Легендарные имена. Инзов by nikprint

Н.І. Денисюк

Легендарні

імена

Іван Микитович

Інзов

м. Миколаїв Видавництво Ірини Гудим 2010

УДК 94 (477.7) "1768/1845" ББК 63.3 (4УКР 7) 51-8 Д 33

Д 19

Денисюк Н.І. Легендарні имена. Іван Микитович Інзов. — Миколаїв: Видавництво Ірини Гудим, 2010. — 32 с.: іл.

Видання присвячене І. М. Інзову, генералу від інфантерії, головному попечителю і голові Попечительного комітету про іноземних переселенців південного краю Росії, який дав назву колонії Катериненталь, в подальшому — с. Катеринівка. Книга є продовженням дослідницької роботи Н. І. Денисюк з історії рідного села.

УДК 94 (477.7) "1768/1845" ББК 63.3 (4УКР 7) 51-8

Вперше про Інзова Івана Микитовича я почула від своїх колишніх односельчан-катеринентальців, які приїздили в село Катеринівка Веселинівського району Миколаївської області з 1992 року. Вони живуть так далеко від свого рідного села Катериненталь, їх доля розкидала по всьому білому світу, і вони пам’ятають про людину, яка подарувала назву моєму рідному селу. Так влучно назвати поселення судилося лише тому, хто по-справжньому любив землю, на якій жив, поважав усіх, хто оточував його в житті, розумів і підтримував, допомагав і захищав, спілкуючись із багатими і бідними, зумів залишитись на землі авторитетною людиною. Інакше би назва села не прижилась, а так село Катериненталь було перейменовано в Катеринівку. Свята великомучениця Катерина назавжди лишилася жити в назві села, а легенда про неї уже давно вийшла за межі Давньої Греції. …Там давно-давно жила гарна, мудра, знатна родом дівчина Катерина, яка мріяла про нареченого, подібного собі. Батьки хотіли бачити доньку щасливою, і мати звернулась за порадою до святого отця, той подарував Катерині ікону Пресвятої Богородиці і радив їй молитися. У сні до дівчини прийшов вродливий красень і подарував їй персня, сказавши: «Я беру тебе за свою наречену, нетлінну і вічну, не вибирай собі жениха на землі!..». То був Небесний Жених Христос. Катерина залишилась вірною своєму нареченому, хоч над нею знущались, домагались її любові, били, закривали в темницю, Свята великомучениця морили голодом, а потім виріКатерина шили привселюдно стратити… 3

с. Катеринівка в 1944 р. 5

Прилетіли святі янголи, забрали тіло Катерини і понесли далеко на Сінайську гору. Дотепер живе в пам’яті людська легенда про великомученицю Катерину, яка зовсім молодою пішла з життя, не зрікшись Віри і Любові. На її честь відкривають церкви, її іменем називають монастирі, і багатьом християнкам дарують це ніжне і красиве ім’я — Катерина. …Їй ім’я Катерина дісталось не при народженні, а після приїзду в Росію і прийняття православ’я — 28 червня 1744 року п’ятнадцятирічна німкеня Софія Августа Фредеріка Амалія з німецької династії Анхальт-Цербстських, зі збіднілого князівського роду, стала Катериною Олексіївною. У серпні 1745 року вона взяла шлюб і стала дружиною спадкоємця російського престолу Петра Федоровича, з грудня 1761 року — імператора Росії Петра ІІІ. Батько майбутньої російської імператриці Християн Август Анхальт-Цербстський належав до складу численних німецьких принців і не міг претендувати на престол, оскільки князівством (як спадком) управляв його двоюрідний брат. Він змушений був служити: спочатку генерал-майором прусської армії і командиром полку, пізніше став фельдмаршалом і губернатором Штеттіна (сучасне Шецін, Польща). Саме тут 21 квітня (2 травня) 1729 року і народилась Софія Августа Фредеріка Амалія. Мати дівчинки, Іоганна Єлизавета, була принцесою Голштинського дому і через численність родичів знаходилась в родинних стосунках з багатьма королівськими і герцогськими домами Європи. Вона була гарна, вродлива, та через легковажність мала непоодинокі приводи до підозри в подружній невірності. Внаслідок цього ходили чутки про те, що дійсним батьком Софії Августи Фредеріки Амалії був прусський король Фрідріх ІІ, що серйозними дослідженнями не підтверджено. Батька дівчина дуже любила, а до матері ставилась холодно, бо Іоганна Єлизавета з дітьми поводилась надто грубо, часто нагороджувала їх ляпасами по щоках. Коли Софії виповнилось 7 років, вона забрала в неї всі іграшки, примушуючи цілувати край плаття у знайомих дам, щоб подавити в своїй дочці гор6

