Вісник ХНУ #4, 2012

Економічні науки

ISSN 2226-9150

Науковий журнал

ВІСНИК Хмельницького національного університету Економічні науки Том 2 Присвячується 50-літньому ювілею Хмельницького національного університету Хмельницький 2012 Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

7

Економічні науки

ВІСНИК Хмельницького національного університету Затверджений як фахове видання Постановою президії ВАК України від 19.01.2006 № 2-05/1 (бюл. ВАК № 2’2006 р.)

Засновано в липні 1997 р.

Виходить 6 разів на рік

Хмельницький, 2012, № 4, Т. 2 (190) Засновник і видавець: Хмельницький національний університет (до 2005 р. — Технологічний університет Поділля, м. Хмельницький) Головний редактор Заступник головного редактора Голова редакційної колегії серії “Економічні науки” Відповідальний секретар

Скиба М. Є., заслужений працівник народної освіти України, д. т. н., професор, академік МАІ, академік УТА, ректор Хмельницького національного університету Параска Г. Б., д. т. н., професор, проректор з наукової роботи Хмельницького національного університету Войнаренко М. П., заслужений діяч науки і техніки України, д. е. н., професор, академік АЕНУ, МАІ, УАЕК, проректор з науково-педагогічної роботи Хмельницького національного університету Гуляєва В. О., завідувач відділом інтелектуальної власності Хмельницького національного університету Члени редколегії Економічні науки

д. е. н. Асаул А. М., д. е. н. Благун І. С., д. е. н. Бельтюков Є. А., к. е. н. Бондаренко М. І., д. е. н. Ведерніков М. Д., д. е. н. Геєць В. М., к. т. н. Григорук П. М., д. е. н. Завгородня Т. П., к. т. н. Йохна М. А., к. е. н. Ковальчук С. В., д. е. н. Козак В. Є., д. е. н. Кругляк Б. С., д. е. н. Кулинич О. І., д. е. н. Лук’янова В. В., к. е. н. Любохинець Л. С., д. е. н. Мікула Н. А., д. е. н. Микитенко В. В., к. е. н. Михайловська І. М., д. е. н. Нижник В. М., д. е. н. Орлов О. О., д. е. н. Стадник В. В., к. е. н. Тюріна Н. М., к. е. н. Хмелевська А. В., д. е. н. Хрущ Н. А. Відповідальні за випуск: д. е. н. Нижник В. М., к. е. н. Васильківський Д. М. Технічний редактор к. т. н. Романюк В. В. Редактор-коректор Броженко В. О. Рекомендовано до друку рішенням Вченої ради Хмельницького національного університету, протокол № 11 від 27.06.2012 Адреса редакції:

Україна, 29016, м. Хмельницький, вул. Інститутська, 11, Хмельницький національний університет редакція журналу “Вісник Хмельницького національного університету”



(03822) 2-51-08

e-mail:

patent_1@beta.tup.km.ua vagvestnik@rambler.ru

web:

http://library.tup.km.ua/visnyk_tup.htm http://visniktup.narod.ru http://vestnik.ho.com.ua

ISSN 2226-9150

Зареєстровано Міністерством України у справах преси та інформації. Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації Серія КВ № 9721 від 29 березня 2005 року (перереєстрація) © Хмельницький національний університет, 2012 © Редакція журналу “Вісник Хмельницького національного університету”, 2012

8

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Зміст Економічні науки РОЛЬ РЕГІОНІВ У ФОРМУВАННІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ МОДЕЛІ В. М. НИЖНИК, Л. О. ШЕМЧУК УКРАЇНО-АМЕРИКАНСЬКІ ВІДНОСИНИ У ПІДВИЩЕННІ РІВНЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ ТА РЕГІОНІВ .............................................................................................................................. 7 Т. В. МІРЗОДАЄВА ФОРМУВАННЯ ТЕОРЕТИЧНИХ ЗАСАД АНТИКРИЗОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ .............................................................................................................................................................. 10 Ж. В. ДЕРІЙ РОЛЬ ЛЮДСЬКОГО КАПІТАЛУ У ПІДВИЩЕННІ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ЕКОНОМІКИ РЕГІОНУ .................................................................................................................................................................. 15 Г. В. СКИБА ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ МІЖНАРОДНОЇ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ .............................................................................................................. 19 О. Б. ПІРІАШВІЛІ ІНВЕСТИЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ РЕГІОНАЛЬНИХ СТРАТЕГІЙ РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ ............................................................................................................................................................... 25 М. Д. БАЛДЖИ СТАБІЛІЗАЦІЯ ДИСПРОПОРЦІЙ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ ПРИ УДОСКОНАЛЕННІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ ........................................................................ 28 Н. В. ІВАНОВА ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ВЗАЄМОВПЛИВУ ПРОЦЕСІВ МОДЕРНІЗАЦІЇ ІНФРАСТРУКТУРИ ТА РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ ............................................................................................................................ 32 І. Є. ЖУРБА ЕКОНОМІЧНА ПРИРОДА ТРАНСКОРДОННОГО СПІВРОБІТНИЦТВА ..................................................... 36 И. Е. ПЛЮТА ФАКТОРЫ И ОСОБЕННОСТИ ФОРМИРОВАНИЯ РЕГИОНАЛЬНОГО ПОТЕНЦИАЛА ЭНЕРГОСБЕРЕЖЕНИЯ ......................................................................................................................................... 43 А. А. КОРБУТ АНАЛІЗ ВИКОРИСТАННЯ ОБІГОВИХ КОШТІВ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ ................................................................................................................................................. 48 Н. В. БОБРОВСЬКА ЕКОЛОГО-ЕКОНОМІЧНІ АСПЕКТИ ЗРІВНОВАЖЕНОГО РОЗВИТКУ АГРАРНОГО СЕКТОРА РЕГІОНУ .................................................................................................................................................................. 53 Т. М. ОКСЕНЮК НЕОБХІДНІСТЬ СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ФІНАНСОВИМИ РЕЗУЛЬТАТАМИ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ ........................................................................... 55 Н. В. ДЕГТЯРЬ СТАНОВЛЕННЯ КОНЦЕПЦІЇ ЕКОСИСТЕМНИХ ПОСЛУГ В КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ ....................................................................................................................... 58 А. С. НАЙДЮК ЕКОНОМІКО-НОРМАТИВНЕ ФОРМУВАННЯ ТРУДОВОЇ МІГРАЦІЇ: МІЖДЕРЖАВНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ........................................................................................................................... 61 І. Г. БУЗЕЦЬКИЙ ЧИННИКИ ТА ТЕНДЕНЦІЇ ТРУДОРЕСУРСНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ .............. 64 МЕХАНІЗМИ ЕФЕКТИВНОГО УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ ПІДПРИЄМСТВ С. В. МЕЛЬНИК СЕРЕДНЬОСТРОКОВИЙ ПОПИТ НА РОБОЧУ СИЛУ У ПРОФЕСІЙНОМУ РОЗРІЗІ, ВИМОГИ РОБОТОДАВЦІВ ДО ПРАЦІВНИКІВ ТА НАПРЯМИ ЇХ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ .................................................. 68 A. M. ГУРЖІЙ, В. В. ГАПОН СУЧАСНИЙ СТАН ВПРОВАДЖЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНО-КОМУНІКАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ У Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

3

Економічні науки Зміст

ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ УКРАЇНИ .............................................................................................. 71 І. В. НИЖНИК ОЦІНКА РІВНЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПЕРСОНАЛУ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ .... 75 М. В. ДУБІНІНА, О. В. РАФАЛЬСЬКА УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПІДПРИЄМСТВА НА ОСНОВІ МОТИВАЦІЇ ПЕРСОНАЛУ ................................................................................................................................... 78 О. І. СИНИЦЬКА, С. В. СТРЕХОВА ВПЛИВ КОРПОРАТИВНОЇ КУЛЬТУРИ НА ЕФЕКТИВНІСТЬ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ ПІДПРИЄМСТВА ....................................................................................................................... 82 Л. А. ПРИСТУПА, О. О. МУЗИКА КОРПОРАТИВНЕ СТРАХУВАННЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ МОТИВАЦІЇ ПЕРСОНАЛУ ................................... 85 О. С. НОВІКОВА, Т. В. ШУМОВЕЦЬКА КВАЛІФІКАЦІЯ ПЕРСОНАЛУ ЯК ЧИННИК ПІДВИЩЕННЯ РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА ................................................................................................................................................... 88 В. В. СПІВАК СУЧАСНІ ОСОБЛИВОСТІ ТА КОНЦЕПЦІЇ РОЗВИТКУ КАДРОВОГО МЕНЕДЖМЕНТУ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ ...................................................................................................................... 91 В. О. ХРУЩ КОРПОРАТИВНА КУЛЬТУРА ОРГАНІЗАЦІЙ: СТАДІЇ РОЗВИТКУ, ВЛАСТИВОСТІ ТА ПРИНЦИПИ ....................................................................................................................................................... 94 Л. В. ВАГАНОВА ОКРЕМІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНО-КАДРОВОЮ БЕЗПЕКОЮ ПІДПРИЄМСТВА ............................................................................................................................. 98 А. В. ЖУКОВ ДІАГНОСТИКА ЯК ЕЛЕМЕНТ МЕХАНІЗМУ ЕФЕКТИВНОГО УПРАВЛІННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА ................................................................................................................................................. 102 ІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ВІТЧИЗНЯНИХ ПІДПРИЄМСТВ Н. А. ХРУЩ ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ВІРТУАЛЬНИХ ПІДПРИЄМСТВ В УМОВАХ ІНФОРМАТИЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА .................................................................................................................. 107 С. Б. ДОВБНЯ, В. П. ПОНОМАРЕНКО НАПРЯМКИ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ МЕНЕДЖМЕНТУ ПІДПРИЄМСТВ ..................................... 112 П. П. МИКИТЮК СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ ІНВЕСТИЦІЙНО-ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ БУДІВЕЛЬНОЇ ГАЛУЗІ ........................................................................................................................................ 116 М. А. ЙОХНА, А. М. ГОНЧАРУК ТЕХНОЛОГІЧНА ТА ЛОГІСТИЧНА ДОЦІЛЬНІСТЬ ІНТЕГРУВАННЯ ПОСТАЧАЛЬНИКІВ МАШИНОБУДІВНОГО ПІДПРИЄМСТВА В ПРОЦЕС СТВОРЕННЯ ІННОВАЦІЙ .................................. 120 В. В. СТАДНИК, Г. О. СОКОЛЮК ВИКОРИСТАННЯ ЗБАЛАНСОВАНОЇ СИСТЕМИ ПОКАЗНИКІВ ДЛЯ РЕАЛІЗАЦІЇ СТРАТЕГІЇ ДИВЕРСИФІКОВАНОГО ЗРОСТАННЯ ............................................................................................................ 125 Н. М. СІРЕНКО, Т. О. ЧАЙКА ІННОВАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ В ОРГАНІЧНОМУ ЗЕМЛЕРОБСТВІ ............................................................. 131 О. М. ВИШНЕВСЬКА ІНВЕСТИЦІЙНО-ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК АГРАРНОГО СЕКТОРА В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ЗМІН І ТЕНДЕНЦІЙ ....................................................................................................... 136 Н. І. ТРІШКІНА СТРАТЕГІЧНІ НАПРЯМКИ РЕФОРМУВАННЯ ОПТОВОЇ ТОРГІВЛІ ........................................................ 140 П. М. ГРИГОРУК ВИМІРЮВАННЯ І ШКАЛЮВАННЯ ДАНИХ .................................................................................................. 144 4

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Зміст Економічні науки О. В. ХМЕЛЕВСЬКИЙ ЕФЕКТ СИНЕРГІЗМУ ЯК СТИМУЛ РОЗВИТКУ ТРАНСНАЦІОНАЛЬНИХ КОРПОРАЦІЙ В УКРАЇНІ ............................................................................................................................................................. 148 Л. Г. ГУЛЬКО РИНКОВО-НЕЙТРАЛЬНІ СТРАТЕГІЇ ЯК ЗАПОРУКА ЕФЕКТИВНОГО УПРАВЛІННЯ ІНВЕСТИЦІЙНИМ ПОРТФЕЛЕМ ..................................................................................................................... 154 І. Ю. ЄПІФАНОВА ІННОВАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВ В СУЧАСНИХ УМОВАХ ................................................. 157 Л. О. МАТВІЙЧУК ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ЕКОНОМІЧНОЇ КАТЕГОРІЇ «СТРАХУВАННЯ» ............................................... 160 Л. В. ДЖЕМЕЛІНСЬКА ЕКОНОМІЧНА ОЦІНКА ТА ВІДБІР ОБ'ЄКТІВ ПРОМИСЛОВОЇ ВЛАСНОСТІ ДЛЯ СТВОРЕННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ПРОДУКЦІЇ ............................................................................................................................ 165 І. Ю. ІВАНОВИЧ ІНВЕСТИЦІЙНИЙ АСПЕКТ ПІЛЬГОВОГО КРЕДИТУВАННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ ................................................................................................. 170 О. І. ДРАЧ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ УКРАЇНИ ............................................. 175 Т. І. КАТКОВА ПІДХОДИ ДО ФОРМУВАННЯ МАРКЕТИНГОВОЇ СТРАТЕГІЇ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ МАШИНОБУДІВНОГО ПІДПРИЄМСТВА ............................................................................. 179 О. Є. ГРОМОВА ПОБУДОВА СТРУКТУРНОЇ МОДЕЛІ МОТИВАЦІЙНОГО МЕХАНІЗМУ ІННОВАЦІЙНОІНВЕСТИЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ .......................................................... 183 І. В. ГРІЩЕНКО ВПЛИВ ЧИННИКІВ ТА ВИБІР ПОКАЗНИКІВ ОЦІНКИ ІНВЕСТИЦІЙНО-ІННОВАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВ ......................................................................................................................... 188 І. В. РОДІОНОВА ОЦІНКА РІВНЯ ТА НАПРЯМИ ПІДВИЩЕННЯ ІННОВАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВ ЛЕГКОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ ............................................................................................................................... 193 Т. Р. ТИМОШЕК ФОРМУВАННЯ ПОТРЕБИ В ПРАЦІВНИКАХ В ПРОФЕСІЙНОМУ РОЗРІЗІ В УМОВАХ ІННОВАЦІЙНОЇ МОДЕЛІ РОЗВИТКУ ............................................................................................................. 197 І. В. БАБІЙ ФОРМУВАННЯ АНТИКРИЗОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ ЯК ІНСТРУМЕНТУ УПРАВЛІННЯ РЕСТРУКТУРИЗАЦІЄЮ ПІДПРИЄМСТВА .................................................................................................... 201 Л. В. ОЛІЙНИК СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО ЕФЕКТИВНОГО УПРАВЛІННЯ РЕСУРСАМИ ТА АКТИВАМИ ПІДПРИЄМСТВА ................................................................................................................................................. 206 Д. С. ТЕРЕХОВ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПОТЕНЦІАЛ У СИСТЕМІ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВА ......................................... 209 І. В. ЗАГНІТКО УПРАВЛІННЯ ВИТРАТАМИ НА ПІДПРИЄМСТВІ: МЕТОДИ КАЛЬКУЛЮВАННЯ ТА ПЛАНУВАННЯ .............................................................................................................................................. 212 М. О. ЛЕВЧЕНКО ЕЛЕМЕНТИ ФІНАНСОВО-ІНВЕСТИЦІЙНОГО ТА ВИРОБНИЧОГО РИЗИКІВ У ЗЕД МАШИНОБУДІВНОГО ПІДПРИЄМСТВА .......................................................................................... 216 О. Б. ГОВОРЕЦЬКИЙ ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУ СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ НА ПІДПРИЄМСТВАХ-УЧАСНИКАХ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ .................................................................................................... 221

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

5

Зміст Економічні науки О. В. МАЛИК МЕТОДОЛОГІЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФІНАНСОВОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВ ЗА УМОВ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ ............................................................................................................................ 224 А. О. ЛЕВИЦЬКА СУЧАСНА ПАРАДИГМА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНКУРЕНТНИХ ПЕРЕВАГ ПІДПРИЄМСТВА В УМОВАХ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ ...................................................................................................... 227 К. Ю. КВАТЕРНЮК УПРАВЛІННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ .................................................................................................................................................... 231 А. В. САВІЦЬКИЙ ПІДВИЩЕННЯ ЯКОСТІ ПРОДУКЦІЇ У ФОРМУВАННІ КОНКУРЕНТНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВ .................................................................................................................................................... 233 С. І. КОНЄВ ЕКСПОРТНО-ІМПОРТНА ДІЯЛЬНІСТЬ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ ЗА УМОВ ЧЛЕНСТВА В СОТ ............................................................................................................................. 238 О. В. КРУПА ПЕРЕВАГИ ТА НЕДОЛІКИ ЗАСТОСУВАННЯ АУТСОРСИНГУ НА ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВАХ ............................................................................................................................................... 241 В. А. КИЗИМА ОСНОВНІ ВИРОБНИЧІ ФОНДИ: ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ВІДТВОРЕННЯ НА ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВАХ ............................................................................................................................................... 245 С. А. МАТЮХ СУЧАСНІ АСПЕКТИ УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНИМ ПОТЕНЦІАЛОМ ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ В УКРАЇНІ ЗА УМОВ НОВІТНІХ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ ...................................... 248 В. Й. БАКАЙ УДОСКОНАЛЕННЯ АМОРТИЗАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ ЯК ЧИННИК ОНОВЛЕННЯ ОСНОВНИХ ФОНДІВ НА ПІДПРИЄМСТВІ ............................................................................................................................ 252 І. В. ЛЕБЕДЄВ СОЦІАЛЬНА СКЛАДОВА РОЗВИТКУ ЕКОНОМІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ЗА УМОВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ...................................................................................................................................................... 255 В. В. НІКОНЧУК ТЕОРЕТИЧНІ І МЕТОДИЧНІ ПІДХОДИ ДО АНАЛІЗУ РОЗВИТКУ ФОНДОВОГО РИНКУ В КОНТЕКСТІ ІНСТИТУЦІОНАЛЬНИХ ЗМІН ................................................................................................ 260 М. І. ДЗЮБА ФОРМИ ТА МЕТОДИ СТИМУЛЮВАННЯ ЕКСПОРТУ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ .......... 263 Ю. В. ДОРОШ ОЦІНКА ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ УКРАЇНИ .......... 267 О. В. ЛЮБОХИНЕЦЬ ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ АНАЛІЗУ СТРАТЕГІЧНОГО ПЛАНУВАННЯ ЯК ОСНОВИ ВИБОРУ ПОВЕДІНКИ ПІДПРИЄМСТВА ................................................................................. 270 В. І. КУЛАКОВ ІДЕНТИФІКАЦІЯ СКЛАДОВИХ ТА АНАЛІТИЧНИХ ІНСТРУМЕНТІВ ЕФЕКТИВНОГО УПРАВЛІННЯ ЦІЛЬОВИМИ РИНКАМИ ПІДПРИЄМСТВ ............................................................................ 274 Ю. В. СУСІДЕНКО СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ НА РИНКУ ПЕРЕРОБНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ СИСТЕМИ АПК ........................................................................................ 277 О. А. РОМАНЮК ВПЛИВ ФАКТОРІВ НА ПРОЦЕСИ АКТИВІЗАЦІЇ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ .................................................................................................................................................... 280

6

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

РОЛЬ РЕГІОНІВ У ФОРМУВАННІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ МОДЕЛІ

УДК 65.018: (477) В. М. НИЖНИК, Л. О. ШЕМЧУК Хмельницький національний університет

УКРАЇНО-АМЕРИКАНСЬКІ ВІДНОСИНИ У ПІДВИЩЕННІ РІВНЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ ТА РЕГІОНІВ У статті розкрито основні шляхи взаємодії України та США з метою підвищення рівня конкурентоспроможності як промислових підприємств, так і в цілому регіональних економічних систем.

The article explores the main ways of cooperation between Ukraine and USА to enhance competitiveness of industrial enterprises and the whole regional economies. Ключові слова: конкурентоспроможність підприємств, економічне співробітництво, американські компанії, управління конкурентоспроможністю.

Вступ. З розвитком ринкових відносин та посиленням реформ в Україні важливого значення набуває конкуренція між суб’єктами господарювання. Проблема забезпечення конкурентоспроможності є головною умовою підвищення і підтримання позицій підприємництва на внутрішньому та зовнішніх ринках. Для отримання успіху в конкурентній боротьбі потрібен постійний моніторинг ринків, позицій фірми та конкурентів, смаків і переваг постійних споживачів, досліджень сильних і слабких сторін власної господарської діяльності, здатність та швидка пристосованість до змін ринку. Дослідження причин зниження конкурентоспроможності підприємств вказало на існування у вітчизняній економіці недоліків концептуального характеру. Збереження цих прорахунків спричинить збільшення прірви між конкурентоспроможністю вітчизняного товаровиробника і підприємств світового рівня. У сфері економічного співробітництва США традиційно є одним з провідних партнерів України. Розвиток україно-американської торговельно-економічної співпраці завжди асоціювався з одержанням доступу до передових високих технологій та прискоренням інтеграції України до міжнародних структур і організацій. Економіка Сполучених Штатів Америки є одним з вирішальних чинників змін у світовому господарстві. Масштабні зрушення в економіці США здатні істотно вплинути на економічну ситуацію в усьому світі. Роль Сполучених Штатів у глобальних потоках товарів, послуг, капіталу, робочої сили, знань дедалі зростає. Великий інноваційний потенціал, розвинуті ефективні механізми його функціонування, налагоджена інституційна структура дають США змогу утверджувати свої позиції в світовій економіці. Аналіз літературних джерел з даної тематики. Серед наукових праць, в яких досліджуються теоретичні основи конкуренції, її сучасні форми, міжнародне конкурентне середовище, аналіз причин і умов виникнення конкурентних переваг, а також проблеми забезпечення високої конкурентоспроможності України та США і пошуку ними новітніх форм її досягнення, необхідно виділити дослідження таких зарубіжних вчених: А. Бранденбургера, Р. Вернона, Г. Грубера, Ч. Джонсона, Р. Кантера, П. Катцентшейна, І. Кірцнера, С. Коуена, П. Кругмана, В. Леонтьєва, С. Ліндера, Ф. Ліста, А. Маршалла, Дж. Міля, Дж. Мура, Р. Нельсона, Б. Оліна, М. Познера, Д. Рікардо, Дж. Робінсон, Дж. Сакса, П. Самуельсона, А. Сливоцького, А. Смітта, Р. Солоу, С. Уінтера, Е. Чемберліна, Й. Шумпетера, Ф. Хайєка, Г. Хамела, Е. Хекшера, Дж. Хікса; російських вчених: Г. Азоєва, М. Гальвановського, С. Ємельянова, О. Михайлова, А. Селезньова, І. Спиридонова, Р. Фатхутдінова, О. Юданова; та вітчизняних вчених: О. Білоруса, Б. Губського, Д. Лук’яненка, Ю. Пахомова, А. Поручника і багатьох інших. Виклад основного матеріалу дослідження. Одна з найважливіших задач розвитку підприємств, регіонів та країни в цілому нерозривно пов`язана з ефективністю виробництва, забезпеченням випуску необхідної кількості сучасних виробів та покращенням якості, досягненням конкурентоспроможності продукції на світовому ринку. На сьогодні проблема конкурентоспроможності підприємств стоїть досить гостро, оскільки в умовах ринкових відносин та загострення конкурентної боротьби в лідируючих позиціях залишаються тільки ті підприємства, які здатні до швидких змін в організації управління, постійного оновлення виробництва, впровадження інновацій, постійного поліпшення якості та характеристик продукції та послуг. Інтенсифікація виробничих процесів в поліграфії з використанням новітніх технологій, устаткування, широкого асортименту матеріалів вимагає постійного контролю якості виконання технологічних операцій для забезпечення високого рівня конкурентоспроможної продукції та задоволення потреб споживачів [1]. США підтверджують статус найбільш конкурентоспроможної економіки світу. Ефективність національних ринків, конкурентоспроможність компаній, вражаюча здатність до технологічних інновацій, що базується на першокласній системі університетів і дослідних центрів, – усе це сприяє високому рівню конкурентоспроможності економіки та підприємств США. Щоб не втратити провідні позиції на світовому ринку, США спонукає до розгляду і впровадження наступних механізмів: Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

7

Економічні науки

- функціонування значної кількості «мозкових центрів» (дослідницьких установ) на національному рівні або при окремих галузевих асоціаціях; - підвищення якості вищої освіти, зокрема шляхом запрошення іноземних викладачів та студентів; - проведення адекватної імміграційної політики щодо кваліфікованої робочої сили; - захист прав власності, зокрема інтелектуальної; підвищення гнучкості ринку праці; - поліпшення функціонування ринку капіталу; лібералізація продуктового ринку; - застосування системи моніторингу досягнення якісних і кількісних показників. У США також діє раціональна система державного регулювання, що не дає змоги створювати великі об’єднання компаній, які функціонують в Європі чи Японії. Зокрема, застосовуються податкові стимули (подвійне оподаткування), що не дозволяє утворювати групи компаній. Тому типова американська корпорація є автономною і працює на задоволення власних інтересів. Щодо управління конкурентоспроможністю підприємства США, то тут створено ряд спеціалізованих стратегічних програм підвищення конкурентоспроможності, які передбачають переконання працівників у важливості реалізації програми підвищення конкурентоспроможності продукції корпорації й особистої участі в цьому кожного працівника; визначення рівня додаткових витрат на підвищення рівня конкурентоспроможності продукції; розроблення методів і заходів мотивування виробництва конкурентоздатної продукції тощо. Слід сказати, що у США контроль за рівнем конкурентоспроможності здійснюють на всіх стадіях життєвого циклу продукції і це носить не лише контрольний, а й аналітичний характер. Такий контроль, що називають загальним, є організаційною формою розподілу прав і обов’язків між підрозділами, що пов’язані з забезпеченням конкурентоспроможності. Для України Сполучені Штати є прикладом роботи лібералізованої економіки. За своїми показниками економіки України та США непорівнянні. Ринкова вартість всіх кінцевих товарів і послуг, вироблених за рік в усіх галузях економіки на території України і США, різниться майже в 50 разів. Тим не менш, українські та американські підприємці, незважаючи на низку ризиків і відмінностей, зацікавлені у збільшенні обсягів взаємної торгівлі, удосконаленні взаємного доступу на ринки товарів та послуг, створенні нових робочих місць [2]. Протягом останніх років через систему грантів благодійних фондів США сприяли розвитку ринково-орієнтованої економіки в Україні, досягненню сталого економічного зростання, поліпшенню бізнес-клімату та підвищенню конкурентоздатності України на зовнішніх ринках. США та Україна активно співпрацювали з метою зменшення бар'єрів у торгівлі та забезпечення вільного взаємного доступу до ринку. Сполучені Штати надали Україні торговельні пільги в рамках Генералізованої системи преференцій США, визнали ринковий статус української економіки та проголосили намір сприяти вступу нашої держави до низки міжнародних організацій, зокрема, підтримали набуття Україною членства в СОТ. Україна та США на регулярній основі проводять економічне співробітництво по лінії Міністерства економічного розвитку і торгівлі України та офісу торговельного представника США. Спочатку періодичні консультації відбувалися в рамках Спільної українсько-американської комісії з питань торгівлі, потім – в рамках економічних комітетів Українсько-американської міждержавної комісії, а з 2008 року – в рамках Українсько-Американської ради з торгівлі та інвестицій. У складі Ради з торгівлі та інвестицій сформовані робочі групи з питань сільського господарства, ветеринарної медицини та біотехнологій, а також з питань митного співробітництва. На черговому засіданні цього органу планується порушити питання захисту прав інтелектуальної власності, оподаткування, співробітництва в митній справі, сфері біотехнологій, енергетики та авіації, а також питання торговельного захисту і ділового клімату. Міністри економіки України відвідували США шість разів – в 1994, 1998, 2001, 2006, 2007 та 2009 роках. У липні 2008 року Україну вперше відвідав Секретар Міністерства торгівлі США Карлос Гутієррес. Під час цього візиту Міністерство економічного розвитку і торгівлі України і Департамент торгівлі США підписали Меморандум про взаєморозуміння з метою розвитку співробітництва на засадах вільної та чесної торгівлі. З 1992 року в Україні розпочала роботу Американська торгівельна палата, яке представляє інтереси іноземних інвесторів, які працюють в Україні, а також сприяє появі нових інвесторів на українському ринку. Ця організація об'єднує близько 600 ділових структур та активно співпрацює з українською владою з метою покращення бізнес-середовища і залучення вітчизняних та американських інвестицій в українську економіку [3]. Паралельно в США функціонує Бізнес-рада Україна – США, що об'єднує більше 175 компаній. Ця організація, створена в 1995 році, також сприяє американським компаніям у реалізації торговельних та інвестиційних інтересів в Україні. Члени Бізнес-ради ведуть активний діалог з українським урядом та керівниками бізнесу з метою усунення будь-яких перешкод між двома країнами в торговельно-інвестиційній сфері. Протягом 1992–2012 pp. Сполучені Штати були найбільшим іноземним інвестором в Україні. Наразі США входять в десятку найбільших інвесторів в нашу країну. У цифровому виразі американські іноземні інвестиції в українську економіку з 1991 року становлять трохи більше 1 мільярда доларів. Однак американські компанії принесли не тільки капітал, але також і міжнародні «ноу-хау» бізнесу, новітню 8

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

техніку менеджменту, нові інформаційні і виробничі технології, програмне забезпечення, інші нематеріальні активи. Обсяг двосторонньої торгівлі товарами і послугами між Україною та США складає в даний момент більше 3,5 мільярдів доларів на рік. Всього три європейські країни – Німеччина, Польща та Італія – мають більш високий товарообіг з Україною. З країн СНД лише Росія і Білорусь випереджають США за цим показником. Американські прямі інвестиції в Україні вкладені в основному у виробничі підприємства, де зосереджено 48,5% від їх обсягу. Компанії США інвестують у потенціал українського сільського господарства, а також у транспортну та комунікаційну інфраструктуру. Прямі інвестиції у невиробничому секторі спрямовані, у першу чергу, в сферу оптової торгівлі, банківську і страхову діяльність, а також у сферу інформаційно-консультаційних послуг. Американські фірми з сектору високих технологій активно інвестують у високоосвічені трудові ресурси України. Прямі інвестиції США в Україні, здебільшого, ростуть за рахунок великих компаній, які прагнуть закріпитися на українському ринку шляхом купівлі місцевих підприємств або створення нових виробництв. В паливно-енергетичному секторі Україна залучає американські корпорації до розробки родовищ вуглеводнів на Чорноморському шельфі. ДАТ «Чорноморнафтогаз» налагодило співробітництво з американською компанією «Halliburton» щодо проведення геологорозвідувальних робіт на Суботинському родовищі на Прикерченському шельфі Чорного моря. Крім того, американські компанії «Exxon Mobil», «Chevron», «ConocoPhilips» проявляють інтерес до масштабних інвестицій в розвідку і видобуток сланцевого газу в українських родовищах (Юзівська та Одеська ділянки). У видобувній галузі американська компанія «Supatcha Resources» володіє правом розробки чотирьох золоторудних родовищ в Закарпатській, Одеській та Дніпропетровській областях. Найбільший в світі виробник алюмінію американська компанія «Аісоа» зацікавлена в будівництві в Україні заводу з виробництва первинного алюмінію потужністю 300 тис. тонн на рік. В авіакосмічній сфері американська сторона взаємодіє з українськими підприємствами в рамках проектів з космічних запусків та дослідження космічного простору. ДКБ «Південне» та ВО «Південний машинобудівний завод» разом з американською корпорацією «Boeing», а також російськими та норвезькими партнерами реалізували один з найскладніших космічних проектів «Морський старт» з запуску українських ракет-носіїв з інтегрованими космічними апаратами з плавучої платформи у Тихому океані. В рамках контракту з американською компанією «Orbital Science Corporation» ВО «Південмаш» розробив та виготовив першу ступінь ракети-носія «Antares», призначеної для доставки вантажів з американського космодрому на Міжнародну космічну станцію. Повітряний флот найбільших українських авіаперевізників «АероСвіт» та «Міжнародні авіалінії України» нараховує відповідно 26 та 20 літаків виробництва компанії «Boeing». В 2012 році «АероСвіт» планує розпочати оновлення свого середньомагістрального флоту за рахунок літаків «Boeing-737» наступного покоління. Три найбільші американські автомобілебудівні компанії «General Motors», «Ford Motor Company» та «Chrysler Group» представлені на ринку України. Компанія «Winner» стала офіційним дистриб'ютором «Ford» в Україні ще в 1992 році. На початку 2000-х корпорація «УкрАВТО» підписала генеральні дистриб'юторські угоди з «Chrysler» та «GM». Крім того, «General Motors» виступає виробничим партнером ЗАТ ЗАЗ і AT «УкрАВТО», надавши інвестиції для освоєння крупно- та дрібно-вузлового складання автомобілів свого модельного ряду. Активно розвивається співробітництво в сільськогосподарській сфері. Американські корпорації «Deere & Company», «CNH» та «AGCO» поставляють в Україну надпотужні комбайни та іншу сільськогосподарську техніку. Американська продовольча компанія «Cargill» розпочала програму з вирощування та переробки в Україні високоолеїнового соняшнику, їй належить два олійно-екстракційні заводи та шість зернових елеваторів. Корпорація «AGCO» разом з Національним аграрним університетом України запроваджує передові технології точного землеробства. Компанії «Swine Genetic International», «Stine Seed Company», «Monsanto» та «Pioneer Seed Company» разом з Національним університетом біоресурсів та природокористування України реалізують низку проектів у сфері біотехнологій, досліджень врожайності та покращення продуктивності [4]. Український бізнес теж проявляє активність на американському ринку. Українська компанія «Metinvest International S.A.», яка входить до фінансово-промислової групи «Систем Кепітал Менеджмент», придбала американську компанію «United Coal Company» – одного з провідних виробників коксівного вугілля в США. Крім того, українські підприємці придбали виробничі потужності американської компанії «Townsends» – три фабрики з випуску курятини в Північній Кароліні і штаб-квартиру компанії в м. Джорджтаун (штат Делавер). За даними Комісії США з міжнародної торгівлі за 7 місяців 2011 р. загальний товарообіг між США і Україною зріс на 37% (або на 536 млн дол.) у порівнянні з аналогічним періодом минулого року і склав 1,979 млрд дол. Дефіцит балансу двосторонньої торгівлі зараз становить -212,6 млн дол. При цьому відбулось значне зростання експорту українських товарів до США на 36% (або на 235,8 млн дол.), що на кінець липня ц.р. склало 883,4 млн дол. Імпорт американської продукції в Україну також зріс на 38% (або на Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

9

Економічні науки

300,4 млн дол.) та становить наразі 1,096 млрд дол. За даними Держкомстату України, за обсягом прямих інвестицій, залучених в економіку України, США посідають десяте місце. Станом на 1 липня 2011 р. залучено 1,88 млрд дол. американських інвестицій, що складає 2,3% усіх прямих іноземних інвестицій в Україну [3]. Висновки. Таким чином, є всі підстави стверджувати, що сучасна економічна політика України принесла позитивні плоди – міжнародні рейтингові агентства, висновки яких є ключовим чинником для формування стратегій компаній та інвесторів з різних країн світу, підтвердили наявність значного потенціалу нашої країни і підвищення її конкурентоспроможності. При цьому варто взяти до уваги сучасні економічні реалії, коли нещодавно надійні у фінансовому плані країни сьогодні не можуть розрахуватися за своїми борговими зобов'язаннями та збалансувати бюджет. Зокрема, рецесія продовжує поглинати фінансові ресурси держав єврозони та США, викликаючи потрясіння як на національних ринках, так і на світових біржах. На даний момент можна сказати, що в нашій державі існує немало проблем, які перешкоджають інтенсивному розвитку економіки, який би знайшов свій вираз у показниках конкурентоспроможності. На основі проведених нами досліджень та виявлення сильних і слабких сторін організаційноекономічних механізмів управління конкурентоспроможністю підприємств різних країн можна зробити висновок, що найкращі механізми управління конкурентоспроможністю підприємств мають Сполучені Штати Америки, які характеризуються найвищим показником ВНП на душу населення, великими розмірами прямих іноземних інвестиції. Використання передового закордонного досвіду дозволить розробити систему ефективних організаційно-економічних механізмів управління конкурентоспроможністю суб’єктів господарювання, адекватного вимогам сучасного стратегічного менеджменту, та підвищити в цілому конкурентоспроможність окремих регіонів України. Література 1. Заходи по підвищенню конкурентоспроможності ВАТ [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.globalteka.ru/referat/doc_detasls/877.

2. Економіка США як локомотив та барометр світового господарського поступу [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.soskin.info/ea/2007/7-8/200702.html.

3. Підвищення конкурентоспроможності економіки України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.niurr.gov.ua/ukr/econom/vzaem.

4. Проблеми конкурентоспроможності товаровиробників на товарних ринках [Електронний ресурс].

– Режим доступу : http://referaty.net.ua/referaty/referat_21499.html. Надійшла 01.06.2012; статтю представляє д. е. н. Нижник В. М.

УДК 338.246.025:332.12 Т. В. МІРЗОДАЄВА Українсько-американський гуманітарний інститут «Вісконсінський міжнародний університет (США) в Україні»

ФОРМУВАННЯ ТЕОРЕТИЧНИХ ЗАСАД АНТИКРИЗОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ Досліджено еволюцію та генезис теорії антикризового регулювання соціально-економічного розвитку регіону.

The article studies the origin and evolution of the theory of anti-crisis regulation of the socio-economic development of an economic region. Ключові слова: антикризове регулювання, регіональний розвиток, «не інтервенціоналісти», «адаптери».

Постановка проблеми. Важливим елементом підвищення економічного потенціалу України за умов глобалізації є формування такої організаційно-економічної моделі державного регулювання, яка б забезпечувала досягнення класичного циклічного розвитку національної економічної системи та її територіальних одиниць (регіонів). Особливо гостро ця проблема постає в умовах світової фінансовоекономічної кризи, що з 2008 року загострила наукові дискусії про регулюючу роль держави у соціальноекономічному розвитку країн та їх територій. Актуальність теоретичної розробки механізму державного антикризового регулювання регіонального розвитку, необхідність формування класичного циклічного розвитку регіональної економіки й пошуку нових підходів до вироблення стратегії й тактики подолання кризового стану визначили вибір проблематики даної статті. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вивченню та узагальненню проблем антикризового регулювання соціально-економічного регіонального розвитку та розробці стратегії комплексного просторового розвитку присвячені фундаментальні та прикладні дослідження українських вченихрегіоналістів. Результати досліджень з даних питань деякою мірою розкрито в наукових працях як вітчизняних, так і зарубіжних вчених, зокрема О.І. Амоші, О.М. Алимова, Б.В. Буркинського, В.О. Богомолова, З.В. Герасимчук, В.М. Геєця, А.Г. Гранберга, М.І. Долішнього, Я.А. Жаліло, У. Кінга, 10

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

Д. Кліланда, Дж. Лемпела, Л.О. Лігоненко, І.П. Макаренка, Г. Мінцберга та інших. У цих роботах закладене методологічне підґрунтя для дослідження проблем формування антикризової політики розвитку на мезорівні та подолання кризових явищ в економіці держави. Проте, недостатній рівень розробки цієї проблематики в регіональному розрізі обумовив значущість і необхідність подальших досліджень. Мета статті – проаналізувати теоретичні підходи до формування сучасного механізму антикризової політики регулювання соціально-економічного розвитку регіонів з метою моделювання антикризового регулювання соціально-економічного розвитку регіонів України. Основні результати дослідження. Більшість вітчизняних вчених-регіоналістів розділяють думку про те, що сучасна криза в Україні та у її регіонах є глобальною, об’єктивною, слабо керованою, збитковою, глибокою, гострою, циклічною, інтенсивною. Крім того, на відміну від закономірних циклічних криз в ринкових економіках, криза в Україні є трансформаційною, яка виступає одночасно у двох різко відмінних одна від одної формах прояву. По-перше, вона представляє собою кризову фазу великого циклу плановорозподільної економіки (цикл дефіцитності). По-друге, цикли дефіцитності накладаються на ринкові перетворення, приводячи їх також в коливальний режим. Як результат національна економіка коливається в діапазоні від кризової фази до фази депресії і назад [1], а депресія, в свою чергу, не виключає кризи різних елементів економічної системи, локального пожвавлення і навіть підйому цих елементів. Окреслена ситуація значно залежить і від регулюючого впливу, який також зазнає коливаючого характеру. Важливим є формування такого антикризового механізму регулювання розвитку економіки регіонів України, який створить закономірні передумови для входження в фази пожвавлення і підйому. Після різкого економічного спаду та рецесії вже у 2011 р., як зазначають фахівці Національного інституту стратегічних досліджень [2], «позитивна динаміка розвитку реального сектора економіки регіонів, в якій посилюється інвестиційна складова, свідчить про поступове формування внутрішнього потенціалу розвитку окремих регіонів, наявність потужних резервів і можливостей диверсифікації джерел ресурсів, що при застосуванні відповідних механізмів реалізації регіональної політики має забезпечити кумулятивний ефект економічного зростання, досягнення стабільного збалансованого регіонального розвитку (без необхідності залучення додаткових зовнішніх ресурсів). Однак, на думку деяких експертів [3], динаміка відновлення економіки може мати U- або W-подібний характер, тобто є ризик, що після кількох кварталів швидкого відновлення протягом як мінімум двох років зростання стане анемічним і без вираженої направленості або навіть з повторенням рецесії. Таким чином, враховуючи відсутність у вітчизняній економіці передумов для формування класичного циклічного розвитку та чергування періодів спаду і депресії впродовж тривалого часу, необхідними є науково обґрунтовані потужні, висококонцентровані регулюючі впливи держави, направлені не лише на недопущення затяжного протікання сучасної кризи в регіонах України, а і відтворення нормальних середньострокових циклів класичного типу. При цьому, сучасну кризу ми будемо розглядати як етап розвитку регіону, під час якого відбувається реструктуризація економіки та започаткування нових адекватних механізмів реалізації ефективної регіональної політики. Формування теоретичних засад антикризового регулювання почалося у світі ще з ХІХ ст. (табл. 1). Дослідження еволюції наукових поглядів та теорій регіональної економіки засвідчують, що теорія антикризового регулювання регіонального розвитку – новий напрямок наукової думки, що формується на стику економічної теорії криз та теорії державного регулювання економічного розвитку регіонів. Варто відмітити, що вирішення економічних проблем розвитку завжди було пов’язано з виявом істинних причин кризи і пошуком умов відновлення економічного росту. Кожна теорія пропонувала свій рецепт виходу з кризи, що відповідав новій ситуації і як правило частково реалізовувався на практиці. В такі переломні періоди економічного розвитку відбувалось формування відповідного цим змінам концептуального бачення необхідності застосування регуляторного механізму держави та ролі й глибини впливу держави на кризові процеси регіонального розвитку. Впродовж останніх двох століть сформувалось 3 наукові школи, які об’єднують теорії, концепції, підходи до ролі державного регулятора кризових процесів (Г. Камерон). Таблиця 1 Генезис теорії антикризового регулювання регіоном (систематизовано та адаптовано автором) Теорія

Представники

Класична теорія саморегулюючої ринкової економіки (ліберальномонетарна)

Адам Сміт, Дж. С. Мілль, Дж. Кей, М. Фрідман, Ф. Хайек, Ф. Кідланд, Л. Прескотт

Теорія економіки пропозиції (неокласична школа)

А. Лаффер, Р. Манделла, П. Робертс

Неокласичний синтез (ортодокссальне кейнсіанство)

Е. Хансен, П. Самуельсон, Дж. Хікс, Дж. Дьюзенбері

Суть І. Школа «неінтервенціоналістів» 1.1. Теорії ринкового саморегулювання Ринкові механізми автоматично приводять конкурентну  систему до врівноваженого стану. Держава повинна лише охороняти конкурентну систему, підтримувати купівельну  здатність грошей і бездефіцитність бюджету, не втручаючись у функціонування економіки    Через гнучкість цін, заробітної плати, оподаткування та  інших основних елементів ринкове господарство може  стихійно саморегулюватися, уникаючи серйозних кризових потрясінь 

Використання державного регулювання з метою наближення до ідеальної моделі функціонування економічної системи – загальної економічної рівноваги

Антикризові заходи

Зниження державних витрат за рахунок скорочення соціальних програм. Проведення кредитно-грошової політики, направленої на підтримку необхідного рівня грошової маси. Зниження рівня податків. Зменшення дефіциту бюджету. Підтримка мінімального рівня заробітної плати в регіоні. Регулювання грошової маси. Скорочення податків з метою вивільнення частини прибутків для інвестицій. Скорочення витрат (насамперед в соціальній сфері, а також на утримання бюрократичного апарату), відмова від витрат на субсидії промисловим підприємствам, розвиток інфраструктури тощо. Вирівнювання дохідної і витратної частини регіонального бюджету.

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

11

Економічні науки Теорія

Представники

Суть

Антикризові заходи ІІ. Школа «адапторів» 2.1. Теорії антициклічного державного регулювання економічного розвитку регіонів

Теорія кейнсіанства

Кейнс Дж. М., П. Самуельсон і Дж. Тобін, Р. Дж. Хоутрі

Парадигма невідкладної допомоги кризовим регіонам. Лише розширення регулятивних функцій держави, особливо в кризовий період розвитку, дасть змогу "запобігти повній розрусі існуючих економічних форм"

Теорія циклів

М. Кондратьєв, М.І.Туган-Барановський, Ф. Бродель, Ю.Яковець та ін.

Формування відтворювальних циклів, які відображають життєдіяльність потенціалу продуктивних сил

Концепція основного і допоміжного виробництва

Дж. Брайан Хейвуд, Л.Е. Янг, В. Прайс, С.І. Соколенко

Теорія життєвого циклу продукту

Р. Вернон

Теорія полюсів росту

Ф.Перру, Ж.-Р. Будвіль, Х. Ласуен, У. Алонсо, В.М. Гохман, П.М. Ільїн

Концепція вирівнювання (зближення) регіонального розвитку Теорії кумулятивного регіонального росту

Синергетична теорія (самоорганізації та розвитку) Теорія інституційналізму

В.А. Поповкін

С. Деннісон, Калдор, Діксон

Г. Хакен, П. Чекленд, Я. Корнаї, Й. Шумпетер, Пригожин І., Стенгерс І. Ф. Перру

Концепція “нового регіоналізму”

В.М. Лексін, А.М. Шведов, Г.В. Семенов, Т.Г. Нефедова, А.Г. Гранберг

Концепція територіальної конкуренції Концепція «Good Governance»

Е. Куклінськи Дж. Гонсалец, Т. Пламптр, Дж. Грехем, Пітер Уейл, Річард Вуд-хем, Л. Лінн та ін.

 Прямі державні інвестиційні вливання у виробничу сферу з конкретними стимулами (в тому числі пільгами).  Пом’якшення наслідків загрозливо високого безробіття, здійснення виплат соціальної допомоги, підтримка відтоку населення з кризових районів.  Проведення селективного регулювання стосовно різних галузей господарства й залежно від стану економічної кон'юнктури.  Оптимізація розміщення приватних підприємств і вплив на економіку проблемних регіонів.

2.2. Теорії розміщення діяльності При достатньо швидких структурних зрушеннях  Стимулювання розвитку інфраструктури: проектно-управлінської, головним фактором успішного розвитку регіону стає не фінансової, комунікаційно-інформаційної, соціально-освітньої. основне, а допоміжне виробництво. Чим більш розвинута інфраструктура, тим більш гнучкою є вся економіка регіону Кожен продукт проходить цикл, що включає стадії  Адаптація економічних систем до ринкових змін. впровадження, розширення, зрілості, старіння 2.3. Теорії структуризації і ефективної організації економічного простору Визначальна роль в створенні «полюсів росту» належить  Політика гармонізованого росту, індикативне планування, державі, яка повинна гармонізувати розвиток, зменшити інвестування проблемних, периферійних відсталих районів. або звести до прийнятних масштабів неоднорідність або  Створення пільгових умов для переносу виробництва, заохочення нерівномірність в економіці, її галузей і регіонів. конкуренції ІІІ. Школа «радикальних перетворювачів» 3.1. Теорії державного регулювання економічного розвитку регіонів Зниження міжрегіональної соціально-економічної  Пряме регулювання: державний контракт та державне замовлення; диференціації через міжрегіональний перерозподіл пряме бюджетне фінансування регіональних проектів; надання плодів економічного зростання. цільової бюджетної допомоги, грантів.  Опосередковане державне регулювання: пільгові кредити; податкові канікули; пільгове оподаткування та ін. Зниження (згладжування) відмінностей в рівнях  Часткове фінансування державою виробництва критично економічного розвитку регіонів. Держава повинна важливої продукції за умов економічної кризи та нерівномірності стимулювати економічний розвиток найбільш відсталих індустріального розвитку в різних районах. регіонів.  Централізований контроль над розміщенням нових капіталовкладень у промисловість. ІV. Парадигма регіонального саморозвитку 4.1. Копцепція м'якої системної методології Парадигма регіонального саморозвитку.  Об'єднання діяльності усієї системи публічного управління.  Більш повне врахування інтересів територіальних співтовариств, покладання відповідальності за розвиток регіонів на місцеві владні органи, використання людського капіталу, взаємна координація діяльності центральних і місцевих влад.

 Вільне підприємництво.  Протекціонізм.  Перерозподіл прибутків 4.2. Суспільні теорії регіонального зростання Акцент на важливості як внутрішніх, так і  Формування "міжсекторних партнерств" між бізнесом, державою геоекономічних факторів і процесів глобалізації та громадським сектором.  Об’єднання централізованого (“зверху-вниз”) та децентралізованого (“знизу-вгору”) підходів до вирішення проблем регіонального розвитку.  Сприяння розвитку приватного підприємництва Стимулювання економічного розвитку проблемних  «Адаптаційна» модель регіональної політики: стимулювання регіонів безперечно призводить до зниження економічної економічного розвитку в тих регіонах, які, в першу чергу, будуть ефективності зачеплені дифузією нововведень Управління будується на основі принципів розподілу  Налагодження переговорного процесу між зацікавленими в влади, народовладдя, виборності і змінності вищих певному рішенні учасниками. керівних осіб, підзвітності інститутів виконавчої влади, верховенства закону, інклюзивності і транспарентності.

Державне індикативне планування

Школа «не інтервенціоналістів» сформувалась на теоретичному підґрунті класичних та неокласичних економічних теорій. Прибічники цієї наукової школи заперечують необхідність антикризових регулюючих заходів держави в регіональному розвитку. На початковому етапі формування поглядів не інтервенціоналістів мали місце економічні кризи надвиробництва. Вважалось, що кризи надвиробництва виникають через надлишкове фінансування з боку держави (дешевих кредитів, накачування попиту) (Ф. фон Хайек) [4]. Прихильники класичної теорії саморегулюючої ринкової економіки (ліберально-монетарної) та неокласичної теорії схилялися до автоматичного відновлення рівноваги на ринках товарів завдяки наявності гнучкої системи цін [5]. Представники монетаристської школи (М. Фрідмен, Ф. Хайєк та ін.) вважали, що систематичне втручання держави в ринкові процеси діє скоріше негативно на економічний розвиток. На їх думку, причина криз – нестача грошової маси, а отже державне регулювання повинно бути обмежене і полягати лише в контролі за грошовою масою. В основі сучасних інтерпретацій неокласичної теорії використовується «ефект Пігу», який обґрунтовує автоматичне реагування суспільства на коливання цін шляхом зниження (росту) споживання. Однак на сучасному етапі розвитку ми не можемо погодитись з радикальним висновком цієї концепції про те, що темпи росту знаходяться в зворотній залежності від масштабів державної діяльності. У більш пізній період розвитку поглядів не інтервенціоналістів акцент змістився на диспропорції 12

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

економічного розвитку окремих регіонів і дослідження глибини кризи в них. Так, представники неокласичних теорій (А. Лаффер, Р. Манделла, П. Робертс) стверджують, що з часом рівні економічного розвитку регіонів вирівнюються, тому недоцільним є державне втручання в економічний розвиток регіонів [6]. Однак не заперечували необхідність виділення проблемних регіонів та надання їм фінансової допомоги на вирішення соціальних проблем. В даний час ідеї представників неокласичних теорій не реалізуються в практичній площині, адже диспропорції в рівнях економічного розвитку регіонів не зменшуються, а навпаки зростають. Таким чином держава змушена застосовувати регулюючий вплив на економічний розвиток регіонів. На відміну від неокласиків, прихильники неокласичного синтезу (американські економісти Е. Хансен, П. Самуельсон, Дж. Хікс) поєднували раціональні елементи теорії ціноутворення і розподілу доходів у межах неокласичного напряму, що передбачає використання різноманітних методів державного регулювання з метою наближення до ідеальної моделі функціонування економічної системи – загальної економічної рівноваги. Тому концепцію неокласичного синтезу ще називають ортодоксальним кейнсіанством. Школа «адапторів» почала формуватися в період циклічних криз ХХ ст. Періодично повторювані порушення економічної рівноваги в різних формах і сферах економічної системи, накопичення нових даних про характер сил, що спричиняють дисбаланс, викликали потребу уточнення наукових уявлень причиннонаслідкової природи економічних потрясінь, механізмів їх запобігання та усунення. Прихильники політики «м’якого» втручання «адаптори» обстоювали пом’якшення впливу стихійних ринкових сил і незначне коригування розвитку територій шляхом прискорення природних процесів стимулювання міграції робочої сили та інвестицій без змін їх спрямованості [7]. На становлення цієї школи великий вплив мав Д. Рікардо, який одним з перших економістів зробив ряд висновків щодо необхідності регулювання кризових процесів. Зокрема, ним була висловлена ідея, згідно якої, «справжній засіб проти застою полягає в регулюванні подальшого виробництва». М.Д. Кондратьєв вніс ідею про існування великих циклів кон'юнктури, пов’язавши нерівномірність (низькочастотні коливання) економічного росту з циклічністю відтворення благ тривалого користування, періодичне оновлення яких і викликає відхилення економіки від стану рівноваги. Р. Хоутрі вважав, що економічні цикли – це чисто монетарне явище, обумовлене коливаннями грошового попиту і відповідними змінами в наданні кредитів. В подальшому було доведено, що для ринкового господарства характерні не лише великі, але і середні, і малі цикли економічного руху, які отримали назви: тривалих «кондратьєвських хвиль»; класичних Жюглара і коротких Кітчина. Вперше наукове обґрунтування необхідності втручання держави в економічні процеси було здійснене Д. Кейнсом [8]. Джон Кейнс виступав за антикризове і антициклічне регулювання, що покликане служити цілям стабілізації економіки, регулювання зайнятості, пом’якшення циклічності. Однак в умовах нинішньої фінансово-економічної кризи у світі та зокрема в Україні ціленаправлене стимулювання сукупного попиту, яке пропонувалось в якості основного регулюючого механізму, не завжди дає бажаний результат, призводить не до зростання обсягів виробництва, а до посилення інфляції та стагфляції (поєднання спаду виробництва й інфляції). До адапторів можна віднести і прихильників теорії розміщення діяльності. З одного боку, сучасні теорії розміщення пояснюють закономірності розміщення в умовах неузгодженості індивідуальних, бізнесових, регіональних і державних інтересів, а також аналізують і прогнозують поведінку економічних суб’єктів в кризових умовах. З іншого боку, ці теорії враховують появу нових регіональних об’єктів розміщення, таких як інновації (теорія дифузії інновацій Т. Хегерстранда), телекомунікаційні і комп'ютерні системи, кластери, технополіси (теорія регіонального життєвого циклу). У відповідності з цими теоріями регіональна економічна політика повинна забезпечити сприятливі умови для інноваційного розвитку у відсталих регіонах для запобігання їх глибокій стагнації і кризи. Теорії структуризації і ефективної організації економічного простору (Ф. Перру, Ж. Будвіль, Х. Ласуен, П. Потьє), спираючись на функціональні властивості форм просторової організації виробництва і розселення, аналізували і проектували поляризацію регіональної СЕС шляхом модернізації і реструктуризації економіки регіонів, створення в них передових (інноваційних) виробництв разом з об’єктами сучасної виробничої та соціальної інфраструктури [9]. Отже, для теорії антикризового регулювання регіонального розвитку важливим є вироблений цими теоріями принцип функціональної диференціації економічного простору. Негативними ймовірними наслідками застосування такого підходу у чистому вигляді може стати збільшення диференціації за рівнем соціально-економічного розвитку та погроза територіальної цілісності України. З іншого боку, згідно з цими теоріями, об’єктивним є той факт, що в неоднорідному економічному просторі України перехід від однієї стадії економічної динаміки до другої не може стати одночасним і повсюдним; спостерігається розмитість економічних циклів в часі і просторі. На фоні загальної кризи зростання починається з невеликої кількості регіонів, які використовують коньюнктурні конкурентні переваги. З часом число таких регіонів збільшується; вони утворюють все більш широкі ареали росту, і, нарешті, просторове розповсюдження (дифузія) економічного зростання результується в зростаючому темпі приросту національної економіки в цілому. Ідеї «адапторів» в регулюванні регіонального розвитку в найбільшій мірі використовувались до останнього часу в Україні і полягали в спробах прискорити економічні процеси в регіонах без зміни їх напрямку. Однак це найчастіше дає лише тимчасовий ефект. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

13

Економічні науки

З середини ХХ ст. почала формуватися школа «радикальних перетворювачів» – прихильників активного регулювання, які виступали за проведення інтенсивного регулювання (головний напрямок регулювання – вплив на географію промислових інвестицій) [10]. Основною метою регулювання регіонального розвитку вбачалося зниження міжрегіональної соціально-економічної диференціації (В.А. Поповкін) шляхом запровадження „компенсуючого” характеру регіональної політики. Поширеними методами державної підтримки регіонального розвитку на той період вважались методи прямого (державний контракт та державне замовлення; пряме бюджетне фінансування регіональних проектів; надання цільової бюджетної допомоги, грантів тощо) та опосередкованого державного регулювання (пільгові кредити; податкові канікули; пільгове оподаткування та ін.). Політика нівелювання не тільки не досягла своєї мети щодо рівномірного соціально-економічного розвитку регіонів, а й суттєво зашкодила їй, створивши феномен регіонів-донорів і регіонів-споживачів. В Україні дотепер зберігається домінування „компенсуючого” підходу до регіональної політики, що передбачає пріоритетність цільового бюджетного фінансування різних регіональних проектів та збереження практики застосування заходів „ручного управління” у розподілі коштів на ці потреби. Недоліком такого підходу, особливо в період кризи, є безініціативність, пасивність господарюючих суб'єктів, неможливість досягнення високих темпів економічного росту. Усувається не причина проблеми асиметричного розвитку, а її наслідок. На сьогодні урядовці і економісти України підтримують підхід щодо можливості надання цілеспрямованої державної бюджетно-фінансової підтримки лише у випадках, коли регіони не в змозі самостійно вирішити проблеми структурної адаптації територіальних економічних комплексів до нових умов господарювання. З 1990-х рр. поширеною стала парадигма регіонального саморозвитку, у відповідності з якою сутність регіонального розвитку пов’язується з використанням внутрішнього потенціалу регіонів. Її підґрунтям є концепція м'якої системної методології та суспільні теорії регіонального зростання, які передбачають перенесення акцентів з прямого державного регулювання на стимулювання формування в регіонах «автономних механізмів» використання власного потенціалу, сприяння розвитку приватного підприємництва [11]. Однак, безперервний злам тенденцій в усіх областях і сферах регіональної економічної системи в умовах посилення впливу негативних (кризових) факторів зовнішнього середовища знижує можливості саморозвитку регіонів. Перерозподіл регулюючих механізмів на користь регіональної влади призводить до зосередження інструментів регулювання в руках номенклатурних або кримінальних кланів. Отже, незважаючи на значну кількість проведених досліджень, проблематика антикризового регулювання соціально-економічного розвитку регіонів перебуває лише на початковому етапі. За результатами теоретичного аналізу визначено, що регіональне антикризове регулювання – це комплекс заходів стратегічного і тактичного характеру організаційно-економічного та нормативно-правового впливу з боку держави, регіону, органів місцевої влади для коригувань (в тому числі і структурних) і вирішення гострих протиріч з метою стабілізації, збалансування та/або зміни структури, усталеності розвитку соціально-економічних систем регіонального рівня. Висновки. Антикризове регулювання соціально-економічного розвитку регіонів України пов’язане з певними особливостями державного регулювання й саморегулювання, та визначає трансформацію, планування і контроль наявного потенціалу або ресурсної бази (інколи обмеженої), існуючої структури виробництва, певних потреб та інтересів населення, нарощення тісних зв'язків із зовнішнім середовищем. Відповідно до цього висувається ряд концептуальних задач регіонального антикризового регулювання: визначення цілей і розстановка пріоритетів при формуванні і здійсненні політики антикризового соціальноекономічного розвитку регіону; формування механізму антикризового регулювання соціально-економічного розвитку регіону. Теоретичною основою розв'язання зазначених задач виступають теорія відтворювального процесу, закони суспільного відтворення і їх прояви на регіональному рівні. А кризові суспільно-економічні перетворення, що відбуваються в регіонах України, роблять необхідним досконально вивчити існуючі кризові процеси макро- та мезорівня, уважніше підійти до постулатів і стереотипів, що мають місце в економічній теорії, наново осмислити дію законів суспільного відтворення для побудови ефективної соціально-економічної політики антикризового регулювання держави, у тому числі в економіці регіонів. Література 1. Зоидов К.Х. Кризисная цикличность и методология антикризисного регулирования переходной экономики России / К.Х. Зоидов // Экономическая наука современной России. – 2001. – № 2. – С. 96–110.

2. Стратегічний моніторинг розвитку регіонів у січні-грудні 2011 року. Аналітична записка. – К. : Національний інститут стратегічних досліджень, 2012. – 48 с.

3. Макогон Ю. Украинская экономика на фоне выздоравливающих после кризиса экономик других стран / Ю. Макогон // Економіст. – 2009. – № 9 (275). – С. 8–12.

4. Хайек Ф.А. Дорога к рабству / Хайек Ф.А. – М., 1992.

5. Блэк Уильям Адам Смит был прав насчет стимулов корпоративных менеджеров в отсутствие эффективного регулирования [Электронный ресурс] / Уильям Блэк. – Режим доступа : http://www.cato.ru 14

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

6. Історія економічних учень : [підручник] / Л.Я. Корнійчук, Н.О. Татаренко, А.М. Поручник та ін. ; за ред. Л.Я. Корнійчук, Н.О. Татаренко. – К. : КНЕУ, 1999. – 564 с.

7. Бияков О.А. Экономическое пространство региона: процессный поход / Бияков О.А. – Кемерово : Кузбассвузиздат, 2004. – 244 с.

8. Кейнс Дж. М. Общая теория занятости, процента и денег / Кейнс Дж.М. – Г. : Экономика, 1993. – C. 224–518.

9. Соціально-економічний стан України: наслідки для народу та держави : національна доповідь / [за заг. ред. В.М. Гейця]. – К. : НВЦ НБУВ, 2009. – 687 с.

10. Dennison S. The Location of Industry and the Depressed Areas. – London, 1939.

11. Писаренко С. Організаційно-економічний механізм реалізації регіональної політики Європейського Союзу / Писаренко С. – Львів : ІРД НАН України, 2002. – 84 с. Надійшла 17.06.2012; рецензент: д. е. н. Ільчук В. П.

УДК 330.112:332.1 Ж. В. ДЕРІЙ Чернігівський державний технологічний університет

РОЛЬ ЛЮДСЬКОГО КАПІТАЛУ У ПІДВИЩЕННІ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ЕКОНОМІКИ РЕГІОНУ Одним з визначальних факторів, що сприяють конкурентоспроможності регіону, є сформований людський капітал. В статті проаналізовано сутність даного поняття, визначено специфічні риси, проблеми та перспективи нарощування людського капіталу в умовах глобалізації та регіоналізації.

One of characteristic factors which are instrumental in the competitiveness of region a human capital is formed. Essence of this concept is analyzed in the article, certainly specific lines, problems and prospects of increase of human capital, in the conditions of globalization and revivifying. Ключові слова: людський розвиток, людський потенціал, регіон, інноваційність, конкурентоспроможність.

Постановка проблеми. Останнім часом тема конкурентоспроможності регіональних економічних систем в умовах глобалізації факторів, що її визначають та наслідків для людства, стала актуальною та популярною у багатьох суспільних науках. Рівень конкурентоспроможності регіональних господарських систем зумовлюється наявністю та ефективністю використання конкурентних переваг природо-ресурсного, виробничого, інфраструктурного трудового, фінансового, інвестиційного та інтелектуального характеру. Серед цих переваг головне місце сьогодні відводиться такому елементу конкурентоспроможності як людський капітал, так як сучасні світові тенденції соціально-економічного розвитку зміщують акценти у використанні факторів виробництва, що проявляється у поступовому зниженні ролі традиційних видів ресурсів та посиленні людської складової, яка відіграє вирішальне значення у розвитку економіки регіонів. Останнім часом спостерігається низька конкурентоспроможність регіонів країни на зовнішніх ринках, виник дисбаланс внутрішнього ринку та економічного обміну між регіонами. Тісні економічні зв’язки збереглись між областями, де сконцентрована металургійна, вугільна промисловість України – Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій та Луганській. Саме вони формують найбільш могутню в країні фінансово-промислову групу, яка проголошує свої економічні та політичні вимоги [1]. Тому подальшого вивчення потребують питання формування ефективності використання людського капіталу як чинника конкурентоспроможності економіки. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Переосмислення проблеми формування конкурентоспроможності регіонів на засадах людського розвитку, здійснюється в умовах складних трансформаційних процесів та модернізації економіки України. Науковими працями, що ввійшли в основу дослідження регіональних процесів є роботи О. Алимова, М. Бутка, С. Дорогунцова, В. Захарченка, Т. Пепи, В. Пили, М. Фащевського, Л. Чернюк та інших вчених-економістів. Вони зокрема пропонують концептуальні підходи до розвитку регіональної економіки на засадах конкурентоспроможності. Методологічні питання людського розвитку, відтворення та використання людських ресурсів, позиціонування людини як головного чинника сучасного розвитку досліджують такі провідні вчені, як В. Антонюк, С. Бандур, Д. Богиня, В. Брич, В.Геєць, О. Грішнова, Т. Заяць, А. Колот, В. Куценко, Е. Лібанова, Н. Ушенко, які мають значне коло послідовників. Сьогодні проблема підвищення конкурентоспроможності регіональних економічних систем відноситься до низки тих, які мають важливе теоретико-методологічне значення та орієнтується на забезпечення розвитку регіонів на базі використання людського капіталу, зростання його ролі в міжрегіональних відносинах і всій національній економіці. Мета статті полягає у визначенні ролі та місця людського капіталу, окреслення основних шляхів та напрямків підвищення конкурентоспроможності регіональної економіки на засадах розвитку людського капіталу. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

15

Економічні науки

Основні результати дослідження. Закономірність глобалізації та регіоналізації відображає сучасні реалії розвитку економічних відносин у світі. Глобалізаційні процеси та необхідність модернізації української економіки супроводжуються рядом якісних змін серед яких помітне місце займають структурні трансформації на ринках факторів виробництва. Зародження креативної економіки та інноваційність сучасного розвитку насамперед впливають на стан національних та світового ринку праці, що проявляється як у кількісних так і якісних змінах в економічній системі взагалі. Тому національні пріоритети соціогуманітарного розвитку зорієнтовані на створення сприятливих умов для розвитку людини, її потенціалу, забезпечення реалізації прагнень громадян до побудови соціальних відносин, що ґрунтуються на засадах свободи, рівності, справедливості та відповідальності. Одним з напрямків футурологічних концепцій є теорія постіндустріального суспільства. Парадигма цивілізаційного процесу в ХХІ ст. орієнтує сучасний світ не на накопичення матеріальних благ, а на розвиток людини, як головної продуктивної сили суспільства. Саме тому актуалізується проблема позиціонування людини в суспільному розвитку. В центрі будь-якої економічної системи завжди перебуває людина, з її потребам та інтересами. Вся історія людства свідчить про те, що саме завдяки людині, її розумовим здібностям відбувається удосконалення виробничого процесу, поліпшуються умови життя, формуються нові потреби та виникають нові інтереси. Світова економіка ХХІ ст. характеризується новим етапом в розвитку продуктивних сил, а саме – переходом від індустріальної стадії, де домінує велике механізоване машинне виробництво, до постіндустріальної стадії, де в структурі господарства переважає сфера послуг, нематеріальний сектор економіки. І саме розвиток матеріальної сфери, його ефективність зараз визначається залученням та використанням висококваліфікованих кадрів, елементів «економіки знань», сучасних технологій та методів управління. Таким чином на перший план висувається сама людина, як носій нових знань, здібностей та можливостей. Людський капітал на сьогодні вважається самим цінним ресурсом постіндустріального суспільства. Забезпечення сталого соціально-економічного розвитку України пов’язане із вирішенням таких важливих питань, як розбудова соціально-орієнтованої економіки, відродження вітчизняного виробництва, відновлення соціальної захищеності населення. У практичному вирішенні цих проблем одне із головних місць займає регулювання розвитку людини, становлення та нарощування людського капіталу, що забезпечує розподіл та перерозподіл суспільної праці по видах економічної діяльності та в територіальному просторі у відповідності із структурою суспільних потреб, форм власності та економічних можливостей і потреб. Людський капітал є складовою національного капіталу та національного багатства кожної країни і тому рівень конкурентоспроможності регіону формується не тільки якісним складом факторів виробництва, а їх ефективним поєднанням. При цьому соціально-економічний розвиток регіону – основний показник рівня конкурентоспроможності суб’єктів України, що визначається ефективністю використання потенціалу ринкових механізмів саморегулювання і виведенням регіонів на траєкторію стійкого економічного росту. Перехід до постіндустріального суспільства обумовлений рядом тенденцій як то: • зростання ролі освіти; • підвищення статусу інноваційного розвитку; • інтелектуалізація праці та оточуючого середовища; • інформативно-комунікативна революція; Особливостями сучасного етапу постіндустріального розвитку можна назвати розвиток інновативної економіки – економіки знань; інтелектуалізацію виробництва; нову хвиля НТП; появу нових джерел енергії; розвиток генної інженерії; обґрунтування нових шляхів розвитку людини на засадах гуманізації. Інновативне суспільство характеризується інтелектуалізацією праці, результатом інтелектуальної діяльності є знання, які не тільки дають змогу задовольняти потреби, що постійно зростають, а й удосконалюють саму людину, яка створює нові продукти, нові способи задоволення потреб. Завдяки інтелектуалізації реалізуються всі функції праці, відбувається удосконалення людських здібностей, саморозвиток, самореалізація особистості. Чим ширше та глибше відбувається дифузія знань, тим більше вони втілюються у професійно-кваліфікаційному потенціалі людини, чим більше інновацій впроваджується у виробництво – тим ефективніше віддача від інвестицій у людський розвиток та капітал. І саме тоді мають прояв мультиплікативні ефекти в економічному розвитку регіону. Диспропорції у розвитку регіонів, соціальна нерівність та кризова демографічна ситуація яка проявляється у депопуляції населення, призвели до руйнування громадянської єдності, тому пріоритетом модернізації економіки має стати відновлення людського потенціалу та на його базі нарощення людського капіталу з метою зростання конкурентоспроможності економіки. Конкурентоспроможність регіону як потенційної можливості брати участь у конкуренції з іншими регіонами на основі володіння достатнім рівнем людського потенціалу, що формують цей потенціал, коли інтегральним елементом конкурентоспроможності є поняття конкуренції і конкурентної позиції регіону. Конкурентна позиція чітко виявляється в господарській, соціальній і політичній поведінці регіону, а отже часто ця позиція видається за сильну або слабку конкурентоспроможність певного регіону. Тому одне з 16

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

гострих питань, які хвилюють сьогодні науковців – як зробити людський капітал регіону фактором стійкого економічного зростання? Інакше кажучи, мова йде про капіталізацію людського потенціалу. Люди стають факторами формування конкурентної переваги регіону, у тому числі, при виникненні нових викликів, нових ідей, технологій та ін. Людські ресурси позиціонуються як капітал тільки тоді, коли отримані знання, навички, вміння втілені в людині, будуть приносити реальний дохід та створювати багатство (рисунок 1). Типи людського капіталу в інновативній економіці

Капітал здоров’я

Капітал освіти

Трудовий капітал

Демографічний капітал

Інтелектуальний капітал

Підприємницький капітал

Структурно-організаційний капітал

Культурно-моральний капітал

Бренд-капітал

Поєднання елементів та вплив

Економічний розвиток суспільства та підвищення конкурентоспроможності економіки регіонів та національної економіки

Рис. 1. Людський капітал та його елементи

В складі національного людського капіталу виділяють: • Соціальний капітал.

• Політичний капітал.

• Інтелектуальні чинники та пріоритети.

• Національні конкурентні переваги нації.

• Природний потенціал нації. Людський капітал єдиний вид капіталу який є активним. Людина – це елемент виробничого процесу, який створює додану вартість. Тому з метою перетворення людського капіталу у фактор стійкого нарощування конкурентоспроможності необхідно здійснювати інвестиції, як важливе джерело економічного росту поряд з капіталовкладеннями в матеріально-речові фактори виробництва та землю. В плані вартості людського капіталу та його частки в структурі національного багатства існує відмінність між країнами та регіонами світу. Так у країнах, що розвиваються його вартість становить до 50% національного багатства, а у розвинених країнах – до 70–80%. Світовий розвиток та його специфіка історично зумовили диференціацію країн в аспекті людського розвитку, крім того, існують відмінності у людському розвитку в межах однієї країни, що пов’язано з історичними, географічними, економічними факторами, станом господарства. Регіони України значно різняться за рівнем економічного розвитку. Диференціація значно посилилась останнім часом з ряду причин: регіони з різною структурою економіки по-різному адаптуються до нових умов господарювання. І як наслідок, міжрегіональні відмінності є відображенням диференційованості між економічною та соціальною складовими. Так, наприклад, валовий регіональний продукт в 2010 році в м. Києві склав 196639 млн грн, а в Чернігівській – 9892 млн грн [1]. Розрив у доходах на душу населення між окремими регіонами України становить більше 73%. Розвиток людського капіталу в Україні значно відстає від інших країн, це проявляється у низькій якості життя; недостатності фінансування людського розвитку; недостатньому фінансуванні і капіталізації людського потенціалу країни. Як наслідок, це має негативні соціально-економічні наслідки, зокрема: 1. Депопуляція населення з низькими якісними характеристиками людського капіталу.

2. Міграційні процеси.

3. Нераціональна демографічна структура населення.

4. Зниження показників шлюбності. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

17

Економічні науки

5. Зменшення кількості народжуваних.

6. Зростання рівня смертності.

7. Високий рівень смертності на виробництві.

8. Знецінення людського капіталу.

9. Низький рівень оплати праці [2]. Комплексний розвиток України та її регіонів передбачає різносторонній, всебічний, пропорційно взаємопов’язаний розвиток усіх галузей господарства, що в свою чергу забезпечить швидкі темпи зростання продуктивних сил і підвищення ефективності виробництва. А саме суспільний поділ праці, його рівень і характер, які притаманні економічній системі, зумовлюють можливості комплексного економічного зростання через дію механізмів законів ринку. Така тенденція обумовлюється логікою суспільного розвитку. Коли традиційні джерела та ресурси вичерпуються, економічне зростання можна забезпечити за рахунок інновативності та креативності розвитку. Соціальна складова сучасного розвитку має також капітальну природу – (освіта, здоров’я , виховання) тому соціальна складова прямо впливає на зростання продуктивності праці і отримувані доходи працівником. Оцінити регіональні особливості розвитку людського потенціалу можна за такими показниками як: індекс розвитку людського потенціалу (очікувана тривалість життя, середня тривалість навчання, середньодушовий рівень ВВП); індекс людського розвитку (середня тривалість життя, ВВП на душу населення, рівень охоплення навчанням, рівень грамотності). Сьогодні людський капітал може стати джерелом стійкого економічного зростання та підвищення конкурентоспроможності регіонів за умов капіталізації людського потенціалу. Нарощування людського капіталу – це процес, який має складну, багаторівневу та багатопланову систему, я якій всі елементи взаємопов’язані між собою і обумовлюють становлення та розвиток кожної його складової. Капіталізація може йти по шляху створення нових ділових зв’язків господарюючих суб’єктів на основі використання комунікативних якостей робочої сили, перетворення особистого іміджу ключових осіб в імідж регіону, використання творчих здатностей людей для генерації нових бізнес-ідей і диверсифікованості бізнесу, особливо в ситуаціях загострення конкуренції. Висновки. Якісною характеристикою сталого розвитку на сьогодні є пропорційність у людській діяльності, динамічна рівновага між ресурсами, що створює підвалини для максимально ефективного використання ресурсів праці зокрема. Складовою ресурсного потенціалу країни та її регіонів є людські ресурси. Тому проблема формування, розвитку та капіталізації трудових ресурсів є складовою розвитку і розміщення продуктивних сил України взагалі і зростання конкурентоспроможності регіонів в тому числі. Інвестування у людський капітал як основне джерело конкурентоспроможності регіональної економіки, має тривалий за часом інтегральний ефект. Зростання доходів населення призводить до зміни структури витрат домашніх господарств. Крім того зростає продуктивність праці, що в свою чергу призводить до зростання ефективності суспільного виробництва та обсягів випуску регіонального продукту. Враховуючи актуальність даної тематики вважається за доцільне поглиблене вивчення питань людського капіталу та його ролі у нарощуванні конкурентоспроможності регіональної економіки. Література 1. Данилишин Б. Регионализм в Украине: реальность и перспективы [Электронный ресурс] / Данилишин Б. – Режим доступа : http://zn.ua/POLITICS/regionalizm_v_ukraine_realnost_i_perspektivy103914.html 2. Лібанова Е.М. Людський розвиток в Україні: мінімізація соціальних ризиків / Лібанова Е.М. – К. : Інститут демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАН України, Держкомстат України, 2010. – 494 с.

3. Лібанова Е.М. Людський розвиток регіонів України: аналіз та прогноз / Лібанова Е.М. – К. : Інститут демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАН України, 2007. – 367 с.

4. Реутов В.Є. Регіональний вимір трансформаційних зрушень економіки України : [монографія] / Реутов В.Є. – Сімферополь : ПП «Підприємство «Фєнікс», 2010. – 432 с.

5. Скоблякова И.В. Циклы воспроизводства человеческого капитала / Скоблякова И.В. – М. : Изд-во «Машиностроение – 1», 2006. – 201 с. Надійшла 17.06.2012; рецензент: д. е. н. Ільчук В. П.

18

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

УДК 339.137:332 (477) Г. В. СКИБА Хмельницький національний університет

ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ МІЖНАРОДНОЇ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ У статті розглянуто особливості формування конкурентоспроможності регіонів України із застосуванням європейського досвіду. Запропоновано організаційно-економічний механізм управління конкурентоспроможністю регіонів.

The article examines the peculiarities of forming of competitiveness of regions of Ukraine with the application of EU experience. The organizational and economic mechanism of management of competitiveness of regions is suggested. Ключові слова: конкурентоспроможність, регіон, механізм, глобалізація.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок з важливими науковими та практичними завданнями. Розвиток світової економіки на сучасному етапі характеризується глобалізацією ринків, посиленням конкуренції, інтенсифікацією міжнародних економічних зв’язків. Визначальною метою кожної країни за таких умов стає нарощення економічного зростання, збільшення ваги в економічному просторі розвинених держав, покращення інвестиційного клімату і, як результат, підвищення її конкурентного статусу, в основі якого лежить конкурентоспроможність її регіонів. Саме формування конкурентоспроможності регіонів є одним з найважливіших чинників зміцнення конкурентних позицій країни. Тому в даному контексті особливої актуальності набуває проблематика регіональної конкурентоспроможності, яка полягає у здатності регіону створювати, розвивати та захищати власні конкурентні переваги. Аналіз останніх досліджень і публікацій, де започатковано розв'язання даної проблеми. Проблема підтримки та підвищення рівня конкурентоспроможності регіонів хоча не є досить новою, та найменш досліджена у сучасній українській науковій літературі. Це викликано тим, що регіони України при декларуванні ринкової основи управління ними, в умовах унітарної держави, фактично обмежені у правах використовувати такі ринкові механізми як оподаткування, кредитна політика, система економічних пільг, що може формувати мотиваційні важелі конкурентоспроможності. Іншими словами, регіони ще не мають такого рівня економічної самостійності, який притаманний регіональним системам розвинутих європейських країн. Складність вирішення цієї проблеми полягає ще і в тому, що просторова організація економіки у широкому розумінні охоплює усі питання, пов'язані з територіальним поділом праці, розміщенням продуктивних сил, місцем країни (регіону) у міжнародному та загальнодержавному поділі праці, регіональними розбіжностями у господарських відносинах, регіональною соціально-економічною політикою, розселенням людей, взаємовідносинами суспільства та навколишнього середовища. Питанням регіональної конкурентоспроможності присвятили праці відомі українські і зарубіжні науковці, серед яких І.В. Брикова, З.С. Варналій, М.І. Долішній, Н.Я. Калюжна, Л.Л. Ковальська та інші. Але взаємозв’язок регіонального розвитку та конкурентоспроможності регіонів ще не знайшов достатнього висвітлення. Для України характерним є диспропорції у розвитку її регіонів, що характеризується відмінностями в спеціалізації, різним ступенем розвитку підприємництва, особливостями структури економіки, різною активністю інвестиційної та інноваційної діяльності, специфікою характеристик соціально-трудового потенціалу і, як результат, різним рівнем їх конкурентоспроможності. Оцінка та підвищення рівня конкурентоспроможності економіки регіонів України дозволить визначити основні стратегічні засади соціально-економічного розвитку, збільшити ефективність економіки та підвищити конкурентний статус країни та її регіонів на міжнародних ринках. Цілі статті полягають у наступному: – висвітлення та аналіз основних факторів формування конкурентоспроможності регіонів (конкурентні переваги); – вивчення вітчизняного та закордонного досвіду щодо оцінки конкурентоспроможності регіонів; – розробка стратегічних рекомендацій щодо підвищення рівня конкурентоспроможності регіонів; – наведення механізму підвищення конкурентоспроможності регіону в умовах глобалізації. Виклад основного матеріалу дослідження. Розглядаючи конкурентоспроможність на регіональному рівні, необхідно відзначити, що сучасні концепції економічної думки по-різному трактують поняття регіональної конкурентоспроможності. Деякі вчені пропонують відмовитися від використання даного поняття, посилаючись на те, що головна мета економічної політики регіону – забезпечити своїм громадянам досить високий рівень життя. Здатність регіону зробити це залежить не від якогось поняття "конкурентоспроможність", а від того, наскільки продуктивно використовуються національні природні ресурси, а також праця і капітал. Ймовірно, це і так, але інтегрує ці та інші переваги регіону саме поняття конкурентоспроможності. Відштовхуючись від розуміння конкурентоспроможності, як зумовленої Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

19

Економічні науки

економічними, соціальними і політичними факторами позиції країни або товаровиробника на внутрішньому і зовнішньому ринках, що за умов відкритої економіки може визначатися і як здатність країни (фірми) протистояти міжнародній конкуренції на власному ринку і ринках інших країн, під конкурентоспроможністю регіону слід розуміти його здатність в умовах глобальної конкуренції на основі ефективного використання наявних традиційних і створення унікальних ресурсів локального розвитку стимулювати підвищення продуктивності виробництва та рівня життя місцевого населення і, відповідно, забезпечувати високий конкурентний статус у геоекономічному просторі в довгостроковій перспективі [1, c. 84]. Варто звернути увагу на підходи до розуміння конкурентоспроможності регіону у сучасній економічній науці. На достатньо обґрунтованому науковому рівні визначає особливості конкурентоспроможності регіону Л.Л. Ковальська, яка вважає, що забезпечення та підвищення конкурентоспроможності регіону має стати пріоритетом державної регіональної політики, формуванням сприятливого внутрішнього та зовнішнього поля конкуренції. Конкурентоспроможність регіону автор розуміє як його можливості забезпечити конкурентні переваги у продуктивному використанні ресурсів та благ задля підвищення людського розвитку, не порушуючи економічної безпеки інших регіонів та країни в цілому шляхом суперництва [2, c. 158]. Таким чином під конкурентоспроможністю регіону слід розуміти його здатність забезпечити високий рівень життя населення і доходу власникам капіталу, а також ефективно використовувати наявний в регіоні економічний потенціал при виробництві товарів і послуг. Окрім того, варто звернути увагу і на міжнародну конкурентоспроможність регіону, забезпечення якої, на думку російської дослідниці Н.Я. Калюжної, є першою з проблем, яку можна назвати глобальною проблемою сучасності, тобто властивою регіонам (локалітетам) різних рівнів в різних країнах світу [3]. Отже, можна зробити висновок про необхідність розробки концепції міжнародної конкурентоспроможності регіонів, яка повинна включати аналіз взаємодії регіонів як самостійних економічних агентів – учасників глобальних конкурентних відносин. Наприклад, згідно з І.В. Бриковою, міжнародна конкурентоспроможність регіону – це здатність регіону в умовах глобальної конкуренції на основі ефективного використання традиційних та створення унікальних ресурсів локального розвитку стимулювати підвищення продуктивності виробництва та рівня життя місцевого населення у довгостроковій перспективі [4, c. 61]. Підсумовуючи вищезазначене, варто відмітити, що конкурентоздатність регіону стає одним з пріоритетних факторів його соціального та економічного розвитку та одночасно предметом фундаментального економічного аналізу. А саме формування та зміцнення конкурентоспроможності регіону створює значні можливості посилення конкурентних позицій країни у глобальному економічному суперництві – як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Це стає нагальним завданням центральної та регіональної влади, бізнесу і громади. Регіональна конкурентоспроможність як економічна категорія не може існувати відокремлено для одного регіону, адже вона проявляється лише у порівнянні регіону з іншими. Тому для виявлення рівня конкурентоспроможності необхідно провести комплекс розрахунків для порівняння конкурентоспроможності даного регіону з іншими. В міжнародній практиці найбільш поширеними методами оцінки конкурентоспроможності регіонів є бенчмаркетинг, метод матриць координат і метод відносних різниць для оцінки факторів впливу на регіональну конкурентоспроможність. Кожен з методів має свої позитивні та негативні аспекти, які в регіональному вимірі зводяться до трьох основних проблем: неможливість виміру окремих показників регіональної конкурентоспроможності; особливості переходу від сукупності кількісних показників до інтегрального якісного показника конкурентоспроможності; неможливість повної адаптації методів оцінки конкурентоспроможності на мікро- і макрорівнях для оцінки регіональних конкурентних переваг [5, c.121]. На сьогоднішній день економічною думкою створено ряд методологічних підходів для оцінки регіональної конкурентоспроможності, які дозволяють оперативно одержувати обґрунтовані результати. Серед них варто виділити регіонально-економічний аналіз, який базується на кількісному аналізі економіки регіону. У цьому аналізі береться до уваги як часовий аспект, тобто розглядаються процеси на різних етапах, так і нормативний, тобто розглядається набір галузей регіону на основі їх оптимального розміщення. Ключовими змінними у цьому аналізі виступають структура економіки і вартість виробництва в різних місцях з урахуванням вартості праці і транспортування. Регіонально-економічний аналіз є основним для оцінки конкурентоспроможності економіки, де провідними чинниками виступають гнучкість та інновації. Таким чином, цей метод дозволяє виявити оптимальний набір видів діяльності в регіоні для створення кластерів [6, с. 121]. При оцінці конкурентоспроможності можна застосовувати також SWOT-аналіз – ретельний ретроспективний аналіз соціально-економічного розвитку регіону. Насправді існує багато підходів до оцінювання конкурентоспроможності регіонів. Незважаючи на те, що вітчизняні й зарубіжні вчені ведуть активні пошуки в плані розробки методики оцінювання конкурентоспроможності регіонів, загальноприйнятої методики ще немає. Наявні методичні підходи дуже відрізняються один від одного, оскільки вони розглядають конкурентоспроможність регіонів у різних аспектах – залежно від наукового кредо авторів та завдань, які вони вирішують. Проте, слід зауважити, що 20

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

найбільш адекватні оцінки міжнародної конкурентоспроможності регіонів отримуються Фондом «Ефективне управління» [7]. Оцінювання конкурентоспроможності відбувається за 12 складовими, що згруповані у 3 субіндекси (базові вимоги, підсилювачі ефективності та фактори розвитку та інноваційного потенціалу): 1. Державні та громадські заклади (інституції). Даний компонент характеризує ступінь та ефективність взаємодії державних органів влади із громадами та приватним бізнесом..

2. Інфраструктура. Високорозвинена інфраструктура має велике значення для ефективного функціонування економіки.

3. Макроекономічна стабільність.

4. Охорона здоров’я та початкова освіта. Здорова та досвідчена робоча сила є запорукою продуктивності країни.

5. Вища освіта та професійна підготовка. Якісна вища освіта та професійна підготовка мають вирішальне значення для економік.

6. Ефективність ринку товарів та послуг. Даний показник характеризує наявність конкуренції та гарантує виживання найефективнішим фірмам.

7. Ефективність ринку праці. Ефективність та гнучкість ринку праці важливі для надання працівникам можливості швидкого переміщення із одного сектору економіки до іншого.

8. Розвиненість фінансового ринку. Ефективний фінансовий ринок надає можливість розміщення ресурсів там, де ці ресурси використовуються найбільш продуктивно.

9. Технологічна готовність. У цій групі оцінюється швидкість, з якою економіка переймає і використовує, але не обов’язково розвиває, новітні технології для підвищення продуктивності секторів своєї економіки.

10. Розмір ринку. Розмір ринку впливає на продуктивність, тому що крупні ринки дозволяють компаніям економити на масштабі.

11. Рівень розвитку бізнесу. Рівень розвитку бізнесу стосується загальної якості бізнес-мереж території, яка оцінюється. Цей показник оцінює рівень та ступінь об’єднань та зв’язків між підприємствами.

12. Інновації. У довгостроковій перспективі збільшення ефективності та підвищення рівня життя можливо досягти тільки за рахунок технологічних інновацій. [8, c.12]. Хоча дванадцять складових конкурентоспроможності представлені окремо, це не повинно зменшувати значення того, що всі вони взаємопов’язані. Це означає не лише взаємний зв’язок складових, але й те, що вони посилюють одна одну. Незважаючи на те, що при підрахунку індексу дванадцять складових будуть агреговані в єдиний індекс, показники також вказані для кожної з 12-и складових окремо, таким чином надаючи можливість провести аналіз сильних та слабких сторін конкурентоспроможності регіонів. Проект оцінки конкурентоспроможності України та її регіонів, який здійснюється Фондом «Ефективне управління», є дуже успішним і дієвим. Отриманий рейтинг дає можливість визначити лідерів серед українських регіонів, а також виокремити конкурентні переваги і сфери для розвитку кожної області. Таким чином, подана у Звіті інформація допомагає кожному регіону визначити пріоритетні області свого розвитку і зрозуміти, що в першу чергу потрібно зробити в регіоні для покращення якості життя. Загалом аналіз соціально-економічного розвитку регіонів України протягом останніх років свідчить про те, що на фоні сталого економічного зростання відбувається поглиблення міжрегіональних диспропорцій фактично за всіма показниками – валового регіонального продукту, обсягів прямих іноземних інвестицій, частки експорту в структурі економіки регіону. Перед тим як перейти до розгляду проблеми підвищення рівня конкурентоспроможності регіонів, необхідно визначити виклики глобалізації для України (рис. 1). Головні негативні наслідки глобалізації

Витіснення слабких вітчизняних виробників на користь більш успішних іноземних конкурентів

Загроза збільшення імпортної залежності через витіснення вітчизняних виробників з провідних позицій національного ринку

Небезпека відтоку ресурсів у більш розвинуті регіони

Залежність розвитку країни від руху міжнародного спекулятивного фінансового капіталу

Рис. 1. Виклики глобалізації для України

Також набуття членства в СОТ та участь у світових інтеграційних процесах формують нові виклики, перспективи та можливості підвищення конкурентоспроможності регіонів України [9, c. 124]. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

21

Економічні науки

Глибока трансформація соціально-економічних відносин, що відбувається в Україні, обумовила необхідність переосмислення та обґрунтування пріоритетів регіонального розвитку та формування у зв’язку з цим механізмів управління, адекватним складним соціально-економічним процесам. Підвищення ролі регіонів у соціально-економічному житті країни – один з основоположних принципів функціонування країн Європейського Союзу (ЄС). Україна, взявши курс на послідовну євроінтеграцію, повинна розробити і реалізувати систему заходів, яка б привела регіональну політику у відповідність до вимог ЄС. Вирішення проблем розроблення і реалізації політики в Україні, яка б забезпечувала зростання рівня соціальноекономічного розвитку регіонів, підвищення рівня життя населення, є неможливим без активізації інвестиційної та інноваційної діяльності, що дозволить здійснити прогресивні структурні зрушення в економіці, інноваційне оновлення її реального сектора, підвищити конкурентоспроможність та забезпечити соціально-економічний розвиток як регіонів, так і держави загалом [10, c.119]. Різний рівень розвитку регіонів країн тягне за собою багато негативних соціальних та економічних наслідків, тому уряди намагаються зменшувати диспропорції шляхом вдосконалення регіональної політики. Виходячи з аналізу соціально-економічного розвитку та досліджень наукової думки з проблем регіонального розвитку, можна виділити такі основні принципи, на яких вона має будуватись: - спрямoвaність на зменшення диспрoпoрцій у рівні сoціaльнo-економічнoгo рoзвитку регіонів; - необхідність врaхування індивідуальних особливостей рoзвитку регіoнів; - нaдaння регіoнам більшої фінaнсoвoї сaмостійнoсті [10, c.121]. Таким чином, головним інструментом регіональної політики стають стратегії їх розвитку, основними етапами яких є: - визначення та зміцнення конкурентних переваг регіону; - виявлення слабких місць в економічному розвитку регіону; - прогнозування системи основних показників та чинників конкурентоспроможності регіону; - виявлення потенційних можливостей щодо підвищення конкурентного статусу регіону; - розроблення системи заходів щодо реалізації стратегії підвищення конкурентоспроможності. У свою чергу, основними напрямами зміцнення конкурентних позицій регіону є: - розвиток і розміщення підприємств з виходом на ринки поза межами регіону; - маневрування паливно-енергетичними ресурсами, запасами, тарифами; - формування і використання науково-освітнього потенціалу, розвиток інноваційних процесів у регіонах; - збереження і ефективна експлуатація екологічних систем; - формування міжрегіональних систем зв’язку і телекомунікацій; - розвиток транспорту міжнародного призначення; - налагодження раціональних міжрегіональних поставок природних ресурсів,сировини, матеріалів; - розвиток міжрегіональних маркетингових центрів [11, c.49]. Стратегічні напрями підвищення конкурентоспроможності регіонів України окреслені в Законі України "Про стимулювання розвитку регіонів", "Державній Стратегії регіонального розвитку України до 2015 року" та "Стратегії регіонального розвитку на 2011–2020 роки". У цих документах домінуючими пріоритетами у більшості регіональних стратегій соціально-економічного розвитку до 2020 року, прийнятих в усіх регіонах України, визначено: підвищення конкурентоспроможності регіонів та зміцнення їх ресурсного потенціалу; розвиток людських ресурсів; розвиток міжрегіональної співпраці; створення інституційних умов для розвитку регіонів; визначення довгострокових перспектив з урахуванням потреб майбутніх поколінь. Червоною ниткою крізь Стратегію регіонального розвитку, наголошуючи на економічному поступі та соціальній єдності, проходить питання сталого розвитку. Отже, як бачимо, стратегічні напрями підвищення конкурентоспроможності регіонів країни базуються на основних положеннях Державної Стратегії регіонального розвитку України, принципах регіональної політики ЄС та «золотих правилах» конкурентоспроможності міжнародного Інституту розвитку менеджменту. Основними з них є інноваційно-інвестиційні напрями, зокрема з підвищення якості освіти, залучення креативних працівників, створення регіональної інноваційної системи, підвищення інвестиційної привабливості регіонів, збільшення обсягів венчурного інвестування, кластеризації економіки регіонів. В умовах посилення суперечностей глобалізації формування механізму підвищення конкурентоспроможності регіону має стати найважливішим пріоритетом державної регіональної політики. Розробка організаційно-економічного механізму підвищення конкурентоспроможності регіонів держави сприятиме забезпеченню їх комплексного розвитку на основі використання конкурентних переваг [12, c.51]. Механізм управління конкурентоспроможністю на регіональному рівні розглядається як складова частина системи управління, що являє собою систему конкретних інструментів (важелів), організаційноправових та економічних методів, за допомогою яких здійснюється вплив на чинники, від яких залежить повнота та ефективність використання економічного потенціалу регіону. Слід виокремити основні складові механізму підвищення конкурентоспроможності регіону. Таких складових можна виділити чотири групи, зокрема: інституційна, інвестиційна, бюджетно-фінансова та 22

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

економічна. Інституційна складова полягає у ефективному використанні існуючих і створенні нових регіональних та міжрегіональних органів, діяльність яких спрямована на підвищення конкурентоспроможності регіонів. Інвестиційна складова – це залучення внутрішніх і прямих іноземних інвестицій на основі створення сприятливого регіонального інвестиційного клімату. Бюджетно-фінансова складова передбачає децентралізацію фінансових компетенцій місцевих органів влади, отримання ними більших повноважень у фінансовому забезпеченні вирішення власних проблем. Економічна складова – це забезпечення зацікавленості суб’єктів господарювання у розвитку виробництва, сфери послуг на основі врахування конкурентних переваг регіону, сприяння виходу виробників на внутрішньодержавні й закордонні ринки [11, c.48]. Для удосконалення управління регіональним розвитком запропонований наступний механізм підвищення конкурентоспроможності регіону (рис. 2). На вході механізму постають можливості, за допомогою використання яких забезпечується процес підвищення конкурентоспроможності регіону. Під процесом забезпечення підвищення конкурентоспроможності регіону розуміється найкраще з позиції ефективності використання природних, трудових, інвестиційних, інноваційних ресурсів, інфраструктури, галузевої структури регіону та територіальної організації виробничої системи регіону, його внутрішніх та зовнішніх зв’язків. В такому контексті виділені три напрями досягнення кінцевої мети – підвищення ефективності використання потенціалу регіону, функціональної спеціалізації та експортної структури регіону. Організаційні

Правові

Економічні

Методи

Вхід Потенціал регіону

Процес забезпечення підвищення конкурентоспро можності регіону

використання потенціалу регіону Вихід функціональної спеціалізації регіону

Підвищення ефективності

структури експорту регіону

Інструменти регулювання

Загальні – диференційовані за регіонами

Адресні – диференційовані за суб’єктами

Для підприємств державної та комунальної власності

держзамовлення, реструктуризація, субсидії, прямі інвестиції

Приватних підприємств великого бізнесу

валютне регулювання, митне нетарифне регулювання ЗЕД

Приватних підприємств малого та середнього бізнесу

державна підтримка кредитів, податкові пільги, прискорена амортизація

Рис. 2. Механізм підвищення конкурентоспроможності регіону

Для досягнення цілей управління конкурентоспроможністю регіону місцеві органи влади у відповідності до наданих їм повноважень повинні впливати на економічні процеси в регіоні шляхом їх регулювання. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

23

Економічні науки

Методами впливу на процес підвищення конкурентоспроможності визначені організаційні, правові та економічні. Організаційні методи включають: – узгодження повноважень та відповідальності між рівнями влади з питань підвищення конкурентоспроможності регіону; – створення регіональних та міжрегіональних органів, діяльність яких спрямована на підвищення конкурентоспроможності (Ради конкурентоспроможності регіону, регіонального комітету з підвищення конкурентоспроможності, агентств регіонального розвитку); – удосконалення міжбюджетних відносин, де реальними заходами мають бути збільшення частки бюджетних надходжень, що залишаються на місцевому рівні [9, c.126]. В основу правових методів впливу на конкурентні відносини покладені: законодавчо-нормативна база, стратегічне планування, прогнози та програми регіонального розвитку. Економічними методами впливу на процеси підвищення конкурентоспроможності регіонів визначені оподаткування та грошово-кредитне регулювання. За широтою впливу інструменти регіонального регулювання поділяються на: – загальні – впливають на поведінку багатьох суб’єктів у визначених регіонах з метою підвищення їх конкурентоспроможності на внутрішньому та зовнішньому ринках; – адресні – здійснюють безпосередній вплив на діяльність окремих суб’єктів регіональної економіки з метою стимулювання їх активної участі в процесі регіонального відтворення. Різниця між загальними та адресними інструментами регулювання полягає в тому, що використання перших націлене на зміну територіального розподілу попиту на товари, коли регулювання здійснюється в рамках досягнення рівноваги на міжрегіональному ринку; останніх – для прямого впливу на пропозицію товарів, коли вплив здійснюється на рішення підприємств та домогосподарств. Регіональна політика держави повинна спрямовуватись на ефективне використання потенціалу регіону з метою досягнення стратегічних цілей і завдань сталого соціально-економічного розвитку країни. Слід чітко планувати для якого регіону, залежно від інтегральної оцінки регіонального потенціалу і рівня його використання та діагностики проблем регіону, важливо використовувати ті чи інші інструменти регіональної політики. Отже, реалізація стратегії регіонального розвитку має базуватися на трьох стратегічних підходах, що закладають підвалини ефективного розвитку регіону: • висхідний підхід до консолідації можливостей економіки, територій і людей; • засвоєння методів, механізмів та інструментів стратегічного планування із застосуванням нормативів ЄС; • налагодження системи взаємопов'язаних операційних програм для реалізації стратегій регіонального розвитку в рамках середньострокових планів її виконання. Таким чином, реалізація запропонованого організаційно-економічного механізму управління конкурентоспроможністю регіонів з використанням диференційованих підходів до вибору методів регіональної політики та застосуванням конкретних інструментів регулювання здатна забезпечити можливості регіональних органів влади щодо підвищення рівня конкурентоспроможності регіонів та довгострокове економічне зростання на якісно новій основі. Суттєвим недоліком діючих інструментів регіональної політики є те, що в Україні немає поки що чіткого розмежування видів інструментів. Це пояснюється, з одного боку, незавершеністю процесу формування самої регіональної політики, з іншого – нестабільністю законодавства з регіональної політики. Регулювання регіонального розвитку має бути спрямоване, насамперед, на посилення конкурентних відносин, і в першу чергу, за рахунок скорочення прямої фінансової допомоги та переходу до переважного використання пільг та гарантій. Висновки та перспективи подальших досліджень. Підсумовуючи матеріал, викладений у статті, можна зазначити, що перехід України до ринкової економіки призвів до високої диференціації соціальноекономічного розвитку її регіонів, тому стратегічним завданням уряду України є забезпечення динаміки економічних перетворень в регіонах у напрямку формування в них економіки з високою доданою вартістю, де стале економічне зростання спирається на знання, довкілля та якість життя. Основою регіональної політики України за нинішніх економічних обставин і бюджетних обмежень має бути поєднання окремих принципів і стандартів ЄС з виробленням власних важелів посилення конкурентоспроможності регіонів. Одним з найбільш ефективних напрямів регіональної політики в Україні, виходячи з досвіду ЄС, є стимулювання внутрішнього (ендогенного) розвитку регіонів на основі використання місцевих умов і ресурсів, а також конкурентних переваг, зумовлених дією зовнішніх чинників. Формування ефективної регіональної політики з урахуванням викликів глобалізації, врахування її як важливої складової у зовнішньоекономічній стратегії сучасної України – нагальна потреба часу. Вирішення питань посилення конкурентоспроможності національних регіонів в умовах глобалізації потребує подальшого наукового опрацювання з вивченням зарубіжного досвіду, застосуванням теоретичних доробків аналітиків-науковців та досвіду фахівців у сфері зовнішньоекономічної діяльності та зовнішньої торгівлі.

24

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

Література 1. Кицюк І.В. Конкурентоспроможність регіонів як необхідна передумова зростання конкурентоспроможності країни в контексті євроінтеграційних процесів / І. В. Кицюк // Вестник Национального технического университета "ХПИ". – Х. : НТУ “ХПИ”, 2010. – Вып. 7. – С. 83–88 2. Ковальська Л.Л. Конкурентоспроможність регіону: теорія, методологія, практика : [монографія] / Л.Л. Ковальська, З.В. Герасимчук. – Луцьк : ЛНТУ, 2008. – 280 с.

3. Калюжная Н.Я. Конкурентоспособность российских регионов в условиях глобализации / Калюжная Н.Я. – М. : ТЕИС, 2003. – 526 с.

4. Брикова І.В. Теоретичні основи міжнародної конкурентоспроможності регіону / І.В. Брикова // Економіка та підприємництво. – 2006. – № 17. – С. 61–70.

5. Ларіна О.Г. Міжнародний досвід оцінки регіональної конкурентоспроможності / О.Г. Ларіна // Економічний аналіз. – 2011. – Вип. 8. Ч. 1. – С. 120–123.

6. Антонюк Г.Я. Теоретико-методичні основи дослідження конкурентоспроможності регіонів / Г.Я. Антонюк // Наук. праці : наук.-методичний журнал. Екон. науки. – Миколаїв : Вид-во МДГУ ім. П.Могили. – 2007. – Т. 72. Вип. 59. – С. 118–124.

7. Офіційний сайт Фонду «Ефективне управління» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.feg.org.ua/ 8. Звіт про конкурентоспроможність регіонів України 2011 [Електронний ресурс] / Фонд «Ефективне управління». – 2011. – 198 с. – Режим доступу : http://www.feg.org.ua/docs/Report_on_the_ Competitiveness_of_Regions_of_Ukraine_2011.pdf 9. Жиляєва Н.М. Механізм підвищення конкурентоспроможності регіону в умовах глобалізації / Н.М. Жиляєва // Сталий розвиток економіки. Регіональна економіка. – 2011. – № 1(4). – C. 124–127 10. Прокопович-Павлюк І.В. Підвищення конкурентоспроможності економіки регіону (на прикладі Львівської області) : дис. … канд. екон. наук : 08.00.05 / І.В. Прокопович / Державний вищий навчальний заклад Ужгородський національний ун-т. – Ужгород, 2008. – 197 с.

11. Варналій З.С. Підвищення рівня конкурентоспроможності регіонів України в умовах глобалізації / З.С. Варналій // Економіка ринкових відносин. – 2008. – № 1(1). – С. 46–55.

12. Островський І.А. Деякі аспекти державного регулювання підвищення конкурентоспроможності регіонів / І.А. Островський, С.Б. Тимофієва // Вісник Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут» : збірник наукових праць. Тематичний випуск: Технічний прогрес і ефективність виробництва. – Харків : НТУ «ХПІ», 2010. – № 63. – С. 51–53. Надійшла 17.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

УДК [332.14:330.322] (477) О. Б. ПІРІАШВІЛІ Державна установа «Інститут економіки та прогнозування Національної академії наук України»

ІНВЕСТИЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ РЕГІОНАЛЬНИХ СТРАТЕГІЙ РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ У статті розглядаються питання щодо реалізації регіональних стратегій розвитку в Україні, аналізуються показники інвестиційної діяльності в регіонах України. Запропоновано комплекс заходів щодо активізації фінансування інвестиційних проектів на регіональному рівні.

This article examines the questions of implementation of regional development strategies in Ukraine. The indicators of investment activities in the regions of Ukraine are analyzed in this article. Certain measures to intensify the financing of investment projects at the regional level are proposed. Ключові слова: регіон, стратегія, інвестиції, управління, будівельний комплекс.

Вступ. В умовах подолання наслідків глобальної фінансово-економічної кризи періоду 2008–2009 років та очікування у найближчій перспективі другої хвилі кризи перед Україною та її регіонами гостро постає питання адекватного та своєчасного реагування на зміни зовнішнього та внутрішнього економічного середовища на основі ефективного застосування методів стратегічного управління на всіх рівнях господарювання. На сучасному етапі регіонального економічного розвитку в державі головним питанням в цьому аспекті залишається пошук джерел фінансування реалізації регіональних стратегій розвитку (РСР) на обласному та муніципальному рівнях в Україні. Постановка проблеми. Процес реалізації регіональних стратегій розвитку в Україні передбачає в основному змішане фінансування пріоритетних напрямків та заходів щодо перспектив регіонального розвитку за рахунок залучення приватних та державних (кошти Державного бюджету та кошти місцевих бюджетів) інвестицій. Зазначимо, що інвестиційний потенціал регіонів України в сукупності формує загальний інвестиційний потенціал держави, який, в свою чергу, виступає складовим елементом Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

25

Економічні науки

економічного потенціалу України. Тому активізація інвестиційної діяльності в регіонах України буде сприяти ефективній реалізації стратегічних пріоритетів регіонального розвитку в державі у довгостроковій перспективі. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питанню дослідження процесів реалізації довгострокових регіональних стратегій розвитку приділяється немало уваги. Проте, на нашу думку, не розроблено єдиного методологічного підходу до аналізу цих процесів на регіональному рівні. Разом з цим слід відмітити вагомий вклад вітчизняних та зарубіжних учених, які займаються дослідженням механізмів реалізації довгострокових стратегій регіонального розвитку, зокрема проблеми інвестиційного забезпечення процесу стратегічного управління на регіональному рівні в державі. Серед українських вчених можна назвати таких, як С.В. Козловський, О.В. Черевко, Н.О. Кондратенко, Ю.В. Орловська, Б.М. Корецький, Т.В. Мамрош, Д.А. Ісаченко, Ю.П. Шаров; серед вчених з ближнього зарубіжжя, зокрема російських вчених слід виділити А.Л. Гапоненко, М.І. Абакаров, Л.А. Гаджиалиєва, В.А. Гневко, В.Є. Рохчин, В.С. Бард, В.Є. Селіверстов, К.О. Литвинский, К.І. Шевченко та ін. Проте недостатньо досліджені питання саме інвестиційного забезпечення реалізації регіональних стратегій розвитку в державі, особливості реалізації інвестиційних проектів за пріоритетними напрямками регіонального розвитку в рамках реалізації довгострокової стратегії регіонального розвитку. Метою дослідження є визначення наявності зв’язку між динамікою розвитку інвестиційної діяльності в ряді регіонів України та прийняттям та реалізацією довгострокових регіональних стратегій розвитку в зазначених регіонах України. Стаття підготовлена в рамках виконання НДР відомчої теми «Інструменти регулювання просторово-економічного розвитку України», № державної реєстрації 0111U009105. Виклад основного матеріалу дослідження. Активізація інвестиційної діяльності на регіональному рівні на сучасному етапі розвитку України є вирішальною ланкою економічного зростання на інноваційній основі. Тому питання підвищення інвестиційної привабливості регіонів України постає перед владою, бізнесом та суспільством в контексті підвищення ефективності управління регіональним розвитком, зокрема наявність якісних та виважених стратегічних документів в арсеналі інструментів управління регіональної влади сприятиме зростанню довіри до економіки регіонів з боку стратегічних інвесторів як вітчизняних так і закордонних. На сучасному етапі соціально-економічного розвитку в Україні розроблено та прийнято «Стратегію економічного та соціального розвитку України на 2004–2015 рр. «Шляхом європейської інтеграції» та «Державну стратегію регіонального розвитку до 2015 року», відповідно до цього в регіонах України розроблено та прийнято наступні стратегічні документи: «Регіональні стратегії розвитку до 2015 року» та «Стратегії економічного та соціального розвитку регіонів (областей) України до 2015 року» [1]. Так, у Вінницькій області розроблено та прийнято наступні документи стратегічного характеру, а саме: «Стратегія економічного і соціального розвитку Вінницької області на 2005-2015 роки» та «Стратегія регіонального розвитку Вінницької області на період до 2015 року»; у Дніпропетровській області – «Комплексна стратегія розвитку Дніпропетровської області на період до 2015 року»; у Харківській області – «Стратегія соціальноекономічного розвитку Харківської області на період до 2011 року»; у Хмельницькій області – «Стратегія економічного та соціального розвитку Хмельницької області на 2004–2015 роки». Зазначені стратегічні документи на регіональному рівні (на рівні областей) відповідають зазначеним вище рамочним документам стратегічного характеру на державному рівні. Наявність регіональних стратегій розвитку (РСР) та програм соціально-економічного розвитку регіонів повинно стимулювати та сприяти ефективному економічному розвитку регіонів України, підвищувати інвестиційну привабливість регіонів. У зв’язку з цим необхідно, на нашу думку, здійснити аналіз того, наскільки наявність, а також якість стратегічних документів (стратегій та програм) позитивно впливає на динаміку соціально-економічного розвитку регіонів. Серед основних економічних показників соціально-економічного розвитку регіонів стосовно нашого часткового дослідження, на нашу думку, необхідно оцінити наступні: 1) темпи зростання (зменшення) валового регіонального продукту (ВРП); 2) темпи зростання (зменшення) валового регіонального продукту (ВРП) на одну особу; 3) темпи зростання (зменшення) інвестицій в основний капітал; 4) інвестицій в основний капітал на одну особу; 5) індекси будівельно-монтажних робіт (табл. 1) [2]. Аналіз даних, наведених у таблиці 1, показує, що чітко простежується тенденція до зменшення темпів економічного зростання за зазначеними основними економічними показниками соціальноекономічного розвитку регіонів України за період 2006–2008 рр. Так, темпи зростання валового регіонального продукту (далі – ВРП) України в цілому зменшилися з 107,3% у 2006 р. до 102,3% у 2008 р.; темпи зростання ВРП на одну особу зменшилися, відповідно, з 108,1% у 2006 р. до 102,9% у 2008 р.; значне падіння темпів росту за показником інвестицій в основний капітал з 119,0% у 2006 р. до 97,4% у 2008 р. та, відповідно, зменшилися темпи росту будівельно-монтажних робіт з 109,9% у 2006 р. до 84,2% у 2008 р. Відповідно до цього, темпи зростання ВРП Вінницької області зменшилися з 106,2% у 2006 р. до 105,1% у 2008 р.; темпи зростання ВРП на одну особу зменшилися, відповідно, з 107,3% у 2006 р. до 105,9% у 2008 р.; також значне падіння темпів росту за показником інвестицій в основний капітал з 129,5% у 2006 р.

26

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

до 92,3% у 2008 р. та, відповідно, зменшилися темпи росту будівельно-монтажних робіт з 115,2% у 2006 р. до 68,0% у 2008 р.

2006

2007

Індекси обсягів виконаних будівельних робіт у відсотках до попереднього року, %

Інвестиції в основний капітал на одну особу у фактичних цінах, грн.

Індекси інвестицій в основний капітал у відсотках до попереднього року, %

Регіон

Індекс фізичного обсягу ВРП на 1 особу у цінах попереднього року, %

Індекс фізичного обсягу ВРП у цінах попереднього року, %

Таблиця 1 Динаміка основних показників соціально-економічного розвитку ряду регіонів України за період 2006–2008 рр.

2008

2006

2007

2008

2006

2007

2008

2006

2007

2008

2006

2007

2008

107,3

107,9

102,3

108,1

108,6

102,9

119,0

129,8

97,4

2687

4068

5058

109,9

115,6

84,2

106,2

103,4

105,1

107,3

104,4

105,9

129,5

141,4

92,3

1479

2474

2864

115,2

119,2

68,0

108,0

105,3

97,3

108,8

106,1

98,0

124,2

121,2

98,5

3129

4365

5339

104,2

111,7

76,9

107,5

107,2

102,1

108,2

107,9

102,7

123,4

132,2

76,4

2837

4322

4261

116,8

110,2

95,0

104,2

104,0

99,9

105,2

104,9

100,6

125,4

130,5

119,4

1521

2317

3611

116,6

120,2

91,5

Україна Вінницька Дніпропетровська Харківська Хмельницька

В Дніпропетровській області темпи зростання ВРП зменшилися з 108,0% у 2006 р. до 97,3% у 2008 р.; темпи зростання ВРП на одну особу зменшилися, відповідно, з 108,8% у 2006 р. до 98,0% у 2008 р.; значне падіння темпів росту за показником інвестицій в основний капітал з 124,2% у 2006 р. до 98,5% у 2008 р. та відповідно зменшилися темпи росту будівельно-монтажних робіт з 104,2% у 2006 р. до 76,9% у 2008 р. У Харківській області темпи зростання ВРП регіону зменшилися з 107,5% у 2006 р. до 102,1% у 2008 р.; темпи зростання ВРП на одну особу зменшилися, відповідно, з 108,2% у 2006 р. до 102,7% у 2008 р.; значне падіння темпів росту за показником інвестицій в основний капітал з 123,4% у 2006 р. до 76,4% у 2008 р. та зменшилися, відповідно, темпи росту будівельно-монтажних робіт з 116,8% у 2006 р. до 95,0% у 2008 р. У Хмельницькій області темпи зростання ВРП області зменшилися з 104,2% у 2006 р. до 99,9% у 2008 р.; темпи зростання ВРП на одну особу в області зменшилися, відповідно, з 105,2% у 2006 р. до 100,6% у 2008 р.; також простежується деяке падіння темпів росту за показником інвестицій в основний капітал з 125,4% – у 2006 р. до 119,4% – у 2008 р. та, відповідно, значно зменшилися темпи росту будівельно-монтажних робіт з 116,6% – у 2006 р. до 91,5% – у 2008 р. Разом з цим слід зазначити, що у 2007 році спостерігалося зростання інвестиційної активності в Україні в цілому та по зазначених регіонах, зокрема позитивне зростання простежується за показниками інвестицій в основний капітал та будівельно-монтажних робіт за виключенням незначного падіння у Дніпропетровській області темпів інвестицій в основний капітал (з 124,2% – у 2006 р. до 121,2% – у 2007 р.) та у Харківській області за показником темпів зростання будівельно-монтажних робіт (з116,8% – у 2006 р. до 110,2% – у 2007 р.). Така динаміка розвитку інвестиційної діяльності за цей період в зазначених вище регіонах України та країни в цілому обумовлена, по перше, впливом наслідків глобальної фінансовоекономічної кризи періоду 2008-2009 рр., а також недостатнім фінансуванням програм соціальноекономічного розвитку регіонів України. Слід зазначити, що на сучасному етапі розвитку наявність системи стратегічних документів в розпорядженні органів державної регіональної влади носить в більшості випадків формальний характер і не забезпечується належними інвестиційними проектами в зазначених регіонах України. Отже, активізація інноваційно-інвестиційної діяльності в Україні за останні десятиріччя набуває особливої актуальності у зв’язку з динамічним розвитком інноваційної діяльності в світі, зокрема у таких інноваційно розвинутих країнах, як США, Норвегія, Швеція, Японія, Сінгапур та інші. Також зазначимо, що в останні роки значно збільшилась увага з боку влади та бізнесу до інновацій в таких країнах, як Росія, Білорусь та Казахстан, вже є конкретні кроки у практичній площині в цьому напрямку розвитку. Отже, Україна не повинна стати виключенням в цьому питанні, а потрібно сконцентрувати всі зусилля з боку держави та бізнесу на досягнення стратегічної мети – створення економіки знань та впровадження інноваційної моделі розвитку. З метою розвитку науково-технологічного потенціалу національної економіки в умовах міжнародної кооперації необхідно на макрорівні розробляти стратегію залучення іноземних інвестицій, яка буде передбачати принципи співпраці з іноземними інвесторами, пріоритетні напрямки інноваційного та науково-технологічного розвитку та заходи щодо поліпшення інвестиційного клімату. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

27

Економічні науки

Слід зазначити, що на сучасному етапі розвитку будівельний комплекс України в цілому несе високі витрати матеріальних ресурсів і працює неефективно. З метою виправлення цієї ситуації та модернізації потужностей будівельного комплексу регіонів країни необхідно здійснити, на нашу думку, наступні кроки, а саме: – ввести будівництво в рамки законодавства про міські програми і замовлення, про місцеве самоврядування; – здійснити аналіз економіки будівництва і на цій основі змінити принципи виділення матеріальних ресурсів; – приборкати бажання будівельних монополій на інвестиційному ринку; – переорієнтувати міський бюджет з будівельної спрямованості на соціальну та інноваційноінвестиційну спрямованість; – перейти від хижацької точкової забудови території регіонів (областей та міст) до комплексних містобудівних планів районів з повноправною участю органів місцевого та житлового самоврядування. Також потребують подальшого вдосконалення механізми державної регіональної політики в частині фінансового забезпечення регіонального розвитку, зокрема, що стосується таких механізмів як бюджетне планування та фінансування; угоди щодо регіонального розвитку; цільові державні інвестиції на реалізацію проектів, спрямованих на розбудову та модернізацію інфраструктури регіонального розвитку, а також міжбюджетні трансферти та бюджети розвитку. Висновки та перспективи подальших розвідок. Отже, в результаті аналізу динаміки інвестиційної діяльності в Україні та ряду її регіонів ми констатуємо, що наявність прийнятих стратегічних документів на довгострокову перспективу в регіонах України безпосередньо не впливає на позитивну динаміку соціально-економічного розвитку територій держави. Необхідно, на нашу думку, забезпечувати належне фінансування пріоритетних інвестиційних проектів стратегічного характеру на регіональному рівні за рахунок різних джерел фінансування інвестицій в основний капітал. Перспективними напрямами подальших розвідок в сфері регіонального стратегічного управління є дослідження організаційноекономічних механізмів інвестиційного забезпечення реалізації довгострокових стратегій регіонального розвитку. Література 1. Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2015 року [Електронний ресурс] : [затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.2006 р. № 1001]. – Режим доступу : http://www.zakon.rada.gov.ua 2. Статистичний щорічник України за 2009 рік / Державний комітет статистики України / [під ред. О.Г. Осауленка]. – К., 2010. – 567 с.

3. Черевко О.В. Стратегія соціально-економічного розвитку регіонів України : [моногр.] / Черевко О.В. – Черкаси : Брама-Україна, 2006. – 424 с.

4. Інноваційні підходи до регіонального розвитку в Україні : аналіт. доп. / [С.О. Біла, Я.А. Жаліло, О.В. Шевченко та ін.] ; за ред. С.О.Білої. – К. : НІСД, 2011. – 80 с. Надійшла 01.06.2012; рецензент: д. е. н. Чукаєва І. К.

УДК 332.1 М. Д. БАЛДЖИ Одеський національний економічний університет

СТАБІЛІЗАЦІЯ ДИСПРОПОРЦІЙ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ ПРИ УДОСКОНАЛЕННІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ В статті розглядаються питання диспропорцій у соціально-економічному розвитку регіонів та субрегіонів України. Аналізується співвідношення їх економік і характеризуються міжрегіональні диспропорції у економічному та соціальному становищі. Пропонуються заходи з удосконалення національної політики в напрямку пом’якшення міжрегіональних диспропорцій.

The social-economic development of the regions and subregions of Ukraine is examined in the article. It is analyzed the level of regional development and characterized regional disproportion in the economic and social sphere. It is offered the ways of changes of the regional policy in relation to decrease the regional disproportion. Ключові слова: диспропорції соціально-економічного розвитку регіонів, субрегіони, національна економіка, регіональна економічна політика.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими та практичними завданнями. Побудова в Україні нової соціально орієнтованої моделі розвитку держави супроводжується трансформаційними процесами у всіх сферах економіки, зокрема в регіональних 28

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

господарських системах як складових єдиного економічного простору України. Між регіонами існували і будуть існувати певні диспропорції у рівні розвитку та забезпеченні факторами розвитку. Такі ж диспропорції спостерігаються і на субрегіональному рівні – у регіонах. Безпосередньо адміністративні райони різняться між собою за багатьма показниками: розвитком промисловості, сільського господарства, забезпеченістю закладами освіти, охорони здоров’я, культури, рівнем життя та населення. Ці райони мають різний виробничий потенціал, неоднаково забезпечені інфраструктурою, в них по-різному підходять до інноваційних шляхів розвитку. Отже, актуальність обраної проблеми полягає, насамперед, в ефективній національній економічній політиці, регулюванні процесу ринкових перетворень та активізації внутрішніх ресурсів соціально-економічного розвитку субрегіонів. Аналіз останніх досліджень чи публікацій. Дослідженню проблем диференціації регіонів за рівнем розвитку присвячені роботи З. Варналій, В. Гейца, М. Долішного, Е. Лібанової, Д. Лук’яненко Л. Чернюк та багатьох інших. Визначена проблематика торкається низки питань, пов’язаних з прискоренням соціально-економічного розвитку за рахунок внутрішніх, у тому числі нематеріальних ресурсів. Це тісно пов’язано з інтенсивними змінами, які відбуваються в структурі споживання та нагромадження за рахунок ендогенного розвитку, використання новітніх технологій, запровадження сучасних підприємницьких мереж, зростання якості людського і ресурсного потенціалів. Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Критичний аналіз опублікованих з даної проблематики наукових праць, теоретичних концепцій, методичних розробок і рекомендацій свідчить, що диспропорції соціально-економічного розвитку регіонів та субрегіонів вивчені недостатньо, зокрема не приділено відповідної уваги дослідженню факторів інтенсифікації економічного розвитку внутрішніх районів областей (субрегіонів), оцінці співвідношення внутрішніх та зовнішніх факторів, впливу на покращення рівня життя населення. Не існує також чіткої методики оцінки субрегіональної диференціації. Формулювання цілей статті. Окреслені питання визначають мету статті, яка полягає у стабілізації існуючих диспропорцій в соціально-економічному розвитку регіонів, завдяки удосконаленню національної політики. Виклад основного матеріалу дослідження та обґрунтування отриманих результатів У рамках розвитку теорії і практики регіональної економіки регіон є поняттям адміністративноекономічним, тобто це територіально спеціалізована й адміністративно окреслена частина національної економіки, яка характеризується єдністю та цілісністю відтворювального процесу і управління. Згідно з законом України «Про стимулювання розвитку регіонів», останніми визначені територія Автономної республіки Крим, областей, а також міст Київ та Севастополь. Законодавством регіони визначаються як територіальні утворення субнаціонального рівня із системою органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування та інші територіальні утворення, які характеризуються специфічністю, цілісністю і спільністю проблем розвитку й визначені законодавством для досягнення особливих цілей розвитку територій [1]. При побудові логіки даної публікації вирішальне значення має той факт, що досліджувані регіони та їх субрегіони мають спільний соціальний і економічний розвиток протягом тривалого часу. Це призвело, з одного боку, до взаємозалежності регіональних економік та їх суб’єктів, а іншого – до гострої незбалансованості регіональних відтворювальних циклів і, як результат – посилення кризових явищ в період становлення ринкових відносин. Попри те, що процеси регіонального розвитку детерміновані об’єктивними закономірностями і принципами, результатом є суттєва диференціація розвитку економічних районів, адміністративних областей, адміністративних районів (субрегіонів). Питання регіонального розвитку є дуже важливими, адже цілі галузі економічної діяльності стають нежиттєздатними в період трансформаційної економіки [2, с. 13]. Динаміка основних показників соціально-економічних диспропорцій в Україні свідчить, що у попередні роки в економіці структурні перетворення відбувалися переважно стихійно, під впливом зовнішніх чинників, за відсутності єдиної стратегії, що призвело до інтенсивної експлуатації ресурсних порівняльних переваг. Сучасний стан економіки України характеризується наявністю системних диспропорцій. Наявна структурна розбалансованість економіки негативно впливає на потенційні можливості подальшого соціально-економічного розвитку. Водночас, глобальна економіка формує виклики, спроможність реагування на які фактично визначатиме для економіки України перспективи паритетної інтеграції до світового господарства та реалізації стратегічних інтересів. Деякі показники соціальноекономічних диспропорцій розвитку економіки в Україні надані на рис. 1. Як зазначає В.В. Томаева, динаміка соціально-економічного розвитку регіонів протягом останніх років визначалась станом та тенденціями макроекономічних процесів в країні, зокрема, тривалим періодом економічного спаду; перешкодами, що створювали трансформаційні процеси ринкових відносин, відносин власності, державного управління та ін. [3, с. 149]. Підкреслюючи основні проблеми, науковець робить акцент на деяких показниках, що дозволяють простежити диспропорції регіонів – ВВП та ВРП. Нами розглянуті інші підходи. Так, однією з характеристик структурних процесів в економіці регіонів є надзвичайно низькі темпи зростання питомої ваги обробної промисловості у валовій доданій вартості, що є наслідком, структурних зрушень, які відбуваються безпосередньо всередині самої обробної Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

29

Економічні науки

промисловості на користь виробництв із низькою часткою доданої вартості. Тенденції структурної динаміки економіки загострюють суперечності між індустріальною складовою та вимогами розвитку економіки, заснованої на знаннях, формують довгострокові загрози та обмеження для зміцнення конкурентоспроможності регіонів. Внаслідок цього структура вітчизняної економіки характеризується високою часткою сировинних галузей промисловості та високою матеріаломісткістю промислового виробництва. Динаміка промислового виробництва і регіональному розрізі представлена на рис. 2.

100 90 80 70 60 50 40 30 20 10 0 2005

2006 2007 2008 2009 2010 Рівень безробіття, % Індекс Джені Частка населення з доходами, нижче прожиткового мінімуму Грошові доходи Частка прямих іноземних інвестицій на одну особу ВДВ на одну особу

2011

Рис. 1. Соціально-економічні диспропорції в Україні за 2005–2011 роки (за даними Держкомстату [2])

60 50 40 30 20 10 0 2005

2006 Валова додана вартість

2007

2008

Основні засоби

2009

2010

Випуск продукції в загальному обсягу

Рис. 2. Динаміка промислового виробництва в регіональному розрізі, % (за даними Держкомстату [2])

Диспропорції розвитку регіонів з’явилися завдяки багатьом чинникам, серед яких найбільше значення мають, скоріше, не ресурси, а наявність вертикальних та горизонтальних зв’язків. В наш час існують методичні підходи до оцінки міжрегіональної диференціації, що ґрунтуються, в основному, на трьох підходах: побудова рейтингів (комплексних оцінок) регіонального розвитку; використання методів дослідження нерівності в доходах (крива Лоренса, коефіцієнт Джині) та використання будь-якого класичного індикатора математичної статистики, що застосовується для оцінки розкиду компонент вектору від середнього значення – дисперсії, середньоквадратичного відхилення, коефіцієнту варіації та ін. Для досліджень диспропорцій соціально-економічного розвитку регіонів серед науковців найбільш популярним є метод рейтингу (ранжування). Ранжування виконується, як правило, від найкращого до найгіршого показника. Порівняння рангів за різні роки дає якісну та кількісну характеристику змін у диспропорції. Згідно з проведеними дослідженнями у 2012 р. [4], лідерами рейтингу регіонів України 2011 року стали Дніпропетровська, Київська і Волинська області. Найкращий результат, на думку 25 провідних експертів, показала Дніпропетровська область, що пов’язано з прискореним розвитком інфраструктури регіону: у 2011 році була відкрита об’їзна дорога навколо Дніпропетровська, темпи будівництва та реконструкції доріг області визнані найвищими в країні, в регіоні відкрито систему перинатальних центрів. Область займає перші місця з надання допомоги соціально незахищеним верствам населення. Додаткові бали області приніс і сприятливий інвестиційний клімат регіону – річний обсяг прямих інвестицій в 30

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

економіку Дніпропетровщини став орієнтиром для інших областей. Традиційно високою позицією в рейтингу може похвалитися Київська область. У 2011 році регіон особливо досяг успіху в сільському господарстві. Так, до кінця року виробництво зернових і зернобобових культур на Київщині перевищило рівень 2010 року на 39%. Столичний регіон став лідером також за показниками роздрібної торгівлі та темпами будівництва нового житла. У минулому році тут ввели в експлуатацію 611 м2 житла на кожну тисячу жителів, а це майже втричі більше, ніж в середньому по Україні. Трійку лідерів замикає Волинська область. Незважаючи на те, що область значно відстає від перших двох із залучення інвестицій, високе місце в рейтингу їй забезпечили екологічні і демографічні показники. Крім того, важливими складовими успіху Волинської області стали високі показники за обсягами будівництва, низька інфляція і найменші заборгованості по зарплаті. Слідом за лідерами рейтингу йдуть сім регіонів України, яких експерти віднесли до групи «динамічно розвиваються». До цієї групи належать Донецька, Одеська, Запорізька, Харківська, Львівська, Вінницька та Рівненська області. Решту регіонів України експерти віднесли до групи «перспективних». Це регіони, які не використовують в повній мірі наявний у них потенціал. Отже, в Україні, як і раніше, є регіони-донори та регіони-реципієнти. Як свідчать наведені дані, між розвитком регіонів Україні спостерігаються суттєві соціальноекономічні диспропорції, що потребує прийняття радикальних заходів на рівні держави. Перспективи розвитку регіонів значною мірою визначаються обраною національною політикою, ефективність реалізації якої полягає у досягненні поставлених цілей і залежить від якості управління. Перенесення акцентів державної політики з централізованого управління на регіональний рівень, що супроводжується передачею владних повноважень місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, відкриває найбільш широкі можливості для забезпечення збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів України. Національна політика щодо структурної перебудови економіки повинна враховувати, що розповсюдження господарської діяльності по окремих регіонах країни визначається факторами розміщення, наявністю ресурсного потенціалу та іншими, не менш важливими чинниками, а їх важливість змінюється у часі. Змістовне наповнення регіонального розвитку буде сприяти ліквідації диспропорцій регіональних економік та розвитку стабілізаційних процесів в соціально-економічному житті суспільства. Розробки у даному напрямку досліджень мають велику перспективу, оскільки будуть сприяти, насамперед, проведенню адміністративно-територіальної реформи в Україні, ліквідації міжрегіональних диспропорцій. Регіональні диспропорції, як об’єктивний процес економічного розвитку, мають цілком певні шляхи вирішення, які проявляються у формуванні специфічних регіональних утворень – субрегіонів, у розвитку місцевого самоврядування, в економічних і соціальних параметрах функціонування поселень різного таксономічного рівня. Міжрегіональні відносини в Україні є суттєвим важелем динамічно збалансованого соціально-економічного, науково-технічного та культурного розвитку як окремих регіонів, так і держави в цілому. Основою структурної перебудови, визначальним пріоритетом для регіону мають стати розробка та реалізація національної програми, спрямованої на розвиток інноваційної моделі соціально-економічного розвитку, утвердження регіону як високотехнологічної території. Завдання має реалізовуватися через нову стратегію інноваційної політики, запровадження надійної системи ресурсозбереження, маловідходного виробництва та впровадження інноваційних технологій. На це повинна бути спрямована структурна, бюджетна, фінансова макроекономічна і регіональна політика країни, окремих міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Таким чином, структурна перебудова економіки області сприятиме її подальшому розвитку у всіх галузях господарювання. Необхідною умовою, яка передує успішному проведенню такої політики на усіх ступенях, є кардинальна управлінська реформа. Компетенція регіонів у національній політиці охоплює структурні зміни ринків праці, розвиток приватного сектора та запровадження закордонних інвестицій у регіон. Провідними соціально-економічними факторами виступають наявність висококваліфікованих кадрів, існування наукових центрів та освітніх закладів, що сприяє розвитку науково-технічного прогресу регіону. Міцна економіка держави повинна формуватися на залученні внутрішніх ресурсних потенціалів розвитку регіонів, стимулюванні більш повного і ефективного використання місцевих трудових, інтелектуальних та інших ресурсів. В зв’язку з тим, що визначальна роль у розвитку регіонів належить економічним зв’язкам і відносинам, характеристика останніх, зокрема процесів розподілу праці і кооперації, потребує першочергової уваги. Управлінську діяльність регіонів можна поділити за трьома рівнями: стратегічний (формулюються основні цілі регіонального розвитку і обирається найбільш оптимальна стратегія); безпосередньо управлінський (висуваються конкретні цілі еколого-економічного розвитку і контроль за їх виконанням); оперативний (прискорені вирішення існуючих проблем в зв’язку з неординарною ситуацією). У зв’язку з цим вважаємо за необхідне об’єктивно оцінити економічний потенціал окремих регіонів і виявити низку взаємних інтересів розташованих у них суб’єктів господарювання та адміністративнотериторіальних одиниць у цілому. Тому економічному міжрегіональну співробітництву будуть сприяти такі заходи: Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

31

Економічні науки

• розробка довгострокових стратегій соціально-економічного розвитку регіонів; • розробка програм міжрегіонального співробітництва; • впорядкування правових основ економічної взаємодії між центром і регіонами; • поглиблення державного управління та економічного контролю; • розробка інвестиційних проектів на міждержавному рівні. Виникає необхідність в розробці стратегії економічної інтеграції, в першу чергу з сусідніми країнами, яка зможе підвищити дієздатність влади, прискорити впровадження структурних реформ. Іноземні ринки певною мірою стимулюють розширення виробництва, яке активно використовують різні країни. Задекларувавши перехід до ринку, зробивши перші кроки на шляху входження у європейські і фінансові світові та ринкові структури, України отримала змогу скористатися впровадженням економічної стратегії, яка спирається на експорт продукції. Певні можливості відкриває й те, що в процесі широкої реструктуризації європейської промисловості виникає попит на вироби, які випускають традиційні експортні галузі країни: металургійна, хімічна та сільське господарство. Економічне зростання країни тісно пов’язане з оптимізацією імпорту. Мова йде не лише про динаміку імпортної продукції, а й про його структуру. Запорукою успішного здійснення стратегії економічного зростання є фінансова підтримка у розмірах, які забезпечили б реструктуризацію економіки регіонів, стабільну віддачу праці та капіталу. Таку підтримку регіонам можуть надати країни з розвинутою економікою за умови здійснення Україною політичних, правових та економічних перетворень. Висновки. Проведені дослідження соціально-економічного розвитку регіонів України доводять поглиблення диспропорцій. Виходячи з аналізу, можна стверджувати, що регіональні інтереси повинні бути скориговані у бік передачі адміністративним органам і органам самоврядування регіонів повної відповідальності за впровадження та цільового використання внутрішніх ресурсів, при цьому має бути ліквідована дискримінація одних регіонів і преференції по відношенню до інших. Сучасна національна політика має бути направлена на усунення диспропорцій, регіональне оновлення та інновації, мобілізацію існуючого ресурсного потенціалу. Література 1. Офіційний сайт Верховної ради України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/.

2. Семенов В.Ф. Структурна перебудова економіки регіону (на прикладі Одеської області) / В.Ф. Семенов, М.Д. Балджи // Вісник Прикарпатського університету. – 2007. – Вип. 5. – С. 12–16.

2. Офіційний сайт Державного комітету статистики України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ukrstat.gov.ua/.

3. Томарева В.В. Диспропорції соціально-економічного розвитку регіонів України та шляхи їх зниження / В.В. Томарева // Держава та регіони. – 2010. – № 6. – С. 148–152.

4. Comments.ua [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://dnepr.comments.ua/article/ 2012/03/23/120101.html. Надійшла 01.06.2012; рецензент: д. е. н. Ковальов А. І.

УДК 338.49: 330.341.1 Н. В. ІВАНОВА Чернігівський державний технологічний університет

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ВЗАЄМОВПЛИВУ ПРОЦЕСІВ МОДЕРНІЗАЦІЇ ІНФРАСТРУКТУРИ ТА РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ У статті проаналізовано існуючі дослідження щодо взаємозв’язку інфраструктурного розвитку та економічної активності регіону. Визначені напрями та умови забезпечення позитивного впливу зростання інфраструктурного потенціалу на соціально-економічний розвиток регіону. Оцінено можливості адаптації закордонного досвіду інвестування об’єктів інфраструктури до вітчизняних умов господарювання.

The article analyzes the existing research on the connection of infrastructure development and economic activity of the region. The directions and conditions of the positive impact the growth potential of infrastructure on social and economic development have been defined. The possibilities of the adaptation international experience infrastructure objects investment to domestic conditions has been researched Ключові слова: виробнича інфраструктура, регіон, розвиток, модернізація, інвестування.

Вступ. Процеси економічного розвитку, які охопили всі сфери національної економіки у посткризовий період, об’єктивно обумовили утвердження нової парадигми – модернізаційної. Починаючи з 2010 року, в Україні офіційно проголошено курс на безперервну модернізацію та інноваційність [1, с. 24]. Запорукою прогресивних змін у економічній системі є поєднання стабільності й упорядкованості з постійною динамічністю та вдосконаленнями. Не є виключенням і питання забезпечення усталеного 32

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

регіонального розвитку, що потребує модернізації базових галузей економіки регіону та зростання їх потенціалу. Інфраструктурний розвиток обумовлює ефективність реалізації економічних процесів та зв’язків між суб’єктами господарювання на всіх рівнях управління. Динамічність виробничої інфраструктури стимулює рух робочої сили у напрямку працевлаштування у центрах концентрації обслуговування матеріального виробництва та зовнішньоекономічної діяльності, а також зменшує рівень безробіття за рахунок реалізації проектів по створенню інфраструктурних об’єктів. Економіка також залежить від безперебійного енергопостачання у необхідному обсязі, що забезпечує належне функціонування промисловості. Таким чином, виробнича інфраструктура – це важлива рушійна сила національної конкурентоспроможності, яка має великий вплив на економічний розвиток. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідження значення зростання інфраструктурного потенціалу для регіональної економіки є найбільш дискусійним питанням. Помітними результатами у даній сфері характеризуються роботи зарубіжних та вітчизняних вчених: Є.Б. Алаєва, П.Ю. Бєлєнького, Б.М. Данилишина, В.А. Жаміна, Х. Зінгера, Л.М. Карпова, В.П. Красовського, Б.Х. Краснопольського, І.М. Маєргойза, С.В. Мочерного, А.Є. Пробста, Б.А. Райзберга, П. Розенштейн-Родана, М.А. Хвесика, Л.Г. Чернюк, А. Янгсона та багатьох інших. Безперечно, економічне зростання неможливе без прогресу інфраструктури. Очевидним є необхідність доріг, енергопостачання, централізованих розподільчих центрів та інших об’єктів виробничого обслуговування. Так, А. Льюїс, Р. Нурксе, П. Розенштей-Родан доводять необхідність авансованих трансакційних витрат для забезпечення інтенсивного економічного росту [2–4]. У. Ростоу обґрунтував появу потрійного ефекту в результаті капіталовкладень в інфраструктурний розвиток, який проявляється у скороченні витрат сфери обігу, швидкому зростанні експортно-імпортних операцій та формуванні базису розвитку промисловості [5]. Однак ряд досліджень, проведених у 80–90-і роки ХХ століття, дещо похитнули тезу про доцільність нарощування інфраструктурного капіталу з метою економічного зростання. До таких висновків прийшли в своїх роботах А. Іссерман, Х. Кележан, Д. Робінсон, Т. Сміт, Р. Терранс, У. Фокс, Ч. Хальтен, Д. Хольц-Ікен, Р. Шваб та інші. Зазначені економісти не виявили у результаті досліджень позитивної залежності між інвестиціями у розвиток інфраструктурних об’єктів та економічним зростанням регіонального простору. Деякі з них підкреслюють наявність навіть негативного впливу на економічну активність регіону. Такі висновки можуть мати декілька пояснень, серед яких, у тому числі, віддаленість у часі віддачі від капіталовкладень у інфраструктуру (які зазвичай характеризуються значними обсягами), а також імовірне суттєве спрощення моделей. Детальніше на основних наукових позиціях ми зупинимося нижче, однак наразі зазначимо, що їх розгалуження обумовлено наступними чинниками: - обслуговуючим призначенням виробничої інфраструктури; - залежністю інфраструктурних об’єктів від рівня розвитку матеріального виробництва; - значною кількістю природних монополій серед галузей виробничого обслуговування; - опосередкованим внеском у створення суспільного продукту та іншими. Формулювання цілей статті та постановка завдання. Метою нашого дослідження є визначення напрямів та умов забезпечення позитивного впливу зростання інфраструктурного потенціалу на соціальноекономічний розвиток регіону на основі вивчення існуючих результатів наукового пошуку, а також адаптація закордонного досвіду до вітчизняних умов господарювання. Виклад основного матеріалу. Становлення різних галузей виробничої інфраструктури не збігається в часі, що обумовлюється рівнем розвитку промислового виробництва, формами його організації та етапами науково-технічного прогресу в галузях інфраструктури і матеріального сектору економіки. Удосконалення процесів у одній сфері суспільного виробництва обумовлює відповідні зміни в інших сферах. Таким чином, виробничу інфраструктуру регіону можна класифікувати за етапами життєвого циклу та виділити таку, що формується, розвинену і регресуючу. Схожим проявом, але вже порівняно з динамікою основного виробництва, характеризується виробнича інфраструктура випереджального, своєчасного і запізнілого розвитку. Такий розподіл важливий для практичного аналізу рівнів інфраструктурного забезпечення регіонального виробництва та ступеня відповідності елементів виробничої інфраструктури потребам господарюючих суб’єктів. Для більшості регіонів України характерний запізнілий тип розвитку виробничої інфраструктури, оскільки спостерігаються наступні негативні явища: – історично обумовлений низький рівень уваги до фінансування розвитку інфраструктурних об’єктів; – невідповідність характеристик існуючої транспортної мережі соціально-економічним потребам регіону та темпам розвитку автомобілізації; – недостатній технічний рівень об’єктів інфраструктурного комплексу та накопичене відставання у сфері сервісних технологій; – наростаючі темпи зносу основних засобів підприємств виробничої інфраструктури, зношуваність яких досягає 60-70% та продовжує збільшуватись; Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

33

Економічні науки

– невикористання у належному ступені транспортного та транзитного потенціалу України; – майже повна руйнація існуючої мережі регіональних складських комплексів, які надавали централізовані послуги зі складування та підготовки об’єктів зберігання до промислового використання, що значно підвищує відповідну статтю витрат підприємств; – повільний темп спорудження та територіальна невпорядкованість нових об’єктів виробничого обслуговування; – занепад сформованого ремонтно-сервісного обслуговування техніки промислового і сільськогосподарського виробництва та використання ремонтними підрозділами промислових підприємств застарілих технологій; – неналежне відношення до проблеми та відсутність комплексних розробок рекомендацій щодо підвищення ефективності функціонування регіонального інфраструктурного комплексу, що призводить до значного дорожчання продукції промислових підприємств. Спірною є наукова позиція, що створена з випередженням інфраструктура не буде повністю затребувана. Так, на думку російського вченого В.Є. Попова, внаслідок випереджального розвитку інфраструктури гальмується розвиток матеріального виробництва [6]. В зазначеній роботі він підкреслює, що інвестиції в інфраструктурний розвиток також спричиняють скорочення державних витрат на соціальні потреби. Крім того, відволікання інвестиційних ресурсів, які потенційно могли бути використані для нарощування та модернізації виробничих потужностей, зменшує темпи росту виробництва товарноматеріальних благ. Апріорі виникає висновок: за умов обмежених можливостей інвестування необхідне визначення оптимальних пропорцій капіталовкладень у галузі промислового виробництва та інфраструктурні об’єкти. На нашу думку, з позиції забезпечення сталого економічного розвитку неправомірним є скорочення капіталовкладень в інфраструктуру на користь соціальних потреб. Також обмеження інвестування сфери обігу не призведе до росту, а тільки ускладнить виробництво суспільного продукту та спричинить зростання витрат. Крім того, необхідно зазначити значне поширення останнім часом концепції інфраструктурних інвестицій. Особливо це стосується зовнішньої політичної та економічної діяльності розвинених країн. В умовах стабільності економіки актуальна і на внутрішньому національному ринку. Дана концепція припускає випереджальні масштабні вкладення коштів у інфраструктурний розвиток. При цьому не очікується їхньої негайної віддачі, а самі інвестиційні ресурси залучаються розраховуючи на швидкий перспективний розвиток певного сектору економіки. Метою інфраструктурних інвестицій у такому випадку є, по-перше, «бронювання» для себе певної частки на споживчому ринку майбутнього, який наразі тільки розвивається; та, по-друге, активна участь у формуванні самого ринку. Недоліки цієї концепції пов’язані насамперед з ризиком запізнювання процесу очікуваного розвитку ринку відносно закладеної динаміки інвестицій (одних лише інвестицій у технологічну інфраструктуру може виявитися недостатньо, існують ще й ризики психологічної незрілості споживача, неготовності суміжних видів економічної діяльності до формування даного ринку, активні дії конкурентів тощо). Для України реалізація даної концепції наразі є вельми актуальною. Однак, незважаючи на вигідне геоекономічне розташування країни та світові тенденції забезпечення енергетичної безпеки, на сьогодні мова вже практично не ведеться про випереджальний інфраструктурний розвиток. Існує потреба у інтенсифікації капіталовкладень у створення комплексної, впорядкованої національної системи виробничої інфраструктури. Розташування нових об’єктів наряду з модернізацією існуючої мережі дозволить відносити систему виробничого обслуговування, яка залишилась у спадок від планово-адміністративної економіки, та адаптувати її до потреб сьогодення. Крім того, стрімкий розвиток торгівлі, в тому числі засобами Інтернету, формування інтелектуально-промислових (кластерних) утворень, поступове відновлення темпів промислового та житлового будівництва – це ті передумови, які при ефективному державному сприянні та підприємницькій активності дозволять забезпечити інтенсивне зростання національної економіки та присутність далекоглядних інвесторів на певних сегментах внутрішнього ринку України. Наукові дискусії стосовно впливу інфраструктурного розвитку на довгострокове економічне зростання тривають не одне десятиліття; узагальнюючи їх, зазначимо, що така взаємодія ідентифікує виробничу інфраструктуру як прямий фактор виробництва, взаємозамінний елемент інших факторів виробництва, стимул акумуляції факторів виробництва і сукупного попиту, а також як інструмент промислової політики [6]. Вплив на економічний розвиток в якості фактору виробництва інфраструктура здійснює через прямий внесок у виробничий процес. Безперечно, накопичення продуктивного інфраструктурного капіталу сприяє росту ВВП. Так, Д. Ашауер у своїй роботі зазначає, що зниження продуктивності праці в США обумовлюється недостатньою увагою державного сектору до розвитку інфраструктури. Низький рівень залучення інвестиційного капіталу як приватного, так і державного в розвиток інфраструктурних об’єктів спричинили зниження ефективності використання людського капіталу в американській економіці. Вирішення цієї проблемної ситуації Д. Ашауер бачить у збільшенні частки державних витрат на модернізацію та розширення національного інфраструктурного комплексу, що призведе не тільки до 34

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

зростання суспільної продуктивності, але й значно підвищить рівень конкурентоспроможності країни на світовому ринку [7]. Окрім прямого внеску у вигляді безпосереднього результату функціонування інфраструктурних об’єктів – виробничої послуги, здійснюється й опосередкований вплив на збільшення обсягів матеріального виробництва внаслідок створення для нього сприятливих умов та зниження трансакційних витрат. Цим і обумовлений наступний напрямок впливу інфраструктури на економічний розвиток – в якості доповнення до інших факторів виробництва. Відсутність розвинутої інфраструктурної мережі гальмує зростання обсягів матеріального виробництва. Саме з цієї причини існуючий альтернативний підхід до оцінки досліджуваного нами впливу пропонує інвестиції в інфраструктурні об’єкти співставляти з імовірними втратами, які можуть виникнути внаслідок відсутності таких капіталовкладень. В той же час, високорозвинена інфраструктура підвищує ефективність залучення та використання інших факторів виробництва, включаючи капітал, робочу силу і сукупну продуктивність [8]. Крім того, надійна, сучасна, розгалужена інфраструктура надає інвестиційної привабливості економічній системі на будь-якому рівні, покращує інвестиційний клімат, що в сукупності призводить до залучення інвестиційних ресурсів, у тому числі в розвиток об’єктів матеріального виробництва. Інфраструктура стимулює акумуляцію інших факторів виробництва. Так, розвинена транспортна мережа підвищує інтенсивність потоків, у тому числі транзитних, що обумовлює зростання ділової активності впродовж цієї «червоної лінії», розвиток сфери послуг і торгівлю, модернізацію і нарощування основного капіталу, «притягує» активне населення, тим самим підвищуючи зайнятість. Так, К. Дуффі-Дено та Р. Ебертс у своїх дослідженнях обґрунтували позитивний вплив інвестицій в інфраструктурний розвиток на особистий дохід населення регіону. Такий ефект вчені пояснили зростанням рівня зайнятості під час створення інфраструктурних об’єктів, а також передумовою реалізації підприємницької діяльності (як фактору вибору місце розташування для розгортання підприємництва та можливістю приватного бізнесу в безоплатному користуванні регіональною інфраструктурою) [9]. До аналогічних висновків прийшли у результаті своїх досліджень А. Муннел (вплив суспільної інфраструктури на занятість населення та продуктивність праці), Н. Кочерлакота [10], Дж. Фернальд [11], К. Конрад та Х. Сайц [12] та інші. Інфраструктура виступає також важливим фактором формування сукупного попиту. Створення інфраструктурних комплексів та їх функціонування продукує попит на продукцію і послуги суміжних галузей, інноваційні розробки, забезпечення належного кваліфікаційного рівня трудових ресурсів тощо. Інфраструктурні інвестиції можуть слугувати інструментом промислової політики. Концепція державної промислової політики закріплена законодавчо Указом Президента України «Про Концепцію державної промислової політики» від 12 лютого 2003 року. Вона спрямована на досягнення промисловістю якісно нового рівня розвитку, посилення промислового потенціалу держави, задоволення потреб населення, зростання обсягів виробництва і підвищення конкурентоспроможності промислової продукції. Так, у Концепції зазначається, що «…метою державної промислової політики є створення сучасного, інтегрованого у світове виробництво і здатного до саморозвитку промислового комплексу, який відповідатиме аналогічним утворенням у розвинутих державах світу» [13]. Одним із інструментів забезпечення реалізації мети є досягнення значного рівня розвитку інформаційної, інноваційної, транспортної, постачальницько-збутової інфраструктури та збільшення кількості інфраструктурних об’єктів для підтримки промислового підприємництва. Зазначеним документом передбачалось ще на другому етапі (2003–2006 рр.) продовжити реалізацію основних трансформаційних процесів на базі формування оптимальної структури виробництва та інфраструктури промислового комплексу, що відповідає повному інноваційно-інвестиційному циклу. Також Концепцією державної промислової політики закладено створення умов щодо сприяння підприємствам у розвитку інфраструктури внутрішнього і зовнішнього ринків промислової продукції шляхом створення оптових складів, сервісних центрів, лізингових компаній, дилерських та дистриб’юторських фірм, торгових домів та інших об’єктів виробничого обслуговування. На сьогодні, коли закладені в Концепції строки реалізації цілей промислового розвитку України (на 2003–2011 роки) повністю вичерпано, можна констатувати наявність значних відхилень, в тому числі у сфері інфраструктурного забезпечення. Висновки. Стан виробничої інфраструктури України є неадекватним завданню підтримки зростання промислового виробництва, приватного підприємницького сектора та забезпечення національного економічного росту. Більш того, існуюча інфраструктура стрімко погіршується через відсутність достатнього фінансування технічного обслуговування і загалом незадовільний рівень планування. Витрати в Україні на інфраструктуру становлять близько 30% від того, що країни з нижчим за середній рівнем доходу витрачають у цій галузі в інших регіонах світу [14]. Отже, перспективним напрямком продовження даних досліджень є окреслення кола ключових питань, які потребують державної підтримки та втручання у інфраструктурний розвиток, а саме: співвідношення державного і приватного секторів стосовно фінансування та прав власності, вибір оптимального місця розташування нових інфраструктурних об’єктів, пріоритетність у розвитку тих або Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

35

Економічні науки

інших секторів виробничої інфраструктури, а також співвідношення нового будівництва та реконструкції об’єктів виробничого обслуговування. Література 1. Модернізація України – наш стратегічний вибір : щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України. – К. : НІСД, 2011. – 432 с.

