до динамічних змін економіки. На цьому етапі соціальна політика реалізована через механізм соціального захисту визначається ефективністю бюджетного процесу та фінансових механізмів соціального захисту. Розбудова фінансової системи України внесла суттєві новації в управління фінансовими ресурсами територіальних громад та їхніх об’єднань. Цьому сприяла демократизація суспільних відносин, формування громадського суспільства, що стимулювало внесення змін до системи управління на місцях. Делегування повноважень територіальним органам влади у здійсненні господарського, соціального, культурного будівництва супроводжувалося формальним закріпленням за ними фінансових ресурсів [3, с. 142–153]. На фоні вказаних змін варто виділити кілька положень, що визначають суть досліджуваної проблеми: 1. В умовах потенційно низьких доходів місцевих бюджетів від податків, зборів та інших обов’язкових платежів особливого значення набуває чітке відстеження мінімально доцільних витрат. Оскільки у будь-якому Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

57

Економічні науки Соціальна політика за командно-адміністративної системи господарювання (до 1991 р.)

Суб’єкти господарювання

Держава

Заклади клубного типу

Загальноосвітні заклади

Сфера відпочинку

Дошкільні освітні заклади

Загальні ознаки: – низька ефективність; – відомча підпорядкованість; – дотаційний характер

Фельдшерські пункти

Бібліотеки

Житлове господарство

Медичні заклади

Заклади громадського харчування

Вищі навчальні заклади

Спортивно-оздоровчі комплекси

Дитячо-юнацькі спортивні заклади

1. Передача відомчих соціальних закладів у муніципальне підпорядкування; 2. Виділення у процесі приватизації у самостійні суб’єкти господарювання; 3. Утворення нових форм

1. Утворення закладів, що надають соціальні послуги на комерційній основі

1. Поява додаткових функцій захисту малозабезпечених та безробітних

Соціальна політика етапу економічних реформ Муніципальне управління

Комерційні заклади

Державне управління

Заклади клубного типу

Заклади клубного типу

Загальноосвітні заклади

Сфера відпочинку

Сфера відпочинку

Дошкільні освітні заклади

Дошкільні освітні заклади

Фельдшерські пункти

Житлове господарство Медичні заклади

Житлове господарство

Заклади громадського харчування

Спортивно-оздоровчі комплекси

Вищі навчальні заклади Спортивно-оздоровчі комплекси Дитячо-юнацькі спортивні заклади

Бібліотеки Медичні заклади Вищі навчальні заклади Дитячо-юнацькі спортивні заклади Соціальний захист малозахищених

Звуження соціального розвитку до захисту малозабезпечених та безробітних Рис. 1. Трансформація системи соціального розвитку командно-адміністративної системи господарювання

разі збільшення видатків бюджету і кількість ланок, які пов’язують надавача коштів та їх кінцевого одержувача, збільшуватимуть витрати на управління цією системою, то визначення видатків, які фінансуватимуться з бюджету, а які населенням, є вкрай важливим.

2. Головним чинником розвитку регіону і добробуту населення є розвиток підприємницького сектору, оскільки не на кожній території може ефективно функціонувати промисловий сектор. Тому метою місцевих органів влади є передусім створення промислової інфраструктури і механізму господарювання, щоб витрати на діяльність у підприємств не були вищі, ніж у інших регіонах.

58

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

Економічні науки 3. Для вирішення цілей економічного зростання регіону необхідно контролювати не лише прибутковий податок із громадян, а й податок на прибуток підприємств. Тільки так можна здійснювати ефективну регуляторну політику і весь час мати інформацію про розвиток підприємницьких структур, оскільки, надходжень від прибуткового податку з громадян до місцевого бюджету не вистачить на покриття у повному обсязі видатків.

4. Фінансово-бюджетний потенціал дозволяє визначити наступні можливості його використання в процесі довгострокового розвитку: розвиток фінансово-кредитної сфери, активне залучення коштів громадян до фінансових установ, створення муніципальної кредитної спілки; зміцнення фіскальної бази місцевого самоврядування за рахунок стимулювання розвитку підприємництва, створення сприятливих умов для розвитку малого та середнього бізнесу, зміцнення співпраці між підприємницькими структурами і органами влади; затвердження оптимального переліку місцевих податків і зборів, стабілізація ставок місцевих податків і зборів; розробка та реалізація муніципальних інвестиційних програм, зокрема у сфері розвитку інфраструктури, реструктуризації комунальних підприємств, приватизації комунального майна та продажу земельних ділянок; можливе створення Агентства муніципального економічного розвитку, як координуючого центру для розробки та реалізації програми стратегічного розвитку.

5. До перерахованих чинників необхідно додати інфляцію, що посилює зубожіння населення через інфляційний податок на заробітну плату та трансферти, так як виплати не індексуються в міру зростання цін. Розшаруванню суспільства сприяє подорожчання мінімального споживчого кошика темпами, що випереджають загальне зростання цін, що негативно відображається на матеріальному стані найбідніших верств населення. Таким чином, очевидною є необхідність державного регулювання процесів диференціації завдяки реалізації соціальних програм, що мають включати заходи з обмеження бідності, реформування системи оплати праці, вдосконалення системи надання соціальної підтримки.

6. Додаткові доходи можуть приносить праця на робочому місці після зміни, сумісництво, надомні роботи тощо. Ці види додаткової праці далеко не завжди можна прямо зафіксувати, однак побічні дані свідчать про те, що ряд професійних груп (наприклад спеціалісти високої і середньої кваліфікації, робітники державних підприємств та бюджетної сфери) включені в них достатньо активно. Широке розповсюдження набули також доходи від комерційних операцій з перепродажу товарів, надання в найми житлової площі (найчастіше до цього вдаються працюючі жінки, домогосподарки, пенсіонери).

7. Будучи однією з форм матеріальної мотивації, заробітна плата передбачає забезпечення життєвих потреб працівників і їх сімей. За її рахунок, в основному, покриваються витрати на підтримання і відтворення вартості робочої сили. Основними напрямами удосконалення оплати праці мають бути: створення могутніх мотиваційних стимулів продуктивної зайнятості за допомогою формування ефективних систем заробітної плати, проведення результативної політики доходів, що мають відповідати соціальним стандартам, зокрема, впровадження погодинної оплати праці; здійснення на всіх рівнях організаційно-економічних заходів, спрямованих на пошук необхідних коштів для підвищення рівня заробітної плати; індивідуалізація в оплаті праці, яка базується на комплексній оцінці трудового внеску окремого працівника; удосконалення системи управління працею.

8. Хмельницька область на сьогодні володіє достатнім кількісним і якісним складом трудових ресурсів, які потрібні для забезпечення всебічного розвитку господарства регіону в сучасних ринкових умовах. Проте, обмеженість фінансових ресурсів є досить серйозною перепоною на шляху вирішення цієї вкрай актуальної проблеми.

9. Основними завданнями житлової політики мають бути: збільшення обсягів введення в експлуатацію житла за рахунок усіх джерел фінансування; створення економічних передумов і стимулів залучення у житлову сферу коштів громадян, як потенційних інвесторів, інших позабюджетних джерел, розвитку іпотечного кредитування.

10. Ситуація у сфері зайнятості у перспективі цілком залежить від припинення спаду виробництва та нарощування його обсягів, створення нових та ефективного використання наявних робочих місць, що забезпечить розширення сфери застосування праці. Враховуючи макроекономічний прогноз розвитку економіки та щорічне зростання ВВП, можна констатувати, що відбувається призупинення скорочення чисельності зайнятих, яке почалося після 2001 року. Новою ознакою цього процесу стане стабілізація, а потім і поступове зменшення зайнятих у сфері самозайнятості і відповідне збільшення їх у різних галузях навіть незважаючи на фінансово-економічну кризу 2008–2009 рр. Висновки і перспективи подальшого дослідження. Активна соціальна політика на ринку праці повинна бути спрямована на забезпечення високого і стабільного рівня зайнятості, досягнення збалансування попиту і пропозиції робочої сили на ринку праці, підвищення ефективності її використання, запобігання безробіттю. У соціальній сфері Хмельницької області існує низка проблем, які вимагають негайного вирішення. Цьому можуть сприяти заходи щодо впровадження нових організаційно-структурних моделей усіх установ соціальної сфери, підвищення ефективності управління галуззю, а також удосконалення форм організації та механізму фінансового обслуговування. Література 1. Соціальний захист населення на сучасному етапі: стан і проблеми: Монографія. – Донецьк: Янтра, 2001. – 352 с.

2. Соціально-економічний розвиток України на межі тисячоліть: Зб. доп. 68 -ї наук. конф. КНЕУ, 11–12 квітня 2008 року. – К. : КНЕУ, 2008. – 248 с.

3. Салій І.М. Розвиток управління соціально-економічним комплексом крупного міста (на прикладі Києва): Дис. канд. екон. наук. – К.: КНЕУ, 1998. – 232 с. Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 2

59

Економічні науки

УДОСКОНАЛЕННЯ ФОРМ ТА СИСТЕМ ОПЛАТИ ПРАЦІ В УКРАЇНІ НА ОСНОВІ ВИКОРИСТАННЯ ДОСВІДУ КРАЇН ЄС УДК 311.2

В.П. АНТОНЮК, О.В. БОДНАРУК Інститут економіки промисловості НАН України

РОЗРОБКА ЕКОНОМЕТРИЧНОЇ МОДЕЛІ МЕХАНІЗМУ ФОРМУВАННЯ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ В ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ У статті на основі кореляційно-регресійного аналізу досліджено вплив низки соціально-економічних чинників на формування заробітної плати в промисловості України. Вироблено висновок, що в Україні поки що не сформована ефективна модель механізму організації заробітної плати та визначено напрями його вдосконалення.

On the basis of correlation-regressive analysis the influence of various socio-economic factors on of salary formation has been investigated. It‟s concluded, that in industry of Ukraine the effective model of salary organization mechanism is not formed. Directions of its improvement have been defined. Постановка проблеми. Потреба формування в Україні соціально-орієнтованої ринкової економіки вимагає суттєвого підвищення добробуту населення. Головною економічною умовою підвищення рівня життя є забезпечення переходу до високої вартості робочої сили і відповідно – до гідної заробітної плати. В Україні в сфері оплати праці накопичилося чимало проблем: тривалий час утримується низький її рівень; існує надмірна міжгалузева диференціація заробітної плати; оплата праці в недостатній мірі пов’язана з продуктивністю праці та ефективністю виробництва. Ці та інші проблеми в сфері оплати праці вказують на те, що в Україні не сформовано ефективної системи її організації. Удосконалення механізму організації оплати праці в Україні можливе лише на основі чіткого розуміння ролі найбільш важливих чинників, під впливом яких вона формується. Проведений аналіз показав, що рівень оплати праці визначається досить широким колом виробничих, економічних, організаційних, соціальних та інституційних факторів, вплив яких на заробітну плату є поки що малодослідженим. Аналіз останніх публікацій. В Україні значне коло науковців досліджують проблеми оплати праці. Слід відзначити публікації А.М. Колота, Г.Т. Кулікова, Т.А. Костишиної, В.Д. Лагутіна, Н.Д. Лук’янченко та багатьох інших. В них здебільшого аналізуються стан і тенденції заробітної плати в Україні, її державне і договірне регулювання та шляхи його вдосконалення [1], або проблеми організації оплати праці безпосередньо на підприємстві [2]. В публікаціях недостатньо висвітлено різноманітні чинники впливу на рівень та динаміку заробітної плати, що гальмує процес удосконалення механізму формування оплати праці. Метою статті є оцінка впливу на рівень заробітної плати організаційних, соціальних та ринкових чинників і визначення на основі цього шляхів удосконалення механізму формування заробітної плати. Виклад основного матеріалу дослідження. За авторською гіпотезою, в сучасних умовах України, рівень оплати праці в найбільшій мірі визначається організаційними, ринковими та соціальними чинниками. Організаційні чинники можуть характеризуватися рівнем використання робочого часу та продуктивності праці. Вплив ринкових чинників можна виявити через динаміку цін виробників. Рентабельність підприємств виражає вплив обох попередніх чинників. Соціальний чинник може бути представлений рівнем освіти та кваліфікації працівників, який характеризує сформований людський капітал. Тому виходячи із доступності статистичної інформації здійснено обґрунтування економетричної моделі механізму формування заробітної плати у промисловості України. Слід відзначити недосконалість системи статистичних показників, які не дозволяють усі обрані чинники звести у єдину економетричну модель. Це обумовлено тим, що в статистичних збірниках відсутній показник продуктивності праці і за наявними даними можна розрахувати лише темпи зростання продуктивності (шляхом ділення індексу обсягу продукції на індекс чисельності персоналу). Відсутній також показник рівня освіти та кваліфікації працюючих. В статистичних збірниках рівень освіти працівників характеризується часткою осіб із вищою освітою і то лише в розрізі видів економічної діяльності. Тому автор змушений був оцінювати вплив цих чинників окремо. Для аналізу взаємозв’язку оплати праці та обраних чинників на макрорівні була використана статична модель кореляційно-регресійного аналізу, в якій зв’язок досліджувався за видами економічної діяльності по окремих роках. Взаємозв’язок оплати праці із її продуктивністю оцінювався на основі даних таблиці 1. Вони свідчать, що темпи зростання заробітної плати в усіх галузях промисловості було значно вищими за темпи зростання продуктивності. Отже динаміка заробітної плати визначалася в основному не цим чинником, що підтверджує кореляційно-регресійний аналіз.

60 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Таблиця 1 Вихідні дані для оцінки взаємозв’язку між заробітною платою та продуктивністю праці за видами промислової діяльності *

Індекс заробітної плати y, %

Вид промислової діяльності Добувна промисловість Виробництво харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів Легка промисловість Оброблення деревини та виробництво виробів з деревини, крім меблів Целюлозно-паперове виробництво; видавнича діяльність Виробництво коксу, продуктів нафтопереробки Хімічна та нафтохімічна промисловість Металургійне виробництво та виробництво готових металевих виробів Машинобудування Виробництво та розподілення електроенергії, газу та води

Індекс продуктивності праці x, %

2004

2005

2006

2007

2004

2005

2006

2007

129,8

136,9

123,3

128,3

104,5

106,6

106,8

105,0

120,2 130,4

130,7 125,0

126,4 123,9

124,0 123,9

110,7 118,1

110,5 102,3

110,0 108,4

113,3 114,4

124,6

126,0

124,3

122,7

121,8

109,8

110,9

128,7

120,1

124,7

127,9

121,1

117,6

104,2

107,1

113,1

123,4 127,5

125,3 132,5

115,4 124

126,4 124,5

101,6 115,0

86,6 107,4

96,0 102,1

105,9 111,1

127,2 128,9

129,5 128,1

121,2 129,2

128,4 131,0

110,4 130,7

96,2 109,9

107,6 116,8

112,7 134,9

117,8

126,3

126,7

128,4

99,1

103,1

108,1

104,5

Примітка. *Розраховано на основі статистичних збірників України.

Залежність між темпами зростання оплати праці і продуктивності праці виразилась степеневими та лінійними функціями для: – 2004 р.: y

55,619 1,035 x 0,004 x2 ;

– 2005 р.: y

110, 095 0,178 x ;

Ä y/ x

0,168;

2,8 %.

(1)

Ä y/ x

0,111;

2, 2 %.

(2)

– 2006 р.: y

162,107 4,121x 0,017 x2 ;

Ä y/ x

0,525;

1, 6 %.

(3)

– 2007 р.: y

123,848 0, 018 x ;

Ä y/ x

0,003;

2,1%.

(4)

Низьке значення відносної похибки апроксимації ( в межах від 1,6 до 2,8 %) свідчить про високу достовірність розрахунків. Коефіцієнт детермінації Ä y / x вказує на залежність динаміки оплати праці від динаміки продуктивності. Низьке значення цього коефіцієнта у 2004 і 2005 рр. свідчить про слабку залежність і лише у 2006 р. вона посилилась – динаміка оплати праці на 52,5 % була обумовлена динамікою продуктивності. Істотність зв’язку коефіцієнта детермінації 2006 р. перевірено за допомогою F-критерію. Розраховане фактичне його значення склало 8,842, це значно більше критичного значення (3,861), що підтверджує істотність кореляційного зв’язку між досліджуваними параметрами. Для 2006 р. зв’язок виражається параболою другого порядку, яка вказує на те, що існує точка екстремуму індексу продуктивності праці, до досягнення якої індекс заробітної плати буде мати зворотній зв’язок з індексом продуктивності праці (рис. 1). У нашому рівнянні точка екстремуму для 2006 р. визначається за формулою: 2 a2 x

a1

0,

2 ( 0,017 õ) 4,121 0 , õåêñò ð

(5)

121, 2 .

y ∆y>0

∆y<0

xекст

121,2%

x

Рис. 1. Залежність темпів зростання заробітної плати від темпів зростання продуктивності праці

Отже, лише при досягненні середнього індексу продуктивності праці за всіма видами промислової діяльності на рівні 121,2 % індекс заробітної плати буде зростати в залежності від цього чинника. Розрахований емпіричний коефіцієнт еластичності складає 0,407, він свідчить, що при зростанні індексу продуктивності праці на 1 % індекс заробітної плати зросте на 0,407 %. Оскільки у 2006 р. середній індекс продуктивності праці склав 107,38 %, то це вказує на те, що підвищення заробітної плати поки що здійснюється не за рахунок Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

61

Економічні науки зростання продуктивності, а за рахунок інших чинників. У 2007 році не виявлено взаємозв’язку між динамікою продуктивності праці і заробітної плати. Проведений аналіз свідчить, що в Україні не сформована стійка залежність зростання заробітної плати від продуктивності праці. У таблиці 2 наведені вихідні дані для оцінки впливу на рівень оплати праці таких чинників як використання робочого часу, рентабельності операційної діяльності та індексу цін виробників. Функції парної регресії між досліджуваними змінними наведені у таблиці 3. Коефіцієнти детермінації показують, що використання фонду робочого часу фактично не впливає на рівень оплати праці за ВЕД, в той час як інші чинники мають суттєвий вплив. Таблиця 2 Вихідні дані для взаємозв’язку між оплатою праці та організаційними і ринковими чинниками*

Середньомісячна номінальна заробітна Вид промислової діяльності плата у, грн

Використання фонду робочого часу x1, год

Рентабельність операційної діяльності x2, %

Індекс цін виробників промислової продукції x3, %

2004 2005 2006 2007 2004 2005 2006 2007 2004 2005 2006 2007 2004 2005 2006 2007

Добувна промисловість Виробництво харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів Легка промисловість Оброблення деревини та виробництво виробів з деревини, крім меблів Целюлозно-паперове виробництво; видавнича діяльність Виробництво коксу, продуктів нафтопереробки Хімічна та нафтохімічна промисловість Металургійне виробництво та виробництво готових металевих виробів Машинобудування Виробництво та розподілення електроенергії, газу та води

910 1246 1536 1970 1527 1512 1507 1516 8,5 14,4 9,2 11,4 123,4 140,2 111,2 126,5

597 780 986 1223 1723 1738 1745 1750 2,0 3,7 5,1 422 527 653 810 1595 1587 1610 1638 0,4 –0,2 0,2

4,7 112,1 109,3 105,8 114,0 0,7 105,6 106,0 103,8 106,5

561 707 879 1078 1744 1743 1748 1753 4,1

4,5

2,5

3,7 117,1 114,8 108,8 110,5

800 998 1275 1545 1754 1753 1766 1773 7,7

6,4

6,3

5,0 105,3 108 108,2 102,6

1174 1470 1697 2145 1732 1718 1725 1719 4,9

4,1

3,6

3,5 162,7 124,9 107,1 113,7

724 960 1190 1481 1702 1712 1712 1723

7,8

4

4,5 114,2 112,5 111,2 113,7

7,2 3,4

8,5 2,6

8,3 130,7 118,3 108,6 124,5 4,3 110,9 110,1 104,3 109,9

767 969 1228 1577 1777 1758 1754 1760 –1,3 1,5

5,2

2,2 106,1 110

7

994 1287 1560 2003 1739 1731 1720 1732 9,2 640 821 1060 1389 1672 1658 1657 1689 3,1

120 130,5

Примітка. *Складено на основі статистичних збірників України.

Таблиця 3 Результати кореляційно-регресійного зв’язку між заробітною платою та окремими факторами чинниками (парні регресії)

Рік

Функція

Формула

Коефіцієнт детермінації

1. Залежність рівня оплати праці від використання фонду робочого часу 2004

y

y

2005 2006

y

2007

0,015 x12

41468 ,875 49,899 x1

789,867 0,110 x1 0,021x12 0,025 x12

56772 ,134 67,762 x1

y

70996 ,858 83,753 x1

(6)

0,148

(7)

0,001

(8)

0,107

(9)

0,045

2. Залежність рівня оплати праці від рівня рентабельності операційної діяльності 2004

y

2005

y

2006

y

2007 2004

2006 2007

62

(10)

0,332

664,57 84,651x2

3,173 x22

(11)

0,353

(12)

0,554

6,818 x22

y 1011,118 374,005 lg( x 2 ) (13) 3. Залежність рівня оплати праці від індексу цін виробників

0,439

0,042 x32

(14)

0,646

1 x3

(15)

0,526

(16)

0,327

(17)

0,288

1174,733 21,314 x3

y y

3,692 x22

684,878 154,616 x2

y

2005

624,081 3,54 x2

3595,115 300272 ,294

83735 ,152 1502 ,384 x3

y

6,623 x32

4505,886 341989, 739 / x3

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Розрахунки, наведені у таблиці 3 свідчать, що оплата праці значною мірою залежить від рентабельності операційної діяльності, при цьому вплив факторного чинника посилюється, що є позитивним явищем. За здійсненими розрахунками у 2004 р. рівень заробітної плати на 33,2 % був обумовлений рентабельністю, у 2006 р. – на 55,4 %, у 2007 р. – на 43,9 %. Рентабельність операційної діяльності залежить як від ефективності організації господарської діяльності, так від ринкової кон’юнктури. Можна припустити, що у промислових підприємствах поступово поліпшується організація виробництва і оплата праці все в більшій мірі залежить саме від цього чинника, оскільки вплив на заробітну плату чисто ринкового чинника – індексу цін, – послаблюється, про що свідчать третя система рівнянь. За розрахунками, найвища залежність оплати праці від індексу цін виробника спостерігається у 2004 р. Ду/х = 0,646. У 2007 р. вона знизилася більш ніж у два рази. Функції множинної лінійної регресії виражають вплив на оплату праці усіх трьох чинників. Вони мають наступний вигляд для: 12,3%.

– 2004 р.: y (18) 1181, 609 0, 485 õ1 21,314 õ2 8,596 õ3 ; Ä y / x 0,754 ; – 2005 р.: y – 2006 р.: y – 2007 р.: y

5807,859 2, 044 õ1

2,596 õ2

310,354 0, 271 õ1 85,884 õ2

28,949 õ3 ; 0, 289 õ3 ;

2884,191 1,311 õ1 83,810 õ2 15,317 õ3 ;

Ä y/x

0, 716 ;

12, 0 %.

(19)

Ä y/ x

0,52 ;

11,9 %.

(20)

Ä y/x

0,508 ;

12, 4 %.

(21)

Сукупні коефіцієнти множної детермінації свідчать про наявність суттєвого взаємозв’язку між варіацією заробітної плати та обраними чинниками. У 2004 і 2005 рр. у сукупності використання робочого часу, рівень рентабельності та рівень цін обумовлювали динаміку заробітної плати більш ніж на 70 %. У 2006–2007 рр. їх вплив дещо знизився – вони визначили оплату праці на 50–52 %. Це може пояснюватися зростанням впливу продуктивності праці, для 2006 р., та іншими чинниками, в тому числі державною політикою в сфері оплати праці. Для оцінки сили впливу окремих факторних чинників на результативний були розраховані стандартизовані рівняння регресії за формулами: t yx (22) 1 x1 2 x2 3 x3 ; 1

1

a1

x1 ; y

2

a2

x2 ; y

3

x3 , y

(23)

де – середньоквадратичне відхилення. Стандартизовані рівняння регресії мають наступний вигляд для: t yx 0,171õ1 0,3399 õ2 0, 6733 õ3 .

– 2004 р.: (24) i

– 2005 р.:

t yx

i

– 2006 р.:

t yx

i

– 2007 р.:

t yx

i

0,5776 õ1

0, 0363 õ2

0,9987 õ3 .

(25)

0, 0674 õ1

0, 7261õ2

0, 0041õ3 .

(26)

0, 2375 õ1

0,5956 õ2

0,3254 õ3 .

(27)

Вони свідчать, що у 2004 і 2005 рр. на рівень заробітної плати найбільший вплив здійснював ціновий чинник, однак у 2006–2007 рр. його вагомість знизилась. У 2006 та 2007 роках найвагомішим чинником був рівень рентабельності, однак значення та знаки числових коефіцієнтів при х2 свідчить, що ефективність виробництва не має стабільного суттєвого впливу на оплату праці. Дослідити вплив освітнього чинника на рівень оплати праці за видами промислової діяльності неможливо, оскільки відсутні статистичні дані щодо освітнього рівня працівників промисловості у різних галузях. Дослідження такого зв’язку здійснено за видами економічної діяльності (табл. 4). Таблиця 4 Рівень заробітної плати та рівень освіти працюючих за видами економічної діяльності у 2006–2007 рр. [3]

Вид економічної діяльності Добувна промисловість Переробна промисловість Виробництво та розподілення електроенергії, газу та води Будівництво Торгівля Діяльність транспорту та зв’язку Фінансова діяльність Освіта Охорона здоров’я

Середньомісячна Оплата праці, грн 2006 Р.

2007 Р.

1536 1970 1137 1456 1228 1140 898 1328 2050 806 658

1577 1486 1145 1670 2770 1060 871

Частка працівників, Що мають вищу освіту, % 2006 Р.

2007 Р.

34,6 34,3 41,4 41,8 48,5 34,7 55,2 38,6 82,4 69,9 62,7

49,2 34,8 54,1 40,0 83,9 69,9 62,7

Розрахунки показали наявність тісної залежності між рівнем заробітної плати та часткою працівників з вищою освітою. Для 2006 і 2007 років такий зв’язок був виражений параболою другого порядку: Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

63

Економічні науки – 2006 р.: – 2007 р.:

y 5472, 424 167,8171õ 1,506 õ2 , Ä y / x 0,703 ;

(28)

ó 6992,595 213,581õ 1,916 õ2 , Ä y / x 0,747 .

(30)

(29)

(31)

Як свідчать коефіцієнти детермінації, динаміка оплати праці на 70 % і більше обумовлена часткою працівників з вищою освітою. Однак згідно параболічної функції зв’язок між досліджуваними змінними може бути як позитивним, так і негативним. Щоб виявити позитивний вплив освітнього були розраховані точки екстремуму:

xåêñò ð 2006 ð. xåêñò ð 2007 ð.

à1 / 2à2 à1 / 2à2

167,8 / 3, 012 55, 7 .

213,581/ 2 1,916

55, 7 .

(32) (33)

Вони свідчать, що позитивний вплив освіти на рівень оплати праці буде здійснюватися при умові, що середня частка працівників за видами економічної діяльності перевищить 55,7 %. На сучасному етапі середня частка працівників з вищою освітою становить 52 %, що нижче точки екстремуму. Тому можна зробити висновок, що освітній чинник поки що не забезпечує позитивну динаміку оплати праці на макрорівні. Порівняльний аналіз рівня оплати праці за ВЕД та частка працівників з вищою освітою (див. табл. 4), показує, що між цими показниками не просліджується пряма залежність. Висновки. На основі проведеного аналізу можна зробити висновок що на сучасному етапі рівень та диференціація оплати праці за видами економічної діяльності обумовлена ціновим чинником (індексом цін виробників) та рівнем рентабельності. Однак найбільш вагомі чинники заробітної плати такі як рівень продуктивності праці та нагромаджений людський капітал (у вигляді вищої освіти) не здійснюють суттєвого позитивного впливу. Отже ці чинники недовикористовуються в сучасному механізмі організації оплати праці, що не забезпечує мотивацію працівників до підвищення ефективності праці та якості робочої сили. Проведене дослідження дає змогу визначити основні напрями вдосконалення механізму організації оплати праці. До них слід віднести наступні: – запровадження моніторингу рівня оплати праці та оцінки впливу на її динаміку найбільш вагомих чинників. Висвітлення результатів у засобах масової інформації; – забезпечення тісного зв’язку розміру заробітної плати від індивідуальних результатів трудової діяльності кожного працівника; – посилення взаємозв’язку між індивідуальними та колективними трудовими здобутками та розміром оплати праці кожного працівника при колективній формі організації праці; – забезпечення прямої залежності оплати праці від ефективності діяльності підприємства в цілому та того структурного підрозділу, в якому працює працівник; – забезпечення формування оплати праці на основі ринкової вартості робочої сили; – посилення взаємозалежності оплати праці від якісних параметрів працівника, рівня його кваліфікації, інноваційності, мобільності; – активне залучення до процесу удосконалення механізму оплати праці всіх суб’єктів трудових відносин – працівників, профспілок, роботодавців; – забезпечення широкого застосування в економіці України гнучких та багатофакторних форм оплати праці як таких, що більш повно враховують всі умови та результати праці, а також інтереси працівників і роботодавців; – регулярне вивчення позитивного досвіду в організації оплати праці на вітчизняних та зарубіжних підприємствах, забезпечення поширення інформації щодо нього та можливостей впровадження. Література 1. Дослідження проблем оплати праці: порівняльний аналіз (Україна та країни ЄС): Монографія / А.М. Колот, Г.Т. Куліков, О.М. Поплавська [та ін.]; за заг. ред. А.М. Колота, Г.Т. Кулікова. – К.: КНЕУ, 2008. – 274 с.

2. Лук’янченко Н.Д. Управління системою оплати праці на промисловому підприємстві: Монографія / Н.Д. Лук’янченко, О.А. Дороніна. – Донецьк: Вид-во ДНУ, 2006. – 212 с.

3. Статистичний щорічник України за 2007 рік / Держкомстат України. – К.: Консультант, 2008. – 572 с.

УДК 330.101.541; 331.215.4; 336.5.02

М.П. СОКОЛИК ДУ ―Інститут економіки та прогнозування НАН України‖

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЦІНИ НА ПРАЦЮ В УКРАЇНІ, ЙОГО НАСЛІДКИ Проаналізовано тенденції зміни мінімальних соціальних стандартів в Україні, їх вплив на зростання середньомісячної заробітної плати працівників і доходів домашнього господарства за 2000-2008 рр. Обґрунтовано заходи державної політики у процесі подальшого реформування і зростання заробітної плати в Україні.

64

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки The author analyzes the tendencies of the change in minimal social standards in Ukraine and their impact on the growth of average month wages and household incomes in 2000-2008. The author justifies various measures of the state policy aimed at further reforms and growth of wages in Ukraine. Постановка проблеми. Одним із пріоритетів соціальної політики є забезпечення зростання реальної середньомісячної заробітної плати працівників. Основними факторами, що на неї впливають, є її величина, що досягнута на цей час, продуктивність праці, ціна на робочу силу на ринку праці, рівень мінімальної заробітної плати, динаміка індексу споживчих цін. Внаслідок низького рівня і особливо значної диференціації середньомісячної заробітної плати працівників її необхідно поступово підвищувати для більшості працівників, оскільки у розвитку суспільства все більшу роль надається людині, її інформаційній і професійній адаптації, знанням, задоволенню потреб на сучасному рівні. Згідно теорії розподільчих відносин ціна на робочу силу формується під впливом попиту і пропозицій на ринку праці; корисності, результативності використання робочої сили; вартості життєвих засобів, необхідних для задоволення потреб працівника і його сім’ї; граничних витрат на робочу силу, що гарантують одержання необхідного прибутку [1–4]. Підвищення заробітної плати залишається актуальною проблемою при виході економіки України із кризи, оскільки пов’язана із розвитком внутрішнього ринку і забезпеченням сталого економічного зростання. Організаційно-економічні засади формування заробітної плати як ціни робочої сили визначають необхідність дослідити значення заробітної плати у взаємозв’язку з виплатами соціального характеру у структурі доходів домашнього господарства. Ці та інші питання формування оплати праці розглядалися у роботах [5–8]. Мета дослідження полягала у аналізі тенденцій, що склалися у процесі зміни мінімальних соціальних стандартів у 1999–2009 рр. в Україні, визначити їх вплив на формування заробітної плати і доходів домашнього господарства, обґрунтувати заходи подальшого реформування і забезпечення зростання заробітної плати. Виклад основного матеріалу. Регулювання мінімальних соціальних стандартів в Україні у сучасних умовах є переважно функцією держави, оскільки основні учасники соціально-трудового процесу (працівники, менеджери, акціонери, роботодавці, місцеві профспілки та органи влади) практично ніколи не виступають з пропозиціями по підвищенню заробітної плати у сфері виробництва і послуг, обмежуючись обговоренням ініціатив, висунутих урядом, федераціями профспілок, політичними партіями. Така політика привела до протиріч у диференціації працівників за рівнем середньомісячної заробітної плати. Нами проаналізовано диференціацію працівників за рівнем нарахованої заробітної плати із двох джерел: за даними ДПА України і Держкомстату України, що відрізняються чисельністю працівників, які охоплено статистичним обліком. Дані ДПА України характеризують виплату заробітної плати для 19,0–19,6 млн працівників, Держкомстату України – для 10,6–10,9 млн. Середньомісячна заробітна плата працівника за даними ДПА України в середньому залишалася у 2001– 2006 рр. на 10–12 % вищою, ніж така, що розрахована за даними Держкомстату України, тому дані про диференціацію працівників за рівнем заробітної плати із цих джерел також характеризуються цією ж похибкою. Якщо фонд заробітної плати за місяць у 2001–2006 рр. розподілити між децильними групами за чисельністю працівників, то структура його розподілу характеризується даними у таблиці 1. Таблиця 1 Розподіл фонду заробітної плати за місяць за децильними групами чисельності працівників України у 2001–2006 рр.*

Показник 2001 р.

2002 р.

2005 р.

2006 р. Децильні групи за чисельністю працівників Частка загального місячного фонду заробітної плати у децильній групі, % 1 0,5 0,5 0,3 0,3 2 1,1 1,0 1,1 1,1 3 2,2 2,0 2,2 2,2 4 3,6 3,5 3,4 3,4 5 4,8 4,7 4,5 4,3 6 6,8 6,0 5,9 5,6 7 8,6 8,2 7,8 7,5 8 11,6 11,0 10,2 9,9 9 16,3 15,6 14,0 13,7 10 44,4 47,5 50,6 52,1 Загальний фонд заробітної плати, млн грн за місяць 6127,5 7643,8 18611,4 23440,3 Чисельність працівників у децильній групі, млн осіб 19, 233 19,094 19,590 19,407 Співвідношення між децильними групами Співвідношення між фондом заробітної плати у децильних групах, разів 6:5 1,4 1,3 1,3 1,3 7:4 2,4 2,4 2,3 2,2 8:3 5,2 5,5 4,7 4,6 9:2 14,6 15,8 12,6 12,6 10:1 92,4 95,9 148,1 177,9 *Розраховано за даними ДПА України і аналітичних узагальнених оцінок, наданих Інституту Лєкарем С.І, Лощиніним М.Б.

Аналіз показує, що 44–52 % фонду заробітної плати акумулювалися у 10-й децильній групі, тобто 1,9– 1,96 млн працівників отримували такі ж за обсягом доходи у формі заробітної плати, як решта 90 % зайнятих, Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

65

Економічні науки причому співвідношення між фондом заробітної плати 10 і 1-ї децильних груп зросло від 92 разів у 2001 р. до 178 разів у 2006 р., що свідчить про те, що низькооплачувані працівники залишаються біднішими порівняно з високооплачуваними, доходи яких зростають інтенсивніше. Протиріччя в оплаті праці пов’язані із значною міжгалузевою і внутрігалузевою диференціацією, зокрема, з високою оплатою праці у секторі державного управління, фінансовій сфері, експортно-орієнтованих і ресурсних галузях і низькою оплатою працівників, зайнятих у соціальній сфері та виробничих галузях, що зорієнтовані при низькому рівні доходів населення на споживчий ринок. Аналіз розподілу працівників за рівнем заробітної плати, які працювали більше, ніж 50 % робочого часу, за даними Держкомстату України показує, що при зміні мінімальних соціальних стандартів розшарування серед працівників за рівнем заробітної плати згладжувалося. У 2005–2008 рр. заробітну плату, нижчу за середню, отримувало близько 70 % всіх працівників. Медіанна заробітна плата, від величини якої нижчу і вищу заробітну плату отримувало 50 % працівників, залишалася нижчою за середню і знаходилася у межах від 1,6 до 2-х прожиткових мінімумів для працездатного і дорівнювала у грудні 2007 р. 1155 грн, у 2008 р. -1323, у червні 2009 р. 1320 грн на місяць (табл. 2). Таблиця 2 Розподіл кількості працівників за розмірами нарахованої заробітної плати у порівнянні зі змінами соціальних стандартів у 2005–2009 рр., %*

Показник У грудні 2005 р.: Всього по економіці У грудні 2006 р.: Всього по економіці У грудні 2007 р.: Всього по економіці У грудні 2008 р.: Всього по економіці У червні 2009 р.: Всього по економіці

Кількість працівників 100 100 100 100 100

У тому числі працівників, середньомісячна заробітна плата яких*: < МЗП < ПМ > ПМ <2-х ПМ > 2-х ПМ із них > 2 тис. грн МЗП= 332грн, ПМ =453 грн, СМЗП=1020 грн, МД=706,2 грн 10,7 26,5 36,4 37,1 7,8 МЗП= 400 грн, ПМ =505 грн, СМЗП=1277 грн, МД=886,5 грн 7,6 18,3 38,1 43,6 13,1 МЗП= 460 грн, ПМ =568 грн, СМЗП=1675 грн, МД=1155,3 грн 5,5 15,5 33,4 51,1 22,4 МЗП= 605 грн, ПМ =669 грн, СМЗП=2001 грн, МД=1322,5 грн 7,3 13,4 33,02 53,58 32,7 МЗП= 625 грн, ПМ =669 грн, СМЗП=1980 грн, МД= 1320,4 грн 7,3 12,2 34,0 53,58 32,7

*Розраховано за даними Держкомстату України для кількості працівників у 2005 р. – 10671, 2006 р. – 10825,7, 2007 р. – 10907,7, 2008 р. – 103018,5, у червні 2009 р. – 9993,2 тис.осіб. Примітка: МЗП – мінімальна заробітна плата, ПМ – прожитковий мінімум, СМЗП – середньомісячна заробітна плата, МД – медіанний дохід працівника у грудні 2005-2008 рр. і червні 2009 р.

Тенденції щодо впливу зростання заробітної плати на зміну розподілу працівників за рівнем заробітної плати досить чітко простежуються на основі фактичного і кумулятивного розподілу у 2005–2009 рр. При зростанні заробітної плати значна кількість працівників до 80–90 % за рівнем заробітної плати знаходилася у діапазоні 1,5–2,5 прожиткового мінімуму навіть при значному зростанні мінімальної заробітної плати у цей період. Простежуються суттєве зростання заробітної плати у висококваліфікованих працівників. Отже, значні темпи зростання заробітної плати зумовлено незначними зрушеннями її серед більшості низько- і середньоопла-чуваних працівників (тобто незначного зміщення вправо кумулятивного розподілу працівників за рівнем заробітної плати) і суттєвого зростання її для високооплачуваних працівників. Вплив заробітної плати на доходи домашніх господарств. Заробітна плата разом із доходами від підприємницької діяльності і продажу населенням сільськогосподарської продукції у структурі загальних доходів домашнього господарства займала близько 60 %, у структурі грошових – 68 %. Споживчі сукупні витрати становили в середньому для домогосподарства 90 % (у т.ч. 52 % – витрати на продовольчі товари, 22 % – непродовольчі товари, 14 % – на послуги: із них на оплату житлово-комунальних – 10,9 %) загальних доходів, тобто доходи, джерелом яких є оплата праці, у структурі бюджету домашнього господарства майже повністю викорис-товувалася у 70–80 % домогосподарств для забезпечення поточних споживчих потреб. Національна межа бідності в Україні прийнята на рівні 75 % медіанного сукупного доходу домашнього господарства у розрахунку на особу. При зростанні реальних доходів рівень бідності в Україні за національною межею бідності зберігався у 2000–2008 рр. на рівні 27,4–25,6 % населення, із них дуже бідними залишалися 15–16, а злиденними – 8–9 % населення (див. табл. 3). Загальні доходи (витрати) за останні роки для 50–18 % населення були нижчими за прожитковий мінімум на особу. Прожитковий мінімум реально зростав низькими темпами в середньому 1,1 % щорічно у 2001–2007 рр., що практично забезпечувало майже незмінну його купівельну спроможність при зростанні середнього доходу на особу у домашньому господарстві. При зростанні останнього і величини критерію бідності чисельність бідних і частка населення, яке мало доходи, нижчі за середній дохід, суттєво не змінювалася у 2000–2007 рр. при умові, що прожитковий мінімум на особу реально мало зростав, а частка населення з доходами, нижчими за прожитковий мінімум, зменшувалася. Така тенденція виразно простежувалася при зміні критерію бідності і прожиткового мінімуму у фактичних цінах (див. рис. 1, а). При порівнянні зміни критерію бідності і прожиткового мінімуму у порівнянних цінах 2005 р. із рис. 1, б випливає, що зміна критерію бідності відповідає зміні середнього і медіанного доходу на особу у домашньому господарстві. Прожитковий мінімум на особу у порівнянних цінах у 1999–2003 рр. зростав, надалі він зменшувався і 66

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Таблиця 3 Дохід домашніх господарств, прожитковий мінімум, критерій бідності та частка осіб із відповідними доходами у 1999–2008 рр.

Показник

1999 р. 2000 р. 2001 р. 2002 р. 2003 р. 2004 р. 2005 р. 2006 р. 2007 р. 2008 р. Середній дохід і величина соціальних стандартів на особу, грн

Загальний дохід Медіанний дохід Критерій бідності Прожитковий мінімум на особу Прожитковий мінімум для працездатного населення Мінімальна заробітна плата

153,8 126,3 94,7 210,7

196,1 168,2 126,2 270,1

222,4 189,1 141,8 311,3

242,9 206,9 155,1 342

281,2 238,2 178,7 342

344,9 293,4 220,0 362

471,0 395,9 296,9 423

554,9 465,7 349,3 472

745,8 654,9 491,2 532

1047,2 924,1 693,0 626

229 74

288 118

331 118

365 165

365 205

387 237

453 332

505 400

568 460

669 605

63,5 50 28,3 50,9

62,1 50 23,4 29,3

63,5 50 25,6 18,1

15,5 5,5

13,4 7,3

Частка населення (%) із середнім доходом на особу, нижчим

Середнього доходу Медіанного доходу Критерію бідності Прожиткового мінімуму на особу

61,3 50 32,9 82,1

61,9 50 27,4 80,2

62,1 50 28,6 82,7

62,7 50 28,1 83,3

63,8 50 27,8 76,2

62,4 50 27,8 65,6

62,7 50 28,5 55,3

Частка працівників (%),середньомісячна заробітна плата яких менша від

Прожиткового мінімуму для працездатного населення Мінімальної заробітної плати

72,2 15,3

70,4 22,4

64,5 11

60,2 18,1

49,7 14,6

35,8 8,5

26,5 10,7

18,3 7,6

Джерело: за даними вибіркового обстеження умов життя домогосподарств України. – www. ukrstat.gov.ua

кількість осіб, %

тільки у 2006–2007 рр. за купівельною спроможністю його величина досягла рівня 2003 р., у 2008–2009 р. зменшилася до рівня 1999 р., але при цьому значно зменшилась частка населення з доходами, нижчими за прожитковий мінімум. Все це свідчить, що зростання сукупних доходів і витрат домашніх господарств не впливає на зміну рівня бідності. Величина прожиткового мінімуму безпосередньо залежить від індексу споживчих цін і не залежить від зміни середньодушового загального доходу у домашньому господарстві, наявних доходів населення на особу (рис. 1, б).

90

а) у фактичних цінах

80 70 60 50 40 30 20 10 0

кількість осіб, %

0

90

100

200

300

400

500

600

700

800

900

1000

1100 дохід, грн

б) у порівнянних цінах 2005 р.

80 70 60 50 40 30 20 10 0 0

50

100

150

200

250

300

350

400

450

500

550

Середній дохід

Медіанний дохід

Критерій бідності

Прожитковий мінімум на особу

Прожитковий мінімум для працездатного

Мінімальна заробітна плата

600 650 дохід, грн

Рис. 1. Зміна мінімальних соціальних стандартів і середнього сукупного доходу на особу в домашніх господарствах у 1999–2009 рр.: а) фактичні ціни, б) порівняні ціни 2005 р.

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

67

Економічні науки Частка населення з доходами, нижчими за середній рівень і критерій бідності, майже не змінювалася впродовж 2000–2008 рр. Якщо враховувати високі темпи зростання реальної середньомісячної заробітної плати і реальних наявних доходів населення при збереженні постійної значної частки населення і працівників із низькими доходами, то ймовірно, що реальні темпи її зростання забезпечено високими темпами її зростання насамперед для високооплачуваних працівників. Середньомісячна заробітна плата в Україні, не зважаючи на її ріст, водночас суттєво не впливає на зниження бідності в Україні. Доходи у формі оплати праці, пенсій, що залежать від соціальних нарахувань на фонд заробітної плати, і доходів із інших джерел, включаючи легальні, напівлегальні та частково тіньові доходи, забезпечують у домашніх господарствах загальний дохід на особу трохи вищий за 1,5–1,8 прожиткового мінімуму на особу. Якщо мінімальна заробітна плата тільки наближається до прожиткового мінімуму, і, як видно із рис. 1, б, не співпадає із критерієм бідності, то, як наслідок, рівень мінімальної заробітної плати в Україні продукує бідність в Україні, оскільки доходів у формі оплати праці недостатньо для відтворення потреб домашніх господарств. Щоб не продукувати інфляцію, поступове реальне зростання середньомісячної заробітної плати повинно супроводжуватися заходами по її реформуванню на основі формування накопичувального пенсійного фонду, ширшого залучення працівників до добровільного пенсійного страхування, запровадження медичного страхування, удосконалення оподаткування заробітної плати і доходів домашніх господарств (внаслідок зростання податкової соціальної пільги до рівня мінімальної заробітної плати для низькооплачуваних працівників, введення податку на нерухомість, оподаткування приросту депозитів), переходу до бездотаційної оплати населенням за користування житлом і комунальними послугами за ринковими цінами. Підвищення середньомісячної заробітної плати працівникам повинно послідовно супроводжуватись такими заходами.

1. Згідно прийнятого за основу проекту Закону України ―Про запровадження накопичувальної системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування‖ (№ 2854 від 24.04.2007 р.), починаючи з 2009 р., страхові внески до накопичувального фонду повинні нараховуватися на заробітну плату (поточний дохід) застрахованих осіб у системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування у розмірах: у 2009 р. – 2 %, у 2010 р. – 3, у 2011 р. – 4, у 2012 р. – 5, у 2013 р. – 6, а починаючи з 2014 р. – по 7 %. Щоб не зменшувати реальну заробітну плату працівникам, необхідно перерозподілити витрати для майбутнього пенсійного забезпечення між роботодавцем і працівником: відповідно повинні зменшуватися відрахування до пенсійного фонду на солідарних засадах порівняно з 32 % існуючими тепер, що при вилученні їх із поточних надходжень до Пенсійного фонду України може призвести до дефіциту в його бюджеті для поточних пенсійних виплат. Можливо доцільним стане збільшення частки відрахувань від заробітної плати до накопичувального фонду для забезпечення із цього джерела вищого, ніж 30 % рівня пенсії від заробітної плати (якщо реальна процентна ставка на заощадженні кошти буде нижчою 3,5 %); для 40 % рівня пенсії від заробітної плати при 7 % відрахувань реальна процентна ставка на заощаджені кошти повинна дорівнювати 4,5–5,0 %. Як попереднє, передбачене проектом Закону, так і можливе необхідне зростання відрахувань до накопичувального пенсійного фонду для забезпечення заданого рівня пенсії буде супроводжуватися зростанням середньомісячної заробітної плати, але його формування буде реалізовуватися при виході із кризи.

2. Наступне реальне зростання заробітної плати, що вище за 10 %, необхідно супроводжувати відрахуваннями на медичне страхування працівників у межах 5–7 %, що тепер запроваджено у високорентабельних організаціях і на підприємствах, є певним стимулом до збереження стабільного складу працівників і забезпечення їх витрат на лікування і медичне обслуговування.

3. При зростанні заробітної плати у межах 15–20 % доцільно запроваджувати податок на нерухомість і землю у межах 0,5–1 % від їх оціночної ринкової вартості, передбачивши на перших етапах його застосування соціально допустимий розмір житла, що не оподатковуватиметься. Водночас на цьому етапі зростання заробітної плати або навіть раніше при її оподаткуванні доцільно передбачати податкову соціальну пільгу на рівні прожиткового мінімуму (або мінімальної заробітної плати), оскільки корегування податкової соціальної пільги у 2006 р. до 50 % мінімальної заробітної плати і збереження її надалі для працівників, середньомісячна заробітна плата яких нижча за прожитковий мінімум з коефіцієнтом 1,4, у 2006 р. привело до зростання надходжень від оподаткування заробітної плати низькооплачуваних працівників на 1,5 млрд грн, у 2007 р. – на 2 млрд грн порівняно з тими надходженнями, що очікувались би. якщо соціальна податкова пільга у ці роки зберігалася б на рівні мінімальної заробітної плати. Єдина шкала оподаткування доходів фізичних осіб на рівні 15 % поточного доходу також потребує зміни, враховуючи значну диференціацію в оплаті праці. Реформування податкової системи буде спрямовано, з одного боку, на перерозподіл податкового навантаження на доходи між працівником і бізнесом, з другого, – на підвищення податкового навантаження на високооплачуваних працівників внаслідок підвищення ролі податку на поточний дохід і заробітну плату працівника у надходженнях до місцевих бюджетів.

4. При зростанні заробітної плати на 25 % доцільно було б перейти на ринкові ціни в оплаті житла, комунальних послуг, зберігаючи адресні житлові субсидії тільки для найбідніших верств населення.

5. Політику зростання заробітної плати необхідно продовжувати й надалі, щоб забезпечувати схильність населення до заощаджень, а також широке використання кредитів серед зростаючої кількості населення для задоволення своїх потреб, зокрема у житлі. Водночас використання останніх у 2009-2011 рр. буде пов’язано з певними ризиками.

68

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Проведення економічної політики на стримування темпів зростання доходів населення є недоцільним. Вона повинна реалізовуватися у площині зростання середньомісячної заробітної плати як основного пріоритету соціальної політики на основі стійкого економічного зростання і забезпечення мінімальних соціальних стандартів, що поступово перестають продукувати застійну бідність. Підвищення заробітної плати водночас стане базою подальшого реформування пенсійного забезпечення, медичного страхування, податкової системи і забезпечення зростаючих потреб населення, формування раціональнішої структури витрат домашніх господарств. Перехід до нової моделі в оплаті праці, якщо враховувати світові тенденції на ринку праці, гарантуватиме здійснення соціальних реформ і стійке економічне зростання в Україні. Література 1. Колот А.Н. Методологические аспекты развития теории распределительных отношений // Экономическая теория. – 2008. – № 4. – С. 3–18.

2. Безтелесна Л. Людський розвиток: підходи до трактування суті та умов його забезпечення // Економіка України. – 2009. – № 7. – С. 4–12.

3. Чухно А. Актуальні проблеми розвитку економічної теорії на сучасному етапі // Економіка України. – 2009. – № 4. – С. 14–28. Продовження // Економіка України. – 2009, – № 5. – С. 15–35.

4. Мандибура В.О. Ідеологічна і об’єктивна складові економічної ―теорії людського капіталу‖. – 2009. – № 1. – С. 34–49.

5. Лібанова Е.М. Цілісні орієнтації та соціальні реалії українського суспільства // Економіка України. – 2008. – № 10. – С. 120–136.

6. Лібанова Е.М. Трансформація державної соціальної політики в контексті забезпечення конкурентоспроможності української економіки // Фінанси України. – 2007. – № 9. – С. 34–41.

7. Геєць В.М. Політика економічного зростання на основі розширення внутрішнього споживання та її наслідки // Фінанси України. – 2007. – № 9. – С. 14–33.

8. Звєряков М.І. Перспективи формування нової якості економічного зростання // Фінанси України. – 2007. – № 9. – С. 59–97.

УДК 331.2

Т.А. КОСТИШИНА Полтавський університет споживчої кооперації України

УДОСКОНАЛЕННЯ МОДЕЛЕЙ ОПЛАТИ ПРАЦІ В УКРАЇНІ НА ОСНОВІ ДОСВІДУ США У статті розглядаються проблеми удосконалення оплати праці на основі впровадження моделей гнучкої оплати праці. дається оцінка сучасних проблем оплати праці; визначаються етапи впровадження моделей гнучкої оплати праці персоналу; формуються науково-методичні рекомендації щодо удосконалення моделей оплати праці в Україні, враховуючи досвід США.

In the article the author investigates the problems of wage system improving implying flexible wage models.

The present problem of wage system has been evaluated. The stages as flexible wage model for personnel are defined.

Scientific systematic recommendations as to the improvement of wage system in Ukraine have been suggested taking into consideration the USA experience. Вступ. Одним з головних напрямів розвитку економіки в умовах ринкової трансформації в Україні є формування нових соціально-трудових відносин і ринку праці. Перехід на ринкові регулятори соціальнотрудових відносин зумовлює наявність дійової системи правових, економічних та організаційних засобів, які повинні забезпечити кожному працівнику високу ступінь соціального захисту. Особливе значення в цій системі займає оплата праці, так як вона є головною в трудових відношеннях найманого робітника і роботодавця та в значній мірі залежить від ефекту підприємницької діяльності, кількості, якості та результативності праці окремого працівника. Вирішальним стабільним чинником ефективності сучасного розвитку будь-якого господарюючого суб’єкту є конкурентоспроможність його персоналу, суттєвий вплив на котру здійснює конкурентоспроможна система оплати праці. Постановка завдання. В економіці України в сучасній організації оплати праці існує цілий ряд невирішених проблем: розміри заробітної плати не завжди залежать від конкретних результатів праці окремих працівників і підприємств в цілому; не створений дійовий механізм соціального партнерства; не визначені до кінця місце і роль заробітної плати в системі стимулів ринкової економіки; значне посилення міжгалузевої і регіональної диференціації заробітної плати. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

69

Економічні науки Певний науковий інтерес для осмислення проблем оплати праці в сучасних умовах мають класичні моделі оплати праці, розроблені Д. Кейнсом, Д. Кларком, Д. Мідом, Д. Хіксом та іншими відом ими вченими. Багато цікавих ідей відносно реформування оплати праці пропонують вчені колишніх соціалістичних країн, зокрема Я. Бальцерович, В. Клаус, Я. Корнаі, К. Михайлович, А. Хорват та ін. Суттєвий вклад у вирішення проб-леми в умовах ринкових перетворень вносять наступні українські вчені: Д.П. Богиня, О.А. Грішнова, А.В. Калина, А.М. Колот, Г.Т. Куликов, В.Д. Лагутін, Н.Д. Лук’янченко, І.Л. Петрова та ін. Незважаючи на високий науковий професіоналізм вищезазначених авторів ще існує досить широке поле для дослідження проблем вдосконалення моделей оплати праці з метою створення ефективного мотиваційного механізму працівників підприємств різних галузей та форм власності. Тому метою статті є визначення сучасних проблем оплати праці; визначення етапів впровадження моделей гнучкої оплати праці персоналу; фор-мування науково-методичних рекомендацій щодо удосконалення моделей оплати праці в Україні, враховуючи досвід США. Результати. Як свідчать дані Держкомстату України [1, с. 4] середньомісячна номінальна заробітна плата штатних працівників (без урахування найманих працівників статистично малих підприємств та фізичних осібпідприємців) у січні–квітні 2009 року становила 1762 грн, що у 2,8 рази перевищувало рівень мінімальної заробітної плати (625 грн). Порівняно з відповідним періодом 2008 року розмір середньої заробітної плати зріс на 7 %. До видів економічної діяльності з найвищим рівнем оплати праці належали авіаційний транспорт і фінансова діяльність, а в промисловості – видобування паливно-енергетичних корисних копалин та виробництво коксу, продуктів нафтопереробки, де заробітна плата працівників перевищувала середній показник в економіці у 1,6–2,5 рази. Найнижчий рівень заробітної плати спостерігався в рибальстві та рибництві, сільському господарстві, мисливстві та пов’язаних з ними послугах, виробництва текстилю, одягу, хутра, виробів з хутра, шкіри та виробів зі шкіри і не перевищував 60 % середнього в економіці. Середній розмір оплати праці в усіх регіонах був вищим за прожитковий мінімум для працездатної особи (669 грн), при цьому лише в чотирьох з них заробітна плата перевищувала середню в країні: м. Київ – 2973 грн, Донецька обл. – 1955 грн, Київська – 1834 грн, Дніпропетровська – 1810 грн найнижчий рівень заробітної плати спостерігався в Тернопільській, Волинській, житомирській, Чернігівській, херсонській та Вінницькій областях і не перевищував 77 % середнього в економіці. Індекс реальної заробітної плати в січні-квітні 2009 року порівняно з відповідним періодом 2008 року становив 89,2 %, а у квітні 2009 р. щодо попереднього місяця – 100,6 %. Упродовж січня–квітня 2009 року загальна сума заборгованості з виплати заробітної плати зросла на 18,2 % або на 216 млн грн, і на 1 травня сягала 1,4 млрд грн, що становило 6,9 % фонду оплати праці, нарахованого за квітень. Збільшення загальної суми заборгованості зумовлене здебільшого зростанням боргів працівникам економічно активних підприємств. Упродовж січня–квітня 2009 року заборгованість перед працівниками цієї категорії підприємств зросла на 23 % (на 175,2 млн грн) і на 1 травня становила 935,8 млн грн або дві третини загальної суми боргу. Зростання суми боргу перед працівниками економічно активних підприємств спостерігалося в 24 регіонах, при цьому найбільше – в м. Києві (на 29,7 млн грн), Донецькій (на 16,3 млн грн), Київській (на 16,1 млн грн) і Дніпропетровській (на 15,1 млн грн) областях. Чисельність працівників економічно активних підприємств, яким вчасно не було виплачено заробітної плати, на 1 травня 2009 року становила 413,4 тис. осіб (3,9 % загального числа штатних працівників). Кожному із зазначених працівників не виплачено в середньому 2028 грн, що на 9,9 % більше, ніж середній розмір заробітної плати за квітень. Організація оплати праці на підприємствах в сучасних умовах – одна з пріоритетних проблем в його діяльності, тому ринкова організація заробітної плати повинна бути спрямована на підвищення ефективності діяльності підприємства, його конкурентоспроможності тощо. За умов реалізації цих цілей на підприємствах США використовуються моделі гнучкої оплати праці, які трактуються як ―оплата за результатом‖ [2, c. 50]. Сутність і порядок впровадження гнучких моделей оплати праці складається з наступних етапів (див. рис. 1). На першому етапі необхідне чітке розуміння цілей мотивації персоналу і бажаних результатів від її впровадження. Після цього можливим є перехід до розробки стратегії оплати праці і заходів з досягнення поставлених цілей. У межах корпоративної стратегії пропонується виявляти ключові чинники успіху, серед яких: фінансова діяльність, відносини зі споживачами, організація внутрішніх бізнес-процесів, навчання і розвиток персоналу компанії. Інформація для аналізу та оцінки зовнішнього середовища міститься у питаннях та інтерв’ю персоналу, спостереженнях менеджерів кадрової служби, аналітичних оглядах статистичних і економічних даних. Для визначення готовності колективу до перетворень пропонується зібрати інформацію у вигляді соціологічного опитування, суттю якого можуть бути відповіді на наступні питання: ―Чи ознайомлені Ви з місією і стратегічними цілями компанії?‖, ―Чи вважаєте Ви існуючу модель оплати праці ефективною і адекватною сучасним вимогам?‖, ―Чи вважаєте Ви, що існуюча модель оплати праці націлена на більш ефективну працю?‖, ―Чи є достовірною оцінка результатів Вашої праці?‖. Обов’язковими умовами впровадження моделей гнучкої оплати праці у США вважаються наступні: надійна інформаційна база; відкритий обмін і розповсюдження інформації; справедливість і об’єктивність процедури впровадження та застосування моделі оплати праці.

70

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Розробка стратегії мотивації персоналу Оцінка готовності колективу до перетворень Аналіз, оцінка зовнішнього середовища і перспектив реалізації проекту

Вибір варіанту моделі гнучкої оплати праці

Етапи впровадження моделей гнучкої оплати праці: оплата за результатом

Розробка плану заходів Методика розрахунку преміальних виплат: виконавці і організація Тестування моделей гнучкої оплати праці Вибір пілотних підрозділів

Визначення стратегічних цілей, розробка збалансованої системи показників Розробка заходів з інформування і навчання персоналу

Впровадження гнучкої оплати праці

Перевірка узгодженості гнучкої оплати праці з управлінською стратегією підприємства

Моніторинг результатів упровадження гнучкої оплати праці

Удосконалення гнучкої оплати праці

Рис. 1. Етапи впровадження моделей гнучкої оплати праці на основі досвіду США

Розробка стратегії мотивації праці має базуватися на тому, що модель гнучкої оплати праці повинна гармонійно поєднуватися з іншими формами мотивації персоналу і не дублювати їх. Для цього необхідно визначити пріоритети мотивації персоналу на основі загальної корпоративної стратегії структури трудових ресурсів, конкурентних позицій компанії на ринку трудових ресурсів, структури фонду оплати праці і компенсацій тощо. Модель гнучкої оплати праці має декілька модифікацій, які диференціюються у залежності від різних критеріїв трудових досягнень персоналу: результати діяльності за минулий період, пріоритетність цілей на майбутній період, прибуток, колективні результати праці, індивідуальні результати праці, кваліфікація. При розробці плану заходів необхідно враховувати, що не існує загальних правил для встановлення оціночних показників або інших елементів моделей гнучкої оплати праці. Як свідчить досвід науковців з оплати праці США, найкращий варіант гнучкої оплати праці – це той, який забезпечує взаємозв’язок між заробітною платою і цілями компанії. Інтеграція нової моделі гнучкої оплати праці в існуючу концепцію оплати праці й мотивацію персоналу потребує ретельного підходу, так як попереднє впровадження гнучкої оплати праці у пілотному підрозділі дає наступні переваги: дозволяє оцінити недоліки і переваги проектів упровадження; можливі результати і прогнозні витрати; проаналізувати реакцію персоналу на нововведення. Пілотне впровадження може проводитись у репрезентативній групі працівників у масштабах усієї компанії або для всіх працівників в невеликому підрозділі або відділі. Нами пропонується модель банку даних внутрішньофірмових варіантів оплати праці (див. рис. 2). Згідно точки зору автора концептуальними науково-методичними рекомендаціями щодо удосконалення моделей оплати праці в Україні, враховуючи досвід США є: – формування ефективної стратегії діяльності підприємства; – створення оптимальної внутрішньофірмової диференціації рівня оплати праці персоналу, яка базується на теорії людського капіталу, тобто сукупності його продуктивних якостей (знань, вмінь, навичок, здібностей); – формування на підприємстві внутрішнього ринку праці, який базується на збалансуванні попиту і пропозиції різних категорій персоналу та враховує інноваційний потенціал працівників; – застосування сучасних мотиваційних і стимулюючих механізмів інноваційної діяльності працівників, зокрема визначення розміру заробітної плати шляхом використання комплексної оцінки ефективності пропозицій і впроваджень, особистого внеску і ділових якостей працівника; – забезпечення індивідуалізації в організації оплати праці, посилення її залежності від рівня ефект ивності праці, професіоналізму, кваліфікації, відповідальності працівника за результати праці, творчого характеру праці, що сприятиме підвищенню трудової активності і мотивації інноваційної діяльності працівників. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

71

Економічні науки МОДЕЛІ ОПЛАТИ ПРАЦІ

Традиційна тарифна система

Гнучка тарифна система

Моделі гнучкої оплати праці

Оплата у неприбуткових організаціях

Оплата за обсяги збуту

Плата за кваліфікації і знання

Одноразова винагорода

Участь у прибутках

Участь у доходах

Розподіл ФОП на пайовій основі

Нормативно-пайовий розподіл за допомогою коефіцієнта трудового внеску

Використання коефіцієнту доходності праці працівника

Застосування сукупного коефіцієнту розподілу

Застосування коефіцієнту кваліфікаційного рівня і коефіцієнту трудової участі

Оплата за продуктивність праці

Погодинна

Оплата за кількість реалізованих товарів

Оплата за фіксованим відсотком від суми роздрібного обороту

Групові колективні відрядні розцінки

Відрядна

Безтарифна модель

Рис. 2. Модель банку даних внутрішньофірмових варіантів оплати праці

Таким чином, упровадження моделей гнучкої оплати праці сприятиме удосконаленню оплати праці на підприємствах різних галузей та форм власності, підвищенню конкурентоспроможності оплати праці, працівників, підприємства, продукції та національної економіки в цілому. Література 1. Праця і зарплата. – № 24 (652) від 24 черв. 2009 р. – С. 4.

2. Чингос П.Т. Оплата по результату. Из опыта оплаты труда персонала в США.: Пер с англ. – М.: Вільямс, 2004. – 416 с.: ил.

УДК 339.922(477):331.2

В.В. КУЗЬМЕНКО ДУ ―Науково-дослідний інститут соціально-трудових відносин‖ Мінпраці України, м. Луганськ

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ВИЗНАЧЕННЯ ЧАСТКИ ОПЛАТИ ПРАЦІ У ВВП ТА СОБІВАРТОСТІ ПРОДУКЦІЇ Статтю присвячено одному із найбільш дискусійних питань економіки щодо збільшення частки оплати праці у ВВП та у собівартості продукції. На основі розглянутого зарубіжного досвіду (країн ЄС) визначені основні принципи, якими керуються ці країни у вирішення цих складних питань і які відповідають вимогам ринкової економіки та сучасного етапу розвитку світової економіки.

The author describes to one of the most complicated and controversial problem of economy – possibilities to increase the proportion of the share of labour remuneration in GNP and production costs. On the basis of the studied foreign experience (EU countries) the main principles have been determined, according to which these countries are directed in solving settlement of these complicated problems and which comply with conditions of market economy and modern stage of the development of the world economy. Постановка проблеми. Задекларований Україною курс на європейську інтеграцію та побудову розвинутої ринкової економіки ставить перед країною досить складні завдання, які визначаються як самими Копенгагенськими критеріями, так і критеріями макроекономічної конвергенції. Як відомо, головні пріоритети європейської політики – економічна та політична стабільність, розвиток та зміцнення економічних та суспільних інституцій об’єднаної Європи. Але всі ці заходи мають одну мету – підвищення добробуту громадян та якості їх життя. Європа, яка для України є орієнтиром та у великій мірі взірцем побудови соціально орієнтованої ринкової економіки, має досить високі стандарти якості життя, що визначаються також і відповідними рівнями доходів пересічних громадян об’єднаної Європи. Низькі рівні доходів більшості українських громадян (і перш за все, заробітної плати, яка залишається основним джерелом їх існування), в світлі європейського вибору України актуалізують дослідження всіх аспектів цієї проблеми – підвищення доходів населення взагалі та зокрема заробітних плат – від вивчення теоретичних положень та зв’язків макро- та 72

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки мікрорівнів до створення дієвої та цілісної системи управління політикою доходів населення, яка б сприяла збалансованості цих процесів та не суперечила принципам ринкових відносин. Слід зауважити, що особливе місце у проблемі займають питання визначення частки оплати праці у ВВП та собівартості продукції. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Необхідно зауважити, що на сьогодні ці питання є досить заполітизованим, адже представники різних політичних партій неодноразово порушували їх у своїх виступах, у тому числі і передвиборчих програмах партій, блоків та рухів. Так, у 2007 році депутатами від партії В. Литвина – К. Ващук та О. Зарубінським було розроблено законопроект, який крім інших питань, зачіпав і питання щодо встановлення мінімальної частки заробітної плати у структурі собівартості продукції, і який був винесений на розгляд народним депутатам Верховної Ради України. Проектом пропонувалося законодавче визначення мінімальної частки оплати праці у структурі собівартості продукції на рівні не менш як 30,0 % (законопроект був відхилений). Вітчизняні науковці також не залишають поза увагою питання визначення частки заробітної плати у собівартості продукції, констатуючи досить низький її рівень, на це вказували у дослідженнях О. Амоша, Є. Братков, П. Єщенко, Л. Рассуждай та інші. Серед останніх цікавих та ґрунтовних досліджень – роботи Л. Ткаченко, Т. Шинкаренко, Л. Кузнєцової та ін. Але, досвід країн з розвинутою ринковою економікою і країн, що належать до європейської спільноти щодо вирішення подібних питань, у світлі європейського вибору України, вимагає постійної актуалізації відомостей про нього та його дослідження, крім того, на наш погляд, ще досі на державному рівні не сформовано концепції дієвої макроекономічної політики, яка б сприяла вирішенню гострих питань оплати праці, відсутня необхідна макроекономічна інформація, як на національному рівні, так і на рівнях галузей, і саме це, на наш погляд, визначає невирішену раніше частку загальної проблеми та обумовлює акту-альність досліджень у цих напрямах. Метою статті є аналіз зарубіжного досвіду, передусім країн ЄС, щодо вирішення питань дослідження структури ВВП та формування собівартості продукції, та визначення основних шляхів збільшення частки оплати праці у собівартості продукції та у ВВП, які б відповідали сучасному стану економіки України та головним принципам ринкових відносин – свободі вибору видів та форм діяльності господарюючих суб’єктів, невтручанню до їх господарської діяльності, вирішення їх організаційно-економічних питань, вибору ними форм та систем оплати праці та основних стратегічних цілей їх подальшого розвитку. Виклад основного матеріалу дослідження. Як відомо, головним джерелом підвищення рівня життя населення та підвищення рівня оплати праці найманих працівників на макрорівні є ВВП, який характеризує кінцевий результат виробничої діяльності інституційних одиниць-резидентів протягом відповідного звітного періоду; на рівні галузей та видів економічної діяльності – це валова додана вартість (далі – ВДВ), що розраховується як різниця між вартістю випуску в основних цінах та проміжним споживанням; а на рівні господарюючих суб’єктів – чиста продукція (далі – ЧП). Одним із складових елементів цих показників є оплата праці найманих працівників. Від частки цього елемента у структурі ВВП, ВДВ та ЧП з урахуванням чисельності найманих працівників залежать рівні їх заробітних плат. Однак у структурі ВВП, ВДВ та ЧП є другий складовий елемент – прибуток, змішаний доход та інші податки, пов’язані з виробництвом, за мінусом субсидій, пов’язаних із виробництвом, обсяги якого є не менш важливими, ніж обсяги оплати праці найманих працівників. Адже цей елемент є джерелом нагромадження капіталу та розширеного відтворення виробництва. Таким чином, ВВП, ВДВ та ЧП згідно з власною структурою мають дві складові, які, з нашої точки зору, тісно пов’язані між собою та мають однакову важливість. Як свідчать останні дослідження українських науковців, ані серед країн ЄС, ані у США немає законодавчих норм щодо визначення (або встановлення) якогось конкретного рівня частки оплати праці у ВВП або собівартості продукції, незважаючи на те, що це важливий індикатор макроекономічної політики. При тому ці країни не можна у повній мірі вважати прибічниками ―вільного‖ ринку (у тому числі й ринку праці), а навпаки – послідовниками кейнсіанських підходів щодо ―помірно-контрольованого ринку‖. Але при цьому частка оплати праці у цих країнах є досить високою: у 2006 році в середньому у країнах Європи вона сягала 47,6 % ВВП, зокрема у країнах ―старої‖ Європи – 49,3 % ВВП (при цьому частка валового операційного прибутку та змішаного доходу становила відповідно 40,1 та 38,3%). Найвище значення частки оплати праці у ВВП було у Швейцарії (62,1 %), Ісландії (58,5 %), Великобританії (55,5 %), Швеції (54,1 %), Данії (52,9 %), Франції (51,9 %), у США вона становила 55,5 %, а в Японії 51,6 %. Слід зауважити, що, на наш погляд, на визначення частки оплати праці, валового операційного доходу та змішаного прибутку впливає, перш за все, структура національної економіки та її особливості. Так, у тих країнах Західної Європи, де переважає аграрна спрямованість Ірландія, Греція, Італія, Іспанія частка валового операційного прибутку та змішаного доходу практично дорівнює або перевищує частку оплати праці (43–49,0%), що пояснюється поширенням самозайнятості у некорпоративних підприємствах, отже значними обсягами змішаного доходу. У деяких країнах Європи головну роль відіграє валовий операційний прибуток, особливо високе його значення у найбагатших європейських країнах Норвегії (49,1 % ВВП) та Люксембурзі (43,9 % ВВП) [2, c. 119]. На сьогодні, за останніми дослідженнями МОП, у світі, серед економічно розвинутих країнах світу поширюється тенденція щодо зниження частки оплати праці у ВВП [5]. Існує три основних чинники цього: 1. Послаблення позицій профспілок у світі.

2. Розвиток науково-технічного прогресу, впровадження останніх його досягнень (завдяки яким скорочуються обсяги ручної праці).

3. Поширення глобалізаційних процесів. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

73

Економічні науки Щодо останнього пункту, то фахівці МОП дослідили, що найвищі темпи падіння частки оплати праці у ВВП спостерігалися (протягом 2002–2007 рр.) у тих країнах, в яких темпи зростання обсягів торгівлі та ВВП були практично однаковими. Практично збігалися у часі темпи зростання рівня економічної інтеграції країни та падіння частки оплати праці у ВВП. Ще одним можливим поясненням зв’язку між розвитком міжнародної торгівлі, поширенням глобалізаційних тенденцій та зниженням частки оплати праці у ВВП є інтенсифікація конкуренції – особливо якщо до країни приходять великі експортери з демпінговою оплатою праці найманих працівників на ринку трудомістких продуктів. У більшості випадків це спрацьовує як чинник уповільнення темпів зростання заробітної плати найманих працівників цієї країни3. Як вважають фахівці МОП, питання визначення частки оплати праці у ВВП є досить гострим і дискусійним як у країнах із перехідною, так і в країнах із розвинутою ринковою економікою не тільки тому, що зменшення частки оплати праці у ВВП означає той факт, що більша частка доходів спрямовується на прибуток, змішаний дохід (тобто питання справедливого розподілу доходів), а й тому, що мова йде про складний стратегічно-важливий вибір – вибір макроекономічної політики від якої залежить майбутнє країни.4 Також фахівці МОП прийшли до висновку, що зменшення частки оплати праці у ВВП не обов’язково означає зниження купівельної спроможності громадян країни, адже в умовах високих темпів економічного зростання це явище може свідчити про те, що заробітна плата у країні зростає більш повільними темпами, ніж прибуток та змішаний дохід. І це в свою чергу означає, що купівельна спроможність також зростає повільнішими темпами. Фахівці також вважають і підтверджують це офіційною статистикою, що темп зростання заробітної плати найманих працівників залежить від темпів зростання ВВП, тобто чим швидші темпи зростання останнього, тим відповідно вищі темпи зростання заробітної плати. Але подібні процеси можливі лише за умов ефективного розвитку національної економіки та зростання продуктивності праці, адже єдиним джерелом зростання є валова додана вартість. Основою існуючих відмінностей у рівнях оплати праці та часток оплати праці у ВВП є відмінності в економічному розвитку країн та продуктивності праці, тобто нереально чекати такої заробітної плати, яку не може забезпечити ―економічна машина‖ (формулювання Дж.М. Кейнса). Саме тому країни, що прагнуть дійсно ефективно розвиватися, повинні спрямовувати свої зусилля на розвиток тих видів економічної діяльності, в яких є високою частка валової доданої вартості. Як зазначають міжнародні експерти, спостереження за динамікою макроекономічних показників у різних країнах світу останні декількох десятиріч свідчать про те, що зв’язок між заробітною платою і ВВП залежить від фази економічного розвитку країни. У періоди економічного зростання заробітна плата зростає повільніше, а у періоди економічного спаду темпи її падіння випереджають темпи падіння ВВП. Цим пояснюється той факт, що у деяких країнах світу, які постраждали від економічної кризи кінця 90-х рр. ХХ ст. (країни Південної Азії та Латинської Америки) реальна заробітна плата до цього часу не відновилася до докризового рівня, незважаючи на суттєве їх економічне зростання останніх років. На сьогодні світова економіка переживає складні часи, пов’язані зі світовою фінансово-економічною кризою. За останніми випусками новин Євростату щодо динаміки основних макроекономічних показників у першому кварталі 2009 року, у Єврозоні зафіксовано падіння ВВП на 2,5 %, а в цілому у ЄС падіння становило 2,4 %, у порівнянні з відповідним періодом 2008 року –4,8 % та –4,5 % відповідно. Попередні оцінки офіційної статистики свідчать про те, що ВВП, розрахований з усуненням сезонних коливань, зменшився у першому кварталі 2009 року у порівнянні з четвертим кварталом 2008 року –у Єврозоні впав на 1,8 %, а в цілому в ЄС – на 1,7 %. Зафіксовано також зміни у компонентах ВВП. Так, наприклад, у першому кварталі 2009 року витрати кінцевого споживання домогосподарств (до яких належать і некомерційні організації, які надають послуги домашнім господарствам) зменшилися на 0,5 % у Єврозоні та на 1,0 % в цілому в ЄС (–0,4 та –0,6 % у порівнянні із IV кварталом 2008 року). Інвестиції зменшилися на 4,2% у Єврозоні та на 4,4 в цілому в ЄС (–4,3 та –3,5 % відповідно у порівнянні із IV кварталом 2008 року); експорт знизився на 8,1 % у Єврозоні та на 7,8 % в цілому в ЄС (–7,2 та –6,5 % відповідно у порівнянні з IV кварталом 2008 року); імпорт також впав на 7,2 % у Єврозоні та на 7,8 % в цілому в ЄС (–5,1 та –5,4 % відповідно у порівнянні з попереднім кварталом). При фактично нульовій інфляції та падінні індексу цін промислових виробників (у Єврозоні у квітні на 1,0 %, у цілому по ЄС на 1,1 %) та традиційно високих витратах на соціальне страхування у ЄС уряди європейських країн стурбовані цими питаннями, адже нівелюються досить позитивні тенденції розвитку, що вимагає захисту національних економік, та все частіше наголошують на необхідності розробки заходів щодо збалансованості макроекономічної політики. У Великобританії, де служба національної статистики традиційно не випускає з поля зору показник ВДВ, як головний показник економічної діяльності національної економіки (оскільки вона не включає податки та субсидії) і де розраховуються показники ВДВ на одну особу за графствами, проводяться порівняння, за якими пильно стежать фахівці (особливо за територіями з низькими показниками ВДВ) останнім часом більш пильно вивчають ці територіальні відмінності, оскільки за ними приховано складні процеси заміщення праці, її експорту та імпорту [7]. На мікроекономічному рівні процеси створення валової доданої вартості та визначення частки оплати праці у витратах на виробництво також є досить дискусійними. Як відомо, собівартість продукції – один із найважливіших та узагальнюючих показників ефективності виробничої діяльності підприємства, який дозволяє 3

Хоча МОП наголошує на тому факті, що загальний вплив глобалізаційних процесів може бути реально оцінений лише якщо брати до уваги сучасний, короткостроковий та довгостроковий вплив разом, адже ці ефекти можуть бути різними за значущістю та впливом. (http:// www.ilo.org/) 4 Адже вважається, що гранична споживча здатність заробітної плати вища, ніж капіталу.

74

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки здійснювати контроль над витратами та оцінювати результат діяльності підприємства. Як відомо суб’єктам ринкової економіки крім природного прагнення до максимізації прибутків, є властивою тенденція до мінімізації витрат, яка знаходить своє втілення у постійних пошуках шляхів їх зниження. Саме тому увага і підприємств і фахівців сконцентрована на пошуку оптимальної структури витрат. За деякими даними, на європейських підприємствах витрати на грошову компенсацію за працю найманим працівникам (у тому числі й оплату праці) складають досить значну частку зароблених підприємством коштів – у середньому від 35,0 до 45,0 % всієї виручки. Якщо виробництво є працемістким, або сферою діяльності є надання послуг, ці витрати сягають 60,0 % та вище. У той самий час на підприємствах, де виробничий процес вимагає значних обсягів капіталовкладень в основні фонди, переважна частка виручки за реалізовану продукцію йде на придбання комплектуючих та матеріалів, а на оплату праці може спрямовуватися 10–15 % (іноді й менше) виручки [7]. У зв’язку із триваючими змінами виробничого процесу (які притаманні світовій економіці) на підприємствах змінюються й структури витрат. Якщо на початку ХХ ст. питома вага прямих витрат на оплату праці найманих працівників у загальній сумі виробничих витрат складала не менше 50 % (хоча й частка прямих матеріальних витрат була досить суттєвою), то на сучасних високоавтоматизованих підприємствах частка прямих витрат на оплату праці найманих працівників може складати і 5 % від загальної суми виробничих витрат. Харак-терною особливістю сучасного етапу розвитку виробництва є те, що на підприємствах все більше зростає частка пов’язаних витрат, тобто тих, що визначаються виробничою потужністю підприємства. Це, перш за все, є наслідком того, що сучасне виробництво вимагає все більше видів діяльності, що пов’язані з проектуванням технологічних процесів, налаштуванням машин та обладнання. При цьому традиційні системи обліку витрат вже не можуть у повній мірі відбити (визначити) собівартість продукції, оскільки такі витрати не змінюються пропорційно змінам обсягів виробництва. Крім того, важливою тенденцією сучасності є те, що на підприємствах збільшуються обсяги невиробничих витрат, знижуючи тим самим суму операційного прибутку. Все більше керівників підприємств усвідомлюють той факт, що на сучасному етапі управління саме невиробничими витра-тами є одним із ключових чинників успішної діяльності підприємства. Як свідчить зарубіжний досвід, головними чинниками, що впливають як на частку оплати праці у собівартості продукції, так і на рівень оплати праці найманих працівників, є фінансово-економічний стан підприємства, фаза його стратегічного розвитку, рівень конкурентоспроможності продукції. Адже простий перерозподіл статей витрат у структурі собівартості продукції (послуг) практично завжди призводить до зростання ціни на неї. І якщо підприємство є монополістом, воно може собі це дозволити, оскільки це не буде мати для нього таких наслідків як для підприємства, що працює в умовах досить жорсткої конкуренції, і для якого будь-яке підвищення ціни на товари та послуги може мати руйнівні наслідки для фінансового стану підприємства. Будь-які зміни у структурі собівартості продукції, у тому числі й за рахунок зростання частки оплати праці, будуть мати великий вплив на рентабельність підприємства та на головні фінансові показники його діяльності. Саме це визначає той факт, що в економічно розвинутих країнах питанням оплати праці найманих працівників приділяється значна увага, і застосовуються ті прийоми та методи, які відповідають у повній мірі основним сучасним тенденціям і підходам до управління витратами на підприємстві та оптимізації структури собівартості виробничої продукції. Адже у свідомості керівників сучасних підприємств у країнах з розвинутою ринковою економікою існує чітке уявлення про те, що це є життєво необхідною умовою успішного розвитку будь-якого підприємства, його конкурентоспроможності та фінансової стійкості. Висновки та перспективи подальших досліджень. Розглянутий вище зарубіжний досвід щодо питань взаємозв’язку рівнів оплати праці з ВВП, ВДВ та собівартістю продукції (робіт, послуг) та основних тенденцій щодо змін часток оплати праці у цих показниках на сучасному етапі розвитку економік зарубіжних країн дозволяє зробити такі висновки: 1. Стосовно питання частки оплати праці у ВВП, то, як свідчить світовий досвід, вона (частка) не є адекватним показником оцінки рівня оплати праці або будь-якого регулювання заробітної плати, крім того не існує об’єктивної (обґрунтованої) її пропорції (у ВВП). Це питання, як правило, розглядається зарубіжними фахівцями на рівні валової доданої вартості, оскільки частка оплати праці у ВДВ має ту ж саму динаміку і тенденції її змін, що й у собівартості продукції. Крім того, темпи зростання ВВП не завжди забезпечують відповідні темпи зростання оплати праці та її частки, оскільки високе позитивне сальдо зовнішньо-торгівельних операцій забезпечує зростання доходної частини ВВП, а не оплати праці. Навпаки, частка оплати праці за таких умов знижується, про що також свідчить зарубіжна практика. Виходячи із цього, фахівці та підприємці зарубіжних країн особливу увагу приділяють такому показнику, як валова додана вартість, структура якої залежить в основному від внутрішніх чинників виробництва і дає більш точне уявлення про зв’язок динаміки частки оплати та динаміки доданої вартості.

2. Питання забезпечення стійкого приросту частки оплати праці у собівартості продукції є вкрай проблематичним, оскільки залежить від множини як внутрішніх, так і зовнішніх чинників. Оскільки структура собівартості продукції (послуг) є досить специфічною і залежить від багатьох чинників саме на рівні конкретного підприємства та виробничого процесу, не існує норм, які можливо нав’язати підприємствам у цій сфері [7]. Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок, що частка оплати праці у ВВП, ВДВ та собівартості продукції є важливим індикатором змін, які відбуваються в економіці країни як на макрорівні так і на рівні окремого підприємства, і які можуть мати різні наслідки. Ці питання традиційно належать до найбільш гострих та дискусійних і саме тому дослідженню та аналізу цих змін необхідно приділяти значну увагу як на державному, галузевому рівнях так і на рівні окремого підприємства. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

75

Економічні науки Література 1. Амоша О., Братков Є., Рассуждай Л. Шляхи вирішення проблем підвищення питомої ваги витрат на оплату праці в собівартості вугільної промисловості // Економіка України, № 12, 2004. – С. 18–32.

2. Ткаченко Л. Конкурентні межі зростання оплати праці в Україні// Науково-економічний та суспільно політичний журнал. Демографія та соціальна економіка. – № 2 (10), 2008. – С. 115–124.

3. Шинкаренко Т., Кузнєцова Л. Тенденції зміни частки заробітної плати у структурі ВВП та Валового випуску України: порівняльний аналіз // Економіка і прогнозування. – № 3, 2008. – С. 20–44.

4. Карпіщенко О., Ілляшенко К., Ілляшенко Т. Оплата праці як чинник конкурентоспроможності національної економіки // Вісник СумДУ. Сер. Економіка. – № 1, 2007. – С. 120–129.

5. Костриця В. У невиправданій змагальності зарплати і ВВП страждають статки людей праці //http://www.ukrinform.ua/ukr/order/?id=759009 6. Макогон Ю., Майорова І. Інтеграція України у світовий простір на прикладі металургійної галузі Донецького регіону /http://www.ruthenia.info/txt/sxid/econ2003/58.html 7. Визначення шляхів збільшення частки оплати праці у собівартості продукції та у валовому внутрішньому продукті // Звіт про НДР. – Луганськ: ДУ НДІ СТВ, 2009. – 35 с.

УДК 331.108.5(477)

О.А. ХАРУН Хмельницький національний університет

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ МОТИВАЦІЙНОГО МЕХАНІЗМУ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ Проаналізовано сутність фінансового-господарського, організаційно-економічного та соціального механізмів управління. На відміну від існуючих, визначено зміст мотиваційного механізму управління персоналом машинобудівних підприємств, критерії, принципи та основні елементи його формування.

The essence of financial and economic, organizational and economic and social mechanisms of management has been analyzed. Unlike the existing, the contexts of motivational mechanism of machine-building enterprises personnel management have been defined along with the criteria, principles and basic elements of its formation. Вступ. Розвиток ринкових відносин в Україні та економічна самостійність машинобудівних підприємств, дозволили досягти суттєвих змін розуміння змісту та характеру праці на всіх рівнях. Однак орієнтація на людський фактор застосовується не в повній мірі. Досвід розвинутих зарубіжних країн вказує на те, що керівники підприємств багато уваги приділяють вивченню дії факторів, які впливають на поведінку персоналу, спонукають його до активної трудової діяльності. В Україні таким питанням на першому етапі реформування економіки не надавалося належної уваги. Це призвело до кризових явищ в економіці, знецінення праці та зниження зацікавленості персоналу в досягненні високої ефективності та результативності підприємств. Через те, виникає нагальна необхідність розробки механізму, який би враховував змістовність управлінської та виробничої діяльності персоналу, особистісні характеристики працівників, їх можливості та реальний стан економіки. Постановка завдання. Слід зазначити, що останнє десятиліття характеризується активізацією досліджень як вітчизняними, так і зарубіжними науковцями з найважливіших теоретичних і методологічних питань створення фінансово-господарських, організаційно-економічних, соціальних механізмів, у тому числі механізмів управління активною трудовою діяльністю персоналу. Але вивчаючи наукові розробки багатьох вчених і практиків [1–10], стає зрозумілим, що виникає нагальна необхідність розробки та реалізації інноваційного та дієвого мотиваційного механізму ефективного управління персоналом машинобудівних підприємств. Метою роботи є розробка теоретичних основ щодо формування ефективного мотиваційного механізму управління персоналом машинобудівних підприємств та пошуку особливостей його застосування в сучасних умовах їх функціонування. Основний матеріал дослідження. При наявності значної кількості досліджень, методологія формування мотиваційного механізму знаходиться на стадії розробки. Тому доцільно буде спочатку навести визначення механізму як економічної категорії, розглянути сутність фінансово-господарського, організаційноекономічного та соціального механізмів функціонування підприємств. Узагальнене визначення категорії ―механізм‖ подане в економічному словнику: як послідовність станів, процесів, що визначають які-небудь дії, явища; як система, будова, що визначає порядок якого-небудь виду діяльності; як внутрішня будова машини, приладу, апарату, яка приводить їх в дію [1]. Дороніна М.С. визначає механізм як складну систему, яка має вхід (зовнішній поштовх до дії) та вихід (корисний результат). Виходячи з даного твердження, завдання проектувальника полягає у тому, щоб підібрати такі елементи й побудувати їх взаємодію таким чином, аби досягти на ―виході‖ необхідних значень усіх істотних параметрів із мінімальними витратами енергії [2, с. 129]. На нашу думку, найбільш глибоко фінансово-господарський механізм у своїх працях розглядає Мочерний С.В. як систему основних форм, методів та важелів використання економічних законів, вирішення 76 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки протиріч суспільного способу виробництва, реалізації власності, а також всебічного розвитку людини, формування її потреб, створення дієвих стимулів до праці і узгодження економічних інтересів основних класів і соціальних груп суспільства [3, с. 188]. З цим визначенням перекликається і сутність фінансово-господарського механізму, яку подає Мінаєв Е.С., як сукупність способів, форм, методів, кількісних і якісних нормативів і показників, за допомогою яких використовуються об’єктивні закони виробничих і суспільних відносин [4]. Також розглядається фінансово-господарський механізм підприємства як єдність 4-х підсистем: економічної, соціальної, організаційної, технологічної. Ряд авторів у своїх роботах вказують, що ―центральним у системі господарського механізму є економічний механізм, що діє через економічні інтереси як усвідомлені матеріальні потреби людей та складається з комплексу економічних способів, методів, важелів, нормативів, показників, за допомогою яких реалізуються об’єктивні економічні закони‖ [5, с. 26]. Категорія ―економічних механізмів‖ детально розглядається у роботі А. Кульмана [6], який відзначає, що механізми являють собою системи взаємозв’язків економічних явищ, що виникають у певних умовах під впливом початкового імпульсу, і пояснює, що теоретично економічних механізмів може існувати стільки, скільки існує різних імпульсів у кожній системі взаємозалежних явищ при заданих умовах. Заслуговує уваги визначення організаційно-економічного механізму, яке подають Лисенко Ю. та Єгоров П. як системи формування цілей і стимулів, що дозволяють перетворити у процесі трудової діяльності рух (динаміку) матеріальних і духовних потреб членів суспільства в рух засобів виробництва і його кінцевих результатів, спрямованих на задоволення платоспроможного попиту споживачів [7]. Згідно з твердженням Єрьоменко-Григоренко О.А. ―організаційно-економічний механізм – це система технологічного, економічного, організаційного та соціального блоків, які включають в себе їх елементи‖ [8]. На нашу думку, дане визначення дещо не точне, оскільки не зрозуміло, що є основою для визначення саме цих блоків, які елементи вони містять та яким чином відбувається функціонування механізму. Щодо соціального механізму, то Заславська Т.І. визначає його ―як сталу систему поведінки соціальних груп, а також взаємодію певних груп між собою та державою щодо питань виробництва, розподілу, обміну, споживання матеріальних благ і послуг; систему, яка регулюється з одного боку, соціальними інститутами суспільства, а з іншого – соціально-економічним станом та свідомістю таких груп‖ [9, с. 59]. Розглядаючи поняття ―механізм регулювання соціально-економічних відносин‖, Лукашевич В.М. визначає соціальний механізм як ―спосіб передачі зусиль окремих важелів з метою спрямувати рух соціальних процесів і явищ у визначеному напрямі‖ [10, с. 180]. Соціальний механізм впливає на суб’єкти соціальних відносин через інтереси і спрямовує їх діяльність на виконання певних завдань. Враховуючи зазначене, узагальнюючи різні думки стосовно механізмів, пропонуємо власне визначення мотиваційного механізму, як саморегулюючої системи мотивів і стимулів персоналу, сформованих на базі індивідуальних потреб, реалізованих через колективний (груповий) інтерес більшості з урахуванням форм, принципів та методів управління для отримання оптимальних результатів діяльності. Відмітимо, що формування механізму, зокрема, і мотиваційного, це важкий процес здійснення опису теоретичних положень і практичних рекомендацій, необхідних для розробки в заданих умовах ще не існуючого суб’єкта діяльності, що розглядається як система. Застосовувати мотиваційний механізм слід таким чином, щоб отриманий результат не тільки відшкодовував витрати на його впровадження, але і приносив прибуток підприємству. Однак на практиці ця теза часто не приймається до уваги, а мотиваційний механізм, що застосовується до некваліфікованого персоналу приречений на невдачу. Через те, щоб не одержати негативного результату, механізм повинен бути чітко орієнтованим на конкретних працівників з урахуванням специфіки їхньої трудової діяльності. Дослідження процесів мотивації трудової діяльності персоналу промислових підприємств дозволило нам запропонувати наступні висновки щодо основних закономірностей створення мотиваційного механізму. Вони полягають у: зміні поглядів на роль мотивації та перетворення її з допоміжного засобу досягнення результатів у головну мету розвитку та діяльності персоналу; забезпеченні оптимального поєднання принципів загального і специфічного підходів до мотивації персоналу; врахуванні ступеня розвитку підприємства з позицій можливостей застосування мотиваційного механізму управління персоналом. Мотиваційний механізм управління персоналом виникає об’єктивно, але під впливом зовнішніх соціальноекономічних факторів, і потребує регулювання з боку машинобудівного підприємства. Об’єктом регулювання є окремі ланки, ті самі соціально-економічні елементи, що формують його, а на рівні підприємства, складають мотиваційний механізм управління персоналом, та їх поєднання. Перш ніж, формувати мотиваційний механізм ефективного управління персоналом машинобудівних підприємств, необхідно розкрити об’єктивні критерії та суб’єктивні чинники, що будуть використані нами для побудови даного механізму. Слід враховувати те, що критерії – це функції об’єктивних законів, мають якісні (спрямовують рух соціально-економічних процесів до цивілізованого розвитку) та кількісні (проявляються в показниках, що характеризують масштаби, розміри, межі оптимального, раціонального, доцільного розвитку й економічного зростання, що відповідає матеріальним і духовним, соціальним та економічним інтересам як персоналу, так і підприємства) характеристики і є об’єктивними. Нами визначено, що до таких критеріїв на Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

77

Економічні науки машино-будівних підприємствах слід віднести науково-технічний, організаційний, економічний, трудовий, соціальний та екологічний (рис. 1). Науково-технічний

Організаційний

Економічний

Критерій мотиваційного механізму

Екологічний

Трудовий

Соціальний

Рис. 1. Взаємозв’язок критеріїв мотиваційного механізму ефективного управління персоналом машинобудівних підприємств

Науково-технічний критерій мотиваційного механізму спонукає до формування нового механізму розвитку і використання персоналу. Реалізація науково-технічного критерію у мотиваційному механізмі діяльності персоналу має забезпечити безперервність процесу збагачення знань і підвищення кваліфікації; багатопрофільність кваліфікації і мобільність персоналу; гнучкість організації і системи стимулювання персоналу до активної трудової діяльності. Організаційний критерій мотиваційного механізму забезпечує створення способів і методів організації мотивування і управління персоналом та характеризується ефектом, одержаним в результаті підвищення показників його діяльності. Формується даний критерій через процеси, які є складною сукупністю організаційних форм, методів і засобів підготовки, ухвалення і втілення у виробництво управлінських рішень щодо активізації трудової діяльності персоналу. Економічний критерій мотиваційного механізму орієнтує на формування ефективної системи стимулювання заробітної плати. Новий тип працівника, що знаходиться у постійному пошуку, розробці і втіленні нових ідей та інновацій, повинен отримувати високу винагороду, що враховує компетенцію працівника, його потенційні можливості. Трудовий критерій забезпечує створення методів організації, нормування трудових процесів, достатніх умов виробничої діяльності персоналу. Соціальний критерій мотиваційного механізму вимагає докорінної зміни ставлення до робочої сили, віднесення її до ресурсу ключового значення. Рушійною силою системи сучасних економічних відносин стають не стільки результати праці, скільки потреби самого працівника в удосконаленні своєї діяльності. Змінюється система поглядів на працівника у керівництва підприємством: не підприємство диктує працівнику свою волю і примушує його здійснювати її, а працівник змушує підприємство шукати шляхи виявлення та вирішення його проблем. Включення екологічного критерію до мотиваційного механізму зумовлено таким явищем, як загальна екологізація економіки, розробка і використання природоохоронних технологій, раціональне та економне природокористування, що у розвинутих країнах стає однією з найбільш привабливих сфер інвестування капіталу і знань. Екологоємність продукції є головним критерієм встановлення ціни та відшкодування збитків, заподіяних навколишньому середовищі від виробництва тієї чи іншої продукції. Реалізація зазначених критеріїв при формуванні мотиваційного механізму в умовах трансформаційного періоду є необхідною передумовою наступного, більш складного етапу його розвитку, пов’язаного з переходом від суто матеріалістичної системи мотивації до систем мотивації постіндустріального типу, яка оперує позаекономічними, духовними та іншими факторами впливу на рівень трудової активності персоналу. Виходячи зі сказаного можна сформувати основне завдання мотиваційного механізму, яке покликане сприяти встановленню, забезпеченню досягнення і підтримки оптимальних величин показників, що характеризують належний рівень вдосконалення і підвищення мотивування персоналу на основі цілеспрямованої роз-робки і впровадження комплексу заходів технічного, наукового, організаційного, економічного, трудового та екологічного характеру. Під час побудови мотиваційного механізму ефективного управління персоналом машинобудівних підприємств та визначення його основних складових елементів слід керуватися такими основними принципами, які складають дві групи: загальні принципи, що характеризують вимоги до формування мотиваційного механізму управління персоналом конкретного підприємства та принципи, що безпосередньо визначають спрямованість подальшого розвитку даного механізму. На жаль, на сьогодні дані принципи не одержали обґрунтування і чіткої регламентації, тому дамо їм коротку характеристику. До загальних принципів, що характеризують вимоги формування мотиваційного механізму ефективного управління персоналом машинобудівних підприємств, слід віднести принципи: відповідності функцій вмотивованості персоналу цілям підприємства; первинності функцій вмотивованості персоналу; оптимальності 78

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки

Зовнішні

стимули; обов’язок; необхідність (обставини); вимушеність; імперативні стимули; стимули до згоди тощо

Внутрішні

ОСНОВНІ ЕЛЕМЕНТИ МОТИВАЦІЙНОГО МЕХАНІЗМУ

співвідношення інтра- та інфрафункцій мотиваційного механізму управління персоналом; оптимальності співвідношення управлінських орієнтацій; потенційних імітацій; економічності; комплексності; перспективності; оперативності; оптимальності; простоти; науковості; ієрархічності; автономності; узгодженості; стійкості; багатоаспектності; прозорості. Безпосередньо визначають напрями розвитку мотиваційного механізму принципи: – концентрації, який нами розглядається у двох напрямах: 1) концентрація зусиль працівників окремого підрозділу або всього мотиваційного механізму на вирішення основних завдань; 2) концентрація однорідних функцій в одному підрозділі мотиваційного механізму, що усуває дублювання; – спеціалізації, тобто розподілу функцій, формування окремих підрозділів, що спеціалізуються на виконанні однорідних функцій; – паралельності – передбачає одночасне виконання окремих управлінських рішень, підвищує оперативність управління мотиваційним механізмом; – адаптивності (гнучкості) або пристосованості мотиваційного механізму до змінних цілей підпри-ємства в цілому та умов його існування; – послідовності передбачає загальну методологічну основу проведення робіт по удосконаленню мотивування персоналу на різних рівнях та різними спеціалістами; – безперервності полягає у відсутності перерв в роботі персоналу, задіяних в мотиваційному механізмі, зменшення часу обробки документів; – ритмічності виконання однакового обсягу робіт у однакові проміжки часу та регулярності повторювання функцій мотиваційного механізму. На нашу думку, усі принципи формування мотиваційного механізму ефективного управління персоналом машинобудівних підприємств повинні реалізовуватися у взаємодії. Їх поєднання буде залежати від конкретних умов функціонування мотиваційного механізму. Відмітимо, що мотиваційний механізм ефективного управління персоналом машинобудівних підприємств, як будь-яка система має містити ознаки раціональної цілісності і відокремленості його елементів, взаємо-зв’язок яких потребує при зміні одних елементів змінювати інші задля підтримки дієвості механізму. Але, в той же час існує певний ступінь відокремленості елементів для того, щоб компенсувати заміну будьякого елементу іншими елементами мотиваційного механізму. У свою чергу, мотиваційний механізм має формуватися з елементів різної тривалості їх життєвого циклу: довгострокових (―вічних‖), що змінюються тільки зі змінами людської природи; короткострокових, які змінюються разом із соціально-економічною або виробничою ситуацією, і середньострокових. Такий склад мотиваційного механізму забезпечить його стійкість та динамічність розвитку шляхом зміни найбільш рухливих елементів. Нами визначені основні елементи мотиваційного механізму, які представлені у взаємозв’язку (рис. 2.)

потреби; мотиви; інтереси; спрямованість; цільові установки; схильність; переконання; ідеали; очікування тощо

Зовнішня мотивація

Результат рівня І

Внутрішня мотивація

Результат рівня ІІ

Рис. 2. Основні елементи мотиваційного механізму машинобудівного підприємства Отже, безумовно, основним та визначальним елементом мотиваційного механізму управління персоналом машинобудівних підприємств є потреба. З точки зору теорії мотивації під потребою розуміють фізичну або психологічну невдоволеність персоналу об’єктивним станом речей. Для реалізації мотиваційного механізму персонал має усвідомити необхідність пошуку шляхів для задоволення потреби, стримування або ігнорування її. На наступному етапі працівник визначає, що саме необхідно зробити для задоволення потреби. При цьому необхідно співвідносити декілька моментів: що він матиме після задоволення потреби; що необхідно зробити, щоб отримати бажане; яка ймовірність досягнення запланованого результату; наскільки те, що можна отримати, задовольнить потребу. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

79

Економічні науки На нашу думку, сама по собі характеристика потреби не визначає її місця у мотиваційному механізмі і не відображає характеру взаємозв’язків з іншими елементами. Потреба є не єдиним, хоча і визначальним, фактором, що зумовлює діяльність персоналу. Іноді говорять, що потреба є зовнішнім фактором впливу, тому що потреба виникає з умов оточуючого середовища. Проте доцільно розглянути й інші елементи механізму мотивації, які ще називають внутрішніми, оскільки вони є результатом роботи внутрішніх, психологічних чинників. Другим визначальним елементом мотиваційного механізму є інтерес, який відображає прагнення до задоволення потреб в певних умовах діяльності. Поява інтересів зумовлює усвідомлення потреб та умов їх задоволення, оцінку можливостей задоволення. У працівника можуть бути потреби, але при цьому може не бути прагнення до повного та достатнього їх задоволення. У загальному вигляді інтереси можуть розглядатися як форма прояву пізнавальної потреби, яка задовольняє потребу працівника в усвідомленні мети діяльності і цим сприяє орієнтації, ознайомленню з новими факторами, більш повному і глибокому відображенню дійсності. Інтереси є вираженням протиріч між потребами та умовами їх задоволення, коли потреба породжує інтерес, з’являється і мета діяльності. Усвідомлення потреби, виникнення інтересу, призводить до внутрішнього спонукання працівника до конкретної дії, спрямованої на досягнення мети. В загальному вигляді цей процес можна визначити як виникнення мотиву. Мотиви виникають, розвиваються та формуються на основі потреб, проте вони є відносно самостійними, оскільки потреби не визначають сукупність мотивів, їх стійкість і силу. За однієї і тієї ж потреби у різних людей можуть виникати різні мотиви. Якщо потреби складають сутність ―механізму‖ усіх видів трудової діяльності, то мотиви є конкретним проявом цього змісту. На відміну від мотивів, стимули це зовнішні подразники, що сприяють підвищенню інтенсивності мотивів у діяльності персоналу. З точки зору мотивації, як окремого виду трудової діяльності, можна стверджувати, що стимулами виступають будь-які блага, що задовольняють актуальні потреби персоналу. Іншими словами, благо стає стимулом до активної трудової діяльності тоді, коли воно формує мотив. У формуванні мотиваційного механізму беруть участь також мотиваційні характеристики працівника. До них належать спрямованість, установки, схильність, переконання, ідеали, очікування. Спрямованість працівника – це сукупність стійких мотивів, що спрямовують діяльність працівника і є відносно незалежними від зовнішнього середовища. Характеризується інтересами, нахилами, переконаннями та ідеалами, які формують світогляд працівника. Установки працівника – це суб’єктивні орієнтації людини як члена групи. Знаходять свій прояв у готовності реагувати на ситуацію як неусвідомлений стан готовності до виконання задач. Установки визначають стійкий, послідовний, цілеспрямований характер виконання діяльності, виступають механізмом її стабілізації, дозволяють зберігати спрямованість діяльності в нестабільних ситуаціях. Нахили працівника – це вибіркова спрямованість працівника на виконання певної діяльності. Основою нахилів є глибинні стійкі потреби та прагнення удосконалювати свої вміння та навички. Переконання спонукають працівника діяти відповідно ціннісним для нього орієнтаціям. Переконання складають систему поглядів, що формують світогляд і знаходять свій прояв у суб’єктивному ставленні до власних дій. Ідеали – чуттєві та змістовні образи, а також способи побудови та оперування ними, духовні цінності та орієнтації. Ідеал впливає на спосіб і характер думки працівника, на його світосприймання, інтереси, потреби, ціннісні орієнтації. Суспільне уявлення про ідеал, як зовнішній чинник, інтерпретуючись через ціннісну свідомість індивіда, стає внутрішньою мотиваційною силою і може визначати ідеал індивіда. На нашу думку, мотиваційні характеристики персоналу відіграють чималу роль, адже вони формують особливості мотиваційного механізму конкретного працівника і, тому при його побудові слід враховувати їх специфічну дію на окремі елементи мотивації трудової діяльності. Висновки. Отже, процес створення мотиваційного механізму управління персоналом машинобудівного підприємства зводиться до планування успіху мотиваційної діяльності, вивчення отриманих позитивних результатів, розробки нових методів, спрямованих на досягнення високої продуктивності на основі мотиваційного управління. Ефективність застосування мотиваційного механізму, як показують наші дослідження, залежить від визначення його основних елементів. При цьому, необхідно враховувати, що в мотиваційному механізмі беруть участь зовнішні та внутрішні елементи мотивування. Зовнішні елементи мотивування є об’єктивними і формують стимули, а внутрішні елементи є суб’єктивними і формують мотиви. В залежності від того, на які елементи здійснюється вплив у процесі мотивування, мотивацію поділяють на зовнішню та внутрішню, відповідно процес мотивування може бути внутрішньо-організованим та зовнішньо-організованим. А наявність двох форм мотивації зумовлює виникнення результатів двох рівнів: результати зовнішньої мотивації (результати першого рівня), що заздалегідь встановлені і характеризують матеріально-речову форму діяльності, та результати внутрішньої мотивації (результати другого рівня), які визначають ставлення індивіда до самого процесу діяльності Перспективи наших подальших наукових досліджень полягають у пошуку зв’язків між встановленими елементами механізму, у розробці структури дієвого мотиваційного механізму для ефективного управління персоналом машинобудівних підприємств з врахуванням визначених критеріїв, принципів та його основних елементів. Література 1. Большой экономический словарь / [под. ред. А.Н. Азраиляна]. – М.: Институт новой экономики, 1998. – 864 с.

80

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки 2. Дороніна М.С. Управління економічними та соціальними процесами підприємства / Дороніна М.С. – Харків : ХДЕУ, 2002. – 432 с.

3. Мочерный С.В. Экономическая теория / Мочерный С.В. и др. – М.: Книга-сервис, 2003. – 416 с.

4. Минаев Э.С. Хозяйственный механизм предприятия: концепция, методы, практика / Минаев Э.С. и др. – М.: Изд-во МАИ, 1991. – 208 с.

5. Грещак М.Г. Внутрішній економічний механізм підприємства / Грещак М.Г., Гребешкова О.М., Коцюба О.С. – К.: КНЕУ, 2001. – 228 с.

6. Кульман А. Экономические механизмы / А. Кульман; [пер. с фр. Н.И. Хрусталѐва]. – М.: ―Прогресс‖, ―Универс‖, 1993. – 192 с.

7. Лысенко Ю. Организационно-экономический механизм управления предприятием / Ю. Лысенко, П. Егоров // Экономика Украины. – 1997. – № 1. – С. 86–87.

8. Еременко-Григоренко О.А. Организационно-экономический механизм управления хозяйственной деятельностью предприятия: дис.… канд. экон. наук / Еременко-Григоренко О.А. – Донецк, 1999. – 192 с.

9. Заславская Т.И. Социология экономической жизни: Очерки теории / Т.И. Заславская, Р.В. Рывкина; [под. ред. А.Г. Аганбергян]. – Новосибирск: Наука, Сиб. отделение, 1991. – 422 с.

10. Лукашевич В.М. Економіка праці та соціально-трудові відносини / Лукашевич В.М. – Львів: Новий світ – 2000, 2004. – 248 с.

УДК 658:04

Т.В. ЯНЧУК Вінницький інститут економіки ТНЕУ

СУЧАСНІ ПАРАДИГМИ ІНФОРМАТИЗАЦІЇ МАЛОГО БІЗНЕСУ У статті досліджено корисність інформатизації для малого бізнесу. Акцентується увага на ефективність впровадження інформаційних продуктів та їх вплив на виживання підприємств на високо-конкурентному ринку, підвищенню рівня рентабельності діяльності сучасного підприємства, що значною мірою впливає на покращення малого бізнесу в цілому.

The author of the article defined the utility of information technologies for small business. Attention is paid to the efficiency of information products introduction and their influence on the enterprises survival on highly-competitive market and profitability level increase in the activity of modern enterprise which greatly influences the improvement of small business in general. Постановка проблеми. Інформація для сучасного суспільства являється необхідною умовою для будьякої доцільної діяльності. На сьогодні інформація стає найважливішим стратегічним ресурсом. Сьогодні найбільш розвинені країни світу перебувають на завершальній стадії індустріального етапу розвитку суспільства і переходу до наступного етапу, що названий інформаційним. В Україні цей процес переходу від індустріального суспільства до інформаційного одержав назву ―інформатизація‖. Інформатизація, що почалася з простої комп’ютеризації робочих місць, поступово набуває характер соціально-технічного явища, коли інформація стає і визначається виробничою потребою. Головною метою інформатизації є створення оптимальних умов для задоволення інформаційних потреб і реалізації діяльності підприємства на основі формування і використання інформаційних ресурсів і сучасних технологій. В останні роки ми спостерігаємо супердинамічні перетворення нашого суспільства. Значно прискорився розвиток інформаційних технологій. Україна за останні роки, в сфері вдосконалювання суспільного устрою, намагається проходити шлях, щоб практично не була помітна часова грань між науковими відкриттями і їхнім практичним використання в інформаційних технологіях. Питання інформатизації малого бізнесу є актуальними, так як постійний розвиток комп’ютерної техніки та програмного забезпечення дає нові поштовхи до перерозподілу навантаження між людиною та ЕОМ та в кінцевому результаті розкриваються нові можливості для будь-якого підприємства. Проте слід зазначити, що на сьогоднішній день, у сучасній науковій літературі недостатньо приділено уваги висвітленню теоретичних і методологічних проблем, пов’язаних з обґрунтуванням ефективної інформатизації підприємств малого бізнесу. Головною метою інформатизації є забезпечення підприємства необхідною і достатньою інформацією в усіх сферах діяльності, підвищення продуктивності праці на основі широкомасштабного використання інформаційних технологій, зростання економічного потенціалу, покращання соціально-економічних умов. Аналіз досліджень і публікацій. Проблематики ефективного розвитку бізнесу з впровадження інформаційних технологій детально досліджується у працях науковців, зокрема, Вовканичом С., Барашом Л., Кухаром А., Болином К., Ситником Р.Ф. Корнєв Ю., Злепком С.М та ін. Вивчення результатів досліджень вказаних авторів надало можливість порівняти різні точки зору відносно сучасних інформаційних технологій та ефективності впровадження їх на підприємство. Разом з тим залишається до кінця нерозв’язаною низка проблем, пов’язаних з інформаційними технологіями розвитку підприємництва. Це актуалізує тему дослідження. Невирішені раніше частини загальної проблеми. Потрібно зазначити, що найбільший економічний і соціальний успіх властивий тим підприємствам, які активно використовують сучасні засоби комунікацій, інфор81 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки маційних технологій та їхні мережеві додатки: електронну пошту, візуалізацію, моделювання, комп’ютерну графіку, геоінформаційні технології та багато іншого. Але всі ці додатки і пов’язані з ними прикладні завдання, вимагають відповідної кваліфікації працівників, створення нового класу телекомунікаційних мереж і систем керування інформаційними ресурсами. Бази даних, комп’ютери, волоконно-оптичні лінії зв’язку, персональні ЕОМ – усе це складові частини або елементи інформаційних систем. Саме ця система стала основою формування нової моделі економічного зростання окремих країн, сприяла появі нової парадигми розвитку сучасної цивілізації. Можливість швидкого аналізу необхідної інформації та оперативне прийняття обґрунтованих рішень дає підприємству переваги щодо розв’язання поточних та стратегічних проблем. До основних напрямків стратегічного розвитку інформатизації можна віднести: створення автоматизованої інформаційно-аналітичної системи на підприємстві з програмним забезпеченням для аналізу поточного економічного становища та прогнозу тенденцій соціально-економічного розвитку з інтеграцією інформаційних ресурсів; застосування складних макроекономічних моделей для аналізу існуючої економічної ситуації, пошук причин явищ, які спостерігаються на мікрорівні, моделювання оцінки економічної безпеки підприємства та наслідків запропонованих заходів з соціально-економічного розвитку; розвиток технічного та програмного забезпечення інформатизації (комп’ютеризацію робочих місць, впровадження нових інструментальних засобів: комп’ютерів та периферії); впровадження нових інформаційних технологій; створення системи інформаційної безпеки: проведення заходів щодо виявлення та усунення каналів несанкціонованого витоку інформації, організації контрольного доступу персоналу до конфіденційної інформації; застосування та впровадження системи технічних і програмних засобів захисту в автоматизованих системах. Отже, цікавою для дослідження є проблема ефективності інформатизації малого бізнесу. Розвиток інформаційних ресурсів, за останні роки стрімко зріс. І якщо говорити про підприємства малого та середнього бізнесу, то у жодній з організацій не існує єдиного комплексного підходу до інформатизації, не реалізована повноцінна система використання ІТ у виробничій і управлінській сфері. Мета дослідження. Охарактеризувати процес інформатизації малого бізнесу та розробити порядок аналізу та впровадження інформаційних технологій в малий бізнес. Виявити найважливіші наслідки інформатизації та вплив ІТ на підвищення ефективності діяльності підприємства. Основні результати дослідження. На сьогодні, на підприємствах малого бізнесу, рівень оснащення комп’ютерною технікою (середній, парк сучасних ЕОМ, в основному, ПЕОМ Pentium) коливається в межах 30–50 %, але зростає досить упевненими темпами. Управлінські рішення та завдання потребують більших обчислювальних потужностей (суперкомп’ютерів) у вінницькому регіоні, таких майже не має. Програмне забезпечення (ПО), використовуване співтовариством, в основному становлять операційні системи, офісні пакети, графічні пакети, інструментальні засоби (антивіруси, менеджмент дисків і т.д.), бухгалтерські програми (усе разом до 90 %), інше (спеціалізоване ПО для наукових досліджень й обробки даних). Практично все ПО неліцензійне. У більшості підприємств із застосуванням ЕОМ вирішуються завдання бухгалтерського обліку й діловодства. Найбільш просунутими в інформатизації основних завдань підприємства є установи державних структур (податкова інспекція, пенсійний фонд, фонд зайнятості й ін.) і окремі муніципальні підприємства. Усі підприємства малого бізнесу, які активно діють на території Вінницької області із погляду інформатизації можна згрупувати таким чином: 15 % підприємств – високий рівень інформатизації (банки, окремі магазини, комп’ютерні фірми тощо). У цих підприємствах інформатизація і автоматизація виробничого процесу та процесу керування підприємством становлять від 20 до 70 % завдань, однак у більшості випадків носить фрагментарний, несистемний характер; 75 % підприємств – початковий рівень інформатизації (комп’ютеризовані, в основному, завдання бухгалтерського обліку, діловодства і є окремі інформаційно-довідкові бази даних); 10 % підприємств – не використовують комп’ютерної техніки. В умовах кризи економічна ефективність інформатизації підприємства буде залежить від багатьох факторів. У першу чергу, оскільки ніхто не може сказати, що буде відбуватися на ринку навіть в короткостроковий перспективі, підприємства повинні думати про те, як швидко реагувати на ці зміни, як зробити, щоб скоротити витрати та підвищити ефективність. В сучасних умовах, коли існує кризова ситуація керівники підприємства повинні зуміти трансформувати свою діяльність і зуміти ефективно управляти бізнесом в умовах економічного спаду. Тобто сфокусувати всі свої сили на різних аспектах діяльності компаній враховуючи сучасні проблеми у світовій і вітчизняній економіці. Якщо керівники підприємств будуть розглядати кризу, як нові можливості для збільшення долі ринку, то ефективність бізнесу зростає. Безперечно однією з ефективних стратегій підприємств є використання нових інформаційних продуктів. Під час інформатизації повинні проходити такі роботи: забезпечення робочих місць комп’ютерною і периферійною технікою; створення системи електронного зв’язку, завдяки якій налагоджений обмін оперативною інформацією про ситуації в політичній, економічній, соціальній, екологічній та ін. сферах; зробити доступ до глобальної мережі Інтернет; на базі внутрішньої локальної мережі збудувати систему електронного документообігу і внутрішньої електронної пошти, таким чином автоматизувати роботу канцелярії, контролювати виконання документів, підготовки та здачі звітів; створити єдине централізоване сховище документів, щоб велось аналітичний облік вхідних і вихідних документів; розробити Web-сайт, так як 82

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки використання Інтернет технології, підвищує ефективність організації та управлінні збутової діяльності підприємства, зокрема в просуванні продукції на ринок. Для того щоб підприємству вияснити, що потрібно йому для інформатизації та в кінцевому результаті отримати ефективний результат від проведення інформатизації основних бізнес-процесів, йому потрібно опрацювати значний обсяг інформації. Ця інформація потребує узагальнення та аналізу. Виявлена інформація, як правило, не структурована та потребує формалізації. Підприємство є складною системою, з точки зору системного аналізу. Складну систему, як правило, неможливо ―охопити‖ повністю та детально описати, що на практиці не завжди необхідно. Потрібно для вирішення даної проблеми – ієрархічно описати підприємство, тобто система описується не однією моделлю, а кількома чи сімейством моделей, кожна з яких описує поведінку системи з погляду різних рівнів абстрагування. Для кожного рівня ієрархії існує ряд характерних особливостей і змінних, законів і принципів, за допомогою яких описується поведінка системи. Для того щоб таке ієрархічне описування було ефективним, необхідна якомога більша кількість незалежних рішень для різних рівнів системи, хоча кожне таке рішення має певні зв’язки з іншими. Описати нашу систему (підприємство) можна за допомогою методу ―Чорного ящика‖ [5]. Даний метод полягає у знаходженні взаємозв’язків між входами та виходами системи. За допомогою даного методу ми можемо проаналізувати впровадження ІТ на підприємство. Спостерігаючи достатньо довго за входами та виходами





такої системи, тобто маючи вектори спостережень X ( x1 ,..., xn ) та Y ( y1 ,..., yn ), можна досягти такого рівня знань про її властивості, який уможливить передбачення змін у вихідних компонентах при будь-якій зміні вхідних, тобто можна знайти відображення f : X Y . Отже, у загаль-ному вигляді систему (з контуром зворотного зв’язку) можна зобразити графічно (рис. 1): Вхід

Система (підприємство)

Вихід

Канал зворотного зв’язку Рис. 1. Графічне зображення системи

Необхідно зауважити, що дослідження системи методом чорного ящика принципово не може дати однозначної інформації про її структуру, бо однакову поведінку можуть мати різні системи. Але за допомогою даного методу ми зможемо ефективніше проаналізувати вплив інформатизації на малий бізнес. З рис. 1, в нашому випадку, входом являються інформаційні технології (ІТ). Виходом для нашої системи – це наш результат проведеної інформатизації за допомогою ІТ для досягнення певної мети. Тобто, при інформатизації підприємства виходом даної системи буде – збільшення продуктивності роботи, зменшення затраченого часу на прийняття рішення, підвищення якості прийнятого управлінського рішення і в кінцевому результаті підвищення рентабельності підприємства. Зворотний зв’язок підсилює результат впливу наслідку, то його називають позитивним, а якщо послаблює – негативним. Негативні зворотні зв’язки сприяють збереженню стійкості системи. Тільки завдяки наявності зворотних зв’язків у системах можуть відбуватися процеси цілеспрямованої діяльності та регулювання. Зворотнім зв’язком даної системи (рис. 1) підсилює результат впливу впроваджених інформаційних технологій, так як їх використання призведе до підвищення ефективності діяльності підприємства. Але, не всі підприємства малого бізнесу мають кваліфікованих спеціалістів, які зможуть правильно проаналізувати систему та скласти кошторис витрат для досягнення кінцевої мети підприємства. Так як, швидка зміна обчислювальних платформ та технологій призводить до необхідності постійно підвищувати професійний рівень, особливо тим, хто задіяний у відповідних сферах діяльності. Ми вважаємо, що за допомогою системного аналізу та теорії систем, можна виявити та чітко сформулювати проблеми впровадження інформаційних технологій за умов невизначеності; визначити або вибрати оптимальні схеми інформатизації; виявити цілі функціонування та розвитку інформатизації; виявити взаємодію між підсистемами та елементами; врахувати вплив зовнішнього середовища; вибрати на базі проведеного аналізу оптимальних алгоритмів інформатизації для загального функціонування системи. Проведення даного аналізу має сприяти поліпшенню впровадження інформаційних технологій на підприємство, зміцненню його ринкових засад і подальшому зростанню ефективності його діяльності, прийняттю найбільш виправданих рішень в ринкових умовах. Далі більш детально охарактеризуємо основні елементи досліджуваної системи, які можуть бути використані в інформатизації підприємства. Нині існує дуже велика кількість різних інформаційних технологій, спрямованих на полегшення економічної діяльності людини. Розглянемо головні їх типи [5]: АСУ – автоматизовані системи управління; MIS (management information system) – управлінські інформаційні системи (УІС), що призначені для збору та оброблення даних, які потім надаються менеджеру для забезпечення процесу оперативного управління; СППР – системи підтримки прийняття рішень, призначені робити обґрунтований вибір з певного переліку альтернатив; EC – експертні системи, їх призначення – заміняти експерта в певній галузі; UML (Unified modeling language) – уніфікована мова моделювання, призначена для визначення, зображення, проектування та документування програмних систем, бізнес-систем та інших систем різного виду; CASE – комп’ютерне проектування 1C, призначена для розроблення складних 1C у цілому; SADT – техніка структурного моделювання, призначена для побудови функціональної моделі об’єкта певної предметної галузі; пакети для статистичного та математичного аналізу даних; інтелектуальний аналіз даних (Data Mining) [4]. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

83

Економічні науки Усі перелічені типи інформаційних технологій мають багато спільного, але дечим і різняться. Тому досить часто для повноцінного системного аналізу використовують кілька підходів з метою доповнення ними один одного. На сьогодні в Україні існує декілька компаній, які забезпечують український ринок інформаційними продуктами. Розглянемо можливості та сучасні пропозиції декількох з них. Сьогодні корпорація Sun Microsystems дуже активно розвиває концепцію Open Source: MYSQL, GlassFish, OpenOffice, StarOffice. Вони пропонують економити своїм клієнтам за рахунок використання програм з відкритими вихідними кодами. В них є технічна база для забезпечення роботи програм з відкритим вихідним кодом не лише на ОС Solaris, але і на Open Solaris, Windows і Linux [1, с. 37]. У 2008 році дана компанія запропонувала нову інформаційну технологію – CheapMultiThreading (СМТ), яка реалізує потокові обчислення на рівні мікропроцесора в моделях ULTRASPARC початкового рівня. Ці процесори споживають потужність майже на 80 % меншу, ніж конкуруючих моделях, що дозволяє власникам такої техніки радикально переглянути підхід до використання своїх обчислюваних ресурсів [1, с. 39]. Більш того, ряд технологій ніби то спеціально придумані для кризи, і для них 2008 р. з сьогоднішніх позицій виглядає, по суті, підготовчим періодом. Схоже, що з виходом в середині 2008 роки Microsoft HYPER-V (який не був готовий до офіційному релізу Windows Server 2008) сили, які були розподілені на інформаційному ринку вияснили, з подачі VMware, існують гіпервізори – Citrix, Microsoft, Sun, VMware. Втім, по масштабності ініціатив сьогодні найбільшою компанією на даному ринку залишається компанія Microsoft [3]. На сьогодні, дані компанії випускають різні інформаційні продукти, зокрема, такі як: ―1С: Підприємство‖, ―Галактика‖, ―Центр информационных технологий‖, ―Парус‖, ―FinExpert‖, ―Miracle V‖ і т.д. З викладеного видно, що на ринку існують багато інформаційних технологій для інформатизації бізнесу, але із-за недостатніх коштів на ліцензійних програм та відповідної кваліфікаційних спеціалістів – інформатизація знаходиться на недо-статньому рівні. Особливо важливим напрямком підвищення ефективності робіт з інформатизації є координація заходів у цій сфері. Проведення інформатизації малого бізнесу забезпечить більш ефективне функціонування підприємств за рахунок: оптимізації інформаційних потоків та стандартів документів; оперативності та достовірності даних, необхідних для обґрунтування та прийняття рішень; зниження втрат інформації, пов’язаних з існуючим рівнем обліку, контролю, плануванню та звітності; скорочення часу підготовки документів; застосування більш досконалих методів аналізу поточного стану підприємства; вдосконалення звітності та документообігу; застосування сучасних програмно-технічних засобів на кожному етапі обробки інформації; визволення кваліфікованого персоналу від рутинних робіт по обліку та підготовці звітних документів. Отже, ми побачили, що інформаційні технології перетворилася в один з найважливіших компонентів сучасної ринкової інфраструктури. Для покращення ситуації щодо інформатизації малого бізнесу потрібно поступово нарощувати фінансові ресурси для впровадження нових технологій, розвитку науковотехнічного та інтелектуального потенціалу. Висновки. Реалізація завдань інформатизації забезпечить більш чітку керованість економічної діяльності за рахунок повної реалізації системи вертикальних і горизонтальних зв’язків при управлінні підприємством. У період кризи особливо важливим стає необхідність в отриманні найбільш повної, достовірної інформації, оперативного аналізу ситуації і інформаційної підтримки прийняття виважених рішень на усіх рівнях управління підприємства. Щоб отримати економічний ефект від впровадження інформаційних технологій потрібно оцінювати стан і динаміку того чи іншого процесу, аналізувати необхідність впровадження ІТ з метою зміни якихось параметрів у процесі, на можливостях економічного аналізу як засобу, який сприяє управлінню підприємством. Література 1. Бараш Л. Sun Microsystems // Компьютерное обозрение. – 2009. – № 7. – С. 36–40.