Імператриця Катерина II 7

дість. В результаті з ранніх років майбутня імператриця привчалась приховувати свої почуття. Між тим дівчинка мала живий і незалежний характер, була розумна і допитлива. Принцеса рано приохотилася до серйозного читання і набула звички обдумувати прочитане. Крім того, Софія Августа Фредеріка Амалія отримала чудову домашню освіту: вона володіла французькою і трохи англійською мовами, навчалась основ історії, географії, богослів’я, музики тощо. У 1739 році разом із матір’ю вона побувала в Ейтині, куди з’їжджалися члени Голштинського дому. Тут вона вперше побачила юного герцога Карла Петера Ульріха, який завдяки родинним зв’язкам міг претендувати одночасно на дві корони — шведську і російську. Нерішучий і кволий родич не сподобався принцесі. Але саме на цього принца впав вибір російської імператриці Єлизавети, яка, не маючи своїх власних дітей, подумала, що прийшов час попіклуватися про наслідника престолу. Вона згодом визвала племінника із Голштинії, хрестила його в православ’я під іменем Петра Федоровича і зробила наступником російського престолу. Тепер настав час вирішити питання з одруженням. Серед німецьких принцес кандидаток було немало. Але Фрідріх ІІ Прусський рекомендував принцесу Анхальд-Цербстську, і Єлизавета прислухалась до його поради. 17 січня 1744 року разом з матір’ю 15‑річна Софія Августа Фредеріка Амалія відправилась в далекий Петербург. Та в той час серце принцеси не було зовсім вільним. В «Записках» імператриця повідомляла, що в неї був закоханий один з братів мами, хоч у деяких публікаціях повідомлялось, що Софія була в любовних стосунках з таким собі графом Б., що можна вважати і вимислом про любовні походеньки імператриці. У 1745 році 16‑річна колишня принцеса Софія Августа Фредеріка Амалія Анхальт-Цербстська, а нині — Катерина Олексіївна, стала дружиною Петра, сина Єлизавети, яка з перших місяців шлюбу не злюбила свою невістку, бо вона, на думку свекрухи, була розумною, а значить — небезпечною. Катерина після одруження жила в атмосфері постійного нагляду і недоброзичливості, хоч не мала відмови в дорогому одязі та прикрасах. Їй не дали навіть оплакати батька, який помер: Єлизавета заявила, що 8

не треба жалкувати за людиною, яка не була королем. Якийсь час у сімейної пари не було дітей, а тому через декілька років подружнього життя за наказом свекрухи, що була схвильована відсутністю спадкоємця, Катерину було оглянуто медиками. Встановлено, що вона — дівчина, а Петро ІІ — інфантильний чоловік, що не може виконувати подружніх обов’язків. Після відомого обстеження великої княгині Петру було зроблено операцію, і 20 вересня 1754 року Катерина народила сина, якого назвали Павлом. Однак до цього часу вона мала коханця — молодого гвардійця Сергія Салтикова, існували версії, що наслідник престолу після Катерини — імператор Павло — не син Петра ІІІ. І досьогодні це питання залишається без відповіді. Та як би там не було, Єлизавета раділа народженню внука, забрала його від матері — своєї невістки — і виховувала сама. Катерина була невдоволена цим, бо для свого сина вона бажала зовсім іншої системи виховання. Саме це стало в майбутньому причиною доволі складних відносин між імператрицею та її сином-спадкоємцем. Як важко їй не було, та Катерина зуміла не зламатись, вистояти, забезпечила собі коло надійних друзів, навіть обзавелась коханцями, та передусім вона намагалась утвердитись в Росії: швидко вивчила російську мову, велика княгиня при кожній нагоді намагалась звертатись до придворних привітно, обдаровуючи їх особливою увагою, навіть бабусь. У своїх «Записках» Катерина згадує, що уважно вислуховувала їх скарги на здоров’я, цікавилась тогочасними звичаями, намагалась швидко запам’ятати дні їх народження. Її співбесідники швидко розповсюджували славу про розумну, сердечну і добру княгиню. Змогла знайти Катерина друзів і серед молодих придворних, та взаємини між чоловіком і свекрухою залишились напруженими. 25 грудня 1761 року померла Єлизавета, і стосунки між Катериною та чоловіком Петром зовсім зіпсувались, бо на цей час великий князь обзавівся коханкою, яка відрізнялась від Катерини різкою некрасивістю, фрейліною Єлизаветою Воронцовою. Говорили, що новий імператор зашле свою дружину в монастир, а імператрицею зробить Воронцову. Не раз він заявляв про це, а одного разу вирішив засадити дружину в фортецю, але придворні відмовили його від цього скандального кроку. 9

Безмежно відданий Катерині Орлов залучив до змови своїх братів і інших прибічників великої княгині з числа гвардійців. 28 червня 1762 року брат Григорія Олексій Орлов розбудив велику княгиню і відвіз її в казарми Ізмайлівського полку. Там її оголосили імператрицею. Те ж повторювалось і в казармах Семенівського полку. Солдати й офіцери скидали введену Петром ІІІ ненависну їм форму прусського зразка і вдягали російські мундири. Зовсім скоро в Зимовому палаці почалась присяга громадянських і воєнних чинів. А Катерина в мундирі Преображенського полку, який був їй так до лиця, верхи на чолі військ направилась із Петербурга в Оранієнбаум, щоби заарештувати чоловіка. Після невдалої спроби вступити в переговори Петро направив дружині листа з відмовою від престолу. На керівництво Російською державою зійшла нова імператриця, — Катерина ІІ — після Петра І найбільш яскрава і талановита фігура в історії російського самодержавства. Престолонаслідування в Росії у XVIII столітті: Петро І — 1682–1725 рр. Катерина І — 1725–1727 рр. Петро ІІ — 1727–1730 рр. Анна Іоанівна — 1730–1740 рр. Іван VІ — 1740–1741 рр. Єлизавета — 1741–1761 рр. Петро ІІІ — 1761–1762 рр. Катерина ІІ — 1762–1796 рр. Павло І — 1796–1801 рр. Незадовго до смерті Петро І видав закон «Про наслідування престолу», за яким свого наступника обирав за власним бажанням володарюючий імператор. Однак Петро І не встиг назвати ім’я спадкоємця, тому після його смерті точилася боротьба за владу в оточенні царя, вирішальна роль у ній належала гвардії, тому престол посідав тільки той, кого підтримувала гвардія. Перших 5 років на троні давались Катерині нелегко. Вона не могла не розуміти, що її трон узурпований, а в очах народу вона була чужоземкою, тому діяла з великою обережністю. Після скинення Петра ІІІ, навдивовижу, ніхто з Петрового ото10