2. Lewis W.A. The Theory of Economics Growth / W.A. Lewis. – London, 1955.

3. Nurkse R. Problems of Capital Formation in Undeveloped Countries / R. Nurkse. – Oxford, 1955.

4. Rosenstain-Rodan P.N. The Notes of the Theory of the “Big Bush” in Economic Development for Latin America / P.N. Rosenstain-Rodan. – London. – New York, 1961.

5. Rostow W. W. The process of economic growth / W. W. Rostow. – Oxford, 1962.

6. Попов В.Е. “Опережающее” развитие инфраструктуры – стимул экономического роста? [Електронний ресурс] / В.Е. Попов. – Режим доступу : http://www.ecrin.ru/ 7. David A. Aschauer. Is public expenditure productive// Journal of Monetary Economics.: North-Holland.

– №23. – 1989. – P. 117–200.

8. Barro R. Government Spending in a Simple Model of Endogenous Growth // Journal of Political Economy, – Vol. 98. – №5. – P. 102–125.

9. Duffy-Deno Kevin T., Randall W. Eberts. Public Infrastructure and Regional Development: A Simultaneous Equation Approach// Federal Reserve Bank of Cleveland. Working Paper, 1989.

10. Kocherlakota Narayana and Yi, Ke-Mu. The Long Run Effects of Government Policy on Growth Rates in the Uited States // U. of Iowa/Rice U. mimeo, Sept, 1992.

11. Fernald John. How Productive is Infrastructure? Distinguishing Realty and Illusion with a Panel of U.S. Industries // Federal Reserve Board Discussion Paper, 1993.

12. Conrad, Claus and Helmut Seitz The Economic Benfit of Public Infrastructure // Applied Economics, 1994. – № 26(4). – Р. 301–311.

13. Концепція державної промислової політики. Затверджена Президентом України від 12 лютого 2003 року № 102/2003 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/ main.cgi?nreg=102%2F2003 14. Зміцнення України після кризи. Огляд і короткий виклад політики // Представництво Світового банку в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://siteresources.worldbank.org/ Intukraineinukrainian/ Надійшла 02.06.2012; рецензент: д. е. н. Ільчук В. П.

УДК 330 І. Є. ЖУРБА Хмельницький інститут соціальних технологій

ЕКОНОМІЧНА ПРИРОДА ТРАНСКОРДОННОГО СПІВРОБІТНИЦТВА Автором досліджено сучасні тенденції формування засад економічної природи транскордонного співробітництва. У статті обґрунтовано оптимум Парето як базову категорію економічної природи, економічне ядро та економічну рівновагу. Варто зазначити, що визначальними складовими формування соціально-економічної природи транскордонного співробітництва є також дифузійно-втягуюча інтеграція, євроінтеграція а також коопетиція та транскордонне співробітництво. Автор здійснив спробу показати практичне значення, місце та роль економічної природи транскордонного співробітництва і його вплив на трансформаційні процеси у прикордонні.

The author investigated current trends shaping of the economic nature of the cross-border cooperation. The article was justified that the basic categories of economic nature are Pareto optimum, economic core and economic balance. It should be noted that the crucial elements of creating social and economic nature of cross-border cooperation is also diffusion-sucking integration, European integration and koopetytsiya and cross-border cooperation. The author attempted to show practical significance, role and place of the economic nature of cross-border cooperation on the transformation process in the border. Ключові слова: міжнародні економічні відносини, інтеграційні процеси, дифузійно-втягуюча інтеграція, євроінтеграція, оптимум Парето, економічне ядро, економічна рівновага, коопетиція, транскордонне співробітництво, синергетика.

Вступ. В умовах розширення та поглиблення євроінтеграційних процесів відбувається швидкий процес економічної взаємодії та взаємозв’язку між країнами через прикордонні регіони як найбільш ефективного засобу міжнародних економічних відносин. У зв’язку з масштабним розширенням ЄС на Схід і формування нового кордону між ЄС та Україною на початку ХХІ ст. змінюється і формат співпраці як держав, так і прикордонних регіонів. Зазначимо, що сучасні наукові дослідження транскордонного співробітництва здійснюють ряд вітчизняних науковців, зокрема В. Будкін, З. Герасимчук, М. Мікула, В. Макогон та ін. Проте багато питань як теоретичного так і прикладного змісту є слабо дослідженими, зокрема економічна природа даного явища.

36

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

Постановка проблеми. В умовах бігравітаційних інтеграційних процесів країн Східної Європи потрібно обґрунтувати науково-методологічні засади трансформаційних явищ транскордонної співпраці та обґрунтування ефективності її подальшого розвитку. Велика увага науковців, які досліджують транскордонне співробітництво, акцентується на прикладних засадах прикордонної співпраці, в меншій мірі приділяється дослідженню науково-теоретичним категоріям та економічній природі даного явища. Автор статті спробував обґрунтувати та викристалізувати структурно-логічну схему економічної природи транскордонної співпраці. Метою даної статті є обґрунтування засад економічної природи транскордонного співробітництва. Виходячи із зазначеної мети були визначені наступні завдання, зокрема: дослідити складові частини економічної співпраці транскордонних регіонів; визначити та проаналізувати сучасну парадигму транскордонного співробітництва – коопетицію; дослідити транскордонне співробітництво як початкову ланку інтеграційних процесів основою яких є дифузійно-втягуюча інтеграція; довести, що макроекономічною основою транскордонного співробітництва є оптимум Паретто; довести та обґрунтувати Основний суспільно-трансформаційний генетичний закон. Основна частина. Основою транскордонного співробітництва є процес створення зв’язків та договірних відносин у прикордонних зонах з метою пошуку рішень для спільних та ідентичних проблем. Суть транскордонного співробітництва полягає у тому, що два суміжні прикордонні регіони співпрацюють у процесі розробки планів та вибору пріоритетів розвитку, а не працюють окремо, а потім узгоджують плани розвитку за окремими заходами. Транскордонна співпраця полягає у тому, щоб у діалогу в усіх сферах життя були задіяні всі соціальні групи населення та адміністративні органи [1, 2]. Визначимо складові економічної природи транскордонного співробітництва, першим таким поняття є коопетиція. Варто зауважити, що сучасна модель функціонування світового господарства та міжнародних економічних відносин формується на засадах коопетиції – парадигмі транскордонного економічного розвитку. Згідно з концепцією коопетиції розвиток опирається на одночасній конкуренції та кооперації, у процесах якої беруть участь різні суб'єкти, наприклад підприємства, громадські організації, наукові установи, центральна та місцева влада. Тематику коопетиції можемо розглядати у різних аспектах. У теперішній час за умови розвитку європейської інтеграції звертається увага на зростання ролі міжнародної та транскордонної співпраці регіонів. У цьому контексті можна стверджувати, що регіональний і транскордонний економічний розвиток є результатом з одного боку конкуренції пов'язаної із суперництвом, а з іншого – кооперації, що складається зі співпраці та інтеграції в різних сферах. Посеред цих елементів найвагомішою часто вважається кооперація. Іншою складовою природи транскордонного співробітництва є економічна інтеграція транскордонних регіонів. Концептуальною основою транскордонного співробітництва в умовах розширення ЄС є економічна інтеграція транскордонних регіонів України. Зазначимо, що дане співробітництво є лабораторією з адаптації до чинного законодавства, рівня життя, продуктивності праці та стандартів якості країн ЄС. Поглиблення міжнародного поділу праці в умовах глобалізації та інтеграції світової економіки, вирішення проблеми забезпечення взаємовигідної співпраці транскордонних регіонів у межах світогосподарської системи і вибору найбільш ефективного способу залучення транскордонних регіонів України в інтеграційні зв’язки є об’єктивно необхідним. Здійснюючи аналіз оцінки наявного теоретичного і практичного досвіду в транскордонному регіональному розвитку дозволяють сформулювати нову парадигму як сукупність теоретичних положень і основоположних принципів транскордонного регіонального розвитку (рис. 1). Зауважимо, що у даному контексті транскордонний регіон виступає як: а) частина світового економічного простору, що має ресурсну базу і певну свободу дій з включення в світову економіку; б) самодостатня одиниця в народногосподарському комплексі країни, наділена певними правами і відповідальністю; в) суб'єкт народногосподарського комплексу країни, що акумулює сучасні технології регіонального управління з метою досягнення якнайкращої структури валового регіонального продукту; г) частина національної інноваційної системи, що забезпечує реалізацію її цільових показників і напрямів. У таблиці 1 представлено особливості прояву інтеграційних процесів на міжрегіональному і транскордонному рівнях [4]. Економічна теорія виділяє сутнісні сторони взаємозв'язаних понять – «зв'язок», «відносини», «співробітництво» та співвідносить їх з реаліями складних процесів виробництва, здійснюваного в різні періоди розвитку суспільства. «Зв’язок» і «відносини» по суті є тотожними. Проте, є відмінності, що характеризують їх як співвідношення загального і приватного. Слід вважати інтеграційні зв'язки більш ширшим поняттям, що охоплює всілякі види діяльності у сфері реальної економіки. Вони передують створенню інтеграційних відносин і є їх основою в інтегрованому процесі. Наступною складовою економічної природи транскордонного співробітництва є початкова ланка інтеграції – ми її обґрунтовуємо як дифузійно-втягуючу інтеграцію. Отже, виходячи зі сказаного вище, можна довести, що одними із головних наукових теорій, що обґрунтовують трансформацію Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

37

Економічні науки

транскордонного співробітництва є, по-перше, дифузійно-втягуюча інтеграція, де автор у своєму дослідженні обґрунтував, що транскордонне співробітництво є початковою ланкою дифузійно-втягуючої інтеграції на найнижчому євроінтеграційному рівні в системі: регіональна інтеграція – інтеграція сусідніх країн – прикордонна інтеграція – дифузійно-втягуюча інтеграція. Вона виникає у результаті ініціативи «знизу», але одночасно є складовим елементом створюючого «зверху» нового європейського устрою. Транскордонне співробітництво через свої організаційно-функціональні структури – єврорегіони, а також дифузійно-втягуючу інтеграцію, повинні стати кроком на шляху об’єднання Європи. Дифузійно-втягуюча інтеграція впливає на координацію дій у прикордонні, розвиток єврорегіонів. Для створення бази кооперації вона намагається залучити до ідеї транскордонного співробітництва усі можливі інституції: парламенти, адміністрації, союзи, товариства, церкву, політичні партії, профспілкові об’єднання, торгові доми, університети та школи тощо. Спробуємо показати механізм функціонування дифузійно-втягуючої інтеграції [3]. Парадигма транскордонного регіонального розвитку Концептуальні положення

Принципи

Транскордонний регіон є основою єврорегіону та міжнародних економічних відносин

Представлення світової економіки як стратегічного ресурсу розвитку транскордонного регіону Орієнтація на міжнародні стандарти якості життя населення, якості продукції та послуг

Транскордонний регіон як відкрита система із світовим економічним середовищем Якісні перетворення міжгалузевих пропорцій на основі зміни технологічних устроїв Відхід від галузевого погляду на економіку транскордонного регіону і перехід до кластерного Відповідність сучасним процесам трансформації світового господарства Зростання ролі соціально-економічних пріоритетів людського капіталу Стратегічне управління розвитком регіонів на основі інноваційної економіки

Рівоправ’я всіх суб’єктів регіонального розвитку

Врахування економічних інтересів взаємодіючих суб’єктів транскордонного ринку Фінансово-економічна самостійність транскордонного регіону Розвиток конкурентного середовища в транскордонному регіоні і конкурентних позицій, що визначають стратегію розвитку регіону Формування мотиваційного механізму ефективного розвитку транскордонного регіону

Рис. 1. Сучасна парадигма транскордонного регіонального розвитку

Таблиця 1 Характерні ознаки інтеграційних процесів на міжрегіональному та транскордонному рівнях Типи інтеграційних зв'язків 1.Економічні, зокрема: 1.1. Розвиток виробничоекономічних зв'язків 1.2.Розвиток торгових зв'язків 1.3. Створення, розвиток загальних ланок, об'єктів інфраструктури 1.4. Розвиток перевезень вантажів і пасажирів 1.5.Розвигок об'єктів ринкової інфраструктури 1.6. Розвиток крупних міжрегіональних проектів.

2. Гуманітарні зв'язки 3. Екологічні зв'язки

4. Формування і розвиток регіональних асоціацій і їх організаційних структур

38

Міжрегіональний рівень Між регіонами України

Транскордонний рівень Інвестиційні процеси, створення спільних підприємств

Міжрегіональні зв'язки

Зовнішньоекономічні торгові зв'язки

Залізничних, автомобільних доріг, нафтогазопроводів, енергетичних мереж, комунікацій зв'язку міжрегіонального значення Залізничних, морських, річкових, авіаційних, автомобільних міжрегіонального значення Торгових центрів, валютних бірж, банків і їх філій, інформаційних і виставкових центрів, що виконують міжрегіональні функції -

Залізничних, автомобільних доріг, нафтогазопроводів, енергетичних мереж, комунікацій зв'язку міжнародного значення

Внутрішній туризм, спортивно-культурні, науково-технічні, інформаційні обміни Розвиток ланок екологічного моніторингу, формування загальних територій, що особливо охороняються, комісії, експедиції і інші зв'язки міжрегіонального значення -

Міжнародний туризм, спортивно-культурні, науково-технічні, інформаційні обміни Розвиток ланок екологічного моніторингу, формування загальних територій, що особливо охороняються, комісії, експедиції і інші зв'язки міжнародного значення

Залізничних, морських, річкових, авіаційних, автомобільних міжнародного значення Торгових центрів, валютних бірж, банків і їх філій, інформаційних і виставкових центрів, що виконують міжнародні функції -

-

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки а

б

в

Генерації:

г

Довжина бар’єру:

Рис. 2. Типи бар’єрів і рух хвиль дифузії

Згідно з термінологією американського вченого Р. Юілла (R. Yuilla, 1965), який спирається на ідеї хвиль дифузії Т. Хегерстранда і при використанні відповідних математичних методів (симуляційного методу Монте-Карло), в теорії дифузійно-втягуючої інтеграції ми можемо спостерігати рух товарів, послуг, капіталу та трудових ресурсів через кордон (рис. 2). На рис. 2 а зображена дев’ятиклітинна решітка з: 1) бар’єрними клітинами (покриті штрихом); 2) клітинами, позначеними жирними крапками, передавальними клітинами; 3) стрілками, що вказують напрям дифузії. Чотири типи бар’єрних клітин розглянуто у порядку зменшення їхньої блокувальної дії [3, 2]. Він досліджує функції різних типів бар’єрів, у тому числі державних кордонів і виділя наступне: — тип І – бар’єр суперабсорбуючий – поглинає всю інформацію, не сприяє чотирьом названим вище економічним свободам, не впливаючи на джерело трансмісії, або експортера; — тип ІІ – бар’єр абсорбуючий – частково поглинає інформацію, впливає на частковий рух товарів, капіталу, трудових ресурсів, не впливаючи на джерело трансмісії; — тип ІІІ – бар’єр рефлексуючий (відштовхуючий) – не поглинає інформації, але дозволяє одночасно приймати нову інформацію; — тип ІV – бар’єр відхиляючий (ретранслятор) – не поглинає інформацію, але направляє її до найближчого доступного місця. Названі вище типи бар’єрів ми покажемо на рис. 2 а. На рис. 2 б зображено поширення лінійної дифузійної хвилі через отвір у стовпоподібному бар’єрі, де темп вирівнювання, тобто кількість генерацій t0 , t1 ,..., tn , фіксувався для різних типів бар’єрів і ширини отвору. Тут форма фронту хвилі була відновлена аж на одинадцятій генерації ( t11 ). Інший варіант стовпоподібного бар’єру показаний на рис. 2 в, де дифузійна хвиля огинає бар’єр і відновлюється після дев’яти генерацій. Тут темп вирівнювання прямо пов’язаний як з довжиною, так і з типом бар’єра. Крива для суперабсорбувального бар’єра (перший тип) різко відрізняється від кривих трьох інших типів (рис. 2 г). Крім запізнень у дифузії інформації, руху товарів, капіталу, трудових ресурсів, викликаних кордонами-бар’єрами, існують запізнення у присвоєнні (адопції) вже отриманої інформації та названих вище ресурсів. Ці проблеми розкриті у працях П. Гагґета (P. Hagget, 1972) [3, 4]. Виявлено, що дифузійно-витягуюча інтеграція має певні просторові і часові закономірності (рис 3). Зокрема, часові закономірності можна простежувати, якщо зазначити на рисунку кількість суб’єктів підприємницької діяльності, фізичних осіб, які мали здатність придбати, або реалізувати через кордон товари, послуги, капітал в окремих генераціях. Ці числа на початку зростають повільно. З часом із зростанням джерел кількість тих, які отримують товари, послуги, капітал збільшується, а наприкінці знову сповільнюється. Що стосується просторових вимірів дифузійно-втягуючої інтеграції, то вона спочатку найбільше поширюється біля центру прикордонного простору. Далі біля цього центру вона зменшується, але зростає зі Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

39

Економічні науки

збільшенням відстані від початкового джерела. Наприкінці зростання передачі та розповсюдження товарів, послуг, капіталу в усіх частинах прикордонного простору є більш-менш рівномірними. Ці три фази процесу дифузійно-втягуючої інтеграції називаються відповідно початковою, поширенням і згущенням.

Тривалість динаміки економічних процесів, роки

Відстань, км

Тривалість динаміки економічних процесів, роки Рис. 3. Зміни характеру хвиль дифузії

Наступне, беручи до уваги різні типи бар’єрів, досліджується їх вплив на руйнування хвиль лінійної дифузії, час їх повернення до початкового стану (відтворення); в першому випадку хвиля дифузії після проходження через отвір у бар’єрі (дослідження отворів різної ширини) досягала нормального стану в часі білі одинадцяти генерацій (рис. 2 б), в іншому – при встановленні бар’єрів на шляху дифузії, так, щоб хвиля змушена була його обійти (рис. 2 в) – час відтворення був коротшим, а гребінь хвилі відтворювався після 9и генерацій. Швидкість відтворення хвилі дифузії – як виявилося із проведених досліджень – залежить від двох чинників – типу та довжини бар’єра (рис. 2 г). Як бачимо на рисунку 2.1г крива суперабсорбуючого бар’єру є звичайно іншою, аніж крива трьох початкових типів бар’єра. Використання ідеї Юілла (Yuilla) про симуляційну модель дифузії інновацій вказує на великі можливості його застосування в дослідженні впливу різних бар’єрів. Автором використана дана ідея для створення концепції дифузійно-втягуючої інтеграції, яка пояснює механізм функціонування кордону як бар’єра, а також виникнення транскордонного співробітництва та утворення початкового етапу інтеграції. У системному аналізі транскордонного співробітництва, а також дифузійно-втягуючої інтеграції, автор доводить, що найголовнішу роль при цьому відіграють три фундаментальні поняття: оптимум Парето, ядро, економічна рівновага. Оптимум Парето в транскордонній системі – це безліч варіантів розвитку економіки, які не можна поліпшити для одних регіонів, не погіршуючи положення інших. Але різні оптимальні за Парето варіанти неоднаково вигідні для окремих транскордонних регіонів. Існує також можливість, що які-небудь регіони, діючи самостійно або в коаліції з іншими регіонами, можуть досягти вигідніших для себе станів. Принциповою вимогою до вибору взаємовигідних варіантів для транскордонних регіонів є умова приналежності до ядра [3]. Ядро транскордонної системи – це безліч таких варіантів розвитку, в здійсненні яких зацікавлені всі транскордонні регіони, у тому навіть якщо їм невигідно виділятися з системи і утворювати коаліції. Ядро, якщо воно існує, складається тільки з оптимальних за Парето варіантів. Поняття економічна рівновага в транскордонній системі допускає багато модифікацій. Наприклад: якщо кожен прикордонний регіон знаходить оптимальне вирішення виходячи з інтересів свого населення, то за яких умов спільного ринку (цінах обміну, тарифах, податках тощо) поєднання регіональних рішень дасть збалансоване вирішення для всієї системи транскордонного регіону? Природний випадок економічної рівноваги в системі транскордонних регіонів – коли для кожного з них сальдо міжрегіонального транскордонного обміну, вимірюваного в цінах рівноваги, дорівнює нулю. Уявлення про співвідношення фактичного, гіпотетичного та потенційного станів у дворегіональній транскордонній системі дає рис. 4. Передбачається, що органи регіонального управління, що відображають інтереси населення свого регіону, прагнуть знайти такі економічні рішення, які при наявних можливостях найкращим чином забезпечують потреби населення (максимізують добробут). Нехай рівні задоволення потреб населення прикордонних регіонів 1 і 2 вимірюються цільовими функціями, або цільовими показниками f1 і f 2 . Це можуть бути, наприклад, значення деякого вибраного макропоказника (ВВП, кінцевого споживання і тому подібне) [3].

40

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки f2 C

A

K M G F f20

D E

H

f10 O B f1 Рис. 4. Фактичний стан (F), межа Парето (AB), ядро (CD), економічна рівновага (M) у системі транскордонного регіону (два регіони)

Якщо кожен регіон господарює автономно (не вступає в транскордонну співпрацю), то максимально досяжними значеннями цільових показників будуть f10 і f 20 . Точка E характеризує стан автаркичного розвитку обох регіонів. Нехай F – фактичний стан, досягнутий в спостережувальному році. Для прикордонного регіону 1 фактичне значення f1 є сумою f10  EH , для прикордонного регіону 2 фактичний стан f 2 є сумою

f 20  EG . При цьому EH – величина ефекту, що отримується прикордонним регіоном 1 від кооперації з прикордонними регіоном 2 (або «внесок» регіону 2 в цільовий показник регіону 1); EG – величина ефекту, що отримується прикордонними регіоном 2 від кооперації з прикордонними регіоном 1 (або внесок регіону 1 в цільовий показник регіону 2). Максимально досяжні значення цільових показників на рис. 2.3. характеризуються кривою AB . Це оптимум Парето. Кожна точка кривої AB – такий варіант, який не можна поліпшити для одного з регіонів, не погіршуючи положення іншого. Найкращі варіанти, що належать кривій AB , знаходяться усередині множини AOB . Проте для регіону 1 невигідні варіанти, що лежать лівіше точки C , а для регіону 2 – ті, що лежать нижче точки D . Прикордонні регіони зацікавлені тільки в такому економічному співробітництві, коли воно забезпечує їм додатковий ефект. Цю властивість мають безліч варіантів CED . Крива CD включає варіанти з найбільшим виграшем від економічного співробітництва. Це і є ядро дворегіональної транскордонної системи. Зрештою, точка M відповідає економічній рівновазі (торгові або платіжні баланси мають нульове сальдо в цінах рівноваги). Всі інші точки ядра CD відповідають варіантам взаємовигідного, але нееквівалентного обміну. При цьому точки кривої CD , що лежать правіше M , є більш вигідні для прикордонного регіону 1 (зокрема, це відповідає негативному сальдо вивезенню-ввезенню товарів для прикордонного регіону 1 і позитивному сальдо для прикордонного регіону 2). Точки, які лежать лівіше M , є більш вигідними для прикордонного регіону 2 (знаки сальдо вивезення-ввезення продукції змінюються на протилежні). Відмітимо, що в точці К, що є перетином променя OF з межею Парето, співвідношення цільових показників f1 і f 2 таке ж, як у фактичному стані. Для обчислення розглянутих вище оптимальних станів та ефектів транскордонних відносин застосовуються транскордонні багатогалузеві моделі [3]. По-друге, автором розроблено та запропоновано Основний суспільно-трансформаційний генетичний закон, який пояснює генезис та закономірності трансформаційних змін транскордонного співробітництва у країнах Центральної та Східної Європи. Закон, за яким індивідуальний розвиток держав даного регіону та їх транскордонне співробітництво (онтогенез) є коротким і видозміненим повторенням (рекапітуляцією) найважливіших суспільно-економічних етапів розвитку транскордонного співробітництва (філогенезу) країн-членів ЄС-15. Де, зокрема, варто виділити філогенез суспільних трансформацій транскордонного співробітництва. Від грецького – «філо» – плем’я, народ, держава і «генеза» – походження. Цей історичний розвиток як окремих країн, так і світового господарства загалом. Крім того, існує онтогенез суспільних трансформацій транскордонного співробітництва. Від грецького – «онто» – існуюче і «генеза» – розвиток – це індивідуальний розвиток країн світу, система їх транскордонного співробітництва, сукупність послідовних соціальних, економічних, політичних, культурологічних, духовних та міжособистісних перетворень, що відбувається в державах з моменту їх утворення. Онтогенез взаємопов’язаний з історичним розвитком країн світового співтовариства – філогенезом. Іншою теоретичною основою транскордонного співробітництва є синергетика – теорія Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

41

Економічні науки

самоорганізації. Предмет її пізнання – нелінійні процеси, що йдуть в усіх без винятку формах руху матерії як неживих (ентропійних), так і живих (неентропійних). Висновки. Провівши дослідження сучасних тенденцій формування економічної природи транскордонного співробітництва ми прийшли до наступних узагальнень.

1. Було досліджено та обґрунтовано складові частини економічної природи співпраці транскордонних регіонів.

2. Автор зумів визначити та проаналізувати сучасну парадигму транскордонного співробітництва, де основоположною складовою є коопетиція.

3. У роботі було досліджено транскордонне співробітництво та доведено, що дифузійно-втягуюча інтеграція є початковою ланкою та базовою основою інтеграційних процесів.

4. Обґрунтовано та доведено, що макроекономічною основою транскордонного співробітництва є оптимум Паретто, економічні ядро та рівновага.

5. Автором запропоновано основний суспільно-трансформаційний генетичний закон транскордонного співробітництва.Таким чином, транскордонне співробітництво та економічна інтеграція і сучасне світове господарство в цілому, стає способом не тільки відкриття, а й створення сучасної інтегральної економічної реальності, способом побачити світ по-іншому і активно співпрацювати у ньому. Вони дають можливість розглянути старі проблеми в новому світлі та нестандартне їх розв’язання, переформулювати питання, переконструювати проблемне поле науки. Транскордонне співробітництво та економічну інтеграцію можна розглядати як оптимістичний спосіб оволодіння нелінійною ситуацією. У нинішній час прискореного і нестабільного розвитку світу вони дають можливість оптимістично зрозуміти принципи еволюції і поеволюції складних систем, розкрити причини еволюційних криз, нестабільності й хаосу, оволодіти методами нелінійного управління складними системами, що перебувають у стані нестійкості. Проаналізувавши в науковій літературі результати досліджень перспектив транскордонного співробітництва, ми можемо визначити його місце у системі міжнародних економічних відносин (МЕВ).

1) Транскордонне співробітництво у сфері виробництва – це відносини, які склалися між сусідами – суб’єктами світового господарства через кордон у матеріальному виробництві. Основі форми транскордонного співробітництва у системі МЕВ на фазі виробництва: а) спільне будівництво господарських об’єктів; б) спільні підприємства; в) формування транскордонних технологічних кластерів; г) міжнародна спеціалізація і кооперування виробництва; д) прямі виробничі зв’язки.

2) Транскордонне співробітництва у сфері розподілу – це відношення, які склалися між суб’єктами світового господарства з приводу розподілу матеріальних, трудових ресурсів та фінансових засобів. Найбільш транскордонне співробітництво здійснюється: а) при розвитку спільного підприємництва; б) у процесі транскордонного руху капіталу; в) транскордонній міграції робочої сили.

3) Транскордонне співробітництво у сфері обміну – це відносини, які склалися між суб’єктами світового господарстві у прикордонні з приводу купівлі-продажу товарів, капіталу, робочої сили та послуг. Реалізуються вони у транскордонних торговельних відносинах.

4) Транскордонне співробітництво у сфері споживання – це відносини, які склалися між суб’єктами світового господарстві з приводу задоволення спільних потреб за рахунок взаємних надходжень або продукції спільних об’єктів. Здійснюється воно як синтезуюча дія і результат функціонування сукупності різних форм транскордонного господарського співробітництва. Отже, транскордонне співробітництво – складне та багатогранне явище, що перебуває під впливом багатьох чинників і проявляється в різних формах. Вибір конкретної форми транскордонного співробітництва залежить від цілей, умов і бажань партнерів, які здійснюють таку співпрацю. Література 1. Герасимчук З. В. Транскордонне співробітництво регіонів: методика оцінки та шляхи активізації : [монографія] / З. В. Герасимчук, Л. В. Корольчук. – Луцьк : Надстир’я, 2009. – 184 с.

2. Герасимчук З. В. Регіональна політика транскордонного співробітництва: механізми формування та реалізації : [монографія] / З. В. Герасимчук, О. М. Лютак. – Луцьк : Надстир’я, 2009. – 188 с.

3. Транскордонне співробітництво країн Центральної та Східної Європи в умовах розширеного ЄС (питання теорії та практики) : [монографія] / І. Є. Журба. – Хмельницький : ХНУ, 2008. – 311 с.

4. Третяк В. В. Проблеми теорії та практики розвитку інтеграційних зв’язків регіону : [монографія] / В. В. Третяк, Н. А. Куценко. – Луганськ : «Ноулідж», 2010. – 279 с. Надійшла 02.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

42

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

УДК 338.45:620.9:332.12 И. Е. ПЛЮТА ГУ «Институт экономики и прогнозирования Национальной академии наук Украины»

ФАКТОРЫ И ОСОБЕННОСТИ ФОРМИРОВАНИЯ РЕГИОНАЛЬНОГО ПОТЕНЦИАЛА ЭНЕРГОСБЕРЕЖЕНИЯ Рассмотрены и обобщены факторы, влияющие на процесс энергосбережения и формирование его потенциала. Предложены алгоритмы определения теоретического потенциала энергосбережения в регионе на основе показателей энергоэффективности.

The factors that affect the energy saving and the formation of its potential are examined and summarized. Algorithms to determine the theoretical energy saving potential in the region based on energy efficiency indicators are proposed. Ключевые слова: энергосбережение, регион, потенциал, фактор.

Вступление Основным и преобладающим фактором повышения уровня эффективности использования ТЭР является энергосбережение, определение потенциала которого необходимо для формирования политики энергоэффективности на региональном уровне, прогнозирования объемов энергопотребления, оптимизации энергетического баланса в условиях развития процессов глобализации, ведущих к качественным структурным изменениям экономики и появлению новых требований к энергопотреблению. Для нынешнего этапа экономического развития Украины характерны две тенденции, общие для большинства стран мира: рост энергопотребления наряду с экономическим ростом и переход к активной энергосберегающей политике, направленной на снижение уровня энергопотребления. Постановка задачи Системный подход к анализу энергопотребления и оценке потенциала энергосбережения был сформулирован в работах Л.А. Мелентьева, А.А. Макарова, М.Н. Кулика, М.В. Гнедого [1–4]. В этих источниках отражены основные положения системного анализа отраслей экономики и ТЭК в их взаимосвязи, однако являются актуальными и требуют разработки методические вопросы определения потенциала энергосбережения. В этих условиях целью статьи является попытка развить методические подходы определения потенциалов энергосбережения на региональном уровне. Результаты исследования Для конкретизации содержания процесса энергосбережения целесообразно определить и структурировать основные влияющие на него и, соответственно, на формирование потенциалов энергосбережения в регионе факторы. Непосредственно на энергосбережение влияют 5 групп факторов: технологические, структурные, экономические, правовые, организационные [5] (важнейшие из них приведены в табл. 1). Факторы, влияющие на формирование потенциала и реализацию энергосбережения, определяющие как эффективность энергосберегающих мероприятий, так и механизмы их внедрения могут проявляться на всех уровнях управления регионом, либо только на уровне отрасли. Оценка потенциала энергосбережения и его структуры является объективно необходимой для решения ряда экономических и практических задач, среди которых важнейшие: обоснование потребности в ТЭР, преодоление периодических экономического и энергетического кризисов, улучшение показателей энергоэффективности экономики, оптимизация структурных изменений в общественном производстве, снижение разбалансированности межрегиональных и межотраслевых связей, оптимизация влияния ценового фактора, повышение темпов технического перевооружения и других. Также определение возможного объема экономии ТЭР, т.е. оценка потенциала энергосбережения необходима для разработки реальных программ энергосбережения на уровне региона. По общему определению: «Потенциал – имеющиеся у экономического субъекта ресурсы, их оптимальная структура и умение рационально использовать их для достижения поставленной цели» [6, с.

13]. То есть сущностное содержание категории потенциала связано с такими понятиями как «ресурс», «возможность», «результат деятельности», «резерв». Содержание этой категории трактуется также как источник возможностей, запасов, которые «могут быть введены в действие, использованы для решения какой-либо задачи или достижения определенной цели» [7]. В частности потенциал энергосбережения Комплексная государственная программа энергосбережения Украины (КГПЭ) определяет так: «Под потенциалом экономии ТЭР (энергосбережения) понимают объемы энергоресурсов, которые были бы сэкономлены при условии их использования на производстве и в сфере услуг с удельными расходами, которые характерны для промышленно развитых стран Западной Европы и мира» [8, с.15]. Вместе с тем, в экономической литературе различают понятия теоретического, технически возможного и экономически целесообразного (или эффективного) потенциала энергосбережения [5, 9, 10]. Согласно ДСТУ 24-20-94 [11] «Теоретический потенциал энергосбережения – это максимальная экономия топливно-энергетических ресурсов, которая может быть получена в результате ликвидации всех видов потерь энергии (оборотных потерь энергии) в национальном хозяйстве». Практически теоретический Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

43

Економічні науки

потенциал энергосбережения определяют как разницу между теоретически возможным уровнем энергоэффективности и уровнем, достигнутым в настоящее время, или другими словами – это максимально возможная экономия энергетических ресурсов при полном использовании всех энергосберегающих мероприятий и технологий, доступных на данный момент времени. Таблица 1 Факторы, влияющие на процесс энергосбережения Группы

44

Факторы влияния

Технологические

состояние энергоэффективности в целом в области, по видам экономической деятельности, на предприятиях и производствах; направления модернизации энергоемких и использования новых технологий; технический уровень используемого оборудования, расширение объемов использования новых и существующих энергосберегающих технологий и оборудования, выбор наиболее эффективных энергоносителей, использование вторичных энергоресурсов, использование экономичных систем и приборов электроосвещения, внедрение средств силовой электроники, совершенствование структуры парка электроприводов в областях, систем теплоснабжения, внедрение новых более прогрессивных технологий производства и преобразования энергоресурсов, повышения качества продукции, сырья и материалов, сокращение потерь энергоресурсов и материалов и другие.

Структурные

изменение структуры экономики региона с повышением удельного веса наукоемких малоресурсоемких отраслей и производств; рационализация энергетических балансов региона, отраслей, предприятий, замещение в них углеводородного топлива неорганическими источниками энергии (ядерное топливо, энергия нетрадиционных и возобновляемых источников), совершенствование структуры конечного потребления энергоресурсов, в частности, за счет дальнейшего расширения и углубления электрификации во всех сферах экономики.

Экономические

экономическая эффективность производств и технологий; экономические условия реализации энергосберегающих мероприятий, наличие квалифицированных служб энергоменеджмента; соответствие оборудования требованиям экологичности; ценовая политика на энергоресурсы и основное технологическое оборудование тарифная политика.

Правовые

правовое обеспечение финансирования энергосберегающих мероприятий, правовой механизм стимулирования энергосбережения, льготное налогообложение, внедрение системы определения уровня энергетической эффективности производств (технологий).

Организационные

внедрение современных систем энергоаудита и управления энергопотреблением, реализация государственной политики в сфере энергосбережения, эффективного использования энергоресурсов, возобновляемых источников энергии и альтернативных видов топлива, осуществление государственного контроля, координация работ по энергосбережению, разработка и мониторинг выполнения энергосберегающих программ, финансирование научной деятельности.

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

Теоретический потенциал энергосбережения определяют с применением различных методических подходов [5]. Наиболее точным считается метод, основанный на использовании полных энергетических балансов производства или технологий. Энергетическая эффективность технологического процесса или производства оценивается через показатели энергетического совершенства – отношение объемов полезно использованной энергии к общему его расходу. То есть, для технологических процессов, как отношение конечной энергии к подведенной, а для процессов производства и преобразования энергоресурсов – как отношение подведенной энергии к первичной. Энергетический и эксергетический КПД определяются на основе полных энергетического и эксергетического балансов. Максимальный уровень энергетического совершенства технологического процесса или производства определяют с помощью понятия «идеального» технологического процесса, под которым понимают процесс, в котором используется сырье из химически чистых соединений, предполагая, что расходы на транспортировку отсутствуют, вещества, участвующие в таком процессе имеют температуру окружающей среды, а тепло реакций отводится в окружающую среду, с той же температурой. То есть, благодаря наименьшим затратам энергии и материалов «идеальный» технологический процесс проходит с максимальным энергетическим и эксергетическим КПД. В настоящее время коэффициенты энергетического совершенства рассчитывают только для энергоемких производств черной и цветной металлургии, отдельных производств химической промышленности и промышленности строительных материалов (такие расчеты проводились специалистами Института общей энергетики НАН Украины). С помощью указанных коэффициентов определяют удельные затраты энергоресурсов на производство определенных видов продукции с целью оценки теоретического потенциала энергосбережения. В отсутствие расчетных данных о реальных процессах, условно принимают теоретические величины удельных расходов новых технологий, или энергетические показатели эффективных мировых технологий. Достигнутый в настоящее время уровень эффективности использования ТЭР (удельные затраты на производство определенного вида продукции, КПД) определяют по энергетическим стандартам, нормам и нормативам, результатам проведения энергоаудита, статистическим данным. В работе [5] авторами изложена методика определения теоретического потенциала энергосбережения на уровнях управления экономикой – страна, отрасли и производства, мы предлагаем развить предложенные подходы для определения теоретического потенциала энергосбережения на региональном уровне. Таким образом, теоретический потенциал энергосбережения в регионе можно определить следующими методами. Первый метод – это определение суммы теоретических потенциалов энергосбережения отраслей экономики региона. Поскольку рассчитать этот показатель для всех отраслей не представляется возможным, выбирают группу наиболее энергоемких, в которых можно оценить такой потенциал, для других же – определяют по укрупненным показателям и экспертным оценкам. При использовании этого метода для определения теоретического потенциала необходимо рассматривать прямое отраслевое энергопотребления, не учитывая расходов топлива на преобразование, потери и использование его как сырья. Обобщенная экономико-математическая модель для определения теоретического потенциала в регионе в t-м году в n-й энергопотребляющей системе (n  N) будет иметь вид: N2 N3

Пnтеорет   1

J



n 2 n3

(ηидjn3 – ηэксjn3) ujEt0n3j подв

(1)

j

где N2,3 – множество отраслей, технологий (т.е. региональный уровень, уровень отрасли и технологии), η идjn – КПД идеального энергетического процесса, ηэксjn – эксергетический КПД процесса производства, J – множество видов используемых энергоресурсов, uj – коэффициент пересчета для j-го вида энергоресурса в единицы теплоэнергии, Et0nj подв – расход подведенного j-го энергетического ресурса к n-й энергопотребляющей системе в базовом t0 году. Теоретический потенциал энергосбережения для региона, по нашему мнению, целесообразно определять через макроэкономические показатели. Такими основными макроэкономическими показателями в системе национальных счетов для экономики региона являются валовой региональный продукт, валовой выпуск и валовая добавленная стоимость, что обусловливает необходимость соответствующих методических изменений: расчет ведется по разнице показателей энергоемкости валового регионального продукта, валовой добавленной стоимости или объема выпуска продукции (работ, услуг) в базовом и расчетном годах, причем за энергоемкость базового года в таком случае принимается энергоемкость соответствующего макроэкономического показателя развитой страны, близкой по модели экономического развития к Украине. В таком случае формулы алгоритма расчета имеют вид: N1

Пnтеорет   (et0ВРПn1 – еtВРПn1) Vtn1, 1

(2)

n1

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

45

Економічні науки

где eВРП – энергоемкость ВРП, или выпуска продукции в базовом t0 и в t-м году, Vt – объем ВРП или выпуска в регионе в t-м году. Наряду с показателями энергоемкости ВРП для расчета можно использовать также показатели энергоемкости выпуска продукции (работ, услуг) или валовой добавленной стоимости по регионам. Кроме этого метода, теоретический потенциал можно рассчитать через сумму отраслевых теоретических потенциалов энергосбережения, определенных через энергоемкость ВДС (или выпуска) отраслей: N2

Пnтеорет   (et0ВДСn2 – еtВДСn2) Vtn2 1

(3)

n2

Отраслевой теоретический потенциал определяется в свою очередь по формуле:

Пnтеорет  (et0 – еt) Vt, 2

(4)

где et0 – энергоемкость ВДС или выпуска продукции отрасли в базовом году при условии, что производственный процесс происходит в условиях, приближенных к идеальным (при отсутствии потерь материальных и энергетических ресурсов, 100% загрузке оборудования, исключении простоев), еt – энергоемкость ВДС (выпуска продукции) области в t-м году, Vt – объем ВДС (выпуска продукции) отрасли в t-м году. Теоретический потенциал энергосбережения на уровне региона возможно также определить расчетом «снизу-вверх» через теоретические потенциалы технологий, используемых на производствах по формуле: N2 N3

Пnтеорет   ( et0ВДСn3 – еtВДСn3) Vtn3 1

(5)

n 2 n3

Оценка теоретического потенциала энергосбережения в Украине на уровне 1990 г. проводилась в рамках разработки КГПЭ на период до 2010 г., он был оценен в 42–48% объема потребления первичных ТЭР. Причем доля отраслей ТЭК предполагалась 19,1–22,5%, промышленности – 55,4–58,5%, жилищно-коммунального хозяйства – 11,2–11,9, транспорта – 6,7–6,7% [9, с. 62]. Технически возможный потенциал энергосбережения определяют в отраслях с учетом приоритетных направлений энергосбережения в них, в частности технического перевооружения, уменьшения потерь, внедрения организационно-технических мероприятий, совершенствования режимов работы оборудования и т.д. Среди направлений энергосбережения можно выделить такие наиболее важные: • технологическое энергосбережение (совершенствование технологий на предприятиях с целью снижения энергоемкости продукции, выбора наиболее эффективных энергоносителей, замена устаревшего оборудования современным и энергоэффективным, оптимизация режимов использования энергетических ресурсов, увеличение КПД технологических процессов и т.п.); • использование малозатратных организационно-технических мероприятий (мониторинг использования топливно-энергетических ресурсов, автоматизация управления производством и др.); • использование вторичных энергоресурсов технологических процессов. Таким образом, технически возможный потенциал энергосбережения в регионе можно определить по формуле: N

Пnтехн  1 n

K



( etфакт k – еtмир k) Vtk ,

(6)

k

где etфакт k – фактическая энергоемкость производства k-й продукции в t году; еtмир k – энергоемкость производства k-й продукции в t году, достигнутая при использовании новейшего мирового оборудования; Vtk – объем выпуска k-й продукции в t году (в гривнах или натуральных единицах); n – индекс отрасли, n  N; k – индекс продукции, k  К. Экономически целесообразный (эффективный) потенциал энергосбережения можно определить как часть теоретического потенциала экономии энергоресурсов, реализация которого ведет к уменьшению затрат в экономике региона, то есть стоимость внедрения мероприятий по энергосбережению меньше чем затраты на добычу и транспортировку равнозначного количества энергоресурсов. Иными словами экономически целесообразный потенциал энергосбережения в регионе – это разница между объемами 46

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

энергопотребления при существующем состоянии энергопотребления и после реализации комплекса энергосберегающих мероприятий. Выводы Таким образом, на процесс энергосбережения и формирование его потенциала влияет совокупность взаимосвязанных групп факторов, проявляющихся на разных уровнях управления экономикой региона. Предложенные нами методические подходы к определению региональных потенциалов энергосбережения, в частности алгоритмы расчета теоретического потенциала, учитывают показатели энергетической эффективности разного уровня. Определение же экономически целесообразного потенциала энергосбережения в регионе требует комплексных расчетов объемов энергосбережения в отраслях, подотраслях, на предприятиях и энергоемких производствах или технологиях. Оценка именно этого потенциала является обязательной для прогнозирования объемов потребления ТЭР и создания региональных программ энергосбережения, поскольку отражает реальные подходы к сбережению энергетических ресурсов и целесообразность реализации различных вариантов энергосберегающих мероприятий. Литература 1. Мелентьєв Л.А. Системные исследования в энергетике / Мелентьєв Л.А. – М. : Наука, 1979. – 316 с.

2. Макаров А.А. Топливно-энергетический комплекс / А.А. Макаров, А.Г. Вигдорчик. – М. : Наука, 1979. – 225 с.

3. Кулик М.Н. Методы системного анализа в энергетических исследованиях / Кулик М.Н. – К. : “Наукова думка”, 1987. – 200 с.

4. Гнедой Н.В. Системные исследования энергосбережения (на примере Украины) / Гнедой Н.В. / Труды Всесоюз. науч.-техн. конф. "Проблемы энергосбережения". – К., 1991. – С. 4–5.

5. Гнідий М.В. Методологія визначення теоретичного потенціалу енергозбереження на різних рівнях управління економікою / М.В. Гнідий, О.Є. Маляренко // Проблеми загальної енергетики. – 2007. – № 15. – С. 17–21.

6. Економічна енциклопедія : у 3 т. Т. 1 / [редкол. : С.В. Мочерний (відп. ред.) та ін.]. – К. : Видавничий центр «Академія», 2000. – 864 с.

7. Бачевський Б. Є. Потенціал і розвиток підприємства : [навч. пос.] / Бачевський Б. Є., Заблодська І.В., Решетняк О.О. – К. : Центр учбової літератури, 2009. – 400 с.

8. Комплексна державна програма енергозбереження України. – К. : Держкоменергозбереження України, 1996. – 234 с.

9. Стратегія енергозбереження в Україні : аналітично-довідкові матеріали в 2 т. Т. 1: Загальні засади енергозбереження / [за ред. В.А.Жовтянського та ін.]. – К. : Академперіодика, 2006. – 510 с.

10. Гнедой Н.В. Энергоэффективность и определение потенциала энергосбережения в нефтепереработке / Н.В. Гнедой, Е.Е. Маляренко. – К. : Наук. думка, 2008. – 182 с.

11. Енергоощадність. Терміни та визначення : ДСТУ 2420-94. – [Чинний від 1995-01-01]. – К. : Держстандарт України, 1995. – 21 с. – (Стандарти на терміни та визначення). Надійшла 02.06.2012; рецензент: д. е. н. Чукаева И. К.

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

47

Економічні науки

УДК 658.15 А. А. КОРБУТ Хмельницький національний університет

АНАЛІЗ ВИКОРИСТАННЯ ОБІГОВИХ КОШТІВ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ Проаналізовано ефективність використання обігових коштів та активів промислових підприємств Хмельниччини. Встановлено причини низької ефективності управління обіговими коштами та активами промислових підприємств регіону в умовах світової фінансової кризи. До ключового недоліку фінансового менеджменту досліджених підприємств віднесено їх неефективну господарську систему, результати функціонування якої критично залежать від кон’юнктури цільових та фінансових ринків.

The effectiveness of using working capital assets and industrial interest. It causes low efficiency of working capital and assets of industrial enterprises of the region in the global financial crisis. Go to the lack of key financial management firms surveyed attributed their inefficient economic system, the results of the operation of which critically depend on the current target and financial markets. Ключові слова: обігові кошти, ефективність, активи, фінансові ресурси.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями. Розвиток ринкових інститутів, трансформація системи господарських відносин супроводжувались для вітчизняних промислових підприємств втратою значної частини обігових коштів, що викликана недосконалою регуляторного макроекономічною політикою. Як насідок, гіперінфляційні процеси призвели до вимивання вкрай необхідних для технологічного оновлення підприємств фінансовоінвестиційних ресурсів. Переважна більшість промислових підприємств не в змозі позбутись негативних наслідків вимивання обігових коштів до цього часу. Економічне піднесення 2000–2008 рр. об'єктивно сприяло формуванню привабливої економічної кон’юнктури, в межах якої відмічене зростання грошового потоку, розширення обсягів та зростання масштабів господарської діяльності. Водночас втрати отримані у попередньому періоді переводять до числа найбільш актуальних проблему раціонального використання обігових коштів та ефективного фінансового менеджменту. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемам аналізу ефективності використання обігових коштів та активів промислових підприємств присвячені численні дослідження відомих представників національних та зарубіжних наукових шкіл: І. Ансофф, О. Алімов, В. Андрейчук, С. Барнгольц, А. Бірман, О. Василик, О. Гальчинський, О. Грицай, І. Долон, Е. Жуковський, С. Калабухова, А. Ковальова, М. Крейніна, С. Куліш, Г. Одінцова, О. Орлов, О. Павленко, В. Перламутров, І. Рабінович, Є. Рясних, О. Стоянова, М. Чумаченко, В. Хойєр, В. Шокун, та ін. Положення розроблені до теперішнього часу пояснюють принципи, засади та напрями фінансової політики підприємств, регламентують застосування інструментів фінансового менеджменту. Разом з тим, як показала практика, попри розроблені положення та підходи сучасні промислові підприємства не готові до реалізації ефективної політики управління активами в умовах фінансової кризи. Невирішені частини проблеми. Готовність сучасних промислових підприємств до ефективного управління обіговими коштами та активами залишається на низькому рівні, з неспроможністю адекватно оцінити та провести аналіз фінансового стану та ефективності фінансового менеджменту. Постановка завдання – проаналізувати ефективність використання обігових коштів та активів промислових підприємств Хмельниччини. Основний матеріал дослідження. Функціонуючі промислові підприємства Хмельницької області з огляду на традиційно застосовувані критерії слід віднести до числа середніх за обсягами оборотних коштів та активів, до яких, наприклад, належать ВАТ ТЕМП та ТОВ "Завод Красилівмаш"; малі підприємства, представлені такими суб’єктами господарювання, як ПП "Полімермаш", ПП "Пакт", ЗАТ "Тесмо-М", ПМП "Юркон". Перша група представлена державними у минулому підприємствами, що пройшли етап реформування, спромоглись зберегти спеціалізацію, уникнути банкрутства та ліквідації. Об’єднуючою характеристикою четвертої групи є масштаби діяльності через які підприємства покривають лише частину технологічного циклу та співпрацюють з іншими представниками галузі, за рахунок яких покривають нестачу необхідних обігових коштів та активів. Незважаючи на очевидну різницю між підприємствами представлених груп, неможливо проігнорувати схожу тенденцію в період домінування негативних чинників світової фінансової кризи 2008– 2012 рр. – втрату частини обігових коштів. Водночас, структура активів підприємств першої групи виглядає достатньо диверсифікованою, з одночасно вищою часткою обігових активів та витрат майбутніх періодів. Частка необоротних активів у структурі балансу коливається від 64,63 % у 2007 р. до 51,3 % у 2010 р. для ВАТ ТЕМП, від 61,31 % у 2007 р. до 70,5 % у 2010 р. для ТОВ "Завод Красилівмаш". Слід зазначити, що для останнього підприємства структурні зрушення синхронні економічній кон’юнктурі, де економічне зростання супроводжується зростанням частки необоротних активів та зниженням оборотних. У період домінування 48

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

кризових тенденцій за рахунок зниження обсягів оборотних активів структура балансу зміщується у зворотному напрямі (рис. 1). Для ВАТ ТЕМП вказані процеси не спостерігаються. Логічною причиною цього слід вказати знаходження на етапі кризи, на яку накладається, проте не здійснює суттєвого впливу світова фінансова криза.

Рис. 1. Структура активів середніх машинобудівних підприємств, %

Суттєвий вплив на структуру обігових коштів та активів цієї групи підприємств здійснює також комплекс об’єктивних причин та характеристик їх діяльності. Зокрема масштаби діяльності складають близько 15–25 % від проектної потужності. Значні втрати оборотних активів відбулись в період домінування гіперінфляційних процесів. Обсяг основних засобів залишається неприродно низьким. З іншої сторони, високий рівень зносу основних фондів, який становить для ВАТ ТЕМП – 48,6 %, для ТОВ "Завод Красилівмаш" – 62,6 %, за недостатнього відновлення протягом останніх 15 років робить закономірною відмічену структуру активів та обігових коштів. Таким чином, для досліджуваних підприємств з огляду на проектну потужність, відчувається нестача як оборотних коштів так і активів. В свою чергу, обмеження за обсягам активів негативно впливає на ефективність роботи підприємства через неспроможність залучити нові технології, ресурси кваліфікований персонал, здійснити стратегічні зміни у господарській діяльності. Вказані процеси мають характерний вплив і на структуру ресурсів та зобов’язань аналізованої групи. Зокрема, низькою є частка власного капіталу – від 51,66 % у 2009 р. до 56,87 % у 2010 р. для ВАТ ТЕМП, від 44,8 % у 2007 р. до 61,77 % у 2009 р. для ТОВ "Завод Красилівмаш". Значна частина ресурсів залучена за рахунок поточних зобов’язань та дещо менше за рахунок довгострокових зобов’язань (рис. 2).

Рис. 2. Структура пасивів середніх машинобудівних підприємств, %

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

49

Економічні науки

Небезпека залучення великої часки оборотних коштів та активів полягає у ризиках зниження ліквідності та платоспроможності у період домінування кризових тенденцій, коли настання термінів платежу супроводжується зростанням неплатежів контрагентів і підприємство втрачає частину ліквідних активів, а з ними – можливості закупляти сировину, матеріали, енергію тощо [1, с. 238–239; 2, с. 98]. На відміну від проаналізованих до цього часу машинобудівних підприємств, друга група представлена найменшими суб’єктами господарювання галузі. Розмір представників цієї групи визначає систему застосовуваного на них фінансового менеджменту. Ключове поняття – конкурентоспроможність – набуває для малих підприємств видозміненого значення та непритаманних для галузі форм. Перевагою малих форм організації бізнесу прийнято вважати гнучкість господарського механізму, в той час, як фінансове управління зводиться до обмеженого переліку операцій з розрахунків, здійснення платежів, оплати праці, податків тощо [3, с. 48–49; 4, с. 145–146]. По суті, малі промислові підприємства не вступають у пряму конкуренцію. Їх стратегія орієнтована на отримання замовлення, де підприємства цієї групи виступають субпідрядниками з виробництва запчастин та комплектуючих з метою економії витрат. Втрата замовлення компенсується отриманням нового з можливою швидкою переналадкою виробництва, зміни господарської орієнтації, технології тощо. Як наслідок, частка необоротних активів цієї групи підприємств коливається зі значною амплітудою залежно від фінансово-економічної кон’юнктури (рис. 3).

Рис. 3. Структура активів малих машинобудівних підприємств, %

Структурні коливання визначаються зменшенням – збільшенням обсягів оборотних активів. Частка останніх коливається від 39,16 % у 2007 р. до 18,97 % у 2009 р для ПП "Полімермаш", від 30,68 % у 2007 р. до 14,59 % у 2009 р. для ПП "Пакт", від 27,69 % у 2007 р. до 15,16 % у 2009 р. для ЗАТ "Тесмо-М", від 17,97 % у 2007 р. до 14,59 % у 2009 р. для ПМП "Юркон". Для цієї групи підприємств здійснюється активне фінансування поточних активів, згідно якого підприємства утримують резерви оборотних активів на мінімальному рівні, а отримання обігових активів для забезпечення необхідних господарських функцій здійснюється за рахунок підвищення ефективності управління дебіторсько-кредиторською заборгованістю та виробничими запасами. Слід усвідомлювати, що обігові кошти та активи малих підприємств обмежені як з точки зору обсягів, так і з точки зору джерел залучення [1, с. 240; 4, с. 145]. Тому, ця група підприємств намагається уникати конкуренції, бути постійно готовими до фінансово-економічних ризиків та убезпечити себе від них. Останній напрям управління господарською діяльністю набуває форм франчайзингу та субпідрядництва, за 50

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

яких малі підприємства інтегруються у господарський процес середніх та великих з отриманням сенергічного ефекту від спільної діяльності, і одночасно за системою управління стають схожими за характеристиками на середні машинобудівні підприємства. Аналіз пасивів малих машинобудівних підприємств свідчить, що їх частка може коливатись від третини до половини наявних в розпорядженні підприємств ресурсів. З них поточні зобов’язання сягають для ПП "Полімермаш" від 51,34 % у 2007 р. до 62,82 % у 2010 р., для ПП "Пакт" від 39,47 % у 2007 р. до 40,38 % у 2010 р., для ЗАТ "Тесмо-М" від 65,17 % у 2007 р. до 72,44 % у 2010 р., для ПМП "Юркон" від 50,73 % у 2007 р. до 46,59 % у 2009 р. (рис. 4). Тобто основними джерелами ресурсів господарської діяльності групи малих підприємств виступає власний капітал, а його нестачу доводиться компенсувати за рахунок нарощення поточних зобов'язань, що об'єктивно не сприяє зниженню ризику в період домінування фінансово-економічної кризи.

Рис. 4. Структура пасивів малих машинобудівних підприємств, %

Ефективність використання обігових коштів та активів конкурентоздатного підприємства визначається відношенням результату господарської діяльності до обсягів обігових коштів та активів машинобудівного підприємства [2, с. 104]. Аналіз за вказаними показниками дає відповіді на традиційні питання обсягів отримуваного ефекту на одиницю витрачених ресурсів. Одночасно доцільною є оцінка конкурентоспроможності підприємства через призму ефективності управління обіговими коштами та активами суб’єкта господарювання. Обсяг оборотних коштів та активів, зокрема такі показники, як загальний обсяг активів, позичкових коштів та необоротних активів досліджуваних підприємств продовжуючи тенденцію попередніх років для таких підприємств, як ВАТ ТЕМП та ТОВ "Завод Красилівмаш" зростає у 2008 р. незважаючи на зростання впливу кризових тенденцій. За виключенням обсягу необоротних активів для ВАТ ТЕМП в 2010 р. нарощення активів для вказаних підприємств відбувається і в наступних періодах (рис. 5).

Рис. 5. Динаміка активів середніх машинобудівних підприємств, %

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

51

Економічні науки

Передбачуваним наслідком впливу світової фінансової кризи стало зниження обсягу чистого прибутку машинобудівних підприємств, що у формі ланцюгової реакції призвело до зниження показників рентабельності (рис. 6).

Рис. 6. Динаміка показників ефективності використання активів середніх машинобудівних підприємств, %

Поглиблення фінансово-економічної кризи у 2008–2009 рр. призвело до зниження ефективності використання активів машинобудівних підприємств. Динаміка окремих показників показує, що для підтримання необхідних операцій підприємствам доводиться підвищувати ефективність використання обігових коштів та активів, що тотожне управлінню платоспроможністю та ліквідністю підприємств в системі наявної фінансово-ресурсної основи забезпечення конкурентоспроможності. Водночас кризові процеси можуть призвести і до зворотних, не очікуваних ефектів. Зокрема, приклад ВАТ ТЕМП показує, що компанії з метою обмеження витрат вдаються до пошуку більш економних технологічних рішень. Як наслідок відбувається перерозподіл витрат на користь таких підприємств, як ВАТ ТЕМП, з подальшим зростанням для них грошового потоку, і зокрема відміченим зростанням в 2010 р. ефективності використання активів. Висновки та перспективи подальших досліджень. Ефективність управління обіговими коштами та активами сучасних середніх та малих промислових підприємств Хмельниччини в силу нераціональної системи фінансового менеджменту знаходиться в прямій залежності від кон’юнктури споживчих ринків, фінансового сектору та макроекономічних процесів. Підвищення ефективності використання фінансових ресурсів та активів відмічене з 2000 р. до 2008 р. змінилось на зворотній тренд з 2009 р. з початком світової фінансової кризи, макроекономічною волатильністю та негативними очікуваннями на середньо- та короткотермінову перспективу. Перспективи подальших досліджень стіл намітити у руслі вибору інструментів та формування політики раціонального управління фінансовим забезпеченням з урахуванням ринкової кон'юнктури. Література 1. Никитенко О. Формування процесу ефективного управління фінансами підприємств в умовах ринку / О. Никитенко // Торгівля і ринок України. – 2008. – Вип. 14. – Т. 2. – С. 237–241.

2. Пойда К. П. Фінансові ресурси підприємства / К. П. Пойда, Н. Н. Носик, С. С. Грабарчук // Фінанси України. – 2008. – № 1. – С. 96–106.

3. Добровольська О. В. Пріоритети формування оборотного капіталу підприємства у нестабільному середовищі / О. В. Добровольська // Інвестиції : практика та досвід. – 2010. – № 8. – С. 45–49.

52

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

4. Турило А. М. Оцінка організаційно-технічного рівня сфери обігу підприємства / А .М. Турило, С. Г. Лисевич // Актуальні проблеми економіки. – 2009. – № 9. – С. 142–147. Надійшла 17.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

УДК 504.03:631 (477) Н. В. БОБРОВСЬКА Миколаївський державний аграрний університет

ЕКОЛОГО-ЕКОНОМІЧНІ АСПЕКТИ ЗРІВНОВАЖЕНОГО РОЗВИТКУ АГРАРНОГО СЕКТОРА РЕГІОНУ У статті розкрито питання комплексного підходу до збереження і використання природно-ресурсного потенціалу аграрного сектора регіону. Обґрунтовано необхідність комплексного підходу щодо оптимізації природних ресурсів з урахуванням регіональних особливостей. Представлено еколого-економічні аспекти розвитку галузі.

In the article the question of the complex going is exposed near maintenance and use of naturally-resource potential of agrarian sector of region. The necessity of complex approach is reasonable in relation to optimization of natural resources taking into account regional features. The environmental and economic aspects of development of industry are presented Ключові слова: екологозрівноваженість, природно-ресурсний потенціал, сталий розвиток, еколого-економічні аспекти.

На сучасному етапі розвитку все частіше спостерігається різке зростання негативного впливу економічної діяльності на природне середовище, тому що на всіх етапах розвитку аграрного сектора економічні інтереси переважають над екологічними. Постає питання зрівноваженого розвитку галузі і окремих регіонів країни, де повинні поєднуватися економічні, соціальні і екологічні аспекти, що буде надавати можливість забезпечити еколого-економічну рівновагу і ефективність використання усіх видів природних ресурсів, збереження екосистеми. У результаті забруднення навколишнього середовища через нарощування виробничих потужностей спостерігається нестача і втрата можливості природних ресурсів до самовідновлення, що у майбутньому призведе до екологічної кризи, а вона, в свою чергу, буде впливати не тільки на виробничу, а і на соціальну інфраструктуру, тобто на зрівноважений взаємозв’язок між людиною і природою. Отже, питання поступового зрівноваженого розвитку аграрного сектора регіонів країни і проблема пошуку найбільш оптимального підходу до екологозрівноваженості і економічної ефективності використання природних ресурсів на сьогоднішній день є дуже актуальними. Значний внесок у дослідження цього питання внесли такі вчені, як В. Амбросов, О. Балацький, В. Борисова, О. Вишневська, В. Горланчук, В. Савчук, Б. Смагін та інші. Метою нашого дослідження є розробка сутності і складових комплексного комплексного підходу у забезпеченні зрівноваженого розвитку аграрного сектора регіонів зі збереженням екосистем з урахуванням регіональних особливостей. Нині світова спільнота не зовсім вміло використовує природні ресурси, тому часто природа страждає від наслідків його діяльності. Назріває проблема екологічної і соціально-економічної рівноваги. Необхідність реалізації комплексності дій щодо збереження навколишнього середовища потребує виявлення пріоритетів у подальшому розвитку аграрного сектора на системній основі. Одним з досліджень взаємозв’язку екологічної і соціально-економічної рівноваги є система екологічних законів, які трактуються Б. Коммонером, а саме [1] : - Все у природі взаємопов’язане, шкода, заподіяна одному з компонентів екосистеми, може призвести до збоїв у сукупності. За своєю суттю цей постулат близький за змістом до закону внутрішньої динамічної рівноваги – речовина, енергія, інформація і динамічні якості окремих природних систем у своїй ієрархії тісно пов’язані між собою, тому будь-яка зміна одного з параметрів неминуче призведе до функціонально-структурних змін інших. При цьому незначні зміни у природному середовищі провокують розвиток ланцюгових реакцій, які намагаються нейтралізувати подібні відхилення, а зміни у потужних екосистемах маючи необоротний характер, призводять до глобальних порушень у біосфері.

- Все у природі повинне кудись діватися. Екосистема Землі – є замкнутою системою, тому викиди, побутові і виробничі відходи, попадаючи у навколишнє середовище, не зникають без сліду.

- Природа «знає краще» - людина «покращуючи» природу, порушує хід її природних процесів. Наслідком таких трансформацій є погіршення умов існування самої людини.

- Нічого у природі не дається даром – не можна безвідповідально використовувати дари природи, забруднювати навколишнє середовище і перетворювати природні системи у штучно створені. Усі види взаємодії людини з природою повинні економічно оцінюватися з наступним відшкодуванням і відтворенням її компонентів для зниження екологічних ризиків. Дотримання цих екологічних законів забезпечує гармонійне співіснування людини і природи. Використання дієвих природоохоронних заходів взаємозв’язку із екологічними законами надає Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

53

Економічні науки

можливість раціонально використовувати природно-ресурсний потенціал сприяти нарощуванню валового виробництва сільськогосподарської продукції з урахуваннями економічних, соціальних і екологічних пріоритетів. Розглянувши пріоритети екологічного, економічного і соціального розвитку і враховуючи специфіку сільськогосподарських підприємств, можна виділити основні критерії економічної ефективності, які спонукають сталому розвитку галузей аграрного сектора (рис. 1). На наш погляд, для відтворення природно-ресурсного потенціалу та досягнення позитивної екологічної ситуації в країні, потрібно враховувати ресурсні можливості кожного регіону. Ефективне використання ресурсів, вибір оптимальної спеціалізації господарства дозволять використовувати ресурсний потенціал підприємств аграрного сектора для реалізації соціально-економічних цілей. Одним з основних напрямів підвищення ефективності використання природно-ресурсного потенціалу є дієві програми розвитку аграрного сектору, що залежить від комплексу потужностей підприємств і рівня ресурсного забезпечення, збалансованості природних ресурсів, фінансових можливостей. Враховуючи все зазначене вище в Україні діє закон «Про охорону навколишнього природного середовища», яким передбачено створення державної системи моніторингу довкілля і проведення спостережень за станом навколишнього середовища і рівнем його забруднення. Взагалі Україна реалізує концепцію платного природокористування. Було прийнято ряд законів щодо раціонального використання природних ресурсів, здійснення екологічної політики. Серед них такі Закони: «Земельний кодекс», «Про природно-заповідний фонд», «Лісовий кодекс», «Про екологічну експертизу», «Про охорону атмосферного повітря», «Про відходи» та інші. А з 1 січня 2011 року в силу вступив Податковий кодекс України, в яком також враховано вирішення екологічних проблем через запровадження екологічного податку отже, і передбачена система податків за порушення природного середовища і за їх раціональне використання [2]. Критерії економічної ефективності - собівартість одиниці продукції окремого виду - середня ціна реалізації одиниці продукції окремого виду - прибуток на одиницю продукції - прибуток на одиницю земельних ресурсів - прибуток на одиницю трудових ресурсів - рентабельність продукції тощо

Інвестиційноінноваційна активність підприємств галузі

Критерії технологічної ефективності - витрати на одиницю площі посіву окремого виду продукції - матеріальні витрати на одиницю площі посіву - витрати кормів на одну голову - витрати пального на одиницю продукції окремого виду тощо

Критерії соціальної ефективності - розвиток соціальної інфраструктури - темпи розвитку капітальних вкладень в соціальні об’єкти - підвищення рівня заробітної плати - підвищення соціальнокультурного рівня населення

Сталий розвиток галузей аграрного сектора

Вплив природно-кліматичних особливостей регіону

Концентрація окремих видів природних ресурсів з урахуванням регіональних особливостей

Економічна ефективність виробництва окремих видів продукції галузі

Екологічні критерії (екологічна чистота виробленої продукції; поліпшення якості довкілля; забезпечення сприятливих екологічних умов

Рис. 1. Еколого-економічні критерії сталого розвитку аграрного сектора регіону

54

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

Така політика спрямована на забезпечення гармонійної взаємодії суспільства і природи, раціонального використання, ефективної охорони і дієвих заходів щодо відтворення природних об’єктів. Закріплення цих вимог в екологічному законодавстві визначає правові, економічні і соціальні основи організації і здійснення охорони навколишнього природного середовища в інтересах майбутніх поколінь. Отже, охорона навколишнього природного середовища і раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки суспільства і збереження природного середовища життєдіяльності населення, особливо це стосується більш самих екологонебезпечних регіонів, є головними умовами сталого економічного і соціального розвитку. З цією метою на державному і регіональному рівнях проводиться екологічна політика, спрямована на збереження живої і неживої природи. Охорона навколишнього середовища і раціональне використання усіх природних ресурсів, забезпечення екологозрівноваженого і економічно-ефективного використання природних ресурсів є головними умовами сталого розвитку галузей, регіонів. Література 1. www.anriintern.com/ecology/ecolaws1.htm 2. Офіційний сайт Міністерства екології та природних ресурсів України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.menr.gov.ua/ Надійшла 17.06.2012; рецензент: д. е. н. Вишневська О. М.

УДК 650.18 Т. М. ОКСЕНЮК Хмельницький національний університет

НЕОБХІДНІСТЬ СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ФІНАНСОВИМИ РЕЗУЛЬТАТАМИ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ Досліджено фінансові результати діяльності машинобудівних підприємств Хмельницької області та обґрунтовано необхідність запровадження на них системи стратегічного управління прибутковістю.

Investigated the financial performance of machine-building enterprises of Khmelnytsky region and the necessity of introducing the strategic management of profitability. Ключові слова: стратегічне управління, фінансові результати, машинобудівні підприємства.

Вступ. Машинобудівна промисловість – одна із найбільш перспективних та стратегічно важливих галузей економіки як для України в цілому, так і для Хмельницької області. Розвиток даного сектору та підвищення ефективності діяльності машинобудівних підприємств є пріоритетними завданнями не лише на рівні самих виробничих одиниць, а на регіональному та державному рівнях. Особливої актуальності в даному напрямі набуває побудова систем управління господарською діяльністю підприємств на засадах стратегічного менеджменту. Мета дослідження – дослідити сучасну ситуацію з фінансовими результатами діяльності машинобудівних підприємств Хмельницької області та визначити основні передумови і завдання впровадження на них стратегічного управління прибутковістю. Аналіз літературних джерел з даної тематики. Питання стратегічного управління прибутком підприємства, як кінцевим позитивним фінансовим результатом його діяльності, в різних аспектах досліджували науковці України і зарубіжжя. З них варто виділити праці Балабанової І., Бланка І., Кірейцева Г., Поддєрьогіна А., Ансоффа І., Бідник Н., Баранцевої С. та ін. Постановка завдання. Дослідження динаміки фінансових результатів машинобудівних підприємств Хмельницької області (рис. 1) дозволило встановити, що особливістю машинобудівного сектору Хмельниччини є неспроможність переважної більшості підприємств забезпечити стабільну прибутковість діяльності. Так, фактично щороку впродовж досліджуваного періоду близько 40 % машинобудівних підприємств області отримували від’ємний фінансовий результат діяльності. При цьому, навіть у 2006–2007 рр., які характеризувалися економічним піднесенням і нарощуванням промислового виробництва в Україні взагалі, спостерігалося 35–37 % підприємств зі збитковою діяльністю. Аналіз фінансових результатів діяльності провідних машинобудівних підприємств Хмельниччини (табл. 1) дозволив виявити, що динаміка їх показників є нерівномірною з чергуванням прибуткових і збиткових періодів. Тобто виявлена динаміка показників рівня чистого прибутку досліджуваних машинобудівних підприємств свідчить про недостатню ефективність управління фінансовими результатами підприємств і, зокрема, про відсутність системи стратегічного управління фінансовими результатами. Отже, відсутність чітких орієнтирів стратегічного розвитку і, зокрема, системи стратегічного управління фінансовими результатами спричиняє високий рівень коливань результатів господарської Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

55

Економічні науки

діяльності машинобудівних підприємств під впливом чинників зовнішнього середовища. Саме тому особливої актуальності на сьогодні набувають питання розробки і впровадження стратегічного управління прибутковістю на підприємствах машинобудівної індустрії Хмельницької області.

Рис. 1. Динаміка структури результативності машинобудівних підприємств Хмельницької області у 2004–2011 рр. [1]

Таблиця 1 Фінансові результати діяльності провідних машинобудівних підприємств Хмельниччини у 2007–2011 рр. [2] Підприємство

Обсяг чистого прибутку, тис. грн.

2007 р.

2008 р.

2009 р.

2010 р.

2011 р.

ВАТ «Укрелектроапарат»

2628

-9442

-18055

4419

8899

ВАТ «Темп»

-735,7

502

1022

4525

2833

550

103

289

85

*

497

583

-399

167

247

ДП «Новатор» ВАТ «Красилівський машинобудівний завод» ПАТ «ХЗКПУ «Пригма-Прес» ПАТ Завод «Строммашина»

-934,9

1

6

-1473

1

228

261

21

-518

-265

* - відсутні дані

Результати дослідження. Під стратегією управління прибутком суб’єкта господарювання розуміють сукупність фінансово-правових та організаційно-технічних механізмів та прийомів прогнозування, планування та контролю затрат і доходів підприємства для забезпечення підтримання прийнятного рівня рентабельності діяльності у довгостроковій перспективі, а також досягнення інших цілей, визначених корпоративною стратегією [3, с. 98]. За іншим твердженням під стратегічним управлінням прибутком підприємства розуміється процес стратегічних змін, спрямованих на переорієнтування діючої стратегії управління прибутком підприємства з урахуванням відповідності його внутрішніх можливостей умовам зовнішнього середовища [4, с. 8]. З огляду на це, можемо визначити стратегічне управління фінансовими результатами підприємства як систематичний процес підготовки, аналізу та реалізації управлінських рішень з питань планування, прогнозування, формування, розподілу та використання кінцевого позитивного результату діяльності (прибутку) на довгострокову перспективу. Саме тому побудова системи стратегічного управління фінансовими результатами діяльності виробничих одиниць зможе сприяти досягненню цілого ряду цілей: – максимізація прибутку і результативності діяльності; – забезпечення необхідного рівня конкурентоспроможності підприємства; – забезпечення достатнього рівня ліквідності і платоспроможності суб’єкта господарювання; – підтримка інвестиційної привабливості.

56

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

В будь-якому разі на підприємствах має формуватися саме система стратегічного управління фінансовими результатами, оскільки несистемне управління не дозволить досягнути поставлених цілей прибутковості та ефективності господарювання. Тобто машинобудівним підприємствам Хмельниччини доцільно формувати системи управління фінансовими результатами, що виступають як сукупність взаємопов’язаних елементів, спільне функціонування яких забезпечуватиме досягнення отримання визначених результатів діяльності. Науковці виокремлюють шість основних блоків системи стратегічного управління фінансовими результатами діяльності підприємства [5, с. 148]: – мета, принципи й завдання управління; – механізм управління; – організаційне забезпечення; – інформаційне забезпечення; – методи аналізу фінансових результатів діяльності; – контроль за виконанням плану з прибутку. Визначення мети і завдань стратегічного управління фінансовими результатами повинне підпорядковуватись загальній стратегічній меті діяльності підприємства. При цьому, основними принципами, на засадах яких має будуватися система стратегічного управління фінансовими результатами машинобудівних підприємств, варто назвати цілеспрямованість, безперервність та результативність. Механізм управління фінансовими результатами діяльності на підприємстві повинен складатися з системи конкретних методів і способів управління прибутком, а також внутрішнього механізму регулювання окремих аспектів формування, розподілу і використання прибутку. Організаційне забезпечення системи стратегічного управління фінансовими результатами підприємства є сукупністю структурних підрозділів, які забезпечують розробку і прийняття управлінських рішень щодо формування фінансових результатів та несуть відповідальність за їх результати. Інформаційним забезпеченням досліджуваної системи виступає вся сукупність даних, які дозволяють приймати обґрунтовані рішення в контексті стратегічного управління прибутковістю діяльності, вести постійний моніторинг фінансової результативності, а також виявляти фактори впливу на зміну обсягу прибутку. Саме інформаційне забезпечення системи стратегічного управління фінансовими результатами підприємства є фактично визначальною її складовою, а тому особлива увага на машинобудівних підприємствах повинна приділятися формуванню підсистеми інформаційного забезпечення та, що не менш важливо, кадровій політиці. Оскільки навіть за наявності високоефективної системи інформаційного забезпечення, рішення в будь-якому разі приймаються працівниками. Висновки. Таким чином, ефективність і результативність діяльності підприємства залежать від системи його стратегічного управління і, зокрема, стратегічного управління прибутком. З огляду на це, доцільним є запровадження систем стратегічного управління фінансовими результатами на машинобудівних підприємствах Хмельницької області для підвищення рівня їх конкурентоспроможності, фінансової і ринкової стійкості та забезпечення можливості подальшого розвитку діяльності. При цьому, основну увагу в процесі формування системи стратегічного управління фінансовими результатами доцільно звертати на створення ефективної системи інформаційного забезпечення та кадрову політику. Література 1. Офіційний сайт Головного управління статистики в Хмельницькій області. – Режим доступу : http://www.statbrd.ic.km.ua/index.htm 2. Офіційний сайт «Агенства з розвитку інфраструктури фондового ринку України». – Режим доступу : http://www.smida.gov.ua 3. Бідник Н. Б. Стратегія управління прибутком підприємства / Н. Б. Бідник // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. – 2009. – Випуск 7. – С. 97–99.

4. Баранцева С. М. Стратегічне управління прибутком торговельного підприємства : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. екон. наук : спец. 08.00.04 / С.М. Баранцева. – Донецьк, 2007. – 22 с.

5. Блонська В. І. Стратегічне управління прибутком підприємства / В. І. Блонська, А. Я. Нагірна // Науковий вісник НЛТУ України. – 2010. – Випуск 20.5. – С. 145–152. Надійшла 17.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

57

Економічні науки

УДК 502.33:330.131 Н. В. ДЕГТЯРЬ Сумський національний аграрний університет

СТАНОВЛЕННЯ КОНЦЕПЦІЇ ЕКОСИСТЕМНИХ ПОСЛУГ В КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ У статті розглянуто процес становлення концепції екосистемних послуг. Проведено аналіз наукових досліджень з даної тематики та запропоновано алгоритм становлення концепції екосистемних послуг на рівні регіону.

In the article the process of forming of ecosystem services conception are observed. The analysis researches are conducted and the algorithm of becoming of ecosystem services conception offers. Ключові слова: екосистемні послуги, концепція екосистемних послуг, природний капітал.

Вступ. За останні два десятиріччя все більше науковців досліджують взаємодію між природою та економікою за допомогою категорії «екосистемні послуги». Виникнення категорії екосистемних послуг та становлення відповідної концепції відбулося з розвитком екосистемного підходу до управління економічними системами, що розкриває механізм інтегрального управління природними ресурсами та забезпечує їх збереження та стале використання економічними суб’єктами на засадах справедливості. Постановка проблеми. Екосистемний підхід представляє собою методологічну структуру для обґрунтування економічними суб’єктами управлінських рішень у процесі розробки стратегій розвитку та формування способів планування. Доцільність використання екосистемного підходу до управління економічними системами була обумовлена рядом причин: стрімке зростання кількості населення на Землі та відповідне збільшення обсягів використання послуг та ресурсів природи, забруднення природного середовища, що призвело до безповоротних змін у функціонуванні окремих екосистем та навіть руйнування деяких з них. Відтак, виникла нагальна необхідність включення екосистемних послуг у діяльність економічних суб’єктів на різних ієрархічних рівнях господарювання, у тому числі регіонів та побудови відповідної науково-практичної концепції. Аналіз останніх досліджень. Вагомий внесок у становлення, розвиток та дослідження особливостей формування концепції екосистемних послуг внесли вітчизняні та зарубіжні вчені, а саме: Арестов С.В, Бішоп Дж., Бобильов С.Н., Веклич О.О., Данілов-Данільян В.І., Дейлі Р., Закорко О., Замолодчиков Д.Г., Захаров В.М., Констанца Р., Котко А.А, Лукьянчиков Н.Н., Люри Д.И., Мельник Л.Г., Моткин Г.А., Наумов А.А., Паджиола Р., Перелет Р. А., Потравний І.М., Арестов С.В., Риттер К., Рута Дж. та інші. Проте, не дивлячись на велику кількість робіт західних та вітчизняних вчених багато аспектів даної проблеми залишилися мало вивченими. Метою дослідження є огляд та визначення основних етапів формування концепції екосистемних послуг. Виклад основного матеріалу дослідження. Глобальна фінансово-економічна криза підтвердила недосконалість традиційної ринкової моделі і в контексті впливу господарської діяльності на екосистеми, а також позначила цілий ряд проблем існуючого механізму фінансування природоохоронних заходів. Окрім цього, сучасна економіка повною мірою не враховує економічні внески цінностей екосистем. Незважаючи на те, що екосистемний підхід не замінює інші стратегії екологічного управління та екологічного менеджменту, а також програми, спрямовані на охорону природного середовища, збереження окремих видів живих організмів, він сприяє інтеграції усіх існуючих міжнародних та національних програм і методів. Ядром процесу формування екосистемного підходу до управління економічними системами є екосистемні послуги. Незважаючи на те, що вперше визначення поняття екосистема було запропоновано у 1935 році А. Тенслі, відповідно до якого екосистема – це відносно стійка система, яка включає в собі сукупність живих організмів та середовище їх існування, необхідність застосування екосистемного підходу до управління економічними системами була виокремлена тільки на початку вісімдесятих років минулого століття. Першою науковою економічною працею, яка враховувала екосистемну парадигму є дослідження Є.Одума, яке було опубліковано в 1971 році [7]. Проте, економічні засади концепції екосистемних послуг сформувалися на базисі більш ранніх досліджень, у яких актуалізувалася вагомість послуг та ресурсів природи для добробуту суспільства. Зокрема, трансформація наукових поглядів на природні ресурси як чинник формування національного багатства відбувалася з розвитком економічної думки людства та домінуванні відповідних наукових концепцій. Дослідження природних ресурсів та природного капіталу як частини національного багатства у минулому столітті окреслені в наукових працях таких зарубіжних науковців, як Р. Голдсміта, П. Самуельсона, Дж. Стигліца, Х. Хотеллінга. Так, П. Самуельсон доводить, що енергія та інші природні ресурси, такі як незаселені території та вікові ліси, представляють собою окремий вид капіталу, який необхідно зберігати з метою підтримки необхідного рівня економічного розвитку [1]. З розробкою Р. Коузом та А. Пігу концепції зовнішніх ефектів, яка враховувала здійснення антропогенного впливу на 58

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

природне середовище у процесі своєї діяльності, відбулася системна трансформації поглядів на взаємодію економіки та екології внаслідок обмеженості природних ресурсів [4]. Дискусія серед радянських економістів щодо питання включення природних ресурсів та послуг у економічні відносини проводилася ФАКТОРИ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНУ Науково-технічні

Економічні

Політичні

Демографічні

Культурно-релігійні

ПЕРЕДУМОВИ ЗМІНИ СТАНУ ЕКОСИСТЕМ РЕГІОНУ . Використання екосистем вище межі їх природного відновлення

Недоліки традиційного ринкового регулювання природокористування та заходів з охорони природи, низька ефективність методу «забруднювач платить»

Посткризові проблеми розвитку більшості країн світу: обмеження фінансування природоохоронної діяльності, або фінансування за залишковим принципом

Низька екологічна ефективність окремих технологій виробництва та господарювання

Зростання попиту на продовольство, матеріальні ресурси та енергію

Зростання споживання на одну особу

Збільшення кількості та зміна структури населення

Забруднення природного середовища

Зміна клімату

Збільшення кількості чужорідних видів

ДЕГРАДАЦІЯ ЕКОСИСТЕМ ТА ВТРАТА БІОРІЗНОМАНІТТЯ РЕГІОНУ

Зменшення фактичного обсягу екосистемних послуг та зміна його потенціалу для майбутніх поколінь ЗНИЖЕННЯ РІВНЯ ДОБРОБУТУ НАСЕЛЕННЯ РЕГІОНУ

Трансформація уявлень та пошук нових організаційно-економічних механізмів розвитку

Ні

Так

РОЗРОБКА КОНЦЕПЦІЇ ЕКОСИСТЕМНИХ ПОСЛУГ

Ні

Впровадження інструментів концепції екосистемних послуг до механізмів функціонування економічних суб’єктів

Так МОДЕРНІЗАЦІЯ ПРИНЦИПІВ УПРАВЛІННЯ ЕКОСИСТЕМАМИ, ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТАЛОГО ВИКОРИСТАВННЯ ТА НАБЛИЖЕННЯ РІВНЯ ЇХ ВІДНОВЛЕННЯ ДО ПРИРОДНОЇ МЕЖІ

ЗБІЛЬШЕННЯ ПРИРОДНОГО КАПІТАЛУ РЕГІОНУ Рис. 1. Причинно-наслідковий алгоритм впровадження концепції екосистемних послуг на рівні регіону

М. Реймерсом, С. Струмиліним, А. Петровим, В. Кириченко, А. Вайнштейном, Т. Хачатуровим та іншими науковцями. Механізми формування теоретичних та практичних положень екосистемних послуг відбувалися в контексті розвитку теорії сталого розвитку економіки, основи якої закладені у наукових працях Д. Форрестера та Д. Медоуза. Отже, на нашу думку, становлення концепції екосистемних послуг відбувалося за наступними етапами. Перший етап (з початку 1980-х років до початку 1990-х років) характеризувався визначенням основних наукових засад екосистемних послуг та збереженням біорізноманіття з одночасним розвитком концепції сталого розвитку. Однак, на цьому етапі екосистемні послуги не були включені до економічних процесів. На другому етапі (з середини 1990-х років до початку 2000-х років) відбувалося формування Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

59

Економічні науки

науково-практичних положень концепції екосистемних послуг; визначення потенціалу «монетизації екосистемних послуг», яка ґрунтувалася на узагальненні існуючих методичних підходів до вартісної оцінки природних ресурсів та її адаптації до оцінки екосистемних послуг, а також розробки нових унікальних методів; впровадження відповідних платежів за екосистемні послуги. На третьому етапі (з середини 2000-х років до 2010 року) спостерігався розвиток методичного інструментарію механізмів екосистемних послуг, закладення основи для формування ринків екосистемних послуг з відповідним розвитком інститутів та організаційних структур для забезпечення його діяльності. Поряд з цим, у дослідженнях відбулося визначення взаємозв’язку відносин власності та екосистемних послуг. Четвертий етап розпочався з 2010 року і триває сьогодні та характеризується впровадженням механізмів екосистемних послуг до діяльності економічних суб’єктів на міжнародному, державному та регіональному рівнях, а також розробляються принципи імплементації природного капіталу та екосистемних послуг до системи національних рахунків. Становлення положень екосистемних послуг як наукової концепції, за визначенням Е. ГомесаБагесуна, було змотивоване також науковими розробками науковців Інституту екологічної економіки Бейера (Швецької королівської академії наук) у 1980–1990 роках [8]. Однак, у той час, увага до послуг окремих екосистем приверталася на основі аналізу їх можливості надання унікальної цінності тільки особливо важливими природними зонами та заповідниками. На початку дев’яностих років, в наукових дослідженнях Р. Констанци та Г. Дейлі здійснена спроба ідентифікації більшості функцій екосистем як послуг, а також проведено пошук методів оцінки економічної вигоди екосистемних послуг, в тому числі у грошовому вимірі [6]. Саме в наукових працях цих науковців закладені основні фундаментальні положення концепції екосистемних послуг, які у подальшому отримали свій розвиток у методичних розробках та практичних напрацюваннях інших науковців та організацій. Поряд з науковими дослідженнями економічних засад надання екосистемних послуг, у дев’яностих роках минулого століття тривав і процес інституційного забезпечення формування екосистемного підходу до управління економічними механізмами та використання ними екосистемних послуг. Так, у прийнятій у 1992 році «Конвенції про біологічне різноманіття», екосистема визначена як «динамічний комплекс сукупності рослин, тварин та мікроорганізмів, а також їх неживого навколишнього середовища, що взаємодіють як одне функціональне ціле» [2]. На міжнародному рівні, обговорення доцільності впровадження екосистемного підходу відбувалося неодноразово, зокрема, на нарадах Конференції сторін, що входять до «Конвенції про біологічне різноманіття» у 1995–1999 роках. Проте, офіційне затвердження екосистемного підходу як домінуючої стратегії комплексного управління земельними, водними та живими ресурсами, що забезпечує їх збереження та стале використання на справедливій основі, відбулося тільки у 2000 році на П’ятій нараді «Конвенції про біологічне різноманіття». Визнання у 2002 році екосистемного підходу до управління економічними системами одним із найбільш важливих інструментів для забезпечення сталого розвитку на Світовому саміті зі сталого розвитку у Йоганнесбурзі стало додатковим стимулом до розвитку концепції екосистемних послуг. Результатом досліджень Міжнародної робочої програми “Оцінка екосистем порогом тисячоліття” [7] стало оприлюднення у 2005 році комплексного звіту «Екосистеми та добробут суспільства», у якому проведено аналіз стану більшості екосистем, визначені проблеми їх деградації та перспективи збереження цих екосистем, а також визначено сутнісно-змістовну основу концепції екосистемних послуг та запропоновані напрями їх імплементації в діяльність економічних суб’єктів на різних ієрархічних рівнях господарювання для країн з різним рівнем економічного розвитку. З поширенням результатів напрацювань міжнародних організацій та збільшенням кількості наукових досліджень відбулася галузева адаптація механізмів екосистемних послуг у різні сфери економічної діяльності. За останнє десятиріччя були реалізовані декілька міжнародних ініціатив, які сформували інституційну основу для реалізації концепції екосистемних послуг. Аналіз наукових досліджень та практичних заходів, які обумовлюють процес становлення концепції екосистемних послуг, свідчить про те, що на сьогодні відсутня єдність розуміння механізмів її практичної реалізації та інструментів розвитку. Більшість міжнародних організацій та галузевих інститутів визначають власні принципи формування такого розвитку, а також використовують різні терміни для пояснення її сутнісно-змістовної основи. Так, за визначенням Медведєвої М. А. використовуються такі назви, як «підхід», «стратегія», «концепція», «метод», «рамковий підхід», «інструмент», проте у жодному офіційному документі не використовується термін «принцип». З метою пояснення екосистемного підходу до управління економічними суб'єктами використовуються також наступні терміни: «екосистемне управління», «управління, що базується на екосистемному підході», «екосистемно-орієнтований підхід», «екосистемний менеджмент», «підхід екосистемного управління». У наукових працях за останні декілька років усе частіше зустрічається термін «економіка екосистем», «економіка біорізоманіття» та «економіка екосистемних послуг», кожному з яких також бракує чіткого визначення та принципів застосування. Так, наприклад, екосистемний менеджмент – це така система управління, яка не лише враховує утилітарне значення зв'язків між людьми і екосистемами, але і включає процедури, що дозволяють в процесі ухвалення рішень враховувати чинник властивий екосистемам внутрішньої цінності [7, c. 26].

60

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

Висновки та невирішені частини проблеми. Отже, існує необхідність узагальнення та систематизації положень концепції екосистемних послуг, верифікації основних механізмів та адаптації їх до нормативно-правового поля України. Окрім цього, не існує одного способу впровадження екосистемного підходу, що точно відповідав би природним умовам окремих територій і регіонів та їх екосистем. Відтак, наукові дослідження та розробки з цієї проблематики є необхідними для пояснення системи взаємозв’язків: «екосистеми» – «екосистемні послуги» – «економіка», а також прогалин, які необхідно усунути у процесі описання таких взаємозв’язків. Незважаючи на зазначені дискусійні положення, імплементація принципів та механізмів екосистемних послуг у діяльність економічних суб’єктів регіону в Україні, на нашу думку, є актуальним та має перспективи: - швидке опанування міжнародного досвіду існуючих принципів та механізмів екосистемних послуг та адаптування їх до особливостей української економіки та її регіонів; - залучення наукового та експертного середовища для систематизації принципів екосистемних послуг та визначення потенціалу його адаптації в Україні; - формування комплексного стратегічного підходу до впровадження механізмів екосистемних послуг; - підвищення рівня розуміння з боку органів державної та місцевої влади, підприємств, населення щодо сутнісно-змістовної основи екосистемних послуг, а також доцільності впровадження механізмів їх дії в Україні. Література 1. Дарбалаева Д.А. Природный капитал в устойчивом развитии эколого-экономической системы : автореф. дис. канд. екон. наук / Д.А. Дарбалаева Улан-Удэ. – 2008. – 23 с.

2. Про ратифікацію Конвенції про охорону біологічного різноманіття : закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 49. – Ст. 433.

3. Коуз Р. Фирма рынок и право / Коуз Р. ; [пер. с англ.]. – М. : Новое издательство, 2007. – 224 с.

4. Экосистемный подход / Приложение к Решению КС V/6 Конференций сторон Конвенции о биологическом разнообразии. – Найроби, 2000. – С. 40–46. – Режим доступу : http://www.cbd.int/doc/ decisions/cop-05/full/cop-05-dec-ru.pdf 5. Costanza R., Daly H. Natural capital and sustainable development // Conservation Biology. – 1992. – № 6. – Р. 37–46.

6. Ecosystem Assessment. 2005. Ecosystem and Human Well-being:Synthesis. Island Press, Washington, DC [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.maweb.org/documents/document.791.aspx.pdf 7. Gomez-Baggethun E. The history of ecosystem services in economic theory and practice: from early notions to markets and payment schemes // Ecological Economics. – 2009 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.elsevier.com/locate/10.1016/j.ecolecon.2009.11.007 Надійшла 18.06.2012; рецензент: д. е. н. Павлюк К. В.

УДК 314.742:331.556 А. С. НАЙДЮК Хмельницький національний університет

ЕКОНОМІКО-НОРМАТИВНЕ ФОРМУВАННЯ ТРУДОВОЇ МІГРАЦІЇ: МІЖДЕРЖАВНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ Розглядаються інноваційні аспекти регулювання трудової міграції держави, що беруть участь у міжнародному обміні трудовими ресурсами та економіко-нормативні особливості формування трудової міграції в Україні.

We consider the innovative aspects of labor migration countries participating in the international exchange of human resources and economic and regulatory features of the formation of labor migration in Ukraine. Ключові слова: трудова міграція, інноваційні, економіко-нормативні аспекти, регулювання, міжнародний обмін, держава.

Актуальність дослідження. Міжнародна міграція робочої сили стає невід’ємною частиною ринку праці країни, а істотне нарощування інтенсивності її процесів визначає важливу роль у соціальноекономічному розвитку в Україні. Міграційні процеси почали відбуватись за абсолютно нових географічних, правових та економічних умов, а саме через спрямованість української політики до євроінтеграції. Бажання пересічного українця покинути країну викликане, перш за все, нестабільністю економіки, низьким рівнем заробітної плати, недостатнім рівнем життя. Саме тому важливим завданням, на сьогодні, є регулювання міграційних процесів, встановлення ефективних інструментів та удосконалення міграційної політики. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

61

Економічні науки

Аналіз останніх досліджень. Найбільший вклад у розвиток наукових досліджень міграційних процесів внесли такі вітчизняні вчені: М. Долішній, Т. Драгунова, Ж. Зайончковська, В. Євтух, В. Іонцев, А. Кірєєв, Ю. Олефір, В. Онікієнко, В. Перевєдєнцев, Л. Рибаковський, Л. Шамілева, Л. Шаульська, М. Шульга, С. Злупко, Е. Лібанова, О. Малиновська, О. Овчиннікова, Т. Петрова, І. Прибиткова, С. Пирожков, О. Позняк, М. Романюк, Ю. Римаренко, С. Трубич, С. Чехович, М. Шульга, О. Хомра та ін. Проблеми світових міграцій робочої сили аналізували і зарубіжні дослідники – Дж. С. Беккер, Дж. Бориас, Х. Р. Кларк, А. Лаффер, Д. Массей, Дж. Минцер, Л. А. Саастад, П. Самуельсон, Маноло І. Абелатаін [1]. Однак питання нормативного регулювання трудової міграції не повністю розкриті і потребують додаткового дослідження. Основний матеріал дослідження. Державне регулювання трудової міграції – це діяльність, заснована на застосуванні системи методів та інструментів законодавчого, виконавчого, контролюючого характеру, що характеризується державними інститутами з метою впорядкування, підвищення результативності та зниження негативних наслідків трудової міграції і сприяє стійкому функціонуванню та розвитку економічної системи за рахунок ефективного використання трудового потенціалу країни та раціонального залучення додаткової робочої сили у проблемні сектори економіки у відповідності до соціально-економічних потреб держави. На національному рівні регулювання міграції здійснюється міністерствами праці (стежить за використанням іноземної робочої сили), юстиції, закордонних справ (видає в’їзні візи), національними міграційними службами, посередницькими міграційними фірмами, які займаються безпосереднім працевлаштуванням робочої сили [2]. Країни, що беруть участь у міжнародному обміні трудовими ресурсами, повинні з свого боку регулювати міжнародні міграційні процеси. Контролю і регулюванню підлягають соціальний, віковий та професійний склад мігрантів, рівень в'їзду та виїзду іноземних працівників. Міністерства праці, внутрішніх та закордонних справ, а також спеціально створені державні та міждержавні органи дедалі більшою мірою виконують функції міждержавного та внутрішньодержавного розподілу робочої сили, регулювання обсягу та структури міграційних потоків. Згідно з прийнятою в міжнародних відносинах практикою країни, які обмінюються робочою силою, визнають пріоритет норм міжнародного права над національним законодавством. Іноземна робоча сила вербується нині, як правило, за допомогою створених за кордоном державних вербувальних комісій, у функції яких входить ретельний відбір кандидатів для праці на підприємствах своєї країни з урахуванням їх віку, здоров'я, кваліфікації. Такі вербувальні пункти засновані, зокрема, німецьким урядом в Італії, Греції, Іспанії, Туреччини, Португалії. Аналогічні вербувальні агентства за кордоном має й Франція, а також інші країни. Держава часто регулює й перевезення робітників, що завербовані за кордоном, звичайно їх доставляють до місця роботи партіями у спеціальних поїздах. Важливим елементом імміграційної політики західних держав є встановлення юридичного статусу мігрантів, що визначає їхні соціально-економічні, трудові, житлові та інші права, закріплені як у міжнародних угодах, так і в національних законодавствах. Цей статус позбавляє іноземних робітників політичних прав, обмежує в більшості випадків їх участь у профспілковій діяльності, регламентує строки перебування мігранта в країні зайнятості. У Швейцарії, наприклад, іммігрантам заборонено протягом року міняти місце роботи, протягом двох років – професію та місце проживання, заборонено брати участь у профспілковій діяльності. Подібні за змістом законодавства щодо іммігрантів діють також у Бельгії, Нідерландах, Франції, Німеччині, Швеції та інших країнах. Разом з тим, засоби державного регулювання імміграції в різних країнах дещо відмінні. Французький та бельгійський уряди, наприклад, заохочують сімейну інтеграцію і проводять курс на обмеження загальної кількості іноземців, що перебувають у країні. Німецький уряд установив обмежувальний кількісний ценз для іноземців у районах країни з їх надто високою питомою вагою і здійснює ротацію іноземних працівників у цілому [3]. У 1980 р. Міжнародна організація праці розпочала здійснення Європейського регіонального проекту відносно мігрантів другого покоління. Цей проект має на меті сприяння інтеграції молодих мігрантів у життя тих країн, де працюють їхні батьки, а у випадку добровільного повернення – проживання в країні походження. В межах цього проекту здійснюється експериментальний проект забезпечення професійної підготовки молодих мігрантів, що мають відповідну кваліфікацію. Останнім часом, у зв'язку з утворенням «єдиної Європи», у країнах ЄС гостро постало питання про можливі наслідки цього процесу на ринку робочої сили. Активно обговорюється перспектива припинення використання праці іммігрантів із країн «третього світу». На запровадженні найсуворіших обмежень наполягають передусім уряди Франції, Німеччини та Великої Британії, в яких переселенці з слаборозвинутих регіонів становлять абсолютну більшість серед іммігрантів. Державне регулювання міграційних процесів дає позитивні результати, але має чимало проблем і особливостей. Контроль за рівнем в'їзду іноземців, здійснюваний усіма урядами країн імміграції, безумовно, сприяє дозуванню їхнього припливу залежно від виробничих потреб й ситуації на ринку праці. В такий спосіб попереджається спалах соціального напруження, який міг би виникнути за масового припливу іноземців в умовах власного масового безробіття. Навіть з урахуванням існування двох ринків праці – для іммігрантів та для своїх працівників – уникнути конфронтації між ними було б важко. Регулювання надає 62

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

організованого й, певною мірою, планомірного характеру найманню, розподілові й використанню імпортованої робочої сили. Разом з тим, усі закони й підзаконні акти держав-споживачів іноземної праці не надають рівних прав іммігрантам в економічній, політичній й соціальній сферах, як цього вимагає Загальна Декларація прав людини й рішення МОП у справах мігрантів. У постановах урядів національні інтереси превалюють над міжнародними нормами та інтернаціональними принципами рівності й свободи. Активну роль у регулюванні міжнародних міграційних процесів і захисті прав мігрантів відіграє Міжнародна організація з питань міграції (МОМ). Основними завданнями, які вирішує ця організація, є:управління впорядкованою і плановою міграцією громадян з урахуванням потреб країн еміграції та імміграції; сприяння переміщенню кваліфікованих кадрів між державами; організація міграції біженців та переміщених осіб, змушених залишити свою. Найважливішою формою регулювання міграції з боку держави є впровадження кількісних квот на в'їзд іммігрантів у країну. Подібні квоти встановлюють кількість іммігрантів для країни в цілому, окремих галузей та регіонів і навіть значних фірм. Зміст кількісних обмежень складається в тому, що з їхньою допомогою забезпечується поступовість притоку в країну мігрантів, виключається їхній безконтрольний в'їзд, а отже, зводяться до мінімуму можливі негативні зовнішні ефекти. Для багатьох розвинутих країн кількісні квоти дозволяють послабити пресинг некваліфікованої робочої сили з країн, що розвиваються. Так, для США серйозні проблеми створювали мігранти з Латинської Америки і країн Карибського регіону, тому що різниця в оплаті праці в цих країнах доходить до співвідношення 1:10. При цьому держави, що розвиваються, наприклад Мексика, розглядають легальну і нелегальну еміграцію в США як свого роду клапан безпеки від надлишкового тиску населення усередині країни і противляться зусиллям США встановити жорсткий імміграційний контроль. Європейські країни відчувають аналогічний пресинг з боку народів Азії й Африки, що так само намагаються емігрувати в пошуках високого заробітку. У рамках затвердженої квоти країни, що приймають, діють вибірково, ретельно вишукуючи іммігрантів для допуску в країну. Пріоритет віддається мігрантам, що володіють значним людським і фінансовим капіталом. Що ж стосується некваліфікованих робітників, то в багатьох розвинутих країнах їх без особливих проблем за мінімальну оплату наймають для виконання важких, непрестижних, шкідливих видів робіт, від яких відмовляються робітники корінної національності. Існують, далі, визначені обмеження для іммігрантів за здоров’ям. Так, багато країн відмовляють у в’їзній візі хворим на СНІД, особам із психічними захворюваннями, наркоманам і т.д. Утруднена або заборонена імміграція для людей, що мають кримінальне минуле, членам екстремістських політичних або релігійних організацій і т.д. Квотування імміграції, як правило, сполучається з суворим контролем за термінами перебування мігрантів у країні, що приймає. Це і зрозуміло, тому що без належного контролю за своєчасним виїздом іноземців із країни встановлення квот імміграції багато в чому втрачає зміст. У країнах Західної Європи усе більш широке поширення одержує наймання іноземної робочої сили на певний строк із наступним поверненням мігрантів на батьківщину, що забезпечує безупинну ротацію робочих кадрів. Така форма організації міжнародної міграції робочої сили дуже ефективна. Вона дозволяє спрямовувати робітників туди, де в них є потреба. При цьому мінімізуються витрати на заробітну плату, розвиток соціально-побутової інфраструктури, знижується можливість появи негативних зовнішніх ефектів. По цьому ж шляху йдуть країни ОПЕК, де практикується ввіз іноземних робітників за контрактом для виконання визначеного обсягу робіт і установлений жорсткий контроль за їхнім вивозом на батьківщину по завершенні робіт. При цьому іноземні фахівці і робітники мешкають в особливих поселеннях, що забезпечує мінімум контактів із місцевим населенням. Країни, що приймають, у ряді випадків здійснюють спеціальні програми по стимулюванню рееміграції, що передбачають надання економічної допомоги країнам масової еміграції, фахове підготування іммігрантів, виплату їм спеціальних посібників. Рееміграція вигідна країнам, що приймають участь у цьому процесі. Країна імміграції йде на подібні витрати, тому що це дозволяє їй позбутися від небажаних елементів, саме існування яких розпалює соціально-економічну обстановку. Стимулюючи рееміграцію, уряд такої країни йде назустріч вимогам профспілок, заспокоює суспільну думку. У свою чергу, у рееміграції зацікавлена й інша сторона. Повертаючись на історичну батьківщину, мігранти збільшують її людський капітал. З професією, знаннями і досвідом, придбаними за рубежем, вони мають більше шансів добре улаштуватися на батьківщині [4]. Крім людського капіталу країна в результаті рееміграції одержує значні фінансові засоби. Реемігранти, повертаючись на батьківщину, привозять із собою накопичення, що по своїх розмірах порівняні із сумами їхніх грошових переказів за весь період еміграції. Статистичні дані свідчать, що в середньому робітники-мігранти переказують на батьківщину приблизно половину свого заробітку за кордоном. Переклад таких сум у країни, що розвиваються, означає створення передумов для їх економічного зростання країни. Як один з інструментів державного регулювання трудової міграції можна оцінювати кроки України у кооперації в сфері управління міграцією. Україна ратифікувала 12 двосторонніх угод щодо взаємного Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

63

Економічні науки

працевлаштування, у тому числі з Латвією, Польщею, Португалією та Словаччиною. Міністерство закордонних справ України проводить переговори з Іспанією щодо вироблення угоди про регулювання процесів трудової міграції. Уряд також розпочав роботу над розробкою подібної угоди з Італією. У цілому, більшість ініціатив у сфері міграції походить від неурядових організацій: МОМ, МОП, Світового банку та інших. Ці ініціативи включають програми щодо запобігання торгівлі людьми, розробку рекомендацій щодо міграційного менеджменту, розширення легальних міграційних каналів, інформаційного забезпечення та навчальних курсів для мігрантів. Однак зусиль неурядових організацій не достатньо для вирішення проблеми нелегальної міграції. Взаємні зусилля урядів України та країн ЄС є необхідними для розширення легальних каналів трудової міграції [5]. Висновки. Отже, економіко-нормативне регулювання та формування трудової міграції в різних країнах має свої особливості. Контролю і регулюванню підлягають соціальний, віковий та професійний склад мігрантів, рівень в'їзду та виїзду іноземних трудящих. Функції міждержавного та внутрішньодержавного розподілу робочої сили, регулювання обсягу та структури міграційних потоків дедалі більшою мірою виконують міністерства праці, внутрішніх та закордонних справ, а також спеціально створені державні та міждержавні органи. Однак, без застосування відповідних заходів, квотування жодна країна не обходиться, оскільки дані процеси мають бути підконтрольними. Подальші дослідження процесів трудової міграції доцільно проводити з урахуванням зазначених вище особливостей. Література 1. Майданік І.П. Трудові міграції у період трансформації соціально-економічних відносин в Україні : дис. ... канд. екон. наук : 22.00.03 / Майданік Ірина Петрівна. – 2008.

2. Кисільова Т. Регулювання трудової міграції / Т. Кисільова // Праця і зарплата. – 2006. – № 19. – С.

6.

3. Сєрова І. Національна політика світових країн по протидії нелегальній міграції у сучасний період / І. Сєрова // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 1. – С. 103–106.

4. Міжнародна трудова міграція на сучасному етапі ринкової трансформації економіки України 6 автореф. на здобуття наук. ступеня дис. канд. екон. наук : 08.05.01 / М.О. Стасюк ; Укр. акад. зовніш. торгівлі. – К., 2004. – 23 с. – укp.

5. Зайцева З. І. Державне регулювання трудової міграції в Україні: ключові проблеми та інструменти вирішення / З. І. Зайцева, Н. Ю. Ротар // Вчені записки : зб. наук. праць / Київ. нац. екон. ун-т ім. Вадима Гетьмана ; [редкол. : А. Ф. Павленко (відп. ред.) та ін.]. – К. : КНЕУ, 2010. – Вип. 12. – С. 102– 112. Надійшла 02.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

УДК 314.5(447) І. Г. БУЗЕЦЬКИЙ Хмельницький національний університет

ЧИННИКИ ТА ТЕНДЕНЦІЇ ТРУДОРЕСУРСНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ Проаналізовано чинники та тенденції трудоресурсного забезпечення Харківської області. Встановлено відмінності між розвитком ринку праці України та регіону. Відстежені закономірності та чинники формування безробіття, в межах яких узагальнено причини неефективної політики на регіональному ринку праці.

Analysis of the factors and trends of labor resource of Kharkiv region. Differences between the development of labor market in Ukraine and the region. Tracking patterns and factors shaping unemployment within which summarized the causes of policy failures on the regional labor market. Ключові слова: трудові ресурси, демографія, робоча сила, соціальний захист, населення.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими та практичними завданнями. Забезпечення трудовими ресурсами на етапі економічних перетворень набуває характерного впливу та чітко вираженої дії чинників транзитивного періоду, в межах яких намічаються передумови структурної перебудови економіки. Особливо чітко такого роду чинники виражені в промислових регіонах країни, для яких зниження економічної активності підприємств обертається зростанням безробіття, соціального навантаження та вимагає додаткових регуляторних заходів стимулювання соціальної мобільності, реорганізації та підвищення ефективності функціонування ринку праці, забезпечення соціальних гарантій на період міжгалузевого перерозподілу трудових ресурсів. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідження чинників, тенденцій та закономірностей трудоресурсного забезпечення традиційно належить до актуальних наукових проблем національної та зарубіжних наукових шкіл. Нагромаджені до цього часу результати досліджень доводять ключову роль 64

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

людських ресурсів у розвитку економіки та окремих територій. Значних результатів в обґрунтуванні ключової ролі людини у формуванні економічного потенціалу регіону та економіки досягли такі відомі вченні, як Д. П. Богиня, Е. М. Лібанова, С. І. Пирожков, В. С. Стешенко, О. У. Хомра та ін., які здійснили вагомі для формування наукової бази вивчення трудових ресурсів понятійно-методологічні уточнення, відстежили закономірності демографічного відтворення населення, функціонування системи розвитку людських та трудових ресурсів. Разом з тим, сучасний етап економічного розвитку вносить корективи у суспільні процеси, і тим самим у систему трудоресурсного забезпечення регіонів. З цієї причини існує нагальна потреба відстеження системних чинників, спричинених ними змін та наслідків для економіки. Невирішені частини проблеми. Попри існуючі напрацювання, слід відмітити, що на сучасному етапі ефективність управління трудоресурсним забезпеченням залишається недостатньою для подолання ключових проблем нераціонального функціонування регіонального ринку праці та вироблення рішень адекватних економічним викликам сьогодення. Постановка завдання: відстежити чинники та визначити спричинені ними тенденції трудоресурсного забезпечення промислових регіонів. Основний матеріал дослідження. Об'єктивно слідуючи логіці відмінностей між процесами формування та організації поселень та територій, слід констатувати змістовну відмінність між трудоресурсним забезпеченням промислових та аграрних територій. Традиційно висока депресивність поселень аграрних регіонів спричинила їх меншу чуттєвість до наслідків криз. Навпаки, зафіксовані негативні кризові наслідки підкреслюють проблемний характер розвитку саме промислових регіонів, де значне зростання безробіття та відсутність ресурсів соціального захисту деформують систему забезпечення трудовими ресурсами. Традиційно до числа промислових регіонів України прийнято відносити Київську, Донецьку, Дніпропетровську, Харківську, Запорізьку області, для яких гіпотетично комплекс чинників, тенденцій та їх наслідки залишаються схожими. Зокрема такого роду зміни чітко відстежуються на прикладі Харківської області, де трудові ресурси сформовані під дією різного роду чинників, що визначають якісні особливості населення. Особливої актуальності предмет дослідження набуває на фоні структурних галузевих зрушень, від яких прямим чином залежить якість людської складової економічного механізму регіону. Чисельність населення Харківської області на 1.01.2012 р. році склала 2742,2 тис. чол., з яких у містах проживали 2197,3 тис. чол. (80,13 %), у сільській місцевості – 544,9 тис. чол. (19,87 %) [1], що виступає вагомим аргументом на користь індустріальної орієнтації економіки регіону на основі критерію розселення. Економічно активне населення області у віці 15–70 років у 2011 році становило 1375,2 тис. чол., що становить 50,15 % від загальної чисельності населення (табл. 1). В той же час, економічно-активне населення працездатного віку становило 1272,8 тис. чол., або 46,42 % від чисельності населення регіону. Отриманий показник з однієї сторони свідчить про високий рівень демографічного навантаження, а з іншої – призводить до розмивання самого поняття трудового потенціалу регіону, яке механічно переноситься на людський потенціал всього населення. З огляду на наведені показники, слід звернути увагу на структуру населення, оскільки інтерес представляє не все населення, а лише його економічно активна частина, зайнята у реалізації механізмів ринку праці, і зокрема населення причетне до суспільного виробництва. Таблиця 1 Економічна активність населення за статтю та місцем проживання у 2011 році (тис. осіб) [2] Все населення Економічно активне населення у віці 15–70 років працездатного віку Зайняте населення у віці 15–70 років працездатного віку Безробітне населення у віці 15–70 років працездатного віку Економічно неактивне населення у віці 15–70 років працездатного віку

Жінки

Чоловіки

Міське населення

Сільське населення

1375,2 1272,8

644,2 574

731 698,8

1099,6 1031,3

275,6 241,5

1279 1176,6

600,5 530,3

678,5 646,3

1029,3 961

249,7 215,6

96,2 96,2

43,7 43,7

52,5 52,5

70,3 70,3

25,9 25,9

737,1 434,6

472,5 253,2

264,6 181,4

611,3 354,9

125,8 79,7

Економічно-активне населення регіону по своїй суті неоднорідне, його окремі елементи відрізняються за якістю та кількістю. Так, чисельність жінок у віці 15–70 років у структурі економічноактивного населення становить 46,84 %, а чоловіків – відповідно 53,16 %. Асиметрія у структурі економічно-активного населення у віці 15–70 років присутня і у розподілі за приналежністю до виду поселень, де частка міських жителів переважає частку сільських, відповідно, міські жителі – 79,96 %, сільські – 20,04 %. Наведені показники очевидно є близькими до структури системи розселення, хоча слід також врахувати не відмічену в офіційній статистиці тіньову зайнятість. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

65

Економічні науки

Порівняння територіальних показників зайнятості та безробіття загалом відповідає розподілу населення за типами поселень. Водночас офіційні показники безробіття в регіоні в 2011 р. для групи економічно активного населення у віці 15–70 років становили 7 %, що нижче відповідного показника для економіки України, який становив у 2011 р. 7,9 % [3]. В межах відстеження розподілу безробітних за приналежністю до виду поселень, слід відмітити, що для Харківської області для міст притаманне нижче від загального показника для України (8,0 %) [3] значення рівня безробіття – 6,39 %. Для сільських поселень спостерігається протилежна ситуація – 9,4 % за значення в межах України – 7,5 %. Отримані показники об'єктивно вказують на суттєву відмінність та вищу ефективність механізму функціонування ринку праці регіону від загальнонаціонального. Дещо інша тенденція спостерігається і за статевими показниками, відповідно безробіття серед чоловіків у віці 15–70 років у 2011 р. у Харківській області становить 7,18 %, в Україні – 8,8 % [3], серед жінок – у Харківській області – 6,78 %, в Україні – 6,8 % [3]. Тобто відмінності наявні для показників безробіття серед чоловіків та не спостерігаються для жінок. Загалом динаміка безробіття в області протягом 2000–2011 рр. характеризується позитивною тенденцією, на що вказує скорочення загального рівня показника з 60161 чол. на початок аналізованого періоду до 28934 чол. на кінець, з тимчасовим відхиленням від вказаної тенденції на період домінування негативних чинників світової фінансової кризи у 2008 р. (табл. 2). Поряд з позитивною тенденцією на окрему увагу заслуговує аналіз причин безробіття, серед яких офіційна статистика виділяє звільнення за власним бажанням, безробіття серед випускників навчальних закладів, інші причини. Таблиця 2 Динаміка кількості зареєстрованих безробітних за причинами незайнятості, на кінець звітного періоду, осіб [4] Рік

Всього

2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011

60161 55930 56076 51895 52193 45928 42438 35987 46347 31970 33072 28934

звільнені за власним бажанням 18576 12913 9602 6318 6133 5133 4475 4212 4724 3699 3297 2971

у тому числі випускники навчальних закладів 2335 1860 1685 1266 1091 801 626 473 669 843 958 752

не зайняті з інших причин 18632 24238 28703 31851 33126 30563 29054 24497 33392 20795 21505 19876

В межах аналізованого періоду безумовною є тенденція зниження чисельності безробітних за першими двома причинами та незмінності впливу комплексу інших причин не деталізованих в межах статистичного обліку (рис. 1).

Рис. 1. Динаміка кількості зареєстрованих безробітних за причинами незайнятості

Наведені показники динаміки об'єктивно відображають три різних закономірності розвитку системи використання трудових ресурсів та трудоресурсного забезпечення Харківської області. Слід відмітити, що висока частка звільнених за власним бажанням гіпотетично належить до аномальних явищ розвитку ринку праці викликаних спотворенням як його функціонування, так і недосконалістю механізму управління трудовими процесами, системою оплати праці та мотивацією персоналу суб'єктів господарювання. Так, незмінною та вимушеною залишається політика підприємств в системі рекрутингу, просування та 66

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

вивільнення персоналу, яка полягає в намаганні знизити соціальні зобов'язання та витрати з ними пов'язані. В межах такого роду намагань суб'єктам господарювання доводиться утримувати персонал навіть за умов неможливості його застосувати в технологічних процесах, та відсутності потреби в перспективі. Частими також є намагання створити на підприємстві умови, що стимулюють працівників звільнятись за власним бажаннями та, як наслідок, уникнення виплат законодавчо передбачених на випадок скорочення штатів. Поряд з явним фінансовим ефектом слід відмітити і негативні сторони такого роду політики в області управління персоналом. Закономірним є звільнення найбільш кваліфікованого та конкурентоспроможного на ринку праці персоналу, на який існує високий попит. Як наслідок, якість персоналу, що залишається на підприємстві знижується, а отримувані на початкових етапах ефекти обертаються неможливістю виконувати окремі технологічні функції, потребою у додаткових витратах на підготовку та перепідготовку персоналу, втратами в ході зростання кількості помилок виробничо-технологічного характеру. З рештою, необхідно пам'ятати, що існує межа надлишку трудових ресурсів, ознакою досягнення якої виступає зниження темпів динаміки звільнення працівників за власним бажанням, до якої ймовірно на сучасному етапі наближаються підприємства Харківської області. Зниження рівня безробіття спостерігається і для випускників навчальних закладів. На відміну від попередньої групи безробітних, в ході проведення аналізу даної категорії трудових ресурсів варто пам'ятати, що суттєвих змін протягом аналізованого періоду в працевлаштуванні випускників навчальних закладів не відбувається. Головною вадою даної групи трудових ресурсів та причиною безробіття виступає відсутність досвіду у випускників ВУЗів, професійно технічних навчальних закладів та шкіл. Оскільки змін, що нівелювали б чинник відсутності досвіду у випускників не відбулось, можна припустити, що зафіксоване зниження вступає результатом раціоналізації системи формального отримання першого робочого місця, і очевидно не відображає реальні проблеми забезпечення кваліфікованими кадрами та попиту ринку на спеціалістів з вищою та спеціальною технічною освітою. Окремої уваги заслуговує оцінка динаміки безробіття групи, в межах якої узагальнено інші причини. На фоні зниження чисельності безробітних звільнених за власним бажанням та не працевлаштованих випускників вищих навчальних закладів, основу зафіксованого загального рівня безробіття в регіоні становить саме ця група причин. Додатковим підтвердженням висловленому припущенню слугує також схожа динаміка загальної кількості безробітних в докризові періоди, кризовий 2008 р. а також наступні періоди. Таким чином слід відмітити, що в коротко- та середньостроковій перспективі рівень безробіття у Харківській області визначатиметься саме причинами закладеними в даній групі. З іншої сторони, в межах існуючих статистичних підходів не можливо детально визначити ключові чинники формування встановленої динаміки безробіття. І хоча можна передбачити, що рівень безробіття наблизиться до чисельності "не зайнятих з інших причин", статистичні вади в результаті яких неможливо встановити домінантні чинники функціонування ринку праці, та зокрема його складової – пропозиції трудових ресурсів сформованої за рахунок тимчасово безробітних, обертаються відсутністю розуміння тенденцій розвитку ринку праці та трудоресурсного забезпечення Харківської області. Відтак в межах коротко- та середньотермінової перспективи сподіватись на підвищення ефективності трудовресурсного забезпечення регіону не доводиться. Висновки і перспективи подальшого дослідження. Трудоресурсне забезпечення Харківської області характеризується індустріально орієнтованим типом управління ринком праці. В його межах переважна більшість населення проживає у містах та зайнята в промисловості з характерним впливом на тенденції функціонування ринку праці фінансово-економічних криз. Водночас в межах існуючих підходів неможливо відстежити чинники формування безробіття і, як наслідок, підвищити ефективність управління трудоресурсним забезпеченням. Перспектив подальших досліджень слід намітити у руслі визначення напрямків вдосконалення управління трудоресурсним забезпеченням регіону. Література 1. Населення (1995–2011 рр.) [Електронний pесурс] / Головне управління статистики у Харківській області. – Режим доступу : http://uprstat.kharkov.ukrtel.net/ua/stat/stat_inf/demograf/tab4.html 2. Економічна активність населення за статтю та місцем проживання у 2011 році [Електронний pесурс] / Головне управління статистики у Харківській області. – Режим доступу : http://uprstat.kharkov.ukrtel.net/ua/stat/ sta t_inf/runok_praci/tab1.html 3. Рівень безробіття населення (за методологією МОП) за статтю, віковими групами та місцем проживання у 2011 році [Електронний pесурс] / Державна служба статистики України. – Режим доступу : http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2011/rp/eans/eans_u/rbrn_rik11_u.htm 4. Динаміка кількості зареєстрованих безробітних за причинами незайнятості у 2000–2011 рp. [Електронний pесурс] / Головне управління статистики у Харківській області. – Режим доступу : http://uprstat.kharkov.ukrtel.net/ua/stat/stat_inf/runok_praci/tab7.html Надійшла 02.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

67

Економічні науки

МЕХАНІЗМИ ЕФЕКТИВНОГО УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ ПІДПРИЄМСТВ

УДК 331.522:331.546 С. В. МЕЛЬНИК Державна установа "Науково-дослідний інститут соціально-трудових відносин Мінсоцполітики України"

СЕРЕДНЬОСТРОКОВИЙ ПОПИТ НА РОБОЧУ СИЛУ У ПРОФЕСІЙНОМУ РОЗРІЗІ, ВИМОГИ РОБОТОДАВЦІВ ДО ПРАЦІВНИКІВ ТА НАПРЯМИ ЇХ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ У статті викладено прогноз попиту на робочу силу в професійно-галузевому розрізі; запропоновані підходи щодо досягнення студентами (учнями) рівня кваліфікації, який висувається роботодавцями та професійними стандартами за компетентнісним підходом.

The article provides a prognosis for demand for working force in occupational-sectoral (industrial) cut, proposed approaches on reaching of necessary level of qualification by students (pupils). Ключові слова: здатність (компетенція), кваліфікація професійна, підготовка кадрів, попит, соціальні та особистісні навички.

Вступ. Світові глобалізаційні процеси, інформатизація суспільства в цілому та соціально-трудової сфери зокрема поставили перед більшістю країн завдання щодо підвищення конкурентоспроможності робочої сили через реформу системи підготовки кадрів, переведення її на врахування вимог нового покоління професійних стандартів за компетентнісним підходом, запровадження національних рамок кваліфікацій, рівноцінного визнання формальної, неформальної та інформальної освіти тощо. Все це є для України як вкрай важливим, так і надскладним (через витратність відповідних реформ сфери ринку праці та ринку освітніх послуг) завданням. Постановка проблеми. На сьогодні даній проблемі приділяється дуже мало уваги, так як питання реформування сфери підготовки кадрів зачіпає інтереси більшості навчальних закладів, які в цьому реформуванні, як правило, аж ніяк не зацікавлені. Виклад основного матеріалу дослідження. На галузево-професійну структуру робочих місць, їхній обсяг та регіональний розподіл, додаткову потребу в кадрах у професійному розрізі на середню перспективу, впливає безліч факторів, серед яких виділимо 7 ключових: • Обсяги та галузево-регіональна диференціація державних (капіталовкладення) та приватних інвестицій. Зважаючи на те, що на сьогодні в Україні ці показники одні з найгірших за останні 10 років, а у світі ще довго буде давати про себе знати негатив та негаразди фінансово-економічної кризи, інвестиційного буму в країні не буде спостерігатися аж до 2020 року. До перспективних та пріоритетних видів економічної діяльності, які у будь-якому випадку будуть залучати інвестиції та створювати високооплачувані робочі місця можна віднести: – конвертерна та електроплавильна чорна металургія (підручний та сталевар конвертерного виробництва, інженер конвертерного виробництва (конвертера) та ін.); – вугільна, торф'яна та залізорудна промисловості, видобування та виробництво будівельних матеріалів (інженер-електромеханік гірничий, профільні інженери та ін.); – електроенергетика, перш за все, її альтернативна складова (сонячна, мікрогідро-, біо-, вітроенергетика та термальна), енергозбереження у будівництві, ЖКГ та в промисловості (експерт з енергоефективності нетрадиційних і відновлювальних видів енергії, фахівець з управління енергозбереженням в будівлях, фахівець із нетрадиційних видів енергії, технік з архітектурного проектування, техніки з експлуатації біоенергетичних, вітроенергетичних, гідроенергетичних, сонячних установок, ергономіст, консультант з енергозбереження в будівлях, експерт та консультант з енергозбереження та енергоефективності, оператор біоенергетичних установок, оператор енергозберігаючого устаткування будівель); – туристична, рекреаційна, санаторно-курортна справа (туризмознавець, фахівець з гостинності, екскурсознавець, фахівець з санаторно-курортної справи, фахівець з конференц-сервісу, фахівець з туристичного обслуговування, фахівець з організації дозвілля, фахівець зі спеціалізованого обслуговування, організатор подорожей (екскурсій), організатор туристичної і готельної діяльності та ін.); – хімічна промисловість, у першу чергу, зорієнтована на біопереробку; – професійна діяльність, пов'язана з соціальним захистом населення, у т.ч. працівників (актуарій, професіонал з розвитку персоналу, фахівець з профорієнтації, соціальний аудитор, експерт з регулювання соціально-трудових відносин, експерт із соціальної відповідальності, фахівець з аналізу ринку праці, фахівець з питань зайнятості (хендхантер) та ін.); – діяльність з фінансово-економічної та особистої безпеки (професіонал та фахівець з фінансовоекономічної безпеки, професіонал з інтелектуальної власності, професіонал та фахівець з організації інформаційної безпеки, професіонал та фахівець з охоронної діяльності та безпеки, професіонал та фахівець

68

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

із організації захисту інформації з обмеженим доступом, фахівець з туристичної безпеки, приватний детектив та його помічник та ін.).

• Мотивація роботодавців до універсалізації та інтеграції трудових функцій працівників, направлена на оптимізацію штатної чисельності та зростання інтенсивності праці. У цьому контексті мова йде про перспективність інтегрованих робітничих професій (на сьогодні в Україні їх більш як 200, у т.ч. 62 нових (включених за останні 10 років), наприклад, винороб, водій автотранспортних засобів, грибовод, деревообробник будівельний, електромеханік гірничого устаткування, зварник, майстер ресторанного обслуговування, майстер з діагностики та налагодження електронного устаткування автомобільних засобів, монтажник будівельний, оператор інформаційно-комунікаційних мереж, опоряджувальник будівельний та ін. Серед фахівців цінуватимуться ті, хто, окрім основного фаху, матиме посвідчення за профільними робітничими професіями, визнані компетентності із володіння англійською та другою (перш за все, німецькою, іспанською, китайською, французькою, східнослов'янською (хорватська, чеська, польська та ін.) іноземною (міжнародною) мовами, управління автомобілем, роботою з новими програмами на ПК. Суміщення професійних профілів у фахівців найбільш бажане за такими схемами: право – бухгалтерія – документознавство; право – фінанси – економіка, інженерія – економіка – право, психологія – економіка праці – право і т.д.

• Залежність від темпів, реалістичності, фінансового, кадрового та організаційного забезпечення різнопланових реформ у країні. У цьому контексті слід зазначити, що в найближчі 5-10 років буде скорочуватися обсяг посад та попит на відповідні кадри у державному управлінні, сфері юриспруденції, освіті, науці, атомній енергетиці, будівництві, банківській сфері, транспорті, легкій та харчовій промисловості. Зростатиме потреба у фахівцях з досвідом роботи в аналітичній сфері (маркетологи, аналітики з інвестицій та кредитування та ін.), діяльності зі збуту та постачання, нерухомості, оптової торгівлі (менеджери та консультанти), страхування, та, перш за все, в АПК, особливо зростатиме попит на землевпорядників, топографів, геодезистів та картографів, зооінженерів (техніків) та агрономів, вузькоспеціалізованих за підгалузями сільського господарства (конярство, бджільництво, виноградарство, льонарство, звірівництво, вирощування сої, рису, тютюну та ін.) та зорієнтованих на застосування (використання) новітніх інноваційних технологій.

• Пропоновані державою та приватною сферою умови оплати праці та соціального забезпечення (соціальні пакети) у професійному розрізі. На нашу думку, в найближче десятиріччя політика оплати праці як у державному, так і в реальному секторі економіки суттєво зміниться. Поступово будуть вирівнюватися заробітки професіоналів бюджетної сфери з аналогами у приватній сфері, що відповідатиме стандартам ЄС та США. Крім того, найвищі заробітки будуть у працівників, зайнятих у безпосередньому виробництві товарів та наданні послуг, перш за все, в експортоорієнтованих галузях (металургія, хімічна промисловість, машинобудування, промисловість будівельних матеріалів, АПК). Банківська сфера та транспорт в оплаті праці відійдуть на другі позиції.

• Глобалізація та інформатизація економіки та суспільства. Лідируючі позиції в Україні закріплять у подальшому професії з ІТ-технологій. Не омине нас світова тенденція щодо змін у сфері соціально-трудових відносин у бік зниження прив'язування працівників до робочих місць. Розширюватиметься надомна праця (телеробота) та тимчасова зайнятість, діяльність фрилансерів, передавання роботодавцями (аутсорсинг) цілих блоків організаційно-фінансових функцій посередникам (консалтингові, рекрутингові, лізингові та ін. фірми), перш за все, діяльності з документообігу, управління персоналом, аудиту і бухгалтерського обліку, технічного обслуговування будівель та устаткування, охорони об'єктів та багато іншого. Виходячи з цього перспективними професіями виступатимуть (з суттєвою регіональною диференціацію) ті, що пов'язані з посередницькою (аналітичною, моніторинговою, маркетинговою, рекрутинговою, фінансовою, аналітичною) діяльністю.

• Ступінь централізації (децентралізації) фінансових, управлінських та кадрових потоків і ресурсів у столиці, масштаби подальшої регіональної депресивності, периферійності та маргиналізації, рівень соціального "паразитизму" в регіонах через непрозору бюджетну та фіскальну політику. Призупинення та згортання територіально-адміністративної реформи, відсутність чіткої та прозорої регіональної політики, фінансування територій за залишковим принципом, домінування інтересів приватного капіталу, галузей-монополістів над потребами регіонів та громад – все це призводитиме до подальшого збільшення регіональних диспропорцій в оплаті праці, рівні та якості життя, рівнях безробіття, зайнятості та бідності населення. За таких умов у цих регіонах значно підвищиться праценадлишковість, зросте рівень між- та внутрішньодержавної, у т.ч. маятникової, трудової міграції, збільшаться ризики невідповідності обсягів та напрямків підготовки кадрів відповідно до потреб ринку праці. Серед таких проблемних регіонів можна виділити прикордонні з РФ та Білоруссю адміністративні регіони (не дивлячись на те, що майже всі вони входять до складу Єврорегіонів "Дніпро", "Ярославна", "Слобожанщина" та "Донбас"), старопромислові регіони з моногалузевою та моновиробничою структурою зайнятості, сільськогосподарські адмінрайони, у т.ч. гірські, де вкрай низький рівень капіталізації та фондомісткості земельних угідь.

• Ступінь модернізації та оновлення виробничих фондів, що також пов’язано зі зростанням Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

69

Економічні науки

інвестицій у виробництво, запровадженням інноваційних технологій. Поряд з тим, що для нових продуктивних робочих місць повинна формуватися ефективна та якісна підготовка працівників, перш за все, робітників, у більшості випадків необхідно буде запроваджувати нові професії та стандарти на них, наприклад, для електротехнічної галузі та металообробки, такі як "промисловий механік", "виробник (виготовлювач) інструментів", "механік зі зняття металостружки", "електронний фахівець з автоматизованої техніки", "електронний фахівець зі промислового інжинірингу", "електронний фахівець з будівельних та інфраструктурних систем". Крім того, запровадження таких продуктивних робітничих місць призводитиме до скорочення застарілих (надлишкових) у середньому в співвідношенні як 1 до 5. Мотивація абітурієнтів до отримання того чи іншого фаху є суспільно-економічним явищем, яке віддзеркалює всі проблеми, негаразди та негативи, що сформувалися як в країні в цілому, так і в окремо взятому регіоні, зокрема. Вона (мотивація) на сьогодні опирається на такі принципи: – орієнтація на отримання будь-якою ціною вищої освіти (за нашими оцінками та результатами минулих соціологічних опитувань менш як 10,0% українських старшокласників умотивовані на отримання робітничої (навіть випитаної та високооплачуваної) професії; – бачення вищої освіти як можливості отримання диплома, необхідного до майбутніх змагань за вакансії без орієнтації на отримання професійних кваліфікацій (знань, умінь та навичок), необхідних на ринку праці (за нашими оцінками в Україні не більше 10,0% випускників ВНЗ є здатними підтвердити свою професійну кваліфікацію безпосередньо на робочому місці); – орієнтація на модні професії (дизайнер, менеджер, марчендайзер, продюсер та ін.,) незалежно від наявності (відсутності) попиту на них; – мотивація окремої частки молоді на діяльність, яка на їхню думку дозволить зразу ж добре жити за рахунок додаткових тіньових (корупційних) доходів (правоохоронна, митна, податкова, судова, екологічна, пожежно-рятувальна, прокурорська сфера). Найближчим часом, на наш погляд, найчастіше молодь, як це було і раніше, обиратиме такі фахи, як “правознавство”, “економіка”, “бухоблік та аудит”, “менеджмент” (17 напрямків), “маркетинг”, “дизайн” (7 напрямків), “ІТ-технології” (5 напрямків), “туристична діяльність”. Висновки та невирішені частини проблеми. Як керівництву навчальних закладів, так і студентам слід звернути увагу на те, що з боку роботодавців суттєво підвищуються вимоги до професійної кваліфікації, особистісних та соціальних здатностей (компетенцій) шукачів роботи. Для досягнення цього в країні терміново необхідна реформа системи підготовки кадрів, яка, окрім іншого, передбачає реалізацію таких підходів: • запровадження вхідного (при вступі до навчального закладу та при прийомі на роботу) тестування особистісних здатностей (компетенцій) і здібностей, та його співставлення з мінімальними вимогами тих чи інших професіограм, безумовним є те, що в Україні роботу щодо визначення профпридатності за особистісними та соціальними здатностями (компетенціями) слід терміново започатковувати; • перехід до підготовки та розподілу кадрів за професійними та освітніми (освітньокваліфікаційними) стандартами нового типу (за компететнісним підходом); їх в Україні у 2012 році передбачається розробити за 62 професіями, але це "капля в морі тисяч кваліфікацій (професій)"; • включення до більшості навчальних програм підготовки фахівців не менш як 2 модулів з теоретичної та практичної підготовки з питань інформаційно-комунікативних технологій; • передбачення 6-місячного стажування майбутніх фахівців у трудових колективах, формування для них креативних, "провокаційних", конфліктних, нестандартних та інших ситуацій для набуття шукачами необхідних комунікативних навичок; • запровадження матеріального та кар’єрного стимулювання працівників (студентів) для підвищення їх мотивації до покращення особистісних та соціальних задатків (компетенцій); • поступовий перехід до зовнішнього визнання професійних кваліфікацій шукачів вакансій шляхом оцінювання та сертифікації їх результатів навчання, у т.ч. щодо особистісних та соціальних здатностей (компетенцій), через мережу незалежних (державних та недержавних) центрів з визнання професійних кваліфікацій; • "розірвання" за найбільш складними та пов'язаними з теперішнім та майбутнім життям людей спеціальностями (освіта, охорона здоров'я, соціальний захист, менеджмент, правоохоронна діяльність, охорона праці, національна, пожежна та особиста безпека, ветеринарія, фармація, виробництво продуктів харчування, транспорт та ін.) ступеневого навчання "бакалавр – магістр" 2–3 роками трудового стажу за фахом, який забезпечував би отримання шукачами необхідних професійних та, перш за все, соціальних та особистісних умінь та навичок; • нормативно-матеріальне стимулювання роботодавців до створення ними корпоративних університетів з глибокою інтеграцією виробничих, наукових та освітніх процесів, що дозволить студентам проходити у майбутньому більш як 50,0% практичних занять (практики, тренінги, стажування, учнівство, особисті проекти тощо); • запровадження на практиці та в сфері підготовки кадрів навчання за інтегрованими і суміжними професіями, що суттєво підвищить регіональну та професійну мобільність шукачів роботи; 70

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

• поступовий перехід до визнання результатів навчання, отриманих через формальну, неформальну та інформальну (спонтанну) освіту. Надійшла 04.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

УДК 004 A. M. ГУРЖІЙ, В. В. ГАПОН Інститут інноваційних технологій і змісту освіти Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України

СУЧАСНИЙ СТАН ВПРОВАДЖЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНО-КОМУНІКАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ У ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ УКРАЇНИ Проаналізовано проблеми сучасного стану розробки та впровадження інформаційно-комунікаційних технологій у вищих навчальних закладах України. Узагальнено масштаби міжнародного співробітництва між вищими навчальними закладами, встановлено їх мету та методи реалізації. Проаналізовано інформаційне наповнення веб-ресурсів вищих навчальних закладів України.