2. Кухар А. Карл Болин: ―Компании всегда будут нуждаться в средствах повышения эффективности работы‖ // Компьютерное обозрение. – 2009. – № 18. – С. 38–40.

3. Кухар А. Решения для ТНК // Компьютерное обозрение. – 2009. – № 19. – С. 24.

4. Ситник Р.Ф. Розвиток та застосування інформаційних систем в бізнесі. – К.: Знання, 2006. – 19 с.

5. Співак С.М. Системний аналіз. Навч. посібник. – Тернопіль, 2006.

УДК 331

Н.В. ВАКУЛЕНКО АНУ ім. І.І. Мечникова

КОНЦЕПТУАЛЬНІ НАПРЯМИ ФОРМУВАННЯ НОВОЇ ПОЛІТИКИ ОПЛАТИ І СТИМУЛЮВАННЯ ПРАЦІ Стаття присвячена висвітленню проблем оплати та стимулювання праці в умовах реформування економіки України, де в центрі уваги знаходиться сама людина як носій нових соціально-економічних інтересів і відповідних їм потреб. Рішенням цієї задачі є пошук ефективних способів підвищення мотивації і стимулювання праці на якісно новий рівень.

84 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки In the article the author reveals the problems of wage system and labor stimulation in the environment of Ukraine economic system reformation. The core part is a part as a bearer of new socio-economic interests and needs.

The solution implies the search of the effective means of labor motivation and stimulating the advance to a new level. Постановка проблеми. Головною метою формування високоефективної економіки України є підвищення добробуту її народу, становлення економічної свободи і відповідальності кожної людини. Отже, відродження економіки та її реформування неможливі без зацікавленості в них ключової фігури – Людини праці: найнятого робітника, підприємця, керівника підприємства, держави, банкіра або торговця. В умовах розвитку ринкової економіки з приватною власністю, розвитку конкуренції й підприємництва, вирішенням завдань, пов’язаних з європейською інтеграцією України гостро постає проблема соціальної переорієнтації економічної політики держави. Поєднання проблем розвитку ринкових відносин з посиленням уваги до соціально-економічних питань політики оплати та стимулювання праці створює необхідні передумови для економічного оздоровлення, стабільного становища людини впродовж усієї трудової діяльності й після її завершення. Зрештою, можна стверджувати, що економічне зростання і підвищення народного добробуту є взаємопов’язаними процесами. Актуальність теми. В умовах формування нових механізмів господарювання, орієнтованих на високоефективну ринкову систему відносин, підприємства різних форм власності визначають пріоритетні цілі і задачі, які полягають в оволодінні новим адаптивним типом поведінки в умовах політичної та економічної нестабільності в країні. У зв’язку з цим виникає необхідність працювати по-новому, з урахуванням позиціонування і участі кожного працівника в кінцевих результатах діяльності всього підприємства, тобто в центрі уваги знаходиться сама людина як носій нових соціально-економічних інтересів і відповідних їм потреб. Рішенням цієї задачі є пошук ефективних способів підвищення мотивації і стимулювання праці на якісно новий рівень. У цьому питанні слід враховувати суспільні функції праці, які пов’язані, перш за все, із задоволенням особистих потреб кожної людини, потреб в спілкуванні, формуванні трудового способу життя, а також способах вираження і самовдосконалення особистості за допомогою праці, в основі яких лежать інтереси як основний економічний закон ринкової економіки. Вказані функції можуть знайти свій спосіб реалізації за умови формування такого мотиваційного механізму, який впливав би на поведінку людини у напрямі реалізації як своїх особистих інтересів, так і інтересів і цілей всього підприємства і як наслідок, ефективної реалізації суспільних цілей. Саме ідентифікація і однонаправленість інтересів і цілей як основа ринкової економіки обумовлює сукупність форм і методів, що впливають на працю і його результати. Тому створення високоефективної економіки, що базується на сучасних досягненнях науки і техніки, повинне зумовлюватися, перш за все, високою мотивацією і стимулами до праці. Метою статті є обґрунтування механізмів регулювання та реалізації соціально-економічної політики оплати та стимулювання праці в розвитку ринкової системи господарювання на Україні. Виклад основного матеріалу дослідження. Проблема стимулів є складовою частиною загальної проблеми економіки – співвідношення людини і економіки, місця і ролі людини в економіці, того, що в останні десятиліття було назване ―економічним людинознавством‖ [5]. У західній економічній науці увага дослідників все більше переміщається від організації взаємодії ресурсів матеріального світу і грошей до людини, до його ціннісних орієнтацій та інтересів. Це положення вже в 1960-ті роки сформулював французький економіст Л. Столерю: ―Економічне зростання – лише засіб для досягнення певної кінцевої мети, і ця кінцева мета стоїть вже не на рівні суспільства, а на рівні індивіда‖ [6]. Сучасні механізми реформування економіки повинні супроводжуватися формуванням нової системи стимулювання, адекватно тієї, що відображає нові ринкові реалії щодо того, з чим повинна співвідноситися заробітна плата і зміни, що враховують, у власності на засоби виробництва. Така система повинна включати чотири блоки: вартість робочої сили; результативність (ефективність) праці; дохід від власності (або ризик втрати її); гарантованість забезпечення в післятрудовий період або у зв’язку з втратою працездатності (пенсії, допомоги, страхові поліси і т.п.). Основною формою доходів працівників є заробітна плата, яка залежить від індивідуальної праці, його внеску в кінцевий результат – дохід підприємства. Але все більшої актуальності набула так звана форма ―участь у прибутках‖, що породжує небайдужість кожного працівника до результатів та ефективності діяльності всього підприємства. Крім того, другий вид стимулювання – дохід від власності, найпоширенішою формою якого є дивіденди, одержувані або очікувані в результаті акціонування. Отже, щодо стимулювання результатів праці є три види стимулювання, кожний з яких виступає у індивідуальній формі. Перший – це стимулювання результатів індивідуальної праці, представлений заробітною платою, пов’язаною з продуктивністю праці. Другий – це індивідуальне стимулювання зацікавленості в результатах колективної праці підприємства, представлене різними виплатами з прибутку, що виражає в загальному випадку ефективність роботи підприємства. Безперечна стимулююча дія першого і другого містить в собі небезпеку реалізації короткочасних інтересів працівників, включаючи керівників, в зростанні споживання, ця небезпека стає очевидною в кризових умовах. Рівноважною перші два різновиди стимулювання, виступає третій вид – стимулювання зацікавленістю в збільшенні своєї частки власності, яке неможливе без збільшення загальної, і в стійкій ефективності її використання. Отже, людина, навіть будучи крайнім індивідуалістом, виступає носієм (осереддям) трьох груп інтересів: індивідуальних, колективних (підприємства) і загальнонаціональних або загальнонародних. Під впливом інтересів як особистих так і колективних, в суспільстві здійснюються процеси розподілу та перерозподілу робочої сили по галузям та сферам виробництва, по регіонам, утворюються або ліквідуються різні структури у виробничих та невиробничих сферах, здійснюється постійний пошук нових шляхів, способів Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

85

Економічні науки та методів підвищення ефективності діяльності, як головного фактору та умов задоволення потреб. У цих умовах, інтерес виступає основним економічним законом ринкової економіки. Саме на основі особистих інтересів та під їх впливом, в своїй сукупності складових інтересів суспільства, творча енергія людей, всього суспільства концентрується та акумулюється в необхідному напрямку для задоволення об’єктивно існуючих потреб, що дозволяє концентрувати зусилля, знання та досвід народу на рішення своїх проблем та інтересів. У таких умовах замість єдності інтересів – особистих, суспільних, державних та корпоративних, здійснюються передумови для однонаправленості руху інтересів, а також основа для формування соціально-економічного регулювання процесів розвитку, механізмів державного, ринкового та соціально-договірного регулювання. Тільки на основі особистої зацікавленості кожного члена суспільства можливе об’єднання їх трудових сил на необхідних напрямках розвитку, утворення стійких економічних структур, моделей та систем, здатних до само виробництву кожного разу на якісно новій основі з урахуванням змінюваних та зростаючих потреб. А це означає, що в центрі всіх перебудовних процесів в умовах реформування національної економіки України повинні знаходитися людина з її інтересами, потребами матеріальними та духовними, з її прагненням та збуджуючими мотивами. Це також означає, що в напрямку соціально-економічного розвитку високоефективної політики та економіки держави, людина є не інструментом, не засобом досягнення цілі, а самою ціллю. Адже орієнтація на ринкову модель розвитку та управління не є самоціллю, це лише засіб досягнення цілі, в якості якої виступає рівень життя народу та кожної людини, підвищення ефективності економіки на основі високої мотивації в праці кожного. А це припускає змінення логіки та стратегічних орієнтирів функціонування економіки як сфери розумової діяльності людей, всього арсеналу засобів державного, ринкового, соціальносуспільного регулювання та функціонування. Стан реалізації всіх трьох груп інтересів відображається в такому понятті, як ―соціальна комфортність‖, а мірою соціальної комфортності є рівень її реалізації. Соціальна комфортність – це віддзеркалення динамічної рівноваги економіки в розподілі [5]. Таке поняття вбирає в себе не тільки розподіл між людьми, але і розподіл між підприємствами. Більш того, від розподілу між суб’єктами економічних відносин – підприємствами залежить об’єм розподілу праці. E зв’язку з цим значного підвищення набуває роль кожного працівника в кінцевих результатах діяльності підприємства, тому однією з головних завдань для підприємства різних форм власності є пошук ефективних способів та форм стимулювання праці робітників. Таким чином, враховуючи, що в системі різноманітних інтересів людини економічні, матеріальні інтереси займають основне місце, впливати на них можна через системи оплати праці і системи преміювання, системи доплат і надбавок до заробітної плати, через які і реалізуються на практиці економічні інтереси. Отже, вдосконалення на кожному підприємстві систем оплати і матеріального стимулювання, повніше і раціональніше використання наданих прав в вирішенні цих питань є серйозною основою підвищення мотивації в трудовій діяльності. Для об’єктивної оцінки практичних кроків з реформування економіки України дуже важливо оцінити наукову обґрунтованість, соціально-економічну спрямованість і ефективність вживання заходів в оплаті праці, оцінити ступінь їх відповідності сучасним задачам соціально-економічного розвитку суспільства. Серед актуальніших проблем, що потребують свого рішення є проблема реформування сутності заробітної плати на новій концептуально-науковій основі. Сучасна діюча орієнтація заробітної плати на прожитковий мінімум як на основу в оплаті праці є безперспективним напрямком розвитку економіки. Дослідження і аналіз історичного досвіду державного регулювання економікою в різних країнах показав, що в сутності політики оплати праці лежать дві концептуальні теорії заробітної плати, що розрізняються основоположними способами формування – концепція прожиткового мінімуму і концепція соціальної заробітної плати. З метою обґрунтування необхідності впровадження механізмів реалізації політики оплати і стимулювання праці та її ефективності слід розкрити економічну доцільність цих двох концепцій. Згідно першої концепції, заробітна плата розглядається як спосіб відтворення робочої сили, що зводиться до грошового вираження при визначенні прожиткового мінімуму. Тому концепція прожиткового мінімуму і є регулюючим механізмом заробітної плати, оскільки при зниженні ефективності виробництва питома вага заробітної плати також може знижуватися. Згідно другої концепції, роль прожиткового мінімуму зводиться до визначальної нижньої межі від якої походить підвищення заробітної плати під впливом соціального чинника, тобто деякої надбавки понад прожиткового мінімуму. В даному випадку вартість робочої сили визначається, перш за все, всіма соціальними умовами, а прожитковий мінімум визначається саме мінімумом заробітної плати, вище за який вона може підійматися до певного рівня незалежно від рівня заробітної плати. Природною межею заробітної плати виступає сукупний чистий продукт суспільства [2]. Слід зазначити, що ступінь ефективності застосування цієї концепції залежить від рівня духовної і матеріальної культури самого суспільства, соціальної політики держави, а також рівня розвитку і створеними умовами технологій, винаходів, ноу-хау і т.д. З цієї точки зору можна стверджувати, що саме соціальна надбавка до прожиткового мінімуму в загальній величині заробітної плати є не тільки мірилом, але і двигуном прогресу оскільки впроваджуючи досконаліші методи, знижується ціна праці шляхом зниження його витрат. У результаті просліджується цікава залежність: чим вище заробітна плата, тим нижче витрати праці, і навпаки, – чим нижче заробітна плата, тим вищі витрати праці, тобто праця дорожчає. У даний час в економічно розвинених країнах, які пішли по цьому шляху в політиці оплати праці, прожитковий мінімум в структурі заробітної плати в середньому складає 15–20 %. Саме це і забезпечує високу ефективність економіки. Порівняно низький рівень заробітної плати ослабляє стимули до застосування новітніх 86

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки технологій, що економлять працю, і навпаки, за наявності високого рівня заробітної плати кожне удосконалення дасть велику вигоду [3]. Як відомо, саме за допомогою ціни створюється фінансово-економічний механізм відшкодування витрат товаровиробнику і суспільству, саме в ціні на товари і послуги закладається фундамент циркуляції ресурсів суспільства, виражений у вартісній формі. Якщо вартість того або іншого ресурсу закладається в ціну малою величиною, то цією ж малою величиною вона і повернеться в процесі реалізації товару або послуги, в процесі розподілу, обміну і споживання [1]. Таким чином, в рішенні проблем оплати праці, у виробленні відповідної соціально-економічної політики і формуванні механізмів її реалізації слід віднести необхідність дооцінки в ціні на продукцію і послуги суспільно необхідних витрат на заробітну плату, що повинне знайти віддзеркалення в частці фонду оплати праці в цінах на товари і послуги і, відповідно, в частці фонду оплати праці у внутрішньому валовому продукті (ВВП). Іншими словами, слід певним чином підвищити ціну на робочу силу і цю підвищену ціну робочої сили закласти в ціну продуктів, товарів і послуг. Якщо в теперішній час товаровиробник постійно аналізує кон’юнктуру цін на ринку і прагне в ціні відобразити рівень окупності витрат, то окрім матеріальних, енергетичних, сировинних і інших витрат слід враховувати ресурси живої праці. Для цього в державній політиці необхідний поступовий перехід від концепції прожит-кового мінімуму і, орієнтуватися на концепцію соціальної заробітної плати, оскільки з дорожчанням товарів і послуг населенню, існуючий розмір середньої заробітної плати, який в даний час відображений в цінах, просто не дозволяє забезпечити не тільки достатньо високий життєво необхідний достаток та порівняно високий рівень заробітної плати, який відрізнявся б від прожиткового мінімуму, але навіть в більшості випадків не забезпечує і рівень самого прожиткового мінімуму. Виходячи з цього, стає очевидним, що у встановленні ціни на товари або послуги виробнику слід враховувати витрати на заробітну плату, як і на інші ресурси, які повинні відображувати рівень нового соціально-економічного значення заробітної плати у практиці перебудови нового суспільства. З цією метою визначені основні цілі та завдання, а саме: по-перше, розробка і забезпечення упровадження науковообґрунтованих нормативів, які визначали сам прожитковий мінімум; по-друге, визначення механізму дооцінки витрат в ціні суспільного продукту з орієнтиру на соціальну заробітну плату. Ця необхідність продиктована пошуком шляхів формування та відшкодування необхідних фондів для оплати праці, так як вирішення питання підвищення рівня грошових доходів тільки за рахунок прибутку є неможливим. У даному випадку мова не йде про негайний перехід на високий рівень оплати праці, для цього необхідний певний період часу, тому доцільно знайти можливості, шляхи і способи рішення цієї проблеми. Висновки. Таким чином, вищевикладене дозволяє зробити висновки про необхідність формування нової політики оплати та стимулювання на новій концептуальній основі. Тому, визначаючи стратегічні напрямки реформування економіки, слід вирішити проблеми оплати та стимулювання праці. Для цього необхідно, по-перше, сформовані напрямки сучасної державної політики оплати праці та механізми їх впровадження згідно цілям та задачам реформування суспільства, по-друге, рішенню нових завдань повинен бути підпорядкований та ефективно використаний ціновий механізм заробітної плати та регулювання економіки взагалі. Отже, механізми регулювання і реалізації соціально-економічної оплати і стимулювання праці лежать в основі науково-обґрунтованих шляхів реформування економіки і функціонування всіх ланок і елементів ринкової системи господарювання, їх відповідності сучасним задачам соціально-економічного розвитку України. Література 1. Турецкий О.А. Экономика и ее регулирование. Учеб. пособие. – Одесса: Астропринт, 2006. – 392 с.

2. Турецкий О.А. Управленческий труд. Монография. – Одесса: Абрикос, 2009. – 112 с.

3. Наливайченко С.П. Приоритеты развития рыночной модели Украины // Вісник економічної науки України. – 2007. – № 1 (11). – С. 105–111.

4. Державна програма прогнозування науково-технологічного розвитку на 2008–2012 роки. Затв. постановою КМУ від 11.09.2007. – № 1118.

5. Егудин Д.А. Проблемы стимулов в жизнедеятельности человека и особенности формирования стоимости рабочей силы в угольной промышленности Украины. – Одесса: ИПРЭЭИ, 1995. – 25 с.

6. Чухно А. Актуальні проблеми стратегії економічного і соціального розвитку на сучасному етапі // Економіка України. – 2004. – № 4. – С. 15–23.

УДК 331.23

Г.В. МОНАСТИРСЬКА ДУ ―Інститут економіки та прогнозування НАН України‖

ТВОРЦІ ІННОВАЦІЙ: ОПЛАТА ПРАЦІ В ЄС, США І В УКРАЇНІ У статті порівнюються організація й оплата праці у сфері досліджень і розробок в країнах ЄС, США та в Україні. Оцінюються можливості застосування нових форм організації й оплати праці для українських науковців. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

87

Економічні науки In the article organization and payment of labour is compared in the field of research-and-developments in the countries of EU, the USA and in Ukraine. Possibilities of application of new forms of organization and payment of labour are estimated for the ukrainian research workers. Фундаментальними факторами, що визначають зміни форм і систем оплати праці, є зміни суспільних форм праці, пов’язані з переміною у суспільному виробництві, з новими, інтелектуальними функціями людини в процесі праці й відповідно – новими критеріями оцінки її трудового внеску. Сьогодні конкурентні переваги компаній у величезному ступені визначаються їх інноваційністю, а відповідно – якістю її науково-дослідницького персоналу. Це вимагає істотної зміни в принципах і методах керування цим персоналом. Насамперед мова йде про вдосконалювання організації й стимулювання праці. Гуру у сфері менеджменту П. Друкер зазначав, що інтелектуальні співробітники становлять собою робочу силу, яка у якісному відношенні разюче відрізняється від менш професійних співробітників; і все більше успіх у бізнесі буде залежати від того, наскільки ефективно працюватимуть саме ці працівники [1]. Тому необхідно задіяти всі економічні інструменти, сприятливі підвищенню продуктивності їх праці. Організація й оплата праці є одними з найважливіших з переліку цих інструментів. Вивчення досвіду країн ЄС і США дозволяє виявити найкращі системи організації й оплати праці і зрозуміти, які саме з них можна адаптувати до сфери наших досліджень і розробок, врахувавши специфіку економіки. Зарубіжна практика організації й оплати праці вже розглядалася у працях багатьох колег, як зарубіжних (М. Армстронг, Д. Бергер, Л. Бергер, П. Чінгос), російських (А. Марков, Ю. Міхайлов, В. Фільєв), так і українських (Н. Дудіна). Щодо стимулювання наукової та інноваційної діяльності проблема зостається зовсім недослідженою. Тому мета цієї статті – проаналізувати, який досвід країн ЄС і США з організації й оплати праці може бути використаний у сфері досліджень і розробок в Україні. Кількість дослідників швидко зростає у всьому світі, і найбільше – в країнах, де швидко підноситься інноваційна економіка. Так, у Китаї вона значно зросла: з 695 тис. осіб до в 2000 році до 1,1 млн осіб у 2005 році, хоча і не наздогнала їх чисельність у ЄС (1,2 млн у 2004 році). У країнах ЄС проживають близько 33 % усіх дослідників (37 % – у США і 18 – у Японії). Людські ресурси в науці й технологіях (HRST) – головна опора інтелектуальних економік. У 2005 році питома вага цих працівників становила більш ніж 30 % у повністю зайнятих у США і в ЄС – 25 % (тобто приблизно 57 і 59 мільйонів осіб відповідно) [2]. Майже дві третини HRST Європи були сконцентровані в чотирьох найбільших економіках (22 % у Німеччині, по 12 % у Франції і Великобританії, 11 % – в Італії). Чеська Республіка, Угорщина, Польща й Словаччина разом використали більш ніж 11 %. У країнах Північної Європи спостерігалася найвища частка зайнятих дослідженнями і розробками (більш ніж 35 %) у кількості населення із повною зайнятістю. В Іспанії, Греції, Ірландії й Португалії їхня частка склала близько 20 %. У всьому постіндустріальному світі відбувається боротьба за мозки (таланти). У сфері досліджень та розробок (R&D), наприклад, США задіяні багато іноземців: у інженерних дисциплінах їх частка становить 45 %, у комп’ютерних – 43 %, у математичних – 30 %. Кожний третій доктор наук, що працює зараз у американській промисловості, народився і виріс за межами США [2]. Основним суб’єктом, що концентрує науковий потенціал значною мірою за рахунок міграції, маючи для цього усі можливості, є транснаціональні корпорації (ТНК), що знаходяться передусім в економічно розвинутих країнах. Їхня зацікавленість у надбанні науково-технічних кадрів пояснюється тим, що науковотехнічні інновації – головне джерело їх успіху. Провідна п’ятірка світових держав (США, Японія, ФРГ, Франція та Великобританія) концентрують у себе 50 % зайнятого наукового потенціалу, який значною мірою сприяє їх конкурентоспроможності. Причому сучасній міграції професіоналів притаманні нові форми організації, що проявляються у діяльності своєрідної міжнародної корпорації ―мисливців за головами‖. За оцінкою ради з конкурентоспроможності США, до 2010 року саме у цій країні знайдуть собі відповідну роботу до 500 тис. вчених, інженерів й інших спеціалістів країн СНД і Східної Європи. У самих країнах ЄС дефіцит у ІТ-спеціалістах оцінюється приблизно в 1,7 млн чол. У той же час ці країни залишаються джерелом наукових кадрів для США, і цей витік сприймається європейцями як загроза втрати наукової еліти, талант якої може принести величезні переваги країні, у якій вони працюють. Тому в останні роки відбувається зростання кількості персоналу, що займається R&D в економіках об’єднаної Європи, що пов’язане з пріоритетністю наукової політики в ЄС. При цьому у більшості країн ЄС, число дослідників підвищується більш швидко, ніж кількість персоналу R&D взагалі. Вважається, що це відбувається через зростаюче використання нових інформаційних технологій у R&D та збільшення чисельності аспірантів, які, виконуючи R&D, враховуються як дослідники. У країнах ЄС і США практично не існує безпосереднього регулювання заробітної плати ані стосовно коштів, що спрямовуються на оплату праці, ані щодо регулювання індивідуальних заробітків, яке є досить гнучким. Пряма регламентація заробітної плати має місце тільки у державних установах, а в інших, у тому числі в університетах – осередках наукової діяльності – оплата праці встановлюється залежно від попиту та пропозиції на ринку наукової праці. Головною формою участі уряду в стимулюванні до наукової праці є укладання контрактів на проведення науково-дослідних робіт. З точки зору оплати праці контракти вважаються досить вигідним джерелом від наукової діяльності. Різноманіття форм наукової діяльності та їх специфіка щодо галузевої приналежності наукових установ спричинили і велике різноманіття форм фінансування цієї діяльності і форм її оплати. Оцінюючи форми оплати 88

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки праці у сфері R&D у країнах ЄС і США, помітимо, що в цілому вони забезпечують гнучкість, багатоваріантність, ефективність стимулювання наукової праці. Механізми ринку праці, конкуренції забезпечують зв’язок між структурними зрушеннями капіталістичної економіки і динамікою попиту на наукову працю. Тому коливання рівнів заробітної плати особливо помітні в оплаті праці науковців різних галузей знань і спеціальностей, причому зміни тут відбуваються дуже швидко, забезпечуючи приплив відповідних спеціалістів у найбільш перспективну (на даний час) галузь науки. Диференціація в оплаті наукової праці помітна також і між її видами: найбільшу платню одержують науковці, зайняті адміністративною діяльністю, найменшу – зайняті викладанням. Взагалі статус науковця у країнах ЄС є доволі високим. Так, у Німеччині посада професора є досить привабливою по-перше, через чимале матеріальне забезпечення. У Землі Нижня Саксонія заробітна плата професора дорівнює приблизно 73000 євро на рік при середньорічній заробітній платі в країні біля 18000 євро. Крім того, він має статус державного службовця, що надає йому певні пільги, та гарантію постійного місця роботи (―захищена‖ посада), що в нестабільних умовах системної кризи є великою перевагою. Оскільки ставка професора є конкурентоспроможною на ринку праці, не потрібні спеціальні заходи і структури для відтворення наукового персоналу, залучення молодих кадрів до наукової роботи. Високий статус державного службовця, пільги і пристойна заробітна плата забезпечують конкурентоспроможність наукових посад німецьких університетів на ринку праці. До того ж для створення сприятливих умов для проведення досліджень і розробок наукової молоді, протидії відтоку талановитої молоді було введено поняття ―молодий професор‖, яке надається на три роки, але цей термін може бути подовжений. Якщо молодий дослідник доведе протягом цих років свою наукову компетентність і одержить певні наукові результати, він буде прийнятий на ставку професора. Саме таким чином вирішується проблема ―старіння‖ університетської науки у Німеччині. Слід зазначити, що заробітна плата науковців – державних службовців – програє заробіткам їх колег із аналогічною кваліфікацією у сфері приватного бізнесу. Так вчений з певного наукового напрямку одержує після 2–5 років роботи у науково-дослідній установі приблизно 41500 євро на рік, тоді як його колега у фарміндустрії – 52000 євро, у хімічній промисловості – 55000 євро, а в автомобілебудуванні – 56000 євро на рік. Проте і таку, досить високу за нашими мірками зарплату, голова наукової ради професор Петер Штрохшнайдер визначає як ―ворожу для науки‖, адже у міжнародному співставленні, передусім із США, рівень заробітків німецьких, як і практично всіх європейських вчених, є досить скромний (трохи більший – у Австрії і Швейцарії). Найбільш характерною тенденцією в організації оплати праці країн із розвинутою економікою є індивідуалізація заробітної плати, особливо для висококваліфікованих спеціалістів, що виявляється у індивідуалізації їх наймання та підвищення заробітку. Індивідуалізація організації праці відбувається також через зміни у мотивації праці: використання таких факторів мотивації, як самореалізація, прагнення до цікавої, змістовної праці, можливості розпоряджатися своїм робочим і вільним часом і т. ін. Помітні зміни відбуваються і щодо тарифної системи оплати праці. По-перше, впроваджується розширення тарифних ставок у межах одного кваліфікаційного розряду, таким чином посилюється їх диференціація залежно від якості праці, досвіду продуктивності праці (у Франції тарифна ставка у межах одного розряду може коливатися до 46 %), тобто також детальніше враховуються індивідуальні показники працівника. Все більше уваги за кордоном приділяється оцінці робіт (job evaluation), результатів праці, особистих якостей працівника, у тому числі і дослідницького персоналу. При цьому конкретні форми оцінки залежать від принципів кадрової політики тієї чи іншої організації, а також категорії персоналу, до якої оцінка застосовується. Так, у Стенфордському дослідницькому інституті до дослідників застосовують п’ять напрямків діяльності, через які працівник бере участь у вирішенні загальних завдань: професійний внесок (як вчений); комерціалізація ідей; розвиток відносин із замовниками; управління і координація досліджень і розробок; виконання функцій лінійного керівника підрозділу. За кожним з цих напрямків виділено шість ―рівнів внеску‖ (оцінних категорій), на кожний із яких є відповідні описи, що представлені у ―матриці професійної зрілості фахівця‖. Ця матриця віддзеркалює і результати праці, і загальний професійно-кваліфікаційний рівень фахівця і слугує не тільки для оцінки, але й для атестації працівників, а підсумки оцінки використовуються як для прийняття рішень щодо оплати їхньої праці, так і для довгострокової кадрової політики. Слід врахувати, що у країнах ЄС застосовуються системи оплати праці не тільки пропорційні, але й диспропорційні, коли заробітна плата може бути такою, що акцентує и що нівелює. У цьому разі висококваліфіковані, продуктивні працівники можуть одержувати більше свого особистого внеску. Різновидами акцентування є негативне і позитивне стимулювання. При цьому негативне стимулювання викликає підвищену мотивацію уникання (штрафи, загрози покарання) і слабку мотивацію досягнення. Таке стимулювання досить ефективно мотивує відстаючих. Позитивне стимулювання необхідно для мотивації інновацій: воно відбувається при акцентуванні на боці передовиків, новаторів, викликаючи підвищення мотивації досягнень. Таким чином, при акцентуючій системі оплати праці більш вмотивованими виявляються саме ті працівники, що створюють інновації Найбільш перспективною для впровадження у наших умовах вважається SBP-система стимулювання, що орієнтована на почасову оплату праці і побудована з врахуванням трудових навичок. Перспективною, як на 89 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки нашу думку, для науково-дослідних установ може стати бальний метод оцінки посад (метод Хея), відомий як система грейдів, згідно із якою оклад співробітника залежить від суми балів, що визначають його посаду. Наш аналіз показує, що грейдинг є досить зручним, хоча і трудомістким інструментом що дозволяє коректно і ефективно проводити кадрову політику. Але це питання є досить непростим і потребує подальшого вивчення. Слід також зважити на те, що в більшості країн ЄС головним у комерціалізації нових знань є стимули, що надаються учасникам інноваційних колективів, а не заборонні моменти: законодавчо визначений розподіл прибутку між дослідником, інститутом, посередником. Такий, додатковий дохід науковців не тільки не суперечить основним завданням науковців, а навпаки, вважається стимулом для успішного трансферу технологій. Для додаткового стимулювання науковців була прийнята нова схема розподілу доходів від ліцензування (―Max-Planck-Model‖), згідно якої третина доходу одержує індивідуальний дослідник або група дослідників, третину – інститут, а останню третину – центральній організації для покриття видатків, тобто стимулювання учасників комерціалізації через гарантування справедливої долі доходів її головним учасникам. У Франції закон про інновації й наукові дослідження, прийнятий у 1999 році, дозволяє співробітникам установ вищої школи і науково-дослідних організацій, виступати в якості співучасників або керівників підприємств, або вносити у його діяльність свій науковий внесок. Таким чином стимулюється комерціалізація наукових знань. У закордонних організаціях, у тому числі науково-дослідних, для стимулювання співробітників використовують не тільки гроші, але й багатий набір інструментів мотивації (чого не помічено у наших установах). Можливості, що їх може надати та чи інша компанія для розвитку співробітника, його самореалізації, справді безмежні. Для наших науковців, а тим більше у кризових умовах, такі можливості обмежені, але все ж таки з комплекту мотиваційних інструментів можна застосовувати чимало, а саме підвищення статусу співробітника (не тільки у штатному розкладі, але й завдяки участі у статусних проектах, наданню можливості брати участь у конференціях, залучення в якості експерта тощо), програми визнання заслуг, окремі складові соціального пакету тощо. В Україні сьогоднішня ситуація у сфері R&D характеризується очевидним протиріччям: з одного боку, декларація усіма гілками влади необхідності і готовності до прискорення переходу економіки на інноваційний шлях розвитку (і відповідно, визнання провідної ролі науковців), а з іншого – падіння престижу наукової діяльності та її матеріального забезпечення. У результаті у цій сфері вже давно наростає криза, що проявляється у скороченні кадрового потенціалу всіх секторів науки, швидкому старінні її кадрів і негативних змінах її якісного складу, розрив спадковості наукових шкіл. На жаль, у більшості науково-дослідних установ, як і раніше, застосовується переважно негативна мотивація, коли для управління своїм персоналом використовують різного роду покарання, штрафи тощо. За допомогою таких заходів, безперечно, можна домогтися виконавської дисципліни, але не ініціативи і плідної творчої праці співробітників. Протягом останніх десятиліть відбувається скорочення заробітної плати у науково-дослідній сфері. Низький рівень оплати праці переважної більшості українських науковців – загальновідома проблема. Але турбують її наслідки – непривабливість наукової кар’єри, передусім для молоді, та наукова міграція. Значна частина науковців, і саме висококваліфікованих, вимушена шукати додаткові джерела доходу або виїжджати за кордон. Недостатній приплив молоді в науку, різке скорочення чисельності наукових співробітників обумовили тенденцію різкого старіння наукових кадрів. Варіації в оплаті праці наших вчених не є значними і більше залежать, як і за часів Радянського Союзу, від відомчої монополії, практично не віддзеркалюючи потреби суспільства і пріоритети економічного розвитку. З іншого боку, вони майже не зв’язані з реальними результатами праці науковців, а фіксують надовго, якщо не назавжди оплату згідно з кваліфікацією (читай науковим ступенем) та категорією наукової установи. Зміни відбуваються стосовно наукового стажу працівника і, певних видів робіт. Найслабкішим місцем у системі стимулювання і оплати праці є саме відсутність стимулюючої складової, що стосується передусім існуючого механізму преміювання. В цілому ж оплата праці визначається у нинішніх умовах не рівнем наукових робіт, не результатами праці, а фінансовими можливостями конкретної установи (відомства). Порівняння організації й оплати праці в сфері R&D в Україні й країнах ЄС та США показує, що форми і механізми тут задіяні різні. У країнах ЄС і США вони узгоджені передусім із ринком наукової праці, є гнучкими та адаптованими до поставлених завдань. Тому там організація й оплата праці є набагато ефективнішими, хоча і не позбавленими вад (щодо соціального захисту і гарантій зайнятості, які, безумовно, є перевагами радянської системи організації праці). Підсумовуючи результати цього дослідження, більшість матеріалів якого залишається поза статтею, можна дійти наступних висновків.

1. Необхідно розробити систему оцінки, оплати й мотивації праці співробітників, що підходила б саме до конкретної науково-дослідної установи (групи установ).

2. Для найбільш цінних, талановитих науковців доцільно здійснювати моніторинг їхньої кар’єри та індивідуальну мотивацію, застосовуючи сегментацію мотиваційних програм для різних категорій співробітників.

3. У рамках вдосконалення політики щодо інтелектуальної власності доцільно застосувати роялті, розробивши систему одержання науковцями вигоди від права на цю власність.

4. Доцільно запровадити програму обміну науковцями між державними науковими установами, університетами і бізнес-сектором, що сприятиме комерціалізації результатів R&D. 5. Вченому, науковцю треба платити за знання та стимулювати їх капіталізацію (впровадження). При цьому дати ясно зрозуміти, що його знання, досвід, компетенції безсумнівно будуть винагороджено, якщо будуть доведені до практики.

90

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки 6. У подальшому, насамперед після закінчення глобальної кризи, коли ринки праці розвинутих країн стабілізуються, до країн ЄС і США (якщо в Україні не будуть прийняті відповідні заходи) продовжиться трудова еміграція працівників з України, і передусім – ―витік мозків‖, від’їзд висококваліфікованих спеціалістів, які створюватимуть і впроваджуватимуть інновації, але не для української економіки, а для забезпечення конкурентоспроможності економік цих країн. Література 1. Друкер П. Управление в обществе будущого. – М.: Вильямс. – 2007. – 306 с.

2. OECD Science, Technology and Industry Scoreboard 2007. Доступно з електронного ресурсу http://puck.sourceoecd.org/vl=3135361/cl=25/nw=1/rpsv/sti2007/gb7-2.htm 3. Экономика США / Под ред. В.Б. Супян. – М.: Питер – 2003. – С. 62.

УДК 331.101.3:331.23(4/9)

С.І. ГРЕБІНСЬКА Хмельницький торговельно-економічний коледж Київського національного торговельно-економічного університету

РОЗРОБКА СИСТЕМ МОТИВАЦІЇ І ОПЛАТИ ПРАЦІ НА ОСНОВІ ВИКОРИСТАННЯ ЗАРУБІЖНОГО ДОСВІДУ Досліджено закордонний досвід систем оплати праці, моделі оплати праці персоналу і їхнього зв‟язку з результатами роботи окремого працівника, господарського підрозділу або підприємства в цілому. Проаналізовано критерії ефективності системи мотивації праці, її дії на досягнення стратегічних цілей підприємства. Опрацьовано специфіку підприємств, їх конкурентні переваги, сильні і слабкі сторони, особливостей корпоративної культури при розробці систем мотивації та оплати праці.

The explored foreign experience of the systems of the payment of the labour, models of the payment of the labour of the personnel and their relationship with result of the functioning(working) the separate workman, economic subsection or enterprises as a whole. The analysed criteria to efficiency of the system to motivations of the work, its actions on achievement strategic integer enterprises. Processed specifics enterprise, their competitive advantage, strong and weak sides, particularities of the corporative culture at system development to motivations and payment of the labour. Постановка проблеми. Сучасний етап ринкових перетворень, який переживає Україна, вимагає нової ідеології формування системи оплати праці, що має стати одним із головних стимулів підвищення продуктивності праці й ефективності управління. Наявність справедливої структури оплати праці, об’єктивність закладених у ній розходжень по заробітній платі впливають на відношення співробітників до роботи, їхню поведінку, ефективність трудової діяльності, а звідси, і на успіх підприємства. При цьому, зростання кінцевих результативних показників роботи підприємства може бути забезпечено на основі посилення механізму стимулювання праці за допомогою збільшення заробітної плати, при зниження витрат на виробництво. На сьогодні розроблено багато тестів і методик для проведення дослідження мотивації, які мають певні переваги та недоліки. Для вивчення задоволеності працівників своєю робото доцільно провести аналіз мотиваційних факторів для підприємства – розробити анкету, попросити співробітників відповісти на питання й проаналізувати мотиваційні фактори, потреби, а потім зробили висновки. Таким чином, необхідно визначити яких принципів потрібно дотримуватися при розробці ефективної системи оплати праці і стимулів, а також створити комплексну систему мотивації і оплати праці. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемами розроблення систем мотивації та оплати праці в Україні займається рід вітчизняних вчених, до яких відносяться: Є.А. Бельтюков, А.П. Гречан, С.О. Корецька, М.П. Войнаренко, В.Є. Козак. Значний вклад в розробку проблем мотивації праці внесли такі українські науковці, як: В. Абрамов, В. Андрієнко, С. Бандур, Д. Богиня, А. Колот, М. Семикіна та ін. Вагомий внесок в теоретичну розробку проблем трудової мотивації зробили внесок такі відомі зарубіжні вчені: Ф. Герцберг, Д. МакГрегор, К.Маркс, А. Маслоу, Ф. Тейлор та ін. У роботах цих авторів досліджуються проблеми оплати праці, мотивація персоналу, проте в сучасних умовах виникає необхідність формування пропозицій щодо удосконалення систем мотивації та оплати праці працівників в умовах євроінтеграційного розвитку України. Постановка завдання. Метою статті є дослідження закордонного досвіду оплати та мотивації праці та створення комплексних заходів щодо розробки цілей та систем мотивації і оплати праці у відповідності до діяльності підприємства. Виклад основного матеріалу. Один із критеріїв ефективності системи мотивації – її вплив на досягнення стратегічної мети підприємства. Тобто спочатку потрібно визначитися із цілями, стратегією підприємства, а вже потім вибудувати систему мотивації таким чином, щоб співробітники досягали результатів, які будуть сприяти виконанню цілей підприємства. За твердженням Д. Нортону й Р. Каплана, ―коли працівник зрозуміє, що його заохочення залежить від досягнення стратегічних цілей, тоді стратегія стане воістину повсякденною роботою кожного‖ [1]. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

91

Економічні науки Для визначення цілей підприємства можна використати стандартний алгоритм запропонований Р. Капланом, який зображений на рис. 1. Місії Цілі підприємства Аналіз зовнішнього середовища

Бізнес-стратегії

Аналіз внутрішнього середовища

Виробнича, маркетингова, фінансова, управління персоналом Цілі системи оплати праці і мотивації персоналу Методи розробки системи оплати праці і мотивації персоналу Рис. 1. Алгоритм розробки систем оплати праці і мотивації працівників

Запропонована схема демонструє, що спочатку на основі місії підприємства, аналізу його зовнішнього й внутрішнього середовища потрібно визначити стратегічні цілі, вибрати стратегії, за допомогою яких ми будемо їх досягати, а вже після цього формулювати цілі системи мотивації і оплати праці і визначати методику їх побудови. Наприклад, одна з великих російських компаній визначила мету системи мотивації й оплати праці в такий спосіб: досягнення поставлених завдань цехами й дирекціями, підприємства у цілому; залучення й закріплення кваліфікованих працівників; підвищення зацікавленості працівників у професійному зростанні; залучення працівників в інновації; соціальний захист працівників; компенсація відхилень від нормальних умов праці й відпочинку [2]. Місія організації – поняття, що розкриває зміст її існування й загалом визначальну сферу діяльності підприємства. Крім того, при розробці системи мотивації, а тим більше системи керування за цілями потрібно провести декомпозицію цілей, тобто виходячи зі стратегічних цілей підприємства встановити мету перед підрозділами, відділами, співробітниками. Більшість авторів теорій мотивації дійдуть висновку, що мотивуючі фактори, потреби й очікування існують паралельно; вони не вступають у протиріччя, а взаємно доповнюють один одного, причому для кожного індивідуума існує унікальне сполучення факторів мотивації й потреб [3]. Тому важливо проаналізувати мотиваційні фактори й потреби персоналу кожного підприємства. За результатами онлайн-опитування 4000 співробітників європейських компаній (він проходив у Німеччині, Франції, Нідерландах, Італії, Іспанії в 2006 р.) були визначені наступні фактори мотивації співробітників: 1. Керівництво компанії виявляє цікавість до благополуччя співробітників.

2. У співробітників є можливість удосконалювати свої професійні здібності.

3. Керівництво компанії подає приклад у плані цінностей компанії.

4. У компанії існує свобода в прийнятті рішень, достатня для того, щоб домогтися гарних робочих результатів.

5. Співробітників залучає репутація компанії як роботодавця.

6. Спектр завдань, розв’язуваних компанією, забезпечує постійну активність співробітників.

7. Співробітник бере участь у командній роботі в складі своєї робочої групи.

8. Співробітників залучає високий рівень клієнтоорієнтованості.

9. Співробітників задовольняє загальна робоча атмосфера на підприємстві.

10. Співробітників влаштовує прийнятний рівень їхньої особистої зарплати. Крім того, отримано наступні цікаві висновки з результатів дослідження співробітників європейських компаній: 1. Чверть всіх опитаних вважають себе зацікавленими в роботі, 63 % зацікавлені в середньому ступені, а 14 % можна назвати ―внутрішньо зацікавленими‖. У таких співробітників немає емоційної прив’язки до підприємства, вони працюють менш продуктивно, чим ті, хто більше зацікавлений роботою, і, крім того, негативно впливають на колектив.

2. Зарплата повинна відповідати вимогам займаної співробітником позиції й ринку. Їм також важлива підстава, по якій розраховується та або інша оплата праці. Тобто, підприємства намагаються зробити процес обґрунтування зарплати прозорим, наприклад через чітку постановку цілей, досягнення яких потім перевіряється й обговорюється зі співробітником.

3. Тільки зарплата як єдина умова не є мотивуючою для співробітників. На неї варто скоріше дивитися як на так званий гігієнічний фактор. Це означає: якщо люди не будуть одержувати за свою працю гроші, які їм належать, то вони не будуть працювати. Для залучення їх у роботу більшого значення набувають нематеріальні 92

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки цінності, наприклад складні види діяльності, що представляють для співробітників певний виклик, безпосереднє робоче оточення, а також бренд компанії. Без сумніву, людина оцінює привабливість тих або інших можливостей працевлаштування не тільки по величині заробітної плати. На його вибір впливають також додаткові компенсації й пільги, які пропонує підприємство, перспективи подальшої кар’єри й професійного росту. Оцінюючи стратегію мотивації персоналу в цілому, необхідно брати до уваги зв’язок між трьома її основними компонентами (рис. 2). Оплата праці Основна заробітна плата Понаднормові Програма поточного преміювання Інші одноразові виплати Програма участі в прибутку Програма довготривалого преміювання: довгострокове преміювання за результатами діяльності; програми участі в капіталі

Пільги і компенсації Пенсійні виплати Медичне страхування Оплачувані відпустки Компенсація податку з доходів фізичних осіб Виплати у випадку смерті Пільги у зв’язку з посадовим статусом Інші виплати

Перспективи кар’єри Програми навчання, перепідготовки, підвищення кваліфікації Підвищення по службі Програми закріплення кадрів Програми підвищення привабливості праці

Рис. 2. Цілісний погляд на стратегію мотивації працівників [4, с. 10]

Будь-яка людина, особливо яка працює за наймом, добре розуміє важливість заробітної плати. Як правило, вона включає деяку базову ставку і виплати, які залежать від результатів праці, наприклад, у вигляді премій, бонусів, можливості отримання акцій підприємства за зниженими розцінками або безкоштовно. Для впровадження та розробки у вітчизняній практиці нових систем мотивації та оплати праці необхідно, насамперед, визначити цінність тієї або іншої посади, яку можна визначити в результаті проведення експертної оцінки посад/робочих місць. Основні етапи проведення оцінки: 1. Аналіз змісту роботи на даній посаді. Опис посади/робочого місця; 2. Підготовка до оцінки. Вибір методу оцінки.

3. Проведення оцінки посад/робочих місць.

4. Корекція існуючих розмірів зарплат.

5. Побудова структури зарплат. Пропонуються такі основні етапи створення комплексної системи мотивації і оплати праці. Етап 1. Розробка цілей системи мотивації й оплати праці відповідно до мети підприємства. Насамперед потрібно сформулювати стратегічні цілі підприємства, а також мету системи винагороди й відповідно до них визначити специфічне для підприємства співвідношення складових сукупних доходів. Етап 2. Визначення ефективних мотивуючих факторів. При розробці системи винагороди важливо врахувати мотиваційні фактори співробітників. У великих підприємствах можна провести такий аналіз для цінних працівників і керівників, а його результати врахувати при визначенні співвідношення (часток) складового сукуп-ного пакета: постійної й змінної частини зарплати, надбавок, доплат і пільг. Етап 3. Визначення демотивуючих факторів. Демотивуючі фактори, такі як високий рівень конфліктності в колективі, відсутність взаємоповаги, недовіра співробітників і нерозуміння ними необхідності нововведень, приводять до провалу впроваджуваних змін. Варто провести зміни у внутрішньому середовищі підприємства. Етап 4. Вибір інструментів (методів) для формування системи оплати праці. Серед можливих інстру-ментів: бально-факторний метод для оцінки посад; система керування за цілями; система збалансованих показників; система депреміювання. Завдання фахівців – вибрати найбільш ефективну для підприємства методику. Етап 5. Розробка цілей, проведення їх декомпозиції. Провести сесію стратегічного планування, визначити мету підприємства й здійснити їх тимчасову й ієрархічну декомпозицію. Етап 6. Розробка проекту системи оплати праці й мотивації персоналу: провести оцінку посад/робочих місць, використовуючи бально-факторний метод, і відповідно до отриманих результатів розробити (скорегувати) постійну частину зарплати. Етап 7. Розробка системи пільг. Провести аналіз потреб співробітників/керівників і вибрати ту або іншу систему формування пільг, наприклад по ―принципу кафетерію‖ або відповідно до грейдами. При переході на монетаризацію пільг ретельно зважити й прорахувати всі наслідки її впровадження. Етап 8. Розробка системи матеріальної немонетарної мотивації. Проаналізувати, які методи нематеріальної мотивації використають керівники, яким чином вони здійснюють зворотний зв’язок зі співробітниками, як делегують повноваження й т.д. Досліджувати задоволеність співробітників, у тому числі існуючим психологічним кліматом і стилем керівництва на підприємстві. Етап 9. Проведення тестового прогону. Провести тестовий прогін знову створеної або вдосконаленої системи оплати праці й мотивації. Проаналізувати зміни в зарплатах співробітників. Провести моніторинг ринку зарплат у даній сфері діяльності. Зрівняти їх з ринковими зарплатами, при необхідності внести потрібні зміни. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

93

Економічні науки Бажано, щоб у співробітників, що виконали цілі на 100 %, відбулося збільшення доходу як мінімум на 15 %. Для них це буде стимулом для переходу на систему оплати праці за результатами. Ріст заробітної плати результативних співробітників компенсується її зниженням у неефективних, тобто відбудеться не збільшення преміального фонду, а його перерозподіл. Етап 10. Обговорення нової системи винагороди. Зробити презентацію проекту для топ-менеджерів. Провести обговорення проекту й внести у нього необхідні зміни (коректування). Етап 11. Впровадження. Ознайомити всіх співробітників (під підпис) з новим положенням про систему оплати праці (винагороди). Оплата праці – це ―невизначені сторонами умови трудового договору‖, і про їхні майбутні зміни, а також про причини, що викликали необхідність таких змін, роботодавець зобов’язаний повідомити працівника в писемній формі не пізніше чим за два місяці. Протягом цього строку необхідно виплачувати заробітну плату за старою системою оплати праці й надавати дані за новою. Це надасть можливість співробітникам звернути увагу на зміни в їх заробітній платі, зробити висновки і, в разі потреби, змінити свою поведінку або відношення до роботи. Керівнику проекту з оплати праці потрібно бути готовим до того, що потрібно буде надавати консультаційну підтримку керівникам. Етап 12. Здійснення пілотного проекту. Якщо у підприємства є структурні підрозділи, то можна здійснити пілотний проект, тобто спочатку впровадити цю систему на одному підприємстві, проаналізувати результати, врахувати помилки, вдосконалити й тільки потім впроваджувати на інших підприємствах. Висновки. Таким чином, із зазначеного випливає висновок, що для того, щоб система винагороди була ефективною, потрібно врахувати мотиваційні фактори співробітників і переваги працівників у визначенні складових частин їхнього компенсаційного пакету з урахуванням трудових витрат. Для того щоб зміни одержали підтримку всіх співробітників підприємства, необхідно пояснити керівникам і співробітникам необхідність їхнього проведення й неможливість працювати за старою схемою. Щоб виміряти ефективність нової системи оплати праці, потрібно порівняти відношення й динаміку показників, які характеризують результати виробництва продукції або обсягів продажу і фонд преміювання: прорахувати, який ефект принесе кожна гривня, виплачена у вигляді премії працівникам підприємства. Тільки в цьому випадку можливе успішне застосування розроблених систем мотивації та оплати праці та подальше їх ефективне використання. Література 1. Капллан Р., Нортон Д. Стратегические карты / Пер. с. англ. – М.: Олимп-Бизнес, 2005.

2. Мотивация и оплата труда: инструменты, методики, практика / Е. Ветлужских. – 2-е изд., доп. – М.: Альпина Бизнес Букс. – 2007. – 11 с.

3. Виханский О., Наумов А. Менеджмент: Учебник. – М.: Экономистъ, 2005.

4. Оплата по результату. Из опыта труда персонала в США / Пер. с. англ. – М.: Вильямc, 2004.

5. Ковальова В.М. Економіка праці і соціально-трудові відносини: – К.: ЦНЛ, 2006. – 256 с.

6. Шелешкова С. Заробітна плата як мотиваційна складова продуктивності зайнятості / Україна: аспекти праці, 2006. – № 2. – С. 9–16.

УДК 331.101.3

С.В. РУКАСОВ Національний університет харчових технологій, м. Київ

АНАЛІЗ СИСТЕМ МОТИВАЦІЇ ПЕРСОНАЛУ З УРАХУВАННЯМ ДОСВІДУ ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ У статті проаналізовані системи, методи мотивації персоналу на основі досвіду країн світу, які мають широке розповсюдження і є базисними для розробки нових методів. Обґрунтовано методичні підходи для проведення комплексного аналізу та вирішення проблем мотивації персоналу в умовах нинішнього часу.

The article analyzes the systems, methods of staff motivation through the experience of countries that have widespread and is a basis for developing new methods. Try to make a substantiated basis for comprehensive analysis and solution of problems of personnel motivation in a current time. Постановка проблеми. Питання мотивації персоналу було і залишається у даний час не достатньо вивчено. Це питання розглядається не тільки як економічна категорія, а ще такими науками як психологія, соціологія та іншими. Ось чому визначення поняття ―мотивація‖ може мати велику кількість варіантів трактовки. Формулювання цілей статті. Наша мета проаналізувати мотивацію персоналу як економічну категорію, зробити класифікацію чинних мотиваційних моделей з урахуванням досвіду зарубіжних країн, встановити саме які з них можна адаптувати до умов нашої країни. Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Система мотивації персоналу кожного підприємства є його прерогативою і керівництво намагається не розповсюджувати інформацію про власну систему методів мотивації персоналу.

94

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Основним методом мотивації як на вітчизняних підприємствах, так і на західних фірмах є грошова винагорода. Але в умовах високої конкуренції, а вже потім забезпечити задоволення потреб більш високого рівня [за Маслоу – самоповага, самореалізація, знання та інше] керівництво повинно надати робітнику можливість отримання належного прибутку. Цей метод на заході має назву ―Pay for Performance‖ що в перекладі означає ―плата за виконання‖. На західних підприємствах визнані декілька систем оплати праці, які вважаються ефектив-ними, зокрема: 1) комісійні (працівник отримує відсоток від кількості укладених угод з клієнтами); 2) грошова винагорода; 3) персональна винагорода; 4) принцип розподілу прибутку (прибуток підприємства розподіляється серед працівників, тобто прибуток робітників пропорційний доходу підприємства). Система ―Pay for Performance‖ ефективно працює у європейських компаніях та сприяє підвищенню продуктивності праці працівників у півтора рази. При цьому працівник отримує можливість реалізувати свої здібності та отримати високий прибуток, а підприємство отримує працівників, професіоналізм яких постійно зростає. Крім системи оплати праці, великого значення набувають одноразові заохочення у формі: коштовних подарунків (розповсюджено у Великобританії); впровадження гнучких графіків праці (дозволяє персоналу працювати у зручний для нього час, економить час робітників та ресурси підприємства). Проаналізувавши досвід східних країн можна виявити зовсім інший підхід до мотивації і управління персоналом. Японський підхід значно відрізняється від підходу до мотивації та управління, що впроваджено в Європі. Це пов’язано із особливостями менталітету, традиціями та психо-соціальними розбіжностями. Японські працівники відзначаються відданістю компанії, в якій вони працюють. І рядові службовці, і управлінці ототожнюють себе з компанією. У японців фах ототожнюється з компанією, у якій вони працюють, і у кожного працівника розвинуто почуття відповідальності за процвітання своєї компанії, впевненість в тому, що успіх компанії в його руках, залежить від результатів його праці. Навіть відпустка використовується в багатьох випадках не повністю тому, що кожен працівник усвідомлює свою належність до компанії і те, що вона потребує саме його праці. Якщо в Європі основною формою мотивації є гроші і матеріальна винагорода, можливість працювати ―поза роботою‖, отримуючи прибуток, то в Японії усі методи мотивації – це перш за все психологічні прийоми. Там приділяється велика увага колективу і відповідальність перед цим же колективом і є основним мотивом. Виділяють декілька особливостей японського керування: 1. Створення дружньої обстановки та гарантія праці – японці працюють усе життя в одній компанії, та, як правило, пізніше там працюють їх нащадки, що сприяє формуванню багатьох династій працівників.

2. Гласність і цінності корпорації – можливість використання інформації і бази даних підприємства сприяє розумінню робітниками загальної мети підприємства. Мається можливість отримання раціональних пропозицій від молодшого співробітника.

3. Інформаційний підхід до керівництва – ця особливість полягає в тому, що розвинута система збору інформації про виробництво і з’являється можливість виявити причину та винуватців отримання бракованої і неякісної продукції, провести аналіз причин та їх запобігання на початкових етапах виникнення. Дуже ефективним методом роботи з персоналом є метод ротації. Його сутність полягає в тому, щоб кожний працівник вміє виконувати не тільки одну операцію, а усі операції виробничого процесу. Система цінностей у Японії значно відрізняється від європейської. Цим обумовлені і різниця у мотивації, яка в Японії спрямована на удосконалення особистих якостей, і внутрішнім задоволенням, якому приділяється набагато більше значення, чим грошовій винагороді [1, с. 70–77]. Якщо розглянути мотиваційні системи США, то можна зробити висновок, що вони значно відрізняються від японської та європейської. Якщо у Японії система оплати праці встановлена таким чином, що третина прибутку працівника залежить від прибутку компанії, то в США працівники отримують винагороду не за результати праці, а за кількість відпрацьованого часу. Деякі заохочувальні системи, що використовуються з метою мате-ріального стимулювання, містять елементи преміальних систем за участю в прибутках. Також широке поширення в США одержують гнучкі форми оплати праці (приблизно 75 % роботодавців). Серед форм гнучкої оплати праці можна виділити залежні від: кваліфікації, знань працівників, кількості завдань і якості їх виконання, а також від фінансових результатів діяльності компанії. Диференціація заробітної плати може бути встановлена на основі професійно-кваліфікаційної орієнтації, з урахуванням таких критеріїв, як професійний стаж, ініціатива, відповідальність, оволодіння суміжними професіями. Отже, оплата праці однієї і тієї ж категорії зайнятих може значно розрізнятися. Системи Скенлона і Раккера є найпоширенішими методами стимулювання і розподілу прибутку, зв’язаною з ростом продуктивності, у даний час привертають найбільшу увагу і використовуються частіше інших. Система Скенлона одержала велике поширення на підприємствах США. По наявних описах можна обчислити розподіл прибутку в рамках цієї системи, хоча вона не дає єдиної спеціальної формули розрахунків. Фактично використовують чотири розповсюджені формули. Дві з них, а саме: коефіцієнт множинних витрат і формула припустимих трудових витрат – більш придатні у тому випадку, якщо б система функціонувала визначений час. Інші формули на базі загального коефіцієнта і коефіцієнта розподілу – найкраще підходять для Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

95

Економічні науки нових систем, що вводяться. Крім того, організація має право розробити власну формулу для окремих випадків. Тут ми розглянемо найпростішу з чотирьох різновидів – формулу загального коефіцієнта. Формула загального коефіцієнта базується на частці сукупних витрат на робочу силу в обсязі реалізованої продукції. У більшості компаній, особливо в обробній промисловості, таке співвідношення відносно стабільне в часі. Якщо це не так, формулу загального коефіцієнта застосовувати не слід. Для обчислення застосовують наступний коефіцієнт: базисний коефіцієнт дорівнює сукупності витрат на робочу силу поділеній на вартість реалізованої продукції. Використовуючи базисний коефіцієнт і з урахуванням реалізованої продукції за конкретний період, знаходять припустимі витрати на робочу силу. Ці витрати потім порівнюють з фактичною заробітною платою. Якщо фактична заробітна плата нижче припустимої, виплачують премію. Цю премію поділяють між компанією і працівниками, звичайно, в співвідношенні 25:75 відповідно. Виплату премій наприкінці року закривають. Якщо преміальний резерв негативний, збиток (не дійсний збиток у доларах) бере на себе компанія. Проаналізуємо систему Раккера. Перший крок у застосуванні цієї системи полягає в бухгалтерському аналізі, необхідному для визначення індексу вартості чистої продукції фірми. Чиста продукція, чи додана вартість, – це різниця між ринковою вартістю виготовленої продукції і вартістю сировини, матеріалів і послуг, спожитих при її виробництві. Додана до продукту вартість приймається як міра продуктивності. Ця величина залежить від багатьох факторів, наприклад від вартості матеріалів, а також циклічних і сезонних факторів. Із зазначених причин величина чистої продукції являє собою середню за попередні 3–7 років. Тим самим, забезпечується ефект згладжування і послідовна оцінка чистої продукції. Наступний крок – обчислення ―норми Раккера‖. Це частка чистої продукції, яка виплачується робітникам у вигляді заробітної плати. Фактично вона являє собою чисту продукцію на кожен долар заробітної плати. Використовувана норма повинна бути середньою за ряд років, її стабільність у часі виправдовує таке її використання. Установлено, що зазначений показник стабільності протягом тривалого часу в більшості компаній обробної промисловості [2, c. 87–93]. Розмір преміального фонду визначається наступним чином: фактичний обсяг умовно – чистої продукції помножують на частку фонду оплати праці, так званого стандарту Раккера. З розрахованої величини виключається фактично виплачена працівникам заробітна плата. Сума, що залишилась, розглядається як результат підвищення ефективності виробництва, і значна її частка спрямовується на преміювання персоналу. Для визначення розміру премій конкретними працівниками до уваги беруть переважно якісні показники їхньої діяльності [3, с. 243]. Висновки і перспективи подальших розвідок у цьому напрямку. Аналіз практики організації праці в США показує доцільність впровадження наступних аспектів американського досвіду: використання нетрадиційних форм оплати праці (наприклад, її розподіл на постійну частину і перемінну, залежну від результатів роботи всього колективу, окремих його підрозділів, кожного працівника); підвищення заробітної плати в міру росту кваліфікації, професіоналізму, оволодіння суміжними професіями; поширення нетрадиційних систем оплати праці на службовців: скасування автоматичних надбавок і введення в широкому діапазоні індивідуальних надбавок у залежності від результатів праці; посилення зацікавленості в результатах не тільки своєї особистої роботи, але і бригади, цеху, будьякого підрозділу, підприємства в цілому шляхом колективних заохочень і встановлення залежності частини заробітної плати від підсумків роботи колективу; сполучення фіксованої системи оплати праці з заохочувальною при синхронізації дій знижок і надбавок за результатами необхідних на даному етапі кількісних витрат праці з урахуванням виробленого браку, дотримання технологічних режимів, ефективного використання матеріально – технічних сировинних ресурсів. Мотивуючі фактори індивідуальні для кожного підприємства, кожної епохи і періоду часу. Успіх кадрової політики в індивідуальному підході як до колективу в цілому, так і до кожного його члена зокрема. Спос-тережливість, знання потреб і особистих характеристик співробітників – ключ до організації ефективної роботи в колективі. Мотивація персоналу на підприємствах України порівняно з провідними країнами світу знаходиться на дуже низькому рівні. Керівники підприємств до сих пір застосовують традиційні методи стимулювання праці, які вже не відповідають сучасним вимогам економіки ринкового типу, тобто використовуються у більший частині тільки зовнішні фактори заохочення до праці, а внутрішні фактори визнаються тільки в окремих випадках. На нашу думку, Україні потрібно перейняти системи або окремі елементи мотивації персоналу, що впроваджені у країнах Європи. Такі важливі фактори як менталітет суспільства, політика країни тощо найкраще наближують Україну до країн Європи. Аналіз та практика свідчать, що конкретні рекомендації можливо розробити тільки на рівні підприємства, причому для конкретного підприємства. Це пояснюється тим, що на кожному підприємстві встановлені свої звичаї, неписані правила, закони, сформовано психологічний клімат, але, будуючи конкретну систему мотивації на підприємстві, ми обов’язково повинні звернутися та запозичити світовий досвід. Література 1. Слиньков В.М. Мотивация стимулирования и оплата труда: Практические рекомендации. – К.: Дакор, КНТ, 2008. – 336 с.

2. Капустянський П.З. Мотивація праці сучасних організацій (організаційно-управлінський аспект): Монографія. – К.: ІПК ДСЗУ, 2007 – 155 с.

3. Колот А.М. Мотивація персоналу: Підручник. – К.: КНЕУ, 2002. – 337 с.

96 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки

УДК 658.152(477)

В.Й. БАКАЙ Хмельницький національний університет

МЕТОДИ ФОРМУВАННЯ АМОРТИЗАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ НА ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВАХ Проведено аналіз особливостей формування амортизаційної політики на промислових підприємствах, за результатами якого розроблено методичні рекомендації по формуванню і розподілу амортизаційного фонду в рамках реалізації амортизаційної політики.

It was done the analysis of peculiarities of amortization politics‟ formation on the industrial plants, from the results of which it was developed recommended practice on the formation and disjunction amortization fond within the frame of realization of amortization politics. Вступ. Економічне зростання в Україні неможливо забезпечити без підвищення ефективності виробництва на промислових підприємствах та оновлення їх техніко-технологічної бази. Одним із важливих елементів цього процесу є раціонально грамотно побудована амортизаційна політика, яка потребує відповідного державного регулювання. За оцінками чималої кількості вчених-економістів та керівників великих промислових підприємств України рівень використання виробничих потужностей складає в межах 50–60 %. Основні фонди зношуються і представляють серйозну загрозу безпеки їх експлуатації. В останні роки доля нових потужностей, які вводяться різко знижується та не забезпечує якісного покращення виробничого потенціалу промислових підприємств. Необхідно негайно застосувати ефективні заходи щодо зміни державної політики, які будуть направлені на відтворення виробництва в нашій країні та виходу її з глибокої і тяжкої фінансово-економічної кризи. Ефективним інструментом для рішення тих чи інших проблем є концепція нової амортизаційної політики, реалізація якої повинна опиратися на систему використання більш ефективних методів нарахування амортизації, які будуть враховувати реальні умови життєдіяльності промислових підприємств. Амортизаційні відрахування є одним із важливих джерел фінансування простого та розширеного відтворення, які дозволяють цілеспрямовано покращити структуру і склад основних фондів в процесі, що визначає необхідність цілеспрямованого управління цим процесом, як на макрорівні, так і на мікроекономічному рівні. Як показує досвід індустріально розвинених країн світу, підвищенню інноваційного потенціалу у більшості сприяє проведення амортизаційної політики як складової інвестиційної політики на всіх рівнях управління, що дозволяє забезпечити оновлення виробничого потенціалу у середньому кожні 5–10 років. Метою статті є наукове обґрунтування методичних положень і практичних рекомендацій з формування амортизаційної політики на промислових підприємствах. Аналіз останніх досліджень чи публікацій. Теоретичні і методичні питання формування та реалізації амортизаційної політики на промислових підприємствах України в ринкових умовах господарювання є недостатньо розробленими та потребують подальшого удосконалення. Загальні питання розробки фінансової політики і фінансування підприємств відображені у працях Алексєєва О.О., Анішіна В.М., Балабанова І.Т., Бочарова В.В., Гончарука О.В., Ковальова В.В., Майкла С., Молякова Д.С., Стоянова Е.А., Тренева Н.Н., Шопенко Д.В., Шуремова Е.Л., Юджіна Ф. та ін. Проблеми формування амортизаційної політики на підприємстві розглянути у працях науковців Абакумова Р.Г., Баєва З.Ш., Башкірової Н.Н., Бланка І.О., і в основному відображають загальні методологічні підходи до формування амортизаційної політики підприємств на макро- та мікрорівнях. Постановка завдання. Необхідність оновлення матеріально-технічної бази в умовах світової фінансової кризи, дефіциту фінансових ресурсів і нормативно-правових обмежень державної амортизаційної політики визначає особливу значимість формування ефективної амортизаційної політики для кожного суб’єкта господарювання. Результати дослідження. Амортизаційна політика підприємства та проблеми її розвитку в багатьох країнах світу посідають вагоме місце як в економічних школах, так і в економічній свідомості суспільства загалом. Вона зберігає важливу роль у забезпеченні виробничого процесу в ринкових умовах господарювання для промислових підприємств. Фінансування оновлення матеріально-технічної бази підприємств здійснюється в залежності від різноманітних факторів, серед яких провідну роль відіграють: положення державної амортизаційної політики; ступінь зносу основних фондів; особливості обладнання та технологій, які використовуються при виробництві продукції чи наданні послуг. Не треба забувати, що державна амортизаційна політика – це ряд важливих заходів, які проводить держава з розробки принципів, норм та порядку нарахування амортизації для накопичення фінансових ресурсів, а потім забезпечення економічного і соціального розвитку [1, с. 47]. Головною та визначальною метою розробки амортизаційної політики вважається збільшення потоку власних фінансових ресурсів за рахунок внутрішніх джерел, а вже основною метою її є забезпечення за рахунок постійних відрахувань з грошових доходів необхідного фонду засобів для відтворення або заміни основних фондів. Амортизаційна політика тісно пов’язана з іншими політиками на підприємстві. З’ясування особливостей формування та реалізації амортизаційної політики на підприємстві дав можливість визначити взаємозв’язок амортизаційної політики з іншими видами політик підприємства (рис. 1). Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

97

Економічні науки

ІНВЕСТИЦІЙНА ПОЛІТИКА

ПОЛІТИКА ФОРМУВАННЯ ТА РОЗПОДІЛУ ПРИБУТКУ

НАУКОВО-ТЕХНІЧНА ПОЛІТИКА

Коефіцієнт капіталізації прибутку та перспективне зростання амортизаційних відрахувань Доля амортизаційних відрахувань у собівартості продукції

Інтенсивність оновлення необоротних активів

П О Л І Т И К А

ПОЛІТИКА УПРАВЛІННЯ НЕОБОРОТНИМИ АКТИВАМИ

Об’єм власних засобів у фінансуванні діяльності промислового підприємства Доля амортизаційних відрахувань у загальній сумі власних засобів

А М О Р Т И З А Ц І Й Н А

ФІНАНСОВА ПОЛІТИКА

Об’єм фінансування інвестиційних програм за рахунок амортизаційного фонду

Впровадження нових технологій та обладнання Фінансування НДДКР Динаміка об’єму засобів амортизаційного фонду

Рис. 1. Взаємозв’язок амортизаційної політики з іншими політиками підприємства

Проведений аналіз щодо стану основних фондів та особливостей державної амортизаційної політики в Україні показав, що: – одна із основних проблем використання амортизаційних відрахувань – їх недостатній об’єм, пов’язаний з переважанням у загальній масі основних фондів зношуваного обладнання. При зростанні фізичного об’єму в середньому на 1,5 % у рік ступінь зносу основних фондів збільшується на 2 % у рік. Співставлення темпів зростання фізичного об’єму основних фондів та ступені їх зносу свідчить про недостатнє оновлення, забезпечуючи заміну застарілого обладнання та зниження долі амортизації у джерелах фінансування у майбутньому; – у джерелах фінансування інвестицій в основний капітал за 2004–2008 рр. доля власних засобів складає 50–55 %, у тому числі амортизаційні відрахування 16–24 % з середнім темпом зниження долі 2 % у рік; – нормативно-правова база, яка визначає положення державної амортизаційної політики і регламентує основні положення амортизаційної політики суб’єкта господарювання на макрорівні, включає Закон України ―Про оподаткування прибутку підприємств‖ та П(С)БО 7 ―Основні засоби‖. Що стосується зарубіжного досвіду формування амортизаційної політики, то він характеризується наступним чином [2, 3]: – положення, які визначають можливі варіанти амортизаційної політики визначені у міжнародних стандартах фінансової звітності (IAS) і мають значні відмінності від українських норм; – амортизація відноситься до накладних витрат, яка не включається у собівартість продукції, що виробляється і безпосередньо списується на зменшення прибутку від реалізації; – міжнародні правила обліку основних засобів дозволяють переглядати строк корисної служби основних фондів, що амортизуються, як в сторону збільшення, так і в сторону зменшення; – метод нарахування амортизації, який застосовується до основних фондів у відповідності до міжнародних стандартів фінансової звітності повинен періодично переглядатися у випадку значних змін схеми отримання економічних вигід від об’єкту; – у міжнародних стандартах моментом з якого починається нараховуватися амортизація, вважається стан активу, коли він готов до експлуатації; 98

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки – у зарубіжній практиці використовується більш широкий перелік методів нарахування амортизації, що застосовуються на практиці промисловими підприємствами. При формуванні амортизаційної політики на промислових підприємствах слід враховувати наступні принципи: – ефективності, який обумовлює необхідність створення системи цільових параметрів, виконання яких дозволить оцінити ефективність амортизаційної політики; – цілеспрямованості має на увазі визначення цілей, згідно яким розробляються тактичні прийоми для її досягнення; – спадкоємності, який необхідно дотримуватись у зв’язку з вимогами правових норм до нарахування амортизації основних фондів; – еластичності, який застосовується з точки зору можливого перегляду цілей та параметрів у зв’язку зі змінами умов господарювання під впливом різного роду факторів; – системності забезпечує виконання вимог системного підходу до формування амортизаційної політики та погодження цілей всіх підвидів амортизаційної політики підприємства; – багатоваріантності, який дозволяє ефективно реалізувати принцип еластичності в результаті впровадження варіантів політики, розроблених з орієнтиром на можливі зміни умов господарювання; – комплексності обумовлює необхідність комплексного підходу до розробки амортизаційної політики з врахуванням загальних стратегічних цілей розвитку, усіх особливостей фінансів і фінансової політики підприємства, специфіки основних фондів, що амортизуються і усього майнового комплексу підприємства в цілому. Планування в рамках амортизаційної політики доцільно здійснювати у двох розділах: формування амортизаційного фонду та розподіл амортизаційного фонду, виходячи з яких розроблені методичні положення організації планування (рис. 2).

ФОРМУВАННЯ АМОРТИЗАЦІЙНОГО ФОНДУ План надходження нових основних фондів

План надходження амортизаційних відрахувань

План модернізації і реконструкції основних фондів Визначення балансової вартості основних фондів і період нарахування амортизаційних відрахувань

АМОРТИЗАЦІЙНИЙ ФОНД ДЛЯ РОЗПОДІЛУ

Розподіл за групами Нарахування амортизаційних відрахувань згідно методів нарахування амортизації закріплених за групами

ПОГОДЖЕННЯ СУМИ НАДХОДЖЕННЯ ТА РОЗПОДІЛУ

Р О З П О Д І Л

А М О Р Т И З А Ц І Й Н О Г О

Ремонт, реконструкція і модернізація основних фондів

Покупка нових основних фондів

Ф О Н Д У Резервування засобів

Рис. 2. Система розділів плану формування та розподілу амортизаційного фонду підприємства

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

99

Економічні науки У цілях формування методики планування у рамках амортизаційної політики виділено фактори, що впливають на ефективність реалізації політики.

1. Об’єктивні фактори: – державна амортизаційна політика; – рівень науково-технічного розвитку в країні (рівень освіти і кваліфікації населення, стан інфраструктури тощо); – рівень конкуренції; – кон’юнктура ринків.

2. Суб’єктивні фактори: – стратегія розвитку підприємства; – фінансова політика підприємства; – стан основних фондів, що амортизуються; – особливості виробництва продукції, робіт чи послуг. Завершальним етапом формування плану поповнення та витрачання амортизаційного фонду є узгодження відповідності суми, яка належить до розподілу і потреби у фінансуванні за рахунок засобів фонду. Пропонується формувати амортизаційну політику на промислових підприємствах згідно наступних основних етапах: 1. Розробка відповідних заходів, які направлені на контроль реалізації та ефективності амортизаційної політики.

2. Формування фінансового плану господарської діяльності на даний період.

3. Визначення цілей амортизаційної політики та їх погодження з цілями загальної стратегії розвитку і цілями фінансової політики.

4. Ідентифікація основних фондів, що амортизуються (присвоєння назв, визначення технічної характеристики тощо).

5. Проведення аудиторської перевірки правильності нарахування амортизаційних відрахувань та проведення переоцінки основних фондів.

6. Проведення переоцінки та вибір способу нарахування амортизації на наступний період.

7. Формування переліку об’єктів, які плануються придбати у короткостроковій, середньостроковій та довгостроковій перспективі.

8. Групування майна, що амортизується згідно застосування методів та цілей амортизаційної політики.

9. Визначення методів нарахування амортизаційних відрахувань у розрізі амортизаційних груп згідно Закону України ―Про оподаткування прибутку підприємств‖. Висновки. У результаті проведеного аналізу чинної системи амортизації виявили, що амортизаційна політика України є недосконалою. Вади амортизаційної політики з року в рік не усуваються, вони і нині негативно впливають на господарську діяльність промислових підприємств. У сучасних умовах для промислових підприємств однією із важливих задач в області амортизаційної політики є зберігання та підтримка структури основних виробничих фондів, для чого необхідно задіяти усі важелі відновлювального механізму. Науково обґрунтована амортизаційна політика в ринковій економіці є важливим важелем підвищення технічного рівня виробництва, оновлення основних фондів. Реалізація зазначених методичних положень і практичних рекомендацій дозволить підвищити ефективність амортизаційної політики підприємств всіх організаційно-правових форм господарювання, створити найсприятливіші умови для їх подальшого розвитку, таким чином забезпечити передумови для економічного зростання країни в цілому. Література 1. Бакай В.Й. Амортизаційна політика та оновлення основних фондів на промислових підприємствах: Дис… канд. екон. наук / Хмельницький національний університет, 2006. – 201 с.

2. Бутинець Ф.Ф., Горецька Л.Л. Бухгалтерський облік у зарубіжних країнах: Навч. посібник. – Житомир: Рута, 2003. – 544 с.

3. Зябликова А.В. Облік основних засобів: міжнародні стандарти і вітчизняна практика // Фондовий ринок. – 1999. – № 6. – С. 22–24.

100

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки

ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ УПРАВЛІННЯ ФІНАНСОВИМИ РЕСУРСАМИ ТА ПІДВИЩЕННЯ ПРИБУТКОВОСТІ ВІТЧИЗНЯНИХ ПІДПРИЄМСТВ В УМОВАХ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ УДК 336.763

М.П. ВОЙНАРЕНКО, Н.А. ПОНОМАРЬОВА Хмельницький національний університет

РИНОК ЦІННИХ ПАПЕРІВ УКРАЇНИ В ПЕРІОД СВІТОВОЇ ФІНАНСОВОЇ КРИЗИ І ПЕРСПЕКТИВИ ЙОГО ПОДАЛЬШОГО РОЗВИТКУ У статті досліджено глобальні передумови виникнення світової фінансової кризи, що випливають із особливостей сучасного світового розвитку. Проаналізовано ситуацію, яка склалася на ринку цінних паперів України під впливом світової фінансової кризи, обґрунтовано необхідні складові національної антикризової політики.

The author investigates global pre-conditions of world financial crisis upstart that are based on the present global development peculiarities. The situation on the Ukrainian securities market under the influence of the world economic crisis has been analyzed. The necessary components of the national anti-crisis policy have been defined. Світова фінансова криза висвітлила суперечності чинного механізму забезпечення фінансової стабільності та зумовила потребу в переосмисленні багатьох фундаментальних положень, покладених в основу функціонування світової фінансової системи. Фінансова криза діє за принципом ―доміно‖ та має системний ризик. Дія світової фінансової кризи 2008 р. спричинила фондову кризу, кризу ліквідності, банківську та валютну кризи. Передусім, необхідно звернути увагу на фондовий ринок, що складає основу світової фінансової системи, яка останнім часом зазнала найбільших потрясінь. Важливу роль у теоретичному та емпіричному дослідженні проблематики фінансових криз і антикризового регулювання відіграють праці таких зарубіжних вчених, як А. Веласко, Р. Глік, Д. Даймонд, Р. Дорнбуш, К. Рейнхарт, Е. Роуз, Д. Сорос, Д. Тобін. Глобальні передумови, валютні, боргові й банківські аспекти утворення криз висвітлено у працях російських науковців С. Алексашенко, А. Анікіна, Б. Замараєв, М. Єршов, А. Кудрін, М. Шмельова та ін. Серед вітчизняних вчених, праці яких пов’язані з проблематикою фінансових криз, варто відзначити О. Барановського, О. Білоруса, О. Бутенка, Д. Лукяненка, З. Луцишин, Ю. Пахомова, В. Кабанова та ін. На сьогодні фондовий ринок України фактично не діє. Ще півтора року тому він рекламувався як один із найдинамічніших у світі. Порівняно з лідерами – Китаєм (84 млрд дол. США) і Росією (22 млрд дол. США), обсяги українських прямих іноземних інвестицій здаються незначними, але для України майже 10 млрд дол. США (близько 14 % від ВВП) – це досить багато. На початку 2008 року ніщо не віщувало про катастрофу. Організований ринок виглядав дуже солідно: у біржові списки організаторів торгівлі було включено 2141 цінний папір 1069 емітентів. До біржових реєстрів (тобто списків емітентів, цінні папери яких реально торгуються) увійшло 229 найменувань (10,7 % від загальної кількості внесених до списків). З грудня 2006 року набрало чинності Положення про функціонування фондових бірж, затверджене рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку України від 19.12.2006 р., № 1542, яким установлено вимоги до лістингу. У біржові списки організаторів торгівлі до котирувального списку за І рівнем лістингу було включено всього 14 цінних паперів, за II рівнем – 215, решта – так звані позалістингові [1, с. 113]. У жовтні 2008 року вже було зрозуміло, що падіння українського організованого фондового ринку, уособлюване лідером – ПФТС, є катастрофічним. Його падіння було одним з найбільших у світі – майже на 80 % [2]. З березня по жовтень 2008 року нерезиденти продали облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) на суму 1,308 млрд грн, що ускладнило ситуацію на вітчизняному фондовому ринку. Сьогодні українська економіка перебуває в дуже вразливому стані. За оцінкою чутливості до макроекономічної нестабільності ―Fitch‖, із 73 країн, підданих аналізу у травні 2008 року. Україна посіла друге місце серед найвразливіших держав. Вітчизняний банківський сектор має високий ступінь ризику – йому привласнено 10-ту категорію, до якої належать найслабші й найвразливіші банківські сектори у світі (разом з Болівією та Венесуелою). За квартальною оцінкою фінансових ризиків Американського казначейства (вересень 2008 р.), Україна потрапила до 10-ти країн із найвищим ступенем фінансового ризику у світі. Україні загрожує істотний ріст дефіциту зовнішньоторговельного балансу, який може перевищити рівень у 10 % ВВП, що є критичним для економік, що розвиваються [3]. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

101

Економічні науки Низький рівень розвитку фінансового ринку країни і, головне, відсутність системності у ньому перетворюються на одну з основних проблем економіки, яка не дає можливості: ідентифікувати реальних власників капіталу (корпоративних прав), а також відслідковувати реальні потоки капіталу та передбачати їхні наслідки для економіки загалом; акумулювати на фондовому ринку надлишки капіталу та заощаджень, що, з одного боку, ускладнює стерилізацію грошової маси і спричиняє розвиток інфляційних процесів, а з іншого – виключає можливість залучення на вітчизняному ринку значних коштів для розвитку великих підприємств. На думку Б. Данилишина, однією з основних причин такого стану справ є неналежна інституційна структура ринку, яка значною мірою копіює американські аналоги (незалежні реєстратори, інвестиційні компанії, які функціонують поза межами банківського нагляду тощо). Така система і раніше не відповідала умовам розбудови ринкової економіки в Україні, а тим більше не може зберігатися в умовах, коли навіть США вимушені визнавати крах своєї моделі. Як відомо, багаторічні спроби реорганізації структури фондового ринку наражалися на опір різних лобістів, які наполягали на необхідності розвитку ринку саме за ―ринковою‖ (точніше – американською) моделлю. Кризове падіння повністю довело хибність такого підходу, і це дає підстави стверджувати, що структурна перебудова фондового ринку має бути здійснена урядом у примусовому порядку. Встановивши реальний контроль над інститутами фондового ринку, держава повинна буде вживати дієвих заходів щодо забезпечення європейських стандартів його діяльності, включаючи вимоги до оприлюднення істотної інформації про діяльність акціонерних товариств, забезпечення реальних прав міноритарних акціонерів тощо [4]. Наслідки сьогоднішньої кризи будуть менш болючими для вітчизняної економіки, ніж на початку 90-х років XX ст., коли Україна переживала потужні структурні зміни. Як правило, цикл розвитку економіки виглядає таким чином. Упродовж підйому інвестиції насамперед надходять до сировинних галузей, де починається структурна перебудова економіки. Зростають ціни на метал, нафту тощо. Однак, згодом у цій сфері відбувається падіння, яке призводить до економічної кризи. Водночас запроваджуються нові технології та ноухау, які не застосовувалися під час падіння. На думку С. Бірюка, фінансово-економічна криза, яка сьогодні спостерігається в Україні, є наслідком наявності значної кількості як світових фінансових ресурсів, так і вітчизняних. За його переконанням, із кризи варто виходити регуляторними методами. Зокрема, держава має підтримувати та стимулювати розвиток провідних галузей вітчизняної економіки, які здатні вижити у складних умовах фінансової кризи [5] За оцінками експертів, світова економічна криза відбувається кожні 40 років, а кожні 80 років спостерігається криза у фінансовому секторі. Найбільш складною і важкою для економіки є промислова криза, коли відбувається структурна перебудова промисловості. Якщо фінансові кризи, як правило, тривають два з половиною роки, то промислові – близько п’яти років. Цикли зростання або падіння акцій на фондовому ринку безпосереднім чином відображають і темпи економічного зростання або падіння країни. Падіння ринків акцій у 2008 р. (фондові індекси на 26 листопада 2008 р. порівняно з 31 грудня 2007 р., в доларовому еквіваленті) складає: США – 34,2 %, Японія – 36,9 %, Великобританія – 50,2 %, Франція – 50,2 %, Німеччина – 50,2 %, Італія – 54,5 %, Бразилія – 56,2 %, Чехія – 57,7 %, Польща – 58,8 %, Індія – 64,6 %, Китай – 70,9 %, Росія – 71,2 % [6]. За оцінкою Н. Рубіні та Я. Бреммера, економіка США знаходиться в кращому випадку на півдорозі через рецесію, яка буде найдовшою та найглибшою у повоєнній історії. В рецесії знаходяться всі промислово розвинені економіки світу. Багатьом розвиненим ринкам, включаючи Китай, загрожує жорстке приземлення. Головним ризиком у цій ситуації є ―токсична суміш‖ економічної стагнації, рецесії та падіння цін. За прогнозом Н. Рубіні та Я. Бреммера, вразливі ринки Європи (Угорщина, Румунія та Болгарія), ключові ринки Латинської Америки (Аргентина, Венесуела, Еквадор і Мексика), держави Азії (Пакистан, Індонезія), а також Росія, Україна та країни Балтії відчують сильний фінансовий тиск [7]. Це частина небезпечної тенденції, вважають вони. В країнах, де традиція командної економіки штовхає уряд до державного капіталізму, цей феномен особливо очевидний. Національні нафтові компанії та інші державні підприємства, а також суверенні фонди допустили політиків і чиновників до процесу прийняття економічних рішень. Тепер до цієї гри приєдналися й США. Нью-Йорк вже не є фінансовою столицею Америки, ця роль перейшла до Вашингтону, де законодавці приймають економічні рішення, керуючись популістськими політичними мотивами. Компанії та сектори, яким слід було дати потонути, садять в рятувальні шлюпки. Ця драма розігрується в Європі та Азії. Шанхай поступається роллю двигуна економічного зростання Пекіну, Мумбай – Делі, а Дубаї – Абу-Дабі. Перша у світі глобальна рецесія тільки починається, попереджує Я. Бреммер та Н. Рубіні [7]. Протягом року світові рейтингові агентства один за одним зменшують рейтинги України і цим посилають сигнал для інвесторів про те, що ризики в Україні зростають. У червні 2008 р. Всесвітній банк у своїй доповіді ―Фінансування глобального розвитку 2008‖ вніс Україну разом з Росією й Казахстаном, у список країн, які ризикують більше всіх постраждати від світової фінансової кризи [2]. Заданими агентства ―Франс Пресc‖, Всесвітній банк готовий збільшити об’єм допомоги країнам, що розвиваються для подолання наслідків глобальної фінансової кризи та виділити на ці цілі додатково 100 млрд дол. США в найближчі три роки [8]. На перегляд свого бачення перспектив українського фінансового ринку пішло агентство ―Moody’s‖, яке змінило прогноз українських рейтингів з позитивного до стабільного [9].

102

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Більшість аналітиків вважають, що політична нестабільність в Україні та рішення, які ухвалюють інвестори щодо України, взаємопов’язані. Але політична нестабільність в Україні триває вже багато років, вона не заважала інвесторам працювати в Україні, поки не сталася глобальна фінансова криза. Зараз змінилася не внутрішня невизначеність, змінився глобальний клімат, тому експерти ―Moody’s‖ вважають, що сигнал, який потрібно дати фінансовим ринкам, має полягати в тому, що навряд чи рейтинг України підніметься упродовж найближчих 15 місяців. Деякі західні аналітики прогнозують стрімке падіння темпів підвищення ВВП. На американську економіку вже не діє перманентне зниження Федеральною резервною системою США облікової ставки для здешевлення ресурсів. На сьогодні вона становить лише 2 %, тоді як ще рік тому була на рівні 5 %, однак активізація ділової активності не спостерігається, оскільки американська фінансова система фактично заморожена [9]. За прогнозами Міжнародного валютного фонду, зростання глобального ВВП сповільниться з 5 % у 2007 р. до 3 % у 2009 році. Загальмується й інфляція: у МВФ вважають, що в 2009 р. зростання споживчих цін у розвинених країнах знизиться до 2 % (3,6 % у 2008 р., згідно з прогнозом), у країнах, що розвиваються, – до 7,8 % (9,4 %). Українська економіка у 2009 р. сповільниться з нинішніх 7 до 2,5 % на рік [10]. Заходи щодо подолання наслідків світової фінансової кризи на ринку цінних паперів Запровадити податок на доходи від реалізації цінних паперів

Заборонити непокриті короткі продажі Заборонити кредитування цінними паперами, оскільки такі операції спрямовані на створення оптимізаційних фінансових схем і спекуляції та не мають іншого сенсу Створити податкові механізми, які б дестимулювали спекулятивну діяльність на ринку похідних цінних паперів Посилити нормативи банків щодо вкладень в акції і проведення термінових операцій Заборонити банкам видавати кредити професіональним учасникам ринку цінних паперів та їх дочірнім структурам, а також будь-яких кредитів на купівлю цінних паперів Заборонити учасникам фондового ринку проводити будь-які трансакції з резидентами офшорних зон, що обмежить активність на нашій території хеджфондів, які ніким не регулюються, а також скоротить можливості податкових оптимізацій для вітчизняних учасників ринку Заборонити офшорну систему володіння підприємствами, основна діяльність яких проводиться на території України і кінцевими бенефіціарами яких є українські громадяни

Заборонити українським компаніями проводити ІРО за кордоном.

Посилити пруденційний контроль за професійними учасниками фондового ринку У рекламних оголошеннях, проспектах і договорах, що стосуються операцій з цінними паперами, паями інвестиційних фондів і термінових операцій, слід великим шрифтом зазначити, що інвестиції в дані інструменти можуть спричинити втрату всієї інвестованої суми Рис. 1. Заходи щодо подолання наслідків світової фінансової кризи на ринку цінних паперів

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

103

Економічні науки Підсумовуючи наведене, можна констатувати той факт, що світова фінансова криза прийшла до нас насамперед через відплив інвестицій і падіння фондового ринку. Через це фондовий ринок України в своєму розвитку не тільки зупинився, а й відкотився на декілька років назад. Головними гальмівними чинниками інвестиційної активності та росту на світових фондових ринках залишаться загальносвітова фінансова нестабільність, слабкі показники у фінансово-виробничому секторі національних економік, недостатній платоспроможний попит і недостатність довіри системних інвесторів. До кризи одним із потужних драйверів зростання ВВП був приплив прямих іноземних інвестицій. Однак у 2009–2010 рр. приплив іноземних інвестицій зменшиться у кілька разів у зв’язку зі світовою фінансовою кризою: більшість іноземних компаній скасують плани експансії на нові ринки і скуповування конкурентів. Слід зазначити, що завершення світової фінансової кризи полягатиме у зниженні волатильності (мінливості) фондових ринків. Вітчизняний ринок стане активнішим, як тільки почнуть рости акції в США та Європі. До цього часу він буде падати слідом за ринком США. Крім того, на фондовий ринок України буде впливати стан вітчизняної економіки, оскільки затиснута в лещата падінням цін на ключові експортні товари та необхідністю обслуговувати значні боргові зобов’язання, економіка України увійде в стадію рецесії. Державі необхідно виштовхувати гравців фінансового ринку зі сфери спекулятивних операцій у сектор реальної економіки як засобами фіскальної політики, так і більш жорсткими заходами. Це можна зробити з допомогою наведеного нижче комплексу заходів [11, c. 41–42] (див. рис. 1). На думку Є.А. Боброва, доцільно звільнити від оподаткування доходи від реалізації цінних паперів, що знаходяться в портфелі платника податків більше року. Це стимулюватиме інвесторів вкладати кошти на тривалий час. Проте даний захід не працюватиме без істотного збільшення ставки податку на доходи від реалізації цінних паперів, термін володіння якими був менше року. Відповідно пропонується запровадити спеціальний податок на доходи від реалізації цінних паперів. Ставка податку має дестимулювати спекулятивні операції і може становити 70–90 % для першого року (як для фізичних, так і для юридичних осіб, незалежно від податкової юрисдикції). Кожна трансакція повинна оподатковуватися за методом ФІФО. Для цього потрібно провести зміни в інфраструктурі ринку цінних паперів: створити єдину біржу, центральний депозитарій і реєстратора, централізований кліринг. Оскільки існуючу інфраструктуру ринку побудовано в розрахунку на короткострокові спекулятивні, а не на інвестиційні операції [12], цей захід поліпшить прозорість компаній і підвищить якість корпоративного управління, адже інвестори будуть мотивовані вкладати кошти на тривалий час. Певною альтернативою цьому може бути прогресивне оподаткування фізичних осіб. Свого часу Дж.М. Кейнс писав: ―Жоден з принципів ортодоксальної фінансової науки, поза сумнівом, не є більш антисоціальним, ніж фетиш ліквідності‖. Дійсно, акція є частиною капіталу акціонерного товариства, який може бути вкладений у матеріальні активи. Він також зазначав, що ―якби зробити інвестування капіталу, подібно до шлюбу, довгостроковим і нерозривним актом, що переривається хіба що смертю або будьякими іншими вагомими причинами, то це могло б бути корисними ліками від наших сучасних хвороб. Бо це змусило б інвестора звернути свій погляд на довгострокові перспективи і лише на них‖. Але далі по тексту Кейнс звертає увагу на суперечливість запропонованого засобу, оскільки ―ліквідність ринків інвестицій часто сприяє, і далеко не завжди перешкоджає новим інвестиціям‖ [13]. Цю дилему, дійсну за часів Кейнса, нині значною мірою скасовано. Можливо, ліквідність і сприяє новим інвестиціям, але частина нових інвестицій (вкладення в реальні активи) скорочується. За різними даними, тільки 2–3 % всіх фінансових операцій у світі якимось чином пов’язані з реальним сектором, решта – лише між собою або з обслуговуванням фінансового сектору [14]. Немає сумнівів, що світова спільнота подолає глобальну фінансову кризу, результатом якої стане повна зміна співвідношення сил. Враховуючи сучасний стан, а також економічні та політичні потрясіння, спрогнозувати результати цих змін дуже складно. Для України важливо не лише мінімізувати негативні впливи світової фінансової кризи, а й знайти відповідне місце в новій розстановці сил. Література 1. Кабанов В.Г. Методологічні засади ідентифікації кризових явищ на ринку фінансових інвестицій / В.Г. Кабанов // Фінанси України. – 2009. – № 4. – С. 109–117.

2. Малигіна К. Грошові бульбашки: вплив світової фінансової кризи на Україну [Електронний ресурс] / К. Малигіна. – Режим доступу: http:// ukraineanalysis.wordpress.com (дата звернення: 28.10.2008 р.).

3. Білорус О. Сучасна світова фінансово-економічна криза як прояв тотальної кризи системи глобалізму [Електронний ресурс] / О. Білорус // Економічний часопис–ХХІ. – 2008. – № 11–12. – Режим доступу: http://www.soskin.info. (дата звернення: 15.08.2009).

4. Данилишин Б. Економіка України: життя після кризи? // Дзеркало тижня. – 2009. – № 1.– 17–23.01.2009 [Електронний ресурс] / Б. Данилишин. – режим доступу: http:// dt.ua (дата звернення: 7.08.2009 р.).

5. Із фінансової кризи варто виходити регуляторними методами: виступ С. Бірюка на круглому столі: ―Перспективи українського ринку капіталу у 2008–2009 роках‖, який проходив в рамках виставки ―Гроші ЕКСПО 2008‖ [Електронний ресурс] // Українська асоціація інвестиційного бізнесу. – Режим доступу: http:// uaib.com (дата звернення: 3.11.2008 р.).

104

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки 6. Миркин Я.М. Финансовый сектор России: противодействие кризису и посткризисный период [Електронний ресурс] : Ин-т фин. рынков Финансовой академии при правительстве РФ / Я.М. Миркин. – Режим доступу: http:// mirkin.eufn.ru (дата звернення: 02.12.2008).

7. New York. A global recession begins only [Електронний ресурс] // The Wall Street Journal. – Режим доступу: http:// wsj.com (дата звернення: 23.01.2009 р.).

8. Экономический кризис: хронология развития финансового кризиса [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// rian.ru (дата звернення: 9.10.2008 р.).

9. Заборона НБУ знімати строкові вклади – для нас це дефолт [Електронний ресурс] / Експерт ―Moody’s‖ // Радіо-свобода. – Режим доступу: http: // radiosvoboda.org (дата звернення: 20.10.2008 р.).

10. Криза: прогнози і наслідки [Електронний ресурс] / Кафедра економіко-математичного моделювання. Режим доступу: http: // emm.org.ua (дата звернення: 25.11.2008 р.).

11. Бобров Є.А. Аналіз причин виникнення світової фінансової кризи та її вплив на економіку України / Є.А. Бобров // Фінанси України. – 2008. – № 12. – С. 33–43.

12. Бекетов Н. Основные проблемы функционирования общих фондов банковского управления и паевых инвестиционных фондов / Н. Бекетов, И. Извольская, И. Черная // Финансы и кредит. – 2008. – № 8. – С. 8–9.

13. Кейнс Дж.М. Общая теория занятости, процента и денег / Дж.М. Кейнс. – М.: Гелиос АРВ, 2002. – 352 с.

14. Гринберг Р. Мировой финансовый кризис затронет реальную экономику в разных странах по-разному [Електронний ресурс] / Р. Гринберг // RosInvest. Com. – 2008. – 9 нояб. – Режим доступу: http://www.rosinvest.com/news/452814 (дата звернення: 2.08.2009 р.).

УДК 330.12:330.123.3+330.123:330.112.1:338.124.4(477)

С.В. МЕЛЬНИК ДУ Науково-дослідний інститут соціально-трудових відносин Мінпраці України, м. Луганськ

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ ТА ПІДВИЩЕННЯ КУПІВЕЛЬНОЇ СПРОМОЖНОСТІ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ В УМОВАХ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ У статті запропоновані нові підходи щодо реформування регуляторної, податкової та бюджетної політики, направленого на створення ефективних інструментів життєзабезпечення економіки та населення України. Частину заходів, розроблених автором, включено до проекту антикризової програми дій уряду.

In the article the new approaches to reforming of the regulatory, taxation and budgetary policies aimed at creating new effective tools for life-support of Ukrainian people and economy are suggested. Some of the measures worked out by the author have been included in governmental anti-crisis action program. Перші півроку світової фінансово-економічної кризи свідчать про те, що її негативні наслідки по різному впливають на ті чи інші країни, а останні – також по різному долають їх. Україна, на превеликий жаль, відноситься до країн, які найбільш постраждали від кризи (поряд із Ісландією, Угорщиною, країнами Балтії) та групи держав, чия державна соціально-економічна антикризова політика є вкрай неефективною. Таким чином, наукові дослідження за відповідним спрямуванням є вкрай важливими та нагальними. На сьогодні в Україні практично відсутні системні, комплексні наукові дослідження та пропозиції щодо реформування регуляторних механізмів з антикризовою складовою. ДУ НДІ соціально-трудових відносин у першому кварталі 2009 року був розроблений макет програми антикризових дій виконавчої влади і соціальних партнерів на близьку та середню перспективу за 10 напрямками реформування, три з яких висвітлено у цій статті.

I. Державне регулювання фінансово-економічної діяльності Першочергові заходи: – накладення річного мораторію на приватизацію стратегічних об`єктів державного майна та проведення (в інших випадках) аукціонних продажів державної власності за експертними цінами та курсом гривні до інших валют (2007 р. – перше півріччя 2008 р.); – більш активне залучення державою зовнішніх та внутрішніх кредитів, інших запозичень. За цим напрямом слід дотримуватися двох ключових принципів – брати у борг рівно стільки, скільки треба, та запозичувати під довготермінові антикризові програми, спрямовані, перш за все, на підтримання рівня внутрішнього споживання населення, створення нових та продуктивних робочих місць у сфері транспортної, комунікативної, будівельної інфраструктури, забезпечення потреб ―Євро–2012‖ тощо. Яскравим прикладом подібної практики виступають США, де у період економічної кризи 1933–1935 рр. головним джерелом фінансування антикризових заходів став внутрішній державний борг американської виконавчої влади, який на період приходу до влади Ф. Рузвельта складав 8,0 % ВВП. Протягом економічної кризи цей борг становив вже 30,0 % ВВП, що дозволило їй (владі) надати у повному обсязі допомогу як банківським та кредитним установам, промисловим, транспортним та будівельним компаніям, так і фермерам та безробітним. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

105

Економічні науки Теперішній внутрішній державний борг України – це відносно незначний показник (у межах 11,0 % ВВП), з оглядом, наприклад, на те, що країни ЄС мають відповідні запозичення у розмірі 50,0–80,0 % ВВП, а уряд Японії – аж 110 % ВВП (!). Таким чином, суттєві кредити та великий (неемісійний) дефіцит Державного бюджету України на сьогодні є чи не єдиним реальним оперативним джерелом фінансування антикризових заходів. Активна дискусія посадовців та експертів навколо цих питань, посилання на ―закріпачення‖ майбутніх поколінь є нічим іншим, ніж пересічними балачками. Іншого шляху, хіба що окрім ―революційно-експропріаційного‖, просто не існує в економічній природі; – збереження та підвищення державних видатків на бюджетну, соціальну та військову сфери. Такий підхід є одним із механізмів утримання на прийнятному рівні купівельної спроможності та рівня зайнятості населення. У протилежному випадку нам забезпечена доля Аргентини кінця минулого сторіччя. Тут під час реалізації антикризових заходів 1993–1994 років, за порадою МВФ було здійснено декілька (як швидко виявилося – помилкових) кроків – лібералізований імпорт, що призвело до значного негативного торговельного сальдо та згортання робочих місць на внутрішніх виробництвах; значно зменшено державні витрати на оборону, науку, охорону здоров`я (наприклад, витрати на науково-дослідницькі та конструкторські роботи було згорнуто до 0,3 % ВВП). Разом із цим, було кардинально скорочено чисельність держапарату, що (поряд із масовими звільненнями на приватних підприємствах) спонукало до безпрецедентного зростання безробіття, яке за 7 років збільшилося утричі і сягнуло у 2000 році 14,5 % економічно активного населення. У підсумку все це призвело до соціальної та політичної напруженості у суспільстві, різкої критики програм уряду з боку більшості партій, зубожіння багатьох прошарків населення. Подальші дії: – ―поміркована‖ націоналізація активів стратегічних підприємств, що здешевіли (металургія, машинобудування, транспорт, будівництво тощо) та окремих банків. Суть ―поміркованості‖ полягає у санації та подальшому перепродажу найбільш привабливих суб`єктів господарювання. Окремим сегментом націоналізації повинні стати ―підприємства-привиди‖, як правило, ті закриті акціонерні товариства, що не здійснюють господарської діяльності, а утримуються власниками (у багатьох випадках колишніми ―червоними‖ директорами та їх родичами) для подальшого продажу, перш за все, земельних ділянок, будівель та інфраструктури. Оціночно, таких ―карманних розвалюх‖ набереться у країні за 500 одиниць. Стимулювати власників-рантьє піти на продаж суб`єктів ―антигосподарської‖ діяльності можна шляхом введення податку на виробничу нерухомість. Дійсно, кому з людей приємно більше десятиріччя спостерігати у центральних частинах міст ―пам’ятники радянської індустріалізації‖. Така увага до відповідної категорії підприємств не випадкова, тому що саме вони можуть стати заставою, гарантом того, що населення знову розпочне довіряти банківській та фінансовій системам країни. Мова йде про те, що після націоналізації та оцінки (разом із земельними ділянками) цих та інших підприємств можна було б випустити до 1–5 млн іменних державних акцій, вартістю кожної в 1–1,5 тис. дол. США із терміном погашення (відповідно до державної програми приватизації цих ―горе-підприємств‖) в 3–10 років та відсотками, прив’язаними до успішності продажу. Механізм реалізації зазначеного напряму слід прив’язати до практики діяльності мусульманських банків шаріатського типу. Окремі з цих підприємств (залежно від технічного стану виробничих площ та будівель, місця розташування) регіональна влада могла б у стислі терміни перепрофілювати на бізнес-центри та бізнес-інкубатори та ―подарувати‖ місцевому підприємництву.

II. Підвищення купівельної спроможності населення Першочергові заходи: – запровадження щоквартальної ―антикризової‖ індексації фіксованих доходів населення (пенсій, заробітних плат бюджетників) у мінімальних їх розмірах. Цей підхід має стосуватися усіх категорій громадян, які отримують фіксовані доходи, включаючи ―силовиків‖, правоохоронців та держслужбовців. Мета відповідної індексації полягає в тому, щоб зберегти (підняти) рівень споживання вітчизняної продукції та послуг. Тобто процедура індексації носить компенсуючий характер. Наприклад, вчитель школи чи медична сестра у другому кварталі витрачають із ―своїх‖ грошей 625 грн (рівень мінімальної зарплати із 1 квітня п.р.) на придбання продуктів харчування та засобів особистої гігієни вітчизняного виробництва, оплату комунальних послуг тощо. Після цього, але до початку III кварталу, вони здають підтверджувальні документи (копії квитанцій, чеків тощо) за місцем роботи та отримують заявлену компенсацію. Відповідні кошти мають формуватися у національному та регіональних стабілізаційних фондах. Безумовно, що розмір компенсацій, їх періодичність та механізми надання мають бути адекватними до наявних у державі коштів. Головним у цьому контексті є те, що подібні заходи пройшли свого часу випробовування в інших країнах (США, Японія, країни Магрібу тощо), та показали свою соціальну значущість, справедливість і доцільність; – переорієнтація фінансування частки антикризових заходів від виробників продукції (послуг) до їх користувачів та покупців (більшість прошарків населення). Мова йде про державне кредитування та підтримку не будівельників, автовиробників чи банкірів (що ми маємо на сьогодні), а домогосподарств, які бажають (планують) придбавати у розстрочку житло, автотранспортні засоби, відкривати власну справу тощо; – реструктуризація виплат (боргів, відсотків, ―тіла‖ кредиту) населення за кредитами 2007–2008 років на основі персоніфікованої тристоронньої угоди (держава–банк–отримувач) та повної інформації про доходи (майно) як кредитора, так і кредитоотримувача; 106

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки – зниження податкових ставок для малих та середніх підприємств за умови підтвердження того, що всі недоотримані державою кошти буде спрямовано на закупівлю продукції, сировини, машин та послуг вітчизняного виробництва, на створення нових продуктивних робочих місць, запровадження імпортозаміщуючих, в окремих випадках експортно-орієнтованих, енергозберігаючих технологій; – формування громадськими організаціями, товариствами споживачів, асоціаціями виробників загальнонаціонального руху ―Споживай українське‖. Безумовно, далеко ―не все те золото, що блищить‖, але часто-густо можна (та й треба) придбавати ―рідну‖ їжу та вироби, тим паче, що Україна після вступу до СОТ не повинна відкрито ―опускатися‖ до крайніх протекціоністських заходів, тому що це у подальшому їй обов`язково ―пригадають‖; – накладення мораторію на скорочення кількості вакансій посад і робочих місць у державній службі, бюджетній сфері, правоохоронних органах, Збройних Силах України, інших силових структурах. Відновлення механізму щомісячної індексації заробітної плати та інших фіксованих виплат (пенсій, соціального забезпечення) відповідно до реального зростання інфляції; – введення на трирічний термін граничного рівня рентабельності на виробництво продуктів харчування та товарів першочергового вжитку в межах 15,0–20,0 % та націнки на відпускну ціну (включаючи й ліки) в межах 10,0 %. Більшість антиурядових мітингів у недалекому минулому, які були пов`язані із критикою уряду щодо обмежень на верхню ціну ліків тощо – від лукавого! Українським підприємцям, особливо у торговельній сфері та сфері послуг, слід врешті-решт згадати про совість та не ―давитися галушками чи жабою‖, коли їх прибуток ―упаси Боже!‖ не сягне величини собівартості. Цей вітчизняний підприємницько-торговельний ―жлобізм‖ уже призвів до колосальних диспропорцій між ціною продукції та ціною праці, гегемонії імпортних продуктів та товарів, у т.ч. за суто вітчизняного групою (картопля, м’ясо, сало, птиця тощо). Подальші дії: стимулювання державою за допомогою економічних (дозвільних) важелів багатьох видів економічної діяльності до переорієнтації на застосування вітчизняної сировини, корисних копалин та інших ресурсів. Серед їх розмаїття Україна залишається одним із світових лідерів за рекреаційними ресурсами, покладами кам’яної солі, марганцевої та титанової руди, торфу, озокериту, бурштину, сировини для будівельних матеріалів (пемза, каолін, доломіти, вапняки, мергель, кварцитовий пісок тощо), запасами мінеральної води, чорноземів, граніту, мармуру тощо. У цьому контексті важливим заходом виступає державне кредитування малих та середніх підприємств, зорієнтованих на виробництво біопалива (із технічних, а не зернових культур), продукції легкої промисловості із льняних, конопляних та інших тканин вітчизняного ―походження‖, розведення біо- та морських ресурсів, геологічну розвідку та освоєння ―старих‖ родовищ, переробку териконів, видобування шахтного метану, утилізацію (переробку) побутових та виробничих відходів, вирощування рису, заготівлю лікарських рослин, грибів, ягід тощо.

III. Поповнення доходної частини консолідованого бюджету Першочергові заходи: – запровадження податку на розкіш, багатство, приватну та виробничу нерухомість, землю тощо. Методик щодо цього у світі існує чимало, розроблено декілька законопроектів і в Україні, де це питання ―обросло 18-річною бородою‖. В антикризовий період для унеможливлення зволікань та зрозумілого опору з боку ―слуг народу‖ можна було б застосувати тимчасову норму – все те (квартири, котеджі, автомобілі, яхти, земляні ділянки тощо), що у 5 та більше разів перевищує середньонаціональне значення, повинно оподатковуватися за прогресивною шкалою; – реформа системи прибуткового оподаткування населення. Єдина ставка прибуткового податку у теперішній час у світі майже не застосовується. Тим паче, такий підхід може бути характерним лише для багатої, а не для бідної, надкорумпованої країни, із вкрай поляризованим за доходами населенням, якою є Україна. Так, наприклад, за американською (―бушівською‖) моделлю діє 4 ставки (10, 15, 25 та 33 %) прибуткового податку залежно від його (доходу) річного розміру. Тут також існує помітна диференціація додаткових ставок за штатами. У Канаді наявні три федеральні (17, 26, 29 %) та територіальні (13,0…22,9 %) ставки. У Великобританії із 1988 року запроваджено три ставки (20, 24, 40 %) за шістьома частками (шедулами) сукупного доходу (А – доходи від власності на землю, будівлі тощо; В – доходи від лісових масивів, що експлуатуються; С – доходи від окремих цінних паперів; Д – прибутки: від виробничо-комерційної діяльності (у торгівлі, сільському господарстві, промисловості та на транспорті), від осіб вільних (творчих) професій, від решти цінних паперів; Е – трудові доходи (зарплата та пенсія); F – дивіденди та розподіли доходів компаній). У Німеччині виділяють три ставки податку (від 0 до 25,8; від 25,9 до 33,5, від 33,6 до 53,0 %) за трьома зонами лімітної прогресії сукупних річних доходів громадян. У Японії застосовують п’ять національних (10, 20, 30, 40 та 50 %) та три префектурних (5, 10 та 15 %) ставки прибуткового податку. У КНР функціонує дев’ять ставок (5, 10, 15, 20, 25, 30, 35, 40, 45 %) прибут-кового податку. Виходячи з цього, можна зробити три узагальнюючі висновки: поперше, повсюди застосовується прогресивна шкала оподаткування громадян, прив`язана до диференціації їхніх доходів; по-друге, усі без винятку країни закладають заходи соціального захисту (соціальні пільги, компенсації, інші преференції відповідним соціально вразливим категоріям населення) саме до системи прибуткового оподаткування; по-третє, що мабуть є найголовнішим, у більшості країн застосовується тотальний контроль за повнотою сплати не тільки прибуткового, а й усіх інших податків. Це призвело до того, що населення дотримується постулату: ―У житті неможливо уникнути двох речей – смерті та податків‖. А тих, хто їх все ж таки приховує ставлять майже в один ряд із вбивцями та ґвалтівниками. Таким чином, в Україні слід Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

107

Економічні науки застосувати будь-яку модель прогресивної шкали оподаткування та запровадити податкові пільги особам, які інформуватимуть фіскальні органи про випадки приховування прибутків. Подальші дії: – розгляд питання щодо поступового запровадження в країні підходу до формування відрахувань за моноподатковою системою. Суттєво вплинути на розвиток економіки, як свідчить світова практика, може тільки досконала система оподаткування, базою якої є не гроші, а товари, продукти, роботи та послуги в їх вартісній оцінці, тобто те, що продається та купується. При цьому вона має бути звільненою від адміністративного тиску на процес формування податків, діючи на принципах самоорганізації, незалежно від волі чиновників усіх рангів. У процесі реалізації продукції, товарів, робіт і послуг головне завдання полягає у тому, щоб створити такі умови, за яких як юридичні, так і фізичні особи оплачували б вартість товарів, продукції, робіт і послуг тільки так званими ―банківськими‖ грошима – чеками та електронними картками. У розвинених країнах понад 90,0 % всього обсягу угод (купівлі, продажу) здійснюється саме безготівковим шляхом. При цьому кожному торгівельному підприємству необхідно мати термінали для електронних розрахунків, а на ринку повинні бути мобільні касові пункти бюджетного (казначейського) банку – подібні пунктам обміну валют, де покупці мали б змогу оплатити вартість покупки, з її відбитком на виданому продавцем чеку із кодовим номером підприємця для подальшого перенесення цих сум на його електронну картку. При цьому вводиться тільки єдиний податок (тобто рівна ставка різного прибуткового податку) на одиницю доходу, отриманого кожною фізичною особою, що вилучається до бюджету як націнка на вартість товарів і послуг. Бюджетна націнка на товари та послуги (за податковою ставкою) – це податок на споживання, діючий автоматично, незалежно ані від кого, тому що електронні термінали та касові пункти за електронною системою перераховують його прямо до бюджету. Якщо загальний податок з прибутку, ―соціальний податок‖ із фонду оплати праці та прибутковий податок пов`язати із заробітною платою, то його у подальшому теж можна було б перераховувати до бюджету (єдиного соціального фонду) у момент придбання товарів і послуг. Моноподаток може бути розрахований за однією із існуючих у світовій практиці методологій. Ніяких економічних законів моноподаткова система не порушує, а навпаки об`єднує безготівковий та готівковий грошові потоки в одне русло. Вона відповідає ключовим принципам побудови податкової системи: загальнообов’язковість (податок платять усі покупці товарів і послуг); стабільність (податок гарантовано вилучається у визначеному державою обсязі, оскільки кожен день усі щось купують та отримують послуги); соціальна справедливість (кожен сплачує податок у залежності від своїх видатків). За цієї моделі ―тіньова‖ економіка, за своїми масштабом і значущістю зникає як економічне явище, бо система платежів зараховує усі використані гроші незалежно від їх походження. Відпадає необхідність утри-мання у теперішньому стані такої численної, та до того ж достатньо корумпованої системи, як податкова адміністрація, бо податки сплачуватимуться без її участі та контролю. У подальшому це приведе і до скорочення чисельності апарату страхових фондів тощо. Технічний бік відповідної інновації можуть забезпечити та досить швидко (півроку, максимум рік) запровадити профільні світові компанії. При цьому державі це не буде коштувати ані копійки, тому що все ―оплатить‖ своїми додатковими податками ―тіньовий‖ капітал. Підсумовуючи викладене, можна зробити такий узагальнюючий висновок. Криза (грец. – ) тлумачиться як вирішення, поворотний пункт, вихід. Найбільш вдале визначення кризи дали нідерландські вчені, що трактують кризу як ―серйозну загрозу основним структурам або базовим цінностям чи нормам громадської системи, яка спонукає до прийняття кардинального рішення в умовах обмеженого терміну та суттєвої невизначеності‖. Остання теза є чи на найбільш знаковою для України – необхідно у стислі терміни прийняти консолідовані (підтримані хоча б ―за мовчазної згоди‖ більшості прошарків суспільства), правильні (з точки зору мультиплікаційного ефекту, тобто із середньо- та довготерміновими, а не теперішніми позитивними результатами), реформаторські, у т.ч. непопулярні (діючий у стабільній економіці регуляторний механізм для антикризових заходів не підходить та працюватиме ―вхолосту‖ чи на негатив) рішення у період, що не перевищує, як правило, 3–6 місяців. Ключовою ж умовою для подолання кризи є жорсткі та оперативні спільні регуляторні дії всіх без винятку гілок влади на всіх її рівнях.

УДК 336.13

В.В. ПРОХОРОВА Національний авіаційний університет

УДОСКОНАЛЕННЯ ФОРМУВАННЯ ФІНАНСОВОЇ СТРАТЕГІЇ НА ОСНОВІ ФУНКЦІОНАЛЬНОЇ МОДЕЛІ Запропонована технологія побудови структурно-функціональної моделі дозволяє фінансовим аналітикам бачити логіку виконання нового підходу щодо формування фінансової стратегії, а також оцінки якості формування та реалізації фінансової стратегії, упорядковувати дії, реалізувати структурний підхід до оцінки використання економічних ресурсів, постійно поновлювати інформаційну базу. Розглянутий у статті порядок побудови структурно-функціональної моделі – це підхід щодо розробки нової методики формування фінансової стратегії на підставі інтегрального показника використання усіх економічних ресурсів, а також методики оцінки якості формування та реалізації фінансової стратегії.

108

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки The author offers a technology for construction of structural and functional model that allows financial analysts to build logics of the new approach to financial strategy formation, and to estimate quality of financial strategy formation and realization, to manage actions, to use the structural approach for the estimation of the use of economic resources and constantly update information base. The order of structural and functional model construction considered in the article is an approach to working out of a new technique of financial strategy formation on the basis of an integrated indicator showing the use of all economic resources, and a technique assessing the quality of financial strategy formation and realization. Процес формування стратегії використання фінансових ресурсів повинен здійснюватися ітеративно. При цьому в основі критерію вибору діючої стратегії доцільно використовувати комплексну оцінку фінансовоекономічного стану обстеженого підприємства, оскільки найбільш важливим напрямком поліпшення благополуччя суб’єкта господарювання є ефективне управління основними видами ресурсів (фінансових, матеріальних, трудових). Ефективне використання ресурсів дозволяє підприємству ―якщо буде потреба мобілізувати кошти‖, це твердження свідчить про значимість впливу виробничих факторів на кінцеві фінансові показники діяльності. Аналіз структури основних і оборотних коштів, рівня забезпеченості ними й використання дає можливість оцінити достатність виробничої потужності підприємства для реалізації загальної стратегії, визначити необхідність додаткового фінансування, виявити резерви, які дозволять знизити обсяг необхідних фінансових ресурсів. Теоретичні, методологічні та загально методичні питання формування фінансової стратегії підприємств знайшли відображення у працях зарубіжних та вітчизняних вчених, зокрема Александров І.О., Ансофф И., Бланк И.А., Калінеску Т.В., Канчавели А. Д. та ін. Однак необхідно відмітити різну спрямованість досліджень і відсутність єдиного підходу до викладу проблеми, що полягає у виділенні в процесах формування фінансової стратегії підприємства як вибору системо утворюючого фактора прийняття рішень. Процес стратегічного управління – це, власне, процес розробки, прийняття та реалізації рішень, в цьому випадку – стратегічних. Стратегія – не самоціль, вона має давати належні результати, для досягнення яких керівництво генерує, пропонує, розробляє та втілює свої рішення в життя через управлінський персонал та функціональні стратегії: маркетингову, фінансову, стратегію НДДКР, кадрову тощо. Оцінка фінансового розвитку підприємства й діагностування його фінансової стану здійснюється задовго до прояву його явних ознак. Така оцінка й прогнозування розвитку фінансової діяльності підприємства є предметом діагностики фінансового стану. Під фінансовим середовищем функціонування підприємства розуміється система умов і факторів, що впливають на організацію, форми й результати його фінансової діяльності [2]. Стратегічне управління фінансовим розвитком підприємства носить цільовий характер, тобто перед-бачає постановку й досягнення певних цілей. Будучи чітко вираженими, стратегічні цілі стають потужним засобом підвищення ефективності фінансової діяльності в довгостроковій перспективі, її координації й конт-ролю, а також базою для прийняття управлінських рішень по всіх основних напрямках фінансового розвитку підприємства. Таким чином, у цей час здобувають особливу актуальність питання формування такої стратегії використання фінансових ресурсів, що максимально погодиться з іншими функціональними й ресурсними стратегіями. Через відсутність інформації про результати використання основних видів ресурсів при розробці фінансової стратегії може відбутися необґрунтоване збільшення об’ємів приваблюваних фінансових ресурсів, необхідних для реалізації загальної стратегії розвитку підприємства. У той же час низький рівень використання основних видів ресурсів є, по суті, схованим резервом збільшення обсягу виробництва продукції, а також засобів, необхідних для придбання сировини й матеріалів, тобто фактором дестабілізації фінансової системи підприємства. Таким чином, у процесі генерації стратегії використання фінансових ресурсів необхідно враховувати якісні і кількісні показники, що характеризують результати використання всіх видів ресурсів підприємства. Основною метою пропонованого підходу до процесу формування фінансової стратегії є проведення комплексного економічного аналізу результатів використання економічних ресурсів підприємства, а саме, матеріальних, фінансового й трудових, для виявлення можливих перспектив розвитку, обумовлених отриманими перевагами й характерними недоліками. Метою статті є розробка методичного підходу до удосконалення фінансової стратегії підприємства з використанням структурно-функціональної моделі, яка дозволяє як форма-лізувати послідовність процесу формування фінансової стратегії так і спостерігати за проміжними результатами [6]. Позитивними характеристиками структурно-функціональної моделі є можливість наочно ілюструвати порядок дій при формуванні фінансової стратегії та оцінки якості формування та реалізації фінансової стратегії. Структурно-функціональна модель удосконалення фінансової стратегії передбачає використання CASE-засобу в програмному продукті BPwin за трьома стандартами IDEF0 – опис процесів методики IDEF3 – опис логіки взаємодії робіт DFD – опис потоків даних. Особливостями стандарту IDEF0 є те, що він дозволяє подати алгоритм удосконалення у вигляді діаграми, наглядно представити порядок формування фінансової стратегії та оцінки якості формування та реалізації. Реалізація цього стандарту здійснюється таким чином. Етап І – побудова основного блоку удосконалення. Його суть полягає у складанні контекстної діаграми моделі (рис. 1). На контекстній діаграмі по центру знаходиться блок головної задачі ―Удосконалити фінансову стратегію‖. З усіх боків до головного блоку надходять інтерфейсні дуги, які визначають вхідну інформацію, необхідну для здійснення удосконалення фінансової стратегії; порядок проведення розрахунків фінансовим відділом; ініціатора – особу, під управлінням якої проводиться робота по удосконаленню фінансової стратегії; Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

109

Економічні науки форму вихідного документу, тобто результат, який необхідно отримати (в нашому випадку – це більш ефективна фінансова стратегія).

Рис. 1. Контекстна діаграма моделі в стандарті IDEF0

Етап ІІ – декомпозиція головної діаграми (рис. 2). Вона включає в себе такі блоки: проаналізувати існуючи методики щодо формування фінансової стратегії; розробити методику формування фінансової стратегії; сформувати фінансову стратегію; оцінити якість формування та реалізації фінансової стратегії; впровадити фінансову стратегію.

Рис. 2. Декомпозиція контекстної діаграми в стандарті IDEF0

110

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Блоки між собою пов’язані послідовними діями, що дозволяє наглядно проілюструвати рух інформаційних потоків. На підставі розробленої методики визначення інтегрального показника відбувається формування фінансової стратегій. Етап ІІІ – декомпозиція блоку ―Сформувати фінансову стратегію‖ включає в себе (рис. 3): оцінку результатыв використання економічних ресурсів; визначення позиції підприємства в тривимірній матриці; визначення стратегічних пріоритетів на підприємстві.

Рис. 3. Декомпозиція етапу формування фінансової стратегії в стандарті IDEF0

Етап ІV – оцінка результатів використання економічних ресурсів. Декомпозиція цього блоку включає в себе: оцінити результати використання матеріальних ресурсів; оцінити результати використання фінансових ресурсів; оцінити результати використання трудових ресурсів; розрахувати інтегральний показник використання економічних ресурсів в цілому. Перший блок передбачає проведення діагностики досягнутих результатів використання матеріальних ресурсів, які безпосередньо беруть участь у процесі його функціонування підприємства, у взаємозв’язку з аналізом використання фінансових ресурсів, що визначають фінансове становище суб’єкта господарювання. На рис. 4 представлена декомпозиція оцінки результатів використання економічних ресурсів. Ефективне використання ресурсів, на думку авторів [78], дозволяє підприємству ―якщо буде потреба мобілізувати кошти‖, це твердження свідчить про значимість впливу виробничих факторів на кінцеві фінансові показники діяльності. Аналіз структури основних і оборотних коштів, рівня забезпеченості ними й використання дає можливість оцінити достатність виробничої потужності підприємства для реалізації загальної стратегії, визначити необхідність додаткового фінансування, виявити резерви, які дозволять знизити обсяг необхідних фінансових ресурсів [3]. В другому блоці необхідно здійснити аналіз результатів використання фінансових ресурсів і дати оцінку фінансового стану підприємства. Для даного дослідження доцільно використовувати коефіцієнти ліквідності, платоспроможності, кредитоспроможності, рентабельності підприємства, об’єднавши їх в інтегральний. Третій блок укладається в визначенні забезпеченості трудовими ресурсами підприємства, оцінка професійного рівня персоналу й змін у його складі за віком, стажу роботи, утворенню, кваліфікації, вивчення показників плинності кадрів. Усі ці показники мають велике значення при аналізі ефективності використання кадрового потенціалу, величина якого безпосередньо впливає на ймовірність досягнення загальної мети розвитку суб’єкта господарювання й може бути кількісно оцінене за допомогою відповідного інтегрального Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

111

Економічні науки показника. Ці три блоки є паралельними, тобто процеси, які відбуваються в кожному з них відбуваються одночасно з процесами в інших блоках.