чення не був відправлений до Сибіру. Навіть його коханка, яка завдала імператриці багато неприємних хвилин, не була покарана, а її донька стала фрейліною. Так Катерина ІІ вже на перших кроках зуміла забезпечити собі довіру придворних і значно ослабити небезпеку нового перевороту. Розумна і владна Катерина готувалась до управління імпе рією: вивчила російську мову, докладно знайомилась із життям у Росії, оточила себе розумними й рішучими фаворитами, яких було в її житті 12: С. Салтиков (1752–1754), С.-А. Понятовський (1755–1758), майбутній король Польщі Станіслав-Август Понятовський; граф Г. Орлов (1760–1772); О. С. Васильчиков (1772–1774); князь Г. Потьомкін (1774–1776); П. Завадовський (1776–1777); С. Зорич (1777–1778); І. Римський-Корсаков (1778–1779); родич композитора О. Ланський (1779–1784); О. Єрмолов (1785–1786); граф О. Дмітрієв‑Мамонов (1786– 1789); князь П. Зубов (1789–1796). Молода та гарна жінка від народження страждала на особливу і рідкісну хворобу — ненаситне сластолюбство, а тому змінювала коханців, від деяких народжувала дітей, які або помирали в ранньому віці, або «роздавалися» придворним і слугам на виховування. Імператриця Катерина ІІ прагнула закінчити реформи Пет ра І і перетворити Росію на найсильнішу державу Європи. Дії Катерини ІІ були спрямовані на зміцнення становища дворян у суспільстві. У 1785 році була видана «Жалувана грамота дворянству», в якій були зібрані всі дворянські привілеї. Дворяни звільнялись від військової служби й сплати податків, і тільки дворяни могли володіти землею і кріпаками. Недарма правління Катерини ІІ називають «золотим віком» російського дворянства. Великих успіхів Катерина ІІ досягла в зовнішній політиці. З 1763 року головою Колегії іноземних справ був призначений Микита Панін, а керування своєю армією імператриця довірила талановитим полководцям П. Румянцеву, О. Суворову, Ф. Ушакову. Основною метою зовнішньої політики Російської імперії став вихід до Чорного моря. У 1768– 1774 роках під час російсько-турецької війни турецькі армія і флот були розгромлені, за умовами Кючук-Кайнаджирського миру 1774 року, частину земель у Північному Причорномор’ї 11

турки передали Росії. У 1783 році Катерина ІІ ліквідувала Кримське ханство і приєднала його володіння до імперії. Було проведено низку адміністративних перетворень: імперію було поділено на губернії, ліквідовані Гетьманщина (1764 р.), Запорізька Січ (1775 р.). Гетьманщина була поділена на Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва, що становили одну Малоросійську губернію (пізніше — Малоросійське генерал-губернаторство). Невдовзі на частині території Слобідської України було утворено Харківське намісництво (1780 р.), в Південній Україні — Катеринославське намісництво (1783 р.) , згодом — Вознесенське намісництво (1795 р.). Велику увагу імператриця приділяла розвитку торгівлі та промисловості, розвивалися старі морські порти, на Чорному морі будувались нові, православна церква в Україні повністю втратила свою автономію після секуляризації церковних і монастирських земельних володінь (указ від 10 квітня 1786 року). В гуманітарній сфері політика Катерини ІІ відзначалась посиленою русифікацією національних земель. У 1787 році імператриця здійснила подорож на південь України і до вже завойованого Криму, відвідавши м. Катеринослав (нині м. Дніпропетровськ), заснований Г. Потьомкіним. Хтозна, як би склалась доля Катерини, якби в шлюбі вона була щасливою, жила в любові, до якої прагнула все своє життя! Тож, мабуть, треба не звинувачувати її в розпусті, а вияснити: чи то хвороба, чи власний вибір? Її слова і дії говорять про бажання йти до щастя і, як не дивно, про чисто материнське ставлення до фаворитів. Недарма кожного з них вона намагалась підняти до свого духовного рівня. Катерині ІІ давалися взнаки її хвороби, а тому в кінці життєвого шляху вона стала товстою. Її ноги стали дуже набрякати і нагадували тумби, не можна було повірити в те, що в молоді роки вони були стрункими. Готуючись до відвідування, її придворні готували для Катерини похилі скати, бо долати східці їй вже було не під силу, та все ж таки Катерина зуміла зберегти своєрідну красу, за твердженнями тогочасних сучасників, трималась дуже пристойно. 12