The problems of the current state of development and implementation of information and communication technologies in higher educational institutions of Ukraine. Summarizes the scope of international cooperation between universities, found their purpose and methods of implementation. Analyzed the content of web resources higher education in Ukraine. Ключові слова: інформаційно-комунікаційні технології, вищі навчальні заклади, інформатизація та комп’ютеризація вищої освіти.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими та практичними завданнями. Характерною та визначальною особливістю сучасного етапу соціальноекономічного і науково-технічного розвитку виступає зміна домінантних видів діяльності, зміщення центру ваги в суспільному розподілі праці в напряму інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) [5, с. 3]. Інформаційні технології, розвинена інфраструктура електронних комунікацій відіграють сьогодні вирішальну роль у забезпеченні регуляторної політики та управління як на рівні системи освіти, так і на рівні навчальних закладів, розповсюдженні інформаційної взаємодії суб'єктів господарювання, підготовки і розповсюдження інформації у процесі інтелектуалізації і демократизації суспільства, розвитку освіти, науки, охорони здоров'я, культури, бізнесу тощо. Особливе місце в цей період належить інформатизації освіти. Наука і освіта – фундамент розбудови інформаційного суспільства України, оскільки в системі освіти формується особистість – носій інтелектуальних здібностей та знань. Формування творчої, духовно багатої особистості нерозривно пов'язане з розвитком і впровадженням в освітню практику сучасних інформаційнокомунікаційних технологій, що активізує проблему її інформатизації. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемам створення інформаційно-комунікаційних технологій на рівні навчального закладу присвячені роботи таких відомих вчених, як В. Ю. Биков [1], Ю. О. Жук [2], І. Ф. Прокопенко [3]. О. В. Співаковський [4] та ін. У своїх працях дослідники підкреслюють високий потенціал науково-освітньої мережі у наданні можливості українській науково-освітній спільноті вирішувати найважливіші питання розвитку інформаційних технологій та досліджень, створення середовища високошвидкісного обміну інформацією, організації доступу до світових електронних бібліотек, баз даних, наукових та освітніх порталів, дистанційних та тренажерних серверів, реалізації програм дистанційної освіти. Невирішені частини проблеми. Поряд з явним прогресом досліджень доцільно звернути увагу на особливості практичного впровадження концепцій інформаційно-комунікаційного розвитку. Постановка завдання: проаналізувати сучасний стан та проблеми впровадження інформаційнокомунікаційних технологій у вищих навчальних закладах України. Основний матеріал дослідження. Інформатизація освіти являє собою процес впорядкування сукупності взаємопов'язаних організаційно-правових, соціально-економічних, навчально-методичних, науково-технічних, виробничих та управлінських заходів, спрямованих на задоволення освітніх інформаційних, обчислювальних і телекомунікаційних потреб учасників функціонування навчальновиховної системи. Інформатизація освіти передбачає широке й ефективне впровадження і використання інформаційно-комунікаційних технологій при здійсненні освітньої, наукової та управлінської функцій, що притаманні освітній галузі. Інформатизація вищих навчальних закладів (ВНЗ) є невід'ємною складовою інформатизації освіти, що суттєво впливає на зміст, організаційні форми, методи навчання та управління навчально-пізнавальною діяльністю, спричиняє істотні зміни в роботі студентів, викладачів, керівників навчальних закладів і установ, а тому має охопити всі напрямки і сфери їх діяльності. Однією з найсуттєвіших складових інформатизації ВНЗ є інформатизація навчального процесу – створення, впровадження та розвиток комп'ютерно-орієнтованого освітнього середовища на основі інформаційних систем, мереж, ресурсів та технологій, побудованих на базі застосування сучасної обчислювальної і телекомунікаційної техніки. Головною метою інформатизації ВНЗ є підготовка студентів до повноцінної плідної Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

71

Економічні науки

життєдіяльності в інформаційному суспільстві, підвищення якості, доступності та ефективності вищої освіти. На сучасному етапі модернізації вищої освіти інформатизація її об'єктів і процесів передбачає створення освітнього інформаційного середовища для забезпечення подальшого підвищення її якості, створення умов для реалізації рівних можливостей всім громадянам опанувати вищу освіту всіх рівнів і ступенів. Метою інформатизації вищих навчальних закладів є [3, с. 8]: - підвищення якості навчально-виховного процесу, ефективності роботи студентів, викладачів, науковців, управлінських кадрів та кадрів забезпечення; - гуманізація та демократизація навчально-виховного процесу через відкритість, доступність навчальних матеріалів, впровадження систем тестування та блочно-рейтингових форм навчання, спрощення процесу спілкування студентів між собою та з викладачем у процесі навчання; - інтеграція вищих навчальних закладів у міжнародний освітній простір через стандартизацію та уніфікацію спеціальностей, навчальних курсів, форм і методів навчання та контролю. Реалізація головної мети інформатизації вищої освіти передбачає розв'язання таких завдань: - модернізація змісту і технологій навчання, що відповідають освітнім пріоритетам, максимально використати переваги ІКТ для підвищення якості вищої освіти; - досягнення необхідної професійної кваліфікації працівників освіти, що дозволяє реалізовувати інноваційні моделі освітнього процесу з використанням ІКТ; - створення системи методичної підтримки навчання в умовах інформатизації навчального процесу; - підвищення кваліфікації, перепідготовки і підготовки педагогічних, адміністративних та інженерно-технічних кадрів, здатних ефективно використати в навчальному процесі ІКТ; - формування, постійне розширення освітнього інформаційного простору та інформаційних ресурсів вищої освіти, забезпечення взаємодії між учасниками навчального процесу; - розробка нормативної бази, створення системи проектування й управління процесом інформатизації, забезпечення якості, стандартизації й сертифікації засобів ІКТ в системі вищої освіти; - інформатизація процесу управління освітою. Комп'ютеризація вищої освіти – комп'ютерно-технологічна інформаційно-комунікативна базисна складова процесу її інформатизації, пов'язана із створенням інформаційно-комунікативного навчального середовища, формуванням загальносистемних програмно-технічних комп'ютерних елементів – комп'ютерних і комп'ютерно-орієнтованих засобів навчання, комп'ютерних мереж і засобів телекомунікації, у тому числі в межах глобальних комп'ютерних мереж, забезпеченням можливості їх експлуатації, обслуговування, оновлення і розвитку. За даними Інституту інноваційних технологій і змісту освіти, Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, в системі вищої освіти у 2011/2012 навчальному році налічується 176 тисяч комп’ютерних робочих місць, з них підключено до мережі Інтернет – 152 тисячі, що складає 86,6 %. Кількість комп’ютерних робочих місць в розрахунку на 100 студентів денної форми навчання вищих навчальних закладів в цілому по Україні складає 20, з них підключено до Інтернет – 17. В розрізі галузевих груп вищих навчальних закладів найбільша кількість комп’ютерних робочих місць на 100 студентів денної форми навчання – це технічна група (25), технологічні, будівництва та транспорту (23), економічні, управління і фінансів (23), аграрні (20), охорони здоров’я (19), класичні університети (17). Найменша кількість – це педагогічні, гуманітарні, фізичного виховання та спорту (13), культури, мистецтва, живопису, скульптури та дизайну (11). Щодо забезпечення комп’ютерними робочими місцями на 100 студентів денної форми навчання в розрізі областей, то найбільш забезпеченими є Луганська область – 31, Донецька, Сумська, Хмельницька – 25, Тернопільська – 23, Запорізька – 22, Харківська – 21. Серед вищих навчальних закладів найбільш забезпеченими комп’ютерними робочими місцями на 100 студентів денної форми навчання є Сумський державний університет – 53, Запорізька державна інженерна академія – 43, Національний технічний університет "Харківський політехнічний інститут" – 42, Харківський національний університет радіоелектроніки – 40, Національний авіаційний університет – 37, Донецький національний університет економіки і торгівлі ім. Туган-Барановського – 36, Донбаська національна академія будівництва та архітектури, Донбаська державна машинобудівна академія, донбаський державний технічний університет – 35, Східноукраїнський національний університет ім. В.Даля – 32, Хмельницький національний університет – 29, Вінницький національний технічний університет – 26, Національний університет "Львівська політехніка", Національний гірничий університет, Національний технічний університет України "Київський політехнічний інститут" – 23, Донецький національний університет, Кам’янець-Подільський національний університет, Мукачівський державний університет, Одеський національний університет – 22. Найменш забезпеченими є вищі навчальні заклади педагогічного та гуманітарного спрямування, а саме: Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука – 2, Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого – 3, Рівненський державний гуманітарний університет – 5, Сумський державний педагогічний університет, Чернігівський національний педагогічний університет, Харківська державна академія фізичної культури – 9, Київський національний лінгвістичний університет, Мелітопольський державний педагогічний університет – 10.

72

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

Основні напрями взаємодії вищих навчальних закладів України із зарубіжними навчальними закладами у сфері інформаційно-комунікаційних технологій: - розвиток та координація міжнародних відносин з провідними університетами, забезпечення інформаційної підтримки діяльності на міжнародному рівні (Бельгія – Європейська асоціація університетів; Франція – Міжнародна асоціація університетів; Україна – Вінницький національний технічний університет); - організація інноваційного офісу та впровадження моделей "трикутника знань" (освіта – дослідження – інновація) в діяльність ВНЗ України (Іспанія – Університет Аліканте; Швеція – Технологічний університет Чалмерса; Італія – Болонський університет; Донбаська державна машинобудівна академія); - використання інформаційної системи в навчальному процесі та створення Регіонального навчального центру SAP з підготовки фахівців для роботи з системою на підприємствах регіону (Росія – Академія SAP (Москва), Академічний центр компетенцій SAP (Санкт-Петербург); Німеччина – Корпорація SAP (Магдебург); Україна – Донецький державний університет управління); - створення концепції технологічно орієнтованого моделюючого середовища (Німеччина – Технічний університет Гамбург-Харбург; Україна – Донецький національний технічний університет); - доступ науковців та фахівців до інформації у електронній мережі Інтернет за різними напрямками у сфері технологій та науки (хімія, комп’ютерні технології, математика, фізика, тощо), (Великобританія – INASP Німеччина – TIB – Університет м. Ганновер; Україна – Донецький національний університет економіки і торгівлі ім. М. Туган-Барановського); - забезпечення розвитку освіти та інноваційного руху у світі, найважливіших цінностей університетських традицій і сприяння тісним зв’язкам між університетами Європи та світу (Італія – Велика хартія університетів (Magna Charta Universitatum); Україна – Донецький національний університет економіки і торгівлі ім. М. Туган-Барановського); - реалізація спільних науково-дослідницьких проектів, співпраця між викладачами та аспірантами у галузі інформаційних технологій, організація спільних міжнародних науково-практичних конференцій (Угорщина – Мішкольський університет; Україна – Закарпатський державний університет); - використання ліцензійних пакетів програмного забезпечення фірми Delcam Plc (Російська компанія Делкам-Самара; Британська компанія Delcam Plc; Україна – Запорізький національний технічний університет); - впровадження систем автоматизованого проектування і виробництва (CAD/CAM-систем) в навчальний процес освітніх установ України, відкриття навчальних центрів Delcam (Британська компанія Delcam Plc; Україна – Запорізький національний технічний університет); - розробка нових навчальних курсів; використання сучасного програмного забезпечення у навчальному процесі, навчанні (Франція – Університет Овернь-Клермон 1; Португалія – Університет Порто; Румунія – Західний Університет Тімішоара, Університет "Овідіус" (м. Константа); Марокко – Університет Шуаіб Дукалі; Молдова – 3 ВНЗ; Республіка Білорусь – 2 ВНЗ; Україна – Київський національний торговельно-економічний університет); - створення освітніх центрів для навчання та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади у сфері інформаційних технологій (Німеччина – Університет Кобленц-Ландау; Іспанія – Університет Валладолід; Словаччина – Технічний університет в м. Кошице; Польща – Університет Марії КюріСклодовської; Росія – Тамбовський державний університет, Московський обласний державний університет; Україна – Львівський національний університет ім. І. Франка); - впровадження дистанційної форми навчання (США – Національний університет м. Сан-Дієго (Каліфорнія); Україна – Ніжинський державний університет ім. М. Гоголя); - інтернаціоналізація Європейського простору вищої освіти шляхом застосування інформаційних технологій для підвищення мобільності студентів та викладачів (Австрія; Словенія; Німеччина; Росія; Україна – Національний технічний університет "ХПІ"); - відкриття локальної комп’ютерної лабораторії Cisko та практична підготовка студентів (США – НАТО; Україна – Національний технічний університет "ХПІ"); - російсько-український сегмент Cвітової системи даних World Data System (Росія – Геофізичний центр РАН; Україна – Національний технічний університет України "Київський політехнічний інститут"); - модернізація вищої освіти в галузі геоінформаційних технологій в Україні; - створення систем дистанційного навчання заснованого на Інтернет технологіях підтримки студентів денної та заочної форми навчання (Швеція – Королівський технологічний Інститут; Україна – Національний університет "Києво-Могилянська академія"); - встановлення партнерських відносин в галузі вищої освіти, науки і техніки з метою розвитку співробітництва в галузі навчально-методичної та науково-дослідної роботи (Чорноморська Мережа Університетів (Black Sea University Network); Україна – Одеський державний екологічний університет); - обмін досвідом досліджень та науковими результатами у галузі розвитку інформаційних технологій та інформаційно-вимірювальних систем (Білорусь; Україна – Одеський державний інститут вимірювальної техніки); Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

73

Економічні науки

- забезпечення розвитку освіти, впровадження інноваційних технологій та програм в освітній процес ВНЗ (Велика хартія університетів (Magna Charta Universitatum); Італія – Болонський університет; Україна – Одеський національний морський університет); - просування інноваційної діяльності у промисловості в області інформатики та інтегрованих системних секторів (Програма SEES 2007-2013 Transnational cooperation programme; Україна – Одеський національний політехнічний університет); - розробка навчальних курсів для підготовки висококваліфікованих спеціалістів та викладацьких кадрів в області safeware engineering в тісній взаємодії з індустріальними та академічними установами при підтримці європейських партнерів (Великобританія – Університет Ньюкаслу; Італія – Неаполітанський університет; Україна – Харківський національний аерокосмічний університет ім. Жуковського, Хмельницький національний університет, Севастопольський національний технічний університет, Одеський політехнічний університет, Полтавський національний технічний університет ім. Ю. Кондратюка); - створення інноваційної міжуніверситетської мережі російських, українських, білоруських та азербайджанських університетів-партнерів для розроблення ефективної системи партнерства з регіональними підприємствами енергетичного сектору економіки (Швеція – Королівський інститут технологій; Польща – Університет науки і технологій Гірничо-металургійна академія ім. С. Сташіца; Великобританія – Університет Вовік; Росія – Російська державна академія нафти і газ, Уфимський державний нафтовий технологічний університет; Україна – Полтавський національний технічний університет ім. Ю. Кондратюка); - ліцензійне програмне забезпечення використовується у навчальному процесі (Англія – Компанія "Evropractice"; Україна – Севастопольський національний технічний університет); - створення навчального центру для підвищення кваліфікації держслужбовців з сучасних технологій управління (Німеччина – Університет Кобленц-Ландау; Україна – Сумський державний університет); - технічна підтримка, використання методичного забезпечення у навчальному процесі, навчання та підвищення кваліфікації викладачів за програмами Академії Microsoft IT (США – Microsoft Corp.; Україна – Тернопільський державний технічний університет ім. І. Пулюя); - підготовка та навчання фахівців в галузі комп'ютерно-мережевих технологій рівнів CCNA, CCNP, Wireless Network Security (США – CISCO Systems; Україна – Тернопільський державний технічний університет ім. І. Пулюя); - створення програмного продукту – пошукової системи в базах даних (Німеччина – фірма LOEWE OPTA GMBH; Україна – Харківський національний університет радіоелектроніки); - створення глобальної мережі мультидисциплінарного цифрового моделювання і управління (Німеччина – Університет Кобленц-Ландау (координатор); Словаччина – Технічний університет Кошице; Нідерланди – Технічний університет Дельт; Греція – Центр з досліджень і технологій "Хелас"; Великобританія – Компанія Вольтерра Парнерс; Україна – Харківський національний університет радіоелектроніки); - розробка навчальних курсів для підготовки висококваліфікованих фахівців і викладацьких кадрів у галузі safeware engineering у взаємодії з індустріальними та академічними організаціями за підтримки європейських партнерів (Великобританія – Університет Ньюкасла, Сіті університет, Аделард ЛЛП; Фінляндія – АВО Академія; Італія – Інститут ІСТІ-СНР, Університет Неаполя; Україна – Харківський національний університет радіоелектроніки). Аналіз електронних сторінок ВНЗ ІІІ-ІV р.а. показав, що найбільш характерною і розповсюдженою структурою розміщення інформації на сайтах вищих навчальних закладів є: історична довідка, загальна інформація про навчальний заклад, структура навчального закладу, інформація абітурієнтам, наукова діяльність, міжнародна діяльність, студентське життя, бібліотечні ресурси тощо. Київський національний університет ім. Т. Г. Шевченка – потужний сайт за наповнюваністю. Детальна добірка інформації з наукових напрямів роботи. Набір електронних версій наукових видань. Національний технічний університет України "Київський політехнічний інститут" – потужний розгалужений портал. Один з найбільш інформаційно наповнених. Багато наукових видань доступно для завантаження в електронному вигляді. Один з небагатьох сайтів, де розміщено документацію навчального закладу. В розділі "Навчання" представлено матеріали щодо комплексного моніторингу якості підготовки фахівців в НТУУ "КПІ". Докладно відображені сучасні технології в навчальному процесі. Національний авіаційний університет – сайт, насичений інформацією. Детальна інформація щодо організації учбового процесу. Інформація про науково-методичні розробки університету, посібники для студентів і абітурієнтів, електронні версії видань. Хмельницький національний університет – сторінка навчального закладу лаконічна, представлена необхідними матеріалами для абітурієнтів, інформацією про структуру університету. Наглядно надано матеріал про наукові напрями. Донецький національний технічний університет – наповненість бібліотечних ресурсів. Електронний каталог бібліотеки, перелік з адресами наукових бібліотек і науково-інформаційних центрів України. Висвітлено науково-дослідницьку роботу. Представлені матеріали щодо проведених семінарів. Є електронні версії професійних видань, підручників для студентів. Київський національний 74

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

економічний університет – мало висвітлено наукових розробок, посилань на електронні версії. Детально подано інформацію для абітурієнтів і про структурні підрозділи. Київський національний університет будівництва і архітектури – список посилань до міжнародних наукових баз даних. Опубліковано списки зарахованих студентів на 2012/2013 навчальний рік. Національний університет "Києво-Могилянська академія" – інформація про культурно-мистецький центр. Висновки і перспективи подальшого дослідження. На сучасному етапі розвитку інформатизації важливим є застосування проектів Державних цільових програм, основною метою яких є розробка програмно-телекомунікаційної системи забезпечення незалежного загальнодержавного тестування, розробка і впровадження інформаційної системи мережі бібліотек ВНЗ, автоматизованої системи управління освітою, забезпечення підготовки спеціалістів з інформаційно-комунікаційних технологій і кваліфікованих користувачів персональних комп’ютерів, комп’ютерних мереж тощо. Перспективи подальших досліджень слід намітити у руслі створення засобів і технологій єдиного інформаційного середовища, його наповнення якісними інформаційними ресурсами навчального і наукового призначення, забезпечення доступу до цих ресурсів вищих навчальних закладів, широких верств населення. Усе це потенційно здатне забезпечити формування іміджу України як країни високих технологій, у якій гармонійно поєднуються інтелектуальні та науково-технічні надбання людства з демократичними здобутками української держави, що цілеспрямовано й активно будує інформаційне суспільство. Література 1. Биков В. Ю. Проблеми галузевої статистичної звітності та інформаційно-комунікаційні технології / В. Ю. Биков, В. В. Гапон, М. Я. Плескач // Рідна школа. – 2005. – № 9–10. – С. 29–32.

2. Жук Ю. О. Системні особливості освітнього середовища як об’єкта інформатизації / Ю. О. Жук // Післядипломна освіта в Україні. – 2002. – № 2. – С. 35–38.

3. Прокопенко І. Ф. До питання інформатизації вищих педагогічних навчальних закладів / І. Ф. Прокопенко, В. Ю. Биков, С. А. Раков // Комп’ютер у школі та сім’ї. – 2002. – № 4. – С. 8–13.

4. Управління інформаційними технологіями вищих навчальних закладів / [О. В. Співаковський, Я. Б. Федорова, О. О. Глущенко та ін.]. – Херсон : Айлант, 2007. – 300 с.

5. Гуржій А. М. Інформатизації і комп’ютеризації загальноосвітніх навчальних закладів України – 20 років / А. М. Гуржій, В. Ю. Биков, В. В. Гапон // Комп’ютер у школі та сім’ї. – 2005. – № 5. – С. 3–11. Надійшла 04.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

УДК 331:65.012 І. В. НИЖНИК Хмельницький національний університет

ОЦІНКА РІВНЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПЕРСОНАЛУ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ У статті визначено основні показники продуктивно-трудового рівня конкурентоспроможності персоналу підприємства. Запропоновано заходи для підвищення рівня інтелектуально-трудового потенціалу.

The article outlines the main indicators of productive labour-competitiveness of enterprise personnel. The measures for increasing intellectual and labour potential. Ключові слова: конкурентний потенціал, конкурентоспроможність персоналу, продуктивність праці.

Вступ. Останнім часом однією з тенденцій в сучасній економіці є підвищення ролі персоналу в забезпеченні конкурентоспроможності підприємства. Це пояснюється поширенням економіки знань, гуманістичною парадигмою сучасної економіки, розвитком концепції людського капіталу, економічною ефективністю інвестицій у персонал тощо. У зв’язку з підвищенням ролі персоналу в забезпеченні конкурентоспроможності персоналу цілком обґрунтовано поставити питання про конкурентоспроможність самого персоналу підприємства. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблемні питання оцінювання та підвищення рівня конкурентоспроможності країни, галузі, підприємства й товару ретельно досліджені та висвітлені в працях Г. Азоєва, І. Ансоффа, О. Білоруса, В. Герасимчука, А. Градова, П. Зав’ялова, М. Портера та інших. Конкурентоспроможність персоналу, завдяки якій виготовляється продукція, здатна конкурувати на ринку товарів і послуг, а підприємство займає високі конкурентні позиції, залишається поза увагою науковців. Окремим теоретичним і методологічним аспектам конкурентоспроможності персоналу та проблемам оцінювання його потенціалу, ділових та особистісних якостей присвятили свої праці вчені: О. Грішнова, Г. Дмитренко, Є. Дорошенко, А. Дудник, А. Колот, Е. Саруханов, С. Сотніков, М. Семикіна, Р. Фатхутдінов, О. Цимбал та інші. Проте аналіз опублікованих праць засвідчує, що методи підвищення конкурентоспроможності Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

75

Економічні науки

персоналу промислових підприємств все ще залишаються недостатньо вивченими. Існує потреба в обґрунтуванні підходів щодо оцінювання впливу різноманітних чинників на зростання конкурентних переваг, визначення пріоритетних складових елементів забезпечення конкурентоспроможності персоналу. Постановка завдання: дослідити теоретичні, методологічні аспекти та складові елементи оцінки рівня конкурентоспроможності персоналу промислових підприємств. Виклад основного матеріалу дослідження. Для конкурентоспроможності персоналу як характеристики можливості забезпечувати конкурентоспроможність підприємства різноманітні характеристики (зокрема, рівень інтелектуального капіталу, ключові компетенції) можна розглядати тільки щодо персоналу в цілому, оскільки такі характеристики залежатимуть від агрегованих його характеристик – корпоративної культури, організаційного капіталу підприємства та не кодифікованих або неявних знань тощо. На підставі сказаного можна зробити висновок, що конкурентоспроможність персоналу, дійсно, впливає на конкурентоспроможність підприємства, причому цей вплив проявляє себе як через формування конкурентоспроможної праці та створення конкурентоспроможної продукції, так і прямо через формування ключових компетенцій і унікальних організаційних знань підприємства. На нашу думку, конкурентоспроможність підприємства має формуватись на основі конкурентного потенціалу, який створює конкурентні переваги підприємству в залежності від його складових. Підприємство, маючи певний ресурс, не автоматично завоює ринок і буде мати конкурентні переваги. Ефективне використання всіх видів ресурсів, підвищення продуктивності праці, цілеспрямоване застосування інтелекту і здібностей можуть вивести підприємство в лідери, що матиме певний рівень конкурентних переваг. А для цього необхідна ефективна система стимулів і мотивів, яка має бути підкріпленою матеріальним стимулюванням. Тобто майбутній механізм підвищення конкурентоспроможності має включати у якості інструментів системи стимулювання бездефектної праці високопродуктивну діяльність всього персоналу машинобудівного підприємства. Узагальнюючий критерій продуктивно-трудового рівня конкурентоспроможності підприємства, на нашу думку, має включати питому вагу працівників, що мають науковий ступінь; плинність персоналу; питому вагу основних робітників у складі ПВП; питому вагу працівників, що мають вищу освіту; питому вагу нематеріальних активів в активах підприємства, наукоємність продукції, ефективність використання творчої праці. Дані складові характеризують наступні елементи інтелектуального стану: якість та рух людського капіталу підприємства, структуру людського капіталу підприємства, структуру інтелектуального капіталу та інвестування технологічних інновацій (рис. 1).

Елементи продуктивно-трудового рівня конкурентоспроможності персоналу

Рівень мотивації та продуктивності праці

Рівень якості структури персоналу

Рівень продуктивності праці

Рівень професійної придатності працівників

Рівень зарплати у собівартості продукції

Рівень обслуговування робочих місць (втрати у зв'язку з неякісним обслуговуванням)

Рівень преміювання працівників Рівень соціальних гарантій Рівень випередження темпів зростання продуктивності над заробітною платою

Рівень інтелектуальної складової персоналу Рівень наукомісткості функцій

Рівень якості результатів і затрат праці Рівень недовикористання (втрати робочого часу Рівень трудової дисципліни (втрати робочого часу) Рівень виконання нормованих завдань Рівень використання нематеріальних активів Рівень науковості працівників

Рис. 1. Складові елементи продуктивно-трудового рівня конкурентоспроможності персоналу підприємства

76

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

Оцінка продуктивно-трудового рівня конкурентоспроможності персоналу підприємства може також проводитися з використанням і зіставленням одиничних параметрів з базою порівняння, яка може визначати потребу підприємства. Розрахунок одиничного показника продуктивно-трудового рівня персоналу може здійснюватися за формулою:

gi  Pіф Рін ,

(1)

де g i – одиничний показник трудового рівня персоналу за і-м параметром (і =1,2,…п);

Pіф – фактична величина і -го параметра, що аналізується; Рін – нормативна величина і -го параметра, за якого потреба задовольняється повністю; п – кількість параметрів. За нинішніх умов більшість машинобудівних підприємств мають відхилення майже за всіма показниками складових елементів і через те використання такого підходу дещо обмежене. На нашу думку, показник продуктивно-трудового рівня персоналу може визначатися як сумарна величина складових елементів показників якості затрат і результатів праці персоналу, якості структури персоналу, рівня інтелектуальної складової, рівня мотивації і продуктивності праці персоналу за певним методом, коли можна буде об’єднати всі складові в одну величину (табл. 1). Загальний показник продуктивно-трудового рівня конкурентоспроможності персоналу може визначатися, на нашу думку, за формулою:

І кк   і41І і .

(2)

Одиничний показник складових продуктивно-трудового рівня персоналу визначається:

І ік   іп1хі ,

(3)

де аі – рівень впливу кожного і -го коефіцієнта; хі – коефіцієнти, які входять до складових. Таблиця 1 Складові елементи показника продуктивно-трудового рівня конкурентоспроможності персоналу підприємства Показник трудового рівня персоналу підприємства Норм. Рівень якості результатів Рівень якості структури показн. і затрат праці ( ) персоналу ( ) 1) Рівень недовикористання (втрат робочого часу) 0 1) Рівень професійної придатності працівників 2) Рівень трудової дисципліни (втрати робочого 0 часу) 2) Рівень обслуговування робочих місць (втрат 3) Рівень виконання нормованих завдань Рівень інтелектуальної складової персоналу ( ) 1) Рівень використання нематеріальних активів 2) Рівень наукомісткості функцій 3) Рівень науковості працівників

1 Норм. показн. max 1 1

Норм. показн.

1 0

у зв’язку з неякісним обслуговуванням) Рівень мотивації та продуктивності праці ( ) 1) Рівень продуктивності праці 2) Рівень зарплати у собівартості продукції 3) Рівень преміювання працівників 4) Рівень соціальних гарантій 5) Рівень випередження темпів зростання продуктивності над заробітною платою

Норм. показн. max max max max max

Якщо визначати місце і роль кожної зі складових елементів у загальній структурі конкурентного потенціалу, то найголовнішим, на нашу думку, є продуктивно-трудовий рівень конкурентоспроможності персоналу, на якому базуються решта складових конкурентоспроможності (рис. 2). Отже, за нинішніх умов найголовнішим є вміння створювати конкурентні переваги підприємства, що в свою чергу, залежить від рівня досяжності підприємства такого критерію, як продуктивно-трудовий рівень управлінського та виробничого персоналу. Тобто без продуктивної складової побудувати і найголовніше утримати конкурентну позицію підприємства на ринку практично неможливо. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

77

Економічні науки

Інвестиційна спроможність

Ресурсна спроможність Мотивація персоналу Маркетингова спроможність Трудоспроможність персоналу

Інвестиційна спроможність

Мотивація персоналу Удосконалення організації праці Професійно-кваліфікаційне зростання

Форми і методи мотивації

Товарна спроможність

Виробнича спроможність

Експортна спроможність Матеріальне стимулювання персоналу Удосконалення соціальнотрудових відносин

Рис. 2. Місце і роль продуктивно-трудового потенціалу в системі підвищення конкурентоспроможності підприємства

Висновки. Таким чином, за умов недосконалої конкуренції головною умовою економічного зростання вітчизняних машинобудівних підприємств є їх прямування від реальних до потенційних можливостей – збільшення виробництва, економії витрат за рахунок масштабів виробництва, досягнення корпоративних інтересів. Реалізація всіх цих заходів можлива лише за умови наявності достатнього інтелектуально-трудового потенціалу. Література 1. Азоев Г.Л. Конкуренция: анализ, стратегия и практика / Азоев Г.Л. – М. : Центр экономики и маркетинга, 1996. – 208 с.

2. Завьялов Ф.Н. Ранговая оценка конкурентоспособности массового потребительского товара (на примере рынка хлебобулочных изделий) / Ф.Н. Завьялов, О.В. Каплина, Д.А. Зайченко // Маркетинг в России и за рубежом. – 2005. – № 3 (47). – С. 90–103.

3. Портер М. Стратегія конкуренції / Портер М. ; [пер. з англ. А. Олійник, Р. Скільський]. – К. : Основи, 1997. – 380 с.

4. Фатхутдинов Р.А. Конкурентоспособность: экономика, стратегия, управление / Фатхутдинов Р.А.

– М. : Инфра-М, 2000. – 312 с. Надійшла 18.06.2012; рецензент: д. е. н. Войнаренко М. П.

УДК 631.11:331.101.3 М. В. ДУБІНІНА, О. В. РАФАЛЬСЬКА Миколаївський державний аграрний університет

УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПІДПРИЄМСТВА НА ОСНОВІ МОТИВАЦІЇ ПЕРСОНАЛУ Визначено основи формування мотивації на сільськогосподарському підприємстві, обґрунтовано їх значення в управлінні розвитком сільськогосподарських підприємств.

Certainly bases of forming of motivation on an agricultural enterprise, grounded their value in a management development of agricultural enterprises. Ключові слова: мотивація, форми мотивації, нематеріальне стимулювання, матеріальне стимулювання, продуктивність праці.

Постановка проблеми. В умовах високої конкуренції на аграрному ринку дедалі більше сільськогосподарських підприємств інвестують у розвиток людських ресурсів, розглядаючи їх не як витрати, а як активи підприємства. Процес управління розвитком сільськогосподарського підприємства через механізм управління 78

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

персоналом, як і будь-який інший управлінський процес, включає такі складові: планування, організацію, мотивацію та контроль. Для сільськогосподарських підприємств важко визначити пріоритети тієї чи іншої складової, проте з посиленням ринкової конкуренції дедалі більшого значення набуває функція мотивації персоналу. Аналіз останніх досліджень та публікацій. При вивченні літератури, присвяченій мотивації сільськогосподарської праці, слід відмітити дослідження ряду вітчизняних вчених. Так, вагомий внесок у розвиток теорії та методології мотивації праці в аграрному секторі зробили українські вчені економістиаграрники: Т. П. Гончарук [1], А. В. Несторович [2], П. Т. Саблук, М. К. Горлатий [3], О. Ю. Максимець [4], О. Б. Баник [5], Н. І. Єсінова [6] та інші. Разом з тим, питання вдосконалення мотивації персоналу для сільськогосподарських підприємств не втрачають своєї актуальності Постановка завдання. Основною метою виступає теоретичне обґрунтування суті мотиваційного процесу, оцінка його впливу на розвиток сільськогосподарських підприємств, а також вироблення пропозицій щодо підвищення рівня ефективності цього процесу. Виклад основного матеріалу. У результаті трансформації системи господарювання кардинальних змін зазнав аграрний сектор економіки. Відповідно змінилася і система методів та підходів до управління. Новації запроваджені у сільське господарство України, а саме у сфері управління, прийшли у вітчизняну практику з досвіду європейських держав, зокрема і діяльності підприємств з іноземними інвесторами. У західних країнах давно зрозуміли, що мотивація праці є важливим засобом впливу на трудову поведінку працівників. Поступово управлінці вітчизняних сільськогосподарських підприємств також все більше усвідомлюють важливість чинника мотивації праці для ефективного господарювання. В сучасних умовах кожне підприємство зацікавлене в як найефективнішому використанні своїх ресурсів, у тому числі й трудових. Таким чином, проблема мотивації працівників до більш продуктивної та якісної праці зайняла чільне місце у системі розвитку сільськогосподарських підприємств. Мотивація персоналу – це процес використання внутрішніх та зовнішніх стимулів, за допомогою яких працівників спонукають до активної діяльності, щоб досягнути тих чи інших власних та організаційних цілей. Мотиви – це внутрішні рушійні сили людини, які впливають на спосіб та результати її діяльності. Вплив же на структуру і силу впливу мотивів відбувається через інструменти матеріального і нематеріального заохочення. Варто зауважити, що максимального мотивуючого ефекту можна досягти лише тоді, коли є оптимальна система мотивації, що поєднує як матеріальні, так і нематеріальні важелі [1]. Основні інструменти матеріального і нематеріального стимулювання наведено в таблиці 1. Таблиця 1 Основні інструменти матеріального і нематеріального стимулювання Матеріальне стимулювання Нематеріальне стимулювання

- Основна заробітна плата (тарифна частина) - Премії за результати роботи - Доплати - Надбавки - Участь працівників у прибутку підприємства

- Регулярний зворотний зв’язок - Залучення працівників до управлінських процесів - Конкурси для виявлення кращих працівників - Кар’єрне просування - Корпоративні заходи, свята тощо - Стимулювання працівників наданням вільного часу - Надання соціальних послуг (медична страховка, відпочинок, харчування тощо)

Нині для аграрного сектору треба розробити таку систему мотивації, яка б, з одного боку, підвищила продуктивності праці, а з другого – стимулювала творчі ініціативи в колективі. Необхідність змінити існуючу систему мотивації зумовлюється ще й значними іноземними інвестиціями у сільське господарство. Іноземні власники звикли використовувати європейські моделі менеджменту організацій і, відповідно, вимагають створення нової системи мотивації, яка б відповідала сучасним загальносвітовим тенденціям, а головне – робила винагороду залежною від результатів праці. Дослідження проблем формування і розвитку мотивації, в агропромисловому виробництві, дали змогу виявити її основні закономірності та довести їх взаємозв’язок. Незалежно від рівня управління найбільш ефективні методи нематеріального стимулювання – це постійний зворотній зв’язок з працівникам, певні соціальні послуги, а також планування кар’єри та кар’єрне просування. Певні позитивні зрушення в розвитку агропромислового сектора економіки останніх років підвищили роль мотивації в розвитку сільськогосподарських підприємств. За останні роки значно змінилось Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

79

Економічні науки

і ставлення до мотивації персоналу з боку власників та керівників сільськогосподарських підприємств. Якщо раніше, коли був надлишок робочої сили, сама можливість працевлаштуватися в стабільно працююче підприємство була потужним мотивуючим фактором, то нині ж на ринку праці сільськогосподарських працівників висококваліфікований персонал у дефіциті. Тож і постає необхідність розробляти мотиваційні програми, які б дали змогу залучити найбільш кваліфікованих, перспективних та ефективних працівників [2]. В останні роки в сільському господарстві України з різних причин спостерігається значний відплив робочої сили, особливо молоді. Значна частина працездатного сільського населення змушена шукати роботу в містах чи за кордоном. Для того, щоб молодь залишалась в сільській місцевості і ефективно працювала потрібно впроваджувати відповідні заходи. Отже, основними шляхами мотивації зайнятості в сільському господарстві молоді є: – розробка і впровадження фінансового механізму закріплення молодих спеціалістів на селі; – виділення земельних ділянок та надання пільгових кредитів молодим фахівцям; – надання можливості молоді для проходження альтернативної служби на підприємстві, установах, організаціях сільської місцевості; – ініціювання створення в регіонах спеціальних навчально-методичних курсів з підготовки сільської молоді у сфері малого бізнесу; – державна підтримка розвитку молодіжного фермерства та молодіжного несільськогосподарського підприємництва в сільській місцевості [1]. Основними мотивами зайнятості для працівників сільськогосподарських підприємств є: оплата праці, дохід від власності, умови праці, професійний та кар’єрний ріст, право участі у вирішенні господарських питань, отримання від підприємства соціально-культурних послуг. Головним напрямом підвищення трудової мотивації є удосконалення форм і систем організації та оплати праці. Адже існуюча нині організація оплати праці робітникам аграрної сфери майже не відповідає ринковій економіці, тому її необхідно удосконалювати, щоб вона відповідала сучасним умовам, які склалися у сільському господарстві. Дана система стимулювання повинна спонукати працівника до високоякісного виконання завдання у визначений термін, а також стимулювання зростання продуктивності праці [3]. Першочергового значення в умовах невизначеності ринкового середовища набуває співвідношення між основною заробітною платою, яку працівники отримують згідно з укладеною трудовою угодою і додатковими виплатами у вигляді грошових премій. З метою подолання проблеми плинності персоналу, викликаної незадоволенням системою оплати праці, слід додержуватися пропорції, тобто у нормальних умовах розширеного виробництва сума додаткових виплат має становити не більш як ½ заробітної плати. Перевищення цього показника призведе до втрати мотивуючої функції, а додаткові грошові надходження стануть часткою обов'язкового заробітку [4]. В сучасних умовах гостро стоїть проблема додаткових виплат, а саме їх відсоток в середньому не перевищує 20 % від основної заробітної плати, так наприклад в сільськогосподарських підприємствах Жовтневого району, Миколаївської області, площа сільськогосподарських угідь яких перевищує одну тисячу гривень, взагалі не більше 10%. Серед форм матеріального стимулювання, крім заробітної плати, можна відзначити дохід від власності, участь у прибутках і в акціонерному капіталі. На жаль, цей мотив серед сільськогосподарських підприємств не знайшов широкого застосування, так як напряму залежить від юридичної форми власності підприємства. Здебільшого в аграрному секторі переважають товариства з обмеженою відповідальністю, приватні підприємства, державні та фермерські господарства, в яких власник сам бере учать в розподілі прибутку Для мотивації працівників, основаній на поліпшенні умов праці та охорони здоров’я, сільськогосподарські підприємства повинні удосконалювати режим роботи працівників, поліпшувати санітарно-побутові умови праці, запобігати виробничому травматизмові, сприяти зниженню захворюваності та поліпшенню медичного обслуговування, а головним повинно бути скорочення чисельності працівників, зайнятих ручною, важкою фізичною працею на роботах зі шкідливими умовами праці та механізація всіх виробничих процесів і освоєння прогресивних технологій. Четвертим за значущістю мотивом зайнятості у сільськогосподарських підприємствах є можливість професійного та кар’єрного росту. В останні роки в аграрному секторі економіки існує невпевненість жителів у завтрашньому дні, у перспективах професійної діяльності. Привабливість сільських професій і імідж сільського трудівника в даний час не можна порівнювати з тими, які існували 20 – 30 років тому, а вузькоспеціалізована праця сільськогосподарських працівників взагалі не передбачає кар’єрного росту. Мотив кар’єрного росту буде ефективним лише тоді, коли буде створене набуття працівником професії, затребуваної в агарному секторі і престижної (шанованої) в суспільстві, а працевлаштування відповідно до отриманої професією на сільськогосподарське підприємство буде приносити вдосконалення працівника в обраній професії відповідно до потреб розвитку економіки та реформування її аграрного сектора. Також важливим видом мотивації робітників є організація підприємством соціальних вигод: надання туристичних путівок, забезпечення медичного огляду, відвідування театрів, музеїв, інших місць, які 80

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

бажає відвідувати конкретний співробітник – все це підвищує повагу працівника до підприємства, мотивує його на плідну працю, яка винагородиться достойним відпочинком. Керівники фірм повинні самі обирати методи, способи стимулювання праці, які б принести дієві результати на їхньому підприємстві. На жаль, сьогодні, працедавці не зацікавлені надавати певні гарантії премії, переваги, моральні стимули підлеглим, оскільки думають лише про власне збагачення, а добробут трудового персоналу обмежується мінімальною заробітною платою, а винагорода чи премія є настільки незначною і неоціненою, що працівник відмовляється повністю реалізуватись на робочому місці. Для стимулювання ефективної праці трудового колективу аграрного сектору можна використовувати такі методи: доброзичливе ставлення до підлеглих; організація різноманітних конференцій, круглих столів, на яких начальство б спілкувалось з підлеглими; організація спільних свят, корпоративних вечорів; удосконалення організації праці. Людина повинна відчувати свою значимість, потрібність, незамінність на підприємстві. Саме тому за особливі досягнення в трудовій діяльності, запровадження нових механізмів удосконалення якості продукції важливо надавати не лише премію, але й нагороджувати почесною грамотою, заносити прізвище працівника до книги пошани, присвоювати почесні звання, надавати певні подарунки, що буде надзвичайно приємним, цінним і почесним. Щоб співробітник відчував себе важливою і невід’ємною частиною компанії, необхідно привертати його та всіх співробітників до розв’язання загальних задач, адже у будь-якої людини може народитися цікава ідея, здатна принести успіх. Всі ідеї повинні обговорюватися на загальних зборах, а кращі з них враховуватись і застосовуватись у процесі аграрного виробництва. Дані засідання допоможуть згуртувати весь трудовий персонал і перетворити колектив на велику сім’ю, де враховуються прагнення кожного члена. Організація і проведення спільних корпоративних свят (день працівника сільського господарства, сумісне святкування Нового року, важливі події в житті підприємства), на яких було б присутнє і керівництво, допоможуть згуртувати і зблизити колектив, зроблять спілкування в неформальній обстановці більш відкритим і комфортним [5]. Одним з найефективніших методів стимулювання праці є постійний діалог і контакт керівництва з персоналом. Роль керівника полягає не тільки у встановленні чітких завдань своїм підлеглим, але й у вмінні використовувати їх креативний потенціал для розвитку сільськогосподарського підприємства, орієнтуватися у поточних потребах і побажаннях працівників, щоб правильно будувати мотиваційну систему на підприємстві. Люди надзвичайно складні, і їх можуть стимулювати найрізноманітніші фактори. Те, що змушує одного працювати з максимальною віддачею, іншого відвертає від роботи [6]. Саме тому сучасним керівникам, підприємцям дуже важливо створювати такі умови, в яких працівник зможе повністю відкритись, показати всі свої таланти, розвиватиметься й прикладатиме великі зусилля для власного розвитку і процвітання сільськогосподарського підприємства загалом. Лише тоді, коли дане співвідношення буде знайдено, аграрне виробництво стане конкурентоспроможним, а працівник – задоволеним. Висновки. В умовах подальшого розвитку ринкових трансформацій в агропромисловому комплексі України для підвищення рівня трудової активності сільськогосподарських працівників реформованих підприємств все більшого значення набуває високоефективна мотивація їхньої праці. Мотивація праці в аграрному секторі дуже важлива, для ефективного її впровадження на сільськогосподарських підприємствах потрібно залучати працівників до вироблення і прийняття рішень, підвищувати кваліфікацію персоналу і освоювати новітні технологій, підвищувати рівень механізації та автоматизації, а також врахувати психологічний важіль. При цьому слід враховувати особливості сільськогосподарської праці: специфічність рівня життя сільського населення, демографічний стан, професійно-кваліфікаційний стан сільського населення, матеріально-технічне забезпечення та сезонність сільськогосподарської праці. Література 1. Гончарук Т.П. Особливості формування мотивації праці на підприємствах АПК [Електронний ресурс] / Гончарук Т.П. – Режим доступу : http://www.rusnauka.com/Economics/62114.doc.htm 2. Несторович А.В. Нематеріальні методи мотивації працівників сільськогосподарських підприємств / А.В. Несторович // Ефективна економіка. – 2012. – № 1. – С. 34–41.

3. Саблук П.Т. Населення і трудові ресурси села / П.Т. Саблук, М.К. Горлатий. – К. : Ін-т агр. екон. УААН. 2002. – 277 с.

4. Максимець О. Ю. Управління мотивацією праці в перехідній економіці України : [монографія] / Максимець О.Ю. – Львів : Ліга–Прес, 2010. – 248 с.

5. Баник О.Б. Сучасні проблеми мотивації праці та їх вплив на ефективну діяльність підприємств / О.Б. Баник // Вісник Хмельницького національного університету. Сер.: Економічні науки. – 2010. – № 2. – Т.

2. – С. 87–91.

6. Єсінова Н.І. Економіка праці та соціально-трудові відносини / Єсінова Н.І. – К. : Кондор, 2004. – 432 с. Надійшла 18.06.2012; рецензент: д. е. н. Іртищева І. О. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

81

Економічні науки

УДК658.3: 174 О. І. СИНИЦЬКА, С. В. СТРЕХОВА Хмельницький національний університет

ВПЛИВ КОРПОРАТИВНОЇ КУЛЬТУРИ НА ЕФЕКТИВНІСТЬ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ ПІДПРИЄМСТВА У статті авторами досліджується значення корпоративної культури та її вплив на ефективність системи управління персоналом підприємства. Стаття розглядає поняття, основні принципи й функції корпоративної культури.

In the article the author analyses the role of corporate culture and its effect on the efficiency of the system of personnel management at an enterprise. The article deals with the concert, main principles and functions of corporate culture. Ключові слова: корпоративна культура, ефективність, підприємство.

Вступ. Постійні зміни в зовнішньому середовищі та у виробничій і комерційній діяльності підприємств, підвищення значення фактору часу, розширення простору підприємства й збільшення обсягів і швидкості одержання інформації та нових знань підвищують значимість внутрішніх джерел економічного росту, здатних забезпечити приріст виробництва. Найважливішим ресурсом, здатним створити гнучку, адаптивну й тим самим найефективнішу виробничу систему, є корпоративна культура підприємства, оскільки саме вона визначає, як, яким чином і з якими витратами досягаються результати його діяльності, обумовлюючи зміну співвідношення між обсягом виробництва й вимірюваних витрат. Постановка проблеми. Корпоративна культура може бути потужним стимулом нематеріальної мотивації персоналу підприємства. Але, в той же час, корпоративна культура через її неправильну побудову може негативно вплинути на персонал підприємства. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Всебічне наукове вивчення проблем впливу корпоративної культури на управління персоналом підприємства активно проводяться такими науковцями, як Колос, Козлов, Наумов, Репка, Румянцева, Смірнов, Тєсакова, Шекшня, Добсон, Уільямс, Уолтерс, Шварц, Мескон, Шейн, Мінцберг, Шефер та іншими. Хоча вчені розглядають проблеми впливу корпоративної культури на ефективність діяльності підприємства, зазначена наукова тематика є перспективною для подальших розробок, оскільки досі недостатньо уваги приділяється впливу корпоративної культури в управління персоналом підприємства. З огляду на це, особливої гостроти набувають дослідження корпоративної культури та її вплив на ефективність системи управління персоналом на підприємстві. Метою дослідження є розгляд поняття корпоративної культури в трактуванні різних авторів та процесу її формування. Також розгляд основних і специфічних функцій корпоративної культури. Виклад основного матеріалу дослідження. У процесі вивчення корпоративної культури вчені стикаються з певними труднощами. Незважаючи на досить велику кількість західних і вітчизняних теоретичних публікацій, єдиного погляду на поняття й методологію розгляду корпоративної культури ще не сформовано. Враховуючи вищевикладене, автори даної статті бачать необхідність в узагальненні й систематизації розрізнених точок зору вчених з приводу визначення поняття «корпоративна культура». Чимало трактувань поняття «корпоративна культура» схожі одне на одне. Нижче буде презентовано одне комплексне визначення, виведене авторами статті з розглянутих трактувань корпоративної культури. Корпоративна культура визначається як набір певних ціннісних уявлень, характеристик, символів (Сате, Блінов, Василевська, Віханський, Наумов, Румянцева, Добсон, Уільямс, Уолтерс, Шварц, Дэвіс, Мескон, Шейн, Мінцберг, Розенштіль, Етос, Голд, Ваганова); модель, спосіб діяльності, поведінки й мислення (Харріс, Морган, Усманов, Джакус, Злобін); система норм, правил і ролей, що дозволяються членам спільноти, які відповідають певним цінностям (Колос, Репка, Вейла, Кубр, Смірнов, Козлов, Тєсакова, Шефер); культура, яка пов'язана з вирішенням проблем підприємства, досягненням поставлених цілей і просуванням до успіху (Шекшня, Елдрідж, Кромбі) [1 – 4]. Під корпоративною культурою ми розуміємо систему норм, правил і ролей, що дозволяються членам спільноти, які відповідають певним цінностям. В остаточному підсумку, ця система гуртує колектив підприємства, робить його особливим, несхожим з іншим підприємством, поєднує людей при вирішенні завдань. Можна сказати, що корпоративна культура – це спосіб життя, мислення, дії колективу, а звідси її можна уявити як всепроникаюче явище, що безпосередньо впливає на життя підприємства в цілому. Корпоративна культура – це атмосфера, яку потрібно створювати, підтримувати, розбудовувати, управляти нею; це явище, що постійно розвивається як живий організм. За кордоном питаннями корпоративної культури займаються вже кілька десятків років, тому більшість існуючих робіт з корпоративної культури належать не нашим співвітчизникам. Для України поняття «корпоративної культури» нове, належну увагу їй стали приділяти тільки останнім часом. Звідси не відстояні теоретико-методологічні розробки її сутності, наявність різних визначень і пошук найбільш прийнятних.

82

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

Отже, корпоративна культура – це набір певних цінних уявлень, характеристик, символів; модель, спосіб діяльності, поведінки й мислення; система норм, правил і ролей, що дозволяються членам спільноти, які відповідають певним цінностям; культура, яка пов'язана з вирішенням проблем підприємства, досягненням поставлених цілей і просуванням до успіху. Управління формуванням і розвитком корпоративної культури дозволяє сформувати нове ділове співтовариство, діяльність якого буде відповідати сучасним вимогам соціуму, яке буде сприймати себе не тільки механізмом добування максимального прибутку, але й частиною суспільства. У цей час імідж і репутація підприємства набувають усе більшого значення у загальній ефективності виробничогосподарської діяльності підприємства. Таким чином, сучасним підприємствам потрібна нова ідеологія управління, новий характер зв'язків і відносин із зовнішнім і внутрішнім середовищем підприємства, тобто, корпоративна культура яка більш відповідна до умов функціонування, що склалися на підприємстві. Формування корпоративної культури – це спроба конструктивного впливу на соціальнопсихологічну атмосферу, поведінку персоналу. Формуючи в рамках корпоративної культури певні настанови, систему цінностей у персоналу підприємства, можна прогнозувати, планувати й стимулювати бажану поведінку. Однак при цьому завжди необхідно враховувати корпоративну культуру, яка склалася стихійно на даному підприємстві. Завдання формування корпоративної культури надано на рис. 1. Основні етапи процесу формування корпоративної культури: - збір даних, що описують стан основних елементів конкретного підприємства; - якісний аналіз ступеня прогресивності основних елементів культури підприємства, їх відповідність ознакам прогресивної культури підприємства; - встановлення переліку заходів, необхідних для формування прогресивної культури даного підприємства; - обґрунтування й проектна розробка кожного заходу; - обґрунтування проектних параметрів кожного заходу щодо трансформації елементів існуючої культури підприємства; - реалізація на практиці пропозицій по формуванню прогресивної культури; - аналіз ефективності запропонованих заходів. Основними принципами корпоративної культури є: високий корпоративний дух персоналу підприємства і постійна робота з його зміцнення; формування й підтримка позитивного іміджу підприємства; формування та розвиток корпоративного стилю підприємства. Створення умов для соціального миру та партнерства

Створення умов для

Формування

Дотримання

творчої ефективної

культури

інтересів суспільства

праці

та держави

Рис. 1. Завдання формування корпоративної культури

Головний показник розвиненої корпоративної культури – переконаність усього персоналу в тому, що їх підприємство найкраще. Коли різні за характером і змістом люди поєднуються для досягнення єдиної мети та при цьому ототожнюють себе з підприємством, можна казати про корпоративний дух. Корпоративна культура виконує дві основні функції: 1.) внутрішньої інтеграції: здійснює внутрішню інтеграцію персоналу підприємства таким чином, що вони знають, як їм слід взаємодіяти один з одним; 2.) зовнішньої адаптації: допомагає підприємству адаптуватися до зовнішнього середовища. Розглянемо інші специфічні функції корпоративної культури: • охоронна – заснована на створенні бар’єрів (заборон, обмежувальних норм) від небажаних зовнішніх впливів; Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

83

Економічні науки

• інтегруюча – формує почуття приналежності до підприємства, гордість за нього й поєднує персонал у їхній повсякденній діяльності; • регулююча – сприяє підтримці правил і норм поведінки персоналу, як між собою, так і із зовнішнім світом, що знижує можливість виникнення конфліктів і є гарантією стабільної діяльності; • адаптивна – полегшує пристосування персоналу один до одного і до підприємства в цілому за допомогою участі у святах й вивчення загальних норм поведінки; • орієнтуюча – коректує напрямок діяльності підприємства відповідно до встановлених завдань; • мотиваційна – створює стимули для роботи підприємства; • формування іміджу – створює образ підприємства в навколишніх очах за рахунок окремих елементів культури. Імідж підприємства впливає на відношення до нього оточуючих. Сучасне визначення корпоративної культури має на увазі систему цінностей підприємства, втілену у різних сторонах його діяльності (мікроклімат, атмосфера, стиль керівництва й ведення бізнесу, норми й правила, виробничі традиції й т.д.). Усі типи і моделі корпоративної культури характеризується набором певних методів управління. Слід зазначити, що керівники віддають пріоритетність у виборі методів впливу на персонал по-різному. Максимальні розходження у виборі методів спостерігаються на етапах життєвого циклу підприємства. На етапі формування підприємства або занепаду, безумовно, при використанні набору методів, переважати будуть адміністративні методи управління. На етапі росту підприємства підсилюється застосування економічних методів управління персоналом. А на етапі зрілості закономірно виникає необхідність аналізу обраних методів управління, з метою пошуку резервів зростання ефективності всієї управлінської діяльності. Часто складається ситуація, що раніше обрані методи управління стають нормою управлінської діяльності, і на нових етапах розвитку підприємства не завжди сприяють досягненню необхідних результатів і показників ефективності. Адміністративні, економічні й соціально-психологічні методи є способами впливу на персонал для досягнення цілей підприємства. У той же час методи управління персоналом є й проявами культури, отже, вони будуть індикаторами зворотного впливу, тобто формування культури підприємства. Необхідне таке сполучення методів управління, щоб результат цього впливу на персонал був найбільш ефективним. Корпоративна культура будучи одним з найважливіших факторів у розвитку підприємства, визначає політику в області управління персоналом. Вона тоді ефективна, коли слугує інтересам підприємства й кожного окремого працівника. Практична значимість представлених тверджень полягає в тому, що формування корпоративної культури повинно здійснюватися під пильною увагою керівників і служб управління персоналом з метою пошуку резервів росту ефективності в діяльності працівників підприємства. Висновки та невирішені частини проблеми. Проблема підвищення ефективності управління постійно виникає перед керівництвом будь-якого підприємства. Корпоративна культура – це тонкий інструмент в руках керівника, за допомогою якого можна привести підприємство до успіху, процвітання і стабільності, але при невправному або недоречному використанні можливі прямо протилежні результати. Для аналізу основних інноваційних складових корпоративної культури необхідно висвітлити деякі проблеми, що виникають у процесі формування її вітчизняної моделі. Зокрема, досить часто культурний рівень керівників акціонерних товариств не відповідає стандартам розвинених країн. Оскільки, корпоративна культура є нематеріальною стороною діяльності організації, то в нашій країні, де ще не сформовані етичні правила корпоративної поведінки, важко говорити про розвиток інноваційної моделі вітчизняної корпоративної культури, хоча саме вона формує ставлення один до одного учасників корпоративних відносин та створює належну атмосферу для діяльності акціонерного товариства. Безперечно, культура стає вирішальним елементом мотивації: гордість за власне підприємство і відчуття, що на основі стилю спілкування, що практикується, можна відчувати себе поважаним, компетентним і незалежним. Це виявляється в бажанні досягти поставленої мети, бути першими, пануючими на ринку або кращими в певній області, сфері або ринковій ніші або, якщо це вже досягнуто, бажанням розширити і утримати ці позиції. Тому корпоративну культуру необхідно вивчати, стежити за її формуванням, удосконалювати та регулювати її зміни. Вона повинна стати органічною частиною всього підприємства, бути адекватною сучасним вимогам, продиктованим економічним і технологічним розвитком, специфікою українського законодавства та менталітету, сприяти досягненню поставлених цілей, а отже, і підвищенню ефективності дослідження корпоративної культури і її вплив на ефективність системи управління персоналом на підприємстві. Література 1. Спивак В.А. Организационное поведение и управление персоналом / Спивак В.А. – СПб. : Питер, 2000. – 416 с.

84

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

2. Стасюк П.Ю. Управление стоимостью компании как основная задача корпоративного управления / П.Ю. Стасюк // Корпоративные финансы. – 2007. – № 2. – С. 5–16.

3. Чанько А.Д. Опыт диагностики организационной культуры российских компаний / А.Д. Чанько // Российский журнал менеджмента. – 2005. – № 4. Т. 3. – С. 29–54.

4. Шихвердиева А.П. Корпоративное управление : [учебное пособие / под ред. Шихвердиева А.П.].

– Сывтывкар : Изд-во Академии Государственной службы при Главе Республики Коми, 2002. – 92 с. Надійшла 19.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

УДК 330.45 Л. А. ПРИСТУПА, О. О. МУЗИКА Хмельницький національний університет

КОРПОРАТИВНЕ СТРАХУВАННЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ МОТИВАЦІЇ ПЕРСОНАЛУ У статті визначено роль корпоративного страхування як інструмента мотивації персоналу, охарактеризовані його переваги для працівників та підприємців, зазначені перспективи розвитку на вітчизняному страховому ринку.

In the article determined the role of corporate insurance as an instrument for motivating of personnel, described its benefits for employees and entrepreneurs, indicated perspectives for the domestic insurance market. Ключові слова: корпоративне страхування, мотивація персоналу, страховий ринок.

Постановка проблеми. Кожен керівник сьогодні чітко розуміє, що наші «безцінні», «геніальні» бізнес-ідеї швидко розбиваються об човен відсутності цінних, розумних, надійних співробітників, тих, хто реально може виконати усі наші плани і прагнення. Корпоративне страхування (страхування життя працівника, співробітника, персоналу) дозволяє враховувати інтереси трьох сторін (керівника, співробітника і, власне, бізнесу) [1]. У розвинутих країнах корпоративне страхування життя є досить затребуваним видом страхування, який приносить гарантії та стабільність в життя страхувальника. В Україні страхові компанії теж практикують страхування життя, та навіть групове страхування життя, проте його роль та значення поки що є слабкою і потребує розвитку і удосконалення як з боку страхових компаній, так і держави, тому актуальним є розгляд усієї еволюції даного виду страхування з урахуванням світового досвіду. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання корпоративного страхування вже отримали розробку в наукових працях Н. Внукової, В. Грушка, Р. Малого, Д. Сандлера, Б. Юровського та інших. Але корпоративне страхування розглядається ними поряд з іншими формами страхування, які розвиваються в рамках рівня недержавного пенсійного забезпечення. Разом з тим, доцільно дослідити соціальні ефекти корпоративного страхування з огляду на сучасні процеси формування та розвитку соціальної відповідальності бізнесу. Метою статті є виявлення та розкриття ключових аспектів корпоративного страхування в Україні за умов сучасного стану економічного розвитку країни, загальна характеристика економічної необхідності та сутності корпоративного страхування життя, дослідження переваг даного виду страхування для персоналу і самого підприємства. Виклад основного матеріалу. Персонал – це актив, що постійно розвивається і прямо впливає на досягнення стратегічних цілей компаній. Проте, оцінюванню віддачі від інвестицій у персонал і ефективності процесів управління персоналом приділяється значно менше уваги, ніж виміру ефективності інших активів. Діяльність підприємства залежить передусім від трудових ресурсів, при цьому зацікавленість і мотивація співробітників безпосередньо впливає на стабільність роботи підприємства в цілому. У зв'язку з цим цінність соціальних програм і додаткових пільг може бути вищою, ніж їх вартість у грошовому вираженні. Вони зміцнюють корпоративну культуру, є актом турботи з боку компанії, сприяють об'єднанню керівників у команду однодумців, поряд з грошовою винагородою сприяють залученню й утриманню топменеджменту і фахівців середньої ланки [2]. Основні переваги корпоративного страхування для працівників, на нашу думку, наступні: - соціальний захист та додаткова трудова пенсія; - страховий захист в непередбачуваних ситуаціях; - поліс надає застрахованій особі фінансовий захист у випадку настання повної та постійної втрати працездатності внаслідок нещасного випадку та хвороби; - страховий поліс може бути використаний як застава при отриманні банківського кредиту для кожного окремого працівника; - страхове покриття діє 24 години на добу 365 днів на рік у всіх куточках світу; - забезпечення надійного соціального захисту рідних у разі втрати годувальника, починаючи з першого страхового внеску; - накопичення значного капіталу для фінансової стабільності та впевненості в майбутньому; Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

85

Економічні науки

- психологічний комфорт від визнання цінності працівника для підприємства; - спокій та впевненість працівників у майбутньому. Необхідно зауважити, що перелік ризиків при укладанні договорів корпоративного страхування життя, окрім основних [3]: життя застрахованої особи до закінчення дії договору або до певної дати; смерть застрахованої особи з будь-якої причини, внаслідок нещасного випадку, ДТП; інвалідності внаслідок хвороби чи нещасного випадку; тимчасова або постійна втрата загальної працездатності внаслідок нещасного випадку, може бути розширеним за домовленістю сторін, що свідчить про високий ступінь зацікавленості страхових компаній у співпраці саме з корпоративними клієнтами. Для власників підприємства програми корпоративного страхування життя є необхідними, тому що вони забезпечують управління ризиками персоналу, акумуляцію фінансових ресурсів від декількох підприємств в одному фінансовому інституті з можливістю централізованого управління; створення корпоративної культури, впровадження міжнародного досвіду. Це істотно підвищує інвестиційну привабливість підприємства, а, отже, збільшує його вартість і, у кінцевому рахунку, дохід власника. Сьогодні компанії, які проводять страхування життя, мають право «кредитувати» своїх клієнтів їх же коштами. Ця схема досить проста: отримавши від підприємства страхові платежі, страхова компанія відкриває в банку депозитний рахунок, а підприємство, в свою чергу, отримує кредит на пільгових умовах за заниженою процентною ставкою. Таким чином, підприємство повертає свої кошти, які були витрачені на страхування. У накопичувальній частині програми підприємство встановлює таку систему мотивації, за якої обумовлює, коли й за досягнення яких результатів (виконанні яких завдань) співробітник одержить повністю або частково бонус, що сформувався. Дуже важливим моментом у цій програмі є те, що одержання бонусу можливо тільки у випадку, якщо співробітник проробить на підприємстві обговорену кількість років. Розмір додаткового бонусу також визначається керівником і кількістю відпрацьованих років. При виході з підприємства може бути обговорене й право застрахованої особи (співробітника) надалі самостійно оплачувати свій страховий поліс або передати це право іншому роботодавцеві. Такий механізм цікавий у холдингах, корпораціях, які поєднують кілька підприємств. Часто в таких об’єднаннях менеджер переводиться на роботу з одного підприємства на інше для рішення завдань усього холдингу, причому таке рішення про переводд менеджера приймається керівництвом й є одним з інструментів мотивації й кар’єрного росту. Підприємства, які хочуть «омолодити» свій колектив, використовують договори страхування життя й пенсійного забезпечення своїх співробітників і накопичують, додатково до державної, пенсію для них. У цьому випадку літні співробітники безболісно йдуть на пенсію, а підприємства рекрутує молодих фахівців. Таким чином, реалізуючи на підприємстві довгострокові програми страхування життя, менеджмент підприємства реалізує для співробітників одразу дві серйозні програми – програму соціального захисту з широким страховим покриттям і програму мотивації й ефективного керування персоналом. Крім того, головною перевагою корпоративного страхування співробітників є часткове вирішення проблеми плинності кадрів, що було особливо актуальним для українського ринку праці в докризовий період. Головним є те, що на підприємстві формується так званий «соціальний пакет», який характеризується як набір соціальних заходів для поліпшення умов життя, праці, розвитку та мотивації працівника [4]. За даними численних досліджень, нематеріальне заохочення для персоналу може у декілька разів підвищити продуктивність і ефективність праці на підприємстві і частенько діє у багато разів ефективніше, ніж безпосереднє підвищення окладу. Запровадження та розвиток програм корпоративного страхування повинно призвести до підвищення рівня офіційної заробітної плати та виведення частини коштів із тіні. Оскільки система пільг, особливо за програмами корпоративного пенсійного страхування, передбачає чітку прив'язку до офіційної заробітної платні кожного працівника [5]. Розвиток страхування життя та корпоративного страхування життя зокрема повинен закрити частину прогалин в соціальній політиці держави, в першу чергу, в системі соціального захисту населення та його пенсійного забезпечення. За рахунок цього в Україні буде зроблено перші кроки в напрямку перенесення частини соціального навантаження держави на страхові компанії. Кошти підприємств, які будуть виділятися підприємствами на створення соціальних гарантій для своїх працівників та додаткового пенсійного забезпечення через недержавну соціальну інфраструктуру на базі страхових компаній, повинні зробити свій внесок у вирішення проблеми подолання бідності та зростання добробуту населення. Результати проведеного нами дослідження дозволяють узагальнити переваги корпоративного страхування для підприємств відповідно до основних факторів впливу (рис. 1). Популярність програм корпоративного страхування життя співробітників підприємств швидко зростає. Ще декілька років тому такий соціальний захист своїм працівникам пропонували тільки великі західні компанії, що працюють на ринку України. Тепер це невід'ємна частина діяльності багатьох вітчизняних фірм, включаючи й підприємства середнього бізнесу.

86

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

Переваги корпоративного страхування для підприємств

Соціальний фактор

Іміджевий фактор

Мотиваційний фактор

Інвестиційний фактор Фінансовий фактор

Рис. 1. Переваги корпоративного страхування для підприємств

Так, наприклад, голова правління "Граве Україна Страхування життя" Базилевська Н. стверджує, що частка корпоративного страхування в портфелі компанії складає приблизно третину, водночас зазначаючи, що в докризовий період цей показник досягав 40 %. Програми корпоративного страхування – ефективний мотиваційний інструмент в руках керівника підприємства. І незалежно від того, що є вирішальним в укладенні накопичувального договору страхування на користь працівників – бажання підвищити імідж компанії в очах команди чи турбота про добробут персоналу – в будь-якому випадку і роботодавець, і застрахований працівник отримують чимало вигідних переваг. В корпоративному страхуванні поєднуються інтереси страхового бізнесу та бізнесу, що інвестується. За допомогою цього комплексу можна значно підвищити рівень працездатності та якість праці на підприємстві. Заходи з боку держави повинні сприяти підвищенню соціальної відповідальності підприємців. Усі великі та середні за розміром підприємства повинні на початку року складати план соціальних заходів, які відбудуться на підприємстві задля поліпшення його соціального стану та відповідно його соціальної відповідальності. Звісно, що чим більша соціальна відповідальність підприємства, тим вища робоча продуктивність та вище бажання працівника працювати та давати високі й більш якісні результати своєї роботи. Кожен роботодавець повинен усвідомити необхідність корпоративного страхування на підприємстві. Цим самим закладаються основи механізму соціального захисту не тільки свого працівника, але і його родини, що послужить додатковим важливим фактором мотивації цього працівника. Окрім того, підвищиться загальна соціальна відповідальність українського бізнесу, що матиме позитивні наслідки для економіки України в цілому. Висновки. Отже, на нашу думку, використання корпоративного страхування з огляду на макроекономічні тенденції допоможе вирішити питання пенсійного забезпечення (що є дуже актуальним за сучасної демографічної ситуації в Україні – населення країни стає старшим за віком), успішно здійснити реформування пенсійної системи (дає поштовх розвитку другого та третього рівня пенсійного забезпечення), зняти істотне навантаження на бюджет країни та перейти за концепції формування інноваційних бюджетів. Також використання довгострокових коштів (10–15 років) внутрішнього інвестора сприятиме створенню нових робочих місць, можливості оновлення основних засобів без залучення дорогих кредитних ресурсів тощо. Література 1. Офіційний сайт ТОВ «ЕУЛАЙФ ГРУП». Корпоративне страхування життя співробітників [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://eu2009.com.ua 2. Третьякова Г. Корпоративне страхування життя як інструмент мотиваційного менеджменту [Електронний ресурс] / Г. Третьякова // Інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку. – Режим доступу : http://www.ufin.com.ua/analit_mat/sdu/020.htm 3. Офіційний сайт страхової компанії «ТАС» . Переваги корпоративного страхування [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.taslife.com.ua 4. Деліні М. Соціальна роль приватного та корпоративного страхування / М. Деліні // Державне управління. – 2007.

5. Шморгай Н.М. Проблеми і перспективи розвитку страхування життя в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://libfor.com/index.php?newsid=162 6. Савченко О. Пенсійна реформа підштовхне людей до страхування життя… [Електронний ресурс] / Інформаційне агентство УНІАН. – Режим доступу : http://economics.unian.net/ukr/detail/81030 Надійшла 19.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

87

Економічні науки

УДК 658.1 О. С. НОВІКОВА, Т. В. ШУМОВЕЦЬКА Хмельницький національний університет

КВАЛІФІКАЦІЯ ПЕРСОНАЛУ ЯК ЧИННИК ПІДВИЩЕННЯ РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА Розглянуті питання підвищення кваліфікації персоналу як основного чинника формування ресурсного потенціалу промислового підприємства.

The questions of in-plant training personnel as a basic factor of forming the resource potential of industrial enterprise are considered. Ключові слова: кваліфікація, якості працівника, мотивація, потенціал.

Вступ. Задля ефективності функціонування підприємства потрібно не лише звертати увагу на економічні показники, але й безперервно навчати персонал. За сучасних умов керівництву будь-якого підприємства слід пам’ятати, що існування економічно ефективної компанії просто неможливе без продуманої системи підвищення кваліфікації трудових ресурсів, причому це стосується як рядових працівників, так і менеджерів вищої ланки. Підвищення кваліфікації працівників, в основному, визначається як навчання з метою оновлення знань та розвитку вмінь, необхідних для ефективного вирішення завдань професійної діяльності. Будь-яке навчання персоналу має враховувати всі особливості людини (характер, активність особистості, сприйняття, розумові здібності, інтелект, рівень життя та стан здоров’я, мотиваційну складову). Постановка проблеми. Сучасні умови функціонування підприємства ставлять високі вимоги до оновлення конкретних знань і навичок не лише робітників, але й інших категорій персоналу. Головне завдання підвищення кваліфікації керівників і спеціалістів – забезпечити швидку реалізацію нових наукових, технічних, організаційних та економічних ідей в практику діяльності підприємства. Один з шляхів вдосконалення системи підвищення кваліфікації цієї категорії персоналу – перехід від практики періодичного (а частіше епізодичного) навчання до безперервного поповнення і оновлення знань. Тому підвищення кваліфікації керівників, спеціалістів і службовців повинно стати складовою частиною системи безперервної освіти, в тому числі, і з підключенням сюди системи вищої і середньої спеціальної освіти країни. Ефективному менеджеру з персоналу необхідно поєднувати математичне мистецтво управління з якостями професійного психолога. У зв'язку з цим, слід згадати про безсумнівний зв'язок між питаннями мотивації персоналу і підвищення його кваліфікації. Тобто основне завдання менеджера з персоналу можна сформулювати таким чином: домогтися того, щоб персонал був зацікавлений в постійному вдосконаленні своїх професійних якостей за умови, що це піде на благо підприємства і стане для працівників додатковим стимулом до роботи. Багато вчених у своїх працях на тему підвищення кваліфікації не зосереджують свою увагу на мотиваційному аспекті, що є дуже негативним явищем. Поняття підвищення кваліфікації повинно включати в себе особисті потреби та риси людини, тобто мотиваційний аспект. До них належать: фізичні дані, розумові здібності, спеціальні нахили, інтереси та характер особи, адаптованість, вмотивованість, профорієнтовність, профпридатність, інноваційність. Через те потрібно детальніше дослідити поняття «підвищення кваліфікації персоналу», його мотиваційний аспект та вплив кваліфікації персоналу на рівень ресурсного потенціалу підприємства. Аналіз останніх досліджень. Питанням підвищення кваліфікації трудових ресурсів присвячено досить багато наукових публікацій авторів: Д. Богині [1], О. Грішнової, Г. Кулікова, Я. Жаліла, В. Шинкаренка, М. Нестерової, А. Сліпченка, М. Чумаченка, Ю. Калашнікова та інших. Дані автори у своїх працях досить чітко окреслили необхідність підвищення кваліфікації персоналу, мотивації та різні види навчання кадрів. Виклад основного матеріалу дослідження. Сучасні умови розвитку суспільства ставлять високі вимоги до оновлення конкретних знань і навичок не лише робітників, але й інших категорій персоналу. Тому невід’ємною умовою успішного функціонування організації є висококваліфікований персонал. Підвищення кваліфікації керівників і спеціалістів має забезпечити швидку реалізацію нових наукових, технічних, організаційних та економічних ідей в практику діяльності підприємства. Існують деякі розбіжності думок вчених щодо трактування терміну «підвищення кваліфікації». Окремі вчені формулюють цей термін як поглиблення і розширення особою знань, удосконалення вмінь і практичних навичок у загальному масштабі або тільки з тих спеціальностей та професій, якими вже оволодів працівник, адже «розширення кваліфікаційного профілю, підвищує продуктивність праці та збільшує заробітну плату» [1]. Інші вважають, що підвищення кваліфікації – це процес навчання персоналу з метою оновлення і поповнення їх знань відповідно до вимог науково-технічного прогресу і завдань підвищення ефективності виробництва. Існує також таке трактування підвищення кваліфікації, як цілеспрямоване навчання з метою 88

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

Виробничий досвід

Професійні навички

Спеціальна професійна освіта

Загальна освіта

оновлення, розширення, поглиблення знань, вмінь та набуття нових, необхідних для належного виконання відповідних функцій [2]. На нашу думку, більш вдалим буде таке визначення поняття «підвищення кваліфікації персоналу» як майже безперервний процес навчання, з метою оновлення знань та розвитку вмінь, підвищення моральних якостей працівника задля ефективного функціонування організації. Процес підвищення кваліфікації на підприємстві містить в собі як нові концепції, так і стандартні підходи, як наприклад, різноманітні семінари, навчання в інститутах підвищення кваліфікації вищого персоналу чи перепідготовка працівників. Особливу увагу слід приділити тісному зв'язку мотивації персоналу з підвищенням його кваліфікації. Важко не погодитися з тим фактом, що прагнення людини до самовдосконалення (в тому числі і в професійному плані) може його мотивувати сильніше, ніж будь-яка матеріальна винагорода. Професійні знання або здатність до ефективного підвищення кваліфікації визначаються рівнем розвитку людини, що базується на її розумових здібностях, досвіді, освіті, необхідних для виконання конкретного виробничого завдання. Сюди належать, зокрема, здібності думати і розмірковувати, знання про способи дії і можливості застосування необхідних для виконання роботи методів, процесів і засобів виробництва або засобів праці, їх вірний вибір, досвід використання або поводження з ними, а також знання виробничих зв'язків та співвідношень. При цьому немає великого значення те, на чому більшою мірою ґрунтуються необхідні знання — на освіті чи на досвіді [1]. Особисті характеристики та кваліфікація тісно пов’язані між собою, адже вони входять в поняття якість робочої сили, що цілком відповідає поняттю підвищення кваліфікації. На рис. 1 наведемо особисті характеристики людини та їх взаємозв’язок із підвищенням кваліфікації. Наведені вище якості працівника безпосередньо впливають на рівень кваліфікації та на підвищення кваліфікації. До них віднесемо вправність (вміння, навички), компетентність, відповідальність (за власну роботу, за роботу інших, за безпеку інших), фізичні дані, розумові здібності, спеціальні нахили, інтереси та характер особи, адаптованість, мотивованість, профорієнтованість, профпридатиість, інноваційність [1]. Кожен з цих елементів прямо пропорційно пов'язаний із рівнем кваліфікації та її підвищенням, чим більша буде віддача працівника, тим успішнішим буде навчання та, в свою чергу, функціонування підприємства, завдяки загального підвищення його ресурсного потенціалу.

Кваліфікація працівника Підвищення кваліфікації працівника

Інші якості працівника

Адаптованість: професійна, психофізична, соціально-психологічна

Інтереси, характер, нахили

Професійна мобільність

Інноваційність

Професійна придатність

Мотивованість

Розумові здібності

Стан здоров’я

Особисті якості працівника

Рис. 1. Взаємозв’язок особистих якостей працівника з підвищенням кваліфікації

За сучасних умов керівництву будь-якої організації слід визнати – існування економічно ефективного підприємства просто неможливе без продуманої системи підвищення кваліфікації кадрів, причому це стосується як рядових працівників, так і менеджерів вищої ланки. Менеджеру по персоналу відводиться, можливо найбільш складне завдання управління. Економічні процеси можна планувати і почасти передбачити; це входить до посадових обов'язків менеджерів зі збуту, розвитку і маркетингу. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

89

Економічні науки

Можна керувати транспортними потоками; цим займаються логістики. Але керування людьми, тими самими людьми, на яких тримається будь-яка успішна організація – завдання зовсім іншого порядку. В зв'язку з цим, слід згадати про безсумнівний зв'язок між питаннями мотивації персоналу і підвищення його кваліфікації. Тобто основне завдання менеджера з персоналу – це домогтися того, щоб персонал був зацікавлений в постійному вдосконаленні своїх професійних якостей за умовиі, що це піде на благо підприємства і стане для працівників додатковим стимулом до роботи. Навіть в цьому варіанті стає зрозумілим, що менеджер з персоналу повинен буквально балансувати на стику інтересів працівника і потреб організації. Варто порушити баланс на користь працівника – і неминуче збільшення «плинності кадрів», на користь організації – і з часом підприємство перестане відповідати вимогам сучасності. Отже, щоденно знаходити для цієї головоломки все нові і нові рішення – звичайна робота для менеджера з персоналу. В результаті навчання в співробітників підвищується самооцінка, почуття облаштування, адже вони відчувають себе більш цінними для підприємства та суспільства в цілому. При цьому вони будуть отримувати більш значну частину матеріальних вигод, які виникають внаслідок підвищення продуктивності праці. Ці фактори дають їм почуття задоволення від досягнення особистих цілей та цілей підприємства. Від підвищення професійно-кваліфікаційного рівня в цілому підвищується ресурсний потенціал підприємства, його кадрова складова. Надання працівникам змоги професійного розвитку (підвищення кваліфікації) робить їх більш лояльними по відношенню до роботодавця, позитивно впливає на трудову мотивацію та дисципліну. Але це не основна ціль. В першу чергу це капіталовкладення організації в розвиток працівників, від яких чекають віддачі у вигляді підвищення виробництва, тобто збільшення внеску кожного з них в досягнення її цілей, при чому як в довгостроковій, так і у короткостроковій перспективі. Для кожного працівника потрібний індивідуальний підхід, адже це особистість, індивід. Тому в Центрах підвищення кваліфікації потрібно враховувати усі особливості працівника для ефективного взаємозв’язку та сприймання інформації, навчання. Основними видами підвищення кваліфікації працівників в системі підвищення ресурсного потенціалу підприємства є: навчання за професійними програмами; систематичне навчання шляхом самоосвіти; навчання за програмами тематичних постійно діючих семінарів; навчання за програмами тематичних короткотермінових семінарів; стажування на підприємствах, а також за кордоном. На сьогодні є досить багато варіантів підвищення кваліфікації працівників: лекції, семінари, практики, стажування, ротація, наставництво тощо. В цих методах підвищення кваліфікації потрібно звернути увагу на мотиваційний аспект. Працівника потрібно розглядати як індивіда з властивими йому особливостями. Тоді збільшиться ефективність навчання, збільшиться мотивація, зростатиме продуктивність праці та прибуток організації, будуть досягнуті встановлені цілі та загалом підвищуватиметься ресурсний потенціал підприємства. Висновки. За сучасних умов керівництву підприємства слід визнати – існування економічно ефективної компанії просто неможливе без продуманої системи підвищення кваліфікації персоналу. Підвищення кваліфікації працівників є базовою характеристикою для ефективного функціонування підприємства, формування його активного ресурсного потенціалу для підтримки конкурентних переваг за умов розвитку інтеграційних процесів. Потрібно розвивати та зацікавлювати персонал у постійному вдосконаленні власної кваліфікації як основи підвищення ресурсного потенціалу підприємства. Література 1. Богиня Д.П. Основи економіки праці / Д.П. Богиня, О.А. Грішнова. – К. : Знання-Прес, 2002. – 313 с.

2. Жаліло Я. Как разработать план развития персонала // Справочник кадровика. – 2007. – № 9. – С.

18–21.

3. Нестерова М. На смену «разделяй и властвуй» приходит «развивай и обучай» / М. Нестерова, А. Березецкая // Справочник кадровика. – 2007. – № 10. – С. 31–36. Надійшла 19.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

90

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

УДК 338.108 В. В. СПІВАК Хмельницький національний університет

СУЧАСНІ ОСОБЛИВОСТІ ТА КОНЦЕПЦІЇ РОЗВИТКУ КАДРОВОГО МЕНЕДЖМЕНТУ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ Розглянуто тенденції та особливості становлення кадрового менеджменту, а також методологічні підходи до формування сучасного менеджменту персоналу промислових підприємств.

Tendencies and features of becoming of skilled management, and also methodological approaches, are considered to forming of modern management of personnel of industrial enterprises. Ключові слова: концепція, кадровий менеджмент, парадигма, персонал підприємства.

Вступ. Кадровий менеджмент як сучасна теорія і практика управління працівниками має розглядатися у тісному зв’язку з ефективністю діяльності підприємства. Зміна принципів функціонування національної економіки, створення підприємств, що базуються на різних формах власності, конкуренція, яка вимагає впровадження нових технологій і перебудови організаційних структур, істотно змінили соціальноекономічну роль підприємства як основної ланки господарського комплексу. Ці зміни відбуваються за рядом напрямків. Глобальні структурні й технологічні зміни у виробництві, його інформатизація обумовили істотну зміну ролі персоналу підприємства і саме тому персонал залишається вирішальним фактором суспільного прогресу. Аналіз останніх досліджень чи публікацій. Одними з перших досліджень, які стосувались сучасної парадигми, були праці представників класичної школи, школи людських відносин, пізніше суттєвий внесок зробили представники ситуаційного та системного підходів. Також дану парадигму було розглянуто в працях вітчизняних і зарубіжних дослідників, таких як М. Армстронг, Д. Богиня, В. Веснін, Н. Гавкалова, Дж. Грехем, Г. Десслер, О. Єгоршин, А. Кібанов, Н. Маркова, А. Чухна та ін. Але незважаючи на численні дослідження та публікації сучасна парадигма ще не розроблена і потребує подальшого розвитку. Виклад основного матеріалу дослідження. Термін “парадигма” у філософію науки вперше вводить позитивіст Г. Бергман, але адекватний пріоритет у його використанні і розповсюдженні належить Т. Куну. Парадигма – це поняття античної і середньовічної філософії, що характеризує сферу вічних ідей як первообраз, зразок; в сучасній філософії науки – система теоретичних, методологічних та аксіологічних установлень, що сприймаються в якості зразка розв’язання наукових задач, які розділяються всіма членами наукової спільноти. В епістемологічному плані парадигма являє собою сукупність фундаментальних знань, цінностей, переконань і технічних прийомів, що виступають в якості зразка наукової діяльності; в соціальному – характеризуються через конкретну наукову спільноту, яка формує певні наукові погляди. Парадигма кадрового менеджменту пов’язана зі зміною чотирьох концепцій [1, c. 546–550]: - використання трудових ресурсів (кінець ХІХ ст. – початок ХХ ст.); - управління персоналом (початок ХХ ст. – 50-і рр. ХХ ст.); - управління людськими ресурсами (50–70-і рр. ХХ ст.); - соціальний менеджмент (початок розвитку – 80-і рр. ХХ ст.). Перша концепція – використання трудових ресурсів – розвивалася в умовах індустріального суспільства. Сутність її полягає в тому, щоб максимально ефективно використовувати працівників, які розглядаються з позицій ресурсовитратного підходу. Друга концепція – управління персоналом – формується під час світової кризи першої половини ХХ ст., коли спостерігається дефіцит більшості ресурсів, які складають основу ефективного управління того часу. Таким чином, основа концепції полягає у створенні таких відносин між керівництвом та підлеглими, які базуються на відданості персоналу, формуванні відносин довіри в колективі, створенні сприятливих умов праці, підсиленні лідерських якостей у керівників, поширенні прав та свобод для всіх категорій працівників. Третя концепція – управління людськими ресурсами – ґрунтується на розгляді працівника як носія, перш за все, людського капіталу. Виникнення четвертої концепції – соціального менеджменту – зумовлюється розглядом працівника не лише як носія людського та інтелектуального, а й соціального капіталу. Формування парадигми кадрового менеджменту підпорядковується загальним правилам і складається з великої кількості взаємозв’язаних елементів, серед яких виділяють систему законів, які поділяють на три рівні Перший рівень – загальні закони розвитку будь-якої системи (закон єдності та боротьби протилежностей, закон заперечення, закон переходу кількісних змін у якісні, закон природного відбору, закон збереження та перетворення енергії). Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

91

Економічні науки

Другий рівень – закони, властиві соціально-економічним системам і які складаються з економічних та соціальних: закон адекватності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил, закон вартості, закон попиту та пропозиції, закон зростання продуктивності праці, закон зростання потреб особистості. Третій рівень – специфічні закони менеджменту персоналу, зокрема спеціалізації управління, інтеграції управління, оптимального узгодження централізації та децентралізації управління, демократизації управління, економії часу в управлінні [3, c. 345–347]. Аналіз праць провідних вчених, ґрунтовне вивчення науково-теоретичних засад менеджменту персоналу дозволили виявити ряд підходів, наведених в таблиці 1. Таблиця 1 Методологічні підходи для формування парадигми кадрового менеджменту № п.п.

Методологічний підхід

Використання в роботі методологічного підходу

1

Процесний підхід

При розкритті змісту менеджменту персоналу в системі управління

Функціональний підхід

При розкритті змісту понять, що складають основу методології менеджменту персоналу та рекомендацій щодо удосконалення управління знаннями на підприємстві

3

Системний підхід

При розгляді персоналу підприємства: під час побудові моделі багаторівневого управління, що забезпечує функціонування механізму ефективності менеджменту персоналу

4

Комплексний підхід

При визначенні категорій «ефективність менеджменту персоналу», «інтелектуальний капітал»

5

Структурний підхід

При побудові структурної менеджменту персоналу

6

Ситуаційний підхід

При розгляді аспектів інтеграції вітчизняного менеджменту персоналу в світову систему

2

моделі

ефективності

Отже, згідно з методологічними підходами для формування парадигми кадрового менеджменту встановлюються, по-перше, пріоритети наукових поглядів на управління як соціально-економічне явище та процеси, по-друге, функціональний підхід розглядається як першочерговий основоположний підхід, потретє, розкриваючи особливості процесного підходу відбувається узагальнення нових функцій менеджменту, по-четверте, в рамках комплексного підходу вивчаються основні аспекти забезпечення ефективності системи менеджменту на промисловому підприємстві. Парадигма кадрового менеджменту базуються також на поєднанні системного, ситуаційного та процесного підходів. Ситуаційний підхід визнає, що хоча загальний процес менеджменту і є однаковим, специфічні прийоми, які використовує керівник, повинні змінюватися залежно від ситуації. Сутність ситуаційного підходу можна краще усвідомити у процесі співставлення принципового та ситуаційного мислення. Об'єктом досліджень ситуаційного підходу виступають найбільш значущі в управлінні ситуаційні зміни, зокрема у сферах лідирування, побудови організаційних структур, кількісних оцінок тощо. Ситуаційний підхід вніс великий вклад в теорію кадрового менеджменту, використовуючи можливості прямого прикладання науки до конкретних ситуацій та умов. Центральним моментом ситуаційного підходу є ситуація – конкретний набір обставин, які сильно впливають на організацію в даний конкретний час (Фоллет, Огайо). Даний підхід визнає, що хоча загальний процес однаковий, специфічні засоби, які повинен використовувати керівник, можуть значно варіювати. Цей підхід в принципі об'єднує всі школи та підходи управління і розглядає застосування будь-якого впливу мотивацій залежно від ситуацій або від факторів зовнішнього та внутрішнього середовища. Фактори внутрішнього середовища: цілі, структура, завдання, технології, персонал. Фактори зовнішнього середовища: прямі (постачальники, споживачі, конкуренти) і непрямі (стан економіки, культура, цінності, закони тощо). Ситуаційний підхід орієнтує на використання та прямого пристосування науки до конкретних ситуацій та умов та вказує на конкретні прийоми і методи розв’язання задач та досягнення цілей організації. Умови здійснення ситуаційного підходу (три типи): відносно стабільні, такі, які змінюють лише частину характеристик середовища та організації та невизначені.

92

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

Представники системного підходу стверджують, що організацію слід розглядати як систему в єдності частин, з яких вона складається та зв'язків з її зовнішнім середовищем. Тільки такий підхід дозволяє отримати цілісне уявлення про сутність кадрового менеджменту. Системний підхід – це спосіб мислення по відношенню до управління та організації, коли система розглядається як деяка цілісність, яка склалася з взаємозалежних частин, кожна з яких вносить свій вклад в характеристику цілого. Процесний підхід розглядає кадровий менеджмент як серію взаємопов'язаних дій (функцій менеджменту), які реалізуються у такій послідовності: планування, організація, керування, контроль. Кожна функція менеджменту в свою чергу, складається з взаємопов'язаних підфункцій. Цю концепцію першим розробив Анрі Файоль та назвав п'ять вихідних функцій: планування, організація, розподіл, координація та контроль [2, c. 220–222]. Кадровий менеджмент функціонує на основі традиційного та нового підходів, які наведено у таблиці 2. Таблиця 2 Основні відмінності традиційного та нового підходів менеджменті персоналу Підхід традиційного менеджменту Новий підхід Основне завдання управління підприємствами Мобілізація сил та можливостей для розв’язання Використання сприятливих можливостей для певних завдань розв'язання певних завдань «Соціальний обов'язок» Сприймається як обмеження та перешкоди Стає невід'ємною складовою менеджменту персоналу менеджменту Інструментарій та технології Традиційні для менеджменту персоналу Оновлений методами та теоріями, які оцінюють сучасні особливості розвитку системи підприємства Орієнтування в залежності Від ефективності результатів елементів підприємства Від ефективності результатів функціонування системи в цілому Успіх підприємства обумовлений Ефективністю системи менеджменту, яка базується на Трансформацією процесу співробітництва з покупцем внутрішніх можливостях товарів та послуг

Висновки. Отже, сучасна парадигма кадрового менеджменту є першочерговою життєво важливою необхідністю формування нової парадигми управління, яка б відповідала вимогам часу та забезпечувала промислові підприємства в інноваційних умовах розвитку економіки, а також базувалась на таких підходах: об’єктом управління має виступати підприємство як відкрита, складна, динамічна, здатна до самоорганізації соціально-економічна система; незначна зміна в зовнішньому оточенні може радикально змінити поведінку усієї системи; розширення існуючого інструментарію та технології управління; максимальне спрощення організації та структури управління; застосування загальних зусиль взаємодоповнюючих стилів управління; орієнтація управління залежно від ефективності результатів функціонування усієї системи в цілому; відведення пріоритетного місця людині в системі управління тощо. Сучасні умови функціонування вимагають створення новітньої парадигми менеджменту, яка б інтегрувала усі надбання у менеджменті та була би націлена на створення ефективного комплексного підходу до управління підприємствами. Література 1. Армстронг М. Практика управления человеческими ресурсами / М. Армстронг ; [пер. с англ. ; под ред. С.К. Мордовина]. – 8-е изд. – СПб. : Питер, 2004. – 832 с.

2. Гавкалова Н.Л. Соціально-економічний механізм ефективності менеджменту персоналу: методологія та концепція формування : [наукове видання] / Гавкалова Н.Л. – Х. : Вид. ХНЕУ, 2007. – 400 с.

3. Єгоршин О.П. Управління персоналом / Єгоршин О.П. – Н. Новгород : НІМБ, 1997 – 607 с. Надійшла 04.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

93

Економічні науки

УДК 331.1:658.3:621 В. О. ХРУЩ Хмельницький національний університет

КОРПОРАТИВНА КУЛЬТУРА ОРГАНІЗАЦІЙ: СТАДІЇ РОЗВИТКУ, ВЛАСТИВОСТІ ТА ПРИНЦИПИ У статті автором систематизовано та проаналізовано стадії розвитку корпоративної культури організацій. Встановлено властивості корпоративної культури, виділено та обґрунтовано принципи її формування.

In this article the author systematized and analyzed under the corporate culture of organizations. The properties of corporate culture isolated and grounded principles of its formation. Ключові слова: корпоративна культура, стадії розвитку, властивості, принципи, організація.

Вступ. Корпоративна культура – це нова галузь знань, що входить в серію управлінських наук. Останнім часом на практиці і в теорії психології управління спостерігається значне зростання інтересу до проблеми корпоративної культури, що обумовлено усвідомленням важливості її ролі у розвитку організації. Постановка проблеми. Вплив культури на управління людськими ресурсами надзвичайно важливий. Він може бути неявним, проте вирішальним фактором прийняття рішення на індивідуальному та корпоративному рівнях. Корпоративна культура, яка адекватна цілям і стратегії розвитку організації, здатна надихнути працівників на рішення різноманітних задач, що є конкурентною перевагою організації. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблеми розвитку корпоративної культури висвітлені у роботах таких вчених, як Богатирьов М.Р., Євтушевський В.О., Котлер Ф., Хаєт Г.Л., Шейн Е.Х. та ін. Слід відзначити, що у роботах, присвячених даній проблематиці, зроблено акцент на доцільності розвитку корпоративної культури, як методу мотивації співробітників. Вітчизняні та зарубіжні дослідники підкреслюють, що в компаніях, в організаціях, де створена і високо цінується корпоративна культура, конфліктів буває набагато менше, ніж там, де культурні цінності ще не стали основою життя колективу. Усе вище зазначене вказує на актуальність та доцільність продовження наукових досліджень у цій царині. Метою дослідження є систематизація та аналіз стадій розвитку корпоративної культури організацій, встановлення властивостей корпоративної культури, виділення і обґрунтування принципів її формування. Виклад основного матеріалу дослідження. Як свідчить аналіз літературних джерел [1–7], сьогодні не існує єдиної думки щодо трактування поняття «корпоративна культура»; немає однозначності щодо визнання сутності поняття «організаційна культура»; в окремих працях поняття «організаційна культура» та «корпоративна культура» ототожнюються. Ми поділяємо думку, що організаційній та корпоративній культурі організації притаманна принципова різниця, отже їх ототожнення не є достатньо обґрунтованим. Це обумовлюється, в першу чергу, різними процесами формування культури. Зокрема, організаційна культура – це результат цілераціональної та управлінської діяльності, тоді як корпоративна культура – результат тривалого соціально-історичного процесу, який протікає незалежно від волі окремих людей. Організаційна культура виступає, як механізм управління організаційною соціалізацією працівників. Організаційна соціалізація – це систематизований процес «введення» працівників в культуру організації. Організаційна культура, перш за все, визначає вертикаль влади в організації, а корпоративна орієнтована на зміцнення горизонтальних зв’язків. Концептуальною установкою тлумачення корпоративної культури виступає її трактування, як узагальненого поняття комплексу духовно-практичних цінностей і дій в рамках демократичного громадянського суспільства. Як система корпоративних установок відносин управління вона задає упорядкований характер і загальну орієнтацію корпоративним взаємодіям всіх учасників життєдіяльності організації, спільноти та держави. Корпоративна культура означає, що громадяни та державні органи можуть вирішувати всі питання через систему демократичних механізмів з цінностями соціального партнерства при довготривалій участі соціальної держави та громадянського суспільства. Корпоративна культура має власну системну модель, в якій інтеграція забезпечує процес органічного поєднання її елементів, гармонізацію зв’язків між ними, що забезпечує системну цілісність і синергетичний ефект [1, с. 84]. Корпоративна культура допомагає поєднувати краще із різних організаційних культур організацій для досягнення максимально ефективного результату від взаємодії і функціонування соціальних груп. Тут мова йде не про культуру організації, а про «надорганізаційну» культуру. І хоча немає єдиної думки про те, що являє собою корпоративна культура, і як вона впливає на діяльність організації, всі дослідники одностайні в тому, що вона існує і має ряд загальних властивостей, серед яких виділимо наступні: динамічність – у своєму розвитку культура проходить стадії зародження, формування, підтримки, розвитку, вдосконалення, заміни; системність – корпоративна культура являє собою складну систему; структурованість – елементи ієрархічно підпорядковані і володіють певним ступенем пріоритетності; відносність – співвідносить свої елементи, як з власними цілями, так і з навколишньою дійсністю; неоднорідність – всередині культури існують локальні субкультури і навіть можуть з'являтися контркультури, які вступають у конфронтацію з корпоративною культурою; адаптивність – здатність залишатися стійкою і протистояти негативним змінам зовнішнього середовища [2].

94

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

Готовність персоналу підприємства (далі організації) до будь-яких дій вимірюється готовністю корпоративної культури цієї організаційної структури. Протягом життя людина розвивається послідовно в проходить за своє життя кілька «ціннісних» станів, причому перескочити щабель у розвитку дуже складно. Так само і організації, у своєму розвитку «піднімаються» від культури до культури. У цьому процесі цінності попередньої культури не вмирають, а стають «фоновими». Стадії розвитку корпоративної культури в організації розвиваються по спіралі, рис.1.

Культура згоди

Відмінності, діалог

Культура успіху

Рекорди, досягнення

Культура порядку

Правильність, точність

Культура сили

Влада, сила, автономія

Культура приналежності

Спільність, відносини

ЦІННОСТІ

ЦІННОСТІ ПОПЕРЕДНЬОЇ КУЛЬТУРИ

Рис. 1. Стадії розвитку корпоративної культури

1. Культура приналежності. Це сама рання стадія розвитку корпоративної культури, яка найчастіше зустрічається в організаціях лідерського (підприємницького) типу, де лідерство зосереджено в руках однієї особистості. Сильний лідер об'єднує людей навколо себе, вибудовуючи свого роду сімейну культуру. Як правило, ресурси для підвищення ефективності діяльності при такій культурі лежать на поверхні і не вимагають складних організаційних змін.

2. Культура сили. Це наступна стадія розвитку корпоративної культури, яка найчастіше, так само як і культура приналежності, виникає в організаціях підприємницького типу. Така модель корпоративної культури є цілком успішною для організації, що працюють в умовах, які динамічно розвиваються, коли необхідно «освоїти» і «застовпити» територію. Однак, коли організація «виростає» і стабілізує простір навколо себе, культура сили вичерпується і починає гальмувати подальший розвиток бізнесу. У такому випадку оптимальним варіантом для організації є перехід до наступного витка.

3. Культура порядку. Ця стадія розвитку корпоративної культури характерна переважно для організацій лінійно-функціонального типу. Їх бюрократична система максимально відповідає ідеї порядку і правил, цінності культури порядку в таких організаціях можуть бути легко реалізовані. Організація, яка перебуває на стадії культури порядку, швидко «костеніє», стає неповороткою, в тому числі, через сліпе слідування різним регламентам і процедурам. В сучасному світі «закостенілі» організації не виживають. Як можливі варіанти: або вони припиняють існування; або йдуть шляом ускладнення продуктів; досить часто вони проходять через етап побудови та розвитку дивізіональної оргструктури і, врешті-решт, приходять до наступного витка – культури успіху.

4. Культура успіху. Це наступна стадія розвитку корпоративної культури. Цінності культури успіху найбільш адекватні для дивізіональної оргструктури організації, де кожен підрозділ (дивізіон) самостійно відповідає за свої економічні показники, свій успіх на ринку. Однак, з часом навіть культура успіху еволюціонує і перетворюється на культуру згоди.

5. Культура згоди. Ця стадія розвитку корпоративної культури, яка зустрічається у проектних організаціях. Більш того, проектна організація не може бути повною мірою ефективною, якщо в ній не виникне культура згоди. Як і в культурі приналежності, в культурі згоди дуже багато процесів базується на спілкуванні, комунікації, пошуку компромісних рішень. Однак, на відміну від ситуації приналежності, в Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

95

Економічні науки

культурі згоди люди спілкуються і дискутують не заради власного задоволення, а заради досягнення бізнесрезультату. Слід відзначити, що інструментів управління індивідуальною мотивацією людей, які працюють в культурі згоди, сьогодні практично немає. Будь-яке зовнішнє втручання в таку культуру може мати зворотний ефект, а саме відкинути організацію далеко назад, навіть у стадію культури приналежності. Найкраще для культури згоди підходять мозкові штурми, «залучення», делегування права ставити мету тощо. Якщо персонал організації та (чи) її структура не відповідають ринковій ситуації, в якій працює підприємство, то правильним рішенням є розвиток персоналу через впровадження корпоративної культури вищого рівня. На корпоративну культуру організації впливають різні чинники, причому напрям їх впливу може бути, як позитивний так і негативний. У процесі формування та розвитку корпоративної культури організації необхідно розробити такий механізм корпоративної культури, який сприяв би зниженню чи обмеженню впливу негативних чинників та дозволяв би організації адаптувати до мінливих умов. При формуванні корпоративної культури необхідно, щоб цілі нижніх рівнів корпоративної культури працювали на досягнення цілей верхнього рівня, і таким чином, – всієї корпоративної культури. Перший рівень корпоративної культури обумовлюється тим, що корпоративна культура формується у свідомості людини, індивіда, а потім вже формується культура структурних підрозділів і підприємства в цілому. Велике значення у процесі формування та розвитку корпоративної культури організації мають принципи, які є однією із головних складових у механізмі корпоративної культури та складають його основу. На нашу думку, принципи на яких базується корпоративна культура організації мають бути максимально наближеними до загальних принципів, що складають основу системного підходу. Розглянемо принципи системного підходу більш детально. Загальними принципами системного підходу є наступні [3]: 1. Принцип цілісності або емерджентності, згідно з яким система розглядається тільки як єдине ціле, а не як просте об'єднання елементів, і може бути підсистемою для вищих рівнів. Емерджентність виражає те, що властивості цілого можуть сильно відрізнятися від властивостей частин.

2. Принцип ієрархічності будови системи, тобто наявності безлічі елементів, що розташовані на основі підпорядкування елементів нижчого рівня елементам вищого рівня.

3. Принцип структуризації, що дозволяє аналізувати елементи системи та їх взаємозв'язки у рамках конкретної корпоративної структури.

4. Принцип множинності, який дозволяє використовувати безліч кібернетичних, економічних та математичних моделей для опису окремих елементів і системи в цілому.

5. Принцип оптимальності, згідно з яким необхідно знайти найкраще рішення з усіх можливих.

6. Принцип формалізації, який націлений на отримання кількісних комплексних характеристик.

7. Принцип інтеграції властивостей і закономірностей, які з'являються в результаті поєднання елементів до цілого, поєднання функцій у часі та просторі. Синергетичний ефект це ефект суміщення дій. Системними принципами формування корпоративної культури організації є наступні [2].

1. Комплексність уявлень про призначення підприємства. Культура має виражати не тільки відносини між членами трудового колективу підприємства, але і комплексне подання про призначення даної системи в цілому і її членів, зокрема її цілі, характер продукції і ринку, які визначають ефективність відповідної системи.

2. Першочерговість визначення цінностей, принципів і філософії підприємства. Процесу формування культури в будь-якій системі має передувати визначення цінностей, принципів і філософії, які будуть прийнятні і бажані для даної системи.

3. Заперечення силового впливу. Не можна штучно насаджувати в якій-небудь економічній системі зі слабкою культурою сильну, і навпаки, або коригувати її. І сильна і слабка культури можуть бути ефективні, все залежить від конкретних умов.

4. Комплексність оцінки. Оцінка впливу культури на ефективність функціонування економічної системи (врахування не тільки способів прямого впливу культури на ефективність зазначеної системи, а й врахування безлічі невидимих опосередкованих шляхів впливу).

5. Ефективність корпоративної культури. Для оцінки корпоративної культури необхідно розрахувати основні і допоміжні показники ефективності корпоративної культури. Виходячи із системного принципу першочерговості визначення цінностей, принципів і філософії підприємства та інших системних принципів можна виділити принципи корпоративної культури, на основі яких вона має формуватися та оцінюватись, табл. 1 [2, 3, 4 та ін.]. Зазначені принципи корпоративної культури формують поведінку членів трудового колективу організацій та відіграють важливу роль при формуванні та розвитку організаційної структури тієї чи іншої організації. Основними джерелами формування корпоративної культури в сучасних умовах господарювання є: система особистих цінностей та індивідуально-своєрідних способів їх реалізації; способи, форми та структура організації діяльності, які втілюють деякі цінності, в тому числі й особисті цінності керівників підприємств; уявлення про оптимальну та припустиму модель поведінки співробітника в колективі, яка відображає систему внутрішньогрупових цінностей, що склалися.

96

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

Принцип Науковості Системності Гуманізму Загальності Доступності Чіткості і однозначності Апріорності Поваги до індивідуальної особистої культури і національної культури Обґрунтованості Досяжності основних цілей і цінностей культури Професіоналізму Відкритості та постійного удосконалення Соціально-економічного та інтелектуального розвитку Вимірності та корисності

Винагороди Відповідності чинному законодавству

Таблиця 1 Принципи корпоративної культури організації Зміст принципу корпоративної культури Передбачає при формуванні та розвитку корпоративної культури використання досягнень наукових дисциплін, в яких об'єктом дослідження виступає людина, взаємодії в соціальних товариствах, організаціях. Передбачає системність в сприйнятті об'єктів дослідження і управління та факторів, що впливають на поведінку об'єктів і елементи їхньої культури. Ґрунтується на визнанні особистості найвищою цінністю, а духовності – метою і засобом розвитку особистості та суспільства. Корпоративна культура має бути загальноприйнятною, схвалюватись усіма або більшістю членів трудового колективу організації. Передбачає ясність і простоту корпоративної культури, які забезпечують можливість її розуміння всіма працівниками від керівного рівня до простих робітників організації. Передбачає недопущення подвійного тлумачення корпоративної культури. Положення корпоративної культури (наприклад, цілі або цінності) не повинні вимагати доказів. Корпоративна культура не має суперечити і викликати неповагу до культури працівників організації, соціокультурного співтовариства і тієї держави, де знаходиться організація. Корпоративна культура має ґрунтуватися на законах етичних принципів, національної культури, і відповідати специфіці діяльності організації. Для працівника будь-якого рівня або структурних підрозділів має існувати реальна можливість досягнення мети у відповідності з цінностям корпоративної культури. Передбачає наявність у членів трудового колективу освіти, досвіду та контекстуальних навиків, які дозволяють ефективно управляти корпоративною культурою. Передбачає стабільний розвиток корпоративної культури та її орієнтацію на удосконалення та відкритість. Передбачає, що корпоративна культура має орієнтуватись на забезпечення відповідного економічного достатку, соціального та інтелектуального розвитку усіх працівників організації Передбачає що корпоративна культура має виконувати функцію корисності як для людей, так і для організації та забезпечувати ефективну діяльність підприємства. У рамках даного принципу створюється система якісних і кількісних параметрів для оцінювання рівня корпоративної культури та характеру її впливу на результати діяльності підприємства. Передбачає, що корпоративна культура має забезпечити однакову та справедливу винагороду працівникам, які дотримуються її норм. Організація самостійно визначає норми та правила корпоративної культури, систему винагород за їх дотримання, механізм здійснення контролю за їх дотриманням, моделі розвитку корпоративної культури, однак усе вище зазначене має відповідати вимогам чинного законодавства та не суперечити йому.

Висновки та невирішені частини проблеми. Слід наголосити, що культура підприємства може виявитися прийнятною лише на певний період часу й за певних умов. Зміна зовнішніх та внутрішніх умов функціонування підприємства вимагає змін його корпоративної культури. Саме тому керівники-практики мають відчувати зміни у зовнішньому та внутрішньому середовищі та вживати потрібних заходів щодо зміни корпоративної культури відповідно до потреб організації та ринку в цілому, а науковці – не залишати поза увагою цю важливу проблему. Логічним продовженням висвітлених у даній статті досліджень є розробка теоретичних та методичних складових механізму корпоративної культури організації. Література 1. Капитонов Э.А. Корпоративная культура: теория и практика / Э.А. Капитонов, Г.П. Зинченко, А.Э. Капитонов. – М. : Альфа-Пресс, 2005. – 352 с.

2. Плаксина Н.И. Методологические основы формирования корпоративной культуры организации // Вестник ТГУ. – 2011. – Выпуск 3 (95). – С. 127–129. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

97

Економічні науки

3. Смирнов Э.А. Разработка управленческих решений / Э.А. Смирнов. – М. : ЮНИТИ-ДАН, 2002. – 271 с.

4. Формирование корпоративной культуры [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.irsintez.com/content/view/78/84/ 5. Козлов В.В. Корпоративная культура / В.В. Козлов. – М. : Альфа-Пресс, 2009. – 301 с.

6. Шейн Э.Х. Организационная культура и лидерство / Э.Х. Шейн ; [пер. с англ. ; под ред. В. А. Спивака]. – СПб. : Питер, 2002. – 336 с.

7. Томпсон А.А. Стратегический менеджмент: концепции и ситуации для анализа / А. А. Томпсон, А. Дж. Стрикленд ; [пер. с англ.]. – [12-е изд.]. – М. : Вильяме, 2007. – 928 с. Надійшла 04.06.2012; рецензент: д. е. н. Свиноус І. В.

УДК 336.22:338.45 Л. В. ВАГАНОВА Хмельницький національний університет

ОКРЕМІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНО-КАДРОВОЮ БЕЗПЕКОЮ ПІДПРИЄМСТВА У статті розглянуто окремі аспекти процесу формування системи управління інтелектуально-кадрової безпеки підприємства; розроблено складові стратегії управління персоналом та його інтелектуальними активами.

Some aspects of the formation of intellectual and human resources management enterprise security has been considered, the theoretical operation of strategy for personnel management and its noetic assets has been getting Ключові слова: інтелектуально-кадрова безпека підприємства, підсистема управління, функції, оргструктура, технології управління, кадри, інформація, управлінські рішення.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок з важливими науковими і практичними завданнями. За сучасних умов розвитку ринкових відносин інтелектуально-кадрова безпека, спеціальні знання і комунікації стають чинниками досягнення результативності управлінських інформаційних технологій, створення доданої вартості, конкурентоспроможності, ефективності виробництва. Практика показує, що за стрімкого зростання глобальної конкуренції, заснованої на створенні наукомістких продуктів, інтелектуально-кадрова безпека стає ключовим ресурсом розвитку суб'єкта господарювання. Ефективне її використання за таких умов є найважливішою конкурентною перевагою промислових підприємств. Аналіз останніх досліджень чи публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор. Вивченням питань формування механізму управління інтелектуально-кадровою безпекою підприємства займалися відомі вітчизняні та зарубіжні вчені-економісти: І. Ансофф, Ф. Беккер, Д. Богиня, В. Вітвіцький, П. Друкер, П. Іванов, А. Кібанов, А. Колот, М. Малік, Р. Марра, М. Мескон, В. Нижник, М. Поліщук, С. Оддонел, Т. Пітере, Г. Саймон, Ф. Хедоурі, Є. Ходаківський, Ю. Цал-Цалко, Г. Шмідт. Однак, на сьогоднішній день недостатньо приділяється уваги синергетичній дії аспектів формування системи управління інтелектуально-кадрової безпеки підприємства. Формування цілей статті: розглянути окремі аспекти процесу формування системи управління інтелектуально-кадровою безпекою підприємства з метою розробки складових стратегії управління персоналом та його інтелектуальними активами. Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Головним завданням управління інтелектуально-кадрової безпеки підприємства є здатність протистояти загрозам, які можуть завдати шкоди підприємству, знизити темпи його розвитку та зменшити капітал. Загрози інтелектуально-кадрової безпеки можуть виникати як ззовні, так і зсередини підприємства. Зсередини підприємства загрози можуть виникати зі сторони працівників підприємства, діяльність яких спрямована на зниження можливостей використання інтелектуального потенціалу підприємства. Ззовні загрози можуть виникати зі сторони фірм-конкурентів, дії яких мають на меті переманювання кваліфікованого персоналу, який має потужний інтелектуальний потенціал та володіє інформацією про інтелектуальну власність фірми. Одним словом забезпечення інтелектуально-кадрової безпеки на підприємстві є необхідною умовою його подальшого ефективного функціонування. Це пояснюється високою конкуренцією серед підприємств; необхідністю постійного вдосконалення існуючих технологій та процесів на підприємстві; появою інформаційно-обчислювального та телекомунікаційного обладнання, яке вимагає особливого захисту; необхідністю використання підприємствами найновітніших інформаційних технологій; неможливістю стабільної діяльності підприємства без забезпечення належного рівня інтелектуально-кадрової безпеки [8, с.180]. Крім економічного збитку від загроз інтелектуально-кадровій безпеці існують і нематеріальні втрати, що обумовлює зниження морального духу компанії, зіпсованою репутацією, зниження вартості її акцій і порушення ділових відносин з партнерами. Таким чином, підприємства відчувають зростання дій 98

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

загроз зі сторони власного персоналу, які пов’язані зі збільшенням ризиків в управлінні персоналом. Негативні наслідки таких ризиків можуть привести до зменшення ефективності менеджменту підприємства та до повної втрати його власником. Тому визначення загроз інноваційно-кадровій безпеці дає можливість зменшити ризики у виробничо-комерційній діяльності підприємства. При цьому, для забезпечення інтелектуально-кадрової безпеки необхідно передбачити всі відповідні загрози, що можуть нанести втрати діяльності підприємства. Слід зазначити, що охорона інтелектуально-кадрової складової економічної безпеки охоплює взаємопов'язані і водночас самостійні напрями діяльності суб'єкта господарювання, а саме [1, c. 95]: 1) роботу з персоналом підприємства, спрямована на підвищення ефективності діяльності всіх категорій персоналу; 2) збереження й розвиток інтелектуального потенціалу, сукупності прав на інтелектуальну власність або на її використання (зокрема патентів і ліцензій), та на поповнення знань і професійного досвіду працівників підприємства. До внутрішніх структурних характеристик інтелектуально-кадрової безпеки підприємства відносимо рівень забезпечення підприємства персоналом; раціональність структури персоналу; ефективність використання трудового потенціалу та робочого часу; рух персоналу; ефективність систем нормування праці та її організації; продуктивність праці; оплату праці; соціальний захист персоналу. Таким чином, головною метою формування інтелектуально-кадрової безпеки на підприємстві є: забезпечення сталого функціонування та розвитку підприємства; запобігання зовнішнім та внутрішнім загрозам; захист його інтересів від протиправних посягань; запобігання втрати матеріальних та нематеріальних ресурсів; забезпечення нормального функціонування всіх підрозділів підприємства. Сучасні умови господарювання вимагають створення власної системи інтелектуально-кадрової безпеки на підприємстві. Проте, незважаючи на таку необхідність, більшість українських підприємств не мають власної системи безпеки. Систему інтелектуально-кадрової безпеки можна охарактеризувати як комплекс управлінських, правових, економічних, охоронних, судово-правових й інших заходів, що забезпечують безпеку підприємства та захист від неправомірних посягань, від зниження рівня можливих втрат. Система управління інтелектуально-кадровою безпекою підприємства, яка склалась на провідних вітчизняних підприємствах під впливом запровадження прогресивних зарубіжних технологій управління персоналом та викристалізації власного досвіду, включає сьогодні підсистеми, що подані у вигляді таблиці 1. Таблиця 1 Підсистеми управління інтелектуально-кадровою безпекою підприємства Назва Аналіз та планування персоналу Підбір та наймання персоналу Оцінювання персоналу Організація навчання та підвищення кваліфікації персоналу Атестація і ротація кадрів Управління праці

оплатою

Облік співробітників підприємства Організація трудових відносин на підприємстві Створення умов праці Соціальний розвиток та соціальне партнерство Кадрова безпека

Суть напрямку розробка кадрової політики, розробка стратегії управління персоналом, аналіз кадрового потенціалу та ринку праці, кадрове планування, прогнозування потреб у персоналі, організація реклами та встановлення взаємодії із зовнішніми організаціями, що забезпечують підприємство кадрами проведення співбесід, тестів, анкетування для вияву інтелектуального рівня, професіоналізму, комунікативності та інших необхідних якостей персональна оцінка – рівень знань, умінь, майстерності та особистісної відповідальності; оцінка виконуваної роботи та її результатів навчання персоналу, перепідготовка та підвищення кваліфікації, введення в посаду, організація кадрового зростання, реалізація службово-професійного просування та кар'єри співробітників, робота з кадровим резервом проведення заходів, спрямованих на вияв відповідності результатів діяльності, якостей і потенціалу особистості працівника вимогам, що висуваються до виконуваної роботи розробка систем мотивації, вироблення систем оплати праці, участі персоналу в прибутках і капіталі підприємства, розробка форм морального стимулювання персоналу облік прийому, переміщення, винагород співробітників та стягнень з них, звільнення персоналу, організація ефективного використання персоналу, управління зайнятістю персоналу, кадрове діловодство оцінювання виконання персоналом своїх функціональних обов'язків, формування у співробітників почуття відповідальності, аналіз та регулювання групових і міжособистісних відносин, управління виробничими конфліктами та стресами, соціально-психологічна діагностика, встановлення норм корпоративної культури, робота зі скаргами на трудові відносини створення безпечних умов для праці співробітників; дотримання норм психофізіології праці, ергономіки, технічної естетики; кадрова безпека організація харчування, медичного і побутового обслуговування, відпочинку та культурно-оздоровчих заходів, управління конфліктами та стресами, організація соціального страхування Правове та інформаційне забезпечення процесу управління персоналом: вирішення правових питань трудових відносин, підготовка нормативних документів, що їх регулюють, забезпечення необхідною інформацією всіх підрозділів управління персоналом

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

99

Економічні науки

Аналіз досліджень науковців дозволив обґрунтувати методику побудови системи інтелектуальнокадрової безпеки, яка включатиме такі етапи [2, c. 114; 4, c. 47; 5, c. 322]: 1. Вивчення специфіки бізнесу підприємства, його місця на ринку, чисельності персоналу.

2. Аналіз зовнішніх і внутрішніх загроз інтелектуальній безпеці підприємства та вивчення інформації про можливість виникнення кризових ситуацій та поведінки підприємства в них.

3. Перевірка існуючих засобів щодо забезпечення захисту та аналіз їх придатності.

4. Моделювання нової системи інтелектуальної безпеки підприємства: розробка плану усунення виявлених під час перевірки недоліків; підготовка пропозицій щодо удосконалення існуючої системи, розрахунок усіх видів ресурсів, що необхідні; планування витрат на забезпечення належного рівня функціонування системи інтелектуальної безпеки, розрахунок бюджету.

5. Узгодження системи інтелектуальної безпеки та бюджету на її утримання з керівництвом.

6. Контроль за діяльністю створеної системи інтелектуальної безпеки.

7. Оцінка ефективності роботи створеної системи інтелектуальної безпеки.

8. Коригування та удосконалення системи інтелектуальної безпеки. Найважливішими особливостями сучасного процесу вдосконалення управління інтелектуальнокадрової безпеки може бути: розширення повноважень виконавців на місцях і зміна форми контролю; спільне прийняття господарських рішень і створення атмосфери довіри на підприємстві; розвиток механізмів планування кар'єри для ключових працівників; комплексне бачення проблем і цілісний підхід до людських ресурсів у взаємозв'язку зі стратегічними установками підприємства; створення корпоративної культури інноваційного типу. Системний підхід до формування управління всіх рівнів ієрархії дає можливість комплексно підійти до вирішення даної проблеми. З погляду системного підходу, проектування системи управління підприємством повинне включати всі функціональні та цільові підсистеми, підсистеми забезпечення управління, всі їх складові елементи: функції, оргструктуру, технології управління, кадри, інформацію, управлінські рішення і т.п. При цьому повинні враховуватись взаємозв’язки компонентів цілісної системи між собою та із зовнішнім середовищем. Поряд з цим у процесі створення ефективної системи інтелектуально-кадрової безпеки на підприємстві необхідно враховувати 1) специфіку підприємства (структуру, напрям діяльності, чисельність персоналу, стратегію розвитку); 2) умови, у яких підприємство функціонує (зовнішнє та внутрішнє середовище); 3) необхідність своєчасного та чіткого виконання запланованих дій, які спрямовані на адекватну реакцію на загрози; 4) планування та розробка стратегій та рішень; 5) оптимальний розподіл та використання ресурсів; 6) застосування вже існуючих на підприємстві засобів інтелектуальної безпеки; 7) постійний контроль та коригування діяльності підприємства, процесу формування його інтелектуальної безпеки. Основними принципами, які необхідно враховувати при формуванні системи інтелектуальнокадрової безпеки зокрема, повинні бути: усвідомлення необхідності захисту інтелектуальної власності; визначення відповідальності за інтелектуальну власність; підвищення соціальних цінностей; активне запобігання та виявлення порушень захисту інтелектуальної власності; постійний контроль за рівнем існуючої інтелектуальної безпеки та внесення необхідних змін та оновлень; чітке визначення функцій кожного працівника та їх безперебійне виконання; співпраця з іншими підприємствами та обмін досвідом у питаннях інтелектуальної безпеки; об’єднання зусиль усіх працівників підприємства для досягнення спільної мети; організація управління інтелектуальною безпекою спрямована на уникнення протиріч та конфліктів усередині підприємства [3, c.24]. Оцінка якості інтелектуального потенціалу як потенційної можливості розробки і реалізації стратегії розвитку промислового підприємства здійснюється на основі певної кількості критеріїв кожного з компонентів потенціалу. Кількісна оцінка інтелектуального потенціалу промислового підприємства передбачає користування певними одиницями виміру. Ними можуть бути конкретні величини, придатні для оцінки компонентів, або умовні показники (бали, коефіцієнти, індекси тощо). Треба взяти до уваги, що числові значення не повною мірою відображають якісну характеристику компонентів інтелектуального потенціалу промислового підприємства, яку можна отримати, аналізуючи показники в динаміці. За результатами узагальненого аналізу фахової літератури [6, c. 159; 7, c. 296] виокремлено такі основні групи методів управління інтелектуально-кадровим потенціалом підприємств: економічні, організаційно-розпорядчі, методи управління персоналом, управління ризиком. До економічних методів управління інтелектуальним потенціалом підприємств належать: стратегічне і поточне планування господарської діяльності підприємств; формування патентної стратегії; системи оподаткування суб’єктів господарювання; визначення дієвої амортизаційної політики; оцінка й облік нематеріальних активів, а також матеріальне стимулювання творчих працівників, ціноутворення, фінансування, кредитування, штрафні санкції за порушення прав інтелектуальної власності. Організаційно-розпорядчі методи управління забезпечують чіткий розподіл обов’язків в апараті управління, дотримання правових норм і повноважень у вирішенні питань господарської діяльності питань авторства на об’єкти інтелектуальної власності, відносин між підприємством та винахідниками, а також 100

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

застосування заходів примусу і дисциплінарної відповідальності. Методи організаційного впливу полягають у практичному застосуванні норм і положень законодавства; дотриманні вимог статуту підприємства, зумовлених діючою структурою управління і ухваленим розподілом функцій управління; затверджених положень про структурні підрозділи, а також різноманітних нормативів. Вони безпосередньо впливають на структурний та споживчий потенціал підприємств. Методи управління персоналом – це способи впливу на колектив з метою здійснення координації його діяльності в процесі функціонування підприємства. Зважаючи на специфіку інтелектуального потенціалу, вони передбачають комплекс заходів, спрямованих на якомога повнішу реалізацію розумових, творчих та інших здібностей працівників, їх знань, вмінь і досвіду, у взаємодії з усіма ресурсами підприємства. До них належать відбір і прийом персоналу; ділова оцінка персоналу; мотивація трудової та творчої діяльності; організація системи навчання персоналу; управління конфліктами й стресами; управління безпекою персоналу; управління діловою кар’єрою та службово-професійним просуванням персоналу. Вихідне завдання методів управління персоналом – створення оптимальних умов для розкриття здібностей працівників та розроблення дієвої системи мотивації праці. Методи управління ризиком інтелектуального потенціалу промислового підприємства полягають у визначенні ризикових ситуацій і розробці заходів, спрямованих на зниження негативних наслідків від їх виникнення, а також профілактика ризикових ситуацій. Висновки та невирішені частини проблеми. Розглянуті у роботі окремі аспекти формування системи управління інтелектуально-кадровою безпекою підприємства сприяють теоретичній розробці стратегії управління персоналом, його інтелектуальних активів; можливості застосування їх у практичній діяльності підприємства з відповідними відозмінами. Отже, стратегія управління інтелектуально-кадровою безпекою ґрунтується на положеннях прийнятої загальної стратегії діяльності підприємства та передбачає: 1) визначення цілей управління персоналом, тобто при прийнятті рішень у сфері управління персоналом повинні бути враховані як економічні аспекти (прийнята стратегія управління персоналом), так і потреби та інтереси працівників (відповідна оплата праці, необхідні умови праці, можливість розвитку та реалізації здібностей працівників); 2) формування ідеології і принципів кадрової роботи, тобто ідеологія кадрової роботи повинна бути відображена у вигляді документу і реалізовуватись у роботі усіма керівниками структурних підрозділів організації. У цьому документі передбачається набір етичних норм у роботі з персоналом. Одержання економічної ефективності у галузі управління персоналом визначає використання персоналу для досягнення цілей підприємницької діяльності організації (збільшення обсягів виробництва та інше) при обмеженості відповідальних трудових ресурсів. Наступним етапом дослідження є формування методичних складових стратегії управління персоналом організацій. Література 1. Докторук Є.В. Передумови та принципи формування системи управління інтелектуальним потенціалом підприємства / Є.В. Докторук // Наука і інновації : матер. 5 Міжн. наук. практ. конф., 7–15 жовтня 2009 р. : зб. наук. праць. – Перемишль, Польща, 2009. – № 3. – С. 95–97.

2. Захарчин Г. Механізм формування організаційної культури на підприємстві / Г. Захарчин // Формування ринкової економіки в Україні. – 2009. – Вип. 19. – С. 114–116.

3. Маркіна І.А. Теоретико-прикладні засади механізму забезпечення інтелектуальної безпеки на підприємстві / І.А. Маркіна, М.О. Московченко // Управління розвитком. – 2010. – № 18 (94). – С. 24–26.

4. Мосов С. Інтелектуальна безпека України в контексті її входження в СОТ / С. Мосов // Інтелектуальна власність. – 2008. – № 6 – С. 46–52.

5. Ситниченко В. Формування інформаційної безпеки на снові стандарту ISO/IEC 27001:2005 / В. Ситниченко, Г. Кісельова, Є. Стоякін // Стандартизація, сертифікація, якість : науково-технічний журнал. – 2010. – № 2(63) – С. 322– 332.

6. Ушенко Н.В. Людський капітал: регуляторні механізми відтворення : [монографія] / Н.В. Ушенко. – Донецьк : ТОВ “Юго-восток, Лтд”, 2008. – 288 с.

7. Цибульов П.М. Управління інтелектуальною власністю / П.М. Цибульов, В.П. Чеботарьов, В.Г. Зінов, Ю. Суіні ; П.М. Цибульов (ред.). – К. : К.І.С., 2005. – 448 с.

8. Швець І.Б. Економічна безпека в управлінні персоналом / І.Б. Швець // Наукові праці ДонНТУ. Серія: економічна. – Донецьк, 2009. – Вип. 36–1. –С. 179–184. Надійшла 04.06.2012; рецензент: д. е. н. Хрущ Н. А.

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

101

Економічні науки

УДК 005.935 А. В. ЖУКОВ Харківський національний економічний університет

ДІАГНОСТИКА ЯК ЕЛЕМЕНТ МЕХАНІЗМУ ЕФЕКТИВНОГО УПРАВЛІННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА Уточнено зміст діагностики, сформульовано визначення, конкретизовані ознаки діагностики як підфункції управління. Визначено взаємозв’язок діагностики з іншими функціями управління.

Refined the contents of diagnostics is refined, the definition is formulated, diagnostics features as sub-functions of management are concretized. Relationship of diagnostics with management functions is defined. Ключові слова: діагностика діяльності підприємства, система діагностики, діагностика та аналіз підприємства.

Однією з актуальних проблем в економіці підприємства залишається формування аналітичноінформаційного забезпечення системи управління підприємством. Це обумовлено пошуком якісно нових підходів щодо удосконалення цього забезпечення. Діагностика є однією з підфункцій, що формує аналітично-інформаційне забезпечення управління діяльністю підприємства. Її результати є основою для реалізації інших функцій та розроблення обґрунтованого управлінського рішення. У словнику іншомовних слів визначення механізму є наступним. Механізм – це сукупність проміжних станів або процесів будь-яких явищ [15, с. 431]. Визначення механізму управління Румянцев З.П. пояснює як сукупність таких елементів, як організаційні форми і структури управління, методи і важелі впливу, що забезпечують ефективну реалізацію характерних для виробництва цілей і найбільш повно на даному етапі задовольняють суспільні, колективні та індивідуальні інтереси і потреби [13, с. 265]. Тобто можна зробити висновок, що під механізмом управління діяльністю управління можна розглядати сукупність елементів управління, а саме систему управління (функції, структура), управлінські рішення, процеси управління на підставі цих рішень і завдяки персоналу підприємства. Ефективність діяльності підприємства напряму залежить від ефективності механізму управління, тому що механізм управління складається з системи управління, структури управління, процесів управління, управлінських рішень. Тому механізм ефективності управління можна визначати як сукупну ефективність його елементів. Діагностику найчастіше розглядають як підфункцію управління, яка спроможна попередньо зафіксувати різні негаразди на підприємстві. В науковій літературі розглядаються різні теоретичні та практичні підходи до діагностики на підприємстві. Для дослідження проблем діагностики початково слід проаналізувати зміст діагностики, розглянути її як систему, та класифікувати за ознаками. Аналіз наукової літератури показав, що спеціалісти з питань діагностики, висловлюють різні думки стосовно визначення «діагностика», її змісту. В табл. 1 наведені визначення фахівців, які конкретизують зміст її та дозволяють сформулювати на цій основі сучасне визначення. Багато фахівців з проблем управління ототожнюють поняття «діагностика» з «економічною діагностикою». Проте Костенко Т.Д. та Підгора Є.О. вважають, що економічна діагностика – це багатоступінчата оцінка результатів діяльності підприємства на основі системи економічних показників, взаємозалежних і доповнюючих один одного [11, с. 250]. Глухарєв С.М. зазначає, що економічна діагностика – це визначення поточного стану підприємства й динаміки його змін, можливих шляхів вирішення проблем за результатами розрахунків, оцінки та інтерпретації фінансових показників, що характеризують різні сторони діяльності підприємства [7, с. 80]. В економічній енциклопедії економічну діагностику визначається як аналіз і оцінка економічних показників роботи підприємства на підставі вивчення окремих результатів, повної інформації з метою виявлення резервів та з’ясування перспектив його розвитку й наслідків поточних управлінських рішень [9, с. 419]. Отже, бачимо, що на відміну від діагностики виробничої діяльності підприємства, де акцент робиться на аналіз загальних показників, в економічній діагностиці приділяється увага безпосередньо фінансовим показникам. До діагностики виробничої діяльності підприємства належать діагностика зовнішнього і внутрішнього середовища, діагностика потенціалу підприємства та його стратегічної направленості, а також економічна діагностика. Отже, доцільно зробити висновок, що діагностика діяльності підприємства включає в себе економічну діагностику, але є ширшою підфункцією, яка охоплює не тільки фінансові показники. Підприємству для реалізації його стратегії необхідно розробити відповідні методи, які сприяли б досягненню поставлених цілей. Серед методів вирішення управлінських задач можна виділити діагностику як інструмент дослідження внутрішнього і зовнішнього середовища на підприємстві і розробки необхідних підходів, націлених на управлінський вплив для досягнення ефективності виконання поставлених стратегічних завдань підприємством. Ефективність діяльності підприємства в тій чи іншій мірі залежить від якості функціонування 102

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

системи управління. Підвищення якості може досягатися за допомогою проведення досліджень діяльності підприємства з різних сторін. Тобто розгляд його сильних і слабких якостей, процесу виробництва, економічного становища, роботи працівників. Таблиця 1 Розуміння діагностики фахівцями з проблем управління Визначення

Ключове слово Визначення стану об’єкта за ознаками

Автори, що виділяють дане визначення

Сукупність досліджень

Глухов В.В., Бахрамов Ю.М. [2, с. 33]

Вчення

Глазов М.М. [6, с. 23]

Визначення стану об’єкта, предмета, явища чи процесу управління за допомогою реалізації комплексу дослідницьких процедур, виявлення в них слабких ланок та «вузьких місць»

Комплекс дослідницьких процедур

Короткова Е.М. [1, с. 146]

Метод аналізу стану внутрішнього середовища організації, встановлення проблем та вузьких місць, які спричиняють відхилення та деформації об’єкта від норми чи цілі, виявлення потенційно слабких сторін, що впливають на формування та реалізацію ефективної стратегії організації

Метод аналізу

Фаріон І.Д. [16, с. 8–9]

Спосіб встановлення характеру збоїв нормального перебігу господарського процесу на підставі типових ознак, властивих тільки цьому об’єкту

Спосіб

Муравйов А.І. [12, с. 17]

Процес розпізнавання і визначення негативних (кризових) явищ у діяльності підприємства на основі помічених локальних змін, установлених залежностей, а також особливо помітних явищ поточної діяльності підприємства

Процес розпізнавання і визначення

Швиданенко Г.О. [17, с. 6]

Процес детального та поглибленого аналізу проблем, виявлення факторів, що впливають на них, підготовки всієї необхідної інформації для прийняття рішення, а також виявлення головних аспектів взаємозв’язку між проблемами, загальними цілями та результатами діяльності підприємства

Процес детального аналізу проблем

Верба В.А., Решетняк Т.І. [4, с. 27]

Визначення стану об’єкта, що досліджується за прямими та непрямими ознаками Сукупність досліджень з визначення цілей функціонування підприємства, способів їх досягнення та виявлення недоліків Вчення про методи і принципи розпізнавання дисфункцій і постановку діагнозу об’єкта, що аналізується з метою підвищення ефективності його функціонування, підвищення його життєздатності в умовах вільної конкуренції, вільного, нерегульованого ринку

Євдокимова Н.М., Кірієнко А.В. [10, с. 10]

Стенли Янг [18, с. 16] визначає систему управління як підсистему підприємства, складовими частинами являються групи взаємодіючих людей, при цьому функції системи управління являються сприйняттям входів підприємства (певних проблем) і виходів (виконання комплексу дій, процесів), при цьому повинен збільшуватись дохід внаслідок оптимізації взаємозв’язку всіх входів і виходів від діяльності всього підприємства. Під час процесу вивчення системних підходів у діагностиці необхідно визначити методологічну складову цього процесу і структуру системи управління. Мета будь-якої діагностики полягає в тому, щоб оперативно вирішити завдання поставлені перед системою управління. Велике значення набуває повнота та комплексність проведення діагностики діяльності підприємства, що, в свою чергу, відображається в її результатах. Діагностика передбачає збір інформації та виявлення проблем. Для того, щоб бути ефективною, діагностика повинна бути інтегрована з іншими функціями управління, а саме планування, організації, контролю, мотивації, прогнозування. Діагностика підтримує ці функції. Вона передбачає збір інформації, її аналіз щодо поставлення та виконання цілей та задач функціонування та розвитку підприємства, тобто забезпечує функцію планування. Діагностика сервісно забезпечує ще одну функцію управління – організацію. Діагностуючи та виявляючи проблемні зони в діяльності підприємства, діагностика здатна вказувати організаційні шляхи усунення їх. Застосовуючи діагностичні інструменти, функція контролю відстежує ступені відхилення від Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

103

Економічні науки

запланованих цілей підприємства. Проводить облік на підставі отриманої інформації про діяльність підприємства і ефективність управлінських рішень. Система мотивації працює на основі діагностики, при цьому фіксуючи відхилення від нормативних значень та діагностуючи тенденції відхилення. Функція мотивації орієнтована на підвищення ефективності трудової діяльності робітників підприємства за допомогою спонукаючих дій, що базуються на задоволеності їх потреб. Використання підфункції діагностики в реалізації функції прогнозування на підприємстві дозволить проаналізувати наскільки перспективна діяльність підприємства і його потенціал та можливості його реалізації. Часто в економічній літературі діагностику ототожнюють з економічним аналізом. Економічний аналіз і діагностика пов’язані між собою, але ці поняття є різними. Так, Гробовський Б.Є. описує економічний аналіз як комплексне всебічне дослідження всіх сторін діяльності підприємства на основі використання відповідних джерел інформації, вивчення окремих елементів економічної роботи, виявлення і вимірювання впливу факторів на результати діяльності підприємства, зіставлення затрат і результатів, узагальнення результатів аналізу, і, нарешті, обґрунтування альтернативних варіантів управлінських рішень з метою вибору оптимального [8, с. 6]. На відміну від економічного аналізу, який спрямований на вивчення динаміки економічних показників, діагностика дозволяє ще й виявляти структуру зв’язків між цими показниками, щільність та динаміку цих зв’язків [3, с. 9], як так вважає Вартанов А.С. Гадзевич О.І. теж економічну діагностику пов’язує з аналізом діяльності підприємства. Хоча тут же говорить, що ці поняття не є тотожними. Поняття «діагностика» є ширшим. Воно включає в себе не тільки аналіз фінансово-господарської діяльності підприємств, а й маркетинговий аналіз (аналіз ринку, попиту, пропозиції, конкурентів, постачальників), SWOT-аналіз, аналіз та діагностику ймовірності банкрутства, аналіз системи ринків та інше [5, с. 129]. Діагностика підприємства у своїй діяльності спирається на економічний аналіз, завдяки чому встановлюється діагноз фінансового стану, його ліквідність і виникає можливість поліпшити рівень системи управління на підприємстві. В цілому можна узагальнити ознаки, що виражають різницю між діагностикою та аналізом (табл. 2). Таблиця 2 Відмінні ознаки діагностики і аналізу діяльності підприємства Діагностика діяльності підприємства Діагностика – це система заходів, які направлені на визначення величини відхилення стану діяльності підприємства від бажаного або нормативного та основних причин цього відхилення, а також розробку управлінського впливу з метою приведення діяльності підприємства в необхідне русло. Термін «діагностика» передбачає визначення поточного стану та перспектив діяльності підприємства. Діагностика – більш об’ємна ніж аналіз за переліком можливостей. Діагностика вже включає в себе аналіз як одну з дій діагностування. Діагностика дає відповідь на те, що вже трапилось на даний момент.

Аналіз діяльності підприємства Економічний аналіз діяльності підприємства може зробити кількісну оцінку, але він не дає іншої інформації причин відхилень крім цифрової.

Під терміном «аналіз» мають на увазі дослідження проведені за певний період, та обробку даних за цей період. Аналіз – це метод вивчення та опису досліджуваного об’єкту. Аналіз дає відповідь на те, із чого складається наша проблема.

Не потребує доведення той факт, що для забезпечення діагностики ефективності діяльності підприємства необхідно застосовувати системний підхід. Він встановлює взаємозв’язок завдань та результатів діагностики для того, щоб в повній мірі вона реалізувалась в системі управління. Під системою діагностики діяльності підприємства розглядаємо використання методів і прийомів обробки й аналізу даних, які відображають стан і фіксують проблеми, та визначають напрями їх усунення, виявляють резерви розвитку підприємства. Таким чином, діагностику доцільно розуміти як підфункцію управління, яка процесно передбачає послідовний хід розпізнавання поточного стану діяльності підприємства, виявлення причин і проблем, що обумовили відхилення від стійкого функціонування та визначення шляхів усунення негативних станів й виявлення резервів розвитку діяльності підприємства. Цілі діагностики повинні реалізовуватись за допомогою використання лише тих коефіцієнтів, які являють собою інформаційну базу для прийняття управлінських рішень, тому що діагностика включає в себе велику кількість інструментів і складається з багатьох коефіцієнтів, в яких не завжди є потреба підприємства, або їх корисність не має сенсу, тому що у деяких випадках одні коефіцієнти дублюють інші. Під предметом діагностики діяльності підприємства розглядаємо аналіз результатів за минулий та поточний періоди його діяльності, оцінку ресурсів, які задіяні на підприємстві та його ефективність.

104

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

Під об’єктом діагностики діяльності підприємства можемо розглядати підприємство, його підрозділи та види його діяльності. Суб’єктом діагностики діяльності підприємства можуть бути як органи державної влади, аналітичні відділи, так і науково-дослідні інститути, засоби масової інформації. До завдань діагностики відноситься: – ідентифікація реального стану даного підприємства; – порівняння рівня розвитку даного підприємства згідно з нормативними вимогами, або еталонними по галузі підприємствами; – встановлення рівня розвитку діяльності підприємства в часовому і просторовому вимірах; – прогнозування основних тенденцій розвитку підприємства в майбутньому; – виявлення причинно-наслідкових механізмів функціонування підприємства; – виявлення резервів розвитку діяльності підприємства; – визначення причин проблем «вузьких місць» в управлінні діяльністю підприємства. Діагностика діяльності підприємства повинна бути комплексною і охоплювати всі сфери діяльності підприємства та процеси, оскільки не рідко саме дрібниці можуть складати резерви поліпшення діяльності підприємства та проблеми, які можуть з’явитись в перспективі. Мельник О.Г., автор статті “Етимологія та типологія систем діагностики діяльності підприємств”, наводить розширену класифікацію типів систем діагностики діяльності підприємств [14, с. 82–84]. Класифікуючи її за об’єктною ознакою, охопленням, часовим спрямуванням, ключовою критеріальною базою, інформаційною базою, характером діяльності, формою, періодичністю, вхідною базою, середовищем функціонування, суб’єктами, результативністю, завершеністю, достовірністю результатів, рівнем автоматизації. На нашу думку доцільно виділити і зробити більш компактну класифікацію і водночас наведені ознаки дадуть змогу зосередитись на детальній діагностиці першочергових питань підприємства: 1) За ознакою періодичності: – постійна – безперервна система контролю за показниками об’єкта діагностування; – епізодична – разова оцінка об’єкта діагностування.

2) За ознакою охоплення: – на рівні підприємства – діагностика певних показників у рамках сфери діяльності підприємства; – на рівні підрозділу – діагностика видів діяльності підрозділів підприємства; – детальна – комплексне аналітичне дослідження, що дає чітке розуміння поточної ситуації у всіх сферах діяльності підприємства.

3) За інформаційною ознакою: – діагностика на основі фінансової звітності – аналіз фінансового стану підприємства; – діагностика на основі іншої інформації – аналіз даних, отриманих у ході проведення досліджень, які не мають відношення до фінансової звітності, а є результатом спеціально проведених експериментів.

4) За ознакою фундаментальності: – оперативна – дає змогу провести невелике дослідження та зробити попередні висновки стосовно поточного стану підприємства; – детальна - поглиблена діагностика підприємства та усіх сфер його діяльності.

5) За ознакою середовища: – діагностика, орієнтована на внутрішнє середовище – збір та аналіз інформації про внутрішні умови роботи підприємства; – діагностика, орієнтована на зовнішнє середовище – збір та аналіз інформації, прогнозування змін зовнішніх умов роботи підприємства. Таким чином, для того, щоб встановити діагноз, потрібно зібрати необхідну інформацію і відповідним чином її опрацювати. Джерелом інформації можуть бути фінансовий та управлінський облік, моделі (організаційні, функціональні та інші). Серед засобів обробки можуть бути, у тому числі, і економічний аналіз. З огляду на це, можна зазначити, що термін діагностика є ширшим ніж економічний аналіз. Використання діагностики діяльності підприємства допоможе зрозуміти і освітити реальну картину результатів і поточного стану його діяльності. Діагностика діяльності підприємства ставить за мету підвищення ефективності його роботи на основі системного вивчення усіх видів діяльності, та виявлення резервів розвитку, а також надання необхідних знань для прийняття управлінських рішень. Отже, розроблений концептуальний підхід до системи діагностики діяльності підприємства надає можливість відповідним структурам управління вирішити які саме показники використовувати для оцінювання, аналізу, контролю, контролінгу, планування та організації діяльності підприємства, відслідковувати їх рівні, реєструвати відхилення, розробляти заходи щодо нормального функціонування підприємства. Література 1. Антикризисное управление : [учебник / под ред. Э.М. Короткова]. – М. : ИНФРА – М, 2000. – 432 с. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

105

Економічні науки

2. Бахрамов Ю.М. Финансовый менеджмент / Ю.М. Бахрамов, В.В. Глухов. – М. : Изд-во Лань, 2006. – 736 с.

3. Вартанов А.С. Экономическа диагностика деятельности предприятия: организация и методология / Вартанов А.С. – М. : Финансы и статистика, 1991. – 80 с.

4. Верба В.А. Організація консалтінгової діяльності : [навч. посібн.] / В.А. Верба, Т.І. Решетняк. – К. : Вид-во КНЕУ, 2000. – 242 с.

5. Гадзевич О.І. основи економічного аналізу і діагностики фінансово-господарської діяльності підприємств : [навч. посібн.] / Гадзевич О.І. – К. : Кондор, 2007. – 180 с.

6. Глазов М.М. Функциональная диагностика в управлении деятельностью предприятием / Глазов М.М. – Сб. : Изд-во СПбГУЭФ, 1999. – 325 с.

7. Глухарєв С.М. Економічна діагностика : [консп. лекцій] / Глухарєв С.М. – Харків : ХНАМГ, 2008.

– 118 с.

8. Грабовецький Б.Є. Економічний аналіз : [навч. посібн.] / Грабовецький Б.Є. – К. : Центр навчальної літератури, 2009. – 256 с.

9. Економічна енциклопедія : у 3 т. Т. 1 / [редкол. : С.В. Мочерний та ін.]. – К. : Академія, 2000.

10. Євдокимова Н.М. Економічна діагностика : [навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц.] / Н.М. Євдокимова, А.В. Кирієнко. – К. : КНЕУ, 2005. – 110 с.

11. Костенко Т.Д. Економічний аналіз і діагностика стану підприємства : [навч. посібник] / Т.Д. Костенко, Є.О. Підгора. – [2-е вид. перероб. та доп.]. – К. : Центр учбової літератури, 2007. – 400 с.

12. Муравьев А.И. Теория экономического анализа: проблемы и решения / Муравьев А.И. – М. : Изд-во «Финансы и статистика», 1998. – 144 с.

13. Основы социального управления : учебное пособие / [А.Г. Гладышев, В.Н. Иванов, В.И. Патрушев и др.] ; под. ред. В.Н. Иванова. – М. : Высшая школа, 2001. – 271 с.

14. Регіональна економіка : науково-практичний журнал. – 2010. – № 1.

15. Словник іншомовних слів / [за заг. ред. О.С. Мельничука]. – К., 1974. – 776 с.

16. Фаріон І.Д. Діагностика і економічний аналіз у сфері послуг : [курс лекцій] / Фаріон І.Д., Савчук Л.І., Жукевич С.М. ; за ред. І.Д. Фаріон. – Тернопіль : Вид-во «Екон. думка», 2005. – 260 с.

17. Швиданенко Г.О. Сучасна технологія діагностики фінансово-економічної діяльності підприємства : [монографія] / Г.О. Швиданенко, О.І. Олексюк. – К. : КНЕУ, 2002. – 290 с.