Рис. 4. Декомпозиція етапу “Оцінка результатів використання економічних ресурсів” у стандарті IDEF0

В четвертому блоці необхідно розрахувати загальний інтегральний показник використання економічних ресурсів в цілому виходячи з отриманих результатів в першому, другому та третьому блоках. У зв’язку з об’єктивною необхідністю постійної оцінки діяльності підприємства й моніторингу його положення на ринку, використання матричних методів дає можливість наочно представити положення підприємства в статиці й динаміку, тобто визначити траєкторію його розвитку як на основі даних минулих періодів, так і майбутніх перспектив, а сполучення виробничого й фінансового аналізу дозволяє всебічно підійти до проблеми формування фінансових стратегій [4]. Даний підхід дає можливість урахувати вплив всіх значимих факторів внутрішнього середовища, тобто сформувати більше точне й повне подання про сформовану ситуацію на підприємстві; забезпечити погодженість використання різних видів ресурсів з урахуванням їх залежності друг від друга; визначити невикористані резерви й намітити шляхи їхньої реалізації для підвищення ефективності функціонування підприємства; оздоровити його фінансово-економічну діяльність за рахунок раціонального сполучення обсягів зовнішніх і внутрішніх ресурсів, тобто реалізувати збалансовану політику формування структури капіталу. Етап V – оцінка якості формування та реалізації фінансової стратегії. Декомпозиція цього блоку включає в себе три паралельних процеси (рис. 5): визначити критерії методичного забезпечення; визначити критерії ресурсного забезпечення; визначити цільові критерії реалізації фінансової стратегії. На цьому етапі ми отримуємо необхідний результат у вигляді більш ефективної фінансової стратегії або результати оцінки якості формування та реалізації фінансової стратегії, які є управлінням при формуванні нової фінансової стратегії. Запропонована модель дозволяє формалізувати процедури формування фінансової стратегії та оцінки якості формування та реалізації фінансової стратегії, розрахунку часткових показників, система яких формується залежно від інтересів користувачів щодо інформації про фінансовий стан та інтересів щодо мети діяльності суб’єкту господарювання. Методичний підхід ґрунтується на принципі цілеспрямованості, який дозволяє враховувати та коригувати досягнення поставленої мети в оперативному та стратегічному аспектах. Кожне підприємство в процесі своєї фінансово-господарської діяльності може зазнавати збитків. Фінансова діяльність завжди ставить отримання доходів у залежність від ризику. При цьому ефективність діяльності підприємства значною мірою характеризується показником ефективності використання капіталу.

112

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки

Рис. 5. Декомпозиція етапу “Оцінка якості формування та реалізації фінансової стратегії” у стандарті IDEF0

Література 1. Александров І.О. Фінансова стратегія підприємства // Наукові праці Донецького національного технічного університету. Сер.: Економічна. – Донецьк, 2003. – № 65. – С. 121–128.

2. Ансофф И. Стратегическое управление / Сокр. пер. с англ. – М: Экономика, 1999. – С. 219–225.

3. Бланк И.А. Стратегия и тактика управления финансами. – К.: ИТЕМ Лтд, АДЕФ-Украина, 1996. – 195 с.

4. Бланк И.А. Финансовая стратегия предприятия. – К.: Ника-Центр, Эльга, 2004. – 720 с.

5. Бланк И.А. Управление прибылью. – 2-е изд. расш. и доп. – К.: Ника-Центр, Эльга, 2002. – 752 с.

6. Калінеску Т.В. Методологія аналізу і оцінки ефективності переміщення сфери діяльності підприємств: Монографія. – Луганськ: СНУ ім. В. Даля, 2003. – 280 с.

7. Канчавели А.Д. Стратегическое управление организационно-экономической устойчивостью фирмы: Логистико-ориентированное проектирование бизнеса / А.Д. Канчавели, А.А. Колобов, И.Н. Омельченко; под ред. А.Д. Канчавели, И.Н. Омельченко. – М.: Изд. МГТУ им. Н.Э. Баумана, 2201. – 600 с.

УДК 658.7.012.34:620.91

В.М. НИЖНИК, Т.В. ШУМОВЕЦЬКА Хмельницький національний університет

ЕКОНОМНЕ ВИКОРИСТАННЯ МАТЕРІАЛЬНО-СИРОВИННИХ ТА ЕНЕРГЕТИЧНИХ РЕСУРСІВ ПІДПРИЄМСТВ: ГОЛОВНЕ ЗАВДАННЯ СЬОГОДЕННЯ Здійснено аналіз сучасних підходів щодо економного використання матеріальних та енергетичних ресурсів підприємств для їх ефективного розвитку в умовах кризи.

In the article the current approaches to the economical use of companies material and energy resources for their successful development in crisis environment have been analyzed. Вступ. Раціональне використання (споживання) і економія сировини, матеріалів, палива і енергії є одними із важливих умов функціонування підприємства в умовах ринку, переводу економіки на інтенсивний шлях.

113 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Раціональне використання матеріальних ресурсів – це доцільне обґрунтоване їх використання, їх витрати на рівні мінімуму при виробництві одиниці продукції. Постановка проблеми. Наявність і величина сировинних ресурсів значною мірою визначають економічну потужність підприємства, його здатність виробляти багатоасортиментну і високоякісну продукцію, а також здійснювати експортні та імпортні операції. Тому одним з найважливіших завдань розвитку підприємства є завдання забезпечення сировинними ресурсами, поліпшення забезпечення ними підприємств на всіх напрямках діяльності. Це залежить від таких умов (чинників): 1) масштабів геологорозвідувальних робіт з дослідження, оконтурювання і економічної оцінки родовищ корисних копалин; 2) рівня розвитку галузей видобув-ної промисловості; 3) рівня комплексного використання сировини; 4) рівня розвитку виробництва штучних матеріалів; 5) рівня розвитку машинобудівної галузі. Для організації будь-якого виробництва підприємства використовують матеріально-технічні ресурси, які є основою виробничої діяльності. Підприємства залежно від величини й обсягу виробництва використовують велику кількість матеріально-технічних ресурсів: сировину, матеріали, паливо, енергію, комплектуючі вироби – деталі й вузли тощо. За своєю характеристикою матеріально-технічні ресурси поділяють на основні, які йдуть безпосередньо на виготовлення товарної продукції і є їх складовою, і допоміжні, необхідні для обслуговування виробництва і виготовлення продукції. Аналіз останніх досліджень. Питанням матеріало- та енергозабезпечення окремих підприємств присвячена низка наукових публікацій авторів: Манів З.О. [1], Луцький І.М., Мельник Л.Г. [2], Карінцева О.І., Сотник І.М., Осипов В.І. [3], Жовтянський В.А., Шидловський А.К., Данилишин Б.М. та ін. Виклад основного матеріалу дослідження. Постачання виробництву матеріально-технічних ресурсів має бути своєчасним, стабільним, комплектним і з мінімальними витратами. У забезпеченні підприємств матеріально-технічними ресурсами провідна роль належить плану матеріально-технічного забезпечення, який має визначати потреби у ресурсах на плановий період виробництва і джерела його покриття. У нинішніх умовах господарювання матеріально-технічні ресурси підприємства купують на ринку, де продавцями і постачальниками є безпосередньо підприємства-виробники або організації-посередники. Виникає потреба економного їх використання, яке розглядається у двох важливих аспектах. По-перше, слід виходити з позицій – бережливого ставлення до використання природних ресурсів і затрат праці, яка вже вкладена. Подруге, з позиції окремого підприємства матеріально-технічні ресурси – це значний резерв підвищення всієї економічної роботи госпрозрахункових самостійних ланок і підрозділів управління промисловим виробництвом, зростання рентабельності їх діяльності, підвищення конкурентоспроможності продукції як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках [1]. Вихідними даними для розробки планів матеріально-технічного забезпечення мають бути: план виробництва на відповідний період; обсяги роботи з технічного і організаційного розвитку, капітального будівництва; норми і нормативи витрачання матеріальних ресурсів, пошуки шляхів їх зменшення; дані про стан процесу матеріально-технічного забезпечення в передплановий період; нормативні документи (прейскуранти оптових цін, тарифи на перевезення, стандарти тощо). Маючи розроблений план матеріально-технічного забезпечення, характеристику необхідних видів ресурсів, організовується пошук і купівля цих ресурсів, їх доставка, зберігання і план видачі ресурсів окремим споживачам безпосередньо на виробничому підприємстві. Однією з найбільш прогресивних і ефективних форм у системі матеріально-технічного забезпечення має бути купівля матеріально-технічних ресурсів безпосередньо у виробників, тобто організація постачання за прямими зв’язками. Ця форма забезпечення має великі переваги. По-перше, вона забезпечить можливість оперативного врахування спеціальних вимог покупця до продукції, конкретних побажань щодо її складу, конструкції, оформлення, планування тощо. По-друге, за прямими зв’язками постачатимуться матеріально-технічні ресурси, які потрібні постійно і у великій кількості, а також вироби за індивідуальними замовленнями й складне устаткування. За потреби в невеликій кількості матеріально-технічних ресурсів або які використовуються періодично застосовують форму забезпечення через посередників – оптових фірм і магазинів. Слід встановлювати тривалі взаємозв’язки щодо постачання певного асортименту матеріалів, напівфабрикатів тощо. Періодична купівля матеріально-технічних ресурсів може здійснюватися на товарних біржах, де концентрується інформація про продаж продукції та рівень поточних цін. Проте підприємства повинні мати постійних і стабільних постачальників. Вибираючи їх, слід враховувати цілий ряд факторів: – відповідність виробничої потужності постачальників потребі підприємства в матеріалах; – якість і ціну товарів, що пропонуються; – імідж постачальника і його територіальне розташування; – швидкість реакції на потреби покупця й оперативність поставок; – умови взаєморозрахунків та можливість надання кредиту; – гарантії на матеріал, що постачається тощо. Як правило, між постачальником і підприємством-споживачем матеріально-технічних ресурсів укладається угода (договір), в якій регламентуються всі умови постачання: кількість, якість, ціна товарів, строки постачання, форми розрахунків, гарантії і відповідальність за недотримання договірних умов.

114

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки З метою стабільного постачання матеріально-технічних ресурсів на підприємстві має ритмічно працювати відділ матеріального постачання. Якщо підприємство середнє або невелике, то відділ матеріальнотехнічного постачання може здійснювати і реалізацію готової власної продукції. Наявність матеріальнотехнічних ресурсів у запасах на складах має відповідати встановленому нормативу, за що несе відповідальність відділ постачання і збуту. Процеси економічного зростання в Україні, раціоналізації її енергетичного балансу потребують значного технічного і технологічного переозброєння, структурних змін у господарських комплексах країни, зменшення залежності від імпорту ПЕР, зменшення фондомісткості, ресурсо- та енергоємності продукції. Одним із головних напрямів подолання енергетичної кризи, забезпечення оздоровлення економіки України і стійкого зростання ВВП є енергозбереження – дієвий шлях значної економії паливно-енергетичних ресурсів та виходу України з економічної кризи. Енергозбереження – це діяльність (організаційна, наукова, практична, інформаційна), яка спрямована на раціональне використання та економне витрачання первинної та перетвореної енергії і природних енергетичних ресурсів підприємств та реалізується з використанням технічних, економічних та правових методів. Об’єктивна необхідність енергозбереження підприємств визначається значною залежністю від імпорту ПЕР, зменшенням запасів органічного палива, збільшенням капіталоємності енергетики, зменшенням витрат на заощадження ПЕР порівняно з їх видобутком, можливістю зменшення шкідливого впливу енергетичних об’єктів на довкілля. До суб’єктивних факторів слід віднести сформовану неприпустимо велику енергоємність продукції машинобудування [2]. Насамперед це стосується чорної та кольорової металургії та окремих підгалузей машинобудування. Основні принципи діяльності підприємств у сфері енергозбереження представлені схематично (рис. 1).

Основні принципи діяльності підприємств у сфері енергозбереження

Обов'язковість енергетичної експертизи підприємств

Пріоритетність вимог енергозбереження при здійсненні господарської діяльності підприємства

Здійснення регулювання діяльності у сфері енергозбереження на основі застосування економічних, нормативно-технічних заходів управління підприємством

Основні принципи діяльності підприємств у сфері енергозбереження

Вирішення проблем енергозбереження у поєднанні з реалізацією широкого міждержавного співробітництва

Рис. 1. Основні принципи діяльності підприємств у сфері енергозбереження

Разом із використанням власних і позикових коштів підприємств та організацій, коштів фондів енергозбереження і бюджетів різних рівнів, іноземних кредитів та інвестицій можна було б ширше залучати до заходів з енергозбереження кошти споживачів енергоресурсів, застосовуючи гнучкі механізми їх акумулювання та використання [3]. Серед інших форм отримання інвестиційних коштів є випуск енергозберігаючих облігацій та продаж квот на викиди парникових газів. Значну увагу варто приділити подальшому розгортанню діяльності енергозберігаючих сервісних компаній як суб’єктів ефективного забезпечення виконання енергозберігаючих заходів і проектів на підприємствах України. Щодо економічного значення матеріально-технічного забезпечення підприємств, то воно заключається в тому, щоб забезпечити: безперебійне забезпечення підприємств необхідними засобами виробництва; 115 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки оптимізацію господарських зв’язків між підприємствами та постачальниками; створення економічно обґрунтованих матеріальних запасів та маневрування матеріальними ресурсами; застосовування прогресивних шляхів та засобів транспортування вантажів з метою прискорення та здешевлення процесу обміну; раціональне і економне використання засобів виробництва у діяльності підприємств; зменшення витрат щодо матеріально-технічного забезпечення підприємств. На нашу думку, у загальному вигляді економія матеріальних ресурсів полягає у підвищенні їх рівня ефективного використання, яке забезпечує зниження питомих витрат матеріалів на одиницю споживчого ефекту, котрий одержують у результаті раціонального споживання матеріальних ресурсів. Значення економії матеріальних ресурсів зростає в зв’язку із збільшенням обсягу виробництва продукції. Зменшення матеріальних витрат безпосередньо впливає на зниження собівартості продукції, оскільки вони становлять біля 75–80 % витрат підприємства, із них біля 60 % припадає на матеріали і сировину [4]. Скорочення матеріальних витрат на вироб-ництво одиниці продукції – це більш значний резерв економії порівняно із зниженням трудоємності і фондоємності виробництва. Доведено, що 1 % економії матеріалів забезпечує скорочення витрат у 2–2,5 рази більше, ніж 1 % економії фонду зарплати та в 2–4 рази більше, ніж 1 % скорочення капітальних вкладень. Таким чином, ресурсозбереження виступає як найважливіший фактор підвищення ефективності виробництва. Основними завданнями ресурсозбереження є: забезпечення економного і раціонального використання матеріальних ресурсів; ліквідація невиробничих витрат або перевитрат матеріальних ресурсів; оптимізація структури ресурсоспоживання на основі впровадження нових проектних, конструкторських і технологічних рішень, які дозволяють підвищити комплексність використання матеріальних ресурсів; розширення застосування вторинних ресурсів; організація повної переробки виробничих відходів і матеріалів, збір і утилізація побутових відходів; скорочення витрат матеріальних ресурсів на всіх стадіях виробництва і споживання при транспортуванні та зберіганні; прискорення оборотності обігових коштів, скорочення виробничих запасів, вивільнення частини ресурсів із обігу тощо. Зниження витрат з матеріально-технічного забезпечення підприємства може відбуватися різними шляхами, зокрема, зниженням конструктивної матеріалоємності продукції, яке відбувається внаслідок: використання економних видів матеріальних ресурсів; скорочення числа непотрібних функцій; зниження незмірних запасів міцності виробів. Цільове вдосконалення технології виробництва об’єднує наступні види джерел прямої економії: освоєння ресурсозберігаючої безвідходної технології, створення комплексних виробництв, використання менш енергоємної технології, скорочення витрат і відходів у виробництві [5]. Проблеми підвищення якості продукції виробничо-технологічного призначення і особистого використання охоплює всі сторони господарської діяльності. Висока якість – це збереження праці і матеріальних ресурсів, ріст продуктивності виробництва, а також зниження витрат з матеріально-технічного забезпечення підприємств. Висновки. Економія матеріальних ресурсів полягає у підвищенні їх рівня ефективного використання, яке забезпечує зниження питомих витрат матеріалів на одиницю споживчого ефекту, котрий одержують у результаті раціонального споживання матеріальних ресурсів. Значення економії матеріальних ресурсів зростає в зв’язку із збільшенням обсягу виробництва продукції. Таким чином, в процесі виробництва для зниження витрат з матеріально-технічного забезпечення підприємствам необхідно працювати над збільшенням одиничної потужності машин і агрегатів, ліквідацією виробничого браку, використанням замінників дефіцитних матеріальних ресурсів, скороченням витрат і відходів у виробництві, скороченням витрат при збереженні, забезпеченням якості продукції, недопущенням її псування і втрат. Література 1. Манів З.О., Луцький І.М. Економіка підприємства. – К.: Знання, 2004. – 580 с.

2. Мельник Л.Г., Карінцева О.І., Сотник І.М. Економіка енергетики. – Суми: Університетська книга, 2006. – С. 182–195.

3. Осипов В.І. Економіка підприємства. – Одеса: Маяк, 2005. – С. 207–209.

4. Жовтянський В.А. Ключові проблеми енергозбереження у розрізі енергетичної стратегії України. Тези доп. міжнар. наук.-техн. конф. ―Енергоефективність–2002‖. – К.: Навчальна книга, 2002. – С. 30–40.

5. Сергеев И.В. Зкономика предприятия. – М.: Финансы и статистика, 1997. – С. 64–84.

6. Шидловський А.К., Віхарєв Ю.О., Гінайло В.О. Енергетичні ресурси та потоки. – К.: Українські енциклопедичні знання. – 2003. – 427 с.

116

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки

УДК 658.15:621

А.М. КРАВЦОВА Вінницький державний аграрний університет

СИСТЕМИ ФОРМУВАННЯ, РОЗПОДІЛУ ТА ВИКОРИСТАННЯ ФІНАНСОВИХ РЕСУРСІВ В УПРАВЛІННІ МАШИНОБУДІВНИМИ ПІДПРИЄМСТВАМИ У статті досліджується поняття фінансових ресурсів туристичного підприємства, необхідність розробки антикризових заходів в управлінні фінансовими ресурсами на науковому та організаційно-практичному рівні в умовах економічної кризи. Особлива увага приділяється проблемам обґрунтуванню і розробки теоретичних, методичних положень і практичних рекомендацій щодо впровадження дієвого антикризового механізму в управління фінансами туристичних підприємств в Україні.

The concept of tourist enterprise financial resources has been investigated in the article. The need for development of anti-crisis measures in financial resources management on the scientific, organizational and practical levels in the environment of economic crisis have also been analyzed. Special attention is paid to the problems of validation and development of theoretical, methodical grounds and practical recommendations on introduction of effective anti-crisis mechanism in financial management of tourist enterprises in Ukraine. Вступ. Досягнення стратегічних цілей підприємства значною мірою залежить від ефективності управління процесом формування фінансових ресурсів: визначення загальної потреби в них, формування оптимальної структури, умов їх залучення. Під час визначення потреби в коштах для фінансування діяльності підприємство виходить із запланованих обсягів діяльності та ресурсного потенціалу, необхідного для виконання поставлених завдань. Процес забезпечення залучення фінансових ресурсів з різних джерел відповідно до мети та завдань підприємства в обсягах, які відповідають фінансовим потребам підприємства, полягає в ефективному управлінні формуванням власних і позикових фінансових ресурсів. Управління фінансовими ресурсами підприємства має будуватися таким чином, щоб підпр иємство могло здійснювати виробничу діяльність, отримувати прибуток, достатній для виконання своїх зобов’язань перед бюджетом, кредиторами, партнерами й постачальниками, для оновлення та розширення своєї діяльності. Іншими словами, управління фінансовими ресурсами повинно забезпечити стійке фінансове становище підприємства, його ліквідність і рентабельність. І визначальним вихідним моментом тут є раціональність формування та використання фінансових ресурсів, що особливо важливо в сучасних умовах розвитку економіки. Аналіз останніх досліджень. Висвітлення різних аспектів ефективного управління фінансовими ресурсами підприємств було зроблено в роботах таких науковців: Г. Азаренкової, Ю. Воробйова, А. Ковальової, Є. Кузнєцової, В. Терьохіна, І. Ткачук, Б. Холода, А. Чупіса, А. Шеремета та інших. Разом з тим, у вітчизняній теорії та практиці недостатньо розвинуті теоретичні та методичні підходи у вирішенні завдань підвищення ефективності формування і раціонального використання фінансових ресурсів. Актуальними при цьому стають такі дослідження: визначення обсягів фінансових ресурсів у розрізі їх потреби на підприємстві, оптимізація використання фінансових ресурсів, розробка механізмів формування та ефективного їх використання, пошук методів і моделей сучасної оцінки формування та раціонального використання зазначених ресурсів. Постановка завдання. Метою статті є дослідження процесів управління фінансовими ресурсами, їх основних напрямків і завдань, виділення цілей управління, визначення шляхів найбільш раціонального використання фінансових ресурсів на машинобудівному підприємстві. Основні результати дослідження. Зазначимо, що найбільшого поширення набула класична інтерпретація практики і теорії управління з функціональних позицій, заснована на наступних двох аксіомах: 1) основу управління складає процес, який однаковий для всіх підприємств і має універсальний характер; 2) процес управління складається з ряду дій, тобто основних функцій управління, які в сукупності формують єдине ціле. Зміст процесу управління фінансовими ресурсами підприємства можна представити як систему трьох взаємозалежних і взаємодоповнюючих часткових процесів (підсистем), які виділяються відповідно до трьох аспектів – функціонального, прийняття рішень, інформаційного [1]. Вихідною базою є функціональний аспект, відповідно до якого процес управління складається з функцій: планування, організації, аналізу і контролю. При цьому фінансові ресурси підприємства виконують три основні функції: 1) формування, підтримка оптимальної структури і нарощування економічного потенціалу підприємства; 2) забезпечення поточної фінансово-господарської діяльності; 3) забезпечення участі підприємства у здійсненні соціальної політики. У найбільш загальному вигляді управління фінансовими ресурсами спрямовано на загальний аналіз і планування майнового і фінансового стану машинобудівного підприємства; забезпечення підприємства фінансовими ресурсами (управління джерелами формування); розподіл фінансових ресурсів (інвестиційна політика і управління активами). Логіка виділення вказаних напрямків тісно пов’язана зі структурою балансу як основною формою звітності, котра відображає майновий та фінансовий стан підприємства (рис. 1) [2]. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

117

Економічні науки Поточна та перспективна оцінка майнового фінансового стану підприємства

Управління активами

Необоротні

Оборотні

Власний капітал. Забезпечення наступних витрат і платежів Довгострокові зобов’язання. Поточні зобов’язання

Управління джерелами

Рис. 1. Ключові завдання фінансового менеджменту на машинобудівному підприємстві

Виділені напрямки управління одночасно визначають і основні завдання, що постають перед підприємством. У рамках першого напрямку здійснюється загальна оцінка активів підприємства і джерел їх фінансування; величини і складу фінансових ресурсів, необхідних для підтримки досягнутого економічного потенціалу підприємства і розширення його діяльності; джерел додаткового фінансування; системи контролю за станом і ефективністю використання фінансових ресурсів. Другий напрямок передбачає детальну оцінку обсягу необхідних фінансових ресурсів; форм їх надання (довго- чи короткостроковий кредит, готівка); методів мобілізації фінансових ресурсів; ступеня доступності і часу надання фінансових ресурсів (доступність фінансових ресурсів може визначатися умовами договору; фінансові ресурси мають бути доступними в потрібному обсязі та в потрібний час); витрат, пов’язаних із залученням даного виду фінансових ресурсів (процентні ставки, інші формальні і неформальні умови надання даного джерела коштів); ризику, який пов’язаний з даним джерелом фінансових ресурсів (так, з позиції підприємства капітал власників як джерело фінансових ресурсів є менш ризикованим, ніж термінова позика банку). Третій напрямок передбачає аналіз і оцінку довгострокових і короткострокових рішень інвестиційного характеру: оптимальність перетворення фінансових ресурсів в інші види ресурсів (матеріальні, трудові, грошові); доцільність і ефективність вкладень в основні засоби, їх склад і структура; оптимальність оборотних коштів (в цілому та за видами); ефективність фінансових вкладень. Прийняття рішень з використанням зазначених оцінок виконується в результаті аналізу альтернативних рішень, що враховують компроміс між вимогами ліквідності, фінансової стійкості і рентабельності [3]. З практичної позиції фінансові ресурси являють собою один з найважливіших важелів, за допомогою якого відбувається вплив на економіку підприємства. Цей вплив здійснюється за допомогою фінансового механізму, що представляє собою систему організації, управління і планування фінансових відносин, способів формування та використання фінансових ресурсів. Таким чином, управління фінансовими ресурсами має передбачати оптимальність і доцільність трансформації фінансових ресурсів в інші види ресурсів (в основні засоби, оборотні кошти й фінансові вкладення) і спрямування їх на розрахунки з потенційними контрагентами. Ухвалення рішення в цій сфері повинно виконуватися в результаті аналізу альтернативних рішень, що враховують компроміс між наявним обсягом фінансових ресурсів, фінансовою політикою, пріоритетами розвитку підприємства на сучасний момент і терміновістю його боргів. При цьому необхідно враховувати наступні фактичні показники, що характеризують розвиток підприємства: – вихідні дані про базовий стан підприємства, у тому числі відомості про розпочаті в попередньому періоді заходи щодо будівництва, реконструкції, розширення або технічного переозброєння; – економічні нормативи, що забезпечують вимоги інтенсивного, ощадливого ведення господарства – зниження витрат на виробництво, скорочення тривалості будівництва, реконструкції й освоєння потужностей, що знову вводяться; – показники, які відображають цілі розвитку підприємства й, насамперед, попит, замовлення на випуск, собівартість і ціни на продукцію, обсяги продажу, прибуток; – дані про реалізацію проектів розвитку підприємства, відомості про об’єкти капітального будівництва спеціального призначення, введення яких викликане застосуванням нової техніки або технології; – дані про обсяги й джерела фінансування виробництва (і відтворення). Відразу варто зробити застереження, що визначення потреби у фінансових ресурсах за окремими напрямками використання на рівні конкретних кількісних показників неможливо, що обумовлено невизначеністю розвитку підприємства в ринкових умовах, неминучістю окремих коригувань у фінансовій стратегії й тактиці розвитку підприємства, можливою зміною орієнтирів у фінансовій політиці підприємства, ризиком неотримання й недоодержання окремих видів фінансових ресурсів (прибутку, дотацій і компенсацій) і пов’язаному із цим ризиком зростання фінансових труднощів, тобто ризиком можливого непогашення зобов’язань перед контрагентами. Сюди можна віднести й невизначеність зовнішніх умов розвитку – зміни цін на товарноматеріальні цінності, основні засоби, темпи інфляції й реалізаційні ціни на продукцію. При цьому слід зазначити, що потреба у фінансових ресурсах підприємства на кожний поточний момент індивідуальна.

118

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки У зв’язку з цим, потребу у фінансових ресурсах за напрямами їх використання реально визначити лише на рівні якісних показників, що містить у собі наступні моменти: визначення шляхів досягнення цілей підприємства, аналіз варіантів, вибір оптимального варіанта. Тому ми пропонуємо наступну послідовність визначення шляхів найбільш раціонального використання фінансових ресурсів (рис. 2). Фінансова тактика підприємства Ідентифікація цілей Ранжирування напрямків вкладення фінансових ресурсів

Отриманий ефект

Втрачені вигоди

Ступінь необхідності

Вибір оптимального варіанта використання фінансових ресурсів

Визначення потреби фінансових ресурсів в розрізі напрямків

Наявність фінансових ресурсів на поточний момент (за видами)

Очікувані реальні надходження (за джерелами)

Визначення додаткової потреби в зовнішньому фінансуванні

Відповідність критеріям оптимальності Для операційної діяльності Економічна ефективність використання фінансових ресурсів: ЧП/ФР > 0

Підвищення економічної ефективності використання фінансових ресурсів: ЧП/ФР > ЧПп/ФРп

Оптимальність ефективності використання фінансових ресурсів:

Для інвестиційної діяльності Для фінансової діяльності

ЧП/ФР → max

Рис. 2. Визначення шляхів найбільш раціонального використання фінансових ресурсів машинобудівного підприємства

Для комплексної оцінки ефективності процесів використання фінансових ресурсів машинобудівного підприємства доцільно залучити наступну систему критеріїв: 1. Економічної ефективності використання фінансових ресурсів: ЧП/ФР > 0, де ЧП – середньорічний розмір чистого прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства після сплати податків та інших платежів в звітному періоді, тис. грн; ФР – середньорічний обсяг фінансових ресурсів підприємства в звітному періоді, тис. грн.

2. Підвищення економічної ефективності використання фінансових ресурсів: ЧП/ФР > ЧПп/ФРп , де ЧПп – середньорічний розмір чистого прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства після сплати податків і інших платежів в попередньому періоді, тис. грн; ФР п – середньорічний обсяг фінансових ресурсів підприємства в попередньому періоді, тис. грн.

3. Оптимальної ефективності використання фінансових ресурсів: ЧП/ФР → max. На наш погляд, використання запропонованої системи критеріїв дозволить більш обґрунтовано та комплексно оцінити ефективність процесу використання фінансових ресурсів машинобудівного підприємства. Складність послідовності розподілу фінансових ресурсів залежить від того, наскільки відомі ймовірності можливих фінансово-господарських ситуацій, тобто, вибір варіанта визначення потреби у фінансових ресурсах простіше, якщо фінансово-господарські ситуації прогнозуються легко. Становище складнішає тоді, коли дані ймовірності невідомі. У цьому випадку необхідно знати, які оцінки відносних значень можливих фінансово-господарських ситуацій і яка величина ризику при альтернативних шляхах використання фінансових ресурсів. В цьому випадку доцільним є використання експертних оцінок для встановлення ймовірностей майбутніх фінансово-господарських ситуацій і обирання на їх основі варіанта вкладання фінансових ресурсів при мінімальному чи припустимому рівні ризику. Так, запропоновані нами рекомендації щодо організації раціонального розподілу фінансових ресурсів на машинобудівному підприємстві, дозволяють використовувати фінансові ресурси з врахуванням найбільшої економічної вигоди. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

119

Економічні науки Важливим етапом управління фінансовими ресурсами є визначення цілей функціонування підприємства, для чого здійснюють розукрупнення головної цілі на сукупність підцілей. За необхідності підцілі можна співвіднести з деякими аспектами діяльності підприємства (виділення маркетингових, фінансово-економічних, соціальних і інших підцілей). Загалом процес розукрупнення цілей підприємства призводить до побудови багаторівневого ―дерева цілей‖, при чому кількість рівнів ієрархії ―дерева‖ визначається кількістю етапів розукрупнення, а останнє, в свою чергу, залежить від ступеня деталізації параметрів бізнес-процесів. На нашу думку, можна виділити такі основні цілі управління фінансовими ресурсами на підприємстві, як: – збільшення обсягів виробництва та реалізації продукції; – залучення додаткових оборотних ресурсів для забезпечення виробництва і реалізації; – забезпечення достатнього рівня рентабельності, розробка заходів для зменшення собівартості; – забезпечення фінансової незалежності підприємства за умов максимального рівня віддачі від використання позикових фінансових ресурсів; – забезпечення достатнього рівня дохідності від інвестицій при прийнятному рівні ризику; – залучення довгострокових позикових фінансових ресурсів на інвестиційні потреби тощо. Враховуючи існування різноманітних цілей, з метою подальшої оцінки системи управління процесами формування, розміщення та використання фінансових ресурсів машинобудівного підприємства нами запропоновано інноваційну комплексну систему показників оцінки ефективності, які є основою управління [4]. Висновки. Отримані результати, еволюція поглядів вітчизняних та зарубіжних вчених вказують на те, що для забезпечення ефективності використання фінансових ресурсів на підприємстві має існувати механізм їх оцінки потреб, формування, розподілу та використання. Цей механізм являє собою взаємопов’язану сукупність процесів, прийомів і підходів, яка впливає на прийняття рішень щодо формування і ефективного використання фінансових ресурсів з метою досягнення кінцевих результатів, стійкого фінансового стану, ефективної діяльності та прибутковості. Основними елементами вказаного механізму є: фінансові інструменти; фінансові прийоми, методи та моделі; функціональне забезпечення (правове, нормативне, інформаційне, технічне, програмне, фінансове, матеріальне); цільові критерії оцінки рішень; система внутрішнього контролю, яка виробляє рекомендації для коригування параметрів управління [4]. Аналіз управлінських рішень і вибір найкращого з альтернативних рішень охоплює поточні заходи щодо забезпечення відповідності між розміром сформованих фінансових ресурсів та обсягами їх витрачання, раціональність витрачання за окремими напрямами, а також відповідність їх розмірів, що витрачаються, нормативам. З огляду на це, оцінка рішень щодо формування і ефективного використання фінансових ресурсів повинна проводитися для кожного підприємства окремо. Тому, як критерій для оцінки управлінських рішень, нами запропонований показник результативності процесів формування та використання фінансових ресурсів як основа комплексної системи аналізу, що дозволяє обґрунтовано проводити відповідні розрахунки. Для збільшення рівня показника результативності на машинобудівному підприємстві можна запропонувати такі варіанти альтернативних управлінських рішень: при розподілі прибутку більшу його частину спрямовувати на поповнення власних обігових коштів; для додаткової мобілізації фінансових ресурсів із зовнішніх джерел залучати тимчасово вільні кошти фізичних осіб та інших суб’єктів господарювання; здавати в оренду окремі об’єкти основних засобів і реалізовувати майно, яке не використовується; скоротити витрати від невиконання договірних зобов’язань їх партнерами шляхом раціонального управління дебіторською заборгованістю і сурового дотримання розрахунково-платіжної дисципліни тощо. Література 1. Бригхэм Ю. Финансовый менеджмент. Т. 2 / Ю. Бригхэм, Л. Гапенски; пер. с англ.; под ред. В.В. Ковалева. – СПб.: Экономическая школа, 1998. – 669 с.

2. Друкер П.Ф. Задачи менеджмента в XXI веке / Друкер П.Ф. ; пер. с англ. – М.: Вильямс, 2000. – 272 с.

3. Гончаров А.Б. Фінансовий менеджмент / Гончаров А.Б. – Х.: ІНЖЕК, 2004. – 328 с.

4. Кравцова А.М. Механізм формування та ефективного використання фінансових ресурсів машинобудівного підприємства: Автореф. дис... канд. екон. наук. – Хмельницький, 2008. – 21 с.

УДК 330.322.21

Є.Г. РЯСНИХ І.В. НЕСТОРИШЕН ПВНЗ ―Університет економіки і підприємництва‖, м. Хмельницький

АМОРТИЗАЦІЯ ПО-УКРАЇНСЬКИ: БУХГАЛТЕРСЬКИЙ ТА ПОДАТКОВИЙ АСПЕКТ – ЩО ГІРШЕ? У статті розглянуто сучасний стан амортизаційної політики в Україні, проаналізовано бухгалтерський та податковий підходи, виділено їх відмінності, переваги та недоліки. Авторами відмічено, що не дивлячись на значну кількість програм щодо стимулювання інвестицій в основний капітал, їх ступінь зносу з кожним роком погіршується, що вимагає подальшого вдосконалення механізму амортизаційної політики.

120

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки The article is concerned with the analysis of the current state of depreciation policy of Ukraine. Book-keeping and tax approaches have been analyzed along with their differences, advantages and disadvantages. The author points out that in spite of the various programs stimulating investments in the fixed assets, their degree of wear gets worse with every year, which requires subsequent improvement of depreciation policy mechanism. Постановка проблеми. Досить часто при виборі з певної кількості альтернатив, за критерій приймають не кращій варіант розвитку подій, а ―не гірший‖, оскільки прийняте рішення в будь-якому випадку не призведе до покращення ситуації, а, принаймні, до зменшення впливу негативних факторів. Цю ситуацію можна описати за допомогою російського прислів’я: ―Из двух зол выбирают меньшее‖. В схожій ситуації опинились вітчизняні підприємства, використовуючи бухгалтерську та податкову амортизацію, кожна з яких має свої переваги та недоліки. Але чи є в підприємств альтернатива? Одним з найбільш пріоритетних напрямків діяльності вітчизняних урядів протягом усього періоду незалежності України, було покращення інвестиційної клімату з метою активізації інвестиційної діяльності. Варто відмітити, що хоча і більшість пропозицій урядів таки залишилась на папері, певний результат було отримано (рис. 1).

6000 5340 5000

млн.грн.

4000

3653

3000

2000

1000

2268

2251

2004

2005

1646 940

1024

2001

2002

0 2003

2006

2007

Роки

Рис. 1. Інвестиції в основний капітал в Україні

Проте активізація інвестиційної діяльності породила досить серйозні дискусії серед науковців та практиків стосовно ―іншої сторони цієї медалі‖ – процесу відтворення основного капіталу та ситуації у галузі державної амортизаційної політики. На актуальність цієї проблеми вказує те, що характерними рисами для стану основних засобів підприємств України є високий ступінь їх зносу та низька продуктивність, що зумовлює високу трудомісткість та, відповідно, високий рівень витрат на виробництво продукції і не дивлячись на значну кількість програм, концепцій, законів, позитивного впливу на ступінь зносу основних засобів не спостерігається (табл. 1). Таблиця 1 Вид діяльності Сільське господарство Промисловість Будівництво Усього

Ступінь зносу основних засобів за видами економічної діяльності, % 2000 р.

2001 р.

2002 р.

2003 р.

2004 р.

47,3 49,6 49,3 50,4 51,1 48,8 51,9 54,5 56,4 58,3 49,2 52,1 52,6 51,0 48,5 43,7 45,0 47,2 48,0 49,3

2005 р.

52,2 57,9 45,1 49,0

2006 р.

48,2 58,6 40,8 51,5

За даними Державного комітету статистики України [1].

Відомо, що амортизаційні відрахування в країнах з розвинутою економікою є одним з головних джерел фінансування капітальних вкладень. Проте, проведені дослідження в Україні вказують на те, що амортизація втратила цю функцію, що потребує з’ясування причин такого явища. Актуальність цього питання підтверджує й те, що державними органами управління було розроблено та прийнято значну кількість нормативно-правових актів, направлених на удосконалення механізму амортизаційної політики та стимулювання діяльності інвесторів. Одним з таких документів є указ Президента України ―Про Концепцію державної промислової політики‖ [2], в якому одним з головних напрямів є ―реформування амортизаційної системи промисловості шляхом її лібералізації та посилення інвестиційної спрямованості, що передбачає запровадження механізмів стимулювання прискореної амортизації, розроблення механізмів (процедур) тимчасового переведення амортизаційних відрахувань у фінансові інвестиції (цінні папери, цільові банківські вклади тощо)‖. Проте принциповим документом в цій галузі став указ Президента України ―Про Концепцію амортизаційної політики‖ [3], метою якої є ―визначення напрямів та механізмів удосконалення амортизаційної політики як чинника активізації інвестиційної діяльності в державі‖. Також відмічено, що ―амортизаційна політика має бути спрямована на підвищення фінансової зацікавленості суб’єктів господарювання у здійсненні інвестицій в основний капітал за рахунок коштів власних амортизаційних фондів‖. Сучасний аналіз стану амортизаційної політики та відтворення основного капіталу свідчить, що його оновлення не здійснюється Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

121

Економічні науки на належному рівні. Причинами цього є відсутність стимулів до оновлення та недосконалість економічного механізму амортизації, що не сприяє налагодженню нормального процесу відтворення. Все це свідчить, що сьогодні досить актуальною є проблема щодо формування такої амортизаційної політики в Україні, яка б в межах загальнодержавного регламенту дала змогу кожному підприємству обирати найбільш сприятливий режим відтворення основного капіталу і успішно розвиватися всім галузям національної економіки. Вирішення цієї проб-леми потребує уваги як з боку теоретиків так і практиків. Саме цьому присвячене наше дослідження. Аналіз останніх досліджень. Потрібно зазначити, що проблеми амортизаційної політики, її роль у процесі відтворення основного капіталу активно досліджують провідні вітчизняні економісти: А.А. Безуглий, І.А. Бланк, З.М. Борисенко, М.А. Борисенко, Н.Г. Виговська, М.С. Герасимчук, Л.В. Городянська, О.І. Губенко, П.Є. Житний, О.Н. Короткевич, О.О. Орлов, С.П. Орлов, В.М. Пархоменко, Т.Л. Саган, Ю.І. Стадницький, М.Г. Чумаченко, А.А. Чухно та ін., а також російські економісти: А.А. Аракелян, В.В. Александров, Д.А. Баранов, А.М. Бірман, Л.М. Кантор, А.С. Павлов, Д.М. Палтерович, В.К. Сенчагов та ін. Постановка завдання. Варто відмітити, що від вирішення проблеми відтворення і підвищення ефективності використання основного капіталу залежить фінансовий стан підприємства та конкурентоспроможність його продукції на ринку. Тому в контексті сучасних економічних і політичних процесів провідне місце посідає активізація відтворення основного капіталу, зокрема забезпечення ефективної реновації – своєчасного й повноцінного відшкодування та оновлення елементів основного капіталу на новій техніко-технологічній основі. Однією з умов поступального економічного розвитку держави є здійснення прогресивної амортизаційної політики, яка б оптимізувала параметри відтворення основного капіталу. Зміни податкового механізму, введення в дію П(С)БО не лише суттєво вплинули на амортизаційну політику, а й призвели до виникнення значних проблем. Зокрема, сьогодні в літературі виділяють два підходи до амортизації: бухгалтерський (фінансовий) та податковий. Варто відмітити, що такий поділ був задекларований саме Концепцією амортизаційної політики, де зазначалось, що реформування передбачає розмежування практики нарахування амортизаційних відрахувань відповідно до її економічної та податкової ролі: – економічна роль амортизації полягає у фактичному відшкодуванні діючих основних фондів; відповідні амортизаційні відрахування (економічна амортизація) відображають реальне знецінення основного капіталу в процесі виробництва та надання послуг і відносяться на витрати діяльності суб’єктів господарювання; – податкова роль амортизації полягає у фінансовому відшкодуванні основного капіталу за рахунок зменшення оподатковуваного прибутку на суму амортизаційних відрахувань (податкова амортизація) та одержання податкової знижки. Для з’ясування обставин, необхідно більш детальніше проаналізувати сутність цих видів амортизації, а саме їх мету, специфіку використання, методи нарахування та відповідність задекларованим нормам ―щодо активізації інвестиційної діяльності‖. Виклад основного матеріалу. Слід зазначити, що ці види амортизації регламентуються абсолютно різними нормативно-правовими актами. Основним документом, що роз’яснює підходи щодо бухгалтерської амортизації є П(С)БО 7 ―Основні засоби‖ [4], а податкової – закон України ―Про оподаткування прибутку підприємств‖ [5]. Відповідно до П(С)БО 7, амортизація це ―систематичний розподіл вартості, яка амортизується, необоротних активів протягом строку їх корисного використання (експлуатації)‖. В законі про оподаткування прибутку вказується, що під терміном ―амортизація‖ основних фондів і нематеріальних активів слід розуміти ―поступове віднесення витрат на їх придбання, виготовлення або поліпшення, на зменшення скоригованого прибутку платника податку у межах норм амортизаційних відрахувань, установлених цією статтею‖. Варто відмітити, що в цих документах існують відмінності навіть стосовно того, що є об’єктом амортизації: в бухгалтерському обліку оперують терміном ―основні засоби‖, а в податковому обліку (хоча багато фахівців заперечують існування такого виду обліку) – ―основні фонди‖. Основні відмінності цих категорій наведено у таблиці 2. Таблиця 2 Відмінності між категоріями “основні фонди” та “основні засоби”

Ознака

―Основні засоби‖ відповідно до П(С)БО 7

1

2 Облік основних засобів ведуть окремо за кожним об’єктом

Належність до об’єкта амортизації

122

Матеріальні активи, які підприємство утримує з метою їх використання в процесі виробництва чи поставки товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний термін корисного використання яких більше року (або операційного циклу, якщо він більше року)

―Основні фонди‖ відповідно до закону України ―Про оподаткування прибутку підприємств‖ 3 Основні фонди обліковують окремо лише за об’єктами першої групи, у 2–4 групах обліковується сукупна вартість всіх об’єктів Матеріальні цінності, що призначаються платником податку для використання у господарській діяльності платника податку протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів з дати введення в експлуатацію таких матеріальних цінностей, та вартість яких перевищує 1000 грн і поступово зменшується у зв’язку з фізичним або моральним зносом

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки 1

Облікова вартість

Класифікація витрат на поліпшення стану об’єкта амортизації Відображення у витратах Термін амортизації

2 Початкова або переоцінена початкова вартість із витратами на поліпшення активу, що приносить додаткові економічні вигоди (витрати, що мають капітальний характер: модернізація, реконструкція, переустаткування, переозброєння) Підрозділяються на такі, що приносять чи не приносять додаткові економічні вигоди (капітальні й ремонтні роботи відповідно). Перші збільшують облікову вартість об’єкта, а другі – списуються у витрати поточного періоду Включається до складу собівартості реалізованої продукції, адміністративних витрат та витрат на збут Визначається працівниками підприємства на основі технічних параметрів

Продовження таблиці 2 3 Початкова або відбудована вартість із витратами на поліпшення об’єктів власних та орендованих основних фондів (і на ремонт, і на капітальні роботи) понад 10 % сукупної залишкової вартості всіх груп основних фондів на початок звітного періоду Класифікуються на витрати в межах і понад 10 % сукупної залишкової вартості груп основних фондів на початок звітного періоду. Перші включаються у валові витрати, другі – у збільшення залишкової вартості Не включається у валові витрати Термін амортизації залежить від вартості основних фондів та належності до певної групи

Як видно таблиці, категорії ―основні фонди‖ та ―основні засоби‖ є досить різними як в економічному змісті, так і грошовому виразі. Ці відмінності призводять відповідно до суттєвих розбіжностей між амортизацією основних засобів та основних фондів (табл. 3). Наведена інформація свідчить про досить серйозні розбіжності між бухгалтерською та податковою амортизацією, що пов’язано, по-перше з різними підходами щодо визначення об’єкта амортизації та, по-друге, відмінностями механізму визначення амортизаційних відрахувань відповідно бухгалтерського та податкового обліку. Тепер необхідно з’ясувати, яка саме амортизація відповідає вимогам концепції щодо ―сприяння заінтересованості суб’єктів господарювання у здійсненні інвестицій в основний капітал за рахунок коштів власних амортизаційних фондів‖. Відповідь одна – бухгалтерська, оскільки дозволяє самостійно обирати метод нарахування амортизації, визначати її термін, що дозволить швидше повернути вкладені в основні засоби кошти. Таблиця 3 Відмінності бухгалтерської та податкової амортизації

Ознака

П(С)БО 7 Закон про оподаткування прибутку Амортизується початкова або переоцінена Амортизується залишкова вартість кожного Об’єкт амортизації вартість необоротного активу за винятком об’єкта 1-ї групи, всіх об’єктів 2–4-ї груп ліквідаційної вартості основних фондів або їх початкова вартість Період нарахування Помісячний Квартальний Вибір метода Самостійний вибір (серед п’яти методів) сто- Використання лише податкового методу наранарахування амортизації совно кожного об’єкта необоротних активів хування амортизації Нарахування амортизації припиняється по 1-й Припинення Амортизація припиняється нараховуватись групі при досягненні залишкової вартості кожнарахування після завершення терміну корисного викорисного об’єкта 100 НМДГ, а по 2–4-й групах – амортизації тання активу та в разі дострокового вибуття при нульовій залишковій вартості групи

Проте, бухгалтерська амортизація є ілюзійною, оскільки вона не відображає реального грошового відшкодування внаслідок нарахування амортизації. Так, можна обрати будь-який ―бухгалтерський ‖ метод нарахування, встановити нормативний ―технічний‖ термін експлуатації необоротних активів та отримати певні амортизаційні відрахування. Але ці відрахування будуть лише на папері, оскільки реального відшкодування коштів, витрачених на придбання необоротних активів, не буде. Цим і пояснюється ситуація, що сьогодні більшість працівників бухгалтерських служб використовують в бухгалтерському обліку саме податковий метод нарахування амортизації. Крім того, проведене дослідження вказує на значні недоліки методології бухгалтерського обліку, пов’язані з об’єктивністю оцінки вартості основних засобів, розміру амортизаційних відрахувань реальним подіям. Мало того, ми вважаємо, що вітчизняна система бухгалтерського обліку сильно викривлює інформацію не лише щодо необоротних активів, а значні проблеми існують при оцінці розміру витрат, доходів, прибутку, що в цілому призводить до значного викривлення інформації в процесі фінансовоекономічно та техніко-економічного аналізу на основі фінансової звітності. Тому, досить суперечливим є відповідність системі бухгалтерського обліку поставленій в законі меті, яка полягає в ―наданні користувачам для прийняття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансове становище, результати діяльності та рух коштів підприємства‖ [6]. А тепер щодо податкової амортизації. Цей вид амортизації відображає справжній рух грошових коштів та дозволяє підприємствам зменшувати прибуток до оподаткування на суму амортизаційних відрахувань. Проте, термін повної амортизації необоротних активів регламентуються нормами відповідно до Закону про оподаткування прибутку: ―платник податку може прийняти рішення про застосування інших норм амортизації, Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

123

Економічні науки що не перевищують норм, визначених цим підпунктом‖. Цікаві результати наведено в роботі Фурсова О.І., який визначив терміни амортизації залежно від первинної вартості необоротних активів (табл. 4) [7]. Таблиця 4 Терміни амортизації основних фондів при використанні податкового методу її нарахування (без урахування поліпшення), років

Вартість об’єкта, грн 1000 10000 100000 1000000 10000000

Група 1 Старі* Нові – – 36 22 81 51 127 79 173 108

Група 2 Старі Нові 37 24 46 29 55 35 64 40 73 46

Група 3 Старі 59 74 89 104 119

Нові 38 47 57 66 76

Група 4 16 20 23 27 30

* Старими вважаються об’єкти основних засобів, введені в експлуатацію до 1.01.2004 р., новими – після цієї дати.

Отже, інформація таблиці відображає реальні строки повернення коштів шляхом амортизації. Зрозуміло, що вони не зовсім відповідають задекларованим в концепціях нормам, які передбачають ―створення умов для формування додаткових інвестиційних ресурсів суб’єктами господарювання‖, що вказує на явні недоліки податкового методу нарахування амортизації. Висновки. Аналіз чинної системи амортизації виявив, що амортизаційна політика України є недосконалою та неефективною. Вади амортизаційної політики з року в рік не усуваються, вони і нині негативно впливають на господарську діяльність промислових підприємств. Головним недоліком існуючого амортизаційного законодавства, який призводить до різноманітних труднощів, протиріч та парадоксів у практиці нарахування та використання амортизації на підприємствах, є її двозначність та складність. Саме ця проблема амортизаційної політики постійно виникає через заплутаність складових амортизаційної системи та нечітку побудову структури економічного механізму управління амортизаційною політикою. Економічна концепція амортизації, на нашу думку, має бути визначена не в законі України ―Про оподаткування прибутку під-приємств‖ пунктом чи статтею, а окремим законодавчим актом, тим більше, що ця норма закладена в концепції амортизаційної політики. Отже, підсумовуючи, можна відмітити: бухгалтерська амортизація відображає сучасні підходи щодо оновлення основного капіталу, вона містить стимулюючі елементи активізації інвестиційної діяльності, має широку альтернативність та свободу вибору цих альтернатив. Проте є один недолік – вона є ―паперовою‖ амортизацією, оскільки не дозволяє реально відшкодовувати витрати на придбання об’єктів основного капіталу; податкова амортизація дозволяє реально повертати вкладені кошти шляхом зменшення бази оподаткування прибутку, проте строки амортизації (79 років, 40 років, особливо 27 років для об’єктів 4-ї групи) є м’яко кажучи, непристойними та суперечать усім законам здорового глузду. Таким чином, якщо ситуація кардинально не зміниться, то динамка степеня зносу основного капіталу з кожним роком все більше буде ускладнювати можливість здійснення ―українського прориву‖, а, як відомо, якісні літаки, автомобілі та устаткування виготовляти за допомогою молотків та ломів неможливо. Залишається сподіватись, що намічені реформи бухгалтерського та податкового обліку виправлять динаміку ступеня зносу основного капіталу і вітчизняним підприємствам не доведеться робити вибір серед безальтернативних варіантів. Література 1. Статистичний щорічник України за 2007 р. / Держкомстат України: за ред. О. Осауленка. – К.: Консультант, 2008. – 551 с.

2. Указ Президента України ―Про Концепцію державної промислової політики‖ вiд 12.02.2003 р., № 102/2003. – [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zacon.rada.gov.ua 3. Указ Президента України ―Про Концепцію амортизаційної політики‖ вiд 7.03.2001 р., № 169/2001. – [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zacon.rada.gov.ua 4. П(С)БО 7 ―Основні засоби‖. – [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zacon.rada.gov.ua 5. Закон України ―Про оподаткування прибутку підприємств‖. – [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zacon.rada.gov.ua 6. Бухгалтерський облік в Україні [навч. посібник ] / За ред. Р.Л. Хом’яка. [2-ге вид., доп. і перероб.]. – Львів: Львівська політехніка, 2003. – 820 с.

7. Фурсов О.І. Удосконалення системи управління основними засобами в умовах реструктуризації (на прикладі машинобудівних і металургійних підприємств). Машинобудування: Автореф. дис… канд. екон. наук / О.І. Фурсов. – Маріуполь, 2008. – 23 с.

124

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки

УДК 336.2:338.27+330.105

Д.Б. СОКОЛОВСЬКИЙ Інститут економіки промисловості НАН України

ОПТИМІЗАЦІЯ ФІНАНСОВОГО НАВАНТАЖЕННЯ НА СУБ’ЄКТИ ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ШЛЯХОМ МОДЕЛЮВАННЯ ВЗАЄМОВІДНОСИН АГЕНТІВ У СИСТЕМІ СПЛАТИ ПОДАТКІВ Розглянуто задачу оптимізації податкового навантаження, залежно від галузі функціонування підприємства, а також аналіз реакції підприємств на можливі зміни ставок податків. Запропоновано вигляд функції залежності реальних платежів від величини номінальних ставок, що містить дві ключові точки: оптимальну ставку сукупного податку та точку простого відтворення. Розраховано значення цих параметрів для суб‟єктів економіки різних груп галузей. Реалізація пропонованої моделі сприятиме оцінці ефективності чинної податкової політики та розробці практичних рекомендацій щодо її оптимізації для України.

The problem of tax burden optimization, according to enterprise activity type, and also the analysis of enterprise response to possible tax rates changes are considered. The dependence function of real revenues proceeded from nominal tax rates, which contains two key points: optimal aggregate tax rate and point of reproduction on a simple scale is proposed. The parameters points for economic agents in different branches are calculated. The realization of proposed model will allow to estimate the efficiency of actual tax policy and determine the practical guidelines for Ukrainian tax policy optimization. Кризовий стан світової, а відтак і національної економіки через зменшення попиту на продукцію підприємств призвів, зокрема, до браку ресурсів виробництва, в тому числі й фінансових, як на рівні окремих суб’єктів господарювання, так і для держави в цілому. Такий стан майже напевне порушує проблему додаткового залучення коштів виконавчою владою: збільшення наявних чи уведення нових податків і зборів, тобто перерозподілу коштів між державою та підприємствами. Прикладами можуть слугувати заходи, здійснені українською владою лише в цьому році: введення 13-відсоткової митної надбавки на імпорт низки товарів, збільшення акцизу на алкогольну продукцію з 0,34 до 0,6 грн/л, збільшення адвалорної ставки акцизного збору на тютюнові вироби з 16 до 20 % (а також проект додаткового її збільшення до 36 %), проект введення податку на нерухомість тощо. В ситуації, коли підприємства і без того внаслідок кризи втратили велику частку прибутків, а суттєве звуження попиту не дозволяє продавцям підвищувати ціни аби компенсувати з більшення податків, зростає ризик ухилення економічних суб’єктів від виконання фінансових зобов’язань, в даному контексті – зменшення або взагалі обнуління своїх податкових виплат. Тому уряд, збільшуючи податкове навантаження, не може бути впевненим, що отримає кошти в повному обсязі. Для ефективного планування бюджетних надходжень від оподаткування важливо правильно оцінити ступінь ухилення економічних суб’єктів від оподаткування, відтак – величину недоотримання доходів. Більше того, цілком може настати момент, коли збільшення номінальної ставки сукупного податку призведе до зменшення його реального надходження. Пропоноване дослідження передбачає розробку та побудову теоретико-ігрової моделі взаємодії економічного агента та податкового контролера. Такий підхід відрізняється від поширених наразі на практиці способів регулювання податкових ставок на підставі політичних рішень з метою збільшити бюджетні надходження, полегшити фінансове навантаження на ту чи іншу галузь, привести внутрішнє законодавство у відповідність до міжнародних норм тощо. При цьому відсутнє строге обґрунтування оптимальності прийнятих рішень. В економічній теорії, одним із головних аспектів проблеми невиконання плану за доходами бюджету є проблема ухилення від сплати податків, відома у світовій науці під назвою ―tax evasion problem‖. Для цілей даної роботи інтерес представляють наявні дослідження проблеми ухилення від сплати податків за допомогою теоретико-ігрового моделювання характерних для нього процесів. Застосування теоретико-ігрового апарату до задачі ―tax evasion‖ вперше здійснили M. Alligham і A. Sandmo [1], які запропонували просту базову модель взаємодії платника податків і контролера. (2004 р. А. Sandmo [2] випустив огляд досліджень із цього напрямку, здійснених протягом трьох десятиріч. Також у цьому плані можна відзначити оглядову статтю J. Slemrod і S. Yitzhaki [3], що розглядає засадничі аспекти планування, ухилення і адміністрування податків). У подальшому Т. Srinivasan [4], Т. McCaleb [5], В. Singh [6], V. Christiansen [7], J. Baldry [8] досліджували питання оптимізації взаємозв’язку між імовірністю виявлення порушень і величиною штрафних санкцій, а також використання цих інструментів для боротьби з ухиленням від сплати податків. Вплив рівня податкових ставок на ухилення від податків за ситуації, коли корисність платника залежить як від його власного споживання, так і від співвідношення його матеріального становища до середнього задекларованого доходу в економіці, проаналізовано в роботі J. Panadés i Martí [9]. Загалом подібного роду теоретичні дослідження спрямовано на встановлення можливості використання різних податкових інструментів (ставок податків і штрафів, імовірності податкової декларації тощо) з метою протидії ухиленню. Із робіт прикладного характеру, пов’язаних з обчисленням значень конкретних показників ухилення від сплати податків для конкретних країн, можна відзначити такі. E. Engel і J. Hines Jr. [10] запропоновано модель поведінки раціонально діючого платника податків, у вигляді спадаючої функції поточного ухилення від сплати Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

125

Економічні науки податків. Раціонально діючий платник податків наявний також в статті G. Coricelli et al. [11]. У цьому випадку основною умовою ухилення індивідів є додатний сподіваний прибуток від приховування податків, тобто перевищення сподіваного доходу від ухилення над сподіваними витратами. Попри обґрунтованість підходу, використання отриманих авторами результатів для нашого дослідження ускладнює той факт, що вони аналізують поведінку індивідуумів, а не реакцію фірм. У праці J. de Melo et al. [12] проведено порівняння податкових систем країн із низькими доходами (що ближче досвіду України), проте при цьому в моделі наявна велика кількість викривлюючих податків, що не конче відповідає реаліям вітчизняної податкової системи. На підставі аналізу досліджень у галузі tax evasion можна зробити висновок, що однією з актуальних, наразі не вирішених проблем є проблема оптимізації податкового навантаження, яка ґрунтується на аналізі залежності економічної поведінки агентів від зміни податкового тиску й обов’язково мусить враховувати можливість опортуністичних дій із їхнього боку, вирішення якої дозволить збільшити ефективність виконання дохідної частини бюджетів. Отже, постає проблема вирахування зазначеної точки екстремуму та визначення оптимального сукуного податкового навантаження на суб’єкти економічної діяльності, тобто такого номінального навантаження, при збільшенні якого реальне навантаження (фактичні сплати податків і зборів) починає зменшуватися. Як наслідок, об’єктом дослідження обрано чинну систему податків і множину галузей економіки (видів економічної діяльності); предметом дослідження – вплив зміни податкового навантаження на поведінку суб’єктів економічної діяльності. Мета пропонованого дослідження полягає у визначенні фактичного податкового навантаження в залежності від його номінальної величини підприємств різних ВЕД, а також аналізі реакції підприємств на можливі зміни ставок податків. Мета дослідження диктує вибір таких задач: моделювання поведінки суб’єктів різних галузей економіки під час сплати узагальненого податку – визначення загального вигляду поведінкової функції та її параметризація; визначення фактичного податкового навантаження залежно від його номінальної величини для суб’єктів різних галузей; визначення в галузевій розбивці точок оптимального податкового навантаження та точок уходу економічних суб’єктів із ринку. При виконанні дослідження було використано такі методи, як теорію ігор і статистичний аналіз. У моделі взаємовідносин сторін у сфері оподаткування припускається, що еластичність попиту є повною (ціни задані зовні); платники податків діють обмежено раціонально, тобто прагнуть максимізації своїх доходів, незалежно від способу досягнення результату, приймаючи рішення залежно від своєї поінформованості; мотиви поведінки і принципи оцінки ситуації є інваріантними для всіх суб’єктів усіх виді економічної діяльності. Щоб визначити, як саме зміниться співвідношення між номінальним і реальним податковим коефіцієнтом для кожного конкретного ВЕД, важливо враховувати величину додатк ових витрат, пов’язаних зі збільшенням масштабів ухилення (або економії на витратах у випадку зменшення масштабів ухилення), а також величину витрат на виявлення фактів ухилення від оподаткування. На підставі того, що механізм сплати податків передбачає взаємодію поміж агентами – платниками податків і принципалами – державними органами, що отримують і контролюють збір податків, моделювання даного процесу доцільно здійснювати на підставі теоретико-ігрової моделі взаємин зазначених контрагентів. Параметрами, що визначають вартість тих чи інших стратегій взаємодії потенціально передбачаються: база оподаткування R (дохід, прибуток, обсяг експорту-імпорту тощо, надалі – для простоти – дохід); ставка податку ; величина (функція, коефіцієнт) штрафних санкцій за ухилення від сплати податку ; вартість процедури маскування ухилення від оподаткування (залежить, зокрема, від складності ухилення в тій чи іншій сфері економічної діяльності); вартість процедури підтримання прозорості агентом своєї діяльності (залежить від тієї чи іншої сфери економічної діяльності); вартість процедури контролю виконання платниками податків своїх обов’язків (залежить, зокрема, від складності здійснення перевірок для різних сфер і видів економічної діяльності); величина викриття принципалом реального ухилення агентів р (залежить від витрат агента і принципала, відповідно, на маскування ухилення від оподаткування і на контроль); величина викриття принципалом фіктивного ухилення агентів q (залежить від витрат агента і принципала, відповідно, на забезпечення прозорості оподаткування і на контроль); вартість (складність) оцінки принципалом прогнозованої величини збирання податків; частота здійснення контрольних процедур. Гра, що моделює взаємодію контрагентів при сплаті податків, виглядає таким чином:

Г = (SA, SK, (PA, PK)), 126

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

(1)

Економічні науки

R 1. G, F

;0

1 p v, p v,

1 1

1 R

1

;

R

R

1 q

1 q

,

,

; R 1

1

R

;

.

(2)

R

Попередники цієї моделі, у яких не враховано параметри ν та μ, і, отже, p та q не є функціями, розглянуто, наприклад, у [13, 14]. У моделі зроблено додаткові припущення, а саме: 1) ухилення економічного суб’єкта від оподаткування зростає при зростанні величини сукупного податку; відтак при зростанні величини сукупного податку зростає сподівана питома вага платників, що приймають рішення про ухилення від сплати податків;  2) для кожного економічного суб’єкта існує так званий ―бар’єр простого відтворення‖ – якщо прибуток, що залишився після сплати сукупного податку, дорівнює 0, суб’єкт іде з ринку, як наслідок, сукупний податок із його діяльності тотожно дорівнює 0. Згідно 1) окремий агент до певної межі чесно сплачує сукупний податок (приносячи принципалу дохід R), після чого змінює свою стратегію на ухилення від сплати податку з доходом принципала p 1 R . Згідно 2) окремий агент сплачує сукупний податок (чесно або частково ухиляючись), доки величина його сук упного  податку , після чого полишає ринок, обнулюючи величину сплаченого податку. Щоб поширити цей принцип на всіх платників податків, слід врахувати, що кількість опортуністів монотонно зростає при зростанні величини податку. Тоді загальне рівняння доходу можна записати у вигляді:

Rreal

1

n

R

p n 1 1

Rreal

1

R

1 p

n 1

R

p

n

p n 1 1

R

R;

R,

а залежність реальної величини податку від його номінальної величини: 2. t

де t

j

1

1 p

p

b t

j

n

t

j ,

(3)

j – номінальний податковий коефіцієнт у момент j; p – коефіцієнт складності ухилення від

оподаткування;

– узагальнений коефіцієнт штрафів; b

– масштабний коефіцієнт, пов’язаний із рівнем

простого відтворення (всі значення – для -го ВЕД); n – коефіцієнт кривизни функції. Для кожного ВЕД структура сплачуваних податків є різною. Тому логічно припустити, що ступінь легкості/складності ухилення від податків за ВЕД визначається структурою податків, що сплачуються підприємствами даного ВЕД і не залежить прямо від інших особливостей функціонування підприємств цього ВЕД. Оскільки коефіцієнти рівняння (5) ґрунтуються на статистичних розрахунках, слід враховувати можливу статистичну похибку і розбіжність отриманих числових значень, а отже доцільним є при об’єднання близьких за значеннями функцій фактичного податкового навантаження галузей шляхом усереднення значень

a і b . Урахування значень параметрів, отриманих на підставі аналізу статистичної інформації по Донецькій області за 2007–2008 рр., доцільним виявився поділ основних бюджетоутворюючих галузей економіки області на чотири групи: 1) добування паливно-енергетичних корисних копалин; виробництво транспортних засобів та устаткування; торгівля; ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку; діяльність транспорту та зв’язку; виробництво харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів; виробництво машин та устаткування; добування корисних копалин, крім паливно-енергетичних; металургійне виробництво та виробництво готових металевих виробів; виробництво електричного, електронного та оптичного устаткування. Для кожної із цих груп було отримано вигляд функції реального податкового навантаження відносно бази оподаткування – доданої вартості, на підставі яких розраховано оптимальні та критичні значення податкового навантаження: група 1: оптимальне значення – 2,5; критичне – 5,0; група 2: оптимальне – 13,0; критичне – 25,5; група 3: оптимальне значення – 21,7; критичне – 42,0; група 4: оптимальне значення – 30,0; критичне – 58,5.

127 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Оскільки раціонально налаштовані суб’єкти економіки зазвичай намагаються мінімізувати податковий тиск, зокрема, з допомогою ухилення від податків, то, задля ефективного планування бюджетних надходжень, актуальною є задача оптимізації податкового навантаження, залежно від галузі функціонування підприємства, а також аналізу реакції підприємств на можливі зміни ставок податків. У роботі на підставі припущень щодо характеру поведінки суб’єктів різних галузей економіки розроблено вигляд залежності реальних податків від величини номінальних ставок. Стверджується, що графік, який відображає поведінку агента залежно від змін податкового тиску, має 2 ключові точки: максимум – оптимальну ставку оподаткування, при збільшенні якої реальна величина сплачуваних податків починає зменшуватися (і зменшується тим більше, чим більшим стає номінальний податковий тиск), а також точку простого відтворення, при досягненні якого фірми припиняють платити податки взагалі, тобто або уходять ―у тінь‖, або припиняють власне функціонування. Розраховано конкретні значення цих параметрів для суб’єктів економіки різних груп галузей, які, у свою чергу сформовано на підставі розрахунку легкості ухилення від оподаткування стосовно окремих податків і галузей. На підставі пропонованої моделі може бути встановлено взаємозв’язок податкових ставок із доходами держави, суб’єктів економіки та рівнем ухилення від податків, що надасть змогу оцінити ефективність існуючого податкового тягаря для різних галузей економіки та розробити практичні рекомендації в частині оптимізації податкової політики для України. Подальші розвідки цієї проблеми логічно проводити в напрямку заміни статистичних залежностей аналітико-детермінованими, що потребують поглибленого вивчення принципів і логіки взаємодії економічних агентів у системі сплати податків. Також для більшої адекватності моделі в ній доцільно врахувати додаткові можливості поводження контрагентів: можливість побічних платежів (хабарі, ―дахи‖ тощо), володіння персо-нальною додатковою інформацією щодо специфіки перевірок, можливість уходу аґента з ринку, різнома-нітність варіантів санкцій тощо. Література 1. Allingham М.G. Income Tax Evasion: a Theoretical Analysis / М.G. Allingham, A. Sandmo // J. Public Economic. – 1972. – V. 1, № 3/4. – Р. 323–338.

2. Sandmo A. The theory of tax evasion: A retrospective view / A. Sandmo // Norwegian School of Economics and Business Administration. – 2004. – № 31/04. – 31 p.

3. Slemrod J. Tax Avoidance, Evasion and Administration / J. Slemrod, S. Yitzhaki // NBER. – WP № 7473. – 2000. – 79 p.

4. Srinivasan Т.N. Tax Evasion: a Model / Т.N. Srinivasan // J. Public Economic. – 1973. – V. 2. – P. 4. – P. 339–346.

5. McCaleb T.S. Tax Evasion and the Differential Taxation of Labor and Capital Income / T.S. McCaleb // Public Finance. – 1976. – V. XXXI, № 2. – P. 287-294.

6. Singh В. Making Honesty as the Best Policy / В. Singh // J. Public Economic. – 1973. – V. 2, № 3. – P. 257–263.

7. Christiansen V. Two Comments on Tax Evasion / V. Christiansen // J. Public Economic. – 1980. – V. 13, № 3. – P. 389–393.

8. Baldry J.C. The Enforcement in Income Tax Laws: Efficiency Implications / J.C. Baldry // Economic Rec. – 1984. – Juno. – P. 156–159.

9. Panadés i Martí J. Tax evasion and relative contribution / J. Panadés i Martí // Universitat Autònoma de Barcelona. – № 18/02. – 2002. – 28 p.

10. Engel E. Understanding Tax Evasion Dynamics / E. Engel, J.R. Hines Jr. // Universidad de Chile. – Serie Economia. – № 47. – 1998. – 70 p.

11. Tax Evasion: Cheating Rationally or Deciding Emotionally? / Coricelli G., Joffily M., Montmarquette С. // Institute for the Study of Labor. – № 3103. – 2007. – 40 р.

12. De Melo J. Tax Evasion and Tax Reform in a Low-Income Economy General Equilibrium Estimates for Madagascar / J. De Melo, D. Roland-Hoist, M. Haddad // The World Bank. – WPS 918. – 1992. – 39 p.

13. Соколовський Д.Б. Моделювання кооперації суб’єктів взаємин ―принципал–контролер–агент‖ / Д.Б. Соколовський // Научные труды ДонНТУ. Сер.: Экономическая. Вып. 89–2. – 2005. – С. 27–34.

14. Соколовський Д.Б. Запобігання опортуністичній поведінці контрагентів в умовах непрозорості їх взаємовідносин / Д.Б. Соколовський // Вісник СНУ ім. В. Даля. – № 5(87). – 2005. – С. 186–191.

УДК 338.246(477)

О.Ф. ЯРЕМЕНКО Хмельницький національний університет

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ КОНКУРЕНТНОЇ СТІЙКОСТІ ПІДПРИЄМСТВ Досліджено теоретичні аспекти забезпечення та підтримки конкурентної стійкості підприємства, наведено функціональну модель комплексної оцінки конкурентної стійкості з урахуванням оцінки стану економічної безпеки підприємства.

128

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки The author studies theoretical aspects of enterprise competitive sustainability support, suggests a functional model of comprehensive assessment of competitive sustainability taking into account the assessment of economic security state. У складних динамічних умовах функціонування сучасних підприємств підвищилось значення забезпе-чення стійкості підприємств, яка дозволить вижити у конкурентній боротьбі у перспективі. У сучасних умовах розвитку економіки різних форм власності стикаються із багатьма проблемами функціонування та виживання у ринковому середовищі. Однією є головних проблем є підвищення рівня конкурентної стійкості суб’єкта господарювання. Питання, пов’язані із конкуренцією та конкурентоспроможністю підприємств є об’єктом дослідження значної кількості науковців, зокрема М. Портера, І.Сіваченка, М. Книша, Г. Азоева, В. Андрианова, А. Воронова, І. Данилова, М. Долинської, П. Завьялова, Ф. Котлера, А. Юданова, А. Піддубної, Л. Балабанової, В. Холод, Л. Антонюка, О. Кузьміна, О. Шнипка та ін. Основним механізмом розвитку товарного виробництва є ринкова конкуренція. Це найбільш поширена і фундаментальна економічна категорія, яка властива будь-якій системі світового та національного господарства. Історично конкуренцію визначали як процес суперництва незалежних суб’єктів господарської діяльності на ринку певних товарів і послуг. У процесі цього змагання одні учасники отримують очевидні переваги, інші несуть збитки, які часто ставлять їх на межу банкрутства. Проблеми утримання конкурентних позицій підприємства обумовлює формування мети статті, що полягає в узагальненні підходів щодо визначення категорії ―конкурентна стійкість‖ та її структури, а також сформувати систему якісних і кількісних показників її оцінки з точки зору підприємства. Аналіз літературних джерел, дає змогу встановити та виокремити специфічні ознаки категорії ―конкурентна стійкість підприємства‖. На нашу думку, під конкурентною стійкістю слід розуміти здатність об’єкта підтримувати в довгостроковому періоді власну індивідуальну конкурентоспроможність при використанні можливостей зовнішнього і внутрішнього середовища, за умов уникнення загроз та небезпек оточення. Конкурентна стійкість передбачає збереження і відтворюваність параметрів якісної і кількісної визначеності конкурентних позицій об’єкта протягом певного відрізку часу і безпосередньо випливає із економічної стійкості та безпечності функціонування. Ступінь конкурентної стійкості залежить від двох груп факторів [2, с. 203]. Перша група чинників пов’язана з внутрішніми умовами ділової активності організації. Такими є конкурентний потенціал суб’єктів, рівень їх реальної конкурентоспроможності, видів і методів конкурентних дій. При цьому визначальне значення має саме характер конкурентних дій, які можуть бути з різним ступенем стійкими або нестійкими. Під стійкістю конкурентних дій розуміється незмінність і реалізовуваність запланованих і реалізованих конкурентних дій. Вони мають наступні ознаки дій об’єкта: – є результатом прийнятої та реалізованої в рамках конкурентної стратегії,; – підпорядковані цільовим установкам і викликані або прагненням випередити конкурентів, або реакцією на дії конкурентів; – обов’язково повинні доводитися до логічного завершення; – є адекватними до стану зовнішнього середовища і рівня власної конкурентоспроможності та можуть змінюватися відповідно до зміни умов. Друга група чинників конкурентної стійкості пов’язана із зовнішніми умовами. Конкурентна стійкість підприємства залежить не тільки від внутрішніх умов діяльності підприємства, але й зовнішнього оточення, дій, які здійснюють суперники-конкуренти, а значить безпосередньо пов’язане із економічною безпекою суб’єкта господарювання. Тому настільки важливе значення має стійкість до зовнішнього впливу конкурентного середовища. Стійкість організації до зовнішнього впливу, як і інтенсивність конкурентних дій, можна розглядати з двох сторін. З одного боку, конкурентна стійкість забезпечується протидією впливу з боку конкурентного оточення, що прагне нав’язати об’єкту свої ділові інтереси, з іншого – забезпечується впливом об’єкта на власне конкурентне оточення для нав’язування йому просування бізнес-інтересів. На сьогодні досягнення та підтримка конкурентної стійкості підприємства є проблемою, що лежить в площині забезпечення та гарантування економічної безпеки. З цієї точки зору доцільно, на нашу думку, розглядати конкурентну стійкість підприємства у взаємозв’язку із його економічною безпекою. Фактори, що впливають на конкурентну стійкість підприємства, наведено на рис. 1. Державні органи влади Екзогенна економічна безпека

Потреби ринку, споживачів

Ендогенна економічна безпека Конкурентна стратегія

Параметри привабливості ринку

Конкурентний потенціал

КОНКУРЕНТНА СТІЙКІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА

Потенційні конкуренти та підприємства, що пропонують товари-замінники

Рис. 1. Фактори, що впливають на конкурентну стійкість підприємства

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

129

Економічні науки Таким чином, конкурентна стійкість підприємства залежить від впливу значної кількості факторів, серед яких значне місце посідає економічна безпека суб’єкта господарювання. Оцінку і аналіз якої доцільно проводити за кожною функціональною складовою економічної безпеки з врахуванням їх впливу на стан підприємства. Тобто, до ендогенних структурних елементів економічної безпеки належать наступні складові. Фінансова складова є найбільш показовою щодо стану економічної безпеки підприємства. Призначення даної складової полягає у забезпеченні фінансової стійкості підприємства, недопущенні банкрутства, зростанні прибутковості та рентабельності виробництва, поточної і абсолютної ліквідності, платоспроможності і кредитоспроможності, тенденцій зменшення обсягу кредиторсько-дебіторської заборгованості, ефективності і достатності оборотних засобів (як власних, так і запозичених) тощо. Технологічна складова характеризується рівнем впровадження прогресивних технологій, своєчасним оновленням основних виробничих фондів, безпекою праці на виробництві, раціональним використанням виробничих потужностей, пошуком внутрішніх резервів поліпшення використання технологій. До основних негативних впливів належать спрямованість на підрив технологічного потенціалу підприємства, порушення технологічної дисципліни, відсутність або обмеженість інноваційної діяльності, інвестиційна непривабливість підприємства, значна енергоємність виробничо-технологічних процесів. Кадрова складова враховує забезпеченість та інтелектуально-кваліфікаційний рівень працівників підпри-ємства, організацію системи управління персоналом, навчання і мотивацію співробітників підприємства, збе-реження і розвиток інтелектуального капіталу підприємства, забезпечення прожиткового мінімуму працівникам підприємства, зростання заробітної платні, системи мотивації і оплати праці за кінцевими результатами роботи, відповідність заробітної платні кваліфікації працівників. Негативними тенденціями є звільнення провідних спеціалістів, зниження частки інженерно-технічних працівників, зниження освітнього рівня, плинність кадрів, значна частка працівників-сумісників. Правова – характеризує правову захищеність як самого підприємства, так і його працівників в рамках договірної та ділової документації, захищеність комерційної інформації, дотримання норм патентного права, цензуру публічної інформації, роз’яснення та дотримання норм законодавства. Захисна складова (силова, кримінальна) передбачає захист інтелектуальної власності працівників (патентних і авторських прав) від промислово-економічного шпигунства, від розкрадань і крадіжок, захист комерційної таємниці, спроби негативного впливу (фізичного та морального характеру) на працівників фірми. Основними причинами виникнення проблемних ситуацій є нездатність підприємств-конкурентів досягти переваг коректними методами, спроби отримання злочинними особами доходів через шантаж, шахрайство та крадіжки тощо. У зв’язку з цим на підприємствах організовуються служби безпеки, головною функцією яких є дотримання правопорядку на підприємствах і охоронна діяльність. Інформаційна складова характеризує рівень якісної, точної, своєчасної інформації про умови зовнішнього середовища та контрагентів (конкурентів, клієнтів, постачальників тощо), захист інформаційного забезпечення наукової, виробничо-комерційної і маркетингової діяльності підприємства. Ця складова має особливість: вона може належать як до ендогенних, так і до екзогенних. До екзогенних елементів які характеризують економічну безпеку підприємства належать наступні. Ресурсна складова полягає в забезпеченні виробництва основними видами ресурсів, необхідним їх рівнем якості, забезпечення запасів власними оборотними коштами, здатністю підприємства поповнювати, замінювати, зберігати й використовувати матеріальні ресурси так, щоб результат від перерахованих дій підвищував загальну безпеку підприємства [3, с. 45]. Екологічна складова визначає відповідність екологічності результатів виробництва нормативним параметрам, затвердженим відповідним законодавством, загрозу втрати здоров’я працівниками підприємства, втрату прибутків через значні штрафні санкції за порушення законодавчої бази. Ринкова складова відображає ступінь відповідності існуючих внутрішніх можливостей підприємства власній стратегії розвитку та зовнішнім можливостям. Показниками є частка ринкової ніші, що належить підприємству, конкурентна позиція, можливість протистояти конкурентному тиску, адаптаційні можливості суб’єкта господарювання тощо. Інтерфейсна складова визначає надійність взаємодії підприємства з економічними контрагентами. Загрозу являють непередбачені зміни угод, зміна умов контрактів тощо. Забезпечення безпеки зовнішніх зносин визначає міжнародна складова. Її функціями мають стати: дослідження законодавства країни-партнера в рамках підприємницької та експортно-імпортної діяльності, питання місцевого оподаткування, культурно-релігійні традиції, ресурсно-кліматичні умови, питання конкуренції тощо. Необхідність цієї складової – пряме і непряме блокування доступу українських товарів на європейські ринки, застосування до них політики протекціонізму та інших обмежень. Різноманіття впливів оточення підприємства (як внутрішнього так і зовнішнього) на його економічну безпеку, а значить на конкурентну стійкість, характеризується складністю та динамічністю. Критерії, що характеризують економічну безпеку суб’єкта господарювання відображають різні аспекти конкурентної стійкості підприємства і спрямовані на ідентифікацію даної категорії, а їх сукупність визначає систему управління конкурентної стійкістю компанії. Нами запропонована функціональна модель комплексної оцінки конкурентної стійкості з урахуванням оцінки стану економічної безпеки підприємства (рис. 2).

130

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Конкурентна стійкість підприємства

Міжнародна

Ресурсна

Інтерфейсна

Ринкова

Інформацій на

Екологічна

Захисна

Правова

Система показників економічної безпеки підприємства за функціональними складовими

Кадрова

Технологічна

Фінансова

Оцінка рівня та інтенсивність конкуренції

Рис. 2. Функціональна модель комплексної оцінки конкурентної стійкості з урахуванням оцінки стану економічної безпеки підприємства

До її складу належить визначення основних конкурентних сил у галузі, аналіз масштабу їхнього впливу на конкурентну позицію підприємства, оцінку ступеня інтенсивності конкуренції, а також система показників економічної безпеки підприємства. За допомогою запропонованих індикаторів оцінюється рівень конкурентоспроможності досліджуваного об’єкта. Порівняння результативності різних об’єктів дозволить визначити конкурентоспроможність підприємства щодо аналогів, що функціонують на ринку. Отже, можна дійти висновку, що економічна безпека і конкурентна стійкість підприємства тісно пов’язані між собою: складові економічної безпеки є факторними ознаками, а конкурентна стійкість – результуючою, наслідком впливу системи чинників. Література 1. Азоев Г.Л. Конкуренция: анализ, стратегия и тактика. – М.: Центр экономики и маркетинга, 1996. – 208 с.

2. Рубин Ю.Б. Теория и практика предпринимательской конкуренции. – М.: Московская финансовопромышленная академия, 2004. – 572 с.

3. Сухорукова Т. Индикаторы ресурсной безопасности предприятия / Т. Сухорукова // Бизнес-информ. – 1998. – № 6. – С. 44–47.

4. Портер М. Конкуренция / Пер. с англ. – М.: Вильямс, 2003. – 496 с.

УДК 330.111

Н.П. КАРАЧИНА Вінницький національний технічний університет

МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ У статті обґрунтовано необхідність побудови методології формування репрезентативної економічної теорії на основі плюралістичної дедуктивної моделі пізнання, яка б передбачала визначення нової теорії за критеріями нових пізнавальних якостей і додаткового емпіричного змісту, співставлення нової теорії у ряду послідовних теорій, виділення базової та інтерпретаційних теорій.

The article grounds the necessity of working out the methodology of representative economy theory formation on the basis of pluralistic deductive model of cognition, which would imply determination of new theory according to the criteria of new cognitive internals and additional empiric maintenance, comparison of new theory in the sequence of successive theories, selection of basic and interpretational theories. Постановка проблеми. Історія економічної науки у сучасному систематизованому її вигляді, очевидно, правомірно датувати періодом з XVIII ст., тобто як окрема ця дисципліна виникла значно пізніше, аніж ряд інших галузей науки. Саме з цього часу формувалися основні її відомі і поширені на даний час течії. Водночас актуальність подальших досліджень методологічного змісту зростає в силу об’єктивних передумов, пов’язаних із протиріччями суспільного розвитку, а також недосконалістю методологічної бази економічного аналізу. Основним парадоксом щодо мікроекономічних досліджень вважаємо ситуацію, коли: 1) для опису різних станів економічної системи будь-якого рівня завжди можливо знайти пояснювальну теорію, тобто теорію, яка може пояснити події у минулому з точки зору якогось окремого фактору; 2) відсутні теорії, які б дозволяли 131 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки адекватно прогнозувати зміни організації, а також обґрунтувати відповідний позитивний вплив на її функціонування. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Зважимо на певні протиріччя між трактуванням категорії ―методологія‖ у різних джерелах. Так, у вітчизняних джерелах [1] під методологією розуміється концептуальний виклад мети, змісту, методів дослідження, які забезпечують отримання максимально об’єктивної, точної, систематизованої інформації про процеси та явища. Натомість у зарубіжних працях, наприклад [2], під даним терміном розуміється опис логіки процесу пізнання і критеріїв науковості та обґрунтованості репрезентативної теорії; притримуємося останнього підходу, розглядаючи попередній варіант як супутній інформативний аспект згаданого терміну. Дискусійність ключових моментів випливає з наступного: так, у [1] теорія трактується як найбільш висока форма узагальнення і систематизації знань, що дає цілісне уявлення про закономірності та суттєві зв’язки дійсності, а також як вчення про узагальнений практичний досвід, тобто теорія будується на результатах, отриманих на емпіричному рівні досліджень; критерії ефективності наукових досліджень здебільшого спираються на співвідношення значень показників загального очікуваного ефекту, вірогідності ризику проведення досліджень та витрат на їх проведення; процес пізнання – як процес руху людської думки від незнання до знання; якоюсь мірою розглядаються фактори, що здебільшого визначають характер сучасних дискусій – наводиться визначення ―відносних, абсолютних, апріорних знань‖, звертається увага на складності і неоднозначності процесу пізнання, ролі у ньому психологічного фактору і т.д. Проте рівень узагальнення таких підходів є занадто високим, звідси не фокусовано уваги на дискусійних моментах, які супроводжують процес формування загальної методології досліджень. Для подібних висновків було використано праці І. Лакастоса [2], К. Поппера [3], Т. Куна [4], М. Полані [5], В. Леніна [6] та ін. Так, на підтвердження складності розуміння процесу (логіки) наукового пізнання наведемо деякі поширені і – як стверджується [2–5] – логічно доведені тези у світовій літературі, присвяченій проблемі наукового пізнання: 1) всі теорії рівною мірою не можуть мати доведеного обґрунтування; 2) всі теорії не тільки однаково не обґрунтовані, але й мають рівну вірогідність; 3) невірність тези про можливість існування об’єктивної природної (за людської психіки) межі між теоретичними висловлюваннями і актуальними гіпотезами; 4) висловлювання про належність до емпіричного базису є суб’єктивним; 5) ніяке фактуальне судження не може бути доказово обґрунтовано експериментом; 6) не можливо не тільки доказово обґрунтувати теорії, але й спростувати їх; 7) найбільш поширені (визнані) теорії характеризуються тим, що не забороняють будь-яких станів спостереження. Водночас наявною є альтернативність підходів, які не просто критично оцінюють протилежні точки зору, а віддзеркалюють абсолютно різні точки зору. Так, основними критеріями, які визначають фундаментальні розходження між найвідомішими методологіями, були виділені: 1) трактування істини (знання) або ж можливість досягнення та взагалі існування істинного знання; 2) трактування суті логіки пізнання; 3) визначення основних критеріїв пізнання і обґрунтованості знань. Зазначені питання правомірно віднести до невирішених частин проблеми при побудові окремої економічної теорії. Постановка задачі передбачала деталізований опис методології автора, тобто базових тезисів бачення критеріїв, логіки і алгоритму процесу пізнання; при цьому було окреслено особливості формування будь-якої методологічної бази досліджень, а також існування альтернативних точок зору у світовій науковій думці. Виклад основного матеріалу дослідження. Будь-яка теорія повинна нести пізнавальне (надавати знання) та практичне (мати суспільний ефект) навантаження. Зауважимо про подвійне трактування терміну ―теорія‖, яке використовувалося і автором: по-перше, як акцентуації щодо предмету важливої суспільної проблеми та водночас сукупності поглядів на вирішення проблеми; наприклад, теорія ефективності організації, яка розглядає взагалі ефективність організації, тобто проблему недостатньої ефективності функціонування організації та окреслює завдання її вирішення; по-друге, як сукупності тверджень щодо вирішення проблеми чітко визначеними шляхами, інструментарієм, відповідні положення яких претендують на обґрунтованість, пізнавальну і практичну цінність; наприклад, теорія ефективності організації в авторському трактуванні має інтерпретацію вирішення за рахунок потенціалу теорії поведінкових моделей організації/підприємства, яка передбачає можливість обґрунтувати підвищення ефективності функціонування з точки зору можливості цілеспрямованого впливу на поведінку та використання фактору поведінки. Таким чином, поняття ―теорія‖ охоплює спектр різних поглядів на одну проблему: недостатньої мотивації, ефективності окремих факторів (сторін, підсистем тощо) діяльності підприємства тощо. При цьому наявними є численні факти альтернативності різних поглядів (які також означені як відповідні теорії), що, тим не менше, не перешкоджає їх належності до однієї теорії. Наголошуємо увагу на тому, що такі відмінності можуть бути не протилежними, проте мова йде про істотні відмінності, що вимагає диференційованого підходу в процесі аналізу. Зауважимо власну точку зору щодо критерію істинності знань в економіці: наявними є як абсолютні істини, тобто знання, які є базовими, вихідними при побудові будь-якої програми досліджень, а також знання, які є адекватними лише щодо конкретних умов аналізу. Наприклад, розглядаючи питання побудови моделі поведінки суб’єкту економіки (людини, організації) до базових знань слід віднести концепцію мотиваційної моделі ―економічної людини‖ А. Сміта, ―інституційної людини‖ (людини, які приймає рішення в умовах впливу визнаних оточуючих інститутів) тощо. Водночас егоїзм економічної людини буде приймати нескінченну множину варіацій під впливом інших умов. Звідси реальна поведінкова модель є комбінацією можливих варіантів під впливом базових знань (абсолютних істин) та умов їх реалізації (зовнішніх і внутрішніх). Це означає, що при побудові якоїсь програми досліджень необхідно формувати і базові знання – ―абсолютні моделі поведінки‖, і ―реальні моделі поведінки‖, визначаючи фактори впливу, потужність і ранжування таких факторів тощо.

132

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Методологія будь-яких досліджень вимагає, як вважаємо, визначити сутність процесу (логіки) пізнання. В таблиці 1 наведено узагальнене трактування з боку представників основних течій наукової думки щодо критерію пізнання і обґрунтованості знань. Передусім слід підкреслити те¸ що, на думку автора, положення кожного з підходів не є безумовно альтернативними по відношенню один до одного. Мова йде, очевидно, про підпорядкованість (важливість, інструментальну роль тощо) таких положень при побудові алгоритму конкретних досліджень. Вважаємо, що дотримування одного з вказаних підходів догматизує вирішення дискусії в цілому і різко обмежує потенціал, закладений у кожному з них. Так, дотримуємося тези про важливість і об’єктивність доказово обґрунтованих висловлювань (загальна позиція джастифікаціонізму), але водночас вважаємо, що існування такого базису не тільки не суперечить абсолютному намаганню пошуку більш об’єктивного пояснення (тобто як максимізаційної функції наукових досліджень – ключової тези фальсифікаціонізму), але й формується як нагромадження (додавання) отриманих у такий спосіб знань. Таким чином, позиція автора у ключових питаннях вибору методології серед основних аналогів передбачає пошук компромісу. Таблиця 1 Основні підходи до трактування критерію пізнання та обґрунтованості знань

Формалізація відповідного напрямку

Трактування

Наукове знання складається із доказово Джастифікаціонізм обґрунтованих висловлювань

Детальніша формалізація відповідного напрямку Класичний раціоналізм Класичний емпірицизм Неоджастифікаціонізм

Наука передбачає абсолютний пошук більш об’єктивного Фальсифікаціонізм пояснення і відкидання внаслідок цього старої теорії Діалектичний матеріалізм (марксистськоленінська інтерпретація)

Завданням науки є об’єктивне пояснення матеріального світу і його закономірностей

Догматичний фальсифікаціонізм Методологічний фальсифікаціонізм (конвенціоналізм)

–

Основний критерій пізнання і обґрунтованості знань Основне – інтелектуальна інтуїція, досвід Основне – обмежена кількість фактуальних висловлювань, які відображають твердо встановлені факти (емпіричний базис науки) Всі наукові теорії рівно необґрунтовані, але мають різне емпіричне підтвердження Всі без виключення наукові теорії можуть бути спростованими, але існує певний абсолютний емпіричний базис Існують неспростовні просторово-часові базові знання (істини), на основі яких формуються зовнішні знання, які є ризикованими під час їх перевірки; звідси основним є прийняття рішення при перевірці теорії Матеріальний світ і його закони є нескінченними, але існує об’єктивна можливість їх пізнання

За результатами досліджень автора і використання класифікації І. Лакастоса [2].

Розглянемо ситуацію із окремою економічною теорією у контексті проблем її ідентифікації з точки зору критеріїв науковості, місця серед інших теорій, обґрунтованості (доказовості) та ін. Автором було сформульовано ―теорію поведінкових організаційних моделей‖ [7], на основі якої доводиться адекватність опису моделі ефективності підприємства. Означимо суть проблеми, спробувавши визначити зміст загальної теорії ефективності. За логікою змісту такої теорії, остання повинна достатньо чітко описувати ситуації, природу проблем, а також перспективи її вирішення. Позитивне значення подібної теорії обумовлене можливістю: чіткого опису того, від чого залежить ефективність (фактори ефективності), що є обмежуючим бар’єром ефективності і як ці бар’єри можливо подолати; все це у сукупності складає науковий, інтелектуальний базис процесу пізнання. Проте, з огляду на сучасний стан наукових поглядів щодо даної проблеми, складається враження, що такої теорії – у її систематизованому, завершеному вигляді – не існує. Розглянемо ситуацію, фокусуючи увагу на тих напрямках наукових досліджень, які можна означити як складові згаданої загальної теорії ефективності підприємства. У цьому контексті слід виділити: теорії мотивації, типізацію моделей організації підприємства, в свою чергу – аналіз категорії ―ефективність‖ як такої, теорії організаційної поведінки і т.д. Так, у сучасній літературі ефективність розглядається за: наслідками отриманих результатів; характером здійснюваних витрат; видами господарської діяльності; рівнем об’єкта господарювання; рівнем оцінювання; умовами оцінювання; ступенем збільшення ефекту; метою визначення; типом процесу і т.д. Водночас можна виділити окремі підходи до ідентифікації ефективності: цільовий, системний, внутрішньоорганізаційний тощо. В плані типології економічної поведінки підприємств знову ж таки можна відзначити ряд підходів, які сформувалися історично: класичний; на основі результатів ―хотторнських експериментів‖; когнітивний підхід; біхевиористський підхід; підхід соціального навчання; підхід, орієнтований на людські ресурси; ситуаційний підхід; системний підхід та ін.; водночас виділяють окремі рівні проблем поведінки: особистісні, групові та загальноорганізаційні, а також концепції менеджменту, на які спирається організаційна поведінка: наукове управління (класичний менеджмент), адміністративне управління, управління з позицій психології і людських відносин, управління з позиВісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

133

Економічні науки цій науки про поведінку та ін. Щодо типізації моделей організації підприємства, то слід виділити: механістичну, соціальну, ієрархічну, суспільну, інституціональну моделі та ін. Можна також виділити такі принципові (тобто такі, що мають суттєві відмінності) варіанти концепції підприємства: неокласичний, агентський, стейкхолдерський, інституціональний та ін. Зауважимо, що це далеко не повний перелік інформації. Висновок, який випливає із цього, є таким: наявна множина поглядів різних груп вчених; така сукупність є досить різноманітною за своїм змістом, часто альтернативною; точка зору кожної із сторін не дає вичерпної відповіді на проблемні питання, тобто є лише ―частиною правди‖; присутня обмеженість кожного з підходів. Підсумовуючи зазначене, головним зауваженням до традиційних підходів висвітлення теорії ефективності організації вважаємо використання монотеоретичної дедуктивної моделі, що має ряд негативних наслідків, а саме: 1. Порушення принципу об’єктивності аналізу через відсутність єдиного методологічно узгодженого критерію серед величезної кількості – як бачимо – інших критеріїв. Адже розгляд проблеми лише з одного боку дає заздалегідь викривлену інформацію, не дозволяючи адекватно узагальнити картину в цілому. Результати досліджень повинні зводитись до рекомендацій щодо прийняття управлінських рішень, спрямованих на оптимізацію використання ресурсів організації, і в даному разі не можуть врахувати інших сторін проблеми.

2. Прояв обмежуючої ролі психологічного фактору. Поділяємо тезу про залежність визнання істинності емпіричного базису будь-якої теорії з точки зору психології людини, звідси всі різновиди теорій пізнання знаходяться у тісній залежності від психології спостереження (або т.з. ―активна‖ теорія пізнання [2–4]), де підкреслюється роль вроджених базисних очікувань дослідника.

3. Прояву ефекту часової невідповідності отриманої в процесі досліджень емпіричної бази даних. Монодедуктивний підхід завжди супроводжується ситуацією, коли дослідник робить висновки за минулими подіями; звідси використання таких рекомендацій як прогнозних є нелогічним в принципі за умови унікальності кожної нової ситуації щодо предмету аналізу: майбутнє підприємства завжди буде змінюватися в силу зміни внутрішніх і зовнішніх умов, в яких воно функціонує. Головною проблемою у даному разі є те, що теорія носить переважно констатуючий характер минулого стану системи і не має належного рівня передбачення. Вирішити всі зазначені екстерналії можливо, як вважаємо, відійшовши від монодедуктивної до плюралістичної моделі досліджень. Така модель передбачає, в числі інших аспектів (які будуть розглянуті далі на наступному прикладі) вибір єдиного критерію як наслідкового і узагальнюючого всіх сторін аналізу. Автором статті обґрунтовується адекватність теорії поведінкових моделей підприємств; звідси вплив всіх факторів діяльності підприємства повинен бути поясненим через особливості такої поведінки, уникаючи таким чином і психологічних обмежень. У даний спосіб дослідженнями враховуються: 1) всі можливі (відомі) підходи; 2) фактор поведінки розглядається як результуючий різні підходи; 3) результати досліджень несуть потенціал прогнозувати ситуацію. Все це дозволило стверджувати, що основним при розгляді теорій є наступні постулати: 1. Розгляд будь-якої окремої теорії потребує аналізу її у відповідному ретроспективному співвідношенні її формування (―ряду теорій‖).

2. При розгляді методологічних аспектів будь-якої проблеми завжди існує відповідний ―ряд теорій‖, який формується із базових (парадигмальних), кількість яких обмежена, очевидно, двома, та оболонкових (пояснювальних), кількість яких є, умовно кажучи, необмеженою.

3. Місце нової теорії повинно визначатися саме у такому ряду теорій за ступенем нового, пізнавального, практичного значення, яке вона несе по відношенню до попередніх теорій, а також за визначення місця нової теорії по відношенню до базової парадигми.

4. У свою чергу, характерним для рядів економічних теорій є: а) умовна доведеність (тобто ситуація, коли доведеність визнається прихильниками теорії та спростовується опонентами), б) обмежене емпіричне підтвердження (наявність певної кількості прикладів, які підтверджують теорію та водночас – контрприкладів з боку опонентів), в) ―життєздатність‖ всіх теорій, не зважаючи на гостроту критики опонентів, їх кількість та суспільні настрої, г) ситуації, коли у майбутньому будуть знаходитися як підтвердження (емпіричні та пояснювальні), так і спростування теорії, д) наявність неконструктивної критики – тобто такої, що не відображає процес уточнення, видозміни, корекції теорії, що розглядається. Очевидно, всі ці постулати мають універсальний характер і можуть бути інтерпретованими до будь-якої теорії як предмету суспільно вважливої проблеми. Висновки. Для сучасної економічної теорії (у широкому трактуванні цього терміну) достатньо характерними є елементи хаотичного нагромадження різних поглядів за загального вектору пошуку нових (або уточнення ролі традиційних) детермінуючих факторів. Звідси можливі ситуації, коли говорити про прогрес якоїсь групи теорій з огляду на ретроспективу їх формулювання, проблематично, а теорії, що можуть бути віднесені до певної змістовної групи теорій, є часто сукупністю відносно незалежних теорій одного проблемного поля (постановки проблеми), коли кожна з теорій має лише елементи об’єктивності висвітлення проблеми, не може охопити повністю суть проблеми і, відповідно, означити шляхи докорінного вирішення проблеми. Відповідно автором обґрунтовано доцільність використання плюралістичної дедуктивної моделі пізнання на противагу монотеоретичній. Така модель характеризується фокусуванням уваги до: 1) формулювання нової теорії за критеріями нових пізнавальних якостей, додаткового емпіричного змісту, переінтерпретації понять такої теорії з метою усунення аномалій; 2) співставлення нової теорії у ряду послідовних теорій, де для технічного уточнення суті процесу наукового пізнання слід виділяти базову теорію та інтерпретаційні теорії та оцінювати наслідуваність змісту новостворюваної теорії; 3) здатності нової теорії прогнозувати раніше не відомі факти і нові пояснювальні теорії; 4) побудови ланцюга доказово обґрунтованих висловлювань.

134

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Література 1. Шейко В.М., Кушнаренко П.М. Організація та методика науково-дослідницької діяльності // Підручник. – К.: Знання – Прес, 2002. – 293 с.

2. Лакатос И. Методология исследовательских программ: Пер. с англ./ М.: ООО ―Издательство АСТ‖: ЗАО НПП ―Ермак‖, 2003. – С. 1–346.

3. Поппер К. Объективное знание. Эволюционный подход / Пер. с англ. Д.Г. Ламути. – М.: Эдиториал УРСС, 2002. – 384 с.

4. Кун Т. Замечания на статью И. Лакатоса ―История науки и ее рациональные реконструкции: Пер. с англ. / М.: ООО ―Издательство АСТ‖: ЗАО НПП ―Ермак‖, 2003. – С. 347–381.

5. Полани М. Личностное знание: На пути к посткритической философии / Пер. с англ. М.Б. Гнедовского. – М., 1985.

6. Ленин. В.И. Материализм и эмпириокритицизм. Полн. собр. соч., 5 изд., Т. 18, М.: Изд-во полит. л-ры, 1984. – С. 131–380.

7. Карачина Н.П. Передумови та особливості економічної поведінки вітчизняних підприємств // Зб. наук. пр. Подільського державного аграрно-технічного університету / За ред. М.І. Бахмата. – Вип. 16. – Т. 3. – Кам’янецьПодільський, 2008. – С. 188–190.

УДК 658.4

І.В. НИЖНИК Хмельницький національний університет

ДІАГНОСТИКА КОНКУРЕНТНИХ ПЕРЕВАГ ПІДПРИЄМСТВ: МЕТОДИ ТА МОДЕЛІ Здійснено аналіз наукових підходів щодо проблем діагностики конкурентних переваг підприємства, методів та моделей визначення показників, що характеризують конкурентні переваги.

The paper provides the analysis of scientific approaches to the problems of competitive advantage diagnosing, methods and models identifying the indicators that characterize the competitive advantage. Постановка проблеми. За умов розвитку ринкових відносин все частіше постає проблема діагностики конкурентних переваг підприємства з метою визначення, оцінки та перспектив його розвитку. Існує безліч методів та моделей діагностики, однак кожну з них можна застосовувати виходячи із конкретних умов функціонування. Аналіз останніх досліджень. У працях вчених Р. Акоффа, А.М. Алимова, В.Н. Амітана, О.І. Амоші, Я.Т. Берсуцького, С. Біра, В.М. Геєця, О.П. Градова, І.С. Грозного, М.О. Кизима, М.М. Лепи, Ю.Г. Лисенка, М. Портера, О.І. Пушкаря, О.М. Тридіда, Р.А. Фатхундінова, М.Г. Чумаченка, В.Г. Шинкаренка піднімались питання щодо діагностики конкурентних переваг підприємств, але кожен з авторів дослідив дану проблему у міру поставлених завдань. Через те дослідження питань діагностики конкурентних переваг є актуальними і мають на меті зменшення ризиків при виході підприємства як на зовнішні, так і внутрішні ринки. Так, М. Портер розглядав окремі підприємства на фоні національної економіки країни й дійшов до висновку, що існує ряд підходів щодо пояснення конкурентоспроможності та конкурентних переваг, в першу чергу, це залежить від факторів країни, де розташоване підприємство. Вони або посилюють, або послаблюють результуючий вплив своєю одночасною та різноспрямованою дією [5]. І.С. Грозний вбачає в діагностиці конкурентних переваг визначення мети виробництва, факторів, що сприятимуть її досягненню та перешкод на шляху до цього. Автор вважає, що при діагностуванні конкурентних переваг визначається стратегія управління ними, на основі зіставлення кожної внутрішньої конкурентної переваги та рівня їх сукупності підприємства [2]. О.М. Тридід вважає, що механізм досягнення конкурентних переваг частково базується на оцінці конкурентних переваг підприємства, чинниках впливу на них та прогнозуванні останнього на розвиток підприємства [8]. Для того щоб здійснити діагностику конкурентних переваг будь-якого підприємства, потрібно провести їх оцінку через системний аналіз, який складається з трьох етапів: формулювання завдання, визначення концепції його вирішення, постановка економіко-математичної моделі системи, що досліджується, та подальший розвиток дослідження [10]. О.М. Тридід пропонує здійснювати діагностику діяльності підприємства за виявленням ситуацій, що відображають конкурентоспроможний статус та міцність конкурентних позицій через їхній інтегральний показник. Він визначається шляхом зіставлення багатьох показників діяльності підприємства з існуючим еталоном, що складається з ознак-стимуляторів та дестимуляторів [8]. Проте, М.М. Лепа доповнив дану теорію декомпозиційним аналізом ситуацій. Оскільки теорія О. Тридіда передбачає визначення показника при аналізі чинників прогресу діяльності підприємства. Це ускладнює здійснення загального її аналізу, тому необхідно ситуаційно підходити щодо діагностування конкурентних переваг підприємства. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

135

Економічні науки Метою статті є аналіз стану діагностики конкурентних переваг підприємства, її методів, моделей та визначення показників оцінки рівня конкурентоспроможності. Основний матеріал дослідження. Одним із способів оцінки конкурентних переваг є опитування експертів. Оцінками є показники: ―негативний‖, ―нульовий‖ та ―позитивний‖.Більшість обраних відповідей характеризує ситуацію [2]. Взагалі, на конкурентну перевагу впливають: рівень конкурентоспроможності, конкурентна стратегія та стратегічний потенціал підприємства. При здійсненні ситуаційного аналізу щодо конкурентних переваг підприємства починають з оцінки зовнішнього середовища та визначення основних конкурентів. Після чого оцінюється конкурентний потенціал підприємства – його внутрішнє середовище. Планується основна лінія стратегії щодо альтернативних переваг похідних переваг конкурентів. Проводиться розпізнавання існуючої ситуації: виявлення чинників конкурентних переваг; формування образів та класифікація ситуацій конкурентних переваг; ранжирування образів ситуацій. Проводиться ідентифікація на основі зібраних даних: вивчення існуючої бази знань; аналіз потенціалу бази знань; систематизація знань за завданнями; оцінка достатності потенціалу знань для діяльності в перспективі за видами і функціями; дослідження джерел інформаційної бази підприємства; визначення необхідних знань. Після завершення вищезазначеної процедури, визначається чітка оцінка обставин, щоб ухвалити певні управлінські рішення та втілити їх в життя. При застосуванні даного підходу необхідно керуватись групами конкурентних переваг, які підлягають впливу зовнішнього та внутрішнього середовища. Зовнішнє середовище охоплює макро -, мезо- та мікрорівень. Макрорівень об’єднує групи конкурентних переваг: міжнародні; політичні (конкурентоспроможність країни, тарифні і нетарифні бар’єри при експорті та імпорті товарів); технологічні; економічні (державне регулювання економіки; рівень НТП; наявність інфраструктури інноваційного розвитку країни); природногеографічні; соціокультурні (амортизаційна політика; система стандартизації та сертифікації; наявність системної підготовки кадрів). Мезорівень включає: конкурентоспроможність галузі та регіону; геополітичну роль регіону; розвиненість регіональної інфраструктури; наявність доступних та дешевих природних ресурсів; державну підтримку регіонів; наявність спеціального режиму інвестиційної діяльності в регіоні. Мікрорівень складається з: контактних аудиторій; споживачів; постачальників; взаємодії з органами управління на місцевому рівні;конкурентів (конкурентоспроможність; конкурентна політика; стратегічний потенціал; можливості щодо копіювання КПП). Внутрішнє середовище охоплює: ресурсні можливості (організація роботи з постачальниками, ефективність використання ресурсів); організаційно-структурні якості (виробнича – структура підприємства; організаційна структура; організація постачання, виробничого процесу та праці); ринкові аспекти (якість товарів та виробничих процесів; якість каналів розподілу та системи стимулювання збуту; організація взаємодії зі споживачами); науково-технічні можливості (стан і рівень інноваційної діяльності підприємства; патентний захист товарів та технологій; доступ до ринку нових технологій; якість та технічний рівень устаткування); управлінські складові (ефективність системи менеджменту підприємства;функціонування системи управління якістю продукції; інформаційна та інформаційно-методична база управління; політика ціноутворення) [6, с. 28]. Для діагностики конкурентної ситуації на ринку та аналізу власних конкурентних позицій і галузі, у якій здійснює свою діяльність підприємство та визначення рівня конкурентоспроможності, використовують такі моделі та методи (рис. 1). Моделі та методи діагностики конкурентних переваг підприємства

Модель Мак-Кінзі

Метод LODS

Модель „1111-5555”

PEST-аналіз

Модель І. Ансоффа

Метод GAP

Модель „4Р”

PIMS-аналіз

Модель Boston consulting group

Модель „Багатокутника конкурентоспроможності”

SWOT-аналіз

Рис. 1. Моделі та методи діагностики конкурентних переваг підприємства

136

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Так, модель Boston Consulting Group дозволяє класифікувати підприємства за темпами, рівнем зростання та за займаним сегментом ринку, що залежить від стадії життєвого циклу.

PIMS-аналіз об’єднує вплив конкурентної позиції зайнятого сегменту ринку, рівня якості товару, структури виробництва, обсяг інвестицій та продуктивність праці, привабливість ринку і переваг споживачів. Метод LOTS передбачає детальний та послідовний аналіз проблем різного ступеня складності: від ідеї, задуму, мети підприємства до планування діяльності окремого підрозділу.

SWOT-аналіз зовнішнього впливу із внутрішніми ресурсами підприємства, який дозволяє оцінити можливості та цілі конкурентів та розробити програми щодо їх уникнення [6, С. 12].

PEST-аналіз передбачає дослідження макрооточення, тобто зовнішнього: political – Legal – політикоправового, economic – економічного, social-cultural – соціально-культурного, technological – технологічного. Модель ―4Р‖ (Product – продукт, Price – ціна, Channels – канали збуту, Promotion – просування на ринку) дозволяє порівняти власні дані показники з аналогічними показниками найбільш сильних конкурентів [7, с. 12]. Аналіз конкурентоспроможності за моделлю 1111-5555 дає змогу оцінити рівень конкурентоспроможності підприємства, якість та ціну. Суть методу полягає у визначенні конкурентоспроможності як суми балів по кожному вищезазначеному напряму: ціна товару, якість товару, якість сервісу товару на ринку, експлуатаційні витрати на використання товару, динамічні показники [9, с. 265]. Модель зростання товару на ринку за І. Ансоффом доцільно використовувати при співставленні цілей і стратегій підприємства, при чому надається перевага напрямам: розвиток ринку, більш глибоке проникнення на ринок, розвиток товару та диверсифікованість. Модель Мак-Кінзі, яка на основі рівня конкурентоспроможності підприємства та інших чинників визначає стратегію її розвитку та оцінюється рівень її позиції на ринку за шкалою: низька, середня, висока. Після чого створюється матриця, де розміщуються ―продукто-ринки‖, які освоєні підприємством та залежать від комбінацій оцінок. За допомогою ―Багатокутника конкурентоспроможності‖ визначається найвищий рівень конкурентоспроможності у вигляді фігури максимального розміру площі при рівній кількості параметрів, що характеризують конкурентоспроможність. Метод аналізу GAP дає змогу знайти способи розробки стратегії і методи управління, як своєрідну організаційну атаку на розрив або ж на ліквідацію розриву між діяльністю бажаною і тою, яка прогнозується, що дозволяє привести її у відповідність з високими вимогами. Дані методи та моделі аналізу дозволяють визначати частково ситуацію щодо рівня конкурентоспроможності, конкурентних позицій та переваг підприємства. Через те, для більш ширшої оцінки всіх показників та створення певної схеми впливу на їх підвищення необхідно керуватись декількома методами якісного та кількісного аналізу. Завданням якісного аналізу є визначення основної причини явища та причиннонаслідкових зв’язків. Кількісний аналіз визначає імовірність реалізації явищ, які досліджуються, їх вплив на діяльність підприємства та можливі негативні наслідки, тобто збитки. Це забезпечує статистичний і динамічний методи кількісного аналізу. Виходячи із статистичного аналізу, більш чітко сформулювати ситуацію дозволяє метод факторного аналізу. В основі якого є виявлення факторів, що найбільше впливають на показники, які забезпечують відповідний рівень конкурентоспроможності підприємства. У разі істотних змін внутрішніх або зовнішніх умов, доцільніше використовувати методи експертного аналізу та прогнозування, так як один фахівець не в змозі об’єктивно оцінити всі аспекти, на відміну від групи компетентних експертів [3, С. 266]. Виділені методи і показники дозволяють провести аналіз стану ресурсного потенціалу підприємства, виявити фактори внутрішнього середовища та забезпечити досягнення цілей підприємства. Оцінка фактичного стану та необхідних ресурсів здійснюється за результатами фінансово-господарської діяльності підприємств. До показників, що характеризують ресурси підприємства і використовуються при застосуванні тих чи інших методів і моделей слід віднести: 1) фінансові ресурси, які об’єднують такі групи показників: ліквідність, ділова активність, фінансова стійкість, прибутковість; 2) ліквідність, яка включає показники, що відображають коефіцієнти абсолютної, термінової та загальної ліквідності; 3) ділову активність, яка об’єднує власні оборотні кошти, тобто: робочий капітал, частку власних оборотних коштів в активах, коефіцієнт оборотності капіталу, тривалість обороту капіталу, період оборотності оборотного капіталу, коефіцієнт оборотності дебіторської заборгованості, термін погашення дебіторської заборгованості, коефіцієнт оборотності основного капіталу, коефіцієнт та період оборотності кредиторської заборгованості; 4) групу показників фінансової стійкості, що включає коефіцієнти: фінансової стійкості; автономії; фінансового левериджу; маневреності капіталу; забезпечення запасів і витрат власними джерелами фінансування; маневреність робочого капіталу; 5) показники прибутковості, які вказують на прибутковість щодо операцій по балансовому, чистому прибутку всіх активів балансового прибутку та основної діяльності, активність по чистому прибутку, прибутковість власного капіталу по балансовому прибутку, прибутковість постійного та робочого капіталу; 6) технічні та технологічні ресурси, які включають такі показники як: стан основних фондів, що відображається у коефіцієнтах придатності і оновлення основних фондів; використання основних фондів, тобто Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

137

Економічні науки фондоозброєність праці та фондовіддача; структура затрат, яку будують показники питомої ваги витрат у собівартості продукції у процентах, питома вага амортизаційних відрахувань у загальних витратах на виробництво; використання матеріальних ресурсів, тобто питома вага матеріальних витрат у загальних витратах на виробництво та матеріалоємність продукції; 7) трудові ресурси, які об’єднують показники: використання трудових ресурсів, що відображається у питомій вазі трудових витрат у загальних витратах на виробництво і середньорічний виробіток на одного працюючого; структуру трудових ресурсів, яка включає питому вагу працівників (основної діяльності в складі працюючих; випускників ВНЗ; навченим новим професіям у звітному році; які підвищили кваліфікацію у звітному році; коефіцієнт зайнятості працюючих); 8) інформаційні ресурси, які налічують: обсяг інформації, що сприймається, тобто показники тривалості часового інтервалу, необхідного для обробки отриманої інформації; кількість даних, що характеризують вартість одержання інформації; достовірність, як питому вагу вірної інформації в загальному її обсязі, термін передачі обробленої інформації керівництву; цінність, як показник відношення вартості одержання інформації до отриманого прибутку від її використання; насиченість, яка передбачає співвідношення обсягу професійної і фінансової інформації; відкритість, яка виражає показники ступеня таємності інформації та питомої ваги конфіденційності інформації на підприємстві про його діяльність, а також частини прихованої інформації, що направляється для використання вузьким колом працівників. Висновки. Отже, для того, щоб науково-обґрунтовано провести діагностику конкурентних переваг підприємства необхідно керуватись рядом моделей та методів, що дозволяють чітко визначати можливості та цілі як самого підприємства, так і його конкурентів, конкурентну позицію, стратегію розвитку підприємства, можливості глибокого проникнення його продукції на ринок, розвиток та диверсифікованість. Проведені дослідження свідчать про те, що результат діяльності підприємства залежить як від внутрішнього, так і від зовнішнього середовища. Таким чином, діагностика конкурентних переваг підприємства може здійснюватися за допомогою численних методів і моделей, але в кожному конкретному випадку бути притаманною до даного підприємства. Автором визначено також показники, що характеризують ресурси підприємства і можуть бути використані для діагностики конкурентних переваг машинобудівних підприємств. Література 1. Грозний І.С. Діагностика конкурентних переваг промислового підприємства / І.С. Грозний // Аналітично-інформаційний журнал ―Схід‖. – 2007. – № 2 (80). – С. 24–28 2. Лепа Р.Н. Ситуационый механизм подготовки и принятия решений на предприятии: методология, модели и методы / Р.Н. Лепа: Монография. – Донецк: ООО ―Юго-Восток, Лтд‖, 2006. – 308 с.

3. Литвак Б.Г. Разработка управленческого решения / Б.Г. Литвак. – М.: Дело, 2000. – 392 с.

4. Мальчик М.В. Діагностика конкурентних переваг підприємства: ситуаційний підхід. Управління розвитку / М.В. Мальчик // ХМЕУ. – 2008. – № 19 – С. 179.

5. Портер М. Стратегія конкуренції / М. Портер: Пер. з англ. А. Олійник, Р. Спільського. – К.: Основа, – 1997. – 392 с.

6. Симионова Н.Е. Методы анализа рынка / Н.Е. Симионова. – М.: Экспертное бюро, 2000. –128 с.

7. Смирнов Э.А. Теория организации / Э.А. Смирнов. – М.: ИНФА-М, 2000. – 248 с.

8. Тридід О.М. Організаційно-економічний механізм стратегічного розвитку підприємства / О.М. Тридід. – Х.: Вид. ХДЕУ, 2002. – 364 с.

9. Фатхутдинов Р.А. Конкурентоспособность организации в условиях кризиса: экономика, маркетинг, менеджмент / Р.А. Фатхутдинов. – М.: Издательско-книготорговый центр ―Маркетинг‖, 2002. – 892 с.

10. Хованов Н.В. Математические основы теории шкал измерения качества / Н.В. Хованов. – Л.: Изд-во Ленинградского ун-та, 1982 – 188 с.

УДК 658.014.12

Л.В. БОНДАРЧУК Хмельницький національний університет

ФОРМУВАННЯ ПОКАЗНИКІВ ЕФЕКТИВНОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ОРГАНІЗАЦІЙНОЇ СТРУКТУРИ УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ У результаті проведеного факторного аналізу виявлено чинники ресурсного та інвестиційноінноваційного розвитку. Запропоновано показники ефективності функціонування організаційної структури управління підприємством.

As the result of the factor analysis certain indicators of resourcefulness and investing innovational development were determined. The author suggests the indicators in the organizational structure of enterprise management.

138

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Постановка проблеми. Успіх діяльності підприємств залежить від певних заходів щодо удосконалення управління як в організаційному, так і в економічному аспектах. За умов поглиблення кризових явищ, одним із першочергових завдань управління є обґрунтування, розроблення та впровадження таких управлінських рішень, які забезпечуватимуть не тільки вихід з кризи, а й прогресивний розвиток промислових підприємств, який, в першу чергу, необхідно спрямовувати на комплексне розв’язання економічних та організаційних проблем господарювання. Аналіз останніх досліджень. Теорії та практиці управління розвитком підприємства, його організаційних структур присвячені праці багатьох вчених-економістів. Серед наукових досліджень, у яких розглядалося вирішення даної проблеми, особливої уваги заслуговують роботи Р. Акоффа, І. Ансоффа, М.В. Афанасьєва, В.Г. Герасимчука, В.М. Гриньової, П. Драккера, В.А. Забродського, М.О. Кизима, Т.С. Клебанової, Е.М. Короткова, О.Є. Кузьміна, Л.Г. Мельника, Б.З. Мільнера, Г. Мінцберга, В.В. Пастухової, В.С. Пономаренка, Г.М. Скударя, А.А. Томпсона, О.М. Тридіда, В.М. Самочкіна, Е.А. Смірнова, А.Дж. Стрікленда, А.В. Шегди та ін. Їх розробки відрізняються спектром дослідження проблем сучасного виробництва, суті перетворень, що відбуваються в ньому, методів і різних аспектів формування механізму управління підприємством. Однак, дотепер не знайшли вичерпного вирішення завдання щодо активізації перетворень на підприємствах, які забезпечують організаційно-економічний розвиток, формування систем управління. Метою статті є розробка науково-практичних рекомендацій щодо управління організаційно-економічною системою машинобудівних підприємств та формування показників оцінки її ефективності. Для досягнення зазначеної мети слід: узагальнити сучасні підходи щодо формування системи управління організаційно-економічним розвитком підприємств в ринкових умовах господарювання й запропонувати її структуру для машинобудівного підприємства, методичні рекомендації з оцінювання ефективності системи управління та розробити концептуальну модель управління організаційно-економічним розвитком підприємства; проаналізувати фактори, що зумовлюють тенденції розвитку машинобудівних підприємств, та дослідити вплив інноваційних факторів на управління організаційно-економічну структуру управління підприємством; визначити показники, що характеризують ефективність функціонування організаційної структури управління підприємством. Основний матеріал дослідження. Проведений синтез точок зору вчених на визначення сутності категорії ―організаційно-економічна структура управління підприємства‖ дозволив зробити висновок щодо її складності та багатоаспектності. Нами дана категорія трактується як складний та нелінійний активний процес переходу підприємства в новий якісний стан за рахунок змін в організації бізнес-процесів, спрямованих на підвищення результативності використання економічних ресурсів підприємства, внаслідок чого забезпечується соціально-економічна ефективність його діяльності та стабільність до негативного впливу з боку зовнішнього середовища. Акцентування на активності процесу розвитку в даному випадку обумовлено певною властивістю підприємства, а саме – цілеспрямованим характером функціонування, наслідком якого є досягнення поставлених цілей. При цьому під активністю організаційної структури управління слід розуміти відмінну особливість динамічної реалізації сукупності цілеспрямованих процесів, що забезпечують підприємству конкурентні переваги за рахунок реалізації організаційно-економічних перетворень. Ефективність організаційно-економічного розвитку та позитивна динаміка його активності зумовлені достатнім рівнем готовності підприємства до розвитку. Готовність підприємства до організаційно-економічних змін розглядається як його властивість, що зумовлена рівнем організації бізнес-процесів на підприємстві та здатністю економічної системи сприймати можливі зміни, що забезпечують реалізацію прогресивних організаційно-економічних структур управління. Слід побудувати таку систему управління, що має ґрунтуватися на певних принципах. Слід доповнити існуючу сукупність принципів побудови системи управління підприємством принципами транспарентності, інформаційної достатності та забезпечення соціальної захищеності організаційно-економічних перетворень. На підставі узагальнення літературних джерел та результатів практичної діяльності машинобудівних підприємств нами виділено такі підсистеми: формування цілей, інформаційно-комунікаційну, аналітичну, виконавчу та контролюючу. В системі управління слід виділити інформаційно-комунікаційну підсистему з акцентуванням на її комунікаційній складовій, яка забезпечує координацію та взаємоузгодженість управлінських дій, через те що призначення саме комунікаційного процесу полягає у забезпеченні адекватного сприйняття інформації всіма учасниками процесу управління на підприємстві, а також різними групами за його межами. Нами визначено доцільність оцінювання ефективності системи управління не тільки за допомогою вартісних показників [1]. На основі теоретичних положень сучасної теорії управління нами сформовано концептуальну модель організаційної структури управління підприємством. У запропонованій моделі виділено п’ять блоків управлінських дій, що відповідають визначеним підсистемам системи управління з урахуванням їх взаємозв’язку. Встановлено особливості управління, притаманні циклічним процесам. Це обумовило доцільність періодичного корегування стратегії за умови наявності змін у внутрішньому та зовнішньому середовищах. Організаційно-економічні перетворення на досліджуваних підприємствах машинобудування (їх більшість 60 %) пов’язані з поділом підприємств на декілька та передачею в оренду основних фондів. Проведений факторний аналіз результатів організаційно-економічних перетворень на підприємствах машинобудування Хмельницької та Вінницької областей на основі виявлених латентних зв’язків і змінних як в ресурсному, так і в інвестиційноінноваційному напрямах, дозволяє зробити висновок про їх недостатню спрямованість на перспективу, що вказує на необхідність удосконалення організаційно-економічної системи управління з метою підвищення ефективності використання ресурсного та інвестиційно-інноваційного потенціалів підприємств машинобудування (табл. 1). Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

139

Економічні науки Таблиця 1 Результати факторного аналізу ефективності організаційної структури управління машинобудівних підприємств Фактор Ресурсний напрям Інвестиційно-інноваційний напрям Фактор 1 – ефективність використання оборотних засобів Фактор 1 – тактичне використання активної частини основних фондів і власних джерел інвестування Фактор 2 – ефективність використання основного технологічної підготовки виробництва та оборотного капіталу Фактор 3 – ефективність використання сукупного капіталу з Фактор 2 – стратегічне використання трудових позицій прибутковості ресурсів та інвестицій у напрямі активізації інноваційної діяльності Фактор 4 – ефективність використання джерел фінансування Фактор 5 – ефективність використання залучених Фактор 3 – стратегічне використання трудових джерел фінансування і фінансових ресурсів у напрямі проведення досліджень Фактор 6 – ефективність використання сукупного капіталу з позицій прибутковості Фактор 7 – ефективність матеріальних витрат у виробництві Фактор 4 – спрямованість інвестицій на оновлення продукції продукції, що виробляється Фактор 8 – забезпеченість основними фондами

Підвищення ефективності організаційно-економічної структури управління підприємства може бути досягнуто за умови створення системи безперервної реалізації інноваційних проектів. Безперервність інноваційних перетворень має об’єктивно обумовлений характер, тому що саме адаптація до нестабільного зовнішнього середовища передбачає пошук нових або оптимізацію використання вже наявних управлінських інновацій. Зростання мінливості зовнішнього середовища прискорює цикл розвитку організаційної системи управління. У межах сфери виробництва та сфери управління були виділені та проаналізовані відповідні методичні, технологічні, технічні, структурні управлінські інновації, які повинні розроблятися й впроваджуватися постійно, оскільки вони є інструментом активізації й підвищення ефективності управління підприємствами [2]. Нами запропоновано методичний підхід щодо оцінювання рівня готовності підприємства до організаційно-економічних змін та методичні положення з визначення динаміки активності, а також обґрунтовано методичні положення з координації управлінських дій у процесі. Враховуючи, що рівень готовності підприємства до організаційно-економічних змін значною мірою впливає на ефективність управління, нами розроблено методичний підхід щодо оцінювання та аналізу рівня готовності підприємства до організаційно-економічних змін, яким передбачається така послідовність дій: формування системи часткових показників, які відображають особ-ливості й закономірності кожної складової, що впливає на готовність підприємства до організаційно-економічного розвитку, а саме – організаційної та економічної; розрахунок значень часткових показників, визначення їхньої вагомості та еталонних значень; розрахунок інтегрального показника готовності підприємства до організаційно-економічних змін; діагностування рівня готовності підприємства до організаційно-економічних змін та формування висновків за результатами аналізу. На основі аналізу теоретичних розробок і нормативних матеріалів, а також практичної діяльності промислових підприємств нами були виділені часткові показники рівня готовності підприємства до організаційно-економічних змін (табл. 2). Таблиця 2 Окремі показники, що характеризують ефективність організаційної структури управління підприємством Управління Показник Коефіцієнт фактичного використання виробничої потужності; тем зростання обсягів виробництва; – коефіцієнт автоматизації процесу виробництва; коефіцієнт виробничої гнучкості; коефіцієнт виробництвом автоматизації процесу підготовки виробництва; коефіцієнт гнучкості підготовки виробництва Частка працівників, які закінчили ВНЗ, у загальній чисельності працівників; частка працівників, які набули нові професії, у загальній чисельності працівників; частка працівників, які підвищили кваліфікацію, у загальній чисельності працівників; коефіцієнт стабільності кадрів; коефіцієнт організації праці на робочих місцях; коефіцієнти матеріальної, трудової, статусної мотивації; коефіцієнт – персоналом регламентації посад; коефіцієнт повноти охоплення функцій управління; коефіцієнт економічності системи управління; коефіцієнт надійності роботи апарату правління; коефіцієнт гнучкості структури; коефіцієнт спеціалізації структури; коефіцієнт регламентації структурних підрозділів; коефіцієнт орієнтації організаційної структури на ринок Коефіцієнт використання зобов’язань перед кредитно – фінансовими установами; коефіцієнт своєчас– фінансами ності виплати заробітної плати співробітникам підприємства; коефіцієнти фінансування потреби підприємства в основних фондах і оборотних коштах Частка витрат на маркетинг і рекламу в загальному обсязі витрат; частка витрат на маркетинг і рекламу – маркетингом в загальному обсязі витрат на виробництво продукції; темпи зростання обсягів реалізації Частка працівників, які виконують науково-технічну роботу, у загальній чисельності працівників; – інноваціями частка нової продукції в загальному обсязі виробленої продукції; частка вдосконаленої продукції в загальному обсязі виробленої продукції Частка інвестицій у матеріальні активи в загальному обсязі інвестицій; частка інвестицій у – інвестиціями нематеріальний основний капітал у загальному обсязі інвестицій; частка інвестицій на інновації в загальному обсязі інвестицій; частка інвестицій на інформатизацію в загальному обсязі інвестицій

140

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Загальний рівень ефективності організаційної структури управління промислового підприємства нами запропоновано визначати на основі інтегрального показника, який розраховується, як сума добутків нормованих значень окремих показників та коефіцієнтів вагомості, що визначаються на підставі отриманих результатів факторного аналізу. Для побудови діагностичної шкали рівня ефективності організаційні структури управління нами обґрунтовано доцільність визначення системою управління динаміки активності цих процесів на основі аналізу окремих функціональних сфер діяльності підприємства. Автором запропоновано на основі визначення індексів окремих показників та розрахунку інтегрального індексу, як середньогеометричного для кожної функціональної сфери управління підприємством, та кожної зі складових активності. Висновки. На основі узагальнення сучасних підходів до формування ефективної організаційної системи управління підприємством запропоновано її структуру для машинобудівного підприємства, до складу якої віднесено підсистеми: формування цілей, інформаційно-комунікаційну, аналітичну, виконавчу й контролюючу, що передбачає посилення зворотного зв’язку, що сприяє формуванню управлінського впливу відносно змін факторів зовнішнього середовища. Також запропоновані методичні рекомендації з оцінювання ефективності системи управління організаційно-економічним розвитком, що ґрунтуються на розрахунку показників, які характеризують тривалість затримок реакції системи на певні події, що уможливлює об’єктивність оцінки функціонування системи управління за її ключовою інформаційно-комунікаційною підсистемою. Проаналізовано фактори, що сприяють формуванню тенденцій розвитку машинобудівних підприємств, та досліджено вплив інноваційних факторів на цей процес. Розроблено систему оцінювання ефективності організаційної структури управління машинобудівного підприємства на основі визначення окремих показників функцій управління та інтегрального показника ефективності управлінської структури. Література 1. Герасимчук В.Г. Розвиток підприємства; діагностика, стратегія, ефективність. – К.: Вища школа, 1995. – 266 с.