Померла Катерина неочікувано. 5 листопада 1796 року вона втратила свідомість, а вранці 6 листопада її не стало. Разом зі смертю Катерини ІІ закінчився період російської історії, який часто називають «золотим віком Катерини». За життя вона боялась, що її син Павло відсторонить її від трону, бо своїм послідовником вона хотіла бачити внука Олександра. Проживши на світі 67 років, вона не встигла оприлюднити свій заповіт, і за життя за рідкісну хворобу її багато хто осуджував. 21 квітня (4 травня) 1729 року в Штетіні народилась принцеса Анхальд-Цербстська, уроджена Софія Фредеріка Августа Амалія, а 6 (І9) листопада 1796 року в Царському Селі (м. Пушкін) від інсульту померла російська імператриця Катерина ІІ — Катерина Велика, яка керувала державою Російська імперія чи не найдовше з усіх жінок-імператриць. Прийнявши державу у 33 роки, змогла 34 роки керувати нею. …Змінювались на престолах імператори й імператриці, та життя простого народу не покращувалось. «…Він дав переселенцям нове життя на їх новій Батьківщині!..» — так неодноразово писалось у газетах, так стверджували очевидці, із цим будуть погоджуватись дослідники життя Івана Микитовича Інзова — учасника російсько-турецьких, російсько-французьких війн, героя Вітчизняної війни 1812 року, головного піклувальника і голови Опікунського комітету іноземних колоністів півдня Росії, уповноваженого намісника Бессарабії, генерал-губернатора російського краю, засновника Болграда, людини, яка подарувала назву моєму рідному селу — Катериненталь — Катеринівка. Іван Микитович Інзов мав рідкісне, чи не єдине на той час в Росії, прізвище. До речі, його прізвище — Інзов — можна вважати загадковим, бо й досьогодні воно оповите таїною свого походження і може походити як від назви річки Інзи, що протікала в Пензенській губернії, так і від того, що це ім’я несправжнє, і Івана Микитовича насправді по-іншому звати. У формулярних списках за 1834 рік значиться, що Інзов І. М. походив із російських дворян, та в Росії не було дворянського 13

роду з таким прізвищем, хоч Інзов начебто був з дворян, та ніколи не мав маєтку. Доля не пестила цю людину, а подарувала натомість багато невідомого… Узимку 1768 року в Петербурзі народився маленький хлопчик, якого відразу після народження граф Я. А. Брюс саньми повіз у Пензенську губернію, до маєтку князя Юрія Микитовича Трубецького. Немовля тихенько лежало на руках мамкигодівниці. Їхали неблизько засніженою дорогою і майже опівночі були біля воріт маєтку Трубецьких, зустрічав їх сам господар. «Я маю честь, князю, залишити вам на виховання цю дитину. Кошти на це будуть надходити в достатній кількості і своєчасно. Майбутнє дитини забезпечене. Виховайте цього маленького хлопчика як власну дитину. Більше поки сказати нічого не можу, про це потім». Та через деякий час граф Я. А. Брюс помер від апоплектичного удару, так і не розкривши таємниці походження хлопчика, який став прийомним сином в домі. Обіцяні кошти надходили регулярно невідомо від кого, доки граф Трубецький не помер. Микола Микитович Трубецький виконав дане слово — виховав сина невідомої високопоставленої особи, можливо, найвисокопоставленішої, бо, на думку деяких дослідників, Іван Микитович Інзов є таємним сином Катерини ІІ. 23 грудня 1768 року І. М. Інзов був охрещений, і ця дата вважається його днем народження. Під час хрещення біля купелю був філософ і дипломат Микита Іванович Панін — вихователь Павла, сина імператриці Катерини ІІ. Хлопчика назвали поширеним ім’ям Іван, по батькові він став Микитовичем, на прізвище — Інзов. Поява його на світ оповита великою таємницею, з якою він пішов із життя, так і не розгадавши її. Та І. М. Інзов був вдячний долі за те, що виріс у будинку Миколи Микитовича Трубецького, талановитого поета і перекладача, де завжди панував і проповідувався дух освіти та розуміння людей. Тут він уперше познайомився з ідеями західно-європейської та російської освіти, з ідеями М. Новикова — близького товариша Миколи Микитовича Трубецького. Частим гостем у цьому домі був М. М. Херасков, один із освіченіших людей свого часу, директор, а потім ку14

ратор Московського університету, який вважав себе родичем Івана Микитовича. Інзов захоплювався літературою, створював свою колекцію мінералів, особливо захоплювався ботанікою, сприймав образ думок, любов до вчення і неприязнь до столичного шуму тих, хто його оточував, кого він любив, за спогадами яких, він ріс не за віком серйозним і вдумливим. У 1785 році після закінчення Московського університетського пансіону Інзов був направлений на виховання до СанктПетербурга, де таємнича історія походження Івана Микитовича Інзова дійшла до вух імператриці Катерини ІІ. Вона відразу розпорядилася, щоб Інзову було видано 3000 дукатів на екіпірування, і в 17 років Інзов був направлений кадетом до Сумського кавалерійського полку. Позаду залишилось дитинство, проведене в домі Трубецьких, ріс Іван Інзов разом із дітьми князя. Бували такі хвилини, коли він гостро відчував, що хоче знати правду, та граф Брюс таємницю походження Інзова забрав із собою в могилу. Свою військову службу Іван Микитович Інзов пройшов від кадета до генерала. В 1786 році він був переведений в корнети, в 1787-му стає підпоручиком у Московському гренадерському полку. Воював з турками в 1789–1791 роках, в 1792–1794 рр. знаходився в Польщі. В 1797-му був призначений командиром Апшеронського піхотного полку в чині підполковника, брав участь в Італійському та Швейцарському походах під прапором О. В. Суворова. Відзначився в боях при Нові, за що був представлений у полковники і отримав похвалу від полководця. В генерал-майори він був представлений 18 листопада 1804 року. В поході 1805 року став черговим генералом при М. І. Кутузові, боровся з французами в 1806 році, на початку 1807 року був направлений в Дунайську армію і знаходився тут під час блокади Ізмаїла. В 1809–1911 роках брав участь у боях з турками і відзначився під Шумлою в 1810 році, за що отримав золоту шпагу з алмазами. На початку 1812 року був призначений начальником штабу третьої армії генерала О. П. Тормасова, в вересні — командиром дев’ятої піхотної дивізії і боровся з французами під Борисовом і на Березині. В 1813 році відзначився при взятті м. Торна і був удостоєний 15