18. Янг С. Системное управление организацией / Янг С. ; [пер. с англ. ; под ред. С. П. Никанорова, С. А. Батасова]. – М. : «Советское радио», 1972. – C. 456. Надійшла 06.06.2012; рецензент: д. е. н. Малярець Л. М.

106

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

ІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ВІТЧИЗНЯНИХ ПІДПРИЄМСТВ

УДК 330.322 Н. А. ХРУЩ Хмельницький національний університет

ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ВІРТУАЛЬНИХ ПІДПРИЄМСТВ В УМОВАХ ІНФОРМАТИЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА В статті розглянуто нову концепцію організаційної структури підприємства – віртуальне підприємство. Наведено класифікацію, визначено принципи і особливості функціонування, роль у розвитку корпоративного управління і створенні інвестиційного іміджу України.

In this article the new concept of the organizational structure of the company – a virtual enterprise. The classification, defined the principles and features of functioning, role in corporate governance and the creation of investment image of Ukraine. Ключові слова: інформатизація, віртуалізація, віртуальне підприємство, мережеві об’єднання.

Постановка проблеми. Світова економічна система перейшла в епоху глобальної інформатизації суспільства. Третє тисячоліття характеризується новими виробничими відносинами на основі застосування комп’ютеризованих засобів праці і інформаційних технологій, у тому числі таких систем комунікації як Інтернет та інші. Основними передумовами створення суспільства нового типу є: формування єдиного інформаційного суспільства на базі всесвітньої мережі Інтернет; створення міжнародного ринку інформації; поширення інформатизації, глобалізації та віртуалізації в усіх сферах економіки; розвиток всесвітнього виробництва та збуту. Сучасні підприємства різних галузей функціонують в умовах невизначеності і динамічності соціально-економічного середовища. Сьогодні формування та рівень розвитку інформації, інформаційних ресурсів та всього інформаційного простору є основою та головною характеристикою розвитку будь-якої соціально-економічної системи на макро- та мікрорівні. Економічний та політичний тиск, що чиниться, внутрішні потреби в розвитку технологій та інші фактори створюють потенційну загрозу для ефективного функціонування підприємств і тому процес безперервної трансформації підприємства та управління цими перетвореннями є життєво необхідним. Інструментом ефективного управління перетвореннями бізнеспроцесів на підприємстві різного масштабу виступають сучасні інформаційні системи та інформаційні технології. Впровадження інформаційних і комунікаційних технологій порушує організаційну стабільність підприємств і націлює їх пошук та формування нових організаційних структур, які дозволять підвищити їх конкурентоспроможність. Становлення "електронно-прозорого" світового ринку (з миттєвим доступом до інформації про будь-які товари) викликає різкий ріст конкуренції між виробниками. За таких умов підприємства, які мають за мету вихід на сучасний світових ринок, де широко використовуються передові комунікаційні та інформаційні технології, здійснюють пошук нових форм організації та управління. Суттєвий вплив на розробку та впровадження інноваційних інформаційних продуктів чинить інтеграція інноваційних політик, узгодження інтересів та можливостей розробників та споживачів програмних продуктів, наявність принципових відмінностей та характеристик систем управління підприємством, а також експлуатаційні характеристики відповідних інформаційних нововведень, які пропонуються на ринку. Однією із головних проблем вітчизняних підприємств є відставання системи організації менеджменту від сучасних вимог. В першу чергу, це стосується систем організації фінансового менеджменту, управління фінансовими потоками та організаційної структури підприємства. Ефективне функціонування зазначених систем суттєво залежить від використання сучасних технологій управління, в тому числі від інформаційних технологій. При цьому оптимізація організації менеджменту і бізнес процесів є не тільки необхідною умовою прозорості підприємства, як суб’єкта господарювання, але й стимулює потік інвестицій на дане підприємство. Епоха “постійного клієнта – споживача” закінчується. Сьогодні кардинально змінюється його роль і “образ” у процесі розширеного відтворення, він із масового споживача перетворюється на індивідуального замовника. В такій, орієнтованій на клієнта, економічній ситуації підприємства зустрічаються із постійно змінним ринком, який стимулює інновації різних типів, а саме: інновації першого типу – в сферу продуктів і послуг; інновації другого типу – в процес виробництва чи обслуговування; інновації третього типу – в організаційну структуру підприємства, або його структурних підрозділів; інновації четвертого типу – в психологію та поведінку. Таким чином, в теорію та практику економічного життя входять поняття віртуального бізнесу, віртуального продукту та віртуального підприємства, про яке можна говорити, як про принципово нову концепцію організаційної структури для інтеграції підприємства. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблеми створення віртуальних підприємств висвітлені в роботах таких зарубіжних вчених, як У. Девідоу, М. Мелоун, Р.Байрн, К. Блейхер, Ханс А. Вютрих, Андреас Ф. Філіпп, Р. Патюрель., М Райсс, А. Манюшис, В. Смольянинов, В. Тарасов. В українській наукові літературі проблемами віртуалізації висвітлені недостатньо. Концепція віртуалізації підприємств появилась майже 10 років назад. В першу чергу, це було пов’язано з публікацією книги У. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

107

Економічні науки

Девідоу та М. Мелоуна “Віртуальна корпорація” та статті Р.Байрна в журналі “Бизнес-Уік” [1]. Одним з перших термін віртуальне підприємство запропонував Дж. Хопланд з фірми "DEC", який скористався аналогією із поняттям віртуальної машини із області комп’ютерної техніки. У віртуальній машині ні один процес не може монопольно використовувати будь-який ресурс, всі системні ресурси вважаються потенційно призначеними для колективного використання. Ідея такого підходу з географічно розподіленими ресурсами в інтересах спільної роботи над унікальними проектами чи новими продуктами стала загальновизнаним трактуванням віртуальної організації. К. Блейхер під віртуальною кооперацією розуміє міжорганізаційне гнучке підприємство, яке тимчасово створюється та за головну мету має отримання вигоди через розширення асортименту товарів і послуг [5]. В окремих роботах віртуальне підприємство визначають іншими термінами, а саме: “сітьові підприємства” [2, 3], “безмежні підприємства” [4], “розширенні підприємства” [4] . Постановка завдання. Метою статті є з’ясування сутності та особливостей функціонування віртуальних підприємств та їх ролі і перспектив на Україні. Основні завдання дослідження полягають у наступному: визначення сутності віртуального підприємства та принципів його роботи; класифікація віртуальних організаційних форм та їх особливості; роль віртуальних підприємств у розвитку корпоративного управління і створенні інвестиційного іміджу України. Виклад основного матеріалу дослідження. Віртуальне підприємство – це добровільна тимчасова форма кооперації декількох, як правило, незалежних партнерів (підприємств, інститутів, окремих осіб), яка завдяки оптимізації системи виробництва вигод забезпечує велику вигоду клієнтам. Віртуальні підприємства є частиною віртуального простору, який також включає в себе такі поняття [6]: електронний ринок; електрона комерція; віртуальний продукт; віртуальне виробництво; віртуальна фабрика; віртуальний банк. Передумовою створення віртуального підприємства є надходження ринкового замовлення. Для виконання замовлення створюється віртуальна мережа, яка складається з учасників (партнерів) по виробництву товарів та послуг. Всі учасники мережі в межах своєї ключової компетенції надають у розпорядження сітьового підприємства необхідні ресурси та визначають свої можливості (кадри, сировина, структури управління, фінансові та інші ресурси, “ноу-хау”, спеціальні знання та права в тій чи іншій галузі та інші). За допомогою електронно-технічних засобів надаються інформаційно-комунікаційні послуги і виконується ринкове замовлення. У випадку наступних замовлень на базі існуючого підприємницького пула створюються нові віртуальні сітьові конфігурації. Віртуальні підприємства працюють за схемою, рис. 1. Звичайно, що повністю віртуального підприємства, тобто що не має базових структур, бути не може. В межах віртуального підприємства інтенсивно взаємодіють реально існуючі спеціалісти та підрозділи різних підприємств, завдяки новим інформаційним та комунікаційним технологіям. Їх взаємодія направлена на підвищення рівня кооперації та координації підприємств, з метою досягнення конкурентоспроможності продукції, що випускається і в кінцевому варіанті – прибутку. Таке підприємство повністю орієнтоване на споживача, його основна характеристика – швидкість виконання замовлення (minimal time-to-market) і повне задоволення потреб клієнта.

ВСЕСВІТНЯ МЕРЕЖА ІНТЕРНЕТ 1. Ринкове замовлення

2.Створення віртуальної мережі

3.Виконання замовлення

4.Нові віртуальні сітьові конфігурації

Рис. 1. Принцип роботи віртуального підприємства

Віртуальне підприємство можна вважати підприємством (підприємством над підприємствами), що поєднує мету, ресурси, традиції та досвід декількох підприємств при розробці складних інноваційних проектів, чи при виробництві продукції світового рівня. Віртуальне підприємство не має галузевих чи відомчих меж. Такі підприємства реально існують. Прикладом практичної реалізації ідей віртуального підприємства в комп’ютерному бізнесі є поєднання ресурсів фірм "Apple" і "Sony" при виконанні роботи над проектом Powerbook, партнерство компаній "AT&T", "Marubeni Matsushita" при проектуванні комп’ютера (notebook) Safari, чи діяльність європейського консорціуму AIRBUS Industries, що випускає аеробуси A-310 та інші. Підприємства нового типу є складною динамічною системою, яка має такі характерні ознаки: відкритість; розгалуженість та розподіл структури; гнучкість; автономність; пріоритет горизонтальних зв’язків; ресурсозбереженість та ін. Важливою перевагою віртуального підприємства над традиційних є те, що для організації нового проекту потрібно обмежений стартовий капітал, оскільки більшість необхідних ресурсів буде залучатись на контрактній основі та оплачуватись по мірі надання послуг. Підприємство, що впроваджує нові послуги, 108

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

використовує інвестиції, персонал, інструменти та методології, які вже реально існують. А це, звичайно, сприяє зниженню капіталовкладень у три рази в порівнянні із тими, що необхідні для цієї мети традиційному підприємству. Ефективність віртуальних форм гарантується низьким рівнем зайнятості та раціональною структурою затрат. Сутність самої мережі дозволяє виключити дублювання компетентної робочої сили та потужностей, а за рахунок цього досягається зниження сукупних затрат на виробництво кінцевої продукції (послуги). Гнучкий характер мережі придає їй резервного потенціалу, оскільки нові організаційні структури можуть створюватися за необхідністю, залучаючи нові додаткові компетенції. Ми підтримуємо думку німецьких вчених Ханса А. Вютріха та Андреса Ф.Філіппа про те, що перш ніж втілити ідею віртуалізації, як перший крок рекомендується досліджувати можливості галузі (або ринку) для роботи віртуальної організації. Предметом аналізу має стати ступінь глобалізації галузі, терміни, розміри витрат, можливість гнучкої поведінки, рівень якості продукції й інноваційний потенціал. Чим краще виражені критерії за результатами аналізу, тим більше галузь придатна для віртуалізації виробництва благ [5]. Після ухвалення принципового рішення про створення віртуальної організації необхідно з’ясувати відповіді на низку питань. Перш за все треба встановити потреби в додаткових ресурсах і здібностях. Щоб визначити їх, керівництво компанії має проаналізувати структуру виробництва товарів і послуг від створення підприємства до його сучасного стану, а також оцінити роль власних компетенцій на кожному етапі виробничого процесу. Для ухвалення остаточного рішення важливо встановити необхідність співробітництва із партнерами з метою досягнення максимального синергічного ефекту в рамках нової мережі. Дилема “мережа – партнери” передбачає визначення характеру партнерства (які окремі особи, чи групи осіб, чи підприємства будуть учасниками), географічних границь вибору партнерів, вимог до них, переліку функцій, які вони мають виконувати в структурі віртуальної організації. Важливо з'ясувати, якою мірою нова мережа буде впливати на вже існуючі межі підприємства. Крім того, встановлюється архітектура мережі, тобто така її форму, що дозволила б щонайкраще досягти мети виробництва благ у нових умовах. Це може бути партнерський пул, або відкрите партнерство, яке створене для виконання спеціальних замовлень. Віртуальні організаційні форми можуть бути різноманітними внутрішньомережевими та міжорганізаційними мережевими об’єднаннями, табл. 1 [5]. Таблиця 1 Характеристика міжорганізаційних мережевих об’єднань Види міжорганізаційних мережевих об’єднань Тимчасова модульна мережа Мережа для виконання окремих замовлень Цільові об’єднання

мережеві

Централізовано керована мережа Довгостроковий мережений пул

Спеціальні мережі

Мережа для проектів

крупних

Міждисциплінарна мережа знань

Основна характеристика Поєднує системних партнерів, які конкретно зорієнтовані на ключеві компетенції. Характеризується обмеженими термінами існування, асиметричною залежність системних партнерів та має незначні можливості для заміни, в разі необхідності, того чи іншого учасника. Поєднує системних партнерів, що мають за мету використовувати лише висококласні ресурси. Принцип побудови мережі дозволяє здійснювати заміну партнерів, оскільки між ними існує симетрична залежність. Терміни виконання окремого замовлення строго регламентовані. Побудовані за принципом віртуальної кооперації, яка характеризується відкритістю, симетричністю залежності між партнерами. Учасники таких гнучких мереж “виробляють” спільні рішення, що дає їм можливість найкращим чином оптимізувати процес надання послуг своїм клієнтам. Віртуальне підприємство, яке орієнтується на власні ключові компетенції і використовує в своїй діяльності мережі, які мають можливість зміни партнерів. Типовим прикладом такого віртуального підприємства є брокерські мережі в яких залежність між партнерами асиметрична. Існує з метою створення віртуальних підприємств, які орієнтовані на конкретне замовлення. Між партнерами – учасниками довгострокового пулу існує симетрична залежність, їх співпраця основана на засадах довіри та має загальні цінові орієнтири. Створюються задля виконання окремих замовлень, для яких характерна передача цифрової інформації. Такі мережі використовують ресурси всесвітньої мережі Інтернет і тому мають можливість вибору найбільш висококваліфікованих партнерів в тій чи іншій сфері. Віртуальні організації, що працюють так само як спеціальні мережі. Основна мета полягає в тому, щоб для реалізації крупного проекту раціонально вибрати та поєднати найбільш ефективні ресурси. “Банк знань”, оскільки вона поєднує партнерів – носіїв “ноу-хау". Мережа, що має централізовану систему управління, яка не обмежена окремим замовленням, а виходить на їх множину та характеризується симетричною залежністю між партнерами – учасниками.

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

109

Економічні науки

Внутрішньомережеві об’єднання побудовані за принципом єдиної мережі, яка завдяки використання сучасних інформаційних та комунікаційних технологій охоплює окремих співробітників. Такі об’єднання виконують роботи на дому із використанням телезв’язку та банку знань. Міжорганізаційні мережеві об’єднання побудовані за принципом динамічної мережі, яка виходить за межі одного конкретного підприємства. На нашу думку, наукових та практичний інтерес мають дослідження зарубіжних вчених А. Манюшиса, В. Смольянінова, В. Тарасова стосовно ідеї розповсюдження класичних міжнародних організаційно-правових форм у віртуальному просторі [6]. Автори виділяють два головних класи віртуальних підприємств: віртуальні корпорації та віртуальні товариства (партнерства). Віртуальна корпорація – електронне об’єднання капіталів (ресурсів) різного типу – фінансового, технологічного, людського (інтелектуального) в інтересах виконання складних унікальних проектів, створення продукції світового класу і максимально повного задоволення потреб замовника. Віртуальне товариство (партнерство) – комп’ютерно інтегрована (штучна) організація осіб, які знаходяться у відносинах кооперації, тобто виконують спільну роботу і координують дії з метою отримання прибутку та які географічно віддалені між собою. Віртуальне товариство має дві базові форми: повне та обмежене. Повне віртуальне товариство передбачає рівноправне управління та рівноправну відповідальність всіх партерів за зобов’язаннями. В обмеженому віртуальному товаристві один із партнерів має більші повноваження ніж всі інші щодо контролю та управління і несе не обмежену відповідальність за зобов’язаннями. Інші учасники не займаються контролем та не несуть відповідальності за зобов’язаннями. Існують різні типи (форми) віртуальних підприємств, табл. 2 [6].

Типи (форми) Віртуальна асоціація Віртуальний консорціум Віртуальний картель Віртуальний синдикат Віртуальний пул Віртуальний концерн Віртуальний трест Віртуальна ФПГ

Таблиця 2 Типи (форми) віртуальних підприємств Основна характеристика Партнери територіально відділені, їх співробітництво здійснюється лише в рамках виконання спільних операцій та функцій. Для цієї структури характерний взаємозв’язок між операціями, які здійснюються та розподіл відповідальності між усіма учасниками. Створюється для реалізації глобальних програм, або здійснення інноваційних проектів. Може поєднувати підприємства різних країн, галузей, форм власності. Передбачає створення розгалуженої мережі бізнес-процесів для спільного виконання передбачених функцій. Комп’ютерно інтегрована форма, яка поєднує юридично самостійні підприємства та організації однієї галузі, які мають угоди про ціни, обсяги виробництва, ринки збуту та ін. Має всі характеристики картелю та крім того єдиний орган збуту. Об’єднання в якому діють єдині правила розподілу витрат та прибутку, який поступає у єдиний фонд та розподіляється за встановленими пропорціями. Об’єднання компаній однієї чи різних галузей, які залишаються юридично самостійними, на основі централізації. Учасники делегують концерну ті функції, які не можуть здійснити самостійно. Об’єднання в якому поєднують всі можливості учасників, але партнери втрачають юридичні та господарську самостійність. Складається із неоднорідних юридичних осіб, які територіально відділені, повністю, або частково поєднують свої ресурси із використанням мережі та діють на підставі угоди про створення ФПГ для технологічної чи економічної інтеграції

За ключовим системним критерієм управління ресурсами віртуальні підприємства класифікуються на децентралізовані та централізовані. Децентралізовані віртуальні підприємства – це такі, в яких стратегічні ресурси максимально розподілені між учасниками віртуальної мережі. У централізованих віртуальних підприємств стратегічні ресурси згруповані у певному вузлі віртуальної мережі. Віртуальні підприємства, як і інші організаційні форми можуть планувати, організовувати та координувати свою діяльність. Розробка системи управління такими підприємства є питання дискусійне. Але, виходячи з принципів створення таких структур можна стверджувати, що вони концентрують свої сили на управління компетенцією третьої сторони та володіють такими можливостями, а саме: вміють визначати та залучати ключові компетенції, які необхідні для реалізації проекту (аспекти менеджменту знань) та на основі залучених компетенцій організовувати процес створення та збуту продукції ( аспекти функціонування мережі). Основними функціями управління віртуальним підприємством як мережею партнерів є: визначення вимог до проекту; пошук та оцінка можливостей партнерів (виконавців); визначення виконавців, які оптимально відповідають завданням; залучення та розподіл виконавців; постійний контроль та перерозподіл (за необхідністю) партнерів і ресурсів, відповідно до завдання. Останнє десятиліття ХХ століття знаменував бурхливий розвиток концепцій і технологій 110

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

корпоративного менеджменту в світовому масштабі. Рушійною силою цього процесу став зростаючий попит з боку великих і середніх компаній на професійний консалтинг в області стратегічного управління. Широта й інтенсивність досліджень в сфері стратегічного управління говорить про те, що відбувається пошук нової парадигми в сфері стратегічного менеджменту, причому існує досить широкий спектр дискусійних питань. Багато українських підприємств досягли тієї стадії розвитку, на якій недостатня увага до питань корпоративного управління може обернутися ослабленням їх конкурентних позицій. Зростаючі потреби українського бізнесу в капіталі й у якісному менеджменті навряд чи можна буде задовольнити, не провівши рішучих реформ у сфері корпоративного управління. Практика показує, що наявність у компанії ефективної системи корпоративного управління в більшості випадків стає основою для поліпшення фінансових показників, підвищення якості управлінських рішень, одержання цілого ряду інших переваг. Процес становлення корпоративного управління не залишив осторонь і нашу державу. Запровадження ефективної системи корпоративного управління є одним із основних етапів продовження ринкових реформ. Створення віртуальних підприємств на Україні чи із участю вітчизняних товаровиробників є реальним кроком вперед на шляху побудови ефективної системи корпоративного управління. Важливо те, що такі структури дозволять підвищити інвестиційний імідж нашої країни та дадуть можливість її подальшої міжнародної інтеграції. Висновки та невирішені частини проблеми. Створення віртуальних підприємств і тим самим розширення мережі електронного бізнесу є інноваційною концепцією. В світовій практиці управління визначення “віртуальний” є ключовим. Говорять про віртуальну освіту, віртуальну продаж, банківські операції, фонди, організації. Однак, процес становлення сітьових структур характеризується значним відставанням фундаментальних наукових досліджень від практичного досвіду. Такі структури існують в зарубіжній практиці, проте створення та робота віртуальних підприємств на Україні, чи за участю вітчизняних товаровиробників, потребує вирішення не лише виробничих питань, а й філософських, психологічних, соціальних, правових та інших аспектів розвитку суспільства. Можливість переходу українських підприємств на мереживу структуру реальна. Але вимагає виконання таких дій, а саме перегляду концепції підприємства із корективами стратегічних пріоритетів та реінжинірингу механізму функціонування і структурної перебудови. Перехід до мережевих структур відбувається після таких дій: реструктуризація, реінжиніринг, переосмислення. Віртуальні підприємства можуть бути створенні у вітчизняних умовах та здатні значно вплинути на рівень інвестиційної привабливості України. Від участі українських підприємців у електронному бізнесі можна отримати значний економічний ефект. В першу чергу, вітчизняні підприємства отримають: доступ до світового ринку товарів та послуг; можливість реалізувати свою продукцію чи надати послуги; можливість реалізувати свої знання; можливість залучення нових потенційних споживачів; інші переваги та можливості. Звичайно, окремі проблеми у створенні сітьових (мережевих) структур можна вважати хворобою росту, яка притаманна будь-якій інноваційній концепції. Соціальні ж наслідки створення сітьових підприємств (віртуалізації) можна уявити вже сьогодні. Можливо, що на зміну класичної моделі індустріального суспільства прийде не інформаційне, а суспільство, що не знає меж. Література 1. Тарасов В. Причины возникновения и особенности организации предприятия нового типа / В. Тарасов [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ptpu.ru.

2. Патюрель Р. Создание сетевых организационных структур / Р. Патюрель [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ptpu.ru.

3. Райсс М. Границы «безграничных» предприятий: перспективы сетевых организаций нового типа / М. Райсс [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ptpu.ru.

4. Тарасов В. Предприятия ХХІ века: проблемы проектирования управления / В. Тарасов // Автоматизация проектирования. – 1998. – № 4. – С. 11–13.

5. Вютрих Ханс А. Виртуализация как возможный путь развития / Ханс А. Вютрих, Андреас Ф. Филипп [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ptpu.ru.

6. Манюшис А. Виртуальное предприятие как эффективная форма организации внешнеэкономической деятельности [Електронний ресурс] / А. Манюшис, В. Смольянинов, В. Тарасов // Проблемы теории и практики управления. – 2003. – № 4. – Режим доступу : http://www.ptpu.ru.

7. Хрущ Н.А. Інвестиційна діяльність: сучасні стратегії та технології / Хрущ Н.А. – Хмельницький : ХНУ, 2004. – 309 с.

8. Electronic journal of organizational virtualness [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ptpu.ru. Надійшла 06.06.2012; статтю представляє д. е. н. Хрущ Н. А.

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

111

Економічні науки

УДК 330. 341.1 С. Б. ДОВБНЯ, В. П. ПОНОМАРЕНКО Національна металургійна академія України

НАПРЯМКИ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ МЕНЕДЖМЕНТУ ПІДПРИЄМСТВ Обґрунтовано необхідність переходу до інноваційного менеджменту та розглянуто його концептуальні засади. Виконано порівняльний аналіз інноваційного та традиційного менеджменту. Запропоновано інноваційну технологію стратегічного планування, яка базується на інтерактивному підході. Визначені основні аспекти сучасного управління персоналом.

Grounded necessity of passing to technologies of innovative management and he is considered conceptual principles. The basic lines of innovative management are described as compared to traditional. Innovative technology of the strategic planning, which is based on interactive approach, is offered. Directions of improvement of technologies of management a personnel are certain. Ключові слова: інноваційний менеджмент, розвиток, стратегічне планування, структурний підхід, інтерактивне планування, управління персоналом, електронні технології управління.

Визначальними рисами сучасного світу є високий ступінь невизначеності, підвищена динамічність, глобалізація, жорстка конкуренція, які обумовлюють необхідність використання сучасних управлінських технологій. Для забезпечення успішної діяльності підприємств в таких умовах доцільним є перехід на більш прогресивний інноваційний менеджмент, так званий «Менеджмент 2», характерні риси якого висвітлені в роботах Хэмела Г., Котлера Ф., Каслионе Д., Тапскотта Д., Вильямса Э., Чана Кима, Рене Моборна [1–6]. Технології «Менеджменту 2» поки ще вельми слабо використовуються в вітчизняній практиці і, в першу чергу, внаслідок слабкої обізнаності з їх особливостями та перевагами. Таким чином висвітлення концептуальних засад інноваційного менеджменту, детальний аналіз сучасних підходів та визначення напрямків інноваційного менеджменту з урахуванням специфіки вітчизняних підприємств є актуальним та має велике значення. Аналіз розвитку менеджменту в Україні дозволив виявити комплекс причин, що стримують впровадження сучасних управлінських технологій, до яких відносяться нерозуміння інноваційності як обов’язкової умови безкризового існування; недостатність методичного інструментарію, що регламентує їх використання; відсутність зовнішніх та внутрішніх мотивів у керівників і рядових співробітників. Тому ціллю статті і є теоретичне висвітлення основних напрямків інноваційного менеджменту і розробка методичних рекомендацій що до їх практичного впровадження. Систематизація технологій, методів та критеріїв традиційного менеджменту (в його кращому проявленні) та інноваційного менеджменту [1, 4, 5, 6] дозволила виділити їх основні характеристики, а також визначити відмінності між ними (табл. 1). Таким чином, традиційний менеджмент основну увагу приділяє насамперед збільшенню та раціональному використанню фінансових та матеріально-технічних ресурсів підприємства. На відміну від нього інноваційний менеджмент, головним чином, концентрується на підвищенні якості трудових ресурсів (професійних знань) і ефективності їх використання, а також на технологічних та інформаційних ресурсах. Перехід до інноваційного менеджменту потребує від підприємств широкого впровадження сучасних управлінських технологій насамперед таких, як інтерактивне планування, в тому числі на стратегічному рівні; колективне формування управлінських рішень на базі електронного документообігу; цілеорієнтовані системи мотивації; моделювання і оптимізація бізнес-процесів, а також освоєння економіки знань. Розглядаючи процес управління як послідовну реалізацію основних функцій (планування, організація, мотивація, контроль) та підфункцій, які їх деталізують, слід особливу увагу приділити плануванню, оскільки саме якість планів суттєво впливає, можна навіть сказати визначає результати діяльності підприємства. Доцільно відмітити, що в теперішній час багато підприємств впроваджують у свою практику відносно нові підходи до планування (бюджетування, стратегічне планування, систему збалансованих показників і т.і.). Але в більшості випадків такі перетворення здійснюються без встановлення взаємозв’язку між рівнями планування та видами планів, що розробляються. Слід зазначити, що ці та інші технології та методи управління, які зазвичай позиціонуються як нові (як-то планування виробничих процесів, розробка бюджетів, аналіз рентабельності інвестицій, управління проектами, і, в решті решт, стратегічне планування і стратегічне управління) виникли у минулому віці. Це означає, що сьогодні їх потрібно використовувати з врахуванням помилок, що накоплені за попередні десятиріччя, а також залучати сучасний методичний інструментарій. Перше, на що необхідно звернути увагу при формуванні сучасної системи планування – це комплексний підхід до його здійснення, який наведено на рис. 1. Такій підхід забезпечує взаємозв’язок планів, що розробляються, їх орієнтацію на досягнення цілей функціонування підприємств. Слід відзначити, що наповнення кожного елементу наведеної систем також в значній мірі повинно мати елементи інновацій. Першочергову увагу при цьому необхідно приділити стратегічному плануванню. По-перше, необхідно враховувати, що мінливі умови зовнішнього середовища в значній мірі визначають 112

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

підходи до формування цільових орієнтирів. В нестабільних умовах при високому рівні ринкових відсоткових ставок (що зазвичай супроводжується високими темпами інфляції) перевага віддається цільовим установкам у вигляді поточного прибутку або інших фінансових результатів діяльності. Зниження ринкової відсоткової ставки у сполученні зі стабілізацією зовнішнього середовища дає можливість концентрувати увагу на перспективному прибутку, підвищенні капіталізації та зростанні вартості підприємства. Особливо слід відзначити, що інноваційний менеджмент (менеджмент 2) акцентує увагу на необхідності переходів від фінансових цілей до цілей соціального спрямування – цілей, які орієнтовані на задоволення суспільних потреб. Таблиця 1 Основні відмінності між традиційним та інноваційним менеджментом № п/п

Головні елементи менеджменту

Традиційний менеджмент

Інноваційний менеджмент

1

2

3

4

1.

Генеральна ціль

2.

Розробка стратегії та планів

3.

Інновації

4.

5.

ОСУ

Ієрархія

Максимум прибутку чи іншого результуючого показника

Задоволення потреб суспільства та підвищена відповідальність перед ним

Згори-вниз, довгострокова періодичність, безальтернативність

Знизу-до гори, короткострокова періодичність, багатоваріантність

Прерогатива керівників, слабко мотивовані, періодичні

Прерогатива всіх співробітників, посилена мотивація, безперервні

Відокремленість підрозділів та жорсткість границь між ними, групове мислення

Гнучкі плоскосні структури, зменшення розмірів та кількості постійних підрозділів, збільшення проектних (цільових) та віртуальних підрозділів, а також підрозділів, що орієнтовані на кінцевий результат

Бюрократична, влада згідно з посадами, прийняття рішень виключно керівниками

Не жорстка, влада згідно з професіоналізмом та вкладом, прийняття рішень колегіально, а також тими, хто має змогу об’єднати людей за їх інтересами Групи «згідно з інтересами», праця за бажаннями, право на ризик, дружність та відкритість Горизонтальний (за оцінкою колег та самоконтроль)

6.

Персонал

Формування «під ОСУ», примусова праця, страх ризику, недовіра

7.

Контроль

Вертикальний (вищестоящий контролює нижчестоящий)

Другий дуже важливий аспект полягає саме у технології стратегічного планування. Сучасна теорія менеджменту розрізняє дві технології формування стратегій. Перша – традиційна (так званий структурній підхід). Він передбачає традиційний аналіз зовнішнього середовища і стану підприємства та розробку стратегії, яка забезпечує найкраще використання підприємством всіх можливостей та сильних сторін. Ця технологія базується на принципі, який ставить на перший план тріаду – «зовнішня середа – організація бізнесу – фінансові результати» [5]. При такому підході зовнішні умови диктують управлінські рішення, ціль яких – найкращим чином використовувати можливості, які надаються цими самими умовами. Це і є класичний структурний підхід. При використанні другої технології, (мова йде про так званий «перебудовчий» підхід) [5], порядок дій принципово змінюється. Головна ідея цього підходу полягає в тому, що підприємство само впливає на оточення. Таким чином першочерговим є визначення стратегії підприємства, а формування умов зовнішнього середовища, які є сприятливими для реалізації цієї стратегії розглядається як задача наступного етапу. Третя інновація в області стратегічного планування полягає в тому, що на відмінність від традиційної послідовності формування стратегії «зверху вниз», яка здійснюється переважно топменеджерами, інноваційна технологія орієнтована на розширення кола учасників її розробки, а формування відбувається «знизу догори». Такий підхід реалізується в межах технології інтерактивного планування [4]. Можна відзначити наступні основні риси, які притаманні такій технології планування. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

113

Економічні науки

Аналіз стану підприємства

Аналіз зовнішнього середовища

Стратегічне планування

Місія підприємства

Генеральна ціль

Стратегічні цілі

Конкурентні стратегії

Цільові програми

Стратегічні заходи

Контрольні показники

Тактичне планування

Бізнес-плани інвестиційних проектів

Оперативне планування

Бізнес-план діяльності підприємства

Основні показники діяльності

Зведений бюджет підприємства

Операційні бюджети Фінансові бюджети

План реалізації заходів

Норми і нормативи Операційна діяльність

Бюджети підрозділів

Календарні плани-графіки

Інвестиційна діяльність

Місячні завдання особистих планів

Ресурси

Форми фінансової звітності Фінансові показники Річні особисті плани

Рис. 1. Схема взаємозв'язку різних видів планів підприємства

1. При інтерактивному плануванні головною ціллю є не адаптація до прогнозованого майбутнього, а формування такого майбутнього, яке створює передумови для найкращого розвитку підприємства.

114

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

2. Інтерактивне планування спрямоване на підвищення перспективної результативності, а не на якнайскоріше отримання максимальних результатів.

3. Найважливішою особливістю інтерактивного планування є участь всіх підрозділів та осіб в цьому процесі, в силу того, що прийняття безпосередньої участі у розробці плану, сприяє підвищенню зацікавленості робітників в його виконанні.

4. Суттєво змінюється роль планових підрозділів на підприємстві. Їх основна функція вже полягає не в безпосередній розробці плану, а в створенні раціональних умов для такого планування, методичному та організаційному забезпеченні процесу планування та його стимулюванні.

5. Головним результатом планування при інтерактивному підході вважається не сам план, а процес його розробки, який сприяє розвитку колективу та окремих його членів. Таким чином, безумовними перевагами інтерактивного планування є: постійний розвиток підприємства, його трудового колективу і кожного робітника; найкраща адаптація до зовнішнього середовища, як за рахунок впливу на нього, так і за рахунок можливості швидкої актуалізації розроблених планів; підвищена зацікавленість робітників в реалізації стратегії, яка обумовлена безпосередньою участю в її розробці та цілковитим розумінням; реалізація всіх підфункцій планування (прогнозування, моделювання, програмування) в повному обсязі; системний підхід при формуванні стратегії, що забезпечує реалізацію принципів інтеграції і координації; наукове використання та узагальнення попереднього досвіду та прогнозування; гнучкість та динамічність організаційної структури управління. В той же час технологія інтерактивного планування пов’язана з рядом труднощів. По-перше, суттєвою перешкодою є психологічна неготовність до її використання. По-друге, інтерактивне планування передбачає складні організаційні зміни на підприємстві, які потребують ретельної підготовки. По-третє, використання такої технології вимагає достатньо високого рівня розвитку всіх робітників підприємства, без чого неможливе залучення їх в процес стратегічного планування без ризику зниження обґрунтованості планів, що розробляються. У зв’язку з цим необхідна постійно діюча система підвищення кваліфікації робітників. Незважаючи на наявність відмічених недоліків можна зробити висновок про те, що інтерактивна технологія стратегічного планування є найбільш ефективною в динамічному зовнішньому середовищі, коли характер і швидкість її змін є непередбачуваним, а кількісні зміни переходять в якісні. Особливе значення в інноваційному менеджменті мають сучасні технології управління персоналом, які повинні базуватись на трьох основних аспектах: орієнтація на талант, орієнтація на майбутнє і виявлення творчих здібностей робітників та їх найбільш повна реалізація на благо підприємства [5]. Безумовно, важливим аспектом, який ще не знайшов в потрібній мірі свого рішення, є впровадження електронних управлінських технологій, оскільки зростання інформаційних потоків вже не дозволяє приймати обґрунтовані управлінські рішення своєчасно в рамках традиційних технологій управління. Незважаючи на складність таких кардинальних змін системи управління підприємством за рахунок використання інноваційних управлінських технологій, тільки вони можуть забезпечити йому найважливішу конкурентну перевагу – своєчасну адаптацію до турбулентних змін зовнішнього середовища. Впровадження науково обґрунтованих управлінських технологій у практику менеджменту вітчизняних підприємств можливо тільки при умові створення відповідного методичного інструментарію, формалізації їх в вигляді бізнес-процесів, регламентації та впровадження в дію нормативної документації, а також розробки системи мотивації, яка б забезпечувала ефективне використання інноваційних елементів менеджменту. Таким чином, основним напрямком подальших досліджень є розробка організаційнометодичного забезпечення використання сучасних управлінських технологій. Література 1. Хэмел Г. Будущее менеджмента / Хэмел Г. ; [пер. с англ.]. – 2009. – 327 с.

2. Котлер Ф. Хаотика (Управление и маркетинг в эпоху турбулентності) / Ф. Котлер, Д. Каслионе ; [пер. с англ.]. – 2009. – 206 с.

3. Тапскотт Д. Викиномика: как массовое сотрудничество изменяет все / Д. Тапскотт, Э. Вильямс ; [пер. с англ.]. – 2009. – 344 с.

4. Акофф Р. Планирование будущего корпорации / Акофф Р. – М. : Прогресс, 1985. – 325 с.

5. Хэмел Г. Менеджмент: 2: Новая версия для нового века / Г.Хэмел. – 2009. – С. 91–100.

6. Чан Ким. Стратегия переворота / Чан Ким, Рене Моборн. – 2009. – С. 48–57. Надійшла 06.06.2012; статтю представляє д. е. н. Довбня С. Б.

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

115

Економічні науки

УДК 658.59 П. П. МИКИТЮК Тернопільський національний економічний університет

СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ ІНВЕСТИЦІЙНО-ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ БУДІВЕЛЬНОЇ ГАЛУЗІ Досліджено стан і перспективи інвестиційно-інноваційного розвитку будівельної галузі та її фінансового забезпечення. Визначено теоретичне підґрунтя розвитку інвестиційно-інноваційної діяльності будівництва на основі впровадження інновацій. Запропоновано основні напрями розвитку науки і техніки в Україні у галузі будівництва.

The state and prospects of investment and innovative development of the construction industry and its financial support.

Theoretical basis of investment and innovation building on the basis of innovation. The basic directions of development of science and technology in Ukraine in the field of construction. Ключові слова: інвестиційно-інноваційний розвиток, інноваційна політика, інвестиційний процес, науковотехнічний прогрес, будівельна галузь.

Актуальність теми. Забезпечення високої динаміки та якості економічного зростання у довго- та середньотерміновій перспективі залежить від темпів упровадження новітніх науково-технічних розробок, рівня розвитку наукоємного виробництва, ефективності та динамічності інноваційних процесів. Нині, коли основу національної економіки становлять сировинні та низькотехнічні галузі, результати наукових досліджень і науково-технічних розробок суттєво не впливають на зростання ВВП, адже його наукоємна складова не перевищує 0,9%. З огляду на це держава має забезпечити підтримку розвитку найперспективніших пріоритетних напрямів наукових досліджень і науково-технічних розробок, у т. ч. в будівельній галузі. Вкрай необхідним є створення в державі справді сприятливого інноваційного клімату, залучення всіх необхідних механізмів та стимулів зацікавленості виробничої сфери у запровадженні наукоємних технологій. Недостатнє впровадження наукових розробок у виробництво призводить до того, що в Україні останнім часом закріплюються тенденції до технологічного відставання від провідних країн світу. Проявом цього відставання стає зниження конкурентоспроможності національної економіки, гальмування у розвитку високотехнічних галузей промисловості, зниження рівня кваліфікованості робочої сили. Такий стан справ зумовлює зростання загрози національній безпеці, зникнення матеріально-технічної бази для наукових і науково-технічних досліджень, запозичення з-за кордону технологій не найвищої якості, зростання ролі зарубіжних інвесторів, перетворення України на ресурсний придаток країн-лідерів. Обираючи шлях інноваційного розвитку нашої країни, потрібно докорінно змінити ставлення до науки, формуючи для неї і відповідні завдання. Насамперед необхідна організація ефективної роботи всіх ланок господарського механізму, спрямованого на розроблення і виробництво конкурентоспроможної високотехнологічної інноваційної продукції. Аналіз останніх досліджень. Еволюційний розвиток теорії і практики інвестиційно-інноваційної діяльності досліджували зарубіжні вчені, зокрема: В. Александрова, А. Антипін, Х. Барнет, В.Є. Вітте, С. Глазьєв, Б. Гриньов, Л. Демідова, П. Друкер, П. Завлін, В. Зомбарт, М. Калецкі, Т. Колмикова, Г. Кондратьєв, Е. Крилов, С. Кузнец, М. Лімітовський, Ф. Махлуп, Р. Менселл, Г. Менш, В. Мічерліх, Р. Солоу, Л. Соті, Б. Твісс, Р. Фатхутдинов, Х. Фрімен, В. Хартман, Х. Хауштайн, А. Шпідгофф, Й. Шумпетер, Ю. Яковець. Питання формування нових економічних відносин в будівельній галузі України щодо інвестиційно-інноваційного розвитку знайшли відображення в наукових працях А. Беркути, І. Бланка, З. Варналія, А. Гойка, Я. Крупки, М. Крупки, Б. Литвина, А. Пересади, П. Рогожина, М. Денисенко, В. Федоренко, С. Ілляшенко. Поряд з тим, у вітчизняних і зарубіжних наукових джерелах недостатньо розроблені концептуальні засади пріоритетних напрямів інвестиційно-інноваційного розвитку в галузі будівництва. Нинішній стан будівельної галузі окреслює перед вітчизняною наукою проблему створення повноцінної науково обґрунтованої нормативної бази, удосконалення проектування об’єктів будівництва, розроблення і впровадження нових ресурсозберігаючих технологій з виробництва будівельних матеріалів та виробів, наукове обґрунтування та розроблення нових енергозберігаючих технологій будівництва та експлуатації споруд з урахуванням новітніх реалій конкурентної боротьби та можливостей реалізації інноваційної моделі розвитку. Як показує досвід розвинених країн, інноваційний фактор має впливати на розвиток економіки шляхом узгодження державної інноваційної політики з науково-технічною, бюджетно-фінансовою, грошово-кредитною, промисловою та зовнішньоторговельною політикою за умови поєднання інтересів і встановлення взаємовигідних відносин між суспільством, державою, великим бізнесом, науковими та громадськими інституціями. Чинний механізм фінансування будівництва не стимулює розвиток науково-технічної діяльності, втрачається зацікавленість та потреба в будівельній науці, поступово втрачаються мотивація для фахівців, які займаються науковими дослідженнями.

116

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

Для прикладу: науково-технічний супровід будівництва згідно з ДБН В. 1.2-5:2007 і науковотехнічні рішення, які пропонують при цьому фахівці-науковці, можуть значно зменшити вартість робіт, зекономити значні кошти, ліквідувати навіть можливу аварійну ситуацію. В такому випадку економічні вигоди значно перевищують витрати на наукові розробки та рішення, але це не викликає жодної реакції в інвестора, тим більше – бажання поділитися досягнутим ефектом, хоча б частково, з авторами розробок [1]. Роль будівельної науки в системі забезпечення ефективної діяльності будівельної галузі України не викликає запитань, наука має підтримати будівництво. Радше виникає питання: як підтримати будівельну науку, наскільки вистачить ентузіазму науковцям будівельної галузі? Особливість будівельної науки в тому, що основними її формами є пошукові та прикладні наукові дослідження. Будівельна наука не представлена в Академії наук. Бюджетних установ, що займаються науковими розробками будівельних конструкцій, будівельних матеріалів, технології будівництва, містобудівної політики та іншими питаннями будівництва нема; це сфера діяльності госпрозрахункових науково-дослідних організацій різних форм власності. Вони за власні кошти готують науковців (аспірантів, докторантів), проводять наукові конференції та семінари, гідно представляють українську науку за кордоном (участь у федераціях будівельного профілю), зберегли та вдосконалюють при можливості експериментальну базу, програмне забезпечення, фінансують розробки нормативних документів, випускають наукові фахові видання і виплачують частину наукової пенсії. Тому має цілковиту слушність заклик президента української Академії наук Бориса Патона до уряду: «Створити податкові стимули для підприємств при виконанні наукових та інноваційних проектів, удосконалити кредитну та амортизаційну політику». Реалізація концепції сталого розвитку суспільства потребує об’єднання зусиль наукових шкіл, у т. ч. таких різнопланових за цілями та методами організації досліджень, як академічні, університетські й галузеві інститути. Запровадження ланцюжка “Вищі навчальні заклади (ВНЗ) – науково-дослідні інститути (НДІ) – проектування – будівництво” дасть змогу наростити наш економічний потенціал. Формування цілей статті. У статті поставлено за мету оцінити сучасний стан та визначити перспективи інвестиційно-інноваційного розвитку будівельної галузі на основі впровадження інновацій. Виклад основного матеріалу дослідження. Будівництво є окремою самостійною галуззю економіки країни, призначеною для введення у дію нових, а також реконструкції, розширення, ремонту і технічного переозброєння діючих об’єктів виробничого та невиробничого призначення. Роль будівництва полягає в створенні умов для динамічного розвитку економіки шляхом розширеного відтворення і високоякісного оновлення основних фондів усіх галузей економіки шляхом організації міжгалузевих зв’язків. Одна з головних особливостей будівництва, обумовлена її важливою роллю в інвестиційному процесі, полягає в тому, що, з одного боку, для забезпечення необхідного рівня розширеного відтворення обсяги будівельної продукції мають динамічно зростати, а з іншого – для забезпечення необхідного рівня ефективності ці обсяги на одиницю продукції необхідно зменшувати. Переважання тієї або іншої тенденції за інших рівних умов відображає переважно екстенсивний або інтенсивний тип розширеного відтворення. Зниження витрат на будівельні роботи служить важливим чинником економії капітальних витрат на одиницю продукції, зростання ефективності капіталовкладень, підвищення ефективності накопичення і, зрештою, всього процесу відтворення. Світовий будівельний ринок залучає протягом року більше 1131 млрд дол. [2]. Структура контрактів така: а) непромислові будівлі та споруди – 18,7%; б) промислові підприємства і нафто газопереробка – 39,1%, в) транспортна інфраструктура – 15,9%, г) електроенергетика – 10%; д) оброблювальна промисловість – 4,6%; е) водопостачання – 3,6%, є) переробка відходів та інші – 3,1% [3]. Основними підгалузями будівництва є промислове (видобувна і переробна промисловості; інфраструктури); житлово-суспільне; сільськогосподарське та спеціальне. Роль держави як замовника будівельної продукції найзначніша у сфері створення інфраструктури, об’єктів оборонного і фундаментального наукового значення (у США це близько 24% загальних замовлень на будівництво, в Японії – близько 30%). У витратах на інфраструктуру будівництво доріг, мостів, дамб, електростанцій, аеропортів і тому подібне частка державних замовлень переважає і перевищує в США 2,3% ВВП, при цьому у розвинених країнах найбільшим державним витратам на інфраструктуру відповідає найвища продуктивність праці [4]. Фахівці прогнозують скорочення до 2020 р. промислового будівництва в США за рахунок гнучкості конструкцій сучасних промислових будівель. У будівництві буде зайнято більше 7 млн осіб (4,9% від чисельності зайнятих), обсяг будівельних робіт становитиме приблизно 790 млрд дол. (3,8% від ВВП, що, як прогнозують у 2020 р. дорівнюватиме 21 трлн. дол.). Продуктивність праці в будівництві США становитиме в 2020 р. приблизно 162,5 тис. дол. зайнятого, тобто зросте порівняно з 2000 р. на 153% [5; 6; 7, с.40]. Рівень погодинної оплати праці у цілому в економіці дорівнюватиме 69% від її рівня в будівельному виробництві. Зростання обсягів ремонтно-відновлювальних робіт у будівництві – загальне явище в розвинених країнах. У Західній Європі, наприклад, цей вид робіт досягнув у 2000 р. 269 млрд екю, що становить 35% від загальної вартості будівництва (в Італії, Франції, Великобританії цей показник перевищує навіть 40%). Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

117

Економічні науки

Якщо в перспективі (за 2015 р.) обсяги нового житлового будівництва зростатимуть у середньому за рік на 2%, то середньорічні темпи збільшення обсягу ремонтно-відновлювальних робіт будуть 4–6%, досягнувши 1/3 загального обсягу робіт у цьому виді будівництва. Взаємозв’язок науково-технічного прогресу (НТП), інвестиційного процесу і будівництва є такий: матеріалізація науково-технічних досягнень потребує певних інвестиційних ресурсів, отже, збільшення або зменшення обсягів будівельно-монтажних робіт. При цьому розповсюдження НТП усередині галузі підпорядковано НТП в галузях, що мають інвестиційний попит на будівельну продукцію. Значення інвестиційних товарів, насамперед продукції машинобудування як генератора НТП для розвитку будівництва полягає у тому, що ці товари мають велику питому вагу капітальних інвестицій [8, c. 7]. Розвиток будівельної галузі варто розглядати як одну з важливих передумов виходу України з кризового стану і виведення її на світовий ринок. Діяльність будівельних підприємств (організацій) залежить від активізації інвестиційного процесу в країні. В умовах ринкової економіки за обмеженості фінансових ресурсів підприємств будівельного комплексу особливої актуальності набувають питання пошуку джерел фінансування будівництва об’єктів, формування раціональної структури інвестицій і забезпечення фінансування інвестиційної діяльності на регіональному, міжгалузевому та державному рівнях. Актуальним є питання підвищення якості виконання проектних та будівельних робіт. Сучасні умови ринкових відносин потребують від виконавців цих робіт здійснення заходів, спрямованих на запровадження систем управління якістю відповідно до вимог міжнародних документів. Досвід економічно розвинутих країн підтвердив, що витрати на попередньому етапі запровадження систем управління якістю у подальшому швидко окуповуються. Дослідження показників діяльності будівельно-монтажних організацій західних областей України за останніх 10 років свідчить, що терміни будівництва, собівартість продукції, фінансові результати залежать, насамперед, від збалансованості обсягів підрядних робіт із виробничими потужностями організацій. Оптимальне значення коефіцієнта збалансованості обсягів підрядних робіт із виробничим потенціалом організації коливається від 0,8 до 0,9 залежно від конкретних виробничих умов. Водночас сьогодні простежується недостатня збалансованість будівельних програм із потужностями підрядних організацій. У кінці 1990-х років потужності підрядних організацій були завантажені в середньому на 30–40%, що негативно вплинуло на рівень виробничих витрат та фінансові результати господарської діяльності. Взаємозв’язок між рівнем виробничих витрат і ступенем завантаження потужностей будівельних організацій досліджували методом кореляційного аналізу. Виявлено, що зміна ступеня завантаження потужності на 1% призводить в середньому до зміни рівня виробничих витрат на 0,2%. Галузь будівництва у зарубіжних країнах найбурхливіше розвивається за напрямками: розроблення теорій розрахунку будівельних конструкцій; автоматизації методів розрахунку та проектування будівель; дослідження у галузі будівельних матеріалів (самоущільнюючі високоміцні бетони, ефективні оздоблювальні матеріали, монолітний залізобетон із пластифікаторами та іншими добавками); створення екологічно безпечного середовища й енергоощадного житла і нових енергозберігаючих технологій будівництва. Враховують місцеві природні умови та історичні особливості забудови. При виборі конструктивних рішень будівель перевагу надають висотним будинкам з сталевим каркасом та спорудам з великими прольотами. У світі також широко розвивається монолітне будівництво. На реалізацію пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки в будівництві і що є конкурентоспроможними на світовому ринку, розроблені в Україні, впливають програмні комплекси для розрахунку та проектування будівельних конструкцій і споруд Scad, Ліра; добавки до бетону „Релаксин”; новітні шлако-лужні матеріали; сухі будівельні суміші. У галузі будівництва набудуть великої актуальності наступні питання: створення повноцінної науково обґрунтованої нормативної бази для будівництва й архітектури; розвиток теорії розрахунку будівельних конструкцій та споруд; створення новітніх бетонних, залізобетонних, металевих та дерев’яних конструкцій, що збільшують життєвий цикл будівель та споруд і забезпечують їх високі енергозберігаючі властивості; розвиток технології будівництва; створення енергетичного й екологічного паспортів житлових будинків та відповідної енергетичної бази за стандартами ЄС; удосконалення ефективних стінових конструкцій із легких бетонів та ефективних матеріалів; діагностика технічного стану будівель і споруд та моніторинг відмови; використання відходів промисловості та сільськогосподарського виробництва в будівельних матеріалах; технологія зведення будівель із монолітного легкого бетону; застосування штучного інтелекту та комп’ютерних мереж; міжнародні містобудівні проекти; застосування полімерів для будівництва і ремонту споруд; система утеплення і створення мікроклімату; підвищення ефективності використання цементу за рахунок його модифікації як мінеральними домішками природного і техногенного походження, так і хімічними домішками. Вважаємо, що через 5–10 років набудуть актуальності: висотні будинки зі сталевим каркасом; новітні системи управління; житлові будинки з автономним інженерним забезпеченням з використанням нетрадиційних джерел енергії; індустріалізація будівель нежитлового призначення з використанням 118

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

профілю, металопластиків і т. п.; конструктивні корозійностійкі метали для масштабних проектів; структурне скління; композиційні матеріали на основі базальтових волокон. У найближчі роки може вийти на світовий рівень без істотної фінансової підтримки з боку держави: проектування і виготовлення зварних будівельних металоконструкцій; заводське виготовлення елементів інженерних систем; виробництво цементу та гіпсу; каркасно-монолітне будівництво, в т. ч. сейсмостійке; використання кам’яного лиття для умов агресивного середовища. За умови фінансової підтримки в найближчі роки може вийти на світовий рівень створення енергоефективного тепломасообмінного обладнання для технологічних та комфортних систем вентиляції і кондиціювання повітря споруд різного призначення та композиційні матеріали на основі базальтових волокон. Для реалізації стратегічних пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки в Україні у галузі будівництва й архітектури необхідно зосередити увагу на стандартизації та нормуванні у будівництві, що сприятиме вдосконаленню чинного законодавства і нормативної бази й адаптуватиме їх до міжнародної нормативної бази; підготовці наукових кадрів вищої кваліфікації у сферах будівництва й архітектури, що дасть змогу підвищити рівень розв’язання науково-технічних і технологічних проблем у зазначених сферах; розробленні нових методів розрахунку будівельних конструкцій, засобів досліджень та випробування конструкцій і матеріалів, необхідних для проектування й створення сучасних безпечних і надійних об’єктів будівництва; розробленні нових та вдосконаленні наявних проектів будинків і споруд різного призначення для звичайних та складних інженерно-геологічних умовах з метою створення умов безпечного проживання населення та технологічної безпеки будівель та споруд; розв’язанні науково-технічних проблем будівельної теплотехніки, що забезпечить енергозбереження як у житлово-комунальному господарстві, так і в промисловості, створить комфортні умови для проживання населення і виконання виробничих функцій. Висновки. Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що основними напрямами науково-технічної політики в будівельній галузі є наступні: розвиток виробничої бази будіндустрії на основі нових технологій і сучасного обладнання, енергозбереження та екологічної безпеки будівництва; розвиток технологій висотного будівництва та освоєння підземного простору в містах, модернізація різних архітектурноконструктивних систем; формування сучасної нормативної бази будівельного комплексу державного та регіонального рівнів; збільшення обсягів перспективних та пріоритетних наукових досліджень та розробок. Література 1. Державні будівельні норми ДБН Д.1.1.-1-2000 : затверджені наказом Держбуду України від 27.08.2000 р. № 174 і введені в дію з 01.10.2000 р.

2. Иванов П.М. Устойчивое региональное развитие: концепция и модель управления / П.М. Иванов // Экономика и математические методы. – Т. 42. – № 2. – 2006.

3. Меркни Р.М. Проблемы преодоления экономического спала в инвестиционной сфере / Р.М. Меркни // Экономика строительства. – 1998. – № 3.

4. Демидова Л. Сфера услуг США: факторы ускорения динамики / Л. Демидова // Мировая экономика и международные отношения, 2005. – № 12.

5. Бузырев В.В. Основы ценообразования и сметного нормирования в строительстве : [уч. пособ.] / Бузырев В.В., Суворова Л.П., Амосова Н.М. – Ростов н/Д. : Феникс, 2006.

6. Бурлачков В. Экономическая наука и эконофизика: главные темы диалога / В. Бурлачков // Вопросы экономики.– 2007. – № 12.

7. Василевский Э. Структурные сдвиги, динамика и эффективность роста экономики США до 2020 г. / Э. Василевский // Мировая экономика и международные отношения.– 2006. – № 9.

8. Кондратьев Г.А. Информационные ресурсы строительной отрасли / Г. А. Кондратьев // Промышленное и гражданское строительство. – 1995. – № 9.

9. Антонюк П.Д. Стан проектної справи, нові технології, економіка, кадри / П.Д. Антонюк // Економіка будівництва. – 2005 – № 1 – С. 28–36.

10. Денисенко М.П. Інноваційна діяльність підприємств України: суть, оцінка та напрями активізації / М.П. Денисенко // Проблеми науки. – 2008. – № 6 . – С. 9–16.

11. Про інноваційну діяльність [Електронний ресурс] : закон України від 04.07.2002 р. № 40–ΙV. – Режим доступу : http://www.zakon.rada.gov.ua.

12. Про Концепцію науково–технологічного та інноваційного розвитку України [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради України № 916 – XIV від 13 липня 1999 р. – Режим доступу : http://www.zakon.rada.gov.ua 13. Про наукову і науково–технічну діяльність [Електронний ресурс] : закон України вiд 13.12.1991 № 1977–XII. – Режим доступу : http://www.zakon. rada.gov.ua 14. Федулова І.В. Теоретичні положення з визначення категорії «інноваційний процес» і «інноваційна діяльність» / І.В. Федулова // Проблеми науки. – 2007. – № 8. – С. 2–7. Надійшла 06.06.2012; статтю представляє д. е. н. Микитюк П. П. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

119

Економічні науки

УДК 658.7.012.34:658.382:621 М. А. ЙОХНА, А. М. ГОНЧАРУК Хмельницький національний університет

ТЕХНОЛОГІЧНА ТА ЛОГІСТИЧНА ДОЦІЛЬНІСТЬ ІНТЕГРУВАННЯ ПОСТАЧАЛЬНИКІВ МАШИНОБУДІВНОГО ПІДПРИЄМСТВА В ПРОЦЕС СТВОРЕННЯ ІННОВАЦІЙ Охарактеризовано умови успішного інтегрування постачальників машинобудівного підприємства в процес створення продуктових інновацій. Обґрунтовано технологічну та логістичну доцільність такого інтегрування з позиції підвищення ефективності інноваційної діяльності. Підкреслено, що таке інтегрування може сприяти технологічному розвитку підприємства.

Terms of successful integration of machine-building enterprise suppliers to the process of production innovations making has been characterized. Technological and logistical appropriateness of such integration grounded on rising of innovation activity effectiveness has been substantiated. Ability of such integration to contribute the enterprise technological development has been underlined. Ключові слова: інноваційна діяльність, інтегрування постачальника, логістика.

В умовах глобалізації економічних відносин і посилення суперництва між підприємствами на внутрішніх і зовнішніх ринках, інновації стають необхідною основою перемоги підприємства в конкурентній боротьбі. Багато підприємств сьогодні прийшли до усвідомлення необхідності постійного пошуку, розробки нових продуктів і технологій, а також активізації інноваційної діяльності. Конкуренція між підприємствами, зростаючі вимоги, які споживачі висувають до продуктів, змушують підприємства з більшою увагою ставитися до власного продукту, з яким воно виходить на ринок, що вимагає від них орієнтувати свою діяльність на впровадження інновацій. Створення продуктових інновацій є складним завданням для машинобудівних підприємств, які доволі часто є учасниками технологічного ланцюжка, виступаючи в ролі або постачальника комплектуючих для певного виду продукції, або її кінцевого виробника. В обох випадках важливо бачити можливості підвищення гнучкості й ефективності процесу розробки і промислового освоєння продуктових інновацій через співпрацю з партнерами по технологічному ланцюжку, що дасть змогу суттєво підвищити наукомісткість продукції машинобудування, оскільки розширить технологічні, інтелектуальні та інші ресурсні можливості виробників. На наш погляд, це може деякою мірою вирішити і питання технологічного оновлення вітчизняного машинобудування, що є надзвичайно важливим, оскільки основні фонди більшості галузей майже повністю вичерпали свій ресурс. Водночас саме у сфері технологій значною мірою формуються конкурентні переваги більшості товаровиробників. Очевидно, що технологічний розвиток кожного виробничого підприємства має здійснюватися у руслі тенденцій науково-технічного прогресу та забезпечувати гнучкість виробничих систем, їх здатність забезпечувати своєчасне оновлення свого продуктового ряду. Проте така гнучкість може бути досягнута і за рахунок поглиблення співпраці між партнерами по технологічному ланцюжку, інтегрування їх спільних зусиль для створення і промислового освоєння конкурентоспроможного продукту. Разом з тим, така інтеграція зумовлює деяке зростання матеріально-інформаційних потоків між партнерами, тому можна припустити, що значну роль у забезпеченні ефективності такого інтегрованого інноваційного процесу може відігравати логістика. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Концепції, форми й методи технологічного оновлення як складової конкурентоспроможності національної економіки досліджують такі українські вчені, як А. Гальчинський, Я. Жаліло, О. Житенко, Й. Петрович, Б. Панасюк, Ю. Пахомов, Л. Федулова та ін. Застосування деяких аспектів логістики у сфері управління інноваційною діяльністю проаналізовано в роботах Н. Чухрай, Л. Фролової, Г. Пфоля, Р. Патори, Е. Голембської, Е. Голікова, М. Недужко, Д. Стаханова, С. Тамбовцева, Р. Шеховцова. Науковці досліджують особливості та проблеми управління інтегрованим за етапами проходження матеріальним потоком, прагнучи його оптимізувати за витратами та здатністю забезпечувати гнучкість підприємства до змін зовнішнього середовища. Проте питання впровадження логістичної концепції у систему управління інноваційною діяльністю підприємств, задіяних в технологічному ланцюжку створення нового продукту (зокрема, постачальників тих комплектуючих, які можуть стати важливими ланками досягнення високої конкурентоспроможності такого продукту), практично не висвітлено в літературі. Можливість підвищення ефективності інноваційної діяльності машинобудівних підприємств за рахунок інтегрування постачальника в процес створення нового продукту, використання його технологічних та інтелектуальних ресурсів й визначила мету даного дослідження. Мета статі – обґрунтування доцільності та умов інтегрування постачальника в процес створення нового продукту для підвищення ефективності інноваційної діяльності машинобудівного підприємства. Викладення основного матеріалу. Інноваційна діяльність кожного підприємства спрямована на підтримання його конкурентоспроможності. У довгостроковій перспективі конкурентоспроможність є результатом здатності підприємств підтримувати й розвивати з меншими затратами й швидше, ніж у 120

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

конкурентів, базові компетенції, які забезпечують розробку інноваційних продуктів. Базові компетенції включають придбані фірмою колективні знання, особливо її здатність координувати різноманітні виробничі навички й інтегрувати безліч технологій [1]. Очевидно, що підприємства повинні зосередити свою увагу на тих видах діяльності, у яких вони досягли певної переваги (надбали необхідні знання й навички і досягли високої технологічної ефективності). За значного зростання уваги машинобудівників до своїх основних "сфер компетенцій" (зокрема, технічних знань), у питаннях задоволення своїх не базових виробничих чи операційних потреб їм доводиться значною мірою покладатися на зовнішніх постачальників. Це особливо актуально при розробці нових технічно складних продуктів, які можуть містити стандартні комплектуючі, що надходять від постачальників. Сучасні підприємства визнають значний стратегічний потенціал, який забезпечує їм співробітництво з постачальниками. Причому таке співробітництво є особливо плідним, коли постачальники включаються у процес конструювання ще на ранніх стадіях проектування нових продуктів. За цих умов нова кінцева розробка може бути більш наукомісткою і конкурентоспроможною, що принесе користь усім учасникам технологічного ланцюжка. Машинобудівним підприємствам необхідний обґрунтований підхід до залучення постачальників у розробку нових продуктів. Найчастіше це проявляється у створенні стратегічних альянсів з постачальниками базових технологій, спільному використанні інформації, тісному співробітництву із проектно-конструкторським персоналом постачальників і спільним плануванням майбутніх технологій. Тобто, цей підхід повинен містити стратегічні й тактичні компоненти, що забезпечуватимуть безпосереднє залучення постачальника в процес розробки нових продуктів. За існуючих темпів науково-технічного прогресу орієнтація машинобудівного підприємства переважно на внутрішній технологічний розвиток далеко не завжди гарантує йому досягнення стійких конкурентних переваг. У доволі багатьох випадках дієвим способом забезпечення таких переваг може стати придбання або спільна розробка ефективних технологій з партнерами по технологічному ланцюжку. Практика показує, що багато підприємств не мають у своєму розпорядженні адекватних ресурсів для успішного здійснення усього циклу науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, необхідних для створення нового продукту. Така ресурсна обмеженість (не тільки фінансова, на чому акцентують багато дослідників інноваційних процесів [2–4], а й інтелектуальна чи технологічна) не дає їм можливості самостійно й у значних обсягах займатися розробкою нових продуктів або процесів. Щоб підтримувати свою конкурентоспроможність на необхідному рівні, багатьом підприємствам доводиться залучати відповідні інноваційні ресурси чи ідеї у інших суб’єктів ринку. Такі ідеї можуть стосуватися і окремих складових процесу створення нового продукту, які в силу існуючих економічних зв’язків можуть виконуватися постачальниками (існуючими чи потенційними учасниками технологічного ланцюжка). Проте, незважаючи на безумовну важливість залучення постачальників у цикл розробки нових продуктів, є чимало випадків і того, що далеко не всі заходи щодо залучення постачальників у розробку нових продуктів дають позитивний результат. Успішна інтеграція постачальників у розробку нових продуктів залежить від дуже багатьох факторів, зокрема – особливостей організаційної ієрархії обох суб’єктів інтеграції, ступеня їх відповідальності за результати проектування, конкретних зобов’язань кожного учасника в процесі формулювання вимог до параметрів нового продукту, можливостей узгодження календарного графіка участі постачальника в даному процесі, здатності до ефективної взаємодії між компаніями, наявності угоди про інтелектуальну власність, міри участі постачальника в групі проектування, ступеня узгодження організаційних цілей з результатами участі постачальників у розробці нових продуктів тощо [5]. Незважаючи на всю очевидність вигоди від інтеграції постачальників у розробку нових продуктів, практика показує, що проекти такої інтеграції не завжди є успішними. Узагальнюючи наведені у науковій літературі результати досліджень, присвячених даній проблемі [5–7], нами визначено, що успіх таких проектів досягається лише при дотриманні певних умов: - позитивного сприйняття і усвідомлення переваг інтеграції з постачальником більшістю функціональних підрозділів підприємства – виробника нової продукції; - готовністю менеджменту підприємства-виробника до суттєвих змін у процесах розробки нових продуктів; - наявності у постачальників кваліфікованих проектувальників з компетенціями, що відповідають основним завданням створення нового товару; - усебічного аналізу ризику, пов'язаного з використанням тих або інших технологій постачальника, і зіставлення цих ризиків з ймовірністю успіху у нарощуванні конкурентних переваг у створенні нового товару завдяки цим технологіям. Можливість та потреба у залученні постачальників машинобудівного підприємства до процесу розробки нових продуктів може виникати на різних етапах його створення (рис. 1) [6]. Цей процес (який і формує зміст та завдання конкретного виду інноваційної діяльності) є деякою послідовністю взаємозалежних дій проектувальників, що найчастіше взаємно переплітаються, у міру завершення яких новий продукт проходить шлях від ідеї до повномасштабного виробництва. При цьому чим тіснішою буде Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

121

Економічні науки

співпраця із постачальником у ході інноваційного проектування (тобто, його залученням до процесу проектування ще на початку циклу створення нового продукту), тим більшої гнучкості вдасться досягти у вирішенні інноваційних завдань і тим меншими будуть загальні витрати на створення конкурентоспроможного продукту). Так, на першій стадії цього процесу (стадія генерування ідеї) проектувальники й маркетологи вивчають потреби ринку у відповідному продукті. Багато вітчизняних машинобудівників нині працюють за індивідуальними замовленнями, тому вони з’ясовують у потенційних споживачів їх вимоги щодо того, які функції повинен виконувати розглянутий продукт (процес або послуга), якою могла б бути його вартість і т.п. Саме на даному етапі виявляються потенційні технології, що можуть сформувати конкурентні переваги виробників нового продукту. Важливо з’ясувати, чи має хто-небудь із існуючих постачальників таку технологію і чи може вона стати складовою технологічного ланцюжка створення нового продукту. На другій стадії здійснюється техніко-економічна оцінка нового продукту. Тут важливо зрозуміти, чи пропоновані технічні рішення можуть задовольнити вимоги потенційних споживачів до функціональноексплуатаційних властивостей нової техніки, а також те, чи згодні вони відшкодувати витрати виробників на їх створення (тобто, чи їх влаштує орієнтовна відпускна ціна створеного зразка). На третій стадії розробляється концепція продукту (процесу), причому технічні характеристики даного продукту (процесу) на цій стадії "заморожуються". Коли мова йде про розробку продукту, для уточнення концепції іноді створюють попередню модель-прототип. Після цього починається сам процес розробки: проектувальники, що представляють як організацію-постачальника, так і організацію-покупця, створюють проектні специфікації.

Генерування ідеї

Технікоекономічна оцінка

Розробка концепції

Конструювання і проектування

Прототип, підготовка до повномасштабного виробництва

Повномасштабне виробництво

Можливі точки інтегрування постачальника

Висока

Низька Час Витрати на внесення змін в проект Гнучкість проектування

Рис. 1. Співвідношення гнучкості проектування і рівня витрат на внесення змін в проект за різної участі постачальника у процесі розробки нового продукту

У ході проектування (конструктивного й технологічного) початкова ідея уточнюється й оцінюється на предмет її економічної й технічної доцільності, виконується ескізне проектування, виготовляється й тестується прототип, розробляється остаточний проект і здійснюється підготовка до промислового освоєння нового товару (обирається технологія, інструменти, оснащення, персонал, устаткування тощо). Для розробки технічних специфікацій, що задовольняють вимогам потенційних споживачів, може використовуватись такий інструмент, як "Розгортання функції якості" (Quality Function Deployment — QFD). З його допомогою можна погодити вимоги споживачів з технічними характеристиками нового продукту й 122

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

провести верифікацію існуючих виробничих систем. Нарешті, продукт виходить на етап повномасштабного виробництва. Проте навіть на етапі організації повномасштабного виробництва можуть виникати питання, пов'язані з витратами, продуктивністю, якістю та іншими складовими технологічної конкурентоспроможності нового товару, у результаті чого може з’явитись потреба у внесенні додаткових змін в конструкцію виробу. На багатьох сучасних машинобудівних підприємствах постачальники надають матеріали й послуги, що складають не лише вагому частку собівартості продукції машинобудування, а й можуть забезпечити надання інноваційних управлінських технологій, важливих для успішного просування нового продукту. Постачальник може володіти більш повною інформацією або більш високою кваліфікацією в цих технологіях, ніж проектувальники компанії-покупця. На кожному із етапів створення нового виробу постачальники можуть суттєво спростити завдання проектувальників, якщо у них є відповідні наукові доробки (процесні чи продуктові). Внаслідок цього можна досягти переваг у часі або витратах, що забезпечуватиме конкурентні переваги операційного характеру. Отже, ресурсно-технологічний або інтелектуальний внесок постачальників і/або їх активна участь можуть знадобитися на будь-якій стадії процесу розробки. Як зазначається низкою авторів [6], незважаючи на те, що на початкових стадіях розробки нового продукту (розробка концепції й проектування) витрачається відносно невелика частка сукупних витрат, на цих двох стадіях найчастіше формується до 80% загальної собівартості нового продукту. Саме ті рішення, що прийняті на ранніх стадіях процесу проектування, впливають на якість результуючого продукту, тривалість його виробничого циклу й собівартість. У міру того як процес розробки послідовно проходить усі свої стадії, вносити зміни в проект стає все важче й накладніше (див. рис. 1). От чому машинобудівним підприємствам так важливо задіяти якомога більший потенціал знань про відповідний продукт або процес, а також забезпечити високу технічну кваліфікацію учасників на найбільш ранніх стадіях процесу розробки нового продукту. В цілому ж, підприємства, плани інноваційної діяльності яких тісно зв'язані із відповідними планами їх ключових постачальників, здобувають можливість скоротити загальний час розробки нового продукту та збагатити його новими технологічними можливостями. Ступінь інтеграції постачальника в процес розробки нових продуктів може коливатися в дуже широкому діапазоні: від абсолютної неучасті постачальника у розробці нового продукту до такої участі, коли постачальник надає свій власний проект потрібного компонента нового продукту, виходячи з технічних специфікацій, заданих виробником – ініціатором нового продукту (останнє потребує високої впевненості виробника у здатності постачальника розробити і виготовити певний вузол або модуль, що буде використовуватися в кінцевому новому продукті). У проміжку між цими крайностями інтеграція може передбачати випадки, коли постачальник підключається до процесу розробки нового продукту в міру необхідності й виступає в ролі консультанта групи розробників нового продукту, організованою компанієюпокупцем, або ж коли виробник і постачальник спільно займаються розробкою нового продукту (наприклад, спільне проектування, виготовлення й тестування прототипу). Прийняття рішення про ступінь інтеграції постачальника у процес створення нового продукту починається з оцінки його стратегічних базових компетенцій у проектуванні й виробництві продуктів і процесів (рис. 2). Виконання аналізу на цьому рівні припускає прийняття рішення, що стосуються базових технологій, інтеграції систем і величини доходу на інвестиції, при орієнтації на власні ресурси (тобто при використанні внутрішніх джерел). Тобто приймаються до уваги ті ресурсні можливості постачальника, які можуть забезпечити отримання значних конкурентних переваг при створенні й промисловому освоєнні нового продукту. Загальна тенденція проявляється в тому, що компанії, як правило, воліють закуповувати комплектуючі вироби на стороні, зосереджуючи свої зусилля на процесах, що додають вартість. В багатьох компаніях подібні рішення ухвалюються на досить високих організаційних рівнях і опираються на стратегічні цілі відповідної організації, що стосуються її майбутніх ринків і напрямків розвитку технології на перспективу від 10 до 20 років. Як показує світова практика господарювання, найчастіше тими ресурсними можливостями, що беруться в першу чергу до уваги при аналізі потенційного постачальника, є нові технології, які може постачальник використати при виробництві вузла чи інших комплектуючих, що є ключовими для утримання конкурентних переваг. Тим самим така інтеграція забезпечує підвищення технологічного рівня створення нової продукції і є технологічно доцільною. Отже, технологічна доцільність інтегрування постачальника у процес створення і промислового освоєння нової машинобудівної продукції проявляється у підвищенні загального технологічного рівня її виробництва, що, в свою чергу, сприяє поліпшенню функціонально-експлуатаційних і якісних характеристик нової продукції та/або зменшенню виробничих витрат при її виготовленні. Зважаючи на те, що сучасний технологічний стан вітчизняного машинобудування можна оцінити як критичний (що підкреслювалось нами раніше [8]), визначення напрямів і масштабів технологічних змін має бути обґрунтовано з урахуванням усіх можливих варіантів оптимізації цих процесів. Не менш важливо, на наш погляд, обґрунтувати й логістичну доцільність інтегрування постачальника у процес створення нового Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

123

Економічні науки

продукту. Оскільки в разі завершення цього процесу постачальник автоматично стає учасником технологічного ланцюжка, то далі процес промислового освоєння новинки передбачає дії, що відносяться і до сфери відповідальності логістичної системи. Група розробки нового продукту Вимоги споживача Оцінка внутрішніх потужностей Технічні специфікації Технологічні та інтелектуальні можливості потенційних постачальників Цілі, пов’язані з витратами та ефективністю

Група маркетингових досліджень Інформація про ринок Оцінка стійкості конкурентних переваг нового товару і напрямів їх зміцнення (удосконалення продукту чи технології) Технологічна та маркетингова політика потенційних постачальників

Визначити сукупність потенційних постачальників для нового продукту

Чи є попередня оцінка кваліфікації постачальника на основі його роботи на ринку, досвіду попередніх відносин, репутації в галузі?

Так

Ні Попередньо кваліфікувати

Оцінка ризику Чи задовольняє постачальник вимогам інтеграції? Витрати Технологічні можливості Якість Виробничі потужності

Так

Ні Так

Критична технологія?

Оцінка ризику Чи є відповідними маршрутні технологічні карти постачальника і підприємствавиробника нового продукту?

Ні

Розвивати постачальника

Так

Ні Повернення до сукупності постачальників

Ні

Критична технологія?

Так

Чи значним є ступінь технологічних змін?

Так

Повернення до сукупності постачальників

Інтегрувати постачальника; намагатися покращити і/або знайти інші довготермінові джерела

Інтегрувати постачальника в більш пізні стадії в даному проекті Так

Повернення до сукупності постачальників

Ні

Чи достатньо високий ступінь кваліфікації постачальника в проектуванні?

Ні Повністю інтегрувати постачальника на ранніх стадіях проекту

Інтегрувати постачальника тоді, коли це буде доцільно

Рис. 2. Модель інтегрування постачальника в процес створення нового продукту

124

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

Логістична доцільність інтегрування конкретного постачальника у процес створення і промислового освоєння нової машинобудівної продукції проявляється у тому, що зростання витрат на логістику у разі такого інтегрування буде суттєво меншим, ніж зростання доходів від поліпшення рівня конкурентоспроможності інноваційної продукції за відповідні проміжки часу. Підкреслимо, що саме суттєве зменшення витрат на логістичні операції із постачальником має братись тут до уваги. Воно має бути порівнянним з тим рівнем ризику, який нестиме підприємстворозробник нового товару в разі опортуністичної поведінки постачальника. Висновки. Сучасні машинобудівні підприємства, плануючи інноваційну діяльність, можуть опиратись не лише на свої ресурсні можливості, а й на можливості партнерів по технологічному ланцюжку – постачальників вузлів та комплектуючих. Адже конкурентоспроможність технічно складного продукту визначається досконалістю усіх його конструктивних частин. Однак необхідно враховувати, що залучення постачальників в процес розробки нових продуктів може бути не лише позитивним, а й містити технологічні та ринкові ризики. Для їх зменшення менеджменту підприємства – ініціатора інновації – важливо оцінити технологічну і логістичну доцільність майбутньої співпраці з постачальником в процесі розробки інновацій. Перша дає змогу визначити контури й масштаби власних технологічних змін, а відтак – мінімізувати негативні наслідки трансформаційних процесів, необхідних для технологічного оновлення виробничої системи у разі промислового освоєння новинки, друга забезпечує економічну обґрунтованість такої інтеграції з урахуванням ризиків опортуністичної поведінки постачальника. Методичне забезпечення оцінки таких ризиків може бути предметом наступних досліджень. Література 1. Prahalad C. K. The Core Competence of the Corporation / C. K. Prahalad, G. Hamel // Harvard Business Review. – 1990. – № 3 (May–June). – Р. 71–91.

2. Технологічна модернізація промисловості України / [за ред. Л.І. Федулової]. – К. : Ін-т економіки та прогнозування, 2008. – 472 с.

3. Чаленко Н.В. Фінансові аспекти інноваційного потенціалу підприємства / Н.В. Чаленко // Вісник Хмельницького національного університету. Економічні науки. – 2010. – № 4, т. 2. – С. 126–129.

4. Шандра В.М. Шляхи використання в економіці України форм і методів технологічного оновлення в розвинених країнах / В.М. Шандра // Актуальні проблеми економіки. – 2007. – № 6(72). – С. 31–38.

5. Handfield R. Involving Suppliers in New Product Development / R. Handfield, G. Ragatz, R. Monczka, K. Peterson // California Management Review. – 1999. – № 1, vol. 42. – Р. 59–82.

6. Monczka R. New Product Development: Strategies for Supplier Integration / R. Monczka, R. Handfield, D. Frayer, G. Ragatz, T. Scannell // ASQ Press: Milwaukee, WI, 1999.

7. Хенфілд Р. Реорганизация цепей поставок. Создание интегрированных систем формирования ценности / Р. Хенфилд, Е. Николс мл. ; [пер. с англ.]. – М. : Издательский дом «Вильямс», 2003. – 416 с.

8. Yokhna M. Тechnological development of industrial enterprises of Ukraine: prioritites and effectiveness / М. Yokhna // Scaentific basis of modern technology: experience and prospects : monograph / edited by Shalapko Y.I. and Dobrzanski L.A. – Khmelnitsky : KNU, 2011. – P. 39–51. Надійшла 07.06.2012; рецензент: д. е. н. Стадник В. В.

УДК 65.011.1:65.018:621 В. В. СТАДНИК, Г. О. СОКОЛЮК Хмельницький національний університет

ВИКОРИСТАННЯ ЗБАЛАНСОВАНОЇ СИСТЕМИ ПОКАЗНИКІВ ДЛЯ РЕАЛІЗАЦІЇ СТРАТЕГІЇ ДИВЕРСИФІКОВАНОГО ЗРОСТАННЯ Розроблено збалансовану систему показників для реалізації стратегії диверсифікованого зростання машинобудівного підприємства.

The Balanced Score Card for realization of machine-building enterprise diversification growth strategy has been treated. Ключові слова: збалансована система показників, стратегія диверсифікованого зростання, мотивація.

Вступ. За нестабільності вітчизняного бізнес-середовища, залежності підприємств не тільки від ринкової, а й політичної кон’юнктури, що спонукає їх змінювати види діяльності, збагачувати асортиментну структуру і навіть здійснювати повне перепрофілювання виробничої системи важливе значення має стратегія диверсифікованого зростання. Саме впровадження стратегії диверсифікації діяльності дасть змогу підприємству забезпечити прибуток, стабільність та стійкість у майбутньому; зменшити ступінь підприємницького ризику; посилити конкурентоспроможність. Внаслідок диверсифікації структура підприємства змінюється, із вузькоспеціалізованого підприємство перетворюється на багатогалузеве, тому виникає ряд проблем пов’язаних із забезпеченням ефективності реалізації стратегії диверсифікованого Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

125

Економічні науки

зростання. Ефективність стратегічного управління безпосередньо визначається здатністю системи менеджменту забезпечити досягнення визначених планами розвитку стратегічних цілей. Це потребує цілеорієнтованого управління, тобто встановлення цілей за зонами відповідальності в організаційноструктурній ієрархії підприємства і розробка мотиваційного підкріплення їх виконання. Постановка завдання. Питанням обґрунтування напрямів і форм диверсифікації присвячували свої дослідження багато науковців, зокрема: І. Ансофф [1], М. Корінько [2], Д. Липницький і М. Дубиніна [3], Є. Новицький [4], М. Портер [5], А. Томпсон i А. Стрикленд [6], О. Цогла [7] та інші. Їх дослідження охоплювали багато питань, пов’язаних із переналагоджуванням виробництва, реструктуризацією підприємств, оптимізацією їх товарного асортименту, синергічною взаємодією споріднених напрямів діяльності тощо. Однак, не вирішеними залишаються питання забезпечення ефективності реалізації стратегії диверсифікованого зростання. У науковій літературі існує ряд інструментів використання яких забезпечує підвищення ефективності різних процесів, проте зважаючи на доведені практикою значні можливості у підвищенні ефективності стратегічного управління такого інструменту як збалансована система показників (Balanced Score Card або скорочено ВSC) [8–12], а також її універсальність, вважаємо за можливе поширити сферу її застосування і для управління реалізацією стратегії диверсифікації підприємства. Метою дослідження визначено забезпечення ефективної реалізації стратегії диверсифікованого зростання на основі збалансованої системи показників. Виклад основного матеріалу. Використання ВSC при реалізації стратегії диверсифікованого зростання дасть змогу, по-перше, своєчасно коригувати реалізацію стратегії, і тим самим продовжити життєвий цикл нового продукту, показуючи напрями зміцнення його конкурентних переваг з огляду на зміну преференцій споживачів. По-друге, це сприятиме зменшенню витрат на реалізацію стратегії, що також формуватиме конкурентні переваги у ціновому полі, розширюючи межі цінового торгу протягом життєвого циклу продукту. В сукупності це збільшить період перебування нового продукту на ринку і дасть змогу повніше реалізувати потенціал диверсифікації, тобто, максимізувати обсяги зростання присутності підприємства на ринку, а також масу прибутку, яку підприємство отримає протягом життєвого циклу нового напряму діяльності. За рахунок цього збільшиться капіталовіддача від реалізації відповідного проекту. І те, і друге сприятиме зростанню конкурентоспроможності машинобудівного підприємства. Побудова системи збалансованих показників ґрунтується на виділенні такої їх оптимальної сукупності, яка відображає результативність діяльності менеджерів, відповідальних за різні функціональні сфери підприємства. У класичному вигляді це фінанси, клієнти, внутрішні процеси (виробництво) і персонал); для цих сфер і розробляються критерії оцінювання ефективності та конкретизуються заходи, що дають змогу досягти поставлених цілей. При формуванні системи показників важливо мінімізувати їх кількість, оскільки велика їх множина ускладнює здійснення контролюючих заходів, збільшуючи витрати на його проведення. Разом з тим, необхідно забезпечити такий склад показників (за виділеними сферами управління), який даватиме змогу у реальному режимі (без значної інерційності, яка властива суто фінансовим показникам) бачити результат реалізації стратегії і внесок у нього тих організаційних ланок, що відіграють ключову роль у його досягненні. Наявність чіткої ієрархії конкретних взаємопов’язаних цілей, які відображають поступовість досягнення планованих результатів реалізації конкурентної стратегії у функціональному розрізі, підвищуватиме розуміння працівниками своєї ролі у цьому процесі. Це дозволить вищому менеджменту підприємства запустити відповідний мотиваційний механізм, спонукаючи персонал до пошуку способів зміцнення конкурентних переваг у закріплених за ними сферах діяльності. Структурування цілей починається зі сфери фінансових показників, які відображають загальні фінансові результати діяльності підприємства (починаючи від обсягів виручки від реалізації і завершуючи рівнем прибутковості). Критеріальні значення фінансових показників, які служитимуть орієнтирами для оцінки ступеня успішності реалізації стратегії, зазвичай визначаються на рівні вищого менеджменту (за умови їх схвалення власниками бізнесу). Проте необхідно підкреслити, що у разі прийняття рішення про реалізацію стратегії диверсифікації, сукупність результуючих показників має формуватися групою стратегічного управління, яка обґрунтовувала напрям диверсифікації і аналізувала ринкові можливості підприємства у новому напрямі діяльності та визначала потенціал диверсифікації. Згідно концепції ВSC ієрархія цілей у цілеорієнтованому управлінні має ґрунтуватися на фінансових показниках і доповнюватися показниками, що не мають фінансового характеру. Саме введення цих показників дає змогу підвищити рівень оперативності управління у тому разі, якщо існує безпосередній зв’язок між ними і можливістю досягнення планових фінансових результатів. Зважаючи на особливості управління конкурентоспроможністю підприємства шляхом реалізації стратегії диверсифікації, видається закономірним при формуванні системи показників забезпечити чіткий причинно-наслідковий зв'язок між діями працівників у тих сферах, які відповідальні за створення і розвиток конкурентних переваг у новому напрямі діяльності, і інтегруючим фінансовим результатом виробничогосподарської діяльності підприємства. Разом з тим, вважаємо надзвичайно важливим при виборі інтегруючих фінансових показників і встановленні їх кількісного значення враховувати те, що стратегія 126

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

диверсифікації передбачає доволі значні капіталовкладення у технічне переоснащення чи модернізацію виробничої системи машинобудівного підприємства. Вимоги повноцінного використання потенціалу диверсифікації для підвищення конкурентоспроможності підприємства в першу чергу передбачають поліпшення динаміки виручки від реалізації його продукції, зростання присутності підприємства на ринку. Має також поліпшуватися і загальна ефективність, що відображається у звітності підприємства як фінансовий результат від звичайної діяльності. Причому не тільки у зростанні маси прибутку, а й у збільшенні відносного показника – рентабельності. Водночас важливо виокремити внесок нового напряму діяльності у загальні фінансовоекономічні результати. Це буде безпосереднім свідченням високої споживчої цінності нового продукту і його привабливості для покупців. При встановленні кількісного значення критеріїв оцінювання результативності реалізації стратегії диверсифікації вважаємо за доцільне дотримуватися так званого «золотого правила економіки». У формалізованому вигляді воно описується сукупністю нерівностей, які окреслюють динаміку економічного розвитку підприємства [13, с. 245]:

Т п > Т р > Т ск >100 %,

(1)

де Т ск , Т р , Т п  відповідно темпи змін сукупного капіталу, авансованого у відкриття нового напряму діяльності підприємства, обсягів виручки від реалізації продукції і прибутку. Обґрунтовуючи доцільність використання даної сукупності нерівностей, вважаємо можливим припустити, що економічний розвиток підприємства, відображаючись у поліпшенні його динамічних показників, можливий лише за умов зростання конкурентоспроможності. Тому дотримання такої нерівності має бути обов’язковим для підприємства, що прагне зміцнювати свої конкурентні позиції і посилювати свій конкурентний статус. Економічна сутність даної сукупності нерівностей у контексті завдань конкурентної стратегії диверсифікації може бути інтерпретована наступним чином. Нарощування активів підприємства (яке здійснюється в ході технічного переоснащення виробничої системи підприємства для відкриття нового напряму диверсифікації), показує зростання його економічного потенціалу. Разом з тим, таке зростання має втілюватися у збільшенні обсягів реалізації продукції підприємства. Це випливає із попереднього припущення, що вибір напряму диверсифікації і реалізація відповідної стратегії буде забезпечувати вагому віддачу від вкладеного капіталу. І збільшення темпів зростання капіталовіддачі свідчитиме про те, що напрям диверсифікації було вибрано правильно і це забезпечує підвищення конкурентоспроможності підприємства. До того ж, важливо закласти у ВSC те, що зростання конкурентоспроможності у тривалій перспективі має забезпечувати випереджаючі темпи зростання прибутку порівняно із темпами зростання обсягів реалізації. Тобто, виведення на ринок у результаті диверсифікації продукції з високою споживчою цінністю збільшуватиме загальну прибутковість господарювання. Необхідно зазначити, що дотримання «золотого правила економіки» свідчить про високу конкурентоспроможність підприємства, його здатність кількісно зростати, раціонально використовуючи власні ресурси і оперативно реагуючи на нові ринкові можливості. Проте освоєння нового напряму діяльності, яке має місце при виборі стратегії диверсифікації, вимагає значних капіталовкладень. І вони не можуть у тому ж періоді забезпечити свою окупність. Однак порушене співвідношення має відновитись згідно планових термінів виходу на режим прибуткової діяльності (що повинно бути відображено відповідними показниками). В противному разі це свідчить про те, що менеджментом підприємства допущені помилки при оцінюванні комерційної привабливості нового продукту або ж при управлінні реалізацією проекту диверсифікації на стадії введення в експлуатацію виробничих потужностей. Аналіз існуючих рекомендацій з формування збалансованої системи показників [8–12] показує, що дослідники переважно дотримуються стандартного підходу, запропонованого Р. Капланом та Д. Нортоном [12], визначаючи цілі лише у конфігурації «фінанси-клієнти-процеси-персонал» На нашу думку, за такого підходу складно оцінити ефективність стратегічного менеджменту підприємства, який відповідає за вибір конкурентної стратегії. Т. Калінеску [8] зроблена спроба ув’язати показники із завданням управління конкурентоспроможністю, однак пропоновані нею показники недостатньою мірою відображають ці завдання і між ними не простежується логіка взаємозв’язку із стратегічними цілями конкурентних стратегій. З позицій управління конкурентоспроможністю видається обґрунтованим виділити функцію стратегічного менеджменту у сукупності тих функціональних підсистем управління, для яких вибудовується ієрархія показників. До того ж, важливо вже у самій схемі побудови BSC показати зв'язок цілей з системою стимулювання. Це є принципово важливим для формування дієвого мотиваційного середовища реалізації стратегічних планів. І тоді немає потреби ще на етапі формування стратегії конкретизувати усі заходи, які мають забезпечувати її реалізацію. Тим більше, що за динамічного зовнішнього середовища актуальність цих заходів може бути втрачена. Таким чином, з урахуванням викладеного вище, принципова схема формування BSC для завдань управління конкурентоспроможністю матиме вигляд, зображений на рис. 1. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

127

Економічні науки

Рис. 1. Напрями формування цілей для стимулювання максимального використання потенціалу диверсифікації у підвищенні конкурентоспроможності підприємства Джерело: розроблено автором на основі [10, с. 13] Примітка: * доповнено і конкретизовано автором

Оскільки функції стратегічного менеджменту покладаються на вищий менеджмент підприємства, для формування сукупності показників стратегічного менеджменту доцільно використати рекомендації, запропоновані у [11, с. 205–210]. Авторами аргументовано, що показники для вищого менеджменту промислового підприємства мають націлювати на: - зростання обсягів валового доходу; - зростання чистої рентабельності власного капіталу; - зростання капіталовіддачі; - виплату дивідендів на одну акцію. Зважаючи на економічну сутність зазначених показників, можна стверджувати, що такий вибір їх сукупності є обґрунтованим, оскільки перший показник безумовно свідчить про позитивну динаміку розвитку підприємства, другий підвищує зацікавленість вищого менеджменту у зростанні прибутковості підприємства, третій вказує на необхідність вкладання коштів у більш прибуткові проекти, четвертий стимулює виплату дивідендів акціонерам (що важливо з погляду розширення джерел фінансування розвитку підприємства). Однак не всі підприємства машинобудування відносяться за своєю організаційно-правовою формою до публічних акціонерних. Тому останній показник втрачає свою актуальність для тих, що належать до державної чи приватної власності. Разом з тим, управління конкурентоспроможністю відноситься до стратегічних завдань усіх типів підприємств, що працюють у конкурентному ринковому середовищі. Тому видається доцільним обмежитись при формуванні цільових показників для стратегічного менеджменту лише тими, що показують динаміку розвитку підприємства. Очевидно, що кількісне значення цих показників і їх вагомість встановлюються, виходячи із стратегічних завдань підприємства, які є різними на різних етапах його життєвого циклу. Разом з тим, на нашу думку, з позицій завдання управління конкурентоспроможністю важливо закласти таке кількісне співвідношення між цими показниками, яке б відповідало «золотому правилу економіки». Тому доцільно для вищого (стратегічного) менеджменту підприємства (який відповідає за прийняття рішень про вибір стратегії діяльності, схвалює стратегічні плани і заходи з їх реалізації) зазначені вище показники пов’язати сукупністю нерівностей, описану формулою (1). Задане співвідношення має кореспондуватися із показниками, що служитимуть критеріями для оцінки роботи менеджерів тих функціональних служб підприємства, які вписуються у ланцюг «фінансиклієнти-процеси-персонал». Тим самим забезпечуватиметься зв'язок між стратегічними завданнями управління конкурентоспроможністю підприємства у плановому періоді в контексті загальної (корпоративної) стратегії і тими функціональними стратегіями, які мають забезпечувати формування конкурентних переваг у відповідних сферах управління для реалізації стратегії диверсифікації. З урахуванням викладеного вище нами сформовано сукупність таких показників для машинобудівного підприємства (табл. 1).

128

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

Клієнти

Фінанси

Стратегія

Сфера управління

Таблиця 1 Система збалансованих показників для реалізації стратегії диверсифікації в контексті управління конкурентоспроможністю підприємства Функціональні підсистеми управління

Показники результативності

1. Темпи зростання загальної капіталовіддачі Зростання конкуренто- 2. Темпи зростання виручки від Стратегічний спроможності реалізації продукції менеджмент підприємства, 3. Темпи зростання прибутку від розширення зони господарювання основної діяльності 4. Частка ринку

Фінансовий менеджмент

Маркетингменеджмент

Виробничий менеджмент

Процеси

Логістика

Інноваційний менеджмент

Персонал

Стратегічні цілі

Менеджмент персоналу

Встановлені співвідношення критеріїв (нормативна база стимулювання)

Значущість Внесок функкритеріїв у ціональної розрізі функціо- підсистеми нальних управління у підсистем загальний управління результат

Тск > 100%

20 %

Тр > Тск

20 %

Тп > Тр

30 %

0,1

Не нижча досягнутої у попередньому періоді Забезпечення 1. Коефіцієнт абсолютної ліквідності 0,2–0,3 фінансової стійкості під- 2. Чиста рентабельність капіталу, вкладеного у Більше внутрішньої норми рентабельності приємства при проект диверсифікації реалізації стратегії 3. Рентабельність активів Не нижче досягнутого рівня диверсифікації 1. Зростання обсягу продажу нової Згідно плану продукції Зростання попиту 2. Зростання загального обсягу продажу 2–3 % річних на продукцію продукції в порівнянних цінах підприємства 3. Ефективність marketing-mix 15–20 % Рентабельність продаж не 4. Освоєння нових ринків збуту нижче досягнутого рівня Ритмічний випуск 1. Відповідність стандартам ІSO 9001 100 % продукції згідно 2. Дотримання графіків виконання робіт замовлень; Згідно календарного плану забезпечення 3. Відсутність відхилень від плану технічної підготовки виробництва стандартів якості Згідно нормативів виробництва і 4. Оптимальне використання виробничих продукції потужностей завантаження обладнання Відносне зменшення відповідних витрат 1. Оптимізація схем постачання і збуту порівняно з попереднім періодом Забезпечення Відсутність порушень мінімального, ритмічності вироб-ничих акцептованого процесів за рахунок рівня загальних 2. Оптимізація рівня запасів відсутності необхідних витрат в матеріалів та логістичних комплектуючих ланцюгах Відсутність рекламацій з 3. Забезпечення високого рівня боку клієнтів на порушення умов обслуговування клієнтів обслуговування Перевищує середній по Розробка 1. Прогнозний рівень прибутковості галузі не менше, ніж на 20 інноваційного продукції за проектом диверсифікації % проекту для 2. Термін виходу на проектну потужність Згідно плану реалізації конкурентної 3. Обсяг попиту на продукцію за стратегії Згідно прогнозів диверсифікації інноваційним проектом 1. Ефективність рекомендованих до упровадження пропозицій з розвитку та Створення функціональних Не нижче 20 % інновацій для удосконалення продукції, що підвищення характеристик випускається конкуренто- 2. Ефективність рекомендованих до спроможності упровадження пропозицій з Не нижче 15 % продукції удосконалення існуючих бізнес-процесів в існуючих зонах На рівні, що забезпечує господарювання 3. Підтримання характеристик прийнятну рентабельність конкурентоспроможності продукції його виробництва 1. Відсоток працівників, що набули нових 25 % щорічно і додатково – Формування знань через систему підвищення згідно плану диверсифікації кваліфікації дієвого мотиваційного 2. Кількість працівників, що беруть участь у 15 % від складу ПВП середовища для розвитку фахових роботі проектних команд 3. Зростання рівня середньої зарплати Згідно плану, але не нижче компетенцій працівників персоналу середньогалузевого у контексті 4. Плинність кадрів Нижче 5 % стратегії диверсифікації 5. Ефективність витрат на навчання Не нижче 15 % персоналу

30 % 30 % 40 %

0,1

30 % 35 % 25 %

0,15

25 % 15 % 35 % 20 % 20 %

0,1

25 % 50 %

20 %

0,1

30 % 50 % 20 %

0,15

30 %

30 %

20 %

0,15

50 % 15 % 30 % 20 %

0,15

15 % 20 %

Система збалансованих показників для реалізації стратегії диверсифікації в контексті управління підприємства Вісник Хмельницького національного університету 2012, № конкурентоспроможністю 4, T. 2

129

Економічні науки

Формування сукупності показників для функціональних служб підприємства (крім фінансової) здійснювалось таким чином, щоб у їх сукупності переважали не фінансові показники. Вагомість обраних показників для забезпечення ефективності реалізації стратегії диверсифікації визначена експертним методом в межах кожної із функціональних підсистем управління підприємством із врахуванням внеску кожної із виділених підсистем у загальний результат. Це наближуватиме систему цілей до специфіки діяльності кожної із функціональних сфер менеджменту і дозволятиме керівникам вищого рівня оперативно контролювати результативність здійснюваних цими службами заходів. Водночас серед показників кожної із служб є такі, що дають змогу оцінити ефективність реалізації відповідних управлінських рішень І те, й інше створюватиме мотиваційну основу управління конкурентоспроможністю підприємства, в тому числі через реалізацію стратегії диверсифікованого зростання. Важливо лише наповнити цю основу стимулами, які б, з одного боку, виокремлювали значущість досягнення відповідних результатів для розвитку конкурентних переваг підприємства і, відповідно, успішної реалізації стратегічних цілей. А з іншого боку – сприймались виконавцями як справедливі і адекватні витраченим зусиллям. Логічно припустити, що зростання конкурентоспроможності підприємства відбиватиметься на прибутковості господарської діяльності в цілому. До того ж, реалізація стратегії диверсифікації має забезпечувати вищу норму прибутку, ніж діючий бізнес, інакше її обирати недоцільно. Тому матеріальною основою для виплати додаткової винагороди працівникам підприємства має бути чистий прибуток, отриманий за результатами господарювання протягом звітного періоду. Зважаючи на те, що реалізація проекту диверсифікації здійснюватиметься паралельно із поточною виробничою діяльністю, у проміжних стадіях звітування прибуток підприємства буде формуватися за рахунок поточних операцій. Та його частина, яка спрямовуватиметься на стимулювання конкурентоспроможності, відображатиметься у фінансовій звітності як сума додаткової заробітної плати за результатами діяльності. За відсутності такого прибутку додаткова винагорода виплачуватися не буде. Розподіл фонду додаткової заробітної плати між працівниками функціональних служб управління у кожному плановому періоді має здійснюватися відповідно до ступеня досягнення встановлених критеріїв. У іншому разі винагорода за цим показником не виплачується. Виходячи із викладеного вище, алгоритм нарахування індивідуальної винагороди для працівників апарату управління підприємства матиме наступний вигляд (адаптовано на основі [14 с. 65]): n

ФДОПфві  Вп  ЧП  і 

b

j

,

(2)

j 1

де Пфві − премія із додаткового фонду заробітної плати, що нараховується і-му функціональному відділу за результатами звітного періоду; Вп – відсоток від чистого прибутку (ЧП), який планується спрямувати у планованому періоді на преміювання менеджменту підприємства;  і − вагомість внеску і-го функціонального відділу у загальні результати, яка змінюється відповідно до ролі даної функціональної стратегії у реалізації стратегічних цілей підприємницької структури на даному етапі її життєвого циклу; b j − вагомість j-го показника, що відображає результати діяльності і-го менеджера протягом планового періоду (обидва показники вагомості можуть змінюватися залежно від стратегічних цілей підприємства у відповідному періоді). Необхідно підкреслити, що декомпозиція цілей (їх каскадування) забезпечує причинно-наслідкову залежність між діями різних структурних ланок підприємства і саме цим встановлюється збалансованість їх дій. Поєднання цілей із стимулюючими важелями, які можуть бути використані лише за прибуткової діяльності підприємства, дає змогу створити ефективну мотиваційну основу управління конкурентоспроможністю підприємства, в тому числі, через реалізацію конкурентної стратегії диверсифікації. Висновки. Таким чином, використання запропонованої системи збалансованих показників (яка, на відміну від існуючих, виділяє сукупність показників для підсистеми стратегічного менеджменту підприємства, співвідношення між якими встановлюється на основі “золотого правила економіки”, а показники для інших функціональних підсистем – з урахуванням цілей і завдань стратегії диверсифікованого зростання) забезпечить зменшення інерційності процесів формування конкурентних переваг у зонах відповідальності функціональних підсистем менеджменту та ефективну реалізацію стратегії диверсифікованого зростання. Література 1. Ансофф И. Новая корпоративная стратегия / И. Ансофф ; [пер. с англ. С. Жильцова ; под общ. ред. Ю. Н. Каптуревского]. − СПб. : Издательство «Питер», 1999. − 416 с.

2. Корінько М. Д. Диверсифікація: теоретичні та методологічні основи : [монографія] / М. Д. Корінько. − К. : ННЦ ІАЕ, 2007. − 488 с.

130

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

3. Липницкий Д. Стратегия развития предприятия на основе диверсификации / Д. Липницкий, М. Дубинина // Бизнес-Информ. – 1999. – № 3–4. – С. 89–93.

4. Новицкий Е. Стратегическое планирование в високо-диверсифицированных корпоративных структурах: о мировой практике и опыте АФК «Система» / Е. Новицкий // Российский экономический журнал. – 1999. – № 8. – С. 72–78.

5. Портер М. Стратегія конкуренції. Методика аналізу галузей і діяльності конкурентів / Майкл Е. Портер ; [пер. з англ. А. Олійник, Р. Скільський]. − К. : Основи, 1998. − 390 с.

6. Томпсон А. А. Стратегический менеджмент. Искусство разработки и реализации стратегии / А. А. Томпсон, А. Дж. Стрикленд ; [пер. с англ. ; под ред. Л. Г. Зайцева, М. И. Соколовой]. − М. : Банки и биржи : ЮНИТИ, 1998. − 576 с.

7. Цогла О. О. Переваги та недоліки стратегії диверсифікації діяльності підприємства / О. О. Цогла // Актуальні проблеми економіки. К. : ВНЗ «Національна академія управління», 2007. – № 5. – С. 148–152.

8. Калинеску Т. В. Повышение конкурентоспособности предприятия на основе сбалансированной системы показателей / Т. В. Калинеску, И. В. Пономарева // БИЗНЕС ИНФОРМ. – 2010. – № 11. – С. 42–44.

9. Концепції інституціональної економічної теорії в управлінні розвитком соціально-економічних систем : монографія / [за заг. ред. М. А. Йохни]. – Хмельницький : ХНУ, 2007. – 313 с.

10. Нивен П. Р. Сбалансированная система показателей – шаг за шагом: Максимальное повышение эффективности и закрепление полученных результатов / П. Р. Нивен ; [пер. с англ.]. – Днепропетровск : Баланс-Клуб, 2002. – 328 с.

11. Стадник В. В. Стратегічне управління інноваційним розвитком підприємства / В. В. Стадник, М. А. Йохна. – Хмельницький : ХНУ, 2011. – 327 с.

12. Kaplan R. S. The Balanced Score Card / R. S. Kaplan, D. P. Norton. – Boston : Harvard Business 523 p.

13. Ковалев В. В. Введение в финансовый менеджмент / В. В. Ковалев. – М. : Финансы и статистика, 2005. – 768 с.

14. Миколюк О. А. Управління ефективністю енергоспоживання машинобудівного підприємства : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. екон. наук : 08.00.04 / О. А. Миколюк ; Хмельницький національний університет. − Хмельницький, 2011. – 21 с. Надійшла 07.06.2012; статтю представляє д. е. н. Стадник В. В.

УДК 631.147:504:338.43 Н. М. СІРЕНКО, Т. О. ЧАЙКА Миколаївський державний аграрний університет

ІННОВАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ В ОРГАНІЧНОМУ ЗЕМЛЕРОБСТВІ Розглянуто сучасні інноваційні технології у сільському господарстві з метою визначення можливості їх застосування в органічному землеробстві. Визначено перешкоди щодо впровадження цих технологій у виробництво та наведено напрями їх усунення.

Modern innovative technologies in agriculture are reviewed in order to determine their possible use in organic agriculture.

Obstacles for implementing of these technologies into production are defined directions for their removal are specified. Ключові слова: органічне землеробство, інноваційні технології, органічна сільськогосподарська продукція, ґрунт, виробники органічної продукції.

Вступ. Сьогодні аграрний сектор економіки України поступово переходить до інноваційної моделі розвитку, що необхідно для створення умов суттєвого підвищення ефективності використання науковотехнічного потенціалу аграрного сектора зокрема та держави взагалі, вдосконалення організаційнофункціональної структури аграрного сектора відповідно до умов ринку, сприятиме активізації інноваційної діяльності аграрних підприємств, підвищенню конкурентоспроможності сільськогосподарської продукції, забезпеченню продовольчої безпеки країни тощо. Однак, використання досягнень науково-технічного прогресу у більшості випадків призводить до зростання екологічного навантаження на ґрунти, водойми, атмосферу тощо. В Україні триває процес деградації ґрунтів. Через неконтрольованість з боку держави легендарні українські родючі чорноземи стали вже швидше міфом, аніж реальністю. За останні роки Україна вже втратила близько 20% ґрунтів внаслідок хімічного, радіаційного і біологічного забруднення, водної і вітрової ерозії, невірного використання мінеральних добрив та порушення принципу сівозмін. В Україні досі ніхто не несе покарання за нераціональне використанні землі та її виснаження [1]. Безвідповідальне ставлення сільгоспвиробника і безконтрольність держави за останні роки привели до колосальної втрати чорноземів. Одним із чинників втрати чорнозему є водна ерозія, її розвитку сприяє iнтенсивне розорювання схилiв горбів, недотримання елементарних агротехнічних правил на обробітку ґрунту. Вона зумовлює зміну не тільки фізичних властивостей, але й знищує гумусовий горизонт. Внаслідок Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

131

Економічні науки

цього помітно зменшуються запаси гумусу, азоту, фосфору, калію й інших поживних елементів, що свідчить про те, що ґрунт втрачає свою родючість [2]. Отже, постає актуальним питання щодо зміни системи обробітки ґрунту, яка б могла не лише зупинити ці процеси, а й забезпечити стійкий розвиток аграрного сектора економіки. Для цього, на нашу думку, сільськогосподарські виробники повинні використовувати ресурсозберігаючі технології, а саме органічне землеробство, яке б ґрунтувалося на сучасних інноваційних технологіях. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Питання раціонального використання земельних ресурсів у сільськогосподарському виробництві досліджувалися такими вченими: В.Г. Андрійчуком, О.А. Корчинською, П.Т. Саблуком, В.М. Трегобчуком, А.М. Третяком, М.М. Федоровою, В.В. Юрчишиною та ін. Питанням ведення органічного виробництва займались різні вітчизняні вчені, а саме: В.В. Підліснюк, Т.Р. Стефановська, Р.М. Шмідт, В.Ф. Сайко, В.І. Вовк, О.О. Созінов, В.О. Шлапак, С.С. Антонець, А.Д. Балаєв, В.І. Кисіль, П.П. Патика, І.П. Страчевський, В.П. Федоренко, М.К. Шикула та ін. Тоді як використання інноваційних науково-технічних розробок в органічному землеробстві не отримало достатньої уваги. Постановка завдання. Метою статті є визначення перспектив використання в органічному землеробстві інноваційних ресурсозберігаючих технологій, визначення перешкод щодо їх використання та шляхів їх усунення. Результати дослідження. Важливою властивістю ґрунтів є їх родючість, завдяки якій вони є основним засобом виробництва сільськогосподарських продуктів та інших рослинних ресурсів, основою забезпечення добробуту населення. Отже, охорона ґрунтів, раціональне використання, збереження та підвищення їх родючості – неодмінна умова подальшого економічного прогресу суспільства. У зв’язку з цим необмежений потенціал українських чорноземів, на нашу думку, потребує сьогодні бережливого ставлення та відновлення шляхом використання, перш за все, ресурсозберігаючих технологій, які в умовах науково-технічного прогресу набули широкого розповсюдження в системі традиційного виробництва. До таких технологій можна віднести, перш за все, GPS (Global Positioning System) навігацію, яка представляє собою систему управління сільськогосподарською технікою за допомогою супутникової системи, забезпечуючи вимір відстані, часу та визначення місце розташування. Сьогодні в сільському господарстві застосовуються прилади, пов'язані з космічними навігаційними системами, які поділяються на дві групи: системи паралельного водіння й автопілоти [3]. Ці системи використовують системи супутникової навігації для визначення поточного положення сільгосптехніки. Таким чином досягається дуже висока точність водіння відповідно до заданої траєкторії навіть в умовах поганої видимості. Використання таких систем в сільському господарстві дає величезну економію коштів і збільшує продуктивність (рис. 1). Переваги від використання GPS навігації Економічні - економія палива та інших матеріалів; - зменшення вартості обробітку 1 га; - зниження собівартості готової продукції; - ведення бази нормативнодовідкової документації; - облік сільськогосподарських угідь з прив’язкою до карти; - обробка навігаційних даних і контроль переміщень сільськогосподарської техніки; - планування та облік фактично виконаних робіт; - формування графіків рівня палива та звітів тощо.

Технологічні - проведення аналізу ґрунту, отриманого врожаю та використання добрив з урахуванням неоднорідності ґрунтового покриву та нерівностей поля; - максимальне використання ширини агрегату, зведення до мінімуму перекриття сусідніх рядів; - виключення пропусків між сусідніми рядами; - збільшення коефіцієнту завантаження техніки (можливість роботи вночі); - забезпечення можливості роботи в умовах поганої видимості (пил, туман) тощо.

Соціальні - підвищення комфортності роботи; - зниження стомлення водія. Екологічні - зменшення забруднення навколишнього природного середовища; - зменшення навантаження на ґрунти; - відновлення родючості ґрунтів тощо.

Рис. 1. Переваги від використання GPS навігації в органічному землеробстві

На сьогодні, однією з альтернатив знищення бур'янів, бактерій, грибків і вірусів в органічному землеробстві може бути обробка ґрунту паром, який руйнує їх клітинну структуру та здійснює його часткову дезінфекцію. При цьому більша частина корисних для родючості ґрунту спороутворюючих 132

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

бактерій стійкі до високої температури та після охолодження ґрунту відновлюють його родючість. Іноді практикується цілеспрямоване внесення в оброблений паром ґрунт корисних бактерій. Наприклад, внесення компосту, який природно містить «коктейль» мікроорганізмом, дружніх для ґрунту та рослин (Bacillus subtilis тощо). Парова обробка добре оздоровлює заражений ґрунт на полях, в теплицях, а також компост. Сучасні технології дозволяють отримувати пар з температурою 180–200 0С. Сьогодні існують такі методи обробки ґрунту паром: 1) обробка парою поверхні – застосовується для ділянок площею 15–400 м2 за один прийом протягом 4–5 годин на глибину 20–30 см при температурі 90 0С; технологія проста і високо економічна; 2) глибока вакуумна обробка парою (до 80 см) проводиться за допомогою стаціонарно встановленої або мобільної системи труб, що розміщуються на глибині; потребує значних капітальних вкладень і використовується для тих ділянок землі, які інтенсивно експлуатуються; 3) комбінована обробка поверхні та на глибину (сендвіч-технологія) передбачає подачу пару одночасно і на поверхню, і вглиб ґрунту за допомогою машини Sterilter; технологія споживає на 30% менше енергії, а час обробки ґрунту скорочується на 50%. Переваги парової обробки ґрунту [4]: - забезпечує швидке і безпечне знищення: бактерій, вірусів, грибків, нематод і їх метаболітів; - практично всі бур'яни та їх насіння знищуються; - під впливом пари в ґрунті відбуваються хіміко-біологічні реакції, в результаті яких багато поживних речовин, які раніше були недоступні рослинам, стають легкозасвоюваними для них; - підвищення врожайності до 20%. Значні перспективи для розвитку органічного землеробства в Україні надають технологічні розробки виробників сільськогосподарської техніки. Наприклад, конструкторами шведської компанії Vaderstad-Varkenab розроблена сівалка для просапних культур Tempo, яка не має сьогодні світових аналогів. На її розробку було інвестовано 7 млн євро і витрачено 6 років. Доцільність її використання в органічному землеробстві обумовлена рядом переваг відносно вже існуючих сівалок (табл. 1). Таблиця 1 Переваги від використання сівалки Tempo в органічному землеробстві [5] Критерії Економічні

Технологічні

Соціальні Екологічні

Переваги - економія палива, насіння та добрив; - збільшення продуктивності праці; - зменшення вартості обробітку 1 га; - зниження собівартості готової продукції; - контроль за витратами насіння та добрив.

- глибина висіву насіння від 2 до 8 см; - швидкість 13-16 км/год (залежно від вирівняності поля); - похибка розподілу насіння не більше 20%; - спеціальне притискне колесо, котре зупиняє насіння та щільно притискає його до дна борозни; - загортання насіння зверху розпушеною землею; - притискне зусилля коліс регулюється в залежності від типу ґрунту; - кожна висівна секція забезпечена індивідуальним дозуючим пристроєм насіння, відбувається відокремлення кожної насінини; - зниження до мінімуму кількості двійників і пропусків насіння; - очисне колесо постійно очищає отвори у висівному диску від насіннєвих плівок та половинок, які можуть спричинити пропуски насіння на висівній секції; - норма висіву насіння налаштовується з кабіни трактора; - комп’ютерне керування відстанню між насінинами в рядку, автоматичний розрахунок кількості насіння на гектар; - управління нормою висіву добрив неподалік від рядка насіння (2–5 см), глибина висіву регулюється; - загальна картина робочого процесу сівалки відслідковується та контролюється на дисплеї комп’ютера у кабіні трактора; - великі бункери для насіння та добрив; - невеликі вимоги до трактора, який агрегується з сівалкою.

- підвищення комфортності роботи; - зниження стомлення водія.

- зменшення забруднення навколишнього природного середовища; - зменшення навантаження на ґрунти; - відновлення родючості ґрунтів.

Сучасні інноваційні технології дозволяють також забезпечити необхідний стан ґрунту у разі його обробітку без обертання скиби за допомогою комбінованих агрегатів на базі плоскорізів, що створюються шляхом послідовного з'єднання двох і більш ґрунтообробних знарядь або послідовної установки на Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

133

Економічні науки

загальній рамі робочих органів. Такий обробіток ґрунту зменшує розпорошення верхнього шару ґрунту, зберігаючи на поверхні поля стерню та інші рослинні рештки, що створює додатковий захист ґрунту від вітрової ерозії, сприяє кращому утриманню на полях снігу і тим самим накопиченню у ґрунті вологи. Сьогодні для обробітку ґрунту без обертання скиби існують спеціальні приставки-розпушувачі, які забезпечують за один прохід агрегату підготовку ґрунту під посів зернових культур. Вони дозволяють збільшити продуктивність агрегатів, підвищити енерго- та матеріалоємності операцій з підготовки ґрунту під посів, зменшити вітрову та водну ерозії ґрунтів, що дозволяє отримати додатковий економічний ефект від впровадження [6]. Отже, наведені інноваційні технології дозволяють покращити структурність ґрунту, зменшити екологічне навантаження та відновити його родючість, що необхідно для ведення успішного органічного землеробства. При цьому використовується природний потенціал рослин, тварин і ландшафтів, забезпечується гармонізація сільськогосподарської практики та навколишнього середовища. Органічне землеробство суттєво зменшує використання зовнішніх факторів виробництва (ресурсів) шляхом обмеження застосування синтезованих хімічним шляхом добрив, пестицидів і фармпрепаратів. Замість цього для підвищення врожаїв і для захисту рослин використовуються інші агротехнологічні заходи й різноманітні природні чинники, які можливо використати в умовах науково-технічного прогресу. При цьому, органічне землеробство дотримується принципів, які обумовлені місцевими соціально-економічними, кліматичними та історико-культурними особливостями [7]. Однак, для впровадження сучасних технологічних рішень в органічне землеробство існують певні перешкоди, які можливо вирішити лише за умови співпраці всіх учасників органічного виробництва (табл. 2). Таблиця 2 Перешкоди щодо впровадження інноваційних технологій в органічне землеробство та шляхи їх усунення Перешкоди 1. Недосконалість нормативноправового регулювання 2. Висока вартість інноваційних розробок

Напрями впровадження інновацій 1. Прийняття відповідної нормативно-правової бази щодо органічного виробництва.

2. Прийняття державної програми сприяння впровадженню екоінноваційних розробок.

3. Вдосконалення законодавчої бази щодо інноваційної діяльності.

1. Надання податкових пільг виробникам, які впроваджують екоінновації.

2. Використання кредитних коштів.

3. Оформлення договору лізингу (оренди).

4. Розвиток венчурного підприємництва.

5. Налагодження співпраці між розробниками інноваційного продукту та виробниками органічної продукції.

3. Недоступність для виробників через обмежену кількість

1. Налагодження наукової та виробничої співпраці між розробниками інноваційного продукту та виробниками органічної продукції.

4. Невеликі розміри органічних господарств

1. Використання у виробництві найбільш необхідних інноваційних розробок.

2. Налагодження наукової та виробничої співпраці з розробниками інноваційного продукту.

3. Участь в міжнародних грантах.

4. Залучення вітчизняних та іноземних інвестицій.

5. Відсутність інформації про інноваційні розробки

1. Представлення інноваційних розробок на виставках, ярмарках тощо.

2. Проведення рекламних акцій серед виробників органічної продукції.

3. Налагодження наукової та виробничої співпраці між розробниками інноваційного продукту та виробниками органічної продукції.

Виконавці 1.1. Державні установи та органи влади.

1. Державні установи та органи влади.

2. Суб'єкти фінансового ринку (банки, лізингові та страхові компанії, венчурні фонди тощо).

3. Наукові, науково-дослідні та дослідноконструкторські установи.

4. Виробники сільськогосподарської техніки.

5. Виробники органічної продукції.

1. Наукові, науково-дослідні та дослідноконструкторські установи.

2. Виробники сільськогосподарської техніки 3. Виробники органічної продукції.

1. Виробники органічної продукції.

2. Наукові, науково-дослідні та дослідноконструкторські установи.

3. Виробники сільськогосподарської техніки.

4. Міжнародні фонди.

5. Вітчизняні та іноземні інвестори.

1. Наукові, науково-дослідні та дослідноконструкторські установи.

2. Виробники сільськогосподарської техніки 3. Виробники органічної продукції.

Реалізація зазначених вище напрямів щодо поширення інноваційних розробок в органічному виробництві буде, на нашу думку, сприяти: 134

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

- підвищенню ефективності як органічного землеробства, так і виробництва органічної продукції в Україні; - відновленню родючості ґрунтів та покращенню екології; - збільшенню асортименту органічної продукції та розширенню внутрішнього ринку цієї продукції; - збільшенню експорту органічної продукції; - інноваційному розвитку аграрного сектора економіки; - приєднанню України до найбільших виробників органічної продукції у світі (Австралія, Аргентина, США, Бразилія та ін.). Отже, усвідомлюючи необхідність інтеграції та екологізації освіти, науки та виробництва Миколаївський державний аграрний університет забезпечує єдність системи «аграрна освіта – аграрна наука – агропромислове виробництво» шляхом впровадження у життя розробленої Програми інноваційноінвестиційних проектів «Інтеграція аграрної освіти, науки, виробництва» на 2010–2017 рр. Відповідно до цієї Програми на базі Навчально-науково практичного центру було організовано органічне виробництво сільськогосподарської продукції на площі понад 450 га та забезпечено зв'язок з інноваційними розробками шляхом: 1) встановлення GPS-систем на 80% власної сільськогосподарської техніки; 2) налагодження співпраці з представниками шведської компанії Vaderstad-Varkenab в Україні щодо експериментального випробовування сівалки Tempo для сільськогосподарських виробників Миколаївської області. Висновок. Ефективність органічного землеробства залежить від правильного обробітку ґрунту, оскільки від цього залежить інтенсивність сходів, проникнення коренів рослин у ґрунт. Сьогодні використання інноваційних технологій в органічному землеробстві дозволяють забезпечити сприятливі умови для росту та розвитку рослин, відновлення та постійне покращення родючості ґрунту, знищення шкідників і деяких захворювань. Таким чином, виробникам органічної сільськогосподарської продукції необхідно впроваджувати у виробництво ці технології та приймати активну участь в їх розробці. Оскільки налагодження співпраці між всіма учасниками органічного виробництва забезпечує його ефективність, а отже і розвиток, що є перспективним напрямом для подальших досліджень. Література 1. Блохтур А. Україна втрачає чорноземи? [Електроний ресурс] / Блохтур А. – Режим доступу : http://glavcom.ua/articles/3581.html.

2. Романюк Л. Знищення чорноземiв — катастрофа України [Електроний ресурс] / Романюк Л. – Режим доступу : http://blogger.com.ua/ 2010/знищення-чорноземiв-катастрофа-украї/.

3. Сельхозтехника и урожай [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.gps.com.ua/ article_info.php?tPath=5&articles_ id=10.

4. Обработка почвы паром [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.valleyflora.ru/ obrabotka-pochvy-parom.html.

5. Андрійчук О. Посіяти з вітерцем [Електроний ресурс] / О. Андрійчук. – Режим доступу : http://www.agro-business.com.ua/agrobusiness/technology/722-2011-11-22-13-46-45.html.

6. Швец А.В. Совершенствование безотвальной обработки почвы [Електронний ресурс] / А.В. Швец. – Режим доступу : http://agromagazine.msau.ru/index.php/-3/2008-03-20-14-12-54/87-2008-03-22-15-0240.html.

7. http://www.ifoam.org. Надійшла 07.06.2012; статтю представляє д. е. н. Сіренко Н. М.

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

135

Економічні науки

УДК 636:338.439.4 О. М. ВИШНЕВСЬКА Миколаївський державний аграрний університет

ІНВЕСТИЦІЙНО-ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК АГРАРНОГО СЕКТОРА В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ЗМІН І ТЕНДЕНЦІЙ У статті обґрунтовано інвестиційно-інноваційний підхід щодо забезпечення сталого розвитку аграрного сектора економіки. Представлено складові і напрями інвестиційно-інноваційного розвитку з урахуванням впливу глобалізаційних змін і тенденцій.

The article substantiates the investment and innovative approach to sustainable development of the agricultural sector.

Submitted components and areas of investment and innovative development, taking into account the impact of global changes and trends. Ключові слова: інвестиційно-інноваційний підхід, глобалізація, сталий розвиток.

Постановка проблеми. У другій половині ХХ століття світова економічна думка, засвоївши уроки економічних, політичних, демографічних, енергетичних криз, усвідомила, що високий рівень інноваційної активності суб’єктів господарювання галузей народного господарства є більш вагомим джерелом економічного зростання, ніж подальша інтенсифікація виробництв і зростання рівня навантаження на природно-ресурсний потенціал сільських територій. Переважна більшість країн Європейського Союзу обґрунтовує довгострокову ціль розвитку економіки на основі державного регулювання інноваційного розвитку економіки, що виступає основою досягнення сталого розвитку, у тому числі аграрного сектора економіки. Процеси глобалізації економіки світу і використання стратегії інноваційного розвитку, у тому числі на основі створення транснаціональних компаній, призвело до виникнення нової інтерактивної моделі розвитку на інноваційній основі. Подібна модель розвитку включає необхідність діяльності інтегрованих груп фахівців, які діють у сферах фундаментальних і прикладних наукових досліджень, впровадження у практичну діяльність суб’єктів різного галузевого спрямування. Діяльність інтегрованих груп координується глобальним інтегратором процесів, який є замовником інновацій і координатором процесу їх створення, впровадження і розподілу інноваційної ренти [1]. Геоекономічні процеси і результати глобалізації призвели до зміни пріоритетів у розвитку окремих економічних систем і зміни підходів до моделі розвитку, у тому числі на інноваційній основі. Результатом таких змін є орієнтація розвитку з моделі просування технологій «technology push» до моделі технологічної напруги «technology pull». Результати впровадження системи інноваційного розвитку економік світу надають можливість обґрунтувати, що 90,0% успішних інновацій є результатом застосування моделі «technology pull». Дана модель формує процес розвитку через передачу науково-технічних знань у сферу задоволення споживчих потреб, а ринковий попит на наукові знання формує напрями розвитку науки, що дозволяє зорієнтувати розвиток реальних секторів економіки і активізувати ринковий попит на наукові розробки [1]. Отже, державну інноваційну політику доцільно розглядати як політику підвищення конкурентоспроможності суб’єктів господарювання шляхом створення і застосування ними нових знань, впроваджень у практичну діяльність. Для аграрного сектора інноваційний розвиток є основою для збереження та відновлення природного-ресурсного потенціалу, екологізації виробництв і соціальноекономічного розвитку сільських територій. В умовах значного впливу геоекономічних змін на державні системи розвиток аграрного сектора не може проходити без впливу інвестиційної і інноваційної активності. Реформування аграрного сектора економіки України проходить складний шлях в умовах недостатності фінансових ресурсів. Збільшення обсягів виробництва у сільському господарстві продовжує відбуватися під впливом переважно екстенсивних факторів, оскільки існуючі системні проблеми галузі залишаються невирішеними. У цілому їх можна розділити на три основні блоки: погіршення матеріально-технічної бази, нееквівалентний обмін виробленої сільськогосподарської продукції на промислові ресурси, особливо імпортовані, слабка інноваційна активність підприємств аграрного сектора економіки. Структурні перетворення в аграрній сфері економіки призвели до пошуку нових форм і механізмів розвитку суб'єктів господарювання в аграрному секторі з метою реалізації інноваційних процесів. Фінансово-економічний стан підприємств залежить від багатьох факторів і, насамперед, від наявності і ефективного використання ресурсного потенціалу. Склад ресурсного потенціалу розширюється за рахунок включення інвестиційних, інноваційних, інформаційних та інших ресурсів, що істотно ускладнює структуру показників ефективності їхнього використання [1]. Отже, в аграрному секторі Україні не активно впроваджуються інтенсивні, екологічно зорієнтовані технології вирощування сільськогосподарських культур і утримання тварин, навантаження на природноресурсний потенціал зростає, віддача коштів скорочується. Основними чинниками, на наш погляд, є численна кількість невирішених питань у врегулюванні земельних відносин і організації діяльності окремих 136

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

підприємств аграрного сектора згідно з умовами Світової Організації Торгівлі, які обмежують можливість експортного розширення. Аналіз останніх досліджень та публікацій. З теоретичної, методологічної і практичної точок зору питання інвестиційно-інноваційного розвитку аграрного сектора розглядалося такими відомими вченими, як В.В. Акіндінов, В.Я. Амбросов, В.А. Борисова, Ф.С. Зіятдінов, І.І. Лукінов, М.Й. Малік, В.Я. МесельВеселяк, В.В. Россоха, П.П. Руснак, П.Т. Саблук, В.К. Савчук, Н.М. Сіренко, Б.І. Смагін, В.С. Шебанін, Л.О. Шепотько, В.В. Юрчишин та інші науковці. Наукові розробки вчених надали можливість сформувати основу подальшої деталізації дослідження сутності і складових інвестиційно-інноваційного розвитку галузі. Але актуальність питання щодо забезпечення сталого розвитку аграрного сектора на інноваційній основі залишається значимою у напряму вирішення екологічних питань, нарощування валового виробництва окремих видів продукції, забезпечення продовольчої безпеки країни і окремих регіонів. Формулювання цілей статті. Враховуючи вище зазначене, виникає необхідність у розробці інвестиційно-інноваційного підходу у забезпеченні сталого розвитку аграрного сектора з урахуванням впливу глобалізаційних змін і тенденцій. Метою нашого дослідження є розробка інвестиційноінноваційного підходу у забезпеченні сталого розвитку аграрного сектора, продовольчої безпеки країни і окремих її регіонів, обґрунтування концептуальних засад щодо забезпечення соціо-еколого-економічної ефективності використання ресурсного потенціалу аграрного сектора з урахуванням глобалізаційних змін і тенденцій. Виклад основного матеріалу дослідження. У контексті вступу України до Світової Організації Торгівлі і посилення конкурентної боротьби для вітчизняних підприємств аграрного сектора економіки загострюється потреба у підвищенні ефективності виробництв за рахунок інновацій з використанням моделі ринкової напруги «market pull». Для реалізації подібної моделі необхідною є державна стратегія інноваційного розвитку, яка дозволить стимулювати виробників, у тому числі на основі впровадження джерел інноваційної ініціативи та індивідуальної комерційної політики окремого суб’єкту. Реалізація представленої моделі за умови переходу на інноваційний розвиток повинна ґрунтуватися на необхідності забезпечення власних конкурентних переваг. При цьому державний сектор повинен застосовувати принцип підтримки інноваційно-активних підприємств, а взаємна зацікавленість може забезпечити активізацію діяльності і підвищення конкурентних переваг вітчизняних підприємств аграрного сектора економіки. Проведені дослідження надають можливість обґрунтувати те, що інноваційна активність підприємств аграрного сектора залишається низькою. Існує значна кількість причин, які не забезпечують активізацію інноваційної діяльності, у тому числі через значну концентрацію у галузі дрібних товаровиробників, таких як фермерські господарства і особисті селянські господарства населення. Сучасні тенденції розвитку економіки окремих регіонів і країни в цілому характеризують концентрацію інноваційної діяльності у велико- або середньотоварних сільськогосподарських підприємствах як фундаменту національної моделі економічного зростання аграрного сектора. Найвищою є інноваційна активність у великих агрохолдингах, де можливості віддачі інвестиційного капіталу є потенційно вищими, а фінансові ризики значно меншими. Ресурсозабезпечені, великі за розміром сільськогосподарські підприємства мають можливість і здатність розв’язувати сучасні проблеми науково-технічного і інноваційного розвитку, здійснювати відносно великі витрати на фінансування досліджень і розробок, проводити об’єктивну оцінку результатів впровадження, ефективно працювати і забезпечувати конкуренті переваги у використанні ресурсів і створенні продукції [2]. Впровадження інноваційної моделі розвитку аграрних підприємств потребує витрат коштів на наукові дослідження і розробки, висококваліфіковану робочу силу при формуванні і реалізації інноваційної політики, фінансових витрат на зміцнення матеріально-технічного забезпечення, орієнтацію на підвищення ефективності виробництв з економічної і екологічної точки зору, забезпечення соціально-економічного розвитку окремих сільських територій. Досвід країн Європейського Союзу надає можливість обґрунтувати те, що дрібні товаровиробники можуть посилити власні конкуренті переваги тільки через асоційовані або кооперативні об’єднання, що дозволяє впроваджувати наукові розробки і забезпечувати інвестиційноінноваційний розвиток галузі з урахуванням вимог сучасності. Отже, важливою складовою сталого розвитку аграрного сектору економіки України, як вже було доведено вище, є процеси глобалізації, які здійснюють безпосередній і значний вплив на окремі внутрішні економічні процеси та явища. Глобалізаційні процеси характеризуються сукупністю конкурентних переваг окремої країни на світовому рівні в економічних, соціальних і екологічних напрямах. Сучасний розвиток національної економіки і вітчизняного аграрного сектора не відображає тенденцій економічного, соціального і екологічного розвитку окремих підприємств, сільських територій. У сукупності модель глобалізації національних економік включає великий національний бізнес, середній і малий бізнес, транснаціональні компанії, а також вагові коефіцієнти, які визначають частку відповідного бізнесу у структурі національної економіки країни. До десяти країн світу, які мають найкращі позиції за індексом сталого розвитку, належать Фінляндія, Ісландія, Швеція, Норвегія, Швейцарія, Люксембург, Данія, Канада, Ірландія та Австралія. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

137

Економічні науки

Слід відмітити, що глобалізація використовується насамперед світовими економічними лідерами для підвищення своєї конкурентоспроможності. Основу валового внутрішнього продукту формують країни «великої вісімки» (до 45,0%), все інше припадає на інші країни світу, у тому числі Україну. З урахуванням усіх факторів впливу умови сьогодення характеризують національну економіку за індексом сталого розвитку як таку, що потребує активізації інвестиційно-інноваційного розвитку усіх галузей народного господарства. Сталість розвитку окремої системи розглядається через поєднання економічних, соціальних і екологічних критеріїв (рис. 1). Характерною особливістю країн-лідерів є наявність у структурі доданої вартості їхньої економіки значної частки інтелектуальної і високотехнологічної праці, що відображено через індекси конкурентоспроможності і екологічного виміру, за індексом суспільства, заснованого на знаннях, за активністю в інноваційній діяльності, спрямовуючи близько 3,0% валового внутрішнього продукту на дослідження і розвиток. Економіка України за індексом сталого розвитку займає 45 місце, у той час, як Польща займає 38 місце, через те, що спрямовує значні обсяги експорту сільськогосподарської продукції і продукції її переробки на ринки країн Європейського Союзу, у тому числі український товарний ринок, що не обмежується квотами Світової Організації Торгівлі так, як вітчизняна сільськогосподарська продукція. Значно складнішим, як вже зазначалося, є формування ефективного механізму щодо відтворення і збереження ресурсного потенціалу, забезпечення сталого розвитку аграрного сектора економіки, який формує значну частку валового внутрішнього продукту держави, переважну частку регіонального валового продукту у південних і центральних регіонах України. Враховуючи рівень природно-ресурсного забезпечення, Україна до 2020 року може увійти до двадцятки найбільш розвинених країн. Проведені дослідження надають можливість обґрунтувати, що реалізація заходів щодо збільшення фінансового виміру аграрного сектора у формуванні економіки країни з фактичних 10,0% пов’язана зі значною кількістю якісних організаційних, управлінських, інформаційних, технічних і технологічних змін на інвестиційноінноваційній основі, особливо у контексті продовольчої безпеки.

Рис. 1. Порівняльна оцінка індексу сталого розвитку економік країн світу (розраховано та побудовано за даними [3])

В умовах сьогодення аграрний сектор не має здатності забезпечити продовольчу безпеку країни за усім спектром сільськогосподарської продукції і продукції її переробки. Так, споживання овочів становить 85,0% норми, плодів, ягід і винограду – на рівні 51,0%, молока та молочних продуктів – на рівні 62,0%. З виробництва молока, м’яса і плодово-ягідної продукції Україна стоїть на межі продовольчої небезпеки. Для задоволення населення продуктами харчування на рівні фізіологічних норм споживання необхідним є нарощування обсягів валового виробництва м’яса і м’ясопродуктів на 1,8 млн тонн, молока і молокопродуктів – майже на 6,0 млн тонн, плодів та ягід, винограду – майже на 2,0 млн тонн [3]. Основною проблемою недостатності темпів розвитку аграрного сектора на інноваційній основі є дефіцит необхідних коштів. Дефіцит лише обігових коштів у тваринництві, без врахування капітальних вкладень, становить 43,0 млрд гривень на рік. Враховуючи той факт, що інвестиційна активність в аграрному секторі є низькою – до 2,1% від сукупного іноземного інвестування в економіку України – стабільним джерелом фінансування розвитку може бути формування Фонду підтримки села шляхом введення спеціалізованого податку на товарообіг в обсязі 1,0%, що дозволить, за даними науковців, залучати до фонду 25,0– 30,0 млрд гривень і концентрувати кошти у впровадження новітніх технологій у 138

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

вирощування сільськогосподарських культур і утримання тварин. Забезпечення сталого розвитку аграрного сектора економіки України на інвестиційно-інноваційній основі, з урахуванням особливостей природноресурсного потенціалу регіонів, дозволить забезпечити виробництво 80 млн тонн зерна, 15 млн тонн насіння олійних культур, 4 млн тонн м’яса, 18 млн тонн молока, 17 млрд штук яєць для внутрішнього і зовнішнього ринків, при цьому довести якісні характеристики до рівня європейських і міжнародних стандартів якості [1]. Однією з найбільш актуальних проблем інвестиційно-інноваційного розвитку галузі є відсутність розподілу коштів підтримки за конкретними програмами і здійснення його після ухвалення бюджету в ручному режимі. Враховуючи їхній недостатній розмір, не гарантується навіть мінімально необхідних обсягів на такі важливі напрями, як бюджетна тваринницька дотація і державна підтримка виробництва продукції рослинництва, здешевлення кредитів для сільськогосподарських товаровиробників і часткове повернення коштів за придбання вітчизняної сільськогосподарської техніки. Надання коштів Стабілізаційного фонду для сільськогосподарських підприємств на засадах повернення, що випливає з передбачених умов їхнього можливого виділення, не може відповідати принципам підтримки сільськогосподарського товаровиробника і підміняє пряму державну підтримку і кредитування аграрного сектору. За даними Світового банку кожного року на розвиток і підтримку аграрного сектора припадає до 360,0 млрд дол. США, найбільша питома вага, до 70,0% всіх грошової надходжень у галузь у вигляді прямого і непрямого фінансування, припадає на США і країни Європейського Союзу. Висновки. Інвестиційно-інноваційний підхід у забезпеченні сталого розвитку аграрного сектора має тісний зв'язок з реалізацією державних і регіональних програм різного рівня. Практична реалізація проектів і заходів, за достатності і повноти фінансування, надає можливість вирішувати екологічні, соціальні і економічні питання на регіональному рівні. А вирішення питань залучення інвестиційноінноваційного капіталу на державному, регіональному і локальному рівнях здійснює позитивний вплив на сталий розвиток аграрного сектора, продовольчу безпеку країни і окремих її регіонів, соціальноекономічний розвиток окремих територій, у тому числі сільських. Обґрунтування і реалізація інвестиційноінноваційного підходу у забезпеченні сталого розвитку галузі сприятиме підвищенню соціальних, екологічних і економічних критеріїв у забезпечення ефективності виробництв і використання окремих видів ресурсів, у тому числі природних, нейтралізувати негативний вплив глобалізаційних процесів, підвищити потенційні можливості товаровиробників. Отже, соціально-економічний розвиток повинен ґрунтуватися на концептуальних засадах змін у виробничому сектору, тісному зв’язку з глобалізаційними змінами суспільства і зовнішньодержавного середовища у напрямі збереження сільських територій регіонів країни. Складові концепції соціальноекономічного розвитку аграрного сектора з урахуванням існуючих тенденцій і перспектив розвитку з урахуванням глобалізаційних змін і тенденцій включають: модернізацію виробництв, екологізацію виробництв, розвиток виробничого сектора на інвестиційно-інноваційній основі; впровадження соціальноорієнтованої маркетингової політики, підвищення соціальної відповідальності аграрного бізнесу, етичності у взаємовідносинах з робітниками і партнерами, у тому числі з питань оренди землі і майна селян; впровадження напрямів збереження природно-ресурсного потенціалу і екосистем сільських територій; активізацію населення щодо зайнятості, у тому числі несільськогосподарської зайнятості, з метою підвищення рівня доходів, споживання і заощадження; підвищення освітнього рівня і можливостей щодо перепідготовки і підвищення кваліфікації населення для зайнятості в інших галузях народного господарства; стимулювання розвитку особистих господарств населення, активізація дорадчих служб, мікрокредитування для населення сільських територій; створення відповідних умов праці і побуту для активізації молоді у зайнятості на сільських територіях, підвищення дієвої ролі заробітної плати як засобу мотивації. Принципи практичної реалізації концептуальних засад полягають у визначенні долі українського села, збереженні національних традицій, зміні свідомості сільського населення, зацікавленості державного сектора у підвищенні освітнього рівня економічно-активного населення і нарощуванні можливостей щодо залучення інвестиційно-інноваційного капіталу в виробничу і соціальну інфраструктуру аграрного сектора економіки. Література 1. Вишневська О.М. Ресурсний потенціал аграрного сектора економіки України: соціальноекономічні та екологічні аспекти : [монографія] / О.М. Вишневська. – Миколаїв, 2011. – 487 с.

2. Вишневська О.М. Ресурсний потенціал підприємств сільських територій: [монографія] / О.М. Вишневська. – Миколаїв, 2009. – 248 с.

3. http://www.ukrstat.gov.ua/ Надійшла 07.06.2012; статтю представляє д. е. н. Вишневська О. М.

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

139

Економічні науки

УДК 339.332 Н. І. ТРІШКІНА Хмельницький торговельно-економічний коледж КНТЕУ

СТРАТЕГІЧНІ НАПРЯМКИ РЕФОРМУВАННЯ ОПТОВОЇ ТОРГІВЛІ Викладено авторське бачення проблем та завдань оптової ланки на макрорівні, особливості та ефективність функціонування оптової торгівлі в ринкових умовах, шляхи подальшого розвитку. Запропоновано стратегічні напрямки подальшого реформування оптової ланки в Україні як форми регулювання оптової торгівлі в межах концептуальних основ її розвитку.

So pinion the problems and challenges wholesale level to the macro level, features and operational efficiency in the wholesale market conditions, ways of further development. A strategic direction for further reform of the wholesale level in Ukraine as a form of wholesale regulation within the conceptual foundations of its development. Ключові слова: оптова торгівля, виробничі підприємства, роздрібна торгівля, функції оптової торгівлі, сфера товарного обігу, функції оптової ланки, потреби споживачів, макрорівень, конкурентоспроможність.