2. Скударь Г.М. Структурные изменения в управлении предприятием. – К.: Техника, 2001. – 96 с.

УДК 339.94.339.13

О.О. КУРОК Хмельницький національний університет

ЕФЕКТИВНІСТЬ УПРАВЛІННЯ ЗЕД МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ: ВПЛИВ ФАКТОРІВ І АНАЛІЗ СТАНУ Досліджено вплив факторів на розвиток зовнішньоекономічної діяльності машинобудівних підприємств.

The author studies the factors that influence the external-economical activity of machine-building enterprises. На ефективність виробничо-господарської та зовнішньоекономічної діяльності ЗЕД машинобудівних підприємств, за проведеними нами дослідженнями, впливають наступні фактори: економічні, політичні та міжнародні (рис. 1). Фактори впливу на зовнішньоекономічну діяльність підприємства Економічні фактори

1 1.1

Інфляція

1.2

Податки

1.3

Митні тарифи

1.4

Курс іноземної валюти

2

Політичні

3

Міжнародні Рис. 1. Фактори впливу на діяльність машинобудівних підприємств

Економічні фактори, що здійснюють як позитивний, так і негативний вплив на діяльність організації, включають: – інфляцію. Незважаючи на зниження темпу інфляції за останній рік, усе-таки спостерігається зростання цін. При цьому збільшення витрат на виробництво і реалізацію продукції призводить до підвищення ціни продукції, і отже Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

141

Економічні науки до зниження попиту на неї. Таким чином, інфляція може являти собою серйозну загрозу для досягнення цілей підприємства. На підвищення темпів інфляції підприємство реагує підвищенням цін на свою продукцію; – податкову ставку. Підприємства згідно законодавства зобов’язані сплачувати податки; – митні тарифи. Оскільки підприємства закуповують частину матеріалів для виробництва своєї продукції в іноземних партнерів, то митні тарифи безпосередньо впливають на ціну продукції і на прибуток. У зв’язку з цим, даний фактор можна розглядати як негативний; – курс іноземної валюти. Основною валютою, яка використовується для розрахунків з іноземними партнерами є американський долар. Постійне підвищення курсу долара стосовно української гривні призводить до подорожчання матеріалів, що імпортуються, і збільшення ціни продукції. Тому підвищення курсу долара позначається негативно на діяльності підприємства і змушує його шукати таку ціну, яка б сприяла незначному зниженню попиту і зберігала прибуток на колишньому рівні. Політичні фактори. Внутрішній ринок і діяльність підприємства постійно знаходяться під впливом політичних подій і рішень, і керівництво підприємства повинно постійно стежити за прийнятими рішеннями і законами. Міжнародні фактори. Оскільки підприємства співпрацюють з європейськими та іншими компаніями, то вони повинні постійно контролювати й оцінювати зміни в цьому середовищі, пристосовуватись до нього, щоб не тільки існувати, але й домогтись покращення результатів своєї діяльності. Але, незважаючи на вплив як позитивних, так і негативних факторів, машинобудівні підприємства Хмельниччини продовжують працювати, намагаються нарощувати обсяги виробництва продукції, значну частину якої віддають на експорт. Характерною особливістю розвитку системи зв’язків у світовому господарстві на сучасному етапі є посилення взаємозалежності економіки різних країн й активізація їх участі у міжнародному поділі праці. Визначальною рисою економічного розвитку стала відкрита ринкова система господарювання. Особливої актуальності набувають проблеми формування і налагодження зовнішньоекономічних зв’язків між країнами та підприємствами. Одним із найбільш важливих напрямів підвищення ефективності виробництва та економіки країни є розвиток зовнішньоекономічна діяльність. Однак визначення ефективних напрямів діяльності підприємств у сфері зовнішньоекономічної діяльності неможливе без ретельного аналізу її стану. Тому для більш повної характеристики роботи підприємств на зовнішньому ринку проводиться оцінка виконання їх зобов’язань з експортних та імпортних операцій. Аналіз експортних та імпортних операцій має включати: – визначення виконання зобов’язань за вартістю, фізичним обсягом та ціною експортованих (імпортованих) товарів; – визначення виконання зобов’язань за термінами їх поставок та якістю; – встановлення факторів і величин їх впливу на економічні показники; – з’ясування причин недовиконання зобов’язань за тими чи іншими позиціями. Аналіз проводиться у такій послідовності (рис. 2). Виконання зобов’язань за товарами і товарними групами

Виконання зобов’язань за країнами ближнього зарубіжжя

Виконання зобов’язань за країнами експорту (імпорту)

Узагальнення результатів аналізу

Рис. 2. Послідовність проведення аналізу виконання експортних та імпортних зобов’язань

Подання обробленої аналітичної інформації виконується у зворотному порядку (рис. 3). Оцінка роботи у сфері зовнішньоекономічної діяльності в цілому по підприємству

Оцінка діяльності підприємства за країнами

Оцінка діяльності підприємства за товарними групами

Оцінка діяльності підприємства за товарами

Рис. 3. Послідовність представлення обробленої аналітичної інформації

У ході аналізу виконання зобов’язань за торговими угодами з’ясовується: кількість і загальна сума укладених торгових угод; кількість і сума виконаних торгових угод; кількість, види і сума прострочених угод; причини неповної реалізації угод і порушень термінів поставок товарів. Для аналізу зовнішньоекономічної діяльності машинобудівного підприємства слід використовувати систему аналітичних показників, представлених на рис. 4. Для більш повної характеристики роботи підприємства на зовнішньому ринку слід розраховувати питому вагу сум контрактів, прострочених у звітному періоді і цей показник порівнювати з показником минулого періоду [1]:

I ï ðî ñò ð.êî í ò .

Ê ï ðî ñò ð. Ê âèêî í .

100 % ,

(1)

де Ê ï ðî ñò ð. – сума контрактів, прострочених протягом року, Ê âèêî í . – сума контрактів, що підлягають виконанню у звітному періоді.

142

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Показники аналізу зовнішньоекономічної діяльності підприємства Абсолютні

Відносні

Структури

Ефективності

Обсяг експорту

Індекси Динаміки (вартості, обсягу, ціни, кількості, структури)

Товарна структура експорту або імпорту

Валютна ефективність експорту / імпорту

Географічна структура експорту або імпорту

Абсолютна ефективність експорту / імпорту

Обсяг імпорту Обсяг накладних витрат на експорт/імпорт Середній залишок коштів Кількість отриманих рекламацій Сума рекламацій

Коефіцієнти виконання зобов’язань з експорту / імпорту

Економічний ефект експорту / імпорту

Середня тривалість обороту експортної / імпортної операції

Ефективність реалізації експортної продукції на внутрішньому ринку

Коефіцієнт віддачі коштів від експортної / імпортної операції

Ефективність придбання і використання імпортного обладнання

Кількість задоволених рекламацій

Ефективність придбання та продажу ліцензій

Рис. 4. Показники зовнішньоекономічної діяльності машинобудівного підприємства

У подальшому визначаються коефіцієнти виконання зобов’язань за вартістю і за фізичним обсягом по експорту як для окремих товарів, так і для їх сукупності. Коефіцієнт виконання зобов’язань за вартістю для підсумкового експортного показника розраховується як частка від ділення сумарного добутку фактичних обсягів товару (Qф) на їх фактичну ціну (Ріф) на сумарний добуток аналогічних планових показників (Qin; Pin). Для більш повної характеристики роботи підприємств (об’єднання) на зовнішньому ринку експорт (імпорт) товарів і послуг за звітний рік порівнюється з експортом (імпортом) за попередній рік, а також проводиться аналіз у динаміці за кілька років (наприклад, за 5 – 10). Мета такого дослідження – встановити, які зміни відбулися у товарній структурі експорту (імпорту) і його географічному напрямку, чи одержали розвиток нові види експорту (імпорту), як змінився обсяг експорту (імпорту) у поточних і базових цінах, як змінилися у середньому експортні ціни. Для вивчення динаміки експорту (імпорту) протягом декількох років обчислюються темпи приросту експорту (імпорту) за кожний рік і середньорічний темп зростання, приросту експорту (імпорту) за весь досліджуваний період. Дані про експорт (імпорт) за досліджувані роки групуються за країнами і товарами та представляються в аналітичних таблицях. По кожному рядку таблиці (країна, товар чи підсумок) обчислюються індекси вартості, фізичного обсягу, цін, структури і кількості, які показують якою мірою і де змінилися вартість і фізичний обсяг експорту (імпорту) і середні ціни. Далі наведемо аналіз динаміки та структури експорту машинобудівних підприємств Хмельниччини (табл. 1). Таблиця 1 Аналіз динаміки та структура експорту (тис. грн)

Країна Польща Німеччина Нідерланди Франція Бельгія Всього

2006 50220 25610 90700 45350 15740 177400

Рік 2007 58220 28610 97700 48350 18740 193400

2008 59220 29610 98700 49350 19740 197400

Темп зростання, % 2002/2003 2003/2004 115,92 101,71 111,71 103,49 107,71 101,02 106,61 102,06 119,09 105,33 109,01 102,06

Зовнішній ринок машинобудівних підприємств складається, в основному, із споживачів Німеччини, Бельгії, Нідерландів, Польщі і Франції. За наведеною таблицею бачимо, що за три роки обсяги експорту в загальному зросли на 102,06 % у 2008 році порівняно з 2007 роком. Таке зростання свідчить про те, що зовнішньоекономічна діяльність на підприємстві стала відігравати більшу роль, ніж це було раніше. Основа успіху підприємства – орієнтація всіх фахівців на задоволення вимог споживчого ринку. Менеджери компанії постійно вдосконалюють існуючі та запроваджують нові методи співпраці із клієнтами. Динамічне збільшення обсягу виробництва та продажу є позитивною оцінкою діяльності підприємств. Значну частину українських зусиль компаній спрямовано на задоволення потреб вітчизняною ринку. З наведеної діаграми (див. рис. 5) видно, що найбільше готової продукції експортується у Нідерланди (98700 тис. грн у 2008 році). Це пов’язано з тим, що ринок Нідерландів не є достатньо насиченим. Найменше Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

143

Економічні науки експортується у Бельгію (19740 тис. грн у 2008 році). На цьому ринку існує багато конкурентів і щоб знайти на ньому своє місце підприємства планують збільшити конкурентноздатність продукції за рахунок введення нових технологій. До кінця 2009 року підприємства закуплять нове устаткування. Співробітництво з іноземними партнерами відкриває нові можливості для підприємств машинобудівної галузі Хмельниччини.

Рис. 5. Структура експорту машинобудівних підприємств

Висновки. Проаналізувавши основні показники діяльності машинобудівних підприємств за три роки можна ми дійшли висновку, що виробничий потенціал протягом цього періоду збільшувався. Дохід від реалізації продукції, робіт та надання послуг теж має стійку тенденцію до зростання. Поряд з цим, визначено основні фактори, які впливають на ефективність виробничо-господарської та зовнішньоекономічної діяльності, а саме: економічні фактори, інфляція, податкова ставка, митні тарифи, курс іноземної валюти, політичні фактори, міжнародні фактори. Крім того, нами було досліджено виконання контрактних зобов’язань по експорту та імпорту на фактичних даних підприємств, за якими розраховано такі коефіцієнти та індекси, як: коефіцієнт виконання зобов’язань за вартістю, коефіцієнт виконання зобов’язань за фізичним обсягом, коефіцієнт виконання зобов’язань за ціною, індекс вартості, індекс фізичного обсягу, індекс ціни, індекс структури, індекс кількості Підводячи підсумок зовнішньоекономічній діяльності машинобудівних підприємств, можна зробити висновок, що за останній період підприємства стали проводити активнішу зовнішньоекономічну діяльність. Підприємства зуміли за складних умовах вийти на міжнародний ринок і виробляти конкурентноздатну продукцію. Література 1. Вічевич А.М., Максимець О.В. Аналіз зовнішньоекономічної діяльності. – Львів: Афіша, 2004. – 140 с.

2. Чумаченко М.Г. Економічний аналіз. – К.: КНЕУ, 2001. – 540 с.

3. Пономаренко В.С., Ястремская Е.Н., Луховский В.М. Механизм управления предприятием: стратегический аспект. – Х.: Изд-во ХГЭУ. – 2002. – 252 с.

4. Кириченко О.А. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: ЗнанняПрес, 2002. – 384 с.

УДК 658.4

Н.І. ДУЛЯБА Львівська комерційна академія

ПОДАТКОВА ПОЛІТИКА ЯК ЧИННИК СТИМУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВ ТОРГІВЛІ Розглянуто проблеми оподаткування діяльності підприємств, як важливу перешкоду для розвитку підприємництва в Україні та у сфері торгівлі. Визначено необхідність реформування податкової політики держави для забезпечення економічної безпеки бізнес-середовища на шляху до євро інтеграції. Приведено напрями реформування спрощеної системи оподаткування як важливого методу організації бізнесу в торгівлі.

The author outlines problems of enterprises taxation as an important hurdle for both business and trade development in Ukraine. He also determines the necessity of reforming tax policy of the state for providing the economical safety in business sphere on its way to euro-integration. The ways in reforming tax system have been outlined, it being the important method of organizing business in the trade sphere. Політика лібералізації державного регулювання на початковому етапі економічних перетворень в Україні без наявності передумов реальної економічної свободи на ринках капіталу, землі, робочої сили, грошей та із-за 144

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки відсутності повноцінного приватного власника призвели до глибокої кризи вітчизняної економіки, що не сприяло в достатній мірі розвитку цивілізованого торгового підприємництва. Ситуація погіршилась під впливом світової фінансової кризи, коли через зниження купівельної спроможності населення, брак власних фінансових ресурсів, різке подорожчання кредитних ресурсів торговельні підприємства опинились на межі виживання на одинці зі своїми проблемами. За таких обставин виникає необхідність створення державної підтримки розвитку підприємства в торгівлі, що повинно, насамперед, здійснюватись в переорієнтації методологічних засад регуляторної політики. Дослідженню державного регулювання торгівлі присвячені праці відомих вітчизняних і зарубіжних вчених. Серед них відзначимо І. Бланка, Л. Брагіна, В. Вишневського, Г. Губерну, Г. Джоунса, В. Маредіна, В. Марцина, А. Мазаракі, Л. Омелянович, Н. Розанову, Н. Ушакову, А. Фрідмана, Ф. Хміля, Н. Яркову та ін. У працях цих вчених розглядаються теоретико-методологічні засади державного регулювання діяльності торговельних підприємств, їх окремі проблеми та перспективи їх подолання. Разом з тим, Ващенко Н.В., Солдатенков О.В. в своїх працях визначили, що серед методів та інструментів державного регулювання торговельної діяльності найважливіша роль належить їх податковому регулюванню. Проблемам формування податкової системи в Україні і, зокрема, податковому регулюванню підприємств присвячено безліч наукових публікацій, це цілком обґрунтовано, тому що податки є одним із головних інструментів державної економічної політики. Питанням податкового регулювання торговельної діяльності присвячені праці відомих вітчизняних вчених, проте стимулюючий вплив податків на діяльність торговельних підприємств є мало дослідженим. Мета статті – розкрити окремі напрямки удосконалення політики оподаткування торговельних підприємств для стимулювання їх розвитку та створення безпечних умов функціонування підприємницьких структур в галузі. Дослідження Васильціва Т.Г. відображають, що характеристики системи оподаткування значною мірою визначають стимули до підприємницької діяльності, її активізації та ділову активність населення загалом. В умовах надмірного податкового тиску частина підприємств та обсягів господарської діяльності об’єктивно переходять у тіньовий сектор ринку, що викривлює ринкове конкурентне середовище, створює конкурентні переваги тіньовому сектору порівняно з суб’єктами, які здійснюють легальну підприємницьку діяльність, часто призводить до розвитку неформальних економічних стосунків між органами державного управління, контролюючими структурами, бізнесом та навіть до криміналізації підприємницького середовища [1, с. 262]. Низька ефективність вітчизняної податкової політики створює суттєву загрозу економічній безпеці підприємництва, що відображається через слабку конкурентоспроможність та інвестиційну привабливість України на світовій арені. Згідно з останніми дослідженнями Світового Банку (Doing Business 2009) оподаткування в Україні другий рік поспіль перебуває на 180 місці в рейтингу зі 181 країни за сприятливістю ведення бізнесу [2]. Таким чином, насамперед, високе податкове навантаження та нестабільне податкове законодавство є перешкодою для розвитку підприємництва та залучення іноземного капіталу у вітчизняну економіку. За даними анкетного опитування керівників торговельних підприємств високі ставки податків та обов’язкових соціальних платежів, нестабільне податкове законодавство та методологічна складність справляння окремих податків є негативним фактором, який перешкоджає функціонуванню та розвитку для 97,1 % респондентів. Згідно із статистичними даними сума податків і зборів та інших платежів, сплачених торговельними підприємствами до бюджетів всіх рівнів протягом 2000–2008 років зросли в 2,7 рази (при зменшенні числа підприємств майже вдвічі). Таким чином посилюється податкове навантаження на кожне торговельне підприємство. Саме високе податкове навантаження та складна взаємодія з різноманітними контролюючими органами є першою причиною виробництва в ―тіні‖ 20–60 % валового внутрішнього продукту‖ [3, с. 279], використання ―фіктивно-тіньових схем штучного створення стану збитковості торговельними підприємствами‖ [4, с. 200]. У сегменті організованого сектору торгівлі за даними періодичних статистичних обстежень знаходилося більше 800 тис. об’єктів роздрібної торгівлі. Неорганізований сектор охоплює мережу торгівельних об’єктів підприємств різних галузей діяльності, зокрема, будівництво, транспорт та інші, де торгівля розвивається як допоміжний вид діяльності. На цей сектор припадає не менше 30 % загальної кількості об’єктів торгівлі і орієнтовно стільки ж товарообороту. Найменш дослідженим і найбільш прихованим у функціональній структурі є нелегальний сектор торгівлі, до якого відносяться неформальні ринки, незареєстровані суб’єкти і напівлегальні об’єкти торгівлі. Нелегальний (тіньовий) товарооборот у сфері роздрібної торгівлі складає близько 32 %. У 2000–2002 роках обсяг тіньового товарообороту і послуг до загального товарообороту і послуг був зафіксований на рівні 82–83 %, у 2006–2007 роках спостерігалося певне зниження цього показника до 32,9–40,9 %. Разом з тим, абсолютне значення тіньового товарообороту залишається надмірно високим – від 52,6 млрд грн у 2000 році до 148,0 млрд грн у 2007. Обсяг тіньового товарообороту на ринках і створений фізичними особамипідприємцями у 2006–2007 роках склав 27,0–57,5 млрд грн, що становить відповідно 25–41,9 % до обсягів загального товарообороту цієї категорії продавців. На підприємствах роздрібної торгівлі (юридичних осіб) тіньовий товарооборот у 2006 році становив 32,6 млрд грн, а в 2007 – 72,9 млрд грн [5]. З іншої сторони, недоотримання таким чином надходжень до бюджету зі значної кількості податків та платежів, пенсійного та фондів соціального страхування населення не дозволяють, отримання незаконно соціальних та податкових пільг, не дозволяють реалізовувати заходи щодо зниження податкового тиску на діяльність торговельних підприємств. Разом з тим в Україні створені передумови стимулювання розвитку підприємств через здійснення податкової політики держави. Йдеться про запровадження спрощених режимів оподаткування, метою якого було зниження податкового навантаження, спрощення механізму адміністрування та сплати податків, спроба подолання тіньової економіки, створення нових робочих місць. На сьогодні в Україні існують два режими Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

145

Економічні науки спрощеного оподаткування для суб’єктів малого підприємництва сфери торгівлі: єдиний податок (для фізичних осіб-підприємців за ставкою від 20 до 200 грн на місяць та для юридичних осіб – за ставкою 6 % виручки, якщо платник єдиного податку є платником ПДВ, і за ставкою 10 %, якщо не є платником ПДВ), фіксований податок (для фізичних осіб-підприємців за ставкою від 20 до 100 грн на місяць). Найбільш поширеним серед альтернативних способів оподаткування суб’єктів малого бізнесу є спрощена система оподаткування, що була запроваджена Указом Президента України від 03.07.98 № 727 ―Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва‖. Підтвердженням зазначеного є те, що з кожним роком спостерігається тенденція зростання основних показників діяльності суб’єктів спрощеної системи оподаткування. У 2008 році в Україні налічувалось 103,6 тис. малих підприємств в сфері торгівлі, а це понад 80 % загальної кількості торговельних підприємств [6, с. 461]. Понад 40 % від загальної кількості суб’єктів малого підприємництва обрали спрощену систему. З 1999 по 2007 рік кількість платників єдиного податку збільшилась майже в 12 разів (з 94,7 тис. осіб до 1114 тис. осіб), а надходження до бюджету від сплати єдиного податку зросли у 29 разів (з 116,6 до 3703,7 млн грн). Суб’єкти – ―спрощенці‖ забезпечили роботою 1,5 млн громадян [5, с. 148]. Практичний досвід застосування цієї системи дає достатньо підстав говорити про позитивний вплив цього режиму оподаткування на сектор малого бізнесу, що дозволяє максимально спростити облік і контроль за діяльністю суб’єктів підприємництва і забезпечує стабільні надходження в бюджет. Важливою перевагою застосування спрощеної системи є звільнення від сплати 16 податків та зборів до цільових державних фондів. З іншої сторони, застосування такої системи оподаткування є можливим при обмеженому обсязі товарообороту та з врахуванням предметів торгівлі ( не дозволяється реалізація підакцизних товарів, дорогоцінних металів тощо). За час існування спрощеної системи оподаткування в Україні відбулися суттєві зміни як у законодавстві, так і в економіці. Прийняття низки законів України, норми яких вносять суттєві зміни в порядок сплати суб’єктами господарювання, що застосовують спрощену систему оподаткування страхових внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, призвели до законодавчої колізії в частині порядку їх нарахування та сплати, оскільки сплата страхових внесків у складі єдиного податку не дозволяє здійснити їх персоніфікацію (через різні бази для нарахування внесків) та відповідно зарахувати страховий стаж найманим працівникам. Протягом десяти років граничний обсяг виручки від реалізації продукції та розміри ставок єдиного податку не змінювалися, незважаючи на те, що в економіці країни постійно відбувається зростання таких показників, як індекс інфляції, мінімальна заробітна плата, споживчі ціни тощо. Так, середній рівень індексу інфляції за період з 01.01.1998 по 01.01.2008, становить 112,95 %. У 1998 році мінімальна заробітна плата становила – 45 грн, а на 01.01.2008 вона становить 515 грн. Тобто, мінімальна заробітна плата з 1998 року збільшилась у 11,4 рази. Законодавством України передбачено і подальше зростання мінімальної заробітної плати (тільки протягом 2008 р. вона збільшиться з 515 до 605 грн). Отже, встановлений у 1998 році указом Президента України граничний обсяг виручки від реалізації та розміри ставок єдиного податку на сьогодні є економічно невиправданими та неадекватними сьогоднішнім умовам ринкових відносин. Разом з тим проведення індексації граничного розміру товарообороту не лише розширило б межі діяльності ―спрощенців‖, але й стимулювало б діяльність багатьох торговельних підприємств через виявлення можливості зменшення свого податкового навантаження. Для порівняння податкового навантаження торговельних підприємств з використанням спрощеної та загальної системи оподаткування із вибіркової сукупності досліджених підприємств було вибрано 2, максимально подібних за предметом та організацією своєї діяльності. Дані про сплату податків такими торговельними підприємствами наведені в таблиці 1. Таблиця 1 Показники сплати податків та податкового навантаження торговельними підприємства в 2008 році

Показник Система оподаткування Обсяг товарообороту, тис. грн Прибуток, тис. грн Чисельність працюючих, чол. Сума сплачених податків, всього, тис. грн., у т.ч.

– єдиний податок – ПДВ – податок з прибутку підприємства – комунальний податок – податок з власників транспортних засобів – збір за забруднення навколишнього середовища – торговий патент Відрахування до держаних цільових фондів, тис. грн Податкове навантаження товарообороту, %

Підприємство 1 Спрощена 716,3 16,4 10 97,4 71,6 – – – 1,0 0,6 – 24,2 13,5

Підприємство 2 Загальна 1004,6 22,6 9 140,1 – 82,4 31,5 0,1 1,0 0,6 0,6 23,9 13,9

За умови проведення індексації граничного обсягу виручки від реалізації товарів хоча б з врахуванням інфляції, цей показник становив би 1129,0 тис. грн. Таким чином, підприємство 2 мало б змогу використовувати в своїй діяльності спрощену систему оподаткування, що дозволило з зменшити його податкове навантаження на 1,4 % і таким чином зекономити 14,1 тис. грн.

146

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Таким чином, спрощена система оподаткування повинна стати більш доступною для суб’єктів малого бізнесу загалом і в торговельній сфері зокрема, оскільки спрощення процедури обліку та звітності, а також зменшення податкового навантаження на товарооборот підприємства стимулює роботу таких підприємств в правовому полі, знижує ухиляння від сплати податків. На сьогодні викликає занепокоєння позиція деяких органів виконавчої влади та громадських організацій щодо ліквідації спрощеної системи оподаткування або перехід до самозайнятих осіб (без найманих працівників). Така позиція формується лише виходячи з окремих видів діяльності або окремих прикладів суб’єктів – ―спрощенців‖ в частині мінімізації чи ухилення від сплати податків, але при цьому не враховується, що подібні приклади можуть бути (що навіть більш вірогідніше) і при застосуванні загальної системи оподаткування. Проте, спрощена система оподаткування є вигідною не лише з позиції підприємців, але й для розвитку державної економіки загалом. Зокрема, авансова сплата цих податків є обов’язковою умовою їх застосування. Надходження коштів від сплати єдиного та фіксованого податків є джерелом постійного та гарантованого поповнення державного та місцевих бюджетів. Не слід ігнорувати те, що наслідком ліквідації спрощеної системи оподаткування стане скорочення значної кількості робочих місць на вже створених підприємствах та уповільнення розвитку підприємництва в цілому, що загрожує формуванню легального прошарку малого підприємництва. Спрощена система оподаткування потребує удосконалення правових засад свого використання. Зокрема, необхідно збільшити (з врахуванням інфляційних процесів) граничних розмірів виручки від реалізації, за дотримання яких малі підприємства мають право перебувати на спрощеній системі оподаткування (на єдиному податку). Потрібно переглянути і спростити процедуру отримання дозволу (а тим більше переходу) на застосування єдиного податку в оподаткуванні діяльності підприємств. Реформування податкової системи в Україні повинно здійснювати з врахуванням стратегічних пріоритетів соціально-економічного розвитку, направлених на випереджаюче економічне зростання, підвищення рівня життя населення та зростання конкурентоспроможності та репутації вітчизняного бізнес-середовища в світі. Проведене дослідження дозволяє виявити значення та резерви підвищення стимулюючої ролі оподаткування в розвитку вітчизняного торговельного бізнесу і є складовою комплексної оцінки впливу податкової політики держави на господарську діяльність торговельних підприємств в сучасних умовах. Перспективні дослідження в даному напрямку доцільно здійснювати шляхом пошуку компромісу між підприємствами і державою через реалізацію фіскальної політики на взаємовигідних умовах та з орієнтацією на євро інтеграцію України. Література 1. Васильців Т.Г. Економічна безпека підприємництва України: стратегія та механізми зміцнення: Монографія. – Львів: Арал, 2008. – 386 с.

2. Ведення бізнесу 2009: Україна не змогла покращити загальний рейтинг, тоді як інші країни СНД наполегливо рухаються вперед // http://web.worldbank.org/WBSITE/EXTERNAL/COUNTRIES/ECAEXT/UKRAINEINUKRAINIANEXTN 3. Внутрішня торгівля: регіональні аспекти розвитку: Монографія / За ред. О.О. Шубіна, Я.А. Гончарука. – Донецьк–Львів: ДонНУЕТ, 2007. – 404 с.

4. Лагутін В.Д. Внутрішній ринок споживчих товарів: теорія розвитку і регулювання: Монографія. – К.: КНТЕУ, 2008. – 327 с.

5. Про стан та перспективи розвитку підприємництва в Україні: Національна доповідь / К.О. Ващенко, та ін. – К.: Держкомпідприємництво, 2008. – 226 с.

6. Офіційний сайт Державного комітету статистики України // http://ukrstat.gov.ua/control/uk/localfiles/display/operativ/operativ2006/sze/sze_ric/mp/mp_u/2005.htm

УДК 658.15(477)

Л.О. МАТВІЙЧУК Хмельницький національний університет

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СТРУКТУРИЗАЦІЇ КАПІТАЛУ ПІДПРИЄМСТВА Розглянуто теоретичні підходи до визначення сутності поняття “структура капіталу підприємства” та запропоновано власне бачення змісту даної категорії. Обґрунтовано необхідність структурувати капітал підприємства з прив‟язкою до джерел інформації, тобто до форм звітності, що забезпечить підвищення ефективності управління капіталом.

The author highlights theoretical approaches to determining the notion “structure of enterprise capital” and suggests her own vision of the given category essence. She explains the necessity of structuring the enterprise capital with reference to information resources, i.e. accounting forms which will increase efficiency of capital management. Вступ. У ринкових умовах господарювання для багатьох вітчизняних підприємств типовим наслідком кризових явищ їх економічного розвитку є гостра нестача капіталу, яка супроводжується низькою якість його формування. Світовий досвід економічного зростання свідчить про залежність результатів діяльності підприємства від ефективності управління процесом формування і використання його капіталу. Тому дослідження системи Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

147

Економічні науки управління структурою капіталу як важливого чинника підвищення ефективності функціонування підприємств набуває особливої актуальності. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Різноманітним аспектам складної і багатопланової проблеми управління структурою капіталу підприємства присвячені праці провідних вітчизняних і зарубіжних вчених: Ф. Модільяні, М. Міллера [15], Е. Нікбахта, А. Гропеллі [12], Дж.К. Ван Хорна [11], Ю. Брігхема [2], В.В. Ковальова [10], E.С. Стоянової [8], І.О. Бланка [9], Г.Г. Кірейцева [16], Б.Т. Кузнецова [7]. Разом з тим, в умовах трансформації економіки України виникає багато специфічних моментів щодо процесів формування та використання капіталу підприємств, знаходження адекватних шляхів оптимізації цих процесів, що актуалізує значення подальшого розвитку відповідних наукових досліджень. Постановка завдання. Побудова ефективної системи управління структурою капіталу на підприємстві потребує теоретичного переосмислення самого поняття ―структура капіталу підприємства‖. Тому метою даної публікації є аналіз сучасних теоретичних концепцій структурування капіталу підприємства та розробка на його основі найприйнятнішої. Виклад основного матеріалу. Багатоаспектність економічної категорії ―капітал‖ породжує існування різних підходів до процесу деталізації його складових елементів та взаємозв’язків між ними, тобто до його структурування. Поняття ―структура капіталу‖ носить неоднозначний дискусійний характер і тому вимагає чіткого визначення. Загалом, термін ―структура економічних категорій‖ – це комплекс закономірних зв’язків і відносин між складовими та елементами категорії, їхня загальна внутрішня організація, що відображає розвиток економічних явищ і процесів в еволюції певних економічних і соціально-економічних систем, а отже, їх різних стадій та етапів [1, с. 501]. У найбільш загальному вигляді структура капіталу розглядається її дослідниками як співвідношення власного та запозиченого капіталу підприємства. Зокрема, такої думки дотримуються Ю. Брігхем, Л. Гапенски, які під структурою капіталу вбачають поєднання залучених і власних джерел коштів [2, с. 358]. Г.О. Крамаренко, О.Є.Чорна під структурою капіталу підприємства розуміють співвідношення між власними, позиковими і залученими групами джерел, а також окремими видами джерел капіталу в процесі його формування і використання для здійснення інвестиційної діяльності підприємства [3, с. 310]. М.О Данилюк, В.І. Савич зазначають, що структура капіталу являє собою співвідношення власних і позикових фінансових засобів, використовуваних підприємством у процесі своєї господарської діяльності [4, с. 79]. Такої ж думки, щодо сутності структури капіталу дотримуються Л.В. Кузьменко, В.В. Кузьмін, В.М. Шаповалова [5, с. 187], Г.О. Швиданенко, Н.В. Шевчук [6, с. 63], Б.Т. Кузнецов [7, с. 328]. Е.С. Стоянова ототожнює структуру капіталу з джерелами фінансування діяльності підприємства [8, с. 167]. І.О. Бланк визначає структуру капіталу як співвідношення усіх форм власних та запозичених фінансових ресурсів, що використовуються підприємством у процесі своєї господарської діяльності для фінансування активів [9, с. 280]. В.В. Ковальов, аналізуючи сутність структури капіталу, виділяє такі два поняття як ―фінансова структура‖ та ―капіталізована структура‖. Так, під терміном ―фінансова структура‖ він розуміє спосіб фінансування діяльності комерційної організації в цілому, тобто структуру всіх джерел засобів, включаючи короткострокові. Другий термін відносить до більш вузької частини джерел засобів – довгострокових пасивів (власного і позиченого капіталу) [10, с. 847]. Інша група авторів під структурою капіталу підприємства розуміють набір цінних паперів. Зокрема, Дж.К. Ван Хорн зазначає, що структура капіталу – співвідношення або структура цінних паперів, що використовуються фірмою для її фінансування [11, с. 472]. Такі автори, як Е. Нікбахт А. Гропеллі розглядають структуру капіталу як складову фінансів фірми. Вони вважають, що структура капіталу зафіксована у правій частині балансу, де показано основні джерела коштів, залучених для фінансування. [12, с. 170]. Такої ж думки щодо визначення структури капіталу дотримується І.Ю. Матющенко [13, с. 120] та О.П. Крайник, З.В. Клепикова [14, с. 146]. Отже, аналізуючи структуру капіталу різні автори включають до її складу різноманітні варіанти співвідношення різних видів капіталу підприємства. Проте більшість науковців, досліджуючи дане питання, аналізують структуру капіталу лише за джерелами формування коштів не враховуючи його будову за формами прояву ресурсів. Саме тому, на нашу думку, під структурою капіталу доцільно розуміти співвідношення між власними та запозиченими ресурсами у грошовій, фінансовій, матеріальній та нематеріальній формах, що використовуються підприємством у процесі своєї господарської діяльності. Виходячи із вищезазначеного, ми пропонуємо структуризувати капітал з прив’язкою до джерел інформації, тобто до форм звітності, порядок складання яких регламентують положення (стандарти) бухгалтерського обліку (П(С)БО) за такими напрямками: за джерелами формування (власний та запозичений капітал); за формами прояву (капітал у грошовій формі, капітал у фінансовій формі, капітал в матеріальній формі, капітал в нематеріальній формі); за характером використання(необоротні та оборотні активи, працюючий та непрацюючий капітал тощо). У зв’язку з розвитком ринку боргових зобов’язань та поширенням використання безготівкових розрахунків, у практиці вітчизняних підприємств стало доцільно виділяти у структурі капіталу ресурси у фінансовій формі, до складу яких можна віднести такі фінансові інструменти, як вексель, акредитив, дебіторська заборгованість тощо. Структура капіталу за формами прояву зображена на рис. 1. Вона має значний вплив на фінансові результати діяльності підприємства, на його надійність, стабільність та ринкову вартість, саме тому основним завданням яке стоїть перед керівником будь-якого підприємства стає визначення оптимальної структури капіталу.

148 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки В економічній теорії існують різні концепції структури капіталу, зокрема: традиціоналістська теорія, теорія Модільяні–Міллера, компромісна концепція, концепція протиріччя інтересів формування структури капіталу тощо. Основу традиціоналістської теорії становить твердження, що оптимальна структура капіталу існує, а вартість капіталу залежить від вартості його складових, тобто від власного та позиченого капіталу, причому ціна власного капіталу підприємства є завжди вища за ціну запозиченого капіталу. Таке твердження пояснюється тим, що відсоткова ставка позикового капіталу відома наперед та в більшості випадків є фіксованою і отже рівень дохідності позикового капіталу є стабільним, а дохідність власного капіталу формується в умовах невизначеності і залежить від різних факторів, зокрема від результатів фінансово-господарської діяльності підприємства. Крім того, перевагами позикового капіталу є його забезпеченість заставою, в якості якої може виступати майно, гарантії та поручительства третіх осіб та першочерговість задоволення вимог кредиторів у разі ліквідації підприємства. Структура капіталу за формами прояву ресурсів Грошова

Фінансова

– довгострокові фінансові інвестиції; – грошові кошти; – поточні фінансові інвестиції

– векселі одержані; – довгострокова дебіторська заборгованість; – поточна дебіторська заборгованість

Матеріальна

Нематеріальна

– товари; – незавершене будівництво; – основні засоби; – виробничі запаси; – готова продукція

– нематеріальні активи (ліцензії, патенти, ноу-хау, комп’ютерні програми та інші розробки тощо)

Рис. 1. Структура капіталу за формами прояву ресурсів

Отже, зміст традиціоналістської концепції оптимізації структури капіталу підприємства зводиться до того, що зростання питомої ваги позикового капіталу призводить до зниження показників середньозваженої вартості капіталу і як наслідок до зростання ринкової вартості підприємства. Таким чином, відповідно до теорії, підприємствам необхідно максимально збільшувати використання позикового капіталу, проте на практиці така поведінка може спричинити зниження фінансової стійкості та платоспроможності. Саме тому, ми вважаємо, що традиціоналістська теорія структури капіталу не може застосовуватись на практиці у чистому вигляді. Наступна теорія структури капіталу, яка з’явилася у 1958 році і має назву ―модель Модільяні–Міллера‖ повністю заперечує положення традиціоналістської концепції структури капіталу. Основоположники даної теорії стверджують, що ринкова вартість підприємства не залежить від структури його капіталу, тобто середні витрати підприємства на капітал зовсім не залежать від його структури і відповідають нормі капіталізації потоку доходів від акцій в цьому класі підприємств [15, с. 44–45]. При обґрунтуванні моделі Модільяні і Міллер ввели певні обмеження, зокрема: відсутність податків, досконалість ринку, що передбачає вільний доступ до інформації, відсутність трансакційних витрат, однакова безризикова відсоткова ставка для всіх інвесторів та кредиторів, відсутність витрат, пов’язаних з банкрутством тощо. У наступних своїх дослідженнях американські економісти відмовилися від ряду обмежень і були вимушені констатувати, що ринкова вартість підприємства певною мірою залежить від структури його капіталу. На нашу думку, існування обмежень роблять модель Модільяні–Міллера теоретичною і несумісною з ситуацією формування структури капіталу в реальній практиці. Подальші наукові дослідження механізму оптимізації структури капіталу знайшли своє відображення в компромісній концепції структури капіталу. Основоположники даної теорії, а саме: М. Міллер, Х. Де-Анжело, Р. Масюлис, Дж. Уорнер та інші, включили в механізм формування структури капіталу ряд реальних умов функціонування ринку, які не враховувались у попередніх концепціях. Зокрема, вони врахували оподаткування прибутку підприємств, ризик банкрутства та операційні витрати. Зміст концепції полягає в тому, що оптимальна структура капіталу в реальній економіці формується під впливом багатьох факторів, які мають протилежну дію на ринкову вартість підприємства. Рівень дохідності та рівень ризику капіталу формується на основі питомої ваги позичкового капіталу у загальній його структурі. Залучення позикових коштів на певному етапі управління сприяє зростанню ринкової вартості підприємства, однак із збільшенням позикового капіталу збільшуються витрати, обумовлені високим ризиком можливих фінансових втрат. Ці втрати нівелюють позитивний ефект позикового капіталу, тобто ефективне використання позикового капіталу можливе лише до певного граничного порогу. Точкою компромісу є такий рівень позикового капіталу, який відповідає мінімальному значенню середньо-зваженої вартості капіталу. Отже, раціональне поєднання позикового та власного капіталу вибирається кожним підприємством самостійно. На основі компромісної моделі, що є більш наближеною до реальних умов ринку, була розроблена концепція протиріччя інтересів формування структури капіталу. Зміст концепції полягає в тому, що при існуванні різних інтересів та поінформованості власників, інвесторів, менеджерів і кредиторів в процесі управління ефективністю використання капіталу існує можливість їх вирівнювання, що призводить до збільшення вартості окремих структурних елементів капіталу. Сутність концепції розкривається за допомогою теорії асиметричної інформації; теорії сигналізування (―сигнальної теорії‖); теорії моніторингових витрат (―теорії витрат на здійснення контролю‖), теорії субординації джерел та інших. Автори даних теорій – Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

149

Економічні науки М. Гордон, М. Дженсен, У. Меклинг, Д. Галей, Р. Мазулис, С. Майерс, Г. Дональдсон значно поглибили дослідження механізму оптимізації структури капіталу. Теорія субординації джерел фінансування, розроблена на початку 60-х років Г. Дональдсоном, полягає в наступному: підприємства мають спочатку використовувати внутрішні джерела: нерозподілений прибуток та амортизацію; при визначенні частки прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів, необхідно виходити з можливостей майбутніх інвестицій та майбутніх грошових потоків. За нормальних умов частка прибутку, що розподіляється, повинна бути на такому рівні, щоб забезпечити фінансування інвестицій за рахунок нерозподіленого прибутку та амортизації; якщо виникає необхідність у залученні зовнішніх джерел, то має бути визначена така послідовність: банківські позички, випуск конвертованих облігацій і тільки в останню чергу – випуск нових акцій [16, с. 270 ]. Теорія асиметрії інформації виникла на базі теорій Модільяні — Міллера та Г. Дональдсона. Її зміст полягає в тому, що керівник підприємства завжди володіє повнішою і якіснішою інформацією стосовно об’єкта управління, ніж кредитори чи інвестори, що в свою чергу породжує різну оцінку ризику та дохідності проектів, а отже і умови оптимізації структури капіталу. Продовженням теорії асиметрії інформації є теорія сигналізування або ―сигнальна теорія‖, яка базується на тому, що ринок капіталу посилає інвесторам і кредиторам відповідні сигнали про перспективи розвитку підприємства на основі поведінки менеджерів на цьому ринку. Якщо на підприємстві складаються позитивні тенденції розвитку, то керівники можуть збільшувати капітал за рахунок залучення коштів на ринку позикових капіталів. А при негативних перспективах розвитку керівники будуть схильні залучати кошти за рахунок власного капіталу, шляхом розширення кола інвесторів. Отже, теорія сигналізування дає можливість інвесторам та кредиторам ретельніше підходити до вибору об’єктів інвестування та кредитування, що в свою чергу відображається на структурі капіталу підприємств. Наступною теорією, яка входить до складу концепції протиріччя інтересів формування структури капіталу є теорія моніторингових витрат або ―теорія витрат на здійснення контролю‖, яка базується на твердженні про різні інтереси власників та кредиторів підприємства та різні рівні їх поінформованості. Після надання позики кредитори здійснюють постійний контроль за фінансовим станом позичальника, за ефективністю використання коштів та за можливістю їх повернення. При цьому всі витрати вони покладають на підприємство, включаючи моніторингові витрати у ставку відсотку за кредитом. Таким чином, чим більше підприємство залучає позикових коштів, ти більшими є його моніторингові витрати, зростання яких в свою чергу призводить до зростання середньозваженої вартості капіталу і відповідно – зниження ринкової вартості підприємства. Отже, при визначенні питомої ваги позикових коштів у загальній структурі капіталу необхідно враховувати моніторингові витрати, адже вони можуть значно знизити позитивний ефект від використання кредитних коштів. Висновки. Розглянувши основні теорії структури капіталу, варто зазначити, що не існує єдиної оптимальної структури капіталу, адже до кожного конкретного підприємства необхідно застосовувати індивідуальний підхід у виборі джерел поповнення коштів. Література 1. Економічна енциклопедія: У 3-х т. Т. 3 / Ред. кол.: Мочерний С.В. та ін. – К.: Академія, 2002. – 952 с.

2. Бригхем Ю., Гапенски Л. Финансовый менеджмент В 2-х т. / Пер. с англ.; под ред. В.В. Ковалева. – СПб.: Экономическая школа, 1997. – Т. 1. – 497 с.

3. Крамаренко Г.О., Чорна О.Є. Фінансовий менеджмент. – К.: ЦНЛ, 2006. – 520 с.

4. Данилюк М.О, Савич В.І. Фінансовий менеджмент. – К.: ЦНЛ, 2004. – 204 с.

5. Л.В. Кузьменко, В.В. Кузьмін, В.М. Шаповалова Фінансовий менеджмент. – Херсон: Олді-плюс, 2003. – 256 с.

6. Швиданенко Г.О., Шевчук Н.В. Управління капіталом підприємства. – К.: КНЕУ, 2007. – 440 с.

7. Кузнєцов Б.Т. Финансовый менеджмент. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005. – 415 с.

8. Финансовый менеджмент: теория и практика / Под ред. Е.С. Стояновой. – 5-е изд., перераб. и доп. – М.: Перспектива, 2003. – 656 с.

9. Бланк І.О. Финансовый менеджмент. – 2-е изд., перераб. и доп. – К.: Эльга, Ника-Центр, 2004. – 656 с.

10. Ковалев В.В. Финансовый менеджмент: теория и практика. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ТК Велби, Изд-во ―Проспект‖, 2007. – 1024 с.

11. Хорн Ван Дж.К. Основы управления финансами: Пер. с англ. / Гл. ред. сер. Я.В. Соколов. – М.: Финансы и статистика, 2003. – 800 с.

12. Нікбахт Е. Гропеллі А. Фінанси. – К.: Основи, 1992. – 383 c.

13. Матющенко І.Ю. Основи фінансового менеджменту. – К.: ЦНЛ, 2003. – 220 с.

14. Крайник О.П., Клепкова З.В. Фінансовий менеджмент. – К.: Дакар, 2000. – 260 с.

15. Модильяни Ф. Миллер М. Сколько стоит фирма? Теорема ММ / Пер. с англ. – 2-е изд. – М.: Дело, 2001. – 272 с.

16. Фінансовий менеджмент / За ред. Г.Г. Кірейцева. – Вид. 3-є перероб. і доп. – К.: ЦНЛ, 2004. – 531 с.

150

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки

УДК 657.471:658.8

О.О. ВОЛИНЕЦЬ Вінницький торговельно-економічний коледж Київського національного торговельно-економічного університету

ХАРАКТЕРИСТИКА СИСТЕМИ АНАЛІТИЧНОГО ОБЛІКУ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ ТА МЕТОДИКА ЇЇ УДОСКОНАЛЕННЯ В УМОВАХ ЕЛЕКТРОННОЇ ОБРОБКИ ЕКОНОМІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ У статті розглянуто особливості ведення аналітичного обліку зобов‟язань при застосуванні автоматизованої форми обліку та запропоновано систему субконто аналітичного обліку зобов‟язань для підприємств ресторанного господарства.

The article considers the features of the analytical accounting of obligations during application of the automated accounting form and the subconto system of the analytical accounting of obligations is offered for the enterprises of restaurant economy. Постановка проблеми. Демократизація розрахунків та виділення у них меркантильної основи в економічному і правовому полі, посилення конкуренції за ринки продажу продукції, робіт, послуг змінює філософію обліку зобов’язань від простої фіксації фактів їх утворення до створення якісної аналітики в їх визнанні, оцінках, динаміці змін та структурних зрушень. Правові засади ведення бухгалтерського обліку зобов’язань визначаються Законом України ―Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні‖ [1] та П(С)БО 11 ―Зобов’язання‖ [2], а технологія обробки облікової інформації залежить від обраної на підприємстві форми бухгалтерського обліку. На сучасному етапі розвитку підприємств ресторанного господарства побудова облікової системи, яка б відповідала запитам гнучкого виробничо-фінансового менеджменту, можлива при застосуванні автоматизованої форми обліку. Аналіз останніх досліджень. Питанням обліку, аналізу і контролю зобов’язань підприємств завжди приділяли увагу як вітчизняні так і зарубіжні вчені, що знайшло своє відображення у багатьох їх досить відомих працях. Але, наприклад, такі відомі дослідники, як Є.Ф. Брігхем [3], Е. Нікбахт, А. Гроппеллі [4] у своїх фундаментальних працях розглядають загальні проблеми управління капіталом підприємства, що стосуються формування і розвитку джерел фінансування, використання сучасних фінансових інструментів, оптимізації структури капіталу в умовах ринкової економіки. У працях відомих вітчизняних вчених у цій галузі, таких як И.А. Бланк [5], В.В.Сопко [6], М.С. Пушкар [7], розглядаються проблеми бухгалтерського обліку, аналізу і контролю, їх організація та методологія в господарській діяльності підприємства відповідно до процесів реформування економіки, їх застосування для ефективного управління капіталом підприємства. Всі ці дослідження, беззаперечно, дуже потрібні для становлення і розвиток національної системи обліку, аналізу та контролю. Але у наукових роботах цих вчених питання щодо обліку, аналізу і контролю зобов’язань розглядаються відокремлено від механізму автоматизації цих процесів. Виділення невирішених частин загальної проблеми. В Україні використовується велика кількість програм для автоматизації бухгалтерського обліку, але за результатами обстеження автором зроблено висновки, що більшість підприємств ресторанного господарства здійснюють облік за допомогою програми ―1С: Бухгалтерія‖. Застосування цієї програми дає можливість ведення кількісного багатоваріантного обліку, ведення синтетичного і аналітичного обліку стосовно потреб підприємства, одержання всієї необхідної звітності та різнорідних документів із синтетичного і аналітичного обліку, повна налагодженість та можливість доповнювати і змінювати план рахунків бухгалтерського обліку, систему проводок, ведення аналітичного обліку, форм первинних документів, форм звітності; можливість автоматичного друку вихідних документів. Постановка завдання. На всіх обстежених підприємствах дотримуються вимог чинного законодавства щодо обліку зобов’язань. Але що стосується організації та методики аналітичного обліку зобов’язань, то можна стверджувати практичну відсутність на цих підприємствах таких важливих елементів облікового процесу, як обґрунтовані облікові номенклатури первинного та поточного обліку зобов’язань, журнал аналітичного обліку зобов’язань, робочий план рахунків обліку зобов’язань тощо. Наслідком цього є застосування спрощеної та неефективної системи контролю зобов’язань, цілковита відсутність оперативного та перспективного аналізу їх доцільності, ризикованості та ефективності. Основна частина. Застосування програми ―1С: Бухгалтерія‖ дозволяє ефективно вирішити проблему аналітичного обліку. Якщо при застосуванні паперових форм обліку збільшення рівнів деталізації аналітичного обліку та переліку об’єктів аналітики вимагає збільшення кількості облікових працівників, то при застосуванні програми є можливість вести аналітичний облік з будь-яким рівнем деталізації та широкою номенклатурою аналітичних об’єктів. У програми ―1С: Бухгалтерія‖ аналітичний облік організовується за допомогою спеціального механізму субконто. Субконто називається об’єкт аналітичного обліку. Терміном ―субконто‖ можуть бути позначені будьякі об’єкти аналітичного обліку. Видом субконто, у свою чергу, називається безліч однотипних об’єктів аналітичного обліку. Конфігуратор програми ―1С: Бухгалтерія‖ дозволяє організувати будь-яку кількість видів субконто за будь-яким рахунком або субрахунком, відповідно до вимог повноти аналітичного обліку на підприємстві. Для цього при редагуванні планів рахунків до необхідного рахунку або субрахунку ―прикріпляється‖ потрібний вид Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

151

Економічні науки

Дата надходження коштів (створення джерела коштів)

Дата виконання зобов’язання

Вид валюти

Термін залучення коштів

Номінальна сума зобов’язання

Процент на номінальну суму зобов’язання

Повна сума зобов’язання

Забезпечення наступних витрат і платежів. Деталізація за видами забезпечень 2 Цільове фінансування. Деталізація за цільовим призначенням коштів 3 Довгострокові позики. Деталізація за кредитними угодами 4 Довгострокові векселі видані. Деталізація за номером вексельного бланку 5 Інші довгострокові зобов’язання. Деталізація за видом зобов’язання (зобов’язання за облігаціями, з оренди, з податків тощо).

6 Короткострокові позики. Деталізація за кожною позикою (кредитною угодою).

7 Поточна заборгованість за довгостроковими зобов’язаннями. Деталізація за кредитними угодами 8 Короткострокові векселі видані. Деталізація за номером вексельного бланку 9 Кредиторська заборгованість (Розрахунки з постачальниками і підрядниками). Деталізація за видами товарно-матеріальних цінностей 10 Поточні зобов’язання за розрахунками (крім розрахунків з постачальниками і підрядниками). Деталізація за видами розрахунків (за податками і платежами, за страхуванням, з оплати праці, з учасниками, за іншими операціями 11 Доходи майбутніх періодів. Деталізація доходів залежно від отриманих авансових платежів 1

Найменування позикодавця (банка, векселедержателя тощо)

Вид зобов’язання

Найменування носія первинно інформації

№ з/п

Характер операції

субконто. До рахунку або субрахунку можна прикріпити до 5-ти видів різних субконто і, таким чином, організувати ведення аналітичного обліку в будь-яких необхідних розрізах. Введення інформації про господарські операції в програмі ―1С: Бухгалтерія‖ виконується у вигляді бухгалтерських проводок. Для кожного з кореспондуючих рахунків бухгалтерського запису, якщо для цих рахунків вказано ведення аналітичного обліку, необхідно вказати об’єкти аналітичного обліку. Окрім цього, можливості ведення аналітичного обліку в програмі ―1С: Бухгалтерія‖ дозволяють вести облік одного і того ж об’єкту аналітики в різних розрізах. Так, один і той же довідник може бути призначений для різних видів субконто. Багаторівнева аналітика дозволяє отримувати бухгалтерські підсумки з різним ступенем деталізації. Якщо для ведення аналітичного обліку використовуються субконто, то для реалізації багаторівневої аналітики необхідно призначати видами субконто довідники. Довідники в програмі ―1С: Бухгалтерія‖ можуть мати до 10 рівнів вкладеності, це дозволяє вести облік з необхідним ступенем деталізації. Властивості програми ―1С: Бухгалтерія‖ дозволяють організувати ведення аналітичного обліку з використанням субрахунків або субконто. Проте можливості, які надає ведення аналітичного обліку на субрахунках і з використанням субконто, принципово розрізняються. Таблиця 1 Система субконто для аналітичного обліку зобов’язань Реквізити субконто

+

+

–

+

–

+

–

+

–

–

+

+

+

+

+

+

+

+

–

–

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

+

–

–

+

+

+

+

+

+

+

+

–

–

+

+

+

+

+

+

+

+

–

–

Позначкою ―+‖ відмічено реквізити, що належать до відповідної облікової номенклатури.

152

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

+ (–) + (–)

Економічні науки Субрахунки є ієрархічною структурою, підпорядкованою конкретному рахунку синтетичного обліку. Наприклад, для обліку заборгованості підприємства перед постачальниками на синтетичному рахунку обліку розрахунків з постачальниками (у стандартному плані рахунків це рахунок 63) для кожного постачальника можна відкрити окремий субрахунок і вести облік заборгованості на цьому субрахунку. Така схема дозволить отримати інформацію як про суму заборгованості підприємства перед конкретним постачальником, так і загальну суму заборгованості перед всіма постачальниками – вона вийде шляхом підсумовування інформації про суми заборгованості зі всіх субрахунків. Проте, якщо яка-небудь з організацій-постачальників стає також і покупцем, то потрібно буде також організувати облік розрахунків з цією організацією як з покупцем. При веденні аналітичного обліку на субрахунках для нового покупця, очевидно, потрібно буде відкрити новий субрахунок вже на рахунку обліку розрахунків з покупцями (рахунок 36). Тепер, якщо вести облік по цьому субрахунку, можна отримати інформацію про взаєморозрахунки з організацією як з покупцем. Але щоб отримати дані про загальний стан взаєморозрахунків з організацією, необхідно об’єднати інформацію про розрахунки з цією організацій з двох рахунків. Для цього необхідно пам’ятати, який субрахунок на рахунку обліку розрахунків з покупцями і який субрахунок на рахунку обліку розрахунків з постачальниками відповідають конкретній організації, отримати інформацію про стан розрахунків саме з цих субрахунків, і її обробити відповідно до поставленої задачі. При використанні субконто один і той же список субконто, наприклад, ―Організації‖, прикріпляється до всіх рахунків (субрахунків), на яких передбачається вести аналітичний облік по організаціях. Облік з конкретною організацією як з постачальником ведеться на відповідному синтетичному рахунку. Якщо організація стає ще і покупцем, немає необхідності створювати нову позицію в списку організацій – вона вже присутня в цьому списку як постачальник. Об’єднання інформації для однієї організації з двох синтетичних рахунків значною мірою виконується програмою автоматично. Аналогічним чином можна об’єднувати дані з будь-яких рахунків, на яких вівся облік операцій за участю конкретної організації. Побудова структури субконто для обліку зобов’язань ґрунтується на визначенні змісту кожного виду зобов’язань, який обумовлюється характером операцій з грошовими коштами, що надходять з різних джерел і спричиняють до утворення того чи іншого виду зобов’язань. Характеристика змісту зобов’язань підприємств чітко наведена у монографії ―Аналіз і контроль в системі управління капіталом підприємства‖ [8, с. 81] і на основі даного матеріалу автором розроблено систему субконто аналітичного обліку зобов’язань для підприємств ресторанного господарства (див. табл. 1). Висновок. Запропоновані види субконто для аналітичного обліку зобов’язань дозволять підприємствам ресторанного господарства відобразити в обліку інформацію щодо утворення зобов’язань та погашення заборгованості за ними, вартість залучених фінансових ресурсів, дотримання терміну платежу та інше, вирішити задачу відображення в облік ризиків зобов’язань та справедливої вартості створених джерел фінансування, як цього вимагає Закон України ―Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні‖. Отримання такої інформації щодо зобов’язань створює умови для здійснення оперативного та ретроспективного аналізу, проведення перспективного аналізу та прогнозування позикового капіталу для підвищення контролю на всіх рівнях і етапах та здійснення гнучкого виробничо-фінансового менеджменту. Література 1. Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні. ЗУ, затв. постановою ВРУ від 16.07.99, № 996-14.

2. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 11 ―Зобов’язання‖, Затверджено наказом Мінфінану України від 31.01.2000 р., № 20.

3. Бригхем Ю., Гапенски Л. Финансовый менеджмент. Полный курс в 2-х т. / Пер. с англ. под ред. В.В. Ковалева. – СПб.: Экономическая школа, 1999. – 497 с.

4. Ніктбахт Е., Гроппеллі А. Фінанси: Пер. з англ. – К.: Основи, 1993. – 382 с.

5. Бланк И.А. Управление активами и капиталом предприятия. – К.: Ника-центр; 2003. – 448 с.

6. Сопко В., Завгородній В. Організація бухгалтерського обліку, економічного контролю та аналізу. – К.: КНЕУ, 2005. – 260 с.

7. Пушкар М.С. Тенденції та закономірності розвитку бухгалтерського обліку в Україні (теоретикометодологічні аспекти): Монографія. – Тернопіль: Економічна думка, 1999. – 422 с.

8. Мних Є.В., Бутко А.Д., Большакова О.Ю., Кравченко Г.О., Никонович Г.І. Аналіз і контроль в системі управління капіталом підприємства / За ред. проф. Є.В. Мниха. – К.: КНТЕУ, 2005. – 232 с.

УДК 338.48:005.6

А.В. ГОДОВАНЮК Європейського університету

ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ УПРАВЛІННЯ МАРКЕТИНГОВОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ В ГАЛУЗІ ТУРИЗМУ У ПЕРІОД ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ Більшість сучасних українських туристичних підприємств знаходяться в кризовому стані, який вимагає впровадження антикризового управління. У зв‟язку з цим виникає необхідність у розробці заходів щодо фінансового Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

153

Економічні науки управління в умовах кризи. Криза – це не тільки негатив, але й відкриття нових можливостей. Найнижча точка – це початок нової вершини. В цих умовах важлива роль відводиться маркетинговим дослідженням.

The majority of modern Ukrainian tourist enterprises are in a crisis situation which demands introduction of anti-recessionary management. In this connection there is a necessity for working out actions concerning the finance administration in the conditions of crisis. Crisis is not only a negative situation, but also opening of new possibilities.

The lowest point is the beginning of new summit. In these conditions the important role is given to marketing research. Вступ. Під кризовим станом підприємства розуміється такий його стан, при якому господарюючий суб’єкт нездатний здійснювати фінансове забезпечення своєї господарської діяльності. Подолання такого кризового стану вимагає розробки й здійснення спеціальних антикризових заходів господарюючим суб’єктом. Відомий фахівець з питань маркетингу Ф. Котлер вважає, що криза – не найгірший час для бізнесу. Головне – швидко зорієнтуватися у ситуації і діяти рішуче й винахідливо [1]. Причини кризи часто пов’язують з тимчасовими вадами перехідного періоду. Але ж відомо, що немає нічого постійнішого за тимчасове, тому варто замислитись, як забезпечити стабільність фінансової діяльності туристичного підприємства в умовах кризи. Стан вивчення проблеми. Теоретичним, методологічним і практичним аспектам антикризового управління та управління підприємством у нестабільних економічних системах присвячені праці таких учених, як І.Т. Балабанов, С.Г. Бєляєв, А.П. Градов, В.А. Забродський, М.П. Іванов, Т.С. Клебанова, Є.С. Мінаєв, В.П. Панагушин, В.С. Пономаренко, О.І. Пушкар, Л.М. Ремньова, М.В. Слабіков, О.С. Соколіцин, Є. Альткорн, Б. Берман, Р.Дж. Еванс, Н. Вудкок, М. Стоун, А. Дайан та ін. Аналіз представлених у літературі концепцій дозволив оцінити проблему антикризового управління в різних системах координат та зробити висновок, що існують актуальні задачі в цій сфері менеджменту, які потребують вирішення та вдосконалення. Метою статті є дослідити сучасний стан проблеми антикризового управління підприємствами та розробити заходи щодо антикризового фінансового управління господарюючим суб’єктом. Результати дослідження. Призначення аналізу фінансових ресурсів полягає в оцінці та прогнозуванні фінансового стану підприємства на основі фінансової звітності [2]. В умовах стабільного функціонування економіки фінансово-економічний аналіз виконує шість функцій (рис. 1). Функції фінансово-економічного аналізу Діагностика перспективного і поточного фінансового стану підприємства Обґрунтування стратегії розвитку підприємства Обґрунтування інвестиційної діяльності з урахуванням структури та вартості джерел фінансування Діагностика банкрутства підприємства Діагностика кредитоспроможності та ―податкоспроможності‖ підприємства Оцінка інвестиційної привабливості підприємства на ринку капіталів Рис. 1. Функції фінансово-економічного аналізу

В умовах загального спаду економіки роль фінансово-економічного аналізу трансформується в залежності від ступеня ураження кризою окремих галузей та підприємств. Найбільше потерпає від кризи інвестиційна діяльність, зокрема будівництво та введення нових виробничих фондів. Далі за принципом ланцюгової реакції криза охоплює транспорт, туризм, торгівлю, інфраструктуру тощо. Що стосується окремих туристичних підприємств, то лише певна їх частка залишається ―на плаву‖. В цій галузі та видах туристичної діяльності, які знаходяться далі від епіцентру ураження, збереження або втрата підприємствами до кризових позицій залежить від сукупної дії кількох визначальних чинників [3]. Крім загальноекономічних факторів доля туристичних підприємств під час кризи, залежить, зокрема, від наступних індивідуальних характеристик їх стану: – ступінь докризової міцності, яка визначається зовнішніми (ринкова пропозиція, рівень конкурентоспроможності тощо), так і внутрішніми показниками (рівень рентабельності, платоспроможність, ліквідність); – залежність або чутливість до змін у зовнішньому середовищі (постачальники, споживачі, конкуренти, нормативні та податкові впливи); – ступінь готовності до роботи в умовах загальної кризи, яка залежить від наявності розроблених програм антикризового менеджменту і відповідних менеджерів, попередньої історії кризової поведінки тощо. Антикризове управління – це процес запобігання або подолання кризи в організації. Становище підприємства в умовах негативних тенденцій на ринках насамперед визначається активністю керівника та реального власника бізнесу в адаптації організації до нових умов. Перш за все це перерозподіл обов’язків вищого 154

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки керівництва через створення мережі оперативних груп управлінських працівників. До їх складу залучаються керівники структурних підрозділів, спеціалісти економічних та юридичної служб. Для координації діяльності таких груп створюється Антикризовий центр на чолі з керівником підприємства. Кожна група, у залежності від напрямку діяльності, подає в Антикризовий центр аналіз ситуації на відповідну дату, заходи щодо мінімізації впливу негативних чинників, можливий ефект від їх запровадження [4]. При завантаженості власних висококваліфікованих спеціалістів, а також для ―свіжого погляду зі сторони‖ на проблеми фірми доцільно залучати зовнішніх консультантів з числа консалтингових компаній. Особливо цей захід доречний при нечисленному власному управлінському апараті, так як розробка антикризових заходів є трудомістким процесом. Антикризовий центр узгоджує отримані пропозиції, розробляє Антикризовий план, в якому передбачені планові показники, методи якими вони мають досягатись, ресурси на їх здійснення, прогнози розвитку негативних чинників, відповідальні особи та терміни звітування. Антикризові заходи передбачають ряд напрямів, серед яких: кадрова політика; управління витратами; оптимізація оподаткування; максимізація прибутку, управління маркетинговою діяльністю тощо. З сказаного випливає, що будь-яку кризу можна розглядати і з точки зору споживача. Адже споживач, у розумінні маркетологів, – це фігура №1 на ринку. Головну увагу, вважає Ф.Котлер, належить приділити найвразливішим категоріям споживачів, зміна поведінки котрих найбільше впливає на кон’юнктуру ринку. Серед го-ловних змін, які відбуваються у споживацькій поведінці під час кризи, Ф. Котлер вирізняє такі [1]: – падає попит на товари, що не належать до так званих предметів першої необхідності, визначальним чинником успішного просування продукції на ринку стає її ціна; – зникає інтерес до престижних торгових марок, виробів відомих фірм – як для кризи, вони надто дорогі і збут їх уповільнюється, навіть попри високу якість; – покупець менше уваги звертає на зовнішню привабливість товару, його упаковку, рекламу, інші маркетингові ―хитрощі‖, що не пов’язані з ціною; – змінюється структура каналів надходження товарів до споживача – все більшу частку в ній посідають речові ринки та базари, натомість супермаркети переживають важкі часи. З огляду на зазначені особливості перед кожним підприємцем під час кризи постає дилема – зберегти свою частку прибутку чи зберегти свою частку ринку. Обидва рішення мають право на існування, але правильним в умовах спаду є лише одне. На період спаду головне для підприємства – зберегти свою частку ринку, оскільки у перспективі це дасть змогу не лише повернути втрачені прибутки, але й значно їх примножити. Бажання ж тримати ―марку‖ і, зокрема, цінову планку може обернутися катастрофою. Тому відділу маркетингу туристичного підприємства потрібно розробити свій антикризовий план, як має діяти підприємство аби не втратити своїх ринкових позицій під час кризи. Головною його складовою мають бути маркетингові комунікації. Продумані, зважені, креативні та цілеспрямовані, з врахуванням психологічних аспектів поведінки споживача. Серед каналів комунікації хочеться окремо виділити Інтернет, оскільки саме він від кризи постраждає найменше. В умовах кризи Інтернет оцінюють як дуже вигідний канал комунікації. Це не дивно, адже за останній рік значно розширилось впровадження Інтернет-технологій, і платоспроможні споживачі почали більше перетинатися з користувачами Інтернету. В Інтернеті низький поріг входу, і можна майже в будь-який момент зупинити компанію без штрафу. Крім того, рекламне повідомлення змінюється майже миттєво (в один день) і немає витрат на виробництво, на відміну від телебачення [5]. Окрім оптимізації комунікацій, для успішного подолання кризи підприємцям пропонується спробувати скористатися ще деякими маркетинговими заходами, серед яких найважливіші такі: – оптимізація кількості ринкових сегментів, на яких працює підприємство. Потрібно визначити найперспективніші для себе ринки і докласти зусиль, аби втриматися на них. Вважається за доцільне покинути ті сегменти, де позиції підприємства не надто міцні. Разом з тим варто пошукати нові привабливі ринкові ніші, особливо експортні. Потрібно ―атакувати‖ слабких конкурентів на привабливих для підприємства ринках; – оптимізація структури споживачів. Цей маркетинговий захід спрямований на зменшення кількості не надто ―цінних‖ для компанії споживачів (покупців) і збереження тих клієнтів, котрі здатні забезпечити високорентабельну діяльність підприємства [6]. З огляду на це, для останньої категорії споживачів варто запровадити різноманітні додаткові послуги, знижки та пільги (саме таким чином, як засвідчує вітчизняна практика, завойовують клієнта, а водночас і борються з наслідками фінансової кризи та зростаючої конкуренції туристичні фірми в Україні); – оптимізація асортименту передбачає виявлення високорентабельних товарів і переважну концентрацію уваги на роботі саме з такими (тобто високоприбутковими) асортиментними позиціями. Звуження асортименту – один зі шляхів виживання в умовах кризи, адже широкий асортимент обходиться підприємству значно дорожче; – оптимізація цінової політики. В умовах кризи з цінами треба працювати дуже коректно й гнучко. Цінова політика турфірми не повинна відлякувати покупця, бо він (покупець) швидко може переорієнтуватися на дешевшу продукцію конкурентів. Не варто піддаватися спокусі заробити зайву копійчину на хвилі ажіотажного попиту й прогнозованого дефіциту, що є похідними кризи. Можна втратити значно більше – репутацію і клієнтів. Приклад – більшість пересічних турагенств. Перелік послуг, які надаються – старий, ціни – нові (підвищені відповідно до курсу долара). Чи довго ―протягнуть‖ такі підприємства? Втім, у керівництва Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

155

Економічні науки кожного з цих закладів був і інший, прийнятний для клієнтів, варіант: ціни залишити на старому рівні, натомість дещо зменшити період відпочинку тощо; – оптимізація збутової політики і каналів розподілу продукції. Потрібно змінити умови роботи збутової мережі, зменшити дилерські знижки (під час кризи певних втрат мають зазнавати не лише виробники, але й посередники). Послуги краще реалізовувати ―заощадливими‖ способами, використовуючи, наприклад, багато-рівневий маркетинг. Висновок. Антикризове управління – це сукупність форм і методів реалізації антикризових процедур, що використовуються для конкретного підприємства, тобто це система управління підприємством, направлена на локалізацію чи ліквідацію негативних ситуацій у розвитку підприємства засобами сучасного менеджменту та економіко-статистичного моделювання. В основі антикризового управління лежить процес постійних і послідовних нововведень у всіх ланках і галузях дій підприємства. Якби в звичайних умовах стабільної економіки підприємства використовували в регулярній практиці результати аналізу в управлінні, тоді на початкових етапах розгортання кризи вони були б більш підготовленими до вибору ефективних антикризових стратегій. Якщо вже підприємство явно потрапляє в кризовий стан, то зрозуміло, що воно має звертатись до методів аналізу із групи прогнозування банкрутства задля того, щоб спробувати розробити оптимальну стратегію поведінки та мінімізувати втрати. Проаналізувавши маркетингові заходи в умовах кризи, можна дійти такого висновку: криза – це новий виклик для маркетингу, час для нових ідей та продуктів, знаходження додаткових резервів. Криза – це час, коли рішення, прийняті раніше без врахування маркетингу, стають фатальними. Тому професіоналізм маркетингу стане ціннішим. Література 1. Армстронг Г. Котлер Ф. Маркетинг. Вид. 5-те; пер. з англ. – М.: Вільямс, 2001. – 608 с.

2. Байцым В.Ф. Прогнозирование тенденции развития кризисных явлений на предприятии // Вестник ХГПУ. Сер. Технический прогресс и эффективность производства. – Х.: ХГПУ, 2001. – № 131. – С. 76–82.

3. Байцым В.Ф. Разработка управленческих решений по локализации развития кризисных явлений на предприятии // Економіка: проблеми теорії та практики: Зб. наук. пр. – Дніпропетровськ: ДНУ, 2001. – Вип. 100. – С. 95–101.

4. Терещенко О.О. Антикризове фінансове управління на підприємстві: Монографія. – К.: КНЕУ, 2004. – 268 с.

5. Інтернет-маркетинг як ефективний інструмент просування. http://www.e-mkg.info/?post=articles&id=134 6. Дурович А.П. Маркетинг в туризме: Учеб. пособие. – Минск: Новое знание, 2003. – 496 с.

7. Маслов В. О роли маркетинга в деятельности предприятия // Маркетинг в России и за рубежом. – Июль–август. – 1997. – С. 35–39.

УДК 338.4:621(477.44)

М.В. ГРАБКО Вінницький національний технічний університет, м. Вінниця

СТАН І ОСНОВНІ ЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ ДІЯЛЬНОСТІ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ ВІННИЧЧИНИ У роботі обґрунтовано роль і місце машинобудівної галузі в промисловому комплексі Вінницького регіону. Проаналізовано сучасний стан машинобудування та здійснено аналіз діяльності підприємств – об‟єктів дослідження – за основними фінансовими показниками: ліквідності, рентабельності, фінансової стійкості та ділової активності. Досліджено основні економічні проблеми даних підприємств і запропоновано напрямки їх вирішення.

The role and the place of machine-building branch in the industrial complex of Vinnytsya region are proved in this paper. The modern condition of mechanical engineering is analyzed. The paper also comprises the analysis of the enterprises activity – objects of research on the basic financial parameters: liquidity, profitability, financial stability and business activity. The basic economic problems of the given enterprises are investigated and ways of their decision are offered. Постановка проблеми, аналіз останніх досліджень та публікацій. Машинобудування є однією із провідних галузей ринкової економіки, рівень розвитку й результативності функціонування якої визначається наявним станом підприємницької діяльності профільних компаній, існуючих форм власності та видів виробничогосподарської діяльності [1, с. 144]. Саме від машинобудування залежить досягнення інноваційної технічної конкурентоспроможності всіх видів економічної діяльності, міра задоволення цільових споживчих потреб соціуму, загалом національний та міжнародний імідж країни. Дослідженню проблемних областей управління ефективною діяльністю машинобудівних підприємств приділено багато уваги в сучасних працях науковців, але поки що не всі їх можна вважати вирішеними [2, с.11]. Варто відзначити, що науковими дослідженнями у питаннях сутності, специфіки функціонування та інструментарію управління машинобудівними підприємствами займались такі вітчизняні вчені, як В. Барабан, О. Чебан, Ю. Ковч, М. Іваненко, С. Левицький та ін. Наявність великої кількості невирішених теоретичних та 156 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки практичних питань щодо ефективної діяльності машинобудівних підприємств, їх недостатнє вивчення зумовили вибір теми дослідження та її актуальність. Метою дослідження є вивчення стану машинобудування Вінницької області, дослідження діяльності основних товаровиробників, виявлення сучасних економічних проблем та пропозиція шляхів їх подолання. Результати дослідження. На території Вінницького регіону діють 290 підприємств металообробки та машинобудування. Що стосується виробництва продукції машинобудування, то провідне місце посідають виробники сільськогосподарських машин, машин для переробки сільгосппродукції, виробники устаткування для обробки інформації. За обсягами виробленої продукції Вінницька область посідає 14 місце (11352,6 млн грн або 1,6 % від загального обсягу виробництва машинобудівної продукції у 2008 році). Зростання товарних обсягів машинобудівної продукції України розпочалося з 2004 року. В порівнянні із машинобудуванням на Вінниччині в 2008 році спостерігається зменшення обсягів промислової продукції загалом та в розрізі окремих видів продукції, що є негативним і свідчить про більш значні недоліки в машинобудівній галузі області (табл. 1) [3, с. 29]. Таблиця 1 Індекси продукції за видами економічної діяльності Вінницького регіону

Промисловість Машинобудування: – виробництво машин і устаткування; – виробництво електричного, електронного та оптичного устаткування; – виробництво транспортного устаткування.

2004 132,3 141,9

2005 111,3 113,8

Рік 2006 110,6 112,7

2007 105,4 107,2

Відхилення 2008 2008 р. від 2004 р.

93,7 –38,6 95,0 –46,9

130,4 113,9

116,8 97,6

75,0 123,7

107,1 98,9

96,1 88,5

–34,3 –25,4

На сьогодні структура виробництва продукції машинобудування у нашому регіоні представлена великою часткою металомістких виробництв. Частка виробництва машин для переробки сільгосппродукції та сільськогосподарських машин перевищує 50 %. Це обумовлює важливість Постанови Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2007 року № 1181 ―Про затвердження Державної програми розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу на 2007–2010 роки‖ для машинобудівних підприємств Вінниччини. Машинобудівний комплекс Вінниччини за якість продукції має всесвітнє престижне визнання. У таблиці 2 наведені основні діючі підприємства галузі. Дані підприємства були обрані як об’єкт дослідження. Таблиця 2 Основні машинобудівні підприємства Вінницької області

Назва підприємства

Основна продукція підприємства Виробляє машини та устаткування для сільського та лісового ВАТ Ладижинський ремонтно-механічний завод господарства, а також здійснює їх ремонт та технічне обслуговування Виробляє металеві резервуари, цистерни, контейнери, підіймальне і ВАТ Вінницький завод ―Будмаш‖ такелажне устаткування, інші машини для сільського господарства ВАТ Вороновицьке спеціалізоване підприємство Здійснює ремонт, технічне обслуговування та монтаж машин і ―Агромаш‖ устаткування для сільського та лісового господарства ВАТ Дашівський ремонтно-механічний завод Виробляє машини для перероблення сільгосппродуктів ВАТ Джуринський машинобудівний завод Виробляє машини та устаткування для перероблення сільгосппродуктів Виробляє машини для рослинництва, металеві деталі для столярних ВАТ ―Хмільниксільмаш‖ і теслярських виробів ВАТ Могилів-Подільський приладобудівний завод Виробляє машини для текстильної промисловості Виробляє пломби, грейфери для розгрузки та навантаження сипучих ДП Вінницятрансприлад вантажів ВАТ Вінницький інструментальний завод Виробляє інструменти ВАТ Барський машинобудівний завод Виробляє машини для переробки сільськогосподарської продукції Виробляє буми, молокосушки, авторозгрузочну техніку, хлібоЗАТ Калинівський машинобудівний завод пекарські печі, запчастини до машин і сільськогосподарської техніки ВАТ ВЗТА Виробляє насоси, компресори, гідравлічні системи ВАТ Вінницький дослідний завод Виробляє машини для переробки сільгосппродуктів

Стверджувати про ефективну роботу будь-якого підприємства можна, проаналізувавши його діяльність за багатьма показниками, зокрема: ділової активності, фінансової стійкості, рентабельності та ліквідності. Аналіз діяльності підприємств – об’єктів дослідження – було здійснено за 2004–2008 роки, а також було проаналізовано стан ринку продукції машинобудування та зовнішні і внутрішні фактори, які визначали стан галузі. Майже усі підприємства виявились фінансово стійкими, адже їх більшість діють за рахунок власних коштів, що дає змогу вчасно погашати зовнішні зобов’язання, забезпечити запаси і витрати власним оборотним капіталом, не ризикувати при розширенні своєї діяльності (дану тенденцію можна окреслити в позитивній динаміці). До речі, показники фінансової стійкості здебільшого залишились без змін. Трохи інша ситуація у підприємств при розрахунку із боргами. Майже всі підприємства можуть вчасно покривати свої зобов’язання і з часом така тенденція набуває позитивного напрямку. Усі підприємства мають достатні розміри чистого оборотного капіталу, щоб продовжувати свою подальшу діяльність. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

157

Економічні науки Кінцевий результат роботи підприємства оцінюється рівнем його господарської діяльності, а саме загальним обсягом одержаного прибутку. Хоча і динаміка цих підприємств за показниками рентабельності була негативною, та з часом ситуація покращилась, і якщо підприємство все ж таки отримувало збитки, то через високі ціни на сировину, що, в свою чергу, спричиняло великі затрати на собівартість. На рис. 1 наведена динаміка рентабельності реалізації продукції даних підприємств.

Рис. 1. Динаміка рентабельності реалізації продукції за 2004-2008 роки на підприємствах – об’єктах дослідження: 1 – ВАТ “Ладижинський ремонтно-механічний завод”; 2 – ВАТ Вінницький завод “Будмаш”; 3 – ВАТ Вороновицьке спеціалізоване підприємство “Агромаш”; 4 – ВАТ “Дашівський ремонтно-механічний завод”; 5 – ВАТ “Джуринський машинобудівний завод”; 6 – ВАТ “Хмільниксільмаш”; 7 – ВАТ “Могилів-Подільський приладобудівний завод”; 8 – ДП “Вінницятрансприлад”; 9 – ВАТ “Вінницький інструментальний завод”; 10 – ВАТ “Барський машинобудівний завод”; 11 – ЗАТ “Калинівський машинобудівний завод”; 12 – ВАТ “Вінницький завод тракторних агрегатів”; 13 – ВАТ “Вінницький дослідний завод”

Основними замовниками на виконувані роботи та послуги є сільськогосподарські товаровиробники. Розрахунки за ремонт техніки або надання послуг проводяться через розрахунковий рахунок або готівкою. Ціни на роботи та послуги – стабільні, але нижчі від собівартості виготовленої продукції. Великі затрати на одиницю продукції і малий випуск призводить до того, що продукція стає не конкурентоспроможною. При кінцевому фінансовому результаті товариство отримує збиток і відсутність грошових коштів у замовника призводить до нестабільності роботи. Підприємства машинобудівної галузі стикаються із проблемами, серед яких важливо виділити застарілі виробничі фонди, нестачу обігових коштів, відсутність довгострокових договорів на поставку продукції, зростання податків, наявність інфляції, високу конкуренцію, відсутність чіткої державної політики з підтримки національного товаровиробника (особливо при експорті продукції на міжнародні ринки), а також недосконалість цінової і кредитної політики, неефективне використання енергоносіїв. Через економічну кризу в країні зменшились окремі види виробництва, що вплинуло, в свою чергу, на загальні тенденції динаміки виробництва. Скоротились ресурси вітчизняної сировини, погіршились міжгалузеві та внутрішньогалузеві зв’язки. Низька платоспроможність покупців, нестабільність законодавчої системи в країні не дає можливості зацікавити та провести капітальні інвестиції іноземного та вітчизняного капіталу, що негативно впливає на нормальну роботу підприємства. Великий знос парку устаткування, необхідність капітального ремонту будівель та споруд, необхідність придбання сучасних технологічних ліній призводить до того, що підприємства випускають продукцію, яка не конкурує із зарубіжними аналогами, не дивлячись на те, що продукція користується попитом у інших регіонах країни. Вирішення цих та інших проблем вимагає негайного вирішення. Для досягнення мети необхідно забезпечити: прискорення інноваційного розвитку машинобудування для агропромислового комплексу за рахунок переоснащення галузі, застосування новітніх технологій та обладнання для проектування нової техніки; інституціональну та структурну перебудову галузі машинобудування шляхом утворення національних та міжнародних промислово-фінансових груп з метою концентрації фінансових ресурсів, проведення єдиної промислової політики, підвищення продуктивності праці, зниження собівартості продукції; утворення спільних підприємств, які виготовлятимуть високоефективну техніку із використанням кращих іноземних аналогів на основі сучасних енерго- та ресурсозберігаючих технологій; розвиток ринку сільгосптехніки, формування його інфраструктури, вихід на зовнішній ринок; маркетингові дослідження ринку, організацію ярмарків та виставок нових технологій і технічних засобів для агропромислового комплексу; розвиток експортного потенціалу галузі за рахунок активізації зовнішньої економічної діяльності вітчизняних підприємств і залучення кредитів для постачання на експорт сільськогосподарської техніки насамперед до держав – членів СНД; 158

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки удосконалення нормативно-правової бази з регулювання фінансового, матеріально-технічного забезпечення галузі машинобудування для агропромислового комплексу, підтримки державою захисту вітчизняного товаровиробника [4]. Висновки. Таким чином, на основі аналізу сучасного стану машинобудівної галузі та дослідивши підприємства – об’єкти дослідження – і виявивши неоднозначні тенденції розвитку їх діяльності, можна стверджувати про наявність економічних проблем, які потребують нагального розв’язання. Література 1. Кудря Я.В. Сучасний стан і шляхи розвитку акціонерних компаній в машинобудуванні України / Я.В. Кудря, Т.О. Жуковська // Актуальні проблеми економіки. – 2008. – № 6 (84). – С. 143–157.

2. Макаренко М.В. Основні особливості визначення критеріїв ефективного функціонування машинобудівних підприємств / М.В. Макаренко // Схід. – 2002. – № 7 (50). – С. 11–14.

3. Вінниччина у цифрах у 2008 році. Стат. зб. – Вінниця, 2009. – 172 с.

4. Про затвердження Державної програми розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу на 2007–2010 роки: Постанова КМУ від 26 вересня 2007 р., № 1181.

УДК 336.228.34:658

А.Ф. ДАСИВ Институт экономики промышленности НАН Украины

ФАКТОРЫ, ВЛИЯЮЩИЕ НА ВЫБОР ПРЕДПРИЯТИЕМ НАЛОГОВОГО ПОВЕДЕНИЯ Досліджено чинники, що впливають на вибір підприємством – платником податків певного виду податкової поведінки. Запропонована класифікація основних чинників за наступними групами: що впливають на обов‟язок, можливість і бажання платити податки. А також чинники розмежовані залежно від можливості їх регулювання (контролю) суб‟єктами. Визначені заходи, які будуть сприяти вибору правомірної податкової поведінки підприємствами.

Factors, influencing the choice by an enterprise-taxpayer of certain type of tax conduct, are investigated.

Classification of basic factors is offered according to the followings groups: rendering affecting duty, possibility and desire to pay taxes. And also factors are differentiated depending on possibility of their adjusting (control) subjects.

Measures, contributing the choice of good tax behavior enterprises, are determined. Актуальность проблемы. Вопросы формирования, оценки и регулирования налогового поведения предприятий приобретают в настоящее время особую актуальность. Их исследование вызвано необходимостью разобраться, каковы перспективы дальнейшего развития национальной экономики, что следует использовать для достижения выполнения обязательств налогоплательщиками, укрепления налоговой дисциплины и повышения уровня мобилизации средств в бюджеты; экономического роста как на уровне предприятий, так и на государственном уровне, выполнения социальных программ и т.д. В связи с этим немаловажное значение имеет теоретическое обоснование факторов, определяющих формирование и выбор предприятиемналогоплательщиком того или иного вида налогового поведения. Целью работы является определение факторов, влияющих на выбор предприятием-налогоплательщиком определенного вида налогового поведения. Анализ последних научных исследований, определение вопросов, которые еще не решены. Исследованию проблем влияния факторов внешней и внутренней среды на функционирование предприятий уделяли внимание различные ученые. Так, влияние факторов внешней среды на финансовое состояние предприятий исследовали С.В. Трохина, Т.В. Фиактистова, В.А. Ильина. Проблемы влияния факторов на формирование и развитие налогового потенциала предприятий и на уклонение налогоплательщиков от уплаты налогов рассматриваются в работах таких авторов, как: Л.Н. Кузнецова, А.С. Окунь, А.Р. Горюнов, Т.В. Меркулова, В.П. Вишневский, А.С. Веткин. Особое внимание в своих исследованиях социальнопсихологическим и культурным факторам уделяют: М.И. Белявцев, П.К. Бечко, Т.А. Зотова, В.Н. Богуславский, А.Г. Поршнев и др. Вместе с тем, следует отметить, что остаются недостаточно изученными факторы, влияющие на выбор предприятием определенного вида налогового поведения, а также нет разграничения факторов в зависимости от возможности их регулирования (контроля) субъектами. Изложение основного материала исследования. Любая организация находится и функционирует в среде. Каждое действие всех без исключения организаций возможно только в том случае если, среда допускает его осуществление. Внутренняя среда является источником ее жизненной силы, заключает в себе потенциал, необходимый для функционирования организации, но в то же время может быть источником проблем. Факторами внутренней среды могут быть: организационные, экономические, технологические, культурные, психологические и т.д. Внешняя среда является источником, питающим организацию ресурсами и накладывающим определенные ограничения на функционирование в процессе экономической деятельности. Внешняя среда организаций рассматривается как двухуровневая система, состоящая из микро- (среды Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

159

Економічні науки непосредственного окружения) и макросреды (среды косвенного окружения), каждая из которых включает определенные факторы. Так, к факторам микросреды относятся: законодательные и нормативно-правовые, административные, экономические, а также влияние экономического поведения и реакций потребителей, поставщиков и конкурентов. Факторами макросреды являются: социальные, политические, демографические, научно-технические, экономические, природные, культурные, психологические и другие. Несомненно, каждый из факторов, заслуживает пристального внимания и детального исследования, но необходимым является выделение тех, которым уделяется наибольшее внимание различными учеными в настоящее время и которые играют значительную роль в формировании и выборе предприятием определенного вида налогового поведения. Так, П.К. Бечко и Н.В. Лыса в [1, с. 206] отмечают: ―В современной Украине наиболее важная причина необходимости минимизации налогов предприятиями обусловлена чрезмерным налоговым бременем сравнительно с количеством благ, которые реально предоставляются государством обществу. Именно этот фактор вызвал появление практики массового перехода экономики в ―теневой‖ (нелегальный) и ―серый‖ (полулегальный) секторы‖. Капленко Г.В. в [2, с. 12] анализируя факторы, которые наиболее вредят реализации основных целей и формированию экономического поведения предприятия (в том числе и налогового), пришла к выводу, что основной преградой для предприятий являются высокие ставки государственных налогов и сборов, к тому же этот фактор выделили как платежеспособные, так и неплатежеспособные предприятия в процессе опроса. Цуриков В.И., исследуя поведение налогоплательщика, подытоживает, что при частичном уклонении от налогообложения меры, состоящие в снижении налоговой ставки, повышении издержек уклонения от уплаты налогов, возрастании штрафных санкций, повышении эффективности работы налоговых служб, приводят к благоприятным последствиям, выражающимся в снижении как уровня коррупции, так и укрываемой от налогообложения доли доходов Что же касается случая полного сокрытия дохода от уплаты налогов, то перечисленные меры (кроме одной, состоящей в снижении налоговой ставки) могут приводить к отрицательным последствиям [3, с. 10]. Безусловно, позитивное влияние на все параметры оказывает снижение налоговой ставки [3, с. 10]. В связи с этим, такому фактору, как налоговая ставка (налоговая нагрузка), стоит уделить особое внимание, поскольку она может выступать экономическим регулятором, определяющим формирование и выбор предприятием-налогоплательщиком определенного вида налогового поведения. Но другие авторы [4; 5] утверждают, что размер ставок налогов практически не влияет на полезность уклонения налогоплательщика до того момента, пока они не достигнут определенных пороговых значений. В отличие от распространенной в Украине и России точки зрения, для снижения полезности уклонения у налогоплательщика требуется не уменьшение ставок отдельных налогов, а повышение вероятности обнаружения уклонения [4, с. 121]. Налоговая администрация не может повысить вероятность обнаружения уклонения как в связи с несовершенством законодательства и сложностью доказательства фактов уклонения, так и в связи с коррупцией внутри нее, давлением на нее со стороны политиков и чиновников на региональном и общегосударственном уровне, не заинтересованных в прекращении уклонения достаточно большого числа налогоплательщиков и посредников [4, с. 121]. Стоит также обратить внимание на эффективность функционирования налоговых служб, а именно на уровень их компетентности, информационного и кадрового обеспечения, ведомственной разобщенности. Факт существования ―крыш‖ делает возможным проведение операций, заключение сделок, которые при прочих равных условиях фирма-налогоплательщик не смогла бы осуществить и получить прибыль. При этом фирма оплачивает услуги ―крыше‖, изымая из своего оборота сумму ―дани‖. Поиск дополнительных источников для покрытия своих затрат чаще всего идет за счет уклонения от налогообложения [6, с. 130–131; 7, с. 363]. Размер комиссионных посредников существенно влияет на полезность уклонения. Повышение комиссионных посредников и трансакционных издержек уклонения в 2 раза сделало бы уклонение через посредников невыгодным, а это закрыло бы многие схемы уклонения. Низкий уровень комиссионных посредников (3–6 %) обусловлен очень низкой вероятностью обнаружения их деятельности – менее 1–2 % [4, с. 121]. В [1, с. 207] выделен экономический фактор, мотивирующий стремление налогоплательщиков снижать налоговые платежи – финансовое состояние налогоплательщика. Если финансовое состояние налогоплательщика нестабильно или он находится на грани банкротства, то минимизация налогов может стать единственным средством остаться ―на плаву‖. Если финансовое состояние налогоплательщика стабильно, роль минимизации будет зависеть от величины экономии на налогах и степени риска быть привлеченным к ответственности в случае нарушения налогового законодательства. Стоит уделить большое внимание такому фактору, как конфликт интересов государства и налогоплательщиков. Истоком его является противоречие между точками зрения государства и налогоплательщика на то, как должны расходоваться собранные в государственный бюджет налоги. Этот конфликт сопровождается еще и проблемой поиска баланса справедливости в налогообложении [7, с. 354]. Меркулова Т.В. в [8, с. 84] отмечает, что разные пары участников налоговых отношений имеют свою основу для конфликта интересов, особенности которого зависят от типа взаимодействующих агентов. Некоторые авторы [7, с. 353; 9, с. 79] отмечают, что проблема уклонения от уплаты налогов относится к проблемам психологии поведения, борьба с которой невозможна без всестороннего анализа образа мышления и личности нарушителей законодательства. Масштабное многонациональное исследование факторов влияющих на законопослушность налогоплательщика, которое было проведено в 1960-е гг., показало, что проблемы сбора налогов в первую очередь зависят от налогового менталитета [10, с. 4]. Одной из составляющих налогового 160

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки менталитета страны является имидж налоговых властей, как в их собственных глазах, так и в представлении налогоплательщиков. Негативный имидж властей, включающий в себя неуважение, недоверие, страх перед ними и тому подобные характеристики, способен блокировать поддержку населения даже вполне очевидно-позитивным их действиям [7, с. 369]. Исследования, проведенные зарубежными учеными, подтверждают статистическую значимость такого фактора, как доверие к институтам власти в стране и его большое влияние на налоговую честность. Налоговая честность является важнейшим детерминантом поведения налогоплательщика, в том числе определяет уровень налоговой дисциплины [11, с. 67, 69]. Исследование окружения предприятий позволило создать систему основных факторов, влияющих на выбор налогоплательщиками налогового поведения. Налоговое поведение предприятия, по нашему мнению, может оцениваться как количество налоговых платежей, которые не только может, должно и обязано в соответствии с нормами налогового законодательства платить предприятие, но и желает уплатить. Налогоплательщики должны быть убеждены и согласны платить налоги, а не вынуждены, как это обстоит сейчас. Предлагается классификация перечисленных выше основных факторов по следующим группам: оказывающим воздействие на обязанность, возможность и желание платить налоги, а также факторы разграничены в зависимости от возможности их регулирования (контроля) субъектами (табл. 1). Налоговое поведение предприятий может меняться под влиянием перечисленных групп факторов. Так, если обязанность, возможность и желание платить налоги у предприятия-налогоплательщика находятся на достаточно высоком уровне, то он выбирает правомерный вид налогового поведения, если обязанность, возможность и желание платить налоги занижены, налогоплательщик может выбрать противоправный вид налогового поведения. Таблица 1 Классификация факторов, влияющих на налоговое поведение предприятий

Субъект, оказывающий Степень регулирующее регулирования Мероприятие, содействующее (контролирующее) (контроля) фактора выбору правомерного НПП воздействие на фактор субъектом Налоговое Государственные органы совершенствование налогового законодательство власти законодательства Вероятность Налоговые органы; обнаружения уклонения государственные Полностью Регулирование механизма взимания от уплаты налогов органы власти налогов и функционирования Эффективность налоговых органов функционирования Налоговые органы налоговых органов Налогоплательщик; Формирование положительных Налоговый менталитет гос. органы; Частично образов (имиджа) гос. налоговые органы и налоговых органов Повышение налоговой морали Налоговая честность Налогоплательщик и культуры налогоплательщика Полностью Уровень Государственные регулирование состава налоговой нагрузки органы власти и структуры налогов Развитие производства; выпуск Налогоплательщик; Финансовое состояние товаров с высокой добавленной поставщики, потребители, Частично предприятия стоимостью; гос. программы государственные органы поддержки предпринимательства Налогоплательщик; Развитие партнерских отношений Конфликт интересов гос. и налоговые органы налогоплательщиков с государством Увеличение размера комиссионных Размер комиссионных Гос. и налоговые органы; посредников и вероятности посредников налогоплательщик Частично обнаружения их деятельности Формирование положительных Налогоплательщик; Налоговый менталитет образов (имиджа) гос. и налоговых гос. и налоговые органы органов Повышение налоговой морали Налоговая честность Налогоплательщик Полностью и культуры налогоплательщика

Желание платить налоги

Возможность платить налоги

Обязанность платить налоги

Фактор, влияющий на НПП в зависимости от направлений воздействия

Поэтому необходимым является создание системы мероприятий, направленных на снижение противоправного налогового поведения. Решение этой задачи возможно при стимулировании и повышении у налогоплательщика обязанностей, возможностей и желания платить налоги, а также при содействии формированию и выбору налогоплательщиком правомерного налогового поведения и увеличения налоговых поступлений за счет: совершенствования налогового законодательства; регулирования состава, структуры и механизма взимания налогов, а также механизма функционирования налоговых органов; развития производства, выпуска качественно-новых товаров и услуг с высокой добавленной стоимостью; государственной поддержки предпринимательства; достижения баланса интересов и потребностей каждого из участников экономической системы при налогообложении и развития партнерских отношений между ними; повышения налоговой культуры в обществе, доверия к государству и налоговым органам, а также формирование их имиджа. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

161

Економічні науки

Выводы. Умение выделить и проанализировать влияние факторов является залогом успеха предприятия. Анализ окружения нужен для принятия управленческих решений по формированию и выбору предприятием-налогоплательщиком оптимального налогового поведения. Влияние факторов могут оптимизировать как предприятия-налогоплательщики, так и государственные и налоговые органы и тем самым обеспечить увеличение налоговых поступлений в государственный и местные бюджеты страны. Перспективы дальнейших исследований заключаются в исследовании и анализе возможных налоговых реакций предприятий, как последствий влияния налоговых параметров и выбранного налогового поведения. Литература 1. Бечко П.К. Податковий менеджмент: навч. посіб. / П.К. Бечко, Н.В. Лиса. – К.: ЦНЛ, 2009. – 288 с.

2. Капленко Г.В. Формирование экономического поведения предприятий: Автореф. дис… канд. екон. наук / Г.В. Капленко. – Львов, 2005. – 20 с.

3. Цуриков В.И. Модель рационального поведения налогоплательщика / В.И. Цуриков // Экономика и математические методы, 2007. – Т. 43. – № 2. – С. 3–11.

4. Веткин А.С. Уход от налогов и институциональная система переходной экономики / А.С. Веткин // Научные труды ДонНТУ. Сер. Экономическая. – Вып. 69, 2004. – С. 119–125.

5. Вишневский В.П. Уход от уплаты налогов: теория и практика: Монография / ИЭП НАН Украины. Ин-т экономики пром-сти / В.П. Вишневский, А.С. Веткин. – Донецк, 2003. – 228 с.

6. Песчанских Г.В. Экономические основания для совершения хозяйствующими субъектами налоговых правонарушений / Г.В. Песчанских // Налоговый вестник. – № 4. – 2002. – С. 130–131.

7. Поршнев А.Г. Налоговый менеджмент: Учеб. / А.Г. Поршнев. – М.: ИНФРА-М, 2003. – 442 с.

8. Меркулова Т.В. Конфликт интересов в налогообложении / Т.В. Меркулова // Наукові праці ДонНТУ. Сер. Економічна. – 2006. – Вип. 103–1. – С. 84–89.

9. Дейнеко О.С. Экономическая психология / О.С. Дейнеко. – СПб., 2000. – С. 79.

10. Горшков Д.А. Сбор налогов как инструмент управления региональной экономикой / Д.А. Горшков // Налоговый вестник, 2002. – № 4. – С. 4.

11. Зотова Т.А. Экономическое поведение налогоплательщиков в современной России: формирование налоговой честности / Т.А. Зотова, В.Н. Богуславский // Экономический вестник Ростовского гос. ун-та, 2008. – Т. 6. – № 2. – С. 66–73.

УДК 658.15(045)

Г.В. ДАЦЕНКО Хмельницький національний університет

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ ФІНАНСОВОЇ СТРАТЕГІЇ В СИСТЕМІ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА Досліджено теоретичні підходи до процесу формування фінансової стратегії в системі регулювання підприємства, розглянуто її структуру, основні напрямки та принципи, що сприяють реалізації цієї стратегії в сучасних умовах. Запропоновано вдосконалення управління фінансовими ресурсами на основі використання фінансового планування на підприємстві.

The author investigated theoretical approaches to the financial strategy formation in the enterprise adjustment system, highlighting its structure, basic ways and principles which support the promotion of this strategy in modern conditions. She suggests improvements in financial recourses management by using financial planning at the enterprise. Вступ. Забезпечення сталого розвитку та розв’язання проблем економічної стабілізації діяльності вітчизняних підприємств на сьогодні безпосередньо пов’язані з фінансами. Тому, щоб економічні перетворення в Україні, які спрямовані на євроінтеграцію та підвищення соціального забезпечення суспільства, набули стійкого характеру, необхідно приділяти увагу раціональному використанню і розподілу фінансових ресурсів підприємств у стратегічній перспективі. Особливо важливим питанням є розробка та реалізація фінансової стратегії для забезпечення стійкого розвитку підприємства. Аналіз останніх досліджень. Науково-теоретичні аспекти проблем стратегічного фінансового планування, питання розробки фінансової стратегії, її змісту та класифікаційних ознак відображені в публікаціях вітчизняних і зарубіжних авторів: М. Алексєєвої, І. Балабанова, І. Бланка, Є. Брігхема, В. Гриньової, О. Пушкаря, О. Стоянової, М. Треньова, О. Тридіда, Є. Уткіна та ін. Однак залишаються невирішеними питання структуризації процесу формування фінансової стратегії підприємства в сучасних умовах, що обумовлює необхідність подальшого дослідження та вироблення практичних рекомендацій у цій сфері. Постановка завдання. Метою статті є дослідження питань формування фінансової стратегії в системі регулювання підприємства, її структури та основних напрямків, що сприяють реалізації цієї стратегії, розроблення моделі фінансової стратегії підприємства, зокрема уточнення етапів та виокремлення факторів, що впливають на її розробку.

162 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Основні результати дослідження. За умов самостійності підприємств, їхньої відповідальності за результати діяльності виникає об’єктивна необхідність визначення тенденцій розвитку фінансового стану та перспективних фінансових можливостей. На вирішення таких питань і спрямовано фінансову стратегію підприємства. Перспективне фінансове планування визначає найважливіші показники, пропозиції та темпи розширеного відтворення, є основною формою реалізації головних цілей підприємства, містить розробку фінансової стратегії та прогнозування фінансової діяльності. Фінансова стратегія підприємства являє собою складну багатофакторну орієнтовану модель дій і заходів, необхідних для досягнення постановлених перспективних цілей у загальній концепції розвитку щодо формування і використання фінансово-ресурсного потенціалу. Місце і роль фінансової стратегії неоднозначно оцінюється в економічній літературі. Найчастіше фінансова стратегія підприємства як інструмент регулювання використовується разом з інвестиційною стратегією, оскільки йдеться про перспективність і часовий крок інвестиційних рішень та їх тісний зв’язок з фінансовими процесами [1]. Окремі дослідники трактують фінансову стратегію як частину фінансового менеджменту [2]. Однак, на нашу думку, доцільно розглядати фінансову стратегію як органічний елемент фінансового регулювання підприємства: – у методологічному плані сутність і механізм формування фінансової стратегії необхідно аналізувати як одну з проблем фінансових відносин, фінансової оцінки реалізації стратегічних цілей підприємства; – у схемі економічного регулювання фінансову стратегію необхідно розглядати як компонент загальної стратегії підприємства на ряду з товарним, інвестиційним, маркетинговим і іншими видами стратегічних рішень. Разом з тим фінансова стратегія є базовою стратегією, оскільки забезпечує (за допомогою фінансових інструментів, методів фінансового менеджменту тощо) реалізацію інших базових стратегій, а саме – конкурентної, інноваційної. Це вимагає дослідження взаємозв’язку фінансової стратегії з зазначеними вище стратегіями (рис. 1). Загальна стратегія розвитку підприємства Фінансова

Виробнича

Маркетингова

Інноваційно-інвестиційна

Соціальна

Рис. 1 Взаємозв’язок стратегій підприємства

Всебічно враховуючи фінансові можливості, об’єктивно оцінюючи характер внутрішніх та зовнішніх факторів, фінансова стратегія забезпечує відповідність фінансово-економічних можливостей підприємства умовам, які склалися на ринку товарів та фінансовому ринку, а також передбачає визначення довгострокових цілей фінансової діяльності та вибір найефективніших способів їх досягнення. Цілі фінансової стратегії мають підпорядковуватися загальній стратегії економічного розвитку та спрямовуватися на максимізацію прибутку та ринкової вартості підприємства. За розробки фінансової стратегії слід враховувати динаміку макроекономічних процесів, тенденції розвитку вітчизняних фінансових ринків, можливості диверсифікації діяльності підприємства. Зазначимо, що фінансова стратегія підприємства забезпечує: – формування та ефективне використання фінансових ресурсів; – виявлення найефективніших напрямків інвестування та зосередження фінансових ресурсів; – відповідність фінансових дій економічному стану та матеріальним можливостям підприємства; – визначення головної загрози з боку конкурентів, правильний вибір напрямків фінансових дій та маневрування для досягнення вирішальної переваги над конкурентами. При цьому завданнями фінансової стратегії є: – визначення способів проведення успішної фінансової стратегії та використання фінансових можливостей; – визначення перспективних фінансових взаємовідносин із суб’єктами господарювання, бюджетом, банками та іншими фінансовими інститутами; – фінансове забезпечення операційної та інвестиційної діяльності на перспективу; – вивчення економічних та фінансових можливостей імовірних конкурентів, розробка та здійснення заходів щодо забезпечення фінансової стійкості; – розробка способів виходу із кризового стану та методів управління за умов такого стану підприємства [3]. З урахуванням вище викладеного, можна стверджувати, що розробка фінансової стратегії – це галузь фінансового планування. Як складова частина загальної стратегії економічного розвитку, вона має узгоджуватися з цілями та напрямками останньої. У свою чергу, фінансова стратегія справляє суттєвий вплив на загальну економічну стратегію підприємства. Зміна ситуації на макрорівні та на фінансовому ринку спричиняє коригування як фінансової, так і загальної стратегії розвитку підприємства. Загальна схема формування фінансової стратегії містить наступні етапи: 1) характеристика підприємства як відкритої системи; 2) розробка стратегічних цілей; 3) розробка варіантів стратегії; 4) визначення критеріїв вибору варіантів; 5) конкретизація обраного варіанту фінансової стратегії; Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

163

Економічні науки 6) оформлення фінансової стратегії, її прийняття і доведення до виконавця; 7) організація контролю за реалізацією стратегії [4]. На нашу думку, модель фінансової стратегії має містити такі взаємозалежні блоки: мету і завдання; рівні реалізації; зовнішні і внутрішні фактори формування; обмеження; інструменти і методи реалізації; результативність (рис. 2). Фінансова стратегія підприємства Мета та завдання

Рівні реалізації

Зовнішні фактори формування

Внутрішні фактори формування

-

Загальноекономічні: інфляція; зміна обсягів національного доходу; сповільнення платіжного обороту; податкова система; регульоване законодавство; зміна рівня реальних доходів громадян; рівень безробіття; тощо

-

Ринкові: попит; стан фінансового ринку; стан фондового ринку; стан валютного ринку; рівень монополізму на ринку; зміна місткості внутрішнього ринку; тощо

-

Інші: політична ситуація; демографічні тенденції; стихійні лиха; стан валютного ринку; криміногенна ситуація; тощо

Виробничі: - неефективний маркетинг; - структура поточних витрат; - недостатньо диверсифікований асортимент продукції; - стан виробничого менеджменту; - низький рівень використання основних засобів; - тощо Інвестиційні: - структура фондового портфеля; - отримані планові інвестиційні прибутки при реалізації реальних проектів; - строк будівельно-монтажних робіт; - тощо

-

Фінансові: ефективність фінансової стратегії; ефективність структури активів; структура капіталу; дотримання допустимих ризиків; тощо

Обмеження: ресурсні; юридичні; соціальні; морально-етичні Інструменти: - програми і проекти; - фінансова політика; - фінансова реструктуризація; - фінансове забезпечення конкурентних переваг; - інформаційне забезпечення; - диверсифікація; - глобалізація; - тощо

Методи реалізації: - фінансове моделювання; - стратегічне фінансове планування; - фінансовий аналіз; - експертиза фінансових ринків; - прогнозування; - тощо

Результативність Стратегічний ефект (успіх)

Прибуток

Зростання ділової репутації

Рис. 2. Модель фінансової стратегії підприємства

Модель фінансової стратегії підприємства показує, через систему яких інструментів (програми, проекти, реструктуризація, глобалізація, диверсифікація тощо) і методів (моделювання, планування, аналіз, прогнозування тощо) вона реалізується. Важливе значення для формування фінансової стратегії має врахування факторів ризику. Фінансова стратегія розробляється з урахуванням ризику неплатежів, інфляційних коливань, фінансової кризи та інших непередбачуваних обставин. Підприємство досягає своїх стратегічних фінансових цілей, коли фінансові відносини відповідають його внутрішнім фінансовим можливостям, а також дозволяють залишатися сприйнятливим до зовнішніх соціально164

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки економічних умов. Використання інструментів і методів фінансової стратегії носить ситуаційний характер: конкретні фактори, включаючи соціально-економічні і політичні, визначають вибір тієї чи іншої їх комбінації в різних варіантах. Усе це обумовлює те, що формування фінансової стратегії на підприємстві здійснюється на основі реалізації наступних принципів: – послідовної реалізації прийнятої стратегії стійкого розвитку підприємства; – базуванні на сучасній теоретичній моделі; – врахуванні організаційної структури підприємства та передбаченні змін у ній; – варіантності формуванні стратегії [4]. У результаті розробки системи заходів, що забезпечують реалізацію фінансової стратегії, на підприємстві формуються центри відповідальності, визначаються права, зобов’язання і заходи відповідальності їх керівників за результати реалізації фінансової стратегії. Заключним етапом розробки фінансової стратегії підприємства є оцінка її результативності (ефективності). Така оцінка може базуватися на прогнозованих розрахунках різних фінансових показників, а також на основі прогнозу динаміки нефінансових результатів реалізації розробленої стратегії, а саме: зростання ділової репутації підприємства (гудвіл), підвищення рівня управління фінансовою діяльністю його структурних підрозділів, підвищення рівня матеріального та соціального задоволення фінансових менеджерів тощо. Ефективність фінансової стратегії досягається за: – відповідності розробленої фінансової стратегії загальній стратегії підприємства – ступеню узгодженості цілей, напрямків і етапів реалізації цих стратегій; – узгодженості фінансової стратегії підприємства з прогнозованими змінами у зовнішньому підприємницькому середовищі; – реалізації розробленої підприємством фінансової стратегії щодо формування власних і залучених зовнішніх фінансових ресурсів тощо. У системі розробки фінансової стратегії одне з важливих місць посідає фінансове планування, що реалізується шляхом планування виробництва і реалізації, а також контролю за витратами коштів. Фінансове планування забезпечує необхідний контроль за залученням і використанням матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, створює необхідні умови для покращення фінансового стану підприємства. Воно безпосередньо пов’язане з плануванням господарської діяльності і будується на основі інших показників плану (обсягу виробництва та реалізації, кошторисі витрат на виробництво, плану капітальних вкладень тощо). Однак, розробка фінансового плану не є простим арифметичним перерахунком показників виробництва у фінансові показники. Фінансове планування на підприємстві має наступну цільову спрямованість: – забезпечення фінансовими ресурсами і коштами діяльності підприємства; – збільшення прибутку від основної діяльності й інших видів діяльності, якщо вони мають місце; – організацію фінансових взаємовідносин з бюджетом, позабюджетними фондами, банками, кредиторами та дебіторами; – забезпечення реальної збалансованості планованих доходів і витрат; – забезпечення платоспроможності і фінансової стійкості підприємства [5]. У процесі розробки проекту фінансового плану доцільно використовувати наступні методи: економічного аналізу і синтезу; екстраполяції; прямого рахунку; нормативний; багатоваріантності; балансовий. Крім того, реальність системи фінансового планування підприємства визначається наявністю схеми координації всіх його планів і наявністю системи відповідальності за виконання кожного плану. Система відповідальності реалізується шляхом введення центрів фінансової відповідальності, зокрема, центрів витрат, прибутків і інвестицій. Висновки. Таким чином, до інфраструктури підприємства входить загальний менеджмент, планування, контроль якості, бухгалтерський облік, формування фінансової стратегії. Фінансова стратегія визначає найоптимальніші варіанти формування, розподілу та використання ресурсів на підприємстві. У нинішніх умовах господарювання вже багато керівників усвідомили, що для успішної роботи необхідно чітко розуміти напрямки діяльності та механізми їх реалізації. Тому фінансове планування, будучи одним із способів ефективної роботи підприємства, стає сьогодні реальною необхідністю. Отже, практичне використання фінансового планування на підприємстві дасть змогу керівництву одержувати оперативну інформацію про стан фінансових ресурсів підприємства, напрямків використання коштів, що значно підвищить ефективність прийняття управлінських рішень. Література 1. Финансовая стратегия компаний / Хоминич И.П. – М., 1997. – 245 с.

2. Бланк И.А. Стратегия и тактика управления финансами / Бланк И.А. – К. : ИТЕМ Лтд, 1996. – 334 с.

3. Семенов А. Г. Фінансова стратегія в управлінні підприємством: монографія / Семенов А.Г. – Запоріжжя: Класичний приватний університет, 2008. – 156 с.

4. Финансовое управление компанией / Общ. ред. Е.В. Кузнецовой. – М.: Правовая культура, 1996. – 384 с.

5. Конкурентоспособность: экономика, стратегия, управление / Фатхутдинов Р.А. – М.: ИНФРА-М, 2000. – 360 с. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

165

Економічні науки

УДК 330.123.3+338.48](477)

І.В. КРАВЧУК Львівський національний університет ім. Івана Франка

ЗАСТОСУВАННЯ ЕФЕКТИВНИХ АНТИКРИЗОВИХ ЗАХОДІВ В УПРАВЛІННІ ФІНАНСОВИМИ РЕСУРСАМИ НА ТУРИСТИЧНИХ ПІДПРИЄМСТВАХ УКРАЇНИ У статті досліджується поняття фінансових ресурсів туристичного підприємства, необхідність розробки антикризових заходів в управлінні фінансовими ресурсами на науковому та організаційно-практичному рівні в умовах економічної кризи. Особлива увага приділяється проблемам обґрунтуванню і розробки теоретичних, методичних положень і практичних рекомендацій щодо впровадження дієвого антикризового механізму в управління фінансами туристичних підприємств в Україні.

The concept of financial resources of tourist enterprise is explored in the article. The necessity of developing anticrisis measures while managing financial resources at scientific and organizationally practical level in the conditions of economic crisis is highlighted. Special attention is payed to problems of backgrounding and development of theoretical, methodical positions and practical recommendations in relation to introduction of effective anticrisis mechanism in financial management of tourist enterprises in Ukraine. Постановка проблеми. Відомо, що туризм це одна з бюджетотворних галузей, яка при незначних капіталовкладеннях є досить прибутковою. Однак, розвиток туризму як в цілому по Україні, так і в окремих регіонах, відстає від рівня розвинених у туристичному відношенні країн. Економічні, політичні реалії України, фінансова економічна криза суттєво вплинули на потік туристів та прогнозні показники діяльності туроператорів і турагентів. Під час кризи припинило свою діяльність 40 % туристичних підприємств в Україні. Також спостерігається переорієнтація туристичних фірм на в’їзний туризм, що частково дозволяє вирішувати проблему недостатності фінансових ресурсів. Домінуючі у теперішній час традиційні підходи до методів управління фінансовими ресурсами туристичних підприємств не забезпечують адаптивності та ефективного і стійкого їх функціонування в умовах економічної кризи. Тому, питання ефективної фінансової діяльності туристистичних підприємств в умовах кризи, покращення управління фінансовими ресурсами на основі впровадження ефективних антикризових заходів управління набуває особливої актуальності. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблеми управління в туристичних підприємствах в умовах кризи розглядаються у працях П. Бєлєнького, З. Варналія, М. Долішнього, М. Козоріз, В. Мікловди, Н. Мікули, А. Мокія, С. Писаренко, Л. Чернюк, В. Євдокименка, М. Глядіної, В. Кравціва, В. Мамутова. Але, разом з тим, багато управлінських та фінансово-економічних проблем в умовах економічної кризи залишаються не вивченими. У тому числі недослідженими є питання управління фінансами туристичних фірм, хоча проблемам розвитку цього комплексу присвячено ряд праць вітчизняних та зарубіжних вчених: І. Балабанов, Є. Гаганіна, В. Жолдак, А. Здоров, В. Квартальнов та І. Солодухіна. Невирішені раніше частини загальної проблеми. Необхідність розробки антикризових заходів в управлінні фінансовими ресурсами в туристичних підприємствах на науковому та організаційно-практичному рівні в умовах економічної кризи. Мета та завдання дослідження. Обґрунтування і розробка теоретичних, методичних положень і практичних рекомендацій щодо впровадження дієвого антикризового механізму в управлінні фінансами туристичних підприємств в Україні. Реалізація поставленої мети здійснюється за допомогою вирішення наступних основних завдань: поглибити сутність понятійно-категоріального апарату фінансових ресурсів; виявити особливості фінансового забезпечення туристичних підприємств та оцінити ефективність управління їх фінансами; обґрунтувати методичні підходи до ефективного застосування антикризових заходів у фінансовому управлінні туристичними підприємствами; розробити рекомендації щодо антикризового управління фінансовими ресурсами туристичних підприємств шляхом розробки антикризового плану. Виклад основного матеріалу. Перш ніж розглянути специфічні особливості організації та управління фінансами туристичних підприємств, розглянемо місце туризму в народному господарстві України. Туризм відноситься до сфери нематеріального виробництва. Однак на практиці він виконує виробничі і позавиробничі функції. З одного боку туристичні фірми здійснюють виробництво туристичного продукту, з іншого – здійснюють комерційну діяльність пов’язану з реалізацією туристичного продукту та окремих послуг туризму. Джерелами формування фінансових ресурсів туристичних підприємств є [2, c. 54]: – виручка від реалізації турпродукту та окремих послуг туризму; – виручка від продажу майна туристичних підприємств або здачі його в оренду; – прибуток; – амортизаційні відрахування; – спонсорська допомога; – позикові кошти інших фірм (відстрочка платежів перед готельними, транспортними та іншими підприємствами); 166

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки – кошти засновників, акціонерів; – кредити банківських установ, в основному короткострокові; – надходження з бюджету на оплатній і безоплатній основі, та ін. Основними напрямками використання фінансових ресурсів даних підприємств є [3, c. 211]: – розрахунки за поточними операціями; – сплата податків, зборів, обов’язкових платежів; – сплата відсотків за одержаними кредитами; – витрати на інвестиційний розвиток підприємств туризму та ін. У економічній літературі існує багато визначень сутності фінансів підприємств. Більшість економістів під фінансами підприємств розуміють різноманітні фонди фінансових ресурсів, необхідні для здійснення виробництва і реалізації продукції, робіт, послуг, а також фінансування інших видів діяльності підприємств. Виходячи з цього під фінансами туристичних підприємств, на нашу думку, слід розуміти економічні відносини, пов’язані з формуванням фондів грошових коштів необхідних для здійснення їх виробничої діяльності зі створення туристичного продукту і комерційної діяльності по його реалізації. Як правило, туристичні підприємства створюють наступні фонди грошових коштів [4, c. 131]: – статутний фонд формується в розмірах визначених Господарським Кодексом України, іншими законодавчими актами. При цьому в Законі України ―Про туризм‖ зазначається, що загальний розмір частки туроператора в статутних фондах інших туроператорів не повинен перевищувати 20 % їх статутних фондів.

– резервний фонд створюється на випадок припинення діяльності туристичних підприємств для покриття кредитної заборгованості, за рахунок відрахувань з чистого прибутку, в розміру визначеному статутними документами; – амортизаційний; – виплати дивідендів, створюється на туристичних підприємствах зареєстрованих в формі акціонерних товариств; – виплати заробітної плати; – матеріального стимулювання працівників; – фінансового забезпечення туроператорів і турагентів. Згідно з законодавством про туризм для покриття своєї відповідальності за збитки, заподіяні туристу, передбачено формування фонду фінансового забезпечення для туроператорів в сфері міжнародного туризму не менше ніж 20 тис. євро; внутрішнього та в’їзного туризму не менше 10 тис. євро. Для турагента мінімальний розмір даного фонду становить суму не менше ніж 2 тис. євро. [1]. Особливістю фінансів туристичних підприємств є те, що на відміну від підприємств інших галузей вони не можуть існувати без затверджених і розроблених державних або місцевих програм розвитку туризму. Діяльність туроператорів і турагентів підлягає ліцензуванню. Для деяких товарів, робіт, послуг у сфері туристичної діяльності передбачена сертифікація. Туристичні послуги, що підлягають обов’язковій сертифікації визначаються Кабінетом Міністрів України. Контроль за діяльністю туристичних підприємств здійснюють Міністерство культури і туризму, Державна служба туризму і курортів, Державна податкова адміністрація, місцеві органи влади і місцеві органи самоврядування. Обсяг виручки туристичних підприємств залежить від ціни турпродукту, якості і асортименту туристичного обслуговування. При формування собівартості туристичного продукту до основних статей калькуляції входять: вартість харчування; вартість транспортного обслуговування туристів; амортизаційні відрахування основних фондів туристичних підприємств, туристичного знаряддя; витрати на оплату праці; відрахування до фондів соціального страхування; інші операційні витрати ( страхування, медикаменти та ін.). При розрахунку ціни турпродукту до собівартості додаються податки, збори, обов’язкові платежі, які стягуються згідно з національним законодавством і міжнародними угодами, величина запланованого прибутку. Раціональна і ефективна організація та управління фінансів туристичних підприємств впливає на показники їх прибутковості і обсяг надходжень до бюджетів різних рівнів (табл. 1). Таблиця 1. Основні фінансово-економічні показники діяльності туристичних підприємств (І пів. 2008–2009 рр.) [5]

Показник Сума платежів до бюджету перерахована підприємствами туризму, млн грн Обсяг послуг, наданих суб’єктами туристичної діяльності, млрд грн Обсяг в’їзних туристів, тис. осіб Обсяг виїзних туристів, тис. осіб Обсяг внутрішніх туристів, млн осіб Кількість працівників туроператорів, тис. осіб

І півріччя 2008 р.