ордена Св. Георгія третього ступеня. Бився при Бауцині, пізніше був призначений черговим генералом Польської армії і брав участь в боях під Дрезденом і Лейпцігом, в 1814 році — в облозі Гамбурга і після його взяття 14 серпня 1814 року був зведений у чин генерал-лейтенанта, потім призначений командиром 16‑ї піхотної дивізії. В 1818 році отримав призначення бессарабського намісника, з цього ж року став головою Опікунського комітету іноземних колоністів південного краю Росії і залишався на цій посаді до самої своєї смерті в 1845 році. І. М. Інзов був військовою людиною, бойова біографія його почалася в 1789 році, але воювати він не любив. 17 квітня 1828 року він був став генералом від інфантерії. За життя І. М. Інзов був нагороджений: орденами Св. Олександра Невського, Св. Георгія 3‑го ступеня, Св. Володимира І ст., Св. Анни І ст. з алмазами, Мальтійським орденом, золотою шпагою «За хоробрість» з алмазами. Та серед великої кількості орденів, інших нагород Івана Микитовича Інзова особливе місце займає орден Почесного легіону — вища нагорода Франції (переможеної країни) — за гуманне ставлення до французьких військовополонених. І. М. Інзов був талановитим офіцером. Через багато років російський історик О. І. Михайловський-Данилевський попрохає його розповісти про себе і про М. І. Кутузова, і Інзов відповість: «…пам’ятаю, що я старався робити мою справу, бути невідлучно при М. І. Кутузові і турбуватись про те, щоб його увага не розвіювалась на малі справи внутрішнього управління армією. Більше, мабуть, нічого і не пам’ятаю…». Своїм просуванням по службі він має завдячувати тільки собі. Його талант, як і його людські якості, цінували воєначальники різних суспільно-політичних кіл — О. І. Репнін, М. І. Кутузов, М. О. Мілорадович та інші. Війна стала фактором, під впливом якого Інзов все частіше звертається до масонської літератури, що відкидала деспотизм і революційне насильство, протиставляючи їм послідовну еволюцію, яка здійснюватиметься шляхом усвідомлення, розумового прогресу, самовдосконалення. 16

Після приєднання до Росії земель Новоросії та Бесарабії російський уряд з метою їх освоєння посильно стимулював і підтримував переселення на ці землі вихідців із Західної Європи (німців, поляків, євреїв тощо) і Балкан (болгар, греків, гагаузів, сербів...). Більшість російських селян були кріпаками. Складалося напружене становище: з одного боку — спроба поміщиків закріпити переселенців на своїх землях, перетворивши їх на своїх кріпаків, що викликало протест у останніх, основна маса яких в 1817 році заявила, що: «…о сю пору никакой милости от царя не видели и могут сыскать себе другого государя», з іншого боку — уряд проводив політику релігійної і національної ізоляці: вступ до шлюбу колоністів, що сповідували лютеранську, католицьку, іудейську релігії з православними погрожував виключенням з колоній і втратою прав «іноземних колоністів», яких вони добивались. Потрібна була людина сильна і мудра, яка б могла знайти вихід із такого становища. І. М. Інзов уже на той час був популярним серед переселенців, особливо серед тих, хто воював у складі Болгарського війська. Весною 1818 року в своєму проханні до Олександра І переселенці писали: «Сейчас узнали мы, что все иностранцыколонисты находиться будут под покровительством генераллейтенанта Инзова, великими благодеяниями которого имели мы счастье пользоваться во все времена прошедшей с турками войны, где многие из нас под его началом и служили… Не оставь и нас, задунайских переселенцев в Бессарабии, повели, чтобы и все болгары, поселившиеся тут в первую с турками войну и задерживаемые боярами, приведены были под покровительство человеколюбивого полководца генераллейтенанта Инзова…». І. М. Інзов був прибічником фермерських господарств, які, як довела практика, розвивались успішно. Очоливши Опікунський комітет, який вивів управління колоніями із відання губернських властей, наділений достатньо широкими адміністративно-господарськими і юридичними повноваженнями, він отримав можливість впливати на державну колоніза17

ційну політику. Він підтримував боротьбу переселенців за надання їм прав і привілеїв «іноземних колоністів»: особистої свободи і свободи віросповідання, наділів землі в 60 десятин на сім‫׳‬ю, звільнення від сплати податків на 10 років, від воєнної та цивільної служби, права торгувати, будувати фабрики тощо. До того часу, як І. М. Інзов став головою Опікунського комітету, моє село не мало назви, його вважали колонією німців‑колоністів № 4, і жило воно з такою назвою з 1817 по 1819 роки. Об’їжджаючи колонії, І. М. Інзов уподобав розміщення і саму новостворену колонію переселенців з Німеччини, він зустрічався з її першими жителями і бачив, як їм нелегко було звикати до нового життя на новій Батьківщині, тут щось йому нагадувало рідне, а тому катеринентальці мали великі переваги перед іншими березовськими колоністами. Тому що, коли сюди прибули перші жителі, неподалік уже проживало немало їх земляків, які вже мали свої будинки, реманент для обробки землі. 8 березня 1819 року генерал Інзов писав до свого доброго товариша — старого березовського колоніста і просив допомогти своїм землякам — новим колоністам кормом для худоби і чим зможуть. Через деякий час прийшла допомога першим жителям колонії № 4 і хлібом, і різноманітними товарами. З державної казни кожній сім‫׳‬ї було виділено по 544 рублі на будівництво і господарський розвиток. Назву колонія № 4 отримала від генерала Інзова І. М. і була підтверджена 31 грудня 1819 року, а вже з 1 січня 1820 року поселення німців-колоністів стало називатись Катериненталлю. Будучи в Німеччині в квітні 2006 року і їдучи автошляхом, я звернула увагу на незвичайні дорожні знаки, а на них — назви міст, звідки виїжджали сюди, в степовий край, переселенці з Німеччини: і Ландау, і Карлсруе, і Шпейєр, от лише не зустріла дорожнього знака, де б була назва мого села — Катериненталь, бо таке село одне-єдине, і дуже хочеться, щоб воно ніколи не стерлося з карти нашої України і щоб по-справжньому, 18