Постановка проблеми. Ринкові перетворення в Україні передбачають проникнення духу та ідеї товарно-грошових відносин у всі ланки економічного комплексу, зміцнюють економічну, матеріальну та правничу базу для розвитку комерційних процесів. В результаті активізується в широких масштабах комерційна діяльність, інтегруючи в собі багато напрямків і поширюючись за межі сфери товарного обігу, оскільки предметом купівлі-продажу виступає не тільки товари, а і послуги, і гроші, і нові технології, і продукти інтелектуальної праці тощо. У зв’язку з трансформаційними процесами перехідного періоду, зростанням ролі торгівлі в національному господарстві особливу актуальність набуває комерційна діяльність у сфері торгівлі та її оптовій ланці зокрема. Вона може виступати каталізатором структурних перетворень і сприяти забезпеченню збалансованості внутрішнього ринку. Для цього оптова торгівля в нових умовах повинна перетворитися в комерційного посередника, який здійснює свою діяльність на принципах підприємництва, маркетингу та сучасного менеджменту. В міру поглиблення ринкових процесів суттєво розширюються організаційно-економічні, соціальні, технологічні функції оптової торгівлі. Поступово вона стає важливим інститутом ринкової інфраструктури та інструментом збалансованого розвитку внутрішнього ринку. Однак матеріально-технічний та кадровий потенціал оптової торгівлі, її організаційна та функціональна структура серйозно відстають від темпів розвитку і вимог суміжних сфер – виробництва і роздрібної торгівлі. Особливо виражено темпи відставання спостерігаються в оптовій торгівлі споживчими товарами. В сучасній оптовій торгівлі зруйнована організаційна структура, деформована функціональна діяльність, недосконалий економічний механізм функціонування і система управління. В результаті оптова торгівля не в повній мірі забезпечує формування системи господарських зв’язків, товарних ресурсів, реалізації раціональних схем товаропросування, здійснення в широких масштабах товарно-грошового обміну. При цьому теоретичні дослідження розвитку оптової торгівлі в системі маркетингу з урахуванням конкурентного середовища, підвищення рівня ефективності її функціонування з врахуванням особливостей національної економіки майже відсутні. Таким чином, особливості та ефективність функціонування оптової торгівлі в ринкових умовах, шляхи подальшого розвитку, стратегічні напрямки реформування цієї важливої підсистеми сфери товарного обігу в концептуальному плані не визначені, що і обумовлює актуальність досліджень. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Теоретичні і практичні аспекти досліджуваної проблеми знайшли відображення в роботах відомих вітчизняних і зарубіжних вчених-економістів: В.В. Апопія, Л.В.Балабанової, І.О.Бланка, Л.О.Брагіна, М.Д.Виноградського, Н.А.Голошубової, В.Даненбурга, А.А.Мазаракі, Ф.Котлера, Р.Монкріфа, В.П.Онищенка, М.В. Опельбаума, В.К.Памбухчиянца, Ф.Г.Панкратова, В. М. Торопков, В.О. Точиліна, К.П.Пашаєва, Ч.Фатрелла та інших. Аналіз наукових праць і практики господарської діяльності виявив невідповідність між станом оптової торгівлі і потребами підприємств роздрібної торговельної мережі. Основна проблема полягає у підвищенні ролі оптової торгівлі в процесі товаропостачання магазинів. Нові умови господарювання, зростання конкуренції на ринку вимагають розробки нових функцій товарного обороту, визначення стратегічних напрямів їх розвитку в перспективі, використання маркетингових підходів, елементів логістики в процесі доведення товарів від сфери виробництва до сфери споживання. Мета дослідження – дослідити розвиток оптової торгівлі, визначити можливі проблеми оптової торгівлі та запропонувати стратегічні напрямки реформування оптової торгівлі як елементу сфери товарного обігу в сучасних умовах. Виклад основного матеріалу. Оптова торгівля є стратегічною сферою діяльності, оскільки вона може відігравати значну роль у розвитку вітчизняного виробництва, внутрішньої та зовнішньої торгівлі, 140

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

отже, сприяти більш повному задоволенню потреб споживачів і позитивно впливати на соціальноекономічний розвиток країни в цілому [1, с. 7]. Мета функціонування оптової ланки полягає в опосередкуванні зростаючого у масштабі товарногрошового обміну між сферами виробництва та споживання, між окремими галузями економіки, між регіонами України та з іншими країнами, забезпечуючи необхідні темпи і пропорції відтворювального процесу та збалансування сукупного споживчого попиту і товарної пропозиції. Як свідчить досвід країн з розвинутою ринковою економікою, збут значної товарної маси здійснюється за участю оптових фірм з повним циклом обслуговування. До послуг оптових посередників звертаються не тільки малі та середні фірми, а й потужні компанії. Успішному функціонуванню оптової ланки в цих країнах сприяє створення різних видів об’єднань – вертикальних маркетингових систем, до складу яких входять товаровиробники, оптові й роздрібні торгові фірми, горизонтальні корпоративні оптові торгові мережі, договірні мережі, створені за принципами франчайзингу, добровільні оптові торгові мережі. Потужні оптові фірми успішно працюють не тільки на ринках своїх країн, а й мають розгалужену посередницьку мережу в різних країнах світу. В Україні ж таких вітчизняних оптових фірм не існує і тому конкурувати з транснаціональними компаніями, наприклад, як METRO AG, яка прийшла на наш ринок, надзвичайно складно. До важливих переваг оптової торгівлі через посередників належить і те, що в умовах ринкової економіки є можливість виробникам збувати свої товари в місцях територіально наближених до споживача з мінімальною кількістю ланок товаропостачання, з меншою кількістю угод, що потрібно укласти. Оптовий посередник може забезпечувати маркетингову і технічну підтримку як товаровиробників, так і партнерів з боку роздрібної торгівлі. Більш того ринкова економіка створює всі умови для впровадження в практику принципів міжфірмового маркетингу, коли взаємовідносини партнерів формуються на основі співробітництва і цивілізованого партнерства і спрямовані на єдиний кінцевий результат – максимальне задоволення потреб споживачів. Макроекономічні функції оптової торгівлі трансформуються на макрорівні в різнобічні підфункції або функції оптових торговельних підприємств. Серед них можна виділити такі функції, як економічної інтеграції території і подолання просторового розриву; перетворення виробничого асортименту товарів в торговий; формування запасів для страхування від змін попиту на товари та збереження їх; згладжування цін і зниження їх рівня; доробка, доведення товару до потрібної якості, фасування та пакування; кредитування своїх клієнтів, особливо малих підприємств; проведення маркетингових досліджень ринку; рекламування товарів і послуг, формування іміджу вітчизняних товаровиробників і роздрібних торговців та інше. Розвиток ринкових відносин сприяє розширенню функцій та створенню нових напрямків діяльності оптових підприємств. Набір і характер цих функцій можуть змінюватись залежно від видів товарів, що продаються, і від сфери діяльності оптового підприємства. Але основною його функцією є закупівля товарів великими партіями з метою їх збуту як підприємствам роздрібної торгівлі та ресторанного господарства, так і виробничим підприємствам для наступної їх переробки або для іншого виробничого споживання, а також активний вплив на збільшення обсягу виробництва, розширення асортименту та поліпшення якості товарів. Завдання оптової ланки на макрорівні полягають у ефективному виконанні нею функцій: — соціальних — насичення внутрішнього споживчого ринку конкурентоспроможними товарами, що задовольняють попит різних верств населення; — економічних — розвиток оптового товарообороту на внутрішньому та зовнішньому ринках, оптимізація його структури та витрат обігу, стабілізація цін і досягнення їх відповідності стану товарної пропозиції та споживчому попиту; — організаційних — формування оптимальних каналів товароруху, забезпечення стабільних та інтенсивних товаропотоків, інтеграція та координація дій суб'єктів оптового ринку, створення на товарних ринках, відповідних їхнім особливостям, логістичних систем; — технологічних — перетворення виробничого асортименту в торговий і забезпечення доставки необхідного товару у визначене місце і в обумовлений термін. Разом з тим слід зазначити, що на багатьох вітчизняних підприємствах здійснення основної функції не супроводжується виконанням усього комплексу вищезазначених функцій або виконуються вони в дуже обмеженому вигляді. Орієнтація на споживача, а не на постачальника-товаровиробника, як було раніше, є відмінною рисою нової ролі та функціонального призначення оптового підприємства в сфері товарного обігу. Загальні проблеми оптової торгівлі в країні в основному зводяться до того, що на тлі зростання кількості підприємств відсутні якісні перетворення, збільшилося число ланок в русі товару, що ускладнює всі види його контролю, підвищилася кінцева вартість товарів, немає належного набору послуг. Як свідчить досвід розвинутих країн, роль оптової ланки з насиченням ринків товарами і посиленням конкуренції на них зростає. І лише завдяки перевагам, що надають оптові посередники порівняно з прямим збутом, їх позиції укріплюються і розширюється сфера діяльності. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

141

Економічні науки

До важливих переваг оптової торгівлі через посередників належить і те, що в умовах ринкової економіки є можливість виробникам збувати свої товари в місцях територіально наближених до споживача з мінімальною кількістю ланок товаропостачання, з меншою кількістю угод, що потрібно укласти. Оптовий посередник може забезпечувати маркетингову і технічну підтримку як товаровиробників, так і партнерів з боку роздрібної торгівлі. Аналіз стану територіального розміщення об’єктів оптової торгівлі показав, що існує суттєва його нерівномірність. Більше 51% у загальній їх кількості сконцентровано лише у 4 регіонах – м. Києві (21,6%), Донецькій (13%), Дніпропетровській (9,8%) та Харківській (6,6%) областях [2]. Суттєвим недоліком оптової ланки України є низький рівень її спеціалізації, що погіршується ще й тим, що за розмірами оптового товарообороту переважають невеликі підприємства. Для підвищення ефективності функціонування оптової торгівлі необхідно також впроваджувати більш дієве державне регулювання, яке передбачає не пряме керівництво, а створення умов для цивілізованих взаємовідносин з незалежними суб’єктами господарювання. Об’єктами такого регулювання повинні бути не оптові підприємства, а процеси, які протікають на споживчому ринку. Його зміст вбачається в тому, щоб через систему господарського законодавства й економічних важелів не допустити подальшого стихійного розвитку оптової торгівлі. Державне регулювання оптово-посередницької сфери повинно базуватися не тільки на інформації про ринок товарів, але й на вивченні і прогнозуванні заново утвореного ринку послуг оптових підприємств. Оптовий ринок потребує державного регулювання та визначення напрямків розвитку та розміщення об’єктів складської мережі, їх спеціалізації тощо. Також, для підвищення ролі оптових підприємств на споживчому ринку необхідно суттєво розширити номенклатуру послуг, які вони повинні надавати партнерам, та знижувати їх вартість. Однак, перед тим, як розробляти номенклатуру послуг та включати до неї нові види, необхідно проаналізувати ефективність реалізації та стану попиту на послуги, що вже надає оптове підприємство своїм партнерам. З цією метою слід розраховувати наступні показники: коефіцієнт ефективності обігових витрат, який свідчить про відношення товарообороту, включаючи обсяг реалізації послуг, до сукупних витрат, пов’язаних з процесом продажу; коефіцієнт співставлення часток обсягів реалізації товарів та послуг; визначення показника ефективності надання послуг, що характеризує частку доходу, одержаного від їх реалізації, у загальному обсязі валового доходу підприємства або такого показника як співвідношення доходу, одержаного від реалізації послуг, та витрат щодо їх надання. Стан попиту на послуги оптове підприємство може вивчати шляхом анкетного опитування своїх партнерів. Отримані результати сприятимуть удосконаленню номенклатури супутніх послуг та будуть підґрунтям для визначення шляхів підвищення якості та оптимізації витрат, пов’язаних з їх наданням. Загальноекономічна криза в Україні і скорочення виробництва товарів народного споживання протягом останніх років негативно вплинули на формування товарних ресурсів оптових підприємств. І як наслідок в цілому сучасна ситуація в комерційній діяльності оптових підприємств охарактеризована як кризова. Вихід з такого становища пропонуємо здійснювати в двох напрямах. По-перше, необхідно удосконалити механізм управління комерційною діяльністю оптових підприємств, який повинен ґрунтуватися на застосуванні наукових методів менеджменту і забезпечувати розробку та прийняття ефективних рішень щодо стійкості поточного функціонування та вироблення стратегії підприємства на перспективу. По-друге, слід впроваджувати державне регулювання і в оптовій торгівлі, яке передбачає не пряме керівництво, а створення умов для цивілізованих взаємовідносин з незалежними підприємствами, щоб через систему господарського законодавства та економічних важелів не допустити хаотичного функціонування оптової торгівлі. Це потребує відстеження та оцінки стану приватизації, контролю за напрямами розвитку матеріально-технічної бази, розміщенням складської мережі, збереження спеціалізації підприємств тощо. Державне регулювання оптово-посередницької сфери повинно будуватися не тільки на інформації про ринок товарів, а й на вивченні та прогнозуванні заново утвореного ринку оптових послуг підприємства. Державі має належати прерогатива і у створенні оптових ринків, які сприятимуть завчасному формуванню замовлень виробництву і гарантуватимуть виробникам реалізацію основної частини продукції, що, в свою чергу, сприятиме стабільності та зростанню вітчизняного виробництва, ефективній конкуренції. На основі формування пропозиції і попиту на окремих товарних і регіональних ринках доцільно створювати оптові асоціації шляхом добровільного об'єднання нині діючих оптових підприємств, які зможуть створювати у своїй структурі фінансові, інформаційні, наукові та інші інституції. Важливий напрям у реформуванні оптової торгівлі полягає у перетворенні, удосконаленні та оновленні торгової інфраструктури, що передбачає налагодження тісної взаємодії товаровиробників з оптовою торгівлею, органічну інтеграцію виробництва і збуту на основі маркетингу. Результативним заходом на цьому шляху може стати формування торгово-промислових компаній. Розвиток компаній оптових посередників повинні знайти своє втілення при використанні сучасних методів управління товарними потоками. Обмеженість інформації про розвиток оптової торгівлі робить неможливим використання її як практичного інструменту вироблення і реалізації стратегії оптових підприємств. Це обумовлює необхідність поширення такої інформації на основі системи державного статистичного обліку. Крім того, негативно на 142

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

цьому процесі позначається відсутність стабільного законодавства щодо договірного права та концепції розвитку оптової ланки в Україні. Основною стратегічною метою регулювання розвитку оптової торгівлі є забезпечення позитивного розвитку внутрішнього ринку в цілому. Відповідно до стратегічної мети основні завдання державного регулювання у сфері оптової торгівлі передбачають: - підвищення ефективності функцій, які виконуються оптовою торгівлею як щодо виробничих, так і до роздрібних торгових підприємств; - формування конкурентного середовища та в запобіганні монополізації товарних ринків шляхом створення умов для розвитку різноманітних оптових структур та добросовісної конкуренції між суб'єктами оптового ринку; - стимулювання розвитку інтеграційних процесів в оптовій торгівлі, прогресивних інституціональних перетворень відповідно до перетворень у сфері виробництва та роздрібної торгівлі; - визначення пріоритетних типів оптових підприємств, корпоративних об'єднань та сприяння їх розвитку прискореними темпами; - захист внутрішнього ринку на основі підтримки вітчизняного товаровиробника та формування розвинутої системи товароруху, що сприяє створенню більш широких можливостей для збуту продукції вітчизняними товаровиробниками і досягненню в оптовому товарообороті оптимального співвідношення вітчизняних та імпортних товарів; - забезпечення прав споживачів на безпеку та якість товарів, їх реалізацію за обґрунтовано встановленими цінами; - здійснення своєчасного контролю за насиченістю споживчого ринку товарами та його стратегічною безпекою; - зміцнення інфраструктури оптового ринку, зокрема за рахунок стимулювання інвестицій у цю сферу збоку вітчизняного й іноземного промислового та фінансового капіталу, роздрібних та транспортних організацій; - раціоналізацію процесу товароруху з використанням методів логістики, у зменшенні його ланковості та в зниженні сукупних витрат на доведення товарів від виробників до споживачів; - стимулювання розвитку матеріально-технічної бази, впровадження сучасної технології складських робіт та стандартів обслуговування партнерів по бізнесу; - створення національної та регіональних інформаційних систем щодо функціонування та розвитку оптового ринку; - забезпечення "прозорості" діяльності суб'єктів оптового ринку, повної легалізації товарних і фінансових потоків. Таким чином, в умовах функціонування цивілізованого ринку саме оптова торгівля повинна стати важелем для стимулювання зростання ефективності виробництва та повнішого задоволення потреб покупців. Висновки. Підсумовуючи вище викладене, можна зробити висновок, що загальною місією оптової ланки в сучасних умовах повинна бути активізація сталого збалансованого розвитку внутрішнього споживчого ринку України, перш за все на основі насичення його конкурентоспроможними товарами вітчизняного виробництва, та якнайбільш повне задоволення попиту на них різних верств населення, а також сприяння просуванню вітчизняних товарів на зовнішній ринок. Література 1. Голошубова Н.О. Оптова торгівля: організація та технологія : [навч. посібн.] / Н.О. Голошубова, В.М. Торопков. – К. : Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2005. – 265 с.

2. http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/.

3. Діяльність підприємств оптової торгівлі України за 2010 рік : статистичний щорічник. – К. : Держкомстат України, 2011. – 34 с. Надійшла 07.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

143

Економічні науки

УДК 303.21 П. М. ГРИГОРУК Хмельницький національний університет

ВИМІРЮВАННЯ І ШКАЛЮВАННЯ ДАНИХ В статті розглядаються питання, пов’язані з проблемами вимірювання даних. Наведений опис структури процедури вимірювання, розглянуто її особливості. Представлена характеристика основних типів шкал для проведення вимірювання.

The paper addresses issues related to problems of measurement data. The above description of measurement procedure, with its features. Presented description of the main types of scales for measuring Ключові слова: вимірювання, шкалювання, типи шкал.

Постановка проблеми. Збір первинних даних пов’язаний з аналізом великої кількості атрибутів, що характеризують досліджувані об’єкти. Опис вигляду даних і, за необхідності, механізму їх породження – початок будь-якого статистичного дослідження. У найпростішому випадку статистичні дані – це значення деякої ознаки, властивої об’єктам, що вивчаються. Значення можуть бути кількісними, мати числовий вимір, або відображати вказівку на категорію, до якої можна віднести об’єкт. У другому випадку говорять про якісну ознаку. Ознака – це деяка загальна для всіх об’єктів якість, конкретні прояви якої можуть змінюватися від одного об’єкту до іншого [1]. Вона не існує сама по собі, і є результатом абстрагування дійсності, її ідеальною конструкцією. В процесі абстрагування можна виділити три рівні: - змістовний, на якому здійснюється відбір сукупності тих об’єктів, які відображають досліджувану реальність; - концептуальний, спрямований на виявлення теоретичних понять в якості змінних і переведення їх на мову досліджуваних ознак; - формалізаційний, на якому здійснюється операціоналізація понять, в ході чого здійснюється зв’язування теоретичних понять з емпіричними даними, тобто виділення індикаторів, що відображають властивості понять, і вибір допустимого набору значень кожного індикатора. Результатом такого абстрагування є ознаковий простір, який моделює досліджувану реальність. В ньому зосереджені лише найбільш істотні з погляду дослідження властивості явища або процесу, що вивчається. Його формування має апріорний характер і в значній мірі визначається суб’єктивним баченням дійсності дослідником. Найбільший вплив воно має на етап формалізації, в результаті чого одні характеристики явища визначаються найбільш істотними, а інші – не значущими. Різні підходи до формалізації можуть призводити до різних просторів. Аналіз останніх досліджень чи публікацій. Наповнення ознакового простору даними здійснюється шляхом вимірювання. Існує декілька концепцій вимірювання, які по-різному визначають концепти цієї операції. Досить повний їх аналіз представлений у монографії [2]. Разом з тим слід відзначити, що серед них найбільший вплив має концепція репрезентації вимірювання, обґрунтована психофізиком С. С. Стівенсом [3]. У ній будь-яка операція вимірювання визначається як приписування чисел властивостям або подіям відповідно до певних правил, так що відношення між числами репрезентують відношення між цими об’єктами. Таким чином, вимірювання подає певні властивості у вигляді чисел, що піддаються математичній обробці. Проте сутність вимірювання полягає не у формальному числовому зображенні властивостей, а в тому, що в процесі такої квантифікації вони зіставляються, впорядковуються тощо. Тому можливість вимірювати емпірично спостережувані властивості та представити відношення між об’єктами у числовому форматі рідко носить абсолютний характер. Про деякі емпіричні властивості для кожного конкретного спостереження можна констатувати ступінь їх вираження, але ми не можемо вказати випадки, коли ця властивість абсолютно відсутня. В деяких випадках здатність вимірювати обмежується лише можливістю віднести якийсь об’єкт спостереження до певного класу, причому між різними класами не існує відношення порядку. Іншими словами, при формалізації дійсності відношення між отриманими числами визначаються відношеннями між спостережуваними об’єктами, що накладає певні обмеження на коло допустимих операцій з результатами вимірювання. Ігнорування цих правил може спотворити результати досліджень, роблячи висновки недійсними. Отже, згідно з наведеним вище репрезентативним підходом, під вимірюванням будемо розуміти алгоритмічну операцію, яка ставить у відповідність даному спостережуваному стану об’єкта, процесу або явища певне позначення: число, номер або символ [4]. Завдяки такій відповідності результати вимірювань містять інформацію про об’єкт, що спостерігався, а кількість інформації залежить від ступеня повноти цієї відповідності і різноманітності варіантів. Таким чином, як зазначає І. Пфанцагль, об’єктами вимірювання є властивості, тобто вимірюється не сам по собі об’єкт, а лише його окремі характеристики, параметри. При цьому, вимірюючи одну властивість, ми ігноруємо інші. З цієї точки зору різні за природою об’єкти стають подібними з позиції однакових значень властивості [5, с.11]. Вимірювання може означати виділення деякої властивості і подальше порівняння за нею різних 144

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

об’єктів на предмет її наявності або відсутності (номінація, класифікація). Можна також розуміти вимірювання як операцію, що призводить до певного значення величини. В такому випадку об’єкти порівнюються за інтенсивністю властивості (топологія, шкалювання, впорядкування). Нарешті, вимірювання в найбільш звичному сенсі означає обов’язкову наявність еталону, тобто одиниці вимірювання, порівняння з якою визначає кількісну міру вимірюваної характеристики. Як відзначає В. О. Ядов, досить часто передумовою всіх операцій з кількісними виразами властивостей досліджуваних об’єктів і процесів є первинне вимірювання якісних ознак. Будь-яке вимірювання починається з пошуку простих якісних ознак, відносини між якими могли б бути виражені в деякому числовому масштабі [6, с. 81]. На думку Г. В. Осипова [7], головна проблема вимірювання полягає в тому, щоб показати, що досліджувана емпірична область визначає ту ж структуру, що і деяка числова система, а ідентифікованість цієї структури свідчить про те, що арифметична система ізоморфна емпіричній області. Після того, як ізоморфізм встановлений, питання відносно емпіричної області можуть бути віднесені до числової системи і до розрахунків, здійснених в ній. Після цього результати можуть бути переведені назад в емпіричну область і інтерпретовані в її термінах. Можна погодитись з Ю. Н. Толстовою, що вимірювання – це певного роду модель реальності, що відображає наші уявлення про неї. Дослідник сам формує це поняття, штучно виділяючи в живому житті окремі сторони явищ, що вивчаються [8]. Мета такого моделювання – забезпечення можливості використання математики для вирішення маркетингових завдань. С. С. Паповян [9] пропонує розрізняти три види вимірювання: 1. Фундаментальне вимірювання, яке ґрунтується на фундаментальних емпіричних закономірностях, що дозволяють безпосередньо вивести систему числових відношень з емпіричної системи.

2. Похідне вимірювання – це вимірювання змінних на основі закономірностей, що пов’язують ці змінні з іншими. Для похідного вимірювання потрібне встановлення законів, що описують зв’язки між окремими параметрами реальності, дозволяють вивести «приховані» змінні на основі безпосередніх вимірюваних змінних.

3. Вимірювання «за визначенням», що проводиться тоді, коли ми довільно припускаємо, що система спостережуваних ознак характеризує саме цей, а не інший атрибут або стан об’єкту. Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. В принципі, вимірюванню підлягають будь-які властивості досліджуваних об’єктів: якісні і кількісні. З кількісними справа йде порівняно просто, оскільки для них зазвичай вже є загальноприйняті еталони вимірювання. Якісні характеристики не мають встановлених еталонів. Їх доводиться конструювати відповідно до природи об’єкту, що вивчається, і згідно з гіпотезами дослідження. Найважливіше питання вимірювання – визначення правил привласнення значень окремим параметрам – не є до кінця вирішеним. Цей процес повинен бути ізоморфним, тобто повинна існувати абсолютна відповідність між значеннями і вимірюваними параметрами. Крім того, правила привласнення значень повинні застосовуватися постійно, бути стандартизованими і не залежати від об’єкту або часу. Формулювання цілей статті (постановка завдання). Метою статті є розгляд структури вимірювання та опис процедури шкалювання і основних типів шкал, що використовуються при цьому. Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Зіставлення результатів вимірювання різних параметрів об’єкту дозволяє виявити зв’язки між ними. Встановлення зв’язків між різними властивостями об’єктів э кореляційним дослідженням. Отже, вимірювання можна охарактеризувати як метод, проміжний між спостереженням і експериментом, як «інструментальне» спостереження. Можна виділити певну структуру вимірювання, що включає наступні елементи: 1) суб’єкт, що виконує пізнавальну функцію в процесі дослідження, тобто здійснює вимірювання з певною пізнавальною метою; 2) засоби вимірювання, серед яких можуть бути як прилади і інструменти, сконструйовані людиною, так і предмети і процеси, дані природою; 3) об’єкт вимірювання – вимірювана величина або властивість, до якої застосовна процедура порівняння; 4) спосіб або метод вимірювання, який є сукупністю практичних дій, операцій, що виконуються за допомогою вимірювальних приладів; 5) результат вимірювання, який виражається за допомогою відповідних найменувань, знаків або чисел. Специфіка вимірювань у дослідженнях полягає в наявності великого числа різнорідних даних, які повинні бути включені в загальну схему, інтегруючу дані різної природи в контексті єдиної інтерпретації універсального характеру. Кількісні характеристики доповнюються структурними характеристиками, що виражають якісну сторону явищ і процесів. Більш того, спостережувані об’єкти можуть мати латентні характеристики, які неможливо виміряти безпосередньо. Вони є результатом узагальнення даних, отриманого згорткою або агрегацією змінних. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

145

Економічні науки

Вимірювання може бути як самостійним методом дослідження, так і виступати складовою цілісної експериментальної процедури. Важливо відзначити, що сучасне поняття вимірювання істотно ширше лише кількісного вимірювання і базується на наступних положеннях: а) існують явища, що в принципі не допускають числової міри, і які відображають якісні характеристики спостережуваного об’єкта; б) деякі характеристики володіють властивістю «розпливчатості», що є результатом їх невизначеності, неоднозначності, і тому виражаються деяким діапазоном, а не конкретним значенням; в) похибки вимірювань є невід’ємною, природною і неминучою властивістю самого процесу вимірювання, що пояснюється дією випадкових чинників на об’єкт вимірювання. Створення єдиного підходу до вимірювань гарантує узгодженість їх результатів, можливість уніфікації і стандартизації методів і засобів вимірювань. Операція встановлення відповідності між вихідними емпіричними даними і певними символьними характеристиками деякої штучно створеної системи називається шкалюванням. Воно може розглядатися як продовження вимірювання і включає процес створення послідовного ряду, на якому розташовуються значення цієї системи, та віднесення виміряної властивості до певного рівня цього ряду. Відповідно до визначення, запропонованого П. Суппесом та Дж. Зінесом [10], та розвиненого у більш пізніх дослідженнях, символьна система, для якої задано гомоморфне відображення, що ставить у відповідність виміряним об’єктам певний елемент системи, разом з групою допустимих перетворень елементів цієї системи називається шкалою. Вона є інструментом для вимірювання безперервних властивостей об’єкта. Відношення між різними властивостями об’єктів виражені властивостями ряду значень шкали. Відповідно до згаданої вище репрезентаційної теорії вимірювань, при математичному моделюванні реального явища або процесу слід, перш за все, встановити типи шкал, в яких зміряні ті або інші змінні. Тип шкали задає групу допустимих перетворень шкали, які не змінюють співвідношень між об’єктами вимірювання. Існує три типи шкал вимірювання: номінальна, порядкова і кількісна. Визначення типу шкали вимірювання для змінної є одним з перших етапів будь-якого статистичного аналізу. Порядкова шкала і шкала найменувань – основні шкали якісних ознак. Тому в дослідженнях результати якісного аналізу можна розглядати як вимірювання за цими шкалами. Шкали кількісних ознак – це шкали інтервалів, відношень, різниць, абсолютна. Окрім описаних шкал в дослідженнях можуть використовуватися та інші їх різновиди, які умовно можна класифікувати на порівняльні і непорівняльні [11]. Порівняльні шкали припускають пряме порівняння даних об’єктів. Дані таких шкал вважаються відносними і мають властивості тільки порядкових і рангових величин. Тому порівняльні шкалювання також називають неметричним. Основна перевага порівняльного шкалювання полягає в можливості розпізнавання незначних відмінностей між даними об’єктами. При порівнянні двох об’єктів респондентам доводиться вибирати між ними. Крім того, респонденти виконують завдання виходячи із заданих балів переваги. Завдяки цьому порівняльні шкали легко сприймати і застосовувати. Інша перевага цих шкал – порівняльна менша кількість використовуваних теоретичних допущень, а також усунення впливу гало-ефекту, або ефекту перенесення, коли із-за сильної переваги одного товару спотворюється порівняльна оцінка інших. Основний недолік порівняльних шкал – їх порядкова природа і обмеження аналізу рамками певної кількості даних об’єктів. Ці недоліки в значній мірі усуваються при використанні непорівняльних методів шкалювання. При використанні непорівняльних шкал кожен об’єкт початкової даної сукупності оцінюється самостійно, незалежно від інших. Отримані дані вважаються зміряними в інтервальній або відносній шкалі. У дослідженнях найчастіше використовується непорівняльне шкалювання. Як правило, метод шкалювання, який дасть найбільший об’єм інформації, дозволяє використовувати найбільшу кількість методів статистичного аналізу. Разом з тим необхідно використовувати декілька шкал, вимірюючи різні характеристики об’єктів. Це дасть точніший результат, але істотно ускладнити обробку даних і інтерпретацію результатів. У такій ситуації необхідно використовувати математичні методи шкалювання, до яких відноситься багатомірне шкалювання [12, 9]. Це один з найбільш затребуваних методів опрацювання результатів опитувань. Сутність методів полягає у розгортанні досліджуваних об’єктів в деякому просторі латентних ознак, що адекватно відображає реальність. Його побудова відбувається на основі даних про попарну відмінність (або подібність) об’єктів або про зв’язки між ними. В результаті на основі взаємного розташування об’єктів у цьому просторі формується висновок про внутрішню структуру їх сукупності. Існує два основних виду багатомірного шкалювання: метричне і неметричне. Для першого напрямку вихідними даними є результати спостереження та реєстрації стану та поведінки об’єктів в просторі та часі. Іншими словами, таке шкалювання базується на використанні кількісних характеристик об’єктів. Другий напрямок багатомірного шкалювання призначений для опрацювання неметричних даних. В 146

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

ході досліджень в більшості випадків доводиться мати справу саме з такими даними. Основним джерелом таких даних є експерти , які суб’єктивно сприймають та оцінюють відносне розташування об’єктів спостереження в реальних умовах. Подібність об’єктів в такому випадку оцінюється за даними, поданими в ранговій, або порядковій шкалі даних. Слід відзначити більшу трудомісткість алгоритму неметричного шкалювання в порівнянні з метричним. Більш детально алгоритми багатомірного шкалювання будуть представлені п’ятому розділі монографії. Отже, методи багатомірного шкалювання дозволяють скоротити вимірність ознакового простору, отриманого в результаті дослідження. До недоліків методу слід віднести необхідність змістовної інтерпретації нових шкал, що може викликати певні труднощі. Характерною особливістю ринкового середовища є невизначеність або навіть суперечність прояву ознак, що її характеризують. Невизначеність – це неусувна якість ринкового середовища, пов’язана з тим, що на ринкові умови надає свою одночасну дію невимірне число чинників різної природи і спрямованості, що не підлягають сукупній оцінці. Але і навіть якщо б всі ринкові чинники були в моделі враховані (що на практиці є неймовірним), збереглася б неусувна невизначеність щодо характеру реакцій ринку на ті або інші дії. Однією з форм прояву невизначеності при вимірюваннях є нечіткість, яка характеризує їх неточність, наближеність дійсному значенню. Обробка таких значень здійснюється в рамках теорії м’яких вимірювань, заснованих на використанні апарату нечітких множин [13]. Фундаментальним поняттям м’яких вимірювань універсальна шкала, яка розширює поняття традиційних шкал репрезентативної теорії вимірювань. Основна ідея, що дозволяє сформувати нечіткі вимірювання, полягає в сполученні деякої лінгвістичної шкали з основною шкалою за рахунок використання загального метричного носія. Основними питаннями шкалювання вхідної інформації є, по-перше, вибір прийнятної універсальної шкали, по-друге, вибір функції належності. При виборі шкали необхідно враховувати ряд вимог, серед найважливіших з яких варто відзначити наступні: - шкала повинна бути числовою і безрозмірною для забезпечення зіставлення ознак різної природи; - шкала повинна бути універсальною, тобто застосовною як до параметричної, так і до непараметричної вхідній інформації; - шкала повинна мати область визначень для всіх значень всіх ознак. Оцінкам інтенсивності прояву ознак, які зазвичай використовуються людиною, властиві наступні основні риси [13]: - якісність оцінок – словесних формулювань для вимірювання властивостей, для яких не розроблені кількісні шкали; - приблизність оцінок – їх розпливчатість навіть у тому випадку, коли властивість може бути зміряна за кількісною шкалою; - використання протилежних, біполярних оцінок, що виражають крайні рівні шкали; - наявність нейтральної оцінки; - використання модифікаторів оцінок типу «дуже», «надзвичайно», «майже»; - симетричність градацій протилежних оцінок; - використання від п’яти до семи градацій при оцінці властивостей. Для адекватного вибору функції належності необхідно сформулювати вимоги, що пред’являються до таких функцій: - функція повинна бути безперервною, гладкою і монотонною; - вигляд функції повинен відповідати реальним вирішенням дослідника за оцінкою стану ознак; - чутливість функції в областях, близьких до 0 або 1 повинна бути істотно нижче, ніж в середній зоні. Під чутливістю функції належності розуміють відношення викликаного приросту за шкалою переваг до приросту за лінгвістичною шкалою (шкалою поточних значень ознаки). Вказаним вимогам відповідає функція належності Харрінгтона [14]. Сформована на її основі шкала Харрінгтона відноситься до вербально-числових шкал, які дозволяють виразити ступінь інтенсивності критерійної властивості, що має суб’єктивний характер. До складу таких шкал входять, як правило, змістовний опис градацій шкали і числові значення, що відповідають кожній з градацій шкали. Шкала значень цієї функції дозволяє визначати переваги рівня вимірюваної ознаки на основі його суб’єктивного сприйняття. Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Таким чином, при проведенні дослідження існує досить широкий арсенал шкал як для вимірювання даних, так і для їх кінцевого подання. Вибір конкретних методів вимірювання повинен базуватись як на теоретичних, так і на практичних аргументах. Необхідно враховувати характер отримуваних даних, можливості респондентів, характеристики об’єктів, методи обробки даних, трудомісткість обробки результатів дослідження, можливість інтерпретації результатів. В будь-якому випадку використаний метод шкалювання повинен давати максимально можливий рівень інформативності. Для підвищення якості результатів також можна застосовувати різні шкали для вимірювання. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

147

Економічні науки

Література 1. Толстова Ю. Н. Анализ социологических данных: методология, дескриптивная статистика, изучение связей между номинальными признаками / Ю. Н. Толстова. – М. : Научный мир, 2000. – 352 с.

2. Пономаренко В. С. Аналіз даних у дослідженні соціально-економічних систем : [монографія] / В. С. Пономаренко, Л. М. Малярець. – Х. : ВД «ІНЖЕК», 2009. – 432 с.

3. Стивенс С. Математика, измерение и психофизика / С. Стивенс // Экспериментальная психология / [под ред. С. С. Стивенса]. – М. : Иностранная литература, 1960. – Т. 1. – С. 11–92.

4. Моделирование процессов [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://flowtechengineers.com.

5. Пфанцагль И. Теория измерений / И. Пфанцагль ; [пер. с англ. В. Б. Кузьмина]. – М. : Мир, 1976.

– 248 с.

6. Ядов В. А. Стратегия социологического исследования / В. А. Ядов. – [3-е изд., испр.]. – М. : Омега-Л, 2007. – 567 с.

7. Осипов Г. В. Методы измерения в социологии / Г. В. Осипов. – М. : Наука, 2003. – 125 с.

8. Толстова Ю.Н. Измерение в социологии : курс лекций / Ю. Н. Толстова. – М. : ИНФРА-М, 1998. – 224 с.

9. Паповян С. С. Математические методы в социальной психологии / С. С. Паповян. – М. : Наука, 1983. – 343 с.

10. Суппес П. Основы теории измерений / П. Суппес, Дж. Зинес // Психологические измерения / [под. ред. Л. Д. Мешалкина]. – М. : Мир, 1967. – С. 9–110.

11. Малхотра Н.К. Маркетинговые исследования: практическое руководство / Нереш К. Малхотра / Технологический институт Джорджии ; [пер.с англ.]. – 4-е изд. – М. : ООО «И.Д. Вильямс», 2007. –1200 с. : ил.

12. Дейвисон М. Многомерное шкалирование: методы наглядного представления данных / М. Дейвисон ; [пер. с англ. В. С. Каменского]. – М. : Финансы и статистика, 1988. – 254 с. : ил.

13. Заде Л. Понятие лингвистической переменной и ее применение к принятию приближенных решений / Л. Заде ; [пер. с англ. Н. И. Ринго ; под ред. Н. Н. Моисеева и С. А. Орловского]. – М. : Мир, 1976.

– 176 с. – (Серия: Математика. Новое в зарубежной науке. Вып. 3).

14. Адлер Ю. П. Планирование эксперимента при поиске оптимальных условий / Ю. П. Адлер, Е. В. Маркова, Ю. В. Грановский. – М : Наука, 1976. – 139 с. Надійшла 08.06.2012; рецензент: д. е. н. Хрущ Н. А.

УДК 339.92 О. В. ХМЕЛЕВСЬКИЙ Хмельницький національний університет

ЕФЕКТ СИНЕРГІЗМУ ЯК СТИМУЛ РОЗВИТКУ ТРАНСНАЦІОНАЛЬНИХ КОРПОРАЦІЙ В УКРАЇНІ На основі узагальнення визначальних положень відомих теорій транснаціональних корпорацій (ТНК) узагальнено сутність та способи дослідження ефекту синергії стосовно його зв’язку з ТНК. Запропоновано здійснювати ідентифікацію синергії за впливом ТНК, проводити розрахунки проявів синергії за її типами.

Based on a generalization of the standard provisions of the well-known theories of transnational corporations (TNCS) and the nature and methods of research on the synergy of TNK-zv’âzku. Asked to identify synergies for the influence of TNCS, to conduct analyses of synergy for its type. Ключові слова: ТНК, синергія, синергетичний ефект, оцінка.

Постановка проблеми. Сучасний стан розвитку процесу транснаціоналізації світової економіки характеризується, зокрема, посиленням ролі ТНК як агентів глобалізації, зростанням їх впливу на міжнародний поділ праці, розширенням масштабів діяльності. Більше того, сутність транснаціоналізації сприймається як процес посилення світової інтеграції у результаті глобальних операцій ТНК, якісно новий етап інтернаціоналізації господарського життя, який характеризується різким зростанням ролі зовнішніх факторів розвитку всіх держав і створення транснаціонального капіталу. Володіючи величезним потенціалом впливу на всі ключові компоненти економічного зростання (фізичний і людський капітал, технології, експортні можливості), ТНК сьогодні виступають в більшості країн у якості ефективного чинника динамізації економічного зростання. Безпосередньо процес економічного розвитку виступає як наслідок взаємодії усіх чинників зростання, за яких відбувається посилення одних факторів за рахунок інших. Взаємний вплив різноманітних видів ресурсів, які отримує економіка у формі так званого “пакета видимих і невидимих” активів ТНК, веде до ефекту синергії, викликаючи додаткові стимули зростання. Під синергетичним ефектом розуміється зростання ефективності діяльності за рахунок поєднання, інтеграції, злиття окремих частин в єдину систему, 148

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

коли позитивний ефект від взаємодії учасників взаємодії всередині системи перевищує суму ефектів діяльності кожного учасника окремо. Трансформуючи судження ефекту синергії щодо діяльності ТНК, визнаємо, що загальний ефект від взаємозв'язку всіх детермінантів зростання, що викликані операціями ТНК, значно перевищує суму всіх індивідуальних ефектів. Аналіз останніх досліджень. Ефект синергії як один з основних мотивів утворення інтегрованих структур, в тому числі ТНК, у розвиток досліджень, викладених у роботах Е. Кемпбелла, Т. Коупленда, Т. Колера, Дж. Муррина [1], Г. Баккера [2], Г. Динза [3], розглядають науковці: О. Гонта [4], О. Гулін, В. Щедров [5], С. Валдайцев, О. Лисенко [6; 7], С. Іщенко [8], Ж. Поплавська [9], І. Івашківська [10] та інші. Разом з тим, залишається поле для дослідження особливостей прояву синергетичного ефекту в розвитку ТКН, особливо, щодо виміру (надання оцінки) синергії у мотивації їх зростання, оскільки питанням ефективності і забезпечення очікуваного синергічного ефекту приділено явно недостатньо уваги в економічній літературі. Науковцями відмічено, що встановити наявність синергії легко, проте її ефекти важко планувати, а тим більше реалізовувати, оскільки всі комбінації факторів вдається дослідити лише у рідкісних випадках [8]. Практично не існує єдиного цілісного джерела, де були б висвітлені основні аспекти та процеси, пов’язані із ефективністю синергії, у більшості теоретичних дослідженнях та практичних посібниках цим питанням приділено увагу лише фрагментарно. Метою написання статті є систематизація виміру та вартісної оцінки синергетичного ефекту з огляду на особливості його прояву у розвитку ТНК. Виклад основного матеріалу. За класичною синергічною теорією ринку інтеграція породжує синергію у вигляді додаткової вартості інтегрованого учасника, коли остання перевищує суму вартостей компаній до інтеграції. Вихідними для характеристики та виміру синергії у розвитку ТНК є підходи до систематизації її проявів. Так, синергізм (синергія) класифікується за типами, видами, формами та виявленнями, що поширюється на ТНК. Серед них розрізняють типи синергізму, характерні для ТНК, за складовими формули рівня (норми) повернення інвестицій, де фігурують обсяги продаж, витрати, інвестиції та менеджмент: 1) синергізм продажів, що проявляється внаслідок використання для реалізації декількох товарів одних і тих же каналів збуту, складів, торгової мережі, транспорту, кадрів, спільного маркетингу тощо; 2) операційний синергізм, який отримують від спільного використання основних засобів і робочої сили, спільного розподілу накладних витрат, спільного навчання, великих закупок, тобто від спільної операційної діяльності; 3) інвестиційний синергізм, який проявляється в результаті спільного використання виробничих потужностей, спільних запасів сировини, спільної технологічної бази, одного і того ж обладнання тощо, в результаті чого потреба в інвестиціях на новий бізнес зменшується; 4) синергізм менеджменту, що проявляється тоді, коли проблеми управління в новій галузі схожі з існуючими і керівництву вистачить наявної компетентності високо професійно діяти в новому бізнесі. У дослідженні ефекту синергії виділяють два її види: операційну та фінансову. Операційна синергія ґрунтується переважно на управлінській компетенції компаній, що формують ТНК, що дозволяє досягати конкурентних переваг та, стосовно проявів, втілюється в економії на масштабах випуску продукції, гнучкості та можливості зростання [ 6 ] (таблиця 1). Таблиця 1 Економія на масштабі Зростання продуктивності за рахунок спеціалізації

Форми операційної синергії [6] Економія на гнучкості Можливості зростання Гнучкість мереж Швидкість розширення ринку товаропросування

Зниження постійних витрат на Щільність охоплення одиницю продукції за рахунок їх споживачів розподілу Повніше використання потужностей Гнучкість досліджень ринку

Створення / укріплення ринку

Зростання коефіцієнту “виторг/потенційний виторг”

Швидкість створення нових продуктів Укріплення/створення ринкової влади

Гнучкість управлінської команди

Швидкість освоєння/створення технології

Так, операційна синергія у вигляді економії на масштабі веде до збільшення ефективності поточних операцій, зниження прямих та непрямих витрат на різних етапах створення і просування продукту до клієнта. Економія на гнучкості як прояв операційної синергії дозволяє уникнути нових інвестицій у розвиток збутової мережі компанії, її ринкові дослідження, просування продуктів, у розвиток персоналу та управлінської команди. На кінець, операційна синергія, що розкривається в можливості зростання, проявляється у пришвидшенні розширення сегменту ринку, що посідає ТНК, прискоренні освоєння та створення нових технологій і продуктів. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

149

Економічні науки

Непрямий вплив ТНК на економічне зростання проявляється у їх взаємодії з місцевими компаніями у формі спільних підприємств, ліцензійних чи субпідрядних угод, конкурентної боротьби. Міграція людських ресурсів, дифузія управлінських, технічних знань, копіювання місцевими фірмами моделей управління філіалів ТНК, їх ділової етики, обслуговування споживачів виступають додатковими генераторами економічного зростання. Фінансова синергія проявляється у впливі на інвестиційні ризики компанії через дві найістотніші його складові – діловий та фінансовий ризик [6] (таблиця 2). Таблиця 2 Форми фінансової синергії [6] Зниження ділового ризику Зниження фінансового ризику Зниження коливань виторгу, потоків грошових Покращення покриття зобов’язань ресурсів Продуктова і територіальна диверсифікація

Зростання кредитоспроможності та полегшення доступу до капіталу

Диверсифікація клієнтських сегментів

Створення чи розширення внутрішнього ринку капіталу

Отже, щодо зниження ділового ризику фінансова синергія проступає у згладжуванні коливань виручки та потоків грошових коштів в цілому, продуктовій, територіальній та сегментній диверсифікації, тоді як її прояв у зниженні фінансового ризику втілюється у підвищенні плато- та кредитоспроможності. Відмітимо, що прояви ефекту синергії у зв’язку з ТНК різноманітні. Так, на основі узагальнення літературних джерел вдалося встановити, що синергетичний ефект у ТНК проявляється як: — економія за рахунок масштабу виробництва – досягається при зниженні середньої величини витрат на одиницю продукції при збільшенні обсягів випуску продукції; — операційна економія – підвищення ефективності виробництва за рахунок усунення дублюючих функцій в об’єднаних компаніях, централізації бухгалтерського обліку, фінансового контролю, підвищення якості управління компанією та кваліфікації персоналу, загальне стратегічне керівництво компанією; — економія комбінуванням взаємодоповнюючих ресурсів – кожна з компаній отримує відсутні в неї ресурси (дешевше ніж створення їх самостійно) і новостворена компанія коштуватиме дорожче, ніж сума вартості окремих підприємств; — економія взаємодоповненням при здійсненні науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт - за рахунок економії при високовартісному створенні нових технологій та нових товарів, здійсненні інвестицій в ці розробки; — економія фінансових ресурсів скороченням трансакційних витрат; — економія за рахунок скорочення витрат через покращення керівництва технологічним процесом а також зростання ефективності і якості корпоративного управління; — зростання потужності компанії на ринку внаслідок скорочення конкуренції за рахунок зовнішніх інвестицій компанія підсилює монопольне становище на ринку, зменшуючи або знищуючи конкуренцію зі сторони компаній, що поглинаються; — оптимізація оподаткування за рахунок об’єднання з підприємством, що має великі податкові пільги, які будуть використані у новоствореній компанії в цілому; — зростання вартості компанії за рахунок диверсифікації виробництва. В цілому ж слід відмітити, що мають місце два напрями прояву синергізму: початковий, який отримують від входження в нову галузь, від диверсифікації, та оперативний, що отримують від економії оперативних та інвестиційних затрат при спільному використанні ресурсів в період після початкового етапу. Саме для оцінки ефекту синергії останнього на практиці найбільш вживаним є доходний підхід у двох варіантах: на основі методу дисконтування грошових потоків та за оцінкою складових доходу. Дохідний підхід за оцінкою доходів корпорацій на основі методу дисконтування грошових потоків отримав роз’яснення у вітчизняних науковців [5; 10]. Так, І. Івашківська розглядає наступний алгоритм кількісної оцінки ефекту синергії на основі методу дисконтування грошових потоків, (1) та (2) [5]:

V  Vsynergy 

FCFE

 (1  r )

i

,

(1)

e

∆FCFE = ∆S- ∆C- ∆T - ∆NWC - ∆ Capex + ∆Debt, де ∆FCFE (free cash flow to equity) – потік грошових коштів для акціонерів; ∆S (sales) – приріст виручки; ∆C (costs) – економія витрат, в т. ч. на освоєння нових ринків; ∆Т (tax) – економія на податках; ∆NWC (net working capital) – економія на витратах на оборотний капітал; 150

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

(2)

Економічні науки

∆Capex (capital expenditure) – економія на капіталовкладеннях; ∆Debt – зміна чистого боргу (з урахуванням фінансової синергії); re (return) – доходність акціонерного капіталу. Наведений вище варіант дохідного підходу до оцінки ефектів синергії є достатньо об’єктивним та інформативним, однак, в його основі лежить принцип очікування, згідно з яким будь-який актив розцінюється з точки зору прибутковості у майбутньому, що, відповідно, не надає опису ефекту початкового синергізму. Подібний за логікою, але відмінний щодо оцінки джерел доходів на основі їх складових, є варіант дохідного підходу до оцінки синергетичного ефекту великих корпоративних структур, методику якого, зокрема, пропонують О. Гулін та В. Щедров (3) [5]: Cn = (D(PN )n + D(PA)n +(EE )n -(DIn + DTn +I0 ),

(3)

де n – розрахунковий період часу; Cn – ефект після злиття; D(PN)n – розрахунковий додатковий прибуток, отриманий після розширення масштабів виробництва або опанування нових ринків збуту; D(PA)n – розрахунковий додатковий прибуток від зниження ризиків за рахунок внутрішньогалузевої диверсифікації виробництва; (EE)n – економія поточних виробничих витрат; DIn – додаткові інвестиції на реконструкцію і розширення виробництва (в т. ч. у філіях, розміщених в інших країнах світу); DTn – приріст за рахунок економії на податках; I0 – інвестиції на момент поглинання. В останньому варіанті оцінки синергетичного ефекту акценти здійснено на отриманні доходів не тільки від діяльності корпорації, але й від актів злиття і поглинання, що є провідною стратегією проникнення ТНК у нові сектори економічного простору, відбувається оцінка не тільки ринкової, але й інвестиційної вартості компанії, структурується сама синергія. Аналізуючи викладені підходи оцінки синергії, О. Гонта відмічає спільні риси обох варіантів оцінки [4]. Так, для них характерно, що суттєву вагу має такий фактор синергії діяльності ТНК, як зниження ризиків за рахунок диверсифікації виробництва. Звертає на себе увагу, що в обох підходах до оцінки ефектів синергії корпоративних структур суттєву вагу має такий фактор, як економія на податках. Разом з тим, останній варіант оцінки ефекту синергії теж орієнтований на майбутні складові доходів компанії, що недостатньо для оцінки ефекту від початкового синергізму. В той же час, для оцінки останнього вихідним може слугувати традиційний погляд, де в цілому розрізняють три форми прояву синергії: ефект об'єднання чи командну синергію; ефект масштабу або функціональну синергію, що виникає в результаті розширення масштабу ділових операцій; ефект інтеграції або цільову синергію, що супроводжує об'єднання зусиль для досягнення будь-якої спільної мети. При цьому вкажемо, що в цілому, результат зусиль щодо формування синергетичних ефектів в економіці зазвичай описують щонайменше однією із трьох змінних (при інших постійних): збільшення прибутку (переважно, у вигляді чистої дисконтованої (наведеної) вартості); зниження оперативних та інших витрат; зниження потреби в інвестиціях. На цій основі, як вбачається, можливою є спроба оцінки початкового синергізму в розвитку ТНК та розрахунку його величини стосовно зазначених проявів синергетичних ефектів. Так, ефект об'єднання чи командна синергія виникає при злитті або поглинанні, що здійснюється, виходячи з довгострокових цілей збільшення вартості ТНК для акціонерів. Саме зростання вартості для акціонерів шляхом скорочення ризику компанії або збільшення її чистого грошового потоку на інвестований капітал є метою злиття (поглинання), на що вказують провідні вчені. Так, Т. Коупленд, Т. Колер, Дж. Муррин відмічають важливість обліку можливості досягнення ефекту синергії при розробці стратегії розвитку компанії шляхом здійснення угод зі злиття (поглинання) [1]. Американські спеціалісти з оцінки бізнесу, Ф. Эванс та Д. Бишоп, вважають, що стратегія злиття та поглинання підтримує та доповнює важливу мету, зв’язану зі збільшенням вартості для акціонерів, тому вони купують та продають компанії лише у тому випадку, коли угода створює для них вартість [2]. За Д. Греймом [5] та А. Томпсоном [11], синергія може забезпечити об’єднаній компанії вигоду від злиття компаній А та B, ринкова вартість яких до об’єднання відповідно PVA і PVB, а ринкова вартість нового об’єднання PVAB, різниця – позитивне число, тільки тоді злиття економічно виправдане (4): Вигода = PVAB – (PVA + PVB) > 0

(4)

Одночасно витрати на придбання компанії B – різниця платежів за компанію В (ПВ) і ринкової вартості компанії B (NPV ) (5): Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

151

Економічні науки

Витрати = ПВ – PVB

(5)

Чиста дисконтована (наведена) вартість як різниця вигод і витрат злиття (NPV), теж має дорівнювати позитивному числу (6): NPV = Вигоди - Витрати = PVAB - (PVA + PVB) - (ПВ – PVB) > 0

(7)

Одночасно, чиста наведена вартість для компанії-покупця А може бути представлена через синергію з врахуванням премії (Р), виплаченої за компанію В (7): NVP = синергія – Р

(7)

Синергія = NVP – Р

(8)

Звідси синергія (8):

Підставивши з (7), отримали формулу визначення ефекту початкової синергії при злитті (9): Синергія = [PVAB - (PVA + PVB)] – [(ПВ – PVB) – Р]

(9)

Для ілюстрації відмітимо, що на третій квартал 2011 року ефект синергії від злиття українських активів компаній “Вимпелком ЛТД” – “Київстар” і “Beeline Україна” склали $160 млн. На найближчі п’ять років поставлена задача досягти синергії більш ніж $400 млн. Основного ефекту економії було досягнуто за рахунок злиття технічних дирекцій і відділів маркетингу, найменший вплив – управління персоналом. Що стосується персоналу, на 1 жовтня 2011 р. підвищення зарплат отримали 592 чол., а підвищення посади – 243 співробітника. Оцінка початкового синергізму за наступним напрямом – ефектом масштабу або функціональної синергії, що виникає в результаті розширення масштабу ділових операцій, виправдана, як вважається, за відомим підходом, започаткованим І. Ансоффом [12]. Якщо річний обсяг продаж кожного і -го товару складає ПРі грн, витрати на виробництво і реалізацію – Ві грн, інвестиції на розвиток і -го товару – І і грн, то рівень повернення інвестицій РПІ і і -го товару буде наступним (10):

РПІі  ( ПРі  Ві ) / Іі .

(10)

За цією формулою (10) рівень повернення інвестицій отримується як результат від ділення різниці між поточними доходами і витратами за період на обсяг інвестицій, необхідних для виведення товару на ринок. Якщо виробництво і реалізація товарів ніяк між собою не пов'язані, то загальний обсяг продажів підприємства ПРзаг. визначається як їх сума (11): п

ПРзаг 

 ПР . і

(11)

і 1

Відповідним підсумкам будуть дорівнювати поточні витрати і обсяги інвестицій по підприємству (12) та (13): п

Взаг 

В ,

(12)

І .

(13)

і

і 1 п

І заг 

і

і 1

Спільний рівень повернення інвестицій, де показники з індексом (заг.) відповідають підприємству, виробництво в підрозділах якого не пов'язане між собою, в такому разі становитиме (14):

РПІ заг  ( ПРзаг  Взаг ) / І заг .

(14)

Формула (14) справедлива, коли поточні витрати та інвестиції ніяк не пов’язані один з одним. На практиці така ситуація виникає наприклад в конгломератах, в яких відсутня будь-яка взаємодія між окремими підрозділами.

152

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

В більшості ж ТНК існує ефект масштабу, який полягає в тому, що велике виробництво має більш низькі витрати виробництва з розрахунку на одиницю продукції, ніж декілька дрібних, що мають в сукупності той же обсяг продажів. Аналогічно і обсяг інвестицій у ТНК може бути меншим, ніж проста сума окремих інвестицій на той же ефект. Тобто це можна виразити формулами (15), (16), (17), де показники з індексом (ТНК) вказують інтегроване виробництво, де діяльність підрозділів взаємопов'язана: якщо ПРТНК  ПРзаг , то ВТНК  Взаг

(15)

та ІТНК  І заг .

(17)

(16)

В результаті рівень повернення інвестицій у ТНК вищий ніж сукупне повернення інвестицій, отримане від вкладень тієї ж суми у відповідні товари в декількох незалежних підприємствах (18):

РПІТНК  РПІ заг .

(18)

Такого ж результату можна досягнути і при однаковому обсязі інвестицій (19), одержуючи (18):

ІТНК  І заг , то ПРТНК  ПРзаг , та ВТНК  Взаг .

(19)

Тобто, за (19) при одному і тому ж обсязі інвестицій, ТНК може отримати більший прибуток або матиме менші витрати виробництва ніж підприємство з непов'язаними підрозділами, у чому полягає ефект початкового синергізму стосовно масштабів діяльності. ТНК, формуючи портфельну стратегію мають максимально оптимізувати даний ефект, шляхом скрупульозного підбору і поєднання товарів та ринків, видів бізнесу. Завдяки умілому використанню ефекту синергізму, зокрема, низьким витратам, ТНК отримує цінову перевагу і завойовує більшу частку ринку. В свою чергу, ТНК може дозволити збільшення затрат на наукові розробки, ніж конкуренти, максимізувати норму повернення інвестицій і привабити таким чином інвесторів. На кінець, оцінка початкового синергізму за ефектом інтеграції (об’єднання зусиль) може бути вирішена через відповіді на питання про можливі сприятливі зміни фінансових результатів компанії в плані досягнення більшої стійкості та стабільності. Пом’якшення впливу чинників ділового ризику виражається у зниженні розмаху коливань надходження від продажу товарів і послуг клієнтам, стабілізації потоків грошових ресурсів від операцій компанії, а також в більш плавному рухові потоків грошових ресурсів у майбутньому. Інтеграція може зробити внесок у закріплення платоспроможності, істотно покращити покриття виплат по залучених ресурсах за рахунок додаткових потоків грошових коштів. Зрештою, синергія повинна призвести до зниження витрат на капітал компанії, здешевити його залучення як по лінії кредитних ресурсів, так і по лінії власних. Оцінювання початкового синергізму за ефектом інтеграції (об’єднання зусиль) відбувається як з якісної, так і з кількісної точок зору. Зокрема, кількісний вимір синергії можна розрахувати за напрямами проявів синергетичного ефекту у ТНК, зокрема, визначенням приросту потоку грошових коштів шляхом збільшення приросту виручки на суми економії на витратах, не включених у собівартість продукції, на інвестиціях в обігові кошти та капіталовкладеннях, за вирахуванням приросту чистого боргу. Висновки. За наявності достатнього різноманіття методів оцінки ефекту синергії виявлено, що їх використання у дослідженнях розвитку ТНК на вітчизняних теренах доцільно здійснювати стосовно проявів синергії, в першу чергу, щодо початкового та операційного (наступного) синергізму. Відмінність підходів виправдовується тим, що на початковому етапі може мати місце як позитивний, так і від'ємний синергізм, тоді як оцінка операційного синергізму дає позитивні результати, та навпаки. Поясненням слугує приєднання на початковому етапі до легко прогнозованих витрат розвитку неявних витрат, пов'язаних з переходом у новий бізнес: на нову організацію виробництва, нові правила і процедури, наймання нових спеціалістів, втрати від помилок та прорахунків в побудові нових організаційних відносин та невмілих рішень в новому середовищі тощо. Поетапний підхід до оцінки ефектів синергії, які покладені в основу стратегії ТНК, що розміщують свої виробництва в Україні, є корисним з позиції більш глибокого розуміння мотивів велетенських фінансово-промислових структур, які всупереч логіці явних ринкових переваг можуть опановувати малоприбуткові або найменш привабливі сектори економіки, керуючись очікуванням синергетичних ефектів, які будуть ними отримані. Література 1. Коупленд Т. Стоимость компаний: оценка и управление / Коупленд Т., Колер Т., Муррин Дж. ; Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

153

Економічні науки

[пер. с англ.]. – М. : ЗАО «Олимп-Бизнес», 2005. – С. 344.

2. Баккер Г. Как успешно объединить две компании / Ганс Баккер, Джерен Хелминк ; [пер. с англ. Т.И. Митасова ; науч. ред. Г.А. Ясницкий, А.Г. Ясницкая]. – Минск : Гревцов Паблишер, 2008. – 288 с.

3. Динз Грейм. К победе через слияние. Как обратить отраслевую консолидацию себе на пользу / Грейм Динз, Фриц Крюгер, Стефан Зайзель ; [пер. с англ.]. – М. : Альпина Бизнес Букс, 2004. – 252 с.

4. Гонта О.І. Синергетичний підхід до формування політики транс націоналізації економіки регіонів / О.І. Гонта // Науковий вісник ЧДІЕУ. – 2009. – № 2 (3). – С. 77–90 5. Гулин О. Статистический анализ эффективности синергетического эффекта в отраслевых корпораціях / О. Гулин, В. Щедров [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.cfin. ru/bandurin/articl.

6. Лысенко Д.В. Анализ эффективности слияний и поглощений / Лысенко Д.В // Аудит и финансовый анализ. – 2008. – № 4. – С. 41–60 7. Лысенко О.В. Применение методики оценки синергетического эффекта для определения эффективности образования интегрированных промышленных объединений / Лысенко О.В. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.anrb.ru/ isei/cf2004/d776.htm 8. Ищенко С. Оценка эффекта синергии как одного из факторов роста капитализации компании и благосостояния акционеров / Ищенко С. [Електронний ресурс]. – Режим достуту : http://koet.syktsu.ru/vestnik/2007/2007-3/10/10.htm.

9. Поплавська Ж. Ефект взаємодії. Синергізм в економіці [Електронний ресурс] / Ж. Поплавська // Вісник НАН України. – 2001. – № 5. – Режим доступу : www.nbuv.gov.ua/Portal/all/herald/2001-05/7.htm 10. Ивашковская И. Слияния и поглощения: ловушки роста / И. Ивашковская // Управление компанией. – 2004. – № 7. – С. 26–29.

11. Томпсон А.А. Стратегический менеджмент. Искусство разработки и реализации стратегии : [учебник для вузов] / А.А. Томпсон, А.Дж. Стрикленд ; [пер. с англ. ; под. ред. Л.Г. Зайцева, М.И. Соколовой]. – М. : Банки и биржи : ЮНИТИ, 1998. – 576 с.

12. Ансофф И. Стратегическое управление / Ансофф И. ; науч. ред. и авт. предисл. Л.И. Евенко. – М. : Экономика, 1989. – 519 с. Надійшла 08.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

УДК 330 Л. Г. ГУЛЬКО Хмельницький національний університет

РИНКОВО-НЕЙТРАЛЬНІ СТРАТЕГІЇ ЯК ЗАПОРУКА ЕФЕКТИВНОГО УПРАВЛІННЯ ІНВЕСТИЦІЙНИМ ПОРТФЕЛЕМ В статті визначено поняття ринково-нейтральної стратегії та розкрита його сутність. Охарактеризовані методи реалізації ринково-нейтральних стратегій та можливість їх впровадження в управління інвестиційними портфелями на вітчизняному ринку.

The paper defines the concept of market-neutral strategies and disclosed it’s identity. The metods of market-neutral strategies implementation and their possible usage in the national investment portfolios market management were characterized. Ключові слова: фінансові інвестиції, фінансові ринки, цінні папери, інвестиційний портфель, стратегія управління портфелем.

Постановка проблеми. Фінансові ринки в останній час неможливо охарактеризувати як стабільні і надійні. Тому при виборі інструментів для інвестиційного портфелю ми зустрічаємося з проблемою недовіри до них і сумніву щодо майбутньої прибутковості. Отже, потрібно формувати свій портфель так, щоб його складові не були прив’язані до напряму руху фінансових ринків. Для вирішення даної проблеми були створені ринково-нейтральні стратегії управління інвестиційним портфелем. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вивченням даної теми займались наступні іноземні науковці: Брюс Джакобс, Кеннет Леві, Марк Вістлер, Девід Абнер, Кевін Б. Коннолі, Еван Сінклер, Шелдон Натенберг. Щодо російських та вітчизняних фінансистів, то можна виділити О.В. Парандій, Д.І. Серебренніков. Але вивчення даного питання є і досі актуальним, адже нюанси управління інвестиційними портфелем постійно змінюються. Метою статті є комплексне дослідження методів управління інвестиційним портфелем та оцінка можливості впровадження ринково-нейтральних стратегій в інвестиційну діяльність в Україні. Виклад основного матеріалу дослідження. Досить висока взаємозалежність фінансових ринків один від одного стає причиною виникнення ризиків при здійсненні інвестицій, прикладом чому є фінансова криза 2008 року. Тому, з точки зору зменшення даних ризиків, великий інтерес являють собою саме ринково-нейтральні інвестиційні стратегії, ключовою особливістю яких є повна відсутність залежності прибутковості від напряму руху ринкового індексу. Ринково-нейтральні інвестиційні стратегії – це група інвестиційних стратегій, прибутковість яких 154

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

не залежить від загального напряму руху ринків. Нейтральність до ринку в даному випадку не значить, що прибутковість і ризики стратегії не залежать від поведінки ринку, а замість того окреслює клас підходів до інвестування, в якому тим чи іншим чином прибраний вплив певного ринку або його сегменту. Цей тип стратегій характеризується доволі низькою кореляцією з іншими типами – якщо більшість стратегій залежать від деяких певних факторів, то нейтральні стратегії, навпаки, відокремлені від загальних компонентів. До найбільш поширених видів ринково-нейтральних стратегій можна віднести такі, як арбітраж; парний трейдинг; баскет-трейдинг; алгоритмічну торгівлю та торгівлю волатильністю. Арбітраж – це одночасна купівля і продаж однакових або пов’язаних активів на різних ринках з метою отримання прибутку на різниці цін. Таке визначення наголошує на двох ключових моментах. Поперше, операції з відкриття позиції на купівлю та продаж активу мають відбуватися одночасно. Це є необхідною умовою забезпечення безризиковості арбітражу. По-друге, торгівля здійснюється однаковими або взаємопов’язаними активами. Можливість здійснення арбітражних операцій виникає при порушенні так званого закону однієї ціни, за яким за відсутності або рівноцінності торговельних бар’єрів та транспортних витрат один і той же товар повинен мати однакову ціну на різних ринках. Інша можливість арбітражу виникає тоді, коли актив з відомою майбутньою вартістю зараз торгується за ціною, відмінною від цієї вартості, дисконтованою за рахунок ставки безризикової дохідності. Наведені вище умови дозволяють отримати дохід без ризику втрат. Проте певні види арбітражу передбачають можливість отримання збитків. Це, наприклад, статистичний арбітраж, який оперує відхиленням від очікуваної вартості активу. Можна виділити такі основні види арбітражу: - просторовий – оснований на відмінності ринкової ціни одного і того ж фінансового інструменту на різних ринках (наприклад, якщо акція торгується на різних біржах); - часовий – оснований на відмінності ринкової ціни у часі; - еквівалентний (міжринковий) – купівля і продаж активів строкового ринку і ринку спот, коли між теоретично еквівалентними комбінаціями на практиці виникає різниця цін. Арбітраж є дієвою стратегією отримання доходу на ринках у слабкій і напівсильній формі ефективності. При цьому ризик є відсутнім або порівняно незначним. Календарний арбітраж пов'язаний з продажем і купівлею ф’ючерсних контрактів з різними датами виконання і ґрунтується на зміні спреду між ними. Індексний арбітраж пов'язаний з торгівлею ф’ючерсу проти портфеля (повного або часткового) акцій, що формують індекс. Основними проблемами здійснення арбітражної діяльності є високі комісійні збори, необхідність надійного каналу зв’язку і комп’ютерного обладнання, низька ліквідність українського фондового ринку, законодавча неврегульованість. Також арбітражер повинен оперувати значною сумою коштів, адже дохідність арбітражних операцій не завжди є високою. Перераховані проблеми зникають, якщо арбітражем займається сам брокер. Саме арбітражні операції можуть забезпечити отримання стабільного доходу, а також сприяти вирівнюванню цін та підвищенню ліквідності [1]. Парний трейдинг – це ринково-нейтральна інвестиційна стратегія, яка заснована на використанні феномену кореляції (статистичного взаємозв’язку) вартості деяких цінних паперів. Наприклад, у випадку зростання ціни на нафту більшість акцій нафтових компаній також будуть зростати в ціні, і навпаки, у випадку падіння ціни на нафту акції будуть знижуватися в ціні. Однак кожна з цих акцій буде рости або падати в ціні по-своєму: деякі більше, деякі менше. Основний принцип «парного трейдингу» полягає у виявленні пари цінних паперів з високим ступенем кореляції, одна з яких відчутно впала або виросла в ціні відносно до іншої, після чого відбувається короткий продаж (продаж фінансового інструменту, яким продавець на даний момент не володіє) переоціненого цінного паперу і купівля недооціненого. Таким чином формується «бета-нейтральний портфель», прибутковість якого залежатиме не від загального напряму руху ринку, а від майбутнього зниження вартості одного паперу до іншого. Головним показником, який характеризує привабливість інвестування при використанні парного трейдингу, є коефіцієнт кореляції. Він розраховується як відношення коваріації прибутковості активів обох фінансових інструментів ( COVAB ) до добутку стандартних відхилень прибутковості активів обох фінансових інструментів (  A ,  B ):

 AB 

COV AB  A B

.

(1)

Як вже було сказано, на цій основі створюється «бета-нейтральний портфель», суть якого полягає в тому, що бета-коефіцієнт знаходиться поблизу нульових значень. Бета-коефіцієнт, який ще називається бета-фактором – це показник, який є вимірником ринкового ризику, відображаючи мінливість прибутковості цінного паперу (портфеля) відносно середньоринкового портфеля. Створити інвестиційний портфель з величиною Бета поблизу нульової відмітки можливо шляхом включення в його склад декількох активів з різними бета-коефіцієнтами, які в сумі дорівнюють нулю. Існує декілька типів формування такого портфелю. Перший полягає в закупівлі цінних паперів, частина яких має додатну Бету, а частина – від’ємну. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

155

Економічні науки

Однак на практиці, цінні папери, які мають від’ємне значення Бети, зустрічаються вкрай рідко, що робить даний спосіб не ефективним. Інший спосіб – це купівля одних цінних паперів і одночасний короткий продаж інших. Якщо при цьому Бета портфеля приближається до нульової відмітки, однак не дорівнює їй, необхідно знайти частку кожного паперу, при якій значення Бети набуде нульового значення. Таким чином інвестор отримає повноцінний ринково-нейтральний портфель, дохідність якого не буде залежати від направлення руху ринку. Цей принцип лежить в основі не тільки «парного трейдингу», а ще й «баскет-трейдингу». Стратегія «баскет-трейдингу» повторює принципи, які лежать в основі парного трейдингу, з тою лише відмінністю, що відношення цін будується для двох корзин-інструментів. Ціна кожної корзини розраховується за цінами декількох різних інструментів, з урахуванням кількості одиниць даних інструментів в корзині. Також, як і у випадках використання «парного трейдингу», при досягненні відхилення відношення на задану величину від нормованого значення, починається закупка всіх інструментів з першої корзини і одночасний продаж всіх інструментів, що входять до другої корзини. Ефективність «баскет-трейдингу» значною мірою залежить від моментальної ліквідності інструментів, так як усі позиції виконуються ринковими заявками за поточними цінами попиту і пропозиції, а торгівля йде переважно всередині одного робочого дня. З цих причин стратегії «баскет-трейдингу» використовуються винятково на високоліквідних інструментах [2]. Далі розглянемо стратегію алгоритмічної торгівлі, яка являє собою торгівлю з використанням торговельних роботів, у яких запрограмований алгоритм певної інвестиційної стратегії. У разі алгоритмічної торгівлі трейдер "доручає" свою стратегію комп'ютерній програмі, яка здійснює операції, керуючись сигналами ринку. Переваги "автоматизованої торгівлі" – в тому, що трейдер звільняється від необхідності робити однотипні операції. Однак при зміні ситуації на ринку робот не може переорієнтовуватися в нових умовах, тому трейдер повинен періодично удосконалити програму, або переходити на нову. Але даний вид ринково-нейтральних стратегій має й багато недоліків. Наприклад, певні технології створюють "невиправдане" навантаження на біржові (тут і далі – у широкому розумінні) системи й тим самим ускладнюють не тільки реалізацію передбачуваних цими технологіями процедур, але й роботу інших учасників. Мова йде про "роботів", що припускають наслідування поточних ринкових індикаторів і, відповідно, швидку постановку й настільки ж швидке зняття заявок без укладення в адекватній кількості угод (інакше кажучи, припускають підвищене відношення "заявки/угоди"). Загалом, відношення до таких технологій може бути двозначним. Загальновідомо, що маркет-мейкери зобов'язані більш-менш постійно підтримувати котирування, тобто виставляти заявки на купівлю та продаж того або іншого активу відповідно до заздалегідь узгоджених параметрів. При цьому "постійність" відноситься до самого факту підтримки котирувань, але не до конкретних параметрів заявок, які можуть оперативно змінюватися маркет-мейкерами залежно від ринкової ситуації. Також в сучасних умовах маркет-мейкери широко застосовують алгоритмічні технології – як при поданні заявок, так і при їхньому знятті/зміні. Однак якщо навіть незважаючи на застосування подібних технологій, маркет-мейкер все-таки не встигне за зміною ціни, то з великою ймовірністю знайдеться учасник, що купить у нього цінні папери за "старою" ціною і одразу продасть їх за новою ціною. В результаті цей учасник, вочевидь використає більш "швидкісні" технології, і отримає прибуток за рахунок відповідного збитку маркет-мейкера. Хоча подібні "атаки" не є протизаконними, вони вважаються шкідливими для ринку, оскільки підривають бізнес маркет-мейкерів і ведуть до невиправданого збільшення витрат у "нормальних" інвесторів [3]. Отже, використання алгоритмічного трейдингу може призвести до негативних наслідків і його використання професійними учасниками фондового ринку небажане. Останнім видом ринково-нейтральних стратегій є стратегія торгівлі волатильністю, яка використовується для торгів з опціонами. Опціон – стандартний документ, який засвідчує право придбати або продати цінні папери (товари, кошти) на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією ціни на час укладення такого опціону або на час такого придбання за рішенням сторін контракту. Стратегія торгівлі волатильністю використовує принципи залежності ціни опціону від очікуваної волатильності базового активу на протязі певного періоду, що залишився до експірації опціону. Це значить, що розрахункова ціна опціону в один і той же момент часу і при незмінній ціні базового активу буде відрізнятися залежно від використання в розрахунках очікуваної волатильності. Чим вища очікувана волатильність, тим вища ціна опціону. Тому, у випадку прогнозування росту волатильності виконується придбання опціонів, а в оберненому випадку – продаж. Однак, на відмінну від звичайних торгів опціонами, торгівля волатильністю відрізняється тим що, в другому випадку існує наявність в портфелі взаємно хеджуючих позицій, що включають в себе опціони різних типів. Торгівля волатильністю вважається однією з найскладніших з математичної точки зору, і для ефективної роботи потребує високих розрахункових можливостей, особливо при котируванні опціонів по великій кількості активів [3]. В Україні на даний момент можливо використовувати всі дані типи ринково-нейтральних стратегій. Фінансисти, що займаються управлінням інвестиційними портфелями, повинні усвідомити, що такий вид управління може допомогти знизити рівень ризику інвестиційних проектів. Звісно, існують проблеми щодо впровадження таких методів. Головною проблемою є нестача кваліфікованих спеціалістів, які мають досвід 156

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

використання ринково-нейтральних стратегій на практиці. Адже ці стратегії є дуже складними і громіздкими: для їх використання потрібна велика кількість розрахунків і розрахункових можливостей автоматизованого обладнання. Для впровадження ринково-нейтральних стратегій управляючий інвестиційним портфелем повинен володіти наступними навичками: - мати досвід у використанні ринково-нейтральних стратегій на усіх можливих фінансових ринках; - вміти працювати з програмним забезпеченням для розрахунку ефективності стратегії; - володіти іноземними мовами для отримання інформації з першоджерел, що збільшує шанси отримання своєчасної та достовірної інформації щодо фінансових інструментів на ринку. При виконанні цих умов та наявності достатнього рівня розрахункових можливостей використання ринково-нейтральних стратегій стає можливим, внаслідок чого збільшується рівень ефективності вітчизняних інвестиційних проектів як на приватному, так і на державному рівні. Висновки. Використання ринково-нейтральних стратегій надає переваги в управлінні інвестиційним портфелем. Але даний підхід потребує наявності висококваліфікованого персоналу та великих розрахункових можливостей. Тому для впровадження більш ефективних методів управління інвестиційним портфелем спочатку потрібно інвестувати кошти в підготовку працівників, щоб підняти рівень їх кваліфікації, та придбати потрібне обладнання. Дані витрати безумовно повною мірою повернуться в майбутньому, адже ринково-нейтральні стратегії допомагають не тільки знизити ризики (що в умовах нестабільної економіки є великою перевагою), а й збільшити рівень прибутковості інвестиційних проектів. Література 1. Парадій О.В. Арбітражні операції на українському строковому ринку / Парадій О.В. – К. : Знання, 2010. – 197 с.

2. Серебренников Д. Введение в алготрейдинг / Д. Серебренников // Futures&Options. – 2011. – № 4.

– С. 34–39.

3. Шелдон Н. Опционы, волатильность и оценка стоимости: стратегии и методы опционной торговли / Шелдон Н. – М. : Альпина Бизнес Букс, 2007. – 239 с. Надійшла 08.06.2012; рецензент: д. е. н. Орлов О. О.

УДК 658.5 І. Ю. ЄПІФАНОВА Вінницький національний технічний університет

ІННОВАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВ В СУЧАСНИХ УМОВАХ Систематизовано підходи до визначення сутності інноваційної діяльності. Розглянуто процес здійснення інноваційної діяльності підприємств в сучасних умовах. Визначено чинники, які стримують розвиток інноваційної діяльності вітчизняних підприємств.

Approaches to definition of essence of innovative activity are systematised. Process of realisation of innovative activity of the enterprises in modern conditions is considered. Factors which constrain development of innovative activity of the domestic enterprises are defined. Ключові слова: інновації, інноваційна діяльність, інноваційний процес, фінансові ресурси.

Постановка проблеми. Економічне зростання як країни в цілому, так і окремих підприємств можна досягти за рахунок впровадження прогресивних нововведень, тобто активної інноваційної діяльності. В сучасних умовах господарювання рівень конкурентоспроможності підприємств визначається здатністю до нововведень, тобто залежить значним чином від рівня інноваційної діяльності. Саме тому важливо визначити зміст та особливості процесу інноваційної діяльності вітчизняних підприємств та чинники, які стримують розвиток інноваційної діяльності. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання, пов’язані з інноваціями та інноваційною діяльністю, розглядаються такими західними та вітчизняними вченими, як Шумпетер Й., Друкер П.Ф., Менш Г., Войнаренко М.П., Динкін А., Іванова Н., Грачов М., Винокуров В.І., Асаул А.Н., Крайнєв П.П., Череп А.В., Геєц В.М., Семиноженко В.П., Федулова Л.І. Разом з тим, потребують подальшого вивчення питання пов’язані з систематизацією змісту інноваційної діяльності та визначенням чинників, які стримують розвиток інноваційної діяльності в сучасних умовах. Виклад основного матеріалу дослідження. Інноваційна діяльність, відповідно до Закону України "Про інноваційну діяльність", – це діяльність, що спрямована на використання та комерціалізацію результатів наукових досліджень та напрацювань і зумовлює випуск на ринок нових конкурентоспроможних товарів і послуг [1]. У світовій практиці визначаючи зміст інноваційної діяльності, Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

157

Економічні науки

використовують ширше визначення, яке охоплює також розширення та відновлення номенклатури, поліпшення якості продукції (товарів, послуг), що випускається, удосконалення технології їх виробництва з подальшим запровадженням та ефективною реалізацією на внутрішньому чи зовнішньому ринках [2, 3]. В. Винокуров вважає, що інноваційна діяльність – це сукупність наукової, організаційної, фінансової та комерційної діяльності, спрямованої на створення та впровадження на ринку нового або удосконаленого продукту, створення нового або удосконаленого технологічного процесу, що використовується в практичній діяльності, або нової або удосконаленої організаційно-економічної форми, що забезпечує необхідну економічну та (або) соціальну вигоду [4]. Згідно із «Керівництвом Осло», який є діючим методологічним документом, підготовленим ОЕСР спільно з Євростатом і визнаний міжнародним статистичним стандартом, інноваційною діяльністю є усі наукові, технологічні, організаційні, фінансові, комерційні дії, як реально приводять до здійснення інновацій, або задумані з цією метою. У даному документі зазначається, що окремі види інноваційної діяльності є інноваційними самі по собі, а інші не мають такої властивості, проте теж є необхідними для здійснення інновацій [5, с. 56]. В такому контексті визначає інноваційну діяльність й Г. Менш, який зазначає, що інноваційною діяльністю є всі наукові, технологічні, організаційні, фінансові та комерційні кроки, які насправді, або призначені, або призводять до впровадження інновацій [6]. Інноваційна діяльність – це діяльність, пов’язана з трансформацією результатів науково-технічної діяльності в новий чи вдосконалений продукт, що “передбачає цілий комплекс наукових, технологічних, організаційних, фінансових і комерційних заходів”, які у своїй сукупності призводять до інновацій [7, с. 20]. Досить часто інноваційну діяльність ототожнюють з інноваційним процесом, що не є досить вірним. Зокрема різницю між ними вдало розкрито А.Н. Асаулом, який зазначив, що інноваційна діяльність – це праця (певне заняття), спрямована на створення інновацій, який є складовою частиною інноваційною процесу [8]. В свою чергу, інноваційний процес автором визначено як розвиток інноваційної діяльності, який полягає у послідовній зміні її стану, тобто циклічна послідовність етапів реалізації продукту інтелектуальної діяльності. Харів П.С. визначає інноваційний процес як сукупність комплексних, постійно здійснюваних у просторі та часі, прогресивних, науково-технічних, організаційних і соціально-економічних змін, що ведуть до підвищення ефективності суспільного виробництва та вирішення соціальних проблем (екологія, умови праці). Головним завданням інноваційної діяльності є досягнення конкурентоспроможності на мікро-, мезо- та макрорівнях за рахунок впровадження інновацій на основі наукових досягнень і передового досвіду. Процес здійснення інноваційної діяльності підприємством наведено на рис. 1. Підприємство, як окрема економічна система, постійно взаємодіє із зовнішнім середовищем. В процесі здійснення інноваційної діяльності для підприємства основними суб’єктами зовнішнього середовища, з якими воно має відносини, є ринок науково-технічної продукції, споживачі інноваційної продукції та потенційні й реальні інвестори. Інноваційній діяльності передує процес зародження ідеї, яка потім поступово трансформується в інновацію. Ідея інноваційного продукту виникає в результаті фундаментальних досліджень. Генерувати ідею певних інновацій можуть безпосередньо споживачі інноваційної продукції в результаті проведення соціологічних опитувань та виявлення потреб споживачів. Зважаючи на те, що інноваційною є діяльність й щодо суттєвого удосконалення певного продукту, товарів, технологічних процесів тощо, генерувати інноваційний продукт може й безпосередньо ринок науково-технічної продукції. Відомо, що приблизно лише 10% ідей та проведених відповідних фундаментальних досліджень втілюються у реальний інноваційний продукт, що спричинене низкою факторів. Отже, одним із чинників, які стримують інноваційну діяльність, є недостатній розвиток комунікативних зв’язків між виробниками, ринком науково-технічної продукції та споживачами інноваційних продуктів. Саме тому, вітчизняним підприємствам варто більше уваги приділяти таким питанням, як опитування потенційних та фактичних споживачів щодо продукції, яка їм потрібна і буде такою, що є бажана. Крім того, підприємствам варто налагоджувати активнішу співпрацю в межах ринку науково-технічної продукції та залучати вищі навчальні заклади, які є потужним осередком генерування цікавих ідей для нововведень. Відбір інноваційних ідей передбачає визначення потенційного економічного ефекту, який отримає підприємство в результаті впровадження інноваційного продукту у виробництво та його подальшу реалізацію. Саме на даному етапі значна кількість ідей відсіюється, зважаючи на значний термін окупності, низький або ж відсутній економічний ефект та низку інших чинників. На наступному етапі підприємство формує інноваційний проект, визначаючи потребу в трудових, фінансових, виробничих, матеріальних ресурсах. Серед усіх ресурсів основним є наявність відповідних фінансових ресурсів, оскільки досить часто саме відсутність належного фінансування спричиняє те, що досить цікаві інноваційні ідеї так і не знаходять практичної реалізації. Усі фінансові ресурси, які 158

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

підприємство може використовувати для інноваційної діяльності, можна поділити на власні, залучені та позичені.

Ринок науково-технічної продукції

Споживачі інноваційної продукції

Інвестор

Зовнішнє середовище

Підприємство Отримання економічного ефекту

Ідея

Потенційна інноваційна продукція

Відбір кращих ідей, оцінка економічного ефекту

Удосконалення існуючих інновацій

Принципово нові інновації

Формування і реалізація інноваційного проекту

Реалізація інноваційної продукції

Матеріальні, фінансові, виробничі, трудові ресурси

Внутрішнє середовище Рис. 1. Процес здійснення інноваційної діяльності підприємств

Для більшості вітчизняних підприємств саме залучені фінансові ресурси є найбільш цікавими й бажаними, зважаючи на брак власних коштів та високі відсоткові ставки за позиченими фінансовими ресурсами. Важливою є наявність і трудових ресурсів в необхідній кількості та належної кваліфікації. Отже на даному етапі суттєвою перешкодою для здійснення інноваційної діяльності підприємств є відсутність необхідного обсягу ресурсів, передусім фінансових. Більшість інвесторів досить негативно сприймають інвестування в інноваційну діяльність, навіть за наявності обґрунтованих планових розрахунків очікуваного економічного ефекту. Крім того, суттєвою перешкодою для збільшення обсягів фінансування інноваційної діяльності є нестабільне політичне становище, нестабільність законодавства, передусім податкового. Тому покращення ситуації в даному контексті можливим є лише за виконання низки заходів, передусім на держаному та регіональному рівнях: - забезпечення стабільного економічного, політичного середовища в країні; - удосконалення вітчизняного законодавства та забезпечення його стабільності; - сприяння та надання певних гарантій інвесторам; - зниження кредитних ставок за інноваційними кредитами; - стимулювання інноваційної діяльності за рахунок надання консультаційної, правової та податкової підтримки; - сприяння створенню економічних взаємозв’язків між промисловими підприємствами, навчальними закладами та споживачами інноваційної продукції. У випадку наявності необхідних для впровадження інноваційного продукту у виробництво ресурсів, а наступному етапі відбувається реалізація інноваційного проекту та згодом – виробленої інноваційної продукції, що супроводжується отриманням економічного ефекту. Висновки і перспективи подальших досліджень. Отже, інноваційна діяльність – це сукупність усіх можливих видів діяльності, спрямованих на впровадження на ринку інноваційного продукту, що забезпечує необхідну економічну та (або) соціальну вигоду. На інноваційну діяльність підприємств в сучасних умовах впливає значна кількість факторів, яка має негативний вплив. Саме тому, для забезпечення національної конкурентоспроможності, необхідним є Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

159

Економічні науки

взаємодія та активні дії на усіх рівнях господарювання. Необхідним є в подальшому більш детальне визначення ефективного механізму управління інноваційною діяльністю. Література 1. Про іннноваційну діяльність [Електронний ресурс] : закон України : [прийнято ВР 04.07.2002 № 40-IV, редакцiя вiд 02.10.2011 на пiдставi 3715-17]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4015.

2. Друкер П.Ф. Инновации и предпринимательство / Друкер П.Ф. – М. : Изд-во "Экономика", 1992.

– 160 с.

3. Инновационная экономика : монография / [Дынкин А., Иванова Н., Грачев М. и др.]. – 2-е изд., испр. и доп. – М. : Изд-во "Наука", 2004. – 352 с.

4. Винокуров В.И. Основные термины и определения в сфере инноваций [Электронный ресурс] / В.И. Винокуров. – Режим доступа : http://www.logistics.ru/9/2/i20_27377p0.htm.

5. Руководство Осло. Рекомендации по сбору и анализу данных по инновациям. Совместная публикация ОЭСР и Евростата. – [3-е изд.]. – М. : ИСН, 2010. – 107 с.

6. Mench G. Statement in Technology: innovation overcome the depression / G. Mench. — Cambridge : Mass, 1979.

7. Крайнєв П.П. Інтелектуальна економіка: управління промисловою власністю : [монографія] / Крайнєв П.П. – К. : Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2004. – 448 с.

8. Асаул А.Н. Модернизация экономики на основе технологических инноваций / Асаул А.Н. – СПб. : АНО ИПЭВ, 2008. – 606 с.

9. Харів П.С. Інноваційна діяльність підприємства та економічна оцінка інноваційних процесів : [монографія] / Харів П.С. – Тернопіль : Економічна думка, 2003. – 326 с. Надійшла 18.06.2012; рецензент: д. е. н. Войнаренко М. П.

УДК 368.01:369.03 Л. О. МАТВІЙЧУК Хмельницький національний університет

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ЕКОНОМІЧНОЇ КАТЕГОРІЇ «СТРАХУВАННЯ» У статті розглянуто наукові підходи до розкриття сутності поняття «страхування» та визначено основні функції, що виконує дана категорія The article deals with the scientific approaches to the term insurance and identifies its main functions. Ключові слова: страхування, ризик, страхувальник, страховик, функції, страховий захист.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. В умовах глобалізаційних процесів трансформації національної економіки, входження України в систему світових господарських зв’язків зумовлюють необхідність захисту інтересів суспільства та економіко-виробничої діяльності суб’єктів господарювання від різного роду ризиків, загроз та небезпек. Основним інструментом забезпечення сталості економічної системи є страхування. Саме страхові операції дають можливість акумулювати та ефективно розподіляти фінансові ресурси. Подальший розвиток страхування та його перетворення на дієвий елемент фінансової системи здатен збільшити інвестиційний потенціал та добробут і багатство нації. Аналіз останніх досліджень чи публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми. Проблеми страхування як особливого сегмента фінансового ринку та важливої системи економічних відносин знайшли своє відображення в наукових працях С.С. Осадця, В.Д. Базилевича, О. О. Гаманкової, Л.М. Горбача, Я.П. Шумелди, Н.Г. Нагайчук, О.О. Гончаренка та інших. Проте, питання визначення сутності страхування як фундаментальної економічної категорії висвітлено фрагментарно та потребують подільних наукових досліджень. Метою статті є обґрунтування теоретичного аспекту економічної категорії «страхування» в умовах реформування вітчизняної економіки та визначення основних функцій, які виконує дана категорія. Основний матеріал дослідження. Елементи страхових відносин були наявні в господарській діяльності людини протягом усього історичного розвитку, проте в сучасному розумінні економіка страхування стала формуватися лише в XIX столітті. Так, німецький економіст Адольф Вагнер вважав, що страхування є такою господарською установою, яка усуває або принаймні зменшує шкідливі наслідки окремих непередбачених подій для майна окремої особи таким чином, що воно розподіляє їх на ряд випадків, яким загрожує спільна небезпека, що в дійсності ще не настала. Представник французької школи Е. Ребу відзначав, що страхування є забезпеченням від випадку в людських починаннях, і зменшити значення нещасть – його економічне завдання. В основу свого 160

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

визначення страхування італійський економіст Гоббі покладав поняття потреби. Таким чином, страхування, на його думку, має на меті покриття евентуальної потреби, оскільки є розподілом між множиною осіб майбутньої, невідомої і випадкової потреби [1, с. 10]. Український економіст К.Г. Воблий у 1915 році в книзі «Основы экономии страхования», визначив страхування, як вид господарської діяльності на базі солідарності і відплатності, метою котрого є покриття майбутнього збитку або потреби, зумовленої настанням випадкової і одночасно статистично вловимої події». Таким чином, автор ще на початку ХХ століття вважав ризик першопричиною страхування і дотримувався поглядів про солідарну розкладку ризиків і про платність страхових операцій [2, с. 23]. Тривалий час у науковій літературі панувала думка, що основною метою страхування є відшкодування можливої шкоди. Відповідно до даної теорії, шкода є результатом будь-якого факту, який тягне за собою зменшення майна або який перешкоджає його збільшенню. Розглянувши історичні підходи до визначення сутності поняття «страхування», можна зробити висновок, що залежно від етапів суспільного розвитку та міри пізнання економічних процесів і явищ змінювалися погляди науковців на його сутність. Сучасні економічні дослідження доповнюють історичне бачення змісту поняття «страхування», проте, намагання науковців сформувати власне визначення цього терміну спричиняють появу різних течій та позицій стосовно його розуміння. Одним із перших науковців, хто дав визначення поняттю після набуття Україною незалежності став С.С. Осадець. У своїх дослідженнях він зазначав, що страхування – це двосторонні економічні відносини, які полягають у тому, що страхувальник, сплачуючи грошовий внесок, забезпечує собі (чи третій особі) у разі настання події, обумовленої договором або законом, суму виплати з боку страховика, який утримує певний обсяг відповідальності і для її забезпечення поповнює та ефективно розміщує резерви, вживає превентивні заходи, спрямовані на зменшення ризику, а при потребі перестраховує частину своєї відповідальності [3, с.24]. Таким чином, автор підкреслив фінансову та превентивну функції страхування, а також акцентував увагу на можливості мінімізації ризиків самого страховика шляхом здійснення перестрахування. Позицію С.С. Осадця у своїх дослідженнях підтримує і Н.О. Долгошея [4, с.11]. В.Д. Базилевич та К.С. Базилевич розглядають сутність страхування з позицій природних інтересів, економічної зумовленості необхідності створення зазначеного різновиду людської діяльності, у соціальному плані, в юридичному аспекті, міжнародному аспекті. Проте власного визначення терміну страхування не наводять [5, с.179]. Л.М. Горбач, О.Б. Каун визначають страхування як категорію, яка відображає соціально-економічні відносини щодо захисту майнових інтересів громадян і юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків) за рахунок грошових фондів, що формуються зі страхових платежів (страхових внесків, премій) [6, с.27], що підкреслює мету страхування, його соціальний аспект та процес формування фондів страховика шляхом сплати страхових премій. У своїх дослідженнях Ю.М. Дьячкова, яка трактує страхування як особливий вид договірних цивільно-правових відносин з захисту майнових інтересів громадян і юридичних осіб на випадок настання непередбачених негативних подій (страхових випадків) за рахунок страхових фондів, сформованих шляхом сплати громадянами і юридичними особами страхових платежів (страхових премій, внесків) окрім економічного підкреслює ще й юридичний аспект страхування [7, с.18]. Думку щодо того, що страхування є складовою категорії фінансів висловлює відомий російський науковець А.А. Гвозденко, який вважає, що страхування є частиною категорії фінансів і представляє собою відносин між страховими організаціями (страховиками) і громадянами (дієздатними фізичними особами, підприємствами, організаціями (юридичними особами) з захисту їх майнових інтересів при настанні страхових випадків за рахунок грошових фондів, які формуються з сплачуваних страхувальниками страхових внесків. А.А. Гвозденко стверджує, що ознака зворотності грошей від страховика страхувальнику наближає страхування до категорії кредитування [8]. Як специфічну фінансову категорію розглядає страхування і О.О. Гаманкова, яка у своїх дослідженнях трактує поняття як сферу фінансових відносин, що виникають між учасниками формування, розподілу та використання цільових грошових фондів, призначених для забезпечення страхового захисту майнових інтересів членів суспільства [9, с.9]. Аналіз сучасної фахової літератури дає підстави стверджувати, що ряд дефініцій поняття «страхування», що подаються різними авторами є близькими за змістом, уточнюють або доповнюють попередні або ж виокремлюэться один з аспектів страхування. Так, В. В. Шахов розглядає страхування як систему економічних відносин, яка включає сукупність форм і методів формування цільових фондів грошових коштів і використання їх на відшкодування збитку за різних непередбачених несприятливих явищ (ризиків), а також на надання допомоги громадянам при настанні певних подій в їхньому житті [10, с. 15]. Я.П. Шумелда пов’язує страхову діяльність з формуванням і використанням страхових фондів, утворюваних за рахунок коштів юридичних та фізичних осіб і призначених для їх же захисту [2, с.88]. Таким чином науковці у своїх дослідженнях розкривають зміст страхування з позиції формування та використання цільових фондів грошових коштів. У своїх дослідженнях Н.Г. Нагайчук, О.О. Гончаренко стверджують, що усі визначення страхування Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

161

Економічні науки

як економічної категорії є справедливими лише частково. Головним їх недоліком є невключення в систему страхування тих його видів, які мають накопичувальний характер і спрямовані на вирівнювання матеріального благополуччя протягом усього життя застрахованої особи (страхування на дожиття, страхування пенсій, страхування довгострокової потреби в догляді), страхування критичних захворювань (страхування на випадок захворювання на онкологічні захворювання, інфаркт, інсульт, розсіяний склероз тощо), а не лише ризик прямого матеріального збитку наявному благополуччю особи [1 с. 13]. Задля усунення вказаних недоліків науковці пропонують трактувати страхування як сукупність форм і методів формування цільових грошових фондів та їх використання для відшкодування збитку за різних несприятливих обставин, а також для надання допомоги громадянам і / або їхнім сім'ям у разі настання певних подій в їхньому житті (дожиття, смерті, травми, інвалідності тощо) [1, с.13]. Таким чином, автори підтримують підхід В.В. Шахова та Я.П. Шумелди щодо формування грошових фондів як головної характеристики страхової діяльності та доповнюють його згадкою про накопичувальні види страхування. Однак, ми вважаємо, недоцільним страхування життя розглядати як вид допомоги громадянам і / або їхнім сім'ям у разі настання певних подій в їхньому житті. Дійсно особове страхування має багато спільного з соціальним страхуванням, насамперед щодо об’єктів страхового захисту громадян. Однак, між особовим і соціальним страхуванням є відмінності. Основна з них стосується джерел формування страхових фондів, оскільки в особовому страхуванні ними є переважно індивідуальні доходи громадян, а в соціальному – кошти підприємств, установ і організацій. Здійснення особового страхування пов’язане зы встановлення умовної страхової суми, що приблизно відображає збиток, який може завдати страховий випадок [1, с. 58]. Особове страхування, як й інші види страхування, носить комерційних характер, де розмір страхових виплат, в першу чергу, залежить від розміру вкладу страхувальника. Окрім того, оскільки економічна сутність страхування життя має особливість, яка полягає у поєднанні властивостей страхового захисту та заощадження коштів, то у зв’язку з цим для даного виду страхування змінюється поняття страхового ризику та страхового випадку [11, с.63]. Оскільки об’єктом страхування життя є майновий інтерес страхувальника, пов'язаний з життям, здоров’ям, подіями у житті окремої людини, то ми вважаємо недоцільним виокремлювати особливості страхування життя при визначенні сутності «страхування» як економічної категорій, що лише ускладнює її зміст. На наш погляд, найповніше сутність поняття «страхування» розкривається у Законі України «Про страхування», відповідно до якого страхування – це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів [12]. У даному визначенні поєднуються економічна (відшкодування збитків), юридична (цивільно-правові відносини страховика та страхувальника, що регулюються договором страхування або чинним законодавством) та соціальна (захист інтересів фізичних і юридичних осіб) сторона поняття. Економічна сутність страхування проявляється через його функції. Як показує аналіз наукової економічної літератури серед науковців немає єдності і стосовно даного питання. Найчастіше у своїх дослідженнях науковці виділяють превентивну функцію (табл. 1). Також більшість авторів виокремлює ризикову та заощаджувальну функції. Як видно з таблиці 1, кількість функцій у дослідженнях науковців варіюється від 3 до 8. Таке різноманіття функцій, які виконує страхування пов’язана зі складністю та синтетичністю даної категорії. Проте, на нашу думку, виділення значної кількості функцій не сприяє кращому розумінню сутності поняття, а ускладнює його вивчення та аналіз. Так, ми вважаємо, що виокремлення захисної функції та функції відшкодування збитків є необґрунтованим, оскільки сутність ризикової функції полягає як у передачі страхувальником страховикові ризику, так і здійсненні страхових відшкодувань. А тим самим і отримання страхувальником страхового захисту. На наш погляд, фінансова функція страховика є досить складною та інтегрованою, яка включає функцію створення та використання резервів, розподільчу функцію, капіталоутворюючу та інвестиційну функцію страховика, виділення яких окремо лише ускладнює розуміння сутності страхування. Викликає сумнів і виокремлення стабілізуючої функції, яка полягає у отриманні страхувальником додаткових гарантій щодо відшкодування збитків [13, с.21], однак про які додаткові гарантії йде мова не зовсім зрозуміло, адже заключений договір страхування і є основною гарантією отримання страхового відшкодування. Ряд авторів виокремлюють міжнародну, контрольну та стимулюючу функції, що на наш погляд, прямо не відображають економічну сутність страхування, а тому можуть вважатися загальними, функціями, які притаманні переважній більшості економічних категорій. Таким чином, на основі проведеного аналізу, ми вважаємо, що страхування як складна та багатоаспектна економічна категорія виконує ризикову, фінансову, заощаджувальну та превентивну функції. Ризикова функція полягає у передачі страхувальником страховій компанії за певну плату матеріальної відповідальності за наслідки ризику, зумовленого страховими подіями, які визначено договором страхування або чинним законодавством, що відбувається через процес купівлі-продажу страхової послуги. Таким чином, страхувальник передаючи ризик страховику отримує страховий захист.

162

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

Таблиця 1 Матриця функцій, які виконує страхування

Превентивна

+

+

+

+

+

+

Заощаджувальна

+

+

+

+

+

+

Разом

+

О.Д. Вовчак [14, с.25]

+

Н.О. Долгошея [4, с.14]

+

Л.М. Горбач, О.Б. Каун, [6, с.49]

+

І.Т. Балабанов, А.І. Балабанов [16, с.49] Ю.М. Дьячкова [7, с.18]

+

В.В. Шахов [10]

С.С. Осадець [3]

+

Н.М. Внукова, В.І. Успаленко [15, с.10] О.О. Гаманкова [9, с.9]

Ризикова

Функції

В.Д. Базилевич [11,с. 18] В.О Безугла., І.І. Постіл, Л.П. Шаповал [13,с.21]

Н.Г. Нагайчук, О.О. Гончаренко [1, с.15]

Я.П. Шумелда [2,.с.24]

Автор

+

+

+

10

+

+

+

12

+

9

+ +

+

+

+

+

Розподільна

+

+

+

3

Захисна

+

+

+

3

Інвестиційна

+

+

Стабілізуюча

+

Міжнародна

+

+

+ +

Стимулююча

+

Капіталоутворююча Відшкодування збитків Разом

+

+

+

+

2 +

+

+

+

+

+

+

+ 4

3

3

7 1

+ 8

4 1

+

5

5 1

Контрольна

Фінансова

+

7

4

3

2 4

5

5

3

6

60

Фінансова функція полягає у створенні та використанні страхових резервів, управління ними та іншими фінансовими ресурсами страховика з метою отримання страховою компанією прибутку [2, с. 24]. У формуванні і використанні страхових резервів виявляється перерозподіл коштів між страхувальниками, страховиками, застрахованими, вигодонабувачами та перестраховиками. Страхова компанія у зв’язку з особливістю операційного процес протягом певного періоду має можливість трансформувати тимчасово вільні кошти страхувальників в активний капітал, інвестуючи їх у різні сфери економіки. Заощаджувальна функція проявляється у накопичувальному характері довгострокових видів страхування життя. Тобто за договором страхування життя страховик зобов’язується виплатити страхову суму страхувальнику або вигодонабувачу в разі настання події, передбаченої і визначеної договором страхування як страховий випадок (смерть страхувальника, тимчасова втрата працездатності, дожиття страхувальника до закінчення строку страхування, вихід на пенсію). Таким чином, придбання полісу страхування життя, окрім захисту від життєвих ризиків, забезпечує дохідність на вкладений капітал. Превентивна функція полягає у зменшенні ймовірності настання страхових випадків. З цією метою страхова компанія може застосовувати фінансову та правову превенцію. До правової превенції належать передбачені чинним законодавством або договорами страхування застереження, згідно з якими страхувальник повністю або частково позбавляється страхових відшкодувань. Вони охоплюють випадки Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

163

Економічні науки

протиправних дій або бездіяльності з боку страхувальника щодо застрахованих об'єктів. Фінансова превенція полягає в тому, що частина страхових премій спрямовується на фінансування превентивних заходів [6, с.51]. Висновки. Узагальнюючи погляди вчених та практиків, можна відмітити, що страхування є складною, багатоаспектною категорією, сутність якої полягає у забезпеченні страхового захисту фізичних та юридичних осіб на основі формування, розміщення та використання страхових резервів. Як свідчить аналіз фахової економічної літератури страхування виконує ряд функцій, основними з яких є ризикова, фінансова, заощаджувальна та превентивна. Література 1. Фінанси страхових компаній : [навч. посібник] / Н. Г. Нагайчук, О. О. Гончаренко. – К. : УБС НБУ, 2010. – 527 с.

2. Шумелда Я. П. Страхування : [навч. посібник для студ. екон. спец.] / Я. П. Шумелда. – [2-ге вид., перероб. і доп.]. – Тернопіль : Джура, 2006. – 296 с.

3. Страхування : [підручник / керівник авт. кол. і наук. ред. Осадець С.С.]. – 2-е вид., перероб. і допов. – К. : КНЕУ, 2002. – 524 c.

4. Доглошея Н.О. Страхування в запитаннях та відповідях : [навч. посібник] / Доглошея Н.О. – К. : Центр учбової літератури, 2010. – 318 с.

1. Стемковська І.В. економічна сутність страхування / І.В. Стемковська // Інноваційна економіка : всеукраїнський науково-виробничий журнал. – 2009. – № 14. – С. 174–181.

2. Горбач Л. М. Страхування : [навч. посібник] / Л. М. Горбач, О. Б. Каун. – К. : «Кондор», 2010. – 520 с.

3. Дьячкова Ю.М. Страхування / Ю.М. Дьячкова. – К. : Центр учбової літератури, 2008. – 240 с.

4. Песик Л.М. Сутність та природа страхування як економічної категорії / Л.М. Песик [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.nbuv.gov.ua/portal/natural/vntu/2009_19_1/pdf/83.pdf 5. Гаманкова О.О. Ринок страхових послуг України: сутність, тенденції та шляхи розвитку : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора екон. наук : спец. 08.00.08 «Гроші, фінанси і кредит» / О.О. Гаманкова. – Київ, 2010. – 38 с.

6. Шахов В.В. Страхование : [учебник для вузов] / В.В. Шахов. – М. : ЮНИТИ, 2003. – 311 с.

7. Страхування : практикум : [навч. посіб. / за ред. В. Д. Базилевича]. – 2-е вид., переробл. і допов. – К. : Знання, 2011. – 607 с.

8. Про страхування [Електронний ресурс] : закон України : прийнято Верховною Радою України 07.03.1996 № 85/96-ВР, зі змінами, внесеними згідно із Законом № 2367-VI ( 2367-17 ) від 29.06.2010]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=85%2F96-%E2%F0.

9. Безугла В.О. Страхування / В.О. Безугла, І.І. Постіл. Л.П. Шаповал. – К. : Центр учбової літератури, 2008. – 582 с.

10. Вовчак О. Д. Страхування : [навч. посібник] / О. Д. Вовчак. – [3-є вид., стереотипне]. – Львів : Вид-во «Новий світ-2000», 2006. – 480 с.

11. Страхування: теорія та практика : навчально-метод. посібник / [Внукова Н.М., Успаленко В.І., Временко Л.В. та ін.] ; За заг. ред. Внукової Н.М. – Харків : Бурун Книга, 2004. – 376 с.

12. Балабанов І.Т. Страхование / І.Т. Балабанов, А.І. Балабанов. – СПб. : Питер, 2003. – 256 с. Надійшла 18.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

164

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

УДК 330.633 Л. В. ДЖЕМЕЛІНСЬКА Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут»

ЕКОНОМІЧНА ОЦІНКА ТА ВІДБІР ОБ'ЄКТІВ ПРОМИСЛОВОЇ ВЛАСНОСТІ ДЛЯ СТВОРЕННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ПРОДУКЦІЇ Дослідження присвячено розробці методики відбору об’єктів промислової власності для створення інноваційної продукції. Визначено фактори конкурентоспроможності, які притаманні об'єктам промислової власності.

The research was dedicated to the industrial property selection methodic elaboration for innovation products creation. It was defined the competitive ability factors which belong to the industrial property. Ключові слова: інноваційна продукція, об’єкти промислової власності.

Вступ. Проблема відбору комерційно значимих об'єктів промислової власності виникає в процесі розробки інноваційної продукції, коли вирішується питання: який винахід, промисловий зразок, корисну модель необхідно використати підприємству? Економічні питання процесу створення інновацій, інтелектуальної власності розглядалися в працях вітчизняних та зарубіжних авторів [1–8] та ін. Правові аспекти інтелектуальної власності відображені у Цивільному Кодексі України, інноваційному законодавстві України.Активізації інноваційної діяльної в країні сприяє «Програма розвитку інвестиційної та інноваційної діяльності» [9]. Відомо, що використання об’єктів промислової власності в процесі створення інноваційної продукції підвищує її конкурентоспроможність, надає нові конкурентні переваги. Згідно з дослідженнями Міжнародної організації праці, Україна за рівнем продуктивності праці у 2012 р. заходилась на 88 місці з 121 країн. За даними Всесвітнього економічного форуму, в рейтингу конкурентоспроможності Україна посіла 82 місце серед 139 країн. Вітчизняні підприємства повинні більше впроваджувати нових технологій, інновацій. Необхідно враховувати, що значимість ОПВ для застосування при створенні інноваційної продукції знижується в результаті не їх фізичного, а морального старіння. До особливостей об’єктів промислової власності, як товарів, відноситься обмежений термін використання, прив’язка до конкретної країни, унікальність, яка забезпечує монопольне положення на ринку, тривалий термін економічної реалізації. Тому актуальним для підприємств є процес відбору об'єктів промислової власності, оцінки їх техніко-економічного рівня і комерційної значущості для створення та виробництва інноваційної продукції. Оцінка вартості об'єктів інтелектуальної власності, створених західними компаніями, в основному базується на витратному підході: використанні первісної вартості таких об'єктів, виходячи з фактичних витрат на розробку та доведення до комерційного використання з урахуванням амортизації. При цьому для оцінки нематеріальних активів використовують міжнародні стандарти оцінки розрахунку вартості об'єктів інтелектуальної власності, розроблені TIAVIS (The International Assets Vabulation Standarts Commitie). В СРСР проводилася оцінка не всіх видів об'єктів інтелектуальної власності, а переважно патентів і ліцензій на винаходи, а також ноу-хау. Ці об'єкти не враховувалися в балансі підприємства і не входили в його нематеріальні активи. Внаслідок відсутності внутрішнього ринку інтелектуальної власності обчислення ціни цих об'єктів базувалось на визначенні економічної ефективності від їх застосування. Пізніше в Україні було розроблено порядок експертного оцінювання нематеріальних активів, згідно з яким здійснюється оцінка нематеріальних активів об'єктів приватизації та в якому вказані види та характеристики нематеріальних активів, способи оцінки їх вартості [10]. Постановка завдання. Метою статті є аналіз відбору об'єктів промислової власності (ОПВ), в процесі розробки інноваційної продукції для підвищення техніко-економічних показників та поліпшення споживчих властивостей продукції. На основі проведеного аналізу встановлено складність визначення факторів відбору ОПВ для створення інноваційної продукції в зв'язку з їх невизначеністю. Результати дослідження. Ступінь впливу ОПВ на конкурентоспроможність продукції визначається ступенем їх впливу на споживчі властивості даної продукції, які залежать як від виду продукції, так і технології її виготовлення. На основі аналізу наукової літератури [1–7] визначено фактори конкурентоспроможності, які притаманні об'єктам промислової власності. До таких факторів відносяться перелік відомих у світі рішень в досліджуваній сфері, які можуть бути протиставлені створеному ОПВ за техніко-економічними показниками; значущість нового ОПВ, його техніко-економічні переваги в порівнянні з відомими розробками, ступінь новизни і перспективи створення більш сучасних розробок в даній галузі з врахуванням НДДКР; захищеність ОПВ від можливого використання конкурентами (патентоспроможність і патентна чистота розробок, використовуваних в них складових продукції); стадія науково-технічного дослідження (принципове рішення, створення зразка, пілотна установка, промислове освоєння) з можливою демонстрацією створеного зразка потенційному покупцю або інвестору; попит на ОПВ і наявність на ринку Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

165

Економічні науки

пропозицій на ліцензії-аналоги; можливості і ефективність експорту продукції, що виготовляється з використанням ОПВ, в місці продажу ліцензії; базові умови міжнародних ліцензійних угод, які укладені у відповідній галузі виробництва (розмір роялті, умови розрахунків, термін дії угод); наявність міжнародних договорів щодо науково-технічного співробітництва і міжнародних угод, а також попередніх ліцензійних угод, що передбачають передачу об'єкта ліцензії в межах цих документів; зацікавленість провідних виробничих підприємств і організацій відповідної галузі. Основними факторами, що визначають вартість об'єктів промислової власності, є: витрати на створення об'єкта правового захисту; витрати власників виключних прав на створення, розробку і патентування (включаючи мита, збори та інші витрати на забезпечення сили охоронного документа) об'єкта промислової власності; витрати на організацію використання об'єкта інтелектуальної власності, з урахуванням витрат на маркетинг; витрати на страхування ризику, пов'язаного з об'єктом інтелектуальної власності; термін дії охоронного документа (ліцензії, патенту, свідоцтва) на момент оцінки його вартості; витрати власника виключних прав на вирішення правових конфліктів, в тому числі в судовому порядку, щодо об'єкта інтелектуальної власності, що оцінюється; очікувані надходження у формі компенсаційних штрафних сплат (платежів) за умови підтвердження порушення виключних прав власника інтелектуальної власності; термін повного використання об'єкта; фактор морального старіння об'єкта; інфляція. Ці фактори є основними при оцінці об'єктів інтелектуальної власності у складі нематеріальних активів. Вартісну оцінку ОПВ доцільно проводити перед їх відбором: при постановці їх на баланс підприємства в якості нематеріальних активів підприємства; при формуванні уставного фонду новостворених підприємств; при визначенні компенсації, яку необхідно виплачувати їх власникам при продажу ліцензій. Визначення вартості ОПВ – складна категорія, тому що оцінюється не сам об'єкт промислової власності, а права на нього. Значення споживчої вартості об'єктів промислової власності пропорційне їх корисності, спроможності приносити додатковий прибуток. В залежності від відповідного ОПВ для конкретного замовника проводиться його вартісна оцінка. В статті узагальнені та доповнені критерії, що впливають на можливість використання ОПВ у технологіях виробництва інноваційної продукції, розроблені Державною службою інтелектуальної власності України. Критеріями, що впливають на можливість використання ОПВ в технологіях виробництва інноваційної продукції є: вид охоронного документа; відповідність ОПВ загальнонаціональним пріоритетам; рівень розробки ОПВ; інноваційна привабливість ОПВ; ступінь можливого впровадження ОПВ; термін, необхідний для впровадження ОПВ; строк окупності ОПВ; обсяг потенційного ринку споживачів. Економічна привабливість ОПВ визначається за допомогою оцінки показника досягнутого результату, показника складності технічної задачі, що вирішується шляхом використання ОПВ та показника рівня новизни ОПВ з наступним розрахунком економічного ефекту від впровадження ОПВ. Рекомендовані критерії оцінки ОПВ проводяться експертами. Дані критерії пропонується оцінювати експертам за шкалою від 5 – найвищий бал, до 1 – найнижчий бал, а найкращий ОПВ відбирати за сумою усіх балів. При розробці методики відбору ОПВ для створення інноваційної продукції були використані дохідний, витратний і порівняльний (ринковий) методи розрахунку вартості ОПВ.Оцінку комерційної значущості ОПВ та його відбір для створення інноваційної продукції рекомендується здійснювати на основі маркетингових досліджень ОПВ та аналізу патентної інформації з наступним вибором аналогів для порівняння та визначенням техніко-економічних показників, які потребують покращення. Для визначення переліку техніко-економічних показників продукції, створюваної з використанням ОПВ, можуть бути використані джерела рекламно-комерційної інформації (фірмові каталоги, виставкові проспекти та інше). Проте, дані показники носять загальний характер. Тому, для встановлення переліку техніко-економічних показників створюваної конкурентоспроможної продукції, необхідно провести аналіз джерел патентної інформації ОПВ, зокрема описів ОПВ, які відносяться до продукції даного виду. Повний список споживчих властивостей створюваної продукції може бути встановлено за допомогою аналізу описів ОПВ. Після складання переліку техніко-економічних показників та виявлення тих з них, які потребують покращення, рекомендується визначити коефіцієнти вагомості даних показників. Наступним етапом є оцінка техніко-економічного рівня та комерційної значущості ОПВ. Отримані результати оцінки техніко-економічного рівня та комерційної значущості ОПВ спільно з патентно-правовими показниками є основою вибору ОПВ для створення інноваційної продукції або продажу ОПВ у вигляді ліцензії. Діагностика патентно-правових показників ОПВ включає встановлення правової охорони ОПВ, проведення патентного пошуку і вибір аналогів, проведення співставлення і оцінки охороноспроможності, оформлення заявок на видачу охоронних документів, експертизу щодо видачі даних документів, підтримку і захист прав патентовласника, запобігання копіювання ОПВ. Прийнявши за основу Методичні рекомендації "Визначення прибутку від використання об'єктів промислової власності", які були схвалені Методичною комісією Державного підприємства «Український 166

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

інститут промислової власності» та адаптовані до сучасних умов, а також рекомендації викладені в роботах вітчизняних науковців та представлені етапи оцінки та відбору ОПВ, запропонована методика відбору цих об'єктів, якою передбачається: визначення основних техніко-економічних показників продукції, створеної з використанням ОПВ, що впливають на її конкурентоспроможність та проведення порівняльного аналізу цих показників з показниками аналогічної продукції конкурентів; оцінка техніко-економічних показників продукції створеної з використанням ОПВ та визначення їх коефіцієнтів вагомості; визначення комплексного показника вартісної оцінки ОПВ, на основі визначення показників оцінки вартості витратним, порівняльним та прибутковим методами. Запропонована методика відбору кращого винаходу для створення інноваційної продукції, була використана на вітчизняному науково-виробничому підприємстві, що займається розробкою прогресивних технологічних процесів очистки та дезактивації виробів, зокрема при визначенні впливу складових робочого середовища та режимів на інтенсивність очистки та дезактивації. Оцінюваний винахід має наступні показники: час 100% очистки та дезактивації – 3-4 хвилини; PH середовища PH дорівнює 4 одиницям; щільність постійного струму – 0,9–2,5 А/дм2; частота струму – 50 Гц; швидкість обертання установки – 20 об/хв.; стан поверхні після очистки та дезактивації – блискучий. В якості бази порівняння для оцінки техніко-економічної ефективності запропонованого складу винаходу прийнято прототип, який має наступні показники: час повної очистки та дезактивації – 5–7 хвилин; PH середовища дорівнює 2 одиницям; змінний струм підвищеної частоти – 300–400 Гц; для видалення продуктів анодного розчинення необхідна допоміжна система прокачування; стан поверхні після дезактивації – матовий з точковими дефектами. На основі порівняння приведених показників можна зробити висновок, що запропонований склад за періодом дезактивації та якості поверхонь має кращі показники в порівнянні з аналогом. В оцінюваному складі PH середовище має меншу кислотність, а використання постійного струму промислової частоти дозволяє отримувати блискучу поліровану поверхню. Перелік техніко-економічних показників продукції, створеної з використанням винаходу, та визначені автором, спільно з експертами на основі патентних описів, їх коефіцієнти вагомості наведені нижче. Корисний ефект від використання оцінюваного винаходу визначався через алгебраїчну суму коефіцієнтів вагомості техніко-економічних показників:

Реф 

 К  1,

(1)

і

де Реф – корисний ефект від використання винаходу; К і – коефіцієнт вагомості техніко-економічних показників. Найменування техніко-економічних показників (ТЕП), ( Pi ): стан поверхні після дезактивації – 0,35, час повної дезактивації – 0,1; відсутність шкідливих компонентів ( PH середовища) – 0,25; економія електроенергії – 0,1; безпечність – 0,2. Таблиця 1 Порівняння показників винаходу та аналогу Показники для порівняння Стан поверхні після дезактивації Час повної дезактивації, хв. Кислотність середовища ( PH ) Характеристика джерела енергії

Оцінюваний винахід

Аналог матова з точковими ефектами

Результати порівняння

3–4

5–6

на рівні

3–4

2–2,5

кращі (менша кислотність)

постійний струм, промислова частота (50 Гц)

змінний струм, підвищена частота 300-400 Гц

економічне та безпечне

блискуча полірована

кращі

Техніко-економічна значимість винаходу в порівнянні з аналогом дорівнює 2,66, згідно з рівнянням:

РТЕ 

1

К , і

ЗОЗ ЗБЗ

(2)

де ЗОЗ – витрати на впровадження винаходу; ЗБЗ - витрати на впровадження аналогу. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

167

Економічні науки

Відношення ЗОЗ ЗБЗ встановлено методом експертних оцінок на основі ранжирування за ступенем їх готовності до використання, залежно від стадії життєвого циклу. Виходячи з того, що максимальне значення імовірності (експертної оцінки) при ранжируванні, яке дорівнює одиниці, відповідає найвищому ступеню готовності винаходу до використання, коли на його основі може виготовлятися конкретна інноваційна продукція, або здійснюватися технологічний процес, експертами науково-виробничого підприємства прийнято значення імовірності комерційного успіху рівним 0,75, що відповідає стадії "дослідно-конструкторська розробка" життєвого циклу інноваційного продукту. Дана стадія характеризує початок розробки інноваційної продукції з використанням відібраного винаходу, який пройшов експериментальні випробування у вигляді дослідного зразка. Комерційну оцінку значимості винаходу визначають так:

Рком  РТЕ  ВуОП ВуБЗ

(3)

де Рком – комерційна значимість винаходу; РТЕ – техніко-економічна ефективність винаходу в порівнянні з аналогами; ВуОП – імовірність комерційного успіху винаходу; ВуБЗ – імовірність комерційного успіху аналога. Комерційна значимість винаходу дорівнює 1,73, а комерційна значущість аналога дорівнює одиниці. Звідси можна зробити висновок, що комерційна значимість винаходу суттєво перевищує значимість аналогу. Визначення комплексного показника вартісної оцінки винаходу для використання його в продукції, проведено на основі вищенаведеного алгоритму з використанням відомих методів: витратного, прибуткового і порівняльного. В якості вхідних параметрів для визначення показника оцінки вартості винаходу витратним методом, рекомендується використати показники оцінки вартості винаходу витратним методом. Зокрема: витрати на створення (купівлю) винаходу Х1=4000 грн; витрати на випробування винаходу Х2 =1000 грн; витрати на введення в дію винаходу Х3=500 грн; витрати на матеріали, зношування обладнання Х4= 500 грн; витрати на реєстрацію прав винаходу Х5= 300 грн. Вартість винаходу СВ  6300 грн. Після визначення вартості, яка відображає величину повних витрат на відтворення оцінюваного винаходу в поточних цінах з урахуванням всіх обов'язкових платежів, винахід було прийнято на баланс підприємства. Вартість винаходу порівняльним методом по очікуваній виручці від реалізації продукції і середніх ставок роялті може бути визначена за формулою: tк

СП  R 

В

tk

1  P 

 tk

,

(4)

tн

де CП – вартість винаходу; R – ставка роялті; Btk – очікувана виручка в t -му році від реалізації продукції;

tн і tk – відповідно початковий і кінцевий роки розрахункового періоду; P – ставка рефінансування банка в розрахунковому періоді. Враховуючи складність у визначенні очікуваної виручки в t -му році від реалізації продукції, створеної з використанням винаходу, в роботі запропоновано для розрахунку показників оцінки вартості винаходу порівняльним методом використати наступні показники: обсяг виробництва – 5000 кг, продажна ціна – 20 грн/кг; розмір роялті – 3%; ставка рефінансування Нацбанку – 15%; термін дії договору – 5 років. Вартість винаходу СП  7455 грн. Дані щодо обсягу виробництва, продажної ціни, терміну дії договору та розміру роялті були взяті на основі звітності досліджуваного підприємства. Визначення вартості прибутковим методом забезпечує більш точні розрахунки прибутку, в порівнянні з використанням стандартних роялті. При розрахунку прийнято, що обсяг виробництва і продажна ціна залишаються незмінними протягом всього терміну дії договору підприємства та замовника. Враховуючи, що основною ціллю використання ОПВ в створюваній інноваційної продукції є отримання прибутку від реалізації даної продукції, вартісну оцінку винаходу, корисної моделі, промислового зразка, на етапі відбору для створення даної продукції рекомендується здійснювати прибутковим методом. Вартісну оцінку винаходу пропонується розраховувати по формулі: T

С р  Д ОПС 

U  (Ц  C )  К t

t

t

ДТ

,

t 1

168

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

(5)

Економічні науки

де C р – розрахункова вартість винаходу; U t – прогнозований об'єм випуску продукції з використанням винаходу в році t розрахункового періоду T ; Ц t – розрахункова ціна одиниці продукції з використанням винаходу в році t розрахункового періоду T ; Ct – розрахункова собівартість одиниці продукції в році t розрахункового періоду T ; T – розрахунковий період; Д ОПС – частка прибутку від комерційної реалізації продукції, яка створена з використанням винаходу; К ДТ – коефіцієнт дисконтування. В якості вихідних параметрів для вартісної оцінки винаходу прибутковим методом використані зібрані дані підприємства та розраховані наступні показники. Об'єм виробництва – 5000 кг, продажна ціна – 20 грн/кг; собівартість – 13 грн/кг; ставка рефінансування – 15%; термін дії договору – 5 років. Вартість ОПВ СПР  10785 грн. Наступним етапом запропонованої методики є визначення вагових коефіцієнтів вартісних показників, розрахованих витратним  К1  , порівняльним  К 2  , та прибутковим  К3  методами. З використанням результатів експертного аналізу та порівняльного методу запропоновано комплексний показник оцінки вартості при відборі винаходу для створення інноваційної продукції визначати за формулою:

C  K1  CB  K2  C рм  K3  Cпр

(6)

де СВ – вартість винаходу визначена витратним методом; С рм - вартість винаходу визначена порівняльним методом; Спр – вартість винаходу визначена прибутковим методом. K1 , K 2 , K 3 – вагові коефіцієнти розрахунку вартості ОПВ витратним, порівняльним та прибутковим методами. Отримане значення вартісної оцінки винаходу витратним, порівняльним, прибутковим методами та коефіцієнти їх вагомості наведені в таблиці 2. Таблиця 2 Визначення комплексного показника оцінки вартості винаходу Вартість винаходу, тис. грн.

Метод визначення

Коефіцієнт значущості Ki

Складові комплексного показника

3,6

Витратний, СВ

0,2

1,26

7,455

Порівняльний, СП

0,35

2,609

10,785

Прибутковий, СПР

0,45

4,853

Звідси, дійсна ринкова вартість винаходу знаходиться в межах 3,6–10,785 тис. грн. Комплексний показник вартісної оцінки винаходу дорівнює 8,72 тис. грн. Виходячи з проведених розрахунків розглянутого приклада, з використанням вище наведених методів вартісної оцінки винаходу, можна стверджувати, що його використання для створення інноваційної продукції (робочого середовища для очистки та дезактивації виробів) являється не тільки економічно доцільним, а й екологічно необхідним. Висновки. У статті отримано нові обґрунтовані результати, які пропонують вирішення наукового завдання – відбору об’єктів промислової власності для створення і виробництва інноваційної продукції. Науковою новизною в статті є методика відбору об’єктів промислової власності, яка передбачає алгоритм оцінки їх значущості з визначенням переліку показників, що впливають на конкурентоспроможність продукції та оцінки їх техніко-економічної ефективності, комерційної значущості та розрахунку комплексного показника вартості з використанням витратного, прибуткового та порівняльного методів. Запропонована методика відбору об'єктів промислової власності дозволила конкретизувати фактори, що впливають на комерційну значимість ОПВ, визначити необхідність використання ОПВ при створенні інноваційної продукції. При виборі кращого ОПВ рекомендується оцінювати його вплив не тільки на техніко-економічні показники та споживчі властивості створюваної продукції, а й на витрати при виробництві даної продукції. Література 1. Андреев Г.И. Практикум по оценке интеллектуальной собственности : [учеб. пособие] / Андреев Г.И., Витчинкова В.В., Смирнов С.А. – М. : Финансы и статистика, 2003. – 176 с.

2. Бутнік-Сіверський О.Б. Економіка інтелектуальної власності / Бутнік-Сіверський О.Б. – К. : Ін-т. інтел. власн. і права, 2004. – 296 с.

3. Валеева Ж.Р. Интеллектуальная собственность в системе управления промышленным предприятием : [монография] / Валеева Ж.Р. – Владимир : Изд-во "Посад", 2003. – 140 с. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

169

Економічні науки

4. Оцінка вартості інтелектуальної власності в наукових організаціях [Електронний ресурс] / Ю.М. Капіца, І.А. Мальчевский, Н.І. Аралова, Л.Ю. Федченко // Вісник НАН України. – 2002. – № 7. – Режим доступу : http://www.visnyk-nanu.kiev.ua/2002-7/index.htm.

5. Новосельцев О.В. Оценка рыночной стоимости интеллектуальной собственности / Новосельцев О.В. – М. : МНМЦ Роспатента, 2002. – 33 с.

6. Цибульов П.М. Оцінка об'єктів інтелектуальної власності у складі нематеріальних активів : [тематична збірка] / П.М. Цибульов, Г.Н. Сердюк, С.М. Болєлий // Матеріали до курсів базової підготовки оцінювачів за напрямом оцінки майна "Оцінка цілісних майнових комплексів, паїв, цінних паперів, майнових прав та нематеріальних активів, у тому числі прав на об'єкти інтелектуальної власності". – К. : Інститут інтелектуальної власності і права, 2002. – 306 с.

7. Цыбулев П.Н. Маркетинг интеллектуальной собственности / Цыбульов П.Н.– К. : Ин-т. интел. собств. и права 2004. – 184 с.

8. Устинова Л.Н. Оценка интеллектуальной собственности при рыночной экономике / Устинова Л.М. – М. : ИНИЦ Розпатента, 2001. – 124 с.

9. Програма розвитку інвестиційної та інноваційної діяльності в Україні [Електронний ресурс] : [затв. постановою Кабінету Міністрів України від 2.02.2011 № 389] / Кабінет Міністрів України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/389-2011-п 10. Зленко С.М. Інтелектуальна власність в науково-технічний діяльності [Електронний ресурс] / Зленко С.М., Тимчик І.С., Тимчик С.В. – Режим доступу : http://posibnyky.vntu.edu.ua/i_v/zm.htm. Надійшла 19.06.2012; рецензент: д. е. н. Сігайов А. О.

УДК 336.77:63 І. Ю. ІВАНОВИЧ Хмельницький національний університет

ІНВЕСТИЦІЙНИЙ АСПЕКТ ПІЛЬГОВОГО КРЕДИТУВАННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ У публікації проаналізовано роль пільгового кредитування сільськогосподарських виробників в аспекті залучення зовнішніх інвестицій. Досліджено участь комерційних банківських установ та держави в процесі здешевлення кредитів, визначено позитивні та негативні сторони їх взаємодії.

The publication analyzes the role of preferential loans of farmers in terms of attracting foreign investment. Investigated part of commercial banks and state in the process cheaper loans, defined positive and negative aspects of their interaction. Ключові слова: пільгові кредити, інвестиції, агропромисловий комплекс, компенсація, відсоткова ставка.

Вступ. Оцінка ролі отримання кредиту в поєднанні з бюджетним фінансуванням для аграріїв є одним з найважливіших зовнішніх джерел інвестиційної діяльності. Необхідність й особлива роль кредиту, без якого сільськогосподарське підприємство як товаровиробник не може існувати, зумовлені специфікою його відтворювального процесу. Останнє, в свою чергу, вимагає врахування об’єктивних вимог галузі в процесі організації її кредитного обслуговування: дотримання економічно обґрунтованих строків, обсягу, вартості кредиту, своєчасності його надходження позичальнику, узгодженості порядку погашення кредиту та відсотків за користування ним з грошовими надходженнями підприємств. Постановка проблеми. На сьогодні Міністерство аграрної політики і продовольства України заявило про принципово нову систему кредитування галузі сільського господарства під іпотеку землі, що дасть змогу залучити додаткові інвестиції у вітчизняний агропромисловий комплекс. Та поки державна система кредитування перебуває на стадії розробки, аграріїв фінансує комерційний сектор. На сьогодні основними «гравцями» на ринку кредитування АПК виступають АТ «Райффайзен Банк Аваль», ПАТ «Креді Агріколь Банк» (Індекс Банк), ПАТ «Державний ощадний банк України» та інші, що підтверджують показники 2011 року, коли 824 агоропідприємств змогли залучити кредити за таких умов на суму 12 004,3 млн грн. Така тенденція свідчить про все більшу довіру аграріїв до залучення банківських кредитів для власного розвитку. Вигода від таких програм очевидна для всіх: як для аграріїв, так і для виробників техніки, мінеральних добрив тощо, та й для самих банків. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемам кредитного забезпечення розвитку сільського господарства в управлінському аспекті інвестиційної діяльності присвячені праці В. М. Гайдука, О. О. Непочатенка, А. В. Сомика, П. Т. Саблука, М. Я. Дем’яненка, О. Є. Гудзь та ін. Проте, зважаючи на невисоку частку кредитів аграріям в загальній структурі кредитних портфелів банків, слід зазначити, що кредитування все ще не відіграє належної ролі у фінансуванні сільськогосподарських товаровиробників, тому це питання потребує подальшого вивчення й удосконалення. Метою дослідження є критичний аналіз можливих позитивних елементів функціонування системи банківського кредитування аграрного сектора економіки в інвестиційному аспекті на прикладі Хмельницької області.

170

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

Виклад основного матеріалу дослідження. Одним з найраціональніших кроків держави щодо фінансово-кредитного забезпечення аграрних підприємств стало застосування системи їх пільгового кредитування комерційними банками. Механізм її провадження передбачає часткову компенсацію державою відсоткової ставки за одержаним кредитом. Характерними рисами такого виду кредитування стало вільне обрання сільськогосподарськими підприємствами банку-кредитора, який погоджується надати позику згідно з паспортом продукту. З 2000 по 2003 рік в Україні надавались лише короткострокові кредити на виробничі витрати, пов’язані з закупівлею паливно-мастильних матеріалів, кормів, ветеринарних препаратів, запасних частин для ремонту техніки та обладнання, мінеральних добрив, засобів захисту рослин, насіння, молодняку сільськогосподарських тварин, птиці, яєць для інкубації і зрошувальної техніки та обладнання, енергоносіїв, а також здійснення платежів фінансового лізингу і страхових платежів. У 2004 році розпочато програму відшкодування відсоткової ставки за довгостроковими кредитами. Всього за цією програмою у 2004 році надано здешевлених кредитів на суму 3644 млн грн, з них короткострокових – 2717 млн грн, довгострокових – 926 млн грн Компенсовано з бюджету 144 млн грн, в тому числі сільськогосподарським підприємствам 118 млн грн Цьому не в останню чергу сприяло зниження кредитних ставок комерційних банків, що коливалися від 10,5% до 26% [3, c. 216]. У 2005 році продовжує діяти постанова Кабінету Міністрів України від 18 лютого 2004 року № 184 «Про затвердження Порядку використання коштів, передбачених у Державному бюджеті України на здійснення фінансової підтримки підприємств агропромислового комплексу через механізм здешевлення коротко- та довготермінових кредитів» [1]. Середня сума кредитів, отриманих позичальниками у 2005 році, становить 703 тис. грн на одне підприємство, що є недостатнім для закупівлі підприємствами потужної сільськогосподарської техніки та призводить до переважно короткострокового кредитування банками сільськогосподарських підприємств. Особливою рисою кредитування за пільговим механізмом у 2006 році було те, що компенсації надавалися на конкурсній основі підприємствам АПК, які залучали кредити за умови, що ставка банківського кредиту не перевищувала 21 % зп короткостроковими, 20 – довгостроковими і 27 % – кредитами кредитних союзів у національній валюті. Якщо ж ставки кредитування були вищими, кредити не надавалися [5]. У 2007 році відбулися зміни у механізмі державної програми надання компенсацій відсоткових ставок за банківськими кредитами для сільськогосподарських підприємств. Міністерство аграрної політики здійснює компенсацію частини сплаченої відсоткової ставки підприємствами АПК за залученими в банках короткострокових і середньострокових кредитах. Підвищення облікової ставки НБУ з 8 до 10% потребувало додаткових витрат бюджету на здешевлення кредитів, залучених у 2007 році, та призвело до зменшення кількості сільськогосподарських позичальників, які могли б скористатися кредитом. У 2010 р. в Україні 1848 підприємств агропромислового комплексу залучили кредитних коштів понад 6,8 млрд. грн., що на 33,0 % більше, ніж на відповідну дату минулого року. Із залучених коштів, короткострокових кредитів – понад 4,8 млрд. грн., середньострокових – понад 849,0 млн грн, а довгострокових – понад 1,1 млрд. гривень. Відсоткові ставки, за якими сплачувалися кредити, залишалися досить високими і складали 24–27% річних, не зважаючи на зниження облікової ставки Національного банку до 7,75%. Водночас актуальним для сільськогосподарських підприємств залишалося питання пролонгації кредитних договорів. Так, у 2010 році пролонговано кредитів для 277 підприємств на загальну суму 732,0 млн гривень [3, c. 217]. За статистичними даними Національного банку, загальна сума заборгованості за кредитами, наданими підприємствам агропромислового комплексу, становить 54,8 млрд. гривень, що складає 11,2 % від загального обсягу кредитів, наданих в економіку країни, з них обсяг кредитів, залучених у сільське господарство складає 26,9 млрд гривень [7]. Зобов’язання банків за коштами, залученими на рахунки підприємств АПК, становлять 10,6 млрд грн, з них 6,6 млрд грн – кошти сільськогосподарських підприємств (9,6 % від загального обсягу депозитів за коштами підприємств по Україні). Розширенню доступу сільгоспвиробників до кредитних ресурсів банків сприяла прийнята Урядом постанова від 11 серпня 2010 року № 794, якою затверджений Порядок використання у 2010 році коштів Стабілізаційного фонду для здійснення фінансової підтримки підприємств агропромислового комплексу через механізм здешевлення кредитів [2]. Зазначеним Порядком передбачалося надання підприємствам агропромислового комплексу на конкурсній основі компенсації відсоткової ставки за залученими як у поточному році кредитами, так і за кредитами, залученими у 2006–2009 роках, у національній та іноземній валюті. Компенсація надавалася позичальникам за кредитами, залученими у національній валюті, у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку, що діяла на дату нарахування відсотків за користування кредитами, та в іноземній валюті у розмірі 10 відсотків річних, але не вище розмірів, передбачених договорами. Крім того, Порядком передбачалося здешевлення кредитів окремій категорії позичальників за залученими у 2009 та у 2010 роках довгостроковими кредитами в розмірі 90% кредитної ставки, які Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

171

Економічні науки

спрямовані на будівництво виробничих приміщень, необхідних для виробництва продукції тваринництва і птахівництва, сховищ для зберігання зерна, овочів та фруктів, а також на будівництво оптових ринків сільськогосподарської продукції. За даними Міністерства аграрної політики і продовольства України у 2010 році до регіонів перераховано кошти для здешевлення кредитів в обсязі 415,0 млн гривень. Забезпеченість сільськогосподарських підприємств Хмельницької області короткостроковими кредитними ресурсами відносно їх потреби знаходиться на рівні 93–95 %. З 2000 по 2008 рік цей показник в середньому складав 83%. Однак, у 2009 році спостерігається зниження суми фактично одержаних позик на 30%. За рахунок здешевлення кредитів у сільське господарство області, у 2000 році було залучено 33,1 млн грн кредитних коштів. У 2008 році сума кредитів, наданих підприємствам АПК, збільшилась майже у 13 разів, а сільськогосподарським підприємствам – майже в 15 разів. Але з 2009 року, в зв’язку з кризовою ситуацією, яка склалась в країні, суми кредитів мають тенденцію до скорочення. Відзначається спад кредитних надходжень, в порівнянні з 2008 роком, майже в 3,5 разу, частка здешевлених кредитів скорочується майже на 50%. Таке скорочення було зумовлене згортанням кредитних програм комерційних банків для агробізнесу, девальвацією національної валюти, неефективною державною політикою [4, 6]. Питома вага залучених пільгових кредитів в цілому по сільськогосподарських підприємствах в період дії бюджетної підтримки склала близько 30 %, а показник по області значно більший і становить в середньому 52 %. Щороку здешевлені кредити одержували від 191 до 586 суб’єктів господарювання, зокрема у 2003 році – 249. У переважній більшості здешевлені кредити одержували безпосередньо сільгоспвиробники. Вони спрямовували їх на закупівлю насіння, кормів для худоби, засобів захисту рослин, молодняку сільськогосподарських тварин, птиці, ветеринарних препаратів, на придбання паливномастильних матеріалів, запчастин до виготовленої в Україні сільськогосподарської техніки. Механізм здешевлення відсоткової ставки за рахунок державного бюджету обґрунтував свою ефективність, оскільки значно зросли суми залучених кредитних коштів в аграрну галузь, що допомагає їй успішно розвиватися. З моменту запровадження Програми часткової компенсації відсоткової ставки було залучено 1900 млн грн кредитних ресурсів, в тому числі 455 млн грн. Більшість банків України розпочали активне кредитування аграрних підприємств 7–9 років тому. Змінилося ставлення банків до сільськогосподарських підприємств, змінилися умови кредитування, які вигідні як для банків, так і для підприємств (рис. 1).

25 41 ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" ПАТ "Ощадбанк" 4

ПАТ КБ "Приватбанк" ПАТ "ІндексБанк"

7

ПАТ "Промінвестбанк" Інші

10 13

Рис. 1. Участь банківських установ у пільговому кредитуванні сільськогосподарських підприємств Хмельницької області, станом на кінець 2010 рік у % (узагальнено автором на основі [9–13])

Серед основних позичальників Хмельницької області, що займаються кредитуванням сільськогосподарських підприємств на пільгових умовах, слід відзначити такі банки, як ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», ПАТ КБ «ПриватБанк», ПАТ «Промінвестбанк» та ПАТ «Ощадбанк». Найбільшу питому вагу серед кредиторів займає ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» – 39%, збільшивши обсяг кредитів з 1,3 до 12,9 млн грн В якості застави банки значну перевагу віддають поряд з основними засобами майбутньому урожаю. У більшості аграрних підприємств основні засоби мають значну моральну та фізичну зношеність, а її вилучення у разі неповернення кредиту призводить до неспроможності аграрного товаровиробника виконувати сільськогосподарські роботи. В останні роки комерційні банки йдуть назустріч агарним виробникам і розробляють різні програми довгострокового кредитування, призначені для оновлення основних фондів. Великого значення набуває зниження плати за кредит і, насамперед, впровадження механізму часткової компенсації ставки плати за кредит. За останні 8 років відсоткова ставка за пільговими кредитами комерційних банків України, зменшилась з 54 % до 17%, а середня ставка за кредитами в Хмельницькій області у 2009 році складала 14,9% (рис. 2). Поряд з тим, компенсуючи частину процентної ставки за кредитами сільськогосподарських підприємств,держава виступає каталізатором усього цього процесу, тому слід відмітити, що завдяки 172

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

запровадженню державної фінансової підтримки сільськогосподарських підприємств через механізм здешевлення кредитів, зроблено великі зрушення стосовно кредитування сільгосппідприємств, хоча багато проблем потребують свого вирішення:

Інші

15,8

КБ "Промінвестбанк"

17,4

ХФ ПАТ "ІндексБанк"

16

ХФ ПАТ КБ "Приватбанк"

17,6

ПАТ "Ощадбанк"

16,3

ХОД ПАТ "Райффайзен Банк Аваль"

15,2

14

14,5

15

15,5

16

16,5

17

17,5

18

Рис. 2. Середні відсоткові ставки за пільговими кредитами, станом на кінець 2010 рік у % (узагальнено автором на основі [9-13])

– нарощування обсягів кредитів та доведення їх до 1200–1500 грн на один гектар, що дасть можливість забезпечити проведення усіх технологічних процесів у визначені строки та застосувати нові енергозберігаючі технології; – розширення доступу до кредитів усім сільськогосподарським товаровиробникам, адже актуальною залишається проблема кредитування дрібних сільськогосподарських товаровиробників; – надання права позичальнику визначати термін кредиту. На сьогодні сільськогосподарські товаровиробники, які залучили кредит для придбання ресурсів для посіву озимих зернових, вимушені для погашення кредиту реалізовувати продукцію в період жнив, коли ціна є найнижча, позаяк лише за залученими короткостроковими кредитами можна закупити паливо-мастильні матеріали, добрива, засоби захисту. Натомість, маючи можливість погасити кредит, залучений для придбання плуга, через шість місяців, позичальник вимушений залучати середньостроковий кредит; – підвищення ефективності використання кредитних ресурсів. Згідно з Порядком використання у 2009–2013 роках бюджетних коштів, що спрямовуються на підтримку підприємств агропромислового комплексу через механізм здешевлення кредитів компенсація надається на конкурсній основі підприємствам АПК, які залучили короткострокові кредити в національній та іноземній валюті, згідно з укладеним договором для покриття виробничих витрат у поточному році та закупівлі у сільськогосподарських товаровиробників виробленої ними. У разі встановлення контролюючими органами факту незаконного одержання або нецільового використання одержаних бюджетних коштів, припиняється надання позичальнику будь-якої державної підтримки протягом поточного та трьох наступних бюджетних періодів. Напрями використання коштів для аграріїв на поточні витрати носять обмежений характер (рис. 3).

2009 2008 2007 2006 2005 2004 2003 2002 2001 2000 0

50

100

150

200

250

Рис. 3. Використання бюджетних коштів для здійснення компенсації відсоткової ставки сільськогосподарським підприємствам за залученими короткостроковими кредитами, млн грн (побудовано автором за даними [8])

Аналізуючи дані, спостерігаємо позитивну тенденцію у відшкодуванні плати за кредит сільськогосподарським підприємствам, що збільшилась у 2009 році майже у 12,5 разів у порівнянні з 2000 роком. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

173

Економічні науки

Сільськогосподарські підприємства Хмельницької області використовували фінансування виробничих витрат поточного року за цільовим призначенням (рис. 4).

16

11

кредити

для

2 40

4

27 За купівля ПММ

Міндобрива

За соби за хисту рослин

На сіння

За пча стини

Стра хові послуги

Рис. 4. Структура цільового використання коштів спрямованих на кредитування виробничих витрат сільськогосподарських підприємств Хмельницької області, станом на кінець 2010 рік у % (побудовано автором за даними [8])

Дослідження засвідчують, що найбільшу питому вагу займають витрати на придбання паливномастильних матеріалів, мінеральних добрив, насіння, запчастин для ремонту техніки. Цікавим є факт, того що вітчизняний АПК є більш інвестиційно привабливим та перспективним з точки зору приватних іноземних інвесторів, ніж держави. Доказом цього є надання кредитів на збільшення поголів’я корів, придбання доїльного та холодильного обладнання тощо від французької компанії «Данон» за участі банку Credit Agricole. Даний інвестор є виробником продуктів харчування і, насамперед, молокопродуктів (торгові марки: «Активія», «Растішка», «Даніссімо», «Актімель» та ін.) Банк Credit Agricole започаткував програму пільгового кредитування сільськогосподарських підприємств, що займаються виробництвом молока [14]. Зокрема передбачається, що 20 сільгосппідприємствам як тим, що вже працюють із компанією «Данон», так і новим надаватимуть кредит в сумі 2 млн євро. Компанія «Данон», в свою чергу, компенсуватиме постачальникам молока до 50% ставки кредиту, отриманого в Credit Agricole. У 2010 році право на одержання банківських кредитів на умовах компенсації, крім сільськогосподарських підприємств, отримали переробні підприємства. Поява позичальників з вищою кредитоспроможністю, ніж у аграрних підприємств за програмою здешевлення, зумовила відповідну поведінку банків щодо нарощування питомої ваги кредитування цих підприємств АПК при зменшенні частки кредитів, наданих сільськогосподарським підприємствам. Аналізуючи структуру пільгового кредитного портфелю в розрізі підприємств за формами господарювання, слід відзначити, що найбільше пільговими кредитами користуються господарські товариства. Це пояснюється тим, що до категорії господарських товариств відносяться потужні підприємства з великими площами, для ефективного функціонування яких потрібно залучати значні суми кредитних коштів. Проаналізувавши результати впровадження та виконання програм пільгового кредитування сільськогосподарських підприємств 2001–2010 років, слід відзначити підвищення зацікавленості банків у кредитуванні аграріїв; збільшення обсягу пільгового кредитування підприємств АПК у 5,6 разу, а сільськогосподарських – у 4,6 разу; зниження відсоткових ставок за користування кредитними ресурсами з 56% до 8% річних; подовження строку користування кредитними коштами на умовах здешевлення. Таке становище призводить до того, що існуватиме низка різних положень щодо умов і критеріїв вибору для надання компенсації. Передбачені умови конкурсного відбору позичальників великою мірою знижують доступність даної державної програми і насамперед для сільськогосподарських товаровиробників, оскільки більшість із них не мають відношення до кредитних відносин. Це ускладнює контроль за наданням бюджетних коштів і ставить у нерівні умови сільськогосподарські підприємства, які знаходяться в різних адміністративних районах навіть в межах однієї області. З метою вирішення існуючих недоліків в системі кредитних відносин та забезпечення доступними кредитними ресурсами сільськогосподарських підприємств доцільно: - запровадити на державному рівні диференційований підхід до кредитування сільськогосподарських підприємств в залежності від строків кредитування та цілей використання одержаних ресурсів згідно з пріоритетами державної підтримки; - підвищити прозорість та доступність механізму компенсацій вартості кредитів шляхом інформування позичальників про можливості запроваджених програм; - розробити законодавче підґрунтя для розбудови та ефективного функціонування фінансовокредитної інфраструктури як необхідного компонента сталого розвитку аграрних підприємств; 174

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

- впровадити в аграрну сферу іпотечне кредитування та розвивати кооперативне кредитування із залученням фінансових ресурсів фізичних та юридичних осіб. Висновки та невирішені частини проблеми. Фінансова підтримка сільськогосподарських підприємств через механізм здешевлення кредитів є важлива складова вітчизняної системи кредитного забезпечення аграрного сектора економіки. Впровадження механізму часткової компенсації ставки значно активізувало діяльність комерційних банків щодо надання кредитів сільськогосподарським підприємствам, однак цей захід є тимчасовим, і він не вирішує сьогодні проблемні питання кредитного ринку. Вирішення питань захисту прав кредиторів і позичальників, удосконалення механізму застави, розвиток інфраструктури на селі, необхідно розпочати на законодавчому рівні, і це перспективний напрям державної політики щодо інвестиційного забезпечення підприємств АПК у майбутньому. Література 1. Про затвердження Порядку використання у 2010 році коштів Стабілізаційного фонду для здійснення фінансової підтримки підприємств агропромислового комплексу через механізм здешевлення кредитів : постанова Кабінету Міністрів України від 11 серпня 2010 р. № 794 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://document.ua/ 2. Про затвердження Порядку використання коштів, передбачених у Державному бюджеті України на здійснення фінансової підтримки підприємств агропромислового комплексу через механізм здешевлення коротко- та довготермінових кредитів : постанова Кабінету Міністрів України від 18 лютого 2004 року № 184 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.uazakon.com/ 3. Бондаренко Н.В. Стан пільгового кредитування поточної діяльності сільськогосподарських підприємств / Н. В. Бондаренко // Інноваційна економіка. – 2010. – № 6 (10). – С. 216–222.