2009 р.

Темп росту Абсолютне значення Відносне значення, %

85,2

65,8

–19,4

–30

3,2 197,0 950,6 1,187 22,2

2,0 245,5 767,1 1,1 9,7

–1,2 48,5 –183,5 –0,0871 –12,5

–62 25 –24 –8 –43

Про те, в умовах економічної кризи посилюється взаємозалежність держав в розвитку туристичного потоку, який підпорядковується міжнародним економічним процесам. Падіння обсягів виробництва майже в усіх Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

167

Економічні науки провідних галузях світової економіки, зростання рівня безробіття, зниження життєвого рівня населення, зростання цін на туристичні продукти, висувають на порядок денний питання виживання в скрутній ситуації, а не подорожування. Туристична галузь напряму залежить від показників фінансово-економічного зростання, якщо вони знижуються – падає і обсяг туристичних потоків (див. табл. 1). Оцінюючи існуючі прогнози подальшого розвитку ринку туристичних послуг в умовах кризи хочемо зазначити, що в майбутньому необхідно очікувати зниження кількості в’їзних і виїзних туристів, як по окремим регіонам так і в Україні в цілому. Головною проблемою, на нашу думку, туристичних підприємств на сьогоднішній день є інфляційні процеси, девальвація національної валюти, обмеженість кредитних ресурсів, і обсягів фінансування з державного і місцевих бюджетів. Тому в даних фінансово-економічних умовах керівникам туристичних підприємств доречно думати не лише про фінансові ресурси для роботи найближчим часом, а розробити антикризові заходи як мінімум до кінця 2010 року. Антикризове управління – це процес запобігання або подолання кризи в організації [2,c.43]. Становище туристичного підприємства в умовах негативних тенденцій на ринках насамперед визначається активністю керівника та реального власника бізнесу в адаптації організації до нових умов. Перш за все це перерозподіл обов’язків вищого керівництва через створення мережі оперативних груп управлінських працівників. До їх складу залучаються керівники структурних підрозділів, спеціалісти економічних та юридичної служб. Для координації діяльності таких груп створюється Антикризовий центр на чолі з керівником підприємства. Кожна група, у залежності від напрямку діяльності, подає в Антикризовий центр аналіз ситуації на відповідну дату, заходи щодо мінімізації впливу негативних чинників, можливий ефект від їх запровадження. При завантаженості власних висококваліфікованих спеціалістів, а також для ―свіжого погляду зі сторони‖ на проблеми фірми доцільно залучати зовнішніх консультантів з числа консалтингових компаній. Особливо цей захід доречний при нечисленному власному управлінському апараті, так як розробка антикризових заходів є трудомістким процесом. Антикризовий центр узгоджує отримані пропозиції, розробляє Антикризовий план, в якому передбачені планові показники, методи якими вони мають досягатись, фінансові ресурси на їх здійснення, прогнози розвитку негативних чинників, відповідальні особи та терміни звітування. Антикризові заходи передбачають ряд напрямів, серед яких: кадрова політика; управління витратами; оптимізація оподаткування; максимізація прибутку тощо [7]. Основною умовою виходу туристичного підприємства з кризи є забезпечення позитивного чистого грошового потоку. На практиці можливості істотного збільшення об’єму власних фінансових ресурсів, в умовах кризового розвитку, обмежені. Тому основним напрямом забезпечення досягнення точки фінансової рівноваги туристичним підприємством в кризових умовах є скорочення об’єму споживання фінансових ресурсів. Перелік заходів з покращення фінансового становища є індивідуальним для кожного туристичного підприємства. Деталізація показників Антикризового плану здійснюється через систему бюджетування, яка визначає короткострокові завдання в межах виробленої стратегії. Бюджетування сприяє уникненню анархії, узгодженню дій та інтересів працівників туристичної фірми. Дуже важливим аспектом бюджетування є те, що воно змушує менеджерів обґрунтовувати їхні плани і дає змогу усвідомити витрати, пов’язані з їх виконанням. Менеджери не завжди уявляють вартість своїх рішень, а бюджет сприяє кращому розумінню того, чого варті певні дії, і знаходженню спільної мови під час оцінки запропонованих проектів [5, c. 68]. У процесі складання бюджету менеджер має змогу порівняти витрати і вигоди альтернативних напрямів дій, визначити найефективніший спосіб використання ресурсів. Оскільки бюджети відображають майбутні операції туристичної фірми, вони перетворюються на базу для оцінки роботи менеджерів. Порівняння фактичних результатів із запланованими дає змогу визначити ефективність і результативність діяльності. Крім того, бюджети мотивують працівників туристичного підприємства на досягнення поставленої мети при умові, що вони брали участь у розробці бюджетів і зацікавлені в досягненні встановлених показників. У бюджетуванні передбачається розробка норм витрат та підготовка бюджетів структурних підрозділів туристичного підприємства. Взаємозв’язок між цими кроками полягає в тому, що на підставі бюджетів окремих підрозділів визначають ставку розподілу їхніх накладних витрат між окремими видами туристичної продукції. Це дає змогу скласти нормативну калькуляцію повної виробничої собівартості одиниці туристичної продукції. На підставі бюджетів усіх підрозділів готують зведений бюджет турфірми. Бюджетування дає змогу скоротити витрати підприємства та спрогнозувати потребу в коштах на визначений період [5, c. 87]. У більш довгостроковій перспективі антикризові заходи мають передбачати перш за все заходи у сфері маркетингу та управління виробництвом туристичного продукту, які відображаються у внутрішньому бізнесплані туристичного підприємства. Цей документ є невід’ємною складовою Антикризового плану який: передбачає напрямки розвитку бізнесу на найближчі роки; передбачає потребу у фінансових ресурсах, прогнозує можливі шляхи їх залучення; встановлює планові норми витрат ресурсів; містить заходи в сфері маркетингу. Однак не слід забувати, що хворобу краще попередити ніж лікувати. Антикризові заходи на туристичному підприємстві мають реалізовуватись не тільки тоді, коли криза вже руйнує бізнес, а й для профілактики, систематично. Туристична фірма має керуватись у своїй діяльності стратегічним планом, мати розроблені бізнес-плани по кожному туристичному напрямку, а на їх підставі плани модернізації туристичних продуктів, план-графік маркетингових заходів тощо. А фінансування цих заходів має проводитись на підставі діючої на підприємстві системи бюджетування. Висновки. Проведені в статті дослідження дають можливість виділити особливості організації фінансів туристичних підприємств, які полягають у формуванні і використанні їх фінансових ресурсів, створенні фондів грошових коштів. Аналіз показників діяльності туристичних підприємств за перше півріччя 2008–2009 рр. дає змогу 168

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки зробити висновки про зменшення обсягів туристичного потоку, суми надходжень перерахованих туристичними підприємствами до державного бюджету. Однак, для усунення негативного впливу економічної кризи на діяльність зазначених підприємств, необхідно застосовувати антикризові заходи в управлінні туристичними підприємствами, об’єднувати зусилля державних і місцевих органів влади, спрямовувати їх на розвиток тих видів туризму , які не потребують великих капіталовкладень і вирішують низку економічних і соціальних проблем. Література 1. Закон України ―Про внесення змін до Закону України ―Про туризм‖ від 18.11.2003, № 1282-IV // www.rada.gov.ua 2. Александрова А.Ю. Международный туризм: Учебник. – М.: Аспект-Пресс, 2002. – 470 с.

3. Балабанов И.Т., Балабанов А.И. Экономика туризма: Учеб. пособие. – М.: Финансы и статистика, 2000. – 167 с.

4. Гулевська Н.М. Передумови формування стійкого туризму // Вісник Сумського Державного університету. Сер. Економіка, 2007. – № 2. – С. 130–134.

5. Дядечко. Економіка туристичного бізнесу: Навч. посібник. – К.: ЦНЛ, 2007. – 224 с.

6. www.ukrstat.gov.ua 7. www.tourism.gov.ua.

УДК 336:11

О.В. КРАМАР ПВНЗ ―Європейський університет‖

КОНТРОЛЬ ЯК ФУНКЦІЯ АНТИКРИЗОВОГО УПРАВЛІННЯ ФІНАНСОВИМИ РЕСУРСАМИ ПІДПРИЄМСТВА Більшість сучасних українських підприємств стають фінансово неспроможними внаслідок поглиблення фінансово-економічної кризи, погіршення ендогенного та екзогенного середовища загалом. Тому необхідне створення системи антикризового управління, яка б дозволила вітчизняним суб‟єктам господарювання уникнути фінансової кризи та банкрутства, забезпечила б сталий економічний розвиток і глибокі структурні зрушення відповідно до світових тенденцій економічного та науково-технологічного процесів.

A lot of modern Ukrainian plants are financially invalid because of financial and economic crisis and endogenic and exogenic environment deterioration. That‟s why we need to create a system of anti-crisis management which could help our national subjects of economic activity get out of financial crisis and could provide with the essential economic development and deep structure changes according to the world‟s level of economic and scientific and technological processes. Актуальність теми. Сучасні проблеми фінансово-економічної кризи, що характеризуються нестабільністю на світовому ринку, зловживанням та непрофесійними діями менеджменту, загостренням конкуренції на основних ринках товарів та послуг стали причиною стійкої тенденції до збільшення числа фінансово неспроможних підприємств (статистичний аналіз показує, що на сьогодні число збанкрутілих підприємств у таких країнах, як Україна, Німеччина, Швейцарія та в ряді інших досягло рекордної позначки). Що характерно у фінансовій кризі опиняються не лише суб`єкти господарювання, життєвий цикл яких закінчується, а підприємства, які перебувають у ―розквіті сил‖ і є лідерами у відповідній галузі [1]. Відношення до поняття ―криза‖ в економіці змінювалося протягом майже трьох століть. Її дослідженням займались такі відомі економісти, як Д. Рікардо, Й. Шумпетер, Жан Шарль Леонард Симон де Сисмонді, К. Маркс та ін. [2]. Криза – це крайнє загострення протиріч у соціально-економічних системах (організаціях), що загрожує їхній життєстійкості в навколишньому середовищі [3]. Наслідки кризи можуть привести до різких змін чи м’якого тривалого і послідовного виходу. Тому керівництву необхідно вкрай відповідально підходити до прийняття антикризових заходів. Адже різні наслідки кризи визначаються не тільки її характером, але й антикризовим управлінням, що може чи пом’якшувати кризу, чи загострювати її. Відомо, що конкурентоспроможність та платоспроможність підприємств за кризових умов значно залежить від раціонального управління фінансовими ресурсами, яким відводиться найголовніше місце в господарчому механізмі. Фінансові ресурси підприємства – це його власний, позичений та залучений грошовий капітал, який воно використовує для формування власних активів і здійснення виробничо-фінансової діяльності з метою отримання доходу, прибутку [4]. Вони є не просто грошовими коштами підприємств, як це стверджують деякі економісти, а джерелами підприємств, що спрямовані на формування активів. Управління фінансовими ресурсами – це цілеспрямоване управління грошовими потоками на підприємстві, тобто процес управління формуванням, розподілом та використанням фінансових ресурсів суб’єкта господарювання з метою досягнення фінансово-економічних цілей підприємства [4]. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

169

Економічні науки Актуальність теми обумовлена відсутністю належного теоретичного обґрунтування та потребою у новітніх науково обґрунтованих методах антикризового управління фінансовими ресурсами підприємства. Для України дослідження даної проблеми було актуальним як на початку становлення незалежності, так і є й нині. Стан вивчення проблеми. Окремі складові теоретичного фундаменту антикризового управління підприємством містяться в працях провідних учених, таких як Б.П. Масенко, Т.М. Афонченкова, О.І. Копилюк, А.М. Штангрет, В.О. Василенко, Г.О Крамаренко, З.Є. Шершньова, С.В. Оборська, О.О. Терещенко, Л.О. Лігоненко, Александрова Г.А, Родіонова Н.В., М. Стоун та ін. Вивчення опублікованих наукових праць, теоретичних концепцій, відповідного методичного забезпечення дозволили встановити, що існують актуальні задачі, пов’язані з визначенням контролю як однієї з основних функцій антикризового управління фінансовими ресурсами, які потребують вирішення та вдосконалення. Мета дослідження: встановити особливості організації і місце контролю в системі антикризового управління фінансовими ресурсами підприємства. Результати дослідження. Управління фінансовими ресурсами або фінансовий менеджмент охоплює систему принципів і методів, форм та заходів регулювання ринкового механізму у сфері фінансів з метою підвищення конкурентоспроможності господарюючого суб’єкта, а також зростання його ринкової вартості [5]. Проте сучасна економіка вимагає застосування специфічних методів та прийомів управління фінансовими ресурсами, які дозволили б забезпечити безперервну діяльність підприємств на основі управління зовнішніми та внутрішнім ризиками профілактики та нейтралізації фінансової кризи. Відповіддю на ці виклики повинен стати інноваційний ресурс – антикризове управління. Антикризове управління – це процес запобігання або подолання кризи в організації [5]. Отже, у зв’язку з тим, що майбутнє суб’єктів господарювання в Україні значною мірою визначаються станом національної економіки, аналіз існуючих в країні проблем, а також врахування особливостей формування фінансових ресурсів підприємства, повинні стати невід’ємною частиною їх антикризового управління. Зрозуміло антикризове управління відрізняється від традиційного управління фінансовими ресурсами, має свою специфіку, яка пов’язана з суттєвими змінами в умовах діяльності підприємств, а також з непердбачуваністю ситуації і новими управлінськими проблемами. На відміну від традиційного управління на перший план в антикризовому управлінні виходить непередбачуваність у діях, відсутність чіткого розподілу функцій між учасниками на тривалий період. Враховуючи ці особливості, антикризове управління фінансовими ресурсами можна визначити як комплексний, багатоплановий процес, що включає спеціальні фінансові процедури, особливий маркетинговий план, який направлений на нейтралізацію найбільш небезпечних шляхів використання фінансових та інших ресурсів, мінімізацію втрат фінансових ресурсів від кризи, здійснення комплексу заходів попередження кризових явищ. Процес антикризового управління фінансовими ресурсами як і будь-яким складним об’єктом складається з відособлених, але тісно взаємопов’язаних частин – функцій. Поняття ―функція‖ походить від латинського ―functio‖, що означає виконання. Функція – це вид цілеспрямованої діяльності щодо керованого об’єкта, зумовлена кооперацією і поділом праці серед управлінського персоналу [6, с. 52]. У сучасній управлінській науці виокремлюють від чотирьох до п’ятнадцяти загальних функцій. Але в переважній більшості в їх основу покладена файолівська концепція розділення адміністративної діяльності на окремі функції, які класифікуються з позицій об’єкта і суб’єкта управління. І в усіх цих класифікаціях однією з основних є функція контролю (табл. 1). Таблиця 1 Визначення функцій управління різними дослідниками № Класифікація Джерело з/п 1 ―Менеджмент – це процес послідовного виконання функцій: планування, організації, Файоль А. мотивації та контролю‖ [7, с. 117].

2 До загальних функцій менеджменту, які є обов’язковими для всіх підприємств, Завадський Й.С. кооперативів, асоціацій, товариств, компаній відносять: планування організацію, [6, с. 54] координацію, мотивацію та контроль 3 Процес менеджменту – це загальна сума всіх функцій, а саме: планування; організація; Осовська Г.В. мотивація; контроль [8, с. 62] 4 Загальні функції управління: планування, організування, мотивування, контролювання, Хміль Ф.І. облік, аналіз, реалізація (управлінських рішень), комунікація, інформація, робота з кадрами, [9, с. 206] керівництво і лідерство 5 Функції управління: стратегічне планування, реалізація стратегічного планування, Яковенко В.Б. організація взаємодії та повноважень, побудова організації, мотивація, контроль [10, с. 33] 6 Функції менеджменту: планування, організація, мотивація, контроль Осовська Г.В., Копитова І.В., Грінчук Т.І. [11] У традиційному розумінні контроль можна визначати як функцію управління, що передбачає спостереження, перевірку і порівняння відповідності фактичних результатів діяльності організації прийнятим 170

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки планам, оперативним управлінським рішенням, встановленим стандартам та іншим нормативам, виявлення в них відхилень та їх коригування, для досягнення організацією поставленої мети. Виходячи з цього контроль як функцію антикризового управління фінансовими ресурсами можна уявити на кшталт лакмусового паперу, на якому реально виявляється вся система спостереження, перевірки законності, доцільності, раціональності процесів формування і використання фінансових ресурсів на всіх рівнях антикризового управління для оцінки ефективності прийнятих управлінських рішень і результатів їх виконання, щоб досягти на цій основі виходу з кризи. Найважливіші принципи контролю, при цьому можна назвати такі: – системності контролю, що передбачає визначення системи контролю в антикризовому управління як сукупності взаємопов’язаних між собою елементів (суб’єктів і об’єктів контролю, методів контролю тощо); – повноти охоплення об’єктів контролем, яка досягається завдяки суцільному простежуванню або вибірковій перевірці певних сегментів підконтрольних об’єктів; – превентивності контрольних дій, завдяки чому досягається завчасне здійснення контролю з метою запобігання виникненню суттєвих відхилень фактичного здійснення фінансової діяльності від встановлених норм; – самодостатності контролю, що передбачає наявність такого складу елементів контролюючої системи, який забезпечує ефективність її функціонування і розвитку; – ефективності, що передбачає пристосування системи контролю до антикризової діяльності суб’єктів господарювання; – відповідальності, який передбачає відповідальність контролюючих суб’єктів за ефективність функціонування системи контролю та відповідальність господарюючих суб’єктів за наслідки контролю. У загальному вигляді місце контролю в процесі антикризового управління фінансовими ресурсами підприємства можна визначити такою схемою (рис. 1):

Розробка антикризових рішень

Прогнозування Планування

Визначення цілей використання фінансових ресурсів; вибір фінансових методів, важелів та засобів управління рухом фінансових ресурсів в кризових умовах; складання програми заходів планування фінансових ресурсів для виходу з кризи

Регулювання

Реалізація антикризових рішень

Виконання антикризових рішень

Мотивація

Визначення рівня виконання, відповідальності, форми звітності та ефективності антикризового рішення, коригування раніше прийнятого рішення, мотивація та координація діяльності виконавців

Контроль

Облік і аналіз виконання антикризових рішень

Організація

Рис. 1. Загальна схема антикризового управління фінансовими ресурсами на підприємстві

Ця схема надає загальне уявлення про антикризовий менеджмент, як про механізм управління фінансовими ресурсами, де контроль формує механізм оберненого зв’язку, об’єднуючи в єдине ціле основні функції антикризового управління фінансовими ресурсами підприємства. Це дозволяє контролю відігравати інтегруючу роль, недооцінка якої значно знижує ефективність антикризового управління фінансовими ресурсами. Складовими контролю є підсистеми обліку та аналізу. Функція обліку фінансових ресурсів полягає у спостереженні, ідентифікації, вимірюванні та реєстрації фактів витрачання фінансових ресурсів у процесі антикризової діяльності підприємства. За даними обліку проводиться аналіз виконання планових завдань. Досягнуті результати порівнюються з планом, фіксуються відхилення, на які слід звернути увагу, робляться певні висновки з прийняттям за ними відповідних антикризових заходів. За результатами цього розробляються глобальні заходи з удосконалення системи антикризового управління фінансовими ресурсами. Висновки. Контроль посідає об’єктивно необхідне місце серед інших функцій антикризового управління фінансовими ресурсами. Адже саме за допомогою контролю можна виявити та подолати негативні процеси та явища, які мають місце у функціонуванні підприємства, саме контроль повинен пояснити походження досліджуваних кризових явищ, вказати на причини їх виникнення, саме він сприяє розробці та прийняттю ефективніших антикризових рішень, коригує поведінку підконтрольного об’єкта, слідкує за здійснення антикризового процесу відповідно до розробленої антикризової програми та підвищенням результативності антикризового впливу.

171 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Література 1. Probst G., Raisch S. Die Logik des Niedergangs in: Harvard Business manager, 2008. – Х., S. 236.

2. Копилюк О.І., Штангерт А.М. Фінансова санація та банкрутство підприємств: Навч. посібник. – К.: ЦНЛ, 2005. – 168 с.

3. Василенко В.О. Антикризове управління підприємством: Навч. посібник. – К.: ЦНЛ, 2003. – 504 с.

4. Філімоненков О.С. Фінанси підприємств: Навч. посіб. – 2-ге вид., перероб. і допов. – К.: МАУП, 2004. – 328 с.

5. Терещенко О.О. Антикризове фінансове управління на підприємстві: Монографія. – К.: КНЕУ, 2004. – 268 с.

6. Завадський Й.С. Менеджмент. – У 3 т. – Т. 1. – Вид. 3-тє, доп. – К.: Вид-во Європ. ун-ту. – 2001. – 542 с.

7. Бєсєдін М.О., Нагаєв В.М. Основи менеджменту: оцінно-ситуаційний підхід (модульний варіант): Підручник. – К.: ЦНЛ, 2005. – 496 с.

8. Осовська Г.В. Основи менеджменту: Навч. посібник. – К.: Кондор, 2003 – 556 с.

9. Хміль Ф.І. Основи менеджменту: Підручник. – К.: Академвидав, 2003. – 608 с.

10. Яковенко В.Б. Менеджмент і маркетинг: Навч. посібник. – К.: Вид-во Європ. ун-ту. – 2006. – 144 с.

11. Осовська Г.В., Копитова І.В., Грінчук Т.І. Основи менеджменту: Практикум. Ч. І. Навч. посібник. – Житомир: ЖІТІ, 1999. – 286 с.

УДК 65.016.7

С.В. КУДЛАЄНКО Хмельницький національний університет

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПОНЯТТЯ “АДАПТАЦІЯ ПІДПРИЄМСТВ” Розглянуто сутність поняття “адаптація підприємств” та визначено місце даного поняття в економічній науці. Розкрито зміст видів адаптації підприємств в умовах кризи.

In this article the notion “adaption of enterprises” and its role in economics are revealed. The types of adaptation of the enterprises in crisis environment are examined. Актуальність теми. В сучасних мінливих, економічних умовах функціонування підприємства потребують розробку дієвих механізмів, які б забезпечували можливість ефективної роботи в умовах кризи. Кризові явища постійно ускладнюють умови функціонування підприємства тому керівництву необхідно швидко і гнучко реагувати на ці явища. Саме ефективна адаптація підприємства в умовах кризи може забезпечити йому нор-мальне беззбиткове функціонування. Поняття адаптація підприємства є новим і не достатньо зрозумілим для вітчизняних підприємств оскільки досвід їх роботи в умовах ринку є невеликим. Досвід роботи вітчизняних підприємств вказує на те, що в умовах кризи підприємства діють не системно, часто втрачають значний обсяг фінансових ресурсів і часу до тих пір поки не визначаться з набором засобів, що дозволяють зменшити негативний вплив криз на функціонування підприємства. Як правило ці заходи є нелегальними і спрямовані на зменшення податкового навантаження та зобов’язань перед контрагентами. Що в свою чергу, лише, погіршує загальне становище у країні і не приводить до вирішення проблем ефективного функціонування вітчизняних підприємств. На наш, погляд варто більш ґрунтовно вивчити сутність поняття адаптація підприємств та визначити її важливість в умовах кризи. Ступінь розробки теми досліджень. Теоретичними дослідженнями поняття ―адаптації підприємств‖ займались такі відомі зарубіжні вчені, як Р.Л. Акофф, І. Ансофф, П. Дойль, К. Кернс, Т. Сааті; вітчизняні дослідники – Т.В. Ландина, М.М. Будник. Р.Л. Акофф розглядав природу адаптації та виділив два типа адаптивних реакцій. І. Ансофф розробив метод адаптивного пошуку, який описує можливі стратегії підприємства в умовах ринку [1, с. 51]. П. Дойль, К. Кернс та Т. Сааті визначають адаптацію як властивість відкритої системи (підприємство розглядається як ―відкрита система‖), Т.В. Ландина вперше у сучасній вітчизняній економічній науці розробила класифікацію проблем адаптації та спробувала розробити адаптаційні механізми організаційно-виробничих систем. М.М. Будник у своїх наукових роботах обґрунтувала поняття, які найбільшою мірою відбивають сутність процесу адаптації підприємств: середовище адаптації, чутливість до змін, здатність до адаптації, потенціал адаптації, період адаптації (адаптаційний синдром), поведінкова адаптація, гнучкість (адаптивність) структур підприємства, система адаптації, адаптація. Але на сьогодні не досліджені особливості адаптації підприємств в умовах кризи, не визначено зміну її сутності в умовах умовно стабільного ринкового середовища та в умовах кризи. Саме тому ця сфера наукових досліджень є актуальною та вимагає подальших розробок. Мета дослідження. Визначити зміст поняття „адаптація підприємств‖ та його трансформації залежно від умов функціонування підприємств. Основний зміст досліджень. Загально філософське визначення сформував А.Б. Георгієвський: ―Адаптація це форма відображення системами впливу зовнішнього та внутрішнього середовища, яка 172

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки передбачає встановлення з ним динамічної рівноваги та стійкості‖. У даному визначені виділено декілька суттєвих ознак, що характеризують адаптацію з більш загальних позицій. По-перше, зазначається, що адаптація – це процес активного відображення, що забезпечує самозбереження системи у процесі її розвитку. Процес адаптації фіксується у своїх результатах у стійкості окремих систем до несприятливого впливу середовища. Подруге, адаптація проявляється по відношенню як до зовнішніх, так і до внутрішніх впливів. По-третє, адаптація проявляється як тенденція до встановлення визначеної межі гармонії системи із зовнішнім та внутрішнім середовищем [2, с. 38]. Це визначення розширює взаємозв’язок поняття адаптація з кібернетичними категоріями саморегуляції та управління. Варто зазначити, що термін адаптація застосовується тільки відносно цілісних систем, що вдало відображено в афоризмі Дж. Баркрафтом: ―будь-яка адаптація є інтеграція‖. Поняття адаптація може застосовуватись до всіх систем, які характеризуються стійкістю по відношенню до зовнішнього та внутрішнього впливу шляхом саморегуляції та управління. Деякі науковці ототожнюють адаптацію з управлінням, так Л.А. Растригін вважає, що адаптація нічим не відрізняється від управління та зазначав: ―адаптація – це організація цілеспрямованого впливу на об’єкт, який спрямований на досягнення раніше поставлених цілей‖; з врахуванням особливостей складних систем: ―адаптація – це процес цілеспрямованої зміни параметрів та структури системи, яка полягає у визначенні критеріїв її функціонування та виконання цих критеріїв‖. В економічній літературі даний термін трактується по різному. Відповідно до першого підходу адаптація розуміється як ступінь залучення підприємства до ринкових форм господарювання [1, с. 9]. На першому етапі ринкових перетворень адаптація розумілась, як зміна форми власності, самостійний вихід на зовнішній ринок, прагнення максимізувати прибутки, виробництво конкурентоспроможної продукції, що досягається шляхом зменшення видатків, закриттям збиткових виробництв, скороченням персоналу. Але дане розуміння характеризується надмірною ―економічністю‖ та не враховує соціального чинника. З часом з’явився другий підхід до розуміння адаптації, який враховував соціальні наслідки економічних реформ у державі, так при різкому спаді виробництва адаптація передбачала виживання виробництва, збереження основних фондів та ключових технологій, але даний підхід не враховував перспективи розвитку підприємств [3, с. 146]. Відповідно до третього наукового підходу адаптація розумілась як ступінь освоєння ―нових правил гри‖, нових способів виробничо-фінансової діяльності у принципово новому зовнішньому середовищі. З точки зору мікроекономіки, адаптація – це стан виробництва, який забезпечує рівновагу попиту та пропозиції на ринку товарів та послуг, а виробник має можливість постійно підтримувати свої економічні показники у визначених межах на основі своєчасного і повного врахування у виробництві змін зовнішнього економічного середовища. Усі перераховані підходи розглядають адаптацію як характеристику діяльності підприємства, стратегічними цілями якої є виживання або розвиток. Відомий вчений Р.Л. Акофф вважав, що адаптація – така реакція на зміну умов, яка протидіє дійсному чи можливому зниженню ефективності поведінки системи. Зміни можуть бути внутрішніми або зовнішніми. Адаптивна реакція може бути двох типів. Перший тип – це пасивна адаптація, коли система змінює свою поведінку з метою підвищення ефективності своєї діяльності. Другий – це активна адаптація, коли система змінює середовище таким чином, щоб її діяльність була ефективна. На наш погляд в умовах світової фінансової кризи, коли підприємства самостійно не можуть впливати на зовнішнє середовище вони застосовують саме пасивну адаптацію, але вони мають прагнути до розробки та застосування ефективних засобів активної адаптації. Саме завдяки активній адаптації підприємства спроможні будуть змінити умови функціонування, але варто зазначити, що без активної участі у цих процесу держави вітчизняним підприємствам буде важко розробити дієві засоби активної адаптації. Мельник А.О. у своїх дослідженнях зробила спробу виділити наступні види адаптації підприємства: статичну та динамічну, групову та індивідуальну; постійну, періодичну та тимчасову; кількісну, якісну та модуляційну, комплексну та конкретну, спрямовану на розвиток та спрямовану на виживання адаптації [4, с. 136–138]. Статична адаптація – це результат раніше вироблених адаптивних реакцій на зовнішній вплив і формує адаптаційний потенціал підприємства. Статична адаптація – передбачає існування на підприємстві вже набутих властивостей за допомогою яких підприємство адаптувалось до зовнішнього середовища. Динамічна адаптація – процес взаємодії підприємства з чинниками зовнішнього середовища спрямований на пристосування до них у процесі здійснення підприємницької діяльності. Динамічна адаптація направлена на формування властивостей, що забезпечують та прискорюють пристосування підприємства до змін зовнішнього середовища. Якщо розглядати особливості цих видів адаптації в умовах кризи, варто зазначити, що статична адаптація підприємства визначає його спроможність протистояти негативним впливам фінансової кризи. Динамічна адаптація є актуальною в період прояву кризових явищ, оскільки вона спрямовується на пошук шляхів пристосування і виживання підприємства у складних економічних умовах. Індивідуальна адаптація передбачає інтеграцію реакцій цілісної системи, спрямованих на підтримку її стійкості при постійних змінах внутрішніх та зовнішніх умов функціонування. Індивідуальна (самостійна) адаптація передбачає пристосування підприємства до зовнішнього середовища самотужки. Групова адаптація заснована на різних формах взаємодії між господарюючими суб’єктами, що спрямовані на забезпечення самозбереження та розвиток у мінливих умовах зовнішнього середовища. Цей вид адаптації становить цілеспрямовану, ще більш, інтегровану сукупність Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

173

Економічні науки індивідуальних адаптацій. Групова адаптація використовується групою підприємств які об’єднуються з метою пристосування до змін зовнішнього середовища спільними зусиллями. Серед розглянутих видів адаптації на наш погляд більш ефективною в умовах кризи є групова адаптація, яка спрямована на збереження економічних інтересів декількох підприємств чи окремого регіону чи визначеної галузі. Саме групова адаптація забезпечить розробку оптимальних засобів боротьби із кризою, індивідуальна адаптація може забезпечити вихід з кризи одного підприємства та одночасно створити ще більш негативні умови для функціонування його контрагентів. Індивідуальна адаптація в умовах кризи лише загострить негативні впливи зовнішнього середовища на роботу підприємств. Тимчасова адаптація передбачає використання засобів та інструментів адаптації лише у випадках гострої потреби, при досягненні бажаного результату використання адаптаційних засобів припиняється. Періодична адаптація передбачає зміни у системі управління тільки при зміні зовнішнього середовища, пристосувавшись до середовища підприємство припиняє використовувати засоби адаптації у процесі управління. Постійна адаптація використовується підприємствами у нестабільному, швидко мінливому середовищі, передбачає безперервне використання засобів адаптації у процесі управління. В умовах кризи підприємства як правило радикально змінюють звичні методи управління і вони, як правило, є характерними засобами саме тимчасової адаптації. Кількісна адаптація – передбачає зміну концентрації використання засобів адаптації, що спрямовані на пристосування підприємства. Якісна адаптація – передбачає використання нових та новітніх засобів, які б сприяли процесу пристосування підприємства до зовнішнього середовища. Модуляційна адаптація – передбачає зміни у використанні вже існуючих на підприємстві засобів та інструментів пристосування до середовища. Для кризових умов господарювання оптимальним є модуляційна адаптація яка поступово трансформується в якісну. Якісна адаптація має можливість забезпечити нормальне функціонування підприємства не змінюючи його активи і пасиви у значній мірі, використовуючи при цьому його потенціал. На підприємстві може використовуватись як адаптація одного виду так і адаптація декількох видів. У першому випадку адаптація спрямована на досягнення певного результату за допомогою визначених засобів, направлених на пристосування окремого підрозділу чи відділу підприємства. У другому випадку коли підприємство використовує декілька засобів адаптації, що направленні на пристосування підприємства у цілому. Поодинокі засоби адаптації підприємства в умовах кризи, на наш погляд, є не ефективними, лише комплекс адаптаційних заходів на підприємстві дає можливість виробити систему протистояння кризовим явищам. Адаптація спрямована на виживання передбачає цілеспрямовані дії, що направленні на формування у підприємства властивостей, що забезпечують йому беззбиткове функціонування у зовнішньому середовищі. Адаптація спрямована на розвиток, використовується підприємствами які впевнено почувають себе в існуючих умовах функціонування та прагнуть підвищити ефективність своєї діяльності з метою розширення масштабів виробництва. Кризові явища погіршують роботу майже всіх суб’єктів господарювання, але в залежності від їх стійкості у різній мірі, виходячи з цього засоби адаптації розвитку втрачають свою актуальність і першочерговими стають засоби адаптації виживання. Висновок. Підсумовуючи зазначимо, що поняття ―адаптація підприємств‖ нове для вітчизняних підприємств, але відіграє важливу роль у розвитку сучасної підприємницької діяльності. Адаптація підприємств є обов’язковою умовою і головним критерієм ефективності господарської діяльності в умовах кризи. На наш погляд, змістовність поняття ―адаптація підприємств‖ не змінюється у залежності від змін умов функціонування вітчизняних підприємств, а лише посилюється в умовах кризи її важливість і значущість. Література 1. Менеджмент для магистров / Под ред. А.А. Епифанова, С.Н. Козьменко. – Сумы: Университетская школа, 2003. – 762 с.

2. Murphy R. Adaptire Processes in Economis Systems. – N.Y.– 1965.

3. Авраамова Е. Адаптация промышленных предприятий к рыночным условиям / Е. Авраамова, И. Гурков // Вопросы экономики. – 1997. – №11. – С.145-149.

4. Мельник А.О. Становлення та розвиток поняття ―адаптація підприємства / А.О. Мельник // Вісник Технологічного університету Поділля. – 2004. – Ч. 2, Т. 2., № 1. – С. 135–138.

УДК 310.131.7:621(477)

М.О. ЛЕВЧЕНКО Хмельницький національний університет

ГЕНЕЗИС ТА КЛАСИФІКАЦІЯ РИЗИКІВ У ДІЯЛЬНОСТІ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ Досліджується еволюція терміну “ризик”. Проведено аналіз існуючих підходів щодо класифікації видів ризиків промислових підприємств, розроблено класифікацію ризиків, яку доцільно використовувати при плануванні діяльності машинобудівних підприємств.

174

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки The evolution of term “risk” is analyzed. The research of the legacy approaches to the industrial enterprises risk classification is made and the efficient classification of risks that it is rational to use in planning activities of machine-building enterprises is developed. Вступ. Розробка економічно обґрунтованої класифікації ризиків для промислових підприємств має важливе значення, оскільки є необхідною передумовою вибору оптимального методу аналізу, оцінки та управління для кожного ризику чи групи ризиків. Промислові підприємства зможуть визначити свої підходи та методи управління економічними ризиками лише за умови, що вони будуть спроможними правильно класифікувати види ризику у процесі здійснення господарської діяльності, а також знати, наскільки істотними є ці ризики та які вони несуть в собі загрози. Аналіз останніх досліджень. Проблема класифікації ризиків досліджується як вітчизняними, так і зарубіжними економістами, зокрема: Байдою Н.В., Бочарніковим В.П., Гранатуровим В.М., Зайцевою І.А., Леоновою В.В., Редхедом К., Х’юсом С, Харко А.Ю. та ін. Аналіз опублікованих робіт свідчить про те, що проблема генезису та класифікації ризиків промислових підприємств залишається недостатньо розробленою. Метою статті є дослідження еволюції формування наукових уявлень про ризик та систематизація ризиків, які супроводжують діяльність промислових підприємств. Результати дослідження. Історична практика свідчить, що ризик, тобто невизначеність, якою обтяжене підприємство, став яскраво проявлятися при розвитку товарно-грошових відносин та конкуренції учасників господарської діяльності. Поняття ―ризик‖ має досить тривалу світову історію, але найактивніше різні аспекти даної категорії почали вивчатись в кінці XIX– на початку XX століття. Вчені-економісти дають різні визначення поняття ризику, його рис, властивостей, елементів, функцій та факторів. Це пояснюється тим, що ризик – дуже складне явище, яке має безліч відмінних один від одного, а іноді й протилежних складових. Деякі дослідження свідчать, що термін ―ризик‖ арабського походження. Інші дослідники вважають, що термін ―ризик‖ походить від грецьких слів ridsikon, ridsa – круча, скеля. Не виключена можливість його походження з інших мов, так, в італійській risiko означає ―небезпека‖, ―загроза‖; risicare – ―лавірувати між скель‖, у французькій risdue – ―загроза‖, ―ризикувати‖ [1, 2]. В англійській мові термін ризик з’явився тільки в XVII ст. і найчастіше в науковій літературі, наприклад, в роботах А. Сміта та інших класиків використовувалося слово ―hazard‖ (небезпека), і лише у XX столітті слово ―risk‖ остаточно затвердило себе в економічній літературі і діловій практиці [1]. Наукові уявлення про ризик складалися поетапно. Дослідження категорії ―ризик‖ тісно пов’язане з розвитком теорії ймовірності. Потім поняття ризику з’явилось у військових, економічних, демографічних, медичних, біологічних, правових та інших дисциплінах. У XVII ст. починають закладатися фундаментальні основи наукового дослідження ризику. У працях Д. Граунта, Я. Вітта, Е. Галлея та ін. вчених були сформульовані основні завдання дослідження ризику та підходи його класифікації. Дослідники вважають, що перші спроби наукового визначення змісту та сутності терміну ризик були здійснені відомим швейцарським математиком, академіком Петербурзької академії наук Д. Бернуллі в 1738 р. [6]. У процесі дослідження генезису терміну ризик нами подана хронологічна таблиця еволюції формування даного терміну з основними підходами щодо інтерпретації даної категорії (табл. 1) [4, 6]. Таблиця 1 Еволюція формування терміну “ризик”

Автор, рік

Термін

1

2

1. Д. Бернуллі, 1738 р.

2. А.Сміт. ―Дослідження про природу та причини багатства народів‖, 1776 р.

3. А. Мілль ―Принципи політекономії‖, 1848 р.

4. Й Тюнер, ―Ізольована держава‖, 1850 р.

Здійснив перші спроби наукової оцінки ризикових рішень в умовах невизначеності з урахуванням поведінки споживачів Основи теорії підприємницького ризику викладені на прикладах оплати праці робітників, діяльності лотерей та страхових компаній. Цю теорію ризику А. Сміт використовував і для пояснення тенденції норми прибутку в різних галузях економіки. А. Сміт дійшов до висновку про те, що професії з високим рівнем ризику гарантують в середньому більш високу оплату, ніж професії з низьким рівнем ризику Валовий прибуток на капітал складається з заробітної плати управлінського персоналу, премії за ризик та відсотку. Багато уваги присвячено різниці між капіталістом, що отримує відсоток за відмову від задоволень, та підприємцем, що отримує компенсацію за ризик

Пов’язав прибуток підприємця з невизначеним ризиком, від якого не можливо застрахуватися. Вважав, що підприємницький прибуток можна отримати, вирахувавши з валового прибутку відсоток на інвестований капітал, плату за управління, страховий внесок. Остання складова розраховується відповідно до кількісно вимірюваного ризику 5. К. Маркс Поглибив теорію ризикової діяльності. У відповідності до його висновків, здійснення ―Капітал‖, 1867 р. ризикованих інноваційних інвестицій, з одного боку, дозволяє в певній мірі переборювати обмеженість економічної віддачі факторів виробництва, а з іншої – істотно подавляти дію закону зниження доходності інвестованого капіталу

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

175

Економічні науки Продовження таблиці 1 1

6. А.Маршалл, А. Пігу, 1930-ті роки 7. Дж.М. Кейнс. ―Загальна теорія зайнятості, процента і грошей‖, 1936 р.

8. Дж. фон Нейман, О. Моргенштейн, 1940-ві роки 9. Г. Марковіц, Р. Тобін, В. Шарпом, 1950–1960-ті роки

10. Вітлинський В.В., Верчено П.І., 2004 р.

11. Івченко І.Ю., 2004 р.

2

Розробили основи неокласичної теорії підприємницького ризику. Підприємець, що працює в умовах невизначеності, і прибуток якого є випадковою змінною, повинен керуватися у своїх діях двома критеріями: ризиками очікуваного прибутку та величиною їх можливих коливань. Його поведінка зумовлена концепцією граничної корисності. З двох варіантів капіталовкладень, що мають принести однаковий розмір прибутку, вибирається варіант, в якому коливання прибутку є меншими Стверджував, що ризиком є частина вартості, пов’язана з можливими витратами, викликаними непередбаченими змінами ринкових цін, надмірним спрацюванням обладнання, катастрофами. Він наголошував на існуванні ―втрат ризику‖, необхідних для покриття відхилень реальної виручки від очікуваної. Доцільним є врахування трьох видів ризику: ризик підприємця (позичальника), ризик кредитора, ризик зменшення цінності грошової одиниці. Він також звернув увагу на роль схильності до азарту в діяльності підприємств. Всі види ризиків не прогнозовані. За Кейнсом, ―схильність до ризику ‖ – специфічна риса підприємця Вперше дослідили проблему максимізації корисності індивідуума й прибутку фірми з урахуванням фактора ризику. Вони запропонували ―просту лотерею‖, яку можна трактувати як атом ризику. Лотерея – це ситуація з двома наслідками, кожен з яких настає з певною ймовірністю Г. Марковіц запропонував, а Р.Тобін узагальнив економіко-математичну модель обрання оптимальної структури портфеля фінансових активів. Р.Тобін довів, що вона не залежить від схиль-ності інвестора до ризику. Оцінюючи вартість активів, вчені пов’язують її з поняттям ризику – невизначеністю щодо отримання доходу взагалі чи одержання в тому обсязі норми доходу від інвестицій, на який розраховує інвестор. У 1952 р. Г. Марковіцем і В. Шарпом була запропонована сучасна теорія ризику. Суть її в тому, що учасники фондового ринку керуються двома цілями: підвищенням рівня очікуваного доходу і зниженням рівня ризику доходу. Їх досягнення можливе тільки за умови створення ефективного інвестиційного портфеля, що можливий для даного фондового ринку в єдиному варіанті. Г. Марковіц запропонував вважати показниками рівня ризику відхилення очікуваного значення випадкової змінної (прибутку) від її середнього значення – варіацію та стандартне відхилення. Вагомим внеском В. Шарпа у теорію ризиків був розподіл загального ризику на дві умовні частини: систематичний ризик як наслідок загальних економічних зрушень і специфічний ризик як результат господарської діяльності окремого підприємства. У період з 1950 по 1960 роки ризик став предметом міждисциплінарних досліджень і об’єктом вивчення багатьох конкретних наук: теорії ігор, ймовірності, прийняття рішень, логіки, військових, медичних, економічних, правових дисциплін. Виникла нова галузь знань – ризикологія як наука про економічний ризик. У країнах з ринковою економікою в області ризикології почало проводиться багато досліджень Ризик – це економічна категорія, яка відображає особливості сприйняття заінтересованими суб’єктами економічних відносин об’єктивно існуючих невизначеності та конфліктності, іманентних процесам цілепокладання, управління, прийняття рішень, оцінювання, що обтяжені можливими загрозами і невикористаними можливостями Ризик – це діяльність, пов’язана з подоланням невизначеності в ситуації неминучого вибору, у процесі якого є можливість кількісно і якісно визначити імовірність досягнення передбачуваного результату, невдачі і відхилення від мети

А. Маршаллом, одним з перших, були розглянуті проблеми виникнення економічних ризиків, його праці були початком створення неокласичної теорії ризиків. Дж. М. Кейнс ввів в науку поняття ―схильність до ризику‖, охарактеризував інвестиційні та підприємницькі ризики [4]. У праці Ф. Найта ―Ризик, невизначеність та прибуток‖ вперше була висловлена думка про ризик як кількісну міру невизначеності. У працях О. Моргенштейна і Дж. Неймана також були розроблені питання теорії ризику, що відображають взаємозв’язок понять ―невизначеність‖ і ―ризик‖. Вітчизняними ученими А.П. Альгіним, Б.А. Райзбергом були розроблені проблеми сприйняття ризику як складного соціально-економічного явища, що має безліч суперечливих основ [2, 5]. Враховуючи те, що тема статті передбачає дослідження класифікації ризиків у діяльності промислових підприємств, необхідно подати визначення ризику діяльності підприємства. На нашу думку, ризик діяльності підприємства – це явище, що виникає на підприємстві і характеризується рівнем можливої загрози для виробництва та реалізації продукції, наслідком якого є неодержання або недоодержання прибутку. Складність класифікації ризиків полягає у їх різноманітності. Класифікація видів ризиків промислового підприємства повинна відповідати двом вимогам, по-перше, мати практичне використання і органічно вписуватися в систему управління ризиками, по-друге, відображати певну сторону сутнісної характеристики ризику [3, 7]. Оцінка різних підходів щодо класифікації ознак ризиків дає змогу розробити власну класифікацію ризиків промислових підприємств (рис. 1). Розроблена класифікаційна система факторів включає групи, підгрупи й різновиди факторів ризику, що властиві підприємствам промисловості. Слід зазначити, що розглянуті групи факторів ризику підприємства містять у собі десятки конкретних, здатних вибірково діяти на кожному промисловому підприємстві факторів. Однак це найбільш типові фактори ризику саме для промислового підприємства.

176 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Ризики промислового підприємства За можливостями страхування Страховий

Незастрахований

Причини виникнення Недолік інформації

Приналежність до країни Внутрішній

Зовнішній

Сфера походження

Особисті суб’єктивні фактори

Комерційні

Відповідальності

Фінансові

Невизначеність майбутнього

Організаційно-управлінські

Виробничі

Ступінь системності Несистемний

Форс-мажорні та кримінальні

Соціально-політичні Системний

Відповідність допустимим межам Допустимий

Критичний

Ступінь обґрунтованості прийняття Обґрунтований

Частково обґрунтований

Авантюрний

Катастрофічний

Час прийняття рішень про реагування Поточний

Спізнілий

Попереджувальної групи

Ступінь правомірності Правомірний

Особистого рішення

Колективного рішення

Масштаби впливу

Неправомірний

Вплив на діяльність Негативний

Складність аналізу

Нульовий

Одноосібний

Багатоосібний

За напрямком дії Персонал підприємства

Позитивний

Матеріальні цінності Інформація

Рис. 1. Класифікація ризиків промислового підприємства

На рис. 2 представлена класифікація виділених факторів ризику за сферою походження з метою встановлення впливу факторів ризику, які більшою мірою впливають на ризик діяльності промислових підприємств. Форс-мажорні, соціально-політичні й кримінальні фактори ризику, що становлять окремі групи з аналізу виключені, тому що їх вплив передбачати неможливо [4, 6]. Доцільність класифікації заснована на необхідності ретельного вивчення специфічних особливостей процесів, що відбуваються в окремо взятій сфері життєдіяльності підприємства й можливості розробки спеціальних рекомендацій з локалізації загроз і підвищення безпеки відповідної сфери. Аналізуючи рис. 2, можна припустити, що найбільш істотно на ризик діяльності підприємств впливають: відмова або неможливість споживача придбати продукцію, вироблену підприємством; помилки в дослідженні ринку, в ефективності реклами;штрафи, пені, неустойки, судові витрати;зупинка виробничого процесу; перебої у сфері забезпечення;затримка або несплата дебітором боргів;падіння ліквідності підприємства.

Класифікація ризиків промислових підприємств за сферою походження

Комерційні

Правові

Торговельні Транспортні Маркетингові Екологічні Персональні Невиконання договорів

Виробничі

Сфери виробництва Сфери забезпечення Кадрові Інфляційні

Фінансові

Інвестиційні Валютні

Економічні Трансляційний

Відсоткові Кредитні

Операційні

Ліквідності Організаційно управлінські

Некомпетентності Недбалості

Рис. 2. Класифікація ризиків промислових підприємств за сферою походження

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

177

Економічні науки Аналіз наведених видів ризиків, оцінка їхнього внеску у формування кризових ситуацій промислового підприємства є одним з основних етапів управління його економічною безпекою. Результати такого аналізу лежать в основі розроблення випереджаючих впливів, спрямованих на ефективну ліквідацію наслідків від настання ризиків. Висновки. Таким чином, класифікація ризиків промислових підприємств є вихідним пунктом для їх подальшого аналізу та оцінки. Планування економічного ризику на початковому етапі створення і функціонування промислового підприємства дає змогу ефективно діяти за умов динамічності, спричинених зовнішніми і внутрішніми змінами. Автором було досліджено еволюцію формування наукових уявлень про ризик та запропоновано класифікацію ризиків, притаманних промисловим підприємствам. Література 1. Альгин А.П. Риск и его роль в общественной жизни. – М.: Мысль, 1989. – 187 с.

2. Клапків М.С. Питання етимології економічного ризику // Фінанси України. – 2001. – № 4. – С. 14–21.

3. Лук’янова В.В. Методологічні підходи до класифікації ризиків // Вісник ХНУ. – 2007 – № 3/2. – С. 130–137.

4. Машина Н.І. Економічний ризик і методи його вимірювання: – К.: ЦНР, 2003. – 188 с.

5. Радецька Л.П Оцінка економічного ризику в діяльності підприємств // Вісник ХНУ. – 2007. – № 6/1. – С. 158–162.

6. Сенейко Ю.В. Сучасні підходи до трактування категорії ―ризик‖ // Регіональна економіка – 2006, № 1. – С. 206–211.

7. Управління підприємницьким ризиком / Під ред. Д.А. Штефанича. – Тернопіль: Економічна думка, 1999. – 224 с.

УДК 658:621(477)

Т.Д. РУЖИЦЬКА Хмельницький національний університет

СУТНІСТЬ ТА СКЛАДОВІ ЕЛЕМЕНТИ ПОНЯТТЯ “ЕКОНОМІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ПІДПРИЄМСТВА” Проведено узагальнення наукових досліджень економічного потенціалу, розглянуто підходи до розуміння його сутті. Визначено багатогранність поняття “економічний потенціал”. Наведено класифікацію його елементів за різними ознаками. Проаналізовано підходи до структуризації потенціалу підприємства. Висвітлено зміст економічного потенціалу підприємства.

Generalization of scientific researches of economic potential is conducted the approaches of understanding its essence are examined. Many-sided nature of the concept “economic potential” is revealed. Classification of its elements according to different features is given. Approaches to the structure of the enterprise potential are analyzed.

The essence of the economic potential of the enterprise is revealed. Актуальність теми. В умовах формування ринкової економіки в Україні виникає необхідність визначення економічного потенціалу підприємств. Особливо це стосується підприємств машинобудівної галузі оскільки частка їхньої продукції займає вагоме місце в валовому внутрішньому продукті Україні. Потенціал підприємства є однією із складових які допомагають в конкурентній боротьбі з іншими підприємствами. Оскільки від використання підприємством своїх потужностей чи то матеріальних, чи то трудових, чи то управлінських, залежить результат його діяльності. Мета статті. Здійснити узагальнення наукових досліджень економічного потенціалу, розглянути його класифікацію, структуру та економічний зміст. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Дослідженням сутності поняття ―економічний потенціал підприємства‖ займалось досить багато вітчизняних вчених економістів таких, як Абалкін Л.Ц. [1], Будіщева І.О. [2], Головкова Л.С. [3], Горбунов Е.П. [4], Лапін Є.В. [5], Петрович Й.М. [2], Попов Є.В. [6], Рєпіна І.М. [7], Самоукін Л.І. [8], Федонін О.С. [7], Хомяков В.І. [9]. В етимологічному значенні термін ―потенціал‖ походить від латинського роtentia і означає ―потужність, сила‖. У Великій Радянській Енциклопедії наведено таке визначення потенціалу: ―засоби, запаси, можливості, джерела, що є в наявності та можуть бути мобілізовані, приведені в дію, використані для досягнення визначених цілей, реалізації плану, вирішення деякої задачі; можливості окремої особи, суспільства, держави в певній сфері‖. Тлумачний словник української мови трактує термін ―потенціал‖ як: ―приховані здатності, сили для якої-небудь діяльності, що можуть виявитись за певних умов‖. Виклад основного матеріалу. Можна виділити чотири підходи до розуміння суті економічного потенціалу, які класифіковано за результатами аналізу наукових видань. Так, перший підхід полягає в тому, що економічний потенціал подається як сукупна здатність галузей народного господарства. Так Б.М. Мочалов даний термін розуміє як ―сукупна здатність галузей народного 178

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки господарства виробляти промислову, сільськогосподарську продукцію, здійснювати капітальне будівництво, перевозити вантажі, надавати послуги населенню‖ [11, С.7]. Це визначення підкреслює лише один аспект економічного потенціалу – здатність господарського механізму виконувати виробничу функцію. Даний аспект є важливим, але є не єдиним. Таблиця 1 Трактування понять “потенціал”, “потенціал підприємства”, “економічний потенціал підприємства”

Автор Абалкін Л.І. [1] Лапін Є.В. [5] Хомяков В.І. [9] Петрович И.М., Будіщева І.О. [2] Федонін О.С., Рєпіна І.М. [7] Самоукін Л.І. [8] Горбунов Е.П. [4]

Визначення поняття Потенціал – це узагальнена збірна характеристика ресурсів, прив’язана до місця і часу Економічний потенціал підприємства – максимально можливий обсяг виробництва матеріальних благ і послуг в умовах, що забезпечують найбільш ефективне використання за часом і продуктивністю наявних економічних ресурсів Потенціал – джерела, можливості, засоби. Запаси, які можуть бути приведеними в дію, використанні для вирішення якоїсь задачі, досягнення певної цілі, можливості окремої особи, суспільства, держави, підприємства в певній галузі Потенціал – це сукупність економічних ресурсів і виробничих можливостей фірми, які можуть бути використані для досягнення цілей фірми Потенціал підприємства – наявність у кого-небудь (будь то окремо взята людина, первинний робочий колектив, суспільство в цілому) прихованих можливостей які ще не виявились, або здатності діяти у відповідних сферах Виробничі відносини, що виникають між окремими працівниками, трудовими колективами, а також управлінським апаратом з проводу повного використання їхніх здібностей зі створення матеріальних благ і послуг Економічний потенціал підприємства – це сума потенціалів трудового, природного і виробничих ресурсів

Другий підхід визначає економічний потенціал як сукупність наявних у наявності ресурсів. Такий підхід простежується в публікаціях Б. Плишевського [12, с. 3], А. Тодосійчука [13, с. 64], Ю. Личкина [14, с. 28] і А. Цигичко [15, с. 10], в яких зміст поняття ―потенціал‖ замінюється поняттями ―ресурси‖, ―інвестиції‖, ―інвестиційні ресурси‖, ―чисельність працюючих‖. Якщо при розкритті терміну робити акцент тільки на ресурсний аспект, тим самим відображаючи лише одну з характерних рис поняття, не виявляючи при цьому специфічних рис, то в результаті зникають істотні відмінності від інших економічних категорій, таких як національне багатство, ресурси, матеріально-технічна база. Принциповою відмінністю між термінами ―ресурси‖ і ―потенціал‖ є те, що ресурси існують незалежно від суб’єктів економічної діяльності, а потенціал окремого підприємства, суспільства не можна відділити від самого підприємства. Оскільки термін ―потенціал‖, окрім матеріальних і нематеріальних ресурсів включає здібності працівників, колективу, підприємства, суспільства в цілому до ефективного викорис-товування наявних засобів або ресурсів. За третім підходом відбувається ототожнення термінів ―економічний потенціал‖, ―економічна міць‖ і ―народногосподарський потенціал‖. Так Е. Горбунов вважає синонімами терміни ―економічна міць‖, ―економічний потенціал‖, народногосподарський потенціал‖ [4]. Такий дослідник як А.А. Задоя вважає, що термін народно-господарський потенціал включає і економічний потенціал. Обмеженням даного підходу є неможливість виділення характерних ознак та структурних елементів даних категорій[17]. Економічний потенціал за четвертим підходом це результат економічних і виробничих відносин між суб’єктами господарської діяльності. Самоукін Л.І. вважає, що економічний потенціал необхідно розглядати у взаємозв’язку з властивої кожної суспільно-економічної формації виробничими відносинами, що виникають між окремими працівниками, трудовими колективами, а так само управлінським апаратом підприємства, організації, галузей народного господарства в цілому з приводу повного використовування їх здібностей до створення матеріальних благ і послуг [8, с. 3]. У даному визначенні, на наш погляд, підкреслена достатньо важлива межа економічного потенціалу. Проте, економічний потенціал в рівній мірі залежить від рівня розвитку виробничих сил. У словнику ―Управління соціалістичним виробництвом‖ під ред. О.В. Козлова дається визначення економічного потенціалу як економічних можливостей країни, залежно від рівня розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, наявності трудових і виробничих ресурсів, ефективності господарського механізму. У даному визначенні не указується, проте, про які конкретно економічні можливості йде мова. До складу потенціалу підприємства входить багато елементів. Для їх вивчення необхідно здійснити класифікацію потенціалу за різними ознаками. Так, наприклад, Овдієнко В.Н. та Котлов В.А. виділяють чотири класифікаційні ознаки економічного потенціалу: належність до сфери суспільного виробництва (виробничий та невиробничий потенціал); досягнутий рівень (нормативний, реальний, стратегічний потенціал); зміст (потенціал в натурально-речовинній формі та у вартісних вимірах); ресурсну структуру (трудовий потенціал, потенціал основних фондів та потенціал матеріальних ресурсів) [16]. Федонін О.С., Рєпіна І.М., Олексик О.І. пропонують свою класифікацію, згідно якої виділяють вісім класифікаційних ознак: за рівнем абстрагованості (потенціал людства, природний, економічний, соціокультурний, психофізіологічний); залежно від рівня агрегатованості оцінки (потенціал світового Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

179

Економічні науки господарства, національної економіки, галузевий, регіональний, територіальний, добровільних об’єднань, підприємств, структурних підрозділів, операційних (виробничих) дільниць та окремих робочих місць); за галузевою ознакою (промисловий, транспортно-комунікаційний, науковий, будівельний, сільськогосподарський, сфери обслуговування тощо); за елементним складом (потенціал основних виробничих фондів (засобів), потенціал оборотних фондів (засобів), земельний, інформаційний, технологічний, кадровий (трудовий) тощо; за спектром врахованих можливостей (внутрішньо системний, зовнішній (ринковий); за функціональною сферою виникнення (виробничий, маркетинговий, фінансовий, науково-технічний, інфраструктурний та ін.); з огляду на спрямованість діяльності підприємства (експортний, імпортний); за мірою реалізації потенціалу (фактичний (досягнутий, реалізований), перспективний (вектор розвитку) [7]. Таким чином, на сьогодні немає єдиного уявлення про структуру потенціалу, оскільки є декілька його проявів. Протягом багатьох років накопичено багатий інструментарій для оцінки ринкових, виробничих, фінансових можливостей підприємства, але відчувається, що не вистачає повноти охоплення та систематизованого підходу до елементів структури економічного потенціалу, при цьому повинна зберігатись мінімальна кількість компонентів. Існує кілька можливих підходів до структуризації потенціалу підприємства: 1. Блочно-модульна структуризація (за критерієм зв’язку елементів потенціалу з основними підсистемами діяльності підприємства).

2. Функціональна структуризація (за критерієм призначення основних елементів потенціалу). Блочно-модульна структуризація потенціалу підприємства заснована на взаємодії трьох складових, які охоплюють всі стратегічні компоненти підприємства, що дозволяють досягти поставлені цілі, що найбільш повно характеризують внутрішній стан підприємства – ресурсів, системи управління та діяльності персоналу. До блоку ресурсів належать технічні, технологічні, кадрові, просторові, інформаційні, фінансові ресурси та ресурси організаційної структури системи управління. До блоку системи управління: планування, реалізація та контроль. До блоку діяльності персоналу: аналітична, виробнича та комунікаційна діяльність персоналу. Щодо функціональної структуризації, то економічний потенціал підприємства складається з наступних компонентів: трудовий потенціал, структурними елементами якого є кадровий, інтелектуальний та підприємницький потенціал; виробничий потенціал, до якого належать: технічний, технологічний, природно-ресурсний, інвестиційний потенціал та потенціал матеріальних активів; інноваційний потенціал; організаційно-управлінський потенціал. Зміст економічного потенціалу підприємства складають два компоненти: об’єктивний та суб’єктивний. Об’єктивний це сукупність трудових, нематеріальних, матеріальних і природних ресурсів, залучених і не залучених по яких або причинам у виробництво і які володіють реальною можливістю брати участь в ньому. До об’єктивних складових потенціалу підприємства відносять: виробничий потенціал; інноваційний потенціал (характеризує можливість підприємства у сфері розробки та впровадження інновацій); фінансовий потенціал; потенціал відтворення (характеризує можливість діючої системи формування та відновлення основних фондів забезпечення необхідного рівня конкурентоспроможності продукції підприємства); інформаційний потенціал (характеризує можливості створення інформаційної бази гарантувати своєчасне та повне насичення підприємства достовірною вихідною, вхідною, нормативно-довідковою, оперативною інформацією для прийняття рішень у процесі господарської діяльності підприємства та досягнення цілей його розвитку); інфраструктурний потенціал (характеризує привабливість місця розташування підприємства з погляду розвитку ринкової інфраструктури, транспортних комунікацій та інших факторів). Суб’єктивний це здібності працівників, колективів до використовування ресурсів і створення максимального об’єму матеріальних благ і послуг і здатності управлінського апарату підприємства, організації, галузі, господарської системи в цілому до оптимального використовування наявних ресурсів. До суб’єктивних складових потенціалу підприємства відносять: науково-технічний потенціал (характеризує здатність працівників підприємства здійснювати наукові дослідження та розробки, спрямовані на удосконалення виробничих і технологічних процесів, диференціацію видів продукції); маркетинговий потенціал; потенціал організаційної структури управління (характеризує можливість сформованої організаційної структури управління забезпечувати високий рівень ефективності функціонування підприємства в умовах мінливості зовнішнього середовища); кадровий потенціал (сукупність здібностей і можливостей кадрів забезпечувати ефективне функціонування організації); управлінський потенціал (сукупність здібностей і можливостей системи управління забезпечувати досягнення стратегічних цілей діяльності) [18]. Висновки. Розглянуті вище підходи до визначення терміну „економічний потенціал" виявляють різні погляди в розумінні його суті і структури. Тому виникає необхідність у виборі найбільш вдалого судження про ―економічний потенціал підприємства – як про сукупність наявних ресурсів, можливостей, які будуть використанні для задоволення потреб користувачів, за умов оптимального використання наявних ресурсів та сприятливих макроекономічних умов господарювання‖. Щодо елементів структури потенціалу підприємства то необхідно виділити функціональну структуризацію, оскільки вона більш повно характеризує складові у їх взаємозв’язку та взаємозаміні. Література 1.

180

Абалкин Л.И. Новое зкономическое мышление – потребность времени // Наука и жизнь, – 1988. – № 7. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки 2. Економіка виробничого підприємництва: Навч. посібник / За ред. Й.М. Петровича– 3-тє вид., випр. – К.: Знання, 2002. – 405 с.

3. Головкова, Л. С. Методологічні проблеми вимірювання потенціалу підприємства / Л. С. Головкова // Фондовий рынок. – 2007. – № 35. – С. 32–36.

4. Горбунов В. Экономический потенциал развитого социализма // Вопросы экономики, 1981. – № 9.

5. Лапин Е.В. Экономический потенциал предприятия: Монография. – Сумы: Университетская книга, 2002, – 310 с.

6. Попов Е.В. Рыночный потенциал предприятия: Монография. – М.: Экономика, 2002. – 559 с.

7. Федонін О.С. Потенціал підприємства: формування та оцінка: навч. посібник/ О.С. Федонін, І.М. Рєпіна, О.І. Олексюк. – 2-ге вид. – К.: КНЕУ, 2006. – 316с.

8. Самоукин А.И. Потенциал нематериального производства. – М.: Знание, 1991. – С. 5.

9. Хом’яков В.І. Управління потенціалом підприємства: навчальний посібник / В.І. Хомяков, І.В. Бакум. – К.: Кондор, 2007. – 400 с.

10. Рябикіна Н.І. Теоретико-методологічні засади оцінки та оптимізації використання потенціалу промислового підприємства (на прикладі гірничо-збагачувальних підприємств): Автореф. дис… канд. екон. наук. – Одеса: Одеський держ. екон. ун-т, 2003. – 19 с.

11. Экономический потенциал развитого социализма / Мочалов Б.М. и др.; под. ред. Мочалова Б.М. – М.: Экономика, 1982. – 278.

12. Плышевский Б. Потенциал инвестирования // Экономист. – № 3, 1996 г.

13. Тодосийчук А. Научно-технический потенциал социально-трудовой сферы // Экономист. – № 12. – 1997.

14. Лычкин Ю. Потенциал строительного комплекса // Экономист. – № 6. – 1997.

15. Цыгичко А. Сохранение и приумножение производственного потенциала страны // Экономист. – № 7. – 1992.

16. Овдиенко В.Н., Котлов В.А. Производственный потенциал предприятия. – М.: Экономика, 2002. – 559 с.

17. Задоя А.А. Народнохозяйственный потенциал и интенсивное воспроизводство. – К.: Вища школа. – 1986. – 154 с.

18. Краснокутська Н.С. Потенціал підприємства: Навч. посібник. – К.: ЦНЛ, 2005. – 352 с.

УДК 658.511

Г.В. УСОВА ДВНЗ ―Автомобільно-дорожній інститут‖ Донецький національний технічний університет

ПІДХІД ДО ДОСЯГНЕННЯ КОНКУРЕНТНИХ ПЕРЕВАГ ПРОМИСЛОВИМ ПІДПРИЄМСТВОМ НА ОСНОВІ КООРДИНАЦІЇ ПРОЦЕСІВ БЕНЧМАРКІНГУ ТА АУТСОРСИНГУ Розглянуто питання реалізації процесу досягнення конкурентних переваг промисловим підприємством на основі використання бенчмаркінгу та аутсорсингу. Визначено зростаючу роль цього питання в сучасних умовах розвитку економіки України. Наведені основні етапи та узагальнений механізм процесу досягнення конкурентних переваг. Поєднання інструментів бенчмаркінгу та аутсорсингу дозволяють вітчизняним підприємствам досягти довгострокових конкурентних переваг для забезпечення своєї конкурентоспроможності.

Issues of realization of the competitive advantages achievement process at the industrial enterprise based on using benchmarking and outsourcing are considered. An increasingly important role of this issue in modern economic development of Ukraine is identified. Basic stages and general mechanism of competitive advantages achievement process are indicated. The combination of the instruments of benchmarking and outsourcing let domestic enterprises reach long-term competitive advantages to support their competitiveness. Постановка проблеми. Однією з головних умов створення міцних конкурентних позицій економіки України є підвищення рівня конкурентоспроможності вітчизняних промислових підприємств. У сучасних умовах підприємства повинні зосереджувати підвищену увагу на ефективності функціонування в конкурентному середовищі, що зумовлює необхідність посилення їхньої діяльності в напрямку досягнення конкурентних переваг. Останнім часом спостерігається зацікавленість у дослідженнях різних аспектів проблеми забезпечення конкурентоспроможності підприємств, а зокрема питанням формування та досягнення ними конкурентних переваг. У сучасних умовах функціонування головною метою діяльності підприємства є досягнення конкурентних переваг у довгостроковому періоді, які нададуть високу норму прибутку та стабільне економічне зростання. Для забезпечення ефективної діяльності підприємству необхідний єдиний стратегічний напрямок розвитку, згідно з яким воно зможе досягти довгострокових конкурентних переваг. В економічній літературі (як зарубіжній, так і вітчизняній) відсутня єдність поглядів щодо проблем формування та досягнення конкурентних переваг промисловим підприємством. Не існує єдиної теоретичної концепції, що розкриває питання процесу досягнення конкурентних переваг підприємством для забезпечення його конкурентоспроможності. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

181

Економічні науки Аналіз останніх досліджень і публікацій. Істотний внесок у визначення джерел і розробку механізмів формування конкурентних переваг внесли І. Ансофф, Ф. Котлер, М. Портер, К. Прахалад, Г. Хемел, Г. Азоєв, А. Градов, І. Грозний, М. Кизим, М. Лепа, А. Мазаракі, О. Пушкар, О. Тридід, А. Юданов. Разом з тим багато теоретичних, методичних і практичних аспектів цього питання залишаються невирішеними, не повною мірою враховуються специфічні особливості, пов’язані з розвитком конкретних галузей і підприємств. Вимагають більше поглибленого дослідження фактори й показники, що визначають процес та механізм досягнення конкурентних переваг підприємством. Постановка завдання. Метою дослідження є визначення сутності реалізації процесу досягнення конкурентних переваг промисловим підприємством за рахунок використання інструментів бенчмаркінгу та аутсорсингу. Виклад основного матеріалу. Конкурентні переваги підприємства лежать в основі збереження його міцних ринкових позицій, а також розширення власного впливу на ринку. У силу того, що багато вітчизняних підприємств так і не змогли визначитися з тим, яку стратегію досягнення конкурентних переваг їм варто використати, проблема пошуку адекватної реаліям конкурентної стратегії продовжує існувати. У цих умовах важливо аналізувати всі ключові напрямки досягнення конкурентної переваги й правильно вибирати найбільш пріоритетні [1]. Основною метою досягнення конкурентних переваг є максимальне забезпечення сполучення інтересів підприємства (фінансові цілі) і споживачів (цінність для клієнта). Іншими словами, виробничій процес на підприємстві повинен бути вибудуваний таким чином, щоб забезпечити максимальне надання цінності для споживача з мінімально можливими витратами. Нова ситуація в розвитку як споживчих, так і ділових ринків, що характеризується високою швидкістю змін, формує ряд принципових вимог до організації бізнесу. Конкурентні переваги підприємства, закладені в організації операційних бізнес-процесів (постачання, виробництво, збут), не можуть розглядатися як джерело стратегічної переваги в довгостроковому плані. Ефективні технічні рішення дуже швидко тиражуються в діловому середовищі. Конкурентні переваги в остаточному підсумку проявляються в характеристиках продуктів і послуг, але цикл створення конкурентних переваг повинен випереджати цикл продуктовий. Планована конкурентна перевага спочатку проектується на рівень виробничих процесів і лише потім проявляються в параметрах продуктів і послуг. Тобто, якщо конкурентна перевага позначається на вартості виробничих процесів, це в остаточному підсумку, виявиться в характеристиках собівартості продуктів. Формування конкурентних переваг усе більше зміщаються убік тих процесів, які забезпечують швидкість і точність ринкових реакцій підприємства. Критичними процесами, тобто такими, які впливають на конкурентоспроможність підприємства, стають ті, по яких не має загальноприйнятої практики управління. Отже, для підприємства у довгостроковому плані важливо організувати процес досягнення конкурентних переваг (рис. 1). Ідентифікація потреб споживача

Діагностика ринку

Виявлення джерел конкурентних переваг Аналіз і розвиток компетенцій підприємства Оцінка виробничих можливостей (здатностей формування конкурентних переваг) Визначення форми забезпечення конкурентних переваг

Визначення способу досягнення конкурентних переваг

Досягнення конкурентної переваги Утримання конкурентної переваги Рис. 1. Основні складові процесу досягнення конкурентних переваг підприємством

Джерелами конкурентних переваг можуть виступати дешеві трудові й сировинні ресурси, кваліфікований персонал, доступ до фінансових засобів і т.д. В якості компетенцій підприємства виступають рівень техніки та технології виробництва, наявність власних наукових розробок, наявність сервісних центрів і т.п. [2, с. 69]. Визначення форми забезпечення конкурентних переваг передбачає розробку відповідної стратегії. В залежності від типу та виду конкурентної переваги це можуть бути виробнича стратегія, інноваційна стратегія, маркетингова стратегія, фінансова стратегія, стратегія управління персоналом, стратегія інформатизації та ін. Черговість цих стратегій може скласти основу взаємодії підприємств, їх кооперування в виробництві, в науковотехнічній підготовці тощо. [3, с. 73] Виходячи з наведеного, можна визначити основні етапи в процесі досягнення конкурентних переваг підприємством (рис. 2).

182

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки 1. Аналіз зовнішнього середовища 2. Формулювання та вибір цілей 3. Визначення шляхів досягнення конкурентних переваг 4. Визначення можливостей для досягнення конкурентних переваг 5. Фінансове забезпечення 6. Організаційне забезпечення 7. Оцінка та контроль Рис. 2. Етапи процесу досягнення конкурентних переваг підприємством

Першим етапом процесу досягнення конкурентних переваг підприємством є аналіз зовнішнього середовища. Цей етап включає вивчення ринку, визначення вимог споживачів, дослідження конкурентів і постачальників. Такий аналіз потрібен для того, щоб підприємство було готове до майбутніх змін оточення та вчасно й адекватно реагувало на ці зміни. У процесі аналізу визначається й оцінюється конкурентна позиція підприємства на ринку. Аналіз зовнішнього середовища дозволяє усвідомити і сформулювати цілі, які підприємство прагне реалізувати за рахунок досягнення конкурентних переваг. Залежно від результатів першого етапу основні цілі можуть бути орієнтовані на ріст обсягів продажу підприємства, ріст ринкової вартості, максимізацію прибутку, мінімізацію витрат тощо. Досягнення визначених цілей підприємства може здійснюватися різними шляхами. Для цього на третьому етапі здійснюється розгляд і вибір з існуючих підходів та методів досягнення конкурентних переваг підприємством. Тобто, на цьому етапі приймається рішення щодо того, якими засобами підприємство буде досягати поставлених цілей. Після вибору необхідного варіанту, слід перейти до визначення можливостей підприємства для досягнення конкурентних переваг. На цьому етапі визначаються ті можливості й той потенціал, на які підприємство може розраховувати в процесі досягнення конкурентних переваг. У процесі цього етапу оцінюється вся система господарювання підприємства й окремих його підсистем. Далі відбувається розробка фінансового та організаційного забезпечення процесу досягнення конкурентних переваг. Фінансове забезпечення цього процесу передбачає використання власних або залучених коштів. Організаційне забезпечення включає розробку питання мотивації персоналу, управління матеріальними та трудовими потоками та ін. Заключним етапом процесу є оцінка й контроль результатів, які відбуваються шляхом порівняння результатів з цілями. Цей процес забезпечує стійкий зворотній зв’язок між ходом процесу досягнення конкурентних переваг і власне цілями, що стоять перед підприємством. У цьому дослідженні пропонується підхід до досягнення конкурентних переваг підприємством у виробничий сфері на основі координації процесів бенчмаркінгу та аутсорсингу. Передумов для цього декілька. Ключовою особливістю вітчизняних промислових підприємств є наявність повного виробничого ланцюжка на кожному підприємстві. Всі основні елементи виготовляють на підприємствах з вихідної сировини, а обсяг закупівель готових деталей мінімальний. За таких умов внаслідок різних рівнів економії на масштабі ряд виробництв виявляється неефективним в умовах падіння обсягів виробництва. Провідні світові виробники одержують додану вартість за рахунок розробки конструкції машин, зборки, продажу запчастин і сервісних послуг. Власне виробництво, як правило, складає 10–50 деталей. Виробництво комплектуючих часто зосереджене в декількох спеціалізованих компаніях, які можуть забезпечити масовість виробництва, що дозволяє знизити собівартість і сконцентруватися на розвитку продукту. Загальна глибина виробництва на західних підприємствах важкого машинобудування становить 20–40 %, тоді як вітчизняні підприємства є вертикально інтегрованими виробничими комплексами. Крім того, на вітчизняних машинобудівних підприємствах наявні такі проблеми, як застарілі зразки техніки та комплектуючі в складі кінцевого продукту, застаріле й зношене устаткування, що змушує використовувати неефективні методи виробництва. Для рішення позначених проблем машинобудівні підприємства потребують масштабних інвестиційних програм. Однак вони можуть виявитися неефективними в силу неефективної моделі виробництва, заснованої на використанні повного циклу виробництва. Наявних у розпорядженні підприємств ресурсів не вистачить для рішення всіх позначених проблем, а інвестиції зі збереження наявної моделі виробництва можуть виявитися неефективними витратами ресурсів підприємства [4]. У такій ситуації має сенс визначиться із пріоритетними напрямками й відмовитися від ідеї повного циклу виробництва. Ефективним інструментом для цього може стати використання моделей аутсорсингу. Для розуміння вигід аутсорсингу для промислового підприємства необхідно проаналізувати ключові фактори успіху. У довгостроковому періоді успіх промислового підприємства визначається двома групами факторів (рис. 3). Перша група факторів відображає поняття якості продукції і складається із чотирьох ключових показників: – конструкційна досконалість, яка залежить від ефективності системи досліджені та розробок на підприємстві (конструкційні параметри багато в чому визначають технічні характеристики кінцевої продукції); – якість комплектуючих (безпосередньо впливає на показники функціональності, надійності безпеки експлуатації, які формують конкурентоспроможність кінцевої продукції); Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

183

Економічні науки – технології виготовлення продукції (на більш досконалому устаткуванні можливо виробляти продукцію з більш високими технічними характеристиками); – сервісне обслуговування (доступність запчастин та рівень гарантійного та сервісного обслуговування – сильні фактори впливу на конкурентоспроможність). Для другої групи, що відображають ефективність виробництва, ключовими показниками є: – ефективність виробничого ланцюжка (визначається ефективністю управління виробничим ланцюжком, ефективністю виконання окремих виробничих процесів, рівнем автоматизації); – завантаження потужностей (зумовлює ефект масштабу та призводить до сильної залежності економічних показників діяльності підприємства від обсягів виробництва) [4]. Ключовий фактор успіху Якість продукції

Ефективність виробництва

Конструкційна досконалість

Технології виготовлення продукції

Ефективність виробничого ланцюгу

Якість комплектуючих

Сервісне обслуговування

Завантаження потужностей

Рис. 3. Ключові фактори успіху промислового підприємства

Якщо розглядати ці фактори з позиції впливу на них аутсорсингу, то можна визначити, що такі показники як якість комплектуючих, технологія виготовлення продукції та ефективність виробничого ланцюгу в першу чергу можуть бути оптимізовані за рахунок аутсорсингу. Одним з найбільш складних питань у визначенні доцільності використання аутсорсингу є визначення ключових компетенцій підприємства. Виявлення ключових компетенцій підприємства, опис засобів їхнього розвитку й використання залежать від тих цільових ніш, у яких підприємство хоче бути присутнім. Для визначення доцільності використання аутсорсингу в тій або іншій області діяльності підприємства пропонується використання такого інструменту управління, як бенчмаркінг. У даному досліджені пропонується використання аутсорсингу з одночасним застосуванням інструментів бенчмаркінгу, і саме це поєднання створює підприємству додаткові конкурентні переваги, посилюючи його конкурентну позицію. Конкурентні переваги підприємств криються в постійному вдосконалюванні виробничого процесу при ефективному використанні й розподілі ресурсів. У зв’язку із цим, процес досягнення конкурентних переваг підприємством пропонується розглядати як комплексну стратегію, спрямовану на постійне удосконалення власної діяльності, втілення найкращого досвіду конкурентів на основі бенчмаркінгу та відмови від власного виконання непрофільних функцій на умовах аутсорсингу (рис. 4). Стратегія досягнення КПП Державне регулювання процесу досягнення КПП Моніторинг конкурентного середовища

Методи досягнення КПП Бенчмаркинг

Аутсорсинг

Оцінка економічного ефекту від досягнення КПП

Фінансове забезпечення процесу досягнення КПП Моніторинг аутсорсингової діяльності

Очікувана конкурентна позиція підприємства на ринку Рис. 4. Узагальнений механізм досягнення конкурентних переваг промисловим підприємством

Висновки. Отже, пропонується на промисловому підприємстві реалізувати процес досягнення конкурентних переваг за рахунок використання інструментів бенчмаркінгу та аутсорсингу. Основою даного підходу є комплексне застосування цих інструментів в системі управління підприємством, що забезпечить успішне функціонування підприємства. Скоординоване застосування методів бенчмаркінгу та аутсорсингу в процесі досягнення конкурентних переваг промисловим підприємством підвищує ефективність виробничої діяльності підприємства шляхом оптимізації його виробничого процесу та забезпечує стійку конкурентну позицію на ринку. Подальшої наукової розвідки потребують питання відносно оцінки ефективності реалізації процесів бенчмаркінгу та аутсорсингу.

184

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Література 1. Александров А.В. Дифференциация компании как современный подход к достижению конкурентного преимущества // ―Современные тенденции развития теории и практики управления отечественными предприятиями‖. Матер. Всерос. науч.-практ. конф. – Ставрополь, 2007. Електронний ресурс: http://www.ncstu.ru 2. Беленов О.Н., Довгих В.В. Обеспечение конкурентоспособности промышленного предприятия на основе развития внутрифирменных конкурентных преимуществ // Экономика и управление фирмой. Сер. Экономика и управление. – 2005 – № 1 – С. 66–70.

3. Грозный И.С. Конкурентные преимущества предприятия: стратегия достижения в инновационном аспекте / Монографія – Донецьк: Український культурологічний центр ―Схід‖, 2008. – 328 с.

4. Носачев А.Н. Аутсорсинг в тяжелом машиностроении: мировой опыт и возможности для российских компаний // Экономика региона, 2007 – № 17. – Електронний ресурс: http://www.journal.vlsu.ru

УДК 658.511

В.Л. ФЕСЮК Вінницький інститут економіки Тернопільського національного економічного університету

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ТЕОРЕТИЧНИХ ЗАСАД СТРАТЕГІЧНОГО АНАЛІЗУ ПІДПРИЄМСТВА У статті розглянуто місце стратегічного менеджменту в системі стратегічного управління підприємством. Проаналізовано визначення сутності стратегічного аналізу різними вченими, з‟ясовано мету та завдання, об‟єкт та предмет дослідження, наведено основні принципи та особливості його проведення на підприємстві, коротко розкрито основні інформаційні джерела.

In the article the place of strategic analysis in strategic enterprise management system is examined. The essence of strategic analysis is given, the purpose and tasks, object and subject of the research is revealed. Basic principles and features of its carrying on the enterprise and basic information sources are briefly exposed. Постановка проблеми у загальному вигляді. В умовах гострої фінансово-економічної кризи (за даними окремих досліджень падіння ВВП в Україні в першому кварталі 2009 р. складає 18–19 % [1]) для всіх підприємств України постає гостре питання впровадження сучасних методів та моделей управління з метою забезпечення виживання і подальшого успішного розвитку. На думку багатьох зарубіжних та вітчизняних науковців [2–9] одним із дієвих засобів виходу підприємства з кризи та налаштування на стабільну ефективну господарську діяльність є впровадження стратегічного менеджменту. На сьогоднішній день щодо розробки стратегій застосовуються лише окремі підходи та методи внаслідок чого стратегії затверджуються до реалізації недостатньо обґрунтованими, що призводить до прийняття неефективних, а в окремих випадках, катастрофічних стратегічних рішень. Тому теоретичні та практичні питання стратегічного аналізу як одного з основних етапів стратегічного менеджменту, особливо в умовах обмеженості ресурсів, набувають особливо ваги, що обумовлює актуальність даної статі. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Вагомий внесок у розробку теорії стратегічного менеджменту та стратегічного аналізу зроблено у працях зарубіжних учених: Г. Мінцберга, Д. Глейделя та С. Хатті, Дж. Хангера та Л. Уілена, Р.С. Фатхутдинова, О.Л. Гапоненка, В.Р. Вєсніна, В.О. Гусакова. та ін. Ґрунтовно дані питання розкрито у працях вітчизняних науковців: І.Д. Фаріона, К.І. Редченка, П.Л. Гордієнка, М.М. Єрмоленка, З.Є. Шершньової, В.О. Василенка, В.Г. Герасимчука, А.П. Міщенка, Б.М. Мізюка, Л.В. Балабанової, О.М. Сумиця та ін. У вітчизняній економічній науці сьогодні немає комплексних досліджень теоретичних засад стратегічного аналізу підприємства, а переважна більшість публікацій присвячені лише окремим напрямам та підходам. Недостатньо розробленими є теоретико-методологічні питання пов’язані із визначенням змісту стратегічного аналізу, його класифікації, мети, завдань, принципів здійснення, об’єкту та предмету, методів, інформаційної бази тощо. Метою статті є дослідження теоретичних основ стратегічного аналізу, визначення його змісту, функцій та завдань, предмету та об’єктів, видів, принципів, етапів проведення та інформаційного забезпечення. Виклад основного матеріалу. На сьогоднішній день у зарубіжній та вітчизняній науці існує багато визначень змісту та структури стратегічного менеджменту підприємства, які у значній мірі збігаються між собою. Так, В.Р. Вєснін вважає, що стратегічним управлінням є діяльність з розроблення та реалізації стратегії в масштабі реального часу [2, с. 8]. На думку О.Л. Гапоненко стратегічне управління – процес формування стратегії, її реалізації та контролю відповідності досягнутих результатів запланованим цілям[3, с. 29]. Р.А. Фатхутдінов вважає, що стратегічний менеджмент – теорія та практика забезпечення стратегічної конкурентоспроможності та ефективності рішень шляхом розроблення стратегії організації при встановленні покладанні відповідальності за цю роботу на керівників [4, с. 7]. Під стратегічним управлінням З.Є Шершньова розуміє багатоплановий, формально-поведінковий управлінський процес, який допомагає формулювати та виконувати ефективні стратегії, що сприяють збалансувати відносини між організацією (включаючи її окремі частини) та зовнішнім середовищем, а також досягненню визначених цілей [5, с. 27]. Дж. Хангер, Л. Вілен стверджують, що стратегічний менеджмент Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

185

Економічні науки (strategic management) – це сукупність управлінських рішень та дій, які визначають довгострокові показники функціонування корпорації. Сюди входить сканування середовища (як внутрішнього, так і зовнішнього), формулювання стратегії (стратегічне планування), реалізація стратегії, оцінка та контроль [6, с. 3–4]. Незважаючи на деякі відмінності у визначенні змісту стратегічного менеджменту (в рамках даної статті ми не будемо розділяти терміни ―стратегічне управління‖ та ―стратегічний менеджмент‖) науковці згідні в одному, що процес здійснення стратегічного менеджменту в першу чергу пов’язаний із розробленням адекватної умовам ефективної стратегії. Сам процес розроблення стратегії підприємства розпочинається із стратегічного аналізу. Цей етап стратегічного менеджменту є найбільш трудомістким і потребує найбільше часу в процесі розроб-лення стратегії. Однак, від ефективності його проведення залежать висновки щодо прийняття тої чи іншої стратегії, а в кінцевому випадку конкурентоспроможність та життєздатність підприємства. Стратегічний аналіз є початковим етапом боротьби підприємства за конкурентоспроможність, її основою, початком реформування. На сьогоднішній день досить небагато у вітчизняних та зарубіжних працях визначень змісту стратегічного аналізу. Так, І.Д. Фаріон [7, с. 8], К.І. Радченко [8, с. 38], П.Л. Гордієнко [9, с. 18] вважають, що стратегічний аналіз – це комплексне дослідження позитивних і негативних факторів, що можуть вплинути на економічне становище підприємства в перспективі, а також шляхів досягнення стратегічних цілей підприємства. З.Є. Шершньова під стратегічним аналізом розуміє аналіз ситуації в зовнішньому і внутрішньому середовищі підприємства у взаємозв’язку та взаємообумовленості [5, с. 59]. Вєснін В.Л. під стратегічним аналізом розуміє дослідження внутрішнього та зовнішнього середовища, в рамках якого діє підприємство[2, с. 9]. Дж. Хангер, Л. Вілен в процесі стратегічного управління виділяють сканування середовища (environmental scanning) – моніторинг зовнішнього та внутрішнього середовища, оцінка одержаних даних та інформування основних співробітників корпорації про ситуацію [6, с. 9–10]. Н. Пласковою запропоновано інше визначення: ―Стратегічний аналіз суб’єкта господарювання – це формалізоване системне уявлення стратегічних фінансовоекономічних та інших бізнес-цілей, яке сприяють максимізації ринкової вартості організації, на основі комплексного вивчення існуючого та майбутнього впливу внутрішніх та зовнішніх факторів на результативність її діяльності‖ [10, с. 88]. На нашу думку, дане визначення не є зовсім точним, оскільки питання формалізованого уявлення (опису) стратегічних фінансово-економічних та інших бізнес-цілей належить наступному етапу стратегічного менеджменту – стратегічному плануванню. Одним із недоліків вище зазначених визначень є обмеження сфери стратегічного аналізу лише дослідженням зовнішнього та внутрішнього середовища діяльності підприємства. В той же час, для прийняття та обґрунтування ефективної стратегії іноді недостатньо лише проведення цих досліджень. При відсутності інноваційного творчого потенціалу у підприємства, цікавих ідей, а навіть і за наявності таких, важливо дослідити передовий досвід підприємств, які працюють на цих же ринках, але в інших країнах. А якщо мова йде про глобальні компанії (що в українських умовах зустрічається дуже рідко), то дане дослідження співпаде із дослідження досвіду конкурентів, стратегічний бенчмаркінг. Ми вважаємо, що під стратегічним аналізом підприємства слід розуміти науковий метод пізнання характеру впливу факторів зовнішнього та внутрішнього середовища, а також передового досвіду підприємстваналогів, на економічне становище підприємства в перспективі. Переважна більшість науковців єдині у визначенні мети та об’єкту стратегічного аналізу. Так, під метою стратегічного аналізу розуміють змістовний і більш-менш формальний опис об’єктів дослідження, виявлення тенденцій, особливостей, можливих напрямів розвитку підприємства. Предметом стратегічного аналізу є концептуальні напрями функціонування і розвитку підприємства, його організаційні, економічні та інформаційні ресурси та можливості, які розглядаються з погляду нарощування стратегічного потенціалу підприємства та зміцнення його позицій у довгостроковому аспекті. Як об’єкти стратегічного аналізу виділяють окремі стратегічні господарські підрозділи, стратегічні зони господарювання, сектори бізнесу або окремі продукти [7, с. 9; 8, с. 38; 9, с. 18]. На нашу думку, для досягнення поставленої мети стратегічний аналіз повинен вирішити наступні завдання: – з’ясувати відповідність організаційної та фінансової структури підприємства заявленим стратегічним цілям, сформулювати відповідні рекомендації для негайного впровадження; – з’ясувати ефективність виробництва окремих видів продукції; – розробити рекомендації щодо формування найбільш ефективної асортиментної політики; – визначити потенційні джерела ключових компетенцій та стратегічних ризиків; – з’ясувати можливі перспективні проекти розвитку підприємства за результатами внутрішнього стратегічного аналізу; – обґрунтувати заходи щодо зростання ефективності господарювання, які не залежать від того, яка в подальшому стратегія буде вибрана; – з’ясувати структуру пропозиції та основних сегментів ринку, на яких представлено підприємство; – зробити висновки про основних потенційних споживачах за сегментами, а також про ключові фактори прийняття рішення про купівлю товару; – зробити прогноз динаміки ринку продукції підприємства за сегментами, а також розробити перспективний план продаж; – з’ясувати потенційні джерела ключових компетенцій та стратегічних ризиків; 186

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки – з’ясувати перспективні проекти розвитку підприємства за результатами аналізу зовнішнього середовища; – зробити висновки про найбільш типові моделі бізнесу у передових компаній-аналогів, які працюють на подібних ринках. З метою побудови ефективної методики проведення, для розв’язання різноманітних задач стратегічного управління є необхідним систематизація видів стратегічного аналізу. Так, стратегічний аналіз можна класифікувати за такими ознаками: 1) рівні управління: корпоративний, функціональний, дивізійний; 2) напрями дослідження: аналіз внутрішніх і зовнішніх факторів, підприємств-аналогів; 3) функціональна ознака: маркетинговий, виробничій, технологічний, постачальницький, збутовий, інвестиційний, фінансовий, інноваційний, соціальний, ресурсний тощо; 4) суб’єкти: власники підприємства; керівництво; керівники та менеджери департаментів управління; органи внутрішнього контролю тощо; 5) зміст: комплексний, домінантний, локальний, тематичний; 6) періодичність: короткостроковий, середньостроковий, довгостроковий, ситуаційний (епізодичний); 7) сегмент прогнозування: ринкова вартість, якість менеджменту в цілому, інвестиційна привабливість, рентабельність, реструктуризація, збільшення частки ринку, проникнення або закріплення в новому секторі збуту, фінансова безпека, ризики та їх страхування; 8) інформаційна база: офіційно відкрита інформація (річні звіти відкритих акціонерних товариств тощо), публікації в ЗМІ, покупна аналітика, бенчмакінг тощо. Як будь-який інший метод пізнання стратегічний аналіз має здійснюватись на підставі базових принципів, які мають регулювати процедурну сторону методології та методики. Зважаючи, що стратегічний аналіз є одним із видів економічного аналізу [11, с. 19; 12, с. 30], тому його проведення має базуватися на основі загальновідомих принципів: науковості, системності, комплексності, періодичності (регулярності), достовірності, об’єктивності, зрозумілості, адекватності, оперативності, дієвості ефективності і т.д. У той же час, складність та об’ємність завдань поставлених перед стратегічним аналізом обумовлює ряд його особливостей. Тому окрім зазначених необхідно враховувати ще такі принципи: – цільового призначення стратегічного аналізу – необхідність розроблення стратегії розвитку підприємства; – адаптивність – задачі стратегічного аналізу уточняються та корегуються в процесі розвитку проекту; – пріоритетності – чітке визначення пріоритетів аналізу в межах поставлених цілей; – розумної достатності – глибина аналізу має бути достатньою для прийняття рішення – не більше, але й не менше; – узгодженості – результати аналізу мають узгоджуватися з усіма учасниками стратегічного процесу; – інноваційності – однією з цілей стратегічного аналізу є пошук нових можливостей для підприємства, які виходять за рамки традиційних завдань аналізу [13, с. 102–103]; – спрямованість висновків на топ-менеджерів [14, с. 35]. Виходячи з поставлених завдань стратегічного аналізу, на нашу думку, основними етапами його проведення є наступні: 1) аналіз внутрішнього середовища підприємства: – організаційна структура підприємства, її відповідність поставленим стратегічним цілям; – інвестиційні можливості та фінансова структур підприємства, її відповідність поставленим стратегічним цілям; – прибутковість продукції, визначення виробів, виробництво яких є найбільш економічно ефективним на даному підприємстві; – аналіз внутрішніх ресурсів підприємства; – виявлення цінних ресурсів, які здатні задовольнити потреби споживача та забезпечують прибутковість підприємства; – обмеження, які обумовлені слабкими сторонами підприємства; – аналіз внутрішніх сильних сторін, виявлення сильних конкурентних переваг та ключових компетенцій; – уточнення варіантів стратегічного вибору, який стоїть перед підприємством і обумовлений внутрішніми факторами; – виявлення перспективних проектів розвитку підприємства, які обумовлені внутрішніми факторами; – виявлення заходів для негайного впровадження (які не залежать від стратегії); 2) аналіз зовнішнього середовища: – аналіз традиційного ринку; – прогноз розвитку традиційного ринку; – нові ринки та нові можливості; – конкурентна ситуація; – аналіз ринкових сильних сторін підприємства та виявлення ключових компетенцій; – прогноз продажів; 3) дослідження підприємств-аналогів: – визначення цільових ринків для аналізу та виявлення підприємств-аналогів; – аналіз специфіки бізнесу і визначення основних бізнес-моделей підприємств, які працюють на ринку. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

187

Економічні науки Зважаючи на системний та комплексний характер проведення стратегічного аналізу він потребує великої кількості різноманітних джерел інформації для одержання обґрунтованих висновків. І якщо для здійснення внутрішнього аналізу у підприємства є вся необхідна інформація в тій чи іншій формі, то для потреб аналізу зовнішнього середовища підприємство змушено прикласти значних зусиль для її одержання. Джерела інформації для здійснення внутрішнього аналізу широко відомі і ґрунтовно описані в різноманітних роботах з економічного управлінського аналізу, наприклад в працях [11, 12]. Основними джерелами для проведення аналізу зовнішнього середовища можуть бути: офіційно відкрита інформація (річні звіти відкритих акціонерних товариств тощо); публікації в пресі (аналітика, новини); інтерв’ю зі спеціалістами підприємства-конкурента під легендою (наприклад, працівника консалтингової компанії, журналіста та ін.); інтерв’ю з галузевими спеціалістами (НДІ, клієнти/постачальники); виставки; бенчмаркінгові інтерв’ю; покупна аналітика тощо. Кожне із перерахованих джерел має як свої переваги, так і недоліки. Однак їх поєднання дозволяє зібрати ґрунтовну і всебічну інформацію про зовнішнє середовище. Висновки. Стратегічний аналіз підприємства – це науковий метод пізнання характеру впливу факторів зовнішнього та внутрішнього середовища, а також передового досвіду підприємств-аналогів, на економічне становище в перспективі. В межах однієї статті неможливо досконально розкрити всі теоретичні засади стратегічного аналізу підприємства, який є цілісною системою наукових знань. Однак, на нашу думку, уточнення місця стратегічного аналізу в системі стратегічного менеджменту підприємства, визначення його сутності та меж, обґрунтування мети, завдань проведення, принципів та особливостей здійснення повинно сприяти подальшому розвитку теорії стратегічного аналізу, а також більш широкому використанню практичними працівниками. Перспективи подальших розвідок. Ми вважаємо, що заслуговує на глибоке дослідження питання методології стратегічного аналізу, визначення її особливостей, класифікація методів, можливостей їх застосування, переваг та недоліків, побудова стрункої системи як загальної методики, так і спеціальних (галузевих) методик проведення. Література 1. Падіння ВВП сповільнилося до 18 %. Економічна правда. – 25 серп. – 2009. – http://www.epravda.com.ua/news/4a89342b53bb2.

2. Веснин В.Р. Стратегическое управление: Учебник. – М.: Проспект: Велби, 2006. – 328 с.

3. Гапоненко А.Л., Панкрухин А.П. Стратегическое управление: Учебник. – 3-е изд., стер. – М. : ОМЕГА-Л, 2008. – 464 с.

4. Фатхутдинов Р.А. Стратегический менеджмент: Учебник. – 9-е изд., испр. и доп. – М.: Дело, 2008. – 448 с.

5. Шершньова З.Є. Стратегічне управління: Підручник. – 2-е вид., перероб. і доп. – К.: КНЕУ, 2004. – 699 с.

6. Хангер Дж. Дэвид, Уилен Л. Томас. Основы стратегического менеджмента: Учебник; пер. с англ. – 4-е изд. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2008. – 319 с.

7. Фаріон І.Д. Стратегічний аналіз: Навч. посібник для студентів і аспірантів. – Тернопіль: ТНЕУ, 2009. – 635 с.

8. Редченко К.І. Стратегічний аналіз у бізнесі: Навч. посібник. – 2-е вид., доп. – Л.: Новий Світ-2000, 2003. – 272 с.

9. Гордієнко П.Л. Стратегічний аналіз: Навч. посібник. – К.: Алерта, 2006. – 404 с.

10. Пласкова Н. Стратегический анализ и его роль в обосновании стратегии развития организации // Проблемы теории и практики управления. – 2008. – № 1. – С. 86–97.

11. Савицька Г.В. Економічний аналіз діяльності підприємства: Навч. посібник. – 2-ге вид., випр. і доп. – К.: Знання, 2005. – 662 с.

12. Економічний аналіз: Навч. посібник; За ред. проф. Ф.Ф. Бутинця. – Житомир: Рута, 2003. – 680 с.

13. Гусаков В.А. Ясная стратегия бизнеса. – М.: Вершина, 2009. – 360 с.

14. Миленький Д. Принципи маркетингового стратегічного аналізу як складової частини стратегічного управління підприємством // Вісник КНУ Шевченка: Сер. Економіка. – 2006. – № 86–87. – С. 33–36.

УДК 658.511:621(477.44)

М.О. ФЕСЮК Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського

АНАЛІЗ СТАНУ ПІДПРИЄМСТВ МАШИНОБУДУВАННЯ ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ Досліджено стан підприємств машинобудівної галузі Вінницької області. Зокрема, проаналізовано динаміку кількості та структури промислових та машинобудівних підприємств, обсягу та структури виробництва та реалізації основних видів продукції, фінансові показники діяльності, інвестиційну привабливість.

188

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки The state of the machine-building industry enterprises in Vinnitsya region is examined. In particular the author analyzes the dynamics of amount and structure of industrial and machine-building enterprises, volume and pattern of production and realization of basic product types, financial performance indicators, investment attractiveness. Постановка проблеми у загальному вигляді. Серед галузей промисловості провідне місце посідає галузь машинобудування, яка забезпечує інші сфери засобами виробництва. Від того, наскільки потужною є дана галузь залежить розвиток всієї промисловості України. Тому для інтенсивного розвитку всієї промисловості необхідно забезпечити достатньо високий рівень машинобудівної галузі. В свою чергу нестабільний розвиток економіки України, мінливість ринкової кон’юнктури зумовлюють необхідність постійного дослідження та вивчення стану машинобудівної галузі, здійснення моніторингу та оцінки перспектив розвитку підприємств, що визначає актуальність даної статті. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Питання змісту, особливостей функціонування та методології управління машинобудівними підприємствами стали предметом наукових досліджень вітчизняних вчених, таких як О. Кузьмін, В. Ситніченко, М. Колісник, О. Шапуров, О. Арєф’єва, Л. Бондаренко, А. Кіслов [1–7] та ін. Проте багато питань залишаються малодослідженими або взагалі невивченими з причини постійної зміни економічної ситуації в країні, що також накладає відбиток на машинобудівну галузь. Зокрема, такими питаннями є кадровий потенціал підприємств, інвестиційна привабливість, виробнича потужність, маркетингова діяльність та ін. Метою статті є аналіз стану підприємств галузі машинобудування Вінницької області, дослідження їх значення в економіці області та розкриття їх інвестиційно-фінансового потенціалу. Виклад основного матеріалу. З кожним роком кількість промислових підприємств постійно змінюється. Цю тенденцію зміни кількості промислових підприємств наведено у таблиці 1. Таблиця 1 Кількість промислових підприємств-суб’єктів підприємницької діяльності за видами промислової діяльності [8, с. 58–59]

Галузь діяльності Промисловість Машинобудування Виробництво машин та устаткування Виробництво електричного, електронного та оптичного устаткування Виробництво транспортних засобів та устаткування

2003 1646 353 154 176 23

2004 1637 344 156 165 23

Рік 2005 1651 351 156 171 24

2006 1639 321 144 159 18

2007 1650 291 124 152 15

Аналізуючи дані таблиці 1 видно, що протягом 2003–2007 рр. на фоні стабільної кількості промислових підприємств відбувається негативна тенденція зменшення кількості підприємств машинобудування. Якщо у Вінницькій області у 2003 р. нараховувалось 353 машинобудівних підприємства, то у 2007 р. – лише 291, що складає лише 82 % від 2003 р. При чому зменшення кількості машинобудівних підприємств у 2007 р. порівняно із 2003 р. відбувається за всіма основними їх групами: виробництво машин та устаткування – зменшення (–0,29 %); виробництво електричного, електронного та оптичного устаткування – (–0,24 %) та виробництво транспортних засобів та устаткування – (–0,35 %) відповідно. Вінницька область протягом 2003–2007 рр. втратила значну частину високотехнологічних і наукомістких виробництв, що є надзвичайно негативною тенденцією. Як видно з таблиці 2, спостерігається позитивна динаміка зменшення питомої ваги збиткових підприємств машинобудування. Якщо у 2005 р. частка збиткових підприємств була близько 31,3 % від їх загальної кількості, то у 2006р. – 29,3 %, а у 2007 р. – 26,1 %. Порівняно із всіма промисловими підприємствами машинобудівні підприємства мають більш позитивні результати діяльності. Лише у 2007 р. у промисловості були збитковими 33,8 %, тоді як у машинобудуванні – 26,1 %. З іншого боку, 26,1 % збиткових підприємства, 21540,9 тис. грн одержаних збитків свідчать про складні ситуацію та умови діяльності машинобудівних підприємств у Вінницькій області. Таблиця 2 Збиткові підприємства за видами промислової діяльності [ 8, с. 128]

Галузь діяльності Промисловість Машинобудування

2005 р. У % до загальної Сума збитку, кількості тис. грн підприємств 37,2 210732,0 31,3 32801,3

2006 р. У % до загальної Сума збитку, кількості тис. грн підприємств 33,4 203800,8 29,3 20501,4

2007 р. У % до загальної Сума збитку, кількості тис. грн підприємств 33,8 279998,1 26,1 21540,9

Обсяги реалізованої продукції (робіт, послуг) промислових підприємств-суб’єктів підприємницької діяльності за видами промислової діяльності наведено у таблиці 3. З таблиці 3 видно, що з року в рік обсяги промислового виробництва та реалізації продукції зростають. Якщо у 2005 р. у промисловості було реалізовано продукції на 6706508,0 тис. грн, то вже у 2007 р. – 10768994,6 тис. грн. У той же час спостерігається зниження питомої ваги у загальній виручці від реалізації промислової продукції підприємств машинобудування. Якщо у 2005 р. всіма машинобудівними підприємствами Вінницької області Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

189

Економічні науки було одержано 631626,0 тис. грн чистого доходу від реалізації продукції (робіт, послуг), що складало 9,4 % від загального обсягу промислової продукції, то у 2007 р. – 890752,6 тис. грн або 8,3 % відповідно. Тобто, якщо в абсолюті обсяги реалізації зростають, то частка реалізованої продукції машинобудівних підприємств у загальній виручці від реалізації продукції всіх промислових підприємств стало знижується. Це є негативною тенденцією, яка свідчить про зниження значення галузі машинобудування в економіці Вінницької області. Розглянуті тенденції стосуються таких підгалузей машинобудування як виробництво машин та устаткування (зменшення питомої ваги реалізованої продукції у загальному обсязі реалізації всіх промислових підприємств з 6,2 у 2005 р. до 5,0 – у 2007 р.) та виробництва транспортних засобів та устаткування (зменшення з 1,7 % до 1 % відповідно). У той же час така підгалузь машинобудування як виробництво електричного, електронного та оптичного устаткування стало нарощує обсяги реалізації продукції, темпи зростання якої випереджають темпи зростання обсягів реалізації промислових підприємств. Таблиця 3 Обсяги реалізованої продукції (робіт, послуг) промислових підприємств – суб’єктів підприємницької діяльності за видами промислової діяльності, у діючих цінах відповідного року [ 8, с. 68]

Галузь діяльності Промисловість Машинобудування Виробництво машин та устаткування Виробництво електричного, електронного та оптичного устаткування Виробництво транспортних засобів та устаткування

2005 р. У % до Тис. грн підсумку 6706508,0 100,0 631626,0 9,4 415731,5 6,2

2006 р. У % до Тис. грн підсумку 8632615,9 100,0 726424,8 8,4 442634,1 5,1

2007 р. У % до Тис. грн підсумку 10768994,6 100,0 890752,6 8,3 533522,9 5,0

100410,3

1,5

173946,2

2,0

249567,8

2,3

115484,2

1,7

109844,5

1,3

107661,9

1,0

Виробництво найважливіших видів промислової продукції за видами економічної діяльності наведено у таблиці 4. Таблиця 4 Виробництво найважливіших видів промислової продукції за видами економічної діяльності [ 9]

Вид продукції 2003 р. 2004 р. 2005 р. 2006 р. 2007 р. 2008 р. Котли центрального опалення, тис. шт.

9,7 19,4 20,9 31,3 32,7 30,3 Насоси для рідин та підйомники рідин, тис. шт.

697,9 621,6 520,1 505,1 574,2 497,1 Борони (крім дискових), розпушувачі, культиватори, ротоватори та інше, шт.

621 709 733 916 536 2121 Бетонозмішувачі чи розчинозмішувачі, шт.

0 108 78 54 77 50 Машини та устаткування різне для харчової промисловості, шт.

116 237 154 550 1428 243 Водонагрівачі електричні, тис. шт.

1932 2276 2557,1 2097,9 1872,5 1816,9 Електроприлади для опалювання приміщень та обігрівання ґрунту, тис. шт.

74,2 99,9 146,8 236,6 289,7 195,8

З наведеної таблиці 4 видно, що найбільші темпи зростання протягом 2003–2007 року мають виробництва таких видів продукції: котли центрального опалення, бетонозмішувачі чи розчинозмішувачі, машини та устаткування різне для харчової промисловості, електроприлади для опалювання приміщень та обігрівання ґрунту. Зростання обсягів виробництва даних видів продукції може бути обґрунтовано підвищенням технологічного рівня вітчизняних сільськогосподарських машин і переключенням успішних сільськогосподарських підприємств на техніку вітчизняних виробників. Однак, якщо порівняти виробництво продукції у 2008 р. з 2007 р., маємо негативну тенденцію зниження виробництва всіх видів продукції, окрім борін, розпушувачів, культиваторів, ротоваторів. Про стан фінансів підприємств машинобудування Вінниччини свідчать дані табл. 5. Аналізуючи фінансові показники діяльності машинобудівних підприємств Вінницької області необхідно відмітити покращення забезпечення їх господарської діяльності оборотними активами. Якщо у 2003 р. загальна сума оборотних активів складала 299946,9 тис. грн, то у 2007 році 407706,8 тис. грн. Нарощування обсягів виробництва та реалізації продукції призвело до збільшення оборотних активів, які знаходяться на стадії виробничих запасів та дебіторської заборгованості. Так, у 2003 р. сума запасів товарно-матеріальних цінностей складала 170090,7 тис. грн, а вже у 2007 р. – 205851,2 тис. грн. Аналогічно, сума дебіторської заборгованості у 2003 р. складала 108200,3 тис. грн, а у 2007 р. – 150482,3 тис. грн. Це є нормальною економічною ситуацією, коли нарощування темпів господарської діяльності вимагає зростання відповідних оборотних активів. Зростання обсягів господарської діяльності також обумовили суттєве зростання поточних зобов’язань. У 2003 р. даний показник складав 173905,9 тис. грн, а у 2007р. досяг рівня 309836,8 тис. грн. Надзвичайно високі темпи зростання має такий показник як поточні зобов’язання за довгостроковими активами. Якщо у 2003 р. він складав 1689,0 тис. грн, то вже у 2007 р. – 14132,8 тис. грн. На нашу думку, це є позитивною тенденцією, яка свідчить про зростання кредитоспроможності машинобудівних підприємств 190

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Вінницької області та їх можливостей щодо залучення довгострокових кредитних ресурсів. Високі темпи зростання також має кредиторська заборгованість за товари (роботи, послуги). Якщо у 2003 р. даний показник становив 165478,2 тис. грн, то у 2007 р. – 252291,3 тис. грн. Таблиця 5 Фінансові показники діяльності машинобудівних підприємств Вінницької області [ 8, 10]

Показник Оборотні активи всього, тис. грн Оборотні активи в запасах товарно-матеріальних цінностей, тис. грн Дебіторська заборгованість, тис. грн Поточні фінансові інвестиції Фінансові інвестиції, у т.ч. грошові кошти, тис. грн Поточні зобов’язання всього, тис. грн У т.ч. поточна заборгованість за довгостроковими зобов’язаннями, тис. грн Кредиторська заборгованість, тис. грн Чистий дохід, тис. грн Чистий прибуток, тис. грн Рентабельність операційної діяльності, %

2003 р.

299946,9

2004 р.

315951,4

2005 р.

283346,3

2006 р.

339866,8

2007 р.

407706,8

170090,7 108200,3 3888,7 11821,9 173905,9

172999,3 115822,3 3027,8 15511,1 188334,3

163625,4 91330,5 3043,0 22486,7 174177,8

177782,2 124464,7 5228,2 22955,1 216119,3

205851,2 150482,3 4568,6 28810,0 309836,8

1689,0 165478,2 408549,8 –20621,7 –1,3

4111,0 174663,1 529827,3 –16718,8 0,2

7100,2 141705,3 629955,7 –10332,1 1,2

6458,6 173947,3 724139,0 203,7 0,7

14132,8 252291,3 887389,8 7115,2 1,3

Позитивною тенденцією є зростання чистого доходу. Так протягом 2003–2007 рр. даний показник збільшився більше ніж у 2,17 разів складаючи у 2007р. 887389,8 тис. грн. Суттєве зростання обсягів реалізації дозволило підприємствам машинобудування Вінницької області у 2006-2007 рр. вийти на беззбитковий рівень виробництва та у 2007 р. одержати чистий прибуток у розмірі 7115,2 тис. грн.. Зростання обсягів реалізації продукції, відповідно зростання одержаних прибутків дозволило підприємствам машинобудування одержати у 2007 р. найвищий рівень рентабельності операційної діяльності – 1,3 %. Аналізуючи основні фінансові показники діяльності машинобудівних підприємства можна зробити висновок, що незважаючи на низькі показники одержаного чистого прибутку, низьку рентабельність вони стало нарощують обсяги виробництва та реалізації продукції і мають в цілому позитивні тенденції свого розвитку. Про інвестиційну привабливість підприємств машинобудування Вінниччини свідчать дані таблиці 6. Таблиця 6 Інвестиції в основний капітал за видами промислової діяльності [11, с. 241]

Галузь діяльності Промисловість Машинобудування Виробництво машин та устаткування Виробництво електричного, електронного та оптичного устаткування Виробництво транспортних засобів та устаткування

2004 р.

2005 р.

2006 р. Сума, Структура, Сума, Структура, Сума, Структура, тис. грн % тис. грн % тис. грн % 359159 100,00 414519 100,00 612365 100,00 24145 6,72 20212 4,88 26509 4,33

2007 р. Сума, Структура, тис. грн % 1226558 100,00 56453 4,60

18750

5,22

10892

2,63

15160

2,48

20740

1,69

1073

0,30

6405

1,55

9941

1,62

33555

2,74

4322

1,20

2915

0,70

1408

0,23

2158

0,18

З таблиці 6 видно, що темпи зростання обсягів інвестування в підприємства машинобудування Вінницької області суттєво відстають від темпів зростання обсягів інвестування у підприємства промисловості в цілому. Якщо у 2007 р. у промисловість було інвестовано 1226558 тис. грн, що у 3,42 рази більше порівняно із 2004 р., то у підприємства машинобудування 56453 тис. грн, що лише у 2,34 рази більше ніж у 2004 р. Відмінні тенденції має лише виробництво електричного, електронного та оптичного устаткування із загальним обсягом інвестицій у 2007 р. в розмірі 33555 тис. грн, що у 31,27 разів більше ніж у 2004 р. Аналізуючи обсяги інвестицій в основний капітал у розрізі окремих видів діяльності видно, що інвестиції у підприємства машинобудування займають дуже малу питому вагу від сукупних інвестицій у промислові підприємства. Так, у 2004 р. даний показник складав 6,72 %, у 2005р. – 4,88 %, у 2006р. – 4,32 % та у 2007 р. – 4,6 %. Тобто інвестиційна привабливість підприємств машинобудування Вінницької області незважаючи на досить непогані темпи їх розвитку залишається ще вкрай низькою. Висновки. Отже, з наведених результатів дослідження простежується висновок про неоднозначний розвиток підприємств машинобудування Вінницької області. Підприємства потребують технологічного та технічного оновлення і суттєвих організаційних перетворень для їх подальшого розвитку. Для покращення діяльності машинобудівного комплексу Вінниччини необхідно керівникам підприємств розробити стратегію Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

191

Економічні науки розвитку, яка б перетворила його у конкурентоспроможний, ефективний, високотехнологічний і сприятливий до інновацій комплекс який би динамічно розвивався. Перспективи подальших розвідок. Подальші дослідження автора будуть спрямовані на розробку стратегії ризик-менеджменту для машинобудівних підприємств Вінниччини. Література 1. Кузьмін О.Є., Мельник О.Г. Діагностика інвестиційної привабливості машинобудівних підприємств в умовах функціонування в межах єврорегіонів. Функціонування єврорегіонів в умовах трансформаційної економіки: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 7–8 трав. 2009 р. – Чернівці, 2009. – С. 375–378.

2. Ситніченко В. Стратегія розвитку машинобудування на основі системи збалансованих показників // Стандартизація, сертифікація, якість. – 2009. – № 1 (56). – С. 39–44.

3. Колісник М.К. Стан підприємств машинобудування в Україні і можливі шляхи виходу з кризи за допомогою стратегії інтеграції // Регіональна економіка. – 2008. – № 4. – С. 163–172.

4. Шапуров О.О. Стан і тенденції розвитку машинобудування // Актуальні проблеми економіки, 2009. – № 3. – С. 57–63.

5. Арєф’єва О.В. Кадрова складова в системі економічної безпеки машинобудівних підприємств // Актуальні проблеми економіки, 2008. – № 11. – С. 95–100.

6. Бондаренко Л.М. Роль виробничого потенціалу в економічній безпеці регіону. Матер. V міжнар. наук.практ. конф. ―Економічна безпека сучасного підприємства‖. – Вінниця: ―УНІВЕРСУМ–Вінниця‖, 2008. – С. 271–278.

7. Кислов А. Кризис в машиностроении // Мир техники и технологи, 2009. – № 3. – С. 8–13.

8. Державний комітет статистики України. Головне управління статистики у Вінницькій області. Діяльність підприємств-суб’єктів підприємницької діяльності Вінниччини у 2007 році / За ред. В.Ф. Пікало. – Вінниця, 2008. – 156 с.

9. Державний комітет статистики України. Головне управління статистики у Вінницькій області. Вінниччина у цифрах у 2008 році. Стат. зб. / За ред. С.Н. Ігнатова . – Вінниця, 2009. – С. 34.

10. Державний комітет статистики України. Україна у цифрах у 2006 році. Стат. довід. / За ред. Осауленка О.Г. – К.: Консультант, 2007. – 239 с.

11. Головне управління статистики у Вінницькій обл. ―Фінанси Вінниччини. Стат. зб.‖. – 2007. – С. 33–61.

УДК 336.22(045)

Л.П. ШЕВЧУК Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

А.А. ШЕВЧУК Військовий інститут Київського національного університету ім. Т. Шевченка

ОСОБЛИВОСТІ ПОДАТКОВОГО ПЛАНУВАННЯ ДЛЯ КОНТРОЛЮ І УПРАВЛІННЯ В УМОВАХ КРИЗИ У статті розглядаються питання впливу податкового планування основної складової бюджетування для контролю та прийняття управлінських рішень з метою зменшення податкового навантаження на макроекономічному рівні, а також на рівні підприємств з метою визначення їх оптимальних розмірів, яке сприятиме розвитку підприємств в умовах кризи.

The article focuses on the issues of influence of basic budget constituent tax planning for the control and administrative decisions with the purpose of taxation decrease on macroeconomic level as well as the level of enterprises with the purpose of determination of their optimal sizes, which will assist to the development of enterprises in the crisis environment. Постановка проблеми. Значення податкового планування та бюджетування в умовах кризи економіки зростає, так як кожне підприємство, незалежно від організаційно-правової форми та форми власності повинно ефективно використовувати фінансові ресурси, а цьому передують обґрунтовані фінансові плани. Велика кількість науковців та економістів приділяють особливу увагу розробці нових підходів в системі фінансового планування, так як воно пов’язане з формуванням, розміщенням і використанням фінансових ресурсів. Проблема узгодження інтересів держави та суб’єктів господарювання й дотримання основних принципів оподаткування може бути вирішена шляхом прогнозування й планування податкових і обов’язкових платежів на макроекономічному рівні, а також на рівні підприємств з метою визначення їх оптимальних рівнів. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемі розробки бюджетування на підприємствах, фінансового планування та прийняття оптимальних рішень для розвитку підприємства значну увагу приділено у наукових працях вітчизняних вчених, а саме Т. Саєнко, О.Г.Біла, М.Д.Білик., Т. Каменська. Виділення невирішеної раніше частини загальної проблеми. Незважаючи на значні наукові надбання в дослідженні фінансового планування та бюджетування залишаються недостатньо аргументованими окремі аспекти цієї проблеми, зокрема податкове планування.

192

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Мета дослідження статті полягає в тому, що фінансова стабільність в умовах кризи повинна досягатися бюджетуванням, яке дає змогу застосовувати суворий режим економії витрат і при цьому зростає роль податкового планування, адже це економічна політика підприємства, спрямована на законну мінімізацію оподаткування, яка відповідатиме сучасним вимогам та сприятиме розв’язанню актуальних проблем розвитку підприємств в конкурентних умовах. Виклад основного матеріалу. У період фінансової кризи менеджери часто зустрічаються з необґрунтованим підвищенням рівня витрат, відсутністю прозорості в системі управління, зниженням ефективності діяльності, погіршенням фінансових показників та недостатню кількість обігових коштів, що не дає можливості сплачувати обов’язкові платежі та зобов’язання. Дані проблеми можна вирішити за допомогою фінансового планування і бюджетування. Для процесу бюджетування в період кризи доречно використовувати один із способів, а саме бюджети з опрацюванням додаткових варіантів, де сума витрат буде збільшуватись або зменшуватись на різні відсотки, що в сьогоднішніх умовах є особливо актуальним, так як дає змогу корегувати витрати як в одну, так і в іншу сторону [1]. Зазвичай кошториси складаються з двох частин: фінансові та оперативні бюджети [1], в яких обов’язково виокремлено бюджет продажу, та бюджет витрат на оплату праці. Доречно було б додати ще одну складову до кошторису витрат – податкове планування, яке дасть можливість оптимізувати податкове навантаження законним шляхом. Автор Білик М.Д. акцентує увагу на те, що кінцевою метою фінансового планування є досягнення прибутковості всіх видів діяльності підприємства [2], проте науковець Біла О.Г. вказує на те, що отримання прибутку на вкладений капітал пов’язано з ресурсним чинником, саме формуванням, розміщенням і використанням фінансових ресурсів, яке відображається у фінансовому плануванні та бюджетуванні [3]. У період кризи економіки роль податкового планування зростає, так як в цей час абсолютно неприпустимі зайві витрати на сплату податків і тим більше штрафи через необачний підхід до оптимізації оподаткування. Метою податкового планування є збільшення обігових коштів і в кінцевому підсумку підвищення конкурентоспроможності підприємства. Займатися податковим плануванням доцільно завжди – і на етапі організації підприємства, і в процесі його діяльності, і в разі ліквідації, адже це сприяє сплаті оптимальної суми податків. Вплив кризи на існування кожного підприємства неминучий, хоча проявляється по різному і на різних етапах, отож і методи її подолання різні. Причому криза одних галузей стимулює розвиток інших, позбавляє від неефективних підприємств, відбувається перетікання капіталу і саме податкове планування допомагає збалансувати цей процес. Існують відмінності в організації податкового планування залежно від застосовуваної системи оподаткування та від розміру підприємства. Складність системи податкового планування прямо залежить від спрямованості бізнесу. Особливістю оподаткування роздрібних підприємств є те, що більшість із них знаходяться на спрощеній системі оподаткування. Необхідно дотримуватися основного принципу податкового планування – законності, так як у період кризи змінюватиметься податкове законодавство, а отже, потрібно слідкувати за законодавчими тенденціями, цікавитися законопроектами. Головною зміною сьогодення стане більш раціональна податкова політика підприємств, якщо до кризи деякі підприємства допускали переплачування податків, то тепер усі будуть обачно відноситись до своїх фінансів, так як це буде сприяти збереженню бізнесу. Криза – це час для перевірки менеджменту підприємства, яка сприятиме закриттю безперспективних підприємств, реструктуруванню бізнесу, розширення сегменту ринків та знаходження нових напрямів і можливість розпочати все з початку. Держава в період кризи посилює регулювання підприємницької діяльності, так як бюджету потрібні додаткові фінансові ресурси, посиливши свою фіскальну політику. Зменшити податкове навантаження на підприємство можливо внесенням змін до нормативних документів, які регламентують податки. Нами запропоновано методику, суть, якої полягатиме в тому, що податкове зобов’язання, яке створюється з суми доходу, зменшувати не лише на суму податкового кредиту, а й на суму єдиного соціального податку в частині, яка нараховується на різницю між фондом оплати праці та соціальною зарплатою [4]. Використання даної методики дасть можливість здійснювати контроль в системі стратегічного управління формування та використання коштів на оплату праці через стратегічне податкове планування, саме складанням прогнозів податкових зобов’язань підприємства, а також схем реалізації заходів зі зниження податкового навантаження. Модель розрахунку утримань та нарахувань соціального податку, згідно запропонованої методики відображено на рис. 1. Розроблена система обліку розрахунків з оплати праці, що дозволяє вибрати найоптимальніші з методів економічного аналізу та відповідно рівню доступу до інформації певної групи користувачів Поділ зарплати на дві складових, відображено в обліку за допомогою різних рахунків запропонованих у застосування, що безпосередньо впливатиме на організацію обліку. Дані особливості організації та методології обліку розрахунків з оплати праці для роздрібних підприємств повинні бути враховані при розробці автоматизованої обліково-аналітичної системи. Впровадження даної методики призведе до збільшення офіційної заробітної плати, сприятиме оптимізації та плануванню податкових платежів, що потребує внесенням змін в складання податкової звітності, зокрема податкової декларації, а саме в частині корегування податкового зобов’язання. Ця форма Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

193

Економічні науки використовуються підприємством для відображення в ній коригування по ПДВ на суму єдиного соціального податку, яка нараховується на різницю між фондом оплати праці та соціальною заробітною платою.

Рис. 1. Модель розрахунку утримань та нарахувань соціального податку, згідно запропонованої методики

Нами запропоновано новий економічний термін – соціальна заробітна плата та розроблено для податкової декларації розділ III. ―Коригування податкового кредиту на суму єдиного соціального податку, яка визначається на перевищення над соціальною заробітною* платою‖, який повинен бути врахований при формування звітної форми податкової декларації (рис. 2).

Рис. 2. Розділ III податкової декларації з ПДВ

Оскільки впровадження даної методики потребує законодавчих змін необхідно запровадження системи податкового планування, яке забезпечить можливість регулювати своє податкове навантаження самостійно. Підприємство повинно використовувати легальні методи зменшення податкового навантаження, а саме зміну системи оподаткування, яка дозволить скоригувати суму платежів до бюджету.