а не на словах воно було колискою нації і душею народу. Незвичайним, особливим селом воно було і для Інзова І. М., названим на честь російської імператриці Катерини ІІ. В назві мого села увіковічене її ім’я, ще й дотепер дехто з приїжджих долину, де колись протікала притока річки Березань, по обидві сторони якої були виділені землі для новоствореної колонії німців-колоністів, зве Катеринською. З 20 жовтня 1944 року село перейменовано в с. Катеринівка. В назвах сіл живе ім’я святої великомучениці Катерини, яка, за легендою, так рано пішла з життя, не зреклась ні Віри, ні Любові, а томуто й свято Катерини, яке припадає на 7 грудня, вважають святом Долі. Тож хай слова мого вірша-пісні стануть тому підтвердженням. Так Інзов Іван хотів, щоби цариця, щоби Катерина у назві жила. Софією звали мале те дівчатко, з приїздом в Росію — змінила ім’я, і стала вона Катериною зватись і жити у назві мого села: Катериненталь в Катеринській долині селом Катеринівкою в нас зовуть, співзвучні слова живуть в пісні й понині. І я ці слова не можу забуть, здається їх син промовляє до мами і чує слова небо все голубе: «Деревня родная, как маме, добра я, как маме, добра я желаю тебе»… І. М. Інзов піклувався про належний устрій іноземних переселенців, серед яких були німці, швейцарці, греки, албанці, серби, французи, гагаузи, болгари. Комітет, очолюваний ним, займався управлінням колоній від Пруту і Дунаю до Кубані, від Полтави до Криму (286 колоній, з них 83 — болгарські). Керувати Новоросійським краєм Івану Микитовичу довелось 19

небагато — з 17 липня 1822 року по 7 травня 1823 року. Він був відомий як голова Опікунського комітету за іноземними поселенцями південного краю Росії. Цю посаду він займав 27 років, завоювавши велику любов і повагу зарубіжних колоністів. Інзов І. М. часто робив об’їзд колоній, цікавився побутом і життям колоністів, вимагав, щоби ті суворо дотримувались «Инструкции для внутреннего уложения». За його наказом в колоніях необхідно було відновлювати запущені плантації, лісові насадження, виноградники. Був навіть виданий наказ про заборону пияцтва і карточних ігор серед колоністів. Неврожайні роки йшли один за одним, особливо були тяжкими 1820–1824 роки. Колоністи були на межі голоду. Іван Микитович піклується про пільгову позику для них. Тільки твердо ставши на ноги, господарства могли платити податки в державну казну. Інзов завжди вмів знаходити рішення гуманні і економічно вигідні. Розвиток колоністських господарств, що отримали такі широкі права, вів до розповсюдження аренди земель, купівлі, продажу нерухомості, що могло супроводжуватись виходом із колоній розорених людей. Підтримуючи фермерський шлях розвитку, він не сприймав наслідків цього процесу, оскільки той не вписувався в його мрію. Це знайшло яскраве відображення в написаній ним в 1821 році «Инструкции про обязанности сельских приказов», виданій Клишневським духовним видавництвом, створена вона була у формі порад і пояснень, як краще організувати господарське і суспільне життя в колоніях. Зборам колоністів (громаді) відводилося провідне місце при вирішенні всіх питань колоніального життя. В цій Інструкції було докладне роз’яснення обов’язків сільських наказів з поясненням порядку, чим саме треба керуватись, спостерігаючи за поселенцями свого села, і що від них вимагати, тут були викладені правила для жителів: як себе поводити, чого дотримуватись для досягнення належного благоустрою і спокійного життя. Інструкція була написана російською мовою просто і велично, перекладена на болгарську мову — для болгар, на молдавську — для молдавських переселенців, на німецьку — для німців‑колоністів, а також 20

для всіх переселенців з перекладом на рідну мову. Екземпляри «Инструкции» сьогодні можна побачити в Одеській міській публічній бібліотеці. Іван Микитович з особливою увагою ставився до підбору чиновників на службу. Як правило, це були люди високоосвічені, які не мали будь-якого іншого джерела існування, окрім жалування, що виплачувалось, чесні і добросовісні. «Нам нужны землемеры не пьяницы, архитекторы не помешанные в уме, лекари не шарлатаны и не школьники, стряпчие по делам не сутяги… Люди такие, которые бы хозяйственную часть знали, занимались ею, читали бы о ней и умели бы соображать, — словом ученые экономы, каковые находятся в Германии и других краях», — так писав він в листі до А. Фадєєва. Інзов створив навколо себе особливу атмосферу інтелігентності і грамотності. Його завжди хвилювали проблеми вивчення, збереження рідної і вивчення російської мови в колоніях, будівництво шкіл і забезпечення їх освіченими вчителями, створення училищ для підготовки чиновників із колоністської сфери. Він мав велику цікавість до народів, що населяли колонії. Помітний слід І. М. Інзов залишив в історії російської культури своїм бережним ставленням до О. С. Пушкіна в роки його заслання на південь. Пушкін тоді жив у будинку Інзова. Вони багато спілкувались один з одним, і їх стосунки скоро перетворились на справжню дружбу людей різних поколінь, що були такими близькими за своїм внутрішнім життям. Людина самотня і замкнута, глибоко релігійна в старості і захоплена читанням робіт моралістів, залишена нерозпізнаною навіть тими, хто вважав себе близькими до нього, уже старий генерал роздумував про свої турботи Бессарабський Пушкін 21