4. Гудзь О.Є. Кредитування і банківське обслуговування підприємств агропромислового виробництва: сучасні тенденції та особливості / Гудзь О.Є. – К. : ННЦ ІАЕ, 2005. – 170 с.

5. Непочатенко О.О. Організаційно-економічні механізми кредитування аграрних підприємств : [монографія] / Непочатенко О.О. – УВПП, 2007. – 426 с.

6. Сомик А.В. Механізм часткової компенсації ставок за кредитами комерційних банків підприємств АПК / А.В. Сомик // Економіка АПК. – 2003. – № 7. – С. 114–120.

7. Офіційний веб-ресурс Національного банку України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.bank.gov.ua/ 8. Офіційний веб-ресурс Державного Комітету Статистики України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ukrstat.gov.ua/ 9. Офіційний веб-ресурс КБ «Промінвестбанк» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.pib.com.ua/ru/ 10. Офіційний веб-ресурс ПАТ «Індекс Банк» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://creditagricole.com.ua/ 11. Офіційний веб-ресурс ПАТ «Ощадбанк» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.oschadnybank.com/ua/ 12. Офіційний веб-ресурс ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.bank.gov.ua/ 13. Офіційний веб-ресурс ПАТ КБ «Приватбанк» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://privatbank.ua/ 14. Офіційний веб-ресурс Торгової марки «Данон» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://danone.ua/ Надійшла 08.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

УДК 331.108.5 О. І. ДРАЧ Хмельницький національний університет

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ УКРАЇНИ галузі.

У статті виконано аналіз стану промисловості України. Досліджено основні тенденції розвитку машинобудівної

This article gives an analysis of the industry in Ukraine. Analyzed the main tendencies of development of machinebuilding industry. Ключові слова: промисловість, машинобудування, PEST-аналіз.

Вступ. Визначальна роль промислового виробництва у розвитку сучасної економіки України є незаперечною. Промисловість є однією з провідних галузей економіки, яка утворює базис науковоВісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

175

Економічні науки

технічних трансформацій, економічного зростання і соціального прогресу суспільства. Світові кризові явища демонструють значні дисбаланси розвитку світогосподарської системи та структурну відсталість української економіки, її неготовність до різких коливань попиту та загострення конкуренції на світових ринках. Найскладніших випробувань зазнає промисловий комплекс України. Мета дослідження. Метою статті є аналіз стану промисловості України та виявлення тенденцій розвитку машинобудівної галузі. Аналіз літературних джерел. Питанням оцінки стану та перспектив розвитку промисловості в цілому та машинобудівної галузі, зокрема, приділено значну увагу у працях багатьох науковців, серед них Бєлашов Є. В., Бєлова І. В., Дутченко О. М., Жаліло Я. А., Савенко В. Г., Ситніченко В., Собкевич О. В., Сухоруков А. І., Шевченко А. В. та ін. Проте, недостатньо розкрито сучасний стан машинобудівної галузі та неповністю визначено ряд передумов виникнення кризових явищ у цій сфері. Постановка завдання. Для ефективного промислового розвитку країни потрібна багаторічна наполеглива державна політика структурних перетворень. В той же час є необхідним випереджаюче зростання промислового комплексу, скільки саме він забезпечує економічне зростання, соціальний розвиток, науково-технічний прогрес країни. Результати. Серед ризиків для розвитку економіки України, що пов’язані і загостренням внутрішніх дисбалансів, можна виділити такі [1; 2]: сировинний характер промислового виробництва, неоптимальна та диспропорційна структура промисловості України з переважанням у ній експортоорієнтованих виробництв і недостатнім використанням потенціалу та розвиненістю внутрішнього ринку, повільне відновлення кредитування економіки, зниження державного фінансування внаслідок обмеженості бюджетних фінансів, значний ступінь зношеності основних фондів, мала питома вага вітчизняного машинобудування в загальному обсязі промислового виробництва і, як наслідок, неадекватне зростання імпорту з величезними кредитними запозиченнями за кордоном. Як результат дії негативних факторів відбувається погіршення загальної конкурентоспроможності України. За оцінкою Всесвітнього економічного форуму [1] Україна значно втратила у рейтингу, посівши серед 139 країн світу 89-е місце перед Гамбією та Гондурасом. Україна залишилася позаду таких країн, як Естонія, Чехія, Польща, Литва, Азербайджан, Словацька Республіка, Російська Федерація та Казахстан, демонструючи значне відставання від середньосвітового індексу. Лідерами за темпами промислового зростання серед країн СНД у 2010 р. стали Білорусь та Україна з показниками на рівнях 11,3 % і 11,2 % відповідно. Третє місце зайняв Казахстан, де виробництво збільшилося на 10,0 %, на четвертому місці опинилися Вірменія, Киргизстан, Таджикистан – 9,7 %, на п’ятому місці Узбекистан з темпами зростання 8,3 %. Промислове виробництво в Росії збільшилося на 8,2 % в порівнянні 2009 р., в Молдові – на 6,9 %, в Азербайджані – на 2,5 % [3]. Таким чином Україна є однією з країн-лідерів з виробництва промислової продукції серед країн СНД. Розглянемо основні показники промисловості України та її структуру (табл. 1) [4]. За даними табл. 1 спостерігається тенденція розвитку промисловості в Україні за період з 2001 по 2011 рр., обсяги реалізованої продукції промисловості збільшились більше, як в 6 разів. Зростання реалізації промислової продукції спостерігається у всі роки дослідження. Винятком є 2009 р., коли обсяг реалізованої продукції промисловості порівняно з 2008 р. зменшився на 110485 млн грн. (середній абсолютний приріст реалізованої продукції склав 466641,07 млн грн.). Середній коефіцієнт зростання зафіксований на рівні 1,41, середній темп зростання склав 141,48 %, тобто приріст продукції за даний період в середньому за рік склав 41,48 %. Домінантною в Україні є переробна промисловість, обсяги реалізованої продукції якої складають близько 70 % у загальному промисловому виробництві. Необхідно відмітити, що в переробній промисловості найбільшу питому вагу займає металургійне виробництво та виробництво готових металевих виробів (27 %), на другому місці виступає виробництво харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів (25 %), частка машинобудування складає 17,5 % у 2011 р. Слід відмітити, що частка машинобудування в структурі промисловості нашої країни є недостатньою, як для країни, яка позиціонує себе індустріально розвинутою державою. Орієнтирами науково-технічного прогресу є впровадження прогресивних форм організації виробництва, безперервний розвиток і вдосконалення засобів виробництва, створення принципово нових машин, обладнання, технологічних процесів. Визначальна роль у вирішенні поставлених завдань належить машинобудуванню, яке відіграє вирішальну роль у створенні та оновленні матеріально-технічної бази економіки країни. Ступінь розвитку сектору машинобудування в країні є одним із критеріїв, що характеризує її матеріально-технічну базу, технологічний прогрес. Рівень розвитку наукоємного машинобудування позначається на забезпеченні конкурентоспроможності економіки країни, зростання ВВП, підвищення якості життя населення. Галузь машинобудування України загалом характеризується складністю й розмежуванням галузевої структури, широким асортиментом продукції, активною участю у галузевому й територіальному поділі праці. Сьогодні багатогалузевий машинобудівний комплекс – потужний сектор промисловості України, 176

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

який об'єднує понад 11 тисяч підприємств. У машинобудуванні працює п‘ята частина від усіх зайнятих у промисловості працівників та зосереджено 22 % вартості основних засобів [4].

Роки

Таблиця 1 Динаміка обсягу реалізованої продукції промисловості України у 2001–2011 рр. Абсолютний Коефіцієнт Темп зростання, % Темп приросту, % приріст, млн грн. зростання Промислопорівняно порів- порівняно порів- порівняно порів- порівняно поріввість, млн грн. з поперед- няно з з поперед- няно з з поперед- няно з з поперед- няно з нім роком 2001 р. нім роком 2001 р. нім роком 2001 р. нім роком 2001 р.

2001

210842,7

-

-

-

-

-

-

-

-

2002

229634,4

18791,7

18791,7

1,089127

1,089127

108,9127

108,9127

8,912663

8,912663

2003

289117,3

59482,9

78274,6

1,259033

1,371246

125,9033

137,1246

25,90331

37,12464

2004

400757,1

111639,8

189914,4

1,38614

1,90074

138,614

190,074

38,61402

90,07397

2005

468562,6

67805,5

257719,9

1,169194

2,222333

116,9194

222,2333

16,91935

122,2333

2006

551729

83166,4

340886,3

1,177493

2,61678

117,7493

261,678

17,74926

161,678

2007

717076,7

165347,7

506234

1,29969

3,401003

129,969

340,1003

29,96901

240,1003

2008

917035,5

199958,8

706192,8

1,278853

4,349382

127,8853

434,9382

27,88527

334,9382

2009

806550,6

-110485

595707,9

0,879519

3,825366

87,95195

382,5366

-12,0481

282,5366

2010

1065108

258557,6

854265,5

1,320572

5,051672

132,0572

505,1672

32,05721

405,1672

2011

1329266

264158,1

1118424

1,248011

6,30454

124,8011

630,454

24,80106

530,454

Середній абсолютний приріст, млн грн. (базовий)

466641,07

Середній коефіцієнт зростання (базовий)

1,414796682

Середній темп зростання, % (базовий)

141,4796682

Середній темп приросту, % (базовий)

41,47966821

Протягом 2001–2007 рр. (до кризи 2008 р.) та у 2010 р. темп приросту виробництва продукції машинобудування перевищував аналогічний показник у промисловості в цілому [5; 6]. Таке зростання було наслідком сприятливої кон'юнктури внутрішнього і зовнішніх ринків, й, відповідно, зростання попиту на нові машини й устаткування. Це забезпечувалося інвестиційною діяльністю вітчизняних та іноземних підприємств (здебільшого з країн СНД), спрямованою на модернізацію основних засобів (транспорт, будівництво, добувна промисловість). До того ж, відбувалося зростання доходів населення та збільшення кредитування реального сектору. Зростання виробництва у машинобудуванні відбувалося одночасно зі скороченням зайнятості та підвищенням заробітної плати, хоча остання була й залишається нижчою, ніж у середньому у промисловості [5]. Відповідно, темпи приросту продуктивності праці в машинобудуванні були вищими за темпи приросту в промисловості, що є позитивною ознакою розвитку сектору. Недостатність сучасного обладнання дуже гальмує розвиток машинобудування. Ступінь зносу основних засобів у 2010 р. становить 84,3 % [5], незважаючи на деяке пожвавлення інвестиційної активності. Дуже повільно вирішуються проблеми відновлення виробничого потенціалу галузі, подальшої зміни структури товарного виробництва та розвитку наукомісткого машинобудування, забезпечення конкурентоспроможності кінцевої продукції. Слід зауважити, що машинобудівна галузь в Україні є експортоорієнтованою. Частка експорту у сукупному обсязі виробництва продукції машинобудування у 2008 р. склала 32,7 %, імпорту – 70,7 %. Співвідношення експорт/імпорт має тенденцію до зниження, оскільки імпорт зростає швидшими темпами за експорт. Відбувається це, головним чином, через зростання інвестиційного попиту українських підприємств, необхідність імпорту комплектуючих виробів внаслідок особливостей технологічного циклу та активізацію споживчого попиту домогосподарств [6]. Для повніших висновків про стан машинобудування необхідно дослідити і фінансові результати машинобудівних підприємств [4]. Оскільки величина чистого прибутку машинобудівних підприємств у 2011 р. є більшою як удвічі порівняно з 2010 р., то можна зробити висновок про покращення діяльності даних підприємств. Проте, спостерігається падіння частки фінансових результатів підприємств машинобудування у загальній величині чистого прибутку промисловості з 35,6 % у 2010 р. до 27,4 % у 2011 р. Частка підприємств машинобудування, які одержали чистий прибуток від діяльності, складає понад 60 %. Позитивним є те, що цей показник за всі роки дослідження перевищує загальнопромисловий рівень. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

177

Економічні науки

Позитивною тенденцією є також нижча загальнопромислового рівня частка підприємств, що отримала чистий збиток від діяльності за досліджуваний період, та її поступове зниження до 35 % у 2011 р. Надзвичайно важливим для аналізу показником являється рентабельність операційної діяльності промислових підприємств та підприємств машинобудування. За період, який досліджується, найменша рентабельність промислових підприємств зафіксована у 2009 р., а підприємств машинобудування – у 2008 р. Слід відмітити, що за період 2009–2011 рр. показник рентабельності операційної діяльності підприємств машинобудування майже вдвічі перевищував аналогічний показник по всій промисловості та за увесь досліджуваний період має тенденцію до зростання, що позитивно характеризує виробничу діяльність у галузі машинобудування. Підводячи підсумки здійсненого аналізу діяльності підприємств машинобудування нами визначено ряд передумов виникнення кризових явищ у цій сфері. Передумови можна поділити на дві групи: макрорівневі чинники, що формують умови функціонування підприємств, та мікрорівневі, які безпосередньо виникають в процесі функціонування підприємств та їх прояв залежить від ефективного управління підприємством. Для комплексної оцінки машинобудування України проведено PEST-аналіз галузі промисловості. За результатами PEST-аналізу можна зробити такі висновки щодо розвитку машинобудівного комплексу України. З чинних політичних факторів випливає, що надмірна політизація суспільства та політична нестабільність лише негативно відображається на функціонуванні підприємств машинобудування; бюджетні кошти на розвиток машинобудівного комплексу обмежено; можливості законодавчого, нормативного, митного та іншого регулювання обмежено рамками норм СОТ; можливе державне регулювання лише при розробці і впровадженні цілеспрямованих державних програм і концепцій. Економічні фактори свідчать, що для розвитку внутрішнього ринку і збільшення експорту потрібні енергійні дійові заходи з формування платоспроможного ринку збуту і приборкування цінового хаосу на монопольному сировинному ринку. З соціальних факторів випливає, що необхідно підняти статус вітчизняного машинобудування, забезпечити галузь робітничими кадрами. Технологічні фактори засвідчують необхідність модернізації всієї промисловості України, що значно розширить внутрішній ринок; оцінити наявний науково-виробничий потенціал у передових напрямках науки і техніки та визначити інноваційні шляхи розвитку; розробити заходи з підвищення інноваційної активності; розробити і реалізувати програми дій з відновлення активної частини основних фондів; популяризувати і стимулювати впровадження сучасних методів менеджменту. Висновки. З наведеного аналізу зрозуміло, що для подальшого промислового розвитку України потрібна цілеспрямована державна політика структурних перетворень. Промисловість є однією з провідних галузей економіки, яка утворює фундамент науково-технічної трансформації, економічного зростання і соціального прогресу суспільства. У той же час визначальним є випереджаюче зростання галузі машинобудування, оскільки саме воно визначає виробничий потенціал країни, забезпечує стійке функціонування провідних галузей економіки, наповнення споживчого ринку, зайнятість населення. Література 1. Вплив торговельної політики на людський розвиток. Програма розвитку ООН. – Київ, 2011. – 132 с.

2. Офіційний сайт Державного комітету статистики України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ukrstat.gov.ua.

3. Промисловість України у 2007–2010 роках : [статистичний збірник / за редакцією Л.М. Овденко].

– К. : Держкомстат України, 2011. – 306 с.

4. Розвиток промислового потенціалу України в процесі післякризового відновлення / [О.В. Собкевич, А.І. Сухоруков, В.Г. Савенко та ін.] ; за ред. Я.А. Жаліла. – К. : НІСД, 2010. – 48 с.

5. Ситніченко В. Стратегія розвитку машинобудування на основі системи збалансованих показників / В. Ситніченко // Фінанси України. – 2008. – № 3. – С. 57–64.

6. Статистичний щорічник України за 2010 рік / [за редакцією О.Г. Осауленка]. – К. : ТОВ «Август Трейд», 2011. – 560 с. Надійшла 08.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

178

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

УДК 338.45:339.138:339.9 Т. І. КАТКОВА Хмельницький національний університет

ПІДХОДИ ДО ФОРМУВАННЯ МАРКЕТИНГОВОЇ СТРАТЕГІЇ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ МАШИНОБУДІВНОГО ПІДПРИЄМСТВА Визначено основні підходи до формування маркетингових стратегій зовнішньоекономічної діяльності сучасних машинобудівних підприємств України. Обґрунтовано механізм управління маркетинговими стратегіями машинобудівних підприємств, орієнтованих на пошук нових та компенсацію втрачених цільових національних ринків.

The main approaches to marketing strategies of foreign economic activity of modern machine-building enterprises of Ukraine. The mechanism of marketing strategies for engineering firms focused on finding new and compensate the lost target national markets. Ключові слова: маркетингові стратегії, зовнішньоекономічна діяльність, виробничий маркетинг.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями. Реалізація зовнішньоекономічних стратегій передбачає здійснення комплексу системних заходів за напрямами діяльності, де кінцевою метою для промислових підприємств України, як правило, виступає компенсація втрат на внутрішніх збутових ринках, що виникли в результаті кризи директивної економіки. Водночас видима логічна спрямованість на експортні стратегії на практиці зустрічає часто неподоланні перепони технологічного, управлінського та маркетингового характеру, в першу чергу, викликані відсутністю досвіду успішної діяльності на висококонкурентних ринках. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженню маркетингових стратегій у зовнішньоекономічній діяльності присвячені наукові праці представників відомих зарубіжних та національної наукових шкіл. Серед них слід підкреслити заслуги Ф. Котлера, І. Ансоффа, П. Друкера, Г. Армстронга, М. Портера. Окрему увагу слід приділити П. Перерві, В. Герасимчуку, Т. Циганковій, Є. Крикавському, В. Ткаченку та ін. представникам українських наукових шкіл, що поклали основу та зробили значний внесок в адаптацію передового досвіду в удосконалення маркетингової політики та маркетингових стратегій промислових підприємств України. Попри отримані наукові результати та розробки методологічного і аналітико-методичного характеру, реалізація маркетингових стратегій зовнішньоекономічної діяльності не знаходить розвитку на практиці, залишається малодоступною та малореалізовуваною. Невирішені частини проблеми. Незважаючи на достатнє обґрунтування системи управління маркетинговими стратегіями, розроблений понятійно-методологічний апарат, методичне забезпечення, на сучасному етапі відсутній раціональний механізм формування маркетингових стратегій зовнішньоекономічної діяльності, що дає відповіді на виклики функціонування машинобудівних підприємств України. Постановка завдання. Визначити підходи до формування маркетингових стратегій зовнішньоекономічної діяльності сучасних машинобудівних підприємств України. Основний матеріал дослідження. Вибір механізмів формування маркетингової стратегії зовнішньоекономічної діяльності машинобудівного підприємства доцільно здійснювати на основі критеріїв спроможності реалізувати політику орієнтовану на виробництво, споживача та повний маркетинг. Алгоритм розробки маркетингової стратегії слід представити у формі комплексного вибору між тенденціями розвитку цільових ринків, ресурсним потенціалом та поставленими цілями машинобудівного підприємства. Найбільш складним управлінським завданням на сучасному етапі функціонування машинобудівних підприємств залишається формування достатнього для реалізації зовнішньоекономічної маркетингової стратегії потенціалу. Складовими маркетингового потенціалу, від яких винятково залежить досягнення стратегічних цілей слід визначити: управлінські вміння, здібності та можливості; фінансові ресурси, система ефективного управління інвестиційними ресурсами; конкурентні експортні продукти; канали просування; система збуту; система передпродажного та післяпродажного обслуговування; система просування на ринок; система інформаційного забезпечення. Повний комплекс маркетингових ресурсів забезпечує ефективність реалізації стратегій. Часткова їх відсутність вимагає застосування спеціальних збутових інструментів, спільного підприємництва, перекладання частини маркетингових витрат на споживачів. Через визначальну роль першим критерієм вибору алгоритму формування зовнішньоекономічної маркетингової стратегії виступає ресурсний потенціал. Для започаткування та успішної реалізації маркетингової стратегії машинобудівним підприємствам України критично необхідно вибудувати ефективний комплекс маркетингу та взаємно інтегрувати маркетингову та господарську системи. Як правило, мінімально необхідним є об’єднання функціональних підсистем підприємства навколо маркетингової петлі якості. Відмінними рисами для машинобудівного підприємства від традиційно застосовуваної Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

179

Економічні науки

маркетингової петлі якості [1, с. 127] є наявність системи компонент пов'язаних з виробничоексплуатаційними особливостями товарів та функціонування галузі. Зокрема до підсистеми маркетингу та вивчення ринку слід включити та окремо виділити функцію дослідження галузевих інновацій; до підсистеми виробництва виробу – реалізацію виробничих стратегій, що як форма маркетингових стратегій передбачає використання франчайзингу та спільного підприємництва; до підсистеми монтажу та експлуатації – навчання персоналу експлуатанта; до підсистеми технічного обслуговування і ремонту – постачання запчастин; до підсистеми утилізації – вторинної переробки. За умов формування маркетингової стратегії зовнішньоекономічної діяльності машинобудівного підприємства слід говорити про інтеграцію господарської та маркетингової систем, з подальшим підпорядкуванням виділених в маркетинговій петлі якості компонент маркетинговій стратегії зовнішньоекономічної діяльності [2, с. 12–13; 3, с. 12; 4 с. 20]. Тобто франчайзинг, спільне підприємництво, продаж ліцензій стають елементами комплексу маркетингу, і розглядають у якості підпорядкованих маркетинговій стратегії інструментів господарського управління. Очевидно, що модернізація традиційних маркетингових концепцій за рахунок включення вказаних елементів призводить до змін в першу чергу у системі просування, та загальних коректив у стратегії підприємств орієнтованих на глобальний маркетинг [3, с. 11; 5, с. 78, 99, 123]. Інші запропоновані напрями включення у маркетингові стратегії підсистем господарської та виробничої діяльності традиційно ігноруються у практичній діяльності машинобудівних підприємств. Для вироблення пропозицій стосовно механізму формування маркетингових стратегій, необхідно врахувати послідовність дій, заходів та операцій, що в сукупності становлять алгоритм його функціонування. Початковою стадією формування маркетингової стратегії традиційно є дослідження цільового ринку, диференційоване за глибиною. Машинобудівні підприємства присутні в сегменті спроможні до початку дослідження накопичити достатні обсяги інформації та досвіду про цінові тенденції, пріоритети клієнтів, конкурентів, кон’юнктуру ринку. Як наслідок, прийняття рішення про розробку та започаткування маркетингової стратегії відбувається на основі наявного досвіду, а дослідження зводиться до оцінки областей маркетингової діяльності, що визначають результативність стратегії (рис. 1). Підприємства, що вперше ставлять перед собою завдання виходу на ринок, на відміну від присутніх на ньому, стоять перед необхідністю повного дослідження до цього невідомих їм цільових сегментів за споживачами, конкурентами, цінами, цільовою аудиторією, структурою, каналами просування, тощо. Незважаючи на очевидні відмінності дослідницького етапу для запропонованих груп підприємств, його результатом виступає оцінка стратегічних перспектив розвитку цільового ринку, з однієї сторони та ресурсного забезпечення, з іншої. Потенціал стратегічних маркетингових ресурсів збалансований з доцільними для реалізації стратегіями стає підставою для вироблення комплексу рішень реалізації зовнішньоекономічної діяльності [6, с. 140; 7, с. 139]. Останнє оформляється у вигляді чітко сформульованих цілей та комплексу маркетингових стратегій на перспективний період. Останнє виступає критерієм повторного дослідження ринків та переоцінки потенціалу суб'єкта господарювання на предмет реалізації маркетингової стратегії зовнішньоекономічної діяльності за умов негативного результату. Наявність чітко сформованих цілей стає підставою та передумовою на наступному етапі формулювання комплексу маркетингових стратегій на зовнішніх ринках, що традиційно включають стратегії виходу на ринок, ціноутворення, позиціонування, просування продуктів та логістики, стимулювання, інновацій, здійснення спільного підприємництва. Підприємства, цільові ринки яких втратили привабливість в результаті деструктивних галузевих зрушень чи характеризуються домінуванням волатильних тенденцій змушені вибирати нечисленні альтернативні можливості серед всієї сукупності можливих стратегій. Одночасно з формуванням комплексу маркетингових стратегій зовнішньоекономічної діяльності, доцільно провести корегування виробничих програм, реорганізацію оргструктури та системи управління підприємством з цільовою орієнтацією на системну присутність на зарубіжних ринках. Критерієм реалізації даного етапу присутності на зарубіжних цільових ринках є вироблений комплекс маркетингових стратегій, що покриває область зовнішньоекономічних стратегій. За негативного результату, доопрацювання вимагає як набір доцільних для реалізації стратегій, так і додаткове дослідження потенційних можливостей, пріоритетів та напрямів розвитку цільових ринків. Позитивний результат формування комплексу маркетингових стратегій виступає базою для вироблення системи стратегічного управління цільовими ринками, що вирішує проблему взаємного узгодження та уникнення суперечливих дій в межах реалізації маркетингових стратегій [8, с. 22]. Одночасно існує необхідність формування системи управління відтворенням стратегічних ресурсів, як невід'ємної складової управління маркетинговими стратегіями на зарубіжних ринках, що дозволяє ефективно реалізовувати обрані напрями діяльності у поточному періоді та сформувати необхідні стратегічні ресурси для майбутніх маркетингових стратегій. Відсутність взаємно суперечливих стратегій виступає критерієм досягнення ефекту на етапі організації зовнішньоекономічної діяльності машинобудівних підприємств. В той же час, причини негативного результату лежать як в площині ефективності системи стратегічного управління так і площині формування комплексу маркетингових стратегій та долаються поверненням на ці етапи управління маркетингом на зарубіжних ринках [9, с. 7–9].

180

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки Початок Дослідження спроможності реалізувати стратегічні маркетингові цілі на ринку

Визначено цілі, що забезпечують обрання та чітке формулювання стратегії

ні

так

Формування комплексу маркетингових стратегій: виходу на ринок, просування продуктів, ціноутворення, позиціонування, стимулювання, післяпродажного обслуговування тощо

ні

Корегування виробничих програм, трансформація оргструктури та управління підприємством

Комплекс маркетингових стратегій покриває область зовнішньоекономічних стратегій

так

Управління відтворенням стратегічних ресурсів

Формування системи стратегічного управління цільовими ринками, взаємне узгодження заходів стратегічного управління

ні

Відсутність взаємно суперечливих стратегій

так

так

Достатнє нагромадження стратегічних ресурсів

ні

Реалізація маркетингової стратегії зовнішньоекономічної діяльності машинобудівного підприємства Вичерпання ефектів маркетингової стратегії зовнішньоекономічної діяльності Рис. 1. Послідовність формування маркетингової стратегії зовнішньоекономічної діяльності підприємства Рис. 1. Послідовність формування маркетингової стратегії зовнішньоекономічної діяльності підприємства

Створення системи стратегічного управління цільовими зарубіжними ринками виступає завершальним етапом функціонування механізму формування маркетингової стратегії зовнішньоекономічної діяльності машинобудівного підприємства. Після нього слідує етап безпосередньої реалізації маркетингової стратегії на забіжному ринку, а вичерпання ефектів від останньої виступає підставою для формування нового механізму. Описаний уніфікований підхід в ході вироблення пропозицій для досліджених груп підприємств слід доповнити деталями формування доцільних для них маркетингових стратегій та інструментами антикризового менеджменту. Останні виступають необхідним елементом з огляду на невідворотність настання в короткотерміновому періоді світових фінансових криз, змін та форсмажорних обставин пов'язаних з процесом глобалізації світової економіки, інноваційними винаходами тощо. Головним чином відмінність зовнішньоекономічної стратегії аналізованих груп машинобудівних підприємств полягає у формі присутності на зарубіжних ринках. Зокрема, для групи, що відчуває негативний вплив втрати цільових сегментів інтерес становить присутність на зарубіжних ринках з метою компенсації втрат та розширення виробництва до проектної потужності. Разом з тим, обмежені ресурси управління експортними операціями не дають можливість застрахуватись від наслідків конкурентної боротьби, коливання валютних курсів, сформувати збутові підрозділи та представництва. Для групи підприємств, орієнтованих на волатильні сегменти національного ринку, метою є стабілізація виручки за рахунок сталих експортних надходжень. Особливість механізму формування маркетингової стратегії зовнішньоекономічної діяльності полягає у створенні гнучкої системи, спроможної адекватно реагувати на можливі зміни цільових ринків, Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

181

Економічні науки

коливання валютного курсу, конкуренцію з боку транснаціональних компаній (рис. 2). В силу вимушеного характеру маркетингова стратегія машинобудівних підприємств набуває комплексу складних взаємозв'язків, що в сукупності через взаємодію на рівні складових елементів підсистем дослідження цільових ринків, розробки комплексу маркетингових стратегій, доповненні системою моніторингу та автоматизації процесів прийняття управлінських рішень, страхування ризиків, конкретизації раціональних способів виходу на ринок та пробним маркетингом, становить однойменний механізм. Прийняття рішення про вихід на зовнішній ринок з метою компенсації втрат внутрішніх цільових ринків

Маркетингова стратегія зовнішньоекономічної діяльності машинобудівного підприємства орієнтованого на компенсацію втрат внутрішнього ринку

Розробка комплексу маркетингових стратегій Дослідження цільових зарубіжних ринків Товар

За маркетинговими спрямуваннями фірми За конкурентними перевагами

Виживання

Пробний маркетинг Способи виходу на ринок:

Цінового лідерства Ринкової ніші

Потенційні споживачі / цільові ринки

За конкурентним становищем

Товарної спеціалізації

Конкуренти / лідери ринку

За методом обрання цільового ринку

Концентрованого маркетингу

Обсяги ринку

За ступенем сегментації ринків збуту

1. Експорт через агентів або експортерів 2. Управління за кордоном 3. Експорт через власне представництво

Збуту

Застосовувані учасниками стратегії Механізми регулювання ринків Ціноутворення НТР та інновації Просування / логістика

Валютний За статусом ринку За рівнем глобалізації За рівнем соціально-економічного розвитку За інноваціями продукту За ціноутворенням

Стратегії для індустріальнорозвинених країн, перехідних економік, країн третього світу

Ризики та потенційні небезпеки

За методами управління зарубіжними ринками За коопераційними зв’язками

Диверсифікація Політичний Форсмажорні обставини

Страхування

Копіювання Цінової конкуренції Виробничого франчайзингу

За механізмами збуту Вартість ресурсів

Страхування ризиків

Глобальні

Нерезидентів Кооперації з представником національного ринку

Автоматизована система прийняття управлінських рішень Система моніторингу розвитку цільових закордонних ринків та стратегічних ресурсів підприємства

Рис. 2. Механізм формування маркетингової стратегії зовнішньоекономічної діяльності групи машинобудівних підприємств орієнтованих на компенсацію втрат внутрішніх Рис. 2. Механізм формування маркетингової стратегії зовнішньоекономічної діяльності групи машинобудівних підприємств ринків

орієнтованих на компенсацію втрат внутрішніх ринків

Механізм розпочинає функціонування після прийняття рішення про вихід на зовнішній ринок, і стає підставою аналізу зарубіжних ринків на предмет таких об'єктів маркетингової стратегії, як товар, потенційні споживачі та цільові ринки, конкуренти та лідери ринку, обсяги, стратегії учасників ринку, механізми регулювання, ціноутворення, НТР та інновації, просування та логістика, вартість ресурсів, ризики та потенційні небезпеки, за результатами яких підприємству необхідно вибрати оптимальні стратегії з ряду альтернатив. Зокрема, результати дослідження товару виступають основою для прийняття рішення вибору стратегії за маркетинговим спрямуванням, конкурентними перевагами, методами обрання цільового ринку, інноваціями, ціноутворенням; потенційних споживачів та цільових ринків – стратегій за конкурентним становищем, ступенем сегментації ринку, механізмом збуту, тощо. Серед можливих альтернатив, за маркетинговим спрямуванням доцільною є стратегія виживання, за конкурентними перевагами – цінового лідерства, за конкурентним становищем – ринкової ніші, за методом обрання цільового ринку – товарної спеціалізації, за ступенем сегментації ринків збуту – концентрованого маркетингу, за статусом ринку – збуту, за рівнем глобалізації – глобальні, за рівнем соціально-економічного розвитку – всіх груп країн, за інноваціями продукту – копіювання, за ціноутворенням – цінової конкуренції, за механізмами збуту – виробничого франчайзингу, за методами управління зарубіжними ринками – нерезидентів, за коопераційними зв'язками – кооперації з представником національного ринку. Для надання керованості стратегічним тенденціям на основі запропонованих підходів, окремим елементом виступає автоматизована система прийняття управлінських рішень інтегрована з системою моніторингу розвитку цільових закордонних ринків та стратегічних ресурсів підприємства. Визначена система прийняття управлінських рішень вирішує проблему доцільності застосування та взаємоузгодження маркетингових стратегій. Проблема подолання валютних та політичних ризиків вирішується шляхом диверсифікації експортних операцій, інші ризики – перестраховуються. Слід усвідомити складність процесу управління маркетинговими стратегіями. Навіть за чіткого розуміння та вміння її сформувати, наповнюючи функціональним змістом, система набуває складного непридатного до однозначного трактування комплексу взаємозв'язків. В таких умовах отримання ефекту від стратегії маркетингової зовнішньоекономічної діяльності та забезпечення її ефективності досягається за 182

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

рахунок оперативного доступу до достовірної інформації про розвиток цільових зарубіжних ринках. З цієї причини функціонування механізму формування маркетингової стратегії зовнішньоекономічної діяльності визначається ефективною роботою системи прийняття управлінських рішень, автоматизація якої з подальшим виключенням впливу суб'єктивного чинника, слугує запорукою результативності. Висновки і перспективи подальшого дослідження. Формування маркетингових стратегій виходу та реалізації збутової діяльності на зарубіжних ринках спирається на ресурсне забезпечення, і характеризується вибором серед можливих ресурсних альтернатив зважених на потенційно можливі ринкові ефекти. Традиційно для машинобудівних підприємств України передумовою та безумовною причиною виходу на зарубіжні ринки, і відповідно розробки маркетингової стратегії зовнішньоекономічної діяльності виступає втрата чи суттєве зменшення національних ринків, за якого існують значні невикористанні виробничо-технологічні потужності. Перспективи подальших досліджень слід намітити в руслі розробки підходів до автоматизації процесів збору і обробки маркетингової інформації у зовнішньоекономічній діяльності. Література 1. Перерва П.Г. Управление маркетингом на машиностроительном предприятии / Перерва П.Г. – Х. : Основа, 1993. – 288 с.

2. Андибур А.П. Визначення пріоритетів інноваційних стратегій підприємств як передумова ефективного управління / А.П. Андибур // Проблеми науки. – К. – 2006. – № 2. – С. 9–15.

3. Бабій О.М. Стратегія розвитку підприємств в ринкових умовах господарювання (на прикладі підприємств автотранспортної галузі) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня к.е.н. : спец. 08.06.01 "Економіка, організація і управління підприємствами". – Одеса : Одеський держ. економічний, 2003. – 19 с.

4. Дженстер П. Оценка сильных и слабых сторон компании: цели и сущность / П. Дженстер, Д. Хасси // Менеджмент и менеджер. – К. – 2006. – № 1. – С. 17–23.

5. Замазій О.В. Інтеграція та ринкова взаємодія у реалізації стратегії розвитку підприємства : дис. … к.е.н. : спец.08.06.01 "Економіка, організація і управління підприємствами". – Хмельницький : ХНУ, 2006. – 214 с.

6. Івашова Н.В. Маркетинговий підхід для планування діяльності підприємства як фактор ефективного розвитку НТП на підприємстві / Н.В. Івашова // Вісник Хмельницького національного університету. Економічні науки. –Хмельницький. – 2005. – № 3. – Т. 2. – С. 139–144.

7. Ігнатьєва І.А. Оцінювання впливу стратегічного вибору на ефективність діяльності промислових підприємств / І.А. Ігнатьєва // Актуальні проблеми економіки. – К. – 2005. – № 12. – С. 136–141.

8. Момот В.Є. Стратегія підприємства в умовах невизначеності середовища господарювання (Методологічний аспект) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д.е.н. : спец. 08.06.01 "Економіка, організація і управління підприємствами". – Одеса : Одеський держ. економічний ун-т, 2004. – 31 с.

9. Садєкова А. Методичний підхід до оцінки ефективності стратегічних змін на підприємстві / А. Садєкова, О. Гусєва // Вісник Київського національного торговельно-економічного університету. – К., 2006.

– № 2. – С. 5–10. Надійшла 09.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

УДК 658(589+152):621(043.5) О. Є. ГРОМОВА Хмельницький національний університет

ПОБУДОВА СТРУКТУРНОЇ МОДЕЛІ МОТИВАЦІЙНОГО МЕХАНІЗМУ ІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ На основі концепції формування побудовано структурну модель мотиваційного механізму інноваційноінвестиційного розвитку промислових підприємств.

Based on the Concept of built structure model of the motivational mechanism of innovation and investment development industry Ключові слова: структурна модель, інвестиційний проект, інноваційно-інвестиційна діяльність.

Постановка завдання. Розробка мотиваційного механізму активізації інноваційно-інвестиційної діяльності вимагає всебічного підходу, який дозволяє врахувати здатність конкретного підприємства до інновацій, пошуку дієвих заходів стимулювання системи управління інноваційно-інвестиційною діяльністю. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблемам інноваційно-інвестиційної діяльності підприємств присвячені наукові роботи як вітчизняних, так і зарубіжних вчених, зокрема І. Ансоффа, Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

183

Економічні науки

Н. Бекера, Т. Білоброва, І. Бланка, В. Геєця, О. Кузьмін, О. Лапко, В. Нижника, Ж. Новицької, В. Петрушевської, В. Семиноженка, Г. Смоквіної, Л. Федулової, Р. Фатхутдінова, В. Федоренка, Л. Чорної, Т. Бернса, С. Харрісона та інших, які зробили значний внесок у дослідження в цьому напрямку. Виклад основного матеріалу. Умовами реалізації мотиваційного механізму активізації інноваційно-інвестиційних процесів на промислових підприємствах, на нашу думку, є: достатній для функціонування ресурсний потенціал; наявність економічних суб’єктів, які здатні забезпечити інвестиційний процес у необхідних обсягах; механізм трансформації інвестиційних ресурсів в об’єкти інвестиційної діяльності. Загалом, мотиваційний механізм активізації інноваційно-інвестиційної діяльності машинобудівних підприємств Вінниччини необхідний для забезпечення нормального їх функціонування у майбутньому, стабільного фінансового стану, максимізації прибутку та підвищення ринкової вартості таких підприємств. Проте, питання щодо структури мотиваційного механізму активізації інноваційно-інвестиційної діяльності машинобудівних підприємств, на сьогодні, є дискусійним та недостатньо вивченим. На наш погляд, в структурі такого мотиваційного механізму мають бути такі структурні елементи: цілі; інформаційне забезпечення; методи впливу на фактори (інструментарій, способи та технології досягнення поставлених цілей); необхідні матеріальні, трудові, фінансові ресурси, при використанні яких реалізується обраний метод (рис. 1). Зміст мотиваційного механізму визначається специфікою усіх структурних елементів інноваційноінвестиційної системи. У ході формування мотиваційного механізму активізації інноваційно-інвестиційної діяльності підприємств мають бути враховані групи основних факторів, а ступінь їх впливу можна оцінити завдяки системі показників, які характеризують затрати, ефекти та ефективність використання ресурсів підприємства, його фінансовий стан. В основі концепції формування мотиваційного механізму активізації інноваційно-інвестиційної діяльності мають бути такі принципи: орієнтація на задані цілі, що і є основним мотивом; співвідношення результатів і затрат, що проявляються в ефективності, за якою можна говорити про ступінь досягнення поставлених цілей; оптимальність, що орієнтує на отримання максимальних результатів (ефекту) від здійснення інвестицій; багатоваріантність, тобто необхідність розробки альтернативних варіантів інвестицій (проектів) і вибір найбільш ефективного з них для досягнення поставленої цілі з мінімальними затратами часу та ресурсів; безперервність інвестицій в рамках єдності стратегічних цілей і тактичних заходів; еластичність як можливість швидко та гнучко пристосовуватись відповідно до обставин, що склалися [1]. Завдяки цим принципам в основі мотиваційного механізму можуть бути покладені різноманітні критерії, які залежать від мети (результатів), що ставиться. Основними результатами мотиваційного механізму активізації інноваційно-інвестиційної діяльності підприємств є: максимальний доход від інвестицій; мінімізація затрат інвестора; зниження ризиків. Так як одним із основних ефектів від інноваційно-інвестиційної діяльності є прибуток, то він є критерієм розподілу інвестиційних ресурсів; основою прийняття інвестиційних рішень; важливим критерієм визначення масштабів та напрямків інноваційно-інвестиційної діяльності. Як бачимо з рисунка 2 та 3 процес прийняття мотивованих управлінських рішень щодо залучення інвестицій на підприємство та ефективного інвестування інновацій складається також з п’яти етапів. Для зручності інформативного опису запропонованого мотиваційного механізму активізації інноваційно-інвестиційної діяльності машинобудівних підприємств, на нашу думку, слід подати модель процесу прийняття мотивованого інвестиційного рішення у вигляді окремих, відносно самостійних структурно-функціональних блоків: інформаційного, оцінно-аналітичного, блоку моделювання, експертно-рекомендаційного блоку, блоку управління та коригування (рис. 4). У першому блоці уточнюються вихідні цілі та завдання, формується загальний інформаційний блок даних як ретроспективних, так і поточних; визначається структура організації, а також інші організаційні моменти. Другий блок – це вибір методик, способів і прийомів аналізу, тобто вибір необхідних показників, критеріїв та дій з обробки, аналізу, порівняння, узагальнення зібраного матеріалу для дослідження проблеми. Блок моделювання є основним (третій блок). Саме в ньому виконується логічна послідовність операцій, які моделюються, визначаються правила, на основі яких приймається інвестиційне рішення в результаті чого відбувається побудова базової моделі. Наступний блок – прийняття рішення на основі визначеного інтегрального показника. Завершує структурно-логічну послідовність технологічних операцій рекомендаційний блок, оскільки будь-яке завдання моделювання та прогнозування виконується з метою кінцевої реалізації (досягнення поставленої цілі) [2]. Таким чином, формування мотиваційних механізмів активізації інноваційно-інвестиційної діяльності підприємства включає сукупність наукових методів та практичних прийомів розв’язання завдань, пов’язаних із стимулюванням здійснення інвестицій на підприємстві. Визначальним тут є сукупність мотивів (критеріїв) та формування сукупності варіантів досягнення поставленої цілі, визначення їх узагальненого значення. Можливість кількісної мотивації, що базується на основних фінансових показниках 184

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

має безперечні переваги: по-перше, дозволяє виявляти тенденції зміни динамічного ряду окремих факторів (мотивів) і на основі обробки отриманої аналітичної інформації приймати рішення щодо можливостей залучення інвестиційних ресурсів для здійснення інновацій; з іншого боку, кількісні оцінки дозволяють порівняти альтернативні об’єкти між собою та мотивувати вибір найкращого. Разом з тим, формування системи мотиваційних механізмів активізації інноваційно-інвестиційної діяльності вимагає використання принципу не тільки системності, але і комплексності. Це означає, що всі визначені мотиви-показники в сукупності являють собою визначену мотиваційну систему з внутрішніми зв’язками і закономірностями розвитку. І якщо кожен комплексний мотив інноваційно-інвестиційної діяльності того чи іншого підприємства характеризується кількісними параметрами, то можлива і кількісна оцінка результативності дії всієї мотиваційної системи. Орієнтованість на задачі цілі та мотиви

Ефективність (Р/З) як ступінь досягнення цілей

Оптимальність отримання результатів

Багатоваріантність і вибір найефективніших варіантів

Безперервність інвестицій та інновацій

Еластичність пристосування до нового

Принципи побудови мотиваційного механізму активізації ІДД підприємства

Фактори впливу на активність інноваційної діяльності підприємств Зовнішні фактори Фінансовий стан

Кваліфікація персоналу

Внутрішні фактори

Стадія ЖЦ Професійність Законодавчонормативні підприємства керівництва

Економі чні

Науковотехнічні

Соціально- Екологомотиваційні економічні

стан Блок 1

Блок 3

Визначення цілей залучення інвестиційних ресурсів

Визначення цілей щодо вибору інноваційного проекту

Визначення інтегрального мотиваційного показника

Визначення інноваційної ефективності проектів

Блок 2

Інструментарій З<ЕІП (х1 … х7)?6

ІМП=ФС+ІП ФС=ПЛ+ПС+ПО+ПР+ПС+ПК Перевірка відповідності прийнятих рішень умовами

Блок 4

Блок 5

Дисконовані

Важелі

Методи Традиційні

Моніторинг показників

Контроль і моніторинг показників

Результати інноваційно-інвестиційної діяльності підприємства Впровадження новітніх технологій

Підвищення прибутковості виробничої діяльності

Виробництво нової конкурентоспроможної продукції

Вихід на зовнішні ринки

Оновлення матеріальнотехнічної бази

Підвищення ринкової варт. підприємства

Умови реалізації мотиваційного механізму активізації ІДД підприємства Достатній ресурсний потенціал підприємства

Наявність економічних суб’єктів здатних забезпечити реалізацію інновацій та інвестицій

Система здатності трансформації інвестиційних ресурсів у об’єкти інвестиційної діяльності

Рис. 1. Структурна модель мотиваційного механізму активації інноваційно-інвестиційної діяльності промислових підприємств

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

185

Економічні науки

Постановка цілі Інформаційне забезпечення

Мотивація кількісна ФС: (х1,…….,х4) ПЛ(х1)

ПС(х2)

ПО(х3)

Мотивація якісна ІП: (х5, х6) ПР(х4) DPP(х5)

ЖЦ(х5) ПЗК(х6)

Врахування показника ІМП (х1,….,х6) на основі визначених правил

Інтегральний мотиваційний показник ІМП Рис. 2. Процес прийняття мотивованих управлінських рішень щодо залучення інвестицій на підприємство

Постановка цілі Інформаційне забезпечення

Дисконтовані методи МД: (х1,…….,х5) ЧПЕ(х1)

РІ(х2)

ВНП(х3)

Традиційні методи МТ: (х6, х7)

МВП(х4) DPP(х5)

ТО(х6) Кеі(х7)

Врахування показника ІПП (х1,….,х7) на основі визначених правил

Інтегральний мотиваційний показник ІПП Рис. 3. Процес вибору найбільш ефективного реального інвестиційного проекту

Серед усієї сукупності показників, що характеризують фінансових стан, шляхом ранжування необхідно обрати найбільш суттєвий. Існує декілька модифікацій методу ранжування. Проте, на нашу думку, заслуговує уваги метод послідовних порівнянь. Так, підсумовування рангів та оцінок (балів) визначених показників є найбільш доцільним, оскільки цей принцип найчастіше використовується при вирішенні практичних завдань та значно спрощує вибір переважного рішення. Однією з переваг цього методу є можливість співставлення та вимірюваності якісно різних критеріїв, загальним же недоліком є те, що недостатність якості по одному з факторів можна компенсувати за рахунок іншого, отримуючи один і той же результат при різній значимості факторів. Зважаючи на це, важливе значення має виявлення зв’язків та встановлення кількісних залежностей між усіма значними показниками [3]. Також слід зауважити, що адитивність оцінок притаманне шкалі відносин і за деяких умов – шкалі інтервалів. Саме тому, підсумовування балів, розрахунок результативних рангів та оцінок повинні базуватись не тільки на їх упорядкованості, але й на деяких логічних припущеннях про залежності, використовуючи які можна 186

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

обґрунтовано приписувати якісно різним показникам ваги в однакових одиницях за загальною шкалою виміру. Вхід Ціль та інформаційне забезпечення

Оцінно-аналітичний блок

Блок моделювання (на основі визначених правил)

Блок прийняття рішень Блок рекомендаційний та пошуку альтернатив

Варіанти інвестиційних рішень

прямий інформаційний потік; зворотний зв’язок. Рис. 4. Блок-схема структурно-функціонального прийняття інвестиційного рішення в процесі активізації інноваційно-інвестиційної діяльності машинобудівного підприємства

Висновки. Отже, ефективна реалізація інновацій дозволить забезпечити довгострокову прибутковість підприємства. Механізм має бути складовою стратегічного управління, так як дозволить досягти більшості стратегічних цілей та є джерелом задоволення складного комплексу інтересів та очікувань учасників підприємства. Для створення мотиваційних механізмів активізації інноваційноінвестиційної діяльності мають бути задіяні стимули, як зовнішній фактор, так і мотиви (внутрішній фактор) розвитку підприємства, глибинним змістом яких є реалізація цілей інноваційно-інвестиційного розвитку. Основною мотивацією є соціально-економічні ефект і ефективність. Література 1. Лабенко О.М. Інвестування та фінансування: співвідношення економічних понять / О.М. Лабенко // Економіка, фінанси, право. – 2005. – № 7. – С.10–12.

2. Гаман М.В. Проблеми інноваційної діяльності на регіональному рівні в Україні / М.В. Гаман // Вісник Хмельницького ін-ту регіон. упр. та права. – 2003. – № 2 (6). – С. 220–223.

3. Микитюк П.П. Аналіз впливу інвестицій та інновацій на ефективність господарської діяльності підприємства : [монографія] / Микитюк П.П. – Тернопіль : Екон. думка, 2007. – С. 94–138. Надійшла 09.06.2012; рецензент: д. е. н. Стадник В. В.

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

187

Економічні науки

УДК 658(589+152)(045) І. В. ГРІЩЕНКО Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

ВПЛИВ ЧИННИКІВ ТА ВИБІР ПОКАЗНИКІВ ОЦІНКИ ІНВЕСТИЦІЙНОІННОВАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВ Розглянуто питання впливу чинників та вибору показників інвестиційно-інноваційного потенціалу підприємств. Підкреслено, що інноваційна діяльність передбачає залучення до процесу розробки та впровадження новації за допомогою інвестиційних фінансових ресурсів. Запропоновано основні групи чинників та показники шкали оцінки запровадження інвестиційно-інноваційної діяльності підприємств.

The question of influencing of factors and choice of indexes of investment-innovative potential of enterprises is considered. Underlined, that innovative activity foresees bringing in to the process of development and introduction of innovation by investment financial resources. The basic groups of factors and indexes of scale of estimation of introduction of investmentinnovative activity of enterprises are offered. Ключові слова: інвестиції, інновації, економічний потенціал, івестиційно-інноваційний потенціал.

Вступ. Сучасний стан стійкого соціально-економічного зростання підприємств та країни в цілому обумовлює потребу в нарощуванні інвестиційних та інноваційних ресурсів, поступового підвищення долі інвестиційних ресурсів у впровадження інновацій в усі галузі діяльності підприємств. При цьому передумовами реалізації політики розвитку економічної та соціальної складової підприємств є врахування цілісного комплексу факторів, що забезпечують наявність необхідних внутрішніх і зовнішніх джерел фінансування інновацій, можливість їхньої швидкої мобілізації, зацікавленість інвестора в підтримці інноваційного розвитку. Але на сучасному етапі розвитку економіки України структура та обсяги залучених інвестицій у інноваційні процеси підприємств доволі далекі від оптимальних. Це призводить до зменшення результативності діяльності підприємств в цілому. Однією з головних умов гальмування інвестиційноінноваційних процесів є недостатній аналіз чинників та вибір показників оцінки інвестиційно-інноваційного потенціалу підприємств. Кожен чинник є вирішальним у структурі діяльності підприємств і потребує ретельного вивчення при залученні інвестицій у інновації. Таким чином, постає необхідність у всебічному аналізі складових управління процесом реалізації стратегії підвищення активності інноваційної діяльності. Постановка завдання. Інноваційні проблеми набувають специфічного характеру в період ринкової трансформації. Очевидним є те, що вирішення проблем активізації інноваційної діяльності підприємств – головна запорука забезпечення успіху ринкових реформ. Крім цього, світовий досвід показує, що вихід з економічної кризи неможливий без активізації інноваційної діяльності. Для більшості підприємств інновації стають головним фактором розвитку. Ось чому сьогодні характерним є зростання кількості наукових праць, де досліджується інвестиційно-інноваційна діяльність. У науковій думці Заходу акцент роблять не на ціновій структурі конкуренції, а на інноваційних процесах, пов'язаних з поліпшенням усього виробничогосподарського потенціалу підприємства. Вітчизняні науковці також намагаються обґрунтувати національні інноваційні пріоритети, знайти дійові важелі залучення інвестицій та ефективного використання інновацій. Вагомий внесок у дослідження проблем інвестиційно-інноваційної діяльності зробили такі вітчизняні та зарубіжні вчені: В. Александрова, Ю. Бажал, П. Бєлєнький, А. Бодюк, А. Власова, Л. Водачек, О. Водачкова, В. Геєць, Н. Гончарова, М. Долішній, Ю. Зиков, С. Ільєнкова, Н. Краснокутська, С. Колупаєва, А. Коренний, О. Кузьмін, А. Кутейников, О. Лапко, Д. Львов, І. Макаренко, Б. Патон, С. Покропивний, Й. Петрович, П. Перерва, Я. Плоткін, А. Пригожин, А. Перлакі, А. Савченко, Б. Санто, Б. Твісс, М. Туган-Барановський, В. Терехов, М. Чумаченко, Й. Шумпетер, А. Яковлєв та інші. Цей список можна розширити, враховуючи, що із зазначеною проблематикою тісно переплітаються питання науковотехнічного прогресу, нової техніки та багато інших. Однак масштаби та рівень наукової проробки проблем активізації інвестиційно-інноваційної діяльності вітчизняних підприємств залишаються, на наш погляд, недостатніми. Свідченням цього є відсутність на практиці підприємств єдиної системи оцінки інвестиційноінноваційної діяльності. Результати дослідження. Реалізація інвестиційно-інноваційної моделі господарювання спонукає підприємства розшукувати інноваційні товари і послуги. Саме такий шлях, на нашу думку, повинен більш активно задіяти економічні важелі впливу для оновлення виробництва, спроможного конкурувати на світовому ринку. Однак на сьогодні інноваційна діяльність у більшості підприємств України не здійснюється, а поодинокі спроби впровадження інновацій стримуються безліччю перешкод на мікро- та макрорівнях. Розвиток інноваційного підприємництва як складової формування ринкової економіки перебуває в цілковитій залежності від стимулювання розвитку підприємництва, активізації діяльності в інвестиційній сфері, наявності розвинутої інфраструктури підприємств та відпрацьованого механізму фінансування інноваційних проектів. Вирішення цих питань дасть змогу інноваційним підприємствам реалізувати їх потенційні можливості в умовах ринку. Освоєння підприємствами нових технологій та інновацій потребує об'єктивної оцінки параметрів і характеристик їхнього потенціалу, які мають важливе значення при здійсненні інвестиційної діяльності шляхом розробки і реалізації нової інноваційної стратегії 188

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

розвитку. Тому реалізація нової інноваційної стратегії розвитку і повноцінне використання інноваційного потенціалу в інтересах оновлення виробництва - реальний шанс для України досягти рівня високотехнологічної розвиненої держави. Незважаючи на це, інноваційна сфера з огляду на фінансове забезпечення функціонує в критичних умовах. У розрахунку на одного спеціаліста в інноваційній діяльності в Україні сьогодні витрачається в сто разів менше коштів, ніж у Франції, Великій Британії, Німеччині. Характерною особливістю України є й те, що вона має вищий рівень інноваційного потенціалу порівняно з виробничим. Проте економічна криза призводить до скорочення використання досліджень інноваційних процесів. Тому без допомоги і підтримки держави вітчизняний інвестор не здатний фінансувати великі інноваційні проекти, навіть якщо вони мають гарантований успіх. Всі види оцінок економічного потенціалу розвитку промислового підприємства ми можемо класифікувати за наступними ознаками: по ступеню достовірності – суб’єктивні, об’єктивні; по типу – якісні, кількісні; по виду одиниць виміру – абсолютні, відносні; по формі представлення – векторні, скалярні; по часовій тривалоcті - моментні, інтервальні; по об’єкту формування – внутрішні, зовнішні; по повноті охоплення об’єкта дослідження – інтегральні, локальні. Але, зрозуміло, що тільки наведеним переліком не обмежується весь ймовірний список можливих ознак класифікації видів оцінок економічного потенціалу. На нашу думку, найбільш оптимальнішими у застосуванні є абсолютні кількісні оцінки, які мають вартісний (грошовий) або невартісний (бальний) вимір. Більшість науковців, а саме, Герасимчук В.Г., Олексів І.Б., Фещур Р.В., Орлов О.О., Шарапов О.Д. тощо, в питаннях оцінки економічного потенціалу підприємства схиляються до переваг застосування векторної форми, у якій кожній складовій (компоненті) вектора притаманні риси належності до різного виду (якісних та кількісних показників), а також застосування різних вимирів (вартісних та невартісних) [1–4]. В процесі розробки методів оцінювання економічного потенціалу підприємства, доповнюючи загальні принципи (системності, безперервності, варіантності, адекватності та оптимальності), які наведено в наукових працях Файхутдинова Р.А. і з яким погоджується Савчук В.П. [5, 6], слід дотримуватися ще одного принципу – доступність. За принципом системності треба враховувати дію основних чинників, як зовнішніх, так і внутрішніх, що впливають на розвиток підприємства. Безперервність означає, що при надходженні нової інформації щодо зміни параметрів економічної системи чи зовнішнього середовища, які впливають на вибір методу оцінювання чи адекватність оцінки, потрібно внести відповідні доповнення і зміни. Кожен метод оцінювання потенціалу потребує випробування і коригування в часі. За принципом адекватності розраховані оцінки потенціалу розвитку підприємства повинні бути реалістичними, тобто відповідати їх фактичним значенням, відображати об’єктивні закономірності розвитку підприємства, забезпечувати однозначність тлумачення отриманих результатів. Принцип оптимальності можна тлумачити не лише щодо алгоритмів, на які спирається метод, а й щодо економічності його використання, тобто витрати на його впровадження і використання мають бути мінімальними. Щодо принципу доступності, то його дотримання забезпечує максимальне використання доступної інформації – алгоритми розрахунків переважно повинні спиратися на облікові та звітні дані підприємств, а також на дані стандартної статистичної звітності підприємств і організацій, які надходять у державні органи статистики. Крім того, методи повинні бути простими, прозорими з економічного погляду і доступними для непідготовлених користувачів. Традиційний метод оцінювання потенціалу підприємства відображено на рис. 1. Етап 1

Етап 2

Етап 3

Етап 4

Формування групи оцінювальних показників

Прогнозування значень оцінювальних показників

Розрахунок інтегральної скалярної оцінки потенціалу

Проектування оцінки на порівняльну якісну шкалу

Рис. 1. Традиційний метод оцінювання потенціалу підприємства [7]

Метою розвитку конкурентоспроможного підприємства є забезпечення основних секторів національної економіки ефективною продукцією власного виробництва. Крім запровадження новітніх технологічних розробок, модернізації існуючих моделей продукції з підвищенням її якісних характеристик, а також створення нових високотехнологічних видів техніки, необхідно удосконалювати структуру виробництва, забезпечувати розвиток виробничих потужностей, впроваджувати нові технології тощо. Вивчення літературних джерел показало, що більшість науковців розвиток підприємства визначають як незворотну, спрямовану і закономірну зміну економіко-виробничої системи на підставі реалізації властивих їй механізмів самоорганізації. Розвиток системи означає її здатність до перетворення (трансформації) при збереженні відносної стійкості і протидії змінам. Рушійною основою розвитку підприємства є його потенціал як сукупність властивостей досліджуваного об’єкта, що створюють можливість виконання відповідної роботи. Щодо поняття соціально-економічного розвитку підприємств, то слід наголосити на такому: соціально-економічний розвиток означає досягнення як економічних, так і Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

189

Економічні науки

соціальних індикаторів розвитку підприємства; незворотність змін означає невід’ємність темпів приросту основних соціально-економічних показників; спрямованість змін означає підпорядкованість локальних цілей досягненню місії підприємства; закономірність змін означає їх відповідність причинно-наслідковим зв’язкам. Розвиток підприємств відбувається нерівномірно. За концепцією життєвого циклу, яка розроблена І. Ансоффом, періоди стабільності (стійкого стану) змінюються періодами трансформації (перехідного стану). Оскільки періоди стабільності триваліші, ніж періоди перетворень, то підприємство можна розглядати як відносно стійку цілісну систему, розвиток якої відбувається еволюційно (поступово), а періоди трансформації виникають періодично і потребують окремого розгляду в точках біфуркації [8]. Процес розвитку підприємства слід відрізняти від процесу зростання, тобто розширення масштабів виробництва без змін (поліпшення) показників його ефективності. У той же час розвиток підприємства безпосередньо пов’язаний із підвищенням ефективності виробничо-господарської діяльності підприємства, а також із досягненням значень показників, з допомогою яких відображають економічні та соціальні цілі підприємства. До числа таких цільових показників повинні входити не лише економічні показники (прибутковість, рентабельність тощо), а й показники задоволення потреб та очікувань споживачів, поліпшення бізнес-процесу, удосконалення системи корпоративного управління, мотивування персоналу підприємства, задоволення потреб та інтересів акціонерів. Інвестиційно-інноваційна діяльність підприємств по розробці, впровадженню, освоєнню нововведень включає: — проведення НДДКР по розробці ідеї нововведень, проведенню досліджень, виготовленню зразків нової продукції, видів нової техніки, нових конструкцій; — добір нових видів сировини, матеріалів для виготовлення нових видів продукції; — розробку технологічного процесу виготовлення нової продукції; — розробку і впровадження нових організаційно-управлінських рішень, націлених на реалізацію нововведення; — дослідження, розробку і придбання необхідних інформаційних ресурсів і інформаційного забезпечення інновацій; — підготовку, навчання, перекваліфікацію персоналу, необхідного для здійснення НДДКР та здійснення інновацій; — організацію і проведення маркетингових досліджень по просуванню інновацій. При цьому мотивами інвестиційно-інноваційної діяльності підприємств є внутрішні і зовнішні фактори. До зовнішніх факторів можна віднести: — необхідність пристосування до нових умов господарювання; — активізація конкурентів; — удосконалення і динаміка ринків збуту і споживчих переваг; — поява нових ресурсів, які дозволять виграти у ціновому факторі. Внутрішніми мотивами інвестиційно-інноваційної діяльності підприємств є: — необхідність збільшити обсяги виробництва; — розширення частки ринку, необхідність виходу на нові ринки збуту; — підвищення конкурентоспроможності; — фінансова стійкість; — максимізація прибутку в довгостроковому періоді. Аналіз класифікаційних характеристик інвестиційно-інноваційного потенціалу різних авторів [9–13] визначив необхідність відокремити ті, які є ключовими і характерними безпоседньо для підприємств легкої промисловості. Так, на нашу думку найбільш оптимальною є класифікація інвестиційно-інноваційного потенціалу, в основі якої знаходиться вплив інноваційної діяльності підприємств на впровадження прогресивних технологій виробництва та реалізації продукції. Подальше дослідження вимагає аналізу підходів до визначення «інвестиційно-інноваційний потенціал підприємства», що необхідно для розкриття сутності інвестиційно-інноваційного потенціалу підприємств легкої промисловості. На сучасному етапі розвитку будь-яке підприємство може залишатися конкурентоспроможним тільки за умови розвитку інноваційним шляхом, тобто при наявності інноваційного потенціалу. Фесенко А.А. під інвестиційно-інноваційним потенціалом розуміє узагальнену характеристику можливостей підприємства здійснювати вперше або відтворювати ефективне нововведення на підставі використання власних та залучених ресурсів [14]. Інвестиційно-інноваційний потенціал підприємства Бєлоусова Л.І. розглядає як ресурсну можливість використання підприємством прогресивних напрацювань у сфері інновацій [15], що існує на трьох рівнях: ресурсному, аспектному і регулятивному. На думку науковця, інвестиційно-інноваційний потенціал - це інтегральна характеристика інноваційного ресурсного забезпечення підприємства, тобто є сукупністю різних потенціалів: — потенціалу засобів виробництва, задіяних в інноваційній діяльності підприємства; — потенціалу персоналу, що формує і реалізує інновації; 190

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

— потенціалу технологічного забезпечення інновацій; — потенціалу фінансових ресурсів, що направляються на інноваційний розвиток; — методичного потенціалу, що має у своєму розпорядженні системний інструментарій для дослідження інноваційних процесів на підприємстві; потенціалу інформаційних ресурсів. Реалізація передумов активізації інноваційно-спрямованого інвестування у промисловості потребує розробки методичного забезпечення аналізу, що відображує взаємозв’язок інвестиційних та інноваційних процесів і дозволяє здійснювати їх комплексну оцінку. Для розв’язання цієї задачі, на нашу думку, найбільш оптимальною для застосування є дворівнева система оцінки тенденцій інноваційно-спрямованого інвестування об'єктів мікро- та мезорівня, де об’єкт мезорівня становить сукупність однорідних, обраних за визначеною класифікаційною ознакою, об’єктів мікрорівня – суб’єктів виробництва. Група показників першого рівня дозволяє оцінити загальний стан та тенденції інноваційноспрямованого інвестування об'єктів аналізу. До цієї групи доцільно віднести коефіцієнти: — Інноваційної активності, який відображує частку інноваційно активних об'єктів мікрорівня в рамках аналізованого об'єкту мезорівня.

— Інноваційності інвестування, який відображує частку інноваційно-спрямованих інвестицій у загальному обсязі реальних інвестицій об'єкту аналізу на мікро- і мезорівні.

— Результативності інноваційно-спрямованих інвестицій, який відображує частку інвестицій по реалізованим інноваційним змінам (освоєні процесні та комерціалізовані продуктові інновації) у загальному обсязі інноваційно-спрямованих інвестицій об'єкта аналізу на мікро- та мезорівні.

— Наукомісткості інвестицій, який відображує частку витрат на НДДКР у загальному обсязі інвестиційно-спрямованих інвестицій об'єкту аналізу на мікро- та мезорівні.

— Концентрації інновацій, який відображує частку інновацій чи інноваційно-спрямованих інвестицій, що припадає на найбільш інноваційно активні об'єкти мікрорівня в рамках аналізованого об'єкта мезорівня. Для виявлення основних напрямів інноваційної діяльності, пріоритетних потреб у інноваційних перетвореннях об'єктів мікро- та мезорівня пропонується до застосування група показників другого рівня, де аналізуються об'єкти та обсяги інноваційно-спрямованих інвестицій у розрізі основних класифікаційних ознак інновацій, яка включає такі коефіцієнти: — Пріоритетності змін, який визначається як відношення виробничих і невиробничих інновацій за їх кількістю або за обсягами інвестування.

— Об'єктного домінування, який визначається як відношення продуктових та процесних інновацій за їх кількістю, або за обсягами інвестування.

— Новизни, який відображує структуру інновацій за рівнем новизни змін і визначається як відношення принципово нових (в тому числі радикальних) та удосконалюючих інновацій за їх кількістю або за обсягами інвестицій. При домінуванні удосконалюючих інновацій можливо зробити висновок про стадію стабілізації об'єкту аналізу, при домінуванні принципово нових – про стадію зростання. Запропонована система показників в цілому дозволяє оцінити об'єкти, напрями та масштаби інноваційно-спрямованого інвестування, актуальні потреби в інноваційних перетвореннях, тенденції інноваційного процесу на мікро- та мезорівні, що робить її дійовим інструментом при проведенні передінвестиційних досліджень, а також при регулюванні інвестиційних та інноваційних процесів у виробництві. З метою удосконалення методичного забезпечення процесу прийняття інвестиційних рішень на його ранніх етапах, на нашу думку доцільно застосовувати, метод імовірнісної оцінки доцільності реалізації інноваційних ідей, що полягає у визначенні та оцінці чинників, що найбільшим чином впливають на імовірність успіху розробки, освоєння, виробництва та ринкового просування інновацій і, відповідно, доцільність реалізації можливостей інноваційно-спрямованого інвестування. На основі дослідження літературних джерел та узагальнення практики функціонування суб’єктів легкої промисловості нами визначено такі групи чинників: психологічної готовності, ринкового успіху, інноваційного потенціалу, технологічної готовності. Для кожного з наведених чинників застосовується перелік основних можливих станів та шкала оцінок, що їм відповідає. Формування шкали оцінок базується на принципах виявлення погодженості думки групи експертів і здійснюється шляхом залучення власних експертів для формування шкали оцінок з урахуванням специфіки суб’єкта легкої промисловості, а саме, готовність апарату управління (запровадження інновації є вирішальним чинником отримання прибутків у майбутньому); готовність підприємства (всі задіяні у введенні інновацій підрозділи підприємства готові до запровадження і реалізації ідеї, або не готові). Висновки. Отже, регулювання інноваційно-спрямованого інвестування ускладнюється відсутністю належного методичного забезпечення комплексного аналізу інвестиційних та інноваційних процесів у промисловому виробництві. А дворівнева система оцінки тенденцій інноваційно-спрямованого інвестування дозволяє оцінити й спрогнозувати обсяги та пріоритетні напрями інноваційно-спрямованого інвестування об'єктів мікро- та мезорівня. Вона має практичне значення як для керівництва підприємства – при розробці промислової інноваційної політики, так і для інвесторів – при виборі об'єктів інвестування, консалтингових Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

191

Економічні науки

структур – при оцінці кон'юнктури інноваційного ринку та попиту на інноваційні перетворення, керівників суб’єктів промислового виробництва у рамках управлінського аналізу. Активізація інноваційноспрямованого інвестування на мікрорівні потребує удосконалення методичної бази передінвестиційних досліджень. Наведений метод імовірнісної оцінки доцільності реалізації інноваційних ідей дозволяє визначити загальний рівень імовірності успішної реалізації аналізованої ідеї і, відповідно, прийняти рішення щодо її доцільності або недоцільності. Його перевага полягає у комплексному врахуванні найбільш впливових чинників та у можливості використання на ранніх етапах процесу прийняття інвестиційних рішень за відсутністю детальної інформації щодо аспектів майбутнього проекту. Застосування зазначеного методу дозволить спростити процедуру інвестиційного аналізу та cприятиме більш раціональному використанню інвестиційних ресурсів, що особливо актуально за умов їх обмеженості. Література 1. Герасимчук В.Г. Розвиток підприємства: діагностика, стратегія, ефективність / Герасимчук В. Г. – К. : Вища шк., 1995. – 120 с.

2. Олексів І.Б. Методики оцінки фінансового стану підприємства / І.Б. Олексів, Р.В. Фещур // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Менеджмент та підприємництво в Україні: етапи становлення і проблеми розвитку. – 2002. – № 457. – С. 173–187.

3. Орлов О.О. Планування діяльності промислового підприємства / Орлов О.О. – К. : Скарби, 2002.

– 336 с.

4. Шарапов О. Д. Системний аналіз : [навч. посіб.] / Шарапов О.Д., Терехов Л.Л., Сіднєв С.П. – К. : Вища шк., 1993. – 303 с.

5. Файхутдинов Р.А. Разработка управленческого решения / Файхутдинов Р. А. – М. : ЗАО «Бізнесшкола» Интел-Синтез», 1998. – 272 с.

6. Савчук В.П. Финансовый менеджмент предприятий: прикладные вопросы с анализом деловых ситуаций / Савчук В.П. – К. : Изд. дом «Максимум», 2001. – 600 с.

7. Файхутдинов Р.А. Разработка управленческого решения / Файхутдинов Р.А. – М. : ЗАО «Бізнесшкола» Интел-Синтез», 1998. – 272 с.

8. Ансофф И. Стратегическое управление / Ансофф И. – М. : Экономика, 1989. – 346 с.

9. Егоров И.Ю. Наука и инновации в процессах социально-экономического развития / И.Ю. Егоров; Нац. акад. наук Украины, Центр исслед. науч.-техн. потенциала и истории им. Г.М. Доброва. – К. : ИВЦ Госкомстата Украины, 2006. – 334 с.

10. Інноваційна діяльність в Україні : [монографія] / А.М. Гуржій, Ю.В. Каракай, З.О. Петренко та ін. // Укр. ін.-т. наук.- техн. та екон. інформації – К. : УкрІНТЕІ, 2006. – 151 с.

11. Національна інноваційна система України: проблеми і принципи побудови / Макаренко І.П., Копка П.М., Рогожин О.Г., Кузьменко В.П. / За наук. ред. І.П. Макаренка. – К. : Інститут проблем національної безпеки, 2007. – 520 с.

12. Федотов А.А. К вопросу о идентификации инноваций в процессе перехода Украины на инновационную модель развития / А.А. Федотов // Вісник Донецького університету. Серія: Економіка і право. – 2006. – № 1. – С. 373–379.

13. Шевченко А.В. Формування організаційно-економічного механізму управління інноваційною діяльністю підприємств : [монографія] / Шевченко А.В. – К. : НАУ, 2007. – 143 с.

14. Фесенко А.А. Економічна оцінка інноваційного потенціалу вугледобувних підприємств : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. екон. наук / А.А. Фесенко. – Луганськ, 2003. – 18 с.

15. Бєлоусова Л.І Управління інноваційно-інвестиційною діяльністю промислового підприємства : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. екон. наук / Л. І. Бєлоусова. – Донецьк, 2006. – 20 с. Надійшла 09.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

192

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

УДК 658. 152: 687: 67 І. В. РОДІОНОВА Хмельницький національний університет

ОЦІНКА РІВНЯ ТА НАПРЯМИ ПІДВИЩЕННЯ ІННОВАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВ ЛЕГКОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ Запропоновано систему показників оцінки інноваційного потенціалу, що основується на думці експертів та визначенні інтегрального показника рівня інноваційного потенціалу, за його структурою. Проаналізовано рівень інноваційного потенціалу на прикладі окремих підприємств легкої промисловості. Запропоновано напрями підвищення їх інноваційного потенціалу.

The system of indexes is offered to the estimation of innovative potential, which is based on opinion of experts and determination of integral index of level of innovative potential, which takes into account his structure. The level of innovative potential is analysed on the example of some enterprises of light industry. The system of measures is offered for the increase of innovative potential of enterprises of light industry. Ключові слова: інноваційний потенціал, легка промисловість, показники оцінки інноваційного потенціалу.

Постановка проблеми. Необхідна умова ефективності функціонування підприємств легкої промисловості – підвищення їх інноваційного потенціалу. За рахунок поліпшення використання виробничих потужностей, запровадження новітніх технологій, виробництва нових видів продукції та зниження їх матеріаломісткості, економічного витрачання всіх видів ресурсів, підготовки персоналу до інноваційних змін, перед підприємствами легкої промисловості стоїть завдання створення однієї з пріоритетних галузей промисловості, надання великої кількості робочих місць для населення, забезпечення вітчизняних та закордонних споживачів високоякісним одягом та взуттям. На сьогодні чітко простежується тенденція спаду кількості осіб, працюючих в даній сфері. Це пояснюється загальним кризовим становищем галузі. Дешеві низькоякісні імпортні товари, низька конкурентоздатність, проблеми кредитування галузі, скорочення споживчого попиту, система оподаткування – все це призвело до занепаду галузі в Україні, а як наслідок – до скорочення зайнятості в легкій промисловості України. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженню теоретичних і практичних питань підвищення інноваційного потенціалу на підприємствах присвячено значну кількість наукових праць. Значний внесок у розвиток інноваційного потенціалу здійснили російські вчені, зокрема І.Т. Балабанов, Л.М. Гохберг, П.М. Завлін, С.Д. Іллєнкова, М.М. Молчанов, В. Г. Мединський, Р.А. Фатхутдінов та ін. Серед вітчизняних вчених вагомий внесок у дослідження цих проблем зробили такі відомі українські економісти, як Ю.М. Бажал, О. Василенко, О.І. Волков, М.П. Денисенко, В.М. Геєць, С.М. Ілляшенко, Н.С. Краснокутська, О.О. Лапко, Л.І. Федулова та ін. Незважаючи на значний обсяг наукових робіт, окремі аспекти цієї теми потребують подальших досліджень. Це стосується концепції розвитку інноваційного потенціалу на підприємствах легкої промисловості в умовах поглиблення конкуренції, обмежених фінансових ресурсів та зростаючого ступеня ризику й невизначеності. Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Не дивлячись на значну кількість досліджень з питань оцінки інноваційного потенціалу, так і не було отримано єдиної точки зору стосовно найкращого методу її проведення. Думки науковців щодо складу інноваційного потенціалу, показників їх оцінки різняться. Отже, остаточна невирішеність проблеми оцінки дозволяє автору статті зупинитися на аналізі конкретних підприємств легкої промисловості та системі заходів щодо її вирішення. Формулювання цілей статті. Отже, недостатня наукова розробленість, актуальність і практична затребуваність саме цього наукового напряму обумовили вибір теми та постановку мети, цільову спрямованість і структурну побудову нашого дослідження. Виклад основного матеріалу дослідження. В сучасних умовах з метою розробки ефективного механізму управління інноваційним потенціалом на підприємстві доцільно використовувати систему показників, які більш детально і всебічно характеризують стан і рівень використання інноваційного потенціалу підприємства. До розгляду сутності інноваційного потенціалу слід підходити як до економічної категорії. Аналіз діяльності підприємства поширюється на досить широке коле показників, які розкривають сутність економічних явищ з кількісного чи якісного боку в абсолютних або відносних величинах. Рушійні сили, умови та причини, які визначають той чи інший показник, називаються факторами. Кожен, без винятку, показник фінансово-господарської діяльності підприємства є результатом взаємодії дуже великої кількості факторів. Існує значна кількість методик оцінювання інноваційного потенціалу підприємства [1–4], об’єднувальною характеристикою яких є розчленування даної економічної категорії на складові з подальшим деталізованим розрахунком відповідних показників і узагальненням результатів в інтегральний показник. Ефективність інноваційного процесу залежить від стану інноваційного потенціалу підприємства, Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

193

Економічні науки

основу якого складають наукові, фінансові, виробничі, кадрові, інформаційні складові. Виходячи зі складових інноваційного потенціалу підприємства, вважаємо за доцільне використовувати наступні показники оцінки інноваційного потенціалу підприємства: - для розрахунку наукової складової інноваційного потенціалу можуть бути використані частка працюючих в інноваційній сфері, а також частка науковців, що працюють на підприємстві; - для виробничої складової – коефіцієнт придатності основних фондів, коефіцієнт оновлення основних фондів, фондоозброєність праці; - для кадрової складової – показник освітнього рівня персоналу, показник стажерів на підприємстві; - для фінансової складової – частка обсягу інвестицій в основний капітал в обсязі реалізованої продукції, частка витрат на дослідження до обсягу реалізованої продукції; - для інформаційної складової – ступінь доступу та повноти інформації для створення і впровадження новин. Пропонована система показників дозволяє не лише проаналізувати інноваційну діяльність і визначити величину інноваційного потенціалу підприємства, але і виявити можливості і резерви зростання продуктивності, визначити стимулювання інноваційного розвитку підприємства. Практичне застосування показників оцінки інноваційного потенціалу підприємств легкої промисловості ми провели на прикладі наступних підприємств: ВАТ “Володарка”, ВАТ “Текстерно” та ВАТ “Херсонський бавовняний комбінат”. На основі статистичних даних керівників підприємств, а також джерел мережі Інтернет [3], розрахуємо систему показників оцінки інноваційного потенціалу підприємств ВАТ “Володарка”, ВАТ “Текстерно” та ВАТ “Херсонський бавовняний комбінат” (табл. 1). Таблиця 1 Показники оцінки інноваційного потенціалу окремих підприємств легкої промисловості у 2011 р. Підприємства Група показника Формула розрахунку ВАТ ВАТ ВАТ

1. Наукова складова (НС): Відсоток чисельності персоналу, що займається дослідженнями та розробками (Н1) Відсоток докторів та аспірантів у загальній чисельності персоналу (Н2) 2. Кадрова складова (КС): Відсоток працюючих із вищою освітою у загальній чисельності персоналу (К1) Відсоток стажерів у загальній чисельності персоналу (К2) 3. Виробнича складова (ВС): Коефіцієнт придатності основних фондів (Т1) Коефіцієнт оновлення основних фондів (Т2) Фондоозброєність праці (Т3) 4. Фінансова складова (ФС): Частка обсягу інвестицій в основний капітал в обсязі реалізованої продукції (Ф1) Частка витрат на дослідження до обсягу реалізованої продукції (Ф2) 5. Інформаційна складова (ІС) Кількість ПК на 100 працівників (І1) Частка абонентів мобільного зв’язку у загальній чисельності працюючих (І2)

НС=Н1+Н2 Н1= Чп.д./Чпрац.*100%

“Володарка”

“Текстерно”

0,9%

1,6%

“Херсонський бавовняний комбінат” 1,3%

0,8%

1,3%

1,1%

0,1%

0,3%

0,2%

39,5%

43,5%

32,0%

36,1%

39,7%

28,7%

Н2=Чн.п/ Чпрац.*100% КС=К1+К2+К3 К1=Пвищ. / Чпрац.*100% К2=Кстаж. / Чпрац.*100% ВС=Т1+Т2+Т3 Т1 = 1 – Кз, Кз = Зо / Фк Т2 = Фу / Фк

3,4% 12,0% 0,32%

3,8% 144,5% 0,41%

3,3% 66,6% 0,3%

0,003%

0,000004%

0,000002%

Т3= Вфонд./ Чпрац. ФС=Ф1+Ф2

11,7% 0,3%

144,1% 0,24%

66,3% 0,1%

Ф1=Оінвест./Ор.п.

0,17%

0,19%

0,3%

Ф2=Вдос./Ор.п. ІС=І1+І2 І1=кіль-ть ПК/Чпрац.*100% І2= кіл-ть абон. моб. зв`язку/ Чпрац.*100%

0,07% 13,7% 7,29%

0,05% 15,8% 8,68%

0,07% 16,33% 8,41%

5,88%

7,12%

7,92%

Для комплексної оцінки інноваційного потенціалу підприємства пропонується використовувати інтегральний показник, що розраховується за формулою як корінь п'ятої міри з добутку всіх п'яти 194

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

потенціалів:

ІП  5 НC * КC * ВС *ФС * ІС

(1)

Після підрахунку показників за даним методом, можна оцінити інноваційний потенціал підприємства, використовуючи табл. 2. Таблиця 2

№ п/п 1.

2.

3.

4.

Оцінювання рівня економічного потенціалу Показник ІП, од. Рівень інноваційного потенціалу >1,0 Дуже низький від 1,0 до 1,3 Низький від 1,3 до 1,6 Середній <1,6 Високий

Розрахуємо інтегральний показник для комплексної оцінки за формулою 1. Для підприємства ВАТ ”Володарка” інтегральний показник буде наступний: ІП =

5

0,9*39,5*12,0*0,3*13,17 = 1,01.

Для підприємства ВАТ “Текстерно” інтегральний показник буде наступний: ІП =

5

1,6*43,5*144,1*0,24*15,8 = 1,0.

Для підприємства ВАТ “Херсонський бавовняний комбінат” інтегральний показник буде наступний: ІП =

5

1,3*32,0*66,6*0,1*16,3 = 1,02.

Після підрахунку показників за даним методом, можна оцінити інноваційний потенціал підприємства (табл. 2). За здійсненими автором підрахунками можна охарактеризувати інтегральний показник ВАТ “Володарка”, який становить 1,01, що, в свою чергу, характеризує підприємство з низьким рівнем інноваційного потенціалу; на ВАТ “Текстерно” показник складає 1,0 і є також низьким; на ВАТ “Херсонський бавовняний комбінат” показник складає 1,02 та характеризує підприємство з низьким рівнем інноваційного потенціалу. Розрахувавши показники оцінки інноваційного потенціалу та дізнавшись, на якому інноваційному рівні знаходяться досліджувані підприємства легкої промисловості, ми маємо змогу побудувати матрицю розвитку інноваційного потенціалу даних підприємств (рис. 1), що наглядно зобразить ситуацію, на якому рівні знаходяться підприємства з позиції рівня використання інноваційного потенціалу, що допоможе нам спрогнозувати їхні подальші напрями підсилення та розвитку залежно від характеру залучення підприємствами до інноваційного процесу.

Рис. 1. Матриця розвитку інноваційного потенціалу підприємств легкої промисловості

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

195

Економічні науки

За результатами проведених нами розрахунків робимо висновок, що досліджувані підприємства, а саме ВАТ “Володарка”, ВАТ “Текстерно” та ВАТ "Херсонський бавовняний комбінат" знаходяться у 2 рівні інноваційного розвитку, що характеризується низьким рівнем інноваційного потенціалу. Тому автор вважає за потрібне пов’язати заходи інноваційного розвитку зі складовими інноваційного потенціалу (табл. 3). Таблиця 3 Напрями підвищення інноваційного потенціалу на ВАТ “Володарка”, ВАТ “Текстерно” та ВАТ “Херсонський бавовняний комбінат” Заходи підвищення Сутність заходів підвищення інноваційного потенціалу підприємства інноваційного потенціалу Виробничий Покращення стану обладнання. Здійснення технічного переоснащення підприємства. Збільшення обсягів продукції, що випускається, підвищення її якості, зниження собівартості; Науковий Удосконалення механізму управління об’єктами інтелектуальної власності. Активізація взаємодії з науковими організаціями та консалтинговими фірмами. Технологічний Впровадження нової прогресивної технології. Впровадження прогресивних технологічних процесів. Скорочення термінів та витрат на розробку нової технології. Кадровий Підтримка робітниками інноваційних проектів, збільшення кількості раціоналізаторських пропозицій. Формування сприйнятності інноваційних змін. Залучення робітників до проектування та здійснення інноваційної діяльності. Організація професійної підготовки та підвищення кваліфікації персоналу. Фінансовий Впровадження нових фінансових інструментів та методів. Інформаційний Усунення нестачі інформації. Забезпечення повноти інформації для створення і впровадження новин. Інституційний Скорочення тривалості розробки та освоєння нової продукції. Забезпечення пропорційності та підвищення гнучкості виробничої системи. Розробка стратегічних методів планування інноваційного розвитку та виробництва нової продукції. Забезпечення варіативності інноваційних планових рішень. Зважаючи на те, що більшість заходів з підвищення інноваційного потенціалу аналізованих нами підприємств вимагають значних фінансових вкладень, в умовах їх обмеження вибір пріоритетних шляхів для конкретного підприємства автор пропонує застосовувати на основі оцінки складових інноваційного потенціалу за певним напрямом та за ступенем його впливу на результати діяльності і конкурентні переваги. На основі опитування провідних спеціалістів підприємства здійснюється оцінка ступеню впливу певного заходу з підвищення інноваційного потенціалу в системі трансферу технологій на результати діяльності і конкурентні переваги. Висновки. Отже, даний підхід дозволяє комплексно оцінити результати діяльності конкретного підприємства, сформувати економічні механізми й організаційні форми підвищення інноваційного потенціалу, визначити засоби реалізації трансферу технологій на ринку. Результати оцінки складових інноваційного потенціалу повинні лягти в основу розробки механізму підвищення інноваційного потенціалу підприємств легкої промисловості в системі трансферу технологій. Література 1. Мартюшева Л.С. Інноваційний потенціал підприємства як об'єкт економічного дослідження / Л.С. Мартюшева, В.О. Калишенко // Фінанси України. – 2002. – № 10. – С. 61–66.

2. Россоха В.В. Методика оцінювання потенціалу інновацій / В.В. Россоха // Актуальні проблеми економіки. – 2005. – № 5 (47). – С. 68–75.

3. Калініченко Л.Л. Кількісна оцінка інноваційного потенціалу підприємств / Л.Л. Калініченко // Вісник економіки транспорту і промисловості. – 2010. – № 30. – С. 107–112.

4. Гриньов А.В. Оцінка інноваційного потенціалу підприємства / А.В. Гриньов // Проблеми науки. – 2003. – № 12. – С. 12–17.

5. Річна фінансова звітність [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://smida.gov.ua/ Надійшла 09.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

196

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

УДК 331.572.4 Т. Р. ТИМОШЕК НДІ праці і зайнятості населення Міністерства соціальної політики і НАН України

ФОРМУВАННЯ ПОТРЕБИ В ПРАЦІВНИКАХ В ПРОФЕСІЙНОМУ РОЗРІЗІ В УМОВАХ ІННОВАЦІЙНОЇ МОДЕЛІ РОЗВИТКУ В статті досліджуються тенденції формування попиту на робочу силу, зокрема за професійними групами і категоріями працівників, аналізується його відповідність стратегії інноваційного розвитку України, виявляється вплив інвестицій на формування робочих місць.

The article is devoted to tendencies of forming of demand on labor force, in particular depending in professional groups and personnel categories, its accordance with the strategy of innovative development of Ukraine is analyzed, influence of investments on forming of workplaces is defined. Ключові слова: попит на робочу силу, потреба для заміщення вільних робочих місць, категорії працівників, професійні групи, види економічної діяльності, інновації.

Існуючий в сучасних умовах високий рівень конкуренції, обумовлює необхідність переходу від екстенсивної моделі вітчизняної економіки до інноваційної моделі розвитку господарювання. Прискорене створення нових модернізованих робочих місць у виробництвах; створення і значне поширення наукомістких видів економічної діяльності потребує зростання у структурі персоналу частки працівників, зайнятих науково-дослідними і дослідно-конструкторськими розробками, впровадження нових, більш складних, соціально мобільних професій та синтезованих спеціальностей. Це має супроводжуватися кількісно-якісним зростанням чисельності висококваліфікованих працівників, спроможних до інновацій, а також впровадженням у практику регулювання зайнятості альтернативних режимів праці, новітніх стратегій мотивації трудової діяльності тощо. Відповідно зміняться вимоги до якості робочої сили, що вплине на формування потреби для заміщення вільних робочих місць. Актуальність теми статті обумовлена необхідністю переходу до інноваційної моделі розвитку України. Дослідженню ринку праці та його складових присвячено багато праць вітчизняних та зарубіжних вчених. Серед українських дослідників цієї тематики варто згадати Бандура С.І., Грішнову О.А., Заєць Т.А., Колота А.М., Куликова Г.Т., Лібанову Е.М., Лісогор Л.С., Петюха В.М., Пухлія В.Т., Ткаченко Л.Г. та ін. Якщо дослідженню факторів та кількісно-якісним характеристикам пропозиції робочої сили вже приділено достатньо уваги, то формування попиту на робочу силу, зокрема в контексті стратегії інноваційного розвитку, ще потребує вивчення. Мета даної статті – визначення тенденцій формування попиту і пропозиції робочої сили, її відповідність стратегії інноваційного розвитку, виявлення впливу інвестицій на формування попиту на робочу силу. Сучасна ситуація на ринку праці щодо формування потреби в працівниках, не відповідає принципам її формування в умовах інноваційного розвитку. Структура попиту на робочу силу за професійними групами у 2011 р. характеризувалася тим, що найбільші частки припадали на кваліфікованих робітників з інструментом (22,0%), професіоналів (15,3%) і найпростіші професії (14,4%); найменші частки займали кваліфіковані робітники сільського та лісового господарств, риборозведення та рибальства (1,0%) і технічні службовці (2,9%). Питома вага інших груп знаходилася в інтервалі від 9% до 14% (табл. 1). Динаміка структури попиту на робочу силу за професійними групами за 2005–2011 рр. показала, що найбільше зростання попиту відбулося у групі професіоналів (на 53,0%) і працівників сфери торгівлі та послуг (57,6%). Також збільшилася частка попиту на законодавців, вищих державних службовців, керівників, менеджерів (на 32,4%), водночас на 25,8% зросла частка попиту на фахівців та на 18% – на осіб найпростіших професій (включаючи осіб без професій). Значно (на 38%) зменшилася частка попиту на робітників з обслуговування, експлуатації та контролювання за роботою технологічного устаткування, складання устаткування та машин і на кваліфікованих робітників з інструментом (28%) (табл. 1). При порівнянні структури потреби в робочій силі і структури зайнятих в економіці країни за професійними групами за 2005–2010 роки видно, що вони майже ідентичні, тобто можна зробити висновок про відсутність змін у структурі зайнятості. Якщо у 2007–2008 році спостерігалося деяке перевищення порівняно із структурою зайнятих частки потреби у кваліфікованих робітниках з інструментом (в 2,3 рази) і операторах та складальниках устаткування та машин (в 1,5 разу), що могло бути наслідком створення нових робочих місць в результаті переоснащення виробництва та впровадження більш прогресивних технологій, то у 2010 році цей процес призупинився: співвідношення частки потреби і частки зайнятих цих професійних груп майже зрівнялися (табл. 2). В Україні на ринку праці існують структурні диспропорції між попитом на робочу силу та її пропозицією за професіями. Показником, що характеризує взаємозв’язок між попитом на робочу силу та його пропозицією, є чисельність незайнятих громадян у розрахунку на 1 вакансію або показник навантаження незайнятого населення на одне вільне робоче місце (табл. 3). Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

197

Економічні науки

Таблиця 1 Структура попиту на робочу силу за професійними групами у 2005–2011 рр., на кінець року, % Темп зростання

Рік

Професійна група Всього Законодавці, вищі державні службовці, керівники, менеджери (управителі) Професіонали Фахівці Технічні службовці Працівники сфери торгівлі та послуг Кваліфіковані робітники сільського та лісового господарств, риборозведення та рибальства Кваліфіковані робітники з інструментом Робітники з обслуговування, експлуатації та контролювання за роботою технологічного устаткування, складання устаткування та машин Найпростіші професії

2005 100

2006 100

2007 100

2008 100

2009 100

2010 100

6,8

6,2

6,5

7,7

9,9

8,8

9,0

132,4

10,0 9,3 2,7 6,6

8,5 9,0 3,1 8,5

9,7 9,2 3,8 8,9

12,0 13,3 4,2 9,2

15,2 13,8 3,6 12,2

14,1 11,6 3,5 12,3

15,3 11,7 2,9 10,4

153,0 125,8 107,4 157,6

0,8

0,9

1,1

1,1

1,0

83,3 73,3

2011 2011/2005 100

1,2

1,1

30,0

29,7

28,8

22,0

17,3

20,7

22,0

21,2

19,6

18,7

15,8

11,7

12,4

13,3

62,7

12,2

14,2

13,6

14,9

15,2

15,5

14,4

118,0

Джерело: Державна служба статистики України [1, 2]

Таблиця 2 Структура зайнятих в економіці України і структура попиту у працівниках на заміщення вільних робочих місць у 2007-2010 рр., % Структура попиту підприємств Структура зайнятих у працівниках на заміщення у віці 15-64 років за вільних робочих місць професійними групами рік рік 2007 2008 2009 2010 2007 2008 2009 2010

Група професій

Законодавці, вищі державні службовці, керівники Професіонали Фахівці Технічні службовці Робітники сфери обслуговування та торгівлі Кваліфіковані робітники сільського та лісового господарств, риборозведення та рибальства Кваліфіковані робітники з інструментом Оператори та складальники устаткування та машин Найпростіші професії Всього

Відношення структури потреби до структури зайнятих рік 2007 2008 2009 2010

6,5

7,7

9,9

8,8

7,6

7,7

8,0

8,0

0,9

1,0

1,2

1,3

9,7 9,2 3,8

12,0 13,3 4,1

15,2 13,9 3,7

14,1 11,6 3,5

12,6 11,4 3,6

13.2 11,8 3,5

13,7 12,1 3,6

13,9 11,6 3,4

0,8 0,8 1,1

0,9 1,1 1,2

1,1 1,2 1,0

1,0 1,0 1,0

8,9

9,2

12,1

12,3

13,6

14,4

14,8

14,6

0,7

0,7

0,8

0,8

0,8

0,9

1,0

1,1

1,3

1,1

1,0

1,1

0,6

0,8

1,0

1,0

28,8

22,0

17,3

20,7

12,6

13,8

12,4

11,7

2,3

1,6

1,4

1,8

18,7

15,8

11,6

12,4

12,6

12,9

12,2

11,7

1,5

1,5

1,3

1,0

13,6 100

15,0 100

15,3 100

15,5 100

24,7 100

21,6 100

22,2 100

24,0 100

0,6

0,6

0,6

0,6

Розрахунки автору на основі даних Державної служби статистики України [1, 2]

Протягом останніх п’яти років показник навантаження на одне робоче вільне місце зростав. Майже втричі він збільшився на місця кваліфікованих робітників з інструментом та операторів та складальників устаткування та машин та на посади технічних службовців та вдвічі – для професіоналів, робітників сфери обслуговування та торгівлі. Порівняно з цим незначне зростання навантаження відмічено на найпростіші професії і для фахівців (відповідно в 1,5 і 1,9 рази). Якщо порівнювати темпи зміни потреби і пропозиції за останні п’ять років, то в цілому скорочення потреби у робітниках відбувалося інтенсивніше, ніж пропозиції. Так, середні темпи скорочення попиту на робочу силу в цілому по економіці склали 79%, а середні темпи зменшення пропозиції – лише 97%. Виняток становлять групи професіоналів, законодавців, вищих державних службовців, керівників та кваліфікованих робітників з інструментом, в яких спостерігалося зростання пропозиції (середні темпи склали відповідно 106,9%, 103,6%, 101,8%). Майже однакові темпи зменшення попиту і пропозиції відбувалися у групі найпростіших професій і робітників сфери обслуговування та торгівлі (рис. 1). Така ситуація може пояснюватися тим, що, з одного боку, зменшення попиту на групу кваліфікованих робітників з інструментом і операторів та складальників устаткування та машин свідчить про слабкі темпи розвитку вітчизняної промисловості, яка формує потребу на працівників цих груп. З 198

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

іншого, тим, що внаслідок певних зрушень у технічній модернізації підприємств, неминучих змін в організації виробництва вивільнюється ряд працівників з вищою освітою і таким чином це обумовлює зростання навантаження на місця професіоналів та технічних службовців, законодавців. Варто зазначити, що тільки група найпростіших професій та робітників сфери обслуговування та торгівлі характеризується певною збалансованістю потреби і пропозиції робочої сили. Таблиця 3 Навантаження на одне вільне робоче місце за професійними групами за 2007–2011 рр. (на кінець року, осіб) Рік

Група професій попит

2007

2008

пропо наванта попит зиція ження

пропо наванта пропо наванта пропо наванта пропо наванта попит попит попит зиція ження зиція ження зиція ження зиція ження

2009

2010

Всього 169,7 660,3 3,9 91,1 876,2 9,6 65,8 542,8 8,2 Законодавці, вищі державні службовці, 11,1 47,5 4,3 7,0 66,9 9,6 6,5 51,8 8,0 керівники Професіонали 16,5 38,1 2,3 10,9 54,6 5,0 10,0 45,0 4,5 Фахівці 15,6 55,3 3,5 12,1 72,0 6,0 9,1 51,7 5,7 Технічні службовці 6,4 36,3 5,7 3,8 46,2 12,2 2,4 31,2 13,0 Робітники сфери обслуговування та 15,1 86,7 5,7 8,4 106,6 12,7 8,0 66,0 8,3 торгівлі Кваліфіковані робітники сільського, та лісового господарств, 1,4 35,9 25,6 0,8 42,0 52,5 0,7 19,5 27,9 риборозведення та рибальства Кваліфіковані робітники 48,8 68,8 1,4 20,1 116,3 5,8 11,4 77,7 6,8 з інструментом Оператори та складальники 31,7 120,4 3,8 14,4 176,8 12,3 7,7 106,8 13,9 устаткування та машин Найпростіші професії 23,1 171,3 7,4 13,6 194,8 14,3 10,1 93,2 9,2 Розрахунки автору на основі даних Державної служби статистики України [1, 2] 2007

2008

2010

2011

60

63,9 564,0

8,8

59,3

501,4

8,5

5,7

51,4

9,0

5,4

49,8

9,2

9,0 7,4 2,2

48,1 53,0 31,8

5,3 7,2 14,5

9,1 7,0 1,7

45,7 47,4 27,5

5,0 6,8 16,8

7,9

76,6

9,7

6,2

71,3

11,5

0,7

22,8

32,6

0,6

20,6

34,3

13,2 69,9

5,3

13,0

57,0

4,4

7,9 107,2 13,6

7,9

93,9

11,9

9,9 103,2 10,4

8,5

88,3

10,4

2009

53

50 40

34 13

12

12

6

12

14

4

10

Найпростіші професії

17

Оператори та складальники устаткування та машин

12

Кваліфіковані робітники з інструментом

7

6

Кваліфіковані робітники сільського господарства

5

Робітники сфери обслуговування

5

Технічні службовці

Законодавці

10 0

9

Фахівці

10

Професіонали

30 20

2011

Рис. 1. Динаміка навантаження на одне вільне робоче місце за професійними групами за 2007–2011 рр. (на кінець року, осіб)

В цілому, тенденція зростання кількості зареєстрованих громадян, не зайнятих трудовою діяльністю, на фоні постійного скорочення попиту на робочу силу в сучасних умовах розвитку України свідчить про слабкість ринку праці, який не створює нових робочих місць, не в змозі забезпечити ефективну зайнятість. Не варто забувати, що висока потреба на деякі вакантні місця часто обумовлена низькою заробітною платою. Саме низька заробітна плата, приховане безробіття та міграція за кордон стали головними факторами певного зниження рівня безробіття на початку нинішнього століття. На початок 2011 р. намітилася тенденція до збільшення питомої ваги потреби у кваліфікованих робітниках з інструментом і операторах та складальниках устаткування та машин, порівняно з 2010 роком, але про тенденцію говорити зарано. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

199

Економічні науки

Причин такої ситуації декілька. По-перше, в Україні слабо відбувається процес впровадження нових технологій і відповідно налагодження випуску нової інноваційної продукції. Частка інноваційної продукції в загальному обсязі реалізованої продукції складає до 5% (у розвинутих країнах цей показник сягає 40%). Відповідно майже не змінюється продуктивність праці. Незважаючи на те, що цей показник на сьогодні не розраховується, принаймні не оприлюднений, за власними підрахунками вчених він залишається на низькому рівні. Відомо, що зростання продуктивності праці обумовить підвищені вимоги до працівників і відповідно змінить попит на якість цих працівників. Проте на сьогодні технологічні інновації не призвели в більшості випадків до зменшення чисельності працівників підприємств. Зростання продуктивності праці можна пояснити тим, що нове обладнання не є більш сучасним, а найчастіше відремонтованим іноземним або вітчизняним обладнанням. Керівники підприємств зазвичай завищують інноваційні успіхи для звіту статистичним органам [3]. По-друге, всі заходи щодо створення робочих місць з метою запобігання зростанню безробіття, є малоефективними. Зазвичай, такі нові місця є дешевими з точки зору витрат, не передбачають будь-які кваліфікаційні вимоги до працівників, розраховані на мінімальну заробітну платню, а отже, не спонукають до впровадження нових форм і методів виробництва. Тому слід розрізняти створення нових робочих місць з метою забезпечення або прагнення забезпечення повної зайнятості і створення робочих місць в результаті залучення інвестицій і втілення інноваційної моделі розвитку економіки. Силу і напрям залежності сучасних тенденцій попиту у робочій силі на ринку праці та обсягів інвестицій у різні види діяльності економіки України протягом 2001–2010 рр. визначає коефіцієнт кореляції (табл. 4). Таблиця 4 Кореляційний зв’язок між попитом на робочу силу і обсягом інвестицій у 2001–2010 рр. Сфера економічної діяльності Сільське господарство, мисливство, лісове господарство Промисловість Будівництво Торгівля; ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку Діяльність готелів та ресторанів Діяльність транспорту та зв’язку Фінансова діяльність Операції з нерухомим майном, оренда, інжиніринг та надання послуг підприємцям Державне управління Освіта Охорона здоров’я та надання соціальної допомоги Надання комунальних та індивідуальних послуг; діяльність у сфері культури та спорту

Коефіцієнт кореляції між структурою попиту на робочу силу між структурою попиту на посади і обсягом інвестицій в галузі і обсягом інвестицій осіб без осіб без робітників службовців робітників службовців кваліфікації кваліфікації -0,54

-0,68

-0,48

-0,82

-0,51

0,82

0,55 0,48

0,56 0,27

-0,57 0,61

-0,82 -0,84

0,72 0,62

0,96 0,92

0,88

0,78

0,45

н.д.

н.д.

0,62

0,04

-0,40

-0,33

н.д.

н.д.

0,80

-0,79

-0,85

-0,55

-0,87

0,84

0,96

-0,20

0,21

0,37

-0,87

0,12

0,42

0,51

0,38

0,53

-0,22

0,77

-0,69 -0,37

-0,31 0,34

0,28 0,15

0,14 0,59

-0,29 -0,36

0,41 0,01

-0,20

-0,07

0,67

-0,03

-0,09

0,72

0,10

-0,44

0,09

н.д.

н.д.

Розрахунки автору на основі даних Державної служби статистики України [1, 2]

В результаті розрахунків виявлено, що найсильніший зв’язок між структурою попиту на посади у окремих видах економічної діяльності і обсягом інвестицій в ці види діяльності спостерігався у торгівлі; ремонті автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку, діяльності транспорту та зв’язку, середній за силою зв’язок – у промисловості, сільському господарстві, мисливстві. Так, збільшення частки інвестицій: • в торгівлі; ремонті автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку зумовлювало збільшення частки попиту на працівників у цій галузі; • у діяльність транспорту та зв’язку спричиняло зменшення частки потреби в цьому виді діяльності; 200

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

• в промисловості спричиняло зменшення частки попиту на робітників та службовців та зростання частки осіб без кваліфікації; • в сільському господарстві, мисливстві, лісовому господарстві впливало на зменшення частки попиту на всіх зайнятих в цьому виді діяльності. Зв’язок між структурою попиту на посади в галузі і обсягом інвестицій показує, що зростання обсягу інвестицій впливає на формування попиту наступним чином: • у промисловості – зменшення попиту на робітників та збільшення попиту на службовців і осіб без кваліфікації; • у сільському господарстві, мисливстві, лісовому господарстві зменшує попит на робітників та службовців і збільшує попит на осіб без кваліфікації; • у будівництві зменшує попит на робітників, водночас збільшує попит на осіб без кваліфікації та службовців; • у діяльності транспорту та зв’язку зменшує попит на робітників, натомість збільшує попит на службовців і осіб без кваліфікації. Висновки. Аналіз формування потреби на заміщення вільних робочих місць в сучасних умовах економіки України дозволив зробити висновки про скорочення цієї потреби в Україні, зокрема цей процес відбувається інтенсивніше на державних і комунальних підприємствах, ніж на приватних. Найбільше зростання попиту відбулося у групі професіоналів, фахівців, законодавців, вищих державних службовців, керівників, менеджерів. Одночасно зменшилася частка попиту на кваліфікованих робітників з інструментом і робітників з обслуговування, експлуатації та контролювання за роботою технологічного устаткування, складання устаткування та машин. Отже розвиток економіки України в напряму інвестиційно-інноваційної моделі відбувається неефективно. Для більшості видів діяльності модернізація підприємств є обмеженою, перерозподіл робочих місць і створення нових інноваційних робочих місць відбувається повільно. Література 1. Статистичний щорічник України за 2009 рік / Державний комітет статистики України. – К. : Державне підприємство "Інформаційно-аналітичне агентство", 2010. – 567 с.

2. Статистичний щорічник України за 2010 рік / Державна служба статистики України. – К. : ТОВ «Август Трейд», 2011. – 559 с.

3. Астапов К.Л. Об инновационной активности предприятий отечественной промышленности / К.Л. Астапов // Аналитический вестник Совета Федерации ФС РФ. – 2002. – № 9 (165) . – С. 5. Надійшла 10.06.2012; рецензент: д. е. н. Савченко В. А.

УДК 65.016.7:621 І. В. БАБІЙ Хмельницький національний університет

ФОРМУВАННЯ АНТИКРИЗОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ ЯК ІНСТРУМЕНТУ УПРАВЛІННЯ РЕСТРУКТУРИЗАЦІЄЮ ПІДПРИЄМСТВА У статті сформовано складові організаційно-кадрового, виробничо-технологічного та ресурсно-фінансового потенціалу як складових антикризового потенціалу підприємства. Запропоновано схему підвищення антикризового потенціалу підприємства.

In the article are formed organizationally skilled, production-technological and resource-financial constituents of potential as elements of anticrisis potential of enterprise. The chart of increase of anticrisis potential of enterprise is offered. Ключові слова: реструктуризація підприємства, антикризовий потенціал, організаційно-кадровий потенціал, виробничо-технологічний потенціал та ресурсно-фінансовий потенціал підприємства.

Вступ. Одним з основних чинників, що впливає на конкурентоспроможність, прибутковість та досягнення відповідного рівня в галузі управління підприємством є повнота використання можливостей даного підприємства, його потенціалу. Потенціал підприємства – це не тільки наявні для використання ресурси та можливості підприємства, це й здатність підприємства ефективно їх використовувати. Неповне та невміле застосування ресурсів підприємства може призвести його до нульових прибутків та до банкрутства. Тому вірне використання та оцінка складу потенціалу підприємства є досить важливим для подальшого його ефективного функціонування. Аналіз останніх наукових досліджень показав, що впродовж десятиліть поняття потенціал досить різноманітно трактувалось багатьма вченими, такими як Б. Є. Бачевський, Н. С. Краснокутська, Є. В. Лапин, Е. В. Попов, В. Л. Ханжина, О. С. Федонін та багато інших. Основний розділ. Визначення поняття потенціалу має не тільки важливе наукове, а й практичне Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

201

Економічні науки

значення. На нашу думку, щоб оцінити потенціал машинобудівного підприємства, потрібно проаналізувати його організаційно-кадровий, виробничо-технологічний та ресурсно-фінансовий потенціали, які є складовими антикризового потенціалу. Суттю ресурсно-фінансового потенціалу є повний доступ підприємства до провідних напрацювань у сфері маркетингу та менеджменту. Ресурсно-фінансовий потенціал підприємства складається з потенціалу матеріальних ресурсів, прибутковості та рівня фінансового результату підприємства [5]. У ресурсно-фінансовому потенціалу окремо виділяють ресурси, які є у підприємства. Їх поділяють на інформаційні, трудові, матеріальні та фінансові ресурси. Структура ресурсно-фінансового потенціалу, заснована на взаємодії трьох складових, які якнайповніше характеризують внутрішній стан підприємства – системи управління, ресурсів і діяльності персоналу. Таким чином, охоплюються всі стратегічні компоненти підприємства, що дозволяють досягати поставлених цілей. Система управління представлена у вигляді сукупності компонентів, які утворюють систему управління: планування, організація, стимулювання і контроль [6]. Реалізація поставлених цілей здійснюється за рахунок ресурсів, що є на підприємстві – трудових, організаційних, фінансових і матеріальних виробничих і технологічних. Особлива увага приділяється діяльності персоналу, оскільки будь-яка організація – це, перш за все, кадри. Діяльність персоналу поділяється на три складові – аналітичну, виробничу і комунікаційну (діяльність, спрямована на взаємодію з ринком). Організаційно-кадровий потенціал є важливою складовою антикризового потенціалу підприємства, формування якого розглянуто на рис. 1.

Зовнішні фактори впливу ПІДПРИЄМСТВО

Завдання

Мотиватори

Продуктивність праці

ПРАЦІВНИКИ

Потреби

Інтереси

Кваліфікація

Творчість

Цінності та ідеали

Мотиватори

Зовнішні фактори впливу Рис. 1. Формування організаційно-кадрового потенціалу підприємства як складової антикризового потенціалу

Аналітична складова діяльності підприємства, що включає наукові дослідження і розробки, є основою для виробництва того або іншого ресурсу, або продукції. Комунікаційна діяльність несе в собі функції розробки і вживання комплексу маркетингових інструментів дії на ринок (просування, стимулювання, ціноутворення, товарну політику). У той же час, за допомогою комунікаційної складової забезпечується надходження інформації про зовнішнє середовище, яке необхідне для управління на етапі планування та розробки стратегічних цілей. Формування організаційно-кадрового потенціалу підприємства як складової антикризового потенціалу (рис. 2) відбувається на основі організаційної структури управління, кількісного та якісного складу персоналу підприємства та постійного підвищення кваліфікації працівників, здобування все нових і нових знань для того, щоб підприємства мали змогу займати передові лінії у «боротьбі» за споживачів та прибутки. Для оптимального використання виробничо-технологічного потенціалу підприємства потрібно постійно слідкувати за нововведеннями та удосконаленнями на ринку, відновлювати основні засоби 202

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

підприємства, покращувати якісні та кількісні показники виробництва, поліпшувати нормування виробничих процесів. Виробничо-технологічний потенціал містить такі основні показники, як обсяг основних фондів підприємства, чисельність персоналу та обсяг виробництва. Виробничо-технологічний потенціал підприємства є властивістю цілісного носія, і хоча він зв'язаний з виробничою функцією, яку реалізує відповідна система (як елемент носія), але система виробництва забезпечує лише виконання певних операцій технологічного процесу за наявним дійсним фондом роботи обладнання і до того ж має власний потенціал — функціональний. Іноді у внутрішній структурі підприємства виділяють «функціональні області: маркетинг, виробництво, кадри, менеджмент, фінанси, інформацію» [2]. Виробничо-технологічний потенціал: організаційно-технічний рівень, порівняльна тривалість виробничого циклу, адаптивність структури виробничого потенціалу, прояв ефектів досвіду та масштабу, ефективність внутрішнього контролю якості. Активну частину основних виробничих фондів переважно складають різноманітні машини та обладнання, технічні можливості яких визначають виробничий потенціал підприємства.

Організаційно-кадровий потенціал підприємства

Рівень заробітної плати працівників у собівартості продукції

Рівень кваліфікації працівників підприємства

Рівень продуктивності праці працівників

Рівень використання управлінського персоналу

Рівень організації структури управління Рис. 2. Складові організаційно-кадрового потенціалу підприємства

Також виробничо-технологічний потенціал трактують, як наявні та приховані можливості підприємства щодо залучення та використання факторів виробництва для випуску максимально можливого обсягу продукції (послуг). Його треба сприймати як сукупність ресурсів, що функціонують і здатні виробляти певний обсяг продукції. Тому виробничо-технологічний потенціал є поліструктурною системою. До його складу входять потенціал основних фондів; потенціал оборотних фондів; потенціал нематеріальних активів; потенціал технологічного обладнання [7]. Загальні особливості формування виробничо-технологічного потенціалу підприємства полягають у наступному: 1. Реформуванню підлягає, у першу чергу, виробнича система підприємства, як носій потенціалу, від властивостей якого у найбільшій мірі залежить виробничий потенціал усього підприємства.

2. Зміни носія потенціалу виробничої системи не обов'язково потягнуть за собою зміни інших систем, лише якщо це пов'язано зі зміною енергоспоживання, збільшенням матеріалоємності або трудомісткості продукції, але якщо йдеться про створення нового підприємства, саме виробнича система обумовлює склад, вид, структуру та масштаби усіх інших систем цілісного носія та згодом і його виробничий потенціал.

3. Реформування носія потенціалу виробничої системи здійснюється за ланцюжком – зміна (вибір) виробу або зміна конструкції виробу чи матеріалів, що його складають, зміна (вибір) масштабів та типу виробництва, зміна (вибір) технології виробництва за видами обробки та рівнем використання готових комплектуючих вузлів, зміна (вибір) рівня автоматизації процесів і відповідно – вимог до виробничого персоналу. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

203

Економічні науки

4. Виробничо-технологічний потенціал підприємства відображає максимум обсягу, який може забезпечити підприємство за встановленими номенклатурними позиціями й асортиментом продукції у межах повної місткості ринку за кожним виробом.

5. Від вибору виду продукції залежатимуть одиниці виміру потенціалу (штуки, тони умовного палива, метри, нормо-години та інше), як обсягу продукції, робіт, послуг в натуральному або умовнонатуральному виразі за встановлений період часу.

6. Основними суб'єктами оцінки та діагностики виробничо-технологічного потенціалу підприємства є власник (співвласники) та конкуренти даного підприємства. Держава, як суб'єкт оцінки виступає лише за умовами: продукція, що виготовляється, є стратегічно важливою для країни; продукція є вагомою складовою експортно-імпортного балансу; держава є власником та розпорядником підприємства, а підприємство є казенним. Регіон та місто можуть виступити суб'єктами оцінки виробничого потенціалу, якщо продукція – дефіцитні предмети широкого споживання, що повинна, у першу чергу, задовольняти потреби місцевого населення [1]. Оцінка антикризового потенціалу машинобудівних підприємств має відбуватись на основі аналізу діяльності групи підприємств та їх організаційно-кадрового, виробничо-технологічного та ресурснофінансового потенціалів. Ресурсно-фінансовим потенціалом машинобудівних підприємств є спроможність управління його ресурсами на певних етапах їх розвитку. Під даним поняттям об'єднуються не лише ресурси, що взаємодіють з системою управління, але і методи, використання яких дозволяє ефективно реалізувати наявні ринкові можливості та фінанси підприємства [6]. Отже, можна зробити висновок, що взаємодія ресурсно-фінансового потенціалу підприємства є дуже тісною та взаємозалежною, тому нами було віднесено ресурсний та фінансовий потенціали до групової характеристики підприємства – ресурсно-фінансової стійкості підприємства, яка, в свою чергу, формує ресурсно-фінансовий потенціал підприємства. Формування ресурсно-фінансового потенціалу підприємства як складової антикризового потенціалу зображене на рис.3.

Ринок капіталу

Ресурсно-фінансовий потенціал Ринок постачальників

Ринок інвестицій

Ринок робочої сили

Виробничотехнологічний потенціал

Ринок споживачів

Організаційнокадровий потенціал Антикризовий потенціал підприємства - надходження ресурсів та готової продукції - грошові потоки

Рис. 3. Формування ресурсно-фінансового потенціалу в системі впливу різних ринків

Розглянувши складові антикризового потенціалу підприємства, такі як організаційно-кадровий потенціал, виробничо-технологічний потенціал та ресурсно-фінансовий потенціал можна сформувати заходи для його підвищення (рис. 4).

204

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

Підвищення антикризового потенціалу підприємства Реструктуризація організаційно-кадрового потенціалу підприємства

  

Реструктуризація виробничотехнологічного потенціалу підприємства

    

Реструктуризація ресурснофінансового потенціалу підприємства

  

Удосконалення організаційної структури управління Формування кількісного та якісного складу персоналу підприємства Підвищення кваліфікації працівників Ефективне використання основних фондів Збільшення обсягів та якості виробництва Нормування виробничих процесів Удосконалення існуючої продукції Механізація та автоматизація виробничих процесів Удосконалення системи управління фінансовими ресурсами Активізація використання ресурсів Додаткове формування джерел фінансування:  статутного капіталу  додаткового капіталу  резервного капіталу  цільового фінансування  фондів накопичення  оборотних активів

Рис. 4. Схема підвищення антикризового потенціалу підприємства

Висновки. Підвищення антикризового потенціалу підприємства відбувається в результаті розробки та здійснення заходів, які спрямовані на подолання кризових явищ на підприємстві. Антикризовий потенціал складають внутрішні ресурси підприємства, які містяться в організаційно-кадровому, виробничотехнологічному та ресурсно-фінансовому потенціалах підприємства. Детальне ознайомлення зі складовими антикризового потенціалу дає можливість використовувати його в подальшому, як інструменту в організаційно-економічного механізмі реструктуризації машинобудівних підприємств та сформувати показники ефективної реструктуризації машинобудівних підприємств. Література 1. Бачевський Б.Є. Потенціал і розвиток підприємства : [навч. посібник] / Бачевський Б.Є. – К. : Центр учбової літератури, 2009. – С. 87–89.

2. Краснокутська Н.С. Потенціал підприємства: формування та оцінка / Краснокутська Н.С. – К. : Центр навчальної літератури, 2005. – 352 с.

3. Лапин Е.В. Оценка экономического потенциала предприятия : [монографія] / Лапин Е.В. – Сумы : ИТД «Уневерситетская книга», 2004. – 360 с.

4. Митрофанов Г.В. Фінансовий аналіз : [навч. посібник] / Митрофанов Г. В., Кравченко Г.О., Барабаш Н.С. – К. : Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2002. – 301 с.

5. Попов Е.В. Рыночный потенциал предприятия / Попов Е.В. – М. : Экономика, 2002. – 559 с.

6. Ханжина В.Л. Структура рыночного потенциала предприятия / В.Л. Ханжина, Е.В. Попов // Проблемы теории и практики управления. – 2001. – № 6. – С. 118–122.

7. Федонін О.С. Потенціал підприємства: формування та оцінка / Федонін О.С., Рєпіна І.М., Олексюк О.І. – К. : КНЕУ, 2004. – 316 с. Надійшла 10.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

205

Економічні науки

УДК 336.66 Л. В. ОЛІЙНИК Хмельницький національний університет

СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО ЕФЕКТИВНОГО УПРАВЛІННЯ РЕСУРСАМИ ТА АКТИВАМИ ПІДПРИЄМСТВА Узагальнено складові та засади управління активами підприємств, в межах яких відбувається їх поділ на групи, і визначено особливості формування функціонального навантаження на види активів. Запропоновано розширити критеріальну базу управління мобілізацією активів за умов врахування кон’юнктури і функціонування ринкових інститутів.

Generalized elements and principles of asset management companies, within which is their division into groups, and specific features of the functional load on the types of assets. A criterion to expand the base of mobilization assets, subject to market conditions and the functioning of market institutions Ключові слова: активи, ринкові інститути, ресурси господарської діяльності, фінансовий менеджмент.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями. Попри традиційно важливе значення та поширення дослідження управління ресурсами та активами сучасний етап господарської діяльності підприємств набуває нового, небаченого до цього часу поштовху, спровокованого розвитком фінансово-інвестиційних інструментів та ринкових інститутів, глобалізацією світової економіки, загостренням конкуренції. Поряд загальними системними чинниками, неможливо оминути проблеми управління машинобудівними підприємствами у транзитивній економіці, що спостерігались на межі 90-х років минулого століття у країнах центральної Європи та до цього часу залишаються невід'ємними складовими формування фінансових результатів, економічної безпеки та ефективності господарської діяльності суб'єктів господарювання України. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемам управління ресурсами та активами підприємств присвячені роботи відомих зарубіжних економістів, серед яких Є. Брігхем, А. Гроппеллі, А. І. Зелгавілс, А. Кінг, Б. Коллас, П. Роуз, Ф. Лі. Ченг, Дж. Фіннері та ін. Слід відмітити також значний внесок представників вітчизняних наукових шкіл, таких як І. Бланк, М. Внукова, О. Гаманкова, С. Осадець, Т. Ротова, Я. Шумелда, Є. Рясних, О. Орлов, І. Івасів, К. Раєвський, М. Савлук, Н. Шульга, A. Поддєрьогіна, Л. Лігоненко, Р. Слав'юк та ін. Невирішені частини проблеми. Незважаючи на значні теоретичні та прикладні результати, розроблені положення головним чином орієнтовані на управління внутрішніми ресурсами підприємств, і лише поверхнево стосуються врахування економічної кон'юнктури, кон'юнктури фінансових, інвестиційних ринків, секторів виробництва основних засобів, ресурсів тощо. Постановка завдання. Визначити сучасні підходи до ефективного управління ресусами та активами підприємства, встановити можливості їх вдосконалення. Основний матеріал дослідження. Неефективність, нездатність забезпечити конкурентоспроможність, відсталі технології, високі витрати, енерго- та матеріаломісткість вимагають радикальної перебудови системи господарювання, зміни менеджменту, підходів до фінансування та мобілізації ресурсів. В умовах посттоталітарної економіки, реалізація заходів з радикальної перебудови системи управління та господарського механізму підприємств вимагає значних інвестиційних та фінансових ресурсів, що в кінцевому результаті освоюються і набувають форми господарських активів. Втрата значної частини фінансових ресурсів у формі знецінення активів в період гіперінфляційних процесів початку 90-х років минулого століття, втрата цільових ринків, визначили закономірний результат – неможливість реалізувати реформаційні плани. На початковому етапі аналізу існуючої системи управління доцільно окреслити область дослідження, зокрема визначитись із застосуванням понятійно-категорійного апарату. До активів традиційно відносять контрольовані підприємством ресурси, використання яких зумовлює збільшення економічних ефектів. До них включають усі матеріальні цінності, нематеріальні активи та кошти, що належать суб'єкту господарювання на певну дату, їх розміщення та використання. У балансі підприємства приведені групи активів належать до (рис. 1) необоротних активів – незавершене будівництво, основні засоби, довгострокові фінансові інвестиції, довгострокова дебіторська заборгованість, відстрочені податкові активи й інші необоротні активи; оборотних активів – грошові кошти та їх еквіваленти, не обмежені у використанні, а також інші активи, призначені для реалізації або споживання протягом операційного циклу, чи протягом 12 місяців; витрати майбутніх періодів. Забезпечення безперервності господарської діяльності відбувається шляхом формування груп та видів активів, що визначаються особливостями технологічного процесу, застосовуваних підходів до фінансування господарської діяльності, стратегії суб'єкта господарювання. Однією з ключових областей комерційної діяльності підприємства виступає формування оптимальних матеріальних запасів. Проблема нераціональності останніх, наприклад, через заниження необхідного обсягу активів, призводить до зниження ліквідності та нестійкого фінансового стану, порушення технологічного процесу, значного падіння обсягів операцій та отримуваних комерційних 206

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

ефектів. Завищення необхідного обсягу активів обмежує потенціал капіталовкладень та розширення обсягів операцій. Як правило 80 % дебіторської заборгованості має припадати на відвантажену продукцію. Тому, формування раціональних систем управління дебіторською заборгованістю, оптимізація збутових операцій, застосування інструментів мобілізації фінансових ресурсів за розрахунками за реалізовану продукцію виступає ключовою складовою управління активами промислових підприємств. Актив – контрольовані підприємством ресурси, використання яких зумовлює збільшення економічних ефектів

Необоротні активи – незавершене будівництво, основні засоби, довгострокові фінансові інвестиції, довгострокова дебіторська заборгованість, відстрочені податкові активи й інші необоротні активи

Оборотні активи – грошові кошти та їх еквіваленти, не обмежені у використанні, а також інші активи, призначені для реалізації або споживання протягом операційного циклу, чи протягом 12 місяців

Витрати майбутніх періодів

Завдання управління Забезпечення безперервності процесу виробництва Пришвидшення обіговості оборотних активів Поліпшення рентабельності оборотних активів Мінімізація ризиків і втрат

Управління дебіторською заборгованістю

Формування окремих видів активів

Управління в межах операційного циклу

Виробничий цикл Обертання запасів сировини, матеріалів, напівфабрикатів Обертання незавершеного виробництва Обертання готової продукції

Фінансовий цикл

Обертання грошових коштів, інвестованих в оборотні активи, починаючи з моменту погашення кредиторської заборгованості за сировину, матеріали і закінчуючи інкасацією дебіторської заборгованості за відвантажену готову продукцію

Засади управління обіговими коштами

Підтримка мінімального залишку для безперебійного функціонування Створення резервів вільних грошових коштів для розширення виробництва Формування резервів на випадок форс-мажорних обставин Вкладення у високоліквідні фінансові інструменти

Рис. 1. Складові та засади управління підприємств [1, с. 13-14; Рис. 1. Складові та засади управлінняактивами активами підприємств [1, с. 13-14; 2, с. 122]2, с. 122] Таким чином, засадами раціонального управління активам слід вважати підтримання мінімального залишку грошових засобів, необхідних для підтримання безперебійного здійснення поточних платежів; створення резервів незадіяних грошових засобів для реалізації планів розширення господарських операцій; Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

207

Економічні науки

утворення резервів грошових засобів для компенсації втрат від можливих непередбачених подій та обставин форс-мажорного характеру, ризиків, фінансових та збутових криз; підтримання високої конкурентоспроможності шляхом застосування високоліквідних фінансових інструментів в якості потенційного джерела поповнення грошових засобів. Узагальнені традиційні підходи слід доповнити існуючою практикою застосування класифікації активів, тобто майна, що юридично закріплене за підприємством на правах власності або володіння. При цьому функціонування підприємств дає підстави визначити систему критеріїв класифікації активів, засновану на змістовному навантаженні на класифікований ресурс. Традиційно до числа критеріїв застосовують форми функціонування, що включає матеріальні, нематеріальні та фінансові активи; місце у господарському процесі, що включає оборотні та позаоборотні активи; види діяльності – операційні та інвестиційні; фінансові джерела – валові та чисті; характер володіння – власні та залученні; ступінь ліквідності – абсолютно ліквідні, високоліквідні, середньоліквідні, малоліквідні та неліквідні. Водночас, доцільно розширити існуючу критеріальну базу. Зокрема, в ході управління активами та застосуванням економічною кон’юнктури фінансових та інвестиційних ринків, необхідно застосувати критерій ризику залучення, використання та погашення, де слід виділити активи: безризикові; з низьким рівнем ризику; нормальним – середньоринковим рівнем ризику; високим; критичним ризиком. Ризики управління активами характеризують спроможність промислового підприємства погасити заборгованість, що утворилась в результаті формування активів. Чинниками закладення рівня ризику в управління активами визначається великою сукупністю передумов, причин та наслідків як функціонування підприємства, так і ринкової кон’юнктури (рис. 2). Активи підприємств Традиційні критерії класифікації

В абсолютно-ліквідній формі

Матеріальні За формами функціонування

Високоліквідні

Нематеріальні За ступенем ліквідності

Фінансові За місцем у господарському процесі

Оборотні

Малоліквідні Неліквідні

Позаоборотні Операційні

За видами діяльності

Середньоліквідні

Інвестиційні

За характером володіння

Власні Залучені

За фінансовими джерелами формування

Валові Чисті

Критерії класифікації для суб'єктів господарювання орієнтованих на мобілізацію активів і ресурсів в системі конвергенції господарської діяльності в економічну інфраструктуру та кон’юнктурні можливості цільових ринків Безризикові Активи, застосування яких не змінює ступінь ризику діяльності

За ризиком залучення

З низьким рівнем ризику

Активи від використання яких зростає ризик не здійснює суттєвого впливу на результати роботи підприємства

З нормальним рівнем ризику

Активи, що мають ризик, проте підприємство здатне подолати його вплив в межах існуючих систем управління

З високим рівнем ризику

Активи, що потребують додаткових заходів страхування ризику

З критичним ризиком Оптимальні Ефективні За цінами залучення

Нейтральні Регресивні Критичні

Активи, використання яких призводить до втрат Оптимальні, підвищують ефекти від експлуатації, забезпечують розширення виробництва та прибутковості Виступають каталізатором ефективного управління Покривають додаткові потреби в забезпеченні господарської діяльності Забезпечення короткотермінових потреб, з втратою частини ефектів Підтримання господарських операцій з високим ризиком втрат в результаті зміни ринкової кон'юнктури

Рис. 2. Класифікація активів підприємств інтегрованих у ринкову інфраструктуру Рис. 2. Класифікація активів підприємств інтегрованих у ринкову інфраструктуру (складено на основі [1, с.

172–176]) (складено на основі [1, 16; с. 16;2,2,с.с.348; 348; 3,3,с.с.172–176])

208

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

Недостатнє забезпечення ресурсами штовхає керівництво підприємства до залучення активів з вищим рівнем ризику. Ця ж причина вимагає використання резервів, що виступають критичним ресурсним резервом, в результаті чого також відбувається зростання ризиків. В останньому випадку має місце наростання системних ризиків, оскільки додаткова мобілізація активів, за відсутності можливості їх компенсувати, в перспективі обертається технологічними та господарським втратами. Іншою ознакою, що вимагає включення до критеріальної бази слід визначити ціну ресурсів. Інтерес промислового підприємства для цінового критерію визначається його впливом на ефекти господарської діяльності. Тому, доцільним на цьому етапі дослідження, слід виділити наступні групи активів за ціною: оптимальні – підвищують ефекти від експлуатації активів, забезпечують розширення виробництва та прибутковості підприємства; ефективні – не приносять прямого ефекту від додаткового залучення активів, проте підвищують ефекти та ефективність експлуатації вже наявних активів, часто виступаючи каталізаторами ефективного управління; нейтральні – забезпечують можливість експлуатувати наявні активи з попереднім рівнем ефективності, але без залучення яких підприємство неспроможне продовжити господарську діяльність; регресивні – дають можливість в короткотерміновому періоді підтримати забезпечення активами, без яких функціонування підприємства неможливе, проте в перспективі призводить до зниження ефектів та господарських втрат; критичні – забезпечують підтримання господарських операцій, проте за заміни ринкової кон’юнктури призводять до банкрутства підприємства (рис. 2). На відміну від приведених попередньо критеріїв та видів активів, запропонована класифікація актуальна для реалізації стратегій та програм мобілізації ресурсів ринкових інститутів та використання кон’юнктури фінансово-інвестиційних і цільових збутових ринків. Висновки і перспективи подальшого дослідження. Сучасний етап управління активами та ресурсами підприємств вимагає, поряд з традиційно застосовуваними підходами, при цільовій орієнтації на ефективність фінансового менеджменту, врахування чинників ринкової кон’юнктури, і в першу чергу, зумовлені ними ризики в руслі напрямів реалізації політики мобілізації фінансових ресурсів та активів. Перспективи подальших досліджень слід намітити в напряму формування методичної бази визначення впливу ринкової кон’юнктури на ефективність управління ресурсами та активами підприємств. Література 1. Циганов С.А. Шляхи підвищення ефективності грошово-кредитного регулювання економіки / С.А. Циганов // Фінанси України. – 2000. – № 1. – С. 11–19.

2. Финансовый менеджмент: теория и практика / [под ред. Е.С. Стояновой]. – М. : Перспектива, 1996. – 482 с.

3. Савчук В.П. Управление финансами предприятия / Савчук В.П. – М. : ЮНИТИ, 1998. – 787 с. Надійшла 10.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

УДК 658:004.9 Д. С. ТЕРЕХОВ Хмельницький національний університет

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПОТЕНЦІАЛ У СИСТЕМІ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВА У статті здійснено теоретичне узагальнення поняття інформаційного потенціалу в системі управління машинобудівним підприємством, охарактеризовано техніко-економічні показники оцінки складових інформаційного потенціалу.

In the article theoretical generalization of concept of informational potential in management of a machine-building enterprise is produced, the technically-economic indexes of estimation of components of informational potential are described. Ключові слова: інформаційний менеджмент, інформаційні системи, інформаційні технології, інформаційний потенціал.

Постановка проблеми. Сучасні підприємства машинобудівної галузі ставлять високі вимоги щодо забезпечення ресурсами відповідної якості, узгодженості за часом і місцем проведення сукупності технологічних процесів, а також до систем управління рівнів, що реалізують функції планування, організації та управління на всіх стадіях. Першочерговою задачею в цих умовах є вимоги щодо підвищення оперативності та достовірності виробничої інформації, своєчасного прийняття рішень, поліпшення прогнозування результатів діяльності підприємства з використання основних ресурсів, тобто підвищення інформаційного потенціалу підприємства. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемами використання сучасних механізмів управління, у тому числі підвищення інформаційного потенціалу на основі інформаційних систем та технологій переймаються провідні українські й закордонні вчені: А.І. Амоша, А.М. Астахов, В.В. Баронов, Б.В. Буркинський, Б.І. Валуїв, Н.Г. Георгіаді, Н.П. Гончарова, В.І. Захарченко, О.Є. Кузьмін, О.С. Редькін, К.Г. Скріпкін, Б.Я. Советов, Д. Вудкок, К. Дейт, П. Друкер, М. Мескон та інші. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

209

Економічні науки

Виділення раніше невирішених частин. Комплексна оцінка проблеми розвитку інформаційного потенціалу у системі управління підприємством, незважаючи на безперечну актуальність забезпечення ефективності прийняття управлінських рішень, залишається недостатньо дослідженою проблемою сучасного менеджменту та потребує дослідження сутності поняття інформаційного потенціалу, інструментів його оцінки та специфіки його впливу на розвиток підприємства. Формулювання цілей. Метою дослідження є теоретичне узагальнення поняття інформаційного потенціалу в управлінні промисловими підприємствами машинобудівної галузі, визначення його сутності, показників оцінки та особливостей впливу на інформаційну інфраструктуру підприємства та його розвиток в цілому. Основний матеріал. Інформаційний потенціал машинобудівного підприємства характеризується як складна система ресурсів виробництва і управління, що знаходиться у взаємозв'язку і взаємозалежності. Тому використання в процесі економічного планування і відтворення таких системних особливостей потенціалу, як інтегруючі здібності його елементів, а також досягнення збалансованого оптимального співвідношення між ними відкривають широкі можливості створення комплексної взаємопов'язаної системи розрахунків, що здатна забезпечити максимальну продуктивність виробничого потенціалу підприємства. Категорія інформаційного потенціалу на рівні основної економічної ланки відіграє важливу роль з позицій поліпшення використання ресурсів виробництва і управління та підвищення їх віддачі. Адже використання системних особливостей потенціалу дозволяє визначити структуру виробництва і напрям її вдосконалення, що забезпечують можливість практичної реалізації не лише самих елементів потенціалу, але і ефективності взаємодії усіх структурних одиниць підприємства, що значно підвищую їх продуктивну здатність. Слід враховувати, що будь-яка незбалансованість в поєднанні ресурсів значно скорочує його загальний потенціал [1]. Тому правильно налагоджений процес планування інформаційної інфраструктури та розвитку інформаційного потенціалу забезпечує реальні вигоди, спираючись на які з’являється можливість більш раціонального використання інформаційних систем та технологій підприємства для досягнення визначених цілей його основної діяльності. На думку автора, інформаційний потенціал машинобудівного підприємства – це єдність організаційно-технічних та інформаційних можливостей, які забезпечують підготовку та прийняття управлінських рішень і впливають на виробничий процес через збір, зберігання, обробку та розповсюдження інформаційних ресурсів. Іншими словами це комплекс технічних, програмно-математичних, організаційноекономічних засобів, спеціалізований персонал та максимально допустима можливість забезпечення своєчасною, достовірною і комплексною інформацією, яка необхідна для прийняття ефективних управлінських рішень на оперативному та стратегічному рівнях. Інформаційний потенціал – це багатоаспектне поняття, яке може розглядатись з різних площин. Інформаційний потенціал з точки зору якості забезпечення управлінських рішень визначає рівень та успішність стратегічного, тактичного та оперативного управління підприємством. Як сукупність інформаційних ресурсів, інформаційний потенціал має прямий вплив на розвиток автоматизації управлінських процесів, рівень взаємодії інформаційних потоків, можливість підприємства оперативно реагувати на зміни у мікро- та макросередовищі, об’єктивності та достовірності економічної інформації тощо [3]. Для виявлення реального стану інформаційного потенціалу машинобудівних підприємств необхідна комплексна оцінка. В якості сегментів оцінки доцільно виділити інформаційний організаційно-технічний потенціал, кадровий потенціал та якість інформаційного забезпечення управлінської діяльності, які у сукупності складають інформаційний потенціал підприємства. Поняття інформаційного організаційно-технічного потенціалу пов'язане з організацією і технологією отримання, обробки і передачі інформації, що базується на інформаційно-обробній техніці. Потенціал цих систем характеризує максимальний об'єм роботи з обробки інформації за певний відрізок часу. Також слід враховувати потужність обчислювальної техніки, що визначається цілим рядом параметрів. Вимір ефективності обчислювальної техніки ускладнюється в міру розширення області використання результатної інформації, наближення до її безпосереднього споживача та показників оцінки кінцевих результатів управлінських рішень. У результаті позитивний результат використання обчислювальної техніки в управлінні підприємством проявляється в підвищенні якості управління, що призводить до економії виробничих ресурсів з розрахунку на заданий об'єм продукції, що випускається. Проте підвищення ефективності виробництва пов'язане зі значною групою чинників, тому виділити саме той спектр, що доводиться безпосередньо на технічний базис управління досить складно. Кадровий інформаційний потенціал підприємства, який забезпечує ефективність інформаційної діяльності, доцільно оцінювати системою показників, що відбивають професіональні здібності, якісний склад, чисельність і кваліфікацію працівників, здатність і готовність управлінців до використання нових інформаційних технологій, віковий склад, комп'ютерну грамотність тощо. Безпосередньо оцінка якості інформаційного забезпечення управлінської діяльності повинна, на думку автора, ґрунтуватися на визначенні рівня забезпечення інформаційних потреб, які можуть виникати при виконанні будь-якого виду діяльності і усуспільнюватися у вигляді додаткових знань і відомостей, необхідних для успішного здійснення цієї діяльності.

210

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

Серед показників, що застосовуються для оцінки ефективності інформаційної діяльності підприємств та розвитку інформаційного потенціалу, в першу чергу, доцільно виділити ті, що безпосередньо пов'язані з використанням ресурсів підприємства (основні та оборотні фонди, фонд праці тощо). Для оцінки реального стану інформаційного потенціалу машинобудівних підприємств автором рекомендується розрахунок техніко-економічних показників, які, на думку Буряк В.В., достовірно характеризують забезпеченість та фінансові аспекти використання інформаційних технологій на підприємстві [2]. Коротка характеристика показників наведені у таблиці 1. Таблиця 1 Техніко-економічні показники оцінки інформаційного потенціалу машинобудівного підприємства Формула розрахунку (одиниця виміру)

Показники

Характеристика

Організаційно-технічний інформаційний потенціал Частка засобів ПК та інших засобів обробки інформації у складі ОФ підприємства, % Частка витрат на відділ автоматизованих систем управління (ВАСУ) у собівартості продукції, %. Середня вартість технічних засобів обробки інформації на підприємстві, грн. Частка працюючих у сфері обробки інформації від загальної кількості працюючих, % Частка фонду оплати праці фахівців підрозділів сфери обробки інформації, у т.ч. працівників ВАСУ, в загальному фонді оплати праці підприємства, %

Коефіцієнт завантаженості ПК, чол. Коефіцієнт забезпеченості користувачів ПК, %

ПВОФ 

ВПК * 100% , ОФ

де ПВОФ – питома вага вартості ПК та засобів обробки інформації у складі основних фондів підприємства; ВПК – вартість ПК. ПВВАСУ 

ВВАСУ , * 100% СВ

Характеризують рівень фінансування сфери обробки інформації на конкретному підприємстві

де ВВАСУ – витрати на ВАСУ; СВ – собівартість продукції.

СВ ПК 

В ПК , n

де CВПК – вартість ПК; n – кількість ПК на підприємстві. Кадровий інформаційний потенціал ПВпп 

ПВФОП 

В ч

* 100%

ФОПВАСУ , * 100% ФОП

Характеризує середню балансову вартість ПК, що відображає політику щодо оновлення техніки

Характеризують кадрову політику в сфері обробки інформації, вимагає зіставлення з витратами на оплату праці й чисельністю фахівців ВАСУ та інших підрозділів, що забезпечують формування й обробку інформаційних ресурсів

де ПВФОП – питома вага фонду оплати праці працівників ВАСУ в загальному фонді оплати праці підприємства; ФОПВАСУ – фонд оплати праці працівників ВАСУ; ФОП – фонд оплати праці підприємства. Якість інформаційного забезпечення управління Ч , К ПК  Характеризує середню кількість n функцій, інформаційне де Ч – кількість користувачів ПК на забезпечення яких реалізоване за підприємстві; допомогою одиниці ПК п – кількість ПК. Показник є відносним і n К заб  *100 відображає питому вагу фахівців, Ч забезпечених ПК.

Цільове призначення даних показників полягає в оцінці технологічної та фінансової забезпеченості інформаційної інфраструктури підприємств та в аналізі внутрішніх процесів підтримки фахівців підприємства та наявності кваліфікованих спеціалістів у галузі інформаційних технологій. Звичайно певну коригувальну роль відіграють фактори економічного характеру, що визначають індивідуальні для кожного підприємства можливості та потреби. Це фактори як макро-, так і мікросередовища, які за притаманних для останнього часу кризових умов змушують керівників підприємств змінювати стратегії розвитку. У тому числі це стосується розвитку інформаційної інфраструктури підприємств. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

211

Економічні науки

Кожна з складових інформаційного потенціалу має безпосередній вплив на розвиток та ефективність використання інформаційних технологій в управлінні підприємством. Кадровий потенціал підприємства як фактор розвитку інформаційних технологій з погляду професіональних якостей, вікового складу, практики управління інформацією, рівня компетенції фахівців, досвіду роботи з IT визначає рівень ефективності використання засобів інформаційного менеджменту. Рівень інформаційного забезпечення на підприємстві, налагодженого документообігу, якості конструкторської, технологічної, економічної та іншої документації визначає не тільки розвиток інформаційного потенціалу підприємства, але й конкурентоспроможність в цілому. Організаційно-технічний потенціал як комплекс програмно-технічних засобів, організаційних систем та нормативних баз, який забезпечує організацію взаємодії інформаційних потоків, функціонування та розвиток засобів інформаційного менеджменту та інформаційного простору підприємства, має тісний взаємозв’язок з розвитком інформаційних систем та технологій. Висновки. На думку автора, дослідження сутності інформаційного потенціалу підприємства та його оцінка є першочерговим етапом на шляху збалансованого розвитку управління інформаційними ресурсами. Тому з метою максимальної ефективності використання інформаційних систем та технологій необхідно детально проаналізувати весь спектр факторів розвитку інформаційного потенціалу. Змістовний аспект даних факторів становить вагому частину категоріального базису стратегії розвитку елементів інформаційної інфраструктури. Характеристика та аналіз впливу факторів, які є основоположними елементами стратегії розвитку інформаційних ресурсів може бути основою створення методичного та інформаційного забезпечення безпосередньо стратегії розвитку підприємства. Література 1. Ашмарина С.И. Научно-методологические основы использования эффективности информационных ресурсов / С.И. Ашмарина, Т.Н. Гроховицкая. – Самара : Изд-во Самар. гос. экон. ун-та, 2005. – 420 с.

2. Буряк В.В. Оценка уровня развития информационной системы предприятия / Буряк В.В. – Хмельницький : Технологічний університет Поділля, 2004. – С. 214–218.

3. Ілляшенко С.М. Інформаційний потенціал підприємства / С.М. Ілляшенко // Вісник Сумського державного університету. – 2004. – № 9 (68). – С. 11–18. Надійшла 10.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

УДК658:338.5 І. В. ЗАГНІТКО Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

УПРАВЛІННЯ ВИТРАТАМИ НА ПІДПРИЄМСТВІ: МЕТОДИ КАЛЬКУЛЮВАННЯ ТА ПЛАНУВАННЯ В статті розкрито сутність методів обліку витрат на виробництво та методів калькулювання собівартості продукції. Розглянуто сучасні методи обліку витрат, калькулювання продукції та планування витрат. Здійснено порівняння методів калькулювання витрат.

The essence of cost accounting methods and methods of cost calculation of the products are reviewed in the article. In the article were also considered modern methods of cost accounting, product costing and planning, compared methods of cost calculation. Ключові слова: витрати, управління, методи калькулювання.