194

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки В умовах кризи впровадження деяких методів податкового планування стає більш надійним, підприємство може змінити цінову політику, продаючи товар по заниженим цінам, зменшити розмір заробітної плати, скоротити співробітників. Податкові схеми діяльності підприємства в цілому, як і схеми реалізації потребують попереднього планування й розрахунків. На підприємстві потрібно формувати службу, яка цілеспрямовано буде займатися цією роботою, розробляти план, цілі та завдання податкового планування, а також розробляти й реалізовувати схеми мінімізації податкових платежів. Податкове планування потребує коштів на оплату праці працівників і консультантів, формування інформаційних баз даних, придбання комп’ютерної техніки, які підприємство повинно виділяти на організацію такої діяльності, враховуючи окупність цих затрат і час. На торгівельних малих підприємствах, де чисельність невелика, ні про яку спеціальну службу не йдеться, так як функції податкового планування повинні взяти на себе директор і бухгалтер. На великих підприємствах, де є структурні підрозділи бухгалтерія і планово-фінансовий відділ, такі обов’язки доцільно покласти на одного з працівників цього відділу або у відділі сформувати групу податкового планування. Сформована служба буде цілеспрямовано займатися цією роботою, а саме розробляти й реалізовувати схеми мінімізації податкових платежів або доречно ввести посаду бухгалтера-аналітика, який буде здійснювати постійний аналіз зміни законодавчої бази, контроль правильності визначення податкових зобов’язань, дослідження причин різних змін показників підприємства, заходи з поточної оптимізації оподаткування та складати прогнози податкових зобов’язань підприємства, пропонуючи схеми реалізації заходів зі зниження податкового навантаження. В організації податкового планування на підприємстві – важливим є системність, яка дає можливість збільшити обігові кошти підприємства, підвищити його конкурентоспроможність шляхом самостійного законного регулювання рівня податкового навантаження. Підприємством має бути сформована своя політика податкового планування – зі своїми принципами, методами, розрахованими показниками [5]. Методика і реалізація податкового планування залежать від його виду діяльності, хоча деякі методи податкового планування є спільними для всіх підприємств: зниження бази оподаткування; перенесення бази оподаткування на іншу структуру, у якої ставки податків менші; метод диференціювання відносин; метод відстрочення податкового платежу. Податкове планування повинно передбачати правильність сплати податків, оптимальність сплати їх в одному податковому періоді та мінімальність сплати податків використовуючи законні методи – це оптимізація податків, яке може бути вирішено переходом на спрощену систему оподаткування та планування діяльності підприємства з використанням спеціально розроблених оптимізаційних схем, а саме розділення бізнесу на декілька господарюючих суб’єктів. Податкові схеми діяльності підприємства в цілому, як і схеми реалізації потребують попереднього планування й розрахунків. З управлінської точки зору податкове планування необхідно розглядати, як процес креативного менеджменту, адже контроль як функція менеджменту є творчим різновидом управлінської діяльності, суть, якої повинна полягати в одержані інформації від ретроспективного та перспективного обліку, а її аналіз та передачу результатів для виконання функції регулювання. Висновки з дослідження і перспективи подальших розвідок. Дослідження показали, що для підвищення ефективності податкового планування та виконання надходжень податків, посилення його ролі у механізмі бюджетного регулювання і з метою мінімізації випадків ухилень від сплати ПДВ та зменшення рівня економічної привабливості діяльності, спрямованої на незаконну мінімізацію податкових зобов’язань, пропонується внесення законодавчих змін, згідно запропонованої методики, яка сприятиме збільшенню офіційної заробітної плати, впровадження єдиного соціального податку та введення нового економічного терміну – соціальна заробітна плата, зменшення використання обігових коштів і вдосконалення податкової декларації з ПДВ. Зменшити податкове навантаження на підприємство можливо зміною податкових законів, або запровадженням системи податкового планування, що забезпечить можливість регулювати своє податкове навантаження самостійно. Базуючись на концепції бюджетування, запропоновано використовувати податкове планування, з однієї сторони, як ефективний механізм контролю за формуванням та використанням коштів, що забезпечує, в основному, потреби ретроспективного контролю, а з другої – як ефективний інструмент подолання кризи, що сприятиме оптимізації та плануванню податкових платежів і дасть можливість підприємству бути конкурентноздатним дотримуватись податкового законодавства. В організації податкового планування на підприємстві – важливим є системність, яка дає можливість збільшити обігові кошти підприємства, підвищити його конкурентоспроможність шляхом поділу бізнесу на декілька господарюючих суб’єктів, тобто замість одного великого підприємства створюються одне підприємство і два підприємці, схеми можуть бути різні; управляти грошовими потоками та уникати штрафних санкцій і самостійно законно регулювати рівень податкового навантаження введенням на підприємстві посади бухгалтера-аналітика. Література 1. Каменська Т.Початок бюджетування // Баланс. – 2007. – № 77. – С. 12–14.

2. Білик М.Д. Фінансове планування на підприємстві в сучасних умовах // Фінанси України. – 2006. – № 4. – С. 133–141.

3. Біла О.Г. Фінансове планування і фінансова стабільність підприємств // Фінанси України. – 2007. – № 4. – С. 112–118.

195 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки 4. Шевчук Л.П. Методика розрахунку єдиного соціального податку як механізм виведення заробітної плати з тіньової економіки // Вісник Львівської державної академії. – 2008. – № 14. – С. 22–28.

5. Саєнко Т. Податкове планування – від загальних принципів до конкретних принципів // Баланс. – 2008. – № 93. – С. 19–21.

УДК 338.432(477.41)

Т.І. ДЬОЛОГ Європейський університет

АНАЛІЗ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ АГРАРНИХ ПІДПРИЄМСТВ КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ У статті представлено аналіз економічного розвитку аграрних підприємств Київської області. Розглядаються існуючі в сільському господарстві області проблеми і тенденції; досліджуються динаміка виробництва підприємствами сільськогосподарської продукції, структура аграрних підприємств за організаційно-правовими формами і їх частка у виробництві валової продукції рослинництва та тваринництва досліджуваного регіону. Наведено основні показники розвитку сільськогосподарських підприємств.

The analysis of economic development of the Kyiv Region agrarian enterprises is examined in the article. The agrarian problems and tendency existing in agriculture are considered; the article studies the dynamics of agricultural goods production, structure of agrarian enterprises and share of the enterprises in production of gross output of plantgrowing and stock-raising of the explored region. The main agricultural enterprises development indexes are given. Постановка проблеми. У вітчизняній економіці сільське господарство посідає важливе місце, створюючи 17 % загального ВВП країни, а аграрні підприємства є важливими суб’єктами сільського господарства, які виробляють 40 % валової сільськогосподарської продукції України [1, с. 46; 10]. Але, економічна криза, яка охопила сільське господарство призвела до того, що потенціал АПК і аграрних підприємств використовується в неповній мірі, а значна частина сільськогосподарської продукції вирощується господарствами населення. У цілому, оцінка ситуації в аграрній галузі вказує на існування багатьох негативних явищ, які, незважаючи на позитивні зрушення, перешкоджають ефективному і раціональному розвитку як сільського господарства зокрема, так і вітчизняної економіки в цілому. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблеми розвитку вітчизняного сільського господарства і аграрних підприємств зокрема досліджувались багатьма вченими-економістами, серед яких В.Г. Андрійчук, В.В. Зіновчук, Ю.О. Лупенко, М.Й. Малік, О.В. Олійник, В.Г. Федоренко, О.С. Щекович [3; 5–8]. Аналіз праць зазначених науковців показав, що на сьогодні в сільському господарстві, незважаючи на деякі позитивні тенденції, все ще існує багато невирішених проблем, для розв’язання яких необхідно здійснити новий етап дослідження в даному напрямі. Таким чином, виходячи з того, що стан сільського господарства на регіональному рівні є важливим чинником впливу на загальний розвиток аграрної галузі, доцільним є здійснення аналізу економічного розвитку сільськогосподарських підприємств Київської області. Постановка завдання. Метою статті є здійснення аналізу економічного розвитку сільськогосподарських підприємств Київської області. Виклад основного матеріалу. В 2003–2007 рр. Київська область посідала перше місце серед областей України по обсягу виробленої підприємствами сільськогосподарської продукції, а її частка у виробництві валової сільськогосподарської продукції в зазначені роки становила 5,6–7,2 % [1]. Слід зауважити, що протягом 1990–2000 рр. сільське господарство області зазнало значного скорочення: спостерігалося падіння обсягів виробництва (53,6 % від рівня 1990 р., зниження на 45,9 % продуктивності праці та скорочення кількості зайнятого в сільському господарстві населення, зниження на 29 % рівня рентабельності виробництва сільськогосподарської продукції на аграрних підприємствах. Але, починаючи з 2000 р. відбувалось поступове збільшення обсягів сільськогосподарського виробництва. З 2004 р. також значно зростає і рентабельність всієї діяльності сільськогосподарських підприємств Київської області: з 1,8 % у 2000 р. до 14,6–12,2 % відповідно в 2004 і 2007 р. Рентабельність операційної діяльності підприємств сільського господарства, мисливства і лісового господарства у 2007 р. становила 15,5 %, тобто на 5,3 і 7,4 % більше, в порівнянні з 2004 і 2006 рр. Частка підприємств, які одержали чистий прибуток в 2007 році зросла до 73 %. Отриманий досліджуваною групою підприємств прибуток від звичайної діяльності до оподаткування склав 503,6 млн грн, що на 50,1 і 2,2 % більше в порівнянні відповідно з 2004 і 2005 рр., а темп його зростання до 2006 р. – 450,9 %. У 2007 р. кількість збиткових підприємств сільського господарства, мисливства і лісового господарства Київської області становила 26,7 % від загальної кількості зазначених підприємств, що на 6,3 % менше в порівнянні з 2006 р. Загальна сума збитків, яка зменшилась по відношенню до попереднього року на 43,8 % або 105,8 млн грн, все ще залишалась значною, склавши 135,9 млн грн [1, с. 51–54; 2, с. 8]. На думку М.Й. Маліка [3], існує три групи причин існування негативних явищ в сільському господарстві. Перша група причин полягає у нееквівалентності обміну сільського господарства з іншими сферами АПК. Друга група причин пов’язана з регіональним рівнем. Кінцеві результати аграрного виробництва утворюються в циклі ―виробництво–заготівля–переробка–торгівля‖ і таким чином значна частина прибутку залишається в інших 196 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки галузях, в результаті чого підприємства створюють власну мережу з переробки, а існуючі виробничі потужності не завантажуються. Третя група проблем – у необхідності ефективного реформуванні підприємств [3, с. 111–114]. У 2007 році загальна кількість діючих в Київській області сільськогосподарських підприємств всіх організаційно-правових форм господарювання складала 1977 одиниць, з яких найбільша частка належить фермерським господарствам – 58,8 %; господарські товариства займають 23,3 %; приватні підприємства – 8,7 %; виробничі кооперативи – 2,9 %; частка державних підприємств найменша – лише 2,6 %; підприємства інших форм господарювання – 3,8 % [4, с. 117, 118]. У цілому, обсяг виробництва валової сільськогосподарської продукції Київської області в 2007 р. порівняно з 2003 р. збільшився на 32,9 %, а з 1990 р. – знизився на 21,5 %, що свідчить про неповне використання її аграрного потенціалу. Аналіз динаміки виробництва сільськогосподарської продукції також показує, що обсяг сільськогосподарської продукції підприємств області в 2007 р., порівняно з 1990 р., зменшився на 32,2 % (1,9 млрд грн), а з 2003 – зріс на 74,7 % (1,7 млрд грн) [1, с.

202]. Динаміку виробництва основних видів продукції сільського господарства підприємствами Київської області за період 1990–2007 рр. можна простежити за даними, представленими в таблиці 1. Таблиця 1 Динаміка виробництва основних видів сільськогосподарської продукції аграрними підприємствами Київської області*

Рік Вид продукції

1990

1995

2000

2004

2005

2006

2007

Темп зростання, % 2007 р.

2007 р. до 1990 р. до 2004 р

Продукція рослинництва, тис. т Зернові та зернобобові культури Цукрові буряки (фабричні) Соняшник Картопля Овочі Плоди та ягоди М’ясо, тис. т Молоко, тис. т Яйця, млн шт. Вовна, т

2035,8

1411,8

1265,0

2059,4

2003,4

1594,0

1610,0

79,1

78,2

3261,2 2,4 256,9 315,6 31,3

2551,7 7,1 30,5 99,7 18,2

2130,4 44,9 59,9 85,5 5,1

1475,5 38,7 73,2 71,6 9,6

45,2 1612,5 28,5 22,7 30,7

97,7 168,3 133,8 96,2 88,1

196 1296 1123 211

87 630 675 52

1168,7 1510,7 1398,2 23,9 23,0 44,5 30,9 54,7 55,6 78,4 74,4 77,2 7,3 10,9 6,8 Продукція тваринництва 34 86 115 290 271 263 476 1190 1273 2 4 3

143 239 1510 1

175 212 1618 4

89,3 16,4 144,1 1,9

203,4 78,2 136,0 100,0

* За даними Державного комітету статистики України [4, с. 128, 148].

Як показує аналіз динаміки виробництва основних видів сільськогосподарської продукції підприємствами Київської області за 1990–2007 рр. (табл. 1), у 2007 р. порівняно з 1990 р. відбулось суттєве зменшення обсягів виробництва більшості видів продукції рослинництва і тваринництва: зернових культур – на 20,9 %; цукрових буряків (фабричних) – на 54,8 %; картоплі – на 71,5 %; овочів – на 77,3 %; плодів та ягід – на 69,3 %; м’яса всіх видів у забійній вазі – на 10,7 %; молока – на 83,6 %; вовни – на 98,1 %. Таким чином, найбільшого скорочення – більш ніж втричі – зазнало виробництво молока, вовни, плодів та ягід, овочів і картоплі, хоча виробництво цукрових буряків також скоротилось більш, ніж вдвічі. Але, за досліджуваний період відбулось значне зростання обсягів виробництва підприємствами області соняшнику і яєць – відповідно в 16 разів і на 44,1 %. Аналіз представлених в таблиці 1 даних показує, що на протязі 2004–2007 рр. мало місце поступове скорочення на 21,8 % виробництва підприємствами зернових культур і молока, а також поступове зростання обсягів виробництва яєць – на 36,0 %, і в два рази м’яса. Виробництво цукрових буряків, овочів, плодів та ягід в 2007 р. в порівнянні з 2004 р. знизилось відповідно на 2,3; 3,8 і 11,9 %, а соняшнику і картоплі, навпаки, на 68,3 і 33, 8 % зросло. Таким чином, в порівнянні з 1990 р. обсяги виробництва сільськогосподарськими підприємствами Київської області молока, вовни, цукрових буряків, картоплі, овочів, плодів та ягід зазнали значного скорочення, але відбулось зростання в 16 разів обсягів виробництва соняшнику і на 44 % – яєць. За період 2004–2007 рр. виробництво сільськогосподарськими підприємствами м’яса, яєць, соняшнику і картоплі суттєво зросло, але молока і зернових культур – зменшилось більш ніж на 20 %. Економічна криза, яка охопила аграрну сферу, призвела до того, що потенціал агропромислового комплексу використовується тільки на третину, а значна частина продукції сільського господарства виробляється господарством населення. Як зазначають В.Г Федоренко і В.Г. Андрійчук [5; 6], за сучасних умов розвитку економіки країни існує гостра необхідність у здійсненні реформ в аграрній галузі. В свою чергу О.С. Щекович і О.В. Олійник [7, с. 46–47; 8, с.

65] також вважають, що існує гостра необхідність державного регулювання та фінансової підтримки сільського господарства, яку визначають специфічні умови функціонування АПК і ряд об’єктивних факторів. Необхідно відмітити, що в Київській області біля двох третин як всієї продукції сільського господарства, так і тваринницького походження зокрема виробляється сільськогосподарськими підприємствами і тільки в рослинництві їх частка дещо нижча. До того ж, частка домогосподарств, яких на 1 січня 2008 р. в сільській місцевості налічувалось 342,2 тис., у виробництві сільськогосподарської продукції починаючи з 2000 р. має стійку тенденцію до зниження [2, с. 9]. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

197

Економічні науки Слід зауважити, що в 2007 р. частка підприємств у виробництві сільськогосподарської продукції в Київській області становила 62,6 %, що на 15 % більше в порівнянні з 2003 р. У зазначеному році підприємствами досліджуваного регіону було вирощено відповідно 49,3 і 74,8 % продукції рослинного і тваринного походження області. Таким чином відбулось збільшення за досліджуваний період частки підприємств Київської області у виробництві продукції рослинництва і тваринництва – відповідно на 5,5 і 23,4 %. Як показує здійснений аналіз, за період 2003–2007 рр. відбувся значний ріст частки сільськогосподарських підприємств у виробництві продукції тваринницького походження. Особливо вона зросла у виробництві м’яса і яєць, а у вирощуванні цукрових буряків, овочів, плодів та ягід – зменшилась, що свідчить про зростання виробництва цих культур господарствами населення області. Також у зазначений період в Київській області мало місце зменшення частки підприємств у виробництві цукрових буряків [1; 9]. Для здійснення ефективного аналізу економічного стану сільськогосподарських підприємств Київської області, необхідно розглянути основні показники розвитку зазначених підприємств, які наведено в таблиці 2. Таблиця 2 Основні показники розвитку сільськогосподарських підприємств Київської області (2003-2007 рр.)*

Валова сільськогосподарська продукція, млн грн*** Прибуток, збиток (–) від реалізації сільськогосподарської продукції, млн грн Рівень рентабельності виробництва сільськогосподарської продукції, % Продуктивність праці, тис. грн** у т.ч.

– рослинництво – тваринництво Середньооблікова кількість найманих працівників, тис. осіб Середньомісячна номінальна заробітна плата найманих працівників, грн Основні засоби, млн грн

2007 р. до 2003 р.

Рік

Показник** 2003 2300,4

2004 3114,4

164,0

2005 3442,7

121,1

2006 3844,5

120,0

2007 4019,8 68,3

% 174,7

+/– 1719,4

292,4178,3

128,4

16,7 30,7

9,1 46,8

7,5 54,8

64,9

3,211,8 75,5

– 245,9

–4,9 44,8

26,2 35,9

42,0 52,4

45,3 65,2

48,1 84,9

50,5 107,4

192,7 299,2

24,3 71,5

79

69

65

60

54

68,4

–25

283 4011,2

389 4074,1

553 5243,2

737 5969,2

997 7786,8

352,3 194,1

714 3775,6

* Складено на основі даних Держкомітету статистики України [1; 10]. **По великим та середнім підприємствам, які здійснювали сільськогосподарську діяльність. *** У порівнянних цінах 2005 року. Проведення оцінки представлених в табл. 2 показників дає можливість визначити, що на протязі 2003– 2007 рр. у розвитку сільськогосподарських підприємств досліджуваного регіону відбулись наступні позитивні зрушення: 1) обсяг валової продукції рослинництва і тваринництва, виробленої підприємствами Київської області збільшився на 74,4 %, а прибуток від її реалізації – на 78,3 %, що складає 128,4 млн грн; 2) на досліджуваних підприємствах в 2,46 рази зросла продуктивність праці – в 1,93 рази у рослинництві і в 2,99 рази в тваринництві; 3) в сільському господарстві аналізованої області в 3,5 рази (на 714 грн) збільшилась середньомісячна номінальна заробітна плата; 4) в 2007 р. у порівнянні з 2003 р. відбулось збільшення основних засобів вироб-ництва аграрних підприємств майже в 2 рази. До негативних явищ слід віднести дуже низький рівень рентабельності виробництва сільськогосподарської продукції, який до того ж в 2007 р. по відношенню до 2003 р. зменшився на 4,9 %. Враховуючи той факт, що в 2007 р. прибуток від реалізації продукції значно збільшився, можна стверджувати, що падіння рівня рентабельності пов’язане зі значним зростанням собівартості реалізованої продукції. З аналізу показників розвитку підприємств Київської області видно, що найнижчий рівень рентабельності припадає на 2006р. і складає лише 19,2 % від відповідного показника у 2003 р. Але, в 2003 р. таке зниження викликане зменшенням величини прибутку підприємств від реалізації аграрної продукції. Також до негативних явищ необхідно віднести поступове зменшення показника середньооблікової кількості найманих працівників на 25 тис. осіб, темп зростання якого в 2007 р. до 2003 р. склав лише 68,4 %. Слід зауважити, що у 2007 р. на сільськогосподарських підприємствах досліджуваного регіону рівень рентабельності виробництва багатьох видів продукції, зокрема, такої як цукрові (фабричні) буряки, яйця, м’ясо великої рогатої худоби, свиней, птиці, овець та кіз, мав від’ємне значення, що свідчить про отримання підприємствами не прибутків, а збитків від її реалізації. Рівень рентабельності виробництва зерна, овочів, картоплі, плодів і молока також залишався досить низьким [4, с. 120]. Таким чином, в сільському господарстві Київської області гостро стоїть проблема щодо підвищення ефективності і прибутковості виробництва сільськогоспо-дарської продукції, особливо цукрових буряків, м’яса і яєць. Висновки. Як показав проведений аналіз, не зважаючи на деякі позитивні зрушення в сільському господарстві Київської області все ще існує багато негативних явищ і невирішених проблем, зокрема таких як значне зниження в аграрних підприємствах у порівнянні з 1990 р. обсягів виробництва більшості видів сільськогосподарської продукції, низький рівень рентабельності зазначеної продукції, збитковість виробництва 198

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки більшості видів продукції тваринництва і цукрових буряків, поступове щорічне зменшення кількості найманих працівників сільськогосподарських підприємств. Важливими проблемами у розвитку сільського господарства області є існування збиткових підприємств, які складають більш ніж четверту частину від загальної кількості аграрних підприємств Київщини. Загалом, покращення економічного стану сільськогосподарських підприємств Київської області і їх розвиток повинні ґрунтуватись на здійсненні державою підтримки вітчизняних аграрних виробників. Зокрема такими заходами можуть стати зниження податкового навантаження, стимулювання вироблення нових видів продукції і запровадження нових технологій, виважене регулювання ринків окремих видів аграрної продукції і запобігання різкому зниженню цін на неї тощо. За такого розвитку сільське господарство області повинно поступово поновити обсяги виробництва продукції, зафіксовані в 1990 р. Покращення ж загальної економічної ситуації в області повинне відбуватись завдяки: стабілізації роботи аграрних підприємств і забезпеченню щорічного зростання обсягів випуску продукції, яка має попит на ринках; здійсненню оновлення продукції; покращенню рівня використання виробничого і трудового потенціалу за мінімальних інвестицій; розвитку кооперації виробництва і реалізації продукції; впровадженню більш сучасних методів і системи управління, сучасних техніки і технологій; використанню праці кваліфікованого персоналу; підвищенню рівня трудової активності населення і створенню умов для його продуктивної зайнятості; стабілізації всієї економіки регіону. Література 1. Статистичний збірник ―Сільське господарство України‖ за 2007 рік / За ред Ю.М. Остапчука. – К.: Держкомстат України. – 391 с.

2. Київщина аграрна у 2008 році в суцвітті районів та міст області. Економічна доповідь. – К.: Головне управління статистики у Київській обл., 2008. – 49 с.

3. Малік М.Й., Зіновчук В.В., Лупенко Ю.О. та ін. Основи аграрного підприємництва / За ред. М.Й. Маліка. – К.: Інститут аграрної економіки, 2001. – 582 с.

4. Статистичний щорічник Київської області за 2007 рік / за ред. С.І. Коханчука – К.: Головне управління статистики у Київській обл., 2008. – 519 с.

5. Основи економічної теорії: Підручник / За наук. ред. проф. Федоренка В.Г. – 2-ге вид. перероб. і доп. – К.: Алерта, 2007. – 519 с.

6. Андрійчук В.Г. Ефективність діяльності аграрних підприємств: теорія, методика, аналіз: Монографія. – К.: КНЕУ, 2005. – 290 с.

7. Щекович О.С. Об’єктивна необхідність участі бюджетних коштів у системі агропромислового комплексу // Економіка АПК. –2003. – № 9. – С. 65–69.

8. Олійник О.В. Економічний механізм розширеного відтворення в сільському господарстві: Навч. посібник. – К.: ЦНЛ, 2006. –288 с.

9. Статистичний збірник ―Сільське господарство України‖ за 2003 рік / За ред. Ю.М. Остапчука. – К.: Держкомстат України. – 314 с.

10. www.ukrstat.gov.ua – сайт Держкомстат України.

УДК [477]: 336.026

Г.В. СКИБА, Д.І. ДОСКОЧ Хмельницький національний університет

ЕКОНОМІКА УКРАЇНИ В УМОВАХ СВІТОВОЇ ФІНАНСОВОЇ КРИЗИ ТА ШЛЯХИ ЇЇ ОЗДОРОВЛЕННЯ Протягом останніх сорока років фінансові кризи в десятках країн призвели до втрати близько 10–30 % національних фінансових активів. Тільки в 1975-1997 роках МВФ зареєстрував 158 валютних і 54 банківські кризи в більш, ніж п‟ятдесяти країнах світу. Останнім, наразі, епізодом фінансової дестабілізації є світова фінансова криза, що розпочалася на локальному американському іпотечному ринку у 2007-му та досі триває, вражаючи світову фінансову та банківську системи. Фінансова криза 2008 року, можливо, радикально змінить контури сучасного державного управління економікою. Їх суть: посилення регулюючої та об‟єднуючої ролі держави у фінансовій сфері.

Over the last forty years financial crises in a number of countries have caused approximately 10 – 30 % of national financial assets loss. Just in the years 1975 – 1997 IMF registered 158 exchange crises and 54 bank ones in more than fifty countries of the world. The last, up to date, stage of financial destabilisation is the world economic crisis which started on the local American mortgage market in 2007 and still lasts striking world financial and bank systems. 2008 financial crisis may drastically change the outlines of contemporary state economy administration. Their essence is in reinforcement of regulating and joining function of the state in financial sphere. Сучасну кризу багато науковців порівнюють із роками Великої депресії, а дехто стверджує, що вона навіть глибша. Споконвіку люди стикалися з кризовими явищами в економіці, намагаючись достеменно 199 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки з’ясувати їх причини, аби своєчасно виявити їх та відвернути або принаймні пом’якшити їх руйнівні наслідки. Але, незважаючи на багаторічний досвід світової спільноти у питаннях фінансових криз, й досі не існує універсальних рецептів запобігання та протидії різноманітним кризам. Звідси випливає, що тема цієї роботи є надзвичайно актуальною, оскільки існує потреба у подальших дослідження у цій сфері. Велика кількість вітчизняних науковців намагаються проаналізувати фінансовий стан України та віднайти способи його покращення – Сухоруков А.І., Данилишин Б., Кравченко І., Багратян Г., Швайка М.А., Луніна І.О., Баліцька В.В., Короткевич О.В., Фролова Н.Б. та ін. Метою роботи є дослідження особливостей розвитку та проявів національної економічної кризи і впливу світових фінансових негараздів на вітчизняну економіку, дослідити та визначити можливі шляхи покращення економічного стану країни. Україна, яка належить до країн, що розвиваються, гостро відчула на собі вплив світових фінансових негараздів, підсилених внутрішньодержавними проблемами. У нашій країні причини фінансової кризи, на думку деяких економістів, полягають у залежності фондового ринку від коштів нерезидентів, надмірній зовнішній заборгованості суб’єктів економіки, нестачі ліквідності в банківській системі. Найпершого удару зазнали українські банки, особливо ті, котрі занадто захопилися іпотечним кредитуванням. Падіння національної валюти, підвищення цін, ріст інфляції та багато інших факторів робили неспроможними громадян сплачувати зобов’язання за взятими кредитами. Особливо складна ситуація у тих, хто брав кредити у доларах США чи євро. Люди, які під час падіння іноземної валюти влітку, прислухались до порад державних чиновників, які запевняли, що гривня є і буде стабільною валютою, опинилися тепер в край важкому становищі. Громадяни просто не мають змоги виплачувати валютні кредити за теперішнім курсом, а банки, в свою чергу, за несплату кредиту починають конфісковувати закладене майно, ставлячи тим самим свого боржника у безвихідне становище. За цих умов банки схильні надавати кредитні ресурси на короткі терміни, орієнтуючись, передусім, на зниження ризику і втрат через падіння платоспроможності позичальників. Країна опинилася практично відрізаною від світових ринків торгового капіталу, тож українські банки були змушені припинити кредитування. Стан банківської системи за останніх півроку значно погіршився – зросла кількість прострочених кредитів, до ряду банків були введені тимчасові адміністрації. Для підтримання фінансового стану українських банків в жовтні НБУ почав рефінансування, що негативно вплинуло на міжнародні резерви Національного банку, а також на курс іноземної валюти. У січні 2009 року міжнародні резерви знизилися на 8,6 %, або на 2,723 млрд дол. Тепер їх розмір становить 28,82 млрд доларів США [25]. Лише за перший місяць 2009 року обсяги кредитного портфелю банків скоротилися на 16321 млн грн, обсяги проблемних кредитів у порівнянні з 2008 роком зросли майже втричі і на 1.02.2009 року становили 18900 млн грн. У той же час зростає кількість проблемних кредитів – сумнівних або прострочених. У порівнянні з 2008 роком, обсяги проблемних кредитів зросли майже в 3 рази, а точніше на 11658 млн. грн. Лише за перший місяць 2009 року цей показник збільшився на 885 млн грн і сягнув 18900 млн грн [19]. Зростання кількості проблемних кредитів та заборгованості по них значно зменшили доходність банків протягом лише одного місяця 2009 року. За 2008 рік доходи банків із 68185 млн грн збільшилися на 54395 млн грн. Станом на 1 лютого 2009 року доходи банків становили 12839 млн грн, тоді як на 1 січня цього ж року – 122580 млн грн. Ми бачимо колосальний спад рівня доходів банків України майже в 10 разів. Результати діяльності банків станом на 1.02.2009 року скоротилися на 7547 млн грн і показник результативності став від’ємним, а, отже, банки почали зазнавати збитків [19]. Поступово фінансові негаразди перекинулися і на інші сфери діяльності. Найбільше постраждали добувна, переробна та машинобудівна галузі, адже падіння попиту на зовнішніх ринках спричинило зменшення обсягів виробництва, зокрема виробництво легкових автомобілів за квітень 2009 років знизилося майже в 9 разів порівняно з цим же місяцем минулого року. Якщо у квітні 2008 року випускалася 41 тисяча легкових автомобілів, то у квітні 2009 року ця цифра зменшилася майже в 9 разів і становила 4, 7 тисяч автомобілів [16] . Цей показник свідчить про спад попиту на автомобілі серед населення, що тягне за собою тимчасову зупинку роботи автомобілебудівних заводів або запровадження режиму неповного робочого тижня та зростання кількості безробітних у районах розташування цих заводів (Харків, Луцьк, Запоріжжя). У металургійній промисловості також відбулося зниження обсягів, до прикладу, виробництво чавуну скоротилося в середньому в 1,5 рази. Якщо у січні 2008 року обсяги виробництва становили 3011,9 тис. т, то на початок 2009 року ця цифра значно зменшилася і становила 1867,4 тис. т. Внаслідок цього зростала і кількість безробітних, а також заборгованість із заробітної плати. Впродовж січня-березня 2009 року загальна заборгованість із заробітної плати зросла на 45 % (534,4 млн грн) і на 1 квітня сягнула 1,7 млрд грн. Найбільша заборгованість спостерігається у промислових областях країни – Донецькій та Луганській. Заборгованість із виплати стипендій та грошового забезпечення студентів, курсантів та учнів на 1 травня 2009 року становила 76,9 тис. грн. Також варто відмітити, що відбулося подорожчання продуктів харчування (чай, цукор, масло тощо) на 7,4 %. Ціни на житло, воду, електроенергію, газ та інші види палива підвищилися на 3 %, у тому числі плата за каналізацію – на 18,6 %, водопостачання – на 12,4 %, квартиру – на 7,9 %. На 10,7 % подорожчали предмети домашнього вжитку та побутова техніка, попит на яку зараз значно знизився. Колосальне подорожчання відбулося у фармацевтичній галузі – фармацевтична продукція піднялася в ціні на 31,5 %, тоді як в цілому ціни у сфері охорони здоров’я зросли на 19,9 %. Таке подорожчання медичних препаратів заганяє людей в глухий кут [20].

200

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Зовнішньоторговельна діяльність нашої держави також зазнала впливу фінансової кризи. Обсяг експорту товарів за І квартал 2009 року становив 8337,4 млн дол. і склав 60,4 % по відношенню до І кварталу 2008 року, імпорту – 9779,5 млн дол. (51,9 %). Від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі товарами становило 1442,1 млн дол. (у І кварталі 2008 р. – 5027,9 млн дол.) [16]. Зниження попиту на зовнішньому ринку на продукцію українських товаровиробників відбивається не на окремо взятих галузях, а на економіці всієї країни і ставить її у ще більшу залежність від експортноорієнтованого виробництва. Падіння експортних поставок відбулося за всіма товарними групами. Майже 75 % зменшення експорту припадає на поставки металургійної та машинобудівної продукції, так, обсяги експорту чорних металів за перший квартал 2009 року значно скоротилися і становили лише 48 % від показників 2008 року. Зменшення обсягів імпорту яскраво проявлялося на імпорті мінеральних продуктів впродовж І кварталу 2009 року, який становив 1997250,6 тис. дол., що аж в півтори рази менше, ніж у 2008 р. Неможливо залишити поза увагою і той факт, що в Україні зареєстровано найменше зростання ВВП у 2008 році – 2,1 % та найвища інфляція серед країн СНД – 25,2 %. Отже, як бачимо, економіка України потребує швидких та злагоджених антикризових дій, які, на жаль, відсутні. Внутрішня нестабільність фінансової системи, недовіра людей до банків, відсутність злагоджених дій правління, експортнозалежна промисловість – все ці фактори лише підсилюють негативний вплив світової кризи та поглиблюють внутрішньодержавну депресію. На думку багатьох науковців Україна потрапила в залежність від траншів Міжнародного валютного фонду, адже, очікуючи на чергову допомогу, український уряд діяв не дуже активно. Економіка України фактично попала в період застою, адже значний відплив депозитних вкладів населення та припинення банками надання споживчих та інших видів кредитів, можна сказати зупинило грошові рухи всередині країни. У багатьох банках була введена тимчасова адміністрація. Намагання уряду надати допомогу деяким банкам теж було сприйнято неоднозначно. Деякі спеціалісти вважать, що значна кількість банків, які отримали нові грошові вливання від держави, не відповідали критеріям відбору, які висуваються банкам для отримання додаткових коштів. Звідси випливає, що кошти, надані банкам, будуть попадати на готівковий ринок через постійний відтік депозитів із банків, впливаючи при цьому на ціни та курс долара. Це ще раз підтверджує те, що антикризові заходи уряду країни повинні бути чітко узгодженні та скоординовані, щоб не допустити ще більшого посилення впливу світової кризи на економіку. Врахувавши іноземний досвід високорозвинених країн та взявши до уваги особливості нашої економіки, антикризові заходи повинні проводитися у таких напрямках: 1. Банківська сфера: покращенні стану банківської системи шляхом рекапіталізації банків, які пройшли критерії відбору; зменшення вартості кредитних коштів, зокрема через зниження облікової ставки НБУ, зменшення вартості рефінансування та за рахунок залучення бюджетних коштів; розблокування доступу реального сектору економіки до кредитних ресурсів; збільшення ресурсної бази Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що є однією з необхідних умов збільшення довіри населення до банківської системи; посилення ролі державних банків в процесі кредитування реального сектору економіки, в тому числі через реалізацію пріоритетних інфраструктурних програм за участі держави та приватного капіталу, збільшення статутних капіталів державних банків Ощадбанк і Укрексімбанк; підвищення захисту населення, яке зазнало втрат внаслідок нестабільності валютного курсу, зокрема через запровадження механізму розподілу відповідальності за валютні ризики по кредитах, отриманих в іноземній валюті між банком, позичальником та Урядом наприклад, шляхом переведення валютних кредитів у гривневі по курсу НБУ на поточну дату зі збереженням процентних ставок валютних кредитів, які є значно нижчі гривневих.

2. Соціально-економічна сфера: впровадження нових технологій на виробництві задля підвищення якості та конкурентоспроможності вітчизняних товарів; використання механізму податкового стимулювання для окремих галузей економіки; розвиток агропромислового комплексу; забезпечення умов для започаткування та розвитку підприємницької діяльності; надання студентам-контрактникам відстрочки із плати за навчання (строком до одного року); розробка державної програми зайнятості з метою якнайшвидшої адаптації ринку праці до структурних змін, які відбуваються в економіці, розвитку кадрового потенціалу, оптимізації використання трудового потенціалу регіонів та країни в цілому, стимулювання економічної активності населення; створити умови для забезпечення населення необхідною медичною допомогою за розробленими стандартами надання медичних послуг; створення економічних стимулів для проведення модернізації (реконструкції) вітчизняних підприємств; зниження існуючих ставок податку для суб’єктів малого та середнього бізнесу, з метою сприятливих умов для його розвитку.

3. Зовнішньоторговельна діяльність: здійснення продуктових, технологічних, організаційно-управлінських та інфраструктурних інновацій; Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

201

Економічні науки підвищення стабільності та завершеності технологічних циклів при створенні конкурентноздатної експортно-орієнтованої продукції; покращення якості продукції, яка експортується, збільшення глибини її переробки, оптимізацію цінових умов; гнучке використання сукупного потенціалу підприємства залежно від кон’юнктури зовнішніх ринків, залучення зовнішніх і внутрішніх інвестицій, розвиток інвестиційного співробітництва, шляхи подолання основних експортних перешкод і бар’єрів тощо [20]. Експортна діяльність України буде найбільш успішною тільки у тому випадку, якщо вихід вітчизняних підприємств на міжнародні ринки буде не лише добре продуманим, всебічно обґрунтованим, але і витікати з довгострокових цілей. А це свідчить про тісний зв’язок із стратегічним управлінням, що сприяє стабілізації та укріпленню стратегічних позицій підприємств, забезпеченню довготривалої життєздатності при зміні зовнішніх умов функціонування. Звичайно, усі ці пропозиції гарно виглядають на папері, але для реального їх втілення в життя потрібна дієва скоординована програма антикризових дій, яка враховувала б особливості економічної системи України. Література 1. Барановський О.І. Предтечі фінансових криз // Фінанси України. – К. – 2009. – № 3. – С. 3–22.

2. Барановський О.І. Антикризові заходи урядів і центральних банків зарубіжних країн // Вісник НБУ. – К. – 2009. – № 4. – С. 8–19.

3. Береславська О. Чинники курсової нестабільності в Україні // Вісник НБУ. – К. – 2009. – № 2. – С. 8–14.

4. Кравченко І., Багратян Г. Криза та регулювання фінансової системи: уроки і перспективи // Вісник НБУ. – К. – 2009. – № 1. – С. 19–23.

5. Шелудько Н.М., Шкляр А.І. Фінансові кризи на ринках, що розвиваються: теоретичні й емпіричні аспекти аналізу // Фінанси України. – К., 2009. – № 3. – С. 3–21.

6. http://www.ukrstat.gov.ua 7. http://www.bank.gov.ua 8. http://www.partyofregions.org.ua/ 9. http://www.razumkov.org.ua/ukr/expert.php?news_id=820

УДК 336

Ж.Б. ЯВОРСЬКА

Європейський університет, Львівська філія

ШЛЯХИ ПОКРАЩЕННЯ УПРАВЛІННЯ ФІНАНСОВИМИ РЕСУРСАМИ ТА ПІДВИЩЕННЯ РІВНЯ ПРИБУТКОВОСТІ ВІТЧИЗНЯНИХ ПІДПРИЄМСТВ На сьогоднішній день стратегічним завданням є долання кризових явищ, фінансової скрути. Керівники підприємств вибирають різні стратегії діяльності. З метою запобігання втрат, збитків пропонується венчурна стратегія, створення фондів ризику на підприємстві, забезпечення самострахування. Для комерційних підприємств одним з методів підвищення ефективності використання фінансових ресурсів є встановлення ризиковтрат та ризиконацінок. Фінансові витрати спостерігаються також у зовнішньоекономічних відносинах.

The present day strategic task is overcoming crisis phenomena and financial difficulties. The top-managers of the enterprises choose different operation strategies. In order to avoid losses a speculative strategy, risk funds establishment in the enterprise, self-insurance provision are proposed. One of the methods of increasing of the effective use of financial recourses for commercial enterprises is ascertainment of risk losses and risk markups. Financial losses are also observed in foreign economic affairs. Постановка проблеми. На сьогоднішній день Україна наштовхнулась на ситуацію, коли підприємства простоюють, працівникам не платять заробітної плати через відсутність коштів. Крім того майже кожне підприємство є боржником за паливо та електроенергію, дає про себе знати фінансова криза. Для вирішення таких проблем, задля діяльності в кризових умовах керівники підприємств вибирають різні стратегії, свій власний шлях долання економічної кризи. Одні тяжіють до бюрократичної стратегії, інші вибирають нову – венчурну. Підприємства з такою стратегією мають великі перспективи економічного росту. Венчурна стратегія пов’язана з венчурним (ризиковим) капіталом. Цей вид капіталу представляє собою особисті або корпоративні фінансові ресурси зовнішніх інвесторів, які виявили бажання взяти на себе відповідальність за високу ступінь ризику того чи іншого підприємства в обмін на високі доходи від можливого майбутнього росту. Венчурний капітал характерний для комерціалізації результатів наукових досліджень в наукомістких і в першу чергу високотехнологічних областях, де перспектива не гарантована і є значна частка ризику [1]. Нажаль в Україні дуже мала частка ризикового капіталу в загальному обсязі бізнесового капіталу, наукові ідеї та нові технології мало цікавлять українських підприємців, а інтелектуальна власність не фігурує як повноцінний товар. Вибираючи венчурну стратегію, думаючий керівник свідомо йде на ризик, і саме за таких обставин життєво необхідні фонди ризику, які передбачають покриття непередбачених збитків та фінансування 202

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки ризикових ідей, пов’язаних з очікуванням високих прибутків. Нажаль українські підприємства звикли ―проїдати‖ основну частину прибутків, витрачаючи їх на виплату зарплати. Відсутність фондів ризику пояснюється небажанням великих керівників піти на ризиковані дії заради вищого прибутку. Аналіз літературних джерел. Економічна література передбачає створення фондів ризику на державному рівні, а також разом зі спілками підприємців та фермерів. Було б доцільніше з метою заохочення ініціативи та активності у проведені самостійної економічної діяльності створити фонди ризику підприємства. Досвід страхування виділяє три методи організації фондів ризику: 1. централізований; 2. децентралізований (фонд самострахування); 3. цільовий страховий фонд. Централізований (резервний) страховий фонд – формується централізованим методом на рівні держави, області, міста; його призначення – відшкодування збитків та усунення стихійного лиха, великих аварій шляхом перерозподілу загальнодержавних ресурсів, формується як в натуральній, так і в грошовій формі. Фонд самострахування – формується децентралізованим методом на рівні суб’єкта економіки, його мета долання труднощів та відшкодування втрат у процесі виробництва при настанні страхового випадку шляхом цільового використання власних ресурсів, формується у вигляді натуральних запасів суб’єктів і у грошовій формі. Цільовий страховий фонд формується децентралізовано за рахунок внесків страхувальників, його мета організація страхового захисту у відповідності до встановлених правил та умов страхування шляхом виплати страхових сум страхувальником, створюється в грошовій формі. Мета страхового фонду – відновлення ситуації, її активізація, але не покращення. У ньому реалізуються певні економічні відносини процесу виробництва, він є фактором стабілізації економіки, сприяє економічному прогресу суспільства у якості джерела інвестицій в економіку [2]. Створення фонду ризику можна класифікувати як самострахування або як форму самостійного несення ризиків. Фонд ризику можна створити за рахунок річного прибутку. У який спосіб формується фонд ризику часто залежить від правових передумов. Якщо нагромадження вказуються в балансі, то це змінює фінансову позицію підприємств. Крім того вони можуть бути прибутково вкладені у високоліквідні цінні папери. Фонди ризику створені завчасно, могли б покращити фінансове становище підприємств. Завданням фондів ризику було б фінансування підприємства при виході на зовнішній ринок, де існує безліч ризиків; покриття боргів, видача зарплати при непередбачених обставинах. На великих підприємствах США та Західної Європи принцип самострахування призвів до створення власних внутрішніх страхових компаній. Вони є організаційним відображенням самостійно-правового приватного страхування, основна думка якого полягає в тому, що через самостійне несення ризиків отримати прибуток. Постановка завдання. Ще одним способом підвищити ефективність використання фінансових ресурсів підприємств, в першу чергу комерційних, є встановлення ризиковтрат та ризиконацінок. Для цього спершу треба провести економічну оцінку. Способів визначення ризиків чимало. Знайти ж оптимальний спосіб для українського ринку, враховуючи специфічні обставини та умови здійснення підприємницької чи комерційної діяльності нелегко, але вкрай необхідно. Економічна література містить багато порад з приводу здійснення економічної оцінки ризику. Дуже корисними є міркування видатного вченого, першого дослідника ризику – Дж. Кейнса. Джон Мейнрад Кейнс обумовлює ідею про те, що у вартість повинні входити можливі витрати, викликані непередбаченими змінами ринкових цін, надмірним зношуванням обладнання, збитками у разі катастроф. У зв’язку з цим Кейнс говорить про ―витрати ризику‖, які необхідні для покриття можливого відхилення дійсної виручки від очікуваної. Ці висновки Дж. Кейнса були сформульовані у його книзі ―Загальна теорія зайнятості, проценту та грошей‖, яка вийшла друком у 1936 році [3]. Так давно написані висновки підходять до наших сьогоднішніх умов. Тому для оцінки ризику на українському ринку можна залишити незмінними, як фактори ризику – зміну ринкових цін, надмірну зношуваність обладнання та збитки у разі катастроф на промислових підприємствах. Результати досліджень. Творче доопрацювання Кейнсіанської ідеї за даних умов можна розглядати як розрахунок ризиковтрат. Він передбачає врахування в ціні на товар величини збитків, які можуть бути виявлені і розраховані. Суть цього способу визначення ризику полягає у скритому перенесені ризиків на покупців та споживачів. Це в певній мірі перекреслює гасло ―Зиск має той, хто ризикує‖, покупців не прийнято вважати ризикуючими, але принцип має іншу сторону переваг і спрямований на того, хто виготовляє товар. В основі розрахунку лежить визначення так званих ризиконацінок. Вони розраховуються на підставі середніх ризикозбитків згідно виробничої статистики за останні 3–5 років. Якщо ризикозбитки покласти у співвідношення до величини річних витрат, то отримують ризиконацінку. Калькуляційні підрахунки ризиковтрат у плановому році розраховують перемножуючи ризиконацінку на планову величину річних витрат. Обрахунок ризиконацінки можна здійснити за формулою:

Rz = Rзб. / Wр. в.,

(1)

де Rz – ризиконацінка; Rзб. – ризикозбитки; Wр. в. – річні виробничі витрати. На практиці це виглядає як пропозиція врахувати ризиконацінку, як обов’язковий компонент при встановлені вартості вітчизняних виробів, яких, на жаль, мало випускається і які зазнають найбільшого ризику на ринку товарів та послуг. Це забезпечить певний економічний ефект, стимулюватиме вітчизняних товаровиробників. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

203

Економічні науки Аналогічні ситуації пов’язані з фінансовими втратами спостерігаються в зовнішньоекономічних відносинах. Зменшення ризику, пов’язаного з курсом обміну, можливе через вибір певної валюти для укладання комерційних угод. Якщо угода буде укладена у валюті експортного підприємства, то фінансовий ризик буде пов-ністю мінімізований. Коли між партнерами укладена угода про розрахунки у валюті третьої країни, то експортер має можливість компенсувати збитки при оплаті своїх відкритих претензій в іноземній валюті через отримання часткового зиску при погашені своїх зобов’язань у цій валюті [4]. Для перенесення ризиків, пов’язаних зі зміною курсу, в угоду може бути включене доповнення про страхування курсу, завдяки чому отримують реальну вартість заборгованості в іноземній валюті . Такі замовлення можуть бути сформульовані по різному. Так, може бути доповнене обмеження зміни ціни на рівні 5 % від основної ціни, яка обумовлена зміною курсу. Базова ціна в іноземній валюті може бути визначена не за курсом на певний день, а на основі середньої величини. За останній час ставки обліку внаслідок зростаючої мінливості відносної вартості валют та зростаючого обсягу світової торгівлі часто змінювалися. Викликаний при цьому ризик зміни курсу валют ще називають фінансовим або валютним. Фінансовий ризик існує тоді, коли на майбутні надходження в іноземній валюті можуть несприятливо вплинути коливання курсу валют, перш ніж завершиться термін дії комерційної угоди. Фінансовий (валютний) ризик виникає тоді, коли потрібно обрахувати активи та пасиви зарубіжного філіалу у валюті своєї країни. Це потрібно для об’єднання фінансових звітів філіалу та головної компанії. Є можливим також прийняття в комерційній угоді поправки про валютний опціон. У результаті цього експортер має право на час оплати вибрати валютний опціон, в якому буде оплачена вимога. Ризик зміни курсу валют може бути також зменшений через використання кредиту в іноземній валюті. При чому кредити отримують на величину вартості вимоги в іноземній валюті, термін якого відповідає домовленому часу оплати вимоги закордонними клієнтами. Сума кредиту переводиться за курсом на даний день в валюту країни підприємства, що є експортером. Якщо іноземний клієнт оплатить вимогу іноземною валютою, то ця сума буде використана для погашення кредиту. Додаткові витрати можуть виникнути тоді, коли закордонні клієнти несвоєчасно оплатять заборгованість. Фінансовий ризик знижується шляхом укладання термінової угоди в іноземній валюті (спекуляція на валютних курсах). Тут сума в іноземній валюті виплачується за умови, що оплата буде здійснена в домовлений час. Курс обміну чітко встановлюється при укладанні комерційної угоди, тоді у випадку падіння курсу даної валюти ризик максимально зменшується. Є можливість використати факторинг, а також застрахувати експортний кредит. Література 1. Мескон М.Х., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента: Пер с англ., 1992. – 406 с.

2. Таркуцяк А. О., Страхування: Навч.-метод. посібник. – К.: ЦНЛ, 2002. – 208 с.

3. Эклунд К. Эффективная экономика – шведская модель (Экономика для начинающих и не только для них…); пер со швед. / Авт. предисл. В.В. Попов, Н.К. Шмелев; науч. ред. А.М. Волков. – М.: Экономика, 1991. – 225 с.

4. Основы внешнеэкономических знаний: Учебник / Под ред. И.П. Фаминского. – М.: Междунар. отношения, 1990. – 435 с.

204

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки

РЕГУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ НА ВНУТРІШНЬОМУ І ЗОВНІШНЬОМУ РИНКАХ У КОНТЕКСТІ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ ДО ЄС УДК 330.01

М.Г. ЧУМАЧЕНКО Академія економічних наук України

І.А. БЕЛОУСОВА

ОРГАНІЗАЦІЯ ЕКОНОМІЧНОГО УПРАВЛІННЯ НА ПІДПРИЄМСТВІ У статті досліджено питання організації економічного управління на підприємстві. Доведено необхідність активізації дослідницької роботи у цій сфері.

The article explored the question of economic management in the enterprise. Proved the need to intensify research in this sphere. Досягнення оптимального економічного результату діяльності підприємства, який забезпечує розширене відтворення, можливе при відповідній організації економічної роботи на підприємстві. Слід констатувати, що на діючих підприємствах елементи економічної роботи (планування та прогнозування, нормування витрат, бухгалтерський облік, аналіз господарської діяльності, стимулювання, маркетинг, фінансова діяльність, розробка проектів управлінських рішень) виконується відповідними підрозділами, передбаченими організаційною структурою підприємства. Досягнення результатів діяльності цих підрозділів потребують комплексної науково-обґрунтованої організації. Вивчення практики діючих підприємств дає підстави стверджувати, що комплексної організації цієї роботи не існує, і в підручниках з економіки підприємства рекомендації з організації економічної роботи відсутні. Відсутність таких рекомендацій можливо ілюструвати на прикладі ґрунтовного підручника викладачів кафедри економіки Сумського державного університету [1]. У кінці 90-х років минулого століття з’явилися посібники з контролінгу, автори яких обіцяли організувати координацію економічної роботи підприємства. В названому підручнику автори навели в глосарії визначення: ―Контролінг – це новітня концепція ефективного керування підприємством для забезпечення її довгострокового існування на ринку. Контролінг дозволяє встановити контроль за досягненням як стратегічних, так і тактичних цілей діяльності підприємства‖ [1, с. 611]. В тексті підручника подано підрозділ ―Контролінг як інст-румент стратегічного управління на підприємстві‖, але конкретної концепції ефективного керування підпри-ємством не представлено [1, с. 380–386]. Перша монографія з контролінгу була опублікована у 1997 році М.С. Пушкарем. Автор дає визначення: ―Контролінг – це синтетична дисципліна, яка розвивається на основі даних маркетингу, менеджменту, планування, обліку, аналізу та контролю‖ [2, с. 3]. У 1998 році колективом авторів під редакцією Н.Г. Данілочкіної опубліковано посібник з контролінгу, в якому визначено: ―Новим словом в управлінні стала поява контролінгу як функціонально відокремленого напряму економічної роботи на підприємстві, пов’язаного з реалізацією фінансово-економічною коментуючою функцією в менеджменті, яка забезпечує прийняття оперативних та стратегічних управлінських рішень… Шляхом координації, інтеграції та направлення діяльності всієї системи управління підприємством на досягнення поставлених цілей, контролінг виконує функцію ―управління управлінням‖ та є синтезом планування, обліку, контролю, економічного аналізу, організації інформаційних потоків та багато іншого‖ [3, с. 3]. Таким чином, обидва автори виходять з того, що контролінг дозволить синтезувати всі види економічної діяльності в одну підойму, яка у вигляді контролінгу і стане ―управлінням управління‖. При цьому і М.С. Пушкар, і колектив авторів під керівництвом Н.Г. Данілочкіної пропонують створювати цю ―підойму‖ у вигляді самостійної служби у складі 3–4 співробітників. Слід відзначити, що один з авторів доповіді ще по перших публікаціях з контролінгу писав: ―Раніше вже було показано, що формування на підприємстві підрозділу управлінського обліку (котрого служба контролінгу замінити не може) забезпечує керівництву одержання інформації по всіх напрямках економіки підпри-ємства з розробкою проектів управлінських рішень. В цих умовах логічно подавати керівництву таку інформацію службою управлінського обліку безпосередньо або через головного контролера. Проміжна ланка у вигляді служби контролінгу виявляється зовсім лишньою і навіть шкідливою. Для керівника інтерпретація представленої інфор-мації із перших рук виконавців набагато корисніша, ніж від некомпетентних ―кур’єрів‖ [4, с. 3–4]. Але на ці зауваження ніхто із авторів не відреагував і ні критики цих положень, ні зміни підходу до організації економічної роботи на підприємстві. Більше того, за останнє десятиліття вітчизняними та іноземними авторами опубліковано ряд посібників з контролінгу, які в тому чи іншому вигляді орієнтують читачів на створення служб контролінгу, на яких покладається здійснення координації економічних служб підприємства. Слід додати, що автори Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

205

Економічні науки таких посібників свої пропозиції формують абстрактно, без особистої участі в створенні служби контролінгу на підприємствах або опису діяльності системи контролінгу на конкретному підприємстві. Викликає подив той факт, що ще в 1997 році у видавництві ―Финансы и статистика‖ був опублікований переклад фундаментальної монографії Дітгера Хана під назвою ―Планирование и контроль: концепция контроллинга‖ [5]. Як свідчить сама назва монографії, основою конролінгу є планування, націлене на досягнення цілей корпорації. Дані фінансового та виробничого обліку використовуються для контролю виконання планових завдань. Організаційно всю економічну роботу (за виключенням операцій з фінансами) очолює контролер корпорації (компанії). Як показано в роботі, система контролінгу запозичена з практики компаній США, звідки походить і сама назва (термін ―контролінг‖ в практиці та літературі США не використовується). Але поява цієї монографії не вплинула на авторів посібників з контролінгу в Україні та Росії. Обліковоаналітична концепція контролінгу залишається без змін, а монографію Д.Хана деякі автори включають до списку використаної літератури, а інші ігнорують. І це при тому, що в цій монографії після викладу теоретичних положень контролінгу в трьох заключних частинах подається досвід управління на основі контролінгу в концернах Даймлер Бенц, Сіменс та ВАТ ―Холдингова компанія ―Ленінець‖. У 2005 році в тому ж видавництві опублікований переклад 6-го переробленого й розширеного видання [6]. З моменту виходу цієї монографії пройшло чотири роки, а українські та російські автори книг з контролінгу, інакше не скажеш, бойкотують, продовжуючи описувати систему з невеликою групою так званих контролерів. Автори доповіді в 2007 році в журналі ―Економіка та держава‖ опублікували статті [7, 8], в яких звертали увагу читачів до нового видання описання діючого в ФРГ контролінгу. У статті було підкреслено, що в управлінні підприємством провідну роль посідає планування його діяльності. Базовою концепцією планування передбачені комплекси планування й відповідні розділи плану: 1. Генеральне цільове планування або планування загальних цілей.

2. Стратегічне планування, або планування продуктивної програми й потенціалу, планування структури потенціалу.

3. Оперативне планування, або планування виробничої програми й процесів при заданому потенціалі.

4. Зведене загальнофінансове планування результату й фінансове планування. Велику увагу автор приділяє характеристиці інтегрованих планово-контрольних розрахунків, орієнтованих на результат і ліквідність. При цьому всі показники підрозділяються на планові й облікові. Облікові показники поділяються у свою чергу на показники виробничого й фінансового обліку. Підкреслюється важливість установлення критерію результатної мети, як вища мета діяльності підприємства розглядається прагнення до максимізації цінності капіталу в реальних умовах господарювання, тобто в умовах обмеженості ресурсів й невизначеності інформації, різної швидкості адаптації до змін тощо, або, крім іншого, прагнення до максималь-ного розрахункового прибутку по періодах у рамках вимірюваного цінністю капіталу росту підприємства. Серед контрольованих показників використовують: цінність капіталу й мету по періодах, ліквідність підприємства, суму покриття або, інакше кажучи, маржинальний дохід. У цілому інтегровані планово-контрольні розрахунки представляють найважливішу складову концепції контролінгу. Конкретна структура генеральних цільових планів, стратегічних, цільових планів і планових проектів, ключових показників системи планування й контролю викладена у двох частинах, призначених для підприємств із різною організаційною структурою управління: функціональною (централізованою) і дивізіональною (децентралізованою) організаційною структурою. У кожній із цих частин враховані особливості структури й рекомендується конкретне місце й структура ПіК у системі планування на підприємстві, ключові показники, методи аналізу й прогнозування внутрішнього й зовнішнього середовища підприємства й розрахункових форм для складання планів. На підприємствах з дивізіональною організаційною структурою розглядаються особли-вості внутрішніх трансфертних цін. Для всіх розділів планів рекомендовані конкретні форми розрахункових таблиць для заповнення. Заключна частина присвячена організації й автоматизованій обробці інформації в системі ПіК. Особлива увага приділяється організації роботи із планування й контролю. Визначальність організації системи ПіК полягає в тому, що вся економічна робота на підприємстві розподіляється між двома відділами: контролінгу й фінансовим‖ [8, с. 4–5]. Автори справедливо вказують на те, що така концепція контролінгу виникла в США у 30-ті роки минулого століття, коли в період Великої депресії на підприємствах були введені посади керівників служб контролера, які очолювали головні бухгалтери. Інститут фінансових керівників США на основі узагальнення практики діяльності підприємств за тридцять років у 1962 році визначив двох керівників економічних служб підприємства: контролера та скарбника. Задачі контролера представлені у таблиці 1. Наведений перелік задач контролера рекомендаційний, кожне підприємство в залежності від його особливостей, масштабу його діяльності та організаційної структури визначає коло задач контролера. Для уявлення та координації із завданнями контролера наведемо рекомендований список задач скарбника підприємства без додаткового роз’яснення: 1) залучення капіталу; 2) зв’язок з інвесторами; 3) короткострокове фінансування; 4) зв’язок з банками та фінансовий контроль; 5) кредитори та дебітори; 6) капітало-вкладення (інвестиції); 7) страхування [6, с. 218]. Д. Хан і Х. Хунгенберг в монографії наводять схему організації контролінгу та фінансового господарства, як класичну німецьку концепцію контролінгу (рис. 1). Співставлення цієї схеми з переліком задач контролера по класифікації Інституту фінансових керівників США показує доволі близьку схожість. Названі праці авторів обліково-аналітичного підходу ні в якій мірі не співпадають з рекомендацією Інституту.

206

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Таблиця 1 Задачі контролера з класифікації Інституту фінансових керівників (1962 р.) [6, с. 217]

Зміст задачі 1. Планування. Складання, координація та реалізація планів підприємства, як інтегрованої частини менеджменту

при контролі господарської діяльності. Планування охоплює плани прибутку, програми інвестицій та фінансування, плани збуту, кошториси накладних витрат та нормативи витрат 2. Складання та інтерпретація звітів. Порівняння фактичних результатів з плановими та нормативними, складання звітів, а також коментарів до них для всіх сфер менеджменту та власників капіталу. Ця функція включає визначення принципів бухгалтерського обліку та балансової політики, координацію систем і процесів, а також підготовку та обробку необхідних даних, складання спеціальних звітів 3. Оцінка та консультування. Консультування з усіма менеджерами, відповідальними за розробку директив та їх виконання в різноманітних підрозділах підприємства, якщо мова йде про досягнення поставлених цілей та дієвість цих директив, а також по організаційних структурах та процесах 4. Питання оподаткування. Розробка та застосування принципів і методів податкової політики 5. Складання звітів для державних служб. Контроль і координація складання звітів для державних служб 6. Забезпечення цілості майна. Внутрішній контроль, ревізія, спостереження за страхуванням повинні гарантувати цілість майна підприємства 7. Народногосподарські дослідження. Постійне вивчення розстановки економічних і соціальних сил і впливів державних служб, оцінка їх можливих впливів на діяльність підприємства

Вище керівництво

Стратегічне планування

IR

Контролінг

Контролінг і фінансовий облік

Фінансове господарство

Планування та контроль результатів за продуктами, підрозділами та підприємства в цілому

Фінансове планування і контроль, залучення та вкладення капіталів, фінансування замовлень

Планування та контроль продуктів і проектів (калькуляція проектів)

Грошовий обіг, зв’язки з банками

Внутрішній облік

Зовнішній облік

Системні розробки, методи планування

Податки, страхування

Позначення: IR – зв’язки з інвесторами; − − − – можливе пряме підпорядкування. Рис. 1. Організація контролінгу та фінансового господарства. Концепція С – “Класична німецька концепція контролінгу” [6, с. 697]

Слід зазначити, що прихильники обліково-аналітичного варіанту контролінгу відчувають, що загального контролінгу для підприємства недостатньо, намагаються його розширити за рахунок функціональних контролінгів. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

207

Економічні науки Нещодавно з’явилася пропозиція про необхідність створювати ще вісім функціональних контролінгів: маркетингу; логістики; персоналу; фінансів; ризиків; якості; інноваційний (інвестиційний); проект-контролінгу. Відповідно до цієї пропозиції крім служби загального контролінгу, підприємства повинні сформувати служби функціональних контролінгів. Неважко уявити, яким заплутаним буде такий диверсифікований контролінг підприємства. Але існує вже підтримка такої диференціації. Так, О.О. Терещенко в монографії запропонував фінансовий контролінг [9, с. 403–456], а разом з Н.Д. Бабак розробили навчальну програму дисципліни ―Фінан-совий контролінг‖ [10]. Нелегко уявити, як цей курс буде поєднуватися з дисципліною ―Фінансовий менеджмент‖. Аналогічно, Л.В. Балабанова та О.О. Гасило видали монографію ―Маркетинговий контролінг: теорія і методологія‖ [11]. Як і в попередньому випадку в монографії не розглядається взаємозв’язок маркетингового контролінгу з маркетингом підприємства. Цілком зрозуміло, що концепція обліково-аналітичного контролінгу вироджується. Практика контролінгу підприємств ФРН свідчить, що конструктивний контролінг має бути не ―управління управлінням‖ групи контролерів, а системою економічного управління підприємством, яка пронизує всю систему підприємства. В зв’язку з такою ситуацією слід звернути особливу увагу на роботу О.А. Дєдова [12]. Автор цього посібника – заступник генерального директора з контролінгу ВАТ ―Чепецький механічний завод‖ – великого підприємства в складі корпорації ―ТВЕЛ‖ (Федеральне агентство з атомної енергії), д-р екон. наук, в передмові пише: ―В книзі на основі великого практичного досвіду пропонується ряд системних рішень зі створення ефективних механізмів управління на промисловому підприємстві. Всі вони носять комплексний, глибоко інтегрований характер та базуються на ідеології загального управління на основі якості (TQM), методології контролінгу (controlling) та використання ефективних інструментів підтримки бізнес-процесів – інформаційних систем TRP-класу‖ [12, с. 6]. Книга є викладом результатів розробки та запровадження комплексної модернізації управління підприємством, організаційно-методичні аспекти модернізації, системи показників управління підприємством, оцінки результатів такої модернізації. Звичайно, цю роботу переказувати неможна. Її необхідно уважно читати з орієнтацією на власне підприємство. В доповіді ставиться задача звернути серйозну увагу на книгу, в якій показано шлях впровадження дійсного контролінгу як системи управління підприємством. Для підтвердження оцінки книги як дороговказу до створення дійсного контролінгу варто навести невеликий уривок: ―На підприємстві в основному реалізовані всі елементи комплексної єдиної системи управління. На базі інформаційно-управляючої системи, ядром якої є SAPR/3, розроблені та запроваджені технології обліку та контролю в областях фінансового і бухгалтерського обліку, управління якістю, планування виробництва, управління закупками та збутом, управління персоналом тощо. У відповідності з задачами удосконалення управління підприємством в області фінансового і бухгалтерського обліку впроваджені такі технології: оперативного обліку і контролю за рухом фінансових ресурсів підприємства; податкового обліку; обліку основних засобів; контролю дебіторської та кредиторської заборгованостей; контролю за виконанням договорів; спеціалізований програмний комплекс з розрахунку податку на додану вартість. В області управління якістю впроваджені технології: вхідного контролю сировини, матеріалів і напівфабрикатів цехів цирконієвого виробництва; прийомного контролю основної товарної продукції, включно з формуванням та відправкою паспорта-сертифіката замовнику в електронному вигляді; представлення статистичних даних про брак; формування вихідних документів приймального і вхідного контролю. В області планування та управління виробництвом впроваджені технології: оперативного та довгострокового планування виробництва; формування зведених потреб і нормованих матеріалів по підприємству з врахуванням закритих виробництв; контролю виконання виробничих завдань; оперативнотехнічного обліку для цехів з виробництва цирконію. В області управління закупками та збутом впроваджені технології: планування та контролю реалізації готової продукції та послуг в натуральному та грошовому виразі; проведення річної заявочної компанії з виконанням повного циклу закупівель; позамовного управління забезпеченням матеріально-технічними ресурсами допоміжного виробництва; функціонального аналізу договорів на стадії їх виконання; розрахунку запасів матеріально-технічних ресурсів за групами закупівель на центральних складах. В області розробки організаційно-методичного комплексу контролінгу впроваджені технології: аналітичного обліку витрат на виробництво; планування витрат на виробництво по кошторисах накладних витрат основних і допоміжних цехів підприємства і кошторису загальногосподарських витрат; планування основного і операційних бюджетів підприємства (в рамках системи бюджетного управління). Таким чином, створені достатні передумови для забезпечення процедурного і нормативного регулювання, а також всебічного контролю за діяльністю у всіх важливіших функціональних областях підприємства. Це дозволяє забезпечити цільове проведення робіт практично по будь-якому напрямку з подальшою оцінкою ефективності управлінських дій‖ [12, с. 195–196]. Така розширена цитата подана для того, щоб переконати читача в завершеності розробки та впровадження контролінгу, який є системою комплексного управління підприємством. Тому продовження розробки обліково-аналітичної концепції контролінгу слід вважати недоцільним. Пропонується також розгляд системи контролінгу на підприємствах США. Це важливо з того погляду, що всі (або майже всі) автори праць з контролінгу вказують на те, що він бере початок в США.

208

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Д. Хан та Х. Хунгенберг в своїй книзі подають схему контролінгу в США, представлену на рис. 2. Вище керівництво

Стратегічне планування

IR

Контролінг Планування і контроль результатів за продуктами, підрозділами, підприємством в цілому

Контролінг та фінансовий облік

Фінансове господарство Фінансове планування і контроль, залучення капіталів, фінансування замовлень

Планування і контроль продуктів і проектів

Грошовий обіг, зв’язки з банками

Облік

Системні розробки, методи планування

Податки, страхування

Позначення: IR – зв’язки з інвесторами; − − − – можливе пряме підпорядкування. Рис. 2. Організація контролінгу та фінансової служби. Концепція В – “Американська ключова концепція контролінгу” [6, с. 698]

Порівняння рисунків 2 та 1 свідчить про їх схожість, що в дійсності так і є. Проте, треба звернути увагу на ту обставину, що на батьківщині системи термін ―контролінг‖ не вживається зовсім. Дієслово controlling використовують у випадках, коли треба говорити про здійснення контролю, тобто «контролювання‖. В економічній літературі США використовується термін ―контролер‖ (controller), яким визначають посаду керівника служби контролера. В зв’язку з цим, слід звернути увагу на сьоме видання підручника під назвою ―Controllership‖ (контро-лерство або служба контролера) [13]. Це капітальна робота, яка охоплює більше тисячі сторінок зміст діяль-ності контролера. Для орієнтації читача наведемо перелік функцій контролера: планова; контрольна; звітності; облікова [13, с. ІХ]. У посадовій інструкції контролера передбачена його відповідальність по таким видам діяльності: увесь бухгалтерський облік, фінанси, адміністрація, комп’ютерне обслуговування, ресурси персоналу [13, с. 16]. Особлива увага в підручнику приділяється функції планування – із семи частин підручника три частини приділено описанню планування обсягом 46 % підручника [13, с. 185–708]. Слід зауважити, що у 2002 році в ФРН була видана монографія під назвою ―Controllership in Deutschland‖ [14]. Але вона є чисто науковою роботою порівняльного характеру. Так, у вступі автор пише: ―Практичне значення контролінгу на німецькому підприємстві сьогодні цілковито безперечне. Це стосується як функції, так і самого контролера, який поряд з менеджером виконує основні задачі контролінгу‖. Відповідно, складається враження, що прийняття та очікування від контролінгу завищені. Обов’язки контролера (сontrollership) – це сукупність здач, характерних для посади контролера. Як виробниче явище вони звели воєдино наукову діяльність з контролінгом як функцією. Поняття ―обов’язки Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

209

Економічні науки контролера‖ первісно означало перелік задач, установлений Інститутом фінансових керівників США для контролера на підприємстві. Між тим сюди були включені всі задачі, які контролери мусили взяти на себе відповідно до вказівок на підставі концепції контролінгу, яку вони представляли, або які вони в реальності беруть на себе описово. В порівнянні із США, де вперше була встановлена посада контролера, слід виділити незалежний німецький тип контролера. Нормативне визначення кількості дій, які слід розуміти під обов’язками контролера на сьогоднішньому етапі досліджень поки ще неможливо. З точки зору науки управління, наприклад, Фрезе приходить до такого висновку: ―Поділ по змісту задач контролера є спірним‖ [14]. Коротке ознайомлення з вітчизняними та зарубіжними джерелами з проблеми контролінгу дає підставу для формулювання висновків: 1. Актуальність проблеми контролінгу висока в зв’язку з потребою створення надійної системи економічного управління підприємством.

2. Аналіз літератури України та Росії з контролінгу, який по задуму міг виконувати провідне становище в економічному управлінні, не виправдався по ряду причин: автори праць з контролінгу підприємств зосередилися на обліково-аналітичній концепції контролінгу, яка орієнтувала на спрощений варіант; ця орієнтація привела до рекомендації створення функціональної групи із 3-4 контролерів без будьяких змін в діючій системі управління підприємством; негативний результат наміру використання контролінгу явився наслідком того, що жоден із авторів не працював з конкретними підприємствами, в результаті жодного впровадження контролінгу в практику підприємств не існує.

3. Заслуговує уваги навчальний посібник з контролінгу професора О.А. Дєдова, який написаний за результатами наукової розробки і впровадженні в практику на ВАТ ―Чепецький машинобудівний завод‖.

4. На підставі практичного впровадження в корпораціях ФРН опублікована книга Д. Хана і Х. Хунгенберга з контролінгу в перекладі на російську мову. Вона заслуговує на запровадження в практику на українських підприємствах.

5. Аналіз сьомого видання в США підручника ―Контролершіп‖ свідчить про доцільність перекладу для практичного застосування та в підготовці економістів. Література 1. Економіка підприємства: підручник / За заг. ред. Л.Г. Мельника. – Суми: Університетська книга, 2004. – 648 с.

2. Пушкар М.С. Контролінг: Монографія. – Тернопіль: ТАНГ, 1997. – 146 с.

3. Контроллинг как инструмент управления предприятием / Под ред. Н.Г. Данилочкиной. – М.: ЮНИТИ, 1998. – 327 с.

4. Чумаченко Н.Г. Развитие управленческого учета в Украине / Світ бухгалтерського обліку, 1998. – № 11. – С. 2–8.

5. Хан Д. Планирование и контроль: концепция контроллинга. – М.: Финансы и статистика, 1997. – 800 с.

6. Хан Д., Хунгенберг Х. ПиК. Стоимостно-ориентированные концепции контроллинга / Пер. с нем. – М.: Финансы и статистика, 2005. – 928 с.

7. Белоусова И.А. Возможности контролинга в управлении предприятием // Економіка та держава, 2007. – № 5. – С. 27–28.

8. Чумаченко М.Г. Контролінг в дію // Економіка та держава, 2007. – № 11. – С. 4–8.

9. Терещенко О.О. Фінансова діяльність суб’єктів господарювання: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2003. – 554 с.

10. Терещенко О.А., Бабак Н.Д. Учебная программа дисциплины ―Финансовый контроллинг‖ // Контроллинг, 2007. – № 2 (22). – С. 64–72.

11. Балабанова Л.В. Маркетинговий контролінг: теорія та методологія / Л.В. Балабанова, О.О. Гасило. – Донецьк: Дон дует, 2006. – 221 с.

12. Дедов О.А. Методология контроллинга и практика управления крупным промышленным предприятием: Учеб. пособие / О.А. Дедов. – М.: Альпина Бизнес-Букс, 2008. – 248 с.

13. Roehl-Anderson J.M. Controllership. The Work of the Managerial Accounting. Seventh Edition / Janice M. Roehl-Anderson, Steven M. Bragg. – Hoboken, N.J.: Wiley, 2004. – XXXIV, 1071 p.

14. Bauer M. Controllerchip in Deutschland: zur erfolgreichen Zusammenarbeeit von Controllern und Managern / Michael Bauer. Mit einem Geleitwort von Prof. Dr. Jürgen Weber. – Wiesbaden: Deutscher Universitats – Verlag, 2002. – § XXX – 329 s.

УДК 339.522

В.М. НИЖНИК, І.В. ПАСІЧНИК Хмельницький національний університет

УДОСКОНАЛЕННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ВІТЧИЗНЯНИХ ПІДПРИЄМСТВ У СИСТЕМІ ТРАНСФЕРУ ТЕХНОЛОГІЙ У статті розглядається важливість забезпечення ефективного технологічного обміну, що обумовлений специфікою сучасного етапу розвитку виробничих підприємств, господарська діяльність яких 210

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки здійсню-ється в умовах жорсткої конкуренції і стрімкого розвитку науково-технічного прогресу; зазначені чинники, які впливають на систему передачі технологій, поставлені завдання та запропоновані шляхи покращення зовнішньо-економічної діяльності підприємств за умови трансферу технологій.

The article is concerned with the importance of providing effective technology exchange, which is specified by the character of modern stage of manufacturing enterprises development, business activity of which is implemented under the conditions of tough competition and onrush of scientific and technological advance; factors that influence on technology transfer system are mentioned; questions are put and the ways of improving enterprise foreign-economic activity on the assumption of technology transfer are suggested. Вступ. Процеси глобалізації, інтеграції, інтелектуалізації та інформатизації, що особливо активізувалися на початку ХХІ ст., вимагають принципово нових підходів до забезпечення конкурентоспроможності національної економіки. На даний час в Україні набуває розвитку нова економічна модель, зорієнтована на побудову суспільства знань. Одним із першочергових завдань її втілення є створення режиму найбільшого сприяння пріоритетним напрямам інноваційного розвитку. Підприємства для того, щоб вижити і розвиватися, змушені адаптуватися до постійних змін на внутрішньому та зовнішньому ринках. З цих причин управління трансфером технологій на вітчизняних підприємствах набуває особливої актуальності. Саме трансфер інноваційних технологій дозволить прискорити технологічний розвиток підприємств. Впровадження та комерціалізація конкуренто-спроможних передових технологій, ефективний технологічний обмін розширить можливості високотехнологічного експорту та імпорту, сприятиме налагодженню техніко-економічного співробітництва між Україною та зарубіжними державами, запровадженню єдиних високих стандартів економічного розвитку. Аналіз останніх досліджень. Проблеми забезпечення ефективного трансферу технологій як невід’ємної складової інноваційної діяльності та успішного розвитку вітчизняних підприємств знайшли своє відображення у працях багатьох вітчизняних науковців-економістів, таких як А. Амоша, О. Андросова, Г. Андрощук, Л. Антонюк, Ю. Бажал, І. Дахно, М. Дороніна, К. Зузік, П. Іжевський, Ю. Капіца, Г. Крижний, О. Лапко, О. Піч-кур, П. Перерва, О. Саліхова, Л. Саломатіна, В. Соловйов, Л. Федулова, Н. Чумаченко, Н. Чухрай, М. Шингур, А. Шпак, Т. Щедріна. Постановка завдання. Трансфер технологій, якщо він добре організований, успішно й ефективно функціонує, стає основним способом реалізації стратегічних альтернатив економічного розвитку. Проте як свідчить практика, процес трансферу не завжди завершується успішно через незнання підприємцями особливостей його складного механізму, який значною мірою залежить від умов господарювання. Процес трансформації економічних відносин в Україні найбільшою мірою вплинув на відносини з приводу обміну ресурсами, які стають взаємовигідними лише за умов дотримання інтересів учасників обміну. За умов неврегульованості правових відносин у сфері господарського права обмін ресурсами ускладнюється, що призводить до зростання витрат на здійснення відповідних трансакцій. Це стосується і трансферу технологій, у ході якого відбувається обмін продуктами інтелектуальної власності. Виходячи з цього, досить доцільно проаналізувати вплив середовища господарювання на умови, напрями та ефективність здійснення трансферу технологій, як невід`ємної складової успішного функціонування підприємницької діяльності. Методики, які застосовуються до аналізу зовнішнього середовища досить різноманітні – ―PEST (STEP)-аналіз‖, ―Aналіз п`яти сил конкуренції ‖ Портера, ―SWOT-аналіз‖ тощо. Вони дають змогу зробити аналіз на макро- і мікрорівнях. Найбільш поширеними методами аналізу зовнішнього середовища підприємства є PEST- i SWOT-аналізи. Основною відмінністю між ними є те, що PEST-аналіз детально вивчає ринок, тоді як за допомогою SWOT-аналізу відбувається позиціювання бізнес одиниці на ринку, оскільки фактори зовнішнього середовища розглядаються як можливості та загрози порівняно із внутрішнім потенціалом підприємства. З огляду на те, що на здійснення трансферу технологій мікросередовище суттєво не впливає, доцільним у даному випадку є використання PEST-аналізу, оскільки з його допомогою можна виокремити найважливіші чинники, які впливають на здійснення трансферу технологій, і виробити стратегію підприємств щодо вибору форм трансферу технологій. Відомо, що PEST-аналіз досліджує чотири групи факторів макросередовища: політико-правових, економічних, соціальних і технологічних факторів, які використовуються для того щоб зрозуміти ринок, позиції підприємства на ньому, його потенціал та подальші напрямки діяльності підприємства через прийняття відповідних управлінських рішень, адекватних вимогам зовнішнього середовища. Проте ступінь впливу окремих складових на різні організації є неоднаковим. Величина впливу залежить від розміру організації, галузевої приналежності, територіального розташування. Серед сукупності факторів зовнішнього середовища, необхідно виділити ті, які більшою чи меншою мірою впливають на вибір організаційної форми трансферу технологій відповідно до методики PEST-аналізу [3, c. 77–81] (див. табл. 1). На сьогодні день сферу трансферу технологій регулюють закони України, які можна віднести до нормативно-правових актів у сфері інноваційної діяльності підприємств та захисту інтелектуальної власності. Їх кількість є більш-менш достатньою. Проте їх не підкріплено фінансовими ресурсами, відповідними методиками та інформаційним забезпеченням, в них не проглядається системного підходу, відсутній опис послідовності дій суб’єктів правового регулювання в цій сфері, що суттєво ускладнює здійснення і регулювання процесу трансферу технологій. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

211

Економічні науки Таблиця1 Фактори зовнішнього середовища, які впливають на вибір організаційних форм трансферу технологій

-

-

Політико-правові фактори – закони в сфері регулювання інноваційної діяльності;– ступінь захисту інтелектуальної власності; – законопроекти, прийняття яких може змінити умови трансферу технологій Соціальні фактори – імідж підприємств-виробників технологій; – моделі поведінки технологій -

Економічні фактори – місткість ринку і галузі; – динаміка і тенденції економічного розвитку галузі; – сутність розвитку ринкової інноваційної інфраструктури Технологічні фактори – динаміка технологічних змін в галузі; – розвиток конкурентних технологій; – зрілість технологій

Виходячи з того, що трансфер технологій між країнами з різним рівнем економічного розвитку і політичним устроєм перетворився на самостійну і достатньо динамічну сферу інтенсивних міждержавних відносин, для українських підприємств дуже важливе значення має динамічний і повноцінний, без дискримінаційних обмежень, обмін досягненнями в науці і техніці, особливо з країнами, що випередили нас в економічному і науково-технічному розвитку. Однак, сподіватися сьогодні на відсутність дискримінаційних обмежень по відношенню до України з боку промислово розвинених країн не доводиться, зважаючи на явні суперечності в розумінні стратегічних цілей економічного розвитку України. Слід відзначити дуже малу питому вагу участі вітчизняних підприємств в міжнародному ринку ліцензій порівняно з промислово розвиненими країнами. За об’ємами ліцензійного обміну Україна поступається в сотні разів. За даними Держкомстату України, наукомісткість промислового виробництва України не перевищує 0,3 %, що у 10–20 разів нижче за загальноприйнятий світовий рівень. Частка вітчизняної наукомісткої продукції на світовому ринку високотехнологічної продукції становить лише 0,1 % проти 36 % у США, 30 % – в Японії, 17 % – у Німеччині та 6 % – у Китаї. Великою проблемою залишається незначна частка вітчизняної наукомісткої продукції у структурі ВВП. Тоді як провідні країни за показниками наукомісткості ВВП входять до першої десятки (Ізраїль – близько 3,5 % ВВП, Швеція – 2,4 %, Фінляндія, Німеччина – близько 2,3 %, Великобританія – 2,2 %), в Україні цей показник становить близько 1,2 %. Українські підприємства функціонують практично без наукових розробок, і це тоді, як у розвинених країнах до 90 % приросту ВВП досягається за рахунок інноваційної діяльності [5]. Очевидно, що нашій країні слід поступово збільшувати участь як в експорті, так в імпорті технологій. Для України, як держави, що має розвинений науково-технічний потенціал, дуже важливо усвідомити, що ефективність трансферу її технологій без участі держави дуже обмежена. Це пов’язано з недостатньою поки ще кваліфікацією персоналу, компетентністю підприємців в оцінці потенціалу нових технологій і перспектив їх використання, а також із обмеженістю фінансових ресурсів, які підприємці можуть інвестувати в технологічний розвиток виробництва. Переважна більшість країн, що намагаються піднятись на вищий рівень економічного розвитку, упроваджують державні контрольні функції щодо актів передачі технологій. Ці функції регламентуються законо-давчо і реалізуються спеціально створеними державними органами, хоч і мають багатовимірну функціональну диференціацію. Як свідчить світова практика, регулююча функція держави в промислово розвинених країнах має тенденцію поступово перетворюватись на рекомендаційну [6, c. 14-19]. У сучасному світі створено декілька потужних національних систем трансферу технологій, що формують міжнародний ринок технологій. Найпотужнішою системою трансферу технологій є національна система США. Її сукупний дохід перевищує 100 млрд дол. щорічно протягом 2003–2007 рр. Для порівняння: сукупний дохід усієї автомобільної промисловості США коливається в межах 60–80 млрд дол. щорічно. Міжнародний трансфер технологій вже давно став однією з найприбутковіших ознак експорту таких країн як США, Японія, Ізраїль та Великобританія. Про необхідність збільшення частки високотехнологічної продукції і ліцензій в структурі українського експорту говорить кожний новий український уряд, але робиться в цьому напрямку об’єктивно мало. Так у кожній високорозвиненій країні є державний чи політичний орган, що регулює ринок технологій в державних інтересах. Наприклад, в США – це Національна агенція в сфері трансферу технологій. Це зумовлено перш за все, необхідністю контролю за передачею технологій зі сторони держави і необхідністю постійного коригування законодавчої бази для високотехнологічного ринку. Так, наприклад, в період з 1975 по 2000 рік в США прийнято більше тридцяти законів в сфері трансферу технологій і ринку інтелектуальної власності. А в Україні на сьогоднішній день відповідна законодавча база взагалі відсутня, так як відповідний закон прийнятий лише в першому читанні [4]. Як відомо, для України важливою умовою динамічного зростання її національної економіки, конкурентоспроможності вітчизняної продукції на закордонних ринках, є всебічний розвиток партнерства з Європейським Союзом та використання потенціалу цього партнерства з метою поліпшення виробничо-технологічних інновацій на підприємствах і, в свою чергу удосконалення системи трансферу технологій. Потужним інструментом для реалізації науково-технологічної політики ЄС є Сьома Рамкова програма з наукових досліджень і розвитку технологій (2007–2013 рр.), яка має найбільші, за всю попередню історію ЄС, обсяги фінансування. Механізми програми передбачають широкі можливості для міжнародної співпраці, що дає можливість українським науково-дослідним організаціям брати участь у конкурсах програми з метою 212

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки отримання фінансування для реалізації спільних науково-дослідних проектів за всіма тематичними розділами і напрямами. Широка і повноцінна участь України в проектах Сьомої Рамкової програми могла б бути важливою євроінтеграційною складовою нашої держави, за допомогою якої можна залучити Україну до передових технологій, реалізувати потенціал і стати додатковим джерелом фінансування українських науково-дослідних організацій і установ, що беруть участь у спільних проектах. Європейська комісія постійно висловлює готовність до широкого і ефективного залучення науково-технологічної сфери України у спільний науково-дослідний простір ЄС. Для цього українській стороні необхідно визначити найважливіші наукові пріоритети, підтримку яких з боку ЄС, за певних умов, можна передбачити при формуванні конкурсів, сфокусованих на Україну. Європейська комісія виявляє готовність до якісного розширення співпраці з нашою державою в науководослідній і технологічній сфері з метою її інтеграції у спільний науково-дослідний простір ЄС через адаптацію національної нормативно-правової бази до європейських норм і стандартів у цій сфері, реформу і посилення адміністративної системи у галузі науки, співфінансування спільних науково-дослідних проектів для потреб інноваційного і промислового розвитку обох сторін. Крім того, Єврокомісія пропонує Україні в найближчій перспективі вийти на рівень партнерства у сфері науки і технологій та укласти Меморандум про асоційовану участь нашої держави у Сьомій Рамковій програмі ЄС, що дозволить значно підвищити залучення українських науково-дослідних організацій і установ до сфери європейських наукових досліджень, створить основу для структурних реформ в науково-інноваційній сфері України. Водночас, асоційований статус дає можливість Україні стати повноправним членом Європейського наукового простору і мати однакові з країнами-членами ЄС права, обов’язки та умови для діяльності. Як відомо, на минулому засіданні Комітету з питань співпраці Україна – ЄС, що відбулось 20.11.2007 р. у Брюсселі, українська сторона підтримала цю пропозицію [1]. На сучасному етапі розвитку вітчизняної економіки міжнародний науково-технічний обмін має виконувати важливі завдання: запобігати надходженню в Україну застарілих та малоефективних технологій; допомагати застосуванню сучасних високоефективних технологій; підвищувати рівень інтелектуалізації вітчизняного експорту. Невідповідність продукції машинобудівного та металургійного комплексу вимогам світового ринку (наприклад, найвищому технічному рівню відповідає не більше 10 % продукції українського машинобудування), ряд інших причин призводять до імпорту технологій. До сприятливих чинників, що дозволяють очікувати поліпшення міжнародного трансферу технологій, відносяться: ще досить високий рівень науково-технологічних розробок, зростання питомої ваги продукції, виробництво якої освоєно вперше, збільшення обсягу поставок нової продукції на експорт. Міжнародна взаємодія має сприяти входженню України як рівноправного партнера до міжнародної економічної спільноти, а також прискорити реалізацію передумов щодо покращення якості української високотехнологічної продукції і налагодження регіональної співпраці з сусідніми державами у вирішенні спільних проблем, обумовлених їх геополітичним положенням [2, с. 23]. Висновки. Процес передачі технологій складний і вимагає великих затрат часу. Загальновизнаним є факт невідповідності вітчизняної промисловості світовим потребам, зниження конкурентоспроможності продукції, втрати стимулів до створення конкурентних переваг за рахунок використання високих технологій. У силу нових макроекономічних викликів і входження України до СОТ динамічніше мають змінюватись й інноваційні пріоритети, які залежать не тільки від розвитку науки, а й від кон’юнктури ринку, політичних цілей, які ставить перед собою держава, наявності необхідних ресурсів. Незмінною має залишатись загальна підтримка науки і освіти, оскільки економіка країни базується на фундаменті знань. Формально у вітчизняних підприємств є всі необхідні складові для створення сучасної мережі трансферу технологій, інформаційна підтримка якої могла б базуватись на сучасних інформаційних технологіях. Справа за малим – зацікавити потенційних гравців на ринку технологій у співпраці за певними правилами. Література 1. Аcоціація України до рамкової програми ЄС з досліджень і технологічного розвитку. Доступно з: http://cstei.lviv.ua/inno/upload/pub/Inter/121378485 2. Згуровський М. Науково-технологічний розвиток України за умов світової глобалізації // Дзеркало тижня. – 2005. – № 12(336). – С. 23.

3. Іжевський П.Г. Ефективність організаційних форм трансферу технологій на виробничих підприємствах: Дис… канд. екон. наук. – Хмельницький: ХНУ, 2006. – 209 с.

4. Ларкін С. Розвиток системи трансферу технологій в Україні на сучасному етапі та пропозиції з її удосконалення. Доступно з: http://www.nauka.kiev.ua/category/31/ 5. Мнацаканян Н.В. Перспективи розвитку інноваційної діяльності промислових підприємств України // http://www.confcontact.com/2007may/4_mnaca.htm.

6. Соловйов В.П. Питання ефективності організації трансферу технологій// Вісник Національного університету ―Львівська політехніка‖. – 2008. – № 3. – С. 14–19.

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

213

Економічні науки

УДК 32.14 330.322

М.Г. ШУЛЬСЬКИЙ Львівський національний університет ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З. Гжицького

ІНВЕСТИЦІЇ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ ЛЬВІВЩИНИ Досліджуються процеси іноземних інвестиційних вкладень в економіку підприємств Львівщини при здійсненні ними зовнішньоекономічної діяльності. При цьому сконцентровано увагу на показниках частки області в обсягах прямих іноземних інвестицій України їх суми у розрахунку на одну особу на одне підприємство, в окремі види діяльності тощо. З‟ясовано основні причини що гальмують розвиток інвестиційних процесів запропоновані конкретні заходи щодо їх усунення та підвищення результативності здійснення цього виду діяльності в умовах функціонування народногосподарського комплексу Львівської області.

The processes of foreign investment deposits into economics of Lviv region enterprises while putting into practice foreign economic activity are investigated. Besides, it focuses on the indicators of part of the region in the whole volume of direct foreign investment of Ukraine, their amount, per person, enterprise into particular kinds of activity, etc. The main reasons of investment processes decrease were found. Certain measures for removing the reasons mentioned and increasing of the effectiveness of activity in the conditions of national economic complex functioning in Lviv region are suggested. Постановка проблеми. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств характеризується цілим комплексом різноманітних показників важливими серед яких є надходження іноземних інвестицій в економіку як в окремі регіони так і в державу в цілому. Особливе значення ці процеси мають для розвитку народногосподарського комплексу Львівської області територія якої має вигідне географічне розташування з одного боку та наявні ресурси і можливості з іншого. Проте ці умови нажаль використовуються не завжди результативно. Саме із-за цих обставин цілком закономірно постає проблема у дослідженні стану інвестиційної діяльності та розробки конкретних напрямків щодо її поліпшення. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Інвестиційна діяльність в Україні здійснюється у відповідності з прийнятим законом і доповненнями до нього За період функціонування України як незалежної держави проведені значні дослідження інвестиційної діяльності у державі результати яких знайшли відображення в численних публікаціях як наукового так і навчального характеру. Серед авторів слід відмітити таких як: П.Т. Саблук 2 В.Г. Федоренко 3 Даноран Асват 4 О.В. Гаврилюк 5 І.А. Ландар 6 М.В. Чирак 7 З.Д. Калініченко 8 та ін. Проведений аналіз праць цих та інших дослідників показує що інвестиції відіграють важливу роль у налагодженні ефективних міжнародних зв’язків у різних сферах суспільних відносин. Це в кінцевому підсумку підвищує результативність функціонування вітчизняних суб’єктів господарювання. Поряд з цим слід відмітити що інвестиційна діяльність динамічно розвивається і для неї не є характерними застиглі форми взаємовідносин. Все це в комплексі вимагає проведення всесторонніх досліджень цього виду діяльності а одержані результати використовувати для поліпшення ведення інвестиційної політики у державі. Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Загальні проблеми іноземних інвестиційних вкладень як на рівні окремих регіонів так і держави в основному досліджувалися і досліджуються. Проте науковцями на наше переконання приділяється не належна увага питанням щодо деталізації процесів інвестиційної діяльності. У першу чергу це відноситься до відносних показників які характеризують скажімо частку кожної області в обсягах прямих іноземних інвестицій України сума їх що припадає на одну особу на одне підприємство, а також в розрізі окремих видів економічної діяльності тощо. Саме на ці складові інвестиційних вкладень слід звертати особливу увагу в умовах сьогодення при здійсненні інвестиційної політики. Виклад основного матеріалу дослідження. Львівська область має вигідне географічне розташування для ведення зовнішньоекономічної діяльності(на заході її територія межує з Республікою Польща яка є членом ЄС) через територію проходять шляхи сполучення міжнародного значення із країнами Західної Європи (залізничні автомобільні дороги) накопичений досвід міжнародного співробітництва у різних сферах суспільних відносин тощо. Ці та інші специфічні умови позитивно впливають на показники залучення іноземних інвестицій в економіку області. Дані таблиці 1 є тому підтвердженням. Так зокрема коли на початок 2000 р. на Львівщині нараховувалось 716 підприємств з іноземними інвестиціями загальна сума яких складала 43 5 млн дол. США то на початок 2009 р. таких підприємств було 1273 а сума інвестицій сягала 319 1 млн дол. США. Абсолютні показники іноземних інвестиційних вкладень в економіку Львівщини відображають об’єктивні процеси закономірного розвитку інвестиційної діяльності підприємств. Однак з іншого боку цілком справедливо постає питання а які показники здійснення інвестиційної політики в цілому в Україні? Саме в порівнянні загальнодержавного і регіонального напрямків у проведенні інвестиційної діяльності реально відображається суть і значення цього виду діяльності. З цих позицій заслуговує увагу такий показник як частка області в обсягах прямих іноземних інвестицій України. За 2000 і 2003 роки цей показник був значно вищим ніж у 2006 та 2009 роках (за інформацією на початок року) проте місце області в загальнодержавному обчисленні у ці роки майже не змінилися. Це вказує на те що у Львівській області зокрема і в Україні в цілому відбувалися аналогічні зміни у майже рівних числових співвідношеннях.

214

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Таблиця 1* Показники інвестицій зовнішньоекономічної діяльності підприємств Львівської області (на початок року)

Показник 2000 р.

2003 р.

2006 р.

2009 р. 2009 р. у % до 2000 р. Кількість підприємств в області з іноземними інвестиціями одиниць 716 990 1138 1273 177,8 Обсяг надходження прямих іноземних інвестицій в економіку області за рік млн дол. США 43,5 74,7 91,4 319,1** 733,6 Обсяг прямих інвестицій в економіку області з початку інвестування млн. дол. США 113,1 220,1 426,9 930,7 822,9 Частка області в обсязі прямих іноземних інвестицій України 3,4 4,0 2,5 2,6 -0,8 Місце області в Україні за обсягом прямих інвестицій 9 7 9 8 88,9 Обсяг прямих іноземних інвестицій у розрахунку на одну особу дол. США в Україні 67,1 114,0 359,9 775,3 1155,4 в області 43,0 84,8 166,5 366,7 852,8 Обсяг прямих іноземних інвестицій у розрахунку на одне підприємство тис. дол. США: в Україні 445,8 629,7 1459,9 1997,1 448,0 в області 145,8 222,3 372,5 731,1 501,4 Обсяг інвестицій з Львівської області в економіку країн світу млн дол. США 3,6 0,6 0,8 0,8 22,2 Довідково: обсяг надходження іноземних інвестицій у СЕЗ за рік**, млн дол. США 10,1 4,0 8,7 38,5** 381,2 Примітки: *тут і надалі використано матеріали Головного управління статистики у Львівській області [9] ** – дані за 2008 рік.

Не менш важливе значення у процесах здійснення інвестиційної діяльності мають відносні показники обсягів прямих іноземних інвестицій в розрахунку на одну особу і одне підприємство. Ці показники у Львівській області істотно відрізняються від аналогічних показників у цілому в Україні. Так зокрема коли на початок 2000 р. у державі в розрахунку на одну особу припадало 67 дол. США у 2006 р. – 359 і на початок 2009 р. – 775 дол. що більше 11 раз ніж на початок 2000 р. то у Львівській області це зростання значно менше і ці показники відповідно становили: 43,0 166,5 366,7 і в 5 разів. Щодо обсягів прямих іноземних інвестицій в розра-хунку на одне підприємство то тут показники загальнодержавного і загальнообласного рівнів характеризуються більш істотними відмінностями (обласні показники в декілька раз є нижчими ніж у середньому в державі). Одержані результати проведеного аналізу показують що хоча Львівська область має сприятливі умови для здійснення зовнішньоекономічної діяльності у різних сферах вкладень іноземних інвестицій однак господарюючі суб’єкти використовують їх недостатньо. Причини такого стану є різні. Однак основні з них полягають в недосконалості вітчизняного законодавства і його нестабільності, деяка частина керівників і спеціалістів не в повній мірі адаптувалася до умов співпраці з іноземними партнерами мають місце прояви корупційності тощо. Подолання названих і неназваних гальмівних чинників у процесах здійснення інвестиційної діяльності із залученням іноземного капіталу є справою не тільки окремих підприємств а в цілому і держави. Назрілі проб-леми неможливо вирішити миттєво для цього необхідний певний період часу напруженої і копіткої роботи всіх тих хто в цій чи іншій мірі мають відношення до цієї важливої сфери діяльності. Поряд із потоками іноземних інвестицій в різні сфери економіки Львівщини, спостерігаються зворотні процеси – вкладення інвестицій із Львівської області в економіку різних країн світу. При цьому слід зауважити, що тут тенденції діаметрально протилежні – суми вкладень зменшуються. Так, зокрема, коли на початок 2000 р. було вкладено інвестицій в інші країни світу 3,6 млн дол. США, та на початок 2009 р. ця сума зменшилась до 0,8 млн дол. США. Привертає також увагу відповідь на питання, а куди Львівські підприємці вкладають свої капітали? І як не дивно, а саме – в економіку Російської Федерації, (на початок 2009 р. суми інвестиційних вкладень становили понад 90 %, тоді як на початок 2000 р. – менше 1 їх загальних вкладень у зарубіжні країни). Поряд з цим слід зауважити, що це тема окремого наукового дослідження. Відмітимо, що хоча суми реінвестування в інші країни світу незначні, однак ці процеси є позитивними і їх слід розвивати більш інтенсивніше. Проведені дослідження показують, що не тільки природа сформувала вигідні умови Львівщини для іноземного інвестування, але тут позитивну роль відіграв людський фактор управлінського спрямування. Так, зокрема із ініціативи місцевих керівників і при підтримці керівників держави на території Львівської області були створені і почали функціонувати дві спеціальні економічні зони (СЕЗ) ―Яворів‖ і ―Курортополіс Трускавець‖. Термін їх дії 20 років до 1 січня 2020 року. Перша створена в межах Яворівського району, територія якого межує з Республікою Польща, за винятком воєнного полігону та військових частин і поєднує в собі виробничу сферу, вільної митної зони та технологічного парку, а друга – туристично-рекреаційного типу. Незважаючи на те, що сума інвестицій у 2008 р. становила у ці зони 38,5 млн дол. США проти 10,1 млн дол. США у 2000 р., тобто збільшення становило понад 3,8 разів, однак потенційних своїх можливостей вони використали не повністю. Для поліпшення функціонування діючих Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

215

Економічні науки СЕЗ слід поєднати зусилля державних органів управління, органів місцевого самоврядування з одного боку, та господарюючих суб’єктів, з іншого, в подоланні причин, що гальмують їх розвиток. Тільки в злагодженій співпраці ми вбачаємо майбутнє цих міжнародних формувань. У процесах дослідження інвестиційних вкладень важливе значення має вивчення питань щодо потоків інвестицій у різні види економічної діяльності. Як відомо кожна адміністративна одиниця України (у наших дослідженнях це область) має свої специфічні особливості формування народногосподарського комплексу та його розвитку. Ці обставини безпосередньо впливають на обсяги інвестиційних вкладень в окремі галузі чи види діяльності того чи іншого району області чи регіону держави. Дані таблиці 2 відображають істотні відмінності обсягів прямих іноземних інвестицій за видами економічної діяльності у Львівській області протягом порівнюваних років. У першу чергу це відноситься до сільського господарства та мисливства. Вкладення у ці види діяльності у 2001 р. були відсутні, а у 2008 р. суми іноземних інвестицій різко зросли і становили 7762,2 тис. дол. США, що складало 24,5 % їх загальних обсягів. У промисловості також відбулося зростання, але не таке істотне у порівнянні з господарськими суб’єктами агропромислового комплексу. Фактично ці дві галузі народногосподарського комплексу за сумами іноземного інвестування майже зрівнялися. Таблиця 2 Прямі іноземні інвестиції за видами економічної діяльності (Львівська область)

Галузь економічної діяльності Сільське господарство та мисливство Промисловість – всього у т.ч.: – добувна промисловість – переробна промисловість: з них – виробництво харчових продуктів напоїв та тютюнових виробів Будівництво Торгівля Діяльність готелів та ресторанів Діяльність транспорту і зв’язку Фінансова діяльність Операції з нерухомим майном оренда інжиніринг та надання послуг підприємцям Освіта Охорона здоров’я та надання соціальної допомоги Надання комунальних та індивідуальних послуг діяльність у сфері культури та спорту Усього

2001 р. Тис. дол. США – 16991 290

2008 р.

– 83 3

Тис. дол. США 77623 78040

24 3 24 5

14

13

0 00

16499

80

42,0

23 8

8860 140 1188 90 403 –

43 0 5 0 2,0

4615 16466 39239 720 7530 56283

14 5

573 – 1002

3,4

13,1

5,9

41648 – 392

7 20397

0 0 100,0

1191 319134

0 100,0

24 17,6

0

Щодо інших сфер діяльності, то тут також відбулися значні збільшення, за виключенням закладів освіти (іноземні інвестиції взагалі відсутні), охорони здоров’я та надання соціальної допомоги (іноземне інвестування зменшилося із 1002,6 тис. дол. США у 2000 р. до 392,7 у 2008 р.) Це є негативні тенденції і їх необхідно кардинально змінювати. Адже саме здоров’я населення країни, рівень його освіченості є тими визначальними показниками, за якими оцінуються держави у світовому просторі. Висновки. Проведені дослідження іноземного інвестування в економіку Львівщини дають можливість констатувати наступне: – за аналізований період відбулися позитивні зміни щодо збільшення кількості підприємств з іноземними інвестиціями, обсяги їх надходження. Проте відносні показники інвестиційної діяльності в області є нижчими, ніж у середньому в Україні (див. табл. 1); – аналіз надходження прямих іноземних інвестицій за даними економічної діяльності дає можливість стверджувати про істотні зрушення як сум інвестиційних вкладень, такі їх структуру у розрізі окремих галузей та видів діяльності. При цьому найбільші обсяги інвестицій вкладені в аграрний сектор економіки. При цьому значно зменшилися суми цих вкладень у заклади охорони здоров’я та надання соціальної допомоги, а в освітянській діяльності вони взагалі відсутні (див. табл. 2); – не в повній мірі реалізували свої можливості функціонуючі спеціальні економічні зони ―Яворів‖ і ―Курортполіс Трускавець‖. Незважаючи не те, що в останні роки намітилися позитивні зміни діяльності цих формувань, однак вони є неістотними і нестабільними. Отже, узагальнюючи сказане, відмітимо, що хоча за досліджуваний період відбулися позитивні зміни збільшення щодо інвестицій зовнішньоекономічної діяльності Львівщини, однак ці зрушення не в повній мірі забезпечують використання умов географічного розташування області, внутрішніх ресурсів і можливостей щодо залучення іноземних інвестицій. При цьому особливу увагу слід звернути як в умовах сьогодення, так і на перспективу проведення інвестиційної діяльності у функціонування закладів освіти, охорони здоров’я та надання соціальної допомоги, спеціальних економічних зон ―Яворів‖ ―Курортполіс Трускавець‖.

216

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Література 1. ЗУ ―Про інвестиційну діяльність‖ від 18.09.1991 р.: зі змінами і допов. (www.rada.gov.ua). – К., 1994.

2. Саблук П.Т. Інвестиційні процеси в період реформування П.Т. Саблук та ін.; За ред. П.І. Гайдуцького. – К.: ННЦ ІАЕ 2005. – С. 304–327.

3. Федоренко В.Г. Інвестиційний менеджмент: Навч. посібник. – К.: МАУП 2001. – 280 с.

4. Даноран Асват. Инвестиционная оценка. Инструменты и техника оценки любых активов Пер. с англ. – М.: Альпина Бизнес-Букс 2004. – 1342 с.

5. Гаврилюк О.В. Інвестиційний імідж та інвестиційна привабливість України / Фінанси України. – 2008. – № 3. – С. 79–93.

6. Ландар І.А. Особливості залучення іноземних інвестицій в Україну / Економіка України. – 2006. – № 10. – С. 10–11.

7. Чирак М.В. Вплив іноземних інвестицій на суперечності на макро- мезо- і мікрорівнях / Формування єдиного наукового простору Європи та завдання економічної науки. Матер. міжнар. наук.-практ. конф. Тези доп. (24–26 жовт.) Відп. ред. С.І. Юрій. – Тернопіль 2007. – С. 274–276.

8. Калініченко З.Д. Інвестиційна діяльність як чинник безпеки підприємств і держави / Проблеми розвитку прикордонних територій та їх участь в інтеграційних процесах: Матер. V міжнар. наук.-прак. конф., Луцьк 16–17 жовт. 2008 р. За ред. В.Й. Лашніка, С.В. Федонюка. – Луцьк: РВВ ―Вежа‖ Волин. нац. ун-ту ім. Лесі Українки. – С. 171–177.

9. Інвестиції зовнішньоекономічної діяльності Львівської області / Стат. зб. Головне управління статистики у Львівській області. – Львів: 2009. –78 с.

УДК 332.1:330.341.1

І.Г. ГРЕЧАНОВСЬКА, Н.А. ПЕТРИЩЕНКО Одеська державна академія будівництва та архітектури

АКТИВІЗАЦІЯ ІННОВАЦІЙНОГО СПРЯМУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ Розглядаються проблеми активізації інноваційної діяльності, як найбільш ефективного інструментарію, якій створює передумови щодо покращення стану суб‟єктів господарювання в умовах економічної нестабільності. Виділені фактори, що визначають особливості формування умов щодо впровадження інноваційних технологій та продукції. Запропоновані підходи до вирішення вказаних проблем.

The research is concerned with the problem of promoting innovation, as the most effective tool, which creates prerequisites for the improvement of economic entities facing economic instability. Factors determining the features of the formation conditions for the introduction of innovative technologies and products are specified. Aapproaches to solving these problems are suggested. Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями. Сучасна економічна ситуація в Україні складається під об’єктивним впливом наслідків світової фінансової кризи. Вказане, в свою чергу, потребує прийняття на різних рівнях регіонального та за видами економічної діяльності управління своєчасних і радикальних рішень, спрямованих на подолання негативних проявів, які спостерігаються в виробничій та соціальній сферах. Основними принциповими засадами щодо виходу з вказаної ситуації повинно стати подальше удосконалення теоретичної та методичної бази переходу до високоефективних інноваційних технологій та широке їх застосування в сучасних управлінських і виробничих процесах. Аналіз останніх досліджень чи публікацій. Світовий досвід свідчить про те, що активізація інноваційної діяльності визначає темпи економічного розвитку країни, склад і структуру сучасного виробництва та життєвий рівень населення. Тому в останніх наукових дослідженнях, які присвячені розгляду вказаної проблеми, значна увага приділяється саме можливості використання інноваційних технологій [1–5]. Поряд з тим, розробка інновацій та їх впровадження потребує формування умов до мобілізації значної кількості ресурсів – матеріальних, трудових, фінансових та організаційних, як внутрішніх, так і зовнішніх [6]. Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Внутрішній інвестиційний потенціал економіки України перебуває в кризовому стані. Проте практичний досвід підтверджує, що в питаннях інноваційно-інвестиційної діяльності в країні не можна покладатися виключно на іноземних інвесторів, які насамперед зацікавлені в реалізації своїх інтересів, використовують псевдоінновації та не приділяють достатньої уваги проблемам і перспективам діяльності суб’єктів економіки в регіонах. Таким чином, виникає потреба у створенні засад щодо прискорення інноваційного розвитку на базі поширеного залучення вітчизняного потенціалу. Звідси метою статті є систематизація напрямів сприяння активізації інноваційного спрямування діяльності підприємств. Виклад основного матеріалу дослідження. У світовій практиці з урахуванням значення для переходу країни до вищих стадій економічного розвитку інноваційна діяльність підтримується державними інститутами переважно на основі підсилення дії фінансових інструментів, у тому числі податкових пільг, зокрема: відстрочення податкових платежів, якщо виникають додаткові витрати на інноваційні цілі; зменшення податку на суму приросту витрат на інноваційні цілі; Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

217

Економічні науки

Негативні фактори, що мають вплив на впровадження інноваційних технологій та продукції

звільнення від оподаткування прибутку, що був отриманий від реалізації інноваційних проектів протягом декількох років; пільги при оподаткуванні дивідендів, отриманих по акціях підприємств, що здійснюють інноваційну діяльність; зниження податку на прибуток з метою спрямовування резервних коштів на замовлені державою та спільні науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки; надання пільг по проектам, які виконуються за пріоритетними програмами; зменшення обсягів оподаткування прибутку на суму вартості приладів та устаткування, переданих вищим навчальним закладам, НДІ та іншим інноваційним організаціям; відрахування з прибутку до оподаткування внесків, що спрямовуються до благодійних фондів, діяльність яких пов’язана з фінансуванням інновацій; зарахування частки податку з прибутку інноваційної організації на спеціальні рахунки з наступним використанням на інноваційні цілі. Незавершеність процесу формування і, як наслідок, недосконалість податкової системи країни та відсутність необхідних умов для розробки законодавчих актів, що супроводжують застосування наведених фінансових важелів, призвели до того, що для активізації інноваційної діяльності в Україні використовується тільки деякі з вказаних пільг. Таким чином, держава у даному процесі не використовує переваги її провідних позицій. Окрім того, саме відсутність ефективної кооперації державних владних установ з наукою та ринковими структурами не дозволяє розв’язувати існуючі проблеми, а це, в свою чергу, сприяє породженню нових проблем та ускладнює ситуацію з забезпеченням розвитку на інноваційній базі. Основні проблеми, що стримують розвиток інноваційних процесів в Україні, можна згрупувати за наступними блоками (рис. 1). Відсутність достатньо розробленої науково-методичної бази формування інноваційної системи Безсистемність у заходах, що проводяться державою щодо реалізації інноваційного потенціалу національної економіки Недостатність державного стимулювання інноваційної діяльності, фінансових ресурсів для забезпечення наукових досліджень та впровадження інноваційних розробок Недовершеність нормативно-правової системи регулювання і стимулювання інноваційної діяльності; інноваційних розробок Відсутність координації дій суб’єктів інноваційної діяльності, недосконала інформаційна підтримка

Рис. 1. Проблеми розвитку інноваційних процесів в Україні

Недоліки методологічної бази формування інноваційної системи обумовлені недостатнім рівнем розробки ключових понять та відсутністю аналітичного досвіду, пов’язаного з механізмом реалізації інноваційної політики. Основним наслідком виникнення вказаної ситуації є відсутність системного підходу щодо проведення необхідних акцій та здобуття необхідного продукту. Під безсистемністю у заходах, що проводяться державою та пов’язаних з реалізацією інноваційного потенціалу національної економіки, слід розуміти відсутність чітко орієнтованого плану з впровадження інноваційних процесів. Недостатність впливу державного стимулювання інноваційної діяльності та обмеженість фінансових ресурсів для забезпечення наукових досліджень і впровадження інноваційних розробок пов’язана, по-перше, з проявами світової економічної кризи, що повною мірою відобразилося на економіці України, по-друге, з відсутністю затверджених пріоритетів для фінансування першочергових задач, що виникають при створенні інноваційних структур. Нормативно-правова система регулювання і стимулювання інноваційної діяльності; інноваційних розробок також потребує подальшої доробки. Необхідно звернути увагу на обґрунтування пільг та залучення дотацій, що має сприяти впровадженню інноваційних технологій. Суттєвим недоліком є відсутність повноцінної інформаційної бази щодо інноваційно-інвестиційних проектів, що призводить до неможливості координації функціонування суб’єктів інноваційної діяльності [7].

218

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки До основних заходів з розв’язання вказаних проблем слід віднести: вдосконалення нормативно-правової бази для забезпечення розвитку інноваційної системи України. З цією метою КМУ запропоновано забезпечити під час підготовки проектів держбюджету на 2010 рік та наступні роки виконання положень Законів України ―Про наукову і науково-технічну діяльність‖, ―Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій‖, ―Про інноваційну діяльність‖, ―Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків‖ та постанов КМУ від 7.05.2008 р., № 439 ―Про затвердження державної цільової програми розвитку системи інформаційно-аналітичного забезпечення реалізації державної інноваційної політики та моніторингу стану інноваційного розвитку економіки‖, від 11.09.2007 р., № 1118 ―Про затвердження державної програми прогнозування науково-технологічного розвитку на 2008–2012 роки‖, від 14.05.2008 р., № 447 ―Про затвердження Державної цільової економічної програми створення інноваційної інфраструктури в Україні на 2009–2013 роки‖. Ці дії повинні супроводжуватися системним та послідовним впровадженням функціональних принципів державного управління інноваційною діяльністю; створення єдиної функціонуючої національної інноваційної системи, яка формується на різних рівнях та має високоефективну систему комунікацій, запровадження новітніх методів передачі та обробки інформації в усіх сферах діяльності, забезпечення інтеграції України в світовий інформаційний простір; формування загальнодержавної системи автоматизованого пошуку, збору, накопичення, аналітичної обробки, систематизації, консолідації, зберігання, розповсюдження і надання інформації в сфері науково-технологічного та інноваційного розвитку, єдиної системи обліку електронних інформаційних ресурсів держави; забезпечення через систему інформаційних ресурсів НІС широкомасштабного використання існуючого науково-технічного доробку (зокрема, баз даних НДДКР) щодо його інноваційного впровадження та підвищення рівня науково-технічного потенціалу у сфері інноваційної діяльності; перегляд підходів до програмно-цільового планування та фінансування інноваційного процесу, важливою особливістю якого на даний час є проблемна орієнтованість більшості програм на комерціалізацію технологій; сприяння розвитку організаційно-фінансової інфраструктури інноваційної діяльності з забезпечення узгодженої дії в системі: ―наука–технологія–виробництво–ринок‖. До організаційно-фінансового аспекту також слід віднести дотації для підприємств з метою проведення інноваційного оновлення виробництва через встановлення нормативів прискореної амортизації, пільгового оподаткування, надання ―податкових канікул‖, інвестиційного кредиту, встановлення спеціального правового режиму пільгового оподаткування інноваційної продукції, виготовленої за інноваційними проектами, які мають державну підтримку та зареєстровані в установленому порядку. Без створення спеціалізованих приватних інвестиційних компаній, діяльність яких координується державними і суспільними фондами, вирішення цього завдання є вкрай ускладненим; орієнтація політики органів влади різних рівнів на активну взаємодію та співробітництво з приватним бізнесом, науковими і бізнес-освітніми секторами економіки окремих територій, що потребує підготовки кадрів для високотехнологічних галузей, а також менеджерів з інноваційної діяльності; упорядкування роботи технопарків, створення сучасних наукових лабораторій при корпораціях, розвитку інфраструктури і інформаційних банків технологій, використання інноваційних фондів з залученням інвесторів, створення мережі малих інноваційно-впроваджувальних підприємств. Всі перелічені завдання пов’язані з удосконаленням системи управління інноваційними проектами і програмами, підвищенням інноваційної культури суспільства. Головними завданнями стратегії інноваційної політики України є забезпечення збалансованої взаємодії наукового, технічного, виробничого та підприємницького потенціалів, розробка та впровадження механізму активізації інноваційної діяльності суб’єктів підприємництва, поширення інновацій в усіх сферах національної економіки [8]. В свою чергу це означає орієнтованість національної стратегії на формування інноваційної моделі розвитку [9], яка повинна поєднувати в собі як безпосередні заходи національного та регіонального рівнів, що реалізуються шляхом прямого бюджетного фінансування, та сприятимуть поліпшенню якісних характеристик вітчизняного науково-технологічного потенціалу; так і здійснення суб’єктами господарювання інноваційної діяльності та інвестицій інноваційного спрямування в конкурентному середовищі, збільшення пропозиції інноваційних продуктів, технологій та знань. Висновки. Збалансована взаємодія всіх суб’єктів господарювання повинна супроводжуватися відповідною підтримкою з боку виконавчих державних інституцій, що має сприяти становленню системи нормативноправового, організаційного, інформаційно-аналітичного та фінансового забезпечення інноваційних процесів в Україні. Запропоновані заходи спрямовані на реалізацію концепції інноваційного розвитку України, та при їх впровадженні слід враховувати не тільки фактори формування інноваційної системи країни, але й зіставляти та аналізувати цілі впровадження інновацій з цілями розвитку регіонів. Також важливим є подальше удосконалення і використання при реалізації концепції інноваційного розвитку відповідного економічного механізму, який заснований на державно-приватному партнерстві. Література 1. Колодинський С. Інноваційний потенціал економічного розвитку регіону // Економіст. – № 11. – 2008. – С. 30–33. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

219

Економічні науки 2. Буркинський Б.В., Лазарева Є.В. Інноваційна стратегія у соціально-економічному розвитку регіону. – Одеса: ІПРЕЕД НАН України, 2007. – 140 с.

3. Федулова Л. Перспективи інноваційно-технологічного розвитку промисловості України // Економіка України. – 2008. – № 7. – С. 24–36.

4. Тараненко А.А. Місце інноваційної діяльності на підприємстві в умовах структурної перебудови економіки України // Коммунальное хозяйство городов. Науч.-техн. сб. № 78. – 2007. – С. 89–94. http://eprints.ksame.kharkov.ua/view/subjects/Vipusk78.html 5. Волков О.І., Денисенко М.П., Гречан А.П. та ін. Інноваційний розвиток промисловості України / За ред. О.І. Волкова, М.П. Денисенка. – К.: КНТ, 2006. – 648 с.

6. Кулініч Т.В., Бондаренко Ю.Г., Цимбаліста Н.А. Активізація інноваційно-інвестиційної діяльності в регіоні. – 2008 // www.nbuv.gov.ua/portal/natural/Vnulp/Ekonomika/.../27.pdf 7. Канафоцька Г. Віце-президент Інноваційної палати України, дир. консалтингової компанії ―ВІК-ХХІ‖. Состояние, перспективы развития инновационных процессов в Украине и возможности их влияния на формирование ВВП // http://www.vlasnasprava.info 8. Рекомендації парламентських слухань ―Стратегія інноваційного розвитку України на 2010–2020 роки в умовах глобалізаційних викликів‖ // http://wiki.apitu.org.ua.

9. Про схвалення Концепції розвитку національної інноваційної системи. Концепція вiд 17.06.2009 р., № 680-р. // http://zakon1.rada.gov.ua

УДК 004.9:658

В.М. НИЖНИК, Д.С. ТЕРЕХОВ Хмельницький національний університет

ЕВОЛЮЦІЯ РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНИХ СИСТЕМ ТА ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ В УПРАВЛІННІ ПІДПРИЄМСТВАМИ Досліджена еволюція розвитку інформаційних систем та технологій у контексті її впливу на сучасний стан впровадження та застосування в управлінні підприємствами.

The evolution of development of the information systems and technologies is analyzed in the context of its influence on the modern situation of introduction and application in management of enterprises. Вступ. Сучасний стан рівня автоматизації українських підприємств суттєво відстає від рівня західних компаній. Тому для того щоб зрозуміти причини такого значного відставання і оцінити реалії сучасної ситуації, яка склалася на сьогодні з впровадженням інформаційних систем та інформаційних технологій на мікро- та макрорівнях у нашій країні слід розглянути еволюцію розвитку автоматизованих інформаційних систем як на заході, так і на теренах нашої країни. Мета дослідження. Метою є виявлення передумов і причин сучасного стану впровадження і використання інформаційних систем та технологій на основі аналізу їх еволюційного розвитку. Аналіз останніх досліджень. Питання управління на основі інформаційних систем розглядалися у роботах багатьох вітчизняних і зарубіжних вчених: М.Н. Гриrорьєва, В.І. Кузякіна, О.В. Матвієнка, В.І. Сергєєва, В.І. Старікова, В.В. Трофімова, Г.А. Титаренка, С.А. Уварова, В.Б. Уткіна, Д. Уотермена, О.В Чухарєва, М.Н. Цивіна та ін. Основний матеріал дослідження. Щоб зрозуміти приблизну картину розвитку інформаційних систем у всьому світі пропонується розглянути основні етапи використання ІС впродовж вже майже півстолітньої їх історії (табл. 1). Таблиця 1 Етапи розвитку інформаційних систем

Період

Концепція використання інформації

Паперовий потік 1950–1960 рр. облікових документів 1960–1970 рр.

Базова допомога у підготовці звітів

1970–1980 рр.

Управлінський контроль реалізації (продажів)

Вид інформаційної системи Інформаційні системи обробки облікових документів на електромеханічних бухгалтерських машинах Управлінські інформаційні системи виробничого напряму Системи підтримки прийняття рішень. Системи для вищого управлінського персоналу

Мета використання Підвищення швидкості обробки документів. Спрощення процедури обробки звітів і розрахунку заробітної плати Прискорення процесу підготовки звітів Пошук найбільш раціональних рішень

Інформація – стратегічний Зберігання позицій підприємства Стратегічні інформаційні системи.