та переживання. Він прощав усі легковажності молодому поетові Олександру Пушкіну. Найсерйознішим покаранням було те, що Інзов залишав свого молодого товариша без чобіт, щоби той не міг вийти на вулицю. В своїх листах до петербурзьких друзів Пушкін писав: «Старичок Инзов закрывал меня под арест каждый раз, когда мне случалось побить молдавского барина… Инзов тотчас приходил повидать меня и поговорить об испанской революции». Один із співпрацівників І. М. Інзова генерал Ф. Ф. Вігель згадував: «Нередко, разговаривая со мной, Инзов вздыхал о Пушкине, любезном своем чаде. Судьба свела этих людей, между коими великая разница в летах была малейшим препятствием к искренней взаимной любви. Их отношения были и странными, и трогательными, и забавными. С первой минуты пребывания совсем безденежного молодого человека Инзов поместил у себя жительством, поил, кормил, оказывал ласки, и так осталось до самой минуты последней их разлуки. Никто так глубоко не умел чувствовать оказываемых ему одолжений, как Пушкин… Его веселый острый ум оживил, осветил пустынное уединение старца. Надобно было послушать, с каким нежным участием Пушкин отзывался о нем…». Самотній і немолодий генерал турбувався про Пушкіна і під час його висилки на південь, і після неї. Ось слова з маловідомого листа поета до Інзова: «Посылаю вам, генерал, 360 рублей, которые я вам уже так давно должен; прошу принять мою искреннюю благодарность. Что касается извинений, у меня не хватает смелости вам их принести. Мне стыдно и совестно, что до сих пор я не мог уплатить вам этот долг: я погибал от нищеты. Примите, генерал, Таким І.М. Інзова уверение в моем глубочайшем увазобразив О.С. Пушкін жении». 22

Про дружні стосунки Пушкіна та Інзова залишився на згадку маловідомий шарж поета на генерала. Інзов уважно стежив за долею свого юного товариша і дуже сумував, дізнавшись про трагічну загибель Пушкіна. Він не в змозі був уберегти поета в той чорний день на Чорній річці. Генерал пережив поета на 8 років. Розбитому тяжким недугом — паралічем — йому важко було говорити, він втратив віру в можливість одужання, та все ж І. М. Інзов вирішив відправитись до Воронежа і помолитися мощам святого Митрофана. Під час останньої зустрічі з колоністами він висловив своє бажання бути похованим в Болграді — столиці «Новой Болгарии», яка своїм народженням була зобов’язана йому.

Пам’ятник Інзову Ще під час російсько-турецької війни, що проходила і нашими південними степами, підпоручик Інзов відзначився в боях при р. Сальче (близько 10 км на північ від Болграда), при облозі Ізмаїла, при облозі та взятті Бендер, з 1828 по 1831 роки він 23

постійно проживав у Болграді, генерал поважав усіх оточуючих його людей, та переважно любив болгар, які за властивістю слов’янської крові, що тече в їх жилах, ніколи не зраджують великому почуттю вдячності. Колонія Болград отримала своє найменування 25 грудня 1819 року і призначена центральною, а пізніше обрана місцеперебуванням задунайських переселенців. Колонія заснована на лівому боці озера Ялпуха, на вершині біля нижнього Троянового валу, і заселена дуже красиво за планом, схваленим І. М. Інзовим: вона знаходиться в 40 км від Ізмаїлу і в 45 км від міста Рені і заселена болгарами. Місто Болград був заснований в 1821 році за ініціативою І. М. Інзова. Болгари, отримавши даровані права і переваги, обіцяли і забов‫׳‬язались письмовим актом для прикраси своєї центральної колонії збудувати в ній церкву в ім’я Спасителя,

Спасо-Преображенський собор в Болграді 25

внаслідок чого в 1833–1834 рр. в колонії Болград був збудований величний храм. В 1835 р. в Болграді був закладений, а в 1838 році — освячений небувалий за красою і величчю Спасо-Преображенський собор. Крім того, болгарські колоністи бажали мати церкву на Болградському кладовищі, яка й збудована в ім’я св. Митрофана в 1839–1840 рр., в квітні 1844 року колоподібний храм (у формі пантеону) був освячений. В Держархіві Одеської області збереглись документи, що розповідають про будівництво церкви св. Митрофана. В болгарських колоніях збирались кошти для цього, щоденно 500 колоністів КагулоПрутського округу на протязі 2 тижнів приходили копати фундамент будови. І коли замислишся над тим, які важкі часи пережив цей храм і — вцілів, то розумієш, що його будували люди, що мали добрі, благородні серця.