Постановка проблеми. Облік витрат на виробництво є визначальним у загальній системі управління підприємством з метою забезпечення його конкурентоспроможності. Він забезпечує відображення операцій, пов'язаних з виробництвом продукції за допомогою їх вимірювання, реєстрації, групування і аналізу в розрізах, що формують собівартість продукції. Організація обліку витрат на виробництво та калькулювання собівартості продукції залежить від виду діяльності підприємства, структури управління, характеру виробництва, видів продукції, що виготовляється, періодичності її випуску. Важливою передумовою раціональної організації обліку витрат і калькулювання собівартості продукції є правильне визначення об'єктів обліку та об'єктів калькулювання. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання обліку і калькулювання витрат постійно знаходиться в центрі досліджень. Вагомий внесок у вирішення даної проблеми здійснили І.А. Басманов, Ф.Ф. Бутинець, В.Е. Керімов, Л.В. Нападовська, В.Ф. Палій. У ході проведеного нами аналізу літературних джерел було виявлено відсутність єдиної думки серед спеціалістів щодо визначення методів обліку та калькулювання витрат на продукцію підприємств. До цього часу в науковій літературі проводяться дослідження проблеми взаємозв’язку методів обліку витрат на виробництво та калькулювання. Важливо 212

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

звернути увагу на те, що в науковій літературі не вказано конкретного переліку методів обліку витрат і методів калькулювання, які є рекомендованими для використання підприємствами різних галузей промисловості. У науковій літературі одні і ті ж методи різні вчені відносять або до методів обліку витрат, або до методів калькулювання, виходячи із тлумачення їх сутності. Формулювання цілей статті. Основна мета статті полягає в дослідженні та порівнянні методів калькулювання, обліку та планування витрат на підприємстві. Виклад основного матеріалу. Узагальнивши думки різних вчених, можна зробити висновок, що методом обліку витрат є сукупність способів відображення, групування та систематизації інформації про витрати, які виникли у процесі досягнення поставлених цілей та забезпечують досягнення поставленої мети. Метод калькулювання, відповідно, є відображенням розподілу витрат підприємства за встановленими статтями калькуляції для визначення собівартості певних видів або груп продукції. Об'єктом обліку виробничих витрат є витрати на виробництво виробів, їх окремих частин (конструктивних елементів, вузлів, деталей), груп виробів, виконані роботи, сукупність однорідних робіт, виробництва, процеси, фази й стадії технологічних процесів (переділи), окремі операції, які групуються за різними ознаками з метою визначення собівартості. Об'єктом калькулювання в легкій промисловості є одиниця продукції, тобто кінцевий продукт, виготовлений на підприємстві. Залежно від технології і характеру продукції об'єктом калькулювання може бути один продукт виробництва; один продукт окремих процесів, стадій, фаз виробництва; вироби підприємства за центрами відповідальності; види робіт. Облік витрат на виробництво і калькуляція собівартості продукту здійснюються за такими етапами (рис. 1). Групування первісних витрат за статтями калькуляції та за об'єктами обліку витрат

Визначення витрат і калькулювання собівартості продукції допоміжних виробництв та віднесення їх на основне виробництво

Визначення собівартості браку

Оцінка зворотних відходів

Оцінка незавершеного виробництва

Розподіл витрат між готовою продукцією та незавершеним виробництвом

Розрахунок собівартості кожного об'єкта калькулювання та його калькуляційної одиниці Рис. 1. Етапи здійснення обліку витрат на виробництво і калькуляцію собівартості продукту

Конкретний зміст окремих етапів калькулювання в значній мірі залежить від системи калькулювання собівартості продукції, яку використовують на підприємстві. У вітчизняній і зарубіжній практиці фінансового та управлінського обліку утворилося і використовується більше десятка методів калькулювання і обліку витрат [4]. Найбільш поширені методи калькулювання виробничих затрат та їх коротку характеристику наведено в табл. 1. Кожен із методів має низку переваг і недоліків, тому кожне підприємство самостійно підходить до вибору методу обліку і калькулювання витрат на підприємстві. Нижче розглянемо деякі зі згаданих вище методів калькулювання витрат на підприємстві [5, 7].

1. Позаказна система калькулювання собівартості продукції потребує ретельного і своєчасного документування витрат за всіма виконаними роботами і здійснення великого об’єму розрахунків, пов’язаних з розподіленням непрямих видів витрат. Ця система калькулювання собівартості використовується в Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

213

Економічні науки

основному в дрібносерійному виробництві продукції або в індивідуальному її виготовленні згідно з технічними вимогами замовника (в будівництві, авіаційній промисловості, випуску нестандартної продукції і т.д.).

2. Попроцесна система калькулювання собівартості полягає в відображенні всіх видів прямих і непрямих витрат, пов’язаних з випуском і реалізацією продукції, в розрізі окремих процесів (стадій, фаз і т.д.). Така система калькулювання характерна для виробництва якісно однорідної продукції з безперервним або масовим технологічним процесом. Таблиця 1 Метод калькулювання Позаказний метод

Попередільний (попроцесний) метод Метод «директ-кост»

Нормативний метод «стандарт-кост»

АВС метод (за видами діяльності)

Характеристика методів калькулювання Коротка характеристика методу Засновується на послідовному відображенні всіх видів прямих і непрямих витрат, пов’язаних з виконанням робіт (випуском продукції) за індивідуальними замовленнями (контрактами). При цьому індивідуальні вироби, які виконуються за замовленням або їх партія розглядаються як самостійний єдиний об’єкт обліку і планування витрат Застосовується при масовому виробництві однорідної продукції (наприклад, у харчовій промисловості). Середні затрати на одиницю продукції визначаються діленням загальної суми затрат на кількість виробленої продукції Полягає в тому, що калькулюється не повна собівартість виробництва і реалізації продукції, а тільки питомі змінні операційні витрати (їх основу складають прямі види операційних витрат) Полягає в її здійсненні на основі розроблених норм і нормативів витрат. При цьому фактичні операційні витрати різних видів порівнюються з нормативними з метою виявлення і відображення в обліку розмірів відхилень (тому цю систему часто називають “управління витратами за відхиленнями”) Підприємство розглядається як набір робочих операцій, що визначають його специфіку. На основі чинників, що формують витрати, ресурси розподіляють між центрами виробничої діяльності, а потім відносять на конкретні вироби

На нашу думку, перевагою використання даної системи калькулювання собівартості є її простота, можливість ефективного управління незавершеним виробництвом і запасами готової продукції, групування витрат на виробництво і реалізацію продукції в розрізі центрів відповідальності. В цей же час основним недоліком цієї системи калькулювання є непомірне усереднення собівартості продукції. В ній не враховуються сезонні особливості її виробництва, особливості витрат на зберігання запасів і т.д. Попроцесна система калькулювання собівартості продукції широко використовується на підприємствах вугільної, нафтової, хімічної, фармацевтичної, легкої, харчової промисловості та інших аналогічних за організацією технологічних процесів галузях економіки.

3. Система калькулювання змінних витрат (“директ-кост”). На нашу думку, перевагами використання даної системи калькулювання собівартості продукції є її простота; мінімум здійснення розрахункових операцій, пов’язаних з розподілом непрямих витрат; висока надійність отриманих результатів, оскільки при цій системі в основному виключені неточності віднесення непрямих витрат на окремі види продукції в процесі їх розподілу; можливість цілеспрямованого управління як змінними витратами, так і маржинальним прибутком. Недоліком цієї системи, на нашу думку, є те, що дуже важко розрахувати націнку, до якої входять як витрати, так і прибуток. Поєднання в націнці витрат та прибутку робить цю систему непридатною для прийняття середньо- та довгострокових рішень. Концепція «директ-кост» займала міцні позиції в сфері обліку аж до 60-х років. Однак для підприємств з часом все більш актуальним ставало не тільки повне і точне визначення собівартості, скільки запобігання невиправданих витрат, яких можна було б уникнути. Вирішенню саме цього завдання сприяла поява на початку ХХ ст. у США, а потім і у Європі системи «стандарт-кост», яка порівнювала фактичні витрати із нормативними. Облік витрат став розвиватися таким чином, щоб адміністрація підприємства визначала не тільки витрати, але й більш повно контролювала використання ресурсів, попереджаючи виникнення невиправданих витрат [9].

4. Нормативна система калькулювання собівартості продукції (або система “стандарт-кост”). Використовуючи цей метод, затрати обліковуються за встановленими нормативами, а собівартість продукції калькулюється ще на стадії планування виробництва [8, 10]. Можна зробити висновок, що перевагою використання даної системи калькулювання собівартості продукції є впровадження в операційну діяльність підприємства прогресивних норм і нормативів витрат; високий зв’язок цих нормативів з розробленою ціновою політикою підприємства; підвищення ефективності 214

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

контролю управління витратами; отримання більш точних результатів калькулювання. Разом з тим, вона має і деякі недоліки, основними з яких є: складність обліку широкої системи витрат; необхідність постійного управління системою норм і нормативів; нетиповість окремих звітних періодів з позицій здійснення витрат, неврахована в системі їх нормативів. Нормативна система калькулювання собівартості продукції може використовуватися як самостійно, так і в якості додаткової до системи показного або попроцесного її калькулювання. Її можна використовувати на підприємствах з масовим постійним технологічним процесом виробництва і реалізації продукції, яка має стабільний збут і для якої використовують однорідні види сировини, матеріалів, напівфабрикатів – в машинобудуванні, нафтохімічній, текстильній, швейній, харчовій та інших галузях економіки.

5. Калькулювання за видам діяльності (АВС-метод). Огляд зарубіжної літератури показав, що в цілях ухвалення рішень по управлінню витратами, для ціноутворення і розрахунку собівартості зарубіжні компанії застосовують систему калькуляції витрат, засновану не на фінансовому обліку, а на основі АВСсистеми, що базується на концепції створення вартості М. Портера [6]. Основним моментом концепції М. Портера є виділення видів діяльності для виключення непродуктивних витрат з метою зниження собівартості вироблюваного продукту зі збереженням його якісних та експлуатаційних характеристик. Система управління витратами, заснована на використанні цього методу, передбачає можливість оцінки доцільності їх здійснення з погляду корисності виконання пов’язаних з цими витратами операцій технологічного процесу. Наявність такої оцінки дозволяє оптимізувати обсяг витрат за рахунок виключення тих з них, які прямо не пов’язані з процесом виробництва продукції або не забезпечують належного рівня віддачі у вигляді отриманих фінансових результатів (прибутку, доходів від реалізації) [11]. Висновки. Отже, методи обліку витрат і методи калькулювання є двома взаємозалежними процесами, які характеризуються власними способами та прийомами. Інформація про витрати використовується для визначення собівартості продукції, яка, в свою чергу, впливає на рівень конкурентоспроможності підприємства. Крім того, кожен із методів має низку переваг і недоліків. Тому підприємство, виходячи з особливостей його організації, типу виробництва, тривалості виробничого циклу та продукції, яку воно випускає, обирає найоптимальніший метод. Крім того, здійснивши аналіз сутності методів обліку та методів калькулювання, можна зробити висновок, що вони спрямовані на досягнення різних цілей. Відповідно, з метою ефективної організації системи обліку витрат на виробництво, існування кожного з них є необхідним. Література 1. Белоусова І. Проблеми обліку виробничих витрат і калькулювання собівартості продукції в промисловості / І. Белоусова М. Чумаченко // Бухгалтерський облік і аудит. – 2009. – № 4. – С. 3–11.

2. Белоусова І. Дискусійні проблеми обліку витрат і калькулювання собівартості продукції / І. Белоусова М. Чумаченко // Облік: теорія і практика. – 2008. – № 10. – С. 3–7.

3. Голов С. Класифікація витрат і методи калькулювання собівартості в управлінському обліку / С. Голов // Податкове планування. – 2007. – № 2 (64). – С. 25–30.

4. Скрипник М.І. Методи обліку витрат і методи калькулювання: сутність і співвідношення понять / М.І. Скрипник // Міжнародний збірник наукових праць. – 2010. – Вип. 2 (14). – С. 202.

5. Левин В.С. Контроль издержек производства в условиях нормативного метода. – М. : Финансы и статистика, 1990. – 159 с.

6. Портер М. Конкурентное преимущество: как достичь высокого результата и обеспечить его устойчивость / Портер М. ; [пер. с англ.]. – М. : Альпина Бізнес Букс, 2005. – 715 с.

7. Пушкарь М.С. Бухгалтерский учет в системе управления / Пушкарь М.С. – М. : Финансы и статистика, 1991. – 176 с.

8. Раденька Л.П. Управлінський облік : [підручник] / Л.П. Раденька, Л.В. Овод. – К .: Академія, 2007.

9. Сльозко Т. Методи обліку витрат «стандарт-кост» і нормативний: історія та сучасність / Т. Сльозко // Бухгалтерський облік та аудит – 2007. – № 7 – С. 3–8.

10. Швець В.Г. Теорія бухгалтерського обліку : [підручник] / Швець В.Г. – К. : Знання, 2006.

11. Управління затратами підприємства : [монографія] / Г.В. Козаченко, Ю.С. Погорєлов, Л.Ю. Хлапьонов, Г.А. Макухін. – К. : Лібра, 2007. – 320 с. Надійшла 10.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

215

Економічні науки

УДК 339.5:330.131.7(477) М. О. ЛЕВЧЕНКО Хмельницький національний університет

ЕЛЕМЕНТИ ФІНАНСОВО-ІНВЕСТИЦІЙНОГО ТА ВИРОБНИЧОГО РИЗИКІВ У ЗЕД МАШИНОБУДІВНОГО ПІДПРИЄМСТВА У статті автором проаналізовано поняття "елемент ризику ЗЕД машинобудівного підприємства". Досліджено методику декомпозиції фінансово-інвестиційного та виробничого ризику в сучасних умовах господарювання. Проаналізовано можливості практичного застосування розподілу ризику на елементи для підвищення ефективності ЗЕД машинобудівного підприємства.

In this article the author analyzes the concept of risk element in the exernal economic activity of machine building enterprise. Modern methodology of financial, investment and production risk decomposition in the contemporary economy is investigate . Possibilities of practical application of risk decomposition to improve economic activity of machine building enterprise are examined. Ключові слова: елемент ризику, ЗЕД, імовірність, контекст ризику, машинобудівне підприємство.

Вступ. Ефективний економічний розвиток машинобудівного підприємства значною мірою залежить від того, наскільки повно в його діяльності враховуються загальноекономічні та специфічні чинники ризику на етапі прийняття стратегічного рішення. І якщо перші чинники притаманні підприємницькій діяльності в будь-якому економічному середовищі будь-якому підприємству, то специфічні індивідуальні чинники для вітчизняних машинобудівних підприємств потребують додаткового вивчення. Постановка проблеми. Для розробки ефективного механізму управління ризиками у ЗЕД машинобудівне підприємство повинно аналізувати та управляти тими видами ризиків, що найчастіше виникають на підприємстві. Хоча при здійснені ЗЕД великий вплив на економічну діяльність можуть здійснити політичні, валютні та ризики країни, доцільними є аналіз саме фінансово-інвестиційного та виробничого ризику, адже досягнення внутрішньої безпеки підприємством є запорукою стабільного та успішного функціонування не тільки на внутрішньому, але й на зовнішньому ринках. Аналіз останніх досліджень і публікацій. У своїх працях теорію ризику використовують багато вчених, серед яких можна відзначити наступних: Арсен’єв Ю. Б., Балабанов І. Т., Вяткін В. Н., Гамза В., Давидова Т. Ю., Давидов И. Н., Лапуста М. Г., Шаршукова Л. Г., Шлапаков І. М., Райс Т., Койли Б., Рэдхэд К., Хьюс С., Кругман П. Р., Обстфельд М., серед українських виділяють таких, як Великоіваненко Г. І., Вітлінський В. В., Верченко П. І., Лук’янова В.В., Наконечний Я. С., Долінська Є., Ястремський О.І. та ін. Однак незважаючи на широке обґрунтування теоретичних аспектів управління ризиками на підприємствах ця проблема для машинобудівних підприємств не набула широкого обговорення у наукової спільноти. Зокрема, не набула достатнього дослідження проблема розподілу ризику на елементи, що дозволить не тільки покращити управління ризиками, але й підвищити прибутки від ЗЕД. Метою дослідження є дослідження та декомпозиція фінансово-інвестиційного та виробничого ризиків на елементи для підвищення ефективності зовнішньоекономічної діяльності машинобудівного підприємства. Виклад основного матеріалу дослідження. Машинобудівне підприємство є специфічним об'єктом ризику з характерними для нього галузевими особливостями, єдністю видів продукції, технологічних процесів та інших ознак, що визначають чинники, види та прояви ризику. Специфікою аналізу видів ринку ЗЕД є те, що на зарубіжних підприємствах існує чітка та визначена система оцінки, розвинутий валютний та банківський ринки. Українські підприємства більшою мірою змушені діяти в умовах невизначеності. Діяльність на зовнішніх ринках для підприємства в умовах ризикованості по суті є діяльністю схожою на діяльність на внутрішніх ринках, але при цьому повинно бути враховано більше факторів. Розподіл основних видів ризику на складові елементи дають машинно-будівному підприємству змогу вчасно виявляти ризикові фактори та відповідно їх оцінювати. Досліджуючи визначення факторів та елементів ризику у науковій літературі можна знайти різні підходи до визначення цих понять. Зокрема, В.В. Лук’янова, Т.В. Головач дають таке визначення: елемент ризику – фактори (явища, процеси), які спричиняють невизначеність результатів, зумовлених певними змінами ендогенного чи екзогенного характеру або діями суб’єктів ризику [5, с.23]. Ю. І. Івченко наводить лише перелік основних джерел ризику без конкретизації самого поняття «елемент ризику» [4, с.16]. На думку автора, елемент ризику у ЗЕД – це складова частина ризику, яка характеризується невизначеністю та імовірністю, взаємопов`язана зі здійсненням зовнішньоекономічної діяльності та впливає на прийняття рішень. Усі види ризиків, незалежно від класифікації, включають загальні елементи, до яких можна віднести зв'язок дій, умов та наслідків (рис. 1). Контекст ризику є зовнішнім та внутрішнім середовищем, в якому ризик в даний час розглядається і визначає, які дії та умови, підприємство може використати у конкретній ситуації. Іншими словами, контекст 216

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

забезпечує призму, через яку оцінюються всі можливі наслідки. Таким чином, контекст формує основу для всіх наступних дій з управління ризиками.

Контекст Можуть призвести

Діяльність + Умови (невизначеність)

Наслідки (переваги та втрати)

Елементи спекулятивного ризику Ціль Можуть призвести

Операція + Імовірність діяльність (невизначеність)

Вплив на (втрати)

Елементи операційного ризику Рис. 1. Елементи ризиків машинобудівного підприємства (авторська розробка)

Після встановлення контексту ризику у підприємства є можливість для дослідження основних елементів ризику. Діяльність – це активний елемент ризику і вона повинна бути об'єднана з однією або кількома конкретними умовами ризику для можливості аналізу. Усі види ризику обумовлені діяльністю, без неї виникнення ризику майже неможливе. Умови являють собою, на противагу діяльності, пасивний елемент ризику, який визначає поточний стан чи збіг обставин, що може призвести до ризикової ситуації. Умови у поєднанні зі специфічною операцією підприємства ведуть до виникнення наслідків. Наслідки, як кінцевий елемент ризику, являють собою можливі результати або наслідки діяльності в поєднанні з певними умовами. При наявності ризику, підприємство буде завжди мати можливість потенційних втрат. Проте залежно від обставин, у підприємства може бути і потенціал для отримання додаткових переваг (тобто спекулятивні ризики). Тому доцільним є дослідження елементів спекулятивних та операційних ризиків. У спекулятивному ризику відбувається органічне поєднання усіх основних елементів. Так, якщо машинобудівне підприємство прагне вийти на новий зовнішній ринок, воно повинне вивчити потенційні переваги і втрати, пов`язані з діяльністю на цьому ринку. Контекст, у цьому випадку, власне і являє собою зовнішній ринок, в якому розглядаються усі умови та діяльність підприємства. У керівництва підприємства з`являються такі потенційні можливості, як (1) негайний вихід на ринок, (2) дослідження інфраструктури із резервуванням місця на ринку, (3) розширення підприємства та створення філіалів, (4) відмова від виходу. Умови, у цьому випадку, включають поточні тенденції та невизначеності, пов'язані з ситуацією на ринках, такі як кількість потенційних споживачів, дії конкурентів, вплив на основну і поточну діяльність підприємства. Комбінація прийнятих рішень із умовами діяльності веде до виникнення цілого ряду наслідків, або потенційних вигод і втрат для підприємства [1]. Операційний ризик, який характеризується як імовірність відхилення від основної діяльності підприємства і втрат, пов`язаних з цим, відрізняється від спекулятивного комбінацією елементів. У цьому випадку об`єднуючим елементом виступає не контекст, а основна ціль діяльності підприємства. Визначення мети являє собою перший крок до характеристики операційного ризику, адже дає змогу здійснювати ефективне управління ризиком. Усі інші елементи, представлені на рис. 1, досліджені у взаємозв`язку з ціллю діяльності підприємства. Операція як елемент у поєднанні з імовірністю веде до виникнення набору можливих потенційних втрат. Імовірність виступає як індикатор слабких місць у політиці підприємства, що і веде до можливих невдач. У операційному ризику, усі втрати виражені у взаємозв`язках зі здійсненням основної діяльності підприємства. Пізнання елементів ризику машинобудівного підприємства, включаючи їх аналіз, неможливе без пізнання структурних рівнів функціонування підприємства (рис. 2). Основною ідеєю використання системи ключових елементів у ризик-менеджменті ЗЕД машинобудівного підприємства є те, що поділ ризику на елементи дозволяє дослідити взаємозв’язки та взаємозалежності між ризиками, системним управлінням в цілому з зовнішнім та внутрішнім середовищем. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

217

Економічні науки

Прийняття рішення є ключовим елементом будь-якого ризику, на цей елемент впливають як внутрішні цілі діяльності машинобудівного підприємства, мотивація та відношення персоналу, так і зовнішня політика і стратегія. Відповідно, діяльність машинобудівного підприємства визначається двома рівнями – організаційним та пізнавальним. Слід також зауважити, що усі елементи є взаємозалежними. Так, отримання прибутку у ЗЕД і зниження ризиків залежать не лише від успішного рішення завдань, але і від якості взаємовідносин в команді, а також від соціальних аспектів командної роботи. Технології, ресурси, культура та влада чинять опосередкований вплив на елементи ризику, адже підприємство не має змогу управляти цими рівнями і тому повинно досліджувати можливості підвищення ефективності управління ризиком, а отже його розподіл на ключові елементи.

Рівень

Ключові елементи

Організаційний Діяльність, політика, стратегія Обернений зв`язок Процеси

Визначення рішення

Прийняття рішення, вирішення проблеми Прямий вплив

Визначення мети

Сприйняття, мотивація, відношення, емоції, значення успіху

Пізнавальний

Опосередкований вплив Технології Ресурси Влада Культура

Рис. 2. Взаємозв`язок між основними елементами ризику (авторська розробка)

План дій з оптимізації ключових елементів ризику машинобудівного підприємства полягає у тому, що безліч змін, що відбуваються в зовнішньому і внутрішньому середовищі, необхідно враховувати при організаційних змінах в системі управління, а саме: - внутрішніх і зовнішніх елементів організації, що чинять найбільший вплив на ефективність системи управління; - у функціональних областях підприємства (виробництво, фінанси, персонал, маркетинг, організаційна структура виробництва і управління, логістика); - в чинниках виробництва (фактичних і потенційних ресурсах); - у виробничому потенціалі; - в рівнях управління об'єктами підприємства; - пов'язаних з життєвим циклом організації; - якісні і кількісні з урахуванням тимчасового чинника. Оскільки, виробничий та фінансово-інвестиційний ризик найбільше впливають на здійснення підприємством ЗЕД, то необхідно, в першу чергу, з’ясувати фактори та елементи ризику, характерні для виробничої, комерційної, фінансової та інвестиційної діяльності машинобудівного підприємства [1]. Елементи виробничого ризику наводяться у таблиці 1. Слід зазначити, що окрім специфічних елементів, притаманних виробничому ризику, на нього також впливають і загальні елементи ризику. Оскільки ризик у статті розглядається саме у контексті ЗЕД, то доцільним є виділення таких цілей діяльності машинобудівного підприємства, як вихід та діяльність на зовнішніх ринках. Елементи у цьому контексті розглянуті з позицій внутрішніх факторів виникнення ризиків підприємства, адже саме за допомогою управління цими елементами підприємство може підвищити свою конкурентоспроможність. У наведеній класифікації значну роль приділено саме виходу підприємства на зовнішній ринок. Враховуючи, що учасниками ринку є продавці-виробники, покупці та торгові посередники, то кожний з них виступає об’єктом ризику.

218

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

Для виходу на зовнішній ринок машинобудівне підприємство повинно аналізувати та управляти елементами виробничого ризику, адже для того, щоб ефективно діяти в нових умовах необхідно впровадити у виробництво нові підходи до виробничої і експортної діяльності. Завдання полягає в тому, щоб добитися вдосконалення усього процесу зовнішньоекономічної діяльності на рівні підприємства в цілях ефективного рішення проблем підвищення якості і конкурентоспроможності його продукції [4]. Таблиця 1 Елементи виробничого ризику у ЗЕД машинобудівного підприємства № 1

2

3

4

5

6

Операція Нарощування обсягів, необхідних для виходу на нові ринки. Відкриття філіалів на зовнішніх ринках Виробництво достатнього обсягу продукції, що відповідає вимогам діяльності на зовнішніх ринках Підвищення забезпеченості підприємства фондами, освоєння нових технологій Забезпеченість підприємства кваліфікованими кадрами, зокрема менеджерами з ЗЕД Укладення договорів із закордонними партнерами, дилерами Післяпродажне обслуговування

Імовірність Загострення конкуренції

Вплив на діяльність Зниження запланованих обсягів виробництва та реалізації продукції на внутрішніх ринках. Підвищення податкових платежів та інших відрахувань

Відсутність попиту на продукцію

Підвищення цін, за якими планувалось реалізувати продукцію або послуги через її якість, непередбачувані зміни ринкової кон’юнктури. Збільшення обсягу матеріальних витрат у результаті перевитрат матеріалів, сировини, палива, енергії. Підвищення рівня фондонасиченості, простої у роботі обладнання. Необхідність додаткового навчання кадрів.

Виникнення незапланованих втрат. Втрати майна Зростання витрат та відрахувань

Зростання фонду оплати праці за рахунок перевищення запланованої чисельності персоналу або за рахунок підвищення заробітної плати окремим співробітникам

Невиконання договорів

Відмова партнера від укладання договору, виникнення дебіторської заборгованості, неплатоспроможність партнера, підписання договору на умовах, які відрізняються від звичайних, низька дисципліна постачань, перебої з паливом та електроенергією Зростання витрат на обслуговування споживачів та створення сервісних центрів

Витрати на розвиток системи комунікацій

По мірі розвитку продуктивних сил і загострення конкуренції у сфері збуту машинобудівні підприємства вимушені переходити від орієнтації на загальні вимоги ринку до активної дії на процес виробництва товарів на основі комплексного дослідження ринків. Українські машинобудівні підприємства повинні узяти на озброєння усе краще із зарубіжного маркетингу і продовжити розробку його принципів стосовно умов України, з тим, щоб забезпечити конкурентоспроможність вітчизняної продукції на зовнішньому ринку і підвищити економічну ефективність українського експорту. Отже, керуючись впливом елементів виробничого ризику на ЗЕД, машинобудівні підприємства зможуть ефективно планувати власну стратегію на зовнішніх ринках та підвищувати конкурентоспроможність. Основним сутнісним елементом функціонування фінансових ризиків є співвідношення "ризик/прибутковість". Основною метою фінансової діяльності у ЗЕД машинобудівного підприємство є необхідність знаходити оптимальні поєднання цих елементів [2]. На характер елементів фінансово-інвестиційного ризику впливають такі особливості фінансового підприємництва [3, c.44]: – товаром у фінансовому підприємстві є гроші, цінні папери, валюта; – залежність фінансового стану фірми від розміру курсу грошей, валюти, цінних паперів, обмеження на валютно-грошові операції і т. д.; – вплив на вартість грошей, цінних паперів фактора часу (гроші сьогодні завжди більш вартісні, ніж завтра); – можливість різноваріантності здійснення інвестицій у підприємницькі проекти; – можливість формування активів підприємства за рахунок різних позик: коротко- чи довготермінових. Тому машинобудівне підприємство повинно завчасно розподіляти ризик на елементи та Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

219

Економічні науки

контролювати їх. Своєчасний контроль за елементами ризику дозволить попередити настання можливих негативних ефектів та підвищити рівень доходу у ЗЕД. Фінансово-інвестиційна діяльність машинобудівного підприємства за кордоном пов’язана з великим ризиком і невизначеністю. При проведенні декомпозиції ризику на елементи, можливо виділити основні, які впливають на здійснення ЗЕД машинобудівним підприємством. Перший елемент ризику — систематичні світові зміни (визначається зовнішнім середовищем) — це ризик змін у світовому середовищі. Такими можуть бути невигідні міжнародні ціни на товари, світовий економічний спад і сприятливі зміни міжнародного інституційного середовища. Систематична компонента ризику взагалі показує ступінь ризику, пов’язаного із загальною поведінкою ринку, у даному випадку — світового ринку. Другий елемент ризику — корпоративна структура машинобудівного підприємства (стосується внутрішньої структури машинобудівного підприємства) — це: 1) фінансовий ризик нездатності здійснити платежі за боргом; 2) трансляційний валютний ризик машинобудівного підприємства — відкриті валютні позиції, пов’язані з активами та пасивами ТНК в іноземній валюті. Третій елемент ризику — це несистематичні (пов’язані з даною країною) ризики (відносяться до специфічних факторів, що пов’язані з діяльністю у даній країні): економічні і політичні фактори; ризики обмеження переказів; ризики, пов’язані з динамікою економічного циклу країни, експропріацією. Оскільки сьогодні в умовах відкритої економіки все більше машинобудівних підприємств прагнуть вийти на нові ринки, то крім труднощів, властивих машинобудівній галузі, виникають додаткові проблеми в зовнішньоекономічній діяльності , а саме: а) час і віддаль – кредитний ризик і час виконання контракту; б) зміна курсів іноземних валют – валютний ризик; в) різниця у законах і правилах; г) урядові постанови – валютний контроль, а також суверенний ризик і країнний ризик. Суть проблеми часу полягає у тому, що між поданням замовлення іноземному партнеру й одержанням товару проходить певний період часу, інколи досить значний. Вона ускладнюється у випадках, коли експортер і імпортер знаходяться досить віддалено один від одного. Дана проблема призводить до таких негативних наслідків для експортера: – створює кредитний ризик (у багатьох випадках, експортуючи товар в інші країни, виникає потреба в додаткових коштах для фінансування іноземних дебіторів, наприклад, щодо підготовки і доставки товарів за кордон, тому експортери змушені звертатися до банківських установ для одержання кредитів); – вимагає додаткових затрат у випадку, коли імпортер прийняв товар, а пізніше відмовився за нього заплатити (експортер несе втрати, пов’язані зі здійсненням юридичних процедур) або коли покупець не прийняв товар після його поступлення (експортер несе втрати, пов’язані з вирішенням долі цього товару: відправка його у вітчизняний порт, оплата мита і здача на товарний склад, відмова від товару і т. д.). Зміна курсу іноземних валют породжує валютний ризик. При здійсненні зовнішньоекономічних операцій у імпортера може виникнути проблема одержання іноземної валюти для оплати товару, а у експортера – відповідно обміну одержаної валюти на свою національну валюту. Оскільки дати укладання контрактів і платежу не співпадають, то за цей період може змінитися її обмінний курс (впасти або зрости). Відповідно експортери й імпортери несуть втрати або одержують додаткові доходи. Ризик у зовнішньоекономічних операціях може бути наслідком недостатнього знання і розуміння іноземних правил і законів, які породжують елементи невизначеності та недовір’я між торговими партнерами. Як свідчить практика, значні втрати через цю причину можуть нести підприємства, які не мають певного досвіду роботи на зовнішніх ринках. Елементи інвестиційного ризику пов`язані із сучасним етапом розвитку машинобудівних підприємств, який проходить за наявності фізично і морально застарілих виробничих фондів. Для їх оновлення та впровадження нових інноваційних технологій необхідно залучати великий обсяг інвестицій, пошук яких пов’язаний з проблемами фінансування. 60% джерел інвестицій складають власні кошти підприємств, але їх обсяг забезпечує незначну частку від потрібного. Часовий елемент ризику характерний для інвестицій в проекти, що вимагають для свого здійснення різних термінів. Висновки та невирішені частини проблеми. Чітка класифікація та розуміння основних елементів та джерел ризиків машинобудівного підприємства дозволить розробляти систему попереджувальних заходів для зменшення їх негативного впливу на результати діяльності підприємства. Отже, для ефективного управління ризиками та ЗЕД машинобудівного підприємства, необхідний обов`язковий розподіл основних видів ризику на елементи. Це не тільки полегшить проведення основних етапів ризик-менеджменту та покращить його виробничу та фінансово-інвестиційну діяльність, але й дасть змогу планувати та розробляти стратегію діяльності на майбутнє. Своєчасна декомпозиція ризику на елементи дозволяє виявити слабкі місця в управлінні підприємством та підвищити ефективність розподілу ресурсів. Література 1. Вітлінський В.В. Ризикологія в зовнішньоекономічній діяльності : [навч. посібник] / В.В.

220

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

Вітлінський, Л.Л. Маханець. – К. : КНЕУ, 2008. – 432 с.

2. Гранатуров В.М. Ризики підприємницької діяльності: проблеми аналізу / В.М. Гранатуров, О.Б. Шевчук. – К. : Зв’язок, 2000. – 152 с.

3. Моделирование рисковых ситуаций в экономике и бизнесе / [Дубров А.М., Лагоша Б.А., Хрусталев Е.Ю., Барановская Т.П.]. – М. : Финансы и статистика, 2009. – 176 с.

4. Івченко І.Ю. Моделювання економічних ризиків і ризикових ситуацій : [навч. посібник] / Івченко І.Ю. – К. : «Центр учбової літератури», 2007. – 344 с.

5. Лук'янова В.В. Економічний ризик : [навч. посібник] / В.В. Лук'янова, Т.В. Головач. – К. : Академвидав, 2007. – 464 с. Надійшла 19.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

УДК 65.012.32(477) О. Б. ГОВОРЕЦЬКИЙ Хмельницький національний університет

ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУ СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ НА ПІДПРИЄМСТВАХ-УЧАСНИКАХ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У статті автором визначено, що стратегічне управління є безперервним процесом, етапи якого розмежовуються концептуально, але вирішуються комплексно. Запропоновано керівництву підприємствами використовувати при виході на зарубіжний ринок наявні стратегічні альтернативи, відпрацьовувати методи проникнення і впровадження за принципом від простого до складного, тобто починати з проникнення і впровадження на доступнішому або освоєному ринку.

In this article the author states that strategic management is a continuous process steps which are separated conceptually, but settled comprehensively. A management companies to use when entering foreign markets available strategic alternatives, work out methods of infiltration and implementation of the principle of simple to complex, that is, begin with the penetration and implementation of accessible or mastered the market. Ключові слова: стратегічне управління, зовнішнє середовище, стратегічний план, реалізація стратегії.

Вступ. За сучасних умов найважливішою функцією підприємств, працюючих на зарубіжних ринках, виступає стратегічне управління їх діяльністю. Результати, отримані в процесі ефективного використання стратегічного управління, можуть створити значні конкурентні переваги і посилити їх для будь-якого підприємства незалежно від його виду діяльності. Досвід багатьох ведучих зарубіжних і вітчизняних підприємств показує, що в ринкових умовах господарювання стратегічне управління виробничо-господарською діяльністю є найголовнішою умовою їх функціонування, економічного зростання і розвитку. Постановка проблеми. На українських підприємствах в цілому і, зокрема зовнішньоекономічного профілю, стратегічне управління їх діяльністю використовується дуже в обмежених масштабах. В той же час саме стратегічне управління може стати тим дієвим інструментом сучасного менеджменту, завдяки якому підприємства зможуть піднятися, стабілізуватися і отримати необхідний імпульс для подальшого розвитку. Окремі компанії домагаються величезних успіхів за рахунок унікального перспективного бачення майбутнього, яке утілюється в розробці і виборі відповідних стратегій їх розвитку. Метою статті дослідження є проблеми стратегічного управління підприємствами, які працюють на зарубіжних ринках. Виклад основного матеріалу дослідження. Сучасна економічна наука шукає відповідь на питання: чи мають взагалі серйозне право на існування категорії «стратегічне управління зовнішньоекономічною діяльністю (ЗЕД)» і «стратегічне управління підприємствами, що здійснюють ЗЕД» або ж тут цілком підходять загальні концепції і методики стратегічного менеджменту, які використовуються підприємствами, діючими у рамках внутрішнього ринку? Єдиний спосіб дати переконливу відповідь на поставлене питання, на наш погляд, полягає в тому, щоб йти від розуміння специфіки процесу стратегічного управління підприємствами, що працюють на зарубіжних ринках. І якщо вдасться показати, що існують певні відмінності між процесами стратегічного управління для підприємств, діючих тільки на внутрішньому ринку, і підприємств, здійснюючих ЗЕД, то тоді можна говорити про неповну застосованість (чи непридатність взагалі) загальної моделі стратегічного управління по відношенню до сфери діяльності (зовнішньоекономічного бізнесу), що розглядається нами, і, відповідно, про необхідність появи і вивчення категорій менеджменту, визначених як «стратегічне управління ЗЕД підприємства» і «стратегічне управління підприємствами, які здійснюють ЗЕД». Безумовно, коло стратегічних рішень у фірмі, що займається ЗЕД, дещо ширше, ніж у будь-якій іншій фірмі, діючій тільки на внутрішньому ринку. Робота на зарубіжних ринках створює додаткові можливості, використовуючи які підприємства можуть досягти конкурентної переваги (наприклад, у витратах або диференціації) або зміцнити її. Серед таких можливостей: — збереження і збільшення об'ємів продажів у разі зниження попиту на внутрішньому ринку; Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

221

Економічні науки

— згладжування різких коливань попиту і продовження життєвого циклу товару; — отримання визнання за кордоном і завоювання міжнародного престижу для фірми та її товарів; — швидша і ефективніша окупність витрат на ринкові дослідження та інновації, чим це може бути зроблено на внутрішньому ринку; — освоєння передового досвіду ведення міжнародного бізнесу, навчання і підвищення компетентності персоналу фірми; — поліпшення ліквідності активів підприємства за рахунок використання зарубіжних джерел отримання готівкової валюти [4, с. 58]; — отримання доступу до рідкісних або дешевших ресурсів (природних, трудових та ін.); — диверсифікація джерел постачання і збуту; — використання сприятливішого законодавства (податкового, митного, трудового, екологічного і т. д.) зарубіжної країни в порівнянні з існуючим законодавством в країні базування та ін. Ці можливості, що формують додатковий прибуток, окремо або в поєднанні один з одним проектуються на рішення про вихід і роботу на зарубіжних ринках [2, с. 43]. Проте конкурентна боротьба на зовнішніх ринках супроводжується підвищеними ризиками і пред'являє набагато жорсткіші вимоги до розробки стратегії компанії, ніж суперництво на внутрішньому ринку. Насправді, процес стратегічного управління на підприємствах, здійснюючих ЗЕД, набагато складніший, ніж в діючих тільки на вітчизняному ринку компаніях, які мають справу з одним національним урядом, однією валютою, однією політичною, правовою і економічною системою і, як правило, однією мовою і порівняно однорідною культурою країни базування [3]. Стратегічне управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємства визначається нами як багатоплановий процес, спрямований на розробку і реалізацію стратегії розвитку зовнішньоекономічної діяльності у складі загальної стратегії цього підприємства виходячи з його відповідних можливостей і з урахуванням змін, що відбуваються в зовнішньому і внутрішньому середовищі. Стратегічні рішення в зовнішньоекономічній діяльності мають на увазі послідовний вибір [2]: — товарно-географічних ринків (в умовах обмеженості ресурсів підприємство відбирає перспективні для себе географічні ринки, відповідні їм конкурентоздатні товарні позиції з номенклатури виготовлюваної продукції або необхідні чинники виробництва, які мають унікальність або нижчу вартість); — тип конкурентної переваги (здійснюється стратегічне позиціонування продукції, яке може відповідати конкурентним стратегіям М. Портера: лідерство по витратах, диференціація і фокусування; тут, на думку вітчизняних і зарубіжних авторів, може бути прийняте рішення про збереження незмінності (стандартизації) або адаптації маркетингового комплексу [1, 3]); — способу виходу на зовнішній ринок. Виділяються наступні основні способи виходу (проникнення) на зовнішні ринки [2]: 1) випуск продукції у власній країні та її експорт; 2) випуск продукції в країні перебування на незалежних підприємствах (наприклад, ліцензування, підрядне виробництво); 3) випуск продукції в країні перебування на власних підприємствах компанії. При цьому кожен наступний стратегічний підхід вимагає перейняття на себе більшого об'єму зобов'язань і більшого ризику, але обіцяє і вищі прибутки. Проте часто важко провести чіткі межі між вказаними формами присутності на зарубіжних ринках, і можна спостерігати їх використання в комбінації. Так, наприклад, прямі інвестиції можуть включати елементи і ліцензійного виробництва, і кооперації, і спільного підприємства. Процес стратегічного управління підприємствами, що здійснюють ЗЕД, багато в чому унікальний. Проте існує ряд загальних етапів даного процесу, властивих підприємствам, працюючим як на внутрішньому, так і на зовнішніх ринках. У загальному вигляді процес розробки і реалізації стратегії складається з п'яти взаємозв'язаних етапів [3]: 1) формування стратегічного бачення майбутнього компанії і місії; 2) постановка цілей; 3) розробка стратегії; 4) реалізація стратегії; 5) оцінка результатів і коригування стратегічного бачення, глобальних цілей, стратегії і її реалізації з урахуванням набутого досвіду, умов, що змінилися, появи нових ідей і можливостей. Цей процес представлений на рис. 1. Всі разом ці п'ять етапів складають процес стратегічного управління. Попередніми етапами, без яких важко представити цей процес, є аналіз поточного стану зовнішнього і внутрішнього середовища компанії, а також усебічне, багатозначне і багатоваріантне прогнозування її майбутнього розвитку. Саме ці етапи визначають ті можливості, у рамках яких можуть ставитися реалістичні цілі і завдання підприємства, на досягнення яких спрямовані розробка і реалізація стратегії. Хоча принципово етапи процесу стратегічного управління для підприємств, працюючих на внутрішньому і зовнішньому ринках, схожі між собою, проте, кожен з них набуває свою специфіку в зовнішньоекономічному бізнесі. Перш ніж почати планування майбутнього підприємства, необхідно оцінити його теперішній стан. Аналіз теперішнього стану фірми потрібний для визначення того, чого вона може реально досягти в майбутньому. Цей аналіз припускає комплексне вивчення і оцінку як внутрішнього потенціалу підприємства, так і його зовнішнього оточення. Повне уявлення про зовнішнє середовище і про внутрішні можливості і недоліки підприємства є необхідною умовою для успішного стратегічного управління. Найважливішим моментом підготовки усіх стратегічних і багатьох тактичних рішень підприємства, 222

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

працюючого або того, що планує працювати на зовнішніх ринках, є аналіз і оцінка зовнішнього середовища, в якому розвиватиметься і діятиме його бізнес. Сучасна теорія стратегічного менеджменту виділяє три аналітичні підходи до дослідження зовнішнього середовища: системний, мережевий і когнітивний [4]. При системному підході підприємство сприймається як одна з підсистем ринкової системи, яка у свою чергу є підсистемою ширшого оточення загального характеру. При мережевому підході зовнішнє середовище виступає як сукупність стратегічних сил, представлених утримувачами інтересів або зацікавленими групами, з якими підприємство взаємодіє. Когнітивний підхід відмовляється від загальної для системного і мережевого підходів ідеї про те, що зовнішнє середовище визначає і поведінку підприємства, і його результати. Підхід ґрунтується на досягненнях теорії процесів пізнання, відповідно до якої підприємство на основі своєї внутрішньої структури відбирає з зовнішнього середовища значущі для нього стимули і само визначає необхідні для нормального функціонування зміни, тобто практично формує своє оточення. Етап 2

Етап 3

Формування стратегічного бачення і місії

Постановка цілей

Розробка стратегії

Перегляд при необхідності

Перегляд при необхідності

Етап 1

Покращення за необхідності

Етап 4

Впровадження і реалізація стратегії

Покращення за необхідності

Етап 5

Оцінка діяльності, відслідковування змін і коректування

Повернення до етапів 1,2,3 за необхідності

Рис. 1. Етапи процесу стратегічного управління

Вивчення і аналіз зовнішнього середовища принципово важливі для будь-якого бізнесу незалежно від його спрямованості і масштабів. Але для підприємств, діючих на зарубіжних ринках, цей аналіз набуває абсолютно особливого значення: якщо у власній країні усе «більш менш" знайомо, то, виходячи на зовнішній ринок, підприємство потрапляє частенько не лише в незнайоме економічне, політичне, соціальне і культурне середовище, але, що не менш важливе, і в обстановку, коли далеко не очевидні можливості і джерела її вивчення і адекватної оцінки. Міжнародні операції підприємства зазвичай пов'язані з більшою складністю і невизначеністю, ніж операції на внутрішньому ринку, що викликає необхідність збору набагато більшого об'єму інформації про зовнішнє середовище, яку далеко не завжди можна з легкістю отримати. Нестача відомостей або наявність застарілих і неточних даних по багатьох країнах сильно утрудняють дослідження і підвищують їх вартість. Саме тому питання методики підходу (що саме слід вивчати в зовнішньому середовищі, як вивчати, що виходить з цього вивчення, як повинна будуватися оцінка можливостей і небезпек зовнішнього середовища) придбавають первинну роль і обговорюються дуже ретельно практично в кожній серйозній роботі по міжнародному бізнесу і міжнародному менеджменту. Велике значення має також послідовність вивчення елементів зовнішнього середовища. При цьому, природно, зберігається генетична спільність підходу, тобто в силі залишаються ті прийоми і методи, за допомогою яких вивчається зовнішнє середовище підприємств, діючих тільки у рамках внутрішнього ринку, проте вони істотно доповнюються і модифікуються стосовно особливостей міжнародного бізнесу. Оцінка і аналіз зовнішнього середовища, в результаті яких виявляються потенційні можливості, що виникають в ньому, або загрози для підприємства, припускає її дослідження по двох аспектах. З одного боку, аналізуються компоненти середовища, які не пов'язані з підприємством безпосередньо, але чинять значний вплив на формування загальної атмосфери бізнесу. Аналіз макрооточення підприємства-учасника ЗЕД включає вивчення впливу на його діяльність різних чинників. Тут є одностайна згода як бізнесменівпрактиків, так і теоретиків міжнародного бізнесу, менеджменту, маркетингу. Такою єдиною виступає думка про те, що базовими складовими аналізу макрооточення піприємства, діючого на зовнішніх ринках, мають бути наступні елементи [3]: — аналіз економічного зовнішнього середовища в країні базування і за кордоном; Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

223

Економічні науки

— аналіз політичного зовнішнього середовища в країні базування і за кордоном; — правове регулювання в країні базування і за кордоном; — аналіз культурного зовнішнього середовища. Висновки та невирішені частини проблеми. Таким чином, реалізація стратегії – це набір конкретних дій зі втілення стратегії: розвиток компетенцій і можливостей організації, фінансування, вироблення політики підтримки, мотивація працівників, створення корпоративної культури, належне керівництво. Реалізація стратегічного плану здійснюється через розробку нижчестоящих планів: тактичного і оперативно-календарного, які повинні бути взаємопов'язані як зі стратегічним планом, так і між собою. Таким чином, впровадження стратегії в життя відбувається поетапно: рішення довгострокових завдань здійснюється через реалізацію середньострокових і короткострокових ініціатив. Література 1. Дойль П. Менеджмент: стратегия и практика / Дойль П. – СПб. : Питер Ком, 1999. – 293 с.

2. Друкер П.Ф. Эффективное управление. Экономические задачи и оптимальные решения : [учеб. пос.] / Друкер П.Ф. ; [пер. с англ.]. – М. : Экономика, 1998. – 372 с.

3. Ефремов B.C. Стратегия бизнеса. Концентрация и методы планирования : [учеб. пос.] / Ефремов B.C. – М. : Финпресс, 2008. – 279 с.

4. Портер М. Стратегія конкуренції / Портер М. ; [пер. з англ.]. – К. : Основи, 2007. – 470 с. Надійшла 19.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

УДК 658.15.012.8 О. В. МАЛИК Хмельницький національний університет

МЕТОДОЛОГІЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФІНАНСОВОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВ ЗА УМОВ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ Проаналізовано стан та проблеми фінансової безпеки підприємств за умов інтеграційних процесів. Визначено основні методи забезпечення фінансової безпеки, а також запропоновано модель методологічної послідовності дій, що мають здійснюватись на підприємствах для досягнення належного рівня їх фінансової безпеки.

The article analyses the state and problems of financial security of enterprises in the context of integration process. It defines the basic methods of providing financial security. Also it proposes the model of methodological sequence of actions that must be carried out at the enterprises to achieve the proper level of financial security. Ключові слова: фінансова безпека, метод, глобалізація, інтеграція.

Постановка проблеми. За умов інтеграційних процесів, що характеризуються вільним переміщенням економічних благ, безпека є ознакою виваженої економічної та фінансової діяльності підприємств, котрі самостійно захищають свої фінансові інтереси, створюючи сприятливі умови для власної діяльності. Захищеність підприємств та їх здатність до виживання в умовах ринкових відносин визначається їх можливістю швидко адаптуватися та пристосовуватися до мінливих умов зовнішнього середовища та постійною готовністю до погіршення цих умов, тобто вмінням менеджменту підприємства в короткі строки створювати нові економічні умови та приймати адекватні рішення. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблемою фінансової безпеки займалися ряд вітчизняних та зарубіжних вчених, зокрема О.І. Барановський, В.В. Бурцев, М.Ю. Дмітрієва, М.М. Єрмошенко, О.Ф. Новикова, Є.А. Олейніков та інші. Вирішенню окремих аспектів забезпечення фінансової безпеки на рівні господарюючих суб’єктів приділяли увагу такі дослідники, як О.В. Ареф’єва, І.О. Бланк, С.М. Ілляшенко, Г.В. Задорожний, Г.В. Козаченко, О.О. Терещенко, В.В. Шликов та інші. Однак, в Україні проблемою забезпечення фінансової безпеки підприємств займаються недостатньо та не комплексно. Постановка завдання. Метою статті є аналіз стану та проблем фінансової безпеки підприємств за умов інтеграційних процесів, визначення основних методів забезпечення фінансової безпеки, а також розробка моделі методологічної послідовності дій, що мають здійснюватись на підприємствах для досягнення належного рівня їх фінансової безпеки. Виклад основного матеріалу. Фінансова безпека підприємства передбачає наявність таких організаційних та виробничих відносин, що дають змогу забезпечити стабільність функціонування підприємства, його фінансово-комерційний успіх та виробничо-технологічний розвиток. Фінансова безпека підприємства залежить від багатьох складових і визначається таким станом, при якому максимально нейтралізуються причини, що можуть викликати нестабільність функціонування підприємства чи стримувати його розвиток. При визначенні конкретних напрямків забезпечення фінансової безпеки, передусім, необхідно виявляти рівень фінансової стійкості та умови її збереження за мінливого внутрішнього та зовнішнього 224

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

середовища, а також враховувати тенденції, що склались на підприємстві, з їх можливостями саморегуляції та стабілізації. До основних проблем, з якими зіштовхнулися вітчизняні підприємства з початком глобалізаційних процесів, можна віднести: відсутність державної політики, спрямованої на підтримку підприємницької діяльності; незбалансованість державно-правового інструментарію та неефективність механізмів регулювання розвитку підприємств; недосконалість взаємовідносин між підприємницькими структурами та владою; недостатність у підприємств власних оборотних коштів; низький внутрішній попит на продукцію вітчизняних підприємств; низька конкурентоздатність продукції українських виробників; занадто великий обсяг імпорту на внутрішньому ринку; нерозвинута інфраструктура, низький рівень менеджменту, слабка фінансова дисципліна та відповідальність підприємств; неоптимальна структура великих та малих підприємств; незбалансована митно-тарифна політика. За сьогоднішніх умов, фінансова безпека передбачає можливість контролю за корпоративними ресурсами, досягнення такого рівня виробництва, ефективності та якості продукції, при якому забезпечується конкурентоспроможність та прибутковість підприємства. Здатність до подальшого розвитку та удосконалення своєї діяльності, що особливо важливо у сучасному інтеграційному просторі, передбачає модернізацію виробництва, підвищення професійного та освітнього рівня працівників, розширення виробництва, диверсифікацію напрямків діяльності. Не менш важливою та обов’язковою умовою стійкості та стабільності функціонування підприємств стають також внутрішні інвестиції. Про те, що підприємство знаходиться в стані фінансової безпеки можна говорити лише в тому випадку, коли можливі загрози його діяльності попереджені, а ризики зведені до мінімуму. Зрозуміло, що для ефективного попередження загроз потрібна оцінка як можливості їх виникнення, так і впливу, який вони здійснюють своїми негативними проявами на підприємство. Діяльність із забезпечення фінансової безпеки здійснюється за допомогою різних способів, засобів і прийомів, які у сукупності складають методи. Методи передбачають певну послідовність дій на підставі конкретного плану, що здійснюються з метою досягнення певних цілей. Огляд наукових джерел [1; 2] дав змогу встановити, що основними методами забезпечення фінансової безпеки підприємств є: — прогнозування та планування умов та чинників впливу на фінансову складову безпеки підприємства; — постійний моніторинг та контроль стану фінансової безпеки підприємства з метою відстеження ризиків та загроз, що можуть негативно вплинути на її рівень; — розрахунок та фінансовий аналіз показників фінансової безпеки з метою виявлення відхилень та подальшого вжиття заходів щодо підтримки рівня фінансової безпеки підприємства на належному рівні; — аналіз конкурентних переваг підприємства на ринку на підставі оцінки технологічного та виробничого потенціалів, кадрового та інтелектуального потенціалів підприємства, рівня забезпеченості фінансово-кредитними ресурсами, рівня менеджменту; — попередження негативних впливів на фінансову безпеку підприємства; — послаблення впливу небезпек та загроз, що можуть знизити рівень фінансової безпеки нижче прийнятного; — розробка та здійснення менеджментом підприємства конкретних заходів щодо забезпечення фінансової безпеки та ліквідації негативних впливів на неї. Зважаючи на існуючі основоположні методи забезпечення фінансової безпеки підприємств, нами була розроблена модель методологічної послідовності дій, що мають виконуватись на підприємстві з метою забезпечення належного рівня фінансової безпеки (рис. 1). Метод прогнозування використовується з метою передбачення майбутнього стану внутрішнього і зовнішнього середовища підприємства, можливих загроз фінансовій безпеці. Він базується на вивченні закономірностей розвитку різних економічних явищ і процесів, виявляє найбільш імовірні та альтернативні шляхи їх розвитку і дає базу для вибору фінансової стратегії на перспективу. Тобто це процес обґрунтування кількісних та якісних змін стану фінансової безпеки в майбутньому. Прогнозування, з одного боку, має передувати плануванню, а з другого боку має бути його складовою частиною, оскільки використовується на різних стадіях планової роботи [3–5]. Планування є одним з найважливіших етапів у процесі керування фінансовою безпекою, оскільки є методом, що створює основу для прийняття всіх управлінських рішень в процесі забезпечення фінансової безпеки підприємства. Головним завданням планування є постановка цілей та завдань, для досягнення яких має здійснюватися увесь подальший управлінський процес. Моніторинг використовується з метою постійного спостереження за станом фінансової безпеки. Даний метод нерозривно пов'язаний з контролем і передбачає виявлення змін та відхилень від планових показників, відстеження можливих ризиків та загроз, що можуть призвести до зниження фінансової безпеки, контроль за дотриманням принципів забезпечення фінансової безпеки. Використання методу моніторингу в управлінні фінансовою безпекою підприємств дає змогу в короткі строки діагностувати кризові явища у Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

225

Економічні науки

фінансовій складовій безпеки підприємства та вчасно реагувати на них. Ефективна організація моніторингу повинна передбачати контроль за станом не лише внутрішнього середовища підприємства, але і зовнішнього, в якому акумулюється основна маса небезпек та загроз.

Прогнозування та планування Моніторинг Аналіз Регулювання Попередження загроз ФБ

Послаблення впливу ризиків на ФБ

Коригування стану ФБ

Рис. 1. Методологічна послідовність забезпечення фінансової безпеки підприємства

Метод аналізу, в процесі управління фінансовою безпекою підприємства, дає змогу шляхом розрахунку основних фінансових показників говорити про конкурентоспроможність, ліквідність, кредитоспроможність підприємства, прибутковість його діяльності, відповідність обсягів продажу запланованим значенням та ін. Джерелом інформації для аналізу є фінансова та статистична звітність підприємства за попередні та поточний періоди. Аналіз зовнішнього та внутрішнього середовищ є невід'ємною і обов'язковою передумовою управління фінансовою безпекою на підприємстві. Без постійного аналізу діяльності неможливе існування та прогресивний розвиток жодного підприємства. Тому досвідчені керівники підприємств та організацій приділяють цьому питанню особливу увагу. Регулювання як метод забезпечення фінансової безпеки передбачає оптимізацію рівня фінансової безпеки на основі даних про її стан, стан зовнішнього та внутрішнього середовища, наявність ризиків та загроз, що були отримані на попередніх етапах методологічного процесу та порівняння їх із плановими та прогнозними показниками. Регулювання включає постійний вплив управлінського персоналу на перебіг фінансових процесів та стан фінансової безпеки з метою досягнення стану відповідності запланованим цілям. На нашу думку, процес регулювання має здійснюватись у трьох напрямах: — Попередження загроз фінансовій безпеці, засобами якого є забезпечення та постійна підтримка високого рівня кваліфікації працівників, забезпечення прогресивного розвитку техніко-технологічних можливостей та потужностей підприємства з метою досягнення необхідного рівня конкурентоспроможності, досягнення високої ефективності менеджменту підприємства, забезпечення захисту інформаційного середовища підприємства, забезпечення правового захисту підприємства [6, с. 253].

— Послаблення впливу вже наявних ризиків фінансовій безпеці, що здійснюється шляхом резервування коштів на покриття непередбачених витрат, зниження ризиків у плані фінансування, тобто створення достатнього запасу міцності, відмова від ненадійних партнерів, страхування, гарантування, збільшення кількості використовуваних технологій виробництва та робота одночасно на декількох ринках з великою кількістю споживачів [6; 7].

— коригування стану фінансової безпеки, тобто усунення відхилень. Висновки. Отже, ефективне функціонування системи фінансової безпеки підприємства передбачає постійну взаємодію методів планування, моніторингу, аналізу та регулювання в процесі прийняття оптимальних управлінських рішень керівництвом та структурними підрозділами. Література 1. Берлач А. І. Безпека бізнесу : [навч. посібник] / А. І. Берлач. – К. : Університет «Україна», 2007. – 280 с.

2. Донець Л. І. Економічна безпека підприємства / Л. І. Донець, Н. В. Ващенко. – К. : Центр учбової літератури, 2008. – 240 с.

3. Бойчик І. Економіка підприємства : [навч. посібник для вузів] / Бойчик І. – К. : «Атіка», 2002. – 480 c.

226

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

4. Кулініч І. О.Психологія управління : [навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.] / І. О. Кулініч. – К. : Знання, 2008. – 292 с.

5. Стельмащук А. М. Державне регулювання економіки : [навч. посібник] / Стельмащук А. М. – Тернопіль : ТАНГ, 2000. – 315 с.

6. Батенко Л. П. Управління проектами : [навч. посібник] / Л. П. Батенко, О. А. Загородніх, В. В. Ліщинська. – К. : КНЕУ, 2003. – 231 с.

7. Кужільна Л. К. Підходи до управління комерційним ризиком на підприємствах легкої промисловості / Л. К. Кужільна // Актуальні проблеми економіки. – 2009. – № 8(98). – С. 103–107. Надійшла 19.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

УДК 650.18 А. О. ЛЕВИЦЬКА Хмельницький національний університет

СУЧАСНА ПАРАДИГМА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНКУРЕНТНИХ ПЕРЕВАГ ПІДПРИЄМСТВА В УМОВАХ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ Досліджено сучасні наукові підходи щодо забезпечення конкурентних переваг підприємств в умовах активної інтеграції світової економіки.

Investigated аctual scientific approaches to providing competitive advantage for companies in terms of active integration of world economy. Ключові слова: інтеграційні процеси, конкурентні переваги, система забезпечення конкурентних переваг.

Вступ. Сучасні глобальні ринкові відносини відкривають перед підприємствами нові комерційні можливості, створюють доступ до світових матеріальних, інноваційних, інтелектуальних і фінансових ресурсів. Однак, з іншого боку, вони призводять до підвищення ризиковості діяльності вітчизняних підприємств, загострюючи конкурентну ситуацію та посилюючи залежність національної економіки від світових економічних та фінансових процесів. Все це, звісно ж, вимагає нових підходів вітчизняних підприємств до забезпечення конкурентних переваг в умовах інтеграційних процесів. Мета дослідження. Визначити сучасну парадигму забезпечення конкурентних переваг підприємств в умовах інтеграційних процесів у світовій економіці. Аналіз літературних джерел з даної тематики. Теоретичним і методологічним питанням забезпечення конкурентоспроможності підприємств за умов активного поширення інтеграційних процесів присвячені праці Ягодкіної О.В., Нефьодової О.Г., Мельникова О.Н., Михайлик Г.В. Постановка завдання. Питанням формування та забезпечення конкурентних переваг підприємств присвячено досить багато наукових праць і досліджень. При цьому, процес забезпечення конкурентних переваг неоднозначно представлений різними авторами. Деякі з них ототожнюють формування конкурентної переваги зі створенням конкурентоспроможних товарів, котрі дозволяють споживачу задовольнити або абсолютно нову потребу, або ту чи іншу традиційну потребу на більш якісному рівні [1]. Нефедова О. Г. [2] схиляється до функціонального підходу щодо процесу забезпечення конкурентних переваг підприємства, внаслідок якого даний процес розглядається як один з елементів такої функції менеджменту організації як управління конкурентними перевагами підприємства. Крім того, існують й інші підходи. Так, О. А. Бескорса внаслідок проведеного дослідження [3] визначає наявність також системного та процесного підходів до розуміння процесу забезпечення конкурентних переваг підприємства. Так, з точки зору процесного підходу забезпечення конкурентних переваг підприємств можна розглядати як процес створення конкурентних переваг підприємства, який реалізується функціональними сферами діяльності підприємства і наслідком якого має стати покращення конкурентної позиції підприємства на ринку. З погляду системного підходу забезпечення конкурентних переваг – це система взаємозалежних елементів (цілей, методів, функцій, органів управління, інформації, моделей), а також комплексна та всебічна взаємодія між ними з метою покращення конкурентного становища підприємства; саме системний підхід дає комплексне уявлення про складові частини та етапи процесу забезпечення конкурентних переваг підприємств. Існує також підхід до трактування поняття забезпечення конкурентних переваг підприємства як механізму створення умов, необхідних для максимально повного та всебічного використання позитивних відмінностей підприємства від конкурентів, які в короткостроковому періоді забезпечують підвищення ефективності діяльності підприємства, а в довгостроковому – його виживання, яке реалізується шляхом постійного пошуку нових можливостей і швидкої адаптації до навколишнього ринкового середовища та умов конкурентної боротьби, що змінюються [3, с. 90]. Тобто під забезпеченням конкурентних переваг підприємства розуміють певну систему, механізм чи комплекс заходів з формування, реалізації та забезпечення довгострокового існування його конкурентних Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

227

Економічні науки

переваг. В цьому контексті варто додати, що сюди слід відносити і заходи з виявлення існуючих конкурентних переваг підприємства. Таким чином, процес забезпечення конкурентних переваг підприємства можемо визначити як комплекс дій (заходів) з їх виявлення, формування, реалізації та підтримки їх існування у довгостроковому періоді. Однак, сучасний активний розвиток ітераційних процесів у світовій економіці вимагає формування нових підходів до забезпечення конкурентних переваг підприємств, які б забезпечували їм можливість ефективно конкурувати на ринку. Саме тому назріла потреба становлення нової сучасної парадигми забезпечення конкурентних переваг. Результати дослідження. З посиленням інтеграційних процесів у світовій економіці все більше науковців стали приділяти увагу питанням забезпечення конкурентних переваг підприємств не лише на внутрішньому (національному), а й на зовнішніх ринках. При цьому, науковці в своїх дослідженнях наголошують на різних аспектах забезпечення конкурентних переваг підприємств в умовах висококонкуретного середовища, сформованого внаслідок посилення інтеграційних процесів. Так, Літвінов І. Є. відзначає, що для здобуття конкурентних переваг в глобальній економіці підприємствам потрібно виробляти продукцію з покращеною якістю на тлі зниження витрат [4, с. 122]. Головне завдання підприємства в системі забезпечення конкурентних переваг за умов інтеграційних процесів, за словами автора, полягає у невпинному поліпшенні показників фірми для підсилення наявних переваг, у більш ефективній експлуатації виробничих потужностей або організації більш гнучкого обслуговування клієнтів [4, с. 125]. Михайлик Г. В. вказує, що конкурентна перевага досягається завдяки створенню товарів, які за характеристиками чи рівнем супутнього обслуговування переважають над продукцією конкурентів чи пропонуються за нижчими цінами [5, с. 133]. Тобто автор розглядає лише забезпечення конкурентних переваг продукції підприємства. Мельников О. Н [6] наголошує на тому, що забезпечення конкурентних переваг підприємства і його здатності стійко триматися на ринку товарів і послуг головним чином залежить від співробітників підприємства, з чим ми не можемо не погодитися. Адже в будь-якому випадку саме від співробітників підприємства, особливо від його управлінського персоналу, залежить вся його діяльність. Саме тому, основна увага в процесі забезпечення конкурентоспроможності підприємства, на думку науковця, має зосереджуватися на підвищенні ефективності використання його інтелектуальних ресурсів. О. В. Писарчук та І. В. Неминуща [7] пропонують забезпечувати конкурентні переваги підприємств за рахунок автоматизації їх бізнес-процесів. Так, автори відзначають, що інформаційне забезпечення відіграє ключову роль в якості організації бізнес-процесів, тому удосконалення саме цього аспекту, на їх думку, сприяє забезпеченню та нарощуванню конкурентних переваг підприємств. Н. Меджибовська [8] наголошує на тому, що сучасні умови розвитку бізнесу, посилення конкуренції та глобалізація бізнес-процесів спонукають підприємства використовувати інформаційні технології для створення і підтримання своїх конкурентних переваг. Таким чином, в сучасній науковій літературі чітко окреслюються кілька основних підходів до забезпечення конкурентних переваг підприємства (рис. 1). Підходи щодо забезпечення конкурентних переваг підприємства

Ресурсний

Ринковий

Технологічний

Конкурентні переваги можуть бути досягнуті лише завдяки певним ресурсам (технічним, технологічним, управлінським, сировинним)

Конкурентні переваги досягаються внаслідок забезпечення споживчих вимог, унікальності підприємства, його прибутковості та ефективної діяльності

Формування конкурентних переваг трансформується в завдання адаптації системи управління до змін конкурентного середовища

Рис. 1. Сучасні підходи до забезпечення конкурентних переваг підприємства

З нашої точки зору, для того, щоб визначити підходи до забезпечення конкурентних переваг підприємства за умов інтеграційних процесів, варто спочатку встановити особливості сучасної конкуренції. Так, характеризуючи сучасну конкуренцію в епоху глобалізації Бочан І. О. [9, с. 55] підкреслює, що вона має специфічні особливості: — по-перше, охоплює одночасно декілька сфер, таких як якість, терміни, ноу-хау, створення ринкових бар’єрів тощо; 228

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

— по-друге, має багатоаспектний характер, оскільки конкуренція має місце на різних рівнях і на різних ринках; — по-третє, на цьому етапі розвитку економіки спостерігається структурний динамізм конкуренції: розподіл сил, а також позиції конкурентів змінюються зі зростаючою швидкістю. Виходячи з цього, для будь-якого підприємства основним завданням в системі забезпечення конкурентних переваг стає розробка конкурентної стратегії, яка б враховувала всі потенційні можливості і загрози конкуренції на ринку його діяльності та дозволяла б забезпечувати підприємству конкурентні переваги навіть в умовах сучасного динамічного конкурентного середовища. Отже, забезпечення конкурентних переваг підприємства в умовах інтеграційних процесів в економіці перетворюється в завдання адаптації системи управління до змін конкурентного середовища, що дозволить максимально виважено підходити до вибору ключових конкурентних переваг підприємства, їх формування та забезпечення і, як наслідок, дозволить підтримувати високий рівень конкурентоспроможності підприємства на ринку. Таким чином, сучасна парадигма забезпечення конкурентних переваг підприємств має базуватися на системному підході до управління їх формуванням і забезпеченням. Слід відзначити, що кожен автор пропонує власний набір складових механізму забезпечення конкурентних переваг підприємства, виходячи зі специфіки досліджуваних підприємств. Проте, з нашої точки зору, при встановленні складових механізму забезпечення конкурентних переваг підприємства слід виходити з того, що механізм – це система основних елементів, які реалізують процес розробки і впровадження управлінських рішень. Саме тому, основними складовими елементами досліджуваного механізму мають бути аналітичний механізм оцінки зовнішнього і внутрішнього середовища підприємства, методичний інструментарій, організаційно-економічне забезпечення та механізм контролю (рис. 2). Механізм забезпечення конкурентних переваг підприємства

Аналітичний механізм Систематична комплексна оцінка зовнішнього середовища діяльності підприємства, кон’юнктури ринку

Методи оцінки зовнішнього конкурентного середовища

Виявлення та оцінка наявних конкурентних переваг Аналіз перспектив конкурентної ситуації та визначення стратегічних конкурентних переваг

Методичний інструментарій

Методи та моделі діагностики конкурентних переваг Методики оцінки рівня конкурентних переваг Методи досягнення конкурентних переваг

Організаційно-економічне забезпечення

Механізм контролю

Система відділів управління оцінкою, формуванням і забезпеченням конкурентних переваг

Контролюючий підрозділ (система контролю) за розробкою і виконанням конкурентної стратегії

Система ресурсного забезпечення конкурентної стратегії Система стратегічного управління конкурентоспроможністю Організація роботи з розрахунку ефективності забезпечення тієї чи іншої конкурентної переваги

Контроль рівня стійкості конкурентних переваг

Контроль достовірності аналітичних розрахунків

Форми забезпечення конкурентних переваг Рис. 2. Основні складові механізму забезпечення конкурентних переваг підприємства

Аналітичний механізм в даному випадку є сукупністю складових елементів, які забезпечують проведення на підприємстві аналітичної роботи в системі забезпечення конкурентних переваг. Це, зокрема, Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

229

Економічні науки

здійснення моніторингу зовнішнього і внутрішнього середовища діяльності підприємства, стану і динаміки ринкової конкуренції, аналіз і оцінка наявних та перспективних конкурентних переваг та ін. Методичний інструментарій – це набір певних методів, засобів та форм оцінки, формування і забезпечення конкурентних переваг підприємства, а організаційно-економічне забезпечення є сукупністю відділів і систем підприємства, які здійснюють управління виявленням, оцінкою, формування і забезпеченням його конкурентних переваг. Одним із основних складових є механізм контролю, оскільки лише його наявність дозволить уникати значних прорахунків в розробці конкурентної стратегії, управлінні формуванням ті підвищенням рівня конкурентних переваг та ін. Важливо відзначити, що важливою вимогою до механізму забезпечення конкурентних переваг підприємства є те, що всі його структурні елементи повинні функціонувати в постійному взаємозв’язку як єдиний механізм управління. Висновки. Таким чином, інтеграційні процеси в сучасній світовій економіці змушують підприємства адаптуватися до нових ринкових умов і, зокрема, до нових умов конкуренції. Саме тому сучасна парадигма забезпечення конкурентних переваг підприємств повинна ґрунтуватися на формуванні обмеженої кількості конкурентних переваг (ключових); наданні пріоритету розвитку людських ресурсів як основному джерелу конкурентних переваг підприємства; максимальному застосуванні як власних, так і запозичених інноваційних рішень; забезпеченні конкурентних переваг на основі комплексного механізму. Література 1. Ягодкина О.В. Обеспечение конкурентоспособности предприятия / О.В. Ягодкина // Економіка. Менеджмент. Підприємництво : збірник наукових праць. – 2008. – Вип. 20. – С. 22–25.

2. Нефедова О.Г. Шляхи підвищення конкурентоспроможності підприємства / О.Г. Нефедова // Економіка і регіон. – 2007. – № 4 (15). – С. 115–120.

3. Бескорса О.А. Сутність забезпечення конкурентних переваг підприємств / О.А. Бескорса // Вісник СНАУ. Серія: економіка та менеджмент. – 2010. – Вип. 6/1. – С. 85–92.

4. Літвінов Є.І. Здобуття конкурентних переваг у глобальній економіці / Є.І. Літвінов // Економіка та управління підприємствами машинобудівної галузі: проблеми теорії та практики. – 2008. – № 4 (4). – С. 120–128.

5. Михайлик Г.В. Конкурентні переваги та шляхи їх формування на машинобудівних підприємствах України / Г.В. Михайлик // Актуальні проблеми економіки. – 2008. – № 11 (89). – С. 130–136.

6. Мельников О.Н. Современные задачи повышения конкурентоспособности инновационных товаров и услуг / О.Н. Мельников, В.Н. Шувалов // Российское предпринимательство. – 2004. – № 1. – С. 56–67.

7. Писарчук О.В. Забезпечення конкурентних переваг за рахунок автоматизації бізнес-процесів підприємства / О.В. Писарчук, І.В. Неминуща // Наукові записки Кіровоградського національного технічного університету. Економічні науки. – 2012. – Вип. 22. Ч. 1. – С. 10–15.

8. Меджибовська Н. Ключові фактори нарощування конкурентних переваг компаній / Н. Меджибовська // Економіка України. Науковий журнал. – 2010. – № 10. – С. 36–43.

9. Бочан І.О. Глобальна економіка : [підручник] / І.О. Бочан, І.Р. Михасюк. – К. : Знання, 2007. – 403 с. Надійшла 10.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

230

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

УДК 339.9 К. Ю. КВАТЕРНЮК Хмельницький національний університет

УПРАВЛІННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ У статті досліджено сутність системи управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємства. Виділено складові елементи даної системи. Розроблено та описано схему функціонування системи управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємства.

The article deals with the essence of the management system of foreign economic activities of enterprise. The author distinguished the main elements of it. It is developed and characterized the operation scheme of the management system of foreign economic activities of enterprise. Ключові слова: зовнішньоекономічна діяльність, підприємство, управління, керуюча підсистема, керована підсистема.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Глобалізаційні процеси міжнародної економіки, еволюція капіталу в сучасній фінансовій системі, трансформація стратегій управління підприємствами породжують необхідність розробки гнучкої та ефективної системи управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємств, здатної до швидкої адаптації до динамічних умов зовнішнього середовища. Зовнішньоекономічна діяльність більшості машинобудівних підприємств носить несистемний характер та відзначається нестабільністю та фрагментарністю, що значно послаблює їх конкурентні переваги на міжнародних ринках. Основним напрямом розширення обсягів зовнішньоекономічної діяльності підприємства є розробка ефективної системи управління зовнішньоекономічною діяльністю, що дасть змогу машинобудівним підприємствам адекватно реагувати на коливання ринкової кон’юнктури і максимально ефективно використовувати існуючі резерви розширення власної ніші на ринку. Аналіз останніх досліджень чи публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми. Вагомий внесок у розвиток теорії та практики управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємства було зроблено у працях вітчизняних і зарубіжних науковців, таких як А.І. Кредісов, Г.М. Дроздова, О.А. Кириченко, В.Р. Сіденко, О.В. Шкурупій, Ю.Г. Козак, Н.С. Логвінова, І.Ю. Сіваченко, Н.Ф. Гофман, Г.А. Маховікова та інші. Однак, залишаються нерозкритими і потребують поглибленої розробки низка теоретичних і методологічних проблем стосовно управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємства в ринкових умовах господарювання. Мета статті є визначення особливостей управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємства та розроблення схеми функціонування системи управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємства. Основний матеріал дослідження. Сучасна система управління зовнішньоекономічною діяльністю охоплює широке коло об'єктів і може бути загалом охарактеризована і розбита на розділи (сегменти) з використанням ряду критеріїв і аналітичних ознак. Найважливішими аналітичними ознаками є екзогенність та ендогенність складових. За цією ознакою уся система поділяється на національне управління та багатостороннє регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Відповідно до цього управління зовнішньоекономічною діяльністю можна подати у вигляді макроекономічної та світогосподарської її частин. Обидві ці частини створюють середовище, в якому самостійним розділом є управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємств [1]. Управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємства є складним процесом визначення і встановлення його зв'язків з іншими суб’єктами господарювання, що перебувають у інших країнах. Цей процес полягає в реалізації вибраних цілей і в спробах досягти бажаного стану взаємин з оточенням, тобто зарубіжними партнерами, за допомогою розподілу ресурсів, який дозволяє ефективно і результативно діяти як всьому підприємству, так і його окремим підрозділам [2]. Однак, необхідно звернути увагу на той факт, що в науковій літературі є значна кількість трактувань поняття «управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємства». Виходячи з потреб нашого дослідження, розглянемо деякі з них (табл. 1). Аналіз розглянутих визначень дозволяє зробити висновок про те, що, з одного боку, "управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємства" розглядається як управління виробничо-господарською і комерційною діяльністю підприємства, пов'язаною з його виходом на зовнішній ринок, тобто акцент автор [3] ставить на визначенні зовнішньоекономічної діяльності як одного з видів діяльності підприємства. А з іншого боку, "управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємства" розглядається як комплексне дослідження та моделювання міжнародного середовища [4, 5], що значно поглиблює і водночас ускладнює сутність даного поняття. В.Р. Сіденко у своїх дослідженнях наголошує на необхідності базувати процес управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємства виключно на принципах міжнародного маркетингу, що, на наш погляд, дещо звужує дане поняття. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

231

Економічні науки

Процесу управління завжди притаманні дві характеристики: наявність об'єкту управління та суб'єкту, здійснення останнім цілеспрямованого впливу на об'єкт управління для досягнення певної мети.

№

1

2

3

4

Таблиця 1 Визначення понять "управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємства" в науковій літературі Визначення Автор Джерело Управління виробничо-господарською і комерційною діяльністю підприємства, пов'язаною з його виходом на зовнішній ринок, в зовнішнє міжнародне середовище з метою більш повного використання зовнішніх (міжнародних) чинників економічного зростання Комплексне дослідження та моделювання міжнародного середовища у поєднанні з налагодженою взаємодією всіх підрозділів і посадових осіб організації чи установи в інтересах продуктивного досягнення визначених зовнішньоекономічних стратегій Комплексна оцінка та моделювання внутрішнього і зовнішнього середовища підприємства у поєднанні з налагодженою взаємодією всіх його підрозділів в інтересах досягнення визначеного прибутку в міжнародній підприємницькій діяльності Управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємства мусить базуватися на принципах міжнародного маркетингу, що означає необхідність суттєвої перебудови всієї системи мікроекономічного управління і прийняття на озброєння маркетингового підходу суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності

Г. М. Дроздова

[3]

О. А. Кириченка

[4]

Я. П. Машталір

[5]

В. Р. Сіденко

[6]

Управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємства включає: — розроблення ринкової стратегії фірм різних видів і форм власності; — проведення маркетингових досліджень на зовнішньому ринку; — укладання та виконання міжнародного контракту в комерційній діяльності; — ціноутворення на зовнішньому ринку; — засоби, кошти і форми платежів у міжнародних розрахунках; — облік зовнішньоекономічних операцій (експорт та імпорт товарів); — забезпечення транспортування вантажів у зовнішній торгівлі; — страховий захист вітчизняних та зарубіжних учасників різноманітних форм міжнародного співробітництва [1]. Система управління зовнішньоекономічною діяльністю машинобудівного підприємства об’єднує у своїй структурі дві самостійні, однак взаємозалежні підсистеми: керуючу та керовану (рис. 1). Вхід

Внутрішня інформація

Керуюча підсистема Процес прийняття

Зовнішня інформація

управлінських рішень

Керована підсистема Канал зворотного зв’язку

Вихід Рис. 1. Взаємозалежність керуючої та керованої підсистем в загальній системі управління зовнішньоекономічною Рис. 1. Взаємозалежність керуючої та керованої підсистем в загальній системі управління діяльністю підприємства зовнішньоекономічною діяльністю підприємства

До керуючої підсистеми належить персонал підприємства, його спеціальні структурні підрозділи, що забезпечують цілеспрямований вплив на об'єкт управління. Керована підсистеми включає сукупність фінансових, виробничих, збутових та інших підрозділів підприємства, направлених на здійснення зовнішньоекономічних операцій підприємства. Найважливішим елементом керуючої підсистеми є організаційна структура управління. Зв'язок між керуючою й керованою підсистемами здійснюється за 232

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

допомогою інформації, що є основою для вироблення управлінських впливів і рішень, які надходять з керуючої підсистеми в керовану для виконання. Основними параметрами системи є вхід, процес, вихід, зворотний зв'язок та обмеження. Те, що змінюється в результаті протікання конкретного процесу, називається входом. Вихід – це результат або кінцевий стан процесу. Основний процес перетворює вхід на вихід. Це діяльність суб’єкта управління, що забезпечує процес здійснення зовнішньоекономічних операцій підприємства. Зворотний зв’язок порівнює модель входу та виходу, виділяє відмінності, оцінює зміст розбіжностей та виявляється у роботі, пов'язаній з прийняттям управлінських рішень, які впливають на основний процес системи управління капіталом з метою зближення виходу й моделі виходу. В основі функціонування системи управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємства, на нашу думку, лежать наступні принципи: — законності управлінських дій; — доцільності прийняття рішень з управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємства; — ефективності прийнятих управлінських рішень; — врахування суб'єктами управління кон'юнктури ринку та ризику; — максимізації рентабельності. Якість рішень, які приймаються, а також в кінцевому рахунку і ефективність діяльності суб'єкта господарювання багато в чому залежить від своєчасності, достовірності та обсягу отриманої інформації Інформаційні ресурси в сучасних умовах економічного розвитку є тим фактором, який зумовлює якість процесу управління як підприємством в цілому так і його зовнішньоекономічною діяльністю зокрема. Висновки. Здійснення зовнішньоекономічної діяльності суб’єктом господарювання потребує оптимізації усього процесу управління підприємством та розробки нових, ефективних стратегій та механізмів. Ухвалення рішення про вихід на зовнішній ринок і вибір певних форм міжнародного підприємництва повинні бути засновані на розробці цільової функції зовнішньоекономічної діяльності виходячи з аналізу внутрішніх можливостей і впливу зовнішніх чинників. Література 1. Управління зовнішньоекономічною діяльністю : [навч. посібник / за заг. ред. А. І. Кредісова]. – 2е вид., випр. і доп. – К. : ВІРА-Р, 2002. – 552 с.

2. Мохамед Азхар Алі Емад Управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємства: інновації, стратегії, ризики / Мохамед Азхар Алі Емад, К.М. Буряк [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.nbuv.gov.ua /portal/soc_gum /vsunu/2011_10_1/Mohamed.pdf 3. Дроздова Г.М. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності підприємства : [навч. посібник] / Г.М. Дроздова. – К. : ЦУЛ, 2002. – 171 с.

4. Кириченко О.А. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності / О.А. Кириченко. – [3-є вид.]. – К. : Знання-Прес, 2002. – 384 с.

5. Машталір Я.П. Механізм управління зовнішньоекономічною діяльністю машинобудівного підприємства : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. екон. наук : спец. 08.00.04 «Економіка та управління підприємствами» / Я.П. Машталір. – Хмельницький, 2009. – 20 с.

6. Сиденко В.Р. Внешнеэкономическая деятельность: проблемы системной трансформации при переходе к рынку / В.Р. Сиденко. – К. : ИМЭМО, 1998. – 305 с. Надійшла 10.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

УДК 339.9:658 А. В. САВІЦЬКИЙ Хмельницький національний університет

ПІДВИЩЕННЯ ЯКОСТІ ПРОДУКЦІЇ У ФОРМУВАННІ КОНКУРЕНТНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВ У статті проаналізовано експортну діяльність вітчизняних підприємств України та її регіонів, підкреслено основну роль якості продукції у формуванні конкурентного потенціалу підприємства.

There was analyzed the Ukrainian enterprises export from the view of its regions and in general. There was also underlined some important points about production quality main role in the formation of enterprise’s competitive capability. Ключові слова: якість продукції, конкурентоспроможність продукції, конкурентоспроможність підприємства, конкурентний потенціал, експорт, зовнішньоекономічна діяльність.

Постановка проблеми. На сучасному етапі розвитку ринкових відносин України досить вагома роль у вітчизняній економіці приділяється ряду зрушень, які полягають у посиленні ролі споживачів, зосередженні на продукції вищої якості, зростає ризик і невизначеність умов функціонування діяльності Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

233

Економічні науки

підприємств, збільшується залежність від вдалого проведення та вибору управлінського підходу на підприємстві, правил зовнішнього середовища, посилюється конкурентна боротьба за ринки збуту товарів. Особливої актуальності набуває проблема забезпечення конкурентоспроможності підприємств. Для того, щоб вітчизняні підприємства могли успішно діяти як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку, перш за все, необхідно акцентувати увагу на виробництві продукції високої якості, яка могла б створити вигідні конкурентні позиції та задовольнити споживача. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Питання, пов’язані з управлінням якістю продукції та формуванням конкурентного потенціалу на підприємствах, знайшли відображення в роботах як вітчизняних, так і закордонних вчених, зокрема: Агєєва Є.Я., Григораш О.М., Семенова Г.А.., Єрмошенко М.М., Гольцева Д.Г., Проскури В.Ф., Лойко Д.П., Вотченікова О.В. та ін. Метою статті є аналіз та дослідження особливостей зовнішньоекономічної діяльності підприємств України та виокремлення ролі якості продукції у формуванні конкурентного потенціалу підприємства. Результати дослідження. На сучасному етапі розвитку за умов відкритості ринків та членства України у СОТ необхідним стає підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції та конкурентного потенціалу підприємств у системі якісних характеристик продукції [2, c.89–90]. За умов глобалізації ринку проблема якості є актуальною для будь-якої галузі промисловості, установи та організації. Злагоджене та мудре управління на всіх його рівнях покликане забезпечувати належну якість продукції, оскільки лише продукція високої якості може бути конкурентоспроможною [1, c.11–12]. Зростання відкритості української економіки свідчить про те, що конкурентний потенціал підприємства варто розглядати як системну ознаку позитивних ринкових зрушень, що відбуваються в результаті участі, співпраці та розширення його діяльності з як з вітчизняними та іноземними партнерами. Це забезпечується за умови постійного удосконалювання й розвитку ринкових форм господарювання вітчизняного виробництва й поступової відмови від зайвих державних утисків та адміністрування. Для підприємств конкурентний потенціал визначається декількома рівнями виміру, що адекватно відбивають їх виробничо-технічні, трудові й фінансові можливості на зовнішніх ринках. Серед головних критеріїв, що є основою виміру конкурентного потенціалу підприємства, важливе значення мають: частка продукції підприємства на зовнішньому ринку; розмір вітчизняного капіталу; диверсифікація виробництва; запровадження передових технології; проведення фундаментальних ринкових досліджень; досконалість організації й управління виробництвом; максимальне використання творчої активності персоналу; фінансова стабільність підприємства; ступінь адаптації до міжнародного середовища; гармонізація українського законодавства з міжнародними нормами права [7]. Виходячи з цього, на нашу думку, головний поштовх орієнтації вітчизняної продукції на іноземні ринки зумовлений завоюванням вдалих позицій на іноземному ринку та розвитком міждержавних торгівельних відносин. Саме тому для подальшого дослідження слід провести аналіз та розглянути динаміку експорту зовнішньоторговельного балансу за показниками вітчизняних підприємств. Для аналізу візьмемо показники експорту торгівельних відносин українських підприємств з іноземними партнерами країн СНД, Європейського Союзу та інших країн світу (табл. 1). Таблиця 1 Динаміка зовнішньоторговельного балансу за 2009–2011 рр. (млн дол.)*

Експорт Усього (товари і послуги) Країни СНД Країни ЄС Інші країни світу Товари Країни СНД Країни ЄС Інші країни світу Послуги Країни СНД Країни ЄС Інші країни світу

2009

2010

2011

261,5 125,7 96,5 39,3 246,3 120,4 86,7 39,2 15,2 5,3 9,8 0,1

309,3 163,7 106,3 39,3 291,4 156,4 96,4 38,6 17,9 7,3 9,9 0,7

356,8 201,2 112,5 43,1 339,6 183,5 101,4 54,7 20,5 8,7 10,2 1,6

Динаміка (2009–2011, %) 136,4 160,1 166,5 109,7 137,9 152,4 116,9 139,5 134,8 164,1 104,8 1600

У % до загального обсягу 2011 р.

100 56,39 31,53 12,07 94,34 51,43 28,42 15,33 5,74 2,44 2,85 0,44

*Головне управління статистики у Хмельницькій області [4, c. 8]

Виходячи з проведеного аналізу, слід відмітити, що в загальному впродовж періоду 2009–2011 рр. найбільший попит на продукцію вітчизняних підприємств спостерігається у споживачів країн СНД, 234

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

показник якого у 2011 р. становить 56,39% від загального обсягу (201,2 млн дол.). Також досить вагомий загальний показник торгівлі товарами та послугами в 2011 р. зафіксовано в результаті споживання вітчизняної продукції країнами Європейського Союзу, що становить 31,53% (112,5 млн дол.). В інші країни у 2011 р. спрямовується лише 12,07% вітчизняних товарів та послуг (43,1 млн дол.). В загальному протягом періоду 2009–2011 рр. відбувалося стрімке зростання показників зовнішньої торгівлі з країнами СНД (на 60,1% = 75,5 млн дол.) та країнами ЄС (на 60,5% = 16 млн дол.). Найбільш конкурентоспроможною вітчизняна продукція є для споживачів країн СНД, ніж для країн ЄС. В свою чергу, це свідчить про те, що вітчизняна продукція відповідно до свого рівня якості здатна задовольняти вимоги споживачів країн СНД більше, ніж вимоги споживачів країн Європи. Акцентуючи увагу на тому, що з моменту набуття України членства в СОТ вітчизняні виробники мають прагнути налагодити механізми співпраці з країнами Європи та орієнтувати експорт своєї продукції саме на ринок країн Європейського Союзу. Для того, щоб детальніше побачити та виділити підприємства яких саме регіонів виробляють найбільш конкурентоспроможну, а значить найбільш якісну продукцію, спрямуємо наші дослідження на проведення аналізу обсягів експорту товарів за регіонами України (табл. 2). Таблиця 2 Динаміка обсягів експорту товарів в розрізі регіонів України [4, c. 8] млн дол. США Динаміка У % до (2009–2011 загального 2009 2010 2011 рр., %) обсягу 2011 р.

142,6 Україна 39695,7 51405,2 56610,8 142,3 1,1 Автономна республіка Крим 425,6 563,3 605,7 Вінницька 479 566,3 620,5 129,5 1,1 150,1 0,8 Волинська 319 434,8 478,8 Дніпропетровська 5199,3 8010,4 9852,1 189,9 17,4 Донецька 9332,6 13124,9 15121,6 162 26,7 114,9 0,7 Житомирська 363,8 394 418 Закарпатська 935 1156,6 1435,2 153,9 2,5 139,4 6,7 Запорізька 2716,8 3200,3 3789 Івано-Франківська 336 507,6 610,5 181,9 1,1 Київська 1043,3 1301,9 1512,3 144,9 2,7 176,4 0,8 Кіровоградська 251,3 336,8 443,4 Луганська 1886,4 3324,3 3398,2 180,1 6 14,2 0,2 Львівська 794 974,3 112,6 Миколаївська 1532,4 1597,1 1602,5 104,6 2,8 Одеська 1445,2 1684,4 1745,8 120,8 3,1 192,3 4,3 Полтавська 1264,4 2219,7 2431,2 Рівненська 322,3 396,5 420,4 130,4 0,7 110,9 1,4 Сумська 711,7 746,5 789,2 Тернопільська 128,3 131,4 137,4 107,1 0,2 Харківська 1307,1 1433,1 1521,1 116,4 2,7 101,3 0,6 Херсонська 351,3 348 356 Хмельницька 246,3 291,4 335,2 136,1 0,6 131,5 1,2 Черкаська 535,3 672,7 703,8 Чернівецька 119,8 104 120 100,2 0,2 Чернігівська 297,2 324,8 345,7 116,3 0,6 м. Київ 6825,2 7104,9 7601,4 111,4 13,4 м. Севастополь 92,5 97,6 103,2 111,6 0,2 Відповідно до отриманих результатів, слід відмітити, що найбільшу питому вагу експорту в 2011 р займають виробники таких регіонів: Донецького (26,7% = 15121,6 млн дол.), Дніпропетровського (17,4% = 9852,1 млн дол.), м. Киів (13,4% = 7601б4 млн дол.), Запорізького (6,7% = 3789 млн дол.) та Луганського (6% = 3398,2 млн дол.). Найменший відсоток експорту зосереджений в таких регіонах України, як Тернопільський (0,2%), Львівський (0,2%), Херсонський (0,6%), Хмельницький (0,6%), Чернігівський (0,6%), Житомирський (0,7%), Рівненський (0,7%), Кіровоградський (0,8%). Дані табл. 2 показують, що найбільше продукції експортують саме Донецький, Дніпропетровський, Запорізький, Луганський регіони та виробники міста Київ. Продукція вітчизняних виробників інших регіонів не користується на іноземному ринку таким стрімким попитом, а значить не є Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

235

Економічні науки

конкурентоспроможною. В даній ситуації також слід враховувати розвиток метало-вугільного потенціалу даних регіонів, які зосереджені на своїй спеціалізації. В процесі дослідження виникає питання, яке пов'язане з тим, що діяльність вітчизняних виробників інших регіонів може бути зосереджена на іншій продукції певної спеціалізації для того, щоб виробляти конкурентну продукцію високої якості та нарощувати свій конкурентний потенціал. Це може бути пов’язано перш за все з тим, що на іноземному ринку користується попитом тільки продукція високої якості. Для того щоб підвищити показники експорту інших регіонів для виробників цих регіонів слід будувати політику діяльності підприємства на впровадженні кращої системи управління якістю. Поняття якості продукції складається з цілого комплексу характеристик товару таких як постачання, надійність, доступність, техніко-економічні характеристики, ремонтопридатність, ефективність експлуатації та споживання, екологічність тощо. Саме таких характеристик набуває товар (і проявляє) впродовж всього часу виробництва, реалізації і споживання чи експлуатації. Авжеж, саме товаровиробник безпосередньо забезпечує якість товару, дуже часто цьому сприяють і його торгові чи збутові посередники, але саме споживачі покликані визнавати рівень якості того чи іншого виду продукції і доступність його цін [6]. Система управління підприємством є першочерговим чинником забезпечення конкурентоспроможності підприємства, оскільки він здійснює безпосередній вплив і являється причиною зміни одного або декількох критеріїв конкурентоспроможності. Керуючись побудовою системи управління на основі міжнародних стандартів сучасні науковці, виступають за інтегровані системи менеджменту організації. Але в свою чергу, керівники підприємств, які не отримали очікуваного ефекту від впровадження системи управління якістю відповідно до ISO 9001, шукають відповідь або в неправильних діях керівництва, або в недосконалості самого стандарту. Відповідна тенденція свідчить про те, що рівень ефективності системи управління якістю прямо пропорційний рівню конкурентоспроможності продукції та підприємства. Тому система управління якістю підприємства може стати інструментом перемоги в конкурентній боротьбі, враховуючи, що конкурентоспроможність підприємства – це рівень його компетенції відносно інших підприємствконкурентів у нагромадженні та використанні виробничого потенціалу певної спрямованості, що знаходить свій вираз у таких результуючих показниках, як якість продукції, обсяги виробництва, прибуток тощо [2, c. 89–90]. Таким чином на сучасному етапі розвитку ринкових відносин для успіху на ринку українським підприємствам, слід розуміти посилення ролі споживача, значної невизначеності і змінності зовнішніх умов функціонування, посилення конкурентної боротьби, що викликає необхідність активної діяльності щодо забезпечення конкурентоспроможності підприємств. Проблему конкурентоспроможності можливо вирішити шляхом формування і активного управління конкурентним потенціалом [7]. Конкурентний потенціал є новою і перспективною економічною категорією, але єдиного розуміння і поняття в сучасній літературі поки що не існує, хоча певний теоретичний початок для конкурентного потенціалу щодо таких суміжних понять як ринковий, стратегічний, маркетинговий, виробничий, економічний, інтелектуальний, трудовий та науково-технічний потенціали вже сформовано давно і отримує тенденцію швидкого розвитку і поглиблення. Тому, однією із сучасних концепцій управління якістю продукції є так званий ресурсний підхід, основна задача якого полягає у вивченні внутрішніх можливостей фірми. Автори даної концепції розглядають ключові компетентності, тобто унікальні ресурси – знання, кваліфікацію і уміння, – завдяки яким підприємство може виробляти продукцію вищої якості та успішно конкурувати на ринку [5]. Систематизований комплекс взаємоузгоджених можливостей і ресурсів внутрішнього середовища слід розуміти під конкурентним потенціалом підприємства, який забезпечує отримання переваг в умовах змінюваного зовнішнього середовища та обмежених ресурсів, сприяє досягненню поставлених цілей та при раціональному використанні забезпечує високий статус [7]. На рис. 1 представлені складові управління якістю продукції у підвищенні конкурентного потенціалу підприємства. З рис. 1 можна чітко побачити, що конкурентоспроможність підприємства залежить від конкурентоспроможності продукції, а саме якою мірою продукція підприємства задовольняє вимоги споживача. Конкурентоспроможність продукції в свою чергу визначається шляхом зіставлення якості, яка відповідає певним вимогам, із ціною на дану продукцію. Успіх підприємства залежить від того на скільки швидко підприємство зможе сконцентрувати свої зусилля для виготовлення продукції високої якості із забезпеченням найменших витрат та встановлення вдалої ціни для споживача. Виходячи з цього за рахунок стимулювання всіх виробничих підрозділів та всього виробничого персоналу підприємства щодо менеджменту якості, а також при поєднанні його різних параметрів, характеристик та складових, враховуючи показників якості, ціни та часу і формується конкурентний потенціал підприємства [3, c. 188].

236

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

Конкурентоспроможність підприємства

Конкурентоспроможність продукції

Співставлення вимог ринку виробників з вимогами ринку споживачів

Стимулювання та активна взаємодія всіх виробничих підрозділів в системі менеджменту якості

Якість

Ціна

Час

Конкурентний потенціал підприємства Рис. 1. Складові управління якістю продукції у підвищенні конкурентного потенціалу підприємства.

Висновок. Отже, з проведених досліджень видно, що найбільшим попитом користується продукція вітчизняних підприємств на ринку країн СНД. В сучасних інтеграційних умовах розширення ринку та набуття повноправного членства України в СОТ вітчизняні підприємства повинні спрямовувати свою діяльність на ринки країн Європи. Споживачі вітчизняної продукції країн ЄС за своїми показниками експорту займають друге місце після споживачів країн СНД, що свідчить про те, що якість вітчизняних товарів не є достатньою для того, щоб задовольнити європейського споживача. Виходячи з цього, будь-яке підприємство України повинно будувати свою політику управління на засадах покращення системи якості випускаючої продукції шляхом відповідності високим вимогам стандартів якості, які ставить перед Україною ЄС. В свою чергу, якщо вітчизняна продукція буде відповідати вимогам якості ЄС, тоді вона зможе успішно конкурувати з продукцією інших країн і займатиме вдалі конкурентні позиції на світовому ринку. Таким чином, якість продукції є одним з найважливіших чинників формування конкурентного потенціалу підприємства, який полягає у поступовому закріпленні впевнених позицій експорту своєї продукції на іноземних ринках. Література 1. Агєєв Є.Я. Управління якістю : [навч.-метод. посібник] / Агєєв Є.Я. – Львів : «Новий Світ – 2000», 2010. – 240 с.

2. Єрмошенко М.М. Система управління якістю як чинник підвищення конкурентоспроможності підприємства / М.М. Єрмошенко, Д.Г. Гольцев // Держава та регіони. – 2011. – № 1. – С. 89–92.

3. Семенов Г.А. Сутність та етапи процесу управління якістю продукції / Г.А. Семенов, О.О. Єропутова, О.О. Плаксюк // Держава та регіони. – 2011. – № 2. – С. 188–193.

4. Зовнішня торгівля товарами Хмельницької області у 2005–2010 рр. / Головне управління статистики у хмельницькій області / [за ред. В.В. Скальського]. – Хмельницький, 2011. – 65 с.

5. Балабанова І.В. Конкурентний потенціал як основа формування конкурентних переваг [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.rusnauka.com/3_ANRR_2009/Economics/38882.doc.htm 6. Григораш О.М. Стратегічне управління якістю товарів в системі менеджменту підприємства [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/knp/120/knp120_113-117.pdf 7. Суска А.А. Управління формуванням конкурентного потенціалу підприємств [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.rusnauka.com/8_DN_2011/Economics/10_81807.doc.htm Надійшла 11.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

237

Економічні науки

УДК 339.9: 658 С. І. КОНЄВ Хмельницький національний університет

ЕКСПОРТНО-ІМПОРТНА ДІЯЛЬНІСТЬ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ ЗА УМОВ ЧЛЕНСТВА В СОТ У статті проаналізовано експортно-імпортну діяльність підприємств Хмельницького регіону протягом останніх років, підкреслено особливості сучасних тенденцій митно-тарифного регулювання в умовах приналежності України до СОТ.

There was analyzed the export and import activity of Khmelnytskyi region enterprises through latest period. There was also underlined some main features of today’s points in customs and tariffs regulation sphere with the view of Ukrainian membership in WTO. Ключові слова: зовнішньоекономічна діяльність, експорт, імпорт, зовнішньоторговельне сальдо, митно-тарифне регулювання.

Постановка проблеми. На сучасному етапі розвитку вітчизняних підприємств та приналежності України до СОТ досить актуальним є питання розвитку експортно-імпортної діяльності. Членство в СОТ сприяє інтеграції України в світове господарство та розширює можливості вітчизняних виробників. Хмельницький регіон не є винятком, так як в ньому зосереджено і успішно функціонує безліч підприємств, які пов’язують свою діяльність зі сферою ЗЕД. Саме це й обумовлює необхідність дослідження сучасних тенденцій та особливостей розвитку промислових підприємств Хмельниччини. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Питанням, пов’язаним з експортно-імпортною діяльністю вітчизняних підприємств та їх місцем в системі світових економічних зв’язків, присвячено праці таких вчених та науковців: М. Власова-Захарченко, О. Корольова, Є. Бендерський, Т. Вахненко, Б. Губський, Д. Лук’яненко, А. Мазаракі, Т. Мельник, С. Патика, В. Сиденко та ін. Проблемам вивчення теоретичних та практичних питань розвитку зовнішньої торгівлі окремих країн та геоекономічних регіонів світу присвятили свої праці такі вчені, як О. Білорус, Ю. Колосова, Ю. Макогон, Т. Орєхова, Ю. Пахомов та ін. [1, c.45]. Основною метою даного дослідження виступає аналіз експортно-імпортної діяльності промислових підприємств Хмельницького регіону за умов приналежності України до СОТ. Результати дослідження. Досліджуючи питання ефективного функціонування підприємств на зовнішньому ринку, слід звернути увагу на те, що після набуття повноправного членства в СОТ Україна здійснила перший і важливий крок до справжньої європейської інтеграції [2, c.199]. Зовнішня торгівля України протягом останніх років перебувала під впливом наслідків світової фінансово-економічної кризи через значний рівень відкритості та одночасної уразливості національної економіки, в той час як зміни світових товарних ринків мали негативний вплив на її розвиток [1, c.45]. Для промислових підприємств Хмельницького регіону, а також і для всіх промислових підприємств України, діяльність яких пов’язана з зовнішньоекономічною діяльністю як ціленаправленим вектором функціонування України в СОТ, існує ряд переваг та недоліків. Функції СОТ зводяться до підтримки єдиних торговельних правил, вирішення недоречностей та конфліктів. Виходячи з цього, позитивними чинниками є те, що першочерговим завданням експортоімпорто-орієнтованих підприємств є пристосування та використання цих переваг, які полягають у: відкритті нових ринків країн-членів СОТ для вітчизняних виробників; поширенні процесу впровадження міжнародних стандартів якості на підприємствах; полегшенні доступу на ринки країн Європи вітчизняних товарів, які користуються попитом; спрощенні та полегшенні процесів реєстрації нових товарів; покращенні доступу на вітчизняний ринок постачальників матеріально-технічних ресурсів; стимулюванні подальшого розвитку експортного потенціалу України в окремих галузях промисловості. Разом з позитивними чинниками слід відмітити і ряд негативних чинників, які можуть впливати на діяльність промислових вітчизняних підприємств в умовах функціонування СОТ, які полягають у зниженні імпортних тарифів на товарну продукцію, що призведе до загострення конкуренції на внутрішньому ринку України. Неконкурентоспроможні підприємства будуть змушені скоротити, або взагалі припинити своє виробництво. Такі обставини призведуть при обмеженому рівні державної підтримки до послаблення та погіршення фінансової стабільності малих та слабких підприємств [2, c.200–201]. Сучасний етап розвитку національної економіки в умовах членства у СОТ та виходу з фінансової кризи 2008–2011 рр. характеризується зміною тенденцій у географічній та видовій структурах зовнішньоторговельної діяльності. Починаючи з кінця 2008 р. динаміка експортно-імпортних операцій України різко уповільнилась, що зумовлено такими факторами, як різке погіршення стану світових товарних ринків (внаслідок світової фінансово-економічної кризи 2008–2010 рр.), зниження попиту на міжнародних ринках на традиційні для України експортні товари, активізація протекціоністських заходів на світових ринках, низька конкурентоспроможність української продукції [1, c.47]. Дану тенденцію можна також простежити, аналізуючи динаміку експортно-імпортної діяльності 238

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

вітчизняних підприємств Хмельницької області (рис. 1).

600

555,1

544,6 461,6

500

млн.дол.США

418,1 400 300

394

336,7 330,6 287,8

275,6 246,3

221,1

291,4

Експорт Імпорт

200

150 93

100 0 2006

2007

2008

2009

2010

2011

І квартал 2012

Рис. 1. Динаміка експорту-імпорту товарів Хмельницької області

Згідно з рис. 1, починаючи з 2009 р., динаміка експортно-імпортних операцій в Хмельницькій області значно знижується у порівнянні з попереднім 2008 р.: показник експорту різко знизився на 41,1%, що становить 171,8 млн дол.; показник імпорту – на 49,4%, що становить 269 млн дол. Протягом 2010 р. відбулось стрімке зростання імпорту (на 40,3%, або 186 млн дол.) і незначне пожвавлення експорту. У 2011 р. також відбулись значні зрушення в структурі експорту, який зріс на 26% і ставить 102,6 млн дол., і в структурі імпорту, який зріс на 16,8% і становить 93,5 млн дол. За перший квартал 2012 р. показник експорту регіону набрав дещо вигідний старт для того, щоб перевищити наприкінці року показник 2011 р., який становитиме 93 млн дол. Аналогічна ситуація і з імпортом, який становить 150 млн дол. В загальному рис. 1 чітко показує пряму залежність регіону від імпорту, так як показники імпорту перевищують показники експорту. Кількість підприємств Хмельниччини, що здійснювали зовнішню торгівлю товарами, та кількість країн-партнерів в експорті-імпорті товарів можна простежити розглянувши рис. 2 та рис. 3.

400 350

332

336

359

300 250

291 229

232

227

316

321

271

275

234

Експорт

200

Імпорт

150 100 50 0 2006

2007

2008

2009

2010

2011

Рис. 2. Кількість підприємств Хмельницького регіону, що здійснювали зовнішню торгівлю товарами

Як видно з рис. 2, тенденція зміни кількості підприємств Хмельницького регіону, які здійснювали зовнішню торгівлю товарами подібна до тенденції динаміки показників експорту-імпорту товарів (рис. 2). У загальному найбільша кількість підприємств, які здійснювали експортно-імпорті операції, була зосереджена у 2009 р. – 359 підприємств. На графіку рис. 3 зображена кількість країн партнерів в експорті-імпорті товарів Хмельницької області, яка дає ясну картину того, що в співставленні кількості як окремо по імпорту, так і по експорту існує певна різниця, яка є доказом того, що імпорт перевищує експорт. На сьогодні зовнішньоторговельні операції Хмельницька область здійснює з партнерами з 80 країн світу. Та, на жаль, поки ми більше ввозимо товарів, обладнання та сировини, ніж вивозимо продукції, що виробляють підприємства краю. Так, у 2011 році експорт товарів становив 394 млн дол. США, а імпорт – 555,1 млн дол. США (рис. 1). Як бачимо, від'ємне сальдо сягнуло 161 млн дол. США. Такі ж тенденції зберігаються і в 2012 році. Наприклад, в Хмельницький регіон за І-й квартал2012 р. було ввезено товарів на 150 млн дол. США, а вивезено всього на 93 млн дол. [4]. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

239

Економічні науки

90 80 70 60

71 59

76

79

81

83

73 67

64

80 71

57

50

Експорт

40

Імпорт

30 20 10 0 2006

2007

2008

2009

2010

2011

Рис. 3. Кількість країн партнерів в експорті-імпорті товарів Хмельницької області

Внутрішні фактори розвитку зовнішньої торгівлі України протягом 2008–2011 рр. значною мірою визначалися адаптацією до світових економічних та політичних змін та визначали умови розвитку окремих сфер економіки України. По-перше, торговельна політика України була спрямована на приведення у відповідність до зобов’язань перед СОТ системи інструментів митно-тарифного регулювання, зокрема, скорочення ставок ввізних мит. Умови зростання реальних доходів населення та відновлення споживчого платоспроможного попиту протягом 2010 р. відповідною мірою відобразились на зростанні обсягів імпорту товарів та збільшенні доходів державного бюджету [1, c.49]. На сьогодні, на відміну від інших країн світу, наша держава дуже мляво захищає інтереси вітчизняного виробника. Як повідомляють фахівці, саме промислові підприємства є основними системоутворюючими елементами багатьох життєво важливих сфер держави, зокрема, економічної, бюджетної, наукової та освітньої, податкової та фінансової. Тому усі мають бути зацікавлені у створенні сприятливих умов для розвитку підприємств, розширенні виробництва та усуненні перешкод у їхній зовнішньоекономічній діяльності. Забезпечити останнє покликаний новий Митний кодекс України, який з 1 червня 2012 року набрав чинності. Він досить об’ємний і містить 21 розділ, 83 глави та 600 статей. У ньому є досить вагомий ряд нововведень, а саме: можливості декларування в будь-якому митному органі без отримання погодження з митницею місця реєстрації; електронне декларування; право вносити зміни до митної декларації протягом трьох років після її здійснення; визначено вичерпний перелік документів, які повинні подаватися для підтвердження митної вартості; визначено випадки, коли митну вартість суб’єкти ЗЕД мають право застосовувати автоматично за ціною угоди; віднині посадова особа митниці за неправомірні затримки митного оформлення несе персональну відповідальність; дії митників тепер обмежені як у правочинності, так і часовими термінами; також введено план обсягів здійснення експортноімпортних операцій, що сприятиме організації швидшої праці; скорочено кількість видів порушень митних правил; скасовані випадки, коли транспорт комерційного призначення може бути конфіскований [4]. По-друге, уряд України, реагуючи на зміни у світовій економіці, здійснював окремі заходи щодо підтримки національного виробника. Як зауважують фахівці, негативний вплив на розвиток зовнішньої торгівлі в Україні мали такі чинники в державній політиці, як відсутність чіткої стратегії структурних змін економіки, слабкий механізм фінансової державної підтримки розвитку експорту, низький рівень інвестування в інноваційну модернізацію експортоорієнтованих виробництв, високий рівень витрат, пов’язаних з зовнішнім державним боргом, невигідні умови кредитування експорту, слабкість протидії спекулюванню з відшкодуванням ПДВ та з експортними операціями через офшорні компанії тощо [1, c. 50]. Висновок. Отже, підприємства Хмельниччини знаходяться на правильній траєкторії розвитку. З подоланням наслідків світової фінансової кризи відбудеться стрімке покращання експортно-імпортних операцій, збільшаться обсяги експорту та імпорту, збільшиться кількість підприємств, які здійснюють зовнішню торгівлю, так само як і збільшиться кількість країн-партнерів експортно-імпортних операцій. Торговельна політика України за умов членства в СОТ активно спрямовується на приведення у відповідність системи інструментів митно-тарифного регулювання до зобов’язань перед СОТ. Для того, щоб покращити діяльність підприємств у сфері ЗЕД і надати можливість за спрощеною процедурою ввозити з-за кордону обладнання, сировину, техніку, а також отримувати сприяння під час здійснення експортної діяльності, коли на внутрішньому ринку на вироблену продукцію немає попиту, з 1 червня введено в дію новий Митний кодекс України. Таким чином, частину проблем для промислових підприємств Хмельницького регіону протягом цього часу вже було знято, і частина зникне, коли новий Митний кодекс 240

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

запрацює повноцінно та буде прийнято ряд підзаконних актів щодо сприяння державної підтримки розвитку експорту, буде залучено потрібний об’єм інвестицій та розроблено чітку стратегію розвитку зовнішньоекономічної діяльності. Література 1. Власова-Захарченко М.С. Стратегічний аналіз умов експортно-імпортної діяльності України на світових ринках/ М.С. Власова-Захарченко // Бюлетень Міжнародного Нобелівського економічного форуму.

– 2012. – № 1 (5). – С. 45–52.

2. Корольова О. Г. Перспективи розвитку вітчизняного плодоовочевого підкомплексу в умовах європейської інтеграції / О.Г. Корольова // Збірник наукових праць Таврійського державного агротехнологічного університету. Економічні науки. – 2012. – № 2 (18). – С. 199–204.

3. Зовнішня торгівля товарами Хмельницької області у 2005–2010 рр. / Головне управління статистики у Хмельницькій області / [за ред. В.В. Скальського]. – Хмельницький, 2011. – 65 с.

4. Коберник Н. Митники та суб'єкти ЗЕД порозумілися [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.gazety.biz/rubric170/rubric218/site_112.html Надійшла 11.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

УДК 330 О. В. КРУПА Хмельницький національний університет

ПЕРЕВАГИ ТА НЕДОЛІКИ ЗАСТОСУВАННЯ АУТСОРСИНГУ НА ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВАХ В статті розглянуто питання застосування одного з альтернативних шляхів здійснення бізнес-процесів – аутсорсингу. Проаналізовано позитивні та негативні сторони застосування аутсорсингу в діяльності підприємства.

In this article the problem of using one of the alternative ways of business process - outsourcing. Analysis of positive and negative aspects of the use of outsourcing in the enterprise. Ключові слова: аутсорсинг, непрофільні функції, делегування повноважень, управління.

Постановка проблеми. Саме на даному етапі застосування передових методів управління підприємством є актуальним у зв’язку з переходом до інноваційної моделі економіки та необхідністю зменшувати витрати для підтримки конкурентності підприємства. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Дослідженню цієї теми присвятили свої праці вітчизняні та зарубіжні вчені та фахівці, зокрема: Т.В. Гавриленко, Семибратов А.Ю., Усова Г.В., Анінкін Б.А., К’єль Е., Маскел П., Холкомб Т. В той же час це питання потребує подальших наукових розробок, що і обумовлює актуальність обраної теми Виклад основного матеріалу. Все частіше в сучасному діловому світі однопрофільні компанії концентрують свою діяльність на дуже вузьких відрізках ланцюжка цінності, а інші види діяльності передають незалежним зовнішніми постачальникам, іншими словами, передають функції в аутсорсинг. При цьому дуже важливо вирішити, які ланки ланцюжка цінності залишити всередині компанії, а які передати контрагентам. Дезінтеграція і аутсорсинг припускають відмову від самостійного виконання ряду функцій за рахунок передачі їх постачальникам товарів та послуг й іншим партнерам. Передача в аутсорсинг частини функцій компанії стратегічно доцільна, якщо незалежні партнери виконають їх краще і дешевше. Багато виробників комп'ютерів, наприклад, відмовилися від кінцевого складання, передавши цю роботу контрагентам, що дало їм значну економію на закупівлю комплектуючих і організації складального процесу.

Cisco передала майже все виробництво і складання маршрутизаторів і комутаційного обладнання компаніїпартнера, яка володіє 37 заводами, координованих через Інтернет. Цей вид діяльності не є конкурентно значимим і його передача в аутсорсинг не загрожує ключової компетенції, можливостям та ноу-хау компанії. Широко поширена передача в аутсорсинг обслуговування обладнання, обробки даних, ведення бухгалтерського обліку та ряду допоміжних адміністративних функцій компаніям, що спеціалізуються на цій діяльності, це знижує ризик, пов'язаний зі змінами технології та / або купівельних переваг, це підвищує організаційну гнучкість і оперативність прийняття рішень, скорочує час розробки і виведення на ринок нових товарів, знижує витрати на координацію, це дозволяє компанії зосередитися на основному бізнесі. Фахівці відзначають явні переваги застосування аутсорсингу, але оговорюють, що рішення про його практичне впровадженні на підприємстві вимагає серйозного аналітичного опрацювання. Наводячи численні позитивні приклади впровадження аутсорсингу на вітчизняних підприємствах, аналізуючи ситуації, коли в якості аутсорсера виступають і зарубіжні компанії, вони конкретно виділяють його переваги та недоліки. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

241

Економічні науки

До числа переваг, одержуваних підприємством при застосуванні аутсорсингу, належать: • фокусування уваги на основному бізнесі; • зменшення необхідності інвестицій в основні фонди; • здатність гнучко реагувати на ринкові зміни (кризи, дефолти) і внутрішні проблеми компанії (реорганізації, реструктуризації, злиття, поглинання); • відсутність необхідності в розширенні штату підприємств; • економія витрат і скорочення накладних витрат, пов'язаних з вартістю робочих місць, навчання співробітників, інформаційна підтримка; • можливість залучати вузькоспеціалізованих висококваліфікованих фахівців; • гарантія професійної відповідальності, що надається аутсорсинговою компанією; • зниження ризику. До числа недоліків відносяться: • реальний ризик витоку інформації і поява нового конкурента, який отримає досвід і знання компанії, при передачі на аутсорсинг відразу декількох важливих функцій; • ускладнення логістичної стикування між внутрішніми системами підприємства і системами аутсорсингової фірми при передачі деяких бізнес-процесів, так як саме місця стикувань можуть бути джерелами проблем і збоїв; • збільшення частки трансакційних витрат; • передача аутсорсеру ноу-хау підприємства в області певної виробничої діяльності; • неминуче скорочення персоналу або його передача іншому підприємству; • збільшення витрат при передачі другорядних функцій; • зниження якості продукції, що випускається при недобросовісності аутсорсера; • втрата контролю над власними ресурсами, відрив керівництва від частини діяльності компанії; • необхідність у випадку відмови від послуг аутсорсера в пошуку нових партнерів або організація самостійного виконання функцій, що покладались на аутсорсера. Наведені вище визначення дають зрозуміти, що ідеєю аутсорсингу є поділ праці з метою підвищення ефективності діяльності. Зауважимо, що з'явився аутсорсинг задовго до розумного життя: у природі це не рідкість. У мурашнику, наприклад, є мурахи-солдати, що «аутсорсять» у мурашок-робочих послуги з охорони. У соціальному плані ідеї аутсорсингу висловилися у вигляді виділених ремесел, що викликали появу класу ремісників. Класичним прикладом аутсорсингу є фрахт торговцями кораблів, наймання капітана, команди, портових вантажників і продавців з метою вирішити своє головне завдання – реалізувати товар. Переваги делегування повноважень безперечні. По-перше, цей метод управління накладає менше обмежень на персонал компанії і надає їм більше свободи у досягненні цілей організації. У таких підприємствах заохочують культуру, дух самонавчання та саморозвитку персоналу. А, як відомо, персонал, що постійно самовдосконалюється і працює найбільш ефективно. Організація, що використовує механізм делегування повноважень, націлена на досягнення позитивного результату, а не на виконання яких би то не було процедур і правил. Опора на саморозвиток і самонавчання персоналу, який відповідально відноситься до досягнення цілей організації, участь персоналу у формуванні самих цілей, дозволяє оперативно реагувати на зміни, що виникають в зовнішньому середовищі, залишаючись при цьому стійкою структурою. Саме поєднання максимальної гнучкості та необхідної структурної стійкості визначає успіх або поразка в гострій конкурентному середовищі. Таким чином, вигоди делегування очевидні. Але хотілося б зупинитися на проблемах, які можуть виникнути в організації при практичному застосуванні положень теорії делегування повноважень: якість виконання завдань або функцій, яка не відповідає потребам, нерідко трапляється розлад у колективах. Резонанс у якості виконання робіт або управління майже завжди супроводжує делегування, але вони повинні бути тимчасовими і не переходити певних меж. Якщо ж ця умова не дотримується, в процесі делегування відбудуться серйозні порушення. І винні в них самі делегуючі. Найчастіше збої відбуваються тому, що керівники не дотримуються технології делегування – набір практичних дій з передачі «в управління» завдань, функцій, повноважень і відповідальності. Безумовно, останнім часом управлінська компетенція вітчизняних керівників істотно зросла, але вони як і раніше недостатньо володіють такими управлінськими навичками, як створення ефективно працюючих систем контролю, мотивації, передачі інформації. Тим більше, що дуже важко дати математично точне розв'язання задачі делегування, що підходила б для всієї різноманітності ситуацій бізнесу та управління. Таким чином, зіставивши позитивні і негативні сторони впровадження теорії делегування повноважень, визначимо декілька умов її успішного застосування: • передача контролю над процесом у відання співробітника; • чіткий опис зони відповідальності і повноважень співробітника (щоб повноваження не стали фікцією, про них слід сповістити інших співробітників, задіяних у цьому проекті); • чітко сформульовані терміни представлення результатів робіт; • передача ресурсів (фінансових, матеріальних і людських) для виконання роботи; • позначення винагороди, яке отримає співробітник у результаті своєї праці.

242

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

У результаті виконання цих умов співробітник отримує організаційну, фінансову, юридичну та психологічну свободу маневру, таку необхідну для реального вирішення поставлених завдань. У наш час аутсорсинг та аутстаффінг є одним з кращих інструментів, за допомогою якого фірми мають можливість підвищити свій рівень ефективності господарської діяльності. Але питання застосування аутсорсингу та аутстаффінгу на малих підприємствах є не до кінця дослідженим і викликає безліч суперечок та розходжень. Водночас в працях українських вчених дана тема взагалі не розкрита, тому потребує вивчення економічної суті даних інструментів, що підвищують ефективність вітчизняних підприємств в сучасних умовах. Аутсорсинг широко застосовується в західній практиці ведення бізнесу, про що свідчать численні наукові праці зарубіжних вчених, серед яких варто відмітити Ж.Л. Бравара, С. Клементса, Р. Моргана, Дж. Хейвуда. Серед російських економістів значний внесок в розвиток концепції аутсорсингу зробили Н. Єрмошкін, С. Календжян, Д. Козлов, О. Лігоненко. Аутсорсинг існує двох видів – виробничий аутсорсинг та аутсорсинг бізнес-процесів. Виробничий аутсорсинг передбачає передачу частини виробничих процесів або всього циклу виробництва сторонній компанії [6]. Виробничий аутсорсонг дозволяє компанії, по-перше, зосередитися на розробці нових продуктів і послуг, що важливо для забезпечення конкурентних переваг, особливо в умовах стрімко змінюваних технологій і попиту, по-друге, збільшити гнучкість виробництва, по-третє, використовувати додаткові переваги від ведення бізнесу на ринках з дешевою робочою силою [2]. Суть аутсорсингу полягає в тому, що всі ресурси компанії концентруються на основному виді діяльності, а не основні для бізнесу функції перекладаються на професійних партнерів. Разом з тим, аутсорсинг являється частиною стратегії управління підприємством, а не просто видом партнерської взаємодії чи кооперації і передбачає передачу не тільки обов’язків, а й відповідальності за надання певних послуг компаніям-партнерам по бізнесу [4, с. 18]. На нашу думку, застосування аутсорсингу на підприємствах можливе за наявності таких проблем: – великі виробничі витрати; – неможливість забезпечити необхідної якості харчових продуктів; – дефіцит устаткування для роботи над ресурсомісткими операціями; – відсутність висококваліфікованого персоналу; – громіздкий апарат управління (наявність бухгалтерського, комерційного, маркетингового відділів); – неефективна робота відділу постачання. Недоцільністю використання аутсорсингу можуть бути наступні причини: – відсутність надійних аутсорсерів; – потенційна монополія з боку можливого постачальника; – зниження оперативності послуг нижче необхідного рівня, коли час є вирішальним фактором, а постачальник не спроможний задовольнити терміни; – збільшення витрат пов’язаних з тим, що собівартість виготовлення власними силами менша, ніж ціна пропозиції на ринку. На думку спеціалістів Інституту аутсорсингу (Outsourcing Institute, США), аутсорсинг бізнеспроцесів є видом оптимізації діяльності підприємств, що динамічно розвивається, причому найбільший ріст спостерігається в сфері фінансів та бухгалтерського обліку. Статистика, проведена в 1997 році Американською асоціацією менеджменту, показала, що вже тоді 20% з числа 600 опитаних фірм передали на аутсорсинг хоча б якусь частину фінансових та бухгалтерських операцій, а 80% – частину адміністративних функцій. Теоретично на підприємствах можна застосувати такі види аутсорсингу: – виробничий аутсорсинг; – ІТ-аутсорсинг; – аутсорсинг бізнес-процесів; – аутсорсинг управління знаннями. Перевагами, які надає аутсорсинг, є скорочення і контроль витрат виробництва; використання провідних чи інноваційних технологій виробництва; звільнення внутрішніх ресурсів для інших цілей компанії; концентрація уваги компанії на основному виді діяльності; звільнення компанії від необхідності купувати і зберігати у себе обладнання, знання, технології, необхідних для переданих на аутсорсинг процесів; використання переваг ре дизайну і залучення фахівців; скорочення некерованих факторів; звільнення від частки ризиків пов’язаних з виробництвом [2]. Але на ряду з перевагами, які надає аутсорсинг, також існують його недоліки – те, що компанія аутсорсер може бути недостатньо кваліфікована або професійна в тих чи інших бізнес-процесах, які вона бере на себе. Переваги і недоліки використання аутсорсингу на малих підприємствах харчової промисловості нами систематизовані. Переваги: – використання спеціалізованого обладнання, знань, технологій; Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

243

Економічні науки

– зниження вартості реалізації бізнес-процесу, а саме: скорочення і контроль витрат, економія на податках на зарплату штатної одиниці; – підвищення інвестиційної привабливості фірми; – використання конкуренції на ринку виконавця; – синергетичний ефект, звільнення внутрішніх ресурсів компанії для інших цілей; – зниження ризиків, пов'язаних з реалізацією бізнес-процесу; – скорочення впливу некерованих факторів, нестача сировини; – додатковий доступ до фінансів; – збільшення якості одержуваних продуктів або послуг завдяки зосередженню зусиль підприємства на основній діяльності. Недоліки: – недостатність важелів керуючого впливу зі сторони аутсорсера, що може призвести до зниження ефективності процесів та збільшення витрат на обслуговування; – рівень професіоналізму співробітників аутсорсингової компанії – може виявитися недостатнім для виконання робіт або надання послуг на належному рівні; – збільшення часу вирішення проблем в аварійних ситуаціях, пов'язане з зайвою проміжною ланкою; – наявність ризиків порушення збереження майна, збереження і витоку відомостей конфіденційного характеру, – постійний нерегульований доступ до документів, даних і матеріальних цінностей підприємства збоку сторонніх осіб; – велика плинність персоналу; – неможливість зі сторони керівників підприємств оперативно контролювати і впливати на делеговані бізнес-процеси. Висновки. Співпраця підприємств з іншими фірмами у вигляді аутсорсингу дозволить заощадити на витратах з організації та проведення певних бізнес-процесів, тим самим надасть більше часу і ресурсів для того, щоб компанії могли сконцентрувати свою увагу на розробці та впровадженні у виробництво інноваційних ідей та технологій. Так як аутсорсинг прийнято вважати частиною корпоративної стратегії, то й рішення про прийняття та запровадження аутсорсингових схем повинні приймати власники підприємств, пам’ятаючи при цьому, що ефективність господарської діяльності підприємств досягається за рахунок зосередження зусиль на основному предметі діяльності і передачі непрофільних функцій зовнішнім спеціалізованим фірмам Література 1. Фатюха Ю.Л. Модель інформаційного забезпечення прийняття фінансових рішень на підприємстві / Ю.Л. Фатюха, В.В. Фатюха // Держава та регіони. – 2006. – № 4.

2. Марченко Д.М. Автоматизовані інформаційні системи управління – ресурс підвищення ефективності внутрішнього контролю підприємств / Д.М. Марченко, Г.М. Яровенко // Актуальні проблеми економіки. – 2006. – № 10.

3. Пономаренка В.С. Інформаційні системи і технології в економіці : [навч. посіб.] / Пономаренка В.С. – К. : Вид. центр "Акадсмія", 2002. – 544 с.

4. Барановська Т.П. Інформаційні системи і технології в економіці / Т.П. Барановська, В.І. Лойко. – М. : Фінанси і статистика, 2005. – 416 с.

5. Кореспондент : журнал. – К., 2010. – № 10 (398).

6. Жан-Луи Бравар. Эффективный аутсорсинг / Жан-Луи Бравар. – Днепропетровск : Баланс Бизнес Букс, 2007. – 288 с.

7. Литвак А.Г. Пространственная организация мирового рынка ИТ-услуг / А.Г. Литвак // НИСП. – 2008.

8. Квецински М. Скрытый потенциал аутсорсингу в Восточной Европе / М. Квецински, П. Петерс, Д. Хох // Вестник McKinsey. – 2007. – № 17.

9. Чайковская М.П. Актуальные аспекты ИТ-рынка Украины / М.П. Чайковская // Экономические инновации. – Одеса : ИПРЭЭИ НАН Украины, 2007. – С. 316–325. Надійшла 12.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

244

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

УДК 658.152.330.33(477) В. А. КИЗИМА Хмельницький національний університет

ОСНОВНІ ВИРОБНИЧІ ФОНДИ: ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ВІДТВОРЕННЯ НА ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВАХ У статті розглянуті теоретичні аспекти відтворення основних фондів та показники стану і ефективності використання основних фондів промислових підприємств.

In the articles considered theoretical aspects of recreation of capital assets, indexes of the state and efficiency of the use of capital assets of industrial enterprises. Ключові слова: відтворення основних засобів, показники відтворення основних засобів.

Виробничо-господарська діяльність та фінансовий стан підприємства багато в чому залежать від забезпеченості основними виробничими фондами та їх використання і оновлення. Розвиток виробництва є невіддільним від проблеми ефективного використання основних виробничих фондів. На сьогодні важливими проблемами, що потребують вивчення і негайного вирішення, є: забезпеченість підприємства та його структурних підрозділів основними фондами; недостатній рівень використання основних фондів і факторів, які впливають на нього; установлення належної комплектності наявного парку обладнання; недовикористання обладнання в часі та за потужністю; неврахування впливу використання основних фондів на обсяг продукції; недостатнє виявлення резервів підвищення ефективності використання основних фондів. Значний внесок до розгляду проблематики економічної сутності процесів відтворення основних фондів зробили класики цієї галузі економічної науки: Г.А. Александров, Д.А. Баранов, В.Ю. Будавей, В.А.Воротилов, В.Г.Захаров, С.О. Ленська, Ю.І. Любимцев, П.М. Павлов, М.І. Шкітіна, С.І. Шульман; сучасні українські автори: О.Ю. Болховітінова, З.М. Борисенко, Б.Є. Кваснюк, Г.Г. Кірейцев, І.І. Лукінов, Г.М. Підлісецький, В.Я.Плаксієнко, П.Т. Саблук, А.Е. Фукс, М.Г. Чумаченко, А.А. Чухно; іноземні автори: Е. Домар, Р.Солоу. В наукових працях О. Паська розглядаються такі види відтворення основних засобів: просте, розширене, звужене, причому розширене відтворення проявляється в двох формах, а саме: інтенсивній та екстенсивній. А.Е. Фукс зазначає, що оновлення – це розширене відтворення [10], не зазначаючи ступінь підпорядкованості між цими категоріями. В працях І.М. Танасюка [8] залежно від охоплення виділяють часткове, одиничне і сукупне відтворення. Автор визначає часткове відтворення як процес, що здійснюється за допомогою ремонтних робіт, що фактично відноситься до простого відтворення. Одиничне відтворення визначається як заміна ліквідованого засобу праці іншим, що фактично означає вид – розширене відтворення, у інтенсивній формі методом заміни. Що стосується визначення сукупного відтворення, то, на думку автора, сукупне відтворення означає заміну однієї системи засобів праці іншою, більш досконалою. Ми вважаємо, що фактично даний вид передбачає не відтворення основних засобів, а відтворення продуктивних сил суспільства, що слід віднести до макроекономічного аспекту. Таким чином, нами проведено аналогію між частковими видами за оцінюваною ознакою і доведено, що все ж таки слід виділяти два види відтворення: просте і розширене. Не можна не зазначити підхід Е. Островської, яка виокремлює такі два види відтворення як „західне” і „східне” [6]. Даний підхід сформувався на основі ретельного аналізу впливу економічного фактору, що виділяється із розбіжностей поглядів вчених-економістів різних епох, де головним фактором та відмінною ознакою є власність на ресурси, адже відтворювальний процес відбувається через процес виробництва, що формується і організовується власником. Проте, на нашу думку, це впливатиме не на визначення видів відтворення, а на умови відтворювальних процесів як на макроекономічному, так і на мікроекономічному рівнях. Отже, перш ніж узагальнити систему класифікації процесу відтворення, ми відштовхувались у своїх міркуваннях від сутності категорій „вид”, „форма” і „метод” [3]. В результаті нами було встановлено, що відтворення як просте, так і розширене організовується або проявляється в таких основних формах: накопичення, заміна та оновлення. Особливу увагу слід приділити розумінню методів відтворення основних засобів. Зокрема, під розширенням слід розуміти екстенсивний напрямок розширеного відтворення (оновлення) основних засобів: будівництво додаткових виробничих комплексів або розширення існуючих, додаткове введення ідентичного обладнання, устаткування тощо. Під реконструкцією слід розуміти здійснюване за єдиним проектом повне або часткове переобладнання виробництва, що передбачає спорудження нового виробничого комплексу замість існуючого, подальше використання яких визнано недоцільним, або заміна старого обладнання новим, більш економічно вигідним і ефективним[5]. Реконструкція підприємства це складний процес, що супроводжується його технічним переозброєнням. У разі виявлення недостатньої забезпеченості виробництва необхідними об’єктами основних засобів з метою підтримки техніко-технологічної бази доцільно здійснити технічне доозброєння підприємства, що Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

245

Економічні науки

передбачає закупівлю ідентичних об’єктів основних засобів та ремонт устаткування[9]. Таким чином, можна стверджувати про віднесення першого методу до виду розширене відтворення форми „заміни”, а другого – до виду простого відтворення, форми накопичення. Нове будівництво передбачає створення нових об’єктів основних засобів за принципово новими технічними проектами розвитку підприємства і є важливим напрямком інтенсивного оновлення виробництва. Стосовно модернізації основних засобів, то існують певні розходження щодо віднесення даного методу до відповідного виду відтворення. Так, І. О. Губарєва у своїх працях вказує, що нове будівництво реалізується через технічне переозброєння – через заміну і модернізацію. За такого підходу втрачається основний зміст, на наш погляд, різних методів єдиного відтворювального процесу, так як нове будівництво передбачає новий проект технічного розвитку виробництва, а модернізація – це вдосконалення існуючих основних засобів на базі існуючого виробництва. Таким чином, модернізація – це метод, за допомогою якого здійснюється підвищення технікоексплуатаційних характеристик існуючих об’єктів основних засобів, а отже, є методом простого відтворення і виражається у формі „накопичення”. Узагальнюючи вищевказані підходи вчених-економістів, необхідно констатувати, що відтворення – це загальна, комплексна, багатогранна категорія, яка включає такі основні види як „просте” і „розширене” відтворення, проявляється в таких основних формах як: „накопичення”, „заміна” та „оновлення”, що реалізуються за допомогою таких основних методів як: технічне доозброєння, розширення, реконструкція, заміна застарілих об’єктів основних засобів ідентичними новими, технічне переозброєння, введення нових об’єктів, нове будівництво, ремонт, модернізація та нове будівництво. Для забезпечення відтворення основних виробничих засобів важливе значення має вивчення їхнього стану та ефективності використання, що є важливим фактором підвищення ефективної діяльності підприємства. Показники стану й ефективності використання основних засобів можна об’єднати в три групи, які характеризують: забезпечення підприємства основними засобами; стан основних засобів; ефективність використання основних засобів [11]. Досліджуючи основні фонди, доцільно приділити особливу увагу таким показникам, як "фондовіддача", "фондомісткість" та "фондоозброєність", що характеризують ефективність використання основних фондів. Бойчик І.М. визначає, що показник "фондовіддачі" як один із головних в аналізі діяльності підприємства, а його поступове збільшення є позитивним з позиції виробництва[2]. С.І. Шкарабан оцінює зміну "фондоозброєності" залежно від зміни величини основних засобів і чисельності працівників. Показник "фондомісткості", маючи тенденцію до зменшення, є протилежним до показника "фондовіддачі"[4]. Андрійчук В.Г. оцінює поняття "фондовіддачі"(ФВ) як відношення вартості виробленої продукції до первісної середньорічної вартості основних виробничих фондів [12]: ФВ = П/Ф,

(1)

де П – обсяг товарної, валової чи реалізованої продукції, грн; Ф – середньорічна вартість основних виробничих фондів підприємства, грн. Фондовіддача показує загальну віддачу від використання кожної гривні, витраченої на основні виробничі фонди, тобто ефективність вкладення цих коштів [2]. Фондомісткість продукції (ФМ) – величина, обернена фондовіддачі. Вона показує частку вартості основних фондів, що припадає на кожну гривню продукції, що випускається, і визначається за формулою: ФМ = Ф/П.

(2)

Якщо фондовіддача повинна мати тенденцію до збільшення, то фондомісткість – до зниження. За допомогою цих показників оцінюється відношення загального обсягу товарної, валової чи реалізованої продукції до середньорічної вартості основних виробничих фондів. Фондоозброєність (ФО) характеризує ступінь технічної оснащеності праці і визначається як співвідношення вартості основних фондів до чисельності працівників: ФО = Вф/Чзм,

(3)

де Вф – вартість основних фондів; Чзм – чисельність працівників. Білінський В.Г., зазначає, що показник "фондовіддачі" є одним із головних в аналізі діяльності підприємства, а його поступове збільшення є позитивним точки зору виробництва[1]. Шкарабан С.І. оцінює зміну "фондоозброєності" залежно від зміни величини основних засобів і чисельності працівників. Існує така залежність: чим вища у складі основних фондів питома вага машин, устаткування й інших елементів активної частини основних фондів, тим більше продукції буде вироблено на кожну вартісну одиницю 246

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

основних фондів. Найбільш висока питома вага активних елементів основних фондів – на підприємствах із високим рівнем технічної оснащеності праці, де виробничі процеси механізовані й автоматизовані і широко використовують хімічні методи оброблення [4]. Уразі зниження вартості будівництва, наприклад, виробничих будинків, можна зменшити частку пасивних елементів основних фондів і цим самим підвищити ефективність витрат, вкладених в основні фонди підприємства [1]. Це свідчить про взаємну вигоду і зацікавленість між бізнесом і суспільством, що виявляється в підвищенні частки машин і устаткування – найбільш активної частини основних фондів, і в зниженні питомої ваги насамперед будинків і господарського інвентарю, без збитку для ефективного функціонування виробничого процесу. Найбільшу частку займають будівлі та споруди, машини та устаткування, що виступають головним вираженням основних фондів на підприємствах нашої країни [7]. Скляренко В.К., Прудніков В.М. відзначають, що ефективність використання основних засобів можна оцінити, використовуючи наступні групи показників: показники екстенсивного та інтенсивного використання основних фондів; показники інтегрального використання основних фондів; узагальнюючі показники використання основних фондів, які характеризують ремонтні аспекти використання основних фондів в цілому по підприємству [5]. Висновки. Підвищення ефективності використання основних фондів у даний час, коли в країні спостерігається повсюдний і глобальний спад виробництва, має величезне значення. Підприємства, що володіють основними фондами, що достались у спадщину від попередньої економіки, повинні не тільки прагнути їх модернізувати, але і максимально ефективно використовувати , особливо в існуючих умовах дефіциту фінансів і виробничих інвестицій. Будь-який комплекс заходів щодо поліпшення використання виробничих потужностей і основних фондів, має передбачати забезпечення зростання обсягів виробництва продукції, насамперед, за рахунок більш повного й ефективного використання внутрішньогосподарських резервів і шляхом більш повного використання машин і устаткування, підвищення коефіцієнта змінності, ліквідації простоїв, скорочення термінів освоєння і введення у дію нових потужностей. Щоб оптимально використовувати основні виробничі засоби і в результаті збільшити обсяг продукції при мінімальних матеріальних витратах промисловим підприємствам необхідно сформувати систему показників, на основі якої можна розробити чітку програму підвищення ефективності конкурентоспроможності та продуктивності праці. Проаналізувавши різні літературні джерела, нами відображено взаємозв’язок між узагальнюючими показниками ефективності використання основних фондів, впровадження якого буде сприяти формуванню якісної системи оцінювання ефективності використання основних фондів промислових підприємств. Література 1. Більський В.Г. Машиновикористання і робоздатність техніки / В.Г. Більський // Соціальноекономічна ситуація та шляхи подолання кризового стану в агропромисловому комплексі України. – Київ: ІАЕ, 2005.

2. Бойчик І.М. і ін. Економіка підприємств / І.М. Бойчик і ін. – Львів, вид. 1998 – 298 с 3. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і гол. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ „Перун”, 2001. – 1441 с., с. 92 4. Економічний аналіз діяльності промислових підприємств і об'єднань [Текст] / за ред. С.І. Шкарабана, М.І. Сапачова. – Тернопіль, вид.1995. – 405 с.

5. Економіка підприємства: Підручник/За заг. ред. С.Ф. Покропивного. – Вид. 2-ге, перероб. та доп.

–К.: КНЕУ, 2001. – 528с.

6. Островська Г.А. Проблемы комплексного обновления основных фондов, 1975.

7. Скляренко В.К. Экономика предприятия [Текст]: учебник / В. К. Скляренко, В.М. Прудников. – М.: ИНФРА – М., 2006. – 528с.

8. Танасюк І.М. Планування відтворення основних промислово- виробничих фондів на машинобудівних підприємствах: Дис. канд. екон. наук: 08.06.01 / Одеський держ. економічний ун-т. — О., 1998. — 205с.

9. Федорова В.А. Економіка підприємства та міжнародних компаній: навч. посіб. для вузів / В.А. Федорова, О.А. Соловйова. – К.: Центр навч. літ., 2008 – 416с.

10. Фукс А.Е. Амортизація і оновлення основного капіталу: проблеми теорії і практики.- К.: вид.

1996-145с.

11. Череп А.В. Ефективність використання основних фондів підприємства / Череп. А.В., доступу:www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/2009_6/files/ekon06_09_43_Cherep_Klimenko.pdf 12. Економіка аграрних підприємств / за ред. В.Г. Андрійчук. – Львів: "Світ", 2008. – 234 с. Надійшла 12.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

247

Економічні науки

УДК 378(342) С. А. МАТЮХ Хмельницький національний університет

СУЧАСНІ АСПЕКТИ УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНИМ ПОТЕНЦІАЛОМ ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ В УКРАЇНІ ЗА УМОВ НОВІТНІХ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ У статті досліджується особливості системи управління інноваційним потенціалом вищих навчальних закладів з врахуванням світових процесів. Визначено основні проблем, які виникають у освітній галузі в Україні та запропоновані шляхи їх вирішення.

The article examines the characteristics of management innovation potential of higher education institutions with regard to global processes. The main problems that arise in the educational field in Ukraine and proposed solutions. Ключові слова: інноваційний потенціал вищого навчального закладу, управління вищим навчальним закладом.

Актуальність теми. Відсутність достатньої уваги до розвитку освіти і науки в Україні сповільнює процеси розвитку її економіки. З усіх секторів наукового комплексу України, які здійснюють наукову діяльність, особливого занепокоєння викликає сектор вищої школи. Даний сектор є найбільш пристосованим для постачання продуктів на ринок інновацій завдяки найбільшій питомій вазі висококваліфікованих наукових фахівців. Однак, не дивлячись на це, саме він є найменш затребуваним на цьому ринку у порівнянні з іншими секторами. За умов сучасних конкурентних умов в освітньому просторі, необхідність активізації інноваційної діяльності вищих навчальних закладів потребує реалізації не окремих розрізнених проектів, які б вирішували деякі локальні проблеми, а створення портфелю проектів, які повинні бути спрямовані на досягнення стратегічної цілі вищого навчального закладу. У встановленні моделі економічного зростання України за умов сучасних глобалізаційних процесів постає проблема інноваційного розвитку наукових знань, нових технологій, продуктів та освітніх послуг. Досліджуючи інноваційну діяльність як найважливішу тенденцію розвитку вищої школи України на перший план виходять проблеми становлення і управління інноваційного потенціалу вищих навчальних закладів, інтеграція нових організаційних форм інноваційних процесів в освіті на основі їх впровадження в систему державних, наукових, ринкових і суспільних інститутів. До розгляду сутності інноваційного потенціалу вищої школи слід підходити як до економічної категорії, яка є ієрархічно організованою системою відносин, що знаходяться в різному ступені наближення до сутності потенціалу. При цьому розкривається сукупність не однотипних, а логічно скоординованих відносно один одного економічних категорій, що в підсумку характеризує багаторівневу сутність інноваційного потенціалу вищих навчальних закладів. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Головну роль у процесі соціально-економічного розвитку відіграють інновації у вищій школі, які виступають каталізатором процесу відтворення людського капіталу, дослідженням цієї проблеми займаються вітчизняні науковці: В.П. Андрущенко, І.М. Гріщенко, М.З. Згуровський, І.А. Зязюн, В.Г. Кремень, В.І. Луговий, Н.Г. Ничкало, С.М. Ніколаєнко, С.О. Сисоєва, М.Ф. Степко, О.Л. Сидоренко, Д.В. Табачник, А.А. Чухно, Г.А. Штейн. Питання управління інноваціями у сфері вищої освіти, формування інноваційних стратегій його розвитку представлені у роботах російських науковців: В.Р. Атоян, Г.І. Лазарєва, Н.Д. Клікунова, Е.А. Князєва, В.П. Ковалевського, Г.В. Майєра, Ю.П. Похолкова. Стан і ступінь вивченості розробки проблем, пов'язаних з економічною сутністю та управлінням знаннями на різних рівнях, оцінкою інтелектуального капіталу та людських ресурсів, використання знання як господарського ресурсу, глибоко досліджуються в працях зарубіжних вчених: Р. Акоффа, Т. Боуена, У. Буковіча, К. Віга, К. Вінслоу, Т. Давенпорт, Б.А. Лундвалла, Е. Скеннела, П. Ромера, Х. Такеучі, М. Терівазі, Р. Вільямса, І.Фішера, К. Фрайлінгера, І. Нонака, Т. Хішівакі. Постановка завдання. Досліджуючи вищезгадану проблему, завданням даного дослідження є вивчення та узагальнення особливостей управління інноваційною діяльністю вищих навчальних закладів та виходячи із цього запропонувати основні рекомендації щодо їх удосконалення за умов новітніх глобалізаційних процесів. Теоретичне забезпечення реалізації завдання. Шлях українських вищих навчальних закладів до стійкого соціально-економічного розвитку визначається їх здатністю до інноваційної діяльності, якістю освітнього та науково-дослідного процесів. Дослідження сутнісної характеристики поняття «інновація» як економічної категорії сфери освіти повинно включати ряд сучасних вимог. По-перше, повинно бути розмежування сутнісних характеристик понять «нововведення» і «інновація» в освітній сфері, тобто нововведення – це потенційна інновація, нове рішення до його комерціалізації, оскільки комерціалізація передбачає практичне втілення і використання нововведення, яке супроводжуються його виходом на ринок. По-друге, це насамперед розмежування соціально-економічних, організаційно-управлінських та інформаційно-технологічних інновацій як різносторонніх характеристик інноваційної діяльності в системі вищої школи.