1980–2009 рр. ресурс, що забезпечує і розвиток його конкурентних Автоматизовані офіси конкуренту перевагу переваг

220

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Перші інформаційні системи з’явилися у 1950-х рр. Ще тоді вони були призначені для обробки рахунків і розрахунку заробітної плати, а реалізовувалися на електромеханічних бухгалтерських рахункових машинах. Це приводило до деякого скорочення витрат і часу на підготовку паперових документів. Шістдесяті роки знаменуються зміною відношення до інформаційних систем. Інформація почала застосовуватися для періодичної звітності за багатьма параметрами. Для цього організаціям потрібне комп’ютерне устаткування широкого призначення, здатне обслуговувати безліч функцій, а не тільки обробляти розрахунки і рахувати зарплату. У 1970-х – початку 80-х років інформаційні системи починають широко використовуватися як засіб управлінського контролю, підтримуючий і прискорюючий процес ухвалення рішень. До кінця 80-х рр. концепція використання інформаційних систем змінюється. Вони стають стратегічним джерелом інформації і використовуються на всіх рівнях організації будь-якого профілю. Інформаційні системи цього періоду допомагають організації досягти успіху в своїй діяльності, створювати нові товари і послуги, знаходити нові ринки збуту, забезпечувати гідних партнерів, організовувати випуск продукції за низькою ціною. Після ознайомлення з етапами розвитку ІС в цілому необхідно більш детально розглянути еволюцію розвитку інформаційних систем. Роботи зі створення АСУП на базі вітчизняних універсальних цифрових обчислювальних машин були розпочаті за ініціативою академіка В. М. Глушкова в Інституті кібернетики АН СРСР у 1963–1964 рр. Першою в СРСР системою для підприємств з масштабним характером виробництва була АСУП ―Львів‖, упроваджена на Львівському телевізійному заводі ―Електрон‖. Її розробка була проведена в 1965–1967 рр. колективом фахівців Інституту кібернетики АН СРСР спільно із співробітниками заводу. А в 1970 р., коли система вже успішно експлуатувалася, її творці – В.М. Глушков, В.І. Сікуріхін, А.А. Морозов, Т.П. Подчасова, В.Д. Ковальов, В.В. Шкурба та ін. – були нагороджені Державною премією України. Рішення задачі, поставленої В.М. Глушковим, – створити не індивідуальну для даного підприємства, а типову для машино- і приладобудівних підприємств систему, привело до методів побудови прикладних програм, що використовують параметричне налаштування на особливості конкретного підприємства при прив’язці, наладці і впровадженні типової системи. Ці методи максимального використання параметрів, а не числових значень при побудові прикладних програм, розроб-лені ще при створенні першої АСУП, стали з часом широко поширеними і використовуються до цих пір в інтег-рованих інформаційних системах планування ресурсів підприємства. Ще в 1965 р. В.М. Глушковим було висунуте поняття спеціалізованої операційної системи, призначеної для систем з регулярним потоком завдань. Універсальні операційні системи для вирішення випадкових потоків завдань в пакетному режимі в обчислювальних центрах, наприклад OS/360 фірми IBM з сімейства 360-х, не дозволяли використовувати переваги, які могли б представити знання регулярного потоку завдань в АСУП. Тому у складі програмного забезпечення АСУП ―Львів і Кунцево‖ на базі вітчизняних машин другого покоління серії ―Мінськ‖ і ―Урал‖ були розроблені програмні засоби управління розкладом завдань, попередньою підготов-кою інформації і мультипрограмними режимами виконання прикладних програм. Хоча до штатних операційних систем машин ―Мінськ‖ і ―Урал‖ такі рішення не були доведені. В кінці 60-х – початку 70-х років ХХ ст. після завершення робіт з АСУП ―Львів‖ під керівництвом В.М. Глушкова була створена типова система ―Кунцево‖, упроваджена на Кунцевському радіозаводі. Завдяки ініціативі, наполегливості і авторитету В.М. Глушкова були ухвалені рішення про те, щоб 600 систем, що розроблялися для машинобудівних і приладобудівних підприємств дев’яти оборонних міністерств СРСР (зокрема, підприємств міністерств машинобудування, промисловості засобів зв’язку, радіопромисловості) були побудовані на основі типової АСУП ―Кунцево‖. Створення крупних АСУП вимагало використання і розвитку методів оптимізації. Роботи в цій області проводилися в Інституті кібернетики АН УРСР під керівництвом В.С. Міхальовіча. Вони привели до створення української школи методів оптимізації (У.С. Міхальовіч, Ю.М. Ермольев, Б.Н. Пшеничний, І.У. Сергієнко, В.У. Шкурба, Н.З. Шор), роботи якої отримали визнання не тільки в СРСР, але і за кордоном. У 1960–1962 рр. була запропонована загальна алгоритмічна схема послідовного аналізу варіантів, що включала окремий пакет обчислювальних методів динамічного програмування (У.С. Міхальовіч, Н.З. Шор). Ця схема була застосована при вирішенні завдань проектування автомобільних і залізних доріг, електричних і газових мереж. В.В. Шкурба розвинув цю схему разом з методами імітаційного моделювання для вирішення задач упорядкування, зокрема в теорії розкладів і календарному плануванні. Ці результати послужили математичною основою систем ―Львів‖ і ―Кунцево‖. Новий етап в розвитку АСУП припав на другу половину 70-х років. Це були комплексні АСУП, в яких органічно інтегрувалися в єдине ціле завдання автоматизованого проектування нових виробів (САПР), технологічної підготовки виробництва (АСПВ), автоматизації випробувань готових виробів і автоматизації організаційного управління підприємством (АСУП в колишньому, функціональному розумінні). Технічну базу нового покоління АСУП складали, як правило, моделі ЄС ЕОМ, СМ ЕОМ. Комплексні АСУП були розроблені і упроваджені на авіаційному заводі і інших підприємствах оборонного комплексу Ульяновська під керівництвом В.І. Сікуріхіна, А.А. Морозова. Одночасно комплексні АСУП створювалися науково-дослідними інститутами Всесоюзного об’єднання ―Союзсистемпром‖ Мінпрібора СРСР: ЦНІІТУ, м. Мінськ; ГНІПІ ВТ, м. Казань; НІУМС, м. Пєрмь та ін. для промислових підприємств народногосподарської сфери (Мінський тракторний завод та ін.). Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

221

Економічні науки Що стосується ситуації, яка склалася після розвалу СРСР, то на даний час можна припустити, що ті інформаційні системи, які використовуються зараз у країнах СНД були сформовані під значним впливом західних технологій, якщо не сказати більше, що ці системи це просто локалізовані варіанти європейських і американських систем. Це відбулось по ряду причин. По-перше перенесення методології АСУП з великих і малих ЕОМ на персональні комп’ютери практично не відбулося. Це вимагало великих витрат, а в умовах того, що зароджувався в кінці 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст. ринку підприємства мали вельми обмежені фінансові ресурси. Тому навіть в тих не багатьох випадках, коли перенесення Асуповського комплексу завдань було можливе технічно, воно ще довго не було затребуване ринком повною мірою, що приводило до морального старіння існуючого програмного забезпечення. По-друге після розвалу Радянського Союзу і ―відкриття‖ нашої економіки для іншого світу зовсім не дивно, що у нас почали з’являтися іноземні технології [1]. Саме тому сьогодні значно частіше замість поняття АСУП використовується поняття ―Інтегровані системи планування ресурсів підприємства‖ (Enterprize Resource Planning Systems – ERP-системи). Під ними розуміють системи, в яких функціонально об’єднуються ті, що існували раніше як автономні (―острівці автоматизації‖) системи для вирішення завдань автоматизації обліку і управління виробництвом, фінансами, постачанням і збутом, кадрами і інформаційними ресурсами. Технічну базу сучасних ERP-систем, що використовують переважно розподілену архітектуру клієнт-серверів, складають сервери і робочі місця користувачів, об’єднані локаль-ними мережами. Тому на думку автора було б не правильно не дослідити розвиток інформаційних систем на заході і в країнах пострадянського простору, тобто СНД [4–6]. Першим пращуром сучасних ERP-систем був стандарт MRP (Material Requirements Planning). Він з’явився в кінці 60-х років. Він включав тільки планування потреб у матеріалах у замкнутому колі (Cloosed Loop Material Requirment Planning). MRP-системи давали можливість створювати виробничі програми і контролювати їх виконання на рівні виробництва. Подібний системний продукт набув широкого поширення на підприємствах з виробництвом дискретного типу. Для розширення функцій систем розробники створили новий стандарт – MRPII. Система MRPII, яка істотно розширила можливості MRP, стала привабливою для багатьох підприємств. Тепер з’явилася можливість обробляти набагато більший об’єм даних на основі одного програмного забезпечення і координувати діяльність більшої кількості відділень підприємства – склади, постачання, продажі, виробництво, облік, фінанси. При цьому, стало можливим деяке моделювання бізнеспроцесів з постановкою питання типу ―Що буде, якщо…‖. Системи MRPII до цього часу використовуються деякими підприємствами. Проте багатьом компаніям функціональності MRPII було недостатньо, і з 1990-х років починається бурхливий розвиток корпоративних інформаційних систем нового покоління – ERP. Перейнявши логіку і основну функціональну базу MRPII, ERP системи внесли багато нового в автоматизацію бізнес-процесів підприємства. ERP-системи були покликані вирішити складну методологічну задачу – побудувати єдину інформаційну систему, яку можна однаково застосовувати як у бухгалтерії, так і на виробництві, і у службі збуту, і на складах, і у відділі маркетингу. У наш час кожен з підрозділів підприємства має свою власну систему. ERP–система об’єднує їх роботу в єдину інтегровану систему із загальною базою даних. Після такої інтеграції взаємодія і робота всіх підрозділів компанії стає швидкою, злагодженою і оперативною. У жовтні 2000 р. консультаційна компанія Gartner Group опублікувала звіт ―ERP померла. Хай живе ERP II‖. Було задано основний напрям, по якому повинні були піти в своєму розвитку ERP-системи в XXI ст., – зсув традиційного акценту з оптимізації управління ресурсами підприємств на корпоративну систему підприємства, відкриту для всіх учасників, що діють в загальних інтересах бізнесу [8]. Наступним етапом розвитку ІС можна рахувати появу концепції CSRP (Customer Synchronized Resources Planning) – планування ресурсів, синхронізоване з покупцем. Виникнення таких систем з’явилося слідством того, що виробництво почало підстроюватися під потреби споживача. CSRP у свою чергу підготувала ґрунт для систем нового класу в управлінні підприємством – CRM (Customer Relationship Management) – управління взаєминами з клієнтами. CRM багато експертів розглядають не тільки як інформаційну систему і технологію, але і як бізнес-стратегію. Як правило, CRM-системи складаються з модулів управління контактами, автоматизації продажів, підтримки користувачів і ряду інших залежно від функціональності [2]. Одночасно з CRM-системами отримали розвиток системи, направлені на управління бізнес-процесами в різних областях. В даний час ERP-системи також називають інтегрованими інформаційними системами, які у свою чергу підрозділяються на локальні дрібні, середні і великі. Як правило такі системи використовуються для автоматизації всіх функцій компанії і охоплюють весь цикл робіт від планування діяльності до збуту продукції. Локальні системи у свою чергу орієнтовані на автоматизацію якої-небудь однієї функції бізнесу, наприклад бухгалтерського обліку. В той же час багато локальних систем, спрямованих на вирішення завдань управління логістикою (Supply Chain Management), складом (Warehouse Management Systems), документами (WorkFlow), бізнес-процесами (Business Process Management Systems), проектами (Project Management Systems), починають не тільки існувати самі по собі або як модуль або підсистема більшої інформаційної системи, але і інтегрувати нові завдання. Так, системи документообігу, крім традиційних завдань управління архівами, колективної обробки документів, вирішують нові завдання, такі як управління колективними знаннями. Що стосується систем управління бізнес-процесами, або BPMS-систем (Business Process Management System), – це клас програмного забезпечення, призначеного для безпосереднього управління бізнес-процесами 222

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки (використовуються також терміни ―ВPM-система‖ і ―ВРМ‖). Кордон між ІС орієнтованими і не орієнтованими на управління бізнес-процесами, визначається їх можливістю підтримувати реінжинірінг бізнес-процесів і налаштовуватися на створені проектувальником підприємства моделі процесів. Традиційний спосіб автоматизації бізнес-процесів – розробка або придбання готового прикладного програмного забезпечення. Проте на практиці прикладні програми дозволяють автоматизувати лише частину кроків бізнес-процесу, а головне – внесення навіть невеликих змін до схеми бізнес-процесу призводить до необхідності перепрограмування і великих витрат часу. В результаті прикладні програми не встигають оновлюватися в тому темпі, який диктують умови бізнесу і потреби, що постійно змінюються. Висновки. Проаналізувавши розвиток ІС та ІТ як у Радянському Союзі, так і на заході, відмітивши схожість їх еволюції і специфіку, яка їх відрізняє, ми все одно повинні розуміти, що на ситуацію впровадження і застосування ІС сьогодні у нашій країні вагомий вплив здійснили як одні, так і інші. Візьмемо за приклад ситуацію на російському ринку ІС та ІТ, який серед ринків країн СНД можна вважати передовим. Хоча зараз на російському ринку представлений досить широкий спектр програмних продуктів вітчизняної розробки в області ІС, всі вони ще не можуть в повній мірі конкурувати з світовими лідерами цього напрямку В цілому російський ринок ІС сьогодні розділений між західними і російськими ІС не за галузевою ознакою, а за масштабом підприємств. Більшість користувачів західних ІС – це великі підприємства нафтогазової галузі, важкої промисловості та машинобудування Лише невелике число російських постачальників ІС мають подібні контракти[3]. Основними критеріями вибору зарубіжних ІС, на думку постачальників, є популярність і функціональні можливості систем, а вартість і вимоги до апаратного забезпечення як значущі чинники вибору постачальниками не розглядаються При виборі корпоративної системи управління такого масштабу замовники (звичайно це крупні холдинги) більше зацікавлені в ефективності оптимізації бізнес-функцій і, як правило, готові до великих витрат на ліцензії і впровадження. Крім того, сам факт впровадження корпоративної системи управління від крупного західного розробника може збільшити ринкову вартість/привабливість підприємства для інвесторів. Основними критеріями при виборі російських ІС користувачі вважають функціональні можливості, вартість і гнучкість системи. Найменш значущі чинники – вимога до апаратного забезпечення і масштабність Ситуація у нашій країні майже ідентична російській. Але зараз у доволі скрутні часи для економічного становища багатьох наших підприємств, коли актуальним є боротьба за виживання, ІС та ІТ російського і українського виробництва можуть стати саме тим необхідним для боротьби з кризою інструментарієм, який допоможе максимально оптимізувати свою діяльність і зекономити кошти. Адже, коли якщо не зараз більш важливими є відносна дешевизна, зручність використання, швидкість впровадження і локалізованість наших ІС, ніж престиж, інвестиційна привабливість і бренд західних ІС. Все залежить лише від правильних рішень як управління наших представників ІС, так і топ-менеджерів фірм, які потребують їх втручання. Література 1. Выбор ERP – российская специфика. Режим доступу: http://www.i2r.ru/static/342/out_17306.shtml 2. Яковлева Е. Компания Telegrid Ltd Финансовая газета (Региональный вып.). – № 36. – С. 15 от 4.09.08 р. Режим доступу: http://www.logistics.ru/9/4/2/i20_38922p0.htm 3. Рынок информационных систем в России ненасыщен // Логистика и управление. Режим доступу: http://www.logistpro.ru/723 4. Информационные системы и технологии в экономике и управлении / Под ред. В.В. Трофимова. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Высшее образование, 2007.

5. Кузякин В.И. Теория экономических информационных систем. – Екатеринбург: НОУ УрИБ, 2004.

6. Кузякин В.И., Хохлов И.А. Информационные технологии в экономике – Екатеринбург: НОУ УрИБ, 2004.

7. Чухарева О.В. Информатизация региона // Сб. науч. трудов по матер. ІІ ежегодной межрегиональной науч.практ. конф. ―Инфокоммуникационные технологии в региональном развитии‖, 5–6 февр. 2009 г.

8. Российский рынок корпоративных информационных систем // Компьютер-Пресс. Режим доступу: http://www.compress.ru/article.aspx?id=9493&iid=403

УДК 330.322.16:330.341.1

Н.О. МАМОНТОВА Національний університет ―Острозька академія‖

ПЕРСПЕКТИВИ ЗАСТОСУВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ІНСТРУМЕНТІВ У СИСТЕМІ ЕФЕКТИВНОГО УПРАВЛІННЯ ВАРТІСТЮ КОМПАНІЇ У статті проаналізовано окремі аспекти побудови систем управління вартістю компаній. Зроблені пропозиції щодо використання інвестиційних інструментів у практиці вартісного управління. Надано рекомендації щодо стимулювання інвестиційної діяльності в контексті реалізації завдань, спрямованих на максимізацію вартості компанії. Визначені перспективи подальших розвідок з означених питань.

Separate aspects of company value management system constructions are analyzed in the research.

Suggestions on the use of investment instruments in practice of value management are given. Recommendations for the Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

223

Економічні науки stimulation of investment activity in the context of realizing the tasks, directed on company value maximization are provided. The perspectives of subsequent researches of mentioned issues are determined. Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями. Нині корпоративні структури, в тому числі транснаціональні корпорації, є основними суб’єктами, які через механізми інвестування визначають не лише динаміку, а й траєкторію розвитку національних економічних систем. Саме тому від особливостей організації та фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності корпоративних структур залежить стан справ у науково-технологічній та інноваційній сферах. З іншого боку, в сучасних умовах власники великих компаній ставлять собі за мету, як правило, максимізувати вартість, в тому шляхи через ефективне інвестування. Отже, проблема дослідження інвестиційних важелів максимізації вартості компанії є актуальною і становить неабиякий інтерес для науки і практики. Аналіз останніх досліджень та публікацій, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. З означеної проблематики є чимало наукових праць. Плідно працюють над цією проблематикою провідні вчені – А. Даніленко [1], Я. Жаліло [2], Б. Кваснюк [3], Л. Федулова [4] та ін. Але нині бракує системних розвідок з питань організації фінансування такої інвестиційної та інноваційної діяльності, яка б давала змогу вітчизняним великим корпоративним структурам здійснювати раціональне управління вартістю компанії відповідно до потреб ринку, що швидко змінюються. Мета роботи – розробити науково-обґрунтовані пропозиції з питань удосконалення механізму фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності у великих корпораціях в контексті необхідності максимізації їхньої вартості. Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Загострення економічної кризи неодмінно призведе до зниження вартості компаній, що можна спостерігати через падіння індикаторів фондового ринку. Натомість згідно теорії циклів економіка рано чи пізно змінить траєкторію розвитку і вступить у фазу зростання, що поставить перед власниками та менеджментом великих компаній на порядок денний проблему пошуку та реалізації системних інвестиційних проектів, що максимізують вартість бізнесу. Корпоративні структури майже завжди мають демонструвати вищу, ніж в середньому по економіці, інвестиційну та інноваційну активність. Тому що такі структури (а вони здебільшого представлені господарськими товариствами та об’єднаннями підприємств), акумулюючи фінансові, матеріальні, людські та інтелектуальні ресурси, мають реалізовувати проривні капіталомісткі проекти. Більшість найпотужніших корпоративних структур України працює в галузях третього технологічного укладу, який характеризується домінуванням екологічно небезпечних технологій. Вартість таких компаній зростає в основному в періоди зростання вартості продукції (як правило, з низьким рівнем переробки), яку вони виготовляють (метал, сталь, енергетичні матеріали тощо). Наявна статистична база дозволяє проаналізувати напрями і джерела інвестування великих корпоративних структур. Найбільші корпорації України використовують переважно внутрішні джерела для фінансування капітальних інвестицій [1] і майже не використовують зовнішні джерела (кредити банків та небанківських установ, бюджетні кошти, іноземні інвестиції тощо). Це можна пояснити небажанням корпоративних структур залучати до реалізації власних інвестиційних проектів сторонніх учасників. Причинами такого стану може бути побоювання витоку інформації, необхідність дотримання визнаних процедур управління інвестиційним процесом на рівні підприємства, небажання відволікати дефіцитні обігові кошти на фінансування обслуговування боргу, ризик зростання додаткових перевірок контролюючими органами тощо. Інвестиційні ресурси корпоративного сектору економіки (в тому числі і ті, які спрямовуються на забезпечення потреб інноваційного розвитку) в значній мірі сформовані завдяки амортизаційним відрахуванням. Тому апарат держави до розробки амортизаційної політики має підходити особливо уважно [2]. Одначе суттєвим упущенням попередніх років можна визнати зволікання з реформуванням амортизаційної політики. Аналіз статистичних даних дозволяє зробити висновок, що більшість амортизаційних відрахувань протягом 1990–2003 рр. використовувалася не за своїм економічним призначенням. Невиправдано скорочена кількість норм амортизації до 4 за умов наявності великих розбіжностей в умовах відтворення основних фондів та строках їх служби [3]. Норми прискореної амортизації є невигідними для збиткових підприємств, яких в нашій економіці, на жаль, більше 40 %. Прискорена амортизація не дуже вигідна і в умовах відсутності платоспроможного попиту, коли зростання собівартості продукції веде до відмови споживачів від користування цією продукцією. В умовах нерозвинутості систем національного фінансового ринку одним із потужних джерел інвестиційно-інноваційної діяльності великих корпоративних структур є зовнішні запозичення. Зауважимо, що попри значні позитиви зовнішніх запозичень бізнес при цьому позбавляється самостійності в ухваленні інвестиційних рішень. Зростає залежність вітчизняних підприємств від іноземного капіталу. Так, з 1999 р. до січня 2006 р. валовий зовнішній борг зріс із 20.5 до 38.818 млрд доларів США (або до 46,7 % від ВВП), а станом на початок 2009 р. перевищив 105 млрд дол. Враховуючи перспективне зростання попиту на інвестиції, доцільно впровадити ефективні процедури контролю та управління ризиками зовнішнього фінансування. Адже суттєвий недолік приватних негарантованих зовнішніх запозичень (зокрема муніципальних та суб’єктів підприємництва) полягає у тому, що вони, як правило, здійснюються в умовах відсутності чітких публічних критеріїв вибору контрагентів та обмежень на напрями і пріоритети використання запозичених коштів.

224

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Проте більшість вітчизняних корпоративних структур не має змогу вийти на зовнішні ринки запозичень задля пошуку ресурсів на реалізацію інвестиційних та інноваційні проектів. Наявні механізми інвестиційної діяльності не здатні вирішити задачу відновлення основних фондів великих корпорацій [4]. Ані фондовий ринок, ані банківська система, ані інвестиційні фонди не виконують своїх функцій по акумулюванню вільних кош-тів і їхньої трансформації в інвестиції [5]. Корпоративні структури обрали шлях самофінансування інвестиційної діяльності, спрямовуючи кошти в основному на підтримку діючих потужностей. Держава фактично припинила підтримувати інвестиційні процеси і зняла із себе відповідальність за розвиток виробництва, а нові ринкові інститути забезпечення розширеного відтворення, насамперед банківська система і фондовий ринок, так і не склалися [6]. Удосконалення виробничої сфери, в тому числі і здійснення повномасштабної структурної реформи, можливе внаслідок використання ефекту мобілізації капіталу, в результаті чого тимчасово вільні заощадження через кредитний механізм справляються у перспективні інвестиційні проекти, а також у розвиток нових галузей [3]. Це позитивно позначиться і на показниках мобільності капіталу. Такого ефекту можна досягти при посередництві сектору фінансових корпорацій, які акумулюють фінансові ресурси сектору домашніх господарств (а інші сектори не схильні здійснювати довгострокові вкладення еластично до зростання доходів) і ―перерозподіляють‖ їх на користь ефективних виробників. Як не парадоксально це звучить, але перспектива динамічного конкурентоспроможного розвитку корпоративного сектору залежить насамперед від зростання доходів домогосподарств та зусиль сектору фінансових інвестицій щодо трансформації заощаджень населення у реальні інвестиції. Це, зокрема, дасть можливість акумуляції фінансового джерела інвестицій через механізм емісії цінних паперів. В той же час, на нашу думку, показники вартості компанії та її динаміки не можуть бути абсолютним критерієм для оцінки результативності вартісного управління. Оскільки завданням управління є цілеспрямований вплив на керований об’єкт для забезпечення досягнення поставлених цілей, результативність управління можна оцінити за ступенем досягнення цих цілей. Вибір цільового критерію у вартісній системі аналізу має корелювати з обраною стратегію розвитку компанії та створеними ключовими компетенціями. Для постіндустріальної економіки така ключова компетенція може бути сформульована наступним чином: чим вища частка інтелектуального капіталу у загальній структурі капіталу підприємства, та чим вища ефективність його викорис-тання – тим краще. Відповідно, зростатиме і стейхолдерська вартість компанії. На практиці інколи виникає проблема ―максимального врахування‖ існуючої інформації та її інтерпретації при здійсненні остаточних висновків щодо вартості компанії. Наука намагається запропонувати так звані ―еклектичні рекомендації‖, що в основному базуються на можливості застосування результатів оцінки з використанням перерахованих вище та інших підходів. Такі рішення мають бути реалізовані з урахуванням пара-метрів інвестиційної стратегії компанії. На думку авторки, необґрунтоване зростання вартості компанії призводить до її ―ринкової переоцінки‖, що призводить до значних ускладнень (аж до банкрутства). Стратегія максимізації вартості компанії на основі використання інвестиційних інструментів має базуватися на так званому ―обґрунтованому зростанні‖, що базується на позитивній динаміці певних ринкових та внутрішніх вартісних чинниках, включаючи і зростання вартості інвестиційного капіталу. Впровадження повноцінного механізму управління компанією на основі управління її вартістю – процес складний і довготривалий. Найголовніше завдання в цьому контексті – виробити у всіх учасників цього процесу (акціонерів, вищого менеджменту, керівників функціональних підрозділів, співробітників) так зване ―вартісне мислення‖, що базується на розумінні ключових чинників вартості та їхньої динаміки в разі ухвалення тих чи інших рішень. ―Вартісне мислення‖ автор визначає як систему поглядів учасників процесу вартісного управління, якщо ця система орієнтована на досягнення оптимальних значень вартості компанії в конкретний період часу. Отже, в сфері реалізації державної фінансової політики принципово важливим стратегічним завданням є створення середовища, яке заохочуватиме стратегічно орієнтовані інвестиції корпоративних структур насамперед у важливі для соціально-економічного розвитку країни сфери та галузі. Орієнтирами стратегії стимулювання інвестиційної діяльності корпоративних структур мають стати: підвищення макроекономічної ефективності бюджетних капітальних видатків, опанування сучасними бюджетними стимулами розвитку; акумуляція коштів населення в рамках систем соціального та пенсійного страхування та їх спрямування на довгострокове кредитування інвестиційної діяльності корпоративного сектору; спрощення доступу великих корпоративних структур до довгострокових кредитів, зниження реальних процентних ставок завдяки реструктуризації та додатковій капіталізації банківського сектора, створення інститутів довгострокового кредитування, збільшення присутності іноземного банківського капіталу на ринку України; зміцнення міжгалузевих потоків капіталів шляхом розвитку фондового ринку, розвитку горизонтально та вертикально інтегрованих компаній; реформування системи оподаткування прибутку корпорацій, яка має заохочувати їхнє інвестиційне спрямування, в тому числі за допомогою механізмів фондового ринку; формування прозорих та таких, що спираються на досвід країн-членів ЄС, податкових стимулів інвестиційних процесів, забезпечення рівності доступу до цих стимулів шляхом прозорості та доступності надання належних преференцій; Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

225

Економічні науки впровадження інструментів стимулювання енерго- та ресурсозбереження, переходу на енерго- та ресурсозберігаючі технології як засобу підвищення продуктивності та вивільнення значних інвестиційних ресурсів; радикальне поліпшення поінформованості вітчизняного та іноземного бізнесу щодо інвестиційних можливостей підприємств, галузей та регіонів, інвестиційних перспектив в Україні, умов економічної діяльності та макроекономічну ситуацію на теренах України, становище на ринках, виробничий потенціал українських підприємств тощо. Висновки. У сфері реалізації державної фінансової політики принципово важливим стратегічним завданням є створення середовища, яке заохочуватиме стратегічно орієнтовані інвестиції корпоративних структур насамперед у важливі для соціально-економічного розвитку країни сфери та галузі. Необхідно орієнтуватися на підвищення макроекономічної ефективності бюджетних капітальних видатків, опанування сучасними бюджетними стимулами розвитку. Доцільно реалізація політики з активізації акумуляції коштів населення в рамках систем соціального та пенсійного страхування та їх спрямування на довгострокове кредитування інвестиційної діяльності корпоративного сектору. Корисним буде спрощення доступу великих корпоративних структур до довгострокових кредитів, зниження реальних процентних ставок завдяки реструктуризації та додатковій капіталізації банківського сектора, створенню інститутів довгострокового кредитування, збільшенню присутності іноземного банківського капіталу на ринку України. Необхідне реформування системи оподаткування прибутку корпорацій, яка має заохочувати їхнє інвестиційне спрямування, в тому числі за допомогою механізмів фондового ринку, а також формування прозорих та таких, що спираються на досвід країн-членів ЄС, податкових стимулів інвестиційних процесів, забезпечення рівності доступу до цих стимулів шляхом прозорості та доступності надання належних преференцій. В практиці регулювання слід орієнтуватися на впровадження інструментів стимулювання енерго- та ресурсозбереження, переходу на енерго- та ресурсозберігаючі технології як засобу підвищення продуктивності та вивільнення значних інвестиційних ресурсів. Реалізація цих заходів дозволить активізувати інвестиційну діяльність компаній та забезпечити повноцінне використання ними інвестиційних важелів максимізації вартості. Перспективи подальших розвідок вказують, що мають бути проведені дослідження, спрямовані на визначення механізмів дієвого стимулювання інвестиційно-інноваційної діяльності великих корпоративних струк-тур на пріоритетних (проривних) напрямках розвитку та створення середовища для формування інноваційних корпорацій (у формі технополісів, технопарків, наукоградів тощо). Також необхідний пошук методик побудови систем вартісного управління, виходячи з конкретних ринкових ситуацій. Література 1. Даниленко А. Особливості формування фінансів реального сектора України // Економіка України. – 2006. – № 6. – С. 20.

2. Проблеми та пріоритети формування інноваційної моделі розвитку економіки України. Наук. доп. (за ред. Я. Жаліло). – К.: НІСД, 2005. – 24 с.

3. Роль держави у довгостроковому економічному зростанні / За ред. Б.Є. Кваснюка. – К.: ІЕПр НАНУ, Х.: Форт, 2003. – 424 с.

4. Федулова Л.І. Корпоративні структури в інноваційній діяльності: світовий досвід і можливості для України // Економіка і прогнозування. – 2004. – № 4. – С. 9–27.

5. Захарін С.В. Інвестиційне забезпечення відтворення основних фондів // Економіка України. – 2007. – № 5. – С. 43–51.

6. Данько М.С. Визначення науково-технологічних пріоритетів як складова політики економічного зростання // Вісник Інституту економічного прогнозування. – 2002. – № 1. – С. 40–58.

УДК 338

В.В. ПУХАЛЬСЬКИЙ, Р.М. ГОНЧАРСЬКА Хмельницький національний університет

АНАЛІЗ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ УКРАЇНИ В СФЕРІ МІЖНАРОДНОГО ТУРИСТИЧНОГО БІЗНЕСУ Здійснено аналіз конкурентоспроможності українських туристичних підприємств та конкурентних переваг в сфері міжнародного туристичного бізнесу. Надано характеристику туристичної діяльності таких країн-сусідів, як: Польща, Угорщина, Чехія, Болгарія, Румунія, Словаччина, Росія, Білорусь, Молдова та зроблено висновки, щодо конкурентоспроможності цих країн в сфері міжнародного туристичного бізнесу.

The analysis of competitiveness of the Ukrainian tourist enterprises and competitive edges is carried out in the sphere of international tourist business. Description of tourist activity of such neighbouring countries is given such as: Poland, Hungary, Czech Republic, Bulgaria, Romania, Slovakia, Russia, Belarus, Moldova, and conclusions are done, in relation to the competitiveness of these countries in the international tourist business sphere. Актуальність дослідження. Істотно впливає на загострення конкурентної боротьби при виході на зовнішні ринки туристичних підприємств України розвиток регіональних інтеграційних процесів. Приєднання 226

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки до ЄС країн-сусідів України, з якими пов’язують нашу державу інтенсивні зустрічні потоки туристичних продуктів, негативно відбивається на конкурентних перевагах вітчизняних туристичних підприємств. Водночас створення Єдиного економічного простору ще більше ―монополізує‖ структуру експортно-імпортних потоків туристичних продуктів. Таким чином, доцільно проаналізувати конкурентні позицій українських туристичних підприємств на рівні міжнародного регіону. З географічної та геополітичної точок зору для України таким регіоном має бути європейський макрорегіон. Проте значна диференціація країн цього регіону в рівнях соціально-економічного розвитку, забезпеченості туристичними ресурсами і іншими факторами туристичного виробництва і споживання обмежує можливості визначення порівняльних конкурентних переваг українських туристичних підприємств на зовнішніх європейських ринках [2, с. 111–113]. Мета дослідження. Здійснити порівняльний аналіз конкурентних позицій туристичних підприємств України на ринку міжнародних туристичних послуг серед таких країн: Польща, Угорщина, Чехія, Болгарія, Румунія, Словаччина, Росія, Білорусь, Молдова. Виклад основного матеріалу дослідження. Відповідно до класифікації Всесвітньої Туристичної Організації (ВТО) Україна належить до Європейського туристичного регіону, в межах якого згідно принципу регіо-нальної континентальності та особливостей пропозиції турпродукту виділяють п’ять субрегіонів: Північний; Західний; Центрально-Східний; Південний; Східно-Середземноморський. Найбільшим за площею є Центрально-Східний, до якого входить Україна та ще 20 країн, об’єднує які спільність соціалістичного минулого та активний вихід на європейський ринок туристичних послуг наприкінці 1980-х – початку 1990-х років. Отже, до Центрально-Східного регіону входять колишні соціалістичні країни Центральної Європи (Польща, Угорщина, Словаччина, Чехія, Болгарія, Румунія) та колишні країни СРСР – Україна, Росія, Білорусія, Молдова, Литва, Латвія, Естонія, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Киргизстан). Зрозуміло, що в межах такого міжнародного регіону наявні істотні відмінності у рівнях розвитку національних туристичних ринків. З огляду на це не доцільно розглядати весь Центрально-Східний субрегіон як конкурентне середовище українських туристичних підприємств. Його варто обмежити передусім країнами-сусідами України. Отже, до міжнародного регіону як конкурентного середовища туристичних підприємств України віднесемо країни-сусіди: Польщу, Словаччину, Угорщину, Румунію, Росію, Білорусію, Молдову, а також Болгарію (об’єднує спільність та конкурентність ресурсів Чорноморського узбережжя) та Чехію. Для всіх цих країн харак-терне більшою чи меншою мірою, але збільшення обсягів ЗЕД у галузі туризму в умовах формування відкритої економіки. В якості базових обрано дев’ять індикаторів конкурентних переваг (табл. 1): І, ІІ, ІІІ – рівень забезпеченості туристичними ресурсами для виходу відповідно на пізнавальнорозважальний (І), рекреаційно-оздоровчий (ІІ) та діловий (ІІІ) сегменти світового ринку; IV – ефективність туристичної діяльності (надходження від туризму на 1000 жителів та на одного туриста); V – масштаби туристичної діяльності (кількість іноземних туристів); VI – напрямок та інтенсивність туристичної діяльності (сальдо туристичного балансу); VII – рівень економічного розвитку країни (ВНП на душу населення/ паритет купівельної спроможності (ПКС)); VIII – рівень розвитку сфери послуг (частка послуг у структурі ВВП); IX – рівень розвитку пов’язаних та підтримуючих галузей (густота транспортних шляхів, кількість міжнародних аеропортів, забезпеченість засобами зв’язку). Таблиця 1 Оцінка конкурентних переваг туристичних підприємств країн-сусідів України

Показник Україна Росія Білорусь Молдова Болгарія Румунія Словаччина Угорщина Польща Чехія

І 3 4 1 1 3 2 3 4 4 4

ІІ 4 3 1 2 4 2 2 4 3 4

ІІІ 3 3 2 1 3 2 2 4 4 3

VI 1 2 2 1 3 2 3 4 3 4

V 3 3 1 1 3 3 2 4 4 3

VI 2 2 1 1 3 2 2 3 3 3

VII 3 3 3 2 3 3 4 4 4 4

VIII 2 4 3 3 3 2 4 4 4 3

IX 3 2 2 2 3 2 3 4 3 4

По кожному індикатору, вихідні показники було переведено у співставні бали від 1 (найгірша ситуація) до 4 (найкраща ситуація). В межах обраного міжнародного регіону окремо порівняно конкурентні позиції українських туристичних підприємств з підприємствами трьох груп країн. Перша група країн – Польща, Угорщина та Чехія. Це країни з розвиненою туристичною галуззю, активною політикою державного стимулювання розвитку туризму. вони стали членами ЄС і мають дотримуватись відповідних стандартів. Для Польщі характерний високий рівень забезпеченості туристичними ресурсами для виходу на пізнавально-розважальний, діловий, а також рекреаційно-оздоровчий сегменти ринку. Передусім вони пов’язанні із значною історичною та культурною спадщиною міст, курортними місцевостями Карпат, Судетів, морського узбережжя. Рівень економічного розвитку країни є високим, внутрішній попит на туристичні послуги – значний. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

227

Економічні науки Для країни характерна висока інтенсивність туристичних потоків (понад 13 млн. осіб щорічно) з переважанням експорту та порівняно високі надходження від туризму. Важливою конкурентною перевагою є й рівень розвитку пов’язаних та підтримуючих галузей. Частка послуг у структурі ВВП становить 69,5 %. Основними споживачами туристичних послуг є Німеччина (понад третина потоку іноземних туристів), Великобританія, Франція, Італія. Україна за кількістю іноземних туристів входить до першої п’ятірки (4,5 млн чол. у 2007 р.). Серед досліджуваної групи країн Угорщина має найвищий рівень забезпеченості туристичними ресурсами для виходу на всі сегменти світового ринку. Це історичні та культурні пам’ятки Будапешту й численних малих міст, рекреаційні зони навколо озера Балатон та термальних джерел тощо. В країні функціонує Буда-пештська товарна біржа світового рівня з відповідною бізнес-інфраструктурою, що є важливим ресурсом для розвитку ділового туризму. країна має високий рівень економічного розвитку. Внутрішній ринок туристичних послуг сформований і характеризується високим рівнем конкуренції. Для Угорщини характерна висока інтенсивність туристичних потоків з переважанням експорту (понад 12 млн осіб щорічно), значні надходження від туризму (понад 4 млрд дол. США за рік). Рівень розвитку пов’язаних та підтримуючих галузей – конкурентна перевага країни. Частка послуг у структурі ВВП становить 64,2 %. Основними споживачами туристичних послуг є Німеччина (майже третина ринку), Австрія, Італія Великобританія, Нідерланди. За кількістю туристів Україна поступається лідерам (2,4 млн чол. у 2007 р.). Чехія має високий рівень забезпеченості туристичними ресурсами для виходу на пізнавально-розважальний, рекреаційно-оздоровчий та дещо меншою мірою на діловий сегменти світового ринку туристичних послуг. Туристичні ресурси передусім представленні історико-культурною спадщиною стародавніх міст, курортами цілющих вод. Країна має високий рівень економічного розвитку. Внутрішній ринок туристичних послуг характеризується високим рівнем сформованості і конкурентності. Як і для інших країн цієї групи важливою конкурентною перевагою є високий рівень розвитку пов’язаних та підтримуючих галузей. Значно менші, ніж у Польщі та Угорщині, туристичні потоки (понад 6 млн осіб), мають значно вищу ефективність. Так, надходження від туризму у розрахунку на одного туриста становлять 687 доларів США. Частка послуг у структурі ВВП складає 57,3 %. Основними споживачами туристичних послуг є Німеччина, Росія, Австрія. За кількістю туристів Україна входить лише до другої десятки (49,7 тис. туристів у 2007 р.) [3, с. 78–80]. Отже, порівняно із цією групою країн конкурентною перевагою туристичних підприємств України є високий рівень забезпеченості туристичними ресурсами, передусім для виходу на рекреаційно-оздоровчі сегменти зовнішніх ринків. Найслабші конкурентні позиції пов’язанні із порівняно нижчими показниками соціальноекономічного розвитку країни в цілому. Загалом українські туристичні підприємства за конкурентоспроможністю поступаються підприємствам з Угорщини, Польщі та Чехії (рис. 1). Базовий індикатор

Україна

Польща

Угорщина

Чехія

1 2 3 4

1 2 3 4

Рейтинг 1 2 3 4

1 2 3 4

I II III IV V VI VII VIII IX Рис. 1. Оцінка конкурентних переваг туристичних підприємств України

Друга група країн – Болгарія та Румунія – потенційні кандидати до вступу в ЄС, які поступово трансформують туристичну галузь до сучасних умов конкурентного ринкового середовища, та Словаччина – член ЄС з розвиненою туристичною галуззю. Для цієї групи країн характерний ―вужчий‖ асортимент потенційних туристичних ресурсів порівняно із країнами першої групи. Для Болгарії характерний порівняно високий рівень забезпеченості туристичними ресурсами для виходу на всі сегменти світового ринку туристичних послуг. Вони пов’язані передусім із курортними зонами на узбережжі Чорного моря, а також історико-культурною спадщиною, розвиненою ярмарковою та виставковою інфраструктурою (для розвитку ділового туризму). Відбувається модернізація туристичної інфраструктури країни. Країна має верхній середній рівень економічного розвитку. Для неї характерні порівняно великі обсяги 228

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки туристичних потоків із переважанням експорту (понад 4 млн іноземних осіб щорічно). Обсяг надходжень від туризму найбіль-ший серед країн даної групи. Рівень розвитку пов’язаних та підтримуючих галузей відповідає потребам ринку туристичних послуг. Частка послуг у структурі ВВП складає 58,4 %. Основними споживачами туристичних послуг є Румунія, Македонія, Сербія і Чорногорія, Росія, Польща. Україна за кількістю туристів посідає 7 місце (170 тис. чол., 3,4 % ринку). Після запровадження візового режиму потік туристів з України значно зменшився і нині становить 68,7 тис. чол. (2007 р.). За рівнем забезпеченості туристичними ресурсами Румунія значно поступається як усім вищерозглянутим країнам, та і Україні. Рівень економічного розвитку країни – вищий середній. Але політична та економічна нестабільність послаблюють конкурентоспроможність румунських туристичних підприємств. Рівень розвитку пов’язаних та підтримуючих галузей задовольняє вимоги ринку туристичних послуг. Надходження від туризму є незначними. Частка послуг у структурі ВВП складає лише 37,7%. Основними споживачами туристичних послуг є Італія, Німеччина, Франція, Ізраїль, Угорщина, Сербія і Чорногорія. Україна не входить до числа провідних країн-постачальників туристів до Румунії. Основними туристичними ресурсами Словаччини є гірськолижні курорти і рекреаційні ресурси Високих Татр, історико-культурна спадщина столиці. За рівнем забезпеченості туристичними ресурсами Словаччина поступається як Болгарії, так і Україні. Водночас рівень економічного розвитку країни є високим, характерна наявність платоспроможного попиту на туристичні послуги всередині країни. Рівень розвитку пов’язаних та підтримуючих галузей відповідає потребам ринку туристичних послуг. Частка послуг у структурі ВВП є значно вищою і складає 61,4 %. Основними споживачами туристичних послуг є Чехія, Польща, Угорщина, Австрія, Німеччина. Україна за кількістю туристів є восьмою (400,2 тис. осіб у 2007 р.). Із проведеного аналізу видно, що українські туристичні підприємства за конкурентоспроможністю дещо поступаються болгарським за рахунок ефективності туристичної діяльності, словацьким за рахунок рівня соціальноекономічного розвитку країни та по переважній більшості позицій мають вищі конкурентні переваги, ніж туристичні підприємства Румунії (особливо щодо забезпеченості туристичними ресурсами) (рис. 2). Базовий індикатор

Україна

I

1 2 3 4

Болгарія

Румунія

Словаччина

1 2 3 4

1 2 3 4

Рейтинг 1 2 3 4

II III IV V VI VII VIII IX Рис. 2. Оцінка конкурентних переваг туристичних підприємств України

Третя група країн – Росія, Білорусія, Молдова. Рівень забезпеченості туристичними ресурсами Росії є порівняно високий і пов’язаний з історикокультурною спадщиною міст, рекреаційними властивостями приморських і гірських територій, унікальними природними ландшафтами, тісними етнічними зв’язками із країнами-сусідами. Економічний розвиток країни оцінюється як верхній середній. Слабкою конкурентною позицією Росії є постійні терористичні загрози. Надходження від туризму у порівнянні з туристичним потенціалом країни є незначним. Характерні інтенсивні туристичні потоки з переважанням імпорту (понад 9 млн іноземних туристів). Рівень розвитку пов’язаних та підтримуючих галузей та їх конкурентоспроможність на зовнішніх ринках не відповідає потребам. Частка послуг у структурі ВВП складає 61,2 %. Основними споживачами туристичних послуг є Україна (5,8 млн туристів, майже 35 % ринку), а також інші країни СНД. З розвинених країн серед іноземних туристів переважають представники Фінляндії, Німеччини, Великобританії. Білорусія має низький рівень забезпеченості туристичними ресурсами та відповідно інфраструктурою для виходу на зовнішні ринки. Основними ресурсами є лісоозерні ландшафти та нечисленні архітектурноісторичні пам’ятки. Економічний розвиток країни оцінюється як верхній середній. Політична ситуація в країні Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

229

Економічні науки та низький рівень інформаційного забезпечення ЗЕД в туризмі є слабкими конкурентними позиціями країни. Обсяги надходжень від туризму свідчать про низький рівень ефективності даної галузі. Для Білорусії характерна низька інтенсивність туристичних потоків із переважанням імпорту (кількість іноземних туристів понад 60 тис. осіб щорічно). Частка послуг у структурі ВВП є нижчою і складає 52,6 %. Рівень розвитку пов’язаних та підтримуючих галузей відповідає потребам ринку туристичних послуг. Основними споживачами туристичних послуг є Росія (більше третини ринку), Україна (1,265 млн туристів, 2007 р.), Польща, Молдова, Угорщина. Потенціал туристичних ресурсів Молдови у поєднанні із слаборозвиненою туристичною інфраструктурою – її слабка конкурентна позиція. Рівень економічного розвитку країни – нижчий середній. Надходження від туризму є найменшими серед усіх країн досліджуваного регіону. Для Молдови характерна низька інтенсивність туристи-них потоків із переважанням імпорту (кількість іноземних туристів дещо перевищує 20 тис. осіб). Частка послуг у структурі ВВП становить 52,8 %. Основними споживачами туристичних послуг є Росія, Румунія, Україна (1,1 млн туристів), Білорусія, Болгарія, Польща. З країнами регіону Молдова має від’ємне сальдо туристичного балансу [3, с. 78–80]. Отже, українські туристичні підприємства мають вищі конкурентні переваги порівняно з білоруськими та молдовськими; рівні конкурентних переваг українських і російських туристичних підприємств є приблизно рівнозначними. Україна поступається лише за обсягами туристичних потоків (рис. 3). Базовий індикатор

Україна

Росія

Білорусь

Молдова

1 2 3 4

1 2 3 4

Рейтинг 1 2 3 4

1 2 3 4

I II III IV V VI VII VIII IX Рис. 3. Оцінка конкурентних переваг туристичних підприємств України

В цілому за сукупністю обраних базових індикаторів конкурентних переваг найкращі позиції в дослідженому міжнародному регіоні мають туристичні підприємства Польщі та Угорщини. Стосовно забезпеченості туристичними ресурсами, то туристичні підприємства більшості країн (окрім Молдови та Білорусії) можуть рівноцінно конкурувати на пізнавально-розважальному та рекреаційно-оздоровчому сегментах світового ринку туристичних послуг. Вищий рівень забезпеченості туристичними ресурсами для виходу на ділові сегменти ринку мають туристичні підприємства Польщі та Угорщини. Інноваційним тур продуктом в даному міжнародному регіоні у подальшому може стати зелений туризм. Ємність національних ринків туристичних послуг визначається рівнем розвитку туристичної інфраструктури та пов’язаних і підтримуючих галузей. Тут провідними є позиції Угорщини, Польщі, Болгарії, меншою мірою – Словаччини, України, Румунії. Найгірші показники характерні для Білорусії і Молдови. Висновки. Таким чином, конкурентні позиції туристичних підприємств України на ринку туристичних послуг даного міжнародного регіону можна оцінити як нейтральні (за 4-рівневою градацією від сильних до слабких позицій). Основними конкурентами є туристичні підприємства з Болгарії та Росії, які також мають нейтральні позиції. Тому зовнішньоекономічну стратегію розвитку туристичної галузі в Україні на державному рівні необхідно спрямувати на створення конкурентних переваг саме порівняно з цими країнами. Література 1. Любіцева О.О. Ринок туристичних послуг (геопросторові аспекти). – К.: Альта-прес, 2002. – 436 с.

2. Рутинський М.Й. Географія туризму України: Навч.-метод. посібник. – К.: ЦНЛ, 2004. – 160 с.

3. Устименко Л. Пріоритети розвитку туризму в Західній Європі // Рідна школа. – 2003. – № 4. – С. 78–80.

230

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки

УДК 338.242:622.23

Н.Ю. РЕКОВА Донецкий государственный университет управления

КЛАССИФИКАЦИОННЫЕ ПРИЗНАКИ ОРГАНИЗАЦИИ ЭКОНОМИЧЕСКИХ ВЗАИМОДЕЙСТВИЙ ПРЕДПРИЯТИЙ КОРПОРАТИВНОЙ СТРУКТУРЫ У статті розглянуто проблеми організації економічної взаємодії суб‟єктів корпоративної структури, обґрунтовано потребу дослідження класифікаційних ознак економічної взаємодії з метою формування науковообґрунтованої концепції координації економічної взаємодії, що дозволить встановити збіги та розмежування між видами взаємодії та відносин, закономірностей їх розвитку, а також зв‟язків між ними.

The problems of corporate structure subjects`s economic co-operation organization are considered in the article. The necessity of research classification features of the economic co-operating with the purpose of forming the scientifically grounded conception of co-ordination of economic co-operation which will allow to set coincidences and differentiating between the kinds of co-operation and relations, conformities of their development, and also connections between them are grounded. Постановка проблемы в общем виде. Тесное и непрерывное взаимодействие экономических субъектов всегда имело решающее значение при использовании ограниченных производственных ресурсов в интересах удовлетворения потребностей общества. Практически ни одно крупное производство, как материальное, так и нематериальное не велось каким-либо одним предприятием, а только во взаимодействии с другими предприятиями. По мере развития экономики это взаимодействие наполнялось новым содержанием, расширялись его рамки и объем, возрастала сложность совместно решаемых задач. В современных условиях хозяйствования значение взаимодействия экономических субъектов резко возросло. Появление качественно новых отраслей производства, увеличение дифференциации и специализации отдельных производств, широкое развитие малого бизнеса, углубление международного разделения труда – все это предопределило поиск новых путей повышения эффективности взаимодействия экономических субъектов. Возрастание значимости взаимодействия экономических субъектов в современных условиях ставит задачу более глубокого изучения его сущности и содержания и классификационных признаков. Анализ последних исследований и публикаций. Проблемам методологии взаимодействий и отношений между предприятиями в рыночной среде, а также управления взаимоотношениями посвящены работы таких специалистов, как Авдашева С.Б., Аренков И.А., Гвишиани Д.М., Грановеттер М., Загорский А.Л., Иванова О.П., Кабаков В.С., Кущ С.П., Портер М., Третьяк О.А., Храброва И.А., Шевашкевич М.Г., Шилова Е.В., Шимко П.Д. и других ученых. При исследовании полидисциплинарного характера проблематики управления взаимоотношениями вертикально связанных предприятий исследовались труды таких специалистов, как Бауэрсокс Д., Голиков Е.А., Зайцев Е.И., Клосс Д., Кристофер М., Лукинский В.С., Миротин Л.Б., Пэк Х., Сергеев В.И., Сидоров И.И., Сариуш-Вольский З., Сковронек Ч., Уваров С.А., Уотерс Д. и др. Работы перечисленных ученых в совокупности со многими оставшимися неназванными работами внесли существенный вклад в формирование представления об актуальности рассматриваемой проблематики, а также – значимости теоретических и методологических основ решения проблем формирования, развития и управления отношениями между предприятиями в рыночной среде. В то же время, вопросы данной проблематики требуют дальнейшего исследования для формирования научно-обоснованной концепции координации экономических взаимодействий, что не возможно без определения классификационных признаков экономического взаимодействия. Цель статьи. Определение классификационной структуры экономических взаимодействий предприятий в составе корпорации. Результаты основного исследования. Системы хозяйственного взаимодействия малого и крупного бизнеса построенные на договорных отношениях включают в себя следующие формы взаимодействия: кооперационные договоры, субподряд (субконтрактации), лизинг, франчайзинг, аутсорсинг, создание предпринимательских сетей, венчурный бизнес, ―инкубаторы‖ малого и среднего бизнеса. Анализ хозяйственного взаимодействия крупного и малого бизнеса позволяет сделать вывод, что в современной экономике возникает качественно новое интеграционное образование, по сути – новая форма организации производства. Она сочетает в себе и признаки интеграции, и признаки кооперации предприятий, основанной на договорных отношениях. Взаимодействие элементов новой структуры между собой не обязательно является юридически закрепленным в виде единой организационно-правовой формы. Вместе с тем, оно может включать в себя и формирование различных кооперационных взаимоотношений с предприятиями малого бизнеса, выполняющими вспомогательные, стратегически не важные этапы деятельности объединения. То есть связи внутри группы могут быть формальными или неформальными (основанными на отношениях собственности, или нет), прозрачными или непрозрачными для внешнего наблюдателя. При этом С.И. Паринов считает, что ключевыми элементами для описания экономического взаимодействия агентов (установления экономических связей) являются: ―энергетический контур‖ экономической системы, который определяется, с одной стороны, некоторой допустимой топологией макротехнологических связей агентов, а также допустимой топологией сети распределения ресурса поддержания жизнедеятельности, и, с другой стороны, – содержанием локальных областей выбора элементов Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

231

Економічні науки этого контура, которые доступны для отдельных агентов; локальные модели ―энергетического контура‖ отдельных агентов, а также полная, коллективно создаваемая и поддерживаемая ими модель контура, которая служит для выбора реализуемых вариантов деятельности и ее взаимной координации; информационная проницаемость экономической среды, которая означает, что любая информация распространяется в экономической системе с некоторой конечной скоростью [1]. Проведенный анализ показал, что в экономике взаимодействие может осуществляться между различными группами и разные ученые к этой классификации подходят по разному. Наиболее обобщенная классификация форм взаимодействия встречается в работах П.А. Сорокина [2]. Он объединяет в своей классификации и экономические, и психологические, и социальные особенности и именно поэтому предлагает следующую классификацию: взаимодействие в зависимости от числа индивидов; взаимодействие в зависимости от качества индивидов; взаимодействие одностороннее и двустороннее; солидарное и антагонистическое взаимодействие; кратковременное и длительное взаимодействие; организованное и неорганизованное взаимодействие; сознательное и бессознательное взаимодействие; интеллектуальное, чувственное и волевое взаимодействие. Исходя из данной классификации можно констатировать, что все человеческое население распадается на ряд более тесных групп, образующихся из взаимодействия одного с одним, одного с многими и одной группы с другой с учетом их индивидуальных потребностей, ценностей, норм и правил поведения, созданных в системе, где они обитают. В.Ю. Микрюков сузил эту классификацию и более подробно рассмотрел лишь первую группу: взаимодействия в зависимости от числа индивидов в экономике и при этом констатировал, что взаимодействия могут осуществляться между: человеком и техникой в различных масштабах; экономическими структурами хозяйствующих субъектов: цехами, отделами и т.д.; предприятиями (ведомствами, отраслями) одного государства; предприятиями (ведомствами, отраслями) различных государств; предприятиями (отраслями) и органами власти (законодательной, исполнительной, судебной); предприятиями и другими организациями (органами налоговой инспекции, налоговой полиции и др.); экономическими системами [3.] Приведенная классификация предполагает непосредственное участие экономических субъектов или их отдельных структур, имеющих различные по степени общности точки соприкосновения, в процессе взаимодействия. Кроме этого, заслуживает внимания выделение взаимодействия между экономическими системами (например, производственной и банковской, производственной и государственной), что в последствии нашло отражение в работах Смулова А.М., Мильнера Б.З., Шамхалова Ф. [4–6]. К недостаткам данной классификации следует отнести отсутствие самих критериев или классификационных признаков, по которым она была осуществлена ее узость, так как автор рассматривает классификацию лишь по субъектам экономических интересов. Этого недостатка лишена, на наш взгляд, классификация, предложенная Маренным М.А. [7]. По его мнению, с точки зрения системного подхода микроэкономические взаимодействия объектов следует рассматривать как некоторый процесс, результат которого зависит как от предпринимаемых действий субъектов (экономических агентов) этого процесса, так и от условий (воздействия) внешней среды. При этом в качестве экономических агентов фигурируют различные хозяйственные, производственные, управленческие и другие самостоятельные единицы, рассматриваемые как системы и имеющие вход и выход. Процесс их взаимодействия с другими экономическими агентами предполагает связи между выходом одной или нескольких систем и входом другой (других) систем. Этот процесс может быть описан и классифицирован с использованием различных признаков (критериев) в зависимости от целей и задач исследования (табл. 1). Таблица 1 Классификация взаимодействий, предложенная Маренным М.А. Критерий классификации 1. Сфера функционирования объектов 2. Масштабность объектов 3. Генезис и теснота взаимосвязей 4. Число участников и количество взаимосвязей 5. Устойчивость взаимосвязей

Вариант взаимодействий Производственно-хозяйственная; управление; финансы Крупные предприятия; малые предприятия Родственные структуры; самостоятельные структуры Простые двусторонние связи двух партнеров; множественные связи нескольких участников Экономический симбиоз; неустойчивое взаимодействие

Классификационное деление Класс Вид Форма Разновидность Тип

В то же время классификация экономического взаимодействия по субъектам, разработанная В.Ю. Микрюковым, на наш взгляд, нуждается в расширении и корректировке с учетом критериев классификации, предложенных Маренным М.А. и требует дополнительного включения таких классификационных групп как взаимодействие между человеком и человеком, человеком и предприятием, предприятиями и кредитными организациями, взаимодействие между предприятиями одной структурной единицы как единой системы и другими социально-экономическими системами в целом. При этом необходимо учесть, что взаимодействия между субъектами в экономике осуществляются в форме обменов. Обмены между предприятиями характеризуются как общими, так и частными, индивидуальными особенностями. Общие особенности обменов формируют аксиоматику обменов – комплекс исходных положений, не требующих доказательств. Это позволяет сформулировать следующие предпосылки: – обмены с окружающей средой – есть объективное условие существования любого живого организма; – обмены ориентированы, в конечном счете, на удовлетворение потребностей участников обмена; 232

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки – обмен является результатом взаимодействий участников отношений обмена друг с другом и (или) с окружающей средой; – обмен отражает взаимозависимость участников отношений обмена; – экономический обмен осуществляется между экономическими субъектами (людьми, предприятиями) и отражает их взаимозависимость; – в экономике формируется система обменов между экономическими субъектами, целью которой является удовлетворение потребностей людей: индивидов и групп; – в системе обменов в экономике предметом обмена являются не только товары, как результаты труда, но и обмены услугами, деятельностью, опытом, информацией; – экономический обмен является формой проявления отношений между экономическими субъектами, зависящих и от личных отношений между людьми и от сложившихся в обществе в целом норм, традиций, обычаев. Существование многообразных разновидностей взаимодействий и отношений между предприятиями, приводящих к обменам свидетельствует о наличии общих и частных характеристик обменов, которые важны для реализации и результативности отношений обмена, и должны быть систематизированы. В связи с этим предлагается классификация взаимодействий и отношений между предприятиями одной структурной единицы как единой системы, представленная на рис. 1, 2.

Рис. 1. Классификация взаимодействий между предприятиями одной структуры

Рис.2. Классификация отношений между предприятиями одной структуры

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

233

Економічні науки Каждое из взаимодействующих предприятий имеет свою цель, и взаимодействие между ними направлено на достижение этих целей наилучшим образом. Условием достижения целей предприятий, в соответствии с концепцией маркетинга, является эффективное удовлетворение потребностей потребителей. Взаимодействия призваны максимально согласовать интересы предприятий и способствовать достижению их целей при условии удовлетворения потребностей потребителя. Выводы. Разработанная классификация рыночных взаимодействий и отношений между предприятиями по признакам: траектории взаимодействия, стадии взаимодействия, продолжительности взаимодействий и другие, позволит установить сходства и различия между видами взаимодействий и отношений, закономерности их развития, а также связи между ними. Литература 1. Латкин Е.И. Микроэкономическая модель взаимодействия агентов / Е.И. Латкин, С.И. Паринов // Вестник Российского Гумманитарного фонда. – № 3. – 1996. – С. 45–54.

2. Сорокин П.А. Общедоступный учебник социологии / П.А. Сорокин, Статьи разных лет. – М.: Наука, 1994. – 560 с.

3. Микрюков В.Ю. Теория взаимодействия экономических субъектов / В.Ю. Микрюков – 3-е изд., перераб. и доп. – Новосибирск: Вузовская книга, 2007. – 96 с.

4. Смулов А.М. Промышленные и банковские фирмы: взаимодействие и кризисные ситуации / А.М. Смулов. – М.: Финансы и статистика, 2003. – 494 с.

5. Мильнер Б.З. Теория организации: учебник / Б.З. Мильнер. – 2-е изд. перераб. и доп. – М.: ИНФРА-М, 2002. – 480 с.

6. Шамхалов, Ф. Государство и экономика: основы взаимодействия : Учебник для вузов / Ф. Шамхалов. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Экономика, 2005. – 726 с.

7. Маренный М.А Методы финансового анализа кооперационных взаимодействий малых промышленных предприятий // Журнал Аудит и финансовый анализ. – № 3, 2001. – С. 24–27.

УДК 358.589(477)

Л.Г. ОЛІЙНИК, О.В. СОЛОЇД Вінницький кооперативний інститут

ІННОВАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК ФАКТОР ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ Надано характеристику розвитку інноваційного потенціалу як фактора забезпечення конкурентоспроможності підприємства. Виявлено основні проблеми та тенденції розвитку інноваційних процесів в Україні.

The description of development of the innovative potential as a factor of providing the competitiveness of an enterprise is given. Basic problems and progress trends of innovative processes in Ukraine are exposed. Постановка проблеми. Основне значення для забезпечення високого рівня конкурентоспроможності підприємства мають виробництво високоякісної інноваційної продукції, вдосконалення існуючих і впровадження нових прогресивних технологій. Незважаючи на національні відмінності, загальною рисою всіх національних інноваційних систем є лідерство в забезпеченні трьох пріоритетів розвитку: науки, освіти та науко-ємного виробництва. Комплексний підхід до створення і функціонування механізму державного регулювання інноваційної діяльності, яке здійснює держава, сьогодні є необхідною умовою ефективної реалізації її інноваційної політики. Аналіз останніх наукових досліджень і публікацій. Окремим питанням розвитку інноваційного потенціалу присвячено праці А.І. Амоші, Ю.М. Бажала, Є.С. Галушко, Н.Г. Чумаченько та ін. Серед закордонних учених вагомий внесок у розвиток даного напряму належить С.Л. Дорогунцеву, А.К. Казанцеві, Е. Менсфілду, Б. Санто тощо. Дана тема набула поширення й у спеціалізованих періодичних виданнях у роботах таких авторів, як С. Архієреєва, С. Ілляшенко, І. Новикова [1; 2; 4]. Виходячи із вищезазначеного, можна зробити висновок, що ця тема є актуальною для подальшого дослідження. Метою дослідження є запропонувати шляхи удосконалення організаційно-економічного механізму державного регулювання інноваційної діяльності, а також проаналізувати взаємозв’язок розвитку інноваційного потенціалу та рівня конкурентоспроможності підприємств в сучасних умовах в Україні. Виклад основного матеріалу дослідження. На відміну від розвинутих країн, в Україні ще не створено національну інноваційну систему, а сама інноваційна діяльність характеризується структурною деформованістю, інституційною неповнотою, неузгодженістю та незбалансованістю технологічних, економічних і соціально-ціннісних аспектів. Інноваційні процеси в Україні не набули достатніх масштабів і не стали суттєвим фактором зростання ВВП. Офіційно задеклароване економічне зростання 2001–2008 рр. не може претендувати на назву економічного розвитку. Економіка так і не була модернізована, у зв’язку із чим на сьогодні ВВП становить лише 2/3 від відповідного показника 1990 р. За офіційними даними, протягом 6 міс. 2008 р. реальний ВВП зріс на 6,3 %, тоді як індекс цін промислових товарів збільшився на 29,4 %! За найсприятливіших умов реальне зростання ВВП у 234

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки 5–6 % річних призведе до зростання головного показника конкурентоспроможності країни – рівня ВВП на душу населення до 2010-го – максимум до 3,5–4 тис. дол., тоді як у країнах ЄС він вже у 2005 р. сягнув 32 тис. дол. Економіка України обтяжена інерцією попереднього екстенсивного розвитку. За рівнем конкурентності ринків Україна подібна до США у 1940-х рр. За оцінкою Лозанського інституту менеджменту, індекс конкурентоспроможності України у 2008 р. впав с 46-го місце одразу на 54-е з 55 можливих. Для порівняння, Тайвань посів 13 місце, Китай – 17, Індія – 29, Південна Корея –31, Бразилія – 43, Росія – 47, Південна Африка – 53. Разом з тим інтегральний індекс інноваційності економіки, який розраховується на підставі оцінки чотирьох складових (освіти, інновацій, інформаційної інфраструктури та інституційної основи), становить в Україні 5,7 з 10 можливих. Своїми ж ―офіційними успіхами‖ українська економіка насамперед завдячує потужній виробничій та науково-технічній базі, що є спадщиною СРСР, значним запасам природних ресурсів та кваліфікованій робочій силі. Сьогодні вплив цих факторів поступово вичерпується, а країна все частіше стикається з посиленням конкуренції на ринках, де її позиції були традиційно міцними, щоденним подорожчанням сировини та енергоресурсів тощо [1]. Механізм державної інноваційної політики можна визначити як систему регулювання суспільного виробництва, що охоплює адміністративні структури, організаційно-економічні, соціальні форми, методи і засоби, а також правові норми впливу на інноваційну сферу. Одночасно механізм державної інноваційної політики організує блоки економічних відносин (організаційний, економічно-фінансовий, нормативно-правовий). До організаційного виду регулювання відноситься розвиток інноваційної інфраструктури, забезпечення пріоритетності інноваційної діяльності, моральне стимулювання авторів нововведень, підтримки модернізації, розвиток міжнародних зв’язків та інтеграційних процесів. Економічне та фінансове регулювання включає підтримку розширенню пропозиції інновацій та попиту на них, стимулювання розвитку підприємництва та підтримки конкуренції в інноваційній сфері, розвиток лізингу наукомісткої продукції, інвестицій в інноваційні процеси та підвищення їх ефективності, створення сприятливого інноваційного клімату тощо. Загалом, економічні методи впливають на певні характеристики ринкових процесів: сукупний попит і пропозицію, ступінь централізації капіталу, а також соціальні, структурні і територіальні параметри економіки. Нормативно-правове регулювання – це охорона прав та інтересів суб’єктів інноваційної діяльності, охорона прав володіння, користування та розпорядження інноваціями, захист промислової та інтелектуальної власності, розвиток договірних відносин. Фінансово-бюджетні та кредитно-інвестиційні методи розвитку інноваційної сфери передбачають підтримку економічно та соціально прийнятного рівня фінансового забезпечення функціонування інноваційної сфери, оскільки зниження цього рівня до геополітично, макроекономічно та соціально небезпечної межі загрожує деградацією, втратою раніше набутого наукового потенціалу та його звуженим відтворенням. Формування інноваційного фінансування є органічною складовою процесу створення цілісного господарського механізму, який відповідав би завданням розвитку економіки країни загалом. Загальновідомо, що у період ринкових перетворень успішний соціально-економічний розвиток будьякої держави зумовлений ефективним функціонуванням вітчизняних суб’єктів господарювання, яке досягається завдяки інноваціям – одному із найважливіших факторів забезпечення конкурентоспроможності підприємства. Результати досліджень свідчать, що найефективнішим засобом вирішення даної задачі може служити комплексне моделювання конкурентоспроможності промислового підприємства [7]. Такий підхід дозволяє здійснити оцінку впливу розвитку інноваційного потенціалу підприємства на рівень його конкурентоспроможності на практиці з високою долею достовірності. Щодо переліку параметрів оцінки та ступеня їх конкретизації, рекомендується групувати конкурентні переваги за наступними аспектами (рис. 1). Параметри оцінки конкурентних переваг підприємства Інноваційний потенціал підприємства Конкурентоспроможність виробу Фінансовий стан підприємства Ефективність маркетингової діяльності Рентабельність продажів Ефективність менеджменту Рис 1. Параметри оцінки конкурентних переваг підприємства Підсумовуючи найактуальніші пропозиції, основними шляхами розвитку інноваційного потенціалу вітчизняних підприємств та загального покращення рівня інноваційного розвитку України в цілому, повинні стати: вдосконалення нормативно-правової бази розвитку інноваційної системи України; формування інноваційно-орієнтованої структури національної економіки; створення ринку інноваційної продукції, на якому буде забезпечений належний рівень захисту інтелектуальної власності; Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

235

Економічні науки сприяння розвитку організаційно-фінансової складової інфраструктури інновацій із забезпечення злагодженості ланцюжка: ―наука–технологія–виробництво–ринок‖; прискорене впровадження нововведень; держзамовлення на інноваційні продукти; трансфер технологій зі сфери ВПК; визначення і підтримка територій інноваційного розвитку; упорядкування технопарків, створення наукових лабораторій, інноваційних фондів з залученням інституціональних інвесторів; створення мережі малих інноваційних підприємств; здійснення тиску на суб’єкти господарювання через введення санкцій на використання застарілих продукції та технологій; створення ефективної системи телекомунікацій, інтеграція в світовий ІТ-простір; цілеспрямована підготовка кадрів, менеджерів інноваційної діяльності; активне співробітництво органів влади як між собою, так і з підприємницькими, науковими і бізнесосвітніми секторами економіки; – загальний розвиток інноваційної культури суспільства. Висновки. Таким чином, від збалансованої та ефективної роботи складових організаційно-економічного механізму державного регулювання інноваційної діяльності багато в чому залежить власне інноваційний розвиток України. Для активізації інноваційних процесів в Україні доцільним є розробка і впровадження концепції розвитку національної інноваційної системи з метою створення конкурентоспроможного сектора досліджень і розробок та забезпечення умов його розширеного відтворення, розвитку інфраструктури інноваційної діяльності, запровадження системи економічних стимулів модернізації економіки на основі технологічних інновацій, підвищення інноваційної культури суспільства. Це сформує умови для ефективної діяльності суб’єктів у сфері створення нових знань і технологій та їх комерційної реалізації та призведе до цілеспрямованих структурнофункціональних змін економіки і зросту частки інноваційного фактора в ВВП; Література 1. Архієреєв С., Тарасенко Т. Державна підтримка випуску високотехнологічної та інноваційної продукції: зарубіжний досвід та висновки для України. – http://www.smartcat.ru/book_80/index.shtml 2. Ильяшенко К. В. Организационно-экономический механизм реализации достижений НТП на предприятиях Украины в современных условиях хозяйствования // Механізм регулювання економіки, економіка природокористування, економіка підприємства та організація виробництва, 2005. – № 1. – С. 174–177.

3. Рудик О.В. Розвиток інноваційного потенціалу підприємства у трансформаційній економіці: Автореф. дис… канд. екон. наук // ХНЕУ. – Х., 2006. – 21 с.

4. Новікова І.В. Інноваційний потенціал підприємства: сутність, методичні підходи до оцінки та інвестиційне забезпечення розвитку // Схід і Захід. – 2003. – № 24 (37). – С. 13–19.

5. Кір’ян В.А. Формування інноваційної моделі підвищення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств з позицій антропосоціального підходу // Економіка і держава. – 2005. – № 10. – С. 11–15.

6. Канафоцька Г. Стан, перспективи розвитку інноваційних процесів в Україні та можливості їх впливу на формування ВВП // Бізнес. – 2006. – № 14. – С. 16–21 7. Чучіна І.М. Удосконалення організаційно – економічного механізму інноваційної діяльності як фактора забезпечення конкурентоспроможності підприємств // Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. ―Трансформація ринкових відносин в Україні: організаційно-правові та економічні проблеми‖. – Одеса, 2008.

УДК 338.246:504.42

О.Є. РУБЕЛЬ Інститут проблем ринку та економіко-екологічних досліджень НАН України

ІННОВАЦІЙНО-ІНСТИТУЦІЙНА БАЗА ЕКОНОМІКО-ЕКОЛОГІЧНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА В ЧОРНОМОРСЬКОМУ РЕГІОНІ У роботі представлена інноваційно-інституційна стратегія розвитку морської політики на основі економіко-екологічної теорії. Дано конкретні рекомендації з питань міжнародної політики Чорноморського регіону в контексті європейської інтеграції.

In the work the innovative-institutional strategy of development of the sea policy submitted on the basis of the economic-ecological theory is represented recommendations on issues of the international policy for the Black sea region in a context of the European integration are given. Постановка проблеми. Країни Чорноморського регіону та міжнародна спільнота стурбовані екологічною деградацією Чорного моря та річок його басейну. Протягом останніх 15 років ситуація 236

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки покращувалася головним чином завдяки зменшенню викидів внаслідок зниження економічної активності та певного прогресу регіонального екологічного менеджменту. Однак, удосконалення екологічного законодавства та посилення його дієвості, сталий розвиток прибережних зон та невиснажливе використання природних ресурсів регіону є вкрай необхідними для того, щоб дійсно змінити економіко-екологічну ситуацію в регіоні. Транспорт (морський, річковий, автомобільний і залізничний) є ключовим сектором співробітництва в контексті Чорноморської синергії [1]. ЄС пропонує активно підтримувати регіональне транспортне співробітництво в Чорноморському регіоні з метою поліпшення ефективності, безпеки та забезпечення функціонування транспорту. ЄС узагальнює досвід різних транспортних ініціатив стосовно Чорноморського регіону. Зусилля мали розвиватися в контексті розвитку транспортних осей між Співтовариством і сусідніми країнами та повинні збільшувати координацію з існуючими ініціативами, такими як Міжнародний транспортний коридор (МТК) ТРАСЕКА (Європа–Кавказ–Азія). Аналіз останніх досліджень та публікацій. Повідомлення Європейської Комісії ―Керівні принципи для транспорту в Європі й сусідніх регіонах‖ відбиває амбіційну політику спрямовану на створення ефективного транспортного ринку між ЄС і його сусідами й розширення принципів внутрішнього ринку [2]. Повідомлення визначає 5 найважливіших транспортних осей для міжнародної торгівлі між країнами Європейського Союзу (включаючи зону Чорного моря) і за її межами. Воно також включає комплекс заходів щодо скорочення часу перевезення уздовж цих осей, поліпшення інфраструктури, модернізації митних процедур і зменшення бюрократичних перешкод. Ці проблеми, зокрема, були обговорені на регіональному семінарі ―Формування громадської платформи щодо Конвенції про захист Чорного моря від забруднення з огляду на регіональну зустріч сторін‖. Семінар відбувся 12–13 березня 2009 року у Києві. Зокрема, було обговорено препозиції стосовно прийняття поправок до Конвенції про захист Чорного моря від забруднення (Бухарестської конвенції) та нового Стратегічного плану дій, який було підписано згодом, на зустрічі Сторін Конвенції 17 квітня 2009 року в Софії. Реалізація цього Стратегічного вимагає рішучих кроків в усіх сферах чорноморського співробітництва. Невирішеними до останнього часу загальної проблеми є: формування інноваційно-інституційної стратегії розвитку морської політики на основі економіко-екологічної теорії, розробка конкретних рекомендацій з питань міжнародної політики Чорноморського регіону в контексті європейської інтеграції. Постановка завдання. Таким чином, метою роботи є формування інституційно-економічних стратегії розвитку морської екополітики на основі теорії економіко-екологічного інституціоналізму. Виклад основного матеріалу дослідження. Експертний прогноз стверджує, що річний обсяг транзитних вантажів через Чорне море зросте на 500 мільйонів у найближчі 5–10 років. Найбільші питання, що ставляться до впливу морського транспорту на навколишнє середовище Чорного моря пов’язані з розливами нафти та інших забруднювачів, внесенням забруднень баластовими водами, днопоглиблення, перетворення прибережних територій і розвиток портової інфраструктури, виділення CO 2 і інших газів, що впливають на зміну клімату та забруднення атмосфери. Відповідно до Конвенції ООН про Морське право 1982 року, Чорне море відноситься до типу ―закритого‖ або ―напівзакритого‖ моря. Унікальна природа гідробіологічних видів і рекреаційних ресурсів моря вимагають особливої охорони всієї екосистеми. Планована майбутня потужність нафтотерміналів у Чорноморському регіоні становить приблизно 150 млн тонн у рік (і до 350 млн у рік у найближчому майбутньому). Максимальна межею обсягу перевезення нафтопродуктів через Босфор становить 146 млн тонн у рік. Нафтоперевозки також ростуть у російських портах, через Керченську протоку та Туапсе. Судна ―ріка–море‖ здійснюють нафтоперевозки з російських портів у Констанцу. Практично всі чорноморські країни зорієнтовані на збільшення обсягів нафтоперевозки наскільки це дозволяють потужності портів. Європейська комісія підготувала матеріали, що показують вплив суден на клімат. Звіт CE Delft вказує кілька варіантів політики, які можуть бути впроваджені якщо ІMO (Міжнародна Морська Організація) продовжить ігнорувати це питання. Можливо, це з одне із самих перспективних варіантів включення морського транспорту в схеми торгівлі квотами на викиди в ЄС [3]. З метою обліку забруднення повітря з морських суден на рівні ІMO в ЄС обговорюються кілька варіантів нормативної політики, які будуть впроваджені у випадку, якщо буде зроблена спроба скоротити основні викиди. Обмеження рівня змісту сірки в паливі й обмеження викидів NOx активно обговорюється ІMO. Ця ―політика викидів‖ швидше за все, життєздатна і Європейська комісія підтверджує, що норми ЄС можуть бути впроваджені. Регіональні й місцеві норми так само можуть бути використані. Наприклад, Північне й Балтійське море відносяться до зон контролю викидів сірки (Sulphur Emіssіons Control Areas (SECA), що ставить за обов’язок використання суднами палива з більш низьким змістом сірки в цих морських районах. Було б досить важливо забезпечити включення Чорного моря в зону SECA, зокрема, ця міра забезпечила б скорочення викидів SO x і частково, інших забруднювачів. Крім того, зміни могли б бути здійснені на рівні портів, наприклад, пов’язані з вимогами використання електроживлення судів від берегових джерел. Портові збори так само можуть бути диференційовані з метою підвищення ефективності суднових двигунів. Російські нафтеперевозки по Чорному морю в період навігації на Доні з перевантаженням на морські судна в Керченському каналі становлять 1,7 мільйонів тонн на рік. Така тенденція російської транспортної політики призвела до аварій і посадки на мілину більше 5 судів під час шторму 11 листопада 2007 р. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

237

Економічні науки Все це підсилює необхідність ретельного розгляду потенційних негативних наслідків розвитку транспорту на екосистеми Дунаю (з огляду на створення нафтотерміналу в Джурджулештах (Молдова), проект ІSPA (Румунія), судноплавний канал по гирлу Бистре (Україна). У цьому контексті EC має підтримати ініціативи Міжнародної Комісії по захисту ріки Дунай (ІCPDR) для того, щоб враховувати нові проекти розвитку судноплавства на Дунаї [4]. Стратегічне планування транспортної інфраструктури має містити в собі стратегічну екологічну оцінку (SEA), що базується на мультимодальному аналізі транспортних коридорів, разом з нетранспортними технічними характеристиками автодоріг, залізниці, водних шляхів. Сучасні й майбутні проблеми, переваги й витрати для транспортної інфраструктури варто прогнозувати з урахуванням альтернатив. Приміром, якщо головними передбачуваними завданнями розвитку інфраструктури будуть економічний ріст, зайнятість населення та регіональний розвиток, то влада має розглядати просвіту, освіту або технологічні програми як потенційні альтернативи транспортної політики. Національні стратегії транспорту в країнах Чорноморського регіону мають характеризуватися пріоритетом гармонізації їхнього законодавства та управління транспортною системою зі стандартами ЄС. Впровадження програм TRACECA в TEN-T могло б дати додаткові позитивні ефекти в цьому плані. Багатобічне співробітництво, зокрема, у контексті впровадження стратегії TRACECA до 2015 г і Бакинського процесу, а також плани Середземноморського регіонального транспортного плану дій усіляко підтримують двостороннє співробітництво. Підвищення здатності до взаємодії між ЄС і найближчими сусідами гармонізація їхнього законодавства й політики зі стандартами ЄС спроможне забезпечити економічний і соціальний розвиток і сталість навколишнього середовища [5]. Прискорення процедур проходження границі шляхом впровадження відповідних міжнародних конвенцій, уведення ―one-stop‖ офісів, впровадження яких дає можливість спрощення й гармонізації торгівлі й використання типової документації стандартів ЄС має більші перспективи. Імплементація міжнародних конвенцій, оцінки впливу на соціальну сферу й впливи на навколишнє середовище, процедур прозорості державних закупівель у відповідності зі стандартами ЄС є кращою міжнародною практикою. Варто почати підготовку до підписання протоколу (або подібного документа) про збереження та раціональне використання Чорного моря між ЄС і чорноморськими країнами. Протокол має включити наступні розділи: баластові води; забруднення нафтою; регулювання судноплавства; технічні питання безпеки, що відносяться до навколишнього середовища; взаємодія морського й внутрішнього водного транспорту; забезпечення стандартів ―високої якості‖ при будівництві суден і елементів транспортної інфраструктури. Необхідне впровадження єдиної правової та економічної бази для єдиних екологічних зборів для транспорту за перевезення через Чорне море, спрямованої на виняткове використання цих доходів для цілей охорони та відновлення природи, а так само гарантія забезпечення того, що всі існуючі й нові порти й термінали задовольняють вимоги конвенції MARPOL для спеціальних зон. Оцінку впливу на навколишнє середовище необхідно ввести для всіх запланованих проектів транспортної інфраструктури регіону. Проекти, пропоновані для фінансування мають всі оцінки обумовлені законодавством ЄС, а також, такі як облік вимог конвенції Еспоо, конвенції MARPOL, Конвенції про захист Чорного моря від забруднення й Орхуської конвенції. Необхідна стандартизація та гармонізація митних правил, що відносяться до навколишнього середовища, санітарних і інших типів контролю, впровадження та просування ресурсо- і енергозберігаючих технології та зниження рівня споживання енергії на транспорті, а так само впровадження нових видів технологій, включаючи управління трафіком та інформаційні системи всіх типів, включаючи супутникову навігацію (Galіleo). Також необхідний розвиток нових будівельних стандартів для автодоріг, залізничних ліній і судноплавних каналів. Необхідна оцінка здоров’я людини, зокрема, дітей, у населених пунктах, розташованих у районі міжнародних транспортних коридорів (МТК) і оцінка можливості розміщення МТК поза зоною цінних природних коридорів і територій, що охороняються, а також зон зарезервованих для майбутнього заповідання. Створення Європейського морського регістра, має створити можливість надання професійних послуг для суднових компаній чорноморських країн. Інші важливими нововведеннями є: забезпечення уніфікованих правил діяльності національних кваліфікаційних організацій; включення чорноморського регіону в сферу діяльності Європейської Морської Агенції Безпеки (EMSA); поліпшення контролю руху суден у європейських водах з використанням системи GALІLEO. Підготовка загальної схеми розвитку транспорту в Чорному морі має бути заснована на стратегічній оцінці впливу на навколишнє середовище на базі мультимодального аналізу МТК, разом з аналізом норм для автодоріг, залізниці, водних шляхів. Схема повинна визначити найбільш дружній сценарій стосовно навколишнього середовища й соціальних пріоритетів як рамок для прийняття інвестиційних рішень [6]. Впровадження європейської транспортної політики для Чорноморського регіону пов’язано з більш повним використанням ресурсів вже існуючих морських організацій: Міжнародної морської організації (ІMO), Організації чорноморського економічного співробітництва (BSEC) і Чорноморської мережі громадських організацій. Висновки. Зокрема, в контексті розвитку інституціональної системи економіко-екологічного співробітництва країн Чорноморського регіону можна рекомендувати деякі основні шляхи механізми та кроки: 1. Запровадження заходів, спрямованих на врахування екологічних пріоритетів в усіх відповідних політиках і секторальних планах на національному та регіональному рівнях, перш за все тих, що стосуються Чорного моря.

2. Запровадження заходів, спрямованих на розроблення надійних механізмів реалізації положень регіональних та інших міжнародних угод, Сторонами яких вони, та забезпечити виконання усіх взятих зобов’язань.

238

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки 3. Розроблення системи національного звітування про впровадження Бухарестської конвенції. Запровадження механізмів оглядів впровадження та невиконання положено Бухарестської конвенції.

4. Сприяння заходам, спрямованим на запобігання виснажливому використанню морських і прибережних ресурсів Чорного моря. У зв’язку з цим якомога швидше мають бути завершений, підписаний, ратифікований та набути чинності документ законодавчої сили про збалансоване рибальство та невиснажливе використання рибних та інших живих ресурсів Чорного моря.

5. Завершення необхідних процедур та якнайшвидшого набуття чинності Плану дій при надзвичайних ситуаціях до Протоколу про співробітництво у боротьбі з забрудненням Чорного моря нафтою та іншими шкідливими речовинами при надзвичайних ситуаціях, а також створення необхідних національних мереж та механізмів співпраці для запобігання надзвичайним ситуаціям на Чорному морі та подолання їх наслідків.

6. Розвивати законодавчу базу для запровадження принципів екосистемного підходу, басейнового підходу, інтегрованого управління ресурсами та інтегрованого управління прибережною смугою морів у національні та регіональні політики і практики в басейні Чорного моря.

7. Забезпечити підтримку належному впровадженню законодавства про стратегічну екологічну оцінку та оцінку впливу на довкілля проектів, програм і політик у регіоні і басейні Чорного моря. Запобігання перенесенню неефективних забруднюючих технологій та технологій, що не відповідають Європейським стандартам, у Чорноморський регіон за допомогою удосконалення чинного законодавства.

8. Удосконалення національного регулювання з тим, щоб всі нові інвестиції були зорієнтовані на найкращі інноваційні технології та. удосконалення національного регулювання з метою запобігання передачі застарілих технологій з експортними кредитами, арбітражними та державними гарантіями в країни Чорноморського регіону. Необхідно посилення національних систем регулювання з метою інтерналізації соціальних витрат та екстерналій для всіх нових інвестицій. Подальші економіко-екологічні дослідження мають бути спрямовані на створення реальних механізмів та стимулів для розширення членства Бухарестської конвенції, щоб посилити можливості та збільшити доступність ресурсів для захисту та збалансованого управління екосистемою Чорного моря. Зокрема, щодо внесення поправок до Конвенції про захист Чорного моря від забруднення з тим, аби надати можливість приєднання до Конвенції Європейському Союзу та іншим регіональним організаціям економічного співробітництва. Література 1. Communication from the Commission to the Council and the European Parliament ―Black Sea Synergy – A New Regional Cooperation Initiative‖. – Brussels, 2006. – 124 p.

2. Greening the black sea synergy Nicolas Tavitian, Jason Anderson, Oleg Rubel / Edited by Paloma Agrasot / WWF-World Wide Fund for Nature and Heinrich Böll Foundation EU Regional Office in Brussels. – Brussels, June 2008. – 82 p.

3. Greenhouse Gas Emissions for Shipping and Implementation Guidance for the Marine Fuel Sulphur Directive. – Brussels, 2007. – P. 54.

4. WWF Austria, The Danube – a lifeline or just a navigation corridor? WWF Position Paper on inland navigation on the Danube. – Vienna, 2005. – 44 p.

5. Communication From The Commission First progress report on the implementation of the NAIADES Action Programme for the promotion of inland waterway transport. – Brussels, 2006 – 57 p.

6. Strengthening Inland Waterway Transport: Pan-European Cooperation for Progress. European Conference of Ministers of Transport. – Brussels, 2006. – 106 p.

УДК 338.312

Ю.Ф. АТАМАНЮК Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України

РОЗВИТОК ІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА В КОНТЕКСТІ ЇЇ ВПЛИВУ НА ЯКІСТЬ ТА ПРОДУКТИВНІСТЬ ПРАЦІ Статтю присвячено дослідженню та обґрунтуванню ролі інноваційно-інвестиційної діяльності промислових підприємств на внутрішньому та зовнішньому ринках в умовах посилення конкуренції та в контексті її впливу на якість та продуктивність праці.

This article is dedicated to the research and substantiating the role of innovation and investment industry in domestic and foreign markets under increasing competition and in the context of its impact on the work quality and productivity. Актуальність проблеми. Дешевизна робочої сили, яка дещо компенсувала низьку продуктивність праці і вважалася одним із факторів збереження конкурентоспроможності вітчизняної продукції на світових ринках, вже не забезпечує цінової переваги національних товаровиробників. Така політика, не стимулюючи впровадження інновацій на виробництві, таким чином, не дає стійких і довготривалих перспектив з точки зору міжнародної конкуренції. Крім того, низькі рівні оплати праці є причиною зниження трудової мотивації серед працівників і, відповідно, зниження продуктивності праці. Саме тому пріоритетним напрямком розвитку Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

239

Економічні науки підприємства щодо виходу його на новий конкурентний рівень стає запровадження інноваційної діяльності, а питання інвестицій в людський капітал та підвищення на цій основі мотивації до інноваційної діяльності та якості робочої сили – однією з центральних проблем у діяльності вітчизняних промислових підприємств. Аналіз останніх досліджень та публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми. Питанням інноваційної політики підприємств, а також проблемам та перспективам інвестування в людський ресурс присвячені дослідження багатьох вітчизняних науковців, зокрема О. Амоши, В. Гриньової, М. Долішнього, Є. Капустіна, О. Матросова, О. Новікової, П. Орлова, О. Тридіда та ін. Однак ряд аспектів щодо проблеми розробки ефективного інноваційно-інвестиційного механізму діяльності підприємств на внутрішньому та зовнішньому ринках, зокрема в контексті інтеграції України до ЄС, потребують подальшого теоретичного і практичного обґрунтування. Постановка завдання. Посилення конкуренції як на вітчизняному, так і на світовому ринках вимагає від підприємств усіх форм власності об’єктивної відповіді на зміни виробничого середовища та пошуків нових методів підвищення якості та продуктивності праці, одним із яких є впровадження активної інноваційної політики та залучення інвестицій у людський капітал. Саме тому метою даної статті є теоретичне і організаційно-методологічне обґрунтування механізму інноваційно-інвестиційної діяльності та його ролі у досягненні конкурентноздатної позиції підприємства на ринку. Основний матеріал дослідження. Високі технології – це не тільки сукупність знань, необхідних для впровадження чи вдосконалення машин і обладнання, а й патенти, ліцензії, технічні послуги у сфері методів керування, маркетингу. Отже, технологічний прогрес суспільства на сьогоднішній день забезпечується завдяки таким основним факторам, як нові технології, наука, освіта. Вони фактично відіграють роль рушіїв технологічного прогресу. Показово, що у багатьох країнах, які розвиваються швидкими темпами, особливо у Південній Кореї, Індії, Китаї, інтенсивно нагромаджується людський капітал. Саме тому ―третій світ‖ упевнено завойовує позиції у передових галузях промисловості. Підвищення продуктивності праці в інтелектуальній сфері пов’язане з багатьма чинниками. Принаймні п’ять із них виділимо як головні на нашу думку: – по-перше, продуктивність розумової праці визначається не кількістю чи обсягом виробленої продукції (або наданих послуг), а їхньою якістю; – по-друге, безперервна інноваційна діяльність має стати невід’ємною частиною розумової праці і складовою виробничого завдання працівника; – по-третє, інтелектуальному працівникові потрібна виробнича незалежність, тобто він має сам керувати своєю роботою; – по-четверте, для підвищення результативності працівників їх слід сприймати не як об’єкт, а як капітал; – і нарешті, працівники мають не лише постійно самовдосконалюватись, а й інтенсивно вдосконалювати інших [1, c. 517–534]. Загалом людський капітал як результат інвестицій і нагромаджень у вигляді здоров’я, знань, навичок, здібностей тощо реалізується через інтелектуальну працю. Вона, на відміну від фізичної, не примушує працівника виконувати стандартні, заздалегідь запрограмовані дії. Якщо у процесі фізичної праці всі дії наперед визначені, то для людей розумової праці ніхто і нічого не визначає. Фізична праця, навіть за найдосконалішої її модернізації, з часом стає збитковою. Причина в тому, що люди фізичної праці не володіють засобами виробництва. Правда, вони нагромаджують неабиякий досвід роботи. Але його можна реалізувати лише на конкретному робочому місці, бо на інше його не перенесеш, він не транспортабельний. Водночас працівники розумової праці мають власні засоби виробництва – знання, фах кваліфікацію, тобто свій людський капітал. Це абсолютно портативний і високотранспортабельний вид основного капіталу. А якщо сюди додати і відмінний фізичний стан людини, привабливу зовнішність, то це неперевершене багатство як самого індивіда, так і всього суспільства. Представник інтелектуальної праці більш незалежний від роботодавця, ніж той, хто виконує фізичну роботу, оскільки будує свої стосунки з керівником фірми на пари-тетних засадах: вони обидва зацікавлені один в одному. Наприкінці минулого, а особливо на початку нового тисячоліття, активізувався розвиток надзвичайно капіталоємного напряму реалізації людського капіталу – запровадження нових технологій. І не просто запровадження, а осмислення їхньої доцільності, тобто рівня впливу на розвиток індивіда, на поступ суспільства. Основна ідея оцінки цього впливу – показати, як нові технології трансформують традиційні шляхи людського розвитку, розширюють можливості і створюють потенціал, який дає змогу за десятиліття реалізувати те, на що колись витрачалося життя кількох поколінь. Ідеться про те, щоб осмислити економічну ефективність інвестицій у людський капітал, зокрема у прогресивні технології – основу суспільного прогресу і соціально-економічного розвитку на сучасному етапі. З економічного погляду додаткові інвестиції у людський капітал обґрунтовані лише в тому випадку, коли вони обіцяють досить високий рівень окупності. Якщо це не так, то кошти доцільніше спрямовувати на здійснення інших, більш прибуткових інвестиційних проектів. Отже, виникає потреба у моделях економічного аналізу. А вони починаються з оцінки витрат на освіту та очікуваних зисків від її отримання. Такий напрям дає можливість точніше оцінювати віддачу від інвестицій у людський капітал [2–4]. Важливим показником ефективності вкладень у людський капітал є зростання продуктивності праці. Це надзвичайно актуальне завдання XXI ст. від якого залежатиме існування не тільки окремого підприємства, а й держави та людства в цілому. Бо без його виконання розвинені країни не зможуть вижити, не кажучи вже про збереження їх лідерства і сьогоднішніх стандартів життя.

240

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Якщо у XX ст., світовими лідерами стали ті країни і ті галузі, котрі буди провідними у підвищенні продуктивності фізичної праці (США. Японія. Німеччина), то вже у першій половиш XXI ст. лідерство перейде до тих країн і галузей, яким вдасться максимально, систематично й ефективно підвищувати продуктивність розумової праці. Отже, здатність підприємства заохочувати і утримувати найкращих працівників розумової праці є першоосновою зростання її продуктивності. Саме підприємство, на нашу думку, є найефективнішим виробником людського капіталу. Такий підхід пов’язаний з тим що вирішальною передумовою конкурентоспроможності підприємства стає кваліфікована, така, що постійно навчається, відповідальна та якісна робоча сила, зацікавлена в результатах виробництва, забезпечена цікавою і надійною роботою. Тому витрати на внутрішньофірмову підготовку персоналу розглядаються як довгострокові інвестиції, необхідні для майбутнього процвітання підприємства. Якість робочої сили є основою конкурентоспроможності працівника на ринку праці. Більшість складових якості робочої сили і навички конкурентності формуються і розвиваються в процесі освіти та професійної підготовки. Тому ми досліджуємо систему освіти та професійної підготовки як важливий елемент інфраструктури ринку праці. Дедалі більше у створенні активів людського капіталу зростає роль окремих підприємств. Часто вони стають найефективнішими виробниками цього капіталу, оскільки здійснюють підготовку персоналу відповідно до поточних і перспективних потреб виробництва, а також мають достовірну інформацію про перспективні напрями капіталовкладень у навчання та професійну підготовку. Однак підприємствам притаманний прагматичний підхід: вони роблять інвестиції в людський капітал лише доти, доки вони приносять економічну віддачу. Моральні зиски, інтегрований соціальний ефект від цих інвестицій є в основному суспільним благом, у розвитку якого зацікавлена держава, а не конкретне підприємство. Саме тому в цивілізованому світі держава економічними методами заохочує підприємства до інвестування в людський капітал. Інвестуючи у своїх працівників, підприємства активізують їхню трудову віддачу, підвищують продуктивність праці, скорочують витрати робочого часу, зміцнюють свою конкурентоспроможність. Кошти вкладаються в організацію професійної підготовки та підвищення кваліфікації, на профілактичні заходи для зміцнення здоров’я працівників, у цілому – на підвищення якості трудового життя. Науково-технічний прогрес потребує значних витрат, пов’язаних з оновленням знань. Формальна освіта вже давно не єдиний і недостатній метод підготовки людини навіть до трудової діяльності, не кажучи вже про весь комплекс людської життєдіяльності. Особливий інтерес, на наш погляд, представляють наступні першочергові заходи формування інноваційної-інвестиційної політики та інноваційної культури на промислових підприємствах: організація постійного навчання людини протягом усього життя, самовдосконалення; освіту дорослих, що включає навчання та підвищення кваліфікації на виробництві; виховання гуманітарних складових людського капіталу, що включає вміння підтримувати нормальні стосунки, налагоджувати ділові контакти, політичну та соціальну лояльність, відповідальність людини, її корпоративність, моральність, ціннісні орієнтації; посилення мотивації працівників до підвищення якості своєї праці тощо; сприяння розробленню нових підходів щодо заохочення учасників інноваційних процесів; формування нового рівня мислення, що поєднує у собі творчий потенціал, підприємництво, готовність до ризику, соціальну та професійну мобільність, руйнування консервативних поглядів для відповідності вимогам та потребам ринку. Аналіз та врахування названих заходів інноваційно-інвестиційної політики дали нам можливість побудувати власну структурно-функціональну модель інвестиційно-інноваційної діяльності в контексті її впливу на якість та продуктивність праці працівників (див. рис. 1). Зрозуміло, що впровадження будь-яких інновацій на промислових підприємствах висуває нові вимоги до якісного рівня знань персоналу, який за допомогою цілого ряду заходів необхідно підвищувати. Це в свою чергу зумовлює появу додаткових витрат на освіту та підвищення кваліфікації працівників підприємства. Особливо слід виділити групу витрат на освіту дорослих як складову безперервної освіти, основну частку в яких становлять витрати на навчання та підвищення кваліфікації на виробництві. Нині в багатьох розвинутих країнах сукупні витрати всіх підприємств на розвиток персоналу можна порівняти з державними витратами на систему освіти. Найчастіше організація безперервної освіти на підприємствах не виходить за межі внутрішньовиробничого навчання. Та в наш час стає очевидним, що сфера поширення систем внутрішньовиробничого навчання обмежена рамками великих корпоративних структур і завданнями лише суто спеціальної (специфічної) професійної підготовки. Для досягнення потрібного синтезу цих двох аспектів кваліфікації необхідне навчання працівника як у межах системи освіти, так і безпосередньо на робочому місці. Витрати на виховання сприяють формуванню та розвитку таких гуманітарних складових людського капіталу, як ціннісні орієнтації, вміння підтримувати нормальні стосунки та налагоджувати ділові контакти, політична і соціальна лояльність, її корпоративність, моральність тощо, які в сучасному світі дедалі більше набувають продуктивних властивостей. Поряд із здатністю до роботи структура людського капіталу працівника передбачає і бажання працювати. Тому як компонент інвестицій у людський капітал слід розглядати і витрати, пов’язані з мотивацією працівників до підвищення якості своєї праці. Результати зарубіжних досліджень свідчать про зростання значення Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

241

Економічні науки Підвищення якості праці Підвищення продуктивності праці Скорочення витрат часу Можливість залучення додаткових інвестиції

Формування якісно нового рівня мислення

Знання

Інновації

Інвестиції

– освіта дорослих (підвищення кваліфікації, навчання); – самовдосконалення; – додаткова освіта – виховання гуманістичних складових людського капіталу; + – профілактичні заходи (зміцнення здоров’я, витривалості шляхом зміни умов праці, організації праці);

Інвестор

– мотивація до підвищення рівня та якості знань

Витрати

– прямі матеріальні; – моральні; – втрачені заробітки

Оцінка ефективності інвестицій, втрат, ризиків та зисків – Інші інвестиційні проекти

Рис. 1. Структурно-функціональна модель інвестиційно-інноваційної діяльності в контексті її впливу на якість та продуктивність праці

внутрішніх стимулів (можливість самореалізації, задоволення від успіхів у роботі тощо) порівняно із зовнішніми стимулами, надто для висококваліфікованого персоналу. У зв’язку з цим велика частина роботи з персоналом на прогресивних підприємствах ґрунтується на непрямому впливі на внутрішні стимули (проектування робочих місць, можливість професійного розвитку, участь в управлінні, соціальний мікроклімат на робочому місці тощо). До інвестицій у людський капітал деякі вчені відносять і витрати на фундаментальні наукові розробки. Адже в процесі розвитку науки не лише створюються інтелектуальні новації, на основі яких потім формуються нові технології виробництва і способи споживання, а й відбувається перетворення самих людей як суб’єктів господарювання, бо саме вони внаслідок цього стають носіями нових здібностей і потреб. В інформаційному суспільстві, куди рухаються розвинуті країни і де визначальна роль належатиме сферам, у яких завдяки розвитку науки, освіти, культури накопичуються інформаційні багатства суспільства, що потім акумулюються у сфері технологій, наука перетворюється на своєрідний генератор людського капіталу [5, c. 618–630; 6, c. 800–820]. Усі перевищені та інші витрати на підвищення освітнього та якісного рівня персоналу можуть компенсуватись за рахунок здійснення інвестування не працівником, а саме керівництвом підприємства. Проте для цього необхідним є проведення інвестиційного моніторингу, а саме оцінювання ефективності вкладання коштів у персонал, аналіз ризиків, витрат та зисків. Якщо проведення даного моніторингу покаже, що інвестиції у людський капітал принесуть дохід, то інвестор сміливо може їх здійснювати, отримуючи при цьому якісно новий рівень мислення, підвищення якості та продуктивності праці персоналу, скорочення витрат часу. Якщо ж результати інвестиційного моніторингу будуть незадовільними, то інвестор буде шукати перспективні варіанти вкладання коштів.

242

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Отримані нові знання сприятимуть запровадженню інновацій на підприємстві, що в свою чергу приведе до підвищення якісного рівня продукції промислових підприємств, посилення їхніх конкурентних позицій на ринку України та зарубіжжя, примноження прибутків, що відкриє нові шляхи розвитку підприємств, в тому числі і додаткові можливості інвестування у персонал. Висновки. Активізація людського потенціалу як пріоритет економічної стратегії високотехнологічних підприємств, зацікавленість найманих працівників у виробничому оновленні у поєднанні з їх постійною перепідготовкою і самонавчанням відкриває небачені раніше соціально-економічні перспективи, а також сприяє виходу вітчизняних підприємств на більш високий конкурентний рівень за рахунок покращення якісного та кількісного аспекту своєї діяльності. Виникає ситуація, коли на найважливіших напрямах науково-технічного прогресу створюються умови, що ведуть до накопичення і творчої реалізації кваліфікаційного потенціалу всіх основних учасників перетворень. У той же час такий прогрес не виключає, а навпаки, передбачає зростання якості життя (зокрема розширення і підвищення ефективності споживання) найманих працівників. Література 1. Аоки М. Фирма в японской экономике / Пер. с англ. – СПб.: Лениздат, 1995.

2. Броцький В.А. Формування якості трудових ресурсів регіонального ринку праці // Зб. наук. пр. ін-ту економіки та управління, 20004. – Т. 2. – С. 134.

3. Лавриненко Л.М. Конкурентоспроможність робочої сили // Вісник Хмельницького національного університету. – 2005. – № 2. – С. 38–41.

4. Сіра С.М. Конкурентоспроможність і професійна підготовка працівників підприємств в умовах сучасних інтеграційних процесів // Вісник Хмельницького національного університету. – 2005. – № 3. – С. 227–230.

5. Мескон М.Х., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджменту / Пер. з англ. – М.: Дело, 1992. – 702 с.

6. Портер М. Международная конкуренція / Пер. с англ.; под ред. В.Д. Щетинина. – М.: Международные отношения, 1993. – 896 с.

УДК 658.589:621

В.В. ЄРЕМЕНКО Інститут економіки промисловості НАН України

КОНЦЕПЦІЯ ФОРМУВАННЯ СТРАТЕГІЇ ІННОВАЦІЙНО-ТЕХНОЛОГІЧНОГО РОЗВИТКУ МАШИНОБУДІВНОГО ПІДПРИЄМСТВА Досліджено методологічні та методичні підходи до формування стратегії розвитку підприємства. Запропонована концепція формування інноваційно-технологічного розвитку машинобудівного підприємства. Наведено її переваги.

Methodological and methodical approaches to forming the strategy of development of enterprise are investigated. Conception of forming innovative technological development of a machine-building enterprise is offered.

Its advantages are presented. Постановка проблеми. Вихід українських промислових підприємств з кризового стану, в умовах обмеженості внутрішніх джерел фінансування можливий тільки спираючись на наявні виробничі потужності, залучаючи їх конкурентоздатну частину у повному обсязі до господарського обороту. У зв’язку з цим необхідне відновлення та більш повне завантаження потужностей, здатних забезпечити випуск продукції, за рахунок впровадження інноваційно-технологічних процесів на підприємстві. Все це обумовлює застосування саме інноваційно-технологічної стратегії розвитку. Аналіз останніх досліджень. Дослідженням питань формування інноваційної стратегії підприємства займалися Гвичия Г.М., Акофф Р., Баев Л.А., Шугуров В.Э., Завлин П.Н., Ипатов А.А., Кулагин А.С., Ансофф И., Варганюк А. та ін. Проблеми технічного розвитку підприємств досліджували Глазьев С.Ю., Фостер Р., Хучек М., Тимонін О.М., Ларіна К.В., Селиванов С.Г., Иванова М.В., Ільчук П.Г., Лепа М.М., Булєєв І.П., Берсуцький Я.Г. Разом з тим, слід зауважити, що дослідження зі стратегічного управління рідко торкаються питання інноваційно-технологічного розвитку виробництва. Хоча акцентується увага на важливості дослідження впливу виробничої стратегії на результати діяльності, все ще немає достатньо емпіричних досліджень із цієї проблеми. Як внутрішні, так і зовнішні фактори формування виробничої стратегії досі ґрунтовно не досліджувались. Традиційно виробництво розглядалося не як засіб досягнення конкурентних переваг, а лише як засіб збільшення ефективності діяльності [1]. Воно навіть не вважалось таким же важливим, як інші функціональні стратегії. Так із посиленням ринкової конкуренції виробничій діяльності стали приділяти більше уваги. Вперше необхідність розробки виробничої стратегії була констатована Скіннером (Scinner, W.) [2] у його праці ―Виробництво – пропущена ланка корпоративної стратегії‖. Він наголошує, що виробництво має потенціал посилювати чи послаблювати конкурентоспроможність компанії. Виробничу стратегію доцільно визначати як спосіб, у який бізнес-одиниця застосовує виробничі ресурси [3] і ефективно використовує свій виробничий потенціал [4] для втілення корпоративної стратегії. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

243

Економічні науки Досліджуючи взаємозв’язок виробничої стратегії з корпоративною, діловою та іншими функціональними, одна група авторів вважає, що корпоративна стратегія керує діловою стратегією, що, в свою чергу, керує виробничою стратегією. Так, автори [5] стверджують, що виробнича стратегія ведеться маркетинговою стратегією, хоча й існує високий рівень конкурентності між ними. У праці [6] автор констатує, що виробнича стратегія є реактивною і субординованою щодо бізнес стратегії. Згідно з [7], виробнича стратегія – це ―проектована модель виробничих можливостей, яка формується, щоб покращити виробничий потенціал і підтримати стратегії вищих рівнів‖. Інша ж група авторів має відмінну точку зору, згідно з якою виробнича стратегія повинна бути не лише реактивною, а й проактивною. Скіннер вважає, що вона повинна впливати на корпоративну [2]. Р. Хайес и С. Вилрайт (Hayes, R.H., Wheelwright, S.C.) стверджують, що кінцева ціль виробничої стратегії – вести бізнес до здобуття таких виробничих потужностей і можливостей, що функціонували б як конкурентна перевага [3]. А в праці [8] зазначають, що виробництво є фактором, що не лише може підтримувати конкурентні пріоритети, а й визначати їх. На нашу думку, обидва ці підходи не є суперечливими, оскільки з одного боку, виробнича стратегія повинна підтримувати ділову стратегію, з іншого остання повинна ґрунтуватися на виробничих можливостях, тобто завжди необхідне дотримання двостороннього зв’язку між ними. Сьогодні у високодинамічних ринкових умовах роль технології для досягнення конкурентоспроможності важлива як ніколи. Технології є одним з визначальних засобів глобальної конкурентної боротьби. Впродовж останнього двадцятиліття технології стали ключовим стратегічним ресурсом однакової важливості з іншими операційними складовими, такими як маркетинг, фінанси, людські ресурси. Так, підсумовуючи результати кількох емпіричних досліджень, автор [9] робить висновок: ―...щоб завоювати конкурентну перевагу за рахунок технологій, компаніям необхідно керувати технологіями стратегічно‖. Портер М. вважає, що ―...технологія може бути в основі створення конкурентної стратегії компанії‖, та разом з тим вона є лише одним з елементів загальної конкурентної стратегії і повинна узгоджуватись з іншими [10]. У працях останнього двадцятиліття [10–12] ефективний розвиток технологічних можливостей і ресурсів вважають засобом створення міцної конкурентної переваги організації. Тому технологічна стратегія (і в першу чергу, її складова, що стосується розвитку і досліджень) повинна узгоджуватись із загальною [13]. Стратегія інноваційно-технологічного розвитку підприємства має багато спільних рис зі стратегіями бізнесу у цілому як щодо методології її розробки, так і етапів її впровадження і реалізації. В сучасній практиці використовуються різні підходи до розробки стратегії інноваційно-технологічного розвитку підприємства: галузевий аналіз прибутковості, конкурентне позиціювання, виявлення базових виробничих можливостей і ресурсів, стратегічні наміри і розробка сценаріїв майбутнього розвитку. На сьогоднішній день, на нашу думку, можна виділити наступні методи інноваційно-технологічного розвитку підприємства: впровадження нового технологічного процесу на виробництві; вдосконалення діючого технологічного процесу на виробництві; технічне переозброєння. Проаналізувавши й урахувавши обмеження у використанні існуючих методів інноваційно-технологічного розвитку, на нашу думку найбільш оптимальним на сьогодні є проведення технологічного переозброєння виробництва і як наслідок технічного переозброєння виробничих потужностей, оскільки застосування саме комплексного методу може принести відчутній результат для підприємства у сучасних умовах. Таким чином, концепцію формування стратегії інноваційно-технологічного розвитку машинобудівного підприємства наведено на рис. 1. Розвиток господарських відносин в сучасній економічний системі України вимагає від промислових підприємств суттєвої зміни кількісних та якісних параметрів діяльності. Важливою проблемою є стабілізація роботи підприємств машинобудівної галузі, продукція яких є науко- та ресурсномісткою. Суб’єкти господарювання галузі постійно зіштовхуються з проблемами оновлення та підвищення конкурентоспроможності виробництва, набуття та найбільш повного використання інноваційно-економічного та науково-технічного потенціалу. Отже є необхідність у розробці оптимальної для конкретного підприємства стратегії розвитку. Процес розробки стратегії інноваційно-технологічного розвитку підприємства свідчить про його певну складність, яка суттєво зростає в силу як великої невизначеності чинників впливу на результативність, довжину інвестиційного горизонту і чисельності учасників цього процесу, так і необхідності координації зусиль в галузі технології і виробництва. Тому щоб у часі описати динаміку цього процесу необхідно визначити та обґрунтувати його етапи, на кожному з етапів визначити зміни. Заставою розробки ефективної стратегії у сучасних умовах господарювання є специфічні знання структури ринку, уявлення про потенціал конкурентів, здатність адаптувати свою стратегію до загальноекономічної ситуації і до коливань на ринку. Таким чином, напрями інноваційнно-технологічного розвитку, як основного інструменту адаптації підприємства, повинні ґрунтуватися на результатах ретельного вивчення ринкової ситуації, тобто проведення маркетингових досліджень. Для правильного вибору стратегії, підприємством визначаються можливі стратегічні альтернативи. Основою формування стратегії інноваційно-технологічного розвитку є вибір напрямку інноваційно-технологічного розвитку промислового підприємства: нові технології просування товару; застосування нових технологій виробництва; диверсифікація за рахунок освоєння нових продуктів (товарів) на основі нових технологій. В контексті дослідження обраний напрямок застосування нових технологій виробництва, що дозволить знизити собівартість продукції, тим самим досягти конкурентних преваг. Досягнення конкурентних переваг являє собою один із ключових чинників зростання конкурентоспроможності, що в умовах кризи є умовою виживання суб’єктів господарювання.

244

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки

Методи оцінки ефективної стратегії інноваційно-технологічного розвитку машинобудівного підприємства

Стратегія інноваційного розвитку підприємства

Процес розробки стратегії інноваційно-технологічного розвитку підприємства

Стратегія технологічного розвитку підприємства

Вибір напрямку інноваційно-технологічного розвитку промислового підприємства Фінансове забезпечення

Комплексний (інтегральний) підхід до інноваційно-технологічного розвитку підприємства Впровадження нових технологічних процесів на виробництві Вдосконалення діючого технологічного процесу на виробництві

Інноваційно-технологічне переозброєння виробництва

Максимально можливе завантаження виробничих потужностей (ВП)

Технічне переозброєння ВП

Технічне переозброєння Інформаційне забезпечення інноваційно-технологічного розвитку підприємства

Моделювання організації дискретного виробництва на основі використання показників ВП

Модель оцінки модернізації виробничих потужностей

Маркетингове забезпечення Сформована стратегія інноваційно-технологічного розвитку підприємства (у вигляді плану дій)

Підготовка й прийняття управлінських рішень

Раціональна виробнича програма

Автоматизоване управління (КІС АСТРА)

Інформаційна модель технічної підготовки модернізації виробничих потужностей підприємства

Рис. 1. Концепція формування стратегії інноваційно-технологічного розвитку машинобудівного підприємства

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

3

Економічні науки Саме впровадження інноваційно-технологічних процесів на підприємстві стимулює технологічне переозброєння виробництва, що дозволить підприємству, більш повно завантажити існуючи виробничі потужності за рахунок чого, у сучасних умовах кризи, заощадити фінансові ресурси на оновлення та технічне переозброєння парку устаткування. Підвищення ефективності виробництва можна досягти у комплексі: використовуючи технічне переозброєння з урахуванням збільшення завантаження кожного виду устаткування, випуск продукції з кожного робочого місця. Це вимагає нового підходу до організації виробництва, розробки нових принципів і методів організації використання виробничих потужностей. Зокрема, належить реалізувати концепцію випускаючої ланки, а також є необхідність регулювати завантаження кожного окремого робочого місця тобто отримати максимум можливого з кожної вкладеної гривні. Рівень економічної ефективності часткової машини визначається вже в процесі її проектування та виготовлення, економічна ефективність верстата формується у процесі проектування – на стадії конструкторської підготовки виробництва, економічна ефективність окремого верстату можна вважати інноваційною змінною, від якої залежить підсумковий ефект інноваційно-технологічного розвитку у виробничій системі. Отже просте-жується кумулятивний ефект (подвійної дії) впливу на виробничу потужність, що дасть можливість підвищення завантаження робочих місць, їх технологічного забезпечення і підготовки, можливість систематизувати техно-логічну документацію з одночасним скороченням її обсягу. Результатом чого стане раціональна виробнича програма підприємства, що є певним обсягом, номенклатурою і асортиментом продукції відповідної якості, враховує попит на дану продукцію і реальні можливості задоволення цього попиту. Наявність резервів виробничих потужностей служить важливою передумовою організації виробництва продукції в кількості, достатній для задоволення наявного попиту з врахуванням прогнозних оцінок його зміни в майбутньому плановому періоді. Для планування оптимальної виробничої програми підприємства з метою максимального завантаження наявних основних виробничих фондів і покриття величини ринкового попиту необхідно правильно виявити і оцінити виробничі резерви підприємства. Оцінка виробничих резервів потрібна для узгодження інтересів виробника і споживача, досягнення рівноваги між рівнем виробничої потужності і величиною попиту, що склався, на ринку промислової продукції. Для промислового підприємства найбільш привабливим є, як правило, найбільш відрегульований механізм оцінки інноваційнотехнологічного розвитку, яким є збалансована система показників. Таким чином, запропонована концепція формування стратегії інноваційно-технологічного розвитку машинобудівного підприємства на основі визначення ефективної для підприємства стратегії інноваційнотехнологічного розвитку, яку пропонується формувати на базі інноваційно-технологічного переозброєння виробництва, а саме технічного переозброєння виробничих потужностей з урахуванням ресурсів та можливостей підприємства. Функція контролю у концепції базується на механізмі оцінки інноваційно-технологічного розвитку підприємства, що у кінцевому рахунку дає можливість реалізації на підприємстві раціональної виробничої програми. На основі аналізу взаємозв’язку між підходом до інноваційно-технологічного розвитку підприємства та компонентами управління щодо його реалізації запропоновано концепцію формування стратегії інноваційнотехнологічного розвитку машинобудівного підприємства, сутність якої зводиться якісного розмежування й кількісного зіставлення внутрішніх факторів і зовнішніх проявів інноваційно-технологічного розвитку підприємств та визначення ефективної для підприємства стратегії такого розвитку, яку пропонується формувати на базі інноваційно-технологічного переозброєння виробництва, а саме технічного переозброєння виробничих потужностей з урахуванням ресурсів та можливостей підприємства. Література 1. Avella L., Fernandez E., Vazquez C.J. The large Spanish industrial company. Omega // The International Journal of Management Science. – P. 497–514.

2. Scinner W. Manufacturing – missing link in corporate strategy. – Harvard Business Rewiew. – P. 136–145.

3. Hayes R.H., Wheelwright S.C. Restoring Our Competitive Edge. Wiley, New York.

4. Riis O.J., Sun H. Technological innovations and organizational changes under the guidance of strategy // The Proceedings of the Technology. – Miami, USA. – P. 259–267.

5. Schroeder R.G., Anderson J.C., Clevelend G. The content of manufacturing strategy // The International Journal of Management Science. – P. 405–415.

6. Marucheck A., Pannesi R., Anderson C. An exploratory study of the manufacturing strategy process in practice // Journal of Operations Management, 9 (1). – P. 101–123.

7. Miller J.G., Hayslip W. Implementing manufacturing strategy planning. Planning Review. – P. 22–27.

8. Zahra S., Das S. Building competitive advantage on manufacturing resources. Long Range Plan, 26 (2). – P. 90–100.

9. Wilson I. The strategic management of technology: corporate fad or strategic necessity. Long Range Planning, 19. – P. 21–22.

10. Porter M.E. The Competitive Advantage of Nations. Free Press, New York.

11. Wheelwright S.C. Manufacturing strategy: defining the missing link. Strategic Management Journal, 5. – P. 77–91.

12. Howells J. Rethinking the market-technology relationship for innovation. Res. P. 25. – P. 1209–1219.

13. Shanklin W.L., Ryans J.K. Organising for high0tech marketing. Harvard Business Rev. Nov-Dec. – P. 164–171.

246

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки

УДК 330.341.1

М.І. ЛУКАШИНА Інститут економіки та прогнозування НАНУ

ШЛЯХИ ТА МЕХАНІЗМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОЗВИТКУ МАЛОГО ІННОВАЦІЙНОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА В УКРАЇНІ Розкрито роль, значення та проблеми розвитку інноваційного підприємництва в процесі забезпечення економічного зростання. Запропоновано та обґрунтовано механізми державного втручання у формування результативної системи малого інноваційного підприємництва.

A role, value and problems of innovative enterprise development in the process of providing the economy growth are exposed. Mechanisms of state interference with the formation of the effective system of small innovative enterprise are offered and grounded. Постановка проблеми. У розвитку підприємницького сектора української економіки виокремлюють напрямки і галузеві зони, пріоритетність яких обумовлена проведеною державою політикою і загальносвітовими тенденціями. До таких сьогодні відносяться інноваційне підприємництво, розвиток інноваційної культури широких прошарків населення та ін. Інноваційні підприємства малого бізнесу створюються головним чином на базі провідних університетів, галузевих і академічних інститутів. Такі підприємства створюють енергійні фахівці, які вміють працювати на ринку і, як правило, доводять пропоновані інновації до впровадження. Як правило, малі підприємства є природним резервом для розвитку мережі інноваційних підприємств. Проте багато чого потрібно зробити для того, щоб мале підприємництво в Україні змогло проявити себе як середовище, що постійно народжує нові інноваційні підприємства. Головною проблемою залишається створення державою умов, які б сприяли істотному зростанню кількості науково-технологічних та інноваційних підприємств малого бізнесу, серед яких формування розвинутої інноваційної інфраструктури, організація їм правової та інформаційної допомоги, забезпеченню умов, що сприяють швидкому перетворенню успішних малих підприємств у середні і великі. Шляхи розв’язання подібних проблем знаходять висвітлення в національних і регіональних програмах, пов’язаних з розвитком малого підприємництва і формуванням середнього класу. Так, в Законі України ―Про державну підтримку малого підприємництва‖ вперше законодавчо визначено правові засади державної підтримки суб’єктів малого підприємництва незалежно від форми власності, ключову роль розвитку малого підприєм-ництва як чинника ринкових реформ. Також в Законі окреслено роль та місце програм розвитку малого підприємництва та зазначено, що ―Національна програма сприяння розвитку малого підприємництва в Україні є комп-лексом заходів, спрямованих на реалізацію державної політики щодо вирішення проблем розвитку малого підприємництва‖. Тобто, з моменту прийняття зазначених законів держава, задекларувала свою підтримку малому підприємництву. Детальний аналіз тенденцій розвитку підприємництва в Україні вміщує наукова доповідь [1]. Однак перспективам інноваційного підприємництва там відведено декілька рядків загального тексту. Без системного розвитку малого підприємництва не можна створити інноваційну економіку, про що неодноразово наголошували вітчизняні і зарубіжні вчені, серед яких В.П. Александрова, І.В. Алексєєв, Л.Л Антонюк, О.Б. Бутнік-Сіверський, А.П. Гречан, П. Друкер, О.О. Лапко, В.Г. Мединський, Й. Шумпетер та ін. Однак питання розроблення організаційно-економічних інструментів реалізації стратегії розвитку малого інноваційного підприємництва потребують подальших досліджень. Міжнародні зусилля в сфері розвитку малого і середнього підприємництва свідчать про те, що на сьогодні багато урядів стурбовано важливістю цієї проблеми. Державна політика України в інноваційній сфері також повинна постійно враховувати прямий зв’язок між розвитком економіки, заснованої на знаннях, і розвитком малого і середнього підприємництва. Мета статті – проаналізувати стан проблем у сфері розвитку малого інноваційного підприємництва в Україні та запропонувати механізми їх комплексного вирішення. Результати дослідження. З позицій економічної теорії малі інноваційні підприємства є ефективним інструментом постійного відновлення всіх елементів виробничого процесу, забезпечення високої конкурентоспроможності продукції і послуг. Вони здатні дуже динамічно і гнучко реагувати на зміни як споживчого попиту, так і на нові пропозиції і перспективи, що відкриваються на базі використання результатів досліджень і розробок. Малі інноваційні підприємства, як правило, здійснюють інновації, що на початковому етапі не вимагають великих інвестицій, а також залучення значного обсягу трудових і матеріальних ресурсів. Суб’єкти інноваційного підприємництва забезпечують створення робочих місць для кваліфікованих ініціативних фахівців, здат-них працювати в умовах пошуку як нових наукових рішень, так і фінансових можливостей для реалізації науково-технічних досягнень у всіх галузях національного господарства. Зростаючі масштаби підприємницької діяльності, інфляційні процеси, необхідність адаптації до національних умов міжнародних, і передусім європейських норм щодо регулювання підприємницької діяльності вимагають поступового перегляду критеріїв віднесення підприємств до малих, середніх та великих. Тому Законом України ―Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань регулювання Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

247

Економічні науки підприємницької діяль-ності‖ від 18.09.2008 р., № 523-VI встановлено нові критерії для віднесення підприємств до категорії малих, середніх та великих шляхом внесення відповідних змін до Закону України ―Про державну підтримку малого підприємництва‖ та Господарського Кодексу України, що є одним з кроків по приведенню української класифікації підприємств до рекомендацій ЄС. На сьогодні суб’єктами малого і середнього бізнесу є фізичні особи, зареєстровані у встановленому порядку як суб’єкти підприємницької діяльності відповідно до Закону України ―Про державну підтримку малого підприємництва‖ та юридичні особи – малі і середні підприємства, визначені відповідно до Господарського Кодексу України. Згідно ст. 63 Господарського Кодексу України малими вважаються підприємства, середньооблікова чисельність працюючих яких не перевищує за рік п’ятдесят осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції – сімдесяти мільйонів гривень. Великими визнаються підприємства, на яких чисельність працюючих перевищує 250 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації перевищує 100 млн гривень. Відповідно, усі інші підприємства належать до категорії середніх. Необхідно зазначити, що в нинішніх умовах інноваційні підприємства малого бізнесу також знаходяться в незавидному положенні. Вони звичайно не мають ні інфраструктури, ні коштів, що необхідні для доробки й освоєння інновацій. До того ж створення й освоєння будь-якого досягнення науки вимагає комплексного підходу й участі самих різних фахівців. А персонал малих підприємств за визначенням відрізняється нечисленністю. Усе це негативно позначається на якості пропонованих інновацій і термінах їхнього освоєння. Крім того, такі підприємства сильно залежать від кон’юнктури ринку, що не дозволяє їм планувати ризиковану інноваційну діяльність на перспективу. Найчастіше вони змінюють свій профіль і займаються лише виробництвом і реалізацією нової дрібносерійної продукції. І, нарешті, кількість малих науково-технічних та інноваційних підприємств в Україні поки ще незначна – 1,4 % за даними офіційної статистики станом на 2006 рік (табл. 1). Таблиця 1 Кількість малих підприємств за видами економічної діяльності, % до підсумку, (2002–2007 рр.)

Галузь діяльності Всього, у т.ч.: Промисловість: – добувна – переробна Торгівля; ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку Діяльність у сфері інформатизації Дослідження і розробки Освіта

2002 р.

100

2003 р.

100

2004 р.

100

2005 р.

100

2006 р.

100

2007 р.

100

16,1 0,3

15,9 0,3

15,6 0,3

15,2 0,3

14,4 0,3

13,8

40,2 1,7 1,7 0,8

38,2 1,6 1,7 0,8

36 1,7 1,6 0,8

34,4 1,7 1,5 0,9

33,5 1,8 1,4 0,6

32

*

* *

0,6

Примітка. *Дані відсутні. Джерело: складено та розраховано автором за даними статистичного збірника ―Малі підприємства в Україні у 2007 році‖. – К., 2008.

Причин настільки обтяжливої ситуації може бути дві: низькі якості управління і застарілі технологій. Навіть у Києві, де зосереджено близько 40 % науково-технічного потенціалу України, слабко розвинута інноваційна інфраструктура. Вона являє собою окремі, не зв’язані між собою фрагменти. До того ж існує великий дефіцит фахівців в сфері інноваційної діяльності. А конкретно – фахівців, що мають професійні знання і досвід по комерціалізації досягнень науки і техніки. І керівників, що вміють реалізовувати інноваційні проекти. І хоч інноваційна активність промислових підприємств м. Києва за останні роки на фоні загальноукраїнської картини дещо в кращому стані (табл. 2), все ж порівняно із провідними країнами, де інноваційна активність досягає 60–70 %, потенціал не реалізовано. Одна із суттєвих причин – відсутність малого інноваційного бізнесу. Таблиця 2 Питома вага промислових підприємств, що впроваджували інновації по м. Києву

(у % до загальної кількості підприємств) Промислові підприємства: всього з них здійснювали механізацію та автоматизацію виробництва впроваджували нові технологічні процеси освоювали виробництво інноваційних видів продукції

1995 р. 2000 р. 2001 р. 2002 р. 2003 р. 2004 р. 2005 р. 2006 р. 2007 р.

28,8 18,4 20,8 13,4 30,4 37,1 34,9 31,8 31,9 3,5 12,8

1,4 4,7

2,6 5,6

1,6 2,9

13,5 17,9

16,5 18,2

14,3 17,1

16 6,1

20,4 13,4

28,5

18,6

20,6

13,6

24,5

33,1

30,8

20,2

22,3

Джерело: складено та розраховано авторами за даними статистичного збірника ―Наукова та інноваційна діяльність в Україні‖ за відповідні роки.