Церква св. Митрофана Воронезького знаходиться на Болградському кладовищі. Тут перепоховано І.М. Інзова в 1846 р. 26

Перепоховання І.М. Інзова. Худ. С. Барилко 27 травня 1845 року в Одесі перестало битись серце І. М. Інзова. Похорон був скромним. Дізнавшись про його смерть, старшини болгарських колоній на знак вірності просили власті про дозвіл перевезти тіло покійного з Одеси на болградське кладовище, де була для цієї мети збудована усипальня. Їх прохання було задоволене. Субота (9 листопада 1846 року) була призначена датою перезахоронення. З самого ранку вулиці, що прилягали до кладовища, були заповнені народом. Була тиха і тепла погода, тривога огортала душі людей, коли розкопували могилу і відкидали землю, що покривала останки великої людини. Був розібраний склеп і піднята на землю труна з тілом Інзова І. М. Незважаючи на довгий час перебування в землі, труна збереглась повністю, при погляді на неї було чути на вустах людей про вічну пам'ять людині, яку любили і шанували за життя, а тому болгарські колоністи вирішили не везти прах на приготовленому для цього катафалку, а весь шлях — від Одеси до Болграда — на своїх плечах нести труну 27

з тілом І. М. Інзова. Від воріт огорожі кладовища до самої усипальні, люди, які несли труну, повільно рухались по землі, йдучи на колінах, а шлях від воріт кладовища, до місця перезахоронення був устелений квітами на знак пошани до Великої Людини. Назавжди лишився напис: «Здесь покоится прах раба божия Ивана Никитовича Инзова, генерала от инфантерии, главного попечителя и председателя Попечительного комитета об иностранных поселенцах южного края России. Родился 23 декабря 1768 года, скончался в г. Одессе 27 мая 1845 года». Іван Микитович Інзов дав нове життя переселенцям на їх новій Батьківщині, пам'ять про яку вони старанно бережуть і берегтимуть, як ніхто інший, передаючи її як дорогу родинну естафету від покоління до покоління, доки сонце світитиме в чистому небі. Завжди буду вдячна долі, скільки б вона мені не посилала б життєвих перешкод, за те, що я народилась, провела дитинство, молодість і живу зі своєю родиною тут, в с. Катеринівка Веселинівського району Миколаївської області (колишня німецька колонія Катериненталь), назву якій дав І. М. Інзов, увіковічивши пам'ять про імператрицю Російської імперії Катерину ІІ; за те, що свою трудову біографію починала в с. Іванівка наших району та області на посаді ст. піонервожатої Іванівської 8‑річної школи, де була німецька колонія Йоганесталь, названа на честь І. М. Інзова. А ще я завжди буду вдячна своїм односельцям, які зуміли влучно перейменувати моє рідне село, залишивши в ньому назавжди ім’я Катерини, яке носила і свята великомучениця Катерина. От тільки б доля посміхалась до мого села, і місцева влада нарешті зрозуміла би, що над долею села насміхатись не можна, а необхідно берегти залишене нам у спадок, добре розуміючи значення слів: «культурна спадщина».

Використана література 1. Енциклопедія історії України. — Київ: Наукова думка, 2007. — 528 с.: з іл. (С. 132–134). 2. Крючков Ю. С. На грани веков: Исторические повести. — Николаев: Издательство Ирины Гудым, 2007. — 408 с. 3. Українська радянська енциклопедія. — Т. 5. — Видання друге. Головна редакція УРЕ. — Київ, 1980. 4. Энциклопедический словарь. Т. XІІІ. — С.-Петербург: Типолитография И. А. Ефрона, 1892 г. 5. М. И. Куемжи. Болградский историко-этнографический музей. — Болград, 2007. — 50 с. 6. Одесский историко-краеведческий музей: Путеводитель. — Одес са: Оптимум, 2001. — 64 с. 7. 500 знаменитых людей планеты. — Харьков: Фолио, 2005. 8. Семашко И. И. Сто великих женщин. — Москва: Вече, 2002. 9. Немцы Причерноморья: Каталог. — Одесса: Астропринт, 2003. — 120 с. 10. Плесская Э. Г. Немцы Причерноморья. — Одесса: Астропринт, 2008. — 136 с. 11. Дьячков С. В., Литовченко С. Всесвітня історія. Новий час (XV– XVIII ст.) Харків: Ранок-нт, 2008 р. — 224 с. 12. Попечительный Комитет об иностранных поселенцах Южного края России 1799–1876. — Т. 1. Одесса: ОКФА; Тэс, 1998. — 364 с. 13. Там же. — Т. 2. — Одесса: Тэс, 1999. — 242 с. 14. Там же. — Т. 3. — Одесса: Астропринт, 2000. — 304 с. 15. Там же. — Т. 4. — Одесса: Астропринт, 2002. — 360 с. 16. Там же. — Т. 6. — Одесса: Астропринт, 2005. — 360 с. 17. Историческое краеведение Одесчины: Сборник материалов. — Выпуск 2. — Одесса, 1992 год. 18. Матеріали, прислані з музею Інзова, що в м. Болград Одеської області.

Науково-популярне видання

Денисюк Ніна Іванівна Л егендарні імена

Інзов Іван Микитович (українською мовою)

* Коректор Наталя Кочеткова Комп’ютерна верстка Максим Романченко

Підп. до друку 19.05.2010 р. Формат 60×841/16. Папір офсет. Гарн. Octava. Друк офсет. Ум. друк. арк. 2. Наклад 400 прим. Зам. № 45.

Видавець і виготовлювач Гудим І. О. 54030, м. Миколаїв, вул. Адміральська, 20 Тел.: (0512) 37-37-18 (0512) 37-27-00 irina.gudym@gmail.com gydim.nikportal.net Свідоцтво суб’єкта видавничої справи МК № 3 від 14.05.02