248

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

Проведений аналіз показав, що однією з головних причин неефективної діяльності вищих навчальних закладів в області розробки, охорони і комерціалізації інновацій є недостатнє опрацювання питання управління інноваційним процесом, у тому числі стратегічного планування в трьох ключових напрямках: стратегії розвитку і поведінки організації в зовнішньому середовищі, стратегії продукту, стратегії використання людського потенціалу. Останнім часом з'являється все більше публікацій про те, що неефективне стратегічне управління є сьогодні однією з головних причин неуспіху організації на ринку. І хоча вищий навчальний заклад не є організацією комерційного типу, саме завдання комерціалізації інновацій вимагає організації роботи вищих навчальних закладів в цій області, максимально наближеній до діяльності бізнес-структури. Найближчим часом центрами системної інтеграції інноваційної активності в Україні можуть бути території і система науки [1]. Інновації є основною формою перетворення знань в економічний ефект і являють собою ключову характеристику економіки, що базується на знаннях. Дослідження економістів показують, що інновації сьогодні є основним джерелом економічного розвитку й важливим фактором конкурентоспроможності підприємств, регіонів та національних економік. [2]. Тріфілова А.А., Коршунов І.А. представляють інновацію як процес упровадження новацій чи нових методів в організацію і здійснення господарської діяльності [3]. М.В. Волинкіна під інноваціями розуміє залучення в економічний обіг результатів інтелектуальної діяльності, які мають нові, у тому числі й наукові знання з метою задоволення суспільних потреб і отримання прибутку [4]. Інноваційна освітня діяльність – це нововведення в методичному забезпеченні навчального процесу (створення методичної літератури, електронних підручників), нововведення технологій процесу навчання (дистанційне навчання в Інтернет-класах, навчання спільно з розробниками інноваційних технологій), надання інноваційних освітніх послуг (наукові розробки, проекти, дослідження) тощо. Інноваційним можна вважати такий вищий навчальний заклад, де постійно проводяться наукові дослідження, а в навчальних планах цих закладів можуть бути наявні такі форми навчання, як проектні розробки, тренінги, при цьому ресурсне забезпечення навчального процесу повинно відповідати рівню передової науки [5]. На наш погляд, варто виділити три визначення економічної категорії «інновація вищих навчальних закладів»: інновації в науково-дослідному процесі, в освітньому процесі, в діяльності закладу як організації. Трактування інновації як економічної категорії сфери вищої освіти означає вибір і застосування нового комплексу науково-дослідних, освітніх та управлінських рішень, спрямованих на вдосконалення діяльності вищого навчального закладу та перехід в новий якісний рівень, що реалізується освітньою, науковотехнічною та інтелектуальною продукцією, а також доведення інновацій до дослідно-конструкторського виробництва та промислового використання з отриманням економічного ефекту. Інновації у вищому навчальному закладі являють собою результат інноваційно-творчого процесу у вигляді нового або вдосконаленого інтелект-продукту або послуги, що реалізуються на ринку в рамках освітньої, науководослідної та інноваційної діяльності. Інновації у вищому навчальному закладі, на наше переконання, обумовлені подвійністю як об'єкта науково-освітньої сфери нематеріального виробництва та суб'єкта ринкової економіки. З метою координації механізмів прийняття рішень об’єднують економічні, організаційні і правові інновації в групу «управлінських інновацій». Проблема сутності та змісту інноваційного потенціалу вищої школи розглядається фахівцями як дискусійна і до теперішнього часу до кінця не досліджена. Суперечливим є і питання про структуру інноваційного потенціалу вищої школи і сфер економічної діяльності, про те, з яких елементів він складається і в якій мірі піддається формалізації. Порівняльний аналіз трактувань категорії «інноваційний потенціал вищого навчального закладу» дозволив виявити ряд найбільш істотних позицій, що формують його природу та їх економічну сутність. Вищезазначені обставини є досить важливими, оскільки ставлять певні обмеження для включення в систему інноваційного потенціалу закладу ресурсів освітньої, науково-дослідної, інноваційної сфери. Досліджені підходи дозволили визначити економічну категорію «інноваційний потенціал вищого навчального закладу», а також його структурні елементи. Ми вважаємо, що інноваційний потенціал вищого навчального закладу виступає підсистемою більш високого рівня і являє собою: 1) Складові ресурсної, відтворювальної і результативної бази, які у взаємодії забезпечують сприйняття і реалізацію нововведень.

2) Сукупність наявних ресурсів, достатніх для здійснення ефективної інноваційної діяльності визначають гранично можливий рівень внеску інноваційної діяльності в поліпшення фінансових показників який характеризує здатність вищого навчального закладу до змін, поліпшення, сталого розвитку і досягнення нового якісного стану та містить невикористані можливості, які можуть бути приведені в дію для реалізації інноваційної стратегії вищого навчального закладу.

3) Збалансовану сукупність матеріальних, технологічних, науково-дослідних, кадрових, фінансовоекономічних, інформаційних, інтелектуальних ресурсів, а також інституційних, інфраструктурних, маркетингових, інвестиційних, комунікативних, які можуть бути приведені в дію для реалізації інноваційної Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

249

Економічні науки

стратегії та політики вищого навчального закладу з метою зміни, поліпшення і подальшого сталого розвитку на основі трансформації в новий якісний стан.

4) Складові економічного, технологічного, кадрового, науково-дослідного, фінансового, інформаційного, інтелектуального, інфраструктурного потенціалів, а також складну нелінійну функцію потенціалів окремих видів ресурсів з гранично можливим рівнем внеску інноваційної діяльності при оптимальному використанні інноваційних ресурсів.

5) Найголовнішою метою вищого навчального закладу є три основних види діяльності, які виходячи з його параметрів слід віднести до нововведень: науково-технічні нововведення, нововведення освітнього процесу та спеціалістів, що є основою кадрового забезпечення інноваційної економіки. Наявні ресурси вищого навчального закладу дозволяють представити аналітичну схему управління структурою інноваційного потенціалу наступним чином (рис. 1). Дані показники характеризуються ресурсно-забезпеченістю і науково-результативністю системи, інфраструктурою інноваційних процесів, ефективністю інноваційної діяльності. Структура та стиль управління ВНЗ

Стратегічна місія функціонування ВНЗ

Блок менеджменту інноваційним потенціалом ВНЗ

Соціальноекономічний потенціал

Інформаційноконструкторський потенціал

Інфраструктурний потенціал

Фінансовий потенціал

Науководослідний потенціал

Навчальнометодичний потенціал

Кадровий потенціал

Креативний потенціал Блок реалізації інноваційного потенціалу ВНЗ

Виробничотехнологічний потенціал

Інтелектуальний потенціал

Оцінка економічної ефективності інноваційної діяльності вищого навчального закладу

Оцінка ефективності начальної діяльності новаційного вищого навчального закладу

Блок результатів інноваційного потенціалу ВНЗ

Рис. 1. Структура управління інноваційним процесом у вищих навчальних закладах

Ми вважаємо, що структура управління інноваційною діяльністю вищого навчального закладу, що включає сукупність збалансованих показників та індикаторів повинна різносторонньо відображати внутрішній та зовнішній його стан. Розвиток інноваційної діяльності та зовнішні зв'язки включають «блок менеджменту інноваційного потенціалу вищого навчального закладу», «блок реалізації інноваційного потенціалу» та «блок результатів інноваційного потенціалу», які відображають його менеджмент, а також освітні, науково-дослідні та інноваційні процеси. Виходячи з цього, дослідження інноваційної діяльності вищого навчального закладу дає не тільки фіксуючу характеристику новаційної діяльності вищого навчального закладу, а відображає аналітичні можливості для поглиблення стратегічного інноваційного його аналізу. Уявлення про інноваційний потенціал вищого навчального закладу у відповідності з досягнутими результатами інноваційної діяльності ставлять питання дослідження методології його управління, оцінки, розвитку та реалізації. На наш погляд, процес управління інноваційним потенціалом вищого навчального закладу, як обов'язкового і специфічного компонента системи стратегічного управління, полягає у формуванні системи теоретико-методологічних положень і наукових позицій, згідно з якими адаптація великих вищих навчальних закладів до ринкових умов господарювання обумовлює істотну модифікацію факторів, принципів і моделей формування функціонально-структурного складу інноваційного потенціалу, детермінованого вектором його цільового розвитку як соціально-економічної системи. Особливості управління інноваційним потенціалом вищого навчального закладу повинні включати, сукупність цільового, функціонального й операційного блоків його суспільної реалізації. Інноваційний потенціал вищого навчального закладу, як об'єкт управління, являє собою складну багатокомпонентну систему, основу якої становить інноваційна інфраструктура, а також ректорат, факультети, кафедри та інші підрозділи вищого навчального закладу, що беруть участь в інноваційній діяльності. Відповідно управління розвитком інноваційного потенціалу має бути організоване з урахуванням як вертикальної адміністративної ієрархії, так і численних горизонтальних напрямків. Організаційна інновація в системі управління інноваційним потенціалом вищого навчального закладу передбачає розмежування повноважень суб'єкта адміністративної влади і керівників центрів відповідальності за його реалізацію. Основою розмежування є результати організаційного проектування 250

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

структури вищого навчального закладу , в систему управління якого вводиться другий організаційний рівень – керівники центрів відповідальності. Конструювання механізму управління інноваційним потенціалом вищого навчального закладу проведено на основі сукупності методів та інструментів реалізації цільових керуючих впливів суб'єкта управління на об'єкт управління для ефективного досягнення бажаного результату. Механізм управління входить в систему управління інноваційним потенціалом вищого навчального закладу в якості структурного елементу. Загальні і конкретні функції управління інноваційним потенціалом вищого навчального закладу тісно пов'язані і являють собою різні зрізи поля управління: з одного боку – це функції управління освітньою, науковою, інноваційною та інтелектуальною діяльністю, а також управління ресурсами, маркетингом, фінансами, інвестиціями, з іншого боку – структуризація, організація діяльності, планування, управління персоналом, контроль, облік та аналіз результатів діяльності. До методів управління інноваційним потенціалом вищого навчального закладу ми відносимо організаційні, технологічні, адміністративні, економічні, соціально-психологічні, правові методи управління ресурсами для ініціювання інновацій та реагування на зміни зовнішнього середовища. Специфічні особливості об'єкта управління, складність, високий ступінь невизначеності і неточності вихідної інформації, зумовлює комплексне об'єднання жорстких і м'яких методів дослідження інноваційним потенціалом вищого навчального закладу . Висновки та пропозиції. Необхідною умовою управління інноваційним потенціалом вищого навчального закладу є його функціонування на базі динамічної концепції як регулярного процесу при постійному моніторингу рівня стану та адаптивної корекції керуючих впливів відповідно до змін його параметрів. Дана концепція являє собою реалізацію активної поведінки стосовно інноваційного потенціалу, тобто сприйняття його не як статичної величини, а як можливості виходу на нові траєкторії розвитку і досягнення більш високого якісного стану а, отже, включає прогнозування, оцінку результатів прийнятих рішень і реалізованих управляючих впливів. Ми вважаємо, що реалізація циклу управління інноваційним потенціалом вищого навчального закладу неможлива без комплексного проведення аналізу зовнішнього і внутрішнього середовища вищого навчального закладу, конкурентного стану, системи управління, комплексної оцінки і прогнозування майбутньої траєкторії розвитку інноваційного потенціалу. Зроблено висновок про те, що адаптація вищих навчальних закладів до ринкових умов господарювання обумовлює істотну модифікацію факторів, принципів і моделей формування функціонально-структурного складу інноваційного потенціалу. Ми вважаємо, що в рамках концепції розвитку інноваційна політика вищого навчального закладу повинна мати на меті ініціативність змін та їх незворотність та дозволяти кожному працівнику в нововведеннях бачити нові можливості. Виходячи з цього, інноваційну діяльність слід організовувати як одну з функціональних обов’язків будь-якого працівника вищого навчального закладу. Література 1. Кривицька Н. Ю. Механізм управління інноваційною діяльністю освітніх організацій : автореф. дис. на здобуття наук. ступ. канд.техн. наук : спец. 08.00.01 "Економічна теорія та історія економічної думки" / Н. Ю. Кривицька. – К., 2006. – 20 с 2. Кратт О.А. Реформа менеджменту вищої освіти: передумови, специфіка, парадигми / О.А. Кратт // Наукові праці ДонНТУ. Серія економічна. – Випуск 39-1. – С. 201–206.

3. Трифилова А.А. Современный инновационный менеджмент / А.А. Трифилова, И.А. Коршунов // Инновации. – 2003. – № 2–3. – С. 58–63.

4. Волынкина М.В. Инновации и предпринимательство: соотношение понятий / М.В. Волынкина // Закон. – 2006. – № 4. – С. 33.

5. Семенюк С.Б. Маркетинг інновацій на ринку освітніх послуг / С.Б. Семенюк // Маркетинг і менеджмент інновацій. – 2012. – № 2. – С. 39–44. Надійшла 12.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

251

Економічні науки

УДК 658.152 (477) В. Й. БАКАЙ Хмельницький національний університет

УДОСКОНАЛЕННЯ АМОРТИЗАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ ЯК ЧИННИК ОНОВЛЕННЯ ОСНОВНИХ ФОНДІВ НА ПІДПРИЄМСТВІ В статті досліджено фінансовий механізм амортизаційного фонду та розроблено основні напрями удосконалення амортизаційної політики як основного чинника оновлення основних фондів на підприємстві.

In the article investigational financial mechanism of sinking fund and basic directions of improvement of depreciation policy are developed, as a basic factor of update of capital assets on an enterprise. Ключові слова: амортизаційна політика, амортизаційний фонд, амортизаційна система, підприємство, потенціал, основні фонди, основний капітал, механізм, економіка, інвестиційна діяльність.

Вступ. Одним з головних чинників поступового економічного розвитку будь-якої країни є здійснення прогресивної амортизаційної політики. Саме амортизаційна політика як діючий інструмент державного регулювання процесу відтворення основного капіталу, як складова частина інвестиційної і загальної фінансово-економічної політики повинна створювати сприятливі умови для стимулювання процесу оновлення основного капіталу, сприяти зміцненню фінансової бази підприємств, їх інноваційній орієнтації і бути інструментом поєднання підприємницьких і загальнодержавних економічних інтересів у сфері науково-технічного прогресу. Сучасний аналіз відтворення основного капіталу і амортизаційної політики в Україні свідчить про те, що оновлення основного капіталу не здійснюється на належному рівні. Причинами цього є відсутність стимулів до оновлення основного капіталу та недосконалість економічного механізму амортизації, що не сприяє налагодженню нормального процесу відтворення. Все це свідчить, що сьогодні досить актуальною є проблема щодо формування такої амортизаційної політики в Україні, яка б в межах загальнодержавного регламенту дала змогу кожному підприємству обирати найбільш сприятливий режим відтворення основного капіталу і успішно розвиватися всім галузям національної економіки. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблеми амортизаційної політики, її роль у процесі відтворення основного капіталу активно досліджують провідні вітчизняні економісти: Н.Д. Баб’як, А.А. Безуглий, І.А. Бланк, О.Ю. Болховітінова, З.М. Борисенко, М.А. Борисенко, Н.Г. Виговська, І.О. Галиця, М.С. Герасимчук, Л.В. Городянська, О.М. Горошко, І.О. Губарєва, О.І. Губенко, П.Є. Житний, О.Н. Короткевич, І.Д. Косова, І.І. Лукінов, О.О. Лук’янченко, Л.В. Лях, П.А. Орлов, В.М. Пархоменко, Т.Л. Саган, Ю.І. Стадницький, А.Е. Фукс, М.Г. Чумаченко, А.А. Чухно та інші, а також російські економісти: А.А. Аракелян, В.В. Александров, Д.А. Баранов, А.М. Бірман, В.Ю. Будавей, Л.М. Кантор, Ю.В. Куренков, Ю.І. Любимцев, А.С. Павлов, Д.М. Палтерович, В.К. Сенчагов та інші науковці. Метою статті є дослідження фінансового механізму амортизаційного фонду та визначення основних напрямів удосконалення амортизаційної політики як чинника оновлення основних фондів на підприємстві. Постановка завдання. Істотною проблемою на сьогоднішній день для вітчизняних підприємств є процес оновлення основних фондів. Проведення не грамотних, а іноді незрозумілих реформ у законодавстві України призводить до формування безглуздої амортизаційної політики, яка сприяє лише знищенню промислових підприємств. Вирішення даної проблеми має велике значення, адже амортизаційна політика є одним із основних чинників ефективного розвитку підприємств. Проте проблема формування виваженої та ефективної амортизаційної політики потребує подальшого дослідження. Виклад основного матеріалу дослідження. Амортизаційна політика упродовж багатьох років залишається найслабкішою ланкою економічної політики усіх без винятку урядів незалежної України, оскільки сформована ними амортизаційна система не виконує своєї головної функції – не створює зацікавленості підприємців до оновлення основних виробничих фондів, впровадження наукових розробок та новітніх технологій у виробництво. Про незадовільне використання потенціалу амортизації як найбільш ефективного інструменту фінансування оновлення основних фондів, насамперед, свідчить наявність тенденцій до збільшення ступеня зносу основних засобів. Незважаючи на значні обсяги інвестицій в основний капітал, в економіці спостерігається перманентне зростання зносу основних фондів. Сьогодні недостатньо уваги приділяється взаємозв’язку амортизаційної політики та податкового законодавства. Істотним моментом в аналізі питання шляхів відновлення функції амортизаційного фонду як інвестиційного джерела є усунення факторів необґрунтованого вилучення амортизаційних відрахувань через податковий механізм. У зв’язку з цим, проблему оптимізації амортизаційної політики можна розглядати з позиції мінімізації оподаткування. Мова іде про взаємозв’язок вибору способу нарахування амортизації з величиною податку на прибуток. Легко побачити, що збільшення амортизації знижує як оподатковану базу сплати податку, так і зменшує оподаткований прибуток. Однак збільшення амортизації у поточному році слід порівнювати з можливим його зниженням у наступні роки [1]. Серед основних кризових факторів, які безпосередньо впливають на механізм амортизації, можна 252

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

виділити державне розмежування форм власності, у тому числі і по відношенню власності на амортизаційний фонд і основний капітал; відсутність державного регулювання цільового використання амортизаційного фонду і необхідного нового законодавства у цієї сфері; негативний вплив на весь фінансовий механізм амортизаційного фонду спаду виробництва, інфляційних явищ, кризи неплатежів і збитковості промислових підприємств. Прийнятий підхід до даної проблеми дозволяє виразити схематично стадії і структурні зв’язки в системі фінансового механізму амортизаційного фонду як економічної основи реалізації амортизаційної політики промислового підприємства (рис. 1). Зношування основних фондів

Нарахування амортизації

Формування амортизаційних відрахувань як фінансових ресурсів підприємства Фактори власності і фінансового менеджменту

Рух амортизаційних відрахувань у системі товарногрошового обігу підприємства

Резервування (грошове вибуття) амортизаційних відрахувань

Фактори макроекономічної політики

Амортизаційний фонд як джерело інвестицій Фінансування капітальних вкладень в основний капітал Відшкодування та накопичення основного капіталу 1. Фінансовий механізм амортизаційного фонду Рис. 1. Рис. Фінансовий механізм амортизаційного фонду

В основу методологічного підходу до розгляду структури фінансового механізму амортизаційного фонду (в аспекті інвестиційної функції) повинні бути взяти стадії його фінансового кругообігу та система структурно-кількісних факторів, які формують об’єм амортизаційного фонду в ринкових умовах. У процесі аналізу механізму амортизаційної політики з врахуванням стадій фінансового кругообігу амортизаційного фонду, процесів ринкової трансформації та сучасної економічної ситуації можна зробити висновок, що основними напрямками вдосконалення управління системою амортизації у сучасних умовах є: 1. Забезпечення системою амортизації (методами і нормами) повного відображення величини зносу і, відповідно, об’єктивної величини перенесеної вартості основних фондів у витратах виробництва.

2. Формування об’ємних параметрів амортизаційного фонду у відповідності з об’єктивними процесами зношування основних фондів (з врахуванням як фізичного, так і морального зносу), відновлювальної вартості основних фондів.

3. Створення системою платіжно-розрахункових відношень повної можливості надходження амортизаційних відрахувань промисловому підприємству в складі грошової виручки від реалізації продукції (забезпечення умов надходження амортизаційних відрахувань в обіг промислового підприємства).

4. Створення системи збереження, страхування, резервування, накопичення та цільового направлення амортизаційних відрахувань.

5. Формування системи фінансового менеджменту, поточного і стратегічного планування витрачання амортизаційного фонду, що забезпечує напрями його ресурсів на фінансування капітальних вкладень, відшкодування і накопичення основного капіталу (рис. 2). Дана схема у більш конкретній формі відображає головні напрями розвитку і вдосконалення системи амортизаційних відрахувань, які в узагальненому вигляді можна охарактеризувати так: правильне і грамотне нарахування, грошове забезпечення, збереження і страхування, резервування і цільове інвестиційне використання амортизаційного фонду. Разом з тим, реалізація вищевказаних напрямів вдосконалення механізму управління амортизаційними відрахуваннями можлива лише в умовах найбільш ефективної політики фінансової стабілізації і активної стимулюючої амортизаційної політики з боку країни. Насамперед, підвищення значення амортизаційної політики з загальною активізацією інвестиційної політики держави і промислових підприємств, захистом амортизаційного фонду від інфляційного впливу. Підвищення ролі амортизації, на нашу думку, призведе до збільшення норми внутрішніх джерел інвестицій у сукупності (амортизаційні відрахування та прибуток) в зв’язку зі зменшенням податку на Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

253

Економічні науки

прибуток. Це повинно привести до відповідного підвищення очікуваної майбутньої норми даної об’єднаної категорії, що в свою чергу повинна стимулювати вкладання інвестицій в основний капітал. Таким чином, держава може опосередковано стимулювати фінансування приватних капіталовкладень. Зношування основних фондів та нарахування амортизації

Створення сучасної системи норм амортизації, ринкової оцінки вартості основних фондів, застосування методів амортизації, правильний облік амортизації у собівартості виробництва

Формування амортизаційного фонду як реального грошового фонду в обігу підприємства

Формування об’ємних параметрів амортизаційного фонду у відповідності з об’єктивними процесами зношування основних фондів

Збереження амортизаційного фонду як джерело фінансових ресурсів підприємства

Створення системи резервування і страхування амортизаційного фонду, забезпечення умов зберігання його від знецінення в результаті інфляції

Витрачання амортизаційного фонду за цільовим призначенням

Посилення зацікавленості підприємств у здійсненні політики відтворення основних фондів, формування і реалізація ефективних інвестиційних проектів застосування сучасних схем фінансування інвестицій

Процес капіталовкладень в основні фонди

Проведення активної стимулюючої державної політики

Формування системи інвестиційного планування і фінансового менеджменту інвестиційної діяльності підприємств

Рис.

2. Основні напрямиудосконалення удосконалення амортизаційної політики підприємства Рис. 2. Основні напрями амортизаційної політики підприємства

Загальноприйнятим моментом розробки амортизаційної політики підприємства є відбудова системи амортизаційних відрахувань як фактора простого відтворення капіталу. Однак реальне положення більшості підприємств України з причини недостатньої фінансової забезпеченості у теперішній час таке, що вони не мають можливості здійснення амортизації строго за цільовим призначенням. Цільовий підхід до амортизаційної політики передбачає направлення амортизаційних ресурсів на технічне переозброєння і модернізацію діючих основних фондів, оскільки тільки у цьому випадку ефективність використання цих ресурсів достатньо велика. Одним з методологічних умов, що сприяють формуванню та впровадженню ефективної амортизаційної політики на підприємствах, стає механізм прискореної амортизації у межах нормативного строку служби засобів праці за окремими видами основних фондів, що передбачає завищення величини амортизаційних відрахувань у перші роки експлуатації техніки і, відповідно, її зменшення у наступні роки. Це дає можливість підприємствам найбільш швидше накопичувати грошові засоби для заміни старих основних фондів. Даний метод найбільш підходить тоді, коли засоби праці піддаються швидкому моральному та фізичному зносу, а витрати на ремонт істотно збільшуються у міру зносу техніки [2]. Для вдосконалення нормативно-правової бази нарахування та використання амортизації як джерела відтворення основного капіталу, вважаємо необхідним запропонувати реалізацію основних напрямів законодавчої політики: 1. Необхідно законодавче закріплення норми своєчасного перегляду ставок амортизаційних відрахувань у відповідності зі зміною умов (інфляційними процесами, структурним перетворенням тощо).

2. Засоби амортизаційного фонду повинні використовуватися строго за цільовим призначенням. Вдосконалення ставок амортизації повинно забезпечити розв'язанню наступних задач: — формування амортизаційних фондів, необхідних за розміром, що забезпечать зберігання раніше авансованої вартості; — ефективний взаємозв’язок з податковим механізмом; — спонукання промислових підприємств до ефективного використання та своєчасної політики реструктуризації основного капіталу; — захист інтересів інвестора у відтворювальній політиці; — посилення зацікавленості підприємств в оновленні основних фондів за рахунок власних джерел. Висновки. Всі напрями щодо вдосконалення системи амортизації зводяться, насамперед, до розв’язання задачі створення умов для формування амортизаційного фонду як грошової суми в умовах кризи виробництва, фінансової системи і грошового обігу. В умовах економічної кризи існує таке явище, як втрата значної частини амортизаційних відрахувань, у тому числі і на стадіях формування амортизаційного 254

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

фонду. У цьому зв’язку можна запропонувати дві пропозиції: по-перше, про нецільове використання амортизаційних відрахувань і, по-друге, про завищення розрахункових показників амортизаційних відрахувань, якими оперують промислові підприємства, тим більше, що статистика амортизаційного фонду не публікується. У попередньому аспекті можна припустити, що мають місце обидва явища: і нецільове використання, і завищення об’ємів реально нарахованої промисловими підприємствами амортизації. Державна політика в області амортизації, на наш погляд, повинна складатися з заходів, які сприяють формуванню амортизаційного фонду у відновлювальних цінах, що відображають вплив інфляції, спаду виробництва і заходів, направлених на стимулювання цільового використання амортизаційних відрахувань. Фонд амортизації у цьому аспекті є тим фактором, на який слід орієнтувати весь економічний потенціал розвитку виробництва на даному промисловому підприємстві. Література 1. Бакай В.Й. Методи формування амортизаційної політики на промислових підприємствах / В.Й. Бакай // Вісник Хмельницького національного університету. Економічні науки. – 2009. – № 5. Т. 2. – С. 97– 101.

2. Бакай В.Й. Амортизаційна політика як один із основних чинників ефективного розвитку підприємств / В.Й. Бакай, В.М. Найдук // Вісник Хмельницького національного університету. Економічні науки. – 2011. – № 3. Т. 2. – С. 19–22. Надійшла 12.06.2012; рецензент: д. е. н. Орлов О. О.

УДК 339.9:334.7 І. В. ЛЕБЕДЄВ Одеський національний економічний університет

СОЦІАЛЬНА СКЛАДОВА РОЗВИТКУ ЕКОНОМІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ЗА УМОВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ У статті розглянуто сутність концепції сталого розвитку і значення корпоративної соціальної відповідальності (КСВ) у її реалізації. Показано сутність і зміст КСВ, форми прояву, основні напрями і принципи реалізації.

The essence of the concept of sustainable development and the role of Corporate Social Responsibility (CSR) in its implementation are considered. The content, the main directions and principles of implementation of CSR are reviewed. Ключові слова: глобалізація, сталий розвиток, корпоративна соціальна відповідальність, соціальна політика підприємства, корпоративне громадянство.

Постановка проблеми. Концепція сталого розвитку виникла як відповідь міжнародної спільноти на негативні соціальні наслідки глобалізації. Сучасна світова економічна криза показала, що ліберальна парадигма не в змозі вирішити проблеми, які стоять перед людством. Це підкреслює необхідність формування та реалізації соціально спрямованої моделі сталого розвитку на засадах соціальної відповідальності. Аналіз публікацій. В Україні дослідження окремих аспектів концепцій сталого розвитку проводили такі науковці, як Б. Данилишин, В. Волошин, С. Дорогунцов, М. Згуровський, В. Шевчук та інші. Соціальні аспекти сталого розвитку на рівні регіону розглянути у колективної монографії учених Інституту економіки промисловості НАН України [1]. Вченими Інституту прикладного системного аналізу НТУУ «КПІ» розроблена система вимірів сталого розвитку [2]. Однак роль соціальних чинників у забезпеченні сталого розвитку і соціальної відповідальності головних суб’єктів соціуму, насамперед бізнесу, досліджено поки ще недостатньо. Мета статті – розглянути значення корпоративної соціальної відповідальності у забезпеченні сталого розвитку, показати сутність і зміст КСВ, форми прояву, основні напрями і принципи реалізації, особливості впровадження в Україні. Виклад результатів дослідження. Концепція сталого розвитку, що проголошена ООН керівним принципом дій міжнародних інституцій, урядів, корпорацій і громадських організацій у ХХІ ст., є альтернативою парадигмі необмеженого економічного зростання, яка ігнорує екологічні й соціальні загрози від розвитку за екстенсивною моделлю. Головними ідеями цієї концепції є усвідомлення різниці між економічним зростанням, що спрямоване на кількісне збільшення масштабу економіки в її фізичному вимірі, і розвитком, що розуміється як якісні зміни у стані економіки, вдосконалення структури, технологій, методів управління, а також в усвідомленні єдності економічної, соціальної і екологічної складових забезпечення справжнього прогресу і знаходженні балансу між задоволенням потреб нинішнього покоління в економічному добробуті, сприятливому довкіллі та соціальному благополуччі без збитку для майбутніх поколінь. Ця концепція поєднує три напрями діяльності для забезпечення справжнього прогресу – економічний, соціальний і екологічний. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

255

Економічні науки

Економічна складова сталого розвитку полягає у необхідності скорочення марнотратного надспоживання і оптимального використання обмежених ресурсів шляхом застосування природо-, енерго- і матеріалозберігаючих технологій. Соціальна складова сталого розвитку орієнтована на досягнення стабільності, людський розвиток, збереження соціальних і культурних систем, пом'якшення соціальної напруженості. Важливе місце у концепції сталого розвитку займають поняття “основних потреб”, що було визначене Міжнародною організацією праці ще в 70-і роки XX століття і було спрямоване на необхідність задоволення життєво необхідних потреб бідної частини світу, та поняття “обмежень” марнотратного надспоживання «золотого мільярду». Екологічна складова сталого розвитку має забезпечувати стабільність біологічних і фізичних систем, передбачає охорону природи і ресурсозбереження шляхом економного використання природних ресурсів, запобігання забрудненню навколишнього середовища, організації екологічно безпечного виробництва. Важливою проблемою для сталого розвитку є його взаємодія із глобалізацією. Тут важливо розрізняти об’єктивні процеси глобалізації як найвищої стадії інтернаціоналізації економіки, політики, соціальної та духовної сфер життя людства і політики глобалізму як сучасної форми імперіалістичної експансії, домінування транснаціональних корпорацій, держав-глобалізаторів та їхніх міжнародних угруповань. Внаслідок реалізації ліберальної моделі глобалізації світова економіка набула спекулятивного характеру, скоротилися світові темпи економічного зростання у розрахунку на душу населення, збільшився розрив між багатими і бідними країнами. У світі (за винятком найбагатших країн) знизилася очікувана тривалість життя населення, сповільнився прогрес у скороченні дитячої смертності, розвитку шкільної освіти і ліквідації неписьменності. Відбувається наростання соціально-економічної нестабільності та військово-політичної напруженості, загострюється боротьба за природні ресурси, включаючи території, розпалюються міжетнічні і міжконфесійні конфлікти, поглиблюється екологічна криза, поширюються міжнародний тероризм і наркобізнес. Взаємозв’язок трьох складових сталого розвитку підтверджують результати досліджень світового і вітчизняного досвіду. Оцінка тісноти взаємозв’язку рейтингів країн за Індексом конкурентоспроможності (за методикою Всесвітнього Економічного Форуму) та Індексом людського розвитку (за методикою ООН) за допомогою парного коефіцієнта рангової кореляції Спірмена показала суттєве позитивне значення (0,853) [1, с. 354]. Важливою проблемою на шляху втілення концепції сталого розвитку є формування системи вимірів (індексів та індикаторів) для кількісного і якісного оцінювання цього складного процесу. Вирішенням цієї проблеми займаються ООН та її спеціалізовані установи, Світовий Банк, Комітет з екологічного моделювання (ISEM), Європейська комісія, ОЕСР, Науковий комітет з проблем навколишнього середовища (SCOPE) та ряд інших. Вченими Інституту прикладного системного аналізу Національного технічного університету «Київський політехнічний інститут» була запропонована система вимірів за допомогою індексу сталого розвитку, що вираховується як сума індексів для трьох вимірів: економічного, екологічного та соціального з відповідними ваговими коефіцієнтами [2]. Необхідною передумовою втілення у життя концепції сталого розвитку є належний рівень соціальної відповідальності головних суб’єктів соціуму, насамперед бізнесу, враховуючи його провідну роль у суспільстві. Тому ООН ініціювала всесвітню кампанію за розповсюдження Глобального договору про соціальну відповідальність бізнесу (UN Global Compact), приєднавшись до якого підприємства різних країн добровільно беруть на себе зобов'язання діяти згідно з його 10 принципами і щорічно публікувати відповідні звіти. На початок 2012 р. Глобальний Договір підписали більш ніж 6000 компаній і 2000 громадських організацій з 140 країн, 150 з яких з України [3]. Виникнення і широке розповсюдження у ХХ столітті ідеї про соціальну відповідальність бізнесу було обумовлено не тільки і не стільки морально-етичними факторами, як це стверджується у багатьох публікаціях з цієї проблематиці, але розвитком продуктивних сил і суспільних відносин, перетворенням людського капіталу у головний ресурс і визначальний чинник виробництва, підвищенням вимог щодо його якості, а також боротьбою трудящих за свої права. Ідея про соціальну відповідальність бізнесу розвивалася у гострої боротьбі з ліберально-монетаристськими ідеями «чистого ринку» і «мінімальної держави», концепцією «компанії власників» (shareholders company), згідно з якою головною і, по суті, єдиною метою корпорації є максимізація прибутку для збільшення капіталізації і виплати акціонерам високих дивідендів. Ліберали відстоюють мінімізацію оподаткування бізнесу як найважливіший засіб підвищення його конкурентоспроможності. Результатом реалізації подібних установок, що отримали назву «рейганоміка» і «тетчерізм», стало стримування зростання зарплати, скорочення соціальних витрат і стимулювання попиту за допомогою кредитування і неконтрольованої емісії долару США, що насамкінець призвело до сучасної світової економічної кризи. Отримавши широке розповсюдження, ідея про соціальну відповідальність бізнесу була визнана як принцип корпоративного управління, а зараз трансформується у концепцію, тобто цілісну систему ідей, принципів і методів реалізації. Теоретичною і методологічною основою концепції корпоративної соціальної відповідальності стали таки досягнення економічної й соціальної думки ХХ століття, як моделі соціальної 256

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

правової держави і соціальної ринкової економіки, теорія людського капіталу, теорія соціального капіталу, концепції соціального партнерства, гідної праці, людського і сталого розвитку. Поширення КСВ обумовлено такими причинами: • подальша концентрація і централізація капіталу, підвищення ролі в економіці і політиці корпорацій, насамперед транснаціональних; • поширення загальної тенденції до соціалізації економіки; • підвищення ролі соціальних факторів, насамперед людського і соціального капіталу; • загострення протиріччя між суспільним характером економічної діяльності і приватним способом присвоєння; • зростання соціальної напруги внаслідок посилення нерівності і бідності; • загроза екологічної кризи; • загострення конкуренції як на міжнародних, так і на внутрішніх ринках; • зростання ролі нематеріальних активів, таких як репутація і бренди. Незважаючи на наявність досить великої кількості публікацій, присвячених цієї проблематиці, в експертних і ділових колах поки ще не склалося єдине розуміння цього поняття, оскільки підхід до нього залежить від вихідній позиції дослідників – ліберальної або соціально спрямованої. Прибічники першої вважають, що соціальна відповідальність бізнесу – це його сугубо добровільна позиція, яка включає благодійність (що традиційно вважається свого роду індульгенцією за експлуатацію), турботу про охорону навколишнього середовища, патерналістське відношення до персоналу, діалог із зацікавленими сторонами (переважно через ЗМІ), соціальну звітність, яка більше нагадує саморекламу. Прибічники соціально спрямованої ринкової економіки, до яких належить і автор, виходять з того, що соціальна відповідальність бізнесу – це не тільки його добра воля, але основний обов’язок перед суспільством, який повинен виконуватися в інтересах суспільства, чесно, постійно і у повному обсязі. Загально признаного визначення корпоративної соціальної відповідальності поки ще немає, і ми пропонуємо таке: корпоративна соціальна відповідальність – це спрямована на сталий розвиток активна соціальна позиція підприємства, що включає сумлінне виконання законодавства, стандартів і угод з соціального партнерства, а також добровільно прийнятих додаткових зобов'язань щодо задоволення економічних і соціальних потреб внутрішніх і зовнішніх зацікавлених осіб, місцевих громад і суспільства у цілому [4, с. 114]. Двоєдиною ціллю реалізації корпоративної соціальної відповідальності є сталий соціальноекономічний розвиток і суспільна злагода. Реалізація корпоративної соціальної відповідальності здійснюється на основі певних принципів – загальних, що походять від принципів раціонального управління, які були сформульовані ще класиками менеджменту, і специфічних, до яких ми відносимо такі: • патріотизм – любов до Батьківщини, турбота про її долю і вірне служіння їй; • гуманізм – визнання людини найвищою соціальною цінністю, а створення умов для її повноцінного життя, фізичного і духовного розвитку – найвищою ціллю економічної діяльності; • духовність – вірність моральним цінностям та історичній спадщині народу; • органічне поєднання економічної ефективності, соціальної справедливості та ресурсно-екологічної збалансованості; • інтеграція зусиль бізнесу, держави і громадянського суспільства, баланс їх інтересів і взаємна солідарна відповідальність щодо стану та перспектив сталого розвитку; • законослухняність; • добровільність прийняття і виконання додаткових соціальних зобов'язань, не передбачених законодавством; • новаторство, різноманітність форм і методів реалізації; • відвертість до діалогу із зацікавленими сторонами і громадськістю; • прозорість і соціальна звітність Корпоративна соціальна відповідальність має дві форми прояву: у внутрішньому середовищі – корпоративна соціальна політика, у зовнішньому – корпоративне громадянство. Корпоративна соціальна політика – це система цілеспрямованих і послідовних дій власників і менеджменту, спрямованих на задоволення і розвиток матеріальних і духовних потреб працівників організації з метою розвитку соціальних чинників виробництва, розширення і посилення їх дії на забезпечення ефективності економічної діяльності. Корпоративне громадянство – це діяльність підприємства, що свідомо орієнтована на вирішення суспільно корисних завдань, до яких не зобов'язує законодавство і в яких немає прямої економічної зацікавленості. Основні напрями реалізації корпоративної соціальної відповідальності у внутрішньому середовищі полягають у наступному: 1. Забезпечення продуктивної зайнятості шляхом збереження існуючих і створення нових робочих місць.

2. Створення безпечних і сприятливих умов праці: підвищення рівня механізації й автоматизації, зниження питомої ваги важких і шкідливих робіт. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

257

Економічні науки

3. Гідна оплата праці на основі зростання її продуктивності, участь працівників у прибутках підприємств.

4. Дотримання прав працівників у сфері соціально-трудових відносин, гарантія свободи діяльності профспілок.

5. Створення сприятливих умов для відтворення і розвитку людського капіталу та його раціонального використання.

6. Удосконалення соціально-трудових відносин на засадах соціального партнерства, впровадження економічної демократії - залучення працівників до участі у власності і управлінні підприємствами.

7. Створення на підприємстві сприятливого морально-психологічного клімату, виховання працівників у дусі гуманізму і соціальної справедливості, ініціативного і творчого відношення до праці, групової та індивідуальної відповідальності за результати спільної діяльності; сприяння розкриттю інтелектуальних можливостей та етичного потенціалу кожної особи, задоволеності спільною працею.

8. Надання працівникам підприємств додаткового «соціального пакету» і різноманітних соціальних послуг, перш за все у сфері охорони здоров'я, відпочинку, дозвілля, сприяння у поліпшенні житловопобутових умов, участь у програмах медичного, соціального і пенсійного страхування. Основні напрями реалізації корпоративної соціальної відповідальності у зовнішньому середовищі полягають у такому: 1. Дотримання традицій чесного підприємництва – сумлінне виконання нормативно-правових актів, стандартів і договірних зобов’язань у відносинах з бізнес-партнерами (постачальниками і споживачами), дотримання правил чесної конкуренції і антимонопольного законодавства, прав інтелектуальної власності, ділової етики, неприйняття корупції. Соціально відповідальні підприємства повинні не тільки самі суворо дотримуватися цих принципів, але і вимагати того ж від своїх ділових партнерів.

2. Сприяння зміцненню соціальної правової держави і громадянського суспільства. Дії бізнесу у цьому напряму мають бути спрямовані на підвищення авторитету державної влади, укріплення законності і правопорядку, подолання корупції, проведення чесних виборів. Лобіювання своїх інтересів повинне здійснюватися у рамках закону і моралі, неприпустимий підкуп політиків; фінансування політичних партій і громадських організацій має бути прозорим.

3. Розвиток соціального капіталу: впровадження у ділову практику відносин, заснованих на чесності, взаємній довірі, високій моралі й етиці; підтримка здорового образу життя, втілення ідеалів гуманізму, свободи, справедливості й солідарності, турбота про збереження культурної та природної спадщини, національної своєрідності й самобутності.

4. Налагодження дієвої системи соціального партнерства, що є інституційно-організаційним механізмом взаємодії держави, бізнесу та інститутів громадянського суспільства в реалізації концепції сталого розвитку на засадах соціальної відповідальності.

5. Забезпечення якості продукції, прав та інтересів споживачів. У сучасних умовах важливе значення має вплив бізнесу на формування сучасної моделі споживання, відповідної принципам сталого розвитку (ресурсозаощадливої, оптимально раціональної, екологобезпеченої, орієнтованої на пріоритетний духовно-соціальний розвиток людини), що стало вельми актуальнім у зв’язку з поширенням престижного споживання і марнотратного надспоживання.

6. Охорона природи і ресурсозбереження, організація екологічно безпечного виробництва, що включає програми з економного використання природних ресурсів, запобігання забрудненню навколишнього середовища, організації екологічно безпечного виробництва, економному споживання природних ресурсів, повторного використовування і утилізації відходів, запобігання забрудненню навколишнього середовища, організації екологічно безпечного виробничого процесу і транспортних перевезень тощо.

7. Взаємодія з місцевими органами влади і громадами з метою сталого розвитку і благоустрою територій, участь у здійсненні соціальних і природоохоронних проектів, розвитку інфраструктури, транспорту, зв'язку, інженерних мереж і комунікацій.

8. Соціальне підприємництво, тобто здійснення підприємницької діяльності не стільки задля отримання прибутку, скільки для реалізації суспільно корисних цілей. Таке підприємництво охоплює різні соціально вразливі верстви населення і має за мету трудотерапію, соціальну реабілітацію, запровадження нових механізмів вирішення наявних соціальних проблем.

9. Благодійність і меценатство – матеріальна підтримка наукових, культурних, просвітницьких, спортивних програм та акцій, збереження об'єктів культурно-історичного значення, допомога малозабезпеченим громадянам.

10. Підтримка добровольчої діяльності у боротьбі з приступністю і з охорони громадського порядку, природоохоронних, сільськогосподарських, ремонтно-будівельних і т. п. робіт, благоустрою територій, просвітницької, виховної і спортивної роботи з дітьми та молоддю, допомоги безпритульним дітям, інвалідам і старезним, боротьби з соціальними аномаліями (пияцтвом, наркоманією, статевою розбещеністю) тощо. Найбільш складна частина роботи по впровадженню КСВ (як, втім, і будь-яких інших проектів) – розробка ефективного механізму реалізації. У численних публікаціях, присвячених КСВ, часом 258

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

висловлюються рекомендації, які зводяться до надання податкових пільг підприємствам, які декларують свою прихильність КСВ (по суті платити їм за це). Деякі інші автори ратують за створення бюрократичних контор з розвитку соціальної відповідальності (як ще міцна пуповина, що зв'язує нас з командноадміністративною системою!). Таким механізмом, що забезпечує реалізацію концепції сталого розвитку на засадах соціальної відповідальності, як свідчить досвід розвинених країн, є соціальне партнерство, тобто система відносин, інститутів, механізмів і процедур, покликаних знаходити на основі компромісу баланс інтересів роботодавців, працівників і держави у регулюванні соціально-економічних відносин. Соціальне партнерство є нині домінуючими типом соціально-трудових відносин у країнах з розвинутою ринковою економікою і громадянським суспільством. У той же час соціальне партнерство – це ідеологія, яка породжена певним рівнем соціально-економічного розвитку, в основі якого – відмова як від доктрини класової боротьби, так і від доктрини нічим не обмеженої влади стихії ринку і капіталу. Соціальний діалог доповнює класичну парламентську демократію, надаючи можливість великим суспільним групам брати участь у формулюванні та прийнятті рішень стосовно економічної та соціальної політики. В цьому плані соціальний діалог виступає одним з головних чинників забезпечення соціальної стабільності, розвитку громадянського суспільства, запобігання соціальним конфліктам, що особо актуально для України. Впровадження концепції сталого розвитку на засадах соціальної відповідальності вельми актуально для України, яка переживає глибоку і довготривалу соціально-економічну кризу з початку 1990-х років. В результаті реалізації неоліберальної стратегії трансформації економіки, яка включала «шокову терапію», прискорену приватизацію, лібералізацію фінансів і торгівлі, в першу чергу зовнішньої, ВВП України за період 1992–1998 років скоротився у 2,5 рази, після наступних дев'яти років зростання у 2000–2008 рр. ледь сягнув 74,2% від рівня 1990 р., але за період 2009–2010 рр. знову знизився до 65,8% [5]. Падіння виробництва, рівня та якості життя, ріст безробіття і бідності, надмірне майнове розшарування спровокували погіршення стану здоров'я населення, скорочення тривалості життя, падіння суспільної моралі, ріст злочинності. Вважається, що основними складнощами України на шляху до сталого розвитку є обмеженість ресурсів, гострота проблем, пов’язаних з перехідним періодом соціально-політичних і економічних перетворень, застарілі структура і низький технологічний рівень промисловості. Все це, безумовно, так, але основною перепоною сталому соціально-економічному розвитку України є, на наш погляд, брак соціальної відповідальності з боку державної влади, бізнесу і громадянського суспільства. Тому подолання кризи і перехід до сталого розвитку можливе шляхом відходу від сформованої асоціальної моделі «дикого капіталізму» до соціально спрямованої, впровадження соціального партнерства на усіх рівнях – національному, регіональному і локальному. За ініціативою представництва ООН в Україні з 2006 р. проводиться кампанія з приєднання підприємств до Глобального договору (ГД) про соціальну відповідальність бізнесу (ГД), якій підписали вже близько 150 українських підприємств. Деякі з них приступили до публікації соціальних звітів згідно з рекомендаціями ГД. Висновки. Світовий і вітчизняний досвід переконливо свідчить, що корпоративна соціальна відповідальність є передумовою і вагомим чинником реалізації концепції сталого розвитку. Це обумовлено рядом причин, найголовніші з яких – посилення загальної тенденції до соціалізації економіки і суттєве підвищення ролі соціальних чинників. Реалізація концепції сталого розвитку на засадах корпоративної соціальної відповідальності здатна принести вагомий економічний і соціальний ефект. В умовах же України – це останній шанс вивести країну із кризового становища. Однак навряд чи це станеться саме по собі, без наполегливої праці патріотично налаштованих кіл, в яких наукової інтелігенції належить зайняти належне місце. Література 1. Сталий розвиток промислового регіону: соціальні аспекти : монографія / [Новикова О.Ф., Амоша О.І., Антонюк В.П. та ін.] / НАН України, Ін-т економіки пром-сті. – Донецьк, 2012. – 534 с.

2. Світовий центр даних з геоінформатики та сталого розвитку (СЦД-Україна): fналіз сталого розвитку регіонів України [Електроний ресурс]. – Режим доступу : http://wdc.org.ua/uk/services/ukraine-sd 3. United Nations Global Compact Annual Review [Електроний ресурс]. – Режим доступу : http://www.unglobalcompact.org/docs/news_events/8.1/UN_Global_Compact_Annual_Review_2010.pdf 4. Лебедєв І.В. Корпоративна соціальна відповідальність як передумова сталого розвитку / І.В. Лебедєв // Вісник Донецького університету. Серія В: Економіка і право. – 2011. – № 2. – С. 113–118.

5. Статистичний щорічник України за 2010 р. / [за ред. О.Г. Осауленка] / Державна служба статистики України. – К. : Август Трейд, 2011. – 560 с. Надійшла 13.06.2012; рецензент: д. е. н. Семенов В. Ф.

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

259

Економічні науки

УДК 336.76 (477) В. В. НІКОНЧУК Національний університет ДПС України

ТЕОРЕТИЧНІ І МЕТОДИЧНІ ПІДХОДИ ДО АНАЛІЗУ РОЗВИТКУ ФОНДОВОГО РИНКУ В КОНТЕКСТІ ІНСТИТУЦІОНАЛЬНИХ ЗМІН У статті узагальнено результати теоретичних і прикладних досліджень з проблем взаємозв'язку довгострокового економічного зростання і ступеня розвитку фондового ринку, а також розвитку фондового ринку в умовах глобалізації фінансового ринку. Автор виявив основні методичні аспекти аналізу інституціонального розвитку ринку цінних паперів.

The article summarized the results of theoretical and applied research on the relationship long-term economic growth and the degree of stock market development and capital market development in a globalizing financial market. The author found the main methodological aspects of the analysis of institutional equity market. Ключові слова: фондовий ринок, інституціональні зміни, глобалізація, індикатори розвитку.

Вступ. Базисна інституціональна структура повинна формувати умови економічного зростання. Структура стимулів повинна сприяти зниженню витрат економічних трансакцій через гарантії прав власності. Тому перебудова інституціональної структури має на меті зміну напрямку стимулів діяльності економічних суб'єктів. Постановка завдання. Витрати, що супроводжують швидке економічне зростання, визначаються адаптивною ефективністю інститутів, а швидкість зміни інституціональної структури залежить від ступеня, в якій зворотний зв'язок із застосуванням існуючих норм був би точним і формував вірні моделі навколишнього середовища у суб'єктів економічної діяльності. «Спрямованість змін визначається траєкторією розвитку (path dependence). Політичні і економічні організації, які утворилися внаслідок існування інституціональної матриці, прагнуть зберегти інституціональну структуру. Згадані взаємодоповнюваність, економія від обмеження видів діяльності, мережеві зовнішні ефекти «підлаштовують» зміни у бік реалізації інтересів існуючих організацій» [1]. Мета аналізу полягає у виявленні основних методичних аспектів аналізу інституціонального розвитку ринку цінних паперів (РЦП). Виклад основного матеріалу дослідження. В процесі ухвалення рішень щодо регулювання українського фондового ринку потрібне залучення професійних учасників ринку, інвесторів і емітентів, у тому числі розвиток саморегулювання, на основі принципів управління інституціональним розвитком, а також на основі делегування повноважень по контролю професійним учасникам ринку. Це делегування можливо у рамках організації розосередженої системи контролю розкриття інформації емітентами, дотримання принципів корпоративного управління та ін. Інше найважливіше джерело інституціональних змін – зміни у відносних цінах, які якраз виявляє і регулює фондовий ринок відносно цінних паперів (прав). Очікування на фондовому ринку також формуються під впливом «пізнавальних структур» учасників ринку, їх суб'єктивних моделей економічної і політичної дійсності, менталітетом, тобто обмеженнями і нормами її структуризації. Звідси очевидна важлива роль різних методів аналізу фондового ринку: як фундаментального, так і технічного. Обидва методи фактично мають справу з моделюванням процесу, розпізнаванням образів, але ці «образи» і «моделі» формуються людьми відповідно до їх пізнавальних структур в рамках певної наукової парадигми і суб'єктивного сприйняття. Зміни формальних і неформальних інститутів обумовлені одними і тими ж чинниками, а також відмінностями в механізмі і швидкості цих змін. Несумісність формальних правил і неформальних обмежень породжує інституціональний конфлікт, який може бути ослаблений або дозволений шляхом зміни усіх цих обмежень, знаходження компромісу і досягнення нової інституціональної рівноваги. Проведення наукового дослідження, узагальнення результатів теоретичних і прикладних досліджень зарубіжних економістів з проблем взаємозв'язку довгострокового економічного зростання і ступеня розвитку фондового ринку, а також розвитку фондового ринку в умовах глобалізації фінансового ринку дозволили виявити основні методологічні аспекти аналізу інституціонального розвитку РЦП: значення розвиненого фондового ринку як чинника, що зумовлює довгострокове економічне зростання, позитивно і значущо корелює з ним; роль фінансової системи в забезпеченні економічного зростання і фондового ринку як її інституту в мобілізації збережень, розподілі інвестицій в цілях економічного зростання; визначення концептуальної бази для обґрунтування того, що великі і найбільш ефективні фондові ринки прискорюють економічне зростання; значення РЦП як інституту посилення корпоративного контролю і управління ризиками; оцінка степеня інтегрованості розвинених фондових ринків та тих, що розвиваються; оцінка взаємозв'язку ризиків, глобальної диверсифікації і економічного зростання; формування концепції розвитку фондового ринку і показників його оцінки; виявлення впливу розвитку фондового ринку на структурні зрушення в економіці; формування концепції інституціонального розвитку фондового ринку, виділення його регулятивних та інституціональних індикаторів.

260

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

У контексті інституціонального підходу Levine Ross [2] пропонує показники, які сприяють дослідженням в сфері зв’язків між ринком цінних паперів, економічним розвитком і корпоративними фінансовими рішеннями. Зміст поняття «розвиток фондового ринку» розкривається на основі зіставлення широкого спектру емпіричних показників розвитку ринку цінних паперів. Оскільки український фондовий ринок має статус emerging market з 1996 р., його розвиток може бути досліджений за допомогою системи показників, що зважають на специфіку перехідного періоду і кризових коливань в економіці України. Узагальнення показників, пропонованих в науковій літературі, розробка нових дозволили сформувати систему показників, яка включає наступні основні їх групи (рис. 1): 1.Узагальнючі індикатори розвитку фондового ринку, які, у свою чергу, можуть бути представлені трьома блоками показників, що відображають різні якісні аспекти розвитку фондового ринку, а саме: - показники інвестиційної якості (місткість фондового ринку, ліквідність, прибутковість, волатильність, оцінка вартості фінансових активів (з точки зору їх справедливої «оціненості» відповідно до гіпотези ефективності ринку), ріст інвестицій); - показники структури ринку (концентрація ринку, структура ринку за різними критеріями); - показники динамічності фондових ринків (темпи росту індивідуальних індикаторів розвитку фондових ринків, темпи росту агрегованих індикаторів розвитку фондових ринків).

2.Регулятивні інституціональні індикатори розвитку фондового ринку. Ця група індикаторів може бути агрегована в 4 блоки: - показники відкритості; - індикатори рівня транспарентності; - індикатори розвитку фінансових посередників (агреговані індекси розвитку фінансових посередників, динаміка фондових індексів і показників розвитку фінансових посередників, показники взаємозв'язку розвитку фондового ринку і фінансових посередників, кореляція між різними індикаторами розвитку фондових ринків і розвитку фінансових посередників); - показники фінансового розвитку і політичних ризиків (індекси, що використовуються для ранжирування ступеня інституціонального розвитку ринків цінних паперів); капіталізація фондового ринку в % до ВВП.

3. Індикатори фінансової глобалізації і фінансової залученості національних фінансових ринків, які характеризують наступні 4 напрямки розвитку: фінансова відкритість; фінансова інтеграція; ступінь залученості; індикатори міри інтегрованості розвинених і ринків що розвиваються.

Показники інтегрованості розвинутих і тих що розвиваються ринків

Ступінь залученості

Фінансова інтеграція

Фінансова відкритість

Показники фінансового розвитку та політичних ризиків

Індикатори розвитку фінансових посередників

Показники відкритості

Індикатори залученості національних фінансових ринків в процесі глобалізації

Проциклічні

Агреговані

Індивідуальні

Індикатори рівня транспарентності

Регулятивні інституціональні індикатори розвитку

Індикатори динамічності

Показники структури ринку Ризик

Ліквідність

Ємність

Показники інвестиційної якості

Узагальнюючі індикатори розвитку

Рис. 1. Система індикаторів розвитку фондового ринку (за їх групами)

Перша група показників широко відома і не вимагає пояснень (за винятком проциклічних індикаторів). У рамках нашої роботи найбільший інтерес представляють 2 і 3 групи показників. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

261

Економічні науки

Проблема взаємозв'язку розвитку фондового ринку і довготривалого економічного зростання є найбільш актуальним напрямом досліджень українського фондового ринку. Питання про вплив фондового ринку на економічне зростання активно досліджується в зарубіжній науковій літературі. Більшість дослідників підкреслюють важливість фінансової системи в мобілізації заощаджень, розподілі капіталу, посиленні корпоративного контролю і управління ризиками. Більше того, в деяких концепціях обґрунтовуються положення про те, що великі і найбільш ефективні фондові ринки прискорюють економічне зростання. Фондовий ринок чинить перманентний позитивний вплив на структурні зрушення в економіці тільки за умови паралельного функціонування усіх сегментів ринку інвестиційних ресурсів. Ринковий закон відповідності попиту і пропозиції відносно інвестицій визначає взаємний вплив фондового ринку і структурних зрушень в економіці. При цьому вплив структурних зрушень на інвестиційний попит має мультиплікаційний характер. Взаємозв'язок динаміки фондового ринку і економічних циклів, випереджуючий і проциклічний характер показників та індикаторів фондового рику дозволяють використовувати їх як індикатори попередження про зміну характеру динаміки ділового циклу (зміні його фаз) та ідентифіковувати вступ в нову фазу економічного циклу. У рамках синергетики як загальнометодологічної наукової парадигми виявлення таких індикаторів розвитку фондового ринку та індикаторів раннього попередження складають найважливіше завдання економічної науки. Узагальнимо кількісні і якісні параметри фондового ринку, які виступають такими індикаторами і можуть бути віднесені до групи показників динамічності фондових ринків. Усі макроекономічні показники можуть бути розділені на три групи по їх зв'язку з поточним станом економіки: ті, що запізнюються, випереджають, синхронні. Макроекономічні змінні можуть бути також класифіковані залежно від характеру зв'язку їх динаміки з динамікою економічного циклу: проциклічні змінні мають тенденцію до росту в період економічного підйому і до зменшення під час спаду; протициклічні змінні мають тенденцію до зростання у фазі економічного спаду і падіння у фазі підйому (тобто знаходяться в протифазі економічного циклу); ациклічні змінні змінюються поза зв'язком безпосередньо з циклом ділової активності. Більшість індикаторів ділової активності випробовують одночасні коливання. Проте ряд індикаторів мають велику амплітуду коливань і дають більш ранні сигнали про зміну поточної кон'юнктури або вхождення в нову фазу економічного циклу. Такі випереджаючі індикатори пов’язані в основному з інвестиціями в реальному секторі. До них відносяться і показники розвитку фондового ринку. Висновки та невирішені частини проблеми. Економіка інерційна і здатна гасити кон'юнктурні збурення в її стані, цикли тривають роками. Проте існують аномалії їх розвитку. Крім того, усі економічні цикли розрізняються між собою і при цьому подібні, тобто характеризуються фрактальністю. Жоден показник окремо не є надійним поточним або випереджаючим індикатором (це лише фрагмент картини). Отже, потрібна опора на виявлення довгострокових трендів для виключення впливу погрішностей в оцінці показників в окремі періоди; динаміка декількох показників має бути односпрямованою, тоді це може бути основою прогнозу та інвестиційного рішення, тобто напрями динаміки показників повинні підтверджувати один одного. Література 1. Норт Д. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки / Д. Норт. – К. : Основи, 2000. – 198 с.

2. Levine Ross. Finance and Growth: Theory and Evidence / Ross Levine. – NBER Working Paper, 2004.

– 247 р. Надійшла 13.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

262

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

УДК 339.944 М. І. ДЗЮБА Хмельницький національний університет

ФОРМИ ТА МЕТОДИ СТИМУЛЮВАННЯ ЕКСПОРТУ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ

formulas.

Виділено основні методи стимулювання експорту продукції машинобудівних підприємств та їх зв’язок з формами.

There are distinguished the basic methods to stimulate export of machine-building product and their connection with

Ключові слова: зовнішньоекономічна діяльність, стимулювання експорту, форми та методи стимулювання, машинобудівні підприємства, експорт.

Постановка проблеми. В сучасних умовах розвитку світового господарства пріоритетами країн, що мають на меті посилювати інтеграцію у світовий економічний простір, є активна участь у зовнішньоекономічній діяльності, зокрема, у сфері експорту продукції. Розвиток машинобудування в сучасних умовах соціально-економічних трансформацій та значного впливу дестабілізуючих чинників інноваційно-інвестиційного процесу реального сектору української економіки забезпечує рентабельність і конкурентоспроможність товарів та послуг, є основою науковотехнічного прогресу народного господарства та необхідною передумовою формування експортного потенціалу країни, оскільки більше ніж 50% продукції вітчизняного машинобудування спрямовується на зовнішні ринки. Важливість і необхідність розвитку українського машинобудування є визнаною вітчизняними спеціалістами та науковцями, що підтверджується великою кількістю наукових праць, присвячених питанню тенденцій розвитку підприємств машинобудування України. Враховуючи сучасний стан вітчизняних машинобудівних підприємств, слід зауважити, що ті з них, які здійснюють експорту діяльність, часто стикаються з проблемами, вирішення яких дало б змогу підвищити їх конкурентні позиції на світовому ринку. Серед основних причин слід відзначити недостатньо розвинений механізм підтримки та стимулювання підприємств на окремих етапах експортної діяльності. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вагомий внесок у дослідженні стимулювання експорту підприємств зробили такі вітчизняні вчені, як Афанасьєв К. М., Гальчинський А. С., Горячев А. А., Шагалов Г. А., а також зарубіжні дослідники: Алексєєва М. М., Білка В., Гітлоу Х., Градов А. П., Гроте Г., Долгов С. І., Кавусгіл Т., Картбі Дж., Кобиляцький Л. С., Пєшкова О. П., Покровська В. В., Фамінський І. П. та ін. Проте у науковій літературі, на нашу думку, недостатньо уваги приділено питанням, які дають змогу відслідковувати взаємозв’язок методів та форм, що застосовуються з метою стимулювання експорту машинобудівної продукції. Цілі статті. Основною ціллю роботи є визначення та аналіз форм та методів стимулювання експорту машинобудівних підприємств. Виклад основного матеріалу. Наукове дослідження проблеми стимулювання зовнішньоекономічної діяльності, зокрема експорту, має складну історію, що призвело до певних розбіжностей у визначенні поняття, видів, завдань та інструментів стимулювання експорту. Державна політика активізування експорту привертає увагу багатьох учених і усі сходяться на думці про однозначну проблематичність цього питання. Зважаючи на те, що стимулювання експортної діяльності є одним з дієвих механізмів активізування зовнішньоекономічної діяльності, доцільно було б ознайомитися із трактуванням самої категорії “стимулювання”. Термін “стимулювати” (лат. збуджую, заохочую) має два тлумачення: 1) створювати, давати стимул або бути стимулом до чогось, прискорювати; 2) посилювати, поліпшувати, здійснювати будь-що. Саме поняття “стимулювання експорту” бере свій початок з кінця XIX ст. Серед українських науковців над цією проблемою працювали І. Бураковський, В. Бабенко, А. Кредісов, Т. Непомняща, М. Скрипник, Ю. Макогон, А. Філіпенко, Ю. Захарій та ін. Питання стимулювання зовнішньоекономічної діяльності цікавило й іноземних учених, таких як В. Глаштеттер, Р. Хенцлер, Д. Лефевр, М. Портер та ін. Р. Хенцлер, який був німецьким професором, вважав, що стимулювання експорту – це система засобів та заходів, спрямованих на допомогу експортним галузям щодо налагодження відносин із закордонними партнерами та реалізації більшої кількості експортних замовлень на іноземних ринках збуту. Схожі визначення щодо стимулювання експорту пропонують швейцарський професор Д. Лефевр та В. Глаштеттер. Д. Лефевр під цим поняттям розуміє сукупність лише тих засобів та заходів держави, метою здійснення яких є фізичне і (або) вартісне підвищення експорту. А Глаштеттер вважає, що стимулювання експорту – це система усіх державних заходів, які сприятимуть зростанню фізичного та вартісного обсягу експорту за допомогою зниження експортної ціни та інших витрат. У результаті тривалих досліджень проблеми стимулювання експорту були виокремлені дві моделі організування стимулювання експорту: французька і німецька. Причиною такого поділу є різне розуміння Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

263

Економічні науки

країнами ролі держави у цьому процесі. Узагальнивши проаналізовані дослідження учених можна навести таке визначення поняття “стимулювання експорту”: це система інструментів, заходів та методів, які спрямовані на збільшення збуту вітчизняних товарів і послуг на закордонних ринках задля зростання прибутків експортерів та покращання конкурентоспроможності та експортного потенціалу країни. З нашого погляду воно є найдоцільнішим та найкраще відображає сьогоднішню соціальноекономічну ситуацію, адже політика стимулювання експорту може мати і напівдержавний характер. До того ж ця політика прагне збільшити як прибуток експортерів, так і загальний економічний рівень країни. Світовий досвід показує, що стимулювання експорту відбувається двома основними шляхами: через формування сприятливого макроекономічного клімату і створення для виробників і експортерів необхідних стимулів до експорту. Перший шлях є, безумовно, кращим, оскільки він більше відповідає практиці країн з ринковою економікою і правилам регулювання торгівлі, розробленим і використовуваним в рамках низки міжнародних економічних організацій, що займаються питаннями регулювання торгівлі товарами і послугами на багатосторонній основі, та інтеграційних союзів. Разом з тим, ситуація в країні може зробити неможливим швидке проведення макроекономічних перетворень для створення сприятливого середовища для виробників, інвесторів і експортерів. У цих умовах використання спеціальних стимулів щодо розвитку експорту може бути досить ефективним способом вирішення проблеми розвитку експортного виробництва та розширення експорту. В останньому випадку, бажано поєднання обох варіантів. Найбільш важливим з таких перетворень, безумовно є підтримка реального або порівняно низького курсу валюти, яке може бути доповнено заходами розвитку експорту. Методи та заходи щодо стимулювання експорту приймаються як на державному рівні, так і в рамках регіональних утворень (в межах повноважень останніх). Тоді держава виступає в ролі кредитора, гаранта та донора. Враховуючи достатньо широкий перелік засобів стимулювання експорту, що наводяться в економічній літературі, доцільно навести основні методи, що можуть застосовуватися у системі стимулювання експорту продукції машинобудівних підприємств, та їх зв’язок з відповідними формами стимулювання (рис. 1). Стимулювання експорту

Стимулювання експортного виробництва

Експортні кредити Страхування експорту Податкові та митні пільги

Валютний курс

створення спеціальних державних фондів мобілізація ресурсів приватних інститутів створення спеціальних установ, центрів в країні і зарубіжних державах

по

субсидії

Методи стимулювання

Експортні премії (субсидії)

Організаційні форми

податкові пільги

гарантування приватних вкладень пільгові кредити

надання грантів допомога у вирішенні інфраструктурних питань стимулювання прямих іноземних інвестицій

Рис. 1. Методи та форми стимулювання експорту

Методи стимулювання експорту: Експортні премії (субсидії) – фінансові пільги, що надаються урядом або приватними інститутами фірмам-експортерам на вивіз певних товарів за кордон. У багатьох випадках субсидується не тільки експорт, але і виробництво товарів в цілому, означаючи створення прихованих протекціоністських бар'єрів. Субсидії особливо широко використовуються при експорті сільськогосподарської продукції, ряду готових товарів, включаючи капіталомісткі вироби (авіаційна промисловість, суднобудування); надаються як винагорода експортерові за продаж певних товарів, здобуття зовнішніх ринків. Експортні премії можуть надаватись у прямій (надання прямих разових субсидій при експорті товарів) і непрямій (податкові пільги) формах, у вигляді часткового або повного звільнення від сплати окремих зборів чи імпортного мита на сировину чи матеріали, що використовувались під час виробництва експортоорієнтованого товару.

264

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

Експортні кредити поширюються в основному на готову продукцію, головним чином на найбільш перспективні машинобудівні вироби. Включають в себе як довгострокові, так і короткострокові кредити. Кредитування здійснюється шляхом виплат зі спеціальних фондів, рефінансування, субсидування або страхування. Реалізується через банки і міжурядові банківські організації, створення спеціальних фондів кредитування. Страхування експорту здійснюється через надання державних гарантій на експортні кредити. Гарантії видаються банкам, що надають експортні кредити. Страхування покриває не тільки традиційні комерційні, а й політичні ризики. Розповсюджується в даний час на широке коло товарів і країн, терміни страхування досить різні. Реалізується через спеціальні установи типу Експортно-імпортного банку (США), Департамент гарантій експортних кредитів (Великобританія) або через приватні страхові компанії, що володіють державними коштами на ці цілі (Німеччина, Бельгія). Податкові та митні пільги надаються шляхом звільнення експортерів від сплати прямих або непрямих податків. Можливе зниження податку з фірм, що створюють закордонні філії, виключення з оподаткування витрат на дослідження, що ведуть до створення збутових філій за кордоном, звільнення від податків на комплектуючі та матеріали, використані у виробництві експортних товарів, створення неоподатковуваних податком грошових фондів розвитку експорту, зниження і повернення митних зборів. Валютний курс вкрай важливий з точки зору розподілу ресурсів в економіці. Багато країн успішно розвивають свій експорт (Чилі, Колумбія, Мексика, Тайвань, Китай, Південна Корея, Індонезія) для стимулювання експорту вдавалися до підтримання штучно заниженого курсу своїх валют. Вони використовували з цією метою програми прогресивного знецінення національної валюти, іноді за допомогою «повзучої прив'язки» (система, при якій фіксується рівень валютного курсу з регулярним його зміною на певну величину), або проводили різкі девальвації своєї валюти. Зростання експорту при цьому був основним мірилом необхідного ступеня знецінення та одночасно ефективності такої політики. Використання реального або заниженого курсу національної валюти з метою стимулювання експорту, як правило, натрапляє на великий опір різних соціально-економічних сил в країні. Це пов'язано з тим, що вона завдає шкоди виробникам, орієнтованим на внутрішній ринок, середньому класу і ряду інших учасників економічного процесу. Вітчизняна система стимулювання експорту відрізняється від тієї, яка здійснюється в розвинених країнах світу. В Україні економічні методи мають надзвичайно обмежений перелік застосування і в основному спрямовані на покращення показників діяльності експортера на етапі реалізації продукції (пряме субсидування). Враховуючи наявність ряду нормативно-правових актів, що передбачають стимулювання експорту продукції машинобудівних підприємств, дуже недосконалою є система експортного страхування та кредитування, особливо довгострокового. Для покращення ситуації у сфері вітчизняного експорту необхідним є удосконалення форм і методів стимулювання на базі оцінювання експортного потенціалу, що дасть змогу вітчизняним експортерам машинобудівної продукції формувати довгострокові стратегії розвитку експорту і підвищувати ефективність використання вітчизняного експортного потенціалу. З метою визначення взаємозв’язку між системою стимулювання експорту продукції машинобудівних підприємств, що застосовується державою і недержавними виконавцями та результатами її впливу на розвиток такого експорту, побудовано логічно-структурну схему (рис. 2). Серед основних принципів, яких необхідно дотримуватись при виборі методів та форм з метою формування ефективної системи стимулювання експорту продукції машинобудівних підприємств, виділено такі: комплексності (використання окремих інструментів стимулювання має доповнювати один одного); критеріальності (стимулювання тих машинобудівних підприємств, що відповідають обраним критеріям); узгодженості інтересів держави та підприємства (стимулювання тих підприємств, стратегія експортної діяльності яких відповідає експортній стратегії держави в цілому); економічної ефективності (в результаті застосування комплексу форм і методів стимулювання протягом певного періоду часу повинні бути досягнуті цілі стимулювання); тимчасовості (стимули треба вводити на обмежений період). Багато країн серед форм стимулювання експорту продукції широко застосовують експортні замовлення на виробництво продукції, що забезпечує виробникам такої продукції гарантований збут виготовлюваних ними товарів на вигідних для них умовах. Як свідчить світова практика, у разі одержання підприємством експортного замовлення, держава може взяти участь у експортному кредитному страхуванні в межах державних норм дотацій, а великі замовлення, що передбачають довгострокове фінансування з боку покупця чи його банку, забезпечуються покриттям кредитних ризиків та ризиків зміни курсу. Це стимулює експортера до активнішої діяльності на міжнародних ринках. У деяких випадках держави з метою стимулювання експорту продукції можуть проводити політику стимулювання імпорту, що полягає у заохоченні ввезення в країну іноземних товарів, необхідних для ефективного функціонування експорту. Ця політика ставить перед собою такі завдання: 1) розвиток експортного виробництва (через ввезення необхідних для цього імпортних товарів чи комплектуючих); 2) забезпечення внутрішньої потреби ринку (через ввезення сировини або товарів, які або не виготовляються в країні, або виготовляються в малій кількості); Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

265

Економічні науки

3) стимулювання конкуренції на внутрішньому ринку між іноземними та вітчизняними підприємствами. Оцінювання системи стимулювання експорту

Чи впливають діючі форми і методи стимулювання на розвиток експорту

ні

Чи існує потреба у розробці нової системи стимулювання експорту

так Врахування дії впливу чинників

ні Консервація сучасного стану експорту продукції машинобудівного підприємства

так

Оцінювання експортного потенціалу машинобудівного підприємства

Ініціювання створення нової системи стимулювання експорту

ні

Чи ефективно використовується експортний потенціал підприємства

Реалізація нових форм і методів стимулювання експорту

так Активізація експорту продукції машинобудівного підприємства

Умови реалізації: • досягнення економічних інтересів підприємств; • економічна відповідальність підприємств перед державою та недержавними виконавцями за результати стимулювання експорту; • дотримання принципів стимулювання експорту; • відповідності законодавчо-нормативних актів змінам в економічному середовищі стимулювання експорту продукції машинобудівного підприємства

Рис. 2. Структурно-логічна схема процесу стимулювання експорту продукції машинобудівного підприємства

Отже, держава стимулює критичний імпорт (наприклад, енергоносії), інвестиційний (високотехнологічний) імпорт; імпорт для забезпечення експортного виробництва, імпорт науковотехнічних знань [4, c. 5]. Особливо важливе значення надається останньому варіанту, завдяки чому є можливість вдосконалення якості власних високотехнологічних товарів. Проте за незмінного попиту лібералізація імпортного режиму може призвести до надто високої конкуренції, до якої національні експортоорієнтовані виробники машинобудівної продукції можуть бути не готові (наприклад, в Україні посилюється тиск з боку так званого «сірого» імпорту – імпорту, що перетинає кордон із заниженням реальної митної вартості до 15– 30 % [8, c. 19]). У разі, якщо таким товаром є готова продукція, а не сировина чи комплектуючі, що можуть бути використані під час виробництва вітчизняної продукції, це ставить у невигідне становище національних виробників-експортерів. Висновки. Застосування відповідних форм і методів стимулювання дасть свої результати не лише в сфері експортної діяльності машинобудівних підприємств. Завдяки ефективній реалізації експортного потенціалу машинобудівних підприємств, враховуючи тенденції розвитку світового експортного виробництва, стимулювання виробників експортоорієнтованої продукції сприятиме підвищенню рівня якості продукції та задоволенню внутрішнього попиту в країні. Література 1. Оніщук О. В. Демпінг та субсидування як види недобросовісної торговельної практики (підхід у рамках СОТ) / О. В. Оніщук // Зовнішня торгівля: право та економіка : зб. наук. праць.– К. : УАЗТ, 2002. – Вип. 2 (6). – Ч. 3. – С. 99–109.

2. Проблеми державного регулювання економічного розвитку підприємств та організацій : [наукове видання / заг. ред. Ю. Б. Іванова]. – Харків : Вид-во ХНЕУ, 2004. – 404 с.

266

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

3. Литвиненко Є.О. Податкове стимулювання розвитку промислового виробництва / Є.О. Литвиненко // Фінанси України. – 2004. – № 4. – С. 69–75.

4. Кредисов О., Бабенко В. Політика стимулювання та її інструменти / О. Кредисов, В. Бабенко // Економіка України. – 2003. – С. 4–12.

5. Галілей С. В. Регулювання експортного потенціалу машинобудування / С. В. Галілей // Держава та регіони. Серія: економіка та право. – 2004. – № 5. – С. 283.

6. Бабенко В.О. Державна політика стимулювання експорту в ринковій економіці : дис. ... канд. екон. наук : 08.02.03 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2004.

7. Захарій Ю. Державне субсидування експорту як інструмент зовнішньоторгівельної політики / Ю. Захарій // Зовнішня торгівля. – 1999. – № 1–2. – С. 188–190.

8. Кредісов А. Виробити і продати. Щодо стратегії просування національного експорту на світові ринки / А. Кредісов // Політика і час. – 1998. – № 4. – С. 16–23. Надійшла 13.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

УДК 330.322 (477) Ю. В. ДОРОШ Хмельницький національний університет

ОЦІНКА ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ УКРАЇНИ В статті проаналізовано ефективність інвестиційного потенціалу машинобудівних підприємств на основі розрахунку рентабельності інвестицій. Наведено алгоритм розрахунку рентабельності інвестицій на машинобудівних підприємствах.

In the article efficiency of investment potential of machine-building enterprises is analysed on the basis of calculation of profitability of investments. The algorithm of calculation of profitability of investments is resulted on machine-building enterprises. Ключові слова: інвестиції, інвестиційний потенціал, рентабельність інвестицій, підприємство, промисловість, ефективність, економіка.

Вступ. Забезпечення стійкого економічного зростання будь-якого підприємства вимагає, серед іншого, постійного здійснення інвестицій у його розвиток. Зокрема, це стосується вітчизняного машинобудівного сектору, більшість підприємств якого потребує суттєвого технічного переозброєння на базі впровадження нових технологій та заміни застарілих основних фондів. Разом з тим, обмеженість обсягів власних інвестиційних ресурсів та утрудненість доступу до кредитних джерел фінансування зумовлюють необхідність вибору пріоритетних напрямів інвестування розвитку машинобудівних підприємств та обґрунтування раціональних розмірів інвестицій за кожним інвестиційним проектом [2, c. 28]. Ефективність інвестиційної діяльності машинобудівних підприємств, насамперед, визначається об’єктивним оцінюванням інвестиційного потенціалу. Передумовою оцінювання інвестиційного потенціалу є оцінювання його фінансового стану, проте необхідним є розмежування цих типів оцінювань. Аналіз останніх досліджень і публікацій. В економічній літературі питання оцінки інвестиційного потенціалу та підвищення його інвестиційної привабливості знайшли відображення у працях відомих вітчизняних та зарубіжних дослідників, зокрема І.О. Бланка, В.М. Гриньової, А.О. Єпіфанова, В.В. Ковальова, Т.В. Майорової, А.А. Пересади, В.В. Шеремета та інших. Проте, незважаючи на наявність значної кількості досліджень, серед авторів існують розбіжності не тільки щодо трактування категорії інвестиційного потенціалу підприємства, але ще не сформовано загального підходу до розробки методів та критеріїв оцінювання інвестиційної привабливості суб’єктів господарювання, а ступінь теоретичної та методологічної розробки цієї проблематики не задовольняє повною мірою потреби самих підприємств та їх потенційних інвесторів, якими, зокрема, і є фінансово-кредитні установи. Метою дослідження є обґрунтування одного з методичних підходів до оцінки інвестиційного потенціалу машинобудівних підприємств. Виклад основного матеріалу дослідження. Для аналізу інвестиційного потенціалу накладаються наступні основні обмеження щодо: – абсолютної окупності інвестицій при заданому відсотку за залучення інвестицій (вартість капіталу); – мінімальної рентабельності інвестицій. Рейтингова оцінка ґрунтується на розрахунку деякого комплексного показника, який розраховується як сума зважених репрезентативних коефіцієнтів, що характеризують різні аспекти ефективності діяльності та стійкості фінансового стану підприємства. Таким чином, при складанні рейтингу аналізуються дві групи фінансових показників, які характеризують інвестиційну привабливість машинобудівних підприємств. У першу з них об’єднані п’ять показників, що характеризують ефективність діяльності підприємств, а саме можливість отримання прибутку. У другу групу входять п’ять фінансових показників, які характеризують платоспроможність Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

267

Економічні науки

підприємств або, іншими словами, опосередковано оцінюють імовірність повернення вкладених інвесторами коштів. До показників, що характеризують ефективність діяльності підприємства, належать наступні: 1. Рентабельність продажу. Розраховується як відношення валового прибутку до виручки від реалізації. Рентабельність продажів показує, який прибуток отримає підприємство з кожної гривні реалізованої продукції.

2. Рентабельність активів – розраховується як відношення чистого прибутку до середньорічної вартості активів. Вона показує, скільки гривень прибутку отримано підприємством з одиниці вартості активів незалежно від джерел залучення коштів. Доцільність використання цього показника при оцінці інвестиційної привабливості обумовлена тим, що він дозволяє оцінити ефективність використання всього майна підприємства (прибутковість сукупних активів).

3. Рентабельність оборотних активів. Визначається як відношення чистого прибутку до середньорічної величини оборотних коштів.

4. Рентабельність власного капіталу. Даний показник визначається як відношення чистого прибутку підприємства до величини власного капіталу. Інвестори капіталу (акціонери) вкладають у підприємство свої кошти з метою отримання прибутку від інвестицій, тому, з точки зору акціонерів найкращою оцінкою результатів господарської діяльності є отримання прибутку на вкладений капітал, а саме рентабельність власного капіталу.

5. Частка зносу основних фондів (коефіцієнт зносу). Даний показник визначається як відношення суми зносу до середньорічної вартості основних засобів та вказує на технічний стан основних фондів підприємства. Показники, що характеризують платоспроможність підприємства: 1. Коефіцієнт поточної ліквідності – показує, яку частину поточних зобов’язань підприємство зможе погасити, мобілізувавши всі оборотні активи. Багаторазове перевищення оборотних активів над короткостроковими зобов’язаннями дає змогу зробити висновок про те, що підприємство володіє значним обсягом вільних ресурсів, які формуються з власних джерел.

2. Коефіцієнт швидкої ліквідності, який розраховують за більш вузьким колом оборотних активів, коли з їх загальної величини вилучають найменш ліквідну частку – виробничі запаси. Логіка такого вилучення полягає не тільки в значно меншій ліквідності запасів, а й у тому, що грошові кошти, які можна отримати на випадок змушеної реалізації виробничих запасів, можуть бути значно менші за витрати на їх придбання.

3. Коефіцієнт абсолютної ліквідності – показує, яку частину поточних зобов’язань зможе погасити підприємство негайно за рахунок наявних грошових коштів. Даний фінансовий коефіцієнт розраховується як відношення найбільш ліквідних активів до короткострокових зобов’язань. Обсяг коштів є свого роду страховим запасом і призначається для покриття короткострокової незбалансованості грошових потоків. Оскільки грошові кошти не приносять доходу підприємства, то їх розмір повинен підтримуватися на рівні безпечного мінімуму.

4. Коефіцієнт забезпеченості оборотних активів власними коштами. Показує, яка частина оборотних коштів підприємства була сформована за рахунок власного капіталу. Чим вища частка власних коштів позичальника в покритті оборотних активів, тим безпечнішим для кредитора є укладання кредитних угод.

5. Коефіцієнт автономії. Показує частку власних коштів у загальній сумі джерел фінансування. Даний фінансовий коефіцієнт дозволяє оцінити залежність підприємства від зовнішніх джерел фінансування, тобто можливість здійснення діяльності без додаткового залучення позикового капіталу. Фінансовий аналіз, як один із факторів визначення оцінки інвестиційного потенціалу, передбачає розрахунок показників, які характеризують фінансову стійкість машинобудівних підприємств, а також проводиться зіставлення їх з нормативними значеннями [6]. Такі розрахунки проводяться за допомогою економіко-математичних, бухгалтерських, статистичних та інших методів. Розглядаючи інвестиційний потенціал, як наявність ресурсів для інвестування, так і можливість залучення засобів інвесторів, оцінювання інвестиційного потенціалу потрібно спрямовувати на те, щоб: – визначити кількість інвестиційних ресурсів машинобудівних підприємств, яка може бути залученою в той чи інший проект; – визначити ефективність використання інвестиційних ресурсів; – визначити способи залучення додаткових інвестиційних ресурсів для підвищення ефективності інвестицій машинобудівних підприємств. Для оцінювання інвестиційного потенціалу машинобудівних підприємств потрібно використовувати такі джерела інформації, як баланс машинобудівних підприємств; звіт про фінансову звітність; звіт про рух грошових коштів; звіт про власний капітал машинобудівних підприємств; примітки до фінансової звітності [5]. Тому, для подальшого аналізу заощаджень та інвестицій потрібно проаналізувати основний показник, який має найбільший вплив на них, на основі інформаційних джерел машинобудівних підприємств. Таким показником є рентабельність інвестицій. Показники рентабельності інвестицій характеризують взаємозв’язок прибутку і капіталу інвестованого у фінансові активи 268

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

підприємства з метою одержання цього прибутку. Базовим показником їх розрахунку є будь-який з показників капіталу, а показником фінансового результату при цьому є відповідний показник прибутку. В обліково-аналітичній практиці (вітчизняній і зарубіжній) базовими показниками для розрахунку рентабельності інвестицій є: 1. Активи машинобудівного підприємства (вартісна оцінка, яких відповідає сумі інвестованого в підприємство капіталу).

2. Власний капітал (характеризує загальну вартість майна підприємства, яке належить йому на правах власності).

3. Довгостроковий інвестований капітал (сума власного і довгострокового позикового капіталу). Алгоритм розрахунку рентабельності інвестицій представлено на рисунку 1. Форма № 1 Баланс

Форма № 2 Фінансова звітність

Вихідні дані машинобудівного підприємства

Чистий прибуток

Середнє значення активу підприємства

Чиста рентабельність активів ч

Ра=

ЧП , А

де ЧП – загальна сума чистого прибутку підприємства, одержана від усіх видів діяльності. А – середня за період, що аналізується, вартісна оцінка активів підприємства.

Лрдюдедлдр.дедед дедед

Середнє значеня власного капіталу підприємства

Чиста рентабельність власного капіталу Р вк =

ЧП , ВК

де ВК – середня за період, що аналізується, сума власного капіталу де

Середнє значення довгострокового інвестиційного капіталу

Систа рентабельність довгострокових інвестицій Р ді =

ЧП , ВК  ДЗ

де ДЗ – середня за період, що аналізується, сума довгострокових зобов’язань

Рентабельність інвестицій

Рис. 1. Алгоритм розрахунку рентабельності інвестицій машинобудівних підприємств

На основі наведеного алгоритму розрахунку рентабельності інвестицій розраховано показник рентабельності активів, який показує, скільки гривень операційного прибутку дає кожна гривня інвестованого активи машинобудівного підприємства капіталу. Рентабельність власного капіталу дає змогу визначити ефективність використання капіталу, інвестованого власниками підприємства. З цього випливає, що для подальшого оцінювання заощаджень та інвестицій машинобудівного підприємства з позицій ефективності діяльності достатнім буде вивчення впливу на рівень рентабельності інвестицій узагальнення факторів. Для прийняття конкретних управлінських рішень з метою поліпшення показників ефективності використання інвестиційного капіталу необхідним є аналіз на основі більш деталізованих факторних моделях. В процесі прийняття управлінських рішень на основі використання наведеної методики інвестор має можливість оптимізувати свій інвестиційний портфель, задаючи граничний прийнятний рівень інвестиційного потенціалу та інвестиційного ризику [1]. Висновки. Таким чином, оцінка інвестиційного потенціалу машинобудівних підприємства є необхідною передумовою для вибору подальшої фінансової стратегії його розвитку, обґрунтування Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

269

Економічні науки

доцільності здійснення капітальних вкладень. Раціональні управлінські рішення при цьому мають спрямовуватися на підвищення якості інвестиційного потенціалу підприємства шляхом узгодженого покрашення пропорцій між його компонентами, динамічного та гнучкого розвитку внутрішньої структури і посилення проблемної орієнтації згідно із системою стратегічних цілей розвитку. Література 1. Боярко І.М. Оцінка інвестиційної привабливості суб’єктів господарювання / І.М. Боярко // Актуальні проблеми економіки. – 2008. – № 7. – С. 90–99.

2. Гришко В. Закономірності формування інвестиційного потенціалу машинобудівних підприємств / В. Гришко // Схід. – 2010. – № 2. – С. 28–32.

3. Коюда В.О. Методичний підхід щодо аналізу використання інвестиційного потенціалу підприємства / В.О. Коюда, О.П. Коюда // Економіка розвитку. – 2006. – № 1. – С. 93–99.

4. Коюда О.П. Визначення інвестиційної привабливості підприємств / О.П. Коюда // Економіка: проблеми теорії та практики : зб. наук. праць. – Дніпропетровськ : Вид-во ДНУ. – 2003. – Вип. 175. – С. 154– 162.

5. Лапин Е.В. Оценка экономического потенциала предприятия / Е.В. Лапин. – Сумы : ИТД “Университетская книга”, 2002. – 310 с.

6. Панкова М. Чинники підвищення ефективності інвестиційної діяльності / М. Панкова // Схід. – 2002. – № 1(44). – С. 10–13. Надійшла 15.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

УДК 658.8 О. В. ЛЮБОХИНЕЦЬ Хмельницький національний університет

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ АНАЛІЗУ СТРАТЕГІЧНОГО ПЛАНУВАННЯ ЯК ОСНОВИ ВИБОРУ ПОВЕДІНКИ ПІДПРИЄМСТВА В статті визначено суть та необхідність стратегічного планування діяльності підприємства, його відмінність від оперативного планування, передумови стратегічного планування та суб’єктивні аспекти складності його проведення.

In the article the content and the necessity of company’s strategic planning, it’s differs from operational planning, strategic planning conditions and subjective aspects of the complexity of its implementation defined. Ключові слова: стратегічне планування, стратегія, оперативне планування.

Постановка проблеми. За сучасних умов поглиблення глобалізаційних процесів ефективний розвиток підприємництва неможливий без застосування інноваційних управлінських технологій, зростає роль підвищення конкурентоспроможності підприємства на фоні конкурентної боротьби між учасниками ринку, що, в свою чергу, актуалізує проблематику ефективності планування на всіх рівнях. Планові заходи та методи контролю за діяльністю підприємства дають змогу забезпечити ефективний розвиток конкурентоспроможного бізнесу, вірно орієнтуватись в ринковому середовищі, приймати ефективні виважені управлінські рішення в умовах невизначеності та ризиковості. Особливе місце в плановій організації діяльності підприємства займає перспективне, стратегічне планування, яке є однією з основних функцій управління і представляє собою процес визначення цілей підприємства, а також шляхів їх досягнення. Функції менеджменту (організації, мотивації і контролю) орієнтовані на розробку і реалізацію саме стратегічних планів. Не використовуючи переваг стратегічного планування, підприємство та окремі співробітники будуть позбавлені реального способу оцінки цілей і напряму розвитку підприємства. Стратегічне планування стає досить актуальним і для українських підприємств, що вступають у жорстку конкуренцію як між собою, так і з іноземними компаніями. Актуальність стратегічного планування пояснюється його раціональністю та глобальною світовою інтеграцією. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблеми використання стратегічного планування в управлінській діяльності досліджували такі вітчизняні та зарубіжні науковці, як Алексєєва М.М., Ансофф І., Богомолов О.А., Виханський О.С., Владимиров Л.П., Друкер П., Іванова В.В., Книш М.І., Кушнір Т.Б., Немцов О.В., Осборська С.М., Пономаренко В.С., Садеков А.А., Селзнік Ф., Уткін Е.А., Чандлер А.Д., Ястремська О.М. та інші. Завданням дослідження є визначення поняття «стратегічне планування» та доведення доцільності його використання в діяльності підприємства для його ефективного конкурентоспроможного функціонування. Виклад основного матеріалу дослідження. Глобалізоване середовище ставить нові цілі та визначає задачі функціонування підприємств в умовах невизначеності та нестабільності, конкурентної боротьби, що вимагає запровадження адаптивних процесів планування інноваційної діяльності підприємств 270

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

як на внутрішніх так і зовнішніх ринках. При цьому стратегічне планування носить цільовий характер і передбачає постановку та досягнення визначених цілей. Для реалізації стратегічних задач розвитку вітчизняної економіки та конкретних підприємств передбачається використання різних кваліфікаційних підходів до рішення проблем стратегічного планування та управління. Термін стратегія має досить широке поширення та загалом розуміється як комплекс дій з досягнення визначених цілей. Першопочатково вона означало мистецтво або науку бути полководцем. У переносному значенні це мистецтво керівництва суспільною та політичною боротьбою; спосіб дій, лінія поведінки кого-небудь. В менеджменті стратегія отримала розвиток починаючи з 20-х років ХХ ст., а більш повно була визначена в 1962 р. А Чандлером як «визначення основних довгострокових цілей і завдань підприємства та затвердження дій і розподіл ресурсів, необхідних для досягнення поставлених цілей» [1]. В 1980 р. Дж.Б. Куінн визначив основні складові стратегії – це основні цілі діяльності підприємства; найбільш суттєві елементи політики, що направляють або обмежують поле діяльності підприємства; програми основних дій, спрямовані на досягнення поставлених цілей в межах визначеної внутрішньої та зовнішньої політики організації [2]. Світова практика загалом виробила поняття «стратегії», що зводиться до декількох основних підходів (табл. 1).

Підходи до стратегії Стратегія як абстрактна норма діяльності Ототожнення стратегії і стратегічного плану дій Стратегія як процес

Стратегія як перспектива

Таблиця 1 Підходи до бачення поняття «стратегії» Аналіз стратегії Стратегія, що абстрагована за змістом, але звернена до процесів досягнення цілей. Поняття стратегії близьке до поняття стратегічного бачення і розуміється як уявлення про бажаний стан організації. Можливе зміщення акценту на програмному компоненті (план дій) і стратегія може стати системою слабо пов'язаних дій у різних напрямах. Під стратегічним плануванням розуміють процес, спрямований на розробку і впровадження стратегії розвитку середовища, в якому існує організація, громада, країна, а також пристосування до цих змін. Стратегічне планування характеризує не тільки основний шлях розвитку системи, але й дозволяє модифікувати його або, якщо потрібно, коригувати напрям, беручи до уваги зміни середовища. Створення перспективних основ стратегічного розвитку фірми. Дає можливість визначати життєвий цикл компанії.

У практичному плані найчастіше використовується таке визначення стратегії як генеральної довгострокової програми дій та порядку розподілу пріоритетів та ресурсів підприємства для досягнення її цілей [3]. Щоб вижити у світі бізнесу, необхідно постійно спостерігати за змінами середовища. Чим частіше відбуваються зміни у зовнішньому середовищі підприємства, тим нагальнішою є потреба у розробці стратегії. Планування є основною функцією управління, яка зв'язує разом всі управлінські функції. Без планування підприємство не в змозі чітко визначити свої цілі і напрямки діяльності. Планування – це вид управлінської діяльності, який визначає перспективу і майбутній стан підприємства, шляхи і способи його досягнення [4]. В. Іванова зазначає, що планування – це цілеспрямована діяльність господарюючих суб’єктів, що передбачає визначення цілей підприємства на певну перспективу, оптимальних засобів їх реалізації та ресурсного забезпечення на основі інформації про організаційне середовище підприємства [5]. Процес планування допомагає прийняттю обґрунтованих управлінських рішень. Його мета полягає у визначенні необхідної кількості ресурсів, впровадженні нововведень для адекватного реагування на зміни зовнішнього середовища. Планування є необхідною передумовою успішної діяльності підприємства в майбутньому, процесом підготовки обґрунтованих перспективних рішень. Процес планування на підприємстві, в усіх його видах (стратегічне, тактичне, оперативне), реалізується у послідовних етапах його проведення. Стратегічне планування представляє собою дії і рішення керівництва з розробки специфічних стратегій, які допомагають підприємству досягти своїх цілей. Тобто це складний процес, що визначає ефективність діяльності підприємства на основі обліку факторів ринкового середовища і параметрів позиціонування фірми в конкретний період часу. Стратегічне планування сприяє прийняттю управлінських рішень щодо комплексних проблем діяльності підприємства: • визначення розмірів інвестицій і джерел їх фінансування; • впровадження прогресивних технологій; • диверсифікація виробництва і оновлення продукції, що випускається; Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

271

Економічні науки

• удосконалення управління підприємством і т.д. Таким чином, стратегічне планування є відображенням динаміки організаційної поведінки підприємства в конкретній ситуації ринкових відносин. Передумови стратегічного планування: стрімкі зміни у зовнішньому середовищі підприємств, які викликані сучасним етапом науково-технічного розвитку і посиленням конкуренції за ресурси і ринки збуту; інтернаціоналізація ділового життя; принципіальні зміни ролі людини у виробництві і зростання її творчих можливостей. Стратегічне планування діяльності підприємств дозволяє складати плани на тривалу перспективу, однак воно характеризується низьким рівнем пристосування до мінливості внутрішнього та зовнішнього середовища, що не дає можливості знижувати рівень ризиків. На практиці достатньо поширеним є оперативне планування, яким часто підміняють стратегічне планування. Тобто планування повсякденної діяльності презентується як стратегічний план розвитку підприємств, але при зіставленні стратегічного та оперативного планування можна визначити ряд відмінностей (табл. 2). Таблиця 2 Порівняльна характеристика стратегічного та оперативного планування Стратегічне планування є:

Оперативне планування є:

передбачливим

реактивним

зосередженим на конкретних цілях

із загальними цілями

зі спільною стратегією

спільна стратегія відсутня

комплексним і складним

простим і елементарним

із залученням експертів

з інформуванням учасників

довготерміновим (понад 3 роки)

короткотерміновим (до 1 року)

Таким чином, оперативне планування забезпечує взаємоузгоджену роботу всіх підрозділів підприємства щодо реалізації стратегічних планів, досягнення поточних та перспективних цілей за умови оптимального використання ресурсів для отримання найкращого результату. Однак в умовах інноваційного розвитку підприємств та економіки в цілому постає необхідність у використанні саме стратегічного планування та стратегічного управління фірм при виході їх на зовнішні ринки. Зважаючи на те, що стратегічне планування є особливим видом розумової діяльності та пов’язане з невизначеністю майбутнього, його реалізація вимагає специфічних інтелектуальних зусиль та має суб’єктивні аспекти складності стратегічного планування (рис. 1).

Суб’єктивні аспекти складності стратегічного планування

Неоднозначність сприйняття складностей людиною, залежно від її психологічних якостей і здатностей

Відмінності у когнітивних здатностях (здатностях до засвоєння знань)

Відмінності у професійній підготовці і кваліфікації

Відмінності у професійній ментальності й системі цінностей

Рис. 1. Суб’єктивні аспекти складності стратегічного планування [6]

Вказані суб’єктивні аспекти складності стратегічного планування обґрунтовують суттєве значення, яке має стратегічний підхід до діяльності підприємств, оскільки: - він дає підстави для усвідомлення того, що та навіщо робити і що є важливим, чого не варто робити й чому; - орієнтує на широке філософське осмислення управлінської діяльності крізь призму головного призначення підприємств; - розглядає підприємство в його зовнішньому середовищі, визначає цілі та завдання діяльності, що є систематичним намаганням відійти від рутинного управління й краще уявити майбутнє; - спрямовує увагу підприємства на зміцнення його позицій у нестабільному оточенні, завдяки чому щоденні дії перетворюються на загальний, осмислений рух до заданої цілі; - на відміну від тоталітарного мислення не нав’язує єдину модель управління, а орієнтується на плюралізм підходів і позицій, на співпрацю для узгодження інтересів.

272

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

Стратегічне планування є водночас процесом і результатом, оскільки в його основу покладено [6]: – вибір цілей та завдань, що мають призвести до кращого суспільства; – визначення найдієвішого способу досягнення цілей та завдань; – централізацію влади. За сучасних умов боротьби з кризовими явищами підприємства мають справу з цілою низкою проблем, зумовлених прискореними трансформаційними змінами, які відбуваються у всіх аспектах суспільного життя. Стратегічне планування стає ефективним засобом у визначенні ресурсів та пріоритетів розвитку, критеріїв успіху, що в цілому допомагає досягти процвітаючого майбутнього. Іншою причиною для стратегічного планування є покращення діяльності підприємств. Наявність стратегічного плану не лише допомагає сфокусувати свою увагу на виконанні основної мети, але й стимулює мислення, орієнтоване на майбутнє, яке базується на спільному баченні своєї місії. Співпраця між членами підприємства є більш ефективною, коли кожен її член працює над виконанням одних й тих же цілей, поділяючи спільні цінності [7]. Отже, стратегічний план допомагає мислити стратегічно й розробляти дієві стратегії; пояснювати майбутні напрями діяльності; встановити пріоритети розвитку підприємства; оцінити результативність й ефективність використання ресурсів; створити логічно послідовну й захищену базу для прийняття рішень; здійснити максимальну неперервність в організаційному контролі службовців (моніторинг); визначити основні організаційні проблеми; результативно діяти в мінливому середовищі; організовувати команду виконавців та експертів. Висновки. Економічна нестабільність світової економіки, динамічні технологічні зрушення у виробництві, постійно змінювані конкурентні умови ринку вимагають удосконалення процесу стратегічного планування для того, щоб змінитись, вийти з безнадійних ситуацій, які сформувались зовні та всередині підприємства. Основними перевагами стратегічного планування є зв’язок поточних рішень з майбутніми результатами, організоване осмислення рішень (всупереч спонтанному прийняттю) з прогнозуванням їхніх наслідків; орієнтація на пошук альтернативних варіантів досягнення цілей, тобто допустимих цілей у межах визначених цілей та наявних обмежень; визначення можливостей і загроз, сильних та слабких сторін діяльності підприємства, врахування їх при встановленні цілей і формулюванні стратегій для забезпечення впливу на ці аспекти вже сьогодні; свідома підготовка майбутнього і до майбутнього; розподіл відповідальності не лише між напрямками діяльності, а й між поточною та майбутньою діяльністю [7]. Таким чином, успішна реалізація стратегії забезпечує ефективне функціонування діяльності підприємств, визначення його цілей і завдань та освоєння нових можливостей в умовах мінливості зовнішнього середовища. Література 1. Chandler A.D. Strategy and Structure: A Chapter in the History of Industrial Enterprises / Chandler A.D. – Cambridge : Mass, MIT Press, 1962.

2. Жемчугов А. Разработка стратеги предприятия: современный подход / А. Жемчугов, М. Жемчугов // Проблемы теории и практики управления. – 2011. – № 10. – С. 58–66.

3. Планування в організації [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://books.efaculty. kiev.ua/men/6/t5/3.html 4. Рульєв В.А. Менеджмент [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://pidruchniki.ws/15100827/ menedzhment/planuvannya_organizatsiyi 5. Кузьмін О.Є. Теоретичні та прикладні засади : [навч. посібник] / О.Є. Кузьмін, О.Г. Мельник. – [2-е вид.]. – Львів : НУ „Львівська політехніка”, „Інтелект – захід”, 2003. – С. 5.

6. Берданова О. В. Стратегічне планування : [навч. посібник] / Берданова О. В., Вакуленко В. М., Тертичка В. В. – Л. : ЗУКЦ, 2008. – 138 с.

7. Стратегічне планування [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://osvita.ua/school/manage/ planning/3804/ 8. Захарчин Г.М. Планування інноваційної діяльності: альтернативи і етапи / Г.М. Захарчин, Ю.А. Андрійчук // Актуальні проблеми економіки. – 2012. – № 5(131). – С. 169–175.

9. Петришин Н.Я. Адаптаційні технології стратегічного планування діяльності машинобудівних підприємств / Н.Я. Петришин // Актуальні складові регіонального розвитку в контексті європейської інтеграції : збірник тез. – Феодосія, 2009. – С. 163–164.

10. Хлыстова О. Стратегическое управление в условиях неопределенности и временного преимущества: основные модели / О. Хлыстова, Е. Неяскина // Проблемы теории и практики управления. – 2011. – № 5. – С. 17–28. Надійшла 15.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

273

Економічні науки

УДК 330.14 В. І. КУЛАКОВ Хмельницький національний університет

ІДЕНТИФІКАЦІЯ СКЛАДОВИХ ТА АНАЛІТИЧНИХ ІНСТРУМЕНТІВ ЕФЕКТИВНОГО УПРАВЛІННЯ ЦІЛЬОВИМИ РИНКАМИ ПІДПРИЄМСТВ Проаналізовано сучасні виклики несприятливої кон’юнктури цільових ринків підприємств, їх наслідки для досягнення потенційних ефектів господарської діяльності. Визначено складові, критеріальну базу та підходи до забезпечення ефективного управління цільовими ринками, вироблення ефективних управлінських рішень.

Analyzed the current challenges adverse conditions target markets businesses, their implications for reaching potential effects of economic activity. Defined components criteria framework and approaches to ensure effective management of the target market, making effective management decisions. Ключові слова: управління цільовими ринками, господарська діяльність, збутові системи, ефективність.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок з важливими науковими та практичними завданнями. Ключові прояви перебігу сучасного етапу економічної кризи штовхають підприємства до перегляду та перерозподілу структури та обсягів витрат, бюджет розвитку. В межах існуючої практики на вітчизняних підприємствах однією з перших сфер, фінансування якої підпадає під скорочення витрат виступає управління цільовими ринками. З точки зору визначальної ролі управління цільовими ринками як ключового механізму формування політики адекватної реакції на розвиток ринкової кон’юнктури нераціональне бюджетування виступає першопричиною неефективності, що ідентифікується з наслідками кризових тенденцій, наявних на сучасному етапі розвитку підприємств. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемі ефективного управління цільовими ринками промислових підприємств присвячені праці провідних зарубіжних та національних дослідників маркетингової діяльності, прийняття рішень в області управління цільовими ринками, управління ефективністю, серед яких варто відмітити результати досліджень Л. Роджера, Д. Ньюмена, А. Чендлера, Т. Левітта, П. Друкера, Дж. Р. Бермана, Г. Армстронга, Д. Сондерса, В. Вонга, І. Ансоффа та ін. Водночас на сучасному етапі ключова складова ефективності управління цільовими ринками підприємств знаходиться під впливом несприятливої кон'юнктури, що характеризується загостренням проблем спровокованих рецесією, волатильністю та ринковою турбулентністю, за яких з огляду на низьку ефективність збутової діяльності вітчизняним підприємствам в умовах фінансово-економічної кризи загрожує падіння обсягів реалізації, фінансового потоку, і як наслідок банкрутство. Невирішені частини проблеми. Критичні зміни ринкової кон’юнктури за неадекватності управлінських систем підприємств потенційно провокують наростання негативних тенденцій господарської діяльності, зниження її ефективності в умовах відсутності системи вироблення раціональних рішень в області управління цільовими ринками. Постановка завдання: визначити раціональні підходи до ідентифікації складових та аналітичних інструментів ефективного управління цільовими ринками підприємств. Основний матеріал дослідження. Як показує практика управління цільовими ринками, в період кризових тенденцій, система управління має надати відповіді на п'ять ключових складових ефективної політики [1]: 1. Ідентифікація потенційно неефективних стратегій, підходів та інструментів, визначення витрат реалізації політики на цільових ринках.

2. Дієвість інструментів реалізації стратегій на цільових ринках, досягнення цілей та завдань, придатність для зміни пріоритетів та поведінки цільової аудиторії.

3. Здатність до концентрації зусиль на основних завданнях, вплив на підприємство ігнорування другорядних цілей.

4. Переваги існуючої системи управління, важелі реалізації потенційної ринкової політики.

5. Селективний відбір потенційно сильних рішень та слабких сторін реалізації політики на цільових ринках. По суті управлінська проблема полягає у тому, що застосування неадекватного ринковій кон’юнктурі кризового періоду управлінського рішення, аналогічно як і започаткування нераціональних змін системи управління, призводять до втрат ринкових позицій. З іншої сторони, відмова від нераціональних та неефективних рішень потенційно здатна підвищити шуканий у кризових умовах приріст ефективності ринкової політики. На цьому етапі визначення складових та інструментів маркетингової політик доцільно дотримуватись аксіоми, за якої ефективність виступає ключовим чинником отримання наміченого ефекту незалежно від кон'юнктури цільових ринків. Існує кілька підходів до оцінки ефективності управління цільовими ринками. Частина науковців та практиків переконана, що ефективність діяльності на цільових ринках визначається підсумовуванням локальних ефективностей від вдосконалення виробничо-технологічних операцій, збутової політики на основі врахування ринкової кон'юнктури, підвищення достовірності прогнозів, адекватної сегментації та 274

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

вибору інструментів контактування з цільовою аудиторією. Інші переконані в доцільності застосування показників числа споживачів, ринкової інтеграції підприємства, адекватності інформаційних даних, стратегій тощо. Треті орієнтуються на оцінку ефективності управління цільовими ринками на основі приросту споживання та збільшення прибутковості. Можливим також є застосування системи статистичних показників, і на їх основі визначення тісноти зв'язку між витратами на управління цільовими ринками та ефектами, досягненням встановлених цілей – фінансовими результатами. Заради об'єктивності слід відмітити, що на цьому етапі розвитку науки та практики управління цільовими ринками не існує всебічної та комплексної системи оцінки його ефективності. Іншою стороною проблеми оцінки ефективності управління цільовими ринками слід вважати той факт, що ключовий компонент ринкових стратегій – усвідомлення масштабів фінансових ефектів від інвестицій в маркетинг, як визначальна складова реалізації збутових програм не враховано в стандартному маркетинг-міксі [2, с. 33]. Вибір пріоритетів інвестування в комплексі заходів управління цільовими риками суттєво відрізняється від оцінки інвестицій капіталовкладень, що дає можливість варіативно застосовувати оціночний показник рентабельності інвестицій, корегувати його слідом за зміною ринкової кон’юнктури, конкуренції, пріоритетів споживачів та потенціалу маркетингових каналів. Як наслідок, процес вимірювання ефективності залишається гнучким та динамічним, з фіксацією відносно маркетингових управлінських рішень. Водночас слід пам'ятати, що за умов вимірювання ефективності управління цільовими ринками, лише показник рентабельності інвестицій в повній мірі комплексно відображає як прибутки, так і інвестиції. З огляду на наведені аргументи рентабельність інвестицій в управління цільовими ринками слід визначати за формулою: ,

(1)

де NPV – чиста поточна вартість – дисконтова на різниця між доходом, отриманим в результаті управління цільовими ринками, і понесеними при його реалізації витратами. З огляду на вказану складність досягти комплексного характеру оцінки ефективності управління цільовими ринками варто використовувати схемку послідовності реалізації маркетингових заходів від стратегії, до її впровадження та потенційних результатів, що виступають запорукою оцінки ефективності (рис. 1). Маркетингові заходи

Підприємство

Поточне управління: реклама, вдосконалення обслуговування тощо

Стратегії: просування продуктів, каналів

Вплив на клієнтів: пріоритети, їх задоволення

Маркетингові активи: бренд, клієнтська база

Вплив на ринок: сегмент підприємства, продажі

Позиція на ринку: частка підприємства, продажі

Фінансовий вплив: операційний та фінансовий важелі

Фінансова позиція: прибуток, грошовий потік

Вплив на вартість фірми: капіталізації нематеріальних активів

Вартість фірми: ринкова капіталізація

Рис. 1. Послідовність застосування складових ефективного управління цільовими ринками підприємств

На цьому етапі аналізу слід відмітити, що завдання майбутніх наукових розробок – поєднання наведених методів, їх апробація і на основі результатів тестування вироблення єдиної концепції застосування, допоміжних аналітичних та інформаційно-комунікаційних інструментів, а також способів обробки первинних даних. На додаткову увагу в межах розглянутої тематики заслуговує проблема оцінки ефективності управлінських рішень. Існуюча практика прийняття рішень в області управління цільовими ринками зафіксувала низку причин, що в силу різного роду обставин не сприяють їх ефективності. До такого роду причин належать[3, с. 193–194]: - нелінійність досліджуваних процесів за зміни умов функціонування цільових ринків та зростання їх динамічності, і як наслідок – важкої прогнозованості; Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

275

Економічні науки

- нарощення невизначеності ринкової кон’юнктури за якої відбувається закономірне зростання ризиків реалізації управлінських рішень; - існування багатокритеріальних, часто несумісних оцінок якості та ефективності; - цільове спрямування ринкових ситуацій, що вимагають для вирішення специфічних методів оцінки та підходів до її реалізації; - значне зростання вимог до професійної компетенції учасників вироблення управлінських рішень. Об'єктивно, комплекс наведених причин низької ефективності прийнятих рішень вимагає вдосконалення системи управління операційною, інноваційною, інвестиційною, інформаційною, маркетинговою та ін. сферами функціонування підприємств, на додаток до яких слід врахувати, що процес ухвалення управлінських рішень характеризується циклічною послідовністю дій, спрямованих на вирішення актуальних завдань. Сукупність вказаних дій ґрунтується на аналізі кон’юнктури, моделюванні можливих альтернатив та виборі з них оптимального, реалізації виробленого рішення [4]. Ефективність рішень з приводу управління цільовими ринками в комплексі висловлених вище підходів ототожнюється з адекватністю потенційно очікуваних ефектів від його реалізації запланованому рівню корисності. З цієї точки зору, оцінку ефективності управлінського рішення слід розглядати на основі дотримання двох аспектів. Перше – визначення апріорної (номінальної), друге – апостеріорної (фактичної) ефективності. Перший слугує для оцінки та вироблення рішення, обґрунтування вибору серед множини альтернатив. Другий застосовується за фактом реалізації рішення на основі оцінки співвідношення між отриманими ефектами та результатами їх застосування та виступає свого роду опосередкованою оцінкою ефективності системи прийняття управлінських рішень. На етапі розробки оцінку ефективності управлінських рішень слід ототожнювати з поняттям їх якості, під якою традиційно розглядають сукупність параметрів рішення, що задовольняють цільових споживачів, і комплексу заходів з їх реалізації [5, с. 136]. В свою чергу, до комплексу показників, що характеризують якість рішення, прийнято відносити [6, с. 86–88]: - кількісну невизначеність – ентропію проблеми, за якої, якщо проблема формалізована лише якісно, без кількісних значень, то показник ентропії наближається до нуля, в протилежному випадку, якщо всі показники визначені кількісно, то показник ентропії прямує до одиниці; - ризик інвестування; - імовірну можливість реалізації рішення за показниками якості, витрат і термінів; - адекватність економетричних моделей емпіричним даним, що виступили базою моделювання; - достовірність та вірогідність побудованого на основі економетричних моделей прогнозу. На додаток до приведених, до критеріальної бази вироблення рішень в області управління цільовими ринками можуть бути включені: - гнучкість рішення, тобто потенційна можливість корегування маркетингових програм на етапі їх реалізації за умов відсутності істотних витрат ресурсів, часу, модернізації цілей та завдань; - інваріантність рішення до зміни чинників ринкової кон’юнктури та чинників операційної і господарської діяльності; - час необхідний для реалізації вироблених завдань; - раціональність рішення – частки витрат на одиницю очікуваного ефекту; - адекватність потенційних рішень викликам цільових ринків. І хоча наведений перелік критеріїв може бути доповненим, запропонований їх комплекс, на наше переконання, забезпечує оцінку найсуттєвіших характеристик якості рішень на етапі апріорного аналізу. На відміну від апріорного етапу, визначення апостеріорних оцінок ефективності рішення варто орієнтувати на критерії функціональності та результативності. Перший, на момент оцінки, відображає міру досягнення головної мети у визначений в рішенні термін, а також супутніх цілей. Фактично результативність відображає економічну складову ефективності рішення в області управління цільовими ринками і може описуватись і кількісними, і якісними показниками. Для їх раціонального застосування аналогічно до апріорної оцінки доцільно вдатись до формування критеріальної бази. Тобто для оцінки ефективності маркетингових рішень, в першу чергу визначають її критерії. Для отримання високої якості та надійності отриманих оцінок необхідно: - дотримуватись застосування інноваційних підходів до менеджменту, маркетингу, а також прийняття рішень при їх формуванні та оцінці; - забезпечити персонал зайнятий у вироблені рішень в області управління цільовими ринками, найбільш повною, достовірною та якісною інформацією про ринкову кон’юнктуру, операційну діяльність і господарський потенціал, а також ринкові виклики, з приводу яких необхідно прийняти рішення; - застосувати всі наявні та потенційно доступні інформаційні технології, засоби автоматизації обробки даних та прийняття рішень; - застосувати сучасні економіко-математичні методи, моделі та експертні технології визначення оцінок ефективності. Слід відмітити, що дотримання запропонованих підходів, послідовності складових та критеріальних інструментів аналізу вимагає значних ресурсів, ефективної координації спільних дій учасників процесу 276

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

прийняття рішень, що залишається достатньо складним для сучасних вітчизняних підприємств. Водночас, як показує практика ефективних зарубіжних підприємств, отримані результати суттєво перевищують показники конкурентів, що їх не застосовують. Висновки і перспективи подальшого дослідження. Проаналізовані складові та аналітичні інструменти характеризуються як перевагами, так і недоліками у формуванні ефективності управління цільовими ринками підприємств. Водночас їх застосування гіпотетично здатне підвищити конкурентоспроможність на цільових ринках, раціоналізувати збутову політику та забезпечити стійкість до динамічних змін мінливої ринкової кон’юнктури. Перспективи подальших досліджень слід намітити в руслі апробації запропонованої критеріальної бази, аналітичних інструментів та періодизації вироблення ефективних рішень управління цільовими ринками на прикладі конкретних промислових підприємств України. Література 1. Making Marketing Smarter Amidst the Cuts [Електронний pесурс]. – Режим доступу : http://www.prophet.com/downloads/articles/geyer-nishino-smarter.pdf 2. Яшева Г.А. Эффективность маркетинга: методика, оценки и результаты / Г.А. Яшева // Практический маркетинг. – 2003. – № 8. – С. 33–34.

3. Управление маркетингом: теория, практика, информационные технологии / [под ред. Н.К. Моисеевой]. – М. : Финансы и статистика, 2002. – 304 с.

4. Эффективность управленческих решений [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.grandars.ru/college/ekonomika-firmy/effektivnost-upravlencheskih-resheniy.html 5. Асаул А.Н. Модернизация экономики на основе технологических инноваций / А.Н. Асаул. – СПб. : АНО ИПЭВ, 2008. – 606 с.

6. Асаул А.Н. Корпоративные структуры в региональном инвестиционно-строительном комплексе / А.Н. Асаул, А.В. Батрак. – М. : АСВ; СПб. : СПбГАСУ, 2001. – 168 с. Надійшла 15.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

УДК 339.137:631.14(045) Ю. В. СУСІДЕНКО Вінницький національний аграрний університет

СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ НА РИНКУ ПЕРЕРОБНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ СИСТЕМИ АПК Досліджено сучасні тенденції розвитку конкурентоспроможності на ринку переробної промисловості системи АПК. Виявлено основні умови ефективності функціонування переробних підприємств в умовах ринкової конкуренції. Запропоновано комплексні заходи підвищення конкурентоспроможності переробної галузі.

Modern trends of development of competitiveness in the market of processing industry in the system of agricultural sector are investigated. Revealed are main conditions for effective functioning of processing enterprises under market competition.

Integrated actions for competitive recovery of the processing sector are suggested. Ключові слова: конкурентоспроможність підприємств, агропромисловий комплекс України, індекс промислової продукції, прибуток, фінансові результати.

Постановка проблеми. Головне завдання агропромислового комплексу полягає в максимальному задоволенні потреб населення в продуктах харчування і товарах народного споживання. На сьогодні постає проблема в налагодженні системи зберігання, переробки та доставки до споживача продуктів харчування. Ефективність діяльності переробних підприємств в умовах ринкової конкуренції залежить, в основному, від ефективного використання свого ресурсного потенціалу, структури реалізації продукції та вмінні прийняти рішення про характер господарювання підприємства. Аналіз останніх досліджень та публікацій. На сьогодні існує безліч теоретичних розробок, пов’язаних із застосуванням твердження конкурентоспроможності. Актуальні теоретичні та методичні розробки були проведені в наукових працях таких зарубіжних учених, як О. Боткін, В. Брижко, Н. Клімова, А. Осіпов, Н. Прокопенко, А. Семін, С. Брю, Дж. Кейнс, Ф. Еджоурт, Ю. Коптєв, Ф. Котлер, А. Курний, А. Ларнер, Дк. Макконел, К. Маркс, А. Маршал, Дж. Міль, М. Портер, Д. Рікардо, Дж. Робінсон, П. де Селдинг, С. Сиверстайн, А. Сміт, Р. Фатхутдінов, Е. Чемберлен, Й. Шумпетер та ін. Ефективність використання, підвищення й управління конкурентоспроможності підприємства відображені такими вітчизняними вченими: В. Александровою, О. В. Арістовою, Г. Л. Азоєвим, А. К. Буяльскою, П. П. Борщевським, О. Д. Гудзовським, Л. В. Дейнеко, С. І. Дорогунцовим, Н. П. Захаревичем, Т. М. Каретниковою, В. Д. Лагутіним, А. Г. Мазуром, О. А. Нужною, С. І. Савчуком, Л. Г. Чернюком, О. Г. Шпикуляком, О. В. Щебаніною, А. Ю. Юдановим та ін. Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

277

Економічні науки

Постановка задачі. Зростаюча роль конкурентоспроможності підприємств АПК, особливо у сфері сільського господарства, зумовила необхідність поглиблення наукових досліджень, що обґрунтовують шляхи рішення завдань, що стоять перед аграрним сектором економіки і пов’язаних з підвищенням його конкурентоспроможності. Це свідчить про актуальність проблеми підвищення конкурентоспроможності сільськогосподарських переробних підприємств АПК і визначають її практичну значущість. Виклад основного матеріалу. Найважливішою складовою економіки України є агропромисловий комплекс, який включає в себе три сфери. Перша сфера складається з галузей, які забезпечують його засобами виробництва, а також включає галузі, зайняті виробничо-технічним обслуговуванням сільського господарства. В цю сферу входять тракторне та сільськогосподарське машинобудування, продовольче машинобудування, виробництво мінеральних добрив і хімічних засобів захисту рослин. Головним завданням цих галузей є забезпечення ресурсами процесу виробництва, створення бази для індустріалізації сільського господарства і технічного прогресу в переробній промисловості, сприяння нормальному функціонуванню всіх ланок комплексу. У другу сферу АПК входять підприємства, що безпосередньо займаються виробництвом сільськогосподарської продукції. У першу чергу, це державні та колективні сільськогосподарські підприємства. У третю сферу входять галузі й підприємства, що забезпечують заготівлю, переробку сільськогосподарської продукції і доведення її до споживачів. Харчова промисловість в даний момент займає третє місце в структурі промисловості України, забезпечує більше половини продовольчого обороту країни – інше забезпечується імпортом продовольства і сировини. Тут зосереджені харчова, м’ясна і молочна, рибна, борошномельно-круп’яна, комбікормова промисловості [3, с. 21]. Крім того, в дану сферу включена частково легка промисловість з переробки сільськогосподарської сировини, торгівля продовольчими товарами та громадське харчування. Галузі третьої сфери агропромислового комплексу забезпечують первинну промислову доробку сільськогосподарської сировини і доведення його до готовності для реалізації населенню. Вони здійснюють і доставку готової продукції до місць зберігання і реалізації. До переробної промисловості відносяться виробництво харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів, легка промисловість, текстильне виробництво; виробництво одягу, хутра та виробів з хутра, виробництво шкіри, виробів зі шкіри та інших матеріалів, оброблення деревини та виробництво виробів з деревини, крім меблів. Динаміка промислового виробництва переробної промисловості характеризується даними, наведеними в табл. 1. Таблиця 1 Індекси промислової продукції переробної промисловості України за 2009–2011 рр. (%) [2] Індекси промислової продукції грудень 2011 р. до

грудень 2011 р. до

2011 р. до 2010 р.

2010 р. до 2009 р.

листопада 2011 р.

грудня 2010 р.

Промисловість України:

100,4

99,5

107,3

111,2

переробна промисловість:

100,0

98,9

107,7

113,9

тютюнових виробів

90,4

99,5

99,3

103,2

Легка промисловість

101,8

93,0

106,1

108,9

101,6

94,0

106,7

109,5

інших матеріалів

102,9

89,2

103,9

106,6

Оброблення деревини та виробництво виробів з деревини, крім меблів

98,5

101,8

108,5

109,6

виробництво харчових продуктів, напоїв та

текстильне виробництво; виробництво одягу, хутра та виробів з хутра виробництво шкіри, виробів зі шкіри та

Як видно з табл. 1, за період 2009–2011 рр. спостерігається збільшення обсягів виробленої продукції переробної промисловості України. В 2011 р. порівняно до 2010 р. індекс промислової продукції складає 107,7 %, а 2010 р. до 2009 р. цей показник був дещо кращим і становив 113,9 %.

278

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

На підприємствах переробної промисловості України за 2011 р. одержано приріст продукції 7,7%. У виробництві харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів майже досягнуто обсягів випуску продукції 2010 р. – відставання становило 0,7 %. Зменшилося виробництво продукції на підприємствах з випуску напоїв на 9,3 %, кондитерської, молочної та тютюнової промисловості – відповідно на 3,8 %, 6,8 % та 6,6 %. Водночас отримано приріст продукції у виробництві олії та жирів (6,9 %), переробленні та консервуванні овочів та фруктів (6,1 %), м’ясній промисловості (4,5 %). Щодо випуску деяких видів продукції: яловичина і телятина (свіжа або парна, охолоджена, морожена); м’ясо і субпродукти харчові свійської птиці, морожені; риба приготовлена та консерви з риби, в оцті, олії, маринаді, томаті; рибні палички; соки купажовані натуральні; маргарин; масло вершкове та більшість іншої молочної продукції, – у 2011 р. спостерігався спад виробництва, порівняно з 2010 р. Значне збільшення вироблення продукції було таких виробів, як свинина свіжа (парна) чи охолоджена (на 125,9 %); овочі консервовані натуральні (на 129,7 %); цукор білий кристалічний буряковий (на 150,9 %); коньяк, бренді (на 124,6 %) [5, с.80]. Хлібопекарська галузь є однією з пріоритетних в економіці України, оскільки діяльність підприємств, що її формують, впливає не тільки на зміцнення економічного потенціалу як регіону, так і України в цілому, але й на забезпечення продовольчої безпеки і підвищення добробуту населення. Розвиток хлібопекарської галузі має нестабільну тенденцію, залежність від рівня ресурсного забезпечення. Дослідивши ринок хлібобулочних виробів України можна виділити його загальні тенденції: реформування галузі, продовження технічного переоснащення галузі, зниження виробництва та споживання хлібобулочних виробів, зміни в структурі асортименту, зменшення виробництва основних видів хліба. За даними Державного комітету статистики України спостерігається стабільне зниження виробництва хлібобулочних виробів на 4–5 % щороку. У 2011 р. порівняно з 2010 р. спостерігалося зниження випуску сирів жирних (на 27,1 тис. т), продуктів кисломолочних (на 7,7 тис. т), масла вершкового (на 3 тис. т), виробів кондитерських з цукру (на 20,7 тис. т), вина виноградного (на 12,6 млн дал), горілки та інших міцних спиртових напоїв (на 9,1 млн дал), сигарет, які містять тютюн або суміші тютюну з замінниками тютюну (на 6,7 млрд шт.). Водночас зросло виробництво олії соняшникової нерафінованої на 225 тис. т, свіжого чи охолодженого м’яса і субпродуктів харчових свійської птиці – на 48,2 тис. т, свинини свіжої чи охолодженої – на 37,1 тис. т, овочів консервованих натуральних – на 31,6 тис. т. Починаючи з 2009 р. і до сьогодні найбільш впливовими молокопереробними компаніями (22% контролю ринку) залишаються: Юнімілк Україна (ТМ «Био-Баланс», «Галактон», «Кремез», «Простоквашино», «Украинское»), Милкиленд-Україна (ТМ «7-я», «Добряна», «Коляда», «Крынка») та Вімм-Білль-Данн Україна (ТМ NEO, «Веселый молочник», «Домик в деревне», «Слов’яночка»). За лідерами йдуть такі виробники: Геркулес (ТМ «Геркулес», «Добрыня», «Глечик», «Утречко»), Західна молочна група (ТМ Optimal, «Гурманіка», «Молочна родина»), Лакталіс-Україна (Lactalis Group) (ТМ «Фанні», «President»), ТОВ «Люстдорф» (ТМ «На здоровье», «Селянське», «Бурёнка», «Тотоша»), Рейнфорд (ТМ «Щодня»), Галичина (ТМ «Галичина», «Молочар», «Чабаны»), комбінат Придніпровський (ТМ «Злагода»), група Danone (ТМ «Activia», «Actimel») [1]. Для виробників сільськогосподарської продукції до одного з найважливіших чинників, що визначають їх конкурентну перевагу, відносять стан виробничого потенціалу, який вимірюється кількісноякісними показниками виробничої діяльності. Вони характеризують ринкові можливості підприємства, з точки зору ринкової долі, підвищення якості продукції, що випускається, маневрування в ціноутворенні, тобто визначає потенціал конкурентоспроможності. Останній потім має бути реалізований через відповідні маркетингові стратегії. Фінансові результати підприємств України за 2009–2011 рр. свідчать про ефективність економічного зростання (табл. 2). Таблиця 2 Фінансові результати підприємств України в 2009–2011 рр., % Роки Показники 2009 2010 2011 Підприємства, що отримали 58,9 57,3 57,4 прибуток, % Підприємства, що отримали 41,1 42,7 42,6 збиток, % Чистий прибуток (збиток) (млн -37131,1 13906,1 55065,6 грн.) Як бачимо з табл. 2., в 2011 р. 57,4% усіх підприємств отримали прибуток. Загальна сума чистого прибутку становить в 2011 р. 55065,6 млн грн, що на 41159,5 млн грн більше минулорічного показника Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

279

Економічні науки

(майже у 4 рази перевищує показник 2010 р.). Співвідношення підприємств, що отримали прибуток та підприємств, що отримали збиток, залишається майже однаковим в динаміці 2009–2011 рр., а чистий прибуток з 2010 р. має тенденцію до зростання. Висновки. Дослідивши переробну галузь, необхідно виділити важливість розвитку конкурентоспроможності цієї галузі АПК. Її головне завдання полягає в максимальному задоволенні потреб населення в продуктах харчування і товарах народного споживання. Конкурентний розвиток цієї галузі має великі перспективи, оскільки харчові продукти завжди користуються попитом, впровадження нових технологій в виробництво, підвищення якості товарів, може значно збільшити її конкурентоспроможність. На сучасному етапі ситуація в сільському господарстві і в галузях переробної промисловості суттєво погіршилася, що спричинило за собою зниження ресурсного потенціалу галузі. Ціновий дисбаланс різко знизив доходність виробленої продукції, що спричинило за собою вимушене скорочення поголів’я тварин. Література 1. http://molsouz.org.ua 2. http://www.vn.ukrstat.gov.ua 3. Воронкова А.Е. Моделювання управління конкурентоспроможності підприємства: екологоорганізаційний аспект : [монографія] / А.Е. Воронкова, С.К. Рамазанов, О.В. Родіонов. – Луганськ : СНУ ім.В. Даля, 2005. – 368 с.

4. Мазур А.Г. Управління в регіональних економічних системах: теорія, методологія, практика / А.Г. Мазур. – Вінниця : ТОВ «Консоль», 2003. – 408 с.

5. Сусіденко Ю.В. Конкурентоспроможність підприємств-виробників сільськогосподарської продукції Вінницької області / Ю.В. Сусіденко // Інвестиції: практика та досвід. – 2011. – № 2. – С. 79–82. Надійшла 16.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

УДК 658.589 О. А. РОМАНЮК Хмельницький національний університет

ВПЛИВ ФАКТОРІВ НА ПРОЦЕСИ АКТИВІЗАЦІЇ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ Здійснено аналіз впливу зовнішніх і внутрішніх факторів, що сприяють інноваційному розвитку промислових підприємств. Розглянуто питання активізації інноваційних процесів за умов розвитку ринкових відносин в Україні.

The analysis of influence of external and internal factors which assist innovative development of industrial enterprises is carried out. Rzglyanuto of question of activation of innovative processes at the terms of development of market relations in Ukraine. Ключові слова: інноваційна діяльність, чинники впливу на інновації, шляхи стабілізації економіки.

Постановка проблеми. Активізація інноваційних процесів для України є надзвичайно важливим важливим питанням, оскільки саме інновації є основою загального економічного розвитку. Однак на сьогодні у державі не створено ефективного механізму управління цими процесами. Існуючі рекомендації здебільшого носять фрагментарний характер, розглядаючи окремі аспекти мотиваційного процесу, що не дає змоги сформувати дієвий мотиваційний механізм інноваційно-активної підприємницької поведінки промислових підприємств в умовах формування глобалізаційних процесів. Дослідження мотивізаційних аспектів інноваційної діяльності підприємств показало, що їх інноваційна активність великою мірою залежить від системи стимулів, використовуваних державою для регулювання економічних процесів, в тому числі і у сфері інноваційної діяльності. Однак існуючі в Україні законодавчі норми майже не зацікавлюють підприємства у здійсненні інноваційної діяльності і не вирішують завдання її стимулювання. Навпаки, значний податковий тягар призвів до неможливості накопичення коштів для інноваційного оновлення матеріально-технічної бази підприємств за рахунок власних джерел. Отже, створення в Україні ефективної системи мотивування суб'єктів господарювання до інноваційної діяльності залишається проблемою. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Загалом питаннями управління інноваційною діяльністю займаються багато вчених. Значний внесок у розвиток інноваційної теорії зробили Д. Вольф, В. Джевонс, А. Сміт, К. Маркс, Л. Вальрас, Й. Шумпетер, П. Ромер, Ф. Агійон, П. Хоувіт, М. Портер, Ч. Джонс, М. Кондратьев, М. Туган-Барановський та ін. Дослідженням різноманітних аспектів перебігу інноваційних процесів в сучасних умовах займається і значна кількість науковців пострадянського простору, в тому числі українських, які, серед ряду інших, ставлять перед собою завдання напрацювання рекомендацій для активізації інноваційної діяльності. Зокрема, слід вказати на роботи В. Александрової, Г. Андрощука, Ю. Бажала, Л. Богині, В. Нижника, А. Гальчинського, В. Геєця, Б. Данилишина, Г. Дмитренка, В. Дорофієнка, 280

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

С. Іляшенка, В. Колосюка, А. Колота, М. Крупки, Ю. Морозова, Г. Паламаренко, С. Покропивного, О. Смірнова, В. Стадник, Е. Уткіна, Р. Фатхутдінова, В. Чижова та інших. Основні висновки, зроблені вітчизняними вченими, можна розділити на дві частини. З одного боку – відсутність дієвої підтримки інноваційної діяльності з боку держави через систему законодавчо закріплених податкових чи фінансово-кредитних пільг, низький рівень фінансування науково-технічної діяльності з державного бюджету, на що вказують, зокрема Ю. Бараннік, Р. Романінець, М. Йохна, В. Крупка, О. Лапко, О. Редькін, Т. Кублікова та деякі інші. З іншого боку – відсутність ефективного механізму управління інноваційною діяльністю на рівні підприємств, що спричинило втрату ними здатності створювати інновації. Проблемами створення такого механізму займаються, зокрема С. Ільяшенко, О. Смірнов, Л. Федулова та інші. Проблема активізації інноваційної діяльності розглядається ними здебільшого в контексті внутрішньофірмового управління. Разом з тим, є нагальним розглянути дану проблему дещо ширше, врахувавши, що будь-який мотиваційний процес буде ефективним, якщо він міститиме елементи підсилення через зовнішні постійно діючі стимули. Виділення невирішених частин загальної проблеми. Глобалізаційні процеси у світовій економіці призвели до насичення і навіть перенасичення ринку товарами. Спроби товаровиробників підвищувати результативність своєї діяльності тільки через зниження витрат виробництва і стимулювання збуту традиційної продукції себе не виправдали – запити споживачів все більше індивіалізуються, змінюється структура ринків, на нових її сегментах формуються нові потреби. Постіндустріальне суспільство виводить на перший план інноваційні аспекти економічного зростання, безперервне оновлення продукції і технології її виготовлення, з вдосконаленням системи управління виробництвом і збутом. Проте це вимагає від них активної інноваційної діяльності, пошуку чи створення таких інноваційних продуктів, які можуть забезпечити їм тривалі та істотні конкурентні переваги. Якщо ж інноваційна активність підприємства у конкурентному середовищі недостатня, це спричиняє втрату ним ринкових позицій , зменшення доходів, викликає істотні фінансові труднощі і, як наслідок, неспроможність розширеного відтворення матеріальнотехнічної бази виробництва, її старіння і врешті призводить до кризового стану. Формування цілей статті. Для вітчизняних підприємств, які ставлять перед собою завдання влитися у світовий економічний простір, альтернативи інноваційному розвитку немає. Для них інноваційний підхід до організації виробничо-господарської та комерційної діяльності є принципово важливим, оскільки лише він гарантує тривале існування і розвиток у ринковому середовищі. Виклад основного матеріалу. Усвідомлення безальтернативності інноваційного розвитку для України примусило зосередити увагу органів її державного управління на активізації інноваційної діяльності. Для цього в Україні має бути створене інноваційне поле, яке дозволить відновити в суспільстві довіру до ефективності інноваційних капіталовкладень. Це інноваційне поле має включати такі інструменти економічної політики, які б активізували зусилля економічних агентів щодо залучення інновацій як технікотехнологічних, так і організаційних, економічних чи соціальних. Ефективність інноваційної діяльності залежить від багатьох чинників, які можуть лежати у площині технічній (наявність відповідного обладнання чи технологій), так і у організаційній (рівень організації виробництва, праці та управління) чи економічній (здатність залучати відповідні інвестиції, наявність стимулів, що підвищують інтерес до інновацій тощо). Вона супроводжується значними ризиками, які можуть спричинити невдачі; водночас за сприятливих обставин і кваліфікованого управління нею результат (у вигляді підприємницького доходу) може бути значно вищий, ніж при здійсненні традиційних видів діяльності. За деякими даними продукт, що має ринкову новизну, забезпечує в середньому на 25% вищий прибуток, ніж традиційний [1, с.52]. А збільшення прибутку, в свою чергу, збільшує можливості для подальшого розвитку підприємства. Разом з тим, кожне підприємство встановлює для себе граничну міру ризику, яку воно не може переступити, оскільки у випадку невдачі, збитки можуть стати критичними і обумовити припинення діяльності. Отже можна стверджувати, що ставлення підприємницьких структур до інноваційної діяльності характеризує особливості формування, використання і розвитку їх потенційних можливостей з врахуванням прийнятності величини супроводжуючого ризику у відповідних економічних умовах. Світовою практикою доведено, що активна інноваційна діяльність підприємства підвищує його життєздатність, збільшує ринковий потенціал, забезпечує його стійкість у конкурентному середовищі. Однак, на сьогодні, питання активізації і підвищення ефективності інноваційної діяльності у вітчизняному середовищі підприємців ще не усвідомлене як надзвичайно нагальне. Дослідження, проведені з метою виявлення причин, що стримують інноваційну діяльність в Україні, показали, що більшість підприємств вважають найголовнішим стримуючим фактором відсутність достатніх фінансових коштів (85%), високі кредитні ставки (38,7%), відсутність замовників інновацій (40%) та недосконалість чинного законодавства (31,5%) [2]. Як видно, на перше місце виведено відсутність засобів інвестування у інновації, в тому числі і позичкових, які внаслідок недалекоглядної політики держави у сфері кредитування, мають занадто високу ціну. Це свідчить, що у розумінні вітчизняних підприємців інновації пов'язуються в основному з технологічними змінами, оскільки невіддільні від значних інвестицій. І сама інноваційна діяльність асоціюється не стільки з активним власним інноваційним пошуком нових можливостей використання виробничих ресурсів, скільки з процесом впровадження придбаної на ринку нової технології, нового Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

281

Економічні науки

продукту чи послуги. Важливою умовою своєчасного впровадження інноваційних проектів є наявність відповідної системи мотивації праці науково-технічного персоналу. Існують об'єктивні та суб'єктивні чинники інноваційної діяльності. До перших з них слід віднести посилення конкуренції, зміни в виробничоторговому процесі, вдосконалення технології виробництва, зміни в системі оподаткування та на ринках. Суб’єктивними чинниками є плани та програми інвестиційної та фінансової діяльності підприємства, виробничі потужності, науковий потенціал персоналу тощо. Виходячи з теорії мотивації інновацій, необхідно відзначити чинники, які сприяють або перешкоджають здійсненню інноваційної діяльності на підприємстві. Вони підрозділяються на групи: економічні та технологічні; політичні та правові; організаційно-управлінські; соціально-психологічні та культурні. Перелік чинників, які сприяють ефективному здійсненню інноваційної діяльності у відповідності до перелічених груп, наведено в табл. 1.

Група чинників

1 2 3 4

Таблиця 1 Чинники, що сприяють інноваційному розвитку підприємства Перелік чинників Наявність матеріальних і фінансових ресурсів. Матеріальне заохочення персоналу за результати інноваційної діяльності. Наявність високих прогресивних технологій виробництва та відповідної науковотехнічної інфраструктури Державна підтримка інноваційної діяльності підприємств Впровадження гнучких організаційних структур управління НДДКР Реінжиніринг Забезпечення можливостей самореалізації персоналу Створення відповідного психологічного клімату в колективі

На вітчизняних підприємствах у сьогоднішніх умовах розвитку економіки переважають чинники, що перешкоджають інноваційному розвитку підприємств (табл. 2). Таблиця 2 Перелік чинників, які перешкоджають інноваційному розвитку підприємства Група чинників Перелік чинників Відсутність фінансових результатів.

1 Недостатня наукова матеріально-технічна база. Використання застарілої технології виробництва. Відсутність виробничих потужностей. Домінування поточного виробництва Нестабільність законодавства 2 Використання негнучких організаційних структур управління НДДКР.

3 Орієнтація на існуючі ринки. Складність узгодження інтересів учасників інноваційного процесу 4 Опір змінам відносно впровадження нововведень В умовах жорсткої конкуренції сильна мотивація необхідна для максимального просування на ринок такої продукції, що виробляється з використанням ефективних науково-технічних нововведень. Це ставить перед підприємствами завдання створення сприятливих умов для інноваційного розвитку [3]. Реформування управління інноваційною діяльністю в сучасних умовах передбачає перенесення акцентів управління на регіональний рівень, що пояснюється необхідністю врахування результатів впровадження інновацій в регіоні, де вони мали місце. При цьому слід визначити науково-інноваційний потенціал регіону, тобто його спроможність здійснювати науково-інноваційну діяльність у всіх сферах, які функціонують на його території. Це вимагає збереження кадрового потенціалу, який є підґрунтям для формування всіх інших необхідних ресурсів. Законом України « Про інноваційну діяльність» інноваційна діяльність визначається як «діяльність, спрямована на використання та комерціалізацію результатів досліджень і розробок, і зумовлює випуск на ринок нових конкурентоспроможних товарів і послуг» [6]. Для успішної реалізації інновацій необхідно враховувати багато факторів, найважливішими серед яких є: орієнтація на ринок; відповідність інновації меті організації; ефективна система відбору та оцінки проектів; ефективне управління проектами і контроль; наявність в організації джерела творчих ідей; сприйнятливість організації до нововведень; індивідуальна та колективна відповідальність за результати інноваційної діяльності.

282

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

Економічні науки

Таким чином, особливості перебігу інноваційної діяльності ( мета, обсяг, темп) визначаються умовами середовища. В конкурентному середовищі підприємства намагаються першими вийти на ринок з новим продуктом (технологією), щоб отримати додаткові прибутки у вигляді інтелектуальної ренти, оскільки з тиражуванням інновацій попит на неї зменшується. Крім того, вони зацікавлені в створенні продукції, що суттєво перевищує своїми споживчими властивостями існуючі аналоги і може стати базовою для подальших модифікацій. Висновки. Розвиток інноваційної діяльності є одним з основних шляхів стабілізації економіки України, забезпечення випуску високоякісної, високотехнологічної продукції, конкурентної як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Утвердження нової інноваційної стратегії не може здійснюватись шляхом відтворення старої науково-технічної політики. Потрібно розробити і впровадити прогресивні мотиваційні механізми реалізації інноваційного потенціалу, забезпечити його комерціалізацію, спрямованість на задоволення ринкового попиту. Література 1. Покропивний С.Ф. Ефективність інноваційно-інвестиційної діяльності : збірник навчальнометодичних матеріалів / С.Ф. Покропивний, А.П. Новак. – К. : КНЕУ, 1997. – 184 с.

2. Александрова В.П. Комерційні аспекти активізації інноваційної діяльності / В.П. Александрова // Наукові праці МАУП. Інноваційний менеджмент: проблеми формування в умовах перехідної економіки. – К. : МАУП, 2002. – Вип. 3. – С. 8–12.

3. Гриньов А.В. Інноваційний розвиток промислових підприємств.

4. Карпенко В.Л. Принципи і методологія формування мотиваційного механізму інноваційної діяльності / В.Л. Карпенко // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. – 2004. – № 4. – С. 415–421.

5. Стадник В.В. Менеджмент : [посібник] / В.В. Стадник, М.А. Йохна. – К. : Академвидав, 2003. – 464 с.

6. Закон України «Про інноваційну діяльність» // Урядовий кур’єр. – 2002. – № 143. Надійшла 16.06.2012; рецензент: д. е. н. Нижник В. М.

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2

283

Економічні науки

Підп. до друку 28.06.2012. Ум. друк. арк. 26,45. Обл.-вид. арк. 16,32 Формат 30х42/4, папір офсетний. Друк різографією. Наклад 100, зам. № 789 Тиражування здійснено з оригінал-макету, виготовленого редакцією журналу “Вісник Хмельницького національного університету” Редакційно-видавничий центр Хмельницького національного університету 29016, м. Хмельницький, вул. Інститутська, 7/1, тел. (0382) 72-83-63 284

Вісник Хмельницького національного університету 2012, № 4, T. 2