248

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Так, на засіданні Ради з малого і середнього підприємництва РФ наводилися наступні дані: в інноваційній та інфокомунікаційній галузях Росії працює лише 3 % малих компаній, у той час як у країнах ―Великої сімки‖ у цих галузях зайняте кожне четверте мале підприємство. В Україні й до цього часу рівень розвитку малого підприємництва визначають вимоги, характерні для традиційної економіки. Саме з цієї причини в нас практично немає інноваційних малих підприємств, а ті, котрі зареєстровані в якості таких, на практиці виконують зовсім інші функції (торгівля, посередництво тощо). З цієї ж причині стан малого бізнесу описується за допомогою критеріальних ознак традиційної економіки (чисельність зайнятих, розміри капіталу тощо). При слабкому внутрішньому стимулюванні інновацій, що поки складає специфіку й одну з основних особливостей економічного життя в Україні на її мікрорівні, ще протягом якогось часу варто підтримувати підвищений рівень регуляторних впливів з боку держави. Конкретні наукові розробки і програми таких регуляторних втручань державних органів та їхніх організаційних структур – не тільки завдання сьогодення, але в ще більшій мірі майбутнього. Шлях до економічного розвитку лежить в освоєнні заснованих на великих винаходах базисних інновацій, що забезпечують перехід до нових поколінь технології у провідних секторах економіки. Технологічний переворот можливо здійснити лише на основі входження у світовий інноваційний процес, пошуку й освоєння технологічних і ринкових ніш, забезпеченням патентозахищенності конкурентоспроможної продукції. Відповідно до положень Європейської хартії малих підприємств, що затверджені Радою Європейського Союзу та прийняті у 2000 році основними напрямами підтримки розвитку підприємництва, задекларованими 44 країнами-учасницями є: освіта та навчання підприємців, дешевший та прискорений старт, удосконалення законодавства та регуляторної політики, посилення технологічних можливостей малих підприємств, посилення та підвищення ефективності представництва інтересів малих підприємств на міждержавному і національному рівні тощо. Врахування цих положень поряд з особливостями трансформації національної економіки у процесі розробки стратегії розвитку підприємництва в Україні дозволить мінімізувати витрати часу, інтелектуальних та матеріальних ресурсів на досягнення вітчизняним підприємництвом такого рівня розвитку, за якого цей інститут зможе з максимальною ефективністю виконувати свої функції щодо забезпечення інноваційності економічного розвитку країни, його соціальної спрямованості тощо. У рамках Болонської хартії в 2004 р. відбулася конференція в Стамбулі, у якій взяли участь уряди 73 країн світу. Конференція затвердила Декларацію заохочення інноваційного і конкурентоспроможного малого і середнього підприємництва. Цим документом, зокрема, зафіксовано, що мале і середнє підприємництво являє собою домінуючу форму організації бізнесу у всіх країнах, що воно відіграє ключову роль у здійсненні стійкого економічного зростання і створенні нових робочих місць, бере участь у формуванні соціального і культурного капіталу країн. Декларація також визначила напрямки діяльності держав по розширенню для малого і середнього підприємництва доступу до фінансових ресурсів і зниження бар’єрів виходу малих підприємств на глобальні ринки. Із зазначеного вище випливає, що серед основних завдань уряду – розробка стратегії ефективного виходу України на міжнародний ринок інвестицій та інновацій, яка має передбачати низку узгоджених заходів, спрямованих на досягнення необхідного рівня інвестиційної діяльності всіх підприємницьких структур. Необхідна реалізація конкретних механізмів підтримки іноваційно-активних суб’єктів підприємництва, які мають необхідний інноваційний потенціал у вигляді науково-технічних розробок, патентів, ноу-хау, співпрацюють з вченими-експериментаторами, науково-дослідними установами, винахідниками; запровадження фінансової підтримки створення студентських ―інкубаторів‖ підприємництва та пропаганди їхньої діяльності. У напрямі інформаційного забезпечення розвитку малого інноваційного підприємництва актуальною постає задача створення бази даних законів і підзаконних актів у сфері підприємництва, що діють в Європейському Союзі, та надання роз’яснень до них українською мовою. Це дозволить спростити реалізацію завдань євроатлантичної інтеграції України в частині функціонування та регулювання діяльності малих і середніх підприємств. Основними напрямами державної політики підтримки малого інноваційного бізнесу є: – удосконалення правового регулювання; – сприяння удосконаленню структури малого підприємництва; – пільгове оподаткування; – кредитно-інвестиційна підтримка; – забезпечення ресурсами і збут продукції; – страхування малого бізнесу; – прискорена амортизація; – зовнішньоекономічні преференції; – інформаційно-консультативна підтримка; – підготовка кадрів; – науково-методична підтримка; – розробка державних програм підтримки підприємництва. Отже, підтримка малого інноваційного бізнесу передбачає фінансове, матеріально-технічне, організаційне та інформаційне забезпечення його діяльності. Важливо серйозно опрацювати питання щодо надання субсидій інноваційному підприємству (фінансова підтримка може здійснюватися органами влади на рівні регіонів через Департамент підтримки і розвитку малого підприємництва): Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

249

Економічні науки – оплата витрат на патентно-ліцензійну роботу, брендинг і захист інтелектуальної власності; – оплата витрат малого інноваційного підприємства на участь у спеціалізованих заходах щодо просування продукції (виставках, ярмарках, конференціях); – оплата витрат на фінансове забезпечення якого-небудь етапу реалізації інноваційного проектустартового малого підприємства. Проте. існують точки зору проти застосування системи стимулювання лише малого та середнього бізнесу. Так, О. Сухарєв [2] зазначає, що ставку на стимулювання малого і середнього бізнесу як на двигуна ефективних структурних перетворень і високої динаміки економічного зростання з наукового погляду навряд чи можна розглядати обґрунтованою. Помилковість застосування такої логіки, а також використання її як орієнтир заходів економічної політики і прийняття законодавчих актів представляється очевидною в силу наступних положень, що стосуються: 1) пояснення природи структурних змін, особливостей конкуренції і максимізації прибутків в поведінці економічних гравців; 2) масштабу, тривалості структурних змін в аспекті демографічного й екологічного ефектів економічного зростання; 3) якості макроекономічних рішень – їхньої погодженості з задачами забезпечення економічного зростання (підтримки темпів) і здійснення ―структурного маневру‖; 4) ―структурного парадокса‖, що присутній економіці і впливає на її зростання та розвиток. Загалом, потрібно більш результативніше здійснювати підтримку малих інноваційних підприємств за такими напрямами: – експертно-консультативна допомога заявникам інноваційних проектів щодо питань формування інноваційних проектів, оформлення замовлень для одержання фінансової допомоги, вибору актуальних напрямків і сфер реалізації їхньої інтелектуальної власності, підвищення конкурентоспроможності продукції, визначення умов, можливостей і шляхів залучення інвесторів; – організація діяльності фонду сприяння розвиткові венчурних інвестицій у малі підприємства в науковотехнічній сфері і його керуючої компанії та узгодження регламенту взаємодії з ними; – науково-методичне забезпечення розвитку і підтримки суб’єктів малого підприємництва в інноваційній сфері; – забезпечення інформаційного супроводу інноваційних проектів в інтересах підвищення ефективності реалізації і прискореного впровадження результатів інноваційної діяльності суб’єктів малого підприємництва; – організація проведення комплексної і спеціалізованої експертиз інноваційних проектів, що надійшли від суб’єктів малого підприємництва; – показ досягнень інноваційної діяльності суб’єктів малого підприємництва, що беруть участь у венчурних конкурсах, взаємодія з різними ЗМІ; – дослідження, розробка й апробування нових методик впровадження інновацій; розробка пропозицій щодо ефективної реалізації проміжних і кінцевих результатів інноваційної діяльності суб’єктів малого підприємництва, у тому числі з урахуванням потреб і пріоритетів відповідного регіону; – організація заходів щодо обміну досвідом, розширенню ділових зв’язків і можливостей малого підприємництва в інноваційній сфері; – розробка пропозицій для органів державного управління щодо питань розвитку інноваційної тривалості відповідно до пріоритетів конкретного регіону; – сприяння взаємодії суб’єктів малого підприємництва і технопарків; – забезпечення ділових зв’язків малого і великого бізнесу. Необхідним вбачається удосконалення бюджетного процесу і системи державних закупівель з метою створення можливостей лізингових операцій при держзакупівлях. Потрібно більш чітко опрацювати регламенти процедур закупівель суб’єктів природних монополій і державних корпорацій, у тому числі встановлення преференцій для постачальників українських товарів. Закордонний, а тепер і вітчизняний досвід підтверджує той незаперечний факт, що в науково-технічній сфері ефективне інноваційне підприємництво неможливе без фахівців-менеджерів по комерціалізації технологій і управлінню інноваційними проектами. Такі фахівці повинні мати підготовку з питань трансферу і комерціалізації технологій, основам теорії і практики правової охорони і використання інтелектуальної власності, прогнозування й оцінки комерційної значимості нових продуктів і технологій на ранній стадії проекту і просування їхній на ринок. Підприємницьке співтовариство України переконано, що для інтенсифікації розвитку малого інноваційного підприємництва необхідне удосконалення законодавчої бази і насамперед врегулювання питань передачі технологій. Законодавче рішення даної проблеми дасть можливість установам науки й освіти бути засновниками малих інноваційних підприємств, що займаються практичним застосуванням результатів інтелектуальної діяльності і дозволить їм самостійно розпоряджатися доходами, отриманими від такої діяльності. Розвиток активних в інноваційній сфері малих промислових підприємств відіграє важливу економічну і соціальну роль для національної економіки, тому що забезпечує стійке економічне зростання на основі інноваційного потенціалу в умовах ефективного використання обмежених виробничих ресурсів. Важливе значення цей процес має для економіки України, тому що активне в інноваційній сфері мале підприємництво дозволяє прискорити інноваційний процес у результаті більш активного використання його потенціалу, підвищити конкурентоспроможність промислової продукції і згладити вплив дестабілізуючих факторів національної економіки – безробіття. Як показали світова практика і дослідження вітчизняних економісті, мале підприємництво забезпечує біля третини робочих місць. У цьому зв’язку подальший розвиток економіки на основі 250

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки інноваційного шляху багато в чому залежить від ступеня залученості в цей процес малого підприємництва, що є необхідною і додатковою умовою соціально орієнтованої конкурентоспроможної економіки. Література 1. Про стан та перспективи розвитку підприємництва в Україні: Національна доповідь / К.О. Ващенко, З.С. Варналій, В.Є. Воротін, В.М. Геєць, Е.М., Кужель О. В., Лібанова та ін. – К., Держкомпідприємництво, 2008. – 226 с.

2. Сухарев О.С. Экономика технологического развития / О.С. Сухарев. – М.: Финансы и статистика, 2008. – 480 с.

УДК 658.5.012.7

Ю.Є. САМОФОЛОВ Університет сучасних знань

ОРГАНІЗАЦІЯ СИСТЕМИ КОНТРОЛЮ ЗА ФОРМУВАННЯМ КОНКУРЕНТНИХ ПЕРЕВАГ В УМОВАХ КРИЗИ У статті досліджено організацію системи контролю за формуванням підприємством конкурентних переваг в умовах кризи, проаналізовано різні типові ситуації, які мають місце при одночасному проведенні антикризових заходів підприємства та заходів з формування конкурентних переваг, на основі чого запропоновано систему показників, які походять з виявленої тісноти взаємозв‟язку між цими заходами.

In the article investigates the organization of the system checking the formation of competitive advantages by an enterprise in the conditions of crisis. Different typical situations which take place during the simultaneous anti-crisis measures of an enterprise and measures concerning the formation of competitive advantages are analyzed. On their basis the system of indexes which come from the defined density of interrelation between these measures is offered. Постановка проблеми. Успішне функціонування підприємства в сучасних економічних умовах можливо при постійному аналізі зовнішнього та внутрішнього середовища й своєчасному вживанню адекватних заходів щодо адаптації до умов, які змінюються. Необхідність обґрунтування рішення про формування конкурентних переваг в умовах кризи обумовлюють необхідність розробки на підприємстві системи їх контролю. Аналіз останніх досліджень та публікацій. На сьогодні вже існує низка різноманітних систем контролю конкурентних переваг. Проблеми організації системи контролю за формуванням конкурентних переваг розглядалися в ряді робіт вчених-економістів [1–5]. Однак ще недостатньо повно пророблена практика проведення цих заходів в умовах кризи. У роботі [6] автор, наголошуючи на необхідності обґрунтування рішення про утримання й посилення існуючих, а також про формування нових конкурентних переваг зводить систему контролю за конкурентними перевагами до функції моніторингу. Під моніторингом конкурентних переваг підприємства, Іванова О.Ю. розуміє комплекс взаємозв’язаних дій, спрямований на постійний контроль за зміною у динаміці конкурентних переваг підприємства та розробку способів адаптації до умов, що змінюються, під тиском конкурентів, постачальників, споживачів і товарів-замінників, який ґрунтується на своєчасній оцінці й прогнозуванні стану конкурентних переваг підприємства на базі отриманої інформації з наступним прийняттям рішення про підтримку й посилення існуючих або про формування нових конкурентних переваг. Можна погодитись з автором, що метою проведення моніторингу конкурентних переваг на підприємстві є бачення існуючого стану конкурентних переваг і тенденцій їх розвитку в конкурентному середовищі. Малевський Е.З. у своїй роботі [7] в якості контролю за конкурентними перевагами пропонує систему відстеження поточного конкурентного стану підприємства з метою раннього виявлення сигналів про загрозу закінчення дії конкурентних переваг, що дозволить здійснити оперативну оцінку і аналіз стану конкурентоспроможності підприємства, визначити можливість настання кризових явищ і виробити стратегію їх попередження. У якості основних елементів даної системи автор розглядає сканування і моніторинг. Невирішені частини проблеми. Для цілей антикризового управління можливість проведення контролю за розвитком кризової ситуації на підприємстві по набору фінансових коефіцієнтів є актуальним питанням теорії і практики управління. Проте застосування традиційних моделей прогнозування кризи в сьогодення має серйозні обмеження, пов’язані із специфікою розрахунку параметрів моделей. Мета роботи. Розробити ефективну організацію системи контролю на підприємстві за формуванням конкурентних переваг в умовах кризи, яка б, по-перше, відстежувала відповідність проведення антикризових заходів підприємства запланованим показникам в відповідності до заходів з підтримки існуючих конкурентних переваг підприємства, по-друге, вказувала на необхідність початку проведення основних заходів з формування конкурентних переваг в відповідності з досягненням підприємства необхідного для цього фінансово-економічного стану і, по-третє, була направлена на забезпечення основних показників ефективності на всіх етапах процесу формування конкурентних переваг. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

251

Економічні науки Виклад основного матеріалу дослідження. В умовах кризи система контролю підприємства повинна вирішувати ряд додаткових завдань, що мають чітко виражений зміст, унікальний процес здійснення і чітку структуру дій. При виборі методів і інструментів контролю існує два основні способи: удосконалювати, розвивати функцію контролю; відмовитися від функціонально орієнтованої системи контролю і упровадити принципово нові методи стратегічного контролю в умовах кризи. Процес виходу підприємства з кризи можна вважати ефективним тільки тоді, коли існує поєднання проведення антикризових заходів і заходів, направлених на підтримку існуючих конкурентних переваг підприємства. Таким чином, система контролю повинна відрізнятися від існуючих тим, що вона покликана враховувати не тільки особливості процесу по стабілізації роботи підприємства, але і ступінь інтенсивності щодо підтримки існуючих конкурентних переваг підприємства. Для ефективної організації системи контролю (рис. 1) за процесом реалізації підприємством антикризових заходів N′′ і заходів щодо підтримки існуючих конкурентних переваг N′ застосуємо зведений показник N, що характеризує динаміку проведення антикризових заходів у поєднанні із заходами щодо підтримки конкурентних переваг. Тобто сума N′ та N′′ дорівнює N – загальному стану підприємства в процесі просування до виходу з кризи. В ідеальній ситуації, коли в процесі застосування антикризових заходів надаються необхідні заходи щодо підтримки конкурентних переваг (тобто ситуація, яка характеризує раціональне використання часу, коштів та ресурсів в поєднанні проведення антикризових заходів та підтримки конкурентних переваг) ми отримуємо пряму, яка характеризує стан підприємства в процесі виходу з кризи (відрізок N0 N), тобто проведення необхідних заходів щодо виходу підприємства з кризи перебуває в рамках стабілізаційного коридору. Для розробки системи контролю за проведенням антикризових заходів і заходів щодо підтримки конкурентних переваг підприємства, нами пропонується провести деякі обмеження (зони), які ідентифікують стабілізаційний коридор. На рис. 2 стабілізаційний коридор обмежений прямими N0′N′ (пряма, яка відповідає заходам підтримки конкурентних переваг) та N0′′N′′ (пряма, яка відповідає антикризовим заходам). Ці обмеження, характерні для встановлення меж стабілізаційного коридору, дозволяють промисловому підприємству поступово покращувати виробничо-господарську діяльність в режимі постійної підтримки існуючих конкурентних переваг. Стабілізаційний коридор виникає у разі відповідності розроблених антикризових заходів і заходів щодо підтримки конкурентних переваг підприємства. Для будь-якого підприємства, що знаходиться в кризових умовах бажано просуватися в рамках цього коридору в процесі реалізації антикризових заходів. При виході за межі стабілізаційного коридору виникають певні аномальні тенденції (на рис. 1 крива N0 N позначена пунктиром). Для своєчасного проведення необхідних контрольних заходів з коригування аномальних ситуацій введемо коефіцієнт еластичності (Е), який характеризує тісноту взаємозв’язку між проведенням антикризових заходів та заходів з підтримки конкурентних переваг. Можна сказати, що цей коефіцієнт ( Е) демонструє ―чутливість‖ одних заходів з підтримки конкурентних переваг до певних антикризових заходів підприємства. Має місце наступне співвідношення:

N′ = λ (1 – m) – 1,

(1)

N′′ = λ m; N = N′ + N′′

(2)

E = N′′ / N′

(3)

де λ – індекс ефективності від реалізацій антикризових заходів; m – індекс загального структурного зрушення кризового стану підприємства; N′ – сукупність заходів з підтримки конкурентних переваг; N′′ – сукупність антикризових заходів підприємства; N – загальний стан підприємства в процесі виходу з кризи. Для проведення ефективнішого контролю рекомендується ввести граничні значення для коефіцієнта еластичності (Е). Емпірично знайдено, що умови стабілізаційного коридору мають вигляд –1 ≤ Е ≤ 1 (4), або m ≥ 0,5 N ≥ 0 (5). При відповідності або невідповідності даних граничних значень (4), (5) за проведенням антикризових заходів і заходів щодо підтримки існуючих конкурентних переваг можна розрізняти виникнення типових аномальних ситуацій, які виникають на шляху виходу підприємства з кризи. Кожній з таких ситуацій відповідає свій режим та контрольні дії на положення справ. Розглянемо ці ситуації більш детально, скориставшись графічними даними, наведеними на рис. 1.

252

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Е, %

Е=1 N2 N0′

N1

Нульовий режим

Е›1 N6′

N3

N′

N8′

1

N11

N0

Е=0

N4

N6

N7

1›Е›0

Перший режим

N8

N8=N8′+N8″

N т.Біфуркації

0 Другий режим

0›Е› (-1)

N5′′

N0′′ -1

N9 N6′′

Е=(-1)

N11

N

′′

N12

N8′′ Третій режим N10

Е› (-1)

Рис. 1. Графічна схема організації контролю за формуванням конкурентних переваг в умовах кризи

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

253

Економічні науки Залежно від значення коефіцієнта еластичності можуть розрізнятися наступні типові ситуації, які виникають під час виходу підприємства з кризи: 1. Коефіцієнт еластичності більше або дорівнює одиниці (Е ≥ 1). Ця ситуація свідчить про те, що в процесі виходу підприємства з кризи основна увага приділяється виключно заходам з підтримки існуючих конкурентних переваг. На рис. 2. т. N2 припадає в нульовий режим, це говорить нам про те, що проведення заходів з підтримки конкурентних переваг абсолютно ніяким чином не пов’язано з проведенням антикризових заходів, на противагу т. N1′ та N6′ які знаходяться на прямій N0′N′ (пряма, яка відповідає заходам з підтримки конкурентних переваг) положення яких свідчить про те, що зміст антикризових заходів складається тільки з заходів підтримки конкурентних переваг підприємства. Контрольними діями в таких ситуаціях можуть бути такі як: коригування змісту антикризових заходів.

2. Коефіцієнт еластичності знаходиться в межах менше одиниці, але більше нуля (0 Е 1). На рис. 1 положення т. N7 в першому режимі говорить нам про те що простежується нечіткий зв’язок між заходами з підтримки конкурентних переваг та антикризовими заходами, тобто проведення заходів з підтримки конкурентних переваг підприємства витісняє певні антикризові заходи. Контрольними діями в таких ситуаціях можуть бути такі як зменшення часткової величини заходів з підтримки конкурентних переваг в структурі антикризових заходів підприємства до допустимого рівня.

3. Коефіцієнт еластичності дорівнює нулю (Е = 0). Саме ця ситуація є ідеальною, оскільки в відсотковому відношенні можемо спостерігати за збалансованістю проведення як заходів з підтримки конкурентних переваг так і самих антикризових заходів. Цій ситуації відповідають точки N1 та N6, положення яких на прямій N свідчить про вдосконалену розроблену структуру антикризових заходів, тобто існує прямий зв’язок між заходами з підтримки конкурентних переваг та антикризовими заходами. Контрольними діями в цій ситуації можуть бути лише утримання та недопущення порушення взаємозв’язку між цими заходами за весь період виходу підприємства з кризового стану.

4. Коефіцієнт еластичності знаходиться в межах менше одиниці, але більше нуля (–1 Е 0). На рис. 1 положення т. N5 у другому режимі вказує на те, що послабилася тіснота зв’язку між заходами з підтримки конкурентних переваг та антикризовими заходами. В цій ситуації, на відміну від попередніх, процентна зміна величини антикризових заходів N′′ більша, ніж процентна зміна заходів з підтримки конкурентних переваг N′ тобто при проведенні антикризових заходів недостатньо уваги приділяється заходам з підтримки конкурентних переваг підприємства. Контрольними діями в такій ситуації можуть бути такі як перегляд політики розосередження ресурсів та потенціалу підприємства на ці дві стратегічно важливих мети діяльності підприємства в умовах кризи.

5. Коефіцієнт еластичності більше або дорівнює негативному значенню одиниці (Е≥ (–1)). Ця ситуація свідчить про те, що в процесі виходу підприємства з кризи основна увага приділяється виключно проведенню антикризових заходів. На рис. 1 т. N10 припадає в третій режим, це говорить нам про те, що при проведенні антикризових заходів не існує абсолютно ніякої тісноти взаємозв’язку з заходами підтримки конкурентних переваг. Більш того, положення т. N10 в третьому режимі свідчить про необґрунтованість проведення антикризових заходів, що може призвести в кінцевому рахунку до повної зупинки процесу виходу підприємства з кризи. Конт-рольними діями в цій ситуації можуть бути аналогічні як в ситуаціях 1 та 2. Висновки. Таким чином, можемо зробити висновок, що умовам стабілізаційного коридору (–1 ≤ Е ≤ 1) з розглянутих ситуацій відповідають тільки друга, третя та четверта ситуація. Але, як ми вияснили, оптимальною є лише третя ситуація, де коефіцієнт еластичності дорівнює нулю (Е = 0). Саме ця ситуація є ідеальною, оскільки в відсотковому відношенні можемо спостерігати за збалансованістю проведення як заходів з підтримки конкурентних переваг так і самих антикризових заходів. Якщо в процесі виходу підприємства з кризи (відрізок N0 N) проводити контрольні дії з утримання та недопущення порушення взаємозв’язку між цими заходами, в кінцевому рахунку буде досягнута мета по виходу підприємства з кризового стану. Про це буде свідчити показники структури та динаміки балансу (власні кошти ≤ залучених коштів), показники платоспроможності (коефіцієнт забезпечення обіговими коштами ≥ 0,1; коефіцієнт поточної ліквідності ≥ 2), показники економічної рентабельності (середня від 10 до 20 %), темпи росту продаж (середні – 150 %) та ін. Досягнення підприємством стабілізаційного стану створює передумови до розгалуження своєї діяльності, тобто якщо процес виходу з кризи характеризувався необхідним поєднанням антикризових заходів та заходів з підтримки існуючих конкурентних переваг, то досягнення підприємством стабілізаційного стану, дозволить розгалузити діяльність підприємства на основну N21 та на діяльність, направлену на формування нових конкурентних переваг (N11). У даному випадку може використовуватись традиційна система контролю за виробничогосподарською діяльністю підприємства. Література 1. Колосов А. Мониторинг реализации инвестиционных проектов // Бизнес Информ. – 1998. – № 12. – С. 28–30.

2. Пономаренко В.С. Стратегічне управління підприємством. – Х.: Основа, 1999. – 620 с.

3. Пушкарь А.И., Тридед А.Н., Колос А.Л. Антикризисное управление: модели, стратегии, механизмы. Научное издание. – Х.: Модель Вселенной, 2001. – 452 с.

254

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки 4. Саенко В.Г. Экономико-информационные аспекты моделей мониторинга / В.Г. Саенко, О.А. Левченко, Л.В. Кокарев. – Луганск: изд-во Восточноукр. гос. ун-та, 1998. – 145 с.

5. Шумпетер Й.А. Теория экономического развития (исследование предпринимательства, прибыли, капитала, кредита, процента и цикла конъюнктуры) / Пер. с нем.; под ред. В.С. Автономова и др. – М.: Прогресс, 1982. – 455 с.

6. Иванова О.Ю. Организация и информационное обеспечение мониторинга конкурентных преимуществ // Научный информационный журнал Бизнес информ. – 2006. – № 5. – С. 28–32.

7. Малевський Е.З. Стратегія формування та досягнення конкурентних переваг промисловим підприємством / Е.З. Малевський // Культура народов Причерноморья. – 2007. – № 103. – С. 191–195.

УДК 338.43

О.О. МОРОЗ, В.М. СЕМЦОВ Вінницький національний технічний університет

ДЕРЖАВНА ДОПОМОГА СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИМ ПІДПРИЄМСТВАМ: РЕАЛЬНИЙ СТАН ТА ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ Проаналізовано рівень та особливості розподілу державної фінансової допомоги сільськогосподарським підприємствам Вінницької області. Досліджено вплив допомоги на ефективність господарювання в АПК. Обгрунтована необхідність розробки системи державного контролю за наданням державної допомоги сільсько-господарським підприємствам та її використанням.

In the article a level and features of distributing the financial help to the agricultural enterprises of the Vinnitsia region are analyzed. Influence of state financial help on the efficiency of management in AC is explored. The necessity of development of the state checking system for the grant and use of state financial help by agricultural enterprises is grounded. On the basis of research results it is recommended to make up a complete inventory in the agrarian sector of economy. Постановка проблеми. Можна констатувати, що рівень фінансової допомоги в АПК України у поточному (2009) році зменшився майже у два рази у порівнянні до попереднього – 2008 року [1, с. 9], що пов’язується із дефіцитом бюджетних коштів, а також світовою фінансовою кризою. Саме тому питання ефективності державної допомоги набуває особливої актуальності, про що свідчать численні публікації, присвячені питанню неефективного витрачання бюджетних коштів. Припинення фінансування заходів в аграрному секторі, як вважається [2, с. 10], загрожує погіршенням стану виробництва. Водночас державна допомога може і часто розподіляється за непрозорими схемами, до того ж її ефективність загалом є проблематичною. Саме тому проблема контролю за витрачанням державних коштів повинна знаходитися в зоні особливої уваги як науковців, так і органів державної влади. Крім того, актуальність досліджень обумовлено також тим, що нині відбуваються активні перевірки органами державної влади щодо фактів порушення витрачання бюджетних коштів в аграрному секторі економіки. Наприклад, Територіальне управління Рахункової палати по Вінницькій, Житомирській, Кіровоградській та Хмельницькій областях здійснювало у липні 2009 р. аудит ефективності використання коштів, виділених у 2007–2008 рр. та у І півріччі 2009 р. з держбюджету як тваринницької дотації і державної підтримки виробництва продукції рослинництва виробникам сільськогосподарської продукції. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання інвентаризації активів у сільському господарстві активно обговорюється. Вважаємо за необхідне відмітити, що серед всіх показників найважливішим, на нашу думку, є земля. Голова ВРУ України В. Литвин [3, с. 8] називає землю ―останнім й головним багатством‖, а також стверджує, що нині сільське господарство потребує якісного проведення інвентаризації земель. Як показує практика, основним проблем питанням сучасного сільськогосподарського виробництва є контроль над земельними ресурсами (―земля – це влада‖ – саме так стверджував П. Столипін). Саме тому спеціалістами [4, с. 15], пропонується запровадити заставу права оренди, а не самої земельної ділянки (матеріальної). Схожої думки і М.А. Хвесик [5, с. 29], який стверджує, що земля повинна належати суспільству, отож пропонується запровадити правовий механізм, за яким власник отримує право розпоряджатися не самою ділянкою, а лише правом щодо користування нею. Не можна не погодитися з академіком Б. Панасюком [6, с. 71], який переконаний, що процес концентрації землі великими сільськогосподарськими підприємствами не вирішить питання щодо ефективності господарювання сільськогосподарських підприємств. Як стверджується [4, с. 17; 5, с. 24], практика показала, що значна частина сучасних сільськогосподарських підприємств використовують орендовану землю нераціонально. Як вважає Л. Новаковський [7, с. 21–23], ситуація навколо земельних відносин останнім часом значно погіршилася. Непоодинокими є випадки спекулятивного обігу земельних ділянок, тоді як державний контроль в аграрному секторі економіки є на сьогодні неефективним. Звідси стверджується, що високого рівня контролю можна досяг-нути шляхом залучення громадських організацій, як це активно відбувається в розвинутих країнах світу; для унеможливлення спекуляцій з землею пропонується законодавчо обмежити розміри площ сільськогосподарської землі, яка може знаходитися у власності та в оренді фізичних та юридичних осіб. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

255

Економічні науки Особисто ми вважаємо, що громадський контроль має рекомендаційний характер, а тому не є ―панацеєю‖, яка вирішить проблеми пов’язані з земельними відносинами. Ми глибоко переконані, що все ж таки контроль повинні здійснювати органи державної влади. Водночас звідси різко актуалізується питання перегляду принципів, норм, загальної концепції державного контролю. Дане питання досліджувалося авторами в контексті проблем, що виникли при спробі відслідковувати ефективність витрачання бюджетних коштів, зокрема, у вигляді фінансової допомоги сільськогосподарським підприємствам у 1993–1998 рр. Результати дослідження. Автори статті безпосередньо стикнулися з проблемою здійснення державного контролю за витрачанням бюджетних коштів. Вважаємо за необхідне відмітити, що одним з дестабілізуючих факторів, який опосередковано негативно впливає на розвиток аграрного сектору, є якість державного обліку. Статистичні дані у сучасному формалізованому вигляді не дозволяють отримати повну, необхідну інформацію щодо діяльності сільськогосподарських виробників. Недаремно було прийнято Закон України ―Про сільськогосподарський перепис‖ від 23.09.2008 № 575-VI, метою якого, фактично, є отримання цілісних та об’єктивних даних щодо виробників сільськогосподарської продукції з метою проведення ефективної державної політики в сільському господарстві, яка буде спрямована на соціально-економічний розвиток сільських територій. Нині (згідно листа Мінагропрому від 13 травня 2009 року за № 37-21-4-12/7867, а також листа від 14.05.09 року за № 37-21-4-7/7971) проводиться, з метою визначення реального стану заборгованості перед державним бюджетом, інвентаризація за бюджетними позичками, які надавалися в 1994–1997 рр. сільськогосподарським підприємствам на закупівлю сільськогосподарської продукції за державним замовленням (контрактом). Нині об’єктивно та повноцінно провести інвентаризацію щодо бюджетних позичок отриманих у 1994–1997 рр. досить складно, в першу чергу з об’єктивних причин адже загальновідомо, що саме в 90-х рр. органи державної влади лише створювалися, а тому не було розроблено та впроваджено належного контролю за користувачами (сільськогосподарськими підприємствами) бюджетних позичок. Необхідно також відзначити, що більшість підприємств які отримували позички є нині ліквідованими. Серед серйозних перешкод, щодо якісного проведення інвентаризації є і той факт, що жоден з органів державної влади не має в повній мірі первинних документів щодо отримання позичок. Іншими словами, встановити навіть обсяги допомоги дуже складно, не говорячи вже про відслідковування її ефективності, доцільності, раціональності розподілу тощо. Проблема полягає у тому, що це не просто ретроспективний аспект, а і вади сьогоднішньої ситуації. Нам вдалося встановити суми заборгованості сільськогосподарських підприємств-боржників в розрізі районів Вінницької області (табл. 1). Таблиця 1 Стан заборгованості сільськогосподарських підприємств перед держбюджетом за позичками, наданими за період 1994–1997 рр. (станом на 1.07.2009 р.), грн

Район Барський Бершадський Вінницький Гайсинський Жмеринський Іллінецький Козятинський Калинівський Крижопільський Липовецький Літинський Могилів-Подільський Мурованокуриловецький Немирівський Оратівський Піщанський Погребищенський Теплицький Томашпільський Тростянецький Тульчинський Тиврівський Хмільницький Чернівецький Чечельницький Шаргородський Ямпільський Всього по області

1994 р.

13500,00 0,00 65000,00 0,00 0,00 0,00 0,00 0,00 23600,00 424100,00 0,00 0,00 2200,00 35800,00 6000,00 0,00 2600,00 0,00 0,00 0,00 5500,00 15500,00 0,00 0,00 0,00 0,00 0,00 593800,00

Сума заборгованості 1995 р.

1996 р.

130530,00 74827,08 29700,00 1700,00 5709500,00 6739900,00 240150,00 1420500,00 30200,00 142200,00 2650400,00 1540050,00 0,00 18500,00 101070,00 0,00 1742200,00 1448000,00 549300,00 2672300,00 0,00 0,00 4088400,00 3455620,00 0,00 261461,00 906970,00 493600,00 9400,00 82700,00 0,00 80900,00 55400,00 703728,61 16200,00 98500,00 344600,00 1153800,00 107400,00 218000,00 58700,00 1700,00 4000,00 62700,00 205400,00 549821,94 0,00 0,00 68300,00 172300,00 61700,00 170600,00 0,00 380100,00 17109520,00 21943508,63

1997 р.

221400,00 411400,00 4541200,00 997400,00 409500,00 1629290,00 0,00 101930,00 264200,00 2607500,00 0,00 4016540,00 564293,00 541820,00 472300,00 108910,00 912800,00 43610,00 868300,00 43150,00 419000,00 232160,00 366900,60 0,00 430600,00 820100,00 593100,00 21617403,60

Джерело: власні дослідження, а також дані Головного управління агропромислового розвитку Вінницької ОДА.

256

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Загалом впродовж 1994–1997 рр. по Вінницькій області з державного бюджету було надано позичок на суму більше 61 млн грн. Проте питання викликає не сам обсяг коштів, який по сьогоднішніх мірках є незначним, а принципи розподілу допомоги. Дані, представлені у таблиці 1, свідчать про те, що сільськогосподарські підприємства 2 адміністративних районів – Літинського і Чернівецького – взагалі допомоги не отримували; 5 районів – Вінницького, Могилів-Подільського, Липовецького, Іллінецького, Крижопільського – отримали допомогу у розмірі від 3,5 млн грн до 17 млн грн; 11 районів – від 0,5 до 3 млн грн; 9 районів – від 0,018 млн грн до 0,5 млн грн. На думку авторів, ніяких об’єктивних підстав для подібних диспропорцій – структурних особливостей сільськогосподарського чи промислового виробництва, переробних галузей, зовнішньоекономічної активності чи ін. – для такого дисбалансу не існувало. Встановити принципи розподілу допомоги сьогодні практично не можливо. Поясненням ситуації бачимо у ролі досить звичних факторів корупції, окремих домовленостей, впливу окремих кланів, політичних аспектів. Не можна не відзначити той факт, що, як з’ясувалося, майже всі сільськогосподарські підприємств у Вінницькій обл., які отримували допомогу, на даний час є ліквідованими по причині банкрутства. При цьому окремого вивчення потребує ситуація ланцюгів реорганізації сільськогосподарських підприємств, у т.ч. банкрутств. Занепокоєння викликає той факт, що на базі неплатоспроможних сільськогосподарських підприємств – тобто, як правило, на основі активів цих підприємств – без будь-яких зобов’язань створюються підприємства-гіганти холдингового типу, які є доволі прибутковими. Аналіз засвідчив досить поширену ситуацію того, що банкрутство і подальша реорганізації сільськогосподарських підприємств (або цілий ланцюг таких заходів) здійснювалися за наявності одних і тих самих керівників та в межах однієї потужної корпорації; один приклад такої ситуації наведено на рис. 1. Досить часто в результаті банкрутств сільськогосподарських підприємств вищий менеджмент (директорат) колишніх неплатоспроможних підприємств успішно очолює нові агроформування, які входять у склад потужних сільськогосподарських підприємств холдингового типу. Формування нових підприємств на базі неплатоспроможних підприємств відбувалося часто ще до рішення суду про визнання підприємства банкрутом, і такі випадки мають масовий характер. ТОВ "Заболотне"

ДП "Агрофірма "Заболотне"

Філія "Заболотне" ЗАТ "ПК "Поділля"

ЗАТ "ПК "Поділля"

СТОВ "Городківське" ДП "Агрофірма "Городківське"

СТОВ "Промінь"

ДП "Агрофірма "Крижопіль"

Філія "Городківське" ЗАТ "ПК "Поділля"

Філія "Промінь" ЗАТ "ПК "Поділля"

Рис. 1. Трансформація сільськогосподарських підприємств сіл Заболотне, Городківка, Крикливець Крижопільського р-ну Вінницької обл. (авторське дослідження) Примітка. , , – директори підприємств (ті самі особи); ТОВ “Заболотне” (ЄДРПОУ: 30803445, с. Заболотне, дата держреєстрації: 23.02.2000 р., дата скасування держреєстрації: 10.08.2004 р., причина закриття: за рішенням суду); ДП “Агрофірма “Заболотне” (ЄДРПОУ: 32097043, с. Заболотне, дата держреєстрації: 10.09.2002 р., дата скасування держреєстрації: 29.12.2006 р., причина закриття: за рішенням власника, засновник: ТОВ ―Агрофірма ―Крижопіль‖); Філія “Заболотне” ЗАТ “ПК “Поділля” (ЄДРПОУ: 33278879, с. Заболотне, дата держреєстрації: 16.11.2004 р., засновник: ЗАТ ―ПК ―Поділля‖, успішно функціонує); СТОВ “Городківське” (ЄДРПОУ: 30803466, с. Городківка, дата держреєстрації: 29.02.2000 р., дата скасування держреєстрації: 8.02.2006 р., причина закриття: банкрут (за рішенням суду)); ДП “Агрофірма “Городківське” (ЄДРПОУ: 32097064, с. Городківка, дата держреєстрації: 10.09.2002 р., дата скасування держреєстрації: 27.12.2006 р., причина закриття: за рішенням власника, засновник: ТОВ ―Стратег‖); Філія “Городківське” ЗАТ “ПК “Поділля” (ЄДРПОУ: 33278842, с. Городківка, дата держреєстрації: 16.11.2004 р., засновник: ЗАТ ―ПК ―ПОДІЛЛЯ‖, успішно функціонує); СТОВ “Промінь” (ЄДРПОУ: 30803293, с. Крикливець, дата держреєстрації: 24.02.2000 р., дата скасування держреєстрації: 28.04.2006 р., причина закриття: банкрут (за рішенням суду)); ДП “Агрофірма “Крижопіль” (ЄДРПОУ: 32097070, с. Крикливець, дата держреєстрації: 10.09.2002 р., дата скасування держреєстрації: 27.12.2006 р., причина закриття : за рішенням власника, засновник: ТОВ ―Агрофірма ―Крижопіль‖); Філія “Промінь” ЗАТ "ПК “Поділля” (ЄДРПОУ: 33278926, с. Крикливець, дата держреєстрації: 15.11.2004 р., засновник: ЗАТ ―ПК ―Поділля‖, успішно функціонує).

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

257

Економічні науки Вважаємо, що аграрний сектор економіки потребує інвентаризації не лише по бюджетним позичкам, чи то за окремими показниками сільського господарства, а він повинен мати комплексний характер. Як стверджують експерти одним із способів боротьби з банкрутством сільськогосподарських підприємств є запровадження мораторію на проведення процедури банкрутства. Думки з цього приводу у науковців є діаметрально протилежними. Одні науковці стверджують, що мораторій породить проблеми в аграрному секторі [8, с. 87], інші стверджують, що запровадження процедури мораторію сприятиме стабілізації сільськогосподарського виробництва [9, с. 7]. Вважаємо, що необхідно терміново заборонити створення сільськогосподарських підприємств на базі підприємств-банкрутів без правонаступництва. Необхідно також відмітити, що зростає необхідність розробки прозорого механізму щодо отримання суб’єктами господарювання фінансової допомоги з державного бюджету, так як досить часто допомогу з бюджету отримують лише окремі сільськогосподарські виробники, що породжує – щонайменше – правила нечесної конкуренції і ставить під сумнів всю концепцію ринкових реформ в аграрному секторі України. Висновки. Таким чином, враховуючи необхідність здійснення і у подальшому державної підтримки аграрного сектора (що матиме і фінансову форму прямої допомоги), необхідним є опрацювання нових принципів відповідного моніторингу. Це, зокрема, передбачатиме розроблення механізму оперативного контролю за витрачанням позичок та фінансової допомоги, які надаються сільськогосподарським підприємствам з державного бюджету, а також інвентаризації, враховуючи специфіку активів галузі. Окремим питанням державного контролю залишатиметься і надалі здійснення жорсткого контролю за процесами банкрутств сільськогосподарських підприємств. Перспективи подальших досліджень полягають у визначенні ефективності державної допомоги, що дозволить обґрунтувати шляхи її оптимізації. Література 1. Максимова Л. Про все потрохи: про село // Агро-Перспектива – 2009. – № 3. – С. 8–9.

2. Набок В. Хто кого? // Агро-Перспектива – 2009. – № 1. – С. 10–11.

3. Зінченко С. Заборона, як не крути // Агро-Перспектива – 2009. – № 1. – С. 8–9.

4. Федоров М.М. Трансформація земельних відносин до ринкових умов (доповідь) // Економіка АПК. – 2009. – № 3. – С. 4–18.

5. Хвесик М.А. Стратегічні імперативи раціоналізації землекористування в контексті соціально-економічного піднесення України // Економіка АПК. – 2009. – № 3. – С. 24–30.

6. Панасюк Б.Я. Поєднання індивідуального і колективного інтересів в аграрному секторі економіки // Вісник аграрної науки – 2009. – № 1. – С. 68–73.

7. Новаковський Л.Я. Шляхи удосконалення законодавчого забезпечення розвитку земельних відносин в Україні // Економіка АПК. – 2009. – № 3. – С. 21–23.

8. Коваль Л.П. Про застосування процедур банкрутства до сільськогосподарських підприємств // Економіка АПК. – 2007. – № 6. – С. 84–87.

9. Ушачев И.Г. Экономический рост и конкурентоспособность сельского хозяйства России // Экономика сельскохозяйственных и перерабатывающих предприятий. – 2009. – № 3. – С. 1–9.

УДК 339.743:338.27

Я.В. КУЛИШОВА Донецкий национальный университет

ПЕРСПЕКТИВЫ ИННОВАЦИОННОГО РАЗВИТИЯ МЕТАЛЛУРГИЧЕСКИХ ПРЕДПРИЯТИЙ С ВНЕШНЕЭКОНОМИЧЕСКИМ ПОТЕНЦИАЛОМ У статті розглянуто перспективи інноваційного розвитку металургійних підприємств з зовнішньоекономічним потенціалом. На основі аналізу пріоритетності використання окремих ресурсів визначено, що металургійним підприємствам необхідно підсилити інноваційну складову розвитку. Запропоновано модифікацію моделі конкурентоспроможності Портера для національних металургійних підприємств.

The innovative development of metallurgical enterprises‟ projects with external economic potential is considered in the article. On the basis of the analysis of the priority of certain resources usage, it is defined that metallurgical enterprises should activate the innovative component of development. The Porter‟s model of competitiveness modification for national metallurgical enterprises is offered. В современных условиях металлургический комплекс является основой развития экономики, обеспечивая более 40 % валютных поступлений в страну, удельный вес в объеме реализованной продукции составил 23,3 % в 2008 г. [1]. Мировой финансовый кризис в полной мере отразился на экономике Украины, выявил проблемы, которые присущи развитию металлургических предприятий. К основным из них относятся чрезмерная зависимость от динамики внешнего спроса и неразвитость внутреннего рынка, что негативно влияет на устойчивое развитие предприятий с внешнеэкономическим потенциалом. Для повышения 258

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки эффективности и конкурентоспособности предприятий украинской промышленности на внешнем и внутреннем рынках необходимо выявить приоритеты инновационного развития. Анализ опубликованных работ показал, что задача совершенствования управления внешнеэкономической деятельность. металлургических предприятий в той или иной степени получила отражение в сравнительно небольшом количестве научных работ. Проблемам развития украинских предприятий металлургии на современном этапе посвящены работы таких ученых и специалистов в данной сфере, как Буркинский Б. [2], Макогон Ю.В. [3], Лысенко Ю.Г. [4], Чайка В.В. [5], Юзов О.В. [6] и др. Однако до настоящего времени недостаточно разработанными являются механизмы управления развитием предприятий с внешнеэкономическим потенциалом. Это требует диверсификацию форм внешнеэкономической деятельности и развитие внутреннего рынка. Целью статьи является формирование концептуальных основ реализации внешнеэкономического потенциала металлургических предприятий путем формирования инновационной модели развития с целью повышения конкурентоспособности предприятий. Развитие внешней торговли, в частности экспорта, является чрезвычайно важным элементом процветания национальной экономики. Достаточно отметить, что экспорт в ВВП Украины в 2008 г. составил 46,8 % [1]. Вместе с тем, поскольку для мировой экономики характерно постоянное изменение конъюнктуры, проблема разработки и осуществления программы по поддержке экспорта страны на мировом рынке, увеличению или, по крайней мере, сохранению его удельного веса в мировой торговле актуальна для любой страны мира. Если не преодолеть структурные диспропорции экономики Украины, то потрясения, вызванные очередными колебаниями внешнего спроса, будут еще глубже, а выход из них еще проблематичнее. С другой стороны, глобализационные процессы, происходящие в мировой экономике, ни сколько не выравнивают экономического развития отдельных стран, а увеличивают разрыв между развитыми и развивающимися странами. Академик Моисеев Н.Н. подчеркивал, что если не изменятся тенденции развития мировой экономики, то будет происходить дальнейшая концентрация ресурсов в странах ―золотого миллиарда‖, а остальные вынуждены будут конкурировать за обслуживание данных стран [2, с. 125]. Следовательно, подчеркивается конкурентная борьба за экспорт ресурсов для обеспечения развитых стран. В такой ситуации необходимо: во-первых, понимание мировых процессов и, во-вторых, четкая национальная стратегия перехода страны из экспортирующей ресурсы к экспортирующей знания, технологии и капитал. Предприятие с внешнеэкономическим потенциалом характеризуется обладанием конкурентными преимуществами на внешних рынках. В зависимости от степени развития и использования внешнеэкономического потенциала предприятие осуществляет различные формы внешнеэкономической деятельности: предприятие может начинать с экспорта продукции и, постепенно наращивая внешнеэкономический потенциал, переходить к более сложным видам внешнеэкономической деятельности, т.е к экспорту продукции с высокой добавленной стоимостью, оказанию услуг, экспорту капитала и образованию ТНК. Металлургический комплекс – важнейшая базовая отрасль экономики Донецкой области и Украины. Его предприятия обладают существенным внешнеэкономическим потенциалом. Мировой финансовый кризис в силу индустриальной экспортоориентированной модели развития экономики Украины наиболее сказался на металлургии, в которой наблюдается спад экспорта за первое полугодие 2009 г. на 60 %. Такое падение обусловлено чрезмерной зависимостью от динамики внешнего спроса и небольшой емкостью внутреннего рынка. В этих условиях предприятия не могут поддерживать необходимый объем производства для обеспечения получения прибыли и сохранения рентабельности. Анализ стратегий развития предприятий с внешнеэкономическим потенциалом выполнен нами для предприятий металлургического комплекса, поскольку они вовлечены во внешнеэкономические связи, их внешнеэкономическая деятельность в значительной мере определяет показатели экспорта региона. В их составе ОАО ―МК Азовсталь‖, ЗАО ―Донецксталь‖ – металлургический завод‖, ОАО ―Енакиевский металлургический завод‖, ЗАО ММЗ ―ИСТИЛ (Украина), ОАО ―ММК имени Ильича‖, ОАО ―Донецкий металлопрокатный завод‖, ОАО ―Донецкий металлургический завод‖. Влияние факторов, которые существенно влияют на экспорт, оценено с помощью методики парного и множественного корреляционно-регрессионного анализа. В результате были получены различные модели, которые представлены в таблице 1. В результате определены факторы, оказывающие прямое и обратное влияние на экспорт. По результатам расчетов парных зависимостей установлено, что положительное влияние оказывают: стоимость основных фондов, инвестиции в основной капитал, иностранные инвестиции из предприятий, импорт товаров, фонд оплаты труда, численность занятых и затраты на инновации. При увеличении стоимости основных фондов на 1 %, экспорт увеличивается на 0,84 %, инвестиций в основной капитал – на 0,79 %, импорта товаров на 0,48 %. Таким образом, данные факторы относятся к неэластичным. Другая группа факторов относится к эластичным, то есть при увеличении фактора на 1 % экспорт увеличивается более чем на 1 %. Эти факторы – фонд оплаты труда и численность занятых. Влияние вышеперечисленных факторов описывается с помощью степенной зависимости. Для инноваций статистически значимой оказалась линейная модель. Согласно модели при увеличении затрат на инновации на 1 % экспорт увеличивается на 6,7%, следовательно наиболее эффективным ресурсом увеличения экспорта предприятий являются инновации. В итоге в результате множественного корреляционно-регрессионного анализа были оставлены факторы, которые оказывают комплексное влияние на экспорт: инвестиции в основной капитал, численность занятых, затраты на инновации. Инновационное развитие позволит увеличить объемы экспорта, диверсифицировать товарную структуру экспорта, структуру внешнеэкономического потенциала, повысив тем самым конкурентоспособность на внешних и внутренних рынках. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

259

Економічні науки Таблица 1 Моделирование влияния факторов развития на экспорт предприятий методом корреляционно -регрессионного анализа

Парная зависимость 1 2 3 4 5 6 7 8

Фактор влияния на экспорт Стоимость основных фондов Инвестиции в основной капитал Иностранные инвестиции из предприятий Иностранные инвестиции в предприятия Импорт услуг Импорт товаров Фонд оплаты труда Численность занятых

9 Затраты на инновации Множественная Инвестиции в основной капитал, модель численность занятых, затраты на инновации

Коэффициент корреляции 0,94 0,93 0,65 0,24 0,95 0,85 0,93 0,87

Модель зависимости  ó

 ó  ó

1.16 x10.84

3.9 x10.79 12.2 x10.43

 ó 13.0 x1 0.083  ó 10.0 x1 0.43  ó 7.95 x10.48  ó 0.39 x11.04

 ó

0,94 yx

0,94

3.9 x11.058

у = 234514 + 5,48 х 0 , 47 0.14 0.22 4.13 x1 x2 x3

В современных условиях становится все более сложным добиваться и наращивать в какой-либо отрасли конкурентные преимущества. Свободное перемещение капитала, технологий, рабочей силы ведет к выравниванию условий конкуренции, обостряет борьбу за рынки. На основе анализа статистических материалов отраслей промышленности восьми экономически развитых стран М. Портер выявил наиболее важные причины успехов и неудач в конкурентной борьбе фирм этих стран [8]. Основу концепции составляет идея национального ромба, раскрывающего четыре свойства-детерминанта страны, формирующих среду, в которой действуют фирмы этой страны. Согласно теории М. Портера, существуют четыре основных фактора конкурентоспособности страны и отрасли, которые формируют конкурентную среду фирм и продвигают, либо наоборот препятствуют формированию конкурентных преимуществ страны. М. Портер выделяет следующие слагаемые национального ромба: – постоянное внедрение новшеств, новых технологий, методов, новых способов обучения кадров, организации производства. Приоритетное значение приобретает ресурс знаний, высокоразвитая инфраструктура (связь, информация, транспортные средства); – разработка эффективной стратегии фирм; создание прогрессивной фирменной структуры; конкурентное соперничество производителей и поставщиков внутри страны; – поддержка и развитие отраслей и производств, поставляющих экспортерам комплектующие, полуфабрикаты, сырье, топливо, обеспечивающие их оперативной информацией; – активное воздействие на параметры спроса, его объем, динамику, структуру, дифференциацию. Как подчеркивает автор концепции ―национального ромба‖, наибольшего эффекта удается добиться тем компаниям, которые определяют уровень развития не одной отрасли, а группы отраслей, формируя так называемые кластеры, своего рода спектры экспортных преимуществ. Металлургия Украины имеет комплекс смежных отраслей: машиностроение, строительство, химическая промышленность, топливно-энергетический комплекс. Нами была адаптирована эта модель для металлургических предприятий (рис. 1). Стратегия фирм и характер конкуренции на рынке Стратегия сокращения затрат, модернизация технологических и управленческих процессов, развитие внешнеэкономического потенциала Параметры факторов производства

Случайные факторы

Обеспеченность традиционными факторами сырьем, трудовыми ресурсами, при повышающихся ценах на энергоресурсы

Государство Формирование конкурентных условий

Параметры спроса Сокращение емкости внешнего рынка увеличение конкуренции со стороны внешних компаний, ориентация на внутреннего потребителя

Родственные и поддерживающие предприятия отрасли Родственные предприятия: машиностроение, химическая промышленность, топливно-энергетический комплекс, строительство

Поддерживающие предприятия: транспортные, финансово-кредитные, страховые организации

Рис. 1. Детерминанты конкурентоспособности металлургических предприятий

260

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Чтобы иметь конкурентные преимущества, необходимо использовать комплекс условий и факторов по всему периметру соперничества на внешних рынках. Так, металлургические предприятия Донецкой области являются, прежде всего, экспортно-ориентированными. Однако в последнее время удельный вес экспорта в общем объеме реализации сократился с 67 % в 2003 г. до 52 % в 2007 г. Рентабельность операционной деятель-ности металлургических предприятий снизилась за анализируемый период на 0,3 п.п., в 2007 г. составила 7,3 %, возросла дебиторская задолженность более чем в 2,5 раза [9]. Произошло замедление роста инвестиций в основной капитал на 32,5 % в 2007 г. по сравнению с 2006 г. В современных условиях становится очевидным, что без радикального обновления металлургического производства нельзя вернуть Украину в число развитых стран. При этом следует отметить, что модернизация экономики, диверсификация ее реального сектора не могут быть осуществлены на основе исключительно механизмов рыночного саморегулирования. Опыт промышленно развитых стран показал, что основным способом обновления материальной базы экономики является проведение структурной политики, суть которой сводится к установлению государством приоритетных направлений экономического развития, к применению адекватных средств их реализации. В связи с особой ролью металлургии в экономике страны необходима государственная поддержка, способствующая решению государством следующих задач: во-первых, поддержка инновационного развития путем направления государственных инвестиций либо создания льготных условий для деятельности инновационно-активных предприятий; во-вторых, стимулирование и поддержание спроса на инновационные виды продукции. При этом следует отметить, что важен внутренний спрос, так как прорыв наукоемкой продукции на внешние рынки возможен лишь при наличии достаточно емкого внутреннего рынка. Здесь возникают два обстоятельства: вопервых, отсутствие у потенциальных реципиентов инноваций денежных средств – как собственных, так и предлагаемых по доступной цене финансовыми посредниками; во-вторых, давление готовых инновационных продуктов зарубежного происхождения – дорогих, но гарантированных с точки зрения качественных характеристик и технической поддержки эксплуатации и обслуживания; в-третьих, организация инвестиционного бума. Только в условиях инвестиционного бума можно создать и поддерживать внутренний спрос на инновации, добиться структурной перестройки промышленности на более высокой технологической основе; в-четвертых, оптимизация структуры металлургии за счет снижения неэффективных производств и соответствующего роста наукоемких: внедрение в производство новых видов сталей, новых конструкционных материалов и др. Реализация данного направления структурной политики должна происходить в соответствии с программой развития промышленного производства, которая нацелена на снижение издержек производства, повышение качества продукции, улучшение состояния окружающей среды, увеличение внутреннего платежеспособного спроса, повышения конкурентоспособности продукции. Литература 1. Статистичний щорічник України за 2007 р. – К.: Консультант, 2008. – 571 с.

2. Буркинский Б., Савчук С. Инновационный уровень производства и конкурентоспособность черной металлургии Украины // Экономика Украины. – 2006. – № 4. – с. 4–15.

3. Макогон Ю.В. Рецесія української економіки: зовнішньоекономічний аспект // Вісник Донецького національного університету. – № 1. – 2009. – с. 7–17.

4. Стратегия формирования инвестиционной привлекательности металлургических предприятий Украины / Ю.Г. Лысенко, А.П. Белый, В.В. Гнатушенко и др. – Донецк: Юго-Восток, 2005. – 382 с.

5. Чайка В.В. Тенденции развития черной металлургии Украины как объекта инвестиций // Экономика и управление национальным хозяйством. – № 1 (67). – 2007. – С. 13–25 6. Юзов О.В., Седых А.М., Афонин С.З. Реструктуризация мировой черной металлургии // Черная металлургия. – 2003. – № 3. – С. 13–22.

7. Моисеев Н.Н.. Сочинения: В 3 кн. / Междунар. независимый эколого-политол. ун-т. – М.: Изд-во МНЭПУ, 1997. – Кн. 3: Время определять национальные цели. – 1997. – 258 с.

8. Porter, Michael E., The competitive advantage of nations. New York: Free Press, 2001.

9. www. donetskstat.gov.ua

УДК 658.012:338

В.М. ЛИСАК Хмельницький національний університет

ОЦІНКА ЕФЕКТИВНОСТІ ВПРОВАДЖЕННЯ АВТОМАТИЗОВАНИХ СИСТЕМ УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ На основі літературних джерел та статистичної інформації здійснено аналіз ефективності впровадження автоматизованих систем управління підприємством. Зазначено основні проблеми та запропоновані шляхи для їх вирішення. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

261

Економічні науки On the basis of literary sources and statistical information the analysis of introduction efficiency of CASS management an enterprise was produced. Basic problems and offered ways are marked for their decision. Вступ. Сьогодні автоматизовані системи управління підприємствами (АСУП) і системи управління знаннями стали символами зародження нової корпоративної культури. Базовими технологіями для них є об’єктно-орієнтоване програмування та стандартні інструменти управління базами даних, симбіоз яких забезпечує найбільш економічний режим розробки систем. Ефективність конструкторських робіт, яка при цьому досягається, протирічить очікуванням споживача. Пропоновані системи не можуть бути адаптовані до потреб підприємств з швидкістю, адекватною швидкості проведення організаційних змін на підприємстві і часто гальмують його розвиток. Ця обставина диктує потребу ринку в інших підходах до оцінювання ефективності введення тої чи іншої АСУП, проведення її модернізації, впровадження інноваційних методів і технологій у її функціонування. Розробники АСУП-систем, стикаючись з господарчими процесами, які досить часто не стандартизовані, але є критично важливими для підприємств і вже сьогодні змушені використовувати інші підходи при створенні деяких підсистем. Аналіз останніх дослідження. Питаннями створення ефективних АСУ та моделюванням процесів проектування даних систем займається багато зарубіжних та вітчизняних вчених, серед них можна виділити С. Біра, В. Божко, Л. Гагаріну, А. Зубинського, Ч. Дікерсона, В. Козаченко, А. Кострова, І. Ладенка, С. Ніканорова, Т. Смородіну, В. Поліщука, Дж. Форрестера. Постановка проблеми. Як показує практика, величезні витрати і довгий термін впровадження АСУ, не дають гарантії результатів. Так, за даними щорічника ―Аналіз хаосу‖ (Chaos Study), що видається з 1994 року Standish Group, перші результати показали наявність хаосу в цій сфері людської діяльності: лише 16 % проектів були завершені у встановлений термін, вклалися з бюджетом і могли похвалитися повним набором функціональних можливостей, передбачених технічним завданням на розробку проекту. За даними компанії PricewaterhouseCoopers, у 2000 р. на Заході число невдалих впроваджень систем класу ERP показали незначне поліпшення цього показника – до 28 %. У сусідній Росії точної статистики в цій області не ведеться, проте наприклад, в SAP з 200 інсталяцій програми R/3, за підрахунками самого розробника, працює лише 110. У фірми Baan, іншого лідера ринку, це співвідношення складає 44 до 21 [8]. Наведена статистика характеризує стан в області розробки програмного забезпечення (ПЗ) комерційного характеру, орієнтованого на масово-споживчий ринок, який висуває підвищені вимоги до термінів розробки і якості ПЗ (мобільність, масштабованість, супровід, зручність інтерфейсів тощо). Статистика в області розробки ПЗ військового призначення, яке розробляється довго, в рамках гарантованого бюджету, для конкретних платформ, з чітко формалізованою і рідко змінною функціональністю, не краща. Так, за даними Міністерства оборони США: 47 % замовлень, сплачених МО США на розробку ПЗ, було виконано, але розроблене ПЗ не використовується внаслідок невідповідності вимогам; 29 % замовлень МО США сплатило, але програми так і не були розроблені (не просто в зазначені терміни, а взагалі ніколи); виконання 19 % сплачених контрактів на розробку ПЗ розірвані внаслідок зриву термінів; 3 % замовленого ПЗ розроблено в термін, ці програми використовуються МО США, але після серйозних доопрацювань силами власних фахівців; всього 2 % замовленого ПЗ було поставлене в терміни, і не вимагало доопрацювань [3]. Основний матеріал досліджень. Аналіз вітчизняного та зарубіжного досвіду впровадження АСУ показує [1, 4, 7, 10], що коли рішення проблем, пов’язаних з їх розробкою, передається до рук окремих керівників функціональних блоків системи управління, то це призводить, як правило, до локалізації та розрізненості проект-них робіт і зведення їх до простої автоматизації рутинних завдань. Основою діяльності будь-якого підприємства є виробничий процес. Структура виробничого процесу та особливості його організації зумовлюють систему управління підприємством і мають враховуватись при створенні АСУП. Однією з найважливіших вимог до АСУП є наявність в ній певного ―інструменту-дизайнера‖, який дозволятиме гнучко налаштовувати компоненти системи на специфічні методи роботи як певних ділянок підприємства, так і самого підприємства взагалі. Економічна ефективність впровадження АСУ – це, мабуть, найскладніше питання, на яке належить відповісти керівникові. Зрозуміло, що під впровадженням маються на увазі чималі витрати на загальну автоматизацію (комп’ютери, сервери, мережеве устаткування, ліцензії, консультаційні послуги тощо). У зв’язку з цим важливо розрізняти витрати на автоматизацію того або іншого процесу, враховуючи його місце в системі, і загальні економічні результати проекту в цілому. Відповідати на питання, яка ціна включення якої-небудь інформації, необхідно на всіх етапах проектування системи. Спочатку при визначенні її функціональної структури, виборі базової платформи, технічного забезпечення та інших загальних рішень по системі на етапі розробки її концепції, потім при складанні технічного завдання. Крім того, ставити питання про економічну ефективність важливо на етапі доведення прототипу системи до остаточного варіанту. При цьому потрібно пам’ятати, що найкращі результати від впровадження системи досягаються, якщо вона проектується для підприємства з добре відлагодженою системою управління. Вартість створення інформаційної системи визначається на основі фактичних витрат, а вартість володіння нею та її експлуатації порахувати досить важко. Для управління затратами, пов’язаними з володінням і застосуванням інформаційної системи на протязі всього життєвого циклу, прийнято розраховувати загальну вартість володіння. Сукупною вартістю володіння інформаційною системою вважають суму прямих та непрямих витрат, які несе власник системи за період її життєвого циклу.

262

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Якщо інформаційна система (ІС) на підприємстві існує і необхідно вибрати нову ІС з числа запропонованих варіантів, то життєвий цикл, на якому розглядаються прямі і непрямі витрати, включає [2]: час життя системи, яка існує на підприємстві; час, необхідний для проектування нового альтернативного рішення; час на закупівлю і впровадження елементів нової системи; термін експлуатації нової системи з врахуванням амортизації її елементів та терміну, необхідного для виходу системи на рівень прибутковості, при якому її експлуатація дозволяє повернути 90 % інвестицій, вкладених в неї. При цьому сукупна вартість володіння оцінюється для кожного запропонованого варіанту, і переважною є альтернатива з найбільш коротким життєвим циклом. Момент часу, в який те або інше підприємство ініціює процес вибору нової системи, індивідуальний в кожному випадку і може бути визначений на підставі наступних чинників: зміна вимог до системи, внаслідок чого з’являється необхідність істотно доповнювати або змінювати функції існуючої ІС щоб уникнути невиправданих фінансових втрат; досягнення доходів від експлуатації існуючої системи на рівні 90 % вкладених в неї інвестицій; досягнення такого рівня експлуатаційних витрат на систему, коли вони перевершують доходи від її використання тощо. Автоматизація управління вимагає значних капіталовкладень, експлуатаційних витрат, витрат живої праці. Доцільність таких заходів підтверджується розрахунками економічної ефективності, які ведуться на етапах: планування та створення АСУП; на стадії технічного і робочого проектів АСУП; після впровадження АСУП. Як правило, ефективність АСУП визначається коефіцієнтом річного прибутку (його приростом), який визначається, виходячи з методики (ДСТУ ГОСТ 24.702-85):

Ï

ÀÑÓÏ

B2 B1 Ï B1

Ç1 Ç2 1

100

B2 ,

(1)

де B1 , B2 – річні обсяги виробництва продукції відповідно до впровадження та після впровадження АСУП; Ç1 , Ç2 – витрати на 1 грн виробленої продукції до та після впровадження АСУП; Ï 1 – прибуток до впровадження АСУП на одиницю продукції. Обґрунтування економічної ефективності автоматизації управління підприємством дозволяє вирішити не лише це завдання, але і ряд інших: встановити основні економічно ефективні напрями автоматизації за окремими управлінськими напрямами; виявити можливий розмір річного економічного ефекту, який забезпечуватиметься автоматизацією на конкретному підприємстві; визначити обcяг капіталовкладень у систему автоматизованого управління на підприємстві; розрахувати термін окупності витрат на АСУ і порівняти його з встановленими нормативами у відповідній галузі; виявити необхідність та доцільність витрат на створення і впровадження автоматизованої системи на кожному з об’єктів; визначити вплив впровадження нової технології в управлінні виробництвом на техніко-економічні показники діяльності підприємства; вибрати економічно найбільш ефективний варіант АСУП в цілому; намітити черговість проведення робіт з автоматизації управління; порівняти економічну ефективність автоматизації управління з ефективністю інших заходів (наприклад, придбання нового устаткування). У багатьох фахівців склалася думка, що обґрунтування економічної ефективності АСУ забезпечує її ефективність, але це не так. Проте, обґрунтування лише економічно озброює проектувальників АСУ, вказує їм напрям руху, дозволяє отримати оцінку їхньої роботи. Економічний ефект АСУ забезпечує роботу проектувальників інших професій: системних інженерів, організаторів управління, постачальників завдань, фахівців з технічних засобів тощо. Саме вони повинні так побудувати АСУ та організувати її роботу, щоб була досягнута мета, визначена економістами, які виконують обґрунтування економічної ефективності. Для оцінки економічної ефективності великих систем таких як машинобудівні підприємства, необхідні критерії ефективності, які можна розглядати як властивості систем. А властивостей у кожної системи може бути безліч. Чим повніше ми хочемо оцінити систему, тим більше її властивостей потрібно врахувати. Створення АСУ вимагає разових витрат на розробку і впровадження АСУ, а також поточних витрат на функціонування системи. Разові витрати на розробку і впровадження АСУ включають: попередні витрати (тобто витрати на розробку АСУ); капітальні витрати на придбання (виготовлення), транспортування, монтаж і налагодження обчислювальної техніки, периферійних пристроїв, засобів зв’язку, допоміжного устаткування, оргтехніки, а також програмних засобів; витрати на будівництво (реконструкцію) будинків, споруд, необхідних для функціонування АСУ; витрати на підготовку (перепідготовку) кадрів; зміна оборотних коштів у зв’язку з розробкою і впровадженням АСУ. Вибір найбільш ефективного варіанта створення АСУ призводить до максимуму економічного ефекту від її впровадження. Незалежно від способу реалізації оптимальної бізнес-моделі підприємства для оцінки її ефективності зазвичай використовують стандартний метод інвестиційного аналізу CBA (Cost Benefit Analysis) з врахуванням специфіки у складі витрат, вигод і методів їх оцінювання. Основні принципи аналізу СВА полягають у: визначенні чинників успіху для досягнення мети проекту; порівнянні альтернативних варіантів з врахуванням кількіс-них і якісних (нематеріальних) показників; аналізі впливу ризиків і чинників, які їх визначають, на співвідношення вигод і витрат. При аналізі вигод і витрат використовуються такі показники як: чиста вартість, індекс рентабельності інвестицій, внутрішня норма прибутковості, термін окупності проекту. Витрати враховуються для всього життєвого циклу АСУП (вартість володіння). Витрати на АСУП складають 0,5–10,0 % річного доходу підприємства. З них в Україні орієнтовно витрачається: на придбання ліцензій на ПЗ – 60 %, на устаткування і навчання персоналу – по 10 %, на консалтинг – 20 % (для країн з розвиненою ринковою економікою вказані витрати для ПЗ і консалтингу потрібно поміняти місцями). Коректний підхід вимагає також обліку нематеріальної складової витрат в період впровадження АСУП – витрат Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

263

Економічні науки робочого часу керівників на управління проектом, тимчасове збільшення часу обробки замовлень і можливе зниження об’ємів продажів тощо. До вигод слід віднести як матеріальні складові (підвищення продуктивності праці, зменшення складських запасів тощо), так і нематеріальні складові (організаційна інфраструктура, інновації, знання персоналу тощо), які повинні покращати в результаті впровадження АСУП. Необхідно відзначити, що у високотехнологічних галузях нематеріальна складова може складати більше 90 % ринкової вартості підприємства. Визначається ―чутливість‖ (розрахунок вартості проекту для базових значень чинників ризику проекту і при їх ймовірних відхиленнях в меншу і більшу сторони) та ―стабільність‖ (порівняння ―базового‖ варіанту з ―найбільш небезпечним‖, в якому збігаються декілька негативних чинників) проекту. Такий підхід дає можливість на підставі розрахунків прийняти принципове рішення про впровадження АСУП і вибрати технологічні складові системи (стандартне програмне Вибір існуючої Ні Так забезпечення, засоби обчислювальної техніки тощо) і виконавців системи: MRP, ERP, Стандартне ПЗ?

CRM тощо проекту. Корисною може бути методика управління загальною вартістю володіння (TCO – Total cost of ownership), застосування якої до АСУП наведено в [4]. Для досягнення необхідного значення очікуваного ефекту Розробка технічного проекту часто необхідно розробити декілька варіантів технічного проекту з різними підходами до реалізації як програмного так і інших видів Техніко-економічне забезпечення АСУП (рис. 1). обґрунтування АСУП – складне об’єднання СВТ і зв’язку, програмного (із застосуванням СВА) забезпечення і людей. Створення АСУП – складний проект, над яким працює велика кількість спеціалістів (часто з кількох організацій), містить частину ―непрозорих‖ процесів (наприклад, Ні Так Проект є розробка та налаштування ПЗ). Навіть виконавши перші дві умови ефективним? побудови ефективної АСУП, проект може бути неуспіхом, якщо не приділена увага ще одному чиннику – системному підходу. Створення АСУП необхідно відносити до так званого ―сисРеалізація темного проектування‖, методологічні принципи якого зафіксовані проекту в стандартах. Використання стандартів при створенні проекту АСУП дає гарантію успішної реалізації проекту – терміни, бюджет, Рис. 1. Алгоритм створення АСУП якість (включаючи необхідну функціональність). як ІТ-проекту Сьогодні в Україні в цій області діють стандарти серії ДСТУ ISO 9000-2001, ISO 9001-2001, ISO 9004-2001. Вони містять базові визначення, принципи, етапи і вміст робіт при створенні АСУП. Розвиток інформаційних технологій (ІТ) привів до появи останніми роками покоління нових базових міжнародних і національних стандартів в області процесів проектування (ISO/IEC, ISO/TR, EIA, ANSI тощо). У проектах АСУП можна виділити наступні потреби, що вимагають нормативно-методичного забезпечення: потреби в подоланні бар’єрів, що ізолюють розробників, впроваджувальників і експлуатаційників різних спеціальностей, а також бар’єрів, що розділяють користувачів, замовників і розробників; потреби в ―інтегральних корисних системах‖ (автоматизованих), які мають цінність для людей з врахуванням всіх істотних компонентів і аспектів: бізнес-компонентів, інформаційних технологій, організаційних структур і людського чинника; підходи до забезпечення динамічного управління проектною справою в цілому і окремими процедурами проектування і до багато чого іншого. Окрім розвитку ІТ, є і інші причини, що викликали необхідність розробки нового покоління стандартів.

SPC (Software Productivity Consortium) відносить до них ―важкість гармонійного поєднання та інтеграції таких дисциплін, як наука, проектування, менеджмент і фінанси‖. Не менш важливі причини, характерні для теперішнього часу: різко збільшена мінливість умов роботи систем і вимог до них, збільшене різноманіття умов їх розробки і супроводу, розподіленість і глобалізація систем, і навіть плинність кадрів ІТ-спеціалістів в умовах, коли ―програміст‖ або ―системний інженер‖ стали масовими професіями. В той же час важливим аспектом є й інший момент – надмірно не перенавантажувати проект вимогами надлишкової кількості базових стандартів. SPC до мінімуму стандартів для процесів проектування відносить ISO/IEC 12207, ISO/IEC 15288 CD2, ISO 15504 (SPICE), EIA/ANSI 632, EIA/IS 731 (SECM), TICKIT. На думку деяких авторів [7], комплект стандартів, необхідних для створення СУ підприємством, повинен охоплювати наступні аспекти: базові стандарти з проектування систем; стандарти по методах і моделях побудови систем; стандарти про засоби інтеграції додатків; стандарти в області управління якістю; стандарти по управлінню проектами. Базові стандарти містять лише опис методологій, принципів проектування систем і повинні розглядатися не як практичний посібник із створення АСУП, а як методологічна база розробки стандартів підприємства (СТП), в яких враховується специфіка проекту. Формалізація різних аспектів менеджменту проектом створення АСУП дозволяє врахувати його комплексність, забезпечити прозорість виконання процесів і робіт, гарантувати замовникові задоволення його вимог з дотриманням термінів, бюджету і якості проекту. Таким чином, узагальнений алгоритм створення ефективної системи управління підприємством має вигляд, наведений на рис. 2, а критичними чинниками успіху проекту є: реінжиніринг бізнес-процесів; оцінка ефективності проекту (АСУП – інвестиційний проект); системний підхід; менеджмент проектом.

264

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки

ІТ-проект

Реструктуризація підприємства

Позиція багатьох вчених, зводиться до необхідності швидкого вживання міжнародних стандартів, в яких сконцентровані знання і досвід великої кількості Стратегічне планування фахівців, закріплений підхід до створення систем з відкритою архітектурою, які орієнтовані на процесний Реінженіринг бізнес-процесів підхід, пропагують використання при створенні великих систем так званих ―профілів‖ – гармонізованих Розробка технічного проекту сукупностей підмножин різних стандартів, Дотримання обов’язкових для вживання в конкретному проекті або стандартів: Техніко-економічне обґрунтування ISO, IEC, на конкретному підприємстві, дозволяють виконувати (застосування СВА) ДСТУ ... оцінку і сертифікацію систем якості і технологічної Реалізація проекту зрілості організацій, дозволяють вітчизняним фахівцям розмовляти ―однією мовою‖ з сучасним світом ІТ. Висновки. Завдання на виживання підприРис. 2. Узагальнений алгоритм створення ємства диктує основні вимоги до сучасних АСУП. ефективної системи управління підприємством Воно полягає у створені в АСУП середовища, яке моделюватиме ефект присутності підприємства у системі, і в свою чергу, накладає суттєві обмеження на можливість використання тих, чи інших технологій розробки АСУП. Для подолання основних проблем, що вимагають організаційно-методичного забезпечення, потрібно узгодити роботу між розробниками, впроваджувальниками та експлуатаційниками різних спеціальностей; наблизити до діалогу користувачів, замовників і розробників систем; ефективно використовувати державні та міжнародні стандарти, проте не перенавантажувати господарчі процеси на підприємстві в цілому – це дасть змогу більш гнучко синтезувати вузли АСУП та конкретизувати функції підсистем; удосконалити підходи до забезпечення динамічного управління проектною справою в цілому і окремими процедурами проектування. Література 1. Божко В.П. Информационные технологии в статистике / В.П. Божко, А.В. Хорошилов. – М.: Финстатинформ, 2002. – 144 с.

2. Гагарина Л.Г. Автоматизированные информационные системы / Л.Г. Гагарина.– М.: МИЭТ,2003. – 144 с.

3. Зубинский А. Terra incognita – программная архитектура / А. Зубинский // Компьютерное обозрение. – 2001. – № 43. – С. 40.

4. Козаченко В. Управление общей стоимостью владения КИС / В. Козаченко // ComputerWorld/Украина. – 2002. – № 26. – С. 28.

5. Костров А.В. Основы информационного менеджмента / А.В. Костров; 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Финансы и статистика, 2004. – 528 с.

6. Ладенко И.С. Методология и методы организации интеллектуальных систем / И. С. Ладенко. – Новосибирск: ИИФФ СО АН СССР, 1987. – 66 с.

7. Полищук В. Системы управления предприятиями: факторы успеха / В. Полищук // Корпоративные системы. – № 2, 3. – 2003.

8. Смородина Т. Клиент всегда не прав / Т. Смородина // Эксперт. – № 21 (281). – 2001.

9. Форрестер Д.У. Основы кибернетики предприятия / Д.У. Форрестер. – М.: Прогресс, 1971. – 340 с.

10. Chad Dickerson / Infoworld. Анализ хаоса ускорит разработку ПО // Computer-World/Украина. – 2001. – № 30 (33). – С. 17.

УДК 658.114.2+339.37

Л. О. ГЕЛЕЙ

Львівська комерційна академія

УПРАВЛІННЯ ПРОЦЕСАМИ У РОЗДРІБНІЙ ТОРГІВЛІ: ВИМОГИ ДО ІНСТРУМЕНТАРІЮ ПІДТРИМКИ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ У статті проаналізовано основні вимоги до інформаційно-аналітичної складової підтримки прийняття управлінських рішень у роздрібній торгівлі.

In the article the basic requirements are analysed to informaciyno-analitichnoy component support of acceptance of administrative decisions in a retail business. Протягом останніх десяти років роздрібна торгівля характеризується високими темпами розвитку і зростання. Ця позитивна тенденція була драматично перервана у 2008 році, коли всесвітня фінансово-економічна криза призвела до рекордного падіння обсягів продаж – у січні-липні 2009 року товарообіг підприємств України, задіяних у сфері роздрібної торгівлі та ресторанного господарства, зменшився порівняно з аналогічним періодом минулого року на 20,4 % (до 123 млрд 815,3 млн грн). На цьому тлі у галузі спостерігаються значні структурні зміни – зменшується загальна кількість торговельних точок, виходять з ринку або скорочують обсяги діяльності відомі мереживі оператори, оптимізуються торговельні площі і складські ресурси. Антикризові кроки, яких вживають для утримання ―на плаву‖ топ-менеджери українських роздрібних операторів, переважно стосуються скорочення видатків та оптимізації діяльності з метою максимальної Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

265

Економічні науки економії коштів. Дуже часто компанії заморожують або відмовляються від проектів впровадження нових аналітичних рішень, вважаючи, що під час економічної кризи інвестиції у розвиток інформаційної інфраструктури повинні бути мінімізовані. Насправді ж будь-яка антикризова стратегія, обов’язковою частиною якої є оптимізація внутрішніх процесів, не може бути реалізована без відповідних змін в операційній діяльності та інформаційній сфері. При цьому на перший план виходить розробка ефективних рішень та моделей управління бізнес-процесами в умовах раціонального скорочення або підтримання існуючих обсягів роздрібного товарообороту. Для ліквідації загроз, що виникають через несприятливі зовнішні і внутрішні фактори, керівництво торговельних компаній щодня приймає складні рішення з невеликим часовим горизонтом для їх підготовки. У таких умовах виникає потреба сформулювати вимоги до інструментарію підтримки ключових управлінських рішень, які би спростили процес концептуалізації та наступної автоматизації бізнесмоделей роздрібних торговельних компаній. Протягом останніх років проблеми управління процесами роздрібних торговельних компаній досліджувалася у працях [1–3]. Разом з тим, залишається майже нерозкритим питання інформаційноаналітичної підтримки прийняття управлінських рішень у роздрібній торгівлі, виходячи із сучасних умов і темпів розвитку цієї галузі. Концепції роздрібної торгівлі сьогодні змінюються кожні декілька років [4, c. 32– 33], що призводить до значного розриву між вимогами конкурентного середовища та реальними можливостями менеджменту торговельних компаній. Окремі автори намагаються запропонувати власне бачення ситуації на ринку і можливостей покращити якість управління у роздрібі [5, 6], але основна увага все ж таки приділяється середовищу прийняття рішень, а не його процесу та інформаційному забезпеченню. При написанні цієї статті нами було поставлено мету: сформулювати вимоги щодо інструментів підтримки управлінських рішень у роздрібній торгівлі. Об’єктом аналізу було обрано мережеві роздрібні компанії, оскільки управління мережею магазинів є набагато складнішим і потребує більшого обсягу інформації та глибшого аналітичного обґрунтування. Предметом дослідження є механізм управління основними бізнес-процесами роздрібної торговельної компанії (категорійний менеджмент, логістика, закупівлі, продаж). Найкраща світова практика свідчить, що досягнення високої операційної ефективності у торговельній мережі з широкою географією, специфічними умовами роботи у різних регіонах та різними процесами, що історично склалися у кожній із філій, – завдання далеко не просте. В цих умовах оптимальна модель управління торговельною діяльністю може бути розроблена тільки на рівні компанії – інтегратора торговельної мережі. Ключовими чинниками успіху при побудові такої моделі можна визначити: централізацію процесів, в яких можлива економія завдяки масштабу; стандартизацію процесів, що виконуються на рівні філій; тиражування взірців найкращої практики окремих торгових точок всередині мережі. Побудова системи корпоративного управління бізнес-процесами завжди починається зі стратегічного планування, проектування бізнес-структури та визначення ключових показників ефективності по кожному з підрозділів, а завершується контролем результатів діяльності роздрібної мережі у розрізі філій, окремих магазинів, товарних груп тощо. Складність і важливість рішення цієї задачі та оперативність, з якої зовнішнє середовище вимагатиме реакції на зміни, визначає необхідність концентрації ресурсів та вибору інструментів, адекватних масштабам задачі. Відповідно, інструменти, призначені для рішення задачі, повинні повною мірою забезпечувати контроль бізнес-процесів на всіх рівнях управління торговельною мережею, зберігаючи при цьому гнучкість організації і здатність реагувати на зміни у зовнішньому середовищі. Також, подібні інструменти не можуть спиратися лише на вербальні комунікації та паперовий документообіг: для їх реалізації потрібні сучасні інформаційні технології, відповідне програмне забезпечення та мереживі рішення. Перелік бізнес-процесів роздрібної торговельної компанії, які потребують ґрунтовної інформаційноаналітичної підтримки, є досить широким. У таблиці 1 наведені основні з них, але цей перелік далеко не вичерпний. До нього не включені численні процеси управління та забезпечення, такі як управління персоналом, управління фінансами (включаючи бухгалтерський та управлінський облік), управління якістю, управління портфелем проектів тощо. Таблиця 1 Елементи управління основними бізнес-процесами роздрібної торговельної компанії Функція Бізнес-процес Бізнес-планування і планування категорій Управління асортиментом Управління категоріями Управління виручкою та ціноутворення Управління просуванням товарів Проектування логістичної мережі Поповнення та розподіл запасів Планування логістики Планування транспортних перевезень Управління взаємовідносинами з постачальниками Управління замовленнями на поставку Закупівлі Управління імпортними закупівлями Управління запасами Управління складськими місцями Виконання логістики Виконання транспортування Моніторинг логістичної мережі Управління магазинами Управління Інтернет-торгівлею Продажі Управління лояльністю клієнтів

266

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Першою з виділених нами функцій, яка обов’язково має бути забезпечена для ефективної роботи роздрібної мережі, є функція управління категоріями. Фактично, визначення стратегії діяльності мережі та бізнес-планування є вихідним пунктом для подальшого формулювання довго- і середньострокових цілей бізнесу та підбору ключових показників ефективності (KPI), призначених для контролю відповідності розвитку компанії розробленій стратегії. Ці інструменти повинні бути поєднані з фінансовою складовою і забезпечувати формування різноманітних звітів в розрізі окремих центрів відповідальності та сегментів. Розвинені інформаційні системи зазвичай добре підтримують цю функцію, так само як планування товарообігу та асортименту (підсистема Merchandise & Assortment Planning, MAP). Управлінські рішення щодо асортименту і планування продаж по кожному магазину повинні прийматися, виходячи з поглибленого аналізу поведінки і схильностей споживача, розташування магазину, його формату, сезонних коливань обсягів продажу та інших чинників. Інформаційна підтримка повинна чітко висвітлювати сценарії, за яких магазин досягає найоптимальніших показників рентабельності та використання ресурсів. Безумовно, ступінь реалізації будь-якого сценарію торговельної діяльності великою мірою залежить від логістичного ланцюга, який включає виробників, гурт, роздрібних операторів і кінцевих покупців товару. Рішення з інформаційної підтримки управління бізнес-процесами повинні фокусуватися на оптимізації операційних циклів та спрощенні взаємодії між діловими партнерами у цьому ланцюгу. Функціонал інформаційно-аналітичної системи, призначеної для підтримки логістичних та закупівельних процесів, повинен забезпечувати: можливість вибору постачальників на основі звичайних і тендерних закупівель, а також Інтернетаукціонів, що дозволяє скоротити бюджет закупівель і отримати прозорий механізм аналізу пропозицій; наскрізне планування логістичних потоків, що дозволяє оптимізувати обсяги страхових запасів у всіх місцях зберігання, скоротити витрати на підтримання складських потужностей і зменшити транспортні видатки; спільне з постачальниками планування поставок і транспортування, що також скорочує обсяги страхових запасів та зменшує ризики невиконання поставок; оперативний облік зобов’язань постачальників за всіма договорами, що ведеться у єдиному інформаційному середовищі; оперативний облік руху товарів вздовж усього логістичного ланцюга на основі інформації, яка надходить зі складських терміналів та розподільчих центрів у режимі он-лайн; централізований контроль кредиторської заборгованості та платежів постачальникам, що дозволяє поліпшити управління грошовими потоками і забезпечити високу лояльність постачальників. Перераховані завдання повинні вирішуватися централізовано, на рівні мережевого оператора, оскільки саме так досягаються найкращі показники бізнес-процесів логістики та закупівель. На місцях, тобто в торгових точках, які забезпечують продаж товарів, також має вирішуватися низка важливих завдань. Насамперед, ці завдання пов’язані з інтеграцією корпоративної інформаційної системи та електронно-касових терміналів (POSтерміналів). Інтерфейс між ними може існувати як в автономному режимі, так і в режимі он-лайн, але в кожному випадку він має забезпечувати використання єдиної нормативно-довідкової бази для всієї торговельної мережі. Дані про товари, договори, контрагентів, магазини та господарські операції повинні фіксуватися за єдиними правилами і формувати базу для централізованого планування, аналізу та контролю. Залежно від формату торгових точок, локалізації (місця розташування) та інших параметрів для кожної з них можуть бути складені асортиментні матриці, що враховують специфіку роботи кожного магазину. На практиці доведено, що висока точність планування й оперативний контроль асортименту по кожній торговій точці створюють передумови для оптимального товарообігу всієї роздрібної мережі, дозволяють знизити рівень запасів, уникнути дефіциту і скоротити можливі втрати торгової виручки. Ведення асортиментних матриць за категоріями торгових точок значно спрощує відкриття нових магазинів, дозволяючи використовувати існуючий досвід. Вироблення правил ціноутворення та затвердження націнок має бути централізованим. Це дозволяє реалізовувати корпоративну стратегію мережі і контролювати рентабельність бізнесу. Інформаційна підтримка управління роздрібною мережею повинна включати дані про ефективність продажу за окремими асортиментними групами, магазинами, регіонами, напрямами діяльності та іншими аналітичними розрізами. Тоді управлінські рішення щодо розподілу ресурсів, асортиментної політики, системи мотивації праці тощо базуватимуться на більш якісному аналітичному фундаменті. Цей фундамент обов’язково повинен включати і маркетингову інформацію – аналіз соціально-демографічних показників, сегментацію і формування портрету споживача, моніторинг змін у схильностях споживача, обґрунтування рекламних заходів, аналіз прихильності брендам тощо. Серед факторів, що визначають здатність сучасного торговельного підприємства підвищувати операційну ефективність та конкурентноздатність, важливе місце посідає прозорість та постійна наявність ―під рукою‖ оперативної інформації та аналітики з різних бізнес-сценаріїв та моделей рішень. Очевидно, що якісна інфор-маційно-аналітична підтримка прийняття управлінських рішень у роздрібній торгівлі потребує не менш якісною автоматизації. Сьогодні є багато пропозицій на ринку програмних продуктів для роздрібу – SAP for Retail, IBM Retail Store Solutions, за допомогою яких можна реалізувати викладені вимоги до інформаційноаналітичного забезпечення управлінських рішень. Підвищення рентабельності магазинів та збільшення операційної ефективності у роздрібі може бути досягнуто лише завдяки комплексній ―інтелектуалізації‖ бізнесмоделей, впровадженню потужних аналітичних інструментів та гнучкого механізму внутрішньої звітності. Література 1. Бернс К.Б. Обновление розничной концепции [Текст] / К.Б. Бернс, Х. Энрайт, Дж.Ф. Хейс, К. Маклафлин, К. Ши // Вестник McKinsey. – 1997. – № 2. – C. 32–47. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

267

Економічні науки 2. Кент, Т. Розничная торговля: Учебник для вузов / Т. Кент, О. Омар. – М.: Юнити-Дана, 2007. – 621 с.

3. Лошенюк I.Р. Сучаснi методи досягнення конкурентних переваг у роздрiбнiй торгiвлi [Текст] / І.Р. Лошенюк // Науковий вiсник Полтавського унiверситету споживчої кооперацiї України. Сер. Економiчнi науки. – 2005. – № 1. – С. 125–129.

4. Ноэль К. Пора подтягиваться / К. Ноэль, М. Непраш // Вестник McKinsey. – 2007. – № 16. – C. 17–25.

5. Современный супермаркет: 4-е изд. – М. : BPPG, 2006. – 336 c.

6. Ферни Дж. Принципы розничной торговли [Текст] / Дж. Ферни, С. Ферни. – М. : Олимп-Бизнес, 2007. – 416 с.

УДК 330.147

І.П. СІНГАЄВCЬКИЙ НДЕІ Мінекономіки України

ОСОБЛИВОСТІ ВИЗНАЧЕННЯ ДОЦІЛЬНОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ ПРОЦЕСІВ КОНЦЕНТРАЦІЇ КАПІТАЛУ У статті розглядаються актуальні питання визначення доцільності здійснення процесів концентрації капіталу корпоративними суб‟єктами господарювання з урахуванням вимог соціально-економічного розвитку національної економіки.

The article deals with the topical issues of the estimation of appropriateness of accomplishment of capital concentration processes by corporate economic agents with a glance at demands of socio-economic development of national economics. Постановка проблеми. Важливим аспектом діяльності корпорацій щодо посилення їх ринкового впливу та формування інтегрованих корпоративних структур є врегулювання процесів концентрації їх капіталу. Цей аспект слід розглядати як з позиції інтересів держави щодо формуванні конкурентоспроможних суб’єктів господарювання, здатних утримувати та посилювати свої позиції як на внутрішньому, так і зовнішньому товарних ринках, так і регулювання антимонопольно-конкурентної політики. Важливість такої постановки проблеми зумовлена тим, що, по-перше, діяльність антимонопольних органів були орієнтовані на першому етапі ринкових перетворень переважно на проведення структурної демонополізації, що при здійсненні процесів приватизації приводило до не завжди обґрунтованого розукрупнення підприємств, котрі як втрачали у своїй інвестиційній привабливості, так і переваги ринкової сили, котрі дозволяли їм успішно конкурувати з потужними іноземними інтегрованими корпоративними структурами. По-друге, в сучасній світовій економіці проявляється тенденція формування ринку корпорації, а не окремих підприємств, тобто для досягнення стійких позицій та сучасних ринках необхідно забезпечити потужний виробничий потенціал, здатний проводити активну інноваційно-інвестиційну політику, що в змозі здійснювати лише крупні корпоративні утворення на зразок холдингових компаній та ПФГ. По-третє, саме при наявності крупних корпоративних структур можливо розвивати цивілізовані форми малого бізнесу, який у взаємозв’язку з середнім та великим бізнесом дозволить формувати багатоукладну раціональну економіку конкурентного типу, господарські структури якої взаємно доповнюючи одна одну повинні сприяти забезпеченню конкурентоспроможності національної економіки в цілому. Аналіз досліджень та публікацій з проблеми. При розгляді питань концентрації капіталу основна увага приділяється недопущення монополізації відповідних ринків суб’єктами господарювання, зокрема в працях Борисенко З.М., Валітова С.С., Голікова В.І., Завади О.Л., Кибенко Е.Р., Костусєва О. та інших. У той же час особливої уваги заслуговує той випадок, коли при здійсненні процесів концентрації хоча й посилюється монополізація ринку, але позитивні наслідки для суспільства перевищують негативні. Мета написання статті – розгляд методичних питання визначення доцільності здійснення процесів концентрації капіталу корпоративними суб’єктами господарювання з урахуванням вимог соціально-економічного розвитку національної економіки. Виклад основного матеріалу. При цьому концентрації капіталу може привести до посилення монополізму, хоча його не завжди слід однозначно визначати як негативне явище. Зокрема, необхідно розрізняти монопольне положення суб’єкта господарювання та зловживання монополістом своїм становищем, тобто лише при останньому випадку слід класифікувати прояв недобросовісної конкуренції та вдаватися до заходів антимонопольного врегулювання. Тим більше, що досягти чистого конкурентного середовища на практиці фактично неможливо і не завжди доцільно. Про це, зокрема, свідчить наявність природних монополій, щодо яких держава здійснює специфічні методи регулювання. Правовою основою щодо врегулювання питань процесів концентрації капіталу корпоративних структур є положення Закону України ―Про захист економічної конкуренції‖[1], зокрема його третій п. 3 ст. 22 якої стосується безпосереднього або опосередкованого придбання, набуття у власність іншим способом чи одержання в управління часток (акцій, паїв), що забезпечує досягнення чи перевищення 25 або 50 відсотків голосів у вищому органі управління відповідного суб’єкта господарювання. Крім того, положення пп. 3 і 4 ст.

10 та пп. 2 і 3 ст. 25 зазначеного закону надають право Кабінету Міністрів України дозволити узгоджені дії, на які Антимонопольним комітетом України не було надано дозволу, якщо: 268

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки – позитивний ефект для суспільних інтересів переважає негативні наслідки обмеження конкуренції; – учасники узгоджений дій застосовують обмеження, які є необхідними для реалізації узгоджених дій; – обмеження конкуренції не становить загрозу системі ринкової економіки. У якості показника для такої оцінки, на наш погляд, можна використати запропонований В.А. Чердаковим узагальнюючий показник суспільного очікуваного ефекту від концентрації суб’єктів господарювання на основі співставлення позитивних і негативних економічних ефектів. При цьому елементами позитивного (негативного) ефекту є приріст (зменшення) бюджетних надходжень та інших платежів, а також доходів населення; зменшення (зростання) витрат по безробіттю; приріст основного капіталу за рахунок створення нових робочих місць; зменшення (зростання) вартості оплати продукції (товарів, робіт, послуг) споживачами за рахунок зниження (зростання) її ціни тощо [2, с. 13]. У той же час, не заперечуючи конструктивність зазначеного підходу, узагальнюючий показник суспільного очікуваного ефекту від концентрації суб’єктів господарювання слід уточнити з позиції більш повного врахування його складових елементів, а для використання цього показника на практиці необхідне розроблення більш детального методичного інструментарію та інформаційного забезпечення. Зокрема, доцільним є, на наш погляд, крім узагальнюючого показника суспільного очікуваного ефекту від концентрації суб’єктів господарювання Ес, також розраховувати коефіцієнт вагомості позитивних наслідків від них (Кв, ).

Ес = Еп – Ен,

(1)

де Еп – позитивний економічний очікуваний ефект від концентрації, що розглядається, тис. грн; Ен – негативний економічний очікуваний ефект від від концентрації, що розглядається, тис. грн. Економічний зміст Кв полягає в тому, що він характеризує відсоток перевищення розміру очікуваного позитивного ефекту порівняно з негативним ефектом та в разі незначного його значення (орієнтовно на рівні не вище 120 %) прийняття позитивного рішення (з урахуванням соціально-економічних та екологічних наслідків) стосовно надання дозволу на концентрацію може бути підставою для висування щодо суб’єктів господарювання додаткових вимог для посилення позитивних результатів своєї діяльності. Порядок розрахунку показника Кв наступний:

Êâ

Åï 100. Åí

(2)

Величини Еп і Ен розраховуються наступним чином:

Еп = Епб + Епд + Епз + Епц + Епі,

(3)

де Епб – позитивний бюджетний ефект, тис. грн; Епд – позитивний ефект зростання доходів працівників, тис. грн; Епз – позитивний ефект від зростання кількості зайнятих, тис. грн; Епц – позитивний ефект від зниження рівня цін, тис. грн; Епі – інші можливі впливові позитивні ефекти, тис. грн. Величина Епб складається з приросту обсягів податку на додану вартість, акцизного збору, інших зборів та платежів, що сплачуються протягом року до бюджету та інших фондів підприємствами, котрі планують здійснити концентрацію, що розглядається. Величина Епд розраховується як різниця між фондом оплати праці підприємств, що планують дії, що розглядаються, в прогнозному і базовому (попередньому) році. Величини Епз і Епц розраховуються за формулами:

Епз = Чз · Вб,

(4)

де Чз – приріст чисельності працівників на підприємствах, що планують концентрацію, що розглядається, осіб; Вб – середні витрати служби зайнятості регіону розташування підприємств, що планують концентрацію, що розглядаються, на утримання безробітних протягом середнього строку їх безробіття, тис. грн.

Епц = (Цд – Цп) ·Ор,

(5)

де Цд і Цп – відповідно усереднена ціна одиниці товару на внутрішньому товарному ринку до і після здійснення дій, що розглядаються, тис. грн/ натуральних одиниць; Ор – річний обсяг реалізації товару на внутрішньому ринку, натуральних одиниць.

Ен = Енб + Енд + Енз + Енц + Ені

(6),

де Енб – негативний бюджетний ефект, тис. грн; Енд – негативний ефект у зв’язку із скороченням доходів працівників підприємств, що потерпають від обмеження конкуренції зі сторони учасників концентрації, тис. грн; Енз – негативний ефект від скорочення зайнятих на підприємствах, тис. грн; Енц – негативний ефект від зростання рівня цін, тис. грн; Ені – інші можливі впливові негативні ефекти, тис. грн. Величина Енб розраховується як зменшення обсягів податків та платежів (їх склад, як правило, аналогічний тому, що використовується при розрахунку Епб), що сплачуються протягом року підприємствами, що потерпають від обмеження конкуренції зі сторони учасників концентрації. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

269

Економічні науки

Енд = Чс · Зп,

(7)

де Чс – чисельність працівників, що вивільняються з підприємств, що потерпають від обмеження конкуренції зі сторони учасників концентрації, осіб; Зп – середній розмір річної заробітної плати працівників підприємств, що потерпають від обмеження конкуренції зі сторони учасників концентрації, тис. грн.

×ñ

Äï

Äá Ï

,

(8)

ï

де Дп і Дб – відповідно річний обсяг доходу (виручки) від реалізації продукції підприємств, що потерпають від обмеження конкуренції зі сторони учасників концентрації у прогнозному та базовому періоді, тис. грн; Пп – середня продуктивність праці на підприємствах, що потерпають від обмеження конкуренції зі сторони учасників концентрації у базовому періоді, розрахована щодо доходу (виручки) від реалізації, тис. грн/особу.

Енз = Чс · Вб

(9)

Енц = (Цп – Цд) · Ор

(10)

Параметри Ес, Еп, Ен доцільно розраховувати у методології обліку базового (звітного) року (у порівняльних цінах) у двох варіантах: перший – оптимістичний, що враховує найбільш вірогідні прогнозні розрахунки; другий – песимістичний, що враховує прояв можливих ризиків, визначених з урахуванням, зокрема зміни кон’юнктури товарного ринку, умов функціонування підприємств, погіршення умов отримання кредитів, діяльності постачальників, споживачів, а також особливостей процесу концентрації суб’єктів господарювання. Характеристика супутнього соціального і екологічного ефекту та чинників, за рахунок яких досягається позитивний ефект для суспільних інтересів від здійснення концентрації, доцільно наводити у систематизованій довільній формі (з наданням додаткових розрахунків та їх обґрунтувань) за визначеними вище напрямами, а також з урахуванням особливостей концентрації, що розглядається. Крім того, при здійсненні процесів концент-рації капіталу щодо сфер діяльності та суб’єктів господарювання, що мають відношення до економічної безпеки держави, не завжди можна визначити у вартісному вираженні усі компоненти ефекту. Саме тому в цьому випадку доцільно залучити до оцінки доцільності концентрації визначення так званого стратегічного ефекту, що був використаний при розробці за участю автора методичних рекомендацій щодо прогнозування наслідків та оцінки впливу на стан економічної безпеки держави приватизації деяких категорій підприємств, що затверджено наказом Мінекономіки України 29.05.2009 р., № 518. Так, економічний зміст стратегічного ефекту, котрий визначається експертним шляхом, відображає рівень захищеності відповідної економічної сфери, її здатність отримувати економічний ефект чи запобігати втратам, зумовленим неможливістю реалізувати інтереси майбутнього розвитку підприємства чи відповідної сфери діяльності [3, с. 3]. Стратегічний ефект, що розглядається, може проявлятися у підприємств, що мають унікальні конкурентні переваги завдяки наявності науково-технічного, технологічного, оборонно-промислового, експортного чи іншого потенціалу, а також положення на внутрішньому чи зовнішньому ринках (з урахуванням кон’юнктурних довгострокових тенденцій розвитку відповідного сектору світової економіки), у випадку формування вітчизняних чи з участю іноземних партнерів інтегрованих корпоративних структур, що слід розглядати як державно-приватне партнерство у стратегічних сферах діяльності. Тобто, загальні позитивні результати для національної економіки можуть складатися в цьому випадку з економічного ефекту від формування таких структур, котрий може включати як бюджетний, економічний, так і інтеграційний (геоекономічний), що проявляється у зростанні ринкової капіталізації, а також у вигляді стратегічного ефекту, котрий може відображати здобутки від здатність отримувати економічний ефект чи запобігати втратам, зумовленим неможливістю реалізувати інтереси майбутнього розвитку підприємства чи відповідної сфери діяльності довгострокової присутності на світових ринках, розвитку суміжних виробництв. Інтеграційний ефект також може бути зумовлений концентрацією фінансових ресурсів на інноваційних напрямах розвитку високотехнологічних виробництв та комерційною реалізацією інноваційних продуктів на світових ринках (зокрема, у сфері літакобудування чи космічній галузі). Висновки. Таким чином, остаточний висновок стосовно доцільності подання дозволу на укладання угоди щодо концентрації суб’єктів господарювання повинен ґрунтуватися на оцінці як показників Ес, Кв, так і стратегічного ефекту в залежності від здійснення відповідної експертної оцінки. При цьому в якості компенсації негативних наслідків для суб’єктів господарювання можуть бути передбачені додаткові умови діяльності, зокрема, розмір інвестицій, що спрямовується протягом 3–5 років та технічне оновлення виробництва, скорочення заборгованості перед бюджетом, дотримання розміру та структури ціни тощо. Впровадження у практику зазначеного методичного підходу щодо визначення наслідків концентрації капіталу дозволить приймати обґрунтовані та виважені рішення, котрі повинні підвищити конкурентоспроможність корпоративних структур та національної економіки в цілому. Література 1. Закон України ―Про захист економічної конкуренції‖ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: //zakon1. rada.gov.ua.

2. Чердаков В.А. Науково-методичні основи формування корпоративного сектору економіки в процесі приватизації: Автореф. дис… канд. екон. наук / НДЕІ Мінекономіки України. – К., 2005. – 19 с.

270

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки 3. Методичні рекомендації щодо прогнозування наслідків та оцінки впливу на стан економічної безпеки держави приватизації деяких категорій підприємств: наказ Мінекономіки України від 29.05.2009 р., № 518 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: //me.kmu.gov.ua

УДК 338.45:339.9

С.О. КОВАЛЕНКО Хмельницький національний університет

ЕВОЛЮЦІЙНО-ПОНЯТІЙНІ ЗАСАДИ СТРАТЕГІЇ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ Визначено еволюційну складову формування та забезпечення ефективності стратегій машинобудівних підприємств. Встановлено вплив еволюції розвитку економічної системи на успішність стратегій суб‟єктів господарювання.

Certainly evolutional constituent forming and providing efficiency strategies of machine-building enterprises.

Influence evolution development the economic system is set on progress strategies of subject menage. Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями. Практика стратегічного управління машинобудівними підприємствами в Україні розкриває ряд ключових проблем, що визначають подальшу перспективу розвитку економіки, регіонів, окремих ринків та діяльності суб’єктів господарювання на них. В першу чергу проблема реалізації стратегій промислових підприємств вбачається нами у відсутності комплексного дослідження стратегій в умовах волотильності цільових ринків та ринкової орієнтації стратегій. Останнє, беручи за основу ринкову орієнтацію, через адаптацію наближує стратегію підприємству до маркетингових стратегій. Наявні наукові результати дослідження та управління машинобудівними підприємствами сприймаються у руслі застосування дотичних стратегій, які набули характеру універсальних теоретико-методологічних висновків здатних бути адаптованими до ринкової специфіки та галузевого дослідження закономірностей формування ринкової кон’юнктури. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Ролі адаптованих до цільових ринків стратегій у господарсь-кій діяльності підприємств присвячені дослідження низки відомих науковців, серед яких Ф. Котлер, І. Ансофф, П. Друкер, Г. Армстронг, М. Портер, а також вітчизняних науковців, де слід виділити праці П. Перерви, В. Герасимчука, Є. Крикавського, В. Ткаченка. З числа результатів досліджень слід виділити розробку та обґрунтування, на рівні методологічних інструментів, управління маркетинговими стратегіями тощо. Разом з тим, пропоновані універсальні інструменти не забезпечують високої ефективності, оскільки глобалізація, до якої додаються чинники фінансовоекономічної кризи, волотильність ринків, перманентні галузеві та економічні кризи, пожвавлення НТП, виступають ринковим стимулом, який здатні витримати лише ефективні потужні компанії, а з іншої, критично сприймаються через відсутність ефективної системи стратегічного управління. Невирішені частини проблеми. Наявні здобутки здатні вирішити цілу сукупність нагальних практичних потреб, проте формалізованих принципів, методології та концептуальних засад управління машинобудівними підприємствами в умовах швидкоплинних змін цільових ринків досі не існує. Таким чином, з допомогою наявного наукового забезпечення важко адекватно сприймати та відповідати на глобальні виклики, зміни транспортних ринків тощо. Постановка завдання. Визначити засади стратегічного управління машинобудівними підприємствами на основі еволюційно-сформованих у минулому переваг підприємства, традицій та еволюції економічної системи, що вилилась у закономірності розвитку цільових ринків. Основний матеріал дослідження. Поглиблення процесів глобалізації, зміна закономірностей формування цільових ринків докорінно змінюють їх структуру суб’єктів господарювання. Серед передумов та причин зростання потреби у стратегічному управлінні підприємствами з точку зору глобалізації слід виділити: зростання кооперацій між суб’єктами господарювання, які перебувають на етапі входження у глобальні процеси; зростання конкуренції та загальне підвищення ефективності; формування єдиного ринку, до якого українські перевізники входять на основі статусу країни-виробника продукції та товарів. Існують, також, системні причини поглиблення механізмів управління викликана динамічним розвитком в Україні після початку переходу до ринкової економіки. Найбільш вагомі складові входження машинобудівних підприємств у ринковий процес проявлялись у перехідний період, серед яких доцільно виділити: лібералізацію ЗЕД та спрощення доступу до науково-технічних розробок, за рахунок чого вона заявила про статус держави, що потребує докорінного оновлення основних засобів суб’єктів господарювання на основі передових науково-технічних розробок та винаходів; ця ж причина призвела до зростання обсягів експортно-імпортних операцій та внутрішнього попиту на товари машинобудування. Існують і комерційні причини, в основі яких лежить: формування основних засобів окремих суб’єктів господарювання на етапі первинного накопичення капіталу; отримання надприбутків за рахунок нижчої вартості робочої сили. Нижчі витрати та цінова конкурентоспроможність вітчизняних підприємств формуються також за рахунок нижчих поточних витрат на формування матеріальної і ресурсної бази. Перелік причин та передумов необхідності стратегічного управління вітчизняними підприємствами сформувався протягом останніх 10–15 років, тоді як еволюція уявлень про стратегію охоплює період у 150–200 років. Його етапи дають можливість ширше розкрити поняття та складові управління стратегіями (табл. 1). Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

271

Економічні науки Таблиця 1 Етапи еволюції економічної системи

Застосовувана стратегія 1820–30 Індустріальні Технічні Технічних і роки нововведення винаходи технологічних нововведень 1830–90 Промисловий Формування Створення нових роки переворот інфраструктури промислових технологій, забезпечення організації виробництва 1890– Епоха масового Консолідація Галузі мали чітке Розробка і 1930 виробництва виробничої розмежування та вдосконалення роки структури сприятливі механізму масового перспективи розвитку виробництва 1930–50 Епоха масового Насичення Зниження попиту Просування товарів роки збуту попиту на однотипні товари, на ринок, реклами, переорієнтація на збуту, вплив на попит управління на основі споживачів зовнішніх умов Період

1950–90 роки

Назва етапу

Інформаційна економіка

Передумова

Характерна ознака Створення промислової інфраструктури Відсутність явної конкуренції

Інтенсифікація Швидкі зміни, та прискорення велика кількість розвитку перманентних криз, економіки які не призводять до загального падіння економіки, а до вдосконалення економічного механізму

Маркетингові, логістика, НДДКР, формування попиту споживачів за допомогою повного маркетингу

Економічна закономірність розвитку Зародження підприємництва За рахунок нововведень та організації виробництва розширювалась ринкова ніша Попит значно перевищує пропозицію, формується виробничий стереотип Насичення ринку, зародження передумов кризи перевиробництва. Розвиток маркетингу при одночасній другорядній ролі виробництва За рахунок загального доступу до інформації, раціоналізація логістики, збутових систем та вдосконалення технологій, технічний прогрес корінним чином змінює як попит так і пропозицію. Зародження нових галузей

Перший етап розпочався на межі 20-30-х років ХІХ ст. завдяки появі великої кількості технічних винаходів, які прийнято ототожнювати з паровим двигуном. На цьому етапі відбувається зародження підприємництва, як основного носія стратегії. Останні на початкових етапах не мали чіткого прояву через відсутність конкуренції між суб’єктами господарювання, усталений ―ринок продавця‖ та реалізувались через стратегію технологічних нововведень у виробництві та пропонованих на ринок виробів. Наступний етап став логічним продовженням розвитку ―ринку продавця‖ через поглиблення технологічної складової та менеджменту виробництва, і тривав з 30 до 90-х років ХІХ ст. та отримав назву промислового перевороту, протягом якого не лише розпочався випуск нових товарів та реалізація послуг, що було характерним для попереднього етапу, а головне – створення нових технологій їх випуску. Технологічно-виробнича база забезпечила масове виробництво виділене у окремий етап у 90-х роках ХІХ ст. – 30-х роках ХХ ст. З точки зору застосовуваних стратегій кардинальних змін не відбувалось. Вдосконалювалось застосування виробничих стратегій через розвиток технічної, технологічної та організаційно-управлінської складових. По завершенню епохи масового виробництва наступив переломний момент у реалізації ринкових стратегій суб’єктів господарювання спровокований перманентними кризами перевиробництва, після чого ринкові стратегії почали будуватись за критерієм обов’язкового врахування потреб потенційного споживача. Цей час став початком масового застосування стратегій у бізнесі, які ґрунтуються на впливі на попит споживачів. На наступному етапі застосовувані стратегій набули чіткої структуризації у стратегіях маркетингу, логістики тощо. На цьому етапі в основі реалізації стратегії лежить інформація, а етап має назву інформаційної епохи чи пост-індустріального суспільства. На даному етапі зростає значимість стратегічного управління розвитком підприємств. На відміну від попередніх етапів перехід до економіки знань в умовах зростання ризиків НТП вимагає використання усіх резервів підприємницької діяльності та відбувається перехід від застосування стратегій ключових напрямків роботи до стратегії підприємства. У свою чергу стратегії ключових напрямків роботи підприємства стають етапами реалізації генеральної стратегії. Історично проблема управління стратегією підприємства широкого інтересу набуває на четвертому етапі, де понятійний апарат запозичується з військового лексикону і основним стає метод аналогій стратегій бізнесу та військових стратегій. На нашу думку, цілком логічне застосування методів аналогій має чіткі межі коли неможливо знайти повторення закономірності між еталонною та порівнюваною системою. Тому, розробка спеціалізованого понятійно-методологічного забезпечення стала закономірним процесом вдосконалення управління стратегіями машинобудівних підприємств. Вдалим, на нашу думку, є визначення поняття стратегії: ―…набір правил для прийняття рішення, яким керується у своїй діяльності організація‖ запропонованим І. Ансоффом [1, с. 108]. Інші автори не робили спроб заперечити такий підхід до поняття стратегії, і на наше переконання, або розглядали його в іншому ракурсі, розміщували у іншій площині або доповнювали уже наявне трактування новими складовими з метою конкретизації та адаптації до опрацьованого науково-практичного підходу (табл. 2).

272

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки Таблиця 2 Підходи до визначення стратегії

Визначення Управлінський підхід 1. Стратегія – це набір правил для прийняття рішення, яким керується у своїй діяльності організація 2. Стратегія – це спосіб реалізації підприємством своєї мети, який визначає його поведінку в просторі параметрів і вирішує протиріччя утворені взаємодією підприємства і ринкового середовища а також взаємодією внутрішніх компонентів підприємства Ресурсний підхід 3. Стратегія – це визначення основної довготермінової мети і завдань підприємства, прийняття напрямку дій і розподіл ресурсів, необхідних для досягнення поставленої мети 4. Стратегія – узагальнююча модель дій, необхідних для досягнення поставлених цілей шляхом координації і розподілу ресурсів компанії 5. Стратегія – це якісно визначена, узагальнена модель довготермінових дій організації, які їй необхідно здійснити для досягнення поставлених цілей через розподіл та координацію ресурсів Динамічний підхід 6. Стратегія – це цілі і комплекс дій, які мають визначальний характер для підприємства і які відрізняють його від інших підприємств Маркетинговий (ринковий) підхід 7. Стратегія – це створення унікальної та вигідної позиції, що передбачає певний оптимальний підбір видів діяльності компанії

Автор

Джерело

І. Ансофф

[1, с. 108]

А. Тридід

[2, с. 14]

А. Чендлер

[3]

А. Томпсон, [4, с. 19] А. Стрикленд С. Попов

[5, с. 12]

А. Наливайко [6, с. 54] М. Портер

[7, с. 65]

Висвітлюючи власне бачення поняття стратегії, ми пропонуємо визначити її через сукупність окремих складових діяльності підприємства, орієнтованої на довготермінову перспективу. Беззаперечною складовою стратегії є управління. З незрозумілих причин управлінню у визначенні поняття стратегії не приділяється уваги. Наші сумніви з приводу застосовуваного понятійного апарату ґрунтуються на тому, що усі усвідомлені процеси на підприємстві відносяться до сфери управління. Тому, усвідомлену постановку стратегічних напрямків діяльності в першу чергу слід трактувати як довготермінове управління. Період застосування управлінських підходів, що ототожнюються зі стратегією також має велике значення, оскільки практика виділяє оперативне управління; середньострокове управління або видові стратегії за проектами. Оперативне управління присутнє як на рівні реалізації проектних стратегій, так і міжпроектної взаємодії. В свою чергу, систему координат слід розглядати у якості критеріїв дотримання стратегічного напрямку, здійснюваного згідно розробленого набору правил. На основі викладених аргументів ми схиляємось до думки, що стратегією слід вважати управління для досягнення довготермінових цілей на основі усвідомленої цілеспрямованої політики, управлінських заходів, набору правил та критеріїв, якими керується підприємство у своїй діяльності. Поряд із запропонованим трактуванням поняття стратегії підприємства, систематизація її складових свідчить про існування явища підпорядкованості, яке доцільно назвати ієрархією цілей підприємства та визначити методологічний підхід до їх підпорядкування. За умов існування ієрархії стратегій, окремі елементи забезпечення їх реалізації, широко представлені у літературі, не знаходять логічного відображення. Алогізм, в першу чергу, стосується вертикалі ―місія–цілі–стратегія‖ на рівні генеральної стратегії. Трактування місії у практиці роботи підприємств, покращенням забезпечення послугами, що ними здійснюються, не відповідає дійсності, наприклад при стратегії ―зняття вершків‖ лише найбагатша категорія споживачів може їх собі дозволити. Тобто, місія у розробці стратегії носить теоретичний характер на відміну від мети, і тому виходить за межі ієрархії цілей. Аналогічні аргументи відсутності логічного узгодження місії, цілей та стратегії стосуються спроб диверсифікації діяльності суб’єктів господарювання з переміщенням стратегічних зон господарювання у інші галузі. Чи не єдиним випадком розв’язання наведеного протиріччя є формулювання узагальненої місії, наприклад, забезпечення інтересів акціонерів, або отримання комерційного ефекту від господарської діяльності, що у практиці роботи суб’єктів господарювання ототожнюється з метою. Висновки і перспективи подальшого дослідження. Невід’ємною частиною успішної діяльності машинобудівних підприємств є стратегічна основа управління маркетингом, логістикою, виробництвом та іншими процесами господарської діяльності. Традиційно реалізація стратегій відбувається на основі набутих у попередні періоди розвитку підприємства досвіду, господарських ресурсів, а її ефективність визначається еволюційно-сформованим механізмом цільових ринків. Перспективи подальшого дослідження слід намітити у визначенні напрямків оптимізації стратегій підприємства на цільових ринках. Література 1. Алимов О.М. Балансування стратегій в стратегічному наборі підприємства / О.М. Алимов, І.А. Ігнатієва // Актуальні проблеми економіки. – К. – 2005. – № 7.– С. 109–115.

2. Тридід О.М., Стратегія розвитку підприємства в умовах кризи: Автореф. дис… д-ра екон. наук. – Донецьк: Донецький нац. ун-т, 2003. – 31 с.

3. Анурьев С. Особенности разработки корпоративной стратеги / С. Анурьев, В. Сметанин / Менеджмент и менеджер. – К. – 2005. – № 6.– С. 14–22. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

273

Економічні науки 4. Аптекарь С. Стратегия развития предприятия: зарубежный опыт, разработка и особенности внедрения в Украине / С. Аптекарь, И. Шестова // Вісник ТАНГ. – Тернопіль. – 2001. – № 18. Ч. 2. – С. 18–22.

5. Бабій О.М. Стратегія розвитку підприємств в ринкових умовах господарювання (на прикладі підприємств автотранспортної галузі): Автореф. дис… канд. екон. наук. – Одеса: Одеський держ. екон. ун-т, 2003.– 19 с.

6. Балацкий Е. Экономический рост и технологические ловушки // Общество и экономика. – М., 2003. – № 11. – С. 53–77.

7. Бельтюков Е.А. Выбор стратегии развития предприятия: Учеб. пособие / Е.А. Бельтюков, Л.А. Некрасов. – Одесса: ОНПУ, 2002. – 280 с.

УДК 330.01

С.В. ФЛЕНТІН Хмельницький національний університет

МОНІТОРИНГ РОБОТИ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ ЗА КРИТЕРІЄМ РОЗРАХУНКОВОЇ ВАЛОВОЇ ДОДАНОЇ ВАРТОСТІ На основі аналізу існуючих статистичних показників запропоновано запровадження щоквартального моніторингу роботи підприємств промисловості за критерієм індексу розрахункової валової доданої вартості Based on analysis of existing statistical indicators suggested the introduction of quarterly monitoring of industrial enterprises by the criterion index estimated gross value added. Вступ. На сьогодні у Хмельницькій області діє 2965 промислових підприємства, на яких працює майже 62 тис. працівників(без чисельності працівників, зайнятих на малих підприємствах)[4]. У промисловості зосереджено основних засобів на суму понад 17 млрд грн (40,8 % від основних засобів, зосереджених в економіці області), реалізується продукції на суму понад 11,1 млрд грн (за 2008 рік), виробляється понад чверть від загальної валової доданої вартості економіки області. Значимість промисловості для економіки області підтверджують дані наведені в таблиці 1. Таблиця 1 Основні показники роботи промислових підприємств Хмельниччини (% до загального по області)

Показник Валова додана вартість промисловості в загальному обсязі валової доданої вартості Основні засоби промисловості Випуск промислової продукції у загальному обсязі випуску (в основних цінах)

1990 р. 1995 р. 2000 р. 2001 р. 2002 р. 2003 р. 2004 р. 2005 р. 2006 р. 2007 р.

31,6 …

30,7 25,7

28,2 29,0

23,0 27,6

22,3 27,8

21,2 27,0

19,4 33,0

24,5 38,2

27,2 37,1

27,5 40,8

51,4

37,8

35,8

38,5

37,7

37,5

35,8

40,0

42,0

42,0

Основним динамічним статистичним показником, який характеризував роботу промисловості до кінця 2008 року був ―Темп зростання (зменшення) обсягу промислової продукції (робіт, послуг) у відсотках до відповідного періоду попереднього року‖. Зазначений показник розраховувався, як по області в цілому, так і в розрізі районів, міст обласного значення та підприємств. Цей показник, відповідно до постанови КМУ від 20.06.2007 р., № 833 ―Про запровадження комплексної оцінки соціально-економічного розвитку Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя‖ [2], включений до переліку показників за якими проводиться комплексна оцінка результатів соціальноекономічного розвитку регіонів України. Серед 27 регіонів країни за темпом зростання обсягу промислової продукції Хмельниччина у 2007 році (114,5 %) займала 8-ме місце, а у 2008 році(99,4) – посіла 16-те місце. Розпорядженням голови облдержадміністрації від 30.09.2007 р., № 287/2007-р ―Про запровадження комплексної оцінки соціально-економічного розвитку районів‖[4] запроваджено оцінку соціально-економічного розвитку районів та аналіз динаміки соціально-економічного стану міст обласного значення. За підсумками 2008 року за показником ―Темп зростання (зменшення) обсягу промислової продукції (робіт, послуг) у відсотках до відповідного періоду попереднього року‖ перші три місця відповідно зайняли Старосинявський (222,9 %), Шепетівський (124,9 %), Красилівський (113,7 %) райони, а також міста Кам’янець-Подільський (140,6 %), Славута (118,2 %) та Хмельницький (99,7 %). Держкомстатом України з початку 2009 року запроваджено нову методологію розрахунку індексу промислової продукції відповідно до міжнародних стандартів [3]. Зазначений індекс характеризує зміну створеного у промисловості обсягу валової доданої вартості. В основу методології покладено загальновизнаний метод так званого постійного набору товарів, який є рекомендованим Статистичною комісією ООН. Держкомстат України не передбачає розраховувати зазначений індекс по районах та містах, підприємствах, а лише починаючи з рівня області в цілому. Крім того, органи статистики не надають показники роботи в розрізі конкретних підприємств, посилаючись на Закон України ―Про державну статистику‖ [1] та на конфіденційність цієї інформації.

274

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

Економічні науки На сьогодні неможливо контролювати, а значить і впливати на роботу підприємств промисловості на рівні районів, міст обласного значення, а значить, і області в цілому. Назріла гостра необхідність в отриманні інформації для службового користування про основні показники роботи промисловості в розрізі підприємств області. Слід зазначити, що найбільш ємними показниками, які характеризують створювану валову додану вартість, є фактичні обсяги виплаченої заробітної плати, сплачених податків та отриманого прибутку. У цих показниках закладені відповідно інтереси найманих працівників, держави та власників підприємств [5] (табл. 2). Таблиця 2 Економічні інтереси основних суб’єктів ринку

Суб’єкт

Економічний інтерес основних суб’єктів ринку Забезпечення сталого розвитку. Прибуткова робота підприємств. Збільшення податкових надходжень. Підвищення доходів та зайнятості населення Високі прибутки. Досягнення довгострокової конкурентоспроможності. Гарантії стабільності з боку держави Стабільна робота. Висока зарплата. Надійний соціальний захист

Держава

Власники підприємств Наймані працівники

Для виправлення ситуації, що склалася, пропонується для характеристики роботи промисловості ввести додатково такий показник, як індекс розрахункової валової доданої вартості, розрахунок якого проводити на рівні області, районів, міст обласного значення та підприємств з врахуванням індексу інфляції згідно формули:

² ÂÄÂ де

² ÂÄÂ

ÂÄÂç ÂÄÂá ² ³

(1)

– індекс валової доданої вартості; ÂÄÂç – валова додана вартість у звітному періоді; ÂÄÂá –

валова додана вартість у базовому періоді (відповідному періоді попереднього року); ² ³ – індекс інфляції звітного періоду до базового періоду. Таблиця 3 Показники щоквартального моніторингу роботи підприємств промисловості області (розраховуються щоквартально з наростаючим підсумком до початку року)

Район Кількість (місто обласного найманих значення). працівників, Код, назва та адреса осіб підприємства

Валова додана вартість, тис. грн Обсяг Вартість реалізованої Податки та Оплата основних продукції відрахування праці Чистий засобів, (робіт, з зарплати до найманих прибуток тис. грн послуг), Пенсійного та працівників тис. грн інших фондів

Всього

Район (місто обласного значення) Код, назва та адреса підприємства ... Код, назва та адреса підприємства Всього по району (місту обласного значення) Разом по області

Слід зазначити, що у формулі (1) валова додана вартість розраховується як сума оплати праці найманих працівників, податків та відрахувань до Пенсійного та інших фондів, а також чистого прибутку підприємств. З метою розрахунку індексу валової доданої вартості пропонується запровадження щоквартального моніторингу роботи підприємств промисловості для службового користування. З цією метою на основі даних Головного управління статистики в області, Державної податкової адміністрації в області, Головного управління Пенсійного фонду України в області, Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України та Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності готувати інформацію згідно наступної табличної форми (табл. 3). Висновки. У запропонованій формі показники ―кількість найманих працівників‖ та ―вартість основних засобів‖ характеризують кадровий та виробничий потенціал підприємства, ―обсяг реалізованої продукції‖ та ―валова додана вартість‖ – результати діяльності підприємства. На основі зазначених показників можна розрахувати показники ефективності роботи підприємств – продуктивність праці та фондовіддачу. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2

275

Економічні науки Запровадження щоквартального моніторингу роботи підприємств промисловості, введення додаткового критерію оцінки їх діяльності (індекс валової доданої вартості), дасть змогу знати дійсний стан підприємств, що дозволить організувати системну роботу щодо поліпшення показників роботи підприємств промисловості, особливо державної та комунальної форм власності, а також акціонерних товариств з державною часткою понад 25 %. Крім того, при необхідності, згідно методики моніторинг можна проводити і для інших видів діяльності реального сектору економіки: сільського господарства, будівництва, транспорту, зв’язку тощо. Література 1. Закон України ―Про державну статистику‖.

2. Постанова КМУ від 20.06.2007 р., № 833 ―Про запровадження комплексної оцінки соціальноекономічного розвитку Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя‖.

3. Наказ Держкомстату України ―Про затвердження Методики розрахунку інтегрального індексу виробництва (враховуючи індекси промислової та будівельної продукції‖ від 2.08.2005 р., № 224.

4. Розпорядженням голови облдержадміністрації від 30.09.2007 р., № 287/2007-р ―Про запровадження комплексної оцінки соціально-економічного розвитку районів‖.

5.Флентін С.В. Оцінка розвитку економічних систем за критерієм валової доданої вартості // Вісник Технологічного університету Поділля. – № 3, 2004. – Т. 1.

6. Статистичний щорічник Хмельницької області за 2008 рік. Головне управління статистики у Хмельницькій області, 2009.

Підп. до друку 6.10.2009. Ум. друк. арк. 32,20. Обл.-вид. арк. 31,87 Формат 30 42/4, папір офсетний. Друк різографією Наклад 115, зам. № 305/09

Тиражування здійснено з оригінал-макету, виготовленого редакцією журналу ―Вісник Хмельницького національного університету‖ та редакційно-видавничим центром Хмельницького національного університету 29016, м. Хмельницький, вул. Інститутська, 7/1, тел. (8-0382) 72-83-63 276

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 2